Помста професора Моріарті [Джон Гарднер] (fb2) читать онлайн

Джон Гарднер ПОМСТА ПРОФЕСОРА МОРІАРТІ Роман

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Перекладено за виданням: John Gardner. The Revenge of Moriarty. — Berkley Books, New York, 1978.}

_{З англійської переклав Андрій Євса.}

ЛОНДОН-АМЕРИКА П'ятниця, 25 травня 1894 року — п'ятниця, 22 серпня 1896 року КРОУ ІДЕ СЛІДОМ

Десь майже о другій годині по обіді, в п'ятницю, наприкінці прохолодного травня 1894 року, біля будинку 221-В на Бейкер-стріт зупинився двоколісний екіпаж, пасажиром якого був ставний чоловік з манерами, притаманними тим, хто присвятив своє життя службі у війську або в поліції.

Цей чоловік служив у поліції, то був інспектор кримінального відділу Скотленд-Ярду Ангус Мак-Криді Кроу.

Ще з годину тому Кроу стояв біля вікна свого кабінету й тримав у руках телеграму, відсутнім поглядом утупившись у берег річки.

В короткій телеграмі говорилося: «Буду радий, якщо відвідаєте мене сьогодні о п'ятій». Телеграма була підписана Шерлоком Холмсом, і Кроу думав про те, що є лише одне питання, яке він бажав би обговорити з видатним детективом.

Руки Кроу трохи тремтіли: плекаючи в душі надію, він хвилювався. Кроу не довіряв емоціям, особливо, коли їхньою жертвою ставав сам. Він вигравав чи програвав справу лише під тиском фактів, логіки й закону. Логіка зараз підказувала, що хоча Холмс і виявив бажання його бачити, та зовсім не обов'язково мова йтиме про Джеймса Моріарті.

Під час останньої зустрічі Холмс просто й досить категорично заявив: «З професором Моріарті я покінчив рахунки в Райхенбах-Фоллзі. Додати до цього мені нема чого».

Ця розмова відбулася кілька тижнів тому, до того, як Кроу довів: поза всяким сумнівом, Моріарті живий і далі собі керує з таємного штабу в Лаймгаузі; до того, як Кроу довідався про очолювану професором нараду злодійських лідерів Європи; до того образливо невдалого випадку в Сандрингемі, коли Кроу ось-ось мав посадити лихого професора за грати.

І ось Кроу став перед будинком на Бейкер-стріт, простягаючи руку до дерев'яного дверного молотка. Моріарті тоді зник, ніби випарувавсь, а думка, що через невдачу він, Кроу, мало не втратив слід злочинця, іноді витісняла всі інші думки, навіть думку про власне недалеке одруження.

Холмсова домогосподиня, щира місіс Гадсон, відчинивши йому двері, провела Кроу нагору, де на нього, видимо задоволений чимось, чекав великий детектив.

— Заходьте й сідайте, мій друже. Сюди, будь ласка, у це плетене крісло, — бадьоро говорив Холмс, ведучи Кроу до каміна через трохи безладно заставлену меблями вітальню.

Запитавши місіс Гадсон, чи не принесла б вона їм чаю, великий детектив почекав, доки за нею причиняться двері, сів на своє улюблене місце й зупинив на Кроу серйозний погляд.

— Гадаю, я не завдав вам незручностей, — почав він. — Бачу, ви приїхали прямо із Скотленд-Ярду.

Кроу, мабуть, мав здивований вигляд, бо Холмс, усміхнувшись, додав:

— Такий висновок зробити не важко. Я помітив у вас на рукавах рожеві волокна промокального паперу. Якщо мої очі мене не зраджують, саме такий папір можна побачити на службових столах столичної поліції. Завдяки таким дрібничкам, містере Кроу, ми й забезпечуємо злочинцям належну їм за законом долю.

— Правда, містере Холмс, — засміявся Кроу. — Я приїхав просто з Ярду. Як мені відомо, ви одразу по обіді відвідали міністерство закордонних справ.

Тепер черга здивуватися була за Холмсом.

— Чудово, Кроу. Прошу вас, скажіть, як ви це визначили?

— Боюся, сер, ніякої дедукції. Просто мій сержант, Теннер, проходив Уайтголлом і бачив вас. Коли я сказав, що їду до вас, він мені й розповів.

Холмс на хвилину замисливсь, але невдовзі бадьорий настрій повернувся до нього знову.

— Я навмисне запросив вас на цю годину. Мій добрий приятель і колега Ватсон зараз зайнятий продажем свого офісу в Кенсінгтоні й після цього має намір приїхати сюди. Ватсон, звичайно, завжди тут бажаний, але сьогодні, я знаю, він звільниться не раніш як о восьмій вечора й нас не потурбує. Бачите, мій любий Кроу, те, що я хочу сказати — тільки для ваших вух, крім вас, про це не повинна знати жодна жива душа.

Увійшла місіс Гадсон із чаєм. Поки вона наливала освіжний напій, чоловіки понакладали собі варення та взяли домашнього печива, і розмова припинилась.

Коли місіс Гадсон знову вийшла, Холмс повів розмову далі.

— Я лише щойно повернувся до Лондона, — почав він. — Ви, мабуть, знаєте — останні тижні я займався досить бридкою справою банкіра Кросбі. Гадаю, вас не дуже цікавлять глитаї? — Великий детектив помовчав, чекаючи, чи Кроу не виявить зацікавленості, а оскільки той не озвався, він зітхнув і серйозним тоном докинув: — Лише сьогодні я мав нагоду ознайомитися з тією жахливою сандрингемською справою.

Кроу здивовано підвів очі; він знав, що імені Холмса серед тих, хто мав на це дозвіл, не було.

— Справа цілком таємна, — почав він. — Гадаю… Холмс, нетерпляче махнувши правицею, зупинив його.

— Ваш сержант бачив, як сьогодні по обіді я виходив з міністерства закордонних справ. Я відвідував свого брата Майкрофта. З ним у цій справі радилась її величність королева. Майкрофт обіцяв поговорити зі мною. Мені бракує слів — я був просто вражений, більше, мабуть, ніж міг собі дозволити. Пригадую, під час нашої останньої зустрічі я казав вам, що в Райхенбах-Фоллзі звів порахунки з Моріарті. Хай усі так і вважають, Кроу, принаймні ще багато років. Але цей жахливий витвір анархії надає справі зовсім нового відтінку. — Шерлок Холмс помовчав, немов збираючись висловити важливу думку. — Я не маю наміру бути офіційно причетним до розслідування злочинів того негідника Моріарті, але конфіденційно вам особисто допоможу чим тільки зможу.

Ангус Мак-Криді Кроу, ледве вірячи почутому, кивнув.

— Крім того, — повів далі Холмс, — мушу застерегти вас: ви не повинні розголошувати ваше джерело інформації. Маю на те особисту причину, яку, звичайно, свого часу поясню. А тому зараз мені потрібно, аби ви заприсяглися, що приймаєте пораду й жодній душі не відкриєте, що маєте доступ до моїх очей, вух та думок.

— Звичайно, даю вам слово, Холмсе. Урочисто присягаюся!

Кроу був такий здивований раптовою зміною намірів Холмса, що ледве стримував бажання засипати його запитаннями. Але розумів, що робити цього не варто.

— Хоч яким це може здатися дивним, — знову заговорив Холмс, серйозно дивлячись на Кроу, — я опинився у скруті. Є певне коло людей, яких я маю захищати. В той же час повинен виконувати свої обов'язки як англієць… Прошу пробачення у вас, вихідця з півночі. — Він коротко посміхнувся власному зауваженню, і, зігнавши посмішку, докинув: — Таке грубе порушення закону та серйозна образа королівської особи залишають мені дуже невеликий простір для маневру. Отже, як ви добре розумієте, маю обмаль часу для офіційних розслідувань. Тим часом, любий Кроу, мої спостереження говорять мені, що ви, мабуть, найкращий серед найгірших, а тому, не маючи вибору, я звертаюся до вас.

Запала ніякова мовчанка, і Кроу вже розтулив був рота, аби дати відповідь на образливе зауваження Шерлока Холмса, але, перш ніж устиг убрати свою думку в слова, великий детектив рішуче заговорив знову:

— Тепер до справи. Маю запитати вас про дві речі. По-перше: чи доводилось вам перевіряти банківські рахунки? Й друге: ви бували в беркширському будинку?

— Я не знаю ніяких банківських рахунків і ніколи не чув про беркширський будинок, — збентежено відповів Кроу.

— Я так і думав, — посміхнувся Холмс.

Як з'ясувалось, Холмс мав багату інформацію про особу Моріарті та його звички.

— Гадаєте, я не знаю про його жебраків, преторіанську гвардію, боксерів, рекетирів та владу, яку він має над членами свого клану? — запитав він.

Беркширський будинок, про який він запитував, був великий особняк, відомий ще як Стивентон-Голл, побудований на початку минулого століття біля невеликого селища Стивентона, приблизно на півдорозі між Фарингтоном та Уоллінгфордом, містами, в яких бували великі базари. Холмс виявив, що кілька років тому будинок купив Моріарті з єдиною метою — мати, в разі потреби, схованку.

— Бувши вами, я організував би щось на зразок пошукової групи, — порадив Холмс без найменшого натяку на жарт. — Хоча припускаю, що птахи давно вже покинули це гніздо.

Докладно пояснив Холмс і своє запитання щодо банківських рахунків. Уже кілька років, як йому були відомі кільканадцять рахунків, відкритих Моріарті в Англії на різні прізвища. Крім того, чотирнадцять чи п'ятнадцять рахунків за кордоном, головним чином у «Дойче-Банку» та французькому «Кредит Ліоне». Подробиці про вклади були занотовані на фірмовому аркуші паперу з видрукованими вгорі словами: «Великий північний готель». Був цей готель на Кінгз-Кроссі. Холмс вручив аркуш Кроу, і той із вдячністю його прийняв.

— Негайно приходьте, якщо вам потрібна буде моя допомога, — сказав Холмс. — Але, благаю, будьте обережні.

Трохи згодом, коли Кроу вже зібрався був іти, Холмс, якось сумно дивлячись на нього, додав:

— Притягніть негідника до відповідальності, Кроу. Це моє найбільше бажання. З яким задоволенням я зробив би це сам!..

Природжений поліцай, Ангус Мак-Криді Кроу глибоко поважав великого детектива й схилявся перед його талантом. Тому ця зустріч додала йому рішучості, й відтак вони обидва працювали в таємному союзі до остаточного краху професора Моріарті.

Хоча Кроу був заклопотаний думками про майбутнє одруження, та часу не гаяв. Того ж вечора він зайнявся банківськими рахунками, а також зв'язався з поліцією Беркшира.

Два дні по тому він, на чолі великої групи детективів та поліцаїв, здійснив облаву Стивентон-Голлу. Але, як і передбачав Шерлок Холмс, облава спізнилася. Свідчень того, що тут недавно перебував сам професор, не було, але після старанного огляду будинку та опитування місцевого населення не лишилося ніякого сумніву в тому, що дехто з прибічників професора мешкав тут зовсім недавно. Жили вони безтурботно, не криючись, а з Лондона до них часто приїжджали підозрілі відвідувачі.

В результаті, Кроу дійшов висновку, що принаймні п'ять осіб перебувало в Стивентон-Голлі постійно. Двоє з них навіть одружилися там, відкрито назвавши свої імена. Це були Алберт Джордж Спір та Бриджит Мері Койл. Церемонія шлюбу відбулась у місцевій церкві за всіма приписами. Ще про двох мешканців Стивентон-Голлу говорили: «великі й дужі», «модно вдягнені, але з грубими манерами» або «мов два брати». П'ятим був китаєць: він запам'ятався всім у цьому затишному сільському куточку ввічливістю та веселою вдачею. Не важко було здогадатись, що китаєць — то вже відомий Лі Чао. Алберт Спір також не був загадкою — високий, з перебитим носом і кривим рубцем на правій щоці від ока до рота. Кроу знав, що Лі Чао та Спір належать до четвірки, яку професор Моріарті любить називати своєю «преторіанською охороною». Слідів ще двох із цієї елітної четвірки — великого Піпа Пейджета та маленького Ембера — не було. Кроу гадав, що Пейджет після розгрому клану в квітні, можливо, десь принишк, але його непокоїло місцеперебування Ембера.

Двоє «великих і дужих» могли бути ким завгодно з прибічників професора, що лишалися з ним до його останньої зухвалої втечі мало не з-під носа в Кроу.

У коморі Стивентон-Голлу знайдено великі запаси харчів, з чого Кроу виснував, що цей добре злагоджений квінтет покинув будинок поспіхом. Більше жодних вартих уваги слідів не виявлено, крім, хіба, клаптика паперу з недбало надряпаним розкладом руху пароплавів з Дувра до Франції. Подальші розпитування показали, що китайця бачили на пароплаві за три дні до облави.

Майже всі банківські рахунки Моріарті в Англії було закрито, гроші з них знято протягом останніх двох тижнів. Залишився відкритим лиш один рахунок на ім'я Бриджмена в Національному банку Сіті: 3 фунти, 2 шилінги, 9 і 3/4 пенса.

— З усього видно, команда Стивентон-Голлу відбула до Франції, — сказав Холмс, коли Кроу розповів йому про наслідки облави. — Закладаюсь: вони приєдналися там до свого лідера. І всі вже надійно влаштувались у Гризомбра.

Кроу здивовано підвів брови, й Холмс утішено всміхнувся.

— Мені відомо про лондонську зустріч Моріарті з його континентальними друзями. Гадаю, ви знаєте, кого я маю на увазі?

— Ну… — ніяково буркнув Кроу. Він згадав, що ці відомості — виключна прерогатива Скотленд-Ярду. Тими, кого мав на увазі Холмс, були: парижанин Жан Гризомбр — ватажок злочинного світу Франції, Вільгельм Шляйфштайн — лідер берлінського «дна», Луїджі Санчіонаре — найбільш небезпечна людина Італії та Естебан Бернадо Сегорбе — чорна тінь Іспанії. — Схоже, всі тепер справді в Гризомбра, — погодився Кроу. — Хотілося б лише знати, чому головні злочинці континенту зустрічалися в Лондоні.

— Певен, це «священний союз», — замислено мовив Холмс. — А їхня зустріч — провісниця нових чорних подій. Відчуваю, маємо справу з першим наслідком сандрингемської справи.

Кроу інстинктивно відчував, що Холмс має рацію. Це справді було так, але, щоб знайти Моріарті, Кроу мусив негайно їхати до Парижа, а можливості одержати на це дозвіл не мав. Наближалося його весілля. І Комісар розумів, що певний час багато з Кроу не візьмеш, тож тиснув на раніше доручені тому справи.

Отже, Кроу мав багато роботи, як у своєму кабінеті в Скотленд-Ярді, так і за його межами, і, навіть повернувшись додому на Кінг-стріт, 63, він разом із своєю домовласницею, майбутньою дружиною, Сильвією Коулз, крутився у весільних приготуваннях.

Кроу вважав, і небезпідставно, що Комісар поставиться до його ідеї розшукувати професора в Парижі не прихильніше, ніж поставився б до прохання поїхати на аудієнцію до самого папи римського.

Кілька днів упертий шотландець Кроу обдумував проблему і, нарешті, якось по обіді, коли над Лондоном сіявся не за сезоном дрібний дощ, прийняв рішення. Попросивши пробачення в свого сержанта, молодого Теннера, він найняв візника й поїхав на Ладгейт-Серкус, зайшов до контори туристичної фірми «Кук та Син» і пробув там майже годину. Наслідок візиту не був негайним; найдужче він мав зворушити Сильвію Коулз, але трохи згодом, коли вже стане місіс Мак-Криді Кроу.

Хоча багато їхніх знайомих знали, що Ангус Кроу давно винаймає помешкання в Сильвії Коулз, але мало хто відверто натякав на дошлюбні забави цієї пари. Правда, дехто таку можливість припускав і, звичайно, мав рацію. Та, попри все це, друзі, колеги й родичі прийшли по обіді в п'ятницю 15 липня на Ковент-Гарден, до церкви святого Павла, подивитись, як, за висловом одного жартівника-поліцая, Ангус та Сильвія обкрутяться.

Задля пристойності, за два тижні до свого шлюбу Кроу переїхав од Сильвії до готелю «Термінал» на Лондон-Бриджі. До свого дому на Кінг-стріт молодята повернулися відбути весільну учту, а ввечері знову залишили дім, аби провести першу шлюбну ніч у комфортабельному готелі «Вестерн-Каунтіз» на Паддингтон-стріт. Молода місіс Кроу мріяла про те, як уранці вони поїдуть залізницею до Корнуелу й щасливо проведуть там свій медовий місяць.

До самої ночі Кроу дозволяв своїй Сильвії думати, ніби медовий місяць вони справді проведуть на південно-західному узбережжі. Поки він непоспіхом попивав із склянки портвейн, молода дружина, готуючись до ночі, прийняла ванну і, коли він нарешті ввійшов до спальні, Сильвія сиділа на ліжку в чудовому, оздобленому мереживом, нічному вбранні.

Хоча вони вже й знали близько одне одного, Кроу густо почервонів:

— Ти примушуєш свого чоловіка тремтіти, моя люба Сильвіє!

— Ну, тоді йди й тремти разом зі мною, любий Ангусе, — озвалась вона грайливо.

— Я маю для тебе сюрприз, моя дружинонько, — перепинив її Кроу.

— Ніякого сюрпризу не буде, Ангусе, якщо ти нічого не позбувся після нашої останньої зустрічі в ліжку.

Почувши таку непристойність, Кро здивувався й образився.

— Послухай, це важливо, — перебив він дружину ще рішучіше.

— Але ж, Ангусе, це наша шлюбна ніч, і я…

— А я хочу сказати про наш медовий місяць. Це приємний сюприз.

— Про наші вибрики на корнуелському узбережжі?

— Корнуелського узбережжя не буде, Сильвіє.

— Не буде?..

Він сам собі всміхнувся, передчуваючи її приємне здивування.

— Ми не поїдемо до Корнуелу, Сильвіє. Завтра від'їжджаємо до Парижа.

Новоспечена місіс Кроу не була в захваті. Вона доклала багато зусиль, готуючись до свого весілля, й, відверто кажучи, завдавала тон у всьому, сама обирала й місцевість для медового місяця. До Корнуелу в неї було особливе, сентиментальне ставлення. Ще малою батьки вивозили її кілька разів на це узбережжя. Завдяки тим рожевим спогадам вона й вибрала Корнуел і навіть винайняла будинок у містечку Новий Причал.

І раптом перед ніччю, що мала бути найщасливішою в житті, її мріям чиняться перешкоди.

Тут буде доречно сказати, що медовий місяць у Парижі минув не зовсім щасливо. Звичайно, Кроу був уважний до своєї дружини, показував їй визначні місця та пам'ятки великого міста, вечеряв з нею в найкращих ресторанах, які міг собі дозволити, догоджав їй у малому й великому. Але часом Сильвію непокоїла його поведінка. Іноді, наприклад, Кроу зникав на довгі години, а повернувшись, не міг пояснити свою відсутність.

Ці години, як ви зрозуміли, він проводив у поліційному управлінні, найчастіше в товаристві похмурого офіцера на прізвище Ченсон, який більше нагадував підприємця чи власника поховального бюро, ніж поліцая. Як колеги, так і злочинці називали Ченсона «порядником». Із самого цього прізвиська зрозуміло, що, незважаючи на зовнішній вигляд та манери, Ченсон був добрим поліцаєм, знав свою справу й міцно стояв на ногах.

І все ж, місяць минув, а Кроу не багато довідався про те, де перебуває й чим займається Моріарті.

Деякі факти свідчили про те, що втекти з Англії йому допоміг ватажок злочинного світу Франції Жан Гризомбр. Здається, тут до професора приєдналися й інші. Але були й більш певні свідчення, одержані Ченсоном від інформаторів: нібито Гризомбр зажадав од Моріарті залишити Париж, тільки-но спільники прибудуть з Англії. Та й взагалі, виходило, що коротке перебування професора у Франції виявилось не надто приємним. Отже, Моріарті виїхав звідси, й Ангусові Кроу лишалось тільки зібрати всі подробиці та попрацювати над ними в Лондоні.

Під кінець медового місяця він помирився з Сильвією, а в Лондоні так занурився в буденщину сімейного життя та невідкладних справ у Скотленд-Ярді, що Моріарті поступово відійшов на задній план.

Тим часом візити до Шерлока Холмса ще більше переконали його в тому, про що він давно думав: криміналістові, крім спеціальних знань, потрібна нова організація. Столична поліція дуже повільно впроваджувала нові методи роботи. Наприклад, дактилоскопію, яка вже широко застосовувалась на континенті, в Англії не було прийнято до початку 1900-х років. Тому Кроу почав користуватися своїми власними методами й налагоджувати особисті контакти. Коло його помічників швидко ширшало. Серед них був хірург лікарні святого Варфоломія з великим досвідом патологоанатома та ще один лікар-токсиколог з лікарні Гая. Часто подружжя Кроу вечеряло з першокласним хіміком із Гемпстеду, а в сусідньому респектабельному Сейнт-Джонс-Вуді Ангус Кроу вряди-годи відвідував колишнього злодія-зломщика, який щасливо доживав свій вік на нечесно надбані статки. У Гаундсдічі Кроу знав двох колишніх кишенькових злодіїв, а потайки від місіс Кроу — ще й десяток чи півтора морально хитких жінок, які теж постачали йому інформацію.

Були й інші: в Сіті — знавець коштовного каміння, творів мистецтва, золотих та срібних виробів: у Веллінгтонських казармах — три-чотири офіцери, які розумілися на різних видах зброї; з ними Кроу підтримував постійний зв'язок.

Коротко кажучи, старанно працював, твердо вирішивши стати найкращим слідчим лондонської поліції.

Невдовзі професор Моріарті знову виник на обрії.

У понеділок 5 січня 1896 року Комісар одержав листа з Нью-Йорка від начальника слідчого відділу тамтешнього поліційного управління й попросив декого, в тому числі й Кроу, ознайомитися з текстом.

Лист був написаний 12 грудня минулого року. В ньому значилось:

«Сер!

Проаналізувавши випадки, які трапилися в Нью Йорку з вересня по листопад, ми дійшли висновку, що ряд фірм та окремих осіб стали жертвами шахрайства.

Коротко суть справи така. В серпні 1894 року британський фінансист сер Джеймс Мадіс відрекомендувався низці підприємців, торговельних компаній, банків та фінансових організацій Нью-Йорка. Він заявив, нібито займається новою системою управління комерційними залізницями. З основами системи було ознайомлено інженерів-залізничників деяких найбільш відомих компаній. Сер Джеймс Мадіс пропонував докорінну зміну методів експлуатації парових транспортних засобів, що гарантує не лише більшу оборотність локомотивів, але й сталіші прибутки.

Він показав плани й документи, які свідчили, що ця система, за його пропозицією, вже діє у вашій країні, на заводі неподалік Ліверпуля. Його метою було заснувати компанію в Нью-Йорку, щоб систему могли легко впровадити наші залізничні корпорації. Вдосконалювати її мали на заводі, спеціально побудованому новоствореною компанією.

Фінансові організації, банки, залізничні компанії та окремі підприємці вклеїли в організацію нового товариства близько чотирьох мільйонів доларів. Його очолив сам сер Джеймс та обрана підприємцями рада директорів, до складу якої ввійшли також три призначені Мадісом англійці.

У вересні цього року сер Джеймс заявив, нібито потребує відпочинку, й виїхав з Нью-Йорка до друзів у штат Вірджинія. Протягом наступних шести тижнів до Ричмонда по кілька разів виїжджав кожен з тих трьох англійців — членів ради директорів. Нарешті, в останній тиждень жовтня вони всі троє подалися до Ричмонда, де мали намір пробути тиждень чи й більше.

Наприкінці листопада, занепокоєна браком вістей од Мадіса та його британських колег, рада зажадала ревізії бухгалтерських документів та звітності й, виявивши нестачу двох з половиною мільйонів доларів, звернулася до нас.

Пошуки Мадіса та його колег виявились марними, і тому я звертаюся до вас із проханням допомогти одержати будь-які відомості про особу вищезгаданого сера Джеймса Мадіса…»

Далі йшов опис зовнішнього вигляду й особливих прикмет Мадіса та його зниклих співдиректорів, а також кілька інших подробиць.

З приводу цього листа в кабінетах Скотленд-Ярду та міської поліції було багато жартів. Про сера Джеймса Мадіса ніхто, звичайно, не чув. Навіть поліцаїв може розважити зухвале шахрайство, особливо якщо вклепалися поліційні сили іншої держави.

Кроу теж дозволив собі посміхнутись, та, коли перечитав листа ще раз, нахмурив брови, збагнувши, що тут ідеться про Моріарті.

В листі три британські директори компанії були названі Вільям Джекобі, Бертрам Джекобі та Алберт Пайк. Опис вигляду всіх трьох збігався з портретами тих, хто мешкав у Стивентон-Голлі. Кроу також відразу зіставив близькі значенням прізвища Алберта Пайка та Алберта Спіра, того, хто одружився з Бриджит Койлі в Стивентоні. Зухвала гра на прізвищах була важливою ознакою, що вказувала на професора Моріарті. Особа ж самого Моріарті потребувала уваги. За описом поліційного управління Нью-Йорка, Мадіс був міцний, ставний чоловік близько сорока років, мав руде волосся і слабкий зір, тому постійно носив окуляри в золотій оправі. Для Кроу це великого значення не мало. Ще коли висліджував Моріарті в Лондоні, він добре знав, що той може прибрати будь-яку личину. Кроу вже дійшов логічного висновку й знав напевно, що під виглядом високого похмурого чоловіка, якого приймали за знаменитого Моріарті, автора трактату про теорему Бінома та праці «Динаміка астероїда», ховалась інша особа, найбільш вірогідно — молодший брат справжнього професора.

І ось далі, в стислому описі сера Джеймса Мадіса, був один факт, що стверджував — він і є Наполеоном злочинного світу.

У своєму листі співробітник поліційного управління Нью-Йорка зазначав: «Повільний рух голови з боку на бік, звичка, що, подібно нервовому тику, може бути неконтрольованою».

— Я певен, це він, — сказав Кроу Шерлокові Холмсу.

Ознайомившись із листом, він попросив дозволу великого детектива відвідати його наступного дня, і Холмс, вірний своєму слову, знайшов для Ватсона якесь доручення, щоб лишитись із Кроу вдвох. Кроу трохи хвилювався, під час минулої зустрічі його бентежив стан Холмса. Великий детектив був змарнілий, нетерплячий і дражливий. На сьогодні ж він, здавалося, відновив свої фізичні сили й розумову енергію.

— Я певен, це він, — повторив Кроу, вдаривши кулаком у долоню. — Я абсолютно певен!

— Навряд чи це наукова дедукція, мій любий Кроу, хоча я схильний з вами погодитися, — жваво сказав Холмс. — Дані переконливі, як і опис отих директорів-шахраїв. Ви вже самі сказали, що Пайк та Спір — це прізвища-синоніми. Щодо інших двох, я б міг порадити передивитись ваші записи про братів-велетів Джекобсів. Що ж стосується самого професора, то тут ми маємо просто вправний витвір лихого розуму. Але суть в іншому…

— В ініціалах?..

— Ну, ну, ну, — відповів Холмс. — Ще ближче.

— У прізвищі?..

Холмс хвилину пильно дивився на Кроу.

— Цілком слушно, — нарешті мовив він. — Моріарті міг розважатися і так. «Мадіс» — це…

— Проста перестановка літер у слові «Мідас»! Цар Мідас!

— Саме так, — коротко кинув Холмс. — Професор намагається накопичити велике багатство. Поки що не буду робити припущень, для чого саме… Хоча…

Повернувшись до свого кабінету в Скотленд-Ярді, Кроу сів писати багатослівну доповідну Комісарові. Разом з доповідною він подав прохання дозволити йому поїхати до Нью-Йорка для консультацій з кримінальною поліцією та, по змозі, допомогти затримати так званого «сера Джеймса Мадіса» й викрити його як професора Джеймса Моріарті. Кроу дав також указівку сержантові Теннеру проаналізувати всі записи про двох братів Джекобсів. Закінчуючи розмову з сержантом, Кроу всміхнувся й сказав:

— Був такий янкі, поет Лонгфелло, який писав: «Жорна Господні мелють повільно, але напрочуд ретельно». Так от, мій юний Теннере, нам, кримінальній поліції, мабуть, доведеться позмагатися в цьому з Господом.

Теннер пішов виконувати завдання. Із записів він дізнався, що обидва брати Джекобси зо два роки тому відбували термін ув'язнення у виправному закладі в Колдбат-Філдзі. А позаяк в'язниця була закрита, Теннер подумав, що братів перевели до Слотергаусу — виправного будинку в Сурреї. Йому й на думку не спало, що Вільям та Бертрам Джекобси давно втекли і в цей самий час роблять перший крок у підготовці плану такої помсти, яка може схитнути фундамент не тільки злочинного світу, а й цілого суспільства. Брати Джекобси належали до найближчого оточення професора Моріарті.

Тим часом доповідна виявилась переконливою. За два дні його викликав Комісар, і цього ж тижня Кроу обережно натякнув Сильвії, що десь через місяць мусить їхати до Америки в службових справах. Сильвія не зраділа перспективі лишитися самій у Лондоні. Вона попервах тамувала відразу до чоловікової роботи, яка забирала його від неї. Але відраза швидко змінилася страхом, що коханий Ангус, подорожуючи до далекого континенту, може опинитися в небезпеці. Протягом останнього тижня перед його від'їздом вона кілька разів упадала в істерику, бо бачила вві сні свого чоловіка серед юрби червоношкірих і кожен з них нахвалявся особисто зняти з нього скальп. Правду кажучи, Сильвія Кроу не зовсім розуміла, що таке скальп, а тому нічні кошмари ставали ще страшніші, якісь незбагненно еротичні.

Ангус Кроу вмовляв дружину не хвилюватися, запевняв, що не має наміру зустрічатися ні з якими індіанцями. Він сподівався перебути відрядження переважно в Нью-Йорку, місті, яке навряд чи надто відрізняється від їхнього Лондона. Але, побачивши дерев'яні причали нью-йоркського порту, зрозумів, що різниця між ними, як між крейдою та сиром у відомому прислів'ї. Деяка схожість, звичайно, була, але суто поверхова.

Кроу прибув до Нью-Йорка в перший тиждень березня, але ще тиждень чи й більше не міг звикнути до метушні міста, яке швидко розросталось.

Дружині він писав: «Хоча загальноприйнята мова в Америці англійська, почуваю себе тут іноземцем більше, ніж будь-де в Європі. Не думаю, що тобі б тут сподобалось».

Незвичайним, на думку Кроу, був стиль тутешнього життя. Як і Лондон, Нью-Йорк віддзеркалював глибоку прірву між процвітанням та занепадом і являв собою дивовижну мішанину багатства, жвавої торгівлі та принизливої бідності, десятків різних мов та багатьох кольорів шкіри, неначе населення всієї Європи було перемішане в плавильному казані, а потім звалене в цьому далекому кутку світу. І все ж, навіть у тих районах міста, які, здавалося, мали не тільки запах, а й присмак бідності, Кроу помічав чіткі обриси надії, відсутньої в подібних районах Лондона. Ніби пульс життя міста вселяв її в найбільш убогі квартали.

Кроу швидко відчув, що поліція й тут має ті самі проблеми, тож із цікавістю слухав розповіді про злочинні банди, якими, здавалося, кишить місто, та про гострі суперечки між різними расовими групами. Більшість злочинів, як і пороків, що лежали в їхній основі, були копією лондонських. За тиждень Кроу вже зустрічався з підприємцями, залізничними магнатами, банкірами та юристами, що було йому потрібно для розшуку «сера Джеймса Мадіса». Кроу вважав їх так само жорстокими, як і недоброї слави урвиголови нью-йоркського «дна».

Бувши обізнаний з методами Моріарті та досвідом своїх колег у Лондоні, Кроу мав можливість подивитись на справу з нового погляду. Він не торкавсь особи Мадіса, розпитуючи тих, хто мав стосунок до справи, яку газети назвали «велике залізничне шахрайство», а попервах більше цікавивсь описом та враженням від трьох співдиректорів — Пайка та двох «Джекобі». Поступово, годинами терпляче розпитуючи нетерплячих, прикро вражених бізнесменів, Кроу вже міг намалювати в думці портрети всіх трьох, а також самого «сера Джеймса Мадіса». Отже, в кінці травня Кроу був цілком певний, що саме професор Джеймс Моріарті виступав у ролі клятого Мадіса, а Спір та два його прихвосні — в ролі співдиректорів.

Пошуки повели далі, до Ричмонда, в штат Вірджинія, де була штаб-квартира Мадіса-Моріарті протягом останніх, вирішальних тижнів афери. На кінець липня Кроу розгадав ще одну загадку. Простеживши за переїздами Мадісової зграї, він виявив, що, перед тим як зникнути, вони виїхали з Ричмонда до Омахи. На цьому слід урвався. Замовивши в Омасі на одну ніч кімнати в готелі «Блекстоун», всі четверо наче випарились.

Тим часом Кроу був переконаний, що Моріарті не залишив Америки, й настала черга генеральної прокуратури. Разом з начальником слідчого відділу поліційного управління Нью-Йорка він поїхав до Вашингтона, звідти всім офіцерам було дано вказівку негайно доповідати про появу незнайомого бізнесмена з трьома партнерами, підозріло прихильними до злочинних елементів.

Минали тижні, а ніяких повідомлень про таку групу не надходило. В середині вересня Кроу вирішив був уже вертати додому, де на нього чекала дружина, але якось увечері телеграма з генеральної прокуратури змусила його ринутись до Вашингтона. В Сан-Франциско з'явився багатий француз Жак Мунір, який дуже швидко налагодив стосунки з «дном». Представник генеральної прокуратури туди вже виїхав. Опис Муніра та його компаньйонів, серед яких був китаєць, лунав у голові Кроу солодкою музикою. Впевнений, що цього разу справді близький до мети, Кроу з хвилюванням мисливця домовився про зустріч у Сан-Франциско з представником генеральної прокуратури й зайняв місце в спальному вагоні експресу «Юніон-Пасифік», який повіз його до західного узбережжя.

Не маючи підстав підозрювати стеження, Кроу й на думці не покладав, що в іншому вагоні цього ж експресу чудову подорож через усю Америку здійснює один із членів «преторіанської охорони» Моріарті — низенький на зріст, слизький і підлий Ембер.

У Сан-Франциско Жак Мунір, він же Джеймс Моріарті, прочитав телеграму Ембера двічі, свиснув крізь зуби й, підвівши голову, глянув на китайця важким поглядом ясних очей.

— Кроу, — прошепотів він м'яко, але з ледь прихованою зненавистю. — Настав час, Лі Чао. Нашим слідом іде Кроу, і я проклинаю себе, що не покінчив з ним тієї ночі в Сандрингемі. — Моріарті по-зміїному похитав головою. Цей характерний рух йому було дуже важко приховати. — Я не заходитиму з ним у боротьбу й не бігатиму туди-сюди від цього мерзенного шотландця. — Він помовчав і, відкинувши голову, коротко засміявся. — Час їхати додому. Добре, що Джекобси вже підшукують нам місце в Лондоні. Виклич сюди Спіра, Чао, Треба познімати наші вклади. Америка нас добре забезпечила. Маємо цим скористатися й одплатити тим, хто вважає, ніби нас можна зраджувати. Негайно виклич Спіра. Або ми виїдемо звідси протягом доби, або нас схоплять. Наші друзі в Європі побачать, що буває з тими, хто зважився мені суперечити.

— Професоре, — несміливо озвався Лі Чао, — останнього разу в Лондоні ви…

— То було тоді, — різко відрубав професор. — Але цього разу наші любі європейські союзники підкоряться, а Кроу та Холмс скуштують нашу відплату на смак. Викликай Спіра!

Отже, коли Кроу нарешті прибув до Сан-Франциско, француза Муніра й слід запався. Мунір зник напередодні, трохи розбагатівши в темних закутках таких районів Сан-Франциско, як Барбарі-Кост та Чайнатаун.

Ангус Мак-Криді Кроу знову зазнав поразки. Майже в розпачі він почав пакувати речі, втішаючи себе єдиним: що повертається до коханої дружини.

Він не знав, що разом ще з п'ятьма людьми був намічений стати жертвою винахідливої й підступної помсти, покликаної піднести Джеймса Моріарті на вершину влади у злочинному світі.

ЛІВЕРПУЛЬ-ЛОНДОН Понеділок, 28 вересня — вівторок, 29 вересня 1896 року ВОЗЗ'ЄДНАННЯ

Коли ввійшли в гирло Мерсі, ліпша частина дня вже минула, і все-таки Моріарті відчув запах Англії. Запах лоскотав ніздрі, а все тіло здригнулось від хвилювання. Застебнувшись на всі ґудзики й відкотивши комір, він зіперся рукою в рукавичці на рятувальний круг з червоним написом «Ауранія. К'юнард», перехиливсь через поруччя й задивився на блискуче простирадло спокійної води. Він був без гриму, і багато хто здивувався б, дізнавшись, що цей кремезний чоловік легко міг зробитися виснаженим, сутулим, з безбарвними запалими очима, професором математики, хто, на загальну думку, став найбільш небезпечним серед учених свого часу злочинцем — справжнім Наполеоном злочинного світу.

Важко було повірити, що цей гарний ставний чолов'яга водночас був і рудим сером Джеймсом Мадісом, і кремезним французом Жаком Муніром.

Та справді, й Мадіс, і Мунір, і багато інших вигаданих образів, несхожих один на одного, були витвором підступного розуму і вправного тіла саме Джеймса, одного з трьох братів Моріарті, відомого в злочинному світі Європи як Професор.

Дерев'яна палуба ледь хиталася під ногами, коли стерновий на містку повертав судно на один-два румби. Моріарті подумав, що, ступивши на британську землю, теж мусить трохи скоригувати своє життя.

Це сталося швидше, ніж він гадав. Ще один рік — і його багатство подвоїлося б, але особливих причин для нарікання він не мав, бо суму, зняту з банківських рахунків в Англії та Європі, він уже збільшив учетверо: спочатку за рахунок компанії Мадіса в Нью-Йорку, а потім — шахраїв Сан-Франциско.

Моріарті знову вдихнув на повні груди приємної вільгості. Після райхенбахських подій 1891 року, вдруге врятувавшись утечею, він нудьгував за Англією, а особливо — за Лондоном з його звичними запахами диму, викриками візників, газетярів та вуличних торгівців; знудився за жаргоном, яким розмовляли в його «сім'ї».

Але проведений за кордоном час був того вартий. Глянувши на обрій, Моріарті подумав, що якоюсь мірою міг би порівняти себе з мешканцями морських глибин, можливо, акулами. Дужий і мовчазний, він пантрує здобич.

Хвиля гніву заполонила його на згадку, як обійшлися з ним його чотири європейські товариші, котрих він так гостинно вітав у Лондоні два з половиною роки тому.

Тоді на його запрошення приїхали були високий німець Шляйф-штайн, француз Гризомбр, з ходою вчителя танців, гладкий італієць Санчіонаре й зловісно мовчазний іспанець Естебан Сегорбе. Привезли навіть подарунки, лестили йому, вихваляючи його задум про велику європейську злочинну мережу. А потім, через одну невелику помилку та втручання отого негідника Кроу, все раптом змінилося. Вже за тиждень після врочистої клятви в дружбі ті четверо зрадили його.

Так, Гризомбр допоміг йому вибраться з Англії, але натякнув, що ні сам, ні його друзі з Німеччини, Італії та Іспанії не готові надати йому, професорові, притулок чи визнати його зверхність.

Отже, мрія не стала дійсністю. Багато доброго було вже досягнуто, хоча Джеймс Моріарті ще тоді знав про дрібні межисобні чвари й нарікання.

Саме коли Моріарті, спочатку як сер Джеймс Мадіс у Нью-Йорку, а потім як Жак Мунір у Сан-Франциско, вправно накопичував багатство, в нього визрівав новий план дії. Було б легко просто повернутися до Лондона й звідти організувати чотири вбивства одночасно: в Парижі, Римі, Берліні й Мадриді. Далі так само легко покінчити кулею з Кроу, а ножем — із Шерлоком Холмсом. Моріарті давно збагнув, що все залежить від того, буде жити Холмс, а чи ні. Але така примітивна помста не відповідала б його здібностям.

Був кращий спосіб, вишуканіший. Якщо він, Моріарті, хоче підпорядкувати собі злочинний світ Європи, йому потрібен на континенті квартет однодумців. Ті четверо мають затямити, що він лишається серед них єдиним справжнім генієм. Діючи обережно й не шкодуючи грошей, цього можна досягти.

Крім того, Моріарті часом подумував не усувати Кроу й Холмса, а цілком дискредитувати їх в очах громадськості. Він сам собі посміхнувся. Ці два символи сталого авторитету мусили зазнати краху; іронія полягала в тому, що ті мали бути повалені завдяки вадам власної вдачі.

Провівши рукою в рукавичці по буйній кучмі, Моріарті перевальцем пішов до своєї каюти на шлюпковій палубі. Там на нього чекав Спір.

Майже щодня по вечері спільник Моріарті непомітно пробирався зі своєї каюти третього класу нагору, до каюти хазяїна. Тепер він теж стояв біля ліжка професора — міцно збитий велет з переламаним носом та рисами обличчя, які могли б бути гарними, коли б не рубець, що нагадував блискавку, на правій щоці.

— Я затримався на прогулянковій палубі, Спіре. Допоможи мені зняти пальто, — владним тоном м'якого, майже ніжного голосу, звернувся до нього Моріарті. — Тебе ніхто не бачив?

— Мене ніколи ніхто не бачить, якщо я сам цього не бажаю, ви повинні знати. У вас усе гаразд?

— Я не можу сказати, що жалкуватиму, коли під ногами не стане хиткої палуби цього клятого пароплава.

— Могло бути гірше, — коротко засміявся Спір. — Нескінченні дні за гратами — річ значно гірша, запевняю вас.

— Ну, тобі краще знати, Спіре. Я радий, що не був близько знайомий з подібною одноманітністю.

— Не були. Якби вас були схопили, то пов'язали б вам краватку, вибили б підніжку — і крапка.

— Ніякого сумніву, те саме спіткало б і тебе, — кволо посміхнувся Моріарті, знімаючи пальто. — Як там себе почуває Бриджит? — запитав він тим самим тоном власника.

— Ніяких змін, погано від самого Нью-Йорка.

— Це скоро минеться. Вона хороша дівчина, Спіре. Гадаю, ти дбаєш про неї.

— Я поводжуся з нею ласкаво, — нещиро засміявся Спір. — Іноді їй здається, ніби вона вмирає. В нутрощах цього корита не тільки вона мучиться. Повітря там би могло бути й кращим. У всякому разі, сьогодні вночі я наповнив їй черево божим соком, та й пестив, як належить.

— Ну, мій друже, шлюб — це більше ніж чотири голі ноги в ліжку.

— Можливо, — зам'явшись, зітхнув Спір. — Але, коли сідниці сверблять, краще їх почухати.

Професор поблажливо всміхнувся.

— Ти бачив Лі Чао в останні два дні? — запитав він, різко змінивши напрямок розмови.

Каюту першого класу Моріарті займав під вигаданим ім'ям Карла Нікола, як було сказано в підроблених рекомендаційних листах професора права одного з нічим не уславлених університетів Середнього Заходу Америки. Спір з дружиною подорожували третім класом, не демонструючи свого знайомства з хазяїном, а Лі Чао, з волі професора, найнявся на час подорожі матросом, отже, опинився в найгіршому становищі.

— Бачив, — озвався Спір. — Учора вранці він драїв шваброю палубу й мав вигляд пацюка в бочці з-під дьогтю. Справжній тобі син пароплавного кухаря або один з піратів Стивенсона. Пам'ятаєте, ви нам читали книжку? Я навіть подумав був, чи не послати йому, задля розваги, чорний знак.

— Мені не до вподоби ідіотські забави, — відрізав Моріарті. — Чорного знака заслуговує багато хто, але жартувати зі своїми негоже.

Спір потупив очі. Збиткуватися з Лі Чао було його пристрастю. Запала мовчанка.

— Я прийшов до вас востаннє, — нарешті озвався він. — Завтра ми зійдемо на берег і будемо в безпеці.

— Хай усі чекають сигналу, — кивнув Моріарті. — Моли Бога, щоб Ембер дістався щасливо й передав Джекобсам мої вказівки. Ти зможеш поговорити з Лі Чао до прибуття в порт?

— Звичайно.

— Якщо все буде гаразд, Ембер його зустріне, тільки-но той розрахується й зійде з пароплава. Хай їдуть просто на Грейт-Смоук. Поки що збір — там.

— А ми?

— Один з Джекобсів зустріне мене. Другий — тебе й Бриджит. Відпочинемо ніч у Ліверпулі. Потім треба поговорити, перш ніж робити перші кроки й перш ніж Джекобси роздобудуть свіжу інформацію.

— Добре повертатись.

— Багато що змінилося, Спіре. Будь готовий до всього.

— Я готовий, але дивно, як можна нудьгувати за бруківкою та смогом. Щось є в Лондоні таке, що…

— Я знаю. — Моріарті на мить поринув у задуму й, здавалося, відчув вуличні звуки та запахи столиці. — Гаразд, — мовив він тихо. — До завтра в Ліверпулі.

Спір пристав на порозі й, повагавшись, запитав:

— Здобич у безпеці?

— Як в англійському банку.

— Вас можуть запитати, що везете.

— Можуть. — Професор мигцем блимнув на шафу, де лежала велика шкіряна валіза, яку вони везли від самого Сан-Франциско.

Коли Спір пішов, Моріарті відімкнув шафу, стримуючи бажання дістати валізу й подивитися на сховане в ній багатство. Щодо багатства він добре все відав: вонодавало владу й захищало від багатьох пасток, що оточують людину в цьому падолі сліз. Якщо його витрачати з розумом, багатство приносить ще більше багатство. Пустити зараз гроші в діло — ризиковано: в Лондоні Кроу. Але вміст оцієї шкіряної валізи допоможе професорові відновити мережу своєї імперії, притиснути непокірних іноземців. А тоді, мов якимись чарами, капітал подвоїться знову й знову.

Зверху шкіряної валізи лежала ще одна герметична японська валіза, якими користуються офіцери й урядовці в Індії. Сам собі посміхнувшись, Моріарті поклав руки на цю валізу. В ній були його маскувальні речі: одяг, перуки, взуття, корсет та інше спорядження, яке він використовував, прибираючи подобу свого давно померлого старшого брата. Були там також фарби, пудри, лосьйони тощо.

Зачинивши шафу, професор випростався й глянув на свою третю, найбільшу валізу, в якій були повсякденно необхідні речі. Підійшовши до валізи, він вибрав з в'язки на ланцюжку потрібний ключ, уставив у латунний замок і підняв віко.

Зверху лежав автоматичний пістолет Борхардта, одна з найперших моделей, подарована йому німцем Шляйфштайном під час зустрічі лідерів злочинного світу континенту. Під зброєю лежали два товсті зошити в шкіряній оправі, у маленькій дерев'яній скриньці були невеликі аркушики з назвами різних готелів та торговельних фірм — поштовий папір, накрадений принагідно про всяк випадок, вимочки, конверти й дві авторучки «Вірт» із золотими перами.

Моріарті взяв один зошит та ручку, опустив віко валізи й, ледве помітно балансуючи, пішов до крісла, пригвинченого до хиткої підлоги.

Зручно всівшись, він розгорнув зошит. Сторінки були охайно заповнені каліграфічним почерком, подекуди із схемами та діаграмами. Зошит був на три чверті списаний, але стороння людина небагато б зрозуміла з написаного. Були, наприклад, пропуски в тексті, написаному виключно великими літерами. На відміну від цих текстів, звичайним письмом іноді йшло два або й більше рядків без поділу на окремі слова. То не була англійська чи якась інша мова. То був особистий шифр Моріарті — багатолітерна система, основана на доробку французького дипломата й криптолога М. Блеза де Віженера, — система, до якої професор уніс і свої хитромудрі зміни. Зараз ці записи професора не цікавили. Аркуші вільно перегорталися з-під пальця, аж поки не лишилось десяток чи два. Як і на початку зошита, тут сторінки теж були списані, часом не до кінця, а кожна третя чи четверта мала вгорі ніби заголовок. Розшифровані й записані звичайною абеткою, вона б означали прізвища: Гризомбр, Шляйфштайн, Санчіонаре, Сегорбе, Кроу, Холмс.

Дві години сидів Моріарті, заглибившись у ці записи, додаючи риску тут, роблячи невелике креслення чи діаграму там. Більшість часу він оддав сторінкам, відведеним Гризомбру, і той, хто володіє мистецтвом дешифрування, помітив би, що в записах раз по раз повторюються слова Лувр, Джоконда, П'єр Лаброз. Були там і якісь підрахунки та низка записів, що начебто нагадували навчальну програму:

— Шість тижнів для виготовлення копії.

— Підмінити на восьмому тижні.

— За місяць зв'язатися з Г.

— Г. має впоратися за шість тижнів.

У кінці професор зробив ще один запис. Розшифрувавши, ми прочитали б: «Якщо Г. впорається, відкрити йому правду протягом одного тижня. Мати під рукою С. і Д.»

Згорнувши зошит, Морйарті посміхнувся. Посмішка перейшла в тихий сміх, а затим — і в голосний, у якому вчувалися лиховісні нотки. План повалення Гризомбра було складено.

Залізнична естакада в районі ліверпульських доків часто захищала докерів од дощу дорогою на роботу й з роботи, тому її прозвали парасолькою. Цю свою функцію вона добре виконала 29 вересня 1896 року, коли після довгої посухи випав теплий дрібний дощ.

Попри дощ, на прогулянковій палубі «Ауранії» юрмилися пасажири — обриси велетенського порту й верфі, що поступалися хіба лондонським, були для них чарівним краєвидом. З берега здавалося, ніби пароплав місткістю 4000 тонн, після важкої дороги до кінцевої гавані, мов жива істота, сапає й полегшено зітхає, випускаючи пару з червоної, вкритої білими соляними плямами, труби.

Причалили по обіді. Дощ саме перестав, і запнуте хмарами небо, мов подряпане пазурями, вкрилося голубими смугами.

Бертрам Джекобс прибув на пристань учасно, аби побачити, як швартується «Ауранія» й на берег виносять перші валізи пасажирів.

Брати Джекобси були дужі велети, які при потребі могли себе обстояти. Одягнені охайно, трішки барвисто, вони легко сходили за синів із шановної сім'ї середнього класу, а часом навіть за багатих юнаків. Обидва мали ясні живі очі, обличчя без жодних вад чи слідів бурхливого минулого. Їхній батько, високоталановитий фальшивомонетник, помер у в'язниці. Вони пишалися своїми двома дядьками — жорстокими грабіжниками. До злочинного світу брати Джекобси ввійшли з дитинства: спочатку були вправними кишеньковими злодійчуками, пізніше зайнялися грабунком та шахрайством. Моріарті мав обох за надзвичайно корисних. Він особисто дбав про їхнє виховання, слідкуючи, щоб хлопці знали не лише своє ремесло, а й багато іншого: від мови до етикету. Джекобси видавались професорові неабияким капіталом, до того ж лишалися йому відданими. Коли б не він, їхнє життя не склалося б так добре й тепер обидва могли б збувати свої дні в Стіллі, Моделі чи Слотергаусі. Поліція, між іншим, за своїми документами, вважала, що вони й досі перебувають в одній з цих в'язниць.

Бертрам стояв трохи віддалік натовпу, що почав збільшуватися й хвилюватись, коли на берег зійшли перші пасажири. Друзі й родичі віталися, хто просто радісно, хто зі сльозами на очах, а хто й стриманим ручканням. Один священик опустився на коліна, дякуючи Всевишньому за щасливе повернення. Бертрам Джекобс усміхнувся, помітивши в натовпі чимало молодичок, що явно видивлялися чоловіків, пасажирів чи матросів, ладних на них витратитись. Він хотів би мати щось у гаманці для котроїсь із цих досить привабливих пташок.

Вільям Джекобс, виглядаючи Спіра та Бриджит, помітив Лі Чао, який ніс багаж тілисного пасажира в чорному пальті, і нишком перезирнувся з китайцем.

Сходили на берег пасажири, матроси й носії виносили валізи, тюки, ящики, не дуже остерігаючись у виразах, не зважаючи на реакцію вишуканих дам та їхніх супутників. Під'їжджали й від'їжджали кеби, ломовики, самохідні парові візки, старомодні дво— та чотириколісні екіпажі. В суцільному гаморі лунали окремі вигуки й накази.

Моріарті зійшов з пароплава десь о пів на другу, роззираючись довкола з виглядом людини, що вперше ступає на англійську землю.

Говорячи в ніс, мов виходець із Середнього Заходу Америки, він давав нескінченні вказівки двом носіям, щоб були обережніші з його багажем.

Бертрам Джекобс проштовхавсь до трапу, тихо привітався з професором і повів його до кеба, який уже з годину чекав напоготові. Бертрам був задоволений, побачивши, що Моріарті стримано всміхнувся до Гаркнесса, свого давнього візника.

Носії вмостили речі, і Моріарті артистично розіграв, що не знайомий з грошима й не знає, як з ними розрахуватися. Зрештою, Бертрам приєднався до гри й заплатив з власної кишені.

Лише коли вони залишились у кебі вдвох, а Гаркнесс умостився на передку, професор, відкинувшись назад, заговорив своїм нормальним голосом.

— Ось я й повернувся. — Він помовчав, ніби перевіряючи в думці сказане. — Куди ми їдемо?

— До готелю «Сейнт-Джордж». Ембер сказав, ви бажаєте трохи розкошів і тиші. В дорозі все було спокійно?

Моріарті усміхнувся й кивнув головою.

— Бувала й негода. Бриджит Спір думала, що помре, поки ми сюди дістанемось. «Сейнт-Джордж» — це добре. Трохи комфорту не завадить. Один день перед сухопутною частиною подорожі. Один день і добре вино.

— І спокійний сон.

— Навряд чи такий спокійний, як хотілося б, — знов усміхнувся професор. — Я після пароплава завжди погано сплю. В Ембера все гаразд?

— Він поїде з Лі Чао до Лондона. Все передбачено.

— А твій брат?

— Везе Спіра та його дружину до готелю. Їхня кімната на тому ж поверсі, що й ваша. А наша з Біллом — навпроти. Так що цієї ночі ми всі будемо поряд. Про вас ніде ніяких розмов. На причалі теж нічого підозрілого не помічено. Все спокійно.

— А Гаркнесс?

— Улаштувався біля готельних стаєнь. Сьогодні ввечері виїде до Лондона. Ми вирушимо завтра залізницею.

Моріарті, злегка погойдуючись у кебі, зацікавлено виглядав у вікно, немов їхав незнайомим містом чужої країни.

— Ліверпуль змінюється повільно, — мовив він ледь чутно. — Можу заприсягтись — побачив на вулицях десяток жінок, яких дуже давно знаю.

Вони швидко проїжджали районом доків з його гамірними винарнями та повіями, що вабили моряків усього світу.

— Нерухомість тут дає добрі прибутки, — зауважив Джекобс.

— Кажуть, акр землі в районі ліверпульських доків може дати вдесятеро більший зиск, ніж сто акрів найкращої орниці у Вілтширі.

— Можна повірити. Сюди прокладено багато прямих доріг.

— І не тільки через це, — задумливо докинув Моріарті. Незабаром вони звернули на розкішну Лайм-стріт, зупинилися біля готелю «Сейнт-Джордж», і навколо них заметушилися носії та хлопчики. Моріарті назвався вигаданим прізвищем, а як домашню адресу вказав невідомий академічний інститут Середнього Заходу Америки.

Брати Джекобси замовили для свого зверхника найкращі в готелі, зі смаком умебльовані апартаменти — вітальню, велику спальню та ванну кімнату, які виходили вікнами на жваву, гарну вулицю.

Носії занесли речі й, утираючи впрілі лоби, зникли, а Моріарті погладив шкіряну валізу, немов то був витвір незвичайної краси.

— Я приготував для вас маленький сюрприз, професоре, — сказав Бертрам, коли носії пішли. — Дозволите?

Моріарті кивнув і, діставши з валізи пляшку дорогого бренді, відкоркував. Почувався втомленим і не був у доброму гуморі, певно, внаслідок напруженої морської подорожі. Та його настрій тут же підскочив, коли Бертрам відчинив двері й до кімнати ввійшла Селлі Годжес.

— Рада бачити тебе знову! — Селлі Годжес підійшла до професора і, взявши його за руки, ніжно поцілувала в обидві щоки.

Селлі Годжес посідала особливе місце в оточенні Моріарті. Їй підкорялися вуличні повії й належали будинки розпусти, в тому числі славетний дім у Вест-Енді, вона особисто постачала професора молодими жінками й сама, з невеликими перервами, була його коханкою.

У свої тридцять із чимось Селлі справляла враження й мідного кольору волоссям, і розкішною фігурою, принади якої завжди підкреслювала. Сьогодні на ній була скромна блакитна сукня, що воднораз більше ніж натякала на спокусливі форми під нею.

На губах Моріарті заграла посмішка; ніби вивчаючи її, він ступив крок назад і спитав:

— Ну, Сел, ти лишилась мені вірною?

— Це було нелегко, Джеймсе. — Їй одній з небагатьох дозволялося називати його на ім'я. — Старе минулося, сам знаєш. У мене зараз тільки дім у Лондоні, а відколи ти поїхав, я втратила контроль над вуличними дівчатами.

— Але…

— Але я буду рада гріти тобі вечерю будь-коли, якщо ти забажаєш. — Вона наблизилась до професора, та він ще трохи відступив, бо не любив залицятися до жінок на очах у членів клану. В коридорі почулися кроки, з'явилися Вільям Джекобс і Спір з дружиною. Були потиски рук, поцілунки, перешіптування жінок, щедрі порції бренді.

Коли гомін стих, Берт Спір підняв склянку й звернувся до професора:

— За щасливе повернення!

Дочекавшись, поки вщухнуть схвальні вигуки, професор обвів присутніх поглядом.

— За щасливе повернення! — повторив він, потім додав: — І за перемогу над тими, хто проти нас!

— Хай буде так! — докинув Спір.

— Всього їм найгіршого! — підніс угору склянку Бертрам Джекобс.

— Хай вони зійдуть кров'ю й перетворяться на труху! — приєднався Вільям Джекобс.

Жінки згідливо кивнули, й усі поспіхом, немов од цього залежало їхнє життя, випили. Бертрам відразу ж наповнив склянки знову.

Трохи згодом, на знак Моріарті, зі словами, що чоловікам треба поговорити, Селлі Годжес відвела Бриджит убік.

Колі жінки відійшли, Моріарті, глянувши по черзі на братів Джекобсів, запитав:

— Ну, що зроблено?

— Будинок готовий, — відповів Бертрам Джекобс. — Просторий, дуже зручно розташований біля Ландбрук-Істейт в Ноттінг-Гіллі. Є невеликий садок і теплиця. Серед сусідів ми пустили чутку, що ви американський професор і не дуже любите спілкуватися. Тут займатиметеся наукою й вряди-годи їздитимете на континент.

— Гаразд, — повільно кивнув Моріарті. — Умеблювання?

— Є все, що треба.

— А картина?

— Зробили, як нам сказав Ембер. Грьоз — на стіні у вашому кабінеті. Завтра ви його побачите.

— А наші люди? — знову запитав професор.

— Сел уже розповідала вам, — озвався Бертрам. — Дівчата розбіглись або працюють парами чи трійками. Так і всі інші. Наші рекетири — самі по собі, люди вулиці — самі по собі. Кращі зломщики діють на власний розсуд, перекупники — теж. Немає ніякого порядку.

— Отже, ніхто нікого не контролює, — майже пошепки мовив Моріарті.

— Маємо кілька групок, але невеликих. Не таких, як були за вас, професоре. Нікому подати приклад.

— Ви хочете сказати, ніхто нічого не робить?

— Судячи з газетних повідомлень, дещо робиться, — зауважив Вільям Джекобс. Коли-не-коли нагадують про себе перекупники. Але це не…

— А хто ще?

— Ходили чутки, що кілька місяців тому француз попрацював у Белгрейвії. А німець… — почав Бертрам.

— Шляйфштайн? — різко перепитав Моріарті.

— Так. Кажуть, шукає чогось, аби полоскотати своє самолюбство.

— Хижаки! Бестії! Ну, а жебраки?

Велику армію жебраків і готельних злодіїв Моріарті наймав, щоб вони постачали його відомостями.

— Здебільшого дбають про власний зиск.

— Скільки часу потрібно, щоб вони знову почали працювати на нас?

Бертрам стенув плечима.

— Якщо платити регулярно, половину з них можна залучити до роботи протягом місяця.

— Половину?

— Багато чого змінилося, професоре. Дехто помер, дехто просто зник. Поліція…

— Кроу та його команда?

— Не тільки інспектор Кроу. Поліція діяла дуже активно. Багатьох заарештовано. Навіть дехто з наших найкращих зломщиків принишк.

— А боксери?

— Вони здатні лише на грабунок серед білого дня.

— Е ні, — серйозно заперечив професор. — Вони здатні наганяти страху божого. А ще — пиячити та вдаватись у розпусту.

— Відповідно з покликанням, — втрутився в розмову Спір.

— А як найдужчі хлопці? Що поробляє Терремант?

— Терремант працює в турецьких лазнях, — засяяв Бертрам. Саме залізний Терремант свого часу організував утечу братів Джекобсів із в'язниці. — А решта виконує будь-яку роботу для будь-кого, хто заплатить. Можна уявити їхню «роботу». Я знаю одного, чиї три дівчини вирішили були працювати самостійно. Він найняв двох хлопців, і дівчата від свого наміру відмовились.

Картина, змальована братами Джекобсами, виявилась похмура. Моріарті хвилину помовчав, потім, наче сам собі, сказав:

— Якщо хочемо чогось домогтись, у нашому домі має запанувати порядок. А в суспільстві — безлад.

Він підвівся, потягсь і підійшов до вікна. Сонце сховалося за хмари. Парка мряка віщувала грозу.

Потім, ніби щойно прийнявши рішення, Моріарті одвернувсь од вікна й, дивлячись на Спіра, сказав:

— Коли приїдемо до Лондона, передусім треба знайти Терреманта та ще п'ятьох-шістьох хлопців. Подивимось, на що вони здатні за нормальну платню. Ембер піде до жебраків. Лондон був моїм містом і буде ним знову. Гризомбр, Шляйфштайн і їм подібні перестануть спустошувати мої сейфи й стромляти руки в кишені моїх людей. Не допущу я й того, щоб завдавали тон усілякі Кроу. А що робить Холмс? — обернувся Моріарті до Бертрама Джекобса.

— Те, що й робив.

Моріарті напружився, мов отруйна змія перед нападом. Потім несподівано лагідним голосом проказав:

— Якщо покараємо кількох, решта підкориться. Я повернувся з певною метою, і її буде досягнуто.

Селлі Годжес, допомагаючи Бриджит Спір після ванни, накинула їй на плечі великого рушника й, маючи, звичайно, великий досвід і метке око, спробувала оцінити її жіночу привабливість. Певний час вона спостерігала, як Бриджит, добре витершись, починає вдягатися.

«Гарне обличчя, — думала Селлі Годжес, — гарне волосся, гарні зуби, невеликі, але розвинені груди й стрункі ноги. Берт Спір здобув самицю, яка довго приноситиме йому втіху». Жінка була від природи хтива, що особливо впадало в вічі, коли вона вдягала шовкові панталони, панчохи та нижню спідницю. Селлі Годжес не мала ілюзій щодо Бриджит. Це не була крихітка для ліжка чи співбесідниця в товаристві холодними вечорами. Захищаючи свого чоловіка, вона б змогла без вагання вбити людину. Ще вперше зустрівши її, Селлі знала, що Бриджит свого часу допомогла врятувати Спіра від ворогів Моріарті.

Відтоді, здавалося, минуло сто років і Бриджит стала більш зрілою й упевненою, коли заходило про делікатні проблеми, що цікавили обох жінок. Вбираючись в іржавого кольору сукню, Спірова дружина прохопилась, що купила її в Нью-Йорку.

— Отже, в Америці вам сподобалося?

— Сподобалось. Останні кілька тижнів були важкі. Але з таким чоловіком, як Берт, це не дивно.

— Як я зрозуміла, вам не до смаку морські подорожі, — посміхнулася Селлі.

— Подорож тут ні до чого. — Бриджит повернулася спиною до Селлі Годжес. — Зашнуруйте, будь ласка, корсет. Не дуже туго. Мені тепер будь-яка подорож не до смаку, але про це нікому не кажіть ні слова. Я ще маю відкритись Бертові.

Селлі подумала, що й груди в Бриджит поповніли.

— Давно? — запитала вона, ніби це не було для неї несподіванкою.

— Місяці два. Скоро стане помітно. Професор сердитиметься?

— Чому він має сердитись? Народжувати дітей — природна функція жінки.

— Ну… Поки ми з професором — усе гаразд, але, знаючи Берта, можу сказати, що це тільки початок. А я не бажаю, щоб мої діти закінчили так, як мої брати й сестри, та й багато інших, що підбирають покидьки, ходять босі, кутаються в ганчір'я, туляться по закутках і вмирають молодими, а їхні батьки сидять по в'язницях. Ні, Сел, я хочу, щоб мої діти цього не знали. Берт — хороший чоловік, але як довго це може тривати?

— Я знаю професора багато років, Бриджит. Він завжди був добрий до тих, хто служить йому віддано.

— Я не маю. в цьому сумніву. Але вам нікуди не треба тікати, Село. Ми тікали з Лаймгаусу, а потім — із будинку в Беркширі. Я думала, оселимось у Франції, та не вийшло. Коли ми втекли з Нью-Йорка, мала надію, що в Сан-Франциско буде по-іншому. Мені там подобалось, та довелось утікати й звідти. Тепер повернулися до Лондона, і, на щастя, тут я матиму дитину. — Бриджит поплескала себе по животі. — Але чим усе закінчиться?

— Знаючи професора, можу сказати: закінчиться тим, що він поквитається з четвіркою іноземців, а також з Кроу та Холмсом.

ЛОНДОН Середа, 30 вересня — четвер, 29 жовтня 1896 р. СПОДІВАНЕ ПРИСТАНОВИЩЕ

Північний Кенсінгтон був поцяткований острівцями бідності. Брудні й убогі, вони ховалися за розкішними будинками, що виросли протягом останнього півстоліття. На Гай-Роуд, що тяглася від Ноттінг-Гіллу до Шепардс-Бушу, з'явилося багато великих майданів і фешенебельних кварталів, які змінили вигляд усього району.

Найбільше враження серед них справляв Ладбрук-Істейт, або, як його ще називали, Зелений Ладбрук, — спокійний, з церквою святого Йоана в центрі, оточений симетрично розташованими віллами з розкішними фасадами, палісадниками та великими садками. Цей стиль забудови, природно, поширився й далі на схід, перетворивши квартали навколо Голланд-парку та Ноттінг-Гіллу в престижний житловий район.

