Таємниця гірського озера [Вахтанг Степанович Ананян] (fb2) читать онлайн

Пригодницька повість з життя юних натуралістів

ЧАСТИНА ПЕРША

Якось уранці на березі найкоротшої в світі річки

— Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, — просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.

— Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш — тільки налякаєш та розженеш рибу.

— Дідусю, дай! — не вгамовувався Камо.

— Гаразд. Але підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.

Він закинув сітку якомога тихіше. Сітка рівно лягла на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.

— Дідусю, давай разом витягнемо! — наполягав Камо.

— Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись — і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.

Взявши сітку за кінець, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.

Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем тягнув сітку.

— Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи!.. — зраділо кричав він товаришеві.

Поклавши книги на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм невистачало повітря.

— Ой! Як багато… На моє щастя витягнув, правда, дідусю? — стрибаючи від радощів, галасував Камо.

Тільки Армен сумно дивився на вмираючих рибок. Одна з них, маленька, одчайдушно билася в смертельній агонії. Він узяв її і кинув у річку. Торкнувшись води, вона безсило вигнулась, показавши білий живіт, потім почала жадібно ковтати воду і за кілька секунд зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:

— Камо, давай випустимо кілька маленьких, нехай пливуть.

— Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, — добродушно відповів Камо.

А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:

— Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Який це мисливець… Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…

— Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! — почулося позаду них.

Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще маленьким, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, і зламав собі ногу. Грикор, як сам він любив говорити, був позаштатним помічником колгоспного пастуха. З дитячих літ він кохався в телятах і тепер, у вільний від навчання час, любовно доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець ставав справжнім пастухом, віддаючи все своє уміння догляду за худобою.

— Ти, діду, на моє щастя закинь. Слово честі, скільки не зловиш, усе з’їм, — попросив Грикор і додав жартома: — Ні, краще не закидай на моє щастя. Коли б я мав щастя, то моя нога було б рівна, як і у вас…

— Ні, любі, скільки ж ми можемо наловити риби сіткою? Хіба нею нагодуєш усіх колгоспників? Гляньте, все село у полі! Починається весняний день!

Старий рибалка окинув своїм орлиним поглядом колгоспні поля, що про-стяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі. А вище, на стрімких відрогах гір, лискучі плуги краяли землю, заливаючи сірозелені схили Далі-Дагу чорними широкими хвилями.

— Сіткою не нагодуєш стільки народу, — вів далі старий. — Потрібно неводом… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо-джан1, ану роздягайся! Візьми кінець і лізь у річку, не бійся, — додав він. віддаючи Камо один край невода.

Якусь мить хлопчик' вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода, обтяжений важкими свинцевими грузилами, ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.

— Отепер побачите, скільки її наловиться, — сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-довгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «бородань Асатур». — Егей, Камо, назад, любий, простудишся!

Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором, Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи прохолодою обличчя хлопчика.

Вершини гір, що тісним кільцем оточували озеро Севан, вже посріблилися сонячним промінням, а в долинах і на озері ще лежали густі сутінки. Безтурботно проспавши ніч у своїй просторій постелі, спокійне озеро скидало з себе біле покривало туману. І коли в горах розвіялися сутінки, озеро захвилювалося, здійнявши довгі ряди хвиль, що покотилися до берега- Хвилі добігли до прибережних пісків і розлилися по них з хлюпанням — цоп-члуп, цоп-члуп, розбудивши пернате населення очеретів.

«Члтов-чилт, члтов-чилт!» тривожно закричав болотяний птах, перелітаючи з купини на купину, неначе шукав когось.

«Кря-кря, кря-кря!» голосно кликав свою подругу селезень…

Севан починав свій трудовий день. По ньому де-де снувалися рибальські човни і катери. Перевозячи пасажирів та вантажі, вони поспішали до причалів. А озеро щомиті змінювало свої барви. Його води, темносині зранку, поступово ставали світлозеленими. Зійшло сонце, кинувши на воду гарячі промені, і вона заіскрилася, заграла ясними алмазами.

Хлопчики, забувши про невід і рибу, мов зачаровані, спостерігали пробудження Севану. Вони не могли одірвати погляду від далеких синіх просторів. Лише старий рибалка уважно стежив за рибою в річці.

Раптом він підвівся з свого місця і схвильований побіг до рушниці-двостволки, яку залишив недалеко від берега. Повернувшись, рибалка звів рушницю і почав вдивлятися в глибину річки.

— Що таке? — пошепки запитав Камо.

— Тихіше!.. Водяний собака, видра, — відповідав старий, — за рибою погнався!

В цю мить щось захвилювало воду на середині річки, на поверхню виринула блискуча спина і зникла. Здавалося, ніби величезний сом вступив у двобій з підводним своїм ворогом.

Дід Асатур вистрілив. Риба, показавши з води біле черевце, попливла за течією вниз, і все стихло.

— Якщо не вбив, то все-таки налякав ти її,— як завжди, пожартував Грикор.

Дід Асатур кинув суворий погляд на нього і звернувся до Камо:

— Втекла вгору, тепер попаде в невід… — від хвилювання рушниця в його руках тремтіла. — Проклятий шріт, дрібний, — невідомо перед ким виправдувався мисливець. — Стривай… попалась… у невід попалась! — радісно закричав він, не відводячи погляду од води. — Камо-джан, швидше відчепи кінець невода… швидше, а то подушить усю рибу, проклята!

Камо відчепив кінець вірьовки. Вони витягнули невід з води, в якому заплуталась дивна тварина. З ніздрів її, повільно збігаючи по вусах, витікала вода.

— Тягни в цей бік! Ой, хлопчику, розірвала невід, клята! Тепер може втекти, тягни сюди, — гарячився дід.

Але даремно хвилювався старий мисливець. Одна лапа видри заплуталась у розірваному неводі і не давала змоги їй втекти.

— Гей, Грикоре, удар її своєю палицею по голові. Чого ти стоїш? — кричав дід Асатур.

— А якщо вона раптом здохне, — удавано серйозно відповів Грикор.

Армен глянув на його палицю, відвів був погляд, але зразу ж обернувся і сказав:

— Підожди, не вбивай, сфотографую спочатку. — І він навів свій фотоапарат на звіра.

Видра, напружуючи всі сили, намагалася вирватися з невода, наповненого рибою. Лапи в неї були дуже короткі, широкі, схожі на плавці, вона незграбно повзала на черевці, загрібаючи під себе пісок. Сіра мокра спина звіра виблискувала на сонці, немовби на ній не було шерсті. І коли видра, дедалі більше заплутуючись у неводі, перевернулась на спину і па сонці блиснуло її світле черевце, хлопчикам здалося, що такого жовто-сріблястого хутра нема в жодної тварини в світі. Але старий Асатур знав, що такий чудовий блиск має лише жива тварина, а після її смерті хутро поступово втрачає свою чарівну красу. Він витрусив невід на траву. Незважаючи на те, що частина риби втекла через дірки, улов був багатий.

Старий зібрав форелі, оббілував видру і тоді заходився лагодити невід.

Робота кипіла в його руках. Він поспішав, щоб перепинити шлях рибі, яка тепер вільно пливла річкою.

Хлопчики захоплено дивилися з берега на «велике переселення» риби. Сонце, мов величезний прожектор, просвічувало річку так, що на дні її видно було золотистий пісок, а в прозорій глибочині яскраво виблискували сріблясті форелі.

Куди вони пливуть? Чому залишають безпечні глибини Севану, наражаючи своє життя на небезпеку в мілководних місцях, де зустрінуть вони на своєму шляху тисячі ворогів — і рибалку з сіткою, і видру, і баклана, і чаплю?..

Над Севаном часто віють буйні холодні вітри. В такі дні його шалені хвилі з великою силою б’ються об берег, розбиваючи навіть базальтові скелі. Як же матері-риби можуть довіряти долю своїх дітей цій страшній силі? Напровесні вони поспішають із Севану в бік Гіллі, а там струмками, що стікають з гір, пливуть ще вище. Весь час вгору і вгору, до холодних джерел.

Цей хід риби з Севану в бік гір відбувається в усіх річках і струмках, які впадають в озеро. Риба так далеко відпливає од нього до мілководних місць, що іноді, проходячи повз струмки, помічаєш відкриті спини риби і дивуєшся, звідки в цих мілких місцях може взятися така крупна риба. В цей час її легко ловлять не тільки сільські хлопчики. Вовки й лисиці також стають «рибалками».

Але чи не заважаємо ми цим самим розмноженню риби? Очевидно, заважаємо. Проте гляньте туди, де стоять наші хлопчики, недалеко від того місця видно червоний дах нового будинку — це риборозводия Рибтресту. Тут щорічно виводяться з ікри 60 мільйонів мальків, яких випускають в озеро. Чи ж повернеться їх стільки з гір?..

Стежачи за ходом форелі, хлопчики попрямували до верхів’я річки, яка перетинала зелений луг. Пройшовши кроків із сто, вони досягли озера Гіллі. Звідси брала початок річка, що має в довжину лише 120 кроків. Це найкоротша річка в світі. Вона перетинає, перешийок, який відділяє озеро Гіллі від Севану. І коли ясного сонячного ранку дивишся здалеку на барвистий луг, то здається, що кокетуюча красуня в зеленій оксамитовій сукні лягла відпочивати між двома озерами, і на її сукні сяє гарний срібляслий пояс.

Цей пояс річка Гіллі.

Таємниче ревіння

Недалеко від річки Гіллі лежить село Лчаван. Воно притулилося до схилу гір, обернувшись спиною до Чорних скель, а лицем до Севану.

Була неділя. Знайомі вже нам хлопчики, головні герої цієї книги, лягли відпочити в зеленій траві на березі річки. Вони прислухались до голосів водяних пташок, іноді мовчки поглядаючи на мінливі води озера.

— Але ж ми запізнюємося! — звернувся Камо до товариша. — Ти знаєш, скільки водоймищ в озері Гіллі, і всі вони схожі одне на одне. Заблудимо… І Грикор побрів кудись за телятами.

— Добре було б, якби дідусь Асатур погодився піти з нами, — сказав Армен.

— Дідусь не піде. Жодна стара людина з нашого села не була на Гіллі. Адже ти знаєш, що розповідають старі люди про таємниче ревіння на озері.

— Не треба тоді говорити дідусеві, що ми хочемо довідатися про таємниче ревіння… Але як же нам умовити його?

— Скажемо, що на полювання зібрались!.. Я вдачу дідусеву знаю добре. Нагадай тільки про полювання— все забуде.

— І про вішапа^[1] забуде?

— Навіть і про вішапа забуде. Карта озера в тебе?

— Так, у мене.

— Ну, пішли. Якщо дідусь не піде з нами, то ми по цій карті будемо орієнтуватися і всі водоймища оглянемо.

Камо і Армен підійшли до діда Аса-тура. Він сидів на березі річки.

В очеретах лунали голоси качок, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками — цоп-члуп, цоп-члуп…

І десь в очеретах озера Гіллі серед тисячі звуків раптом пронеслося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!» Це ревіння століттями жахало прибережне населення.

Хлопці насторожились. Підійшов Грикор.

— Дідусю, а ти віриш, — почав Камо, хитро підморгнувши товаришам, — що це реве диявол, вигнаний з пекла Чорних скель?

— Так люди кажуть… Звідки я знаю, синку… Коли нашій тітці Тарлан вірити — це дев¹… А покійний мій кум Мукел запевняв, що білий водяний буйвол… хіба я знаю… Батько мій розповідав…

Але побачивши, як тремтять у хлопців плечі від ледве стримуваного сміху, старий Асатур крикнув:

— Знову смієтеся з мене?.. Шибеники!..

Хлопчики бурхливо засміялися.

— Може, там гине душа Мукела, і він кличе свого кума Асатура на допомогу? — запитав Грикор.

Старий похитав головою і пробурмотів собі під ніс: «Ех, народ, що мені робити з цими поганцями».

— А ти чого пирхаєш? — накинувся він на Грикора. — Якщо твої телята забредуть в посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюсь, що ти школяр. І навіщо ти зв’язався з тими телятами?

— Дідусю, я вирішив стати освіченим пастухом, — відповів Грикор. — Піду в зооветеринарний інститут. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі телят завбільшки з буйвола…

— Непогано зробиш, — сказав дід, попихкуючи люлькою. — Але людині треба вміти книгу природи читати… — І після хвилинної мовчанки старий додав — Адже не все ти знайдеш у книжках, а в природі, в житті — чого тільки немає…— Заглибившись у свої думки і глянувши на весняне сонце, дід Асатур вів спокійно далі: — Отакий він, світ… Знову з смертного одра підвівся, розцвів: у шовк та оксамит убрався… Скільки таких весен минуло, скільки таких, як я, мисливців, не розгадавши таємниць природи, покинули білий світ, а озеро Гіллі як було, так і є. І скільки негод, зимових холодних вітрів не пронеслось би над ним, щовесни воно молодіє, розцвітає і одягає смарагдове вбрання. Такий уже світ. Після смерті приходить життя. І все живе… Скільки років ти вчишся, Камо? — звернувся він раптом до свого внука.

— Вісім…

Дев — злий дух.

— А я шістдесят літ читаю книгу природи, читаю і кінця-краю не бачу. Отак, любий, кожен повинен вивчати життя, одного шкільного підручника замало…

— Дідусю, про все, що ти читав у книзі природи, написано і в наших підручниках, — підморгнувши товаришам, сказав Армен.

Дід Асатур, здавалось, образився і здивувався:

— Як це може бути? Коли все написано в книгах, то скажи мені, звідки стільки птахів прилітає на озеро Гіллі весною?

— З півдня Муганських степів, з берегів Індійського океану, де вони зимують, — без вагання відповів хлопчик.

Дід здивовано підвів брови:

— Ну, тоді хай ваші книги скажуть, чому одні з цих пташок, що ось зараз купаються в озері, красиві, а інші — сірі, подібні до каменю, незграбні? Чому природа не створила їх усіх або красивими, або некрасивими?

— Це зовсім легке запитання, — сказав Армен. — Красиві, гарно забарвлені,— це самці, а решта — самки. В природі самці кращі за самок.

Дід Асатур від здивування припинив свою роботу. Те, що він вважав за результат піввікових спостережень, виявляється, знає якийсь хлопчик (і, може, навіть усі школярі знають!) як незаперечну істину.

— Коли ти й це знаєш, то скажи, чому самці кращі, чому природа створила їх красенями?

— Щоб своєю красою чарувати самок…

— Мій хлопчику, ти просто вчений. Звідки ти стільки знаєш?

— Про це писав ще Дарвін, — відповів Камо замість товариша.

«Цей Дарвін був, мабуть, мисливець», подумав дід Асатур, але, не маючи наміру складати зброю перед Дарвіном, — бо хто ж це бачив, щоб інші знали природу краще за відомого в краю мисливця Асатура, — він пустив у хід проти Дарвіна і школярів «важку артилерію».

— Ну, коли Дарвін стільки знає, то нехай він скаже, чому в болотяних птахів довгі ноги і дзьоб? Погляньте на ту чаплю, чи на того маленького бекаса — тіло у нього завбільшки з куряче яйце, а ноги, як у курки, і дзьоб у два рази довший за курячий. А ту білу пташину бачите, що стоїть на одній нозі?.. Ну, скажіть самі до чого ж потворна довжина… А чому у ворони дзьоб і ноги короткі? — і дід переможно поглянув на хлопчиків.

— Це тому, — спокійно відповів Армен, то ці птахи дістають поживу з води: черв’яків, рибок, жаб, мох. Коли б у них були короткі дзьоби і ноги, то вони б голодували… Скажемо прямо: у кого були короткі, ті голодували, вони вимерли, а в кого довгі — залишилися жити.

Ця відповідь зовсім здивувала діда Асатура, але він не здавався:

— Ану скажіть, чому дикі кози з весни до осені живуть і пасуться окремо від козлів? Еге ж! Я сам бачив, самці ходять в одному стаді, самки — в іншому, немовби хтось їх відокремив, і так до грудня місяця.

Хлопці, здивовані, мовчали: вони в книжках не читали про це нічого.

Ото ж бо, любі. Це вам не мацун^[2] з хлібом їсти, — зауважив іронічно старий. А тоді почав пояснювати: — Якщо хочете знати, ці тварини живуть окремо до осені тому, що теляться в теплі весняні дні, коли зелень буяє. А коли б вони телилися взимку, то і матки і потомство гинули б від холодів і браку паші. Так-то, синку, в природі все розумно влаштовано.

— Це не те, що природа так розподілила, а в боротьбі за існування тварини набули ці навики, — відповів Армен сухо. Йому було прикро, що це явище, описане Дарвіном, він одразу не зміг пояснити,

— А хто це сказав, що не природа розподілила? — погарячився дід.

— Дарвін.

— Дарвін? — здивувався дід Асатур. Ну, значить, Дарвін ходив по наших стежках… А проте знай, що ми й без Дариіна все це бачили й розуміли. — Він трохи помовчав, потім додав: Якщо твій Дарвін хоче знати всі таємниці природи, він повинен покликали всіх мисливців й запитати: «Ану, скажіть, що ціка-його ви бачили в полях І лісах?» Одній людині всього, що робиться в природі, не охопити…

— Ну, від ваших суперечок ситим не будеш, — втрутився Грикор. — Давайте краще вогнище запалимо. Бачите, який до нас шашлик летить, — він показав на зграю качок, що пролітала над ними, почав хутенько збирати хмиз.

— Навіщо тобі вогонь в такий сонячний, райський день? — запитав дід.

— Апетит мій хоче смаженої качки, дорогий дідусю, — відповів серйозно Грикор з комічним виразом обличчя, — В пам’ять про душу твого кума Мукела підстрілив би ти, дідусю, одну качку…

— Але ж зараз вони несуться, синку. Шкода.

— А селезня не шкода, убий селезня.

— От шибеник, як же в зграї розбереш, де качка, а де селезень?

— «Я — мисливець! Я — мисливець»! Ось воно твоє уміння, — сказав Грикор, насміхаючись із самолюбства старого Асатура.

— Ах ти, чортеня погане!..

— Слушна хвилина, щоб умовити його, — шепнув Камо на вухо Арменові.

— Дідусю, ти ж обіцяв навчити нас мистецтва полювання, — почав Армен, — відкрий нам його таємницю, адже це книга природи…

В цей час із села надійшли колгоспні рибалки. Один з них вигукнув:

— Оце так улов! І видру вбили, діду Асатур? Чудесна шкурка. Мабуть, на шию своїй старій надінете?

Дід спідлоба поглянув на нього.

— Поспали б ще трохи. Чому так рано прийшли? Ну й рибалки, клянусь бородою, коли б на вас понадіялись, то з голоду повмирали б ті, що в полі працюють,

— Дідусю, запізнимось, — підганяв Камо.

Від них не відчепишся. А ви рибу розберіть, бо зіпсується на сонці,— сказав дід рибалкам і попрямував до озера Гіллі.

А Грикор давав настанови своєму приятелеві-пастуху:

— Доглядай телят, бо ми йдемо на полювання. Сам знаєш, яке без мене полювання.

На березі озера дід Асатур зупинився замислившись.

— Любі діти, дайте мені спокій, в це прокляте озеро я не зроблю й кроку.

— Зробиш, зробиш! — вигукнули хлопчики.

Вони силою затягли маленького дідуся разом з Чамбаром у човен І з шумом замахали веслами, скеровуючи човен на середину озера Гіллі.

Човен тихо плив по широкому озеру. Лякливі лиски, ще здалеку побачивши його, ховалися в очереті. Качки — розумніші. Вони і далі спокійно плавали, але як тільки човен наближався на відстань рушничного пострілу, з шумом здіймалися вгору. Чамбар лише облизувався. Гусей ніде не було видно: вони дуже обережні, їхні голоси долинали здалеку, хтозна з якого з маленьких островів на озері.

Дід Асатур з пристрастю завзятого мисливця проводжав поглядом зграї диких качок.

— Оце, діти, селезень, — сказав він, показуючи на качку із зелено-рябою шиєю. — Ех, і красень же! Як виблискує на сонці… Погляньте, як змінюються його кольори при найменшому повороті голови. Шкода вбивати такого гарного птаха.

Качка, яку показував дітям дід Асатур, спокійно прогулювалась на протилежному боці острівця

— Стріляй, дідусю, стріляй! — наполягав Камо, охоплений мисливським запалом.

— Справжній мисливець спочатку підніме птаха на крило, а тоді вже стрілятиме, — повчав дід. — Майстерність не в тому, щоб убити, а в тому, щоб знати, як убити. Треба вміти підстрілити птаха в польоті, — так, як наш голова колгоспу Баграт підбив фашистський літак.

Раптом він побачив зграю качок, що пролітала, і вів далі свій мисливський «урок»:

— На такій відстані треба націлятися в кінчик дзьоба. Поки шріт долетить, качка троха пролетить вперед, і шріт влучить їй в самісіньке серце. А коли стріляєш з більшої відстані, то націляйся перед дзьобом… А як би ви думали? В усіх справах розрахунок потрібний. Людина у вашому телячому віці не витримує, націляється в середину зграї, думає, може, хоч в одного влучу… А це і не розрахунок, і не вміння. Яка б не була велика зграя, націлятися треба в одного птаха і твердо знати, що гой один — твій. Ну, коли вцілиш і в сусіда йото, то тим краще. І ще, любі, знайте, іцо в кожної пташки погано захищена спина. У птахів груди, як панцир. Це для того, щоб шріт не пробив. Так воно часто й буває. Отже, стріляйте завжди ближче до спини.

В цей час над їхніми головами пролетіла велика зграя качок.

Дід Асатур, націлившись, вистрілив. Два селезні, що летіли на чолі зграї, плюхнулися в озері. З очерету почувся різкий дитячий крик.

— Хто це там?… — здивовано прислухалися діти.

Чамбар кинувся у воду за вбитими селезнями. За собакою — Камо. Дід Асатур, Армен і Грикор налягли на весла, поспішаючи до місця, звідкіля долинув дитячий крик.

Камо, ступивши на протилежний берег острівця, застиг від здивування. У величезних ночвах, які спокійно погойдувались на хвилях, сиділа дівчинка в червоному платтячку, тримаючи в руках весло.

Побачивши хлопчика, вона високо підняла вбитого селезня і сказала з усмішкою:

— Поглянь, з води витягла.

— А другий де?

— Другий? Он собака несе…

З води вибирався, обтрушуючись, з качкою в зубах Чамбар.

— Це ти, Асмік? — вигукнув Камо, впізнавши дівчинку. — Ану, пришвартовуй до берега.

Асмік уміло підвела свої ночви до берега і легко вистрибнула на землю. Це була дівчинка років чотирнадцяти з блискучими темними очима. Прикривши рукою очі від сонця, вона дивилася на Камо і посміхалась.

— Чому ти кричала? — нарешті запитав він.

Після твого пострілу дві качки просто з неба звалилися біля мого човна.

Одна мало не на голову… Але зараз я вже не боюся, сказала вона і засміялась, блисінувши двома рядками білих зубів. — Ти сам? — запитала дівчинка. — А де твоя рушниця? — і обернулася лицем до озера. Яке прекрасне наше Гіллі!.. Яке тут повітря!.. Я тут від раннього ранку…

Чамбар, віддавши качку дідові Асатуру, повернувся на острів і, підійшовши до Асмік, тривожно заскімлив.

— Просить у тебе качку, — пояснив Камо.

— Качку? Ні, це моя здобич, не віддам! — гукнула дівчинка до собаки, ховаючи селезня за спину. — Ну, гаразд, не ображайся, на, на, візьми…

Чамбар весело кинувся у воду, несучи здобич господареві.

— Поїхали, Асмік, а то мій дідусь подумає, що я потрапив у пащу вішапа.

Дід Асатур, побачивши дівчинку, вражений, запитав:

— Чия це дочка? Що вона тут робила?

— Дочка тітки Анаїд.

— Якої Анаїд? Ланкової тютюнової бригади?

— Еге ж.

— Ну і що ж ти тут робила? Як тебе мати відпустила саму, дочко?

В голосі діда звучали подив і тривога:

— Дівчинко, серце лева ти з’їла, чи що, коли наважилась сама забратися в це прокляте озеро?.. Ну й дівчата тепер, хоч тримай їх на прив’язі…

Всі засміялись.

— І що ти збираєшся робити в цьому озері, дитино моя?

— Я збираю яєчка, — відповіла дівчинка.

— Які яєчка?

— Гусячі, качині, отих чорних курочок… Збираю яєчка всіх птахів.

Цікавість діда і хлопчиків дедалі зростала: «Якась незвичайна дівчинка. Ні буйвола, ні дева, ні вішапа не боїться».

Раптом Асмік сказала з образою в голосі:

— Але той хуліган Сето кидає камінням у зібрані яєчка…

— Де він? Зараз я йому дам! — вигукнув дід, схопившись за звичкою за посріблену рукоятку кинджала.

Старий мисливець з рушницею в руках, зігнувшись, ступив до очерету, з протилежного боку якого вискочив підліток і кинувся навтіки Дід грізно посварився на нього пальцем і гукнув:

— Облиш з цією дівчинкою жартувати, бо інакше, клянусь бородою, намну вуха…

Довгий час Асатур не міг заспокоїтись.

— Який же син може бути у такої матері?.. Кажуть же, що яблуко від яблуньки недалеко котиться.

— До яких пір це буде продовжуватись?.. Зовсім неслухняний хлопчисько, — понуро сказав Камо і звернувся до Асмік: — Що ви робите з такою кількістю яєчок? Мабуть, яєчню готуєте? Дику яєчню!

— Скажи: мисливську яєчню, — поправив його Грикор, — оце, мабуть, смачно!

— Яєчню не робимо, — простодушно відповіла дівчинка, — а підсипаємо квочку, виводимо пташенят… таких гарненьких, рябеньких… — І, помовчавши, додала: — Коли батько був на фронті, нам з мамою деякий час було скрутно. Тоді ми почали ходити до Гіллі і збирати яєчка диких качок. Збирали, підсипали квочку, виводили пташенят… Це нам дуже допомогло.

— Як же не допомогти! Смажена качка всякій справі допоможе, — підтвердив Грикор.

Асмік засміялась.

— А коли вони виростуть, то не тікають? — запитав Армен.

— Якщо крила підрізати, то як же вони полетять? — відповіла дівчинка і поглянула на хлопчиків так, ніби сказала: «Які тугодуми ці хлопчики…»

— Еге ж, крила треба неодмінно підрізати, — вставив слівце дід Асатур, — як би не доглядав їх, житимуть в тебе лише до осені, а коли випаде сніг — «до побачення», полетять у теплі краї…

— Ну, а коли зграї вже відлетіли? — запитав Камо. — Все одно полетять? А шлях як знайдуть?

— Знайдуть. У природи свої закони……сказав старий. Якщо яйце чорногуза покласти під квочку і виводок потім тримати до осені під замком, а восени випустити — сам-самісінький полетить в Іран, в Індію… Це вже в них у крові, передасться від батьків… Ану поклич свого Дарвіна, подивимося, як він з’ясує це питання, — додав він.

Хлопчики засміялися.

— Проте ці спадкові звички людина може змінити, — сказав «учений підліток» (так називав дід Армена за його розум). — Для цього треба, щоб дикі качки кілька літ пожили в селі, змішалися з свійськими, набули нових звичок і забули старі.

А Камо вже думав про інше.

Він завжди вражав товаришів надзвичайними планами, які щомиті визрівали в його голові. І ось тепер у нього з’явилася цікава ідея.

— А чому б нам не влаштувати ферму диких птахів? — звернувся він до товаришів.

— Як?

— Дуже просто. В очеретах Гіллі є багато яєчок, ми зберемо їх і виведемо в інкубаторах пташенят.

Асмік усміхнулася, блиснувши своїми білими зубами. Їй сподобалась пропозиція Камо.

— Яких гарних пташенят я вам виведу, — гаряче сказала вона.

— А де ж ті яєчка, що ти зібрала? — спитав Грикор.

— Там, — відповіла вона, махнувши рукою.

Хлопчики швидко відшукали в очереті кошик, повний різнобарвних яєчок.

Кошик вони взяли до човна.

— Дідусю, поглянь, скільки яєчок зібрала Асмік, — радів Камо.

І Асмік, щаслива, схвильована, радо усміхаючись, поглядала то на одного, то на другого хлопчика.

Дід Асатур уважно перебирав у кошику яєчка.

— Доню моя. оце яєчка чайки, з них вилупляться гарні білі пташки. Але їхнє м’ясо не смачне, вони самі їдять м'ясо. Відберіть ці яєчка і віддайте Рибтресту, адже одна така пташка з’їдає два-три пуди рибних мальків на рік. Багато риби гине від них у Севані. Збирати їхні яєчка не гріх.

— А це чиї? — показав Камо на яєчка, завбільшки з курячі, немов посипані зеленкуватим піском.

— Добре ти зробила, дівчинко, що зібрала ці яєчка. З них вилупляться сірі чаплі, що живляться рибками. Відберіть їх і передайте Рибтресту.

— Ну, а це що за яєчко? Ніби вимазане кров’ю, що засохла на ньому, а на крові дрібні темні цяточки? — здивовано запитав Грикор, показуючи на приплюснуте довге червонобрунатне яєчко.

— Це яєчка гагари. М’ясо її пахне рибою. Відберіть і ці.

Коли всі яєчка, названі дідом, було відібрано, в кошику залишилось найбільше сіруватобілих яєчок качки-крижня. Були тут яєчка сірих і мармурових качок, шилохвосток, синьої качки, казарки, чирки.

Дід Асатур знав не тільки те, які яєчка у якого птаха, він знав багато чого іншого і поспішив поділитися своїми знаннями з дітьми.

— Ви бачите — все розумно створила природа. Наприклад, деякі яєчка забарвлені, як очерет, у інших відтінок грунту з його найрізноманітнішими кольорами. А яєчка свійської курки завжди білі. Чому це так?

Асмік крадькома глянула на Армена і, вагаючись, відповіла:

— Бо свійським не треба ховати свої яєчка.

— Вірно, дочко… — зрадів старий.

— А яєчка диких пташок повинні мати колір їхнього оточення, щоб вони були непомітними для ворогів, — додав Камо.

— Молодець! Не був би ти моїм онуком. щоб не розумів діянь природи, — сказав не без гордощів дід і поцілував Камо в чоло.

— А це, мабуть, яєчка червоної качки. Адже червона качка найбільша. Погляньте, яке велике, — намагаючись показати свої знання перед дівчинкою, сказав Грикор. Але відразу ж пошкодував, що вихопився.

— Коли б хтось інший сказав таке — нічого, а ти ж весь час серед природи і не знаєш, що червона качка не гніздиться в болотах, — обірвав його Асатур.

— А де ж? Адже всі пташки виводять своїх пташенят в болотах, в очереті,— поцікавився Камо.

— В тім-то й справа, що всі в болотах, а червона ні.

— А де ж?

— Ом там. на скелях гори Далі-Дагу.

— На скелях?.. Качка — на скелях?! Далеко від води? — здивувався Армен.

Не менше були здивовані й інші.

— Чому вони не мостять гнізд біля води? Біля води зручніше, вилупляться качата — і просто у воду… І корму в болотах більше, — сказав Камо.

— Хіба я знаю!.. Ми люди не вчені, книг не читаємо, звідки мені знати таке, — відповів дід. — Хай ваші вчені скажуть.

— Вчені, що написали книги, не могли з’ясувати цього, дідусю, — сказав Камо, непомітно підморгнувши хлопцям. Йому хотілося задобрити самолюбство діда і викликати його на розмову з цього цікавого питання.

— Еге ж, кажуть, що вчені не змогли. І не зможуть. Це ж не жарти — шістдесят років блукаю горами й долинами… Вчені про це мусять питати у нас, мисливців! Кажу ж, що треба книгу природи читати… Може, ви помітили, — ця качка вся червона і дуже ляклива.

— Так, — відповів Камо, — червоні качки завжди тримаються далеко від берега.

— Але чому ж вони такі лякливі? Тому, що червоні. Свого кольору бояться: куди не поткнеться її враз помітять лисиця, видра, дика кішка Тепер ви мені скажіть, чи може червона качка висидіти на яєчках в очереті чотири тижні?

— А й справді, вороги відразу помітять її! — здогадалася Асмік.

— Виходить, коли б червоні качки не неслися в скелях, їх давно вже не було б. Якщо ви хочете па своїй фермі мати червоних качок, то доведеться зійти на скелі Далі-Дагу.

— Ну, то влаштовуватимемо ферму чи ні? — нетерпляче запитав Камо.

— Всі яєчка, що я зібрала, віддаю вам, — оголосила Асмік ніяковіючи.

— Спасибі, але цього мало. Ми повинні організувати справжню ферму, на кілька сот яєчок.

— Те, що ви говорите, — курям на сміх. Хто це бачив ферму диких птахів? — вигукнув Грикор.

— Не бачили — побачать! — рішуче відповів Камо

В цю мить з озера долинуло страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!..»

Дід Асатур перехрестився, щоб ніхто не помітив, і позадкував від озера.

— Ні, любі мої, я в це сатанинське озеро не полізу, — сказав він, замахавши руками.

Діти стояли, немов закам’янілі, наче їх облили холодною водою.

«І що це за ревіння?» подумав Камо і звернувся до товаришів: — Друзі, це ревіння, мабуть, має якусь просту причину, якої не знали наші предки і жили віками залякані…

— Причина відома, — важко дихаючи, почав дід Асатур, — мій покійний кум Мукел казав, що… Не треба сміятися. Це диявол, якого вигнали з пекла…

— Повинні ж ми, нарешті, з’ясувати причину цього ревіння! — вигукнув Камо схвильовано. — Поїдемо і побачимо на власні очі.

— Дитино моя, відмовся од цього небезпечного задуму. Це — прокляте озеро, — намагався переконати внука старий мисливець, відчуваючи разом з тим гордість, мовляв, «кров мисливця Асатура тече в жилах онука».

Армен і Грикор поглянули один на одного, потім на Асмік. Особливо був вражений Грикор, який не раз чув страшні казки діда Асатура і був під великим впливом їхньої чарівної сили.

— Якщо я піду, хто буде біля телят? — спробував він відмовитись.

— Он іде пастух, — сказав Камо, показавши на Вано, який ішов з палицею на плечі.

— Еге-еге! Як добре, що він іде… — нещиро зрадів Грикор.

Діти сіли в човен. Грикор підвів руку, немовби хотів доторкнутися до уявної бороди.

— Чи по дав би ти нам, дідусю, селезня? Може, справді, зустрінемо вішапа?

— Кинемо йому в пащу селезня, а самі втечемо…

— Ти саме такий, щоб вішану віддати! Па, візьми на шашлик, — кинув дід Гри корові селезня в човен.

Плигнув у човен і Чамбар.

Дід Асатур, залишаючись на березі, побожно перехрестив дітей і щось забубонів собі під ніс.

— Ну, тепер ніякий диявол не підійде до нас, — спробував пожартувати Грикор.

Діти усміхнулися, але відчуття страху непомітно підкрадалося до їхніх сердець. Не боявся лише п’ятий «учасник» експедиції — Чамбар. З веселим скавучанням, висунувши язик, він нетерпляче рвався вперед, передчуваючи бажане полювання.

У казковому місті

— Армене, стеж по карті,— сказав Камо. — Але, мабуть, треба й позначки на шляху робити, бо тут можна й з картою заблудитися.

Озеро, по якому плив човен, було не більше кілометра в окружності. Діти до пливли до протилежного берега, і човен зупинився.

— Куди далі? — запитав Грикор. — Назад?

— Шкода! — промовила Асмік. — Я думала, ми довго плаватимемо, а тепер — назад?

— Ми попливемо вздовж берега — з його східного боку повинен бути прохід у другий басейн, — сказав Армен.

Камо і Грикор знову взялися за весла, і човен повільно поплив уздовж жовто-зеленого берега.

Стіна високого очерету здавалася безкрайньою. Але враз у ній відкрилося щось подібне до входу, і Камо ввів туди човен. По обидва боки входу природною загорожею підіймався високий очерет.

В цьому коридорі-протоці було так вузько, що хлопчикам важко було гребти. Ставши на середині човна, Камо працював одним веслом, поперемінно загрібаючи воду то зліва, то справа.

Верхівки очерету зійшлись і утворили над протокою арку, що не пропускала сонячного проміння, і вода тут здавалася чорною, як чавун. Але ось коридор звернув ліворуч, і діти побачили інше озеро.

Це озеро було менше, ніж перше, але таке ж сонячне, ясне… Срібна поверхня його, в рамці яскравих золотисто-смарагдових заростей, була вкрита зграями птахів.

Гуси, качки, гагари та інші птахи, що заволоділи озером, побачивши човен, сполошились і з гелготанням знялися над водою. Повітря сповнилося шумом крил.

Чамбар не втерпів. Він скочив, шаленим гавканням виявляючи свою радість, і довго не міг заспокоїтися, скімлячи і облизуючись червоним язиком.

— Яке чудесне озеро! — вигукнула Асмік. — Гляньте-но тільки, яке ж воно красиве!

— Так! — сказав Грикор, жадібно поглядаючи на очерет, який кишів дичиною, і ковтнув слину: — Скільки тут смачного!.. — пожартував він.

На середині озера виднівся острівець, зарослий очеретом.

Коли човен підплив до острівця, з його берега шмигнула і сховалася у воді видра, що вигрівалася на сонці.

— Ех, якби дідусева рушниця була зараз зі мною? — журно зітхнув Камо.

— Куди ви гребете? Треба на той бік, вихід мусить бути там, — сказав Армен.

Вихід виявився протокою, ще темнішою і тіснішою, ніж перша. Гребти було неможливо.

— Пливімо назад, — сказала Асмік, боязко поглядаючи на похмуру воду протоки, яка здавалась пробитим у горі тунелем.

— Що б там не було, треба пройти, — відповів Армен і додав: —Тут ми навіть скоріше пропливемо, ніж на веслах. Беріться за очерет, тягніть його до себе… Отак…

Камо і Грикор схопилися за очерет, який ріс обабіч протоки, потягли до себе, і їхній човен легко ковзнув уперед.

Дитячі серця стислися: куди ж виведе їх цей чорний тунель?

А в протоці ставало дедалі темніше. Шатро, створене густим листям очерету, було тут зовсім низьке і торкалося голів дітей, які сиділи в човні. В захищеній од вітрів і сонця воді, в її нерухомому мороці буйно розрослися водорості. Дно протоки наче було покрите товстим темнозеленим мохнатим килимом, бахрома якого цупко обплутувала ніс і боки човна. Що далі, то вужчою ставала протока, густішими водорості. Човен нарешті зупинився. Водорості обплутали його тепер з усіх боків, створивши сплетіння, з якого, здавалося, він уже не зможе вибратися.

— Армене, куди ти завіз нас? — запитала схвильовано Асмік,

— Пливімо назад! — вигукнув Грикор.

Діти спробували зрушити човен назад, але він не піддавався. Його широка й тупа корма не могла розірвати сплетіння водоростей.

Діти зніяковіли.

— Може, вийдемо на берег? — запропонував Армен.

— Ну й затягне нас там! — заперечив Камо. — Сама вода, болото… Та й куди податися? Лише озеро навколо…

— Тоді що ж, помирати тут з голоду?.. Молодці ми будемо! — розсердився Грикор. — Треба просуватися назад.

— Ні, коли вже просуватися, то тільки вперед! — вигукнув Камо і, схопивши весло, почав сердито обрубувати ним водорості перед човном, розкидаючи їх на всі боки, наче волокна мокрої зеленої шерсті.

Допомагати Камо, взявши друге весло, заходився Армен, а Грикор з Асмік обривали водорості руками. Поволі шлях розчищався, і човен потихеньку, немов черепаха, посунувся вперед. Нарешті, після довгих і важких зусиль, дітям вдалося перемогти водорості, і човен вирвався з похмурої протоки в інше, світле водоймище.

Діти з полегкістю зітхнули. У них одлягло від серця: неначе з темної в’язниці вирвалися вони на волю.

— Гуси, гуси! — захоплено вигукнула Асмік.

Велика зграя гусей злякано злетіла в повітря, сповнюючи його тривожним гелготанням. Яскраво блиснули на сонці білі крила.

— Ми просто в казкове місто потрапили, з водяними вулицями, — раділа Асмік. — Глянь, глянь, Камо, адже це справжнє місто! Армене, Грикоре, бачите, он майдан, а на ньому — пам’ятник, — показала Асмік на високий кущ очерету, що ріс із води посередині широкої гладіні озера. — А хіба не подібний до фортеці он той острівець з очерету? До вежі не подібний? Ні, це казка, це казка, Камо!..

— Ми запливли в найглухішу частину озера, дивіться, і птахи не бояться нас, — сказав Армен. — Киньте весла, я зроблю знімок.

— Сфотографуй. Армене, і «пам’ятник», і «фортецю», — просила Асмік.

Вони все пливли вулицями-протоками цього дивного «водяного міста». Інколи така «вулиця» обривалась несподівано, човен натикався на очеретяну стіну, і дітям важко було вибратися назад… Інколи протоки схрещувались або йшли паралельно, і нарешті всі «вулиці», «провулки» злились в один широкий, світлий «проспект», з якого брала початок найкоротша в світі річка, що впадала із Гіллі в Севан.

Настрій у всіх був чудовий. Забулися всі жахи. Ніхто не згадував вішапа, лише Чамбарові було невтямки, чому ніхто не стріляє, коли навкруги сила-силенна птахів. І, мабуть, з сумом згадуючи свого господаря-мисливця, він жалібно скавучав і неспокійно крутився в човні.

— Давайте зупинимося тут і наберемо яєчок, — запропонував Армен і враз почервонів; чи не подумають товариші, що він злякався вішапа?

— А таємниця? — запитав Камо, пильно глянувши на приятеля.

— Треба спочатку точно довідатись, де саме реве вішап, — сказав Армен. — Можливо, ми вже пропливли повз те місце?

— Почекаємо тут, він скоро нагадає про себе.

— А мені хочеться пливти далі, хочеться довідатись, що є в інших басейнах, — нетерпляче поривалася вперед Асмік. Великі чорні очі дівчинки неспокійно поблискували, жадібно вбираючи в себе все, що було навколо.

А вішап ніби підслухав Камо. Майже в цю мить зовсім близько розляглось його оглушливе ревіння: «Болт… бо-олт… болт!..» Дітям здалося, що під ними захитався човен… Скочив і уривчасто загавкав Чамбар. Захоплення Асмік змінилося жахом.

Човен зупинився. Асмік, шукаючи захисту, дивилась на Камо.

— Ну, тепер зрозуміло, де він. Пливімо прямо туди! — наказав Камо.

Хлопчики мовчки підкорились і гребли далі, скеровуючи свій човен в таємничу глибочінь озера Гіллі.

Що далі, то більше перед ними відкривалось нових красот природи. Але діти не помічали їх зараз.

Човен зайшов у нове маленьке озеро. Воно не було таке спокійне, як інші. Вода в ньому, здавалося, поволі кипіла, як в казані, поставленому на невеличкий вогонь. На ній набігали і одразу ж гасли, розходячись колами, великі бульбашки.

— Що з водою? — запитала Асмік.

— Може, джерела? — припустив Камо.

— А що ж? — впевнено відповів Армен. — Подумай, скільки тут води! З гір в Гіллі впадає всього два струмки, а витікає ціла широка річка.

— Вода і справді немовби джерельна, — підтвердила Асмік, занурюючи у воду руку.

— Через те, коли в селі джерела висихають, всі п’ють цю воду. Але звідки тут стільки води? Вона мусить текти сюди з якогось великого водоймища…

— Та хіба ж може бути стільки джерел? — недовірливо пробурчав Грикор.

Армен відкрив було рота, щоб відповісти Грикорові, але в цей час знову пролунало грізне «болт… бо-олт… болт!..» на цей раз ще протяжніше і страшніше. Здавалося, під водою і справді ревів скажений буйвол, викликаючи на бій противника.

Але Камо гріб далі, залишаючись (принаймні з обличчя) спокійним. Його розбирала цікавість, і він настійливо продовжував вести човен в тому напрямі, звідки долинали таємничі звуки.

— Я боюсь, я не хочу туди! — просилаАсмік. — Висади нас, Камо!

Камо знизав плечима, але, помітивши, що дівчинка зблідла, вирішив виконати її бажання. Човен м’яко рушив і причалив до одного з острівців.

Камо перший вискочив на берег. Діти помітили, як острівець легенько гойднуло, а верхівки очеретів, що росли на ньому, захвилювались, наче па них подув, налетівши з гір, вітерець.

Камо розгублено зупинився.

— Що за дивний острів? — пробубонів він здивовано.

Попросивши у Грикора весло, Камо копнув ним у себе під ногами. З дірки, пробитої веслом, бризнула вода.

— Оце-то так— острів без землі! — вигукнув він. — Під ним одразу вода… Це не острів, а якийсь кошик з водоростей і коріння очерету… Почекайте мене в човні! — крикнув він товаришам. — Я спочатку погляну на цей дивний острів… Чамбаре, за мною!

І Камо, розсуваючи очерет, подався вперед.

— Не рухайся, а то острів піде на дно, Камо, рідненький! — закричав переляканий Грикор, побачивши, як під ногами Камо, що грузли в зеленому килимі водоростей, хитається острів.

Армен ніяково подивився на Асмік і на Грикора, наче питав їх, що робити. Потім, також вискочивши на берег, він гукнув:

— Камо, почекай, і я з тобою!

Під ногами Армена острів так само хитався і пружинив, ніби це була велетенська гумка, покрита очеретом і зеленню.

Обійшовши щасливо острівець, Камо з Арменом повернулись до човна.

— По-моєму, — говорив Армен, — коріння сплелося, наче линви, і опустилося на дно, а там затягло його мулом, і воно утримує наш острів мінно, ніби якорі.

— Ти глянь; він весь немовби повстяним килимом покритий, — сказав Камо. — Мабуть, очерет висихав, а під ударами вітру та граду розсипався і осідав на переплутані кореневища. Отак і виник цей килим.

— А якщо корені-якорі обірвуться? — запитала Асмік. — Що тоді?..

— Якщо обірвуться, течія понесе наш острів із Гіллі просто в Севан разом з нами, — засміявся Камо.

Грикор і Асмік також вистрибнули на берег.

— Погляньте, гуска! — закричав Грикор, побачивши в заростях гніздо і гуску, що сиділа на яєчках. Недалеко від неї стояв гусак, оберігаючи гніздо.

Побачивши Грикора, гусак зашипів так сердито, що той мимохіть відступив, але переляк, викликаний появою людини, все-таки переміг птаха, і він злетів Залишившись без охорони, шумно б’ючи крилами, покинула гніздо і гуска

— А яєчка, яєчка які! — кликав товаришів Грикор, діставши з гнізда двоє тьмяних безбарвних гусячих яєчок. — Тут їх аж четверо, і кожне — завбільшки з дитячу голову! — як завжди, перебільшував він.

— Дай-но сюди! Ого, та ще й які міцні! — вигукнув Камо, пробуючи яєчка на зубах.

Діти з цікавістю розглядали величезне гніздо. Воно було звите з стеблин, листя очерету, сухої трави і дбайливо вистелене м’яким гусячим пухом.

— Ці яєчка візьмемо, вони свіжі, сказала Асмік.

— А як ти довідалась, що вони свіжі? — запитав Камо.

— По кількості яєчок… Ось поглянь, одне ще зовсім тепле; щойно знесене. Дика гуска, здається, знесе дванадцять яєчок і тоді вже висиджує. Якщо знайдеш у гнізді небагато яєчок — значить, свіжі… А качка кладе більше, до шістнадцяти.

Взявши до уваги це авторитетне зауваження Асмік, діти розбрелися по острівцю.

— Ой, ще гніздо, а яєчка які пістряві! Чиї це яєчка? — почувся голос Грикора.

Він стояв перед великим гніздом, в якому лежало дев’ятеро яєчок. Зовні грубе і жорстке гніздо, змощене з сухого очерету, всередині було вистелене м’яким, ніжним пухом.

Асмік підійшла до нього і взяла яєчко, ніби всипане ластовинням.

— Це водяної чорної курки — лиски, — сказала вона.

Армен приніс повну шапку довгастих сіруватобілих, з гладенькою шкаралупою яєць.

— А ці?

— Ці, звичайно, качині… Як ти погано розбираєшся, Армене! — сказала з докором йому Асмік. — їх жесла качка-крижень. Вона дуже схожа на нашу, свійську.

Армен глянув на Асмік і усміхнувся:

— Ти звідки все знаєш?

— Сказала ж я, що ми з мамою минулого літа збирали яєчка.

Охоплений мисливським запалом, Чамбар старанно обшукував хащі очероту і знаходив стежки, протоптані видрою. Проте всі його зусилля були марні — мисливець не ступав по його слідах, не лунали постріли. Але Камо радували гнізда птахів, які попутно винюхував Чамбар, і хлопець збирав яєчка і хвалив собаку. Чамбар зрозумів нарешті, чого від нього вимагали, і почав старанно допомагати Камо: радісним гавканням сповіщав хлопчика про кожне знайдене гніздо. Коли Камо вибирав з гнізда яєчка, Чамбар стояв біля нього, весело метляючи хвостом.

Одного разу Камо не знайшов на місці, до якого привів його собака, нічого, крім купки дрібно наламаного очерету.

— Що ж ти, Чамбаре, мене обдурюєш? — докірливо похитав головою Камо і хотів повернути назад, але собака став поперек дороги і сердито загавкав. — Ти що, сказився? — запитав хлопчик і ступив уперед, але собака не рухався з місця. Камо здивовано знизав плечима, та, придивившись краще, він помітив у центрі очеретяної купки гніздо, прикрите пір’ям. Камо зняв пір’я і широко посміхнувся: в гнізді лежало вісім сіруватобілих великих яєчок.

«Здається, гусячі,— подумав Камо. — А де ж гуска? Чи ба, прикрила яєчка своїм пір’ям і пішла, мабуть, снідати…»

— Гадюка, гадюка! — раптом вигукнув Армен і з переляку відсахнувся; на нього з глибини заростей сердито блимали двоє гострих блискучих очей, широко посаджених на плоскій сірій голівці.

Підійшла Асмік, боязко глянула, але зразу ж засміялась:

— Ну й мужчина! Та це ж качка, квочка… сидить на яєчках і не хоче вставати Колись і я злякалась: адже крижня, що так сидить, легко можна за гадюку прийняти — тільки голова та шия і помітні… Відійди!

— Зажди зроблю знімок. — І Армен спрямував на качине гніздо апарат.

Качка не витримала присутності людей і злетіла, відкривши гніздо, сплетене з моху і сухого листя Асмік налічила в ньому одинадцять яєчок.

Не зачіпайте гнізда, ходімо, — сказала вона. — Хай качка повернеться.

Відійшовши трохи вбік, діти почули за собою шум крил: це поверталася на своє гніздо качка.

— Друзі, чи ви з розумом? Треба нам щось поїсти, чи ми так і ходитимемо голодні? — запропонував Грикор.

— Правду кажучи, і я зголоднів, — признався Камо. — Але що ж нам їсти?

— Що? Шашлик із селезня. Дику яєчню.

— «Дику?» — засміявся Армен. — Це діло, тільки в нас ні сковорідки, ні масла немає. Хіба що зваримо яєчка? Можна в тому відрі, яким вичерпували воду з човна.

Грикор збігав до човна, приніс відерце і вбитого дідом селезня.

— А сірники, сіль, хліб? Де ми все це візьмемо? Де? — розвів руками Камо.

— У порядного пастуха все це повинно бути! — гордо відповів Грикор, знімаючи з-за плечей торбину. В ній і справді знайшлося все, що було треба.

Діти розклали вогнище з очерету, по обидва боки його встромили по веслу, з’єднали весла зрізаною з куща верби довгою лозиною і повісили на неї відерце.

— Давайте чайчині яєчка зваримо, — запропонував Грикор, — Оці… Гусячі і качині чіпати не будемо — шкода.

— Тьху, — скривився Армен, — чаїні яєчка? Хіба їх можна їсти? Та вони ж погані…

— Чому погані? Я й воронячі варив та їв, ще скільки!

І Грикор відклав убік кілька чаїних яєчок для себе. Потім він розпалив вогнище.

Сухий очерет запалахкотів, затріщав так, ніби почалася стрілянина з револьверів

Поки вода грілася і варились яєчка, Грикор швидко обпатрав качку, помив, посолив і, настромивши її на рожен, зроблений з вербової лозини, почав підсмажувати на вогні. Апетитний запах качиного шашлику сповнив повітря.

Грикор не витримав і, відірвавши у качки засмажену ніжку, почав жадібно її уминати.

— Потерпи, Грикоре, давай спочатку за стіл сядемо, — докоряв йому Камо. — Армене, налий у відро холодної води, треба яєчка остудити, а я тим часом накрию стіл.

І Камо, наламавши очерету, влаштував з нього щось на зразок невеликого помосту, прикрив його сухим листям, а на ньому розклав нарізаний скибками хліб і поставив баночку з сіллю.

— Ось і накрили стіл. Армене, давай яєчка! — наказав він. — Грикоре, як твій шашлик?

Весняний день був тихий і лагідний, сонце — живодайне і ласкаве. Якась особлива радість охопила дітей в цьому чарівному куточку.

З великим апетитом вони з’їли і шашлик з качки і яєчка. Охочіше за всіх їв, звичайно, Грикор, який серед своїх товаришів славився ненаситним апетитом.

Поснідавши, діти знову рушили на полювання за яєчками, веселими вигуками відзначаючи кожне знайдене ними гніздо.

Радість їх тривала, однак, не довго.

Несподівано, здавалося, зовсім-зовсім поруч, за очеретяною стіною по той бік протоки, розляглося знову знайоме страшне ревіння.

Асмік упустила з подолу зібрані яєчка, а Грикор з переляку поспішив до човна.

Камо похмуро глянув на очерет.

— Вернімося, — схвильовано запропонував Грикор.

— Ні, пливімо туди, — твердо сказав Камо і взявся за весла.

Армен хотів заперечити, але, поглянувши на сміливого товариша, зніяковів і промовчав.

Таємниче озеро

— Нам далі пливти нікуди: за цією стіною ще один басейн — останній, — сказав Армен. — Далі — рівнина, вкрита очеретом, а ще далі — торфовище Басар-гечара.

— Як останній? Хіба ви не чуєте, як птахи перелітають через очерет і сідають на тому боці?.. — вигукнула Асмік. — І який пташиний галас! Як кричать там птахи!.. Значить, і там є вода!

— Як же туди потрапити? Тут болото і такий густий очерет, що не доберешся, — розвів руками Армен.

— До пас тут, мабуть, ніхто не бував!.. Цікаво, що за цією стіною? Можливо, там водяться які-небудь дивовижні тварини? — хвилювалася Асмік.

— Або водяні духи, про які розповідав дід Асатур, — засміявся Грикор.

«Болт… бо-лот… болт!..» загриміло на тому боці очеретяної стіни.

Тепер не могло бути ніякого сумніву: таємниця схована там!

На човні пройти далі було неможливо. Камо вирішив пробратися крізь стіну очерету сам. Вести за собою товаришів у це небезпечне, незнайоме місце він не хотів. Йому і самому було боязко, але жагуче бажання розкрити таємницю, сховану озером, перемогло в ньому страх.

Взяти в Армена фотоапарат і виплигнути з човна на купину було для Камо справою однієї хвилини.

— Я швидко повернуся, — сказав він товаришам і, глянувши на Асмік, що завмерла від страху, посміхнувся їй і зник в хащах очерету.

Всі притихли і з жахом дивилися йому вслід.

З завмиранням серця прислухалася Асмік до того, як тріщить очерет, і, стежачи за його верхівками, вгадувала по їхньому коливанню, куди пролягав шлях Камо.

* * *

Під ногами у Камо хлюпала вода, і, щоб не загрузнути, він спочатку легко перестрибував з купини на купину. Але води дедалі ставало більше. Не можна було зупинятися ні на хвилину — ось-ось провалишся. І Камо ступав по очерету, нагинаючи його цілими снопами і укладаючи собі під ноги. Це, звичайно, затримувало його просування.

Плескіт води і крики птахів наближалися. Камо хотів скоріше дійти, скоріше довідатись, що там…

Цому набридло нагинати і складати очерет. Може, вдасться пройти крізь нього й так? Камо спробував обійтись без містків, але ноги його одразу ж увійшли по колїна у воду і вперлися в сплетене коріння; ніби він був у кошику, напівспущеному у воду.

«А що, — подумав він, — коли тут де-небудь є дірка, в цьому кошику? Я одразу ж піду на дно… Треба вибратись на острівець…»

Враз Камо почув зовсім близько самовдоволене гелготання дикого гусака. Хлопець розсунув очерет, і перед його очима, в пишній молодій зелені, у всій своїй невимовній красі блиснуло озеро.

— Скільки ж тут гнізд! Це справжнє пташине царство! — вигукнув із запалом Камо.

Наламавши очерету і склавши його собі під ноги, він став на нього і, обернувшись, пронизливо закричав:

— Гей, Армене, Грикоре!.. До мене, гей!.. Нове озеро знайшов!

Серце Камо сповнилось радістю. Він не міг відвести здивованих очей від блискучого на сонці водяного дзеркала. Птахи вкривали його спокійну поверхню: качки— червонопері, червоноголові, лиски відливали чорним оксамитом, сірі водяні перепілочки, зеленоголові селезні, білі й сірі чаплі, які непорушно завмерли на своїх довгих, подібних до палиць, ногах…

Камо побачив великих білих птахів з рожевуватими крилами і дуже довгими червоними ногами.

— Фламінго! — в захваті вигукнув він. Досі хлопець бачив цих птахів тільки на малюнках.

«Шкода, що немає тут Асмік, — подивилась би! І як би здивувався Грикор, якого вражає кожна дрібниця!.. От здивуються всі в школі!..» думав він і гарячково нишпорив по кишенях У нього десь був папір і олівець, і йому хотілося, хоч би наспіх і грубо, намалювати цю чарівну картину.

Рука хлопчика доторкнулася до фотоапарата, що висів на грудях. Він зрадів: зовсім було забув про нього!.. І Камо квапливо почав робити знімки, насамперед, звичайно, з колонії рожевих фламінго, які на довгому шляху свого перельоту випадково обрали цей куток для відпочинку.

Поряд з фламінго походжали великі, завбільшки з доброго барана, білі пелікани. Вони занурювали свої величезні дзьоби в озеро, з надзвичайною спритністю відшукували ними рибу, а потім, високо підкинувши свою здобич, ловили її на льоту.

«Вони підкидають рибу і перевертають її для того, щоб проковтнути не з хвоста, а з голови: з хвоста її не проковтнеш — упреться в горло плавцями», подумав Камо.

Він навів апарат на гнізда бакланів, схожих на гігантські перевернуті шапки-папахи. І біля кожного гнізда — купи риби. «Це їхня заготівля поживи про запас», здогадався Камо.

Недалеко в очереті він помітив гніздо якоїсь болотяної пташки, що теж сиділа на яєчках. До гнізда підлетів самець. Пташка знялась і полетіла, мабуть, поснідати, — а самець сів на гніздо.

«Цікаво, чому наш півень ніколи не зміняє квочку? — подумав Камо, але зараз же знайшов відповідь: — Значить, в цьому немає потреби. У курки є господарка, яка її годує, а хто нагодує цю бідну дику пташку-матір?»

Враз на середині озера з несамовитим криком знялася сіренька качечка. Вона витягувала голову і била крилами, намагаючись злетіти, але щось, ніби прив’язана до ноги гиря, тягнуло її у глибину озера. Ось качечка що було сили рвонулась вгору, і Камо побачив, як під черевом у пташки майнула блискуча спинка видри. «Підводним човном» підкралася вона до своєї жертви… За кілька секунд там, де тільки що весело гралася качка, підіймалися бульбашки і плавало сіре пір’я. Бульбашки лопались, розходились по воді колами, а згодом вони зовсім зникли, і на озері знову запанувала така тиша і спокій, ніби нічого й не сталось.

