OST [Сергій Батурин] (fb2) читать онлайн

Українцям — жертвам нацизму

Частина перша

Якщо Господь не вбереже міста, даремно пильнує страж.

(Пс.126:1)

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався.

Розділ 1

Річку Раківку, невеличку й прозору, мешканці села Копачів звуть чомусь — Рівчак…

Тече вона, не пересихає навіть у найлютішу спеку, живить величезний сільський став, пірнає у дві бетонні труби під дорогою, весело біжить селом за околицю, за торфовище, туди, де між пагорбами та лісами прохолодно котить свої коричнювато-бурштинові води красуня Стугна.

Зазвичай веселий та життєрадісний, тепер причаївся став: не гойдає поплавців на легких брижах, не видзвонює веселими дитячими голосами, не світить розпеченими на сонці тілами. Жодного човна на воді, навіть — жодної качки. Завмер став — і очерет не поворухнеться. Лише на греблі, на міцній шибениці з товстого соснового бруса, гойдається зашморг із товстої прядив’яної линви.

Ще навесні, як запускала нова влада малька, чиновник із районної управи пан Краус повідомив: «Кого побачимо біля ставу — тут на греблі й повісимо».

А на ранок з’явився, зі смоляними прозорими краплями на боках, жахливий цей дерев’яний ґлаґоль — і стих став, наче вмер. Тільки вода шумить, переливаючись через почорнілі заставки і падаючи з чотириметрової вишини у темну вузьку шахту, чиста й прозора.

…Марічка підійшла до сільради і здивовано озирнулась — нікого. Червоний прапор із чорним павуком у білому колі висів над дверима, незворушний та презирливий. На дверях, пофарбованих ще перед війною у веселенький зелений колір, густо чорнів німецький орел зі свастикою у пазурах. Під ним — каліграфічний напис: «Копачівська сільська управа».

Вона зазирнула у вікно — нікого, все так само, як і було раніше, тільки з великого портрета, здалося, прямо на неї, впевнено та владно дивився Адольф Гітлер.

Марічка сіла на лаві біля ґанку, вмостила поруч зі собою торбу і витягла з кишені повістку, яку вчора приніс їй новий сільський староста Петро Безрук.

Розібрала карлючки нерівних рядків:

«Гр-ну Джурі Марії Петрівні.

Согласно отриманого наряда Ви підлягаєте до відправки 20 липня о 7 годині ранку. А по сєму Ви должні о 6 годині ранку 20/VІІІ 42 року з’явитися до Копачівської сільської управи для здачі речей на колгоспну підводу.

За не явку несуть персональну відповідальність — Батьки»

Велика фіалкова печатка та кривуля підпису.

Ні, все правильно. Сьогодні двадцяте липня, і зараз майже шоста ранку. Сховала папірця до кишені жакета. Раптом почула десь зовсім поряд тихе протяжне скиглення й озирнулася: до управи підходила її найліпша подруга Настя Коляда з великим клумаком у руці, а поряд із нею, враз постаріла та згорблена, човгала її мати, тітка Мотрона, і без сліз плакала, підвиваючи.

— Мамо, благаю, не рвіть серця, перестаньте, — байдужим та стомленим голосом просила Настуся.

«Добре, що я не дозволила мамі проводжати мене», — подумала Марічка і поздоровкалася, стримано кивнувши головою. А он появився з провулка із братовим рюкзаком кремезний Петро Коваленко, з іншого — худорлявий Василь Конюшенко, а там — ще хтось…

З усіх сторін до управи підходили її однолітки, — ну, може, у рік різниця, — хто з батьками, хто сам-один. Утворився невеликий сумний натовп: хтось неголосно гомонів, дехто тихенько плакав. Старий коваль Трифон Білокінь, зціпивши перед собою вузлуваті жилаві пальці, задирав голову, зазираючи у великі засмучені карі очі свого високого на зріст сина Олексія.

Застукали копита, і з-за рогу виїхав здоровенний, мов чумацька мажа, віз, якого тягли дві колгоспні шкапи, такі старі, що не знадобилися ані Червоній Армії, яка, відступаючи, мобілізувала всіх придатних до роботи коней, ані німцям, які підбирали рештки майже дочиста. Кіньми правив худий Безрук, а поряд упевнено крокував незнайомий міцний чоловік років близько сорока у піджаку, із російським карабіном за плечем, і гострим чіпким поглядом з-під козирка сірої кепки обмацував людей біля управи.

У лівій руці, перев’язаній стрічкою з німецьким словом «Polizei», він тримав цигарку, ховаючи вогник у долоні.

Староста, під’їхавши до натовпу, зупинив коней, зліз із воза, чомусь не випускаючи з рук батога, повернувся до людей і голосно наказав:

— Мобілізовані — строїця, остальні — відійдіть.

— Поздоровкався би з людьми, — глухо зауважив коваль.

— Строїця, бистріше! — пропустив повз вуха Трифонові слова Безрук.

— Завжди падлом був, гусекраде, — вилетіло з натовпу. Староста широко замахнувся батогом на коваля, але, зустрівши його спокійний презирливий погляд, не вдарив:

— Я тобі згадаю це, Білоконю, ще пригадаю!

— Згадай краще, як ти плакав і просився, коли тебе з украденими гусьми на гарячому впіймали!

Безрук знітився, забігав очима і відступив на крок. Юрба загомоніла.

— Мол-чать! Что, команда не ясна? Становись!* — чітко поставленим голосом утрутився у події чоловік з карабіном і виставив руку, вказуючи місця для шикування.

Коли молодь поставала до шеренги, поліцай повернувся до старости:

— Попрошу список, Пётр Семёнович.**

Пияка та ледаща, схильного до того ж до дрібних крадіжок, Безрука зневажали в селі й жодного разу за його сорок чотири роки не назвали по-батькові. А поза спиною про нього говорили взагалі не називаючи інакше, ніж «оте падло».

Він подав аркуша гостроокому та криво посміхнувся. Той глянув, порахував людей: «Восємнадцать, по спіску — дєвятнадцать, какая-то скотіна нє явілась», — і почав викликати:

— Бєлоконь! Вакулєнко! Джура!

Уважно оглядав того, хто озивався, і ставив у списку хрестик.

— Чорнуха!

Німа тиша.

— Чорнуха Фьодор! — з погрозливим наголосом повторив кремезний. Знов не відгукнувся ніхто.

— Т-е-е-е-е-к-с! — видихнув незнайомець з пов’язкою і прийняв рішення. — Десять минут на прощание. Место сбора покидать запрещается!* — спитав щось у старости, і вони стрімко пішли, майже побігли, вулицею.

— Федько, він такий: не дивись, що малий та худенький; якщо вперся — не зрушиш, сказав — «не поїду», помре — не поїде, — зітхнув їм услід Василь Конюшенко.

— Не накоїв би він собі біди, — уголос подумав дядько Трифон. — Той, що з Безруком пішов, жартувати не буде.

— Дочекалися нових порядків, — обурився той само жіночий голос, що лаяв старосту.

— Помовч, Мелано, бо договоришся, — сказав коваль і тихо додав: — Люди різні…

Ті двоє були відсутніми дещо довше, ніж збиралися. Повернувшися, староста повідомив, начебто ні до кого:

— У наступну відправку Федір обов’язково поїде…

Кремезний зосереджено потирав лівою долонею кісточки чималенького кулака, потім кинув Безрукові:

— Врємя, пан староста!

— Прощання закінчено! — заверещав той. — Складайте речі на підводу!

На величезній мажі купа клумаків, баулів, солдатських мішків та селянських засмальцьованих торб здалася невеличкою.

— Усі? — Безрук спробував спитати грізно, але вийшло непереконливо. Він забрався на телігу, взяв віжки, чмокнув губами — коні невпевнено зрушили. Натовп хитнувся було за кіньми, але поліцай голосно наказав:

— Отставить проводы! Мобилизованные на работу в великой Германии — колонной по два за старостой — шагом марш, остальные — на месте!**

Тонким потічком із юрби витікала молодь. Чоловік із карабіном дочекався, поки не вийшли всі, і замкнув колону.

Мовчки стояли селяни, витираючи сльози, хлюпаючи носами, розчавлені, не в змозі навіть голосно заплакати. Їхні діти, радість і надія, віддалялися центральною вулицею села, йшли у ворожі землі, у безвість, а позаду впевнено крокував кремезний чужинець із карабіном.

Високі та стрункі тополі уздовж Копачівського шляху. Старовинне козацьке село — Копачів, на прадавніх мапах, мало не за Литовської Руси мальованих, позначене. Сотні літ, здіймаючи чорну кушпелу, поспішали цим шляхом на Низ козаки: на війну чи просто на службу. Сотні літ торували цей шлях предки, сміливі й могутні. Куди ж ви йдете сумним покірним ланцюгом за неспішною скрипучою мажарою, козацькі правнуки?

Куриться шлях пилом за кволими кінськими копитами, за старими колесами, за юнацькими ногами, сідає на добротні чоботи кремезного чолов’яги з холодним жорстким поглядом, що наче вицілює спини своїх підконвойних, перекидаючи цигарку з кутка в куток твердого маленького рота.

Безрук витяг з кишені пом’яту німецьку сиґарету, ще чогось там пошукав, безнадійно махнув рукою і сказав Юркові Козачуку:

— Залазь на підводу! Держи віжки.

Невисокий рум’яний юнак на ходу вмостився на передок підводи, староста зліз, пропустив повз себе невеличку колону і звернувся до кремезного:

— Дозвольте підкурити, Євгене Матвійовичу!

— Прошу, — простяг йому запальничку той. Це була дорога, дуже якісна, дореволюційна ще річ. Староста клацнув кременем, прикурив, роздивився каліграфічний ґравійований напис: «Поручику Ильину от генерала Бредова. г. Киев. 18.06.1919 г.»

— Так ти з благородій, Матвійовичу, — з жалем повернув володареві запальничку староста.

— Я дворянин и штабс-капитан русской армии, — холодно відповів Ільїн. — И с вами, любезный, в кадетском корпусе не учился и свиней не пас! Извольте мне не тыкать!*— погрозливо закінчив він.

Дві бездонні зіниці, наче два дула, навелися Безрукові просто у перенісся.

— Я пожартував, звиняйте, чесне слово, — скоромовкою проторохтів ураз зіщулений староста і кинувся тюпки доганяти підводу.

— Homme de rien**, — гмикнув колишній штабс-капітан.

Не орані цього року поля, загарбані полином та лободою, жовтіли деінде острівцями самосійного жита. Торік не зібрали — і нині майже не сіяли. А легенький теплий вітерець гуляв над помираючим полем, посипаючи його то попелом частих пожеж, то сивою пудрою дорожнього пилу.

Тягнеться Копачівський шлях повільно та одноманітно, а раніше здавалося — біжить. Певна річ, раніше він стрімко летів навстріч веселій зеленій колгоспній полуторці, що радісно везла сільських школярів до омріяного Обухова… Саме так, пригадала Марічка, чотири роки тому везли їх, п’ятьох кращих випускників копачівської семирічки, до райцентру для подальшого навчання у середній школі.

Ось уже, в пишній зелені садів, показалися Хутори, а за ними шлях і скінчиться, влившись у шосе Обухів — Васильків.

Криниця на Хуторах біля дороги — журавель рипить, кланяючися. В усіх навколишніх селах колодязі з коловоротами, а тут — журавель; дзьобає й дзьобає почорнілу цямрину, напуваючи кремезного Ільїна, миршавого старосту, спітнілих спраглих дівчат та хлопців, і насамкінець — старих колгоспних коней.

Підняв, нарешті, журавель довгу шию, і одразу гарикнув колишній офіцер:

— Шагом марш!*

За Хуторами вийшли на шосе; жвавіше покотився старий віз, скоромовкою задеренькотів, змусивши колону додати ходи. А Ільїну — тьху, нівроку, тільки відмашка лівою стала ширшою, ще й насвистує щось.

Позаду вже пустища копачівських ланів, і навколо — скільки око йме — землі сусідів — колгоспу імені Першотравня, частково усе ж таки оброблені: то лежать рівненькі барвисті рядки буряка, то крутять жовтими головами, роззираючися на всі боки, довгоногі допитливі соняшники.

— Розстаралися, — зронив докірливо Козачук.

— Ти у Німеччині теж постараєшся, — пообіцяв староста.

Юрко не відповів, і далі усі рухалися мовчки… Цокали копита, торохтіла мажара, впевнено карбував крок Ільїн, насвистуючи невідомий молоді марш.

За невеселими думками пройшли Першотравень, промайнули Польок, а той з карабіном усе свище та підсвистує. «Попався б ти на мушку моєму Вані, свистуне, — з ненавистю подумала Марічка, — Ваня б не схибив».

А місця все знайомі: ось уже передмістя Обухова, з невеличкими будиночками, узвіз, центр. Та що це? Куди їх ведуть? Це ж перша школа, її рідна, яку вона з таким успіхом закінчила минулого літа.

На дверях школи висів плакат: довгоносий дядько в окулярах та робітничому фартуху робив німецький автомат. За ним — германський вояк із таким точно, готовим уже, автоматом. «МП-38», — машинально визначила Марічка і прочитала заклик: «Працюючи в Німеччині — ти обороняєш твою Батьківщину! Їдь до Німеччини!»

— Прибули, — повідомив староста, зліз із підводи і зайшов до школи.

Розділ 2

Уже зранку Анатолій Кирилович Данилюк відчував якусь неясну тривогу. Зазвичай у такі дні він ставав урочисто-спокійним. Старий педагог, заслужений учитель, серед учнів якого були вже професори й генерали, він незрозуміло чому нервував сильніше, ніж сімнадцять років тому, коли тільки-но став директором середньої школи № 1 міста Обухова і проводив свій перший у житті випуск. Він уже вкотре перепитував молодого симпатичного завуча Миколу Федоровича Ткаченка:

— Усе готове?

— Порядок! — упевнено рапортував той.

— Адреса на ім’я товариша Сталіна?

— Зроблено, — витяг із папки червону ледеринову обкладинку завуч.

— Наказ? — не вгамовувався директор.

— Ось, — поклав на стіл поряд з адресом два аркуші, зціплені блискучою скріпкою, Микола Федорович.

— Група прапороносців?

— Сам готував.

— Добре, — схвалив директор і раптом підморгнув колезі. — Оркестр сам чую.

Зовсім поряд, в актовому залі, оркестр востаннє проганяв програму: виспівували труби, чітко та гучно бумкав барабан, впевнено басив гелікон.

— Ну, дивись, Миколо, — начебто погодився директор. — Перевір, чи готовий зал.

Ткаченко кивнув головою, чітко, по-військовому, повернувся й вийшов з директорського кабінету.

Герой фінської війни з орденом, двома медалями та пораненням, він був безперечним авторитетом для дітлахів, мабуть, не меншим, ніж сам директор.

У залі порядок: над сценою — портрет Сталіна, прикрашений свіжим сосновим гіллям, стільці, з’єднані брусками у блоки по чотири, вирівняно в бездоганні ряди. Сяє ідеально натерта восковою мастикою нова підлога. Її тільки-но поміняли й хотіли пофарбувати у стандартно-коричневий колір, але Ткаченко рішуче став проти того, переконав директора, сам діставав віск, варив мастику, зі старшокласниками ялозив колінами по біляво-золотистих запашних соснових дошках, намащуючи їх, потім завзято натирав, наводячи досконалий блиск.

І тепер рівненька, прозоро-золотава підлога світилась, як свіжий мед у великій тарелі.

А оркестр уже заграв останню у програмі, свою коронну річ — вальс «На сопках Маньчжурії».

Ум-ум-ум — зітхав печально Козачуків гелікон; ца-ца, ца-ца — мідно вторив йому на тарілках кучерявий трієчник Терлецький, тромбони перегукувалися з тенорами, оксамитово виводили тему баритони, заповзято, широкими рухами дириґував учитель співів Степан Андрійович, а над оркестром летів мідний прозорий звук корнета: та-та-тата, породжений уважним і зосередженим відмінником — Петром Рольком.

Маючи, як і більшість українців, чудовий музичний слух, Микола Федорович не знаходив вад у їхній грі: саме так грав ці мелодії їхній полковий оркестр, саме так лунали ці ноти з величезної чорної тарілки репродуктора, саме так чув він їх у Києві, куди пощастило йому цього року потрапити для участі у травневій демонстрації в освітянській колоні.

Завуч не раз в учительській підхвалював музичні таланти Ролька і одного разу дуже здивувався, коли вчитель співів невпевнено заперечив:

— Не знаю — не знаю…Техніка, без сумніву, академічна, музична пам’ять — чудова, але… знаєте, дорогенький, він — не музикант, він — виконавець, бездоганна музична машина. Він грає точнісінько так, як написано, безпомилково, ідеально по нотах, але нема за тим душі, почуттів, натхнення. Надто розсудливо. Крил нема, — визначився Степан Андрійович.

— Духова музика, особливо маршова, повинна мати перш за усе характер, — не погодився завуч.

— Цього вистачає, — зітхнув чомусь музикант.

Відлунали останні такти і впала кода, означена різким — усім тілом — рухом дириґента.

— Молодці, — не стримався завуч.

Ролько повільно опустив інструмент, переможно глянув навколо. Учитель музики кивнув Миколі Федоровичу, подякував оркестрові за добру гру і відпустив:

— До вечора усі вільні. Відпочивайте.

А вечір уже скоро: лишилося якихось кілька годин. Незвичайний вечір. Очікуваний. Жаданий. Єдиний у житті. Шкільний випускний вечір.

Музиканти — серед них кілька випускників — підхопилися й щезли у бокових дверях, хвилину дзвінко гомоніли у підсобці, а потім лунко затупотіли пустим шкільним коридором. Лише Ролько бережно сховав свого чудового дореволюційного корнета до футляра, глянув на педагогів, на прощання схилив голову — русявий чуб впав на очі — і повільно, з гідністю, вийшов.

Степан Андрійович, легенько постукуючи дириґентською паличкою по пультові, замислено промурмотів:

— Характер є…

В актовому залі була непогана акустика, і завуч усе дочув.

…Директор вирішив додому вже не йти: мешкав він на Піщаній, у віддаленому передмісті. І який сенс плентатися казна куди у спорожнілу після смерти дружини і від того безрадісну осоружну хату, побути там недовго та й повертатися — знов майже крізь усе місто.

А завучеві просто не було куди йти: не в ту ж малесеньку кімнатку — ліжко та шафа мало не упритул, — яку він винайняв у чужих людей. Микола Федорович глянув на чисту білу, чудово відпрасовану сорочку на вішаку в кутку його кабінетика, пересвідчився, що з нею нічого не сталося, глянув у дзеркало, вирішив: поголюся перед початком, і пішов до директора.

Чоловіки пили запашний чай з травами, які залюбки заготовляла на весь педколектив весела та енерґійна вчителька ботаніки Лариса Олегівна, жували свіжу булку і про своє гомоніли:

— У бойових умовах у мене — усього один, а взагалі — двадцять три, — з гордістю глянув на латунну підвіску, причеплену до значка у вигляді парашута, молодший. Там була вміло вирізьблена саме така цифра — «23».

— Усього один, — пригадав недавню фінську кампанію Ткаченко. — У фінів оборона була — за останнім словом військової науки: мінні поля, передпілля, вогневі точки, бункери з бетону… Кулеметів та гармат — безліч, і все це переплетене колючим дротом, як захаращений виноградник лозою. А по лісах уздовж доріг — «зозулі» на деревах сидять.

— Зозулі? — здивувався директор.

— Снайпери, — пояснив завуч. — Він у люту завірюху залізе на величезну ялину, сліди його одразу замете — наче і не ходив тут ніхто. А він сидить на дереві — хоч тиждень може — і пострілює у поодиноких бійців: нарочних, посильних, зв’язківців.

Того разу група до нашого тилу пройшла. Розвідувально-диверсійна. Нас і скинули з літака на можливому напрямку їхнього руху.

Заховалися ми у засідці, сидимо. І години не пройшло — коли он вони, лебедики, цугом ідуть. Передній лижню б’є, що твій криголам, за ним ще п’ятеро, усі з автоматами, у білих комбінезонах. І добре так ідуть, видно, що з дитинства на лижах. А ми — теж у білих маскхалатах непомітні лежимо. Дочекалися, поки ближче підійдуть, і як дали з вісімнадцяти стволів — усіх на вітер пустили.

— І ви котрогось вбили? — із шанобливим острахом подивися на заступника сивий директор.

— Аякже! Півдиска у переднього всадив. Тут, шановний Анатолію Кириловичу, правило просте: або ти його, або ж він тебе.

Підійшли подивитись — молоді хлопці, здорові, усі як один — без документів. Автомати у них — німецькі, кинджали — німецькі, тільки у двох фінські ножі, однієї вибухівки, — до речі, теж німецької — кілограмів шістдесят. Куди вони йшли, що хотіли висадити у повітря — ми так і не довідалися. Один німецький ніж я забрав як трофей, — він і зараз у мене вдома, — «Золінґен», сталь така, що тим ножем голитись можна.

Анатолієві Кириловичу і самому довелося трохи повоювати: і у германську, і у громадянську.

— А я, знаєте, артилеристом був, — пригадав він. — Звісно, стріляли у ворога, але так, щоб упритул, вбивати мені не доводилось.

Він мало не додав: «Слава Богу», але вчасно промовчав.

Один по одному витримала Марічка іспити, ідучи відповідати завжди першою або другою у класі.

Директор, літній огрядний дядечко в окулярах, невеликий на зріст, під час її відповідей заплющував очі і, склавши руки на кругленькому череві, кивав у такт її словам головою. Перший раз Марічка подумала — задрімав — і зупинилася. Директор одразу підхопився:

— Продовжуйте-продовжуйте, будь ласка.

Вчителька красномовно (так вміють тільки вчительки) глянула на Марію, і та заторохтіла знов — упевнено й завзято.

Учитися вона любила. Гострий розум, чудова пам’ять, розвинена мова і наполегливість — чого ще треба, щоб бути у школі відмінником.

Склавши сьогодні останній іспит — історію, — летіла вона, легка та весела, з відчуттям нечуваної свободи, до тітки, у якої і жила другий рік — дошивати випускну, першу дорослу свою крепдешинову сукню. Дошивати, прасувати, митися та накручувати (навіщо, і так в’ється?) густе волосся, аби встати ввечері на випускному балові першою красунею.

Босоніжки нові на підборах придбані, і шкарпетки біленькі. Уже і характеристика готова — у Київ, до педагогічного. Директор, підписуючи, мружився:

— Ти — природжений літературознавець.