В саме серце цього респектабельного району, на Алберт-сквер, теплого надвечір'я в середу 30 вересня 1896 року два екіпажі привезли Моріарті та його компаньйонів.

З Ліверпуля вони прибули залізницею, а коли проїжджали вулицями Лондона, душу Моріарті заполонили асоціації та спогади. Знайомі запахи підсилювали тугу за минулим. На вулицях було гамірно, як і в давнину, навіть більше — з'явилися самохідні екіпажі. На тротуарах головних магістралей товклася різномаста публіка; магазини, хизуючись своїми товарами, дратували тих, хто не мав змоги їх придбати, і можна було справді повірити, що саме тут б'ється пульс імперії. Моріарті мав таке враження ніби чує також биття пульсу й своєї, ще не померлої, імперії.

Стомлений, але з почуттям великої втіхи, побачив він свій дім на Алберт-сквері, 5, — одну з десяти вілл, що симетрично розташувались навколо невеликої площі з припорошеними деревами й травою, відгородившись від неї парканами й тротуаром, уздовж якого росли ясени. Приємне сусідство. Маленький, замкнений, самовдоволений і холодний світ, що тримався на кволих плечах покоївок та підлабузництві кухарів, лакеїв і няньок, такий же далекий від справжнього світу Моріарті, як Віндзорський замок від якогось підприємства з потогінною системою, злодійської харчівні чи пивниці.

Особняки Алберт-скверу багато в чому були з претензіями на розкоші. Не такі великі, як у кварталі Ладбрук-Істейт, вони, проте, хизувались ширшими, ніж у більшості лондонських будинків, фасадами, а парадні під'їзди та всі п'ять поверхів мали аж надто ошатний вигляд.

— Багаті резиденції бідних лордів, — мовив сам до себе Моріарті.

Всього на відстані милі звідси були квартали без жодного деревця, з одним водяним насосом на десяток халуп. Але шановні мешканці Алберт-скверу не любили, щоб їм нагадували про існування цього, відмінного від їхнього, іншого світу.

Якби хто, причаївшись, спостерігав, він би побачив, що серед прибулих цього вечора були дві модно вбрані жінки: одна — з мідно-золотавим, старанно підібраним під великий літній капелюх волоссям, висока, друга — трохи нижча. Вони вийшли з кеба й не вагаючись піднялися східцями до дверей. На тротуарі лишилися стояти два чоловіки, які, обмінюючись короткими репліками, всміхаючись та схвально покивуючи, дивилися на чоло будинку.

Один з них, у всьому чорному, з довгим, зачесаним назад волоссям, з капелюхом у руці, був американський професор, який вселявся в будинок № 5. («Кажуть, чудова людина, але трохи відлюдько. Подорожує Європою, а в Лондоні займається важливими науковими справами. Мабуть, професор медицини».) Другий чоловік, трохи вищий, кремезний, із синювато-багровим шрамом на засмаглому обличчі, очевидно, був його супутник або ж помічник.

А тим часом двоє дужих юнаків допомагали візникам розвантажувати й підносити до порога багаж, де його приймав низенький азіат у сорочці з короткими рукавами. Серед інших речей у багажі були маленька японська валізочка та дві великі валізи; зі шкіряною валізою хлопці обходилися так обережно, ніби в ній лежали коштовності. Це певною мірою відповідало дійсності.

На стінах прохолодної вітальні вигравали райдужні сонячні зайчики, що відбивались од вітражного скла дверей. Кланяючись та запобігливо всміхаючись до професора, прибулих зустрічав Лі Чао. Жінки, знаючи своє місце, зникли в будинку.

— Ваш кабінет отут, — показав китаєць на двері праворуч.

На маленькому столику під протилежною стіною стояла ваза з квітами, поодинокими жовтими листочками нагадуючи про наближення осені. Професор подумав, що Лі Чао ніколи не перестає дивувати. Китаєць без вагання чи докорів сумління міг піддати когось важким тортурам, навіть убити, і після цього спокійно виспатись, а вмів також готувати страви не гірше від будь-якої жінки, а особливо гарно добирав букети квітів.

Професор Джеймс Моріарті ввійшов до свого кабінету, звідки мав планувати падіння чотирьох континентальних суперників та двох охоронців закону.

Це була довгаста кімната з високою стелею та двома великими вікнами, що виходили на площу. Над каміном, у стіні супроти дверей, здіймалася різьблена рама, в яку, між полицями та дерев'яними візерунками, було вправлено сім чи вісім дзеркал. Обабіч каміна стояли високі книжкові шафи з рядами шкіряних книжкових корінців. Над шафами висіли картини. На підлозі лежав темно-брунатний, з бежевим відтінком, килим. Чільне місце в кімнаті займав масивний письмовий стіл червоного дерева. Біля нього стояв зручний стілець з підлокітниками. Були й ще чотири легкі стільці, теж з підлокітниками, в застебнутих на ґудзики шкіряних чохлах. Над столом висів портрет молодої жінки, що сиділа, зіпершись головою на руки, — робота Жана-Батиста Грьоза. Це була улюблена картина Моріарті.

Добрих три хвилини професор не зводив погляду з картини, якої не бачив з 1894 року, коли Ембер сховав її перед утечею з Лаймгаусу.

Селлі Годжес принесла письмове приладдя, потім, разом із Спіром, вони годину оглядали будинок — їдальню, кухню в підвальному приміщенні, де Бриджит Спір, як економка професора, вже складала для Вільяма Джекобса список необхідного; зазирнули до вітальні на другому поверсі, до дев'яти спалень, двох ванних кімнат, гардеробної та інших службових закапелків. Оглянули також теплицю та нижню вітальню — велике світле приміщення на першому поверсі, — а потім повернулися до кабінету.

— Все буде добре, — сказав Моріарті до Спіра, помовчав, прислухаючись до дитячого сміху на площі, й додав: — Якщо нас не турбуватимуть сусіди або їхні шибеники.

Він зажадав, щоб о восьмій годині всі зібралися в цьому кабінеті, а тим часом попросив покликати Бриджит.

Півгодини Моріарті розпитував Бриджит про кухонні справи та про те, яка допомога їй потрібна у веденні хатнього господарства. Потім годину він та Селлі Годжес розпаковували багаж. Тільки велику шкіряну валізу, вже перенесену до спальні, не відчиняли.

— Хочеш, щоб я прийшла сьогодні? — запитала Селлі.

— Якщо не завадять справи, — відповів професор, розкладаючи по шухлядах гримувальне приладдя.

— Я могла б деякі свої справи відкласти на завтра.

— Завтра в нас у всіх будуть справи. Дехто вийде на вулиці уже з ночі, — посміхнувся Моріарті, ледь похитуючи по-зміїному головою. — Але не ми, Сел, не ми.

О восьмій вечора в кабінеті позапинали завіси, запалили газові світильники й розлили дорогий херес для учасників наради.

Моріарті стримано похвалив братів Джекобсів за вибір будинку й відразу перейшов до справ.

— Я вже говорив про боксерів, — нагадав він Спірові. — Треба їх знайти. Але вдень хай сюди не приходять: я поговорю з ними завтра о десятій вечора. Пам'ятайте, зайва метушня викликає цікавість сторонніх. Діятимем обережно, не поспішаючи, але й не черепашачими темпами. Часу обмаль. Його всім бракує.

Потім, віддавши Емберові розпорядження перевербувати жебраків, Моріарті розтлумачив:

— Це завдання чи не найважливіше, бо ми не можемо працювати, не маючи скрізь очей та вух. Вони матимуть заробіток, а я — відомості. Мені потрібна не кількість, а передусім — якість. Вони звітуватимуть вам, Ембере, тільки вам. А ви, як завжди, мені. І ще: я не бажаю, щоб згадувалося моє ім'я, розумієте?

— Вони будуть на вулиці вдень і вночі, — пирхнув Ембер, плюгавенький чоловічок, але один з тих, кому Моріарті довіряв.

— Лі Чао!

Мовчазний китаєць підвів голову, мов дресирований пес, реагуючи на поклик господаря.

— На Орчард-стріт до нашого від'їзду був корисний нам аптекар…

— Добрий друг містера Шерлока Холмса, професоре? — показуючи золоті зуби, всміхнувся маленьким ротом китаєць.

— Саме він, Лі Чао. Гравець-мрійник. Один з ваших людей. Ви його пам'ятаєте?

Китаєць завжди був радником Моріарті в примарній царині ліків, тютюну та дурманного зілля, так необхідного сотням лондонських наркоманів.

— Чарлз Біг-налл, — повільно, по складах, вимовив Лі Чао.

— «Кокаїновий Чарлі», — посміхнувся Моріарті.

— Ви завжди його так називали.

— Так його називали всі. Він, мабуть, вирішив, що тепер працює на інших чи навіть на самого себе. Відрадьте його від цієї думки, Лі Чао. Трохи грошей чи трохи болю… Ні на те, ні на те не скупіться. Я хочу знати, чи він ще допомагає мудрому містеру Холмсові. Хай там хоч як, треба, щоб ми й далі могли користуватися його послугами. Саме його, розумієте?

— Розумію. А інших підшукувати?

— Дуже обережно.

— Гаразд. Почну з цієї хитрої бестії, містера Бігналла.

— Почніть з Бігналла. Він мені потрібен, щоб здійснити задум проти Холмса. А щодо боксерів та жебраків я маю інші плани.

Десь на Алберт-сквері загавкав собака. Моріарті невдоволено похитав головою.

— А тепер прошу до уваги всіх. Ми повинні знати все про Кроу. Про чорного інспектора Ангуса Мак-Криді Кроу.

— Він ще не повернувся з Америки, — самовдоволено засміявсь Ембер.

— Цього мені не досить, — без усмішки відреагував професор. — Я маю знати, — загинав він пальці, — коли Кроу повернеться, подробиці його сімейного життя, взаємини з начальниками й підлеглими. Мене цікавить його минуле, його якості поліцая і людини. Гадаю, розумієте, що я маю на увазі.

Селлі Годжес раптом посміхнулась, але нічого не сказала.

— Мені доведеться мати справу з суб'єктом, який вважає, ніби з минулого йому приховувати нічого. А моральна нестійкість наших супротивників — це найсильніша зброя, яку маємо. Вона варта сотні бойовиків і двохсот стволів вогнепальної зброї. Вартість її дорівнює жіночій невинності й значно вища від вартості рубінів.

— Я знаю одну Рубі, повію з площі Чепел, — кинув репліку Вільям Джекобс. — Цей рубінчик коштує зовсім не дорого.

— Знайдіть мені слабину Кроу, — холодно глянув на нього Моріарті.

Вільям Джекобс похнюпився, жінки коротко перезирнулись. Селлі кахикнула.

— Ми вже пасемо того Кроу, ви самі це швидко помітите, — дивлячись на Моріарті майже зачіпливо, сказала вона.

— Гаразд, до Кроу повернемось пізніше. А тепер згадаймо нашого далекого німецького друга, Вільгельма Шляйфштайна. Як я зрозумів, він шукає добрячого крадежу зі зломом. Ну що ж, я завжди намагався бути корисним для друзів. Треба знайти для нього щось таке. Захланність — велика людська вада. Підчепи захланного на гачок — і він твій навіки. Запам'ятайте, Ембере: ваші жебраки мають вивідати, де переховується Шляйфштайн.

Ембер кивнув, і Моріарті перейшов до інших справ. Спочатку попросив Селлі підібрати двох пристойних дівчат на допомогу Бриджит Спір.

— Але не з-поміж отих твоїх брудних голубок чи обскубаних курочок. Запам'ятай: дівчата повинні бути без минулого й без великих сподівань на майбутнє, але піддатливі для виховання.

— Завтра матимете рабинь, — відгукнулася Селлі. До подібних доручень вона звикла.

— Добре, — кивнув Моріарті. — І завтра ж, Бертраме, займемося підготовкою місця для схову здобичі. Вільям допомагатиме Спірові чи Емберу, залежно від обставин… Нарешті, хочу згадати ще одне ім'я — Ірена Адлер. Певно, ви про неї вже чули: це та дама американського походження, якою я цікавився у Нью-Йорку. Можливо, тепер вона десь у Європі й живе під прізвищем свого чоловіка, Нортона, хоча її заміжжя було й недовге. Їй років тридцять вісім. Колись співала в опері, контральто, але має й інші таланти. Отже, всім винятково важливе завдання: Ірена Адлер!

Нарада закінчилась. Жодних запитань до Моріарті не виникло. Його вказівки були короткі й чіткі. Всі залишили кабінет, щоб приготуватись до вечері, яку за півгодини мала подати Бриджит Спір.

Лишившись на самоті, Моріарті непоспіхом узяв принесену китайцем вечірню газету. Виступ Гладстона в Ліверпулі. Професор усміхнувся. Цього разу старий політик говорив про вірменську різанину й виправдовував деякі дії Британії. «Старий дурень», — подумав Моріарті.

Однак газету він швидко відклав, повернув крісло й кілька хвилин дивився на свою улюблену картину, втішений і нею, й тим, що, повернувшись до Лондона, відразу почав снувати нову павутину.

Картина Грьоза надихала Моріарті до дії. В уяві професор уже бачив іншу картину, всесвітньовідому й безцінну. Чи, може, вона має ціну? Моріарті написав на клаптику паперу якісь цифри. А зберігалася та картина в Парижі, там де жив Жан Гризомбр. Жадібність могла обійтися Гризомброві досить дорого. Підсунувши до себе аркуш поштового паперу, Моріарті почав писати. Закінчивши, він двічі перечитав написане, вклав до конверта, заклеїв і адресував його П'єру Лаброзу, вулиця Габріель, Монмартр, Париж.

В сітку було вплетене ще одне вічко.

Селлі Годжес почувалася вкрай виснаженою. Джеймс Моріарті завжди був палкий і вмілий коханець, але сьогодні, першої ночі після повернення до Лондона, в ньому немов прокинулася якась нова гемонська сила. Після всього, лежачи поруч, він дихав глибоко й рівно, наче весляр, що спокійно пливе до невидимої мети.

Селлі Годжес була не з тих жінок, яких чоловіки можуть легко вивести з рівноваги, не боялася вона й шалених вивертів. Але сьогодні їй довелося важко. Вона ніби на дотик відчула одержимість свого коханця, його настирливу ідею, що називалась одним словом — помста.

Хоча в будинку на Алберт-сквері було тихо, спати не могла не лише Селлі Годжес. Бриджит Спір також лежала без сну в своїй ще не звичній кімнаті, з нетерпінням дожидаючи чоловіка, який відразу по вечері пішов виконувати доручення. Бриджит хвилювалася, бо, зібравшись на силі й відрепетирувавши кожне слово, мала намір повідомити йому свою новину цієї ж ночі. Так наче потім не буде нагоди. Після вечері Бриджит навіть намагалась умовити його нікуди не йти, дочекатися вже близького ранку. А мала б знати, що професорові накази Берт Спір ставив над усе інше.

— Ти лягай спати. Я постараюсь не розбудити тебе, коли повернуся, — сказав він, міцно стиснувши її в обіймах.

Бриджит відчула твердість пістолета в його кишені, і це розхвилювало її ще більше. Тепер вона уявляла собі, як Берт скрадається серед темних будинків-фортець, а вона йому так і не відкрила своєї таємниці. Ночі, здавалося, не буде кінця.

Тим часом в іншому кінці міста, на Кінг-стріт, 63, без сну лежала в зручному ліжку Сильвія Кроу. Мусила набратися терпіння до завтра, коли повернеться чоловік. А саме в ці хвилини пароплав Ангуса Мак-Криді Кроу входив у гирло Мерсі. Коли Кроу помітив уранці в порту «Ауранію», йому й на думку не спало, що він прибув слідом за Моріарті. А думки Сильвії були далекі як від службових клопотів чоловіка, так і від задумів злочинців, яких він так наполегливо переслідував. Сильвія уявляла, як завтра ввечері повернеться Ангус, для якого вона має в запасі багато сюрпризів.

Фолкнер був людина, добре відома в Лондоні. В деяких колах його лазні стали притчею во язиціх. Фолкнер мав їх три. Найдешевша містилася біля Східного вокзалу — тут можна було прийняти звичайну гарячу чи холодну ванну й душ. На Віллерс-стріт пропонували спеціальну ванну з морською водою, російську парильню, сірчану та турецьку лазні. На Ньюгейт, 50, Фолкнер тримав щось середнє між простотою привокзального закладу й розкошами Віллерс-стріт. Тут можна було помитися за шилінг, а турецька лазня коштувала два шилінги шість пенсів.

Берт Спір сплатив за турецьку лазню, але дійшов лише до роздягальні, де здибав потрібного йому служителя, — велета з розірваним вухом, а руками — як лопати.

— Яка зустріч! — привітав його Спір.

— Кого я бачу! Берт Спір! Не чекав.

— Ось ти де! Оце несподіванка! Як настрій? Маєш бажання добре заробити?

— Тільки скажи, що треба, — не роздумуючи відповів Терремант.

— Мені потрібен ти й ще п'ятеро дужих, управних хлопців, з якими нам уже траплялося мати справу раніше.

— Гаразд. Це для…

Спір застережливо звів руку.

— Запам'ятаєш адресу?

— Моя пам'ять погана тільки для поліції.

— Завтра о десятій вечора. По двоє, по троє, не всі купою. Ноттінг-Гілл. Алберт-сквер, п'ять.

— А що за робота?

— Вас найнято. Постійно.

— Як і раніше? — Терремант просяяв і легенько штовхнув Спіра в плече великим кулаком.

— Як і раніше. Зустрінете багато своїх давніх друзів. Але базікати не раджу. А то…

— Я глухий і німий, ти знаєш.

Спір виважив його похмурим поглядом. Терремант міг знищити Спіра однією рукою, але, незважаючи на свою репутацію непересічного бійця, ніколи не заривався, якщо мав справу з «преторіанськими охоронцями» Моріарті. А для нього не було таємницею, що Спір користується в професора особливою довірою.

— Отже, до зустрічі, — кивнув Спір і пішов до іншого закладу, котрий, хоча його також часто відвідували, не був таким корисним для здоров'я, як турецькі лазні.

Починаючи з 1850 року панорама Лондона зазнавала помітних змін. На місці багатьох ветхих осель, вигрібних ям зла, зводилися нові будинки, але все ще існували вулиці та схожі на лабіринти глухі завулки, куди, лише парами, відважувалися заходити поліцаї та нерозважливі іноземці. Ембера ці вулички не лякали. Користуючись недоторканністю, як людина, що посідає особливе місце в злочинному світі, Ембер уже добрих тридцять років сміливо ходив ще темнішими, з недоброю славою, лабіринтами міста. Те, що він не з'являвся тут понад два роки, лише надавало більшої ваги його нічній прогулянці. Тінню пробирався він холодними вогкими вулицями, заходячи в бари, нічліжки й темні харчівні. Скрізь його вітали чоловіки й жінки, іноді як рівного, а частіше — як того, хто стоїть рангом вище.

Ніде довго не затримуючись, він перекидався кількома словами то з тим, то з тим торботрясом, а тоді, злегенька кивнувши, хитро зиркнувши, підморгнувши, тицяв у руку гроші.

На світанку нового дня золотої осені 1896 року Ембер покинув затхлі нетрища, відновивши те, що колись було гордістю професора Джеймса Моріарті, — невидимий ланцюг інформаторів, які доносили йому все й про друзів, і про ворогів злочинного світу.

Цього ж дня, о десятій ранку, кілька юних шарпачків постукали в двері будинку № 221-В на Бейкер-стріт і були прийняті самим Шерлоком Холмсом. За п'ятнадцять хвилин вони, щасливі, залишили будинок, стискаючи в кулаках срібні шилінги — винагороду за новини. По тому Холмс добру годину грав на скрипці й роздумував над щойно одержаною інформацією.

А трохи пізніше цього самого дня сталося ще кілька пов'язаних між собою подій. Після десятої, в супроводі Бертрама Джекобса та Берта Спіра, Моріарті вийшов зі свого будинку на Алберт-сквері й мав кілька зустрічей, внаслідок яких дещо з великої шкіряної валізи перетворилося на дзвінку британську монету. Моріарті побував у трьох місцях — відвідав старого єврея Солі Абрагамса, з яким мав справи й раніше, та просторі задні кімнати двох сумнівних ломбардів, одного на Гай-Гоулборні, другого на Олдгейті.

Селлі Годнее, вийшовши з будинку на Алберт-сквері ще вранці, об одинадцятій повернулася з двома худими, безпритульними на вигляд дівчатами, яким можна було дати не більш як по чотирнадцять чи п'ятнадцять років. Дві сироти, сестри Марта й Поллі Пірсон, ледве стримували хвилювання, коли Селлі вела їх сходами вниз, до кухні, де Бриджит Спір, нервуючись, намагалася робити сто справ одночасно.

— Вам треба поправитись і ви таки поправитеся, — з добрими нотками в голосі сказала економка, звелівши їм зняти хустки. Вона добре пам'ятала ту ніч, коли і її, худу, брудну й налякану привезли До професора.

— Отже, ви з панелі?

— Ні, ні! — заперечливо покрутили головами дівчата.

— Але, певне, ще ніколи ніде не працювали, тож доведеться всього вас навчати. Згодні?

Дівчата ревно закивали головами.

— Гаразд. Ось вам по чашці бульйону з хлібом. Сідайте до столу, попоїжте. Подумаємо, що з вами робити.

Орчард-стріт з'єднує жваву торговельну «річку» Оксфорд-стріт і спокійне респектабельне «озеро» — площу Портмен-сквер. На півдорозі, по правому боці, якщо йти від Оксфорд-стріт, стояла маленька, охайно пофарбована в білий колір аптека, вікна якої були заставлені аптекарськими бутлями з червоною, жовтою, голубою та зеленою рідиною.

Лише кілька перехожих було поблизу й нікого — в самій аптеці, коли китаєць, увійшовши, рішуче зачинив за собою двері, швидко повернув ключ і зсунув сірі штори, так щоб з вулиці стало видно слово «Зачинено».

Аптекар був маленький неохайний чоловічок середніх літ з рідким чубом. На кінчику його носа ледве тримались окуляри. Він поставив банку з етикеткою «Пумелінова есенція (екстракт з райських яблук)» на полицю, де вже стояли пляшки та банки з етикетками «Еліксир Рука», «Кульбабові пілюлі Кінга», «Знеболюючий сироп Джонсона» та «Шайндровий бальзам Геймана». Ця, остання, назва завжди дивувала Лі Чао.

— Добрий день, містере Біг-налл, — ділячи прізвище аптекаря на дві частини, привітався китаєць.

Кілька секунд Бігналл, немов щойно одержавши погану звістку, стояв із роззявленим ротом.

— Вам погано, містере Біг-налл?

— Просто мені не хотілося б бачити вас у себе в аптеці.

Навіть якщо це була погроза, слова звучали непереконливо, а обличчя аптекаря набрало мертвотно блідого кольору.

— Давно вас не бачив, містере Біг-налл.

— Прошу вас негайно вийти, поки я не викликав поліцію!

— Ви не викличете поліцію, — засміявся Лі Чао, немов почувши дотепний жарт. — Гадаю, вам краще послухати, що я скажу.

— Я роблю свою справу чесно.

— Ви ще не втратили рекомендованих мною клієнтів?

— Я не бажаю мати неприємності.

— Ви їх уже маєте, містере Біг-налл. За два роки, поки мене не було, ви заробили багато грошей.

— Яке ваше діло!

Китаєць, здавалося, на хвилину замисливсь. Аптекарі були його основним капіталом. Вони могли забезпечити тим, що важко дістати, а дехто за послуги аптекаря згоден платити великі гроші. Нарешті Лі Чао стенув плечима й рушив до дверей.

— Гаразд, я піду, але незабаром чекайте на візит друзів. До побачення, містере Біг-налл!

— Що ви маєте на увазі?

— Лише те, що вас відвідають друзі. Жаль. Гарна аптека. Так чисто. Зразковий порядок. Скоро яблучка погниють, а вже потім прибуде поліція. Ви мене розумієте?

Бігналл зрозумів.

— Зачекайте! — гукнув він. — Зачекайте, я винесу гроші.

— Я маю гроші, містере Бігналл. Маю гроші, щоб платити вам, якщо ви й надалі робитимете послуги найближчим друзям.

— Я…

Лі Чао повільно підійшов до прилавка й нахилився до аптекаря.

— Ви й досі забезпечуєте містера Холмса білим порошком?

Бігналл нерішуче кивнув.

І так само приховуєте правду від свого друга доктора Ватсона?

— Так, — помітно заспокоївшись і полегшено зітхнувши, відповів аптекар.

— Ви й досі отримуєте опій, який вам посилають мої колеги?

Бігналл знову кивнув.

— Усі давні клієнти користуються вашими послугами?

— Так.

— Можливо, є й нові?

— Один-два.

— І ви, як і раніше, допомагаєте жінкам позбутися вагітності?

— Лише коли це конче необхідно.

— Гаразд, гарна вийшла розмова, як і мало бути.

За півгодини Лі Чао поніс на Алберт-сквер добру новину своємухазяїнові. Було зроблено ще один крок до великої помсти.

Увечері Лі Чао й Ембер з подробицями доповідали професорові про те, що вже зроблено. Багато жебраків, які служили їм у минулому, знову почали служити, пильнувати й наслухати, не пропускаючи жодного факту, жодного слова чи натяку, усвідомлюючи, що вони мають хай невеличкий, але постійний заробіток за незначні, а іноді й ласі шматочки інформації. Жебраки та жебрачки особливо уважно прислухалися до новин на Сейнт-Джордж-стріт, колись недоброї слави Реткліф-Гайвей, зосереджуючи увагу на «Прусському Орлі», улюбленому місці німецьких моряків та тих, хто не вважав поліцаїв за своїх близьких друзів. Обов'язком жебраків було не пропустити нічого про Вільгельма Шляйфштайна.

Заходячи на цій зловісній вулиці до «Рози й корони», до «Дзвону» чи якогось танцювального залу, жебраки слухали й дуже обережно розпитували, постійно тримаючи в пам'яті ще й імена Ірени Адлер, поліцая Кроу, самого Шерлока Холмса та іноземних негідників, з ким переважно боровся професор Моріарті.

Протягом цілого дня Спір снував між Алберт-сквером та десятком потаємних місць Лондона. Пізніше, після вечері, яку подавали знервовані нескінченними зауваженнями Бриджит, сестри-близнючки Марта й Поллі, Спір також мав у вітальні бесіду з Моріарті і розповів йому про свої пообідні зустрічі з десятком професіоналів: зломщиків, кишенькових крадіїв, шахраїв, аферистів, рекетирів, які досі діяли кожен сам по собі. Перебравши на себе керівництво «преторіанською гвардією», Спір розмовляв з ними, хоча й обережно, але цілком успішно.

Коли Спір пішов, Моріарті, стоячи біля вікна з келишком бренді в руці й дивлячись на площу, думав: «Там знову оживає моє королівство, почала збиратися докупи сім'я, як це було до тієї ганебної позаторішньої поразки». Він знав, десь там лежать і ключі, щоб відімкнути двері пекла для шістьох ворогів, які не давали йому спокою.

Легенький вітрець ворушив листя дерев унизу, і воно тремтіло, немов од загрози, що променіла з вікна вітальні.

Одвернувшись од вікна, Моріарті подивився на новий, хоча й дешево куплений братами Джекобсами, рояль фірми «Коллард і Коллард», що займав у вітальні чільне місце. Це були звичні розкоші, яких професор був надто довго позбавлений. Музика змалечку посідала важливе місце в його повсякденному житті. Мистецтва гри його навчала рідна мати. Моріарті пам'ятав, з яким задоволенням грав на роялі, а його неабиякі здібності викликали заздрість обох старших братів. «Місіс Моріарті, Джим міг би стати музикантом-професіоналом і виступати з концертами, він такий здібний», — запам'ятався йому чийсь комплімент. Хоча відтоді, як востаннє сидів за клавіатурою, минуло багато років, професор підсвідомо відкладав цей момент. Обережно наблизившись до інструмента, немов до дикого звіра, що потребує ще дресировки, Моріарті сів і заплющив очі. Був час, коли грати здавалося так само легко, як і дихати. Якщо Холмс може цигикати на скрипці, то він, Моріарті, здатен видобути мелодії з чорних та білих клавішів. Безгучно перебігши довгими пальцями по клавіатурі, а потім, ніби відчувши впевненість, він розгорнув ноти 12-го етюду Шопена, відомого як «Революційний».

Це не була звичайна гра. Це була унікальна інтерпретація, немов музика давала вихід усім невисловленим бажанням і скаргам, героїзмові та божевіллю. З музикою прийшов спокій, і Моріарті грав, поки дзвінок внизу сповістив про прихід Терреманта та його «боксерів».

Нагорі, в затишній спальні, Бриджит Спір, поклавши руку собі на живіт, тихо проказала:

— Тут щось посіялося.

Їй легше було вимовити ці давні традиційні слова, що означали вагітність, аніж будь-які інші з-поміж тих, якими молоді дружини, соромливо чи вдавано бадьоро усміхаючись, повідомляють своїх чоловіків про появу незабаром «маленького незнайомця».

Рот в Алберта Спіра розтулився й знову стулився, перш ніж звідти вихопилось:

— Ну, Бриджит, я ніколи не думав…

— Треба було б думати, Берте. Чим ми, по-твоєму, займалися — ліпили череп'яні глечики?

— То я буду батьком?!

Бриджит відітхнула. Першою думкою чоловіка було: він буде батьком. Тепер вона спокійно відповіла:

— А я буду матір'ю.

— Закладаюсь, він прийде в світ, ухопившись за обручальний перстень повитухи, — розплився в усмішці Спір. — Це добра новина, Бриджит. Достоту добра новина. В нас буде справжня сім'я. Ось хай довідається професор! Він буде дуже радий.

— Чи буде?

— Звичайно, дівчино. Це ж новий член сім'ї. Професор буде хрещеним батьком.

— Берте… — Бриджит підійшла до чоловіка й ніжно взяла за руку. — Я бажаю дитині добра. Я не хочу, щоб вона починала життя, як ми, кишеньковим злодюжкою.

— Під крилом у професора? Ні, дівчино, вона не знатиме горя. Знизу линула музика, потім почувся звук дверного дзвоника.

Тим часом, як професор Джеймс Моріарті втішавсь музикою Шопена, Ангус Мак-Криді Кроу повернувся додому, на Кінг-стріт, до своєї молодої дружини.

Детектив зумисне просив не зустрічати його на залізничному вокзалі. Передусім, він не схвалював появи там заміжньої жінки без супроводу, добре знаючи, які неприємності можуть її підстерігати, а крім того, ніколи не довіряв залізничним розкладам.

Біля власних дверей Кроу опинився з точністю майже до хвилини, як і розраховував. Постукавши дверним молотком, він одразу забув про Моріарті та пов'язані з ним можливі неприємності. Палке бажання обняти Сильвію заполонило все його єство. До того ж він скучив за домашніми стравами. Ніхто, на думку Кроу, не вмів так, як Сильвія, зробити біфштекс чи печінковий пудинг, а приготовлений нею тушкований заєць, як він любив повторювати, був гідний райської учти.

Отже, ціла гама бажань заволоділа Кроу, поки він чекав, коли дружина відчинить двері. Омріяні запахи й смаки змішалися в свідомості з глибоко схованим у душі бажанням спальні й тієї насолоди, яку так уміла дати Сильвія. Пишнота її грудей і стегон привабливо зливалися в уяві зі смаженою картоплею та м'ясом молочного ягняти. В цю мить він був наче моряк, що повернувся з плавання, або мисливець — з полювання.

Двері відчинились, і Ангус Кроу, переповнений почуттями, кинувсь обіймати місіс Кроу.

— Сильвія, люба моя, — видихнув він, примруживши очі й розтягуючи слова, як завжди робив у хвилини емоційного напруження.

Не встиг він доторкнутися до жінки, як вона голосно зойкнула й відсахнулась.

Кроу розплющив очі й, замість своєї прекрасної Сильвії, побачив маслакувату молодицю в очіпку, чорній сукні та білому з оборками фартусі. Спочатку він подумав, що помилився дверима, але над молотком чітко вимальовувалась начищена цифра 63.

Жінка опам'яталася першою.

— Доброго вечора, сер, — переводячи подих, привіталася вона. — Як мені про вас доповісти.

— Інспектор Кроу.

Кроу починав здогадуватися. Сильвія завжди була з фантазіями. До весілля вона сама вела своє невелике господарство — готувала їжу, прибирала постіль, витирала пилюку, робила покупки, ні хвилини не гуляла без діла. Кроу зрозумів, що за його відсутності дружина зруйнувала затишок їхнього домашнього вогнища — найняла прислугу.

— Ангусе! — Сильвія чекала, поки служниця відчинить йому двері, а тоді, не маючи терпіння витримати ритуал, поспішила до крихітного передпокою. — Ой, Ангусе! Нарешті ти повернувся! — Вона обняла чоловіка, швидко поцілувала в обидві щоки й, тримаючись від нього на відстані простягнутої руки, звеліла служниці:

— Лотті, внеси до хати панові речі, поки не посходилися всі сусіди!

— Що це все означає, Сильвіє? — пошепки запитав Кроу.

— Pas devant les domestiques^[1], — лагідно усміхаючись, прошепотіла у відповідь Сильвія, а вголос вела далі: — Я така рада… Лотті, неси валізи нагору!.. Ходімо до вітальні, любий. Дай мені на тебе подивитися.

Кроу, збентежений, пішов слідом за нею до віталеньки, де, як він задоволено відзначив, змін відбулося небагато.

— Хто ця жінка, Сильвіє? — цього разу вже рішуче запитав він, ледве причинивши двері.

— Сюрприз, Ангусе. Я гадала, ти будеш задоволений. Це Лотті, куховарка.

— Куховарка? А що їй у нас робити?

— Ангусе, вона наша служниця. Зрештою, ми посідаємо в світі певне становище, а ти обіймаєш важливу посаду в Скотленд-Ярді.

— Яку важливу посаду?

— Ну, тебе обов'язково підвищать по службі, і тоді…

— Звідки ти взяла, що мене підвищать? Коли хочеш знати, мене спіткала велика невдача на нинішній посаді, і буде добре, якщо до кінця тижня я взагалі не вилечу звідти. З якої речі тобі заманулося привести сторонню людину в нашу сім'ю, до нашого… — Кроу на мить завагався. — … До гніздечка нашого кохання?

— Я думала, ти будеш радий, — розплакалася Сильвія. — Це піднесло б нас в очах суспільства. — Вона заплакала гучніше й зашморгала носом. — Це звільняє від нудної одноманітної роботи. — Сильвія зовсім розридалась, і тут же вигукнула. — Ввійдіть! — Вигукнула абсолютно спокійним голосом, відповідаючи на стук у двері. Сльози на очах ураз висохли.

— Вечерю подано, — оповістила сухоребра Лотті.

Вечеря ще більше зіпсувала настрій Ангусові Кроу. Перед тим, як іти до їдальні, він намагався заспокоїти дружину, посилаючись на свою нервозність від перевтоми й запевняючи її, що, звичайно, не хоче, щоб вона нудьгувала. Вечеря виявилась нерадісним доказом того, що було ясно від самого початку: Сильвія в готуванні участі не брала. Суп удався водянистий, овочі недоварені, м'ясо пересмажене, про яблучний пиріг взагалі краще й не говорити.

Після вечері Кроу трохи випив і, насупившись, терпляче слухав монолог дружини про те, які проблеми їй довелось розв'язувати, поки він був відсутній. Зрештою, стомившись слухати, Кроу оголосив, що час уже лягати, не лишаючи ніякого сумніву щодо своїх намірів. Він подумав — принаймні в ліжку служниця не замінить Сильвію, не для цього ж її найнято. Та й Сильвія була завжди охоча до ліжка й добре знала, що і як там робити.

— Ангусе, я не винна… — Очі місіс Кроу знову наповнилися сльозами. — Я не маю влади над фазами місяця. Мені так жаль, любий…

Ангусові Кроу лишилось хіба що теж заплакати. Гіркоту невдачі з професором Моріарті він мріяв підсолодити домашнім щастям. Підійшовши до свого улюбленого крісла, Кроу сів і заходився переглядати листи, що надійшли, поки він їздив до Америки.

Головним чином там були всілякі рахунки та короткі звістки від родичів, але зверху лежав лист, принесений посильним сьогодні вранці. Глянувши на почерк, Кроу відкрив його першим. Як він і подумав, лист був з вулиці Бейкер-стріт, 221-В:

«Шановний Кроу!

Не знаю, чи Ви вже повернулися з наших колишніх колоній. Якщо ні, цей лист Вас почекає. Ви, певно, маєте свіжішу інформацію, ніж я, проте сьогодні мені стало відомо дещо про нашого друга. Тому був би вдячний, якби ви знайшли можливість зустрітися зі мною в зручний для Вас час.

Щиро, Ваш колега Шерлок Холмс».

— Вам відомо про так звану «преторіанську охорону» Моріарті? — Холмс стояв спиною до каміна, дивлячись на Кроу, який зручно вмостився в плетеному кріслі.

— Звичайно, відомо.

Кроу домовився зустрітись із Холмсом наступного дня після свого приїзду і незадовго до п'ятої, коли Холмс мав бути сам, постукав у парадні двері.

Відчинивши йому, місіс Гадсон сказала, що містер Холмс ненадовго відлучився, просив вибачити й наказав їй потурбуватися, щоб гість не нудьгував, поки він повернеться.

Коли за п'ятнадцять хвилин Холмс повернувся, перед Кроу вже стояла таця з чаєм, свіжою здобою та домашнім суничним варенням.

— Сидіть, сидіть, будь ласка, Кроу, — сказав Холмс, увійшовши до кімнати. — Добре, що почекали. Здається, ви схудли. Сподіваюсь, американська гостинність не вивела з ладу ваше травлення.

Кроу впало в око, що Холмс розшарівсь і здавався трохи втомленим та неспокійним. Це тому, пояснив сам Холмс, що він поспішав повернутися до п'ятої. Він поклав на стіл кілька допіру принесених пакуночків, на одному з яких поліцай побачив етикетку аптеки: «Чарлз Бігналл, АПС, Орчард-стріт».

Коли вони залишились удвох, Холмс попросив Кроу розповісти про свою поїздку до Америки.

Ангус Кроу описав усі стадії свого розслідування, закінчивши невдалою спробою схопити професора на гарячому в Сан-Франциско: тоді він, Кроу, був так близько й водночас так далеко від успіху. Та не встиг ще закінчити своєї розповіді, як Холмс запитав, чи відомо йому про «преторіанську охорону».

— Спочатку в цій зловісній банді було четверо, — сказав Холмс. — Язичник-китаєць Лі Чао, нікчемний, слизький Ембер, грабіжник Алберт Спір і пройдисвіт Пейджет. З весни дев'яносто четвертого року їх лишилося троє.

— Про Пейджета я знаю, — зауважив Кроу. — Було, здається, ще двоє. Назвати імена я поки не можу. Майже немає сумніву, що китаєць, Ембер і Спір були в Америці разом з нашим знайомим.

— Добре, — серйозно подивився на детектива Холмс. — З вірогідних джерел мені відомо, що принаймні Ембер повернувся до Лондона. Позаминулої ночі його бачили в кількох таких місцях, де нам з вами, щоб не накласти головою, довелося б попокрутитись. У мене свої, особливі можливості тримати ці місця під наглядом, — невесело пожартував він.

— Отже?

— З досвіду я знаю: там, де з'являються члени так званої «преторіанської охорони», слід чекати й професора.

Кроу нічого не лишилося, як погодитися з цим. Власні невдачі видавалися тепер ще більшими, а що Холмс ніяк не прокоментував його американських пригод, то це, здається, підкреслювало невелику користь від тієї поїздки.

І все ж Ангус Кроу залишив Бейкер-стріт з легким серцем. Можливо, тепер вони були ближче до мети, ніж гадалося.

Завтра він про все доповідатиме в Скотленд-Ярді, а зараз повинен вертатися на Кінг-стріт, до світських претензій своєї дружини. Має якомога обережніше, уникаючи непорозумінь, розв'язати цю маленьку проблему.

На Алберт-сквері закипіла робота. Відродження злочинного клану професора відбувалось повільно й з осторогою, але не минало й дня, щоб чогось не було зроблено чи щоб до клану не повернувся хтось із його колишніх членів. Все робилося дуже обережно й при цьому ніде не згадувалося ім'я професора Джеймса Моріарті.

Головними виконавцями були його найближчі помічники та Терремант з «боксерами», сам же Моріарті лише віддавав розпорядження й займавсь фінансами — зустрічався з перекупниками та відкривав рахунки на нові й нові вигадані прізвища. Щовечора він потроху грав на роялі, читав газети, кленучи недоумкуватих, як він їх називав, політиків, а вряди-годи віддавався своїй улюбленій справі — мистецтву показувати фокуси.

І щовечора Моріарті добру годину сидів перед дзеркалом, тримаючи на колінах розгорнутою славетну працю професора Гофмана «Новітня магія». Вважав, що вже непогано виконує більшість описаних у ній фокусів. Він оволодів п'ятьма способами робити паси та підміняти карти, тасуючи й злегка погладжуючи їх долонею. З першої ночі на Алберт-сквері, Селлі Годжес уже звикла, що професор перевіряє на ній нові фокуси, перед тим як перейти до старих у ліжку.

Визначна роль відводилась їй також у виконанні деяких термінових фінансових операцій професора. До середини жовтня було куплено ще два будинки у Вест-Енді. Селлі особисто керувала їхнім переобладнанням і добирала молодих красивих жінок. Професор не мав сумніву, що на кінець року всі ці витрати почнуть давати прибуток.

Багато часу проводив Моріарті над записами, що стосувалися Кроу, Холмса та чотирьох ворогів на континенті.

Ірену Адлер знайшли досить швидко. Вона ощадливо жила в невеликому пансіонаті на березі озера Аннесі. Професор здавався задоволений тим, що її статки обмежені, й того самого дня наказав знайти чоловіка, який міг би зійти за англійця чи француза. Хоча спочатку чоловік мав бути використаний у справі, до Ірени Адлер аж ніяк не причетній.

Алберт Спір знайшов такого чоловика. За освітою вчитель, той нині переживав важкі часи, відбувши строк у в'язниці за крадіжку. Звали його Гаррі Аллен. Усіх здивувало, коли професор зажадав, щоб той не зволікаючи переселився до його будинку. Аллен був гожий із себе молодик, він невдовзі з усіма заприятелював і дуже сподобався Поллі Пірсон. Він не був обтяжений обов'язками, хіба що подовгу розмовляв з професором за зачиненими дверима. Раз чи двічі Спір намагався дізнатись у Моріарті про місце Гаррі Аллена в їхніх планах, але професор лише всміхався, мовляв, усьому свій час.

Незабаром стало відомо, що три європейські «лідери» Гризомбр, Санчіонаре й Сегорбе перебувають кожен у столиці своєї країни. Були свідчення, нібито Санчіонаре влітку приїжджав до Парижа й протягом тижня, не більш, спілкувався з Гризомбром, але грандіозний задум Моріарті створити європейське злочинне товариство, здавалося, сходив нанівець.

А от німця Шляйфштайна у його рідному Берліні не було. Жебраки випадково дізналися, що він з ватагою негідників різних національностей живе на віллі в тихому передмісті Лондона. Спостереження виявило: німець справді шукає можливості грандіозного пограбування.

Моріарті вже мав на увазі пристойне місце в Сіті, що могло б стати спокусливою принадою для зажерливого негідника.

Мов клаптики спаленого паперу, зморщилося й опало останнє листя на деревах Алберт-скверу, подули холодні вітри, дні стали короткими. Знову знадобилися сховані на літо пальта й шкіряні рукавички. Чорним ходом до будинку зачастили рядові злочинного світу. Всі начебто готувалися до зими. Густі тумани виповзали з річки й змішувались із брудом та кіптявою димарів фабрик, заводів та житлових будинків. Протягом останніх трьох днів жовтня густий лондонський смог саваном укривав головні магістралі, вулиці й вузькі провулки. Мерехтливе світло кидали гасові світильники на перехрестях, перехожі тримали в руках ліхтарі й смолоскипи; знайомі орієнтири, раптово з'явившись, набирали загрозливих розмірів і зникали в темряві, немов пароплави, що збилися з курсу. Зросла кількість пограбувань, заворушилися жебраки й кишенькові злодюжки, до нетрів, особливо поблизу річки, підібралася смерть: старі й хронічно хворі на легені мерли як мухи. На четвертий день м'який вітрець розігнав туман, і кволе сонячне світло, немов просіяне крізь густе сито, знову осяяло столицю. Знавці прикмет передрікали важку й довгу зиму.

Увечері 29 жовтня, у п'ятницю, Моріарті прийняв відвідувача — високого худого чоловіка в довгому чорному пальті, що бачило кращі часи, й крислатому капелюсі, який прикривав неохайну копицю сивого волосся. Чоловікова борода справляла таке враження, ніби її скубли пацюки. Зійшовши з поїзда на вокзалі Вікторія, він доїхав омнібусом до Ноттінг-Гіллу, звідти до Алберт-скверу, а далі, з великим чемоданом у руках, подався пішки. Мова чоловіка дуже сильно відгонила французькою. Звали його П'єр Лаброз. Він приїхав з Парижа на запрошення професора. Його приїзд був складовою частиною плану, за яким Моріарті готувався до помсти.

ЛОНДОН Вівторок, 29 жовтня — понеділок, 16 листопада 1896 року МИСТЕЦТВО КРАДІЖКИ

— Звичайно, можу. А хто ж би ще? В Європі немає нікого, хто міг би зробити копію так, як я. Навіщо б ви мене викликали, якби це не було так?

П'єр Лаброз мав вигляд ляльки-маріонетки, якою з-за лаштунків, посмикуючи за ниточки, керує п'яний ляльковик. Лаброз, сидів навпроти Моріарті, розвалившись на стільці, тримаючи склянку абсенту в одній руці й велично жестикулюючи другою.

Вони щойно повечеряли, і тепер Моріарті хотів збагнути, чи не помилився, виписавши сюди Лаброза. В Європі було багато художників, які могли б скопіювати картину не гірше, а може, й краще, ніж цей. Наприклад, постійний боржник, честолюбний академік, портретист Реджиналд Лейфтлі.

Після довгих роздумів професор зупинив свій вибір таки на Лаброзі. Він зустрічався з ним лише раз, у Європі, після райхенбахських подій. Тоді відзначив його незібраність і водночас розпізнав талант. Лаброз, відверто кажучи, у своїй справі був генієм і, якби присвятив себе створенню оригінальних полотен, міг би зажити неабиякої слави. Тепер же його ім'я було відоме хіба що в Сюрте^[2].

Лист, якого професор йому написав, повернувшись до Лондона, мав лише легенький натяк на те, для чого він тут потрібний, але й цього було досить, щоб Лаброз приїхав до Англії. В листі професор підкреслював талант художника й говорив про якусь можливість добре заробити. І все ж, навіть тепер, коли Лаброз уже був на Алберт-сквері, Моріарті не міг не завагатися. Незібраність Лаброза нині здавалася ще помітнішою, а манія величності — виразнішою, немов отрута абсенту з кожним днем все глибше проникала в мозок художника.

— Бачите, мій друже, — говорив Лаброз, — у мене талант унікальний.

— Якби це було не так, я б вам не писав, — спокійно відказав Моріарті, зовсім не вважаючи, що це й справді так.

— Це воістину божий дар, — вів далі Лаброз, перебираючи пальцями барвисту шовкову краватку. — Не треба бути детективом, щоб сказати: це художник. Якби Бог був художником, він би передав людству правду через мене. Я напевно був би художником-Христом.

— Я теж так вважаю.

— Роблячи копію, я не пропускаю найменших дрібничок. Здається, ніби художник намалював дві однакові картини. Це важко пояснити. Я наче стаю справжнім автором і, коли копіюю картини Тиціана, — стаю Тиціаном, коли Вермера — думаю по-голландському. Кілька тижнів тому я робив копії чудових сучасних полотен імпресіоніста Ван-Гога. В мене весь час боліло вухо. Ця влада — страшна.

— Бачу, ви боїтеся за себе. І все ж не від того, щоб робити це за гроші.

— Не хлібом єдиним живе людина.

Моріарті насупився, намагаючись прослідкувати за ходом думки француза.

— Скільки, ви сказали, заплатите за копію «Джоконди»?

— Про гроші мови не було, та коли ви вже запитали, скажу: я забезпечу вас харчами, помічником на час роботи, а по закінченні сплачу п'ятсот фунтів стерлінгів.

— Мені не потрібен помічник, — пирхнув Лаброз, немов кіт, якому наступили на хвіст. За п'ятсот фунтів я б не погодився копіювати навіть Тернера. А ми говоримо про Леонардо да Вінчі!

— У вас буде помічник. Він готуватиме вам їжу, а мені доповідатиме, як ідуть справи. Одержите п'ятсот фунтів. Та я вимагатиму високої якості. Розумієте, картина потрібна для дуже старанно розробленої містифікації. Робота має бути переконливою.

— Моя робота завжди переконлива. Якщо я зроблю «Джоконду», це буде «Джоконда». Навіть експерти не зможуть добачити різниці.

— В даному разі — зможуть. Буде прихована вада.

— Ніколи! Тим більше за якісь жалюгідні п'ятсот фунтів.

— В такому разі я змушений буду пошукати когось іншого.

— Тисяча фунтів. — Навряд чи Лаброз відчув холодні нотки, що з'явилися в голосі професора.

Моріарті підвівся і підійшов до шнура дзвоника.

— Я викличу покоївку, а вона приведе одного з моїх дужих хлопців, щоб викинути вас разом з вашими бебехами. А ніч — холодна, мосьє Лаброз.

— Можливо, я б погодився на вісімсот… Можливо…

— З мене досить! — Моріарті смикнув за шнур.

— З вами важко торгуватись. Хай буде п'ятсот.

— П'ятсот і доплата за додаткові дрібниці. В тім числі за надряпане на дошці одне слово. Стару тополеву дошку я маю.

— З одним я не згоден. Мені не потрібен помічник. Я мушу бути сам.

— Не буде помічника, не буде грошей. Не буде діла. Француз стенув плечима.

— Це забере багато часу, — зауважив він. — Щоб добре імітувати павутинку старих тріщин, треба намальоване довго сушити на сонці.

— Це забере не більш як шість тижнів.

Тепер уже художник відчув реальну загрозу. У дверях з'явилася Поллі Пірсон, і Моріарті звелів їй прислати Вільяма Джекобса, а потім розшукати ще й Гаррі і Аллена. Почувши ім'я Аллена, вона зашарілась. Не зважаючи на нелегку роботу в цьому домі, Поллі вже поповніла на доброму харчі.

Діставши вказівку простежити, щоб художник уночі не никав по будинку, Джекобс повів Лаброза до кімнати для гостей. А до вітальні з'явився Гаррі Аллен, і професор за зачиненими дверима пояснив йому завдання на час поїздки з художником до Парижа.

— Після закінчення цієї справи, професоре, якась інша робота для мене знайдеться? — запитав дипломований шкільний учитель.

— Коли все буде зроблено, ви станете повноправним членом нашої сім'ї. А для таких, як ви, в Берта Спіра робота завжди знайдеться.

Ввійшовши потім до свого кабінету, Моріарті дістав із шухляди столу давню тополеву дошку й повертів її в руках. Мине кілька тижнів, і цей шматок простого дерева перетвориться на безцінний портрет нестаріючої Мони Лізи, спокусу для француза Гризомбра.

А тим часом Спір з Ембером готували пастку для самовпевненого Вільгельма Шляйфштайна.

Спір з Ембером та двома хлопцями Терреманта були в Сіті. Принишкнувши в темній кімнаті першого поверху будинку, вони уважно спостерігали за ювелірною майстернею на розі Корнгілл та Бішопсгейт. У будинку світилися лише вузькі щілини на рівні очей — дві у вікні, що виходило на Корнгілл, і одна — у вікні на Бішопсгейт-стріт.

— Іде, — прошепотів Ембер. — З Бішопсгейт.

— Чисто хронометр, — усміхнувся Спір у темряві. — Точний, мов швейцарський годинник. І він ніколи цього порядку не змінює?

— Ніколи. Все повторюється кожні п'ятнадцять хвилин. Я спостерігаю понад три тижні, — тихо відповів Ембер. — О десятій до нього приєднується сержант, потім знову — о першій. Іноді також о п'ятій, але не завжди.

Спостерігачі мовчки дивилися, як поліцай, зупиняючись і торгаючи ручки всіх дверей, розміреним, мов на плацу, кроком ішов уздовж Бішопсгейт-стріт. Ліхтар із збільшувальним склом, що висів у нього на поясі, кидав перед нього тьмяне світло.

Порівнявшись з їхнім вікном, він зупинився, заглянув у щілину, поторгав, перевіряючи, віконниці, і, дійшовши до рогу, повернув на Корнгілл. Почулися звуки калатала нічного сторожа. Із Ліденголл на Чіпсайд проїхав двоколісний екіпаж. Поліцай подивився в обидві щілини з Корнгілл-стріт, поторгав ручки дверей і пішов далі; звук його ходи, відбиваючись луною на порожніх вулицях, поступово завмер, і знову запала тиша.

— Піду подивлюся. — Поліцай уже був далеко, і Спір говорив сміливіше.

У приміщенні, звідки вони вели спостереження, стояв дух цвілі й пацюків. Голі мостини зарипіли під ногами в Спіра, коли він, обминаючи купи сміття, рушив до дверей. Це приміщення звільнилося лише місяць тому, і його негайно винайняв на вигадане ім'я Моріарті. Як і в більшості будинків на Корнгіллі, раніше й тут була ювелірна крамниця. А тепер прикріплена до дверей табличка повідомляла, що в будинку ведеться «капітальний ремонт».

Чутко дослухаючись, Спір вийшов на вулицю. Дивно, подумав він, переходячи на той бік, що таке велелюдне удень місце стає таким безлюдним уночі. Лише поодинокі власники магазинів мешкали тут, решта віддавали перевагу затишним кварталам, до яких було з годину їзди поїздом або омнібусом. Містер Фриленд, чиє ім'я значилося на білих прямокутних вивісках і на Корнгіллі, й на Бішопсгейті, мав прегарну віллу в Сейнт-Джонс-Вуді. Спір посміхнувся. Ці люди, здавалося, ніколи не порозумнішають. Лише чергове пограбування змушує їх на деякий час бути обережними. Вони вставляють у двері нові замки, іноді навіть наймають нічного сторожа. Але за рік-два страх минає, і все починається спочатку. Вже придумано було нові конструкції сейфів, але в Сіті й досі користувалися старими.

Спір дійшов до парадних дверей фірми «Джон Фриленд і Син» на Корнгіллі. Не чути було ні звуку, не видно ні душі. Вулиця виблискувала під ліхтарями, немов схоплена приморозком. На головному вході та вікнах були опущені міцні жалюзі. У них на висоті п'яти з половиною футів од тротуару виднілися прорізи, кожен дев'ять дюймів завдовжки й два — завширшки. Спір припав очима до першої щілини. Усередині, в яскравому світлі газових ліхтарів, було чітко видно касу й порожні вітрини. Тим часом справжнє призначення цих щілин було не для того, щоб бачити торговельне приміщення, де клієнти купували каблучки, годинники, намиста та брошки чи замовляли оправи для коштовного каміння, а задля другої кімнати, власне майстерні, в якій ці замовлення виконувалися.

До другої кімнати вів арковий прохід у стіні, а прорізи були розташовані так, щоб крізь арку можна було бачити великий білий сейф посеред другої кімнати. Спір ступив праворуч і подививсь у другу щілину. Звідси теж, чітко, як удень, було видно той самий білий сейф, але під трохи іншим кутом. Дослухаючись до кроків поліцая, Спір звернув за ріг і глянув у щілину з боку Бішопсгейт. Звідси сейф було видно в прилаштованому під кутом дзеркалі. Повертаючись через дорогу до свого порожнього магазину, Спір подумав, що задля здобичі він не проти піти на ризик, якщо тільки Ембер не помиляється.

— З тилу справді можна потрапити досередини? — запитав він Ембера, повернувшись із вулиці.

— Можна. Вони дбають лише про головний вхід і три замки на сейфі. А чому так? — посміхнувся він своєю щурячою посмішкою. — Бо вважають: навіть забравшись досередини, нічого вдіяти не можна, та ще коли кожні п'ятнадцять хвилин у щілини заглядає поліцай.

— І здобич справді в сейфі?

— Ніяких сумнівів.

Уздовж Бішопсгейт-стріт знову розміреним кроком пройшов поліцай.

Тієї ночі в будинку на Алберт-сквері Поллі довго шепталася на сходах з Гаррі Алленом. Повернувшись далеко за північ до кімнати, де ділила ліжко з Мартою, вона своїми схлипуваннями розбудила сестру.

— Поллі, ти не повинна більше цього робити, — сказала Марта. — Якщо дізнається місіс Спір, у нас будуть великі неприємності. Гаррі теж утратить прихильність професора.

— Не турбуйся, — знову схлипнула Поллі. — Неприємностей не буде: Гаррі відсилають звідси.

— Що? Вигнали?

— Ні, Марто. Він їде до Франції з тим дивакуватим паном, що приїхав учора ввечері.

— З отією худорбою? До Франції? Коли?

— На цьому тижні. Гаррі каже, що повернеться не раніш як на Різдво.

— От і добре, що здихаємось його, — зауважила Марта, щиро переживаючи за сестру. — Цей Гаррі погано на тебе впливає, дівчино. Ще трохи, і доведе тебе до гріха. Що ми тоді робитимемо?..

— Гаррі не такий.

— Покажи мені хоч одного чоловіка, хто не такий.

— Він обіцяє привезти мені з Парижа гарні подарунки.

— Ти забуваєш, хто ти, Поллі. Пам'ятаєш, як ми мерзли в лахмітті й жебрали ще кілька тижнів тому? Це диво, що нас узяли в таке місце, і я не бажаю втратити його через якогось Гаррі Аллена.

— Він джентльмен…

— Я б додала: ні на що не здатний. Та дарма — скоро ти його позбудешся.

Поллі знову розплакалась.

— Побійся Бога, перестань, Поллі. Розбудиш увесь будинок.

Наступного ранку Гаррі Аллен разом з Лаброзом від'їздили до Парижа. В Аллановій валізі, крім інших речей, лежала стара тополева дошка. Був там і револьвер.

Увесь день Поллі Пірсон починала плакати, досить було комусь до неї заговорити. Зрештою, це набридло Бриджит Спір, і вона пригрозила, якщо та не отямиться, відшмагати її лозиною.

— Бачиш, що ти наробила? — миючи посуд, шепотіла до сестри Марта. — Дограєшся, що нас обох поб'ють, а мені це аж ніяк ні до чого.

— Ради нього я можу все витримати, — з повними сліз очима мовила Поллі. Їй ще було дуже далеко до того, щоб розбиратися в чоловіках.

Пополудні Ембер та Спір зачинилися з професором у кабінеті, а Джекобсам було наказано пильнувати, щоб їх не турбували. Навіть коли на початку другої з'явилася Селлі Годжес, їй теж сказали почекати.

Тим часом професор у кабінеті спитав:

— А ви певні, що там є цяцьки?

Він сидів за столом над акуратно розкладеними паперами, біля його правої руки лежало перо. Спір та Ембер підсунули до столу легкі стільці й не зводили ока зі свого зверхника. Сторонній сказав би: ділові люди обговорюють якусь важливу проблему. Ембер випнув свій тхорячий писок, немов щось винюхував. Обличчя Спірове було серйозне, рівне світло з вікон робило майже непомітним кривий рубець на його лівій щоці.

— Абсолютно певний, — відказав шефові Ембер.

— Як ви дізнались?

— Один майстер хвалився нашій людині, Бобу Нобові, в день видачі заробітної платні, мовляв, он з якими коштовностями має справу! Наш хлопець, витримавши тиждень, запитав його: «Ви, здається, одержали для шліфування діаманти королеви?». «Ні, не королевині, але дуже коштовні речі леді Скоубі та герцогині Ешерської», — відповів майстер. Боб Ноб замовив ще кілька кухлів, і той показав йому квитанцію. Ось, я переписав, — діставши цидулку з якоїсь згинки свого одягу, Ембер передав її професорові.

Моріарті почав читати, голос його то здіймавсь угору, то падав, немов підкреслюючи вартість кожної речі:

— «Здано до майстерні з понеділка, шістнадцятого листопада, до понеділка, двадцять третього листопада. Роботу має бути виконано до закінчення робочого дня в п'ятницю, двадцятого листопада».

— В суботу там нікого не буває, — докинув Спір. З вечора п'ятниці до відкриття в понеділок усе буде в сейфі.

Моріарті кивнув і став читати далі:

— «Герцогиня Ешерська. Діадема з діамантами — почистити, відполірувати та перевірити кріплення камінців. Діамантові сережки — полагодити гачки. Діамантова підвіска на золотому ланцюжку — закріпити пошкоджену ланку в ланцюжку. Перлове намисто — нанизати на нову нитку. П'ять перснів. Золотий з діамантовим гроном — почистити й зміцнити кріплення двох камінців. Золотий з великим смарагдом — перезакріпити смарагд. Перстень білого золота з шістьма сапфірами — перезакріпити сапфіри відповідно до рисунка. Золотий з трьома великими діамантами — почистити. Золота наперсна печатка — почистити й перегравіювати».

— Вони хочуть мати їх до різдвяних балів та вечірок. Обох дам запрошено на якусь урочисту зустріч.

Моріарті, здавалося, не чув сказаного й читав далі:

— «Леді Скоубі. Діадема білого золота з вісімдесятьма п'ятьма діамантами — почистити й перевірити кріплення. Рубінове та смарагдове намисто — поставити нову ланку між третім та четвертим камінцями, відремонтувати застібку. Рубінові сережки — виготовити нові гачки. Золота каблучка з одним великим та десятьма меншими діамантами — почистити й зміцнити кріплення великого камінця»… Якщо все правильно, тут ціле багатство.

— Все абсолютно точно, — поплямкав губами Ембер, немов смакуючи цукерку.

— А крім того, і його власний товар, — м'яко додав Спір. — Годинники, каблучки та інше. Приблизно на три тисячі фунтів. На суботу та неділю все буде сховано до сейфа.

— А який сейф?

— Великий. З потрійним замком конструкції Чабба. Установлений на металевому листі й прикріплений до підлоги. Старий, — додав Спір поблажливо.

— А підлога?

— Звичайна, дерев'яна.

— Що видно в щілини? — Моріарті питав швидко, мов адвокат у суді.

— Лише сейф. І, здається, трохи підлоги.

— А що внизу?

— Підвал. Там труднощів не буде.

— Дзвінків чи чогось із цих новомодних вигадок немає?

— Можливо, є. Але, виявивши батареї, неважко перерізати дротики. Часу вистачить.

— Шляйфштайн має доброго зломщика? — обернувся Моріарті до Ембера.

— Для такого випадку — не зовсім. Усі його люди — груба сила й тупість. Доведеться підшукати йому зломщика.

— У вас багатий досвід, Ембере. Самі змогли б упоратися?

— Я б зміг, — кинув Спір.

Моріарті, рухом змії перед стрибком, хитнув головою.

— Я запитую Ембера. Його Шляйфштайн не знає.

Спір кивнув. Тон професора його не збентежив. Моріарті розпитував, малюючи в уяві картину розвитку подій. Чи пощастить їм спокусити німця? А що, як той негідник не впіймається на підготовлений для нього гачок?

— Крім того, Спіре, вам доведеться зайнятися поліцаєм. Отже, ви б змогли впоратись, Ембере?

— Це забере страшенно багато часу. Вдень працювати не можна. У ніч з п'ятниці треба вирізати підлогу й молитися, щоб ніхто не прийшов туди в суботу. В ніч проти неділі зірвати домкратом двері сейфа з завіс. Працювати доведеться лише десять хвилин з кожних п'ятнадцяти, а коли двері зірвемо, будуть ускладнення.

— Ви зможете впоратися з потрійним замком Чабба? Його не доведеться вирізати автогеном?

— Я вже казав — сейф старий.

— Але завіси підсилені, — зауважив Моріарті.

— Клинці в щілину)вставити можна, а значить, і сейф, за допомогою домкрата, можна відкрити, мов консервну банку. Треба лише набратися терпіння і не дуже погнути двері, щоб потім можна було поставити їх на місце. Побачивши, що двері знято, поліцай тут же зчинить гвалт.

— Залиште поліцая Спірові, — посміхнувся професор. — А вас, Ембере, потім разом з коштовностями спіймають.

— Я знаю, — так само посміхнувся Ембер.

— А де бувають люди Шляйфтайна — знаєте?

— Одне-два місця.

— Зможете через них дістатися до Шляйфштайна?

Ембер кивнув, хоч і не був у захваті від перспективи пробиратися до ворожого табору.

Відчувши нерішучість дрібнотілого злочинця, Моріарті виважив його похмурим поглядом і спокійно, немов звертався до дитини, заговорив:

— Треба піти й продатися Шляйфштайну. Але остерігайтесь його людей, особливо великого Франца. Якщо той щось запідозрить, то роздавить вас одним мізинцем.

Залишившись сам, Моріарті підбив підсумки. Він мав рацію, зосередившись на тому, щоб приборкати й підкорити своїй волі чотирьох іноземців та двох англійців, а практичну роботу з відновлення «сім'ї» доручити іншим. Відчував найвищу насолоду від своїх здібностей, виробляючи складний план помсти кривдникам, аби втілити його й побачити наслідки. В цьому було щось божественне. Моріарті знав, що має хист планувати й керувати, але повсякденне керівництво своєю злочинною «сім'єю» було для нього досить банальною й нудною справою. Зараз його ніздрі нервово здригались — почав діяти план приборкання Гризомбра й Шляйфштайна. Наставлено перші пастки на стежках Кроу та Холмса, яких ті досі не помічали.

І, нарешті, головне. Скільки довелося витратити з американського капіталу? Щотижня виплачувалися певні суми жебракам, «боксерам» та ще декому з тих, хто на нього працював, але гроші вже почали повертатись у вигляді данини від рекетирів та кишенькових злодіїв: гаманці, годинники, шовкові носові хустки та інше. Одержав гроші також Гаррі Аллен. Він виявився вдалою знахідкою. Господарські витрати в будинку на Алберт-сквері. Придбано магазин на Корнгіллі та два нові будинки для Сел… Немов у відповідь на його думки, тихо постукавши й не чекаючи відповіді, до кімнати увійшла Селлі Годжес.

— Здається, я знайшла для тебе спокусницю, Джеймсе.

Вигляд у неї був майже скромний. З-під довгої, легкої спідниці видніли шнурки черевиків. Біла блузка з високим коміром навіть більше, ніж завжди, підкреслювала її гарно вимощене волосся.

— Як ти й хотів, спокусниця — справжній тигр! — Усмішка в Селлі була мов у кішки, що злизала з глечика сметану.

