Голодна воля [Панас Мирний] (fb2) читать онлайн

I

У Сте­па­на Фе­до­ро­ви­ча Гам­зи пир на увесь мир. Усе місто з'їха­ло­ся - на Зе­ле­ну гор­ку, або в Зо­ло­тий горішок, як зва­ли кру­гом в око­лиці один з най­лю­биміших Гам­зою ху­торів йо­го безмірно­го маєтку.

У йо­го їх чи­ма­ло бу­ло і в Со­ки­рин­цях, і в Пе­ре­рубі, і ко­ло Вов­чої до­ли­ни, та ні од­но­го так не уко­хав Гам­за, як сю Зе­ле­ну гор­ку. Ще за­мо­ло­ду він натк­нув­ся на сю місци­ну, - ви­со­ку го­ру, пок­ри­ту лісом і тро­хи не з трьох сторін опо­ви­ту чис­тою, як срібло, во­дою ве­ред­ли­во­го Псла. Місце бу­ло глу­хе та ди­ке! Столітні ду­би, ви­со­ченні осо­ко­ри та ши­ро­ковіті ли­пи ук­ри­ва­ли йо­го своєю гус­тою тінню, по кра­ях гус­та ліщи­на, ко­лючі тер­ни та шип­ши­на не да­ва­ли ні прой­ти, ні проїха­ти. Що бу­ло там звіру та птиці уся­кої: зайці, ли­сиці, вов­ки, со­ро­ки, кібці, ор­ли, як чер­ва, кишіли, пло­ди­лись і ви­рос­та­ли на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не ру­шав їх таємно­го по­кою. Аж по­ти мо­ло­дий Гам­за не ски­нув сво­го ока.

- Чиє се помістя? - спи­тав він при­каж­чи­ка Йо­си­пен­ка, проїжджа­ючи од­но­го ран­ку вер­ха­ми арабських же­ребців, за кот­рих не ду­же дав­но Гам­за зап­ла­тив дві ти­сячі кар­бо­ванців.

- Наше, па­не, - ру­бав йо­му Йо­си­пен­ко по-своєму твер­до, де­бе­ло, Гам­за лю­бив, як хто пе­рек­рив­ляє "хах­лацьку" мо­ву.- Тут ліс, па­не, - зо­ло­то! І на ціло­му світі та­ко­го дуб­ка кат має. І в Гетьмансько­му лісі не та­ке.

Пан при­дер­жав ко­ня і, при­щу­рив­ши очі, лю­бу­вав­ся го­рою. Прав­ду ка­жу­чи, бу­ло чим і по­лю­бу­ва­ти­ся. Сон­це підби­ло­ся вже ви­со­ченько… го­ра, ук­ри­та зо­ло­тим світлом, на­че за­ча­ро­ва­на, сто­яла у ти­хо­му про­зо­ро­му повітрі. З то­го бо­ку від Псла ле­генький ту­ман здіймав­ся си­зим дим­ком, ку­рив­ся поміж де­ре­вом, з сього бо­ку, - сон­це прорізу­ва­ло чор­ну тінь гус­то­го лісу, на са­мо­му шпилі - на рівній по­лянці - ми­готіло, як на воді, со­няч­не сяй­во. Сотні со­лов'їв ще­бе­та­ли по ку­щах мо­ло­до­го по­рос­ту, гор­лиці тур­ко­та­ли в ліщині, зо­зулі не­угав­но пе­рек­ли­ка­лись, пе­реліта­ючи з де­ре­ви­ни на де­ре­ви­ну, відкілясь зда­ле­ка до­но­сив­ся глу­хий клекіт. Ліс про­си­пав­ся, про­ди­рав очі.

"Гарна місци­на! - ду­мав, лю­бу­ючись, Гам­за.- На отій по­ляні та ви­бу­ду­ва­ти дво­рець з баш­ня­ми, з шпи­ля­ми, а кру­гом по ни­зу роз­се­ли­ти кріпацт­во", - і Гам­за від ра­дості ку­сав краї своїх чор­них вусів.

Трохи зго­дом він торк­нув ко­ня і нап­ря­мив­ся в гу­ща­ви­ну.

- Пане, там не­без­печ­ної - поспіша­ючи за ним, ска­зав Йо­си­пен­ко.

- А що?

- Вовків дос­то­ги­белі.

Пан не ска­зав нічо­го, тілько дав ко­неві ост­ро­га­ми в бо­ки. Йо­си­пен­ко прос­ту­вав зза­ду, і не­за­ба­ром обид­ва ок­ри­ли­ся в лісі. А че­рез півго­ди­ни яс­не сон­це освічу­ва­ло їх аж на по­ляні. Звідти ще кра­ща, ще по­казніша зда­ва­ла­ся око­ли­ця: го­ра вся аж горіла со­няч­ним світом, тоді як підгір'я ку­ри­ло­ся лег­ким ту­ма­ном. У са­мо­му ни­зу у кру­тих бе­ре­гах га­дю­кою лелів Псьол, ген далі, ши­ро­ко роз­ли­ва­ючись по жов­тих пісках, за­раз за Пслом, у сад­ках то­ну­ло се­ло, далі, че­рез лісок, дру­ге, третє… здається, во­ни зчіпля­ли­ся си­зи­ми лу­га­ми. По пра­ву руч - роз­ля­га­ло­ся нив'я го­лу­бе, чер­во­не, чор­не, зе­ле­не та жов­то-­зо­ло­теє, - зда­ва­ло­ся, на­ро­чи­то хто ук­рив зем­лю цвітни­ми по­яса­ми. По ліву руч, як на до­лоні, ви­ри­со­ву­ва­ло­ся місто з своїми церк­ва­ми, ви­со­ки­ми бу­дин­ка­ми, тем­ни­ми сад­ка­ми. Сон­це ви­ко­чу­ва­ло­ся з-за го­ри, на котрій сто­яло во­но. Ніяке пе­ро, ані щітка ма­ля­ра не пе­ре­да­ла б тієї чарівної ігри, яку, витіва­ло сон­це з містом: во­но горіло-па­ла­ло, страш­на по­же­жа не світить ніко­ли та­ким ве­лич­ним світом. По­жа­ри­ще завж­ди бу­дить важ­ку дум­ку про ро­зор, про людське не­щас­тя, йо­го во­гонь не­ми­ло­серд­но жре-поїдає, що стріне в до­розі… Ось яс­но-ясно за­па­ла­ла но­ва будівля, - ог­ненні язи­ки ли­жуть її ви­со­ку осе­лю, стра­шен­но кру­тяться кру­гом, іскрять, кри­ва­ве за­ре­во ра­зом з ди­мом стов­пом піднімається вго­ру. Страш­но! Чується крик людський, чу­ються їх сльози… Не те тут: огонь ог­нем, тілько не ру­шить він ні ви­со­кої церк­ви, ні низької ха­ти­ни. Хоч ти­сячі ти­сяч ог­нен­них іско­рок го­рять, стри­ба­ють на їх, ди­му зовсім не­має. Чис­те про­зо­ре повітря хви­люється ро­же­вим світом, чор­на тінь не­освіче­них місць не уг­лем по­жежі чорніє, а ще кра­ще одрізняє яс­ну сто­ро­ну. Не­на­ро­ком про­ме­няс­та стя­га ус­ко­чить в чор­ну се­ре­ди­ну… усміхну­ла­ся тінь - не знать де і діла­ся… Ве­лич­на ігра, ди­во­виж­на кар­ти­на! Ди­вив­ся б - не на­ди­вив­ся; лю­бу­вав­ся б - і вмер би, лю­бу­ючись.

Недаром і Гам­за за­ди­вив­ся так, і йо­го сер­це би­ло­ся радістю, йо­го очі горіли, лю­бу­ючись. "І як ніхто досі не ба­чив сього чу­дов­но­го місця? - ду­ма­ло­ся йо­му.- Важ­не місце. Тут безп­ремінно тре­ба осе­ли­ти­ся. Отам дво­рець пос­та­ви­ти, ту­ди геть служ­би, по горі і Пслу за­вес­ти са­док ро­дю­чий. По той і дру­гий бік го­ри у до­ли­нах осе­ли­ти кріпацт­во. Імен­ня тре­ба при­га­да­ти. Зе­ле­на гор­ка або­що". І, по­вер­нув­ши ко­ня, він по­вер­нув на­зад, у місто.

Молода Гам­зи­ха ус­та­ла як­раз і в розкішно­му ран­ко­во­му одя­гу до­жи­да­ла чо­ловіка чай пи­ти.

- Та й дов­го ви як за­гу­ля­ли­ся сьогодні, - привіта­ла во­на йо­го, ви­ми­то­го, пе­ре­ряд­же­но­го у що­ден­ний одяг.

- Ах, душ­ко! Яке ми одк­ритіє зро­би­ли! - ра­до скрик­нув Гам­за і по­чав роз­ка­зу­ва­ти жінці свої по­хо­деньки. - На­що нам і за гра­ни­цю їзди­ти - своя Швей­царія під бо­ком.

- То поїдьмо уд­вох. Поїдьмо?!- і пи­та­ла­ся і ра­зом нас­то­юва­ла пиш­на Гам­зи­ха.

- Підожди, душ­ко, дай до­ро­гу про­ло­жи­ти. Там такі нетрі! такі пущі!

Незабаром після то­го ціла сот­ня кріпаків з со­ки­ра­ми, зас­ту­па­ми, ло­па­та­ми бу­ли нап­рав­лені на Зе­ле­ну гор­ку. Столітні ду­би, за­чув­ши упер­ше стук со­ки­ри, по­хи­ли­ли­ся: не од­но­му з їх дов­ге жит­тя вко­ро­ти­ла ру­ка чо­ловіка. На­че по­биті ве­летні, ле­жа­ли во­ни по горі, по ни­зу. Се­ред за­бу­то­го місця про­ля­га­ла ши­ро­ка до­ро­га аж на го­ру. Гра­барі зрівня­ли її, розг­ла­ди­ли, хоч ко­тись.

Гамза і Гам­зи­ха не за­ба­ри­ли­ся по­ка­та­ти­ся: в один з хо­ро­ших літніх ве­чорів, пе­ред за­хо­дом сон­ця, ле­генька ко­ляс­ка, зап­ря­же­на па­рою си­тих же­ребців, ви­во­зи­ла їх на го­ру.

- Ах, го­луб­чик, ка­кая пре­лесть! - од­но вик­ри­ку­ва­ла Гам­зи­ха, не зна­ючи, де й на чо­му зос­та­но­ви­ти свій пог­ляд.

На горі ще більше кри­ча­ла і ди­ву­ва­лась Гам­зи­ха. Гам­за не по­ту­рав жінці: то до­ля жіно­ча ди­ву­ва­ти­ся, а чо­ловіча - ди­ва ро­би­ти. Він за­ду­ма­ний хо­див, розміряв ступ­ня­ми го­ру і вик­ла­дав, що і де ви­бу­ду­ва­ти.

Знову го­ра обізва­лась, за­гу­ла; з гу­бернії приїхав будівни­чий, ціла артіль ка­цапів. Ук­ри­ли її стук цегел­ля, брязкіт со­кир, шу­ган­ня гемблів, - ро­бо­та клю­чем б'є! День за днем ми­нає, а на горі, на­че з-під землі, ви­хо­дить од­на будівля за дру­гою. Кам'яний па­лац, на­че ігра­шеч­ка, з своїми ба­шенька­ми, виш­ка­ми, різни­ми візе­рун­ка­ми по­над вікна­ми та по­над две­ри­ма, з своїм ви­со­ким шпи­лем по­се­ре­дині, - стоїть і, мов па­нян­ка та, ози­рається навк­ру­ги, лю­бу­ючись своїм убо­ром. По бо­ках йо­го, на­че че­пурні дітки ко­ло пиш­ної ма­тері, при­ту­ли­ли­ся фліге­ля - один під уп­рав­ляющо­го й кон­то­ру, дру­гий під приїжджих. Далі за узор­ча­тою ре­шот­кою, що пе­реріза­ла го­ру на дві по­ло­ви­ни, ішов чор­ний двір, - кухні, са­раї, ко­мо­ри, ха­ти при­каж­чи­кові, двірні. Кру­гом заст­роїла­ся го­ра. На чор­но­му дворі уже і лю­ди осе­ли­ли­ся, а бу­ди­нок, хоч і об­роб­ле­ний зо­ко­ла, та не приб­ра­ний зсе­ре­ди­ни, ос­тав­ся так зи­му­ва­ти. На вес­ну аж з-за гра­ниці приїхав ма­ляр йо­го роз­пи­су­ва­ти, уби­ра­ти. З усієї еко­номії во­ли во­зи­ли заг­ра­нич­ну до­ро­гу ме­бель.

Аж у маю увійшов Гам­за у свою царську осе­лю. І за­бен­ке­ту­вав же він на рад ос­тях: цілий тиж­день гості не пе­ре­во­ди­лись, - один з дво­ру - а де­ся­ток у двір. Усі див­ляться чу­дов­ну будівлю, ди­ву­ються. Один ве­се­лий па­нок, підпив­ши, скрик­нув: - Це у вас, Сте­пан Фе­до­ро­вич, не Зе­ле­на гор­ка, а Зо­ло­тий горішок.- Наз­ва як­раз прис­та­ла до діла, з то­го ча­су Зе­ле­на гор­ка зва­ла­ся більше Зо­ло­тим горішком.

Тому двад­цять п'ять років на­зад - ба­га­то во­ди утек­ло, ба­га­то всього пе­ре­вер­ну­ло­ся: Гам­зи­ха умер­ла, Гам­за пос­тарів-побілів, як ка­жуть, пок­рив­ся снігом. Од­на­че з йо­го здо­ро­вий діду­ган, товс­тий, чер­во­но­мор­дий, ви­со­кий. Дво­рянст­во йо­го ша­нує, по­ва­жає, чет­вер­тий раз ви­би­ра своїм пред­во­ди­те­лем. І Гам­за вірно слу­жить своєму дво­рянст­ву: як орел той над­зи­ра над своїм гніздом, так Гам­за над повіто­вим дво­рянст­вом. З яко­го повіту най­більше дітей учиться на ка­зен­ний щот? - З йо­го повіту. У ко­го най­тих­ше кріпацт­во? З то­го ча­су, як од­но се­ло ве­ли­ко­го па­на за­бун­то­ва­ло бу­ло і Гам­за по-своєму роз­по­ря­див­ся з бун­тов­щи­ка­ми, про­дер­жав­ши на селі щось з місяць цілу ро­ту мос­калів, - од­па­ла в бун­тов­щиків по­вад­ка бун­ту­ва­ти. Усю­ди чут­ки: там кріпацт­во, не ви­дер­жав­ши гіркої на­ру­ги, уби­ло німця-упра­ви­те­ля, там са­мо­го па­на за­да­ви­ла жіно­ча гро­ма­да, а в Гам­зи ніде нічо­го. Хоч у Гам­зи по­вен двір дівчат, кот­ри­ми він, як хо­че, так і ору­дує, але ніхто з їх не тілько не підіймає ру­ки на йо­го, а ще мо­ле бо­га за сво­го ба­ри­на. Бо й ба­рин не мож­на ска­за­ти, щоб був не­доб­рий: не по­го­диться яка з дівок, за­раз її заміж за ку­че­ра чи фо­рей­те­ра, од­ве­де ого­род у до­лині ко­ло Зе­ле­ної гор­ки, ви­бу­дує ха­ту, - живіть, пра­цюй­те. Та­ким по­би­том Зе­ле­на гор­ка роз­рос­ла­ся, роз­ши­ри­ла­ся. Ши­ро­ким по­ясом людських дворів опо­ви­ли Зе­ле­ну гор­ку, з кот­рої, на­че ма­ти над дітьми, над­зи­рав панський бу­ди­нок над кріпацьки­ми ха­та­ми. Гор­ка рос­ла по дням, роз­ши­ри­ла­ся-розп­рос­то­ри­ла­ся. Од­но не гар­но - своєї церк­ви не­має. Гам­за і церк­ву збу­ду­вав. Прав­да, не­ве­ли­ку, і по­па сво­го пос­та­но­вив, їздив аж у гу­бернію про­си­ти пре­ос­вя­щен­но­го, щоб пост­риг йо­му по­па з йо­го ж та­ки кріпаків, - яко­гось безвісно­го без­бат­чен­ка, прав­да - уче­но­го. Пре­ос­вя­щен­ний пост­риг. І раді ж кріпа­ки: пан своїх у лю­ди ви­во­де. А піп ще радніший: так щи­ро слу­же своєму па­нові і пе­ред кріпа­ка­ми, і пе­ред бо­гом. - І бог бу­де гніва­тись на вас, ко­ли ви що ли­хе по­ду­маєте за сво­го ба­ри­на, - про­повіду­вав він тро­хи не що­неділі у церкві, і бе­зус­тан­но пра­вив мо­лебні та акафісти бо­гові за пок­ро­ви­те­ля сірих, строїте­ля храмів бо­жих.

Зовсім доб­ре у Зе­леній горці. Те­пер ото у їй празник, - на па­нові іме­ни­ни поз'їзди­ло­ся дво­рянст­во з усього повіту. Гульня усім - і па­нам і кріпа­кам. Здав­на Гам­за завів, щоб у сей день ніхто нічо­го не ро­бив. Як во­но бу­ва­ло по дру­гих місцях йо­го ве­ли­ко­го маєтку-про те уп­ра­ви­телі зна­ють, а що в Зе­леній горці, то за свя­том пан сам піклу­вав­ся. Зран­ку уся гор­ка, на­ря­див­шись як­най­кра­ще, скуп­чи­ла­ся ко­ло церк­ви по­мо­ли­ти­ся бо­гові за здо­ров'я доб­ро­го па­на. Звісно, панів бу­ло стілько, що лю­дям при­ши­ло­ся у церк­ву і не вхо­ди­ти, - на цвин­тарі мо­ли­лись. За тим пильну­вав при­каж­чик Йо­си­пен­ко. І Йоси­пен­ко пос­тарів уже, роз­пух, роз­добрів, невс­таріла йо­го тілько щирість до па­на. Упе­ред му­жиків він стоїть і кла­де аж до землі пок­ло­ни, роз­див­ля­ючись нав­ко­ся, хто з кріпаків за ним мо­литься, а хто ні. Усі, здається, нічо­го, один от ку­чер Ва­силь хоч і стоїть мов ти­хо, а про­те ні го­ло­ви ні ра­зу не скло­не, а час­то, до сусіда при­хи­лив­шись, шеп­че. Пев­но, не мо­лит­ву, бо не усміха­ли­ся б ус­та сусідові, ко­ли б то бу­ла мо­лит­ва, Йо­си­пен­ко тілько ско­са на Ва­си­ля гля­не та зно­ву й при­па­де.

- Чи ти бач, як наш при­каж­чик мо­литься, - за що ж то? Чи щоб пан скоріше лус­нув, чи ще щоб по­жив.

- Про те йо­му зна­ти, - од­ка­зав, усміхнув­шись, сусіда.

- Видно, щоб по­жив, - од­га­ду­вав Ва­силь. - Злига­лись уд­вох, до­ки во­ля вий­де, обібра­ти нас, як лип­ку. Со­ба­ки! - і Ва­силь зо зла плю­нув.

Його сусіда пе­рех­рес­тив­ся.

- Та вже не дов­го зос­та­ло­ся на­ми ору­ду­ва­ти.

- Як? - швид­ко спи­тав сусіда.

- Так. Цар велів уже нас од­пус­ти­ти. І от па­ни зби­ра­ються у гу­бернію, - яку йо­го во­лю да­ти.

- Ну, вже то й во­ля бу­де, як самі па­ни при­су­дять.

- Побачимо.

- Василю! - крик­нув, не вдер­жав­шись, Йо­си­пен­ко, - що ти там усе шеп­чеш­ся?

- Яке твоє яке діло? - блис­нув­ши очи­ма, спи­тав Ва­силь.

Йосипенко аж затіпав­ся та мерщій упав на коліна, підвівши очі під лоб, за­шеп­тав уго­лос: - Гос­по­ди! Прод­ли йо­го жит­тя довіку! - Поміж кріпа­ка­ми прой­шов ти­хий регіт.

- Скуштував об­лиз­ня! А що не мо­ло­дець Ва­силь! Мо­же, не одрізав! - чу­ло­ся поміж на­ро­дом, дех­то спльову­вав.

Йосипенко, мов не чув то­го нічо­го, ще щиріше клав пок­ло­ни, ще го­лосніше чи­тав мо­лит­ви.

Служба скінчи­лась. Всі па­ни пішли у бу­ди­нок, а кріпа­кам в чор­но­му дворі пос­та­ви­ли здо­ро­венні ос­ло­ни, ви­ко­ти­ли цілу боч­ку горілки. Роз­вер­ну­ла­ся гульня. В пансько­му бу­дин­ку чут­но му­зи­ка тне, своя-та­ки му­зи­ка, а на чор­но­му дворі стоїть гомін-клекіт. Ви­пи­ли му­жи­ки по ко­ряч­ку і за­го­моніли. Той скар­житься своїм го­рем, той тією не­дос­та­чею, дру­гий - дру­гою. Ко­ло Ва­си­ля Ку­че­ря­во­го зібра­ла­ся чи­ма­ла куп­ка на­ро­ду, слу­хає, що роз­ка­зує він. З куп­ки ча­сом до­но­ситься радісний регіт, вик­ри­ки: - Доб­ре б бу­ло! твоїми ус­та­ми, Ва­си­лю, та мед пи­ти.

- Що то Ва­силь там роз­пус­тив свої базікан­ня, - пи­тається Йо­си­пен­ко з по­чот­но­го місця, де сиділа кріпацька стар­ши­на: він з жінкою, двор­ник з жінкою, дво­рецько­го жінка та са­дов­ник.

- Ат, блеє! - од­ка­зав, мах­нув­ши ру­кою, сто­рож Пи­лип, нап­рав­ля­ючись до шап­ли­ка з горілкою.

- Про що ж він блеє?

- Про во­лю дур­ну! - од­ка­зав той і пішов. Йо­си­пен­ко по­хи­лив­ся. Він сам уже чу­вав про ту во­лю. Чув роз­мо­ву і проміж па­на­ми й проміж кріпа­ка­ми. Ве­се­лий па­нок, що при­ло­жив наз­ву до Зе­ле­ної гор­ки - Зо­ло­то­го горішка, раз, підпив­ши, ска­зав Гамзі:

- А що, Сте­пан Фе­до­ро­вич, - во­ля не­за­ба­ром?

- Знать не хо­чу! - одка­зав су­во­ро Гам­за, і на цілий день на­су­пив­ся.

Чув він і між кріпа­ка­ми. Як вірний слу­га, він не ви­терпів не до­ло­жи­ти па­нові.

- Пане! Му­жи­ки бун­ту­ються.

- Що?!- грізно спи­тав Гам­за.

- Про во­лю пле­щуть.

- Ні сло­ва!- ще су­воріше од­ка­зав Гам­за.- Чуєш? Ні сло­ва, ко­ли в тюрмі по­сидіти не хоч!

Йосипенко сум­ний, не­ве­се­лий вий­шов від па­на. Він хотів при­доб­ри­ти­ся ба­ри­нові, а ба­рин і сло­ва волі бо­яв­ся. Він ба­чив, що те сло­во - гірше са­мої враз­ливішої ура­зи до­хо­ди­ло до сер­ця пай­ово­го. Він ба­чив, від чо­го то. Уд­ру­ге зно­ву пішла між па­на­ми бесіда про ту во­лю.

- Уже ви­зи­ва­ють нас у гу­бернію, по­ба­ла­ка­ти про во­лю, - до­ло­жив йо­му уд­ру­ге дру­гий па­нок.

- Не бу­де сього! Сього не бу­де, - скрик­нув Гам­за.- Ніко­ли сього не бу­де! Я не пе­ре­жи­ву сього, - аж за­ди­хав­шись, од­ка­зав Гам­за.

Через те й по­хи­лив­ся те­пер Йо­си­пен­ко. І па­нові ска­за­ти б, що Ва­силь бун­тує лю­дей, та як ти йо­го ска­жеш, як до йо­го дос­ту­пиш, підійдеш.

- Господи! - він ви­мо­вив, важ­ко зітхнув­ши.- Чи во­ни або го­лодні, або хо­лодні, що їм так тієї волі ба­жається.

- Піди ж ти! - до­да­ла йо­го жінка, ши­ро­ко­ви­да. зу­ба­та мо­ло­ди­ця, з на­чо­са­ми на вис­ках.- Вов­ка як не го­дуй, а він все в ліс ди­виться.

- І ніхто мені, ніхто так, як отой Ва­силь. З йо­го все ли­хо встає. Чи він ми­лос­тю ба­ри­но­вою обійде­ний? чи він у за­гоні жи­ве? Жить би, жить та бо­га хва­лить. І йо­му волі за­ба­жа­ло­ся, - і Йо­си­пен­ко зо зла тілько сплю­нув.

- Хахоль ваш на­род! Ду­рак глюп, - пос­мок­ту­ючи свою кам'яну люльку, ска­зав са­дов­ник-німець.- Он свой ви­год не ро­зуміє.

- Как у та­ко­ва ба­ри­на не жизнь, - до­да­ла дво­рецька.

І кріпацька стар­ши­на пішла на всі бо­ки су­ди­ти безг­луз­де му­жицт­во, що як за­ру­ба­ло собі на носі во­лю, то будь во­на і го­лод­на, і хо­лод­на, і вся в ла­тах чи дран­тях, аби та­ки во­ля.

День кло­нив­ся на вечір. Сіда­юче сон­це з-за сад­ка пиш­но об­ли­ва­ло своїм світом чор­не дво­ри­ще, на кот­ро­му сло­ня­ло­ся п'яне кріпацт­во. Послідні про­ме­нясті стя­ги йо­го ще гра­ли на зо­лотій бані ви­со­ко­го шпи­лю, на котрій, на­че фар­ту­ши­на, віявся по­волі білий флаг. Бу­ди­нок увесь засіяв вог­ня­ним світом, - світ з йо­го ве­ли­ких вікон ся­гав аж на цвітник, що розіслав­ся ту­та ж ко­ло бу­дин­ку, на все ши­ро­ке дво­ри­ще, де нег­ра­ючі у кар­ти па­ни хо­ди­ли, по­за­би­рав­шись під ру­ки, і ве­ли ото поміж со­бою роз­мо­ву, що от, мов, як те­пер гар­но, усього вдо­воль, а прий­де "во­ля" і де все це дінеться, ку­ди тілько піде? Спус­то­шиться все це, і тілько одні пуст­ки бу­дуть на­га­ду­вать про ко­лиш­ню розкіш. Другі, по­болівши сер­цем і вто­мив­шись слу­ха­ти од­ну гірку річ, дос­лу­ха­ли­ся, як го­лос­но роз­ля­га­ли­ся му­зи­ки.

Зате чор­не дво­ри­ще опустіло. Жінки ще до за­хо­ду сон­ця розійшли­ся по своїх домівках. Чо­ловіки, прав­да, зос­та­ли­ся… бо зос­та­лось ще тро­хи у шап­ли­ку горілки. Не­за­ба­ром і во­ни, скінчив­ши, розійшлись, Йо­си­пен­ко один сну­вав по йо­му, поб­ли­му­ючи п'яни­ми очи­ма на всі бо­ки, мов до­зо­рець той, шу­кав ни­ми - чи не при­таїлась де в глу­хо­му кут­ку дур­на во­ля. Во­на те­пер не схо­ди­ла в йо­го з ума. То во­на, як яке стра­хо­ви­ще, вишки­ря­ла на йо­го свої зу­би із за­тиш­ності, наміря­ла­ся по­жер­ти все, що бу­ло пе­ред йо­го очи­ма - і се дво­ри­ще, і панське, і са­док, і ліс, і го­ри, і до­ли­ни. І він жу­рив­ся. То, на­че доб­ра сест­ра, сти­ха підхо­ди­ла до йо­го і ти­хо ше­потіла: чо­го ти жу­риш­ся, Фе­до­ре? Не жу­рись, дур­ню. Я не яка-не­будь всьогосвітня повія, що ос­рам­лю вас. Я ва­ша жа­да­на дум­ка, таємна надія. Хіба ма­ло ще ви пе­ре­терпіли го­ря? Я прий­шла від то­го го­ря вас ос­лобо­ни­ти. І Йо­си­пен­ко сам собі усміхав­ся у ву­си. А справді? Чо­го мені жу­ри­ти­ся? Хіба ма­ло і зо мною бу­ло вся­кої нез­го­ди? Так ус­та­не не на ту но­гу й на но­ров… Уже ко­му-ко­му, а мені, як при­каж­чи­кові, пер­шо­му дос­тається. Ти все ба­чиш, ти все знаєш… І сякі, такі п'яню­ги, злодії. Гос­по­ди! Як ще ми тілько так дов­го терпіли… Та зно­ву: що ж це я на Ва­си­ле­ву стеж­ку збіг? То ле­дар, во­ло­цю­га! йо­му те­ря­ти нічо­го, у йо­го ні ко­ла, ні дво­ра, а в ме­не - он го­род пан по­да­ру­вав, ви­бу­ду­вав ха­ту. А що як ска­же; ти за­ба­жав волі - і будь же нею до­вольний, а го­род хай бу­де за мною. І зно­ву йо­го жур­ба на­па­да­ла. Ко­ли б так, щоб і го­род був, і во­ля. Доб­ре б бу­ло. Тут проїжджа до­ро­га - завів би ши­нок, пос­то­ялий двір. Іде чу­мак - заїжджав, про­хо­де про­хо­жий - за­вер­тає. А як же од­на во­ля - без ко­ла, без дво­ра… На­че що шпи­го­ну­ло у сер­це Йо­си­пен­ка, і він, прик­ро див­ля­чись на кух­ню, з вікон ко­то­рої вид­но бу­ло світло, нап­ря­мив­ся ту­ди.