Потім подивився на Марічку, хукнув на печатку і вдарив по характеристиці — аж дзенькнула ложка у порожньому, ще теплому від чаю, стакані. Уважно роздивився відбиток і простяг документ:

— Щасти тобі.

А тітка — золото: усе вже зроблено, і висить у шафі — сукня. Перша! Справжня! Доросла сукня! І рукавчики, і талія — як в Орлової.

— З’явилася, сороко? — підморгнула тітка Одарка.

«Чому сорока?» — здивувалася Марія.

— Відмінно? — запитала тітка.

— Як завжди, — скочила в обнову дівчина і закрутилася дзиґою перед дзеркалом.

— Гарна, гарна, — усміхнулася Одарка.

Де там — гарна… Тітка — та, справді, гарна. Волосся, очі, стан, перса. А тут… Кинула оком на своє відображення — ні, і тут непогано… А тітонька ж на десять років старша.

Двадцять шість Одарці. І вже удова. Як віддавали її за Петра, усі подруги заздрили: в Обухові житиме. От і жили цілих чотири роки у любові. А на п’ятий забрали Петра на фінську, і загинув він десь на лінії Маннерґейма, надіславши тільки п’ять листів. А шостого направив командир: «Загинув по-геройському». З чорним штемпелем та черв’яком підпису на жовтому казенному папері.

От і усе, що лишилося від молодого та сильного Петра, від теплого тіла з рідним, трохи пряним запахом, від міцних рук із загрублими від роботи долонями, від густого чубиська, від оксамитового баритона. Від її коханого — ніжного, гарячого, який умів владно, але ніжно пестити.

Одарка майже і не плакала, але часто безпорадний розпач брав її: що забули вони у тій Фінляндії? Братова дочка, Марія, дивилася на неї переляканими очима, і Одарка трималася.

Марічка крутилася перед дзеркалом: спідниця злетіла, відкривши стрункі ноги, та опустилася, злетіла — упала.

— Хлопці пропадуть, — передрікала тітка.

— Треба мені ті хлопці, — через плече оглянула своє відображення у склі дівчина.

— Усі, може, і не треба, а от Петро… — закинула Одарка.

— А що Петро, Дарино, що Петро, — защебетала Марічка.

— Ну, Петро майже щодня заходить, принаймні — часто, — констатувала тітка.

— Ти не розумієш, Дарино, він просто приятель, — заперечила небога. — Не більше. А ще він до німецької дуже здібний, тож до іспиту готувалися разом.

Тітка мовчала. Той Петро взагалі-то симпатичний, тільки губи затонкі, стиснені, наче він весь час сердитий, а дивиться він на Марію так, що, здається, хату поглядом запалить. Як вона тільки того не помічає?

Дарина підійшла до комоду і витягла новенькі, за великі гроші придбані, фільдеперсові панчохи. «От і ви дочекалися. Не мого свята, так Марійчиного», — подумала.

— Тепер уже точно пропадуть, — простягла дарунок.

— Дякую, — сказала Марічка пошепки — бо зрозуміла.

А Дарина відійшла до вікна: начебто фіранку поправити: треба ж, аби сльоза розтанула.

…Сяють під стелею трирогі люстри, грають склом електричні промені, заливаючи жовтим світлом урочистий, заповнений святковим людом актовий зал. Зі сцени, з-за спин керівництва школи та почесних гостей, які умощуються за довгим, укритим червоною скатертиною, столом, ховаючи батьківську усмішку у густі чорні вуса, дивиться на випускників — здається, кожному просто у вічі — мудрий та прозорливий Йосип Віссаріонович Сталін.

У білій сорочці, у піджаку з нагородами, щойно виголений, оповитий ароматами потрійного одеколону, молодий та симпатичний, ступив на край сцени Микола Федорович:

— Увага! Слухай мою команду! Під знамено школи — струнко! Внести знамено!

Оркестр грянув бравурний марш Хаїта «Всё выше!», і, карбуючи крок, до залу ввійшла знаменна група. Червоне полотнище пливло проходом між рядами, і щемом взяло Марійчине серце: раніше вона була асистентом у шкільного прапороносця Олексія Білоконя. А тепер вони з Альошею стоять, як усі, у залі, а знамено несуть довгоногі п’ятнадцятирічні підлітки…

Тільки-но прапороносці досягли встановленого місця, оркестр замовк, і Ткаченко виголосив:

— Слово для привітання надається директорові середньої школи номер один міста Обухова, заслуженому вчителеві Української РСР товаришеві Данилюку Анатолію Кириловичу!

Зал вибухнув оплесками, та це й не дивно: тут були цьогорічні випускники, їхні батьки, які у більшості самі закінчували цю школу, деякі — уже за часів Данилюкового директорства. Та й гості — представник з райкому комсомолу й інспектор РОНО — теж його випускники. Хто ж забуде його цікаві, розумні, доступні та дохідливі уроки? Його спокійну, добру вдачу, коректну, але невідпорну вимогливість?

Директор привітав випускників із закінченням школи, побажав щасливої дороги, щось говорив про майбутнє, про відкриті широкі шляхи, наказав не забувати стежину до рідної школи, ще раз привітав учнів та їхніх батьків і оголосив урочисті збори відкритими.

Упевнено залунав «Інтернаціонал» — підвелися у президії посадовці, підвівся зал. Гули труби і бахкав барабан — аж дзвеніли шибки у вікнах. «Чуєш, сурми заграли» — виводив Рольків корнет. «Час розплати настав» — підспівував чомусь насуплений і суворий завуч. Не дуже ладно, але голосно, наче намагаючись заглушити музикантів, вторив Рольку зал: «А паразитів жде біда!».

Дириґент рішуче хапнув повітря рукою, з корінням вирвавши з націлених на нього розтрубів останню ноту.

Мить тиші — і злива оплесків! Директор почекав хвилину, другу, третю, нерішуче кахикнув і підніс правицю:

— Право оголосити текст вітальної телеграми вождеві і учителю радянського народу, другові та соратнику Леніна, великому теоретикові та практикові марксизму товаришу Сталіну надається випускникові середньої школи номер один міста Обухова, переможцеві міжрайонних змагань з військово-спортивного багатоборства БГТО, відмінникові навчання Олексієві Білоконю.

Олексій читав текст з яскравої червоної обкладинки, як диктор радіо — голосно та виразно. Тільки скінчив — оплески вдарили залом; неначе змагалися: хто кого переплеще, а один чоловік, — здається, Рольків батько, — смикаючи за комір сорочки, густо наповненим баритоном голосно вигукував: «Слава!».

Дивиться з портрета у зал товариш Сталін, посміхаючись, примружився… Здається, кожного бачить, кожному у вічі, та ні — у душу зазирнув.

І б’ють у долоні й молоді, і дорослі, б’ють літні, сиві й заслужені — овація не вщухає. Жоден не припиняє, щоб не подумав ніхто, що менше за інших любить він товариша Сталіна. Великому Сталіну — слава!

Раптом, за непомітним знаком завуча, Ролько підніс до вуст корнета, і залунав, владно і тривожно, військовий сиґнал «Слухайте усі!».

— Слово для оголошення наказу, — завзято задзвеніла молоденька секретарка шкільної канцелярії Мовчан Наталія, — надається заступникові директора школи з учбової частини, орденоносцю Ткаченку Миколі Федоровичу.

Завуч перечекав оплески, різким рухом голови відкинув назад волосся і урочисто виголосив:

— УРСР. Народний комісаріат освіти, середня школа номер один міста Обухова, двадцять перше червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Наказ номер…

У зв’язку із закінченням повного курсу навчання та успішно складеними випускними іспитами…

Показний мужчина цей завуч: блищать хвацькі молоді веселі очі, медалі легенько дзенькають. Голос у нього гарний: чи то низький тенор, чи — високий баритон:

— …і видати атестати встановленого зразка наступним випускникам школи: Білоконеві Олексію…

Метка та спритна секретарка Наталія Іванівна, — до речі, її вся школа, від директора до найменшого першокласника, називала просто Наталкою, — подала директорові сіру книжечку, яку той вручив Олексієві. Потискаючи юнакові руку, Данилюк побажав від душі:

— Щасти тобі.

— Босенко Антоніні, — продовжував називати імена завуч.

І ось вже сяюча чорноока Антоніна, притискаючи атестата до грудей, сходить зі сцени.

— Василенку Олександрові…

— Джурі Марії…

Вона йде, і навколо її струнких ніг плеще невагома хмара спідниці. Цокотять підбори легких босоніжок, новенькі панчохи вигідно підкреслюють ідеальну форму витончених довершених литок. Іти їй — кроків п’ятнадцять усього, п’ятнадцять коротких миттєвостей між дитинством та великим щасливим життям.

Усього декілька кроків — і директор зрозумів причину свого вранішнього неспокою: найкраща, найрозумніша, найталановитіша його учениця, світла та лагідна, дорогá, мов дочка, цієї ночі піде зі школи назавжди.

Думав — звик: скільки їх було, здібних та не дуже, працьовитих та ледарів: білявих, чорнявих, рудих… Здавалося, найкращі та найулюбленіші учні лишилися там — у перших випусках, у яскравих молодих спогадах. Ті, що повтікали колись з уроку, і він витягував їх із Стугни, ловлячи за чорні сатинові труси. Що вперто не бажали бачити у ньому старшого товариша і вважали, що він — «свій». Що насмілювалися стріляти оченятами, невміло випробовуючи на ньому силу непевних ще жіночих чар…

Тепер вони, помітно вже вибілені сивиною, пристарені зморшками, поважно здоровкаються з ним, зустрічаючи зрідка у місті.

Цок-цок, — блискучою підлогою йде до сцени Джура Марія — окраса і гордість першої школи.

Це вже за нього, за Данилюка, почали говорити — перша школа, а не школа номер один, бо звикли до її постійних перемог. А Джура — найперша у першій школі.

Цок-цок, — упевнено йде Марічка, світле волосся по плечах розсипала. У захваті дивляться на неї чоловіки та молоді хлопці. Високі пружні груди, тонкий перехват — де це взялося? Ще восени була незграбною, мов семимісячне щеня, дівчинкою з двома товстими недовгими кісками.

Сходинка, друга, третя — ось вона вже поряд із розчуленим Данилюком. Директор простяг їй атестат, хотів щось сказати, та бравурними акордами обрушився на нього туш.

— Відповідно до рішення педагогічної ради Джурі Марії надається рекомендація для вступу на філологічний факультет Інституту народної освіти імені Горького у місті Києві, — з наголосом повідомив Ткаченко і продовжив:

— Коляді Анастасії…

— Козачукові Юрію…

— Рольку Петру…

Петро вийшов просто з оркестру, віддав корнета дириґентові і, високий та довгоногий, попрямував до директора пружним спортивним кроком.

У залі схвально загули, плещучи у долоні. Власне, аплодували усім. Але йому — чи не найдовше. Це ж він, центрфорвард, забив у фіналі міжшкільної першости з футболу два вирішальні голи тим невдахам з Безрадичей.

Директор пригадав, як у другому класі, почавши вивчати російську, Петро підписав першій учительці кольорову новорічну листівку: «Дорогой Наталии Васильевне на долгую изусть», а коли вона відсміялася, незворушно пояснив:

— Ви ж говорили: «Выучить наизусть» по-нашому — напам’ять, от і виходить, що наша пам’ять російською буде — «изусть».

Усі учні вже з атестатами, і основне відбулося. Представник з райкому комсомолу гаряче і плутано щось говорив, згадав товариша Сталіна, знов накотилися оплески, а товариш Сталін з портрета задоволено мружився, по-батьківському мудро посміхаючись у зал…

Розділ 3

Завтра важкий день, і він вирішив хоч трішечки відпочити. Байдужо взяв зубну щітку і глянув у дзеркало. Ні, він зовсім не такий, як на фото та портретах. Утомлена немолода людина з червоними запаленими очима та помітними зморшками. Склеротичні прожилки повилазили. Шкіра сіра, шкарубла, наче трохи пухирчаста, на шиї помітно прив’яла. Хоч невеликий, але помітний живіт. Руки, колись міцні та жилаві, стали непристойно тонкими.

Спересердя він плюнув у рукомийник, кинув суху щітку до склянки і, човгаючи, пройшов до зали. Вирішив не йти до спальні, не роздягатись, а передрімати кілька годин на канапі.

Між пагорбами та лісами прохолодно котить свої коричнювато-бурштинові води красуня — річка. Це не Одер, не Донау…Мабуть, Шпреє. Так, точно, це — Шпреє. Жадібні чайки кружляють над хвилями і б’ють малька, погойдується на воді попід берегами латаття. Невеличкий заплавний лужок на березі.

З густої соковитої трави визирають із цікавістю нахабні кульбаби, самовпевнені ромашки, сором’язливі дзвіночки. Різнобарвні метелики, точнісінько такі, як він малював у дитинстві, бавляться з легким вітерцем.

У траві, підібравши під себе ноги, сидить маленьке дівча. Рочків трьох-чотирьох, не більше. Невмілі ще рожеві пальчики заплітають квіти до віночка, лагідне ранкове сонце пестить дитячу ніжну шкіру. Охайне біле платтячко, дві товсті світлі коси; вона усміхається, і сяють її незбагненно-блакитні оченята.

Віночок уже готовий, він на голові, і дитина спинається на ніжки і йде просто до нього, лагідна та щаслива.

«Яке чудове арійське дитя», — встигає подумати він і прокидається, бадьорий та свіжий.

Наснилася дівчинка — сьогодні буде вдалий день.

* * *

Як солодко співають труби, виводячи знайому мелодію. Це вони співають тобі, Маріє Джуро, і ти танцюєш перший танець свого випускного балу — звісно, вальс. Тебе вправно веде дорослий чоловік — завуч Ткаченко, і усі подруги заздрять тобі, а наступні танці вже зайняті: другий — Олексієм Білоконем, третій — Рольком Петром. Летить легка спідниця, кружить навколо тебе цілий світ, а Микола Федорович якось по-новому, трохи здивовано, дивиться тобі у вічі. І аромат «Червоної Москви», подарованої на честь закінчення школи батьком, змішується з міцним, чоловічим запахом його одеколону!

Марічка згадала, як днями тітка вчила її танцювати вальс без музики, під постійну лічбу до трьох — і радісно засміялася.

Вона не бачила, як захоплено дивиться на неї зал, як стріляє зі сцени, де тепер розташувався оркестр, ревнивими поглядами Ролько.

І у Настусі кавалерів — як на гріш маку. Крутяться біля неї Козачук Юрко, Сашко Василенко, Семен Перебийніс і аж два Петренки: Віктор та Володя.

Перебийніс ще торік школу закінчив, йому восени — до війська. Скільки разів він уже до Насті підкочувався — завжди давала йому відбій. Сьогодні прийшов — у білій сорочці, з букетом. Усе одно впіймаєш облизня, подумала Марічка, бо знала, хто подобається подрузі.

Директор відтанцював перший вальс з гарною білявкою Ларисою Олегівною і здивовано відчував, що його тривожить запах молодої жінки, її м’яка долоня, випадкові дотики грудей. Анатолій Кирилович вийшов на ґанок школи, де курили кілька батьків та дільничний міліціонер лейтенант Козименко.

— Кажу вам, — виставивши перед собою ногу у блискучому чоботі, запевняв лейтенант, — хоч трошки, та пронесли. Не перший рік служимо! На скількох уже випускних чергував!

Він помітив директора, що стояв трохи осторонь:

— От хоч ви скажіть, Кириловичу, чи бувало таке, щоб на випускний вечір хлопці хоч трішечки спиртного — та не пронесли?

— Може, й бувало, — посміхнувся той. — Тільки я такого не пам’ятаю. Та і ми свого часу пронесли, точніше, заздалегідь принесли й сховали.

Це було так давно — у Першій Київській гімназії… Точнісінько так грав тоді оркестр, і саме цей вальс — «Дунайські хвилі»…

Теплий вечір запалював одну по одній зеленкуваті зірки, віяв запашним духом стиглої трави, гасив світло у сусідніх будинках. Тільки школа сяяла усіма вікнами. Видзвонювала дівочим сміхом, бубоніла басками та баритончиками юнаків, виспівувала двадцятьма двома голосами повного духового оркестру.

Директор не курив уже дуже давно, але чомусь стояв із курцями і слухав оповідки бувалого у бувальцях дільничного. Він відчував себе, як художник, який щойно продав найкращу свою картину, що її любовно та натхненно вимальовував кілька років.

Рипнули двері, і з’явився комсомольський представник, за ним — завуч. Комсомолець дочекався, поки Ткаченко витягне з кишені коробку «Казбеку», і недбало пригостився.

— Ви, товариші, перекуріть, — підхопився директор, — а я піду до зали. Не можна, щоб там нікого не було з дорослих.

— Там класний керівник і учитель співів, — заспокоїв Ткаченко.

— А з керівництва школи — нікого, — стояв на своєму Анатолій Кирилович.

У залі кружляли пари, директор тільки і розгледів, як ніжно вів Василенко симпатичну Коляду, а Ролько завзято крутив Марічку, як, відкинувши голову, вона весело сміялася. Підхоплений красунею Ларисою Олегівною, він сам віддався хвилям вальсу, говорячи їй щось веселе та дотепне і з хвилюванням слухаючи срібний дзвіночок її безтурботного сміху.

«Що ти робиш?», — жахався вкорінений у його єство педагог. — «Вона ж молодша від тебе років на двадцять», — «То й що?» — зухвало відповідав чоловік, що дрімав у ньому останні роки, а тепер раптом прокинувся. Той чоловік стомився бути одиноким, і вродлива незаміжня партнерка раптом це відчула. Жінки взагалі чудово відчувають такі речі…

А Ткаченко уже дзвенить медалями біля секретарки, і Наталка робить великі очі, демонструючи йому зацікавленість його словами.

— Що я говорив? — з’явився перед завучем радісний дільничний. — Десять хвилин тому Козачук, Терлецький, Перебийніс та Білокінь випили у шкільній роздягальні чвертку горілки!

— Ви самі це бачили? — підняв брови Микола Федорович.

— Ні, але дані точні, — запевнив лейтенант.

— Дивно, — розвів долоні завуч. — Десять хвилин тому Білокінь танцював з Колядою. Два танці поспіль.

— Хіба? Треба перевірити, — повернув голову дільничний і замислився. Микола Федорович глянув на виразний профіль міліціонера і пригадав його прізвисько, відоме на весь Обухів, причеплене саме за цю манеру застигати, повернувши голову, — Валет.

Покинувши Валета, завуч та секретарка поринули у радісний вир вальсу.

Непомітно летить час, глянув Данилюк на годинника — незабаром уже ранок. Мине якась година, навіть менше, і підуть його учні зустрічати світанок, прихопивши молодих вчителів.

Сам директор після випускного років уже з десять нікуди не ходив, віддаючи перевагу нетривалим, але теплим посиденькам з досвідченими колеґами за келишком вина. Він раптом подумав, що було б непогано, якби до них сьогодні приєдналася й Лариса Олегівна.

Натанцювавшись, заступник директора вийшов на ґанок покурити і знайшов там зосередженого лейтенанта.

— Ви маєте рацію: Білоконя там не було, — повідомив, наче бесіда і не припинялася, Козименко-Валет. — З тими трьома був Войтенко.

— Сподіваюся, — запалив сірника Микола Федорович, — ми сьогодні заради свята вибачимо їх?

— Якщо чесно, — погодився Валет, — що там та чвертка на чотирьох? Прикро не те, що вони випили, а те, що нам не можна.

— За півгодини вони підуть зустрічати світанок — і нам буде можна, — підморгнув завуч Ткаченко.

— А ви — що, не підете з учнями? — випнув нижню губу дільничний.

— А вони, власне, після одержання атестатів уже не учні, а дорослі громадяни, — зауважив Ткаченко.

— Тоді інша справа, — зрадів лейтенант.

Відчайдушне торохтіння двигуна відволікло чоловіків від розмови: повз школу вулицею стрімко летів мотоцикл, викидаючи поперед себе сильний промінь світла. Їздець у військовій формі низько схилився до керма. За мить мотоцикл віддалявся, підморгуючи червоним вогником.

— Теж служба, — глянув йому услід Валет.

— Чого б це йому так летіти серед ночі? — стривожився колишній парашутист Ткаченко.

— Може, наказ який важливий везе, — припустив Валет.

— Так є ж радіо та телефон…

— Не все можна по радіо, — авторитетно заявив міліціонер.

Молодь пішла зустрічати схід сонця, розпрощавшись із школою. Марічка з Настусею та хлопці: Петро Ролько та Олексій Білокінь — учотирьох видерлися на пагорб та зупинилися.

Ранок розмальовував сіре небо рожевими акварелями, роблячи його щомиті прозорішим та яскравішим. Сонце вже показало краєчок з-за обрію, коли донеслося слабке, майже нечутне відлуння далекого грому. А потім ще й ще.

— Десь злива? — здивовано оглядів небо Петро.

— Уявляєш, як там гримить? Тут й хмар ніде не видно, а чути, — неголосно сказала Настусі Марія.

— Тепер тихо, — подав голос Олексій.

Сонце впевнено піднялося у безхмарне небо.

…Ролько взявся провести Марічку додому. На лаві у кущах бузку вони цілувалися, і раз по раз відводила вона Петрові руки, що вперто намагалися пестити її груди. Не те, щоб він їй не подобався, просто вона не була впевнена, чи такою мірою подобається.

О пів на сьому вона була вже дома, тобто в Одарки, а ще за п’ять хвилин безтурботно спала, розсипавши по подушці світле густе волосся.

Наснилося чи примарилося, вона не знала.

Невеличке місто з акуратними, наче іграшковими будинками. Чистесенька вулиця, вистелена бруківкою. Охайні дерева та чепурненько підстрижені кущі. Це не Україна, а щось дуже європейське.

В одному з будиночків за вікном у кімнатці на віденському стільці сидить молода приваблива жінка з великими сумними очима і щось шиє. На великому столі, скраєчку, хлопчик у штанцях із шлейками, ще маленький, дешевими акварельними фарбами на обгортковому папері малює великих метеликів.

Здається, тріпочуть їхні крильця, ворушаться вусики. Це — махаон та адмірал. Хлопчик прикусив нижню губу, оченята блищать, і пензлик рухається, немов метелик. Мати ніжно дивиться на нього і усміхається.

До кімнати входить немолодий чоловік зневдоволеним обличчям:

— Усе малюєш, бовдуре! — і дає стусана дитині. Від несподіванки маленький художник випускає пензля — і малюнок безнадійно зіпсовано. Сльоза, друга і третя — падають на махаона.

