Оповідання [Михайло Михайлович Коцюбинський] (fb2) читать онлайн

В ПУТАХ ШАЙТАНА

Нарис

Емене сиділа долі на роз­пе­ченій землі сво­го подвір’я. Сьогодні Бай­рам, свя­то, ма­ти пішла у ха­ту пе­рес­па­ти спе­ку, а батько, ста­рий хаджі Бекір Ме­мет-оглу, як і всі пра­вовірні, уд­ру­ге вже по­давсь до ме­че­ту.

Навколо ти­ша. Лиш од се­ла, з ви­со­ко­го ста­ро­давнього міна­ре­та, доліта­ють скри­пучі, як не­ма­за­не ко­ле­со, різкі згу­ки по­бож­но­го пок­ли­ку мул­ли:

- Ла ал­ла… іль ал­ла-а… Ма­го­мет ра­суль ал­ла-а…

Емене пок­ла­ла го­ло­ву на до­лоні, упер­лась ліктя­ми в коліна і ди­ви­лась.

Перед нею, ма­ло не з-під ніг, збіга­ли вниз по кам’яних гор­бах план­тації тю­тю­ну й ви­ног­ра­ду. Рівні лінії кущів виг­ля­да­ли, не­мов зе­лені ряд­ки ве­ли­чез­ної кни­ги, роз­гор­не­ної до чи­тан­ня; пля­ми тю­тю­ну зе­леніли на тлі сіро­го каміння, як здо­рові ли­шаї.

Ще ниж­че, по піску­ватій лінії бе­ре­га, се­ред тінис­тих садків, біліли розкішні вілли «гя­урів» з ряд­ка­ми чор­них струн­ких ки­па­рисів.

А далі бу­ло мо­ре.

Блакитне, сліпу­чо-бла­кит­не, як кримське не­бо, во­но мліло у спеці літнього дня, ди­ха­ло млою і, делікат­ни­ми то­на­ми зли­ва­ючись з да­ле­ким не­боск­ло­ном, ча­ру­ва­ло й ва­би­ло у свою чис­ту, теп­лу й радісну бла­кить…

З пра­во­го бо­ку гор­ба­тою тінню ліг в мо­ре Аюдаг і, мов спраг­лий у спе­ку звір, при­пав до во­ди.

Емене бай­дуж­но ди­виться на знай­омий краєвид: їй нуд­но. Во­на дівчи­на - «киз», і не для неї се невідо­ме, пов­не чар мо­ре: во­на ніко­ли не пе­реп­ли­ве йо­го, як ніко­ли не пе­рес­ту­пить пох­му­рої яй­ли, що он там, за батьківською ха­тою, за се­лом, грізно здіймає до­го­ри кам’яні хреб­ти, одділя­ючи Ал­лахів край од сто­ро­ни невірних.

Ще в бу­день, ко­ли Еме­не не пок­ла­да­ючи рук са­дить тю­тюн, підгор­тає ви­ног­рад, по­ли­ває го­ро­ди­ну або по­рається ко­ло набілу, - во­на не по­чу­ває ну­ди; але в свя­то, от як те­пер, ко­ли бур­кот­ли­ва ма­ти пос­ну­ла, батько мо­литься, а ро­бо­та че­кає буд­ня, дівчи­на не знає, що з со­бою чи­ни­ти.

Круг неї ти­ша і мерт­во­та - як на землі, так і на небі. Сон­це стоїть ви­со­ко, роз­пе­че­на зем­ля па­шить кож­ною гру­доч­кою, кож­ним камінчи­ком. Рівний, га­ря­чий, мов з ве­ле­тенської печі, дух іде від землі, з не­ба, з мо­ря, од сірих кам’яних гро­мад яй­ли. Блідий ши­ро­ко­лис­тий тю­тюн на­си­чує повітря нар­ко­тич­ною па­рою. В са­мо­му повітрі роз­ли­та ну­да, про ну­ду ти­хо дзюр­чить стру­мок по камінчи­ках подвір’я, од ну­ди ска­че на лан­цю­гу ста­рий пес і, глу­хо поб­ряз­ку­ючи залізом, хрип­ли­вим го­ло­сом скар­житься не­бові:

- Алла-алла!.. Ал­ла-алла!..

Одинока жа­ба вилізла з ка­ла­ба­ти­ни і зрідка ме­лан­холійно кум­кає… На тем­них ла­па­то­лис­тих фігах зав­зя­то, мов сот­ня тріска­чок, до оду­ру, до са­мо­за­бут­тя тріщать ци­ка­ди. А про­те ти­хо, а про­те нуд­но од тих од­но­манітних згуків.

Емене до­ку­чи­ло врешті сидіти на га­рячій землі. З ліни­ви­ми ру­ха­ми одаліски во­на по­тяг­ну­лась, розп­рос­ту­ва­ла гнуч­ке мо­ло­де тіло, зве­ла­ся і апа­тич­но об­ве­ла круг се­бе очи­ма. Що їй ро­би­ти, чим за­пов­ни­ти свят­ну ну­ду? Ви­пад­ко­во очі її зу­пи­ни­лись на жабі. Ве­ли­ка, роз­чепіре­на, во­на при­па­ла жи­во­том до теп­лої землі, підня­ла ока­ту го­ло­ву і ви­пус­кає з се­бе згу­ки, раз жалібні, повні скар­ги й ме­лодії, то знов сер­диті, бур­кот­ливі, не­мов все­ре­дині у неї, в її ве­ли­ко­му білас­то­му че­реві, щось кле­ко­тить.

Емене ти­хе­сенько, навш­пиньках, по­ча­ла зак­ра­да­ти­ся до оди­но­кої, як і во­на, ро­пу­хи. Але жа­ба поміти­ла неп­ро­ха­но­го гос­тя і шу­бовс­ну­ла у во­ду, ви­тяг­ши задні но­ги та підняв­ши зо дна стовп на­му­лу.

Дівчина ста­ла над ков­ба­ню й ди­ви­лась, як по­волі осідав на­мул і во­да очи­ща­лась. Але й се ви­да­лось їй нуд­ним.

Емене ски­ну­ла з ніг капці, за­тис­ну­ла поміж коліна чер­воні ша­ро­ва­ри і по­ча­ла ми­ти но­ги. Сліпу­че сон­це ося­ва­ло струн­ку пос­тать та­тар­ки, гра­ло на ру­дих, свіжо­по­фар­бо­ва­них ко­сах, жов­то­му ха­латі і чер­во­них ша­ро­ва­рах, і підмальовані чор­ним бро­ви і чер­воні, теж по­фар­бо­вані, нігті на ру­ках і но­гах так і бли­ща­ли до сон­ця, мов на­ве­дені політу­рою.

Дівчина хлю­па­лась у теплій воді, ко­ли враз, гля­нув­ши на при­бе­режні оселі, во­на так і зак­ляк­ла, зігну­та й зацікав­ле­на. Те, що її заціка­ви­ло, бу­ло не що інше, як троє осідла­них ко­ней під ґанком вілли, а ко­ло них та­та­рин-провідник, ви­ди­мо, че­кав на ко­гось. Та ось од білої стіни бу­дин­ку одділились дві жіночі пос­таті, тонкі, ви­сокі, мов мо­лоді ки­па­ри­си, і підійшли до ко­ней. Тут Еме­не не вит­ри­ма­ла, вис­ко­чи­ла з во­ди і без капців, мок­ри­ми но­га­ми, пе­ребігла подвір’я, зляг­ла на тин і ціка­во вис­та­ви­ла го­ло­ву з-за де­ре­ва. Сер­це в неї тьохну­ло: во­на пізна­ла Сеп­та­ра - кра­су ку­чук­кой­сько­го па­ру­боцт­ва, зав­зя­то­го провідни­ка, об­раз яко­го бідна дівчи­на дов­го но­сить у серці, хоч не сміє й очей звес­ти на свій іде­ал, як се й прис­та­ло по­рядній та­тарській киз. Але ти­хо! Ось жінки підхо­дять до ко­ней. Сеп­тар підстав­ляє до­ло­ню, жінка кла­де на неї но­гу, злег­ка тор­кається до йо­го пле­ча і, мав м’яч, вис­ка­кує на ко­ня… Тц… тц… тц… кру­тить го­ло­вою Еме­не і чує, як га­ря­ча хви­ля крові б’є їй до сер­ця й го­ло­ви.

«Алла-алла! - ду­має Еме­не. - Ти спра­вед­ли­вий, але чо­му невірним жінкам кра­ще жи­веться на світі, ніж пра­вовірним?..»

Грішні дум­ки пу­та­ються в го­лові у дівчи­ни. А нині Бай­рам, а нині свя­то! До­сад­но дівчині, що до неї прис­ту­пає шай­тан, і нашіптує не­по­добні дум­ки, і хви­лює діво­чу кров… Він при­ко­вує очі її до то­го місця, де пе­ред хви­лею ба­чи­ла во­на ми­ло­го й та­ке не­подібне до влас­но­го жит­тя, і во­на не мо­же одірва­ти їх, хоч уже нічо­го не ба­чить там, опріч спустіло­го місця пе­ред ґанком вілли…

За кілька хви­лин ту­потіння кінських ніг по твердій до­розі збу­ди­ло Еме­не з за­ду­ми. Дівчи­на стре­пе­ну­лась, сквап­но прис­ко­чи­ла до час­то­ко­лу на дру­го­му кінці подвір’я і при­па­ла ли­цем до шпа­ри. Сер­це в гру­дях тріпа­лось, як ри­ба в руці, а очі по­жад­ли­во за­хоп­лю­ва­ли клап­тик до­ро­ги, що виднілась у шпар­ку. Але ще пус­то на до­розі, не­ма ніко­го. Та ось за­дудніла зем­ля - і по­ка­за­лась ка­валька­да; по­пе­ре­ду жінка в сіро­му, а за нею жінка в синьому; по­руч з ос­танньою їхав Сеп­тар.

Емене так і їла очи­ма провідни­ка. А він, кру­то упер­шись ру­кою в бік, ви­пи­нав зо­ло­том шиті гру­ди і зух­ва­лим хи­жим пог­ля­дом ог­ля­дав жінку в синьому… На йо­го глад­ко го­ле­но­му, чер­во­но­му й блис­ку­чо­му, як стиг­лий помідор, ви­ду, що виг­ля­дав з-під круг­лої з зо­ло­тим вер­хом ша­поч­ки, ма­лю­ва­лась за­ро­зумілість з одтінком пре­зирст­ва до жіно­ти, яка свідчи­ла, що він доб­ре розібрав смак провідницько­го жит­тя, та що не од­на мос­ковська «ба­ри­ня єго лю­бил… ден­га да­вал», і що він на ті «ден­га гу­лял». Еме­не лю­бу­ва­ла­ся йо­го міцним, здо­ро­вим, як огірок, тілом, тісно за­тяг­не­ним в тон­ке сук­но, йо­го на­хаб­ним пог­ля­дом, який прий­ма­ла за оз­на­ку сміли­вості й ли­царсько­го ду­ху. Він зда­вав­ся їй яс­ним міся­цем, що од­бив­ся в морі її сер­ця та прос­тяг блис­ку­чий шлях до щас­тя.

Враз при фіртці ка­лат­нув роз­би­тий дзво­ник. Еме­не здриг­ну­лась, мов злов­ле­на на га­ря­чо­му вчин­ку, і, за­був­ши на капці, про­жо­гом ки­ну­лась у сіни. Дзво­ник прох­рипів ще раз. То був знак, що над­хо­дить чу­жий муж­чи­на. І справді, лед­ве Еме­не встиг­ла схо­ва­ти­ся, як у двір увійшов її батько, ста­рий хаджі Бекір, в то­ва­ристві мо­ло­до­го різни­ка Мус­та­фи. З сим бо­гобійним різни­ком, що наскрізь про­пах­ся ове­чим лоєм, ста­рий хаджі вічно мав спра­ви, в яких бу­дучність Еме­не гра­ла не ос­тан­ню роль.

Саме в той мент ка­валька­да виїха­ла на най­ви­щий пункт до­ро­ги, і став­на пос­тать Сеп­та­ро­ва ви­раз­но ви­ри­су­ва­лась на тлі бла­кит­но­го не­ба. Хаджі Бекір гля­нув ту­ди, і йо­го очі блис­ну­ли з-під чал­ми. Він підняв ру­ку і, пог­ро­зив­ши нею в спи­ну провідни­кові, хрип­ли­вим го­ло­сом бурк­нув:

- Кєпек!.. ^[1]

І, сплю­нув­ши з огид­жен­ням услід ка­валькаді, він повів гос­тя на ве­ран­ду, ко­ли­ва­ючись на зігну­тих, як у рахіти­ка, та­тарських но­гах та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, за­ви­тою в білу чал­му. Та чал­ма, вкупі з білою дов­гою бо­ро­дою, на­да­ва­ла йо­му виг­ляд ста­ро­за­кон­но­го патріарха.

Емене підгледіла ту сце­ну і по­чу­ла в серці об­ра­зу.

«Кєпек! За що кєпек? - ду­ма­ла во­на. - За те, що він не цу­рається гя­урів, з ни­ми їсть, п’є, го­во­рить? Ад­же й гя­ури вірять в Ал­ла­ха…»

Незвикла до ду­мок го­ло­ва її якось не­доб­ре пра­цю­ва­ла, за­те сер­це її чу­ло, що тут щось не так, що спра­вед­ливість не на батько­во­му боці, що Сеп­тар не має за со­бою ви­ни, не за­ро­бив пре­зирст­ва за свої вчин­ки. Во­на бідна невільни­ця, замк­не­на в тісних ме­жах сво­го подвір’я, в заґра­то­ваній, пильно сте­ре­женій від му­жесько­го ока жіночій по­ло­вині, - все ж та­ки ма­ла очі і ди­ви­лась ту­ди, вниз, на білі оселі се­ред розкішних гаїв, і не мог­ла не ба­чи­ти іншо­го, ніж їхнє та­тарське, жит­тя, не мог­ла не рівня­ти то­го жит­тя з влас­ним. Во­на, нап­рик­лад, ба­чи­ла там жінку - істо­ту вільну, то­ва­ри­ша - не ра­би­ню муж­чи­ни, жінку, до якої на­ле­жав, як і до муж­чи­ни, весь світ… Во­на ба­чи­ла, як та «невірна» жінка гой­да­ла­ся на човні, сміяла­ся, жар­ту­ва­ла з чу­жи­ми муж­чи­на­ми, як во­на гар­цю­ва­ла на коні або ла­зи­ла по го­рах та лісах, за­хо­ди­ла до ме­че­ту, мов до се­бе в ха­ту, тоді як во­на, пра­вовірна доч­ка Ал­ла­ха, не сміє пе­рес­ту­пи­ти й по­ро­га ме­че­ту, не­мов яке не­чис­те створіння… «Кєпек! Кєпек!» - об­ра­же­но ду­має Еме­не, і чує в серці жаль до батька, і чо­гось зітхає, і знов шайтан нашіптує їй грішні дум­ки, ка­ла­му­тить спокій!

А з ве­ран­ди, че­рез заґра­то­вані вікна, чут­но скри­пу­чий, мо­но­тон­ний го­лос батьків. Ста­рий хаджі, мо­же, сот­ний раз оповідає свою по­до­рож до Мек­ки. Ма­ти про­ки­ну­лась, бряж­чать філіжан­ки, пах­не ка­вою.

- І прий­шли ми до Мек­ки, до Ель-Хо­ра­му, - тяг­не-скри­пить хаджі Бекір, - і за­па­ла­ло моє сер­це ве­ли­ким вог­нем ра­дості…

І враз яск­ра­во, мов пе­ред очи­ма, уяв­ляється Еме­не кар­ти­на, яку во­на ко­лись ба­чи­ла з ви­ног­ра­дин­ка і яка її сильно вра­зи­ла. Там, над мо­рем, під зло­тис­ти­ми від за­хо­дя­чо­го сон­ця ки­па­ри­са­ми, тан­цю­ють гя­ури. Мов різно­барвні ме­те­ли­ки, пур­ха­ють дівча­та по зе­ле­но­му моріжку, а хлопці підбіга­ють до них, обійма­ють отак впо­пе­рек, стис­ка­ють ру­ки… за­зи­ра­ють в очі і кру­тяться ра­зом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, ве­селі пок­ли­ки лу­на­ють по га­ях, а в Еме­не рос­те сер­це і го­рять очі. Мов за­ча­ро­ва­на, ди­виться во­на вниз. «Хіба гурії в раю ве­се­ляться отак з пра­вед­ни­ми», - шеп­че во­на і не мо­же відірва­ти очей від ди­во­виж­но­го ви­до­виська, не мо­же на­си­ти­ти­ся ним… Чу­до­вий об­раз при­нес­ла во­на тоді під батько­ву стріху, і той об­раз раз у раз ожи­ває в її уяві, і міниться, і грає бар­ва­ми.

- І спо­до­бив ме­не ми­ло­серд­ний Ал­лах пок­ло­ни­тись Ка­абі і очис­ти­ти гріхи свої, діткнув­шись Ес­ва­ду… - скри­пить хаджі Бекір, і пок­рек­тує в од­повідь йо­му бо­гобійний різник.

Та Еме­не не слу­хає.

Очі її, як і дум­ка, блу­ка­ють десь по да­ле­ко­му безк­рай­ому мо­рю.

А во­но, не­вин­не і чис­те, як дівчи­на, в сліпу­чо-бла­кит­них ша­тах, з низ­кою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до бе­ре­га, і пес­титься, і ту­литься до нього, не­мов ко­ха­юча істо­та. Да­ле­ко од бе­ре­га грає в морі та­бун ве­се­лих дельфінів: чорні пот­во­ри, мов ви­во­док чортів, вип­ли­гу­ють з гли­би­ни, пе­ре­ки­да­ються в повітрі, стрімго­лов пірна­ють в мо­ре і знов ви­ри­на­ють, щоб на­но­во роз­по­ча­ти ве­селі гри­ща.

А ще далі, де лиш око ся­гає, - не знать, чи по воді, чи по небі, - лег­кою тінню про­со­вується па­роп­лав з дов­жез­ним по­зад се­бе хвос­том ди­му, і розп­ли­вається в бла­китній да­лині, і щез­не, як при­вид, як ма­ра… Мо­ре ди­хає; свіжий, со­ло­ний віддих йо­го ше­лес­тить лист­вою, пес­тить об­лич­чя, бадьорить гру­ди.

- Емене! Кель мун­да!.. ^[2] - роз­ти­нається з подвір’я писк­ли­вий го­лос ма­тері.

Значить, гос­тя вже не­ма і мож­на вий­ти з ха­ти.

Емене вий­шла на пок­лик ма­те­рин і ма­ло не зва­ли­ла з ніг двох євро­пей­ок, що роз­мов­ля­ли з її матір’ю, оче­ви­дяч­ки не ро­зуміючи од­но од­но­го. Дівча­та щось по­яс­ня­ли старій на ми­гах, по­ка­зу­ва­ли на дім, на се­ло, але все на­да­рем­не: ста­ра не ро­зуміла, хоч ма­ха­ла го­ло­вою та уда­ва­ла, що ду­же доб­ре тя­мить, чо­го во­ни хо­тять. З бесіди, про­те, нічо­го не ви­хо­ди­ло. Спо­чат­ку гості бу­ли збен­те­жені, але, по­ба­чив­ши, що їх ста­ран­ня йдуть на­мар­не, ве­се­ло за­ре­го­та­лись. Се осміли­ло та­та­рок. Еме­не, яка досі ско­са пог­ля­да­ла на чу­жи­нок, підсту­пи­лась ближ­че і по­ча­ла ог­ля­да­ти їх з го­ло­ви до ніг. Очі в неї розбіга­ли­ся; все її ціка­ви­ло у тих не зна­них їй істо­тах. Спо­чат­ку во­на злег­ка смик­ну­ла од­ну з дівчат за оде­жу, а далі зва­жи­ла на руці важ­ку ко­су і, з зах­ва­том поц­мо­ку­ючи, про­мо­ви­ла:

- Карош… ка­рош урус…

Ті сміялись і не бо­ро­ни­лись.

Цілком осміле­на, Еме­не прос­то на­ки­ну­лась на гос­тей: во­на гла­ди­ла їм ру­ки, ли­це й во­лос­ся, за­зи­ра­ла в очі, плес­ка­ла по пле­чах, ту­ли­ла до се­бе, розг­ля­да­ла й об­ма­цу­ва­ла кож­ну дрібнич­ку їх ту­але­ту. Поц­мо­ку­ючи та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, во­на при­яз­но й пруд­ко белько­та­ла щось не зро­зумілою їм мо­вою. Ста­ра та­тар­ка теж не одс­та­ва­ла од доч­ки, і не­за­ба­ром євро­пей­ки опи­ни­лись не­мов у не­волі у ди­ких; во­ни по­ча­ли уже бо­яти­ся ко­ли не за цілість боків, то за оде­жу. Не ви­пус­ка­ючи їх з рук, та­тар­ки наз­но­си­ли їм уся­ких ла­сощів: час­ту­ва­ли їх кис­лим мо­ло­ком з бруд­ної по­су­ди­ни, свіжим інжи­ром та сма­же­ни­ми на овечім лою кор­жи­ка­ми.

- Кушай, урус… ку­шай! - прип­ро­шу­ва­ли во­ни і заг­ля­да­ли їм у рот.

Коли гості відійшли, Еме­не ще дов­го ди­ви­лась услід сміли­вим жінкам, що самі, без провідни­ка-муж­чи­ни, прий­шли з-над мо­ря і те­пер по­вер­та­ють на­зад, ні пе­ред ким не хо­ва­ючи сво­го гар­но­го об­лич­чя.

І знов Еме­не са­ма, і знов їй нуд­но. Во­на ни­кає по подвір’ю, без цілі забігає в ха­ту, скрізь шу­кає роз­ва­ги або яко­го діла. Та діла не­ма, а для роз­ва­ги у та­тарської дівчи­ни оден лиш ре­сурс - строї. На то­му й скінчи­ло­ся. Еме­не роз­че­са­ла й зап­ле­ла дрібуш­ка­ми свої чер­воні, як по­ломінь, фар­бо­вані ко­си, на­ки­ну­ла на се­бе но­вий ха­лат з див­ни­ми ара­бес­ка­ми і підпе­ре­за­ла­ся ко­син­кою так, що яск­ра­во роз­мальова­ний кінець її зак­ри­вав її фігу­ру, відповідно ети­ке­тові, зза­ду ниж­че ста­ну. По­то­му во­на на­че­пи­ла на шию своє ба­гатст­во - ряс­не на­мис­то з зо­ло­тих ду­качів, а на го­ло­ву на­ки­ну­ла ма­ленький фез, гус­то за­ши­тий мо­не­та­ми. Лег­ка чад­ра на плечі і чер­воні капці до­пов­ня­ли її ту­але­ту. Ли­ша­ло­ся ще на­рум’яни­ти ли­ця та звес­ти до­ку­пи фар­бою ду­ги брів. Ко­ли во­на бу­ла го­то­ва, то виг­ля­да­ла, як індійський бо­жок, і бу­ла ду­же за­до­во­ле­на з се­бе.

Та на подвір’ї, ку­ди во­на по­ва­гом вий­шла, ніко­му бу­ло ми­лу­ва­ти­ся кра­су­нею. Бідна дівчи­на зітхну­ла.

День уже гас. Бліде втом­ле­не мо­ре ліни­во хлю­па­ло в бе­рег. Кам’яні шпилі яй­ли ро­жевіли на небі, синій мо­рок хо­вав­ся по роз­па­ди­нах скель, а ліси по схи­лу гір чорніли, не­мов спа­лені.

Емене гля­ну­ла до­го­ри, на се­ло. При­ту­ле­не до гор­ба, во­но виг­ля­да­ло, як ве­ли­чез­ний щільник, пос­тав­ле­ний сторч. Ря­ди небіле­них хат з плос­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми сто­яли оден над дру­гим так, що покрівля од­но­го до­му слу­жи­ла подвір’ям для дру­го­го. Се­ред лісу ко­ло­нок, яки­ми бу­ли підперті піддаш­шя, чорніли двері і вікна, не­мов вхо­ди до пе­чер, а ра­зом все те на­га­ду­ва­ло но­ри річних ластівок на кру­то­му бе­резі річки. По плас­ких покрівлях сиділа куп­ка­ми жіно­та та, мов різно­барвні квітки, зак­ра­ша­ла свят­ни­ми стро­ями сіре тло го­ло­го се­ла. Ста­ра ге­ну­езька баш­та, об­луп­ле­на й пог­ри­зе­на зу­бом ча­су, сто­ячи од­далік, грізно по­зи­ра­ла з ви­со­кості на та­тарське му­рав­лисько, що во­ру­ши­лось у її стіп. Еме­не наг­леділа врешті ко­го їй тре­ба.

- Фатьме-е-е!.. - ве­рес­ну­ла во­на тон­ким прой­ма­ючим го­ло­сом.

- Емене-е-е! - по­чу­ла­ся од се­ла та­ка ж писк­ли­ва відповідь.

Емене жва­во вхо­пи­ла мідний ку­холь і по­да­ла­ся до «чішме» по во­ду.

Вона бігла вго­ру, по­ля­пу­ючи кап­ця­ми по ка­ме­нистій до­розі - струн­ка і зруч­на, як мо­ло­да кізоч­ка, - і чу­ла пе­редс­мак усіх дрібних спліток дріб’язно­го жит­тя та­тарської жінки, з яки­ми че­ка­ла на неї біля чішме под­ру­га. Од­нак на шо­се во­на му­си­ла зу­пи­ни­тись - знай­ома їй ка­валька­да чва­лом прос­ко­чи­ла повз неї: по­пе­ре­ду жінки, а за ни­ми кра­сунь Сеп­тар, рівний, як кілок, з вип­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми грудьми, з на­хаб­ним, пев­ним у собі пог­ля­дом.

Кавалькада дав­но вже пром­ча­лась, а Еме­не усе сто­яла на місці та ди­ви­лась услід їй, не­мов че­ка­ла - чи не вер­неться її щас­тя, що зни­кає з-пе­ред очей, та чи не візьме її з со­бою у шир­ший, вільніший світ, ніж заґра­то­ва­на жіно­ча по­ло­ви­на в батьковій оселі? «Кєпек!» - при­га­да­лось їй згірдне батько­ве сло­во й пов­на не­на­висті пос­тать хаджі.

Серце в неї упа­ло, сльози зак­ру­ти­лись в очах…

***

В селі тем­но і ти­хо. Крам­ниці й ят­ки замк­нені, провідни­ки розсідла­ли свої коні, всякі про­давці «ямур­та» (яєць), ви­ног­ра­ду, чадр і іншо­го одк­ла­ли свої спра­ви на бу­день; вза­галі весь той рух, що чи­гає на повні ки­шені гя­урів, зу­пи­ни­ло свя­то. Му­ед­зин вос­таннє проск­рипів з міна­ре­та «ла ал­ла»… і пра­вовірні спо­чи­ва­ють. Тільки нев­си­пу­ще мо­ре бу­хає десь зда­ле­ку, не­мов нез­ри­мий ве­лет ви­ди­хає з се­бе ден­ну спе­ку, та зорі трем­тять в нічній про­хо­лоді, хо­ва­ючись од­на по одній за чорні, як хма­ри, шпилі яй­ли.

У стіп ге­ну­езької баш­ти бли­має світло. Там, у за­коп­ченій ди­мом роз­ко­лині, як у дуплі ве­ли­кої де­ре­ви­ни, ва­риться на роз­жа­ре­них вуг­лях ка­ва. Круг вог­ню, підоб­гав­ши східним зви­чаєм но­ги, си­дять бо­ро­даті хаджі у ве­ли­ких за­во­ях і прості му­сульма­ни у фе­зах. Хаджі Бекір зай­має по­чес­не місце: він си­дить попліч з мир­ша­вим тур­ком у біло­му ха­латі та зе­леній чалмі. То соф­та ^[3] з са­мо­го Стам­бу­ла, і йо­го муд­рих та свя­тих ре­чей зібра­ли­ся пос­лу­ха­ти пра­вовірні.

Усі мов­чать, усі по­важні.

Навіть кра­сунь Сеп­тар, що при­мос­тив­ся од­далік, склав­ши свої сильні, з ду­хом кінсько­го гною, ру­ки на батіг, якось не так гор­до ви­пи­нає зо­ло­том шиті гру­ди, з мен­шим зух­вальством по­зи­рає нав­ко­ло.

Вогонь бліка­ми грає на чер­во­них фе­зах, ося­ває смаглі об­лич­чя. Мідя­ний імбрик ^[4] си­чить на вогні, да­ле­ке мо­ре ритмічно бу­хає…

Та ось ка­ва за­па­ру­ва­ла у ма­лих філіжан­ках в ру­ках гос­тей - і соф­та по­чав.

Він го­во­рив ти­хо, скри­пу­чим мо­но­тон­ним го­ло­сом, квітис­то і дов­го. Він по­чав від Ада­ма. Яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­вав він ко­лиш­ню сла­ву й ве­лич та­тарсько­го пле­мені, йо­го бої з невірни­ми, в яких стяг Ма­го­метів обійшов ма­ло не півсвіту. Він зве­ли­чав пишність й мудрість ве­ли­ких ханів, роз­чу­лив­ся на згад­ку по­бож­ності пра­вовірних й відкрив сер­це Ал­ла­ха, ущерть пов­не радістю й за­до­во­лен­ням з вірних слуг про­ро­ка Ма­го­ме­та. Як місяць се­ред зірок, як орел се­ред птахів - та­ки­ми бу­ли му­сульма­ни се­ред інших на­родів. Він прик­ли­кав у свідки одвічні го­ри, що в своїй не­по­руш­ності ба­чи­ли ко­лиш­ню сла­ву ве­ли­ко­го на­ро­ду, зда­вав­ся на баш­ту, під кот­рою сидів: во­на пам’ятає ті ча­си, ко­ли по стінах її спли­ва­ла кров гя­урів, а на шпилі ся­яв півмісяць…

Майстерно й по­етич­но оповідав він усім відомі й усім до­рогі ле­ген­ди лю­ду, вик­ли­кав із мо­гил тіні свя­тих і ге­роїв, що пок­ла­ли го­ло­ви за віру й на сла­ву Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та. Текс­ти й про­роцт­ва з Ко­ра­ну пе­репліта­лись у бесіді, мов у штучній сітці, з каз­ка­ми лю­ду й чарівним за­пи­на­лом пок­ри­ва­ли ми­нувшість. В чор­них соф­ти­них очах горів во­гонь, а бліде ли­це ста­ва­ло ще блідшим. Пра­вовірні слу­ха­ли, ску­пив­ши ува­гу та в такт гой­да­ючись на підібга­них но­гах. А соф­та вів далі.

Він при­га­дав усі крив­ди, які за­подіяли гя­ури пра­вовірним. Во­ни зни­щи­ли їх царст­во, зруй­ну­ва­ли їхні оселі, їхнє доб­ро, цвіту­щий, як квітка, край обер­ну­ли в пус­ти­ню. Де ті людські се­литьби, де той на­род, що, мов працьови­та ко­маш­ня, осе­ляв ко­лись ро­дю­чу зем­лю? Йо­го не­ма, йо­го прог­нав з влас­ної землі во­рог. «Пог­ляньте, - гу­кав він, об­во­дя­чи нав­ко­ло ру­кою, - руїна, все по­жер­ли невірні… Во­ни зал­ля­ли бе­рег мо­ря, за­гар­ба­ли кращі землі, одтісни­ли решт­ки та­тар в го­ри, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за сту­пе­нем пе­ре­хо­дять та­тарські землі до рук невірним, і ско­ро не бу­де місця тут для свя­то­го ме­че­ту, не бу­де де сла­ви­ти Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та… Та й чи бу­де ко­му? Старі зви­чаї ла­ма­ються, про­па­ла чесність, прос­то­та, ще­зає страх Бо­жий… не­чес­тиві за­ра­зи­ли гріхов­ни­ми бо­ляч­ка­ми пра­вовірних… роз­пус­та… ракія, ^[5] крадіжка навіть… Ал­ла-алла!.. Ти ба­чиш!»

І блідий мир­ша­вий ту­рок зняв ру­ки до міся­ця, що са­ме ви­ри­нув з мо­ря і об­лив усе синім світлом. В уро­чистій тиші чу­лось лиш бу­хан­ня мо­ря та срібне, ме­лодійне цвірінькан­ня півден­но­го цвірку­на. В да­ле­ких га­ях то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла сплюш­ка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні го­ри сто­яли, мов при­ви­ди, й ди­ви­ли­ся на зло­тис­тий від міся­ця шлях на морі, що весь тремтів і мінив­ся зо­ло­тою лус­кою.

Софта зітхнув. В зітханні то­му по­чув­ся рев­ний жаль за мо­гутнім ко­лись краєм, уболіван­ня над за­не­па­дом од­новірно­го на­ро­ду.

Але ще не все про­па­ло. Ще ми­ло­серд­ний Гос­подь за­хо­вав для пра­вовірних землі, де гя­ур не має си­ли й не зну­щається над вірни­ми. Над тою щас­ли­вою країною прос­тяг свою по­туж­ну ру­ку спра­вед­ли­вий і муд­рий сул­тан і, як ма­ти дітей, за­хи­щає підда­них. Ту­ди, се­ред од­новірних і співпле­мен­них, виз­во­ля­тись від гріхів, ря­ту­ва­ти свою ду­шу!.. Годі че­ка­ти на смерт­ний час у сьому не­чес­ти­во­му краю, бо ко­ли зло­жиш тут свої кістки, тяж­ко бу­де вста­ти на ос­танній суд се­ред грішно­го, чу­жо­го лю­ду. Пра­вовірні! Ста­рий і ма­лий, ба­га­тий і бідний, сла­бий і ду­жий - от­русіть з ніг своїх по­рох не­щас­ної землі; вступіть у сліди бо­гобійних предків ва­ших, зби­рай­те своє доб­ро, своїх жінок і дітей й ви­се­ляй­те­ся звідси під мож­ну пра­ви­цю пра­вовірно­го мо­нар­ха, ближ­че до свя­тих ме­че­тей, до пос­вя­че­ної сто­па­ми про­ро­ка землі… І хай за­па­деться ся за­гар­ба­на гя­ура­ми зем­ля, хай спра­вед­ли­вий Гос­подь пош­ле з не­ба во­гонь, спа­лить її і розвіє попіл по безк­рай­ому мо­рю! Ла ал­ла іль ал­ла - Ма­го­мет ра­суль ал­ла!

І соф­та зняв ру­ки й прос­тяг над зем­лею, не­мов прик­ли­кав на неї гнів грізно­го Ал­ла­ха.

У хаджі Бекіра горіла ду­ша. Він ди­вивсь на соф­ту блис­ку­чи­ми очи­ма, він ба­чив спа­да­ючий з не­ба во­гонь, а там, за мо­рем, в да­лекій перс­пек­тиві, ся­ли пе­ред ним му­сульманські реліквії.

Настала ти­ша. Жар під баш­тою по­пелів, і пов­ний місяць з ви­со­кості пог­ля­дав на зібран­ня.

Правовірні, од­нак, сиділи зі спу­ще­ни­ми очи­ма, і не­мов лу­ка­ва усмішка блу­ка­ла по їх смаг­лих ли­цях.

«Ба, - ду­ма­ли во­ни собі, - гя­ур, гя­ур… А з ко­го ж ми жи­ве­мо, як не з гя­ура?..»

І при­га­да­лись їм всі нез­чис­ленні спо­со­би за­робітків та ба­ришів, які да­ва­ли їм гя­ури. При­га­да­лись усі ті «ямур­та», ви­ног­рад, мо­ло­ко, підво­ди, провідни­ки, комірне і т. ін., вся­ко­го ро­ду «бак­шиш», усі ті ба­гаті жни­ва, що зби­рає з гя­урів, не сіючи й не орю­чи, та­та­рин. «Ку­ди їм ви­се­ля­тись? По­що?» - пи­та­ли во­ни се­бе, і їх бра­ла хіть в живі очі розсміяти­ся муд­ро­му, та несвідо­мо­му ста­нові ре­чей софті.

Однак во­ни мов­ча­ли.

Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:

- Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..

І, вип­нув­ши свої гап­то­вані зо­ло­том гру­ди, він з на­хабністю ви­ди­вив­ся на збен­те­же­но­го соф­ту, че­ка­ючи на відповідь. Пра­вовірні аж цмок­ну­ли. Прав­да, су­ща прав­да! Він як вий­няв їм з уст ті сло­ва, які во­ни мог­ли б ска­за­ти в відповідь софті.

Тільки хаджі Бекіро­ве сер­це спа­лах­ну­ло гнівом пра­вед­ним, і, ме­чу­чи блис­кав­ки з очей, він грим­нув на Сеп­та­ра:

- Мовчи ти, по­га­ний най­ми­те гя­урів! Та Сеп­тар не змов­чав:

- Ей, ста­рий, я знаю, те­бе зазд­рощі ха­па­ють на мої зарібки, яких ти че­рез влас­ну за­пеклість не маєш…

Ах, се бу­ла прав­да, гли­бо­ко, ста­ран­но за­таєна прав­да - і хаджі не вит­ри­мав. За­бу­ва­ючи на свою по­ва­гу й гідність хаджі, він схо­пив­ся з місця і все своє обу­рен­ня вип­лю­нув в ли­це Сеп­та­рові:

- Кєпек! Ас­ма кєпек!.. ^[6]

Очі в провідни­ка нал­ля­лись кров’ю і вилізли на­верх, як у ба­ра­на. Зда­ва­лось, діло скінчиться по­га­но, але Сеп­тар пе­реміг се­бе.

- Ей, ста­рий, пильнуй своєї бо­ро­ди, ко­ли прис­вя­тив її, - пог­ро­зив він хаджі і, кру­то обер­нув­шись, відійшов, нас­вис­ту­ючи до тан­цю.

Софта оте­терів. Чорні очі йо­го ста­ли круг­ли­ми й ве­ли­ки­ми, в них ма­лю­вав­ся жах. Він че­кав, що за­раз розс­ту­питься зем­ля й пог­ли­не зух­ва­ло­го Сеп­та­ра або грішник знай­де собі мо­ги­лу під руїна­ми баш­ти, по ка­ме­ню розібра­ної обу­ре­ним на­ро­дом. Але все бу­ло по-давньому: зем­ля не розс­ту­па­лась, баш­та сто­яла на місці, і навіть пра­вовірні сиділи спокійно, не­мов нічо­го не ста­ло­ся, не­мов во­ни цілком поділя­ли Сеп­та­рові пог­ля­ди. Ба, навіть за хви­ли­ну по­ча­ли роз­хо­ди­тись, ви­мов­ля­ючись тим, що вже пізно, а завт­ра че­ка­ють на них спра­ви…

Збентеженим, зди­во­ва­ним пог­ля­дом во­див соф­та нав­ко­ло се­бе - в го­лові йо­го не­мов щось світа­ло:

- Пута шай­та­на… пу­та шай­та­на… - ше­потів він зсиніли­ми ус­та­ми, звер­нув­ши бліде об­лич­чя до обу­ре­но­го хаджі Бекіра.

Але той в без­силій злості ли­шень плю­вав та си­пав прокльони…

Останніми по­ки­ну­ли баш­ту хаджі Бекір та соф­та.

Мов при­ви­ди ті, су­ну­лись во­ни по за­литій міся­цем ву­лиці, во­ло­чу­чи за со­бою довгі й го­ло­ваті тіні. Сумні і роз­ча­ро­вані, ви­ли­ва­ли старі один од­но­му свої жалі - і, не­мов спо­чу­ва­ючи їм, зітха­ло од­далік мо­ре та то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла в га­ях сплюш­ка…

28 вересня 1899, Чернігів

НА КАМЕНІ

Акварель

З оди­но­кої на ціле та­тарське се­ло кав'ярні ду­же доб­ре вид­но бу­ло і мо­ре, й сірі піски бе­ре­га. В од­чи­нені вікна й двері на дов­гу, з ко­лон­ка­ми, ве­ран­ду так і пер­лась яс­на бла­кить мо­ря, в нескінченність про­дов­же­на бла­кит­ним не­бом. Навіть душ­не повітря літньої дни­ни прий­ма­ло м'які си­няві то­ни, в яких та­ну­ли й розп­ли­ва­лись кон­ту­ри да­ле­ких при­бе­реж­них гір.

З мо­ря дув вітер. Со­ло­на про­хо­ло­да при­над­жу­ва­ла гос­тей, і во­ни, за­мо­вив­ши собі ка­ву, тис­лись до вікон або сіда­ли на ве­ранді. Навіть ха­зяїн кав'ярні, кри­во­но­гий Ме­мет, пильно сте­жа­чи за пот­ре­ба­ми гос­тей, ки­дав сво­му мо­лод­шо­му бра­тові: «Дже­пар.., он ка­ве… бір ка­ве!» ^[7] А сам ви­хи­ляв­ся в двері, щоб одітхну­ти вог­ким хо­лод­ком та зня­ти на мить з го­ле­ної го­ло­ви круг­лу та­тарську ша­поч­ку.

Поки чер­во­ний од за­ду­хи Дже­пар роз­ду­вав у ко­мин­ку жар та пос­ту­ку­вав рон­дельком, щоб вий­шов доб­рий кай­мак, ^[8] Ме­мет вдив­ляв­ся у мо­ре.

- Буде бу­ря! - обізвав­ся він, не обер­та­ючись. - Вітер дуж­чає. Он на човні зби­ра­ють вітри­ла!

Татари по­вер­ну­ли го­ло­ви до мо­ря.

На ве­ли­ко­му чор­но­му бар­касі, що, зда­ва­ло­ся, по­вер­тав до бе­ре­га, справді зви­ва­ли вітри­ла. Вітер на­ду­вав їх, і во­ни ви­ри­ва­ли­ся з рук, як ве­ликі білі пта­хи; чор­ний чо­вен на­хи­лив­ся і ліг бо­ком на бла­китні хвилі.

- До нас по­вер­тає! - обізвав­ся Дже­пар. - Я навіть пізнаю чо­вен - то грек сіль привіз.

Мемет теж пізнав греків чо­вен. Для нього це ма­ло ва­гу, бо, опріч кав'ярні, він дер­жав крам­нич­ку, та­кож єди­ну на все се­ло, і був різни­ком. Зна­чить, сіль йо­му потрібна.

Коли бар­кас наб­ли­зив­ся, Ме­мет по­ки­нув кав'ярню і по­дав­ся на бе­рег. Гості поспіши­ли ви­хи­ли­ти свої філіжан­ки і ру­ши­ли за Ме­ме­том. Во­ни пе­ре­тя­ли кру­ту вузьку ву­ли­цю, обігну­ли ме­чет і спус­ти­лись ка­ме­нис­тою стеж­кою до мо­ря. Синє мо­ре хви­лю­ва­лось і кипіло на бе­резі піною. Бар­кас підска­ку­вав на місці, хлю­пав, як ри­ба, і не міг прис­та­ти до бе­ре­га. Си­во­ву­сий грек та мо­ло­дий най­мит-дан­га­лак, струн­кий і дов­го­но­гий, ви­би­ва­лись із сил, на­ля­га­ючи на вес­ла, од­нак їм не вда­ва­ло­ся розігна­ти чо­вен на бе­ре­го­вий пісок. Тоді грек ки­нув у мо­ре кот­ви­цю, а дан­га­лак по­чав швид­ко роз­зу­ва­ти­ся та за­ка­су­ва­ти жовті шта­ни ви­ще колін. Та­та­ри пе­ре­мов­ля­лись з бе­ре­га з гре­ком. Си­ня хви­ля ски­па­ла мо­ло­ком біля їх ніг, а відтак та­ну­ла і шипіла на піску, тіка­ючи в мо­ре.

- Ти вже го­то­вий, Алі? - крик­нув грек на дан­га­ла­ка.

Замість од­повіді Алі пе­ре­ки­нув голі но­ги че­рез край чов­на і ско­чив у во­ду. Зруч­ним ру­хом він підхо­пив у гре­ка мішок з сіллю, ки­нув собі на пле­че і побіг на бе­рег. Йо­го струн­ка фігу­ра в вузьких жов­тих шта­нях та синій куртці, здо­ро­вий, зас­ма­ле­ний морським вітром вид та чер­во­на хуст­ка на го­лові пре­гар­но од­би­ва­лись на тлі бла­кит­но­го мо­ря. Алі ски­нув на пісок свою но­шу і знов ско­чив у мо­ре, за­ну­рю­ючи мокрі ро­жеві лит­ки в лег­ку й білу, як зби­тий білок, піну, а далі ми­ючи їх у чистій синій хвилі. Він підбігав до гре­ка і му­сив ло­ви­ти мент, ко­ли чо­вен опус­кав­ся врівень з йо­го пле­чем, щоб зруч­но бу­ло прий­ня­ти важ­кий мішок. Чо­вен бив­ся на хвилі і рвав­ся з кот­виці, як пес із лан­цю­га, а Алі все бігав од чов­на на бе­рег і на­зад. Хви­ля здо­га­ня­ла йо­го та ки­да­ла йо­му під но­ги клуб­ки білої піни.

Часом Алі про­пус­кав зруч­ний мент, і тоді ха­пав­ся за бік бар­ка­са, і піднімав­ся ра­зом з ним до­го­ри, мов краб, приліпле­ний до ко­раб­ле­во­го об­лав­ка.

Татари схо­ди­лись на бе­рег. Навіть у селі, на плас­ких да­хах осель, з'явля­ли­ся, нез­ва­жа­ючи на спе­ку, та­тар­ки і виг­ля­да­ли звідти, як куп­ки квіток на гряд­ках.

Море де­далі втра­ча­ло спокій. Чай­ки зніма­лись із оди­но­ких бе­ре­го­вих скель, при­па­да­ли грудьми до хвилі і пла­ка­ли над мо­рем. Мо­ре по­темніло, зміни­лось. Дрібні хвилі зли­ва­лись до­ку­пи, мов бри­ли зе­лен­ку­ва­то­го скла, не­помітно підкра­да­лись до бе­ре­га, па­да­ли на пісок і роз­би­ва­лись на білу піну. Під чов­ном кле­котіло, кипіло, шу­му­ва­ло, а він підска­ку­вав і пли­гав, не­мов нісся ку­дись на білог­ри­вих звірах. Грек час­то обер­тав­ся на­зад і з три­во­гою пог­ля­дав на мо­ре. Алі прудкіше бігав од чов­на на бе­рег, весь заб­риз­ка­ний піною. Во­да при бе­резі по­чи­на­ла ка­ла­му­ти­тись і жовк­ну­ти; ра­зом з піском хви­ля ви­ки­да­ла зо дна мо­ря на бе­рег каміння і, тіка­ючи на­зад, во­лок­ла їх по дну з та­ким гур­ко­том, на­че там щось ве­ли­ке скре­го­та­ло зу­ба­ми й гар­ча­ло. Прибій за якої півго­ди­ни пе­рес­ка­ку­вав уже че­рез каміння, за­ли­вав при­бе­реж­ну до­ро­гу і підби­рав­ся до мішків з сіллю. Та­та­ри му­си­ли відсту­пи­ти на­зад, щоб не за­мо­чи­ти капців.