"Ще ма­ло то­го світла схо­де, - ду­мав він, - ще І во­ни освіти­ли. І тро­хи не шко­ду­ють гос­по­дарсько­го доб­ра. Підож­ди ж…" - і дійшов­ши вже до по­ро­га, він кру­то по­вер­нув у бік до вікна. "Так кра­ще. І підглядіти і по­чу­ти мож­на де­що. А то тілько на­ля­каєш".

І, при­ло­жив­шись до вікна, він по­чав при­див­ля­тись. Там бу­ла пов­на кух­ня на­ро­ду: душ з вісім приїжджих па­рубків-ку­черів, Ва­силь, Онисько, Сте­пан, свої дво­рові, душ з п'ять гор­нич­них, на­ряд­же­них пиш­но по-праз­ни­ко­во­му: Фе­доська, Пріська, Гап­ка, Хрис­тя, Мот­ро­на, - мо­лоді та врод­ливі. Перші чо­ти­ри сиділи кру­гом сто­лу й гра­ли в ко­ро­ля. Кру­гом гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли їх хлопці і пе­ре­ки­да­ли­ся жартівли­ви­ми сло­ва­ми. Один Сте­пан, як жо­на­тий, сидів з дівча­та­ми і, об­няв­ши Пріську і Гап­ку (ко­ро­ля і прин­ца), заг­ля­дав їм у кар­ти, підка­зу­вав, що хо­ди­ти.

- Та не ту хо­диш. Хо­ди ниж­ни­ка, - кри­чав він до Пріськи, штовх­нув­ши її у бік. І та, гра­ючи очи­ма і зги­на­ючись, хо­ди­ла ниж­ни­ка.

- А ти бий виш­ни­ком!- кри­чав зно­ву Гапці, кот­ра намірю­ва­ла­ся би­ти ту­зом.- Все ж хоч од­на взят­ка бу­де.

- Е, Сте­па­не! Як так по­ма­га­ти, то я й слу­ха­ти не хо­чу!- сер­ди­лась Пріська.

- А що ж? Ко­ли б ти по­хо­ди­ла ко­ро­лем, то там би ні од­ної взят­ки не бу­ло.

- То ти їй по­ма­гаєш?

- А то ж ко­му? Це моя дав­ня лю­бо­в! - вик­ри­ку­вав він, уда­рив­ши злег­ка Гап­ку по спині.

- Мені, мені по­ма­гай, Сте­па­не! - со­ва­ючись, гу­ка­ла Гап­ка.- І я ж те­бе здав­на ко­хаю.

- А як здав­на, то й поцілуємо­ся.

- Нумо.

І, жар­ту­ючи, Гап­ка цілу­ва­ла Сте­па­на. Всі ре­го­та­лись.

- Воно, ба­чу, Сте­па­нові най­кра­ще ви­па­ло, - чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, ка­зав приїжджий па­ру­бок.- Я хоч би і місця­ми з ним поміня­тись, то сог­ла­сен.

- А дзуськи! - од­ка­зу­вав Сте­пан.

- Підожди ж, підож­ди - я жінці ска­жу, як ти з дівча­та­ми же­ни­хаєшся, - хва­лив­ся Онисько, ви­со­кий па­ру­бок, син двор­ни­ка.

- Ат, ка­жи! Хіба ще во­но я й жінці не об­рид. Без неї тілько мені й во­ля! - І, звівши обох дівок до­ку­пи, він поспіль цілу­вав і ту й дру­гу у їх повні чер­воні що­ки.

Всі сміяли­ся, ре­го­та­лись, жар­ту­ва­ли. Од­на Мот­ря мовч­ки сиділа, схи­лив­шись на Хрис­тю. На її блідо­му чо­ли­ку, по її чор­них за­ду­ма­них очах вид­ко бу­ло, що во­на да­ле­ко ви­та­ла дум­кою від сих ве­се­лих ігр, від сих жартів, ви­га­док. Якась гли­бо­ка ту­га ле­жа­ла на її ви­со­ко­му біло­му чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не об­зи­вав­ся, один Ва­силь тілько на неї з три­во­гою по­зи­рав, та й то так, щоб другі не приміти­ли. І ди­во, що ще пе­ред кар­та­ми во­на і жар­ту­ва­ла, і ре­го­та­ла­ся, бу­ла ще ве­селіша від дру­гих, по­ки не зай­шла річ про во­лю. Наїжджі па­руб­ки за­ве­ли її. Другі сміяли­ся з тієї волі.

- Коли б мені во­ля, то я б па­ничів з п'ять до се­бе прий­ня­ла, - ска­за­ла товс­то­гу­ба Пріська, гра­ючи до хлопців мас­ля­ни­ми очи­ма.

- Он по­наїзди­ло сьогодні скілько, - од­ка­за­ла їй біля­ва Гап­ка з го­лу­би­ми очи­ма, - ви­би­рай скілько хоч.

- Хай їм, всі старі та лисі.

- А тобі мо­ло­до­го за­ба­жа­ло­ся? - спи­та­ла Хрис­тя й за­ве­ла пісеньку:

Приїжджі Хлопці ре­го­та­ли­ся, плес­ка­ли в до­лоні, їм ще ніко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти та­ких ве­се­лих, та­ких жартівли­вих дівчат. А про­те, не див­ля­чись ні на регіт, ні на жар­ти, річ про во­лю не пе­ре­ри­ва­ла­ся.

- От уже років з п'ять усе ка­жуть во­ля, во­ля, та усі й бре­шуть, - зітхнув­ши, ска­зав Сте­пан.

- То вже ж во­ни щось виб­ре­шуть, - од­ка­за­ла Мот­ря і як при­тих­ла, як за­су­му­ва­ла, то вже ніщо її більше і не роз­ва­жа­ло.

- Чого се ти, Мот­ре, так за­жу­ри­ла­ся. Яке та­ке чуєш ли­шенько над со­бою? - спи­та­ла її Хрис­тя. Мот­ря по­ди­ви­ла­ся на под­ру­гу, прик­ро по­ди­ви­ла­ся.

В очах у неї сльози блис­ну­ли і, схо­пив­шись, мовч­ки вий­шла з ха­ти.

Хлопці бу­ло ки­ну­лись за нею.

- Не руш­те! Не зай­май­те її! - крик­ну­ла на їх Хрис­тя, і во­ни всіли­ся.

- Та чо­го це во­на справді так?- спи­тав­ся Онисько, двор­ників син.

- Чудна! - од­ка­за­ла Гап­ка.- Ота­ка во­на завж­ди. То ве­се­ла, ве­се­ла - усе б до­го­ри дном пе­ре­вер­ну­ла, то зра­зу, на­че зав'яже її, - си­дить, ду­має, ду­має, ча­сом пла­че.

- Молода, дур­на! - од­ка­зав Сте­пан. По­ки ж ішла ця роз­мо­ва у хаті, Ва­силь ти­хо-непримітно вий­шов у сіни. Ко­ло сінешніх две­рей, склонив­шись го­ло­вою об одвірок, сто­яла Мот­ря і гли­бо­ко вди­ха­ла ти­хе вечірнє повітря. Ніч бу­ла тем­на, тілько зорі світи­ли з тем­но­-синього не­ба.

- Мотрусю! - підкрав­шись до неї, ти­хо обізвав Ва­силь.- Чо­го се ти, моя га­лоч­ко? Мот­ря гли­бо­ко зітхну­ла.

- Ходімо, посідай­мо на рун­дуці, - од­ка­за­ла во­на, вис­ту­пив­ши з сіней, і опус­ти­лась на рун­дук.

Василь сів ко­ло неї, об­хо­пив­ши ру­кою кру­гом стан і, при­гор­нув­ши, ти­хо поцілу­вав її. Во­на не од­хи­лялась, а ще мов ближ­че при­гор­ну­лась до йо­го.

- Чого жу­риш­ся? Чо­го су­муєш? Ка­жи.

- І са­ма не знаю, - зітхнув­ши, ска­за­ла во­на.- Так чо­гось зра­зу важ­ко ста­ло. Так гірко. І навіщо хоч про ту во­лю по­ве­ли роз­мо­ву… А он бач, - і во­на вка­за­ла ру­кою на бу­ди­нок, звідки нес­ла­ся ве­се­ла ігра, лив­ся світ, на­че що все­ре­дині йо­го па­ла­ло.- Гу­ля­ють… а по­ля­га­ють - іди при­сип­ля­ти їх… О, прок­ляті!.. Ко­ли б ти знав, як мені хо­четься вмер­ти. Отак би ру­ки са­ма на се­бе й на­ло­жи­ла… Хоч во­ля, хоч смерть.

- Такій мо­лодій та уми­ра­ти?

- А вже як та­ке жит­тя… Яке на­ше жит­тя? Як со­ба­ку ту одірва­ли від батька-ма­тері, від до­му і взя­ли сю­ди ста­ро­го ба­ху­ра тіши­ти…

Перед ни­ми, на­че з-під землі, ви­рос­ла ви­со­ка Йо­си­пен­ко­ва пос­тать.

- Що ти ска­за­ла?- спи­тав­ся при­каж­чик.- Ану, ну, ще ска­жи!

Василя на­че по го­лові хто обу­хом уда­рив від тих слів. Він сидів і тілько слу­хав, як у йо­го го­лові дзво­ни­ло.

- Ах ти, по­ган­ко, мер­зав­ко! Та ра­ди та­ко­го бари­на тобі щод­ня, що­го­ди­ни тре­ба бо­гу мо­ли­ти­ся, а ти, пад­ло хамське, та­ке го­во­риш. І язик у те­бе по­вер­тається вільно? І не ста­не він ру­ба тобі се­ред ро­та? Ходімо ли­шень, я те­бе до ба­ри­на по­ве­ду. Замість то­го, щоб тобі у гор­ни­цях сидіти, так ти, во­ло­цю­го, повіяла­ся до хлопців на кух­ню. Ходімо, - і вхо­пив­ши міцною ру­кою пле­че, він, як ту пір'їну, пос­та­вив Мот­рю зра­зу на но­ги.

- Куди? Ні з місця!!- гук­нув Ва­силь, ус­тав­ши пе­ред Йо­си­пен­ком, як верст­ва, і за­го­род­жу­ючи до­ро­гу.

- І ти сю­ди, во­ло­цю­го, звод­ни­ку! З те­бе все ли­хо встає. Іди й ти за на­ми. І тобі діста­неться на горіхи, - ска­зав він, рво­нув­ши Мот­рю так, що во­на, на­че гру­ша, геть од­летіла.

Василь, як змій, важ­ко ди­шу­чи, ки­нув­ся на Йо­сипен­ка і насів йо­го, як кібець го­роб­ця.

- Ох, ли­шенько! О, ря­туй­те! - не своїм го­ло­сом за­ле­мен­ту­вав Йо­си­пен­ко на весь двір.

Усе, що бу­ло в кухні, зра­зу вис­ко­чи­ло на двір. Всі по­ба­чи­ли та­ке, яко­го ще ніхто зро­ду-звіку не то що не ба­чив, та у гадці зду­ма­ти не зміг. Де ж? Йо­си­пен­ка, пер­шо­го після па­на, стар­шо­го у Зе­леній горці, віють на всі бо­ки. І хто ж? Ку­чер Ва­силь. Дівча­та по­ли­ну­ли, хто ку­ди знав, хлопці гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли, чужі ки­ну­лись одійма­ти Йо­си­пен­ка, кот­рий не пе­рес­та­вав ре­пе­ту­ва­ти:- О, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, су­чий син! О, ря­туй­те, ря­туй­те! -

- Рятувати те­бе? - кри­чав Ва­силь, са­дя­чи здо­ро­венні ку­ла­ки і в бо­ки, і в мор­ду Йо­си­пен­кові.- Те­бе ря­ту­ва­ти, що на підслу­хи хо­де, що на підку­пи здав­ся. Ось я те­бе по­ря­тую.

- Василю! Годі! Що се ти - збо­же­волів?- гу­ка­ли па­руб­ки, тя­га­ючи йо­го за плечі. Ва­силь, на­че ост­ро­га­ми, об­ви­вав но­га­ми кру­гом Йо­си­пен­ка і ка­чав йо­го за со­бою, аж по­ти не прибігла Йо­си­пен­ко­ва жінка Одар­ка. Та зра­зу, прос­ко­чив­ши поміж па­руб­ка­ми, усім своїм тілом на­ляг­ла на Ва­си­ля, і, хоч са­ма упа­ла, за­те і Ва­си­ля зва­ли­ла. Йо­си­пен­ко, як не­са­мо­ви­тий, схо­пив­ся і чим­дуж под­рав у са­док. За ним гна­ла­ся Одар­ка і крича­ла:- Ку­ди ти, дур­ню! Іди до па­на! Іди за­раз жалітись.- Зчи­ни­ла та­кий крик-ґвалт, що з дру­го­го дво­ру па­ни по­чу­ли і прибігли на той ле­мент.

- Що тут та­ке? Чо­го ви, вражі си­ни, бійку зби­ли? Аж ось і Гам­за су­не.

- Хто ко­го? - пи­та ще зда­ле­ка Гам­за.

- Я, я! - вик­ри­кує Ва­силь, блідий, увесь трем­тя­чи.

- Кого?

- Прикажчика.

- Прикажчика? - пе­респ­ро­сив су­во­ро пан.

- Еге, йо­го. Хай на підслу­хи не хо­де. Хай до нас, мо­ло­дих, не мішається. Чо­го йо­му тре­ба бу­ло? Ви звеліли - гу­ляй скілько хоч. Чужі лю­ди зібра­лись, а він на підслу­хи прий­шов… Я йо­му і дав по за­ший­ку.

Гамза мов­чав. Всі ду­ма­ли - про­пав те­пер Ва­силь!

Всі жда­ли сло­ва; узять йо­го! Ва­силь сто­яв - на все рішу­чий.

- Так йо­му і тре­ба! - відка­зав покійно Гам­за і, по­вер­нув­шись, пішов з дво­ру. За ним по­вер­ну­ли й па­ни. Дво­рові і чужі, й свої, сто­яли і ди­ву­ва­лись: що ж во­но за знак? Та­ко­го ще зро­ду не бу­ло. Бу­ва­ло од­но слов­це шеп­не Йо­си­пен­ко про ко­го па­нові - і не знать де чо­ловіка дінуть, а те­пер усі ба­чи­ли, як Ва­силь віяв Йо­си­пен­ка, і пан ще пог­ла­див Ва­си­ля. Це щось та зна­че. Пан зля­кав­ся!- шу­шу­ка­лись дво­рові і жда­ли на завт­ра розп­ра­ви.

Зійшло сон­це і освіти­ло сум­не дво­ри­ще. Всі жда­ли - пан ус­та­не і поч­неться розп­ра­ва. Ва­силь сам до­жи­дав її. Пан ус­тав, клик­ну­ли до йо­го Йо­си­пен­ка. Пішов Йо­си­пен­ко і прий­шов, а Ва­си­ля не кли­чуть, і ніщо не віщує нічо­го. Прой­шов день, прой­шов і дру­гий, і третій - не чу­ти нічо­го. Всі на­че пе­ред смер­тю хо­дять. "Зна­чить, усім бу­де, усім дос­та­неться", - ду­ма­ють дво­рові. Ра­ху­ють, яку б йо­го ка­ру ви­га­да­ти. Ва­силь ні жи­вий ні мерт­вий. Не їсть, не п'є, не го­во­ре ні до ко­го, та і йо­го всі сто­ро­няться, аж по­чорнів, з ли­ця спав.

Одного дня Ва­силь вів ко­ней повз сад до во­до­пою. На окопі сто­яла Мот­ря і мах­ну­ла на йо­го ру­кою.

- Приходь сьогодні сю­ди уночі, - ска­за­ла во­на, ко­ли він наб­ли­жав­ся, і скри­лась зра­зу у виш­ни­ку.

Ніч бу­ла ти­ха та яс­на. На тем­но­-синьому небі пла­ває яс­ний місяць, на­че ха­зяїн об­див­ляється своє доб­ро: заг­ля­дає в глухі кущі, під ве­ли­ким де­ре­вом роз­ки­дає, мов з па­ву­ти­ни вит­ка­ну, узор­ча­ту сітку, на Пслі пле­теться з ле­геньки­ми хви­ля­ми, хи­тається на їх, мов ма­ла ди­ти­на на до­щечці, а на по­лях, по до­лині, на­че сніг, роз­си­пає свій промінь білий. Хо­ро­ша у та­ку ніч Зе­ле­на гор­ка: на­че за­ча­ро­ва­на, спо­чи­ває во­на се­ред то­го біло­го світу, се­ред срібно­го сяй­ва; нічна ро­са розп­рав­ляє зів'яле ден­ною спе­кою лис­тя її пиш­ної рос­ли­ни і якимсь ти­хим ше­лес­том спов­няє спокійне повітря. А там зни­зу, з лук Псло­вих, білим ку­ри­щем здіймається ту­ман, піднімається вго­ру, чіпля­ючись за де­ре­ва, за тра­ву і, на­че білим по­ло­гом, прик­ри­ває її но­ги.

Василь, зна­ючи, що та до­ро­га, кот­рою він во­див ко­ней до во­до­пою, не завж­ди без­печ­на, то ча­сом хто з по­ля або на по­ле проїде, то дівча­та побіжать ви­ку­па­тись, не йшов за­рані, хоч йо­го, мов за по­ли, тяг­ло ту­ди. Там, пев­не, вже Мот­ря до­жи­дає йо­го. Хай до­жи­дає. Кра­ще ко­ли ніхто не по­ба­че, ніж розп­ле­щуть… І він, пос­мок­ту­ючи люльку, снує у ко­нюшні ко­ло ко­ней і зажи­да, ко­ли по­ту­шаться всю­ди огні. А як на те - у при­каж­чи­ка ма­ячить він з вікна. Аж ось і там по­тух­ло. Ти­хо-ти­хо ста­ло се­ред дво­ру, на­че се­ред цвин­та­ря, на кла­до­вищі. Він мерщій, на­ки­нув­ши клям­ку на залізний при­бой, вий­шов з дво­ру і по­хи­лив з го­ри до річки. Він йшов ти­хо, до­див­ля­ючись до кож­но­го ку­ща, чи не хи­тається він, чи не вид­но з-за йо­го лю­бої йо­му пос­таті.

Ось прой­шов уже і те місце, з яко­го во­на гу­ка­ла удень на йо­го - не­має, не вид­но. Він пішов до річки. Ти­хо ко­те у кру­тих бе­ре­гах Псьол свої ле­генькі хвилі, зо­ло­том відби­ва­ють во­ни в місяч­но­му світі. Він став, за­ди­вив­ся, за­га­дав­ся. Прой­шле жит­тя йо­го ста­ло пе­ред ним, мов на до­лоні, та та­ке гірке, та­ке неп­ривітне. Ні батька, ні ма­тері він не знає. Ви­рос­тав у птич­ниці Хіврі, го­ду­ючись пти­чою до­лею. Та Хівря бу­ла, ка­жуть, близька то­ва­риш­ка йо­го ма­тері. Як Хівря умер­ла, ніко­го близько­го у йо­го не зос­та­лось, йо­го взя­то до при­каж­чи­ка, у пос­лу­гу. Пан наг­лядів, узяв до се­бе в ко­зач­ки. Всі лю­бу­ва­ли­ся йо­го пиш­ним убо­ром. Він і сам лю­бу­вав­ся ним, ко­ли б не та­ка гірка до­ля: си­ди, По­ки пан си­дить, на­би­вай, по­да­вай йо­му люльку за люлькою. Ка­торж­не жит­тя! Скілько раз чу­бук хо­див по йо­го спині, скілько раз ку­че­ря­вий йо­го чуб зос­та­вав­ся у ру­ках па­но­вих. То­го ніхто не ба­чив. А Ва­силь не мав ніко­го, ко­му б повіда­ти своє го­ре. З дівча­та­ми гор­нич­ни­ми він більше жив. Тим - аби по­ре­го­та­ти­ся, посміяти­ся, а не на­хо­ди­лось ні од­ної, кот­ра б при­гор­ну­ла йо­го, як стар­ша сест­ра. Ось він став ви­рос­та­ти. З ко­зачків роз­жа­лу­ва­ли йо­го в пас­ту­хи. Сміялись з йо­го хлопці, ко­ли по­ба­чи­ли у рваній ко­зач­ковій одежі. Зас­тав­ля­ли біга­ти за ско­том, за ло­ша­та­ми. Не слу­хав­ся - би­ли. А то і так - ку­лач­ки за­ве­дуть, гра­ючись, і на­са­дять бо­ки Ва­си­леві! Тро­хи та пот­ро­ху об­жив­ся він, по­чав підніма­тись на но­ги, у си­лу вби­ра­тись. Уже бу­ли такі, ко­му й він нак­ла­де. На ко­нях цілий день га­няє. Вив­чив­ся так на їх їзди­ти, що на неїждже­но­му поїде. Пішла про йо­го чут­ка на всю еко­номію, дійшла до па­на і при­би­ла Ва­си­ля зно­ву у двір. Дво­рові по­ряд­ки за­да­ви­ли, сте­по­ве жит­тя зовсім вий­шло у йо­го з пом­ки. Там, на сте­пу, тілько й пра­во - пра­во ду­жо­го. А Ва­силь, як най­дуж­чий, усіма вер­хо­во­див, над усіма стар­ши­ну­вав. Тут, у дворі, не те, зовсім на­ви­воріт, Йо­си­пен­ко усіма вер­хо­во­дить, що ска­зав при­каж­чик - сло­во йо­го за­кон. З пер­шо­го ра­зу не злю­бив Ва­силь Йо­си­пен­ка, сміявся, глу­зу­вав з йо­го товс­то­го си­то­го брю­ха, з йо­го роз­по­рядків.

- Ох, хлоп­че, - пре­дос­терігали йо­го учені дво­ро. Ти го­во­ри, та не до­го­во­ри­ся.

- Щоб я, щоб я?- гу­кав, роз­па­лив­шись, Ва­силь.- Я се­ред йо­го товс­тої пи­ки вчеп­люсь!

Звісно, все те за­раз хо­ди­ло до Йо­си­пен­ка. І між при­каж­чи­ком і но­вим ку­че­ром по­ча­ли­ся свар­ки, зачіпан­ня. По­ча­ло­ся спер­шу з вівса, сіна.

- Щось у нас ба­га­то вівса схо­де, - ка­же Йо­си­пен­ко.

- Я поїв, - од­ка­зує прик­ро Ва­силь.

- Та ти мені цього не тол­куй! - лю­тує Йо­си­пен­ко.- Знаю я ва­шо­го бра­та. На­бе­ре мірку та й по­не­се у ши­нок., - Я ж, я і но­шу, - спокійно од­ка­зує Ва­силь.

Йосипенко, за­таївши на душі об­ра­зу, одійде. Він би, мо­же, що і ска­зав, та пан раз пох­ва­лив Ва­си­ля:- от­же як став цей мо­ло­дий ку­чер, - ска­зав він Йо­си­пенкові, - то й коні ста­ли кращі. Що зна­чить дог­ляд!

- Та во­но, ба­рин, дог­ляд - дог­ляд, та сіна та вівса не знать скілько зво­диться.

- На те й сіно та овес, щоб коні їли, - од­ка­зав пан Йо­си­пен­кові далі нічо­го бу­ло ка­за­ти, нічо­го й до Ва­си­ля чіпля­тись. Тим тяж­че Йо­си­пен­кові. Ста­рий не за­бу­ває своєї об­ра­зи і - який не­ве­лич­кий слу­чай - за­раз до Ва­си­ля чіпляється.

Василь на­шуст­риться. Ріже пря­мо у вічі Йо­си­пен­кові прав­ду, пе­ред людьми стра­мить. Ду­ма, лю­ди за йо­го ос­туп­ляться. Та не так дво­рові звик­ли. Сам на сам во­ни Ва­си­ля вих­ва­ля­ють, а прий­деться до чо­го - за­раз і на­зад. Не злю­бив Ва­силь дво­ро­вих більш ніж Йо­си­пен­ка. Гірко йо­му бу­ло у ті ча­си. Віра в доб­ро людське мерх­ла, па­да­ла у йо­го. Він зос­тав­ся всю­ди один з мо­ло­дим за­па­лом прав­ди та гірко­го го­ря.

Все це зійшло йо­му на дум­ку те­пер. Зійшло… і, див­ля­чись на Псьол, Ва­силь ду­мав: "Ти­хо пли­веш ти, тем­на річко, у кру­тих бе­ре­гах. Зо­ло­том виг­ра­ва­ють твої ле­генькі хвилі при місяч­но­му світі… Доб­ре б, зап­лю­щив­ши очі, ки­ну­тись у твої чарівні кручі, по­шу­ка­ти спо­кою…" І на­че що за по­ли йо­го при­тяг­не до річки. Тілько що підійшов він до дуп­ли­нас­тої вер­би, що розвіси­ла свої віти над тем­ною кру­чею, де во­да, мов кип'яток у горш­ку, кру­ти­ла, як тон­кий дівоцький го­лос при­ли­нув до йо­го ву­ха. Ва­силь, кру­то по­вер­нув­ши, не пішов - побіг на го­ру. Сер­це йо­го за­би­лось, гіркі дум­ки не знать де зра­зу діли­ся, од­на тілько: во­на, во­на Співає і по­дає го­лос… Од­на во­на, моя Мот­ру­ся, що і кра­се се жит­тя. Прой­шов­ши тро­хи, він справді за­ба­чив знай­ому пос­тать. Уся у біло­му, з роз­пу­ще­ною ко­сою, сто­яла Мот­ря у кущі ка­ли­ни і об­див­ля­ла­ся навк­ру­ги. Ва­силь на­рош­но пішов попід ви­со­ким око­пом, щоб во­на не приміти­ла.

- Та не хо­вай­ся, не хо­вай­ся, ба­чу, - ска­за­ла во­на йо­му, ко­ли він, підхо­дя­чи до то­го місця, де во­на сто­яла, присів був. Ва­силь підвівся.

- А що, дов­го до­жи­дав? Не вда­ло­ся, як ду­ма­лось, вир­ва­тись. По­ки дівча­та по­ля­га­ли, по­ки пос­ну­ли… Віком зда­ло­ся. Чо­му ж ти не стри­баєш сю­ди, не бійся. Тут не­ма ніко­го… Да­вай ру­ку, я те­бе втяг­ну.

Василь мовч­ки одійшов на про­тив­ну сто­ро­ну і, розігнав­шись, стриб­нув. Во­на не вспіла по­да­ти йо­му ру­ку, як він уже був ко­ло неї, об­хо­пив її кру­гом ста­ну і, при­тис­ши до се­бе, дзвінко поцілу­вав.

- Мотрусю! Мо­тю! Моя ти рідна! - чу­ло­ся поміж га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми. Мот­ря у одній тонкій со­ро­чи­ні, у білій спідниці, як хме­ли­на, об­ви­ва­ла­ся кру­гом міцної Ва­си­ле­вої шиї своїми біли­ми ру­ка­ми. Ви­со­ке ло­но тіпа­лось, при­гор­та­ючись до сво­го ми­ло­го, га­ря­че зітхан­ня гріло йо­го. йо­го очі горіли, тоді як прой­мав усього який­сь хо­лод. І дов­го во­ни, див­ля­чись од­не на од­но­го, міня­лись со­лод­ки­ми поцілун­ка­ми.

- Ти ску­чив за мною? Ску­чив? Ка­жи?- гра­ючи очи­ма, пи­та­ла­ся во­на.

- Ох! - зітхнув­ши важ­ко, од­ка­зав він.- Ко­ли б ти зна­ла, що я пе­ре­жив за сії дні. Во­ро­гові моєму не ба­жаю!

- І все дур­но. Нічо­го з сього не бу­де. Ти знаєш, чо­го ста­ро­му чор­тові дос­та­ло­ся?

- Як?

- Як утек­ла ото я, та пря­мо в гор­ниці. Страш­но мені так та важ­ко. А як по­чу­ла ще, що бійка ва­ша і до па­на дійшла, так ме­не і вхо­пи­ло за сер­це, за віна. Про­пав вже, про­пав, - ду­маю! Пан вер­нув­ся сер­ди­тий.- Тре­ба бісо­во­го си­на у мос­калі спро­ва­ди­ти, - ска­зав. У ме­не і ду­ша об­мер­ла. Се зна­чить те­бе. Сид­жу, як кам'яна, до­жи­даю то­го ча­су, ко­ли бу­дуть ля­га­ти. Другі, при­пав­ши до сто­лу, ку­ня­ють, а я сид­жу та пла­чу. Ось чую: роз­хо­дяться, роз'їжджа­ються па­ни. Ось і він пішов. Ме­не кли­чуть. Пішла я, пла­чу.- Ти чо­го? - пи­тає. Мов­чу я, пла­чу.- Чо­го ти ре­веш? - пи­тає уд­ру­ге. Ме­не на­че сон­це освіти­ло: зра­зу на­ду­ма­ла, що ка­за­ти. Як йо­го, ка­жу, не пла­ка­ти - по­бив Йо­си­пен­ко.- Як, за що?- Я й ка­жу: пішли ми у кухні по­гу­ля­ти. Я вий­шла на двір, а Йо­си­пен­ко п'яний зза­ду:- А ти чо­го сю­ди?- та в за­ший­ок. Я так і впа­ла без пам'яті. Ко­ли підвод­жу­ся, аж Йо­си­пен­ко вже зче­пив­ся з ку­че­ром. Я скоріше і втек­ла.- Постій же, ста­ра со­ба­ко, нас­ва­рив­ся пан.- Так, бач, він на­ли­зав­ся до то­го, що й світа біло­го не ба­чить, та й укіп.- На дру­гий день як по­чав йо­му пан чи­та­ти мо­лит­ву, як по­чав, - то він і пла­кав, і кляв­ся-бо­жив­ся, що до су­ду не бу­де ніко­ли на­пи­ва­тись.