— Алоїзе, не чіпай дитину!

— Кларо, помовчи! — гримає Алоїз. — Обід готовий?

— Готовий. Накривати? — швидко питає вона.

— Накривай, — наказує він. — Я швидко, тільки руки помию.

Чоловік виходить з кімнати, а жінка кидається виставляти на стіл посуд.

Хлопчик прибирає фарби, склянку з водою, пензлика та малюнок:

— Мамо, а чого татко такий злий?

— Він не злий, — перелякано оглядається на двері мати. — Він просто втомлений роботою.

— Ні, він лихий, — зі впевненою впертістю повторює хлопчик. Губи міцно стиснені, і очі сухі.

Він уже не плаче.

Марічка прокинулась від легкого дотику. Над нею стояла засмучена тітка.

— Що трапилось, Дарино?

Та безнадійно зітхнула:

— Біда, дитино. Війна.

Розділ 4

Кульгавий військкоматівський майор — дві шпали у петличці — був жорстким і незворушним:

— Ні. Що з того, що «Ворошиловський стрілець»? Дуже добре, що сандружинниця. А на фронт не підеш. Тобі є вісімнадцять? А хоча б сімнадцять? Нема? От і біжи до райкому комсомолу, там тобі знайдуть діло.

Він повернув Марії комсомольського квитка і хотів піти, але раптом передумав:

— Ти місто добре знаєш?

— Знаю, — швидко відповіла дівчина.

— Тоді йди до четвертої кімнати. Знайдеш там лейтенанта Медведєва, скажеш — майор Гусаков прислав. Він знає, що тобі робити. Зрозуміло?

— Так точно, — по-військовому відповіла Марічка.

— Виконуйте, — віддав честь майор, повернувся й пішов коридором.

Лейтенант Медведєв, високий худорлявий парубок з кубарями у петличках, простягнув Марічці пухлий стіс списків з прізвищами та пачку бланків повісток на сірому казенному папері, перев’язану звичайним шпагатом:

— Заповниш та рознесеш. Ось тобі робоче місце, — і вказав на невеличкий конторський стіл, — пошарпаний, заляпаний чорнилами, — у кутку кабінету.

Марічка сіла писати: прізвище, ім’я, по-батькові, вулиця, будинок. Зрідка — квартира.

Кмітлива з дитинства, вона одразу здогадалася розкладати повістки по вулицях — так, як розноситиме.

Чорна пательня репродуктора, не вгаваючи ані на мить, глибоким й суворим чоловічим голосом повідомляла зведення Радінформбюро, співала патріотичні пісні, декламувала вірші. Марічка вже знала, що вранці німецькі літаки скинули бомби на Київ, і здогадалася, що то був за грім на світанку. Щоправда, лейтенант стверджував: бомби впали на околиці і не завдали великої шкоди та руйнувань, але вона згадувала свій улюблений фільм про винищувачів і терзалася питанням: чому вороги аж сюди долетіли?

Медведєв відповідав на телефонні дзвінки, виходив з якимись паперами, розмовляв з цивільними та військовими, інколи кидаючи швидкі гострі погляди на Марічку — працює зосереджено та спритно.

Під вечір вона закінчила, і, взявши найбільший стіс повісток — вулицю Леніна — спитала:

— Дозвольте розносити?

— Рознесеш ці — й додому, — наказав лейтенант. — А зранку до мене!

Довжелезна ця вулиця, багато будинків, але у Марії усе розкладено: парні номери у порядку збільшення — в одній кишені, непарні — в іншій. Хімічний олівець напоготові.

— Здрастуйте, ви — отакий-то, вам повістка, розпишіться, дякую, до побачення.

Темніє лицем чоловік, плаче, кричить дружина, а Марічка уже біжить далі, у сусідню хвіртку стука — несе долю на цупкому сірому папері. Здрастуйте — вам повістка…

А по вулиці мчать вантажівки, сновигають легковики, міцні коні тягнуть гармати, колонами йдуть бійці у новеньких військових одностроях. Коли тільки встигли їх перевдягти. Здрастуйте — вам повістка…

Військові патрулі з’явилися — двічі вже зупиняли. «Пред’явник цього, тов. Джура Марія, дійсно є посильним Обухівського райвійськкомату». Печатка, підпис — усе у порядку.

Уже кінець вулиці. Ще дві повістки — і назад, парною стороною. Хвіртка напівпрочинена. Собаки не видно. Фарбованими східцями — до дверей. Постукала — майже одразу відчинили.

— Здрастуйте, ви — Ткаченко?

— Я, Марічко.

Вдивилася у напівтемряву передпокою:

— Ой, здрастуйте, Миколо Федоровичу.

Завуч узяв аркуша, розписався, де треба:

— Недовго я у цивільному походив. Добре, завтра о восьмій буду у військкоматі. А ти як у посильні потрапила?

— Сама прийшла, — зашарілася дівчина. — На фронт не взяли, доручили ось…розносити.

— Нема чого тобі на фронті робити. Без тебе упораємось, ще не розучилися воювати, — упевнено сказав Микола Федорович. — Звісно, німці — не фіни, але й фінам дали хльору, і японцям всипали, і цих розіб’ємо! Ну, добре, біжіть далі, товаришу посильний, — завуч як рівня простяг Марічці руку. — Щасти тобі.

І знову: здрастуйте — вам повістка. Чоловіки, здається, уже чекали на неї, бо здебільшого самі виходили на стук.

Зранку на військкоматі з’явився кольоровий плакат: жінка з лицем простої селянки заклично підвела руку, а за нею здіймався цілий ліс багнетів.

Точнісінько такий висів на дверях кімнати номер чотири, а з динаміка линула мужня пісня. Марічка ще ніколи не чула її: «Пусть ярость благородная вскипает, как волна. Идет война народная, священная война».

— Добра пісня, — похвалив Медведєв. — Учора упоралась?

— Упоралась.

— Сьогодні закінчуй, а взавтра приведеш якусь подругу з найбільш надійних, бо ще робота є, — ляснув долонею по купі таких, як учора, списків лейтенант.

Марічка підійшла до свого столу і мимохідь глянула у вікно: перед військкоматом величезний натовп гомонів, плакав, цілувався.

Обіцяли незабаром повернутися з перемогою чоловіки, дочекатись — жінки, прикладали хустки до очей матері. Літні батьки опускали очі долу, наче соромилися, що не підуть сьогодні разом із синами.

Марічка впізнала кремезного чолов’ягу з натрудженими руками, до якого заходила учора. Вона навіть прізвище згадала — Дранотюк.

Тепер цей Дранотюк, з торбиною за плечем, безглуздо м’яв міцними вузлуватими пальцями край білого фасонного капелюха, слухаючи мініатюрну жіночку, яка щось йому темпераментно говорила.

І в того, що неподалік стоїть на самоті, вчора була. А там — ще один…

Дві постаті видалися Марічці знайомими. Це… так, вони: Микола Федорович та шкільна секретарка Наталка.

Ткаченко тримав дівчину за руку, якийсь уже незвичний: вольовий, підтягнутий та рішучий. Відчував теплу й вологу її долоньку, слухняну і, здавалося, довірливу. Шкода, подумав Микола Федорович, що я пізно розгледів тебе.

Шкода — кліпнули її вії.

І що нічого не було.

Не було — ледь ворухнулася її рука.

І що ця клята війна.

«Ти повернешся, і все у нас буде, як у людей», — почув він її думку.

«Це — війна, там вбивають, я вже знаю…» — глянув із жалем чоловік.

«Ти повернешся» — поцілувала у вуста. — «Обов’язково повернешся», — в очі. — «Усе буде, як у людей», — у щоки, підборіддя…

І хоча вони цілувалися на площі, вщерть заповненій людьми, Марічці раптом стало ніяково — наче вона підглядала. Вона відвела погляд від вікна, а коли глянула знов — майор Гусаков вже вишикував призваних на фронт і закінчував перекличку. Куди відійшли проводельники, з вікна не було видно. Як вона не вдивлялася, Ткаченка у шеренгах не упізнала…

Назавтра, коли Марічка прийшла до комісаріату з Настусею, на площі були призовники не тільки з Обухова — чимало прибуло з найближчих сіл.

Чорні репродуктори викидали у натовп невтішні звістки, колонами йшли чоловіки й старші хлопці, раз по раз з’являлися у небі літаки з хрестами на крилах.

А дівчата бігали містом: частіше — з повістками (здрастуйте — розпишіться); рідше — з пакетами до установ.

Добре хоч, що їх годували обідом разом із працівниками комісаріату.

Учора заходив прощатися Юрко Козачук — повертається на село. Наче виправдовувався: чоловіків призвали, а врожай, врожай хто збиратиме?

* * *

Над широким пасовиськом — стрекотіння коників. Літнє небо — ані хмаринки. Світлоока білява дівчинка років п’яти легко йде оксамитовою отавою. Міцна вгодована корова повертає голову і великими чорно-фіолетовими очима сумно дивиться на неї. Рожева долонька зі свіжим окрайцем білого хліба злітає під ніс тварині: ось тобі, корово!

Дитина сміється — великі м’які губи обережно забрали частування.

Та це ж та само, що плела вінка на березі! Але як вона зросла!

А дівча уже біжить далі, підстрибуючи, — у зелений луг, у сяйливий світ, де скрекіт коників, і в небі — ані хмаринки.

І знов він прокинувся, відчуваючи наснагу, силу та упевненість. Того разу вона наснилася перед величним днем. Так буде й сьогодні…

* * *

Наприкінці другого тижня майор Гусаков викликав дівчат і, ховаючи очі, повідомив:

— Усе, дівчата, більше у мене роботи для вас немає. Від сьогодні можете бути вільними.

По тому, як пакували останніми днями документи командири з військкомату, як палили весь час якісь папери на задньому дворі, як усе тривожнішими ставали їхні очі, Марічка здогадалася — справи на фронті кепські, значно гірші, ніж повідомляє радіо, і військкомат незабаром евакуюють.

Тільки-но вони вийшли з комісаріату, глянувши наостанок у суворі очі жінки з плаката, одразу ж натрапили на комсомольця-райкомівця, який був на їхньому випускному і запам’ятався плутаною промовою та пристрастю до чужих цигарок.

— Овва! Джура і… — комсомолець на хвилинку примружився, — і Коляда. Ви мені і потрібні.

— Ти диви: запам’ятав, — перезирнулися подруги.

— У нас рознарядка: п’ятдесят чоловік на Київський УР.

— Що таке УР? — спитала Настуся.

— І що треба робити? — додала Марічка.

— УР — це укріплений район, а робити — те, що скажуть. Записую, — і на незайманому аркуші з’явилися їхні прізвища.

— Це ви, товаришу уповноважений, півсотні народу по вулицях ловитимете? — пирснула Настя.

— По-перше, мене звуть Андрій, прізвище — Мельниченко, — підморгнув уповноважений, — по-друге, тридцять дає ФЗУ*, десять — палітурна майстерня, вас двоє та я; залишилося наловити, — Мельниченко знов підморгнув, — сімох.

Розділ 5

Старенький, але добре умащений та налагоджений велосипед котив путівцем. Вільно, без напруги крутилися педалі, вранішній вітерець легко дмухав у лице велосипедистові.

Петро Ролько із задоволенням підставляв лице тому свіжому струменю. За півтори години він буде вдома — у Джулаївці, де батькова добротна хата, садок із чудовими деревами добірних сортів.

Через війну — усі плани — шкереберть. Яке тепер музучилище, яка консерваторія: футляр з корнетом, надійно запакований у светр та спортивні брюки, сховавсь у невеликому рюкзаку за спиною. Які тепер ноти…

Батька, мабуть, не візьмуть — застарий. Він, Петро, ще непризовного віку. А за рік, треба думати, усе якось закінчиться. Броня крєпка, і танки наші… І з нами Ворошилов… Обійдеться Червона Армія поки що і без Петра.

Вчора приходили Джура та Коляда. Кажуть: поїхали з нами на окопи. Вже під Києвом окопи риють. Оце так: малою кров’ю, на чужій території.

— Та я б поїхав, — відмовив, — але у селі чоловіків не лишилось, а я й на тракторі, й на комбайні можу.

Гарна дівка та Джура. Струнка, вродлива, і цицьки тверді. Дика тільки, не дається. Начебто — не хоче…

Він і сам не помітив, як за цими думками почав сильніше крутити педалі, і слухняна двоколісна машина набрала хід. Ідеальні легені, розвинені реґулярною грою на корнеті, ритмічно збагачували киснем сильне спортивне тіло.

Віддалявся Обухів з його метушнею, з репродукторами, світломаскуванням, з плакатами та наказами, розклеєними по стінах та парканах, з шибками, перехрещеними стрічками, з військкоматом, мобілізацією та евакуацією. З рознарядкою на риття окопів: що, його пальці музиканта — для лопати?

Він їхав додому, і свіжий вітерець приємно холодив його лице.

Від погано обробленого держака тупого заступа горіли долоні. Звична до роботи, Марічка не натерла шкіру до крови, але відчула, якими ніжними стали за рік, що проминув з часу останніх канікул, її пальці. Нахилилася — набрала землі — викинула; набрала — викинула. Протитанкові рови такі: одна стінка крута, друга більш полога. Вважається, що танк, потрапивши в цей рів, не зможе подолати круту стінку.

Поряд — повно хлопців та дівчат. Вправні, ловкі, схожі на солдатів, учні ФЗУ жартують, далеко плюють крізь зуби, матюкаються, коли поряд нема Мельниченка, і працюють, немов навіжені: мигтять здоровенні копаниці, блищать на сонці жилаві пітні спини.

До дівчат з палітурної майстерні залицяються. Гарні ті дівчата. Соковиті, з налитими стегнами, пишними персами. З-під хусток хлопцям підморгують.

Копачівські купкою тримаються. Могутніми змахами кидає землю Олексій Білокінь, не відстає Петренко Віктор, Марічка з Настею задніх не пасуть. Тут же Сашко Василенко. Він, власне, не копачівський — однокласник з Обухова. Одразу погодився їхати. Марічка подумала: тому, що йому подобається Настя.

Після зустрічі з Мельниченком дівчата кинулися по своїх — декого зібрали.

Завітали і до Перебийноса, а він армійського «сидора» збирає:

— Еге, дівчата, я до війська йду.

Уповноважений Андрій Мельниченко (дівки дражняться: упал-намочений) здебільшого також копає, але інколи «відбуває вирішувати питання». Це йому вдається: годують майже завжди вчасно, і дах над головою є.

Неподалік червоноармійці позиції облаштовують, на палітурниць погляди двозначні кидають. Жартома побачення призначають. А дівки — добре, тільки після перемоги.

Юність гарячим вогнем грає в їхній крові, вирує життя у гарних міцних тілах, ще не засмучують їх надовго ані німецькі літаки, що хвилями летять на Київ, ані групи, дедалі все більші, біженців з похмурими лицями та відступальників-вояків, які стомлено шкандибають, байдужі, зі згаслими очима.

Недалеко, у Києві, усе частіше бахкали зенітки, вставали по ночах заграви пожеж. Бійці частин, що відступали, на запитання відповідали коротко та неохоче: «пре», «ломить», «танками давить».

А в небі усе частіше прокочувались хвилі німецьких бомбардувальників.

«А де ж наші танки, літаки?» — думала стурбована Марічка. Де — «гремя огнём, сверкая блеском стали…»? Чому досі не повідбивали ці нахабні хрестоносні крила сталінські соколи?

Копай, комсомолко Джуро, цю земельку: нахилилася, набрала землі, викинула, — і не питай себе: чому? — бо марно шукатимуть відповідь на просте це запитання і діти твої, й онуки.

Летить з лопати земелька із пісочком, не така чорна та важка, як копачівська.

Копай, українко Джуро, і не дивись, як женуть повз твій безглуздий рів за чередою череду, як вивозять зерно, обладнання — якомога більше: з землі, яку не вміють відстояти.

Як стомлено крокують повз тебе побиті і пригнічені війська.

Копай і не питай — що буде, коли вони підуть.

Нахилилася — набрала землі — викинула.

Літаків з червоними зірками у небі майже не бувало, німці ж завжди йшли на великій висоті, не зважаючи на мурах, що комашилися у довжелезній канаві, на необстріляних бійців неподалік, на дорогу, повну машин та підвід — вони несли свій бомбовий запас для заводів та залізниць, мостів та переправ, фабрик та ливарень. Для військ, що підтягувалися до Києва. Підвиваючи, гуділи далеко у вишині їхні мотори, і звук цей уже чітко вирізнявся.

…Ці мотори гуділи інакше — вони ревіли, коли, з’явившись не знати звідки, пара блискучих «юнкерсів» пішла низько над дорогою, над ровом, скидаючи бомби, розстрілюючи усе, що потрапляло на приціл.

«Воздух!» — заволав хлопчачий голос. Панічно кинулися хто куди люди, побігли фезеушники, заверещали дівчата.

Марічка побачила, як Білокінь рвонув донизу Настусю, і, пригадавши настанови майора Гусакова, впала долілиць, прикривши голову руками.

Вибухи та скрекіт кулеметів віддалилися, але потім пілоти зайшли на друге коло. Марія заплющила очі і притислася щокою до теплої землі.

— … твою в бога душу мать! — почула вона майже над головою. Одразу поряд з нею, перекриваючи рев двигунів та галас, гулко забахкало.

Інколи, поміж гучними злими пострілами, вона чула хиже гарчання: «бл… получай, сука».

Обережно повернула голову: хлопець у радянському військовому обмундируванні піднявся на повний зріст і посилав кулю за кулею у німецькі штурмовики з довжелезної мосінської ґвинтівки.

Раптом один німець вийшов з бою і почав на розвороті набирати висоту. За ним тягся прозорий жовтий шлейф. Двигун його жалісно плакав. Вояк дав ще постріл навздогін, «юнкерс» клюнув носом, перейшов у піке, устромився у землю і вибухнув, викинувши величезну вогняну кулю.

— П…ц! — голосно об’явив росіянин і опустив ґвинтівку: другий літак стрімко скерувався на захід.

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався.

— Страшно, красавица? — помітив він Марічку і простяг руку, допомагаючи підвестися.

— Та не дуже, — заперечила Марічка, обтрушуючи з одягу пісок.

Вони встигли уже познайомитись (Іван — дуже приємно, Марічка), коли підлетіла чорна «емка», і нестарий полковник із великою, кольору вохри, кобурою на поясі голосно почав з’ясовувати, хто герой: хто збив німця.

Власне, ніхто більше і не стріляв.

Густо чадів, догоряючи, німецький літак, полковник плескав солдата по плечу й обіцяв представити до нагороди, потроху заспокоювалися землекопи, уперше зазирнувши у лице війни. Було кілька легкопоранених, а одну жінку, із мозолястими руками, у простій спідниці та сільській сорочці, вишитій хрестиком червоними нитками, — убито. Вона лежала горілиць і порожніми очима байдужо дивилась у високе незворушне небо. Невеличка — наче вишню розчавили — плямка крови багряніла на грудях.

Марічка підійшла і обережно, як колись мама бабусі, закрила мертві очі. Вдивилася в обличчя — просте і спокійне. Кілька хвилин тому, коли падали бомби і здіймали фонтанчики землі кулі, вона так само лякалася: тільки не в мене! Тепер вона не боїться нічого…

Цю жінку мобілізували у ближньому селі, і вона мовчки приречено працювала, як звикла: важко і старанно.

Знали про неї лише, що звали її Ольгою Степанівною.

Убиту забрали досить швидко, а фезеушник Павленко поміняв собі лопату — колишня жінчина видалася йому кращою.

Так буває нерідко: умре чесна, працьовита людина, і не знають люди, що про неї сказати, крім того, що була чесною та працьовитою. Хоча, ні — є ще одне. Можна додати, що була скромною.

Назавтра усіх обухівських перевели на позиції: копати капоніри та ями під бліндажі, і Марічка бачилась з Ванею по кілька разів на день. То жартом перекинуться, то він, проходячи, просто підморгне.

Вона розуміла, що не просто так їх перевели до військових: мабуть, справи на фронті ще погіршилися, і вони самі просто не встигають.

Але на душі було, попри тривогу та неспокій, радісно й тепло, і світ сприймався незвичайно яскраво: кольоровим, виразним та рельєфним, як колись, тоді, ще у дитинстві, до школи, до колгоспів, до страшного смертельного голоду — коли мати влітку опівдні йшла до сільської череди доїти їхню корову, а мала Марічка трималась за її долоню, а в другій завжди несла корові запашний свіжий окраєць білої домашньої паляниці.

Вона безпомилково знаходила у череді свою Матильду (схотілося ж батькові саме так назвати тварину), кидала мамину руку і бігла, простягаючи хліб: на тобі, корово!

Тоді так само дзвеніли на увесь світ коники, вкривалися росою на світанку трави, наливалися у садках яблука, і були казкові вечори, теплі та лагідні, мов коров’ячі вдячні губи.

Сьогодні вона бачила, як мився, скинувши гімнастерку та нижню сорочку, Ваня, а якийсь веснянкуватий рудий телепень поливав на нього водою із солдатського залізного кухля, як радісно сяяла молода шкіра, як перекочувалися під нею м’язи.

Ваню — Іванку — Іваночку, як солодко крекчеш ти, коли знову і знову ллється на спину тобі чиста холодна вода. Давай ще — і телепень раз по раз занурює кухля до великого відра і крекче, наче це його омиває струмінь; смішно стирчить твоє коротке мокре волосся на потилиці, бризки летять на всі боки, а ти — давай ще!

Ваню — Ванюшку — Івасику! Який ти, виявляється, дбайливий та лагідний. То яблучко принесеш, то квіточку, а то просто, проходячи, порадуєш своєю лагідною усмішкою. Полковник не збрехав, і на грудях у тебе срібним карбованцем хвалькувато сяє новенька медаль — «За бойові заслуги».

Праця набула змісту: по позиціях сновигали командири і давали чіткі настанови. Перед позицією батареї, на величезному полі, також копошилися маленькі, як мурахи, люди. До капонірів закочували досить великі гармати, підтягували важкі зелені ящики, тягли телефонний зв’язок, звідти долинали дивні незрозумілі слова: репер, батарейне віяло, метеосередній, поправка на деривацію. Неподалік в окопі встановили чудернацький дворогий оптичний прилад, і біля нього крутився худорлявий боєць із неприродно широко посадженими очима, приятель Вані, Валера Штінов, далекомірник.

На позиції встановили два спарених зенітних кулемети «максим», але німці більше не прилітали. Чому вони тоді напали на цивільних, хоча зовсім поряд почали облаштовувати позиції війська? Бавилися або залякували?