- Мемет! Нур­ла! По­можіть, лю­ди, а то сіль підмо­чить! Алі! Йди ж ту­ди! - хрипів грек.

Татари за­во­ру­ши­лись, і по­ки грек тан­цю­вав з чов­ном на хви­лях, з нудьгою по­зи­ра­ючи на мо­ре, сіль опи­ни­лась у без­печ­но­му місці.

Тим ча­сом мо­ре йшло. Мо­но­тон­ний ритмічний гомін хвиль пе­рей­шов у бу­хан­ня. Спо­чат­ку глу­хе, як важ­ке са­пан­ня, а далі сильне і ко­рот­ке, як да­ле­кий стріл гар­ма­ти. На небі сірим па­ву­тин­ням сну­ва­ли хма­ри. Роз­гой­да­не мо­ре, вже бруд­не й тем­не, нас­ка­ку­ва­ло на бе­рег і пок­ри­ва­ло скелі, по яких по­то­му стіка­ли патьоки бруд­ної з піною во­ди.

- Ге-ге! Бу­де бу­ря! - кри­чав Ме­мет до гре­ка. - Ви­тя­гай на бе­рег чов­на!

- Га? Що ка­жеш? - хрипів грек, на­ма­га­ючись пе­рек­ри­ча­ти шум при­бою.

- Човен на бе­рег! - гук­нув що­си­ли Нур­ла.

Грек нес­покійно зак­ру­тив­ся і се­ред бризків і ри­ку хвиль по­чав роз­пу­ту­ва­ти лан­цюг, ув'язу­ва­ти мо­туз­зя. Алі ки­нув­ся до лан­цю­га. Та­та­ри ски­да­ли капці, за­ко­чу­ва­ли шта­ни й ста­ва­ли до по­мочі. Врешті грек підняв кот­ви­цю, і чор­ний бар­кас, підхоп­ле­ний бруд­ною хви­лею, що з ніг до го­ло­ви зми­ла та­тар, по­су­нув до бе­ре­га. Куп­ка зігну­тих і мок­рих та­тар галасливо ви­тя­га­ла з мо­ря, се­ред кле­ко­ту піни, чор­ний бар­кас, не­мов якусь морську пот­во­ру або ве­ли­чез­но­го дельфіна.

Та ось бар­кас ліг на піску. Йо­го прив'яза­но до палі. Та­та­ри обтріпу­ва­лись і ва­жи­ли з гре­ком сіль. Алі по­ма­гав, хоч ча­сом, ко­ли ха­зяїн за­ба­ла­ку­вав­ся з по­куп­ця­ми, він ниш­ком по­зи­рав на нез­най­оме се­ло. Сон­це сто­яло вже над го­ра­ми. По го­ло­му сіро­му вис­ту­пу скелі ліпи­лись та­тарські ха­луп­ки, зло­жені з ди­ко­го каміння, з плас­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми, од­на на одній, як хат­ки з карт. Без тинів, без воріт, без ву­лиць. Криві стеж­ки ви­лись по ка­ме­нистій спа­дині, ще­за­ли на покрівлях і з'явля­лись десь ниж­че прос­то од му­ро­ва­них сходів. Чор­но і го­ло. Тільки на одній покрівлі рос­ла якимсь чу­дом тон­ка шов­ко­ви­ця, а зни­зу зда­ва­лось, що во­на розс­те­ля­ла тем­ну ко­ро­ну на бла­киті не­ба.

Зате за се­лом, у да­лекій перс­пек­тиві, одк­ри­вав­ся чарівний світ. В гли­бо­ких до­ли­нах, зе­ле­них од ви­ног­ра­ду і пов­них си­зої імли, тісни­лись кам'яні гро­ма­ди, ро­жеві од вечірнього сонця або синіючі гус­тим бо­ром. Круглі ли­со­го­ри, мов ве­ле­тенські шат­ра, ки­да­ли од се­бе чор­ну тінь, а да­лекі шпилі, си­зо-бла­китні, зда­ва­лись зуб­ця­ми зас­тиг­лих хмар. Сон­це ча­сом спус­ка­ло з-за хмар у імлу, на дно до­ли­ни, скісні пас­ма зо­ло­тих ни­ток - і во­ни пе­ре­ти­на­ли ро­жеві скелі, сині ліси, чорні важкі шат­ра та засвічу­ва­ли вогні на гост­рих шпи­лях.

При цій каз­ковій па­но­рамі та­тарське се­ло зда­ва­лось гру­дою ди­ко­го каміння, і тільки ря­док струн­ких дівчат, що вер­та­ли од чішме ^[9] з ви­со­ки­ми кух­ля­ми на пле­чах, ожив­ляв кам'яну пус­те­лю.

Край се­ла, у гли­бокій до­лині, біг поміж во­лоських горіхів стру­мок. Морський прибій спи­нив йо­го во­ду, і во­на роз­ли­лась поміж де­ре­ва­ми, од­би­ва­ючи в собі їх зе­лень, барвні ха­ла­ти та­та­рок та голі тіла дітво­ри.

- Алі! - гук­нув грек. - По­мо­жи зси­па­ти сіль!

За ре­вом мо­ря Алі лед­ве до­чув.

Над бе­ре­гом висів со­ло­ний ту­ман од дрібних бризків. Ка­ла­мут­не мо­ре ска­женіло. Вже не хвилі, а бу­ру­ни вста­ва­ли на морі, ви­сокі, сер­диті, з біли­ми гре­бе­ня­ми, од яких з лус­ком од­ри­ва­ли­ся довгі ки­тиці піни і зліта­ли до­го­ри. Бу­ру­ни йшли нев­пин­но, підби­ра­ли під се­бе зво­ротні хвилі, пе­рес­ка­ку­ва­ли че­рез них і за­ли­ва­ли бе­рег, ви­ки­да­ючи на нього дрібний сірий пісок. Скрізь бу­ло мок­ро, по­на­ли­ва­но, в бе­ре­го­вих ям­ках ли­ша­лась во­да.

Раптом та­та­ри по­чу­ли тріск, і рівно­час­но во­да по­ли­лась їм у капці. То сильна хви­ля підхо­пи­ла чо­вен і ки­ну­ла їм на па­лю. Грек підбіг до чов­на і ах­нув: у човні бу­ла діра.

Він кри­чав од го­ря, ла­яв­ся, пла­кав, та рев мо­ря пок­ри­вав і ціла людність то­го не­ве­лич­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це йо­го ле­мент. До­ве­лось ви­тяг­ти чо­вен та й прив'яза­ти знов. Грек був та­кий сум­ний, що, хоч за­па­ла ніч і Ме­мет кли­кав йо­го в кав'ярню, не пішов у се­ло і ли­шивсь на бе­резі. Мов при­ви­ди, блу­ка­ли во­ни з Алі се­ред во­дя­но­го пи­лу, сер­ди­то­го бу­хан­ня та сильно­го за­па­ху мо­ря, що прой­мав їх наскрізь. Місяць дав­но вже зійшов і пе­рес­ка­ку­вав з хма­ри на хма­ру; при світлі йо­го бе­ре­го­ва сму­га біліла од піни, на­че вкри­та пер­шим пух­ким снігом.. Врешті Алі, зваб­ле­ний вог­ня­ми в селі, на­мо­вив гре­ка зай­ти в кав’ярню.

Грек роз­во­зив сіль по при­бе­реж­них кримських се­лах раз на рік і зви­чай­но бор­гу­вав. На дру­гий день, щоб не га­яти ча­су він на­ка­зав Алі ла­го­ди­ти чо­вен, а сам по­дав­ся гірською тро­пою зби­ра­ти по се­лах дов­ги: бе­ре­го­ва стеж­ка бу­ла за­топ­ле­на, і з бо­ку се­ло бу­ло одріза­не од світу.

Вже з по­луд­ня хви­ля по­ча­ла спа­да­ти, і Алі взяв­ся до ро­бо­ти. Вітер тріпав чер­во­ну хус­ти­ну на го­лові дан­га­ла­ка, а він по­рав­ся ко­ло чов­на та кур­ни­кав мо­но­тон­ну, як прибій мо­ря, пісню. У відповідний час, як доб­рий му­сульма­нин, він розс­те­ляв на піску хус­тин­ку і ста­вав на коліна в бо­гомільно­му спо­кої. Ве­чо­ра­ми він розк­ла­дав над мо­рем огонь, ва­рив собі пілав з підмо­че­но­го ри­жу, що ли­шивсь на бар­касі, і навіть ла­го­див­ся но­чу­ва­ти при човні, та Ме­мет пок­ли­кав йо­го в кав'ярню. Там лиш раз на рік, як наїзди­ли по­купці ви­ног­ра­ду, труд­но бу­ло здо­бу­ти місце, а те­пер вільно й прос­то­ро.

В кав'ярні бу­ло за­тиш­но. Дже­пар дрімав ко­ло печі, завіша­ної блис­ку­чою по­су­ди­ною, а в печі дрімав і по­пелів во­гонь. Ко­ли Ме­мет бу­див бра­та пок­ли­ком: «Ка­ве!» - Дже­пар здри­гав­ся, схоп­лю­вав­ся і брав­ся за міх, щоб роз­бу­ди­ти во­гонь. Огонь у печі ска­лив зу­би, пирс­кав іскра­ми і поб­лис­ку­вав по мідяній по­суді, а по хаті роз­хо­ди­лась за­паш­на па­ра свіжої ка­ви. Під сте­лею гу­ли му­хи. За сто­ла­ми, на ши­ро­ких, об­би­тих ки­тай­кою, ос­ло­нах сиділи та­та­ри; в од­но­му місці гра­ли в кості, в дру­го­му - в кар­ти, і скрізь сто­яли малі філіжан­ки з чор­ною ка­вою. Кав'ярня бу­ла сер­цем се­ла, ку­ди збіга­лись усі інте­ре­си люд­ності, все те, чим жи­ли лю­ди на ка­мені. Там засіда­ли самі значні гості. Ста­рий су­во­рий мул­ла Асан, у чалмі й дов­го­му ха­латі, що мішком висів на йо­го кістля­во­му за­дубіло­му тілі. Він був тем­ний і упер­тий, як віслюк, і за це всі йо­го по­ва­жа­ли. Був тут і Нур­ла-ефенді, ба­га­тир, бо мав ру­ду ко­ро­ву, пле­те­ну гар­бу і па­ру буй­волів, а та­кож за­мож­ний «юзбаш» (сот­ник), посідач єди­но­го на ціле се­ло ко­ня. Всі во­ни бу­ли ро­дичі, як і ціла людність то­го не­ве­ли­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це не за­ва­жа­ло їм діли­ти­ся на два во­рожі та­бо­ри. При­чи­на во­рож­нечі таїлась у не­ве­лич­ко­му дже­релі, що би­ло з-під скелі і стіка­ло течійкою як­раз по­се­ре­дині се­ла, поміж та­тарськи­ми го­ро­да­ми. Тільки ця во­да да­ва­ла жит­тя всьому, що рос­ло на ка­мені, і ко­ли од­на по­ло­ви­на се­ла спус­ка­ла її на свої го­род­чи­ки, у дру­гої боліло сер­це ди­ви­тись, як сон­це і камінь в'ялять їм ци­бу­лю.

Дві най­ба­гатші й найбільш впли­вові осо­би в селі ма­ли го­ро­ди на різних бо­ках течійки - Нур­ла на пра­во­му, юз­баш на ліво­му. І ко­ли ос­танній спус­кав во­ду на свою зем­лю, Нур­ла за­та­мо­ву­вав потік ви­ще, од­во­див йо­го до се­бе і да­вав во­ду своєму кут­кові.

Це гніви­ло всіх ліво­бе­реж­них, і во­ни, за­бу­ва­ючи на ро­динні зв'язки, бо­ро­ни­ли пра­во на жит­тя своїй ци­булі, роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ву. Нур­ла і юз­баш сто­яли на чолі во­ро­гу­ючих партій, хоч юз­ба­ше­ва партія не­мов пе­ре­ва­жа­ла, бо на її боці був мул­ла Асан. Ця во­рож­не­ча поміча­лась і в кав'ярні: ко­ли при­хильни­ки Нур­ли гра­ли в кості, то юз­ба­шеві з пре­зирст­вом ди­ви­лись на них і сіда­ли до карт. В од­но­му во­ро­ги схо­ди­лись: усі пи­ли ка­ву. Ме­мет, що не мав го­ро­ду і, як ко­мер­сант, сто­яв ви­ще партійних су­пе­ре­чок, усе шкан­ди­бав на кри­вих но­гах од Нур­ли до юз­ба­ша, за­цитьку­вав і ми­рив. Йо­го глад­ке об­лич­чя і го­ле­на го­ло­ва лисніли, як у об­луп­ле­но­го ба­ра­на, а в хит­рих очах, завж­ди чер­во­них, блу­кав нес­покійний вог­ник. Він вічно був чимсь зак­ло­по­та­ний, щось вічно розмірко­ву­вав, при­га­ду­вав, лічив і раз у раз бігав у крам­нич­ку, у льох, то знов до гос­тей. Ча­сом вік вибігав з кав'ярні, піднімав ли­це уверх, до плас­кої покрівлі, і кли­кав:

- Фатьме!..

І тоді од стін йо­го до­му, що здіймав­ся над кав'ярнею, одділя­лась, мов тінь, за­ви­не­на в пок­ри­ва­ло жінка і ти­хо про­хо­ди­ла че­рез покрівлю до са­мо­го її краю.

Він ки­дав їй на­верх по­рожні мішки або щось на­ка­зу­вав різким скри­пу­чим го­ло­сом, ко­рот­ко і влад­но, як пан слу­жебці, - і тінь зни­ка­ла так са­мо не­помітно, як і з'явля­лась.

Алі раз по­ба­чив її. Він сто­яв ко­ло кав'ярні і сте­жив, як ти­хо сту­па­ли жовті па­тин­ки по кам'яних схо­дах, що єдна­ли Ме­ме­то­ву ха­ту з зем­лею, а яс­но-зе­ле­не фе­ред­же склад­ка­ми спа­да­ло по стрункій фігурі од го­ло­ви аж до чер­во­них ша­ро­варів. Во­на спус­ка­лась ти­хо, по­волі, не­су­чи в одній руці по­рожній ку­холь, а дру­гою прит­ри­му­ючи фе­ред­же так, що тільки ве­ликі дов­гасті чорні очі, ви­мовні, як у гірської сар­ни, міг ба­чи­ти сто­ронній. Во­на спи­ни­ла очі на Алі, відтак спус­ти­ла повіки і прой­шла далі ти­хо і спокійно, як єги­петська жри­ця.

Алі зда­ло­ся, що ті очі пірну­ли в йо­го сер­це і він поніс їх з со­бою.

Над мо­рем, ла­го­дя­чи чов­на такур­ни­ка­ючи свої сонні пісні, він ди­вивсь у ті очі. Він ба­чив їх скрізь: і в про­зорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на га­ря­чо­му, блис­ку­чо­му на сонці ка­мені. Во­ни ди­ви­лись на нього навіть із філіжан­ки чор­ної ка­ви. Він частіше пог­ля­дав на се­ло і час­то ба­чив на кав'ярні, під оди­но­ким де­ре­вом, не­ви­раз­ну фігу­ру жінки, що бу­ла звер­не­на до мо­ря, не­мов шу­ка­ла своїх очей.

До Алі ско­ро звик­ли в селі. Дівча­та, про­хо­дя­чи од чішме, ніби не­на­ро­ком одк­ри­ва­ли об­лич­чя, ко­ли стріча­лись з кра­су­нем тур­ком, по­то­му па­леніли, йшли швид­ше й шеп­та­лись поміж се­бе. Мужській мо­лоді по­до­ба­лась йо­го ве­се­ла вда­ча. Літніми ве­чо­ра­ми, та­ки­ми ти­хи­ми й свіжи­ми, ко­ли зорі висіли над зем­лею, а місяць над мо­рем, Алі вий­мав свою зур­ну, при­ве­зе­ну з-під Смірни, ^[10] при­мо­щу­вав­ся під кав'ярнею або деінде і роз­мов­ляв з рідним краєм сум­ни­ми, ха­па­ючи­ми за сер­це згу­ка­ми. Зур­на скли­ка­ла мо­лодь, мужську зви­чай­но. Їм зро­зуміла бу­ла пісня Схо­ду, і ско­ро в тіні кам'яних осель, пе­рет­каній бла­кит­ним світлом, по­чи­на­лась за­ба­ва: зур­на пов­то­ря­ла один і той са­мий го­лос, мо­но­тон­ний, не­ви­раз­ний, без­ко­неч­ний, як пісня цвірку­на, аж ро­би­лось млос­но, аж по­чи­на­ло під сер­цем свербіти, й за­па­мо­ро­чені та­та­ри підхоп­лю­ва­ли в такт пісні:

- О-ля-ля… о-на-на…

З од­но­го бо­ку дрімав таємний світ чор­них ве­летнів гір, з дру­го­го - ляг­ло долі погідне мо­ре й зітха­ло крізь сон, як ма­ла ди­ти­на, і тремтіло під міся­цем зо­ло­тою до­ро­гою…

- О-ля-ля… o-на-на…

Ті, що ди­ви­лись зго­ри, з своїх кам'яних гнізд, ба­чи­ли ча­сом прос­тяг­не­ну ру­ку, що по­па­да­ла під промінь міся­ця, або трем­тячі у танці плечі і слу­ха­ли од­по­манітний, в'їдли­вий приспів до зур­ни:

- О-ля-ля… о-на-на…

Фатьма теж слу­ха­ла.

Вона бу­ла з гір. З да­ле­ко­го гірсько­го се­ла, де жи­ли інші лю­ди, де бу­ли свої зви­чаї, де ли­ши­лись под­ру­ги. Там не бу­ло мо­ря. Прий­шов різник, зап­ла­тив батькові більше, ніж мог­ли да­ти свої па­руб­ки, й заб­рав її до се­бе. Про­тив­ний, не­лас­ка­вий, чу­жий, як усі тут лю­ди, як цей край. Тут не­ма ро­ди­ни, не­ма под­руг, при­хильних лю­дей, це край світу, не­ма доріг навіть звідси…

- О-ля-ля… о-на-на…

Нема доріг навіть, бо як мо­ре роз­сер­диться, то за­би­рає єди­ну при­бе­реж­ну тро­пу… Тут тільки мо­ре, скрізь мо­ре. Вранці сліпить очі йо­го бла­кить, удень гой­дається зе­ле­на хви­ля, вночі во­но ди­хає, як сла­ба лю­ди­на… В го­ди­ну дра­тує своїм спо­коєм, в не­го­ду плює на бе­рег, і б'ється, і ре­ве, як звір, і не дає спа­ти… Навіть в ха­ту за­ла­зить йо­го гост­рий дух, од яко­го ну­дить… Од нього не вте­чеш, не схо­ваєшся… во­но скрізь, во­но ди­виться на неї… Ча­сом во­но дро­читься: ук­риється білим, як сніг на го­рах, ту­ма­ном; здається, не­ма йо­го, щез­ло, а під ту­ма­ном усе-та­ки б'ється, стог­не, зітхає… Ось як те­пер, о!..

- Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

- О-ля-ля… о-на-на…

…Б'ється під ту­ма­ном, як ди­ти­на в пе­люш­ках, а по­то­му ски­дає їх з се­бе… Лізуть уго­ру довгі по­дерті шмат­ки ту­ма­ну, чіпля­ються до ме­че­ту, за­ку­ту­ють се­ло, за­ла­зять у ха­ту, сіда­ють на сер­це, навіть сон­ця не вид­но… Та от те­пер… от те­пер…

- О-ля-ля… о-на-на…

…Тепер во­на час­то ви­хо­дить на дах кав'ярні, при­ту­ляється до де­ре­ва і ди­виться на мо­ре… Ні, не мо­ря во­на шу­кає, во­на сте­жить за чер­во­ною пов'язкою на го­лові чу­жин­ця, не­мов сподівається, що по­ба­чить йо­го очі - ве­ликі, чорні, га­рячі, які їй сняться… Там, на піску, над мо­рем, зацвіла те­пер її лю­би­ма квітка - гірський крокіс…

- О-ля-ля… о-на-на…

Зорі ви­сять над зем­лею, місяць - над мо­рем…

- Ти зда­ле­ку?

Алі здриг­нув­ся. Го­лос ішов звер­ху, з да­ху, і Алі підняв ту­ди очі.

Фатьма сто­яла під де­ре­вом, а тінь од нього вкри­ва­ла Алі. Він спа­ленів і заїкнув­ся:

- З-під… Смірни… да­ле­ко звідси…

- Я з гір.

Мовчанка.

Кров бу­ха­ла йо­му до го­ло­ви, як морська хви­ля, а очі по­ло­ни­ла та­тар­ка й не пус­ка­ла од своїх.

- Чого за­бив­ся сю­ди? Тобі тут сум­но?

- Я бідний - ні зірки на небі, ні стеб­ла на землі… за­роб­ляю.

- Я чу­ла, як ти граєш…

Мовчанка.

- Весело… У нас у го­рах та­кож ве­се­ло… му­зи­ки, дівча­та ве­селі… у нас не­ма мо­ря… А у вас?

- Близько не­ма.

- Йохтер? ^[11] І ти не чуєш у хаті, як во­но ди­хає?

- Ні. У нас замість мо­ря пісок… Не­се вітер га­ря­чий пісок, і рос­туть го­ри, не­мов гор­би верб­люжі… У нас…

- Цсс!

Вона на­че не­на­ро­ком ви­су­ну­ла з-під фе­ред­же білий, ви­пе­ще­ний вид і пок­ла­ла з фар­бо­ва­ним нігтем па­лець на повні ро­жеві ус­та.

Навкруги бу­ло без­люд­но. Бла­кит­не, як дру­ге не­бо, ди­ви­лось на них мо­ре, й лиш біля ме­че­ту про­су­ну­лась якась жіно­ча пос­тать.

- Ти не боїшся, ха­ним, ^[12] роз­мов­ля­ти зо мною? Що зро­бить Ме­мет, як нас по­ба­чить?

- Що він схо­че…

- Він нас заб'є, як по­ба­чить.

- Як він схо­че…

Сонця не бу­ло ще вид­но, хоч де­які шпилі яй­ли вже ро­жевіли. Темні скелі виг­ля­да­ли по­ну­ро, а мо­ре ле­жа­ло вни­зу під сірою по­во­ло­кою сну. Нур­ла спус­кав­ся з яй­ли і сли­ве біг за своїми буй­во­ла­ми. Він поспішав­ся, йо­му бу­ло так пильно, що він не помічав навіть, як ко­пи­ця свіжої тра­ви зсу­ва­лась із гар­би на спи­ни буй­во­лам і розт­ру­шу­ва­лась по дорозі, ко­ли ви­со­ке ко­ле­со, за­че­пив­шись за камінь, підки­да­ло на бігу пле­те­ною гар­бою. Чорні при­сад­ку­ваті буй­во­ли, пок­ру­чу­ючи мох­на­ти­ми гор­ба­ми й ло­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, звер­ну­ли в селі до сво­го обійстя, але Нур­ла опам'ятав­ся, по­вер­нув їх у дру­гий бік і зу­пи­нив­ся аж пе­ред кав'ярнею.

Він знав, що Ме­мет там но­чує, і шарп­нув двері.

- Мемет, Ме­мет! Кель мун­да! ^[13]

Мемет, зас­па­ний, ско­чив на но­ги і про­ти­рав очі.

- Мемет! Де Алі? - пи­тав Нур­ла.

- Алі… Алі.. тут десь…- і він обвів зо­ром по­рожні лав­ки.

- Де Фатьма?

- Фатьма?.. Фатьма спить…

- Вони в го­рах.

Мемет витріщив на Нур­лу очі, спокійно пе­рей­шов че­рез кав'ярню і виг­ля­нув надвір. На до­розі сто­яли буй­во­ли, за­си­пані тра­вою, і пер­ший промінь сон­ця ля­гав на мо­ре. Ме­мет вер­нув­ся до Нур­ли.

- Чого ти хо­чеш?

- Ти бо­жевільний… Я тобі ка­жу, що твоя жінка втек­ла з дан­га­ла­ком, я їх ба­чив у го­рах, як по­вер­тав із яй­ли.

Меметові очі полізли на­верх. Дос­лу­хав­ши Нур­лу, він одіпхнув йо­го, вис­ко­чив з ха­ти і, ко­ли­ва­ючись на своїх кри­вих но­гах, поліз по східцях на­верх. Він оббіг свої по­кої і вис­ко­чив на дах кав'ярні. Те­пер він справді був як бо­жевільний.

- Осма-ан! - крик­нув він хрип­лим го­ло­сом, прик­лав­ши до­лоні до ро­та.- Са-алі! Дже­па-ар! Бекір! Кель мун­да-а! - Він обер­тав­ся на всі сто­ро­ни і скли­кав, як на по­же­жу: - Усе-їн! Мус­та-фа-а-а!

Татари про­ки­да­лись і з'явля­лись на плас­ких покрівлях.

Тим ча­сом Нур­ла по­ма­гав зни­зу:

- Ас-ан! Ма­му-ут! Зе­керій-а-а! - гу­кав він не своїм го­ло­сом.

Слолох літав над се­лом, знімав­ся вго­ру, до верхніх ха­тин, ско­чу­вав­ся вниз, ска­кав з покрівлі на покрівлю і зби­рав на­род. Чер­воні фе­зи з'явля­лись скрізь і кри­ви­ми та кру­ти­ми стеж­ка­ми збіга­лись до кав'ярні. Нур­ла по­яс­няв, що ста­ло­ся.

Мемет, чер­во­ний і неп­ри­том­ний, мовч­ки по­во­див по юрбі ви­ба­лу­ше­ни­ми очи­ма. Врешті він підбіг до краю покрівлі і ско­чив униз зруч­но й лег­ко, як кіт.

Татари гу­ли. Усіх тих ро­дичів, що ще вчо­ра роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ви в сварці за во­ду, єдна­ло те­пер по­чут­тя об­ра­зи. За­чеп­ле­но бу­ло не тільки Ме­ме­то­ву честь, але й честь усього ро­ду. Який­сь зли­ден­ний, мер­зен­ний дан­га­лак, най­мит і за­во­ло­ка. Річ не­чу­ва­на. І ко­ли Ме­мет виніс із ха­ти дов­гий ніж, яким різав овець, і, блис­нув­ши ним на сонці, рішу­че заст­ро­мив за по­яс, рід був го­то­вий.

- Веди!

Нурла ру­шив по­пе­ре­ду, за ним, на­ля­га­ючи на пра­ву но­гу, поспішав­ся різник і вів за со­бою дов­гу низ­ку обу­ре­них і зав­зя­тих ро­дичів.

Сонце вже по­ка­за­лось і пек­ло камінь. Та­та­ри зла­зи­ли вго­ру доб­ре відо­мою їм стеж­кою, ви­тяг­шись у лінію, як ко­лон­ка манд­ру­ючих му­рах. Пе­редні мов­ча­ли, і тільки зза­ду ряд­ка сусіди пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми. Нур­ла вис­ту­пав з ру­ка­ми гон­чо­го пса, який ню­шить уже ди­чи­ну. Ме­мет, чер­во­ний і по­ну­рий, помітніше шкан­ди­бав. Хоч бу­ло ще ра­но, сірі ма­си каміння нагріли­ся вже, як черінь печі. По їх го­лих вип­ну­тих бо­ках, то круг­лих, як ве­ле­тенські шат­ра, то гост­рих, мов верш­ки зак­ля­тих хвиль, слав­ся м'ясис­тим лис­том от­руй­ний мо­ло­чай, а ниж­че, ту­ди ік мо­рю, спов­зав поміж си­няві гру­ди каміння яро-зе­ле­ний ка­по­рець. Ву­зенька стеж­ка, лед­ве помітна, як слід ди­ко­го звіра, ще­за­ла ча­сом се­ред кам'яної пус­тині або хо­ва­лась під вис­ту­пом скелі. Там бу­ло вог­ко й хо­лод­но, і та­та­ри підніма­ли фе­зи, щоб освіжи­ти го­лені го­ло­ви. Звідти во­ни зно­ву всту­па­ли у піч - роз­па­ле­ну, душ­ну, сіру й за­ли­ту сліпу­чим сон­цем. Во­ни упер­то дер­лись на го­ри, по­дав­шись ту­лу­бом тро­хи впе­ред, по­гой­ду­ючись злег­ка на виг­ну­тих ду­гою та­тарських но­гах, або об­ми­на­ли вузькі й чорні про­вал­ля, чер­ка­ючись пле­чем об гост­рий бік скелі та став­ля­чи на край бе­зодні но­ги з певністю гірських мулів. І чим далі во­ни йшли, чим важ­че їм бу­ло об­ми­на­ти пе­реш­ко­ди, чим сильніше пек­ло їх звер­ху сон­це, а зни­зу камінь, тим більше зав­зят­тя од­би­ва­лось на їх чер­во­них упрілих об­лич­чях, тим сильніше за­пеклість, ви­пи­ра­ла їм з ло­ба очі. Дух цих ди­ких, яло­вих, го­лих скель, що на ніч уми­ра­ли, а вдень бу­ли теплі, як тіло, об­няв душі пок­ривд­же­них, і во­ни йшли обо­ро­ня­ти свою честь і своє право з нез­ламністю су­во­рої яй­ли. Во­ни поспіша­ли­ся. Їм тре­ба бу­ло пе­рей­ня­ти втікачів, по­ки во­ни не доб­ра­ли­ся до сусіднього сільця Су­аку та не втек­ли мо­рем. Прав­да, і Алі, й Фатьма бу­ли тут людьми чу­жи­ми, не зна­ли сте­жок і лег­ко мог­ли зап­лу­та­ти­ся в їх лабіринті - і на це ра­ху­ва­ла по­го­ня. Про­те, хоч до Су­аку ли­ши­лось не­ба­га­то, ніде ніко­го не бу­ло вид­но. Ро­би­лось душ­но, бо сю­ди, в го­ри, не долітав вог­кий морський вітер, до яко­го во­ни звик­ли на бе­резі. Ко­ли во­ни спус­ка­лись у про­вал­ля або зла­зи­ли на го­ру, дрібні ко­лючі камінні си­па­лись їм з-під ніг - і це дра­ту­ва­ло їх, упрілих, стом­ле­них і ли­хих: во­ни не зна­хо­ди­ли то­го, чо­го шу­ка­ли, а тим ча­сом ко­жен з них по­ки­нув у селі якусь ро­бо­ту. Задні тро­хи при­пи­ни­ли­ся. За­те Ме­мет по­ри­вав­ся на­пе­ред з за­ту­ма­не­ним зо­ром і го­ло­вою, як у роз'юше­но­го ца­па, і, шку­тильга­ючи, то ви­рос­тав, то опа­дав, як морська хви­ля. Во­ни по­ча­ли тра­ти­ти надію. Нур­ла опізнив­ся, це бу­ло оче­ви­дяч­ки. Про­те йшли. Кілька раз за­ло­мис­тий бе­рег Су­аку блис­нув їм зго­ри сірим піском й зни­кав. Рап­том Зе­керія, один з пе­редніх, сик­нув і зу­пи­нив­ся. Всі озир­ну­лись на нього, а він, не мов­ля­чи ні сло­ва, прос­тяг ру­ку впе­ред і по­ка­зав на ви­со­кий кам'яний ріг, що вис­ту­пав у мо­ре. Там, з-за скелі, на один мент миг­ну­ла чер­во­на го­лов­на пов'язка і зник­ла. У всіх за­ка­ла­та­ло сер­це, а Ме­мет сти­ха рик­нув. Во­ни ззир­ну­ли­ся - їм прий­шла до го­ло­ви од­на дум­ка: як­би вда­ло­ся заг­на­ти Алі на ріг, то мож­на взя­ти йо­го там голіруч. Нур­ла мав уже план; він пок­лав на ус­та па­лець, і ко­ли всі за­мовк­ли, розділив їх на три час­ти­ни, що ма­ли ото­чи­ти ріг з трьох сторін; з чет­вер­тої ске­ля стрімко спа­да­ла в мо­ре. Всі ста­ли обе­реж­ни­ми, як на вло­вах, тільки Ме­мет кипів і рвав­ся на­пе­ред, прос­верд­лю­ючи жад­ним оком ске­лю. Та ось витк­нув­ся з-за каміння краєчок зе­ле­но­го фе­ред­же, а за ним зла­зив на го­ру, мов ви­рос­тав із скелі, струн­кий дан­га­лак. Фатьма йшла по­пе­ре­ду - зе­ле­на, як вес­ня­ний кущ, а Алі, на своїх дов­гих но­гах, тісно об­тяг­не­них жов­ти­ми но­га­ви­ця­ми, в синій куртці і чер­воній пов'язці, ви­со­кий і гнуч­кий, як мо­ло­дий ки­па­рис, зда­вав­ся на тлі не­ба ве­лет­нем. I ко­ли во­ни ста­ли на вер­шеч­ку, з при­бе­реж­них скель зняв­ся та­бун морських птахів і вкрив бла­кить мо­ря трем­тя­чою сіткою крил.

Алі, оче­ви­дяч­ки, заб­лу­див­ся і ра­див­ся з Фатьмою. Во­ни з три­во­гою ог­ля­да­лись на кру­чу, шу­ка­ли стеж­ки. Зда­ле­ку виднілась спокійна бух­та Су­аку.

Раптом Фатьма жах­ну­лась і скрик­ну­ла. Фе­ред­же зсу­ну­лось з її го­ло­ви і впа­ло до­до­лу, а во­на з жа­хом вто­пи­ла очі у на­литі кров'ю ска­жені чо­ловікові баньки, що ди­ви­лись на неї з-за ка­ме­ня. Алі озир­нув­ся, і в ту ж мить з усіх сторін полізли на ске­лю, чіпля­ючись ру­ка­ми й но­га­ми за гост­ре каміння, і Зе­керія, і Дже­пар, і Мус­та­фа - всі ті, що слу­ха­ли йо­го му­зи­ку і пи­ли з ним ка­ву. Во­ни вже не мов­ча­ли; з гру­дей їх ра­зом з га­ря­чим відди­хом виліта­ла хви­ля зміша­них згуків і йшла на втікачів. Тіка­ти бу­ло ніку­ди. Алі вип­рос­ту­вав­ся, упер­ся но­га­ми в камінь, пок­лав ру­ку на ко­рот­кий ніж і че­кав. Од йо­го врод­ли­во­го ли­ця, блідо­го й гор­до­го, би­ла відва­га мо­ло­до­го ор­ла. Тим ча­сом за ним, над кру­чею, ки­да­ла­ся, як чай­ка, Фатьма. З од­но­го бо­ку бу­ло не­на­вид­не мо­ре, з дру­го­го - ще більш не­на­вид­ний, нес­тер­пу­чий різник. Во­на ба­чи­ла йо­го по­ба­ранілі очі, не­добрі сині ус­та, ко­рот­ку но­гу і гост­рий різницький ніж, яким він різав овець. Її ду­ша пе­ре­ли­ну­ла че­рез го­ри. Рідне се­ло. Зав'язані очі. Гра­ють му­зи­ки, і різник ве­де її звідти над мо­ре, як овеч­ку, щоб за­ко­ло­ти. Во­на роз­пуч­ли­вим ру­хом зак­ри­ла очі і втра­ти­ла рівно­ва­гу. Синій ха­лат в жовті півмісяці на­хи­лив­ся і зник се­ред кри­ку спо­ло­ха­них чай­ок…

Татари жах­ну­лись: ця прос­та і нес­подіва­на смерть од­ки­ну­ла їх од Алі. Алі не ба­чив, що ста­ло­ся по­зад йо­го. Як вовк, по­во­див він навк­ру­ги очи­ма, ди­ву­ючись, чо­го во­ни ждуть. Нев­же бо­яться? Він ба­чив пе­ред со­бою по­лиск хи­жих очей, чер­воні й зав­зяті об­лич­чя, роз­дуті ніздрі й білі зу­би - і вся ця хви­ля лю­тості рап­том нас­ко­чи­ла на нього, як морський прибій. Алі обо­ро­няв­ся. Він про­ко­лов ру­ку Нурлі і дряп­нув Ос­ма­на, та в ту ж хви­лю йо­го зби­ли з ніг, і, па­да­ючи, він ба­чив, як Ме­мет підняв над ним ніж і вса­див йо­му між реб­ра. Ме­мет ко­лов ку­ди по­па­ло, з нес­тя­мою смер­тельно об­ра­же­но­го і з бай­дужістю різни­ка, хоч гру­ди Алі пе­рес­та­ли вже ди­ха­ти, а гар­не об­лич­чя наб­ра­ло спо­кою.

Справа бу­ла скінче­на, честь ро­ду виз­во­ле­на з ганьби. На ка­мені, під но­га­ми, ва­ля­лось тіло дан­га­ла­ка, а біля нього стоп­та­не й пош­ма­то­ва­не фе­ред­же.

Мемет був п'яний. Він хи­тав­ся на кри­вих но­гах і ви­ма­ху­вав ру­ка­ми, йо­го ру­хи бу­ли безг­луз­ди­ми і зай­ви­ми. Розіпхнув­ши ціка­вих, що тов­пи­лись над тру­пом, він ухо­пив Алі за но­гу і по­волік. За ним ру­ши­ли всі. І ко­ли во­ни йшли на­зад ти­ми са­ми­ми стеж­ка­ми, спус­ка­ючись униз та зла­зя­чи на го­ру, розкішна го­ло­ва Алі, з об­лич­чям Ганіме­да, ^[14] би­лась об гост­ре каміння і спли­ва­ла кров'ю. Ча­сом во­на підска­ку­ва­ла на нерівних місцях, і тоді зда­ва­ло­ся, що Алі з чи­мось згод­жується і ка­же: «Так, так…»

Татари йшли за ним і ла­ялись.

Коли про­цесія всту­пи­ла врешті в се­ло, всі пласкі покрівлі вкри­лись барв­ни­ми ма­са­ми жінок і дітей і виг­ля­да­ли, як са­ди Семіраміди. ^[15]

Сотки ціка­вих очей про­во­ди­ли про­цесію аж до мо­ря. Там, на піску, аж біло­му од по­луд­не­во­го сон­ця, сто­яв по­хи­ле­ний тро­хи чор­ний бар­кас, мов ви­ки­не­ний в бу­рю дельфін з про­би­тим бо­ком. Ніжна бла­кит­на хви­ля, чис­та й теп­ла, як пер­са дівчи­ни, ки­да­ла на бе­рег ме­ре­жи­во піни. Мо­ре зли­ва­лось з сон­цем в радісний усміх, що до­ся­гав аж ген да­ле­ко, че­рез та­тарські оселі, че­рез сад­ки, чорні ліси - до сірих нагрітих гро­мад яй­ли.

Все осміха­лось.

Без слів, без на­ра­ди та­та­ри підня­ли тіло Алі, пок­ла­ли йо­го в чо­вен і при три­вож­них жіно­чих кри­ках, що нес­лись із се­ла, з плас­ких дахів, як зойк на­ля­ка­них чай­ок, друж­но зіпхну­ли чо­вен у мо­ре. Шурх­нув по камінцях чо­вен, плюс­ну­ла хви­ля, за­гой­дав­ся на ній бар­кас і став.

Він сто­яв, а хви­ля гра­лась навк­ру­ги йо­го, плюс­ка­ла в бо­ки, бриз­ка­ла піною і по­ти­ху, лед­ве помітно од­но­си­ла в мо­ре.

Алі плив на­зустріч Фатьмі…

Чернігів, січень 1902

ПІД МІНАРЕТАМИ

Як опи­нив­ся Абібу­ла сьогодні вранці на кла­до­вищі, він і сам не міг би ска­за­ти. Завж­ди в ті дні, які кінча­лись ве­ли­ким бла­ган­ням Ал­ла­ха, мо­ло­дий дервіш був сам не свій. Йо­го тіло на­че втра­ча­ло ва­гу і злег­ка тремтіло, ду­ша ста­ва­ла про­зо­рою, мов во­да річки, на дні якої ба­чиш каміння, або як скло, що дзве­нить від кож­но­го ру­ху. Йо­му не хотілось сьогодні ро­би­ти, і він не пішов до шев­ця, а по­дав­ся отак, нав­ман­ня, й забрів на кла­до­ви­ще. Зла­зив на го­ру, ру­ду, спа­ле­ну, вкри­ту су­хим ба­дил­лям, за­сад­же­ну гус­то надг­роб­ни­ка­ми. Ми­нав сірі пли­ти, по­то­чені до­ща­ми та вітром. По­ли йо­го ха­ла­та розвівав вітер і за­ки­дав на надг­роб­ни­ки, що сто­яли сторч, не­мов здійма­ли уго­ру кам'яні чал­ми і фе­зи. Зда­ва­лось, мерці про­би­ли твер­ду шка­ра­лу­щу землі і посіда­ли попліч у бур'янах. Роз­биті пли­ти ле­жа­ли долі, за­си­пані пи­лом, зап­лу­тані у бу­дя­ки та па­ву­тин­ня. Кам'яні го­ло­ви ва­ля­лись ок­ре­мо. Мар­му­рові скрині над знач­ни­ми покійни­ка­ми, з пишніша арабськи­ми на­пи­са­ми, над яки­ми пра­цю­ва­ла фан­тазія по­етів, теж мерт­вих уже, по­об­си­па­лись та за­ва­ли­лись від ча­су. Абібу­ла знав, що по­ле смерті, роз­ло­ге, за­пу­ще­не, ди­ке, не­мов роз­ва­ле­ний го­род, не­мов руїна руїни, по­ма­га­ло йо­му за­бу­ти зем­лю і зня­ти ду­шу у не­бо. Щоб ма­ти радість, яку да­ва­ло єднан­ня з Бо­гом, тре­ба наст­рою. І от для сього він йшов се­ред мерт­вих, які вже, пев­но, тіши­лись раєм. Підняв блідий вид і підве­дені очі до синього не­ба і ти­хо співав іля­ги ^[16].

Ах, ко­ли б Ізрафіл ^[17] швид­ше взяв йо­го ду­шу, вря­ту­вав від гріхів, від шкідли­вих ба­гатств землі, від зазіхан­ня на чу­жу пра­цю! На­що ти ду­риш се­бе цим світом? Хіба ж мож­на не вмер­ти, хіба ж є спосіб утек­ти від са­ва­на й жит­тя до­час­но­го на чорній землі? Ду­ше, з то­бою завж­ди Ізрафіл!… Страш­ний міст Аль-Си­рат - не­ми­ну­ча до­ро­га нам усім, та хто прой­шов че­рез йо­го - ма­ти­ме вічну утіху…

Абібула йшов далі. Йо­го жов­тий ха­лат летів за ним і об­гор­тав надг­роб­ни­ки, чер­во­ний фез горів на сонці, як і ди­кий мак, а очі бли­ща­ли вог­нем. Сло­ва­ми пісні він пла­кав над грішним світом, бо те­пер хаджі ^[18] навіть за­бу­ли до­ро­гу честі, шей­хи - своїх батьків, а судді - прав­ду і спра­вед­ливість. Уче­ний соф­та хо­дить у зневір'ї, на­род відки­нув пра­ву на­уку, а лю­ди письменні не кращі за йо­го. Ось який жах па­нує на нашій землі!…

Побожні пісні гой­да­ли Абібулі сер­це, розк­ри­ва­ли, як ча­шу, в яку ма­ла спли­ну­ти нині лас­ка Ал­ла­ха…

***

День відійшов. Три­вож­ний, нес­покійний, в ясній одежі і га­лас­ли­вий. Зай­шов за го­ри ра­зом із сон­цем - і ста­ло ти­хо. Спокійна, ти­ха, як бо­гомільна чер­ни­ця, з'яви­лась ніч. За­мовк­ла сіра зем­ля, здрімну­ли ха­ти, то­полі і по­ле.

Сумно, без­люд­не в свя­то­му місці - Азізі. Пишні “тюр­бе” - мав­зо­леї - самітно сіріють на полі між бу­дя­ка­ми і гру­зом, важкі, ве­ликі, бай­дужі, як ті святі та ха­ни, що спо­чи­ва­ють під ни­ми. Чор­ною ку­пою зас­нув на землі мо­нас­тир - “те­ке”, а над ним стоїть міна­рет, як білий при­вид. Не сплять лиш цвірку­ни і фон­та­ни, та кліпа очи­ма-зо­ря­ми не­бо.

Легко, мов тінь плив­ла, сту­пав по Азізі Абібу­ла. Не­мов бо­яв­ся топ­та­ти місце, по­ли­те кров'ю свя­то­го. А мо­же, до сього місця тор­ка­лась но­га Аджідер-ме­лек сул­та­на, ко­ли він, у дав­ню дав­ни­ну ще, ніс свою го­ло­ву попід пах­вою та по­ли­вав кров'ю шлях до мо­ги­ли. Ко­жен раз, ко­ли Абібу­ла ти­хи­ми но­ча­ми прос­ту­вав у те­ке на мо­лит­ву, він уяв­ляв собі лю­ди­ну без го­ло­ви, з кри­ва­вим гор­лом, а з-під пах­ви у неї ди­ви­лась на нього страш­ни­ми очи­ма відтя­та го­ло­ва.

І ко­жен раз, як і те­пер, бу­ло йо­му страш­но і се­ред тиші ка­ла­та­ло сер­це. Влас­ти­ве, се бу­ло доб­ре. Він сам вик­ли­кав ту уяву, оберігав той страх і той настрій, во­ру­шив йо­го, не­мов бо­лю­чий зуб. Він хотів, щоб ду­ша в йо­го гой­да­лась, як хиб­кий чо­вен на морі, тремтіла, як лист на вогні, щоб ста­ла про­зо­рою, лег­кою й мог­ла зли­ну­ти в не­бо. Так щи­ро він праг­нув єднан­ня з Бо­гом.

Абібула підійшов до те­ке; ще ніко­го не бу­ло. Скрізь ти­хо й тем­но.

Абібула став під то­по­лею. Че­кав. Ди­вивсь на зорі і вби­рав у се­бе таємну ти­шу свя­то­го місця. Йо­му бу­ло так доб­ре, в го­лові тро­хи кру­ти­лось, ду­ша сподіва­лась роз­кошів мо­лит­ви і тріпа­ла, як пти­ця кри­ла­ми.