— Ну, Сел, усе-таки, мабуть, тигриця. Тигриця — італійка? Кілька ночей тому, між спалахами пристрасті, він сказав, що йому потрібна дівчина-італійка. Його вказівки були, як завжди, чіткі. Краще, якщо італійка народилася в Англії й ніколи не бачила предківських берегів. Щоб була жебрачкою, але в багатому вбранні вміла б перевтілюватись і щоб обов'язково була тигрицею в ліжку.

— Потрібна італійка з гарячою кров'ю, — сказав він тоді.

— Це натяк на те, що ми, англійки, холодні? — Селлі підвела очі й потерлась об нього повними стегнами.

— Не всі такі як ти, Сел. Не в усіх кухлі повні меду.

Тепер, зачинивши двері, Селлі підійшла до професора й легенько поцілувала його в чоло.

— Ту тигрицю… — почав був Моріарті.

— Ти хочеш випробувати тигрицю особисто? — перебила його жінка, і ледь помітні зморшки в кутиках її рота від посмішки стали глибшими.

— Це частина мого задуму, Сел, — повільно й трохи збентежено кивнув професор. — Це необхідно. Ніякої неповаги до тебе, моя дівчино, але я мушу підготувати її сам.

— Отже, я приведу її. Сьогодні. Чи в тебе інші плани?

— Планів у мене багато, Сел. Сьогодні залишайся ти. Ця дівчина тямуща? Голова в неї добре варить?

— Все нормально. Хоч би які в тебе були плани, вона підійде. Професор бачив: Селлі намагається бодай щось випитати, але італійська дівчина була частиною великого задуму, і Моріарті урвав розмову. Італійська дівчина мала бути спокусливою приманкою для розпусника Санчіонаре. Він глянув на Емберову цидулку. Серед перелічених там коштовностей значилося рубінове намисто. Воно також мало послужити гачком для Санчіонаре.

Моріарті послав Селлі розшукати Бертрама Джекобса; за чверть години той прийшов. Знову передбачалися грошові витрати. І знову на придбання нерухомості. Це мало бути безпечне місце в небагатому густонаселеному районі. Найкраще — десь поблизу річки, можливо в Бермондсі. Таке місце, де б вони всі були в безпеці й куди б ніхто не міг підійти непоміченим. Бертрам Джекомбс, узявши до уваги побажання зверхника, пішов виконувати завдання.

Цього вечора Спір повідомив Моріарті про вагітність Бриджит, але той особливої зацікавленості не виявив, лише висловив надію, що вона підготує двох молодих сестер, Поллі та Марту, і ті зможуть її заступити.

— Я не можу дозволити, щоб мінявся заведений у будинку порядок, — сказав він на завершення, і Спір, відчуваючи невиразну тривогу, повернувся до своєї кімнати.

А тим часом Лаброз і Гаррі Аллен під'їжджали поїздом до Парижа. Лаброз був добре напідпитку від абсенту, а Гаррі виконував обов'язки його охоронця, перебравши на себе всі клопоти.

У Лондоні Ембер вештався по місцях, які полюбляли відвідувати люди Шляйфштайна. Після кількагодинних пошуків зайшов до бару на славетній Сейнт-Джордж-стріт. Бар належав німцеві, хоча його клієнтами були головним чином норвезькі та шведські матроси. Першим, кого він побачив, виявивсь особистий охоронець Шляйфштайна, Франц.

Франц сидів у кутку за столом з чоловіком на прізвище Веллберн. Обидва пили дешеве віскі, заливаючи його в себе так, наче в них горіли нутрощі й треба було негайно їх погасити.

У барі стояв гамір, висіли хмари тютюнового диму, кілька молодих повій працювали понадурочно, намагаючись витрусити в чоловіків їхні кишені. Ембер одмахнувсь од недолітньої дівчини-циганки, років п'ятнадцяти, яка помахала йому рукою, тільки-но він увійшов.

Вдавши, ніби не помітив Франца й Веллберна, він підійшов просто до бару, замовив джин і, відвернувшись від бармена, став дивитися крізь густу запону диму, намагаючись не чути галасу навколо. Франца він кілька разів зустрічав раніше, але ніколи не бачив зблизька. Знав і те, що Веллберн, не дуже здібний, але дуже підступний готельний злодій, може працювати на будь-кого йдовіряти йому не можна. Якщо таких у Шляйфштайна багато, навряд чи його команда процвітає.

Впіймавши на собі погляд Веллберна, Ембер кивнув і побачив, як той нахилився і щось прошепотів Францові. Франц напружився й виміряв Ембера холодним поглядом. Це був велет увишки сім футів, його біцепси випиналися крізь тканину вельветового піджака. Ембер стримано кивнув, забрав свою склянку й пробрався до їхнього столика.

— Вітаємо вас, містере Ембер! Що вас сюди привело? — запитав Веллберн глузливим тоном.

— Намагаюся знайти джерело великого смороду і, гадаю, знайшов. Ви говорите по-англійському? — звернувся він до німця. Вираз Емберового обличчя був мов розгорнена книга — давно завчений, необхідний у ремеслі прийом.

— Звичайно, — з недовірою в голосі й сильним акцентом відповів той.

— Ти з ним працюєш? — запитав Ембер у Веллберна.

— Та начебто. Я сказав йому, що ти колись був з професором. Не втік тоді за кордон із його компанією?

— Я тепер сам собі господар! — Ембер прокашлявся й плюнув на підлогу. — Це краще, ніж залежати від кровожерливого Моріарті, хіба не так?

— Моріарті чоловік розумний, — зауважив Франц різким тоном, — але не досить.

— Чув, ніби ваш бос щось планує.

— Правда? Звідки вам відомо?

— Мене знають. Маю багато друзів. Іноді, буває, на щось виходжу, містере…

— Називайте мене Франц. А що вам до мого боса як ви кажете?

Емберові потрібен був час подумати, але часу не було, і він зважився:

— Можливо, я маю на прикметі саме те що йому потрібно. Мені так здається. Але справа не легка.

— Гарна справа? — спитав Веллберн.

— Це міг би вирішити його бос.

— Щось пропонуєте?

— Можна сказати й так. — Ембер притишив голос. — Потрібна добра команда. Справа саме для містера Шляйфштайна.

— Гера Шляйфштайна, — поправив його Франц. — Йому потрібно щось надзвичайне.

— Я й пропоную надзвичайне.

— Здобич буде?..

— Має бути велика. Я знаю. Буде велика. Для мене одного надто велика. Її доведеться перекинути на той бік Ла-Маншу. Я хочу бачити гера Шляйфштайна. Як по правді, то я шукаю його.

— Мені ви можете сказати, що це?

— Тільки вашому босу.

— Ходімо зі мною. Просто зараз.

— А я краще піду додому, — почав був підводитись Веллберн, але Франц перехилився через столик і легенько штовхнув товариша на місце.

— Містер Веллберн також піде з нами.

— Знаючи Веллберна — це дуже розумно, Франце.

— Обережно, містере Ембер! — застеріг Веллберн.

— Підеш зі мною й Францом. Я сказав надто багато й не бажаю, щоб ти всьому Лондонові роздзвонив, що Ембер має чудову «справу».

— Я не зроблю цього, я просто…

— Містер Ембер має рацію: ти підеш з нами, — з добродушною усмішкою на подзьобаному віспою обличчі проказав Франц і підвівся. — Підеш, або я повириваю тобі руки.

Ембер зовні уже вивчив будинок в Едмонтоні, розставляючи там жебраків. Коли вони висіли з омнібуса й пройшли кількасот ярдів, він помітив двох із своєї «сім'ї» — на протилежному боці вулиці Сліпого Фреда, якого в тому ж напрямку, в якому йшли вони, вела маленька худорлява дівчина, а між бакалійною лавкою та крамницею капелюхів тряс головою Бен Таффнелл. Сліпий Фред вистукував своє раз-два-три, натякаючи Емберові, що він бачить його, хоча користі з цього було мало. Якби Франц був здогадливіший, він би скрутив Емберові шию і потрощив би на тріски об Фреда сліпецького ціпка. І все таки Ембер був задоволений, що принаймні жебраки роблять своє діло.

Вони прийшли до охайного будиночка із сірого каменю; еркери обабіч входу мали на другому й третьому поверхах високі вікна. Від маленьких металевих ворітець бетонна стежка та п'ять кам'яних східців привели їх до парадних дверей. Праворуч звисав, зелений у півтемряві, мідний дротик дзвоника. Франц мав свій власний ключ. Увійшовши досередини, Ембер зрозумів, що справи Шляйфштайна справді йдуть не блискуче. Вмеблювання було бідне, шпалери у вітальні потребували заміни, на потертому килимі вирізнялися масні плями. «Нема жінок, — подумав Ембер. — Гроші Шляйфштайн витрачає ощадливо».

Франц провів їх до їдальні, де два німці їли жирну юшку. Один був гладкий, брудний, неголений, убого вдягнений, а другий, навпаки, — чистий, охайний, убраний з голочки. Обидва кивнули й обмінялися з Францом кількома словами рідною мовою.

— Почекайте тут! — звелів Франц і вийшов з кімнати.

Ембер чув, як він піднімається сходами нагору; потім там рипнули двері. Незабаром згори долинули голоси. Потім почувся голос із їдальні:

— Привіт, Ембере! То що — шукаєш роботи?

До їдальні ввійшов здоровило Еванс, «боксер» з Гаундсдіча, який колись теж працював на професора. Ембер подумав, що не довірив би йому навіть кицьки своєї сестри, й дав одкоша:

— А ти, виходить, працюєш на пруссака?

— Поки він тут. Це не те, що було з Моріарті, але що мені лишається робити! А ти сам по собі?

— Прийшов з пропозицією.

У дверях знову з'явився велет Франц. Ембер звернув увагу, що Еванс ставиться до нього шанобливо.

— Вас чекають. Нагорі. Йдіть за мною.

Франц ковзнув поглядом по всіх у кімнаті, і Ембер відчув, що опинився не серед друзів.

Кімната мала б бути господаревою спальнею — другий поверх, вікнами до парадного входу. Сам німець нагадував управителя провінційного банку, ким колись легко міг би стати, якби не схибив з прямої стежки. У цій неохайній кімнаті з металевим ліжком, простеньким дощаним столом та обшарпаними шпалерами, Шляйфштайн здавався гостем. Цікаво, чи було то лише ширма, чи з якоїсь причини він справді втратив своє становище в Берліні?

Шляйфштайн був імпозантний, одягнений у темне, чоловік, який, здавалось, народився керувати й бути недосяжним для своїх підлеглих.

Вільгельм Шляйфштайн почав кар'єру з банку, дійшов до розтрати, підробки документів, шахрайства і зрештою став професійним злодієм. Ембер знав — німець зажив слави людини жорстокої, але ніяк не міг сполучити його теперішнє становище ватажка купки паразитів, яких щойно бачив у їдальні внизу, зі становищем легендарного проводиря злочинного світу Берліна. На мить сяйнула думка: чому професор так ретельно розробляв план, як заманити німця в пастку?

— Доброго вечора, містере Ембер. Багато чув про вас. Франц каже, ви маєте якусь пропозицію? — Англійська вимова Шляйфштайна була бездоганна, лише з ледь помітним натяком на акцент. Його великі м'які руки спокійно лежали на столі, а маленькі темні очі дивилися некліпно. — Можу вам запропонувати сісти хіба що на ліжку. Бачу, вас дивує, чому я змушений жити в такому свинюшнику.

— Гадаю, це не ваш стиль. — Ембер вирішив, що краще буде, коли він говоритиме з німцем на рівних, хоча це зухвало, а може, й небезпечно.

— У Лондоні нині хаос, потрібна тверда рука. Ваш колишній хазяїн підтримував тут лад, як і я в Берліні.

— Я знаю. Чув.

— А тепер тут базар, і цим треба скористатись. Але я не хочу привертати до себе уваги. Поселись я в одному з найкращих готелів, як поліцаї відразу забігають, винюхуючи, мов пси навколо сучки. Звідси ж мені зручніше дещо розвідати, а крім того, до мене, можливо, прийдуть ті, хто мене знав раніше. Такі, наприклад, як ви.

— Маєте рацію. Я ж прийшов.

— Якщо я затію путящу «справу» з тими, що внизу, можуть прийти добрі хлопці. Замість того, щоб діяти необдумано, краще починати з малого, Ембере, а потім обережно йти далі… А з якою пропозицією прийшли ви?

Ембер глянув на Франца, який все ще стримів біля дверей. Запала ніякова мовчанка. З вулиці долинали звуки п'яного співу. Можливо, то Бен Таффнелл натякав, що він на місці й веде спостереження.

Шляйфштайн щось коротко сказав німецькою мовою. Франц кивнув головою, підозріливо зиркнув на Ембера, а тоді вийшов з кімнати й прогуркотів сходами вниз, вибиваючи дріб ногами, мов барабанними палицями.

— Вас я знаю, — помовчавши мовив Шляйфштайн. — Мені також відомо, що ви працювали на Моріарті й були до нього наближені. Побачимо, чи можу я вам довіряти. Отже, ваша пропозиція?

Ембер мав копію списку ювелірних виробів, що мали лежати в сейфі фірми «Фриленд і Син» протягом вихідних днів, з 20 до 23 листопада. Одначе ця копія не давала ні назви фірми, ні її адреси, не згадувались у ній і прізвища леді Скоубі та герцогині Ешерської. Дати також були пропущені.

З виглядом управителя банку, що перевіряє важливий рахунок, Шляйфштайн двічі прочитав цидулу.

— Список коштовностей. І що ж?

— Те, що всі вони якийсь час будуть в одному місці. І, крім них, іще дещо.

— Де саме?

— В Лондоні. Поки що це все.

— Місце доступне?

— Ну, це не те, що зламати ляльковий будиночок, але з доброю командою все можна зробити.

— І ви будете в тій команді?

— Я буду в ній головним.

— Ви — зломщик? Я не знав.

— Я навчався усього потроху. При нормальній організації зможу впоратись.

Не задовольнившись почутим, Шляйфштайн розпитував далі:

— Чому ж самі не займетеся, друже Ембере? Чому прийшли до мене?

— Там дуже коштовні речі, деякі з них добре відомі. Все потрібно сховати у Франції або Голландії. Можливо, в Німеччині, — додав він для більшої ваги.

— Певно, є люди, з якими ви працювали в минулому?

— Багато. Але, коли ці камінці зникнуть, у Лондоні постукають у двері всіх таємних схованок. Ви б могли все це вивезти ще до того, як пропажа виявиться.

— А яким ви бачите розподіл здобичі?

— Левову пайку — вам. Меншу — мені. Решту поділити між членами команди.

— Скільки чоловік у команді?

— Четверо. На дві ночі праці, важкої праці.

— Назвіть місце й дату.

— Вибачте, гер Шляйфштайн. Ви маєте довіряти мені, а я вам. Німець проглянув список ще раз.

— Ви певні, що все це буде там?

— Все буде там. І все можна взяти.

— Поясніть — як?

Ембер вперше помітив жадібний блиск у погляді німця. Пояснював обережно, уникаючи всього, що могло б допомогти тому визначити точне місце.

— Безпечніше, якщо вас буде п'ятеро — вислухавши Ембера, зауважив Шляйфштайн. — П'ятий вестиме спостереження ззовні. Ви впораєтеся з допомогою Франца та трьох інших?

— Залежно від того, що то за троє інших.

— Ви бачили внизу двох німців? Мої люди.

— Бачив.

— Вони й Ще один чоловік, Еванс. Він теж у цьому будинку.

— У будинку є ще один: Веллберн. Він дуже балакучий. І ще, бажано, щоб усі, хто зі мною працюватиме, трималися тісніше.

— З цим ускладнення не буде.

— А після того, як у ніч з п'ятниці на суботу ми виріжемо підлогу, нам доведеться удень десь пересидіти, а потім знову працювати в ніч із суботи на неділю. Я б хотів, щоб увесь цей час ми були разом.

— Можете всі повернутися сюди. Тут досить безпечно.

— Скільки часу вам потрібно, щоб усе владнати з пароплавом?

— Чотири дні. Мої люди ввесь час приїздять і від'їздять.

— У такому разі я згоден.

— Гаразд, — мовив Шляйфштайн, немов скуштувавши смачного пудингу. — Коли?

— Трохи згодом. Я повернуся за три дні й поговорю з Францом та іншими. А ви дайте їм настанови.

— Вашу руку!

Уже простягши руку, Ембер докинув:

— А ми справді ще не домовились, як поділимося.

— Ви сказали, левова пайка моя. Отже, половина. Решту теж поділимо навпіл: половину вам, половину моїм людям. Так вас влаштує?

— Це буде добра здобич.

— Вашу руку!

Долоня Шляйфштайна була мов шматок м'яса. Ембер помітив, як потім німець витер її носовою хусткою.

Сліпий Фред зник, Таффнелла теж не було видно, і Ембер припускав, що той причаївся десь у сутінках. Людей на вулиці було мало. Підійшовши до пивнички, він побачив Джека-Стрибунця, який, зіпершись на милиці, прихилився до стіни зі склянкою в руках. Потягували джин і кілька хлопчаків у дранті.

Глибоко засунувши руки в кишені пальта, Ембер, немов бідний, але щасливий волоцюга, затяг пісню:

Джек-Стрибунець навіть не глянув у бік Ембера, але пісня стала йому сигналом іти за будь-ким, хто надміру зацікавиться Ембером.

Омнібуса не було видно, і, вирішивши пройти трохи пішки, Ембер уже через п'ять хвилин відчув, що за ним хтось стежить. Він двічі раптово зупинявсь у безлюдних провулках, а відлуння чужої ходи якусь частку секунди ще чулося. Затримавшись на розі, Ембер угледів у кінці провулку постать. «Час примусити його побігати», — подумав Ембер і почав заплутувати сліди, то ховаючись у сутіні, то швидко переходячи з одного боку вулиці на другий, і все ж відірватися від переслідувача йому не щастило. Так тривало з півгодини, майже до Гакні-Роуд. Ембер знав, що Джек, відкинувши милиці, тінню скрадається за переслідувачем, але Емберові, заінтригованому й трохи занепокоєному, цього було мало.

Дійшовши до вузького безлюдного провулку, що кроків через триста виходив на Долстон-Лейн, він зупинився. На півдорозі кидав розсіяне світло маленький ліхтар. Ембер мить постояв, і подавсь провулком у бік Долстон-Лейн. Гучний стукіт його черевиків по бруківці відлунював від темних стін обабіч. Проминувши ліхтар, Ембер увійшов у темряву, пройшов трохи в напрямку головної вулиці, потім повернув і тихо пішов назад, дослухаючись до кроків, що швидко наближалися.

Маленький на зріст Ембер не вдався фізично дужим, зате був надзвичайно хитрий. Намацавши в кишені мідного кастета, з яким ніколи не розлучався, він причаївсь у густій сутіні біля стіни, і, коли підбіг, важкою сапаючи, переслідувач, Ембер підставив йому ногу.

Глухо лайнувшись, чоловік упав. Ембер, швидко виступивши з сутіні, вдарив його ногою, а коли той повернув до нього біле в напівтемряві обличчя — вдарив кастетом. Чоловік обм'як.

Ембер підвів голову й тихенько свиснув. У провулку з'явився Джек-Стрибунець.

— Сюди! — покликав Ембер, перевертаючи ногою чоловіка, щоб на його обличчя впало світло ліхтаря. Ним виявився готельний злодій Еванс, нечемно відправлений у царство нетями.

Моріарті, хмурячись, зосереджено слухав розповідь про події минулого вечора.

— Вільгельм дуже обережний, — сказав він, вислухавши Ембера. — А взагалі — чудово, я зробив би те саме. І все ж мене дещо непокоїть. Краще б за вами пішов Франц. Знаю друга Еванса — багато м'язів, але замало розуму. Якщо я добре пам'ятаю, він легко кидався словами. Та коли вже його послали за вами назирці, значить, йому довіряють. Ми, Ембере, теж маємо бути обережні, мов коти на тонкій кризі.

Ембер був стомлений і збуджений. Не найкращий стан для того, хто готувався взяти участь у небезпечній «справі».

— Сьогодні вранці я бачив сліпого Фреда. Каже, Еванс дістався до Едмонтону через дві години після тієї сутички в провулку. Рухався дуже повільно. А через півгодини з будинку вийшли Франц та ще два пруссаки.

— Вдавайте, ніби нічого не знаєте, — порадив Моріарті. Голова його по-зміїному захиталася. — Хтось на вас напав, але ви в темряві не розгледіли.

— Джек-Стрибунець, напевне, підібрав його гаманця, — зітхнув Ембер.

— Ви не знаєте, хто там міг бути після вас, — озвався Спір, який досі мовчки сидів у кутку.

— Що я хочу сказати… — Моріарті добирав слова, мов на допиті в поліції. — По-перше — вони шукають вас, отже, вам треба шукати їх. На вас напав якийсь грабіжник-аматор, і ви розважили за краще про це їм сказати. Якщо вони не приховуватимуть, що то був Еванс, ви тяжко образитесь. Вам не потрібна ворожнеча у вашій команді. Всім відомо, до чого це може призвести. По-друге, якщо вони вирішили за вами стежити, глядіть не приведіть їх сюди. Пильнуйте, щоб цього не сталося!

— А за моїм тилом пильнуватиме двійко жебраків, — усміхнувсь Ембер.

— Це було б найкраще, — схвалив його думку Моріарті. — Доберіть таких, кому можна цілковито довіряти.

— Гадаю, Слоуфут і вдова Вінні: вони обоє ще не були біля будинку в Едмонтоні.

— Це не надовго, менш як на три тижні. — Моріарті входив у справу й починав пересувати пішаків у злочинній грі. — Потрібні непомітні спостерігачі на обох кінцях Корнгілл-стріт, на кожному перехресті й по всій дорозі до Едмонтону. Було б жорстоким ударом, якби наш приятель Вільгельм в останню хвилину змінив свої плани. Як там з ювеліром, Спір? Ніяких змін?

— Ніяких. Почнемо в ніч із п'ятниці на суботу. В ніч із суботи на неділю якомога пізніше поставимо свого чоловіка.

— Уніформа є?

— Буде як справжня.

— Інструменти?

— Позичу в старого Боултона — ломик, домкрат, ножівку, відмички та все інше. Сам він тепер ними не користується. Живе у Сейнт-Джонс-Вуді. Завжди ладен допомогти.

— Не довіряйте нікому, навіть власній тіні. — Моріарті встав з-за столу й підійшов до вікна. — Скажіть, що позичаєте для приятеля. У нас у сім'ї немає інструментів?

— Ви просили не вживати своїх. Краще ті, якими не користувались уже кілька років.

Професор кивнув. Ембера він недолюблював, але той був йому вірним слугою. Моріарті подумав, що скоро триматиме Шляйфштайна мертвою хваткою, і душу охопило знайоме хвилювання. Потім з'явилася нова думка: «Треба сказати Сел, щоб привела італійку».

Знайшовши старого Боултона, в минулому зломщика, в його придбаному на крадені гроші затишному будинку в Сейнт-Джонс-Вуді, Ембер попросив його позичити інструменти.

— Для одного приятеля, — пояснив він. — Хоче трохи подлубатися в старому сейфі у провінції.

— У мене добрячий інструмент, не те, що ваш новомодний. — Спираючись на два ціпки, старий дивився на Ембера водянистими очима. Вся його меткість залишилась у минулому. Колись він міг проникнути в приміщення крізь будь-яке вікно чи змією звиватися на дахах. І паяльної лампи немає, — додав він, видимо не бажаючи розлучатися з інструментами.

— Вона не потрібна, — відказав Ембер. — Сейф старий.

— Я не те що не хочу позичити їх, а хотів би знати, хто ними буде користуватись.

— Мій прусський приятель. За ним полюють у Німеччині, і він хоче на якийсь час забезпечити себе. Славний хлопець. Справді славний.

— Ну…

— Сто фунтів із сейфа — ваші.

— Сто фунтів — великі гроші, Ембере. Отже, здобич має бути неабияка.

— Ні про що не питайте, Томе. П'ятдесят зараз, решту — потім.

Колишній зломщик знехотя, важко ступаючи, почвалав східцями нагору. Ембер чув, як він гримить у спальні.

— Інструмент нагорі, — сказав Боултон повернувшись. — Мені несила знести його вниз. Вік і ревматизм — жахливі речі. Одного разу я з інструментом та сорока фунтами здобичі тікав од поліцая вісьмома дахами. А тепер годину витрачаю, щоб приготувати собі чай. Кажете, пруссак? Я його не знаю?

— Гадаю, ні. — Ембер висипав на стіл золоті соверени й подався нагору по поштову сумку брудно-рудого кольору, в якій Боултон тримав інструмент. — Ви не пошкодуєте, — запевнив він старого. — До кінця місяця я вам їх поверну.

До Боултона приходила одна жінка, допомагала йому по господарству та робила дрібні покупки. Це не була благодійність. Боултон платив їй, хоча й знав: частину грошей, що їх він дає на покупки, вона привласнює. Наступного ранку він попросив ту жінку відіслати листа, якого довго писав, тримаючи перо неслухняними пальцями. Дорогою до бакалійної крамнички вона опустила його в поштову скриньку на розі. На конверті була домашня адреса Ангуса Мак-Криді Кроу.

Ембер, як і обіцяв, за три дні знову прийшов до будинку в Едмонтоні. Останніми днями він лише мигцем бачив Франца та одного з німців, чистого. Вони його не помітили, а Слоуфут та Вінні запевняли, що за ним не стежать.

Двері відчинив Франц. У вітальні були Веллберн, гладкий брудний німець та Еванс. Голова в Еванса, що сидів біля каміна, була забинтована.

— Що сталося? — як міг бадьоро запитав Ембер.

— Нічого, — сердито буркнув Еванс.

— Містере Ембер, у вас не було ніяких пригод, коли ви поверталися від нас додому тієї ночі? — неприязним тоном запитав Франц.

— А й справді, якийсь грабіжник учепився, на цьому боці Гакні.

— На вулицях уночі багато всякого наброду, треба стерегтись.

— Я стережуся, Франце. Я ніколи не був тюхтієм, коли мав подбати, щоб душа не покинула тіло.

У будинку стояв дух зіпсутої капусти, добре знайомий Емберові, який не вважав, ніби чистота — супутниця побожності. Еванс знову щось буркнув від каміна.

— Коли беремо сейф? — запитав Франц.

— Коли я скажу, не раніше.

— Ви нам не довіряєте?

— Я нікому не довіряю. Я довірятиму вам, Франце, коли ми зробимо справу й будемо в безпеці.

Увійшов Шляйфштайн і потяг носом затхле повітря.

— Я хотів би поговорити з вами, друже Ембере. Ходімте нагору.

Шляйфштайн був охайно вдягнутий і добре володів собою, хоча, здається, подумав, ніби гнилою капустою тхне саме від Ембера.

— Це ви завдали Евансові прикрощів? — запитав Шляйфштайн, коли вони залишились самі.

— Евансові? Прикрощів?

— Ну-ну, Ембере. Я попросив Еванса провести вас додому, а ви поклали його на Долстон-Лейні.

— То це був Еванс, он як? — Ембер знав, що може дозволити собі обуритись. — Будь ласка, добродію, ніколи більше такого не робіть. Я маю на увазі: не робіть без попередження. Мені не подобається, коли за мною йдуть назирці. Це мене нервує. Я можу й ножем штрикнути.

— Я просто хотів, у разі потреби, захистити вас, — терпляче, майже довірчо промовив Шляйфштайн. — Нічого страшного не сталося. Хіба що трохи пошкоджено Евансову пику, але все швидко мине. Щоправда, принижено його гідність. Тому, вважаю, було б нерозумно казати йому, що то були ви.

— Я теж так вважаю.

— А гаманець, на мою думку, забирати в нього було нечесно.

— Ніякого гаманця я не брав.

— В такому разі, мовчимо. Еванс тиждень буде приходити до тями. Ще маємо час, чи потрібна інша людина?

— Маємо час.

— Гаразд. Повернеться Петер, і ви познайомите його з вашими планами.

— До речі… — Ембер зробив порух, ніби хоче взяти Шляйфштайна за рукав. — Мушу попередити: поки робимемо справу, керуватиму я.

— Загалом так і буде.

Ембер подумав, що відповідь не надто категорична.

Петер був один з тих двох німців, чепурний. Коли зійшли вниз, той саме звідкись повернувся. Невідомо звідки. У вітальні був також хлопець років сімнадцяти, високий, незграбний, з густим, давно не митим чубом.

— Я говоритиму лише з членами команди, — заявив Ембер, дивлячись кудись повз Франца й Шляйфштайна.

Веллберна та хлопця вирядили, і він, у загальних рисах, пояснив свій план, наголосивши, що працювати доведеться дві ночі, у вихідні, але не сказав ні де той будинок, ні який він. Франц намагався підпитувати, та Ембер уникав конкретніших відповідей.

Тепер до нього ставилися ніби приязно, і все-таки він і далі поводивсь обачно.

У холлі Ембер, аби нагадати, що тепер накази віддає він, попередив Шляйфштайна:

— Протягом наступних трьох тижнів тримайте всіх під рукою. — Я прийду сюди в понеділок чи вівторок того тижня, коли братимемо сейф, і ви матимете час усе підготувати до відплиття через Ла-Манш. — А вже з порога докинув: — І не посилайте сьогодні за мною нікого, добродію. Я й справді зможу впоратися сам.

Бен Таффнелл був на протилежному боці вулиці, зовсім непомітний на тлі цегляної стіни. За двісті кроків од нього, біля будинку, жебрачив обшарпаний Слім. Ембер подумав, що після їхньої останньої зустрічі в того ще побільшало болячок. Виразки здавалися такими природними, що добрі люди Едмонтону, аби приколисати власне сумління, щедро ділилися з ним своїми грішми.

Щоб дати італійці час освоїтись, Моріарті показав їй складний фокус із чотирма тузами: «Кладете два чорних усередину колоди, а червоні — один зверху, а другий знизу. Потім перевертаєте колоду й маєте чорні тузи зверху й знизу, а обидва червоні — всередині». Італійка була в захваті.

Звали дівчину Карлотта. Вона мала гарненьке смагляве обличчя й блискуче чорне волосся. Талію її, здавалося, можна охопити двома долонями. А від самого погляду на стрункі ніжки та перса, що вгадувалися під сукнею, в Моріарті почала закипати кров.

Селлі привела її нагору, сказавши, що професор має для неї добрі новини, але з ним треба поводитися чемно й нічого не боятись.

Коли Моріарті проводжав Селлі Годжес до дверей вітальні, вона, самовдоволено примруживши очі, шепнула:

— Оса, вогонь і ящірка. Потім поговоримо, Джеймсе. Сподіваюся, це те, що тобі треба.

Професор запевнив: Карлотта — саме для того, щоб виконати його задум. Потім він ще говорив з дівчиною, грав їй трохи Шопена й показував фокус із чотирма тузами.

З вигляду Карлотта була завсім молода, дев'ятнадцяти-двадцяти-річна, мала м'які манери без жодних ознак палкого темпераменту, притаманного жінкам романського походження. Бриджит Спір приготувала чудову вечерю. Були шинка, язик, пиріг з м'ясом від Белламі та дві пляшки чудового вина. Одну з них вони випили до того, як піти в ліжко, де Карлотта показала, що вона — щось більше, ніж тигриця.

— Місіс Годжес каже, що ти ніколи не бувала в своїй рідній Італії. Це правда? — поцікавився Моріарті відпочиваючи.

— Правда, — надула губки Карлотта. — Мої батьки не бажають повертатись, а в мене самої ніколи не було ні часу, ні грошей… Чому ви про це питаєте?

Вона дивилася на нього закоханими очима, а він думав, що, відповідно вбрана, вродливиця Карлотта може зійти за графиню.

— Я маю намір навесні зробити невелику подорож до Італії. Рим о тій порі — прекрасний.

— Ви щасливий… І не тільки в цьому, — додала вона кокетливо, пестячи його, як це вміють робити жінки її фаху.

— Ти можеш поїхати зі мною, як захочеш.

Своє задоволення й подяку Карлотта висловила цілою зливою італійських слів.

— У тебе буде все. — Він таємниче всміхнувся. — Навіть рубінове намисто на твоїй гарній шиї.

— Справжнє рубінове намисто?

— Звичайно, справжнє.

Її рука, пестячи, зробила щось таке, на що в дівчини такого ніжного віку не мало б бути ні знання, ні досвіду.

— А можна, щоб у мене була власна покоївка? — воркуючи, запитала вона його на вухо.

Ангус Кроу відвідував колишнього зломщика завжди після заходу сонця. Вони ніколи не домовлялися наперед, але зустрічались регулярно, і для Кроу існував сигнал. Якщо старий був дома сам, фіранки на вікні в першій вітальні були щільно запнуті (влітку вікно лишалося зачиненим). Якщо був присутній хтось сторонній, між фіранками зяяла вузька щілинка, крізь яку пробивалася смужка світла.

Кроу мав підозру, що цей сигнал не тільки для нього. Щоразу, коли він приходив, Том Боултон неодмінно шкандибав до вітальні. А сиділи й розмовляли вони завжди в крихітній кухні.

Для Кроу це був привід піти з дому. Сильвія, здавалося, з'їхала з глузду. Ні на що не здатна служниця Лотті й досі була в домі, постійно потрапляючи йому на очі. До того ж Сильвія придумувала все нові й нові розваги. Тепер захопилася званими обідами. Кроу невесело думав, що, пообідавши в них раз, навряд чи хтось із знайомих зважиться зробити це вдруге. Принаймні поки кухнею заправлятиме Лотті.

Сидіти на кухні в старого Боултона стало для Кроу своєрідним відпочинком. Перед ним на червоній з китицями скатертині парував пунш, у плиті блимав вогонь, на полиці каміна стояв чайник, гніт лампи був викручений і кімната яскраво освітлена. Як і під час попередніх візитів, Кроу відзначив коштовність порцелянового посуду, акуратно розставленого на полицях шафи, й подумав, що цікаво було б довідатися, хто був його власником раніше.

Кроу уважно слухав, а Боултон, посмоктуючи люльку, розповідав йому, з невеликими прикрасами, про мету відвідин Ембера.

— Отже, ви йому все дали? — дослухавши, запитав він розчаровано.

— Не мав іншого вибору. Ви ж знаєте цю банду, містере Кроу. Я старий, ні на що не здатний, покалічений, але всі ми чіпляємося за життя. Ці люди працюють поночі. Виповзають із каналізаційних труб. Зруште кам'яну брилу — побачите їх і там.

Кроу щось буркнув — чи то співчутливе, а чи докірливе.

— Свого часу я сам скоїв багато лихого, але ніколи не мав бажання вбивати. А тепер не маю бажання самому бути вбитим.

— Кажете, німець?

— Нібито німець. І нібито його шукають у Німеччині, от він і вирішив узяти тут один сейф, щоб на якийсь час забезпечити себе.

— Не на все життя? — Кроу відчув іронію у власному тоні. — Хіба ви не розумієте, Томе, що це звичайна казочка, аби заспокоїти вас? Мовляв, цей раз уже буде останній, а відтак почнеться чесне життя.

— Багато хто так каже, інспекторе. Я й сам колись так казав.

— Двері сейфа відмикатимуть чи виламають?

— Господь з вами, містере Кроу. Яка різниця? Ви наслухались багато казок. Хіба я вам не розповідав? Ідеш відмикати, а на місці бачиш, що треба виламувати. Доброму зломщикові доводиться робити все: відмикати, виламувати, вирізати отвори, відгинати. Пам'ятаю, замолоду… — І він почав розповідати одну з безлічі своїх історій.

Дослухавши, Кроу запитав:

— Ембер колись працював на професора Моріарті, чи не так?

Неймовірно, подумав Кроу, тисячі злочинців досі так реагують на це ім'я. Розпухлі пальці старого злодія стиснулись у кулак, і це вочевидь було дуже боляче, бо обличчя його сіпнулось і зробилося сірим, як старий папір.

— Я б не хотів про це… — Голос одразу захрип, наче в старого Боултона пересохло в горлі.

— Його давно немає, Томе. Боятися більше нічого.

Було чути лише потріскування вогню та цокання годинника.

— Бачите, містере Кроу, — перевівши подих, заговорив Боултон, — я ж оце вперше когось виказав. Це не в моїй натурі. Якби не інструмент, я б цього не зробив. Мені не подобається, що ним користуватиметься якийсь іноземець.

— Гадаю, вони задумали взяти не маленький сейф, якщо їм потрібні саме ваші інструменти. Таких тепер не дістанеш.

— Багато залежить від того, як ними орудувати.

— Німець… — немов це було головне, повторив Кроу, намагаючись у думці звести докупи заплутані кінці. — Ембер у минулому був зломщиком?

— Я знав його ще хлопчаком. Він був маленьким, жилавим, брався за все й може знати, як це робиться. Але я не хотів би переходити йому дорогу. Ви самі сказали, що він займав певне становище.

— У професора.

— Що ви сказали?

— Ви йому повірили? Про німця.

— Він вважає, що повірив.

— І тому позичили інструменти. Все дуже просто.

Про оплату Боултон змовчав. За використання позичених інструментів, навіть таких, як його, сума була надто велика. Але сумління гризло старого лише якусь секунду.

— Я не бажаю, щоб мені провалили голову чи перерізали горло. Я взагалі не хочу вмирати, а коли вже вмирати, то краще своєю смертю.

Заводилося на щось вельми значне. Кроу не міг викинути з голови Моріарті, бо знав: Ембер — з клану професора. Цікаво, чи був німець під час лондонської зустрічі з Моріарті 1894 року. В Скотленд-Ярді мають бути записи. А втім, німців в Англії багато.

— Може, пощастить зустрітися з Ембером.

— Ви йому нічого не скажете? — насторожився Боултон.

— Про вас, Томе? Заспокойтесь, вас не згадаємо. Нам Ембер потрібний не лише тому, що позичив ваші інструменти. А за допомогу спасибі. Маєте в чомусь потребу?

— Дякую. Поки що даю собі раду. Іноді, правда, буває важко. Кроу поклав на червону скатертину чотири золотих соверени.

— Це вам невеликий гостинець, Томе. Бережіть себе.

— Хай благословить вас Бог, містере Кроу. Обережно з цим Ембером, він дуже хитрий…

У Скотленд-Ярді ніхто на Кроу не чекав. Він пішов до кабінету сержанта Теннера й розшукав у шафі потрібну йому теку. Вона виявилася невелика. Повернувшись із нею до себе, він сів за стіл і почав повільно гортати сторінки, уважно читаючи акуратні записи. Під заголовком «Іноземці, відомі як спільники Моріарті» було близько тридцяти прізвищ. Серед них кілька осіб німецького походження: скупщик краденого Мюллер, управитель ломбарду, Ізраел Кребітц, велика риба Солі Абрагамс та чоловік, відомий як Раттер. Були там і записи Теннера про братів Джекобсів.

Але найбільше було написано про Вільгельма Шляйфштайна. Місце народження — Берлін, де він був добре відомий своєю причетністю до будинків розпусти, грабунків, банківських махінацій та багатьох інших злочинів. Згадано й велета Франца Бухольца, теж добре відомого й небезпечного.

«Завтра попрошу в Комісара дозволу зателеграфувати до Берліна й запитати, чи не відомо їм, бодай приблизно, де тепер перебувають гер Шляйфштайн та його приятель Франц Бухольц», — подумав Кроу.

Сильвія сиділа в ліжку з книжкою Шарлотти М. Йонг «Леді Естер і Денверські папери» та коробкою ванільних тістечок від Кадбері, ціною в один фунт.

— Ангусе, — звернулась вона до чоловіка, відклавши книжку, — в мене виникла чудова ідея.

— Яка, рибонько? — спитав той, усе ще думаючи про Ембера та невідомого німця-зломщика й сприймаючи слова Сильвії як щось ніби цвірінькання. Кроу волів би зараз розмовляти з Ембером. Крім того, завтра він мав оббігати всі відділи. Та й раптом він почув слово «комісар», що злетіло з пухкеньких губенят дружини.

— Пробач, люба, я не розчув…

— Ангусе, ти повинен слухати, коли я говорю. Я сказала: сподіваюся, ти не маєш ніяких планів на двадцять перше.

— Двадцять перше? А який це день?

— Субота.

— Не маю, якщо не виникнуть невідкладні справи. — (Не маю, якщо німцем не виявиться Ембер і мені не доведеться його ловити. Не маю, якщо той гаданий німець не пограбує Англійський банк і поліції Сіті не знадобиться моя допомога. Не маю, якщо…) — А чому саме двадцять перше, люба?

— Я послала запрошення Комісарові та його дружині двадцять першого повечеряти з нами.

— Що ти зробила? Запросила Комісара? Мого Комісара?.. — Розгніваний голос Кроу почула навіть Лотті в своїй мансарді. Він сів у крісло. — Ти здуріла, Сильвіє. Боже милий! Інспекторові негоже запрошувати на вечерю Комісара. А надто коли ти збираєшся частувати його баландою Лотті. Боже милосердий, він вирішить, що я підлабузник!..

Затуливши обличчя руками, Ангус Кроу думав, що міг би мати 21-го числа ще одну справу — сидіти в тюремній камері й чекати суду за вбивство власної дружини Сильвії.

— Залишитеся тут, поки не треба буде знову йти в Едмонтон. Поживете нагорі, в кімнаті Гаррі Аллена. Йому вона не знадобиться до середини грудня, — сказав Емберові професор.

Жебраки стали більш організовані. Сліпий Фред доповів, ніби поліція зацікавилася Ембером. Він послав Сексбі, хлопця, який іноді жебракував на Риджент-стріт, попередити Ембера. Розстроєний Ембер з'явився на Алберт-сквер. Пізніше Спір підтвердив, що поліцаї таки одержали наказ затримати Ембера.

— Ви нікому сторонньому нічого не говорили?

— Ви ж мене знаєте, професоре, — обуривсь Ембер. — Нікому. Лише пруссакові і його команді, та й то лише те, що їх стосується. Але, якщо вони дозволять Веллберну вийти з їхнього дому, тоді таємниці не буде.

— Веллберна Вільгельм притримає. Не стане ж він діяти на шкоду самому собі. А як Боултон?

— Боултон нічого не знає.

— Крім того, що ви позичили в нього інструменти. Він знає вас.

— Боултон не…

— Хтозна. Треба послати Лі Чао, хай перевірить. — Моріарті помовчав, а Ембер заперечливо похитав головою, не припускаючи думки, що старий Том Боултон міг шепнути поліції. — У вас усе готове? Нічого не забули?

— Хтось має замість мене домовитися з візником, раз я не виходитиму з дому.

— Це буде зроблено. Від ювелірів жебраки інформацію мають?

— Боб Ноб має відомості з перших рук, а Спір спостерігає за майстернею з будинку навпроти.

— Про сигнали на випадок небезпеки домовились?

— Бен Таффнелл і досі в Едмонтоні. Якщо виникне небезпека, він п'яним голосом затягне «Косаря».

Моріарті кивнув, дозволяючи Емберові йти, але коли той уже виходив, наздогнав його словами:

— Коли вже залишаєтесь тут, Ембере, то прийміть ванну. Я не хочу, щоб весь будинок протхнув гнилизною.

Віддав Моріарті й інші розпорядження, бо ледве Ембер дійшов до мансарди, де була кімнатчина Гаррі Аллена, як Марта Пірсон сказала йому, що ванна готова, а місіс Спір принесла свіжі рушники, брусок мила й щітку.

Наступного ранку американському професорові Карлові Ніколу, який мешкав на Алберт-сквері в будинку № 3, надійшов лист із Парижа. В листі говорилося:

«Сер!

Улаштувалися ми добре. П'єр багато п'є, тому працює щодня лише чотири години. Щоразу намагається виправдатись і скаржиться на погане освітлення, але я роблю все, щоб справа просувалася вперед. Спостерігати за його роботою — велика втіха, і я певен, що Ви будете нею задоволені. Дошку позначено згідно з Вашими настановами.

Я пильную, щоб він не виходив на вулицю сам, навіть дивитись на оригінал ходимо вдвох. Запевняю вас, усе інше теж буде зроблено так, як Ви наказували.

З пошаною, Ваш покірний слуга Г. Аллен».

ЛОНДОН Понеділок, 16 листопада — понеділок, 23 листопада 1896 року КРАДІЖКА НА КОРНГІЛЛІ

Брати Джекобси сторгували будинок у Бермондсі. Частина будинку раніше правила за склад, частина — за контору для кдлькох бакалійних крамниць, аж поки вони рік тому збанкрутували. Будинок пішов на продаж, але не одразу знайшов покупця, бо стояв у вологому місці, й не міг бути розширений. Він узагалі був не надто придатний для зберігання бакалійних товарів ще й тому, що поруч починалося звалище. Зате стояв осторонь від житлових котеджів, усі його замки та засуви виявилися цілі, а позаду були маленький двір та стайня.

Трохи поторгувавшись, Бертрам Джекобс виклав дві з чимось сотні фунтів стерлінгів із професорового гаманця, а далі справи пішли з навальною швидкістю. Лі Чао привів декого із своїх земляків, за кілька днів будинок був вишаруваний, підфарбований і аж сяяв чистотою. Кучер професора, Гаркнесс, найнявши биндюжника, привіз туди дешевих меблів.

За тиждень до того, коли Ембер мав іти в Едмонтон до Шляйфштайна, Спір прикотив спеціально сконструйованого візка й сховав його в дворику за новим будинком. У суботу сюди особисто навідався професор. Місце досить хороше, сказав він, за умови, що ті, хто тут перебуватиме, згодні нюхати сморід сусідніх чинбарень.

У Терреманта тим часом зросла кількість «боксерів». У будинку в Бермондсі було обладнано кухню й заготовлено продукти, яких мало вистачити надовго. Як і раніше, велося спостереження з магазину на Корнгілл-стріт, і Спірові пощастило сховати там поліцейську уніформу.

У понеділок, 16-го, пізно ввечері, тримаючи в руках поштову сумку з інструментами Боултона, Ембер вирушив двоколісним екіпажем до Едмонтону, трохи не доїхавши, відпустив візника й пішки здолав решту відстані до будинку Шляйфштайна. Дорогою перезирнувся зі Стрибунцем, далі — зі Слімом, що виставляв напоказ болячки; на своїх місцях були Сліпий Фред і Бен Таффнелл. Смикнувши брудний мідний ланцюг дзвоника, Ембер подумав про Боба Ноба в Сіті та невидиму мережу жебраків, які мали подати сигнал у разі небезпеки. Згадав Ембер і слова Моріарті, сказані йому сьогодні перед від'їздом сюди: «Якщо ви зумієте перехитрувати Шляйфштайна, то ніколи не знатимете безгрошів'я. А не зумієте — гроші вам узагалі більш не будуть потрібні».

Двері відчинив Франц.

— На цьому тижні? — запитав він.

— В ніч з п'ятниці на суботу, — відповів Ембер, коли двері за ним зачинилися.

У п'ятницю, 20 листопада, цілий день ішов дощ. Не дрібна мжичка, звична для Лондона о цій порі року, а справжня злива. Дощовиця клекотала на широких столичних магістралях і затоплювала вузькі провулки. Струмки перетворювались на маленькі швидкі річки, водоспади з дахів заповнювали стічні рівчаки й розливалися плесами на розбитих і ще не вимощених бруківкою вулицях. Вуличний рух уповільнивсь, на перехрестях утворювалися пробки, перехожі ходили пригинці, немов кинулись у багнетну атаку на воду.

Надвечір злива трохи втихла, але люди вже геть вимокли. Всі, крім Боба Ноба.

Боб Ноб, або ж Козирний Валет, мав багато вигаданих прізвищ, як-от Роберт Лем, Роберт Беттертон чи Роберт Річардс, — але люди з клану професора Моріарті знали його як Боба Ноба. Стрункий, шпакуватий, років на сорок, він нічим особливо не впадав у вічі й був завсідником шинків та харчівень у різних кінцях столиці, хоча ніде не був «своїм». Чаркуючи, приміром, у Брикстоні, він залюбки розводився про свої справи в Бетнал-Грині; збуваючи вечір за столиком пивнички в Кемден-Тауні, раз у раз згадував свій будиночок у Вуліджі; у пабах лондонського Сіті його знали як веселого хлопця, власника бакалійної крамнички десь на Клепгемвеї.

Насправді ж Боб Ноб мешкав на Клер-Маркеті, у двох кімнатах над лавкою різника. Розважливий, чепурний, справжній ферт, він мав цупку пам'ять, нюх на добру здобич і щодня вирушав на пошуки важливої інформації. У п'ятницю, 20-го, він майже цілий день пролежав у ліжку, слухаючи гомін дощу, що поливав вулицю, барабанив по його вікні та по дашку над ґанком крамниці внизу.

Саме він винюшив про ювелірну майстерню «Фриленд і Син». На сьогодні його завдання було просте: випити кілька склянок у «Замазури Дика», в шинку над старими винними підвалами на Бішопсгейті. Туди по п'ятницях після роботи заходили ювеліри — робітники з майстерні «Фриленд і Син», і з двома в нього була домовленість зустрітися там о восьмій вечора. На випадок, як щось буде негаразд, він мав повідомити молодого Сексбі, який чекатиме в одному з кубел у Вайтчепелі. Що той робитиме далі, одержавши повідомлення, Боба Ноба не обходило.

Шинок був заповнений конторськими службовцями. Більшість їх у суботу не працювали й збували тут вечір, щоб повернутися з рештками тижневої платні до своїх дружин.

О пів на дев'яту жодного з ювелірів ще не було, і Ноб відчув перші ознаки хвилювання. Дев'ята година — нікого. Ще за півгодини вони з'явились, групою, вчотирьох, стомлені й похмурі.

Радісно вітаючи своїх приятелів, Боб Ноб натякнув, що година вже доволі пізня. Виявилося, їх затримав старий Фриленд. Робота, яку мають забрати в понеділок, ще не закінчена. Взагалі-то в них субота — вихідний, але завтра буде повний робочий день.

Для пристойності Ноб побув з ними до десятої, затримався біля дверей і, перекинувшись словом-двома з іншими знайомими, вийшов у ніч. Знову почався дощ. Не такий сильний, як зранку, але плечі Бобового пальта швидко промокли, вода, стікаючи з брів, заливала обличчя, він мружив очі й раз у раз проводив рукою по віях. Нахиливши голову, глибоко застромивши руки в кишені, Боб Ноб автоматично переставляв ноги й думав про своє нескладне завдання: через Сексбі передати новину Емберові. «Завтра вони працюватимуть». Оце все, що він мав сказати. Потім — додому, можливо, з котроюсь із тих дівчат, що постійно вештаються поблизу Клер-Маркету. Це було б зовсім непогано.

Коли Боб Ноб переходив Олдгейт, його збило кебом.

Причиною були лиха погода й неталан. Дощ засліпив кебмена, ітой помітив постать людини в темряві надто пізно. Лише встиг різко напнути віжки, повертаючи праворуч, завдяки чому Ноба не побило копитами, але зупинити кеб не встиг. Ноб упав на мокру дорогу й лежав нерухомо, наче неживий.

За вказівкою Ембера, всі були в чорному одязі. Вони сиділи в маленькій їдальні будинку в Едмонтоні — ще й досі похмурий Еванс, Франц, охайний німець Петер, його гладкий патлатий напарник Клаус і, звичайно, сам Ембер, який говорив більше від інших.

Ведлбернлі хлопець із масним чубом були десь у будинку, а Шляйфштайн пішов спати. О першій годині ночі по них мав приїхати візник, а пізніше він же таки мав привезти їх назад. У неділю Шляйфштайн мав тримати кеб напоготові, щоб Еванс, коли впораються із сейфом, забрав їх усіх зі здобиччю. Пітер і Клаус мали виконувати чорну роботу, а Франц — підтримувати зв'язок між Ембером та Евансом. Передбачено було все.

— Тільки не треба поспішати, — чи не вдвадцяте за останні три дні повторив Ембер. — Ми чудово впораємося за дві ночі. Сьогодні виріжемо отвір до майстерні, а завтра відкриємо сейф.

З міста жодних пересторог не було, і Ембер почував себе досить упевнено. Спір та Терремант спостерігатимуть з магазину через дорогу, а щоб вирізати отвір у підлозі, вистачить двох годин, як не менше. Від будинку Шляйфштайна в Едмонтоні вони від'їдуть о першій, назад повернуться близько п'ятої. Все буде зроблено затемна.

Діставши з кишені фляжку, Ембер ковтнув бренді й ще раз кинув погляд на інструменти старого Боултона. Загорнуті в тканину, щоб не бряжчали, там були зубила, чотири ломики, американське свердло, коротка пилка з лезами до неї, набір схожих на літеру Г дротяних відмичок, ключі з борідками на обох кінцях, довгоносі щипці-пінцет, якими можна ззовні повернути ключ, залишений у замку зсередини, Т-подібний різак з головками та гвинтовий домкрат. Зверху лежав ліхтар, який згодом стане їхнім єдиним джерелом світла.

Візникові було заплачено наперед. Так було заведено. Злодії далеко не завжди виявлялися чесними, якщо йшлося про гроші. Куди саме вони їдуть, візник не знав та й не мав бажання знати. Він висадить їх біля Бішопсгейта, а о пів на п'яту ранку, підібравши спочатку Ембера, а потім, в інших місцях, двох і ще двох, знову, петляючи, привезе до Едмонтону.

Коли Ембер, спустившись із ґанку, підійшов до кеба, йому здалося, ніби в темряві біля стіни на протилежному боці вулиці він на мить помітив біле обличчя Бена Таффнелла. Аж ні — жодних сигналів. Усе спокійно. Перед тим як вийти з будинку, Ембер витяг за ланцюжок свій срібний кишеньковий годинник; стрілки показували рівно першу годину ночі.

Боб Ноб відчував холод, вогкість і біль. Було темно. Чулися голоси. Його підняли, і біль хвилями перейняв усе тіло. Потім його везли якимось візком, але Боб знову поринув у темряву.

І знову стало боляче, немов хтось товк і вивертав йому плече. Котра була година — не мало значення. Коли він на якийсь час опритомнював, у його затуманеній, мов після пиятики, свідомості з'являлася страшна думка, що життя може урватись, як кошмарний сон. Далі було яскраве світло й запах дезинфекції. Щось відтягувало вниз його праве плече та руку. Потім стало ще світліше. Незнайоме оточення і… ангели. Плавно й тихо рухалися білі ангели.

— Все гаразд, — нахилившись над ним, мовив один з ангелів. — Тепер уже все гаразд.

— Що?.. — У роті в Боба пересохло, його брали нудотні перейми.

— З вами сталася лиха пригода, — пояснив ангел, — і сюди вас привезла поліція.

На згадку про поліцію Боб Ноб остаточно прочнувся. Він лежав у кімнаті з білими кахляними стінами, на оббитому шкірою тапчані. А ангели були жінки, сестри-жалібниці.

— Ви в лікарні святого Варфоломія, — сказала сестра, наблизивши своє обличчя до його. — У вас перебите плече, але хірург уже зробив усе належне. Можете знову змагатися з кебами.

Боб Ноб нараз усе пригадав і спробував сісти, але біль був такий, наче тіло пронизували розпеченим списом. Коли стало трохи легше, Боб запитав:

— Котра година? Це дуже важливо.

— Саме минула північ. Ви були втратили свідомість.

Він почував себе розбитим, знову повернувся біль, цього разу короткими поштовхами.

— Мені не можна тут залишатися, — сказав він, важко дихаючи. — Я не можу собі цього дозволити.

— Не хвилюйтесь. Уранці з вами про все поговорять…

Жінка була довгобраза, вся накрохмалена. «Наскрізь крохмальна. Нічого дивного, тут усе крохмальне», — подумав Боб Ноб.

— Мені треба повідомити… — видихнув він.

— Вашу дружину?

— Так! — ухопився Боб за цю думку.

— Гаразд, перш ніж вас візьмуть нагору, я все запишу, і ми побачимо, що можна буде зробити. Поліція так чи так зажадає подробиць. Ви четвертий, кого через лиху пригоду привезли до нас цієї ночі. Поліція має щось робити з вуличним рухом. Візники їздять надто швидко, а на дорогах багато людей. Та ще й дороги погані, самі знаєте. — Вона легенько доторкнулася до його голови, немов перевіряючи температуру. — відпочивайте. Я за кілька хвилин повернуся.

Вона пішла кахляною підлогою, і він чув шарудіння її накрохмаленого одягу.

Біль був дуже сильний, але Боб Ноб спромігся звестись на ноги. Підлога під ним хитнулася, знову занудило. Геть мокре пальто лежало на стільці, але з перебинтованими плечем та рукою вдягтися він би не зміг. «Дарма, — подумав Боб Ноб, — якщо доведеться лікуватись, я вигадаю якусь казочку й звернуся до лікарні в Чепелі». Взявши пальто лівою рукою й скрегочучи зубами від болю за кожним кроком, він повільно пішов до дверей. За ними був широкий коридор і ще одні скляні двері. В коридорі була метушня, здається, принесли на ношах ще двох потерпілих. Він упізнав знайому сестру, яка когось підтримувала.

Дорога була вільна, і Боб Ноб, зібравши всі сили, похитав до скляних надвірних дверей. Вийшов, і його на хвилину освіжив дощ. Потім знову занудило, кожен крок завдавав нестерпного болю.

До кубла в Чепелі він дістався після першої. Там було кілька волоцюг і двійко хлопців, які хвалилися своєю вдатною крадіжкою у Вест-Енді. Сексбі спав на лаві в кутку. Боб Ноб пояснив йому, що сказати, і той пішов. Його бліде, з темними колами під очима, обличчя було стурбоване. Його чекала неблизька дорога до Едмонтону.

Боб Ноб провів Сексбі поглядом, потім йому стало зовсім зле. Один із злодіїв усадовив його в кутку й дав ковтнути бренді.

Дочекавшись, коли поліцая не було поблизу, всі висіли з кеба, Ембер пошепки віддав розпорядження візникові, вони пройшли вузеньким провулком і хвилин за дві опинилися біля тильних дверей ювелірної майстерні «Фриленд і Син». Еванс лишився в зручному для спостереження темному місці — там, де провулок виходив на Бішопсгейт.

Оббиті листовим залізом двері були досить міцні, але праворуч від них широкі східці вели до підвалу, який нікого не цікавив. Ембер подумав, що вони мають хвилин десять, щоб увійти туди, поки поліцай знову рушить уздовж Бішопсгейт.

Ліхтар кидав маленьке кружальце світла, якого було досить, щоб скористатися відмичкою. Працюючи над замком, Ембер думав, що потрапити всередину можна завжди. Дехто має сейфи з дверима, які неможливо відкрити, але з тонкою, мов у консервної бляшанки, задньою стінкою. Дехто, зміцнивши головні двері, забуває про підвали внизу чи контори нагорі. Замок піддався, і Ембер штовхнув двері. Вони тихо рипнули, простогнала іржава завіса. З підвалу війнуло духом порохняви, вогкості й цвілі. Ембер осягнув підвал маленькою плямою світла, пильно вдивляючись перед себе, щоб очі швидше звикли до темряви.

Тут скрізь був мотлох: дві великі дерев'яні скрині, купа старих ящиків, старі віконні грати й віконниці, облізла вивіска:

«Позолота, гравіювання, ремонт. Робота виконується терміново, кваліфікованими майстрами».

— Залишайтесь біля дверей і пильно наслухайте! — прошепотів Ембер до Франца, потім дав знак Петеру й Клаусу, щоб ішли за ним, і ступив досередини, направляючи світло ліхтаря на балки та дошки над головою.

Підвал був вузький і довгий. Ступивши кілька кроків, вони побачили квадрат, утворений чотирма великими болтами, що кріпили металеву дошку; на цій «подушці» й був установлений сейф. Ембер дав німцям знак підтягти ближче ящик, передав ліхтар Петерові, не поспішаючи дістав американське свердло, забрався на ящик і почав свердлити дерев'яну стелю, відвертаючись од тирси та скіпок.

Він мав просвердлити чотири ряди по сім отворів, так щоб попереду пригвинченої «подушки» утворився квадрат, кожна із сторін якого була б удовжки зо три фути. Він устиг просвердлити два отвори, коли двічі гавкнув собака. Це був перший сигнал Еванса. За годину сигналом буде посвист, потім — крик нічного птаха, потім — знову гавкіт собаки.

Франц, обережно причинивши двері, обіперся на них. Ембер витяг свердло й завмер. Петер і Клаус, прикриваючи ліхтар, тихо сиділи навпочіпки. Вони знали, що Еванс теж мав відступити у дворик майстерні й присісти за валуном.

Вони прикинули, що матимуть по п'ять хвилин між обходами поліцая, якщо тільки той не вирішить заглянути у дворик, як робив це один раз кожної ночі. Перечекавши, вони знову взялися до роботи.

Свердло входило в дерев'яні дошки над головою, мов голка у віск, і зустрічало опір лише коли підходило вище, до лінолеумного покриття. Поки поліцай зробив три обходи, Ембер закінчив свердлити всі чотири ряди отворів. Під час четвертого обходу поліцай зайшов у двір. Вони чули його важкі кроки по бруківці провулку. Провівши променем ліхтаря із збільшувальним склом по похмурих вікнах підвалу, він поторгав задні двері майстерні й затримався біля східців, що вели вниз. Серце Ембера гупало, наче молот об ковадло. Вниз поліцай не зійшов і, коли його хода почала віддалятись, усі відітхнули з полегкістю.

— Еванс пішов на чати, — прошепотів Франц, і Ембер дістав найбільшу стамеску, щоб, вибравши проміжки між двома отворами в кожному ряду, зробити чотири щілини для ножівки. Закріпивши найкраще полотно, він подав ножівку огрядному Клаусові. Грубу роботу — випиляти квадратний отвір до майстерні — мали виконати німці.

За годину, роблячи перерви, коли проходив поліцай, устигли випиляти три сторони. Четвертої не пиляли. Петер та Клаус, учепившись руками, виламали квадрат стелі й разом з ним упали на долівку підвалу. Тріск був такий, що міг збудити мертвого. Ембер дав знак усім принишкнути й чекав, чи не почує кроків поліцая. Крізь отвір з майстерні до підвалу полилося яскраве світло газового ліхтаря. Тільки тепер Ембер зрозумів, що треба буде якось прилаштувати вирізаний квадрат на місце. Якщо поліцай сьогодні чи завтра знову зайде до двору, він неодмінно зацікавиться світлом, яке побачить у вікнах підвалу.

— Треба глянути, — прошепотів Ембер, на мигах показуючи Петерові й Клаусу, щоб підсадили його до отвору.

Отвір вони зробили вдало. Він був точно поряд з металевою «подушкою», на якій посеред майстерні, виблискуючи, стояв сейф. Емберові було досить одного погляду, щоб зрозуміти: незважаючи на ошатний, завдяки білій фарбі, вигляд, сейф мав не менш як сорок років. Ембер обійшов його, присів з того боку, де були завіси, й усміхнувся — між дверима й самим сейфом було досить місця, щоб уставити клинці.

Випроставшись, Ембер дістав годинник. Стрілки показували чверть до четвертої ранку. Навіть беручи до уваги, що необхідно ще закрити отвір, вони мали досить часу, щоб о п'ятій повернутися в Едмонтон.

Ембер обвів поглядом майстерню: чисто прибрано, біля однієї стіни довгий стіл, на дерев'яних полицях над столом — чотири комплекти інструментів, біля столу — чотири стільці. У передній кімнаті виблискували порожні скляні вітрини. На секунду майнула думка: можна підійти до однієї з щілин у віконницях і дати сигнал Спірові, який, безперечно, спостерігав з магазину навпроти.

Ембер затримався довше, ніж гадав. Знизу почувся шепіт Франца. До майстерні наближавсь поліцай.

— Сидіть тихо! — прошепотів Ембер у відповідь і, відійшовши, вбік, щоб його не було видно з щілини, відсапуючи, схилився на робочий стіл і пильно дослухався до близьких кроків поліцая та інших звуків нічної вулиці за стіною.

І раптом звернув увагу на білу пляму. Біля його руки, притиснутий невеликим брусочком металу, лежав аркуш паперу. Під фірмовим. рядком «Джон Фриленд і Син» розгонистим почерком було написано.

«П'ятниця, 20 листопада, 1896 р.

Акстоне! Після нашої розмови сьогодні ввечері обставини склалися так, що прийти вранці відкрити сейф я зможу трохи пізніше. Зважаючи на термінову роботу, це, звичайно, прикро. Перекажіть хлопцям: за те, що прийдуть закінчити роботу для леді С. та графині, вони будуть добре винагороджені. Від них залежить репутація фірми.

Ваш Джон Фриленд».

Минуло кілька секунд, перш ніж зміст записки дійшов до свідомості Ембера. Він чув кроки поліцая за вікнами майстерні, але голова була зайнята зовсім іншим. Майстри прийдуть через кілька годин, о пів на восьму чи о восьмій. Сейф треба відкривати сьогодні, зараз же. Але поки тут вештається поліцай, робити цього не можна. Крім того, що буде надто багато шуму, поліцай відразу помітить розчинений сейф.

Існувала одна подробиця, яку Ембер приховав од Шляйфштайна. Річ у тім, що в належний час поліцая мав замінити один з «боксерів» Терреманта. А тому, навіть коли б їм якимсь дивом пощастило відкрити сейф, була б зведена нанівець суть плану Моріарті: напад на них «боксерів», замаскованих під поліцаїв, облава на будинок Шляйфштайна в Едмонтоні й розв'язка, що має переконати німця — професор і далі панує. Але найгірше було те, що професор звинуватить його, Ембера, може навіть подумати, що він зрадив, — і тоді на нього чекає один кінець.

Кроки поліцая за вікном віддалялись, а Ембер думав, що він мусить прийняти рішення, можливо, найважливіше за все своє злочинне життя.

Сексбі дістався до Едмонтону на початку третьої години ночі. Бен Таффнелл дрімав, згорнувшись клубочком у під'їзді навпроти будинку Шляйфштайна, і, коли Сексбі розбудив його, здивовано втупивсь у хлопця.

— Їм не можна їхати! — сказав хлопець.

— А що сталося?

— Боба Ноба збив кеб. Їм не можна їхати.

— Та вони ж, хай йому чорт, уже поїхали, Сексбі. Добру годину тому.

— Що ж робити?

— Ти бачив Боба?

— Бачив. Йому дуже погано. Сильно пошкоджена рука.

— Що він сказав? Повтори дослівно! — Схопивши хлопця за комір, Бен дивився на нього диким поглядом.

— Сказав, що їм не можна їхати, бо завтра майстерня працюватиме.

— Спаси нас Господи! — видихнув Таффнелл. — Я не знаю, що робити. Щоб я так жив. Не знаю…

Спір волів би перебути ніч у ліжку з Бриджит, ніж пантрувати навпроти ювелірної майстерні «Фриленд і Син». У ці передранкові години йому хотілось її тепла, хоча вона й почала повніти, виношуючи їхню дитину.

Спір усвідомлював: стежити треба, хоча справжня робота буде завтра. Вдивляючись у морок, він подумав, що Терремант і «боксер» Беттеридж стомлені не менше за нього.