В цю хвилину, наче тільки для того, щоб ще більше здивувати Камо, біля берега з’явилося… плавуче гніздо, справжнє плавуче гніздо, сплетене з очеретяного листя та водоростей. Качка чи водяна курочка (Камо не встиг добре розглядіти), що сиділа на гнізді, побачивши юнака, витягнула шию і зібралася злетіти. Але, згадавши, мабуть, про своє потомство, передумала і, ткнувши перетинчасту лапу в воду, швидко запрацювала нею, як веслом… Плавуче гніздо разом з мого хазяйкою повернулося і попливло назад.

Камо стоми, розкриши рот від здивування. Він так розгубився, що навіть не відразу зробив знімок з цієї надзвичайної картинки, якої в жодній книжці ще не бачив.

«Оце так пташка! Вона, мабуть, додумалась збудувати собі гніздо на воді для того, щоб врятувати своїх пташенят від хижаків. А їжу добуває на ходу: мох, очерет, черв’яків…» промайнуло в голові Камо.

В цей час підлетів до гнізда селезень, почастував свою подругу чимсь і знову полетів.

«Як вони турбуються одне про одного!» з теплим почуттям подумав Камо.

Несподівано на воду лягла велика чорна тінь. Схвильовано зашуміли і поховалися в очерет птахи, безпорадно закричали баклани. Величезний шуліка упав з неба на плавуче качине житло…

Качка несамовито кричала і відбивалася.

— Киш, киш, киш!.. — замахав руками на шуліку Камо і враз, втративши рівновагу, похитнувся і впав.

Тут і сталося те, чого він боявся: плетене «дно» провалилося, і він опинився по груди у воді.

Опори не було. Камо ухопився за очерет, зробив спробу підтягнутися, звільнити ноги І вибратися на острівець, але це йому не вдалося. Кликати на допомогу товаришів він не хотів, та вони, напевне, його і не почули б.

Вода почала затягувати його дедалі сильніше. Камо цупко ухопився обома руками за очерет, але той гнувся і опускався, і хлопець відчував уже, як холодна вода відступає до його плечей…

«Невже тону?» подумав Камо. Він підвів очі. Навпроти нього так само спокійно погойдувалось на старому місці плавуче гніздо і так само гордо сиділа на ньому пташка-мати.

Камо, як молодий олень, що потрапив у тенета, зібрав усі сили і рвонувся вгору. Але очерет, єдина опора, не витримав його ваги. Тоді Камо, звільняючи поперемінно то одну, то другу руку, почав згинати очерет і підминати його під себе, утворюючи щось подібне до очеретяної подушки. Але й вона не витримувала хлопчика, спускалася все глибше і тягла його за собою. Ось він і по шию у воді…

— Грикоре, Армене, допоможіть!.. — глухо крикнув Камо і сам злякався свого голосу, своїх слів: невже він справді тоне?..

Голос Камо не долинув до товаришів, але вони помітили, що Чамбар тривожиться. Собака скавучав, неспокійно кружляв у човні, нарешті вистрибнув на берег і кинувся у вузенький прохід, який проклав між очеретом Камо.

— Камо в небезпеці! — пополотнівши, вигукнув Армен. — Я вірю в чуття собаки.

— Чи не впав він у озеро? — здригнувся Грикор.

— Може, йому потрібна наша допомога?

— Що це ти вигадав! Камо такий сильний і спритний, з ним нічого не станеться, — підбадьорюючи себе, сказала Асмік.

— Ходімо, Грикоре! — гукнув Армен і почав пробиратися крізь очерет по слідах Камо.

Грикор рушив за ним…

А вода вже добралася Камо до потилиці, здавлювала груди, спину. Хлопчикові здавалося, що він затиснений між двома залізними плитами. Вони стискають його дедалі дужче, заважають дихати. Ще трошки — і він задихнеться… Камо вже більше не міг навіть кричати, тільки ледь-ледь стогнав, руки його слабшали, а пальці, що стискали очерет, вже не хотіли слухатись.

Але прагнення до життя, що, здавалося, вже зовсім згасло в його знесиленому тілі, знову бурхливо загорілося. Камо стиснув очерет, напружився і підняв над водою голову і плечі. В цю мить хтось цупко схопив його ззаду за рукав біля плеча і потяг угору. Відчувши за своєю спиною жорсткі лозини очерету, Камо, зробивши зусилля, перевернувся, притиснувся до них грудьми, підтягнувся і ліг на них животом… «Як вчасно прийшов Грикор!» майнула з голові радісна думка.

Лежачи на очереті і потроху опам’ятонуючись, Камо з безмежною вдячністю прошепотів:

— Спасибі, Грикоре, милий, як ти вчасно прийшов!.. Хвилина — і я був би на дні. Підтягни мене ще трохи…

Відповіді не було Камо з зусиллям підвів голову і раптом побачив перед собою великі, сяючі очі собаки.

— Чамбаре… Рідний!.. — здивувався Камо. — Це ти, Чамбаре?.. А я, бач, дякую Грикорові!..

Чамбар радісно гавкнув і лизнув Камо просто в губи.

В очереті забулькала вода. На допомогу товаришеві поспішав, з великими труднощами продираючись крізь зарості, ковзаючи і падаючи, Грикор.

— Камо, рідненький, що з тобою?.. — мало не плачучи, кричав він.

За Грикором ішов Армен.

Удвох вони підвели Камо і відтягли його вглиб острівця, де очерет був густіший і опора надійніша.

Наламавши очерету і зробивши з нього горбочок, хлопчики посадили на нього Камо і самі сіли поруч.

— А ти таки добре викупався, — сказав Грикор, стягаючи з Камо мокру сорочку і даючи йому свою, суху. — Ти зовсім під водою був! Як ти тільки вибрався?..

Камо замість відповіді ласкаво мотнув головою в бік собаки.

— Чамбар? — здивувався Грикор. — Ану, мій собако, йди сюди, дай твою милу морду!

І Грикор, обхопивши голову собаки, поцілував його.

А Чамбар захоплено махав хвостом, і стільки радості було в його розумних очах, ніби він розумів, що говорять про нього, хвалять його…

Вішап

— Ну, а як же ти… — почав був Армен, але страшне ревіння вішапа перебило його.

Хлопчики, пополотнівши, підвели голови

Ніби схвильоване вибухом, що стався в його глибинах, озеро сколихнулося.

В самому центрі його виникли і повільно розпливлися в напрямку до берегів великі водячі кола.

— Вода розверзлася… ніби печера відкрилася, — пробубонів Грикор, ледве ворушачи посинілими від страху губами.

— А ти побачив що-небудь? — запитав Армен у Камо.

— Водяний стовп вирвався з озера…

Вони розмовляли пошепки, неначе боялися, що хтось їх почує.

А над озером спокійно злітали і знову сідали на свої гнізда птахи. На них це моторошне ревіння не справило ніякого враження: птахи, очевидно, вже звикли до нього. Лише фламіні о на тому березі важко злетіли в повітря і ширяли над водою, спустивши свої довгі ноги. Для них Гіллі було випадковою зупинкою на далекому шляху, і вони ще, можливо, не були знайомі з усіма його примхами.

Запала тиша. Напружено, не зводячи очей, хлопчики дивилися в ту точку озера, де, за словами Грикора, «вода відкривалася печерою..» Цікавість і жах разом охопили їх. Нестерпно довго тягліся хвилини. Кожний легкий сплеск води, кожний пташиний крик змушував дітей здригатися.

— Візьми апарат, Армене, і приготуйся.

Скинувши з себе мокрий фотоапарат, Камо дбайливо витер його сорочкою і хотів передати Арменові, але той ласкаво сказав:

— Нічого, Камо, фотографуй сам, у тебе рука не здригнеться.

Чекати довелося довго. Ніби випробовуючи терпіння дітей, вішап затих і причаївся.

Грикор не витримав:

— Асмік залишилася там сама, їй буде страшно, — сказав він. — Ходімо!

— Вона хоробріша за тебе, — вразив його Камо. — Тебе самого, мабуть, страх бере?

Навколо було спокійно. Здавалося, в це віддалене місце ніколи і вітер не залітає. По голубій гладіні озера плавали птахи.

і враз… Стовпом піднялася в ньому вода, і знову щось ухнуло, загримотіло, і жахливіш голос вішапа сколихнув повітря.

Грикор бігом кинувся в очерет. Армен пополотнів. Камо, сторопілий і нерухомий, стискав у руках фотоапарат, затвор якого, хоча й несвідомо, проте встиг натиснути. А Чамбар голосним гавканням викликав на бій невидимого ворога.

Не сказавши й слова, хлопчики повернулися до човна, де їх чекала бліда, стурбована Асмік.

— Що бачили? Чому Грикор без сорочки?.. Ти що, Камо, упав у воду?.. — закидала вона хлопчиків запитаннями.

Але всі були цілі, живі, і Асмік почала заспокоюватися, навіть усміхнулася. Побачивши, проте, кров на руках у Камо, вона знову стривожилась:

— Чим ти руки порізав? Очеретом? І тонув, звичайно, тому такий мокрий?.. Еге ж, я по вас бачу, що в біду потрапили, — сказала вона, допитливим поглядом обводячи схвильовані обличчя друзів.

— Їдьмо… Пізніше про все довідаєшся. Відповідь тут, — Камо постукав пальцем по фотоапарату. — Як бачиш, всі ми живі, здорові, а в човні у тебе повно яєчок. Чому ж ти розхвилювалась? — І Камо засміявся, хоч і не зовсім природно.

Численними протоками-коридорами і басейнами, повз хиткі очеретяні острівці, просувався водяними «проспектами», «вулицями» і «провулками» цього казкового міста їхній човен назад, до рибальського будиночка. Діти знаходили шлях по тих позначках, які вони зробили вранці на очереті.

Вечоріло. Сонце сідало за обрій. Озеро щохвилини змінювало свій колір — ставало то золотистооранжовим, то зеленим. А очерет, освітлений променями вечірньої заграви, здавалося, палав; і по ньому пробігали яскраві, вогненні язики… Зграї качок, гусей, чирок поверталися з полів до своїх гнізд на чарівні острови.

Діти не помічали краси вечірнього Гіллі, їхні думки полонило одне: що сфотографував Камо? І тому, діставшись до села і залишивши яєчка в Асмік, вони одразу ж побігли до Армена.

* * *

Мати Армена, висока, худа, з великими чорними очима жінка, зустріла сина ласкавим докором:

— Армене, милий мій, де ж ти цілий день пропадав, нічого не ївши? Видивила очі, на тебе чекаючи.

— Нічого не ївши? — втрутився Грикор. — Та хіба наші приятелі — дикі качки, могли б дозволити нам бути голодними?

— Качки?.. Чим же вас качки нагодували?

— Та своїм м’якеньким м’ясцем і великими-превеликими яєчками.

Мати Армена лише похитала головою — мабуть, не зрозуміла Грикора.

— Ну, сідайте, сідайте, поїжте що-небудь, — запросила вона дітей до столу.

— Зараз не час, мамо. Нам треба скоріше проявити знімки, — нетерпляче сказав Армен. — Ти б пішла до тієї кімнати. Тут доведеться погасити лампу.

— Спочатку поїжте, потім будете проявляти. Куди ж ти поспішаєш?

— Вітана сфотографували, того, що в озері живе, підморгнувши товаришам, відповів їй Грикор.

— Гей, синку, ти що, жартувати зі мною зібрався?

— Справді, вішапа… Ось Армен покаже — повірите. Почули б ви, як вішап закричав від страху, коли мене побачив!..

Асмік не зводила погляду з повних гумору очей Грикора і тихенько посміхалася.

— Ну, я гашу лампу, — оголосив Армен, приготувавши в своїй «лабораторії» все необхідне.

Плівка швидко чорніла у ванночці з проявником, яка слабо освітлювалась червоним вічком фотографічного ліхтаря. Один за одним вимальовувались на плівці обриси чудесних водойомищ і очеретяних острівнім озера Гіллі.

Проявивши негативи, закріпивши і нашвидку висушивши їх, Армен включив збільшувач і почав друкувати знімки.

Затамувавши подих, діти стежили за його роботою.

На одному з останніх знімків вони побачили нарешті те озеро, яке століттями зберігало таємницю вішапа.

— Погляньте тільки, як відбиваються у воді фламінго, — показав Армен на видовжені і ледь спотворені озерними брижами тіні.

— Ой, це і є озеро, де живе вішап? — вигукнула Асмік. — Дайте-но мені як слід роздивитися. — Вона просунула вперед голову. — Скільки тут птахів!.. А це що? Гнізда?.. Скільки ж тут гнізд!.. А це очерет… Він тягнеться навколо всього озера. І яке ж спокійне озеро!

— Спокійне?.. Ось ти зараз побачиш, яке воно спокійне, — сказав Армен і опустив у проявник другий аркуш паперу. — Ні, це не той знімок, — пробубонів він, коли проявив якесь дивне зображення. — Що це може бути, Камо? Гніздо? Який же птах гніздиться мало не на середині озера? Чи він приплив сюди?..

— А ви що думали, ради чого я там своє життя наражав на небезпеку? Знаєш, який скарб цей знімок?

Діти з цікавістю розглядали плавуче гніздо качки.

— До чого ж цікаво! Неодмінно опиши все, що ти бачив, Камо, і разом з цими знімками надішли в «Пионерскую правду».

— Неодмінно, завтра ж.

— А ось і воно — чудовисько! — урочигто сказав Армен, коли у ванночці з’явилося інше зображення.

— Це і є той ревун, що не дає нам спокою? — запитала мати Армена, обережно нахиляючись над фотографією.

— Він самий… Його портрет.

— Дай-но поглянули… Оце так портрет! — розчарувалась Асмік. Вона сподівалась побачити щось надзвичайне, принаймні не менше за слона чи носорога. — Всього-навсього лише вода надулась, і більше нічого! — знизала вона плечима.

— Еге ж, просто як великий пухир на спині в людини, — підтримав дівчинку Грикор. — А це пухир на опері… Гарний вішап!

Фотографію виривали одне в одного з рук.

— А ревіння?.. А хвилі на озері? Запитав Камо. — Що це. по-твоєму?

Ревіння?.. Ну, це було справжнє ревіння вішапа, — відповів йому Грикор. — Тільки ж це він на мене кричав. Знав, що я прийшов з нього шкуру здерти. Думав, налякає. Знайшов кого лякати — не на такого напав!..

— І ти справді не злякався? — простодушно запитала Асмік.

— Коли я скажу «злякався», то хіба ти мені повіриш?

— Ні, він не злякався. Він в цей час тільки про тебе й думав, — усміхаючись, сказав Камо. — Боявся, чи не злякалась ти, і хотів скоріше до тебе повернутися.

— Правда. Як тільки вішап заревів, я до тебе побіг. Ну, думаю, дівчина від страху померла.

— Оце так вішап! — розчаровано протягнув Армен. — Чи його ми сфотографували? Ні те ні се… Варто було мучитися!

— Ну, завтра побачимо. Цікаво, що Арам Акопян скаже, а з нас на сьогодні досить, — вирішив Камо. — Армене, принеси завтра всі ці знімки в школу. Знайдемо місце в кабінеті краєзнавства, розклеїмо їх і напишемо: «Куток юних натуралістів». І всі пояснення, звичайно, дамо, А зараз усі по домівках. Спати!..

Захоплюючий план

Вранці Камо й Армен взяли фотографії і пішли до секретаря сільської партійної організації, свого вчителя при родознавства Арама Акопяна, який користувався великим авторитетом у селі Лчаван. Незабаром прибіг туди і Грикор.

Хлопчики розповіли вчителеві про все, що бачили: про дивовижний басейн, плавучий острів, витівки вішапа.

Розмова велася на веранді, що виходила на подвір’я. Почали підходити сусіди вчителя і з цікавістю прислужитися до того, що розповідали діти.

Камо вийняв з кишені наспіх намальовану ним нову карту озера Гіллі і розгорнув її на столі.

— А ось в цьому басейні реве віщап, — сказав Армен, показуючи знімок, па якому були фламінго, пелікан, що підкинув у повітря рибу, і плавуче гніздо.

— Ну, а що ж викликає ревіння, ви довідалися? з цікавістю запитав учитель, розглядаючи карту.

— Ось те, що ми бачили, — відповів Камо і дістав збільшений знімок з портретом мішана.

— На власні очі бачили, як вода стовпом піднялася, — втрутився Грикор. — Чи не так, Камо?

— Так, — кивнув головою Камо.

Всі присутні на веранді оточили вчителя.

На фотографії не було нічого схожого на той високий водяний стовп, який діти бачили па озері. Чи то в своїх розповідях вони перебільшували, чи то в них справді створилося таке враження. Можливо, що й Камо на якусь частку секунди пізніше натиснув затвор апарата. Па знімку, що лежав на столі, було видно лише світлу невисоку опуклість.

Учитель уважно вивчав знімок.

— Ви переконані,— запитав він, — що це пов’язано із звуками, які ми повсякчас чуємо? З ревінням вішапа?

— Я стояв з апаратом у руках, — сказав Камо, коли вода враз вирвалася вгору, немов одразу тисяча чоловік знизу подули. Отоді саме почулося ревіння, і вода схвилювалась і почала розходитись колами.

— Наче подув хтось знизу? — запитав один дід. — Ну, значить правда, коли говорять вішап. Сидить на дні і дме.

— А якщо білий буйвол зареве під водою, вода так не підійметься? — промовим інший дід.

— Та що там білий буйвол! — заперечив перший. — Де йому так воду підкинути! Йому не під силу. Це, звичайно, вішап.

— Спробуй ти влізь під воду і дми, хіба мода не забулькає, бульбашок не пустить?

Наївні зауваження стариків викликали у всіх сміх.

Наче з глибини долинали ці голоси.

Але було помітно, що твердої впевненості у них нема: просто повторюють те, що чули від дідів.

У самому розпалі суперечки на веранді з’явився дід Асатур.

Намагаючись витягнути рукоятку кинджала, що заплуталась у його довгій бороді, він подивився на знімок і сказав поважно:

— Так ось він який, наш вішап!.. Це він реве? А чому ж у нього нема ні рота, ні рогів?

— А чого ж у нього повинні бути роги? — здивувався Армен.

— Та кажуть же, що у сатани обов’язково повинні бути роги… Хіба я знаю? — невпевнено відповідав дід. — Серце лева у мого внука! — просіявши, додав він і поправив на грудях медалі.— Хто, крім мого внука, насмілився б з дева знімок зробити?.. Чий він внук? — І дід, схопившись за кинджал, гордо обвів усіх орлиним поглядом.

Похвальба діда Асатура викликала у всіх посмішку. Тільки вчитель, глибоко замислившись, здавалося, не чув розмови.

— Це все дурниці— сказав він нарешті,— ніякого сатани нема, час уже і дідам перестати в нього вірити. Соромно в наші дні вірити в чортовиння! Але те, що відбувається па озері, звичайно, дуже-дуже цікаво. Таємницю треба з’ясувати, а допомогти нам у цьому може тільки наука… Чи не схоже це на те, що десь з-під води пробиваються підземні гази? Запаху газу ви не відчули?

— Ні, ніякого запаху ми не відчужи, — відповів Камо. — Тільки наче вітром обдало.

— Так, тут щось незрозуміле. Спробуємо написати в Академію наук. Знімок надішлемо І попросимо спорядити експедицію — дослідити озеро Гіллі. Ви говорите, що багато яєчок зібрали? — звернувся вчитель до Камо. — Навіщо ж все-таки руйнувати гнізда водяних птахів? Яку це дасть користь?

— Ми не руйнуємо гнізд, — відповів ображено Камо. Ми ж ферму влаштовуємо.

— Яку ферму? Навіщо?

Камо, зніяковівши, замовк. На допомогу йому прийшов Армен.

— Ми хочемо приручити водяних птахів. Вони мають багато хороших властивостей.

— Ну, а які ж хороші властивості мають водяні птахи? — допитувався Арам Акопян.

— Арам-джан, чого це ти прискіпався до дітей? — сказав дід Асатур, жартома хапаючись за кинджал, — Хіба ж вони не правду говорять? Візьми, наприклад, гуску — дикий птах більший від свійського. Змішай з свійською гускою, і вся порода стане крупнішою.

— І стійкійшою до холоду, і поживу легше знаходитиме. А яких тільки видів качок нема серед диких порід! Я прочитав у книжці, що існує сімдесят вісім видів дикої качки А скільки з них приручено? — пожвавішав Армен. — Здається, тільки крижні!

— Так що ж ти пропонуєш? — любовно поглядаючи на свого учня, запитав Арам Акопян.

— Пропоную приручити кращі види диких качок. Ось, наприклад, червона качка — і гарна і велика. Чому б її не приручити? А мармурова качка?

— Арам-джан, хлопчики правду говорять. Серед диких птахів багато таких, яких ми не маємо вдома, — підтримав Армена дід. — Ось вони яєчка чирки принесли. Та хіба ж м’ясо чирки можна зрівняти з м’ясом свійської качки?.. У чирки воно ніжне, м’яке, як у куріпки. Хіба ж погано, якщо у нас дома будуть чирки? Будемо по одній, по дві обскубувати і в плов…

Грикор, який до цього неуважно слухав розмову, при слові «плов» пожвавішав і втрутився й собі:

— А хіба з чорною водяною куркою плов гірший?.. Тєії осені я вбив одну палицею, Підсмажив, і на картоплю вистачило її жиру, та ще й залишилося з добру склянку. Така жирщоща пташина була! А на вигляд — свійська курка.

Зрештою, диких птахів зовсім захвалили. Здавалося, що в них є тільки хороші властивості…

Приручення нового виду птахів справа велика, згодився Арам Акопян

— Ну, стає на наш бік! — радісно прошепотів Камо на вухо Арменові

— Гаразд, — сказав Арам Акопян, — матимете підтримку. Беріться до дослідів. Починайте! Побачимо, що вийде.

Камо ледве стримував свою радість.

— Тепер нам треба зібрати квочок і взяти в колгоспі інкубатори, — сказав він. — Та голова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!

— Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори, — сказав учитель.

— Товаришу Арам, а вішап? — запитав Армен.

— Надішлемо листа і знімки до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, прибуде геолог. Поки що в години, вільні від навчання, влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що ця справа вам вдасться.

Всі погодилися з Арамом Акопяном. Але і в ці і в наступні дні думки Армена поверталися до таємниці озера. «Що ж там робиться? Що викликає ці звуки?» думав він.

Діти з веселим настроєм розійшлися.

Не встигли вони вийти за браму, як Арам Акопян гукнув їх:

— Я забув запитати вас про головне: де ж будуть плавати ваші качки й гуси? Адже їм вода потрібна!

— Так, — задумливо відповів Камо, — це правда, їм потрібна вода. В селі у нас з водою погано. Нам це не спало на думку. Чи не влаштувати нам невеликий ставок і наповнити його водою з нашої річки?

— Це можна зробити. Влаштуємо комсомольсько-піонерський суботник, — погодився вчитель.

— Он, як же хороше буде! — зрадів Грикор. — Ми туди й риби напустимо. І рибу розведемо!

Голова колгоспу

Увечері Камо зайшов до правління колгоспу.

Голова колгоспу Баграт і вчитель Арам Акопян, сидячи за столом, пошепки про щось розмовляли.

Камо нерішуче зупинився на порозі.

Побачивши хлопчика, Баграт і Арам Акопян обмінялися багатозначними поглядами і підвелися.

— Ти вже прийшов, Камо? Це добре. Викладай свої думки голові. Я своє слово вже сказав. — І, потиснувши руку голові, учитель вийшов.

Баграт був людиною кремезною, міцною, завжди серйозною і стриманою. Широка колодка орденських стрічок, яка прикрашала його груди, говорила про те, що Баграт непогано боровся за свою радянську Батьківщину. З-під густих брів на Камо глянули чорні суворі очі.

Вислухавши спокійне і серйозне пояснення Камо, голова сказав:

— Ну, припустимо, що так… А за чий же рахунок віднести витрати? Чи внесене ваше починання у виробничий план нашого колгоспу на цей рік? Та чи видана річ, щоб без рішення правління колгоспу відкривалась яка-небудь ферма?.. Анархія, анархія! — раптом вигукнув він.

Камо ніяково мовчав.

Голова в задумі довго тарабанив по столі пальцями.

— Гм… — сказав він нарешті.— А якщо твої птахи розлетяться, витрати оплатиш ти?

— Не розлетяться.

— Так що ж ви тепер хочете? — запитав Баграт.

— У вас є інкубатори. Дайте нам поки що зо два маленьких.

— Згода. Якщо Арам Акопян ручається за вас, можете взяти Тільки про все, що робитимете, доповідайте. Запитуйте у нас. Тут є влада. Село не без господаря.

Камо обернувся і хотів вийти, та голова зупинив його:

— А в шкільній комсомольській організації ти ставив на обговорення питання про ферму?

— Коли ж я міг це зробити, дядьку Баграт? — намагався виправдатись Камо.

— Говорю ж я — анархія. — перебив його голова. — Ну, хоч би поінформував.

— Гаразд, сьогодні зберу товаришів. Спасибі, дядьку Баграт, за інкубатори!..

Того ж вечора, скликавши збори, Камо з великим натхненням розповів комсомольцям про створення птахівницької ферми. Потім виступив Армен.

— Так само, як Мічурін, який виводив гібриди плодових дерев і створював нові види плодів, можемо і ми завдяки гібридизації і вихованню пташенят мати нові види птахів, — захоплено доповідав він.

Артуш, товариш Камо по класу, не наважився виступити на зборах і висловлював своє обурення серед дітей лише потім, коли вони закінчились.

— Хіба серед нас нема нікого з головою? Чому нас має вчити якийсь хлопчисько з Єревана? — обурювався він.

Камо, справді, приїхав з Єревана. Його мати, дочка бороданя Асатура, одружилася з єреванцем і жила у місті. Коли почалася війна, батько Камо пішов на фронт, мати разом з сином повернулася в рідне село Лчаван Тут її прийняли як рідну, і вона працювала в тютюнницькій колгоспній бригаді, а Камо продовжував навчатися в сільській школі. В 1946 році демобілізувався з армії і приїхав у село батько Камо, Самсон.

Самсону в селі сподобалось. Баграт умовив його, доброго майстра-механіка, залишитися в селі хоч би на час, поки Камо закінчить школу, — впорядкувати кузню і відремонтувати сільськогосподарські машини та інвентар.

Самсон погодився.

— Ну що ж, — сказав він— залишусь і працюватиму з вами. А закінчить Камо школу — повезу його в Єреван, до університету.

Камо вчився добре, подобався товаришам, його обрали секретарем комсомольської організації. Але успіхи Камо в школі і популярність серед товаришів дратували Артуша. Він був певний, що коли б не вчився у них Камо, секретарем обрали б його, Артуша. І його гризла недобра заздрість.

Намагання Камо напоумити Артуша і встановити з ним добрі стосунки поки що не давали наслідків.

Похід за квочками

— От ще ця Асмік! Що нам робити з нею, діду Асатур? — добродушно бурчала тітка Анаїд. — Минулого року одна курка всього дев’ять качечок вивела, а скільки ж це тепер квочок треба?.. Щось ти багато задумала пташенят виводити.

— Не турбуйся, мамо, квочок ми знайдемо. Ось і дідусь Асатур одну дасть, він пообіцяв. Правда, дідусю?

— Правда, правда, як на таке діло не відгукнутись!.. Неодмінно у моєї старої квочку віднімемо. І до інших в курники заберемося: зараз в кожному дворі кури квокчуть. А до ж твій торішній виводок, онуко? Цілий? Покажи-но, що там за диковинка!

— Але, дідусю Асатур, як же я тобі їх покажу? Адже вони цілий день на річці плавають. Якщо ти побачиш мармурових — значить, наші, таких ні в кого немає.

— І не розлітаються? — запитав дід.

— Та ми з мамою їм крила попідрізали. А то якось знялися і далеко полетіли. Правда, потім самі повернулися. Дідусю, допоможи квочок дістати! Тебе люблять у селі, тобі не відмовлять… Всі повірять, — упрошувала діда Асмік.

— Ну, підемо, онуко, підемо, — згодився дід. — Підемо спочатку до моєї старої.

Асмік, сяючи від радості, йшла за дідом…

— Стара, у тебе, я знаю, одна з курок квокче. Позич-но її цій дівчинці,— сказав дід дружині, заходячи до себе на подвір’я.

Стара Наргіз оторопіла. «Навіщо?» говорив її погляд. Асмік показала їй велике яєчко і сказала:

— Це яєчко дикої гуски, бабусю. Ми підсиплемо квочку — вилупляться пташенята, пухнасті, жовтенькі…

— О-о-ох, щоб я осліпла! Хто ж бачив, щоб курку підсипали яєчками диких птахів? Ото новина! — і стара перехрестилась.

Діл Асатур похитав головою:

— Ну. відхрестилась? Тепер боятися нічого — давай квочку,

— Та що ж це? — забурчала стара. — Я сама хотіла квочку підсипати. Що ж нам тепер, без курчат доведеться залишитися?

— Ну-ну, не бубони, — говорив дід, — курей у тебе, слава богу, багато — не ця, то інша квочка знайдеться.

— Бабусю, якщо у вас курка заквокче, я вам яєчок водяної чорної курочки принесу, — сказала Асмік.

Стара погодилась і пішла по курку.

Асмік допомогла їй зловити квочку і стояла, притискаючи курку до грудей, задоволена і горда.

— Старенька моя мила, молодь наша на весь світ чудеса творить Для того вони комсомолом і називаються, вік їм жити!.. І ці, піонери, так само все, що захочуть, зроблять. Повір, зроблять… Якщо живих квочок не дістануть, залізну підсиплють, — говорив дід Асатур.

Перша добута квочка допомогла справі. Погодилась дати школярам квочку дружина Арама Акопяна. Прийшли вони і до матері Грикора. Вона спочатку забурчала, але Грикор, як завжди, зумів розсмішити і умилостивити матір.

— Нанї-джан, — сказав він ніжним голосом, — я тобі цілий полк пташенят приведу разом з куркою. Дай, не бійся!

— І-і, навіжений, чи будеш ти коли-небудь таким, як Армен? — засміялась вона і відчинила двері курника.

— Професором?

— Путнім, розумним…

— Буду, буду! Ще є час — тихіше їдеш, далі будеш. Куди ти поспішаєш? — І, вихопивши курку з рук матері, Грикор побіг.

Великий гармидер зняла тітка Сона, мати Сето. До неї діти за квочкою і не звертались, але Сона вважала за необхідне втрутитися. Стоячи на пласкомудаху свого будинку, вона, розмахуючи руками, кричала:

— Я таким шибеникам, як ви, курки не дам, не дам!..

Грикор, намагаючись втихомирити її, гукнув:

— Ми тітко Сона, ферму влаштовуємо. Розумієш, ферму! Від гусей і качок відбою не буде… Тітко Ашхен, звернувся він до одної з жінок, дай нам квочку днів на двадцять п’ять. Половину виводку подаруємо тобі.

— Ти дурний, чекатимуть дикі птахи, поки ти зберешся їх подарувати! — втрутився Сето.

Справа ускладнювалась. Але тут раптом загримів бас діда Асатура:

— Гей, Ашхен, Астхік!.. Гей, баби, дівчата, несіть-но всі, у кого є, по квочці, дайте цим дітям! Назад одержите від мене. Хутенько, хутенько! Чого роти пороззявляли? — по хазяйськи командував він.

В селі старого мисливця поважали. У тяжкі хвилини він завжди сусідові допоможе, завжди добрий, гостинний. Не було в селі людини, яка б не покуштувала його мисливської здобичі.

— Ну, коли дід Асатур каже, значить, є якийсь толк у цій справі,— сказала Ашхен і пішла за куркою.

Лише Сона продовжувала галасувати на своєму дахові:

— Про бороду свою забув, у дитинство впав!

— Егей, дочко Ато! — погрозив їй старий. — Не чую я, що ти там мелеш, та по обличчю бачу — недобре. Поганого ти роду… Подивись-но, які матері у цих дітей, не те що ти… їхні діти в школі перші, і ферму ось влаштують. Ти б краще не бубоніла, а сина доглядала, в люди вивела, людиною зробила, а то лише по горах він у тебе лазить!

Діти знову пішли по дворах колгоспників. Асмік детально викладала перед усіма фантастичний план організації птахівницької ферми, Грикор розважав усіх своїми жартами, а дід Асатур авторитетно підтримував їхнє клопотання:

— Давайте, давайте, добру справу діти почали!

* * *

Сказати вчителю, що сьогодні вони не можуть залишитися на уроках, що необхідно якнайскоріше укладати яєчка в інкубатори і підсипати квочок, ніхто не наважився.

На перерві Асмік побігла на другий поверх, де були старші класи, і зустрілася в коридорі з Камо І Арменом. По їхніх Обличчях вона зрозуміла, що вони також були стурбовані.

— Камо, давай відпросимося з уроків! — хвилювалась Асмік. — Адже ми запізнюємось!

Почувши цю розмову, до них підійшов Артуш.

Квочок підсипаєте? — посміхаючись сказав він. — Це справжнє діло! Саме те, що дуже важливе, необхідне для нашого секретаря, для нашої комсомольської організації. Питання невідкладне!

Він єхидно посміхнувся і пройшов мимо.

«На озері яєчок набрали, квочок підсипають», враз облетіла звістка школу.

— Ну, чого ти на весь коридор кричиш? Іди до себе в клас і залишайся в шкоді, поки уроки не закінчаться, — сказав Камо Асмік,

Залишилися в школі й він з Арменом, і лише тоді, коли уроки закінчилися, поспішили до колгоспного сарая, що стояв на краю села. Галаслива юрба школярів пішла слідом за ними.

«Де квочок підсипають? Яких квочок?» чулося з усіх боків. І в цьому змішаному безладному хорі голосніше за інші звучав голос Артуша.

— Камо хоче своє секретарство обезсмертити надзвичайною справою» — в’їдливо говорив він.

— А що ж! — відгукнувся один з його товаришів. Повинна ж людина в чому-небудь себе показати!

Камо обернувся, побачив натовп і гукнув:

— Куди ви?

Але його ніхто не хотів і слухати. Всіх цікавили яєчка диких птахів, про які Асмік похвалилася подругам.

Дійшовши до сарая, школярі зупинились, створивши півколо біля входу. Ті. що були позаду, ставали навшпиньки, вилазили на камені, витягували шиї, щоб побачити, що робиться.

Роботи було багато, і Камо, Армен та Асмік бачили, що їм самим так швидко не впоратись: треба було укласти яєчка в інкубатор, приготувати з сіна і соломи м’якенькі гнізда для квочок, підсипати їх…

Тут з натовпу вийшла піонервожата Аракс:

— Камо, дозволь нам, ми допомагати прийшли. Ми вирішили шефствувати над квочками…

— Шефи?.. Над нашими квочками?.. Ану, покажіть, як ви умієте шефствувати, — засміявся Камо. — Прошу.

Аракс обернулася до своїх піонерок:

— Товариші, сюди!

П’ять-шість піонерок вбігли в сарай і під керівництвом Асмік заходилися біля квочок.

Дівчатка приготували з соломи м’які гнізда, поклали в них по десять-дванадцять яєць і посадили квочок, прив’язавши їх за ноги до кілочків. Але, сполохані присутністю великої кількості людей і галасом, квочки не хотіли приступати до виконання своїх обов’язків.

— Що тут, мавпу, чи що. водять? — сердито бурчав Асатур, відганяючи дітлахів, що юрмилися біля дверей сарая. — Курей не бачили.

— Ну й дурні! — крикнув хтось із натовпу. — Хіба не шкода такі чудесні яєчка псувати? Зробили б краще яєчню.

— А що нам робити з цими яєчками, дідусю? — запитала Асмік, показуючи на кошик з відібраними яєчками неїстівних птахів— чайок, чапель.

— Ці?. Ці, я вам уже сказав, віддайте Рибтресту.

— А чи не зберегти ці яєчка? — запитав Армен. — Ми годуватимемо ними, наших пташенят, як тільки вони вилупляться.

— Армен розумніший від усіх, сказав Камо. — Сховаємо ці яєчка. Нічого кращого й придумати не можна.

…Три тижні доглядали Асмік і її подружки квочок. Три тижні Армен, користуючись акумуляторами, безперервно підгримував у інкубаторі рівномірну температуру. Три тижні дід Асатур з довгим кинджалом на поясі і руїнницею за плечима охороняв колгоспний сарай. Щоразу, помітивши Сето, дід погрожував йому:

— Ти у мене не крутись тут, лисице-злодійко, а то шкуру спущу!

Діда Асатура розбирало нетерпіння. Щомиті заходячи в сарай, старий дивився на ряди підсипаних квочок на інкубатори і якось пошепки запитав Армена:

— Скажи, Армене, а ці штуки який вчений вигадав?

— Інкубатори, дідусю, наші радянські інженери збудували.

* * *

Ставши біля дверей, дід Асатур зірким оком окинув колгоспні поля: чи не набрела туди худоба?

На схилі гори, біля села, знялась хмара куряви. Вона росла і наближалась. Старий приклав долоню дашком до лоба,

«Що це? — здивувався він. — Чому сьогодні так рано овець додому женуть?»

Клуби куряви наближалися, але їх збили не вівці. Близько десятка школярів з Аракс і Грикором на чолі тягли за собою колючі куші терничку. На брудному спітнілому і запорошеному обличчі Грикора палали великі чорні очі.

Струхнувши з себе пилюку, школярі, не відпочиваючи, заходилися працювати. Одні почали копати рівчак, інші обережно опускали в нього кореневища тернику і дбайливо засипали їх землею. Потроху навколо сарая виростала густа, непроникна жива огорожа.

В розпалі роботи до хлопчаків підійшли Баграт і Арам Акопян. За ними йшов Камо,

— Анархія!.. — почав було голова, але загнувся. — А знаєш, — сказав він учителеві, — в них дещо виходить. Проте ферму я оформлю лише тоді, як з’являться пташенята.

— А до того часу? — запитав стурбовано Камо.

— До того часу тільки корм видам… авансом. Більше нічого,

— А трудодні працівникам? — жартома запитав Камо.

— Що? Трудодні? Поки пташенят на власні очі не побачу, ніяких трудоднів!

У колгоспному сараї

«Коли ж вилупляться пташенята? Чи не захолонуть яєчка…» — тільки ці думки і хвилювали Асмік.

До полудня в сараї чергував Грикор, який учився на другій зміні, і стежив за поводженням квочок. Після уроків його зараз же підмінювала Асмік, при-ходячи в сарай просто з школи. Тут вона залишалася до вечора, тут і уроки готувала.

За Асмік в сарай прибігала мати.

— Ох, осліпла б я, доню! Адже ти сидиш тут голодна… Чому не приходиш обідати? — хвилювалась вона. Однак, зрозумівши, що дочку так чи інакше від інкубатора не одірвати, бігла додому, щоб принести їй обід.

Якось Грикор прийшов у сарай і заявив, що він більше не зможе чергувати, бо за два тижні, протягом яких він відлучався від худоби, на нього нарікають тваринники.

— Що ж робити? — жахнулася Асмік. — Хто догляне квочок, увечері і вночі почергує? Камо так завантажений — у нього і школа, і комсомольська організазація, і піонерські загони. Що нам робити? Сето може перебити всі яєчка.

— Мати твоя догляне, я її умовлю, — сказав Грикор.

Але Анаїд, завжди ласкава й добра, на цей раз, коли вони прийшли до неї, не погоджувалася:

— Та що ви, у мене й без вас турбот досить! І у мене є свій план у колгоспі… свої трудодні… не можу ж я від них відмовитись…

— Тітко Аиаїд, велике діло твої трудодні!.. Люди життя не шкодують…

Грикор, за звичкою, жартував, але Анаїд сприйняла його слова серйозно. Вони боляче вразили її; батько Асмік загинув на фронті.

Усмішка, що вигравала перед цим на приємному смаглявому обличчі Анаїд, зникла. В її великих гарних очах блиснули сльози.

— Та хіба ми не жертвували, Грикоре, любий? Навіщо ти мені такі слова говориш? — м’яким, материнським тоном дорікала попа хлопчикові,— Нема ж кому, крім мене, в нашій родині заробити…

В інший час Грикор ще пожартував би, але зараз в його очах не спалахнули, як завжди, веселі іскорки. Хвилювання, що охопило жінку, передалось і йому. Б горлі у хлопчика защеміло, серце стиснулось. Грикор швидко відвернувся, щоб Анаїд і Асмік не помітили, що його очі стали вологими.

Наступного дня Грикор з’явився в сараї з своїм сінником у руках.

— Отут я спатиму, поки курчата не вилупляться, — сказав він Асмік і почав збивати сіно, лаштуючи собі постіль в кутку сарая.

— А може, не треба? Адже простудитись можна?.. — намагалась відмовити його Асмік.

— Ні, — впевнено сказав Грикор. — Ти сама говорила, що яєчка гагар і чайок зникають. Хто їх краде?.. Треба нам про це довідатись?.. А яке я собі містечко влаштував, поглянь, — додав він, милуючись з своєї постелі.

Асмік сумно посміхнулась. Весь цей день вона була схвильована і в школі не могла зосередитись на уроках — не виходили з пам’яті повні сліз очі матері.

Грикор підійшов до неї, узяв за руку і лагідно сказав:

— Асмік-джан, сестро моя, не журися, не треба… Завинив учора перед твоєю матір’ю…

Асмік тепло поглянула на хлопчика. «А ми завжди вважали його легковажним! — подумала вона. — Який він вразливий!»

— Цікаво, Грикоре… але я не думаю, що яєчка краде в нас людина, — змінила вона тему розмови. — Злодій взяв би багато, а пропадають дрібниці — по одному, по два… Я спочатку і не помітила. Ну, стоїть ящик біля стіни, і кришка на ньому. Відкрила якось — здалося, менше яєчок стало. Кому, думаю, потрібні погані яєчка?

— Ти не подумала: «Хто в нашому селі, крім Грикора, ці яєчка їстиме?»

— Ти й справді не гидуєш: пригадую, як їв їх на озері. Але потайки ти ж не їстимеш?.. А іншого разу, — продовжувала Асмік, — дивлюсь, набагато менше стало. Давай, думаю, полічу. Полічила… чи не пам’ятаєш, скільки ми залишили яєчок на корм пташенятам?

— Пам’ятаю — сто шістдесят три.

— Так-так, сто шістдесят три… Лічу: всього сто двадцять одно. І найбільше чаїних яєчок невистачає… Хто ж їх краде, як ти гадаєш?

— Я довідаюсь… Адже я сплю, як заєць, з розплющеними очима, — заспокоїв її Грикор.

* * *

В наступні дні Грикор розповідав своїм товаришам до того смішні пригоди, що вони ніяк не могли зрозуміти, де правда, а де кумедна вигадка.

— Ну, як тобі спалося? — спитав його якось Камо.

Перед уроками він з Арменом і Асмік забігли взнати, як ідуть справи на фермі.

— Я уже казав Асмік, що мені може позаздрити царський собака, — весело відповів Грикор. — Але цієї ночі я не спав. Одна з наших залізних квочок так стогнала, так рипіла цілу ніч, що у мене серце стискалося. Хвора, мабуть, бідна… Армене, поглянь — чи не підскочила у неї температура?. А кури?.. Прислухався до їхнього квоктання — і що ж чую? «Давайте, — говорять, — придушимо цих залізних квочок! Якщо вони будуть сотню за сотнею курчат виводити, що ж нам, бідним, залишається робити?.. Загинемо… Ніхто нас більше не підсипатиме, позбавлять нас материнства». Що поробиш, просто звичайні материнські ревнощі.

Товариші засміялися.

— Еге, — говорив далі уже серйозно Грикор, — повірите ви мені, коли скажу, що цієї ночі я зловив злодіїв?

— Зловив злодіїв?.. Хто ці злодії?..

— Миші.

— Вигадуєш? Як можуть миші красти яєчка! — махнула рукою Асмік. — Я б ще повірила коли б ти сказала, що миша прогризла в яєчку дірочку і виссала. А ціле? Як може миша украсти яєчко?

— Ото ж то, що ціле! Так ціле і тягнуть до себе в нірку. Яєчню там роблять для своїх мишенят. Адже й вони матері, і в них серця материнські… Але слухайте, що я вам розповім. Погляньте-но на ящик, бачите, яку вони в ньому дірку прогризли? Через оцю саме дірку вони і тягають яєчка. Чую вночі — шкребуться… Прокинувся, прислухався. Залізна квочка важко стогне, а перед ящиком миші метушаться. В стіні — щілини, крізь них промені місяця пробиваються, добре видно. Дивлюся, миші навколо яєчка танцюють. Вони всі темпі, а яєчко — біле, так і світиться. Затамував подих. Що далі буде?.. А вони що б ви думали? котять яєчко. Потім одна з них лягла на спину і задерла догори лапки, а інші оточили яєчко, потім — лапками, боками, голівками- підштовхують, піднімають його… Так і викотили тій мишці на живіт, а вона обхопила його міцно лапками та ще й притиснула довгим хвостиком: ну просто як людина, коли її повалити їм спину, а на груди діжечку покласти…

— Вигадуєш, Грикоре!

— От диваки! їм правду говориш — не вірять, брешеш — знову не вірять, — пробурчав Грикор. — Ну, коли ж я що-небудь вигадував? — щиро обурився він. — Не треба, не розповідатиму, якщо ие вірите…

— Ні, ні, Грикоре, говори далі! — вигукнула Асмік. — Тільки це вже дуже незвичайне.

— Я так само не повірив би, але ж на власні очі бачив…

— Ну, ну, що ж далі було?

— А далі ось що. Решта мишей впряглася в цю мишу, що яєчко тримала, — вчепилися вони їй у вуха, схопили за голову і потягли, як санчата… Правда, їй, мабуть, не з медом було — спинка-бо зношувалася, терлася об землю, — та що поробиш: треба ж про діток думати. — Так ось, на її животику і в’їхала яєчня для мишенят прямісінько в їхнє гніздечко… Хотілося мені підвестися, налякати злодійок, та роздумав. «Нехай собі, думаю, — мишенята їдять на здоров'я». І прикинувся, ніби міцно сплю, щоб не заважати їм…

Діти посміялися з оповідання Грикора, але так і не зрозуміли: вигадав він все це чи насправді миші крадуть яєчка?

Хвилювання

— Назавтра чекатимемо водяних курочок. Завтра — двадцять перший день, — сказав Камо.

А можуть і не вилупитися, — заперечив Армен. — Вони відмінні від свійських.

— Чим відмінні? — запитая Камо. — Асмік, ти раніше не виводила лисок?

— Ні, - похитала головою Асмік.

— Чим відмінні? — перепитав Армен. — А тим, що лиски належать, за прийнятою в науці класифікацією птахів, до десятого ряду, середнього між рядами куриних і журавлиних. До сім’ї пасту пікових.

— Ого, яка вченість! Та ти став справжнім птахівником, — засміявся Камо.

— Аякже! Якщо ми вже влаштовуємо птахівницьку ферму, треба й літературу відповідну читати… Значить, я й говорю: важко сказати, коли вилупляться лиски. Про це я нічого не знайшов навіть у Брема.

Цю ніч діти провели з великим хвилюванням. Камо ліг, але не міг заснути. Серед ночі він одягнувся і прийшов до сарая. Грикор ще не спав.

— Ну як, ще не вилуплюються? запитав Камо.

— Ні, щойно перевіряв.

Вранці, рано-ранісінько, Асмік, Камо і Армен були вже в сараї.

— Ні, ще жодне яєчко не проклюнуте!

— Вночі, — сказав Грикор, — я знову підслухав, як кури розмовляли. Солоденькими голосочками своїх курчат кликали: «Виходьте, курчатка, двадцять перший день настав… Час, виходьте, дітки!» А курчата з яєчок відповідають: «Хто ви там такі, що нас кличете? Ми голос своїх матерів знаємо, ви не наші мами…»

Але дітям було не до сміху.

— Досить жартувати! — сказаь Камо. — Як би нам довідатись точно, на який день виходять з яєчок водяні кури?

Подзвонили районному агрономові — здивувався; районному птахівникові — і той не знає…

Так, в тривозі, прожили діти ще один день. Пташенят все нема й нема!

Грикор навіть жартувати перестав.

— Говорив я вам, — докоряв він товаришам, — що бовтунів наробимо! Треба було, як я радив, зварити та з’їсти. Даремно яєчка зіпсували!

Грикор вийняв яєчко з-під квочки, підніс до вуха і потрусив.

— Убив курчатко! — з криком повисла на руці у нього Асмік — Хіба можна так сильно трусити?.. Дай мені!

Асмік відняла яєчко у Грикора і почала роздивлятися його на світло

— Погляньте, в ньому курча… Бачите, яке воно темне? Це від курчати темне.

— Ану, послухай, дише воно? Б’ється серце? — порадив Грикор.

— Скоріше покладіть яєчко назад охолоне! — сказала стурбовано Асмік.

Минула ще одна ніч, тривожна і довга, — здавалося, і світання не буде.

На зорі вся група юних натуралістів уже була в сараї Був там і дід Асатур. Вони обережно підняли квочок і оглянули яєчка.

— Та ба, жодне не пробите. А вже двадцять другий день.

Всі були засмучені і розчаровані так, що цього дня ледве чи розуміли, про що розповідали вчителі в школі. «Чому ж так запізнюються водяні курочки?» Ця думка турбувала дітей.

Увечері вони знову зібралися в сараї. Там уже були мати Асмік і Грикор. Грикор обстругував долотом якусь колоду, видовбуючи в ній ямку.

— Що це ти робиш? — поглянув на його роботу Камо, але, не чекаючи відповіді, запитав про інше: — Курчата не вилупились?

— Що роблю?.. Для курчат ванну готую. Куди поспішаєте? Може-таки вилупляться. Їм також поспішати нікуди: підождуть, поки ванну зроблю, а то де їм купатися?

— Не попсувались же всі яєчка? — з досадою сказав Камо. Він був найбільш запальний і нетерплячий.

Мати Асмік, яка сиділа на стільці біля одного з інкубаторів з в’язанням у руках, почала заспокоювати дітей:

— Якщо кажуть, що курка двадцять один день на яєчках сидить, цс не значить, що в усіх однаково, день у день, і вилупляться пташенята. Привезла я з радгоспу яєчка племінних курей у них курчата вилупились на двадцять третій день, і птахівник говорив, то в племінних курей курчата вилуплюються пізніше, ніж у звичайних.

— Ну, а водяні кури — хіба не племінні? Клянусь їхніми лисими головами — племінні! — втрутився Грикор, продовжуючи довбати «ванну»

— Можливо, квочки погано слідять і яєчка охололи? — запитала Асмік.

— Це буває, — промовила Аиаїд — Якщо квочка часто залишає гніздо, щоб поїсти, яєчка можуть охолонути.

— А ми їх дуже часто годуємо — в цьому-то і вся справа! — захвилювалась Асмік. — Звичайно, яєчка охололи, і всі пташенята загинули…

— Заспокойся, — сказав їй Армен. — В книзі Птахівництво» сказано, що коли квочка навіть надовго покине гніздо і яєчка охолонуть, курчата зовсім не гинуть: лише уповільнюється їхній розвиток. В книзі говориться, що шкідливе лише тепло, якщо воно більше за нормальне.

— Так, звичайно, при температурі в 42° білки скипаються, — підтвердив Камо. — Ми, сподіваюсь, температуру до 42° не доводили?

— Ні, вона в нас 39 не перевищувала, за де я ручаюсь, — відповів Армен…

— Ну, завели!.. — підвівши голову від своєї «ванни», зупинив їх Грикор. — Ось пташенята в своїх шкаралупах прислухаються до мого стукання і одне з одним перешіптуються. Говорять: «Ще ж не готова ванна, куди ж нам поспішати? Адже купатися нема в чому».

— А й справді, — опам’ятався Камо, — де ж купатимуться наші пташенята в перші дні?.. Марш усі по хатах: тягніть усе, що в кого є,— ночви, тази…

— Вірно, Камо, дорогий! Гусенята і качата, як вилупляться з яєчок, то відразу ж до води заквапляться, — підтримала його Анаїд. — Ідіть несіть ночви

Незабаром сарай був повний ночов, старих тазів, навіть великих і глибоких казанів. Грикор закінчував майструвати свою «ванну».

— Ну, отепер, — задоволено сказав він, — тепер вони можуть залишати свої шкаралупки і виходити. Будь ласка, милості просимо!

Що хоче повідомити Грикор

В той день Грикор, як завжди, чергував у сараї зранку.

В розпалі уроків увагу учнів привернула якась постать, що бовваніла на подвір’ї школи її робила руками якісь знаки.

Камо, який сидів недалеко від вікна, також виглянув на подвір’я і впізнав Грикора.

Грикор, побачивши Камо, підвів руки і показав йому вісім пальців. Його обличчя сяяло. Він підскакував на здоровій нозі, витанцьовував і, склавши долоню жменею, притулив її до шоки так ласкаво і ніжно, наче в руці у нього було щось дуже тендітне.

Камо зрозумів, радісно заметушився, хотів гукнути Армена, але, помітивши суворий погляд учителя, зніяковів і сів на місце.

На перерві Камо з Арменом побігли вниз сповістити приємну новину Асмік.

Побачивши їх радісні обличчя, Асмік вигукнула:

— Невже вилуплюються?!

— Ще й як! Грикор каже — вісім пташенят.

Не кажучи нічого одне одному, діти однаково відчували, що вони ні на хвилину більше не можуть залишатися в школі, і з дозволу Арама Акопяна побігли в сарай, не чекаючи закінчення занять.

Назустріч їм вибіг Грикор.

— Пташата, пташата!.. — вигукував він. — Батальйонами, цілими батальйонами вилуплюються!

— Де вони? Ну. підніми ж квочку, щоб подивитися… Ой, які гарнісінькі!.. Почекай, дай мені одне!

І Асмік обережно взяла з-під квочки крихітне, вкрите попелястим пушком пташеня з гарненьким жовтим дзьобиком і темносірими, кольору свинцю, ніжками. Притуливши пташеня до щоки, вона гріла його своїм диханням. Діти розгубилися, не знаючи, що робити.

Біля дверей сарая з’юрмився цілий натовп дітей і жінок

— Справді вилупилися? — недовірливо запитувала одна.

— Від квочок чи в тій бляшанці? — цікавилась інша. — Дайте глянути.

— Ні, ні! — охороняла вхід у сарай Асмік. — Розтривожите квочок, не можна!

Протовпившись, зайшов до сарая дід Асатур, який щойно повернувся з Севану.

Асмік в цей час відкрила інкубатор. Там, в м’якому, нагрітому батареями гнізді, копошилися десятки крихітних пташенят.

— Це ж чиї, доню? — спитав дід.

— Водяної курочки-лиски, дідусю, — ледве стримуючи радість, відповіла Асмік. — Поглянь, скільки ще яєчок пробито: так одне за одним і вилуплюються…

— Що ж нам тепер робити? — заметушився дід.

— Зваріть чаїні яєчка, — запропонував Армен.

— Зваримо, зваримо, але яєчок мало, все одно невистачить, — сказала Асмік.

— Не хвилюйся, онуко, — заспокоїв її дід Асатур. — Я з-під каменя дістану. Поки що зваріть чаїні яєчка, я щось надумаю.

Згорнувши свою довгу бороду і обережно вложивши її в архалук^[3], дід поспішив до правління колгоспу.

— Баграте, рідненький, дай-но нам із складу яєчок, штук сто, — пташенята вилупились, їсти, хочуть! — ще з порога закричав дід.

— Легко сказати сто яєчок! Що ж накажеш, у дитячого садка відняти, дітей залишити голодними? Ваших пташенят годувати, щоб їли, росли і розліталися?..

Дід розсердився:

— Кажуть тобі— ось зараз, у цю хвилину яєчок дістань! Ну і черстві ж ви люди… Діти ось уже місяць ні сну, ні спокою не знають, а ви хоч би що! Пиши, скоріше пиши, а то, клянусь бородою, кинджал витягну! — погрожував дід. але, звичайно, зовсім не серйозно.

— Це що ж? До кинджала справа дійшла? — усміхаючись, запитав Арам Акопян, входячи в кімнату.

— Та ось, — сказав Баграт, непомітно підморгнувши вчителеві,— зв’язався старий з дітьми, а тепер вирішив мене життя позбавити: вимагає, щоб яєчок для пташенят відпустив. Але марно! Поки пташенят не побачу на власні очі, нічого не відпущу. На все порядок, рахунок…

— Пташенят повний сарай, іди подивись! — продовжував дід Асатур.

— Гаразд, підемо подивимося.

Назустріч їм з сарая вибігла Асмік:

— Дядьку Баграт, ну коли ж ви нашу ферму визнаєте?

Суворе обличчя Баграта посвітлішало, очі потепліли. Щоразу, коли він зустрічав цю дівчинку, його серце лагідніло, суворий погляд добрішав. Батько Асмік — Ованес, прямодушна і чесна людина — рука в руку з Багратом бився проти фашистів і з одного казанка з ним їв, а якось в штиковому бою врятував йому життя. На руках у Баграта Ованес і помер, віддавши своє життя за радянську Вітчизну в битві на берегах Одера.

Баграт мовчки погладив шовкове темнокаштанове волосся дівчинки і непомітно зітхнув.

Увійшовши в сарай, він побачив пташенят і усміхнувся.

«Настрій кращає», підморгнув товаришам Грикор.

— І справді вилупились! — сказав Баграт. — Тепер інша справа, тепер рахівник може оформити вашу витівку.

Він витяг з кишені блокнот і, написавши записку, віддав її Грикорові. Той поспішив, шкутильгаючи, до колгоспної контори.

— Отепер, Баграт-джан, ти врятував своє життя, — засміявся дід Асатур.

— Нічого не зробиш, доведеться ферму твоїх учнів узаконити, — сказав Баграт Араму Акопяну.

Дружньо розмовляючи, вони вийшли. Школярі відчували, що розмова точиться про задуману ними громадську справу, і обличчя їхні світились радістю.

Завідуючий складом, буркочучи, відпустив яєчка. Він, як і багато інших, не вірив в успіх цієї справи.

Незабаром пташенята лиски, постукуючи дзьобиками, їли жовтки крутих яєчок, а дід Асатур дивився на них і самовдоволепо погладжував бороду. Він, здавалося, помолодішав.

— Доню, коли ж вилупляться гусенята?

— Скоро, скоро… У них ще є час до наступного дня.

— А качки? — запитував старий Асатур. І він став нетерплячим, як діти.

— Чирки вилупляться, мабуть, завтра-післязавтра, А в цьому інкубаторі є те яєчка і мармурових качок.

В наступні дні справді почали вилуплюватися каченята. Сарай сповнився їхнім веселим писком. Ще крихітні, вони, побачивши воду, поспішали до ночов і зграйками плавали і пірнали з таким виглядом, ніби добували собі поживу. Годували їх сиром, крутими, дрібно накришеними яєчками.

Одного разу, зайшовши в сарай, Асмік зупинилась, здивована. В кутку на соломі була складена гірка яєчок. Поруч, напочіпки, сидів Грикор і перераховував їх.

— Звідки? — запитала Асмік.

— Пам’ятаєш, миші у нас позичали. Тепер повернули з пошани до мене. Вам би вони не віддали.

— Грикоре, скажи правду: де добув?

Кажу вам: миші посоромились своєї розбійницької поведінки і повернули назад…

Так діти і не довідались, звідкіля добув Грикор яєчка. Не домоглися серйозної відповіді. Хіба то справді знайшов мишачий склад?..

— Ану, полічи. Асмік. По-моєму, скільки взяли, стільки й віддали. Лише троє я їм залишив, для іхиіх дитинчат: шкода мені їх стало, — сказав Грикор.

— Так, значить, жодного й не з’їли? — здивувався Камо.

— Уяви собі, жодного. У них поки що мишенят нема: про майбутніх піклувалися. Подумайте тільки, які щирі батьки! А ви ще ставитеся з презирством до мишей. Я б просто розцілував їм мордочки за добрі їхні серця.

— Тьху! Ти знову?. Ох, і як же миші ненавидять зараз Грикора! — весело засміялася Асмік. Вночі прийдуть, як він спатиме, і відкусять йому носа.