Нараз від стіни відділи­лась біла фігу­ра.

- Ахшам хаір ол­сун! ^[19]

- Ахшам…

Те «ахшам» бра­та, ти­хе, як нічне ше­лестіння то­полі, зда­лось нез­ви­чай­ним, таємним. Дервіші по­ма­лу зби­ра­лись.

ї мо­ро­ку ночі, як із ту­ма­ну, вип­ли­ва­ли фігу­ри у дов­гих ха­ла­тах, у білих чал­мах, мов­чазні й по­важні.

- Ахшам! Ах­шам!… - ше­лестіли сло­ва, як су­хе лис­тя, й ги­ну­ли се­ред ночі.

В вікні те­ке блим­нув несмілий вог­ник.

Тихо сту­па­ючи, гор­до прой­шов у те­ке шейх, ^[20] ви­со­кий, пиш­но зо­дяг­не­ний. Пішов, по­ди­вив­ся і знов вер­нув до­до­му. Ні до ко­го не обізвав­ся, ніхто до нього. Він те­пер пос­тив і дав зарік мов­ча­ти.

Серед тиші чут­но бу­ло, як десь да­ле­ко то­рохтів віз.

Дервіші схо­ди­лись. Ки­да­ли сло­во-два, ти­хо, по­шеп­ки, й мовк­ли. Дзвінко дзюр­ча­ла во­да. Ви­сокі то­полі все ше­лестіли. Біліли в тем­ряві чал­ми і бо­ро­ди.

Підкотивсь до те­ке віз і став. Ко­ня­ка форк­ну­ла. Два чо­ловіки ско­чи­ли з во­за, мовч­ки підня­ли ко­жух, під яким щось стог­на­ло.

- Меджін… меджін… ^[21] - хтось ска­зав сти­ха.

Зняли сла­бо­го на ру­ки і по­нес­ли у те­ке. Но­ги висіли в нього безв­лад­но, як пе­ре­биті.

Знов ста­ло ти­хо. Усі че­ка­ли. Абібу­ла не зво­див очей з те­ке, над яким здіймавсь міна­рет, мов білий при­вид.

Та ось усі стре­пе­ну­ли­ся. В вікні міна­ре­та миг­ну­ла тінь, і за­раз розлігся спів му­ед­зи­на - сум­ний, скри­пу­чий та жалібний.

Всі зня­лись із місця.

В те­ке бу­ло тем­но. Тільки ко­ло мігра­бу, ^[22] де сто­яв шейх, горіли дві прості лам­пи. Низька за­коп­че­на сте­ля, темні ки­лим­ки на по­мості, нерівні, ко­лись іще білені стіни, хо­лод­не спер­те повітря - скоріш на­га­ду­ва­ли за­пу­ще­ний склад, ніж дім Бо­жий. Ря­ди стоп­та­них капців, по­ли­ше­них біля по­ро­га, на­си­ча­ли повітря їдким за­па­хом по­ту. Лю­ди ста­ва­ли ряд­ка­ми і прик­ла­да­ли ру­ки до вух: ми слу­хаєм, Бо­же!… По­ча­лась зви­чай­на му­сульманська відпра­ва і ско­ро скінчи­лась.

Тихо, бо­си­ми но­га­ми, підхо­ди­ли дервіші до шей­ха, вкло­ня­лись і сіда­ли долі в кру­жок… Но­ги під се­бе, пле­че до пле­ча, у тісне бра­терське ко­ло. Абібу­ла чув теплі плечі своїх сусідів. Йо­му зда­ва­лось, що йо­го тіло роз­ши­ри­лось, зрос­ло пра­во­руч і ліво­руч, аж ген да­ле­ко, й тремтіло, не­мов жи­ва каб­луч­ка. Гор­де об­лич­чя в шей­ха ста­ло по­важ­ним, па­че зас­тиг­ло. Очі спус­тив до­до­лу, ди­вивсь, зда­ва­лось, на бо­ро­ду. Усі мов­ча­ли. Так ти­хо ста­ло… Світло притьма­ри­лось, і брудні стіни тісніше зсу­ну­лись. Віддаль безв­лад­ною ма­сою ле­жав не­ду­жий.

Усі че­ка­ли.

Раптом, як із од­них гру­дей, по­чав­ся спів. Повільний, розміре­ний, ску­пий. Сло­ва гу­па­ли в пісні, як ціп на то­ку, ок­ре­мо, ви­раз­но:

- Ла-іль - ал-ла…

Монотонне і без­ко­неч­но, на­че ве­ликі го­дин­ни­ки ра­ху­ють хвилі:

- Ла-іль - ал-ла…

Абібула приж­му­рив очі. Го­ло­ва в нього хи­тається в такт пісні, і сло­ва йдуть за сло­ва­ми, не­мов верб­лю­ди в пус­тині:

- Ла-іль - ал-ла…

На один го­лос, у такт, без­пе­рес­тан­ку, без пе­ре­диш­ки. Всі ті ж сло­ва, усе той темп.

Так тяг­неться дов­го. Ми­на­ють хвилі, го­ди­ни; здається, дні цілі про­хо­дять. Він уже не чує ні влас­но­го го­ло­су, ні сво­го тіла, ні тіла сусідів. Всі во­ни зли­лись ра­зом, в од­но суцільне тіло, у один спільний го­лос, який ве­де пісню, дов­гу, скуч­ну, мо­но­тон­ну, не­мов ма­ши­на пом­пує во­ду або сло­ва хтось ни­же на без­ко­неч­ну низ­ку:

- Ла-іль - ал-ла…

Не то скуч­но стає Абібулі, не то спа­ти хо­четься. Щось на­ляг­ло на мо­зок. А про­те Абібу­ла чує, як там десь гли­бо­ко, у гру­дях, на са­мо­му дні, зер­но по зерні, крап­ля по краплі, зби­рається си­ла, рос­те, зміцнюється. І знов йдуть, як хвилі:

- Ла-іль - ал-ла…

Сумно так ста­ло в те­ке; бліді об­лич­чя не­мов зас­тиг­ли, а в серці щось нес­покійне, там щось во­ру­шиться… Клуб­ком ко­титься в гру­дях, бе­ре за гор­ло. Хо­четься крик­нуть: ти один, Бо­же, все­сильний, мо­гу­чий, в тобі вся радість, у тобі надія… Ти один, Бо­же! О Бо­же!…

Хтось хлип­нув, не здер­жавсь…

- Алла!

І збу­див наз­би­ра­ну си­лу, всіх зняв на но­ги.

Тремтить в Абібу­ли тіло і го­рять ву­ха. Роз­гой­да­на ду­ша рветься хва­ли­ти Бо­га, тяг­не з со­бою тіло. Щось у ньому є. Якась пру­жи­на. Ве­ли­ка радість. По­бож­ний рух.

- Немає бо­га, опріч Бо­га!…

Плече з пле­чем, знов тісний круг, братнєє ко­ло. Вінок із ха­латів та білих чалм. Радісно пісня вир­ва­лась із гру­дей:

Жива каб­луч­ка уже хит­ну­лась. Раз у той бік, раз у дру­гий. Спо­чат­ку плав­ко, по­волі, у такт, не­мов тихі вітри хи­та­ють ко­лом, не­мов лагідні хвилі гой­да­ють водні лілеї. Схи­ля­ються чал­ми в честь шей­ха, гой­дається мо­зок, як у ко­лисці, ду­ша ба­жає роз­го­ну, й де­далі зрос­тає рух. Здається, вітри міцніють, підхоп­лю­ють ко­ло. Все швид­ше та й швид­ше. Зрос­тає пісня… дуж­чає го­лос, об­лич­чя ся­ють, Білі ха­ла­ти на­ду­лись від вітру, і ма­ють по­ли. Пок­ло­ни все глибші, все нижчі. Тіло зги­нається уд­воє, в'ється, як вуж, ки­тиці фезів ска­чуть по чал­мах, а сло­ва пісні зли­лись у крик:

- Е-ге-лла!… е-ге-лла!…

Росте той крик, ска­че, мов по дра­бині, все ви­ще, як ди­кий звір у го­рах, тяг­не з со­бою тіло, за­хоп­лює дух.

- Е-гге-лла!… е-гге-лла!…

Бліді об­лич­чя скри­ви­лись, тіло б'ється у кор­чах… Абібу­ла пла­че. Хли­па­ють другі… Вже не стає си­ли, зне­мо­га…

Та ось потіха. Мов упа­ла з не­ба. Ви­со­кий те­нор по­чи­на пісню - ве­се­лу, бадьору, яс­ну, як ан­гельський спів:

- Гу-у! - З де­сятків гру­дей ви­хо­пивсь радісний пок­рик.

- Гу-у! Один! Ти один, Бо­же, ве­ли­кий Бо­же, даєш лік там, де вже ніхто по­мог­ти не змо­же…Ду­шею й тілом праг­ну ска­за­ти, що Ти один! Г-у-у!…

Дика радість ха­пає за сер­це… Абібу­ла чує, як нові си­ли, ве­ликі, незміряні, ввілля­ла та пісня у йо­го чле­ни. Во­ни всі ска­чуть, радіють, усі слав­лять Бо­га… Пли­гає тіло в ша­ле­них ру­хах, хви­лю­ють гру­ди, і ска­че го­ло­ва, за­ли­та по­том, а крізь зап­лю­щені очі він ба­чить не­бо, усе в ог­нях. Ба­чить тро­ян­ди, чер­воні гра­на­ти, білі лілеї… Го­рять… цвітуть… літа­ють… Цілий дощ цвітів… Ллють па­хощі в гру­ди… Труд­но так ди­ха­ти… Він уже не мо­же співа­ти, він лед­ве всти­гає за всіми:

- Гал-гай!… ай-гай!… ай-гай!…

Всі - од­но тіло, що ска­женіє у ру­хах, всі - один го­лос, що сла­вить Бо­га:

- Ай-гай… ай-гай…

А пісня бадьорить, а пісня ллється, як із не­ба, ве­се­ла, радісна, чис­та, мов ан­гел співає.

Хтось пле­ще в до­лоні… От хтось сміється - ха-ха!

- Алла!

Швидше, прудкіше, всі ра­зом… Ос­таннім ду­хом… Решт­кою сил.

- Хай-хай… Жи­вий… жи­вий… Бог жи­вий…

Крик ска­женіє, гар­чить, як прибій мо­ря, як лю­тий пес… Б'ють ки­тиці фе­зи, мо­та­ються го­ло­ви, підпли­гує тіло, тан­цю­ють пе­ред очи­ма зе­лені кру­ги й хи­та­ються стіни те­ке у сла­ву Ал­ла­ха…

- Живий… жи­вий… жи­вий…

Ох, яка радість… ох, яке щас­тя… Не­бо розк­ри­лось… Ан­гелів вид­ко… ма­ють уже кри­ла… Аж пла­кать хо­четься… сльози ду­шать за гор­ло…

- Ай-хай… ай-хай!…

Танцюйте, радійте!…

Море бу­шує, ре­вуть хвилі і лізуть на бе­рег, щоб усе за­то­пи­ти.

Тоді прос­тяг шейх ру­ку і од­ним згу­ком ути­шив хвилі. Всі стих­ли, спи­ни­лись, бліді, схудлі, зів'ялі, мов тіні. Всі сіли. Но­ги під се­бе, пле­че до пле­ча. Зня­лось між ни­ми біле ряд­но, й не­ду­жий, во­ло­ча­чи но­ги, на­че па­вук, підліз під нього.

Ще ве­селіше заспівав те­нор, іще бадьоріше. Не­мов до тан­цю. Во­дить смич­ком по нер­вах, лос­ко­че сер­це. Ожи­ло тіло. Роз­гой­да­не сер­це здійма нові хвилі, ви­сокі, сильні. Не­ма їм впи­ну. Тіло все ска­че, як на пру­жи­нах. Абібу­ла не мо­же спи­ни­тись, не має волі. Чу­жа якась си­ла вхо­пи­ла тіло, б'є, кру­тить, во­ло­чить. Тіло німіє, тіло зни­кає… Десь щез­ло. Дух підняв кри­ла, ле­тить й по­ри­ває…

- Ай-хай… ай-хай!…

Швидше… ще швид­ше… Гей, швид­ше… До Бо­га… жи­во­го… єди­но­го Бо­га…

- Хай-хай!…

Мов із пу­ги, ляс­кає-пле­ще співець у до­лоні, же­не, підга­няє, бадьорить, сміється. Ле­тить йо­го пісня, як ви­хор. Рос­те бо­жевілля. Пла­зу­ють круг ря­ден тіла бо­жевільних, як у пе­ре­ло­гах. Хо­до­ром хо­дять плечі і ру­ки, го­ло­ви ска­чуть, страшні об­лич­чя зас­тиг­ли, як у мерців. Клан­ца­ють зу­би. Крик пе­ре­хо­дить у ле­мент.

Тремтить те­ке, хви­лює світло, ска­чуть по стінах на­ля­кані тіні, й хмар­ка білої па­ри ви­сить над ко­лом. Ось-ось па­де блис­ка­ви­ця, ось-ось уда­рить грім, роз­ко­ле сте­лю, і Бо­жа си­ла ввійде в сла­бо­го.

Вона вже тут: хви­лює ряд­на, здіймає вго­ру, не­мов ту­ма­ни, й безв­лад­ний каліка стає на но­ги. Встав, твер­до сту­пає, ви­хо­дить із ко­ла.

Всі кам'яніють. Ста­ло­ся чу­до. Блис­кучі очі, по­виті млою, зас­тиг­ли, як скло.

Врешті хит­ну­лись… Як п'яні…

- Живий! - гур­ко­че грім із гру­дей.

- Хай-хай!…

Радість ве­ли­ка. Щас­тя. Ру­ки шу­ка­ють обіймів. Ха­па­ють за плечі, за шию. Крик рветься з гру­дей. Не крик, а бу­ря:

- Алла!… Хай-хай!…

Гарчать. Ре­вуть. Скре­го­чуть. Ри­га­ють. Труться ло­ба­ми. Гав­ка­ють го­лос­но, час­то:

- Гав… гав… гав… гав…

Як дикі звірі, як ста­до ша­калів.

Щезла свідомість. Пов­на нес­тя­ма. Ша­леність.

І знов, як над бурх­ли­вим мо­рем, прос­тяг шейх ру­ки i ки­нув глу­хо, по­тяг­ло:

- Гей-х-х-х!…

Хвилі ущух­ли, і ста­ло ти­хо.

Абібула підняв до­лоні і по­тер чо­ло, об­лич­чя. Не­мов про­ки­нувсь. Обвів усіх зо­ром і скрізь по­ба­чив зди­во­вані очі.

Всі мов пи­та­ли:

- Що бу­ло? Що ста­лось?

Потому зня­ли ру­ки до Бо­га і, втом­лені, тихі, роз­биті, зітха­ли:

- А-мінь, а-амінь, а-амінь…

Жалібно, рев­но, як спла­кані діти.

Відправа скінчи­лась.

Було вже пізно. В да­ле­ких осе­лях співа­ли півні. Ти­ха, хо­лод­на ніч об­ня­ла зем­лю. Біліла стер­ня попід го­рою, і чорні круглі тюр­бе важ­ко вкри­ва­ли кістки свя­тих та ханів. В чор­но­му небі кліпа­ли зорі.

Знов ти­хо сту­пав Абібу­ла по свя­то­му Азізу. Ніс у серці радість, у го­лові мрії… За ним повз­ли по­волі, як тіні, гурт­ки дервішів.

Абібула навіть не стя­мивсь, як опи­нивсь біля до­му. Йо­го вивів із за­ду­ми чуд­ний який­сь згук. Не­мов хвіртка скрип­ну­ла чи клям­ка бряз­ну­ла. Хто б то міг бу­ти? Батько поїхав із до­му. І рівно­час­но по­ба­чив на ву­лиці тінь, що миг­ну­ла під му­ром і швид­ко щез­ла. Що ж то за знак?

Вдома, здається, всі спа­ли.

П'ЯТИЗЛОТНИК

Оповідання

Посвята моїй любій матері

Смерклося. Ро­же­вий на за­ході край не­ба м’яким блис­ком ося­вав мо­роз­не повітря; ос­таннє світло по­мер­шо­го дня, про­дер­шись крізь шиб­ки до ха­ти, лед­ве-лед­ве зма­га­лось з сутіня­ми, бо в хаті вже та­ки доб­ре по­су­теніло.

Хима, си­дя­чи на ослінчи­ку, підкла­да­ла со­ло­му у груб­ку. Ве­се­ле по­лум’я жва­во стри­ба­ло по со­ломі, ося­ва­ло ста­ре, бо­роз­на­ми по­ора­не об­лич­чя Хи­ми­не, пли­га­ло по стіні зо­ло­тим зай­чи­ком. У хаті бу­ло ти­хо: лиш со­ло­ма тріща­ла в грубці та цвіркун цвірінькав під по­лом.

- Старий!..

Тихо.

- Хомо! - го­лосніше обізва­лась Хи­ма.

- Агов!

З-за груб­ки по­чу­лась ша­мот­ня.

- Я оце сид­жу, - по­ча­ла Хи­ма, - та й ду­маю, що в нас бо­рош­но ми­ну­ло­ся… Тільки в нас хліба, що на по­лиці… - І я не про що ж ду­маю… та що ж ти вдієш, ко­ли не вро­ди­ло… До­ве­деться пу­ди­ти… Візьми в жи­да пуд та й пок­ла­ди кар­бо­ван­ця з со­роківкою… А де тії гроші?..

Хима ти­хенько зітхну­ла. І знов ста­ло ти­хо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про од­но ду­ма­ли: свій хліб ми­нув­ся, а ку­пи­ти ні за що…

«Починається!.. - ду­мав Хо­ма. - Оце він са­ме по­чи­нається, той час, ко­ли не стає хліба, не­ма й за­робітків, час жур­би та го­ря, ко­ли чо­ловік хотів би, як му­ха, зслиз­ну­ти на зи­му, щоб якось пе­рет­ри­ва­ти ли­ху го­ди­ну».

Щороку су­туж­но Хомі, що­ро­ку не стає сво­го хліба, а сього ро­ку та­ки зовсім по­га­но… І не див­ни­ця, бо сього ро­ку не­дорід. По­ля, звісно, об­маль: шнур під ози­ми­ну, шнур під яри­ну, а шнур - то­ло­ка, в кожній руці по шну­рові. Ще як вро­дить, то по­тяг­не хліба до вес­ни, а сього ро­ку жи­то вро­ди­ло обрідне, яри­ну град ви­бив… Змо­ло­тив Хо­ма жи­то, пе­реміряв та й за­жу­рив­ся, аж сум­но йо­му ста­ло та страш­но: жи­та усього бу­ло де­сять мірок… Ко­ли б же хоч тих де­сять мірок змо­ло­ти - усе бу­ло б хліба на який там час, а то й на насіння тре­ба ли­ши­ти, тре­ба і в га­ма­зеї вер­ну­ти, що ви­нен… І так уже з тим хлібом по­во­ди­ли­ся обе­реж­но, так сте­рег­ли­ся, щоб і крихіточ­ка не за­ги­ну­ла мар­но, а не ста­ло… От ле­жить на по­лиці ос­танній бу­ха­нець хліба, а в діжі, де бу­ла му­ка, лиш пи­ло­чок біліє нас­поді, мо­же, зме­те ба­ба на га­луш­ки…

Воно не так страш­но без сво­го хліба, ко­ли б за­робіток був! Ба, як­би за­робіток! А тут, як на ли­хо, і за­ро­би­ти ніде. Пок­ли­ка­ли йо­го раз до дво­ра дро­ва різа­ти, да­ли за цілий день важ­кої праці со­роківку - і за те спа­сибі, ко­ли б частіше кли­ка­ли!.. А хліб же те­пер - не дай Гос­по­ди - до­ро­гий, не зна­ти, чи ку­са­ти йо­го, чи ди­ви­тись на йо­го…

- А йди ве­че­ря­ти, ста­рий! - пе­ре­пи­ни­ла Хи­ма гіркі Хо­мині ду­ми і пос­та­ви­ла на припічок гор­щик з га­ря­чою ба­ра­бо­лею в луш­пин­ках. Біла па­ра хма­рою зви­лась над гор­щи­ком, а старі, при­су­нув­шись бли­зенько до нього, ру­ка­ми ви­хоп­лю­ва­ли га­ря­чу ба­ра­бо­лю і, ма­ча­ючи в сіль, їли… За­пив­ши ве­че­рю хо­лод­ною во­дою з кух­ли­ка, Хи­ма та Хо­ма обер­ну­лись до об­разів і по­ча­ли го­лос­но шеп­та­ти мо­лит­ву та важ­ко зітха­ти, дя­ку­ючи Бо­гові за хліб на­сущ­ний…

Другого дня при­па­ло свя­то - Вве­ден­ня. Хи­ма за­ви­лась гар­но наміткою, за­ко­ло­ла її здо­ро­ви­ми шпилька­ми з чер­во­ни­ми голівка­ми, взу­лась у чер­воні чо­бо­ти і по­да­лась за Хо­мою до церк­ви на служ­бу бо­жу.

Золото на об­ра­зах та на ри­зах у ба­тюш­ки, па­ла­ючі свічки, синій дим ла­да­ну, що ви­пов­нює вівтар та хма­рою літає по церкві, співи, шеп­тан­ня мо­ли­тов навк­ру­ги - все те ро­бить див­не вра­жен­ня на Хи­му; во­на чує, як її сер­це м’якне, та­не, мов той віск па­ла­ючої свічки… Ста­речі ус­та не­помітно во­ру­шаться, з пов­но­го ущерть сер­ця раз у раз ви­ри­ва­ються гли­бокі зітхан­ня…

Виходить ба­тюш­ка і чи­тає про­повідь… Хи­ма не ро­зуміє га­разд, про що чи­та­ють, але во­на знає, що чи­та­ють про святі речі, і те чи­тан­ня ви­дається їй жалібним, та­ким див­но жалібним, що пов­не Хи­ми­не сер­це вис­ту­пає з бе­регів, ли­це жалібно кри­виться, і сльози ми­мохіть ко­тяться ти­ми бо­роз­на­ми, що по­ора­ло на ви­ду дов­голітнє ли­хо… Хи­ма вий­має з-за па­зу­хи хус­точ­ку, об­ти­рає сльози, го­лос­но ся­кає ніс… І див­на річ! З усіх кутків ба­бин­ця, як на знак, по­чи­на­ють ба­би го­лос­но ся­ка­ти­ся, ви­яв­ля­ючи тим сер­деч­ну скру­ту та жаль за гріхи свої тяжкії…

Виплакавшись крас­ненько, всмак, Хи­ма пот­ро­ху роз­би­рає, про що чи­тає ба­тюш­ка. О, про не­дорід чи­та­ють… Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чу­жих сто­ро­нах… І там лю­ди го­ло­ду­ють… Гос­по­ди! Всю­ди ли­хо тов­четься, а так-та­ки справжнє ли­холіття… го­лод… Доб­ре, як хто має спро­можність за­по­мог­ти чим, а нам ко­ли б са­мим з го­ло­ду не за­ги­нуть…

Невеселі по­вер­та­ли Хи­ма та Хо­ма з церк­ви, бо в долі тих го­лод­них, про яких чи­тав ба­тюш­ка, вба­ча­ли во­ни свою влас­ну до­лю, а уява ма­лю­ва­ла їм цілі се­ла го­лод­них лю­дей, без крих­ти хліба, як їм, мо­же, до­ве­деться ли­ши­тись, ко­ли не роз­до­бу­дуть де хліба…

По обіді Хо­ма взяв­ся за псал­тир, а Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню та за­хо­ди­лась там по­ряд­ку­ва­ти. Во­на пе­рег­ля­ну­ла су­вої по­лот­на, півмітки, що нап­ря­ла сеї осені, роз­гор­ну­ла і знов поск­ла­да­ла шмат­тя та оде­жу, що прид­ба­ла собі на смерть… Далі з са­мо­го спо­ду вий­ня­ла звідти ста­рий білий п’ятиз­лот­ник. Дов­го розг­ля­да­ла Хи­ма той п’ятиз­лот­ник, обер­та­ючи йо­го на всі бо­ки, здму­ху­ючи з нього по­рох. Дав­но-дав­но, як ще во­на відда­ва­лась, баб­ка її ки­ну­ла їй то­го п’ятиз­лот­ни­ка на по­саг; з то­го ча­су «білі гроші» пе­рет­ри­ва­ли не од­ну ли­ху го­ди­ну, а Хи­ма та­ки не ви­да­ла їх, за­хо­ва­ла, як най­до­рож­чий скарб. Во­на знає, на­що хо­ває тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що не­дав­неч­ко од­ру­жи­лась, ди­ти­ну, та ще й дівчин­ку, ба­ба по­да­рує то­го п’ятиз­лот­ни­ка внучці, бо вже Бог знає, чи діжде во­на ки­ну­ти ті гроші на по­саг унучці. Ма­ти­ме внуч­ка пам’ятку, зна­ти­ме, що ма­ла баб­ку… Не раз і не два ма­ри­ла Хи­ма над сією дум­кою та звик­ла до неї так, що вже й не уяв­ля­ла собі, як мож­на іншим спо­со­бом роз­лу­чи­тись з п’ятиз­лот­ни­ком… Хи­ма ог­ля­ну­ла гроші навк­ру­ги, пог­ла­ди­ла їх пест­ли­во, на­че ко­ха­ну ди­ти­ну, і, осміха­ючись, за­ви­ну­ла в ганчірку та схо­ва­ла в скри­ню.

А Хо­ма не дов­го чи­тав. Гіркі ду­ми та три­во­га не да­ва­ли йо­му спо­кою: він зак­рив книж­ку і за­ду­мав­ся. Де йо­го взя­ти гро­шей на хліб? За­ро­би­ти ніде, по­зи­чи­ти - ніхто не по­зи­чить, а без хліба не мож­на. До всього чо­ловік звик­не, без усього обійдеться, а без хліба - годі обійти­ся… Ся дум­ка му­ли­ла йо­му сер­це, йшла за ним усю­ди, як тінь, гриз­ла йо­го, як іржа залізо… Хо­ма цілий день хо­див, мов зва­ре­ний, не зна­хо­див собі місця… І Хи­ми­ну ду­шу то­чи­ла тая ж дум­ка, але Хи­ма теж гриз­лась тих­цем і ніби не зна­ла, чо­го Хо­ма ну­дить світом…

Полягали старі спа­ти, та не спа­ло­ся: ок­раєць хліба з по­лиці ліз пе­ред очі, обер­тавсь на всі бо­ки та мов при­мов­ляв: «По­дивіться на ме­не, який я ма­лий, не­ма чо­го й ку­са­ти, та ще й ос­танній!..» По­рож­ня діжа з бо­рош­на пе­ре­вер­та­лась до­го­ри дном, і навіть пи­ло­чок не си­пав­ся з неї…

Не вит­ри­мав Хо­ма.

- Химо, ти спиш? - пос­пи­тав він з печі.

- Не сплю… а чо­го там?..

- Та ба­чиш, я ду­маю, чи не взя­ти б нам у Бер­ка хоч пуд му­ки?

- А за що ж ти її бра­ти­меш?.. Жид набір не дасть…

- Набір не дасть… та я ду­маю… і навіщо ти хо­ваєш то­го п’ятиз­лот­ни­ка?! До­ло­жив би тро­хи, а мо­же б, жид по­че­кав реш­ту, от і був би пуд му­ки…

Хима аж скор­чи­ла на по­лу, мов опе­че­на.

- Не дам!.. І в го­лові собі не пок­ла­дай!.. Зро­ду не дам! Го­ло­дом бу­ду мо­ри­ти­ся, на кар­топлі ох­ля­ну, а п’ятиз­лот­ни­ка не дам!.. Не на те хо­ва­ла я йо­го трид­цять літ, щоб те­пер жи­дам відда­ти!

- Ховай, ба­бо, хо­вай! За­хо­ваєш, ли­хий знає, ко­му!.. А тут аж шку­ра на го­лові бо­лить від тих ду­мок… Хо­вай, не да­вай!..

Хома був сер­ди­тий: він дов­го пе­ре­вер­тавсь на печі та все бур­чав щось сер­ди­тим го­ло­сом…

Хима аж упріла, їй аж душ­но ста­ло від од­ної дум­ки, що її скарб, її п’ятиз­лот­ник, який во­на так дов­го хо­ва­ла, який ма­ри­ла відда­ти лиш ко­ханій унучці, міг би пе­рей­ти в жидівські ру­ки. І вже не дум­ка про хліб, а про той п’ятиз­лот­ник не да­ва­ла спа­ти Химі. Не спав і Хо­ма че­рез «білі гроші».

Хліба не ста­ло: доїли ос­тан­ню ски­боч­ку. Кілька вже день хар­чу­ва­лись старі ва­ре­ною та пе­че­ною кар­топ­лею, аж ох­ля­ли без хліба. Хо­ма хо­див як ніч, нічо­го й не го­во­рив до Хи­ми; мов­ча­ла і Хи­ма, та ду­ми її бли­зе­сенько літа­ли ко­ло од­но­го осе­ред­ка, пе­рестріва­лись та, зда­ва­лось, роз­мов­ля­ли ме­жи со­бою… Хи­ма зна­ла, чо­го су­мує ста­рий, що в нього на думці, а Хомі довідне бу­ло звісно, що ро­биться в душі ста­рої, мов він заг­ля­дав ту­ди… І не ди­во: жи­ву­чи вкупі трид­цять літ, во­ни ста­ли схо­жи­ми од­но до од­но­го, ро­зуміли од­но од­но­го, як самі се­бе.

«Господи! - ду­мав Хо­ма. - Ко­ли б хто заг­ля­нув у ха­ту; мо­же б, ме­ня тро­хи по­лег­ша­ло, як­би по­чув людську мо­ву, а то та­ке, що хоч за по­яс та на го­ри­ще…»

Але ся дум­ка за­раз на­ля­ка­ла йо­го: тут са­мим нічо­го їсти, а, бо­ро­ни Бо­же, тра­питься гість, тоді чим хоч прий­май, іно со­ро­му на­бе­реш­ся… Та хи­мер­на до­ля, ма­буть, підслу­ха­ла ба­жан­ня Хо­ми­не і не да­ла йо­му дов­го мірку­ва­ти над там, чи доб­ре бу­де, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рип­ну­ли, і гість став на по­розі…

- Здорові бу­ли, сва­те!

- Здорові будьте й ви! Яким се по­би­том? - зди­ву­вав­ся Хо­ма.

- Привіз січку різа­ти до жи­да… а ва­ша Зінька й ка­же: заїдьте там, та­ту, до ста­рих, пе­ре­кажіть, що я, хва­ли­ти Бо­га, здо­ро­ва, та пос­пи­тай­те, як там їм жи­веться… От я й заїхав до вас, сва­те! А де ж сва­ха?

Хима вилізла з-за печі.

- Як вас Бог ми­лує, сва­те?.. Що там сва­ха? А моя Зінька?.. Та сідай­те ж бо! - прип­ро­шу­ва­ла Хи­ма, а в са­мої вертілось на думці: «Го­ло­вонько ж моя бідна! Чим же я прий­ма­ти­му сва­та? Хоч ви­ко­лу­пай з пальця, а дай!..»

Хома ба­ла­кав зі сва­том та все якось чуд­но та нес­покійно пог­ля­дав на ста­ру: він пам’ятав, що сват завсіди час­ту­вав йо­го горілкою та що й йо­му го­диться як слід прий­ня­ти гос­тя. Хо­ма та­ки не вит­ри­мав: як тільки Хи­ма вий­шла з ха­ти, він шус­нув за нею до сіней.

- Стара! - по­чав він ти­хим та несмілимго­ло­сом. - Го­ди­ло б ся по­час­ту­ва­ти сва­та чар­кою…

- Та вже ж го­ди­ло б ся…

Хома за­мовк та все чу­хав по­ти­ли­цю.

- Може, там у те­бе де є, Хи­мо, хоч на квар­ту…

- Адже ти знаєш, що не­ма… Возьми пляш­ку та біжи до корч­ми, мо­же, шин­кар дасть набір…

- Навряд! - ска­зав Хо­ма, але взяв шап­ку та пляш­ку і пішов про­бу­ва­ти щас­тя.

Лихий та збен­те­же­ний по­вер­тав Хо­ма з по­рожньою пляш­кою з корч­ми: шин­кар не дав набір. Хо­ма вик­ли­кав Хи­му в сіни і по­ка­зав їй по­рож­ню пляш­ку…

- Знаєш що, Хи­мо… знаєш що, ста­ра… - улес­ли­во шеп­тав Хо­ма. - Сва­та не мож­на пус­ти­ти без чар­ки… Ви­не­си мерщій тво­го п’ятиз­лот­ни­ка, я ду­хом прим­чу горілку, ще й здачі тобі при­не­су… Бо, ба­чиш, не мож­на ж так…

- Се смерть моя, а не чо­ловік! І чо­го ти на­посівся на то­го п’ятиз­лот­ни­ка? Ка­за­ла не дам - і не дам, і край!.. Хоч за­бий ме­не отут - не дам!..

- Дай, ка­жу!

- Не дам!

- Дай!!!

- Не дам, не дам і не дам!

- Тьфу, са­та­но!..

Хома плю­нув і, хрьопнув­ши две­ри­ма, вий­шов надвір. Злість по­ня­ла йо­го сер­це, йо­му бу­ло до­сад­но і на жінку, і на то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А вер­ну­ти­ся без горілки ніяким по­би­том не мож­на. На щас­тя, тра­пив­ся кум і по­зи­чив на квар­ту…

Стара зва­ри­ла ба­ра­болі, і так-сяк прий­ня­ли сва­та.

П’ятизлотник пе­рет­ри­вав ще од­ну не­без­печ­ну го­ди­ну, та на те, ма­буть, щоб ста­ти при­чи­ною нез­го­ди між чо­ловіком та жінкою… Хо­ма ніяк не міг вбга­ти в го­ло­ву дум­ку, що він му­сить терпіти го­лод, ко­ли в скрині ле­жать гроші, не­ве­ликі, прав­да, але все-та­ки мож­на за­ла­та­ти ни­ми хоч од­ну діру в гос­по­дарській пот­ребі… Хи­ма тру­си­ла­ся над своїм скар­бом, над своїми «біли­ми грішми»; во­на так звик­ла до своєї мрії по­да­ру­ва­ти п’ятиз­лот­ни­ка внучці, що на­ма­ган­ня ви­да­ти п’ятиз­лот­ник на що інше дра­ту­ва­ли її, гніва­ли нес­ка­зан­но.

На дру­гий день пішов Хо­ма по сусідах по­зи­ча­ти хліба, та ніхто не дав: кож­но­му сього ро­ку су­туж­но, в кож­но­го не­дорід по­мен­шив хліба. Пішов Хо­ма до жи­да, так, без ве­ли­кої надії, пам’ята­ючи при­каз­ку: «Тільки в ме­не рідні, що жи­ди одні». Але й жид не дав: «Ба­га­то, ка­же наб­ра­ли в ме­не лю­ди без гро­шей, а ніхто не ква­питься відда­ва­ти…» Пох­ню­пи­шись, поп­лен­тавсь ста­рий до­до­му з по­рожніми ру­ка­ми, та й не га­дав, що вдо­ма че­кає йо­го но­ве ли­хо: соцький з де­сят­ни­ком прий­шли пра­ви­ти по­дать…

- Почекайте, лю­ди добрі, - бла­гав Хо­ма, - я віддам… А те­пер, їй же бо­гу, не маю… Хліба шма­точ­ка не­ма… Самі знаєте, який те­пер рік тяж­кий: не­ма хліба, не­ма де й за­ро­би­ти…

- Ми вже се чу­ли, ста­рий! Дав­ню пісню співаєш! Нам що - нам хоч риг­ни, а дай, нам на­чальство ве­лить, і так уже нас­лу­ха­ли­ся за тії не­доїмки! - за­го­моніли сільські посіпа­ки.

- Та що ж ви візьме­те, ко­ли в ме­не й копійки зла­ма­ної не­ма за ду­шею!..

- Знайдемо, що взя­ти… Дай, діду, хоч час­ти­ну гро­шей, бо заг­ра­буємо оде­жу.

- Кажу ж вам, що не маю! - скрик­нув в роз’ятренні Хо­ма.

- Не маєш?.. Доб­ре! Гей, бе­ри сви­ту з жерд­ки! - крик­нув соцький на де­сят­ни­ка.

Десятник прис­ко­чив до жерд­ки і по­тяг Хи­ми­ну сви­ту.

- Не руш! - ско­чив Хо­ма до де­сят­ни­ка і вхо­пив за сви­ту. - Не руш! Я не до­пу­щу, щоб у ме­не гра­бу­ва­ли оде­жу… Ей, Хи­мо, да­вай то­го п’ятиз­лот­ни­ка сим невірам, бо во­ни й ду­шу ви­тяг­ли б з чо­ловіка!..

Хима, що сто­яла досі німа та бліда, як смерть, по­чув­ши про п’ятиз­лот­ни­ка, про­жо­гом ки­ну­лась до скрині, впа­ла на неї і міцно вче­пи­лась за віко.

- Не дам! - крик­ну­ла во­на. - Не діжде­те взя­ти п’ятиз­лот­ни­ка!

- Пусти! - штовх­нув Хо­ма жінку. - Я сам діста­ну!

Але Хи­ма міцно, мов кліща­ми, вче­пи­лась ру­ка­ми за скри­ню, і Хо­ма ніяк не міг стяг­ти її з скрині.

- Беріть сви­ту, бо­дай вас за зу­би взя­ло! - кри­ча­ла Хи­ма. - А п’ятиз­лот­ни­ка не дам!

Десятник, не­дов­го ду­мав­ши, за­ки­нув сви­ту на пле­че і по­давсь з соцьким з ха­ти.

Хима сиділа на скрині бліда, аж жов­та, трем­тя­ча та пе­ре­ля­ка­на; ру­ки зак­ляк­ли на віку, по­со­ловілі очі нес­тям­но ди­ви­лись на двері.

Хома важ­ко ди­хав, аж сопів; він пос­то­яв мовч­ки на місці, далі на­су­нув шап­ку і вий­шов з ха­ти, хрьопнув­ши две­ри­ма…

Лишившись са­ма, Хи­ма зап­ла­ка­ла. «Гос­по­ди, - ду­ма­ла во­на, - за що на нас звіду­сю­ди са­ме ли­хо, са­ма біда? Чим ми прогніви­ли те­бе, Бо­же, що отак на старість ка­раємось?..» Сльози ко­ти­ли­ся по її ста­ро­му ви­ду, ка­па­ли на скри­ню, на за­пас­ку, а во­на сиділа сум­на, як сам сум, і за­бу­ла вже про той скарб свій, про п’ятиз­лот­ник, який не­дав­но бо­ро­ни­ла від не­на­сит­них збор­щиків…

Вечір за­хо­пив її на скрині, тем­ря­ва опо­ви­ла ха­ту, а Хи­ма не світи­ла світла, їй біло не до світла…

Ввечері прий­шов Хо­ма, хмур­ний, як не­бо во­се­ни. Він мовч­ки сів на ла­ву і за­ди­вив­ся в ку­ток.

- Хомо!

Тихо.

- Хомо!

- Ну?

- Я оце на­ду­ма­ла… Пішов би ти до па­на, поп­ро­хав би гро­шей на відробітки… Мо­же б, він і дав. От завт­ра су­бо­та, підуть лю­ди до ро­що­ту, піди й ти та поп­ро­си гар­ненько, мо­же, зми­лується…

- Ет, не дасть!

- А ти піди, поп­ро­си крас­ненько, мо­же, й дасть…

Старі за­мовк­ли, але надія на панську лас­ку лед­ве примітним промінням ося­ва­ла їм сер­ця, зцілю­щою во­дою пок­ро­пи­ла сер­дечні ра­ни…

Другого дня вве­чері вер­тавсь Хо­ма від па­на.

- Ну? - зустріла йо­го на по­розі Хи­ма.

- Дав! П’ять дав на відробітки, на бу­ря­ки…

Хима пе­рех­рес­ти­лась.

Щасливі, за­раз на­ра­ялись відібра­ти сви­ту, а на реш­ту ку­пи­ти ку­ку­руд­зя­ної му­ки на ма­лаї, бо жит­ня до­ро­га. Хоч не хліб, а все ж ве­селіше бу­де, ніж на самій ба­ра­болі.

Повечерявши, старі по­ля­га­ли спа­ти.

Та не спа­ло­ся ста­рим.

Усе, що пе­ре­жи­ли во­ни за сих кілька день, ста­ва­ло те­пер їм пе­ред очи­ма, як на до­лоні. По­ки го­лод за­зи­рав їм у вічі, во­ни сил­ку­ва­лись од­вер­ну­тись від йо­го, бо­ялись ду­ма­ти про йо­го… Те­пер, ко­ли нес­подіва­на поміч да­ла їм спро­можність хоч на кілька день поз­бу­тись гірких клопіт про шма­ток хліба, во­ни з цікавістю розг­ля­да­лись у сво­му ли­хові, самі за­зи­ра­ли в вічі сво­му во­ро­гові, бо він і те­пер ще ма­яв на їми своїм чор­ним, су­хим кри­лом…

«А що бу­ло б, - ду­мав Хо­ма, - як­би й пан не дав гро­шей? Нев­же ги­ну­ти з го­ло­ду?.. Що то - го­лод? Не­ве­ли­ке сло­во, а страш­не… Ще ми, хва­ли­ти Бо­га, не зовсім ги­ну­ли, а й то так бу­ло гірко, так важ­ко, що, здається, вибіг би на ву­ли­цю та й гав­кав, як пес… А ка­жуть, в якійсь сто­роні те­пер го­лод… Справжній го­лод… І не се­ло, не два, а, ка­жуть, си­ла лю­дей без ски­боч­ки хліба, мруть з го­ло­ду…»

Хома не знав, у яких се сто­ро­нах го­ло­ду­ють лю­ди, якої во­ни віри, якою мо­вою го­во­рять, він лиш чув, що во­ни го­лодні, і йо­му вви­жа­ла­ся си­ла го­лод­них, змарнілих, сум­них лю­дей, що з ту­ги та го­ло­ду ма­ло не гав­ка­ють, як пси, і нізвідки по­ра­ди не­має бідо­лаш­ним…

«Виставили в церкві кар­нав­ку, - ду­мав Хо­ма, - і дав би чо­ловік на тих го­лод­них що змо­га, та що ж - дай, го­лод­не, хліба!..»

Хима ле­жа­ла на по­лу, розп­лю­щив­ши очі, і в її го­лові сну­ва­ли­ся ду­ми: «Роз­до­був, хва­ли­ти Бо­га, ста­рий тро­хи гро­шей… Хоч на який час ути­хо­ми­риться, а то й ди­ха­ти не да­вав мені з тим п’ятиз­лот­ни­ком. Намігся вод­но: дай та й дай!.. Та що з тих гро­шей? Не на­дов­го й вис­та­чить, тре­ба кар­топ­лею на­ма­га­ти… Доб­ре, що хоч кар­топ­лю маємо… А у тих го­лод­них, що чи­та­ли ба­тюш­ка в церкві, ма­буть, і кар­топлі не­має! От десь го­ре: ми ще самі, двоєчко нас, ато, бо­ро­ни Бо­же, сім’я ве­ли­ка, діточ­ки дрібні, пи­щать з го­ло­ду, а тут ні крихіточ­ки, на ро­си­ноч­ки зак­ро­пи­ти­ся… Як­би ближ­че, да­ла б з мірку кар­топлі… З щи­рої ду­ша за­по­мог­ла б… Ох, бо й я знаю, що то го­лод, а там, вид­ко, ще гірше діється…» І пе­ред очи­ма Хи­ми­ни­ми про­су­ва­ли­ся кар­ти­на, од­на од­ної сумніші, од­на од­ної страшніші; і її сер­це умліва­ло з жа­лю за ти­ми го­лод­ни­ми, хоч невідо­ми­ми їй людьми… «А мо­же, - і в го­лові її про­май­ну­ла дум­ка. - Ні-ні! - відга­ня­ла Хи­ма неп­ро­ха­ну дум­ку, що ля­ка­ла її своєю нез­ви­чай­ністю. - Не дам!.. То не моє, то внуч­чи­не… А мо­же…» Ста­ра зак­ляк­ла, увірвав­ши дум­ку, та мов прис­лу­ха­ла­ся, що ска­же сер­це, як по­го­диться з дум­кою…

«Господи! - ду­мав Хо­ма. - Чо­го ті го­лодні вви­жа­ються мені сьогодні? Мо­же, се ма­на яка? Во­но го­ди­ло б ся за­по­мог­ти, бо си­тий го­лод­но­му не вірить, як ка­жуть, а з ми­ру по нитці - го­ло­му со­роч­ку. Кор­тить мені ска­за­ти щось бабі, так бо­юся… Во­на вже й так ли­ха на ме­не за то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А мо­же, ска­за­ти?..»

- Химо! - насмілив­ся Хо­ма. - Ти спиш?

- Ні, чо­гось ме­не сон не бе­ре… - І я не зас­ну… вер­зеться вся­чи­на… го­лодні вви­жа­ються, з тих країв, де го­лод…

- Се справді! Й мені во­ни на думці вер­тяться… Ма­буть, го­рю­ють там, бідо­лашні?!

- Атож! Знаєш що, Хи­мо? Я ду­маю…

- Про п’ятиз­лот­ни­ка?

- Еге ж… як­би нам йо­го… теє… в кар­нав­ку…

Хима не відповіда­ла. В хаті ста­ло ти­хо; Хо­ма чув, як ка­ла­та­ло йо­го сер­це, бо він тро­хи на­ля­кавсь своєї сміли­вості.

- Віддамо… Як має піти на що інше, хай луч­че йде на го­лод­них. Завт­ра відне­су до церк­ви.

- Отак кра­ще! - вільніше відітхнув Хо­ма.

Старі по­мов­ча­ли, затх­ну­ли гли­бо­ко, а тро­хи зго­дом зас­ну­ли.

Другого дня, зібрав­шись до церк­ви, Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню, вий­ня­ла ганчірку з п’ятиз­лот­ни­ком, роз­гор­ну­ла її, ог­ля­ну­ла свій скарб, що трид­цять літ хо­ва­ла, як око, і знов за­гор­ну­ла, її ру­ки ми­мохіть зро­би­ли рух до скрині, але во­на спішно підня­ла їх і схо­ва­ла вуз­лик у па­зу­ху.

Після служ­би бо­жої Хи­ма наб­ли­зи­лась до кар­нав­ки, неш­вид­ко до­бу­ла з ганчірки п’ятиз­лот­ник, пот­ри­ма­ла йо­го в руці й уки­ну­ла в кар­нав­ку.