Інколи здалеку слабко докочувалася канонада.

Липень — чому так названий? Липи вже відцвіли запашним бляклим цвітом, відгули над ними ревні працьовиті бджоли. Плаче липкими сльозами на спекотному сонці листя.

Липень. Короткі зоряні ночі, тепле повітря.

Ледве чутно, мов дитина, дихає ніч, шепоче щось листя на деревах. Томно сюрчать цикади.

Коротка ніч у липні, та хоч яка є — Марійчина.

Іван привів її сюди, на тиху галявину, простелив плащ-накидку на теплу землю, на м’яку траву, впевнено притяг її до себе, цілував у вуста, у щоки, очі — палко, ніжно, сміливо. Владні, спраглі, гарячі чоловічі губи випивали її, язик пестив її рота, лоскотав піднебіння, голубив, милував… Ніжні долоні його вільно й досхочу гуляли її тілом.

Іванку — Іванку — Іванчику, не можна цього, так подумала Марія.

Він дихав її повітрям, перегукувалися їхні серця, дівочі пальці переплутували волосся густого чуба.

Ваня — Ванько — Іванечко. І не наполягав — просто цілував та обіймав: щиро, захоплено, відверто. Уперше, та наче востаннє.

А як це і є — останній раз, бо війна, якщо завтра прилетять знов хрестоносні сріблясті «юнкерси» із своїми бомбами та кулями? Чи прийдуть ті, що женуть у відступ нескінченні юрми пригнічених понурих червоноармійців, що їх вона бачила усі останні дні? Прийдуть, а ти, Ванюшо, не поступишся, бо відважний, — стрілятимеш, битимешся і — загинеш?

Іване — Іванику, нема краще за тебе; можна — бо війна!

Він узяв її обережно, дбайливо, вміло — майже не боляче. Пристрасно та гаряче — аж стало майже солодко. Такий міцний та сильний, що переповнив радістю.

Сюрчали цикади, безсоромно мерехтіли зірки, і тепла земля пахла по-домашньому…

…Здоровенний танк гримів та брязкав, впевнено повзучи центральною вулицею Джулаївки. Блискучі гусениці здіймали сірувато-жовту густу пилюгу, її пасма клуботалися за ним, майже ховаючи схожий на труну панцерник та дві криті брезентом трьохосні тупорилі вантажівки, що потроху котилися за могутнім танком. Бойова машина висунулася на центральний майдан, зупинилася, покрутила сторожко на усі боки квадратною головою башти з довгим сталевим хоботом гармати, заревіла наостанок двигуном і затихла.

У ту ж мить, як горох з дірявої торби, посипалися на усі боки з авт і бронетранспортера у сірих мундирах з підкоченими рукавами, із короткими автоматами, засмаглі бадьорі солдати і, виблискуючи касками, перегукуючись різкою гортанною мовою, кинулися до найближчих хат.

На Ролькове обійстя завітало троє: плечистий білявий унтер-офіцер, чомусь у пілотці, та двоє вояків у схожих на нічні горщики шоломах. Унтер щось наказав, і горщики застигли біля хвіртки, а сам, відійшовши з доріжки, на виду вікон хати Рольків із помітною насолодою помочився на старанно вибілений стовбур сливи-угорки. Неквапливо застібнув штани, дав знак шоломам, і, так само повільно, по-хазяйському (автомат на череві, руки у кишенях), попрямував до хати.

З порога білявий владно заявив:

— Рус, яйки, млеко, шпік унд, — поворушив пальцями (Wie kligt es auf Russisch?*), — брот — давать бістро!

Батько Петра, Іван Федорович, відомий на усю округу ветеринарний фельдшер, підвівся назустріч унтерові:

— Mein Name ist Johann Friedrich Rollke. Wir sind keine Russen, sondern echte Deutsche, vom Scheitel bis zur Sohle, Herr Offizier. Wir haben Papiere.

Унтер спантеличено глянув на господаря, на стіс документів, сучасних та старовинних, які той простягав чистою рукою, на юнака та дівчинку — господаревих дітей, на його жінку — викапана фрау Ельза, дружина булочника з його рідного містечка Майнерцхаґен, і поблажливо посміхнувся:

— Sehr gut, Sie werden der neuen Regierung helfen. Auf Wiedersehen, Herr Rollke**.

Унтер недбало козирнув двома пальцями, крутнувся на підборах і вийшов із хати з обома поплічниками. Натрапив поглядом на сливу і відвів очі (Verdammt!***, — хто ж знав, що тут мешкають німці?).

Розділ 6

Ці видіння захоплювали його.

Знов та сама річка, без сумніву — Шпреє. Тихий затон, з трьох боків закритий очеретом. Біля берега, де зовсім неглибоко, сонячні промені долають дивну цю воду і граються на піщаному дні, золоті та безтурботні.

Тут і там дрібний мальок срібно виблискує, порскаючи раз по раз у різні боки, наляканий нахабним, завжди голодним хижаком — окунем у дівочий мізинець розміром.

Бабки з величезними райдужними очима стрімко сновигають над водою, а на протилежному березі ріки, шляхетні та величні, стоять стрункі вікові сосни, кучерявими головами підпираючи небеса.

А в небі, у сліпучій вишині, дрібними пір’їнками розкидані невагомі прозорі хмарки: cirrus*— навіть уві сні визначив він.

Щедре літнє сонце панує, гріє землю й воду, розсипається тисячами сонячних зайчиків по хвильках, пече потилиці дерев, марно намагаючися пробитись у глибину листя.

Біля краю води, на зелену траву поскидавши одіж, стоїть майже сформована, років п’ятнадцяти, юнка — підборіддя підвела, пальчиками русяве волосся за спину прибирає, мружить світлі дивні очі: на ліс подивиться — зеленкуваті, на воду — золотаво-сірі, на небо — блакитні, волошкові, ясно-сині…

Шия ніжна та струнка, мов в олениці, плечі округлі, а під ними — невеличкі пружні півкулі грудей з маленькими темними верхівками.

Промені пестять її плаский мускулястий живіт, круті стегна, милуються тонким станом, а безсоромний вітерець обрав рудуватий пухнастий трикутник у самому низу живота і тихенько бавиться ним, дівчачур!

У неї прекрасно вибудоване тіло та бездоганна шкіра, він уже знається на цьому.

Дівчина тихо ступила у ріку, зробила ще крок, і ще, — ріка ніжно торкнулася спокусливого трикутника, — раптом кинулася у воду і попливла: сміливо, сильно, вміло.

«Тільки найвищий народ може породити таку ідеальну жінку», — подумав він і провалився у несвідому темряву глибокого сну.

На ранок до уповноваженого підійшов командир батареї капітан Новицький і жорстко наказав:

— Залишай позицію зі своїми комсомольцями.

Мельниченко не зрозумів:

— У чиє розпорядження нам тепер поступати?

— Яке розпорядження! — заревів врівноважений зазвичай капітан. — Тобі одне розпорядження — геть звідси!

Побачивши вилуплені, мов поліські бараболі, здивовані короткозорі Мельниченкові очі під круглими окулярами із сильними лінзами, Новицький трохи спокійніше просто у лице співрозмовникові повідомив:

— Учора німці взяли Обухів, Германівку, Джулаївку, Старі та Нові Безрадичі. Щонайпізніше, взавтра вони будуть тут. Тепер мені твої діти та дівки у розміщенні ні до чого.

— Куди ж нам, ми ж з Обухова, — почухав потилицю Мельниченко.

— За годину у мене йтиме машина на Київ, — одразу вирішив капітан. — Посадиш до кузова стільки, скільки уміститься, інші — пішим порядком. Дістанетесь Києва, там спитаєш у свого начальства, куди вам.

І подумки додав: «Якщо воно ще там, твоє начальство».

За годину Мельниченко напакував до кузова вантажівки стільки людей, що водій, нічого не говорячи, тільки захоплено дивився, а коли місця зовсім не лишилося, уповноважений югнув у кабіну, звідти вже сказав:

— А ви — своїм ходом. Зустрінемось у обкомі.

Його зовсім не цікавило, чи знають ті, що залишилися, де той обком.

Натужно загудів мотор, машина рушила, важко перевалюючись з боку на бік на нерівній, розбитій за останні дні, дорозі.

Копачівські та декілька учнів ФЗУ, що не вмістилися у машину, розгублено перезиралися.

— І ви давайте слідом, — звернувся до них капітан, але його перебило, стрімко наближаючися, знайоме вже перервчате виття «юнкерів». Новицький крутнув головою — тепер літаків було не два, а півтора десятки.

— Не встигли. Швидко до укриття! — І гучно подав команду: — Батарея, к бою!

Марічка кинулася до вузького глибокого окопу, на який на бігу показав капітан, на ходу чомусь усвідомивши, що комбат говорив з ними українською, а команди подавав — за статутом, російською. Літаки влаштували над позицією смертельну карусель. Налітали, бомбили, стріляли, за ними — інші, аби так само атакувати і піти на друге коло.

Здригалася земля від вибухів, і до укриття часом сипався пісок. Поряд із Марічкою дрібно дрижала перелякана Настуся.

— У «юнкерса» запас пального невеликий, надовго не вистачає, — словами лейтенанта Медведєва (того, з військкомату) заспокоїла Марія подругу. — Скоро вони заберуться.

Сьогодні німця зустріла не одна Іванова ґвинтівка: торохтіли спарені «максими», бахкали з окопів ґвинтівки та карабіни, а недалеко, де стояли піхотинці, чути було й тріскачки ручних кулеметів.

Дивно, але жодного німця не підбили: остання пара різко шугонула угору, і пілоти повели свої літаки туди, звідки прилетіли: десь на південний захід.

Марічка визирнула зі схованки, — здається, скінчилося, — і вистрибнула на поверхню.

Земля переорана, ями, курява, дим. Жадібно п’є з військової фляґи капітан, тягне кисета з кишені незграбний літній солдат, який ще учора вихвалявся, що він «коло орудія», так сформулювавши поняття «гарматний номер».

Якийсь боєць, скинувши гімнастерку, невміло намагається перев’язати легко поранену вище ліктя руку.

Підскочила Марія:

— Дай я!

Вправні її руки, лягає бинт рівно та правильно. Раптом відчула, що хтось дивиться на неї, повернулася — а то Новицький спостерігає за її вмінням.

Незабаром комбатові доповіли, що поранено чотирьох, двох — важко, і вбито одного — з відділення кінської тяги.

— Погано, — засмутився капітан. — У мене зайвих людей нема. Хто ж біля коней буде?

— Я можу, — визвався Віктор Петренко. — Я все життя біля коней.

— А скільки тобі років? — швидко кинув комбат.

— Сімнадцять з половиною, — трішечки прибрехав Віктор.

— Тебе поки залишу, а там — як командир полку вирішить.

— Слухаюся, — зрадів хлопець.

— А тобі скільки? — повернувся капітан до Марічки.

— Сімнадцять. Незабаром, — знітилася під уважним поглядом командира.

— Погано, — з жалем цикнув язиком той.

Він витяг з кишені коробку «Казбеку», взяв цигарку, дмухнув у ґільзу і закурив; сизий ароматний дим повільно піднімався угору.

По дорозі, яку, як говорив Новицький, «осідлав» полк, на простір поля з синього далекого лісу впевненою колоною виповзли кутасті німецькі танки з квадратними баштами. За ними — кілька панцерників і з десяток вантажівок із брезентовими тентами.

— Ти — до коней, — кивнув Новицький Петренкові, — ти — до старшини за санітарною сумкою — це вже Марічці. — А ви — швидко на Київ.

Далеко на півночі на високій горі золотою ріпою блищала баня дзвіниці Печерської Лаври.

— Ти старший, — поспіхом штрикнув пальцем комбат у Білоконя. — Відповідаєш за прибуття групи до обкому.

І Новицький тюпки побіг до командного пункту — окопу, з якого стирчав дворогий далекомір.

— Пішли, — сказав Олексій, і група молоді попрямувала розбитою дорогою до далекої золотої бані.

Старшина Козлов — довгий, в окулярах чолов’яга — дав Марічці велику брезентову сумку з набитим через трафарет червоною фарбою хрестом. Зазирнула усередину — нічого особливого, усе те саме, що й на заняттях в ОСОАВІАХІМі.

Незабаром загухкали гармати, затакали кулемети піхоти, і німці, стомлені зробленим останніми днями кидком, наразившись на організовану оборону, відповідаючи на вогонь з танкових гармат, відійшли до лісу.

— Що у нас сьогодні — перше серпня? Так і запишемо — перше зіткнення з ворогом — першого серпня, — зауважив комбат.

Похапавши перше-ліпше, що потрапило у вічі, передовий загін вермахту пішов із Джулаївки.

Увечері, коли ветеринарова жінка вийшла до криниці по воду, їй зустрілася баба Колісничиха. Та поставила цеберку на лаві біля зрубу і зашепотіла:

— У нас забрали дві курки, шмат сала та яєчок корзинку. А у вас що, Ірино?

— Нічого не забрали, — гордо повідомила ветеринарша. — І ніяка я вам не Ірина. Відтепер і назавжди — я для вас фрау Ірма. Ірма Рольке.

Колісничиха остовпіло замовкла, а фрау почала вправно крутити колодязного коловорота.

Розділ 7

Німці накочувались як океанський прибій: потужно, розмірено та методично. Спочатку хижі «юнкерси» теребили батарею, потім підтягнута недавно артилерія лупцювала снарядами, і вже потім, тримаючи, як на параді, дистанцію, йшли з короткими зупинками — для пострілів — танки.

За ними, ховаючись за броню від куль, густо сунула вимуштрувана німецька піхота.

Батальйон капітана Непряхіна, до якого була додана батарея, зустрічав ворога густим вогнем: сухо тріскотіли ручні кулемети, солідно дудукали станкові, намагаючись якщо не відрізати піхоту від бойових машин, то, принаймні, якомога більше її вибити.

Новицький перевів чотири вцілілі гармати на пряму наводку і з розважливою злістю гатив величезними снарядами по хрестоносних ворожих танках. Уже чимало їх мертво чорніло залізними обгорілими коробками у полі.

Як океанська вода, ударивши у скелю, відкочується і вперто б’є знов, зупинені лютим вогнем вояки ще ніким не переможеного вермахту відходили за той дальній ліс лише для того, щоб згодом ударити наново.

Разів зо п’ять Непряхін кидався у контратаку — німці кожного разу грамотно виходили з вогневого контакту, густо встеляючи чорне вигоріле поле вбитими червоноармійцями. Своїх поранених і вбитих вони намагалися будь-що виносити, і за кілька днів здалося, що гинуть лише радянські, так багато бійців у захисних гімнастерках накидала на землю вправна німецька зброя.

Звідти, де ще недавно співали цикади, нічний вітерець доносив запах горілого та густий трупний дух.

Непряхін на власний ризик наказав похоронній команді повиносити та поховати мерців: дивно, але німці майже ніколи не заважали цій скорботній роботі.

Загиблих складали у величезні братські могили та засипали землею.

Були втрати і на батареї. Марічка звикла без хвилювання дивитися на вбитих і навіть торкатися їх, намацуючи пульс — може, ще живий?

Пілотку та гімнастерку невеличкого розміру їй знайшли, а от спідниця й черевики були свої, домашні. Перепоясана справжнім армійським ременем, з великою санітарною сумкою на плечі, Марічка була схожа на справжнього санінструктора, та від неї й вимагалось, як від справжнього: вона бинтувала, накладала шини, відправляла поранених до медсанбату.

Ваню Марічка бачила щодня. Командир відділення зв’язку, він сновигав по всій батареї, налагоджуючи телефонну мережу, яка весь час псувалася через розриви дроту. З котушкою на боці та великою ґвинтівкою Мосіна, він видавався їй напрочуд мужнім та гарним.

Сталося так, що до батареї, яка набиралася з резервістів, в останню мить влили зв’язківців із відступаючої розбитої піхотної частини, направленої на переформування. Молоді, призвані за рік чи два перед війною, вони потай пишалися тим, що «кадрові», і з погордою носили замість коротких карабінів довжелезні ґвинтівки, вигадані п’ятдесят років тому талановитим російським зброярем.

Автоматів в армії майже не було: на весь артполк лише ординарець командира, полковника Теплова, кирпатий проноза Кочетов хизувався новеньким ППШ, а от німці, ті, як дбайливі сіячі насіння навесні, щедро та густо сипали поперед себе кулі з коротких тріскучих МП-38.

Вони накочувалися хвиля за хвилею — усе зліше та рішучіше, шпигуючи землю свинцем та залізом.

Піхотинці, розкидані позицією у відокремлених своїх «ячейках», люто огризалися пострілами. Їхній командир Непряхін на КП, стискаючи кулаки, подумки несамовито лаяв маршала Ворошилова і його польовий устав з відокремленими стрілецькими окопчиками, не пов’язаними між собою ходами сполучення. Варто було німецькому кулеметникові виявити таке укриття — боєць у ньому був майже приреченим. А якщо він намагався переповзти до запасного окопчика — ставав приреченим напевне.

«Червоноармієць — і один у полі воїн», — згадував Непряхін передвоєнну безглузду маршалову патетичну браваду.

Надто дорогим ставало капітанові порожнє красномовство «першого червоного офіцера».

Німці починали свої атаки в один і той же час: о дев’ятій ранку — хоч годинника перевіряй.

«Чітко за графіком, як московський експрес», — зауважив якось Новицький. Уночі вони майже не воювали, запускаючи освітлювальні ракети та непокоячи зрідка кулеметними чергами передній край супротивника.

А ночі стояли теплі, серпневі. Інколи трасуючими кулями падали через увесь небосхил зірки, і місяць байдуже посміхався з ультрамаринової безодні.

З тієї, першої ночі Марічка була з Ванею ще двічі: потай, поспіхом та безрадісно. Того тільки й щастя, що з коханим. Ніхто на батареї навіть ні про що і не здогадувався, крім Іванового товариша — далекомірника Валери Штінова. Такою вона вже Марічці судилася — омріяна та трепетна перша любов…

Вночі небо кидало на землю зірки, а вранці — бомби.

І ось знов летять хижі «юнкерси», шасі — мов жадібні лапи, і бомбують розлючено й несамовито, піднімаючи землю дибки, спочатку піхоту, потім — батарею. А стрільців обробляє уже артилерія — завзятіше, ніж раніше.

Поки розвіюється курява — танки вже недалеко, а за ними — тьма-тьменна автоматників у сірих мундирах.

Лупцює прямою наводкою Новицький — горять уже чотири сталеві машини, ляскають ґвинтівки, падають солдати, але суне ворожа сила, обтікаючи підбиті танки і безглуздий недобудований рів, ще одна залізна коробка зачаділа, але другий броньований велетень вже прасує важкими гусеницями окопи переднього краю.

Деінде, перекриваючи тріскотню автоматів, вибухали ґранати, а танк усе крутився по окопчиках, перемішуючи та перемішуючи плоть і землю.

Розірвалася ґраната — і цей зупинився, розмотавши гусеницю, але німецька піхота частим кроком наближається невідворотно. Один червоноармієць позадкував, другий, а за мить уже усі відходять, відстрілюючись часто й безглуздо. Наче стрижень зламався: біжать уже, несучи на своїх плечах ворога — просто на позицію батареї.

Новицький — навперейми, могутнім прямим ударом найпрудкішого — у підборіддя! Той упав, а капітан у повітря з нагана — бах!

— Назад!

Схаменулися стрільці, та німці вже тут: налетіло сіре на хакі. Почалось: б’ються кулаками й ножами, ногами й лопатами, ґвинтівками й автоматами. Хряпає, гупає, ляскає навкруги.

Марічка підхопила наган убитого політрука, причаїлась біля гармати і не стріляє: в кого ще влучиш у безладі рукопашного бою.

Раптом вона побачила Івана: прикладом він вдарив у лице ставного чоловіка, — сріблясті плетені погони на плечах, — той впав, випустивши пістолета («парабелум-люґер» — дізналась потім вона) — чудернацький кашкет далеко убік відлетів. Ваня ж другого — багнетом у живіт. Той, статурний, отямився — однією рукою кров витирає, другою землю лапає — пістолета намацує.

Два постріли пролунали одночасно: з нагана та парабелума; захрипів, криваво забулькав простріленим горлом арійський красень, але і його куля вкусила Ваню: зойкнув, вигнувся він назад, хотів встояти — не держать, згинаються у колінах ноги, падає коханий — світ завалився умить.

Не вагаючись, двома пострілами добила ворога — і до Вані. Припала до нього: дихає, серце стукає глухо. Рвонула сумку, витягла бинти.

Ваню — Ванечко — Ванюшко! Хіба так хотіла торкатися твого тіла, — бинтуючи непритомного? Твоїх широких грудей, міцної скульптурної спини? Теплої й ніжної шкіри? Обіймати хотіла, пестити, цілувати.

Закінчила й умостила обережненько. Він застогнав і — опритомнів. Підняла очі — німців уже витісняють з батареї. Шалено розмахує Новицький великою саперною лопатою, з коліна стріляє Штінов, їздовий Віктор Петренко, підібравши десь ґвинтівку (чи не Іванову?), орудує нею, як вилами. Якийсь піхотинець з німецького автомата короткими чергами б’є у бік поля.

Німці відходять, уперше не забираючи своїх мерців, а поранених не залишилося — усіх жорстоко добили.

Німці відходять лицем до бою, не безладно, як чверть години тому тікали наші: відстрілюються з-за підбитих танків, прикриваються кулеметним вогнем.

А на позиції справ у санінструктора багато: з розбитою головою стогне снарядний Бухтіяров, привалився до бруствера, хапаючися за прострілений бік, блідий старшина Козлов. Хтось кричить, кличе біля другої гармати.

До кого ж бігти? Раптом згадала, чого вчили у гуртку: до того, хто мовчить — у нього больовий шок, — і притьма до Козлова.

Коли увозили до медсанбату Ваню, він пообіцяв, дивлячись просто в Марійчині очі:

— Я тебе не забуду. Я писатиму.

Поцілувала й дивилася услід, поки видно було санітарну полуторку.

За тиждень вона отримала від нього листа:

«Здрастуй, дорога Маріє!

З гарячим бойовим привітом пише тобі Ваня.

У перших рядках свого листа поспішаю повідомити, що кулю в медсанбаті видалили.

Військлікар (прізвище густо викреслене — вочевидь, військовою цензурою), який робив операцію, каже, що я везунчик. Тепер здоров’я моє піде на поправку. Почуваюсь я уже значно краще. Для подальшого лікування мененаправляють до госпіталю у тил.