Все начебто минало гладко. Вони бачили, як на Бішопсгейт завернув кеб, а відтоді більш ніщо не порушувало нічної тиші. Ходив своїм маршрутом поліцай. Вуличного руху, як і завжди в передранкові години, майже не було: тільки й того, що прогуркотів старий фургон та два-три припізнілі кеби.

Після другої дощ перестав. О пів на третю через Корнмаркет пройшли два підпилі молодики з дівчатами. Їхній сміх, луною відбиваючись від стін, свідчив про те, що молодим може бути весело навіть у кварталах тверезого лондонського Сіті.

Десь о пів на п'яту з боку Королівської біржі викотив і повільно звернув на Бішопсгейт порожній кеб. Хоча звідси було й не видно, Спір знав: кеб зупиниться біля провулку, що веде до дворика майстерні Фриленда, візьме Ембера, потім поїде швидше й підбере ще двох, які в цей час ітимуть у бік Гаундсдіча.

Коли Спір про це подумав, його охопила тривога.

— Ми не бачили тих, що мали йти в бік Майноріз, — прошепотів він Терремантові.

— Мабуть, пішли іншою дорогою, — відказав той.

Це було єдине правдоподібне пояснення, але Спір був незадоволений. Якщо так, то чотири чоловіки, хай недовго, ітимуть уздовж Бішопсгейт-стріт в одному напрямку.

Знову з'явився поліцай. Сповнений гідності, відмірюючи кроки й думаючи, певно, про сніданок, що чекав на нього за півтори години, він, охоронець закону та порядку, й далі ніс вахту, почату о дванадцятій годині цієї небагатої на події ночі.

— Пора й нам, — кинув Спір товаришам, які вже лаштувалися виходити.

Раптом почувся стукіт копит і гуркіт коліс. Від Чіпсайда, уповільнюючи рух, немов збирався висадити пасажирів, рухався кеб. Спірові здалося, що це той самий, яким приїхав сюди Ембер, і його охопила тривога. Коли кеб повертав на Бішопсгейт, з нього вилізла маленька постать. Спір упізнав її за манерою рухатись. Ембер. За хвилину по тому обережний стукіт у двері підтвердив його здогад.

— Щось негаразд, — обернувся Спір до Терреманта, який уже кинувся до дверних засувів.

Кроки поліцая затихли. Чути було лише потріскування газового світильника в суміжній кімнаті. Ембер подивився на сейф, думаючи, скільки знадобиться часу, щоб його відчинити, й, немов заспокоюючи себе, дістав годинника. За десять хвилин четверта. Щонайбільше через півгодини вони мали розійтися — двоє в бік Гаундсдіча, а за п'ять хвилин ще двоє, в бік Майноріза. Він, Ембер, найбільш помітний з поштовою сумкою через плече, чекатиме візника поблизу. Мозок працював з подвоєною швидкістю. Ембер уклякнув перед отвором і попросив Франца стати на ящик.

— План змінився, — сказав він тихо, щоб не чули інші. — Ця клята майстерня зранку працюватиме, а тому я відчинятиму сейф зараз.

Франц вилаявся по-німецькому, потім сердито заперечив:

— Не вийде. Хазяїн не зможе позбутися камінців до неділі.

— Ну, з цим йому доведеться примиритись. Передайте мою сумку й попередьте Еванса, що ми не поїдемо, як домовлялись. Стежте за годинником. О пів на п'яту я вийду, об'їду з кебменом квартал і дам йому вказівки. Ви залишитесь тут.

— Вказівки може дати Еванс, — підозріливо мовив Франц.

— Йому не можна підходити до кебмена. Моє життя…

— Він добрий хлопець.

— Бути добрим хлопцем — одне, робити діло — інше. Відповідати доведеться мені, не йому. Давайте інструмент, почну. Я вийду о пів на п'яту й за десять хвилин повернуся. До світанку цю консервну бляшанку треба розчинити, тож не гаймо часу.

Франц невдоволено стенув плечима й подав йому сумку. Ембер підійшов до сейфа з того боку, де були завіси, дістав інструменти й почав працювати. Він обережно зняв фарбу, пил та бруд спочатку під верхньою завісою дверей, потім — під нижньою. Закінчивши, відсунувся разом з інструментом до стіни, щоб не потрапити в поле зору поліцая, який, роблячи обхід, знову наближався до майстерні.

Коли поліцай проминув, Ембер, залишивши сумку на місці, взяв лише важіль та інший необхідний цього разу інструмент і знову підійшов до сейфа.

Інструмент нагадував прості лещата, але з незвичайно широкими й тонкими губами. Губи розводились міцним гвинтом, на кінці якого була мідна куля з отвором. Саме в цей отвір і входив важіль.

Ембер вставив губи лещат у щілину під верхньою завісою, встромив у кулю гвинта важіль і повільно став його повертати, доки губи, розводячись, почали розпирати щілину.

Відпочивши, Ембер знову, скільки ставало сили, повернув важіль. Знову відпочив. По шостій спробі завіса трохи подалася. Тут з підвалу почувся сигнал. Він швидко послабив гвинт і, вийнявши лещата із щілини, разом з ними відступив у куток перечекати, поки пройде поліцай.

Часу лишалося мало, і Емберові було потрібно, щоб не заважав поліцай, а також бути певним, що не підведе візник. Поклавши лещата біля сумки, він зійшов до підвалу. Було двадцять хвилин на п'яту.

— Я зараз повернусь, і мені потрібна буде допомога, — відсапуючись, мовив він до Франца. — Еванса попередили?

— Все зроблено, Ембере, але, якщо зрадите, я знайду вас навіть у пеклі, — з сильним акцентом пригрозив Франц.

— Для чого мені зраджувати! Ми разом робимо діло, і кожному дістанеться належна частка.

— Глядіть, Ембере…

Франц був небезпечний, і Емберові майнула думка, що, коли професор поставить Шляйфштайна навколішки, Франц теж перестане погрожувати.

Він піднявся східцями з підвалу, перетнув двір і дійшов до кінця провулку.

— Нема ні поліцая, ні кеба, — зустрів його Еванс. — Що сталося?

— Ідіть до підвалу й чекайте! Я не забарюся. Сидіть тихо!

Еванс тінню подавсь попід стінами, і Ембер, наслухаючи, став чекати.

А коли за дві хвилини з боку Корнгілл-стріт з'явився кеб, він вхопився за ручку дверей і наказав візникові:

— Їдьте далі й висадіть мене так, щоб не побачили лягаві. Кебмен стьобнув коней, проминув Треднідл-стріт і звернув на Олд-Брод-стріт, що йшла рівнобіжно Бішопсгейт. Біля Акцизного управління вони зупинились. В ці передсвітанкові години тут не видно було ні душі, лише тіні від газових ліхтарів темніли на ще мокрій вулиці. Вгорі висло чорне, мов смола, небо.

— Дещо змінилось. Кеб потрібний не на завтра, а зараз, — промовив Ембер до візника.

— Куди їхати? На Сейнт-Гелен?

— Так.

Наступної ночі він мав приїхати на площу Сейнт-Гелен, і залишити кеб навпроти Бішопсгейт, досить далеко від місця пограбування, щоб не викликати підозри.

— Якщо доплатите… — почав цідити крізь зуби візник.

— Ще двадцять фунтів, — пообіцяв Ембер.

— Добре. Зараз?

— Потім. Ви мене знаєте.

— Стати там зараз? — спитав візник.

— Висадите мене на Корнгіллі, з правого боку, я покажу де. І якнайшвидше поганяйте на Сейнт-Гелен.

— Гаразд, пане.

Через чотири хвилини Ембер обережно стукав у двері магазину навпроти ювелірної майстерні «Фриленд і Син».

— Треба розшукати Сліпого Фреда! — після довгих роздумів, сказав Бен Таффнелл.

— Де? — Сексбі змерз, натомився й виголодавсь. На Чепелі, де він чекав Боба Ноба, було багато випивки й мало закуски.

— В цей ранній час він може бути десь поблизу «Ангела». Я пішов би сам, але… — Таффнелл не закінчив думки. Він не виправдовувався. Його завданням було спостерігати за будинком німця.

Сексбі розшукував Сліпого Фреда годину. Той грав у щось на гроші в одному з підвальних притонів. Хлопець відвів його вбік і зашепотів у брудне вухо. Фред занепокоївся.

— Мене послав Бен Таффнелл. Він каже, ви знаєте, що робити.

— Треба повідомити Берта Джекобса… Дівчина спить… — Фред кивнув у куток підвалу, де на купі ганчір'я спала його дочка. — Доведеться тобі йти зі мною в Ноттінг-Гілл, хлопче.

Зітхнувши, Сексбі погодився.

— Що там, хай йому чорт, трапилося з Бобом? — сердито гарикнув Спір, вислухавши Ембера. — Якщо це він заварив таку кашу, я переламаю йому кістки.

— Мені треба повертатись, поки там, у підвалі, ні про що не здогадалися, — сказав Ембер. — Та ще той лягавий вештається…

— Не бійся. Лягавого ми вгамуємо. Мене інше непокоїть: ви випатраєте сейф, а в нас не буде змоги на вас напасти.

— А ми заскочимо їх потім в Едмонтоні, — запропонував Терремант. Згідно кивнувши, Спір обернувся до Беттериджа.

— Надягайте уніформу, підміните поліцая! І моліться Богові, щоб сержанту не заманулося зробити ранкову прогулянку. А ви, Ембере, повертайтесь і кінчайте свою справу.

Виходячи, Ембер бачив, як Беттеридж нахилився до купи поліційного одягу, приготованого для наступної ночі.

Спір простежив, поки маленький шахрай Ембер, перебігши вулицю, зникне на Бішопсгейті, потім помацав у кишені полотняну ковбаску, набиту піском, перемовився з Терремантом, усміхнувсь до Беттериджа, що був уже в уніформі та шоломі на голові, поманив Терреманта і вийшов з магазину.

— Ой, констеблю, не заарештовуйте мене, маю дружину та шестеро діток, їх треба годувати! — пожартував Терремант з Беттериджем і теж вийшов услід за Спіром.

Перевдягнутий Беттеридж лишився в магазині сам.

Спір і Терремант підтюпцем добігли до вузького провулка Сейнт-Пітерс і принишкли. Ледве поліцай вийшов із-за рогу з Бішопсгейт, як Терремант кинувся до нього, вигукуючи:

— Вбивство!.. Криваве вбивство!.. Поможіть!..

Поліцай, відхилившись від свого маршруту, побіг до Терреманта, а той, показуючи кудись рукою, белькотав:

— Отам… отам… у провулку… Жінка… О Боже, який жах!..

Він майже заштовхав поліцая в провулок, де чатував Спір, збив у нього з голови шолом і повернув лицем до себе, а тим часом Спір щосили вдарив нещасного своєю «ковбаскою» в скроню. Поліцай охнув і зігнувся навпіл. Терремант зганяв назад до магазину, і Беттеридж, вислизнувши на вулицю, почав «обхід».

Непритомного поліцая відтягли до огорожі церкви Святого Петра, зсунули плащ з плечей до поперека, зв'язали паском коліна, роззули, викрутили руки, просунули їх крізь огорожу, потім Терремант витяг з одного його черевика шнурок, а Спір, зайшовши за огорожу, зв'язав ним поліцаєві зап'ястки. Потім зняли в нього з ніг шкарпетки й заткнули рота.

— Це він, мабуть, уперше куштує на смак власні брудні шкарпетки, — засміявся Спір.

Повернувшись до виходу з провулка, вони стали напоготові, добре усвідомлюючи небезпеку, особливо, коли Беттеридж змушений буде проходити надто близько від поліційної дільниці на Бішопсгейт. Що швидше Ембер покінчить із сейфом, то краще. Потім уніформи треба буде переховати в іншому місці, бажано не в Бермондсі. Тепер користуватися ними доведеться й завидна, і це непокоїло Спіра, бо вдаваний «арешт» грабіжників на місці злочину під покровом ночі — то одне, а той же «арешт» серед білого дня — зовсім інше. А надто коли все відбуватиметься в Едмонтоні.

Отож Беттеридж крокував вулицями під личиною поліцая, Ембер вовтузився з сейфом, а тим часом Спір з Терремантом чекали наслідків.

Повернувшись до підвалу, Ембер з двома німцями, Петером і Клаусом, піднявся крізь отвір до майстерні, Еванс укляк на своєму місці спостерігання, а Франц лишився внизу біля дверей.

Всі працювали по черзі, щосили обертаючи важіль. На десятій хвилині завіса почала довільно відходити, але тут Франц подав сигнал небезпеки — наближався поліцай. За хвилину голова німця знову з'явилася в отворі.

— Еванс каже, що лягавий іде протилежним боком вулиці.

— Як кажуть, і то добре, — посміхнувсь Ембер, думаючи, що Беттеридж це непогано вигадав.

За п'ять хвилин, коли біля важеля був Клаус, верхня завіса тріснула. Це сталося так зненацька, й звук виявився таким лунким, що німець упав, а важіль, прикро брязнувши об підлогу, полетів аж у підвал.

Франц подав його назад, і зломщики, знову взявшись до роботи, вставили губи лещат у щілину під нижньою завісою. Минуло півгодини, а завіса все не піддавалася, хоча зупинялись лише раз, на знак Франца, якого попередив Еванс.

За ті кілька хвилин, поки вони чекали, Ембер тисячу разів помирав, уявляючи собі найгірше — що Беттеридж виявив якусь помилку, припущену Спіром. Скулившись під стіною, зневажаючи сам себе, він відчував, здавалося, сморід страху, а не звичний дух немитого тіла. Потім вони знову по черзі до болю в м'язах, важко сапаючи, тиснули на важіль.

Надворі почав торувати собі дорогу день, сіючи крізь хмари на дахи будинків перші ранкові сутінки. На вулицях з'явилися кеби, фургони, перші робітники. Прокидались, заблимавши вікнами, будинки.

Коли луснула нижня завіса, було двадцять хвилин до шостої.

Біля церкви Святого Петра стогнав і ворушився поліцай. Спір прошепотів Терремантові, що далі ризикувати не можна, бо їх застукають біля зв'язаного лягавого. До того ж треба негайно забрати з магазину й переховати уніформи.

— Пошлемо по них котрогось жебрака, — вирішив Спір трохи згодом, коли вони поспішали вздовж Корнгілла. — Ти зараз підеш на Бермондсі, а я доповім про все професорові.

Професор спав. Звечора він трохи хвилювався, а тому вирішив обійтися без послуг Селлі чи Карлотти. На випадок якихось ускладнень він не хотів, щоб жінки заважали думати.

Після вечері професор трохи пограв у вітальні Шопена, а потім, прихопивши пляшку бренді, колоду карт та книгу професора Гофмана «Новітня магія», перейшов до спальні. Моріарті вирішив одшліфувати всі шість способів підміни однієї карти іншою, тож. довго сидів перед високим дзеркалом, повторюючи трюк знову й знову. Це його заспокоїло, а коли в пляшці лишилась половина, він роздягся й ліг. Йому снилося, ніби він виконує хитромудрі фокуси і в його спритних руках то з'являються, то зникають карти з портретами Шляйфштайна, Гризомбра, Санчіонаре, Сегорбе, Кроу та Холмса. Біля вхідних дверей озвався дзвоник, але це в таку ранню годину до його свідомості не дійшло.

Навіть при газовому освітленні зломщики не могли не добачити всієї краси своєї здобичі. Намиста, діадеми, сережки полум'ям спалахували в обклеєних ізсередини оксамитом скриньках та чорних футлярах.

Ембер звелів Францові послати Еванса на Сейнт-Гелен-плейс по кеб, і то негайно, щоб летів як вітер.

Франц подав нагору парусинову торбину, яку вони приготували завчасно, й поспішивсь до Еванса. Тепер усе вирішувала швидкість. Німці були збуджені, немов хлопчаки, випущені на волю. Ембер, вихованець суворої школи професора Моріарті, мусив пригрозити їм, щоб замовкли. Незважаючи на обмаль часу, він ретельно добирав і ховав у торбину коштовності, перш ніж перейти до лотків з каблучками та годинниками, — товаром містера Фриленда. Закінчивши, Ембер притулив до сейфа важкі двері, щоб, заглядаючи в щілини віконниць, нічого не помітив справжній поліцай. Потім коротко кивнув двом німцям спускатися до підвалу, взяв сумку з інструментами й сам востаннє скористався отвором у підлозі.

На півдорозі до Бішопсгейт він почув свистки поліцаїв.

Беттеридж не мав вибору, коли побачив, що від Бішопсгейт назустріч йому йде сержант. Білл Беттеридж мав досвід спілкування з поліцією, набутий передовсім у в'язниці. У нього не виникло бажання вступити в двобій з цим дебелим сержантом, тож він розвернувся й чимдуж побіг туди, звідки щойно йшов.

Гадаючи, що десь там скоєно злочин і його поліцай переслідує порушника, сержант видобув свистка, тричі свиснув і побіг услід за Беттериджем.

Свистки почули два поліцаї з дільниці на Бішопсгейт, які мали заступати о шостій годині. Вони відповіли свистками й теж побігли. Саме в цю мить з'явився з кебом Еванс. Вирішивши, що свистки стосуються його, він стьобаючи батогом, погнав коней учвал. Поліцаї, не перестаючи сюрчати й відстібуючи кийки, побігли швидше. Еванс намагався триматись ближче до тротуару, щоб спинити кеб біля провулку, що вів до заднього дворика майстерні «Фриленд і Син», але не розрахував і проскочив добрий десяток ярдів. Четверо зломщиків, які чаїлись у провулку, тепер змушені були відкрито бігти тротуаром, щоб дістатися до кеба. Ембер біг останній. Кинувши в кеб торбину й стрибнувши вслід за нею сам, він крикнув Евансові поганяти. Еванс, уже досить переляканий, стьобнув коней, і ті так рвонули з місця, що Ембер мало не випав. Чіпляючись, він боляче вдаривсь об двері пальцями, а на дорогу, просто під ноги поліцаям, вислизнувши в нього рук, полетіла поштова сумка з інструментами. Один поліцай від безсилої люті жбурнув услід кебові свій кийок.

Ембер вилаяв себе, що не вдався до «канарки» — жінки, яка пішла б з інструментами в зовсім протилежний бік. Тепер поліції відомо, хто в кебі. Отже, його треба якомога швидше позбутися й далі, до Едмонтону, йти пішки. Самому йому нести туди парусинову торбину не дозволять: Франц буде весь час поруч, мов приклеєний.

Вони висадили двох німців, Петера й Клауса, неподалік від Фінсбері-Скверу, а кеб покинули в темному завулку. Франц наказав Евансові добиратися до Едмонтону якнайглухішими вулицями. Ембер не помилився: Франц зостався з ним, і вони йшли мов скуті одним ланцюгом.

Бертрам Джекобс розбудив професора відразу по шостій. Коли десь півгодини тому біля чорного входу пролунав дзвоник, Поллі Пірсон саме чистила камінні гратки, а Марта, як завжди, поралася на кухні.

Нічого не було дивного, що, відчинивши двері, вона сахнулася від вигляду дрантивого сліпого жебрака та його щуплявенького поводиря.

Леп на руках та обличчі незрячого, масне волосся й важкий дух, що йшов од його тіла, нагадали Марті жахливі роки, які вони з сестрою перебули в найгірших нічліжках, доки їх урятувала Селлі Годжес. Марта хотіла була хряпнути перед ними дверима, але Сліпий Фред стромив у двері свого білого ціпка.

— Клич Берта Джекобса, дівчино, та не барися!

Бертрам Джекобс прийшов до кухні заспаний і скуйовджений. Зачинившись із Фредом та Сексбі в комірчині, де колись, мабуть, порядкував дворецький, Бертрам вислухав їх і звелів почекати, поки він поговорить з професором.

За чверть до сьомої Моріарті покликав до кабінету обох братів Джекобсів, Лі Чао, Сліпого Фреда та Сексбі — останні двоє почували себе ніяково в цій аскетичній і водночас багатій кімнаті.

Говорив Моріарті мало, немов у гніві розгубив усі слова. Випитавши в Сексбі та Сліпого Фреда все їм відоме, він послав хлопця на Корнгілл, щоб розглянувся на місці й зібрав чутки.

О двадцятій хвилині на восьму з'явився збуджений і заклопотаний Спір. Завдяки тому, що своєчасно було нейтралізовано поліцая, пограбування вдалося. Емберова група начебто втекла, хоча були прикрі моменти й погоня. Про Беттериджа нічого не відомо, лишається тільки чекати.

— Це мені не підходить. — У голосі Моріарті з'явилися рішучі нотки. — Поки ми чекатимемо, Шляйфштайн із здобиччю втече до свого смердючого Берліна.

Голова Моріарті захиталась, і Спірові спали на думку слова із Святого письма, завчені ним колись у недільній школі: «І схопив дракона, змія предревного, що диявол і сатана, і зв'язав його на тисячу років».

— Скільки часу потрібно вашим боксерам, щоб добутися до Бермондсі? — запитав професор, сердито дивлячись на Спіра.

— Переховавши уніформи, Терремант одразу почав їх збирати.

— Зберіть якомога швидше, перевдягніть, як робили раніше, відвезіть до Едмонтону, і хай накриють того прусського розбишаку в його власному кублі.

— Це небезпечно…

— Авжеж, це небезпечно, Спіре. А хіба я плачу вам, щоб ви сиділи вдома та плели рукавички? Плачу, щоб робили те, що мені потрібно, а кому це не подобається, може пріти в робітному домі. Моє йому шанування.

— Наші шоломи взято в поліції Сіті…

— Не страшно: подумають, що поліція Сіті прибула на допомогу. Боже милий, Спіре, я ніколи не бачив вас таким обережним! — Моріарті голосно засміявся, тоді з нотками іронії в голосі звернувся до братів Джекобсів: — Керуватиме Спір. У нашому дворі стоїть чорний поліційний фургон, візьміть його, і ніхто вас у ньому не зупинить.

Обидва Джекобси кивнули головами.

— А тепер ідіть, — владно махнув рукою Моріарті. — Перекажіть Гаркнессові, щоб за годину подав екіпаж сюди. Хочу подивитися на своїх друзів після того, як ви їх общипаєте. Я давно мріяв про таку втіху.

Спір знав, що сперечатися марно, Моріарті надто багато вклав у підготовку пастки й неодмінно захоче побачити, як вона захряснеться.

Ще раз мовчки кивнувши, всі вийшли, залишивши професора наодинці з Лі Чао.

— Мені їхати з вами? — спитав китаєць.

— Та не завадить. — На обличчі Моріарті промайнула посмішка. — Візьміть зброю і чекайте на Гаркнесса.

Професор подався нагору, до своєї кімнати, надів спеціальний корсет, що робив його худим і сутулим, узув черевики на товстій підошві, які додавали йому зросту, а в бездоганно виготовленій перуці він мав крутий лоб і лису голову.

Перебравшись у темний одяг, професор сів перед дзеркалом і, озброївшись фарбами, щітками та іншим причандаллям, прибрав подобу свого давно померлого брата — професора математики, кого світ вважав за справжнього Джеймса Моріарті, Професора зла, Наполеона злочинного світу.

О пів на десяту в Бермондсі, окрім самого Терреманта, зібралося шестеро «боксерів». Спір спостерігав, як вони перебираються в строї поліцаїв. За первісним планом, Шляйфштайна мали взяти в Едмонтоні одягнені в цивільне брати Джекобси й Терремант. Тепер вони поїдуть туди всі.

Спір тоскно дивився на шоломи з гребенями — відзнакою поліції Сіті. Якщо хтось зверне увагу, що вони виконують роботу звичайної поліції, це неодмінно викличе підозру, а Спір менш за все бажав завдати шкоди бодай одному представникові державної поліції.

Безпосереднє керівництво «арештом» мав узяти на себе Бертрам Джекобс. Спір був надто добре відомий Шляйфштайнові, щоб показуватися біля будинку в Едмонтоні й тим самим виказати, хто їх «заарештовує».

… — Для годиться, з Ембером теж не дуже панькайтеся, — порадив Спір. — Вам ні до чого скандали у фургоні, коли будете повертатися. Це може привернути зайву увагу. Ви з Вільямом зброю маєте?

Бертрам задер полу піджака й показав довге криве руків'я застромленого за пояс французького самозводного револьвера.

— Застосовуйте лише на те, щоб примусити замовкнути когось такого, кого не зможете взяти.

— Не турбуйтесь. Ми знаємо, що робити.

— Розташування кімнат знаєте?

— Зі слів Ембера. Більшість часу всі перебувають у їдальні, праворуч од залу. Кімната господаря на другому поверсі, вікнами на вулицю; його я візьму сам.

Вони вже лаштувалися сідати до чорного фургона, що стояв у дворі за будинком, коли з'явився збуджений і стомлений Беттеридж, уже знову в цивільному. Спір вирішив, що з Беттериджа на сьогодні досить, тож звелів йому лишатись у Бермондсі й чекати на «заарештованих».

Ембера проймав нервовий дріж. Усю дорогу до Едмонтону він відчував якусь невиразну загрозу. Надто приваблива була парусинова торбина й надто недовірливий Франц. Шляйфштайна тим часом переповнювала радість, хоча спочатку, почувши про непередбачене ускладнення він був злякався.

Шляйфштайн забрав торбину до своєї спальні, а вони залишились у їдальні, де Веллберн та хлопець із масним волоссям частували їх беконом, хлібом, густим елем та міцним чаєм. Це значно піднесло Емберів настрій, хоча Франц і далі підозріливо на нього позиркував.

Клаус і Петер повернулися пішки невдовзі після восьмої й запевнили, ніби все спокійно. Еванс, наляканий переслідуванням, з'явився через п'ятнадцять хвилин після них.

Поступово нервозність і напруга змінилися хвастощами й жартами, до яких Емберові було важко прилучитися, бо він знав, що сьогодні рано чи пізно стане не до жартів.

Десь по дев'ятій Шляйфштайн гукнув масноволосого хлопця, а за кілька хвилин Ембер почув, як той спускається сходами і йде з будинку. Невдовзі сам німецький хазяїн з'явивсь у вітальні й запросив Ембера нагору.

Парусинова торбина лежала долі, а коштовності були ретельно розкладені на ліжку.

— Ви дотримали свого слова, містере Ембер, — задоволено мовив Шляйфштайн. — Таких трофеїв я ще не бачив. Як тільки ми вивеземо їх із Англії, безумовно, піде чутка, що цю нічну операцію організовано мною. Це підніме мій авторитет у Лондоні.

— Ще й як підніме.

— Я не хочу тут довго затримуватися. — Шляйфштайн не міг відірвати погляду від ліжка. — Було б краще, аби все воно опинилося тут завтра, але що зроблено, те зроблено. Хлопець пішов по капітана, який цю красу перевезе.

Серце Емберове впало. Зрештою, професор може взагалі все втратити.

— Ви вірите тому чоловікові? — запитав Ембер. — Тут усе це буде в більшій безпеці.

— Його дружина й діти в Берліні. Він не посміє мене зрадити! — Жорсткий вираз Шляйфштайнового обличчя на мить пожвавила тонка усмішка, але очі лишалися холодні.

Внизу м'яко дзенькнув дверний дзвоник, що здався Емберові громом серед ясного неба, але німець майже не звернув на той дзенькіт уваги.

— Він забере лише найбільші предмети, — докинув він. — Діадеми та намиста.

Голоси внизу стали гучніші. Потім почувся крик, а за ним — постріл.

Бен Таффнелл, з маскою байдужості на обличчі, уважно спостерігав за будинком із своєї схованки через дорогу. Коли за рогом зупинився поліційний фургон, кілька перехожих, що були на вулиці, не звернули на нього ніякої уваги. Таффнелл бачив, як брати Джекобси й Терремант, одягнені в пальта, повилазили й спокійно пішли до будинку Шляйфштайна. Решта пасажирів, перебрані поліцаями, лишалися біля фургона, аж поки Бертрам Джекобс піднявся східцями до дверей і потяг за потемнілий мідний ланцюжок дзвоника. Коли двері відчинилися, поліцаї без поспіху, один за одним, теж пішли до будинку. Хлопець, що був за кучера, одержавши сигнал, під'їхав фургоном до самого будинку.

Бертрам Джекобс, стиснувши в кишені руків'я револьвера, став на верхньому східці, біля самих дверей, а його брат і Терремант — навпроти нього й трохи нижче.

Двері відчинив Франц.

— Ми з поліції, — сказав Берт Джекобс.

Франц спробував зачинити двері, але обидва Джекобси й Терремант, подавшись уперед, відтіснили його до залу, а він, задкуючи, закричав по-німецькому, що в будинку поліція. «Боксери» в уніформі вже бігли, перестрибуючи через двоє східців, але Франц устиг вихопити з кишені піджака пістолет і вистрілити.

Куля влучила в груди одному з «боксерів», кремезному Пагу Парсонсу, і він, застогнавши, скотився східцями вниз. Його блакитна уніформа почервоніла на грудях від крові. З вулиці почувся зойк. Терремант ударив Франца по руках короткою, але замашною палицею, яку завжди носив із собою, потім ударив удруге, цього разу — по голові.

Брати Джекобси побігли сходами нагору, а їхні товариші в уніформі вдерлися до їдальні й хапали за комір тих, хто намагався вистрибнути у вікно.

Захоплений зненацька, здивований і розгніваний, Шляйфштайн ще не зовсім розуміючи, що діється, намірився висунути шухляду столу.

— Вас обох ми візьмемо живими, — вигукнув Бертрам Джекобс, скерувавши на німця револьвер, а його брат, схопивши Ембера, надів йому наручники й грубо повернув обличчям до стіни. Шляйфштайн почав сипати прокльони англійською й німецькою мовами. Менш як хвилину знадобилося, щоб здобич з ліжка знову опинилась у парусиновій торбі. Визирнувши у вікно, Вільям побачив, що на вулиці вже зібрався натовп, а «боксери» в уніформі саджають «заарештованих» до фургона. Ще хвилину вони витратили, щоб звести Шляйфштайна й Ембера вузькими сходами вниз, а коли вийшли з будинку, один «боксер», трохи піднявши голову Пага Парсонса, кинув до Бертрама:

— Він мертвий.

— Облиште його, — просичав Джекобс, підштовхуючи Шляйфштайна в спину револьвером.

Від початку до кінця акції не минуло й шести хвилин, і коли вони від'їхали, Терремант, виглянувши в заднє заґратоване віконце фургона, побачив, що крізь натовп до будинку швидко пробираються двоє поліцаїв.

— Треба поспішати, — сказав він спокійно. — З'явилася справжня поліція.

Саме перед від'їздом професора й Лі Чао доБермондсі, на Алберт-сквер повернувся Сексбі. Він розповів, що на Корнгіллі та Бішопсгейті була погоня, чулися вигуки «Лови!» виявили поліцая з кляпом у роті, прив'язаного до огорожі церкви Святого Петра. Кажуть також, нібито банда покинула на місці злочину свої інструменти. Інструменти виготовлені добрим майстром, це його «візитна картка», тож поліція була впевнена, що швидко розшукає негідників.

Вислухавши новини, професор, немов збираючись сказати щось важливе, звернувся до Лі Чао, але той його випередив:

— Бажаєте, щоб я негайно подався до Сейнт-Джонс-Вуду?

— Ні, — подумавши, відказав Моріарті. — Спочатку їдьмо в Бермондсі. В такій ситуації я вважаю за краще, виходячи з дому, мати при собі принаймні одного охоронця. Коли допевнитеся, що я в безпеці, візьметесь до справи у Сейнт-Джонс-Вуді.

Їхати в поліційному фургоні було тряско, тісно й незручно. Фургон мав лише шість кліток, а тому Ембер до самого Бермондсі перебував у вузькому проході разом з усіма «боксерами». Перевантажений фургон рипів і небезпечно хилився з боку на бік. Ніхто їх не зупиняв, але напруга спала лише тоді, коли коні нарешті заїхали на подвір'я за складським приміщенням.

У будинку було приготовлено шість кімнат і великий зал, у залі поставлено столи й стільці, а в кімнатах із надійно заґратованими вікнами — прості ліжка. Грати на вікнах лишалися відтоді, коли тут містився склад, отож протягом попереднього тижня брати Джекобси потурбувалися лише до дверних замків додати надійні внутрішні, двері оббити металевими листами й зробити в них вічка. Всю цю частину будинку було прибрано й побілено, тож не дивно, що Шляйфштайнові та його спільникам здавалося, ніби їх привезли до якогось офіційного закладу.

Всі вони поводилися розважливо, хоча злість проступала на кожному обличчі, не кажучи вже про Франца, якому дорогою було сказано, за вбивство «поліцая» на сходах в Едмонтоні на нього чекає кат.

Затриманих було посаджено кожного окремо й ще раз обшукано. Спір їм на очі не показувався. Почувши про убивство Пага Парсонса, він засмутився не лише тому, що то був давній товариш, але й тому, що довелося залишити вбитого в Едмонтоні, хоча вчинити інакше ніяк не випадало.

За вулицею було влаштовано спостереження, а Спір поклопотався про парусинову торбину. Незабаром до двору з кучером Гаркнессом на передку в'їхав особистий екіпаж Моріарті.

Коли Моріарті зайшов до будинку, «боксери» та члени «преторіанської гвардії» затамували подих: уперше після повернення з Америки він з'явився у масці свого славетного брата.

Здібність Моріарті перевтілюватися була однією із створених ним самим легенд. Він хвилину затримавсь на порозі, даючи змогу своїм людям усвідомити факт до кінця. Висока, худа постать з опущеними плечима, похмурим обличчям, запалими очима й тонкими губами — це була справді бездоганно виконана робота, що добре усвідомлював і сам Моріарті. Хіба ж не він виконував її власноручно щоразу, аби прибрати образ ученого брата разом з аурою поваги, яка оточувала небіжчика?

— Все зроблено? — запитав він. Навіть голос його змінився, став ніби старшим, більш відповідним зовнішньому виглядові.

— Всі тут, цілі й здорові, — виступив уперед Спір. — Здобич теж.

— Були якісь ускладнення?

Спір докладно розповів, як загинув Парсонс, і професор, зітхнувши, сприйняв цю новину по-філософському.

— Приведіть німця, — нарешті звелів він.

Брати Джекобси відімкнули кімнату, де сидів Шляйфштайн, і за мить два великі проводирі суспільного дна опинилися віч-на-віч.

Для Шляйфштайна то був жорстокий удар. Шкіра на його обличчі раптом стала схожа на старий, пересохлий жовтий папір, руки затряслись, і на мить здалося, ніби його ось-ось звалить апоплексичний удар.

— Що за жарти? — вичавив він із себе, спершись на стіл, щоб не впасти.

— Добридень, мій любий Вільгельме. Не сподівалися зустріти мене тут? — м'яко заговорив професор, ні на секунду не зводячи погляду з обличчя Шляйфштайна. Тоді, трохи підвищивши голос, повів далі: — Невже ви справді думали, що я дозволю вам здійснити велике пограбування в моєму власному саду? Ви ж не дали б мені такої нагоди в Берліні, навіть якби я попрохав у вас дозволу? Адже, до речі, саме так одного разу й сталося, правда?

— Ви ж були… — Німець затнувся, потім пробелькотав щось геть нерозбірливе.

— Я був за кордоном? В Америці? Я був далеко. Це ви хочете сказати? Кіт із дому, мишам воля. О, я й забув, ви ж, та й ваші щирі друзі у Франції, Італії й Іспанії, одступились од усього, про що ми домовились, хіба не так?

— Мій дорогий професоре! — Німець, здавалось, трохи оговтався. — Ви були обложені, вашу імперію атакувала поліція.

— А ви атакували зсередини. І, замість того, щоб триматися гурту, вирішили її поділити, а мене, мов пацюка, викинути за борт. Ви вважаєте себе великою персоною і, на вашу думку, взяли добрий сейф, я не помиляюсь? Але, бачите, зробили ви це для мене. Як, гадаєте, все було насправді? Все зроблено одним з моїх людей, Вільгельме. Хто, думаєте, постарався нейтралізувати поліцая?..

— Що вам од мене треба?

— А ви як гадаєте?

— Здобич.

— Здобич? — засміявся Моріарті. — Ні, добродію! Вона вже в мене. Мені потрібна повага. Потрібне визнання, що саме я є справжнім лідером усіх наших сил тут і на континенті. Я хочу відновити союз і щоб керівництво ним здійснювалося належним чином, а не так, як тепер: роби що тобі заманеться. Це гірше, ніж безлад.

Шляйфштайн простяг руку професорові.

— Я поговорю з іншими. Я…

— Ні з ким, крім мене, ви говорити не будете. З іншими все вирішиться свого часу. Й ухилитись нікому не вдасться. Всі мають зрозуміти, що хазяїн і справжній глава сім'ї — я. Ви приймаєте це, Вільгельме Шляйфштайн?

Обличчя Шляйфштайна перекосилось від гніву.

— В Берліні я розчавив би вас, як муху.

— Але ж ми в Лондоні, Вільгельме. — Голос професора пом'якшав. — Поки ви, з моєї ласки, тут, було б не дивно, якби я захопив владу над вашими людьми в Берліні. Можливо, я так і зроблю.

Запала довга мовчанка. Очі Шляйфштайна забігали, немов у хижака, що потрапив у пастку й шукає виходу.

— Вільгельме, — посміхнувся Моріарті, — ви взяли гарний сейф, але ж, насправді, все було організовано мною, робилося за моїм планом, моїми людьми. А що, коли б я… — Він замовк, лишивши речення незакінченим.

Всі поглянули на німця.

— Я міг би вчинити більш жорстоко, навіть зовсім безжально, — без усмішки докинув Моріарті. — Я ж тільки прошу визнати мене як єдиного лідера. Вам я це довів, доведу й решті.

Мовчанці, здавалося, не буде кінця.

— Я знаю, коли ви мене перехитрили, — важко зітхнувши, нарешті заговорив Шляйфштайн тремким голосом, в якому чулися й злість, і покора. — Я без боротьби ніколи не поступався, Моріарті, але зараз я у ваших руках. — У своїй спробі зберегти гідність, німець видався ще більш приниженим. — Я міг би боротися з вами й далі, але не бачу сенсу. Я завжди вважав вартим уваги ваш намір об'єднати злочинців Європи. Ваша поразка в Сандрингемі мене тоді здивувала.

— Тепер більш не треба дивуватися. Я повернувся. Все буде, як і було.

— Ви переконали мене. Я допоможу вам переконати інших.

— Я переконаю їх сам, а ви поживете тут певний час. Моя мета. залишилася незмінною — контролювати злочинний світ Європи. Щоб досягти цього, я плету непомітну для неозброєного ока павутину. Ви є цьому доказ.

Ангус Мак-Криді Кроу пережив один із найважчих днів за весь час своєї кар'єри, але знав, що вечір, можливо, буде навіть важчим, хоча й з інших причин. На його щирий подив, Комісар прийняв запрошення Сильвії повечеряти з ними в суботу, 21 листопада. Ангус Кроу рішуче наказав Сильвії готувати страви власноручно. Сильвія спочатку заперечувала, мовляв, коли в домі тримають собаку, то самі не гавкають. Ангус, у свою чергу, заявив, що коли собака не навчений, то доводиться гавкати самому.

Але він зовсім не сподівався на те, що приніс день наступний. А день почався досить спокійно, й це тривало, аж поки до кабінету зайшов Теннер з новиною про зухвале пограбування ювелірної фірми в Сіті.

— Здається, плакали тисячі фунтів, — сказав Теннер. — Тамтешнього поліцая зв'язали, мов курча, двері сейфа зірвали. Фірма «Фриленд і Син». Хлопці в Сіті тепер попобігають, мов ошпарені коти. Добре, що це нас не стосується.

Після розмови зі старим Боултоном, Кроу насторожено сприймав кожне значне пограбування. Він розпитав Теннера докладніше, але сержант зміг лише додати, нібито грабіжники покидали свої інструменти.

Кроу все ще ставився до телефону, як до новомодного підступу диявола (дивне ставлення при радикальних переконаннях), але тепер виникла потреба ним скористатись. Він одразу ж зв'язався з одним із кількох приятелів, яких мав у поліції Сіті, інспектором Джоном Клаузом, скромним, бородатим, стриманим чоловіком, що мав неабиякий досвід у справах злочинного братства.

Як зрозумів Кроу, пограбування прикро зачепило Клауза. Саме йому та його підлеглим довелося червоніти, що все так сталось. У розмові з Кроу Клауз підтвердив, що в них зберігається сумка з інструментами, кинута злодіями, коли вони тікали від погоні.

— Чи ви не дозволили б мені поглянути на них? — запитав Кроу. — Можливо, я їх упізнаю. А якщо впізнаю, то зможу назвати негідника, який останній тримав їх у руках.

Клауз знехотя пообіцяв.

Для Кроу було досить одного погляду, аби пересвідчитися, що цю поштову сумку та її вміст він не раз бачив у домі старого Боултона в його будинку у Сейнт-Джонс-Вуді.

— Той, кого ви розшукуєте, має значитись у вашій картотеці, — сказав він. — У нашій він точно є. Це Нік Ембер — дрібнотіле мерзенне створіння. Колись він працював на Джеймса Моріарті, про якого ви, певно, чули.

— А-а, отой всеїдний професор!.. — Клауз сів за стіл, стулив докупи пучки пальців обох рук і мовби заходився їх перераховувати, попарно відділяючи й знову з'єднуючи. — Нам відомо про ваші клопоти з професором, Ангусе. Знаю я й Ембера, хоча мене дивує, що він став зломщиком. Ці інструменти дуже старі й надзвичайно високої якості.

Між Скотленд-Ярдом і поліцією Сіті завжди існувало мовчазне суперництво, і Кроу всім своїм виглядом натякнув, що каже не все й що інструменти важать у цій справі значно більше, ніж видається на перший погляд.

— Я передам усю інформацію у відповідний відділ, Ангусе, — проводжаючи його до дверей, говорив Клауз. — Ви, звичайно, повідомите нас, якщо затримаєте його перші. Ми будемо вдячні.

— Обов'язково, — кивнув головою Кроу. — А тим часом я зберу додаткові свідчення про інструменти. До побачення, Джоне, і мої найкращі побажання дружині.

Гарний настрій, з яким Кроу повертався омнібусом до Скотленд-Ярду, пропав, як тільки розгніваний Комісар повідомив його про вбивство поліцая в Едмонтоні.

Коли Кроу прибув до Едмонтона, сержант Теннер був уже там, а співробітники місцевої дільниці збирали свідчення та вивчали терен події.

Вбивство залишалося загадкою.

— Я зв'язався із Сіті, — доповів Теннер. — У них немає поліцая з таким номером, тож, здається, вбитий ніколи не був поліцаєм.

Кроу вислухав свідчення про те, як розгорталися події: поліційна облава на очах перехожих, одного поліцая вбито, решта від'їхала чорним фургоном. Свідки називали різну кількість — хто шість або сім', дехто — три, а багато хто навіть десять.

Сусіди не додали нічого нового про «заарештованих».

— Вони ні з ким не спілкувалися, — сказала мешканка найближчого будинку. — Знаєте, я навіть задоволена. Тут оселилася була така груба компанія. Здебільшого іноземці.

— Здебільшого? Що ви маєте на увазі?

— Ну, — невпевнено відповіла жінка, — я чула, вони розмовляли й англійською, але частіше — іноземною. Мій чоловік, здається, казав, що то німецька.

Кроу із сержантом Теннером оглянули будинок. Виявили сліди боротьби внизу та перекинутий стіл у спальні на другому поверсі. Кроу зробив відповідні нотатки й, заклопотаний, повернувся до Скотленд-Ярду. Кілька версій, що виникли в голові, не мали чітких обрисів. Комісар викликав його, тільки-но він зайшов до свого кабінету, і був досить непривітний.

— Злочинці діють під виглядом службовців поліції Сіті. Це тільки початок. Або ви, Кроу, доскіпаєтесь до самої суті, або знову підете патрулювати вулиці.

Кроу густо почервонів. Комісар образив його гідність, та ще й сьогодні, коли мав прийти в гості.

— Якісь зачіпки вже є? — вистрілював запитання Комісар. — Які версії?

— Є зо дві версії. Але треба їх спершу обдумати, ви ж знаєте…

— Справа набере широкого розголосу. Я вже сказав репортерам, що розслідування ведете ви, отже, не буду здивований, якщо вони в найближчих випусках зажадають вашої крові. «Таймс», певно, дасть репортаж уже в понеділок.

— Гаразд, сер, може, я краще продовжу розслідування?

— Так, так, звичайно, Кроу. Не хочу вас лякати, але галасу буде багато.

Цілком природно, що в такому ж тоні Кроу зажадав від Теннера, щоб до кінця дня були всі свідчення, зібрані в Едмонтоні. Потім сів подумати й зробити можливі логічні висновки. Був якийсь зв'язок між подіями в Едмонтоні та в Сіті, якщо тільки це не прикрий збіг. Від Клауза Кроу знав, що обхід вулиць над ранок робив теж якийсь міфічний поліцай.

Якщо зв'язок є, тоді це дуже важливо. Хіба ж не казав йому Том Боултон, що Ембер згадував якогось німецького зломщика? По обіді треба з'їздити в Сейнт-Джонс-Вуд і поговорити з Боултоном. Можливо, почувши про свої інструменти, старий скаже таке, про що досі мовчав.

Перед обідом Кроу прийняв чотирьох газетярів, які чекали на нього. Він чемно ухиливсь од відповіді на їхні запитання, але сказав, що дотримує особистої лінії розслідування. Це, здається, їх задовольнило, а Кроу пішов обдумувати справу над пінтою елю та м'ясним паштетом у солідному барі найближчого готелю.

«Треба порадитись із Холмсом, — вирішив Кроу. — Цікаво, а як би це назвав доктор Ватсон? Пригода злодія-поліцая?..»

Доївши паштет, спочатку відіслав з кур'єром записку Шерлокові Холмсу, а потім сів у кеб і поїхав до Сейнт-Джонс-Вуду, де, як завжди, висів за сотню ярдів од будинку старого Тома Боултона.

Було вже далеко за полудень, дуже похолодало, хмари диму з коминів висли над дахами, дув легенький вітрець, мороз пощипував ніс та вуха. «Сніг, — подумав Кроу. — Пішов сніг».

На його подвійний стукіт у парадні двері не було ніякої відповіді, ані звуку. Кроу постукав знову, сильніше, так що, здавалося, було чути на сусідній вулиці. Тримаючи хлопчика за руку, мимо пройшла жінка. На протилежному боці вулиці човгав якийсь хлопчина в жалюгідному лахмітті, немов шукаючи скарб серед сміття та опалого листя. А з будинку — ані звуку.

Раптом Ангуса Кроу охопило недобре передчуття і волосся стало диба. Він обминув будинок і підійшов до чорного входу. Двері піддались одразу, відчинилися від його легкого поштовху. На кухні було тихо, і, як завжди, затишно.

— Томе! — гукнув Кроу. У відповідь — знову тиша, що здалася ще глибшою. Перетнувши кухню, він одчинив двері до вітальні.

Старий Том Боултон лежав посеред кімнати горілиць. Один з його ціпків валявся за кілька кроків од нього, другий він і досі стискав у руці. Сорочка просякла кров'ю. Кроу опустивсь на коліно. Йому доводилося бачити багато трупів, а тому не потрібно було медичного свідоцтва про те, що людина мертва. Труп Боултона був ще теплий, з горла в нього стирчав ніж.

Таким чином, крім дивних подій у Едмонтоні, Ангусові Кроу випало розслідувати ще одне вбивство. І все це протягом одного дня.

Додому Кроу повернувся пізно. Ледве він, нервовий і стомлений, переступив поріг, як Сильвія, дорікнувши йому за спізнення, тут-таки заторохтіла, що в кухні гармидер, різник прислав погане філе, вдома не було доброго масла й вона посилала Лотті купити. У буфеті лише дві пляшки бордо, чи цього досить? Як, на його думку, чи до лиця їй жовтий крепон, чи, можливо, для вечора більше підходить блакитний шовк?

Кроу кілька хвилин зносив цей потік, тоді підняв руку, щоб вона замовкла.

— Сильвіє, — сказав він тоном, який міг дозволити лише зі своїми підлеглими. — Сьогодні я вже бачив двох нещасних, що померли не своєю смертю, третього бачити не бажаю.

Вечір потихеньку минав. Думки Кроу були зайняті подіями дня, але одним вухом він дослухався, щоб не вгавити стукіт у парадні двері: він попросив Холмса надіслати відповідь просто сюди, додому, а відповіді досі не було.

Комісар був привітний і запевняв, що вечеря з подружжям Кроу — чудова ідея, бо він дістав нагоду побачити, як живуть його підлеглі. Сильвію трохи збентежило, коли Комісарова дружина назвала їхній дім на Кінг-стріт, 63, «химерним, але затишним». Та цей вогник не розгорівся.

Вечеря вдалася чудова — суп-жульєн, карась у голландському соусі, тушкована баранина, яблучний пиріг. Сильвія перевершила саму себе. Коли дами залишили чоловіків за пляшкою портвейну, Комісар повернув розмову на події дня.

Кроу лише розповів, яким чином убивство Тома Боултона пов'язане з пограбуванням у Сіті, а про свої підозри й здогади казати не став. Коли вони знову приєдналися до жінок, Лотті, яка, на диво, нічого за вечір не впустила й не розбила, доповіла, що до містера Кроу завітав містер Теннер.

Кроу вибачився. Певно, Теннер привіз відповідь Холмса. Але сержант повідомив, що, попрацювавши надурочно, з'ясував особу вбитого в Едмонтоні.

— Це Паг Парсонс, — сказав він просто, ніби прочитав це ім'я в газеті. — Він у нас уже згадувався, сер. Кілька років тому цей герой з Геймаркет-стріт носив готівку одній із дівчат місіс Селлі Годжес.

— Виходить, він причетний до нашого приятеля Моріарті?

— Виходить. Маю ще новину, якщо бажаєте послухати. Мені натякнули, нібито Селлі Годжес знову поринула в справи, принаймні бачили, як вона відвідала два недавно відкриті «будинки».

— Отже, гроші, вкрадені Мадисом і Муніром, уже почали працювати в Лондоні.

— Ще одна цікава деталь — ніж, яким убито Боултона.

— Ну?

— Ніж китайський. В Англії такі не продаються, зате їх легко придбати в Сан-Франциско.

— Ембер, Лі Чао і Спір. Вимальовується дуже знайомий стиль, — тихо, сам до себе, мовив Кроу, а голосніше докинув: —У цьому є сенс. Відкинутий своїми іноземними колегами після сандрингемської історії, ображений Моріарті мріє помститись. Припустімо, що тут замішаний і Шляйфштайн, у чому я ще не певний. Подальших подій слід чекати тоді, коли випливуть ще троє — Санчіонаре, Гризомбр і Сегорбе. Цікаво, хто з них стане першим?

— Якщо це план помсти, сер, можете додати ще одне ім'я. — Теннер замовк, раптом завагавшись у слушності свого припущення.

— Чиє? — наполіг Кроу.

— Ваше власне, сер. Дуже ймовірно, що ви теж у тому списку.

Майже в цей самий час Моріарті гортав сторінки одного із своїх оправлених у шкіру закодованих щоденників.

Він сидів у ліжку, спершись на подушку й тримаючи щоденник на колінах. Селлі Годжес біля столика закінчувала вечірній туалет.

Професор розгорнув останні сторінки, де йшлося про шістьох осіб, яким він готував витончену помсту. Взявши автоматичну ручку, перекреслив по діагоналі сторінку, присвячену Вільгельмові Шляйфштайну.

Він згорнув щоденник і підвів голову. Його губи скривилися в лихій посмішці. Селлі Годжес була заклопотана своїм корсетом.

— Сел, — звернувся до неї професор, — за кілька тижнів я маю з'їздити до Парижа. Ти не дуже образишся, якщо я не запрошу тебе поїхати зі мною?

ЛОНДОН-ПАРИЖ Субота, 28 листопада 1896 р. — понеділок, 8 березня 1897 р. КРАДІЖКА МИСТЕЦТВА

В останню суботу листопада крамарі на Оксфорд-стріт та сусідніх вулицях мали багато клопоту. Доводилося не тільки дбати про сьогоднішніх покупців, а й запасатися товарами на кілька наступних тижнів. Так було завжди з наближенням Різдва. «Здається, різдвяна торгівля починається щорік раніше», — казали вони один одному. Не нарікали — з поваги до великого свята, — але дехто виказував подив, що воно дедалі більше стає приводом до обжирання та пиятики, не кажучи вже про марнотратство.

Навіть аптекар Чарлз Бігналл з Орчард-стріт робив запаси тих повсякденно потрібних дрібничок, попит на які значно зростав за кілька тижнів перед різдвяними святами.

Він саме переглядав одержане замовлення, коли до аптеки зайшла й зробила якусь невеличку покупку молода, досить приваблива жінка. Аж коли вона вийшла, Бігналл завважив ще одного покупця, китайця, одягненого майже як бізнесмен і зовсім не схожого на своїх земляків-хуліганів, яких іноді можна побачити у Вест-Енді.

— Покваптесь. Мені дуже ніколи, — різко кинув Бігналл.

— Доведеться знайти час, містере Бігналл. — Китаєць дивився на нього холодним поглядом блискучих, мов скло, очей. — Ви досі обслуговуєте добродія з Бейкер-стріт?

— Ви ж знаєте, що обслуговую. 1 інших, тих, кого ви прислали, теж.

— Гаразд, містере Бігналл. Ви будете винагороджені. Ми цілком задоволені вами. Ви платите вчасно й певен, маєте добрий зиск завдяки співробітництву з нами.

— Говоріть, що вам треба, поки ніхто не зайшов.

— Лише одне маленьке застереження.

— Ну?

— Згодом… — Китаєць, здавалося, добирає слова. — Згодом,, може, цими днями, а може, за кілька тижнів… чи навіть місяців… ви дістанете вказівку…

— Про що?

— Припинити постачання нашого спільного друга з Бейкер-стріт.

— Але ж це його ліки! — Тик під лівим оком виказував хвилювання Бігналла. — Йому може бути дуже погано, якщо…

— Якщо 6 нього не буде ліків» він стане дуже нервовим. У нього буде дуже поганий настрій. Він дуже страждатиме і за ті ліки зробить усе, що ми його попросимо.

Бігналл зблід.

— Не турбуйтесь, містере Бігналл. Вам заплатять добрі гроші, а ви зробите як вам сказано. Бо інакше… Інакше… — Китаєць мімікою показав, яким неприємним буде остаточне вирішення всіх земних клопотів Чарлза Бігналла. — Не турбуйтесь, містере Бігналл, — ще раз повторив він, — так уже робилося для цього добродія і раніше. Він дуже розумна людина, але кожен має свою ціну. Його ціна — білий порошок. Отже, коли дістанете вказівку, зробите як вам сказано.

Бігналл якимсь мимовільним рухом усього тіла виказав згоду й покору. Моріарті зробив ще один хід у смертельній грі.

Вночі Ембера перевезли з Бермондсі на Алберт-сквер. Тієї ж ночі сюди було викликано Боба Ноба. Його рука ще боліла й лежала на перев'язі.

Обидва вони лишалися в будинку тридцять шість годин, більшість часу провели з Моріарті в його кабінеті і покинули будинок, щоб виїхати на континент, до берегів озера Аннесі. Їхнім від'їздом Моріарті вбивав двох зайців: Емберові й Бобу було небезпечно лишатися в Англії, до того ж вони ще могли послужити його кінцевій меті. Відтепер Ірена Адлер буде під постійним наглядом, про її повсякденне життя професор щотри-чотири дні матиме докладну інформацію.

Селлі Годжес ремствувала, бо в будинку на Алберт-сквері поселили Карлотту, й тепер, будучи майже незмінною партнеркою господаря в ліжку, вона, Селлі, мусила навчати «латинську тигрицю», як називав Карлотту професор, моди й етикету.

Поллі Пірсон і досі зітхала за Гаррі Алленом. Щодень збільшувалася в розмірах Бриджіт Спір, виношуючи дитину. Спір був увесь у справах помолоділої злочинної імперії. Фактично ставши начальником її штабу, він про все регулярно доповідав професорові, а той приймав непомильні рішення й давав указівки. Шляйфштайнові з його бандою надали в Бермондсі відносного комфорту. Пізніми вечорами професор вправлявся у фокусах, запозичених з книжки Гоффмана «Новітня магія», часом годину просиджував перед дзеркалом, удосконалюючи грим, що мав у недалекому майбутньому надати йому зовсім іншого образу.

На другому тижні грудня з Франції повернувся Гаррі Аллен.

Гаррі Аллен ніколи не був природженим чи бодай старанним учителем. Розпещений син дрібного поміщика, він, як і багато його однолітків, збагнув усю брутальність суспільства ще під час навчання в школі, а нетривале перебування в Оксфордському університеті нічого нового не додало, крім ще більшої розбещеності.

Отже, він був, по суті, чарівним марнотратником, і коли його батько помер, не лишивши майже нічого, крім боргів, Гаррі раптом опинився перед необхідністю розраховувати на свої власні вбогі можливості. Міцно збитий хлопець, небайдужий до жінок, алкоголю та азартних ігор, він швидко знайшов місце молодшого вчителя приватної школи в Бакінгемширі. Там, незважаючи на свою легку вдачу, він став джерелом такої ж брутальності, якої лише кілька років тому зазнав сам.

Падіння Аллена почалося, коли він зрозумів, що вчительська платня недостатня, аби задовольнити всі його потреби. Як і багато хто до нього, Аллен удався до дрібних крадіжок у своїх учнів, а що цього йому не вистачало, то, зловживаючи своїм становищем, перейшов до відкритого здирства.

Старіючий директор і власник школи, вболівальник за свою справу, делікатний вдачею, був ще й церковнослужителем. Він довго заплющував очі на поведінку свого молодшого вчителя, але, як завжди буває, настав час спокути. Для Гаррі Аллена це був день, коли до школи несподівано з'явилося відразу троє батьківських подруж, стурбованих тим, що їхні нащадки постійно просять у них певні суми грошей. Правда розкрилася, й дехто з батьків був схильний негайно притягти заблудлого молодика до місцевого суду.

Так, попри свої природні здібності, Аллен опустився до стану дрібного злочинця. Майже три роки після річного ув'язнення він займався шахрайством, кишеньковими крадіжками та рекетом, доки його знайшов Спір і привів до професора.

І ось Гаррі Аллен повернувся з Парижа, модно вдягнений, веселий, з великою валізою в руках, усім своїм виглядом показуючи, що завдання професора він виконав, і виконав добре.

До кухні новину принесла Марта Пірсон, а її сестра Поллі так розхвилювалася, що Бриджіт Спір добре її вишпетила.

— Мені б тільки глянути на нього, — просилася закохана до нестями Поллі. — Я б тоді вмить упоралася з овочами.

— Він сам сюди прийде, — відповіла Бриджіт. — Хазяїн звелів, щоб його провели просто до кабінету: Гаррі має спочатку відзвітувати про своє перебування в Парижі.

Гаррі Аллен міг багато про що розповісти Моріарті, але, коли вони залишились у кабінеті віч-на-віч, а за дверима став на чати Вільям Джекобс, професор запитав:

— Ну що, готова?

— Звичайно, сер, і, гадаю, ви не будете розчаровані.

З цими словами Аллен відчинив валізу, витяг з-під брудної білизни широку тополеву дошку й повернув її лицем до Моріарті.

Професорові перехопило подих. Це було навіть краще, ніж він міг сподіватися. З бляклої, в тріщини, погано вкритої лаком дошки, на нього, загадково всміхаючись і ніби слідкуючи за ним здивованим поглядом лагідних карих очей, дивилася жінка, Джоконда, Мона Ліза, а кам'янисті скелі та озера на задньому плані, здавалося, ще більш підкреслюють людську красу. Погідний спокій на противагу суворому краєвидові.

Хвилину Моріарті не зважувавсь навіть торкнутися картини. Лаброз хвалився не даремно. Він не тільки передав геніальність творіння Леонардо, а й якимсь чудом досяг того, що картина здавалася написаною чотириста років тому.

— Дивовижний взірець підробки, — прошепотів Моріарті, досі відчуваючи побожний трем.

— Майже неймовірний, — погодивсь Аллен. — Погляньте, передано навіть найдрібніші тріщинки.

Моріарті кивнув і, наблизившись до картини, уважно розглядав павутину тріщинок, що породжувала ілюзію давності картини.

— А як усе інше?

— У правому нижньому кутку, — показав Аллен. — Якщо зішкребти фарбу, стане чітко видно.

— А Лаброз?

— Він вас більше не потурбує.

— Розкажіть мені подробиці, Гаррі. Ви нікого не залучали?

— Як ви й наказували, я зробив усе сам. Під кінець роботи над картиною з ним було дуже важко. Працювати він став повільніше, натомість дедалі більше часу намагався урвати на пиятику та жінок. Довелося бути з ним досить суворим. — Аллен усміхнувся, немов згадуючи кумедні випадки. — Та все ж минулого тижня він картину докінчив і заявив, що, перш ніж показати її вам, треба ще тиждень почекати. Я погодився і три дні тому запропонував по-справжньому цю подію відсвяткувати. Лаброз забажав піти в «Мулен Руж». Багаті нероби полюбляють ходити туди потанцювати й розважитися серед тамтешніх завсідників. Ну, а канкан… Боже милосердний, професоре! Той танець і ті дівчата… Я думав, що…

— Про розпусту потім, Аллене. Я все це бачив. Зараз мене цікавить Лаброз.

Обличчя Аллена зросив піт.

— Отже, ми пішли в «Мулен Руж» і добре згаяли час. Я, правда, стримувався і пив мало, ну, а для Лаброза це був ніби прощальний вечір. Я майже на собі приніс його до студії, акуратно, поки він спав, вистрілив йому в потилицю, загорнув у простирадла, запхав у скриню і привіз сюди. — Аллен поклав на стіл багажну квитанцію. — Зараз він на вокзалі Вікторія. Бажано забрати його звідти якомога швидше, поки не перестиг.

— Це вже мій клопіт. Пошлю Вільяма Джекобса й когось іще. Для мене ще щось є?

Аллен дістав з кишені аркуш паперу.

— Оригінал, як ви знаєте, висить у Квадратному залі в Луврі. Протягом останніх тижнів я часто ходив до того залу й щоразу випадало так, що в залі не було нікого, одного разу — цілих півгодини. Я мав можливість усе спокійно роздивитися. В рамі картина закріплена дуже примітивно й, щоб підмінити її цією, — Аллен кивнув головою в бік копії, — досить, на мій погляд, п'яти-шести хвилин. Ось детальне креслення. — Він подав зверхникові аркуш.

Моріарті втупив очі в креслення. В рамі картину утримувало чотирнадцять скобок. Він поглянув на Аллена. Той був для нього дуже корисний — освічений і водночас холодний та жорстокий, мов хижий звір: он як, без найменшого хвилювання чи жалю відправив на той світ П'єра Лаброза. Буде гідним напарником китайцеві.

Відімкнувши верхню шухляду столу, професор дістав двісті фунтів готівкою і простяг їх через стіл Алленові.

— Нагорода за добре виконану роботу. — Професор скривив губи, що мало означати дружню усмішку. — А тепер, Гаррі, вам, мабуть, краще піти вниз. Здається, одна із служниць давно має на меті примусити вас як слід попрацювати.

Аллен почервонів.

— Будьте обережні, Гаррі. Я не проти, щоб ви почастували її ввечері гарячим пудингом, глядіть тільки, щоб нічого не лишилося в її череві.

Тільки-но Гаррі вийшов з кабінету, Моріарті ще раз подивився на видатну підробку, викликав Вільяма Джекобса й, передавши йому багажну квитанцію, звелів поїхати з кимось на вокзал Вікторія, забрати скриню, вивезти критим екіпажем і втопити в болоті, щоб Лаброз ніколи більше не побачив денного світла.

Пізнього вечора, поки Селлі навчала Карлотту гарних манер, професор вправлявся у зніманні верхньої карти з колоди. Хоча він уже досяг у цьому мистецтві чималих успіхів, але вважав, що така забавка допомагає йому зосереджуватись. Інтуїція підказувала Моріарті: друга акція, спрямована проти Гризомбра, закінчиться так само вдало. Хіба що комусь там спаде на думку віддати Джоконду на профілактику. Або сам Гризомбр, той маленький французик, вирішить зробити свою копію. Хоча навряд чи йому пощастить знайти такого здібного копіювальника. © http://kompas.co.ua

Сидячи на світлі каміна, Прикрутивши ґноти олійних ламп, професор спритно ховав у долоні чирвову даму, тасував карти так, щоб вона була внизу, тоді так само спритно підміняв її піковою дамою. Раптом сяйнула і неабияк потішила його дотепна думка: «У картах — підміна одної дами іншою, в задумі — підміна одної жінки іншою, і щоб не було помітно». Він аж засміявся вголос, і тіні на стінах, здавалося, затанцювали під лиховісну музику його сміху.

Подумалося також, що завтра треба придбати фотообладнання. Найкраще — в ательє-салоні на Риджент-стріт; фірму засновано під протегуванням її величності, і там дають безкоштовні уроки з фотографування. Цим закінчиться другий етап плану повалення Гризомбра.

Лише в середині дня першого грудня Кроу нарешті одержав телеграму від Шерлока Холмса, якою той запрошував його до себе, на Бейкер-стріт, о четвертій.

— Вибачте, що вам довелося довго чекати відповіді на вашу записку, — заговорив великий детектив, ледве Кроу всівся біля каміна. — В той день, коли принесли вашу записку, я був відсутній. Завжди так — то суцільне байдикування, а потім раптом цікава справа. Ми з Ватсоном їздили в суботу до Суссексу на суд над вампіром… — Він засміявся. — Над мерзенним молодим вампіром.

Утримуючись від власних висновків, Кроу розповів Холмсові про пограбування на Корнгіллі, про дивні події в Едмонтоні та вбивство Боултона.

— Безперечно, за всім цим стоїть Моріарті. — Холмс, хвилюючись, ходив по кімнаті. — Останнім часом я чимраз частіше відчуваю руку цього лиходія. Я не помилюсь, коли скажу, що за ці кілька тижнів помітно зросла кількість карних злочинів?

Кроу не став заперечувати: почастішали вуличні крадіжки, пограбування магазинів, і в той же час через руки банкірів та торгівців вочевидь почало проходити більше фальшивих документів.

— Немає сумніву, він повернувся. — Холмс і далі міряв кроками кімнату. — Крім того, я певен, тут замішаний і наш німецький друг Вільгельм Шляйфштайн. Ви вже дійшли якогось висновку?

Кроу виклав свою версію, за якою професор був причетний до низки інтриг та кривавих злочинів.

— Я й сам не сказав би краще, — кивнув головою Холмс. — Закладаюся: попереду нас чекає багато несподіванок. Пильнуйтеся, Кроу, не виключено, що Моріарті й вас тримає під прицілом.

— І ви теж, Холмсе, будьте обережні, особливо якщо він відчує, що ми з вами працюємо в парі.