- Так це ти, ти, моє ко­хан­ня, виз­во­ли­ла ме­не? І, підняв­ши, як ди­ти­ну, він ухо­пив її на обе­ре­мок і пом­чав у кущі. Во­на тільки сти­ха ре­го­та­ла­ся.

II

Василь сам не­дав­но пос­ту­пив у двір, як тут при­ве­ли й Мот­рю. Йду­чи на­пу­ва­ти ко­ней, він стрів ко­ло дво­ру на не­ве­лич­ко­му воз­ку дівчи­ну з за­ку­та­ною го­ло­вою і ко­ло неї ста­ру жінку. Обидві пла­ка­ли. По­пе­ре­ду сум­ний, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, ішов чо­ловік, дер­жа­чи у ру­ках пря­див'яні віжки, а зза­ду - гор­до вис­ту­пав дру­гий, на­топ­ту­ва­ний.

- Здрастуйте! - привітав­ся Ва­силь.

- Здоров.

- Куди се?

- Вже аж ніку­ди, - од­ка­зав пе­редній чо­ловік,

- Ти з дво­ру? - пи­та задній.

- З дво­ру.

- Прикажчик ус­тав?

- Ні, ще на­ле­жує.

- Поганяй, - од­ка­зав задній. Пе­редній приск­нув на во­ло­ха­ту шкіньку.

Василь зди­ву­вав­ся. Хто б се і чо­го? Він ще дуж­че зди­ву­вав­ся, як приїжджі ста­ли ко­ло дво­ру. До йо­го донісся нес­тям­ний плач ста­рої жінки. "Пев­но, не на доб­ро приїха­ли", - по­ду­мав він і пог­нав своїх же­ребців, щоб скоріше на­поїти і звер­ну­ти­ся мерщій на­зад, доз­на­тись, чо­го ці приїха­ли, що за ли­хо при­ве­ло їх у Двір.

Він зас­тав уже по­во­зоч­ку у дворі ко­ло воріт. І дівка, і жінка поз­ла­зи­ли з воз­ка, сто­яли тут. Двор­ник Свирид роз­пи­ту­вав­ся їх щось. Ва­силь мерщій повів ко­ней у ко­нюш­ню і сам пішов до приїжджих.

Дівка і жінка не­утішно пла­ка­ли.

- Та годі вам! От рю­ми роз­пус­ти­ли! - гірко крик­нув на їх пох­му­рий чо­ловік, вид­но, що ду­же близький їм.

- Не плач, дівко, тут тобі ху­до не бу­де, - умов­ляв і двор­ник.

- Вона ж у ме­не од­на… од­на, - на­си­лу за пла­чем од­ка­за­ла жінка і ще дуж­че за­ле­мен­ту­ва­ла.

- Та що ж це? Хіба бе­руть ку­ди її?- пи­та Ва­силь. Приїжджий чо­ловік сер­ди­то гля­нув на йо­го.

- Як же не бе­руть? Від сер­ця од­ри­ва­ють! - крик­ну­ла жінка.- У дру­гих он по скілько їх, та ні од­ної не бе­руть.

- А що ж у те­бе во­на врод­ли­ва вда­лась, - усміха­ючись, од­ка­зав двор­ник.

Василь по­няв усе. І йо­го сер­це зра­зу за­ко­ло­ти­ло­ся, аж дух у гру­дях спер­ло.

- Та ви й ве­зе­те? Ви й пус­ти­ли? - блик­нув­ши очи­ма, спи­тав він. Йо­му ніхто нічо­го не ска­зав. Один двор­ник тілько мах­нув ру­кою. Це ще дуж­че уко­ло­ло Ва­си­ля.

- Я б кра­ще за­да­вив їїсвоїми ру­ка­ми! - га­ря­че скрик­нув Ва­силь. На йо­го приїжджі ски­ну­ли очи­ма. Ски­ну­ла і дівка. Ва­силь по­ди­вив­ся на неї. Мо­ло­да, чор­ня­ва, на лич­ку біла. А сльози, як го­рох, так і ко­тяться з її очей. Ва­силь не зміг далі ди­ви­тись і мерщій схо­вав­ся в ко­нюш­ню.

- Хто се та­кий?- спи­тав­ся чо­ловік у двор­ни­ка.

- А-а!- мах­нув той ру­кою, - Ку­чер. Не­дав­но ще став.

Чоловік важ­ко зітхнув.

Василь потім ба­чив, як Йоси­пен­ко прий­мав до своїх рук доб­ро панське, як ту­жи­ли, про­ща­ючись, ма­ти і доч­ка, як батько, на­че п'яний, хи­та­ючись, вивів шкіньку з дво­ру, і поїха­ли собі. Дівку взя­то в ха­ту до Йо­си­пен­ка, де во­на бу­ла, аж по­ти пан не встав. Потім він ба­чив, як її ве­ли у гор­ниці, з прос­тої дівки зро­би­ли якусь кук­лу, іграш­ку, на­ря­ди­ли її у до­ро­гий, з зо­ло­ти­ми га­лон­ка­ми са­ра­фан, гру­ди ув'яза­ли так, що во­ни на­че про­си­лись вип­рис­ну­ти з-під ту­гих по­ви­вачів. Бро­ви, і без то­го чорні, пок­ра­си­ли чимсь, а бліде лич­ко прит­ру­си­ли, на­че бо­рош­ном, білим чимсь. Дов­гу ко­су одріза­ли і зос­та­ви­ли не­ве­личкі пацьороч­ки, за­вив­ши їх у густі ко­сич­ки, - на­че хме­лем ук­ри­та го­ло­ва її блис­ку­чи­ми ку­че­ря­ми, по­ма­ще­ни­ми па­ху­чою мас­тю. На но­гах білі чу­лоч­ки, ри­пучі бо­ти­ноч­ки. Ве­ла її са­ма Йо­си­пен­чи­ха, низька, ши­ро­ка, пруд­кая, - на­че ут­ка, ко­ли­вається ко­ло не­ве­лич­ко­го утя­ти.

Василь, по­ба­чив­ши, зо зла так і швир­нув граблі з ко­нюшні, що ва­лок дістав аж до ку­хонь, а граб­ли­ще на три часті пе­ре­би­ло­ся. Увесь той день він був сум­ний, не­говіркий, за обідом ма­ло що їв і тілько страш­но поб­ли­ку­вав своїми чор­ни­ми здо­ро­ви­ми очи­ма. Уве­чері ба­чив, як дівку ве­ли у ба­ню, на­рош­но топ­ле­ну для то­го. Йо­си­пен­чи­ха не­одс­туп­но бу­ла ко­ло неї. Як Ва­си­леві хотіло­ся скрас­тись і підпа­ли­ти ту ба­ню, як увійшли во­ни в неї.

- Не на­ше і не нам! - мах­нув­ши ру­кою, зо зла про­бур­чав він собі і пішов спа­ти.

Йому не спа­ло­ся. За дов­гу осінню ніч усякі дум­ки лізли у йо­го го­ло­ву, а най­більше - во­ни вертіли­ся ко­ло дівки. Ко­ли він при­га­да її зап­ла­ка­ну, го­рем би­ту, - йо­го сер­це рветься від бо­лю на часті, ко­ли по­ба­че на­ряд­же­ну - і в звіра во­но так не зас­ту­ка, як у йо­го сту­кає. Злість, на­че іржа та в залізі, про­то­чує йо­го сер­це, ссе, п'є кров з йо­го. Лю­ди зда­ються йо­му гірше со­бак, своє жит­тя - черідкою ли­ха та го­ря. І справді, що в йо­му ве­се­ло­го, по­рад­но­го. Від са­мо­го ма­леч­ку по сей час во­но йо­го ки­да­ло, як без­помічну тріску, з бо­ку на бік, гну­ло, на­ги­на­ло. Тілько й волі заз­нав він се­ред степів, ко­ло ко­ней. І звідти йо­го взя­ли, і від то­го одірва­ли… І чо­му він не вмер ма­лим. На­що та доб­ра под­ру­га ма­тер­ня, птич­ни­ця, після смерті її взя­ла йо­го до се­бе, ви­го­ду­ва­ла, ви­рос­ти­ла? Доб­ра, во­на хотіла зро­би­ти як­най­кра­ще, а зро­би­ла най­гірше… Во­на, дов­го­те­ле­са, ху­да та чор­на, "су­ха та­ра­ня", як зва­ли її у дворі, при­вид­жу­ва­лась йо­му… Він хи­жо усміхав­ся до неї, і замість дя­ки у серці во­ру­ши­ла­ся лай­ка. "Гос­по­ди! - ду­мав він, оха­нув­шись тро­хи, - чи дов­го ще мені му­чи­тись? Чи не кра­ще відра­зу поріши­ти з со­бою?.. В ко­нюшні бан­ти­ни на­дежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, на­ки­нув пе­тельку на шию, тур­нув стілець геть - і че­рез хви­ли­ну, зак­ру­тив­шись, все пе­ред то­бою пок­риється тем­ним за­бут­тям. Зійдуться дво­рові, од­чеп­лять; дех­то посміється, дех­то ска­же: дур­ний, а дех­то: так йо­му і тре­ба. А во­на бу­де? Во­на що ска­же? Чи не бу­дуть її зап­ла­кані очі ди­ви­тись на йо­го з до­ко­ром?.. Во­на по­ду­має - і на­що? Я всього раз йо­го ба­чи­ла і за той раз га­ря­чий йо­го пок­лик так урізав­ся в моє сер­це… Ні, се ви­гад­ки бабські!- шеп­тав він зно­ву, мов про­ки­да­ючись.- Віша­тись?! Са­мо­му віша­тись? Чо­го віша­тись? Ко­ли б ко­го дру­го­го повіси­ти… мо­же б, кра­ще бу­ло", - зітха­ючи, про­шеп­тав він.

З то­го ча­су дівка не схо­ди­ла в йо­го з дум­ки. І вдень він ба­чить її, на­че пе­ред со­бою, і вночі во­на при­вид­жується. Він дізнав­ся з роз­казів дво­ро­вих, що зо­вуть її Мот­ря і що Йо­си­пен­ко, у чо­мусь прош­пе­тив­шись, роз­шу­кав її, щоб уми­лос­ти­ви­ти ба­ри­на, бо ба­рин чо­гось на­че сер­див­ся на тих чо­тирьох дівок, що го­ду­ва­ли­ся в гор­ни­цях. По­чув теж, що Мот­ря ду­же по­до­ба­лась па­нові, та Мотрі не по­до­бав­ся пан, що во­на боліє час­то і якась чуд­на ста­ла, - то ве­се­ла раз, а вдру­ге - цілий день скиг­лить. Ті чут­ки гост­рим но­жем різа­ли Ва­си­ле­ве сер­це. Хоч би він по­ба­чив її, хоч би сло­вом пе­ре­ки­нув­ся… За­пер, як злодій ук­ра­де­не доб­ро, і на світ не ви­пус­кає. З дня на день він ро­бив­ся сумнішим, не­ба­ла­кучішим; все йо­му на за­ваді.

Одного осіннього дня па­нові за­ма­ну­ло­ся по­ка­та­ти­ся. По­дав Ва­силь ко­ней. Ситі же­ребці, як змії, сто­ять ко­ло бу­дин­ку і тілько но­га­ми зем­лю ви­би­ва­ють. Ва­силь ди­вив­ся на їх. "Адже тілько пус­ти­ти з го­ри, сам ско­чив, а їх пус­тив - кісточ­ки не зос­та­неться - роз­не­суть", - по­ду­мав він і гірко усміхнув­ся очи­ма… У ту мить щось зас­ту­котіло у шиб­ку на­горі. Він зад­рав го­ло­ву. Мот­ря в одній білій, як сніг, со­рочці сиділа на вікні й сту­ка­ла до йо­го. Лич­ко її бу­ло ве­се­ле, очі гра­ли. Во­на час­то кру­ти­ла го­ло­вою і не пе­рес­та­ва­ла сту­котіти. З-за неї вид­но бу­ло дру­гих дівчат, котрі ха­па­ли її за ру­ки, за стан, тяг­ли; во­на, од­пи­ха­ючись, своє ро­би­ла, сту­котіла. "Що то во­ни, гра­ються-б'ються?" - по­ду­мав він і ще дуж­че зад­рав го­ло­ву. Са­ме - пан вий­шов, і коні рво­ну­ли до рун­ду­ка. Так Ва­силь і поїхав, не довідав­шись, на­що і до ко­го то сту­котіла Мот­ря. Він тілько мельком за­ба­чив, по­вер­та­ючи кру­то фа­етон, що чи­ясь ду­жа ру­ка вхо­пи­ла Мот­рю за по­пе­рек і стяг­ла з вікна. Після то­го йо­му ста­ло лег­ше. Хоч ба­чив її. Той день був для йо­го кра­ще свя­та уся­ко­го.

Удруге… Хоч бу­ла і осінь, а день виб­рав­ся теп­лий, по­го­жий. Сон­це, про­ща­ючись з зем­лею на дов­гу зим­ню по­ру, так вигріва­ло та висвічу­ва­ло. Повітря ані по­во­рух­неться, тілько дов­ге па­ву­тин­ня ти­хо пла­ває по йо­му. Ва­силь від су­му пішов після обіду в са­док і, заб­рав­шись у гу­ща­ви­ну мо­ло­до­го по­рос­ту, ліг на сонці. Кру­гом так ти­хо. Між жов­тим лис­том хіба де навіжений го­ро­бець цвірінькне та, за­ба­чив­ши йо­го, здійметься і по­ле­тить геть, а то ніщо не на­ру­шає ти­хої тиші, в котрій, здається, мліє зем­ля. Не­бо тем­но-­синім неп­рог­ляд­ним шат­ром роз­ки­ну­ло­ся над ним чис­те. Чим більше вдив­ля­ти­ся в йо­го, тим все далі та далі роз­хо­диться - роз­ши­ряється, чорніючи на са­мо­му дні, тоді як по вер­ху зо­ло­те со­няч­не проміння стри­бає не­ве­лич­ки­ми ска­лоч­ка­ми. Ва­силь за­ди­вив­ся у йо­го. І так за­ди­вив­ся, що за­був і про не­давній сум свій, про все на світі. Не мож­на ска­за­ти, щоб він і ду­мав про що, або спав у той час. Він сам не пам'ятає, ко­ли і як та чу­до­ва кра­са оча­ру­ва­ла йо­го своєю безмірною гли­би­ною, безкраєю ши­ри­ною, як підхо­пи­ла йо­го: і за­нес­ла боз­на-ку­ди, поділа, не знає де. Учу­вається тілько, що йо­му і теп­ло, і гар­но, і яс­но, без­жур­но на душі…

З то­го німо­го за­бут­тя, з то­го оче­ви­дяч­но­го сну про­бур­кав йо­го нест­рим­ний регіт і біга­ни­на дівчат.

Після си­то­го обіду, ко­ли пан ліг опо­чи­ва­ти, во­ни війшли в са­док по­гу­ля­ти на волі, пог­ра­ти­ся.

- Давайте у бло­хи! Да­вай­те у бло­хи!- кри­чить чор­ня­ва на во­лос, а на лиці біла, як крей­да, Мот­ря.- Лю­би­ла я у бло­хи гра­ти, як бу­ла ще до­ма, - і не­ве­лич­кий ру­жи­нець пок­рив її білі що­ки.

- Давайте! Да­вай­те! Побігаємо тро­хи - кри­чить і Гап­ка, і побігла. За нею другі, її на­га­ня­ючи, од­на з од­ної ре­го­чу­чись. Ото во­ни пробігли повз Ва­си­ля і роз­бур­ка­ли йо­го.

Він озир­нув­ся і своїм очам не віре, - не­да­ле­ко від йо­го, всього за ку­щем, стоїть Мот­ря, від пруд­ко­го бігу зітхан­ня її спер­ло­ся, гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, бліде лич­ко пок­ри­ло­ся тон­кою крас­кою, а очі так гра­ли-горіли. Во­на піджи­да­ла Христі, важ­кої тілис­тої Христі, що по­ва­гом спус­ка­ла­ся з го­ри. - Та швид­ше!- гук­ну­ла до неї Мот­ря. і - Ще поспієш! Не швид­чи, - од­ка­зу­ва­ла та.- Он як роз­па­ли­ла­ся-роз­горіла­ся. Та гар­на яка ти ста­ла, як трош­ки по­чер­воніла. Оце як­би пан по­ба­чив, - хва­ли­ла Хрис­тя, до­хо­дя­чи до своєї то­ва­риш­ки. Досі у Мотрі очі якось бли­ща­ли, а то зра­зу, на­че хто дмух­нув на їх, по­мерх­ли, по­тух­ли, - не­ве­лич­ка скла­доч­ка пробігла над бро­ва­ми.

- Не зга­дуй мені йо­го, Хрис­те, про­шу те­бе, мо­лю те­бе. Не зга­дуй йо­го мені, ко­ли хо­чеш, щоб я бу­ла хоч тро­хи ве­се­ла, - жалібно про­ха­ла її Мот­ря.

- А-а… Тобі не по­до­бав­ся? Мо­ло­до­го все хоч. Мот­ря, зра­зу стра­тив­ши і крас­ку, і радість, тілько мах­ну­ла не­терп­ля­че ру­кою і, на­хи­лив­ши го­ло­ву, пішла поміж ку­ща­ми.

- Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он во­ни пішли до са­дов­ни­ка ха­ти.

Мотря, мов не чу­ла, по­да­ла­ся ку­ща­ми. Ва­силь, при­таївшись, очи­ма по­зи­рав за нею. Як йо­му хотіло­ся, щоб зем­ля про­ва­ли­ла­ся у той час під усіма дівча­та­ми і прог­ли­ну­ла всіх відра­зу, тілько зос­та­ви­ла її, од­ну її. Ось во­на зай­шла за один кущ і сіла до йо­го спи­ною. йо­му не вид­ко ні її ли­ця, ні що во­на ро­бе. Він, ти­хо підняв­шись, на­че кішка, пок­рав­ся по­за ку­ща­ми. Ось уже ста­ло вид­но її бліде за­ду­ма­не ли­це. Си­дить во­на на су­гор­би­ку, наб­рав­ши в припіл жов­то­га­ря­чо­го лис­ту, і ти­хо пе­ре­би­рає своєю не­ве­лич­кою ру­кою, її чорні очі за­ду­ма­но уп'яли­ся на Псьол, на ши­рокі ла­ни та білі піски, що тілько мріють по­за Пслом. Чо­го во­на ту­ди ди­виться? Об чім во­на ду­має? Він підкрав­ся ще ближ­че і тілько те­пер зап­римітив, що хоч во­на ди­виться, та нічо­го не ба­чить, - га­рячі сльози зас­ла­ли їй світ, ко­тяться по лич­ку в припіл, од­на ру­ка покійно ле­жить, а дру­га не пе­рес­тає пе­ре­ми­на­ти змо­че­ний лист. Бу­ла хви­ли­на, що він так хотів і ки­ну­тись до неї, обітер­ти, осу­ши­ти га­рячі сльози, та якось за­дер­жав­ся. "Так нез­руч­но!" - пробігло у йо­го го­лові. І він манівця­ми пок­рав­ся геть далі від неї. Спус­тив­ся на са­мий низ і звідти сміло по­чим­чи­ку­вав на го­ру, до то­го са­мо­го су­гор­би­ку, де во­на сиділа. Він зда­ля по­ба­чив, що во­на зап­риміти­ла йо­го, та не тікає. По­да­ючи вид, що йде за ділом, він, пох­ню­пив­шись, нап­ря­мив­ся пря­мо до неї. Порівняв­шись, він тоді тілько підняв го­ло­ву і став, уп'явши зди­во­вані очі у неї. Обоє мов­ча­ли. Во­на вже пе­реп­ла­ка­ла, хоч сліди не­давніх сліз ще сто­яли на її лиці.

- Здорова! - пе­рер­вав він пер­ший мов­чан­ня.

- Здоров! - од­ка­за­ла во­на.

- Ти, здається, та дівка, що не­дав­но при­бу­ла сю­ди?

- Я.

- Мотря?

- Мотря. І зно­ву обоє по­мовк­ли.

- Чого ж ти си­диш тут од­на, ко­ли под­ру­ги твої он де гу­ля­ють?

І він вка­зав пальцем.

- Хай гу­ля­ють.

- А ти це пла­ка­ла? Во­на пох­ню­пи­лась.

- Граєшся лис­тяч­ком?

Вона зра­зу виш­вир­ну­ла лист з при­по­лу.

- І на­що? - спи­тав­ся він, все ближ­че, підсту­па­ючи до неї; во­на, мов німа, сиділа.

- А гар­на осінь, - не ско­ро по­чав він зно­ву.- Ще та­ко­го теп­ло­го та хо­ро­шо­го дня і не бу­ло.

- Гарна, ко­ли є ко­му гар­но, - зітхнув­ши, од­каза­ла во­на.

- А тобі хіба по­га­но?

- А чим мені гар­но? - спи­та­ла во­на, бляк­нув­ши чор­ни­ми очи­ма.

- Хіба ти го­лод­на, або хо­лод­на? Он як те­бе на­ряд­же­но.

Вона прик­ро об­ди­ви­ла­ся свій одяг.

- Наряджено!..- ти­хо ска­за­ла во­на і, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми, при­па­ла до­до­лу.

Наче хто но­жем уда­рив Ва­си­ля у сер­це. Він підійшов до неї, по­ба­чив, як її плечі по­рив­ча­то ки­да­лись, хотів щось ска­за­ти, та не міг.- Во­на пла­че… пла­че, - вертіло­ся у йо­го в го­лові, в очах, у серці.

- Ну й чо­го?! - якось не­на­ро­ком ви­мо­вив він, важ­ко зітхнув­ши.- Годі, пе­рес­тань! - ка­зав він далі, опус­ка­ючись ко­ло неї.- Слізьми не по­мо­жеш го­рю. Слізьми нічо­го не вдієш. Тілько го­ло­ву нап­ла­чеш. Не плач, Мот­ре. Не ти пер­ша, не ти послідня… Кож­но­го з нас те прок­ля­те ли­хо зачіпає, та не­хай зачіпає. Не­дов­го бу­де зачіпа­ти. На­ше не за го­ра­ми. Чут­ка про во­лю все рос­те та ши­риться. Діждем­ся її - оділлються наші сльози ко­мусь дру­го­му!

Під той ти­хий гомін сум­но­го Ва­си­ле­во­го го­ло­су Мот­ря за­ти­ха­ла.

- От бач, так і кра­ще! - ка­зав він, при­ля­га­ючи на траві ко­ло неї, ба­жа­ючи як-не­будь заг­ля­ну­ти у її ли­це, по­ди­ви­ти­ся в її очі.

- Ох, ко­ли б хто знав, як мені важ­ко! - ска­за­ла во­на, зовсім уга­му­вав­шись, і, утер­ши ру­ка­вом ли­це, підве­ла­ся.

- Повір, Мот­ре, що ніко­му во­но не лег­ко. Усіх на­ше яр­мо на­да­ви­ло. Та ще дех­то вже й при­вик.

- А я ніяк не при­вик­ну. Тілько зга­даю дім, батька, матір… под­руг… та ог­ля­ну­ся кру­гом се­бе…- Во­на не до­ка­за­ла, і дві сльози зат­ремтіли на її дов­гих віях.

- Терпи ко­зак - ота­ма­ном бу­деш!- опус­тив­ши ру­ку на пле­че і заг­ля­нув­ши їй у вічі, ска­зав він. Во­на, са­ма не знає чо­го, усміхну­ла­ся. І сльози дав­лять, а щось лег­ке на са­мо­му споді сер­ця во­ру­шиться, піднімається уго­ру, ве­се­лить її. Її на­че хто рідний привітав, близький хтось заг­ля­нув у її ду­шу, торк­нув­ся злег­ка ру­кою її бо­лю­чої ви­раз­ки, і во­на на­че зра­зу заніміла.

- Здається, я те­бе ба­чи­ла десь, - гля­нув­ши ва йо­го, ска­за­ла во­на.- Десь чу­ла твій го­лос.

- Де ба­чи­ла? Як приїха­ла - ба­чи­ла.

- То ти ка­зав батькові, що за­да­вив би ме­не.

- Казав! - ви­мо­вив він, мах­нув­ши без­надійно ру­кою.

- А в те­бе рідні є? - по­мов­чав­ши, спи­та­ла во­на.

- Нема.

- Нікого?

- Нікого…

- Ні бра­та, ні сест­ри? Ні батька, ні ма­тері?

- Нікого. Та й на­що?

- Хіба так кра­ще?

- Та вже як там не є. Хоч те га­разд, що ніхто те­бе не кло­по­че. Ніко­го ти не знаєш. Ніхто те­бе не знає. Сам собі.

- Добре вам. Нам так не мож­на.

- Чому не мож­на? Хіба і вас не рівняє панський на­ли­гач?

- Правда твоя, - по­ду­мав­ши, ска­за­ла во­на.- Та чо­му во­но так? Усі, ка­жуть, пе­ред бо­гом рівні, а бач: один у не­волі скніє, а дру­гий п'є, роз­ли­ває сльози людські.

- То лю­ди-со­ба­ки так за­ве­ли, - гірко од­ка­зав він.

- Люди? що ж тим лю­дям ро­би­ти?

- Що ро­би­ти? Би­ти, да­ви­ти па­кос­ників, - он що ро­би­ти.

- Чому ж їх не б'ють? не дав­лять? - од­но до­пи­тується во­на.

- Того, що лю­ди дурні. Да­ли на се­бе яр­мо на­ки­ну­ти, а ски­ну­ти не­ма ке­бе­ти. Звикнися з тим яр­мом.

- А що ж роб­лять такі, хто не зви­кає? Ко­го да­вить те яр­мо?

- Що роб­лять? Тіка­ють більше.

- Куди ж ти вте­чеш? Це - манд­ри?.. - якось бо­яз­но, на­че зля­ка­ло її те сло­во, спи­та­ла во­на.

- Мандрівочка - на­ша тіточ­ка! - од­ка­зав він. Во­на тільки що розк­ри­ла рот, щоб ска­за­ти щось, як не­да­ле­ко від їх по­чу­ло­ся:

- Та де ж во­на діла­ся? Ку­ди во­на за­хо­ва­лась? Во­на зля­ка­но озир­ну­ла­ся кру­гом і, як опе­че­на, схо­пи­лась.

- Куди ти? - спи­тав він.

- Он ме­не ки­ну­лись. Шу­ка­ють. - Про­щай. Ви­ходь ко­ли-не­будь сю­ди…- і він не вспів поп­ро­ща­тись з нею, як во­на по­за ку­ща­ми побігла на­зустріч дівча­там.

- Бач і ми шу­каємо, ша­ри­мо її, а во­на он про­ход­жується.

- Я хо­ди­ла аж до ку­пальні. Там так гар­но, - ка­за­ла во­на…- Лис­тя ба­га­то по­на­па­да­ло. Вітру зовсім не­має. Теп­ло, як літом.

- Ходімо і ми.

- Ходімо.

І Мот­ря по­ве­ла дівчат геть у про­тив­ну сто­ро­ну від то­го місця, де зос­тав­ся Ва­силь.

Після то­го ра­зу Ва­силь частіше і частіше по­чав навіду­ва­тись у са­док. Іноді і до­щик осінній мо­ро­сить, а він після обіду за­бе­реться між гу­ща­ви­ну - сно­ви­гає. Отут во­на хо­ва­ла­ся, отут сиділа… І йо­му лег­ше й тепліше зро­биться на серці. Хоч од­на знай­шла­ся ду­ша та­ка, з кот­рою він по­ба­ла­кає як слід, кот­ра гли­бо­ко за­зи­ра­ла своїм чор­ним оком у йо­го ду­шу.

Коли яс­на лу­читься го­дин­ка, то й во­на вибіжить. Стрінуться, по­хо­дять по­за ку­ща­ми, по­ба­ла­ка­ють, во­на по­жаліється своїми бо­ля­ми, своєю до­са­дою і розійдуться за­до­во­лені обоє. Во­на з яко­го ча­су ста­ла хоч сумніша на­че, за­те рівніша, тих­ша, - не пе­ре­хо­ди­ла відра­зу од за­лив­но­го ре­го­ту до гірких сліз, як бу­ло спер­шу.

Раз у неділю Ва­си­ля стрів пан у сад­ку. Пан не сам був, а з дівча­та­ми. Сон­це так яс­но світи­ло і гріло, що па­нові аж ста­ло жар­ко. Він, ски­нув­ши шап­ку, ути­рав плат­ком своє си­те за­потіле ли­це і ре­го­тав­ся з ви­га­док та ігра­шок дівчат. А во­ни од­на пе­ред од­ною вих­ва­ля­ли­ся та біга­ли, кру­ти­ли­ся пе­ред ним, то стри­ба­ли од­на одній на плечі, то ло­ви­ли за довгі ко­си.

Одна Мот­ря покірно в сто­роні ішла собі, пох­ню­пив­шись.

- Чего ты, ми­лаш­ка, та­кая скуч­ная? - підійшов­ши до неї і вщип­нув­ши за білу круг­лу щічку, спи­тав­ся її пан.

Мотря пов­ни­ми су­му очи­ма ди­ви­ла­ся на па­на.

- То во­на ще не роз­гу­ля­ла­ся. Поз­вольте, ба­рин, нам її про­го­ни­ти, - ве­се­ло мов­лять до йо­го Анют­ка та Хівря.

- Прогоните, про­го­ни­те! - усміха­ючись, ска­зав він. Дві здо­ро­венні дівки, ухо­пив­ши її за ру­ки, пом­ча­ли по­пе­ред се­бе. Мот­ря бігла, спо­ти­ка­ла­ся, бо­яла­ся упас­ти.

