Переможець отримає все [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать онлайн

Олексій ВОЛКОВ ПЕРЕМОЖЕЦЬ ОТРИМАЄ ВСЕ

Пролог

Дорога — вона немов доля. Коли руки тримають кермо, є можливість обрати потрібний маршрут, повернувши куди належить. Спрямувати свій шлях туди, куди бажаєш, особливо якщо долоні зручно лежать на ньому, відчуваючи не те що кожну нерівність траси, а навіть порив зустрічного вітру та краплі дощу. І водночас — хоч скільки повертай — шлях, що здолають колеса, проляже у єдино можливому варіанті, не виключено навіть, що накресленому заздалегідь, нехай поки що невідомому.

Той, хто, не перевищуючи розумної швидкості, примушував двигун новенької «сімки» працювати на максимальних обертах, перемикаючи передачі, не замислювався над такими речами. Він не смакував задоволення від дороги, навіть відчуваючи себе єдиним цілим з машиною, і віражі мокрого асфальту, як і весь маршрут, були для нього чимось належним, тим, без чого немає життя. Опущені донизу майже козацькі вуса мугикали щось схоже на звук мотора, а спокійний погляд очей вдивлявся у вечірню мрячку.

Зустрічні машини давно вже засвітили габарити, і незворушний водій клацнув тумблером, вмикаючи зовнішнє освітлення, після чого правиця звичним рухом лягла на своє місце — на важіль передач, адже кермо він звик тримати однією рукою.

Траса й так була його долею. Проте очі відірвалися на мить від місця, де вона впиралася в обрій, і ковзнули по кущах, які ще не зовсім сховав морок. Так, наче той, хто вважав себе царем і богом якщо не доріг взагалі, то принаймні цієї «сімки», міг знати, що відбувається зараз на тому самому узбіччі за якихось два кілометри попереду, якщо у відстані, та півтори хвилини їзди, якщо в часі.

Власник білої «сімки» з тимчасовими номерами не був ні царем, ні богом. Тому й не дізнався ніколи, що попереду, обійшовши цю ділянку траси іншим шляхом, на узбіччя виїхав великий чорний джип, який ішов за ним ще від Чопа й навіть одного разу потрапив на очі, не привернувши особливої уваги. Потужна, дещо зловісного вигляду машина, розчавивши широкими колесами мокру траву, стала упівоберта до автостради. Увімкнулися габарити і внутрішнє освітлення. З дороги було добре видно, що в кабіні гіганта немає нікого. «Сімка» швидко наближалася. Невідомо, навіщо її водій озирнувся, хоча машина була обладнана дзеркалами заднього огляду. «Зловити» передніми колесами мокре узбіччя для задньопривідної машини — смерть. «Сімку» почало розвертати.

Її водій не виявився ні царем, ні богом навіть для неї. Збивши два придорожніх слупки, машина перекидаючись летіла зі схилу вниз, у вузький потічок.

Порожній джип застиг на узбіччі. Водії машин, що пролітали трасою, оглядалися на нього, не знаючи, що за який кілометр доведеться не лише оглядатися, а й зупинитися. Був хтось у чорному джипі насправді, чи ні, а чекання його відтепер ставало марним.

I

Капот червоної «сімки» був відкритим, і двоє слюсарів у однакових синіх комбінезонах копирсалися у вузлах навколо двигуна. Брязкали гайкові ключі, і майстри мовчки робили свою справу. Один із митників, молодий хлопець, стояв неподалік, спираючись на низьке підвіконня приміщення митниці з таким виглядом, ніби все це його не стосується. Старший — невисокий повний чоловік з вусами — походжав біля машини з цигаркою в зубах, періодично зазираючи туди.

— Готово, — повідомив слюсар із вимащеними мастилом руками. — Тут нічого.

— Бачки, радіатор?.. — пробуркотів митник.

— Немає, — повторив той. — Усе оглянув.

Другий майстер, молодший, ще продовжував докручувати гайки під капотом, закріплюючи на місцях агрегати, що перевірялися.

— Василю, гляди, добре закручуй. Якщо після вас машина не поїде — стоятиму тут до нового пришестя. Викотити не дам, — це озвався той, хто приїхав сюди на злощасній «сімці».