— Так я тут і залишуся, щоб вони мене загризли! Досить, шабаш! Я свій обов’язок виконав. Два батальйони пташенят від мене одержали? Мою частих? Ну й прощавайте!

— Ні, Грикоре, гусячим яєчкам ще час не прийшов, їм ще день полежапі треба. Ще на дві-три нічки залишся, упрошував його Камо.

— Ну, якщо секретар комітету комсомолу наказує, треба підкоритися, нічого не зробиш!

Тривожний день

Настав двадцять восьмий день.

В той момент, коли перше гусеня заворушилося в яєчку і пробило шкаралупку своїм жовтеньким, але вже зміцнілим дзьобиком, Армен, який сидів біля інкубатора і не відводив очей від термометра, враз злякано скочив з місця.

— Асмік, температура падає! ледь переводячи подих, сказав він.

— Як? В обох? — занепокоїлась Асмік.

— Ні, лише в цьому.

— Чому?

— Енергія в акумуляторах виснажилась.

— Що ж тепер буде?

— Охолонуть яєчка. Треба скоріш знайти нові акумулятори,

Асмік побігла кликати на допомогу Камо.

Він зараз же прибіг у сарай Удвох з Арменом вони відшукали діда Асатур і Грикора, порадилися з ними, але нічого придумати не змогли

Скориставшись відсутністю хлопчиків, біля сарая з’явився Сето і його брат Арто. В обох у руках були лук і стріли.

— Дай-но я випущу дві-три стріли крізь дірку в дверях. Яєчок з десяток розіб'ю, — запропонував Сето. — Нехай Асмік поплаче!

— Шкода, адже в яєчках пташки, вагаючись, сказав Арто.

— Шкода? Мене ти не пожалів, коли вони на мене всі напали?.. І помітитися за брата не можеш. Ех, ти!..

Натягнувши тятиву лука, Сето підкрався до сарая і випустив крізь щілину в дверях кілька стріл.

Обливаючись слізьми, з сарая вибігла Асмік з пораненою куркою в руках, але братів уже не було й сліду.

— Невже у вас невистачить сил спинити цього хулігана? Погляньте лишень, що він наробив своїми стрілами! — поскаржилась Асмік Камо і Арменові, які в цей час підійшли. — Курку поранив, кілька гусячих яєчок розбив.

— Заявимо в сільраду, — запропонував Грикор.

— Мужчина повинен власною рукою розправлятися з негідниками, — сказав дід Асатур. — Скаржитись недостойно мужчини.

Армен замислено похитав головою:

— На нього треба вплинути, тут силою нічого не вдієш.

Камо посміхнувся і в’їдливо сказав:

— Вплинути? Ласкою, може?..

— Його треба примусити розкаятись, Армен має рацію, — промовила Асмік.

— По-моєму, він просто роздратований, заздрить нам, нашій роботі. Він, мабуть, не від того, щоб помиритися і подружитися з нами Його виправити можна.

— Ех, Армене, — безнадійно махнув рукою Камо.

Вони зайшли в сарай.

— Температура спала, серце не б’ється, — сказав Грикор, помацавши інкубатор, — Він, бідний, і справді здихає.

Асмік мало не пирснула, але, поглянувши на Камо, стрималась — таке в нього було суворе обличчя.

— Як же ти рахував? Адже ти запевняв, що енергії цілком вистачить? — запитав Камо в Армена. В його голосі звучав докір.

— Помилився, мабуть.

— Якщо акумулятор поставити в автомобіль. багато сили він втратить? — несподівано запитав Грикор, ніби щось пригадавши.

— Звичайно.

— Оце-то так! вигукнув Грикор, — Чому ж я вам не сказав! Адже цей акумулятор, що ти останнього разу приніс, завідувач складу раніше давав шоферові.

— Як?! — схопився з місця Камо.

— Дуже просто. Шофер просив дати йому акумулятор, а завскладом сказав, що акумулятор є, тільки він не може дати його, бо хлопці взяли, а крім того, страшно діда Асатура. Шофер почав вимагати: «Вся справа зірветься, якщо не піде машина». Ну, тоді завідувач поступився. «Бери, — каже, — тільки поверни швидше.»

— А ти Армена обвинувачуєш, що він помилився в розрахунках — дорікнула йому Асмік.

— Адже він учений, хіба він може помилитися в лічбі? Якщо помилиться позбавимо звання. Хіба він може порахувати неправильно? — образився за Армена Грикор.

Камо, обурений, накинувся на Грикора:

— Чому ж ти не сказав нам вчасно?

— Досить обвинувачувати один одного, треба швидше придумати, що робити, — втрутився Армен. — Коли б тут була колгоспна машина, зняли б акумулятор.

— Чому ти втрачаєш надію? Привеземо з міста, — хотів підбадьорити його Камо.

— З міста?.. Поки поїдете, знайдете, привезете, — охолонуть яєчка… і це, що проклюнулось, скоро помре.

— Помре? — захвилювалась Асмік. Вона схопила яєчко і почала гріти його своїм диханням. — Я не дам померти ні одному пташенятку. Ну, швидко придумайте що-небудь! — говорила вона, ледь стримуючи сльози.

— Дідусю, ми тебе запитували, — сказав Камо, — ти нічого не відловів. Невже й ти не придумаєш, як врятувати гусенят?

— Не все в книжках знайдеш, не завжди і дідівський досвід помагає… Яєчко — справа жіноча. Ходімо до моєї старої — її запитаємо: вона багато квочок за своє життя підсипала.

Бабуся Наргіз зустріла дітей ласкаво і, вислухавши їх, запитала:

— А скільки днів залишилося?

— Один.

— Один лише?..

Але перш ніж відповісти дітям на їхнє запитання, бабуся одразу ж, за мисливським звичаєм свого чоловіка, накрила на стіл і почала частувати дітей всім, що було в хаті.

— Бабусю, нам не до їжі: вона зараз в горлі застряне. Ти нам допоможи, скажи, як пташенят врятувати? — упрошував стару Наргіз Камо.

— Їжте, дітки, їжте. Все скажу. І цьому зарадити можна, не лякайтеся, — спокійно говорила стара, підсовуючи дітям тарілки з сиром. — Їж, рідненький, — повторила вона, цілуючи Камо. — Ти зовсім забув про бабусю через цих твоїх курчат.

— Не хочу я їсти, бабуню! Ти мені скажи, як врятувати пташенят? — нетерпляче твердив Камо.

Стара Наргіз усміхнулась. Її добре маленьке і худеньке обличчя покрилося тонкою сіткою зморщок.

— Ну, — сказала вона, — є такий спосіб. Якщо трохи подержати яєчко за пазухою чи під пахвами — вилупляться. Буває так: виведе курка кілька курчат, ходить біля них, а решту яєчок кидає — не хоче досиджувати. Кілька разів я такі яєчка у себе за пазухою доношувала.

— Ну, вчений брате, що ти скажеш на це? — запитав Камо в Армена.

— По-моєму, це не суперечить науці. Для виведення курчат потрібне лише рівномірне тепло і нічого більше. Але в книжках пишеться, що температура по винна досягати тридцяти дев’яти граду сів, а нормальна температура у людини не вища за тридцять сім… Як же так, бабусю?

— У ваших градусах я нічого не розумію. любий мій, — спокійно відповіла Наргіз. — В останній день курча — вже готова птиця, йому вже дихати повітрям треба, бігати, їсти. Тепла людини для нього досить, А Градусів я не знаю… Знаю лише, що зігрієш на грудях — неодмінно вилупляться, виживуть.

— Вірно, вірно! — підтримав бабусю Армен. — Зрозуміло. — і Армен, завжди спокійний, в збудженні підвівся з місця.

— Отже, так і зробимо, Асмік, збирай школярів! — наказав Камо.

* * *

Побачивши Камо і його товаришів занепокоєними, школярі відчули, що трапилось погане. Особливо поганою ознакою здалося їм, що й Грикор похмурий.

— Що сталося? — тривожно запитували вони.

Камо коротко повідомив про те, що трапилось на фермі.

— Для врятування життя гусенят ви повинні по кілька годин погріти під пахвами яєчка, — сказав він.

Ця незвичайна пропозиція спочатку всіх вкрай здивувала. Її готові були прийняти за жарт.

— Це як? Стати квочками? — запитала одна маленька насмішниця і пирснула.

Всі засміялись.

Але тут схвильовано заговорила Асмік:

— Треба поспішати, треба поспішати! Не можна запізнюватись — адже там умирають маленькі безпорадні пташата! Прошу вас… — Голос у Асмік затремтів.

Хвилювання, що охопило Асмік, передалося всім. Школярі, які хвилину тому весело жартували, посерйознішали.

— Ну, чого ж ми чекаємо? — пролунав дзвінкий голос Аракс. — Ходімо, ходімо рятувати гусенят!

Діти кинулися до колгоспного сарая.

— Будьте обережні, не розчавіть яєчка у себе під пахвами, — попереджувала всіх Асмік. — Якщо не вилупляться— не втрачайте надії: можуть трохи запізнитися.

— Горе тому, хто розчавить яєчко з пташеням всередині! — грізно насупив брови Грикор.

— Ця залізна квочка нас знеславила перед селом, — бубонів дід Асатур.

Але й він, сховавши на грудях кілька яєчок, поніс їх своїй старій.

— Бери, Наргіз, бери… Нічого не зробиш — коли помилились, треба виправлити помилку, — сказав дід дружині. -Та ти пішла б до дітей, показала, як треба робити, а то вони всіх гусенят передушать.

…Асмік і сама не спала цілу ніч і матері не давала заснути.

— Мам, мам, пташеня знову стукнуло… Але чому ж не вилуплюється? — безперестанку говорила вона матері.

Щоб не заснути, Асмік почала читати, але незабаром книжка вислизнула з її рук і впала на підлогу. Асмік перелякано схопилася. Першою думкою її було: чи не задушила вона пташенятко?

Ніби у відповідь на запитання дівчинки під пахвою у неї щось заворушилося.

Асмік сунула руку за пазуху, намацала і вийняла уламки шкаралупи, а потім крихітну істоту: жовтеньку, кругленьку, з плоским, ще м’яким дзьобиком, з пушком, що ледь-ледь пробився. Безпорадна, вона до сліз схвилювала дівчинку.

— Яке славненьке, яке гарненьке! — повторювала Асмік, розглядаючи новонароджене гусеня, що сиділо у неї на долоні,

— Доню, що це в тебе? Вилупилося? — почувши її голос, прокинулась мати.

— Ти поглянь, мам… воно ще мокреньке… дати йому зараз яєчного жовтка?.. Ой, воно може замерзнути!

І Асмік обережно поклала гусеня під теплу ковдру.

Радість

Так було цієї ночі і в багатьох інших будинках села Лчаван. У дітей під пахвами починали ворушитися пташенята, чувся легкий тріск шкаралупи, тоненьке попискування. Легенькі, пухнастні, теплі істоти виглядали на світ із своїх темниць.

І радість же була в цей день у селі! Дітям не хотілось розлучатися з своїми вихованнями Вони пестили гусенят, годували крутим жовтком, і дуже неохоче відносили на ферму.

На фермі панувала метушня. Почали вилуплюватися гусенята і в квочок.

Квочки сердито квоктали, не знаючи, що їм робити — чи то доглядати новонароджених, чи то сидіти на яєчках, чекаючи появи інших. їх, очевидно, дивував неприродний вигляд курчат: таких незграбних зроду в них не було!

Почали тріскатися яєчка І в другому, справному інкубаторі. Дід Асатур поглядав на маленьких кругленьких пташат, що копошилися в «печі», і тільки похитував головою.

І такі великі були здивування і радість діда Асатура, що він поспішив одразу додому, щоб поділитися думками з своєю дружиною.

— Кажу тобі, Наргіз, з цієї залізної печі пташата сотнями вилуплюються, — розповідав старий, за своєю звичкою, все перебільшуючи. — Ти подумай тільки, яку розумну штуку вигадали! Подумай лише, скільки курей звільняється від своїх обов’язків — не треба їм цілий місяць на яєчках сидіти, не треба курчат доглядати… нехай собі залізна квочка курчат висиджує. Бачиш, чого наука досягла!

— Щоб мені осліпнути! Хіба без матері курчат виводять? Хіба без турбот матері, без серця може щось вийти? — обурилась стара.

— Що тут серцю робити? Курчата вилуплюються, Анаїд годує, доглядає їх — якої тобі ще треба матері, якого серця? — розсердився дід.

— Як же можна без матері? Хіба без матері обійдешся? — обурювалась Наргіз, що, як і всі матері, провела немало безсонних ночей біля колиски своїх дітей. І дивно було їй чути, що якась жива істота може народитися і жити без материнської ласки і піклування.

Дід квапився назад, в сарай.

Юні натуралісти були в захопленні від пташенят. Вивчаючи звички своїх вихованців, вони то годували їх, то лічили. Пташенята розбрелися по сараю зграйками, деякі з них вийшли на подвір’я до «ванночок», і бідні квочки не знали, що робити — чи бігти до тих, які вже весело гралися, чи ждати на тих, які мали ще вилупитися Квочки особливо були стурбовані поведінкою дивних, незграбних істот, що купалися в «ванночках».

Асмік очей не зводила з своїх вихованців. Глибоке захоплення зробило її обличчя надзвичайно красивим.

* * *

Ферму несподівано відвідав голова колгоспу Баграт. Побачив гусенят, і очі ного заіскрилися веселими вогниками. Але він і знаку не подав, що радий. Щось підрахувавши в думках, Баграт господарським тоном сказав:

— Вся справа в балансі. Якщо до кінця року в вашому балансі актив перевищить пасив, тоді я скажу, що ваша ферма виправдала себе.

— Справа не тільки в балансі, товаришу Баграт. Адже це перший наш досвід приручення диких птахів, — промовив Камо.

— Ніяке дослідження, якщо воно не дасть користі колгоспові, мене не зацікавить, — перебив його голова. — Хай комсомольська організація візьме на себе керівництво фермою. Ні?.. Я ж і кажу — анархія… Хай і комсомол візьме на себе відповідальність за нього. Корм, яєчка ми відпускаємо, це все на обліку, а я відповідаю перед народом?.. Відповідаю!

Асмік підійшла до голови колгоспу і сказала:

— Не говори таким тоном з ними, дядьку Баграт, адже Армен дуже вразливий…

А мій тон від вашої справи залежить. Без втрат виростуть у вас пташенята мій тон зміниться, — ласкаво відповів Баграт, ніжно погладивши дівчинку по голові.

— Так наша справа вперед не піде… Мабуть, вона не до душі голові,— сумно сказав Армен.

Баграт обернувся і суворо запитав:

— Ферму влаштували? А про корм для птиці на зиму подбали?

— Ми корм з дому принесемо, — відповів Камо.

— З дому? Ну й хвалько! Там, в долині, я наказав зорати півгектара землі. Візьміть її. Підіть до комірника, він дасть вам ячменю. Посійте. Ось вам і корм. Ну, чого розгубилися? Кажу, підіть до завскладу, ордер уже виписаний,

Баграт обернувся, зробив кілька кроків, але знову зупинився.

— Землю цю обробите самі за всіма правилами агрономічної науки, — суворо додав він. — Інакше — заберу!

Голова пішов. Діти поглянули одне на одного і розсміялися.

— Хіба на таку людину можна сердитись? — сказав Камо.

— А ти знаєш, чому він такий, чому так любить порядок і правила? — запитав Армен.

— Чому? Така вже в нього вдача.

— Ні, кажуть, що до війни не був таким. Він п’ять років прослужив у армії старшиною роти. А старшина роти веде все її господарство, стежить за порядком у всьому. Ось товариш Баграт і навчився цього в армії. Для нього дисципліна — все!

— Так і повинно бути, — сказав Камо. — Домовились, що ми на нього сердитись не будемо… Ну, Армене, Грикоре, пішли по ячмінь!

— Для наших пташенят сіятимете! — радісно сплеснула в долоні Асмік.

— Тоді давайте розподілимо обов’язки, — сказав Камо, — Армене, тобі доручається організувати «посівну кампанію» і зібрати такий урожай, щоб на кожне пташеня по п’ять кілограмів ячменю було!

— По п’ять кілограмів? — здивувався Армен.

— Ну, Армен не залишить голодними моїх пташенят! — втрутилась Асмік. Вона сказала це так ласкаво, що Армен почервонів.

— Звичайно, — погодився він, — голодними не залишаться.

Надвечір Асмік повела своїх квочок разом з виводками до річки. Слідом за нею, ховаючись за огорожею, скрадався Сето. Йому, проте, не вдалося заховатися від зірких очей діда Асатура.

— Ану, забирайся подалі від ферми, бо, клянусь бородою, шкуру спущу! — закричав мисливець.

— Яка там ферма! — засміявся Сето. Он нашу ферму вода понесла!

Дід кинувся до річки.

«Ферма» справді відпливала. Крихітні гусенята, каченята й лиски, опинившись у своїй стихії, з радісним пищанням захоплено пливли за течією. Вода відносила їх далі й далі, а стурбовані квочки метушились на березі, немовби закликаючи допомогти їм врятувати життя дивних пташенят.

ЧАСТИНА ДРУГА

Севан сьогодні і завтра

Читачу, проїжджаючи в червні через Семенівський перевал, ти не зможеш стримати свого захоплення, побачивши озеро Севан. Як би ти не квапився, зупинишся, щоб помилуватися незрівнянною красою водяноїлазурі, що перебуває в спокійних обіймах гір.

Чудовий Севан о цій порі року! Завжди оголені і похмурі гори навколо озера в червні одягаються в пишне зелене вбрання, прикрашаються безліччю квітів. І коли дивишся на Севан, два різко відмінних у своєму забарвленні відтінки тішать око: безкраїй блакитний простір водяної гладіні і смарагдова зелень гір, що біжить від озера вгору, до самого неба.

Одного такого червневого ранку на схилі гори, яка нависла над селом Лчаван, сиділи знайомі нам хлопці і милувалися чудовою мирною картиною, що розкинулася перед ними.

Колгоспний сторож Асатур, постійний супутник, сидів поруч і, стискаючи колінами рушницю, пильним оком оглядав зелені колгоспні поля пшениці і плантації тютюну, чи не забрела часом куди-небудь худоба? Недалеко паслися телята, а з-за густої живої огорожі долинав різноголосий хор пістрявих вихованців птахівницької ферми.

Повітря було напоєне ароматом квітів. Мелодійно дзижчали бджоли, невтомно перелітаючи з квітки на квітку.

Над водяною гладінню Севану здіймалися легкі, ледве помітні випари, покриваючи її тонким, прозорим серпанком. Здавалося, мати-природа одягала ніжне покривало на свою улюблену дочку — казкову сплячу красуню.

Мир і спокій панували навколо, і лише час від часу долітало з Гіллі зловісне: «Болт… бо-олт… болт!..»

— Ну, чи не насмішка природи це, Армене? — запитав Камо.

— Що?

— А те, що наше село гине без води, а там, внизу, її ціле море… Там земля задихається під водою!

Армен відповів не зразу. Останнім часом діти були заклопотані й сумні: почалися засушливі дні.

— Що не говоріть, — сказав після короткого роздуму Армен, — вода в озеро Гіллі звідкись надходить. Ти сам подумай, Камо: звідки в Гіллі так багато джерел? Звідки вони беруться? Може, якраз під нашими полями є якісь підземні води, адже там грунт м’який, вода швидко просочується, утворюючи цілі водоймища.

— Розкопати б, вивести нагору, — сказав Камо.

— Ну й вигадали — воду з-під землі добувати! Он перед вами ціле море. Спробуйте, якщо ви такі молодці, звідти її підняти, — втрутився дід.

— Що ж, і піднімемо! — спалахнув, як завжди, Камо. — Треба збудувати гідроелектростанцію, вона й подаватиме нам воду… Адже піднімають воду озера Айгер-Ліч і Зангу вище від села Канакер.

— Це так одразу не робиться, а вода нам зараз потрібна… — говорив Армен.

— А озеро, замість того, щоб наближатися до наших полів, все далі тікає від них, — додав Грикор.

— Правда, і вже досить далеко втекло, — підтвердив Камо. — На скільки знизився рівень води в Севані? Ти знаєш, Армене?

— На три метри.

— Всього? І так багато землі звільнилося з-під води?

— Це тому, що біля нашого берега озеро дуже мілке: глибина Великого Севану’ найбільше — п’ятдесят метрів. А через п’ятдесят років ця частина озера зовсім зникне.

— Шкода! — зітхнув Камо. — Така краса зникне!..

— Звичайно, шкода! Але тоді ці місця ще кращими будуть. Весь цей блакитний простір вкриється пишними садами. зеленими виноградниками… Я підрахував, Камо, що тут, на нових землях; поміститься сто сіл.

— Ого, сто сіл!.. Як же так?.. — вигукнув Грикор.

— Дуже просто. З-під озера буде звільнено сто двадцять тисяч гектарів чудової землі. На такому просторі можна сто сіл заселити з стома тисячами населення. — Трохи помовчавши, Армен замріяно промовив: — Тоді вже буде комунізм… Коли нам буде по 40 років, ця долина вкриється привітними селами, невимовної краси мічурінськими садами, які вкутають зменшене озеро ніжнозеленим килимом… Це буде найкращий у світі курорт…

— Цікаво, що знайдуть на дні нашого Севану^[4]?.. Можливо, селище первісної людини… Або бивні величезного мамонта близько трьох метрів завдовжки. Я бачив такий бивень у музеї. Вчені знайшли його в полі поблизу Ширака. Ні, ти тільки уяви, Армене, тепер у Шираку суворі зими з метелицями лютують, а раніше там жили мамонти, — збуджено розповідав Камо.

Увага Грикора весь час роздвоювалась. Хотілося і з товаришами побути, взяти участь в їхній цікавій розмові, але треба було й телят доглядати. А телята все намагалися, противні, піти на берег озера, де вже буйно колосилися посіви «вірменки». І Грикор, підстрибуючи па одній нозі, бігав, кидаючи камінням в телят, які порушували заборонену межу:

— Ого-го, капосні! і як вони розуміють, що пшениця смачніша за просту траву?

— Але ж і земля на місці озера! Золото, справжнє золото! — мовив з запалом старий мисливець, дивлячись на молоді стеблинки, які проросли на полях, нещодавно залитих водою. — Там пшениці вже у ваш зріст, діти.

— Так, не земля, а золото! — підтвердив Камо. — А торішній урожай картоплі в Норадузі, на тому березі Севану, кажуть, побив світовий рекорд. Чи не так, Армене?

— Аякже, майже світовий рекорд побили — по вісім тисяч пудів з гектара зібрали!

— Я бачив картоплю! — захоплено підхопив Грикор. — Кожна картоплина з доброго кабана буде!

— Такі врожаї будуть щороку на тому березі,— сказав Камо. — Дощі змили всю землю з Далі-Дагу в озеро, і утворився масний намул, як на берегах Нілу. Шкода тільки, що ці землі теж терпітимуть нестачу води…

— Чому шкода? — запитав Армен. — Ці землі зрошуватиме озеро Гіллі — адже воно лежить вище від Севану?

— Так. А ті землі, що вище Гіллі? Наші землі? — жваво запитав Камо. І далі сумно додав — Тільки наші землі і наша ферма залишаться без води, бо Гіллі нижче…

Хлопці замовкли. Як здобути воду? Це питання протягом віків турбувало мешканців села Лчаван. І протягом віків залишалося нерозв’язаним: люди жили і вмирали з мріями про воду…

Не наважилися б, напевно, розв’язувати це питання і наші герої, якби цей день не був таким яскравим, і тисячі бджіл не прилітали до квітів за пахучим соком, і якби вони не сиділи біля озера, ведучи мирну розмову з своїм старим другом дідом Асатуром.

Він довго і з насолодою прислухався до монотонної, мелодійної пісні бджіл; Пісня примусила його заговорити про диких бджіл.

По дикий мед

— Скільки меду гине марно! — зітхнувши, сказав мисливець, киваючи головою в бік просторих колгоспних полів люцерни і конюшини.

Камо зрозумів зітхання діда і сказав:

— А чи не зайнятися нашому гуртку бджільництвом?

— Не можна змішувати все докупи, Камо, — серйозно заперечував Армен, — не може наша група всім цікавитись. Птахівництво в нас зараз стало такою важливою справою, що ми навряд чи впораємося з ним.

— Не люблю, коли скиглять, — скочив з місця Камо, — Подумаєш, велика справа — птахівництво! Не можу я біля качок спокійно сидіти! Нам треба за інше братися! Як може юний натураліст лише одним цікавитись?.. Цього я не розумію. Все, що нас оточує, мусить цікавити нас. Коли ми вже взялися за вивчення природи, то давайте досліджувати весь навколишній світ. Візьмемо хоч би бджолу. Чи знаєш ти, що бджолина сім’я— це цілий світ, справжня комуна? Чому б нам не взятися за вивчення бджіл? Може, цим ми допоможемо колгоспові?.. Скажемо товаришу Баграту, щоб він купив бджіл і кілька вуликів. Встановимо їх на нашій ділянці, організуємо пасіку.

— Навколо повно бджіл, а ви хочете витрачати на них гроші? — запротестував дід Асатур.

— А де у нас бджоли? — запитав Камо.

— Он там, на Чанчакар^[5]. Тому вона так і називається, що там царство бджолине. Скільки меду там — запашного, соковитого, немов янтар, жовтого, але здобути його — руки короткі, не досягнути!.. Здається, чули балачки дідівські, начебто бджільник цей деви влаштували? Самі лише медом і користуються. І сторожів понаставляли, щоб ніхто чужий не пробрався. В одній з печер, кажуть, деви і постелі собі влаштували.

— Невже туди не можна добратися? — запитала Асмік.

Нагодувавши своїх пташенят, вона підсіла до товаришів і прислухалась до їхніх розмов.

— Ходімо, дідусю, ходімо! Ти нам хоч здалеку покажеш цю печеру, — наполягав Камо.

— Але ходити тими місцями… — знітився дід.

— А ще вихваляєшся: «Мисливець я!» — під’юджував старого Грикор.

— Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на сміх береш? Та я одних вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя рушницю кину, з одним кинджалом на нього піду… Тут справа залежить од відваги, а там — деви… Розумієш, чортеня, деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш, Вистачить у тебе глузду зрозуміти це?

Як не намагалися хлопчики переконати старого, що ніяких довів нема, що все це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму:

— Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, — твердив діл. Ось мисливець Каро — земля йому пухом! — спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!

— Звідки ж він знав, що там так багато меду? — запитав Камо.

— Як це — звідки знав? Каро був справжній мисливець. Він по тому лише, як бджоли дзижчать, узнавав, скільки в них меду. В ДаралагезІ я знаю скелю, де є багато меду. Мені розказував один колгоспник-азербайджанець. що він піднявся на вершину скелі. Піднявся, прив'язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг — вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?.. ГІорохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб меду? Справді-таки вигріб, лопатою!.. Чотирнадцять пудів! У одної сім’ї.

— Чотирнадцять пудів? Як це, в одної сім’ї? — здивувався Грикор.

— Еге ж, чотирнадцять. Це ж вони не за один рік наносили. Хто знає, мабуть. 10–12 років збирали. Повантажив мед на осліів, привіз у село. Всі роти від здивування пороззявляли Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але нашому Каро не пощастило: деви були вдома. Розізлилися і скинули Каро в провалля — помстилися. З того часу, як він загинув, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед — тільки держак стирчить.

Кілька хвилин усі мовчали.

— Еге, — порушуючи паузу, повторив дід, — з меду стирчить. Чанчакар — повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…

— Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? — наївно запитала Асмік.

Дід посміхнувся:

— Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші, старі, рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода, — закінчив дід.

— Як це? — здивувався Армен. — Чому ж кажуть, коли бджоли рояться, — «відрійок одсівається»? Що — молоді бджоли одділилися від старих і зі своєю новою маткою шукають пристанище?

Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуси і погладив бороду:

— Гм… — буркнув він. — Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає. Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батька-матір… Але бджола випустить а вулика своїх кволих і недосвідчених діток не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якесь нещасне сонне зайченятко, схопить за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво потрібно розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте вулик, погляньте — місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну. ось тепер я вас і запитаю: кому — старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?

— Звісно, старим, — в один голос відповіли діти.

— Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.

— І нічого з собою не беруть? — здивувалась Асмік.

— Нічогісінько!

— Які ж добрі батьки! — вигукнула Асмік, захоплена розумною поведінкою бджіл.

— А дику бджолу можна приручити? — запитав Камо.

— Ого, ще й як! Добудь-но стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду — побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів, у погоні за куницею, бродив я горами, лісами, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, приміром, знаходив — куниця шлях показувала. Це ж вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і — прокинутися не встигне! — приб’ю. Шкуру до пояса привішу, мед складу в відро, бджіл — в папаху і додому. І які ще бджоли!

— А яка бджола краща: дика чи домашня? — зацікавився Грикор.

— Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! — за мисливською звичкою перебільшував дід. — Дика бджола хороша тим, що волохата — значить, легше переносить холод. Ніжки в неї довші, крильця довші — отже, може летіти довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нікому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!

У Грикора засвітилися очі.

— Невже я гірший за куницю! — скочив він з місця. — Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу — і в колгосп… Ви тільки роти розкриєте. Вставайте, ну, ходімо!

Дід лише рукою махнув:

— Але ж це поруч з «воротами в пекло».

— Ну й нехай поруч, а нам що?

— Дідусю, рідненький, дідусю! — благала Асмік. — Ходімо, покажи нам, хоч здалеку покажи!

Старого мисливця нарешті умовили.

— Гаразд, ходімо. Тільки умова: здалеку поглянете, — сказав дід.

Він підвівся і дбайливо уклав бороду в архалук. Підвелися й діти. Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Правління колгоспу ще з весни призначило Анаїд доглядати за птицею, і тепер вона була в ролі штатного працівника «Дослідної птахівницької ферми».

— Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? — запитав Камо.

— І що-небудь поїсти, — тут же вихопився Грикор і поспішив додому.

— Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! — гукнув навздогін йому Камо.

— Заодно нам треба буде обстежити гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду! — замріяно сказав Армен.

— Вода?.. Вода — мрія. Наші діди помирали з словом «вода»… Легко сказати— знайти воду. Піди знайди! — безнадійно махнув рукою дід Асатур.

— Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори чи знайдемо там джерела, що дають воду озеру Гіллі? — запитав Армен. — Як ти гадаєш, дідусю?

— Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? — розсердився старші мисливець. — Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне — водяну жилу знайти, перехопити… А от нема!

— Все «нема» та «нема». Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.

Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.

— А вірьовки? — запитав Камо.

— Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Лише нагримали. Та головне я приніс — тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! — і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: — Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.

— От молодчина! — засміялась Асмік. — Здогадався.

— А кирку ти навіщо приніс? — запитав Грикора дід Асатур.

— Вчені без кирок по горах не лазять, — відповів Грикор серйозно. — Не бачив хіба?

— Ну, годі! — скомандував Камо. — Пішли!

Так почалося їхнє перше сходження на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару — Бджолиної скелі.

«Кров семи братів»

Здавалося, всі кольори райдуги були відбиті в цьому чаруючому погляд, величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.

Діти зупинились і в захваті милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленому тлі трави. Жовті, з довгими пелюстками-віями нарциси опустили, неначе соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. П’янкі пахощі розливала жовта квітка, яку в горах називають «ладанною». Поряд з ними росла квітка «масляна», з блискучими, неначе маслом помазаними пелюстками. Забобонні люди кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кушами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.

Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями

Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.

— Бачите ці звичайні листочки? — запитав дід. — Ми називаємо їх «бичачий язик». Па яку б рану ви їх не поклали — зразу ж загоїться. Було якось зі мною: зі скелі впав, руку розбив. Оцими листками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву — визріє, прорветься. Звариш, даси хворому — ядуха пройде, як ножем відріже. Он як!

Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають в нас у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.

— Скільки людей врятували собі життя цією квіткою! — розповідав дід Асатур. — Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу: не хотів убитого оленя покинути. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка — померла б людина.

— А як же йому квітка допомогла? — запитала Асмік.

— А просто: заварили чай, дали випити гарячим, — спотів, врятувався.

— Як хороше тут! — вигукнула Асмік. — Давайте роззуємось та побігаємо!

І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.

Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.

— Чи це не «кров семи братів», дідусю? — запитав Камо і побіг до квітки.

Побачивши квітку, побіг до неї і Армен,

Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік. зупинився.

— Я зірву її, я!

Асмік обережно з корінням витягла квітку з землі.

— Я посаджу її дома. Яка чудова!.. Це справді кров семи братів, дідусю?

Аякже! — поважно відповів дід. — Звичайно, це кров семи хоробрих. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки два рази знаходив її. Так, доню люба, квітка ця дома не живе — їй чисте гірське повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.

Вона й справді була чудовою, ця квітка! Хто з художників зумів би передати на полотні ледь-ледь помітні, найніжніші відтінки її барв.

Асмік вдихала аромат квітки, ніжно тулила її до щік.

— Дідусю, ти знаєш, що розповідають про цю квітку? — запитала вона. — Розкажи нам.

— Ну що ж, розповім, доню…

Дід сів на камінь і почав набивати люльку. Діти стали навколо і притихли.

— Так ось… Кажуть, колись тут, в наших горах, курди жили. Були вони різних племен, і племена ці ворогували між собою. В одному з цих племен було сім братів, сім молодців-джигітів. Хоробрі, гарні, з голови до ніг зброєю обвішані… Ну, була в тих семи братів сестра Заре. Сонце говорило їй: «Навіщо мені сходити, коли ти за мене світло даєш?» А місяць так її краси соромився, що зовсім не сходив, за хмарами ховався. Щоки у Заре — немов кров з молоком. В очах — доброта, любов, вогонь. Брови — крила ластівки. А струнка була, як чинара…

Дід затягнувся, випустив кілька клубів диму і вів далі:

— Ось так і росла вона безтурботно, як джейран^[6], як метелик серед квітів. Всім вона була люба, та ніхто, боячись її братів-джигітів, підійти до неї не наважувався… Сусіднім племенем правив Авдал-бек. Кровожерливою був він людиною, не один раз нападав і розорював плем’я семи братів. Одного разу прислав він до братів своїх людей, велів сказати, що подарує їм половину своїх пасовищ, стад, коней, коли віддадуть вони свою сестру йому за дружину… Дружбу свою навіки обіцяв. Задумалися брати: що робити? Все плем’я зібралося.

Молодший брат, найзапальніший, вийняв свій клинок і вдарив ним по скелі. «Я, — закричав він, — свою сестру в жертву не дам! Одна в світі сестра в мене, що ж — ворогу її віддати?». Старший брат був обачніший, далекоглядніший. Він відчув небезпеку, намагався умовити, заспокоїти молодшого, але де там?.. Вирішили не віддавати сестру ненависному ворогові. «Ну, що ж, — сказав Авдал-бек, — коли так, силою її візьму!» Приїхав, зліз з коня і всіх сімох братів на бій викликав, на єдиноборство. А порядок такий: треба перш за все старшому братові битися. Зніяковів старший брат— людина немолода та ще й батько великої родини. Помирати йому не хотілося. А тут ще сталося так: вони всі на відкритому місці, а Авдал-бек ближче до скель став, біля великого каменя, під захистком. Тут дівчина побачила, що старший брат не наважується, схопила свій лук, вибігла наперед, стала перед ворогом і сказала… піснею сказала…

І дід несподівано заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.

— Ви цю пісню, звичайно, не зрозуміли, — промовив дід, — а перекласти дослівно мені її важко, але я вам скажу, що вона означає. «Якщо у мене нема старшого брата, — говорила в ній дівчина, — я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь…» Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо волосся з своїх кіс, поклала на тіло брата і знову заспівала пісню. В ній вона вихваляла розум і відданість брата…

— Так от, — промовив дід, — проспівала вона. Потім підняла лук і стріли брата і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала ще пасмо волосся дівчина, поклала на тіло брата і знову заспівала…

Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гунули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…

— Коли був убитий останній, молодший брат, — говорив дід Асатур, — Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти…

Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед. Якою вона була в ту хвилину красунею, гордою, гнівною! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку — червону, як кров.

Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти.

Асмік утерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:

— Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається; що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.

— Сестри у мене немає. Але якщо тебе скривдять, зумію захистити!.. — відповів Камо схвильовано.

— Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! — пожартував Грикор, хоч і в нього від хвилювання очі стали вологими.

Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум, що охопив дітей. Вони підвелися, радісно підстрибуючи, зривали квітки, продовжуючи свій шлях до підніжжя Чанчакару.

Дід прислухався до веселої розмови молоді, до жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні скелі. Але вони були схожі скоріше на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.

Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилось монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.

Аромат квітів і трав п’янив і створював мрійний настрій.

Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів вішап, і зникали з облич дітей веселі усмішки.

— Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? — запитали Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.

— Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави і квіти запашніші, — пояснив дід. [Де, дочко, і тварини знають. Он там, в рівнині, повно трави, а вони так і лізуть сюди. А квіти тутешні? Мисливець Каро— земля йому пухом! — говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш — відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! пожартував дід. — Тут усе від сонця.

І справді, на цьому схилі панувало одне могутнє південне сонце джерело всіх п’янких пахощів і милуючих погляд фарб.

Дедалі вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був сповнений квітів і метеликів.

Таємниця мідного глечика

Шлях був важкий, морила спека. Однак діти та старий мисливець подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже втомлені наближалися до підніжжя Чорних скель.

Похмурі стрімчаки, тераса за терасою здіймались в небо, гострими верши нами підпираючи хмари.

Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.

— Ось вони, «ворота пекла», — показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темнів на одній із скель.

Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, шаленими на Далі-Дагу бурями він широко розкинув своє міцне, вузлувате коріння.

Підійшов до дерева дід Асатур, зупинився і сказав урочисто:

— Ось ми й досягли межі, за яку наші предки не переступали.

— Хіба що мисливець Каро? — посміхнувся Армен.

— Так, тільки Каро і наважився. Але він упав зі скелі й розбився.

— Бідний Каро! — з болем вигукнула Асмік.

— Еге ж, з девами справу мати цс вам не жарти!

— При чому тут деви? — розсердився Камо.

Дід обурився:

— Як при чому? А хто скинув Каро в провалля? Кум мій Мукел?

Діти дружно засміялися.

— Смієтесь? Ну, погляньте-но сюди. А це чия справа?

Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик… Його ручка глибоко врізалася в стовбур дерева, неначе вросла в нього. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.

— Що це, дідусю? — запитав Камо. Як глечик потрапив сюди?

І не встиг відповісти дід, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.

— Куди, внуче?.. Кинь, не лізь! І до дерева цього і до глечика не можна до торкатися — закляті вони! — захвилювався дід.

Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.

Глечик був старий, зелений від дощів і сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Очевидно, багато-багато літ висів він на цій гілляці.

— Зараз зніму його і кину вам! — гукнув з дерева Камо.

Але зняти глечик виявилося неможливим. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднівся ніби шрам від старої рани, що давно зажила.

Камо зліз із дерева.

— Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? — запитав він.

— Сказав же я — сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудра людина був Мукел — земля йому пухом! — все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була посуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого Севанського краю багато хто втік у Казах — на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке посуха. Виснажені голодом люди, змучені, насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.

З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Дівчина була така добра, що, коли вона йшла полем, трава шанобливо схилялась, даючи їй дорогу, а квітки шепталися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй свої пісні. Та ще краще співала вона сама! Коли Каріне починала співати, все замовкало навколо. Солов’ї і ті заздрили дівочому голосу. Надзвичайно співала Каріне. Люди називали її «Азаран буль-буль»— гірський соловейко…

— Дідусю, а яку пісню співала Каріне?.. Проспівай нам, — попросив Грикор.

— Насміхатися з мене вирішив, чортеня?.. Заспіваю! Думаєш, не заспіваю?

І дід Асатур затягнув старим, прокуреним голосом пісню про юні роки Каріне.

— Я цю пісню знаю! — вигукнуля Асмік і почала співати далі.

Розчервонівшись чи то від пісні, чи від збентеження, вона була напрочуд гарною в цю хвилину в своєму віночку з польових квітів. Вся її постать дихала свіжою, ніжною юністю. Голос Асмік звучав щирим хвилюванням, і дітям здалося, що перед ними стоїть в усій своїй неповторній красі казкова Каріне…

— Розказуй, дідусю, далі! — схаменувся Камо.

— Еге ж. Так про що я говорив?.. — помовчав якусь мить старий мисливець і продовжував розповідь далі: — Взяла Каріне великий мідний глечик — останнє, що залишилось їй на згадку про покійну матір, — і спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям.

Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було ні краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил. і вона була голодна, а шлях передбачався далекий… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.

Наші діди говорили, що там пекло, що там стоїть на вогні великий мідний казан, в якому киплять душі грішників. Він шумить, вирує, клекоче… А ця дівчина— Каріне — рукою махнула… «Мало що кажуть. Яке там пекло? В скелі, мабуть, дзюрчить вода. Піду погляну, знайду воду і дітей напою, врятую.» І ця відважна дівчина взяла глечик і вилізла на Чорні скелі.

«Не ходи, не ходи туди — там пекло!» кричали вслід їй жінки, та Каріне не слухала: смілива була, та й не давали спокою їй діти — пити хотіли, плакали.

А в печері — дев… Побачив Каріне дев, заскреготав зубами:

«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»

«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших умираючих дітей… Дозволь, що це для тебе?» сказала Каріне. Тоді дев заклацав зубами і зареготав.

— Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно, — переконано додав дід.

«Ось я зараз покажу тобі воду!.. Ти мої таємниці взнати хочеш? Почекай-но, я тебе на розтерзання орлам віддам!» заревів на неї дев. І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Що йому, деву? Захоче— рукою небо дістане…

Жінки, які сиділи під деревом, з переляку схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити — це не в млин!..

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шептала схвильовано: «Яка смілива Каріне, яка добра!»

— Ні, дідусю, про пекло і говорити нічого. Яке пекло? Що ти ще вигадав? — похитав головою Армен. — По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Два з половиною століття тому в нашій крайні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, і населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево виростало і все вище підносило глечик. І коли люди нарешті побачили його, він був уже ні на що не придатним, а дуб — високим, як тепер.

— Так воно й було! — весело заляскала в долоні Асмік. — І дев тут ні до чого.

— Як це ні до чого? А то що? Бачиш, як він розізлився? — І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над чорними скелями.

Небо, як це часто буває в горах, враз потемнішало, скупчилися похмурі хмари, загримів грім. Ущелини гулко повторили його.

Під стрімчаками Чорних скель

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони заховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку міжгір’я по Чорних скелях проходило кілька паралельних довгих виступів-карнизів, ніби зморшки на лобі у старого.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

— Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

— Стежечка ця посередині скелі обривається, а он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів. Он де мед! — показав старий пальцем.

— Ну, тоді за мною! — скомандував Камо і легко, ніби дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним — Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

— Не йдіть, діти, потрапите до чортів у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? — з переляку закричав дід і, схопившись за кинджал, побіг вперед, намагаючись зупинити їх.

— Дідусю, ти межу переступив, межу! — вдаючи переляканого, підвіз руки Грикор.

Всі засміялися.

Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його тіпалися, і він міг лише вигукнути вслід дітям:

— Вниз не дивіться, голова запаморочиться! Не дивіться вниз!

Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки натрапляли на впадини і печери, притулок диких кіз.

Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх. Ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.

Асмік перелякалася:

— У мене серце мало не вискочило!

— Нога моя, нехороша, заважає,— сумно виправдувався Грикор.

— Іди обережніше, — упрошувала його Асмік. — А то за рученьку поведу.

Що далі вони йшли, то вужче ставало міжгір’я між двома пасмами скель. Чорні скелі Чанчакару все зближалися і, нарешті, майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий — руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.

Діти зупинилися і прислухалися.

З глибини Чорних скель долинали до них дивні звуки, справді подібні до глухого стогону, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.

Печера, що здавна називалась «воротами пекла», знаходилась по той бік гребеня, і звідси її не було видно.

Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.

Там виднілись різні печери — великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таким вузьким, що печери на тому боці були ясно видні: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.

Раптом Камо зраділо вигукнув.

Діти глянули туди, куди показував Камо. Там, на одному червонорудому стрімчаку, в сутінку, який застилав вхід у печеру, виднілися обриси якихось овальних предметів.

— На караси^[7] схожі! — захвилювався Камо.

— Бджоли, бджоли, Камо! — закричав Армен. — Поглянь, як багато бджіл!

— Де, де?

— Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів. Це їхні вулики.

Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами носилися над рудими схилами Чанчакару.

— Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! — збуджено говорив Грикор. — Якби в мене зараз тичка була, намотав би на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків — і назад… Як ви гадаєте, скільки б я меду добував щоразу?.. Погляньте, погляньте — лопата мисливця Каро!.. Тут кожна дірка повна меду! Камо, мені з радощів танцювати хочеться, та боюся в міжгір’я впасти.

— Не радій надміру, а то справді впадеш, — сказала злякано Асмік.

Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій також було видно якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, а трохи глибше стояв великий казан.

Всі схвилювалися ще більше.

— Люди… тут жили люди! — гарячився Камо. — Але як вони проникли сюди?

— Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? — сміючись сказав Грикор. — Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…

— От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… — фантазував Армен, — драбиною ми дістались би до печери.

— Так, — натхненно сказав Камо, — це був би міст, справжній міст!

— От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, — сумно промовив Грикор.

Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилася вниз.

— Ой, яка безодня! — з жахом відсахнулась вона. — Ходімо назад!

— Ну, як же я піду назад? — удавано запхикав Грикор. — Я від запаху меду зовсім збожеволів. Як же я піду, меду не покуштувавши?

Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.

На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу рушничну гільзу і взяв її з собою.

Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи під старим дубом.

Побачивши дітей, він дуже зрадів.

— Живі? Здорові? Нічого не трапилося? — спитав він хвилюючись. — Ну, диво, просто диво — в саме лігво сатани забралися і повернулись цілісінькі!

Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.

— З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу — пекло, — серйозним тоном сказав дідові Грикор. — Вони тепер на дачі — на вірхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив: і земля не затряслася, і вітри не знялися.

Дід дивився недовірливо.

— Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? — трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.

— Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! — підстрибуючи, вигукувала Асмік. — Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!

Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.

— Все, що є в печерах, залишене людьми, в цьому нема ніякого сумніву, переконливо говорив Армен. — Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.

— А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли полював у молодості? — запитав Камо, показуючи гільзу.

Дід взяв і уважно почав розглядати її.

— Адже я розповідав, що мисливець Каро сходив сюди. Отже, це він і стріляв, — хай йому пухом земля! — розхвилювався дід. — Ну й хоробрий же був!.. В наших місцях тільки в нього й була така рушниця — це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало кремінь впаде або не дасть вогню — біда! Зведеться звір на диби — і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб в таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.

— Але ж тут дикі кози ледве пробираються! — здивувався Камо. — Як же ведмідь на ці стежки видирався?

— На те він і ведмідь — мед його тягне. Затуманиться медовим духом і йде…

— Як я! — засміявся Грикор.

— Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!.. — бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Він. здавалося, розмовляв не з дітьми, а з самим Каро. Спогади схвилювали його до сліз.

Обмінюючись враженнями, діти і старий мисливець непомітно дійшли до села.

Армен і Камо зайшли до Арама Акопяна і розповіли йому про все, що вони сьогодні бачили.

Арам Акопян спочатку слухав дітей спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому.

— Чудово, чудово! — повторював він після кожного слова хлопчиків.

Вислухавши розповідь дітей до кінця, вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.

— Ну, — запитав він нарешті,— що ж ви надумали? Яким чином ви хочете потрапити в печеру?

Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:

— Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.

— По драбині піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до отвору печери?

— Метрів шістдесят.

— Отже, потрібно знайти або зробити вірьовочну драбину такої довжини і по ній спуститися згори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван — ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все потрібна

Наступного дня Камо виїхав до Єревана.

Країна змінює обличчя

Цією дорогою Камо не проїжджав з часу війни. Як усе змінилося за ці роки!

Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе ішло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір, що спускалися до річки.

В міжгір’ях лунав скрегіт машин, гуркіт скель, які висаджували в повітря. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань.

— Пробивають тунелі для Зангу, — сказав Камо один з його супутників. — Скоро звідси в Єреван можна буде потрапити і водою.

Автомобіль, в якому вони їхали, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станцій, що будувалися.

Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, тяглися відроги Малого Кавказького хребта, по другій— паралельно їм — Вірменські гори.

Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагоподібна срібна стрічка: це була річка Аракс.

Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату — одної з найвищих гір Малої Азії На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, подібний до цукрової голови, височів МалийАрарат.

— Почекайте, ще трохи почекайте! — упрошував Камо шофера. — Давайте це глянемо, що робиться тут. — Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.

Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, в зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.

— Яка спека зараз в Араратській долині! — сказав один із супутників Камо.

— Душно, — ствердив його товариш. — Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як фрукти Араратської долини.

В цей час увагу Камо привернула нова, ще зовсім не знайома йому картина.

Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і ринула по своєму новому цементному дну велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.

— Що це за річка? Річки тут не було… — здивовано запитав Камо.

— Це Зангу. Її провели сюди тунелями, — відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва цих тунелів.

Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.

На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.

— Цієї споруди раніше я не бачив, — сказав Камо.

— Це водонасосна станція, — відповів йому супутник. — Електронасоси піднімають сюди воду з міжгір’я Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.

Камо не міг опам’ятатися від здивування. «Адже тут зовсім недавно — думав він, — була пустеля!..» Та ще більше був він здивований, коли автомобіль наблизився до міста. На раніше безводних, кам’янистих, повних гадюк і скорпіонів горбах, що оточують Єреван, тепер підносились нові величезні будови — заводи, фабрики. Ліворуч від них розкинулись біленькі виселки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюрчали живодайні води Зангу…

Ще один поворот— і перед мандрівниками показався Єреван, який стояв в одному з куточків Араратської долини, з трьох боків оточений горбами, що утопають в зелені садів.

Серце Камо радісно забилося від захоплення. В Єревані він народився. Тут минули його дитячі роки…

Машина зупинилася. Легко зіскочивши, Камо пішов дорогою, то пролягала між садами. З обох боків з-за парканів виднілися ніби сонцем налиті абрикоси.

— Звідкіля ти, синку, з яких місць? — ласкаво запитала у Камо літня жінка, яка стояла біля паркана в одному із садів.

— Я живу на березі Севану.

— Севану?.. Ну, зажди, коли так, покуштуй абрикосів: у вас їх немає.— І жінка, незважаючи на збентеження Камо, насипала йому повну шапку абрикосів.

Так, у них, в безлісному краї, нема ні садів, ні фруктів. Абрикоси, які дала йому жінка, були соковиті, запашні. Недарма багато хто вважає абрикоси вірменським плодом, а їхньою батьківщиною— Араратську долину. Ні смаком, ні ароматом, ні красою з єреванськими не зрівняються ніякі абрикоси в світі…

З серцем, сповненим радощів, Камо ввійшов у Єреван.

Як швидко виросло і покращало його рідне місто! Ось на місці старої вулички в кварталі глинобитних будинків проходить тепер новий красивий проспект імені Сталіна. Обабіч його стоять великі розкішні будинки з чорного, червоного, рожевого і кремового туфу.

Місто збудоване на невичерпних пластах вулканічної лави. Колись, тисячоліття тому, потоками залила вона цю місцевість і закам’яніла кольоровими шарами — дорогоцінними туфами. Ось чому для спорудження нових будівель єреванцям не треба привозити камінь здалеку.

В дитинстві, коли Камо жив у Єревані. він часто зупинявся і подовгу дивився на роботу каменярів.

Видобутий на поверхню туф м’який, як дерево, і його розпилюють алмазними пилами, обтесують сокирами. Можна збити цвяхами два камені в один.

Камо пригадав, як він ще маленьким без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту — такий легкий цей камінь.

Камо продовжував роздивлятися місто.

Він із здивуванням побачив, що за останні роки нижче від Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими робітничими селищами, що спускалися до міжгір’я річки Зангу. Побачив, як одна за одною простягалися вздовж річки електростанції. По мідних дротах вони несли силу річки Зангу збудованим в Араратській долині бавовно-обробним фабрикам, консервним заводам, насосним станціям.

Електрика тут підіймала воду озера Айгер-Гьол на вершину горбів, а звідти скидала її вниз, і вода бігла по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.

Зангу рухає всі промислові гіганти, фабрики і майстерні Араратської долини. А сила Зангу — це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.

* * *

В Єревані Камо насамперед зайшов до редакції республіканської піонерської газети.

Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно вказала йому на двері, що вели у сусідню кімнату.

За величезном столом сиділа, схилившись над газетою, молода людина. Це був редактор.

Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимсь розмовляти. Помітивши Камо, він вказав йому рукою на крісло.

Поки редактор розмовляв по телефону, Камо непомітно його розглядав.

Високе чоло, чорне волосся, темнокарі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.

— Ви звідки? — запитав редактор у Камо, поклавши трубку.

— Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.

— А, із Лчавана? Знаю, знаю…

Редактор з задоволенням глянув на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.

— Ти виглядаєш бойовим хлопцем, — сказав він. — І кореспонденції твої завжди бойові. Ну, як, відпускають вам корм для ваших птахів?

— Звідкіля ви знаєте? — здивувався Камо.

— Ми?.. Ми повинні знати про всі випадки, коли піонерам не допомагають. Ну, як тепер? Корм дають?

— Дають.

Редактор посміхнувся.

— Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?

Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.

Редактор, вислухавши Камо, сказав:

— Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу. Сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Ви справжні молодці! Перешкоди треба переборювати, і Арам Акопян дуже добре робить, що допомагає вам. Але я чув, що ви інколи і у відчай впадаєте. Це, звичайно, зрозуміло: нелегко видиратися на Чанчакар чи відкривати таємниці озера Гіллі і Чорних скель. Та й ферма завдає вам багато клопоту. Труднощі великі. Ну, нічого, все життя юного натураліста мусить бути боротьбою з природою.

Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.

Співбесідник, очевидно, ухилявся від позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахнули.

— Звідки у піонерів гроші? — обурився він. — Спорядження дасте мені і від мене одержите назад. Ну, от, це інша справа… Так, так… — схвально покивав головою редактор.

Нарешті, поклавши трубку, він задоволено сказав:

— Підеш і все одержиш.

Викликавши секретаря, редактор дав розпорядження:

— Вислухайте і запишіть оповідання цього юнака і підготуйте в газеті сторінку, присвячену птахівницькій фермі, організованій піонерами села Лчаван. А ти, Камо, напиши і сам статтю, щоб ми її могли надіслати в «Пионерскую правду». Хай про досвід піонерів вашого села Лчаван знає весь Союз.

Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали в Комітет в справах фізкультури. Там йому видали все необхідне спорядження.

Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.

За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз вірьовочну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер «Пионерской правдьі», на першій сторінці якої під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван» була надрукована велика стаття. В центрі статті був вміщений — портрет Камо.

Як потрапили люди в печери Чанчакару

Армен всю ніч перевертався в постелі — враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було с певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.

Ранком наступного дня після від’їзду Камо до Єревана Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було — вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонерами.

Пташенята водяних птахів виросли.

Прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були рухливіші і рішучіші, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались — давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Вони були ще обережні й недовірливі. У ставку вони поводились так само, як і домашні гуси, — «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки з’явилися на світ покритими світлобурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був аспідночорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світлочервоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.

Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися, билися, щоб захопити кращі місця.

До Асмік підійшли Армен і Грикор.

— Як ти гадаєш, — запитав Армен, — невже ми сидітимемо без діла, поки повернеться Камо?

Асмік замість відповіді підняла за ніжки дохле каченя.

— Завскладом не дає більше ячменю, — сказала вона.

— Чому? По якому праву? — спалахнув завжди спокійний і лагідний Армен.

— Каже: «Все одно всі передохнуть. Шкода ячменю».

— А голова що говорить?

— Він?.. «Відправимо. — каже, — птицю на базар, продамо. Все одно без води не буде з цього діла». Завскладом завжди бурчить, коли видає ячмінь. Дядька Баграта розхолоджує.

— Ходім до Арама Акопяна, — запропонував Армен.

— Ідіть ви, а я піду на склад, може, вмовлю завідуючого дати трохи ячменю, — відповіла Асмік, витираючи сльози і обережно кладучи на землю дохле каченя.

— Потерпи, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє,— спробував заспокоїти Армен.

— Еге, «потерпи»… А вони хіба терпітимуть? — вказала Асмік на своїх вихованців. — Та ще он скільки ти води випустив із ставка на ячмінне поле! Як же я їх тепер купатиму?.. А які вони гарненькі і як їх шкода!

— Але ж ячмінь сохне, — виправдувався Армен. — І потім, адже цей ячмінь для них… Я не сподівався, що річка так швидко висохне… Ну, та сльози тут нічого не допоможуть!..

— А ти сходи на озеро, поглянь, як там живеться родичам наших каченят і гусенят, як вони пищать від радості, купаючись і граючись у воді. Ти лише на їхнє пір’ячко поглянь, як воно виблискує! А наші просто запаршивіли… — говорила Асмік.

Підійшла мати Асмік, Анаїд.

— Армене, любий мій, мало в мене було лиха, то ви ще одне на мою голову звалили! — лагідно дорікала вона хлопчикові.— Асмік від весни не знає ні сну, ні спокою… Тільки й чую: «Ой, пташенята мої без води залишилися! Ой, шуліка летить, пташеня схопить!..» Сяде ворона на телеграфний стовп, а вона каже: «Ах, вона така-сяка! Знаю, для чого вона там сіла, про що думає: пташеня схопити хоче!.. " І навіщо ви тільки цю ферму влаштували!.. А тепер ще й ставок висох… Що ж робити?

— Нічого, тітко Анаїд, не сумуй. Якщо вже зовсім погано буде, заріжемо всіх, з’їмо. Щодо цього ти не турбуйся, — пожартував Грикор. — Краще скажи: чи можна Асмік піти з нами на Чанчакар?

— Ей, хлопче, які у дівчинки на Чан-чакарі можуть бути справи?.. Три дні тому ви її теж кудись водили — тільки черевики побила.

— Які в нас там справи?.. Хіба можна спокійно тут сидіти, коли з печер Чанчакару мед так і тече?.. Ходімо, Асмік!

— Справа не тільки в ньому. Ми повинні дізнатися, яким шляхом піднімались в печери люди, мусимо знайти спосіб добути стародавні речі, що залишились в печерах, — поважно пояснив Армен.

— На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою — хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, — усміхаючись, додала вона, глянувши на Грикора.

Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.

Не встигли вони відійти од ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:

— Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі?.. Ще що!.. Як по мед ідемо — я з вами; як за старими сінниками — краще вже з телятами залишитись.

— Коли встановимо, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед здобудемо і все інше.

— Так?.. Тоді ходімо: мед — мені, глечики — вам, — засміявся Грикор.

Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям, до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, подібний до вулиці у великому місті, з високими-превисокими будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.

День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти. Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.

— На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? — сказав Армен.

— Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? — висловила здогад Асмік.

Діти якийсь час мовчали. «Що ж робити? З чого почати?» думав кожний з них.

Мізерні, зів’ялі паростки, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.

— Адже це дуб, — сказав він, зірвавши один листок. — Як він сюди потрапив?

Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, в двох-трьох місцях розрив кам’янисту землю і оголив один з коренів давно напівзітлілого, очевидно, гігантського дерева.

Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього кореня.

Армен довго, в глибокій задумі розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло і, глянувши на товаришів, він вигукнув:

— Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень — ось рештки його коріння. Його маківка сягала середини скель, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили на гору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.

— А чому люди переселилися в печери?

— Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, — відповів за Армена Грикор.

— Що ж було з дубом? — не вгамовувалась Асмік.

— Дуб спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який паш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день, і раптом — хмари, грім, гроза. Ось поглянь — знову збираються хмари…

Справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони вкрили все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.

Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.

— Як там мої пташенята? — раділа Асмік. — Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусенята купатимуться, плаватимуть!

Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.

— Я більше не дозволю тобі брати соду із ставка для ячмінного поля, — сказала Арменові Асмік.