Я швидко одужаю й повернуся — разом із тобою бити фашистських гадів.

Тепер напишу вже з госпіталю і повідомлю адресу. З нетерпінням чекаю на зустріч.

Цілую. Твій Іван»

Як велику цінність — дбайливо та бережно — склала вона звичайний аркуш зі шкільного зошита у клітинку в солдатський трикутник і заховала до кишені гімнастерки.

Більше листів від Вані не надходило.

Ще ніхто не знав, що то був лише перший справжній удар німців. Що це ще тільки початок кривавого пекла, яке триватиме цілих три тижні. Що вже за кілька днів німці виб’ють їх аж до близького передмістя Києва з дивною назвою — Мишоловка, а звідти потім — у Голосіїве, на самісіньку околицю міста.

Ніхто не відав про резерви, які кине в бій командування, про свої літаки, які з’являться у небі, про несамовитий контрнаступ — з шаленими втратами і нечуваними подіями: стрімким відходом ворога аж на попередні рубежі, із першими трофеями: технікою, зброєю та припасами.

У вересні війська затвердилися на позиціях, і активність ворога знизилася.

Увечері п’ятнадцятого Марічку несподівано викликав командир полку полковник Теплов.

— У тебе хоч які знайомі в Києві є? — ошелешив запитанням, тільки-но вона з’явилася у його землянці.

— Є, — пригадала Настусину старшу сестру, до якої їздила на весняні канікули.

— А документи у тебе які? — допитувався Теплов.

— Ось, — витягла з кишені комсомольського квитка та червоноармійську книжку.

— Ще якісь, цивільні, — нетерпляче кинув полковник.

— Ще атестат. І читацький квиток із районної бібліотеки, — пригадала вона.

— Він із фото?

— Так.

Теплов узяв її червоноармійську книжку, поклав до кишені кітеля:

— На тобі військового — тільки пілотка та гімнастерка. Зранку скинеш їх, вдягнеш свої кофтину чи сорочку і підеш до своїх знайомих.

Сльози заповнили вмить очі, і лице командира вона бачила нечітко:

— Чим я завинила? Чого ви проганяєте мене?

Полковник як і не чув:

— Вік у тебе непризовний, поживеш якийсь час у знайомих…

— Та що я зробила? — заплакала уже вголос вона.

— Дитино, — якось дуже по-батьківському звернувся до неї нестарий ще полковник. — Ситуація навколо Києва докорінним чином змінилася. Є наказ відступати. Та нам навряд чи судилося вийти звідси живими. Тому, — жорстко вже продовжував Теплов, — це наказ. І затям: якщо прийдуть німці — ти ніколи не була на фронті. Просто після окопів жила у знайомих… Ще одне: комсомольського сховай, або краще — спали! Виконуйте, рядовий Джуро!

Вона востаннє козирнула командирові і вийшла. Полковник від каганця запалив невеличку сіру книжечку і кинув у дюралеву саморобну попільничку, дочекався, поки прогорить, струсив попіл на підлогу і старанно розтер ногою:

— Усе, тепер порядок.

Він не сказав їй, що сьогодні німці намертво замкнули кільце навколо Києва.

У чорній жакетці, у вишиваній сорочці, увечері наступного дня до білої хатини на вулиці Звіринецькій, що на Теличці, окраїнній київській слобідці, постукала гарна молода дівчина.

Двері відчинилися, і з криком «Марічко, це ти?» на шию їй кинулася Настуся.

Після кількох днів безвладдя німецькі війська увійшли до Києва впевнено та спокійно.

З відкритих люків та кузовів могутніх машин солдати вермахту дивилися на повойоване місто, майже усі переможно посміхалися: широко — лопата влізе.

Ревіли німецькі досконалі мотори, лунали різкі, хвалькуваті марші, гортанні незвичні слова різали вухо.

Місто принишкло, не знаючи, чого чекати.

Гупають вулицями короткі чужі чоботи, кóпають каштани, що падають просто під ноги, і коричневі кульки з жахом летять геть, підстрибуючи на нерівних каменях бруківки.

Причаїлася Теличка, тихо сидять у білій хаті подруги, і не знають вони, що полку Теплова уже добу не існує, і живими лишилися тільки п’ятеро, та й тих женуть без зброї у величезній колоні — просто на Захід.

Частина друга

Блаженні ті, що плачуть, бо вони будуть утішені.

(Матв. 5: 4)

Розділ 8

Стукають по стиках колеса, погойдується вагон. Товарний, із брудною підлогою та облупленою фарбою, у якому возили і крейду насипом — он плями по стінах, — і, недавно, — відчувається ще запах, — худобу.

Марічка згребла на купку під стіну скупо кинуту на підлогу солому, сіла й заплющила очі.

Ще добу тому їх самих гнали дорогою Обухів — Васильків, як оту худобу.

…Біля школи до них приєднали кілька груп таких само молодих вигнанців із сусідніх сіл, які прибули з вечора і ночували у колишній міліції, вишикували й залишили майже на годину надворі.

Нарешті, до них вийшли товстий кирпатий німецький майор, якийсь цивільний пан із безбарвними очима і спортивний юнак у літньому костюмі з новеньким портфелем. Біла сорочка та зав’язана під комір краватка робили його дуже офіційним. Офіцера й пана присутні бачили уперше, а от юнака багато хто впізнав.

Це був Марійчин однокласник, колишній залицяльник, спортсмен, музикант і відмінник, а тепер — перекладач комендатури Петро Ролько.

Військовий поколупав зубочисткою в роті, кинув її під ноги, наступив носаком глянцевого чобота та голосно й швидко заговорив. Слова у нього звучали, наче лайка, хоча, здається, не лаявся він зовсім. Попри незвичну вимову та швидкий темп, — німець просто вистрілював слова, — Марічка багато чого зрозуміла:…відбуваєте працювати до великої Німеччини… то є для вас велика честь… країна древньої культури… житимете у гуртожитках… вам платитимуть… за погану роботу — покарання… за втечу — ув’язнення до концтабору.

Щось іще. Майор упинився, і Ролько докладно переказав суть його промови — видно, не вперше. Ролько й у школі блискуче знав німецьку, а тепер і поготів — торохтів із тими двома ще швидше за майора. Цивільний з Рольком провели перекличку і дали десять хвилин на туалет.

Перекладач комендатури байдуже та відсторонено дивився понад головами цих тупих селюків, думаючи про щось своє, і раптом відчув пекучий погляд.

Зовсім поряд, кроків за п’ять, стояла незнайомо доросла і вражаюче гарна Джура.

«Так тобі і треба, сучко, за те, що не дала тоді. Була б поступливішою — зараз сказав би слівце кому треба — і нікуди б ти не поїхала», — встиг подумати він, і їхні погляди зустрілися.

— Петре, — видихнула Марічка.

— Мене звуть герр Петер Рольке, — відрубав перекладач. — Я стовідсотковий німець, і мені нема про що говорити з тобою, — і презирливо відвернувся. Сама схудла, а цицьки та очі, зауважив, стали ще виразнішими.

У чорному новенькому одязі, схожому на жокейську уніформу, курили біля паркану з десяток поліцаїв (Марія не знала жодного) і про щось гомоніли, скоріш за все — просто боби розводили. До них підійшов той кремезний, що був у Копачеві, і вони одразу підібралися.

Він щось говорив, а вони погоджувалися. Мабуть, начальник. Чого ж тоді сам ходив по селах? Чи, може, з людьми у них негусто?

Ті, у чорному, із ґвинтівками, гнали потім півтори сотні невільників із їхніми клумаками та торбами без зупинок аж до станції у Василькові, і там Марічка з Настусею знов побачили німецьких вояків — уперше з тих пір, коли минулого року восени пробиралися з окупованого Києва додому в Копачів.

Німець у цивільному був уже тут, — мабуть, приїхав машиною. Він по головах порахував прибулих і віддав папери військовому у срібних погонах, таких точно, які були в того, що стріляв у Ваню.

Конвой поліцаїв замінили німецькі солдати, офіцер із паперами крикнув, і колону вивели до колій.

Просто на землі сиділи та лежали сотні юнаків та дівчат, а над ними, як будяки над полеглим після бурі колоссям, височіли чужоземні автоматники.

За дві колії від них вагонів на десять витягся пошарпаний товарняк; у голові сопів і пихкотів чорний незграбний паротяг.

Офіцер подивився на бранців, на потяг, підніс руку з годинником до лиця, кілька секунд погойдався з п’ятки на носок на довгих, як у чаплі, ногах і раптом подав команду.

Рудий унтер, здоровань із засуканими рукавами, повторив наказ. Почувши повеління, але, не розуміючи, що від них хочуть, учорашні провінційні школярі повставали і нерішуче переглядалися.

— Los, schneller zu den Waggons, russische Schweine!* — загорлав рудий і дав понад головами довгу тріскучу чергу з автомата.

Перелякані сільські діти скупчилися біля колій.

— Мерщій до вагонів, — вигукнула Марічка.

Унтер із задоволенням спостерігав, як штовхалися, лізучи до потягу, незграбні перелякані й спантеличені молоді слов’яни, і підганяв:

— Los! Los!

Коли вони позалазили, рудий біля кожних вагонних дверей оголосив:

— Rauchen verboten. Wagen zu verlassen ist verboten, sich aus den Fenstern an Halte — stellen hinauszulehnen ist strengst verboten!**

Потім він із зусиллям закривав розсувну вагонну стулку і ще з хвилину вовтузився ззовні.

— Каже, щоб не курили і не виглядали з вікон на зупинках, — знов зрозуміла німецьку Марічка і здивовано подивилася на невеличкі вентиляційні отвори під самою стелею: як звідти визирнути?

Їх не випускали навіть на зупинках. А люди є люди: не можуть довго без убиральні; хлопці виламали у кутку вагона дві дошки з підлоги і завісили той кут якоюсь рядниною.

Стукотять колеса по стиках рейок, погойдуються вагони. Час від часу кричить тужливий паровозний гудок. Інколи вітер доносить здалеку, з першого вагона, де їде охорона, чужу бравурну пісню:

— Wir sind das Deutsche Afrika Korps

Des Fьhrers verwegne Truppen

Wir stьrmen wie die Teufel Hervor

Versalzen dem Tommy die Suppen!

Потім не чути, і — знов:

— Vorwдrts, vorwдrts,

Vorwдrts mit unserem Rommel!

Радіють, а що їм — вони їдуть додому, до Німеччини, а не на чужині поневірятися…

Монотонно, у постійному ритмі стукають колеса: так-так, так-так…

Очі самі закриваються…

Це той само хлопчик, що малював метеликів. Він помітно підріс і, мабуть, вже ходить до школи. На ньому недорогі, але чисті та дбайливо випрасувані штанці та курточка. Малюк стоїть біля дешевого шинка і не сміє зайти. І що йому там потрібно?

— Дивись-но, Алоїзе, — летить гучно із широко відкритого вікна. — Твій вилупок прийшов!

— Що тобі? — чує він роздратоване питання.

— Батьку, мама каже, щоб ви йшли вже додому…

За вікном невидимі чоловіки сміються й сердиться батьків голос:

— Хай би тобі повилазило разом із твоєю матір’ю, наволоч! Не даєте робочій людині відпочити!

Там знов гомонять і сміються. Раптом якийсь грубань каже:

— Алоїзе, тобі, здається, на сьогодні досить. Іди вже додому, он малий доведе.

Це хтось такий, що його і батько слухається.

Немолодий чоловік з’являється у дверях, нетвердою ходою прямує до сина і хапає його за плече — чи то аби спертися, чи то — щоб зробити боляче.

Вони повертаються і повільно йдуть вулицею; батькова рука на плечі. Алоїз добряче напідпитку, його хитає, і він усе міцніше стискає тверді сильні пальці.

А син пашіє гарячим соромом: він веде містом п’яного батька.

Алоїз виписує ногами вензеля і непристойно лається.

Потяг смикнувся, і Марічка розплющила очі. Гуде, везучи її у безвість потяг, а у вагоні тихенько співають дівчата:

Розділ 9

Уночі бранців перегнали до іншого потягу — такого ж брудного та пошарпаного. Їх не годували зовсім — інколи на станціях дозволяли сходити по воду — й усе. А що там ті два відра на сорок дві душі — так, сльози.

Копачівським легше, їх майже піввагона, вони тримаються гуртом, діляться харчами, підбадьорюють одне одного.

А тóму, хто один — хоч плач, дивитись на таких — душа ятриться.

Дівка васильківська пішла на базар нові валянки на продукти поміняти, налетіли поліцаї,схопили — такі з валянками і їде. Перший день лише плакала.

Настуся пожаліла, підійшла. Погомоніла, дала шматок хліба та кілька печених картоплин. Лупить дівка бараболю, а в самої пальці тремтять.

Білокінь підійшов — кухля з водою приніс та яблуко. Марічка — яйце варене дала.

Прийняли дівку до товариства. Її звали Ганною Бас, і її історія виявилася простою:

— Свої ж схопили. Гавриленко Микола та Жук Василь. А Сироватка Андрій гнав аж до станції й смішки справляв: будеш жити, як бобер у салі: німцям за гроші валянки показуватимеш.

На третій день на стоянці і по воду не пустили. Було чути, як перегукувалася між собою охорона, як із невеликими інтервалами повзли сусідньою колією важкі ешелони — туди, звідки вони їхали. Навантажені, аж земля дрижить, мабуть, військові… Та чи скінчиться коли-небудь клята сила у того Гітлера?

А поїзди усе йдуть та йдуть: і де в нього солдати беруться, хіба що усіх чоловіків Німеччини озброїв він короткими автоматами, нап’яв на них сіру форму і кинув у світ — ненавидіти й убивати. Грабувати й ґвалтувати.

І вони — пішли! І вбивають, і ґвалтують — мільйонами, і катують — цілі народи! Грабують — держави. І нема сили, щоб навіть зупинити їх.

На портреті у сільській управі дядько такий собі, непоказний. Чим узяв він цілий народ — розумний, талановитий, поміркований?

Невже простим твердженням: ти — найвища істота вже тому, що ти — німець?

Від роздумів Марічку відволікло характерне постукування, що наближалося здалеку.

— Залізничники букси перевіряють, — повідомив Юрко Козачук.

А молоточки постукували усе ближче та ближче.

— Jeszcze jeden pocąg z ukrajińcami*, — раптом сказав грубий хрипкий голос зовсім поряд.

— Cały czas doprawiajom,**— погодився інший, дзвінкий та чистий, з іншого боку вагона. Потім стукнуло ще по разу.

— Tu sę wszystko w porządku, pojdem do następnego wagona,***— наказав хрипкий, і стукотіння почало віддалятися.

— Та то ж вони польською говорять, — раптом усвідомив Олексій. Бабця у нього була полячкою, і він добре розумів цю мову. — Виходить, що ми у Польщі.

Незабаром потяг грюкнув, смикнувся й пішов, набираючи хід — чужою вже, виявляється, землею. Куди ж тепер везуть їх, простих українських юнаків та дівчат, старі товарні вагони?

— Туди. Туди, туди, — вистукують відповідь колеса.

Туди — у невідомі краї, туди — на Захід, туди — у рабство, у кляту неволю.

…Федір Чорнуха отямився надвечір. Боліли поламані ребра, гула голова, нестерпний біль пронизував тіло внизу, між ногами.

Мати плакала:

— Федю, нащо ти не послухався? Вони ж скалічили тебе. Вони ж відбили тобі там усе…

— І що, я мав на таку наволоч працювати? — ледве чутно, але зі злістю спитав Федір. Він заплющив очі й наче вочевидь побачив, як одним ударом звалив його кремезний, як вони били його чоботами, катуляючи по землі, намагаючись ушкодити найуразливіші місця: голову, живіт, пах…

Сестра привела старенького сусіда Артемовича, який був санітаром у германську війну. Той уважно оглянув Федора:

— Житиме він, житиме, от тільки…

— Що? — стрепенулася мати.

— Чи будуть у нього діти…

Не встиг Артемович піти, як знов рипнули двері, впустивши ненависного старосту:

— Ну що, Фьодор, ти усьо пойняв?

— Хреста на тобі нема, — кинула Безрукові мати.

— Хреста дійсвітєльно нема, — вишкірився той.

— Йди, старосто, звідси: бачиш — він ледь живий!

— Надіюся, що до наступної відправки він оклигає, бо інакше — буде ще гірше, — Безрук закурив прямо в хаті й не прощаючись вийшов.

«Тепер ні за що не поїду», — ствердився Федір. Він лежав і складав чіткий план. До зими можна сховатися в старих зруйнованих конюшнях за селом, за цей час вирити в лісі землянку й зібрати продукти.

Мати заходилася перев’язувати його чистими ганчірками, кидаючи зняті закривавлені у великий старовинний мідний таз, у якому до війни варили варення.

«Не поїду до Німеччини, і край», — остаточно вирішив Федір.

…Зупинка була незвичайно довгою, і їх, нарешті, погодували — рідкою юшкою, без крупи та картоплі: сама капуста, кубиками нарізана так-сяк очищена брюква та трішечки дрібно накришеного сала. У Копачеві й свиням густішу щербу давали; та що робити — їли, несмачне, недосолене, зате рідке та гаряче.

За тонкою дерев’яною стінкою почулися голоси. Один, різкий та сварливий, Марічка уже пізнавала: він належав тому офіцерові у срібних погонах — комендантові потяга. Другий, впевнений та грубий, видався незнайомим. Дівчина прислухалася. Грубий казав, що у нього хрест за минулу війну, що його син та зять — на східному фронті, що його хазяйство дає Німеччині рибу, м’ясо, хліб та ліс, а робочих рук не вистачає.

— Вони усі на обліку, герр Шмідт, — заперечував комендант. — Тому те, про що ви просите, неможливо.

— Скажете, що зняли одного з підозрою на тиф, — наполягав невідомий герр Шмідт. — У вас буде чудова довідка від місцевого лікаря, пане лейтенанте.

— Ви упевнені, що місцевий лікар видасть таку довідку? — засумнівався лейтенант.

— Звісно. Приватконтактен — велика справа, — переконливо запевнив герр Шмідт.

Вони помовчали. Потім лейтенант погодився: «Добре», і двері вагона з гуркотом відсунулися.

Поряд із лейтенантом стояв високий сивий літній чоловік у фетровому капелюсі, в доброму синьому піджаку, з-під якого білів комір сорочки, перехвачений неширокою краваткою, у синіх, того ж кольору, що й піджак, ґаліфе.

Держаком батога чоловік поплескував нетерпляче по халяві високого офіцерського чобота. Він уважно оглядів юних в’язнів:

— Wer kann fьr die Pferde sorgen?*

Мовчать у вагоні.

— Kto moge doglądac konej?**— нетерпляче перепитав пан Шмідт польською.

— Теж мені, наука, — зухвало кинув німцеві Козачук. Той зміряв хлопця поглядом і простяг у його бік пужално:

— Du!***

Юрка висадили з вагона та пояснили, що він має їхати з паном Карлом Шмідтом та працювати у його господарстві. Грюкнувши, зачинились двері вагона.

Карл Шмідт підвів хлопця до справної брички, показав рукою, куди сідати, і раптом підморгнув:

— Bitte!

Коні були вгодовані та прудкі, Шмідт уміло правив ними, весь час повертався й підморгував юнакові, а потім раптом заспівав:

— Wie einst Lili Marlen!

А комендант потягу, лейтенант у срібних погонах, уважно роздивився довідку місцевого лікаря, — добра, — і задоволено поляскав по кишені штанів, де зручно вмостилася пачечка рейхсмарок, — мав рацію той Шмідт: приватконтактен — велика справа.

Арбайтзамт — державна трудова установа міста Нойсс — працював, як добре підлагоджена машина. Сухий чиновник у окулярах, з малесеньким нацистським значком на краватці, відлічив сто двадцять новоприбулих східних працівників, серед них — майже усіх копачівських, і постановив: «Landmaschinen betrieb»****, потім так само швидко почав розтасовувати інших: залізнична станція, пекарня, будівельна фірма, і, — нарешті, тих, що залишилися, по двоє, по одному — по бауерах.

Бауери — сільські господарі — тюпки підбігали до очкастого, розписувалися у паперах і увозили своїх робітників, а розподілені на завод так і стояли у строю перед біржею, поки поважний шеф із нацистською пов’язкою неспішно виправляв необхідні документи.

Четверо чи то поліцейських, чи то військових у жовтій формі шанобливо чекали шефа осторонь.

«Не те, що ті чорні, в Обухові, — курили, плювали, матюкалися, — подумала Марічка. — Ці, одразу видно, порядку навчені з пелюшок».

Їх вели колоною по чотири чистою вулицею чепурного міста, так схожого на те, з іграшковими пряниковими будинками, що наснилося їй у перший день війни. Так само рівнесенько підстрижені кущі, такі само малесенькі смарагдові ґазони. Ошатні жінки дивилися на колону з усіх вікон. Учорашніх школярів-відмінників і двієчників, уважних та непосидючих, старанних та лінькуватих, розумних та не дуже, — вигнаних з домівок, брудних від довгої дороги, принижених голодом, виглядом своїм, презирством, наляканих погрозами, лайкою, усім, баченим за останній рік, а паче — за останній тиждень, вели як худобу вулицями тихого європейського міста.

Один з жовтих охоронників скоса розглядав розгублених підконвойних:

— Жодного розумного обличчя, жодного осмисленого погляду.

— Неповноцінна раса, — погодився з ним колеґа, літній товстун з водянистими очима. — Untermenschen.

Бранців вивели містом до каналу, і незабаром вони побачили велику нежилу будову з малесенькими віконечками під самим дахом, огороджену стовпами з колючим дротом. Поки їх заводили у ворота, Марічка встигла прочитати табличку:

Arbeitslager «OST»

DanzigerstraЯe, 9

Усіх дуже швидко зареєстрували, сфотографували, взяли відбитки пальців, видавши прямокутник твердого картону. Глянула: «Д 00628», а далі — трьома мовами — німецькою, російською і українською: «Це число треба почепити. Це число треба зберегти. Це число треба собі запам’ятати». Зверху на картонці був прокручений отвір — для мотузки.

Потім їх повели у душову, а на виході здоровенна баба — капо жіночого барака — видала кожній клапоть тканини завбільшки з кишенькове дзеркальце, на якому у білій рамочці на блакитному тлі білим же кольором було написано три німецькі літери: OST.

Розділ 10

— Поляк повинний носити на одязі знак «Р», східний працівник з Радянського Союзу — «OST», єврей — шестикутну зірку Давида.