Пан сто­яв, плес­кав у до­лош­ки і ре­го­тав­ся. На той час са­ме Ва­силь витк­нув­ся з-за ку­ща. По­ба­чив­ши па­на, він ски­нув шап­ку і вкло­нив­ся. Па­но­ве ли­це зра­зу по­чер­воніло, а очі по­ко­си­лись.

- Ты че­го здесь?

- Ходив, ба­рин, на ку­пальню по­ди­ви­тись.

- Твоє мес­то в ко­нюш­не. Сту­пай! - грізно ска­зав він і од­вер­нув­ся.

Василь тілько скрут­нув го­ло­вою та заск­рипів зу­ба­ми. Він чув там на­ни­зу крик Мотрі… У йо­го очах блис­кав­ки засвіти­ли і, тілько по­ба­чив­ши, що за Мотрею га­ня­ються дві дівки, він зас­по­коївся. "Гра­ються", - по­ду­мав він і по­хи­лив у двір.

День був гар­ний, а ніч ви­па­ла ще кра­ща. Ви­си­па­ли зорі по небі, зійшов місяць, пов­ний, здо­ро­вий, як діжа. Не­ма тієї со­няч­ної спе­ки. Ле­генький мо­ро­зець об­би­ва лист з де­ре­ва, ус­ти­лає тра­ву срібним інеєм. Ва­силь ще не пе­реб­рав­ся з сво­го літнього за­хис­ту у ха­ту - під сіря­ком са­ме доб­ре спа­ло­ся. Він ліг за­рані, та сон не впо­ко­ював йо­го. Крізь щіли­ни про­би­вав­ся місяч­ний промінь у йо­го тем­ну ко­нур­ку, ме­ре­жав яс­ни­ми по­яса­ми йо­го постіль і долівку.

Думки сну­ва­ли у йо­го го­лові. Він роз­ду­му­вав об своїм гіркім житті: "Сам му­чиш­ся і ба­чиш, як другі му­чаться. І як то дов­го во­ля за­ба­ри­ла­ся. Де во­на заст­ря­ла? Ко­ли б во­ля, од­ру­жив­ся б він на Мотрі, во­на та­ка доб­ра дівчи­на, і за­жив би. А то яке йо­го жит­тя бу­де? Та чи і віддасть лиш пан її йо­му? А вкрас­ти та на вільні сте­пи, - по­ду­мав він та аж усміхнув­ся.- А справді вкрас­ти. То ще по­пож­ди тієї волі, а то зра­зу та й во­ля. Сам собі дав во­лю. Та чи схо­че то во­на? А чо­му ж не схо­че? Он му­читься як, ще б не схотіла", - і він схо­пив­ся з пос­телі, на­ки­нув на се­бе сіря­чи­ну і вий­шов надвір. Ти­хо, яс­но. На чор­но­му дворі все спить, і со­ба­ки навіть по­за­ла­зи­ли в свої ко­ну­ри, А в гор­ни­цях, там на горі, де дівча­та, - ще й досі "світиться. А що, як піти в са­док: звідти видніше до їх, як підгледіти, що во­ни роб­лять? Чи й Мот­ря між ни­ми?- І Ва­силь мерщій пок­рав­ся в са­док. Кра­ду­чись, пробрав­ся він гу­ща­ви­ною ви­шень і вий­шов як­раз про­ти цвітни­ка. Місяць, підняв­шись уго­ру, пря­мо лив світ на га­ле­рею, де щось, скло­нив­шись на ре­шот­ку, сто­яло. Бист­рий пог­ляд Ва­си­ля зра­зу пізнав Мот­рю, і він тінню нап­ра­вив­ся ближ­че.

- Мотрушко! - ти­хо ок­лик­нув він її. Мот­ря стре­пе­ну­лась, підве­ла го­ло­ву, по­ди­ви­лась кру­гом і ти­хо зійшла з га­ле­реї. Уся в біло­му і об­ли­та місяч­ним білим світлом, во­на, на­че при­чу­да, ко­ли­ха­лась поміж ви­со­ки­ми ку­ща­ми квіток, по­да­ючись до йо­го.

- Чого тобі? - ти­хо спи­та­ла во­на, наб­ли­зив­шись до йо­го.

- Ти вже спа­ти зібра­лась… А мені не спиться…- глу­хо од­ка­зав він.

- Наші всі вже по­ля­га­ли. Мені душ­но у хаті, я і вий­шла про­хо­ло­ди­тись. Ходімо, по­хо­ди­мо.

Вона бу­ла в одній со­рочці та в білій спідниці. Чорні ко­си хме­лем по­роз­си­па­ли­ся по її круг­лих пле­чах.

- Ти змерз­неш, про­хо­ло­диш­ся.

- Мені душ­но, ходімо.

- А як те­бе ки­нуться?

- Хай собі! - і во­на пішла впе­ред. Він за нею.

- То ви гра­ли­ся сьогодні вдень, що ти так кри­ча­ла?

- Заманулося ж ста­ро­му чор­тові… нічо­го ро­би­ти…- і во­на сплю­ну­ла.

- Знаєш, що я на­ду­мав оце, Мот­ре? - прой­шов­ши тро­хи мовч­ки, спи­тав він.

- А що?

- Утечемо відсіль...

- Ку­ди? - і во­на стре­пе­ну­лась, на­че мо­роз пробіг по їй.

- Ти змерз­ла. Я те­бе пригрію хоч сіря­чи­ною.- І, при­гор­нув­ши до се­бе, він прик­рив її по­лою, її круг­ле пле­че са­ме прий­шлось ко­ло йо­го бо­ка. Крізь тон­ку со­роч­ку він чув, як її тіло горіло. Він її ще ближ­че при­тис­нув до се­бе і об­вив усю своїм ши­ро­ким сіря­ком. Во­на здри­гу­ва­ла.

- Отак, отак! - ка­зав він, при­гор­та­ючи її, - щоб не за­мерз­ла.- І, зирк­нув­ши у блис­кучі очі, приг­нув­ся. Во­на по­чу­ла на своїй щоці теп­ле зітхан­ня, га­ря­чий поцілу­нок. Во­на ще ближ­че при­гор­ну­ла­ся, їй зда­ло­ся так гар­но, так теп­ло ко­ло йо­го.

- Мотруню! сер­це моє! - і зно­ву поцілу­нок… зно­ву… Він, здається, крав­ся все ближ­че та ближ­че до її ро­же­вих уст. Во­на по­вер­ну­лась і нез­чу­ла­ся, ко­ли і як зли­ла­ся своїми ус­та­ми з йо­го. Щось її на­че вщип­ну­ло і об­ля­ло та­кою со­лод­кою уто­мою. Во­на не зду­жа далі іти і, об­вив­ши ру­ка­ми йо­го шию, скло­ни­ла свою важ­ку го­ло­ву йо­му на гру­ди. Во­на чує, як у йо­го сер­це сту­ка і, здається їй, - во­на зай­мається, вся го­рить, і їй так гар­но горіти тим ог­нем, тліти на та­ко­му жа­ру.

А він од­но шеп­че:

- Утечемо, моя доб­рая! Уте­че­мо. Хіба ма­ло ти звіда­ла тут го­ря, од­ли­ла га­ря­чих сліз? Коні у па­на добрі. До світа - і вітер нас не здо­же­не.

- Куди? до батька-ма­тері?

- Ні, сер­це. Далі-далі. Світ за очі. Щоб і лю­ди нас не ба­чи­ли, щоб їх гомін не ля­кав на­шо­го щас­тя.

- Ох, Ва­си­леч­ку! - ска­за­ла во­на, по­вер­ну­ла йо­го ли­це до міся­ця і, заг­ля­нув­ши своїми ог­нен­ни­ми очи­ма у йо­го очі, при­гор­ну­ла­ся до йо­го, дзвінко поцілу­ва­ла… Зем­ля, здається, за­ко­ли­ха­ла­ся під йо­го но­га­ми. Він на­че по­су­нув­ся з го­ри. Ко­ли він очу­мав­ся, її вже не бу­ло ко­ло йо­го. Він сидів на землі, ко­ло йо­го ря­дом ле­жав йо­го чор­ний сіряк і чи­ясь ско­ра хо­да роз­да­ва­ла­ся аж на га­ле­реї. Він бо­жевільне по­зир­нув кру­гом, - пус­то-глу­хо. Одні тіні від гус­то вкри­тих жов­тою листвою ви­шень ко­ли­ха­ються ко­ло йо­го по землі, стри­ба­ють йо­му у вічі. йо­му ста­ло так зра­зу бо­ля­че і гірко… га­ря­че зітхан­ня наміря­ло­ся на­че розірва­ти йо­му гру­ди, і він від не­мочі зліг на сіряк.

IIІ

Як не прис­та­вав Ва­силь до Мотрі: уте­че­мо, во­на завж­ди уміла вик­ру­чу­ва­тись так, що не ска­же йо­му нічо­го. Ско­ро зи­ма нас­та­не. Де ми бу­де­мо схо­ди­тись, де бу­де­мо ба­чи­ти­ся? Во­на і поп­ла­че, а все-та­ки нічо­го не ска­же. Нас­та­ла зи­ма. Гли­бо­ким снігом по­за­но­си­ло ко­лись зе­лені го­ри, у сад­ку поміж де­ре­ва­ми по­на­си­па­ло ку­чу­гу­ри. Там, де со­лов'ї ще­бе­та­ли, те­пер вітер, на­че го­лод­ний вовк, виє. Тяж­ко Ва­си­леві. Поблід він, за­сох, на се­бе нес­хо­жий. Як­що по­ба­чить Мот­рю у неділю в церкві - то й га­разд. Обміня­ються во­ни німим пог­ля­дом.- Ску­чи­ла я за то­бою, - ка­жуть ясні жур­ливі очі Мот­рині.- Не пос­лу­ха­лась ме­не! - до­ко­ря своїми Ва­силь. Та отак, не про­мо­вив­ши од­но дру­го­му сло­ва, і розійдуться до дру­гої неділі або яко­го свя­та.

Сумно ми­на­ла зи­ма. Ні од­на чут­ка про во­лю не до­хо­ди­ла до кріпаків. Прош­лу зи­му і літо скілько бу­ло го­мо­ну про неї, а се, на­че все крізь зем­лю про­ва­ли­ло­ся: ніхто нічим не по­ра­дує, не зве­се­лить.

- Казали, во­ля бу­де - та так і збре­ха­ли, - го­моніли між со­бою лю­ди.

Нетерплячі тілько зітха­ли. Най­більше всіх Ва­силь, йо­му все те­пер об­рид­ло, на­до­лу­жи­ло. Са­ме жит­тя зда­ва­ло­ся та­ким гірким та па­кос­ним. А тут ще і Йо­си­пен­ко підпіка та підогріва. То ко­нюш­ня чо­му не ви­чи­ще­на, то са­рай не ви­ме­те­ний. На­че би­те скло, Ва­силь ков­та ті гіркі до­ко­ри, і гост­ри­ми но­жа­ми по­вер­та­ються во­ни в йо­го серці. Він би вже дав­но ог­риз­нув­ся і ок­ри­сив­ся про­ти пансько­го по­ли­га­ча… Не дай же, бо­же, справ­диться йо­го свар­ка: з дво­ру те­бе, як дох­лу со­ба­ку, ви­ки­ну з усім гузд­ром! І він більше не по­ба­че Мотрі, во­на навіть не зна­ти­ме, де він дівся. Кра­ще йо­му змов­ча­ти сьому на­пас­ни­ку, кра­ще пе­ре­терпіти ли­ху го­ди­ну… Он вес­на йде. Роз­та­нуть сніги, сад­ки розів'ються… А мо­же, йо­му та­ки вдасться ула­ма­ти її. А йо­му - аби її вир­ва­ти, а там йо­му ніщо не страш­но на світі. Страш­но, як її за­му­чать тут.

Іноді він нав­па­ки ду­має: "Ну ра­ди ко­го я тут мучу­ся? Ка­зав я їй, при­сог­ла­шав - уте­че­мо… Не хо­че? І хай ги­не собі. Чо­го ж я бу­ду ги­ну­ти тут? Нап­лю­ва­ти на все. Діжду ночі - про­щай, ко­му ми­ла на­пасть та не­во­ля!" А прий­де ніч - жаль цуркою скру­тить йо­му сер­це. Прой­має наскрізь ду­шу, од­бе­ре си­лу, од­бе­ре міць. Як він най­до­рож­че для йо­го усього на світі ки­не до­му­чу­ва­ти отим ка­там? Ні, ко­ли по­ки­да­ти, то ра­зом кра­ще ги­ну­ти. Ні, ще він не здурів, не збо­же­волів. І на дру­гий день Ва­силь чис­тить ко­нюш­ню, ко­ней, вимітає са­раї, об­ти­рає ко­зир­ки-са­ни, - як і вчо­ра, як і по­зав­чо­ра.

З вес­ною зно­ву прий­шла чут­ка про во­лю. Не­за­ба­ром, не­за­ба­ром во­на прий­де. Не більше ро­ку прой­де і - во­ля. "Рік? Лег­ко ска­за­ти рік, - ду­мав Ва­силь.- Ко­ли кож­на хви­ли­на, як іржа упи­вається в те­бе, як шашіль то­че. А то рік? Кра­ще б і чут­ки вже не бу­ло, та зра­зу. А то по­ма­нять-по­ма­нять, та і зно­ву жди".

Літом, прав­да, лег­ше ро­биться. За­бу­ваєш об своїй не­волі. Підеш у са­док, цвіте так усе, пташ­ки ще­бе­чуть. Псьол, як дзер­ка­ло, бли­щить про­ти сон­ця, - простір усю­ди, розкіш. І без волі - во­ля. А тут ще, ди­вись, Мот­ря вис­ко­че. Утіше, при­гор­не йо­го.

- Утіхо моя! - ка­же Ва­силь.- Ра­ди те­бе тілько сю зи­му зи­му­вав.

- Підожди, дож­де­мо волі - не так за­жи­ве­мо.

- Поберемося ми, Мот­ре.

- Що б ро­би­ла я тут без те­бе? Умер­ла б досі, - хва­литься во­на.

Василь по­дуж­чав - по­бадьорішав. Зно­ву з Йо­си­пен­ком ру­бається, не всту­па йо­му ні в чо­му. До­са­да Йо­си­пен­кові. Він знай ло­вить на чо­му-не­будь Ва­си­ля. Раз зас­тав їх в сад­ку. Мот­ря з-за кущів пе­ре­ки­да­ла­ся з Ва­си­лем жартівли­ви­ми річа­ми. "Еге", - по­ду­мав Йо­си­пен­ко. І з то­го ча­су по­чав за обо­ма поміча­ти.

На іме­ни­ни па­нові зовсім був піймав. Не вте­чи він від па­на, роз­ка­жи усе по га­ря­чих слідах, - бог зна, чим би во­но кінчи­ло­ся. Пев­не, Ва­си­ля дав­но спро­ва­ди­ли б з дво­ру, та й Мотрі діста­ло­ся б. Бу­ло вже раз так, як нак­рив пан ла­кея з гор­нич­ною: ла­кея кізяків різа­ти прис­тав­ле­но, а гор­нич­ну обст­риг­ли і, ви­ма­зав­ши го­ло­ву дьогтем, - виг­на­ли з дво­ру. Те жда­ло в дворі Мот­рю, та Мот­ря по­пе­ре­ди­ла. Во­на так укоська­ла па­на, що ще Йо­си­пен­кові діста­ло­ся.

- Шкода! Йо­си­пен­ко вже не в тій силі, що був, - шу­шу­ка­лись дво­рові між со­бою, і не ста­ли так па­да­ти біля йо­го, як спер­шу па­да­ли. А Ва­силь у вічі сміється: - А що взяв? На­ку­рив?

- Шкода! Старіє наш пан!- хва­лив­ся Йо­си­пен­ко поміж своїми близьки­ми.

- Я дав­но тобі ка­за­ла, пан не бог, - підби­ва йо­го жінка.- Так ти увіру­вав, як у бо­га, у йо­го. От тобі ця віра і да­ла­ся взна­ки! А ти чуєш, що кріпа­ки пле­щуть? Волі ждуть… Чо­го ти ди­виш­ся? Щоб, як во­ля прий­де, - го­лод­ним на во­лю ви­хо­ди­ти? Йо­си­пен­ко од­мов­чу­вав­ся, а про­те на ву­си мо­тав сло­ва жінчині. Мен­ше по­чав на дво­ро­вих кле­па­ти, на ве­ликі схо­ди жаліти­ся.

- І бог йо­го свя­тий знає, чи во­но такі ро­ки нас­та­ли? Мов же і не нех­туєш нічо­го, бе­ре­жеш, як око, а ди­вись - не­дос­та­ча та й не­дос­та­ча, - ка­зав він па­нові, ко­ли той зап­римічав ве­ли­кий роз­ход.- Уп'ять же прий­деться своє доб­ро про­да­ва­ти - за безцінок ще, а в го­роді що ку­пи­ти тре­ба - ціни не за­ка­жеш.

Пан тілько од­ка­зу­вав на те: - Аби мені чес­но бу­ло. Чуєш, Йо­си­пен­ко? Аби чес­но, ка­жу, бу­ло.

- Скілько літ, ба­рин, слу­жи­мо, та хай то­му доб­ра не бу­де, хто пок­ри­вить ду­шею пе­ред та­ким па­ном.

- То-то, гля­ди ж!

І Йо­си­пен­ко гля­дить. Уро­жай то­го ро­ку не дав то­го, чо­го жда­ло­ся. Хоч лю­ди справді кру­гом скар­жи­лись на не­дорід, та не мож­на то­го бу­ло ска­за­ти про па­нові по­ля, а про­те хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жи­ди хва­ли­ли­ся па­нові, що і їм не­ма ніяко­го ба­ри­ша. Хоч у дру­гих панів во­ни пше­ни­цю ку­пу­ва­ли по вісім гри­вень, а в йо­го по шість, жи­то по пол­тині, а в йо­го по два се­миг­ри­ве­ни­ка.

Чутно бу­ло між дво­ро­ви­ми, ніби Йо­си­пенчи­ха комусь-то хва­ли­ла­ся:

- Коли б ще та­ких хоч два ро­ки, - то хоч би й во­ля при­хо­ди­ла - не страш­но.

А на осінь лю­ди ще сміливіше за­го­во­ри­ли про во­лю.- Об різдві без­пе­ремінно цар обіцяв її да­ти, - ка­за­ли одні.- Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то бу­де. Не тілько літо з зи­мою стрінеться, а й лю­ди із во­лею.

- А мо­же, з ло­зою? - де­які сміяли­ся.

- Чого доб­ро­го, а ло­зи ба­га­то по Пслу на­рос­ло, - жар­ту­ва­ли другі.

- Та й при­каж­чик наш і пан не від тих гро­шей.

Настала осінь. Дощі, ту­ма­ни неп­рог­лядні, ка­люжі не­ви­лазні. Зно­ву Ва­си­леві ту­га упи­ла­ся в сер­це: не вільно йо­му ба­чи­тись з Мот­рею. Хіба, як не­на­ро­ком забіжить во­на у кухні з дру­ги­ми дівча­та­ми.

Після Пи­ли­па сніг упав. Мо­ро­зи жаркі за­ря­ди­ли., Чут­ка пішла - пан жде си­на у гості об різдві аж з сто­лиці.

Ось і він приїхав. Ко­ли б не в панській ка­реті, то й не ска­зав би, що то син Гам­зи. Одітий по-прос­то­му, по-міщансько­му, - у кап­тані, у мат­нис­тих шта­нях, в чер­воній со­рочці на­ви­пуск. Звісно, тільки все те з до­ро­го­го ок­са­ми­ту та шов­ку.

Батько не­лас­ко­во прий­няв си­на за одяг.

- Що то у те­бе за та­ке ма­нат­тя? Хрес­тя­не по­ба­чать - сміятись бу­дуть.

- Тепер, - од­ка­зує, - в сто­лиці та­ка мо­да.

- Мода?.. гм! А що ж ще у вашій сто­лиці?

- Воля у всіх на умі і на язиці. Во­ля, ба­тюш­ка, во­ля!

- Не ка­жи ти мені сього. Не об­ра­жай мо­го сер­ця. Брех­ня. Нічо­му не вірю. Ще наш му­жик не до­жив до волі. Ще йо­го тре­ба доб­ре у ру­ках дер­жа­ти.

- А от не­за­ба­ром повіри­те.

- Не повірю! І слу­ха­ти не хо­чу!- кри­чить ста­рий. - У ме­не сто кан­чуків то­му, хто з кріпаків сміє ка­за­ти про во­лю.

- Ну, то ви вже ду­же…- по­чав син.

- А то так, як ви? На­че­пе на се­бе чекмінь, у му­жи­ка на­ря­диться - та й ду­ма, во­ля не­за­ба­ром. Ще не поз­су­ва­ли­ся з глуз­ду ні цар, ні йо­го міністри. То ви тілько, мо­лоді, ка­ла­му­ти­те лю­дей. Учать вас чорт батька зна чо­му, - і пішов ста­рий, аж піт на йо­му хо­лод­ний вис­ту­па, аж по­синів увесь.

Син не­дов­го гос­тив у батька. Всього три дні по­жив, а то поїхав по знай­омих, по то­ва­ри­шах, по па­нах - знай­оми­тись.

Гамза аж за­не­ду­жав після то­го: з ха­ти і но­гою не вис­туп­не, ніко­го не пус­ка до се­бе. Як па­вук, за­ку­тав­шись у свою па­ву­ти­ну, си­дить і щод­ня нові по­ряд­ки уво­дить: то щоб уся двор­ня че­рез три дні яв­ля­лась до йо­го на по­каз. То се­ред буд­ня ве­лить по­пові служ­бу пра­ви­ти-щоб усі у церкві бу­ли. На­че з глуз­ду зсу­нув­ся!

- Ні, во­но-та­ки, ма­буть, щось та є! - ка­за­ли дво­рові і жда­ли чо­гось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітен­ня прий­шло і прой­шло - не чут­но нічо­го. Прой­шло ще два тижні. На се­ре­дині третього прибіг з го­ро­ду до па­на ко­зак вер­хи. Ки­нув щось і побіг далі.

- Що та­ке привіз ко­зак?

- А бог йо­го знає.

На дру­гий день чу­ють: у сусідньому селі в церкві во­лю чи­та­ли.

- Що ж це гла­рав­ча­нам да­ли во­лю, а нам і ні? - за­гу­ка­ли горіша­ни, - Як же се так?

- Ходімо до па­на. Спи­таємо, чо­му се він волі не чи­тав, - ра­яли одні.

- Чим до па­на йти, то спер­шу до Йо­си­пен­ка. Він там треться у гор­ни­цях. Він по­ви­нен знать. Пошлімо ко­го сто­ро­ною за­пи­тать.

- Чого сто­ро­ною? Чо­го нам ла­зи­ти ко­ло їх? Хіба ще ма­ло ми ла­зи­ли? Не во­ни да­ли - цар дав. Як во­ни сміють царський на­каз хо­ва­ти? - кри­чать сміливіші.

- Ходімо пря­мо до па­на, - ка­же Ва­силь.- Хай дає царську во­лю. Де він її дів?

Загули горіша­ни. І дво­рові, і зад­во­рові. Зібра­ло­ся у двір на­ро­ду. Дех­то по­бу­вав уже і в жи­да в шин­ку, дех­то і геть-то хлеб­нув. Дру­гих во­ля зах­ме­ли­ла. По­за спи­ною у Ва­си­ля аж мо­роз хо­де. Сер­це так б'ється.

- Що ж ми так стоїмо? Чо­го стоїмо? Ходімо до па­на! Всі ходімо! - гу­ка він.

- А що, як брех­ня? - обізва­ло­ся декілька го­лосів. На їх всі на­ки­ну­лись:

- Так ви по­за спи­ною дру­гих хо­ва­тись? Чу­жи­ми ру­ка­ми жар загріба­ти? Митці. Беріть їх та впе­ред!

Марш до па­на.

І ціла гро­ма­да чо­ловіка в со­рок нап­ря­ми­ла­ся до бу­дин­ку.

- Ви чо­го? - пи­та їх дво­рецький, зас­ту­па­ючи до­ро­гу у две­рях.

- К бісовій ма­терії Ми до па­на! - на­ки­ну­лись на йо­го пе­редні.

- Барін по­чє­ває!

- Хай встає, не­хай встає. Де він во­лю дів? Хай дає во­лю! - гу­ка­ють зсе­ре­ди­ни.

Передні лізуть. Дво­рецький не пус­ка.

- Та чо­го ви ди­ви­тесь на йо­го - у мор­ду! - кри­чать п'яніші.

Василь вис­ко­чив упе­ред і своєю залізною ру­кою на­да­вив на двері. По­чув­ся луск. Дво­рецький, пус­тив­ши двері, по­пер, як вітер, на­го­ру. Двері роз­чи­ни­лись.

- Ходімо, - ка­же Ва­силь.

- Де ми там помісти­мось? Ідіть хто-не­будь від усієї гро­ма­ди. Ми тут вас пож­де­мо.

- Викликай па­на. Чо­го він там си­дить? Хай ви­хо­де. Гро­ма­да йо­го зо­ве.

Знову по­ча­ли ра­ятись. П'яні лізли упе­ред.

- Не пус­ка­ють нас - ла­май двері, бий вікна. Усе тро­щи. Нічиїми, на­ши­ми ру­ка­ми во­но збу­до­ва­но, на­шим кри­ва­вим по­том по­ли­то.

Василь здер­жу­вав п'яних.

- Не руш нічо­го. Ми за своїм прий­шли, а чу­жо­го нам не тре­ба. Ви­би­рай­те чо­ловіка п'ять-де­сять.

- Ти йди, Ва­си­лю! Ти смілий.

- Я піду. А ще хто?

- І я! І я! - чу­ються з ку­пи вик­ри­ки.

- Всі не помісти­мо­ся. Хай чо­ловік п'ять-шість. На­си­лу виб­ра­ли. Чо­ловіка з шість пішло на­го­ру. Ос­татні ску­пи­лись ко­ло рун­ду­ка, гу­дуть. Кож­на хви­ли­на здається їм го­дом.

Аж ось чуть - ту­по­тять звер­ху і ви­борці. Ва­силь упе­ред, не­се якусь бу­ма­гу.

- Ось во­на! ось! - гу­ка до гро­ма­ди.- Во­ля, брат­ця!

- А що ж пан? Віддав? не про­ти­вив­ся?

- Пан вий­шов до нас. Сер­ди­тий, лю­тий. Хотів щось ка­за­ти і белькнув щось, та за­ди­хавсь, і зо всіх чо­тирьох по­ва­лив­ся на діл. Цей папір зак­ру­тив­ся, як го­луб, над ним. По­ки там йо­го при­би­ра­ли, я за во­лю та сю­ди.

- Куди ж те­пер з нею? Ану по­ка­жи! Зо­ло­та во­на? Ва­силь по­ка­зує.

- То не во­ля! Во­ля зо­ло­та. А то чор­ним на­пи­са­на. Вер­тай­ся, здо­будь справжньої волі.

- Воля! - кри­чить Ва­силь, - во­ля! Ходімо до по­па. Хай чи­тає нам, хай у церкві чи­тає.

- Ходімо! Ходімо!

І зно­ву ціла гро­ма­да по­ва­ли­ла до по­по­вої ха­ти. Мо­лоді ж побігли на дзвіни­цю і да­вай у всі дзво­ни дзво­ни­ти. Свя­то-нес­подіва­не, радість неж­дан­на! На­род, по­чув­ши дзвонів, ва­лив з усієї око­лиці, з ху­торів-де­ре­вень. В не­са­мо­ви­то­му за­бої дзвонів він по­чув го­лос дав­но сподіва­ної волі.

- До церк­ви, до церк­ви! Во­ля прий­шла! У церк­ву на­ва­ли­ло стілько - пальця про­су­ну­ти нігде - і все тобі сіро­ма-сіра, кріпацт­во го­лод­ра­бе. Усі раді, у всіх очі так гра­ють. У гор­ни­цях тілько дво­рецький та ла­кей і зос­та­ли­ся при па­нові, а то всі пішли до церк­ви.

Мотря очи­ма шу­ка­ла Ва­си­ля. На­си­лу за на­ро­дом во­на по­ба­чи­ла йо­го і без со­ро­ма да­вай ма­ха­ти ру­кою. Ва­силь про­тис­нув­ся і став ко­ло неї ря­дом. Лю­ди не приміча­ли та­кої нез­ви­чай­ності дівки.

- А що, от і діжда­ли волі, - ка­зав він. - От і розв'яза­лись нам ру­ки.

- А ти знаєш, що з па­ном?

- Ні. А що?

- Лежить без язи­ка. За ліка­рем ки­ну­лись по­си­ла­ти - ніхто не хо­че у го­род їха­ти. Як ко­ло­да, ле­жить і не во­рух­неться.

- Значить, грець уда­рив! - од­га­дав ста­ре­чий чо­ловік.

- Кого грець уда­рив? - спи­тав­ся йо­го сусіда.

- Пана. Он двірка хва­литься.

- Пана грець уда­рив! Па­на грець уда­рив! - пішло по церкві.

- Ага, нез­лю­би­ла­ся йо­му людська во­ля!

- То йо­му од­ли­ва­ються наші сльози! - ска­за­ла ста­ренька жінка.

- Правда, тітко, - обізвавсь мо­ло­дий чо­ловік.- Уже ж і на­ви­ва­рю­ва­ли во­ди з нас і по­на­тя­га­ли жил. Ко­ли б усіх за­ра­зом - то б то доб­ре!

- Господь з ни­ми! Хай жи­вуть собі. Сла­ва бо­гові за во­лю, при волі і па­ни прис­миріша­ють. Не стра­ши те­пер.