— Не дозволиш? А план? З півгектара — двадцять центнерів ячменю?.. А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Григор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під холодні струмені.

— Дайте освіжитися! Хіба від води втікають!.. Вода — це бог на нашій землі, спаленій сонцем. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова — будуть пастися, гладшати. Восени поведуть телят важити. Зважать — мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержте і ви премію!» Ото, не мав клопоту — бреди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! — говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.

— Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, — упрошувала його Асмік.

— Мені й тут добре!..

Армен і Асмік силою затягли його під навіс. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного, а над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

Похід на Чанчакар

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Потрапила вона, нарешті, і до старого мисливця.

— Ходи-но, поцілую тебе, моє левеня! — вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

— Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

— Мало цього, дядьку Баграт: приймай у колгосп нові сім’ї,—ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано:

— Що це за новина? Які сім'ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

— Бджолині сім’ї, дядьку Баграт! З чадами, домочадцями і коморами меду.

— А, з Чанчакару! — догадався Баграт. — Милості просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? — звернувся він до бригадира Овсепа. — Кажеш, сіножатки і коси готові?.. Ходімо. Хочу на власні очі побачити.

Голова пішов разом з бригадиром.

— Що, вчені брати, підемо на світанні? — запитав Грикор.

— Підемо. Не проспіть, — сказав Камо.

Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.

— Подумаєш, — сказав він уїдливо, — наукову експедицію організовують! Ми, значить, жили тут дурні-дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття.

— Що тебе турбує? — запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.

— «Що, що»… — зніяковів Артуш. — А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з толку.

— Чого ти злишся? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, попроси Арама Акопяна піти з нами.

— Арам Акопян вам не пара, — сказав Артуш. — Він людина розумна.

— Це вірно: він людина розумна і дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми, чого доброго, за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери.

— Порівняв!.. Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, — посміхнувся Артуш.

— А хіба ти не знаєш, що горн Малого Кавказького хребта також дуже багаті рудами? — запитав Камо.

— Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!

— Можливо, ми знайдемо там де ще важливіше від золота… Ходімо!

— Не розумію, що у тебе в животі смокче? — обернувшись, сказав Грикор. — Коли перестане, приходь, працюватимемо разом.

* * *

— Ну, пасіка в нас уже є. Завідую нею я, а дідусь — старший пасічник, він же і сторож, охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці,— оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались до старого дуба.

— Я дійшов до дідівської межі, — сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.

— А ось зараз ти переступиш цю межу, — усміхаючись, сказав Арам Акопян.

— Я! Я переступлю межу, далі якої не ходили мої діди?

— Так, ти. Адже ти вже переступив її.

— Коли? Як?..

— Коли вступив до колгоспу і став передовою людиною у ньому, коли перестав ходити до церкви — ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, дідусю, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже І цю межу… — І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.

— Ур-ра-а!.. Дідусь переступив межу! — закричали діти і вслід за Арамом Акопяном та старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.

Підйом був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив зрошені потом обличчя наших мандрівників.

Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Води його спочатку були синіми, та коли зійшло сонце, вони набрали веселого світлоблакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, ніби по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла

Частина Севану ще здавалася темною. але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.

— Гляньте, гляньте, яка велика чайка! — вигукнула Асмік.

— Ну, що ти, це парусник Рибтресту, — сказав Армен. — А й справді схожий на гігантську чайку!

Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.

У той час як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.

— Дідусю! — покликав старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці.— Що ти думаєш про куріпок?

— Хай живуть: пташенята в них, — тепло посміхнувся старий Асатур.

А куріпок навколо було так багато і такий влаштували концерт, що діти заслухались і майже забули важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.

— Ну, почнемо! — першим опам’ятався вчитель.

Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець вірьовочної драбини, Арам Акопян обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки близько чотирьох метрів. Кінець драбини ліг на ньому гармонією.

— Отже, звідси до печери менше ніж шістдесят метрів, — сказав учитель. — Погляньте, скільки вірьовки залишилося.

Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Чи то вони боялися, чи то знайоме мисливцеві напруження охопило їх, коли з завмиранням серця очікує він на появу звіра…

Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:

— Дозвольте мені, товаришу Акопян, я спущуся першим.

— Тобі, звичайно, це легше, ніж мені,— сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. — Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.

— Арам-джан, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у що прокляту печеру? — благав дід, — Адже постіль сатани саме там і є…

Діти засміялись.

— Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак — це в Степанаванському районі — пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми туди. Ніяких девів там, звичайно, не було— постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика неприємність сталася: штовхнув я випадком кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!.. — сказав учитель, поклавши руку старому на плече.

Він підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.

Асмік одвернулася. Хлопчики з хвилюванням стежили за вчителем.

Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Акопян спускався лицем до скелі, спиною до провалля.

Незабаром він зовсім зник: скеля була стрімка, бачити, що робиться на ній, можна було, тільки нахилившись. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.

Нарешті драбина перестала трястись.

— Дідусю, він уже добрався! — закричав Камо і схилився над проваллям.

Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Акопян натягав собі на голову сітку, що захищає від бджіл. Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак не лишилось не поміченим зіркими очима Грикора.

— Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Акопяна сатана більш не страшний, — сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.

Xлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Але — хто перший?

Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на рукоятку кинджала, сказав:

— Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?

Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.

— Рицарська кров тече в жилах мого діда! — пожартував він.

Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.

Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»

Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав, куди спускалися Арам Акопян і Камо.

Асмік запитала поглядом товаришів; «Ну, чия ж тепер черга?»

Армен, який увесь час лякливо обходив провалля, не витримав цього, пішов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

— Ти теж залишайся, Грикоре, — сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. — Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

— Що? Нога? — підвів брови Грикор. — Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

— Ні, ні, не треба! — благала Асмік. — Може лихо скоїтись…

— Саме цього я й хочу, щоб трапилось. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, — продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини

Асмік суворо подивилась на нього.

— Ну, якщо ти так на мене дивишся, візьму й кинуся з горя в провалля, — зробивши ображену міну, сказав Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, ніби він справді кинувся в провалля.

— Ой, дідусю! — вигукнула вона і припала до діда Асатура.

Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

— Голуб’ята мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!.. Стривайте, всіх вас у колгосп заберу.

Настала тиша, глибока тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора:

— Друзі, друзі! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск — не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, з хвилюванням чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

— Тут тисячу років тому люди жили! — гукав він. — Чого-чого тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери виглянув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

— Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У таємничих печерах

Арам Акопян і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стриножених бджіл. Частина їх перелетіла па карниз і загрозливо дзижчала над головами неп рошених гостей. Промінь сонця, який упав у бджолину печеру, освітив соти, прикріплені майже біля входу до одної з її стін.

— Яким чином люди могли підняти караси у цю печеру? — запитав Камо в Арам а Акопяна.

— Так, це й справді загадка… — похитав головою вчитель.

Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

— Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Але, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, — попередив їх Арам Акопян.

— Та тут, здається, і нема нічого, — вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

— А це ж що, по-вашому? — запитав Грикор, дістаючи з глибини печери глиняний глечик. — Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?.. Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! — Грикор урочисто виніс на світло спис з довгою ручкою.

Учитель схвильовано взяв спис.

— Так, — сказав Арам Акопян, — ця знахідка важлива. Давайте уважно поглянемо, що тут є.

Вхід до печери був широким, але що далі, то більше звужувався, а стеля ставала нижче. Все губилося в сутінках.

— Ось і «кулемет» наших предків! — вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. — Але де ж стріли?

— Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, — відповів учитель, підіймаючи порожній колчан.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи на своєму шляху стіни, виступи. Ось що трапилось йому під ногами.

— Товаришу Арам, — гукнув він, — подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарною різьбленою ручкою.

— Напевне, князівський, — сказав Грикор.

— Можливо, це меч сельджуків, — промовив Арам Акопян. — Сельджуки у тринадцятому віці вторгалися у Вірменію.

— Отже, це воєнний трофей? — запитав Камо.

— Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, — припустив Грикор. — В ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

— А що це за метал? — знову запитав Камо. Він і не заржавів, але й не блищить!

— Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру, — задумливо говорив учитель, розглядаючи меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Акопяна. Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти ще що-небудь не менш цінне.

— Тут були і жінки! — вигукнув він. — Я знайшов сережки.

— Срібні, — сказав учитель, розглядаючи сережки. — Чому ти гадаєш, що жіночі? Можливо, і чоловічі — у давні часи вірменські князі носили в вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

— Ой, ой, ой! Погляньте-но який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампури^[8], каміння, вугілля, попіл… І тут же — кістки!.. — У захваті вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. — Стривайте, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець, Асатур тих часів, убив.

В цей час Камо знайшов біля одної із стін печери великий і важкий мідний казан і, напружуючи сили, витяг його на світло.

Не менш від своїх учнів був схвильований і вчитель. Якби він знайшов золото, а не ці заіржавілі, грубі залізні й бронзові речі, він би не був так збуджений. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого господаря, який жив, боровся і помер тут століття тому.

— Ось погляньте, діти, це кольчуга, — показав він хлопчикам щось подібне до безрукавки, зробленої з залізних кілець.

— А це що, товаришу Арам? — запитав Камо, підіймаючи великий круг, обтягнутий шкірою, неначе турецький барабан. — Невже це щит?

— Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось подібне до ручки.

— Стріла не пробивала шкуру? — здивувався Камо. — Слабка зброя була в ті часи! Зараз і броня танка завтовшки сорок міліметрів снаряда не витримує…

— Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, — пояснив учитель, — її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку, коли араби оточили острів на Севані, вони були озброєні такими щитами. На острові було військо вірменського царя Ашота Залізного.

— Він так і загинув у облозі? — запитав Грикор.

— Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів.

— Всього лише? — здивувався Камо.

— В ті часи у війнах велику роль відігравала погода. І саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вони робили промахи. їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха. Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти, Грикоре, склади ці речі в мішок.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

— Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано промовив:

— Товаришу Арам, адже цей хід людьми зроблено. Погляньте, на стінах сліди якогось знаряддя: кирки чи лома. Цікаво, куди веде цей хід?

— Пригніться, — сказав учитель, — склепіння тут дуже низьке. Обережно!

І, зігнувшись майже вдвоє, Арам Акопян пішов уперед. За ним рушили хлопчики.

За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.

— Куди ж нам іти? — замислився Арам Акопян,

— Підемо навмання — праворуч, — запропонував Камо.

Учитель мовчки повернув праворуч.

Хід був низький, і просуватись вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.

Прохід дедалі світлішав. Ще кілька кроків — і вони вийшли в іншу печеру.

Діти не змогли стримати захоплених вигуків.

На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли-беркути, найбільші і найсильніші з сім’ї орлів. У них було біле пір’я з темнобурою «оборкою» на кінцях крил і чорною — на хвості. Кошлаті ноги у них були ніби в штанях — також темнобурих. Почувши наближення людей, орли вороже глянули на них і, важко розправивши крила, знялися і полетіли в міжгір’я.

В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З них, витягуючи горбоносі на кошлатих шиях голови, виглядали орлята. Здивування і переляк відбивалися в їхніх темнокорих очах.

— Гніздо орла, — прошепотів Камо.

— Чому ж вони не летять? — запитав Грикор.

— Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.

— Постелі! Постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! — вигукнув Камо.

Він кинувся туди, але вчитель стримав його.

— Не зачіпайте! — стурбовано крикнув він.

Руки з Арама Акопяна тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важливою.

— Не зачіпайте! — повторив він.

Кілька хвилин учитель стояв нерухомо, оглядаючи все навколо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.

«Гірка» складалася з сінників, ковдр, тіістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею було постелено великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки^[9]. Століття тому на ньому килимі сиділи, по-східному склавши ноги і спершись на м’які мутаки. На одній мутаці збереглася навіть заглибина.

Посередині печери були сліди вогнища: в ньому залишився попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, і його було видно знизу з міжгір’я. Стеля і стіни печери почорніли від диму.

— І тут шашлик смажили, — мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. — А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха! Ну, ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!..

І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні — такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинками.

— Ого, та це вони залишили для Асмік! — зрадів Грикор.

— І як це ти знаходиш найцікавіші речі! — не без заздрості сказав Камо.

— Ідіть-но сюди, діти, — покликав учитель. — Погляньте на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди, залишені молотом. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…

— Ось, гляньте, вони «наганом» користувались! — показав Грикор на якийсь предмет, який дуже мало нагадував пістолет. Це була щирокогорла, коротка трубка з дерев’яною ручкою. Припасований до неї кремінь свідчив про вогнестрільний характер цієї дивної зброї.

Очі вчителя запалали:

— Дай сюди! Подумати лише — пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.

В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до гнізда орла.

Виступ, на якому знаходилось гніздо, був досить високим. Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:

— Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда одного-двох пташенят.

— Вкусить… Навіщо нам орлята?

— Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.

Грикор стає на плечі Камо і сунув руку до гнізда. Орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.

— Ой, укусив! — кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.

— Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?

— Хтозна: занадто важкий ти, але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників страждати.

Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Пташеня орла було завбільшки з добру курку. Пір’я у нього було таке ж, як і в матері, але з світлішим відтінком. Білими були і «штани».

Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, коли почувся сильний свист, і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю.

— Ой, з’їла, з’їла вона мене! — кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже покинула його і вилетіла з печери.

Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, упрошуючи матір не залишати їх без захисту.

Камо так закутав у куртку захоплене ним орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.

— Ну, як ти себе почуваєш? — сміючись, запитав Камо у Грикора.

— Ой, ця негідниця мало плече мені не вирвала…

— Покажи-но своє плече… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого впіймати — не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль…

Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і порвати йому сорочку.

— Асмік, Армен, ми зловили орля! — підійшовши до краю печери, крикнув Камо в міжгір’я.

— Покажи, Камо! — долинув знизу радісний голос Асмік.

— Зараз, зараз принесу, — пообіцяв Камо, але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.

Хлопчики підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.

Тут Грикор несподівано побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни, і, здавалося, сміялась.

Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.

Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох — уцілів лише один куток «гірки».

Побачивши це, Камо закам’яніє від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.

— Я ж попереджав — будьте обережними! — з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора. хлопець також здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що століття пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.

Побігли по тілу мурашки і в Камо.

Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.

— Як це трапилося? Чому вони розсипались? — ледве міг вимовити він.

— І все це справді було постелями? — здивовано запитав Камо.

— Звичайно. Справжніми постелями! — сказав сердито Арам Акопян. показуючи на уцілілі залишки ковдр і сінників. — Ця ковдра була покрита шовком, ця — шерстю, ця — полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби — їх наші предки добували з рослин. Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення.

— Чому ж постелі розсипались?

— Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися — і бачиш, що вийшло…

«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», подумав Грикор і, обернувшись, сказав:

— Я йду звідси, — і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.

На «пасіці девів»

Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався, Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».

У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично виблискуючим слизом. Здавалося, що в темряві блискають очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.

Грикорові було страшно, але повернутися він також не міг: прохід був такий вузький, що хлопець не міг у ньому повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті, вдалині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого літало безліч бджіл.

— Ура! От і добрався до меду! — сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.

Велика печера була повна бджіл.

Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.

Грикор пройшов усередину печери. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глечиків-карасів, які, напевне, колись правили за сховища для сиру. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І всі глечики — великі і малі — були повні бджіл та сотів: і золотистих — соковитих, і старих — чорних. Це були справжні вулики, житла цілих бджолиних сімейств. І коли Грикор побачив їх, бурхливий захват і здивування охопили його. Хлопчик відчув бажання одразу ж поділитися з кимось своїми враженнями, розповісти про все, що тут побачив.

Він підійшов доотвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.

Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:

— Егей! Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили!.. — і почав радісно витанцьовувати на самому краю карниза.

Асмік з жаху заплющила очі.

— Зайди всередину, впадеш! — крикнула вона.

Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки-кібчики, що літали тіо печері, ловлячи бджіл, примусили його зупинитись в здивуванні.

— Отакої! — пробурмотів він. — Отже, і тут у бджіл є вороги.

Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув у низ:

— Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, погляньте і скажіть мені.

Асмік засміялася.

— Не кума Мукела, а мисливця Каро! — тоненьким голоском відгукнулася вона. — Он праворуч під тебе, зовсім близько.

Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там справді стирчала якась палиця з сусідньої чи то печери, чи то з великої розколини скелі. Від виступу, на якому стояв Григор. до неї вела вузенька, подібна до зморшки, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери з входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромленої у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.

— Дідусю, — крикнув він униз, — лови!..

Лопата, вся в меду і воску, полетіла донизу.

— Що там робить цей навіжений? — обурився дід. — Зараз його чорти вниз скинуть!

А Грикор вже вліз у печеру і дивувався з цієї, гідної подиву, «пасіки», можливо, найбільшої і найдикішої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.

— Дідусю, відра, відра потрібні! — закричав Грикор, звісивши голову в міжгір’я. — Швидше посилай за відрами!

Оглянувши склад меду, Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.

Арам Акопян і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.

Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи прибулі з гори предмети. Армена і Асмік все дивувало і хвилювало.

Армен багатозначно подивився на дівчинку:

— Пам’ятаєш, що я говорив?.. Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти, як в печерах з’явилися люди. Коли люди тікали від ворогів, можливо від турків, — турки, як ти знаєш, не раз розоряли нашу Вірменію, — вони побачили гігантський дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з нього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро і навіть глечики.

— Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? — запитала Асмік.

— Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що втікали останні, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери піднятися не могли.

Асмік слухала Армена з захватом.

— Ну, а потім, потім? — з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.

— Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися — дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Матері гірко плакали над дітьми, які умирали, а потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…

* * *

— Друзі, — гукнув згори Грикор, — тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?

— Поклич Камо, обмотайте міцно глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.

Відбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:

— Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?

— Потім поїси! Спустіть спочатку глечики.

Арам Акопян підійшов до Грикора, який захищав під бджіл зібрані ним соти.

— Нарешті ви прийшли! — зрадів Грикор, — Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз. Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату!

— Розкажи: де, як?

— Не спішіть, давайте спочатку спустимо вниз глечики, — зупинив хлопчиків учитель.

Глечики були величезні — заввишки як дванадцяти-чотирнадцятирічний хлопчик, — з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, масло та багато інших продуктів. Такі глечики стали для бджіл прекрасними готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали. Це була своєрідна «мобілізація сил» для захисту своєї власності від небезпеки, що загрожувала їй.

Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глечики, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.

Мед нарешті був готовий для відправки.

Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:

— Зараз будемо спускати глечики! Стежте там!

Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глечика, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.

Дід Асатур, побачивши карас, який повис над міжгір’ям, скочив, перехрестився і, розкривши від здивування рот, дивився вгору.

— Дістали-таки! — здивувався він. — І девів не побоялися!

— Дідусю, — крикнув йому Камо, — придерж глечик — розіб’ється!

Дід опам’ятався, обійняв глечик, який порівнявся вже з ним, і обережно поставив його па землю.

— Все це мед, мед, дідусю? — крутячись біля глечика, запитувала Асмік.

— М-мед… д-дівчинко… — затинаючись, відповів старий.

Він був збентежений: невже ця печера і насправді не була «пасікою девів»?

Дід відв’язав вірьовку од глечика, і Камо потягнув її вгору — треба було спускати решту.

Учитель, Камо і Грикор напружено працювали до полудня.

Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.

— Захопи п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, сказав він.

…Коли повернувся Армен, пригнавши кількох ослів, з порожніми відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких літали бджоли.

Ослів і кошики Армен одержав не без труднощів.

— Анархія! — вигукнув за своєю звичкою голова, почувши прохання Армена дати ослів. — У робочий час? Ослів?.. У пас сьогодні сінокіс, а вони їх од роботи відірвати хочуть!

— Коли б ви тільки знали, які ми стародавні речі знайшли і бджіл!

— Стародавні речі? — звів брови догори Баграт. — Які речі? І бджіл? Вулики?

Армен розповів про знахідки.

— Справді знайшли? Дуже, мабуть, намучилися? І Арам був з вами? — раптом пом’якшав голова.

Він зараз же написав дві записки і, віддавши їх Арменові, сказав:

— Одну — на ослів, другу — в комору: одерж харчі для наших археологів, мабуть, зголодніли. Та не забудь цукрового піску захватати: дід Асатур знає, як збирати бджіл на цукор. Навчить і вас. А ми тут вулики приготуємо…

Кошики були підняті на вірьовці в печеру. Дістаючи звідти соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, сприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, і, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але доти, поки серед бджіл не з’являлась матка, Арам Акопян не заспокоювався.

— Матку шукайте, матку! Без матки бджолиній сім’ї не бути, — повторював він.

І тільки, коли матку знаходили, наказував:

— Ну, тепер щільніше закривайте кошик — і вниз!

Один за одним всі кошики з сотами і бджолами були спущені в міжгір’я.

Забравши «пасіку девів», учитель і хлопці вузенькою стежкою пробралися до «складу мисливця Каро». Меду тут і справді виявилося дуже багато. Ним наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.

Потім Арам Акопян і хлопці повернулися до печери. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над міжгір’ям.

— Приймайте наслідного царя птахів! — гукнув униз Камо.

Асмік підскакувала від радощів.

— Чому ви так поволі спускаєте? — хвилювалась вона, згоряючи від нетерпіння.

Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.

Армен підв’язав клітку до сідла осла.

— Ну, що там у вас? Все? — гукнув він угору.

— Все. Зараз і ми спустимося, — обізвався Камо.

Робота була закінчена. Арам Акопян, Камо і Грикор сіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.

Проти них, по той бік провалля, темною пащею зіяв вхід у печеру, яку називали «воротами пекла».

Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчаті вершини, виглядали похмуро.

Завивав вітер у міжгір’ях. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер ущухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав приглушений, віддалений шум.

«Чому стогне і крекче гора?» думав Арам Акопян. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з'ясувати їхньої причини не міг.

Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі — груба, нерівна, неначе вся порізана; нижня — рівна, гладенька, навіть блискуча.

Вгледівшись, Арам Акопян помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад^[10] став перед скелею з зубчатою вершиною і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…

«Що ж це за така загадкова смуга?» думав учитель.

Наступного дня дід Асатур сказав у селі старикам:

— Ясно, як божий день: в Чанчакарі ніяких девів нема!

В селі тільки й мови було, що про надзвичайні знахідки дітей. Один заздрісник Артуш, як і раніш, був невдоволений і бурмотів на адресу Камо: «Запишався!»

Глечики з сотами, привезені з Чанчакару, діти помістили в одному з кутків подвір’я птахівницької ферми, дбайливо відгородивши їх від птахів. Інші речі, знайдені в печерах, вони віднесли до школи. Тут Арам Акопян призначив для них окрему кімнату.

Того ж дня вчитель надіслав до Академії наук Вірменської РСР таку телеграму:

«Професорові Севяну. З печер Чанчакару здобуті у великій кількості речі середньовічного озброєння І хатнього вжитку. Прошу надіслати археологів».

Бджолами й глечиками з медом зайнявся дід Асатур. Він розкрив кошики і випустив бджіл на волю. Бджоли вилетіли і зразу ж оточили караси.

— Тепер кожна бджола по запаху знайде свій вулик, свою сім’ю, — сказав Арам Акопян.

Біля отворів глечиків виникло немало боїв, поки бджоли не розмістилися нарешті у своїх гніздах. А для бджіл, які не знайшли собі місця, Камо і Армен швидко збили ящики.

— Чому бджоли вибрали житлом глеки? Невже у наших предків були такі вулики? — запитав Армен у Арама Акопяна.

— Твоя здогадка, що люди підпилися в печери по дереву, а потім не змогли звідти вибратися, мені здається вірною. Проте думати, що вони взяли з собою бджіл і тримали їх в глечиках, було б помилкою. Але коли в печерах не залишилося людей, сім’ї диких бджіл, що роїлися, почали влаштовуватись у таких вигідних квартирах, якими виявились для них ці глечики.

За кілька днів бджоли вже взялися за роботу і літали в поле за нектаром. Грикор учився в діда Асатура доглядати вулики. Інколи, підстрибуючи на здоровій нозі, він підбігав до огорожі птахо ферми і дратував Асмік:

— Ви тільки погляньте на її брудних пташенят!.. Ти б краще бджіл розводила, щоб мед давали, солодкий мед!

Камінь з персня полководця Артака

Дід Асатур доглядав свої незліченні вулики-караси.

Одного разу, вирізуючи ножем старі, почорнілі соти, що прилипли до стінки одного з глечиків, він наткнувся па якусь тверду, обліплену носком грудочку. Зчистивши віск, старий побачив зеленуватий камінь завбільшки з яєчко ластівки.

«Гарний який! Я подарую його Асмік, розважу дівчинку», вирішив дід і поклав камінь в кишеню свого архалука.

Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.

Дощі останніх днів оживили річку; ставок був теж повний прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Разом з ними в ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди па виставку.

До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який пригорщами кидала їм дівчинка.

— Ти подивись, подивись, дідусю, що вони роблять! — з запалом вигукнула Асмік, побачивши діда.

— Та-ак… Вони й справді свої дикі звички забувають! Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, сказав дід і простягнув Асмік камінь.

— Який гарний! — зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. — Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, дідусю, я зараз повернуся! — крикнула вона.

— Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! — сказала Асмік Арменові.

Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови:

— Мені здається, що це смарагд. Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.

Дівчинка злякалась.

— Десятки тисяч!..

— І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і букви вирізьблені.

— Букви?.. Дай гляну! Справді… Що це може бути?

— Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Акопяну, він скаже, що це таке.

Дівчинка неохоче погодилась.

Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив від радості. Оце-то відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини — він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.

— Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! — вигукнув Армен і, затиснувши камінь в кулак, побіг до вчителя.

Арам Акопян, оглянувши камінь, підтвердив здогадку хлопчика:

— Це важлива для науки знахідка, — сказав він. — Де ти взяв його?

— Дід Асатур подарував Асмік.

— Дід — мисливець. Віїн, мабуть, знайшов його де-небудь в горах.

Армен побіг до старого.

— Дідусю, де ти взяв цей камінь?

— Під порожніми сотами знайшов, у карасі.

— І нічого іншого там не було?

— Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.

Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.

— У печерах Чанчакару, безсумнівно, ховався полководець Артак зі своїми людьми. Бо як інакше міг потрапити туди цей камі’нь? Адже це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках.

— З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, — сказав Армен. — Ми, мабуть, не все там знайшли.

— Так, але всі знайдені нами речі могли належати лише простим людям… У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, — заперечив Камо.

— Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там, то виходить, що там був і Артак. Ось що я гадаю.

— Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери. Можливо, знайдемо ще якусь річ, — запропонував Камо.

Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх…

* * *

Наступного дня рано-вранці Армен, Грикор і Камо стояли на вершині Чанчакару. Біля розорених гнізд ще літали бджоли. Хлопчики з великими труднощами спустилися по вірьовочній драбині в найбільшу печеру.

Цього разу вони вирішили оглянути все уважніше. Коли проходили вузьким коридором, що вів до «печери постелей», Грикор враз зупинив Камо:

— Поглянь-но, тут ліворуч є дірка, ніби нора борсукова.

При блідому світлі кишенькового ліхтарика вони побачили вузенький прохід. На його стінах залишилися сліди лома, що пробив колись тут шлях жителям печери.

Камо проскочив у цю щілину.

— Всі за мною, хлопці! — скомандував він. — Тільки нагинайтеся нижче.

Вони ще не встигли влізти в прохід, як почувся болісний стогін Грикора:

— Ой, цей проклятий камінь! Сліпий він, чи що? Не бачить, що людина йде!

— Що таке? Стукнувся об камінь лобом?

— Еге ж. Та ще який міцний камінь, будь він проклятий!

Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз течуть сльози з очей, а на лобі набігла велика синя гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.

Подолавши кілька метрів шляху, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику печеру. Вона була круглої форми, з куполоподібним склепінням. Фантастичні, немовби виліплені, фігури, що вкривала стелю і стіни печери, надавали їй казкового вигляду. Кольорові, прозорі, вони, здавалося, були твором якогось геніального художника.

Хлопчики в захопленні розглядали це чудове природне ліплення.

— Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. їх розчинял-а вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури — сталактити.

Несподівано Грикор скрикнув і, не з змозі вимовити й слова, показав у куток.

Хлопчики глянули в куток, і жах опанував їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи плече до плеча. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом зяяли очні впадини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.

Перший опам’ятався Камо.

— Не бійтеся, це людські кістяки, — сказав він. — Ось ми й знайшли хазяїна персня — Артака, — показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. — А це — дружина полководця.

Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінку печери.

Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка, з рукояткою, всипаною дорогоцінним камінням.

— Артак у відчаї кінчив життя самогубством. — сказав він.

— Так, Аргак заколовся, — підтвердив Армен, — але скоріше, щоб не потрапити до рук ворога, ніж з відчаю… Оце-то смерть! Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уявити лише — до чого велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Але яким був його кінець!..

Хлопчики уявили собі трагедію, що сталася в цій печері. Похмура картина далекого минулого захопила їхню уяву.

— А печера ця схожа на храм, — сказав Камо. — Гляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Погляньте, як усе сяє, переливається барвами!

— Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, весь у дорогоцінному камінні!.. І який важкий — не підняти. Щоб битися з таким мечем у руках, треба бути величезним і сильним, як ти гадаєш, Камо? — запитав Армен.

— Артак і був саме таким. Глянь на кістяк — гігант! — відповів Камо. — Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?

— А то не нападе! Дивись!..

Недалеко від перших двох хлопчики побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, мідні шоломи і бронзові лати.

— Ось і воїни Артака, — промовив Армен, — наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Невідомо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Акопян прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. — Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит: — Їх понесеш ти. Меч візьме Камо — він найсильніший. А я беру кинджал.

Камо і Грикор погодилися з Арменом.

Кожний узяв свою ношу, і всі разом вийшли з печери. Коли вони піднялися на вершину скелі, від озера знизу долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!..»

Хлопчики мимохіть здригнулися і насупились.

— Знову реве!.. — сердито промовив Камо. — Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!

Приїзд професора Севяна

В середній школі села Лчаван напувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили в сусідній хімічний кабінет усе приладдя. Вільна велика кімната мала прийняти всі старожитності, знайдені юними натуралістами. Арам Акопян цього разу виступав не лише в ролі вчителя природознавства, але й археолога.

Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Бережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.

Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо — його меч і величезний щит.

Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, з силою напружуючи мускули, підняв важкий меч. Ставши в позі, він урочисто виголосив:

— «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!..»

Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця десятого століття Геворка Марзпетуні.

Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.

— Оце на тебе схоже!.. Вірю тобі, неодмінно ворогів вигонити підеш, — усміхнулась до Камо Асмік.

У коридорі з’явився вчитель. Камо поспішно поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стояв біля стіни. Арам Акопян зайшов І, добродушно усміхаючись, похитав головою.

— Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, — сказав він і впустив до кімнати школярів.

…За три дні приїхала з Єревана в село група вчених на чолі з професором Севяком. Побачивши знайдені дітьми старожитності, професор розхвилювався: Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати ці давності!..

— По втримався професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але… не вийшло, — виправдувався вчитель.

— Побачивши дичину, мисливец про все на світі забуває. Не сердься, мудрий чоловіче. Адже це також здобич, примирливим тоном сказав дід Асатур.

Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.

— Ми не все принесли, що знайшли, — говорив далі Арам Акопян. — Це всього лише результат нашої попередньої розвідки. Основна робота випаде на долю вашої експедиції. Чанчакар — лабіринт незліченних печер. Всі вони з’єднані між собою внутрішніми ходами, проритими людьми. Це природна фортеця, з бійницями, сховищами, арсеналом, жилими приміщеннями. Ми оглянули зовсім невелику частину… Порядком попередньої розвідки, — повторив учитель.

Переконавшись, що жодний предмет не зіпсовано, вчений захопився і сказав, що ці знахідки надзвичайно цінні.

Було скликано загальні збори колгоспників. Виступивши перед ними, професор Севян говорив про те надзвичайне значення, яке мають для науки знайдені предмети. Відзначаючи важливість знахідки, він підкреслив, що зробили це розумні і сміливі юні натуралісти села Лчаван і керівник їхній, вчитель Арам Акопян, і дякував їм від імені Вірменської Академії наук.

— За кілька днів, — додав професор, — Арам Акопян, Камо, Армен, Асмік, Грикор і дід Асатур одержать цінні урядові подарунки.

Слова професора були зустрінуті по-різному. Зелені очі Артуша блиснули віл заздрості, а Грикор, який сидів поруч з своєю матір’ю, дивився на Камо і радів. Проста і любляча душа хлопчика вся відбивалася в його ясних очах.

* * *

Наші діти звикли до успіхів, і перша ж невдача змусила їх розгубитися.

З ферми почали зникати птахи. Сполохані рушницею старого мисливця, жодний шуліка не показувався над селом. Боячись Чамбара, лисиці не з’являлися на околицях ферми. Мати Асмік доглядала птахів удень, дід охороняв їх уночі. Та, незважаючи на такий пильний нагляд, пташенята почали зникати, і багато — до п'яти-шести в день. І зникали вони, як не дивно, завжди тільки вдень. Асмік навіть бігала до голови колгоспу Баграта і просила допомогти зловити злодіїв.

— Анархія! — розвів руками Баграт. — Про що ж думають твої натуралісти? Не можуть справитися з кількома пташенятами?.. Як же я справляюсь з величезним колгоспом?

Хлопчики вдень і вночі стежили за огорожею, оглядали кожний куток подвір’я, дивилися з підозрою навіть на старих ворон, що сиділи на телеграфних стовпах. І все ж пташенята і далі зникали…

Якось дід Асатур, відпочиваючи недалеко від огорожі, що оточувала ферму, помітив, як одне каченя, розставивши крила і витягнувши шию, ніби пливе в пилюці, простуючи до огорожі

Дід здивувався: яка невідома сила тягне пташеня до себе? Він хотів підвестися, але тут побачив, як і сіре гусеня, так само витягнувши шию і безпорадно опустивши крила, проповзло по землі і раптом зникло кудись.

— Що таке? — пробурмотів дід, нічого не розуміючи. — Піду подивлюся.

Він встав, підійшов до огорожі і сів на бочку з-під риби; Поряд були інші бочки. За ними доручив дідові наглядати завідувач кооперативу.

На подвір’ї ферми панував спокій її юні вихованці мирно бродили по двору. У глибині сарая мелькала постать Асмік. Старий вийняв з кишені люльку і стукнув нею по бочці, щоб витрусити з неї попіл.

Бочка зарипіла, захиталась і, хтось всередині в ній прошепотів:

— Ну, що? Можна вилазити?

— Давай, вилазь, вилазь! — почулося з іншої бочки.

Дід нахилився. Але тільки підняв він кришку сусідньої бочки, як хтось сипнув йому межи очі жменю попелу. Бочки зарипіли, покотилися, з них хтось вискочив і прожогом утік.

Старий, замруживши очі, кричав: Злодії! Злодії! Осліпили!..

Збіглися люди. Діда розпитали, бочки оглянули, але так І ие довідалися, хто в них сидів.

Опам’ятавшись, дід забрав бочки і покотив їх до кооперативу.

— Ти можеш зберігати їх де завгодно, тільки не біля огорожі ферми, — сказав він завідувачеві.— Люди сон втратили, всі думки їхні про ферму, а ти готуєш їм розбійницькі гнізда? Ех, ти! — нагримав дід на ні в чому не винну людину.

Після цьоіго до самої осені на фермі більше нещасть не траплялось, але коли випав сніг, завила хуга і в полях не стало їжі, солодкий аромат меду і гладк, птахи ферми почали привертати увагу куниць і лисів.

Отут саме і став у пригоді мисливський досвід діда Асатура.

Слідами хитрого звіра

Почався новий навчальний рік.

Асмік тепер училася в сьомому класі, Камо і Армен — у дев’ятому, Грикор — у восьмому. їхня дружба і далі розвивалась і міцніла.

Асмік, так само, як і раніш, просто з школи бігла на ферму, до своїх, тепер уже дорослих, птахів, і допомагала матері доглядати їх.

Біля ставка, за селом, колгосп цього літа за планом, одержаним з Єревана, побудував для птиці нові, просторі приміщення.

Голова колгоспу Баграт не тільки визнав ферму, але не пошкодував і коштів, щоб влаштувати її якнайкраще.

— Коли вже ферма, то нехай буде і схожа на ферму — за всіма правилами! — сказав він.

Побудувавши приміщення для птахів. голова не поскупився прибудувати до них і кімнату для завідуючої і будку для сторожа.

Саме приміщення ферми мало кілька відділів. В одному з них стояли інкубатори, друге — просторе — було відведено птахам для прогулянок. Окреме місце мали пташенята. Для дорослих птахів влаштували сідала. Для квочок місця не передбачалося. Вирішили виводити пташенят лише в інкубаторах.

Ферма мала великий запас ячменю. Щоразу, коли Асмік годувала птахів, вона з теплим почуттям перебирала зернятка в своїй руці: це був «ячмінь Армена».

Армен часто приходив на ферму, дивився на птахів, на їхні підрізані крила, іноді допомагав Асмік готувати математику, літературу.

Якось уночі гуси і качки зняли страшенний шум. Голосно загавкали і вискочили із своїх конур собаки. Гримнула рушниця діда Асатура, який ночами охороняв ферму.

Коли старий запалив світло, приміщення, де птиці спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.

— Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! — поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.

— Дід твій на полювання вирушив, — сповістила Камо бабуся Наргіз.

Це було вихідного дня. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:

— Ходімо до Грикора.

— Що трапилося? — захвилювалась Асмік.

— Ходімо, потім довідаєшся.

Грикор з захопленням допомагав

колгоспному пастухові напувати телят.

— Ого! — вигукнув він, побачивши товаришів. — Ви чого?

— Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу!

— З вашою допомогою, за п’ять хвилин, — пожартував Грикор.

— А що ж, давай відро…

— Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?

— Грикоре, ходімо на Далі-Даг, — сказав Камо.

— А що там є? Щось їстівне?

— Коли вже мисливець Асатур з своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.

— Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур весь шашлик сам з’їсть! — з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.

— Почекай, не спіши! — наважився остудити його запал Камо. — Він по лисицю пішов. Який там шашлик!

Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі були повні сміху.

— А чим гірший шашлик з лисиці? Що їсть лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? — запитував він з удаваним здивуванням.

— Але ж лисиця і мишей їсть, — сказала Асмік.

— Чим же миша погана? Адже вона тільки зерно та цукор гризе.

— Скажи йому, хай не говорить так, — звернулась Асмік до Камо.

— Не люблю я, коли ці інтелігенти морщаться, та ще й від чого: від шашлика з лисячої печінки!.. Ну, та ходімте ж скоріше!

З жартами і сміхом вони піднялися на схил гори, де на снігу виднілися сліди людини, що недавно пройшла. За нею йшов собака.

— Сліди діда і Чамбара! — зрадів Камо.

Цими слідами, за дідом і собакою, пішли і наші діти.

Все навколо було вкрите яскравобілим снігом. Сонце сяяло так, що очі сліпило. Здавалося, міріади алмазів були розсипані по гірських схилах.

Перший сніг у горах!

Похмура, туманна осіння пора, коли все в природі вкутане імлистим сутінком, як тільки випадає перший сніг, змінюється світлими, прозорими днями.

Небо стає ясним і мирним, його блакить— густішою і яскравішою. В усій своїй красі виникають на її тлі вершини високих гір. Приємно гріє сонце перших днів зими, і сніг тане, струмочок за струмочком стікаючи в міжгір’я.

Діти зупинилися на одному з схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і. відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.

— Який чудовий день! І в зими є своя краса, — прошепотів Армен.

— Шикуйся! — скомандував Камо.

Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору. Сліди діда то спускалися в міжгір’я, то проходили по краях скель, зважаючи на те, де пролягав шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.

— Он ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?.. Ах, ти, мій красуне! — вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.

А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!

— Не журися! Мій дід цього так не залишить, — впевнено сказав Камо.

Діти підіймалися далі на гору.

Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.

Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припадав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:

— Навмисне для тебе принесла, Чамбарчику.

— І мені дай. Чи я, по-твоєму, гірший за собаку? — простягнув руку Грикор.

— Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?

Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів.

— Дідусю, шашлик готовий? — ще здалеку крикнув Грикор дідові.

— Куди це ви йдете, левенята мої? — весело зустрів дітей мисливець Асатур. — Ну, коли прийшли, добре зробили: ознайомтеся з лисячим звичаєм, — додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. — Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, внизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився, як вона бігом на голе місце на горі, де сніг здуло вітром Дивлюся, а в очах мерехтить. нічого не бачу.

Старий підвівся і знову пішов по сліду лисині Всі рушили за ним.

На одному з стрімких схил^:в слід лисиці знову зник. Куди ж поділася вона?

Не полетіла ж? Хлопчики розгублено мовчали. Дід посміювався у вуса.

— На цей раз вона викинула іншу штучку. Погляньте-но вниз. Бачите?

Було видно, що по снігу прокотилося щось: ніби камінь упав і, розкидавши сніг, скотився вниз. Метрів на десять нижче в снігу була помітна довгаста ямка, далі — ще кілька.

— Лисиця стрибнула метрів на десять униз, а потім покотилася клубком, щоб слід замести, — пояснив мисливець.

Переслідуючи лисицю далі, вони дійшли нарешті і до її нори.

Чамбар одразу ж кинувся в нору, але хід був вузький, і собака в ньому застряв. Однак, відчувши звіра, пес уже не міг заспокоїтись. Чамбар гавкав, скиглив, висунувши великий червоний язик, і дряпав землю.

— Ну, тепер спробуй витягти її без кирки і лопати! А якщо ми в нору напустимо диму, вона може втекти через запасний вихід, — сказав мисливець.

— А де у неї запасний вихід? — спитав Камо.

— Онде, — відповів Камо, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. — Це стара лисиця! Чи у вас є який-небудь папір?

— Є стара газета, — відповів Камо.

Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопчикам наказав покласти у вхідний отвір газету і запалити.

Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.

— Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! — сказав мисливець.

Весело гавкав Чамбар.

Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.

Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.

— Не крастимеш більше моїх пташенят! — збуджено вигукнула вона.

— Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений. — авторитетним голосом підтвердив Камо.

В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.

— Навряд чи дожене — сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, — пошкодував дід.

— Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? — здивувалась Асмік.

— А тому, що один біжить заради свого життя, а другий — заради живота, — відповів дід і звернув із стежечки в балку. — Тут є гарне джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім — додому, — запропонував він.

Схилом гори всі спустилися вниз.

У міжгір’ї, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і гуртом з апетитом поїли.

Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.

Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням кряккув і простягнув руку, щоб взяти лисицю але… лисиці не було…

— Ой, хлопці, рушницю! Втекла! — вигукнув дід.

А лисиці вже й слід пропав… Перебралась хвостата через горби, і, сидячи в безпечному місці, сміялася, звичайно, з невдахи-мисливця.

Хлопчики прикипіли на місці від здивування.

— Бачили, яку штуку викинула, проклята! — засмучено промовив дід.

Не може бути нічого прикрішого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому дід Асатур і був дуже засмучений. Але сонце, на жаль, уже зайшло, з озера віяв холодний вітер, і діти тремтіли від холоду. Чи можна ж було знову переслідувати втікачку!

— Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! — підвівся з місця дід.

Дорогою Армен запитав:

— Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?

— Ото ж то, що не вбив, а тільки поранив легенько, — похмуро відповів старий. — Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочити! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця!.. Чекай же. все одно пригадаю тобі колгоспного гусака! — погрожував дід.

Про одного звірка, любителя меду

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Дід Асатур пішов одного разу поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера віяв морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла метелиця. Дід старанно заткнув соломою всі щілини в омшанику і ще раз обійшов його з усіх боків — чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до омшаника. Вони були схожі на котячі.

Дід почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

— Тобі чого? — суворо запитав дід.

— От справи дивовижні! Куди це я потрапив? — з удаваним подивом кліпав очима Грикор. — Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?.. Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!

— Годі дурниці плести! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…

Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в омшаник, розломила льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.

— Ось я їй покажу, як мед їсти! — сердився дід. — Піди сповісти моїм левенятам— доженемо, здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!

Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.

— Як же вона собак не злякалася? — запитав Камо.

— Вночі метелиця була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя!

А куниця якраз такі ночі вибирає» — засмучено відповів дід. — Як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля омшаника! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!.. Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо-джан, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома. Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.

… За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду в архалук, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо і Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла.

Випав густий сніг, і сліди були виразні й чіткі. Коли вони дійшли до міжгір’я Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.

— Ху, як багато ходить ця звірюка! — сказав він.

— Та ще й як ходить! — підхопив дід Асатур. — Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла. А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить?.. Все від пристрасті до меду. Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? — обернувся він до Грикора. — Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи меду, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише на світанку вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати. Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.

І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.

Хлопчики ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!

— Тепер ти, мила, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, — говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.

— Що нам треба робити? запитав Грикор.

— Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушукуни цю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.

Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати, намагаючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.

— Швидше, швидше, затикайте щілини! — заметушився старий.

Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип кашель. Куниця розметала палаючі газети, вискочила, торкнувши бороду діда і втекла…

— Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! — розгублено розмахуючи руками, кричав дід. — Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!

Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.

— Ах, проклята, бороду мені обпалила! — сердито пробурмотів дід, струшуючи з себе іскри. — Щоб твоя родителька здохла!.. А ви чого гави ловили? Треба було за хвіст хапати! Коли б я був молодим, не випустив би.

«Болт… бо-олт… болт!» заревів на Гіллі вішап, неначе сміявся з невдачі діда.

— На тобі ще й його! — розсердив ся дід. — Ось я йому зараз покажу, чого вартий мисливець Асатур.

У ті дні на околицях з'явилися вовки, і старий мисливець, на всякий випадок, взяв у голови колгоспу його бойову гвинтівку.

Шротом її не дістанеш, — сказав старий, — високо забралась. Доведеться з гвинтівки. — Дід зітхнув. — Ех, шкода, старий став я… Треба вистрілити в голову, тоді шкуру не зіпсуєш. Але куди ж мені… Ану, ти спробуй, — простягнув старий гвинтівку Грикорові.

Грикор зраділо потягнувся за гвинтівкою, але дід, одвівши руку, засміявся:

— Ти що, думаєш, що я й справді ні на що не здатний? Що, ти мене замінити можеш?

Грикор остовпів. Діти, зрозумівши, що дід жартує, розсміялися.

— Якщо помре верблюд, все одно осел не носитиме його шкури, — загадково сказав дід і, звівши гвинтівку, націлився.

Пролунав постріл, і куниця, ковзнувши по гілках, упала на сніг так тихо, як міг би впасти кинутий на вітер сіро-коричньовий жмут вати.

Камо підбіг і підняв звірятко. Він був вражений: куля вибила у куниці тільки два передні зуби. Шкурка, м’яка, вкрита ніжним, оксамитним хутром, залишилася непошкодженою.

— От як стріляти треба! — хвалився дід, з задоволенням погладжуючи прикріплений до архалука значок «Ворошиловський стрілець». — Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, підчас війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання? І в районі знають, який стрілець дід Асатур!

Звірятко було красиве: камінна куниця-білодушка. її м’яка шкурка була темнокаштанового кольору, на черевці — світлішого відтінку, на шиї — велика біла пляма, хвіст пухнастий, пишний. Але в міру того, як життя покидало куницю, хутро її губило ту красу, яка властива тільки живій істоті.

— Гляньте, в неї вся мордочка в меду, та й на голові скільки прилипло! Дай оближу, — пожартував Грикор.

— Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! — обурювався Камо

— Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує,— запропонував Грикор.

Почувши своє ім’я, Чамбар почав скиглити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.

— Це можна, — погодився старий і вийняв ніж.

Він не розрізав шкурку, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка ж залишилася цілісінькою, і коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила. Дорогою в село Камо запитав діда:

— Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?

— Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван — то я так це й залишу?

Відповідь діда порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.

Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:

— Візьми, доню, — сказав дід розчулено. — Одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.

Асмік почервоніла, але хутру — шовковистому, ніжному — вона була дуже рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:

— Яке ж воно гарне, м’яке…

Камо готовий був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

«Небо висохло»

З пролісками, фіалками, зграями пташок прийшла з півдня і, пройшовши по долині Араксу, піднялася до вершин Далі-Дагу нова весна. Після зимового сну природа прокинулась знову, скинула біле покривало і наділа барвисте вбрання. В очеретах озера Гіллі знову закопошились, зашуміли, загомоніли на всі лади закохані в природу птахи.

З приходом весни наші юні натуралісти впорядкували інкубатори, добули акумулятори. За зиму все тут змінилося до невпізнання: маленький, зроблений дитячими руками пташник за допомогою колгоспників перетворився у велику ферму. Птиця була розміщена по нових клітках і корм одержувала за особливими раціонами: за одним — несучки, за другим — пташенята, за третім — селезні і півні водяної курочки.

Одного сонячного дня Асмік широко розчинила ворота ферми, і її вихованці — водяні птахи різних порід і кольорів — інстинктивно потяглися до ставка. Поважно перевалюючись з боку на бік, ішли гуси й качки. Пір’я в них блищало так, як це й повинно бути в здорових і гладких птахів.

Асмік не могла натішитись, дивлячись на своїх вихованців.

— Ви тільки подивіться, як вони вже виросли!.. І птах у птаха, недаремно в один день народилися! — радісно повторювала вона.

— Так, всі від однієї залізної матері,— як завжди з сміхом в очах сказав Грикор. — Всі виросли… Адже ж і ти виросла, Асмік. Джейран ти, а не дівчина!

Асмік боляче скубнула Грикора за чуба.

— Ні, ні,— кричав Грикор, — не виросла, не виросла! Пусти, боляче!

Але Грикор сказав правду: Асмік за рік розцвіла. Не відстали од неї і товариші. Камо ще більше змужнів. На верхній губі у нього темніли вуса, що ледь пробивалися, голос зміцнів. Армен теж виріс, але потоншав і став соромливішим. Тільки Грикор залишився ніби таким же: таке ж по-дитячому наївне обличчя, такий же рухливий, меткий, з такими ж смішинками в чорних очах…

Дикі птахи на фермі почали нестися. А тому що несучок було близько ста двадцяти, хлопцям не було більше потреби збирати яєчка для інкубаторів па озері.

З відділу, де перебували лиски, вибігла радісна Асмік. У неї в руках було довгасте, вкрите дрібними цяточками яєчко.

— Перше яєчко! — вигукнула вона. — Перше яєчко лиски! Подивіться, яке гарне!

— Ану, дай мені… Дай на зубах спробую. Ти знаєш, які міцні перші яєчка в курки? — і Грикор простяг руку.

— Не дам! — злякалась Асмік. — Роздушиш. — Вона ніжно притулила яєчко до щоки. — Яке славненьке!

— Давайте зважимо, — запропонував Армен.

Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.

— Ну, таке ж, як і куряче, — сказав Армен, зваживши яєчко. — Тридцять сім грамів, а через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яєчка нестимуть більші. Тепер нам треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?

— Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.

— Давай обміняємо частину наших диких на свійських, — запропонував Камо.

Коли хлопці прийшли до голови колгоспу Баграта і запропонували обміняти частину диких птахів на свійських, колгоспних, він відразу погодився. Голова тепер довіряв юним натуралістам.

За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів — п’ять качок і п’ять гусок. Цих птахів поселили разом з дикими. Качки і гуски почали нести яєчка, і хлопцям було зрозуміло, що з цих самих яєчок і вийдуть гібриди, які їх цікавлять: помісь диких птахів із свійськими.

Нова справа принесла й нові сподівання й нові турботи для юних натуралістів села Лчаван.

Хоч з кормом справа стояла добре і ячмінь на «ділянці Армена» зійшов і зазеленів, але влітку сходам загрожувала посуха — привид, який ніколи не залишав дітей.

Багато різних бідувань бачило на своєму віку село Лчаван. Коли наступав ворог, мешканці села втікали, ховались у Чорних скелях, на вершинах Далі-Дагу. Дехто йшов по той бік гір і ховався в дрімучих лісах Кавказу. Але куди втечеш від посухи? Землі села Лчаван майже всі лежали на сонячних схилах кам’янистих гір, їм вічно невистачало вологи.

Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і накопичує вологу в землі на зиму. Крім того, колгосп засіває поля восени посухостійким насінням. Від цього в районі Севану врожай збільшився. Але все ж посуха і тепер найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.

— Глянь, от в чому наше нещастя, — показав Армен Асмік на оголені гірські схили. — Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій дорогоцінний вантаж — дощі — скидають там, не донісши до нас.

— А наше «море»? — запитала Асмік.

— Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…

…Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було. На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, висохла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.

Завмерли бджоли на пасіці: на полях, на лугах в’янули трави і квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два-три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.

Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань,

— Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? — питала вона Грикора.

— Бідний ставок, він теж пити хоче! — відповів Грикор, і важко було зрозуміти— жартує він чи каже серйозно.

Якось Армен попросив у Баграта гарбу, щоб привезти води з озера. Голова, який встиг за цей час полюбити юних натуралістів і хвалився, що скоро він «весь район завалить дикими птахами», зразу погодився, ні разу не сказавши улюбленого слова «анархія». Крім гарби, на поле виїхала і машина.

Взявши в кооперативі кілька порожніх бочок з-під пива, хлопці поїхали по воду до озера Гіллі.

Наповнивши бочки водою, вони по дорозі на ферму завезли її і на пасіку.

— Десять мільйонів бджіл не вип’ють того, що одне теля вип’є,— засміявся дід. — Марно ви бочки сюди привезли: адже не питимуть бджоли з бочок! Вони звикли пити з струмочків. Але струмки тепер часто пересихають. Чи не можете ви влаштувати для них повий?

— Влаштуємо, тільки вода в ньому буде каламутна. А давайте поллємо цю конюшину — тут вода не забрудниться.

Хлопці обережно зняли бочку з гарби, поставили її на землю і полили зовсім зів’ялу конюшину, що росла вздовж огорожі пасіки.

Бджоли одразу ж відчули воду, і хмарою налетіли на конюшину.

— Так краще. Нехай бджоли п’ють з листочків конюшини, а в струмку вони й утопитися могли б, — зауважив Армен.

— Почекайте, я зараз для них струмок влаштую, — сказав Грикор і побіг додому.

У кутку кімнати давно стояв старий мідний самовар з кривим краном. Грикор схопив його і вибіг з кімнати:

— Гей, шибенику, куди самовар поніс? — крикнула йому навздогін мати.

— Нані-джан, бджоли новосілля справляють, їм великий самовар потрібен.

Не встигла мати опам’ятатись, а Грикора вже й сліду не було.

Принісши самовар на пасіку, він почав підганяти Армена:

— Армене, швидше налий у нього води!.. Так… Тепер потрібно трохи відкрутити кран… Бачиш, який тоненький струмок побіг? Так, так… Треба щодня так робити: наповнювати самовар водою і ледь-ледь відкручувати кран. От вам і «бджолиний струмок».

Решту бочок з водою вони відвезли на птахоферму і розлили там у всі, які тільки знайшлись, корита і ванни.

Гуси і качки від радості зчинили такий гомін, з такою швидкістю кинулись до корит, що мало не розлили всю воду. Багатьом води не дісталося: сильніші птахи витісняли слабших.

— Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще дві гарби. Можливо, ячмінь зможемо полити, — наказав Камо.

Дід Асатур не зупиняв хлопця. «Нехай, — думав він, мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна напоїти всі посіви?»

Які це були нестерпні дні!

Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу безкрайній водний басейн, зверху над ним земля, що страждає від спраги…

А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно все ревіло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»

— Ми бога забули, люди, бог нас і карає! — кричала Сона і здіймала руки до неба.

— Не мели язиком! — сердився на неї старий мисливець. — Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж — не було посухи? Забула, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?

— Такі ось старі, як і ти, довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом. Ходімо, жінки, воду орати.^[11] Може, й пожаліє нас господь.

— Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, — оглядаючись, радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк. Що більша була посуха, то він сміливішав.

От Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. Одна по одній увійшли вони в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні в соху і почали з галасом «орати воду».

Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, які вірили в забобони.

— Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть, — сказав він. — Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі; нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.

— А це що? Ми, виходить, записались в колгосп воду носити? — зарепетувала Сона.

— Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і подалася спати… — обурився дід Асатур. — Ходімо, хлопці! Добре надумав Баграт

Арам Акогіяи підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію, Камо — комсомольську, Армен піонерів свого загону, Асмік — своїх подруг.

Баграт відразу ж став схожим на старшину роти, який швидко готує до походу слідом за передовою частиною, що вступила в бій, її транспорт і господарство.

— Запрягти всі колгоспні фургони, вози! — тоном бойового наказу говорив він бригадирам. — На це — двадцять хвилин. Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони! Десять хвилин!

Кожний приніс, що міг: хто бурдюк^[12], хто відро, глечик, навіть чайник — все, чим тільки можна було набирати воду. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.

Коли все було готове, голова колгоспу наказав:

— Всі до Гіллі!

І жителі села попрямували до води.

Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава нічна прохолода.

Задзвеніла зурна.^[13] Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулись жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.

Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи, також з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.

Набравши води, всі рушили на гору, женучи перед собою осликів чи мулів з прив’язаними до них глечиками з водою.

Ішли бадьорі, радісні, з думкою, що дадуть життя умираючим без води хлібам.

Піднявшись на схил гори, де були поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали набубнявілі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.

Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби казала: «Ой, як легко стало, як хороше стало! Дайте ж напитися ще, ще!..»

Всю ніч колгоспники носили воду і поливали посіви, І всю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці…

Про що розповів старий глечик

Поля ожили і почали поправлятись, ніби маленькі діти після хвороби. Але птахи на фермі ходили захирілі, пір’я їхнє потьмяніло, і бджоли гули дуже мляво: в полях не було квітів, не було вітерця…

У двох вуликах-глечиках, привезених з Чанчакару, бджоли зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глечика мед, віск, кілька сотів, пустий карас виставив на сонце і заходився біля другого.

— Армене, вчений синку, біжи-но поклич завідувача складу, нехай прийде приймати мед.

Армен слухняно побіг до комори.

Дід Асатур своїм довгим кинджалом підрізав віск, яким соти були прикріплені до стінок другого глечика, і, виймаючи круглі медяні коржики, складав їх на велику, дерев’яну тацю.

Враз кинджал натрапив на щось тверде. Старий витяг ще одного коржика. Раптом яскраво заблищав якийсь предмет. Дід швидко прикрив його сотами і боязко озирнувся: чи хто не побачив цієї знахідки?

Робітник прийшов із складу, прийняв мед і, вказуючи на ще неспорожне-ний глечик, запитав:

— А цей?

— Цей я х-хочу розподілити по неповних вуликах, сказав, затинаючись, дід.

Він дуже знітився. Робітник вирішив, що дідові, напевне, захотілося віднести трохи меду своїй старій, і піп, нічого не сказавши, пішов. Армен ще не повертався.

Дід Асатур, залишившись на самоті, витяг кілька стільників і остовпів: глечик наполовину був наповнений золотими грішми, перснями, намистом…

Старий зовсім розгубився. У нього потемніло в очах, і він сів на землю.

Опам’ятався дід не відразу. Згодом він приніс мішок і почав наповнювати його знайденими скарбами. Руки в нього тремтіли, не слухались. Монети, що прилипли до стінок глечика, важко було відколупити.

А дід квапився і боявся, що його застануть за цією роботою. В той же час він не хотів залишати жодної монетки, щоб не виказати себе.

Нарешті, очистивши карас до дна і взявши мішок на спину, дід нерівними кроками попрямував додому. Він задихався, мав вигляд тяжко хворого.

Дід ішов, і йому здавалося, що за ним іде все село.

Та ось і дім. Ввійшовши до свого хліву, дід сховав мішок в стійло.

Коли стемніло, дід Асатур сказав своїй дружині:

— Давненько ти не була в нашої дочки. Пішла б та подивилась, як вона живе.

— І то правда, — згодилася стара Наргіз. — Піду провідаю.

Вона вдяглась і пішла, а дід, залишившись на самоті, взяв глечик з водою, ночви, свічку і пішов до хліва. Міцно підперши двері зсередини, він засвітив свічку, витяг із стійла мішок з скарбом і, наливши в ночви води, почав змивати мед, що налип на дорогоцінностях.