— Ви про це нікому не казали? — насторожився Холмс.

— Жодній живій душі.

— Добре. Я сам дуже старанно приховую нашу співпрацю. Подумати тільки, навіть добряга Ватсон досі вважає, ніби Моріарті загинув.

— Так чи так, а я маю таке враження, що професор підглядає в кожну шпаринку наших домівок.

— У нього добре налагоджена система інформації, — подумавши хвилину, виснував Холмс. — Але я також маю свої джерела. І сповнений рішучості притягти його до відповідальності: за допомогою вашої шановної установи, Кроу.

Надходило Різдво. Члени «сім'ї» Моріарті, крім постійної данини, яку сплачували за підтримку й захист, почали засвідчувати свою вірність і пошану святковими подарунками.

Бертрам Джекобс, який у відсутність Ембера верховодив над жебраками, приніс найкоштовніший, надзвичайно важливий для професора подарунок — новину, що Кроу не завжди живе в злагоді з дружиною і в їхньому домі на Кінг-стріт не зовсім спокійно. Роздумуючи, як підібратися до шотландця, Моріарті знав, що в Кроу це чи не єдине вразливе місце, отож негайно послав по Селлі Годжес.

Селлі була не в гуморі, хоча й не через чорноволосу Карлотту. Мала міркування, якими ще не була готова поділитися з професором.

— О Боже, Джеймсе, нова пристрасть!.. То карти, то піаніно, а тепер це! — вигукнула вона, зайшовши до кабінету й побачивши, що професор, накривши голову чорною полотниною, зігнувся над триногою фотокамери.

— Це, моя люба, засіб для досягнення мети. У фотографії, образно кажучи, клацнути затвором — те ж саме, що спустити пружину пастки. Але зараз я хочу говорити про жінок, точніше, про одну жінку.

— Подряпала тигриця? — Брови Селлі підскочили вгору.

— Тигриця тут ні до чого. Прошу запам'ятати, що вона, як і камера, — лише засіб, спокуса, приманка.

— Дивись сам не впіймайся на її медову приманку. Сьогодні вночі ти її ощасливив?

— А коли й так?

— Жіноча інтуїція підказує мені, що вона спить з тобою кожного разу, коли мене немає.

— Хай твоя жіноча інтуїція займеться іншою проблемою, — розсміявся Моріарті. — Нашою дівчиною в домі Кроу.

— Лотті?

— Якщо її так звати, значить Лотті.

— Так. Я виконала вказівку Бертрама Джекобса перед вашим поверненням до Англії.

— Треба замінити Лотті іншою, зовсім протилежної вдачі.

— Карлотта підійшла б. Ти не проти?

— Карлотта — холодна, — посміхнувся Моріарті. — Треба, щоб дівчина була вправна, зваблива й зуміла розворушити Кроу.

— Я розумію, Джеймсе, але може вийти осічка. Ведика Сильвія — не дурна, хоча й легковажна.

— Як мені відомо, велику Сильвію дуже турбує її місце в суспільстві. Поставте її перед фактом — улеслива дівчина, з гарними манерами. А господареві вона покаже красиві колінця. Примхи дружини його втомили. Треба замінити Лотті ще до Різдва. Ризик є, знаю, але раніше такі речі вдавалися. Я хотів би мати стільки фунтів стерлінгів, скільки було вже симпатичних служниць, які дарували в ліжках новорічну втіху своїм господарям під носом у господинь.

— Це давній фокус, Джеймсе, — розсміялася Селлі, — і може справді вийти Цікава інтрига. Боюся, в Лотті раптом захворіє її бідна мама, і замість Лотті пришлють її двоюрідну сестру. У мене є на оці така дівчина. Нічний метелик. Але вміє, коли треба, прикинутись янголятком.

Як поліцай, Мак-Криді Кроу хвалив себе за те, що здатний відчувати навколишню, ситуацію. Це шосте чуття спрацювало за чотири дні до Різдва, коли він повернувся після роботи додому. Настрій був не найкращий — не могли знайти Ембера, Лі Чао, чий опис мала кожна поліційна дільниця; здавалося, провалилися крізь землю Шляйфштайн та його компаньйони, хоча Кроу мав незаперечні докази, що саме німець жив у тому будинку в Едмонтоні. Більше того: почувши ім'я Джеймса Моріарті, замовкали всі знайомі злочинці.

— Вони стають сліпі, глухі й німі, — сказав Теннер, — хоча звичайно за пляшку ладні продати власних батьків.

— Мов ті три розумні мавпи, — невесело прокоментував Кроу, бо це могло означати лише одне — професор відновив свою владу над злочинним світом Лондона.

Коли Кроу відчинив двері свого дому, його охопило таке незвичне почуття спокою, а від смачних пахощів з кухні раптом так захотілося їсти, що порожній шлунок аж ізсудомило, наче від удару кулака.

А от Сильвія здавалася невдоволеною.

— Гарний сюрприз ми сьогодні маємо, — почала вона, ледве Кроу ввійшов до вітальні.

Він змовчав, бо коли Сильвія починала говорити натяками, найкраще було спочатку розібратись.

— Перед самим Різдвом, — зітхнувши, повела далі Сильвія, — коли треба піти сюди, піти туди, все спланувати, організувати… Погано. Дуже погано… — Вона не доказала, певна, що чоловік сам про все здогадається.

Кроу нишком посміхнувся, подумавши, що, може, дядьки Сильвії з дружинами не приїдуть до них на Різдво. Це було б добре. Ті добродії дуже пнулися посісти якомога вище місце в суспільстві.

— Телеграма, — не більш зрозуміло пояснила Сильвія.

— Ну?

— Для Лотті. Ти можеш повірити?

— Поштовими послугами мають право користуватися всі, моя люба.

— Без попередження. Нараз. Забрати речі й негайно виїхати сьогодні по обіді. Здається, щось із її матір'ю. Люди такі несвідомі, хворіють перед самим Різдвом.

— Ти хочеш сказати, Лотті пішла від нас? — запитав Кроу, широко усміхаючись.

— Я запитувала її, що ж мені робити.

— Ну, і як?

— До Лондона недавно приїхала якась її родичка, здається, двоюрідна сестра. Вона з дуже хорошої родини, але потрапила в скруту, згодна на будь-яку роботу. Лотті її розшукала, привела, а сама поїхала. Цю звати Гарріет.

Кроу важко зітхнув. Лотті була погана служниця, двоюрідна сестра, яка зазнала скрути, може бути ще гіршою.

— Все це нові клопоти: треба її вчити, — бідкалася Сильвія, так наче їхній будиночок був палацом.

У цю мить, постукавши, ввійшла новоприйнята Гарріет — смаглява, гарненька, з округлими стегнами дівчина.

— Вечерю подано, — оголосила вона всміхаючись, не звернувши уваги на набурмосену Сильвію.

Кроу спочатку подумав був, що таку смачну вечерю приготувала сама дружина. Але аж за своїм улюбленим пирогом із м'ясом шотландської куріпки (тут таке бувало не часто) та чудовим лимонним пудингом дізнався, що сьогодні куховарила Гарріет.

Отож Кроу мусив визнати, що вона, звичайно, здібніша за незворушну Лотті й набагато симпатичніша. Особливо це стало явним пізніше, коли дівчина зайшла до вітальні поворушити вогонь у каміні, показуючи при цьому голі литки й коліна.

Детективові майнуло, що непогано мати вдома таку дівчину. Та, збагнувши подвійне значення цієї думки, він не без цодиву збагнув ще одне: йому до вподоби усмішка Гарріет, її манера ходити і те, як вона запитала, чи не треба йому ще чогось.

Різдво на Алберт-сквері було справжнім Різдвом. Марті й Поллі воно запам'яталося тому, що хазяїн дуже серйозно поставився до цього великого зимового свята, зібравши всіх разом, наче вони справді були однією родиною.

Зійшлись усі святого вечора до вітальні. Тут два дні тому з'явилася ялинка, яку місіс Годжес та Карлотта прикрасили гірляндами й іграшками. Було вино. Професор кожному вручив невеличкий подарунок. Поллі дістався медальйон, Марті — брошка.

Дівчата разом з Бриджіт Спір були зайняті готуванням святкового обіду, на який самі не потрапили. Не потрапив туди й Гаррі Аллен, добровільно зголосившись розділити з ними компанію й пообідати разом у кухні.

Після обіду дівчата подали чай з великим, политим цукровою глазур'ю, тортом, а коли прибрали посуд, їх теж запросили до вітальні. Були веселі пісні під рояль, фокуси професора з картами та ігри, що давали змогу Поллі й Гаррі Алленові ховатися в темних закутках.

Для дівчат, яким була добре відома стіна, зведена суспільством між прислугою й господарем, це різдвяне свято здавалося якимсь загадковим, наче перевернутим догори ногами. Проти ночі в Марти од випитого вина запаморочилось у голові, і вона лягла спати в мансарді, а Поллі, знайшовши мужність перетнути межу дозволеного, зручно вмостилася в ліжку Гаррі Аллена.

За два дні по тому професор поїхав до Парижа. Дівчата не бачили, як на світанку Гаркнесс повіз його до Лувра. Проводжав професора лише Альберт Спір.

Але якби Поллі чи Марта й помітили, як він залишав будинок того ранку, то навряд чи впізнали б його. Замість знайомої, певною мірою грізної особи професора, вони побачили б довготелесого чоловіка середнього віку з непокірним ріденьким сивим волоссям, що розсипалося від подиху легенького вітерцю. Ніс у чоловіка був трохи гачкуватий, очі дивились відсутнім поглядом. Одяг був теж не той бездоганний, у якому вони звикли бачити професора. Він і пасував йому й не пасував: штани — трохи задовгі, рукави піджака й пальта — закороткі. В руках він тримав валізу, на ремінці через плече — велику довгасту скриньку з фотоапаратом та фотоприладдям. Документи в його гаманці засвідчували, що їх власник, Джозеф Моуберлі, — художник і висококваліфікований фотограф.

Моріарті любив подорожувати, особливо в чужій подобі, бо ніщо не давало йомутакого задоволення, як усвідомлювати, що він заводить в оману ближніх. Моріарті був упевнений: добрий грим завжди допоможе лишатися непримітним, нічим не вирізнятися серед інших. Але цього разу він обрав зовсім протилежну лінію поведінки. Джозеф Моуберлі був утіленням дуже нервового, причіпливого чоловіка, який присмоктувався до кожного, хто потрапляв на очі. Гучний високий голос і неприємний деренчливий сміх заздалегідь сповіщали про появу містера Джозефа Моуберлі, а дивні, якісь пташині манери, цикання язиком та цмакання губами, можливо, виказували невпевненість у собі. Він липнув з розмовами до кожного, хто лишень глянув на нього, і, не дбаючи про те, цікаво це тому чи ні, повідомляв, що вперше їде до Парижа, де має намір фотографувати у Луврі найвідоміші картини. Він також казав, що, можливо, фотографуватиме й вулиці цього великого міста, а наступного літа виставить фотографії в картинній галереї на Бонд-стріт. Пасажирам на пароплаві, а згодом у поїзді до Парижа він набрид задовго до того, як вони висадились на Північному вокзалі французької столиці. Посміхнувшись нишком, бо така поведінка була для нього просто грою, розвагою під час подорожі, Моріарті найняв візника й поїхав до затишного пансіону біля площі Опери, де повечеряв і провів спокійну ніч.

Вранці, заганявши бідолаху офіціанта, без кінця звертаючись до нього ламаною французькою, професор неквапливо поснідав і, прихопивши з собою довгасту скриньку, десь о пів на одинадцяту поїхав до Лувру.

Досі Моріарті лише вигадував інтриги, аби помститися ворогам чи підкорити їх своїй волі, а в життя усе це втілювали вірні люди. І ось, нарешті, найвидатніший злочинець-інтелектуал свого часу мав учинити протизаконну дію особисто. Приїхавши екіпажем на вулицю Риволі, він відчув знайоме хвилювання — ту суміш страху та надії, коли перед ризикованим кроком тремтять тіло й розум. Це буде крадіжка віку. Моріарті навіть пошкодував, що широкому загалові так і не стане відомо, як її вчинено. То, мабуть, виявиться найважливішою частиною всього геніального задуму. Те, що Моріарті керує великим злочинним кланом Лондона, — відомо. Те, що він здатний обвести круг пальця поліцію десятка країн, викликає заздрість інших членів злочинної ієрархії та велике замішання в супротивному стані, але викрадення одного з найвизначніших світових шедеврів має стати несподіванкою. Те, що він придумав для Тризомбра, хоча й буде величезною перемогою, але теж лишиться в затінку, і ввійде хіба що до фольклору злочинців.

Був прохолодний сонячний день, коли Моріарті, перетнувши площу Каруселі, увійшов до великого будинку з довгими руками-флігелями, які немов намагались обійняти відвідувача. Насамперед він попростував до адміністративного відділу, де витратив з годину на одержання дозволу фотографувати у Великій галереї та Квадратному залі.

Моріарті назвав себе Джозефом Моуберлі. Не було сумніву, що консьєржки та численні служителі музею сприйняли англійського фотографа за великого дивака. Коли розпатланий англієць увійшов до головного вестибюля й показав перепустку черговому, до нього звернулись погляди багатьох відвідувачів, а дехто, прикривши долонею рот, сховав посмішку, почувши його жахливий акцент і ще жахливішу граматику.

Але французи завжди доброзичливо ставилися до подібних диваків. Луврські службовці швидко перестали зважати на фотографа, а в наступні дні, за його звичку під час фотографування у Великій галереї на другому поверсі цмакати губами й цикати язиком, жартівливо називали його «мосьє Цик-Цмак».

Приходив Моріарті доволі рано, а через недостатнє освітлення закінчував роботу о третій годині. Перші два дні фотографував у Великій галереї картини, тісно розвішані на довжелезній стіні між Квадратним залом та залом Ван-Дейка, що виходив вікнами на набережну. Волів би відразу почати з Квадратного залу, де висіла Джоконда, але там, на жаль, за дорученням директора, працювало двоє луврських фотографів. Це дратувало Моріарті. Французи не тільки зайняли Квадратний зал, а й раз по раз виходили до Великої галереї, аби побачити, чи не можна перейняти в англійця чого нового.

Професор занервував. Він сподівався виконати своє завдання швидко, але тепер, зволікаючи час, мусив фотографувати полотно Вануччі «Святий Себастьян», Тиціанового «Чоловіка з рукавичкою» й дві картини Леонардо да Вінчі — «Святий Йоан Хреститель» та «Вакх». Третього ранку його охопив ще більший неспокій — до Великої галереї прийшов студент, поставив мольберта й заходився копіювати картину Андреа дель Сарто «Святе сімейство».

Четвертого дня двох офіційних фотографів не стало, хоча студентик так само готувався до копіювання. Дивак-англієць поскаржився доглядачеві, який час від часу заходив до Великої галереї, що кудись поділися його французькі друзі-фотографи. Той пояснив йому, що тут роботу вони закінчили й тепер працюють унизу, на першому поверсі.

Моріарті-Моуберлі енергійно закивав усім своїм тілом, говорячи, що зараз він зробить деякі знімки в Квадратному залі, а пізніше має піти вниз побачити колег, бо, можливо, завтра вже поїде додому. Він склав триногу, взяв свою велику довгасту скриньку й пішов до Квадратного залу.

У Великій галереї було кілька відвідувачів — двоє з них спостерігали, як студент старанно накидає на полотно ескіз, готуючись копіювати «Святе сімейство», інші майже навмання зупинялися перед картинами, що випадково привернули їхню увагу серед безмежної мішанини полотен на стіні. Перед картиною великого Мурильйо «Кухня янголів» маленькою групою стояла сім'я: мати, батько в пенсне та сухотна з вигляду дочка. Моріарті звернув увагу на їхні одухотворені обличчя — велике мистецтво облагороджувало.

«Кретини, — подумав він, проминаючи ту сімеєчку. — Мистецтво корисне лише своєю грошовою вартістю та ще усвідомленням, що ти володієш чимось неповторним, таким, чого ніхто інший не здобуде Г: через мільйон років. Велике мистецтво можна прирівняти до великої влади, особливо коли використати його так, як я оце замислив».

Він пройшов під аркою до Квадратного залу й заходивсь устатковувати апарат перед Джокондою, нишком озираючи всі кутки, з яких його можна було побачити. До Квадратного залу вели три входи: один — з Великої галереї, звідки він щойно ввійшов, другий — з галереї Аполлона, де зберігалося те, що лишилось від скарбниці королівської Франції; галерею було названо так завдяки панно Делакруа на стелі «Аполлон убиває піфона». Третій вхід був з маленької кімнати фресок, де висіла картина Ханса Мемлінга «Діва та жертводавці» та фрески Леонардового учня Луїні.

Моріарті відзначив подумки, що його видно з небагатьох точок Великої галереї та галереї Аполлона, хоча відвідувачі чи доглядачі могли також нечутно ввійти й з кімнати фресок. Вибравши момент, йому доведеться діяти швидко й дуже обережно.

Прилаштувавши камеру, Моріарті з її допомогою майже десять хвилин розглядав картину. За цей час лише два відвідувачі, не зупиняючись, пройшли через Квадратний зал до Великої галереї. Це був найбільш слушний час. Моріарті чуло прислухався до кашлю, човгання ніг та всіх інших звуків. Він був такий напружений, що відчував найтихіший шерех. Та врешті нахилився й майже помацки відкрив свою довгасту скриньку, що стояла біля його ніг, бічним зором уважно стежачи за небезпечними входами й виходами.

Намацавши пучками потайну засувку на правій стінці своєї скриньки, він відкрив нішу, де лежала загорнута в оксамит копія, виконана Лаброзом, а поряд — довгоносі плоскогубці.

Схопивши їх, Моріарті, до краю напружений, подолав коротку відстань від фотоапарата до картини. І вже простяг був руку до нижнього краю рами, коли з протилежного кінця галереї Аполлона долинули приглушені голоси. Три кроки, щоб швидко повернутися назад, покласти на місце плоскогубці й знову прибрати попередньої пози за камерою. Голоси наближалися. Чути було стукіт ціпка та кроки принаймні чотирьох людей.

За мить перед тим, як люди ввійшли до залу, професор устиг накрити голову чорною полотниною.

— Мої очі майже не бачать, пане директоре, але навіть у такому стані я відчую правду, — долинуло до професора.

Він підвів голову, ладний висловитися на адресу непроханих гостей у дусі Моуберлі, й побачив вражаючу картину. Ритмічно постукуючи поперед себе паличкою, ішов чоловік в окулярах із товстими скельцями. Поруч, шанобливо схиливши голову, виступав сивобородий директор Лувру. За ними йшли два доглядачі.

— Я знаю, що завдаю вам клопоту, пане директоре, — озвався чоловік в окулярах, — але, разом з іншими малярами, я турбуюсь лише про те, аби було збережено красу оригіналу.

— Це я розумію, — поблажливо усміхнувся директор. — Знаю також, що на вашому боці багато відомих і впливових малярів. Мені ж доводиться боротися з упертими ослами, пане Дега.

— Осли, телепні, блазні не можуть відрізнити олії від акварелі. Все, що їм треба — це щоб у них на стіні висіли гарненькі, чистенькі, вкриті свіжим лаком картинки.

— Ми, здається, заважаємо фотографові, — мовив директор.

Один з доглядачів кахикнув, а другий ступив до Моріарті, неначе мав намір захистити двох великих людей.

— Нічого, нічого, мосьє директоре, — улесливо вклонився Моріарті.

— Англієць? — широко посміхнувся Дега. — Щоб побачити безцінні роботи, вам треба їздити до Парижа, правда?

— Я маю привілей, сер, фотографувати шедеври світового мистецтва, — вдавшись до «мови Моуберлі», відповів Моріарті.

— Гадаю, він фотографує краще, ніж володіє французькою, — швидко сказав Дега, а потім повільніше запитав: — Ви фотографуєте Джоконду? Може, ви знаєтеся на цій картині?

— Я знаю її справжню ціну. І знаю, що маю честь розмовляти з таким художником, як ви, мосьє Дега, — відказав Моріарті, а сам подумав: «Маляр, портретист танцюристок із заплямованою репутацією та жінок, що закінчують свій туалет».

— Я трохи нервуюсь, — засміявся Дега. — Тутешні, луврські ідіоти хочуть почистити Джоконду. — Що б ви на це сказали, англійцю?

— Я читав про цю дискусію, сер, — нишком зиркнув Моріарті на директора. — На мій власний скромний розсуд, ви й ваші колеги, виступаючи проти такого рішення, маєте рацію. «Почистити» Джоконду — це означає завдати їй великої шкоди, навіть більше: змінити її.

— Бачите! — врочисто вигукнув Дега, стукнувши ціпком об підлогу. — Навіть англійський фотограф це розуміє. Почистіть Джоконду — і ви її не впізнаєте. Подивіться на леї, пане директоре! Я не бачу картину так, як хотілося б, але я відчуваю! Почистити Джоконду й покрити її лаком — це все одно, що роздягти найчарівнішу в світі жінку. Ви можете побажати жінку, яку бачили зовсім голою, але таємниця завжди зникає з останнім предметом одягу. Так буде й з Джокондою. Її чари відійдуть у минуле. Коли вже хтось вирішив почистити Джоконду, то хай її просто спалить: це буде одне й те саме.

— Браво! — різко пролунав у залі голос Моуберлі, і директор, попереджуючи емоційний вибух незнайомого відвідувача, взяв художника за руку.

— Даймо можливість нашому англійському колезі продовжити його роботу, пане Дега. Ви маєте свій погляд і зможете ще раз висловити його сьогодні на засіданні комісії.

Великий художник повільно рушив до галереї Аполлона.

— Я майже сліпий, пане фотографе, — кинув він, — але не такий сліпий, як оті кретини, котрим доручено берегти надбання людства.

Моріарті незрушно стояв біля фотоапарата й дивився на шедевр Леонардо да Вінчі. Отже, вони ще додумаються реставрувати цю картину… Треба йти на ризик!

Зал перетнула сім'я, яка допіру так захоплювалася «Кухнею янголів». У супроводі доглядача ввійшов ще один відвідувач. Він начебто збирався всістись і розглядати в деталях кожну картину.

— Ви бачили великого художника? — запитав доглядач.

— Це для мене була неабияка честь, — кивнув Моріарті. — Дуже велика честь.

— Він завдає клопоту директорові й комісії, — посміхнувся доглядач. — Як на мене, то я не знаю, чи треба її чистити, а чи ні. Я тут працюю, але в мистецтві не тямлю, — сказав він і теж пішов до галереї Аполлона.

Хвилин за п'ять Моріарті знову лишився в залі сам. На свій превеликий подив, він відчув, що дуже спітнів, а піднявши руки, побачив, що вони тремтять. Чи не зраджують його нерви? Моріарті роззирнувся довкола, а тоді, чутко дослухаючись, нахилився й відкрив нішу скриньки. В роті йому пересохло. Він помітив навіть порошинки, що плавали в повітрі під аркою між залом та галереєю Аполлона. Десь далеко щось упало й гучно стукнуло об підлогу. Моріарті підійшов до картини, взявся за раму й зняв її з гачків. Стук власного серця здавався йому гучнішим за всі інші звуки. Рама виявилась важкою, набагато важчою, ніж він сподівався, але відокремилась від стіни досить легко.

Моріарті опустив картину на підлогу й повернув лицем до стіни. Чотирнадцять скобок утримували оригінал на місці. Почувши незвичайний звук, він на частку секунди завмер, але, збагнувши що то його власний віддих, став швидко відгинати плоскогубцями скобки, аж поки Леонардова тополева дошка звільнилась. Узявшись однією рукою за верх рами, професор відхилив її від стіни й, підставивши другу руку, підхопив картину.

Відчувати її в руках було майже фізичною насолодою. Тримаючи оригінал правицею, Моріарті ступив три швидкі кроки до своєї скриньки, вийняв з потайної ніші копію Лаброза й уклав натомість оригінал.

Потім підсвідомо рахуючи секунди, ступив три кроки назад до стіни, втиснув копію нижнім краєм у раму і… Йому перехопило подих — копія начебто не зовсім підходила за розміром. Та коли професор ледь її підправив, вона лягла в раму. Знову загнувши скобки плоскогубцями, Моріарті закріпив картину в рамі, підняв і повісив її на гаки.

Ледве встиг він покласти плоскогубці до скриньки, як від кімнати з фресками почулося човгання. Моріарті закрив нішу, вклякнув коло скриньки й почав у ній порпатись. Підійшов доглядач. Як довго він був у кімнаті фресок? Скільки часу зайняла підміна картини? Моріарті все ще бачив порошинки, що осідали в продухні арки, й чув найвіддаленіші звуки.

— Шарль сказав, що ви завтра не прийдете? — запитав доглядач. Моріарті затримав дихання, аби побороти біль у вухах.

— Ні, не прийду, — сказав він і засміявся. — Тут я роботу вже закінчив.

Побувши у Квадратному залі для годиться ще трохи, аби не привернути до себе зайвої уваги, Моріарті, з чорною скринькою через плече, вийшов з Лувру. Дивлячись на незграбну, довготелесу постать чоловіка, що, зігнувшись під вагою ноші, перетинав площу Каруселі, ніхто не міг навіть уявити собі, що він несе один із найбільших світових шедеврів, — оригінал великого Леонардо.

Двома днями пізніше Моуберлі залишив Францію, фактично — зник з лику земного, а Моріарті повернувся до будинку на Алберт-сквері, щоб заховати скарб до надійного схрону. Його охоплювало дивне почуття, коли він, сидячи в своєму кабінеті, розглядав безцінну картину, знаючи, що вона належить йому. І ще було відчуття величезної полегкості. Лише йому було зараз відомо, де перебуває Джоконда, чи Мона Ліза, чи хоч би як там її називали. Знав він також і те, що ніхто, крім нього, не побачить її, поки не буде доведений до кінця задум, спрямований проти Жана Гризомбра, який так підступно його зрадив. А тим часом, аби виконати певну частину задуму, Моріарті мусив повернутися до Парижа, та ще й негайно. Цього разу він перевтілився в інший образ із свого асортименту масок — образ американця, і то дуже багатого.

Американець видавався тихим, з манерами, притаманними людині, яка народилася в статках. Він не був схожий на тих, хто, швидко забагатівши на добуванні золота чи будівництві залізниць, приїжджав у Європу й поводився так, ніби багатому дозволено все, хоча, на жаль, у цьому чимало правди.

Він був огрядний темноволосий чоловік років під п'ятдесят, з пухкими рожевими щоками та лагідним голосом. Це була одна з найпростіших масок Моріарті — майстерно вимощений ватою спідній одяг, підфарбовані щоки та волосся. А ще — окуляри в роговій оправі, ну й талант змінювати голос та документи; цього разу на акредитивах значилось ім'я Джарвіса Морнінгдейла з Бостона, штат Массачусетс. З ним подорожував його секретар, якого він називав просто Гаррі. Обидва зупинилися в готелі «Крійон».

На початку дев'яностих років, завдяки Монмартру, Париж зажив слави міста розваг. Іноземці товпилися на вулицях та вуличках у районі площі Пігаль, аби побачити знамениті злачні місця, про які в західному світі пошепки говорили ще з кінця 1880-х.

Першого ж паризького вечора Джарвіс Морнінгдейл з Бостона теж подався на Монмартр, з метою не так віддатися гріховним утіхам, як розшукати чоловіка, котрий майже напевно мав бути там, де гріх процвітає.

Незважаючи на холодну й вогку зиму 1897 року, ресторани й кав'ярні були переповнені. Десь об одинадцятій американець уже сидів за столиком біля підмостків у «Мулен-Ружі», дивлячись на дівчат, які з великим ентузіазмом виконували канкан, високо задираючи ноги під схвальні вигуки присутніх.

Обличчя Джарвіса Морнінгдейла розчервонілося; звертаючись до свого секретаря, він усміхнувся і неголосно проказав:

— Мій дорогий Гаррі, вам би побувати тут кілька років тому. Тепер усе це лише для показу. А тоді був справжній секс. На дівчатах добра білизна, а я хочу, крім того, побачити голі стегна. Коли господарем тут був Цідлер, жінки були жінками… Можна було бачити їхню жіночість і чути дух здорового тіла.

— А мене це хвилює, — відказав Гаррі Аллен, не зводячи очей з оздоблених білим рюшем розмаяних спідниць. Коли духовий оркестр несподівано замовк, обидва приєднались до схвальних оплесків публіки. Моріарті штовхнув ліктем свого компаньйона.

— Онде одна таки справжня, — шепнув він, кивнувши головою в бік стрункої, циганського вигляду дівчини, яка йшла між столиками, ніби когось розшукуючи. Моріарті проводжав її поглядом, немов бажаючи, щоб вона подивилася в його бік. — Я давно її знаю, хоча вона мене, звичайно, вже не пригадає.

Перехопивши погляд дівчини, Моріарті кивнув. У її чорних очах спалахнули іскринки, вона всміхнулась і, хтиво вихиляючись, підійшла до їхнього столика. На ній була рясна, не дуже довга за модою, спідниця та блузка. Чоловіки помітили, що спіднього одягу на ній майже немає.

— Бажаєте мене почастувати, добродію? — запитала вона різким голосом, ніби долала іноземний акцент.

Американець кивнув і відповів добірною французькою:

— Сідайте. Шампанського?

— Хіба інших напоїв не існує? — майже зневажливо зміряла їх поглядом дівчина.

Не встиг Моріарті піднести руку, як офіціант уже був поряд.

— Ви хочете… — почала була вона, але Моріарті застережливо її перебив.

— Що я хочу, вас не обходить. — У м'якому голосі почулися загрозливі нотки. — Ви ж Сюзанна, чи не так?

— Я вас ніколи тут не бачила. Звідки ви мене знаєте?

— Хай це вас не бентежить. У вас своє діло, в мене — своє.

— Що вам од мене треба?

— Хоч би яка була ваша ціна, я її подвою, і ви підете з моїм другом.

Сюзанна подивилася на Гаррі Аллена, немов вивчаючи коня, перед тим як купити його для свого заводу.

— Що ще?

— Я приїхав здалеку й маю пропозицію до вашого приятеля. Звідки його знаю — не має значення. Гризомбр відомий навіть в Америці. Де я можу його розшукати?

— Що за проблема! Гризомбра розшукати зовсім неважко. На вулиці Верон є маленький ресторанчик, там усі маленькі. Називається «Порожній дім». Гризомбр, як правило, в цей час буває там. Гадаю, той ресторан належить йому, як і багато інших на Монмартрі. — Сказавши це, дівчина обернулася до Гаррі Аллена. — У вас добрий друг, коли робить вам такі подарунки, як я.

Американець Морнінгдейл тихо засміявся, майже ставши самим собою, навіть голова його по-зміїному захиталась.

— Іди, Гаррі. Я не викажу тебе на Алберт-сквері. Кажуть, циганка Сюзанна варта кожного витраченого на неї су. — Він усміхнувся з власного дотепу, дзенькнув об стіл монетами, відсунув шампанське й теж приготувався йти.

— Ви впораєтеся самі? — запитливо глянув на свого боса Гаррі Аллен.

— Я впорувався сам і в більш небезпечних місцях, ніж Монмартр. Розважайся, зустрінемось уранці в готелі.

Надворі було страшенно холодно. Візники на протилежному боці вулиці тупцювали й гріли руки над жаровнями каштанників. На розі, відколовшись від гурту подружок, до професора підійшла повія.

— Привіт, любий! — почала вона бадьоро. — Я можу показати вам, що таке справжнє життя. — Її маленький носик посинів од холоду, зуби цокотіли.

— Тільки торкнись мене — і я вирву твоє серце! — голосом Джарвіса Морцінгдейла пригрозив їй Моріарті.

Дівчина плюнула просто на нього. Моріарті схопив її за вилоги дешевого пальта, притяг до себе й спокійно сказав по-французькому:

— Стули дзьобика, пташечко, а то я поламаю тобі крильця. — Від його штурхана дівчина поточилась і впала. Не так слова, як дії Моріарті враз примусили її замовкнути. Поки вона підводилась, той сів у фіакр і звелів везти себе на вулицю Верон.

«Порожній дім» мав невеликий фасад — лише двері з різьбленим східним орнаментом і вікно, осяяне зсередини свічкою в червоному абажурі та кількома маленькими афішами, що рекламували тих, хто виступав тут тепер і давніше.

Дебелий швейцар з важкою щелепою взяв у Моріарті невеликі чайові й пропустив досередини, де його, вклонившись, привітав офіціант у пом'ятому, в плямах, вечірньому костюмі. Інтер'єр був типовий для більшості подібних місць — грубі, зсунуті докупи столи, відгороджені від танцювального майданчика дерев'яним парапетом; у глибині, поряд з невеликою сценою, сиділо кілька оркестрантів. Ресторан був заповнений людьми, що свідчило про його популярність. Моріарті мусив кілька разів блимнути, поки очі призвичаїлись до важкого тютюнового диму. Офіціант провів його до столу, з-за якого щойно підвелися чоловік із жінкою. Ще теплий був нагрітий дамою стілець; вмить поставлений офіціантом келих також міг бути тим, яким вона щойно користувалась, а недопитки з нього лиснуті на підлогу. Замовляти не було потреби: офіціант, ніби з повітря добувши пляшку шампанського, відкоркував її і налив у келих, не давши часу замовити щось інше. Шампанське виявилося геть нікчемне.

Моріарті не зразу зміг роззирнутися довкола. Заграв оркестр, вибив дріб, барабанщик, його інструмент бряжчав, мов консервна бляшанка, завіси маленької сцени розсунулися, відкривши тапчан. Знову барабанний дріб. На сцену вийшла кругленька, кокетлива дівчина, підморгуючи й пускаючи бісики постійним відвідувачам, які вітали її свистом і вигуками.

Дівчина, повністю одягнена, повільно вийшла на середину сцени, постояла, моргнула, потім раптом сіпнулася, немов її щось укусило з правого боку грудей. Присутні, багато яких цей номер уже бачили, заходились від сміху. Уявна блоха, звичайно, завдавала дівчині чимало неприємностей, дівчина почала чухатись, поки, зрештою, щоб упіймати кляту комаху, змушена була поступово знімати з себе одяг. Блоха спритно ховалась, і невдовзі на дівчині залишилося дуже мало чого.

Повне роздягання було невідворотне, як те, що після ночі настає день, і виступ закінчився під схвальні оплески. Знову заграв оркестр, і аж тоді професор почав роззиратися довкола.

Жан Гризомбр сидів за великим столом біля танцювального майданчика в гурті двох добродіїв, зовні схожих на банкірів. Гризомбр був невисокий чоловік з поставою та ходою танцівника, але його обличчю бракувало привабливості, притаманної людям цього фаху. Рухи Гризомброві були скупі, на виду рідко з'являлась усмішка, лише губи іноді кривились. Він сидів навпроти поважних ділків, обабіч нього мостилися два охоронці — типові бандити.

Хвилин за десять ділки підвелися. Гризомбр мовчки потис обом руки. Щойно за пляшкою вина було досягнуто якоїсь угоди. Кого ж пограбовано, ошукано чи, може, й убито? Один із охоронців провів гостей до порога, а другому Гризомбр щось тихо сказав.

Моріарті дивився, як рухаються його губи, а у вухах бриніли слова, сказані Гризомбром під час їхньої останньої зустрічі: «Дуже шкода, — сказав він тоді, — але це наше спільне рішення. Якби хтось із нас зазнав такої невдачі й мало не потрапив до рук поліції, ви б зробили те саме. Ви, як керівник, не виправдали нашої довіри, і я змушений просити вас якнайшвидше залишити не лише Париж, а й Францію. Коротше кажучи, надалі я не зможу гарантувати вам безпеку. Більше мені додати нічого».

«Постривай, — подумав Моріарті, — ось ти проковтнеш мою приманку й сам почнеш благати мене знову бути керівником». — Він підняв руку, щоб привернути увагу офіціанта.

— Ще пляшку, мосьє? — підскочив до нього стомлений офіціант, єлейно усміхаючись.

— Я бажаю говорити з мосьє Гризомбром. Усмішка вмить зникла з офіціантового обличчя.

— Як про вас доповісти? — підозріливо дивлячись на Моріарті, запитав він.

— Мого прізвища він не знає. Краще передайте йому ось це… — Моріарті дістав з кишені листа, написаного під його диктовку власноручно Вільгельмом Шляйфштайном.

На конверті було: «Мосьє Жанові Гризомбру. Особисто». У конверті лежала невелика записка:

«Дорогий Жане!

Рекомендую Вам мого американського друга Джарвіса Морнін-гдейла. Він надзвичайно багата людина й має пропозицію, прийняти яку, на мій погляд, Вам більше випадає, ніж мені. Будьте певні, хоч би яку суму назвали, Ви її одержите. Коли йдеться про гроші, він не жартує.

Щиро Ваш Віллі».

Гризомбр, побіжно зиркнувши в бік Моріарті, тут же відкрив поданий офіціантом конверт і довго вчитувавсь у зміст записки, немов то був складний латинський текст; затим, підвівши голову, знову подивився на професора, тепер уже більш зацікавлено. Моріарті підняв до нього келих. Гризомбр сказав щось охоронцеві й кивнув професорові, запрошуючи його до свого столу.

— Ви Джарвіс Морнінгдейл? — запитав він.

— Так. Мені рекомендував вас гер Шляйфштайн.

— Як на американця, у вас добра французька вимова.

— Це не дивно. Моя мати з Нового Орлеана. Французька для мене — друга мова.

— Будь ласка. — Гризомбр запросив його сісти. Один з охоронців налив професорові шампанського. Цього разу воно не було позбавлене смаку.

— Ми, здається, вже раніше з вами зустрічались? — уважно дивлячись на професора, сказав Гризомбр, але Моріарті, впевнений у своєму гримові, спокійно витримав допитливий погляд француза.

— Гадаю, ні. У Парижі я буваю не часто.

— Віллі Шляйфштайн пише, що я зміг би вам допомогти, — не зводячи ока з професора, мовив Гризомбр.

— Не знаю, — дозволив собі всміхнутись Моріарті, — але хотілося б сподіватись.

— Я вас слухаю.

Дівчата на сцені шикувалися до канкану. Моріарті подумав, що подібне зараз відбувається в половині ресторанів Парижа, а вголос кинув:

— Я можу говорити з вами лише віч-на-віч.

— При них можна казати все.

— Вибачте, — стенув плечима Моріарті, — але моя справа надто важлива. Йдеться про великі гроші.

Гризомбр замовк. Якщо Моріарті не помилявся, француз тепер думав саме про гроші.

— Гаразд, — нарешті кивнув той. — Нагорі є вільна кімната, ходімте туди.

Він сказав щось пошепки охоронцеві, той кивнув і, байдужно глянувши на розтелесованих танцівниць, вийшов.

— Вам подобаються дівчата, мосьє Морнінгдейл? — холодно всміхнувся Гризомбр.

— Так собі. Як на мій смак, цей танець занадто колоритний.

— Ви американець. Ну що ж, можу організувати для вас дівчину, яка, певен, вам обов'язково сподобається. Мулатка, живе переважно в Парижі, добре вихована і… як би це сказати… жагуча.

Менш за все професор потребував зараз жінки, особливо отак замаскований. У спальні його таємниця швидко розкрилася б.

— Мабуть, не варто. Бачите, мені потрібна особлива жінка.

— Коли ви такий вибагливий, воля ваша, — стенув плечима Гризомбр.

— Ця жінка — Мона Ліза, — розтягуючи слова, проказав Моріарті, — дружина флорентійця Джоконди.

Брови Гризомбра сіпнулися.

— А, ну тоді… нам справді треба побалакати.

Вгадати призначення тієї кімнати нагорі було не важко. Більшу її частину займало велике ліжко. Були там також туалетний столик та багато дзеркал, навіть на стелі. Гризомбр і Джарвіс Морнінгдейл усілися один проти одного в горіхові крісла, оббиті червоною з золотом парчею. Моріарті подумав, що все тут несправжнє, в тім числі й дівчата, які цією кімнатою користуються.

Лишивши в кімнаті пляшку бренді та два келишки, охоронці вийшли, але Моріарті ладен був закластися, що вони за дверима й можуть з'явитися за першим же сигналом. Він би зробив те саме.

— Розкажіть мені про Мону Лізу, — вдавано весело запропонував Гризомбр. Кутики;. Його рота піднялись, але очі не потеплішали.

— Багато тут не розповіси. Я просто поставлю вам абстрактне запитання, мосьє Гризомбр. Якби ви вирішили заволодіти якоюсь коштовною річчю так, аби ніхто не помітив пропажі, що б ви зробили?

— Мабуть, найпростіше — це взяти річ, а натомість лишити підробку. Я чув, таке траплялося часто, особливо з ювелірними виробами. Але ви говорите про картину, що має велику вартість і вік.

— Картина висить у Луврі. В Квадратному залі. Буду з вами відвертий: я хотів зробити це сам. Усе вже був розвідав, але, на жаль, для цього потрібен досвід у певному мистецтві — крадіжці, наприклад. Як ви гадаєте: цю картину важко викрасти?

— Викрасти не важко, — коротко засміявся Гризомбр. — Наскільки пам'ятаю, картина невелика розміром, а в Луврі ніхто не дбає про охорону скарбів. Не вважають за потрібне. Мовляв, який дурень стане красти подібні картини. Їх однаково ж ніхто не купить.

— Я міг би її купити.

— І скільки б ви за неї дали, мосьє Морнінгдейл? — помовчавши добру хвилю, запитав Гризомбр. — Скільки вона коштує?

— Кажуть, картина не має ціни, але оціцити можна все на світі. Мій покійний родич, талановитий математик, на моє прохання вирахував її справжню ціну, то було кілька років тому. Відомо, що ваш король Франциск Перший купив картину в Леонардо за чотири тисячі золотих. флоринів.

— Це я знаю. — Гризомбр нахилився, немов відчувши дух золота.

— Отже, якщо прийняти цю суму за основний капітал, укладений на початку шістнадцятого століття під три відсотки, то сьогодні вона дорівнюватиме приблизно дев'ятистам мільйонам доларів або одинадцяти мільйонам фунтів стерлінгів.

— А франків?

— Франки мене не цікавлять, лише долари чи фунти стерлінгів. Щиро кажучи, добродію, я взагалі не дуже довіряю національним валютам.

Гризомбр звів брови.

— Хіба ви самі про це не думали? — здивувався гість. — І в Америці, і в Європі з одного боку — великі розкоші, влада, з другого — бідність, безправ'я. Поступ не припиняється, науковий прогрес паморочить голови. А бідність і багатство мусять колись зіткнутись. Це невідворотно. Навколо нас, любий пане, зародки непокори й хаосу — бомби, анархісти, робітничі організації. Ці сили зрештою переможуть, але вони забувають про деструктивний вплив влади. Це може трапитись через п'ять років, а може через десять. Може трапитися і через сімдесят чи вісімдесят років, отже, не за нашого життя. Але, коли трапиться, світ повернеться назад, до феодалізму. Настануть важкі часи, й виживе лише той, у кого сильна воля. Я вважаю: необхідно запасатися речами, що мають постійну вартість, такими неоціненними, як отой шматок дошки, вкритий фарбою художника шістнадцятого століття. За нього я заплачу прийнятну ціну валютою, яка завжди буде чогось варта.

— Скільки?

То було просте запитання, на яке Моріарті чекав.

— Я багатий чоловік, мосьє, — сказав він. — Шість мільйонів фунтів стерлінгів, але за однієї умови.

— А саме?

— Що крадіжка лишиться не виявленою.

— Тобто, щоб картину було замінено копією?

— Саме так. Ви знаєте когось, хто міг би зробити копію, здатну витримати навіть прискіпливіший аналіз?

— Є, мабуть, лише троє людей такого таланту.

— Хто саме?

— Е ні, мосьє Морнінгдейл. Я назву вам імена, а ви, може статися, погрієте на них руки.

Голова Моріарті захиталась, і йому коштувало великих зусиль, щоб угамувати нерви.

— Гаразд, — ковтнувши бренді, заговорив він. — П'єр Лаброз — тут, у Парижі, англієць Реджиналд Лефтлі та ще один художник, який живе в Голландії й називає себе Ван Ейком, хоча це й не справжнє його ім'я.

— Я вражений, мосьє Морнінгдейл, — майже прошепотів Гризомбр. — У вас, мабуть, дуже серйозні наміри.

— Я хочу, щоб ця картина, Мона Ліза, або Джоконда, належала мені. Ця дама, яка, усміхаючись, чекає в Квадратному залі Лувру. Звичайно, у мене серйозні наміри. Скажу вам більше: Лаброз не підійде. Він багато п'є і, як я зрозумів, зараз його в Парижі немає. Так званий голландець — старий і ненадійний, хоча він, мабуть, зробив би найкращу копію. Єдиний можливий кандидат — Реджиналд Лефтлі. Як і те, що ви — єдиний, хто має самовладання і здатність підмінити картину.

Француз кивнув головою на знак згоди. Це було схоже на те, як рибина кидається, щоб проковтнути наживку разом з гачком. Відтак Моріарті мав дуже пильнуватися.

— Зараз я заплачу вам п'ять тисяч фунтів — на покриття ваших витрат. Після цього вам доведеться поспішати. Протягом тижня, з восьмого до тринадцятого березня, я буду в Лондоні, в готелі «Гросвенор-Гаус». Якщо візьметеся за цю справу, то будь-якого з цих днів надішліть мені телеграму: «Дама бажає вас бачити». Підпишетеся просто «Джордж». Це означатиме, що картину ви підмінили. З дня одержання телеграми до тринадцятого я буду в «Гросвенор-Гаусі» щовечора з восьмої до дев'ятої. Ви мені туди принесете картину, а я вам заплачу ваші мільйони.

— Це дуже великі гроші, — охриплим голосом прорипів Гризомбр, приголомшений самою думкою про таке багатство.

— Маю багато грошей, — скромно сказав Джарвіс Морнінгдейл, розвівши руками.

Наступного дня Жан Гризомбр відвідав готель «Крійон» і одержав п'ять тисяч фунтів стерлінгів завдатку. А ще за день Джарвіс Морнінгдейл та його секретар залишили Францію і повернулися до Лондона, на Алберт-сквер. Мине вісім тижнів, перш ніж Джарвіс Морнінгдейл вигулькне знову. Вісім тижнів суворої зими, поки з'являться перші ознаки потепління.

На кінець січня Ангус Мак-Криді Кроу прийняв тверде рішення знайти Джеймса Моріарті. За тиждень після Різдва Кроу зрозумів: не варто сподіватися на те, що якомусь детективу чи поліцаєві випадково пощастить зустріти й затримати Ембера, Лі Чао чи ще когось із оточення професора.

Він був певний — Моріарті причетний до багатьох злочинів, не просто так зник і Шл'яйфштайн, тож треба й надалі пильнувати.

Здається, Холмс мав на континенті людей, які повідомляли його про все, що стосувалося Гризомбра, Санчіонаре та Сегорбе, але Кроу дійшов висновку, що надто покладатися на ті джерела не слід. Тому вирішив сам ужити деяких заходів. Почав з того, що написав своєму давньому приятелеві, офіцеру французької поліції Шансону, що буде вдячний за будь-яку інформацію про Жана Гризомбра — його знайомства, зустрічі з іноземцями, раптові поїздки, незвичайна поведінка. Такі листи Кроу написав також до Рима й Мадрида. З капітанами Мелдоцці й Томаро він ніколи особисто не зустрічавсь, але чув схвальні відгуки про них з боку керівників і колег. У відповідь, обидва капітани пообіцяли допомагати йому чим зможуть, хоча нічого суттєвого, що стосувалося б Санчіонаре чи Сегорбе, в їхніх відповідях не було. Зате дещо виявилося в листі Шансона. Той повідомляв: на початку року в житті Гризомбра помічено незначну деталь. Увечері четвертого січня керівник злочинного світу Франції відвідав готель «Крійон» на площі Згоди.

Детектив з першої округи, до якої входив «Крійон», випадково виявився того вечора в готелі й побачив у вестибюлі Гризомбра. Це насторожило детектива. Він поцікавився ювелірними виробами, зданими на зберігання до готельного сейфу, і запитав у чергового, чи не відома йому мета перебування в готелі Гризомбра. Так детектив дізнався, що Гризомбр відвідував американського гостя, містера Джарвіса Морнінгдейла. До листа було додано опис зовнішнього вигляду того американця та приписка, що до Франції він прибув третього січня з Дувра, відразу поїхав до Парижа й за два дні повернувся в Дувр.

Шансон не міг утриматись від іронічного зауваження, висловивши надію, що ці дати в'їзду й виїзду будуть корисні, бо британська поліція дозволяє іноземцям безконтрольно мандрувати по країні.

Шансон знав, що Кроу — прихильник французької та німецької системи реєстрації як іноземців, так і своїх громадян, хоча в Британії це вважали обмеженням прав людини. Роздосадуваний Кроу вирішив написати на ім'я Комісара другу доповідну записку з цього приводу, навіть якщо вона буде марною.

Але Ангуса Кроу непокоїло й інше. Злочинів після Різдва побільшало, в нього додалось роботи, а це не сприяло поліпшенню обстановки у власному домі, на Кінг-стріт, 63. Йому нелегко було відмовлятись від званих обідів, які влаштовувала Сильвія, не кажучи вже про ті обіди, на які запрошувано їх. Час від часу Кроу, побувавши в найжахливіших місцях столиці, а то й за її межами, заставав Сильвію в поганому настрої. З хвилини на хвилину мали прийти гості або ж їх самих за півгодини десь чекали люди, з якими Кроу мав дуже мало спільного. Сильвія ні перед чим не зупинялась у своєму рішенні зайняти високе становище в суспільстві, а Кроу ніяк не щастило відмовити її від цієї настирливої ідеї, адже всі її теперішні знайомі — люди того самого середнього класу, що й вона.

Постійні звані обіди та музичні вечори вплинули на його ставлення до дружини. Кроу невдовзі помітив — невгамовна пристрасть, що володіла ним до одруження, тепер охолола. Він чимраз частіше ухилявся від «шлюбних утіх», покликаючись на головний біль, утому чи й просто поганий настрій. Бувши чоловіком у розквіті сил, він дедалі більше уваги звертав на працьовиту й гарненьку Гарріет, чия весела усмішка й незмінно хороший настрій мимоволі приваблювали його.

Якось на початку лютого, після нудної званої вечері, Сильвія поскаржилась на застуду та мігрень і, з незвичайною для неї поспішністю, пішла спати, а Кроу, лишившись у вітальні сам, неквапливо, маленькими ковтками, смакував бренді.

Хвилин за п'ятнадцять до вітальні, постукавши, ввійшла Гарріет і, усміхаючись, запитала, чи йому часом нічого не потрібно.

— Пані вже спить, Гарріет? — підсвідомо бажаючи, щоб не було так, запитав Кроу.

— Звичайно, сер. Всі лампи погашено. Гадаю, вона застудилась. Перед сном я носила їй аспірин і тепле молоко.

— В такому разі, — Кроу ковтнув з келишка, — чи не погодишся випити зі мною, Гарріет?

— Я, сер?.. Я не знаю… Ну, коли ви так бажаєте, сер… — Вона ступила до канапи, на якій сидів Кроу.

— Бажаю, Гарріет. Візьми келишка й сядь поряд зі мною. — Випите за вечерею бордо додавало йому хоробрості.

— Гаразд, сер, — тихо мовила Гарріет.

Коли вона підійшла, тримаючи в руках келишка, Кроу чи то зумисне, чи мимоволі, підвівся трохи незграбно, і вони ледь зіткнулися. Він відчув на грудях дотик теплих грудей Гарріет.

— О, сер!.. — Щоб утриматись, вона схопилася за його плече. — Боже, що подумає пані!..

— До біса, що подумає пані! — не вірячи собі, сказав Кроу і, обхопивши дівчину руками, притис до себе.

— Сер!.. — затамувавши подих, шепотіла вона у відповідь на його подальші дії, не чинячи опору, а навпаки, горнучись до нього та намагаючись помацки поставити свого келишка.

— Гарріет, тобі відомо, що ти з біса приваблива? — задихаючись, промимрив Кроу.

— Були чоловіки, котрі так казали, але всі ви мастаки улещати… — Гарріет нарешті намацала край столу і поставила келишка.

Кроу відчув, що вона пригортається ще тісніше, всім тілом, губи прагнули губів, язик — язика. Навряд чи він збагнув, що то Гарріет потягла його вниз, на канапу, як і те, що вона сама розстебнула блузку й оголила свої груди. Корсета на ній не було.

— Які чудові маленькі кульки, — задихався Кроу. — Які прекрасні малинові квіточки-верхівочки!

— О, містере Кроу… Поезія… — Важко дихаючи, Гарріет підставила для поцілунку губи й, допомагаючи йому, підсмикувала довгу чорну спідницю.

— Ангус!.. — простогнав Кроу, цілуючи її очі.

— Що?

— Ангус… — Поцілунок. — Коли ми отак, як зараз, називай мене Ангусом, моя дівчинко. — Від хвилювання він говорив з шотландським акцентом. — О! — знову простогнав Кроу, діставшись рукою до пантало-нів. — Яка чудова перешкода.

— Долайте її, сер… Ангусе, долай її!

В момент злиття йому раптом здалося, ніби в нього за плечима стоїть містер Шерлок Холмс, з осудом хитаючи головою та цикаючи язиком.

Наступного ранку Кроу охопило почуття провини. Бракло мужності глянути у вічі й Сильвії, й Гарріет. Одначе це не завадило йому того ж вечора, коли Сильвія пішла спати, зайти до кухні й, поклавши служницю на стіл, оволодіти нею з пристрастю молодика.

Від Нового року до початку березня на Алберт-сквері сталося багато подій, найбільш незвичайна з них — зізнання Селлі Годжес професорові, що вона вагітна. Ще перед Різдвом Селлі роздумувала над вибором слушного моменту, щоб повідомити його про цю новину, й вирішила зробити це, коли він повернеться з Парижа.

Першого вечора, задоволений зробленим у Франції, Моріарті був, на щастя, в доброму гуморі. На вечерю подали гуску, Бриджіт не відходила на кухні від сестер Пірсон, аби бути певною, що все робиться якнайкраще.

Незадовго до шостої, відіславши Карлотту, Селлі увійшла до вітальні. Моріарті сидів за склянкою хересу.

— Те, що я скажу, мені зробити не легко, — почала вона, майже соромливо дивлячись на нього.

— Чому, Сел? Ти ніколи мене не соромилась. — Моріарті, посміхаючись, підійшов до каміна, в якому весело палахкотіло полум'я.

Селлі діткнулася рукою його рукава.

— Джеймсе, ти не повіриш, але ти будеш батьком… — На мить їй здалося, що він зараз розгнівається й вигукне.

— Дурна дівка! — справді вигукнув Моріарті. — Вона мала стерегтися! Це все її латинська кров, Сел, і вплив теплого клімату, дарма що вона ніколи й не бувала в Італії. Там вони швидко розвиваються. Тепер усі мої плани стосовно Санчіонаре в Римі лопнули, як мильні бульбашки.

Сел, стримуючи свій власний гнів, чекала, поки буря стихне, на що здатна лише жінка сильної вдачі.

— Ні, Джеймсе, ти не так мене зрозумів. Тигриця тут ні до чого. Матір'ю буду я.

Професор приголомшено дивився на неї кілька секунд, потім розсміявся.

— Ну, Сел, слава Богу! Якби це була Карлотта, поламалися б усі мої плани. До весни вона буде готова?

— Так, Джеймсе, вона буде готова й навчена, як тобі потрібно. А я годуватиму твою дитину.

— Атож, Сел, я зрозумію. Ти сподіваєшся на одруження? Цього не буде.

— Ні, Джеймсе, меніхотілося б від тебе лише трохи уваги та обіцянки визнати себе батьком дитини.

— Якщо народиться хлопець, він буде моєю гордістю, Сел. Жоден хлопець не матиме кращого виховання, даю слово. Він навчатиметься в елітарній школі, потім у Кембриджі. А коли здобуде освіту, люди мого клану ознайомлять його з основами нашої професії. — Обличчя професора розпливлося в такій щасливій усмішці, якої Сел у нього ще не бачила. — Він буде моїм спадкоємцем, Сел. Вдумайся, спадкоємцем європейської злочинної імперії! — Моріарті підняв Селлі й, мов сентиментальний гульвіса, крутнув навколо себе. — Цим буде започатковано династію, і я щасливий. У цьому будинку з'являться немовлята, твоє та Бриджіт. Сподіваюся, Гаррі Аллен з молодою Поллі будуть обачніші.

— А що, як народиться дівчинка, Джеймсе?

— Дурниці. Я забороняю. Гляди мені, Сел, щоб був хлопець, або я зречусь вас обох. Коли я вчинив цей великий подвиг?

— За моїми підрахунками, першої ночі після твого повернення з Америки.

— Кращого часу не може й бути. Гляди, Сел! — Моріарті обережно поклав їй на живіт руку. — Ти носиш у собі мою надію на майбутнє.

Селлі знала — сперечатися не варто. Цю перешкоду доведеться долати, коли настане час і вродиться дівчинка. Зараз Моріарті був надто заглиблений у свої плани помсти, щоб слухати якісь докази чи заперечення і, якщо надії на сина додали йому енергії, вона мала бути, задоволена. З цим Селлі Годжес зійшла вниз, до кухні, поділитися новиною з Бриджіт Спір та вислухати від неї добрі слова.

Берт Спір довів, що він неабиякий організатор, і Моріарті не мав потреби відволікатись на справи клану. Данина надходила систематично і дедалі зростала. Ювелірні вироби з Корнгілл-стріт, усі, крім одного, перебували під надійною охороною своїх людей у Голландії та Німеччині. Спір за допомогою братів Джекобсів умів підтримувати дисципліну та спонукати окремих злочинців до пограбування чи крадіжки.

Кожного тижня Гаркнесс возив Моріарті на побачення із Шляйфштайном. Розумний німець не тільки змирився з власною поразкою, а й своєю поведінкою доводив, що на нього можна розраховувати. Шляйфштайн визнав Моріарті за лідера й дав урочисту обіцянку, що разом зі своїми людьми допомагатиме професорові.

Моріарті, проте, вважав за необхідне й далі тримати Шляйфштайна та його групу на Бермондсі. Лише дозволяв Шляйфштайнові надсилати до Берліна телеграми певного змісту, щоб той мас змогу тримати під контролем тамтешніх своїх людей, а також пообіцяв німцеві товариство Жана Гризомбра, розповівши в подробицях, що робиться, аби той опинивсь у пастці.

— Дуже дотепно, професоре! — сміявся Шляйфштайн. — Цікаво було б побачити його обличчя, коли ви все йому відкриєте. А що ви приготували для нашого італійського приятеля?

— Для Луїджі чи, як його називають, Джі-Джі? Маю намір схопити його відразу за всі ахіллесові п'яти. Кожен має свої вразливі місця, Віллі. Кожен. А в Санчіонаре їх більше, ніж у будь-кого.

— А саме?

— Він дуже жадібний, любить, як і Гризомбр, гарні ювелірні вироби. Любить і жінок, хоча вони швидко йому набридають. Більше за всіх набридла ревнива дружина, Адела. Асконта. Санчіонаре, як більшість його співвітчизників, забобонний. Римсько-католицька церква скористалася з природних рис італійців та іспанців. Ви не повірите, але безжальний злочинець Джі-Джі Санчіонаре все ще виконує свій обов'язок перед матір'ю-церквою з побожністю праведника. Рятівні пункти в його релігії виписані так хитро й тонко, що піддаються тлумаченню лише знавців-законників. Користуючись усім цим, я поверну його до великої європейської злочинної сім'ї. Маю для нього спокусливу наживку.

— Ви кажете, професоре, що всі ми маємо свої вразливі місця? — запитав Шляйфштайн з невинним виглядом, який так часто заводив в оману його жертви.

— Ви не впіймаєте мене цим запитанням, Віллі. — Голова Моріарті ледь захиталася. — Щоб перемагати в нашому ризикованому ремеслі, треба знати свої слабкості й свої вади. Свої я знаю і з ними борюся.

Повертаючись на Алберт-сквер, Моріарті роздумував над своєю власною слабкістю — непереборним бажанням підкорити собі керівників злочинного світу Європи, а Кроу та Холмса принизити й морально знищити. Це бажання іноді ставало таким сильним, що він хапався за все, мов потопельник за соломину.

Крім данини та левової частки від великих і малих пограбувань, на Алберт-сквер регулярно надходили новини майже з кожної вулиці, з чотирьох пивних барів та звідусіль, де тхнуло покидьками суспільства. Велика мережа жебраків, що після вимушеної втечі Моріарті за кордон була занепала, тепер цілком відновила свою діяльність і поповнилася, тож новини спочатку пошепки передавались Бертові Спіру, а потім уже й самому професорові. У кінці січня, наприклад, надійшло повідомлення, що Гризомбр провів два дні в Лондоні й повернувся до Парижа в товаристві низенького, з густою бородою, ексцентричного художника-портретиста Реджинальда Лефтлі. Серце Моріарті співало. Це означало — план зріє, мов яйця під доброю квочкою. Так буває завжди. Досить лише дати пораду, а люди з їхніми слабкостями, бажаннями, пристрастями й химерами зроблять решту.

На початку лютого Селлі принесла ще одну втішну новину.

— Озвалася красуня з дому Ангуса Кроу, — майже недбало почала вона, роздягаючись перед тим, як лягти в ліжко.

— Що саме? — Рука Моріарті затрималась на ґудзику жилета.

— Новина якнайкраща, — всміхнулася Селлі. — Кроу по-справжньому закохався. Гарріет каже, він ледве стримує свої руки, навіть коли поруч дружина.

— Жертва пристрасті. — Професор теж усміхнувся. — Чоловік у такому стані втрачає глузд. Скільки нашого брата постраждало через чиїсь гарні очі, привабливий бюст і солодкий дух жінки.

— Покажи, як це буває, Джеймсе. — Селлі, повільно розстібаючись, дивилася на нього з-під напівопущених повік. — Іди, поки я не дуже розбухла від твого нащадка…

Крім усього іншого, професор знаходив час для карт, більше, ніж будь-коли, працював над гримуванням. Деякі образи давалися вже йому дуже легко. Тепер він міг протягом хвилини прибрати подобу свого покійного брата-академіка — худого, лисого аскета із запалими очима. Але кожного вечора професор працював над тим, що мало стати його найдосконалішим перевтіленням. За зачиненими дверима спальні він, змінюючи свою фігуру й обличчя, на кінець лютого досяг разючої схожості.

7 березня, на день раніше, ніж було сказано Жанові Гризомбру, американець Джарвіс Морнінгдейл та його секретар з великим багажем прибули до готелю «Гросвенор-Гаус». Ніяких посилок чи бандеролей там на американця не чекало, хоча першого ж вечора він прийняв трьох відвідувачів.

Наступного ранку, 8-го, надійшла телеграма з Парижа. Її містер Морнінгдейл отримав за сніданком о десятій годині, в своєму розкішному номері. «Дама бажає вас бачити». Під телеграмою стояв підпис: «Джордж». За півгодини по тому секретар Морнінгдейла залишив готель. Якби хтось прослідкував, то побачив би, що, взявши екіпаж на розі Бакінгем-Пеліс-роуд та Вікторія-стріт, він поїхав до Ноттінг-Гілла і зайшов у будинок № 5 на Алберт-сквері. Приблизно через дві години вийшов звідти, щоб повернутися до «Гросвенор-Гауса», цього разу з довгим, пласким футляром.

Тим часом Джарвіс Морнінгдейл спустивсь у головний вестибюль готелю. Там він сказав черговому, що чекає з Парижа торгівця творами мистецтва, а тому просив би прислати до його номера зо два мольберта.

Мольберти пообіді було приставлено, і Морнінгдейл особисто простежив, щоб їх поставили у протилежних кінцях вітальні.

Надвечір управитель у своєму кабінеті продивлявся список гостей. Його погляд зупинився на прізвищі Джарвіс Морнінгдейл. Він десь недавно бачив це прізвище, але не тоді, коли секретар містера Морнінгдейла замовляв номер. Бачив у якомусь офіційному документі. Думка про це не залишала його до кінця дня.

Після п'ятої до містера Морнінгдейла завітали троє відвідувачів. Управитель поцікавився, чи містер Морнінгдейл на них чекає, і ті запевнили, що так.

— То ви, мабуть, оті панове з Парижа, — сказав управитель.

— Ні, — посміхнувсь у відповідь високий грізного вигляду чоловік із нерівним шрамом через усю щоку, — ми — приватні детективи. Містер Морнінгдейл збирається оглянути на цьому тижні картини, що мають велику вартість, і нас найнято для певності, що з творами мистецтва нічого лихого не трапиться. Це на користь і вам, і йому.

Управитель з цим погодився й звелів провести Алберта Спіра та братів Джекобсів до апартаментів містера Джарвіса Морнінгдейла.

Готуючись вечеряти, він раптом згадав, де бачив ім'я Джарвіса Морнінгдейла. Подавшись до кабінету, відімкнув стіл і почав гортати теки з кореспонденцією. Минуло кілька хвилин, і він таки знайшов листа. Лист був на офіційному бланку Скотленд-Ярду:

«Копія направляється в усі добрі готелі столиці. Лист не пов'язаний із злочином чи злочинцем. Проте нам дуже бажано було б поговорити з американським громадянином Джарвісом Морнінгдейлом. Отже, якщо містер Морнінгдейл замовить номер чи поселиться у вашому готелі, просимо негайно повідомити про це безпосередньо Ангуса Мак-Криді Кроу, інспектора слідчого відділу Скотленд-Ярду. Цим ви зможете убезпечити містера Морнінгдейла й себе від подальших неприємностей».

Лист було одержано на початку лютого, і управитель дивувався, як міг про нього забути. Зателефонувавши до поліції, він дізнався, що Кроу вже пішов і буде лише завтра вранці. Управитель розважив, що не буде великої біди, якщо він зателефонує вранці, хоча й подумав, що, може, треба було запитати домашню адресу інспектора. Але навіть коли б він це зробив, користі було б мало. Сильвія Кроу того вечора була вдома сама. Її чоловік, як вона гадала, був заклопотаний службовими справами, а служниця Гарріет мала вільний вечір.

Готель «Гросвенор-Гаус» був поряд з вокзалом Вікторія і виходив чолом на жваву Вікторія-стріт, з ранку до півночі заповнену екіпажами, вантажними фургонами, зеленими та жовтими омнібусами, що раз у раз під'їжджали до вокзалу й від'їжджали від нього.

«Гросвенор-Гаус» пишався своїм обслуговуванням та кухнею й був, мабуть, найбільший серед готелів, що співробітничали із залізничними компаніями.