Усе правильно. Так і у школі тепер учать: людська порода розподіляється на чотири категорії.

Найвища — надлюдина, арієць, вища раса, власне німець. У німців правильної форми черепи та збережена расова чистота. Це — раса, створена панувати. Як сказав фюрер, за сто років у Європі житиме двісті п’ятдесят мільйонів німців — переважна більшість.

Расово близькі — голландці, данці, скандинави, ще якісь… Панувати не можуть — просто хай живуть і працюють на Райх.

Расово неповноцінні — слов’яни. У них переважно брахіцефальні черепи, які не можуть вмістити високорозвинений мозок. Придатні виключно для обслуговування вищої раси. Необхідна для цього кількість може бути залишена, усі інші підлягають знищенню, а неправомірно зайняті слов’янами багаті землі — заселенню арійцями.

Слов’янських дітей, у яких збереглися яскраві ознаки нордичної раси: правильний яйцевидний череп, біла шкіра, світле волосся та очі — необхідно понімечити у спеціальних таборах, вирвавши з неповноцінного середовища.

І, нарешті, расово чужі — народи з ознаками повного виродження: євреї та цигани — підлягають безумовному знищенню.

Начальник цеху герр Гоппе зробив паузу, глянув на робітників, які оточили його, — чи затямили? — і продовжував:

— До чого я веду? Відтепер у нас будуть працювати не тільки поляки, але й східні працівники з України. Мільйони німецьких чоловіків, що пішли на фронт, фюрер замінить мільйонами слов’янських рабів. Ви повинні усвідомити: контакти з ними повинні обмежуватись виключно питаннями виробництва. Духовне сприяння — заборонене. Статеві контакти з расово неповноцінними караються ув’язненням до концтабору чи відправкою на Східний фронт. Для неповноцінного — негайною стратою.

Відвідини німцями східних працівників у таборі — суворо заборонені. Про кожну провину українців ви повинні інформувати мене.

Усе зрозуміли? Ставайте до роботи!

Крізь товсте скло окулярів Гоппе дивився, як розходяться його підлеглі. Учора він бачив, як ішли по Нідерштрассе «рус-Івани». Хіба вони можуть замінити біля верстатів справжніх німецьких майстрів? Навчити їх можна лише одним методом: жорстокістю та суворим контролем!

Марічку завели до величезного цеху, де працювали напівавтоматичні верстати. Між ними ходили декілька немолодих чоловіків, майже не втручаючись у їхню роботу. Лише інколи вони заправляли до верстата новий металевий пруток чи відносили до проходу ящички з готовими деталями, забираючи там порожні. Просякле запахом гарячого мастила повітря, здавалося, вібрувало.

Сивий, у грубому фартуху, німець із глибокими зморшками на чисто виголеному лиці підійшов до Марічки:

— Ти розумієш німецьку?

— Майже усе, якщо не дуже швидко говорять, — відповіла дівчина.

Здивований несподівано непоганою для іноземки вимовою, німець усміхнувся:

— Добре. Як тебе звуть?

— Марія.

— А мене зватимеш паном Шліценом. Карл Шліцен, — уточнив. І поцікавився. — Ти звідки?

Вона вирішила: навряд чи німець чув про Копачів чи навіть про Обухів, і відповіла:

— З Київської области.

— Київ знаю, — повідомив пан Шліцен. — Робота у тебе буде поки що така: прибиратимеш та вивозитимеш стружку. А там подивимось.

Дивно, подумав собі Карл, який збіг: у вісімнадцятому році він був у Києві, а дружину його теж звуть Марія, та й мешкають вони на Марієнштрассе.

Дівчина взяла щітку і заходилась мести підлогу, та так вправно…

В обід з табору привезли їжу для остарбайтерів. Неймовірно голодна, Марічка не змогла їсти: від юшки йшов відразливо важкий дух; із геть гнилого м’яса зварили — зрозуміла вона.

Стривожені мерзенним смородом, до кімнати, де годували українців, зазирали жінки з бюро. Маленька гостроноса білявка з хвилину спостерігала за Марічкою: та з огидою перемішувала смердючу щербу у металевій мисці, не в змозі піднести ложку до рота.

— Ти, — тицьнула пальцем у Марічку гостроноса. — Зайди до мене у бюро.

Та прибрала незайману посудину із зупою, сховала до кишені шматочок темного хліба і за хвилину з’явилася на порозі:

— Викликали, фрау?

— Мене звуть Люсі, — буденно повідомила німкеня, причинивши двері. — А тебе як звуть?

— Марія.

— Сідай отут, — указала на стілець Люсі, простягла чималий бутерброд із марґарином та налила до кухля гарячої кави. Не бразильська, не колумбійська, взагалі ненатуральна підсолоджена ерзац-кава видалася смачною, духмяною та запашною…

— Завтра зайдеш, — знов, наче про звичайне, зронила Люсі. — Але дивись, щоб не довідався шеф Гоппе, бо він наці, від нього буде біда…

Після обіду пан Шліцен показав, куди треба вивозити стружку — до контейнера на задньому дворі. Добре змащена, на литих ґумових шинах, тачка легко котилася навіть повна.

Марічка мела і возила, возила й мела, як заведена. Одного разу їй зустрівся шеф Гоппе: він гидливо дивився риб’ячим немигтючим поглядом крізь окуляри і цикав зубом, склавши на череві чисто вимиті долоні.

Увечері, коли українських робітників вишикували біля цеху ті ж чотири поліцаї, Настуся тихо спитала:

— Ти де працюєш?

— У цеху.

— А що робиш?

— Стружку з-під станків вимітаю та вивожу. А ти?

— У майстерраумі, — відповіла Настя. — Готові деталі по цеху збираю та на поличках за номерами розкладаю.

Їх вивели за ворота, і на великій стулці дівчата побачили абревіатуру «ІНС», а на паркані — назву вулиці. Номера будинку у сутінках не розгледіли: 13 чи 18. Та й ґотичний вибагливий шрифт ще не дуже розбирали — не звикли.

У таборі після вечері (брюквензуп на ерзац-жирі) полячка-капо принесла газету і простягла Настусі — «прoше чітаць». Та глянула — написано по-нашому: «Українець»

Щоправда, газета була стара: за 28 червня, дівчата тоді ще вдома були. У цьому «Тижневику для українських робітників» друкували про Альфреда Розенберґа* в Україні, про Роммеля, щось про Київщину, про рідне село Шевченка і знов про Роммеля. Згадалося, як горлали охоронники у ешелоні:

— Vorwдrts, vorwдrts,

Vorwдrts mit unserem Rommel!

Полячка уважно стежила, чи стане Настуся читати; провокує, вирішила дівчина і знайшла замітку про Шевченкове село…

Розділ 11

Кожного дня одне й те саме: на сніданок кухоль каламутної рідини, яку капо зве чомусь — кава. Тільки й того, що гаряча. До цієї «кави» — шматок хліба, інколи — із малесеньким кубиком марґарину. Обід — така ж скибка хліба та якась юшка, добре, якщо з брукви та капусти, їх хоч якось можна їсти. А якщо така, як у перший день — будеш голодний. Увечері у таборі знов — хліб, юшка та «кава».

Марічка подумки склала ці шматочки та окрайці — вийшло не більше чвертки звичайного обухівського буханця. Якби не німці Карл Шліцен та Люсі, пропала б з голоду.

Люсі кожного дня — то бутерброда з марґарином або й джемом дасть, то суп з дому принесе. Карл спочатку робив вигляд, що не бачить, а потім і сам став підгодовувати дівчину. І з Настею старий майстер Якоб Крюлл ділиться своїм обідом. А цим людям і самим непросто: усе нормовано, по картках та бецуґшайнах — купонах.

А в Олексія у кузні зовсім інша картина. Одне звертання — «швайн», одна ласка — «шнеллер» та «лос», у чорному тілі тримають хлопця. Змарнів він, із лиця спав.

Вони взагалі різні, ці німці. Не усі такі, як Люсі, чи, скажімо, дідусь Крюлл. Є й шеф Гоппе, якого самі німці бояться, й лаґерфюрер Шурмель — немилосердний, зі свастикою на рукаві.

І серед охорони є різні. Товстий Кауль — презирливий та жорстокий, електричним дротом шмагає, Гельмель та Реттіх — люди як люди, а Леонґардт — доброзичливий, ніколи не б’є, співати дорогою дозволяє. Одного разу тихенько спитав у Марічки, чи знає вона «Інтернаціонал», та співати не дав, перервав одразу: «І у нас так співали».

І дорога щодня одна і та сама: Данциґерштрассе — Гаммер Ландштрассе — Індустріштрассе. І час на дорогу майже один і той самий — хвилин двадцять — двадцять п’ять, залежно від того, які охоронники ведуть.

І робота однакова: мети та вивозь. Інколи Марічка зустрічала в цеху Настю — із такою точно тачкою бігає цехом, деталі збирає. І на грудях у неї — такий точно принизливий «OST». Як тавро на худобі. «Забороняється залишати табір з іншою метою, ніж робота», — написано у їхніх трудових книжках. «Тримай мене, аби я не утік», — згадала Марічка напис на нашийниках давньоримських рабів, про який чула ще у школі.

Гроші за роботу майже не платять, якісь копійки. Одяг не дають. Добре, хоч по матрацу дали, набитому соломою, та по старенькій ковдрі.

Дозволяється читати газети для остарбайтерів: «Українець» та «Труд».

Дозволяється надсилати додому по дві поштові листівки на місяць. Тільки дві. За власний кошт — за ті пфенінґи, що їх дають у получку. Дві — і без конвертів, щоб цензурі легше було читати.

А всього і не напишеш, не пожалієшся. І душу не будеш ятрити рідним, і не хочеться, щоб німці чіплялися.

Листівка — у половину шкільного аркуша розміром, у правому кутку — марка з профілем Гітлера. Половина лицевої сторони — для адреси.

«An, кому: Dzhura Hanna

In, куди: dorf Kopatschiv

StraЯe, вулиця: —

Kreis, повіт: Obuchiv

Gebit, область: Kyiv

Доброго дня Вам, мамо, татусю та усі-усі. Сповіщаю, що жива-здорова, чого й вам усім зичу. Листа від вас і одного не отримала, а посилка з тютюном надійшла.

Мамо, я вдячна за тютюн Вам і татусеві, бо я знаю, що це він його обробляв. Я працюю дуже легко, а про їжу і писати не буду, бо усього вистачає. Взуття та одяг дістану, бо тут тютюн — багатство. Копачівських хлопців та дівчат усіх бачу. Одержала два листи від Юрка Козачука. Йому теж добре.

Новин багато. Улітку було сонячно, а тепер — дощі. Я бережусь, не застуджуюсь, не хворію. Тут росте багато квітів, таких, як у нас. Матусю, вишліть свою фотокартку або татову.

З цим поки що до побачення. Привіт усім. Цілую Вас 100 разів. Вам привіт від Настусі.

Ваша Марія. 28.ІХ.1942 р.»

Бауер пан Карл Шмідт — перший господар на увесь східний Штенбрек. Усе у нього є: поля й худоба, город і ліс, і навіть два рибних стави: Кляйнезеє та Ґроссезеє*. І усьому він раду дає. І коні у нього кращі, ніж у сусідів, і корови.

І робітники у нього — найліпші.

Янка — дівка з-під Білостоку, напівполячка, напівукраїнка, Трохим — українець із Волині, військовополонений, якого Карл відкупив у шталазі**, і новий, Юрко, що його Карл зняв за хабар з ешелону.

Син, Густав, узяв поляків, що потрапили до полону у вересні тридцять дев’ятого. Користі з них — як кіт наплакав, працюють кволо, вечорами потай горілку п’ють, про дівчат весь час балакають. А чотири райхсмарки податку щомісяця за кожного — плати.

А Карлові — не такі. Працьовиті та вправні. І новачок сільську роботу геть усю знає. Учора гній з корівника викидав — невтомний, сильний, дух здоровий від нього йде. Питає, де складати, аби перегорів до весни. Порядок поважає, після роботи інструмент весь вичистить і на місце покладе. Коні йому одразу підкорилися, відчули вмілу руку.

Шкіра у нього біла, щоки рум’яні, очі світлі й волосся русяве. Онука, Гільде, очей з нього не зводить. Якби не та расова маячня — за кілька років для неї кращого чоловіка годі й шукати…

А Юркові дуже сподобалося митися під душем. Лазні у Копачеві — майже у кожного, а от душ не заведений. І дарма — добра штука. Він мився перед обідом та вечерею, люто тер тіло, змиваючи піт та бруд, і не знав, що старий Карл, слухаючи, як крекче він від задоволення, схвально мурмотів: «Ґут, ґут».

Шмідти поганих працівників ніколи не тримали, а добрих садовили за сімейний стіл. Так робив і Карл: сідав на чолі столу, по праву руку — сестра Марта за господиню, бо Карл уже рік, як удівець, поряд із нею — шваґер, чоловік Марти, Авґуст Люц.

По ліву руку — Гільде, улюблена онука, за нею — Трохим, Юрко, Янка.

OST-и Карл дозволив не носити: хутір у лісі, а я тут господар.

Через Червоний Хрест, адресу якого вичитав у газеті «Труд», Юрко розшукав Настю Коляду, назвавши її кузиною (бо чужих німці не шукали), і написав їй листа. І додому писав, уже й відповідь одержав.

Наближалася осінь, підходив час ловити рибу у ставах, орати поле під озимину; часу було обмаль, а роботи — гріти й гріти чуба.

Власне, не гірше, ніж у колгоспі: ситий, чистий, у справному одязі, має кімнату на двох із Трохимом, ліжко, чисту постіль. OST — а не носить. А те, що Карл грошей не платить, так їх і у колгоспі не платили. І нащо ті гроші серед лісу — усе, що треба, Карл йому і так привезе із Шармайзеля, Ціленціка або Грохова…

А що тій дитині було треба, якщо вона ще й курити навіть не навчилася, питаю я вас?

Карл готувався до осени ретельно: лагодив інструмент, перевіряв жатку, варив рибальські сітки у спеціальній смолі, яку виписував аж із Бразилії. Він часто їздив на стави — перевіряти греблі та заставки, завжди беручи із собою Хільде та Юрка. Дні стояли ще теплі; Карл дозволяв їм купатись й дивився, як плещуться вони у прохолодній кришталевій воді…

А на заводі — дні тягнуться, а тижні летять. Німці ходять веселі, раніше при східних працівниках замовкали, а тепер уголос обговорюють: непереможні війська, розбивши нещодавно величезне угруповання росіян під Харковом, стрімко пройшли углиб Росії, вийшли до Волги та б’ються за Сталінград.

Візьмуть місто Сталіна, переріжуть Волгу, перейдуть Кавказ — і кінець Сталіну без каспійської нафти. Доктор Ґеббельс стверджує, що бойовий дух вермахту високий, як ніколи.

З кузні на війну забрали кількох чоловіків середнього віку; вони були упевнені — незабаром повернемося, ще до зими.

Усе частіше йшли дощі, нагадували про неминуче наближення осени. Робочий день для остарбайтерів був десять годин, Марічка втомлювалася — ледве сил вистачало дійти до барака. Кволо сьорбала рідкий суп, жувала глевкий хліб. Вона відчувала, як виснажує її безрадісна праця, і чорна туга підкрадалася до її світлої радісної душі.

А може, втома була сильнішою через тугу? Зрідка надходили листи від батьків, ще рідше — посилки. В них — тютюн, а це — спасіння. Цигарки у Німеччині були дорогі, а курити ерзац-сиґару з просоченого нікотином паперу — невелике задоволення. Німці охоче міняли їжу та речі на український самосад. Настуся віднесла дідусеві Крюллу гостинця — цілу шклянку цього зілля — старий одразу набив маленьку люлечку, втягнув дим і задоволено видихнув:

— Блаженство…

В одному з листів мати згадала Федора Чорнуху — він став калікою, довго хворів, а потім одужав і зник.

«Це той поліцай його скалічив, — зрозуміла Марічка. — А він усе одно — втік».

Вона часто згадувала Ваню, наодинці потай обережно розгортала його листа: «Здрастуй, дорога Маріє!». І розуміла, що тримати його небезпечно, а викинути — не могла.

Ваню — Ванюшко — Івасику! Де ти зараз, чи живий?

Не забути веселі очі твої, густого чуба, лагідних та владних долонь. Тіла сильного з п’янким пряним запахом полину.

Добре хоч, що не завагітніла тоді, бо що ж це — так і пішла б з дитиною на ганьбу і поталу?

Добре, що не завагітніла, хоча завжди, — і тоді, і зараз, — хотіла від тебе дитя. Що ж це: і дитинка була б — рабом?

Ні, Ваню, якщо ти живий — стріляй! Як тоді, по «юнкерсах». Стріляй за телячий вагон, що смердить гноєм, за брюквензуп, за барак, обнесений колючим дротом, за тавро «OST», що синіє на грудях, за принизливе — недолюдина! За шибеницю на греблі у рідному селі — стріляй, коханий, і хай рука у тебе буде твердою!

У риб’ячі очі шефа Гоппе, у випрасувану сорочку лаґерфюрера Шурмеля, у презирливу пику охоронника Кауля!

Раптом закам’яніла: у Люсі — чоловік на Східному фронті, у Карла Шліцена — зять, у дідуся Крюлла — син та онук. Що, і по них? По простих німцях — теж стріляти?

Важко проковтнула клубка, що підступно підкотився до горла, і вирішила: і по них! Бо це й вони прийшли на нашу землю з танками та гарматами, з безжалісними «юнкерсами», «шмайсерами» та короткими автоматами «МП-38.»

Стріляй у кожного, хто бодай цілить у тебе!

— Марусенько, що з тобою, чого ти плачеш? — лагідно обняла Настуся.

— Стомилась я чогось, — вичавила Марічка, щосили давлячи у собі бажання розридатися в подруги на плечі. Фросина Вакуленко, дочка першого сільського тракториста Івана Вакуленка, принесла кухля з водою, дала Марічці і сіла поряд, притиснувшись теплим плечем. Вони сиділи мовчки, думаючи кожна про своє, а у кутку, у кінці бараку, полтавські дівчата заспівали нової, тут уже, у Німеччині, складеної:

Розділ 12

Пройшло літо, кінчалася й осінь — сльотава, дощова, із частою мжичкою, пронизливим сирим вітром, із калюжами під ногами. Інколи дощ переходив у гидку хвищу — сніг, мокрий та важкий, налипав на дерева, стовпи, паркани й потроху танув. Під ногами хлюпала рідка холодна каша, домашні ще черевички намокали, пропускаючи воду.

Старі пальта, що їх виміняли подруги у німкень із бюро за тютюн, хоч трішечки рятували.

У цеху ще так-сяк: не тепло, та й не холодно, а в бараку — не зігрітись: одна маленька пічечка на величезне приміщення. Взуття та одяг не висушити: хоч як пальто звечора розвішуй — на ранок доводиться вбиратись у вогке. Марічка з Настусею спали разом під двома ковдрами, тісно притуляючись одна до одної — так тепліше.

Дівчата хлюпали носами, але — поки що трималися, не хворіли.

Німці, веселі та радісні наприкінці літа, стали стурбовані, криючись від шефа Гоппе та кількох усім відомих шефових посіпак, щось пошепки обговорювали, усе частіше вживаючи слова «Паулюс» та «Сталінград».

Видно, щось не склалося у того Паулюса під Сталінградом, а може, там почали, нарешті, годувати вермахт бебехами по-справжньому?

Із заводу забрали ще кількох німецьких робітників — літніх і зовсім юних, поставивши натомість східних німців — репатріантів з України. Настусі навіть раз здалося, що вона бачила Ролька. Чи, пак, Рольке…

У кузні Олексія Білоконя перевели з прибиральника на підручного коваля: що ж, робота знайома, він і у батька у кузні кожні канікули за підручного був. Звісно, не порівняти сільську кузню з цією, та основи професії він знав. Місцеві ковалі згодом пом’якшали до нього: може, через Паулюсові невдачі, а, може, й завдяки його вмілим рукам. Німці — вони поважають майстерність. А робочій людині багато говорити не треба: вона сама уже по одному тому, як ти береш до рук інструмента, багато чого про тебе може сказати.

Шкода тільки, що охляв хлопець: був атлет, а тепер — лантух з мослами. Уже на другий день старий сварливий Ґюнтер спитав, уважно роздивляючись свого підручного з-під кошлатих брів:

— Чого ти одразу не сказав, що коваль? — і простяг окраєць хліба, накритий тоненькою скибочкою перченого сала.

— Ви ж не питали…

А за тиждень, коли зірвалася величезна болванка і розтрощила Олексієві два пальці на нозі, Ґюнтер пішов до шефа Гоппе і наполіг, аби хлопця направили до лікарні у Дюссельдорф, велике місто за Рейном, де була хірургічна клініка. Особливо Ґюнтер наголошував, що ковалів не вистачає, а «цей Алекс — коваль».

Клініка, біла та стерильна, вразила Олексія, попри біль він роздивлявся блискучі білі кахлі та нікель.

Професор у білому халаті, нестарий, чисто виголений, глянув на Олексієву ногу, на знімок, знов на ногу:

— Пальці доведеться ампутувати, врятувати неможливо — повне розміжчення кісток.

Білими тонкими пучками хірург промасував повіки втомлених очей:

— У мене має відбутися дуже складна операція. Привезли важку дівчину з ваших — східних працівників. Посидь, я скажу, за тобою прийдуть і зроблять усе як годиться.

Він вийшов з оглядового кабінету, де приймав хворого за направленням пана Гоппе — відомого в окрузі нациста, і нещільно причинив великі скляні двері. Папери лежали на столі, як він їх залишив. Олексій, скосивши очі, почав читати верхнього:

«Chirurgische Universitдtsklinik im Robert Koch Krankenhaus…

Хірургічна університетська клініка імені Роберта Коха.

Керівник: професор, доктор медицини Горбандт.

Лікарняна довідка.

Ліза Христенко, 1926, надійшла до стаціонару (нерозбірливо). Зазначена особа постраждала від нещасного випадку, який трапився на підприємстві «Юнкерсверке»: її коса потрапила у верстат.

Результати обстеження: йдеться майже про повне скальпування голови…»

Рипнули двері — двоє санітарів завезли каталку. З Нойсса скільки пішки самостійно шкандибав, а тут десять кроків — і на каталці…

Операцію під місцевим наркозом робивнезнайомий суворий лікар. Було досить боляче, та Олексій терпів, думаючи про ту дівчину з авіаційного заводу. І ще про те, що треба попередити своїх дівчат, щоб були обережнішими у цеху.