Народ не пе­рес­та­вав ба­ла­ка­ти. Ось уже і по­ло­ви­на служ­би кінчиться, уда­ри­ли на дос­той­но, на мо­ле­бень.

- Цитьте! Он во­лю чи­тать бу­дуть. І піп вий­шов по­се­ред церк­ви і по­чав чи­та­ти. У церкві, на­че у вусі, зра­зу стих­ло. Ніщо нігде не шерх­не, не ше­лес­не. Всі, поп­ри­хи­ляв­ши го­ло­ви і за­таївши дух, слу­ха­ють. Кож­не сло­во по­по­ве чут­но. Кож­не сло­во, на­че гвіздок у стіну, за­хо­дить у ду­шу.

Піп скінчив. Поз­до­ров­ляє па­рафіян з во­лею: - Ще, ка­жу, два ро­ки пос­лу­жи­ти, та тоді вже і во­ля. А за та­ку царську ми­лость відбла­го­дарімо гос­по­да бо­га і по­мо­ли­мо­ся йо­му за ца­ря. На­род оте­терів.

- Як? Че­рез два ро­ки аж? - хтось спи­тав.

- Що че­рез два ро­ки? Я щось не вто­ро­пав.

- Воля - не що.

- Як че­рез два ро­ки? Це щось та не так.

- Та так же. Чи­тав па­но­тець.

- То се тая во­ля? Це не справж­ня во­ля. Я й ка­зав, що во­ля зо­ло­та, а це чор­но на­пи­са­на. Це не во­на. Це, вид­но, пан сам на­пи­сав. Ду­рять нас.

Народ по­чав з церк­ви ви­хо­ди­ти, по­чав ба­ла­ка­ти поміж со­бою.

- То ти справді чув, що че­рез два ро­ки?

- Аякже. Чи­тав. Усі ж чу­ли.

- То це не та. Ходімо зно­ву до па­на гре­бу­ва­ти нас­то­ящої волі. Пос­ла­ли яко­гось блаз­ня, він і вхо­пив кла­поть па­пе­ру. Ех, го­ло­ви бідо­лашні!

Народ зби­рав­ся у ку­пи, базікав, го­монів. Дех­то провідав і Лей­бу, що шин­кує геть за го­рою над проїжджою до­ро­гою, і гу­кав, і піддро­чу­вав зно­ву іти до па­на. Душ з де­сять зібра­ло­ся. Дру­га не мен­ша ку­па сто­яла мовч­ки і від жур­би пос­хи­ля­ла го­ло­ви.

- Чого стоїте? Ходімо ра­зом! - гу­ка­ють перші.

- Куди?

- Та до па­на ж. Волі пра­ви­ти.

- Ідіть, ко­ли йо­го са­мо­го вже прав­цем пос­та­ви­ло, - хтось од­ка­зав. Душ з п'ять за­ре­го­та­ло.

- Та то ма­ну тілько пус­ка­ють. Знаємо ми, - твер­ди­ли перші.

- Ну, ідіть.

Перші пішли, другі зос­та­ли­ся.

- Ану ко­ли справді ма­ну пус­ка­ють? - хтось спи­тавсь.

- Та хтось же ка­зав.

- Хто ка­зав? Гор­нич­на ка­за­ла. Знаємо ми тих гор­нич­них.

Чоловіка зо два одділи­ло­ся і по­хи­ли­ло нав­зирці за пер­ши­ми. Во­ни ба­чи­ли, як ті мо­ту­зу­ва­ли­ся ко­ло рун­ду­ка, другі сту­котіли у двері, до­би­ва­лись у гор­ниці.

- Не пус­ка­ють, іро­дові діти! Гей, пус­кай! А то ла­ма­ти­му двері! - кри­чить чер­во­ний на ли­це чо­ловік з затікши­ми слізьми очи­ма.

- Та що ти ди­виш­ся? Бе­ри кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дуж­че скуп­чи­лись і, сту­ка­ючи, кри­ча­ли.

- Одчиняй! од­чи­няй!

Коли се де не візьмись з сад­ка су­не який­сь чо­ловік у ка­цапсько­му одя­гу.

- Хто ви? Чо­го ви? - спи­тав­ся він у лю­дей.

- А ти хто? - не див­ля­чись, спи­тав той, що мо­сував­ся біля зам­ка.

- Що ж то ти ро­биш?

- Не бач? Не відчи­ня­ють ге­монські панські ли­зу­ни. Не пус­ка­ють по волі - увійде­мо си­лою.

- Що ж ви там за­бу­ли? Чо­го вам тре­ба?

- Волю тре­ба - не чо­го. Хіба ти не чув, що пи­таєш? Вид­но й ти з однієї з ни­ми гущі. Двері за­лу­ща­ли.

- Налягай! на­ля­гай І - кри­чать перші.

- Стій! ні з місця! - крик­нув той і шпур­нув пер­шо­го з рун­ду­ка так, що аж той зу­ба­ми за­орав.

- А ти що та­ке? Ще й штур­хається!

- Я ваш пан! Ні з місця, ка­жу, - крик­нув чо­ловік, сто­ячи пря­мо про­ти хо­роб­рих.

Дехто пос­ту­пив­ся, дав до­ро­гу. Зос­тав­ся один ко­валь Де­нис ко­ло зам­ка.

- Оже се па­нич, - по­чу­ло­ся зза­ду.

- А, ма­буть, він.

class="book">То справді був мо­ло­дий Гам­за. По­чув­ши про во­лю, він мерщій повіявся до­до­му.

- А ти що за слю­сар? - бе­ру­чи ко­ва­ля ру­кою за ши­во­рот, пи­тається Гам­за.

- Ой! пус­ти! - скрик­нув ко­валь. - Ди­вись, мов кліща­ми, да­вить…- і на тім слові, як гру­ша, по­летів з рун­ду­ка, уда­рив­ши го­ло­вою во­ло­ви­ка, що той аж по­то­чив­ся.

- Вон! - гук­нув на увесь двір па­нич, як жар чер­воніючи.- Роз-зби­ша­ки!

Тверезіші ки­ну­лись, хто ку­ди по­пав. П'яніші бо­яз­ко одс­ту­па­ли, па­тя­ка­ючи.

- Що во­но? - до­пи­ту­вав­ся ко­валь, по­то­чу­ючись за дру­ги­ми.- Ди­вись, яке пруд­ке.

- Та то, дур­ню, па­нич, - хтось ска­зав йо­му.

- Який па­нич? Те­пер не­ма панів. Те­пер во­ля!

- Потолкуй, по­тол­куй мені!- гро­зиться Гам­за з рун­ду­ка.- Я тобі по­ка­жу во­лю.

- Не ду­же, не ду­же бриш­кай! - од­ка­зує ко­валь.- Ди­вись, ко­ли здо­ро­вий, мов бик, то, ду­маєш, усе тобі мож­на. Те­пер, брат, во­ля. Нас не бу­де - з го­ло­ду к бісовій ма­тері по­пух­не­те.

Панич не слу­хав, що п'яний ко­валь базікав. Він сто­яв і раз по раз дзво­нив у дзво­ник, щоб відчи­ни­ли.

- Чи во­ни по­мер­ли там? - ви­мо­вив па­нич і впосліднє дер­го­нув за дзво­ник.

Почувся стук две­рей. Чиїсь ступні.

- Хто там? - обізвав­ся три­вож­ний го­лос зсе­ре­ди­ни.

- Тимофієвич, ти? Од­чи­няй, се я. Па­нич. Двері хут­ко од­чи­ни­ли­ся і дво­рецький Ти­мофієвич бух­нув­ся пря­мо у но­ги па­ни­чеві.

- Барин! - за­во­див він.- Не­щас­тя! Ста­рий ба­рин по­ми­ра­ють.

Гамза за­чи­нив двері і замк­нув. Кріпа­ки сто­яли ген одс­то­ронь і якось бо­яз­ко пог­ля­да­ли на бу­ди­нок, їм зда­ва­ло­ся, що їх во­ля те­пер навіки за­чи­ни­ла­ся там і вже її ніяк звідти не вир­веш.

Де ж Ва­силь, що йо­го не вид­ко між пер­ши­ми? Чи йо­го вра­зи­ла кріпацька невіра і він одрізнив­ся, чи, по­чув­ши во­лю, забіг без вісті?

Василь, не дос­то­яв­ши і служ­би, не прос­лу­хав­ши й волі, по­волікся з церк­ви за своєю Мот­рею. Він не спус­кав з неї очей, і ко­ли во­на вий­шла - вий­шов і він за нею. Узяв­шись за ру­ки, во­ни прямісінько поп­рос­ту­ва­ли в са­док, не див­ля­чись на те, що чи­ма­лий сніг за­ки­дав йо­го, що їх но­ги гли­бо­ко груз­ли. їх щось невідо­ме тяг­ло, на­че нес­ло, ту­ди, на той при­го­рок, де во­ни упер­ше поз­най­оми­ли­ся, звідки так вид­ко бу­ло і за­ку­тий в не­во­лю Псьол, і ук­риті снігом лу­ки, лу­ги.

- Тут ми упер­ше стріли­ся… Тут ти упер­ше за­мо­вив до ме­не сло­во, - ще­бе­та­ла, при­га­ду­ючи, Мот­ря.- Літом тут так гар­но. Он там, за отим сірим ліском, моя домівка. До­жи­да, вид­но, матінка, до­жи­да ме­не. Ми піде­мо ж до неї?

- Підемо, Мот­ру­сю, піде­мо, - шеп­че він.- Те­пер ми і на край світа піде­мо з то­бою. Вільні - ніхто нам не за­бо­ро­нить. Як ор­ли, ми бу­де­мо літа­ти з то­бою по всіх усю­дах. Ми од­бе­ре­мо місци­ну і гар­ну місци­ну, де зів'ємо своє гніздо. Ви­го­дуємо своїх діток… Прав­да, Мот­ру­сю? - пи­тав­ся він, при­гор­та­ючись до неї і заг­ля­да­ючи в очі. Во­на нічо­го йо­му не од­ка­зу­ва­ла, тільки за­ду­ма­но ди­ви­ла­ся в да­лекість.

- І чо­му се не літо? - скрик­ну­ла во­на.-Щоб сад­ки цвіли, со­неч­ко гріло, пташ­ки ще­бе­та­ли. Ми б пішли лу­га­ми. Ти б рвав би квіточ­ки квітча­ти ме­не, я б зби­ра­ла су­ниці - те­бе го­ду­ва­ла.

- Діждемо, діжде­мо і літа, - шеп­че він.- Нез­чуємо­ся, як і час пе­ребіжить. Ти те­пер моя. Моя довіку. Хіба смерть роз­лу­че нас з то­бою.

Він гля­нув у її очі, во­на у йо­го і, ки­нув­шись од­но до од­но­го, во­ни зли­лись в дов­гий поцілу­нок, їх роз­бу­див нес­тям­ний крик з дво­ру: - О, ря­туй­те, ря­туй­те! - ле­мен­ту­ва­ло щось.

- Що там? - скрик­ну­ла во­на.- Ріжуть, б'ють ко­го? Ходімо, ходімо скоріше.

І во­ни мерщій побігли у двір, ку­ди на­род збігав­ся, де чув­ся крик, біга­ни­на.

Духом во­ни дом­ча­лись до кон­то­ри. Там ко­ло роз­чи­не­них две­рей і вит­ро­ще­но­го з ра­мою вікна сто­яла чи­ма­ла ку­па на­ро­ду, а Йо­си­пен­ко по­пе­ре­ду роз­ма­ху­вав ру­ка­ми і вик­ри­ку­вав не своїм го­ло­сом.

- Тут, тут, тільки що вход­жу в кон­то­ру, аж який­сь чо­ловік, чор­ний, ви­со­кий, пра­виться ко­ло сун­ду­ка з грішми. По­ба­чив ме­не та пря­мо у вікно, тілько затріща­ло, так і виніс з ра­мою. О, ря­туй­те ме­не, ря­туй­те!

- Та чо­го ти кри­чиш? Хіба твої гроші? - пи­тав­ся дех­то.

- Тож-то й є, що чужі. Те­пер же ме­не у Сибірю заш­лють.

- Далеко ту­ди, та й хо­лод­но! - хтось жар­тує.

- А ти був? - пи­тав­ся то­го дру­гий.

- Хоч не був, так лю­ди ка­жуть, - од­ка­зу­вав пер­ший.

- А ба­га­то гро­шей? - спи­тав­ся хтось Йо­си­пен­ка.

- Та си­ла. Си­ла… ти­сяч п'ять, - ле­мен­ту­вав той.

- Ого-о!- разом скрик­ну­ло скілько го­лосів.- Ото так. Отой за­побіжить волі.

- Де ж сто­рож?

- Чорт йо­го ду­шу зна, - од­ка­зу­вав Йо­си­пен­ко. - Хіба мені ще й сто­ро­жа сто­ро­жить?

- Аж он він, аж он. Іч, як ко­ви­ляє. Вид­но, з шин­ку.

Справді, у во­ро­та увіхо­див сто­рож Хом­ка, кри­вий і гор­ба­тий чо­ловік. Увесь, як ведмідь, за­рос­лий во­лос­сям. Він був спер­шу ку­че­ром, та як по­но­си­ли коні, вик­ру­тив­ши йо­му но­гу і пе­ре­ло­мив­ши спи­ну, йо­го пос­та­но­ви­ли сто­ро­жем в кон­торі. Літ п'ятнад­цять він уже сто­ро­жує і де­далі те­ряє ро­зум, те­ряє пам'ять, чуд­ний ро­биться. Всі з йо­го сміються, діти драж­нять, а вія їм сва­риться кістки пе­ре­ло­ми­ти. Оце ско­че і ки­неться… Та ку­ди йо­му, кри­во­му, уг­на­ти­ся за пря­мо­но­гим побіга­чем? Ко­ви­ляє, ко­ви­ляє своєю кри­вин­зею, та все на однім місці, тілько ста­рих смішить. Іноді хто-не­будь дасть Хомці грив­ню, щоб пішов ви­пи­ти за царст­во не­бес­не па­на, завіря­ючи йо­го, що пан по­мер. Хом­ка піде, вип'є, ся­де під кон­то­рою та пла­че, пла­че за па­ном, вих­ва­ля­ючи йо­го добрість, зга­ду­ючи, ко­ли, і як, і де їзди­ли во­ни з па­ном. На­род аж за жи­во­ти бе­реться - ре­го­че, а Хом­ка пла­че, по­ки не на­до­лу­жить уже людям. А там - упх­ну­ли йо­го в кон­то­ру і за­чи­ни­ли.

І те­пер він ішов, ви­пив­ши, роз­ма­ху­вав ру­ка­ми і вик­ри­ку­вав якісь страшні пох­вал­ки.

- Хомко, Хом­ко! А де був? - спи­та­ли йо­го пе­редні.

Хомка страш­но по­ди­вив­ся своїми чер­во­ни­ми очи­ма.

- Твоє яке діло? Ти спрос?

- Хомко, а де гроші дів?

- Гроші? Там…- ука­зав на ши­нок.-Та не всі!- до­дав він, усміха­ючись і вда­рив­ши по ки­шені ру­кою, - ки­ше­ня бряз­ну­ла.

- Тепер у ме­не гроші є. Бу­де з Хом­ки гро­шей, по­ки не ста­не.

- А па­нові де гроші дів?

- Панові? У па­на гроші є! У Хом­ки є.

- Ти, ти… де ти був? - на­пус­тив­ся на йо­го Йо­си­пен­ко.

- Не ду­же, не ду­же! Ти чо­го ти­каєш? Кістки пе­ре­ла­маю, - гро­зив­ся Хом­ка на Йо­си­пен­ка, ту­па­ючи кри­вою но­гою й за­ма­ху­ючи ру­кою.

- Так, так йо­го, Хом­ко! - ре­го­тав на­род.

- Я пи­таю, де ти був, п'яни­це? Де був? По шин­ках усе ти­няєшся, а тут не­щас­тя та­ке.

Тут Хом­ка, підійшов­ши до Йо­си­пен­ка, на­хи­лив­ся, ви­тяг з-за ха­ля­ви ріг і, по­да­ючи уп­ра­ви­те­леві, про­мо­вив:

- На по­ню­хай, ко­ли хоч, а то кри­чиш. На­род так і приліг з ре­го­ту, Йо­си­пен­ко з блідо­го став, як жар, чер­во­ний.

- Де ти був? - крик­нув він на увесь двір.- Ти гроші пок­рав?

Хомка якось чуд­но морг­нув і оком, і усом, і, зра­зу усміхнув­шись, уда­рив се­бе по ки­шені.

- Він, він… їй же бо­гу він. Хоч не сам, то підго­во­рив ко­гось, - до­га­ду­вав­ся Йо­си­пен­ко і мерщій від на­ро­ду под­рав до бу­дин­ку.

Народ ре­го­тав з штук, які Хом­ка ви­ки­дав. Хтось крик­нув Хомі:

- Хомко! та ти глянь, що з кон­то­рою ста­ло­ся. Глянь на вікно.

Хомка, як ведмідь, по­вер­нув го­ло­ву. По­би­та ра­ма висіла тілько на од­но­му при­бої. По лиці Хом­ки зра­зу забіга­ли якісь чудні сму­ги, то йо­го кри­ви­ло набік, то роз­тя­га­ло впо­довж. Очі бо­жевільне біга­ли то по вікну, то між на­ро­дом. Це Хом­ка зра­зу ки­нув­ся і побіг у кон­то­ру. Дех­то хотів за ним піти, та Хом­ка зра­зу за­чи­нив і за­су­нув за­со­вом двері. На­род стов­пив­ся ко­ло вікна і пе­редні раз по раз вик­ри­ку­ва­ли заднім, що Хом­ка ви­роб­лю­вав.

- Бач, бач, - ди­вується. І сло­ва не ска­же, тілько ру­ка­ми роз­ве­де. Упав чо­гось. Пла­че. Гроші ліче. Бач гроші - бу­маж­ки. Хо­ва у сун­дук. І свої ту­ди. Так. От дур­ний! Де б ті хо­вать до своїх, а він свої мішає з чу­жи­ми… О, зак­рив скри­ню і сів звер­ху.

- Та хто б се та­кий був тут? По­ха­зяїну­вав доб­ре.

- Може, й Хом­ка? - од­ка­зу­вав хтось.

- Куди йо­му!.. А втім, бог йо­го знає. Хоч він і дур­ний, а ко­лись до­пи­ту­вав­ся ме­не, чи швид­ко во­ля.

- Бачили, ба­чи­ли… Йо­си­пен­ко вже спра­вив­ся у гор­ни­цях, ку­дись зовсім пішов з дво­ру.

- Куди ж це?

- Аж побіг. По до­розі на го­род.

- Чого се? Пос­ла­но, вид­но, чи тіка без вісті.

- А кат йо­го бе­ри. Те­пер во­ля. Хоч на всі чо­ти­ри сто­ро­ни. Я сам ду­маю: ку­ди б йо­го собі по­даться.

- Куди? Хіба отак ро­бив, ро­бив, слу­жив, слу­жив, та ніякої тобі на­го­ро­ди й не бу­де?

- А дзуськи!

- Чого дзуськи! Що ж мені ку­са­ти?

- Чого ви зма­гаєтесь? Ходімо кра­ще до шин­ку же­ни­ти во­лю.

- Ходімо, ходімо.

Добра час­ти­на одрізни­ла­ся і пішла до Лей­би в ши­нок. Не­пи­тущі зос­та­ли­ся і роз­мов­ля­ли - хто ж то се по­ха­зяїну­вав у пансько­му добрі.

- А не дур­не!

- Та глядіть лиш, чи ми­ну­ло во­но Йоси­пен­ко­вих рук? - ска­зав Ва­силь.

- А справді - ста­рий хит­рий.

- Цить. Мов­чи. Мені страш­но чо­гось, - трем­тя­чи, ска­за­ла Мот­ря.- Ходімо відсіль.

І во­ни пішли у парі до кухні. Другі до са­мо­го ве­чо­ра усе сно­ви­га­ли ко­ло роз­би­то­го вікна кон­то­ри, заг­ля­да­ли, що там ро­бе Хом­ка і од­га­ду­ва­ли, хто б то справді ук­рав гроші.

IV

Пізно по­вер­нув­ся на­зад Йоси­пен­ко. Уже дав­но сто­яла ніч над зем­лею, і зорі виб­лис­ку­ва­ли з тем­но­го не­ба. Хто не ждав і хто діждав волі - по­то­ми­ли­ся і по­ля­га­ли спа­ти. У трьох місцях ще тілько не по­гас­ло світло: в бу­дин­ку, де над по­мер­шим па­ном, кур­ни­ка­ючи, чи­тав дяк, в Лей­би в шин­ку, звідки по­чу­вав­ся гомін, а ча­сом і про­тяж­на пісня пізніх гу­ляк:

Горілочка п'яна,

Су­ча жур­ба, впря­ма,

- ви­во­див хтось ох­рип­лим го­ло­сом… та Одар­ка Йоси­пенчи­ха ще не га­си­ла і не ля­га­ла спа­ти. Во­на знай сно­ви­га­ла з од­ної ха­ти у дру­гу, час­то при­па­да­ла своїм ши­ро­ким ли­цем до вікна і заг­ля­да­ла в нічну тем­но­ту. Ко­жен раз їй ро­би­ло­ся не­покійніше, якась три­во­га обніма­ла ду­шу, то їй зда­ва­ло­ся, що хтось сту­ка, то по­чу­ва­ли­ся кри­ки ох­рип­ло­го кріпацт­ва. Ну, що як прий­дуть, що як си­ломіць улом­ляться в ха­ту, піднімуть струс? Де­сять раз во­на пе­ре­но­си­ла з місця на місце, з од­ної ха­ти у дру­гу, якусь чи­ма­лу в'язан­ку вся­ко­го ганчір'я.

Тихо, роз­див­ля­ючись на всі сто­ро­ни, про­би­рав­ся Йоси­пен­ко попід людськи­ми ха­та­ми на го­ру, у двір. Йо­му чо­гось усе зда­ва­ло­ся, що ко­ли не з-за тієї ха­ти, то з то­го ого­ро­ду вис­ко­че за­са­да і ки­неться на йо­го. Ча­сом тріска, лус­нув­ши під йо­го но­гою, об­да­ва­ла йо­го, на­че кип'ятком. Він зос­та­нов­лю­вав­ся на хви­ли­ну, об­див­ляв­ся кру­гом і зно­ву ти­хо прос­ту­вав далі. Ось він уже по­ми­нув кріпацькі ха­ти. Ось уже зби­рається і на го­ру. Яс­но світе огонь з пансько­го бу­дин­ку, чорніє церк­ва гост­рим шпи­лем, підняв­шись уго­ру; а дво­ри­ще, на­че хто ви­ма­зав йо­го са­жею. Всю­ду ти­хо, так ти­хо, що Йоси­пен­ко чує, як б'ється у йо­го гру­дях сер­це. Ось він пок­рав­ся попід ви­со­ким за­бо­ром і вско­чив че­рез не­ве­лич­ку хвірточ­ку в двір. Йо­му відра­зу по­лег­ша­ло. До то­го ще і в хаті світло про­би­вається крізь шиб­ку. "Одар­ка не спить", - по­ду­мав він і підійшов до вікна. Ти­хо стук­нув він раз і вдру­ге. Щось за тінь за­мелька­ла у хаті.

- То ти? - чується го­лос Одар­ки.

- Я. Од­чи­няй, - од­ка­зав Йоси­пен­ко. Не за­ба­ри­ло­ся світло згас­ну­ти у хаті. Ось во­но по­ка­за­ло­ся у сінях. За­сув стук­нув, од­чи­ни­лись двері, на по­розі з свічкою у ру­ках по­ка­за­ла­ся Одар­ка.

- І де ти хо­див досі, - ска­за­ла во­на, впус­ка­ючи чо­ловіка у сіни, і за­су­ну­ла двері.

- А що, не чуть нічо­го? - спи­тав він, роз­дя­га­ючись.

- Де тобі нічо­го. Пе­ремліла я та пе­ре­боліла ду­шею. Па­нич ви­хо­див, до­пи­ту­вав­ся усіх. Ва­силь бряк­нув, що то ти підхо­пив гроші. Я, ка­же, був у сад­ку, ба­чив би, ко­ли б хто біг, та й слідів не­ма ніяких. На­род зра­зу по­няв віри і вже хотіли струс ро­би­ти, та па­нич за­дер­жав.

- Нічого. Ось я їм завт­ра на­роб­лю стру­су! - ти­хо про­мо­вив Йоси­пен­ко.- Завт­ра мос­калі увійдуть сми­ря­ти бун­тов­щиків. Нічо­го. А про­те - зас­туп де?..

- У сінях.

- Гаразд.- І Йоси­пен­ко, за­су­кав­ши ру­ка­ва і одко­тив­ши во­дян­ку, по­чав ри­ти яму. Потім, за­ло­жив­ши у ста­рий ча­вун ту в'язан­ку, з кот­рою но­си­ла­ся Одар­ка, пос­та­вив у яму і за­рив. Одар­ка ще звер­ху при­ма­за­ла, а Йоси­пен­ко на­ко­тив зно­ву во­дян­ку.

- Тепер хоч і спа­ти, - ска­зав він, зітхнув­ши і пе­рех­рес­тив­шись. Ліжко лус­ну­ло під йо­го грузьким тілом. Одар­ка дмух­ну­ла на свічку і тем­на неп­рог­ляд­на тем­но­та зра­зу все пок­ри­ла. Чут­но бу­ло, як во­на по­мац­ки полізла до своєї пос­телі, як ляг­ла, позіхнула. І зра­зу все за­тих­ло. Неш­вид­ко во­на обізва­ла­ся.

- Ти спиш?

- Ні. А що?

- Шкода, що дітей у нас не­має-ска­за­ла Одар­ка, зітхнув­ши.

- Спи кра­ще, - сер­ди­то од­ка­зав Йоси­пен­ко і по­вер­нув­ся на ліжку.

Рано-рано ус­тав Йоси­пен­ко і ки­нув­ся зра­зу до вікна. Сірий світ уже но­сив­ся над зем­лею, і в йо­го димчатій млі ще не вид­но бу­ло ніко­го. У дворі пус­то-ти­хо, всю­ди по­за­пи­ра­но, всю­ди по­за­чи­ня­но. Ще по­зав­чо­ра у сю по­ру дво­ри­ще вже гу­ло, людський гомін мішав­ся з го­мо­ном ско­ти­ни: там волів гна­ли до во­до­пою, рички бігли з дійни­ця­ми у загін доїти ко­ров, Ва­силь на ар­кані вів же­реб­ця до Псла. Те­пер ти­хо, на­че все ви­мер­ло, або ки­ну­ло і розбігло­ся, не знать ку­ди. "Во­ля, до­сип­ля­ють", - ду­мав Йоси­пен­ко і ски­нув очі на кон­то­ру, що як­раз про­ти йо­го вікон сто­яла. Роз­би­та ра­ма висіла на при­бої, вис­та­вив­ши, на­че зу­би, гострі скал­ки по­би­тих ши­бок. З чор­ної дірки ви­хо­ди­ла си­за па­ра, осіда­ючи на вікон­ниці інеєм. У Йо­си­пен­ка щось тяж­ке під сер­цем на­вер­ну­ло­ся, ко­ли він ски­нув оком на кон­то­ру, і він мерщій одійшов від вікна.

- І чо­го так ра­но схо­пив­ся? - спи­та­ла йо­го Одарка, ще по­тя­га­ючись на пос­телі.

Мовчки Йоси­пен­ко умив­ся, одівся, зняв шап­ку і пішов з ха­ти. Він, як і дав­но, обійшов спер­шу усе чор­не дво­ри­ще, потім нап­ря­мив­ся до бу­дин­ку. Двері у йо­му не бу­ли за­чи­нені і в ве­ликі вікна бли­ща­ли два огоньки. Йоси­пен­ко підняв­ся на­го­ру, увійшов у ве­ли­ку ха­ту, де завж­ди бу­ли гу­дючі бен­ке­ти, ситні обіди. Се­ред неї на дов­го­му столі ле­жав те­пер ста­рий Гам­за, схрес­тив­ши на гру­дях ру­ки, у кот­рих бли­щав по­зо­ло­тою вос­ко­вий хрест. Очі у йо­го зак­риті, ус­та скле­пи­лись, ви­сокі сірі бро­ви одс­тов­бур­чи­лись над очи­ма, мов стріха, зад­ра­на вітром. Два здо­ро­вен­них став­ни­ки горіло над йо­го го­ло­вою, ки­да­ючи не­яс­ний світ на­горілих ґнотів на ли­це, - во­но зда­ва­ло­ся якесь жов­то-чор­не, на­че з міді ви­ли­те. Ко­ло став­ників при­мос­тив­ся дяк і ох­рип­лим, ос­лаб­лим го­ло­сом ви­чи­ту­вав мо­лит­ви. Йо­си­пен­кові чо­гось ста­ло сум­но, так сум­но, як ще йо­му ніко­ли не бу­ло. Жаль не жаль ущип­нув йо­го за сер­це, а якась до­са­да зда­ви­ла йо­го. Він підійшов до па­на. Ко­лись і сто­яти близько біля йо­го бу­ло страш­но, а те­пер от ти­хо, покійно ле­жав він. Мо­ро­зом прой­ня­ло спи­ну Йо­си­пен­кові і він, скло­нив­ши го­ло­ву низько, пок­ло­нив­ся. Потім став нав­ко­люш­ки і по­чав мо­ли­тись. Го­лос дя­ка на­че по­дуж­чав, за­ба­чив­ши жи­во­го чо­ловіка ко­ло се­бе, кож­не сло­во йо­го, мов гвіздок, до­хо­ди­ло Йо­си­пенкові до сер­ця і дра­ло мо­ро­зом по жи­лах. Йоси­пен­ко щи­ро і прик­ро при­па­дав до землі, здіймав очі уго­ру, мо­лив­ся, потім встав, підійшов до тру­пу, по­ди­вив­ся у ли­це і, при­пав­ши до ру­ки, затіпав го­ло­вою. Він пла­кав! Швид­ко по­чув­ся йо­го стри­во­же­ний пла­ку­чий го­лос: "Па­ноч­ку-бла­годіте­лю!"