Спека стояла просто нестерпна. Біла, явно синтетична, сорочка на митникові змокріла на спині, і він давно попустив вузол форменої краватки, розхриставши комірець.

Власникові авто було легше. Гарної статури білявий чоловік у смугастій майці-тільнику й вільних спортивних штанах стояв біля машини, спираючись сідницями на її заднє крило.

Вусатий зняв кашкета, витер лоба і знову промовив, наче ні до кого, викидаючи недопалок:

— Дверцята…

Слюсарі мовчки перейшли до салону й почали розшивати дверцята «сімки», які не просто відгонили — виразно пахли «новим».

— Гляди, Васю, — сказав білявий, не змінюючи пози, — машина нова, обережно з викруткою.

Поруч проїхала «дев’ятка», яка також проходила митний огляд на сусідньому майданчику. Хоча який то був огляд порівняно з тим, що відбувалося тут… Дівчина, яка сиділа ззаду, на прощання ще раз стрельнула очима в бік білявого. Тепер уже їй було байдуже, помітять це чи ні. А ще раз зиркнути на цього в тільнику… Потім можна буде ввечері позгадувати, помріяти…

«Дев'ятка» прошелестіла зовсім поруч, і на дівчину майже впритул ошкірилася морда леопарда, що займала все плече незнайомця — татуювання, зроблене з неабиякою майстерністю. Леопард, що зручно вмостився на широкому м’язистому плечі, вишкіривши зуби, дивився з погрозою. Під ним був якийсь напис не по-нашому, і це зіграло з дівчиною поганий жарт — намагаючись прочитати слово, вона втратила час і тепер, коли водій «дев'ятки» натиснув на газ, встигла лише ковзнути поглядом по обличчю незнайомця, яке хотіла запам'ятати. Він бачив її і просто по-доброму всміхнувся.

— Так, значить, Віктор Васильович… — бурмотів митник, знову гортаючи документи, наче за півтори години встиг щось забути. — Е… Віктор Васильович Середа… То ви кажете, що нічого не везете забороненого… Так? Гм… Ми ж однаково розберемо всю машину і знайдемо.

— Я не везу не те що забороненого, а взагалі нічого, — господар говорив спокійно та впевнено. — Я ж вам кажу — машина нова, придбана в Тужирі на складах, документи на неї в порядку. Я приїхав купити її й узагалі нічого не везу. У мене немає навіть особистих речей. Гроші вказані в декларації. Чого ви хочете від мене? Я не розумію.

— Не розумієте… — відповідь не задовольнила митника. — Дивно, що ви не розумієте, пане Вікторе… Ви ж тут часто буваєте…

— Можливо, — сказав власник авто. — Але я не знаю вас особисто. Нехай би підійшов ваш колега, он той, що в тіньок сховався. Ми з вами вирішимо всі питання через нього, і я їхатиму.

— А… ні! — замахав руками митник. — Ідеться ж не про хабар. Сто років мені його від тебе треба… В натурі, шукаємо контрабанду. Ти що, ще не догнав?

— Шукайте… — знизав плечима чоловік.

«Сімку» вже повністю «роздягнули» зсередини. Робота явно не додавала наснаги майстрам, на що були зрозумілі причини. На митниці, де все «пов’язано», рідко відбуваються такі речі. Тепер же, на їхню думку, щось було не так. Зіткнулися чиїсь інтереси. Звісно, інтереси тих, хто «робить погоду» в усій цій «кухні». І вони, розбираючи новеньку машину, яку пізніше їм же доведеться складати, до того ж на совість, цілком можуть опинитися в ролі цапів-відбувайлів. А це завжди неприємно.

Чоловік із леопардом витягнув цигарку й запальничку. Біляве, порівняно коротко стрижене волосся певною мірою рятувало від сонячного проміння, хоч і під ним давно вже виступили дрібні крапельки поту. Митник, підійшовши до машини, взяв до рук дві касети, що валялися поруч з витягнутим магнітофоном, і проглянув їх на світло. Касети не містили нічого зайвого. Потім дійшла черга й до магнітоли.

— Там гарантійна пломба, — нагадав власник авто. — Я вимагатиму акта по всій формі.