Карл Шмідт із родиною святкував закінчення польових робіт. Урожай зібраний, поля виорані, рибу з Кляйнезеє виловлено, тільки у саджалці (маточник — по-науковому) плещуть величезні, мов саксонські тарелі, маточні коропи. Ліс вивезений і м’ясо Райхові здане. Це правило діяло від початку війни уже четвертий рік: господар, забиваючи тварину, викликав інспектора, той визначав, скільки м’яса потрібно родині, решта здавалася державі за фіксованою низькою ціною. Такий порядок не дуже подобався хазяйновитому Карлові, та він підкорявся: військо ж треба годувати. Були, правда, деякі мудрагелі, які примудрялися виростити невраховану свиню і потай забити, але старий Шмідт такого не схвалював.

Усе було у Карла на столі: і м’ясо, і риба, й картопелька.

Пишний запашний коровай дражнився рум’яною коринкою: такі випікає тільки Янка, навіть у сестри Марти, знаної господині, виходять хоч і добрі, а не такі… Зате Марта ковбасок наробила: шкварчать, блищать розтопленим салом, ваблять, соковиті, з великої сковороди у центрі столу, а запашні — аж у передпокої пахне Мартиними — не сплутаєш з іншими — знаними ковбасками.

Авґуст, знаний бровар, наливає кожному у великий глиняний кухоль пива, виготовленого за секретними сімейними рецептами Люців.

Раптом Карл наважився, пішов до своєї кімнати і повернувся з пляшкою справжнього довоєнного шнапсу. Наливши усім — по малесенькій чарочці, — він дає знак рукою, і родина вмить замовкає.

— Діти мої, — поважно починає господар. — Вознесімо молитви свої із словами подяки Господові, що дав нам багатий врожай!

Він виголошує молитву, хреститься, родина — за ним, і, як завжди, зауважуючи, як незвичайно хрестяться його працівники — навпаки, з правого на ліве плече — думає, що Господь один, а вірують у нього по-різному.

— Прозіт, — усі випивають і починають їсти, слідкуючи усе ж таки, щоб кожної страви першим покуштував господар.

На стукіт Янка метнулася до дверей — відкривати, і на порозі з’явилася кістлява фрау Шнайдер, господарка сусіднього — кілометрів за чотири звідси — хутора, удовиця, чиї троє синів воювали десь у Росії.

Що хотіла сказати Ґрета Шнайдер Карлові Шмідту, нащо долала ці кілометри, не довідається тепер ніхто, бо очі її звузилися у тонкі щілинки, зібралися по лицю глибокі зморшки. Ґрета засичала:

— Що це ви, сусіде, саджаєте із собою за стіл російських свиней? У мене вони і їдять, і сплять у свинарнику…

Поки Карл сопів і збирався з думками, озвалася Марта:

— По-перше, треба вітатися: «Хайль Гітлер!» А по-друге…

Карл лише кліпав очима, а Марта торохтіла, як кулемет: швидко, жорстко, голосно.

Юрко тільки і зрозумів, що господиня погрожувала Ґреті донести Гансові Шнайбелю про якесь приховане від вермахта м’ясо та недоплачені податки. Хлопець жодного разу не бачив пана Шнайбеля, Карлового свояка, брата померлої торік фрау Шмідт, великого начальника у місцевій поліції, але чув про нього не уперше.

Ґрета прожогом кинулася з хати, і незабаром під вікнами заторохтів старенький велосипед.

— От так! — постановила Марта і спокійно додала: — Продовжуємо обідати.

— Ця пані Ґрета Шнайдер — дуже паскудна людина, — сказала Юркові ввечері на кухні Янка. — Через неї людину повісили.

— Повісили? — жахнувся Юрко. — Як повісили, за що?

— На шибениці посеред Грохова. Ще й усіх українців та поляків з округа зібрали дивитись.

— І ти дивилася?

— Відвела очі в останню мить, — зізналася дівчина. — Молодий хлопець, гарний… Звали його — Станіслав Бутковський. Невже ти не чув?

Юркові про цей випадок було нічого не відомо, бо сталося все перед його приїздом…

Станіслав Бутковський, молодий поляк із Кутно, працював у пані Ґрети із сорокового року. Стрункий та ясноокий, він дратував із першого дня господиню. Може, тим, що приязно посміхався, чи тим, що недостатньо жваво кланявся. Що був симпатичнішим за її синів. Не сподобався — і все.

У будинку були вільні кімнати, простенькі, де колись, у добрі часи, жили німецькі наймані працівники, були кімнати синів, що служили у вермахті…

Але вона наказала вигородити йому кут у хліву й поселила разом із худобою. Хоч як завантажувала фрау Шнайдер роботою Станіслава в теплиці та на городі з худобою та в хаті — зранку він був завжди чистим та охайним, а по вихідних (відібрати в нього вихідні Ґрета додумалася не одразу) убирався в краватку та капелюха.

«Він вважає себе європейцем», — сердилася Ґрета. Юнак читав книжки, і це також не подобалося господині, він незворушно дивився на неї блакитними очима (не розбереш, про що думає) — і дратував її.

Одного разу, у п’ятницю, Бутковський отримав листа від своєї дівчини й прийшов до фрау Ґрети: «Прошу пані дозволити мені відлучитися на вихідні».

— А саме? — холодно відреаґувала Ґрета.

— Я хочу відвідати наречену в сусідньому місті, — пояснив поляк.

— Понеділок — робочий день, — відрубала фрау й припинила розмову. Юнак зрозумів її відповідь, як найбільше хотілося: як дозвіл.

У суботу зранку він поїхав на станцію, купив квитка й сів на потяг. На першій же станції його заарештувало ґестапо й доправило в Грохов.

— Пані Ґрета мені дозволила, — виправдовувався Станіслав. Поліцейський мовчки простяг йому друкованого аркуша. Юнак глянув і пополотнів:

«Ortspolizeibehцrde

An den Herrn Landrat.

Frau Schneider…teilt mit, daβ der bei ihr beschaftige polnische Staatsangehцrige Stanislaus Butkowski nach 8 uhr verschwunden ist»*.

Станіслав повернувся зі штрафтабору змарнілий, виснажений і похмурий. Як і раніше, він не говорив грубощів і не виявляв відкритої непокори. Попри це фрау боялася повертатися до нього спиною: вона вже зрозуміла, на що вона може очікувати.

Незабаром вона донесла в поліцію, що Станіслав украв у неї ковбасу, і до нього, відповідно до нового указу Гіммлера, застосували «особливе обходження»**— прилюдно повісили посеред площі!

Про це «особливе обходження» чутки раз по раз доходили до Ціленціка. Не так давно розповідали, що в сусідньому окрузі стратили росіянина за зв’язок із німкенею.

Хлопця повісили серед площі, і його вагітну німецьку подружку примусили вибити з-під його ніг стільця, на якому він стояв із зашморгом на шиї. Потім дівчину возили містом на підводі, на грудях у неї була табличка: «Російська коханка»***.

Згодом вона зникла: казали — відправили до концтабору.

Не жартував Фріц Заукель*, коли написав у «Пам’ятці для східного працівника»: «Німецька жінка, німецька дівчина знаходяться під захистом німецького закону. Вони для тебе недоторкані».

…Олексій Білокінь, уперше за останні півроку вимитий та ситий, лежав у чистій постелі і дивився на лікарняну стелю. Пульсував, тьохкав біль у прооперованій нозі.

Наркоз відійшов, як вода у повінь — поступово, але невідворотно. Старий лікар, що провадив операцію, повідомив:

— Усе пройшло нормально. Навіть і не шкутильгатимеш. Полежиш у нас кілька днів, а ми спостерігатимемо, бо у таборі тобі одужати не дадуть — поженуть на роботу, і уся моя робота зійде нанівець.

У палаті були самі німецькі діди. Вони поставилися до молодого українця із кволим інтересом — свої недуги дошкулили, лише один, хворий на виразку шлунка, весь час буркотів, що «вони там наших синів убивають, а ми їх тут лікуємо».

Олексій не слухав — намагався думати про щось хороше: як танцював із Настусею на випускному, як дільничний міліціонер Валет намагався з’ясувати, хто випив у роздягальні горілку. Як кружляли пари і зі старовинною ґалантністю вів молоду симпатичну вчительку підстаркуватий огрядний директор.

Потім — як вони ходили із Сашком Василенком на рибалку, як поплавець танцював на хвилях, танцював… танцював… танцював…

Олексій спав, дихаючи рівно та спокійно, спав глибоко, як сплять тільки в юності. Він не чув, як тихенько гомоніли німецькі діди про війну, ціни у крамницях, про доктора Ґеббельса, Волгу, генерал-полковника Паулюса та Сталінград. Сірий дощ за вікном із паскудною упертістю шарудів по дахах, дворах та дорогах.

…Важко сьогодні Марічці — ледве ноги тягне. Сире пальто не гріє, хлюпає в черевиках, паморочиться голова. Зимно на вулиці — пронизує до кісток сирий вітер. Змерзла дівчина — дрижаки її б’ють.

Охорона коміри шинелей підняла, голови у шиї втягує. Крокує колона звичайним маршрутом: завод — табір.

Сердитий Кауль підганяє: швидше, швидше, через вас і я мерзну; мовчки дивиться Леонґардт — невесело і йому.

І тягнуться сьогодні ці щоденні двадцять хвилин — від воріт до воріт — вічність.

Тільки і вистачило сил у Марічки — дійти до барака. А там сіла на нари — навіть пальта скинути не може. Настуся коло неї — як бусол коло гнізда: роздягла, вклала, укрила двома ковдрами, води накип’ятила та заварила ерзац-чай:

— Нічого, сестричко, ніч перебудеш, може, трохи полегшає.

— Біда біду перебуде: одна мине — десять буде, — кволо відповіла подруга.

— Що з нею? — підійшла капо, полячка Тереза.

— Горить уся та тремтить, як у лихоманці.

— Пся крев! — вилаялася полячка: лікаря у таборі не було.

Міський лікар, до якого зранку відвели Марічку Тереза та охоронник Леонґардт, одразу визначив:

— Запалення легенів. Застудилася на протягах у мокрому одязі. Працювати не годна. Треба лікувати. Незабаром буде криза — у таборі не виживе. Я зараз зателефоную — є одна фрау, вона хотіла росіянку чи українку у домашні працівниці. — І з сумнівом додав. — Може, погодиться.

Марічка сиділа байдужа до усього: їй було зле, крутилася голова і горіло ослабіле тіло.

— Фрау Лемарцаґль? Так, це я, — сказав у чорну слухавку лікар.

Повна ванна гарячої води — ще учора недосяжна мрія. А сьогодні — реальність, що не сприймається й не радує. Немолода повненька жінка з приязними ямочками на щоках, трохи схожа на маму — фрау Лемарцаґль — сама роздягла, з огидою відкидаючи у кут брудні завошивлені речі, сама мила, вміло, обережно, жаліючи:

— До чого довели дитину…

Її слова пульсували у голові луною, в очах стояв туман. Запашне мило нагадувало дитинство: з таким колись купали її, зовсім маленьку, у величезній балії серед хати.

Спираючись на фрау, Марічка ледве дійшла до ліжка.

Потім її поїли гарячим чаєм з малиною — з ложечки, і знов — як мама.

Незабаром прийшов той самий лікар, зміряв температуру хворій, зітхнув і став викладати на стіл ліки: пірамідон, аспірин, мікстуру…

— Я уже все владнав у Бюро остарбайтерів при арбайтзамті. Коли вони там довідалися, що дівчину берете саме ви, одразу дали згоду.

Фрау Лемарцаґль утримувала ресторан на Рейнштрассе, із дуже пристойною кухнею, приязними офіціантками та неповторною атмосферою сімейного затишку. Сюди вчащали порядні люди середнього достатку, що зміцнювало репутацію пристойного закладу. «Ла Таверна» — це у Нойссі відома торгова марка.

Марічка слухняно проковтнула піґулки, мікстуру, трішечки чаю, прошепотіла:

— Більше не можу, — і провалилася у чорну німу прірву.

— Що вона сказала? — метнулася фрау до лікаря.

— Я, на жаль, не знаю російської.

— Вона не росіянка, вона з України, — невідомо для чого вточнила жінка.

— Тим більше, української, пані Лотто, — винувато розвів руки лікар.

— Вона, здається, спить?

— Так.

— Тоді запрошую випити кави, — і пані тихенько вивела лікаря з кімнати.

Він уже майже дорослий — син брутального п’яниці Алоїза та покірної Клари. Блідий та худорлявий, у старенькому капелюсі та довгому пальті, він іде вулицею великого ошатного міста з чудовими, схожими на палаци, будинками.

Потім заходить до кафе і звертається до огрядного чоловіка з чорними мигдалеподібними очима, великим носом і товстими губами:

— Чи не бажає пан замовити портрета?

Той, смакуючи каву, поблажливо посміхається.

Юний маляр дістає з теки для ескізів аркуш паперу і швидкими вправними рухами малює вугіллям — дуже схоже, трішечки підлещуючись до моделі.

— Уже готово, — простягає портрета губатому. Той, примружившись, розглядає роботу, потім дає якийсь дріб’язок.

Художник рахує на долоні гроші — не вистачає навіть на каву з булочкою.

— Це й усе? — піднімає розлючені очі.

— А ми за ціну таки не домовлялися, — зверхньо каже замовник і виходить, забравши малюнок, із кафе, дуже задоволений собою.

Юнак ворожо дивиться услід.

«А ти вже навчився ненавидіти», — крізь сон зауважує Марічка.

Лице художника спотворює зла гримаса:

— Du verdammter Judenarsch!*— шалено вигукує він, і Марічка, нарешті, пізнає його: це — юний Адольф Гітлер.

Вражена, вона прокидається й бачить над собою немолодих чоловіка та жінку.

— Криза минула, пані Лотто, — говорить чоловік.

— Я вам дуже дякую, пане лікарю, — хапає його за руку пані Лотта.

— Дякуйте Богові, якби не його добра воля — я був би безсилий, — стомлено відповідає медик.

Марічка дивиться на лагідні ямочки на щоках літньої німкені і раптом пригадує її прізвище — Лемарцаґль.

Розділ 13

Поки не повернувся Олексій, Настусі було зовсім самотньо. Фросина, мовчазна та відлюдкувата, майже не розмовляла, заглиблена у свої невеселі думки.

— Про що говорити? — гірко зітхнула вона якось і обвела сумним поглядом барак: двоповерхові нари, малесеньке вікно під самою стелею, пічечка у кутку. Вона усе ж перебралася на Марійчине місце, але ж не була здатна заповнити пустелю, яка виникла у Настусиній душі.

Учора до майстеррауму зайшов Карл Шліцен і запитав, де Марія. Настя пояснила, що подруга захворіла, і її доправили на лікування. «Бідна дівчинка», — спохмурнів Карл.

Дідусь Крюлл нічого не сказав, а сьогодні приніс не нові, але справні міцні черевики, густо змащені жиром, наказав скинути гольцшуґи**і взутися.

Він озирнувся — чи ніхто не бачить — і потай вклав до Настусиної руки безцінний дар — яблуко!

Потім, човгаючи, пройшов до свого столу.

…Тепер Настуся не сумнівалася: тоді вона бачила саме Ролька. Сьогодні вранці вона помітила його знов — з жовтими охоронниками він привів українських працівників з іншого табору.

«Нашим прикидався, українцем: усе Ролько та Ролько, в українському селі жив, у нашій українській школі вчився, а тепер він — німець Рольке, падлюка!»

Петер Рольке, обережно обминаючи калюжі, йшов мальовничою Променаденштрассе. Дощ припинився — він згорнув парасольку, глянув на годинника: час ще є, і вирішив, що непогано було б попоїсти. Тут поряд, за рогом, «Вайсес Гаус», трішечки далі — «Ґастгаус Фрюх» та «Портофіно». В усіх цих закладах готують добре. То куди ж? Таки до «Портофіно» — вирішив. Там чудові сосиски та непогане пиво.

Усе складається так добре. Він пройшов расову перевірку, довів стовідсоткове арійське походження й отримав громадянство Райху. Без обмежень. Вдалося навіть (знав би хто — чого коштувало) потрапити на постійне мешкання не до Білостоку, як дурні Крамари з Джулаївки, навіть не до Вартагау*, про що більшість німецьких переселенців тільки й мріяли, а сюди, до справжньої Німеччини. Він уже грає по вихідних у місцевому аматорському оркестрі, але пан Гоппе, впливова людина у місцевому партійному осередку, обіцяв підшукати щось краще, можливо, у місцевому театрі, а згодом — направити вчитися до Дюссельдорфа, або й до Кельна.

Працювати доводиться поки що перекладачем у таборі — нівроку, все залагодиться.

У ресторані Петер замовив сосиски з капустою та пиво. Симпатична офіціантка, що приймала замовлення, почувши невловиму відмінність у вимові молодого гарного пана (яка рідкість тепер — молодик, усі ж на фронті), не втрималася:

— Пан — остзеєць?

— Можна сказати і так, — погодився Петер, відверто розглядаючи жіночку.

…Перед самим католицьким Різдвом випав сніг. Білий та пухнастий, він лежав і не танув, сліпив очі своєю недоторканою чистотою. Білі вулиці, дахи, дерева… Сяйлива іскриста казка…

Не було, здавалося, війни, не гриміли вибухи, не летіли бомби, не вицілювали, причаївшись, жертву снайпери; нічого, тільки скрізь — білий блискучий сніг.

Марічка уже потроху вставала; кілька разів уже підходила до вікна і дивилася на вулицю, мокру від дощу, на будинок навпроти — іграшковий, пряниковий, як у тому сні, на шматочок сірого неба між домами.

А сьогодні — сніг… Як дарунок. І небо прозоре, синє.

Вона стояла і дивилася за вікно — на дах протилежного будинку, не в змозі, хоч і боліли очі, відірватися від білого сяйва.

— Маріє, — почула раптом позаду, — дитино, тобі ще не можна надовго вставати…

Пані Лотта обережно уклала дівчину у постіль:

— Відпочинь, ввечері ще встанеш.

А ввечері, коли з вікон до кімнати, ставши навшпиньки, прокрадалися сутінки, Лотта Лемарцаґль допомогла вбратися — у нове, гарне — і вивела дівчину до вітальні.

У темній просторій кімнаті пахло лісом. Посередині, не вельми висока, але неймовірно пишна, стояла прикрашена ялинка.

Такої краси Марічка не бачила ніколи. Деревце виблискувало намистами, набраними з великих шестикутників та кульок, світилися маленькі ліхтарики, розвішані по гілках, і в кожному горіла справжня малесенька свічечка. Тут же висіли срібні та золоті горішки, величезні різнобарвні дзеркальні скляні кулі. Але найбільше вразили — скляні будиночки, що висіли на вітах. Малесенькі. З укритими снігом дахами, з дверима та вікнами, майстерно зроблені — як справжні. Віконця намальовані жовтою фарбою, наче там, усередині, горить веселе святкове світло.

Зачаровано дивилася вона на казкову красу.

— Подобається? — озвався з крісла, що сховалося у темряві, десь у кутку кімнати, лікар пан Ріхард.

— Дуже, — відповіла, не зводячи очей з лісової красуні. — Ніколи такого не бачила.

— В Україні не ставлять ялину? — здивувався німець.

— Ні, хоча батько, — зітхнула, — розповідав, що раніше ставили і вбирали.

— А хто за фахом твій батько? — поцікавилася господиня.

— Бухгалтер у заготконторі.

— О! — з повагою перезирнулися німці.

У їдальні горіли свічки. Стіл, накритий на три персони, виблискував кришталем графинів та сріблом ножів і виделок. Фужери з рубінового скла на струнких ніжках хизувалися вибагливими візерунками на боках. Тарелі тонкої порцеляни, розписані позолотою, терпляче чекали.

Дивної роботи серветка була покладена біля кожного прибору. І сліпила, як сьогоднішній вранішній сніг, бездоганно біла крохмальна скатертина.

Пан Ріхард, поглядаючи на стіл, потер долоні:

— Я думаю, що трохи червоного вина фройляйн Марії не завадить.

Марічка мовчала, відчуваючи, як невтримно повзуть по щоках підступні сльози.

— Не треба плакати, усе погане вже минулося, — пані Лемарцаґль обережно, як мама у дитинстві, витерла носовичком Марійчині шоки. — Усе погане вже минуло.

На Різдво завод не працював, тож і в таборі був вихідний. Дали навіть незвичайний сніданок: варену картоплю, по дві скибочки сірого хліба (він видався білим!), намащені тоненько марґарином, та ерзац-каву.

Сиділи, займалися хто чим. Латали одяг, ремонтували взуття. Дехто взявся писати листа рідним. Дівчата з Полтавщини у своєму кутку тихенько співали:

Раптом до барака влетіла Тереза, репетуючи, аби всі негайно виходили на плац і шикувалися.

— І на свято спокою не дають, — зітхнула Ганна Бас, узяла свій сак, що його надіслала їй мати, і покірно пішла до виходу. Настуся із Фросиною — за нею, вдягаючись на ходу.

Коли шеренги вишикувались на припорошеному снігом плацу, з приміщення охорони вийшов лаґерфюрер герр Шурмель у доброму чорному пальті, за ним — висока ставна пані з презирливими тонкими губами — дружина, зрозуміли у строю, з нею — двійко дітей — дівчинка та хлопчик.

До них підбігла Тереза, яка була у таборі за перекладача.

— Подивилися на неповноцінних рабів? — спитав у родини Шурмель.

Діти з цікавістю та острахом розглядали худих людей у поганому латаному одязі.

— Кажуть, слов’яни добре співають? — повернулася до чоловіка пані.

— Хай заспівають, — наказав той Терезі.

— Усім співати! — заверещала Тереза.

Сірі шеренги мовчали.

— Співати, холєра ясна!

— Сама ти холера! — сказав із задніх рядів глухий глос.

— Вони відмовляються? — крізь зуби вицідив Шурмель.

Капо тільки виструнчилася.

— Вирішили зіпсувати мені свято? Добре. Усіх залишити без обіду!

Голодні обірвані люди мовчки дивились, як понесли до помийної ями у здоровенних каструлях уже готовий суп, і мовчали. Мовчав і Шурмель, байдужими очима роздивляючись шеренги. Стояла поряд його родина — ані пари з вуст.

Нічого не говорила й табірна охорона з пістолетами, ґвинтівками та ґумовими кийками.

Небо було високим та ясним, і лежав на землі сліпучий білий різдвяний сніг.

Розділ 14

«Здрастуй, дорога Маріє!