Сонце са­ме вста­ва­ло, чер­во­ним за­ре­вом горіло не­бо як­раз про­ти вікон і, на­че кров'янії ко­ни­ки, забіга­ли по стіні йо­го перші іскор­ки. Дяк одійшов до вікна по­ди­ви­ти­ся на світ, да­ти од­по­чи­нок на­том­ле­ним очам. Крізь про­зо­ре повітря яс­но­го ран­ку ви­раз­но з дру­гої го­ри виг­ля­да­ло місто з своїми біли­ми ви­со­ки­ми церк­ва­ми, кам'яни­ми бу­дин­ка­ми, шпилі і спус­ки ру­дих гли­ня­них гір чорніли, а до­ли­на і гли­бокі за­па­ди­ни ку­ри­ли­ся ту­ма­ном. Уни­зу го­ри, мов ластів'ячі гнізда, при­мос­ти­ли­ся кріпацькі хат­ки. Білі, во­ни горіли те­пер про­ти сон­ця і різа­ли очі. Се­ред їх не­ве­лич­ких дворів бу­ло ти­хо, ні з од­но­го ди­ма­ря не піднімав­ся дим, вид­но, що житці ще спа­ли. А то що чорніє, ко­ли­шеться в ту­мані? На­че мут­на во­да, су­не з го­ри пря­мо на Горішок і тілько її верхів'я виб­лис­кує на сонці. Ні, то не во­да, то лю­ди, живі лю­ди. Що ж то за ще­ти­на бли­щить у їх над го­ло­ва­ми, од­ки­да­ючи від се­бе ти­сячі яс­них іско­рок? Дяк так прик­ро за­ди­вив­ся, що не чув, ко­ли до йо­го підійшов і Йоси­пен­ко, по­ло­жив­ши ру­ку на пле­че.

- Ідуть! Ідуть! - скрик­нув Йоси­пен­ко, і ли­це йо­го просіяло.

- Хто то - пи­та дяк.

- Москалі.

- Чого?

- Уводити во­лю, - ра­до од­ка­зав Йо­си­пен­ко і мерщій побіг з ха­ти.

Дяк ще, ще раз по­ди­вив­ся.-Мос­калі, так, во­ни, - про­мо­вив і мерщій ки­нув­ся до книж­ки.- Да воск­реснет бог й рас­то­чат­ся вра­зи его, - по­чув­ся йо­го сум­ний Го­лос се­ред ха­ти, і зра­зу яко­юсь тем­но­тою вкри­ла­ся во­на, то сон­це по­су­ну­ло за хма­ру, що вже дав­но, на­че во­рог, сто­яла і чорніла над ним.

Рівною ла­вою, не­на­че по шну­ру ви­тяг­не­ною, підніма­ються мос­калі на го­ру, но­га у но­гу сту­па­ючи, і тілько глу­хий гуп сотні ніг віддається раз по раз у повітрі. Упе­ред з пра­во­го бо­ку, нах­ню­пив­шись, ішов офіцер, і йо­го дов­га шаб­ля, б'ючись об мерз­ле груд­дя, стри­ба­ла, бряж­ча­ла. Мовч­ки, мов не живі, а ма­ши­ни, ішли во­ни. Не до­хо­дя­чи Горішка, офіцер скрик­нув:

"Заході!" Упе­ред вис­ко­чив один мос­каль, за ним дру­гий, третій, - мов з мич­ки ви­во­ди­ла мо­ло­ди­ця дов­гу Нит­ку, - так од­ним сло­вом офіцер ви­тя­гав у дов­гу вірьовку мос­калів. Пер­ший по­вер­тав, усе за­вер­тав набік, і не­за­ба­ром усі дво­ри і ха­ти сон­но­го кріпацт­ва дов­ко­ла бу­ли опо­виті мос­ка­ля­ми. Гей, всі горіша­ни, про­ки­дай­тесь! Вста­вай­те стріча­ти во­лю. Вста­вай­те, по­дивіться: он во­на, опо­ви­та блис­ку­чи­ми шти­ка­ми, прий­шла до вас і на сто­рожі ста­ла!.. Горіша­ни справді по­ча­ли про­ки­да­тись, - там у вікні за­ма­ячив жіно­чий очіпок, у дру­го­му скрив­ле­не зап­ла­ка­не ли­це ди­ти­ни, з сіней виг­ля­да­ли роз­куд­лані чо­ловічі го­ло­ви.

- Москалі, глянь. Чо­го се? - до­пи­ту­ва­лись самі між со­бою кріпа­ки.

- Где ж бун­тов­щи­ки? - кри­чав на го­ру офіцер до Йо­си­пен­ка, що, зняв­ши шап­ку, мчав­ся до мос­калів з го­ри.

- Здраствуйте, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє! - низько Вкло­нив­шись, мо­вив він, - по­жа­луй­те у гор­ниці.

- Да где бун­тов­щи­ки? - до­пи­тується офіцер.

- Тут во­ни, здєсь, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє. Усі во­ни од­на­кові. Вчо­ра, як роз­хо­ди­ли­ся - тро­хи бу­дин­ку не роз­нес­ли. По­жа­луй­те у гор­ниці.

- Стоять здесь. Ни­ко­го не вы­пус­кать, быгь на­го­то­ве, - ско­ман­ду­вав офіцер стар­шо­му з мос­калів і по­вер­нув на го­ру.

- Та й у дворі, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє, не­без­печ­но. І там во­ни од­ним ду­хом ди­шуть. Учо­ра кон­то­ру обікра­де­но.

Знову щось ска­зав офіцер. Час­ти­на мос­калів одділи­ла­ся і, гу­па­ючи но­га­ми, поп­ле­лась на го­ру. За ни­ми офіцер, а зза­ду, як вірна со­ба­ка біля ха­зяй­сько­го во­за, Йо­си­пен­ко.

Тільки що підня­ли­ся на го­ру, як по до­розі з міста по­чув­ся дзвінок… далі дру­гий, третій. Три трой­ки, бист­рих, як змії, ко­ней мча­ли­ся пря­мо на Горішок. Горіша­ни по­вис­ка­ку­ва­ли з хат, одні сто­яли в своїх ого­ро­дах, другі пос­хо­ди­ли­ся в ку­пи і су­ну­ли до шля­ху.

- Не под­хо­ди! не под­хо­ди! - гу­ка­ли на їх мос­калі.

- Що се? - здви­гу­ючи пле­чи­ма, до­пи­ту­ва­ли­ся од­но в од­но­го горіша­ни. В де­яких жінок за­би­лось болісно сер­це, і вго­лос во­ни по­ча­ли вик­ри­ку­ва­ти свою об­ра­зу.

- Хіба ми усі злодії? Так хай тру­сять.

- Мовчіть! - здер­жу­ва­ли їх чо­ловіки.

Деякі діти кри­ча­ли на весь рот.

Щось не­аби­яке затіва­ло­ся, щось страш­не но­си­ло­ся в повітрі. Що та­ке? що бу­де? Ніхто нічо­го не знав.

Ситі коні не за­ба­ри­ли­ся вим­ча­ти на го­ру панів. То був справ­ник, слідо­ва­тель, стряп­чий. Кріпа­ки при їх проїзді, низько схи­ля­ючи го­ло­ви, здо­ров­ка­ли­ся. Во­ни мов не приміча­ли і мет­ко пог­на­ли ко­ней у двір.

- Тітко Ориш­ко! Тітко Ориш­ко! - сти­ха гук­нув Ва­силь, заг­ля­нув­ши то­го ж та­ки ран­ку у кух­ню.

- Хто там? А що? - спро­сон­ня ки­да­ючись, спи­та­ла ку­хо­вар­ка Ориш­ка, не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця.

- Та се я, - обізвавсь Ва­силь з-за две­рей.- Мотря спить?

- Спить.

- Хай же спить. Не будіть її.

- А ти ку­ди? - спи­та­ла Ориш­ка, відхи­лив­ши двері і гля­нув­ши на зблідле і рішу­че ли­це Ва­си­ля, зно­ву скрик­ну­ла:

- Ти ку­ди?

- Та я… Он мос­калі прий­шли. Сло­бо­ду вже дов­ко­ла обс­ту­пи­ли, сю­ди ще прос­ту­ють.

- Москалі? Чо­го? - ще більш ди­ву­ва­лась Ориш­ка.

- Про те їм зна­ти, - і Ва­силь нап­ря­мив­ся іти.

- Василю, постій! - скрик­ну­ла Ориш­ка, вис­ко­чив­ши у сіни. - Ку­ди ти?

- Та вже ж ніку­ди. Ту­ди де й всі! Що гро­маді, те й бабі.

- Василю, не пильнуй ду­же. Оду­май­ся лиш кра­ще. По­жалій і се­бе і її. Во­на всю ніч тілько про те­бе і ба­ла­ка­ла. Те­бе візьмуть - во­на з со­бою що-не­будь подіє. Не гу­би мо­ло­до­го віку.

Василь пильно ди­вив­ся на ши­ро­ке, уже по­пи­са­не зморш­ка­ми ли­це ку­хо­вар­ки, на її чорні ве­ликі очі, що на­че ті угол­ля тліли з-під чор­них брів, і йо­го ще дуж­че мо­ро­зом бра­ло.

- Ні-ні. Не бійтесь, - зас­по­ко­ював він Ориш­ку.- Не кажіть тілько Мотрі, ко­ли по­пи­тає. Скажіть - пішов у гор­ниці. Я од­на­че ту­ди йду. Піду. Мо­же доб'юся до па­ни­ча, ска­жу йо­му: що це на нас та­ку на­пасть пу­ще­но? - і Ва­силь пішов з сіней.

Оришка нав­зирці про­ве­ла йо­го очи­ма. Ва­силь по­вер­нув повз кон­то­ру, і во­на за­ба­чи­ла на­суп­ро­ти йо­го мос­калів.

- Стой! ку­да? - кри­ча­ли мос­калі.

- До па­ни­ча! - донісся до неї го­лос Ва­силів, і зараз же по­чув­ся який­сь гуп… хтось біг, хтось гнав­ся.- Це ж за ним же­нуться! - зло­мив­ши ру­ки, тро­хи не скрик­ну­ла во­на і вся затіпа­ла­ся.

Через хви­ли­ну все стих­ло, а че­рез дру­гу - во­на по­ба­чи­ла, як вал­ка мос­калів бігом про­мелькну­ла повз ку­хонні вікна. Во­на з ля­ку пе­рех­рес­ти­лась…- Гос­по­ди, що це во­но затівається, - скрик­ну­ла во­на. - Що? що? - не мен­ше зля­ка­но схо­пи­ла­ся і Мотря, що досі спа­ла на по­лу.- Тіточ­ко, що там?

- Москалі, - упав­шим го­ло­сом про­мо­ви­ла Ориш­ка.

- Москалі? чо­го мос­калі? чо­го їм тре­ба?.. А Ва­силь де? Де Ва­силь, тітко? Він не при­хо­див?

- Як не при­хо­див? Був.

- Де ж він, де?

- Казав, піду у гор­ниці, до па­ни­ча пішов.

- У гор­ниці? До па­ни­ча? Чо­го? йо­го пок­ли­ка­но ту­ди?

- Еге-ж, пок­ли­ка­но, - нес­ко­ро, роз­ду­му­ючи, як йо­го ска­за­ти, од­ка­за­ла Ориш­ка.

- Покликано? Про­пав же він! - скрик­ну­ла Мот­ря.

- Та бог з то­бою. Йо­го па­нич клик­нув, у місто має за чимсь пос­ла­ти.

- Ні-ні. Ви ме­не ду­ри­те, йо­го у гор­ниці клик­ну­ли, щоб йо­го узя­ти! Ви мов­чи­те?.. Бо­же мій! бо­же мій! Я за­раз са­ма піду ту­ди.- І Мот­ря по­ча­ла швид­ко одя­га­тись, при­би­ра­тись.

- Куди? - питала, див­ля­чись прик­ро на неї, Ориш­ка.- Ку­ди ти підеш? Хто те­бе пус­те?

- Хто ж ме­не не пус­те? хто не пус­те? Я й так піду, - і ки­ну­лась бу­ло з ха­ти.

- Постій, - ста­ючи на до­розі їй, ска­за­ла Ориш­ка.- Оха­нись! Не я те­бе не пус­ка­ти­му, другі не пус­тять.

- Хто другі?

- Москалі. Он усі вхо­ди й ви­хо­ди зай­ня­ли.

Мотря ней­мовірно гля­ну­ла на Ориш­ку, та зра­зу, упав­ши на піл, так і за­ли­ла­ся сльоза­ми.

Тяжко, не­ви­мов­не тяж­ко пла­ка­ла Мот­ря. Дух зат­неться у гру­дях, зам­ре. Це не­на­че що лус­не і - роз­дається ви­со­кий крик гірко­го пла­чу. Ориш­ка тілько ла­має ру­ки та сти­ха уго­во­рює Мот­рю. Ніщо не по­ма­гає!

Тимчасом Ва­силь, прос­ко­чив­ши крізь мос­кальський кор­дон, ки­нув­ся пря­мо у гор­ниці, до па­ни­ча. То­го тільки що підве­ли. В уборній сто­яв він не­одітий і уми­вав­ся хо­лод­ною во­дою, розб­риз­ку­ючи її по всій хаті. Ва­силь, як опа­ре­ний, ус­ко­чив пря­мо ту­ди, хоч на йо­го зза­ду ла­ку­зи кри­ча­ли:- Ку­ди? - на­мор­гу­ва­ли і на­су­ку­ва­ли, - вер­ни­ся, мов. Так не та­кий Ва­силь. Не див­ля­чись на ла­куз, він сміло увійшов і ще сміліше гук­нув до па­ни­ча.

- Паничу! Що це за на­пасть на вас.

- Как? ка­кая на­пасть?

- Та де ж не на­пасть? Нас мос­калі дов­ко­ла обс­ту­пи­ли, не ви­пус­ка­ють ніко­го. Що ж ми, роз­би­ша­ки, злодії усі? Хто крав гроші, у ко­го во­ни на ру­ках бу­ли, - той хай і одвіча. А че­рез віщо ж на­род та­ку сла­ву терпіти­ме.

- Да что ты го­во­рить? Ка­кие мос­ка­ли, от­ку­да?

- Відкіль во­ни - про те не нам зна­ти, а то­му хто кли­кав їх. Пев­но, з го­ро­да. Мос­калі, як і мос­калі, з руж­жа­ми, у ран­цях.

- Солдата приш­ли? - обер­нув­ся він до дво­рецького, що сто­яв у по­ро­га.

- Прийшли, ва­ша милість.

- Кто же их звал? За­чем?

- Не мо­гу знать.

Панич тілько здвиг­нув пле­чи­ма.

- „Исправник, сле­до­ва­тель й стряп­чий при­ехал", - док­лав но­вий ла­ку­за, ус­ту­па­ючи в ха­ту. Па­нич аж скри­вив­ся.

- Хорошо. При­нять их, а мне ско­рее оде­ваться! - І, вхо­пив­ши руш­ник, побіг на свої по­кої.

Василь сто­яв і ду­мав: - що ж те­пер йо­му ро­би­ти? Па­нич, ди­ву­ючись, хто пок­ли­кав мос­калів, пішов, не ска­зав­ши йо­му ні сло­ва… Хто справді їх пок­ли­кав? Чи па­нич лу­ка­вить, чи справді нічо­го не знає? Ко­ли так - це шту­ка Йо­си­пен­ка… Поїсти він рад усіх… лю­до­не­навис­ник!

І Ва­силь, рішив­ши дож­да­тись кінця, ти­хо вий­шов з ха­ти. У сінях він по­чув кри­ки.

- Де Йо­си­пен­ко? Не ба­чи­ли йо­го?

- Не знаю. На­що?

- Панич кли­че.

- Там десь над­ворі.

Повз Ва­си­ля пробігло два мос­калі і пом­ча­ли у різні сто­ро­ни відшу­ку­ва­ти Йо­си­пен­ка. Ва­силь став у сінях до­жи­да­тись, чо­го то Йо­си­пен­ка кли­ка­но.

Ось че­рез який час і йо­го по­ве­ли. Товс­тий, осад­ку­ва­тий, він лед­ве поспішав за верт­ли­вим, як в'юн, ла­кеєм.

- А не знаєте, чо­го?

- Почем мне знать.

Йосипенко, ус­ту­па­ючи у сіни, по­чав об­ти­ра­ти но­ги, ви­каш­лю­ва­тись, го­то­ви­тись до стрічі.

- Ти чо­го тут? - приз­ро гля­нув­ши на Ва­си­ля. спи­тав він.

- А твоє яке діло? На­ва­рив, ка­жеш, каші!

Запливші жи­ром Йо­си­пен­кові очі забіга­ли, за­горіли­ся. Він нічо­го не ска­зав Ва­си­леві і пішов за ла­кеєм в по­кої.

Василь собі пок­рав­ся в ко­ри­дор. Че­рез який час до Ва­си­ля ви­раз­но донісся крик па­ничів, ту­па­ни­на но­га­ми, упав­ший го­лос Йо­си­пенків.

Швидко він вер­тав­ся на­зад, пох­му­рий, поблідлий і тіпав­ся увесь.

- Отак! От і до­живсь! От і дос­лу­живсь до сього! На­що мос­калів пок­ли­кав? А як­би бунт став­ся? Доб­ро не моє - про ме­не, хай хоч і все по цег­лині роз­не­суть.

- Поки доб­ро по цег­лині роз­не­суть, то гроші у ко­гось поміж пальця­ми прой­дуть, - упік, мов ба­то­гом, Ва­силь.

Йосипенко, як звір, зирк­нув на Ва­си­ля.

- Це ти, підож­ди! Ти пер­ший бун­тов­щик, - крик­нув на йо­го Йо­си­пен­ко.- Те­бе пер­шо­го б у Сибірю зас­ла­ти.

- Коли б свині ро­ги! - од­ка­зав Ва­силь, усміхнув­шись.

Йосипенко по­ну­рий вий­шов з гор­ниць і нап­ря­мив­ся до своєї ха­ти. Ва­силь ко­ло рун­ду­ка став до­жи­да­тись, що далі бу­де.

Ось не­за­ба­ром вий­шов па­нич, за ним і другі па­ни. Во­ни ти­хо пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми.

- Робіть, що знаєте, - од­ка­зав па­нич.- Вас только бу­ду про­сить: ми­ну­та не нас­только серьезна, - по­вер­нувсь він до офіце­ра.

Офіцер мах­нув на мос­ка­ля.

- Цепь снять! - крик­нув він.

- А вну­шеніє? Вну­шеніє - глав­ноє, - умішав­ся справ­ник.-Дру­гим по­вад­ки не бу­де. Па­нич здвиг­нув пле­чи­ма.

- А по­ки ос­мотр проізве­дем, - ска­зав слідо­ва­тель. І всі, зняв­шись, пішли до кон­то­ра. Вони спер­шу обійшли кру­гом, об­ди­ви­ли­ся око­ло. Зос­та­но­ви­лись ко­ло вікна, щу­па­ли йо­го по­биті шиб­ки, хи­та­ли роз­ла­ма­ну ра­му, тол­ку­ва­ли­ся - ку­ди б йо­го злодієві тіка­ти, ог­ля­да­ли слід, кот­рий не­да­ле­ко кінчав­ся в сад­ку. Потім пішли у се­ре­ди­ну. Дур­но­вер­хий Хо­ма щось їм кри­чав, роз­ка­зу­вав. Сльози чу­ли­ся у йо­го го­лосі. Не довідав­шись нічо­го від Хом­ки, клик­ну­ли Йо­си­пен­ка. Той звер­тав усе на бунтівли­ве кріпацт­во, ра­яв зра­зу усіх пе­рет­ру­си­ти.

Потім зібра­ли двірню.

- Хто і ко­го пер­шо­го ба­чив ко­ло кон­то­ри?

- Йосипенка! - крик­ну­ло декілька го­лосів. Йо­си­пен­ко пе­ремінив­ся в лиці і повів дов­гу річ про те, як йо­му не спа­ло­ся та як він з жінкою тол­ку­вав­ся, що - ко­ли б усе бу­ло бла­го­по­луч­но. Як ран­ком, про­ки­нув­шись, пішов довіда­тись по ха­зяй­ст­ву і, по­ба­чив­ши роз­би­те вікно, на­ро­бив ре­пе­ту.

Кликнули слу­гу Йо­си­пен­ко­ву, за­жовк­лу, за­хар­чо­ва­ну дівчи­ну.

- Ти не чу­ла нічо­го? - спи­тав її стряп­чий.

- Коли?

- Уночі. Не чу­ла сту­ку-грю­ку яко­го?

- Ні, не чу­ла.

- Спала?

- Я сла­ла­ся у кухні. Тілько вхо­дять ха­зяй­ка та й на­пус­ти­лись на ме­не: чо­го так ра­но сте­лю­ся! Чо­му за ро­бо­ту не бе­реш­ся?- А я і ка­жу:- Лю­дям свя­то, а нам ро­бо­та.- Ха­зяй­ка роз­сер­ди­лись, ви­ла­яли ме­не і виг­на­ли з ха­ти.

- Де ж ти бу­ла?

- Я пішла до тітки ко­ва­ли­хи.

- Угу…- про­гув якось чуд­но собі під ніс стряп­чий і прик­ро гля­нув у вічі Йо­си­пен­кові.

- Я її прог­на­ла… Я її прог­на­ла, бо во­на ле­да­що, во­на ся­ка, во­на та­ка, - за­по­ро­ши­ла Йо­си­пен­чи­ха.

Слідователь мах­нув на неї ру­кою і во­на за­мов­ча­ла.

- Остається зро­би­ти обиск, - ти­хо ска­зав стряп­чий.

- Робіть, - од­ка­зав па­нич і пішов до бу­дин­ку. Панн пішли по ха­тах. Тро­хи не до обіда хо­ди­ли, шу­ка­ли, пи­та­ли, роз­пи­ту­ва­ли - нігде нічо­го. У кухні в Ориш­ки зас­та­ли за пла­чем Мот­рю.

- Ти чо­го пла­чеш? Та мов­ча­ла-пла­ка­ла.

- Чого пла­чеш?

- Та во­на з гор­ниць, - од­ка­за­ла Ориш­ка.-Пла­че, - що те­пер їй у світі ро­би­ти… Пан умер, во­ля вий­шла.

- Нічого, най­де мо­лод­шо­го, - ска­зав стряп­чий.

- А гар­на, вра­жа, - до­дав слідо­ва­тель.

- Как твое имя? - до­пи­ту­вав­ся офіцер, бряз­нув­ши шаб­лею.

Василь сто­яв у сінях і увесь тремтів. Він слу­хав їх жартівливі речі і, як гли­бо­ка об­ра­за, урізу­ва­лись во­ни у йо­го сер­це. Щоб здер­жу­ва­ти се­бе, він ку­сав свої гу­би тро­хи не до крові. Та як не дер­жав­ся, та­ки не ви­дер­жав. Йо­му по­чув­ся на­че крик Мотрі, і в од­ну мить він ус­ко­чив у ха­ту.

Пани сто­яли кру­гом Мотрі, і той те, той дру­ге До­пи­ту­ва­лись, жар­ту­ва­ли.

- Ти чо­го? - спи­тав­ся стряп­чий, ко­ли Ва­силь сміло ур­вав­ся у ха­ту.

- Я тут жи­ву…- здер­жу­ючи сам се­бе, од­ка­зав Ва­силь…- Во­на моя ро­дич­ка.

- Близька? - спитався, усміха­ючись, слідо­ва­тель.

- Про те мені зна­ти, - по­ну­ро од­мо­вив Ва­силь, блик­нув­ши гост­ри­ми очи­ма.

Пани ще тро­хи пос­то­яли, по­жар­ту­ва­ли і пішли. Ва­силь сер­ди­то плю­нув услід їм.

- Годі ж уже, годі, пе­рес­тань! он же, бач, і він, - умов­ля­ла Ориш­ка. Мотря, кот­ра не змог­ла ніяк сліз здер­жа­ти, не змог­ла сло­ва ска­за­ти.

Василь, прий­шов­ши в се­бе, по­чав собі умов­ля­ти і на­си­лу уга­му­ва­ли її.

- Я са­ма не знаю, що зо мною, - усміха­ючись крізь сльози, хва­ли­лась ве­се­ленька Мот­ря, - і хо­чу здер­жа­тись, та не змо­жу.

Стук у вікно зно­ву зля­кав її. Во­на аж скрик­ну­ла.

- Хто там? - спи­та­ла Ориш­ка.

- Ідіть до гор­ниць. Па­нич усіх скли­кає, щось бу­де ка­за­ти, - гук­нув двор­ник Сви­рид і мерщій побіг далі.

- Якого там гас­пи­да ще? - сер­ди­то спи­тав­ся Ва­силь і вий­шов з ха­ти.

- Та всім іти? - навз­догінці крик­ну­ла до Сви­ри­да Ориш­ка.

- Усім… усім.

Коло рун­ду­ка пансько­го бу­дин­ку сто­яли па­ни і щось шеп­та­лись між со­бою. Не­да­ле­ко від їх куп­кою зібра­лись дво­рові, мов­чазні, мов німі. З го­ди­ни на го­ди­ну куп­ка усе рос­ла, більша­ла, все по од­но­му та по од­но­му при­бу­ва­ло до неї. Ось по­чув­ся з-за го­ри щось за го­лос, стук-гук. Дво­рові озир­ну­лись. То йшли мос­калі, а за ни­ми су­ну­ли зад­во­рові. Упе­ред ішли старі, пох­ню­пив­шись, за­раз за ни­ми чо­ловіки, мо­лоді па­руб­ки, го­мо­ня­чи і жар­ту­ючи між со­бою. З бо­ку їх тяг­ли­ся жінки з дітво­рою, - од­ну нес­ли на ру­ках, дру­гу ве­ли за ру­ки.

- Становіться всі вряд! Ближ­че од­но до од­но­го, - гук­нув на їх справ­ник. На мос­калів мах­нув ру­кою офіцер і ті зра­зу по­да­лись на­зад, ста­ли в сто­роні.

- Чи всі тут? - зно­ву гук­нув справ­ник, ко­ли сяк-так розмісти­ли­ся лю­ди.

- Усі, - хтось обізвавсь.

- Чого ви бун­туєте? - гук­нув він грізно. Пе­ред­ня ла­ва схи­ли­ла, кла­ня­ючись, го­ло­ви і глу­хо про­гу­ла:

- Ми не бун­туємо.

- Мовчать! - крик­нув на все гор­ло справ­ник. - Ба­чи­те ото, - і він вка­зав на мос­калів.- Мах­ну ру­кою - ні один з місця не вста­не!

Усі мов поніміли.

- Слушать!

І справ­ник вий­няв папір з ки­шені і по­чав чи­та­ти. То бу­ла во­ля че­рез два ро­ки, дво­ро­вим - на всі чоти­ри сто­ро­ни, зад­во­ро­вим з зем­лею.

- Хоч на об­рок, хоч на ви­куп іди, - до­дав па­нич і повів ши­ро­ку річ, що для кріпаків кра­ще. Жал­ку­вав, що дво­рові без землі од­хо­дять, обіцяв по­со­би­ти го­рю, не за­бу­ти щи­ро­го за йо­го вірну служ­бу.

Усі мовч­ки слу­ха­ли, один Йоси­пен­ко, сто­ячи упе­ред, раз по раз кла­няв­ся.

- Чули? - гук­нув справ­ник.

- Чули.

- Ідіть же, робіть, як і ро­би­ли, служіть, як і слу­жи­ли. Та не бун­ту­вать мені, а то всіх у тюр­му зап­ру.

Кріпаки по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Спер­шу не­хо­тя, один по од­но­му од­хо­ди­ли, пох­ню­пив­шись, далі чо­ловіка по три-чо­ти­ри. По­чу­лась ти­ха роз­мо­ва:- Як се так з зем­лею? Це зна­чить - зем­лю дай - та й си­ди на тій землі і зно­ву ро­би на па­на. Щось во­но та не то. Хіба се во­ля, що во­но за во­ля? Он дво­ро­вим - во­ля, а нам це каз­на-що. Ду­рять, ду­рять…

Пани сто­яли, по­ки розійшлись кріпа­ки; во­ни щось шеп­та­лись.

- Одначе, тре­ба ж щось ро­бить! - ска­зав стряпчий слідо­ва­те­леві.

- Та що ж? Сто­ро­жа по­са­дить на ка­зенні хліба, мо­же, він там прий­де у се­бе. Вид­но, на­пуск на­пус­тив на се­бе.

- Привести сто­ро­жа! - гук­нув справ­ник. Че­рез кілька ча­су кри­во­го Хом­ку ве­ли до панів. Він аж зблід, тіпав­ся, ще дуж­че шкан­ди­ляв.

Офіцер гук­нув на фельдфе­бе­ля. Той вис­лав па­ру мос­калів і, став­ши один впе­ред, дру­гий по­зад - по­ве­ли во­ни Хом­ку шля­хом на місто. Ніхто то­го не примічав, ніхто не ба­чив, як Хом­ка, вий­шов­ши на го­ру і гля­нув­ши на Горішок-став, за­ма­хав ру­ка­ми, зап­ла­кав.