— Вимагати — ваше право, — відповів митник. — А наше право — оглядати. Усе, чого ми хочемо. До речі… — він вставив магнітофон у шахту під передньою панеллю. — А як ви поясните, Вікторе Васильовичу, що якась пані, згідно ось із цим документом, довіряє вам за її гроші купити, продати, розбити… — він уїдливо посміхнувся, — машину будь-якої марки впродовж року… Га?

— Я не розумію, про що ви питаєте, — відповів той.

— Як це — не розумієш? Довіреність твоя затерта так, що скоро неможливо буде прочитати. І це, незважаючи на те що зберігаєш у целофані. Ти по ній уже третій десяток машин женеш!

— Ця — друга чи третя, — незворушно відповів водій. — Що я зроблю — ті не сподобалися.

— Шановний, — перебив митник. — Тебе персонал митниці як облупленого знає. Це твій незаконний бізнес!

— А ви що — податкова?

— До податкової ще дійде черга, — пообіцяв той. — Сьогодні тобою займаюся я. Податкова буде завтра.

— Я не займаюся ніяким бізнесом, — стояв на своєму водій. — Мене попросили — я погодився.

— Хлопці, давайте бак, — обернувся до майстрів митник. — Складатимете потім. Сергію, скажи, нехай Боровський прийде, — це вже стосувалося митника, який сховався в затінку, — магнітофон треба глянути.

— Ви що, мікрофільм шукаєте? — не витримав водій. — Що там можна сховати — у магнітолу?

— Ми все шукаємо, — терпляче пояснили йому: — зброю, наркотики, антикваріат, незадекларовану валюту, вибухівку…

— А що з переліченого може зберігатися в магнітолі? Хіба мікрофільм. Увімкніть — вона ж працює! Туди нічого не запхнеш! Там місця немає!

— Значить, шукатимемо мікрофільм, — відповів вусатий, вмикаючи звук.

Йому просто набридло. Відійшовши на кілька кроків, чоловік із татуюванням присів на вигріту сонцем високу бровку, за якою починалася трава. З динаміків почулася музика. Потужні акорди лунали над подвір’ям митниці, дивуючи невеличку чергу з кількох машин, що без особливих проблем одна за одною проходили звичайну процедуру.

Це був «Амстердам» Тараса Леми, від якого зараз божеволіло півкраїни. Пісня наче навмисне опинилася на цьому відрізку плівки й була тепер якнайдоречнішою. Сам Віктор, щоправда, повертався зараз не з Амстердама. Проте, якщо вдасться переїхати митницю, перед ним, як і перед героєм пісні, простягатиметься країна…

Віктор бував на «живому» концерті співака й тепер, як і завжди, коли слухав пісню, та картина одразу поставала перед очима. Публіка ревіла, спалюючи під темним київським небом бенгальські вогні та свічки. Здавалося, не лише Майдан — весь Київ впадав у божевільний екстаз від голосу Тараса Леми.

Віктор нарешті запалив цигарку й заплющив очі. Відбувалося щось дивне. На митниці, де все «схоплено», де його знає кожен собака, де ніколи нічого… Звідки взявся цей вусатий хрін? Чого вони домагаються? Куди поділися знайомі хлопці?

І найголовніше… А якщо усе-таки знайдуть? Що тоді?

Тоді він, звісно, не потрапить у цю саму країну. Принаймні зараз і за кермом цієї машини. Він глибоко затягся, відганяючи такі думки й намагаючись вслухатися у слова пісні, яку і так, звісно, знав напам’ять. А Тарас Лема, як завжди, викладався на повну.

Ось вона, зневага. Починається, коли ще не перетнув кордону. Бруд почнеться вже там. Він буде скрізь і особливо кидатиметься в очі, як і належить, при поверненні «звідти», де його набагато менше. Тому, хто не буває за кордоном, легше до нього звикнути й не замислюватися над його існуванням.

Про неї ж краще було не згадувати взагалі.

* * *

— Так ось, — вів своє Саня, — викликає Брежнєв Косигіна й каже: «Я тут ніяк не можу розгадати кросворд. Усе вгадав, лишився тільки російський полководець із семи букв з одним оком…».

Хлопці слухали з інтересом, оскільки політичні анекдоти були найцікавішими. Кожен знав, що їх розповідати не можна. Проте розповідали всі. І поки що нікому нічого за це не було. Зате сміху…

Уроки закінчилися, й останні учні виходили зі шкільних дверей купками та поодинці. Ну, коли вже?