Чисто вимиті вони так блищали, такими райдужними вогниками відливало вправлене в браслети і персні дорогоцінне каміння, що старому на мить здалося, ніби йому сниться якийсь казковий сон.

Асатур закашлявся, стрепенувся. Гомін у дворі змусив його поспішно згасити свічку. Він завмер. Ні, нікого… Напевне, Чамбар пробіг. Від хвилювання у старого перехопило подих: такі скарби!

Боячись, що може повернутися дружина, він наспіх зібрав усе в мішок, швидко викопав яму в темному кутку хліва і сховав туди скарб.

Вийшовши на подвір’я, дід боязко озирнувся. Ні, нікого не видно. Він замкнув двері хліва, вернувся в хату і, сидячи на тахті, в задумі курив свою люльку.

Думки діда були зосереджені на знахідці: і радів їй, і боявся Сидів і насторожено прислухався. Здавалося, що ось-ось прийдуть, викриють його крадіжку.

«Але чому крадіжку? Чиє добро я вкрав? — роздумував дід. — Чого я боюсь?..»

Біля дверей почулися кроки. Повернулася Наргіз.

— Що з тобою? Чому ти такий блідий, тремтиш? Ти захворів? — стурбувалася вона.

— Постели мені, ляжу, — сказав дід і почав роздягатися.

Від цього дня колгоспники стали помічати, що дід Асатур стає дедалі сумнішим, роздратованішим, уникає людей. Навіть на пасіку не ходить, а з рушницею між колінами просиджує весь день на колгоспному току.

Одного разу Грикор прибіг до Камо і злякано сказав:

— Дід Асатур збожеволів!

Вони навшпиньки підійшли до току. Сховавшись за ожередом, хлопчики почали спостерігати за дідом. Старий сидів, витягнувши руки, і поперемінно то підіймав, то опускав їх: у нього в долонях був, здавалось, якийсь вантаж, який він зважував. Губи діда ворушились, наче він розмовляв сам з собою. При найменшому шумі він здригався і оглядався.

— Що з ним? — прошепотів Камо.

— Від старості, напевно, — зробив висновок Грикор.

Ні, не від старості, він ще міцний. Тут щось інше… Невже мій старенький дідусь захворів? — схвильовано сказав Камо, і Грикор побачив на його очах сльози.

— Гукнемо?

— Ні, ні… ходімо!

Днів через два дід Асатур, підкликавши до себе Армена, таємниче шепнув йому на вухо:

— Армен-джан, коли б ти знайшов золото, що б ти зробив?

— Золото? Якби я знайшов золото — віддав би його тому, кому воно належить, — не роздумуючи, відповів Армен. — А чому ти, дідусю, про це питаєш?

— А кому воно належить?

— Державі, народу!

— Як? — здивувався старий. — За золото всі люди готові один одному горло перегризти, а ти кажеш — державі?

— У нас за золото один одному горло не перегризають. Так було в тому, твоєму, старому світі,— сказав Армен. — У нас цього нема. Тільки в Америці через долари різні підлості роблять.

— Коли ти знайшов золото, то воно твоє. Для чого ж його віддавати іншому? — обурився старий. Він, здавалося, хотів заглушити в собі другий, справедливий, що перечив йому, голос.

— Що ж, що знайшов я? Золото — власність держави. Привласнювати його ми не маємо права. Ти сам завжди кажеш: «Бережіть честь дідів!» Що це з тобою раптом сталося? І потім, чого це ти про це завів мову, ніяк не зрозумію!

Старий знітився і, щоб приховати тривогу, закричав на хлопця.

— Не патякай дурниць! Скажіть на милість, цей сисунець мисливця Асатура надумав чесності вчити!

Дід, схвилювавшись, пішов додому. Увійшовши в хлів, він замкнув за собою двері і дістав мішок.

«Ні, треба берегти свою честь… Хлопець каже правду. Я ніколи не робив нічого нечесного і тепер не зроблю!» сказав він собі і, зваливши мішок на спину. хотів віднести його в сільраду. Але… ноги не йшли.

Дід поклав мішок, розв’язав його і почав перебирати дорогоцінності.

Все своє життя, полюючи по горах за дичиною, мріяв мисливець Асатур: «Ех, де ти, бог знедолених? Допоміг би мені знайти глечик з золотом і пожити трохи по-людському!»

П’ятдесят років носив він у серці цю мрію. Ходив по горах, залазив у печери, шукав скарбів і, зневірившись, повертав ся додому з порожніми руками.

В минулому, піл впливом оповідань стариків, він часто бачив сни. «Біжи, — говорили йому в снах, — туди, де було старе село. Там, біля улоговини, під каменем, закопано скарб. Відкопай, візьми! Але сільські забобони не допускали здійснити цього: «Якщо підеш, перекинеш камінь, про який тобі сказано уві сні, і знайдеш золото — помре твоя дружина». Бажання знайти золото, однак, пересилювало. Скільки разів, наперекір забобонам, ходив дід Асатур місячними ночами перекидати камінь! Сни не збувалися — золота не було… «Де вже біднякові про щастя думати!» гірко казав він і йшов лаштувати пастки на вовків.

Дід згадав свою молодість. Про що тільки він не мріяв, одружившись!.. Щоосені, як тільки випадав сніг, мисливець Асатур весело казав дружині:

— Ну, жінко, тепер ми з тобою заживемо!

— Ах, ти, хвалько! Хотіла б я побачити того, хто розбагатів з полювання.

Асатур спалахував:

— А чого, давай полічимо! За шкуру куниці дають три карбованці, так? Уб’ю я за тиждень не менше двох куниць? Уб’ю. За три місяці — а в місяці чотири тижні: це дванадцять тижнів — уб’ю двадцять чотири куниці? Ось тобі вже сімдесят два карбованці. Чого тобі треба? Навіть корову купити можна.

Всю зиму бродив мисливець Асатур по горах, стомлювався, відморожував руки, ноги, але завжди прораховувався. За зиму йому вдавалось убити не більше чотирьох-п’яти куниць. За ведмежачі і лисячі шкури давали копійки, а м’ясо вбитих кізок і оленів він, за мисливським звичаєм, роздавав сусідам.

Усе життя так і прожив дід Асатур бідняком. Тільки при Радянській владі зажив він добре, але страх, який зібрався в ньому за пережите голодне півстоліття, не покидав його.

Цей страх перед злиднями і жадібність дрібновласника, які ще знаходили місце десь у куточку його душі, змусили старого тепер опустити мішок і закопати його глибоко в кутку хліва. «Помираючи, заповім онукам», вирішив він.

* * *

Дід Асатур знайшов у карасі ціле багатство. Але не менше багатство знайшов у іншому карасі Армен.

Одного разу, оглядаючи глечик, він помітив усередині на його стінці якісь чудернацькі подряпинки. Армен придивився уважніше. Сумнівів не було: чимсь гострим на стінці великого, погано обпаленого глиняного глечика прямо і криво були надряпані літери старовірменського алфавіту. Деякі з літер були ще заліплені воском.

Армен збігав по гарячу воду і добре відмив і відшкріб внутрішні стінки глечика. Потім він узяв олівець, папір і старанно скопіював знайдений ним напис. Прочитати його він не міг: хоч літери і слова були вірменські, але мова була інша, стародавня, якою тепер не розмовляють. Одне лише слово розібрав Армен: це було «Артак».

Армен помчав до Арама Акопяна.

— Я приніс вам листа від полководця Артака, — сказав він посміхаючись.

— Що, він вкинув його в поштову скриньку? — засміявся вчитель.

— Ні, в карас.

Учитель довго розглядав скопійований Арменом напис, але також не міг розібрати всього, що було написано.

— Це, — сказав він, — старовірменська мова.

Арам Акопян вийняв з шафи словник старовірменської церковної мови.

Розбираючи слово за словом, речення за реченням. Арам Акопян записував їх на аркуші паперу. Деякі місця напису, знайденого Арменом, розшифрувати було важко. Вчитель хмурився, хвилювався, але його обличчя щодалі світлішало і нарешті засяяло задоволеною посмішкою. «Скелі… скелі… шепотів він, — скелі розкололись і поглинули Велике джерело… І після… після… поля…»

— Ура! — нарешті закричав він. — Все. Прочитав увесь напис! Слухай, Армене, ось що сказано в ньому… — І Арам Акопян з захопленням прочитав: — Я, Артак, Севанського краю полководець, народився під нещасливою зіркою. Гора загриміла, земля затряслась, море ви йшло з берегів, скелі розкололись і поглянули Велике джерело. Поля і ниви наші стали пустинею. І прийшов чужоземний загарбник, придушив, знищив мій голодний люд, і ріки крові потекли по всій країні. Нині, оточені ворогами в печерах Чанчакару, очікуємо на милість неба».

— Вода?.. Виходить, в нашому селі було «Велике джерело»!

Відкриття змусило Армена зіскочити з місця.

— Так, вода була і, на жаль, зникла.

— Але де ж воно було, не Велике джерело? — спитав Армен.

— Ось цього ми й не знаємо, сказав Арам Акопян — Ходімо до діла Асатура, поговоримо з ним.

По дорозі їм зустрівся Камо.

— Камо, новина ж яка!.. Ой, і здивуєшся! — показав йому аркуш паперу Армен. — Потім скажу, ходімо до діда,

Старий налякався, побачивши відвідувачів. Обличчя його зблідло.

— Що сталося? — ледве вимовнії він тремтячими губами.

— Нічого. Ти повинен розповісти нам про таємницю караса, — сказав учитель.

— Караса? — дід раптом ослаб, сів на тахту. — Я… я… к караса?.. — запинаючись, казав він.

— Що з тобою, дідусю? Армен знайшов у старому карасі напіс. В ньому сказано, що багато років тому десь в наших місцях було чимало воли. Чи їм знаєш що-небудь про це? Адже ти мисливець, кожний камі'нь у нас тобі знайомий. Можливо, ти бачив десь сліди каналів, якими протікала вода в старовину?

— А, про цей карас? — полегшено зітхнув старий. — Ні, синку, не бачив. Адже ж і ми не дурні. Якби була вода, ми б її дістали. Скільки вже в нас згорали поля від посухи… Якби була вода, хіба б ми її не використали?

— Знаєш, дідусю, — говорив далі учитель, — в старовину в Вірменії був такий звичай: біля початків каналів стави ти кам’яні фігури, статуї- пам’ятники «богові води». Таких статуй ти теж не бачив?

— Ні, таких не бачив… Хіба під Чорними скелями, на Далі-Дагу, є вішап. Такий ніби крокодил, тільки без хвоста…

— Вішап?.. Очевидно, те саме, Ану, дідусю Асатур, збирайся, ходімо! — хвилювався вчитель. — Ходімо швидше!

На загадковій стежці

— Добре було б, щоб усі наші юні натуралісти взяли участь в цій експедиції. На схилах Далі-Дагу є багато чого цікавого… — звернувсь учитель до Камо

— Гаразд!.. — зрозумів думку Ара ма Акопяна Камо і побіг до товаришів.

Біля ферми він застав Сето, який, перегнувшись через огорожу, говорив Асмік:

— Якщо мати із заліза, без серця, то, звичайно, діти у такої матері запаршивіють. Ну, й ферму ж ви влаштували, клянусь бородою вашого діда Асатура! Я б…

Сето не закінчив фрази. Побачивши Камо, він кинувся тікати.

— Не звертай на нього уваги, Асмік. — сказав Камо дівчині. Краще збігай до Грикора і скажи йому, що ми йдемо на Далі-Даг.

— На Далі-Даг? — зраділа Асмік.

Вона миттю зібралася і побігла до Грикора.

Мати Грикора несподівано запротестувала:

— Чого ви його тривожите через усяку дрібницю, не дасте нічого дома гробити? — розсердилась вона.

— Нані-джан, хто б інший сказав так, а ти ж знаєш, що без мене жодна наукова експедиція не вдасться, серйозним тоном сказав Грикор, обеззброївши цим матір.

— Ну, йди, іди, розбишако! Хіба з тебе толк вийде? — сказала мати і, сміючись, махнула рукою.

— Вийде, Нані-джан, але для цього потрібен час, років п'ятдесят напевне, — посміхнувся Грикор матері.

— Чи ви коли-небудь сваритесь з матір’ю? — спитала в нього по дорозі Асмік.

— Сваримось? Як не сваримось? Навіть дуже часто. Отак, як ми зараз сварились. Але сварки в нас завжди закінчуються сміхом.

— А от у сім’ї Сето сварки щодня. Чого тільки не каже синові мати! Так його лає… До нас чутно.

Так розмовляючи, Асмік і Грикор догнали своїх товаришів, Камо взяв з собою кирку, дід Асатур — свою нерозлучну рушницю, Армен — фотоапарат.

Попереду йшов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм господарем Чамбар — він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор. схожий на кульгавого баранчика, що відстав від отари.

Що вище вони піднімались, то ширше розстилався перед ними голубий красивий Севан.

Сумний вигляд мали схили Далі-Дагу: посуха спалила тут усю рослинність. Куші, що поросли серед каміння, пожовкли. Трава, ледве піднявшись, посохла. Схили гір були безрадісно сірі, а в деяких місцях крізь жалюгідні спалені паростки проступали і плями вогняно-червоної піщаної землі Здавалося, вже настала осінь. У цих місцях все було голе, пустинне. Не було й тварин. Вони або загинули від нестатку їжі, або пішли в інші краї.

Спека посилювалась. Шлях був невеселий.

Незабаром наші натуралісти дійшли до широкої похилої стежки, яка з боку Чорних скель спускалась по схилу Далі-Дагу до колгоспних полів села Лчаван.

Коли вони дійшли до середини цієї стежки. Арам Акопян зупинився. Він був явно збуджений.

— Гм… Невже тут? — прошепотів він.

— Що сталося?

Замість відповіді учитель запитав:

— Скажіть, хто з вас був на тому боці гір? Там Далі-Даг такий самий сухий, кам’янистий, як і в нас?

— Ні, що ви! Коли б ви знали, скільки я там з’їв диких слив! Жовтих, червоних! А яблук, а груш!.. Ліси там такі, що не пройдеш, а гірські луки соковиті, зелені. Ми з дядьком Вано не раз пасли там телят, вони бенкетували там, як на весіллі, — відповів учителеві Грикор.

Асмік засміялась. Вона без сміху не могла слухати Грикора, якщо навіть він говорив про найсерйозніші речі.

— А що? Хіба я не правду кажу, дідусю?

— Правду. Гори на тому боці лісисті. Це тут, у нас, голі, — підтвердив старий.

— У Вірменії всі гори такі,— сказав учитель. — У нас усі південні схили гір кам’янисті, а північні — лісисті, в той час як в північних районах нашого Союзу, наприклад, у Сибіру, всі схили гір — і південні і північні — м’які, покриті родючим ґрунтом. А в нас земля буває тільки на північних схилах… Чому це так? А тому, — говорив далі вчитель, відповідаючи на своє ж запитання, — що в нас, особливо з південного боку, гаряче сонце випалює органічні речовини землі. Ану, гляньте на верхній схил — залишилось каміння та рудувата червона глина, яка не боїться сонця.

— А звідки ж тут глина? — обірвав учителя Камо.

— Це руде каміння і є глина. Колись воно утворилось на дні моря з глини. А тепер, руйнуючись, знову перетворюється в глину, яку дощі несуть в озеро. Там, осідаючи на дні, вона знову стає під тиском води таким же рудим камінням. А тому що рослинність на південних схилах бідна, земля тут не може затриматись, всю її змивають дощі. А на північних схилах, де рослинність багато й пишна, верхній шар землі навіть збільшується щороку.

Ці прості пояснення спантеличили діда Асатура Все це він бачив з дитинства, але чи думав він, що один бік гори може розпадатися, другий — наростати, збільшуватись…

— Від того, виходить, спини наших гір такі товсті, як у горбатих? запитав він.

— Ти правильно помітив, діду. «Спина» — товста, а «груди» худі, впалі.

— Але чекайте! — раптом, ніби щось згадавши, втрутився Армен. — Тоді чому ж схили, що йдуть униз від цієї стежки, не руйнуються?

— Ти це теж помітив? — ласкаво спитав Арам Акопян. — Ось якраз це питання і хвилює мене. Подивіться, як різко ця стежечка розділяє Далі-Даг на дві частини.

Камо глянув то в один, то в другий бік дороги, що вела до Чорних скель, — різниця була велика.

Всі уважно оглянули схили, що йшли вгору і вниз від стежки. Контраст був разючий: вершина схилу була кам’яниста і позбавлена рослинності, низ був укритий травою, правда, сухою, випаленою сонцем.

— Це щось та означає, — таємничим тоном сказав учитель. — Ану, Камо, копни землю там, нижче від стежки.

Камо копнув. Шар землі досягав тут чотирьох-п’яти пальців товщиною.

— Тут шар ґрунту не тільки не зменшився протягом років, а навіть збільшився. Що це має означати? — задумливо глянув на хлопців учитель.

— Чи не означає це, що нижче від цієї дороги раніше була густа рослинність? — запитав Армен і почервонів.

— Так, ти, напевне, правду кажеш, Армене: нижче від нас, очевидно, колись тут була буйна рослинність, що залишила нам цей шар ґрунту. Ось і перегній в ньому, змішаний з глинистою землею, тому і колір цього шару темніший, ніж верхній. Тепер, Камо, спробуй копнути зверху… бачите, яка різниця? — запитав учитель, порівнюючи зразки ґрунту, взяті під стежкою і над нею. Один з них був червонорудий, другий — червоносірий, з червовим відблиском. Але як же все-таки міг утворитися тут, внизу, на крутому схилі, такий шар землі?

— Тут він, виходить, не зменшується? — спитав Камо.

— Ні. Нижче від стежки ввесь схил вкритий густим сплетінням трав’яного коріння: воно зберігає ґрунт. Але цікаво, коли утворилось таке сплетіння?

— Воно могло утворитися лише в тому випадку, якщо ні схили зрошувалися, — сказав Армен.

— Зрошувались? А де ж твій вішап, дідусю? І чому така гладенька дорога?

— Дорога, як дорога… Можливо, худоба витоптала. Женуть же тут отари на пасовисько?

— Хіба худоба таку широку стежку протопче? Та й навіщо їй до Чорних скель ходити? Що, там є пасовиська?

— Де там! Одне каміння!

— Ні, це не просто дорога… це щось інше Ось подивіться, нижній край в деяких місцях піднятий, — сказав учитель, — Ходімо, ми це з’ясуємо он біля того каміння, де дорогу перетинає гребінь.

Не пройшовши і ста кроків, Армен зупинився і покликав учителя.

— Ви помітили, що нахил дороги скрізь однаковий? Я знаю, про що ви думаєте, товаришу Акопян, усі ознаки говорять про це ж.

— Ти правий: нахил всюди рівномірний, наче тварини, перш ніж протоптати стежку, спочатку накреслили ЇЇ олівцем, — підморгнувши Арменові, відповів учитель.

Ця загадкова розмова між учителем і учнем привернула увагу всіх.

Армен так виріс в очах Асмік, що коли вона звернулась до нього із запитанням, то мимоволі назвала його на «ви» і зніяковіла.

— Вчений синку, поясни свою думку, щоб і ми зрозуміли, — не витримав дід Асатур.

— Ні, ще не час, — заперечив учитель, — нічого ще сказати не можна. Все з’ясується он біля того гребеня, що перетинає шлях.

Мовчки вони йшли вперед.

«Що ж це за таємниця, яка тільки біля того каміння і стане зрозумілою?» думала Асмік, намагаючись швидше дійти до вказаного учителем місця.

Коли вони були вже недалеко від нього, Арам Акопян зупинився і, звертаючись до старого мисливця, сказав:

— Якщо на цьому камінні будуть виявлені знаки, про які ми з Арменом думаємо, то скоро і вішапа твого знайдемо.

— Звідки ви про це дізнались? — запитав дід, вражений. — Так воно і є…

— Ми знаємо… — відповів учитель, посміхнувшись. — Чи не так, Армене?

Ці таємничі розмови викликали в Камо почуття роздратування. Потай він поглядав на Асмік, помічав, яке враження справляє на неї Армен, і серце його стискалося від образи.

«Чи не заздрість мене розбирає?» подумав він і зупинився, неприємно вражений цією думкою.

Нарешті вони підійшли до кам’янистого виступу. Вчитель і Армен уважно оглянули дорогу в цьому місці і посміхнулися один до одного. Край стрімчака був тут стертий і наче відполірований.

— Ну, ось, дивіться, що зробила вода, яка бігла по цій дорозі до села Лчаван, — сказав учитель, показуючи на обточені водою камінці. — Там був невеликий водоспад. Камо, збігай униз і покопай он там. Там ти мусиш знайти каміння, кругле-кругле. Таке, як річкове.

Камо взяв кирку і побіг униз, куди збігав гаданий водоспад. За Камо побіг і Чамбар. Собака відчув раптову переміну в настрої своїх господарів, але ніяк не міг зрозуміти, де ж дичина і чому старий мисливець не знімає рушниці з плеча…

Камо швидко піднявся на гору, несучи шапку, наповнену каменями — великими і малими. Вчитель і Армен з великою цікавістю почали їх розглядати.

— Бачите, — казав учитель, — жодний з цих камінців не має гострого кута — так обточила їх вода.

— Виходить, Армене, наше припущення вірне. Цю дорогу проклали не тварини і ніхто інший: це русло старовинного водного каналу.

— Каналу?! — здивовано скрикнула Асмік.

— А де ж цей канал починався? — запитав недовірливо Камо.

— Яка вода в цих горах! Перекопаєш увесь Далі-Даг, жодного джерела не знайдеш, — сказав старий мисливець, безнадійно махнувши рукою. — Цією дорогою худоба ходила. Звідки тут воді бути?

— Побачимо. Де твій вішап, діду? Веди до нього.

Біля «водяного бога»

Юні натуралісти прискорили крок, незважаючи на спеку, від якої ніде було сховатися. Вони пройшли ще один гірський схил, і перед їхніми очима постали величні стрімчаки Чанчакару і Чорних скель.

На небі не було ні хмаринки. Його світла блакить, відбиваючись у Севані, робила й озеро прозорим, ясним. Гори навколо озера, здавалось, закам’яніли в міцних обіймах і спокійно дивляться в чисте дзеркало води, милуючись собою.

Відпочивши, наші мандрівники почали завзято підніматися крутою стежкою далі і незабаром вступили в міжгір’я Чорних скель.

— А ось і вішап, — урочисто промовив дід Асатур, показуючи рукою на високий, круглий камінь, що здіймався, ніби стовп, на гірській стежці під скелями.

— Справді, це він… Тепер будемо просуватися до початку каналу, — радісно сказав учитель і звернувся до Армена — Наше припущення справджується. Ми знайшли початок каналу! Це — фігура «водяного бога», яким його собі уявляли 2 500 років тому колишні жителі нашої країни — урартійці, халди. Таких «богів» вони завжди ставили біля початку каналів та штучних водосховищ. Тут і слід починати розкопки.

Прокопавши цілий вечір довкола вішапа і не знайшовши нічого цікавого, стомлені, але задоволені мандрівники повернулися в село Лчаван.

На світанні другого дня Арам Акопян з юними натуралістами прибули до «водяного бога» і почали копати землю в різних місцях навколо вішапа. Діти працювали серйозно і зосереджено, намагаючись не відставати один від одного. Та найзавзятіше працював Грикор. Йому пощастило зробити важливе відкриття.

Грикорова кирка ударилась раптом об якийсь великий плоский камінь. Хлопець нагнувся, розгорнув щебінь і побачив плиту з якимись дивними знаками.

— Плита якась! — збентежено вигукнув Грикор. — Гей, Армене, ти в нас учений, поглянь, що я знайшов!

Товариші поспішили до Грикора.

Спільними зусиллями вони викопали з землі важку, розколену на кілька частин плиту, вкриту клиноподібним написом.

— Обережно! закричав учитель.

Грикор на якусь мить завмер з піднесеною над головою киркою. Потім повільно опустив її до ніг.

Арам Акопян став на коліна перед знайденою плитою і почав так обережно розгрібати руками щебінь, немовби під ним була кришталева ваза, ідо може раптово тріснути від найменшого дотику. Змахнувши рукою холодний піт, що густо виступив у нього на чолі від стримуваних і напружених рухів, учитель нарешті полегшено зітхнув:

— Візьміть цю плиту, тільки обережно!

Хлопці поставили плиту на ребро і зчистили з неї решту землі.

Арам Акопян дуже схвилювався, коли побачив клиноподібний напис. Він довго розбирав його, але розібрав лише два слова: «Сардур» і «пілі».

— Сардур? Урартійський цар? — здивувався Армен.

— Треба гадати, що він, Сардур царював у цій країні (вона тоді називалась Урарту) за кілька століть до утворення вірменської держави. Він був царем-будівником і покрив свою країну Урарту каналами для зрошування полів, — сказав учитель. — Урарту була військово-феодальною державою, і Сардур споруджував капали руками полонених ворожих воїнів. Цих воїнів Сардур обертав у своїх рабів. Скільки рабів загинуло на будівництві таких каналів! Ось у цей період і було прийнято ставити біля початку каналів такі статуї «богів води». Наші вчені нещодавно знайшли на схилах гори Ахмаган кілька таких вішапів. Це свідчить про те, що кожної весни в цих каналах збирали воду гірських потоків, щоб влітку напоїти живодайною вологою безводні поля і ниви нинішнього Котайка…

— А що означає «пілі»? — спитав Камо.

— «Нілі» по-урартійському — це канал.

— Виходить, тут був канал? — знову запитав Камо.

— Щось ти дуже швидко метикуєш, — втрутився Грикор, — тобі треба сорок разів повторити і ти вже розумієш…

Асмік пирхнула, а Камо почервонів по самі вуха: треба ж йому було запитувати так наївно!

— Звичайно, — сказав учитель. — тут був канал…

Дід Асатур здивовано прислухався до розмов. От що значить наука, яка її сила!.. Знайшла вчена людина камінець якийсь з подряпинами, схожими на цвяхи, і побачила за ними царя, який жив дві з половиною тисячі років тому!.. Хоч і старий він, мисливець Асатур, хоч і багато бачив, та куди тут дідівському досвіду до науки?

— Так, — замислено промовив учитель, — в цій справі без допомоги Академії наук не обійтися. Треба сповістити вчених. Ходімо!

Вони повернулися в село, забравши з собою кирки й лопати.

Давні канали нашої країни

Того ж дня Арам Акопян зв’язався по телефону з Єреваном.

— Ми давно чекаємо приїзду геолога з Академії наук. Він повинен допомогти нам з’ясувати деякі питання, що цікавлять нас. А тепер сповіщаємо, що ми знайшли сліди старовинного каналу Сардура…

Це повідомлення Академія наук зустріла з великим інтересом. Не минуло і двох годин, як на рівному полі на березі Севану приземлився літак і колгоспна легкова машина привезла в село професора Севяна в супроводі кількох археологів.

Професор щиро обняв свого учня, Арама Акопяна.

— Здрастуйте, здрастуйте! Ви, треба гадати, знайшли щось дуже цінне, коли вирішили ще раз потурбувати мене, старого.

Так, професоре. Тут, біля початку старовинного каналу, ми знайшли плиту з халдським написом. Пліта, на жаль, рокололась, деяких знаків нема і відтворити напис повністю мені не пощастило. Тому я і зважився потурбувати вас, за що прошу вибачення.

— Дрібниці, дрібниці! Від кожної такої знахідки я тільки молодію. В мене зараз стільки енергії, скільки в цьому юному Геркулесі.— Професор ласкаво поплескав Камо по плечі.— Ну, не будемо гаяти часу, показуйте свою плиту. Ви розібрали слово «пілі»? Так, це означає «канал». Можливо, нам і справді вдасться покликати на допомогу колгоспним полям канал урартійського царя Сардура? Га, що ви скажете? — посміхнувся професор до голови колгоспу.

Баграта дошкулила посуха, він Сердито хмурився, і його відповідь професорові прозвучала не зовсім люб’язно:

— Ви нам тільки воду дайте, а чия вона— царська чи диявольська— що нам до того? Скажіть, де вода, як її здобутя — ось те, що нам треба. Ви, вчені, повзши і про це знати. Якщо наука не може допомогти колгоспові в тяжку хвилину, нащо нам така наука?

— Ну, що ж, ходімо подивимось, що там таке, —сказав професор.

Першим рушив дід Асатур. За ним біг Чамбар. У супроводі голови колгоспу, вчителя і своїх співробітників ішов професор Севян. Останніми йшли юні натуралісти. Процесія наблизилась де школи. Зайшли в фізичний кабінет, де зберігалися обидва уламки плити.

Жваве і добре лице професора, коли він побачив камінь, раптом стало серйозним і стурбованим. Він став на коліна і почав розглядати напис в такою побожністю, що всі мимоволі замовкли.

Запала глибока тиша. Губи професора повільно рухались. Було видно, що він намагається розв’язати якесь важке завдання.

Нарешті старий професор підвів голову. Почуття внутрішнього задоволення освітило його лице.

Розібрав, — полегшено зітхнув Зараз я прочитаю вам цей напис.

І поволі, слово за словом, професор переклав напис з урартійської на сучасну вірменську мову;

— «Я, Сардур, цар країни Наірі^[14] спорудив цей канал. Прокляття і смерть тому, хто зруйнує цей канал! Прокляття і кара тим селянам, які вкрадуть воду з мого каналу!..»

Всі мовчали.

— Який жорстокий був цар! — прошепотіла Асмік.

— Так, царі були жорстокі до простого народу і, як бачите, посилали прокльони і погрози тим селянам, які насмілилися б зрошувати свої поля водою із збудованого ними каналу, — сказав професор. — Ви знаєте нашу Араратську долину… Тепер вона вся вкрита квітучими садами, пишними полями. А за старих часів більша частина її була пустелею. Там, де не було води, лише чортополох ріс, реп’яхи, будяки. Там, де була вода, вирувало життя, цвіли сади, все було вкрите багатою рослинністю. Пекуче південне сонце нещадно випалює все, де немає води. А коли є вода, сонце солодкими соками наливає плоди. Джерело життя, джерело щастя — скрізь вода… В минулому сильні, багатії віднімали в нашого народу воду. Тисячу років тому княгиня Сюнікського краю Софія провела канал, що ніс полям воду з річки Базарчай в Даралагез, і під загрозою смерті заборонила селянам брати з нього воду. Збудувавши монастир у міжгір'ї Гндевазу, княгиня передала йому право користуватися каналом. «Святі отці» поставили біля початку каналу камінь, на якому зробили напис, що провіщав прокляття і смерть селянинові, який візьме з каналу воду… У 1867 році вірмени звернулися з проханням до царського уряду — дозволити їм відновити Ечміадзинський канал. Дозвіл було дано лише через сорок чотири роки… Біля підніжжя скель за селом Карбі є багаті на воду джерела. Селяни цього села і сусідніх сіл протягом сорока років зверталися до царської влади з проханням провести воду джерел на поливку садів. Дозволу вони так і не одержали… А при Радянській владі воду провели за… Сорок днів. Вона потекла підземними трубами до сіл Аштапанського і Ечміадзинського районів. Вас цікавить, чи був тут канал? Так, багато віків тому тут був канал— сумнівів у цьому бути не може. Але звідки канал діставав воду, як він був зруйнований і куди поділась вода — невідомо. В такій кам’янистій, безводній місцевості, як ваша, існування каналу здається просто загадковим. Коли вірити цьому написові, що ви його знайшли в глечику, вода пропала після землетрусу. Але де брав початок канал? Адже у вас тут немає ні джерел, ні струмків. Відгадати цю загадку повинні геологи. Тільки вони можуть допомогти вам знайти воду. Ми пришлемо геологів. Зараз же пришлемо. Ми не дозволимо, щоб вода пропадала марно.

Попросивши відправити вішапа і плиту з написом до Єревана, вчені повернулися до літака.

Дід Асатур сумно похитав головою.

— Ну й що ж, хіба наші поля тепер заколосяться? — пробурмотів він. — Я щось нічого не розумію в їхній науці. Наука тоді хороша, коли вона дасть воду полям. Щоб хліб уродив, хліб, а то знайдуть розбиту глиняну миску і радіють. Та й ше друкують про це в газеті! Від цього хліба в нас не прибуде.

Баграт був похмурий. Він знав, що дід неправий, але його засмучувало те, що в такі важкі дні запізнювалась допомога.

Другого дня голова колгоспу дав телеграму в Єреван з проханням надіслати в село спеціалістів.

«Міністерство водного господарства вирішило допомогти селу Лчаван», повідомили йому з столиці.

— «Вирішило!..» поки сонце зійде, роса очі виїсть, — бурмотів голова колгоспу.

А юні натуралісти блукали гірськими схилами навколо Чорних скель і думали, як їм знайти воду…

Якось перед будинком Арама Акопяна зупинилась легкова машина.

З машини вийшло два молодих чоловіки в простих міцних чоботях, в грубому, з брезенту зшитому одягу і таких самих плащах. Це були геологи з Єревана.

Один з них, худорлявий і мускулястий, виявився досить діловим і рухливим. Не минуло й кілька хвилин після його знайомства з Арамом Акопяном, як він уже приступив до виконання покладеного на нього завдання.

— Перш за все, — сказав він, — я попрошу повести нас до тих мешканців села, які добре знайомі з Далі-Дагом: до мисливців, пастухів.

— Ну, що ж, ходімо, — згодився Арам Акопян і повів гостей спочатку, звичайно, до старого мисливця, до діда Асатура.

Дорогою вони зустріли Камо.

— Збери свій загін і приведи діда, — сказав йому вчитель.

Коли Камо пішов, Арам Акопян звернувся до молодого геолога:

— Знаєте шо, Ашоте Степановичу? Я боюсь, що ви своїми активними діями вирвете ініціативу в моїх учнів. Заохочуйте їх до своєї роботи, вони багато чого навчаться у вас.

— Як? — здивувався геолог. — Хіба геологічна розвідка може бути здійснена за ініціативою недосвідчених хлоп’ят?

— Мої учні зайнялися розв’язанням дуже серйозного завдання. І вони так захопилися, що відняти в них ініціативу — означало б загасити той вогонь, який їх зараз живить… Дайте напрямок їхній роботі, але непомітно. Ми давно вже так діємо — я і голова колгоспу, — і результати чудові.

— Розумію вас, спробуємо і ми так діяти, — згодився геолог.

Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.

Побачивши через вікно незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже, крім них, в селі Лчаван поки що ніхто не знав про таємницю скарбу!).

— Наргіз, йди глянь, що це за люди, чого їм треба? — збентежено сказав він дружині.— Двоє, видно, з району.

Та Наргіз уже була на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.

Дізнавшись про мету приходу цих людей, дід Асатур підбадьорився

— Не правда, — сказав він. Покійний мій кум Мукел — нехай йому земля пухом! — казав, що чув від дідів, нібито

у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки, коли це було, де було— ніхто не знає… Залишилась нам від дідів наших тільки легенда. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…

— Легенда? — пожвавішав геолог. — Про воду? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.

— Знаю, як не знати, — самовдоволено погладив дід свою білу бороду. — Ще в дитинстві чув від свого діда. Ну, заходьте в хату, прошу, посидимо, закусимо, а тоді вже й розповідати почнемо.

— Ні, ні! Дідусю, розказуй тут…

— Наргіз, принеси хоч стільці сюди під навіс.

Сіли в тіні, хто на тахті, хто на стільцях.

Дід Асатур сів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.

Всі з цікавістю чекали оповідання старого мисливця.

Легенда про воду

— Кажуть, — почав дід Асатур, — що в давні-прадавні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили в достатку, насолоджуючись дарами свого благодатного краю, своєї чудової природи, а води в них було дуже багато, Люди не знали, що таке злидні. Не було нікого, хто б у них віднімав наслідки їхньої чесної праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим безплідним схилам, де каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.

Але ось одного літа в саму спеку люди побачили, що води поменшало. її невистачало полям. І той, у кого були більші сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим від тих, кому невистачало води. Врожай у них був менший, і вони збідніли. З того часу багачі стали господарями води і позбавляли народ цього дару природи.

А води у бідняків щодалі все меншало. Багачі вволю поливали свої поля і залишали народові тільки краплі. Поля і сади народні сохли І гинули, і люди почали повставати і вимагати своєї частки води. Тоді багачі озброїли своїх слуг-велетнів, поставивши їх біля джерел води і наказавши не підпускати до них людей. «Ваша частка води, — сказали вони людям, — гине на шляху з гір. Підіть подивіться, хто поглинає її…»

Люди взяли лопати й кирки і піднялися в гори. Ішли вони, йшли і, нарешті, побачили, як вода вируючим потоком вливається в одному місці в скелю, а потім знову витікає з неї, але вже не такою сильною і буйною, а тоненьким, безшумним, безсилим струмком… Почали розбивати скелі. Треба ж довідатись, що там робиться, куди дівається, пропадає вода!

Працювали вони дні і ночі: скелі ворушити не жарт!.. Але ось, врешті, перед ними печера — велика-велика, ні кінця, ні краю не видно. Запалили люди смолоскипи, освітили печеру — і що ж бачать!.. В одному з її кутків сидить страшній-престрашний вішап, схилився над водою, і вся вода вливається в його величезну, страшну пащу… Ось цей вішап і поглинає всю воду, і тільки рештки, що збігають у потвори з губів, і дістаються селу. І ще бачать вони: чим більше поглинає вішап води, тим більшим стає він — з хвилини на хвилину росте, ширшає, товщає…

Побачивши людей, вішап затрусився. метнув полум’ям з очей, загримів громовим голосом: «Забирайтеся звідси, а тс проковтну всіх!»

Злякані, розгублені пішли назад люди. А за ними гуркіт, грім: це вішап величезним камінням загороджував вхід до себе.

Повернулись у розпачі люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішана. Ту, що ви бачили. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше того, що збігає з його губ.

Так, вічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що настане час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і відірве їй голову… Що знову буде багато води і вона, як раніше, служитиме людям…

Дід Асатур так образно і переконливо вів свою розповідь, що часом хлопцям здавалось, ніби справді вішап існує і досі поглинає воду, не даючи її Лчавану.

— Виходить, наша річка і є залишком того, що збігає з губ вішапа? — запитав Грикор.

— Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! — хвилювався Камо. Йому не подобався цей вішап навіть у легенді.

Посміхнувшись, Ашот Степанович сказав:

— Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу — це зробила Велика Жовтнева соціалістична революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше — про те, що вода тут була і пропала. Нам треба знайти воду.

Наступного дня Ашот Степанович зібрав юних натуралістів. Знову говорили про воду.

Ашот Степанович, жвава, енергійна людина, сказав:

— Багато ви вже зробили, юні шукачі, а води знайти не можете. Десь у глибинах Далі-Дагу вода є, вона в його грудях знаходиться. Пам’ять про воду залишило нам не тільки каміння, залишилась вона і в серцях людей. Легенда, яку ми почули від діда Асатура, передається з покоління в покоління. Вона має прихований зміст. Народ, створюючи легенди і казки, насправді передає наступним поколінням відомості про те, що було. Користується матеріалом дійсності, хоч одягає її в фантастичні форми… Треба розгадати зміст нашої легенди. Давайте ж і візьмемося за це!..

Зелена пляма

Геологи зійшли з нашими юними натуралістами на Далі-Даг. Вони обшукали всі стрімчаки, всі її долини, міжгір’я та улоговини.

Але води не було й сліду!

Де-небудь побачивши кілька сухих очеретинок, вони поспішали до них в надії, що біля них знайдуть воду — не міг же вирости очерет на сухому місці?.. Помітивши зелені кущики, бігли до них, оглядали і копали навколо — не можуть же вони рости без вологи?

Одного разу, коли діти, стомившись від довгих і безнадійних пошуків, збиралися вже повернутись додому, Армен раптом звернув увагу на зелену пляму одного з схилів Далі-Дагу. Вона була дуже далеко — значно вище від вершин Чорних скель, — як оазис у пустелі, різко виділялась на сірому, випаленому тлі гори.

— Там є вода, хлопці,— сказав геолог Ашот Степанович. — Без води не може бути такої свіжої зелені на цих вершинах.

— Коли б там була вода, її було б видно. Та й що там — невеликий зелений клаптик, як хустка! — заперечив Камо.

— Я ж не кажу, що там джерело… але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.

— Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш, — пробурмотів Грикор. — Ти, Камо, хоч би рушницю взяв у діда — підстрілив би, в крайньому разі, отого шуліку.

— Потерпи, Грикор-джан! Коли ми знайдемо воду — то преміюємо тебе гускою з нашої ферми.

— І дозволите мені самому її з’їсти?

— Самому.

— По руках, коли так!

Камо подав руку Грикорові.

— Ну, готуй гуску: там вода. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! — І Грикор, лукаво посміхнувшись, почав підніматись на гору.

Шлях був важкий, але всі швидко підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленим килимом. Це був зелений клаптик землі, як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою соковитою зеленню.

Лопатами і кирками хлопці заходились копати землю. Під зеленою травою був напіврідкий, вологий ґрунт.

— Вода!.. Слово твоє міцне? — спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. — Одержу гуску?

— Дивлячись, яка вода. Якщо це та вода, що колись давно пропала, що зрошувала поля, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело — чим воно нам допоможе так далеко?..

Викопавши яму близько півтора метра глибиною, хлопці знайшли джерело. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тоненький шар грунту.

— Цей струмочок неодмінно повинен мати і джерело — там, всередині гори, — сказав геолог Ашот Степанович. — Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.

Хлопці, стомлені і розчаровані, стояли біля виритої ями і дивились, як вона поволі наповнюється водою…

Оглянувши зелений «килим», названий Камо хустинкою, і переконавшись, що це не та вода, яку вони шукають, геологи вирішили обстежити протилежний гребінь гори.

— Ну, а ви, — сказав Ашот Степанович хлопцям, — просто звідси можете повертатись додому.

Це означало, що роботу з ними він сьогодні закінчив і вони вільні.

Хлопці одійшли від джерела і прилягли в тіні скелястого виступу. Вони почували себе дуже стомленими. Говорити не хотілось, знемагав сон.

Так минуло години півтори-дві.

Нарешті Камо, схаменувшись, звівся:

— Ходімо, хлопці, нап’ємось води з нашого нового джерела, вмиємось — і додому.

— Ходімо, — згодились товариші.

Криниця була повна води. Вона стала прозорою, світлою і, переливаючись через край, потекла вниз вузенькою срібного стрічкою, виблискуючи на сонці.

До чого ж приємним було стомленій спекою землі ледве чутне дзюрчання струмочка! Армен згадав рибу, яку він одного разу витяг із сіті і пустив знову в озеро. Так само жадібно, як вона тоді, пила зараз воду і напівмертва трава цього випаленого сонцем схилу. Якби хлопці мали змогу відчути найтонші прояви, викликані водою в рослинах, вони помітили б, як воскресають паростки, які нещодавно помирали, як живодайна волога, засвоювана корінням рослин, піднімається вгору по їхніх стеблинах.

Недалеко від них на камені з’явилась куріпка. Витягнувши шию, вона дивилась на воду.

— Хлопці, адже ж ми, самі того не знаючи, добули воду для куріпок! — вигукнув Армен.

— Еге ж, навіть для шулік, для соколів, для ворон… — з гіркою іронією додав Грикор.

Камо, насупившись мовчав.

Ввечері, коли вони повернулися в село і розповіли дідові Асатуру про знайдене джерело, старий мисливець так зрадів, що перецілував по черзі всіх хлопців.

— Ви самі не розумієте, яку велику справу ви зробили! — скрикнув дід. — Та ж ви врятували диких кіз Далі-Дагу!

— Як це «врятували»? — здивувався Камо. — Адже ж вони від спраги не гинуть? Ти ж казав, що вони за день можуть пройти сто кілометрів?

— В тому-то й річ, що «можуть»… Проходять — і йдуть від нас зовсім: спочатку до озера на вершину гори, а звідти і на другий схил її. Ну, а для чого ж тоді жити старому мисливцеві Асатуру? Чого він буде вартий, коли ці схили Далі-Дагу залишаться без таких чарівних тварин?

Армен, закоханий у все красиве, відразу зрозумів зміст того, що хотів сказати дід. А Грикор зрозумів його слова по-своєму:

— Звичайно, — сказав він, — дід Асатур може залишитись без шашлика, адже він звик їсти двічі на тиждень шашлик.

— Та хіба ж у шашлику справа, дурню!.. Чи бачив ти коли-небудь кіз, як вони одна за одною проходять гребенем гори? Вам подивитись треба, — тоді ви мене зрозумієте. Недарма ж у піснях порівнюють красунь з джейранами… — сказав старий, якого опанував поетичний настрій. — Так, Камо-джан, ви велику й добру справу зробили, молодці!.. Треба тільки ще віднести грудку кам’яної солі, покласти біля джерела.

— Солі? Для чого?

— Для того, щоб кози лизали сіль, пили воду і просили для вас у неба довгого життя.

Армену хотілося обняти діда. Ну, й добрий же дідусь! А досі вони вважали, що дідові на полюванні— тільки б убити дичину.

— Справді, вони, бідненькі, без солі зовсім знемоглись. Раніше я щороку носив і розкладав біля струмків грудки солі, а цього року не поніс: усі струмки пересохли. «Що ж, — думаю, — полижуть солі, пити схочуть, а пити нічого. Тільки страждатимуть від спраги…» А зараз покласти сіль біля джерела — велике діло. Зараз кози, щоб лизнути солі, ідуть на солончаки до річки Аракс, на кордон Ірану і Туреччини. Правда, там вони не залишаються, повертаються на батьківщину. А що ви думаєте? Нема жодної істоти, у якої не було б батьківщини, — з глибоким переконанням сказав старий. — Ось я й кажу: повертаються. Чи є потреба заради солі переходити сотні кілометрів? Шкода їх…

— Добре, дідусю, зрозумів, зроблю! — пообіцяв Камо. — Ось тільки не знаю, де взяти кам’яної солі. Але знайду неодмінно.

— У нас дома є, я принесу, — охоче запропонував свої послуги Грикор.

— От і добре, — розчулився дід, — ми цим остаточно привчимо їх до нас.

Радісні, пішли хлопці від діда. Тепер вони розуміли, що полювати — це означає не лише вбивати диких тварин, але й турбуватися про них.

Коли Камо наступного ранку з великою грудкою кам’яної солі на плечах з’явився на горі, він побачив куріпок, які юрмилися біля джерела. Вони набирали в дзьобики воду і високо піднімали голову, щоб проковтнути її.

Камо усміхнувся. «Просять для нас у неба довгого життя», подумав він, згадавши слова діда Асатура.

Життя навколо оазису

За кілька днів після того, як біля джерела була покладена сіль, дід Асатур покликав хлопців:

— Ходімо на гору, я вам дещо покажу біля вашого джерела.

— Що, дідусю? Скажи зараз!

— Ходімо, ходімо, самі побачите. Все життя будете згадувати.

— Візьмемо Асмік? — запитав Камо.

— Чи піде? У неї сьогодні поганий настрій. Кіт вкрав пташеня, — оповістив Армен.

— Кіт?.. — обурився старий. — Чому ж мені не сказали? Я б з нього шкуру спустив! — дід похитав головою і жартома стиснув рукоятку кинджала.

— Треба взяти Асмік, хай піде з нами, трохи розважиться, — сказав Камо.

Армен пішов на ферму. По дорозі він зупинився біля ставка, викопаного піонерами. Руда глина на дні ставка потріскалась від спеки; якщо попаде в таку щілину курча — і слідів не знайдеш…

«Коли він знову наповниться водою? Коли знову плаватимуть у ставку наші птахи?» сумно подумав Армен.

Асмік була в «дитячій». Одне за одним вона пропускала своїх пташенят через якийсь круглий прилад, звідки вони виходили мокрими, потім виганяла на подвір’я.

— Купаєш? — запитав Армен.

— Ні, це захід проти паразитів. Птахи весь час сухі, а на сухих паразити дуже розмножуються, — сумно відповіла дівчинка.

— Ходімо з нами на гору, до джерела, яке знайшов Камо.

— Джерело?.. Вода сюди дійде?

— Ні, це тільки для диких тварин. Ходімо!

Опівдні вони дійшли до гребеня гори, з ущелин якого пробивалось кілька низькорослих кущів тернику. Сховавшись за ними, діти на чолі з дідом Асатуром почали обережно спостерігати, що робилось біля джерела.

— Куріпка, куріпка з своїми пташенятами! — по-дитячому радісно вигукнула Асмік і хотіла заплескати в долоні, але Камо вчасно стримав її.

Видовище, справді, було чудове. Куріпка-мати, перестрибуючи з каменя на камінь, повільно наближалась до джерела. За нею сіренькими пухнастими грудочками котились крихітні куріпки. А напившись, перевалюючись, слідом за матір’ю вони зникали між камінням і сухою травою.

— Дванадцятеро і ні одної, щоб з’їсти, — прошепотів Грикор. — Дідусю, підстріль…

Старий мисливець скоса глянув на хлопця.

— Хіба можна вбивати такі істоти? — прошепотів Армен.

— Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи не вбивав ще ні дитини, ні матері,— сказав спокійно і поважно, підвівши голову, дід Асатур.

— Але ж мисливець, побачивши дичину, забуває про все! Хіба не так, дідусю? — спитав Камо. — Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні дитини не вбивав?

— Правду сказати, один раз в молоді роки матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею цапок був. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а цапка візьму, дома вигодую». Цапкові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався і тоді ось, як зараз, вистрілив: просто в матір — рука б у мене переломилась!.. Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А цапок побачив, що мати лягла, подумав, що вона його годувати зібралась. Підбіг до неї і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, а в голові наче вогнем запалало. Повернувся — і додому… Щоб не бачити ні цапка, ні його вмираючої матері.

На очах у старого показались сльози, голос затремтів.

— Бідне козенятко, — сказала Асмік.

— Ось відтоді я ні дитини, ні матері не вбиваю, — закінчив своє оповідання дід. — Давайте подивимось спочатку, чи знайшли кози воду і сіль.

Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились.

— Знайшли! — сказав він радісно. — Гляньте, як сіль облизали, наче відшліфували.

Навколо джерела було видно багато слідів кіз, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося тріщин.

— Як їх було тут багато! — здивувалась Асмік.

— Мабуть, отара колгоспних овець пройшла, — припустив Камо. — Не може ж бути так багато диких кіз!

Дід багатозначно посміхнувся:

— Тут, на цих горах, я одного разу налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанні і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода — у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.

— І сіль має запах? — здивувався Г рикор.

— Ще й який! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо у дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже… Дика коза запах солі здалеку чує.

— А вовки скоріше запах м’яса почують, а не солі,— розумно зауважив Грикор.

— Молодець! Кожний чує те, що йому треба, — підтвердив дід, повертаючись до кущів тернику.

За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і почали чекати.

— Добре! — сказав дід. — Вітер від джерела в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок, — сказав дід, з захопленням дивлячись на поверхню води.

І справді, на тлі завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.

Найкрасивіші жителі Далі-Дагу

Чекати довелось довго. Сонце пекло немилосердно. Але бажання побачити диких кіз пересилювало все.

Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного вішапа: «Болт… бо-олт… болт!..»

Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.

У Асмік від здивування широко розкрились очі, вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.

Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, він був схожий на чудову статую.

Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався. Потім, востаннє вдихнувши повітря, він, не поспішаючи, зійшов зі свого постаменту і зник за кам’янистим схилом,

— Бачили? — хвилюючись, запитав дід. — Це був розвідник. Зараз він пішов сказати товаришам, що небезпеки немає.

— Чому ж ти його не забив? — розпалився Грикор. — Такий шашлик з рук випустив!

Старий подивився на нього сердито.

— Як же можна підняти зброю на таку тварину! — обурився він.

— Чому? Що він таке, цей козел?

— Що він таке?.. Коли б тут, біля джерела, був у засаді мисливець, вовк, барс, — хто б був першою жертвою? Він. А він, незважаючи на це, йде, щоб розвідати, чи нема небезпеки для товаришів, чи вільний шлях. Як же можна підняти руку на таку тварину! — повторив дід обурено.

Але тут знову почувся шурхіт, ніби камінці посипались, і старий мисливець пересторожливо поклав палець на губи.

На гребені, за яким тільки-но зник козел-розвідник, чітко вимальовуючись на тлі неба, з’явилось безліч «шабель»— великих рогів кіз. Важко похитуючи ними, ціла отара козлів, легко перестрибуючи з каменя на камінь, кинулась до холодного джерела, тісно оточивши його.

Козлів було так багато, що здавалось, їм не буде кінця… Все нові й нові ряди їх піднімались з-за гребеня.

Козли оточили джерело, і за воду та сіль між ними почалась боротьба. Вони штовхали один одного своїми велетенськими рогами. Кожний намагався відтиснути іншого, щоб самому оволодіти цим несподіваним добром.

Всі тварини були сірого кольору, з трохи темнішою смугою, яка йшла вздовж спини від голови до хвоста. У багатьох темна смуга проходила впоперек спини і грудей, ніби оперізувала їх. Вони були значно більші за свійських кіз, міцно й красиво збудовані. Дивлячись на них, Армен думав: «А які чудові гібриди вийшли б від змішування цих диких тварин із свійськими!»

Козли напились, полизали сіль і, підвівши голови, стали обережно розглядати все навколо: чи хто не бачив їх, чи не сидить хто-небудь у засідці біля джерела?

Дикі тварини довго не перебувають біля води. З свого досвіду і з досвіду своїх предків вони знають, що найнебезпєчніше для них місце — місце біля джерела. Біля води завжди ховаються вороги, знаючи, що, змучені спрагою, тварини рано чи пізно прийдуть сюди напитись. Ось чому, незважаючи на те, що зелень, яка росла навколо джерела і манила їх, жоден козел не нахилився, щоб зірвати кілька травинок. Напившись, вони зразу ж повернулись назад тим самим шляхом, яким прийшли. Перебрались на той бік гребеня і зникли. Стрибки їхні були такі легкі, що здавалося — тварини, не торкаючись землі, пливли в повітрі…

Коли отара зникла, з-за гребеня горн довго ще виглядала голова козла із знайомими нашим хлопцям величезними рогами. Це був козел-розвідник. Він повинен був залишитись тут до того часу, поки не піде вся отара. Висунувши вперед морду, козел-розвідник востаннє понюхав повітря і, переконавшись, що отарі нічого не загрожує, сплигнув з каменя і пішов слідом за нею.

Хлопці полегшено зітхнули.

— Ну от, а ти кажеш— стріляй! — ще раз повторив старий мисливець Гри-корові з докором…

— Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? — сказав Камо.

— Коли тварини п’ють, убивати не можна — жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!.. Мисливці, хоч і проливають кров, але і в них є хороші звичаї.

— Дідусю, а чому тут були тільки козли? Жодної кози, жодного козеняти? — спитав Армен з цікавістю.

— Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? — приєдналась до Армена Асмік.

Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.

— А я ж вам говорив, пам’ятаєте? На березі Гіллі я вам казав, а ви не вірили. Ось тепер могли на власні очі пересвідчитись…

Дав дід загадку!.. Хлопці деякий час мовчали. Першим порушив мовчанку Армен:

— Козли завжди так ходять, окремими отарами?

— Ні, чому ж завжди! З червня до початку грудня, і все.

— А потім?

— Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, на віддалі від них, і живуть у горах з дітьми.

— Тікають від батьків? — здивувався Камо.

— Еге ж, тікають, як від вовка, від мисливця.

— Тс-с!.. — раптом прошепотів дід і підняв палець.

На гребені, за яким зникли козли, несподівано змову з’явилась голова з величезними рогами, що, як здавалося хлопцям, були майже в два рази більші, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.

Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.

— Бачили? Бачили? — повторював він. — Йому вже, певно, років одинадцять, а роги в нього півтора аршина завдовжки!.. — збуджено шепотів дід. — Старий уже, пудів шість. В такому віці козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони дуже старіють і стають поживою для вовків.

— Звідки ти знаєш, що йому одинадцять років? — запитав Камо.

— А по кільцях на рогах. Кожного року — нове.

— А чому він такий білий?

— Старенький став, як я, — погладив дід свою білу бороду. — Тихше, хлопці! Друга отара йде воду пити.

— Аз цієї отари уб’єш хоч одного? — спитав Грикор, погладжуючи свою уявну бороду. На Сході завжди так роблять, коли щось просять.

— Заборонено, — коротко сказав дід.

Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела підбіг білий вожак, за ним слідом велика отара козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, просто до води.

Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.

— Ой джейрани! — тихо вигукнула Асмік.

— Ш-ш-ш… це кози! — пошепки промовив дід.

Хоч вони розмовляли тихо, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. До її гострого слуху долинув підозрілий шурхіт: вона відчула небезпеку. Дві маленькі кізочки вирвалися наперед і, підстрибуючи, підбігли до води. Але мати подала знак, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняну прилягли і затихли Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і немов закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.

Коза, що прибігала до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому щось вороже, подивилась навкруги, подала знак «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в міжгір’ї.

— Бачили? — запитав старий. — А ви ж не вірили, коли я казав!

— Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! — попросила Асмік.

— Прийдуть, доню, але нескоро, налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці, голови болітимуть. Ходімо!.. Та ви тут їм рай влаштували, — додав старий, захоплено оглядаючи джерело. — Більше б таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?

— Будуть, дідусю, зараз викопаємо! — скочив з місця Камо.

— Чим? Адже лопат немає.

— А палицями? — І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.

Зробивши кілька палиць, Камо роздав їх товаришам.

— Копай тут, — сказав він Грикорові, окресливши на землі коло на крок униз від джерела.

Трохи нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче — Камо і Асмік — вона теж хотіла викопати свою ямку. Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузьким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка витікала з джерела, почала наповнювати викопані хлопцями ямки.

Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку, задоволено поглядав на хлопців.

— Камо-джан, — сказав він, — розбий сіль і поклади по дрібку біля кожної ямки.

Камо розбив велику грудку солі на менші грудочки.

— Ця розсипалася, — показав він одну з дрібних грудок старому.

— Ну, нічого, висип просто у воду, — порадив дід.

— Ну й просоляться ж кози! — пожартував Грикор.

Старий Асатур замість відповіді показав на край одного з нижніх стрімчаків. Звідти виглядала маленька голова з гострими ріжками.

— Чекає, бідна, коли ми, нарешті, підемо. Змучилась від спраги… Ну, ходімо вже! — рішуче ступив дід уперед.

Вони відійшли і сховалися за виступом скелі. Звідси можна було обережно спостерігати за джерелом.

Матері-кози, заспокоївшись, зібрали своїх козенят і повели їх до води. Вгамувавши спрагу і полизавши солі, кози, легко й граціозно підстрибуючи, побігли на гребені гори й зникли.

Старий зупинився, з його великої лисої голови рясними струмками збігав піт. Дід витер його папахою.

Обернувшись до Камо, Армен сказав:

— Твій дід — просто скарб

Дід Асатур, почувши це, пополотнів, у нього затремтіли губи.

— Який скарб? — ледве чутно спитав він.

— Це ми про тебе.

— Про мене? Звідки ж у мене скарб?

— У тебе найбільший скарб, дідусю, — привітно сказав Камо.

Старий збентежився ще більше. «А раптом догадались? Пропав я, пропав!..» з жахом подумав він і неодмінно виказав би себе, коли б Камо не додав:

— Твій скарб, дідусю, це твій характер. А ще те, що ти краще за всіх знаєш природу.

— А, це… ти про такий скарб! — полегшено зітхнув старий. — Це, звичайно, скарб, немалий. — Потім замислився на мить і раптом запитав — А справді, ви ось говорите «скарб», я й подумав: що б ви зробили, коли б знайшли глечик з золотом?

— Я б збудував електростанцію і за її допомогою підняв би воду Севану сюди, на гору, а звідси по каналах спрямував би на поля нашого колгоспу. Як би заколосилися наші посіви!.. Це було б для мене найбільшим щастям, — мріяв Армен.

— Я б купив тисячу породистих телят і тисячу вуликів, збільшив би колгоспну ферму і пасіку, — сказав Грикор,

— А я б передав урядові і попросив би збудувати штук п’ятдесят танків, а мене призначити командиром танкової бригади, — схвильовано відповів Камо.