- Ну-ну, іди, - ска­зав йо­му один мос­каль. І Хом­ка пішов, ри­да­ючи. Йо­го глу­хий плач чу­ли одні тілько німі скелі та хо­ва­ли гли­бокі яри гір. Уве­чері ку­хар­ка Ориш­ка, да­ючи ве­че­рю Ва­си­леві і Мотрі, зітхнув­ши про­мо­ви­ла:

- Не йде ж Хом­ка ве­че­ря­ти. І на­що йо­го, бідно­го, взя­ли?

- Куди? - спи­та­ла Мот­ря.

- Та в го­род же,

Мотря болісне гля­ну­ла на Ва­си­ля, той тілько важ­ко зітхнув.

Настала ніч і всіх об­ня­ла своїм мо­ро­ком, своїм по­коєм. Горішок на­че ви­мер, і со­ба­ка нігде не гав­ка­ла, не тілько чо­ловічо­го го­ло­су не чут­но. Світло тілько й бли­щить ще у Лей­би в шин­ку. Не­да­ле­ко до півночі з йо­го вий­шло два чо­ловіки і то спо­ти­ка­ючись, то хи­ля­ючись один на од­но­го, во­ни прос­ту­ва­ли на го­ру. То був ко­валь Де­нис та во­ло­вик Федір.

- Стій! - гук­нув ко­валь, хит­нув­шись на­зад так, що тро­хи го­ло­вою землі не дос­тав.

- А що ще бу­де? - мо­та­ючи го­ло­вою, спи­тав во­ло­вик.

- Глянь на не­бо. - А що там, на тім небі?

- Зір стільки, що й з-під мо­го міха не вилітає стільки іскор. Та тан­цю­ють як! Іч…

Воловик щось мурк­нув про се­бе, хит­нув­шись на всі бо­ки.

- От, ще зорі ста­неш лічи­ти. Ходімо.

- Та ні, пос­той, - ска­зав ко­валь.- Адже там бог?

- А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?

- Гм… Там же? - од­но до­пи­ту­вав­ся ко­валь: - І звідтіля він усе ба­чить… Усе чує. І со­ба­ка здох, і сла­ва бо­гу, що здох. Так і тре­ба. Ко­ли ти со­ба­ка - то й зди­хай. А за що, ска­жи ж ти мені, не по ко­неві б'ють, а по ог­лоб­лях?

- Ат, ка­жи!

- Та ні, ти стій і ска­жи мені. За що по ог­лоб­лях б'ють, а не по ко­неві?

- Де той у гас­пи­да кінь узяв­ся? І які ог­лоблі стир­чать пе­ред твоїми очи­ма?

- Кінь?… Ог­лоблі? - узяв­шись у бо­ки, ка­же ко­валь.-А Хом­ка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Во­ло­вик мов­чав.

- Мовчиш? Ото ж то й то! А він з не­ба все ба­чить.- Один же со­ба­ка здох, а на­що ж ще цу­це­ня­та зос­та­лись?

- Моя ха­та скраю, - од­ка­зав во­ло­вик.- Од­но я тілько знаю: ду­рять во­ни нас - от шо!

- Матері твоїй ду­ля! - уда­рив­ши по за­ший­кові во­ло­ви­ка, ска­зав ко­валь і, не здійма­ючи ру­ки, по­волік йо­го за со­бою на го­ру.

V

Бучні та пишні бу­ли по Гамзі по­хо­ро­ни. Не в своїй церкві наміри­лись пра­ви­ти їх, а в го­роді, в со­борі. Тру­ну, ви­би­ту чор­ним ок­са­ми­том, нес­ли па­ни на своїх пле­чах з са­мо­го Горішку аж до со­бо­ру. Наз­би­ра­ло­ся їх - як роз­тяг­ли­ся в це­ре­монію, то го­ло­ва тор­ка­ла­ся го­ро­дянських гір, а хвіст хо­вав­ся ще в дво­рищі. По­за­ду їх два си­тих же­ребці, ук­риті чор­ним сук­ном, вез­ли криш­ку від тру­ни на ве­ли­ких дро­гах.

Неабиякі, не прості то бу­ли по­хо­ро­ни, то дво­рянст­во хо­ва­ло сво­го пред­во­ди­те­ля, то панст­во співа­ло одход­ну своїм роз­ко­шам.

- Бідний, не ви­дер­жав, - чув­ся гомін між па­на­ми.

- Де йо­го ви­дер­жать? Кож­ний з нас за се­бе ду­мав, ко­жен за се­бе болів, му­чив­ся, - а він за всіх. Ба­га­то у ста­ро­му серці наб­ра­ло­ся го­ря, а тут ще - на тобі!

- А я ка­зав, я ка­зав, - ще­бе­тав пу­за­тий круг­лий па­нок, - що те бу­де. Він сам мені хва­лив­ся, сам, - тілько, ка­же, бо­юся ви­мо­ви­ти, про­щай­тесь, ка­же, тоді зо мною, - і па­нок пе­рех­рес­тив­ся.

- Царство йо­му не­бес­не! Доб­рий він був до на­шо­го бра­та. Та­ко­го дру­го­го не бу­де, не діста­ти нам та­ко­го ніко­ли.

- Звісно, ніко­ли! Звісно, ніко­ли! - сум­но ви­мо­ви­ло зра­зу скілько го­лосів.

- А шко­да. Ох, яка шко­да! У та­кий час, ко­ли такі лю­ди потрібні - а тут, як ко­сою ско­си­ло.

- Пропали ми те­пер! - гук­нув ох­рип­лий го­лос.

- Зовсім про­па­ли. Він би ще здер­жу­вав ту роз­би­шацьку во­лю. Він би здер­жав її, він би оберіг нас. А без йо­го - ди­вись - в од­ну тем­ну ніч по­ля­же­мо ми всі під но­жа­ми лю­то­го звіра.

Усіх мо­ро­зом под­ра­ло по шкурі від тієї речі і всі, гли­бо­ко зітхнув­ши, за­мо­ли­лись: "Одвер­ни і спа­си нас, свя­тий вла­ди­ко!"

Зостановились са­ме чи­та­ти єван­гелію. Кру­гом стих­ло, сум­но се­ред німих гір роз­дав­ся го­лос ста­ро­го ро­то­по­па. Аж ось півчі зно­ву заспіва­ли, зно­ву за­ко­ли­ха­ли­ся по­пи, ру­ши­ли.

- Хто знає, обід бу­де? Щось ніхто і сло­вом не обізвав­ся.

- Аякже! По­ви­нен бу­ти. Хто ж кли­че на обід?

- Се при ста­ро­му бу­ло. До то­го - як до се­бе, йдеш бу­ло, а за мо­ло­до­го - хто йо­го знає, яка у йо­го по­ве­денція.

- Та так-так. Мо­ло­дий не. то, що ста­рий.

- Куди йо­му!

- А ви чу­ли, яку він шту­ку одірвав.

- Яку?

- І дво­ро­вим зем­лю обіцяв, та ще й дур­но: за ва­шу, ка­же, служ­бу.

- О-н як? - провів зди­во­ва­ний го­лос.

- А як за­бун­ту­ва­ли, мос­калів клик­ну­ли. Усі жда­ли: от пор­ки за­да­дуть!Та й слід би бу­ло: дру­гим на­ука. Так і пальцем не звелів зай­ня­ти.

- Так, так. Це по-сто­лич­но­му. Там у сто­лиці ду­ма­ють, му­жик та­кий чо­ловік, як і всі. Не жи­ли ніко­ли в селі, не ба­чи­ли, що то за код­ло той му­жик, та й кри­чать: бра­ти-бра­ти!

- А от як ці бра­ти прис­туп­лять з гост­рим но­жем до гор­ла, то тоді й пізна­ють, що во­но за бра­ти.

- Чого доб­ро­го? Ко­ли мій Яш­ка… Ви йо­го знаєте, знаєте і ме­не. Сло­ва не смів ска­за­ти при мені. Прий­ми, по­дай і все мовч­ки. Третього дня чую гомін у гор­ничній. Прис­лу­ха­юсь, Яш­ка роз­ка­зує, що ко­ли б скоріше ці два го­ди, піду, ка­же в гу­бернію най­му­ся, у гос­ти­ни­цю. Там, ка­же, служ­ба. По­варська стра­ва… Чуєте, йо­му моя стра­ва у ніс ко­ле? Так я йо­го за чу­ба та чу­бу­ком по спині, і на­да­вав йо­му по­варської стра­ви.

- Вовка як не го­дуй, а все в ліс ди­виться!

Всі зно­ву зітхну­ли.

Багато бу­ло за той день го­мо­ну, жа­лощів, бідкан­ня, пе­ре­судів уся­ких. Кож­но­го з своїх пе­ре­би­ра­ли та пе­ре­ти­ра­ли па­ни на зу­бах і вся­кий раз вер­та­ли­ся во­ни до тієї прок­ля­тої волі, кот­ра гост­рим но­жем ста­ла впо­пе­рек їх гор­ла. Бу­ли, бу­ли ча­си, а та­ких ще ні бу­ло!

Та ще більше за­го­моніли во­ни, ко­ли, скінчив­ши по­хо­ро­ни, мо­ло­дий Гам­зен­ко сів на ко­ня і гай­да в Горішок, ніко­му сло­ва не ска­зав­ши.

- Чи їхать то на обід, чи ні? - Ко­жен кож­но­го пи­тав­ся, ко­жен, не зна­ючи пев­но, тілько здви­гу­вав пле­чи­ма.

Побачивши Йоси­пен­ка, знай­оміші ки­ну­лись до йо­го.

- Бу­де обід? Го­то­ви­ли­ся?

Йосипенко тілько мах­нув ру­кою.

- Не такі те­пер по­ряд­ки пішли, - нес­ко­ро ска­зав він.

Як грім уда­рив се­ред яс­ної по­го­ди - ті сло­ва Йо­си­пен­кові! Дех­то зо зла плю­нув, дех­то ви­ла­яв­ся.

- Хіба я то­го за тим пад­лом плен­тав­ся пішки з Горішка аж у го­род, щоб цілий день го­лод­но­му бу­ти!

Голодні та люті па­ни розб­ре­ли­ся. Хто по знай­омих, хто прос­то до­до­му.

Між кріпа­ка­ми теж ішли свої су­ди та пе­ре­су­ди. І вільні, бач, і кріпа­ки. Два ро­ки ще пок­ре­пи. На­що ці два ро­ки? Щоб ос­таннє вис­мок­та­ти з нас, щоб наг­лу­ми­ти­ся над на­ми на­ос­та­нок? Уже б кра­ще мов­ча­ти ці два ро­ки, а там зра­зу - і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і ро­би­ли.

Найбільше бу­ло кло­по­ту за зем­лю. Як це так, зем­лю да­ють, та за неї ще й пла­ти. Хіба ми за сотні рік не зас­лу­жи­ли тієї землі. То це довіку з не­волі не вилізеш? Тут, пев­но, щось та не так, щось та не те. За це діло тре­ба уміючи бра­тись, об­ди­ви­ти­ся кру­гом, а не так зо­па­лу. Тре­ба підож­да­ти, по­ди­ви­ти­ся, як то у дру­гих. До слуш­но­го ча­су, бра­те, до слуш­но­го ча­су!

Багато той слуш­ний час на­ро­бив деш­по­ту. Па­ни крик­ну­ли: "Бунт!" - і сотні ти­сяч мос­калів розб­ре­ло­ся по се­лах, ху­то­рах ро­зо­ря­ти не­ве­ли­ке кріпацьке доб­ро, ви­би­ва­ти з спин той слуш­ний час. Ба­га­то на­ро­ду побра­то, по­роз­сад­жу­ва­но у тюр­ми, по­зас­ла­но на Сибіру.

Ось прий­шла чут­ка - цар їха­ти­ме.

- До ца­ря, до ца­ря! - гук­ну­ли се­ла та ху­то­ри, - до йо­го піде­мо, йо­го по­пи­таємо. Чи це та во­ля, що він дав, чи дру­гу ще жда­ти.

Проїхав цар. Прой­шли йо­го сло­ва: "Не бу­де вам дру­гої волі", - з краю в край, вир­ва­ли не один гіркий докір з на­боліло­го сер­ця, ви­то­чи­ли не од­ну сльозу З кріпацьких очей. Па­ни зраділи, і зра­зу пішли пи­са­тись ус­тавні гра­мо­ти та спис­ки. Хто йшов на ви­куп. Хто зос­та­вав­ся на об­році. І ті жал­ку­ва­ли, і другі шко­ду­ва­ли. Один бог знає, що кра­ще - чи ви­куп, чи об­рок?

Гамзенкові усі зра­зу пішли на ви­куп. Ста­рий Гам-за, як не га­разд своє ха­зяй­ст­во вів, а про­те усі йо­го ве­ликі помістя бу­ли за­ло­жені в лом­бард. Мо­ло­до­му тре­ба десь гро­шей бра­ти, тре­ба з чо­го зап­ла­ти­ти. Він і сяк і так підхо­див під кріпаків. Од­ним по­обіцяв по­ля більше наріза­ти, дру­гих умо­вив, що йду­чи на ви­куп, во­ни відра­зу ста­ва­ли вільни­ми. Дво­ро­вих теж за­доб­рив: наділив їх да­рем­но ого­ро­да­ми, аби про­жи­ва­ли два ро­ки у йо­го, аби дог­ля­да­ли ху­до­би. А сам, упо­ряд­ку­вав­ши так, зра­зу май­нув у сто­ли­цю.

Пішли ро­ки за ро­ка­ми, один дру­го­го дов­ше, один дру­го­го важ­че. Пішли пе­реміни і нес­ли ут­ра­ту за ут­ра­та­ми для панів, та не­ве­ли­ку по­легкість і для кріпаків. По­душ­не рік од ро­ку більша­ло, ви­куп­не дой­ма­ло, земські та мирські збо­ри все при­бу­ва­ли та при­бу­ва­ли. А на пер­ший раз тре­ба ж і ха­зяй­ст­вом за­вес­ти­ся, одіти­ся, обу­ти­ся. Ко­ли панські маєтки пус­то­ши­ли­ся, еко­номії за­не­па­да­ли, пе­ре­хо­ди­ли в ру­ки купців, жидів, не більша­ло й не ши­ри­лось доб­ро кріпацьке. Ко­ли перші з го­ря розд­во­юва­ли ви­купні, другі - лед­ве кінці з кінця­ми зво­ди­ли.

Опустіло і ши­ро­ке чис­те дво­ри­ще се­ред Горішка, по­за­ми­ка­ли­ся, по­за­чи­ня­ли­ся сто­лярні двері ве­ли­ко­го бу­дин­ку. Ко­лись йо­го гомін, крик та співи ого­ло­шу­ва­ли, те­пер сум ти­хий прик­ри­ває, важ­кий спо­чи­нок спови­ва йо­го звер­ху до­ни­зу: не виг­ля­да­ють у ве­ликі вікна ви­го­до­вані об­лич­чя гор­нич­них, не пус­ка­ють ґедзиків про­хо­жим очи­ма, не роз­дається їх регіт го­лос­ний, їх за­ба­ви мо­лоді, - все те розб­ре­ло­ся, не знать ку­ди, по­хо­ва­ло­ся, не знать де, - одні пішли у місто за мос­ка­ля­ми, другі, ски­нув­ши до­рогі убо­ри, вер­ну­ли­ся на свої домівки, ого­ро­ди по­ло­ти, паш­ню жа­ти. Не вид­но й дов­го­об­ра­зих об­лич німих ла­куз, - десь їх дов­го­полі ба­ла­хо­ни то в шин­ку у жи­да заст­ря­ли, то зміни­ли­ся на сірі сіря­ки. Са­док теж за­пустів, заг­лух, ні чащі, ні до­рож­ки, - по­за­рос­та­ли бур'яном, глу­хою кро­пи­вою, цвіточні кру­га опо­ви­ла ди­ка бе­рез­ка, мо­лоді та до­рогі ще­пи сох­ли, кост­ру­батіли, - не бе­рег­ло їх до­зор­ли­ве око, не хо­ди­ли ко­ло їх ніж та пил­ка са­дов­ни­ка, сам він ку­дись подівся, десь без вісті забіг. Во­ню­ча бу­зи­на роз­коріня­ла­ся-розп­лод­жу­ва­ла­ся на волі.

Зате кріпацькі ого­ро­ди зацвіли квітка­ми. Не­ве­личкі хат­ки кру­гом дво­ри­ща, на­че гри­би, ви­рос­та­ли, ко­ло їх ви­сокі рожі, жов­то­га­рячі чор­ноб­ривці, па­ху­ча м'ята, м'ятий лю­бис­ток, зе­ле­ний барвінок, - те лізло ви­со­ко уго­ру, дру­ге сла­ло­ся по землі ни­зенько. По не­ве­лич­ких ого­ро­дах, на­че сто­рожі, сто­яли ши­ро­ко­го­лові со­няш­ни­ки, поміж ни­ми, як ру­та, зе­леніли кущі кар­топлі, дер­ли­ся уго­ру ци­бульні циб­ки, чер­воніла свек­ла, куб­ли­ла­ся дрібною гич­кою жов­то­га­ря­ча морк­ва, по не­ве­лич­ких ти­чин­ках вив­ся го­рох, ква­со­ля, а гар­бу­зи, роз­пус­тив­ши ши­ро­ко лис­тя, на­че шну­ром, кру­гом об­во­ди­ли не­ве­личкі гря­доч­ки. Ні бур'яни­ни се­ред їх, ні тра­ви­ни, тілько чор­на та пух­ка зем­ля чорніє поміж ого-род­ною рос­ли­ною.

В кінці сад­ка, під са­мим Пслом, поміж ку­ща­ми мо­ло­до­го виш­ни­ку біліє но­ва ха­ти­на. Ма­лась во­на бу­ду­ва­ти­ся на дві по­ло­ви­ни, та, вид­но, в гос­по­да­ря не-ста­ло дос­тат­ку, і він лед­ве спромігся на од­ну, та й то ще не зовсім. Про те го­во­ри­ла не­док­ри­та сте­ля, сяк-так при­ки­да­на бур'яна­ми та тру­хою, запліт для прис­пи не на­би­тий, не об­ма­за­ний. Вид­но, на­до­лу­жи­ло ха­зяїнові, по чу­жих ха­тах жи­ву­чи, і він мерщій поспішав з своєю. А ши­ро­ко бу­ла за­ду­ма­на ха­та: ви­сокі руб­лені стіни, не­помірне ве­ликі вікна ка­за­ли про те, хва­ли­ли­ся, що ха­зяїн їх мав дум­ку ви­бу­ду­ва­тись на сла­ву. Повз неї як­раз про­ля­гає до­ро­га з го­ри до бро­ду, і тілько не­ве­лич­кий рівець одрізняє двір од шля­ху, - ні воріт, ні ти­ну не­має, не вид­но йо­го і з дру­гих боків, від сад­ка тілько непо­ла­ма­ний за­бор схи­лив­ся, пе­ре­ви­тий ко­лю­чою бе­рез­кою. Ось шля­хом про­хо­дять два чо­ловіки, на за­робітки, вид­но, су­нуть, не­бо­ра­ки, бо ве­ликі тор­би у їх за спи­ною, ко­си на пле­чах, на­че руш­ниці у мос­калів. Вид­но, знай­ома їм ця до­ро­га, вид­но, не раз во­ни хо­ди­ли на брід, бо так тяг­нуть сміло. Ось во­ни, за­ба­чив­ши ха­ту, уп'яли свої очі на неї.

- Іч, і тут уже хтось бу­дується! - ска­зав один.

- Та ще які ва­ви­ло­ни! - до­дав дру­гий.

- Щось, вид­но, - за­мож­не? - од­га­ду­вав пе­рший.

- Навряд. Ти ди­вись, як ук­ри­та ха­та і прис­пи кат має, і ого­рожі.

- Видно, наш брат, Сав­ко? - Наш, та без тол­ку. Хотіло­ся по-пансько­му, а вий­шло - по-со­ба­чо­му.

- З сього де­ре­ва мож­на он яку ха­ту збу­ду­ва­ти, а він і на од­ну не спромігся.

Саме про­ти вікон во­ни ста­ли і об­див­ля­ли­ся ха­ту, ого­род.

- Огород і ве­ли­кий, та дур­ний, - ска­зав, по­мов­чав­ши, один.

- Сама гли­на, - до­дав дру­гий.- Мов уже гіршо­го і не бу­ло де.

- Піди ж ти! Тісно, брат, те­пер ста­ло. Ба­га­то на­шо­го бра­та нам­но­жи­лось, ско­ро один на од­но­му бу­де жи­ти.

- Тепліше бу­де, - засміявся пер­ший.

Ось двері рип­ну­ли, з їх вип­лив кри­вий дідусь.

- А що вам? - спи­тав­ся він, нап­рям­ля­ючись до про­хо­жих.

Прохожі зам'яли­ся.

- Чи сю­ди до­ро­га на брід?- спи­тав­ся один.

- Сюди-сюди.

- То-то я й ка­жу це - сю­ди, а він ка­же - ні. Торік мов ми про­хо­ди­ли, сеї ха­ти не бу­ло.

- Еге, у нас так - у нас все, як з во­ди йде!- усміхнув­ся кри­вий.

Та це ж Хом­ка! Дур­ненький, кри­вий Хом­ка, це ж йо­го і усмішка, йо­го і пос­туп.

- Це ва­ша ха­та?- пи­тається дру­гий про­хо­жий.

- А що, по­га­на ха­та? Та­кої, брат, ха­ти - світ схо­ди - дру­гої не най­деш. Підож­ди, ми її об­ро­би­мо, Візе­рун­ка­ми виб'ємо, квітка­ми вик­ра­си­мо.

- Та так-так!- усміха­ючись, ска­зав пер­ший, - та тоді за­па­ли - як свічка горіти­ме.

- А що ти ду­маєш?- пи­та Хом­ка, - з са­мо­го тобі де­ре­ва і руб­ле­на! У нас, брат, так. У нас - ко­ли бу­ду­ва­тись, то бу­ду­ва­тись.

Прохожі по­ди­ви­лись прик­ро на діда, здвиг­ну­ли пле­чи­ма і, нічо­го не ска­зав­ши, пішли собі далі, а Хом­ка, не приміча­ючи, що їх не­має, не пе­рес­та­вав базіка­ти, ти­ка­ючи ру­кою то на ха­ту, то на ого­род, то на Псьол.

- Хомко! З ким ти го­мо­ниш?- крик­ну­ла до йо­го у вікно ста­ренька ба­бу­ся, дер­жа­чи на ру­ках ма­леньку ди­ти­ну, а не­ве­лич­ко­го хлоп­чи­ка при­дер­жу­ючи за моту­зи­ну, кот­рою він був підпе­ре­за­ний, щоб, бу­ва, не ви­пав у вікно.

- Та тут! - мах­нув ру­кою Хом­ка і усміхнув­ся…- Всі за­ви­ду­ють на на­шу ха­ту. Діждіть, ка­жу, своєї та­кої… Еге! Я три ро­ки веш­тав­ся по місту, схо­див йо­го з краю в край, а яснішої і ве­селішої не ба­чив ха­ти.

- Що він ка­же, тітко Ориш­ко? - по­чув­ся слаб­кий привітний го­лос з-за ба­бусі, і з-за спи­ни її по­ка­за­ло­ся бліде лич­ко мо­ло­дої мо­ло­диці.

- Не на­лю­бується ха­тою.

- Мамо, ма­мо! - крик­нув, усміха­ючись, хлоп­чик, - а де та­то?- і стриб­нув з лут­ки пря­мо на ру­ки ма­тері.

У за­па­лих чор­них очах мо­ло­диці блис­ну­ла якась іскор­ка, по зблідло­му лич­ку роз­ли­лась во­на ти­хою радістю. Мо­ло­ди­ця при­гор­ну­ла хлоп­чи­ка, поцілу­ва­ла і пос­та­ви­ла на лаві.

- Стій, Кар­пи­ку, стій. Та­то прий­де, риб­ки при­не­се, а я Кат­ру­сю по­го­дую, - і во­на прос­тяг­ла ру­ки до не­ве­лич­кої дівчин­ки, що сиділа на ру­ках у ба­бусі і тяг­ла­ся до мо­ло­диці. Тут ко­ло роз­чи­не­но­го вікна, у кот­ре по­ди­ха­ла ти­хо про­хо­ло­да, во­на роз­по­ча­ла ди­ти­ну го­ду­ва­ти.

- Ти б геть пішла, Мот­ре, од вікна. Вітер віє, хоч він і не­ве­ли­кий, та все ж не­га­разд - і тобі і ди­тині.

Молодиця зня­ла­ся і пе­рей­шла на ла­ву у за­ти­шок.

Та се ж усе знай­омі. І Хом­ка кри­во­но­гий, Ориш­ка ку­хо­вар­ка, Мот­ря… Тілько Ва­си­ля й не­має.

А то хто су­не від Псла та з ма­лою мет­кою окунів у ру­ках? Та се ж і він, йо­го хо­да, йо­го пос­туп. Кар­пик гу­кає у вікно: - Та­ту, та­ту!- а він по­ка­зує йо­му мет­ку окунів, що про­ти сон­ця виб­лис­ку­ють, підки­да­ючи черво­ни­ми хвос­та­ми. Тілько чо­го він та­кий смут­ний, та­кий за­ду­ма­ний, аж змарнів, аж зігнув­ся мов, ко­ли б не чор­на бо­ро­да, що, як щітка, гус­то ви­си­па­лась і затіня­ла ве­ликі ями на що­ках, ска­зав би - він тілько що від болісті зняв­ся.

Так-так. Се ж він, се ж і йо­го ха­та, і йо­го сім'я.

Від'їжджаючи в сто­ли­цю, йо­му се дво­ри­ще по­да­ру­вав па­нич, на­ка­зу­ючи, ко­ли хо­че бу­ду­ва­ти­ся, то й де­ре­ва з лісу хай йо­го візьме. Ва­силь дов­го мо­су­вав­ся, див­ля­чись на ру­ду гли­ну сво­го чи­ма­ло­го клап­тя землі. Він ра­яв­ся з Мот­рею, з кот­рою швид­ко і од­ру­жив­ся, що йо­го ро­бить: чи роз­по­ча­ти будівлю, чи осе­ли­ти­ся тут, чи спро­да­ти - і гай­да на вільні сте­пи, на більший простір, йо­го тяг­ло ту­ди, ма­ну­ло, не­на­че магнітом при­тя­гу­ва­ло. Там во­ля, там ніщо не на­га­дає про йо­го му­ки, про йо­го не­во­лю. Так Мот­ря - нав­па­ки. Прав­да, що во­на тут звіда­ла ли­ха, тілько ту­та ж во­на устріла­ся із Ва­си­лем, он у то­му сад­ку во­на гу­ля­ла з ним, на сього Псла во­на час­то за­див­ля­ла­ся. За Мот­рею і Ориш­ка тяг­ла ру­ку, і батько та ма­ти Мот­рині:- За­ве­деш на чужі краї на­шу ди­ти­ну. Во­на не зна­ти­ме, що з на­ми бу­де, ми не зна­ти­ме­мо, що з нею. І довіку, мо­же, вже не по­ба­чи­мо­ся.- Зби­ли Ва­си­ля.

Воно б, мо­же, і не зби­ли йо­го, ко­ли б Йо­си­пен­ко, ку­пу­ючи йо­го ого­ро­ди­ну, не да­вав, мов на сміх, тілько де­сять рублів. Ва­силь плю­нув Йо­си­пен­кові у вічі і пішов у го­род най­ма­тись на станцію, ки­нув­ши Мот­рю з Ориш­кою у дворі. Батько та ма­ти ра­яли їй іти до їх, у се­ло, - во­на са­ма не схотіла, так уже во­ни зжи­ли­ся, здру­жи­ли­ся з Ориш­кою.

На станції служ­ба важ­ка - невільно: і вдень во­зи і се­ред ночі вста­вай та їдь. Ко­ли-не-ко­ли вир­веться Ва­силь до­до­му, навідається на го­ди­ну-дру­гу та й на­зад. Будь Ва­силь хоч один - ще б сяк-так, а то зду­має, яка Мот­ря… Во­на та­ка пал­ка, без­здорівна - і вхо­пе йо­го нудьга, за­пе­че за сер­це. Скілько раз він наміряв­ся ки­ну­ти сю станцію осо­руж­ну. Та як йо­го ки­ну­ти? Де ті п'ятде­сят рублів у рік узя­ти, що дає йо­му жид, та й від проїжджо­го ча­сом пе­ре­па­де. Там жінка з Ориш­кою у пансько­му дво­рищі по­ки ще мож­на, і сяк-так пе­реб'ються. А він? йо­му тре­ба ду­ма­ти. Кінчаться ті два ро­ки - і гай­да з пансько­го дво­ри­ща. І те­пер Йо­си­пен­ко насіда: тілько да­рем­но хліб пе­ре­во­ди­те. Ку­ди тоді? Тре­ба ж ду­ма­ти про за­хист: се­ред шля­ху не схо­ваєшся, та й з шля­ху про­же­нуть… Гіркі важкі дум­ки обійма­ли йо­го го­ло­ву, прой­ма­ли йо­го сер­це, мов ту­пим но­жем, різа­ли на шма­точ­ки. Він нарікав на до­лю, нарікав на бо­га, не то з заздрістю, не то з до­са­дою ди­вив­ся на кож­но­го за­мож­но­го. Він не зазіхав на йо­го доб­ро, - тілько чо­го ж та­ка неп­рав­да у світі: од­но­му і над­то ба­га­то, а дру­го­му і повіси­ти­ся при­ходиться на чу­жо­му. Час­то йо­му при­хо­ди­ло­ся проїзди­ти ши­ро­ки­ми сте­па­ми, дов­ги­ми ла­на­ми. Все то панське доб­ро, ко­лись по йо­му ко­ло­си­ло­ся жи­то, пше­ни­ця до­хо­ди­ла до чо­ловічої груді, - те­пер тілько бу­дя­ки чер­воніють, та си­няк синіє. Да­рем­не пус­тує зем­ля. Не ста­ло кріпацт­ва - ніко­му ора­ти. А скілько б то ся зем­ля про­го­ду­ва­ла, прик­ри­ла та­ких, як і він не­бо­рак? Все то не­на­ситність панська: і зо­ри, і засій, і збе­ри, ще й по­ло­ви­ну віддай йо­му, а то хай пус­тує. Дру­гий раз і мож­на б узя­ти, об віщо ж ти ру­ки за­че­пиш?.. Будь ти прок­ля­та, зем­ле! Як не гірко, а тут все ж без уся­кої спра­ви, го­ли­ми ру­ка­ми хоч що-не­будь за­ро­биш. І Ва­силь, зітхнув­ши тяж­ко, по­га­няє чу­жу ско­ти­ну. Ми­нув рік, тілько то й то­го, що Ва­силь узи­му вивіз де­ре­во з лісу. Знай­омий лісник не пос­ку­пив­ся, та й Йо­си­пен­ко ди­вив­ся крізь пальці, йо­му тоді са­ме нас­та­ла своя нез­го­да. Кри­во­го Хом­ку ви­пус­ти­ли з тюр­ми, а хит­рий стряп­чий прип­нув йо­го за крадіжку гро­шей. Усі ка­за­ли: от чо­го доб­ро­го, Йо­си­пен­ка по­са­дять на ка­зенні хліба. По цілим тиж­ням жив Йо­си­пен­ко у місті і не раз йо­го ту­го на­биті гро­ши­ма ки­шені пустіли. Одар­ка сер­ди­лась, ла­ялась, ла­ялась: усе на­жи­те доб­ро роз­не­се та роз­во­ло­че на старість! Вий­дуть з дво­ру - десь прий­деться під чу­жим ти­ном зди­ха­ти, Йо­си­пен­ко тілько крек­тав та все знай но­сив гро­ши­ки.