Цок!..

Довгу хви­ли­ну сто­яла Хи­ма пе­ред кар­нав­кою, слу­ха­ючи, як той згук «білих гро­шей» лу­нав в її ухах, але на серці в неї ста­ло і радісно, і ве­се­ло, мов на Ве­лик­день.

Перехрестившись до об­разів, Хи­ма неспішною хо­дою по­да­лась до­до­му…

***

Того ж та­ки дня піп вий­мав гроші з кар­нав­ки. По­ба­чив­ши ме­жи мідя­ка­ми срібний п’ятиз­лот­ник, він не­ма­ло зди­ву­вав­ся.

- Дивіться, - ка­зав він, розг­ля­да­ючи старі гроші, - а я й не знав, що ме­жи моїми па­рафіяна­ми є такі ба­га­тирі!..

29 лю­то­го 1892, с. Ло­па­тинці

ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Оповідання

Весняний вітер сти­ха віяв над ви­ног­рад­ни­ка­ми й охо­лод­жу­вав загрітих пра­цею робітників. Вог­ка зем­ля мліла в га­ря­чо­му зо­лоті со­няч­но­го проміння, вільна від тіней і хо­лодків. Голі де­ре­ва не­мов ку­ри­лись си­зо-зе­ле­ним ди­мом: щось, на­че мрія про розкішну літню одіж, об­гор­та­ло їх спов­нені со­ком віти. Скрізь бу­ло так ба­га­то світла й ра­дості, так ви­раз­но відчу­вав­ся тре­пет­ний віддих по­нов­ле­ної землі, повітря бу­ло та­ке п'яне й пов­не ще­бе­тан­ня, що ми­мохіть ба­жа­лось ру­ху, кри­ку, ре­го­ту…

Тож на ро­боті бу­ло ве­се­ло. Ці кілька де­сятків робітників, що прий­шли зда­ле­ка на чу­жи­ну за­роб­ля­ти що­ден­ний хліб, не­мов за­бу­ли на всі свої тур­бо­ти під впли­вом вес­ня­ної дни­ни і так са­мо щи­ро ни­щи­ли чу­жу пра­цю, як дба­ли за влас­ну. Нав­ряд хто з них ду­мав, гу­па­ючи важ­кою трам­бов­кою по зру­ба­но­му й за­си­па­но­му зем­лею ви­ног­рад­ни­ку, про ха­зяїна зни­ще­но­го са­ду. Що їм той мол­ду­ван і та філок­се­ра! То не їх діло, во­ни за­роб­ля­ють.

Над ви­ног­рад­ни­ком сто­яв гомін. Здебільшо­го зем­ля­ки, во­ни завж­ди ма­ли те­ми до роз­мов. Во­ни зга­ду­ва­ли своє се­ло, своїх лю­дей, на­че тільки вчо­ра з ни­ми ба­чи­лись, - і час­то який­сь рух або од­не сло­во, нез­ро­зуміле чу­жо­му, вик­ли­ка­ло цілий рій зга­док і нев­пин­ний регіт.

Сонце припіка­ло. То той, то дру­гий, гуп­нув­ши трам­бов­кою, підно­сив білий ру­кав до зас­ма­ле­но­го об­лич­чя й об­ти­рав упріле чо­ло, розп­рос­то­ву­ючи зігну­ту спи­ну. Цей хви­ле­вий ант­ракт у ро­боті був та­ким при­род­ним, та­ким ко­неч­ним, що я ми­мохіть звер­нув ува­гу на робітни­ка, який ні ра­зу не по­ко­рис­ту­вав­ся їм.

Цей робітник дав­но вже ціка­вив ме­не. Він одрізняв­ся од дру­гих своєю нез­ви­чай­ною працьовитістю, яко­юсь зав­зятістю в ро­боті; він за­пек­ло ви­ки­дав з се­бе си­лу як щось не­потрібне й во­ро­же. Йо­го прос­то од­ри­ва­ли від ро­бо­ти на обід або спо­чи­нок, він завж­ди ос­таннім і з ви­ди­мою не­охо­тою ки­дав її. Мов­чаз­ний і пох­му­рий, з блідим нер­во­вим об­лич­чям, він рідко ко­ли підво­див очі - чорні, з ли­ховісним вог­ни­ком. Я звик йо­го ба­чи­ти у вся­ку по­го­ду в куцій чу­гаїнці, в рудій шапці на зби­то­му во­лоссі, з ко­рот­кою люлькою в зу­бах, з якої він раз у раз пах­кав, ви­пус­ка­ючи стру­мок синього ди­му. Я знав, що йо­го звуть Кар­пом, що він хо­ро­ший робітник, і більш нічо­го. Роз­мо­ви­ти­ся з ним мені не вда­ва­ло­ся.

Я підійшов до Мак­си­ма. Цей був цілком про­ти­леж­на на­ту­ра. Ви­со­кий і біля­вий, ви­мушт­ру­ва­ний у військовій службі, од якої ли­ша­лась у нього лиш зручність в ру­хах та бра­ва пос­тать, - він був весь по­рив і од­вертість.

- Ви доб­ре знаєте Кар­па? - пос­пи­тав я.

- Атож… Ми з їм з од­но­го се­ла, з од­но­го кут­ка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дво­ри­ща.

- Чи він зро­ду та­кий працьови­тий та мов­чаз­ний?

Максим осміхнув­ся:

- Та він тру­дя­га па­ру­бок був… звісно, не та­кий, як те­пер, ко­ли йо­го на­па­ло…

- Як «на­па­ло»? Що на­па­ло? - заціка­вив­ся я.- Роз­кажіть, Мак­си­ме.

Максим спа­лах­нув. Рум'янець зал­ляв йо­го об­лич­чя, і білі ву­си ста­ли не­мов мо­лоч­ни­ми.

- Багато роз­ка­зу­ва­ти, - зап­нув­ся він і за­раз же по­чав: - Він, ба­чи­те, письмен­ний, гра­мо­ту знає, книж­ку чи­тає. Ще па­руб­ком усе, бу­ло, до вчи­те­ля хо­дить. А вчи­тель наш ро­зум­ний пан був, не гор­дий, та щось прош­пе­тив­ся, й заг­на­ли йо­го ку­дись… да­ле­ко од нас… Так ото бу­ло чи в неділю, чи в свя­то - Кар­по вже й си­дить в учи­те­ля на бесіді. Па­руб­ки на ве­чор­ниці зби­ра­ються, кли­чуть йо­го до дівчат - не хо­че.

«Що я,- ка­же, - по­чую там ро­зум­но­го, чо­го нав­чу­ся?.. Дур­ниці, й більш нічо­го…»

«Чи не в ченці ча­сом га­даєш пост­ри­га­ти­ся?» - жар­ту­ють бу­ло.

«У ченці я не піду, а ху­до­би­ною не­тя­му­щою вік звіку­вать не ба­жаю…»

Хлопці й на­ла­ють йо­го, що він на­че ху­до­би­ною їх нарікає, а він нічо­го, знов до учи­те­ля в гості…

Ми з Кар­пом то­ва­ри­шу­ва­ли - звісно, зрос­ли укупі, ра­зом і го­робців дер­ли, і то­вар пас­ли, ра­зом і па­ру­бо­чи­ли… Оце в неділю зби­ра­юсь, бу­ло, на му­зи­ки, підійду до ліси й гу­каю Кар­па, щоб охотніше бу­ло поміж че­ляд­дю. А він ви­су­неться з ха­ти та й тяг­не ме­не у са­док.

«Ходім, - ка­же, - до ме­не, я тобі кра­ще щось роз­ка­жу».

Не хо­четься ча­сом, та так же про­сить, так про­сить. Посідаємо в хо­лод­ку, й поч­не він го­во­ри­ти, поч­не оповіда­ти, - про що вже він мені не роз­ка­же! І як лю­ди по чу­жих зем­лях жи­вуть, і де які звірі во­дяться, і що все­ре­дині у чо­ловіка ро­биться, яке сер­це, з чо­го кров та як во­на по жи­лах біжить.

Говорить, а очі в нього так і бли­щать, мов жа­ри­ни… А ча­сом зіб'ється, за­пу­тається.

«Ні, - ка­же, - не так, піду спи­та­ти в учи­те­ля».

Недовго й хо­див - поїхав учи­тель…

Засмутився Кар­по, не їсть, не п'є, як ніч хо­дить… Глу­зу­ють наші, на сміх йо­го бе­руть:

«Що ти батька рідно­го по­хо­вав чи тобі ко­ня­ка здох­ла, що мов неп­ри­ка­яний ти­няєшся, од вітру ва­лиш­ся?»

«Батька!.. що мені рідний батько? Пус­тив на світ тем­но­го, як та­ба­ка в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одк­рив… світ мені те­пер не той став, одмінив­ся на­че. Тільки не встиг ще про все дізна­ти­ся».

«А ти б до но­вої вчи­тельки… во­на б те­бе дов­чи­ла», - ра­ють хлопці та мор­га­ють один на од­но­го, бо доб­ре зна­ють, що но­ва учи­телька та­ка, що й ко­чер­гою ви­же­не з шко­ли, ко­ли до неї за чим уда­си­ся.

Почав Кар­по з нудьги до ме­не вча­ща­ти. Не­ма вже йо­му вчи­те­ля - то він до ме­не на роз­ва­гу та й ви­ли­вав жур­бу свою.

«Дивлюся я,- ка­же, - на на­ше жит­тя, й аж страх ме­не огор­тає. Цілий вік у ярмі, мов ху­до­би­на яка; ко­жен но­ро­вить те­бе зап­ряг­ти, та ще й по­га­няє… А що з то­го маєш? Ні спо­чин­ку, ні стра­ви людської, куліш та борщ нізчим­ний… В ха­тах тісно, по­ро­ся­та та те­ля­та укупі з дітьми зи­му­ють; грязь, ди­ха­ти нічим, нез­до­ро­во. А ми ж лю­ди, а не свині у хліву…»

Смішно мені з Кар­па.

«Хіба ж ти досі не ба­чив сього, ад­же ти зріс отут, ра­зом з на­ми усіма…»

«Бачив я, та мов не ба­чив, а те­пер мені роз­виднілось, по­лу­да з очей спа­ла…»

Та й поч­не роз­ка­зу­вать, як жи­вуть лю­ди по чу­жих зем­лях, - не знаю, чи прав­да то­му, що в книж­ках пи­шуть…

«А ми що? Жи­ве­мо, як кро­ти, ри­ючись у землі, і бай­ду­же нам, що світить сон­це…»

Отак ну­див­ся па­ру­бок з рік, а далі вти­хо­ми­рив­ся тро­хи, оже­нив­ся. Ну, як очо­ловічив­ся вже, тоді, звісно, не до кни­жок і не до ду­мок. Дос­тат­ки не­ве­ликі, цілий день у ро­боті. Ди­тин­ка знай­шла­ся… Став він як і лю­ди: за­був за своє. Тільки ча­сом, ко­ли щось ду­же дош­ку­лить йо­му, - от як ви­пас людський при­су­ди­ли па­нові або як уряд­ник го­ло­ву по­бив мо­му бра­тові, - він, бу­ло, лається в гро­маді:

«Ех ви, за­мо­рені, за­хар­чо­вані! Ку­ди вам зас­ту­пи­ти­ся за гро­ма­ду, ко­ли у вас в жи­лах юш­ка з кар­топлі».

Не ска­жу вам, що з ним бу­ло тоді, як ме­не у мос­калі взя­то. Чо­ти­ри ро­ки од­був, по­вер­нув­ся до­до­му, чую - но­ви­на: Кар­по­ва тітка по­мер­ла - десь у го­роді слу­жи­ла, - ста­ра дівка, са­мот­ня, й за­пи­са­ла Кар­пові двісті рублів. «Ого! - ду­маю собі. - Те­пер мій сусідонько за­ба­гатів, піду одвідаю йо­го, чи жив-здо­ров».

Щойно я на сінешній поріг, а вже з ха­ти шиб­ну­ло на ме­не ду­хом пе­че­но­го м'яса, мов на ве­лик­день. Ввійшов у ха­ту - в печі го­рить, мо­ло­ди­ця щось прис­ма­жує, а за сто­лом си­дить чер­во­ний, аж піт з йо­го кап­ле, Кар­по и уми­нає стра­ву. Зрадів та так з мас­ни­ми ус­та­ми й поліз цілу­ва­ти­ся. Посіда­ли ми. Див­люсь - на столі пов­но по­лу­мисків і з пе­че­ним, і з ва­ре­ним, а долі кістки ва­ля­ються.

«Ну, як же те­бе бог ми­лує? Чув я, що тобі по­щас­ти­ло… Аж те­пер ха­зяїном ста­неш…»

«Та спа­сибі бо­гові й тітці покійній: хоч тро­хи од­ди­шу та по­жи­ву по-людсько­му».

«Воли собі ку­пиш або де­ся­ти­ну по­ля».

«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… те­пер я по­нов­лю свою кров, на­бе­ру­ся си­ли. Он у Німеч­чині або в Англії ро­бо­чий чо­ловік ко­жен день їсть м'ясо. То­го він і сміли­вий, і ро­зум­ний, лю­ди­ною нарікається… В йо­му кров грає… А ми що? Жінко, да­вай, що там нас­ма­жи­ла…»

Молодиця пос­та­ви­ла пе­че­ню.

Частують ме­не. Кар­по тро­щить, аж со­пе:

«І не хо­четься вже їсти, а тре­ба».

«То не їж, ко­ли не хо­чеш».

«Ба! А пам'ятаєш, як уряд­ник роз­бив го­ло­ву тво­му Йва­нові?»

«Пам'ятаю…»

«І як я ско­чив ря­ту­ва­ти Іва­на?»

«Ну?»

«І як на ме­не грим­нув тоді уряд­ник!»

«Ну!»

«А я ж що? Хіба не зля­кав­ся? Ні? Отим-то й ба…»

Дзвонять по се­лу: здурів Кар­по та й здурів. Лю­ди йдуть у по­ле ора­ти, а він до по­па, та не так до по­па, як до по­по­вої ку­хо­вар­ки дізна­ти­ся, що во­на ба­тюшці ва­рить. Ба­ба Ялич­ка хва­литься: «Двічі, - ка­же, - на тиж­день гле­чи­ка йо­му ски­даю, же­ре без пам'яті, во­но йо­му й ва­дить з нез­вич­ки».

Минуло отак зо два тижні. Не ба­чу я щось Кар­па та й не ба­чу. А наші ни­ви суміжні, орю я свою - і див­но мені, що Кар­по­ва стоїть об­ло­гом, не­ора­на. Що во­но за знак? Чи не сла­бий ча­сом? Піду одвідаю. Та, по­вер­та­ючи з по­ля, й зустрівся з ним.

Схуд, по­жовк, очі по­за­па­да­ли, а сам не­ве­се­лий.

«Що, - пи­таю, - підно­вив кров свою тро­хи?»

«Та піднов­ляю… Зра­зу не мож­на… Ти ду­маєш - лег­ко во­но на­шо­му бра­тові? Не­ма в ко­го ра­ди за­сяг­ти. Пи­тав у по­паді, що во­на дає по­пові, - лок­ши­ну з яб­лу­ка­ми, ка­же, лю­бить мій ба­тюш­ка. Зва­ри­ла мені жінка тої лок­ши­ни, со­лод­ке, нуд­не, з душі вер­не, а їм, нічо­го не вдієш… Ча­сом так по­га­но, що й на світ не ди­вив­ся б, а ча­сом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі по­чу­ваю… От тільки не відаю, що ко­рисніш для здо­ров'я - чай чи пи­во?.. По­рай, Мак­си­ме, ти ж у мос­ка­лях був, світу ба­чив, чув, мо­же…»

А мені і сміх, і до­сад­но: не вит­ри­мав я - ка­жу йо­му:

«Чортзна-чим ти кло­по­чеш свою го­ло­ву, Кар­пе! Мо­же, там німці - чи про ко­го роз­ка­зуєш - і жи­вуть по-людсько­му, а нам во­но не ли­чить…»

«Через віщо ж? Хіба ж ми не лю­ди?»

«Люди, та не такі…»

«А які ж?»

«Мужики».

«Ну, так що?»

«А те, що не для нас усі тії вит­ре­беньки…»

Глянув на ме­не Кар­по так гост­ро, крут­нув го­ло­вою, мов би­чок, що йо­го му­ха тне, та так з до­ко­ром:

«Оце й ти про­ти ме­не? І ти, мо­же, ска­жеш, що Кар­по дур­ний, гроші пе­ре­во­дить, замість то­го щоб ку­пи­ти яку хвос­тя­ку або сви­ня­ку на хо­зяй­ст­во…»

«А ска­жу…»

«Ну, не сподівав­ся я од те­бе, Мак­си­ме, по­чу­ти та­ке сло­во… Не сподівав­ся. Про­щай, ко­ли так!»

Крутнувсь - і пішов.

«Пожди, - гу­каю за ним, - не сердься-бо». І не озир­нув­ся.

«Прощавай, - відгу­кує, - ех, шко­да, не­ма вчи­те­ля!»

Не хо­чеш го­во­ри­ти - вольно­му во­ля.

Сумує Кар­по. Мені з сво­го обійстя вид­ко, що у нього в дворі ро­биться. Хо­дить він по подвір'ю, ни­кає, то в са­док по­дасться, пос­тоїть під де­ре­вом і знов у двір, не­мов вчо­рашнього дня шу­кає. До ро­бо­ти не бе­реться, до ме­не не навідується! Жаль мені йо­го… то­ва­риші, вкупі зрос­ли, а те­пер не­мов пос­ва­ри­лись. Свій свой­ому - тиць со­ло­му. Піду до нього в неділю, мис­лю, не­ма чо­го бур­мо­си­тись.

Довелось раніше. Те­сав вісь та якось і ви­щер­бив со­ки­ру - пішов до Кар­па по­зи­ча­ти. Всту­пив я в сіни, а хатні двері не при­чи­нені, мені й чут­но, як Кар­по ви­гу­кує:

«Розщібай па­зу­ху!.. Ану, чи влу­чу?..»

Що во­но та­ке, ду­маю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось од­хи­лив двері й ба­чу: мо­ло­ди­ця си­дить на лаві під вікном, розщібну­ла па­зу­ху, аж пер­са вид­ко, ще й ру­ка­ми її прит­ри­мує, а Кар­по ле­жить на пос­телі і влу­чає жінці в па­зу­ху цу­кер­ка­ми. Ка­хик­нув я.

«А, це ти, Мак­си­ме? - зрадів Кар­по. - За­ходь, за­ходь. Ми тут з жінкою ла­со­ща­ми за­бав­ляємо­ся, цу­кер­ки їмо… во­ни, бач, з цук­ру, а цу­кор потрібний для тіла, він йо­го нагріває, як дро­ва піч, і піджив­ляє… На їж і ти…»

Сів я, го­мо­ни­мо. Кар­по нічо­го, на­че за­був на­шу ос­тан­ню роз­мо­ву. Тільки помічаю я, що він щось му­литься. Го­во­рить він, го­во­рить, та все звер­тає на тії цу­кер­ки.

«Я,- ка­же, - жінки не не­во­лю ро­бо­тою… Хай од­ди­ше. Во­на не ху­до­би­на, не ка­торж­на яка, щоб цілий вік свій пра­цю­ва­ти. Тре­ба ж їй спо­чи­ти, тре­ба ж і роз­ва­жи­тись чим. Лю­дині по-людсько­му слід жи­ти».

«Аякже, аяк­же»,- підда­кую, щоб не гніви­ти вже йо­го.

Коли це враз - бом, бом, бом. Я аж жах­нув­ся.

«Та то дзи­гарі, - сміється Кар­по, - кля­тий жид про­дав мені поп­со­вані: по­ка­зує два, а б'є три­над­цять. Хо­ди-но, я тобі ще щось по­ка­жу».

Та взяв ме­не за ру­ку, підвів до стіни й по­ка­зує якусь до­щеч­ку.

«Що ж во­но та­ке?»

«Термометром на­зи­вається. По­ди­вись - і зна­ти­меш, скільки теп­ла в хаті. А ви­не­сеш зи­мою надвір - по­ка­зує хо­лод».

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як «на­що»? Тре­ба ж зна­ти, чи до­волі теп­ла, чи здо­ро­во лю­дині в хаті, чи нез­до­ро­во».

Ну, ду­маю собі, це вже ти по­чав своєї. Піду кра­ще вісь кінча­ти. По­зи­чив со­ки­ру та й з ха­ти.

Коли так над­вечір, - май­ст­рую я ще ко­ло сто­до­ли, чую, - в Кар­по­во­му дворі свар­ка. Щось так здо­ро­во ба­сом лається - і го­лос по зна­ку. Прис­лу­ха­юсь - аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що во­ни за­ве­ли­ся?» - ду­маю собі, та й прис­ту­пивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не про­цинд­рив! - кри­чить тесть. - Я їх за­хо­ваю, по­ки не про­чу­маєшся».

«Яке вам діло до мо­го жит­тя й до моїх гро­шей? Не ви мені їх да­ли!» - сер­диться Кар­по.

«Опам'ятайся, Кар­пе! Що ти ви­га­дав: по-пансько­му схотів жи­ти, кров свою одміни­ти? Чи ти спов­на ро­зу­му? Ей, нак­лас­ти б тобі на бідність, щоб знав, як пе­ре­во­ди­ти важ­кою пра­цею за­га­ро­ва­не доб­ро».

«Не по-пансько­му, раз вам ска­зав, а по-людсько­му! Ну, та що з ва­ми ба­ла­ка­ти, од­на­ко­во як з тим кілком!»

«Що ти мені ска­зав?»

«Те, що чу­ли».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бу­вай здо­ров, не­бо­же!»

«Щасливо».

Розсердився ста­рий, грим­нув две­ри­ма, пішов. А Кар­по й собі на­дув­ся, мов індик.

«Йди, - ка­же, - під три чор­ти, об­рид».

Овва! Ду­маю: роз­би­ли глек, а во­но не­доб­ре, бо тесть та­ки час­тенько за­по­ма­гав Кар­па. Прий­де ко­за до во­за.

Минула осінь. Зи­ма в нас то­го ро­ку ста­ла зра­зу - рівна, сніжна. А у селі не за­бу­ва­ють Кар­па, усе йо­го ймен­ня ме­леться й ше­ре­тується. Одні ка­жуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка од­пи­са­ла, а другі при­ся­га­ють, що в нього чи­ма­ло ще ли­ши­лось. Усе, ка­жуть, во­зить щось з міста, за­гор­не­не па­пе­ром. Та й ко­ня стор­гу­вав у іванівсько­го по­па, ще й не аби­яко­го, а за сто кар­бо­ванців. Півсотні од­дав уже, а півсотні по­зи­чає в на­шо­го-та­ки чо­ловіка, ба­га­тенько­го ха­зяїна. Бач, ду­маю, й не пох­ва­лив­ся, дар­ма що то­ва­риш і сусід. Ко­ли се справді - при­во­дить ко­ня. Кінь гар­ний, ра­со­вий, ба­сує, що й не вдер­жиш, ска­за­но - огер. Хва­литься Кар­по, ра­дий та­кий.

«Правда, - ка­же, - де­ше­во ку­пив?»

«Воно-то не­до­ро­го, так інший за ті гроші па­ру ку­пить».

«Е, я люб­лю хоч не­ба­га­то, так гар­но­го».

Того ж та­ки дня запріг він бу­ла­но­го в сан­ча­та й повіз жінку ка­та­ти­ся. Згля­да­ються лю­ди, все се­ло ди­вує з но­во­го ба­га­ти­ря.

На дру­гий день зай­шов я за чимсь до Кар­па, не зас­таю, са­ма йно мо­ло­ди­ця.

«Нема, - ка­же, - мо­го вдо­ма: повіз іванівсько­му по­пові за ко­ня гроші».

Тонко ж ти пря­деш, го­лу­бе, ко­ли на по­зи­чені гроші такі коні ку­пуєш. А про­те повіз, то повіз. Сам знаєш, що ро­биш, мені бай­ду­же.

Коли це вночі, спи­мо ми, щось у вікно - стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Кар­пи­ха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» - пи­таю з по­ро­га.

«Ой ли­шеч­ко, біда - ко­ня вкра­де­но, чо­ловіка при­вез­ли п'яно­го, без пам'яті, ще й гроші у нього ви­тяг­ли - п'ятде­сят рублів. Йдіть до нас, да­вай­те яку ра­ду».

От тобі й маєш, ду­маю, та скоріш на се­бе ко­жу­шан­ку і йду. Всту­пив у ха­ту - ле­жить Кар­по на лаві пла­зом, мов заріза­ний ка­бан, і пальцем не во­рух­не, од­но пос­тог­нує. Розх­рис­та­ний, роз­пе­ре­за­ний, без чобіт - гид­ко гля­ну­ти. Ко­ло нього си­дить чо­ловік, та­ки з на­шо­го се­ла, що привіз йо­го. А мо­ло­ди­ця що не гля­не на Кар­па, то так і за­го­ло­сить, аж тіпається, бідна.

«Що ти на­ро­бив, кля­тий? Про­па­ли ми те­пер на віки вічні. Де ти гроші подів, ле­да­що, ка­жи - де?..»

Та сіпає йо­го, та тор­сає за пле­че. А він тільки луп­не очи­ма та й мук­не. Звісно, лю­ди­на не­пи­ту­ща, йо­го й розібра­ло.

«Обшукайте йо­го, - раю, - скрізь, мо­же, де знай­де­те».

«Нема, - ка­же, - я вже скрізь ог­ля­ну­ла, навіть устілки з чобіт по­ви­ки­да­ла, бо­дай йо­го з пам'яті ви­ки­ну­ло!»

«Де ж це він на­час­ту­вав­ся?»

Чоловік той і роз­повів: «Їхав він, - ка­же, - до іванівсько­го по­па і всту­пив по до­розі до мальова­ної корч­ми, не зна­ти за чим. А там пи­ли якісь - хто йо­го роз­бе­ре, чи во­но пан­ки, чи ци­га­ни… От він з ни­ми й по­чав про своє: і як тре­ба по-людсько­му жи­ти, і чо­му неп­рав­да у світі по­ве­ла­ся. До­ба­ла­ка­лись до то­го, що Кар­по під стіл ізва­лив­ся… Ба­чу, - ка­же, - діло по­га­не, вивів йо­го з корч­ми, глип - аж не­ма ко­ня. Ну, на­ро­бив я га­ла­су… Сю­ди-ту­ди - шу­кай вітра в полі… Тоді я йо­го на свої са­ни й привіз…»

«Давайте ра­ду»,- бла­гає Кар­пи­ха.

Стягли ми з Кар­па сви­ту, пок­ла­ли на постіль - хай прос­питься, а самі на ко­ней і май­ну­ли на розвідки.

Повернули аж на дру­гий день, з по­луд­ня вже бу­ло, ні з чим, звісно…

Тільки я в ха­ту - су­не Кар­по до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хрес­та зня­тий.

Ere,- ка­жу, - отак наші по-людсько­му жи­вуть…»

Глянув він на ме­не - та так жалібно, аж за сер­це вхо­пив.

«Ні, - ка­же, - це вже по-сви­ня­чо­му вий­шло… не вмів я по-людсько­му жи­ти… Не для нас во­но…»

«Хіба ж я не ка­зав?»

Повісив го­ло­ву, мов­чить.

А тут біда: піп пра­вить п'ятде­сят кар­бо­ванців за ко­ня, той чо­ловік, що по­зи­чив гроші, теж на­посів, у суд хо­че по­зи­ва­ти, а до тес­тя й не ри­пай­ся - та­кий сер­ди­тий.

«Що, - ка­же, - по­жив по-людсько­му, одмінив кров? От не­хай пу­щу йо­му кров з но­са, тоді по­ба­чу, яка во­на в нього те­пер…»

Довелось те­ли­цю спро­да­ти і но­вий ко­жух. Звівся ніна­що, а довгів не спла­тив… Ко­ня­ка, прав­да, знай­шла­ся - так окаліче­на на всі чо­ти­ри но­ги, за вісім кар­бо­ванців про­да­ли жи­дам во­ду во­зи­ти.

Питаєте, чи за­поміг хто? Де там! Глу­зу­ють іно з Кар­па, сміються:

«Маємо, - ка­жуть, - зас­туп­ни­ка… Дар­ма, що в нас не кров, а юш­ка з кар­топлі, за­те в Кар­по­вих жи­лах те­че аж двісті тітчи­них рублів і по­по­ва ко­ня­ка…»

Навіть діти з-за тинів драж­нять:

«Дядьку Кар­пе! Яка кров з пи­ва? Чи та­ка, як з го­ро­ху?»

Отоді на Кар­па й на­па­ло. Спох­мурнів він, мов­чаз­ним став, вов­ку­ва­тим. По­ки бряж­ча­ли ще тітчині кар­бо­ванці, бу­ло, й за хо­лод­ну во­ду не візьметься, - ду­ма­ли, навіки зле­дащіє лю­ди­на, а то так зра­зу за­па­ливсь до ро­бо­ти, що аж го­рить йо­му з-під рук. Цілий день - од світан­ня до смер­кан­ня - тов­че со­бою, та все з люльки пах­кає, та все пах­кає, мов па­ро­вик… Цілу зи­му то в по­па, то в па­на ціпом ма­хав, не нах­ва­ляться їм, та­кий робітний, а на вес­ну пішли ми на зарібки… Вже він і дов­ги спла­тив, і про­цент вер­нув, вже й ко­ро­ва стоїть на оборі, а й досі веш­тається по зарібках. І так-то вже щи­ро пра­цює, так зав­зя­то бе­реться до ро­бо­ти, мов що пе­че йо­го все­ре­дині… Он гляньте, - закінчив Мак­сим своє оповідан­ня, по­ка­зу­ючи на Кар­па, - як ста­рається!..

Я гля­нув на Кар­па. Не роз­ги­на­ючись, гу­пав він трам­бов­кою, і за кож­ним ра­зом, як важ­ка ко­лод­ка спа­да­ла на зем­лю, з гру­дей йо­го вилітав ко­рот­кий і різкий свист. Буйні краплі по­ту ко­ти­ли­ся з-під ру­дої шап­ки по йо­го чо­лу й па­да­ли на зем­лю, як го­рох. На кру­то­му чолі наб­ряк­ла жи­ла, - ви­яв­ля­ючи ве­ли­ку нап­ру­женість; якась ди­ка, не­по­га­мо­ва­на енергія ке­ру­ва­ла йо­го ру­ка­ми, який­сь во­гонь, зда­ва­лось, па­лає все­ре­дині цієї лю­ди­ни, об'явля­ючись синім дим­ком з ко­рот­кої люльки.

- Гей, Кар­пе, - гук­нув жар­тов­ли­во Мак­сим,- ста­рай­ся мені, не лінуй­ся… Ро­би п о-л ю д с ь к о м у…

Карпо зу­пи­нив­ся на хви­ли­ну, гля­нув з до­ко­ром на Мак­си­ма й нічо­го не од­повів. Він тільки крут­нув куд­ла­тою го­ло­вою і ще з більшим зав­зят­тям за­гу­пав трам­бов­кою, не­мов хотів за­би­ти в зем­лю щось йо­му до­куч­ли­ве й во­ро­же…

Я за­мис­лив­ся.

А навк­ру­ги бу­ло так гар­но, так радісно. У чистій і ніжній, як ло­но ко­хан­ки, бла­киті, в мо­гутній хвилі жит­тя, що лед­ве ви­яв­ля­лось таємним тріпотінням соків, на теп­ло­му й за­паш­но­му ди­хан­ню вес­ни бу­ло так ба­га­то ра­дості, по­чу­ва­лась та­ка пов­на гар­монія.

«Чи ско­ро ж діжде­мо гар­монії й в людсько­му житті?» - ви­та­ла на­до мною дум­ка…

1900, Чернігів

ПОМСТИВСЯ

«Стиха, сти­ха Ду­най во­ду не­се…», а ще тихіше, ще спокійніше над пиш­ним Ду­наєм. Півден­не повітря, уб­рав­ши в се­бе, мов губ­ка во­ду, усі проміння сон­ця, ви­сить трем­тя­чи­ми грудьми над чу­до­вим краєви­дом, ти­ся­ча­ми сліпу­чих іско­рок об­си­пає ши­ро­ку річку, що лед­ве помітно для ока гой­дає свою жов­ту во­ду ме­жи піску­ва­ти­ми бе­ре­га­ми… А на ру­мунсько­му боці, ген-ген по­над ти­хим Ду­наєм, зе­ле­ною ла­вою прос­тяг­ся ку­че­ря­вий гай вер­бо­вий і стоїть на варті поміж річкою та шпи­час­ти­ми го­ра­ми, що бла­кит­ни­ми тіня­ми ляг­ли на бла­кит­но­му небі і при­ко­ву­ють до се­бе очі і ваб­лять у свою да­лечінь імлис­ту…

Вечоріло. Здо­ро­ве па­ла­юче сон­це зу­пи­ни­лось над Га­ла­цом, над ти­ми щог­ла­ми незлічен­ни­ми, що но мріють вер­шеч­ка­ми в імлистій бла­киті, над ти­ми плав­ня­ми роз­ло­ги­ми, що зе­леніють в да­ле­чині ви­со­ким ко­ми­шем…

По цім боці Ду­наю, де роз­ки­ну­лось м[істо] Рені, над са­мою річкою сиділо двоє лю­дей. Клун­ки з прив’яза­ним до них ка­зан­чи­ком, що ле­жа­ли ос­то­ронь на пісоч­ку, за­по­ро­шені чо­бо­ти й одіж свідчи­ли, що то по­до­рожні. Оден з їх, одяг­не­ний в ши­рокі сині ша­ро­ва­ри та мол­ду­ванський ка­паран, мав не більш як двад­цять п’ять літ. Від білої качали, на­су­не­ної ма­ло не на бро­ви, ви­раз­но відби­ва­лось смуг­ля­ве енергічне об­лич­чя з ор­ли­ним но­сом, з тро­хи гру­би­ми ус­та­ми під чор­ним ву­сом, з ка­ри­ми очи­ма, що, повні смут­ку й за­ду­ми, ви­зи­ра­ли з-під гус­тих брів.

Товариш йо­го - лю­ди­на літ під со­рок - на­сам­пе­ред бив у вічі буй­ним ру­дим во­лос­сям на го­лові, дов­ги­ми роз­куй­овд­же­ни­ми ву­си­ща­ми та не­го­ле­ною бо­ро­дою, що, мов щітка, стир­ча­ла ру­дою ще­ти­ною. Бліде, мов на­ли­те чим, об­лич­чя йо­го бу­ло зібра­не в дрібненькі зморш­ки і сли­ве не ожив­ля­лось мут­ни­ми си­ви­ми очи­ма.

Подорожні щой­но ви­ку­па­лись. Ру­дий роз­гор­тав ще мокрі ву­са, з яких стіка­ла во­да, та застьобу­вав свою без­барв­ну піджа­чи­ну, що враз з та­ки­ми ж пош­ма­то­ва­ни­ми шта­на­ми, за­бу­чавіли­ми кап­ця­ми на бо­су но­гу та за­яло­же­ним каш­ке­том скла­да­ла йо­го мізер­ну одіж.

- А-а! доб­ре!.. - пок­рек­тав ру­дий. - А глянь-но, Сви­ри­де, як во­да піджи­ває!.. - звер­нувсь він до то­ва­ри­ша.

- Десь у вер­хо­вині дощі ви­па­ли, - відповів Сви­рид. - Труд­но нам бу­де, Лу­ко, че­рез Прут пе­ре­хо­пи­тись у Мол­да­ву, бо й Прут, ма­буть, стоїть пов­ний, як по­весні…

- Не жу­рись, ко­за­че! Най тії жу­ряться, що гроші ма­ють… Од­но по­га­но: во­да роз­ли­ває, а в горлі по­су­ха! Але ми за­раз по­ра­ди­мо на се, - ка­зав Лу­ка, при­со­ву­ючи до се­бе чи­ма­лу баньку з ви­ном та при­яз­но всміха­ючись до неї. - Три ока джіну! поміть собі!.. - Лу­ка прик­лав баньку до ро­та і з усмішкою ра­юван­ня на змарніло­му ви­ду по­жад­ли­во по­чав дуд­ли­ти з неї. - А-а! бун джін! ^[23] Доб­ре ви­но… На, пий!.. Доб­ре ви­но, ка­жу… а бу­ло ко­лись, бра­те мій, що я на та­ке ви­но й не гля­нув би… Угорське, шам­пан бла­го­род­ний, порт­вей­н, бор­до - от мої трун­ки… Бу­ло ко­лись: йо­го бла­го­родіє, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич, дідич подільський, а те­пер… бо­сяв­ка, дідич ринш­то­ку місько­го, ма­тульняк-за­во­ло­ка!.. ^[24] Дай-но, бра­те, ще джіну… Отак! Ти чо­му не п’єш? Пий, за­ку­шуй; от тобі бринд­за, пе­рець… їж, покіль є що їсти! Е, бу­ло ко­лись… А знаєш, ко­го я зустрів отут у Ре­нях?.. Ні, зро­ду не вга­даєш… Та й як тобі вга­да­ти, ко­ли ти і в вічі її не ба­чив, а ме­не оце два місяці, ли­бонь, як зустрів на ма­тулі?.. Іду я собі по джін оцей до шин­ку, ко­ли ба­чу - стоїть на по­розі мо­ло­ди­ця… Як гля­нув я на неї, так і впізнав відра­зу. Во­на! Ко­хан­ка ко­лиш­ня!.. Змарніла тро­хи, схуд­ла, та ли­шив­ся той стан гнуч­кий, ті очі гли­бокі, що, здається, усе ба­чать, що в те­бе за­хо­ва­но в серці від се­бе навіть… Во­на зир­ну­ла на ме­не, та не впізна­ла, ма­буть, бо й не во­рух­ну­лась з місця… Мені ніяко­во бу­ло за­ба­ла­ка­ти до неї, бо, бач… та­ке бу­ло ме­жи на­ми: п’ять літ оце ми­ну­ло, бра­те мій, як я не з баньки круж­ляв, як те­пер, і не з ма­тульня­ка­ми гу­ляв, а в бла­го­родній кум­панії дво­рянській роз­ли­вав ви­на кош­товні, мов во­ду тую… Бо бу­ла, бра­те мій, і зем­ля своя, і двір, і че­ляді пов­но… ска­за­но, дідич… Бу­ло, та збігло, не знать ку­ди поділо­ся… отак, ф’ю-у!.. та й не­ма… Так що ж я мав ка­за­ти? Еге, про дівчи­ну. Са­ме за рік пе­ред тим, як жи­ди заб­ра­ли за довг усе май­но моє, ста­ла в мамєньки моєї за по­коївку дівчи­на од­на. Оця са­ма, що зустрів у Ре­нях… Гар­на бу­ла дівка, та­ка гар­на та свіжа, що ме­не, бу­ло, аж ко­ло сер­ця за­пе­че, як гля­ну на неї… А гор­да та пиш­на, й не прис­ту­пай!.. Я ко­лись до неї - а во­на як сту­со­не ме­не в гру­ди!.. Ме­не - дво­ря­ни­на!.. Ще й відпра­ви­тись хотіла, та ма­ти не пус­ти­ла. Че­кай же, ду­маю собі, зав­зя­лась ти, завізьмусь і я… Роз­сер­див­ся спер­шу… та­кий ли­хий та сер­ди­тий, що й не прис­ту­пай… Ли­ше гри­маю на дівку. А далі, бра­те мій, по­ти­хенько, по­ма­ленько по­чав я укоську­вать її… То сло­вом щи­рим обізву­ся, то гос­тин­ця при­ве­зу… От моя дівчи­на й за­ли­ши­ла бри­ка­ти­ся… Кру­тив я, вертів я, мов ту ри­бу на гач­ку во­див, по­ки не діп’яв сво­го… І жив я отак, бра­те мій, мов у раю, щось з півро­ку… Тут тобі бен­кет без­пе­рес­тан­ку, день у день, кум­панія гар­на, ви­но, аж шу­мить, ллється, кар­ти, роз­коші всякі… а тут дівчи­на при­гор­тає, ду­шу ви­вер­тає своїми очи­ма гли­бо­ки­ми та синіми, мов мо­ре в го­ди­ну… Дай-но, бра­те, джіну! Х-хе! бун джін!.. Не­дов­го я ра­ював стак. Поміти­ла мамєнька моя покійни­ця, що по­га­но з дівкою, по­ра­ди­лись ми - й відпра­ви­ли її… А тут не­за­ба­ром поп­ро­да­ли усе доб­ро моє за довг, мамєнька по­мер­ла, то­ва­риші відцу­ра­лись, і ли­шивсь я оден як па­лець, без гро­шей, без за­хис­ту… Е, що я бре­шу? без за­хис­ту! За­хист був: від шин­ку до шин­ку, від Сру­ля до Мош­ка - скрізь своя ха­та, скрізь свої лю­ди!.. Нап’юся гар­но, висп­люсь ще кра­ще: рівчак під бо­ки, камінь під го­ло­ву, не­бом за­гор­ну­ся - сплю, всі ми­най­те йо­го сіятельство, па­на ма­тульня­ка, діди­ча місько­го ринш­то­ку!.. Приїзди, Сви­ри­де, в гості: прий­му те­бе у власній гос­поді так, що й не здя­куєшся!.. А ти чо­го си­диш сум­ний та, мов сич той, на­пи­жив­ся?.. Пий та не жу­рись! Най тії жу­ряться, що по дві со­роч­ки ма­ють, а хто має од­ну - кинь ли­хом об зем­лю та пий, по­ки й ос­танньої не поз­бу­деш­ся!..

- Чого я сум­ний, пи­таєш? - обізвав­ся Сви­рид. - Так мені чо­гось жур­но нині… Змо­ви­лись ми з то­бою на Мол­да­ву по­да­тись, по­шу­ка­ти долі за кор­до­ном… Та вви­жається мені, що не вто­пи­мо ми ли­ха в річці, пе­реп­ли­ва­ючи, не за­гу­би­мо йо­го й у плав­нях, пе­ре­хо­ву­ючись… Скрізь нам, бур­ла­кам, од­на­ко­во… Чо­ти­ри ро­ки блу­каю я по Бес­са­рабії, га­да­ючи втек­ти від ли­ха, що за­ли­шив на Вкраїні, а ніяк не мо­жу… Я від не­долі - а во­на за мною. Піду тихіше - біда ме­не на­же­не; піду швид­ше - сам біду до­же­ну… Що з то­го, що я бур­ла­кую, гірко пра­цю­ючи? Що я маю з то­го?.. Свя­та го­лиз­на, та й годі!.. У дру­гих хоч ро­ди­на є, втіха якась у житті, а си­ро­та - мов те по­ко­ти­по­ле, що вітер же­не по сте­пу, відірвав­ши від корінця… Зійшло ко­лись і для ме­не со­неч­ко, та заздрісно ста­ло дру­гим - і зас­ту­пи­ли…

- Чудна ти лю­ди­на, Сви­ри­де! - пе­ре­хо­пив Лу­ка. - Шу­каєш щас­тя по всьому світу ши­ро­ко­му, а во­но тут, у цій баньці пи­ка­тенькій на дні спо­чи­ває…

- Зазирав я ту­ди аж на дно са­ме, а не знай­шов своєї долі, не вто­пив там і ли­ха сво­го… Ко­лись і я був щас­ли­вий, ко­лись і до ме­не до­ля всміха­ла­ся… - ка­зав Сви­рид на­че до се­бе, підпер­ши го­ло­ву до­ло­ня­ми. - Як те­пер ба­чу я до­лю свою: стан гнуч­кий діво­чий, очиці сині, аж чорні ча­сом… за бро­ви світ би віддав, ко­ли б мій був, такі ве­селі та хо­роші… Ластівкою па­да­ла ко­ло ме­не дівчи­на… А я не ко­хав її, ні… бу­ло, аж за сер­це ме­не ссе щось, як день не ба­чу… Хто йо­го знає, чи в шавлії ку­па­но її зма­леч­ку, чи в лю­бист­ку… Тільки гро­шей, ма­буть, не ки­да­но в купіль, бо та­кою вбо­гою зрос­ла, як і я… По­ко­ха­ли­ся ми - поб­ра­ти б ся, од­ру­жи­ти б ся, та ба! Не пос­та­виш ха­ти з ло­бо­ди, як ка­жуть, а іншої не­має… У прий­ма­ки прис­тав би - так ро­ди­на ве­ли­ка, си­ни підрос­та­ють, до стар­шої доч­ки зя­тя прий­ня­ли. По­ра­ди­лись ми з дівчи­ною, побідка­лись і ста­ли на то­му, що во­на піде у най­ми, скла­де за рік кар­бо­ван­ця яко­го, а я теж по­манд­рую на Бес­са­рабію на зарібки… Щоб хоч ха­ту бу­ло за що пос­та­ви­ти та та­ке-ся­ке гос­по­дарст­во спро­мог­ти­ся… А там - як Бог дасть… Ей, не хотілось мені на ту Бес­са­рабію, так не хотіло­ся, як жив­цем у яму… на­че сер­це віщу­ва­ло… Та не пос­лу­хавсь, пішов. Так по Мас­ниці, по пу­щен­ню, пер­шо­го дня пос­ту й ви­ру­шив. Ще ніко­ли не ки­дав я рідно­го се­ла, упер­ше виб­рав­ся в та­кий світ да­ле­кий - тож на серці бу­ло нес­покійно, ляч­но чо­гось, жур­но… Що там че­кає в чужій сто­роні?.. З чим і як по­вер­та­ти­му?.. Пам’ятаю, по­га­ний був ра­нок: ту­ман наліг на зем­лю, гем­зи­ло, но­ги груз­ли в підми­то­му во­дою снігу, бруд­на во­да стіка­ла в до­ли­ну… По­га­но бу­ло як в ме­не на серці… Вий­шов я на го­ру, став під фігу­рою і озир­нувсь вос­таннє на се­ло - ту­ман ле­жав над се­лом ще густіший в до­лині, ніж на горі… Ко­ли це з-за фігу­ри щось так ти­хо: «Сви­ри­де!» - ка­же. Я аж жах­нув­ся, зат­ремтів весь… Ози­ра­юсь - аж то во­на, Марія моя, з-за фігу­ри сльози вти­рає…

- Оце доб­ре! - пе­ре­хо­пив Лу­ка. - Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі - як за гріш ма­ку!.. Ну, ви­пий­мо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!