З другої половини дня 8 березня 1897 року за «Гросвенор-Гаусом» велося спостереження чи не з кожного рогу. Добре вдягнені чоловіки та жінки патрулювали вулицю Букінгем-Пеліс-роуд, на яку також виходив готель, а невелика група під виглядом жебраків, носіїв, мандрівників тощо охороняла вхід до готелю та всі підходи до нього з боку вокзалу. Моріарті обрав місце зустрічі, враховуючи, що Гризомбр, прибувши до Англії, побажає передати викрадену картину відразу, а поїзди Дувр-Чатем-Лондон прибували саме на вокзал Вікторія. Гризомброві досить було лише зійти з поїзда й пройти до готелю, щоб позбутися Джоконди в обмін на багатство, обіцяне Джарвісом Морнінгдейлом.

Моріарті обіцяв Гризомброві чекати в готелі щовечора з восьмої години, бо один з поїздів прибував до Лондона саме незадовго до цього часу.

Моріарті був певний, що Гризомбр не забариться. І не помилився. Коли прибув поїзд із Дувра, один із прибічників Моріарті, під виглядом носія, підійшов до Гризомбра та двох його охоронців, поклав на свій візок чотири їхні валізи й почухав потилицю, почувши, що їм треба в «Гросвенор-Гаус». Жоден з трьох французів не помітив, як носій коротко кивнув двом хлопчакам, що байдужно дивилися на прибулий поїзд. Вони не помітили також, як один з хлопчаків заспішив і, помахавши рукою, подав сигнал трьом чоловікам та хлопцеві в поштовій уніформі, який тинявся в кінці платформи. Кількома секундами пізніше цей поштар уручив жовтий конверт з телеграмою управителю «Гросвенор-Гауса». Управитель передав телеграму посильному, і той одразу відніс її на четвертий поверх, де були апартаменти Джарвіса Морнінгдейла.

Ще до того, як французи прибули до готелю, телеграма була в руках у Моріарті.

— Отже, він уже тут. — Професор тримав конверта так, щоб це бачили всі присутні: Гаррі Аллен, Спір та брати Джекобси. Вони зібрались у вітальні, звідки одні двері виходили в коридор, а двоє інших — до спалень Моріарті та Гаррі Аллена. — Сюди вони прийдуть нб одразу, але краще, коли ми підготуємось. Гаррі, винесіть даму.

Гаррі Аллен пішов до спальні професора, де, прикрита чорною тканиною, покоїлася справжня Джоконда. Крім картини, на ліжку, немов підготовлений до вечірки, лежав одяг, яким Моріарті користувався, прибираючи подобу свого брата-академіка, — смугасті штани, біла сорочка, довгий чорний сурдут. Долі стояли черевики з товстими підошвами. Все інше, необхідне для маскування, було на туалетному столику.

Там лежала також улюблена зброя професора — автоматичний пістолет, подарований йому Шляйфштайном три роки тому, коли вони намагались у Лондоні утворити спілку. Поряд з пістолетом була пляшка скипидару фірми «Вінзор і Ньютон», мастихін та суха ганчірка.

Гаррі Аллен обережно взяв Джоконду й поніс до вітальні. Моріарті сам допоміг приладнати її на мольберті, що стояв ближче до дверей спальні. Потім Аллен приніс і чорне полотно, яким вони закрили картину, впевнившись, що вона не впаде від необережного дотику.

— Не думаю, що вони зараз умиваються й чепуряться в своїх кімнатах, — озвався Моріарті. — Гризомбр не захопить мене зненацька. Займіть свої місця і будемо чекати.

Всі згідливо кивнули. Бертрам Джекобс і Алберт Спір пішли до спальні Гаррі Аллена. Вільям Джекобс, усміхнувшись, вийшов у вистелений товстим килимом довгий коридор, постояв і прислухався, чи не чути крізь шум дощу чиїхось кроків. Трохи далі стояла шафа для віників. Вільям Джекобс, підійшовши до шафи, заліз усередину й причинив дверцята, лишивши вузеньку щілинку. Та поки з'явилися французи, він висидів у шафі майже сорок хвилин. Один з Гризомбрових охоронців ніс пласку валізу.

Прибувши до готелю, вони запитали в портьє про містера Мор-нінгдейла. Почувши французький акцент, той сказав, що на них чекають. Після необхідних формальностей Гризомбр вирішив: треба позбутись картини якомога швидше. Затримуватися в Лондоні не мав бажання й, хоч їм і зарезервували кімнати в «Гросвенор-Гаусі», думав устигнути на нічний поїзд до Дувра, щоб уранці, куди заможнішим, уже бути в Парижі.

Гаррі Аллен на стук гостей відчинив двері, і Морнінгдейл підвівся назустріч.

— Заходьте, панове. Я відчував, що ви не примусите довго чекати себе.

Двері за відвідувачами було зачинено, руки потиснуто, келишки з бренді подано, на обличчях сяяли усмішки. В коридорі Вільям Джекобс виліз із шафи для віників і став під дверима апартаментів Морнінгдейла.

— Отже, вона у вас… — Морнінгдейл не зводив погляду з валізи, яку міцно тримав Гризомбрів охоронець.

— Вона в мене. — Гризомбр стримано кивнув на валізу. — Все гаразд, вона може бути вашою, мосьє Морнінгдейл, якщо маєте гроші.

— Гроші! — Морнінгдейл нетерпляче цикнув язиком. — Гроші — не проблема. Вони, звичайно, зі мною. Але дозвольте на неї глянути. Дозвольте побачити, що-ви привезли.

— Мосьє, — завагався Гризомбр, — угоду було укладено на довірі. Я…

— Довіру, підкріплену п'ятьма тисячами фунтів, навряд чи можна назвати просто довірою. Покажіть картину!

Моріарті відчув, що зараз він і голосом, і манерами міг себе виказати, але все минуло непоміченим. Ще мить повагавшись, Гризомбр кивнув охоронцеві. Той поставив валізу на підлогу, відкрив і вийняв звідти загорнену в оксамит картину.

Гаррі Аллен хотів був узяти й поставити її на вільний мольберт біля дверей спальні.

— Стривайте, мосьє Гризомбр, — виступив наперед Морнінгдейл, — я спочатку гляну на зворотний бік. Там мають бути розпізнавальні знаки.

— Ви натякаєте на те, що я вас обманюю? — обличчя Гризомброве потемніло від гніву.

— Спокійно, спокійно!.. — Морнінгдейл зробив примирливий рух. — Не треба на мене гніватись, Гризомбре. Проста обережність. Певні знаки є на дошці праворуч, а також тріщини та брудні плями, крихітні подряпинки — навколо рота й на вказівному пальці правої руки. Та ще, звичайно, павутинка тріщинок по всій картині, так? Ось, бачите праворуч? — Картина була вже розгорнена, й знаки були чітко видимі. — Поставте дошку на мольберт, Гаррі.

Гаррі Аллен узяв картину з рук охоронця.

— А що там? — немов уперше побачивши, показав Гризомбр на другий мольберт.

— Звичайна мазанина, — звів брови Морнінгдейл. — Торговець намагається видати її за невідомого Рембрандта. Я пізніше вам її покажу. — Ах! — Морнінгдейл відкинувся назад, милуючись Джокондою, щойно встановленою на мольберт. — Хіба ж вона не прекрасна? Диво! Знайома незнайомка. Безсмертна. Матеріальне втілення зв'язку з генієм.

Без сумніву, це була копія, виконана для нього Лаброзом, і Моріарті з нетерпінням чекав побачити копію, виконану Реджиналдом Лефтлі. Він у душі посміхнувся: хоч би якою вона була, Лувр, навіть виявивши підробку, ніколи не допустить, щоб про це стало відомо. Моріарті підійшов до картини, немов вивчаючи її до найменших подробиць.

— Хто робив копію? — запитав він немов сам у себе.

— Як ви й радили, Реджиналд Лефтлі. — Тепер Гризомбр стояв поряд з професором.

— Гарна копія?

— Оригінал і копія подібні, мов горошинки в стручку.

— А Лефтлі зоп'яну не прохопиться про це десь у лавочці чи пивниці?

— Містер Лефтлі, — лагідно зауважив Гризомбр, — мовчатиме як могила.

— Бо чого б це ви мали ділитися з ним гонораром, правда ж?

— То що з грошима?

— Одну хвилину. Як… е-е… було здійснено викрадення?

— Як я й казав: легко. Випадково було розбито одне з вікон. Склярові довелося попрацювати в Квадратному залі після закінчення робочого дня в Луврі.

— Зрозуміло.

— Дуже жаль, мосьє Морнінгдейл, дуже жаль, але наступного ранку скляр загинув. По дорозі на роботу. На нього наїхали коні. Дуже жаль. То де ж мої гроші?

— Ви попрацювали чудово, — сказав Морнінгдейл, подумавши, що справа коштувала життя трьом людям. Він подивився Гризомброві просто в очі. — Чудово. Так, час із вами розрахуватися, мосьє Гризомбр. Зачекайте всього кілька хвилин, панове. Мій секретар тим часом подасть вам ще по келишку. Сідайте, мої друзі. — Він обернувся й непоспіхом пішов до своєї спальні.

Минуло трохи більш як шість хвилин, і звідти вийшов професор Джеймс Моріарті, математик, автор праць «Трактат про біном Ньютона» та «Динаміка астероїда». Французи спокійно сиділи на канапі, а Гаррі Аллен стояв біля дверей спальні. Тільки-но професор вийшов звідти, Гаррі Аллен дістав з кишені піджака пістолет. Відчинилися двері другої спальні. Швидко ввійшли Спір та Бертрам Джекобс і направили зброю на французів. З коридора так само зі зброєю в руках виринув Вільям Джекобс.

Руки Гризомбра та його компаньйонів теж були потяглися до зброї, але тільки на мить.

— Радий знову вас бачити, Жане, — майже прошепотів Моріарті, й голова його знайомо, по-зміїному, захиталася. — Містер Морнінгдейл шле вам своє вітання, але допомогти вам більше не зможе.

Гризомбр, здавалося, втратив дар мови. Берт Спір підступив і вилучив зброю в розгніваних французів.

— Я справді бажаю вам усіляких гараздів, мосьє Гризомбр, — вів далі Моріарті — вже голосом Джарвіса Морнінгдейла. — Настав час із вами розрахуватися.

— Я знав — тут щось не так, — здавленим голосом промимрив Гризомбр. — Щось мені було знайоме. Ще першого вечора, в «Порожньому домі».

— Шкода, що ви мене тоді не впізнали, Жане. Але заспокойтесь, я не мстивий. Я знаю вашу вагу в моїх великих задумах. Ви пам'ятаєте наш спільний план щодо Європи? Спілка під моїм керівництвом. Вам нічого не загрожує. Я просто хотів показати вам, хто править бал.

— Я викрав для вас Джоконду! — обурився Гризомбр. — Навіщо нам змагатись?

— Боюся, ви не все зрозуміли, мій друже. Саме на цьому й грунтується моє твердження… — Моріарті дав знак Гаррі.

Гаррі пішов до спальні й приніс звідти пляшку скипидару, мастихін і ганчірку.

Моріарті сховав свого пістолета й перебрав од нього ті речі:

— А зараз гляньте, Жане. Гляньте й повчіться.

Знову підійшовши до привезеної французом картини, Моріарті змочив ганчірку скипидаром з пляшки й почав стирати фарбу в нижньому правому кутку. Один з охоронців аж скрикнув.

— Моріарті! Це ж Леонардо да Вінчі… — почав був Гризомбр, але Спір штрикнув його револьвером під ребра й примусив замовкнути.

— Гадаєте, я не знаю, що роблю? — озвався Моріарті.

Він знову змочив ганчірку; фарба зробилася м'якою, й він почав допомагати собі мастихіном. Звільнивши від фарби невелику ділянку під лівою рукою портрета, відступив убік і сказав:

— Дивіться.

На тополевій дошці видніли чітко вирізьблені літери: МОРІАРТІ.

Гризомброві заціпило. Мигцем глянувши на професора, він знову прикипів очима до імені, вирізьбленого під фарбою дорогоцінної картини, щойно викраденої з Лувру.

— Я не можу…

Не давши Гризомброві закінчити, Моріарті, порухом досвідченого екскурсовода кивнув на зіпсовану картину:

— Ось те, що ви привезли з Франції, Гризомбре. Ця картина висіла в Квадратному залі. Та, яку ви замінили копією. Бачите, мій друже, я подбав про нашу прекрасну даму задовго до того, як домовився з вами. — Моріарті підступив до мольберта, вкритого чорним полотном. — Ви вкрали нічого не варту пофарбовану дошку, Гризомбре. — І з урочистим виразом на обличчі, знявши полотнину, відкрив очам справжній шедевр Леонардо да Вінчі.

На обличчі в Гризомбра застиг приголомшений вираз.

— Я розумію, що все вийшло занадто театрально, — посміхнувся Моріарті, — але, гадаю, я показав свої можливості й довів перевагу. Ви тепер, певно, погодитеся, що саме я повинен керувати спілкою наших людей на Європейському континенті.

Гризомбр підвівся й кволо, мов після тяжкої хвороби, підійшов спочатку до справжньої Джоконди, а потім до тієї, яку сам привіз із Парижа. Обидва його охоронці й далі сиділи під дулами револьверів. Вільям Джекобс підступив до Гризомбра.

— Що ви збираєтесь робити? — Француз глянув на професора.

— Ви зрадили мене, мій друже, — сказав професор. — Ви та ще дехто усунули мене від керівництва союзом, що мав найбільші від часів Аттили потенційні можливості. Як я маю вам віддячити?

— Я не дозволю вбити себе, мов собаку! — вигукнув Гризомбр і, схопивши мольберт із копією Джоконди, примусив захоплених зненацька людей Моріарті відступити. Крутнувши мольбертом над головою, Гризомбр хряснув ним об підлогу, щось крикнув своїм охоронцям і кинувся до дверей.

— Гризомбре, зупиніться! — гукнув Моріарті. — Вам нічого не загрожує!.. Гризомбре!.. — намагався перейняти його Моріарті, але той уже вискочив у коридор.

Один з його охоронців турнув Вільяма Джекобса й теж хотів утекти, але Вільям підвівся й, цілячись йому в голову, заступив дорогу до втечі.

— Бертраме, Вільяме! — різко наказав професор. — Наздоженіть! Ніякої стрілянини. Якнайменше шуму! Поверніть його! Якщо не вдасться сюди, то — на Бермондсі.

Моріарті скерував пістолета на двох охоронців-французів, а брати Джекобси, ховаючи зброю, вибігли з кімнати.

Спір причинив двері, Гаррі Аллен швиденько поховав картини до валіз і навів у кімнаті лад.

Моріарті знову прибрав подобу Морнінгдейла.

За двадцять хвилин, забравши речі з кімнат французів, Спір та Гаррі Аллен разом з обома охоронцями Гризомбра залишили готель. Трохи згодом зійшов униз Моріарті й оплатив рахунки. З'явився візник Гаркнесс і повіз професора геть. Коли прибула поліція, навколо готелю зосталося хіба кілька жебраків.

Збігши наниз, Гризомбр уповільнив кроки, пригладив волосся й обсмикнув одяг, щоб пройти вестибюлем, не привертаючи уваги. Можливо, пощастить сховатись у великому вокзалі, щоб сісти в поїзд до Дувра перед самим його відходом. Логіка підказувала: довіряти професорові не можна. На місці Моріарті він теж був би безжальним до зрадника.

Озирнувшись у дверях, Гризомбр побачив на сходах двох огрядних чоловіків. Не боячись привернути до себе загальну увагу, вони бігли за ним, наче гончаки за лисицею.

Гризомбра охопила паніка, що траплялося з ним не часто. Він вискочив на холодне повітря і, розгубившись, побіг двориком, що відокремлював готель і вокзал від Вікторія-стріт, а потім, уже забувши про всяку обережність, пірнув у гущу вуличного руху.

Вікторія-стріт кишіла людом. Тротуарами поспішали в своїх справах перехожі, дехто, не зважаючи на навколишній гамір, спроквола прогулювавсь; інші квапилися вчасно відправити послання, не спізнитися на поїзд, на ділову зустріч, обід чи побачення, що могли змінити перебіг усього життя; треті просто демонстрували видимість діяльності, щоб були задоволені роботодавці, щоб не нервувалися дружини, щоб спокійним було сумління. Щебетали закохані, мовчки йшли подружні пари, снували приїжджі, вешталися старці, волоцюги, тверезі й п'яні чоловіки. Кричали продавці газет.

Серединою вулиці, в яскравому газовому світлі, блимаючи своїми ліхтарями, повільно рухалися парадом візки та різноколірні омнібуси з відкритими верхніми площадками, що давали пасажирам змогу бачити все довкола: то була своєрідна рухома реклама, виписана білою, червоною, зеленою чи жовтою фарбою: «Дезинфікуючий засіб — не отруйний, має приємний запах», «Томатна паста», «57 видів смажених бобів фірми «Гайнц», довгі скромні дошки на бильцях верхніх площадок умовляли купити новий засіб для чищення ножів у Оклі, какао — у Фрая, джем — у Пірса.

Гризомбр спробував найняти фаетон, але візник крикнув: «Іду вечеряти, пане!», — тож француз повернув назад, маючи намір змішатися з натовпом на тротуарі й, можливо, звернути кудись у бічну вуличку. Глянувши віддалік на готель і вокзал, він подумав, що люди Моріарті зараз теж десь никають у гущі вуличного руху.

Раптом один із зелених омнібусів уповільнив рух, коні стали біля тротуару, східці немов запрошували на верхню площадку.

— Куди, приятелю? — спитав кондуктор, коли Гризомбр стрибнув на підніжку.

— Туди… куди й вам, — спромігся відповісти Гризомбр.

— До кінця? Горнсі-Райз — шість пенсів.

Гризомбр не дуже тямився на англійських грошах, мав їх у кишені не багато, тому дав кондукторові флорин, забрав здачу та квиток і кинувся нагору.

— Обережно на східцях! Тримайтеся! — гукнув йому вслід кондуктор.

На відкритій верхній площадці, здавалось, ніби омнібус ось-ось перекинеться, і Гризомбр, тримаючись за поруччя, пішов вузьким проходом уперед, де праворуч було два вільних місця. Раптом знизу почулися голоси, серед яких Гризомбр безпомильно впізнав голос одного з людей Моріарті. Отже, ті, що його переслідували, були вже поряд. Тепер їм досить стати на платформі біля кондуктора або просто сісти внизу й чекати. Гризомброві зрештою доведеться злізти, а вони вже будуть там, готові його вітати.

Тепер омнібус рухався трохи швидше, погонич вів коней майже посередині вулиці, й колеса мало не чіплялись об колеса екіпажів, ломових візків та омнібусів, що рухались їм назустріч, до вокзалу. Два омнібуси ледве розминулись, кучери обмінялися вітаннями чи, може, кпинами.

Гризомбр глянув уперед. Назустріч їм наближався ще один омнібус. Половина місць на верхній площадці були вільні. Пасажири, позастібавшись на всі ґудзики від холоднуватого вечірнього вітру, невимушено розмовляли, сміялись, вимахували руками. Одна пара, крім себе, не помічала нікого.

Гризомбр не вагався. Задні місця були вільні. Тримаючись за поруччя, він підвівся і, коли відстань між омнібусами була не більше кроку, перестрибнув на зустрічний. Пасажирка поруч зойкнула, її супутник невдоволено лайнувся.

Гризомбр сів і озирнувся. Один з його переслідувачів теж зіскочив і, лавіруючи між повозами, побіг за Гризомбровим омнібусом.

— Що тут у мене за жарти? — Голова кондуктора з'явилась над східцями за кілька кроків од Гризомбра. — У вашому віці, чоловіче, треба бути обачнішим. Наробите собі лиха. Минулого тижня один мало не вбився. Ану геть звідси, поки я не покликав поліцая!

Підручний Моріарті, з'явившись на східцях, щось сказав кондукторові. Той шанобливо глянув і почав спускатися, даючи йому можливість піднятись нагору.

Гризомбр зацьковано роззирнувся. Найближче їхав зелений омнібус з написом «Гаверсток-Гілл». Пасажирів на його верхній площадці не було, але відстань лишалася не менш як три кроки.

Переслідувач уже піднімався нагору. Назустріч виринув ще один омнібус, з рекламою горіхових тістечок. Гризомбр зіп'явсь однією ногою на поруччя, відштовхнувся й стрибнув, але не розрахував і лише ковзнув пальцями по рекламній дошці, а відтак шугнув між голоблі двоколісного екіпажу, що невідомо де й узявся між омнібусами.

Знявся лемент, потім усе огорнула темрява…

Кроу повернувсь додому, на Кінг-огріт, близько одинадцятої вечора.

— Ангусе, по тебе приходили із Скотленд-Ярду. — Вираз обличчя Сильвії не провіщав нічого доброго.

— Правда, люба? — Кроу гарячково думав над тим, що відповісти на її наступне запитання.

— Вони сказали, ніби ти сьогодні не чергуєш. То де ж ти досі був?

— Є речі, яких я не маю права пояснювати. Та й навіщо тобі знати все, що доводиться робити інспекторові поліції, аби заробляти свої гроші?

— Може, й так… — Та видно було, що Сильвія повірила йому не до кінця.

— І чого їм було треба, люба?

— Вони просили тебе якомога швидше приїхати до готелю «Гросвенор-Гаус». Згадували якогось містера… е-е… Морнінгдейла.

— Джарвіса Морнінгдейла? — знову надіваючи капелюха, перепитав Кроу.

— Здається.

— Нарешті! — уже в дверях вигукнув Кроу.

— Він начебто звідти вже виїхав. Але щось там ще трапилось неподалік, на Вікторія-стріт. Отож тобі спішно треба бути там.

На розі Кроу зіткнувся з Гарріет, яка поверталась додому після вихідного дня. Кроу підняв капелюха. Дівчина всміхнулась йому так само щиро, як і годину тому, коли вони прощалися. Серце Кроу закалатало, в животі все перевернулося.

Кроу ступав легко, трохи не танцював на блискучому тротуарі, виглядаючи кеб, аби поїхати до «Гросвенор-Гауса». Йому здавалося, світ широко всміхається до нього. Кроу був певен, що знайшов у Гарріет відповідь на всі свої мрії та приховані бажання. Ця молода струнка дівчина домоглася того, що він знову відчув себе закоханим юнаком. Навіть кіптява, що висіла над містом, нагадувала йому знайомий з дитинства зппах вересу. І Кроу шаленів від одного дотику дівчини, а мати це своїх руках, злитися з нею, означало для нього так наблизитись до раю, як йому навряд чи випаде колись у майбутньому.

У «Гросвенор-Гаусі» його настрій підупав. Морнінгдейл там побував, але вже виїхав. Побували там і французи, але й ті виїхали. Були плутані свідчення працівників готелю, нібито один з французів несподівано втік, а його переслідували два детективи з якогось приватного агентства.

Вислухав Кроу й старанного постового полісмена.

— Дивна справа, — розповідав той. — Якийсь іноземець, тікаючи від переслідування, стрибав з омнібуса на омнібус, зрештою впав під двоколісний екіпаж і був підібраний у непритомному стані. З ним були два приятелі. Вони пообіцяли відвезти його до лікарні, сер, до Західної добродійної. Нічого особливого, добре, що так обернулося, інакше б мені довелося зупинити весь вуличний рух. Гадаю, він випив зайвого. Я неодмінно навідаюсь до Західної добродійної, тільки-но звільнюся.

Кроу міг би закластися на сто соверенів, що в Західній добродійній немає і сліду ні того потерпілого іноземця, ні його «друзів». Немає їх і в жодній іншій лікарні. Кроу сидів у кабінеті управителя, намагаючись зібрати докупи все, що стосувалося містера Морнінгдейла, вигаданих працівників такого ж вигаданого детективного агентства та трьох французів. За годину чи, може, трохи більше Кроу остаточно допевнився в тому, що ще раз випустив із рук Джеймса Моріарті.

У розпачі повертався Ангус Мак-Криді Кроу додому. Він був певен, що його журбу може розвіяти лише ніжна Гарріет.

У Гризомбра боліли голова й рука, він побачив біля себе якісь розпливчасті тіні, почув їхні невиразні голоси, а тому збагнув, що живий. Пригадав, начебто його везли в якомусь незручному візку. Гризомбр знову мовби побачив омнібуса з рекламою тістечок, почув злякане хропіння коней, вдруге пережив жахливий момент падіння.

Зір прояснів, і Гризомбр упізнав Моріарті. За професором стояли ще якісь люди, серед них і Вільгельм Шляйфштайн.

— Ви в безпеці, Гризомбре, — сказав Моріарті. — Тікати було нерозумно. Ніхто не бажає вам поганого.

Гризомбр знову напружився й спробував підвестись, та лише безсило впав на подушку.

— Професор каже правду, Жане, — підійшов ближче Шляйфштайн. — У вас перелом руки, на тілі синці, а ще дужче вас пече образа. Мене теж пекла, коли професор утнув жарт зі мною, але те, що він каже, — правда. Він просто бажає довести свою перевагу. Ми багато з ним говорили, і я в цьому переконався. Нам треба створити континентальну спілку на чолі з Моріарті.

— Про це зараз не думайте, Гризомбре, — утрутився професор. — Ви в безпеці й побудете тут якийсь час, а мої люди подбають про вас не гірше, ніж ваші. Спіть, я завтра знову прийду.

Гризомбр кивнув і заплющив очі, впадаючи в глибокий сон. Йому снилося, ніби яскраво освітленою вулицею рухаються сотні омнібусів з відкритими верхніми площадками. Всі пасажири — жінки. Всі вони лукаво посміхаються. Всі одинакові. Кожну з них він міг назвати на ім'я — Мона Ліза Джоконда.

Моріарті дістав оправлений у шкіру зошит, розгорнув останні сторінки, де були кодовані записи про шістьох чоловік, його ворогів, узяв ручку й перекреслив тонкою навскісною лінією сторінку, присвячену Гризомброві.

ЛОНДОН — РИМ Вівторок, 9 березня — понеділок, 19 квітня 1897 року МОРАЛЬНЕ ПАДІННЯ ТА РИМСЬКИЙ ЕПІЗОД

— Розрахувати час — дуже важливо, але про це подбає Спір. А я хочу знати, Сел, чи готова наша італійська тигриця.

— Звичайно, готова. — Селлі Годжес, удаючи, ніби їй байдуже до запитання професора, напіводягнена, розглядала себе у великому дзеркалі спальні. — Ці нові французькі панталони збуджують твою уяву, Джеймсе?

— Торт із глазур'ю, — завжди добре, Сел.

— Така ж смачна суміш, як і Карлотта?

— Ще пікантніша. Розкажи мені ще про Карлотту.

— Я все зробила — вона цілком готова. — Селлі підійшла до ліжка, де вже лежав професор. — Твої запитання свідчать про те, що ти збираєшся до Рима, Джеймсе?

— Великдень — єдиний час, коли успіх цілком гарантований, — відказав він.

— Дівчина добре вишколена. Дивись тільки, щоб ти не навчив її чогось іншого, поки вона буде з тобою.

— Хіба ж я не буду її татом?

— У такому разі це буде кровозмішення.

. — Вона — спокуса, Сел, і, коли вже заговорили про спокусу, підем далі. Ти кажеш, Кроу впіймався на гачок?

— Він заявив Гарріет, що не може без неї жити.

— Чудово. Отже, Кроу, — в тому стані божевілля, в якому чоловіки бувають раз у житті.

— Що ти надумав робити?

— Коли обставини позбавляють чоловіка того, до чого він звик, Сел, чоловік часто занапащає власне життя. Я знаю багато таких прикладів. Кроу сам посіяв це насіння, тепер він мусить зібрати врожай. Скажи Гарріет, щоб пішла звідти: нишком, мовчки, нікому нічого не пояснюючи. Негайно. Нам робити більше нічого не треба, за нас усе зробить людська натура.

— А ти поїдеш до Італії?..

— З двома масками, рубіновим намистом, що колись прикрашало шию леді Скоубі (здається, його називали спадщиною Скоубі), та нашою юною красунею Карлоттою.

Зникнення Гарріет приголомшило Кроу. Чарівна, як завжди усміхнена, вона була в домі ще вранці, коли він ішов на службу. Навіть подала таємний сигнал, показуючи, яким прекрасним, хоч і забороненим, було все те, що вони обоє переживали. Увечері, коли Кроу під впливом розмови, що відбулася в нього з Комісаром, стомлений повернувся додому, її вже не було.

— Лише записка на столі, — без упину говорила Сильвія. — Лише записка, Ангусе: «Я од вас пішла». І підпис: «Г. Варнс». Ніякого пояснення. Нічого. Я навіть не знала її прізвища. Нинішні слуги просто розбестилися… — без кінця торочила Сильвія, поки голова Кроу мало не розірвалася від болю.

Для нього не було й слова, навіть натяку. Після вечері, нашвидкуруч стуленої Сильвією, Кроу сидів у вітальні, слухаючи базікання дружини, й був ладен розплакатись.

У ліжку було ще гірше, уява малювала найнеймовірніше, що могло трапитися з Гарріет. Думки про неї витіснили з голови Кроу всі інші. Тому, коли надвечір наступного дня його вдруге за останні два дні викликав Комісар, було дуже важко зробити підсумок.

Комісар лишився незадоволений.

— Не розкрито три пограбування, не кажучи вже про ганебний випадок в Едмонтоні та вбивство Тома Боултона, — докоряв Комісар. — А тепер ще цей Морнінгдейл.

— Морнінгдейл… — луною повторив Кроу.

— Мені потрібні пояснення, добродію. Останні тижні ви, здається, витаєте думками десь дуже далеко. Якби я особисто не був у вас удома, то міг би подумати, що там не все гаразд або з'явилася якась інша жінка.

Останнє слово Комісара просто-таки вжалило Кроу, і він судомно ковтнув повітря.

— Тепер щодо Морнінгдейла. Ви, Кроу, написали до найкращих готелів Лондона, прохаючи повідомити вас, якщо він поселиться в котромусь із них. Вчора ви натякнули мені, що все це має якесь відношення до професора Моріарті, але нічого не розтлумачили.

— Я… — почав був Кроу.

— Навіть ваш сержант не знає, хто такий Морнінгдейл. Як наслідок, коли з готелю надійшов сигнал, вас не могли розшукати. Так розслідування не ведуть, інспекторе. Ну, а тепер розкажіть про того Морнінгдейла мені.

Кроу стисло розповів про своє листування з Шансоном та свої підозри щодо дивних подій у «Гросвенор-Гаусі», усвідомлюючи, що розповідь не дуже переконлива.

— Все це лише припущення, — зауважив Комісар. — Ви розшукуєте чоловіка на прізвище Морнінгдейл, бо бачили, що в Парижі з ним розмовляв колишній компаньйон Моріарті. Морнінгдейл опиняється в «Гросвенор-Гаусі». Там же з'являються якісь самозванці-детективи й три французи. Управитель намагався розшукати вас, але марно: ви нікого не попередили, де вас можна знайти. У готелі сталася сварка. Один з французів утік, а «детективи» кинулися його ловити. Морнінгдейл, залишаючи готель, належним чином сплатив усі рахунки. Управитель удруге спробував знайти вас: до вас додому послали службовця, а ваша дружина, виявляється, думала, ніби ви на роботі. Коли ж ви нарешті з'явились у готелі, пташки вже відлетіли. Ви достеменно не знаєте, хто ті люди й чи порушили вони закон, хіба що виявлено факт порушення порядку на громадському транспорті, що підлягає покаранню. Подібні випадки розглядаються судами щоденно, та поліція й сама приймає рішення з цього приводу. Чи, може, ви не чували про небезпечну гру в зайця та собаку на верхніх площадках омнібусів, яку часто заводять молоді бевзі? Можливо, інспекторе Кроу, знову надягши уніформу рядового поліцая й занурившись у повсякденні проблеми, ви перейметеся клопотами, що стоять перед поліцією?

Кроу розумів, що це пряма погроза. Або роби свою справу як слід, або, зведений до становища новачка, сидітимеш у якомусь поліційному відділку, по вуха зарившись у папери та рутину повсякденних справ. Для честолюбного Кроу це було гірше від смерті.

Навіть усе розуміючи, Кроу не міг здолати почуття байдужості до справ, самотності та постійного бажання, що заволоділо ним. Думки знову й знову повертались до Гарріет. Де вона? Чому зникла? Чи не образив він її чимось? В наступні тижні справи Кроу на службі стали катастрофічно гіршати. Він не міг уже проаналізувати найпростіших ситуацій, дедалі важче стало приймати рішення, накази його були нечіткі, у двох випадках він обрав хибний напрям розслідування, один арешт був такий несправедливий, що заарештованого було звільнено й довелося просити вибачення. Найгірше ж було те, що стало нікому звіритися. За тиждень до Великодня навіть у такому стані він зрозумів, що меч може опуститися будь-якої миті. І все ж він тужив, мріяв про Гарріет, мов закоханий юнак, сумував, ночами не міг заснути.

Дійшовши до найвищого щабля розпачу, Кроу зголосився до Холмса з проханням побалакати.

— Мій дорогий друже, — зустрів його Холмс, — у вас поганий вигляд. На жаль, не маю права показати вас докторові Ватсону, хоча не зашкодило б. У чому річ? Може, ви голодуєте?

— Гірше, — відказав нещасний інспектор Кроу. — Я боюся, що потрапив у велику скруту, а звинувачувати, крім себе, нікого.

— Отож ви прийшли про все щиро розповісти мені? — мовив Холмс, умощуючись у своє улюблене крісло й запалюючи люльку.

Кроу розповідав, не приховуючи навіть найменших подробиць стосунків з гарненькою Гарріет.

Похмуро вислухавши Кроу до кінця, Холмс глибоко затягся димом.

— Історія ваша, Кроу, стара, як світ. Жінка, на мій погляд, заважає чоловікові ясно мислити. Особисто я уникав жінок, мов чуми, хоча проблеми мені зрозумілі. Була, правда, одна жінка, яка могла просто… — Холмс урвав мову — його серце, здавалось, підкорилося розумові. — Якби ви лишались неодруженим, дістаючи відомі втіхи без зайвого клопоту, все було б гаразд. І вам тут щастило досить довго. Поки місіс Кроу…

Кроу сумно кивнув.

— Щодо одруження, то ви людина доросла, аби розуміти: мистецтво подружнього життя не стільки в коханні, скільки в умінні себе поставити. Арабське прислів'я говорить: невдоволена жінка вимагає смаженого снігу. Вибачте, але, може, місіс Кроу саме така жінка? Вам треба вирішити — або ви забезпечите її смаженим снігом, або будете господарем у власному домі. Досі ви не зробили ні того, ні другого. Ви уникнули проблеми, прихилившись до жінки вельми нікчемної, та ще й примхливої.

— Із Сильвією важко, — непереконливо мовив Кроу.

— Я зовсім розчарований вами, інспекторе Кроу. Ви впали в один з найтяжчих гріхів — дозволили почуттям уплинути на вашу роботу, а для вас це може стати крахом.

— Гадаю, Комісар може викликати мене в будь-який день.

— Викиньте з голови нікчемну Гарріет і візьміться до діла.

— Це не так просто.

— В такому разі, Бог вам суддя, сер. А як наша з вами угода проти Моріарті? Розкажіть мені, що вам відомо про Морнінгдейла і Гризомбра. Я певен, ви не помиляєтесь: Морнінгдейл — це і є Моріарті.

Зо п'ять хвилин Кроу викладав свою версію щодо Моріарті та його планів помсти ворогам.

— Бачите, — зрадів Холмс, — ви таки чудово мислите, навіть у пригніченому стані. Після подій в Едмонтоні нічого не чути про німця і, я певен, тепер ми нічого не почуємо й про француза. Наскільки мені відома диявольська вдача Моріарті, обидва вони вже на дні річки… — Він раптом урвав себе на півслові. — Опишітьмені ще раз Гарріет, будь ласка. Ви сказали, їй за двадцять?

Ангус Кроу детально змалював портрет коханої, хоча й трохи безладно, як це буває із закоханими.

— Я бачу, ця клята хвороба зовсім здолала вас, — озвався Холмс. — Будь ласка, подайте мені отой талмуд. Може, ми якось зарадимо вашому горю. Кажете, її прізвище Барнс?

Кроу подав Холмсові велику алфавітну книгу, до якої той занотував цікаві факти.

— Барнс… — гортав сторінки Холмс. — Байкер… Балард… Балфур. Цьому Балфурові припаяли чотирнадцять років каторжних робіт. Далі… Банке, Ізабела — мене вона зацікавила лише своєю причетністю до справи лікаря-вбивці. Ага, ось, я так і думав… Барнс, Генрі, народився тисяча вісімсот п'ятдесятого року в Камбервеллі. Звичайний злодій. З вісімдесят дев'ятого року — волоцюга, хоча й має певні достатки. Пов'язаний з Паркером. Одна дочка, Гарріет, виросла в нічліжках. З дев'яносто четвертого року — повія в одному із будинків місіс Селлі Годжес. Це не зніме камінь з вашою душі, Кроу?

— Я…

— Паркер, як нам з вами відомо, довгий час керував шпигунською мережею Моріарті. Барнс також працював на нього, а якщо ви не маєте уявлення, хто така Селлі Годжес, то не маєте права обіймати вашу теперішню посаду. Професор стежить за кожним вашим кроком. Вас заманили, мов кролика, в сильце. Моріарті з біса розумний: використовує найелабкіші риси людської натури. Ви клюнули на його приманку — міс Гарріет, і цим Моріарті вплинув на ваш розум і вибив вас із колії. — Холмс підвівся і збуджено заходив по кімнаті. — Шкода, що не можна звернутися до Ватсона. Вам потрібен перепочинок, аби ви отямилися й убереглися від подальших неприємностей. Я б порадив доброго лікаря, хай би прописав вам тиждень-другий відпочинку. А потім би ми схопили б того диявола Моріарті. Ручуся — зараз він щось затіває в Італії або ж Іспанії. — Холмс перестав ходити й глянув на Кроу. — Я знаю чудового лікаря на Гарлі-стріт. Підете до нього?

— Я зроблю все, щоб знову стати на ноги. І знищити Моріарті. Кроу ледве стримував свій гнів. Так по-дурному шугнути в пастку, підставлену йому під ноги професором!

— Мур Агар вас вилікує, — всміхнувся Холмс, — хоча, мабуть, уже втратив надію вилікувати мене. Нещодавно був прописав мені відпочинок, але відпочити не пощастило. Нагадаєте мені колись, я розповім вам про корнуольське жахіття.

— Гаразд, піду до того вашого Агара.

Найнебезпечніший італієць Луїджі Санчіонаре був людиною звичок, особливо в справах релігії. Двічі на рік він ходив до меси — на Великдень і на день свого ангела, сповідався кожної страсної суботи в сповідальні однієї римської церкви.

Незважаючи на плани, що могли залишитися невиконаними, на вдалі та невдалі крадіжки, на розпорядження, віддані чоловікам та жінкам, які вважали його своїм зверхником, час від Великодня до Вознесіння був для Луїджі Санчіонаре святим. Луїджі дбав про свою безсмертну душу.

Його коханка, Адела Асконта, не була надто віруючою. Луїджі лишав її саму на віллі «Остія» кожної страсної п'ятниці й повертавсь аж великоднього ранку, після врочистої меси у ватиканському соборі святого Петра. Адела Асконта могла б спокійно перебути в своєму великому будинку на вулиці Банчі-Веччі, але її дратував святковий гармидер — у ці дні щороку наїжджало багато іноземців, і місто аж клекотало. Вона розуміла, що приїжджі — легка здобич, особливо для кишенькових і готельних злодіїв, які по своєму відзначали паломництво віруючих до Вічного міста.

І так кожного страсного тижня Адела Асконта терзалася в «Остії», причому її непокоїла не безсмертна душа Луїджі, а його можлива зрада. Луїджі вмів підкотитися до жінки, а синьйора Асконта вдалася дуже ревнивою. Цього року виявилася навіть гірше, ніж завжди. Причиною стала телеграма з Англії.

Телеграма надійшла страсного четверга, коли Луїджі готувався їхати до міста.

ВИ НЕГАЙНО ПОТРІБНІ. ВЕЛИКИЙ ЗИСК ГАРАНТОВАНО. КІМНАТИ ОДНОМУ ЗАМОВЛЕНІ В ГОТЕЛІ «ЛЕНГЕМ». ВІЛЛІ, ЖАН.

— Віллі Шляйфштайн і Жан Гризомбр, — пояснив Луїджі.

— Знаю, хто вони. Гадаєш, я така тюхтійка, як ти? — Чарівна Адела Асконта мала бурхливу вдачу, а куценький товстун Луїджі Санчіонаре був рабом своєї коханки. — Ти поїдеш до них, Джі-Джі? Це вони самі мали б приїхати до тебе! — сапала вона вогнем.

— Мене б не кликали, якби не було такої вигоди. Це дасть змогу придбати речі, які тобі так до вподоби.

— Тобі вони теж до вподоби. Ти поїдеш сам?

— Мабуть. Моє серце не заспокоїться, поки я не повернусь до тебе, Адело. Ти ж знаєш.

— Нічого я не знаю. У Лондоні теж є жінки. Поїлеш сам, Луїджі? А це справді безпечно?

Вона б хотіла, щоб з ним поїхав принаймні хтось із його наближених — або Бенно, або Джузеппе. Кожен з них доповів би їй про будь-які нерозсудливі дії Луїджі.

— Бенно може супроводити мене до Парижа. Далі я поїду сам.

— І ти відмовишся від великоднього свята в Римі?

— Ніколи. Я поїду в понеділок. Гадаєш, я зміг би відмовитись від задоволення провести з тобою наш великодній вечір?

— Зміг би, якби це давало більше влади й більше грошей.

— Я поїду в понеділок. Ось тут є адреса. Я сьогодні ж дам їм телеграму.

— Привези мені щось таке… справді гарне, — приховуючи роздратування, спробувала підлеститись Адела.

— Привезу таке, що дарують раз у житті! — сказав Луїджі.

Він уже й справді відчував потребу перепочити від своїх подвигів у Римі. Рим став огидним містом. Ще не затих відгомін політичних махінацій минулого року. В країні панував безлад, а поразка армії від ефіопів минулого березня спричинялася до падіння уряду. Відтоді минув рік, і додому верталися притихлі поранені й полонені, нагадуючи про нестабільність в Італії.

Санчіонаре згадував свою останню поїздку до Лондона й зустріч із великим Моріарті. Професор закликав тоді сприяти безладові, бо для них безлад — це процвітання. Цікаво, чи мав він рацію? Від розбитої армії користі було небагато. Але потім Моріарті показав, що він ні на що не здатний. Справжній невдаха. А вибратися на певний час із Італії було б добре. Весну незабаром змінить літо, а в спеку Адела завжди мала не найкращий настрій і бувала надто вимогливою.

Він поїхав до міста з Бенно, смаглявим, гострозорим, завжди готовим захистити від ворогів, а ворогів було багато, особливо серед сицилійців, які вирішили, ніби настала пора зміни влади.

Страсної п'ятниці Санчіонаре віддав данину вірі й був видимо зворушений врочистим ритуалом та співом. Він молився за душі своїх батьків та загиблих друзів-однодумців. Молився й за свою власну душу, роздумуючи про гріхи, що коїлися в цій юдолі зітхання та сліз.

Після відправи Санчіонаре повернувся до свого дому на вулиці Ванчі-Веччі, де прийняв кількох відвідувачів. Двом з них було доручено влаштувати пожежу у великому магазині на вулиці Венето. Підвищення цін стосувалося всіх, а власник цього магазину відмовився платити більше за честь бути під захистом людей Санчіонаре.

— Потрібна невеличка пожежа, — сказав він двом «піротехнікам». — Аби лише нагадати.

Ще один з його людей мав подбати про те, щоб було добре побито власника кав'ярні.

— Це вже після Великодня, — уточнив Санчіонаре. — І мені не потрібно, щоб він помер, зрозуміло?

— Так, хазяїне, — відповів гарний хлопець з міцними м'язами та кремезними, мов у статуї, плечима. — Убивства не буде.

Санчіонаре всміхнувся й помахом руки відпустив хлопця. Він був задоволений, бо не любив позбавляти людей життя, хіба що уникнути цього не було ніякої можливості. Хвилину він думав про завтрашню сповідь. Він висповідається в крадіжці, й це перекриє всі гріхи — від грабунку до вбивства, тому що вбивство — це теж крадіжка, крадіжка життя, смертний гріх, що після його щирого каяття буде відпущений слугою Божим.

До розкішної кімнати увійшов Бенно з тацею, на якій був срібний кавник та чашечки.

— Ще хтось є? — знудьговано запитав Санчіонаре.

— Лишилося двоє: капітан Регаліццо й капітан Мелдоцці.

— Що потрібно Регаліццо, ми знаємо: доведеться трохи підмастити. — Санчіонаре зітхнув і зробив виразний рух, потерши трьома пучками правої руки. — А другого ми знаємо?

Бенно заперечливо похитав головою.

— Спершу поклич Регаліццо. А тому скажи, що ми і його швидко приймемо.

Регаліццо був франт. Його стрій, мабуть, обходився йому в добру половину місячної платні. Він чемно запитав, як почуває себе синьйорина Асконта, поділився гнітючим враженням від тих, що повернулися з ефіопської кампанії й нині заполонили вулиці міста, поскаржився на високі ціни. Йому жаль, але два будинки — «Гадаю, вони вам відомі» — завдають багато неприємностей. Він думає, що доведеться їх прикрити…

Коли капітан пішов, Санчіонаре запалив сигару, відкинувсь у кріслі й приготувався зустріти другого поліцая. Той виявивсь у цивільному і раніше тут ніколи не бував.

— Ви, мабуть, приятель капітана Регаліццо? — запитав Санчіонаре, коли другий капітан сів.

— Яз ним знайомий, і досить добре, — відповів Арнальдо Мелдоцці, — але сюди прийшов поговорити не про його проблеми, а про ваші, синьйоре.

— Я не знав, що маю проблеми, — стенув плечима Санчіонаре.

— Вони не серйозні. Принаймні можуть бути, скажімо так, легко усунені.

— Познайомте мене з моїми проблемами.

— Вами цікавиться поліція Лондона.

— Лондона?.. — Санчіонаре скулився, немов од пронизливого болю.

— Так. Ось лист. Вам не траплялося чути про інспектора Кроу? — Поліцай через стіл простяг Санчіонаре аркуш паперу.

Той перебіг очима текст.

— Що ви збираєтесь з цим робити, капітане? — запитав він, розтираючи похололу руку долонею. Долоня стала вологою.

— Анічогісінько, синьйоре. Просто вам, певно, слід знати, що до вас, нашого визначного громадянина, виказує цікавість поліція іншої країни.

— Скажіть мені, — почав Санчіонаре, вивчаючи свої добре доглянуті нігті, немов бажаючи знайти в них якийсь гандж, — ви вже відповіли на це дивне прохання?

— Я повідомив, що одержав листа, та й годі, — посміхнувся Мелдоцці. Це був доволі молодий і, з усього судячи, вельми честолюбний служака.

— І що ви пропонуєте? — допитувався Санчіонаре. — Той Кроу просить повідомити, якщо до мене приїдуть якісь незвичайні гості або якщо мене стосуватиметься якась незвичайна подія.

— Мені нема чого їм повідомити, — коротко глянув Мелдоцці у вічі Санчіонаре й відвів погляд. — Мені нема чого повідомити. Поки що.

— Капітане, — почав Санчіонаре, немов маючи намір обговорити дуже важливу проблему. — Яке ваше найбільше бажання?

— Я чекав, що ви мене про це запитаєте, — кивнув Мелдоцці. — Маю дружину й троє дітей: таке лихо трапляється з більшістю чоловіків. Моя платня недостатня, і я подумав, що, можливо, міг би мати у вас додатковий заробіток.

— Це можна влаштувати, — стомлено мовив Санчіонаре, думаючи, що доведеться годувати ще один рот, а точніше — п'ять ротів, і, можливо, одна з дівчат раз на тиждень працюватиме, не приносячи зиску. Так завжди робилося, щоб оплатити мир.

Новина тим часом була невтішна. Те, що лондонська поліція ним зацікавилася, не провіщало нічого доброго, особливо тепер, коли він зібрався був поїхати до Англії. Санчіонаре довго роздумував, чи буде це розумно. Якщо він покличе, Шляйфштайн і Гризомбр приїдуть сюди. Аделі краще нічого не казати. Їхати треба самому.

Страсної суботи місто з нетерпінням чекало свята, щоб задзвонити в дзвони й вигукнути: «Христос воскрес!» День видався ясний і погідно теплий. Луїджі Санчіонаре, приготувавшись до щорічної сповіді, вийшов з дому. Перш ніж іти до церкви, він мав залагодити деякі незначні справи, придбати квитки, зробити кілька дрібних покупок тощо.

Вперше він побачив її вранці на сходах площі Іспанії. Висока, смаглява, чарівна, в лимонно-жовтій сукні й крислатому капелюшку. Елегантно тримаючи згорнуту парасольку, вона щось говорила своєму супутникові. Санчіонаре міг заприсягтися, що, помітивши його, вона раптом замовкла. Темні очі дівчини нагадали йому очі Адели, коли він її вперше побачив, — теплі, нічого не обіцяючі напевне, але такі, що подають надію. По потилиці Санчіонаре цівкою побіг холодний піт. Дівчина мала років з двадцять п'ять. Її супутник видавався набагато старшим за неї. Високий, сутулуватий, років під шістдесят чи, може, трохи за шістдесят. Коротке темне волосся, золоте пенсне, гарні манери. З дівчиною він поводився дбайливо, навіть по-батьківському. Чимось начебто нагадував англійця Моріарті, але схожість була побіжна.

Вдруге Санчіонаре побачив їх під час обіду в своєму улюбленому ресторанчику на площі Кавур, неподалік від замку Сан-Анджело. Дівчина, здавалося, почувала себе непевно й майже не розмовляла. Санчіонаре тепер був переконаний, що її супутник — радше родич, ніж коханець. Кілька разів, зиркаючи на дівчину, Санчіонаре помічав, що дівчина теж позирає на нього. Кожного разу вона знічено потуплювала очі, і кожного разу на потилиці Санчіонаре виступав холодний піт. До кінця обіду холод перетворився на жар, що розлився по всьому його тілі.

Санчіонаре знову підвів очі й побачив, що дівчина дивиться на нього вже прихильніше. Він ледь уклонивсь і всміхнувся. На мить вона, здавалося, розгубилась, потім теж усміхнулася. Санчіонаре був задоволений, усвідомлюючи, що й досі справляє враження на жінок, і це додало йому впевненості.

Супутник дівчини, перехилившись через стіл, щось проказав, і дівчина заквапилась. Коли виходили з ресторану, вона вже від порога кинула в бік Санчіонаре швидкий погляд.

Годиною пізніше Луїджі Санчіонаре, сповнений благочестя, ввійшов до побудованого в стилі бароко розкішного храму, аби дістати щорічне Боже прощення.

В храмі було прохолодно й трохи чадно від безлічі свічок на ставниках перед статуями та образами. Шепотіння, кашель, човгання ніг луною відбивалося від стін, немов усі ці звуки конденсувалися там понад три століття.

Санчіонаре вдихнув запах ладану — дух святості. Перехрестившись при вході, він уклякнув перед головним вівтарем і приєднався до групи людей біля сповідальні праворуч.

Санчіонаре не знав, що з отцем Марком Негратті, який мав сповідати в цій сповідальні й чиє ім'я було там зазначено, трапилася маленька неприємність. Про це не знали навіть настоятелі храму. Не знали вони й священика, котрий сидів на його місці, спокійно даючи поради та відпускаючи гріхи сповідуваним.

Священик був уважний і лагідний. Ніхто не міг знати, що він хотів почути крізь вишукану дротяну решітку голос лише одного віруючого. З легкою усмішкою, що грала в кутиках його вуст, пан-отець вислухував зізнання в майже однакових гріхах і, лише коли сповідувані шептали про якісь тяжкі гріхи, голова його повільно хиталася з боку на бік.

У себе на колінах, яких ніхто не міг бачити, священик тримав колоду карт. Не дивлячись униз, він майстерно виконував різні фокуси.

— Благословіть мене, отче, я грішний.

Моріарті подумки посміхнувся. Найбільший злочинець Європи мав вислухати «щиру» сповідь найбільшого негідника Італії.

Санчіонаре часто нехтував Богом, не молився ретельно, в гніві лаявся непристойними словами, обманював, крав, займався блудом, зазіхав на майно сусіда й на його жону.

Коли перелік гріхів було закінчено і сповідуваний, покаявшись, попросив прощення, Моріарті тихо заговорив:

— Ви розумієте, сину мій, що ваш найбільший гріх — нехтування Богом?

— Так, отче.

— Але я хочу знати більше про ваші гріхи.

Санчіонаре насупився. Лицеміри іноді випитують. Це був не його, постійний священик.

— Ви кажете — крали. Що ви крали?

— Власність, що належала іншим, отче.

— А саме?

— Гроші й речі.

— Так. А про блуд? Скільки раз ви згрішили блудом після минулого Великодня?

— Я не можу сказати, отче.

— Два-три рази? Чи багато разів?

— Багато разів, отче.

— Отже, плоть слабка. Ви не одружені?

— Ні, отче.

— Чи не вдаєтеся ви до протиприродних нахилів, віддаючись утіхам?

— Ні, отче, — відповів приголомшений Санчіонаре.

— Блуд має бути припинений, сину мій. Вам треба одружитись. Таїнство шлюбу допоможе вам приборкати свою плоть. Подумайте про це серйозно, бо дальший блуд накличе на вас вогонь вічного прокляття. Ви зрозуміли?

— Так, отче.

Санчіонаре занепокоївся. Цей священик підводив його до межі. Одруження? Він не міг одружитися з Аделою. Якби одружився, вона б ніколи не дала йому спокою. Адела може втручатися навіть у його справи. Хоча ціна теперішньому стану — вічне прокляття.

— Гаразд, що ви можете мені ще сказати?

Санчіонаре не був спокійний. Він увів в оману священика, відповідаючи на запитання про крадіжку. Чи це не вплине на прощення? Не повинно… Він знав, що має на увазі, отже, його зрозуміють і Бог, і Мати Божа.

— Спокутою вам буде: тричі прочитати молитву Богові й тричі — Божій Матері, — підніс, благословляючи, руку Моріарті. — Ім'ям Отця, і Сина, і Святого Духа відпускаю гріхи. — Це був верх блюзнірства професора.

На вулиці сяяло весняне сонце. Санчіонаре відчув бажання випити. Ні, треба бути обережним, не варто грішити до вранішнього причастя. Краще трохи пройтися. Може, до садів вілли Боргезе? Сьогодні вранці сади вабили око. Там буде приємно. Надійний Бенно теж тримався поряд.

Раптом знову вона. Просто промайнули лимонно-жовта сукня й крислатий капелюшок. Санчіонаре подумав, що це схоже на гру в кота й мишки. Він ішов, роздумуючи над порадою священика. Був згоден, що такому чоловікові, як він, природно бути одруженим, але в нього були такі розмаїті вподобання. Та й тепер він усе одно що одружений. Адела завжди поводить себе, як дружина. Прискіпується до нього, як дружина. Дівчина в лимонній сукні… Якою б дружиною була вона? Можливо, після Великодня, їдучи до Лондона в якійсь ризикованій справі, він матиме час подумати про одруження. Ось головне — побути якнайдалі від пересиченої римської атмосфери.

Близько шостої години Санчіонаре повернув на вулицю Венето. Трохи випити перед тим, як іти на цілий вечір додому. Один ковток, аби зросити пересохле горло.

Дівчина зі своїм супутником сиділа за, столиком перед великим кафе і, потягуючи напій з високої склянки, розглядала перехожих. Їхні погляди зустрілись. Санчіонаре спробував приборкати почуття, що його охопили, і все-таки не міг утриматися від спроби якось підкотитися. Кафе було переповнене, офіціанти в білих фартухах майже бігали між столиками, приймаючи замовлення та балансуючи високо піднятими важкими тацями, наче циркові еквілібристи.

Люди сунули тротуаром, немов виконуючи ритуал: жінки, молоді й старі, під руку одна з одною чи з чоловіками, дівчата під суворим наглядом, юнаки з дівчатами, прочани зі всіх кінців Європи й Америки, — щасливе, розмаїте сум'яття.

Біля їхнього столика лишався підсунутий вільний металевий стілець. Хоча це було не дуже чемно, але Санчіонаре наважився.

— Даруйте мені, — вклонився він, — усі місця зайнято, чи не здасться вам надто настирливим, якщо я підсяду до вашого столика?

— Аж ніяк, — підвів очі чоловік. — Бо ми за хвилину рушаємо.

— Дякую, ви такі добрі, — сказав Санчіонаре поважно, ховаючи почуття. Потім зупинив офіціанта, замовив туринського вермуту й запитав тих двох. — Не приєднаєтесь до мене?

— Ні, дякуємо, — без усмішки відповів чоловік. Дівчина теж похитала головою, але її очі промовляли інше — що їй би хотілося сказати «так».

— Дозвольте відрекомендуватись, — пішов у наступ римлянин. — Луїджі Санчіонаре, місцевий житель.

— Мене звати Джошуа Сміт. — Супутник дівчини говорив з легким англійським приголосом. — А це — моя дочка Карлотта.

— Ви не італійці? — розіграв здивування Санчіонаре.

— Моя мама італійка, — відповіла дівчина з неаполітанським акцентом. — Але, — вона посміхнулась, — я вперше приїхала до її країни.

— І вам тут подобається?

— Дуже. Я б хотіла лишитись в Італії, але тато каже, що на нього чекає робота, отож ми мусимо повернутися до Англії.

— Ви приїхали без дружини? — обернувся Санчіонаре до Сміта.

— Моя дружина рік тому померла, сер.

— О, пробачте… я не знав. Отож, ви прочани?

— Мені хотілося показати Карлотті рідну землю її матері. Провівши кілька днів у Римі, повернемося до Лондона.

— До Лондона… Гарне місто. Я добре його знаю, — брехав Санчіонаре. — Отже, ви проведете тут і Великдень?

— А відразу після свята поїдемо, — зітхнула Карлотта, потроху підсуваючись ближче до Санчіонаре. — Мені так не хочеться їхати…

— Шкода. Я б із задоволенням показав вам наші визначні місця. Ніхто не знає Рима так, як природжений римлянин.

— Усі визначні місця ми вже відвідали, — категорично заявив батько Карлотти.

— Може, вшануєте мене честю повечеряти зі мною?

— Це було б… — почала Карлотта.

— Виключено, — перебив її Сміт. — Нам ніколи. Дякуємо за люб'язність, але ми не маємо часу.

— Але ж, тату…

— Виключено, Карлотто. Нам треба вертатися до готелю вечеряти.

— Даруйте мою нечемність, — поважно мовив Санчіонаре, підводячись. — Я не мав у думці набиватися.

Перевіряючи, щоб офіціант не ошукав його, Сміт оплачував рахунок.

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, синьйорино, — цілуючи Карлотті руку, мовив Санчіонаре.

— Я б дуже хотіла… — Карлоттині очі майже благали, немов їй була конче потрібна допомога. В уяві Санчіонаре виникли фантастичні картини. Дівчина в біді. Він відчув себе стародавнім лицарем, який поспішає рятувати даму. — Дуже, — повторила Карлотта, — але мені здається, це малоймовірно.

Сміт узяв доньку під руку, вклонився, й вони злилися з потоком перехожих.

Санчіонаре помітив, що один з його найкращих кишенькових злодіїв теж пірнув у натовп слідом за Смітами. Санчіонаре поманив Бенно, а коли той підійшов, наказав йому перейняти злодія.

— Хай не чіпає цього англійця, бо переламаю руки. Бенно кивнув і зник у натовпі.

Санчіонаре думав, що це одна з тих дивних зустрічей, які рідко трапляються в житті. За певних обставин вона могла б змінити весь уклад життя, принести довічне блаженство, але… Цьому явно не судилося бути, отже він і далі керуватиме злочинцями Італії й, мабуть, таки одружиться з Аделою. А може, ще побачить чарівну Карлотту в Лондоні?.. Та ні, краще там, у Лондоні, подумати над своїм, майбутнім. Якщо треба, він одружиться зі своєю коханкою. Бо зв'язок із такої жінкою, як Карлотта, здатний штовхнути людину в прірву.

Великоднього ранку Санчіонаре відбув урочисту месу в соборі святого Петра, на площі разом з натовпом дістав благословення папи, щоб потім повернутися до «Остії» та ладної розплакатись Адели, дуже схвильованої його наступним від'їздом.

Звільнившись від маски «англійця Сміта», Моріарті сидів за столом у своїй кімнаті готелю «Альберго-Гранде-Палаче» й складав листа. Карлотта, нудьгуючи, вийшла із суміжної кімнати, розляглася на ліжку й смакувала червоний виноград.

«Синьйорино, — писав Моріарті зміненим почерком, — вважаю за свій обов'язок повідомити вас, що ваш покровитель, Луїджі Санчіонаре, разом з жінкою, набагато молодшою від нього, виїхав сьогодні поїздом до Парижа. Вона, міс Карлотта Сміт, наполовину англійка, наполовину неаполітанка. Гадаю, в Лондоні, що є кінцевою метою їхньої подорожі, вони мають намір таємно одружитися. Ваш доброзичливець».

Посміхаючись, професор двічі прочитав листа, згорнув, уклав до конверта, заклеїв і написав адресу будинку Санчіонаре «Остія» та ім'я синьйорини Адели Асконти. Він вручить листа швейцарові завтра, перед від'їздом до Парижа. Для Асконти це буде бомба в м'якій оболонці, але з великою вибуховою силою.

Професор підвівся, підійшов до дзеркала на важкому комоді між двома завішаними вікнами й почав розглядати своє обличчя під різними кутами зору. Протягом року чи трохи більше він приймав подоби багатьох людей, які мали різний вік, різні манери, говорили різними мовами: Мадіса, Муніра, американського професора Карла Нікола, фотографа Моуберлі, дебелого американця Морнінгдейла, священика, вдівця Сміта. Всі ролі були виконані бездоганно, але лишилася ще одна, яку йому належало зіграти, повернувшись до Лондона. Головну роль свого життя. Моріарті стенув плечима: ще трохи йому доведеться побути Смітом.

— Рубіни залишаться мені назавжди? — запитала Карлотта з ліжка. Моріарті підійшов до дівчини й подивився на неї тим своїм дивним гіпнотизуючим поглядом, який вона вже добре знала.

— Ні, моя люба дочко. У кожному разі, не ці. Можливо, я знайду для тебе якусь дрібничку.

— Це буде чудово… — Карлотта хихикнула в подушку. — Знову займемося кровозмішанням, тату?

Свого слова Холмс дотримав. Лікар Мур Агар з Гарлі-стріт ретельно оглянув Кроу й виснував, що тому потрібна принаймні місячна відпустка, бажано біля моря. Виконувати легку роботу можна, але працювати з повним навантаженням не слід. Він сьогодні ж увечері напише Комісарові, пояснить ситуацію й запевнить: після відпустки Кроу знову на сто відсотків буде тим інспектором, яким був раніше.

Кроу спробував уявити майбутню сутичку з Сильвією.

«Або ви забезпечите її смаженим снігом, або будете господарем у власному домі», — сказав йому Холмс.

Кроу все розумів і мав тверді наміри. Підла Гарріет тяжко образила його гідність. Мусив пережити обставину, що не тільки пригрів у власному домі одну з повій Моріарті, але майже втратив через неї розум. Таке було нелегко пережити. Відпустка дасть можливість навести лад удома та зробити, за допомогою Шерлока Холмса, ще одне рішуче зусилля, щоб схопити Моріарті за комір і поставити перед судом.

Коли Кроу прийшов додому, Сильвія забідкалася, що важко знайти добру прислугу.

— Тільки сьогодні я перебрала з десяток дівчат, — ображено сказала вона, сидячи біля каміна. — Це жахливо. Лише дві з них могли б підійти. Я не знаю…

— Зате я знаю! — рішуче заявив Кроу, ставши спиною до каміна.

— Ангусе, ти не міг би трохи відступити, бо загородив од мене тепло, — невдоволено мовила Сильвія.

— Я не зрушу ні з цього, ні з будь-якого іншого місця, а коли вже ми заговорили про тепло, подумай, пані, скільки тепла ти загородила від мене.

— Ангусе…

— Так, Сильвіє. Ми були цілком щасливі, коли я був твоїм квартирантом. Тоді ти готувала їжу, прибирала, зігрівала мене. Тепер, коли ми одружені, в домі почалася якась карусель, нам ні до чого манірничати. «Так, пані», «Ні, пані» — я від цього втомився.

Сильвія розтулила була рота, щоб заперечити.

— Помовч, жінко! — закомандував Кроу, наче суворий сержант.

— Я не бажаю, щоб зі мною так говорили в моєму домі! — нетерпляче вигукнула Сильвія.

— У нашому домі, місіс Кроу. У нашому. Все твоє тут належить і мені, а все моє — це й твоє. Більше того, тепер тут я господар. Хай йому абищо, я вже сьогодні мусив побувати в лікаря.

— В лікаря? — перепитала приголомшена Сильвія.

— Так, пані, в лікаря. Він сказав: мені потрібен відпочинок, а якщо ти й надалі позбавлятимеш мене права мати пристойне родинне життя, то заженеш мене в домовину.

— Хіба я тобі не забезпечила пристойного сімейного життя, Ангусе? — схвильовано вигукнула Сильвія.

— Ти забезпечила мені манірність. Служницю, яка подає пригоріле м'ясо до капустяної бовтанки. Ти забезпечила мене головним болем та званими вечерями, а сама поводилась, мов якась герцогиня. Цього більше не буде, Сильвіє. Край. Зараз я піду до ліжка, а незабаром хотів би мати на таці приготовлену тобою смачну страву — і подану тобою. А згодом ти можеш прийти до спальні й виконати ще один обов'язок, як і належить дружині.

Не певен, буде він переможцем чи ні, Кроу важкою ходою вийшов з вітальні й подався східцями нагору, а Сильвія, з палаючими щоками, мовчки блимала на зачинені ним двері.

Санчіонаре займав спальне купе у вагоні першого класу експресу Рим — Париж. Бенно їхав у сусідньому вагоні. Коли поїзд, минаючи околиці Вічного міста, почав набирати швидкості, ватажок італійських злочинців розслабився. Часинку подрімавши, він пішов до вагона-ресторану пообідати. Вирішив хильнути трохи більше, ніж звичайно, — після обіду можна було поспати. Потім — належно вдягтися до вечері. Не виключено, що там буде якась самотня жінка. Він міг би приємно провести час, перебуваючи далеко від Адели.

У ресторані на Санчіонаре чекала легка, невимушена атмосфера, вправні офіціанти та чудові страви. Початок подорожі був добрий.

Звичайно, він не знав, що в сусідньому з ним вагоні двоє спальних купе займають Джошуа та Карлотта Сміти.

Ця пара сіла до вагона в Римі завчасно й відтоді жодне з них носа не показувало з купе. Не збиралися вони виходити звідти до самого вечора. Моріарті вважав, що найбільше враження справить їхня поява під час вечері. Саме тоді Карлотта зможе ефектно сяйнути коштовностями зі спадщини Скобі, а Луїджі Санчіонаре, якщо Моріарті розуміється на людській натурі, ще дужче зашпортається в розставлених для нього тенетах. Коли Рим лишився позаду, Моріарті викликав метрдотеля вагона-ресторану й досяг з ним певної домовленості щодо вечора. Решту дня він провів у доброму гуморі — його план мав елементи фарсу, що могли б задовольнити найталановитіших виконавців цього театрального жанру.