Санькове базікання більше не сприймалося, хоч і досі влітало в одне вухо, а вилітало з другого. Вона вийшла, як завжди, з подружкою, тією самою. Так удвох і попрямували дівчата стежкою, розкидаючи ногами жовте опале листя. Той самий легенький плащ, який їй дуже личив, оскільки не приховував усього того, від чого починала йти обертом голова і якийсь незрозумілий жар розливався по вухах та обличчю. Він навіть одразу переставав нормально бачити. Усе наче пливло. Це була…

— А Брежнєв тоді бере виделку і хрясь просто в око Устинову, і каже їм: «Ну гаразд, напишемо — „Устинов“».

Хлопці реготали, аж за животи хапалися — Саня був мастак розповідати анекдоти. Не сміявся лише Вітьок.

— А ти чого не смієшся? — запитав Андрій.

— Рижий почуття гумору втратив, хімічка йому як дала чортів, то він тепер два дні буде не при собі.

— А може, він агент КДБ? — пожартував Джузепа. Прізвисько «вчепилося» до Вітькового товариша за часів повального захоплення «італійською хвилею».

— Точно, Рижий — агент КДБ. Га, Рижий?

Його рідко хто називав — Вітьок, переважно — Рижий, хоча «рижим» він якраз і не був. Звичайне біляве волосся. Дорослі навіть казали, що гарне. Проте обличчя його й щоки були вкриті ледь помітним ластовинням. Але й це ще була не біда. Біда починалася на плечах та спині й переповзала на шию — тут ластовиння було просто жахливим, по-справжньому рудим. Вітьок не був у класі чимось на зразок посміховиська, але через сором'язливу вдачу й тендітну худорляву статуру часто потерпав від хлоп’ячих кпинів, і тоді кляте ластовиння лише додавало неприємностей.

Він не пам'ятав точно, коли «захворів на це божевілля», але розумів, що серйозно й на все життя. Хоча, хіба хтось із хлопців, закохавшись уперше, вважав інакше? А чим іще, окрім божевілля, можна вважати почуття до цієї… Для нього вона була більше, ніж королева. Вітьок навіть не знав, як її звати. Якби хоч трохи наблизитися й побути якийсь час поруч, можна було би почути її ім'я з вуст подружки, але… Йому завжди здавалося, що дівчата підозріло озиратимуться, почувши звук його серця, яке починало гупати так, що ставало страшно. Уже кілька місяців на шкоду футболу й урокам він займався йогою — самотужки, намагаючись опанувати мистецтво самовладання із затертої бібліотечної книжки. Аби навчити серце працювати хоч трохи тихіше…

Бачити цю жінку було його життєвою потребою. Саме жінку — називати її дівчиною не повертався не лише язик, а й думки. Дівчата були в його класі, дев'ятому «А». Вона ж була жінкою. Справжньою, хоча і вчилася в десятому «Б». Він завжди відчував оцю відстань між ними. Та що відстань — прірву. Її можна було порівнювати з тими жінками, які жили на кіноекранах і на яких регулярно ходили дивитися хлопці.

— Рижий, їдемо завтра в область, га? В «Комсомольці» кіно — супер. Франція! Там чувіха все скидає, в самому ліфчику стоїть.

— Їдеш, Рижий, чи ні?

— Він ще малий, щоб на таке дивитися.

— Не бійся, Рижий, одягнеш светра під шию, вона не побачить!

— Га-га-га!

— Го-го-го!

Він їхав завжди. Вітьок знав, що гірший у всьому. Слабший, негарний, боязкий. Проте у темному залі він певною мірою відчував себе отим «переможцем», принаймні над хлопцями, які сиділи поруч. Упродовж двох годин дивилися вони на цих шикарних кінобаб, які, з озиранням на тодішню радянську цензуру, іноді спромагалися скинути одяг і дати таким самим кіногероям помацати себе за груди. Хлопці ґав не ловили і встигали добре обмацати їх очима, щось, очевидно, переживаючи в такі моменти.

Вітя ж мав над ними неабияку перевагу. У нього така жінка була насправді. До того ж ні одна кінобаба не витримувала порівняння з нею. До того ж… те, що відчував він сам, навіть не снилося нікому з хлопців, зокрема й тим, хто вже встиг потриматися за дівчину, танцюючи з нею у клубі чи на шкільний дискотеці.