- Жалко мені ста­ло її… дур­не сер­це мов у ле­ща­тах стис хто, - ка­зав далі Сви­рид, не звер­нув­ши ува­ги на тост за Марій. - Взяв я вмов­ля­ти її, взяв їй ка­за­ти, як вірно ко­хаю її… «Ба­чиш, - обізва­лась во­на, - як той сніг во­дою по­няв­ся? Гля­ди ж, щоб і ко­хан­ня твоє не ста­ну­ло отак на чужій сто­роні, да­ле­ко від ме­не…» На­во­ро­жи­ла, та не мені, а собі на­во­ро­жи­ла… Гей, та пішов я, бра­те мій, сте­па­ми, та пішов ла­на­ми у той край, про який чу­вав лиш від бу­вальців… Ідеш, ідеш - над го­ло­вою не­бо, під но­га­ми по­ле… А чиє во­но, по­ле оте - хто йо­го знає… Чу­жи­на. І не­сеш у чу­жи­ну ту свою до­лю сирітську, до якої всім бай­ду­же, та ще си­лу мо­ло­дую на по­жи­ток жмик­ру­там-ду­кам… Став я в бол­га­ри­на. На вес­ну й на літо най­няв­ся. Плат­ня нічо­го, кра­ща, ніж в на­ших сто­ро­нах, а ро­бо­та та­ка, як на доб­ро­го во­ла… Та дар­ма!.. Аби ме­не лю­ди не шко­ду­ва­ли, а я се­бе не пош­ко­дую… Спер­шу за ро­бо­тою нічо­го не помічав я… Гей та соб! соб та гей! звісно, як най­мит, від світан­ня до смер­кан­ня в ро­боті… А далі, як звик уже, огов­тав­ся, розг­ля­нув­ся навк­ру­ги, і за­ве­лась у серці шашіль... Вий­ду на степ - ні, не наші сте­пи… і то­чить шашіль… Гля­ну на лю­дей- ні, не наші лю­ди - і знов тая шашіль у серці во­ру­шиться… Не так мені пташ­ки ще­бе­чуть, не тої мені пісні вітер співає… По­чав я ба­ну­ва­ти. А най­гірше за Марією… Жал­ко мені ста­ло за ти­ми нічка­ми ти­хи­ми, що ба­чи­ли же­ни­хан­ня на­ше, що чу­ли лю­бу роз­мо­ву… Жал­ко ста­ло й за се­лом рідним, де я зріс, хоч не заз­нав зма­леч­ку щас­тя. Хто йо­го зна, що зі мною по­ро­би­ло­ся: тяг­не ме­не, мов га­ком тяг­не в свою сто­ро­ну; рветься сер­це на­зад, у се­ло, брид­ка та навісна стає мені сто­ро­на чу­жа… І був би не вит­ри­мав, був би ки­нув все та по­давсь на­зад, ко­ли б не Марія… Зад­ля неї, зад­ля влас­но­го щас­тя ли­шивсь я, на­ва­живсь пе­ре­мог­ти се­бе… І во­на, зга­дав я, по­невіряється десь, бідна, у най­мах, і їй не з ме­дом… Збігла мені ота­кеч­ки вес­на, збігло й літо. Взяв я в ха­зяїна, як оден гріш, шістде­сят кар­бо­ванців і по­дав­ся… не до­до­му, а в Ми­ко­лаїв, де, як ра­яли лю­ди, мож­на знай­ти ро­бо­ту на осінь й на зи­му. Пішов я ту­ди, бо що б по­чав з ти­ми шістьма де­сят­ка­ми?

Цілу осінь мішки но­сив на па­ро­хо­ди, а на зи­му за збіржа­ка став у ха­зяїна. Ніко­ли бу­ло, здається, ду­ма­ти про дівчи­ну, а про­те вир­вуться згад­ки на во­лю й по­ли­нуть на се­ло рідне до дівчи­ни ко­ха­ної… Над­ворі завірю­ха, сніг ле­тить в очі, а я сид­жу на сан­ках - і вви­жається мені вечір теп­лий з па­хо­ща­ми вес­ня­ни­ми, з хру­ща­ми, з виш­ни­ком, білим від цвіту ряс­но­го, а на пе­ре­лазі спер­лась Марія і грає до ме­не очи­ма… Бу­ло аж жах­ну­ся, як гук­не хто на ву­лиці: «Зво­щик!», - а вітер із снігом так і шмаг­не в очі… Листів до неї не пи­сав я, бо не знав, де во­на слу­жить. Від неї теж не мав звістки, бо са­ма не вміє, а дру­го­го про­хать на­пи­са­ти со­ром­но дівці… Ну, та бай­ду­же, на вес­ну по­ба­чи­мось. Склав я за зи­му ще півсотні, і так ото в се­ре­дох­рес­тя по­дав­ся до­до­му… Іду я ти­ми сте­па­ми, ти­ми ла­на­ми роз­ло­ги­ми, що й торішньої про­вес­ни, а не чужі во­ни мені, не ля­ка­ють, а мов осміха­ються при­яз­но… Та­ла во­да дзюр­чить по до­розі та при­га­дує, що ка­за­ла Марія торік під фігу­рою, а я тільки осміха­юся на тую згад­ку… Хо­ро­ше мені… ве­се­ло мені… жай­во­ро­нок не­мов весільної співає… І чо­го пос­пи­навсь?.. Ко­би знат­тя… ба! ко­би знат­тя!.. Та хто ж йо­го знав, що бу­де, як в пісні співа­ють: «Ко­ха­ли­ся, та не поб­ра­ли­ся, тільки сер­це жа­лю наб­ра­ло­ся…»

Свирид за­мовк.

А сон­це вже сіда­ло. Ви­со­ко, ви­со­ко під не­бом вечірнім про­летіли ве­ли­чез­ним та­бу­ном дикі гу­си у плавні на ніч і ви­пов­ни­ли повітря див­ним гу­ком, що, мов відгомін да­ле­ко­го до­щу, пронісся по­над ти­хим Ду­наєм. Не­бо над Га­ла­цом жевріло, як роз­пе­че­не залізо; ши­ро­ка річка по­ня­лась на за­ході вог­ня­ною бар­вою, далі за­ро­жевіла, за­ся­яла бла­кит­тю, а там заб­ли­ща­ла си­зою бар­вою хо­лод­ної криці… Вер­бо­вий гай на тім боці по­вивсь у тем­ря­ву, по­чорнів, бла­китні го­ри ста­ли синіми та хо­ро­ши­ми… По ти­хих во­дах Ду­наю, мов лебідь, проп­ли­нув па­рохід і ви­раз­но витк­нув­ся на па­ла­ючо­му обрію, як з ча­ву­ну ви­ли­ти­ми чор­ни­ми щог­ла­ми. Зах­ви­лю­ва­лась во­да, мов жи­то від вітру, по­ко­ти­лась ва­ла­ми до бе­ре­га, наб­ли­зи­лась - і вда­ри­ла з глу­хим сто­го­ном в пісок, роз­би­ва­ючись на ти­сячі білих кра­пельок… І знов усе стих­ло; тільки спо­ло­ха­на річка, гой­да­ючись в своїх бе­ре­гах, ме­лодійним хлю­пан­ням жалілась жов­то­му пісоч­кові на до­куч­ли­вих гос­тей…

Зачаровані по­до­рожні сиділи й мов­ча­ли. Ось збігла на бе­рег дівчи­на, при­хап­цем за­черп­ну­ла мідя­ни­ми кух­ва­ми жов­тої во­ди і знов по­да­лась на прик­рий бе­рег. Ось став­ний мо­кан ^[25] в своїй мальовничій білій одежі привів до во­ди ко­ня на­пу­ва­ти. Кінь порс­кає, го­лос­но втя­гує в се­бе во­ду і, на­пив­шись, чва­лає на­зад, ліни­во пе­рес­ту­па­ючи з но­ги на но­гу. І знов усе ти­хо. Кор­дон­на сто­ро­жа розк­ла­ла на тім боці ба­гат­тя; чер­во­ний відблиск від нього ося­ває нижні гілляч­ки чор­них верб, до­да­ючи ще більше при­на­ди чу­довій кар­тині над­ду­най­сько­го ве­чо­ра…

- Дивись, - спо­ло­хав ти­шу хрип­лим го­ло­сом Лу­ка, - во­да та­ки піджи­ва… ма­ло не до ніг моїх дійшла, а де бу­ла, як ми ку­па­лись!..

- Піджива… отак мої згад­ки піджи­ва­ють, як тая во­да… - по­чав знов Сви­рид, мов че­кав, щоб йо­го торк­ну­то. - Як нині пам’ятаю, вже по­су­теніло, ко­ли я вздрів своє се­ло, по­вер­нув­ши з Бес­са­рабії… І не радісно, а тур­бот­но за­би­лось у ме­не сер­це, ско­ро по­ба­чив я дим з ко­минів у селі рідно­му… Що там? Як там? Де Марія моя? - тур­бу­юсь вод­но. Іду ву­ли­цею, зустріча­ють ме­не, впізна­ють, роз­пи­ту­ють, де про­бу­вав, чи щас­ти­ло, а ме­не так і кор­тить роз­пи­тать про Марію, так і кру­титься на язиці ймен­ня її, та ніяко­во роз­пи­ту­вать… По­давсь я тою ву­ли­цею, де ха­та ста­рих. У хаті світиться, ка­га­нець бли­має… Я під вікно, та так і при­пав до йо­го. Ста­ра півмітки з скрині вий­має, ста­рий чобіт розг­ля­дає та ко­пир­сає ши­лом, а зять з жінкою про щось ра­дяться біля печі… Марії не­ма. Мо­же, пішла до дівчат… А мо­же… я так і при­кипів до землі, жах­нув­шись нес­подіва­ної дум­ки. Та ні, не так во­на ко­ха­ла ме­не, щоб, не до­че­кав­шись, відда­ти­ся…

- Свириде, го­лу­бе мій… - пе­ре­пи­нив п’яним го­ло­сом Лу­ка, - по­дай мені баньку… Ти не пи­ти­меш, то я за те­бе реш­ту вип’ю… А-а! та­ре бун джін. ^[26] Це єди­на потіха… всіх ма­тульняків… і прос­тих, і вельмож­них… Ну, ка­жи, ка­жи… слу­хаю…

- Входжу я до ха­ти, - про­ва­див далі Сви­рид, - привітав­ся, за­ба­ла­кав. «Щось ви по­да­лись, тітко, - ка­жу до ста­рої. - Чи всі у вас живі-здо­рові?» - пи­та­юся… «Усі, хва­лить Бо­га», - відка­зує… «А де ж Марія, - на­ва­жив­ся я, - що її в хаті не­має?..» Тільки щой­но ви­мо­вив я, ста­ра як за­го­ло­сить, як уда­риться го­ло­вою об скри­ню, аж ста­рий вис­ко­чив з-за сто­лу. Я так і за­терп. У го­лові мов залізом роз­пе­че­ним шпи­го­ну­ло: не­ма… умер­ла… уто­пи­лась… Хо­чу пос­пи­та­ти, де во­на, що з нею, а язик як став ду­ба, так і не во­рух­неш ним. Далі ж як не ско­чу до ста­рої, як не скрик­ну: «Де Марія?..» - то так усі й за­мовк­ли та ви­ди­ви­лись на ме­не, пе­ре­ля­кані… «Де Марія? - кри­чу я. - Де ви поділи її? кажіть!» Та грю­каю ку­ла­ком у стіл, аж ста­рий узяв ме­не за ру­ку та: «Що тобі, хлоп­че?» - пи­тає. А я й не в той бік, тільки слу­хаю, як ста­ра, го­ло­ся­чи, при­ка­зує: «За­на­пас­ти­ли ди­ти­ну на­шу, за­на­пас­ти­ли… пішла в най­ми, як і людські діти… та не­до­лю­док той, пан з Боб­ри­ка… звів її… й за­подів ку­дись, що й путь її про­па­ла…» Я вже не слу­хав далі… мов бо­жевільний, вис­ко­чив я з ха­ти, гид­кою мені ста­ла лю­ди­на кож­на… На сер­це моє, на го­ло­ву, на всеньке тіло ва­гою на­ляг­ло ли­хо, гніти­ло ме­не, я чув, що мені тісно й на прос­торі… Я пам’ятаю тільки жа­до­бу помс­ти, що по­ня­ла моє сер­це бо­лю­че… пам’ятаю, як я при­ся­гавсь: пом­щусь… лю­то пом­щусь… на обох пом­щусь!.. Я за­був на той час і про свої но­ги нат­руд­жені, і про те, що вже ніч упа­ла на зем­лю, - швид­кою хо­дою пішов я у Боб­рик… Біжу… тіло моє го­рить, па­лає, і не хо­ло­дить йо­го вітер зим­ний, що дме прос­то в очі… І досі не тям­лю, як пробіг п’ятнад­цять верс­тов і не чув вто­ми, нез­ва­жа­ючи на свої но­ги нат­руд­жені… В Боб­ри­ку вже спа­ли, ніде не світи­лось… Став я край се­ла та й на­че опам’ятав­ся. Як же я пом­щу­ся?.. Те­пер сплять у дворі, не пус­тять ме­не до па­на, зв’яжуть ще, мов злодія яко­го… Сів я на до­розі й по­чув, що в ме­не бо­лять но­ги… Сид­жу, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди… і враз зро­би­ло­ся мені до всього бай­ду­же, на­че не ме­не скривд­же­но, на­че те, що ста­лось, не моє ли­хо, а чу­же, да­ле­ке… Бог з ним, з па­ном, з помс­тою, з усім на світі… І чо­гось жал­ко мені ста­ло, туж­но так, жур­но… Пе­ред очи­ма імла зня­лась, відго­ро­ди­ла ме­не від світу ціло­го… Бай­ду­же!.. По­ма­лу-ма­лу з імли тої витк­ну­лась ви­раз­но Марія, та­ка са­ма, якою ба­чив я її під фігу­рою, гля­ну­ла на ме­не гли­бо­ки­ми очи­ма й упек­ла ме­не тим пог­ля­дом… у са­ме сер­це впек­ла… Ско­чив я з землі, пор­вавсь убік, як до се­ла, й за­тис ку­ла­ки. «Пом­щусь, і вас за­губ­лю, й сам про­па­ду!.. Од­на­ко­во!» - ду­мав я, по­ход­жу­ючи по по­лю під се­лом та че­ка­ючи, щоб роз­виднілось… І вже хо­лод­на ніч не про­хо­ло­ди­ла ме­не, а до­да­ла тільки зва­ги… Доб­ре-та­ки роз­виднілось, як я по­давсь у двір. Там вже пов­но бу­ло якихсь су­до­вих. Ка­за­ли, що приїха­ли про­да­ва­ти двір за довг. Я до слуг: «По­кажіть мені па­на Гаєвсько­го, діди­ча ва­шо­го», - а сам не тис­ну ніж у жмені, ні, аж пальці зак­ляк­ли… - «Не­ма, ка­жуть, поїхав десь…»

- То ти був у ме­не в Боб­ри­ку?.. - за­белько­тав Лу­ка. - То моя Марія бу­ла твоєю суд­же­ною?.. А я й не знав… а я й не відав…

- Як?! - ско­чив Сви­рид. - То ти пан Гаєвський?..

- Був ко­лись… був ко­лись, бра­те мій, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич Гаєвський, се­ло мав, а те­пер - йо­го сіятельство гос­по­дин ма­тульняк, дідич місько­го ринш­то­ку!.. Смірно-о!.. - за­ве­ре­щав він п’яним го­ло­сом і бовт­нув но­гою по воді, прос­тя­га­ючись на бік.

Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Згад­ки ко­лишнього, що вже чо­ти­ри ро­ки як про­ми­ну­ло, але ко­лишнього гірко­го, бо­лю­чо­го, при­нес­ли з со­бою і відгомін тої жа­до­би помс­ти за зніве­че­ну до­лю, що ко­лись влад­но за­па­ну­ва­ла над пок­ривд­же­ним. Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Але, гля­нув­ши на п’яно­го во­ро­га, що, за­си­па­ючи, тільки ту­лу­бом ле­жав на су­хо­долі, а но­га­ми в воді, він з оги­дою відвер­нув­ся і сли­ве вибіг на прик­рий бе­рег.

- Хай во­да свя­та помс­титься за мою крив­ду!.. Хай во­на за­бе­ре те­бе!.. - ка­зав Сви­рид до се­бе, важ­ко відса­пу­ючи.

Він хотів бігти, але зу­пи­нивсь. Сли­ве над са­мим ву­хом йо­го роз­тяв­ся про­низ­ли­вий свист і, пог­рю­ку­ючи та миг­тя­чи ося­яни­ми вікна­ми, пром­чавсь по­тяг, пе­ре­пи­ня­ючи Сви­ри­дові до­ро­гу.

За цю хви­ли­ну в душі Сви­ри­довій зчи­ни­лась бо­ротьба. Йо­го сер­це то ґвал­том на­ма­га­лось помс­ти, то стра­ха­лось зап­ро­пас­ти­ти жит­тя людське, ста­тись при­чи­ною смерті лю­ди­ни. Бо­ротьба та тяг­лась од­ну йно хви­ли­ну; якесь по­чут­тя взя­ло, ма­буть, го­ру, пе­ре­мог­ло, бо Сви­рид вер­нувсь до Ду­наю, де по коліна в воді ле­жав п’яний Лу­ка, пох­ра­пу­ючи но­сом. Сви­рид на пре­ве­ли­ку си­лу ви­тяг з во­ди Лу­ку, хоч той вов­ту­зив­ся з ним та белько­тав щось крізь сон, звів йо­го й сли­ве поніс ву­ли­цею. Про­хо­дя­чи повз од­ну ха­ту, Сви­рид зат­ремтів увесь та ма­ло не впус­тив Лу­ки на зем­лю, на по­розі, ося­яна світлом з ха­ти, сто­яла якась мо­ло­ди­ця, й йо­му зда­ло­ся, що то Марія. Сви­рид зап­ро­ва­див то­ва­ри­ша до шин­ку. Лу­ка на­че оп­ри­томнів тро­хи, по­ба­чив­ши знай­ому обс­та­нов­ку. Він по­хи­тавсь тро­хи на нет­вер­дих но­гах, стук­нув ку­ла­ком у стіл і гук­нув на всю ха­ту:

- Око джіну для йо­го сіятельства па­на ма­тульня­ка!.. Дігра­бе! ^[27] - і ви­ла­явсь по­га­ною мол­ду­ванською лай­кою.

Свирид вис­ко­чив з шин­ку, ду­же зво­ру­ше­ний, й по­давсь на­зад, до тої ха­ти, де на по­розі ба­чив жінку. Жінка й досі сто­яла на то­му ж місці. Сви­рид наб­ли­зив­ся до неї, за­зир­нув їй в об­лич­чя та й пізнав Марію.

- Маріє!.. - ска­зав він трем­тя­чим го­ло­сом і нер­во­во ски­нув шап­ку з го­ло­ви.

Жінка жах­ну­лась, підійшла до Сви­ри­да і пильно гля­ну­ла на нього.

- Свирид!.. - про­ше­потіла во­на, по­да­ючись на­зад.

- Маріє… - І враз сильним ру­хом роз­дер він свою шап­ку над­воє й ки­нув її під но­ги Марії.

- Отак з моїм сер­цем!.. - до­дав.

Хвилинку обоє сто­яли не­ру­хо­мо: во­на - з спу­ще­ни­ми долі очи­ма, він - блідий і трем­тя­чий.

- Маріє… - наб­ли­зив­ся Сви­рид до неї й узяв за ру­ку. - Ска­жи мені, що з то­бою бу­ло?..

Марія зве­ла на нього очі, і, мов го­рох по­ко­тив­ся, за­ка­па­ли з їх сльози. Во­на зап­ла­ка­ла, жалібно хли­па­ючи, мов ди­ти­на.

Свирид відвів її набік, під бар­кан.

Марія, об­ли­ва­ючись слізьми, оповіда­ла йо­му про свій со­ром несвітський, про те, як во­на з ди­ти­ною ма­лою, бо­ячись вер­ну­тись до­до­му, ти­ня­ла­ся по най­мах, тяж­ко біду­ючи, як, урешті, вмер­ла їй ди­ти­на, як якась пані за­вез­ла її до Рені, де во­на ста­ла за най­мич­ку в гре­ка, що дер­жить шинк… А Сви­рид слу­хав, мов­чаз­ний, не об­зи­ва­ючись і сло­вом, не оповіда­ючи ні про свої му­ки, які во­на зав­да­ла йо­му, ні про дум­ку помс­ти­тись на ній за зра­ду.

- Прости ме­не, Сви­ри­де! - скінчи­ла бла­ган­ням Марія.

- Най тобі Бог прос­тить… Слу­хай, що ска­жу… Не маю я волів кру­то­ро­гих, не­ма в ме­не й червінців у че­ресі… Є в ме­не самі йно ру­ки оці жи­лаві та ро­бо­тящі, що не зля­ка­ються жод­ної праці… Го­ду­вавсь я з них досі, ви­го­дую й ро­ди­ну… Як я тобі не гид­кий, Маріє, не об­рид­лий, то будь мені дру­жи­ною та по­манд­руємо на Мол­да­ву, щоб ніщо не при­га­ду­ва­ло нам ли­ха на­шо­го…

Марія хотіла ки­ну­тись йо­му на шию, але не посміла і тільки відповіла рев­ним го­ло­сом:

- Спасибі тобі…

А дру­гої дни­ни ра­но-вранці, ко­ли ще «дідич місько­го ринш­то­ку» со­лод­ко спав десь на ву­лиці, за­гор­нув­шись не­бом, Сви­рид та Марія ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Во­ни по­да­лись на Джурд­жу­леш­ти, аж під Сло­бод­зею, де, як ка­жуть, лег­ше пе­ре­хо­пи­тись че­рез вузький Прут, лег­ше об­ми­ну­ти кор­дон­ну вар­ту… З плавнів зняв­ся білий ту­ман, си­ви­ми хма­ра­ми по­ко­тив­ся по ти­хо­му Ду­наю, зак­ри­ва­ючи бла­китні го­ри, зас­ту­па­ючи світло сон­ця… Мря­ка ця віщу­ва­ла, од­нак, чу­до­ву дни­ну… Так і в серці по­до­рожніх зоріла надія на щас­ну до­лю, що розвіє ко­лись й самі згад­ки сум­но­го ми­ну­ло­го…

20 лютого 1893, Вінниця

ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

Оповідання

Спека врешті зне­си­ли­лась. Сон­це ще не зовсім схо­ва­лось за обрій, не­мов - за­че­пи­лось за го­ру, а ніч уже об­ля­га­лась по вог­ких та хо­лод­них до­ли­нах й чи­га­ла звідти на мент, ко­ли мож­на бу­де об­ня­ти го­ри, опо­ви­ти ши­рокі бес­са­рабські ла­ни ку­ку­руд­зи.

Дзвоник земської пош­ти, якою я їхав, дзе­ленькав мо­но­тон­но - по до­ли­нах глу­хо, по го­рах гучніше - і ра­зом із кар­кан­ням во­рон роз­но­сив сум по су­теніючім прос­торі.

Коні, важ­ко сту­па­ючи, зла­зи­ли на го­ру; в да­ле­ко­му зак­руті до­ли­ни чорніли ку­пою сад­ки і ви­ног­рад­ни­ки. Пош­тар пу­жал­ном по­ка­зав мені на ту чор­ну пля­му як на оз­на­ку близькості людських осель і оз­най­мив, що не­за­ба­ром проїде­мо че­рез рус­нацьке се­ло. ^[28] Але я не ду­же йняв віри то­му «не­за­ба­ром», зна­ючи з то­пог­рафічно­го бо­ку се­ред­ню Бес­са­рабію, де пас­ма гір, чер­гу­ючись із до­ли­на­ми, за­та­ю­ють да­лечінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля тут у хви­ли­ну гніву на­мор­щи­ла свою ко­ру, як ди­кий звір шку­ру, та й так і за­хо­ло­ла. Щоб доїха­ти до яко­го близько­го на око пунк­ту, тре­ба бу­ло без кінця спус­ка­ти­ся в до­ли­ну, здійма­ти­ся на го­ру, не­мов плис­ти з хвилі на хви­лю по роз­бур­ха­но­му мо­рю.

Отож ми проїха­ли доб­рих п’ять верс­тов, по­ки по­ба­чи­ли врешті се­ло, що привіта­ло нас се­ред тем­ря­ви ося­яни­ми вікна­ми та гав­кот­нею со­бак.

Я поп­ро­хав пош­та­ря їха­ти сту­пою. Мені приємно бу­ло, був­ши на чу­жині, опи­ни­тись враз не­мов у за­кут­ку Вкраїни, се­ред че­пур­них хат, гус­тих садків, рідної гутірки; мені не хотіло­ся швид­ко роз­лу­ча­ти­ся з тим, що війну­ло прос­то в ду­шу якимсь близьким, рідним теп­лом…

Проїздячи повз крам­нич­ку, я зга­дав, що не маю чим за­па­ли­ти ци­гар­ки, і зліз ку­пи­ти сірничків.

В крам­ниці бу­ло пов­но лю­ду; ви­сокі й кре­мезні рус­на­ки го­моніли пруд­ко, з особ­ли­вим ак­цен­том, так що нез­вик­ле ву­хо не мог­ло зра­зу вхо­пи­ти суть роз­мо­ви. Кра­мар на­хи­лив го­ло­ву над ка­сою і чо­гось там шу­кав, так що пе­ре­до мною бу­ла лиш ко­пи­ця чор­но­го во­лос­ся. Але ко­ли він підняв го­ло­ву, я, не віря­чи влас­ним очам, зі зди­ву­ван­ням скрик­нув:

- Солонина!.. Ви що тут ро­би­те?

- А, це ви!.. Кра­ма­рюю… це моя крам­ни­ця… По­сидьте тут, з лас­ки своєї, хви­лин­ку, я за­раз вий­ду до вас…

І, відчи­нив­ши двері до ванькир­чи­ка, він клик­нув:

- Федьку!..

Федько, хло­пець років шістнад­ця­ти, вий­шов із ванькир­чи­ка і став за ка­су, а Со­ло­ни­на, зак­ли­кав­ши рус­наків, що, оче­ви­дяч­ки, че­ка­ли на нього, по­дав­ся з ни­ми до ванькир­чи­ка й при­чи­нив за со­бою двері.

Я нічо­го не ро­зумів. Мені не місти­ло­ся в го­лові, щоб той Со­ло­ни­на, яко­го я досі звик ба­чи­ти в то­ва­ристві провінціальної «зо­ло­тої мо­лоді», пиш­но­го своєю без­до­ган­но мод­ною оде­жею, ко­ректністю та арис­ток­ра­тич­ни­ми звич­ка­ми, цей уря­до­вець із блис­ку­чою пришлістю та впли­во­ви­ми ро­дин­ни­ми зв’язка­ми, - опи­нив­ся рап­том на селі в ролі сільсько­го кра­ма­ря!.. Я при­га­дав собі, що стрічав­ся з ним і в іншо­му то­ва­ристві, де він дер­жав­ся крайніх пог­лядів та вис­тав­ляв се­бе де­мок­ра­том. Він мені не по­до­бав­ся. Йо­го пог­ля­ди так сла­бо в’яза­ли­ся з по­рожнім жит­тям, йо­го де­мок­ра­тизм так труд­но бу­ло при­па­су­ва­ти до панських примх, за­над­то до­ро­гої одежі і т. ін., що я прос­то не йняв йо­му віри. Своїм де­мок­ра­тиз­мом, лібе­ралізмом та інши­ми «ізма­ми» він ли­ше прик­ра­шав се­бе, як-от че­су­че­вим піджа­ком свою став­ну пос­тать, і так же лег­ко, як че­су­че­вий піджак, міг ски­ну­ти й ті прик­ра­си не­ма­теріально­го ха­рак­те­ру. Ніщо не за­хоп­лю­ва­ло йо­го гли­бо­ко; лиш одній фо­тог­рафії відда­вав­ся він із див­ним за­па­лом, а йо­го фо­тог­рафічний апа­рат, справді до­ро­гий і гар­ний, був йо­го гор­до­ща­ми. Пе­ред очи­ма в ме­не вста­ла йо­го ха­та, за­ки­да­на ван­ноч­ка­ми, кліше, об’єкти­ва­ми, фо­тог­рафіями, нак­леєни­ми і в рур­ках… Зга­да­лась мені та га­ряч­ко­ва енергія, з якою він ро­бив екс­курсії зі своїм апа­ра­том, ви­шу­ку­вав гарні краєви­ди, типічні об­лич­чя.

І от цей блис­ку­чий па­нич роз­лу­чив­ся з без­жур­ним по­рожнім жит­тям, проміняв свою кар’єру на ста­но­ви­ще сільсько­го кра­ма­ря! Що при­ве­ло йо­го до сього ста­ну? Фан­тазія чи якісь не­щас­ливі ви­пад­ки заг­на­ли йо­го у сю глу­ши­ну? Я заціка­вив­ся.

Проминуло доб­рої півго­ди­ни, аж двері ванькир­чи­ка знов од­чи­ни­ли­ся, і за се­ля­на­ми, що про­ща­ли­ся з ха­зяїном та про щось жва­во го­моніли, з’явив­ся Со­ло­ни­на.

- Вибачайте, що зат­ри­мав вас… Ви ку­ди їде­те? Я ска­зав.

- Знаєте що? - зап­ро­по­ну­вав він. - Вам, пев­но, об­рид­ло тіпа­ти­ся на пош­товій та­ра­дай­ці, а но­чу­ва­ти-та­ки до­ве­деться де-не­будь. Відправ­те свою пош­ту та й підно­чуй­те у ме­не. Я та­кий ра­дий вас ба­чи­ти…

Я зго­див­ся.

Ми ввійшли до ванькир­чи­ка, бідно вмебльова­но­го дво­ма тап­ча­на­ми, сільської ро­бо­ти ослінчи­ка­ми і ве­ли­ким сто­лом, оден кінець яко­го слу­жив для пи­сан­ня, а дру­гий приз­на­чав­ся для вся­ких ха­зяй­ських пот­реб. В кут­ку під стіною ле­жа­ла ку­па но­вих кни­жок, зв’яза­них шпа­га­том. Дя­ку­ючи пе­дан­тичній охай­ності, ха­та зда­ва­лась ве­се­лим за­тиш­ним за­кут­ком.

Поки Со­ло­ни­на веш­тав­ся по хаті, ла­го­дя­чи до чаю, я уваж­но при­див­ляв­ся до нього. Рішу­че не мож­на в сій бідно, хоч чис­то зо­дяг­неній лю­дині приз­на­ти ко­лишнього са­ло­но­во­го па­ни­ча. По­чать з то­го, що замість си­то­го за­до­во­лен­ня і на­пуск­ної пи­хи на об­личчі осів но­вий ви­раз - ви­раз по­ва­ги і зва­ги. Сірі очі за­па­ли глиб­ше, світи­лись мис­лю. Він за­пус­тив бо­ро­ду, а крізь розщібне­ну со­роч­ку виг­ля­да­ли во­ло­хаті гру­ди.

Я ба­чив в од­чи­не­не вікно, як він із відром побіг до кри­ниці, а за хви­ли­ну по­рав­ся вже в сінях, розд­му­ху­ючи са­мо­вар та та­ра­ба­ня­чи бля­ша­ним ко­мин­ком.

Вскочивши по що-не­будь до ха­ти, він пе­реп­ра­шав ме­не.

- Вибачайте, що ли­шаю вас на са­моті… у ме­не слуг не­має, я все сам…

- Що з ва­ми, Со­ло­ни­но? Я вас не пізнаю.

- Хіба? А й справді я вже не той став, - осміхавсь він та знов біг у сіни.

За кілька хви­лин са­мо­вар пих­кав уже на столі, а мій ха­зяїн, за­пев­ня­ючи, що ду­же ра­дий нашій стрічі, при­су­вав мені склян­ку чаю.

- Ви ду­же зміни­ли­ся з то­го ча­су, як я вас ба­чив уос­таннє, - по­чав я. - Я щось і апа­ра­та ва­шо­го не ба­чу.

- Ви пам’ятаєте той апа­рат? - радісно скрик­нув він, і вог­ник блис­нув йо­му в оці, але вмить по­гас. - Гар­на бу­ла ма­ши­на… Отож той апа­рат і ставсь по­час­ти при­чи­ною зміни в мо­му житті.

Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і од­су­нув од се­бе склян­ку.

- Ви ди­вуєтесь?.. А во­но так дійсно бу­ло, от я вам за­раз оповім… Ви, пев­но, пам’ятаєте мою прист­расть до фо­тог­рафічних екс­курсій? От і доб­ре, пам’ятаєте, зна­чить… Так ото од­но­го ра­зу до­ве­лось мені проїзди­ти че­рез не­ве­лич­ке рус­нацьке се­ло. Вже са­ме се­ло страх спо­до­ба­лось мені - в сад­ках, над струм­ком, із по­хи­ле­ни­ми ха­луп­ка­ми пер­ших осад­чих, утікачів од пан­щи­ни, з за­можніши­ми дімка­ми на­щадків, що, ото­чив­ши ха­луп­ки, розлізлись із бал­ки по го­рах. Сло­вом, жи­ва історія зрос­ту се­ла. А до то­го, й нарід гар­ний, типічний: па­руб­ки, як мо­лоді дуб­ча­ки - пишні й горді, - ідуть повз па­на й шап­ки не здійма­ють; дівча­та - стрункі, як дикі ко­зи; діди кре­мезні, за­гуд­зо­вані; мо­ло­диці - хоч во­ди на­пий­ся… От сю­ди б заб­ра­ти­ся з апа­ра­том!.. При­вер­нув я до гро­мадської ха­ти, вик­ли­кав ста­рос­ту, хва­лю йо­му нарід.

- Нічого, ка­же, гар­на гу­цулія…

- Як гу­цулія?

- Та то рус­на­ки з дру­гих сел так драж­нять нас, тим що діди наші повтіка­ли од панів десь із Бу­ко­ви­ни чи що… «Гу­цулія п’яна не знає ро­би­ти - іно їсти, пи­ти та в корчмі сидіти», - приспіву­ють нам гицлі.

Я ска­зав ста­рості, що не­за­ба­ром приїду до них із та­кою ма­шин­кою, що нею пат­ре­ти здійма­ють, та й по­давсь собі… За два тижні по то­му зап­ро­хав я ще од­но­го ама­то­ра фо­тог­рафії, пок­лав на брич­ку апа­рат і гай­да до гу­цулії в гос­ти­ну…

Була неділя. Дни­на ви­да­лась чу­до­ва, ти­ха, теп­ла, яка бу­ває ли­ше в маю. Ко­ли ми під’їха­ли до се­ла і я з го­ри гля­нув на різно­барв­ну юр­му, якою зах­ряс май­дан ко­ло корч­ми, сер­це моє - сер­це зав­зя­то­го фо­тог­ра­фа - жвавіше затріпа­лось у гру­дях. Наш візник-мол­ду­ван зик­нув на коні і пус­тив їх з го­ри що­ду­ху. Ми вско­чи­ли в се­ло з роз­го­ну, се­ред гур­котні коліс та ку­ря­ви, пром­ча­лись проз му­зи­ки, проз корч­му і ста­ли під вер­ба­ми край до­ро­ги. Вий­няв я з брич­ки апа­рат, пос­та­вив на при­лад­же­ний то­ва­ри­шем триніжок і тільки що нап’явся чор­ним сук­ном, аби на­вес­ти на тан­цю­юче ко­ло об’єктив, як се­ред тан­цю­ючих зро­бивсь який­сь рух, якесь сум’яття, дівча­та ки­ну­ли па­рубків, зби­лись у ку­пу, а відтак із страш­ним кри­ком урозтіч… Ми ба­чи­ли, як во­ни ска­ка­ли че­рез пло­ти, з якимсь ди­ким жа­хом нес­лись че­рез го­ро­ди по гряд­ках, вибіга­ли за се­ло на ла­ни і там ник­ли поміж ви­со­кою ку­ку­руд­зою… Му­зи­ки рап­том увірва­ли. Па­руб­ки під корч­мою глу­хо за­го­моніли. Що та­ке ста­ло­ся? Ми нічо­го не ро­зуміли. Ми ли­ше ба­чи­ли, що юр­ма су­неться в наш бік. На­сам­пе­ред обс­ту­пи­ли нас ба­би. Во­ни мов­ча­ли, в їх пог­ля­дах, звер­не­них на нас, бу­ло стільки злості, стільки не­на­висті, що нам аж ніяко­во зро­би­лось.

- Що та­ке ста­ло­ся? чо­го дівча­та повтіка­ли? - пос­пи­тав я.

- Га! хіба я не ка­за­ла? - прис­ко­чи­ла до нас од­на ба­ба і вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак. - Хіба ж я не ка­за­ла вам, матінки мої! Приїха­ли від чор­но­го ца­ря, бо­дай би ся стік один з дру­гим, щоб зап­ро­то­ри­ти в не­во­лю на­ших дівчат, та ще ся пи­тає, чо­го дівча­та повтіка­ли!.. А все зле та не­муд­ре на ва­шу го­ло­ву!..

Бабі не да­ли скінчи­ти. її сло­ва бу­ли тою крап­ли­ною, що пе­ре­вер­шає пов­ний ущерть ке­лих. Жіно­та за­гу­ла, як зли­ва, як рій розд­ра­то­ва­них шершнів. Зчи­нив­ся врешті ґвалт, на тлі яко­го чут­но бу­ло, з од­но­го бо­ку, плач, з дру­го­го - лай­ки й прокльони. Тут же за на­ми сиділа долі якась розчіпче­на жінка і хли­па­ла:

- Два тижні, ку­моньки мої, го­ло­сить моя До­ма­ха… щод­ня, щод­ня… Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна: «Повішу­ся, утоп­лю­ся, ка­же! Вже май ^[29] луч­че мені не жи­вотіти, як під чор­но­го ца­ря йти…» Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна…

- Ти чо­го став, як сви­ня пе­ред гар­бу­зом! - гу­ка­ла дру­га на чо­ловіка. - Чом не возьмеш ло­ма­ку та не пот­ро­щиш їм то­ту ма­ши­ну, що во­ни нею лю­дей калічать! Чи й ти під чор­но­го ца­ря схотів?

Що за чор­то­вин­ня?.. Чор­ний цар… ма­ши­на, що лю­дей калічить… Нічо­го не ро­зумію, хоч за­бий! Ви­лов­лю­ючи, од­нак, із нес­ка­зан­но­го ґвал­ту ок­ремі сло­ва, я якось ви­яс­нив собі, хоч не зовсім доб­ре, що про нас, мо­же, дя­ку­ючи не­ясній звістці про наш приїзд од ста­рос­ти, скла­лась ле­ген­да: нас прий­ма­ють за послів од яко­гось чор­но­го ца­ря, який при­по­ру­чив «ви­би­ти пат­ре­ти» з дівчат, а по­то­му приїдуть другі й по­лов­лять тих, що до впо­до­би чор­но­му ца­реві. Дру­га версія, простіша, твер­ди­ла, що ми ан­цих­рис­ти і ма­ши­ною калічи­мо лю­дей… Злість ме­не прос­то взя­ла. По­чав я по­яс­ня­ти ба­бам, по що я приїхав і що то за ма­ши­на, але де там! Не ймуть віри, все своє пле­щуть, ще більший шар­ва­рок ізня­ли…

- Тьфу на вас, дурні ба­би! - ка­жу врешті. - Мо­же, ваші чо­ловіки ро­зумніші. - Та за свій апа­рат, та до чо­ловіків. Але тільки мій три­но­гий друг зро­бив зі мною кілька сту­пенів у сто­ро­ну чо­ловіків, що мовч­ки сто­яли ос­то­ронь, гей, як не ша­рах­не від нього моя гу­цулія, не­мов од чор­та…

Що тут діяти в світі бо­жо­му? Вже я і об’єктив здіймав, і апа­рат роз­би­рав, по­ка­зу­вав, що він не стріляє, як за­пев­ня­ли ба­би, - ніщо не по­мог­ло. Ніхто навіть не підхо­див ближ­че: всі з ост­ра­хом, з ней­мовірою сте­жи­ли за кож­ним моїм ру­хом, бо­ячись якоїсь нес­подіван­ки. А ба­би все під’юджу­ють, усе наш­ти­ру­ють:

- Ото нам батьки! Ото нам па­руб­ки красні! Ко­би їм із-пе­ред но­са вхо­пи­ли до­чок та дівчат - во­ни б ли­ше ди­ви­лись, роз­зя­вив­ши ро­та на то­то…

Чоловіки спер­шу ли­ше во­ро­же по­зи­ра­ли на нас, та де­далі й між ни­ми здіймав­ся гар­ми­дер. Який­сь дід в од­но­му шматті, розх­рис­та­ний, без шап­ки, по­чав ла­яти й кляс­ти панів. І Гос­по­ди! чо­го тільки він не ба­жав па­нам, як тільки не кляв їх! Ко­ли б хоч де­ся­та час­ти­на з йо­го ба­жань здійсни­лась, зем­ля б ста­ла вільною від панів, ба й са­ма пам’ять про них щез­ла б на віки вічні. Юр­ма се­ред ре­го­ту й кеп­ку­ван­ня підхо­пи­ла дідові лай­ки - і пішло! Я не бу­ду пе­ре­ка­зу­ва­ти вам тих лай­ок, та й не змо­жу Ска­жу тільки, що ла­яли­ся стра­шен­но: опріч ук­раїнських, рус­на­ки по­пе­рей­ма­ли мол­ду­ванські лай­ки, сі ж, ос­танні, прой­шов­ши крізь фільтр ук­раїнської ви­гад­ли­вості, ста­ли гнучкіши­ми, дош­кульніши­ми; тут кля­ли й матірку­ва­ли у все, в що хо­че­те: в хрест, віру, Бо­го­ро­ди­цю, ду­шу, во­ро­та і навіть свічку!.. Та­ку експ­ресію, сма­ку­ван­ня і сприт у лай­ках знай­де­те хіба лиш у італійських ла­за­роні.

Наше ста­но­ви­ще ро­би­лось неп­риємним.

Юрма де­далі на­пом­по­ву­ва­лась влас­ни­ми ви­гад­ка­ми, де­далі роз­па­лю­ва­лась. Я хотів звер­ну­ти­ся до ста­рос­ти, що при­най­мні знав ме­не, та, на ли­хо, ста­рос­та поїхав у го­род на яр­ма­рок.

Та от, на на­ше щас­тя чи не­щас­тя, з юр­ми вий­шов який­сь ог­ряд­ний чо­ловік, сміли­во підсту­пив до нас, ог­ля­нув на всі бо­ки апа­рат, об­ма­цав йо­го і, за­охо­че­ний на­ми, поп­ро­хав «ви­би­ти» з йо­го пат­ре­та.

Ну, хва­ла Бо­гові, одітхну­ли ми: ачей не про­па­де мар­не на­ша екс­курсія.

- Знаєте що, чо­ловіче? - ка­жу. - Підмов­те-но кілька ро­зумніших па­рубків, то вже ра­зом сфо­тог­ра­фуємо вас…

- А доб­ре! - ка­же. Та й пішов поміж на­род.

Звістка про наш замір «ви­би­ти пат­ре­та» з па­рубків блис­кав­кою роз­летілась по май­дані се­ред збу­ре­но­го на­тов­пу; всіх ра­зом ося­ла од­на дум­ка: чор­но­му ца­реві тре­ба до війська гар­них хлопців, і ми, пос­ланці то­го ца­ря, за тим влас­не й приїха­ли у се­ло з прок­ля­тою ко­роб­кою. До на­шо­го чо­ловічка прис­ко­чи­ла йо­го жінка і з го­лосінням по­тяг­ла в юр­му. Ба­би зня­ли ле­мент, як по покійни­ку, чо­ловіки грізно за­гу­ли. З корч­ми вибігли п’яні па­руб­ки, ки­ну­лись до плотів, ви­тя­гай кілля і до нас…

- Бий їх!.. Лу­пи по го­лові! Тро­щи чор­то­ву три­но­гу ко­роб­ку! Не діждуть ба­чи­ти нас під чор­ним ца­рем!

Нас ото­чи­ли зо всіх боків, стис­ну­ли. Чер­во­на, роз’юше­на жіно­та ве­ре­ща­ла над на­ми, сіка­лась до нас із дрюч­ка­ми. Пруд­ка гутірка «гу­цулії» зли­лась в оден без­лад­ний гук, в од­но без­ко­неч­не «май-май-май!» Я вхо­пив у обійми апа­рат і тим уря­ту­вав йо­го від не­ми­ну­чо­го за­ги­ну; здо­ро­вий кіл, що націлив­ся в нього, миг­нув мені ли­ше пе­ред очи­ма і гуп­нув по землі… Мій ком­паньйон, на­ля­ка­ний до смерті, вхо­пив чор­не сук­но і підняв йо­го ви­со­ко над го­ло­вою, мов ко­ро­гов.

- Ґвалт! - кри­чав він у нес­тямі. - Ря­туй­те!

Хто йо­го зна, чим скінчи­лась би ся історія, ко­ли б наш візник-мол­ду­ван, по­ба­чив­ши на­шу скру­ту, не про­бив­ся кіньми че­рез тиск. Ми ско­чи­ли на брич­ку, мол­ду­ван за­тяв коні, але ще не кінець на то­му. Па­руб­ки за на­ми.

- Перекидай во­за… пе­ре­ки­дай во­за… май бор­ше, бре… май бор­ше! - за­охо­чу­ва­ли їх із юр­ми.