Вітаю тебе з Новим 1945 роком!»

Марічка здивовано покрутила листівку — довго ж вона йшла. Уже весна. Цей почерк вона знала ще зі школи: такими рівними круглими літерами писав лише один її знайомий — однокласник Юрко Козачук.

Він зичив здоров’я та здійснення найбажанішої мрії.

Легко зрозуміла алегорія: заповітна мрія кожного — кінець війни та повернення додому. Вона мимоволі усміхнулася езоповій мові товариша. Де він тепер? Минуло два з половиною роки з того дня, коли Юрка майже силою витяг з потягу бундючний пан у краватці та капелюсі. Юрко потім у листах ніколи не жалівся на хазяїна: писав, що годує та вдягає його добре.

Вона глянула на зворотню адресу: «Крайс Ост Штенбрек, Ціленцик, Бехензеє, пост Шармайзель». У тому Шармайзелі, мабуть, вже чути фронт — як тоді, у сорок першому, під Києвом. Тепер Німеччина дуже нагадує Україну сорок першого. Світломаскування, авіаналети, стривожені обивателі… Нойсс — невелике місто, його літаки майже не чіпають, а от Дюссельдорфові дістається.

Приходила Настуся — їх останній рік інколи випускають у вихідні з табору — каже: німці бояться радянських літаків. Американські, які з’являються у небі все частіше, досі не скинули на завод жодної бомби. Дідусь Крюлл пошепки пояснив, що завод більше ніж наполовину належить американцям…

А німці за ці роки змінилися. Вони пом’якшали ще тоді, після Сталінграда. Що гіршими ставали справи на Східному фронті, то лояльніше вони ставилися до східних працівників. І лише такі, як шеф Гоппе та лаґерфюрер Шурмель, лютішали з кожною поразкою вермахта.

Пом’якшали, що там і говорити. Хоча і спочатку були такі, як Карл Шліцен, Ліза з бюро, дідусь Крюлл та, звичайно, її німецька мама — Лотта Лемарцаґль.

Тоді, навесні сорок третього, видужавши завдяки клопотам Лотти, вона літала будинком, прибирала. Коли була потрібна — спускалася на перший поверх до ресторану — допомагати. І картоплю чистила, і овочі, посуд мила, столи терла, підлогу мела… «Ла Таверна» — пристойний, солідний заклад, усе має бути на гідному рівні.

Фрау Лотта роботою не обтяжувала, але сама працювала з ранку до ночі, як заведена. Як же тут сидітимеш? Так весь день — літають одна перед одною. Зранку прокинулися, вмилися — сніданок: кава з булочкою. Потім — фрау до ресторану, а Марічка кімнати прибирає. Упорається — і на діл.

До залу вдень Марічка майже не виходить, усе більше на кухні допомагає, може з чорного ходу продукти прийняти.

Товста кухарка Фріда мовчки свердлить повним ненависти поглядом. У неї син на Східному фронті калікою став. У сорок другому під Керчю ногу з кулемета прострелили. Засмітив рану — почалася ґанґрена. Прийшлось відтяти вище коліна. У двадцять три роки — інвалід. Прийшов — очі пусті. Каже — життя скінчилося. Кричить уві сні досі.

З цією Фрідою у Марічки була історія. Лотта приймала продукти у постачальників сама, а тут каже — прийми овочі. З передмістя городину привезли хурою двоє радянських військовополонених.

Розвантажують — на її «OST» зиркають. Вона ящики рахує, а сама на них поглядає — які вони худі та обірвані: «Не приведи, Господи, і мій Ваня такий».

Захекалися — стали перепочити. Закурили недопалка — одного на двох. Молодий раз потягне — дає старшому. Мовчить Марічка — чекає.

Молодий — стрижений — кинув:

— Що, дівко, стараєшся, догоджаєш новим панам?

— За мною з ґвинтівкою прийшли. У тебе ж ґвинтівка була, — обурилася Марічка. — А ти все одно тут!

Полонений знітився й замовк.

— Не ображайся, дівчино, — примирливо сказав старший. — Це він голодний, тому й злий.

Марічка кинулася на кухню, схопила половину хлібини та дві бутербродні булки, вибігла та віддала полоненим.

Незабаром вони скінчили та поїхали, а за годину кухарка помітила нестачу:

— Де булки?.

— Я з’їла, — хотіла вискочити на сухе Марічка.

— З’їла? Брешеш, тварюко, ти їх тим російським свиням віддала!

Дівчина мовчала.

— Віддала, паскудо! — укріпилася у своїх підозрах Фріда.

Марічка — анітелень.

— Мовчиш, сучко!

М’язи руки мимоволі згадали упевнену вагу «нагана», пружний хід його спускового гачка, і їй до нестями закортіло зараз потримати хоч би мить того револьвера…

— Я тебе провчу, — завелася кухарка, схопила великого ополоника і пішла на Марічку. Та зблідла, але не відступила, готуючись дати відсіч. Німкеня замахнулася.

— Фрідо! — батогом ляснув у повітрі окрик господині. Жінка завмерла.

— Маріє, вийди, — наказала фрау Лотта. Та вислизнула у двері. Після короткої розмови Лотта знайшла Марічку.

— Ти не можеш роздавати мої харчі, не спитавши у мене!

Після того випадку кухарка не розмовляла з Марічкою, тільки палила лютим поглядом. А спілкувалася — через офіціанток.

…Авґуст Люц знайшов Юрка з Трохимом на задньому дворі, де вони рубали дрова:

— Юрґене, Карл застрелився!

Хлопець кинув сокиру:

— Як застрелився? Чому?

Схвильований Авґуст нічого не пояснював, а тільки махав рукою: пішли, пішли!

Плакала Гільде, хлюпав носом Авґуст, схлипувала Янка.

— Від учора, як довідався, що росіяни взяли Ціленцик, він був сам не свій, — чужим голосом повідомила Марта.

Незвично байдужий, лежав на соломі за клунею Карл Шмідт поряд із своїм улюбленим «манліхером». Десь не дуже далеко бахкали гармати і тріскотіли кулемети.

Пострілом (Карл стріляв під нижню щелепу) господарю хутора знесло потилицю, але лице лишилося неушкодженим.

— Шефа треба поховати, — сказав Юрко, узяв із мертвої руки ґвинтівку, віддав Авґустові, витяг мотузку з кишені і заходився обміряти тіло. Трохим пішов по дошки, Юрко — по інструмент, а родичі усе стояли над Карловим тілом, безпорадні, неначе з його смертю перевернувся світ.

— Запам’ятай, Юрку, цей день — третього лютого сорок п’ятого року, — стругаючи дошку, зронив Трохим. — Карл був достойною людиною.

Шорхав рубанок, і стружки завивалися кучерями та падали під верстак.

Проста нефарбована домовина, устелена сіном, купка домашніх біля неї — от і всі почесті, що мав після смерти гордий та шляхетний Карл Шмідт. До могили, виритої просто в садибі (не повезеш же на Ціленцік на кладовище через фронт), п’ятнадцять кроків.

Закидали труну землею, поставили хреста, вирівняли насип.

Коли збирали вечерю, Марта за звичкою поставила Карлові на його місце тарілку, раптом схаменулася та гірко заридала.

А зранку, зібрана і зовні спокійна, Марта покликала Юрка та Трохима:

— Ваші уже всюди. Кожної хвилини можуть прийти і до нас на хутір. Я не знаю, краще вам чекати тут чи піти до них.

Вирішили — піти.

— Напишіть нам довідку, що вас тут не ображали, — попросив Авґуст.

«Сумніваюся, що вона допоможе», — подумав Юрко, беручи аркуша.

Янка зібрала харчі, а Марта сказала, аби взяли велосипеди.

Прощалися, цілувалися, говорили теплі слова: німці українцям, а ті — у відповідь…

Нарешті, чоловіки поїхали. Господарі осиротілого хутора мовчки дивилися услід. Трималася, щоб не заплакати, Гільде — за два дні вона втратила двох дорогих їй людей: любого дідуся, що пестив та балував, та Юрґена — Юрка, у якого закохалася з першої зустрічі; вона уже усвідомила, що обидва пішли з її життя — назавжди.

Давно він не бачив тих снів. Мабуть, тому, що останні роки не спав без снодійного…

Зношені нерви не заспокоювалися, він крутився у темряві, слухав, як відлічує час — тік-так — механізм чудового настінного годинника, як рівно та спокійно дихає уві сні Єва.

Важкі думки приходили, напливали спогади: дитинство, спаскуджене батьком — тираном, його пиятика, школа, невдала спроба вступу до Віденської Академії мистецтв, рання смерть матері, голодне животіння вуличного художника у Відні — тьху!

Думати про становище на фронтах — ще гірше.

Врешті-решт він ковтав ненависні піґулки і провалювався у безвість на п’ять годин, аби прокинутися з важкою головою та слабкістю у тілі.

А сьогодні він задрімав швидко. І одразу — вона. Точніше, її лице. Світле волосся переплуталося, губи стиснені, погляд напружений. Що так стривожило її? Наче у кіно, змінюється план. Що ж це?

Вона сидить біля російської гармати, у російській гімнастерці, з російським застарілим револьвером у руці.

Та вона не німкеня!

А вона піднімає свій револьвер і стріляє у німецького лейтенанта, що весь у крові, лежачи, цілить у радянського бійця. Криваво забулькав, зарипів простріленим горлом лейтенант, а вона б’є та б’є у нього з чорного револьвера.

Клята! Вона завжди віщувала йому біду, снилася перед усіма невдачами, а перед Сталінградом — особливо звабливою. Та й перед самим початком цієї нещасливої війни.

Адольф підхоплюється на ліжку й ошелешено дивиться у темряву кімнати.

Він розуміє: вона вбила німецького офіцера — то знак. Він, Адольф, загине. Ні, не він — весь Райх загине разом із ним.

У тиші швейцарський годинник відлічує час: тік — так…

Коли Юрко з Трохимом дісталися першого радянського коменданта, у них не було вже ані велосипедів, ані харчів. Усе забрали переможні радянські війська.

Ще й проситися довелося, вмовляти. Розпалені азартом успішного наступу, вояки у небачених ще Юрком та Трохимом погонах кричали: «К стенке их, фашистских пособников!»

Сивий розсудливий старшина заборонив: відведемо, мовляв, до начальства, там розберуться!

Американці увійшли до Нойсса вільно, не зустрічаючи опору. Частини вермахта здавалися повним складом, кидаючи зброю, щасливі, що полон — не радянський. Білі прапори, простирадла, скатертини були вивішені в усіх вікнах пряникових будинків. Високі, симпатичні та білозубі американці без остраху їздили містом у відкритих «вілісах», встановлюючи окупаційний порядок. Зірково-смугасті прапорці тріпотіли на їхніх машинах.

Найперше, що зробила Марічка, — відірвала з одежі «OST»-а, потім забігла до ресторану, де була пані Лотта.

Фрау Лемарцаґль наважилася відкрити ресторан — чи не єдиний у місті — і тепер не мала відбою від американців.

— Я до Настусі, — крикнула дівчина. Лотта у відповідь махнула рукою.

Марічка йшла — майже бігла — вулицями Нойсса, і безтурботні американські вояки проводжали її захопленими поглядами.

З Рейнештрассе — на Батарієштрассе, уздовж каналу, потім ліворуч. Тепер недалеко. Отут ми повертали на завод. Звідси — хвилин двадцять.

Вона побачила — збито табличку на воротах табору. Посеред плацу стояла вантажівка, і білозубі веселі хлопці у американських мундирах видавали якісь харчі. Здоровенний неґр у пілотці видавав пакунки, а офіцер щось занотовував до блокнота.

— Зранку підйому не було, — збуджено розповідала Настуся. — Ми прокинулись — а охорони нема: повтікала. Ми на Хаммерштрассе — а там американці. Дівчата Терезу скрутили і їм здали. Здоровенна баба, сильна — ледве здолали.

— Подужали, — додала Фросина. — Я особисто їй усю пику роздерла нігтями та ще й волосся повисмикувала.

— Табличку збили, що далі робити — не знаємо. Тут ці приїхали — показала Настя у бік американців. — Продукти роздають, аґітують: не їдьте додому, бо Сталін усіх, хто був у Німеччині, зажене до Сибіру.

— А куди ж вони пропонують нам їхати? — здивувалася Марічка. — Чи, може, тут залишитися?

— До Америки.

— Ну, розумні. За що це нас до Сибіру — ми ж не винні ні в чому.

— Дуже просто, — утрутилася Ганна Бас. — Вони думають: працювали на німців, тепер на нас попрацюйте.

— Отой полковник, — указала на офіцера очима Фросина, — каже: хто хоче додому — взавтра о десятій ранку зібратися на плацу.

— Ви як собі хочете, а я не повернуся, — раптом заявив Василь Конюшенко.

— Васю, — здивувалась Ганна, — а куди ж ти?

— Не повернуся — і край! Може, з тими, до Америки! Не хочу знов по таборах поневірятися. Мовчи! — гаркнув на Фросину. — Забула, як до колгоспів заганяли? І що було з тими, хто до колгоспів не хотів? Як у голод хліб до зернини вивозили? З печі останній куліш витягали? Як півсела вимерло? Думаєш, дурепо, тобі вдома за Німеччину ордена дадуть?

І він рішучими кроками попрямував до американців.

— А де Олексій? — раптом усвідомила відсутність товариша Марічка.

— Сама не знаю, — зазирнула у вічі подрузі Настя. — Як побачив зранку відкриті ворота, одразу зібрався і кудись пішов. Я вже хвилююся.

Чорношкірий здоровань закінчив роздачу, стрибнув з кузова на землю, закурив і зі жвавим інтересом спостерігав за усім, що відбувалося.

Невідомо звідки взявся Олексій, підійшов до неґра і буденно сказав:

— Дай закурити.

Той у відповідь щось жваво заторохтів, плямкаючи губами.

— Сіґаретте, — пояснив Олексій і жестом показав, що курить.

Американець зрозумів, чого від нього хочуть, витяг з кишені нерозпечатану жовту пачку з намальованим верблюдом і подарував хлопцеві.

Олексій жадібно затягся і з насолодою випустив дим:

— Дякую.

І, підморгнувши, додав:

— Гітлер капут.

— Гітлер капут, — радісно погодився неґр і широко усміхнувся, сяючи білими рафінадними зубами.

— Де ти був? — напала на Олексія Настуся. — Ми ж хвилюємось.

— Та була у мене у місті справа одна. Хотів Шурмелеві віддячити за ласку.

Дівчата здивовано переглянулися.

— Залізяку добру для нього я давно із заводу приніс, а тут бачу — охорона повтікала. Я все зрозумів. Думаю, треба поспішати, бо і цей втече, якщо ще не втік. Пішов до міста, причаївся біля його будинку…

— А звідки ти знаєш, де він живе? — запитала Марічка.

— Живе? — гмикнув Олексій. — А мене колись Кауль водив до нього — прибирати. Ну, причаївся, чекаю… Коли — виходить голубчик — із валізкою, вдягнений по-простому і без пов’язки на рукаві. Озирається на всі боки. Підкрався я до нього і кажу: «Данке, герр Шурмель!»

— І що він? — широко розкрила очі Настуся.

Олексій спокійно закурив нову сиґарету і байдуже продовжував:

— Він витріщився, як середа на п’ятницю. А я далі не розмовляв: як дав йому залізякою по голові! Бачу — він очі під лоб закочує. Так я ще раз, із усієї сили — аж залізяка у голову вгрузла. Впав він і не дихає. Я розвернувся та до табору пішов.

Дівчата були вражені:

— І давно ти це задумав?

— Давно. Ще на Різдво сорок другого року, коли він суп наказав вилити…

Останньої ночі в Нойссі Марії й наснилося.

Двоє дивляться на Адольфа — миловидна жінка та велика німецька вівчарка: їхні погляди схожі — тужливі та віддані.

Адольф чомусь зиркає на годинника — майже пів на четверту. Дає отруту вівчарці та чотирьом її цуцикам — вони миттєво вмирають. Він вагається секунду, сідає на канапу біля жінки, чекає, поки вона проковтне смертельне зілля, дістає з кишені револьвера й стріляє собі в рота.

До кімнати забігають чоловіки в есесівських мундирах, кидають тіла на підлогу, загортають у ковдри і — тюпки вгору сходами, на вулицю, до найближчої великої вирви.

Тіла укладають одне біля одного й обливають бензином. Немолодий чолов’яга з реґаліями кидає на згортки сірника, здіймається полум’я, і він, не чекаючи, швидко повертається до бункера.

Не пожалів останніх, хто його любив, — чомусь шкода Марічці жінки та вівчарки: нелюд, кат, наволоч, убивця, людожер. А коли був маленьким — пригадує Марія свій давній сон, — він малював метеликів.

Пані Лотта благала:

— Залишайся, Маріє! Чоловік мій давно помер, діточок у нас не було. Ти мені як дочка… Не їдь.

— Я вам дуже вдячна, мамо, — уперше назвала так Лотту Марічка. — Я вас дуже люблю. Та я не можу… Зрозумійте мене: там моя українська мама, там татусь, там моє село, і взагалі — там Україна…

І кинулася Лотті на груди.

Великі «студебекери» везли колишніх бранців до радянської зони. Міста тут разюче відрізнялися від Нойсса: понівечені, зруйновані, спалені будинки траплялися на кожному кроці. Видно було, що тут німці чинили шалений опір: усюди розбита техніка, вирвами переорана земля.

Довгими колонами йшли на схід полонені німецькі солдати, супроводжувані радянськими автоматниками.

«Студебекери» обганяли їх, і Марічка байдуже дивилася у сірі сумні обличчя.

— Дивись, та це ж Ролько! — раптом вигукнула Настуся і показала пальцем на ставного білявого унтера в колоні.

— Дійсно, Ролько, — підтвердила Марічка. «Мене звуть герр Петер Рольке» — пригадала їхню останню зустріч у Обухові. — Чи Рольке — як він тепер назветься?

— Так йому і треба, зрадникові, — емоційно вигукнула Фросина.

— Він сам обрав свою долю, — констатувала Марічка.

— Нічого, — зловісно напророкував Олексій. — З ним ще розберуться. Його ще виведуть на чисту воду.

Колона військовополонених лишилася далеко позаду, а розмови про Ролька ще точилися.

— Дати б йому, як Шурмелеві! — раптом вигукнув Олексій.

Їх привезли до великого табору, схожого на той, у якому вони жили у Нойссі, тільки набагато більшого: для фільтраційної перевірки — пояснили.

«З одного табору — до другого», — сумно сказала Фросина. Та невже американський полковник мав рацію?

Згодом з’ясувалося, що хлопців направляють на ППП — польовий призовний пункт — для відправки до армії.

— Ти чекатимеш мене? — спитав Олексій у Настусі.

— Це що, освідчення?

Йому здалося, що після всього, що вони пережили, красиві слова — безглузді та недоречні.

— Освідчення, — просто підтвердив він.

— Я чекала твого освідчення ще з випускного, то тепер що ж робити — чекатиму.

Марічка відвернулася — нащо їй дивитися, як вони цілуються.

Сержант держбезпеки, що проводив перевірку, завчено ставив запитання і старанно (Марічка бачила — з помилками) занотовував відповіді до спеціального бланка.

— Чим займалася на окупованій території?

— Працювала на городі.

— Як потрапила до Німеччини?

Розповіла про Безрука та поліцая з ґвинтівкою. Записав: «Угнана оккупантами».

— Де працювала у Німеччині?

«На заводе и у хозяйки».

— Чи заарештовувалася ґестапо?

«Нет».

— Чи допитувалась поліцією чи ґестапо?

«Нет».

— Кого з фашистських поплічників знає?

«Ни кого».

— Що може додати до своїх свідчень?

«Ни чего».

— Розпишіться.

Вона взяла учнівську ручку, достеменно таку, якою писала у школі, і розписалася. Підпис вийшов невдалий — перо шкрябало папір.

— Вам видадуть проїзні документи до місця постійного мешкання — села Копачів Київської области, — поважно повідомив рум’яний молодий (чи не молодший за неї) сержант. — По прибутті ви будете поставлені на облік у компетентних органах як особа, що перебувала на окупованій території та в Німеччині.

«Тепер я буду завжди у цьому винна», — зрозуміла Марічка…

За тиждень їм із Настусею видали документи.

Вони вийшли з табору і розгубилися: місце незнайоме, навколо повно бойової техніки, військовиків, сновигають легковики та трофейні мотоцикли… Де той вокзал?

— Не підкажете, як пройти до вокзалу? — звернулася Настуся до групи військових, що курили неподалік, вибухаючи сміхом раз по раз, слухаючи розповідь одного з них…

Один, той, що стояв спиною, саме оповідач, озирнувся на голос:

— Сейчас объясню, красавица!*

На грудях його сяяли ордени й дзвеніли медалі.

Затріпотіло Марійчине серце, затьмарився світ: той же веселий голос. Ті ж очі, той же неслухняний чуб.

Погляди їхні зустрілися, і вона прошепотіла:

— Ваню?

— Ты обозналась, красавица!*— холодно сказав він.

Пізнав, вона бачила, і нічого не забув — відчувала. Та сама родимка над губою.

— Ваню, це я, Марічка, — ще не вірячи у те, що відбувалося, спробувала усміхнутись.

— Говорю тебе — обозналась! — і погрозливо прошепотів: — Иди отсюда, подстилка немецкая!**

Чим я перед тобою винна? — хотіла спитати. Ви не вміли нас захистити — а я тепер винна?

Ви відступали, побиті й понурі, а винна — я?

Чом же ти не вбив тих, хто прийшов по мене з ґвинтівкою?

Чом дозволив начепити на мене тавро — «OST»?

Чим я винна перед тобою — у мене нікого, крім тебе, ніколи не було…

Багато чого хотіла сказати, та подивилась у холодні злі очі і промовчала.

Витягла з кишені те, що всі ці роки було її найбільшим скарбом, — потертий солдатський трикутник.

Помітила: і його ти пізнав, Ваню — Іванку — Ванюшо!

Розгорнула: «Здрастуй, дорога Маріє!» — і кинула йому під ноги, у пилюгу розбитого військовою технікою шляху.

Відвернулася — аби не бачив сліз — і пішла геть. Кинулася доганяти її Настуся, а теплий весняний вітерець підхопив і потягнув кудись аркуша зі шкільного зошита у клітинку, списаного хімічним олівцем.

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався…

Київ, 2004 р.

Оглавление

Частина перша

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

Частина друга

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

  Розділ 11

  Розділ 12

  Розділ 13

  Розділ 14