Карлотта або дрімала, або ліниво гортала газети й журнали, якими Моріарті забезпечив її на дорогу.

У Мілан прибудуть пізно. Там їх причеплять до французького поїзда. Отже, меню вечері буде виключно італійське, щоб дати змогу пасажирам ще раз відчути смак італійських страв перед тим, як зустрітися з екстравагантними витворами французького кулінарного мистецтва. У вагоні-ресторані до вечері готувались урочисто, мов до релігійного свята, — рано засвітили лампи, столи понакривали свіжими хрусткими скатерками, на столах виблискували начищені прибори. Все тут було на значно вищому рівні, ніж у скромному вагоні-ресторані другого класу, не кажучи вже про спартанські умови для пасажирів третього розряду.

У коридорах вагонів першого класу гонг ударив незадовго до сьомої, і Санчіонаре, бездоганно вдягнений, причесаний і напахчений, з припудреними щоками, вже за хвилину сидів біля столика.

Коли до ресторану ввійшли Сміти, він уже замовив копченого вугра із зеленим горошком та смажену курку з перцем і саме вагався, що вибрати на десерт: може, диню по-римськи? Їхню появу він радше відчув, ніж помітив.

Підвівши очі, Санчіонаре побачив, що всі, мов на чиюсь команду, завмерли. Офіціанти поклякли й нагадували воскові фігури, дами замовкли на півслові, панів перестало цікавити, з якого сорту винограду виготовлене вино, повисли в повітрі руки з піднесеними келихами. Здавалось, недоречним був би навіть шепіт, складалося враження, ніби вагон теж зупинив свій біг.

У дверях стояла Карлотта Сміт, а її татусь — трохи позаду. Карлотта була в білому, що бездоганно гармоніювало з її темним хвилястим волоссям. Простий крій сукні ще дужче увиразнював дівочу чарівність, і чоловікам аж подих перехопило.

Карлотта була незрівнянна, та ще й на шиї в неї трьома разками висіло намисто із сполучених срібним ланцюжком рубінів та смарагдів, під якими сяяла рубінова підвіска. Світло Заламувалось у камінцях язичками червоного й зеленого полум'я, і здавалося, ніби шия дівчини палає вогнем.

Вона, безперечно, знала, що на шиї в неї — ціле багатство. Жінка й коштовності ставали єдиним бажаним цілим.

Санчіонаре, як і всі присутні чоловіки, не зміг би напевне сказати, до чого він найперше прикипів поглядом — до жінки чи до намиста. Перед ним було те, чого він завжди жадав, — багатство, вишуканість та звабна плоть під білим шовком. Задля цього можна було ризикнути всім — життям, волею, владою і навіть здоровим глуздом.

Враження, яке справили Сміти, здавалося, ніколи не розвіється, хоча насправді за кілька секунд вагон-ресторан і його відвідувачі знову зажили своїм звичайним життям. До Смітів похопився метрдотель. Кланяючись їм, наче особам королівської родини, він попросив пробачення, що немає вільного столика, за яким панство могло б повечеряти лише вдвох. Він зиркав на всі боки, наче сподівався, що раптом, якимсь дивом, місце знайдеться. Потім, на превелику радість приголомшеного Санчіонаре, який не міг звести погляду з дівчини, метрдотель, мов посланець долі, повів Смітів до його столу.

Низько вклоняючись Санчіонаре, а ще нижче — Смітам, він прошепотів:

— Тисячу раз прошу вибачити. Панство не має місця. Чи не дозволили б ви розділити з вами ваш стіл?

— Я вважатиму це за честь, містере Сміт і міс Сміт, — вклонився, підвівшись, Санчіонаре. Глянувши на дівчину, він схилив голову ще нижче. — Прошу вас, сідайте, зробіть ласку.

— О, тату, це ж синьйор Санчіонаре! — широко розплющила очі Карлотта, видимо зрадівши. — Пригадуєте, ми зустрічалися з ним у суботу?

— Атож, пригадую. — Видно було, що містер Сміт не має великого бажання згадувати ту зустріч. — А іншого столика немає? — востаннє глянув він на метрдотеля.

— Ні, мілорде, жодного…

— Отже, ми не маємо вибору, — стенув плечима Сміт, невдоволено дивлячись на Санчіонаре.

— Ну, тату, треба подякувати синьйорові Санчіонаре за його доброту! — Карлотта всілася навпроти римлянина. — Це уже вдруге ви виявляєте до нас великодушність сер. Тату, не будьте нечемним.

— Нікуди не дінешся, доводиться ділити з вами стіл, тож мушу вам подякувати, — пробурчав Сміт і зайняв своє місце.

— Нема за що, — виливав свої почуття римлянин. — Нема за що. Це для мене справді велика честь. У суботу я просив вас повечеряти зі мною, але тоді ви не мали такої змоги. Отже, це доля. Мабуть, так судилося. Я вірю в долю.

— Я теж, — з чарівною усмішкою сказала Карлотта. — Як приємно познайомитися з доброю людиною під час такої нудної подорожі!..

— Не хочу бути нечемним, синьйоре, — втрутився її татусь, — але прошу мене правильно зрозуміти. Я не прихильник надто близьких знайомств моєї доньки з італійцями. Пробачте мою відвертість, кажу як думаю.

— Даруйте, сер, я не розумію. Ви ж самі казали, що її мати була неаполітанка…

Карлотта нахилилася вперед, торкнувшись грудьми столу. Кров ударила в голову Санчіонаре.

— Батько каже правду, — засмучено мовила вона. — Мамина родина дуже погано ставилася до неї після того, як, вийшовши заміж, мама переїхала жити до Англії. На жаль, тато своє ставлення до маминих родичів переніс на всіх італійців. Ось чому я й змушена була чекати стільки років, доки він дозволить цю маленьку подорож.

— Я буду радий, коли ми повернемося до Англії й матимемо, нарешті, справді добру їжу, — прокашлявшись, мовив Сміт, з відразою переглядаючи меню.

Говорив він дуже голосно, і дочка спробувала його заспокоїти.

— Гадаю, їжа нагадує йому про маму, — поділилася вона думкою. — Тато дуже легко втрачає душевну рівновагу.

— А мій шлунок розладнується від олії, яку вони ллють у страви, — буркнув Сміт.

— Я теж міг би висловити свою думку, сер… — Санчіонаре починало дратувати ставлення цього зарозумілого англійця до рідної дочки. — Мені самому не дуже подобається англійська кухня. Англійці ллють у свої страви забагато води. Але, буваючи в Англії, я не нарікаю. Вам можу порадити обережно вибирати страви. Замовте собі сьогодні холодного м'яса та диню.

— Ваше холодне м'ясо напхане часником і залите згірклим жиром.

— В такому разі, візьміть здобу.

— Крохмаль. А начинка без смаку. — Сміт роздратовано кинув меню на стіл. — Нічого пристойного, ні доброго бульйону, ні смажених бобів, ні нормальної смаженини. Та ще й стіл доводиться ділити. В цивілізованій країні такого не допускають.

Вечеря минала напружено. Карлотта сяяла, як її намисто, а татусь, усім незадоволений, без кінця бурчав і нарікав. Урешті це стало так нестерпно, що незабаром Санчіонаре взагалі перестав звертатися до Сміта, приділяючи всю увагу доньці, яка просто поглинала його очима.

За десертом Сміт раптом нахилився вперед і різко запитав італійця, з чого той живе. Запитання було поставлене таким тоном, що Санчіонаре розгубився.

— Завдяки своєму становищу… я маю в Римі великі можливості, якщо вам це цікаво.

— Політика? — розчаровано протяг Сміт. — Я не дуже довіряю політикам. Вони завжди ладні запустити руку до чужої кишені або втрутитися у чужі справи.

Санчіонаре міг би сказати, що, навпаки, він запускає руку до кишень політиків, а ті вже — до кишень співвітчизників.

— Я маю справу з цінностями, містере Сміт.

— Гроші? Ви фінансист? — Моріарті сам собі посміхнувся з того, як Санчіонаре викручується.

— Так, гроші, й не тільки гроші. Коштовні камінці й метали, твори мистецтва, антикваріат.

— Такі коштовні камінці, як на шиї в моєї дочки, наприклад?

— Це справді надзвичайно гарне намисто.

— Гарне? — гримнув на ввесь ресторан Сміт. — Гарне? Боже мій, чоловіче, коли б ви справді були знавцем, ви б так не сказали. Воно неоціненне. Це ціле багатство. То ви маєте справу з коштовними камінцями? Може, з камінням із бруківки? Я не певен, що ви здатні відрізнити скло від граніту.

Санчіонаре відчував, що в ньому закипає злість. У Римі він одним порухом розчавив би цього пихатого англійця.

— Якщо воно таке коштовне, сер, — проказав він холодним тоном, — то вам належить краще його берегти. Виставляти напоказ такі коштовності під час подорожі — просто небезпечно. У будь-якій країні.

— Ви мені погрожуєте? — аж спаленів Сміт.

Кілька чоловіків за сусідніми столиками, незважаючи на стукіт коліс, могли чути розмову, бо вже здивовано на них позирали.

— Я лише порадив. Було б шкода втратити таку цяцьку. — Ті, хто близько знав Санчіонаре, почувши від нього такий тон, затремтіли б зі страху.

— Цяцьку… Ти чуєш, Карлотто? Цяцьку!.. — Відштовхнувши свій стілець, Сміт підвівся. — З мене досить. Це безтактно — примушувати людину вечеряти за одним столом з таким підозрілим типом, як ви. Я не бажаю, щоб мені тут погрожували. — Сміт помахав пальцем перед самим носом італійця. — Я бачив, як ви дивилися на мою доньку. Всі ви, латинці, однакові. Гадаєте, багата дівчина — легка здобич. Та ще й англійка…

— Сер! — підхопився Санчіонаре, але Карлотта, стримуючи його, піднесла руку.

— Пробачте моєму батькові, синьйоре Санчіонаре! — збентежено усміхаючись, промовила вона. — Приїхавши до Італії, він витримав таке напруження. Тут у нього стільки неприємних спогадів, і так багато нагадує йому про мою маму, яку він дуже любив. Будь ласка, пробачте йому.

— Хай начувається! — Голос італійця тремтів. — Будь на моєму місці хтось інший, ваш батько мав би великі неприємності.

— Ходімо, Карлотто! — покликав доньку Сміт, уже відійшовши на кілька кроків. — Саму тебе я тут не залишу.

— Яв четвертому купе вагона «Д»… Приходьте після опівночі, щоб я могла якось відшкодувати вам цю жахливу сцену, — нахилившись до Санчіонаре, прошептала дівчина й з палаючими від сорому щоками подалася вслід за батьком.

Санчіонаре опустився на стілець. «Сміт явно вибитий з колії, — подумав він. — Англійці здебільшого такі стримані. Для подібної сцени не було жодних підстав. — Потім він повернувся думкою до дівчини. — Чудова, чарівна, жадана… Але в що вона мені обійдеться, коли поряд увесь час буде її татусь?.. Ні, краще лишитися з дияволом, якого принаймні знаєш. Адела Асконта хоч не має припадочних родичів. Одружитися з чарівною Карлоттою чи бодай залицятися до неї — все одно що стати перед судом і бути публічно страченим. — Санчіонаре, хоробрий серед злочинців, у побуті прагнув домашнього затишку. — Але ж вона пообіцяла якусь винагороду…» Він замовив бренді й подумав про втіху, яку може одержати від Карлотти в тому її спальному купе. Потягуючи бренді, Санчіонаре наперед смакував наступну пригоду.

Йому хотілося добре провчити Сміта. Та чи стане Карлотта достатньою винагородою? Поїзд так обмежує можливості… зате в Лондоні можна було підмовити Шляйфштайна й Гризомбра на ефектне пограбування. Ще, гляди, й повернеться до Адели з намистом. Думка про пограбування в Лондоні задля поповнення власної скарбниці та відплати Смітові за образу майже згасила його хтиве бажання.

До півночі Санчіонаре сидів у своєму купе. Бенно пройшовся по вагонах і перевірив, чи все гаразд.

— Бажаєте, щоб я зайнявся англійцем? — спитав він.

— Дурню, сцена була прилюдна й закінчилась нічим.

— Ви часом віддячували й за менші образи.

— Якщо в англійця будуть неприємності в поїзді, всі звинуватять мене. Я не хочу привертати до себе увагу. Та й маю щодо нього інший план.

— І щодо його дочки теж? — посміхнувся Бенно.

Санчіонаре змовчав. Не варто було таким, як Бенно, давати поживу для роздумів. У злочинному світі Італії вистачало інтриг і суперництва. Досі щастило користатися з протиріч, що існували в ньому.

Коли Санчіонаре вислизнув зі свого купе й пішов хитким коридором до сусіднього вагона, ніде нікого не було. Незважаючи на тьмяне освітлення, купе номер чотири він знайшов легко.

Понад усякі сподівання, Карлотта чекала на нього лише в тонкому пеньюарі, під яким, як він розумів, було не багато.

— Я така рада, що ви прийшли, — сказала вона тихим хрипкуватим голосом.

«Добра ознака», — подумав Санчіонаре, а вголос, узявши дівчину за руку, сказав:

— Як я міг відмовитися від такого запрошення!

— Мій батько був непростимо грубий. Ви ж такий терплячий. Я б хотіла, щоб усі чоловіки були з ним такими. Під час цієї подорожі я часом по-справжньому боялася за нього. Сідайте, будь ласка. — Дівчина кивнула на підготовлену до ночі постіль.

— Моя люба Карлотто… — підшукував слова Санчіонаре. — Чим я можу допомогти, щоб полегшити біль вашого серця? — Його рука обережно наблизилась до її грудей, де було серце. — Ваш батько поводиться з вами так нечемно. Я б не дозволив собі такого ставлення навіть до свого собаки.

— Маєте собаку, синьйоре Санчіонаре? — трохи відхилившись, запитала вона. — Я завжди хотіла мати собаку.

— Це — образно кажучи. Я бажаю допомогти вам. — Все ще тримаючи Карлотту за руку, він трохи відхилився на постелі й легенько спробував посадити її поряд.

— Допомога мені не потрібна, синьйоре. — Карлотта не піддалася. — Ніякої допомоги не потрібно. Я лише хочу подякувати вам особисто за те, що ви мене зрозуміли.

— Я знаю, моя люба. Знаю, що означає для такої жінки, як ви, не мати товариства справжнього чоловіка й бути під владою хворого батька. Він грубіян.

— Ні, сер! — Карлотта на крок одступила. — Неправда. Я знаю, він досі переживає смерть моєї мами, але це минеться…

Притулившись вухом до дверей, Моріарті послухав, усміхнувся, кивнув і пішов до того вагона, де було купе Санчіонаре. Карлотта мала ще на певний час затримати римлянина.

У коридорі не було нікого, В темряві за вікном вагона вряди-годи пропливали далеківогники. Дехто ще не спав і в тому світі.

Професорові майнула думка, що бурчати сьогодні за вечерею йому було неважко. Італія не належала до його улюблених країн, італійська кухня теж не вельми подобалася. Щоправда, Рим із його фонтанами, вузькими вулицями та оповитими тінню кипарисів проспектами був гарним містом, але професор вважав, що жодне місто не може зрівнятися з Лондоном. Лише усвідомлення того, що він заманює Санчіонаре в пастку, допомагало зносити всі пов'язані з цим прикрощі.

Моріарті підійшов до купе Санчіонаре. У тьмяно освітленому коридорі, як і раніше, не було ні душі. Він м'яко повернув ручку, натиснув плечем двері й проник досередини.

— Побачивши вас у Римі вперше, я відчув, що наші душі споріднені, — воркував Санчіонаре.

— Добре знати, що маєш друга… — Карлотта стояла на відстані, а він непомітно підсовувався, часто дихаючи, долоні його спітніли.

— Я можу бути чимось більшим, ніж друг, Карлотто. Значно більшим.

— Говоріть тихіше, — приклала вона палець до губів. — Не можна, щоб вас почув мій батько. Ви ж розумієте, я не звикла приймати чоловіків у таких умовах.

— Повірте мені, я розумію… — Санчіонаре вже підсунувся до краю постелі, підвівся й широко розчепірив руки, наче хотів утримати її біля вікна. — Нічого не треба боятися. І не треба себе звинувачувати. Це часто буває сильніше за нашу волю. Йдіть до мене, Карлотто.

— Синьйоре Санчіонаре!.. — Вона всім тілом притулилась до темного вікна.

— Луїджі, дівчинко, називай мене просто Луїджі. Не треба соромитись.

— Я не соромлюсь! — У Карлоттиному голосі з'явилися різкі нотки. — Ви, мабуть, мене неправильно зрозуміли. О!.. — Вона вирячила очі, ніби лише тепер раптом збагнула його наміри.

Санчіонаре схилився, торкнувшись на мить її м'яких грудей, але вона вивернулась і, зойкнувши, швидко позадкувала до порога, тож, упавши навколішки, Санчіонаре схопив руками повітря.

— Невже ви подумали, ніби я запросила вас сюди, щоб… — підвищила вона голос.

— Тихо, Карлотто, тихо… Почує ваш батько, люба…

— Може, хай краще почує. Невже ви подумали…

— А що інше може подумати чоловік!

— Ви ж такий старий!.. — Карлотта скривилася, немов сьорбнула оцту. — Я вважала, що ви, як людина добра й великодушна, перейнялися щирим співчуттям до двох нещасних іноземців. Мій батько правду каже про італійських чоловіків: вони прагнуть лише одного. Їм аби дістати своє задоволення… — Карлоттині очі набігли слізьми: цього мистецтва професор довго навчав її і сам, і з допомогою Селлі Годжес.

Римлянин спробував заспокоїти дівчину. Карлотта назвала його старим, і цим уразила в самісіньке серце. Вона його відштовхнула. Його, Луїджі Санчіонаре, через якого жінки часто змагаються в темних завулках Вічного міста!.. І все ж здоровий глузд примусив Санчіонаре взяти себе в руки. Якби тепер дійшло до скандалу — це була б трагедія. Все тіло зболилося від пожадання.

— Тисячу разів пробачте, синьйорино, — звівся він на ноги. — Я справді вас не так зрозумів.

— Будь ласка, йдіть звідси… — Здавалося, Карлотті важко триматися на ногах. Вона стояла, спершись на двері й важко дихала.

— Я не можу.

— Тільки доторкніться до мене — і я закричу, — попередила вона. — Йдіть!

— Карлотто, я йе можу піти. Прошу вас…

— О Боже, ви мене збираєтеся ґвалтувати? — Це вже нагадувало сцену з водевілю.

— Я не можу піти, — майже закричав Санчіонаре. — Ви заступили двері.

— О!.. — Карлотта відступила вбік, її щоками котилися сльози.

— Пробачте. Прошу вас, пробачте. — Приголомшений невдачею, Санчіонаре відчинив двері і вийшов у коридор.

Сльози й досі текли щоками Карлотти, плечі її здригалися. Це було не від страху чи хвилювання. Всім своїм єством Карлотта раділа, згадуючи, як найстрашніша людина Італії злякано відступила, не знайшовши виходу із ситуації. Моріарті буде задоволений. Вона все зробила так, як він наставляв.

Було не лише принижено гідність Санчіонаре — ображено його честь. Він думав: за інших обставин ота сучка була б його, верещала б вона чи мовчала. Все — і його минуле, й те оточення, в якому він виріс і жив тепер, — підказувало йому, що та напівіталійка має бути покарана і її татусь теж.

Батько Санчіонаре був булочник і, хоча малому Луїджі на той час минало лише сьомий, він пам'ятав: коли дочка різника відмовила його старшому братові, це запалило іскру такої родинної ворожнечі, яка в їхньому кварталі тривала й дотепер.

Та до почуття приниження додався й переляк, викликаний словами Карлотти: «Ви ж такий старий!» Багато хто вважав Санчіонаре досить привабливим чоловіком, через що навіть Адела, жінка серед жінок, постійно ревнувала. Чи, може, це вже початок кінця? Чоловічі стійності та чари Луїджі Санчіонаре починають в'янути, мов старе дерево, що хилиться й повільно вмирає?

Санчіонаре лежав у темряві свого купе, у голові паморочилось від страху та усвідомлення поразки. Він неспокійно совався й метавсь у постелі, відчував найменшу зміну швидкості поїзда, здригався від різких свистків локомотива і міг, здавалося, порахувати шпали під колесами вагона. Надія спокійно відпочити в Мілані виявилася марною — вагони так часто штовхали, переганяючи з колії на колію, поки причепили до французького поїзда, що це ставало нестерпним.

З почервонілими від безсоння очима зустрів він уранці Бенно й звелів принести сніданок у купе. В нього пропало бажання зустрітися з Карлоттою та з її батьком.

На віллі «Остія», пізнього ранку, подаючи Аделі до ліжка сніданок, покоївка принесла також ранкові газети й листа.

Адела Асконта підмостила під спину подушки й приготувалась, у відсутність коханця, поніжитися в постелі. Вона пила маленькими ковтками каву й уважно розглядала напис, немов перед тим, як узяти срібний ніж і розрізати конверт, хотіла впізнати почерк.

Кількома хвилинами пізніше, мовою, щедро оздобленою перлами римських нетрищ, вона наказала покоївці пакувати речі, а Джузеппе послала впіймати екіпаж. Минули хвилини, і мешканці вілли та й сусіди пересвідчилися в тому, що Адела Асконта нагально від'їздить до Лондона.

Першим у будинку на Алберт-сквері задоволених Карлотту й професора привітав Спір.

— Успішно з'їздили? — спитав він, коли вони зачинились удвох з професором у кабінеті.

— Чудово. Перекажіть Сел, щоб ощасливила нас своєю присутністю: вона мені буде потрібна. А нашій тигриці доведеться грати спектакль. Ми підрізали нашому римському приятелеві ніжки й крильця, мов різдвяному гусакові, хоча він про це ще й не знає.

— У нас теж непогані новини, — всміхнувся Спір.

— А саме?

— Кроу.

Професор різко обернувся до Спіра — все інше тепер не мало значення.

— Він поїхав у відпустку! — з великим піднесенням мовив Спір.

— Отже, ми його здолали. — На обличчі Моріарті промайнула посмішка, голова стиха захиталася. — Ці поліцаї — народ обережний. Ви звернули увагу, як рідко вони допускають, щоб скандал набув широкого розголосу? — Він, дуже задоволений, сів до столу. — Відпустка!.. Закладаюся своїми чоловічими здібностями, якщо в нього не відібрали його шматок хліба. Приємно знати, що цього настирного Кроу нарешті взято в шори. Все інше підготовлено?

— Жебраки чатують на вокзалі. Тільки-но італійська дама прибуде, вони повідомлять про це нас.

— Гаразд. З її появою нам треба діяти негайно. Гаррі Аллен готовий? Знає свою роль?

— Вивчив, як ви веліли, й міг би зіграти її на сцені.

— А лист?

— Як ви й наказували, чекає на італійця в «Ленгемі».

— За готелем спостереження ведеться?

— Цілодобово.

— Гаразд. А тепер розкажіть, як жила «сім'я», поки я був у Римі. Які прибутки, які крадіжки, скільки спорожнено кишень?

Вислухавши розповідь Спіра про численні крадіжки, що було повсякденним життям відновленої імперії, професор Моріарті дістав свій щоденник, розгорнув сторінку, відведену Ангусу Мак-Криді Кроу і, мов закриваючи сплачений рахунок, закреслив її навскоси. Переглянув він також і сторінку, відведену Луїджі Санчіонаре, але, повагавшись, вирішальної лінії не провів. Це задоволення він залишив на потім.

Минув тиждень, і містер Шерлок Холмс знову запросив Кроу до себе, на Бейкер-стріт.

— Як ви себе почуваєте, друже Кроу? — весело запитав він, потираючи руки.

— Все ще почуваю себе дурнем, — відповів той. — Свідомість того, що тебе ошукав триклятий Моріарті, настрою не підносить.

— А ваші домашні справи, здається, налагоджуються.

— Звідки це вам відомо? — здивовано запитав Кроу.

— Бачу з вашого вигляду. Ви маєте вигляд чоловіка, про якого добре піклуються. Закладаюся, що ви зайняли міцну позицію.

— Так.

— Добре, добре… — Холмс узявся набивати свою люльку. — Певен, ви не заперечуватимете проти отруйного впливу нікотину? — всміхнувся він.

— Та звісно, що ні. Я й сам належу до прихильників заспокійливих властивостей тютюну. — Кроу теж дістав люльку й наслідував великого детектива.

— Чудово. — Холмс підніс до люльки вогонь і з задоволеним виглядом пихкав, випускаючи хмари диму. — Кращого друга, ніж Ватсон, годі шукати, але він так часто нагадує мені про мої слабкості… Хоча, слід сказати, має рацію.

— Хотілося б зустрітись із доктором Ватсоном, — мовив Кроу.

— Ні, ні, — похитав головою Холмс. — Цього не буде. Є речі, яких я не допущу. Йому не слід знати про наші зустрічі, особливо — про наші наміри. Хай краще не знає, що Моріарті живий.

— А де він тепер?

— Коли б я знав!.. — Холмс на хвилину замислився. — Ви маєте на увазі Ватсона, так?

— Звичайно.

— Я подумав, що ви запитуєте про Моріарті. Ватсона я знову послав до Корнуолу. Найближчим часом мені теж доведеться туди поїхати, а то ще не доживу побачити, чим усе скінчиться. Я, здається, казав вам, що Мур Агар наполягає, щоб я відпочив.

— У такому разі, чом би вам не поїхати?

— Я випрохав ще трохи часу — треба замовити деякі книжки й зробити виписки у Британському музеї. Невинні хитрощі, але Ватсону відомо, що я цікавлюсь корнуельською мовою і маю намір з часом опублікувати присвячену їй працю. Це заспокоїть Ватсона й відверне його увагу. Ну, а тепер, Кроу, ви готові до подорожі?

— Подорожі? Але куди?

— До Парижа. Куди ж іще, мій любий друже! Ми з вами знаємо, що Моріарті повернувся до своїх старих розваг. Переконані, що він доклав рук до корнгілських подій і вбивства старого Боултона. Знаємо і те, що він не зводив ока з вас, Кроу, і ви мало не потерпіли від цього. І все ж, єдине, чого ми абсолютно певні, — це те, що Гризомбр зустрічався з Морнінгдейлом.

— Ваша правда.

— Ви згодні зі мною, що Морнінгдейл — це Моріарті?

— Яв цьому певний.

— Ми маємо словесний портрет Морнінгдейла, але нічого більше. Він не міг перебувати в готелі «Крійон» увесь час, поки жив у Парижі. Його мусив хтось бачити, навіть розмовляти з ним. А ми мусимо поговорити з цими людьми, Кроу.

Ця проста логіка полонила Кроу. Холмс, звичайно, мав рацію. Ключі до розгадки могли бути лише в Парижі.

Готель «Ленгем», чудова готична споруда на однойменній площі, по сусідству з відомою церквою Всіх Святих, займав цілий акр землі, мав понад шістсот кімнат і можливість нагодувати водночас дві тисячі чоловік. У ньому полюбляли зупинятись американці, отже персонал умів обслуговувати іноземців, і Санчіонаре не відчував жодних незручностей.

Хвилювало лише те, чи не сталося змін у планах колег, бо на вокзалі його ніхто не зустрів, хоча про свій приїзд він телеграфував. Хвилювання розвіялося, коли, під час реєстрації у головному вестибюлі, йому вручили цидулку від Гризомбра й Шляйфштайна, написану на бланку готелю й підписану за обох Гризомбром. Йому радили влаштуватися, добре відпочити після важкої дороги й ні про що не думати. Писали, що все підготують і відразу ж зв'яжуться з ним.

Санчіонаре хотів би знати, чи встигне до того довідатися, де мешкають містер Джошуа Сміт і його дочка. Образлива поведінка цих двох людей дошкуляла, і він думав про це до кінця подорожі. Щоб уникнути зустрічі з ними, поводив себе дуже обережно, навіть зупинився на ніч у Парижі, щоб не прибути одночасно з ними на узбережжя й не пливти одним пароплавом до Англії.

Оселившись у розкішних кімнатах, замовлених для нього, Санчіонаре вирішив дати Смітам спокій, принаймні доки зустрінеться з французом та німцем.

Відіславши хлопця, який чемно запитав, чи не треба розпакувати валізи, Санчіонаре взявся до цього сам. Він не любив, щоб сторонні порпались у його білизні. В Римі це могли робити Бенно та Джузеппе, іноді Адела. А тут він упорається й сам.

Він переніс валізи до спальні й заходився виймати сорочки, комірці та інші речі. Акуратно повісивши сорочки в шафу й повернувшись по штани, Санчіонаре відчув, що під одягом лежить щось тверде. Здивований, він засунув руку глибше й намацав пальцями пакет.

Розгорнувши тонкий папір, Санчіонаре мало не сахнувся. У пакеті були три разки з'єднаних срібними ланцюжками рубінів та смарагдів, а також рубінова підвіска — намисто Карлотти, таке жадане в перший вечір його неспокійної подорожі. Випадково глянувши у високе дзеркало, він ледве впізнав себе — звідти на нього збентежено дивився дебелий блідий чоловік, який тримав у тремких пальцях разок чудового намиста.

Санчіонаре блимнув на намисто, потім знову в дзеркало. Сон? Та ні. Коштовності в його руках були цілком реальні. Він бачив їх зблизька ще в вагоні-ресторані, до того ж надто багато коштовностей перебуло в його руках, щоб він міг помилитися. Але як? Чому? Ключ од валізи був увесь час у нього… Бенно? Це найбільш вірогідно. Бенно, всупереч його настановам, міг украсти намисто, перш ніж прибули до Парижа. Міг мати запасний ключ, отже, покласти намисто до шефової валізи. Що це — сюрприз? Чи необдуманий акт помсти? Лишалось тільки здогадуватися, бо Бенно вже був десь у дорозі до Рима.

Не випускаючи намиста з рук, Санчіонаре сів на ліжко. Тримати в себе таку річ було небезпечно, але вона видавалась надто коштовною, щоб її позбутись.

Санчіонаре міркував: якби Сміти помітили зникнення намиста до Парижа, його напевно затримали б у Франції, а якби похопилися пізніше, допитали б у порту чи в Лондоні.

Чи згадував він у розмові зі Смітами назву готелю? Здається, ні. Отож почекає добу, можливо, навіть трохи більше. Якщо за цей час Гризомбр і Шляйфштайн не з'являться — майне додому, з намистом. Принаймні поїздка не буде марною. Але залишатися тут надовше було б невиправданим ризиком.

Неспроможний угамувати дріж у пальцях, Санчіонаре закінчив розбирати свій багаж, думаючи, куди б заховати намисто. Як правило, найбільш відкрите місце здебільшого буває і найбезпечніше. Несесер пасував з усіх поглядів. У ньому, крім іншого, було п'ять різних слоїків та флаконів у гарних сріблястих коробках. Найбільший флакон, з одеколоном, виявився напівпорожній. Санчіонаре відкрив його, взяв намисто за застібку й опустив у рідину.

Жебраки спостерігали за вокзалами Чаринг-Кросс і Вікторія, а дужі хлопці, під різним приводом, розташувалися ланцюжком від обох вокзалів аж до Алберт-скверу. Всі, як завжди, були належно настановлені.

Душ десять не зводили ока з готелю «Ленгем». Гаркнесс тримав напоготові особистий екіпаж професора, а «боксер» Терремант виконував нову для себе роль кучера екіпажу, що курсував між обома вокзалами та готелем «Ленгем», але, на загальний подив пасажирів, уникав підбирати будь-кого на вулицях.

Адела Асконта, в супроводі покоївки та смаглявого Джузеппе, прибула, як і передбачав Моріарті, десь за добу після Санчіонаре. Вона була втомлена з дороги, збуджена, різким голосом давала вказівки носильникам, які тягли її речі до екіпажу Терреманта й допомогли їй та покоївці зайняти місця. Джузеппе мав їхати за ними іншим екіпажем. Ланцюжок хлопців спрацював, невдовзі жебрак-посланець був під дверима будинку № 5 на Алберт-сквері.

Моріарті, в образі брата-академіка, був готовий зранку, а Карлотту Селлі Годжес підняла з ліжка на три години раніше, ніж звичайно. Прибув до залу й Гаррі Аллен у водонепроникному плащі поверх ошатного костюма, з коричневим капелюхом у руці. Гаркнесс підігнав екіпаж до під'їзду, і Моріарті дав останні вказівки Гаррі Алленові та Карлотті перед їхнім від'їздом до готелю «Ленгем». Відвізши їх, Гаркнесс мав повернутися до професора. Час останнього акту, коли на ногах Санчіонаре клацне пастка, було розраховано до хвилини.

Адела Асконта не замовляла кімнат у готелі «Ленгем», але там було багато вільних місць і персонал готелю зустрів її радо. Вона зайняла великий номер на третьому поверсі, по сусідству поселилась покоївка, маленьку кімнатку зайняв Джузеппе, її, як вона його називала, чоловік-слуга.

Адела спокійно, хіба що надміру гордовито, трималася під час реєстрації і, лише піднімаючись сходами за двома носіями та малим служником, поцікавилась:

— У готелі, гадаю, зупинився мій родич, синьйор Луїджі Санчіонаре?

У відповідь вона почула, що синьйор Санчіонаре поселився напередодні, а його апартаменти — номер 327 на тому ж поверсі, що й її.

У своїй кімнаті Адела Асконта затрималася лише настільки, аби скинути пелерину, яка була на ній у дорозі, й відразу ж рішуче попростувала до номера 327.

Санчіонаре поклав собі: якщо до десятої Гризомбр і Шляйфштайн не зголосяться — негайно повертати до Рима. Снідаючи в своєму номері, він уважно продивився кожну колонку в газеті «Таймс», шукаючи повідомлення про намисто Карлотти Сміт. Нічого. І все ж відчував неспокій, ніби щось невідворотне нависло над ним важкою сніговою лавиною.

Він саме допивав каву, коли, за чверть до десятої, почувся стукіт у двері. Француз чи німець?

За дверима, нетерпляче вибиваючи дріб маленькою ніжкою, стояла Адела Асконта. Щоки її палали від тамованого гніву, що рвався з неї, мов пара з котла.

— Де вона? — Відтрутивши Санчіонаре, Адела стиснула кулаки й кинулась до кімнати. — Я вб'ю її! І тебе теж!

— Адело! Не забувай, ти в Лондоні… Що скоїлося?.. — Санчіонаре почав затинатися.

— «Ти в Лондоні!.. Ти в Лондоні!» — перекривила його Адела. — Авжеж, я в Лондоні! — викрикувала вона по-італійському. — А де, по-твоєму, мені бути? Сидіти спокійно в «Остії», поки ти мене зраджуєш?

— Зраджую — тебе?.. Люба, я тебе ніколи не зраджував, навіть у думках.

— Де та повія?

— Немає ніякої повії… Ти про кого?

— Де та жінка, Карлотта?

Санчіонаре збагнув, що на нього чекають неабиякі неприємності.

— Карлотта? — перепитав він.

— Карлотта! — вигукнула Адела. — Я знаю, Луїджі, знаю про Карлотту!

— Що ти знаєш? Нема чого знати.

Він раптом подумав, що, можливо, його виказав Бенно і щось вигадав од себе. А може, Карлотта, помітивши пропажу намиста, звернулася до римської поліції? Він був такий приголомшений, що навіть не подумав про неймовірність цього припущення.

— Нема чого знати? Ти заперечуєш, ніби їхав до Лондона разом з Карлоттою?

— Звичайно, заперечую.

— Вона була в поїзді. Компанія Кука в Римі її зареєструвала.

— Справді, в поїзді була Карлотта Сміт. Вона подорожувала разом з рідним батьком. Першого вечора ми разом вечеряли. І більше я їх не бачив.

— Вона не з тобою?

— Звичайно, ні. Я маю тебе, то що мені до якоїсь Карлотти? Ти вважаєш мене за дурня, Адело?

— Я вважаю тебе за чоловіка. Ти правду говориш?

— Клянусь могилою матері!

— Я не вірю тобі. Твоїй матері теж.

— Заспокойся, Адело. Скажи, що сталося? Чому ти поїхала за мною?

Адела стояла понуривши плечі. Її гарні груди здіймались і опускались, червоні плями на щоках стали ще більшими.

— Лист… — проказала вона вже далеко не так рішуче, як досі.

— Лист? — перепитав Санчіонаре.

— Ось цей. — Лист був у неї в рукаві, напоготові. Санчіонаре перебіг листа очима, звернувши особливу увагу на дату.

Найрізноманітніші припущення виникали в його вже дещо затуманеній свідомості. Писали не пізніше ранку того дня, коли він виїхав з Рима. Автор листа знав, що Сміти їхатимуть тим самим поїздом. Санчіонаре вже відчув, що Карлотта його спровокувала. Потім раптом у його валізі опинилось її намисто. Пастка? Не що інше, тільки пастка. Йому не спадало на думку, хто і чому був у цьому зацікавлений.

— Адело… — Санчіонаре змусив себе говорити спокійно. — Я нічого не можу пояснити, але нас обох ошукано. Не можу сказати з якою метою, але знаю: треба негайно звідси вшиватися. — «Луїджі Санчіонаре не так просто здолати, Луїджі ще себе покаже. Треба лише спокійно, забравши намисто, зникнути», — подумав він і, дістаючи з кишені ключ від несесера, кинувся до спальні.

Згодом він згадував, як вилив з флакона рештки одеколону в раковину, над котрою перед тим умивався, дістав блискучий трофей, витер його рушником, урочисто вийшов з ним у вітальню до Адели, — і тут раптом розчахнулися двері з коридора.

— Ось він, інспекторе! — пронизливо закричала Карлотта, тицяючи пальцем на Санчіонаре. За нею стояв міцний молодик у коричневому капелюсі.

— Це він намагався мене зґвалтувати й украв мої коштовності! — репетувала Карлотта.

Молодик старанно зачинив по собі двері й підступив до Санчіонаре.

— Бувши вами, я поводився б спокійно, — сказав він. — Дайте мені намисто.

— Луїджі! Хто ці люди? — Обличчя Адели було біле як крейда.

— Я — інспектор Аллен, пані, якщо ви володієте англійською.

— Володію!

— Добре. А ця дама — Карлотта Сміт.

— Кровопивця! — просичала Адела. — П'явка!

— Яз карного відділу столичної поліції, — вів далі Аллен.

— Стара відьма! — кинула Аделі Карлотта.

— Я можу пояснити… — непевно озвався Санчіонаре, глянувши на намисто в жмені.

— Міс Сміт поскаржилася, сер…

— Він прийшов до мого купе й намагався мене зґвалтувати, — сказала Карлотта. — Потім виявилося, що зникло моє рубінове та смарагдове намисто. Ось воно, в його руках!

Адела з силою втягла повітря, немов хижий звір, що готується до стрибка. Санчіонаре розтулив пальці і, захищаючись, підняв руку. Намисто впало на килим.

— Потвора! — кинулась до нього Адела.

— Це що таке? — розборонив їх «інспектор» Аллен. — Луїджі Санчіонаре, — рішуче заявив він, — ви заарештовані за крадіжку надзвичайно коштовного намиста. Я зобов'язаний вас попередити: все, що ви скажете, може бути записане й використане як свідчення.

— Скандал!.. — прошепотів Санчіонаре, розуміючи, що пастка захряснулась.

Адела скімлила, з її губів час від часу зривалися непристойні слова. Раптом усе стихло. Адела Асконта безтямним поглядом утупилась на двері. Ледь послабив хватку Аллен.

Луїджі Санчіонаре підвів голову. В дверях стояла висока, худа постать професора Джеймса Моріарті.

— Луїджі, радий вас бачити! — Голова Моріарті хиталась. Карлотта стримано засміялася.

— Цить, дівчино! — урвав її сміх професор. — Гадаєш, усе це дуже смішно?

— Що?.. — Санчіонаре відчув, що ноги в нього стали м'якими, мов добре виварені спагетті. Все в кімнаті попливло. Він закліпав очима, чекаючи смертельного удару, і ледь чутно вивихнув: — Моріарті?!

— Саме так, — посміхнувся професор.

— Це все ваша робота?

— Ви своїм старіючим розумом дійшли правильного висновку, Санчіонаре.

— Мені ж казали, ніби після сандрингемської справи з вами покінчено.

— А ви здуру й повірили, мій друже?

— Але що це, для чого? — й досі неспроможний отямитись, обвів поглядом' кімнату Санчіонаре.

— Вас так засліпила пиха, що ви нічого не бачите? — Моріарті підступив до геть розгубленого італійця. — Це — щоб дати вам предметний урок, Луїджі. Довести вам, що я — господар злочинного світу Європи, що будь-якої миті можу дістати вас і стерти з лиця землі, мов кавалок лайна! — Голос Моріарті шелестів, наче вітер у листі.

— Отже?.. — здригнувся Санчіонаре.

— Отже, ви в мене, як кажуть, у кулаці. Якби все це була дійсність, а не придумана мною вистава, ви б зараз були в дорозі до в'язниці.

— Вистава? — тихо перепитав італієць, зацьковано роззираючись.

— «То ви маєте справу з коштовними камінцями? Може, з камінням із бруківки? Я не певен, що ви здатні відрізнити скло від граніту», — посміхнувшись, заговорив Моріарті голосом містера Сміта.

— То це ви були Смітом? — занепалим тоном спитав Санчіонаре.

— Звичайно, це я буй Смітом! — Професор обернувся до Адели. — Синьйоро Асконта, ви повинні пробачити Луїджі. Він мав не багато шансів вистояти перед Карлоттою. Гадаю, вона могла б спокусити навіть святого Петра.

Адела Асконта роздратовано гмукнула.

— А синьйор інспектор?.. — видушив із себе Санчіонаре.

— Він — моя людина. Як і всі тут, чоловіки й жінки. Я лише бажав довести вам, Луїджі, що будь-коли й будь-де здатен вас контролювати, зігнути, зламати, позбавити тієї мізерної влади, яку ви маєте. Я вже довів це Гризомброві й Шляйфштайнові. Вони зрозуміли свою помилку й здалися на ласку. Тепер слово за вами.

Санчіонаре пошепки вилаявся.

— Союз! — підвищив голос Моріарті. — Я вирішив відновити наш давній союз. Разом, під моєю орудою, ми знову запануємо над злочинним світом Європи. Обирайте. Якийсь час ви змогли б і далі володіти Італією, самостійно, але, гадаю, це не надовго.

Згодом, коли заспокоїли Аделу, Санчіонаре, випивши чарку бренді, запитав:

— А якщо я не хочу або втечу?

— Виключено, — посміхнувся професор. — Я знаю: мої жертви втрачають почуття реальності. Але я надійно застерігся. Ось підійдіть сюди, до вікна, й погляньте.

Вони стояли поруч і дивилися на площу Ленгем. Моріарті кивнув пальцем на Терреманта з його екіпажем:

— Він би не дав вам далеко втекти. А якби я розважив, що це необхідно, вас би просто вбили.

За кілька годин, коли Санчіонаре повезли до Бермондсі, щоб він там приєднався до своїх давніх партнерів, Моріарті виконав ритуал: перекреслив, мов закриваючи рахунок, сторінку в кінці щоденника. Залишилось двоє — Сегорбе й Холмс. А ці троє — Гризомбр, Шляйфштайн і Санчіонаре послужать для Сегорбе переконливим уроком. Якщо такий хід виявиться вдалим, тоді для трьох своїх колег переконливим уроком стане сам Сегорбе.

Моріарті покликав Спіра й продиктував йому адресовану лихому іспанцеві й підписану Гризомбром, Шляйфштайном та Санчіонаре, коротеньку телеграму:

«ТРЕБА НЕГАЙНО ЗУСТРІТИСЯ. ПОВІДОМТЕ ЧАС ПРИЇЗДУ ЛОНДОН».

Зворотна адреса була: готель «Чаринг-Кросс», до запитання.

ЛОНДОН — АННЕСІ — ПАРИЖ Вівторок, 20 квітня — понеділок, 3 травня 1897 року ІСПАНСЬКИЙ УРОК

— Можна погодитися, що Париж — чарівне місто, — сказав Холмс, коли вони яскравого сонячного дня їхали з Північного вокзалу.

— Я завжди так вважав, — відказав Кроу.

— Річ у тім, що це надто гарне місто разом з тим має славу міста втіх, а це веде до неробства. Неробство ж, сам знаю, призводить до лиходійства. Гляньте отуди! — Холмс кивнув на одну з бічних вулиць: — Отруйник Лакетт жив за чотири хвилини ходу звідси. Про те, що я приклав руку до його арешту, мало хто знає. Він використав як отруту зіпсовану японську рибу в білому вині.

— Ви справді гадаєте, ніби, розпитуючи, ми знайдемо схованку Моріарті? — спробував Кроу перевести розмову на справи.

— Не маю ніякого сумніву, — байдужним голосом, неначе це його мало цікавило, відповів Холмс. — Я дуже добре пам'ятаю пансіон, який ми щойно проїхали, — вказав він у бік невеликого будинку на розі. — Саме тут, утікши з Італії, зупинявся дорогою до Англії Риколетто. Цей удався до свого ціпка, коли ненависна йому дружина йшла попереду. Але все це було в дні моєї молодості» Кроу.

Холмс умовив інспектора особисто спізнати розкоші готелю «Крійон». Якщо хочеш розпитувати персонал, не викликаючи підозри, то краще замешкати в готелі, сказав він, хоча Кроу вважав, що для його кишені це буде трохи обтяжливо.

Коли ж вони справді влаштувалися в чудових апартаментах, Кроу відчув неабияку втіху. Єдиною хмаркою на обрії була Сильвія, яку він покинув удома саму. Під час його попереднього відрядження дружина вирішила була посісти вище місце у великосвітському товаристві. Тепер він молився, щоб їй не спала на думку ще якась подібна дурниця. Кроу боявся нового розладу з дружиною.

Коли він без поспіху прийняв ванну й одягся, Холмса в номері вже не. було. У вітальні під люстром лежала коротка записка. «Я попросив обслугу напружити пам'ять, — писав Холмс. — Як тільки будете готові показатися грішному місту, спускайтеся, будь ласка, разом повечеряємо». Кроу поспішив униз і знайшов Холмса в гурті елегантних відвідувачів готельного ресторану.

— А, Кроу, скуштуйте-но цієї чудової качки, — зустрів широким жестом його Холмс. — Це, безумовно, найкраща з усіх качок, які мені доводилося куштувати.

Під час вечері великий детектив рішуче уникав говорити про Морнінгдейла, але зі знанням справи розводився про Париж, а надто про французьку кухню та вина.

І лише за кавою нарешті сказав:

— Шановного Морнінгдейла тут добре пам'ятають: він явно не скупився на чайові. Тепер мені зрозуміло, що метою його приїзду був відомий керівник злочинного світу Франції Гризомбр.

— Ми це знали й раніше, — трохи розчаровано зауважив Кроу.

— Звичайно, знали, але після розмови з портьє і з деким із персоналу я ще раз пересвідчився: Морнінгдейл — це Моріарті. Більше того, цей Морнінгдейл заявив, що він родом з Бостона, штат Массачусетс, але, з відповідей на мої навідні запитання, я дійшов висновку, що він говорив з акцентом каліфорнійця. Як вам відомо, я певною мірою фахівець з американських діалектів. Кілька років тому я опублікував невелику монографію про вимову голосних звуків мешканцями різних штатів.

— І лише з цього ви робите висновок?

— Не лише з цього. Є й інші докази, але про них згодом. Кроу, нам час братися до діла. Здається, Морнінгдейл та його секретар перебули певний час на Монмартрі. Не найкраща частина міста, але доведеться побувати й там.

Отже, перший вечір Кроу й Холмс провели в барах та кав'ярнях Монмартру. Марно. Хоч як розпитував Холмс, у відповідь йому дивилися відсутнім поглядом або заперечливо хитали головою.

Так само згайнували вони ще два вечори, і Кроу бачив, що настрій Холмса далеко не такий бадьорий, як у день приїзду до французької столиці. Холмс похмурнів і став дратівливий. Обнишпоривши з десяток злачних місць, лондонці вже ладні були відмовитись від дальших пошуків, коли Холмсові спало на думку відвідати «Мулен Руж».

— Охоти дивитися на жінок у тому дикунському танці в мене сьогодні немає, Кроу, — сказав він трохи кисло, — але, боюся, заради криміналістики нам доведеться себе цим обтяжити.

У «Мулен-Ружі» один з офіціантів нібито пригадав американця та його компаньйона, хоча й не дуже впевнено.

— Думаю, добрі чайові розв'яжуть йому язика, — кинув Холмс, — але до хабара я принижусь лише в крайньому разі.

Коли десь майже о першій вони, залишивши заклад, чекали на площі Бланш візника, до них підійшла одна з тих дівчат, що займалися своїм ремеслом на вулицях цього району.

Кроу хотів був відмахнутись від дівчини, як не раз уже робив у цьому місті, та Холмс притримав його руку.

— Можливо, ви зможете допомогти нам, шановна добродійко, — незвично привітно звернувся він до дівчини. — Ми розшукуємо нашого американського друга. Знаємо, що на початку року він тут проводив дозвілля. Чи ви або ваші подруги випадково не зустрічали його?

— Тут буває багато американців, мосьє, — відказала дівчина. — Я не маю часу розводитись про них на вулиці. Я тут, щоб заробляти гроші.

— Ви нічого не втратите, — запевнив її Холмс, вигрібши з кишені жменю срібла, — стривайте, я опишу зовнішній вигляд нашого друга.

Дівчина жадібно схопила монети й уважно слухала, поки Холмс малював словесний портрет огрядного, червонощокого Морнійгдейла.

— Та звісно, пригадую! — вигукнула вона потім. — Сволота! Турнув мене в канаву й трохи не зламав мені руку…

— Розкажіть, як це було. — Холмс пильно подивився на дівчину. Кроу помітив, що очі його потемніли.

Дівчина розповіла докладніше.

— І що дивно, — докинула вона, — говорив він нашим жаргоном, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Холмс кивнув головою.

— Він був там, — кивнула вона в бік «Мулен Ружа», — розмовляв із циганкою Сюзанною. Один з офіціантів — мій приятель. Він розповідав мені — вони про щось розмовляли. Потім та пішла з його приятелем, — дівчина роблено засміялася.

— Хто, Сюзанна?

— Так.

— Де її можна знайти?

— Скрізь! — Дівчина розчепірила руки. — Сюзанна сама собі господиня. Я не бачила її два, а може, й три тижні…

— Вранці ми передусім почнемо пошуки циганки Сюзанни, — сказав Холмс, коли вони повернулися до «Крійона». — Слід стає теплим, Кроу. Циганка розмовляла з Моріарті, а мені здається, вона з тих жінок, чий язик заворушиться за невелику грошову винагороду. Як ви розумієте, настав час давати хабарі.

Але наступного ранку Холмс прокинувся не в гуморі. Вилежував довше, ніж звичайно, совався в ліжку, вкривався рясним потом і час від часу корчився, наче в агонії.

— Я змушений повернутися до Лондона, — ослаблим голосом мовив великий детектив. — Це те, чого боявся я сам і проти чого застерігав мене Мур Агар. Гадаю, Лондон — єдине місце, де я зможу знайти необхідні ліки. Вам, Кроу, доведеться вести далі пошуки без мене. Знайдіть Сюзанну й поговоріть з нею. Вам ще не скоро вертатися до Скотленд-Ярду. А я негайно додому.

З важким серцем Кроу провів детектива на перший потяг до Кале.

За тижні, що минули після купівлі будинку на Бермондсі, було багато зроблено. Навіть коли тут поселився Шляйфштайн, люди клану, передусім грабіжники й дрібні злодії, мов справжні будівельники, штукатури та маляри, впорядковували подвір'я та флігелі, ремонтували паркани, аби захистити садибу від цікавих очей.

Було добре обладнано кімнати й для самого Моріарті, й для головних членів його «преторіанської гвардії», підготовлено велику загальну спальню для приїжджих, а також склади для зберігання речей та камери для в'язнів.

Бриджіт Спір до пологів залишилося кілька тижнів, і вона, разом з акушеркою, переселилася до одного із закладів Селлі Годжес. Сама Селлі яка, за її ж таки словами, була також схожа на перевантажений корабель з піднятими вітрилами, згодом мала скористатися тією самою кімнатою й тією самою акушеркою.

Марта Пірсон, освоївшись у домі, тепер виконувала обов'язки Бриджіт Спір. Їй допомагала нова служниця. Закохану в красеня Гаррі Аллена маленьку Поллі, за розпорядженням професора, призначено економкою та куховаркою в Бермондсі, куди перебрався й Аллен. Карлотта більше не належала до найближчого оточення професора, а заробляла собі на хліб в одному з будинків Селлі Годжес, де стала за розпорядницю.

В останній тиждень квітня Сегорбе повідомив з далекої Іспанії, що прибуде до Лондона 2 травня й буде радий зустрітися з Гризомбром, Шляйфштайном та Санчіонаре в зручний для них час. Кімнати для нього було замовлено в невеликому готелі на Аппер-Джордж-стріт, неподалік від старого майдану Тайберн, з лобним місцем, де зустріло свій кінець багато негідників.

27 квітня, у вівторок, в другій половині дня, Моріарті зібрав у Бермондсі таємну нараду. Були присутні троє європейських ватажків та дехто з їхніх прибічників. З боку Моріарті були Спір, Лі Чао, брати Джекобси, Терремант і Гаррі Аллен.

Професор коротко виклав плани, які вже накреслив для нової спілки, й перейшов до візиту Сегорбе.

— Я не хочу витрачати на нього часу, — мовив він похмуро. — Всім відомо, яку владу він має в Мадриді й що може нам запропонувати. Вважаю за краще не везти його відразу до Бермондсі, а зустрітися з ним у непоказному будинку на розі Саут-Ворф-роуд і Прейд-стріт біля вокзалу Паддінгтон. Говорити з ним будемо відверто. Ви, панове, — кивнув Моріарті в бік трьох континентальних ватажків, — зможете підтримати мене. Гадаю, у вас не лишилося сумнівів щодо того, чи придатний я керувати союзом. Ну, а його сумніви, навіяні минулими подіями, незабаром розвіються. Не буде жодних проблем.

Пізніше, залишившись із Спіром, Лі Чао та Терремантом, професор розвинув свою думку далі.

— А чи не краще підстрахувати себе? — дивлячись на Терреманта, запитав він. — Як там пристрій, що його ми про всяк випадок готували для Санчіонаре?

— Пристрій у робочому стані, професоре.

— Гаразд, привезете іспанця на зустріч і відвезете назад. А якщо виникне потреба…

— Все буде зроблено, — посміхнувся Терремант. — Буде обсмалено не лише бороду того іспанського короля.

— Вас, Лі Чао, після сумної кончини старого Боултона ми оберігали, — звернувся професор до маленького китайця. — Тепер вам знову треба поїхати за кордон. Я вже близький до мети. Широка мережа європейських злочинців незабаром знову буде під моєю орудою. Ми могли б уже відтепер розпочати свою діяльність, але я вирішив спочатку раз і назавжди покінчити з Холмсом.

— Ви хочете, щоб я… — почав був Спір.

— Спіре, невже ви нічого в мене не перейняли? — скрививсь Моріарті. — Хіба я не навчав вас, що краще діяти хитрістю й долати ворога, користаючись з його власних слабкостей, ніж пістолетом, ножем чи дрюком? Зрозуміло, це не стосується тих, хто не хоче знати нічого, крім сили. Для Холмса я приготував найкращий вид смерті — громадську ганьбу. Лі Чао мене розуміє. У вашій рідній країні до цих методів — особливий нахил, чи не так, Лі Чао?

Китаєць посміхнувся своєю лиховісною жовтою посмішкою і, мов Будда, покивав головою.

— Настав час, Лі Чао. Позбавте Холмса того, в чому він зараз відчуває найбільшу потребу. Як і в минулі часи. Пам'ятаєте, ми робили це до поразки в Райхенбаху?

— Гадаю, я вас зрозумів, сер, — засміявся Спір.

— Трошки прикрутимо гайки, — серйозно сказав Моріарті. — Час також залучити до дії наших друзів Ембера та Боба Ноба: хай привезуть одну з подруг цього надто допитливого містера Холмса. Коли вона буде в Лондоні, я, гадаю, зможу поводити за ніс публіку у Вест-Енді й підмочити репутацію цього так званого великого детектива.

За годину було відправлено телеграму Емберові, який досі стежив у Аннесі за Іреною Адлер. У телеграмі було всього три слова:

ВЕЗІТЬ ОРЛИЦЮ^[3] ДОДОМУ.

Того ж вечора Лі Чао, побувавши в аптеці Чарлза Бігналла, із задоволенням відзначив хвилювання і страх, що відбивалися на обличчі аптекаря.

Китаєць відступив убік і притримав двері для жінки, яка, виходячи з аптеки, вдячно посміхнулася йому.

— Купила чергову дозу настоянки опію для повного щастя? — кинув Лі Чао, зачинивши по собі двері й узявши їх на засув.

— Чого вам треба? — Бігналл не приховував свого ставлення до китайця.

— Ви гадали, що позбулись мене, містере Бігналл? Що ніколи більше мене не побачите?

— Я зробив усе, як мені було сказано.

— О, я це знаю, містере Біг-налл. — Китаєць вимовив прізвище, як два окремі слова. — Коли б це було не так, ви б негайно відчули. Пам'ятаєте нашу останню розмову?

— Пам'ятаю.

— Добре. Дуже добре. Отже, коли наш спільний друг, містер Шерлок Холмс, якого ви забезпечуєте кокаїном, знову звернеться до вас, ви йому відмовите.

— У вас є хоч крапля жалю? Як можна не дати людині бодай кілька гранів, коли вона так страждає!

— Навіть пучечки. Для містера Холмса кокаїну немає. Якщо ви не послухаєтесь, я негайно довідаюся про це. Його найкращий друг доктор Ватсон перекрив усі інші джерела постачання кокаїном. Так, містер Шерлок Холмс опиниться в дуже скрутному становищі. А ні, містере Бігналл, то обіцяю повісити вас за великі пальці й живцем здерти з вас шкіру. Це не марна погроза. Те, що обіцяю, я роблю. Мені це не вперше.

— Ви собака, — мовив аптекар.

— Глядіть, містере Біг-налл! — скривившись, прогарчав Лі Чао. — Ой глядіть!..

Естебан Сегорбе найчастіше подорожував сам. Його влада над темним людом сонячного півострова була така велика, що він практично нікого не боявся. Скромно вдягнений, невисокий, маючи зовнішність, яку майже неможливо описати, Сегорбе був людиною, з котрою завжди рахувалися. Він був добре відомий своєю приналежністю до колишньої спілки Моріарті, а ще — жорстокістю та цілеспрямованістю, коли йшлося про ризиковану справу.

Професор мав також докази, що іспанець отримує справді великі прибутки від злочинної діяльності.

Під наглядом непомітних жебраків Сегорбе прибув до маленького готелю в неділю, 2 травня, десь одразу після восьмої вечора, в час, коли багато сімей, що мешкали поблизу Аппер-Джордж-стріт, поверталися з вечірньої відправи.

За півгодини посильний готелю вручив йому записку, у якій повідомлялося, що нарада з колегами відбудеться завтра о другій годині і за п'ятнадцять хвилин до початку по нього буде прислано екіпаж.

Сегорбе сказав посильному, що відповіді не буде. Після розпаду спілки він підтримував не гучні, але вигідні стосунки з усіма трьома колегами, з якими має завтра зустрітися. Цього разу теж усе мало закінчитися зиском. Він рано ліг, але не гасив світла, поки не закінчив підрахунки денних витрат у маленькому нотатнику, який завжди носив при собі. Скупий Естебан Сегорбе сподівався, що цей візит незабаром почне давати прибутки.

За чверть до другої наступного дня Сегорбе був готовий. Екіпаж прибув без запізнення, з Терремантом на високих козлах.

Терремант зіскочив униз і, виказуючи іспанському гостеві велику шану, допоміг йому зайняти місце в екіпажі, тоді повернувся на своє місце, стьобнув коней і поїхав у напрямку Еджвер-роуд.

Саут-Ворф-роуд проходила по діагоналі між Західною залізницею та Прейд-стріт неподалік Паддінгтонського вокзалу, підходячи до причалів Великого сполучного каналу. В її неохайних будинках мешкали переважно вантажники, матроси з барж та дрібні службовці залізничної компанії. Довго на цій вулиці люди не затримувались, але жило тут багато. Непоказний будинок, обраний професором за місце зустрічі, був сховищем краденого, кублом дрібних злодіїв, що промишляли у вагонах, екіпажах та на баржах, а також на залізничному вокзалі.

Напередодні зустрічі власника цього складу мотлоху Деві Тестера, відвідав Берт Спір. Гроші перейшли з рук у руки, і опівдні власник оголосив, що «Заклад» зачиняється до завтра.

О першій годині чотири «боксери» Терреманта перевірили, чи не залишився хто в цьому невеликому п'ятикімнатному приміщенні. Жебраки зайняли зручні позиції в під'їздах та помешканнях сусідніх будинків, щоб тримати під наглядом як місце зустрічі, так і Саут-Ворф-роуд та Прейд-стріт аж до вокзалу.

Хвилин за п'ятнадцять до другої від Еджер-стріт проїхали два екіпажі. З них на ходу зіскочили чотири «боксери», а коли виявилося, що все спокійно, вилізли й інші пасажири і швидко зникли в будинку.

В гущі вуличного руху кучер Гаркнессповільно вів особистий екіпаж професора. Попереду він побачив повіз Терреманта, що звернув з Аппер-Джордж-стріт і в потоці інших екіпажів та омнібусів рухався в напрямку Паддінгтона. Моріарті теж його помітив і задоволено кивнув. Сегорбе буде переможений протягом найближчої години.

Рівно о другій екіпаж Терреманта підкотив до будинку на Саут-Ворф-роуд, і Сегорбе ввійшов до будинку. Вхід охороняли «боксери». За п'ять хвилин з'явивсь і екіпаж Моріарті, і Терремант, який чекав біля своїх коней, поспішив допомогти професорові.

У маленькій вузькій кімнаті, що правила за вітальню, четверо континентальних ватажків стримано привітали один одного, як роблять злочинці в усьому світі, зустрівшись після довгої перерви.

Вони саме встигли всістися за грубим дерев'яним столом, коли до кімнати тихо ввійшов професор. Сегорбе сидів спиною до дверей і здивовано озирнувся.

— Щиро вітаю вас, Естебане, — сказав Моріарті. — Радий, що ви приїхали.

Іспанець хотів був вихопити з-за пояса кинджал, але Шляйфштайн спинив його за зап'ясток.

— Це зайве, Естебане, — посміхнувся Моріарті. — Тут усі друзі, як і тоді, коли виникла наша спілка.

— Ви зрадили цю спілку, — відказав Естебан Сегорбе, і очі його гарячково блищали.

— Ні. Я змушений був одійти, але тепер хочу повернутися до статус-кво.

— Він не виправдав надій, — звернувся Сегорбе до трьох своїх колег. — А ми ж домовлялись, що дії проводиря не можуть лишатися поза увагою.

— Нового проводиря обирати не будете, — холодно посміхнувся Моріарті. Не багато теплоти було і в його словах.

— Ми ухвалили одностайне рішення.

— Не було ніякого рішення! — Професор сердито скривив губи. — Просто ми вряди-годи робили послуги один одному. Дозволили розпастися нашій організації в Лондоні — одній з найбільших столиць злочинного світу. Це була вільна територія. Не знаю, як ви, Сегорбе, але Гризомбр і Шляйфштайн займалися браконьєрством у моєму лондонському заповіднику. Моя пропозиція проста: відновити колишню спілку на чолі зі мною. Я довів, що маю на це право. Запитайте їх, Сегорбе.

— Його правда, він усіх нас пошив у дурні, — без емоцій і гніву озвався Гризомбр. — Професор не має собі рівних. Він кожного з нас упіймав у пастку, та ще й нейтралізував найбільш небезпечного інспектора столичної поліції — дискредитував його.

— Разом ми зможемо процвітати як раніше, — докинув Санчіонаре.

— Ви пам'ятаєте нашу попередню схему? — Моріарті підійшов і сів на чолі столу. — Я радив створити в Європі хаос. У хаосі нам легше досягати мети. І не забувайте моє застереження. Поліція світу день у день набуває, все більшого досвіду. Ми можемо протистояти їй лише організовано.

— Панове, — заговорив Сегорбе після довгої паузи, — я маю в Іспанії власне товариство. Поліція мене не дуже турбує, і всі мої люди добре заробляють. Вони вдоволені. Звісно, працюючи в спілці, можна мати більший зиск, але ви мене не переконали, професоре Моріарті. Я не певен, що злочинний світ Європи, об'єднаний вами, — доконче добра річ. З часом це означатиме спільний розподіл, спільний ринок, коли хочете. Країни переживають періоди процвітання й занепаду. Я подумав: що більший занепад переживатиме країна, то більший буде її внесок до спільної справи. — Сегорбе зробив промовистий порух. — У такому разі, багаті ще більше багатітимуть за рахунок своїх родичів. Бідним родичам, можливо, навіть доведеться зійти зі сцени.

— Я вважаю, що багаті повинні допомагали менш забезпеченим.

— Я знаю своїх людей, — рішуче заперечив Сегорбе. — Коли ми створювали спілку, я вважав це добрим ділом. Сьогодні я цього не певен, а надто щодо керівництва, яке себе не виправдало.

— Буде так, як кажу я! — сердито кинув Моріарті.

— Ви не зможете зламати ні мене, ні моїх людей, — самовпевнено заявив Сегорбе.

Добру годину його прохали, влещували, навіть розхвалювали, але з місця не зрушили.

— Ну гаразд, — нарешті поступився він, — дайте мені місяць, я обміркую все зі своїми людьми, а потім приїду і ми побалакаємо.

— Гадаю, так не вийде, Естебане. Набралося багато роботи. Багато часу втрачено марно. Я хочу втілити в життя свою велику ідею створення загальноєвропейського злочинного світу.

— В такому разі — без мене. Розмова явно не пішла.

— Ми всі дуже шкодуємо, — звівся на ноги Моріарті. — Але, якщо це ваше остаточне слово, треба кінчати. Дозвольте, я вас проведу. Екіпаж одвезе вас назад до готелю.

Сегорбе й професор вийшли з кімнати. На вулиці рух був не дуже жвавий. Терремант стояв біля екіпажу. Обмінявшись потиском рук із Сегорбе, професор перехопив запитливий погляд здоровила-«боксера». І ствердно кивнув: іспанець мав бути покараний.

Терремант допоміг Сегорбе сісти в екіпаж, непоспіхом пішов назад і заліз на своє високе сідало. Перше ніж усістися, він нахиливсь і намацав гак, що висів напоготові біля задньої осі. Терремант почепив його на спицю ближчого до тротуару колеса, сів на козла й повільно виїхав на Прейд-стріт. Простий, але дотепний і надійний пристрій почав діяти.