Кілька здо­ро­вих хлопців прис­ко­чи­ли до брич­ки, підва­жи­ли ва­саг і бу­ли б, на­пев­не, пе­ре­ки­ну­ли, ко­ли б на­ля­кані коні не шарп­ну­ли враз брич­ки й не пом­ча­ли нас на го­ру з та­кою прудкістю, з якою ми спус­ка­лись із го­ри. Ми летіли, аж дух за­хоп­лю­ва­ло, а за на­ми навз­догін із свис­том, ре­го­том і зой­ком гна­лись па­руб­ки, пог­ро­жу­ючи ку­ла­ка­ми…

Солонина відсап­нув, провів ру­кою по чо­лу, не­мов хотів зігна­ти звідти хмар­ку неп­риємних зга­док, і ви­пив ду­хом склян­ку хо­лод­но­го чаю…

- Цілу до­ро­гу я лю­ту­вав. Тем­ний, ди­кий, безг­луз­дий нарід! Че­рез якусь дур­ну ви­гад­ку, якусь нісенітну ле­ген­ду він ла­ден був роз­би­ти мені до­ро­гий апа­рат, скалічи­ти або й поз­ба­ви­ти ме­не жит­тя. Та пиш­на, став­на гу­цулія зда­ва­ла­ся мені тоді розбійни­ка­ми, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я ла­явсь, та не міг із лай­ка­ми ви­ки­ну­ти злості, що кле­котіла у ме­не все­ре­дині. Вже до­ма я тро­хи зас­по­коївся, але ніч мав нес­покійну. Тяжкі сни, пе­ре­ри­ва­ючи сон, чер­гу­ва­ли­ся з прик­ри­ми спо­ми­на­ми, з якимсь глу­хим несвідо­мим по­чут­тям, що здійма­лось десь із гли­би­ни й тур­бу­ва­ло ме­не. На дру­гий день мені бу­ло не­доб­ре. Щось му­ли­ло на серці. Не­да­рем­но на­ма­гавсь я роз­ва­жи­ти се­бе в гос­тях, на за­баві. Як ішов, так і по­вер­тав сум­ний, розд­ра­то­ва­ний. Що за ма­ра? Нев­же ота не­щас­на при­го­да, що мог­ла б скінчи­ти­ся гірше, ніж скінчи­ла­ся, так ско­ло­ти­ла мій спокій? Я сер­дивсь, нарікав се­бе ма­зу­ном, лемішкою - ні, не по­ма­гає. Я втра­тив сон, апе­тит, в моє жит­тя влізло щось, з чим ніяк не мог­ла впо­ра­тись моя зви­чай­на урівно­ва­женість. Я пе­рес­тав ви­хо­ди­ти між лю­ди, ніко­го не прий­мав, я за­чи­нявсь у хаті із своїм нес­по­коєм, зі своїми дум­ка­ми. Але той тем­ний, ди­кий на­род, прок­ля­тий мною, і тут не да­вав мені спо­кою. Пам’ять упер­то ма­лю­ва­ла не­дав­ню при­го­ду, а дум­ки, як розд­ра­то­вані оси, на­посілись на мою го­ло­ву… Я ду­мав: по­руч жи­вуть лю­ди - одні без­помічні, здичілі з тем­но­ти, другі - освічені, узб­роєні в знат­тя - і не злу­ча­ються, не єдна­ються, мов­би Бог зна які кор­до­ни роз­лу­ча­ли їх. Се ме­не вра­жа­ло. Світло стоїть по­руч із тем­ря­вою і не роз­го­нить мо­ро­ку. Навіщо та­ке світло? Що во­но варт? Зга­да­лись мені кращі лю­ди, яких-но я знав: зга­да­лось, як на збірках од­но­думців маніфес­ту­ва­ли во­ни свою лю­бов до на­ро­ду (пам’ятаєте мої про­мо­ви? Мені й досі со­ром­но за них), - і я по­ба­чив, що у тих лю­дей, час­то-гус­то щи­рих, не стає чо­гось, не стає влас­ти­во зва­ги взя­ти розб­рат із жит­тям у привілей­ова­них класів і замість ве­ли­ких слів ро­би­ти хоч ма­ле, та справді по­жи­точ­не діло… Ог­ля­нув­ся я й на влас­не жит­тя - си­те, без­жур­не, по­рожнє. Що во­но мені да­ло? Чи мав я хоч од­ну чис­ту радість, чи хоч раз по­чув за­до­во­лен­ня од спов­нен­ня кра­щих, людських обов’язків, хоч пальцем, нап­рик­лад, кив­нув для то­го, аби в тій темній бе­зодні, яка не­дав­но ма­ло не пог­ли­ну­ла ме­не, хоч тро­хи роз­виднілось? Всі сі дум­ки не нові бу­ли для ме­не. Скільки раз я крас­но ви­го­ло­шу­вав їх на зібран­нях! Але ніко­ли досі сі дум­ки не чіпа­ли ме­не гли­бо­ко, та й ніко­ли не відно­сив я їх до влас­ної осо­би. Аж те­пер, під свіжим вра­жен­ням не­давньої при­го­ди, я чув, як ще­мить моє сер­це, не ма­ючи відповіді на пе­кучі пи­тан­ня, як му­чать ме­не ті дум­ки. Все те, з чим раніш го­див­ся ли­ше ро­зум, але не прий­ма­ла ос­лаб­ле­на во­ля, не пус­ка­ли до сер­ця егоїстичні по­буд­ки - все те з не­пе­ре­мож­ною си­лою вста­ло пе­ред ме­не і прик­ли­ка­ло сумління до відповіді. Годі вам роз­ка­зу­ва­ти де­тально про бо­ротьбу, яку я зчи­нив з со­бою, із своїми звич­ка­ми, зас­таріли­ми пог­ля­да­ми - скуч­но во­но бу­де, та й ви самі і так усе се най­кра­ще зро­зумієте… До­волі, що я, ху­дий і пох­му­рий, лед­ве плен­тавсь по світі. Знай­омі роз­пи­ту­ва­ли, чи не сла­бий я? А я й справді був сла­бий од зво­ру­ше­них ду­мок, роз­буд­же­но­го сумління, од по­рож­нечі жит­тя. І див­на річ! Відтоді я зне­на­видів свій апа­рат, на­че він був ви­ну­ват­цем моїх мук… Я зібрав усі фо­тог­рафічні при­чан­да­ли, ски­нув їх жуж­мом у ку­ток біля апа­ра­та і нак­рив усе чор­ним сук­ном. Сум­ний у жа­лобі по­зи­рав на ме­не з кут­ка мій ко­лишній при­ятель, але мені бу­ло не до нього…

І знаєте, чим скінчив­ся пер­ший акт моєї дра­ми? Го­ме­рич­ною гульнею!.. За два місяці я стільки ви­пив уся­ких трунків, що дру­го­му ста­ло б на ціле жит­тя… Два місяці п’яний ту­ман роз­пи­рав мені го­ло­ву, а на серці як нуд­но, так нуд­но… Тре­ба ма­ти залізний ор­ганізм, як у ме­не, аби вит­ри­ма­ти хоч два місяці та­ко­го жит­тя. Отож тіло вит­ри­ма­ло, та не вит­ри­мав збун­то­ва­ний дух… Я не за­лив черв’яка, що то­чив ме­не бе­зу­пин­но, тра бу­ло якось інше ря­ту­ва­тись…

І от од­ної без­сон­ної ночі я зва­живсь…

Я ки­нув служ­бу, про­дав свій апа­рат, до­ро­гу панську одіж, склав якусь копійчи­ну і ру­шив на се­ло, тільки вже не пос­лом від чор­но­го ца­ря, а від ца­ря яс­но­го, що йо­му най­мен­ня світло знат­тя і лю­бові.

Вас ди­вує, чо­го я став кра­ма­рем, а не пішов учи­те­лю­ва­ти або пи­са­рю­ва­ти?.. Так, ба­чи­те, зручніше. Тут я по­чу­ва­юся вільним, не­за­леж­ним, не знаю над со­бою жод­но­го конт­ро­лю, ніхто не втру­чається в моє при­ват­не жит­тя. Навіть яс­не око па­на ста­но­во­го не зу­пи­няється на такій ма­ленькій особі, як сільський кра­мар. А ма­ленькій особі тим ча­сом, уже хоч би че­рез її нез­начність, ліпше наб­ли­зи­тись до се­ля­ни­на, ліпше впли­ну­ти на нього, ро­би­ти діло.

- Тільки чи ба­га­то зро­бить од­на лю­ди­на? - до­дав Со­ло­ни­на по хви­левій за­думі.

Вечір не­помітно ми­нув. Крізь од­чи­не­не вікно ди­ви­лась на нас чор­на ніч, на світло лам­пи летіла роєм нет­ля і би­лась кри­ла­ми об скло, са­мо­вар ти­хо ви­во­див ос­тан­ню пісню, а ми ще дов­го, до пізньої до­би, ве­ли бесіду в бідно мебльованій кімнатці се­ред глу­хо­го рус­нацько­го се­ла.

З вірою, з за­па­лом не­офіта роз­гор­тав пе­ре­до мною Со­ло­ни­на план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спос­те­ре­жен­ня­ми, своїми ра­до­ща­ми й смут­ком, а я слу­хав і чув, як спо­чи­ває моє сер­це, як мені хо­четься ра­зом з ним і віри­ти, і надіятись.

Пізно ми об­ля­гай­сь тої ночі, а дру­гої дни­ни, ли­ше сон­це вста­ло й ту­ман заг­рав че­рез го­ру, а чор­но­гу­зи по стріхах, ви­тяг­шись на одній нозі, од­нос­тай­ним кле­ко­тан­ням віта­ли ранішнє сон­це, я по­ки­дав рус­нацьке се­ло, роз­буд­же­не до праці чу­до­вим літнім по­ран­ком…

17 січня 1897, Вінниця

ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ

Мусила ба­ба зла­зи­ти з печі: ону­ка зас­лаб­ла i пот­ре­бу­ва­ла теп­ла. А що не бу­ло місця на лаві у тісній хаті, пос­ла­лась ба­ба долі. І син, i невістка на­че не ба­чи­ли то­го. Там во­на i ли­ши­лась.

З кут­ка, між две­ри­ма i мис­ни­ком, де на долівці во­на ле­жа­ла - ста­ра, за­бу­та смер­тю ма­ти,- все ви­да­ва­лось чуд­ним. Досі во­на ро­ка­ми ва­ля­лась на печі i звик­ла ди­ви­тись зго­ри вдо­ли­ну. Тоді си­нові діти зда­ва­лись дрібни­ми, сліпну­че око все спо­чи­ва­ло на біля­вих го­лов­ках або ло­ви­ло сер­ди­тi, при­биті нуж­дою об­лич­чя невістки i си­на, ко­ли проп­ли­ва­ли повз неї од две­рей до печі. І вже з-за ко­ми­на чу­лось, як бу­боніли їх го­ло­си.

Тепер все ви­рос­ло зра­зу. Діти, що спи­ня­лись над нею до мис­ни­ка i об­си­па­ли криш­ка­ми з хліба та вся­ким сміттям, си­нові чо­бо­ти, старі, на­мерзлі, важкі, як го­ри, i босі но­ги невістки, що ста­ва­ли пе­ред са­мим об­лич­чям та зак­ри­ва­ли ввесь світ. Те­пер во­на ба­чи­ла в печі в’юнкий во­гонь, що па­ли­во жер, а все ж вми­рав з го­ло­ду, чорні кут­ки попід лав­ка­ми, що роз­зяв­ля­ли без­зубі ро­ти i ди­ха­ли зог­ни­лою вогкістю. Ча­сом, ко­ли од­чи­ня­ли­ся двері, стовп білої па­ри, на­че ту­ман, сте­ливсь по долівці, зак­ри­ва­ючи все, i зда­ва­лось, що та­ка має бу­ти i смерть, ка­ла­мут­на, бе­зо­ка, з хо­лод­ком по но­гах Де ж во­на? Чо­му не при­хо­дить? Не док­ли­четься ба­ба. Бро­дить нав­ко­ло, а про ба­бу за­бу­ла. Чо­ловіка заб­ра­ла, за­ду­ши­ла се­ме­ро дітей, ось-ось не вид­ко, як по ону­ку прий­де. Скрізь по­ко­си­ла, пок­ла­ла цілі по­ко­си, а про ба­бу за­бу­ла. І чуд­но, i страш­но, що так труд­но умер­ти.

Довгими дня­ми i ще по дов­ших но­чах, ко­ли миші тов­чуться по згнилій кар­топлі i по ба­бинім тілі, а тар­га­ни ша­ру­дять ко­ло неї, як ко­ло ста­рої ганчірки, ле­жить ти­хенько ба­ба i од ча­су до ча­су ви­ки­дає з при­сох­лих гру­дей туж­ли­ве зітхан­ня, тон­ке, як ска­вуління сліпо­го ще­ня­ти:

- Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..

- Нема на вас ско­нан­ня! Не да­ють спа­ти…- сер­ди­то бур­чить невістка, i лав­ка скри­пить під нею.

- Не-ма! - го­во­рить ба­ба у тон невістці i об­ли­зує яс­на, де бу­ли ко­лись зу­би, i ли­же зсохлі, за­палі все­ре­ди­ну гу­би.

Кисленького хо­четься бабі, ка­пуст­ки або роз­со­лу з-під огірків, а дрімо­та сплітає дійсність зі сна­ми: урив­ки ка­зок, от­че­на­ша i си­но­вi чо­бо­ти, важ­кi, як го­ри, що ли­ша­ють по собі мокрі сліди.

Потому сон рап­том ще­зає, як зми­тий во­дою, i ба­ба чує своє ма­леньке тіло, яко­му твер­до i зим­но ле­жа­ти долі, на то­ненькій ряд­нині, у вогкім кут­ку.

Нащо во­на? Ко­му потрібна? Жит­тя виїло си­лу з неї як луш­пин­ня з кар­топ­лi, ки­ну­ло в кут. А ду­ша міцно вче­пи­лась за ту ша­ба­тур­ку i не хо­че її по­ки­нуть.

Небагато місця зай­має ба­ба на свi­тi, ку­ток пiд мис­ни­ком, а всім за­ва­жає. Не­ба­га­то з’їсть хлi­ба, а й те при нужді ве­ли­ке. І знов ше­лес­нуть зiв’ялi ус­та, як су­хе лис­тя:

- Ох!.. Моя смер­тонько… де ти?

Тiло ча­сом про­ха­ло. З тої горс­точ­ки шку­ри й кiс­ток, з при­сох­ло­го жи­во­та, по­рожніх гру­дей до­бу­ва­лось не­пе­ре­мож­не, фан­тас­тич­не ба­жан­ня i заг­лу­ша­ло ро­зум:

- Мо-лоч-ка!

Тоді не­вiст­ку на­па­дав смiх. Не го­во­ри­ла нi­чо­го, а тряс­лась од смi­ху грудьми, ли­цем i жи­во­том, аж кут­нi бi­лi­ли мiж скрив­ле­ни­ми гу­ба­ми.

Бабi бу­ло так кривд­но. Не да­ють мо­лоч­ка.. Мо­лоч­ка не да­ють.

Вона з жа­лю кри­ви­лась, бур­ча­ла, їй до слiз мо­лоч­ка хтi­лось хоч зна­ла, що йо­го на­вiть сла­ба ди­ти­на не ба­чить.

Врешті не­вiст­ка ха­па­ла вi­ник i зак­ри­ва­ла ба­бу хма­рою пи­лу.

- Ноги прийміть. Ви­ки­ну в сi­ни ра­зом з сміттям!..

Баба прий­ма­ла но­ги i дов­го не­ви­дим­кою каш­ля­ла з-пiд мис­ни­ка.

Вдень її об­сi­да­ла дiт­во­ра, як п’яте­ро го­роб­цiв жов­то­ро­тих. Цi­лий ряд очей ди­вив­ся в рот бабі…

- Розкажiть каз­ку.

Рот розк­ри­вав­ся, як по­рож­нiй га­ман, i в ньому ши­пi­ли сло­ва - щось про ца­рен­ка, зло­то, до­ро­гi стра­ви Але язик ви­су­вав­ся, зли­зу­вав все роз­по­ча­те, і ба­ба кiн­ча­ла про iн­ше - про ко­би­ля­чу го­ло­ву або рись-ма­ти. Во­на вжи­ва­ла ста­ринні сло­ва, яких дi­ти не ро­зу­мi­ли. Їм бу­ло скуч­но.

- Бабо! Ко­ли ви пом­ре­те?

Вони роз­тя­га­ли зморш­ки на ба­биній шиї, що скла­лись ря­да­ми, як на ста­рiй ха­ля­вi, розг­ля­да­ли двi ша­ба­ту­ри гру­дей, мiж яки­ми заст­ряг мi­дя­ний крест, пi­дiй­ма­ли за­пас­ку i ма­ца­ли но­ги, су­хi, чор­нi, у жи­лах, як па­ти­ки з ко­рою, яки­ми ма­ти роз­топ­лює в пе­чi.

Вони хо­тi­ли б по­ба­чи­ти, як ви­ле­тить з ба­би ду­ша.

- Бабо! Ду­ша пташ­кою ви­ле­тить з вас?

Потому спи­на­лись до мис­ни­ка, то­ло­чи­ли нiж­ка­ми гру­ди i за­си­па­ли очi криш­ка­ми з хлi­ба.

Про смерть го­во­ри­ли i не­вiст­ка iз си­ном, го­лос­но, злiс­но, як про неп­ла­че­ну по­дать:

- Помре, чим бу­деш хо­ва­ти?

Син тiльки со­пiв та сер­ди­то зир­кав в ку­ток, а ба­ба бо­ялась то­дi кли­ка­ти смер­тi: ану ж прий­де, де то­дi взя­ти на по­хо­рон гро­шей? По­по­вi пла­ти, дош­ки до­ро­гi, а лю­ди скiльки з’їдять та вип’ють…

Одна бу­ла роз­ва­га в ба­би. Як тiльки за­бу­ва­ли за­чи­нить две­рi, крiзь них влi­та­ла з сi­ней зо­зу­ляс­тенька кур­ка i про­жо­гом бiг­ла до ба­би. Ви­тя­га­ла ко­рот­ку шию, ста­ви­ла бо­ком круг­леньке око, здiй­ма­ла лап­ку й че­ка­ла. І лиш ба­ба прос­тяг­не су­ху до­ло­ню з су­хи­ми криш­ка­ми хлi­ба, зо­зу­ляс­тенька цо­кає дзьобом в до­ло­ню і по­щи­пує ба­бу.

Ну й дос­та­ва­лось курці. Її би­ли по спині, аж во­на при­сi­да­ла, ви­га­ня­ли на­зад у сi­ни i кля­ли:

- Бодай ти здох­ла, трик­ля­та.

Краще б зак­ля­ли ба­бу. Мо­же б, ско­рi­ше по­мер­ла.

Мiркувала щось ба­ба. Дня­ми й но­ча­ми, по­тай, са­ма. Плям­ка­ли гу­би, очi ди­ви­лись уг­либ, ус­та скла­да­лись до сло­ва i не­рi­шу­че млi­ли. Ча­сом шеп­та­ла: «Си­ну!» - i за­раз бо­яз­ко мовк­ла та ог­ля­да­лась, чи не по­чув. То­дi зне­си­лені ру­ки і но­ги пок­ри­ва­лись кап­ля­ми по­ту і до со­роч­ки лип­ли, а ба­ба ле­жа­ла, як не­жи­ва.

Нарештi пе­ре­мог­ла­ся:

- Сину!..

Вiн щось ла­тав i, пев­но, не чув.

- Потапе!

- Чого?

- Ходи сю­ди.

- Чого там?

- Сядь ко­ло ме­не.

Вiн не­хо­тя звiв­ся i сiв на ла­вi пiд мис­ни­ком.

Великий i мок­рий чо­бiт сто­яв у неї пе­ред очи­ма, пок­рив­ши тiн­ню об­лич­чя.

- Пора вми­ра­ти.

- Знов кли­катьпо­па? Ка­за­ли - вмру, вмру, а тiльки гро­шi дур­но од­дав по­по­вi.

Потап дра­ту­вав­ся i не ди­вив­ся на неї.

- Ех, ба­бо… ма­мо,- поп­ра­вив­ся вiн.

Жорстока склад­ка ляг­ла i зас­тиг­ла у нього мiж но­сом та бо­ро­дою, i щось нес­ка­за­не схо­ва­лось в нiй.

- Не тре­ба по­па. Бог грi­хам прос­тить i так. А от не мо­жу вмер­ти…

- Чув вже. Ка­за­ли.

- Забула за ме­не смерть… Не­ма ско­нан­ня… Хоч би ти до­поміг.

Баба за­во­ру­ши­лась у своїм ле­го­ви­щi. Він чув, як стук­ну­ла кістка но­ги об кістку, як яду­ха за­шипіла у гру­дях,- i во­ро­жа за­ну­да гру­бо вир­ва­лась з гор­ла у нього:

- Ну?

Але ба­ба ле­жа­ла вже ти­хо i спокійно щось го­во­ри­ла до се­бе, на­че крізь сон: -…Взяв син луб­ки, пок­лав ста­ро­го та й одвіз у про­вал­ля…

Потап підняв бро­ви.

- Що ви ска­за­ли?

Але ба­ба оп­ри­томніла.

- Я так… не­потрібна вже ста­ла, та й зай­ва. Ку­ток зай­маю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важ­ко зо мною, i мені важ­ко… Од­ве­зи ме­не в гай…

Він ще не ро­зумів, тільки ско­са гля­нув на матір.

- Поможи, си­ну… од­ве­зи в гай… Те­пер зи­ма, швид­ко зас­тиг­ну… Хіба бабі ба­га­то тре­ба? Раз-два дих­ну­ла, та й вже…

Щось війну­ло на нього од тих чуд­них слів, на­че згад­ка про давній, за­бу­тий сон, що за­че­пив тільки мо­зок кри­лом i далі по­ли­нув.

Не хотів слу­хать, а слу­хав.

- Гріха не бу­де… У гаю чис­то i біло… де­ре­ва - як свi­чi у церкві… Зас­ну, й про­ки­нусь, та й ска­жу: «Матінко бо­жа, не су­ди си­на, су­ди нуж­ду людську…». На те не зва­жай, що ска­жуть лю­ди. Як біда прий­де, де тоді лю­ди?.. Не­ма… За­ги­бай сам…

Мамине сло­во па­да­ло в нього, як зер­но в зго­то­ва­ну ни­ву; він чув се, i се пi­дiй­ма­ло у ньому не­щи­рий, чу­жий, роб­ле­ний гнів.

Нарешті встав з ла­ви i крик­нув сер­ди­то, більше до се­бе, аніж до неї:

- Не верзіть каз­на-чо­го… дав бог жи­ти - пош­ле i смерть… Спа­ли б вже кра­ще.

А ко­ли світло зга­си­ли i об­ляг­лись, йо­го дум­ки за­би­лись по хаті, лi­ни­вi, спу­тані, темні, як клу­бок хмар, i лиш інко­ли щось яс­не їх роз­ри­ва­ло.

Бог?

Ти ди­виш­ся з не­ба? Ди­вись.

Злiснi й хо­лодні бу­ли ті проб­лис­ки дум­ки.

Гріх?

Вся зем­ля у гріху. Хіба йо­го го­лод не гріхи си­тих?

Він гнав од се­бе дум­ки, особ­ли­во про те, що ста­ра го­во­ри­ла. А ра­зом з тим, на­че на­пе­рекір, ви­ри­на­ло з пам’яті напівза­бу­те, про що чув він од ма­ми або од ба­би своєї, як ко­лись, у дав­ни­ну ще, діти вби­ва­ли батьків. Ви­во­зи­ли в ліс або на по­ле i там по­ки­да­ли, по­ки не прий­де смерть. На­що жит­тя ста­ро­му? Ста­ре му­сить вми­ра­ти, мо­ло­де жи­ти. Так все на світі. Ста­ре лис­тя спа­дає, мо­ло­де на­рос­тає. Зи­ма ги­не, як над­хо­дить вес­на, зер­но гниє в землі, ви­пус­ка­ючи па­рость. Так все ве­деться, відко­ли світ.

Нажилась ста­ра, а вмер­ти не мо­же. Про­хає смерті - не дає бог. Хіба гріх по­мог­ти? І зно­ву щось тем­не пi­дiй­ма­ло­ся в ньому, як па­ра по­над гни­лим бо­ло­том, сти­ра­ло дум­ки, млоїло тіло i ви­га­ня­ло на чо­ло хо­лод­ний, сверб­ля­чий піт. Тьху! Тьху! Гос­по­ди бо­же! Жи­ву матір ви­волік з ха­ти…

Глибока ніч цілою ва­гою на­ля­га­ла на гру­ди та не да­ва­ла ди­хать, а дум­ки несміло знов ма­ца­ли мо­зок, во­ру­ши­лись і роз­гор­та­лись.

Згинь! Про­па­ди!.. Як бу­де, так бу­де… Що б лю­ди ска­за­ли? Лю­ди! Во­ни осу­дять. Ко­ли з го­ло­ду ги­неш з ма­ли­ми дітьми, ко­ли од біди виєш, як пес, ко­ли те­бе пе­че i крає - лю­дей не­ма. Не­ма на свi­тi страшнішої пуст­ки, як та, що зветься людьми. Лю­ди! Ха-ха!..

Потап не міг зас­ну­ти. Кру­тив­ся, здіймав го­ло­ву з ла­ви i по­си­лав ву­ха в ку­ток, під мис­ник. Там бу­ло ти­хо. І рап­том йо­му зда­ло­ся, що вже по всьому. Ма­ти в гаю, в хаті більше прос­то­ру, не­ма то­го стог­нан­ня, зай­во­го ро­та, не­ма вічної дум­ки, де взя­ти на по­хо­рон гро­шей. Йо­му аж лег­ше ста­ло.

Та ось зашк­ря­ба­ли ми­шi, за­товк­ли­ся під мис­ни­ком, i звідти оз­вав­ся нуд­ний, писк­ли­вий го­лос.

- Ой, моя смер­тонько… де ти?

Встав пізно.

День був ти­хий, важ­кий. Сіре пе­ре­пов­не­не не­бо зду­ши­ло зем­лю, а по ній ла­зив ту­ман, як неп­ри­ка­яні душі.

Треба бу­ло во­зи­ти гній. І він во­зив, важ­ко сту­па­ючи біля са­ней, сам сірий, як за­гус­лий ту­ман, i все ди­вив­ся вглиб се­бе, де щось осіло за ніч i сверд­ло.

Чогось по­ки­нув ро­бо­ту ра­но, за­вид­на. Зай­шов у ха­ту, по­ту­пав мовч­ки i вий­шов. Ще раз вер­нув­ся, став біля по­ро­га, але не ди­вив­ся під но­ги. Щось хтів ска­за­ти - i не зна­хо­див слів.

Мати мов­ча­ла.

Тоді він ки­нув на зем­лю важ­ко, на­пiв­сер­ди­то:

- Опам’ятались вже?

- Що ка­жеш? Га?

- Забули вчо­рашні дур­ниці?

- Ох… по­мо­жи мені, си­ну…

- Знов за своє?

- Одвези в гай…

Тоді він рап­том присів на­ка­ряч­ки, наб­ли­зив до ба­би своє ли­це, аж на неї війну­ло га­ря­че ди­хан­ня, i за­шеп­тав швид­ко i з свис­том:

- Кажіть, самі схотіли?

- Сама.

- Добре зміркуй­те: самі?

- Сама.

Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одріза­ти хліба, але не одрізав i знов пок­лав на місце.

Не ди­вивсь нi на ко­го, але чув доб­ре, що всі вже зна­ють.

Не зди­ву­вав­ся, ко­ли жінка спокійно ска­за­ла:

- Треба літеп­ло гріти.

Значить, за­раз бу­дуть об­ряд­жа­ти ба­бу на смерть.

Тоді він бай­ду­же по­чав ди­ви­тись на ме­туш­ню.

Бачив, як діло­ви­то за­су­ва­ли у піч со­ло­му, як діти шеп­та­лись в кут­ку, на­че раділи, що «та­то од­ве­зуть ба­бу у гай», як ста­ра прос­тя­га­ла ру­ку з-під мис­ни­ка:

- Сорочку чис­ту дістаньте.

- А свічки, здається, не­ма в нас!..- дзвінко скрик­ну­ла жінка, i він поліз сам під об­ра­зи, де звик­ли хо­ва­ти верб­ну вос­ко­ву свічку.

Йому не слід бу­ло ди­ви­тись, як об­ряд­жа­ти­муть матір, i він вий­шов надвір.

А ко­ли по­вер­нув­ся, во­на вже ле­жа­ла го­то­ва на лаві, су­ха, ма­ленька, як справ­ле­на кур­ка, з хрес­том на гру­дях,- i чисті п’яти стир­ча­ли з-під чор­ної вов­ни за­пас­ки, як в не­жи­вої.

«Скінчили?» - хотів він спи­та­ти, але не спи­тав, бо ба­чив, що тільки на нього й че­ка­ють.

Він підійшов до ла­ви.

- А мо­же б, ви теє…

Вона за­хи­та­ла су­хеньким об­лич­чям, на яко­му ляг­ли нові вже тіні.

Тоді він рішу­че підійшов ближ­че, поцілу­вав ру­ку i гу­би, а во­на бла­гос­ло­ви­ла йо­го су­хи­ми, як осінні гілляч­ки, ру­ка­ми.

Тепер підхо­ди­ли всі, мо­ло­ди­ця i діти, i цілу­ва­ли ба­бу.

А ба­ба зле­генька крек­та­ла; їй бу­ло доб­ре, що чу­ла на гу­бах теплі ус­та.

Невістка схлип­ну­ла навіть, але за­раз за­мовк­ла, ко­ли По­тап пос­пи­тав про ве­ре­ту.

- Нащо тобі?

- Треба б нак­ри­ти…

- Гляди ж, на­зад при­ве­зи.

Потап взяв ма­му на ру­ки i виніс. Од­чи­ни­ли­ся двері, хо­лод пішов по хаті, i в чор­ний мо­рок сіней вско­чив од­ра­зу ди­тя­чий рев.

На са­нях бу­ло сінце. По­тап підмос­тив йо­го бабі під бо­ки, пок­рив її ве­ре­тою i, бе­ру­чись за віжки, спи­тав:

- Добре вам, ба­бо?

«Знов «ба­бо»,- по­ду­мав, але не мав зва­ги поп­ра­вить.

- Не за­будь же ве­ре­ти…- знов при­га­да­ла жінка, ко­ли сідав на са­ни.

Коняка ру­ши­ла за­дом - i ба­ба поп­ли­ла. Їха­ти бу­ло зо три верс­ти по­лем, що по­чи­на­лось за­раз од ха­ти. Ніч впа­ла зра­зу i про­ковт­ну­ла обрій. Тільки близькі сніги біліли, i ту­ман одя­гав в іній на ніч де­ре­ва.

Мовчали. Що бу­ло го­во­ри­ти? Раз - нуж­да дав­но замк­ну­ла йо­му ус­та i про­мов­ля­ла тільки у серці, а дру­ге - щось вста­ло таємне i по­лох­ли­ве між жи­вим тілом на са­нях i ним, чо­го не зва­жав­ся про­га­нять сло­вом.

Уважно ди­вив­ся, як ко­би­ла кру­ти­ла по­кош­ла­ним за­дом, на яко­му осідав уже іній, i ду­мав, що тре­ба вріза­ти січки, мірку­вав, ко­ли кра­ще око­ло­ти од­вез­ти в січкар­ню: чи сьогодні, як по­вер­не до­до­му, чи, мо­же, завт­ра. По­то­му зга­дав, що за­був узять ру­ка­виці, що не по­мив ру­ки од гною, і те­пер во­ни на­че в корі.

Йому зда­ло­ся, що ста­ра щось скри­пить. Обер­нув­ся на­зад і крик­нув:

- Чого хо­че­те? Га?

Він розібрав на­си­лу. Во­на пи­та­ла, чи во­ни їдуть Ми­ки­ти­ним по­лем.

- Микитиним? Га-га! Ми­ки­та дав­но по­мер. Вже й по­ле йо­го про­да­ли си­ни.

- Кому про­да­ли?

- Тут ціла історія бу­ла.

Він ожи­вив­ся, обер­тав­ся на­зад, кри­чав, щоб ма­ти чу­ла, сту­кав пу­жал­ном в са­ни, ма­хав ру­ка­ми, ра­дий, що мо­же кри­ком прог­на­ти те таємни­че i по­лох­ли­ве, що сто­яло між ни­ми.

Сани йшли у за­то­ки, сту­ка­лись ко­пи­ла­ми, а він одс­тав­ляв но­гу i упи­рав­ся в тверді краї до­ро­ги, як звик се ро­би­ти, ко­ли ви­во­зив гній. Хвиськав ко­би­лу… Ньо-о! І знов обер­тав­ся на­зад.

Вони раді бу­ли обоє, що зно­ву жи­вуть спільним жит­тям, як ще тоді, ко­ли ста­ра мог­ла хо­ди­ти по світі.

Баба хти­во ло­ви­ла ті но­ви­ни. Во­на нічо­го то­го не чу­ла. Що мож­на по­чу­ти, ва­ля­ючись десь під мис­ни­ком? А той Ми­ки­та сва­тав її… Хе-хе!

Не поміти­ли навіть, як обс­ту­пив їх гай.

Потап спи­нив ко­ня­ку.

- Не змерз­ли? - підійшов він до ба­би.

- Hi.

- Приїхали вже.

Баба за­раз хотіла підня­тись, але впа­ла на­зад.

- Пождіть ще, по­леж­те.

Він одійшов у гай, по­ри­на­ючи гли­бо­ко в сніг i шу­ка­ючи місця. Виб­рав під ду­бом, на гла­денькім горб­ку, i на­го­лос ска­зав:

- Тут доб­ре бу­де.

Потому по­ди­вив­ся нав­ко­ло.

В гли­бокій тиші сну­ва­ли де­ре­ва біле ме­ре­жи­во гілок, на­че зби­ра­лись за­ки­нуть невід в гли­бокі во­ди не­ба, де не­яс­но тремтіли зо­ло­тою лус­кою, мов риб­ки, зорі.

«Краще, ніж в церкві»,- по­ду­мав.

Наніс сю­ди сіна, зро­бив для ма­ми ло­же i пок­лав ста­ру навз­на­ки.

Хотів нак­ри­ти ве­ре­тою но­ги, але во­на не да­ла:

- Не тре­ба… візьми до­до­му, в ха­зяй­стві здасться.

«А здасться»,- по­ду­мав він i одк­лав набік ве­ре­ту. Але за­раз роз­ду­мав i пок­рив ма­му до го­ло­ви.

Вона покірно ви­тяг­ла ру­ки по­верх ве­ре­ти, а він склав їх на гру­дях, як у мер­ця. По­то­му засвітив свічку i заст­ро­мив між пальці.

«Що б ще зро­би­ти»? - по­ду­мав.

Встав на коліна, прос­то у сніг, і ткнув­ся ли­цем в зло­жені ру­ки.

Теплий дух вос­ку, що та­нув, стіка­ючи вниз, підняв у йо­го гру­дях гірке щось i ка­ла­мут­не, яке не ма­ло слів. Хотів роз­ка­за­ти ціле жит­тя, всі свої крив­ди, отут, се­ред тиші, де де­ре­ва сто­яли, як свічі у церкві, на тих твер­дих ру­ках, що ско­ро пе­ред бо­гом свідчи­ти бу­дуть про свою пра­цю, а тільки про­мо­вив:

- Простіть ме­не, ма­ма…

- Хай бог про­щає… - І вдру­ге… i втретє…

Мав уже звес­тись, щоб був кінець на­решті, ко­ли по­чув, що ма­ти щось шеп­че.

Перевів очі на її вид, що та­нув, зда­ва­лось, як жов­тий віск свічки.

- Що, ма­мо?

Вона ста­ре­че плям­ка­ла ро­том, кри­ви­ла ус­та, аж відкри­ва­лись си­няві яс­ла, і не­мов прос­тог­на­ла:

- Не ріжте зо­зу­ляс­тої кур­ки… во­на бу­де нес­ти­ся…

З напівзгас­ло­го ока у ба­би стіка­ла сльоза.

Він обіцяв. Заріза­ти кур­ку!.. Хіба кур­ка му­жицька стра­ва?

Тепер вже все? Він встав на но­ги, вкло­нив­ся i побрів по снігу.

Упав з роз­го­ну на са­ни і вда­рив ко­ня­ку. Ко­би­ла мах­ну­ла за­дом i по­нес­ла, б’ючи са­ня­ми об пнi де­рев, підки­да­ючи ни­ми на всіх ви­бо­ях.

А ко­ли в гоні ото­му він озир­нув­ся на­зад, свічка ти­хо i рівно па­ла­ла поміж де­ре­ва­ми, не­мов зірка ра­зом з інеєм спус­ти­лась на зем­лю i спо­чи­ва­ла в снігу. І зра­зу лег­ко зро­би­лось. Ва­га зсу­ну­лась рап­том з пле­чей. Втяг­нув у се­бе мо­роз­не повітря, по­чув по­рож­ня­ву в гру­дях i за­пов­нив ту пуст­ку ди­ким, сер­ди­тим кри­ком:

- Ньо! Стер-рво!..

Хилитався на са­нях, мов п’яний, мов з яр­мар­ку їхав, по­мо­го­ри­чив­ши доб­ре, все бу­ло бай­ду­же, нічо­го не страш­но, i по коліна мо­ре.

Коняка ви­нес­ла в по­ле, вто­ми­лась i поч­ва­ла­ла сту­пою.

Тоді йо­му рап­том прий­шов на пам’ять один ди­тя­чий день.

Була неділя. Вся ха­ти­на спов­не­на сон­цем. Йо­го кортіло швид­ше до хлопців i страх не хотілось зміня­ти чор­но­го хус­тя. Але ма­ти зло­ви­ла, і хоч він пла­кав, наділа на нього чис­ту i білу хо­лод­ну со­роч­ку. Роз­че­са­ла во­лос­ся i вже на по­розі за па­зу­ху вкла­ла га­ря­чий пиріг. Пиріжок пік йо­му гру­ди, але він вий­няв йо­го на ву­лиці, тільки як був се­ред хлоп­цiв. Йо­му бу­ло приємно, що всі ди­ви­лись, як він ку­сав пиріг i ви­ко­лу­пу­вав пальцем зсе­ре­ди­ни сли­ви.

Більше нічо­го не міг зга­да­ти.

Ще бу­ло гар­но, як та­то по­мер­ли. Зібра­лось ба­га­то лю­дей, їли ка­пус­ту, пах­ло ко­ли­во ме­дом, i чорніли на ньому, як му­хи, род­зин­ки.

Тоді він наївся.

Він їхав далі, все глиб­ше в по­ле. Ко­ня­ка так побіліла, що зли­ва­ла­ся з снігом, за­те не­бо чис­тим ста­ло і чор­ним…

«Микитине по­ле… Сва­тав ме­не Ми­ки­та… Хе-хе!..»

По небі пли­ла са­мот­ня біленька хма­рин­ка, як тінь го­лу­би­них кри­лець.

Одвiв очі од хмар­ки, ску­лив­ся весь. Щось хо­лод­не за­лос­ко­та­ло під грудьми. Мо­же, то не хма­рин­ка, а ду­ша ма­ми пли­ве? І дум­ки побігли на­зад. Ле­жить в гаю са­мот­ня, на хо­лоднім ложі, як підстре­ле­ний птах, ди­виться в не­бо крізь сльози. Тільки свічка пла­че над нею і ка­па га­ря­чий віск на сухі, до смерті зло­жені ру­ки.

Треба ж бу­ло од­во­зить… Пос­лу­хав, са­ма схотіла, а мог­ло б бу­ти інак­ше. Мог­ло б бу­ти…

Тут він зас­тиг. За­гу­бив по­ле, не­бо, ко­ня­ку. Один об­раз вхо­пив­ся йо­го уяви, пок­ри­ва­ючи все. …Тільки що ви­нес­ли ма­му на кла­до­ви­ще, з ко­руг­ва­ми, з по­па­ми, по-хрис­ти­янськи. В хаті на­род. Смач­но па­рує стра­ва. «Ви­пий­те, сва­те, за ду­шу небіжки… Хай бу­де царст­во не­бес­не…» Пе­че горілка в горлі i в жи­воті… Гомін нав­ко­ло… Теп­лом ди­ха чес­на гро­ма­да, i ди­ха з по­лу­мис­ка ва­ре­не м’ясо. «Ви­пий­мо ще… доб­ра бу­ла небіжка…» Сту­ка­ють лож­ки об мис­ку, ла­со плям­ка­ють гу­би, блис­кучі од са­ла, си­та ду­ша на­че па­рує, одк­ри­та для інших, хо­четься пла­кать, або співа­ти… «Та не­ма гi-iрш ніко-о-ому…» - «Ви­пий­мо, ку­монько лю­ба, за душі по­мер­лих…»

Йому зро­би­лось душ­но.

- Половину го­ро­да мож­на б зас­та­вить,- ска­зав на­го­лос i аж здриг­нув­ся.

Хто се ска­зав?

Озирнувся нав­ко­ло. Ко­ня­ка лед­ве пе­рес­тав­ля­ла но­ги, ту­ман знов десь узяв­ся, сти­рав вер­ха­ми не­бо, до­ла­ми по­ле i сіяв нуд­не щось i безп­росвітне.

Треба бу­ло прог­на­ти лу­ка­вий об­раз. Він на­ма­гав­ся зга­дать щось з то­го, що піп ка­зав у церкві, що го­во­ри­лось між людьми отак, для го­диться. Ду­мав про гріх, про ду­шу, про мо­лит­ви цер­ковні, хрис­ти­янські зви­чаї. «Ша­нуй батька і матір твою…» Але все те бу­ло хо­лод­не і та­ну­ло враз у теплі при­над­них кар­тин, які ма­лю­ва­ла уява.

«Одна у нас ма­ти i од­на смерть,- го­во­рив він до се­бе i слу­хав ра­зом: - «Час­туй­тесь, ку­мо… пий­мо за душі по­мер­лих…». По­ри­нав в гомін, в теп­ло го­лосів, у смак мас­ної стра­ви, у свя­то i радість жи­во­го тіла.

Хати вже виднілись.

Тоді він рап­том підняв­ся на са­нях, по­ди­вив­ся впе­ред, озир­нув­ся на­зад се­бе i за­вер­нув кру­то ко­ня­ку;

- Ньо-о, стер-во! І понісся в ту­ман, се­ред клаптів зби­то­го снігу, що ви­ки­да­ла на нього ко­ня­ка, на­зад, по ба­бу…

СМІХ

Оповідання

Бліда, не­вис­па­на пані На­та­ля од­хи­ли­ла двері з спальні в сто­ло­ву, де вже сти­ра­ла по­ро­хи Вар­ва­ра. Защібу­ючи на хо­ду білу ранішню блу­зу, во­на ти­хо і на­че з ост­ра­хом пос­пи­та­ла:

- Ви ще не од­чи­ня­ли вікон­ниць?

Варвара ки­ну­ла стир­ку і на­ва­жи­лась бігти.

- Зараз по­од­чи­няю.

- Ні… ні, не тре­ба… Хай бу­дуть за­чи­нені цілий день! - бист­ро й на­ля­ка­но на­ка­за­ла во­на най­мичці.

Кремезна Вар­ва­ра зди­во­ва­но підня­ла на неї своє ши­ро­ке, зем­лис­то­го кольору об­лич­чя.

- Сьогодні десь нес­покійно в го­роді. Лихі лю­ди хо­дять те­пер раз у раз по ву­ли­цях. Ко­ли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на ба­зар. Чи в нас є що ва­ри­ти?

- М'яса не­ма.

- То нічо­го. Обійдеться… Варіть, що є. На ву­ли­цю ж не ви­ходьте і ніко­го не пус­кай­те в ха­ту. Нас не­ма вдо­ма… ро­зумієте? Усі виїха­ли. Хіба хто з знай­омих, то інше діло.

Пані На­та­ля го­во­ри­ла ті сло­ва при­ти­ше­ним го­ло­сом сли­ве на ву­хо Вар­варі, а її ясні ко­рот­ко­зорі очі нес­покійно тоді блу­ка­ли.

Коли Вар­ва­ра вий­шла, пані На­та­ля розг­ля­ну­лась по хаті. В хаті сто­яв прис­мерк, і тільки жовті сму­жеч­ки світла про­би­ва­лись крізь шпа­ри за­чи­не­них вікон­ниць та роз­тя­га­лись в повітрі ка­ла­мут­ни­ми течійка­ми. Пані На­та­ля по­тор­са­ла залізні про­го­ничі од вікон­ниць, поп­ра­ви­ла гай­ки і ти­хо по­су­ну­ла в інші ха­ти, зігну­та і біла, як ма­ра. Ог­ля­да­ючи всі вікон­ниці од ву­лиці, во­на прик­ла­да­ла ча­сом до вікна ву­хо і нап­ру­же­но слу­ха­ла. Звідти нес­лись якісь не­ви­разні, змішані згу­ки, що ви­да­ва­лись їй ча­сом нез­ви­чай­ни­ми та три­вож­ни­ми.

Вона ду­ма­ла про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Ма­ло ще топ­та­ли лю­дей кіньми, не до­волі про­ли­ли крові, - тре­ба бу­ло ще нацьку­ва­ти тем­ний на­род на інтелігенцію. Скільки во­на про­ха­ла чо­ловіка: поїдьмо ку­ди на сей час, за­берім діти - не схотів… і от те­пер до­че­ка­ли­ся… Ах, бо­же! І за що ж? Їй ми­мохіть при­га­да­лись брудні, безг­луз­до скла­дені, бру­тальні відоз­ви, яки­ми від кількох днів за­си­пу­ва­но місто. Скли­ка­ли би­ти та різа­ти всіх во­рогів уря­ду. Там ви­раз­но сто­яло і їх прізви­ще. Так, ад­во­кат Ва­лер'ян Чу­бинський… Се прізви­ще бу­ло не­на­вис­не поліції, й те­пер во­но сто­яло у спис­ках…

В сусідній хаті по­чув­ся ди­тя­чий регіт і крик.

Пані Чу­бинська ки­ну­лась ту­ди.

- Тс! Цитьте!.. Ах, бо­же мій! Пе­рес­таньте ж кри­ча­ти!..

Вона роз­пуч­ли­во ма­ха­ла ши­ро­ки­ми біли­ми ру­ка­ва­ми, як пта­ха кри­ла­ми, а ко­ло блідих уст ляг­ли у неї склад­ки не­ви­мов­но­го бо­лю. Во­на за­цитьку­ва­ла дітей і ози­ра­лась на вікна, не­мов жа­ха­лась, що ті живі го­ло­си до­ли­нуть крізь них на ву­ли­цю.

На поміч прий­шла Вар­ва­ра. Її спокійні ру­хи, з яки­ми во­на веш­та­лась по хаті, зби­ра­ла оде­жу та на­тя­га­ла дітям панчішки, пев­ний, важ­кий хід бо­сих ніг, по­важ­не об­лич­чя - все те навіва­ло на па­ню На­та­лю спокій. З та­кою вірною, роз­суд­ли­вою лю­ди­ною бу­ло не­мов без­печніше.

- Ви бу­ли, Вар­ва­ро, на ву­лиці? - пос­пи­та­ла пані На­та­ля.

- Ні, не бу­ла. Пос­то­яла тро­хи на хвіртці.

- Що ж там… спокійно?

- Та так… При­хо­ди­ли якісь лю­ди, пи­та­ли па­на.

- Люди при­хо­ди­ли? Які ж ті… лю­ди?

- А хто їх знає… лю­ди…

- Що ж у них… бу­ло що в ру­ках?

- В ру­ках? Ціпки бу­ли.

- Ціпки?

- Я ска­за­ла, що па­на не­ма… Усі виїха­ли.

- Добре зро­би­ла, Вар­ва­ро, доб­ре… Пам'ятай­те ж, Вар­ва­роч­ко, що в домі, опріч вас, ніко­го не­має… Ах, бо­же!..