- Куди ти їх но­сиш? Чи не міським хльоркам?- роз­сер­див­шись, спи­та­ла во­на йо­го. Йо­си­пен­ко увесь затіпав­ся.

- Чи не збо­же­воліла ти?- од­ка­зав він.- Он кри­во­го чор­та ви­пус­ти­ли… Хоч, щоб я на йо­го місце сів? Йо­си­пен­чи­ха за­мовк­ла;

Та не за­тих, не за­мовк людський по­говір: дво­рові не шеп­та­ли­ся, а вго­лос го­моніли між со­бою, що як не кру­ти, а прав­да своє візьме. Най­більше всіх го­во­ри­ла Ориш­ка. Во­на до­во­ди­лась яко­юсь ро­дич­кою Хом­ки, і її сер­це боліло, що без­не­вин­но каліка страж­дає.

Йосипенчиха терпіла, во­на жда­ла, по­ки скінчиться діло.- Я їх пе­ре­бе­ру, я їх пе­ре­чи­щу!- сва­ри­лась во­на, за­та­ю­ючи на серці зло.

Після різдва діло скінчи­ло­ся - не знай­шли ви­ну­ва­то­го. Лю­ди ще по­го­моніли тро­хи та й за­мовк­ли: у їх свої нуж­ди, свої нез­го­ди, котрі ближ­че до­хо­ди­ли до сер­ця, ніж чу­же ли­хо. Тоді са­ме ви­па­ла чер­га Йо­сипен­чисі про­мо­ви­ти своє сло­во. Без­бо­яз­но во­на йо­го ви­мо­ви­ла і на­пе­ред всього до Ориш­ки: що за збірню во­на з усього світу поз­би­ра­ла? Звідти все ли­хо встає. На­що їй, оди­нокій, такі хо­ро­ми зай­ма­ти, - пе­ре­вес­ти її до ко­ва­ля. У ко­ва­ля не­має дітей, ха­та прос­то­ра - помістяться. Ориш­ка, мо­же б, і сло­ва не ска­за­ла за те, ко­ли б справді во­на бу­ла са­ма, а то ко­ло неї Хом­ка, Мот­ря, кот­ра до­ход­жу­ва­ла послідні дні: не сьогодні-завт­ра до­жи­дав­ся ще но­вий жи­лець… Ориш­ка за­би­ла бу­чу.

- Як се так? Чо­го се так?

- Ти ще й базіка­ти? З гузд­ром ви­ки­ну з дво­ру!- крик­ну­ла на неї Йо­си­пен­чи­ха і да­ла стро­ку на два дні.

Оришка ки­ну­лась у місто до Ва­си­ля. Прий­шов і Ва­силь уве­чері. По­ра­ялись, що ро­би­ти, як бу­ти. Ва­силь ки­нув­ся до зад­во­ро­вих. У Ка­бан­ця ха­та на дві по­ло­ви­ни і дру­га по­ло­ви­на пус­тує. Чи не пус­тив би ти бра­та? Ка­ба­нець поніс, що хоч у йо­го справді дру­га по­ло­ви­на пус­тує, тілько те­пер вік та­кий - ні об віщо рук за­че­пи­ти. Ва­силь по­обіцяв три рублі у рік зап­ла­ти­ти. Ка­ба­нець зго­див­ся і тієї ж ночі Ва­силь пе­реніс усе своє збіжжя і пе­ревів Мот­рю.

- А я чо­го тут бу­ду зос­та­ва­тись? І я піду за то­бою, - ска­за­ла Ориш­ка і собі пе­рей­шла.

Вона ро­щи­ту­ва­ла, що що­ден­ний пай­ок за неї бу­де поміччю і для бо­ля­щої Мотрі. Хом­ка ж, по­ки знай­де служ­бу, сяк-так пе­реб'ється. На дру­гий день во­на пішла у двір за пай­ком.

- Ти зовсім з дво­ру пе­реб­ра­ла­ся? Хіба я тобі так веліла? Не­ма тобі пай­ка.

Сумна, не­ве­се­ла вер­ну­ла­ся Ориш­ка до­до­му і не Хва­ли­ла­ся Мотрі, щоб, бу­ва, не стри­во­жи­ти. Во­на ска­за­ла тілько Ва­си­леві, що тро­хи не опівночі прибіг довіда­ти­ся, чи все бла­го­по­луч­но.

- Собаки! - скрикнув Ва­силь.- Те­пер, ко­ли діло скінчи­ли, во­ни зад­ра­ли кир­пу, а то бу­ло ду­же пох­ню­пи­ли.

- А я ду­маю, Ва­си­лю, цього діла не ки­да­ти, - про­во­дя­чи йо­го геть за хутір, зно­ву про своє ра­ялась Ориш­ка.- Я піду до ми­ро­во­го жалітись. Чи ви­ход­жу що, чи ні, а вже піду. У нас ли­бонь ми­ро­вий, ка­жуть, доб­рий чо­ловік.

- Пан!- од­ру­бав Ва­силь.

- Та вже хоч і пан, а ко­ли він спра­вед­ли­вий, то не до­пус­те усякій по­гані зну­ща­тись над на­ми. Хіба я да­рем­но цілий вік ро­би­ла, си­лу втра­ча­ла? Що не­ма тілько па­ни­ча тут, а то б не бу­ти йо­му уп­рав­ля­ющим. По­ба­чи­ли б тоді, як то во­но лег­ко з сво­го тяг­ти­ся.

- Кому, їм бу­де труд­но? Ма­ло гро­шей нак­ра­ли?- од­ка­зав Ва­силь.

- Авжеж і кра­дуть. Те дво­ри­ще, де ши­нок був, собі одг­ро­мив, на вес­ну, чу­ла, бу­дуть пе­рест­ро­юва­ти та пе­ре­роб­лю­ва­ти. Заїжджий двір ро­би­ти має. Улітку - що тут то­го чу­ма­ка їде - страх. По копійці - скілько-то тих копійок?..

Невеселі розс­та­лись во­ни за ху­то­ром. Ва­силь пішов у місто. Ориш­ка вер­ну­ла­ся до­до­му. Не­ве­лич­ка хат­ка зда­ла­ся їй та­кою сум­ною, та­кою глу­хою-тісною, що й ди­ха­ти важ­ко, не те щоб по­вер­ну­ти­ся у їй вільно. Во­на ляг­ла і цілу ніч про­ду­ма­ла про свою до­лю, про людську неп­рав­ду, що і без то­го гірке жит­тя загірчи­ло. Та як не гірко їй бу­ло, Ориш­ка не та­ка лю­ди­на, щоб мовч­ки терпіти. Во­на мов­ча­ла, по­ти Мот­ря не­ду­гу­ва­ла, а як Мот­ря підве­ла­ся, по­ро­див­ши на мас­ниці си­на Кар­па, - Ориш­ка пішла зно­ву у двір пра­ви­ти провіанту.

- На те суд є, на те прав­да у лю­дей!- сва­ри­ла­ся во­на.

Йосипенчиха і го­во­ри­ти не схотіла.

Оришка тоді ки­ну­лась до пос­ред­ни­ка. Во­на зна­ла йо­го ще не­ве­лич­ким хлоп­чи­ком, як бу­ва­ло приїжджав він з своїм батьком до ста­ро­го Гам­зи побіга­ти­ся та по-гу­ля­ти­ся з Гам­зен­ком, тоді ще теж не­ве­лич­ким. Во­на усе роз­ка­за­ла пос­ред­ни­кові, при­га­да­ла і те, як ко­лись, по­тай­но од усіх, на­го­ду­ва­ла морк­вою.

- Добре, доб­ре, я ска­жу, - по­обіцяв пос­ред­ник.

Оришка вер­ну­ла­ся до­жи­да­ти. Так че­рез тиж­день кли­чуть її у двір.

- Чого?

- Іди провіанту бра­ти.

- Не піду я. Хай сю­ди при­си­лає!- ка­вер­зу­ва­ла вже Ориш­ка.

Пройшов ще з тиж­день. Ко­ли ве­зуть па­ро­ви­цею провіант до Ориш­ки: не­до­да­не щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць упе­ред.

- Отак би й дав­но.

Минає зи­ма, нас­тає вес­на. Хлібо­роб об­див­ляється плу­ги, бо­ро­ни, во­зи, літню хлібо­робську спра­ву. Швид­ко час нас­та­не яри­ну засіва­ти. Ко­ли теп­лом дер­жа­ти­ме, то й до пас­ки, а то - за­раз після провід.

- Чи ти, Ва­си­лю, і вік ду­маєш віку­ва­ти на тій станції? - пи­та раз Ка­ба­нець Ва­си­ля, що прибіг у неділю по­ди­ви­ти­ся на си­на, довіда­тись, чи все бла­го­по­луч­но до­ма.

- А що? - по­ну­ро пи­та Ва­силь.

- Як що? Ти б, мо­же, приг­лядів шма­то­чок по­ля.

- Та чим йо­го зо­ра­ти? Пальця­ми?

- А хіба пальця­ми не вгри­зеш? - жар­тує Ка­ба­нець і, тро­хи по­мов­чав­ши, повів річ, що во­но аби хіть, то мож­на і не ма­ючи сво­го то­ва­ру. Ко­го поп­ро­хав, хто б мо­же з ним спряг­ся та й про­ко­пир­са­ли ті де­ся­тин з п'ять.

- Не з на­шим пис­ком! - гор­до од­ка­зав Ва­силь.- Як йо­му про­ха­ти-клан­да­ти - і так як-не­будь пе­реб'ємся.

І пішов Ва­силь у місто га­ня­ти чу­жих ко­ней, ду­ма­ючи, що ко­ло землі - не йо­му хо­ди­ти, не йо­го до­ля є - хлібо­робська до­ля. Одні жінки, си­дя­чи до­ма, не так і не те ду­ма­ли. Ориш­ка ба­чи­ла, що провіант їй іти­ме тілько до мас­ля­ної, а там - годі. Тре­ба ж бу­де і тоді щось ку­са­ти. Не­дов­го ду­мав­ши, во­на мет­ну­ла­ся роз­шу­ку­ва­ти не­ве­лич­ко­го клап­тя землі. Од­но­му ку­ма, дру­го­му так доб­ра знай­ома, во­на не­дов­го і біга­ла. При­го­вори­ла од­но­го ку­ма вип­ро­си­ти в уп­ра­ви­те­ля не­ве­лич­кий шма­то­чок ціли­ни за­раз біля Горішка, буцім для се­бе, і зо­рав­ши де­ся­тин чо­ти­ри на хліб, з півде­ся­ти­ни ки­ну­ла на ого­род. Че­рез дру­го­го ку­ма во­на по­зи­чи­ла в еко­номії пше­ниці на засів, на ого­ро­ди­ну уже сяк-так самі нас­тя­га­лись, - то­го вип­ро­ха­ли у дру­гих, то­го по­обіця­ли вер­ну­ти, як уро­де, а що - ку­пи­ли. Нас­та­ло літо.- Ще ні на чиєму полі не бу­ло та­кої доб­рої пше­ниці, як у Ориш­ки, нічия ого­ро­ди­на не за­да­ла­ся та­ка пло­дю­ча. Зе­ле­них свят тілько дізнав­ся Ва­силь про те. Він зра­на прий­шов до­до­му на цілий день і, но­ся­чи си­на, ду­мав, яка-то йо­го до­ля жде. Після обіду йо­му ста­ло сум­но, тяж­ко. Дум­ка про свій за­хист, про своє прис­та­ни­ще не да­ва­ла йо­му радіти. Ка­ба­нець кли­кав йо­го до шин­ку по­гу­ля­ти, та Ва­силь не схотів. По­ну­рив­ши го­ло­ву, сидів він і слу­хав жіно­чо­го мов­чан­ня. Один Хомка плес­кав, не знать що.

- Тобі сум­но у нас, - ска­за­ла Ориш­ка, див­ля­чись на Ва­си­ля.

- Ти б пішов хоч про­хо­диться по по­лю, по­ди­вив­ся на на­шу пше­ни­цю, ого­ро­ди­ну.

- Яку пше­ни­цю? Яку ого­ро­ди­ну?

- Там на горі, ко­ло Вов­чої до­ли­ни. Ва­силь при­га­дав, що справді ба­чив не­ве­лич­кий кла­поть, засіяний пше­ни­цею.

- Чого ж він наш?

- Ти хіба не знаєш? - пи­та Мот­ря.

- Та цить! - крик­ну­ла на неї Ориш­ка, досі мор­га­ючи та по­ка­зу­ючи на Мот­рю, щоб мов­ча­ла.

- Багато є на­шо­го та­ко­го! - по­ну­ро од­ка­зав Ва­силь.

Спершу Мот­ря, а потім Ориш­ка роз­ре­го­та­лись. Далі вже Мот­ря роз­ка­за­ла, як і че­рез віщо то їх пше­ни­ця.

- То ходім справді по­ди­вим­ся, - ка­же Ва­силь. Не­дов­го во­ни зби­ра­лись. Ва­силь узяв си­на на ру­ки, жінка ряд­но і пішли, зос­та­вив­ши Хом­ку глядіти ха­ти.

Сонце са­ме всту­па­ло в літню по­ру, ще не пек­ло, а тілько привітно гріло. Зем­ля уб­ра­ла­ся в па­ху­чу і свіжу рос­ли­ну, - ні лис­точ­ка жов­то­го, ні стеб­ли­ни су­хої нігде не за­ба­чиш, все не­на­че зе­ле­ною сук­нею вкри­то. Дрібний спо­риш ук­рив і са­мий шлях, по йо­му не­ве­лич­ким рівцем пробіга­ють тілько дві колії, а кру­гом по­ля, сте­пи. По їх зе­леній ска­тер­тині так і біга, так і грає со­няч­не проміння. Повітря чис­те, про­зо­ре, ні пи­лин­ки нігде, по йо­му пла­ває весіннє птаст­во і роз­си­пає свою радісну пісню. Гар­но у та­ку по­ру у полі, не на­ди­виш­ся, не на­ди­шеш­ся. І Ва­си­леві гар­но. Жи­ву­чи в го­роді, він так од­вик од сього прос­то­ру польово­го, од сього повітря свіжо­го, що він, на­че за­ча­ро­ва­ний ішов… Ши­ро­кою хви­лею нес­ли­ся па­хощі польових квіток з усіх боків. Він при­га­дав здо­ро­венні за­го­ни та ко­нюшні на станції, їх па­хощі… І йо­го сер­це на­че хто у жмені зда­вив. А як прий­шли на ни­ву, як об­ди­вив­ся він буй­ну пше­ни­цю, квіту­чу ого­ро­ди­ну, - він не­ма­ло ди­ву­вав­ся жіно­чим роз­по­ряд­ком, а більше всього Оришці. - Як се ви, тітко Ориш­ко, так усе зро­би­ли? Ориш­ка роз­ка­за­ла, хто зем­лю на се­бе про­хав, хто орав, хто засівав. Ва­силь при­га­дав сло­ва Ка­бан­цеві і пой­няв йо­му віри, що ча­сом і без ха­зяй­ської спра­ви мож­на зем­лю об­роб­ля­ти, що ха­зяй­ст­во не зра­зу при­ходе, а на­жи­вається дов­ги­ми ро­ка­ми. Він рішив­ся сього ро­ку до­бу­ти і по­чать ха­зяй­ну­ва­ти. З осені він безп­ремінно най­має де­ся­тин з п'ятнад­цять, а то і всі двад­цять по­ля. Хай він п'ятнад­цять рублів орен­ди зап­ла­те, п'ятнад­цять за оран­ку, п'ятнад­цять за насіння… Півсотні рублів… а півсотні ще у йо­го зос­та­неться. Бу­де на харч. Та най­ма­ти­ме так, щоб і ціли­ни при­хо­пи­ти, бакшу за­ве­де. Ніщо так не ко­рис­не, як бак­ша. Один знай­омий бакшівник хва­лив­ся йо­му торік, що до півсотні з де­ся­ти­ни ви­ру­чив. З де­ся­ти­ни - півсотні, а п'ять де­ся­тин - дві з по­ло­ви­ною сотні. І Хомці бу­де ро­бо­та, зоп­не курінь і бу­де сто­ро­жи­ти, а то от нігде не най­де місця… А дві сотні - гроші та ще й чи­малі, і бу­ду­ва­ти­ся тоді мож­на. Та вже ж і ви­бу­дується він не так, як бу­ду­ються лю­ди - ха­та як хлів, вікон­ця - діроч­ки якісь. Він он яку до­ми­ну роз­поч­не…

Далеко, да­ле­ко за­нес­ли Ва­си­ля дум­ки се­ред прос­то­ру польово­го, се­ред повітря свіжо­го, теп­ла привітно­го. І все те так здається, що ось мов він сьогодні усе те затіває, пе­ред йо­го очи­ма все те коїться. Сер­це йо­го сти­ха і радісно б'ється. Ориш­ка при­ляг­ла на ряд­нинці, ку­няє. Мот­ря си­дить ко­ло неї, дер­жить на ру­ках си­на і сти­ха співає "Удівоньки". Тон­кий і ти­хий її го­лос роз­хо­диться по ниві, зли­вається з ще­бе­тан­ням пта­шок. Гар­но, бо­же, як гар­но на світі. І бідно­му ча­сом бу­ває, що він за­бу­ває свою бідно­ту, за­ко­ли­ше свої болісті, уло­же спа­ти чор­ну нуж­ду і спов­няється йо­го ду­ша та­ким по­коєм.

Трохи не до смер­ку до­сидів Ва­силь на ниві, йо­му так не хотіло­ся іти до ха­ти, а ще більше не хотілось у го­род. Уже зорі ви­си­па­ли на небі і місяць по­чав схо­ди­ти, як він ру­шив з до­му.

VI

Минало літо, за­хо­ди­ла осінь. Уже пше­ни­цю звез­ли і ви­мо­ло­ти­ли, а Ва­си­ля так і ма­ни­ло, так і тяг­ло в по­ле. Той май­овий день не ви­хо­див у йо­го з пам'яті. До то­го він та­ки най­няв п'ятнад­цять де­ся­тин по­ля. П'ять уже зо­рав на зяб, ос­танні зос­та­вив на яри­ну, баш­тан і ого­ро­ди­ну. Він ро­щи­ту­вав, що років з два мож­на жінкам і в сусідах про­жи­ти, він слу­жи­ти­ме і так-сяк пе­реб'ються, по­ки на свою осе­лю збе­руться. Кож­но­го свя­та, кож­ної неділі він навіду­вав­ся до­до­му: і Кар­пик йо­го ра­ду­вав, і свин­ка, і па­ра ове­чат, що ку­пи­ли жінки, а най­більше хліб, по­ле. Він що­ра­зу бігав до йо­го навіду­ва­тись, ми­лу­вав­ся гус­тим, як щітка, жи­том, чор­ною ріллею, що так че­пур­но пе­ре­орав Ори­щин кум на яри­ну. У зли­ден­но­му Ва­си­ле­во­му гос­по­дарстві Ориш­ка ве­ли­ку си­лу ма­ла, у ве­ликій при­годі ста­ва­ла. Во­на за рідну матір бу­ла мо­лодій Мотрі, за щи­ру по­рад­ни­цю Ва­си­леві і гос­по­ди­нею в хаті. Доб­ре знай­ома з усіма горіша­на­ми, во­на з то­го ви­га­ду­ва­ла ве­ли­ку ко­ристь для не­ве­ли­ко­го ха­зяй­ст­веч­ка: той те, той дру­ге зро­бить, то тим, то дру­гим наділить. Не ма­ючи нічо­го ні за со­бою, ні пе­ред со­бою, во­на жи­ла, не зна­ючи ні нуж­ди, ні не­дос­тачі, - всього уво­лю зуміла роз­до­бу­ти Ориш­ка. Прав­да, що й са­ма во­на нев­си­пу­че пра­цює, - що собі то й собі, а то й лю­дям: то­му візьметься півмітка нап­ряс­ти, то­му мо­ток, то­му ос­нує ос­но­ву, хво­ро­го одвідає, по­рає ліки. Як у бо­га за па­зу­хою жи­ли біля неї Мот­ря та Хом­ка. От од­на жур­ба з Хомкою, ні к чо­му не при­год­ний до­ма, він не мав місця і на сто­роні. А і їсти, і пи­ти тре­ба, та не го­ло­му ж і хо­ди­ти. Один Хом­ка тілько і був жур­бою зад­ля Ориш­ки. Ні Ва­силь, ні Мот­ря ніко­ли сло­ва не ка­за­ли, а Ориш­ка тро­хи не щод­ня кло­по­та­ла­ся.- Ко­ли б йо­му де місце знай­ти - знов би мов на світ на­ро­ди­лась, а то він як спич­ка та стри­мить у моїх очах.

Та про зи­му нічо­го кло­по­та­тись. Ще літом сякі-такі сто­ро­жові ро­бо­ти лучаються, а зи­мою які? Та ще в такі ро­ки, ко­ли са­ме зня­лась кріпач­чи­на: пустіли панські маєтки, руй­ну­ва­ли­ся ве­ликі гос­по­дарст­ва, а кріпацт­во і го­ле й го­лод­не сто­яло се­ред тієї ве­ли­кої руїни і не зна­ло, що йо­му ро­би­ти, за що узя­ти­ся, до чо­го свої вільні ру­ки при­ло­жи­ти. Не та­кої йо­му жда­ло­ся волі. Во­но жда­ло за свою віко­ву пра­цю шмат­ка да­ро­вої землі. Йо­му, прав­да, й да­ва­ли, тілько стілько, щоб аби з го­ло­ду не про­пас­ти, та й за ту за­кер­ву­ва­ли та­ку пла­ту… Кріпацт­во не хотіло та­кої землі, кот­ру у лю­бо­го де­шев­ше мож­на бу­ло ку­пи­ти, во­но не ду­ма­ло, щоб та­ка неп­рав­да по­вин­на бу­ла вчи­ни­тись, що їх го­ре, їх болі дійдуть же до то­го, ко­му про те тре­ба зна­ти, во­но надіялось. Надія - ве­ли­ка ду­рисвітка, на­че на це­пу дер­жить чо­ловіка. Не будь її - пев­но, не бу­ло б то­го го­ря, яке ча­сом при­хо­диться пе­ре­жи­ва­ти. А во­на - це го­ре зуміє скра­си­ти і зли­ден­ну до­лю прик­риє, хоч ла­та­ми, хоч ждан­ням. І на сей раз кріпа­ки, ук­ри­ва­ючись ла­та­ми та дав­ля­чись гірким хлібом з ос­тю­ка­ми, жда­ли…

Вони ба­чи­ли, як один за дру­гим панські маєтки за­не­па­да­ли, ве­ликі сте­пи не­орані, несіяні пус­ту­ва­ли…- От­же да­рем­но зем­ля про­па­дає, а ми б її, як квітку ту, при­че­пу­ри­ли… Та не нам во­на - не на­ше, - зітхнув­ши, ка­за­ли во­ни і жда­ли… З то­го ждан­ня ви­рос­ли, ко­му тре­ба бу­ло, ве­ликі бучі.

Горішанам не при­ве­ло­ся ні жда­ти чо­го од волі, ні бун­ту­ва­ти. Во­ни все, що мож­на бу­ло, одібра­ли. Па­нич об­да­рив їх ого­ро­да­ми, а зем­лю прий­шло­ся їм ви­куп­ля­ти. їм ска­за­ли, що во­ни те­пер уже об­щест­во і по­винні виб­ра­ти собі ви­борців: ста­рос­ту, збор­щиків, де­сят­ників. Ніхто не знав, на­що той ста­рос­та, на­що ті де­сят­ни­ки, збор­щи­ки, як і ко­го їм ви­би­ра­ти. Ми­ро­вий їм поміг.

- Хто у вас був при­каж­чи­ком?

- Йосипенко.

- Ну, от вам і ста­рос­та, - ска­зав він.

- То це зно­ву пан­щи­на вер­тається? - обізва­ло­ся декілька го­лосів.

- Яка пан­щи­на? Пан­щи­на вже не вер­неться! Ви крес­тя­не-собст­вен­ни­ки.

- А на­що нам отой ста­рос­та?

- Щоб по­ряд­ку­вав між ва­ми. Ко­ли нуж­но від ме­не що вам на­ка­зать - не всіх же кли­ка­ти вас. Ста­рості я й на­ка­жу.

- То хай бу­де Йо­си­пен­ко ста­рос­тою.

- А пла­та іти­ме йо­му за се?

- Ні-це безп­лат­но.

- Ну, то хай він бу­де. Він чо­ловік за­мож­ний. Ко­ли Який день про­гу­ляє - йо­му нічо­го.

Записали Йо­си­пен­ка ста­рос­тою. За­можнішо­го виб­ра­ли збор­щи­ком, щоб по­дат­ки зби­рав та но­сив у Каз­ну, а за де­сят­ників дов­го ба­ла­ка­ли і прий­шли до то­го, що де­сят­ни­кам або ж пла­ту по­ло­жи­ти, або ж усім по черзі вип­рав­ля­ти цю од­бу­чу.

Хтось по­ра­яв був кри­во­но­го­го Хом­ку.

- Хомку? - вик­рик­нув хтось.- Ку­ди йо­му? Зайців тілько ло­ви­ти?!

- А що ти ду­маєш? Хіба та­кий зай­ця не до­же­не?- жар­ту­вав дру­гий.

- Де тобі до­же­не, ще й ви­пе­ре­де. Гро­ма­дя­ни ре­го­та­лись.

- Нам та­ко­го пруд­ко­го не тре­ба - забіжить без Вісті!

Так і не при­ве­ло­ся Хомці де­сят­ни­ку­ва­ти. Гро­ма­да при­су­ди­ла кож­но­му од­бу­ва­ти де­сят­ни­ку­ван­ня по черзі.

Василь зди­ву­вав­ся, ко­ли, надійшов­ши до­до­му, йо­му жінки роз­ка­за­ли про сход, ко­го ку­ди виб­ра­ли.

Василеві бу­ло най­до­садніше, що Йо­си­пен­ка виб­рали ста­рос­тою.

- Не знай­шли чеснішо­го, прямішо­го чо­ловіка. Злодія одібрать, га? Ну й го­ло­ви! Не дав­ся їм уз­на­ки Йо­си­пен­ко, при­каж­чик. Ра­зом уже бу­ло б йо­го наз­на­чи­ти і збор­щи­ком, щоб хар­лав ми­рянські гроші.

- Чи чуєш, Ва­си­лю, - ска­за­ла Ориш­ка, - не на­ше і не нам! Самі виб­ра­ли-хай самі і справ­ля­ються. Нам ко­ли б льго­ту при­жи­ти - за­пи­ше­мо­ся у міща­ни. Там і по­дат­ки менші.

Василь не уняв­ся; у йо­го бу­ла інша дум­ка - "Чо­го нам у міща­ни лізти, своїх ки­да­ти. Уже ко­ли тут бу­ти. - то ра­зом з своїми яр­мо тяг­ти".

І він пішов по де­ревні хо­ди­ти та ви­бо­ри сла­ви­ти.. Ко­жен сам на сам, ба­ла­ка­ючи з Ва­си­лем, су­див гро­ма­ду.

- От ви всі од­на­ко­во ка­же­те! А що ж у гро­маді, ка­за­ли? Чи не самі ви­би­ра­ли?- га­ря­чив­ся Ва­силь.

- Нема у нас та­ко­го, щоб на­ми во­див, був за ва­таж­ка. Пос­ред­ник ска­зав - Йо­си­пен­ко, - ну і Йо­си­пен­ко. Та й те вп'ять. Не зна­ли, які обов'язки.. Хай вислу­же свій строк - роз­ди­ви­мось, по­ба­чи­мо.

До Йо­си­пен­ка хоч не швид­ко, а дійшли ті Ва­си­леві го­мо­ни.

- І яке йо­му діло? Що він між на­ми? Жидівський най­мит! І знав би сво­го жи­да, а не ліз, ку­ди йо­го го­ло­ва не влізе.