Хлопчики здивовано помітили, що старого не порадували їхні відповіді, навпакн, він став ще похмурішим.

Повернулись вони в село в доброму настрої. Але в глибині душі кожного лежало щось тяжке, що затьмарювало їхній життєрадісний настрій. До цього часу вони не знайшли води, а страшна посуха тривала…

На початку липня, однак, трапився несподіваний випадок, що відразу позбавив їх цього тягаря. Але про це потім. Поки що ми подивимось: куди це вирушає невгамовний Сето.

Кілька слів про Сето

Навіть тоді, коли Сето від злості й почуття помсти до Камо пускав стріли в квочок, у глибині душі він не міг не відчувати незадоволення своїми вчинками.

Асмік терпляче зносила всі витівки Сето, але якось після одного наскоку на ферму вона все ж змушена була поскаржитись на нього голові колгоспу:

— Дядьку Баграт, вгамуйте Сето! Весь час вештається навколо ферми, сміється, лає мене…

Баграт викликав до себе Сето.

— Знаєш що? — сказав він, суворо дивлячись на Сето з-під густих брів. — Я не вчитель, в різних методах виховання не розбираюсь і застосовувати їх до тебе не буду. Я людина військова, я знаю одне — дисципліну! Мій метод — ось він! — Баграт стукнув по столу важким кулаком. Як ти гадаєш: є влада у нас и селі? Ану, — звернувся він до секретаря, — напиши прокуророві, що Сето Мартиросян веде боротьбу проти колгоспу. Так, прямо так і напиши… Я цього хлопця так притисну, що він стане іншим…

Однак Асмік, зустрівши голову колгоспу ввечері, попросила його до прокурора не звертатись.

— Ми придумали один спосіб, — сказала вона, — спробуємо його, якщо він допоможе, тоді…

— Добре, — одразу згодився Баграт, — зачекаємо. — І він погладив Асмік то голові.

Другого ж дня Сето, почуваючи, що товариші зовсім одвернулися від нього, із злості і відчаю взяв стріли і пішов до птахоферми. Неохоче пішов за ним його брат.

— Однак, Арто, — підбадьорював його Сето, натягаючи свій лук, — якщо вже під суд, то хоч востаннє душу відведемо.

— Ні, ні, кинь!.. З рук цього діла Асатура ми цілими не вирвемось… — просив його Арто.

— Ну й боягуз же ти!

В цей час на вулиці з’явились Камо. Асмік і Армен.

Сето хотів непомітно втекти, але твердий, владний голос Камо зупинив його:

— Сето, почекай, я хочу тобі дещо сказати.

Сето стояв у нерішучості. Всі свої провини він знав, знав, за що йому доводиться відповідати. «Візьми палицю, — каже вірменське прислів'я, — злодійкуватий собака одразу хвіст підгорне».

— Ну, чого тобі?

— Іди сюди, не бійся, скажу тобі щось важливе.

— Кажи звідти, — сказав Сето і оглянувся: чи не закрито йому шлях до від ступу.

Та не бійся ж ти, не займатиму. Скажу тобі кілька слів, і все… — і, обернувшись до Асмік. Камо шепнув їй: — Спробуємо спосіб Армена

Сето не поворухнувся і знайшов у собі досить мужності, щоб не втекти коли побачив, що Камо сам іде до нього.

По-дружньому поклавши руку на плече Сето, Камо сказав йому тепло:

— Ось що, Сето: давай кинемо воювати.

Сето, який за останній час не чув нічого, крім нарікань, а зараз, похмурий, відчайдушний, готувався стати перед судом, рангом розгубився.

— Ти ж хлопець не позбавлений совісті, продовжував Камо. Заради чого ти робиш дурниці, для чого ти себе губиш?

— Пізно, — сумно відповів Сето. — Мене судитимуть.

— Ти не зважай, що дядько Баграт суворий, — втрутилась Асмік, — у нього серце добре. Поводитимешся добре — простить.

— Але ж я хуліган! — іронічно сказав Сето. — Як же я можу не робити дурниць?

— Кинь жарти, просто скажи: для чого ти це робиш?

— Для чого? На зло вам! Навіщо ви мене в школі осоромили?

— За що ж ти злишся? Винен був, тобі про це сказали, а інакше не могли ми зробити.

Тут, читачу, я змушений розповісти про той випадок з Сето, після якого він перестав дружити з товаришами.

Це було ще в сьомому класі. Тоді Сето сидів на одній парті з Арменом, і всі в школі знали, що вони відмінники. Знали й те, що частіше від них ніхто не ходить у шкільну бібліотеку.

Одного разу Сето одержав нову, в красивій обкладинці, товсту книгу Ферсмана «Цікава мінералогія». Бібліотекар Геворк кілька разів просив Сето повернути книгу, але той не приносив. Який чудовий світ відкрила йому ця книга! З раннього дитинства Сето захоплювався всілякими камінцями різних кольорів і видів. Він усе мріяв відшукати в торах, що оточують село Лчаван, дорогоцінні мінерали. Не може бути, щоб у горах Далі-Дагу не було таких мінералів. А в цій книзі про мінерали розповідались найдивовижніші речі. Скільки довгих вечорів просидів хлопець при світлі лампи над цією хорошою, розумною книгою!.. Як же було йому розлучитися з тим, з чим так здружився?

Нарешті, після багатьох нагадувань, Сето книгу приніс.

В той час, коли Сето прийшов до бібліотеки, Геворк видавав книги першокласникам. Було шумно, діти юрмились біля столу з книгами.

Бібліотекар попросив Сето залишити книгу на столі, а за другою прийти іншим разом. Сето поклав книгу на стіл і, сам не знаючи, як і чому, непомітно знову взяв її і сховав під куртку.

А тепер додому! Тепер уже ніхто, здавалось йому, не зможе розлучити його з цим незамінимим другом. Хлопець поспішав додому. І, прибігши додому, Сето сховав книгу на полиці серед своїх підручників. Відтоді він читав її потайки.

Наступного дня книгу шукали по всій школі, запитували в усіх дітей, а в Сето спитати не могли, тому що він не прийшов до школи.

Тоді Геворк написав записку Сето і попросив Асмік занести її своєму сусідові.

Мати накинулась на дівчинку:

— Який тобі Сето? Хіба я його бачу? Книжку вимагає вчитель! Всі забери! Він зовсім від рук відбився, по господарству допомагати перестав, читає вдень, читає вночі, в сараї, палить гас, вранці вставати не хоче, а він же — найстарший в сім’ї…

Коли Асмік серед інших книг побачила «Цікаву мінералогію», вона сказала:

— Тітко Сона, ось ця книга нам і потрібна, — і взяла її.

— Бери, через неї він зовсім збожеволів…

Ось яким чином Сето набув у школі поганої слави.

Відтоді Сето став іншим: пересів на останню парту, перестав слухати вчителів, на уроках думав про своє, пожвавлюючись лише перед кінцем занять. Після дзвоника він одразу ж зникав.

У селі Сето в цей час не бачили, дома його теж не було. Де хлопчик пропадав — ніхто не знав. Тільки пастухи часом зустрічали його в горах. Що він там робив? Лазив по скелястих стрімчаках. А що його туди тягло — про це він нікому не говорив.

Слова, сказані Камо, були суворі, але справедливі, Проте вони не витверезили Сето, а, навпаки, викликали в його малому серці велике почуття помсти. Його взаємини з колективом настільки розладнались, що навіть оті слова подяки, які йому висловили вчитель і товариші за вдалу знахідку плити з клинописом, не дали його розбурханому почуттю жодного задоволення.

Учнів поведінка Сето обурювала, та, як не дивно, дід Асатур з ними не погоджувався:

— А ідо ви думали? Що у нього немає почуття честі?.. Хіба це жарт— образити людину, та ще й при всіх! Пригадую, на весіллі в сина покійного кума Мукелахтось мисливця Каро назвав, насміхаючись, «брехуном-мисливцем». Кулею в серце було для нього це слово. Вихопив кинджал і, як тигр, кинувся на свого кривдника: «Як він смів мене, та при дівчатах, таким словом назвати!..» Ледве ми забрали в нього кинджал. Ото ж то! В кожної людини честь є, самолюбство. Правда очі коле — це вірно. Та ти краще людину десь на самоті присором, навіть побий, а на людях не виговорюй… Ми, горці, не можемо терпіти образливих слів.

— Дідусю, що ти говориш! — сердився Камо. — Люди дикі вчинки чинили, а тобі це подобається?

— Нехай дикі, та молодецькі! — наполягав на своєму впертий Асатур.

Його ніхто не підтримав. Всі засуджували вчинок Сето. Взаємини між Сето і його товаришами по школі дедалі ставали гірші. їх уже розділяла глибока безодня.

Тепер Сето стояв у роздумі. Дружнє ставлення нещодавніх «ворогів» обеззброїло хлопця.

— Іди, Сето, до нас, у нас зараз стільки різних справ!.. Таких справ — світ здивуємо!.. Всі будуть задоволені тобою, навіть Асмік, яку ти так часто змушуєш плакати, — лагідно сказав Армен.

Асмік доброзичливо всміхнулась.

— Жаль тебе, Сето, ти хлопець гарний, хоробрий… — продовжував Армен.

— Так, — ствердила Асмік, — хоробрість Сето мені дуже подобається: він так спритно лазить по скелях!

Слова дівчини, напевно, зачепили Сето за живе.

— А для чого вам по скелях лазити? — спитав він уже миролюбним тоном.

— Всі знають, що ми знайшли старовинний канал, тепер шукаємо воду. Адже ми юні натуралісти. Ми мусимо піднятися на Чорні скелі, як нещодавно підіймались на Чанчакар, на пасіку диких бджіл, — пояснив Армен. — Ми повинні розкрити таємницю озера Гіллі, таємницю «воріт пекла», дізнатися, хто там стогне.

— У таких справах тебе, Сето, ніхто не замінить, — додав Камо. — Давай же не будемо ворогувати! — І він простяг Сето руку.

Вогник, прихований у глибині серця Сето, раптом розгорівся, яскраво запалав, і його промені пробились назовні, тепло освітивши лице хлопця. Він одразу відчув себе іншим і, потиснувши руку Камо, кинув йому до ніг свій лук і стріли:

— Ось, беріть, більше не воюватиму, — сказав він з почуттям.

Це побачив Арто. Щаслива, добра посмішка засяяла на його обличчі. Він підбіг до Камо і теж віддав йому свій лук.

Хлопці й Асмік по черзі потиснули руки Сето і Арто. Тепле, приємне почуття охопило всіх.

— Ось так, тепер ми стали ще сильніші, тепер побачиш, що ми можемо зробити, ми, юні натуралісти! — вигукнув Камо, обнімаючи Сето.

В цю хвилину з пташника стрімголов вибіг Грикор.

— Дорогі мої, останні шкаралупки потріскались! Пташенятка вилуплюються всіх кольорів, ну, просто, як солдати — батальйонами! — кричав він, підстрибуючи на одній нозі.— Великі, маленькі, жовтенькі, рябенькі, так і валять… Хо-хо-хо! От так квочки залізні: всю землю курчатами заповнили! — і, так само витанцьовуючи на одній нозі, Грикор повернувся на ферму.

Асмік і хлопці поспішили за ним. Разом з ними зайшли і Сето з братом. Сето вперше заходив на ферму не як ворот, а як друг.

Вражений великою кількістю пташенят, він прошепотів:

— Справді, як багато, і які вони хороші, ці пташенятка нашої ферми!

Сето починає працювати

Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої радості. Незрозумілого тягаря, що раніш турбував його рамками, як не було.

«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?..» подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.

— Спізнився, нані, скоріше! — підганяв він матір.

— Ти що, косити йдеш? — здивувалась матір.

— Чому ж би й ні? Чим я гірший від Грикора? Скоріше, нані, дай хліба шматок!

Загорнувши в папір сніданок, Сето взяв косу і побіг.

З веселим гомоном виходили з села озброєні косами групи колгоспників і спускались до озера Гіллі, де простяглися темнозелені поля люцерни і конюшини. Лагідний ранковий вітерець ласкаво колихав верхівки густих високих трав, і серця людей сповнювались радістю. Землі, що лежали біля озера, легко було зрошувати — не те, що на горі.

Голова колгоспу Баграт догнав косарів. Він їхав верхи білим конем.

Помітивши голову, Сето знітився, соромлячись глянути на нього.

Притримавши коня, Баграт лагідно спитав хлопця:

— Косити йдеш, Сето?

— Так, товаришу Баграт, — не підводячи голови, відповів Сето.

— Молодець! Ну, що було, те було. Хто старе згадає… Мені Асмік про все розповіла, — по-батьківськи лагідно сказав Баграт.

Проте, відчувши, що хлопця пригнічує його присутність, Баграт від’їхав. Розшукавши в натовпі бригадира, він сказав:

— Овсепе, як видно з усього, Сето вирішив свої гріхи загладити. Обходься з ним ласкаво. Скажи про те всім членам своєї бригади… Зрозумів?

— Якщо слабку струну зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, — добродушно всміхнувся Овсеп.

…Коли через три тижні в правлінні колгоспу обговорювалось питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.

— Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? — спитав один з косарів.

Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:

— За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше від усіх, повертався пізніше від усіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»

— От за таку роботу йому і треба черевики дати, — рішуче сказав Баграт.

Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.

— Тут якась помилка, товаришу бригадир, — зніяковів він. — Я ніякої премії не заслужив.

— Ніякої помилки. Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.

Сето, однак, не наважувався підійти.

— Дурень, — шепотіла мати, смикаючи його за рукав, — іди бери! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.

Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав:

— Беру, та тільки в рахунок майбутньої роботи!

Того ж дня увечері Камо з товаришами прийшли до Сето і поздоровили його з нагородою. Сето так схвилювався, що не міг вимовити й слова. Серпе його радісно билося, коли він згадував, що до нього всі добре ставляться і що він, як і всі, є учасником спільної праці.

Нагорода

Секретар райкому комсомолу якось запитав у голови колгоспу:

— Товаришу Баграт, чому ви не преміюєте наших юних натуралістів? Чому доярка одержує у вас премію, а ті, хто ферму організував чи старовинний напис знайшов, не одержують?

Правду кажучи, я навіть не знаю, чи можна їм давати за де премію, — здивувавшись, відповів голова. — Ми преміюємо тих, хто перевиконує встановлені норми. А чи вкладається в будь-які норми організація птахоферми чи знахідка кам’яної статуї «водяного бога»? Не вкладається, таких норм нема.

Секретар райкому посміхнувся:

— Звичайно, але те, що роблять наші комсомольці й піонери, дуже цінне.

— Згоден, цінне.

— А тому, що їхня робота виходить за межі встановлених норм, незвичайна робота, треба й нагороджувати незвичайно.

— Добре, пораджуся з секретарем партійної організації, щось придумаємо, — погодився Баграт.

На найближчому засіданні правління колгоспу це питання було поставлене на обговорення. Вирішили, що юних натуралістів слід преміювати цінними подарунками.

— Подаруйте їм радіоприймачі,— запропонував Арам Акопян. — Хлопці вони розумні, культурні. Слухатимуть передачі з Москви, з інших наших центрів, і це буде корисно не лише для них самих. З усім, про що вони дізнаються, познайомлять і колгоспників, пояснять їм. Таким чином ці радіоприймачі принесуть користь колгоспу.

— Дорого, — заперечив Баграт.

— Дорого, правда, але вони заслуговують па таку нагороду, — зауважив учитель.

— А дідові Асатуру?

— Для нього рушниця над усе найдорожча. Давайте йому подаруємо хорошу двостволку: його рушниця, як сам він каже, ще кавказькі війни пам’ятає,— сказав бригадир Овсеп.

На цьому й погодились.

Коли члени правління пішли, Баграт запитав Арама Акопяна:

Кого б нам вирядити за цими подарунками?

— Чи не послати нам Сето?

— Хочеш перевірити хлопця?

— І перевірити, і виправити, — відповів Арам Акопян.

— Гроші великі, боюсь…

— А ти не бійся. Спробуємо — побачиш, що не помилимось. Пам’ятаєш Макаренка — як він гроші довіряв? Набагато більші. Та ще яким невиправним хлопцям!

— Так… — задумливо сказав Баграт. — «Педагогічну поему» я читав. Метод випробуваний. Ти маєш рацію… Моя дисципліна не допомогла — спробуємо педагогіку, — посміхаючись додав він.

Почувши про рішення колгоспу, Сето не відчув заздрості до своїх учорашніх недругів, і це його здивувало. Йому зовсім не було боляче, що їх збираються нагороджувати. А який би він був сердитий, коли б це сталося днів десять тому!..

Несподівано його покликали у правління колгоспу.

— Сето, готуйся в дорогу— завтра поїдеш в Єреван, — сказав йому Баграт.

— Чого? — здивувався Сето.

— Купувати подарунки для твоїх товаришів доручено тобі.— Баграт подивився на хлопця запитливим поглядом.

Сето радісно посміхнувся В його чорних очах спалахнули іскорки радості.

Один з членів правління колгоспу, завідувач молочної ферми. Артем, росла, серйозна людина, подивигся на Ба.'рата незадоволено.

Сето помітив цей погляд, і почуття образи кольнуло серце хлопчика, — «Певне, — подумав він, — Артсмові це не подобається. Не довіряє мені. Ну що ж, я йому доведу, що я не той, за кого він мене вважає…»

— Гаразд, — сказав Сето. — Я згоден, товаришу Баграт. Тільки дозвольте мені купити подарунки не б Єревані, а в Тбілісі.

— В Тбілісі? — здивувався Баграт. — Чому в Тбілісі?.. Хіба в Єревані нема радіоприймачів?

— Є, звичайно, дядьку Баграт, тільки звідси до Тбілісі їхати стільки ж, скільки до Єревана, а в Тбілісі у мене є дядько Арут. Він людина знаюча, допоможе мені.

До революції нестатки й нужда гнали людей з берегів Севану на заробітки в Тбілісі, Баку, Батумі, на північ Кавказу. Так залишив рідні місця, «шукаючи щастя», і брат Сона — Арут. Він оселився в Тбілісі і тепер працював на деревообробному комбінаті.

— Арут? Це вірно, Арут культурна людина, він допоможе. Ну, що ж, їдь. Завтра прийдеш, одержиш гроші й посвідчення і поїдеш, — сказав голова, вручаючи Сето записку.

Не встиг Сето вийти з кімнати, як почув за своєю спиною голос Артема:

— Вівцю вовкові під нагляд віддаєш?..

Сето на мить остовпів. Кров ударила йому в лице, але він стримався: згадав украдених ним гусенят, інші витівки — і проковтнув образу.

Слова Артема, проте, боляче вразили хлопця, і він, ідучи додому, весь час згадував їх. Та коли б він повернувся і відчинив двері правління колгоспу, то почув би, що говорив про нього Баграт Артему.

— Як ти можеш цього підлітка з вовком порівнювати, — розсердився він. — Як може бути вовком хлопець, який народився і виріс у колгоспі, вчився в нашій школі?.. А чий він син, щоб бути вовком? Син рибалки Хечо, того, що втопився в бурю, добуваючи рибу для колгоспу… Правда… його мати має поганий характер і зіпсувала своїх хлопців. Ну, а ми з тобою?.. Що ми зробили для його виховання?..

…Прибігши додому, Сето радісно обійняв матір:

— Правління посилає мене в Тбілісі і дає дуже багато грошей…

— В Тбілісі? Для чого?

— Купити подарунки для Камо, Армена, Грикора, Асмік і діда Асатура.

Сона спочатку розгнівалась:

— Нехай їм пусто! Я буду жати, а вони подарунки одержувати?

Нарешті вона вгамувалась і вирішила, що синові не завадить побувати в Тбілісі.

Добре було б дядька побачити: він тебе з порожніми руками не відпустить. Може, сестрі своїй матерії на плаття купить, якщо вже нічим іншим не зможе допомогти… Тільки дружина в нього злюща, наче змія її вкусила. Якби не вона, хіба ж брат не допоміг би мені?.. Пошли ти їй, господи, сто болячок!..

Як Сето себе виказав

Думки Сето, поки його трясло у вагоні, були прикуті весь час тільки до одного: як могло статися, що дядько Баграт, який завжди ставився до нього з недовір’ям, раптом дав йому таке доручення? Як сталося, що йому дали велику суму грошей; ніхто не подумав, що він може привласнити всі ці гроші і сказати, що загубив?..

Він обмацував портфель і, думаючи весь час про гроші в ньому почував, як підноситься він у своїх власних очах, як повертається до нього втрачене почуття власної гідності.

«А що, коли справді вкрадуть у мене портфель?» раптом промайнуло в голові Сето, і він з острахом оглянув своїх попутників. Хтозна, може, серед них є і злодії? І він боязко поглядав і на чоловіка в папасі, що лежав на лавці навпроти, і на літню жінку, що сиділа поруч, а особливо на двох пасажирів біля вікна. Вони, як здавалося Сето, потай стежили за ним.

Думка, що він знову може втратити довір’я товаришів, навівала на Сето жах, і він міцніше притискав до грудей портфель, частіше перевіряв, чи цілі в ньому гроші, і, незважаючи на глупу ніч, не спав…

Внутрішня тривога, яка охопила Сето, була така велика, що він мимохіть виказав себе. Підозрілі люди, які сиділи біля вікна, одразу зрозуміли, що в портфелі у нього є щось цінне. І вони вдалися до «тактичного маневру»: зробили вигляд, що Сето для них зовсім не існує. Перестали навіть дивитися в його бік і вклалися спати. Сето заспокоївся, поклав портфель під голову і теж простягнувся на лаві.

Сето почав дрімати. На його лиці світилась посмішка, викликана приємною думкою, що нарешті скінчилася та негарна боротьба, яку він вів проти Камо та його товаришів.

Сон зморив Сето. Даремно він боровся з дрімотою, час від часу струшував головою і інстинктивно тягнувся до портфеля, що лежав під головою. Та ні, турбуватися немає причин: портфель на місці… Зрештою, як можна здогадатися сторонній людині, що в портфелі лежать гроші?..

Раптом Сето відчув, що в нього з-під голови мінним і швидким рухом вихопили портфель.

Сето схопився.

— Украли, вкрали!.. — відчайдушно закричав він.

— Хто вкрав? Що?.. — перепитували сонні пасажири і злякано схоплювалися з своїх місць.

Злодій тимчасом добрався до виходу з вагона і повис на поручнях, не наважуючись вистрибнути.

Хтось вибіг із сусіднього вагона, закричав:

— Ось злодій! Я впіймав злодія!..

Але похвальба була марною: злодій на повному ходу сплигнув з поїзда і, пірнувши в нічну пітьму, зник…

* * *

Очі Сето запухли і були червоні, коли, приїхавши в Тбілісі, він увійшов до квартири свого дядька Арута.

Столяр Арут радісно зустрів племінника і дуже засмутився, почувши його розповідь про випадок у поїзді.

— Ну, що зробиш! Що було — минуло. Гроші я постараюсь дістати, купиш собі, що треба, відвезеш.

Колгосп зі мною потім розрахується, — спробував він розвеселити Сето.

— Я в село більше не повернусь, — розплакався хлопець.

— Тобто як «не повернусь»? Не залишишся ж ти тут!

— Не повернусь! Хто повірить, що мене обікрали?

— Чому не повірять? Хіба в поїзді акта не склали?

— Склали, він зі мною… Але ж ти, дядьку, не знаєш усього. Я в колгоспі не користувався довір’ям. А зараз вони довірили мені колгоспні гроші… Що ж, виходить, вірно про мене майже всі говорили: «Сето непоправний. Сето — розбійник…» — І він гірко заридав.

Дядько Арут так і не зрозумів, чому Сето не можна повернутися в село.

Неспокійно спав Сето цієї ночі. З боку на бік перевертався він на ліжку, тяжко зітхав.

Думки оберталися весь час навколо такого раптового нещастя, яке сталося з ним: як бути, що зробити, щоб поновити своє добре ім’я, здобуте з такими великими труднощами?

Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспові гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює в час канікул, і він виплатить свій борг. Та чи ж всі повірять, що гроші справді вкрадено? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив у село не повертатися.

* * *

Минуло кілька днів, і село заговорило, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.

— Ну, що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? — запитав якось голову один з колгоспників.

— Хіба ж я не казав, що вовка покликали за вівцями доглянути? — додав Артем.

Баграт мовчав, у його серце теж закрадалась тривога — термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні духу… І все ж у нечесність хлопчика не вірилось.

— Знаєте що? — незадоволено сказав він, — як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього доброго, не могло не вплинути на хлопця. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний. Якщо хочете знати, то навіть злодій не привласнить грошей, які йому довірять. Ви зовсім не знаєте людей.

…В той час, як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти, сидячи біля току, були в глибокій сумній задумі. Не тільки пропажа трьох тисяч карбованців пригнічувала їх, а втрата товариша.

— Невже ми помилилися? — замислено сказав Камо.

— Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, — твердо сказав Армен.

— Мені теж здається, що цього не може бути. Щось сталося, — висловила свою думку Асмік. — Сето того дня навіть плакав. Ні, ні, серце мені підказує, що нічого поганого він не зробить.

* * *

Між станціями Туманян і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких містків, перекинутих через яри, де збираються каламутні струмки дощової води.

Обходячи свою дільницю, сторож-залізничник Мовсес зупинився на одному з таких містків. З яру було чути задушливий сморід.

«Напевне, поїзд зарізав якусь тварину», подумав Мовсес.

Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднівся чийсь одяг.

Мовсес підійшов і зупинився, здивований. Перед ним лежав до невпізнання скалічений труп людини. В траві недалеко від нього валявся портфель.

Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, скрикнув від здивування.

Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, оглянувшись на всі боки — чи ніхто не бачив? — поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.

Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було такої великої суми! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.

«Ні,— вирішив Мовсес, — гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна. Треба здати».

Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Серобяну.

— Ти нічого не взяв з портфеля? — підозріло глянув на сторожа сержант.

— Білим світом клянусь — нічого! — захвилювався старий. — Я чужого не візьму, не такий! — додав сторож.

Труп людини, що випала з поїзда, відвезли в райцентр — Алаверди. Там перелічили гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин впав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікарів, з тиждень тому.

Працівники міліції не знали, що робити. Слід би відправити труп в село Лчаван, але здійснити це виявилось неможливим, і вони змушені були поховати його в місті Алаверди.

Наступного дня сержант міліції Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів все, що сталося.

Баграт був приголомшений, але, зберігаючи зовнішній спокій, прочитав акт міліції про смерть Сето Мартиросяна.

Баграт довго не міг заспокоїтись. Він почував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи доручення, дане йому колгоспом!

Безмірно були засмучені й друзі Сето.

— Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! — схлипуючи, казала Асмік.

Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпивши голови. А Грикор, відвернувшись, щоб інші не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.

Ну, а Сона?.. Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…

Сето стукає в зачинені двері

Було за північ. Село Лчаван спало міцним сном.

Недалеко від будинку тітки Сони зупинилась вантажна машина. З неї зійшли люди, швидко зняли якісь речі, і машина помчала далі.

Біля речей залишилась одна постать. Це був Сето. Він стояв у роздумі: як бути, як сказати матері про втрату грошей?..

З тиждень прожив Сето в Тбілісі, в дядька Арута, почуваючи себе в його сім’ї небажаним гостем. Виною цьому була дружина дядька, яка не приховувала свого неприязного ставлення до хлопчика. Робити було нічого, він вирішив скоріше забиратися геть і вже думав навіть стати на роботу на завод, де працював дядько Арут.

Про причини такого ставлення тітки Сето дізнався випадково в останню ніч. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:

— І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!.. Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?

— Ну, вона вдова, тисячі дірок у неї в господарстві, — намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.

— Ти не захищай! Сільські всі такі — жаднющі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!..

Ця розмова так вплинула на Сето, що він зразу ж вирішив послухатись поради дядька Арута і повернутись в село. І ось тепер, без плаття, якого чекала мати, обікрадений, він стояв на порозі свого будинку і боявся постукати. Звідки ж він звав, що його скупа мати, яка сварилася з сусідкою за просяве зернятко, готова була віддати і свій будинок, і худобу, і життя своє, аби тільки був живий її син?..

Сето перерахував привезені ним речі. Все було на місці. Це подарунки, куплені за замовленням Баграта. Гроші десь дістав, звичайно, в борг, дядько Арут. Він же й допоміг зробити покупки.

«Світає, — думав Сето, — незабаром всі дізнаються про мій приїзд. Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи оповідання про те, що сталося в поїзді — про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, — скажуть, — як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»

Ні, про кражу портфеля він нікому нічого не скаже. Всі речі куплені за гроші колгоспні, гроші не пропали. Скаже одній матері. Впаде їй до ніг, буде просити, щоб нікому не відкривала цієї таємниці. А гроші він заробить… А що, коли мати відмовить йому, не захоче зберігати цієї страшної таємниці?.. Почне розповідати всьому селу, кричати, проклинати, аби лише полегшити свій стан…

«В такому випадку налякаю її, скажу, що кинуся в озеро», вирішив Сето і уявив собі, яке це справить враження на матір. І, зупинившись на тому, що найболючіше зачіпало всіх матерів, Сето полегшено перевів подих і постукав.

Почувся якийсь шурхіт, тріск, але до дверей ніхто не підійшов і не відчинив йому.

Сето постукав ще раз, але й на цей раз марно.

В чому ж річ? Стук, звичайно, почули. В будинку прокинулися, хтось ходить…

Ну, звичайно, до матері дійшла історія з портфелем, і вона не бажає приймати сина.

— Мамо, відчини!.. Вислухай мене, потім виженеш…

Сето добре знав вдачу матері. Розсердившись, вона протягом кількох годин мовчала, а потім вибухала, як бомба. «Ну, зараз вона обрушить на мене весь свій запас проклять. Піду я краще до діда Асатура, а вже ранком помирюся з матір’ю», вирішив Сето і, сховавши свої покупки в дворі, пішов до діда.

Сето не знав, що матері не було вдома. Її і братка взяли до себе родичі.

А в будинку бродив і грюкав старий злодюга-кіт.

Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.

Дідусь вийшов напівроздягнений і, побачивши Сето, злякано відступив.

— Гей, стара, що мені тут приверзлось!.. Ісусе Христе, сохрани від зла… — почав хреститися дід. — Послухай, хлопче, — майже закричав він, відступаючи назад, — як же ти ожив?..

Сето знітився: чи не привиділось йому? Він обмацав себе, поглянув на зірки, кинув камінь в собаку, що гавкав… Ні. він, звичайно, не спить.

— Що ти кажеш, дідусю? Ти збожеволів?..

Голос Сето, справжнього живого, обрадував дідуся.

— Справді живий? Слава небесам!..

— Живий, звичайно. В чому річ, дідусю?..

— Оце так історія!.. Ну, біжи скоріше до Баграта. Рятуй свою честь! Біжи, біжи!..

Сето не розумів дідуся. Йому справді треба рятувати свою честь. Але як? Адже він втратив гроші? «Ні, нічого не втратив, — вирішив він. — Піду скажу, що доручення виконав, усе привіз чесно… Зараз же й піду, нехай він і уві сні не думає про мене погано…»

І Сето поспішив до будинку голови.

Чи відчинять йому двері? Баграт тепер, мабуть, про нього як про злодія думає. Сето хотілось як можна скоріше розвіяти підозріння, сказати, що він виконав доручення, привіз усе, що треба.

У вікні будинку голови блимав блідий вогник. Коли Сето постукав, вогник розгорівся сильніше, двері відчинилися і на порозі з’явився сам Баграт. По спині Баграта, коли він побачив Сето, пробіг неприємний холодок.

— Привіз подарунки, товаришу Баграт, — намагаючись бути радісним, доповів Сето.

Баграт мовчав. За роки війни серце його загартувалось, і все ж зараз він дивився на хлопчика не без тривоги. Однак Баграт, як завжди спокійно і трохи насмішкувато, спитав:

— Чи це ти, Сето? Чи не вві сні я тебе бачу?

— Ні, товаришу голова, це я… Я до нас додому заходив і в діда Асатура був…

— Що сказала твоя мати? Не лопнуло її серце від радості?

— Та вона не зраділа, просто не відчинила дверей… Видно, вона на мене дуже сердита.

— Ну, заходь. То як же ти, хлопче?.. Як ти ожив? — уже сміявся Баграт, не маючи сумніву в тому, що перед ним стояв Сето.

— Товаришу Баграт, — хвилювався Сето, — коли ж це я помер і як воскрес? Що ж це, нарешті, таке?

— Ну, а кого ж поховали в Алавердах? І як ти міг купити радіоприймачі, коли всі гроші і портфель твій у мене?

Сето так і підстрибнув:

— Гроші знайшлися? Злодія впіймали?..

Баграт все зрозумів і розкотисто зареготав.

— Е-е, хлопче, чи не злодія замість тебе поховали?.. Ану розказуй що з тобою було.

Оповідання Сето так розвеселило Баграта, що, обійнявши хлопчика, він сердечно розцілував його.

— Ану, дочко, — наказав він, — одягнись та біжи скоріше, приведи сюди тітку Сону. Про Сето мовчи. Скажи: батько терміново у справі кличе.

— Вона ночує в сестри! — гукнула з сусідньої кімнати дружина Баграта.

— До неї хай і побіжить… Так, — говорив далі голова, звертаючись до Сето, — бачив би ти, що тут було… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей за тобою горювало, як лили сльози!..

Сето не зводив очей з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого гарячої любові. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!.. Почуття власної гідності, гордості викликало в ньому оповідання Баграта.

У кімнату ввійшла дочка Баграта — Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:

— Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. — І вона вибігла з хати.

Баграт відвів Сето в другу кімнату.

— Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так зразу зустрічатись…

Швидко повернулась Маро, ведучи за собою Сону.

Сона, хвилюючись, зупинилась: для чого її кличуть, та й ще так рано?

— Сестрице Сона, — сказав Баграт, — сталося непорозуміння… Не турбуйся…

Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію Сето.

Сона слухала, не вірячи своїм вухам. Дихання її стало частішим, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.

— Синочок мій живий? — криком вирвалось у неї.— Дай я твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!.. — І, ставши на коліна, Сона обняла ноги Баграта.

Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.

— Де ж він зараз, мій синок? — стурбовано запитала Сона.

Із спальні вийшла дружина Баграта, поцілувала Сону, промовила: «Світло очам твоїм!» В розмові з нею Сона трохи заспокоїлась.

Тоді покликали Сето. Він вбіг до кімнати і з сльозами на очах обняв матір.

Дружина Баграта стояла збоку І плакала.

А вранці про «воскресіння» Сето дізналось усе село, всі були дуже раді, а особливо, звичайно, наші юні натуралісти.

Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальнику міліції, що людина, яку вони поховали, — злодій. Він обікрав Сето Мартиросяна, члена колгоспу села Лчаван, який повернувся додому здоровим і неушкодженим.

А незабаром голова колгоспу нагороджував наших юних натуралістів цінними подарунками.

З мовчазним задоволенням спостерігав цю сцену Сето, і в його чорних очах сяяла радість. Товариші його нарешті остаточно переконались, що він повернувся до колективу.

Цим і скінчилась історія з Сето.

Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті.

Втративши гроші, хлопець глибоко переживав той гнітючий стан, в який впадає людина, коли вона втрачає довір’я товаришів, колективу.

І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не втратити це довір’я.

Таємниця Сето

Одного разу, зайшовши до Сето додому, Армен зрозумів, що відвертає його від шкільних занять, чому його називають «ледарем».

Скрізь у його кімнаті — па столах, на стільцях, полицях, на шафах — було каміння. Камінці купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Камінці великі й малі, різного кольору, різної форми.

Армен прийшов до Сето в ту хвилину, коли Сома обрушила на «блудного сина» черговий потік своїх прокльонів:

— Щоб ти лопнув!.. Для чого ці камінці? Що вони хлібом тобі стануть?… — І, звертаючись до Армена, кричала далі: — Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки й думає, що про камінці… ні черевиків, ні одежі не настачиш… Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось вони, ці камінці… Та хай вони пропадуть! Всю хату завалив, пройти нема де… — І Сона з досади почала викидати камінці у вікно.

Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але рішуче:

— Ну, чого ти? Адже ж я тепер працюю. Чого ти гніваєшся?

— Працюєш, правда, — подобрішала Сона, — але голова твоя, як і перше, в горах… І ноги не вивихнеш, може б тоді по скелях не лазив!.. Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття звів… Чи подумав хоч раз, що тисячі потреб у нас всяких?

І довго ще скаржилась Сона на свою «гірку долю». Нарешті вона втерла сльози кінцем фартуха і вийшла.

Цей вид — купи каміння, розкиданого на підлозі, скарги і лайки тітки Сопи — іншим разом справили б тяжке враження на Армена. Але зараз він подумав радо: «А ми вважали Сето ледарем!.. Ось чим він захоплюється!»

Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто не знав про його прагнення, а тому і не міг йому допомогти, не міг спрямувати його по вірному шляху. Всі попередні витівки постали перед Арменом у новому світлі.

Армен узяв один з камінців, важкий і грубий. Світлячками поблискували в ньому якісь яскраві зернятка.

— Чи це не золото? — спитав він.

— Ні, це мідна руда… Я знайшов її під Чорними скелями.

— А цей чорний блискучий камінець?

— Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінець.

— Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?

— Ні, — усміхнувся Сето, — яка ж це земля? Це залізо.

— Але ж воно зовсім не схоже на залізо.

— І не повинно бути схожим. Руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній — ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини роблять алюміній. А цей камінець, такий матовий, темний? Адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…

Сето був у своїй стихії. Його чорні очі наче горіли вогнем. Він з захопленням показував Арменові одну за одною свої дорогоцінні знахідки.

— Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Знову тут винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу…» Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться, і ми матимемо чисте залізо. Подивись, що я зробив у нас в хліві…

Сето, взявши товариша за руку, повів його в старий хлів, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися шматки кам’яного вугілля.

Армен застиг від здивування.

Сето навіть спитав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його оповідання, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухав міхом вогонь і перекидав у ньому кусок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якийсь палаючий, іскрометний твердий шматок, він показав його Арменові:

— Ось тобі й те залізо, яке ти бачив… А знаєш, скільки заліза в наших горах?.. І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема! Ось глянь…

В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінець і підняв його:

— Знаєш, що це за камінь? Ти б, напевне, покрутив його в руках та й кинув, а з нього можна виплавити не тільки мідь, а й такий сплав, що в сполуці з іншим металом стає тугоплавким…

— Звідки ти це знаєш?

— Звідки?.. З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я люблю його слухати!.. Та хіба тільки руди в нас є! Ми ще не знаємо, які скарби є в надрах наших гір!

Сето подивився на Армена з почуттям власної переваги і продовжував далі захоплено:

— За Чанчакаром, трохи вище, є невелике міжгір’я, знаєш? Бачив, там в одному місці пробита земля і біля цієї дірки шлак розкиданий?

— Бачив.

— Дід Асатур каже, що там плавили руду наші предки. Вони вміли виготовляти такі сплави, що об щити, зроблені з них, мечі ворогів кришились, як сухарі…

Сето помовчав, потім додав:

— Але, правду сказати, мене зараз ці руди цікавлять мало. Там же, на Чанчакарі, я знайшов такі скелі, що подих захопило: базальт, мармур, та який мармур! Білий, як сніг, з рожевими жилками, чорний з жовтими візерунками — ніби квіти розкидані, зелений… Палаци можна будувати з цього каміння!

— Ну й молодчина ж ти, Сето! Як ти багато знаєш!

Сето ніяково посміхнувся:

— Теж скажеш — багато! Ще так багато є речей, яких я не знаю. Ось поглянь на ці камінці. Я так і не зрозумів до цього часу, що це таке. Ну, нічого, товариш Гаспарян мені пояснить. Чекай, я тобі ще щось покажу…

Сето покопався в ящику, знайшов у ньому невеликий мішечок, на зразок кисета для тютюну, і подав його Арменові:

— Як ти думаєш, що в ньому?

Армен розв’язав мішечок. В ньому було щось подібне до піску, жовтуватого, ніби побляклого.

— Це схоже на махорку, але важке, як метал… Що це може бути?

Очі в Сето засяяли.

— Можеш собі уявити, — сказав він радісно, — золото!.. Справжнє чисте золото! Ще весною його принесла з гір разом з піском наша річка. Але в природі воно не блищить — очевидно, знову винне повітря, а можливо, є якась домішка, точно не знаю. Я виплавив його і ось що зробив. — І, порившись в кутку хліва, Сето дістав безформний кусок золота, який у темряві так заблищав, що Армен одразу зрозумів, що це за метал.

— Блищить, бо після виплавки я його обробив…

— Але цей пісок треба віддати державі, — сказав Армен. — Треба сповістити про знахідку.

— Звичайно, віддам. Я вже сказав товаришеві Гаспаряну і його приятелеві. Мені здається, що незліченні багатства є в наших горах! От я й шукаю їх. І надіюсь, що нова радянська техніка прийде й до схилів Далі-Дагу, що скоро береги Севану перетне нова залізниця… У наших горах стільки багатств, що я не можу сидіти спокійно навіть па уроках…

В розумних очах Сето відбилась щаслива посмішка.

Армен задумливо мовчав. Надзвичайне враження справили на нього оповідання Сето. В них було щось свіже, світле. А Сето, розкривши свою таємницю Арменові, тепер стояв перед ним, як учень, що чекає слова вчителя.

Нарешті Армен заговорив:

— Знаєш шо, Сето? Все не добре: ти, виявляється, був не тим, за кого ми тебе вважали. Але нічим не можна виправдати ні того, що ти тікав зі школи, ні твоїх інших недобрих, мені зовсім не зрозумілих вчинків… Тепер мені твій шлях зрозумілий — ти будеш геологом. Але, щоб стати справжнім геологом, потрібна освіта. Для цього треба вчитись, учитись… Ми поговоримо з товаришем Акопяпом

і з нашими гостями-геологами. Ти поїдеш в Єреван, вступиш до Гірничого інституту. Товариш Гаспарян допоможе тобі… Який ти все-таки цікавий хлопець! — закінчив Армен і радісно й тепло обняв товариша.

— Звичайно, я зроблю так, як ти радиш, — сказав Сето. — Неодмінно зроблю…

Вночі на березі Севану

Нерозлучні друзі Камо й Армен лежали на зеленому березі річки Гіллі і читали. Один з них читав «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, другий — оповідання про челюскінську епопею.

— Ну на що ми здатні! — раптом скочив з місця Камо. — На що ми здатні? Тебе я питаю, Армене! Подумай, що зробили вони, а ми не можемо знайти воду!..

Молода кров кипіла в ньому, вимагала незвичайних подвигів. Сила Камо росла, думки ставали ширші, міцніла віра в те, що ніякі перешкоди не зупинять його.

Армен за останній рік став мовчазним. Цей хлопець відзначався поетичною вдачею, лагідним, чуйним серцем. Спокійно світилися його добрі, розумні очі.

— Тут треба не тільки розум, — сказав він, — потрібні й знання. Щоб бути геологом, треба знати структуру, будову гір… Однією силою, наполегливістю нічого не візьмеш.

— Ти знову — терпіння, терпіння!.. Я не можу заспокоїтись, а тобі хоч би що… — хвилювався Камо. — Як ти мо-можеш говорити так спокійно, в той час коли поля нашого колгоспу гинуть без води?

— Знаю, але не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.

— Я звідси нікуди не піду. Тут таї; гарно, така прохолода. Чуєш, як тихо хлюпає озеро?

— Що ж, ти тут ночуватимеш?

— Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в душній кімнаті. Я вже сказав матері, що не повернуся сьогодні.

І Камо почав обламувати верхівки очеретів, стелячи собі «м’яку постіль».

— Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірку і слухатиму, як шумить очерет, — спокусився Армен.

Хлопчики лягли і знову заглибились у свої книги.

Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову почувся страшний голос вішапа. В сутінках він здавався ще таємничішим і страшнішим.

— Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! — з досадою сказав Камо, закриваючи книгу.

Армен не відповів, він дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.

Налетів вітерець, сплутав волосся хлопчиків, зашумів в очеретах, покрив брижами дзеркальну поверхню озера. З м’яким шурхотом набігли на берег дрібні хвилі, тихо зашарудів зрушений ними пісок. Одна за одною прилітали з полів качині зграї, з плескотом сідали на воду в своїх заводях, і, тихо посвистуючи, засинали.

Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.

Все в природі окутав глибокий сон. Не спали тільки жаби — дедалі сильнішав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали по прибережному піску, залишаючи на ньому сліди своїх широких, мокрих лап.

Хлопчики розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Нарешті сон здолав і їх…

Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися — ранок підступав до них, повільно спускаючись вниз. Непорушно стояли навколо сплячої красуні — озера, мовчазні велетні-гори, наче чекаючи її пробудження. Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги і, зробивши кілька різких рухів руками, глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.

— Ну, пішли? — усміхнувся він до Армена.

Хлопчики йшли до села дорогою, прокладеною серед колгоспних полів, що перерізала вологу смужку землі і тяглася до озера Гіллі. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Цю землю посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перекликались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.

Грізний оклик зупинив хлопчиків біля села:

— Гей, хто там? Стій!

Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася в них з рушниці.

— Це ми, дідусю, свої…

— Звідки ви, синки, так рано?

— Спали на березі озера.

— Ех, а хороше на березі поспати! — не без заздрощів сказав старий. — Замолоду я часто спав там. — Він набив люльку і повагом продовжував — Лежу, дивлюсь на небо, на зірки, до голосу землі прислухаюся. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю злиться, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерет?.. Ти не чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…

Хлопчики слухали мовчки: дід Аса-тур дуже любив природу і зараз був у своїй стихії.

— Так, все живе, — продовжував дід розсудливо. — Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?.. А он ті дерева, листя, трави, квіти, хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть вони, коли немає води, і гинуть?

Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя, він провів серед природи і поклонявся їй. Думки діда здавались Камо, звичайно, дивними, але він не дивувався. Дід відзначався тим, що знав чудово природу рідної країни. Природу він знав, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все.

Досить було дідові подивитися ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. Він знав життя і поведінку диких тварин краще, ніж Грикор — характер телят. Зірки правили йому за годинник, по вітру він міг розгадати, який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!

— Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? — раптом запитав Камо. Було видно, що філософськіроздуми діда він слухав неуважно, його думки полонила вода.

— Звідки… А коли я скажу звідки, принесеш?

— Принесу.

— Чи ж зможеш ти, наприклад, через Далі-Даг пробити тунель довжиною з десять кілометрів?

— Тунель? Для чого?

— А щоб воду з вершини гори провести в село.

— А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?

— Аякже… Звичайно, є… Там є дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, дуже високо. В серпні там ще сніг лежить. Холод там великий. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.

— Як, і олені, і барани? — стрепенувся Камо.

— А чому ти дивуєшся?

Камо замислився.

— Дідусю, — спитав Армен, — чому ж ти нам не сказав, що там є вода на самій вершині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.

Взявши попід руки діда, хлопчики повели його в село. Геологи ще спали.

Прихід таких ранніх відвідувачів насторожив Ашота Гаспаряна.

— Що сталося? — зірвався він з постелі.

— Воду знайшли, але дуже далеко — на вершині гори, — сказав Камо.

— Ну, дідусю, розкажи нам про цю воду з усіма подробицями, — попросив геолог.

— А що мені казати, синку? — ласкаво глянув дід на Ашота. — Далеко воно, те озеро, майже на вершині Далі-Дагу. В хмарах загубилось, холодно там. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій покійний кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, — каже, — цієї безсмертної травички покуштують, живої води поп’ють — довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Казали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі — ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свою дубову палицю та як кине на них. А палиця в нього важка була, кизилова, з залізним кінцем. Попала вона не в овець, а в озеро і потонула. Шкода стало кумові Мукелу своєї палиці, та що вдієш… А через кілька днів приносить раптом її сусід Акоп. «Акоп, — каже кум Мукел, — де ти її знайшов?» І що ж, ви думаєте, відповів Акоп? «На озері Гіллі,— каже, — знайшов». — «Як же це так?» — «Та так: впіймав у озері».

Геолог замислився.

— Це казка… Палиця під землею такого шляху не зробить. Десь застряла б. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю, давай підемо на гору, можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, — сказав він і почав одягатись.

— Ех, синку, — зітхнув дід, — скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг — тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, та не знайшли…

— То було раніш, а ми, можливо, знайдемо, — запально промовив Камо.

— Ну, що ж, — погодився дід, — ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба поглянути. Тоді у вас в голові дещо й залишиться. Ну, ходімо! — і старий мисливець підвівся з місця.

День пишно розгорявся.

Біля ферми хлопчики зустріли Сето. Він покірно і охоче виконував розпорядження Асмік — носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що наказувала Асмік.

Грикор, зазираючи з-за огорожі, жартував з Асмік:

— Плюнь ти на цих паршивих курчат. Хіба не краще бджіл розводити? Прийди на мою ферму побачиш, який у мене мед чистий.

— Відійди від огорожі, не дратуй Асмік, бо й другу ногу тобі переламаю! — кричав на Грикора Сето, точнісінько так, як недавно дід Асатур кричав на нього.

— Сето, адже ти син рибалки? — спитав його Камо.

— Так, а що?

— Тому й питаю. Адже ти добре вмієш плавати і пірнати?

— Зі мною рибі не зрівнятися, — похвалився Сето. — Ти ж бачив, навіщо питаєш?

Камо поклав йому руку на плече.

— Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь, бо на гору підемо.

Сето радісний побіг додому.

— Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, — сказав Армен і теж побіг.

Розшукавши голову колгоспу Баграта, він довго з ним розмовляв. Про що — невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало з нього велике незадоволення:

— А як же оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.

Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен знав, що, навіть діставши необхідне роз’яснення, рахівник буде заперечувати — так не любила ця людина юних новаторів…

— Про мету ти дізнаєшся потім. Учений наш не хоче відкривати своєї таємниці,— сказав голова, посміхаючись. — Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я настільки, що ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого це їм треба.

На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.

Переливши гас у свої бутлі і старанно їх закупоривши, Армен повернувся до товаришів.

— Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде до колгоспного складу, наказав він і побіг до Арама Акопяна.

Хлопці чекали Армеиа з мішками, здивовано переглядаючись.

— Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба незрозуміло? Баграт на дорогу харчів нам відпускає! — зрадів Грикор. — Ми ж в експедицію вирушаємо. — І разом з усіма поспішив до колгоспного складу.

Та яке було його здивування, коли там йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!

— Що це за жарти? — він готовий був розсердитись.

— Дозволь і нам пожартувати, — засміявся Армен, який встиг повернутися. — Ну, беріть кожний свою частку, чого стали!.. Для чого беремо? Поки що нічого не скажу, дізнаєтесь потім.

— Вчена людина без розуму нічого не робить, — допоміг Арменові дід. Він теж узяв бутель з гасом і поклав у свій кошик.

«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» намагалась розгадати загадку Асмік.

Взявши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід. Разом з ними пішли молоді геологи Ашот і Сурен.

У кратері вулкана

З труднощами видираючись на гору, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Гаряче повітря обпалювало обличчя.

Асмік, яка на початку шляху, немов коза, перестрибувала з каменя на камінь, тепер ішла, важко дихаючи і часто зупиняючись. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи жартами своїх товаришів.

Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов діл Асатур. Хоча останнім часом він помітно постарів, все ж намагався підбадьорювати молодь.

— Ну, любі мої, набавте кроку! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.

Невтомним почував себе тільки Камо, Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону виплигував на якусь вершину і гордо дивився вниз на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі горіли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.

Міцний, як Камо, і ще витриваліший новий їхній товариш — Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль переборював важкопрохідні гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях. Він весь час відламував чи піднімав якісь камінці і потай ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки посміхалися — тепер вони знали його таємницю.

Поступово Сето почав відставати і плівся вже позаду всіх: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені… Нарешті він висипав усі камінці в куточку під скелю. «Візьму їх, повертаючись назад», подумав він і, легко підстрибуючи, побіг услід за товаришами.

А ось і вершина гори.

— Ох, і місця ж тут! — вигукнув Камо.

Справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним схилам Далі-Дагу.

В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало невимовно красиве озеро. Воно було таким світлим, таким прозорим, що можна було побачити кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.

— Ах, як гарно! — вирвалось у Асмік. — І кози! Камо, глянь — дикі кози!

На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко бігли довгоногі, стрункі, з білими спинами тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише ватажок отари, з величезними спіральними рогами, зупинився на гребені і, витягнувши шию, стежив за рухом незнайомих двоногих істот.

— Це не кози, доню, — сказав дід, — це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.

— Дикі барани зовсім не схожі на наших свійських, вони швидше скидаються на джейранів, — втрутився Армен. — Це муфлони. Я читав про них!

Молоді геологи стояли трохи далі і робили якісь записи в зошитах.

— Цілком зрозуміло, раніше це озеро було кратером вулкана, — сказав нарешті Ашот Гаспарян, підходячи до хлопців. — Гляньте на його форму — справжня воронка. Коли вулкан погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу, і от вона стала озером. Яке ж воно красиве! Який геніальний художник чи поет зуміє передати його чарівність!.. А твої, Армене, передбачення вірні. Я, як геолог, схвалюю твій план. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.

«Що ж це за таємниця?» згоряла від цікавості Асмік.

А хлопці прислухалися до загадкової розмови між справжніми вченими і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.

— Може, спустимось до озера? — сказав Камо, щоб перебити цю неприємну для нього розмову між Арменом і геологом.

— А найкраще, мабуть, залишити наші речі тут і піднятися на оту вершину. Побачимо, які там місця, — запропонував Армен.

Всі погодились.

«Кавказ підо мною…»

Невимовно красивий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, звернутих на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і міжгір’їв.

Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де закінчується Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, росли, немов намагалися дотягнутись до неба, і знову розходились плутаним лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі — їх вкривали соковиті гірські луки з яскравосмарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут, то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами підносились поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок між камінням.

Прозоре, чисте повітря давало можливість бачити звідси майже все Закавказзя.

Пишний зелений світ розстелявся перед дітьми: срібні стрічки річок, родючі долини, незліченні міста і селища в смарагдовій рамці садів і полів. В лісистому міжгір’ї довгою хвилястою струминкою вився димок: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти численними пробитими в скелях тунелями. Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на муллів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкутані хмарами.

На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу з його вершинами, що губилися в хмарах. На сході темною рисою — хмарами в блакиті неба — тягнулись до Каспійського моря пасма гір, зарослих лісами. На півдні вишикувались рядком іранські Кара-Дагські кряжі, на південному заході—похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднеслися величезні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом диміли вкриті фіолетовою фатою гори Казаху.

Силуетами фантастичних храмів, замків, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому тлі небосхилу.

Всюди, куди не кинеш оком, — погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти міжгір’їв і тісним. Наче весь край тут був складений з фантастичних громад і глибоких ущелин.

Внизу, в міжгір’ях, раптово виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли, більшали, важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, сповнили міжгір’я молочнобілим густим туманом. Лише де-не-де вершки гір височіли з нього островами на морі…

На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли й наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе Пушкіна, Лєрмонтова, Горького…

З вершин повіяв вітер і схвилював молочне море туману. Воно піднялось і почало спадати, один за одним з’являлись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкутані туманом.

Дедалі нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він досяг берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи поросле пишною зеленню Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.

— А що це за гора? — спитав Армен. показуючи на блискучу на півночі срібну вершину. — Така висока — вище за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.

— Або Казбек.

— Можливо, й Казбек… — Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. — Ні, це Ельбрус. Шосейною дорогою приблизно вісімсот кілометрів звідси. А де ж гора Двал, дідусю? — звернувся він до старого.

— Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога в Степанаван з її поворотами.

Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.

— Дорога в Степанаван? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, — замріяно сказав Армен.

— Невже та сама? — спитала Асмік.

У неї загорілися очі.— Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?

— Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи в Арзрум, — сказав Ашот Гаспарян.

Армен мрійно дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній, і раптом з почуттям продекламував:

Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним, добрим і сумним блиском.

Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом.

Першим опам’ятався Камо.

— Пізно, ходімо, — підгонив він товаришів.

Вони повернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера. Сіли на зелену траву.

Геологи залишилися на вершині. їх цікавила будова цих гір.

Зелені луки, що оточували озеро, були, як здавалося, вкриті пишними, барвистими східними килимами: так багато на них було квітів.

Сидячи на березі, діти милувались дикими качками, які плескалися в водах озера. Ніким нелякані, вони ніби не помічали присутності людей. Армен, замріяний, сидів над аркушем паперу і зосереджено гриз олівець.

Загадка гірського озера

— Хлопці! — гукнув Камо, входячи в роль командира. — Ми, тобто юні натуралісти села Лчаван, за участю старого натураліста діда Асатура і наукових працівників Академії наук, вирушили в похід для того, щоб дослідити це озеро і встановити, чи нема зв’язку між ним і озером Гіллі. Наші геологи сповістили мені, як вашому керівникові, про наслідки геологічних досліджень цього озера Вони гадають, Що вода озера просочується через дно. Чи не так, товаришу Ашот?

— Безумовно. Дно озера утворене з вулканічної лави, та й взагалі вся ця гора вулканічного походження. Тому вона пориста, і вода легко може проникати в її надра.

— Крім того, — продовжував Камо, — ми знаємо, що на дні Гіллі є джерела, багатоводні, як ріки. Ми знаємо, що на схилах цієї гори було «Велике джерело». Пам’ятаєте, про нього сказано в написі, зробленому в глечику. Ми також чули, що палиця кума Мукела впала в озеро, а випливла в Гіллі. Можна, отже, думати, що вода стікає звідси вниз, проходячи під схилами гір, під нашими полями… Тому нам треба негайно розпочати роботу!

Він змовк і замислився. Добре сказано — «розпочати роботу»! Але як розпочати? З чого почати?… Камо цього ще не знав.

— Треба вивчити дно озера, — пошепки підказав йому геолог.

— Так… — зрадів Камо, — так. Отже, роздягайтеся. Приступаємо до вивчення дна озера.

— Кинь, хто полізе в таке холодне озеро! — заперечив Грикор. — Де це озеро, а де Гіллі?.. Вигадав…

— Нічого не вигадав, — втрутився Армен. — Ви тільки подивіться, скільки води прибуває в це озеро. Раз, два, три, чотири… З чотирьох річок вода, крім тієї, що дають дощі. А сніг?.. Адже весь сніг, який збирається на вершинах, тане і теж збігає в озеро.

— Справді! — сказав Камо. — Скільки води, а не помітно, щоб рівень озера підвищився. Та воно б і не вмістило її…

— Може, випаровується? — припустила Асмік.

— Ні, тут холодно, великого випаровування не може бути, — заперечливо похитав головою Ашот Гаспарян. — Тут, звичайно, є десь отвір, куди витікає вода, бо інакше кратер наповнився б водою настільки, що вона переливалася б через край. Адже з усіх озер Вірменії витікають ріки і річки: і з нашого Севану і з озера на вершині Алагезу, і з озера' Айгер-Лич, і з озера Арпа, і з озера Ганли-Гел на вершині Ахмахану, і з озера гори Капуджух. Ці озера ми бачили на власні очі. Всі вони— проточні. В природі є певна закономірність. Якщо це озеро не проточне, значить, закономірність якимось чином порушена. І нам треба з’ясувати: чому?

Дід Асатур не брав участі в цій розмові. Не відводячи очей, дивився він на гребінь гори, де нещодавно стояли гірські барани. Старий мисливець знав, що вони пришлють розвідника, який стежитиме за всіма рухами підозрілих двоногих. Для баранів це було важливим питанням: від того, як воно буде розв’язане, залежало, залишаться вони на цих скелях чи ні…

— Ну, ви подумайте, як дізнатися, що робиться на дні озера, а ми продовжимо наші розшуки, — закінчив Ашот Гаспарян, звертаючись до хлопців.

І геологи пішли до каміння, що виднілося біля протилежної вершини.