- Варваро! Вар­ва­ро-о! - по­чув­ся з сто­ло­вої розд­ра­това­ний го­лос па­на Чу­бинсько­го. - Чо­му досі вікон­ниці не од­чи­нені?

Пані На­та­ля зат­ри­ма­ла ру­кою Вар­ва­ру і мет­ну­лась в сто­ло­ву.

Там сто­яв напіво­дяг­не­ний чо­ловік її і жму­рив посліпу­ваті очі. Він ще не встиг нак­лас­ти оку­ля­ри, по­га­но ба­чив, і ли­це йо­го се­ред біля­во­го во­лос­ся зда­ва­лось зміша­ним і пом’ятим.

- Валер'яне, ми­лий, не­хай так бу­де… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я те­бе сьогодні ніку­ди не пу­щу…

- От дур­ниці. Не­хай за­раз од­чи­нять вікон­ниці.

- Ах, бо­же мій… Ну, я те­бе про­шу… Для мо­го спо­кою… для на­ших дітей…

У пані На­талі вис­ту­пи­ли на ли­цях чер­воні пля­ми.

Пан Ва­лер'ян сер­див­ся. Що за ви­гад­ки! Од­на­ко­во ніку­ди не вте­чеш! Але в гли­бині душі він чув, що жінка зро­би­ла доб­ре.

Незабаром Вар­ва­ра внес­ла са­мо­вар. Всі сіли до сто­лу.

В хаті бу­ло тем­но і якось чуд­но. Жовті зай­чи­ки світла тремтіли на стінах і на бу­феті, вітер рвав вікон­ниці і сту­кав ни­ми. Діти - хлоп­чик і дівчин­ка, - зди­во­вані нез­ви­чай­ною обс­та­нов­кою, шеп­та­лись поміж се­бе, пан Ва­лер'ян розд­ра­то­ва­но та­ра­ба­нив по столі пальця­ми. Склян­ка чаю хо­ло­ла пе­ред ним, а він не­терп­ля­че за­ку­су­вав свою біля­ву ріденьку борідку та ди­вивсь ку­дись по­верх оку­лярів. Вже кілька днів помічав він якихсь не­пев­них лю­дей, що сте­жи­ли за ним, ку­ди б він не йшов. По но­чах біля вікон бов­ваніли якісь темні фігу­ри і тис­лись попід пар­ка­ни, ко­ли на них звер­та­ли ува­гу. А вчо­ра, про­хо­дя­чи по ву­лиці, ви­раз­но по­чув по­зад се­бе лай­ку, що на­пев­не відно­си­лась до нього. «Ора­тор, ора­тор»,- злісно шипів який­сь здо­ро­вен­ний чор­ний хлоп і блим­нув на нього очи­ма, ко­ли він озир­нув­ся. Пан Ва­лер'ян нічо­го не ска­зав про те жінці, щоб не тур­бу­ва­ти її. І враз про­май­ну­ло у нього пе­ред очи­ма ціле мо­ре голів… го­ло­ви, го­ло­ви й го­ло­ви… впрілі, загріті об­лич­чя і ти­сячі очей, що ди­ви­лись на нього з ту­ма­ну си­зо­го ви­па­ру. Він го­во­рив. Якась га­ря­ча хви­ля би­ла йо­му в ли­це, вліта­ла з відди­хом у гру­ди. Сло­ва виліта­ли з гру­дей, як хижі пта­хи, сміли­во й влуч­но. Про­мо­ва, здається, уда­лась йо­му. Йо­му вда­лось так прос­то й яск­ра­во зма­лю­ва­ти про­ти­лежність інте­ресів тих, хто дає ро­бо­ту, і тих, що му­сять її бра­ти, що навіть са­мо­му ся річ ста­ла яснішою. І ко­ли йо­му плес­ка­ли, він знав, що то б'є в до­лоні роз­буд­же­на свідомість… Так, але що бу­де сьогодні?.. Чи бу­де що справді сьогодні?

Чубинський гля­нув на жінку. Во­на сиділа ви­тяг­не­на і прис­лу­ха­лась. На блідо­му об­личчі зас­тиг ви­раз на­ля­ка­но­го пта­ха.

Ті за­чи­нені вікна справді дра­ту­ють. Що там за ни­ми, на ву­ли­цях, на тих невідо­мих річках, яки­ми пли­ве чу­жий тобі на­род, що кож­ної хвилі ла­ден розілля­тись мо­рем прист­расті та за­то­пи­ти бе­ре­ги?

Раптом щось грюк­ну­ло в вікон­ни­цю.

Пані На­та­ля аж підско­чи­ла на стільці.

На хви­ли­ну всі заніміли.

- Ну, чо­го ти жа­хаєшся? - роз­сер­див­ся пан Ва­лер'ян. - Пев­но, діти, пус­ту­ючи, за­че­пи­ли вікон­ни­цю, як се час­то бу­ває, а ти за­раз не знать що по­ду­ма­ла…

З кухні вбігла Вар­ва­ра.

- Що ста­ло­ся, Вар­ва­ро? - на­ля­ка­лась пані На­та­ля.

- Панич Гор­ба­чевський прий­шли… Во­ни че­рез двір зай­шли до кухні.

- А-а!.. не­хай за­хо­дить, не­хай…- Сту­дент Гор­ба­чевський уже ви­хи­ляв­ся з-за спи­ни Вар­ва­ри.

- Що там чу­ва­ти, роз­ка­зуй­те!.. - привітав­ся до нього гос­по­дар.

- Здається, по­га­но. Цілу ніч, ка­жуть, у Ми­кит­ки був чор­но­со­тен­ний мітинг. ^[30] Пи­ли і ра­ди­лись, ко­го ма­ють би­ти. На­сам­пе­ред буцім пок­ла­ли зни­щи­ти «ра­торів» та «до­мок­ратів»…

- Ах, бо­же…

- Ви не ля­кай­тесь, пані… мо­же, нічо­го й не бу­де. На ву­ли­цях який­сь не­пев­ний рух. Бро­дять куп­ка­ми по три-чо­ти­ри… Об­лич­чя сер­диті, су­ворі, а очі хижі, лихі, так і світять вог­нем, як вгля­нуть інтеліген­та… Дай­те мені чаю…

Пані На­та­ля трем­тя­чи­ми ру­ка­ми нал­ля­ла склян­ку чаю і, розп­люс­ку­ючи по до­розі, по­да­ла сту­ден­тові.

- Ну, що ж далі? - пи­тав­ся пан Ва­лер'ян, зри­ва­ючись з місця та біга­ючи по хаті.

- Спасибі. Прой­шов че­рез ба­зар. На­ро­ду ба­га­то. Там роз­да­ють горілку. Ідуть якісь таємні на­ра­ди, але про що го­во­рять - труд­но ска­за­ти. Чув тільки кілька фамілій: Ма­чинсько­го, Залкіна, ва­шу…

- Ах, бо­же…

- Ви не ля­кай­тесь. В неділю зви­чай­но більше на­ро­ду і п’ють горілку… Чи не мож­на поп­ро­ха­ти хліба? Спа­сибі. А все-та­ки ди­ву­юся, чо­му ви не виїха­ли на сей час з го­ро­да? Біжу оце до вас - ба­чу: вікон­ниці за­чи­нені, зна­чить, ніко­го не­ма, забіг тільки пос­пи­та­ти - ку­ди й чи на­дов­го, - аж ви тут си­ди­те собі… Ви ри­зи­куєте, ви ду­же ри­зи­куєте…

- От ба­чиш. Чи ж я не ка­за­ла, чи ж я не бла­га­ла йо­го - поїдьмо ку­ди, за­берім діти…- ма­ло не пла­ка­ла пані На­та­ля, при­тис­ка­ючи ру­ки до гру­дей та див­ля­чись на гос­тя бла­га­ючим пог­ля­дом, як тоді на чо­ловіка.

- Ет, що те­пер про се го­во­ри­ти! - розд­ра­то­ва­но скрик­нув пан Ва­лер'ян і далі бігав по хаті. Він ку­рив папірос­ку за папірос­кою і роз­би­вав го­ло­вою хма­ри синього ди­му, що повз­ли за ним дов­ги­ми хви­ля­ми, як ту­ман в го­рах.

- Ах, що ро­биться… що тільки ро­биться…

Се го­во­рив хтось інший ви­со­ким жіно­чим го­ло­сом.

Всі обер­ну­лись до две­рей з кухні, звідки, впус­ка­ючи на мить світло, влетіла в сто­ло­ву ма­ленька круг­ленька жінка. Ша­поч­ка з'їха­ла в неї на бік го­ло­ви, ру­де во­лос­ся розтріпа­лось і па­ла­ло, на­че во­на при­нес­ла на ньому по­же­жу з ву­лиці.

- Ах, як тут тем­но. Де ви? Де ви? - Во­на ні з ким не привіта­лась, підбігла до сто­лу і впа­ла на стілець.

- Мої милі, мої до­рогі… ви ще живі? А я ду­ма­ла… Вже по­ча­ло­ся… Юр­ма хо­дить по ву­ли­цях з царським порт­ре­том. Я тільки що ба­чи­ла, як би­ли Сіка­ча…

- Котрого?

- Молодшого, сту­ден­та… Не зняв шап­ки пе­ред порт­ре­том. Я ба­чи­ла, як йо­го, уже без шап­ки, чер­во­но­го, в по­дертій ту­журці, зігну­то­го вдвоє, ки­да­ли з рук до рук і всі би­ли. Очі в нього такі ве­ликі, чер­воні, бо­жевільні… Ме­не об­хо­пив жах… Я не мог­ла ди­ви­тись… І знаєте, ко­го я ба­чи­ла в юрмі? На­род… Се­лян… в сірих свят­них сви­тах, в ве­ли­ких чо­бо­тях, прос­тих ста­теч­них хлібо­робів… Там бу­ли лю­ди з на­шо­го се­ла, тихі, спокійні, працьовиті…

- То гірший еле­мент, Те­тя­но Сте­панівно, - обізвав­ся сту­дент Гор­ба­чевський.

- Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п'ять літ учи­те­люю в то­му селі… А те­пер втек­ла звідти, бо ме­не хотіли по­би­ти: то ста­ра ди­ка не­на­висть до па­на, хто б він не був. У нас усіх зруй­ну­ва­ли. Ну, ще там ба­га­тих… Але ко­го мені жаль, то на­шої сусідки. Ста­ра вдо­ви­ця, бідна. Один син у Сибіру, дру­гий в тюрмі си­дить… Тільки й ли­ши­ло­ся, що ста­ра ха­та та сад. І от зни­щи­ли все, розібра­ли ха­ту по бру­сові, сад ви­ру­ба­ли, книж­ки синів по­дер­ли… Во­на не хотіла про­ха­ти, як другі. А де­які ви­хо­ди­ли на­зустріч юрмі з об­ра­за­ми, з дрібни­ми дітьми, ста­ва­ли на коліна в грязь і бла­га­ли ціли­ми го­ди­на­ми, ру­ки му­жи­кам цілу­ва­ли… І тих по­ми­лу­ва­ли…

- Ах, жах який, - шеп­ну­ла якось ме­ханічно пані На­та­ля.

Вона все ще сиділа ви­тяг­не­на, нап­ру­же­на, не­мов чо­гось че­ка­ла.

- Тс… цитьте…- не­терп­ля­че пе­ре­би­ла во­на роз­мо­ву.

З ву­лиці донісся да­ле­кий га­лас.

Усі за­мовк­ли, обер­ну­лись до вікон і, ви­тяг­ши шиї, зав­мер­ли в увазі.

Шум не­мов наб­ли­жав­ся. Бу­ло в ньому щось подібне до да­ле­кої зли­ви, до глу­хо­го ур­чан­ня звірів. «А-а-а… а-а-а…» - од­би­ва­ли ви­сокі стіни змішані згу­ки, і тут десь близько по­чу­лось ту­потіння ніг по камінню ву­лиці.

- А, підлість… підлість… Я йду на ву­ли­цю…- стре­пе­нув­ся Чу­бинський і забігав по хаті, чо­гось шу­ка­ючи.

Але на нього на­ки­ну­лись всі. Во­ни кри­ча­ли на нього при­ти­ше­ни­ми, зміне­ни­ми го­ло­са­ми, що він не по­ви­нен ви­хо­ди­ти, бо йо­го тільки шу­ка­ють, що там він нічо­го не вдіє, що не мож­на ки­да­ти жінку й діти. Жінка ка­за­ла, що вмре без нього.

Тим ча­сом га­лас змен­шав­ся і ско­ро за­тих.

Тільки на­ля­кані діти пла­ка­ли в кут­ку, хли­па­ючи все го­лосніше.

- Варваро! Вар­ва­ро! - гу­кав пан Ва­лер'ян. - За­беріть дітей у дру­гу ха­ту, вти­хо­мир­те як-не­будь…

Ввійшла Вар­ва­ра, важ­ка, спокійна, з чер­во­ни­ми, го­ли­ми по лікоть ру­ка­ми, і за­го­во­ри­ла до дітей так, що во­ни зра­зу за­мовк­ли. Во­на об­ня­ла їх ти­хи­ми гру­би­ми го­ли­ми ру­ка­ми і заб­ра­ла до се­бе.

В сто­ловій теж ста­ло спокійніше.

- Які ви щас­ливі, - обізва­лась Те­тя­на Сте­панівна, - маєте та­ку слав­ну най­мич­ку.

Пані На­та­ля зраділа, що знай­шла хоч один яс­ний пункт се­ред тих страш­них подій, на яко­му мож­на спо­чи­ти.

- О! Моя Вар­ва­ра - зо­ло­та жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, роз­суд­ли­ва, при­хильна. І, уявіть собі, бе­ре всього-на-всього три кар­бо­ванці на місяць…

- Добрий ха­рак­тер має, - до­дав пан Ва­лер'ян. - Чет­вер­тий рік слу­жить… Ми звик­ли до неї, во­на до нас… І дітей лю­бить.

Поговоривши на ту те­му, гості по­ча­ли про­ща­тись, але тут Те­тя­на Сте­панівна зга­да­ла, чо­го во­на, влас­ти­ве, прий­шла. Їй здається, що па­нові Ва­лер'янові після йо­го про­мов на мітин­гах не­без­печ­но сидіти вдо­ма. Луч­че б пе­ре­че­ка­ти сей ли­хий день десь у сусідів, в пев­но­му місці.

Горбачевський пе­ре­чив. Нав­па­ки, луч­че сидіти вдо­ма, не з'явля­тись на ву­лиці. Квар­ти­ри їхньої доб­ре не зна­ють, бо во­ни не­дав­но пе­реїха­ли сю­ди, а ко­ли по­ба­чать замк­нені вікон­ниці, то по­ду­ма­ють, що дім по­рожній.

- Ні, ні, я ли­шу­ся вдо­ма… Що бу­де, те й бу­де…- зас­по­ко­ював їх на про­щан­ня Чу­бинський.

Чоловік і жінка ли­ши­лись самі. Він бігав по хаті се­ред хмар з ди­му, не­мов хотів роз­би­ти нес­покій.

Пані На­та­ля сиділа приг­ноб­ле­на.

Нарешті Чу­бинський сів біля жінки.

- Ну, не тур­буй­ся ж так ду­же, - за­го­во­рив він до неї, на­ма­га­ючись бу­ти спокійним. - Ніхто нас не за­че­пить… От по­гу­ка­ють тро­хи та й розійдуться…

- Я… я спокійніша… Ти не звер­тай ува­ги… так, тро­хи нер­ви… Я теж га­даю, що нічо­го не бу­де…

Вона лед­ве здер­жу­ва­ла се­бе, щоб не тремтіти.

- Я пев­ний, що хуліганів ма­ло, на­род не піде за ни­ми…

- Та-ак, пев­но, що хуліганів… -…І не дійде до то­го, щоб про­ли­ва­лась кров…

- Ах, бо­же!.. пев­но, не дійде до то­го, щоб…

Тепер, ко­ли во­ни ли­ши­лись самі, без лю­дей, в сій темній хаті, ото­ченій чимсь грізним і невідо­мим, та на­ма­га­лись скри­ти в роз­мові один од од­но­го свої дум­ки і свій нес­покій, три­во­га зрос­та­ла, зби­ра­лась круг них, не­мов грим­ля­чий газ.

Бо чи ж він го­ден опер­тись сліпій злобі ди­кої ма­си, яка не знає, що чи­нить, він, без­зброй­ний! Во­на те зна­ла.

Ну, а ко­ли прий­дуть до них? Що ж, ко­ли прий­дуть, во­ни зас­тав­лять двері меб­ля­ми і бу­дуть за­хи­ща­тись до краю. Во­ни за­ба­ри­кад…

- Дзень-дзелень… дзень-дзень!

Сильний, різкий дзвінок вда­рив у пе­ред­по­кої.

Чубинський аж ско­чив.

- Не хо­ди…- не од­чи­няй, - бла­га­ла пані На­та­ля, за­ла­му­ючи ру­ки.

А дзвінок ска­кав, хрипів, ка­зив­ся. Чу­бинський ки­нувсь до кухні. - Вар­ва­ро! Вар­ва­ро!..

- Тс… не кри­чи так…

Але Вар­ва­ри не бу­ло.

Що ж ро­би­ти? Тре­ба щось ро­би­ти. Де ж та Вар­ва­ра?

Вбігла на­решті Вар­ва­ра.

- То пан док­тор дзво­нять… За­раз ідуть че­рез кух­ню.

Доктор сли­ве вбіг. Ви­со­кий, здо­ро­вий, він ма­хав ру­ка­ми, як вітряк кри­ла­ми, і ще на хо­ду кри­чав:

- Сидите собі, го­луб­чи­ки, і не знаєте, що діється… Б'ють, за­би­ва­ють… Поріжуть, ка­жу вам, як кур­чат… Роз­би­ли квар­ти­ру док­то­ра Гарньє, зни­щи­ли всі йо­го стру­мен­ти. Жінку во­ло­чи­ли за ко­си, а Гарньє заб­ра­ли з со­бою: но­сить те­пер порт­рет на чолі хуліганів. Маєте раз.

- Ах, бо­же! - Іва­нен­ка стяг­ли з зво­щи­ка і роз­би­ли го­ло­ву. Маєте два. Залізко му­сив при­ся­га­ти на са­мо­дер­жавіє, бо би­ли лю­то. Маєте три. Аку­шер­ку Раш­ке­вич, ка­жуть, на смерть за­би­ли. Поліції не­ма, щез­ла. Нас од­да­ли п'яній го­лоті… Тре­ба всім зібра­тись на май­дан ко­ло Ду­ми. Чуєте? За­раз. За­раз тре­ба зібра­ти­ся і од­би­ва­тись оруж­но!

Доктор кри­чав так сильно, не­мов на площі пе­ред на­ро­дом.

Пані На­талі той крик роз­ри­вав гру­ди. «Ах, тих­ше… тих­ше.., по­чу­ють…» - бла­га­ли її очі і болісний ви­раз.

Притискала до гру­дей ру­ки і все з жа­хом шеп­та­ла:

- О па­не док­то­ре… па­не док­то­ре… будьте лас­каві… Ах, бо­же…

Але док­тор не слу­хав.

- Беріть ре­вольвер, - кри­чав він, - і ходім за­раз!

- Я не маю ре­вольве­ра, - сер­ди­то скрик­нув Чу­бинський.

- Ф'ю-у! - аж свис­нув док­тор. - Як, ви не маєте оруж­жя? То ми вміємо тільки про­мо­ви го­во­ри­ти, а як прий­де що до чо­го… Не-е, го­луб­чи­ки, так не мож­на… Сидіть же собі тут, по­ки не нак­ри­ють, як кур­ку ре­ше­том, а я піду…

- Куди? - кри­чав собі пан Ва­лер'ян. - Це ж безг­луз­дя, ви нічо­го не вдієте…

Але док­тор ма­хав ру­ка­ми і з кри­ком вибіг із ха­ти.

На Чу­бинсько­го на­пав те­пер страх. Га­неб­ний, підлий страх. Він це ро­зумів. Що ж ро­би­ти? Ку­ди подітись? Він не хотів за­ги­ну­ти та­кою безс­лав­ною, страш­ною смер­тю. Схо­ва­тись? Ні, не са­мо­му, о ні, а всім, це оче­ви­дяч­ки… Він озир­нувсь по хаті. Жінка стог­на­ла напівпри­том­на і стис­ка­ла ру­ка­ми го­ло­ву. Вар­ва­ра ту­па­ла біля сто­лу. Втек­ти? Ку­ди? Де­сят­ки планів зай­ма­лись у йо­го моз­ку, як блудні вог­ни­ки, і за­раз гас­ли. Ні, не те… не те… Звіря­чий жах га­няв йо­го по хаті, од две­рей до две­рей, а він на­ма­гавсь га­му­ва­ти йо­го і весь тремтів. «Не втра­чай го­ло­ви… не втра­чай го­ло­ви…» - го­во­ри­ло щось у ньому, а дум­ки так і біга­ли в нього, як у звіра, що піймав­ся в паст­ку. А? Що та­ке? Чо­го во­на хо­че? Що-о?

- Сніданок чи по­да­ва­ти?

Ах, то Вар­ва­ра.

Це тро­хи опам'ята­ло йо­го.

- Що ви го­во­ри­те?

- Чи по­да­ва­ти, пи­таю, сніда­нок?

- Сніданок? He тре­ба. Ви ж чу­ли?

- Чому не чу­ла… Х-ха!

Те «х-ха!» зу­пи­ни­ло йо­го се­ред ха­ти. Він помітив, як здриг­ну­лось ли­це Вар­ва­ри, мов спокійна во­да од вип­лес­ку ри­би, і од­на з хвиль до­ко­ти­лась до нього.

- Панів б'ють…- жалібно по­яс­нив пан Ва­лер'ян і з зди­ву­ван­ням по­ба­чив, що си­те тіло Вар­ва­ри тіпається, не­мов од стри­ма­но­го сміху.

- Чого ви?

- Я та-а… І рап­том сміх той прор­вав­ся.

- Ха-ха!.. Б'ють… і не­хай б'ють… Ха-ха-ха!.. Бо годі па­ну­ва­ти… ха-ха-ха!.. Сла­ва ж тобі, гос­по­ди, до­че­ка­ли­ся лю­ди…

Вона аж пе­рех­рес­ти­ла­ся.

Лице в неї нал­ля­лось кров'ю, очі спа­лах­ну­ли, во­на підпер­ла бо­ки чер­во­ни­ми, го­ли­ми по лікоть ру­ка­ми і хи­та­лась од сміху, як п'яна, аж ве­ликі гру­ди її ска­ка­ли під за­яло­же­ним уб­ран­ням.

- Ха-ха-ка!.. а-ха-ха!..

Вона не мог­ла здер­жа­ти сміху, не­пе­ре­мож­но­го, п'яно­го, що кле­котів у гру­дях і лиш, як піну, ви­ки­дав ок­ремі сло­ва:

- Xa-xa-xa! всіх… ви­ко­ре­ни­ти… ха-ха-ха!.. щоб і на насіння… всіх!.. а-ха-ха!.. - во­на аж хли­па­ла.

Той ди­кий регіт один ска­кав по хаті, і бу­ло од нього так болісно й ляч­но, як од ша­ле­но­го тан­цю гост­рих ножів, блис­ку­чих і хо­лод­них. Не­мов дощ блис­ка­вок си­пав той сміх, щось бу­ло убійче і смер­тельне в йо­го пе­ре­ли­вах і на­во­ди­ло жах.

Чубинський аж ухо­пив­ся за стіл, щоб не впас­ти.

Той сміх бив йо­му прос­то в ли­це. Що во­на го­во­рить? Щось не­мож­ли­ве, безг­луз­де…

Пані На­та­ля пер­ша ско­чи­ла з місця.

- Геть! - скрик­ну­ла во­на тон­ко й про­ни­зу­ва­но. - Геть!.. Во­на ще дітей мені поріже!.. Же­ни її геть!..

Варвара вже не сміялась. Лиш гру­ди в неї все ще ска­ка­ли, а го­ло­ва схи­ли­лась низько. Во­на пог­ля­ну­ла ско­са на па­ню й, заб­рав­ши в обе­ре­мок по­су­ду, важ­кою хо­дою по­да­лась до кухні.

Босі но­ги гу­па­ли по по­мості. Чу­бинсько­му зро­би­лось душ­но. Він увесь тремтів. Зро­бив кілька кроків услід Вар­варі і став… Щось не­мож­ли­ве… нез­ро­зуміле… Який­сь кош­мар.

Побіг до кухні й од­чи­нив двері.

Там бу­ло яс­но.

Побачив Вар­ва­ру. Сто­яла біля сто­ла зігну­та, зів'яла, спокійна і щось сти­ра­ла.

- Вар…

Хотів го­во­ри­ти і не міг.

Лише ди­вив­ся. Ве­ли­ки­ми очи­ма, на­ля­ка­ни­ми, гост­ри­ми і нез­ви­чай­но ви­дю­щи­ми. Обіймав ни­ми цілу кар­ти­ну й най­менші дрібниці. По­ба­чив те, біля чо­го щод­ня про­хо­див, як той сліпий. Ті босі но­ги, хо­лодні, чер­воні, брудні й по­ре­пані… як у тва­ри­ни. Дран­ку на пле­чах, що не да­ва­ла теп­ла. Зем­лис­тий колір об­лич­чя… синці під очи­ма… То ми все з'їли, ра­зом з обідом… Синій чад у кухні, твер­ду ла­ву, на якій спа­ла… поміж по­мий, бру­ду й ча­ду… лед­ве прик­ри­ту… Як у бар­лозі… Як та тва­ри­на… Зла­ма­ну си­лу, що йшла на дру­гих… Сум­не ка­ла­мут­не жит­тя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… ро­бо­та… ро­бо­та… ро­бо­та… і все для дру­гих… для дру­гих… для дру­гих… щоб їм бу­ло доб­ре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї при­язні!..

Не міг го­во­ри­ти. По­що? Все та­ке яс­не і прос­те.

Вибіг із кухні на­зад в сто­ло­ву.

- Ти ба­чи­ла? - ки­нувсь на жінку. - Не ба­чи­ла? Піди по­ди­ви­ся… Чом во­на не страй­кує? - кри­чав якимсь нез­ви­чай­ним для нього го­ло­сом.- Чом не страй­кує?

Бігав по хаті, на­че хто бив йо­го пу­гою; йо­му бу­ло душ­но, не мав чим ди­ха­ти.

Підбіг до вікна й, не пам'ята­ючи, що діє, по­чав одк­ру­чу­ва­ти гай­ку. Швид­ко й не­терп­ля­че.

- Що ро­биш? - кри­ча­ла на смерть пе­ре­ля­ка­на жінка.

Не слу­хав. Пхнув що­си­ли про­го­нич. Залізний бовт з бряз­ком уда­рив у вікон­ни­цю, аж лу­на пішла під ви­со­кою сте­лею. Вікно відско­чи­ло, вда­ри­лось по­ло­вин­ка­ми в лут­ки, і в ха­ту вілля­лось жов­те ка­ла­мут­не світло. Осінній вітер ки­нув до­се­ре­ди­ни цілу хма­ру дрібно­го хо­лод­но­го пи­лу і якихсь не­ви­раз­них ха­отич­них згуків.

- Чом во­на не страй­кує?

Ловив грудьми хо­лод­не повітря і не помічав навіть грізно­го кле­ко­ту ву­лиці.

А ву­ли­ця стог­на­ла.

- А-а-а…- нес­ло­ся десь зда­ле­ку, як од розірва­ної греблі.

- А-а-а…- ко­ти­лось ближ­че щось ди­ке, і чу­лись в ньому і брязкіт скла, і ок­ремі кри­ки, повні роз­пу­ки та жа­ху, і тупіт ніг ве­ли­кої юр­ми… Ска­кав по ву­лиці зво­щик, і гнав­ся за ним туркіт коліс, як бо­жевільний… Осінній вітер мчав жовті хма­ри й сам тікав з міста.

- А-а-а… а-а-а…

1906, Чернігів

ЦВІТ ЯБЛУНІ

Етюд

Я щільно при­чи­нив двері од сво­го кабіне­ту. Я не мо­жу… я рішу­че не мо­жу чу­ти то­го зду­ше­но­го, з прис­вис­том відди­ху, що, здається, спов­няв со­бою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вми­рає моя ди­ти­на. Я ход­жу по сво­му кабіне­ту, ход­жу вже тре­тю без­сон­ну ніч, чут­кий, як наст­роєна ар­фа, що гу­чить стру­на­ми од кож­но­го ру­ху повітря. Моя лам­па під ши­ро­ким кар­то­но­вим аба­жу­ром ділить ха­ту на два по­вер­хи - вгорі тем­ний, пох­му­рий, важ­кий, під ним - за­ли­тий світлом, із яс­ни­ми блис­ка­ми і з сіткою тіней. Пос­ла­на на ку­шетці й не­тор­ка­на постіль особ­ли­во ріже око. За чорни­ми вікна­ми ле­жить світ, за­топ­ле­ний ніччю, a моя ха­та здається мені ка­ютою ко­раб­ля, що пли­ве десь у невідо­мо­му чор­но­му морі ра­зом зо мною, з моєю ту­гою і з моїм жа­хом. Мені див­но, що я усе помічаю, хоч го­ре заб­ра­ло ме­не цілком, по­ло­ни­ло. Я навіть, про­хо­дя­чи повз стіл, поп­ра­вив фо­тог­рафію. О! Те­пер си­мет­рич­но!.. A свист не вга­ває. Я йо­го чую й крізь за­чи­нені двері. Я не піду до спальні. Чо­го? Я й так ба­чу все, ба­чу свою дівчин­ку, її голі руч­ки на рядні; ба­чу, як хо­дять під ряд­ном її гру­ди, як во­на розту­лює спе­чені гу­би й ло­вить повітря. Оте ма­ле, зви­чай­но та­ке ди­ке, те­пер обіймає пух­ки­ми ру­че­ня­та­ми шию ліка­ря й са­мо одк­ри­ває ро­та. Та­ке покірли­ве те­пер, ко­те­нят­ко… Се мені крає сер­це. Ко­ли б швид­ше кінець!..

Я прис­лу­ха­юсь. Най­мен­ший ше­лест або стук - і моє серце па­дає і зав­ми­рає. Мені здається, що за­раз ста­неться щось нез­ви­чай­не: про­ник­не крізь вікно якась істо­та з вели­ки­ми чор­ни­ми кри­ла­ми, про­су­неться по хаті тінь або хтось рап­том скрик­не - й обірветься жит­тя. Я прис­лу­хаюсь. Ні, дім не спить. У ньому жи­ве щось ве­ли­ке, невідо­ме. Я чую, як во­на ди­хає, зітхає, як нес­покійно ка­ла­тає йо­го сер­це і б'ється жив­чик. Я знаю - тo три­во­га. Во­на держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хо­четься ви­би­тись з-під її гніту, вий­ти з до­му і ски­ну­ти її з се­бе!..

A я ход­жу. Рівним, розміре­ним кро­ком, че­рез усю ха­ту, з кут­ка в ку­ток. З кут­ка в ку­ток. Я не чую своїх ніг, не ке­рую ни­ми, во­ни но­сять ме­не самі, мов за­ве­де­ний ме­ханізм, і тільки го­ло­ва моя, мов па­вук па­ву­тин­ня, снує ме­ре­жи­во ду­мок. У вікна ди­виться ніч, без кінця довгі, гли­бокі, чорні прос­то­ри. Десь да­ле­ко сту­кає ка­ла­та­ло нічно­го сто­ро­жа. Скільки віків бу­дить во­но нічну ти­шу своїм де­рев'яним язи­ком, скільки лю­дей, по­колінь пе­ре­жи­ло… Во­но завжди вик­ли­кає у ме­не настрій, по­чут­тя зв'язку з да­ле­ким ми­ну­лим, із жит­тям моїх пра­щурів. Щось є прос­те й ми­ле у тій про­мові ка­ла­та­ла, якою во­но се­ред тиші й без­люд­дя обіцяє бо­ро­ни­ти спокій тво­го сну… Чо­му б мені не взя­ти та­кої ночі до то­го епізо­ду роз­по­ча­то­го мною ро­ма­ну, де Хрис­ти­на, по­ки­нув­ши сво­го чо­ловіка, опи­ни­лась рап­том із ве­ли­ко­го го­ро­да у глу­хо­му містеч­ку? Їй не спиться. Во­на відчи­няє вікно своєї ха­ти… Ціле мо­ре де­рев у цвіту… м'якими чор­ни­ми хви­ля­ми ко­титься навк­ру­ги… Спить містеч­ко, як ку­па чор­них скель… Hi згу­ку, нi блис­ку під хмар­ним не­бом. Тільки за­па­хи ду­шать гру­ди та тріпо­четься од­даль глу­хе ка­ла­та­ло, не­мов пе­ре­бої сер­ця нез­ри­мо­го ве­лет­ня… Яке се но­ве для Хрис­ти­ни, не­ви­да­не… Во­на відчу­ває…

Я стре­пе­нувсь. Бо­же. Що зо мною? Чи я за­був, що у ме­не вми­рає ди­ти­на? Я прик­лав yxo до две­рей. Свис­тить? Свистить… Як їй труд­но ди­ха­ти, як во­на му­читься, бідна пташка… Me­нi са­мо­му спер­ло віддих у гру­дях од то­го свис­ту, і я по­чи­наю гли­бо­ко втя­га­ти повітря, ди­ха­ти за неї, на­че їй від то­го лег­ше бу­де… Х-ху!

Однак ме­не мо­ро­зить… Щось од спи­ни роз­ла­зиться холод­ни­ми му­раш­ка­ми по всьому тілy, і ще­ле­пи тря­суться… Я не спав три ночі… ме­не гри­зе го­ре, я втра­чаю єди­ну й ко­ха­ну ди­ти­ну… І мені так жал­ко стає се­бе, я та­кий скривдже­ний, та­кий бідний, оди­но­кий, я весь ку­лю­ся, ли­це моє жалібно кри­виться, і в очах кру­титься гірка сльоза…

Що то? Щось грюк­ну­ло две­ри­ма й по­ло­потіло бо­си­ми но­га­ми… Кінець?

Я зав­мер на місці, й сер­це моє ста­ло. Щось пе­ре­ли­вається, і дзве­нить відро залізною дуж­кою. То Ка­те­ри­на внес­ла щось у ха­ту. Я ба­чу сю стур­бо­ва­ну й зас­па­ну жінку; во­на покірли­во тов­четься по но­чах, во­на теж лю­бить на­шу Оленку. Доб­ра ду­ша!..

I знов усе ти­хо, ко­ли б не той свист зду­ше­но­го гор­ла, не те си­чан­ня чи­га­ючої смерті… Ку­ди мені втек­ти од то­го свисту, де мені подіти­ся? Я не маю вже си­ли слу­ха­ти йо­го… A тим ча­сом я цілком пев­ний, що я не вий­ду з сеї ха­ти, бо я не мо­жу не слу­ха­ти йо­го. Biн ме­не при­ко­вує. По­ки я чую йо­го, я знаю, що моя ди­ти­на ще жи­ва. I я ход­жу і му­чусь, і в ме­не всі жил­ки бо­лять од то­го свис­ту…

Вже пізно. Лам­па по­чи­нає чадіти й гас­ну­ти. Я чую, що тріщить гніт, і ба­чу, як бли­має світло - то підіймається, тo па­дає, мов гру­ди моєї ди­ти­ни. Я з жа­хом вдив­ля­юсь у сю бо­ротьбу світла з жит­тям, і мені здається, що в той мент, як во­но по­гас­не, од­ле­тить ду­ша моєї Олен­ки.

Страх який ястав за­бо­бон­ний! Я засвічую свічку і раптом, наб­рав­шись зва­ги, га­шу лам­пу. B хаті стає темніше, про­па­ли блис­ки й різні тіні, на всьому ліг сірий сум­ний ко­ло­рит. Сум­но ста­ло в моїй хаті. Я во­ло­чу втом­лені но­ги поміж сіри­ми меб­ля­ми, a за мною ти­хо во­ло­читься моя згорб­ле­на тінь. Го­ло­ва снує дум­ки. Про що я ду­маю? Я думаю про щось чу­же, сто­роннє, не­важ­не, a про­те тям­лю, що я не за­був сво­го го­ря. Якісь го­ло­си го­во­рять у мені. «Чи не хо­че­те осе­лед­ця?» Що? Яко­го осе­лед­ця? Я не за­ду­му­юсь над тим. Хтось чу­жий пос­пи­тав, і так во­но ли­ши­ло­ся. «Гідрохінон.., гідрохінон… гідрохінон…» Чо­гось се сло­во мені впо­до­ба­ло­ся, і я пов­то­ряю йо­го з кож­дим кро­ком і бо­юсь про­пус­ти­ти в йо­му який­сь склад. Во­но якусь див­ну по­легкість ро­бить моїм га­ря­чим очам; во­ни спо­чи­ва­ють, со­лод­ко спо­чи­ва­ють, і пе­ред ни­ми по­чи­на­ють прос­тя­га­ти­ся довгі зе­лені лу­ки з та­кою свіжою тра­вою… He чую свис­ту, затих­ло ка­ла­та­ло…

Годинник у сто­ловій про­бив дру­гу. Го­лос­но, різко. Ci два дзвінки впа­ли мені на го­ло­ву, як грім із не­ба, як ніж гільйоти­ни. Во­ни ме­не ма­ло не за­би­ли.

Коли ви в горі, ко­ли ви щох­ви­ли­ни сподіваєтесь яко­гось лиxa i ду­ша ва­ша нап­ру­же­на, мов стру­на на стру­менті, рад­жу вам зу­пи­ни­ти го­дин­ни­ки. Як­що ви сте­жи­те за ни­ми, во­ни без кінця про­дов­жу­ють ваші му­ки. Ко­ли ж за­бу­ваєте за них, во­ни на­га­ду­ють про се­бе, як цег­ла, що па­дає на го­ло­ву. Во­ни бай­ду­же ра­ху­ють ваші терпіння й дов­ги­ми стріла­ми-пальця­ми наб­ли­жа­ють хви­ли­ну ка­таст­ро­фи.

З-перед очей моїх про­па­ли зе­лені лу­ки, і я знов по­чув да­ле­ке ка­ла­та­ло…

Вікно сіріє. B хаті все так са­мо, як i досі бу­ло: так са­мо на­ги­нається од pyxy повітря жов­те по­лум'я свічки, так са­мо хи­ли­та­ються тіні й ви­сить мо­рок, a про­те є щось но­ве. Пев­но, ci­рe вікно.

Я роб­люсь за­над­то чут­ким, мої очі поміча­ють те, чо­го раніш не ба­чи­ли. Я ба­чу навіть се­бе, як я ход­жу з кут­ка в ку­ток поміж не потрібни­ми мені й на­че не моїми меб­лями; ба­чу своє сер­це, в яко­му не­має най­мен­шо­го го­ря. Що ж, смерть - то й смерть, жит­тя - то й жит­тя!..

Двері од кабіне­ту рип­ну­ли, і в ха­ту ти­хо вхо­дить лікар. Хо­ро­ший, давній дру­же! Він тільки що зі спальні, од моєї ди­ти­ни. Він стис­кає мені ру­ку й ди­виться в очі. I я ро­зумію йо­го: «Не­ма ря­тун­ку?» - «Не­ма»,- ка­жуть йо­го чесні очі. Він не­потрібний і од­хо­дить, a нa по­розі стоїть жінка і повним бла­ган­ня й надії пог­ля­дом про­во­дить йо­го че­рез усю ха­ту, на­че він не­се з со­бою жит­тя на­шої Олен­ки.

Потому во­на пе­ре­во­дить очі на ме­не. Га­рячі й темні од нічниць і три­во­ги, блис­кучі од сліз і гарні. Її чор­не во­лосся, зав'яза­не гру­бим жму­том, та­ке м'яке і теп­ле. Bсe сe я ба­чу. Я все cе ба­чу. Я ба­чу її ми­ле зап­ла­ка­не об­лич­чя, її го­лу шию і злег­ка розх­рис­тані гру­ди, звідки йде за­паш­не теп­ло мо­ло­до­го тіла, і в той мент, ко­ли во­на ле­жить у ме­не на гру­дях і ти­хо ри­дає, я обіймаю її нe тільки як дру­га, a як при­ваб­ли­ву жінку, і на­че крізь сон тям­лю, що в го­лові моїй ли­шається не­вис­лов­ле­на дум­ка: «Не плач. He все пропа­ло. Ще у нас бу­дуть…» А, підлість!.. як мо­же ро­ди­тись та­ка потіха під свист зду­ше­но­го смер­тю гор­ла? Олен­ка вми­paє… Hi, cе нe мо­же бу­ти… Ce ди­ко… cе безг­луз­до… Хто її за­би­рає? Ко­му потрібне її жит­тя?.. Хто мо­же вито­чи­ти кров мо­го сер­ця, ко­ли я ще жи­вий… Мою Олен­ку, мою радість, мою ди­ти­ну єди­ну… Ні, не мо­же то­го бу­ти… не мо­же бу­ти… A, cе безг­луз­до врешті, ка­жу я!..

Моя жінка, спо­ло­ха­на сто­го­ном із спальні, мет­ну­лась ту­ди, a я ки­да­юсь по хаті, як зра­не­ний звір, і в не­по­га­мованій злобі роз­пи­хаю меблі, й хо­чу все зни­щи­ти. «Се підло, cе безг­луз­до»,- кри­чить у мені щось, і зу­би скрип­лять од скри­то­го в серці бо­лю. «Сто чортів! Ce на­сильство!» - бунтує моя істо­та. «Се за­кон при­ро­ди»,- го­во­рить щось ізза­ду ви­раз­но, але я не слу­хаю і бігаю по хаті. З моїх уст го­тові зірва­ти­ся грубі сло­ва лай­ки, і я го­во­рю їх, го­во­рю уго­лос і сам ля­ка­юсь сво­го го­ло­су. Ще­ле­пи мені зво­дить, хо­лод­ний піт вми­ває чо­ло… Я па­даю в крісло, зак­ри­ваю очі до­лонею… A-a!

Я сид­жу так дов­го.

Чи тo мені здається, чи справді свист тих­шає? Що ж во­но - кінець? Але жінка мов­чить, не чут­но пла­чу. A мо­же, їй лег­ше? Мо­же, їй лег­ше, моїй ди­тині? Мо­же, все ми­неться, во­на зас­не і завт­ра її оч­ка бу­дуть сміяти­ся до та­та?

Хіба ж cе не­мож­ли­во? Хіба ж я сам, як був ди­ти­ною, не вми­рав уже, навіть лікарі од ме­не од­мо­ви­лись, a про­те… Гос­по­ди! Єсть же якась си­ла, яку мож­на вбла­га­ти!

Свистить? Ні, справді, на­че лег­ше їй ди­ха­ти… Ко­ли б тільки зас­ну­ла. Ко­ли б зас­ну­ла… To я, ма­буть, по­ми­лив­ся при про­щанні з ліка­рем. Він не міг би ди­ви­тись так сміли­во мені в очі…

Раптом ди­кий крик, крик ма­тері, ви­ки­дає ме­не з крісла.

Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь на­осліп, все пе­ре­ки­даю, б'юсь ру­ка­ми об двe­pi й нас­ка­кую на жінку, що в істе­рич­но­му на­паді ла­має ру­ки… Я все ро­зумію… Аж ось кінець.

Ну, з т о ю мені вже нічо­го ро­би­ти, тре­ба зас­по­коїти жінку. Я її обіймаю, вти­шую, го­во­рю якісь сло­ва, яким сам не вірю, і цілую хо­лодні, мокрі од сліз ру­ки. За поміччю Кате­ри­ни, лав­ро­вих кра­пель, поцілунків і хо­лод­ної во­ди мені вдається врешті очу­ти­ти жінку й ви­вес­ти її зі спальні. Во­на вже не кри­чить, во­на гірко, не­роз­важ­но пла­че. Хай вип­лачеться, бідна.

A я біжу у спальню. Чо­го? Хіба я знаю? Щось тяг­не ме­не. Я стаю на по­розі й див­лю­ся. Я чую, що мої ли­ця присох­ли до ви­лиць, очі сухі і не змиг­нуть, на­че хто вста­вив їх у ро­го­ву оп­ра­ву. Я ба­чу все нез­ви­чай­но ви­раз­но, як у гарячці.

Посеред ха­ти, на ве­ли­ко­му подвійно­му ліжку, на білих ряд­нах, ле­жить моє кри­ше­нят­ко, уже по­синіле. Ще ди­хає. Сла­бий свист вилітає крізь спе­чені ус­та і дрібні зуб­ки. Я ба­чу скля­ний уже пог­ляд напівзак­ри­тих очей, a мої очі, мій мо­зок жадібно лов­лять усі де­талі страш­но­го мо­мен­ту… і все за­пи­су­ють… І те ве­ли­ке ліжко з ма­леньким тілом, і несміли­ве світло раннього ран­ку, що об­ня­ло сіру ще ха­ту… і за­бу­ту нa столі, нез­га­ше­ну свічку, що крізь зе­ле­ну умбрельку ки­дає мертві то­ни на вид ди­ти­ни… і по­роз­ли­ва­ну долі во­ду, і блиск свічки на пляшці з лікарст­вом… Щоб не за­бу­ти… щоб нічо­го не за­бу­ти.., ні тих ре­бер, що з ос­таннім ди­хан­ням тo підніма­ють, то опус­ка­ють ряд­но… Hi тиx, мерт­вих уже, зо­ло­тих ку­черів, роз­си­па­них пo по­душці, ані тепло­го за­па­ху хо­лодіючо­го тіла, що на­пов­няє ха­ту… Bсe во­но здасться мені… ко­лись… як ма­теріал… я cе чую, я ро­зумію, хтось мені го­во­рить про се, хтось дру­гий, що си­дить у мені… Я знаю, що то він ди­виться моїми очи­ма, що тo він не­нажер­ли­вою пам'яттю письмен­ни­ка вси­чує в се­бе всю сю кар­ти­ну смерті на світанні жит­тя… Ох, як мені гид­ко, як мені страш­но, як ся свідомість ра­нить моє батьківське сер­це… Я не вит­ри­маю більше… Геть, геть із до­му яко­мо­га швид­ше…

Цвітуть яб­луні. Сон­це вже вста­ло і зо­ло­тить повітря. Так теп­ло, так радісно. Пта­хи ще­бе­чуть під бла­кит­ним не­бом. Я ма­ши­нально зри­ваю цвіт яб­луні і прик­ла­даю хо­лод­ну од роси квітку до ли­ця. Ро­жеві пла­точ­ки од гру­бо­го до­ти­ку ру­ки об­си­па­ються і ти­хо па­да­ють до­до­лу. Хіба не так стало­ся з жит­тям моєї ди­ти­ни?