Одного разу на таку дискотеку наважився прийти і він, хоча не мав пристойного взуття. Нове купувалося лише тоді, коли зношувалося старе. Черевиків було чекати ще дуже довго. А от костюм справді зносився, і мама купила в універмазі інший. Він обирав довго, намагаючись відхилитися в той бік відділу, де продавали вже дорослий одяг. Але це тільки викликало в матері роздратування, адже там було дорожче, а його зріст дозволяв ще знайти товар у дитячій секції. Нарешті, впоравшись із цим нелегким завданням, надраївши до блиску старі черевики, він приєднався до своїх, котрі всі без винятку були у джинсах та сорочках, не таких, як у нього.

Вона, звісно, також була там. Коли вмикалася повільна музика, її запрошували хлопці з її класу та паралельного десятого. На мить йому уявилося, як він сам підходить і запрошує її. Це була маячня. Він би не зміг вимовити тих кількох слів. Та що слів — напевно, і ноги б відняло. До того ж це побачили б усі, і не в тім річ, що сміялись би та глузували. Ні. Просто вона була тим, чим не можна поділитися ні з ким.

Вона навчалася в музичній школі. Колись Вітя побачив її там випадково й відтоді, вивчивши розклад занять, зустрічав щоразу. Він обирав собі зручне місце за рогом магазину або перукарні й чекав на її появу.

Одного разу хлопець украй здивував свою матір, видавши:

— Мамо, я хочу ходити до музичної школи…

— Що?! — не зрозуміла вона. — А де ти раніше був? Тобі менше двох років до закінчення звичайної залишилося. Там малі діти навчаються.

— Усякі — і малі, й великі, — наполягав Вітя. — Хлопці грають на гітарі, але так, тільки бринькають. А я по-справжньому хочу. І гітара дешево коштує — он, в універмазі найдешевша — дев'ять карбованців. «Нехай краще в музичну, ніж вино під клубом питиме», — вирішила тоді мама.

Він відвідував музичну школу регулярно, бачив її і вважав себе майже щасливим. А ввечері, відпрацьовуючи вправи до болю в пальцях, думав знову ж таки про неї. Академконцерти, що влаштовувалися в музичній школі чотири рази на рік, були справжнім святом. Не беручи участі в них сам, Вітя сидів у залі, трохи позаду від неї, і дивився.

Тут і почув уперше, як її звуть. Викладачка, яка вела концерт, оголосила:

— А зараз послухаємо всім нам відомий твір у виконанні Зоряни Швед. Це «Аве Марія» Шуберта, яку…

Далі вже він не чув. Щось раптово закололо під серцем, коли вона підвелася зі свого місця й під оплески батьків та учнів пішла на сцену. Він не дивився на неї аж до закінчення виступу. Це могло завадити, вона б збилася… Тільки не це. Бути причиною її нещастя… Цю жінку, цю пані, яка була його проблемою, щастям, бідою — чим завгодно — звали Зоряна. До всього, що вона являла собою, тільки такого імені й бракувало. Вона й так була недосяжною, і так займала весь простір його існування, а тут… Можна було збожеволіти лише від імені.

Хоча цієї миті Вітя відчув і дещо інше. Наявність звичайного людського імені, навіть такого, та прізвища відтепер наче опускала її в певному розумінні на землю, робила подібною до всіх інших жінок і бодай якоюсь мірою наближала його самого до неї.

Бодай якоюсь мірою.

II

— Є! — несподівано сказав вусатий. — Ось ти й приїхав, хлопче…

Він майже лежав грудьми на порозі розчинених задніх дверцят, залізши рукою під переднє пасажирське сидіння.

— Ось і доїхав ти… Скільки встиг переправити… Були б і цього не знайшли…

Віктор підвівся з бровки й підійшов до машини. З'явилося ще кілька працівників митниці.

— Я ж казав… — бурмотів вусатий, — я зразу бачив, що він не чистий. Відкручуйте сидіння, бігом. Рветься, с-сучка, не можу витягти. Сьогодні ж позастрелювати ваших псів — гріш їм ціна…

Він підвівся і красномовно підніс до носа три пальці власної руки, на яких був білий порошок.