— Я хочу, щоб ми відігравали тут тільки роль консультантів, — сказав Ашот Гаспарян своєму товаришеві. — Пам’ятаєш, про що ми говорили в день свого приїзду з Арамом Акопяном. Ти бачиш, що я весь час намагаюсь триматися збоку. Нехай ініціатива залишається в руках хлопців: вони почали цю справу, їм повинна належати і слава. Ми втручатимемося лише в крайніх випадках, якщо вони робитимуть будь-які помилки.

— Ти маєш рацію. Вони на вірному шляху і тепер зроблять все самі… А ось каміння, викинуте вулканом. Ану вдар молотком, побачимо…

І геологи приступили до своєї роботи.

А на березі озера Камо квапив хлопців:

— Ану, доведи, Сето, що ти син рибалки. Асмік, сховайся за каміння. Ми будемо роздягатися.

Сето перший кинувся в озеро. Він, справді, плавав і пірнав, як риба. За Сето квапливо пороздягалися й інші хлопці.

Ніжні форелі злякано метнулись і поспішно сховалися.

Вода в озері була така холодна, що хлопці, сині, тремтячі, зразу ж вискочили на берег і полягали на сонці, в травичці.

Зігрівшись, вони знову влізли в воду, і Сето спробував допливти до середини озера.

Повернувшись, він схвильовано сповістив:

— Хлопці, там, на середині, вода колами йде… Подивіться!..

Хлопці придивились. Дійсно, в центрі озера вода вирувала і пінилася.

— Покличемо вчених… Товаришу Гаспарян! — крикнув Камо і помахав рукою. — Погляньте на середину озера!

Геологи підійшли, подивились на озеро, потім Ашот Гаспарян щось сказав товаришеві, і той схвально закивав головою.

— У дні озера, — сказав Ашот Гаспарян хлопцям, — є дірка. Вода витікає через неї в надра гори. Молодці, хлопці, ви зробили важливе відкриття!

Армен задоволено посміхнувся, — так, наче він давно про це знав, ще в селі.

— Але від чого ж ці кола? — спитав Грикор.

— А налий води у посудину з діркою і подивись — піде вода колами чи ні, коли почне витікати, — відповів Сето, легенько стукнувши Грикора по голові.

— Що ж робити? Треба ж дізнатися… Вся надія на тебе, Сето. — сказав Камо.

Сето запалився. Коли вся надія на нього, він готовий навіть у пекло полізти. Та ще й на очах у Асмік!

І він рішуче кинувся у воду.

— І я попливу туди, — звернувся до свого товариша Ашот Гаспарян і почав роздягатись. — Як не подивитись зблизька на таку важливу знахідку!

Допливши до місця, де вирувала вода. Сето пірнув. Вир закрутив його, стиснув і стрімголов поніс униз до вузької щілини на дні озера. Сето рвонувся, але течія води була така сильна, що він не міг з нею впоратись. З страшною силою потік штовхав хлопця вниз, втягаючи його ноги в щілину на дні озера. Стрімким потоком рвалася вода між ногами

Сето, бурхливим каскадом палала в отвір на дні озера і зникала кудись в глибині гори…

Хлопці побачили, що водяні кола поширшали. Почали надиматися і лопатись великі водяні бульбашки.

— Сето тоне! — схвильовано вигукнув Камо і, кинувшись у воду, поплив рятувати товариша.

І тоді всі побачили, як пірнув Ашот Гаспарян. Пірнувши, геолог побачив Сето просто перед собою. Хлопчик стояв всередині водяного потоку, що стовпом ішов всередину гори. Геолог зрозумів, що на плечі Сето звалився важкий тягар води і що винести хлопця на поверхню не можна… Хіба що виштовхнути з водяного стовпа, але вбік — у «мертвий простір»? Ашот Гаспарян схопив Сето за руку і сильно потягнув до себе. Тут підоспів Камо, і вони разом витягли його на берег.

— Хлопці, там унизу річка, справжня підводна річка… — важко переводячи дух, розповідав Сето. — Якби була ширша дірка, вода затягла б мене всередину гори…

— Ти навмисне повинен був би дати воді занести себе… Цікаво, де б ти виплив? В Севані чи ще десь? — серйозним тоном сказав Грикор. — Чого ти? Хіба це не мета нашої експедиції? Ти приніс би жертву нашій науці, зате ми б знали, куди тече вода…

— Для цього є кращий засіб, — посміхнувся Ашот Гаспарян, підморгуючи Арменові.

Хлопці вдягалися. Підійшли Асмік і дід Асатур.

— Так, але куди ж все-таки тече вода? — розгублено запитував Камо.

— Невідомо куди! — розвів руками Грикор.

— Про це дізнатися важко.

— А для чого ми гас принесли? Ви хоч би раз про це подумали? — спокійно посміхаючись, запитав Армен.

— А й справді! Тепер зрозуміло, зрозуміло! — скрикнула Асмік. — Цікаво! Значить, ви наллєте гас у цей отвір?.. — вона з повагою дивилась на геолога і Армена: розумний вони вигадали спосіб!

— Наллємо ми тут, а ось де вийде цей гас — питання важливе, — сказав Армен. — На Гіллі буде стежити за водою піонерська ланка. Вони будуть стежити за озером і, якщо на ньому з’являться плями гасу, сповістять нас. З ними буде сам Арам Акопян, за планом якого ми робимо це.

— А мені здається, що він не втручається в цю справу.

— Це тобі тільки так здається.

— Сето, як би це нам розбити бутлі біля того підводного отвору, що ти знайшов? — спитав Камо.

— П’ять бутлів? Отже, п’ять разів пірнути і п’ять разів випливти? Та ще й розбити бутлі?.. Ні, це неможливо. Ти бачив, Камо, мене ледве витягли першого разу…

— Цікаво, який вони знайдуть вихід? Помовчимо… Надзвичайно допитливий розум у цих хлопців! — прошепотів на вухо товаришеві Ашот Гаспарян і любовно глянув на серйозні обличчя хлопців.

— Це вірно… — задумливо відповів Армен. — До того ж, якщо розбивати бутлі по одному, гас розіллється. Нам треба вилити весь гас зразу у підводну щілину, тільки тоді й буде толк… От якби одна велика посудина була, хоч би глечик для води чи балон літрів на п'ятнадцять…

— Глечик для води? — підвів голову дід Асатур. — Глечик дістати легко. Його можна попросити в кочовищі азербайджанців. Це на тому боці гори, в напрямку Казаху, зовсім недалеко від нас. Попросіть від мого імені, вони мене добре знають…

Піти за глечиком зібрався Камо, але Сето випередив його.

— Я ж сказав, що мушу свій гріх перед Асмік загладити! — запротестував він і, як був напіводягнений, побіг до наметів азербайджанців.

Коли Сето зник, Камо, обернувшись до товаришів, сказав:

— Який став Сето!..

— Це твоя заслуга, Камо. — посміхнувся Армен. — Ти правильну повів з ним політику.

— За твоїм методом, — засміявся Камо.

— А я просто здивувалась, як Камо, ну, прямо-таки за одну мить, обеззброїв цього злюку, шибеника. Невже ти такий сильний, Камо? спитала Асмік, лукаво на нього поглядаючи.

Несподіваний комплімент збентежив Камо.

— Н-не знаю… — пробурмотів він.

— Ну, як би там не було, ти заслуговуєш на подарунок. Зараз буде готовий… — І Асмік, зіскочивши з місця, почала зривати квіти.

В цей час геологи підходили до урвища навпроти озера. Воно починалося на одній з вершин і спускалося до підніжжя її.

— Мені здається, — сказав Ашот Гаспарян, — що з того, як збудована ця гора, ми можемо дізнатися, куди повинна текти вода: чи по той її бік — до Казаху, чи по цей — до Севану.

— Звичайно, можемо… І, правду кажучи, не з’ясувавши цього, ми не маємо права марно мучити хлопців, — сказав його товариш.

— Зрозуміло, що коли вода тече в бік Казаху, то вливати гас в отвір немає рації, тим більше, що для цього треба пірнати на дно озера.

Позаду них почувся веселий сміх Асмік.

— Глянь, Армене, — казала вона, зриваючи квітку за квіткою, — які вони красиві та запашні!..

Нарвавши квітів, Асмік сплела з них вінок і жартома наділа його на голову Камо.

— За виправлення Сето… за врятування моєї ферми… — перераховувала вона заслуги Камо. Але в мого поета серце па шматки розривається, — обернулась вона до Армена. — Стривай, зараз і для тебе сплету.

Асмік оплела ще один вінок і наділа його на голову Арменові.

— Ой, як же ти покращав, Армене, хоча… ти завжди був гарненьким, — жартувала дівчинка.

В цей день Асмік була на диво балакучою.

— А Грикор?.. Бідний мій братік-пастушок!.. Почекай, тобі я нарву нарцисів, Від твоїх жартів віє запахом нарцисів. Па! Ось тобі мій подарунок. Але якщо ти не будеш лікувати ногу, як ти обіцяв, я тебе перестану любити. А ти що, мій любий дідусю, як дитина, засмутився?.. На цей букет тобі. Бачиш, які в тебе гарні онуки?

Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І дідусь заспівав її так гарно, що діти розчулились.

— Ех, Далі-Даг, Далі-Даг!.. Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і зникали… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди зникають, людині незрозумілі таємниці природи…

Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:

— Ну, піду, хлоп’ята, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюсь, чи зіркі ще мої очі!..

Дід Асатур, тихо покректуючи, піднявся на найближчий гребінь скелі.

Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.

По той бік гребеня, у глибокій лощині, мирно паслося кілька баранів.

Дід звів рушницю. Ватажок побачив його, тривожно пирхнув, і барани, роблячи величезні стрибки, стрімко помчали вниз по крем’янистій горі.

Пролунав гучний постріл. Задзижчала куля, і красивий муфлон, впавши на голову, перекинувся і покотився по схилу, залишаючи на снігу плями крові.

Швидко старий мисливець з рушницею в руках знову з’явився на гребені. Він прикрив очі долонею і довго-довго дивився на Севан, на чудові гори, а потім знову заспівав. Це була пісня його юнацтва — «Пісня пастуха». Співав він сумно, усім своїм схвильованим серцем промовляв «прощай» улюбленим горам…

Убитий дідом баран був великий і важкий. Камо з Грикором, упрягшись в роги, ледве притягли його тушу до берега озера. Блискуча, темна з рудим полиском шкура тварини, в міру того, як холонуло тіло, дедалі тьмяніла.

— Такий красень! Невже не жалко було вбивати? — засмучено говорила Асмік.

Армен мовчав, але й він, напевно, був зажурений.

— Жаль то жаль, — сказав старий, — та навіть і для науки інколи доводиться проливати кров. Днями голова мисливської спілки говорить мені: «Діду Асатур, зоологічному інституту потрібний дикий баран… Хочуть вивчити його шлунок, легені, печінку». Не знаю, нащо це їм — може, довідатись, чи нема яких хвороб? Отже, й надішлемо їм нутрощі, хай розглядають, а м’ясо з’їмо. Добре, що під мою кулю самець потрапив: самця вбити не гріх.

— Дідусю, а навіщо йому такі величезні роги? — запитав Грикор, ледве піднімаючи з землі гігантські вузлуваті роги барана. — І що це за обідки у нього на рогах?

— Роги барану потрібні для того, щоб і захищатись, і нападати. В боротьбі переможець той, у кого голова і роги міцні, а сам ви молодий і сильний… А кожний обідок на рогах — рік життя. Я вже говорив вам про це.

— Виходить, йому вісім років? — підрахував Грикор. — Ого, коли б він прожив двадцять років, роги б виросли метрів зо два…

— Ні, вони так довго не живуть. У вісім років баран уже старий. Вони живуть років дванадцять-тринадцять, не більше. А коли старіють, як оце я, і стають слабкими, одстають від отари і десь в горах спокійно вмирають, далі від злих очей…

В той час, як дід Асатур білував барана, прибіг, задихавшись, Сето з великим глиняним глечиком на плечах. Довідавшись, що Сето з села Лчаван, азербайджанські кочівники з охотою задовольнили його прохання.

З пекучої прикуринської рівнини колгоспники-азербайджанці щоліта приходять до вірменських гір і зустрічають тут сердечний прийом.

З особливою пошаною ставились азербайджанці до старого мисливця.

— Мене ти назвав їм? — запитав дід Асатур.

— Звичайно, назвав.

— Що ж вони сказали?

— Сказали, що для кірва^[15] Асатура вони життя свого не пошкодують, — відповів Сето і, підморгнувши товаришам, додав: — Вони хотіли і баранця тобі прислати, та куди ж мені було і глечика, і барана тягнути…

Дід гордо підвів голову.

— Чи не казав я, що мені вони ні в чому не відмовлять?.. Я бувало заб’ю оленя і притягну до них. Зберуться азербайджанці біля вогнища, навкруги в горах пахне шашликом… Ох, де ти, моя молодість!..

— Ну й звір! — ахнув Сето, побачивши барана. — Дідусю, ти забив?

Не менш, ніж Сето, були здивовані й молоді геологи, що повернулися з своєї «наукової експедиції».

— Цей вид дикого барана зветься в науці вірменський муфлон, — сказав Ашот Гаспарян. — Він водиться лише у Вірменії та інколи зустрічається в північному Ірані і в Туреччині.

— Ну, які ж наслідки вашого дослідження? — спитав геологів Армен. — Варто рискувати чи ні? Чи вода йде в Казах?

— Якщо брати до уваги будову гори, то вода озера повинна стікати в Севан. Рискувати варто, — відповів Ашот Гаспарян. — Але, — додав він, — щоб уникнути нещасливого випадку, треба добре продумати, як вилити гас в озеро.

— Нічого, виллємо! — нетерпляче вигукнув Камо. Він не любив довго роздумувати.

— З водою жартувати не можна, внуче, — застеріг дід Асатур. — Почекайте, хлоп’ята, трохи, я вам такого помічника дам, що все обійдеться добре, — сказав він і попрямував до гайку біля підніжжя однієї з гір.

— По-моєму, якщо ми шашлику наїмося, та вволю, нам ніяка вода не може бути страшною — серйозно виголосив свою думку Грикор і підвівся на ноги. — Я зараз збігаю на узлісся, наберу трошки хмизу.

— Назад! — сердито крикнув Камо вслід ділові і Грикору. — Хто вам дозволив іти?..

— Не поспішай, Камо, — спокійно зупинив його Ашот Гаспарян. — Хай старий покаже, що він хоче зробити. З водою треба бути обережним. Ти вже забув, то Сето мало не втопився?

А Грикора вже і сліду не було. Але не минуло й двадцяти хвилин, як він з’явився знову на вершині гребеня з великою в’язкою хмизу на плечах. Такої спритності від нього ніхто не чекав.

Грикор кулею скотився з пагорка і, шкутильгаючи, підбіг до товаришів.

— Швидше розпалюйте вогнище, поки я не очманів з голоду! — сміючись, кричав він.

Хлопці швидко розклали вогнище, нарізали і понатикали на шпички, зроблені з гілок, принесених Грикором. найсмачніші шматочки м’яса. Коли трохи згодом із-за того ж самого горба вийшов дід Асатур, несучи колоду, його мисливський нюх ще здалеку вловив пахучий дух шашлику, знайомий і приємний… І дід прискорив кроки.

— Дичину, яку здобувають на полюванні, тільки так і треба їсти, — сказав дід, сідаючи до вогнища. — А додому принесеш, кинеш в каструлю, зварять — ні смаку, ні задоволення!.. І рибу треба їсти там, де ти її зловив, і на тій же воді готувати: звариш па іншій — весь смак втратиться. А як же інакше? Такі вже закони природи. Ну. мої любі, от вам і помічниця — показав дід на принесений сухий стовбур дерева.

— Це липа, вона легка і плавуча. Киньте на воду і тримайтеся за неї… Мені, однак, запах шашлику не дає спокою… Слово честі, це витівка Грикора!

— Ну, от і гаразд! Тепер усе простіше стало. Я сам збирався доручити Грикорові дістати такий легкий стовбур, — сказав Ашот Гаспарян, — таким чином у нас буде з чого збудувати «підіймальний кран», щоб витягти Сето з озера.

Коли з великим апетитом з’їли шашлик, Камо звівся першим.

— Ну, роздягайтеся, живо! — крикнув він.

— Ні, у нас ще до роздягання є одна важлива справа. — зупинив товаришів Армен. — Треба спочатку нею зайнятись. Сето, допоможи перелити гас із бутлів у глечик.

Коли ця операція була закінчена, Армен сказав:

— Тепер треба приготувати рятувальний круг.

— Рятувальний круг?.. З чого?..

— А от з цих бутлів. Вони досить великі, трилітрові… Дідусю, дозволь відрізати трохи шкури від твоєї мисливської здобичі.

Одержавши дозвіл, Армен вирізав з шкури барана кілька шматочків і щільно обв’язав ними шийки порожніх бутлів. Потім, міцно припасувавши бутлі до кінців і до середини принесеної дідом колоди, він кинув свій «рятувальний круг» в озеро.

— Тепер і ті, хто не вміє плавати, можуть вирушити з нами, — оголосив він. — Хоч до самого центра озера. Мої бутлі можуть витримати деяку вагу.

— Ну, готово? Роздягайтеся ж скоріше! — нетерпляче вимагав Камо.

— Ні, ще не все готово, — заперечив Армен. — А ти подумав про те, як ми опустимо на дно озера цей наповнений гасом глечик? — спитав він, пильно поглядаючи на товариша.

Камо, що рвався вперед, як молодий, ще необ’їжджений кінь, змушений був визнати, що про таку «дрібницю» він і не подумав.

— Адже гас легший від води, і ніхто з нас не зуміє опустити глечика на дно озера, — говорив далі Армен.

— Підв’яжемо до глечика камінь, — запропонував Сето.

— Камінь? Не треба. Гас легший за воду, це так, але глечик — важчий. Глечик з налитим в ньому гасом буде важчий від води на кілограм, — сказав геолог, нашвидкуруч підрахувавши в своєму зошиті різницю між питомою вагою гасу і глечика.

— Ну, ви, нарешті, готові? — нетерпляче спитав Камо.

— Так. тепер можна сказати, що ми готові, — відповів Армен.

— Роздягнемося й ми, — сказав Ашот Гаспарян. — Якщо ми не включимось у такий науковий похід, багато втратимо…

Ввійшовши у воду, хлопці вхопилися за колоду з бутлями і попливли до середини озера. Вир тут відчувався дуже сульно. З глибини озера піднімались бульбашки, лопались, розбігались колами.

— Ось тут і починається підводна річка, — сказав Сето. — Камо, відв’яжи глечик і дай мені. Я…

— Почекай, нехай я спочатку обв’яжу тебе вірьовкою, ось так… — І Армен міцно оповив вірьовкою Сето. — Тут глибоко? — запитав він.

— Метрів чотири.

Армен на око виміряв вірьовку. В ній було більше п’яти метрів Одв’язавши глечик од колоди, Армен вручив його Сето:

— Ну, можеш вирушати.

— Не бійся, я тебе тримаю за хвіст, — засміявся Грикор, взявши в руки кінець вірьовки, якою був обв’язаний Сето.

— Еге, ти ж дивись, хвоста мого не впусти, а то мене занесє потоком, — сказав Сето, і, обнявши глечик лівою рукою, разом з ним пірнув у озеро в тому самому місці, де воно вирувало.

Притримуючись за плавуче дерево, всі з хвилюванням чекали повернення свого ЕІдважного товариша.

Кільця вірьовки, одним кінцем якої був обв’язаний Сето, а другий залишився у Грикора, швидко зникали з поверхні води. Нарешті вся вірьовка пішла під воду і натягнулась. Озеро сколихнулось, завирувало. Над його темною глибиною надувались і лопались великі повітряні бульбашки.

— Щось запізнюється… — тривожно сказав Ашот Гаспарян.

— Ні, хвіст Сето у мене в руках: почне тонути — витягну, — спробував пожартувати Грикор, але раптом посерйознішав і скрикнув: — Вірьовку тягне в мене з рук! Камо, допоможи скоріше! Сето тягне мене за собою!

Камо кинувся на допомогу Грикорові і теж ухопився за вірьовку, але вона з силою тягнула їх униз.

Тут і стала хлопцям у пригоді плавуча колода діда і прив’язані до неї порожні бутлі.

— Хлопці, тримайтесь однією рукою за колоду, а вільною тягніть вірьовку! — кричав Ашот Гаспарян, — тягніть не вгору, а вбік!

Спільними зусиллями вони схопилися за вірьовку і почали її тягнути. Колода тримала їх, не дозволяючи потонути.

Нарешті вірьовка наче відірвалася од чогось і пішла легше. Незабаром з води з’явилась голова Сето.

Вчепившись за колоду, Сето впав на на неї грудьми. Він важко дихав. Пого тіло посиніло і тремтіло.

— На берег! — крикнув Камо.

Вони пливли, підштовхуючи вперед колоду, на якій безсило висів Сето.

Досягнувши берега, хлопці розтерли, обсушили і одягли товариша.

Коли, нарешті, Сето трохи опам’ятався, Камо нетерпляче, як завжди, спитав:

— Ну, що ти там під водою зробив?

— Влив гас у отвір, як і треба було. Тільки мало сам за ним пе поплив. Гас не з'явився на поверхні озера?

— Ні краплі.

— От і добре! Виходить, потік його поніс із собою весь!.. — зрадів Сето. На його блідому обличчі спалахнула посмішка.

— Виходить, ми тебе з самого отвору витягли? — тривожно запитав Грикор.

— Із самого отвору… Коли б не Ашот Гаспарян, вам би мене більше не бачити. А глечик просто з рук вирвало! Вдарився об каміння, на дрізки розбився! Я навіть злякався.

— Ну, все гаразд. Збирайтеся, ходімо! — підганяв Камо. — Підемо подивимось, куди винесе вода наш гас…

Вони швидко вдяглися, забрали м’ясо вбитого муфлона й побігли до села.

Кам’янистими стежками Далі-Дагу поверталися вони в село, йшли мовчки. Всіх турбувала думка: чи вдалася їхня вигадка? Де ж то спливе гас?

«Бо-олт, болт, бо-олт» знову почули діти оглушливий голос вішапа, підходячи до берегів Гіллі.

Підземна мандрівка гасу

На озері Гіллі, в очеретах, на берегах знайомих водоймищ тут і там сиділи хлопці, яких ми поки що мало знаємо, і уважно стежили за водою, не боячись криків вішапа.

А ще. далі на березі озера, на в’язці очерету, там, де мало не потонув Камо, сидів Арам Акопян.

Пекуче літнє сонце було нещадним, безжалісно кусали комарі й мошва. Але терпіння у піонерїв було велике. Їм сказано: сидіти і уважно стежити, чи не з’являться на воді сліди гасу, — і вони не спускали з води очей.

Маслянисті плями, що з’являлися на її поверхні, вводили в оману дітей. Аракс, особливо нетерпляча, помітивши таку маслянисту пляму, яка щойно блиснула на сонці, зривалася з місця і голосно кричала:

— Товаришу Акопян! Гас! Гас!

Сурен, який сидів на другому березі озера, почувши ці крики, приглядався до такої ж маслянистої плями, набирав жменею воду, пробував на смак і, морщачись, випльовуваїв.

— Що ти вигадуєш! — кричав він Аракс. — Який же це гас!..

Арама Акопяна такі, схожі на гас, плями в оману ввести не могли. Він знав, що це виділення болотяних рослин, які розкладаються.

Аж ось перед ним в центрі озера з’явились на воді довгі, жирні, стрічко-побідні смуги. Проте вони були так далеко, що вчитель не міг розгадати, якого вони походження. «Напевне, — подумав Арам Акопян, — це ті ж самі болотяні виділення».

Через кілька хвилин знизу, від сусідніх острівців, долинули радісні вигуки:

— Гас, гас!..

— І в нас гас!..

Озеро відразу ожило, і тільки тепер можна було хоч приблизно встановити, скільки в його очеретах ховалося дітей.

Голоси їх дзвеніли у всіх кінцях озера. Піонери перегукувались, вимагали один у одного перевірки, старанного дослідження…

Потім пролунав голос Арама Акопяна:

— Тихше! Увага! Наберіть води з гасом в кварти і чекайте мене.

І Арам Акопян, що був далеко від берега, почав пробиратись до своїх учнів, які терпляче на нього чекали.

Не витримавши спеки і мошви, побіг у село, ще до появи гасу, один лише хлопчик Гурген.

А в цей час наші юні натуралісти, обливаючись потом, уже ввійшли в село. Було за південь, коли вони, стомлені і збуджені, нарешті, сіли перепочити на камінні, коло будинку Сето.

Тут вони й зустрілися з «дезертиром» Гургеном, який втік з озера Гіллі.

Побачивши хлопців, Гурген розгублено зупинився.

Камо покликав його до себе і спитав:

— Ти звідки? З Гіллі?

— Еге…

— Ну, що ви там бачили на озері?

— Гусей, качок… — розгублено відповів хлопчик.

— А вода? Яка була вода? Ти за чим повинен був стежити, га?

Гурген мовчав.

— А гас? Гасу на воді не було видно?

— Гас?.. А ви що, налили гасу?

— Та нащо тебе на озеро посилали? Що тобі наказували робити?

— Дивитись на воду… Ну, я й дивився…

Усі засміялися. Армен сумно схилив голову:

— Отже, ми, виходить, помилилися. Між цими двома озерами немає зв’язку.

Сето зашарівся, йому здавалося, що всі вважають його винним у тому, що гас не з’явився в Гіллі.

— Я все зробив… Зробив так, як ви наказали мені, слово честі… — ніби виправдувався він. — Весь гас пішов під воду.

— Ми тебе не вважаємо винним, Сето, — сказав Камо. — Ми знаємо, що ти зробив усе, що треба було. Напевно, і геологи наші помилились

— Геологи не могли помилитись, — заперечив Армен. — Але зовсім не обов’язково, щоб вода впадала саме в Гіллі. Може, вона впадає в Севан? Важливо те, що протікає вона під нашими полями.

— Ну й що з того? Чим це важливо для нас? Адже ми все рівно не знайдеморічища… Не зможемо вивести воду на поверхню.

В цей час до них підійшли спітнілі Асмік і Грикор, а слідом за ними і дід Асатур.

— Що? Які відомості? — запитала Асмік і, побачивши сумні обличчя хлопчиків, насупилась.

Так стояли вони мовчазні, коли на дорозі з’явилась ціла процесія: попереду йшов Арам Акопян, а за ним бігли піонери.

Учитель, посміхаючись, показав на кварти, які бережно несли в руках хлопці.

— Гас?.. — захвилювався Камо.

Він узяв одну з кварт, надпив і радісно скрикнув:

— Гас! Гас!.. Скоріше беріть ломи, кирки! Ходімо!

Схопивши лом, який стояв біля будинку, Камо стрімголов побіг стежкою, що вела на Далі-Даг.

Армен, Грикор і Сето, захопивши кирки, побігли навздогін.

Лчаванці нічого не розуміли. Вони здивовано поглядали на все це з дахів своїх будинків і похитували головами — йти до Чорних скель вважалось у них поганою прикметою. А Сона посилала вслід дітям, що бігли, свої прокльони:

— Розуму дітей позбавили!.. Ти куди, Сето?.. Додому, кажу тобі, додому! Ух, щоб тебе розірвало!..

Але Сето був уже далеко.

Армен, обернувшись, побачив Асмік.

— Ти куди? Ти ж стомилась, вертайся додому. Ну, вертайся ж!..

— Ти так ласкаво просиш мене, що я вже не почуваю втоми, — засміялась Асмік. — Ні, ні, я вас не покину… Адже я теж хочу знати, що ви робитимете!..

Де ж копати?

Піднімались на гору всі мовчки, замислившись. За ними в супроводі свого нерозлучного Чамбара йшов дід Асатур. Думали про одне. Знали, що під цими скелями, можливо, навіть у них під ногами, з гірського озера Гіллі тече ціла річка. Але, де саме вона протікає і куди вони йдуть зараз, цього ніхто не знав. І все ж, незважаючи ні на що, вони змушені були йти, не могли не йти… Хіба ж можна було всидіти спокійно, коли знайшлась вода, яка пропадала віками, — знайшлося щастя народу!..

Ішли вони, йшли, спітнілі, стомлені. Нарешті зупинились, тяжко дихаючи, і Армен запитав:

— Але куди ж ми йдемо?

Камо розсердився:

— Ідемо на гору!.. Копати йдемо. «Куди йдемо»?!

Блиснувши очима, він глянув на товаришів.

— Так, але де ж ми копатимемо?

— Де?

Камо зніяковів. Досі йому здавалося. що досить встановити, ідо під схилами Далі-Дагу тече вода, і можна вважати, що нею вже забезпечені колгоспні поля і ферма і що посуха їм не страшна. Зараз він зрозумів, що перед ними постало найважче питання: де копати?.. Схили Далі-Дагу розбігаються на всі боки на двадцять-тридцять кілометрів, а в потоці води, певне, немає і метра завширшки… Спробуй знайти цю крихітну жилку в такому величезному тілі!..

— Ходімо, хлопці, назад, — запропонував дід, набиваючи тютюном свою люльку, — ходімо, з людьми порадимось, послухаємо, що скажуть…

Перш за все хлопці пішли до голови колгоспу Баграта і доповіли йому про наслідки своєї розвідки.

— Оце по-військовому: виконав завдання — з’явись на доповідь до начальства, — з задоволенням промовив Баграт. — Виходить, воду ви знайшли, тобто ще не знайшли, але розвідали? Треба організувати розшуки. Добре…

Баграт замислився.

— Ну, люди, — звернувся він після невеликої паузи до колгоспників, які були в канцелярії, — що ви скажете? Наші хлопці зробили відкриття: вони знайшли воду, яка давно зникла, встановили, що вона тече під нашими землями, тоді як ниви гинуть від посухи, а от де — не знають. Що нам робити?

— Що робити? Треба взяти кирки та й перекопати Далі-Даг. Що ж інше ми можемо зробити? Не будемо ж спокійно сидіти? — сказав коваль Самсон, батько Камо.

— Правильно говориш. Візьми всі ломи й кирки, які знайдеш, та опоряди їх у себе в кузні. Підемо на розшуки, дав розпорядження Баграт. — Бригадирам завдання: виділити по чотири чоловіки з кожної бригади. Сето, підійди-но сюди! Ти теж ходив на вершину Далі-Дагу?

Сето соромливо підійшов до голови.

— Це він знайшов підземний водоспад, — сказав Камо.

— Він? Молодець! — і Баграт дружньо поплескав Сето по плечі. — Побачите, який він буде хлопець… А ми його оплакували… Xа-ха-ха!..

Всі присутні голосно зареготали.

— Дядьку Баграт, я вважаю, що мої товариші погодяться зі мною… Ми усім скажемо зараз… — Камо хвилювався, підшукуючи слова. — Дядьку Баграт, нам хотілося б самим закінчити розпочату нами справу. Це справа честі і для нас і для комсомольської організації. Завтра ми йдемо на розшуки самі. Якщо знайдемо…

Камо не закінчив фрази. Баграт насупив брови.

— Ну, що ж, — сказав він. — Дійте, дійте! Ми допомагатимемо. — І, трохи подумавши, додав: — Дивно ти мислиш, Камо! Знайшли воду, а ти хочеш, щоб колгосп не втручався в цю страву?.. Про яку «честь» може йти мова? Дивно, вузько ти мислиш. Почніть дослідницьку роботу з геологами. Стане ясно, де копати, — тоді ми розпочнемо роботу всім колгоспом.

Баграт підійшов до телефону і подзвонив секретареві райкому, з яким довго розмовляв про колгоспні справи.

Хлопці пішли.

Від голови колгоспу хлопці попрямували до свого вчителя.

— Тепер залишається знайти, де саме проходить вода, що тече з озера, де саме її перехопити, а потім дати їй вихід, — сказав учитель. — Ось і наші геологи, вони нам допоможуть…

— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, як, добре намучили вас мої хлопці?

— Намучили трохи! — засміявся Ашот Гаспарян. — Але які ж сміливі у вас учні, які чудові хлоп’ята! — вигукнув він з почуттям.

Видно було, що така думка склалася в нього давно і що йому не терпілося її висловити.

Розмова в Армена Акопяна тривала довго. Спільно обмірковували, з чого тепер починати.

Мені здається, що необхідно насамперед обстежити печеру — ту, яка зветься «воротами пекла», — радив геолог Гаспарян.

— Я теж такої думки, — погодився вчитель, — треба взяти альпіністське спорядження. В печеру потрапити легко — до неї до верхівки не більше двадцяти метрів буде. Але… хто-небудь з вас звернув увагу, коли ми були на Чанчакарі, на вхід у «ворота пекла»? — спитав він хлопців.

— Ніхто. Чи до цього було — мед їли, — пошепки сказав Грикор.

Асмік пирхнула і почервоніла. Камо мовчав, він також не звернув тоді уваги на це.

Учителеві відповів тільки Армен:

— Я оглядав його уважно і дещо вирішив, але… — він не доказав.

— Я знаю, що така важлива обставина не могла залишитися не поміченою моїм вченим вихованцем, — погладив кучеряву голову Армена Арам Акопян.

— Яка обставина? — несміливо запитав Камо, і в душі його виникло те почуття до Армена, яке він уже колись назвав заздрістю.

— Дослідимо печеру, а про це поговоримо згодом, — відповів учитель, і вони з Арменом обмінялись таємничими посмішками.

«Тут щось є!» весело подумала Асмік.

Хлопці почали просити свого вчителя дозволити їм самим досліджувати вхід до «воріт пекла».

— Гаразд, — посміхнувся Арам Акопян, — ми з Багратом вирішили дати вам свободу дій… Ідіть, вашою експедицією керуватиме Гаспарян.

— Послухай, Арам-джан, навіщо посилати хлопців туди? — втрутився дід Асатур. — Місце те прокляте.

— Якби була небезпека, дідусю, ми б не послали…

Старий покірливо замовк. Відтоді, як почались розшуки стародавнього каналу, учитель став для нього авторитетом, не слухати його було неможливо.

— Асмік залишиться в селі,— рішуче сказав Камо.

Ні, ні! Не залишусь, — і, підійшовши ближче до Камо, вона шепнула йому на вухо: — Товариш Акопян і Армен багатозначно переглянулись, буде щось цікаве, я не залишусь.

— А рушницю, дідусю, з собою захопиш? — спитав Грикор. — Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив — стояла як вкопана.

— Козу? — перепитав Арам Акопян і замислився.

— Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдем на світанку, — сказав Ашот Гаспарян.

— Добре, завтра зберемось якомога раніш у мене, — запропонував Камо. — А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.

— Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! — підвівся з місця дід Асатур. — Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок барана зварила та загорнула в лаваш^[16]. Візьмемо з собою, вранці поснідаємо там, біля Чорних скель.

Біля «воріт пекла»

Коли зійшло сонце, всі вже були коло Чорних скель.

Усіх розпалювала цікавість, але треба було відпочити — попереду ще була важка робота.

Дід Асатур неквапливо посмоктував свою люльку.

Наші предки щоосені ходили на поклін до цих скель, жертви приносили, — сказав він, помовчавши. — А ось і «ворота пекла» — он та чорна дірка, — показав дід рукою. — Хто туди проникав, звідти не повертався… Лише одного разу мій кум Мукел набрався сміливості і увійшов у цю пекельну печеру. Коли ввійшов, — розповідав він, — дихнуло таким холодом, наче з могили. Голова пішла обертом. Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно йому стало. Як він втік — і не пам’ятає… «Напевне, — казав він, — це сатана у пеклі душі грішників варить у великому казані. Засукав рукава й кидає одного за одним…» Ото їхні зойки і чув мій кум Мукел…

Старий глибоко затягнувся кілька разів своєю люлькою, випускаючи клубки сивого диму.

— Знову кум Мукел? — посміхнувся Камо. — Дідусю, розповідай скоріше…

— А можливо, що це й справді не пекло? Адже на Чанчакарі девів теж не виявлено! Мало що там угорі шумить!.. Я своїм маленьким розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється, чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він сердився на нас, людей, вогнем і димом дихав, ревів?..

Армен, який весь час був у глибокій задумі, раптом голосно вигукнув:

— Знайшов! Знайшов воду!.. — і, вдаривши киркою об дерево, урочисто запитав: — О дубе! Що п’є твоє коріння?.. Як ти міг вирости в цій пустелі?

Камо, підхопивши думку Армена, продовжував:

— Справді, Друзі, як міг цей дуб вирости отут?.. Адже це єдине дерево на південних схилах Далі-Дагу. І як не могли помітити ми цього раніше? Ходімо в печеру!

— Мабуть, вода під цією скелею, — скрикнув Сето.

— Ага! Незважаючи на посуху, листя дуба зелене й блискуче…

Камо з радісним сміхом кинувся до діда, схопив його в свої міцні обійми і поніс.

— Якщо ти не згрішив, то чого тобі боятись пекла? — пожартував Грикор. — А може, був якийсь гріх у молодості?

Почувши страшне слово «гріх», старий на смерть перелякався — він згадав про скарб.

«Може, якимсь чином довідались?» подумав дід Асатур і почав просити Камо:

— Пусти, внуче, пусти мене старого…

Він вирвався з обіймів Камо і повернувся на дозволену «межу предків».

— Ну, ти йдеш з нами? — ще раз запитав Камо. — Чи ми підемо без тебе, дідусю?

— Я боюсь, я не піду. Я б і вас пе пустив, але якщо вже учитель дозволив, то йдіть… — глухо сказав дід, важко опустившись на каміння.

Знизу підійти до печери було неможливо, І так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель, обійшовши їх з тилу.

Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери — рівний і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не була стрімкою, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститись до печери. Так, за твердженням діда, туди проник і «блаженної пам’яті» кум його — Мукел. Ще легше, правда, було спуститись туди по вірьовочній драбинці.

Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопчики спустили драбинку і почали обережно злазити вниз. Першим спустився Камо. Добравшись до рівного виступу печери, він зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру починалась гладенька, крута скеля, яка закінчувалась глибоко в прірві.

За кілька хвилин до Камо спустились Армен і Сето. Приєднались до них Ашот Гаспарян і Сурен.

З похмурої темної печери дихнуло вологим і холодним повітрям, яке змусило всіх здригнутися. Десь в глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін.

Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих виїмках, нерівних ходах. Печера була великою, і, напевне, дуже довгою.

— Ану, почекай, присвіти мені, зупинив Армена Камо. Він нагнувся і підняв кістяк риби.

— Риба?.. — здивувався Армен. Дай глянути.

При світлі ліхтариків уважно оглядали кістячок. Цілим і незайманим був цей кістяк, що невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.

— Невже Чорні скелі були під морем? — спитав Камо.

Армен запитливо глянув на геолога.

— Ні,— відповів той. — Вони складаються з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… тут щось інше…

Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.

Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.

— Як ретельно відшліфовано! — задумливо, ніби про себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.

— Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і ґрунтуються, — кивнув йому головою Армен.

— Так? Браво!.. І ти можеш пояснити, що це таке?

— Звичайно. А кістяк риби підтверджує наші здогади.

— Тепер більше немає ніяких сумнівів і можна діяти сміливо і впевнено, — енергійно сказав Ашот Гаспарян.

— Невже є зв’язок між цією рибкою і блискучим слідом на скелі? — здивовано запитав Камо.

— Безумовно. Це результат одного й того ж явища.

Слова геолога, таємничі й незрозумілі, ще більше розпалювали цікавість і нетерпіння Камо.

Побачивши це, Армен вирішив покласти край таємниці:

— Ти знаєш, як до цього ми дійшли з Арамом Акопяном? — загадково посміхаючись, спитав Армен у товариша.

— Як?

Камо був збитий з пантелику: Армен завжди знає більше, ніж він!

— Глянь униз.

Камо глянув.

— Що ти бачиш?

— Безодню.

— А ти не бачиш, що від цього краю до самої безодні Фархад прорізано у скелі вузьку улоговинку?..

Камо широко посміхнувся.

— Справді, ніби прорізано…

— А що може прорізати граніт?

— Вода!.. — зірвалося з уст Камо. І він так зрадів, що, обійнявши Армена, підкинув його вгору, як дитину.

— Як могла потрапити риба в печеру?

— Риба, звичайно, не могла б жити в печері, для неї тут не було корму, — спокійно відповів Армен. — Але придивись до кістяка. Адже це кістяк форельки… Чи не так, товаришу Гаспарян?

Ашот Гаспарян кивнув головою на знак згоди, і Армен пояснював:

— А форель, як тобі відомо, живе тільки в гірських річках. Подивись, у неї, крім хребта і бокових ребер, інших кісток нема, і її паща широка. Якраз така форель, яку ми бачили вчора в озері на вершині Далі-Дагу…

— Виходить?.. — скрикнув Камо.

— Виходить, ми знайшли старе річище річки, яка витікає з гірського озера. Рибку принесло сюди водою. Це було незадовго до землетрусу. Вода протікала раніше тут, але землетрус змінив її річище. Скеля всередині розкололась і перепинила шлях річці, змінивши її напрямок. Ми поки ще не знаємо, куди вона тече, але глянь, який тут був водоспад! А он і та дика коза, про яку казав Грикор. Глянь, стоїть унизу, розгублена. Тепер ти розумієш, чому сюди приходять кози? В спеку їх тягне сюди підземний шум води.

Сонце тільки сходило, коли юні натуралісти підійшли до Чорних скель. Гри-корові вдалося роздобути амонал у робітників каменоломень, у Камо знайшлося три капсулі. «Для розвідки і цього вистачить», думав хлопець. Сето завзято ніс вірьовочну драбинку й інше альпіністське спорядження.

Вони зупинилися відпочити. Незабаром їх наздогнав дід Асатур. Старий мисливець був надзвичайно стомлений, важко дихав, рясний піт заливав його чоло. Явно він був чимось збентежений.

— О! Ти ж не хотів іти, дідусю? Що сталося? — запитав Камо.

— Твоя мати і бабуся, — переводячи подих, сказав дід Асатур, — не дають мені спокою — піди та піди, кажуть, приведи Камо додому…

— Що ж ти хочеш? Забрати Камо, а нас залишити отут, у «воротах пекла»? Ну, звичайно, ми тобі чужі,— немовби образившись, промовив Грикор і лукаво моргнув Асмік.

— Грикор-джан! Ріднесенький! Ви мені всі дорогі, рідні, я б вас усіх не пустив у ті сатанинські ворота. Ви краще покажіть бригаді, де висаджувати, а самі йдіть додому. Бригада зробить, що треба.

Проте хлопці не хотіли й слухати старого мисливця. Тоді він почав упрошувати Асмік залишитися з ним:

— Донечко! Залишайся тут. Може бути дощ, гроза… Я по вітру відчуваю.

— Ну, добре, дідусю, я залишаюся з тобою, — погодилась Асмік, яка відчувала втому.

Дід Асатур мав рацію. Незабаром над Чорними скелями почали збиратися хмари. Стало навколо зловісно похмуро, немовби насупились гори. В долині розкотисто залунав грім.

Старий мисливець перехрестився. Це помітила Асмік і пирхнула в кулак.

«О господи, куди мені заховатися від цих комсомольців?» подумав дід.

Шоб змінити настрій, він почав розповідати про пригоди свого кума Мукела. Згодом старий запитав:

— А ти як міркуєш, онучко? Може, пекла немає?

Асмік не могла стримати сміху — таким серйозним стало обличчя дідуся, таким зосередженим погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання, а таке ж важливе, як питання життя і смерті.

— Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш? Краще ходімо звідси: дощ накрапає, глянь — хмара яка суне. Дерево, мабуть, не захистить нас. Ходімо під ту скелю, — кликала Асмік діда Асатура.

Листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою. Дід сів, притулився до дерева і, мрійно посмоктуючи люльку, що давно згасла, говорив:

— Хай іде! Це золотий дощ! Хап іде.

Він благально зводив руки до неба і бубонів:

— Джан! Як приємно! Бач, хмари сунуть до наших ланів.

— Дідусю, ходімо! Намокнемо тут, — наполягала Асмік.

— Дай подрімати під золотим дощем. Скільки вже років я не сидів під деревом під час дощу.

Раптом десь недалеко мигнула блискавка і зловісно щось загриміло, загуркотіло.

Дід схопився.

— Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно!

Старий мисливець поспішив слідом за Асмік у схованку під виступом скелі.

В цей час згори, з «воріт пекла», долинув зловісний гуркіт, десь загриміло, і дим жовтими клубками повалив з пащі печери.

* * *

Хмари, що набігли з гір, нарешті зібралися над Севаном. Темні, похмурі, ніби чорною завісою накрили вони світлу гладінь озера. Озеро теж почорніло, потемніло, але незабаром його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Не вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі, покривши їх гребені білою мереживною піною.

Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, затріпотіли…

А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!.. дощ!..»

Якби ця злива пройшла над колгоспними полями, змученими спекою!

Сінокосарки, які працювали на берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу.

— Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде! — і, глянувши на членів своєї бригади, спитав: — А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?

— Чого там запитувати, тільки час гаяти! — сказав молодий кремезний колгоспник. — Почнемо, товариші!

Всі взялися за граблі.

— Ну, любі мої, давайте скоріше! — кивнув толовою Овсеп. і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед.

Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне.

Побоювання колгоспників, що хмари проллються дощем саме над озером Севан, виправдались.

Справді, вітер віяв уже зі сходу на південь: хмари розлились дощем над озером.

— Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!.. — махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів, віддали його озеру.

— Косити далі!.. — безнадійно махнув рукою Овсеп.

Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підтинаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темнозелені смуги.

Вода! Вода!

Розвідники знову повернулись в печеру.

Ледве стримуючи свою радість, за дітьми йшов геолог. По сяючих обличчях дітей було видно, що трапилось щось надзвичайне.

Геолог уважно оглядав печеру. Постукуючи своїм молоточком, він то заходив у глиб печери, то вертався назад. Нарешті він сказав дітям, що нетерпляче очікували його рішення:

— Почнемо тут пробивати.

Сето почав довбати каміння. Армен присвічував йому ліхтарем.

— Армен. світи! Грикоре, вигрібай камінці, — командував Камо. — Дай тепер і я попрацюю. — І він узяв із рук Сето важкий лом.

Грикор старанно вигрібав з видовбаної ямки дрібне каміння, згортаючи його купкою на плоский уламок скелі.

— Малувато, — зауважив він. — Гора моя не більша за кулак…

— А як буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку… — сказав Ашот Гаспарян.

Камо, нетерплячий від природи, цього разу хвилювався найбільше. Він завзято довбав скелю Піт градом лився з нього.

— Зажди, — сказав Грикор, — що ти марно мучишся, як молодий віл, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, — додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. — Бий отак, не поспішаючи, не налягаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.

Грикор, коли будували молочну ферму в колгоспі, допомагав працювати на каменоломні. Взявши в Камо лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.

— Бачиш? От як треба камінь довбати! — хизуючись, промовив Грикор.

Камо ніяково посміхнувся.

— Тепер, — додав Грикор, — дивись уважно. Оцей жовтий порошок — амонал, його треба висипати в пробоїну. Так! Тепер візьмемо цей чорний шнур — це гніт, а це — капсуль. Треба кінець гнота вкласти в капсуль, а капсуль зарити в амонал. Точно! Потім уламками закладемо пробоїну… Камо, допоможи утрамбувати… А кінець гнота повинен залишитися назовні.

— Ну так і роби, чого ж пояснюєш?

— Пояснюю, щоб ти засвоїв, — серйозно відповів Грикор. — Ну, тепер готово! Тільки зажди, не так трамбуєш, я ж говорив, що не на силу треба налягати, а на вміння… — І Грикор досвідченою рукою бувалого майстра утрамбував щебінь.

Його не можна було впізнати. Наче зовсім інша людина, а не вічний жартівник. Він давав розпорядження, і Камо з Сето беззаперечно підкорялися.

Ашот Гаспарян уважно перевірив усе ще раз і тоді наказав:

— Ну, готово! Тікайте!.. Підпалюю!

Він запалив сірник і підніс його до гнота. Почувся легкий тріск, спалахнув слабенький голубий вогник і побіг по шнуру до капсуля, зануреного в амонал.

Всі кинулись в сусідню печеру і там причаїлись біля стінки.

Не минуло й хвилини, як пролунав оглушливий вибух. Скеля здригнулася.

Задушливий запах вибухівки сповнив повітря. Їдка пилюка розкришеного каміння і важкий запах амоналу змушували важко дихати.

У темряві, прорізаній тьмяним світлом кишенькового ліхтарика, обережно пробирались хлопці вслід за геологом до того місця, де був закладений заряд. Підняті вибухом брили каміння були розкидані навколо безформними кусками. На місці вибуху утворилась заглибина завбільшки з велику ванну. Скеля під ногами у хлопців здригнулась так, наче вони стояли на площадці великого генератора.

— Ну, вчений брате, що це, по-твоему? Казан у пеклі кипить чи вода біжить? — звернувся до Армена Грикор.

— Оскільки наукою існування пекла не встановлено, залишається передбачити, що в нас під ногами вирує вода, яка рине кудись униз, — відповів, посміхаючись, Армен.

— Вода? Справді вода?.. І ти так спокійно говориш?.. Та тут збожеволіти мало! Дай сюди лом, Сето! — крикнув Камо. Його охопила невимовна радість. Він навіть зблід від хвилювання. Схопивши лом, він почав гарячково розбивати ним дно утвореної вибухом заглибини.

— Ану, зупинись, Камо. Тихо, дай я послухаю.

Грикор ліг і приклав вухо до великого плоского каменя.

— Вода, справді вода! Справжня вода — булькає, хлюпоче, вирує, джерелом б’є! Вода, водичка моя люба, я тебе із в’язниці твоєї звільню, на білий світ виведу… Ех, друже, — поплескав він по плечі Сето, — чого стоїш, рота роззявив? Радій, радій!

Грикор стрімголов вибіг з печери і, підстрибуючи на одній нозі на самому краю обриву, закричав у міжгір’я:

— Воду, воду знайшли!

Надівши на кінець палиці папаху, Грикор з силою потряс нею — так він робив завжди, намагаючись привернути увагу телят, що розсипалися по луках.

Слідом за Грикором на край печери вибіг Камо і закричав, як божевільний:

— Дідусю, вода! Вода майже поруч! Канал, той самий канал!

— Ех, внуче, чого ж ви чекаєте? — обізвався старий. Що мені робити? Можливо, допомогти вам? — додав він, зовсім забувши про пекло і про свої страхи:

— Ні, дідусю. У нас нема більше капсулів, зараз ми йдемо до вас.

Повернувшись до товаришів, Камо сказав з досадою:

— Жаль, що немає в нас більше капсулів! Яка була б радість!..

Все село кинулось би до Чорних скель… А тепер доведеться ще почекати. Піднявшись по вірьовочній драбині на вершину, наші розвідники спустилися звідти в міжгір’я. На радощах ніхто з них не помічав, що йде сильний дощ.

Камо вже підходив до дерева, коли позаду нього почувся веселий голос:

— Тут, тут! Ми сховались від дощу! — І легкими, як у кізки, стрибками вибігла їм назустріч Асмік.

В цю ж мить знову вдарив грім такої страшної сили, ніби скеля розкололась або зразу вистрілили з сотні гармат. Асмік з Арменом злякано присіли. Те ж саме зробили Грикор і Сето, які йшли за ними. А Камо ніби якась невідома сила підкинула вгору: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.

Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.

Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба: — О сатаеле^[17], о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?.. О безжалісний, безсердечний дияволе!..

Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко опам’яталась і, похитуючись, звелась на ноги. Опам’ятались і Сето з Грикором, а незабаром і Камо.

Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивились один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…

Грикор заговорив перший:

— Мало ніг не витягли, поки воду знайшли, — засміявся він.

— Ходім, ходім, хлоп’ята! — тривожно підганяв їх дід.

Дорогою до села дід Асатур казав:

— Ну, що, по-вашому, не сатаел вас ударив?

— Як же б ми залишились живими, коли б він нас ударив? — засміявся Камо.

Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських темних забобонів.

— А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?

— Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, — пояснив Армен. — Для блискавки це найкраща мішень.

— Це, мабуть, вірно, — в роздумі почухав потилицю дід. — Небіжчик дід Симон — кума мого Мукела батько — ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, виходить, ніякого сатани?..

Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.

— Могла статись дурниця, — сказав Камо. — Коли б ми хвилиною пізніше добігли до дуба, блискавка не збила б нас з ніг, а хвилиною раніше— ми всі були б уже під деревом і вона нас напевне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Акопян переконати тітку Сону і бухгалтера Месропа, що сатана тут ні при чому!

— Справді, який збіг обставин, — сказав Армен. — А ви тільки назад погляньте, яке видовище!..

Хлопці зупинилися і обернулись.

Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймався чорний дим і язики полум’я.

«Помста сатаела»

На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилось на Чорні скелі. З початком нового життя страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях старих людей. Але те, що відбулося в цей день, раптом воскресило забобони.

Вже зранку все село довідалось, що юні натуралісти пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:

— Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.

Сона, стоячи на даху свого житла, кричала:

— Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?.. Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…

Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали. Це ще більше розгнівило цю люту жінку.

А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував старим жінкам:

— Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!..

І справді, натовп, що з’юрмився, побачив, як величезна темна хмара наповзала з заходу на Чорні скелі.

Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.

— Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! — кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. — Діти, дітоньки, загинули, пропали!.. Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!..

— Годі тобі каркати, вороно! — гримнув на неї коваль Самсон.

— Завжди так на землі буває — маслом сало мажуть, — незадоволено, як завжди, сказав бухгалтер Месроп. — А все через те, що жертв не приносимо уже скільки років господу богу…

— Ось тобі «жертва», — показав батько Камо йому під самий ніс великий кулак, — минув той час, коли ти морочив голову деяким бабам. Тепер не вдасться…

— Але ж я не говорю… Яке мені діло… — перелякано забубонів колишній дяк.

А над озером, над чорними скелями бурхала гроза — спалахували блискавки, гримів грім.

— Люди, дивіться, вогонь! Відчинилися двері пекла! — заголосила Сона. — І бог на нас, і пекло… Це помста сатаела! — кричала вона. — Сето, де мій Сето?..

Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель.

Захвилювалась і мати Камо.

— Самсоне, — сказала вона, — може, наш син там гине… Швидше! Скам’янів ти, чи що?

За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.

До Чорних скель, де гуркіт вибухів змішувався з розкотами грому, поспішала низенька бабуся. На її сухому, зморщеному обличчі був жах. Вона часто зупинялась, поглядаючи на небо, хрестилася і бубоніла:

— О сили небесні! Врятуйте мого Асатура!

Але які ж були вони здивовані й раді, коли на одному з поворотів стежки з веселою піснею вийшли їм назустріч всі наші герої! На безтурботних і радісних обличчях хлопців не було й ознаки будь-якого жаху, пережитого ними.

Старенька Наргіз обняла свого дідуся, матері — дітей, і почались безладні розпитування й запитання.

— Що це у вас там було? Що це гуркотіло там, наче в мене в кузні? — весело розпитував коваль Самсон.

— Як же без грому?.. З чортами воювали, — підморгнувши товаришам, відповів Грикор. — Ми їм під пекло динаміт підклали. Ну, зрозуміло, вони й розбушувалися… З комсомольцями — руки короткі — не впорались, ось вони й накинулись на дерево!

— Бідне дерево!

— І-і-і!.. Сліпі! Своїми очима бачила, як сатана по дереву вдарив… Неправду говориш! — втрутилася Сона.

Сето, зашарівшись по саме волосся, загримав на матір:

— Чи не досить тобі? А я звідки прийшов?

— І-і-і! Очі б мої не бачили — і моє ягнятко з пуття збили!..

Колгоспники, побачивши хлопців живими-здоровими, заспокоїлись і розійшлись по домівках.

Настала ніч, і в її густій пітьмі здавалося особливо яскравим полум’я догоряючого на Чанчакарі дерева.

* * *

Старий мисливець ніколи ще не був такий схвильований, як тієї ночі.

— Жінко, скільки грошей дадуть за таких людей, як ми з тобою? — з досадою спитав він у своєї дружини і, не чекаючи відповіді, пішов у хлів.

Наргіз здивовано подивилась йому вслід: що це сталося з старим?

А дід, сидячи в одному з кутків хліва, розмовляв сам з собою:

— Та хіба ж хтось з дідів твоїх купував собі архалук за нечисті гроші, що ти хочеш купити?.. Хіба мати твоя купувала собі плаття за нечисті гроші, що ти захотів купити жінці?.. Хіба хто з нечистими грошима в кишені дійшов до кінця свого шляху, як ти дійшов? — терплячи докори сумління, запитував себе старий. Він проклинав скарби князя Артака, які спочатку обрадували його, а потім стали для нього горем, обплутали його по руках і ногах.

«Будь вони прокляті! Досить їм мене точити. Віддам їх, може, легше стане на серці», вирішив старий.

Але, коли дід узяв скарб, в очах у нього знову потемніло. Хвилювання охопило старого, коли він занурив руки в мішок і почав перебирати золоті речі і дорогоцінне каміння.

— Дивлюся — і не віриться… Скарб, справжній скарб! — повторював він. розглядаючи золоті прикраси. Світло гасової лампочки запалювало на них яскраві вогники.

Боязко озирнувшись, старий вийняв з мішка красивий, червоного золота браслет.

— І все це моє! Адже це царське багатство! Виходить, я, мисливець Асатур, відразу став мільйонером? Від такої радості людина може збожеволіти… — наче в нестямі, бурмотів він. — От зрадіє стара, коли довідається! «Який, — говорить, — мисливець жив добре?» Жіночий розум не вірить у щастя… Ану, давай подол, насиплю золота. Що скажеш? Чи є у мисливця щастя?

Старий обережно поклав дорогоцінності назад у мішок і замислився.

— Ну, що ж, — промовив він до себе, — знову сховати? Але ж доки ховати, до якого часу в такому страху жити? Доки мені бути маленьким перед великими ділами цих хлоп’ят? Ні, це все моє життя перевернуло! Раніше краще було — я не був багатим, проте і на душі легко було. Ні, не треба… свинцем на серці моїм лежить оцей тягар. Не треба, не хочу. Моє вчорашнє життя було таке хороше, чесним був, щасливим був… Нащо ж я чужим добром заволодів? Не по-людському це…

Дід скочив, звалив мішок на спину й пішов до дверей. Але біля самого виходу він зупинився і, знесилившись від внутрішньої боротьби, опустився на землю.

— Ну, чи не дурень я, люди добрі? Все життя мріяв золото знайти, а ось знайшов — і збожеволів. Ні, Асатуре, коли мало глузду — позич розуму.

Прийшло щастя до твоїх дверей — не жени його. Не будь дурнем, не брикнула ж тебе кобила в голову… Ей, чоловіче, живи та живи собі вволю і онукам дай заповіт — хай живуть щасливо та тебе прославляють… Ну, чого ж ти розкис?

І знову давнє, власницьке, особисте приборкало у мисливця Асатура всі його добрі наміри. Він підвівся, взяв мішок і знову заховав скарб у тайник…

Випадок у печері

Того дня, як ми бачили, хлопці зазнали неждано великого випробування і випадково вийшли з нього цілими. Але воно не було останнім. Наступного дня сталась інша подія, яка була вже наслідком не випадковості, а нетерплячої і впертої вдачі Камо.

Вранці, коли хлопці знову зібрались іти на Чорні скелі, дід Асатур сказав їм:

— Я, дітоньки, сьогодні з вами не піду, справи в мене в колгоспі. Не хочу я, щоб і ви ходили в цю чортячу печеру, та хіба ж вас удержиш? Будьте обережні. Ну, бог з вами, йдіть!..

Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!

Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Гаспарян підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери.

Минуло чверть хвилини, півхвилини — вибуху немає. Камо здавалось, що минула година.

— Не будемо ж ми сидіти отут до вечора? — нарешті не витримав він і вибіг із схованки, — Капсуль, мабуть, не годиться.

Ашот Гаспарян не встиг затримати хлопця.

— Камо, вернись! — крикнув йому вслід Армен. — Згадай про сліпого Оганеса!

Слова Армена перепинив оглушливий гуркіт. Важким камінним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.

Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак на великій кам’яній плиті, лежав Камо. Він був непритомний.

— Ай-ай-ай! Скоріш винесемо його звідси! — крикнув майстер Єгор.

Ашот Гаспарян з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні синів кружечок — не більший за ґудзик.

Камо, здавалось, не дихав.

Нашвидкуруч були змайстровані ноші з уцілілих гілок дуба, і хлопця понесли в село.

* * *

Камо принесли додому. Мати хлопчика, побачивши ноші, знепритомніла. Звідусюди зібрались сусідки. Дали знати Араму Акопяну і Баграту. Вкрай стурбований, кинувши всі свої справи, прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Акопян.

Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався. Він швидко підійшов до нош, підняв Камо і переніс його на тахту.

— Вийдіть-но всі звідси! — наказав він. — Залишиться лише Арам Акопян та ось ти, тітко Анаїд, і Шушан хай допоможе нам. Тітко Анаїд, відчини вікна! Ширше!.. Так… Дай води… Сето, побіжи в правління, принеси аптечку. Живо!

Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?

Арам Акопян, мовчки кивнувши головою і знявши піджак, закачав рукава сорочки:

— Якби я був з ними, цього не сталося б. Камо мене послухав би…

Прибіг Сето з дорожньою аптечкою. Кімната сповнилась їдким запахом нашатирю.

Увійшов дід Асатур — його не змогли втримати. Борода у діда була скуйовджена, одяг пошарпаний. Жалісним, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:

— Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради всього, що тобі найдорожче, подзвони в Єреван, дай знати по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!..

— Заспокойся, дідусю!

— Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!..

— Лікар і в нас є, тільки він зараз у район поїхав, незабаром повернеться. Ми й без нього впораємось. Ти в науку віриш? — сказав учитель.

— Вірю, як не вірити, вірю…

— Ну от і потерпи, коли віриш… Ну, не заважай! Живий твій онук і жити буде. Він тільки втратив свідомість — можливо, від запаху амоналу чи вибухом контузило.

— Не бійся, людина, втративши свідомість, може і по двадцять годин бути непритомною.

Надворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хустинкою сльози, що час од часу знову набігали на очі. Від сліз у неї підпухли і почервоніли очі.

Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:

— Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плетеш?.. — кричав він. — Яке пекло, які чорти?.. Вода біжить, розумієш?.. Вирує, шумить! Завтра піду, приведу її в село. Тобі й краплини не дам — здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: «Чорти покарали»… Досить тобі, нарешті, людей морочити!

Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.

Хто сказав, що не вода? Чого ти галасуєш, Грикор-джан?.. розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи ніхто не чує, як його лають.

У цей час на подвір’я ввійшов, опустивши голову, зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.

Хлопчики мовчали. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.

— Ну, а ти чого слину розпустив?.. — їдко спитав Грикор. — Ти чого жалібника розігруєш?

Артуш підвів на Грикора очі, сповнені непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.

— Не сердься на мене! — сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. — Заради нього пробачте!

На очах у Артуша з’явилися сльози.

— Гаразд, — потиснув Артушеві руку Армен на знак примирення. — Тільки зараз не до того, треба йти… Ти, Сето, побудь з Асмік, — сказав він.

Нарешті зусилля Арама Акопяна, що клопотався біля хворого, щасливо закінчилися.

Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.

— Живий? — запитав Баграт.

— Живий!

Ця звістка миттю перенеслась у двір. Звідти залунав голос Асмік:

— Пустіть, пустіть мене до Камо!..

Але Баграт посварився на неї з вікна:

— Ну-ну, так я тебе й пустив!.. Анархія — додав він, але зовсім добродушно, і посміхнувся.

Всі з полегшенням зітхнули.

Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматись від жарту:

— Я вже знаю; Камо лише вдає мертвого, щоб його ще більше полюбили!..

Всі засміялись, але не тому, що їм сподобайся жарт Грикора, а просто з радощів.

Незважаючи на заборону, Асмік вбігла до кімнати.

Зустрівши здивований погляд Камо, який ще не опам’ятався, вона зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.

— Заспокойся, доню, все гаразд, усе минуло, — говорив Баграт, ласкаво погладжуючи шовкове каштанове волосся дівчинки. Але він і сам не був спокійним і ледь стримував радісне хвилювання. що охопило його.

З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна і, припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.

А Камо тупо дивився на всіх великими-превеликими очима і нічого не розумів…

— Ожило, ожило моє левеня! — схвильовано говорив дід Асатур і, знявши руки до неба, мимрив щось незрозуміле. — Тю, що це я кажу! — раптом схаменувся дід. — В руках небесних сил нічого більше не залишилось.

— Ти чого це засумував, дідусю? — ласкаво запитав його Арам Акопян. — Бачиш, все добре, живий твій онук.

— Га?.. — опам’ятався старий і, ніби розв’язавши якесь складне завдання почав говорити знову, але якось дивно і безладно. — Виходить, — ніби питаючи себе самого, сказав він, — виходить, відомий мисливець Асатур серцем менший за цих дітей? Вони для нас життя свого не шкодують, а я гроші шкодуватиму? Ні, досить, досить! — Дід обернувся до Баграта. — Баграт-джан, придушило мене це багатство… Ці мільйони серпе моє висушили… Піду, принесу, на душі стане легше… — Він звівся і рішучими кроками вийшов з кімнати.

Ніхто не зрозумів слів старого.

— Що сталося з нашим дідом? — здивовано звів брови Баграт. — Захворів він, чи що? Які мільйони?..

Арам Акопян здивовано знизав плечима.

Будинок старого був недалеко. За кілька хвилин, згинаючись під вагою великого туго набитого мішка, він з’явився.

— Ось вони, мої мільйони, візьміть їх… — сказав він, кладучи мішок на долівку. — Дочко, принеси який-небудь килим! — звернувся він до матері Камо.

Всі перезирнулись і зашепотіли.

— Іди додому, — поклав руку на плече старого Баграт. — Іди відпочинь, заспокойся…

— Кажу, килим дайте! — розсердився старий, — Чи ви думаєте, що дід збожеволів? Дайте килим, я свій мільйон викладу.

Мати Камо пішла за килимом.

— Відійдіть, місце звільніть. Ось так! — командував дід, широко розставившиноги і розмахуючи руками.

Взявши килим, він розстелив його посеред хати і вивернув на нього все, що було в мішку.

Усі на мить остовпіли.

— Ой!.. — крикнула Асмік.

Дорогоцінні, всіх кольорів райдуги, каміння, золоті монети, браслети, підвіски, обручки, намисто, сліпуче виблискуючи, купою висипались на килим…

Старий стояв над цими скарбами гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.

— Що? Сказав — дам мільйона! А ви гадали — збожеволів старий? Га, що тепер скажете?..

Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, сповненим докору поглядом Арама Акопяна. І раптом старий усе зрозумів: радісна, переможна посмішка зникла, і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.

— Пробачте, люди!.. Пробач, товаришу Баграт… Пробач, товаришу секретар… Помилився… Пробачте… — глухим голосом сказав він крізь сльози.

Обличчя діда виражало страждання, відразу він наче постарів, став дряхлим і жалюгідним.

— Звідки? — суворо запитав Арам Акопян.

— Знайшов у карасі, який ми привезли з Чанчакару… під медом…

— Чому ти до цього часу ховав, нікому не казав?

Всі насторожились, почувши це запитання.

— Арештують! — злякано прошепотіла Анаїд.

— І добре зроблять, — сказав завідувач молочної ферми Артем. Він прийшов нещодавно і стояв позаду всіх біля дверей.

А старий мисливець продовжував каятись:

— Грішний я, братці… не віддав тоді державі… Жадність очі засліпила. Пробачте, братці!.. Баграт-джан, багатство це місяць цілий пудовою гирею лежало на моєму серці, мучило мене… Візьміть, братці, звільніть мене від цього тягара!

— Як же це ти зараз вирішив з цим добром розлучитись? Заради онука?

— Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені ставало. Готовий був крізь землю провалитися… — Старий показав на Камо, на його товаришів. — Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки — не про себе, а про всіх нас, а мої думки — тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…

Всі мовчки слухали.

— Життям цієї молоді клянусь, — промовив старий, — що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі — віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою втратив через оцей мотлох?

Старий вороже глянув на скарби.

У кімнаті стало тісно. Чутки про незвичайну подію миттю облетіли село, і в будинок коваля Самсона набилося повно людей.

Мовчки слухали старого. Всі розуміли, що він винен, і чекали: що ж скажуть ті, хто має право судити?

— Чого скиглиш? — раптово перебив старого рахівник Месроп. — І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…

— Заради чого віддав би? — підтримала його Сона. — Добре ти зробив, діду, каятись нема чого.

І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Але, коли Месроп простяг руку, щоб допомогти старому звестись на ноги, той відштовхнув його і сказав обурено:

— Геть!.. Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?.. Ні, нехай мене народ судить…

Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:

— Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жити нема чого… Накажіть мене в тюрму відвести. Ні тюрми, ні смерті я не боюся. Ім’я моє чесне втрачу — ось чого страшно. Що таке смерть?!

Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду.

Суд народу

До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.

— Провина велика, — сказав він, — але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто, кому б дід на своєму віку не допоміг?..

— Нема таких людей, — почувся голос Анаїд, матері Асмік.

— Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! — Продовжував Баграт. — Те, що він скарби тримав і вагався, чи віддати їх, — це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не засудимо вчинок діда Асатура!.. Він був совістю нашого села, і ця подія — непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції?

Як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?.. Хто врятував тоді наше життя? Врятував Лчаван? Ленін! Російський народ!.. Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно — для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розділити?

— Дідові Асатуру!.. Звичайно, дідові Асатуру!.. — пролунало з усіх боків.

— Правильно. І ми обрали його тому, що він був чесним. Чесний він і тепер, — підвищив голос Баграт, — а його вчинок — це залишки минулого, залишки старого. Людина, яка зросла в старому, власницькому суспільстві, не змогла цілком позбутись одної з головних вад цього суспільства — жадності і себелюбства. Ось вони, — показав Баграт на хлоп’ят, — вони не мають таких зад, тому що народились і виросли в новому суспільстві, в тому суспільстві, де в людини є лише одне прагнення — підпорядковувати все особисте суспільним інтересам… Отже… Я хотів би, щоб ці наші збори були судом над дідом Асатуром. Я своє слово сказав. Нехай ще інші скажіть свою думку. Тоді ми тут вирішимо і повідомимо про нього уряд.

— Що може бути дідусеві Асатуру? — з острахом прошепотіла Асмік.

Після голови виступив Арам Акопян.

— Це золото, — сказав він, вказуючи на знайдені дідом скарби, — нагадує мені про одну історичну подію. Весною 1921 року, коли вірменські білогвардійці — дашнаки — виступили проти нового, радянського уряду, одна з наших червоноармійських частин відірвалась від одинадцятої армії, очолюваної Орджонікідзе. Коровим і Мікояном, і залишилась у південному кінці Вірменії, у крайньому кутку Араратської долини, біля Нахічевані. Ця військова частина протистояла контрреволюційним силам, не надіючись на жодну допомогу. У бійців не було хліба, не було необхідного спорядження. Попереду були вороги, позаду — феодальний Іран. Розгром здавався неминучим. Але ось пролунав шум мотора, і в небі з’явився літак. Для того часу це була подія незвичайна. Літак зробив круг над нами і скинув торбинку золота, надіслану Леніним. За це золото загону пощастило роздобути в Ірані хліба, люди віджили, підбадьорились і зуміли подолати ворога.

— Правильно! Я був там з ними… — відгукнувся з свого кутка колишній партизан, тепер завідувач молочної ферми Артем.

— Хай не образиться на мене зараз дід Асатур, коли я зроблю одне порівняння, — продовжував Арам Акопян. — То було золото, і це — теж золото. Різниці ніби нема, чи не так? Але для чого послужило те золото і для чого оце, що лежало в хліві діда Асатура?..

Старий мисливець стояв, похиливши голову, і було видно, як боляче йому слухати такі тяжкі докори.

— Я хочу звернути увагу також і на іншу важливу обставину, — продовжував учитель. — Зараз мене, як радянську людину і палеонтолога, хвилює ще одна думка: як було б жахливо, коли б у діда Асатура перемогло старе! І яка велика втрата була б для радянської науки, коли б знову залишились під землею або були таємно продані — просто як цінний метал — ці мовчазні свідки минулої історії нашого народу, його боротьби, побуту, культури… — Арам Акопян узяв з купи золотих речей, що лежали на підлозі, одну монету: Ось бачите, на ній зображено Тиграна Великого. Монета ця була вибита в ті часи, коли й нашій країні ще панувало язичество. А ось на цій монеті зображено союзника Тиграна Великого Мітрідата Понтійського. Вони разом боролися проти римських завойовників. Це дуже цінні, дуже важливі знахідки для науки. Такі знахідки ховати або знищувати, перетворювати з злитки — злочин… Ну, я гадаю, що всього, про що тут говорили, досить для діда Асатура. Він глибоко відчуває свою провину, і це його рятує. Асатур говорить про дідівську чесність, і чимало цієї чесності є і в нього самого. Але мені хотілось би, щоб дід Асатур самому собі поставив запитання: як можна забути про чесність, про людяність, милуючись цими блискучими дрібничками?

— Дідові Асатуру сказали все, що треба було сказати, — промовив Баграт. — В його каяття ми віримо — воно глибоке і щире. Кінець кінцем, дуже добре, що всі ці речі знайшлися. Але більше за все слід радіти тому, що знайшлась людина… що під впливом цих хлоп’ят знайшлась загублена дідом Асатуром чесність… — І він потиснув старому руку.

Старий полегшено зітхнув. Його зблідле обличчя потроху почало оживлятись і набувати природного кольору.

Всі стали посміхатися, і дехто навіть зааплодував. Дід Асатур розправив плечі. випростався. Вологі очі його блиснули, як у старого, але могутнього ще сокола.

Кінець справи більш за всіх, звичайно, обрадував наших юних героїв. Вони дуже любили старого, доброго дідуся і, дивлячись на його страждання, теж страждали.

— Спасибі і нашим відважним хлоп’ятам. Чи не вони знайшли це золото разом з останніми дорогоцінностями в печерах Чанчакару? Чи не вони своїм прикладом урятували честь старого мисливця?.. — промовив учитель.

Покликавши до себе дітей, він потиснув кожному з них руку.

Дід Асатур випростався, набрав молодецького вигляду і, за старою звичкою, знову стиснув рукоятку кинджала. Поверталося до нього колишнє почуття власної гідності.

— Ну, кінець, тепер до мене і смерть не підступиться! — сказав він і раптом, щось згадавши, повернувся до Камо: Камо, рідненький, чи знайшли ви, що там у печері вирувало? Чи не казан сатани?

— Ні, дідусю, який там казан! Це під скелю біжить вода, — слабким голосом відповів хлопець. — В часи царювання Артака вона зникла від землетрусу.

— Справді вода?

— Так. Ясно чути, як вона біжить, вирує…

— У печері можуть працювати лише кілька чоловік, — вихопився Армен, дозвольте нам, ми почали, нам би й кінчити… А людей слід мобілізувати для копання каналу.

— В якому напрямку треба копати канал? — спитав Баграт.

— Збереглися сліди старого річища, — почав своє пояснення Арам Акопян, — ми уважно дослідили його. Мечі і здається, що залишилось небагато зробити для того, щоб продовжити старе річище.

— Якщо це справді, так, то чого ж ми стоїмо, товариші? Ходімо! — сказав хтось збуджено.

Баграт мобілізував колгоспників на копання каналу. По селу швидко полетіли чутки:

— Вода, вода!..

Ніби ліс з коріння зірвався — забігали всі: старі й малі, чоловіки й жінки. Схопивши лопати, кирки, ломи, кинулись на схил Далі-Дагу, по якому проходило колись річище Великого джерела царя Сардура, та сама «таємнича стежка», колишнє значення якої розгадали Арам Акопян і Армен.

З’явились тракторні плуги. Незабаром вони були вже на схилі гори, там, де нещодавно стояв вішап — «бог води», і поповзли звідти, вгризаючись у землю, вниз, до полів колгоспу. За плугами йшли колгоспники і лопатами та кирками поглиблювали річище стародавнього каналу.

Знову до Чорних скель

Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора, їй було так легко і радісно! Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вляглась. Їй хотілось піти до Камо, але так рано йти самій їй здавалось незручним.

Асмік побігла до Грикора:

— Ходімо до Камо!

Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:

— Тс-с! Він спить.

— Ну-ну, хай спить, йому це треба, — відповів Грикор. — А ми, Асмік, вернемося поки що до нас.

Услід за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.

— Зайдем до Камо? — спитав Армен.

— Ні, він спить, не треба його турбувати.

— Добре, хай відпочиває. Підемо самі. Ось лише Артуша треба взяти, він хотів неодмінно піти з нами.

І вони пішли до Артуша.

— Ти куди, синку? — крикнула мати навздогін Грикорові.

— Ми… збирати гілки, — змушений був збрехати Грикор.

Він боявся, що після всього того, що сталося вчора, мати не пустить його до Чорних скель.

Всі радісно рушили вперед, і перед ними знову постала знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.

Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річище каналу. Широкою чорною стрічкою простягся він, спускаючись по схилах Далі-Дагу до спраглих посівів. І все це зробили колгоспники за одну ніч!

Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячився:

— Ну-ну, мої любенькі, працюйте по-військовому! Завдання таке — по чотири кубометри на людину. Виконав — доповідай. По-бойовому!.. Сьогодні, що б не було, проведемо воду: будівельна бригада всю ніч на Чорних скелях працювала.

Ніби у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулись один за одним кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвались із печери.

— Ми запізнились! Вони випередили нас! — засмучено промовив Армен. — Ходімо швидше!..

І вони побігли.

Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, з низу до гори обпалений, стовбур його розколовся, гілки позвисали — поламані, обвуглені. Мідний глечик, винуватець загибелі дуба, лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.

На вершині Чорних скель з’явились люди, і хтось із них крикнув униз:

— Грикоре, це ти? Що, зміна прийшла?

— Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.

Будівельна бригада, що працювала в печері, спустилася в ущелину. На зміну їм піднялись на гору наші хлоп’ята.

Важко змахуючи крилами, знялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.

Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно і волого. Вузький вхід поступово розширювався. Стіни й низ були вологі і покриті слизом. Звідкись, нібито з-під землі, чути було глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, то звуки ці ставали чутніші.

Хлопці підійшли до вузької чорної щілини — проходу в одній із стін.

Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись вгору. Однак шлях був уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці організували перші вибухи. Слідом за ними сюди приходила і будівельна бригада. Тут вона залишила ломи.

— Адже вода, коли ми її звільнимо, рине в прохід, яким ми щойно прийшли… Виходить, вона відріже нам шлях і ми залишимось у цій печері, — в роздумі сказав Армен. — Треба вихід розширити.

Хлопці знову засвітили ліхтарі, знайшли ломи і оглянули прохід. Чорні скелі в глибині своїй були складені не з граніту, а з м’яких гірських порід, і зараз хлопці ломами легко збільшували вузьку щілину до ширини звичайних дверей, потім вони пройшли в той куток печери, де минулого разу ними було зроблено в скелі виїмку, схожу на ванну. Тепер, після того, як тут побувала будівельна бригада, виїмка стала набагато ширшою і глибшою, під цією «ванною» вже було чутно, як вирувала, хлюпала, кипіла вода.

— А може, й справді там казан з грішниками? — сміючись, сказав Грикор. — Чого доброго, ще впіймаємо душу кума Мукела і віднесемо в подарунок дідові.

— Брр… — здригнулась Асмік. Вона ніяк не могла позбутися почуття страху. Дівчинка боязко притиснулась до Армена.

Найхоробрішими були Сето і Грикор.

— Не бійтесь, — заспокоював товаришів Грикор. — Це вода, вода-полонянка! Скоро ми її звільнимо. Ану, посвіти, Сето!

— Ні, нам світитиме Асмік, а ми візьмемо ломи, — сказав Сето, передаючи ліхтар дівчинці.

Вони пробрались серед розкиданого вибухом каміння і ввійшли у виїмку, під якою вирувала вода. Ліхтар кидав сніп світла па нерівне, вищерблене дно.

Армен скинув з себе куртку і накинув її на плечі Асмік.

— Не треба, — запротестувала вона, — застудишся.

— Ну, що ти!.. Я працюватиму, мені скоро стане душно.

Скинули свої куртки і гаряче взялися за роботу — Сето, Грикор і Артуш.

На краю виїмки, з ліхтарем в руках, стояла Асмік. Куртка Армена не допомогла. Дівчинка тремтіла все дужче, і світлий зайчик ліхтаря весь час то піднімався, то тікав з виїмки.

— Е-е-е, це не діло, — нарешті вирішив Армен. — Ти тут замерзнеш, Асмік. Краще б ішла додому, а з ліхтарем ми й без тебе впораємось.

— Ні-ні, нізащо!..

— Іди, іди… Ти там будеш корисною, їди доглянь Камо, розваж його.

— Ні! — ще раз сказала Асмік і зашарілась. Добре, що світло ліхтаря падало не на неї і товариші не помітили цього.

— Справді, — втрутився Сето, — нічого тобі тут залишатись. Іди додому, а ліхтар ми прикріпимо до каменя, і світло не танцюватиме по землі, як зараз.

Асмік нарешті поступилась. Сето провів її до виходу з печери і допоміг вибратись на вершину скелі. Звідти вже сама Асмік, підстрибуючи, як кізка, побігла до села.

* * *

Увечері в сінях почувся тупіт ніг, двері з грюкотом відчинились, і в кімнату до Камо ввалились Армен, Сето, Грикор, а за ними, намагаючись бути непомітним, і Артуш.

— Ах ви, дезертири! Нас у «пекло» послали, а самі тут прохолоджуєтесь, байдики б’єте? Ось як, виявляється, ти комедії розігрувала? Дрижала, скаржилась: «Холодно», — жартував Грикор.

Хлопці кинулись до Камо і почали його обіймати.

— Ой, не всі разом, ставайте в чергу, — жартував Грикор.

Камо лише зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і ніяково м’яв у руках шапку. Він був, як і всі інші, в поросі і землі.

На пожвавленому обличчі Камо промайнула тінь, він став серйознішим.

Асмік побачила це й поспішила на допомогу Артушеві.

— Ось, — промовила вона, ніби рекомендуючи його, — новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, підміняючи тебе. Артуш щиро визнав свою попередню поведінку негідною, і ми всі простили йому. Простиш і ти, Камо, чи не так?

Хіба могло будь-яке почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця? Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо? Та ще тепер, коли він тільки-но врятований від смерті, був сповнений найкращих почуттів, до всіх людей…

І тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити вибачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і ласкаво промовив:

— Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.

І хлопчики обнялися.

— Ну, як ти себе почуваєш, Камо? — чуйно спитав Армен, узявши товариша за руку.

— Трохи важка голова, а то все добре.

— Ну, ще б пак не добре! — втрутився Грикор, лукаво покосившись убік Асмік.

— Як же вода, вода?.. — нетерпляче опитав Камо.

— Вода буде, працюємо. Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, — сказав Сето. — Вода під ним — це зрозуміло. Проб’ємо камінь — вода фонтаном рине.

Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:

— Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Розумієте: ми. юні натуралісти! Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.

— Ми власними силами не скоро впоралися б, а запізнюватись не можна. Вони правильно зробили, що прийшли нам на допомогу, — сказав Армен. — Якщо води не буде ще днів два-три, поля пропадуть…

Останні вибухи

Ще не настав ранок і село Лчаван спочивало в глибокому, міцному сні. Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною і ломом, поспішаючи, їхав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, ніби робив щось таємниче і не хотів, щоб його бачили. Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, він прив’язав до нього коня і поліз на скелю.

Добравшись до її вершини, юнак зупинився і подивився вниз.

Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали. Високо в небосхилі ще яскраво горіла тільки Венера.

В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершин Далі-Дагу иа дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини зміняло свій колір і ставало дедалі світлішим.

Яке чудове життя! Яка чарівна гарна природа! Як хороше жити, насолоджуватись благами нашого чудового світу!..

Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! Він став ще милішім, жаданішим після того, як так близько пройшла смерть!.. І ніхто, ніхто, так як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити цей світ…

Вірьовочна драбинка висіла на своєму місці, прикріплена до одного з зубців скелі: мандрівки у «ворота пекла» стали такими звичайними, що її більше й не приймали.

Хлопець звично спустився по драбині і ввійшов у Печеру. Серце його завмерло від щастя: плескіт води, нещодавно такий глухий, було чути цілком виразно. Стрясаючи скелю, з клекотом і дзвоном мчав десь зовсім близько під ногами бурхливий водяний потік.

Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут виконана величезна робота.

Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої виїмки, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.

* * *

Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.

Не встигли вони вибратись на вершину, як раптом всередині її почувся вибух і з отвору печери повалив густий дим.

Діти здивовано перезирнулися. Що там таке?.. Чи не сатаел знову шаленіє?.. їм і на думку не спадало, що Камо, який учора ще лежав у ліжку хворий, сам вночі добрався до Чорних скель і продовжує не закінчену ними роботу.

— Вернімось, — злякано запропонувала Асмік.

— О, а чий же тут кінь стоїть? Ну, звичайно, Камо. Це Камо там! — захоплено скрикнув Сето і побіг стежкою, що вела на гору.

— Але ж він хворий і на руках його ще садна не загоїлись! — схвильовано промовила Асмік.

— Теж мені — садна! Що таке садна при такій великій роботі! — весело озвався Грикор. — Ходім!.. Камо, рідненький, наводь, наводь страх на чортів. Ми йдемо до тебе! — склавши рупором руки, крикнув він.

Слідом за першим на Чорних скелях почулося ще кілька вибухів.

Цього ранку вибухи на Чорних скелях розбудили багатьох в селі Лчаван і радістю відгукнулися в серцях людей. Радісних, дуже радісних подій чекали колгоспники.

Але в сім’ї Камо ці вибухи викликали тривогу.

Мати Камо, не знайшовши сина в ліжку, з криком кинулась до свого чоловіка:

— Чого ти стоїш? Камо знову пішов на Чорні скелі!..

Батьки Камо ще не опам’ятались від тривоги, яку вони пережили в останні дні. А тут, будь ласка, — нова!

Коваль Самсон, завжди спокійний і стриманий, вискочив з дому і побіг до Чорних скель.

— Хлопці знову пішли в ту чортячу печеру! — кричала Сона і, вибігши на дах, дивилася вслід ковалю Самсопові.

Прибіг Артуш, незадоволений тим, то товариші пішли без нього, і, ні в кого не питаючи дозволу, побіг і собі наздоганяти їх.

За ним рушило ще кілька школярів.

Вийшов з дому голова колгоспу Баграт. Слідом за ним з’явився і вчитель Арам Акопян.

— Ходімо, товаришу Арам, — сказав Баграт, — подивимось, що роблять наші герої… І Асмік з ними пішла, ще на світанку. Нишком пішла… Ех, де-то наша молодість! — посміхаючись у вуса, говорив Баграт. — Дивлюсь я на цю молодь, на її діла, бачу, як уся її увага, всі її думки, серце цілком належать народові, як вона тільки й думає про те, щоб зробити добру справу, потрібну Радянській країні.

Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:

— Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, — кивнув Баграт Араму Акопяну на старого мисливця.

Учитель тільки усміхався — хіба він не знав діда Асатура.

А Сона кричала:

— Сето, Сето! Шибенику, вернись, негіднику, не йди в те місце прокляте!

— Ти чого це знову розкричалась, бабо? І дав же тобі бог голосок, — докірливо похитав головою дід Асатур. Помовч трохи! Зараз усі підемо, побачимо, що треба робити.

І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.

Швидко на вершині скелі над печерою зібралось багато сільської молоді. Сміливіші хлопці навіть Спустилися по вірьовочній драбинці і зникли в чорній пащі «воріт пекла».

А внизу, в міжгір’ї, зібралися колгоспники біля обгорілого дуба і, підвівши голови, з цікавістю поглядали вгору.

Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік.

Побачивши старого мисливця, вона радісно кинулась до нього:

Дідусю, а як же ми? Ми так і підемо в печеру?

— Як не підемо, хіба без нас щось вийде? — щиро здивувався дід Асатур. — Ходімо!

Не встигли старий мисливець з дівчинкою досягнути вершини, як знову, цього разу вже з міжгір’я, почувся голосний крик Сопи (і вона прибігла сюди з людьми):

— Ей, синку, Сето, агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!.. Ой, сил моїх невистачає!

І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.

— Почекай, почекай, мамо! — крикнув він униз, — нам тут зовсім мало роботи залишилось — рвонемо разок, і все буде ясно: чи то вода під камінням, чи то пекло… мало залишилось, почекай там…

Але не скінчивши, Сето раптом зірвався з місця і по вузькій стежці поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли інші хлопці і один за одним побігли за ним.

— Гей, агей, тікайте! — крикнув униз Грикор. — Тікайте! Зараз скеля лопне і весь світ сповниться рогатими чортами!..

Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що скупчились унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяні товаришів, які вже спускалися вниз вузькою стежкою, що губилася з міжгір’ях.

— Ох, вже цей Грикор! — промовив хтось унизу. — Світ не бачив такого баляндрасника і насмішника такого…

Але тут і справді здригнулися і захиталися Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом вішапом виповзла з «воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонне. І раптом, з гуркотом, громом, дзвоном ринула в міжгір'я вода…

Вирвалась вона з чорної паді «воріт пекла», і своєї похмурої, багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, у міжгір’я. Це був. напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З неосяжної височини спадав могутній потік холодної, світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок та іскор, що яскраво горіли на сонці…

Важко передати словами захоплення колгоспників. У першу мить вони ніби втратили мову і мовчали, палаючими очима дивились на доріжку, то раптово виникла на чорному тілі скелі, — живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни. Потім мовчанку порушила громове «ура». В повітря злетіли шапки. Люди опустились на коліна, припадали до води, торкаючись її, ніби цілуючи устами…

Люто гавкав на спадаючу в міжгір’я воду Чамбар. Чи то радість, чи то здивування виявляв він — адже зовсім, зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!

Несподівано, на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руках. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Акопяну про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.

Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодні струмки звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. Їм, юним громадянам великої Радянської країни, пощастило здійснити вікову мрію свого народу. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.

Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, тупав копитами, іржав і здригався від бризок холодної води, що падали на нього.

Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші. колгоспники. Його сьогодні не можна було впізнати — так він сяяв.

Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на рукоятку довгого кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:

— Ось воно як, люди… Виходить, що жодного пекла не було і нема. Наші онуки розумніші за дідів виявились… Де ти, куме Мукел? Встав би ти з могили та подивився, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі»… Що одержав народ!

Але старого мисливця майже ніхто не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли лопати, з-під кирок, що пробивали кам’янистий ґрунт, летіли іскри…

Вирвавшись із міжгір’я, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де нещодавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, зроблений колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.

Вода розбігалась по полях, напуваючи ґрунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаюча земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… О-ох… О… а… ще… ще…»

Невеликим розгалуженням каналу вода добігла до самого села, влилась у висохле річище джерела, а потім наповнювала став, викопаний школярами.

Асмік дуже зраділа. Вона побігла на ферму, відкрила ворота і погнала доставка своїх захирілих вихованців. Гуси, качки, водяні курочки, б’ючи крилами, кинулись у воду. їх радісне гелготання і крики весь день стояли над селом. Ожили не лише пташенята, а й бджоли.

Радісно, гомінко цього дня було в селі Лчаван. Не брав участі в загальній радості лише один вішап, який протягом століть лякав селян своїм грізним ревінням. Він раптом замовк, і ніхто в селі не помітив цього.

…Увечері на сільській площі зібрався мітинг, присвячений радісній події.

Героями дня були, звичайно, гоні натуралісти — Камо, Армен і їхні товариші.

Баграт, вітаючи їх від імені партійної організації, сказав:

— Маючи таких дітей, як ви, наша велика Радянська країна завжди буде переможницею.

Учитель, який весь час керував гуртком юних натуралістів, звернувся до односельчан:

— Дорогі товариші! Відважні хлоп’ята нашого села звільнили, нарешті, з вікового ув’язнення воду. Зацвітуть пишно наші сади і поля!.. — він окинув радісним поглядом усіх колгоспників. На їхніх обличчях сяяли щасливі посмішки. Вчитель говорив далі: — Разом з тим юні натуралісти розкрили таємницю загадкових «воріт пекла», що віками лякали наших дідів і прадідів…

Промову вчителя колгоспники зустріли хвилею оплесків. І, переборюючи своє хвилювання, Арам Акопян встиг вигукнути ще кілька палких слів:

— Наша Батьківщина непереможна тим, що в неї є такі відважні, завзяті хлопці і дівчата!

Останні слова вчителя потонули в звуках зурни і барабана.

В селі Лчаван починалося велике свято.

Чому замовк вішап?

Якщо стати на східному березі Севану спиною до озера і глянути на поля села Лчаван, може здатися, що там, під ніжним гірським вітерцем, злегка хвилюється друге, золотисте озеро, — озеро пшениці, що так пишно розрослась.

Коли бригадир Овсеп підносить угору руку і каже: «Гоп!» — це означає, що бункер комбайна повний і його треба спорожнити. Підходить автомашина, забирає золоте зерно і відвозить його в колгоспне зерносховище.

Після одної з таких погрузок Сето і Артуш підійшли до бригадира Овсепа.

— Дозволь мені і Артушу, — сказав Сето, — піти в село, нас викликає секретар комсомольської організації.

— Який секретар? — нахмурився Овсеп.

— Секретар нашої організації комсомольської — Камо.

Лице Овсепа прояснилось:

— Камо? Ну, йдіть, коли Камо кличе, — він без діла від роботи не відірве. Щось важливе…

На терасі у Камо зібрались юні натуралісти села Лчаван і дід Асатур. Коли до них підійшли Сето і Артуш, Камо сказав:

— Ну, тепер усі в зборі, ми тільки вас і чекали. Нам сьогодні доведеться вирішити важливе питання: чому замовк вішап озера Гіллі?

— А й справді, — здивувався Артуш, — щось його зовсім не чути…

— Та хіба він, боячись нас, подасть голос?.. — похвалився Грикор.

— Нам зараз не до жартів, — серйозно зупинив його Камо. — Ми, юні натуралісти села Лчаван, сьогодні повинні розкрити таємницю озера Гіллі і покласти край усяким вигаданим «чудесам», а також таємниці «воріт пекла», яку ми викрили… Ми розділимось на два загони. Один піде на Чорні скелі, другий — на озеро Гіллі.

Тон у Камо був офіціальний, командирський.

— Замовк вішап? Ну й що ж, тим краще, що його не чути. Чого ж нам турбуватися? — здивувався Сето.

— Як це «тим краще»? — з удаваним обуренням сказав Грикор. — Люди від дня народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк. Як без нього селу бути? Всі звикли, зжилися… Усім зараз не по собі без нього…

— Повинні ж ми з’ясувати, звідки бралося це ревіння? Як ви думаєте? — спитав Камо.

Хлопці захвилювались:

— А як же ми це з’ясуємо?

— Це таємниця нашого вченого, — сказав Камо, і всі глянули на Армена.

— Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, — озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. — Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас в тривозі.

Армен посміхнувся:

— По-перше, це не моя таємниця. Наш Арам Акопян поставив перед нами завдання — з’ясувати це. А по-друге, хіба не зрозуміло те, що я роблю? Скажіть, хто з вас чув, як реве вішап відтоді, як ми випустили з печери воду?

— Ніхто…

— Я багатьох питав — ніхто не чув… хіба ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях і вішапом озера Гіллі?

Асмік обернулась:

— А, зрозуміла, зрозуміла!.. Яка ж я дурна!.. Ходімо скоріше, ходімо!..

Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому він, цей вішап, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, — сказав Армен, підводячись.

— Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди, знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, — скомандував Камо. — Тільки не забудь, найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бабусі Наргіз віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажите на віслюка і візьміть його з собою — ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!.. Я, Асмік і дідусь підемо на озеро… Ще одне, — візьміть з собою Артуша, він сміливий хлопець, згодиться.

Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.

— Про найважливіше ми не домовились, — сказав Армен. — Камо, коли нам тебе чекати на озері?

— А як по-твоєму? Коли мені треба бути?

— Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?

— Близько п’яти.

— Ну, якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Виходить, рівно о третій годині тобі треба бути з фотоапаратом в руках на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з вішапа. Зупинишся там же Палець — на спуску затвора. Не прогав, зараз же клацни…

— Страшенно цікаво!.. — згоряючи від цікавості, неспокійно крутилась на місці Асмік. — Ходімо, чого ж ми чекаємо?

Незабаром Камо й Асмік вийшли з села. Тут до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазуху, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодшав.

— Що ж, Камо-джан, ти хочеш повести свого дідуся в пащу вішапа… — пожартував старий мисливець.

— Ні, дідусю, ти з Асмік залишишся на хиткому острові, полюватимеш там, а я піду сам…

— Еге! Самого я тебе не пущу, — заперечив дід.

Камо перебив його:

— Ти ж знаєш — там болото. Асмік саму не можна залишати. Побудеш з нею, щоб качки не напали…

Асмік засміялася.

— Еге ж! — протягнув старий мисливець, — качки можуть помститися мені… А, Чамбар, іди сюди, іди!.. — гукнув дід собаку, який, побачивши свого господаря, весело завищав і замахав хвостом.

Вони йшли польовою стежкою. До їхніх ніг вклонялася великим колоссям пшениця «вірменка».

— Який врожай! — захоплювався дід Асатур, оглядаючи з-під долоні золотисті ниви. — Наш Овсеп може Героя одержати… Власне, головну роль зіграла вода, Камо, знайдена нами… — і через хвилину запитав: — Камо-джан, а чому ви не зробили оце дослідження з вішапом місяць тому?

— Для цього досліду треба на кілька годин припинити потік води. А тоді хто б наважився це зробити — поля вмирали від спраги.

Так, розмовляючи, вони дійшли до берега найкоротшої в світі річки Гіллі.

— Річка ніби поміліла. Що ти скажеш, Камо?

Камо усміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.

— А як же інакше, дідусю? Адже у нас серпень місяць?

— Що ж, як серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не міліла, — обстоював старий.

Камо знову загадково усміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.

— І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? — нетерпляче вимагала вона.

— Що ж мені казати? Чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас. в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?

— Так, дійшов.

— Коли ми зробимо це тепер, так гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.

— Як це, хлопче? — здивувався дід Асатур.

— От ще недотепні люди! Зрозуміло ж. Гас потрапить у водяний потік, що йде з «воріт пекла», звідти в канал, а з каналу на наші поля, в сільський струмок, у ставок…

— Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! — захоплено сказав старий мисливець, нарешті зрозумівши, що відбулося. — Нащо вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не зрозумів би…

— І твій кум Мукел теж, мабуть, не второпав би, — пожартував Камо.

Заливисто засміялась Асмік. Її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура джерелом, з якого мисливець постійно черпав приклади життєвої мудрості.

На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.

— Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? — спитала Асмік у Камо.

— Аякже, — кивнув головою Камо. — Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився він з хиткого плавучим, цей наш острівець?.. Як багато качок, дідусю, але вони чогось не літають. Дай-но рушницю, — простяг він руку, — я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята безпері, чи що?

Численність качок збудила у Камо мисливські інстинкти. А Чамбар, висолопивши червоний язик, скавучав і нетерпляче поривався з човна.

— Дивна річ — на воді жодної качки всі в очеретах. Мабуть, каченята, — промовила Асмік.

— Дай мені рушницю, — ще раз попросив Камо.

Але дід Асатур не дав рушниці.

— Не можна, — промовив він. — Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, змінюють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти не можна, шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростуть і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна — турбот немає, може і про себе потурбуватись. Так, друзі, все в природі розумно розраховано…

Ось вони й дісталися хиткого острівця. Старий мисливець і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.

* * *

Розлучимось ненадовго з Камо і подивимось, що робить другий загін юних натуралістів, який пішов на Чорні скелі.

Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і вірьовочною драбинкою спустилися в печеру — просто у воду, що витікала звідти, вируючи і пінячись.

Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями — такою холодною була ця вода, народжена талим снігом з гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, проти течії, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтарика.

Бурхливий потік води збивав їх з ніг. Стіни печери, мокрі і слизькі, були ненадійною опорою. Проте діти подолали всі перепони. Не зупиняла їх і могутня маса води, що мчала з проходу в глибині печери. Мокрі від голови до ніг, вони, нарешті, потрапили до другої печери і зупинилися в ній, щоб перепочити.

— Розумно ми зробили, Армене, — зауважив Грикор, — що розширили цей прохід. Інакше ми залишилися б тут у полоні. Ти, як вчений, передбачаєш майбутнє…

— Ви розширили? — спитав Артуш. — Виходить, ви з самого початку знали, що добудете воду і вона через цей самий отвір І піде?

— Так, за багатьма прикметами давно ми дійшли цього твердого переконання, — серйозним тоном відповів Армен.

— Але я не з тих, хто в полоні залишається, — говорив далі Грикор. — Я б уткнувся в цю дірку і закупорив би її. Вода наповнила б печеру і викинула б мене силою… як шампанське корок!..

— План чудовий, але трохи запізнився ти з ним, — тим же серйозним тоном промовив Армен.

А Сето сказав сміючись:

— Вилетів би разом з водою — головою в прірву…

— Ого, стрибок був би чудовий, та ще без парашута… Ну, розпочнемо, вже час. Адже Камо довго чекатиме нас, від нудьги на щось задивиться і, може трапитись, знову по шию вгрузне в болото.

Вони підійшли до гирла потоку. Вода, що вибігала з гірського озера з вершин Далі-Дагу, з страшною силою вдарялася об стіни — басейну, утвореного вибухами амоналу і динаміту, шалено кружляла, вирувала, збивала піну і, вирвавшись на поверхню, швидко ринула до виходу з печери.

Такий гуркіт був у цьому темному підземному світі,такий таємничий гул лунав з усіх кутків печери, що хлопцям стало якось моторошно. Чи то вир цей страшний поглине їх, чи, не витримавши жахливих потрясінь, розсиплються скелі і поховають їх під собою…

Поклавши на каміння мішки з соломою, хлопці сиділи на них і при тьмяному світлі електричних ліхтариків дивились на воду, що шалено вирувала.

— Ну, що ж ми повинні робити в цьому пеклі? — не без остраху спитав Сето.

Армен підвівся, підійшов до басейну і, освітивши ліхтариком одну з його стінок, сказав:

— Бачите цей закладений отвір? Раніше вода витікала з нього, бігла в глибину гори. Після того, як Камо востаннє висадив у повітря тут скелю, вода змінила течію і пішла так, як тепер. Потім з колгоспу прийшли майстри й зацементували цю дірку. Зараз ми повинні знову її відкрити і знову спрямувати воду на її попередній шлях.

— Висушити канал?! Позбавити село води? Та що ти!.. Що скаже Баграт? — злякано спитав Сето.

— Про це ми вже домовилися з ним. Зараз вода колгоспу не потрібна. Сьогодні обійдуться, а завтра дірка буде знову зацементована.

— Так, але отвір цей вище від рівня води. Вона не піде в нього більше, — сказав Артуш.

— Ну, це байдуже. Ми закладемо камінням вихід з басейну, вода в ньому підніметься і піде в попередній стік, знову пройде під горою і поллється в Гіллі, а там на неї чекатиме Камо з апаратом в руках, — нарешті відкрив товаришам таємницю їхнього походу на Чорні скелі Армен.

— А коли вода піде не в Гіллі, а зовсім в інший бік? — спитав Сето.

— Може трапитись… Але саме для того, щоб довідатись про це, ми й повинні зробити цей дослід. Тому Камо й чергує на озері, чекаючи нашої посилки… відомостей про нас. Спробуємо… Ну, Грикоре, візьми лом, почнемо. А ми носитимемо каміння, складатимемо.

Грикор з вправністю досвідченого майстра кількома ударами лома вибив цементову пробку, що закривала попередній стік. Відкрилася глибока чорна щілина.

— Виходить, — знову не утримався від жарту Грикор, — якщо я впаду в цю дірку, то випливу в Гіллі?

— Спробуй, тоді побачимо, — сказав Армен.

— Ой, ні, не треба, я не хочу цього! — злякався Грикор. — Не кинусь, не кинусь… Я краще шапку свою надішлю Камо. — І він кинув у щілину свою стару шапку. — От здивується Камо! Сето, тягни мішки!

Хлопці висипали солому в щілину, а потім міцно заклали камінням виїмку в басейн, з якої виливалась і надходила в печеру вода.

Басейн швидко сповнився водою до країв, і, дійшовши до розколини, вода, грізно вируючи, з ревінням і свистом ринула у своє попереднє, що йшло невідомо куди, підземне річище.

Під шаленим тиском води задрижала. стряслася скеля. В її недосяжних глибинах щось стогнало, плакало, ухало… Від цих звуків мурашки побігли по спинах хлопців.

— Ну, чи не пекло?.. Недарма наші предки вважали, що воно не лише існує, а й міститься під цими скелями, — сказав Армен.

Хвилин за п’ятнадцять хлопці розкидали каміння, яке вони склали у виїмці басейну. Рівень води в басейні знизився, вона перестала вливатись у міжгір’я і знову, з клекотом і дзвоном, ринула в печеру, а з неї бурхливим сріблястим каскадом спадала в міжгір’я, в гирло колгоспного каналу.

— Ну, ходімо, ми своє завдання виконали. Ходімо! — сказав Армен.

Швидко мокрі, брудні, але задоволені, хлопці вийшли з темної печери, і в очі їм ударило сліпуче світло радісного серпневого полудня.

Останнє ревіння

Вистрибнувши з човна, Камо стояв на купі поваленого очерету і милувався новим, строкатим убранням озера Гіллі.

Зеленими й жовтогарячими вогнями пломеніли в променях сонця береги озера і очеретяні острівці на ньому.

На озері панувала тиша. Здавалося, що його покинуло все пернате населення, завжди таке численне. Не крякали качки, не було чути гелготання гусей. Птахи міняли оперення.

Рівень води в озері дуже знизився. Важко було сказати, що вплинуло на це — чи спека засушливого літа, чи доступ води припинився з басейну, захованого в Чорних скелях. У всякому разі очерети порідшали, на острівці стало сухіше, і Камо без особливого напруження добрався до того місця, де минулого разу він мало не пішов на дно.

Поруч з ним стояв Чамбар. Настороживши короткі вуха, палицею витягнувши хвоста, собака уважно вдивлявся навкруги, стежачи за напрямом погляду хлопця.

В очах Чамбара відбивалося явне непорозуміння. Чому, здавалося, треба стояти тут в такій бездіяльності? Це було поза його собачим розумінням… Краса виблискуючої в променях сонця водяної поверхні і відбитої в ній стіни очеретів могла бути зрозумілою лише людській істоті.

Камо подивився на годинник. Було майже три.

Вийнявши з футляра фотоапарат, Камо перевірив роботу затвора, повернув до краю важіль, що регулював швидкість, спрямував об’єктив на середину басейну і завмер у непорушній позі.

Йому здавалося, що так він пробув дуже довго. Можливо, це через нетерпіння, яке він відчував.

Вода в озері була спокійна. Хіба що вітерець налітав інколи і покривав її легкими брижами. Того разу, навесні, озеро хвилювалось, здіймалось, і лопались великі бульбашки, а вода розходилась колами і бігла до берегів. А зараз — жодної, ознаки вішапа. Дзеркало води рівне і-світле. У ньому лише відбиваються очерети та іноді промайне тінь яструба, що кружляє над островом, шукаючи здобичі..

Все навкруги було таким мирним, така панувала тиша, що у Камо навіть задзвеніло у вухах…

Гаряче серпневе сонце розпекло очерет, що почав жовкнути. Його гаряче дихання обпалювало, і обличчя Камо почервоніло й палало.

Напруженість становища стомлювала його, але треба було стояти не ворушачись і чекати.

Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів.

Потім раптом вода озера піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»

Озеро здригнулось, захвилювалось…

Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій…

На обличчі Камо заграла переможна усмішка.

«Гаразд, — здавалось говорив він, — більше не здивуєш і не злякаєш — знаємо ми, що ти таке!..»

Вішап виніс з собою з глибини озера і розсіяв по поверхні багато дрібно покришеної соломи. Камо натиснув кнопку фотоапарата, дивився на солому і усміхався.

От звідки йде ця вода! Ось чим пояснити це страшне ревіння!..

Раптом він помітив на воді щось чорне.

«Що це, їжак чи мертва лиска?» подумав хлопець.

Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.

— Та це ж чиясь шапка! — здивовано скрикнув він. — Як вона сюди потрапила?..

Зломивши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг її на берег.

Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки і, вирвавши її з рук Камо, старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.

— Адже це шапка Грикора! — скрикнув Камо. — Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?.. Може, його понесло в глибину скелі?..

Шапка зіпсувала гарний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений повернувся він до човна, на якому колись Грикор вивів слова: «Теплохід кум Мукел», і поплив до острівця, де залишив Асмік і діда.

— Ну, ну, що там було?.. Ревіння ми чули. Це він на тебе ревів?.. — потоком нетерплячих запитань обрушилась на Камо Асмік. — Що ти бачив? Який він?

Асмік хотілось одержати відповідь на всі запитання разом — таке велике було її нетерпіння.

— Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, я його сфотографував, — сказав Камо. — Але, дідусю, все це дурниці. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою надіслали нам з Чорних скель.

— Оце так штука! Виходить, стовп, що піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? — щиро здивувавшись, запитав старий мисливець.

— Так, так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.

— Значить, це не вішап?

— Дідусю, який вішап? Все вже ясно.

— А хто ж кричить?..

— Ревіння зв’язане з водою… Але краще ми про це в Арама Акопяна і Армена запитаємо, вони докладно з’ясують, чим воно викликане.

— Звичайно, вони з’ясують. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? — наївно запитала Асмік.

Старий мисливець замислено погладжував бороду.

Всі його вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалося в голові.

— Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… — з недовір’ям похитав головою старий.

— А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття і не радієш? — запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.

— Знаєш що… я шапку Грикора впіймав у озері. Погано це…

Він дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора.

— Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера. Боюся, чи не сталося чогось з Грикором!

— Грикор упав у підземний потік?.. — злякалася Асмік. — Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? — і дівчина стрімголов кинулась до човна.

Вони гребли що було сил, досадуючи, що їхній шлях перетинали водорості, які заповнювали протоки.

Ось, нарешті, і найкоротша в світі річка і будиночок рибалок на березі.

Камо і Асмік вистрибнули з човна і побігли в село.

На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. На їхніх обличчях був сум.

— А де Грикор? — з тривогою в голосі запитав Камо.

— А хіба він не виплив в Гіллі? — питанням на питання відповів Сето. — Це що, його шапка?..

Очі Асмік наповнились слізьми.

— Ну, годі!.. Не змушуй дівчину плакати, — звернувся в бік снопів Армен.

З-за снопів, що стояли в полі, показався чуб Грикора.

Асмік підбігла до Грикора і повисла в нього на шиї.

— Ти живий, Грикоре, живий? — допитувалась вона, оглядаючи товариша з усіх боків.

— Не плач, моя рідненька, Грикор не з тих, що вмирають даремно, — сказав він, ніжно погладжуючи голову Асмік. — Дурний я, чи що, щоб покинути цей прекрасний світ, землею вкритися чорною?..

Утираючи сльози, напівсердячись, напівеміючись, Асмік смикала його за волосся.

— Боляче! — верещав Грикор, але щасливо посміхався. — Дякую тобі, господи! — жартував він, звівши до неба очі, як дід Асатур. — Виходить, і за мною є кому плакати… Ну, що, Камо, випливла солома в озері?.. Адже ми чули, як цей чортяка репетував…

— Ревіння ми почули рівно через сімнадцять хвилин після того, як пустили воду, — сказав Армен. — В цей час ми вже підходили до села.

— Твоя мати, певно, галас зчинила знову, як почула ревіння вішапа? — сміючись, запитав Камо у Сето.

— Ну, звичайно, зчинила, — відповів за нього Грикор, — зараз же полізла на дах і давай руками махати, бити себе по колінах і на допомогу кликати…

— А ви?

— Посміялися, звичайно. Пояснили колгоспникам, що це ми воду в озеро спускали, через те й ревіння, — сказав Артуш.

— Ну, вчений брате, поясни нам тепер, як на твою думку, що це викликало ревіння? — звернувся Камо до Армена. — Проти твоїх глибоко наукових висновків є серйозні заперечення. Одне, — показав він на діда Асатура, — йде від цього шановного старика, а друге, — повернувся він до Асмік, — від завідуючої птахівничою фермою. Ці заперечення, власне, одного порядку, зводяться до того: «Чому вода, Що б’є вгору, повинна ревіти, як вішап, коли це не вішап? «Чому вода, що тече з джерел, не робить «бо-олт… болт… бо-олт?»

Армен засміявся. Товариші оточили його, чекаючи пояснень. Запитання діда Асатура: «Чому вода, що б’є вгору, повинна ревти, як вішап?» цікавило всіх не менше, ніж старого мисливця.

— Вода, яку ви бачили, — почав Армен серйозним, переконливим тоном, — не звичайне джерело чи струмок. Це справжня річка, яка спадає до того ж з величезної височини, а тому і з страшною силою. Прямуючи в печери Чорних скель, водяний потік захоплює з собою і маси повітря і доносить їх до озера Гіллі. Там, в озері, він з страшною силою викидає це повітря з води. Ось чому і піднімається вода стовпом. Це повітря підкидає її вгору, повітря створює гігантські бульбашки. Бульбашки лопаються, і ось саме тоді й лунає це жахливе «бо-олт… болт… бо-олт!»

— Ох, хлоп’ята, до чого ж це просто! — скрикнула Асмік. — Нарешті це дійшло до мене! Адже й справді, лопаються бульбашки, повітря виривається і… реве.

— Дідусю, чи можеш ти щось заперечити? — звернувся до старого мисливця Камо.

— Що ж мені казати? Ви завжди маєте рацію… Мої заперечення і копійки не варті, — зніяковіло відповів старий. — Бачу одне: немає ніякого вішапа, ніякого білого буйвола…

— Так-то, дідусю, не вір кумові Мукелу, — сказав Камо. — Ну, ставлю на голосування: хто за те, щоб прийняти пояснення Армена, підніміть руки!

Руки підняли всі, навіть старий мисливець.

— Одноголосно… Отже, таємниці Чорних скель і озера Гіллі розгадані. — оголосив Камо, і всі рушили далі.

— Вишап ревів сьогодні востаннє, - сказав Армен дорогою.

І справді, від цього дня вішап більше не ревів…

Епілог

Погожа була сонячна осінь.

Юні герої востаннє кинули погляд на рідні місця. Вони їхали в Москву. Їх запросили окремим листом до себе в гості. Центральна станція юних натуралістів.

На березі Севану, біля підніжжя Чорних скель, амфітеатром лежить багате на врожай село Лчаван. Сьогодні його не впізнати. У смарагдовій зелені мічурінських садів і гаїв біліють тут і там новенькі будиночки. Бурхливим потоком виривається з колишніх «воріт пекла» звільнена ними вода, приємно вражаючи слух жителів цього гірського, колись безводного, краю своєю дзвінкою піснею. Вода тепер дає лчаванцям світло — увечері на вулицях і в колгоспних будиночках яскраво світять електричні лампочки, і вода тепер дає лчаванцям енергію — потужні водоспади приводять в рух млин, молотарки, майстерні, які сповнюють повітря могутнім, радісним гулом. У серцях жителів Лчавана не лишилося і сліду од віковічного жаху перед незнаними силами природи, що протягом багатьох років лякали їхніх предків…

Машина мчить їх далі. Ось уже зникає за крутими поворотами чудесний водоспад. Уже не чути, але ще видно, як в чорної пащі «воріт пекла», збиваючи срібну піну, виривається і падає у міжзір’я бурхливий потік. Він розбивається об каміння алмазними зернами, що в погожий день виблискують всіма кольорами райдуги. Казкова веселка немовби поясом оперізує стрункий стан Чорних скель.

А там внизу, працює вже нова ГЕС. Завжди глухий гул її зараз не долинає до машини. Останнє, що встигають ще побачити паші герої — це розбитий блискавкою дуб. Від його розчахнутого стовбура відросли нові, молоді, сильні пагінці, що вкрились пишним листям і тягнуться до сонця.

Отам ти упав під час грози, — з ніжною посмішкою говорить раптом струнка дівчина з чудовим каштановим волоссям, показуючи рукою в бік старого дуба.

— Так, — мрійно відповідає їй юнак атлетичної будови, — це було в один з чудових днів нашого золотого дитинства…

І всі мовчки дивляться на гірські кряжі, що виринають з ранкового серпанку.

— А що, вже немає на Чанчакарі бджіл? — знову порушує мовчанку струнка дівчина, глянувши на руді скелі.

Вони тепер дзижчать на колгоспній пасіці, — відповідає хтось дівчині.

— А чудеса?

— Чудеса? А хіба не чудо цей бурхливий потік, ця багатокольорова райдуга серед темних скель? Хіба не чудо цей канал, вода?..

Всі переводять свої щасливі погляди на блакитну поверхню спокійного в погожі дні озера Севан.

Примечания

1

Вішап — дракон.

(обратно)

2

Мацун — кисле молоко.

(обратно)

3

Архалук — верхній одяг.

(обратно)

4

Озеро Севан поділяється на дві частини: Великий і Малий Севан, Поверхня Великого Севану дорівнює 1032 квадратним кілометрам.

(обратно)

5

Чанчакар — Бджолина скеля.

(обратно)

6

Джейран — гарна степова коза, газель.

(обратно)

7

Карас — великий глечик з широким горлом.

(обратно)

8

Шампур — рожен, на якому смажать м'ясо (шашлик).

(обратно)

9

Мутаки — Циліндричні подушки, палики.

(обратно)

10

Фархад — герой узбецького епосу, який розбивав скелі та будував канали у Вірменії.

(обратно)

11

В старому вірменському селі забобонні селяни вважали, що коли «зорати воду», то піде дощ.

(обратно)

12

Бурдюк — водонепроникний мішок із шкури овець або кіз.

(обратно)

13

Зурна — духовий музикальний інструмент.

(обратно)

14

Наірі — стародавня назва Вірменії.

(обратно)

15

Кірва — друг (азербайдж.).

(обратно)

16

Лаваш — тонко скачаний прісний хліб.

(обратно)

17

Сатаел— сатана, диявол.

(обратно)

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

  Якось уранці на березі найкоротшої в світі річки

  Таємниче ревіння

  У казковому місті

  Таємниче озеро

  Вішап

  Захоплюючий план

  Голова колгоспу

  Похід за квочками

  У колгоспному сараї

  Хвилювання

  Що хоче повідомити Грикор

  Тривожний день

  Радість

ЧАСТИНА ДРУГА

  Севан сьогодні і завтра

  По дикий мед

  «Кров семи братів»

  Таємниця мідного глечика

  Під стрімчаками Чорних скель

  Країна змінює обличчя

  Як потрапили люди в печери Чанчакару

  Похід на Чанчакар

  У таємничих печерах

  На «пасіці девів»

  Камінь з персня полководця Артака

  Приїзд професора Севяна

  Слідами хитрого звіра

  Про одного звірка, любителя меду

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

  «Небо висохло»

  Про що розповів старий глечик

  На загадковій стежці

  Біля «водяного бога»

  Давні канали нашої країни

  Легенда про воду

  Зелена пляма

  Життя навколо оазису

  Найкрасивіші жителі Далі-Дагу

  Кілька слів про Сето

  Сето починає працювати

  Нагорода

  Як Сето себе виказав

  Сето стукає в зачинені двері

  Таємниця Сето

  Вночі на березі Севану

  У кратері вулкана

  «Кавказ підо мною…»

  Загадка гірського озера

  Підземна мандрівка гасу

  Де ж копати?

  Біля «воріт пекла»

  Вода! Вода!

  «Помста сатаела»

  Випадок у печері

  Суд народу

  Знову до Чорних скель

  Останні вибухи

  Чому замовк вішап?

  Останнє ревіння

  Епілог

*** Примечания ***