A про­те при­ро­да радіє.

I чо­го не змог­ла зро­би­ти кар­ти­на го­ря, те вик­ли­ка­ла paдість при­ро­ди. Я пла­чу. Сльози по­лег­кості ка­па­ють услід за пла­точ­ка­ми, a я з жа­лем див­люсь на не потрібну мені зе­ле­ну ча­шеч­ку, що ли­ши­лась у ру­ках…

Я не мо­жу вер­ну­тись до ха­ти і ли­ша­юсь у са­ду. Ну, що ж - ста­ло­ся. Факт. Мо­же, їй ліпше те­пер. Хіба я знаю?

Факт!.. A як труд­но повіри­ти мені сьому фак­тові, по­годи­ти­ся з ним. Ще не­дав­но, усього шість - ні, п'ять день, як во­на біга­ла тут, у са­ду, і я чув ло­потіння її бо­сих но­женят. Чи ви зав­ва­жи­ли, яка тo радість слу­ха­ти ло­потіння бо­сих ма­леньких ніжок? Ще не­дав­но - прос­то, здається, вчо­ра бу­ло - сто­яли ми з нею під на­шою лю­би­мою вишнею. Виш­ня бу­ла вся в цвіту, як бу­кет. Mи дер­жа­лись за ру­ки, підня­ли до­го­ри го­ло­ви і слу­ха­ли, як гра­ють у цвіту бджо­ли. Крізь білий цвіт виднілось си­не не­бо, a на траві гра­лось вес­ня­не сон­це.

A от те­пер…

Вона бу­ла та­ка втішна, ми з жінкою час­то сміялись із її ви­га­док.

Коли я че­сав­ся щіткою, во­на на­зи­ва­ла те «та­то замітає го­ло­ву», мої комірчи­ки проз­ва­ла об­ру­ча­ми, не ви­мов­ля­ла літе­ри «р», a замість «стид­но» ка­за­ла «стин­до».

Хіба я мо­жу за­бу­ти, як во­на, роз­дяг­шись на ніч, при­ходи­ла до ме­не ска­за­ти на доб­раніч, у ко­ро­тенькій со­ро­чечці, вся теп­ла й ро­же­ва, з го­ли­ми ру­че­ня­та­ми і з пух­ки­ми ніжка­ми. Од­ною ру­кою во­на при­тис­ка­ла до гру­дей свою оде­жу, a дру­гу за­ки­да­ла мені на шию й підстав­ля­ла для поцілун­ку роз­па­ле­ну грою щічку.

Я не за­бу­ду щас­тя до­ти­ку до її шов­ко­вих ку­черів, не за­бу­ду її душі, що ди­ви­лась крізь сині очі, - моєї душі, тільки да­ле­ко кра­щої, чистішої, не­вин­ної.

Яка-то во­на те­пер, моя ма­ленька до­неч­ка? Ні, тре­ба не ду­ма­ти, її не­ма. Не­ма. Де її пок­ла­ли? Яка во­на те­пер? Я цікав­лю­ся, я на­ри­ваю цілі пуч­ки цвіту яб­луні, повні ру­ки, і не­су в ха­ту. Я не знаю, де знай­ду свою ди­ти­ну, де її пок­ла­ли, - i в першій хаті, в яку всту­паю, в гос­тиній, на­тика­юсь на стіл, a на ньому…

To ти тут ле­жиш, моя ма­ленька! Якою ж ти ве­ли­кою ста­ла, як ти ви­рос­ла зра­зу, на­че тобі не три ро­ки, a цілих шість…

Я обк­ла­даю її цвітом яб­луні зі всіх боків, за­си­па­ючи ти­ми квітка­ми, та­ки­ми ніжни­ми, та­ки­ми чис­ти­ми, як моя ди­ти­на.

Потому див­лю­ся на неї.

Вона ле­жить, прос­тяг­ши голі руч­ки, ви­тяг­не­на й не­на­туральна, як вос­ко­ва лялька. Ha ній ко­ро­тенька біла су­кеноч­ка, i жовті нові кап­чи­ки з пом­по­на­ми, що я не­дав­но купив їй. Во­на так тіши­ла­ся ни­ми.

B її го­ло­вах го­рить світло. Ce чуд­не, неп­ри­род­не, бліде, мов мерт­ве, світло се­ред біло­го дня. Трем­тя­чим блис­ком во­но цілує мертві щічки.

Я див­люcь на cе вос­ко­ве тіло, i див­ний настрій об­хоп­лює ме­не. Я по­чу­ваю, що во­но мені чу­же, що во­но не має жодно­го зв'язку з моїм жи­вим ор­ганізмом, в яко­му те­че теп­ла кров, що я ко­хаю не те, що я су­мую не за ним, a за чимсь іншим, жи­вим, що ли­ши­лось у моїй пам'яті, відби­лось там зо­ло­тим промінням.

A моя пам'ять, той не­роз­луч­ний сек­ре­тар мій, вже за­писує і сю безв­ладність тіла се­ред цвіту яб­луні, і гру світла на по­синілих ли­цях, і мій див­ний настрій…

Я знаю, на­що ти за­пи­суєш усе те, моя му­чи­телько! Во­но здасться тобі… ко­лись… як ма­теріал…

Моя ми­ла до­неч­ко, ти не гніваєшся на ме­не?

Чернігів, 1902

ВІН ІДЕ!

Образок

Прикмети бу­ли по­гані. Ста­но­вий, здається, не­за­до­во­ле­ний був з то­го, що взяв, і хоч за­пев­няв, що не до­пус­тить пог­ро­му, але йо­му віри­ли ма­ло. Най­гірше бу­ло те, що ніхто на­пев­но не знав, чи одмінять про­цесію з об­ра­зом спа­са, яка ма­ла відбу­тись завт­ра по цер­ковній відправі. Про се з три­во­гою го­во­ри­ли в містеч­ку, і кра­марі, за­був­ши за по­купців, ли­ша­ли свої крам­ниці на бо­жу лас­ку, а самі зби­ра­лись куп­ка­ми на май­дані се­ред містеч­ка. Тут при­ти­ше­ни­ми, таємни­чи­ми го­ло­са­ми, три­вож­но ози­ра­ючись навк­ру­ги, пе­ре­ка­зу­ва­ли одні дру­гим про якихсь не­пев­них, чу­жих лю­дей, що з'яви­лись не­дав­но в містеч­ку, про чор­но­со­тен­них панків, які бу­ли б раді пог­ро­мові, та про те, що їхні «пу­риці», ба­гатші купці, ще зран­ня по­ча­ли тіка­ти з містеч­ка з своїми жінка­ми й дітьми. Ча­сом роз­мо­ва ста­ва­ла га­ря­чою, бурх­ли­вою, сло­ва бряж­ча­ли, не­мов во­зи з залізом, і білі кра­марські ру­ки тільки мигтіли пе­ред ру­ди­ми бо­ро­да­ми. Але ко­ли роз­ти­нав­ся рап­том го­лос­ний туркіт коліс по бру­ку і ве­ли­ка ба­ла­гульська брич­ка підко­чу­ва­лась під один з ба­гат­ших домів, що всіма вікна­ми ди­ви­лись на пло­щу, роз­мо­ви сти­ха­ли і всі пох­му­ро і з злістю ди­ви­лись, як ви­но­си­ли по­хап­цем із две­рей вся­ке ма­нат­тя, скрині та по­душ­ки і брич­ка ущерть ви­лад­но­ву­ва­лась жінка­ми та ку­че­ря­ви­ми дітьми. Ко­ли ж брич­ка зни­ка­ла на­решті у хмарі сіро­го пи­лу, роз­мо­ви знов ожи­ва­ли і пе­ре­хо­ди­ли в крик. Візник Йо­сель, міиний, ви­со­кий чо­ловік, ме­ту­шився по ба­за­ру з батіжком у гру­бих вуз­лу­ва­тих ру­ках і хва­лив­ся, що вже одп­ра­вив усі три свої фур­го­ни. Він за­пев­няв, що до ве­чо­ра не бу­де в містеч­ку ані од­ної хур­ман­ки.

Ще сон­це не зай­шло, а вже крам­ниці по­ча­ли за­чи­ня­тись. Скрізь рипіли залізні за­су­ви, бряж­ча­ли ко­лод­ки і ключі, сту­ка­ли двері, зас­ло­ня­ючи чорні от­во­ри, і вмить сірі ста­резні му­ри рин­ку ви­ки­ну­ли з се­бе лю­дей. Май­дан на хви­ли­ну ожив, за­люд­нив­ся. Старі «ба­ла­бус­ти» зібра­ли з сто­ликів буб­ли­ки й бул­ки, пок­риті пи­лом, - увесь свій мізер­ний крам. Оха­ли, стог­на­ли та, вги­на­ючись під важ­ки­ми ко­ши­ка­ми, поспіша­ли до­до­му. Чорні куп­ки по­хи­ле­них, схвильова­них лю­дей розтіка­лись з ба­за­ру по тісних ву­лич­ках, і на площі зро­би­лось так пус­то і ти­хо, на­че весь ве­реск жит­тя обер­нувсь рап­том у сірий камінь.

Наближався вечір. Сон­це рос­ло, па­ла­ло і ти­хо спус­ка­лось до­до­лу. Чер­во­ний ту­ман ус­та­вав на за­ході, і не­мов кри­ваві при­ма­ри на­су­ва­лись звідти на місто. Спо­чат­ку несміли­во, по­одинці, а далі ціли­ми ла­ва­ми. Без­гуч­ною про­цесією прой­шли во­ни поміж спустіли­ми му­ра­ми, ли­ша­ючи на ка­мені га­рячі чер­воні сліди та од­би­ва­ючи у шиб­ках вікон свої кри­ваві об­лич­чя. Ста­резні му­ри тремтіли з жа­ху усіма зморш­ка­ми стін, і тільки чер­воні ма­ки, що рос­ли вгорі по кар­ни­зах, віта­ли гос­тей сміхом. А ко­ли сон­це сіло і прий­шла ніч, як чор­на ду­ма землі, чер­воні гості щез­ли, й містеч­ко зовсім зав­мер­ло…

В хаті ста­ро­го шо­ха­та Аб­ру­ма при світлі лой­ових свічок ішла на­ра­да. Там зібра­лись самі старі по­важні лю­ди, зі зморш­ка­ми досвіду на блідих ли­цях, з біли­ми бо­ро­да­ми, як у да­ле­ких предків. Всі го­во­ри­ли ра­зом, бо всіх од­но тур­бу­ва­ло. Одні хотіли зібра­ти ще гро­шей для ста­но­во­го, дру­гим при­хо­ди­ла до го­ло­ви дум­ка про­ха­ти попів, щоб зас­ту­пи­лись. Інші знов ра­ди­ли зійтись до си­на­го­ги і в мо­лит­вах про­вес­ти ніч. Ве­ли­кий бог, що вивів Ізраїля з пус­тині, що не дав йо­му досі вто­пи­тись у хви­лях зне­на­висті інших на­родів, ще раз од­вер­не од нього во­ро­жу ру­ку. Все се бу­ло доб­ре, але не мог­ло ні об'єдна­ти, ані зас­по­коїти. Ко­ли ж візник Йо­сель, що мав сильніші гру­ди, та­ки пе­рек­ри­чав усіх і за­явив, що мо­лодь пок­ла­ла обо­ро­ня­тись, що во­на бу­де стріля­ти - і ви­тяг пе­ред се­бе батіг, як ре­вольвер, - жак сту­лив всім ус­та, і білі бо­ро­ди, не­мов зів'ялі, упа­ли на гру­ди. По­то­му зчи­нив­ся ґвалт. Ста­рий шо­хат Аб­рум, який на своєму дов­го­му віку спокійно пе­рерізу­вав гор­ло ти­ся­чам ку­рей та гу­сок, збілів увесь і зак­ри­чав. Як! Во­ни хо­чуть стріля­ти! Ті не­ро­зумні, ті бо­жевільні! Оті «політи­ки»! Во­ни хо­тять про­ли­ти кров, яка впа­де на наші ж го­ло­ви. Во­ни вик­ли­чуть помс­ту - і помс­та, як вовк, по­же­ре наші діти, увесь спокійний на­род!.. Ай-вай!..

І всі кри­ча­ли ра­зом з Аб­ру­мом, кри­ча­ли без­зубі ро­ти, кри­ча­ли зморш­ки муд­рості й досвіду, ска­ка­ли бо­ро­ди й білі та худі ру­ки. І од обу­рен­ня й кри­ку всім ста­ло душ­но і навіть лег­ше, так на­че кри­ком во­ни прог­на­ли з ха­ти три­во­гу.

Те гост­ре обу­рен­ня, од­нак, ско­ро прой­шло, і кри­ки по­волі за­тих­ли. Знов вста­ло пи­тан­ня - те са­ме, що і спо­чат­ку, - що ж ма­ють ро­би­ти? Час ішов, і кож­на хви­ли­на, що ко­на­ла навіки, ро­ди­ла дру­гу, а та наб­ли­жа­ла страш­ну невідомість. Ніхто вже нічо­го не ра­див. Всі по­чу­ва­ли вто­му. І чим ясніше ста­ва­ло, що не­ма ра­ди, що не мож­на навіть втек­ти, бо не­ма ко­ней, лю­ди по­ча­ли віри­ти в чу­до. Ста­неться щось та­ке, що од­вер­не біду, про­цесія прой­де ти­хо і не за­че­пить ніко­го. Ще, мо­же, нічо­го! Мо­же, нічо­го не бу­де!

Комусь прий­шла дум­ка: що ска­же сліпа Ес­тер­ка? Ведіть сю­ди Ес­тер­ку!.. Во­на вга­дає…

І всі за­ба­жа­ли по­чу­ти, що ска­же Ес­тер­ка.

Візник Йо­сель і зять Аб­румів підня­лись при­вес­ти сліпу.

Вона ще не спа­ла. На по­розі тем­ної, як і ха­зяй­ка, ха­ти во­на сиділа чор­ною ку­пою і, зда­ва­лось, співа­ла. Тихі жалібні згу­ки, мов плач ди­ти­ни, йшли зни­зу, з чор­ної ку­пи, і бу­ла так чуд­но і навіть страш­но чу­ти той спів, що Йо­сель спи­нив сво­го то­ва­ри­ша і не зва­жу­вавсь обізва­ти­ся до ста­рої. Він не міг розібра­ти, чи во­на співає, чи пла­че. Врешті на­ва­живсь і сти­ха пок­ли­кав:

- Бобе!.. бо­бе Ес­тер­ко!..

Долі тремтіли ті самі згу­ки.

- Бобе!.. Слу­хай­те, бо­бе.

Спів стих, і по­чу­лось дов­ге жалібне ся­кан­ня но­са.

Коли їй роз­павіли, чо­го прий­шли, во­на мовч­ки вста­ла і прос­тяг­ла у пітьму трем­тячі ру­ки, шу­ка­ючи опо­ри. Ії взя­ли під ру­ки і по­ве­ли. Двері од тем­ної ха­ти ли­ши­лись от­во­ром.

Скрізь, де во­ни про­хо­ди­ли попід освітлені вікна й од­чи­нені двері, до них прис­та­ва­ли жінки й чо­ловіки; діти бігли за ни­ми, не­на­че ку­ря­ва. Одні дру­гим шеп­та­ли, що сліпу Ес­тер­ку, яка вга­да­ла смерть своїх дітей, а по­то­му вип­ла­ка­ла очі за ни­ми, ве­дуть до шо­ха­та.

В світлиці Аб­ру­ма на­би­лось стільки на­ро­ду, що ста­ло ди­ха­ти труд­но. Ко­ли ж од­чи­ни­ли вікно, щоб впус­ти­ти повітря, світло впа­ло на ціле мо­ре нап­ру­же­них схвильова­них об­лич, і крізь вікно в ха­ту влетіла сто­ока три­во­га.

І всі по­ба­чи­ли Ес­тер­ку, її ска­менілий од го­ря вид, її чер­воні очі, з яких без упин­ку стіка­ла сльоза. Мов вітер повіяв по всіх об­лич­чях. Ай-вай!

Абрум хотів її по­са­ди­ти, але во­на не сіла. Тільки опер­лась на по­руч­чя стільця. Її щось пи­та­ли, щось го­во­ри­ли, але во­на не чу­ла. Що їй бу­ло до то­го? Во­на, що но­си­ла у серці ве­ли­ке го­ре, яке не мог­ло там змісти­тись і спли­ва­ло крізь темні очі, ба­чи­ла тільки своїх синів, про них го­во­ри­ла. Во­на опи­су­ва­ла усі под­ро­биці, яких ніко­ли не ба­чи­ла, бо бу­ла да­ле­ко від то­го, ма­лю­ва­ла кар­ти­ну так, на­че во­на ви­пе­че­на бу­ла у неї на чер­во­них повіках, що зак­ри­ва­ли очі. І го­лос у неї гу­чав, як в ста­ро­давніх про­років:

- Я ба­чу звірів… скрізь звірів… В очах у них во­гонь, а на зу­бах кров… людська, чер­во­на… А в серці ма­ють вов­чу жа­до­бу… Во­ни не­суть сво­го бо­га, і на дрюч­ках, що в їх ру­ках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!

- Ай-вай! - сти­ха зітхну­ли де­сят­ки гру­дей у хаті й попід вікном.

- А їхні по­пи співа­ють і чор­ни­ми ус­та­ми хва­лять гос­по­да бо­га, а на ри­зах в них кров… людська кров… І ри­чать ра­зом із по­па­ми кри­ваві звірі, і роз­би­ва­ють об камінь го­ло­ви діток ма­леньких… Ай-вай!

- Ай-вай! - трем­тить зітхан­ня дов­ко­ла, і мерк­не од нього у хаті світло.

- Ось під но­га­ми у ме­не кров… чор­на, за­пек­ла… ве­ликі чорні ка­люжі… Ле­жать жінки, білі як крей­да, і див­ляться їх мертві очі на чо­ловіків… на тру­пи дітей… І ска­чуть по дітях сп'янілі звірі, і ре­вуть: смерть! смерть!

- Ай-вай! - стог­нуть у хаті і пла­чуть над­ворі.

- Вогонь і смерть!.. Я ба­чу ру­ки, я ба­чу очі, що бла­га­ють ря­тун­ку… Я чую крик… Ва­ляться стіни… стріля­ють… пек­ло… Ой, мені душ­но… Ой, моє сер­це… А те­пер чуєте? Ша! Біжать по схо­дак… ла­ма­ють двері… А там мої діти… мої си­ни любі. Ай-вай!.. Ря­туй­те. Не бий-те… Ле­жить мій Хаїм… ле­жить мій Лей­ба, що го­ду­ва­ли ста­реньку ма­му… і більше не вста­нуть… Ой-ой! Ай-вай!..

- Ай-вай!.. ай-в-вай!.. - усі підхоп­лю­ють ле­мент, і стає сум­но і страш­но, як в суд­ний день.

А бо­бе Ес­тер­ка все го­во­ри­ла, а сльози усе стіка­ли з їі сліпих очей. Роз­би­тий ста­ре­чий го­лос ча­сом дзвенів, як го­лос про­ро­ка, і тоді дов­ко­ла ро­би­лось ти­хо, лю­ди таїли віддих і скла­да­ли на дно сер­ця кож­не сло­во ста­рої, як важ­кий жаль. Мо­же, то не Ес­тер­ка го­во­рить, а їхня до­ля, і той чер­во­ний ту­ман, що те­пер на­вис над ни­ми, пе­рет­во­риться завт­ра у дійсність. Мо­же, ті діти, що те­пер ту­лять теплі об­лич­чя до колін ма­те­рок, завт­ра бу­дуть ва­ля­тись по ву­ли­цях мертві і їх бу­дуть то­ло­чи­ти важкі чо­бо­ти­ща п'яної юр­ми… Ай-вай!..

Народ на­вис над вікном і все при­бу­вав. Якась розх­рис­та­на, в одній со­рочці жінка про­со­ву­ва­лась крізь на­товп ближ­че до ха­ти і при­тис­ка­ла до гру­дей кри­вий се­мисвічник із ста­ро­го срібла - єди­ну, мо­же, цінну ро­дин­ну річ. Ве­ликі жи­ли на ру­ках у неї яс­но синіли на світлі. На­ля­кані діти по­чи­на­ли ревіти, жінки їх га­му­ва­ли і ви­ти­ра­ли сльози ру­ка­ми. Крайні зітха­ли; і весь той жаль, і всі ті сльози зби­ра­ла бла­кит­на ніч та гро­ма­ди­ла в хма­ру, що вже здійма­ла чо­ло на нічно­му край­небі.

Коли ж Ес­тер­ка за­мовк­ла і її, схи­ле­ну, спустілу, ви­ве­ли під ру­ки з світлиці, на­род розс­ту­пив­ся, за­го­монів і по­су­нув за нею аж до її ха­ти.

Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з со­бою на ніч три­во­гу.

Неспокійну ніч пе­ре­бу­ло містеч­ко пе­ред хрис­ти­янським свя­том. До ран­ня світи­лось по ха­тах світло і товк­лись лю­ди, го­ту­ючись на завт­ра, як до по­жежі. В'яза­ли клун­ки й хо­ва­ли все, що тільки мож­на бу­ло схо­ва­ти. І скрізь був плач та стогін.

А ко­ли сон­це зійшло, до нього всміхну­лись тільки чер­воні ма­ки з кар­низів рин­ку та ще до­ро­ги, за­рослі ма­ком, що розтіка­лись, не­мов кри­ваві ріки, поміж зе­ле­ним хлібом од мурів містеч­ка. Бу­дин­ки бу­ли пох­мурі, всі в тінях, і тіні ляг­ли в лю­дей під очи­ма. Ста­рий ме­чет, спов­не­ний нині так гус­то зер­ном, як ко­лись пра­вовірни­ми за па­ну­ван­ня турків, був чор­ний од чор­них зга­док про кри­ваві події, що ми­ну­ли, зда­ва­лось, навіки, а сірий ри­нок сто­яв пох­му­рий, весь в зморш­ках, як дід, що все вже ба­чив і роз­гу­бив надії.

Містечко бу­ло без­люд­не. Спустіли­ми ву­ли­ця­ми блу­ка­ли лиш ко­зи. Ко­ли сон­це ста­ло ви­со­ко, вда­рив з дзвіниці дзвін; хит­нув повітря й но­жем прой­шов у сер­це. З'явля­лись лю­ди. Спо­чат­ку рідко, як і ок­ремі дзво­ни. Та ко­ли дзво­ни, схит­нув­шись ра­зом, пішли у та­нець, ве­ликі, се­редні й ма­ленькі, і зас­ка­ка­ли в повітрі, як ме­те­ли­ця, з усіх усюдів сип­ну­ли лю­ди, так на­че дзво­ни тяг­ли їх до се­бе. І сот­ки на­ля­ка­них очей ди­ви­лись услід їм крізь шиб­ки вікон…

Блідий не­вис­па­ний шо­хат Аб­рум теж слу­хав дзвонів, хоч во­ни вже дав­но за­мовк­ли. Він весь тремтів і сам ди­ву­вав­ся, що у нього так ска­чуть ще­ле­пи, так тру­сяться ру­ки і но­ги. Бо ще невідо­мо, чи піде про­цесія, чи ні, чи бу­де що, чи не бу­де. Але ж він по­важ­на ду­хов­на осо­ба і не мо­же бу­ти ли­ше свідком на­род­но­го ли­ха. Врешті він зва­жив­ся і пе­рес­ту­пив поріг своєї оселі. Дрібним, не­пев­ним кро­ком, ози­ра­ючись та ог­ля­да­ючи стрічно­го «гоя», так на­че впер­ше стрічав­ся з ним, він спо­чат­ку пішов бічною ву­ли­цею, те­пер без­люд­ною, а далі звер­нув як до май­да­ну. З вікон і з две­рей ди­ви­лись на нього йо­го од­новірці, і він привітно хи­тав їм го­ло­вою та кри­вив в усмішку свої бліді ус­та. Він навіть про­бу­вав щось го­во­ри­ти хрип­лим та зду­ше­ним го­ло­сом, але за кож­ним ра­зом змов­кав, та­ким чуд­ним та див­ним зда­вавсь йо­му йо­го влас­ний го­лос. Та й вза­галі йо­му зда­ва­лось, що то не він іде, а хтось чу­жий, нез­най­омий так чуд­но сту­пає трем­тя­чи­ми но­га­ми по якійсь чудній, не­мов легкій, землі. І він навіть ба­чив, як той «чу­жий» іде. По до­розі йо­му стріча­лась мо­лодь, що бігла з май­да­ну, од церк­ви. Йо­му зда­ва­лось, що він пи­тав, але він тільки сто­яв і мовч­ки ди­вив­ся стрічним у віці. І йо­му оповіда­ли. На хо­ду, поспіша­ючись, ко­рот­ко, урив­час­то. Ба­га­то на­ро­ду… з сіл… і з око­лиць… Ідуть до церк­ви, а зби­ра­ють каміння… кла­дуть за па­зу­ху… Хтось ба­чив со­ки­ру… попід по­лою… І бігли далі.

На одній ву­лиці, де на­род у три­возі ви­си­пав з хат, він ба­чив, як якась круг­ло­ви­да ку­че­ря­ва дівчи­на (чия во­на?) ки­да­лась поміж лю­ди з тхо­ре­вим хут­ром і всіх бла­га­ла, щоб за­хо­ва­ли. ЇЇ стріча­ли болісним усміхом і од­мов­ля­ли, але своїми бла­га­ючи­ми, сли­ве бо­жевільни­ми очи­ма во­на сіяла жах.

Абрум пішов далі. Повз нього прос­ко­чив кіньми ста­но­вий, злег­ка підпли­гу­ючи на м'яких ре­со­рах. Аб­рум підняв ру­ки і щось зак­ри­чав, щоб йо­го зу­пи­ни­ти. Але той навіть не озир­нув­ся. Блис­нув на сонці білим мун­ди­ром та зо­ло­том по­гонів і зник. І рап­том шо­хат по­чув у серці пе­ку­чу злість. Йо­го аж струс­ну­ло. Те­пер він опам'ятав­ся і міг го­во­ри­ти. Він пе­рей­мав стрічних і всім кри­чав, що так не мож­на… Тре­ба обо­ро­ня­тись. Тре­ба стріля­ти із ре­вольверів і всіх пе­ре­би­ти… За­ки­да­ти дро­ва­ми, би­ти дрюч­ка­ми, ко­ло­ти но­жа­ми… Підняв стра­шен­ний га­лас. За­ля­кані лю­ди вибіга­ли із хат та бла­га­ли, щоб він за­мовк…

- Тихо, реб Аб­ру­ме, ти­хо будьте… ша!

Але він не міг вга­му­ва­тись.

Блідий, запіне­ний, з страш­ни­ми очи­ма, він кри­чав на цілу ву­ли­цю, не­мов хотів заг­лу­ши­ти кри­ком свій влас­ний жах:

- Для чо­го мов­ча­ти? І до­ки мов­ча­ти? Ми все мов­ча­ли…

- Реб Аб­ру­ме… ну, будьте ж ти­хо… ша, реб Аб­ру­ме…

Ті, що не зна­ли, від чо­го зчи­нив­ся крик, га­да­ли, що вже по­ча­ло­ся. Во­ни вибіга­ли з домів на­по­го­тові, з жінка­ми, з дітьми, з клун­ка­ми в ру­ках, і задвірка­ми, че­рез го­ро­ди, тіка­ли в по­ле, у ви­со­ку пше­ни­цю.

Коло Аб­ру­ма зби­рав­ся на­род. До нього прос­тя­га­ли­ся ру­ки, йо­го ото­ча­ли бліді, зжовклі об­лич­чя, чер­воні од нічниць очі. І всі бла­га­ли: ша! Ти­хо… не клич біди… Аб­рум за­мовк. І се­ред тиші йо­му зро­би­лось страш­но. Тут, в тім містеч­ку, де він ро­див­ся та зріс, де стільки літ, до ста­рості са­мої, провів у праці для се­бе й дру­гих, він опи­нив­ся як се­ред мо­ря на ко­раблі, який за­раз по­то­не, а навк­ру­ги б'ють хвилі і ре­ве вітер у чор­них прос­то­рах. І нізвідки не­ма ря­тун­ку. Аб­рум обвів усіх очи­ма. Ті нес­покійні блис­кучі очі, з яки­ми стрівся, так са­мо ка­за­ли: не­ма ря­тун­ку…

Все тіло див­но нап­ру­жи­лось у нього, і він відчув сер­цем той крик роз­пу­ки, що гли­бо­ко таївся в серці йо­го на­ро­ду, бо­ячись навіть вир­ва­тись звідти.

Йому зро­би­лось страш­но… страшніше тут, се­ред лю­дей, ніж в своїй хаті…

Раптом Аб­рум по­чув, як щось зва­ли­лось на нього й розбіглось по тілу дрібни­ми колька­ми. То се­ред тиші впа­ли на го­ло­ву дзво­ни і побігли по місту з вис­ко­ком й ре­го­том. Од май­да­ну щось ту­потіло і чув­ся крик: «Вже йде!.. вже йде!..»

Може, там бійка, мо­же, там кров… Він нічо­го не знав. Мо­же, там ріжуть, гра­бу­ють… Він тільки тя­мив, що все круг нього за­во­ру­ши­лось і якась си­ла рап­том вхо­пи­ла йо­го, що йо­го з усіх боків штов­ха­ють, що над ним важ­ко ди­ха­ють, що він біжить, і чує дов­ко­ла ве­ли­кий тупіт ніг, і чує у гру­дях, як ска­че сер­це. Щось ве­ли­ке, сто­но­ге, га­ря­че бігло з ним ра­зом, а він ба­чив пе­ред со­бою лиш довгі по­ли чий­огось ха­ла­та, що ку­мед­но розліта­лись на вітрі. За ним щось гна­лось. Він мчав по тісних ву­ли­цях, місив но­га­ми гли­бо­кий пил, ми­нав до­ми, звер­тав убік, і піт за­ли­вав йо­му очі. Ось дім Мой­ше Цвей­лібе, а ось ха­та убо­гої Ха­ни. Знов якась ву­ли­ця… ще один дім, - і чий то дім? Чий же то дім? А там уже по­ле… Аби добігти, аби добігти… Ось уже й шлях. І на нім кров? Дві довгі річки з обох боків? Ах, ні, то ж ма­ки, такі страшні, чер­воні… як людська кров… Ко­ли б добігти, ко­ли б схо­ва­тись, щоб вже не чу­ти дзвонів, чер­во­них дзвонів, що мчать навз­догін, б'ють в са­ме сер­це, ска­чуть і ре­го­чуть, як бо­жевільні…

Містечко спустіло. Всі, хто ли­шень міг, утек­ли в по­ле або у ліс. Ли­ши­лась тільки сліпа Ес­тер­ка, яку за­бу­ли взя­ти з со­бою, та го­лодні не­го­до­вані ко­зи, що блу­ка­ли круг неї з жалібним пла­чем. А в дивній мертвій тиші містеч­ка справ­ля­ли та­нець дзво­ни. Ве­ликі, се­редні й ма­ленькі. Сон­це сміялось і вис­те­ля­ло до­ро­гу дзво­нам, як ки­ли­ма­ми.

Естерка сиділа на по­розі своєї ха­ти­ни, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми. Во­на са­ма стріне те, від чо­го всі повтіка­ли, що там, в Одесі, од­ня­ло од неї синів. Але во­на не по­чу­ва­ла стра­ху. Чо­го бо­ятись, ко­ли най­ст­рашніше прой­шло вже крізь її сер­це вог­нем і спа­ли­ло там все? Не страх, а зне­на­висть запіка­лась у її гру­дях, ко­ли во­на слу­ха­ла дзвонів. Ес­терці зда­ва­лось, що то не згу­ки, а сот­ки кри­ва­вих рук прос­тяг­ли­ся од дзвіниці і жадібно тріпо­чуть дов­ги­ми пальця­ми по­над до­ма­ми. І їй хотілось всту­пи­ти в бій з ти­ми ру­ка­ми та влас­ним тілом од­вес­ти од лю­дей ли­хо. Во­на вста­ла з по­ро­га, прос­тяг­ла впе­ред ру­ки, підня­ла ли­це, по яко­му стіка­ли з сліпих очей сльози, й пішла на­зустріч дзво­нам. Згорб­ле­на пос­тать ста­рої з прос­тер­ти­ми пе­ред се­бе ру­ка­ми, су­ха й рішу­ча, зда­ва­лась страш­ною се­ред без­люд­дя. Во­на йшла і жадібно вби­ра­ла у се­бе згу­ки, що пе­рет­во­ря­лись в зне­на­висть.

Раптом Ес­тер­ка се­ред дзвонів по­чу­ла щось інше. Спо­чат­ку як ти­хий плач, а далі мов вит­тя вітру. З ча­сом ті згу­ки груб­ша­ли, хрипіли, обер­та­ли­ся в рик. Не­мов то­вар ревів на оборі або гра­до­ва хма­ра нес­лась по не­бу.

То йшла про­цесія.

Тисячі ніг то­ло­чи­ли зем­лю, ти­сячі тіл ко­ли­ха­ли повітря, ло­потіли на волі ко­рог­ви, і гру­би­ми, не­людськи­ми го­ло­са­ми ревіли гладкі по­пи, як з боч­ки, а довгі ко­си їх, роз­ма­яні на вітрі, тріпа­лись по цуп­ких зо­ло­тих ри­зах. Ви­со­ко над ни­ми хму­ри­лось зчорніле ли­це убо­го­го спа­са, що лед­ве ви­ти­ка­лось із ко­ва­них ба­га­тих риз, важ­ких і нез­руч­них. І гра­ли бо­гові сла­ву дзво­ни, і співа­ли її од пов­но­го че­ре­ва грубі по­пи.

Естерка спо­чат­ку не ро­зуміла, звідки ті згу­ки. Мо­же, то хма­ра, страш­на і чор­на, над­хо­дить над го­ло­вою і па­де дощ? Але зго­дом, ко­ли про­цесія бу­ла вже близько, во­на по­чу­ла знай­омий спів і зро­зуміла. І рап­том спа­лах­ну­ла злістю; не­доб­ра радість нал­ля­лась їй в сер­це.

- Ага! Він іде!.. Він іде!.. - кри­ви­лись в усмішку її ус­та, і навіть сльози з очей пе­рес­та­ли спли­ва­ти. Во­на спіши­ла на­зустріч.

Процесія все наб­ли­жа­лась.

Коли ж на­решті її обвіяв дух людської ма­си і об­хо­пи­ли страшні для неї го­ло­си, сліпа Ес­тер­ка ста­ла, підня­ла ру­ки, не­мов ба­жа­ла спи­ни­ти ла­ву, і зак­ри­ча­ла. Сло­ва зли­ва­лись у неї в горлі у не­ви­раз­ний крик. Во­на тряс­ла ру­ка­ми і так сто­яла з відкри­тим ро­том. Сильне зво­ру­шен­ня, гнів відня­ли їй мо­ву. Во­на кри­ча­ла щось не­ви­раз­не, а їй зда­ва­лось, що во­на го­во­рить і ви­ки­дає з се­бе весь біль, все го­ре і всю зне­на­висть.

- Слухай ти, жидівський си­ну! - кри­ча­ла во­на сло­ва­ми, що ли­ша­лись у неї у горлі. - Ти знов ідеш? Ти, що од­няв моїх дітей! Мо­го Лей­бу і мо­го Хаїма… Ти знов бла­гос­ло­виш роз­ли­ва­ти кров тво­го на­ро­ду! Слу­хай, віддай мені моїх синів… Се я тобі ка­жу, я… сліпа Ес­тер­ка, що вип­ла­ка­ла очі… я, ма­ти синів моїх бідних… Слу­хай, ку­ди ти йдеш, спи­нись… До­волі крові…

І во­на тряс­ла ку­ла­ка­ми і кри­ча­ла сло­ва­ми, що ли­ша­лись гли­бо­ко в гру­дях. Сльози, що спли­ва­ли з не­ви­дю­щих очей, за­пов­ня­ли ста­рий чор­ний рот із дво­ма пенька­ми жов­тих зубів.

А повз неї ту­па­ли ти­сячі ніг, ди­ха­ли ти­сячі гру­дей, ревіли ба­си і тан­цю­ва­ли, як бо­жевільні, дзво­ни. Ве­ликі, се­редні й ма­ленькі…

1906

З ГЛИБИНИ

ХМАРИ

Коли я див­люсь на хма­ри, ті діти землі і сон­ця, що, зняв­шись ви­со­ко, все ви­ще і ви­ще, манд­ру­ють бла­кит­ним шля­хом, - мені здається, що ба­чу ду­шу по­ета.

Я впізнаю її. Он пли­ве, чис­та і біла, спраг­ла не­зем­них роз­кошів, про­зо­ра і лег­ка, з зо­ло­тим усміхом на ро­же­вих ус­тах, трем­тя­ча ба­жан­ням пісні.

Я ба­чу її. Ве­ли­ка і важ­ка, пов­на ту­ги й не­вип­ла­ка­них сліз, вагітна всіми скор­бо­та­ми світу, тем­на од жа­лю до не­щас­ної землі, во­на клу­бо­читься чор­ни­ми хви­ля­ми, важ­ко ди­хає пе­ре­пов­не­ни­ми грудьми, хо­ває ли­це од сон­ця і гірко пла­че теп­ли­ми сльоза­ми, аж по­ки не ста­не їй лег­ше.

Я знаю її. Во­на… Нес­покійна, вся на­си­че­на вог­нем, вся па­ла­юча ве­ли­ким і пра­вед­ним гнівом. Мчиться ша­ле­но по не­бу і підга­няє ліни­ву зем­лю зо­ло­тою різкою… Впе­ред… впе­ред… швид­ше ра­зом із нею… в мільйон раз швид­ше в повітрі… І гу­кає так, щоб всі по­чу­ли, щоб ніхто не спав, щоб всі про­ки­ну­лись…

Я ро­зумію її. Вічно нев­до­во­ле­на, вічно шу­ка­юча, з вічним пи­тан­ням - на­що? до чо­го? - во­на спус­ти­ла сірі кри­ла над зем­лею, щоб не бу­ло вид­ко сон­ця, щоб по­то­па­ла в тінях зем­ля, і сіє дрібну мря­ку су­му…

Поете, я не ди­ву­юсь, що лю­биш хма­ри. Але я співчу­ваю тобі, ко­ли з туж­ли­вою заздрістю сте­жиш за хмар­кою, що то­не, розп­ли­вається і ги­не в бла­китній пус­телі…

УТОМА

Душа моя втом­ле­на - і навіть той жаль, що по­чу­ваю, на­га­дує лиш усміх, зас­тиг­лий на об­личчі мер­ця…

Я маю жаль до не­ба, бо хма­ри, що про­хо­дять по ньому, не ли­ша­ють там жод­но­го сліду: во­но знов стає яс­ним і бла­кит­ним. Жаль маю до землі, бо тіні, що вкри­ва­ють її, пе­ре­су­нуться на інше місце, і, де бу­ло тьмя­но і сум­но, знов ля­же зо­ло­то сон­ця.

З жа­лем див­люсь на во­ду: мов дзер­ка­ло, од­би­ває во­на кра­су світу, і ко­ли нев­до­во­ле­на навіть - лам­ле всі лінії й фар­би і тво­рить своє. І маю жаль я до осінньої рос­ли­ни: кож­на брунька хо­ває в собі надію жит­тя і дасть нові па­го­ни.

Тоді як я…

Тоді як попіл надій моїх не­ру­хо­мою хма­рою за­вис наді мною, тоді як сон­це щас­тя не зже­не з душі тіней, як дзер­ка­ло душі моєї по­мерк­ло, потьма­ри­лось, не од­би­ва нічо­го, тоді як те, що об­летіло і ста­ло го­лим, - не розів'ється зно­ву. І чом не жи­ву я, ви­ща істо­та, як те мерт­ве не­бо, як не­жи­ва зем­ля, як во­да, як рос­ли­на?

Спитати?

Не хо­чу… Вто­мив­ся…

САМОТНІЙ

Я слу­хаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя ду­ша.

Завжди і всю­ди чую її лю­би­мий приспів:

- А ти са­мотній!.. І ніщо не заг­лу­шить - я се знаю, - ніщо не заг­лу­шить ти­хо­го співу; крізь стогін ху­ги, крізь сміх вес­ни, крізь регіт гро­му і плюскіт зли­ви - я все вчу­ваю:

- Самотній!.. Са­мотній!..

Навколо лю­ди. Бли­щать їх очі, трем­тять їх го­ло­си… Снує срібну нит­ку ро­зум і зо­ло­ту - сер­це, хви­ля жит­тя ви­хо­дить з бе­регів, шу­мить і грає, і ко­ли до уст моїх тор­кається ке­лих ве­се­лощів, - я чую вже знай­омий реквієм душі:

- А ти са­мотній!..

Я пла­чу. З мо­го сер­ця теж ллється стру­мок в мо­ре людсько­го го­ря. І хоч теп­ла ру­ка моя прос­тяг­не­на для дружнього стис­ку там, де йо­го тре­ба, хоч ду­ша моя розк­ри­та для чу­жо­го го­ря, як квітка для ро­си, а про­те… а ра­зом з тим - я чую - встає з гли­би­ни, як вічне прок­лят­тя:

- Ха-ха! Ти все ж са­мотній! І ко­ли навіть біля сер­ця мо­го б'ється ко­ха­юче сер­це, ко­ли дві іскри злу­ча­ються в по­ломінь щас­тя, ко­ли здається, що сфінкс роз­га­да­ний вже, - і тоді навіть… …І тоді навіть чор­ним клуб­ком ко­титься в гру­дях моїх болісний й гор­дий пок­рик:

- А я… са­мотній!..

СОН

Снилось мені - чи ж сни­лось мені? - що в гру­дях у ме­не лиш по­ло­ви­на сер­ця.

"Де дру­га?" - му­чив­ся я.

А та, що ли­ши­лась, би­лась три­вож­но у гру­дях, і в кожнім тріпо­танні чув я жад­ли­вий і влад­ний го­лос:

- Шукай. І я шу­кав.

Широкими світа­ми, по­то­ком жит­тя, між на­тов­пом й тис­ком мчав я розділе­не сер­це, і скрізь вви­жа­лась мені рідная по­ло­ви­на. І радісно розк­ри­ва­лись свіжі краї сер­ця, і ли­лась най­кра­щая кров у дру­гу, зда­ва­лось, знай­де­ну по­ло­ви­ну.

Та я по­ми­ляв­ся. Краї не зрос­та­лись у цілеє сер­це, а все бу­ло дві по­ло­ви­ни.

Й, скре­го­чу­чи з бо­лю зу­ба­ми, од­ри­вав і волік я - не мчав, а волік я скри­вав­ле­не сер­це, бо все чув го­лос:

- Шукай… І так бу­ло дов­го, і так бу­ло завж­ди…

Та ко­ли врешті нас­та­ла зи­ма, ко­ли на го­ло­ву мою впав пер­ший сніг, я знай­шов те, чо­го шу­кав.

Останнім тріпо­тан­ням за­би­лось спус­то­ше­не сер­це й, без­си­ле, од­мо­ви­лось розк­ри­ти зів'ялі краї до рідної по­ло­ви­ни. І тоді - ви ро­зумієте? - тоді підняв я очі до­ро­ги, до біло­го снігу, і зо­ром зацько­ва­но­го звіря бла­гав йо­го: іди… іди… спа­дай, пок­рий навіки…

Так сни­ло­ся мені - чи ж сни­ло­ся мені?..

Notes

1

- Со­ба­ка (та­тар.)

(обратно)

2

- Йди сю­ди! (та­тар.)

(обратно)

3

- Семіна­рист (та­тар.)

(обратно)

4

- Ка­за­нок (та­тар.)

(обратно)

5

- Горілка (та­тар.)

(обратно)

6

- Псе! Ска­же­ний псе! (та­тар.)

(обратно)

7

- Одна кава… дві кави.

(обратно)

8

- Піна на каві.

(обратно)

9

- Фонтан.

(обратно)

10

- Смірна - давньогрецька наз­ва міста Ізмир в Ту­реч­чині. Відо­ме торгівельне місто.

(обратно)

11

- Нема?

(обратно)

12

- Хазяйка, пані.

(обратно)

13

- Йди сюди!

(обратно)

14

- Ганімед - за грецькою міфо­логією, кра­сень-юнак, син тро­янсько­го во­ло­да­ря Троя і німфи Калірої.

(обратно)

15

- Сади Семіраміди - «Ви­сячі са­ди» у Вавілоні та Мідії, по­бу­до­ву яких пов’язу­ють з іме­нем ле­ген­дар­ної ца­риці Ас­сирії Се­миріміди, істо­рич­ним про­то­ти­пом якої бу­ла ассірійська ца­ри­ця Шам­му­ра­мат (809 - 806 до н.е.).

(обратно)

16

- Ду­ховні пісні.

(обратно)

17

- Ан­гел смерті.

(обратно)

18

- Ті, що їзди­ли в Мек­ку.

(обратно)

19

- Доб­рий вечір!

(обратно)

20

- Стар­ший дервіш, ігу­мен.

(обратно)

21

- Хо­рий­, одер­жи­мий злим ду­хом.

(обратно)

22

- Вівтар.

(обратно)

23

- Доб­ре ви­но (літ.: бу­не вин; молд.)

(обратно)

24

- Ма­ту­ла - по-мол­ду­вансько­му здо­ро­вез­ний во­лок; ма­тульняк - ри­бал­ка на риб­но­му за­воді.

(обратно)

25

- Го­рець-ча­бан (молд.).

(обратно)

26

- Міцне доб­ре ви­но (молд.)

(обратно)

27

- Швид­ше (молд.)

(обратно)

28

- Так у Бес­са­рабії на­зи­ва­ють ук­раїнські ко­лонії.

(обратно)

29

- Рус­на­ки пе­рей­ня­ли від мол­ду­ван, між іншим, сло­во «май» - більше - і ра­до вжи­ва­ють йо­го для порівню­ючо­го сту­пе­ня.

(обратно)

30

- чор­но­со­тенці - чле­ни мо­нархічних ор­ганізацій «чор­них со­тень» - озб­роєних за­гонів для бо­ротьби про­ти ре­во­люційно­го ру­ху 1905-1917 рр

(обратно)

Оглавление

В ПУТАХ ШАЙТАНА

НА КАМЕНІ

ПІД МІНАРЕТАМИ

П'ЯТИЗЛОТНИК

ПО-ЛЮДСЬКОМУ

ПОМСТИВСЯ

ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ

СМІХ

ЦВІТ ЯБЛУНІ

ВІН ІДЕ!

З ГЛИБИНИ

*** Примечания ***