— Під сидінням, під пружинами, — сказав він. — Чого мовчиш? Я ж казав, що знайдемо. Ти що, гадаєш, як швендяєш туди-назад і ніхто тебе не чіпає, то можна й наркоту возити?

Він понюхав пальці і, взявши на язик, почав куштувати з зосередженим обличчям.

— Я ніколи й нічого не ховав під сидіння, — сказав Віктор. — Якщо там щось є, то я навіть не знав. Кажу ще раз — машину придбав у Тужирі…

— Тьху, гидота… — митник сплюнув на асфальт. — Довго ви ще?

Слюсар витяг з кабіни відкручене сидіння й перекинув догори цапки. Знизу під пружини був підіпханий клапоть поліетилену, в якому справді виднілися залишки чогось схожого на порошок білого кольору. Висмикнувши його з-під пружин, вусатий ще раз спробував на смак і простягнув молодшому колезі:

— На, дай про всяк випадок до лабораторії…

— Чому про всяк випадок? — не зрозумів той.

— Борошно, — недбало кинув вусатий. — На оладки, однак, не вистачить, мало. Пощастило тобі, Вікторе Васильовичу…

— Можна мені в туалет? — запитав той, наче й не було ніякого кулька. — Третю годину маринуєте.

— Ну, давай… Тільки щоб не казав потім, що ми тобі щось підклали.

З Валерієм, іншим митником, який працював на сусідньому майданчику, Віктор зіткнувся в коридорі. Той лише кивнув, наче й не бачив, що його «трусять» поруч.

— Хвилинку… — озирнувшись, зупинив його Віктор. — Що тут відбувається? Можеш пояснити? Я взагалі не врублюся…

Той лише знизав плечима і кинув через плече:

— А біс його знає… Приїхав і чудить…

— Стій! Валеро, скажи, він може щось підкинути?

— Ти що, дурний? — той покрутив пальцем. — Повимахується, й поїдеш.

— Валеро, може…

— Я сам по вуха… — замахав руками той. — Сьогодні день такий — не прогребу. Та не бійся ти…

Машину вже почали приводити до ладу. Сидіння стояло на місці, й майстри поступово ладнали на свої місця елементи обшивки. Магнітолу винесли з приміщення митниці, і Тарас Лема знову дав звуку так, що було чути й угорцям. Щоправда, ненадовго — це була лише перевірка.

— Ну що, — сказав вусатий. — Прошу до наших апартаментів. Огляд машини, будемо вважати, закінчено.

— А навіщо до вас? — не зрозумів Віктор.

— На особистий огляд, — пояснив той.

— А де в мене може щось бути заховано? — він красномовно потрусив тонкими штаньми з однією кишенею.

— О-о! — зрадів митник. — Скажи краще, де не може! Шановний Вікторе Васильовичу, і в трусах ховають, і ще глибше. У людському тілі купа дірок, називаються вони природними отворами. У жінок їх на одну більше, в чоловіків, відповідно, менше, проте вони для цього придатні. І в них, уявіть собі, ховають що завгодно. І є в нас відповідна служба, медична, щоб протидіяти цьому. Зараз стоматолога запросимо, проктолога…

— Я хочу знати, — сказав Віктор, — чому мене так трусять. Ви зобов'язані це пояснити. У вас є якісь конкретні підозри?

— Аякже! — ще більше зрадів митник. — Є! Поступив сигнал, що сьогодні провозитимуть партію наркотиків. Ось ми й пильнуємо.

— Та їх уже провезли, — сказав Віктор. — Ви що, не помітили? Переді мною дві машини було. Там і провезли. Ви ж їх не оглядали.

— Е, ні… — помахав пальцем той. — Там не було, повір мені. У мене залізний нюх на такі речі. А щодо огляду проктолога, то ви можете це оскаржити. Маєте право. Прошу вас!

Не кажучи ні слова, Віктор скинув майку, штани і кинув на стіл. Одразу ж другий митник почав їх перемацувати.

— Красень, — зауважив вусатий. — А це що — ВДВ? — він вказав пальцем на татуювання на плечі. — Де служив?

— Це наклейка, — відповів Віктор. — Знаєте, діти такі у школі роблять. Всякі бувають. Просто клеїться на шкіру. А під нею антикварна ікона ховається. А під іконою — півкіло наркоти.