Гак був прив'язаний до міцної рибальської волосіні з овечих кишок, вільно просунутої попід днищем екіпажу. Другим кінцем волосінь ішла до великого дерев'яного ящика просто під сидінням пасажира. В ящику були дві смертоносні речі: перша — спусковий механізм крем'яної рушниці, відрізаний біля прикладу й міцно прикручений у вертикальному положенні з курком унизу; а друга, ще смертоносніша, — тугий пакет динаміту.

Пристрій винайшов сам Моріарті, не довіряючи електричним батареям, що часто використовувалися при виготовленні вибухових пристроїв. Машина була проста й майже не боялася необережного чи невмілого поводження. Кінець волосіні в ящику був міцно прив'язаний до зведеного курка спускового механізму із запалом. Обертаючись, колеса натягали волосінь, аж поки, зрештою, вона смикала курок. Бойок викрешував іскру, кілька секунд горів порох, від якого загорався бікфордів шнур, один кінець шнура був занурений безпосередньо в порох, а другий — припасований до детонатора.

Терремант знав, що має якихось три хвилини. Йому не подобалося, що пристрій спрацює серед натовпу, але Моріарті був невблаганний: вважав, що коли вже доведеться скористатись пристроєм, то обов'язково неподалік від того місця, де перебуватимуть усі три ватажки.

— Щоб повірити, треба побачити, — сказав він «боксерові».

Хоча рух на Прейд-стріт не був інтенсивний, Терремант намагався триматись найбільш вільної смуги. На тротуарах було кілька безневинних пішоходів, але, трохи проїхавши в напрямі вокзалу, він побачив ще цілу групу медсестер, мабуть, із сусідньої лікарні Святої Марії. Медсестри чекали на тротуарі, готуючись перейти вулицю. Великий парокінний екіпаж попереду заважав Терремантові проїхати швидше. В нього залишилася хвилина, щоб зіскочити й притьмом зникнути.

Терремант потяг віжки. Випереджаючи праворуч екіпаж, він почув сердитий вигук однієї з медсестер, які вже переходили дорогу, спрямував коня до безлюдного місця, кинув віжки й зіскочив на тротуар.

Кінь, відчувши волю, побіг. Хтось зойкнув. Якийсь чоловік навіть спробував схопити віжки, що тяглися по землі, але марно.

Терремант ще раз оглянувся й стрімголов побіг у бік найближчої вулиці.

Неподалік від залізничного вокзалу екіпаж вибухнув.

Спочатку було видно, як його огорнуло яскраво-червоне полум'я, потім почувся вибух, в усі боки полетіли уламки металу й дерева, падаючи на дорогу та тротуар. Шматок металу розбив вітрину овочевого магазину.

Почулися розпачливі крики, іржання коня. Дорогою котилося одне колесо. Коли влігся дим і перестали летіти уламки, стало видно, що схарапуджений кінь гасає клусом, тягнучи охоплені полум'ям голоблі й те, що лишилося від екіпажу.

Якийсь сміливець кинувся до віжок, але кінь збочив у проміжок між зустрічними екіпажами. Візник одного з них ледве стримав свого коня, що став був дибки в голоблях.

Вигуки, зойки, нажахана тварина, що неслася вскач, скрегіт і вогонь викликали в уяві картину пекла.

Переляканий хлопчик, який чомусь опинився посеред дороги, закляк на місці. Бідолашне дитинча, не більше двох років віком, скімлило, кінь наближався до нього, охоплена панікою нянька обмерла на тротуарі.

Саме в цей час постовий полісмен з усією швидкістю, на яку був здатний, підбіг, кинувся на віжки, вчепився в них і відвернув коня вбік. Кінь пронісся на волосину від хлопчика, поступово стишив біг, потім пішов ступою, добрих п'ятдесят кроків протягши полісмена, аж його підкуті великими цвяхами черевики викрешували іскри об брук.

У кімнаті, яку щойно залишив Сегорбе, всі почули сильний вибух, посхоплювалися з місць і поблідли. Всі, крім Моріарті.

— Царю небесний! — прошепотів Шляйфштайн.

Санчіонаре перехрестився.

— Ірландські терористи? — тремтячим голосом запитав Гризомбр.

— Гадаю, ні, — спокійно відповів Моріарті. — Уявіть собі, цей маленький вибух — моя робота. Пом'янімо небіжчика Естебана, що сам поїхав екіпажем на кладовище.

— Ви його… — скинув очі Гризомбр.

— Коли суспільству нині що й потрібно, то це дисципліна, — не підвищуючи голосу, відказав професор. — Добре запам'ятайте мої слова, і, не маючи іншого вибору, змиріться. Скажіть мені, Жане, як би ви вчинили на моєму місці?

— Мабуть, так само, як ви оце вчинили з Сегорбе, — переступаючи з ноги на ногу, відповів Гризомбр.

— Гаразд. А ви, Джі-Джі?

— Вчинив би так само, — похмуро кивнув Санчіонаре. — Ви були милосердні до нас, професоре. Я був би рішучіший.

— Вільгельме, а ви?

— Я б теж усіх знищив, зі злості й з бажання помститися, пане професоре.

— Отже, щоб ви не вважали мене слабкодухим, я показав вам, що могло спіткати вас усіх, коли б ви не зрозуміли переваги нового об'єднання під моїм началом. А тепер, панове, гадаю, нам час полишити цей будинок. Незабаром ми всі роз'їдемося по домівках, а ще треба детально обговорити наші плани.

Увечері професор сидів напроти Селлі Годжес біля каміна на Алберт-сквері.

— В тебе такий вираз, наче ти ковтнув чогось кислого, — посміхнулася Селлі.

— Клопоти, клопоти… — Моріарті мовив це майже сам до себе, дивлячись у камін, немов намагався розгледіти серед жару чиїсь обличчя й постаті.

Селлі зручніше вмостилась у кріслі й поклала ноги на оббитий шкірою стілець.

— Хоч би швидше все це скінчилося, — зітхнула вона, погладжуючи свій роздутий живіт.

— Атож… — Моріарті пробував думками десь далеко.

Збагнувши це, Селлі Годжес насупилась, біля очей з'явилися маленькі зморшечки. Вона надула губи, посміхнулася й знову взялась до підрахунку прибутків од своїх двох «закладів». Цього тижня вони відчутно поповнили скарбницю Моріарті. Дівчата працювали день і ніч.

Професор тасував колоду. Він знімав карти однією рукою, міняв масті й кольори, проводячи долонею то знизу колоди, то зверху, але думав зовсім про інше. На мить йому навіть уявилося перекошене від передсмертного жаху обличчя Сегорбе.

Щойно професор перекреслив навскоси сторінку із записами про цього іспанця. Закрито ще один рахунок, залишивсь останній. Помста — солодша за мед. Професор усміхнувся, дивлячись на полум'я. Виконання планів помсти давало йому величезне задоволення. Шляйфштайн упіймався на спробі пограбування. Гризомбр — на викраденні шедевру мистецтва. Надто допитливий шотландець Кроу порушив подружню вірність, утратив голову й роботу. Санчіонаре також підвела хтивість, але цього разу з добрим домішком захланності. Сегорбе — мертвий. Лишився Холмс, але й він у лещатах. Після Холмса можна почати знову. Він, Моріарті, вже відчуває свою владу. Жодного значного пограбування в Європі, жодної крадіжки зі зломом, жодного великого шахрайства чи «порядного» обману — без його відома. Він контролюватиме все — пальці карманника, ноги повії, руки зломщика, погрози шантажиста.

Все це буде повсюди, як уже стало в Лондоні. Але поки що залишився Шерлок Холмс… З яскравого полум'я шугали маленькі іскринки, які на тлі вкритої кіптявою задньої стінки каміна здавалися червоними зірочками в чорній порожнечі. Голова Джеймса Моріарті по-зміїному захиталася. Він думав про Холмса.

За чотири дні до цього Боб Ноб та Ембер ішли брукованою вулицею старого кварталу в Аннесі. Навколо — спокій. Поряд — тихе озеро, за ним — Савойські гори. Чоловіки, немов прогулюючись, ішли до пансіону «Дюлон», що розташувався на березі озера, у віддаленому куточку міста, біля дороги до села Ментон-Сен-Бернар. Не поспішаючи підійшли до гарного будинку з чепурними віконницями та широкими балконами, на яких не видко було гостей. Сезон в Аннесі ще не розпочався.

Насправді ж, ті двоє ретельно розрахували час, щоб прийти до пансіону незадовго до п'ятої, коли жінки, як вони знали, готуються до надвечірньої прогулянки.

— Найкраще піти до неї в цей час, — сказав Боб Ноб, коли вони отримали професорову телеграму. Ембер погодивсь. Він ладен був погодитися на що завгодно, так набридла йому роль спостерігача в цьому незнайомому французькому місті.

Після напруженого життя, яке ці злочинці провадили в Лондоні, їм справді було нецікаво стежити за розміреним побутом мешканки невеликого пансіону.

Але, усвідомлюючи, що від них може багато залежати, вони скрупульозно виконували вказівки професора Моріарті й щодня доповідали йому про кожен крок тієї жінки.

Це не завадило їм, нарікаючи на нудьгу, робити припущення, як жінка сприйме листа, що його, за вказівкою Моріарті, вони тримали в себе до певного часу, а тепер оце несли їй.

Увійшовши парадними дверима до пансіону «Дюлон», Ембер і Боб опинились у звичайному, на перший погляд, вестибюлі приватного будинку. Та коли очі звикли до тьмавого освітлення всередині, обидва помітили в стіні невелике зачинене віконце, а під ним — кнопку мідного пружинного дзвоника з ретельно виписаним проханням до відвідувачів: при потребі — дзвонити.

Боб натиснув на кнопку грубим великим пальцем, і гучний звук пролунав у порожньому вестибюлі.

За якусь мить віконце відчинилось, і в ньому з'явилася сива голова жвавого гостроокого чоловіка. Було видно, що він почувається тут вельми впевнено, по-хазяйському.

— Ви говорите англійською мовою? — чемно запитав Ноб.

— Вам потрібні кімнати? — запитанням відповів йому господар пансіону.

— Ні, сер, ми хотіли б побачити одну з ваших постійних мешканок, місіс Ірену Нортон.

— Почекайте. Піду дізнаюся, чи вона вдома. Як мені про вас доповісти?

— Друзі з Англії. Наші прізвища їй нічого не скажуть.

Господар коротко кивнув і зачинив віконце. За три хвилини він вигулькнув знову.

— Пані Нортон зараз вийде, але вона зможе приділити вам лише кілька хвилин. Доведеться почекати он там, у вітальні, — господар кивнув на двері з протилежного боку вестибюля.

Подякувавши, Боб Ноб і Ембер пішли до вітальні. Це була велика світла кімната, недбало заставлена кріслами й столами, на яких, задля розваги відвідувачів, лежали Книжки та журнали.

Ембер опустився в крісло, а Ноб підійшов до великого вікна й глянув на гладеньку, мов дзеркало, поверхню озера.

По якомусь часі двері відчинились, і до вітальні ввійшла вдягнена до прогулянки жінка: під незастебнутим бежевим плащем на ній були такого ж кольору спідниця та біла блузка, темне волосся прикривав модний капелюшок.

Ембер подумав, що їй років тридцять п'ять, але була вона ще досить приваблива, а її очі могли породжувати марні надії в будь-якого нормального чоловіка.

— Ви до мене?.. — запитала вона якось нерішуче, але пильно придивляючись до незнайомців.

— Якщо ви місіс Ірена Нортон, то до вас, — шанобливо відповів Боб.

— Так. — Голос у жінки виявився мелодійний, але погляд був дещо тривожний.

— Місіс Ірена Нортон? До заміжжя — Ірена Адлер?

— Так, це моє дівоче прізвище. А ви хто? Що вам од мене потрібно?

Боб Ноб і Ембер вловили в її голосі легенький американський приголос.

— Ми за дорученням, — підійшов до неї Боб. — Є один чоловік, який досить довго вас розшукував.

— Хто б він не був, тепер він мене знайшов.

— Гадаю, зараз вам усе стане зрозуміло, пані… — Ноб дістав професорів лист і простяг його жінці, ніби судову оповістку.

— Хто мене міг розшукувати? — майже пошепки запитала вона, перевернувши конверт і глянувши, чи ціла печатка. — Було ж повідомлення про мою смерть.

— Прочитайте листа, — нагадав їй Ембер.

Жінка надірвала конверт, витягла аркуш цупкого паперу й на секунду звела брови.

Обидва чоловіки встигли прочитати перший рядок листа — він надійшов з Бейкер-стріт, 221-Б, у Лондоні.

— Шерлок Холмс!.. — Ірені Адлер перехопило подих. — Через стільки років згадати про мене? — Вона подивилася на Боба. — Він просить мене повернутися з вами до Лондона.

— Так, ми маємо настанову приділити вам якомога більше уваги, а в разі потреби — захистити, навіть ціною власного життя.

Але Ірена Адлер заходилася читати листа вдруге, губи її ледве ворушились.

«Шановна пані, — було написано в листі, — я можу лише сподіватися, що ви мене пригадаєте. Кілька років тому ми з вами були причетні до однієї справи, у якій, мушу визнати, ви мене перехитрували. Певний час тому я прочитав, нібито ваш чоловік, містер Годфрі Нортон, загинув під сніговою лавиною біля Чемонікса, а ви при смерті. Та більша радість була дізнатися, що ви живі, хоча й опинилися в деякій скруті.

Можливо, з опублікованих нотаток мого друга й компаньйона доктора Ватсона ви довідалися, що з першого знайомства я перейнявся до вас щирою повагою. Тепер єдине моє бажання, шановна й люба пані, запропонувати вам посильну допомогу. Хай не видасться вам надто зухвалим моє прохання приїхати до Лондона разом із добродіями, які передадуть цього листа. Я приготував для вас скромну домівку на Мейда-Вейлі і не прошу од вас нічого, крім можливості бути вам корисним і бачити, що про вас піклуються так, як ви до цього здавна звикли.

З глибокою повагою, щиро ваш Шерлок Холмс».

— Це правда, чи, може, якийсь обман? — збентежено запитала Ірена Адлер.

— Ніякого обману, місіс. Ми маємо гроші й усе потрібне для подорожі.

— Я просто приголомшена. Втративши чоловіка, а крім того, опинившись у грошовій скруті, я не мала бажання знову бачити світ. Але містер Шерлок Холмс…

— Ви поїдете? — чемно запитав Боб Ноб.

— Знаєте, наближаючись до того віку, коли жінка відчуває…

— Вам не може бути більш як тридцять, — галантно вклонивсь Ембер.

— Ви лестите мені, сер. Але, мушу зізнатися, лист Шерлока Холмса примусив мене тремтіти, як молоду дівчину.

— То ви поїдете? — повторив запитання Ноб.

— Так. — Обличчя Ірени Адлер засяяло чарівною усмішкою. — Так, звичайно, поїду. Яка б жінка відмовила Шерлокові Холмсу?

ЛОНДОН — ПАРИЖ Вівторок, 4 травня — п'ятниця, 14 травня 1897 року УСЕ НАВПАКИ

— Дозвольте розважити вас історією, що, можливо, декому з вас уже відома, — сказав Моріарті, звертаючись до тих, кому міг звірити свої найпотаємніші думки.

У залі будинку на Бермондсі зібрались Ембер, Лі Чао, Берт Спір, Гаррі Аллен та брати Джекобси.

— А потім я покажу вам маленьке диво, — вів далі Моріарті. — Ви, звісно, пам'ятаєте: невдовзі після повернення з Америки я просив повідомляти мене про все, що стосуватиметься жінки на ім'я Ірена Адлер. Так от, — Ембер може це потвердити, — місіс Адлер тепер у Лондоні, вигідно влаштована у невеличкому котеджі на Мейда-Вейлі.

Ембер кивнув. Його лисяче обличчя виражало самовдоволення людини, втаємниченої в найделікатніші плани зверхника.

— Ірена Адлер — жінка з минулим, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, — чаруючим голосом говорив Моріарті. — Свого часу — відома співачка, мала чудове контральто, виступала навіть у Ла-Скалі й деякий час була примадонною Імперіал-опери у Варшаві. В той же час Ірена Адлер удалася трохи авантюристкою. — Професор побіжно посміхнувся. — Її не дуже важко привернути до нашого табору. Вона стала б гідним членом сім'ї.

Моріарті багатозначно помовчав, тоді сказав:

— Хочу, щоб ви знали: цю жінку я дуже поважаю за її сильне, подібне моєму, почуття власної гідності. Вісім чи дев'ять років тому вона перехитрувала містера Шерлока Холмса. Містер Холмс, хоча й відомий своїм стриманим ставленням до прекрасної статі, тут також перейнявся великою повагою. В той період, коли інтереси Ірени Адлер і Холмса зіткнулися, вона вийшла заміж. Її чоловік, Годфрі Нортон, був адвокат. Після того дещо квапливого одруження вони одразу переїхали до Швейцарії, тоді до Франції й прожили там три чи чотири роки. Потім сталася трагедія. На південних схилах Монблану їх зненацька захопила снігова лавина. Містер Нортон загинув, а його дружина кілька місяців була між життям і смертю, хоча газети повідомили, ніби вона теж загинула.

На жаль, містер Нортон залишив удову не дуже забезпеченою. Вона втратила свій винятковий голос, була майже зламана морально, жила останні роки дуже ощадливо й не мала бажання повертатися до вищого світу. Вам буде приємно почути, панове, — посміхнувся Моріарті до своєї аудиторії, — що все це змінилося завдяки старанням взірцево доброзичливої людини, холодного аналітика Шерлока Холмса.

Ембер порозуміло кивнув, інші здивовано втупились у Моріарті.

— Якщо ви не заперечуєте, — задоволений справленим враженням, вів далі він, — я хотів би відрекомендувати вас нашому гостю, який ушанував нас, скромних людей, своїми відвідинами. Я приведу його, але це забере двадцять-тридцять хвилин. Тим часом випийте по чарці. Будьте терплячі! — Вклоняючись, мов актор, професор подався до тієї частини відремонтованого будинку, де подовгу затримувавсь останнім часом.

Члени «преторіанської гвардії» розмовляли наповнювали свої чарки, намагалися випитати у Ембера додаткові подробиці до того, що їм розповів професор, але хитрий Ембер мовчав.

Минуло хвилин двадцять п'ять.

— Панове, — почули вони за дверима голос професора. — Маю честь відрекомендувати вам містера Шерлока Холмса з Бейкер-стріт.

Двері відчинились, і до кімнати ввійшов Шерлок Холмс.

Всім аж заціпило. Перед злочинцями справді стояв смертельний ворог Джеймса Моріарті — висока, худа постать, проникливий погляд, горбкуватий ніс, квадратне підборіддя, знайомі жести пещених рук.

— Ось ми й зустрілися, добродії. Бачу, Лі Чао, ви задоволені, щойно скуштувавши вашої національної страви. А ви, Спіре, якщо це ваше справжнє прізвище, потішені ранковою прогулянкою біля річки? А наші добрі друзі, брати Джекобси, здається, саме зіграли партію в більярд.

Бертрам Джекобс рвучко сіпнувся, ладний кинутися на гостя, але Холмс голосом Моріарті зупинив його:

— Спокійно, Бертраме, вам нічого не загрожує. — Голова Шерлока Холмса ледь хиталася, губи зламались в усмішці, притаманній професорові Моріарті. — Хіба це не вершина мого перевтілення? — запитав він гордо.

Ірена Адлер була в захваті від будинку на Мейда-Вейлі — маленький, чепурний, затишний, зі смаком умебльований. Тут було все, чого могла бажати жінка, в тім числі й чудова служниця, яку звали Гарріет.

Уже тут Ірена Адлер одержала ще' одного, дуже ніжного листа від містера Шерлока Холмса. У вазах стояли свіжі квіти. Маленький екіпаж був у її розпорядженні о будь-якій годині дня і ночі. В кінці листа Холмс писав: «Зараз я надзвичайно заклопотаний важливими справами, але відвідаю вас при першій же нагоді».

З'явився великий детектив за три дні.

Прибув він надвечір. Ірена саме лаштувалась покататися своїм екіпажем, коли ввійшла схвильована Гарріет і повідомила, що гість уже чекає на неї у вітальні.

Привітатися із своїм добродійником Ірена зійшла за чверть години. У простій сірій сукні, з осяйним обличчям, вона зовсім не здавалася тридцятидев'ятирічною. жінкою.

— Містере Холмс, не знаю, як мені вам дякувати. Я вражена вашою добрістю. Чи не буде надто зухвало з мого боку поцілувати вас?

— Моя люба пані! — Гість узяв її руки в свої. — Я довго чекав цієї хвилини і щасливий, що ви зважилися прийняти мою пропозицію. — Тверді риси чоловічого обличчя наче аж пом'якшали від утіхи.

— Містере Холмс, — обняла його Ірена, — я не можу повірити… Всі знають, що ви радше погодитеся пройти сто миль пішки, ніж скомпрометувати себе жіночим товариством.

— Це так, — лагідно обійнявши її, погодився Холмс, — але після зустрічі з вами, хоча й за незвичайних обставин, моє серце розтануло. Всі ці роки я мріяв якось вам допомогти. Не розумію, чому, опинившись у скруті, ви не повернулися на сцену.

Вона зітхнула, взяла його за руку, підвела до оббитої оксамитом канапи біля вікна, сіла й кивнула йому рукою сісти поруч.

— Голос я втратила, містере Холмс. Шок після тієї жахливої лавини та смерті Годфрі, мого чоловіка. — Її очі наповнилися слізьми, і вона одвернулась.

— Я так вам співчуваю… — Холмс пестливо погладив її. — Я людина холоднокровна, але розумію, що означає така втрата, й уявляю порожнечу та біль, що залишилися після неї. Якщо в моїх силах полегшити цей біль, вам досить лише натякнути.

— Спочатку я повинна подякувати за те, що ви вже для мене зробили. За все оце! — Жінка повела рукою довкола. — І за одяг, і за все інше. Ви справді пробачили мені оту свою давню поразку? — В її повних сліз очах спалахнула іскринка.

— Я ніколи не відчував до вас нічого, крім захоплення. Вибачатися вам нема чого.

— Але чим я можу віддячити за вашу добрість, містере Холмс? Я так мало можу запропонувати…

— Коли б я міг запропонувати вам одруження, то зробив би це відразу! — Холмс підсунувся ближче. — Але, як вам відомо, я запеклий парубок. Тим часом… — Він провів язиком по губах, немов зволожуючи їх. — Що може запропонувати жінка зголоднілому за жіночою ласкою?

— О, містере Холмс! — Ірена Адлер звела до нього обличчя, обняла за шию і притягла до себе.

— Потім ми, можливо, вип'ємо шампанського й повечеряємо в «Моніко».

— Чудово, любий Шерлоку. Чудово… — Голос жінки був лагідний, очі заплющилися, губи розтулились.

Кроу спізнювався й усвідомлював це. Після раптового від'їзду Холмса з Парижа він уздовж і впоперек прочісував квартали Монмартру в пошуках циганки Сюзанни. Знало дівчину багато людей, але давно ніхто її не бачив.

За два дні до того, як він мав повертатися до виконання своїх обов'язків у Скотленд-Ярді, надійшла телеграма від Холмса. Всього чбтири слова: «СПРОБУЙТЕ СЬОГОДНІ «ФОЛІ БЕРЖЕР». Заінтригований цією несподівано чіткою вказівкою, Кроу ледве дочекався кінця дня, повечеряв і, схвильований, пішов до «Фолі-Бержер».

Останнім часом він уже побував тут кілька разів і цілком звик до гамору та доброї програми, не кажучи вже про парад молодих жінок на вільній від столиків центральній доріжці. Годину чи й більше Кроу розпитував заклопотаних офіціантів, а потім вирішив сам пройтись центральною доріжкою, де вже зазнав був образи від дам, що пропонували себе.

Наслідки не забарилися. Майже відразу його зупинила дівчина, модно вдягнена, але, як на його смак, надто нафарбована й напудрена.

— Це не ви розшукуєте Сюзанну, циганку? — запитала вона, водночас намагаючись не проґавити можливого, клієнта.

— Так, я. Ви знаєте, де вона?

— Вам пощастило. Вона щойно повернулася до Парижа й зараз тут.

Кроу розгледівся в натовпі.

— Сюди! — потягла його за рукав повія. — Сюзанно, ось для тебе приятель, якщо ти не надто запишалася серед своїх подруг-акторок.

Кроу несподівано опинився перед чорноволосою красунею, чиї риси безперечно свідчили про те, що в її жилах струмує циганська кров.

— Ви бажаєте почастувати мене чаркою? — кокетливо запитала вона.

— Якщо ви справді циганка Сюзанна, то я вас шукаю по всьому Парижі.

— Так, це я, — засміялася дівчина, — але сьогодні не прихопила з дому бубна. Доведеться грати на іншому інструменті.

— Я просто хочу поговорити з вами, — поважно мовив Кроу. — Справа дуже важлива.

— Час — гроші, добродію.

— Я заплачу.

— Коли так, то почастуйте мене шампанським.

— Я довго розшукував вас, — сказав Кроу, коли знайшли вільний столик.

— Мене не було в Парижі, — засміялася Сюзанна, повівши своїми гарними плечима. — Мосьє Мельєс знімав мене для кіно. Ви бували в кіно?

— Так… Тобто ні, але дещо про нього чув.

— Я грала для мосьє Мельєса. Він знімав фільм у своєму сільському будинку в Монтереї.

— Чудово, але…

— Звичайно, чудово. Він перебрав кількох дівчат під циганок. А я справжня циганка. Він сам так сказав. Розповісти, як він знімав?

— Я хотів би поговорити про інше.

— Про що саме?

— Сюзанно, згадайте, будь ласка, дні після Різдва.

— Та що ви! — підняла руки циганка. — Це важко. Я часом не можу згадати, що робилося вчора, а від Різдва уже скільки минуло…

— Ви були тоді в «Мулен Ружі»?

— Я часто буваю в «Мулен Ружі»… Може, все-таки краще поговоримо про. мосьє Мельєса? Він сьогодні сюди прийде. Вся його компанія прийде. Ви зможете з ними познайомитися. — Раптом, глянувши на нього, Сюзанна замовкла. — Не знаю, як вас звати.

— Моє прізвище Кроу.

— Ти ба! Я називатиму вас Вороном^[4], можна? — Сюзанна каркнула й замахали руками, наче крилами.

— Згадайте той вечір, коли ви розмовляли там з одним американцем! — твердо сказав Кроу, вирішивши, що випите шампанське трохи вдарило їй у голову. — Гадаю, він розпитував вас про пана Жана Гризомбра.

— То вас цікавить Гризомбр? — навдивовижу швидко протверезіла Сюзанна.

— Ні. Ви згадали того американця?

— Не знаю… Можливо. Це як я захочу. А навіщо він вам?

— Він мій друг. Я намагаюся знайти його. Його прізвище Мор-нінгдейл. Коли він вийшов з «Мулен-Ружа», в нього було якесь непорозуміння з котроюсь із тамтешніх дівчат.

— Ну добре, я його пригадала, того американця. Неприємний тип. Зате його приятель Гаррі добре мені догодив… Циганка стенула плечима. — Хоча заплатив за нього той американець.

— І вони розшукували Гризомбра?

— Так.

— Ви їм допомогли?

— Я відіслала їх до «Порожнього дому». Жан Гризомбр найчастіше буває там. Цебто бував досі: сьогодні його там немає, десь подорожує. Отже, якщо ви мали намір з ним зустрітися, вам не повелося.

— Американець тоді з ним зустрівся?

— Звичайно, якщо туди пішов.

— А сам американець і той його приятель звідки приїхали?

— З Лондона. Гадаю, з Лондона. — Сюзанна звела докупи брови, немов їй коштувало великих зусиль пригадати. — Так. Він говорив щось Гаррі, називав адресу… Дивно…

— Яку адресу?

— Налийте ще шампанського.

Кроу налив, не зводячи з неї ока. Навколо них вирували голоси, сміх, музика, танці, юрми людей, які вирішили будь-що розважитися.

— Скільки ви мені заплатите? — спитала циганка.

— Добре заплачу.

— Бажаєте переспати зі мною?

— Ні.

— Я вам не подобаюсь?

— Моя люба, — зітхнув Кроу, — ви мені дуже подобаєтесь, але я дав собі маленьку клятву.

— Клятви дають, щоб їх порушувати.

— Що казав американець?

— Гроші.

Кроу поклав на стіл кілька золотих монет, і вони миттю зникли, наче масло на гарячій сковороді.

Циганка посміхнулася й підвелась.

— Ви не пам'ятаєте? Чи вирішили мене обдурити? — занепокоївся Кроу.

— Я все пам'ятаю. — Циганка знову посміхнулася. — Він сказав… Заплатив мені, щоб я перебула з Гаррі, й сказав: «Я не вибовкаю служничці на Алберт-сквері. Кажуть, циганка Сюзанна варта кожного витраченого на неї су». І я справді варта кожного витраченого на мене су, мосьє.

— Алберт-сквер? Ви певні?

— Я варта кожного су! — Циганка жартівливо посміхнулась і зникла в натовпі.

Заграв оркестр. Гучні звуки музики, тупотіння і вигуки дівчат, які танцювали канкан, заглушили все інше. Кроу вирішив знайти модну нафарбовану дівчину, що допомогла йому знайти Сюзанну, дати їй за це трохи грошей і якнайшвидше, першим же пароплавом — додому.

В Лондоні Кроу був увечері наступного дня, стомлений, але задоволений з того, що має нарешті якісь відомості для Холмса. Турбувати великого детектива цього вечора здалося запізно. До того ж Сильвія зустріла його, як зустрічала колись до одруження. Кроу навіть подумав, чи не замислила вона знову якесь безглуздя. Але його тривога невдовзі минулася — Сильвія засвоїла урок і постановила собі бути просто шанобливою дружиною.

Втішаючись затишком власного дому та ліжка, Кроу вирішив піти на Бейкер-стріт завтра, відразу після звіту в Скотленд-Ярді про своє відрядження.

У службовому кабінеті Кроу був задовго до пів на дев'яту. На столі знайшов записку, в якій повідомлялося, що рівно о дев'ятій на нього чекає Комісар.

Кроу вже збирався йти, коли до кабінету заглянув Тернер.

— Маєте добрий вигляд, сер. Зовсім одужали? — весело запитав він.

— Ніколи не почувався краще, — відказав Кроу й подумав, що це справді так. Тепер його зовсім не гнітила зрада Гарріет.

— Отже, краще, ніж містер Холмс, — майже сердито кинув Тернер.

— До чого тут містер Холмс? — насторожився Кроу.

— Ви зустрічалися з ним, сер, правда ж?

— Два чи три рази. Але що сталося?

— Ви нічого не чули?

— Анічогісінько.

— Великий містер Холмс ставить себе в кумедне становище з тією жінкою. Скандал. Про це балакає пів-Лондона.

— Вигадка…

— Це правда, сер. Кажуть, колишня співачка. Ірена Адлер. Він буває з нею повсюди.

Кроу поспішив до Комісара, аби якнайшвидше розв'язати собі руки.

— Вигляд у вас здоровий, — коротко відзначив Комісар. — Почуваєте себе добре?

— Готовий виконувати будь-яке завдання.

— Доведеться виконувати. Майте на увазі, Кроу, це ваш останній шанс. Я розмовляв з Муром Агаром, він запевнив мене, що ви цілком відновили своє здоров'я й самопочуття. Вірю, що так воно і є, хоча, як я чув, декотрим його пацієнтам ведеться не так добре.

— Невже? — Кроу змусив себе виказати подив.

— Між нами кажучи, — нахилився до нього Комісар, — я маю на увазі Шерлока Холмса. Пам'ятаєте, який він був завжди стриманий? До жінок навіть близько не підходив.

— Звичайно, пам'ятаю.

— Таке в його віці трапляється. Чоловік опиняється в руках молодої спритної жіночки й втрачає розум.

— Містер Холмс? — Кроу по-справжньому розхвилювався. Тернер міг перебільшити, але Комісар — ніколи.

— Так. Попався на гачок саме такій жіночці.

— Важко повірити.

— Я бачив на власні очі. Щовечора буває в «Моніко», «Крійоні» або «Трокадеро». Обнімається з нею в усіх на очах. Неприємне видовище. У моєму клубі кажуть, що бачили їх добре напідпитку в «Амбасадорі», а з рідним братом Майкрофтом Холмс не бажає навіть розмовляти. Одне слово ганьба, і, на жаль, таке трапляється часто. Коли людина збочує з прямої дороги… — Комісар не доказав речення, і Кроу перевів розмову на справу, задля якої той його викликав.

Розмова тривала добру годину. Йшлося про вибух на Прейд-стріт і ту людину, яка там постраждала. Звільнившись, Кроу найняв екіпаж і погнав на Бейкер-стріт, не знаючи, що його там чекає.

— Дякувати Богові, це ви, сер! — вигукнула місіс Гадсон, відчинивши двері на схвильований стукіт Кроу. — Він звелів, крім вас, нікого не приймати, навіть не дозволив дати телеграму докторові Ватсону.

— Що, зрештою, сталося, місіс Гадсон?

— Він такий хворий, сер… Таким я ніколи досі його не бачила. Думала, помре, але лікаря не викликали. А те, що про нього плетуть, — неправда.

Перестрибуючи через два східці, Кроу поспішив нагору, звідки долинали високі сумні звуки скрипки. Постукавши й не чекаючи відповіді, він майже вдерся до кімнати.

Холмс, зі скрипкою біля підборіддя, заплющивши очі, сидів у своєму улюбленому кріслі. Вигляд великого детектива вразив Кроу до глибини душі. Холмс був наче висушений — щоки втяглися, очі позападали. Кроу бачив, що рука, в якій той тримає смичок, далеко не така тверда, як звикле.

— Що з вами, Холмсе?

Холмс розплющив очі, перестав грати й відкинувся в кріслі.

— Радий вас бачити, Кроу. Ви одержали мою телеграму? Є новини?

— Дещо є, але що з вами?

— Про мене не турбуйтеся, дорогий мій друже. Я переміг і вже майже видужав.

Ним раптом стало так тіпати, що він кілька хвилин не міг говорити. Обличчя вкрилося рясним потом.

— Боюся, Кроу, що ця хвороба — мій власний витвір, — кволим голосом мовив трохи згодом Холмс. — Але я справді майже видужав. Трохи курячого бульйону місіс Гадсон — і все прийде до норми.

— Що з вами, Холмсе?

— Це довга історія. Одна з примх, що дорого коштують. Але спочатку новини. Ми його схопимо. Чули, що він виробляє по ресторанах і готелях?

— Маєте на увазі розмови про вас та Ірену Адлер?

— Так.

— Чув. Вам треба їх негайно спростувати.

— Не раніше, ніж зовсім одужаю. Це буде диво сьомого дня, побачите. Ну, то які новини?

— Я знайшов ту дівчину.

— Я був певний, що знайдете. Якось, коли хвороба була трохи попустила, я прочитав у газеті, що Жорж Мельєс знімає в Монтреї молодих циганок для кіно і влаштовує для них вечерю в «Порожньому домі». Отже, я не мав сумніву, що там неодмінно буде й наша невловна Сюзанна.

— Я певен, що Гризомбра вони тоді розшукали, принаймні Морнінгдейл з ним зустрічався. А ще Сюзанна каже, що вони згадували в розмові одну лондонську адресу: Алберт-сквер.

— Передайте мені, будь ласка, довідник «Лондон», — кивнув Шерлок Холмс на книжкову полицю. — Подивимось… Ага, ось: Алберт-сквер, поряд з Ноттінг-Гіллом. — Знайомий блиск з'явився в очах великого детектива. — Цього разу Джеймс Моріарті знайшов собі пристойніше місце порівняно з його останньою норою… Я почуваю себе значно краще. Мабуть, скуштую бульйону. Будь ласка, Кроу, гукніть місіс Гадсон.

Холмс іще був кволий, але після бульйону відразу зник сумнів, що його організм обов'язково подолає недугу.

— Чи можу я вам довіритись, Кроу? — запитав він.

— Ви можете довірити мені навіть своє життя.

— Дякую. Я молю Бога, щоб нічого не стало відомо Ватсонові. Ватсон чудова людина, і я не хочу його образити, але він може зопалу все опублікувати. Хоча це й спокусливо, я б ніколи не дозволив йому згадувати в своїх записках Ірену Адлер.

— Я розумію.

— Але дозвольте мені розповісти вам повчальну історію, що стосується мене особисто.

— Слухаю вас.

— Я завжди перепрацьовував, гадаю, це вам відомо. Не люблю байдикувати, нудьгую й не можу погодитися з перешкодами, які мені часом ставить власний організм. Отже, ще в студентські роки я вдався до медикаментозних засобів, щоб підвищити можливості організму, стимулювати розумові здібності й мати змогу більше працювати й менше відпочивати. Тим засобом був, мушу визнати, кокаїн. Я не вбачав у ньому нічого поганого, користувався ним, як і багато інших. Вам, гадаю, відомо, що на континенті провадилося багато експериментів щодо використання кокаїну для підвищення боєздатності військ на полі бою? Але незабаром я звернув увагу на деякі його побічні дії, які тепер добре відомі медицині… — Холмс майже ніяково усміхнувся, немов вибачаючись за те, що вони йому стали відомі набагато раніше, ніж медичній науці. — Коли я усвідомив небезпеку, було запізно. Мій організм уже страждав без цих страшних ліків, я став ще одним наркоманом. Ви, мабуть, знаєте, що лише рік чи, може, трохи більше тому, медичні світила почали обмежувати користування деякими ліками, а доти придбати цей клятий порошок було зовсім не важко. Але друзяка Ватсон хотів покінчити з цією проблемою якомога швидше. Він постійно благав мене, наводячи багато доказів. Я розумів, що Ватсон має рацію, але кокаїн забрав наді мною таку владу, що я не міг навіть подумати, щоб від нього відмовитись. Нарешті розум переміг, і я погодився, щоб Ватсон, з допомогою Мура Агара, відучили мене від цього руйнівного засобу. Це одна з причин, чому я не бажаю, щоб він довідався про мій стан. — Холмс засміявся коротким, стомленим сміхом. — Ватсон і Агар перекрили всі мої джерела постачання. Жодна аптека в Лондоні не давала мені ні грану наркотику, навіть «Куртіс і Компанія» на моїй вулиці чи «Джон Тейлор», що на розі Джордж-стріт. Можна сказати, мене добре притисли. Принаймні «гак вони вважали. — Холмс ніби заспокоївсь, усівся зручніше в кріслі й повів далі: — Бачите, наркомани дуже хитрі. Повірте мені, я знаю це по собі. Спочатку Ватсон і наш приятель з Гарлі-стріт почали потроху зменшувати дозу, і я з цим мирився, потім, не боюся зізнатись, перелякався. Бувши певним, що завжди можна знайти джерело постачання і при потребі доповнити мізерну дозу, дозволену мені нашими медиками, я знайшов чоловіка на Орчард-стріт, і він систематично забезпечував мене, нехтуючи забороною медиків.

Погляд Кроу свідчив про те, що він цілком розуміє свого славетного друга.

— Мені дуже ніяково… — Холмс потупив зір і похитав головою. — Вони вважали, ніби вилікували мене, звівши дозу до мінімуму, але не знали, що я вживав кокаїн таємно від них. Так було до Парижа.

— Ото тоді ваша хвороба й далася була взнаки?

— Точно. Я опинився без наркотику в лещатах жахливих мук.

— Вам потрібні були наркотики?

— Дуже.

— Чому ж ви не придбали їх у Франції?

— Існують деякі обмеження. Гадаю, я подолав би їх, але розум викинув дивного коника. Я міг думати лише про те, щоб повернутися до Лондона й до того знайомого аптекаря з Орчард-стріт.

— І що ж?

— Він не дав мені наркотику. Думайте що завгодно, але в цьому я теж убачаю жорстоку руку Джеймса Моріарті. Я був фізичною й розумовою руїною, Кроу, але десь у глибині моєї свідомості ще не згасла сила волі. Коли мені трохи полегшало, я твердо поклав собі відмовитись від кокаїну, хоч би як важко це було. Не можу передати вам усього словами…

— Я й так бачу, Холмсе.

— Очевидно. Це — немов боротьба з самим дияволом. Але я все витримав і назавжди звільнився від цієї напасті.

— А поки ви страждали, Моріарті зробив вам погану послугу.

— Так, і він за це дорого заплатить.

— А як ви переконаєте тих, хто повірив йому й поширює плітки?

— Слово-друге в належному місці, натяк тут, натяк там зроблять свою справу. Мій брат Майкрофт запаливсь бажанням діяти, але я послав йому телеграму, щоб не хвилювався, й запевнив, що незабаром усьому цьому буде покладено край. Ще день-два відпочинку, доброго харчування — і я буду на ногах. Недарма ж я, мій друже, наділений залізним організмом.

— Я можу схопити того негідника сьогодні ж увечері, коли він буде з Іреною Адлер! — Обличчя Кроу почервоніло від гніву.

— І позбавити мене можливості зробити це самому? Ні, Кроу, ні.

— Я давно присягався скрутити його, а ви тоді мені казали, що не маєте бажання займатися справою Моріарті.

— Не бійтесь, останнє слово буде за вами, — приязно всміхнувся Холмс до інспектора. — Маю план загнати Моріарті в його власнупастку, Кроу.

Моріарті вважав, що його схожість із Холмсом полягає не в дрібних деталях. Важлива була загальна подібність — зріст, голос, манери, і все це при легкому акторському гримі обличчя. Якби він, наприклад, зустрівся з братом детектива Майкрофтом, то не витримав би й п'яти хвилин. Зате для Ірени Адлер він був Холмсом. Холмсом він був і для всіх, хто бачив його з Іреною Адлер у різних місцях Лондона. Люди чекали побачити Холмса, отже, перед ними був Холмс.

Моріарті взув черевики, якими користувався, приймаючи подобу свого померлого брата, зручно всівся біля туалетного столика й почав формувати ніс з горбочком. Він розпорядився, щоб на час цієї гри тут, у будинку на Алберт-сквері, не було нікого, крім Марти Пірсон і молодої служниці. Всі інші перебрались на Бермондсі. Бриджіт Спір, яка мала незабаром народити дитину, — у найкращий дім Селлі Годжес; господиня дому теж була там. Решта крали, шахрували, грабували. Відроджений клан міцнів день у день.

Внизу подзвонили. Своїм з'являтись у будинку дозволялося лише в разі нагальної потреби. Можливо, це прийшов торговець.

Але то виявився Берт Спір.

— Кроу… — видихнув він, увійшовши до спальні.

— Що — Кроу? — перепитав Моріарті, проводячи червоним соболиним пензликом, змоченим у розчині, що мав надати тілесного кольору штучному горбочкові на носі.

— Він повернувся з відпустки.

Пензлик на мить затримався в повітрі — єдина ознака хвилювання Моріарті.

— Виходить, його не звільнено з роботи? — Голос професора деякими інтонаціями нагадував голос Холмса.

— Виходить так. Від сьогодні Кроу знову виконує свої обов'язки у Скотленд-Ярді. На тій самій посаді.

Моріарті непристойно вилаявся — це означало провал.

— За ним стежать?

— Я негайно послав Ембера до жебраків. За годину вони будуть на місцях.

Моріарті знову вилаявся. Потім, немов до нього повернулась упевненість, проказав:

— Спокійно, Спіре. Ми цього нишпорку приборкаємо… Бриджіт скоро стане матір'ю? — спрямував він розмову в інше річище, тим часом, міркуючи, які проблеми можуть виникнути з поверненням Кроу до Скотленд-Ярду.

— Ось-ось. Біля неї Сел і повитуха.

— А на інших поверхах правлять свою службу безпутні жінки, — посміхнувся професор.

— Атож, там нічого не змінилося. Це добра хата.

Поки Моріарті мастив підборіддя, обидва мовчали, потім Спір запитав:

— Може, хай хтось із нас повернеться сюди? Чи хай весь час буде неподалік од вас…

— Ні, зі мною нічого не станеться! — рішуче відказав професор. — Ще два-три таких веселих вечори з Іреною Адлер — і добре ім'я містера Шерлока Холмса буде назавжди знеславлено. Останні кілька днів були для мене, Спіре, мов різдвяний карнавал.

Спір невдовзі зник, а ще за годину подав екіпаж Гаркнесс. Моріарті, в образі Шерлока Холмса, вийшов з будинку, збіг східцями вриз, і Гаркнесс повіз його з Алберт-скверу на Мейда-Вейл, де на нього завжди чекала Ірена Адлер.

Звертаючи з площі на головну магістраль, ні Гаркнесс, ні Моріарті не помітили Кроу, що причаївся в під'їзді одного з будинків. Коли екіпаж від'їхав, Кроу вийшов і, не криючись, подався в тому ж напрямку.

Помітивши вільний кеб, що непоспіхом їхав вулицею, Кроу підняв руку.

— Я інспектор поліції, — сказав він похмурому візникові. — Їдьте за отим екіпажем, але не випереджайте і робіть те, що я звелю.

Вражений кучер торкнувся рукою шапки й погнав коня вперед.

Наступного ранку Кроу прибув на Бейкер-стріт з підсвідомим відчуттям, ніби за ним стежать. Відчуття з'явилось дорогою з Кінг-стріт до Скотленд-Ярду й геть зіпсувало йому настрій.

Холмс і досі був змарнілий і виснажений, але очі в нього жваво блищали.

— Розповідайте мені все, не пропускайте щонайменшої дрібниці, — попросив великий детектив.

Кроу всівся біля каміна й почав з подій минулого вечора, і Холмс, поки він розповідав, ні на мить не зводив з нього погляду.

— Моріарті мешкає в будинку з вересня минулого року як американський професор Карл Нікол. При собі тримає цілу команду харцизяк.

— Давні знайомі?

— Китаєць, якого ми давно розшукуємо, Ембер, Спір…

— Уся «преторіанська гвардія»?

— Так. Але є ще й жінки.

— Невже?

— Але, що цікаво, останнім часом там нікого немає. Лише Моріарті та дві служниці. Це вже з тиждень.

— Ви його бачили, Кроу?

— Правильніше було б сказати, що я бачив вас.

— Он як?!

— Схожість дивовижна.

— Я ніколи не применшував здібностей Моріарті. І ніколи не вважав його за аматора. Ви за ним прослідкували?

— До котеджу на Мейда-Вейлі, там тепер мешкає Ірена Адлер.

— Ви її бачили? — з помітним зацікавленням спитав Холмс.

— Атож, бачив. Моріарті пробув у будинку зо дві години, потім вони обоє поїхали в «Трокадеро».

— Добре старе «Троко», — задумливо мовив Холмс.

Гостя втішав його стан, господар уже справді нагадував колишнього Холмса.

— Там вони вечеряли, перед усім людом демонструючи свої взаємини — потиски рук, цілунки здаля, символічні жести, гучний сміх. Бридко було дивитися, Холмсе, і я, коли б не знав, міг би заприсягтися, що то були ви.

— А потім, гадаю, вони повернулися на Мейда-Вейл?

— Авжеж. На Алберт-сквер професор приїхав годині о четвертій ранку. Боюся, моя любляча Сильвія подумає, що я знову скочив у гречку.

— Скажіть щ, хай не боїться. До завтра все закінчиться. Як у вас із замками, Кроу?

— В якому розумінні, Холмсе?

— Замка вмієте відмикати? Ну, та дарма, я маю власний набір відмичок, із замками проблем не буде.

— Ви маєте намір…

— Ми змушені проникнути в той будинок, інспекторе. Ви заперечуєте?

— Ні, якщо це допоможе прищучити професора.

— Чудово. Вам відомо, що сьогодні вранці за вами стежили?

— Я підозрював.

— Слушно. За мною також стежать: унизу під моїм будинком стовбичить жебрак. Його, здається, звуть Фред, і він удає сліпого. За вами ходить двоє — Обідранець Сим та Бен Таффнелл. Сьогодні звечора нам доведеться позбутись їхнього нагляду, але дозвольте подбати про це мені. Я маю кількох шибайголів, здатних перехитрувати найдосвідченіших жебраків професора. Займайтеся своїми справами, Кроу. Бажано, щоб ви були тут о дев'ятій, навіть трохи раніше. На Алберт-сквері затримаємось довгенько, але, гадаю, витрачений час буде того вартий.

— Я приїду, — кивнув Кроу.

— І не забудьте револьвер.

14 травня, у п'ятницю, о шостій годині вечора Бриджіт Спір породила гарного хлопчика, вагою вісім фунтів. Сповнений радощів, гордий своїм батьківством, порушуючи всі правила, Спір увечері того самого дня вдруге з'явився на Алберт-сквері.

Професора він знову застав біля туалетного столика, і той привітав його не дуже приязно.

— Я радий чути про Бриджіт, — мовив він холодно, — але був би більше задоволений, якби, поки гра не закінчиться, ви трималися на віддалі, Спіре. Сьогодні я поїду до Ірени Адлер востаннє. Після цього буде дана вказівка Лі Чао. Сьогодні все закінчиться значно швидше: я скажу їй, що маю невідкладні справи.

— Незабаром ви самі довідаєтеся, що таке бути батьком, — похмуро дивлячись на килим під ногами, сказав Спір. — Про Кроу що-небудь чути?

— Приходив хлопець. Кроу відвідав Холмса, але того бідолаху так спаплюжено, що його вже нічого не врятує.

— Схоже на те.

— Я певен, Холмса вибито з колії надовго, отож ми спокійно можемо робити своє діло. Завтра на Бермондсі обговоримо наші першочергові справи. А тепер, Спіре, йдіть до вашої Бриджіт і перекажіть їй мої найкращі побажання. Я буду хрещеним батьком.

— Незабаром ще одне весілля: Аллена й Поллі. Вони вже готовенькі.

— Поблагословлю і їх, — засміявся професор.

У належний час під'їхав Гаркнесс. Моріарті вирядив Спіра, а сам поїхав. Годині о десятій Марта й молода служниця погасили в домі світло, крім однієї лампи у вестибюлі, залишеної до повернення господаря, і полягали спати.

Кроу, як і домовились, прибув на Бейкер-стріт рівно о дев'ятій, але, зайшовши до Холмсової кімнати, нікого там не побачив. Він тихо погукав господаря, а не діставши відповіді, всівся біля палаючого каміна й видобув свій старий американський револьвер, щоб пересвідчитись у його доброму стані.

Знадвору почувся гуркіт коліс. Ангус Кроу підійшов до вікна. Людей на вулиці було мало, але він міг заприсягтися, що помітив тіні, які чаїлися на протилежному боці, й постать, що, скрадаючись, рухалася від під'їзду до під'їзду.

Кеб зупинивсь, і з нього на тротуар ступив пасажир — високий, худий і сутулий чолов'яга. Коли світло газового ліхтаря впало на його обличчя, Ангусові Кроу перехопило подих. Він двічі бачив цього чоловіка раніше, а словесний портрет знав, мов свою долоню. Кроу був певен, що капелюх прикриває високий опуклий лоб та запалі очі професора Моріарті, «Наполеона злочинного світу», що в цій подобі часто з'являвся перед своїм «військом».

Кроу стиснув у руці револьвер, одступив од вікна й став чекати, що буде далі. Моріарті перейшов на протилежний бік вулиці, до під'їзду, де Кроу раніше помітив був тінь жебрака.

Там професор постояв кілька хвилин, киваючи головою, — як видно, з кимось розмовляв, — потім обернувсь, і світло впало на його обличчя. Це був, безперечно, Моріарті. Тепер він ішов назад, до будинку 221-Б.

Внизу стукнули двері, і Кроу почув кроки, що весь час виразнішали. Він кинувся до дверей і, тримаючи револьвер напоготові, затамував віддих.

Двері відчинились, і Моріарті ввійшов до Холмсової кімнати.

— Стояти, сер! Ані руш! — вигукнув Кроу. — А то стрілятиму.

— Благаю вас, любий Кроу, не будьте таким агресивним! — голосом Холмса мовив той, хто, безперечно, був його ворогом.

Очі в Кроу полізли на лоба, щелепа одвисла, револьвер зробився важким і потяг руку додолу.

— Холмс?! — вигукнув Кроу.

— Власною персоною, — відказав Холмс, знімаючи капелюха, під яким, як і думав Кроу, був високий опуклий лоб.

— Викапаний Моріарті! — розглядав Кроу детектива, що стояв перед ним.

— Сподіваюсь, це так і є, — посміхнувся Холмс. — Якщо Моріарті може прибрати мою подобу, то чому мені не вільно перевтілитись у нього? Протистояння буде на рівних, еге ж?

— Ну просто дива Господні! Холмсе, це ж таке мистецтво!

— Елементарно, Кроу. Звична майстерність доброго актора. Хоча, мушу зізнатися, в мене це виходить краще, ніж у багатьох із них. Підійдіть до вікна. Гадаю, я пошив у дурні отих бевзів унизу.

Він поманив Кроу до високого вікна.

— Я бачив вас на вулиці. Що ви там робили? — запитав Кроу.

— Перемовився зі «сліпим» Фредом. Він, звичайно, взяв мене за свого хазяїна. Я попередив його, що після того, як увійду в цей будинок, звідси за кілька хвилин один по одному вийде троє хлопців. Наш приятель Фред, а також Обідранець Сим та Бен Таффнел мають піти назирці за кожним із них. А хлопці, певен, поводять їх містом. Гляньте, онде вони.

Як Холмс і казав, три патлаті підлітки вийшли з будинку й розміреною ходою подалися в різних напрямках. Холмс і Кроу бачили: три постаті вислизнули із своїх схованок і пішли назирці.

— На ніч їм роботи вистачить, — потираючи руки, мовив Холмс. — Можемо їхати на Алберт-сквер, не боячись хвоста.

На прохання Холмса, місіс Гадсон подала їм пива та холодного м'яса, і вони добре повечеряли. Жуючи м'ясо, Кроу раз по раз зиркав на свого компаньйона, ледве вірячи, що це справді Холмс, — так майстерно замаскувався великий аналітик.

Виїхали вони відразу по півночі, залишили кеб на Ноттінг-Гіллі, подолали решту відстані пішки й були на Алберт-сквері за п'ятнадцять хвилин до першої.

— Ходімте в підвальне приміщення, — прошепотів Холмс, коли вони попід стінами наблизились до будинку. — Слуги, гадаю, сплять, але все одно прошу вас — якомога тихіше.

Біля дверей Холмс видобув з кишені відмичку, вставив у замок і відчинив двері.

— Постіймо хвилину, — знову прошепотів він, коли вони ввійшли. — Дамо очам звикнути до темряви.

У кухні, де вони опинилися, пахло свіжим печивом і смажениною.

— Професор непогано харчується, — буркнув Холмс. — Хай я провалюся на цьому місці, коли м'ясо не найвищого гатунку.

Поступово Кроу почав розрізняти обриси предметів довкола.

— Сходи — там, — кивнув Холмс. — Ви помітили відсвіт лампи? Вона — у вестибюлі. У нас є час обшукати кабінет Моріарті, хоча, гадаю, ми не знайдемо там нічого вартого уваги. Кілька років тому я вже якось переглядав його папери.

Вони піднялись сходами нагору. Світло лампи допомагало їм орієнтуватися.

Пішло на другу годину ночі.

— Гадаю, ми маємо дві-три години, — тихо мовив Холмс. — Часу досить, тож, аби не нудьгувати чекаючи, займімося чимось.

Раптом на вулиці загуркотіли колеса, повіз зупинився біля будинку. Почулись голоси — принаймні один з них знайомий.

— Він стомився грати мою роль з цією жінкою, — прошепотів Холмс. — І, здається, вчасно. Мерщій нагору! Ми візьмемо його на першій площадці.

Спритно й безгучно, мов кіт, Холмс кинувся широкими сходами нагору, Кроу поспішив за ним. Вони ледве досягли площадки, коли вхідні двері відчинились і стало виразно чути кроки Моріарті.

Детективи принишкли на темному п'ятачку і прислухалися. Кроу ледве стримував дихання.

Моріарті мугикав із закритим ротом набридливу мелодію «Дівчисько-дівчисько», яку співали всі хлопчаки, чи якусь іншу подібну нісенітницю. Він повісив на вішалку пальто, взяв лампу й почав підійматися сходами нагору.

Кроу напружився й повільно підняв руку з револьвером. Холмс приклав палець до губів.

Високо тримаючи лампу, Моріарті минув поворот на сходах. Лампа осявала його обличчя — обличчя Шерлока Холмса.

Коли Моріарті ступив на площадку, Холмс ступив крок уперед.

— Містер Шерлок Холмс, якщо не помиляюсь? — м'яко, але з погрозливими нотками в голосі, запитав він.

Моріарті відсахнувся, схопивсь за поруччя, аби не впасти, й підняв лампу вище. Кроу, тримаючи револьвер напоготові, став поряд із Холмсом. Такого видовища йому бачити не траплялось — Холмс і Моріарті стояли один навпроти одного, один в образі другого.

Професор сердито вигукнув:

— Гра, Холмсе! Мені слід було подбати про вас ще в Райхенбаху, а не грати далі.

— Смію нагадати, — заперечив Холмс, — що ви самі тоді, здається, мало не опинились у руках присутнього тут мого друга, містера Кроу. Сподіваюсь, він вам знайомий? Та вже цього разу, за якийсь місяць, на вас таки чекає шибениця. А зараз, будь ласка, пройдіть до вітальні, зітріть з обличчя фарбу, зніміть мастику і дайте змогу інспекторові надіти на вас наручники. Маю вас поздоровити: ви досягли чудової подібності!

Моріарті нічого не лишалось, як під дулом револьвера, попереду двох детективів, пройти до вітальні. Холмс підійшов до каміна, в якому ще жеврів вогонь.

Моріарті стояв посеред кімнати, і губи його ворушилися, шепочучи брудні прокльони.

— Надіньте на цього мерзотника наручники, Кроу, — весело промовив Холмс. — А тоді продовжимо.

— Потримайте револьвера, Холмсе, — відказав Кроу, дістаючи наручники, що були в нього напоготові у задній кишені. — А ви, добродію, поставте лампу на піаніно. — Він ледь обернувся до Холмса, аби передати йому револьвер, і на секунду втратив пильність.

— Ставлю! — вигукнув Моріарті й щосили пожбурив мідний світильник, так що він брязнув об стіну, пролетівши за якихось кілька сантиметрів од голови Холмса.

— Стріляйте, Кроу! Стріляйте! — вигукнув Холмс, відскочивши від розбитої лампи, з якої виливався гас і вогнем розтікався по килимі.

Кроу вистрілив, але не влучив. А Моріарті був уже в дверях.

— За ним!

Двері грюкнули. Моріарті зовні обернув ключ, клацнув замок, і вони лишилися в охопленій полум'ям кімнаті.

— Двері, Кроу! Ламайте двері!

За дверима почувся глузливий сміх, а затим кроки Моріарті на сходах.

— Бога ради, двері, Кроу! — гукав Холмс. — А то ми тут засмажимося живцем!

Проклинаючи себе за дурість, Кроу вдарив плечем у двері. Плече пронизав біль, але двері навіть не здригнулися. Для дубових дощок та міцного замка ваги тіла Кроу було не досить.

На площадці Моріарті зупинився й обперсь об стіну. Він важко дихав і вже не сміявся. Гуготіння полум'я у вітальні ставало гучнішим. Моріарті заходився здирати мастику й приклеєне волосся, щоб позбутися подоби свого ворога. «Мастика на обличчі Холмса ось-ось почне пузиритися», — майнуло йому в голові. Він потягнув носом повітря й відчув запах диму.

Переляк від зустрічі на сходовій площадці з двійником ще не минув. На мить професорові здалося, ніби його переслідує привид рідного брата.

Важкі удари в двері почастішали. «Ага, щури, попалися!» — зловтішно подумав він і, вже ступивши на східці, раптом згадав про Марту. «А може, біс із нею, з прислугою?..» Почулися крики, тепер уже з вулиці: «Пожежа! Пожежа!..» Марті було дещо відомо про Бермондсі. Якби її врятували, вона могла б навести на нього поліцію.

Професор повернув назад і, перестрибуючи через три східці, побіг нагору, до мансарди. Він безцеремонно стяг обох жінок з ліжок, наказуючи не турбуватись про свій вигляд, а хапати одіж і бігти за ним, рятуватись. Приголомшені Марта й друга служниця навпомацки йшли за професором. Коли всі троє досягли нижньої площадки, у вітальні почувся брязкіт розбитого скла.

— Швидше! — поквапив Моріарті.

У вестибюлі вже було чути знадвору людський гомін, кінське іржання, стукіт коліс, калатання дзвону — то пожежна команда прибула боротися з вогнем, що, мабуть, уже шаленів у будинку.

Моріарті ривком відчинив двері й вискочив на вулицю, служниці — за ним. Поліцаї стримували невеликий натовп чоловіків і жінок, що зібрався біля під'їзду. Мешканці Алберт-скверу, хто в чому, стояли у навстіж розчинених дверях своїх будинків чи на вулиці, коли під'їхали два пожежні повози. Хропли коні, чоловіки в шоломах кинулися до помп.

Коли Моріарті та його служниці вибігли з будинку, почулося кілька схвальних вигуків: «Він урятував їх!.. Добрий вчинок, сер!..» їм пропонували ковдри та притулок.

Але професорові нічого того не було потрібно. Він ухилився від обіймів, ледве визволив Марту й ту, молодшу, обхопив обох за плечі й подався з ними якнайдалі від будинку.

Вони були вже в центрі площі, коли він почув, як хтось вигукнув: «Стрибайте на брезент, не бійтеся!» — Моріарті не озирнувся.

Жарота ставала нестерпною, дим заповнив кімнату, дихати було дедалі важче. Ні Кроу, ні Холмс не могли впоратися з дверима.

— Стривайте, Кроу! — вигукнув Холмс. — Відійдіть! — Він підняв револьвер, що лежав посеред кімнати, й прицілився просто в замок.

Кроу чекав пострілу, але постріл не прозвучав.

— Заїло!.. — Холмс відкинув револьвера. — Вікно! Єдиний вихід!

Кроу роззирнувся, взяв дзиґлика від піаніно й з усієї сили метнув його у найближче вікно. Дзиґлик висадив вікно й вилетів разом з частиною рами. Кочергою від каміна Холмс вибив рештки скла.

Знизу було чути крики й гуркіт пожежних повозів, що в'їжджали на площу. Кроу відчув, як полум'я лизнуло його по спині та стриженій потилиці. Глянувши на Холмса, він побачив, що той зірвав з голови перуку й здирає грим з обличчя. До землі було добрих двадцять футів. Гудів натовп, пожежники в мідних шоломах тягли шланги й ставали до помп.

У центрі площі Кроу помітив Моріарті. Обхопивши за плечі двох жінок, професор поспішав геть від натовпу.

— Затримайте його! — гукнув Кроу чимдуж. — Хапайте його! — Від ядучого диму він закашлявся і знесилено нахиливсь уперед.

Знизу кричали пожежники, підохочували їх стрибати. Шестеро чоловіків тримали туго напнутий чорний брезент.

— Ви перший!.. — задихаючись, гукнув Холмс. — Стрибайте!

Кроу став на підвіконня й стрибнув. За кілька секунд унизу був і Холмс. У димному повітрі літали іскри. Натовп відтіснили, і пожежники хоробро боролися з вогнем, щоб урятувати від повного знищення весь квартал.

— Мені дуже жаль, Холмсе… — дивлячись на вкрите кіптявою обличчя детектива, сказав Кроу. — Він був майже в наших руках.

— Наш час настане, Кроу. — Холмс поклав руку на плече шотландцеві. — Моя провина не менша від вашої, але не впадаймо в розпач. Маю таке відчуття, що про Моріарті ми ще почуємо. — Він насупився й ніяково запитав: — Ви, Кроу, напевне ухвалите якесь офіційне рішення щодо жінки з Мейда-Вейла?

Кроу кивнув і знову закашлявся. Йому здавалось, що його легені ось-ось розірвуться.

— Поставтеся до неї зі співчуттям, Кроу…

У другому кінці міста, на Бермондсі, Джеймс Моріарті провів рукою по шкіряній оправі щоденника. Мабуть, якесь передчуття змусило його перенести щоденник до цього лігва. Він посміхнувся. Жаль, що не привіз сюди й Жана-Батиста Грьоза та Джоконду.

Дивлячись у щоденник, він жалкував, що не може перекреслити записів про Холмса. Хоча все могло обернутися куди гірше. Тепер принаймні люди його клану в безпеці, а сам він контролює злочинний світ Франції, Німеччини та Італії. Настане час, і він ще зітнеться і з Шерлоком Холмсом, і з Ангусом Мак-Криді Кроу.

У книзі реєстрації шлюбів та хрестин нині вже не існуючої церкви Святого короля Едмунда на Бермондсі збереглися записи трьох цікавих подій, що сталися в суботу, 14 серпня 1897 року:

Одруження Гарольда Вільяма Аллена та Поллі Пірсон.

Хрещення Вільяма Альберта Спіра.

Хрещення Артура Джеймса Моріарті.

Свіжа кров для професорового клану.

Примітки

1

Не перед прислугою (фр.).

(обратно)

2

Французька карна поліція.

(обратно)

3

Adler — орел (нім.).

(обратно)

4

Кроу (англ. crow) — ворона.

(обратно)

Оглавление

Джон Гарднер ПОМСТА ПРОФЕСОРА МОРІАРТІ Роман

ЛОНДОН-АМЕРИКА П'ятниця, 25 травня 1894 року — п'ятниця, 22 серпня 1896 року КРОУ ІДЕ СЛІДОМ

ЛІВЕРПУЛЬ-ЛОНДОН Понеділок, 28 вересня — вівторок, 29 вересня 1896 року ВОЗЗ'ЄДНАННЯ

ЛОНДОН Середа, 30 вересня — четвер, 29 жовтня 1896 р. СПОДІВАНЕ ПРИСТАНОВИЩЕ

ЛОНДОН Вівторок, 29 жовтня — понеділок, 16 листопада 1896 року МИСТЕЦТВО КРАДІЖКИ

ЛОНДОН Понеділок, 16 листопада — понеділок, 23 листопада 1896 року КРАДІЖКА НА КОРНГІЛЛІ

ЛОНДОН-ПАРИЖ Субота, 28 листопада 1896 р. — понеділок, 8 березня 1897 р. КРАДІЖКА МИСТЕЦТВА

ЛОНДОН — РИМ Вівторок, 9 березня — понеділок, 19 квітня 1897 року МОРАЛЬНЕ ПАДІННЯ ТА РИМСЬКИЙ ЕПІЗОД

ЛОНДОН — АННЕСІ — ПАРИЖ Вівторок, 20 квітня — понеділок, 3 травня 1897 року ІСПАНСЬКИЙ УРОК

ЛОНДОН — ПАРИЖ Вівторок, 4 травня — п'ятниця, 14 травня 1897 року УСЕ НАВПАКИ

*** Примечания ***