— Перевіримо, — пересмикнув бровами вусатий. — І під неї зазирнемо. А поки що скидай труси.

На це Віктор лише посміхнувся. Там вони не знайдуть нічого. Нічого зайвого.

* * *

Рижий мав досвід пересилювання себе. Одного разу він таки стрибнув на фізкультурі через коня, що досі боявся зробити. Іншим разом спромігся дати по морді нижчому, але кремезнішому Джузепі, за що, правда, добряче потім поплатився. Але все це було ніщо порівняно із зустріччю з нею. У грудях калатало кілька днів.

Закінчувався рік. І вона закінчувала музичну школу. Та й звичайну також. Що далі? Далі він просто позбудеться можливості бачити її. Насправді Рижий чудово розумів, що колись так і станеться, що вона — двісті відсотків — ніколи не належатиме йому, проте… Про що тоді мріяти?

Він сам не знав, як це сталося. Чогось стояла вона тоді, спершись на поруччя, на другому поверсі, очевидно, чекала когось із учителів.

— Зоряно… вибач… не даси мені на секунду ручку, бо забув свою, а маю записати… тут…

Вона глянула на нього дещо здивовано й дістала ручку з папки. Погляд упритул, здавалося, відбере у нього глузд повністю, хоч Вітя й так не тямив, що зараз промовляє. Від цього погляду можна було скам’яніти… Напевно, саме так і сталося, бо ручка вислизнула з його руки й упала на підлогу. Він якось спромігся підняти її й тепер намагався відкрити зошит, у якому буцімто мав щось записати.

Вона мовчки чекала. Зараз випаде ще й зошит.

— Зорянко, — покликали знизу, — ти там чекаєш? Ходи, я вже вільна. Тільки скоренько.

Вона зиркнула на свою ручку в його руці, а він застиг, не знаючи, як вчинити. Махнувши рукою, дівчина побігла донизу.

— А…

— Потім віддаси…

Попри страх з’явилася й радість: це був привід дочекатися її. Від хвилювання він мало не задихнувся. Чекати до кінця занять. Чекати на неї!

Надворі смеркло, і фортепіанні звуки з того класу, за дверима якого зникла вона, незабаром припинилися. Ось і відчинилися двері школи.

— Зоряно, вибач… — якось витиснув він з себе. — Ось, затримав…

Він простяг ручку.

— Ти що, досі чекаєш? — здивувалася вона. — Та віддав би іншим разом, у мене їх ціла купа…

— Я ж не знав… — відповів Рижий. — У мене лише одна.

— То бери собі.

— Ні, що ти… — злякався він. — Дякую, не треба…

— Ну, як хочеш, — і вона рушила сходами вниз, а він несподівано для самого себе пішов за нею.

— Нам трохи це… по дорозі… — почула дівчина ззаду якесь белькотіння й обернулася.

Він наздогнав її.

— А звідки ти знаєш, як мене звати?

— Ну, ми ж в одній школі вчимося…

— А ти в якому класі?

— У дев'ятому… — він почервонів ще дужче — добре, що вже стемніло.

— А… я, здається, колись бачила тебе. Ти на якому інструменті граєш?

— На гітарі, — це вже вийшло веселіше. — Мене звати Вітьок.

«Господи, чому ж Вітьок? У нього таке гарне ім’я, єдине, що є у нього гарного. Чому ж Вітьок? Не вистачало ще — Рижий…»

— Тобто Віктор, — виправився він. — А знаєш, мені дуже сподобалося, як ти грала… «Аве Марію».

— Якраз і не вдалося, — сказала дівчина. — Я завжди перехвилююся перед концертом, і тоді погано виходить.

— А по тобі зовні не помітно, що ти хвилюєшся, — майже вигукнув Вітя.

— А… — здивовано промовила вона, — а ти звідки знаєш?

— Ну…

Краще крізь землю провалитися.

— Як?.. Бачу… Усі хвилюються, а ти — ні…

— Ну, гаразд, я вже прийшла, — мовила дівчина. — Ну, будь здоров… Вікторе.

— Дякую за ручку, — промимрив він у темряву вхідних дверей.

Потім стояв унизу зо півгодини, переживаючи знову і знову цю несподівану зустріч, намагаючись віднайти бодай якісь позитивні для себе ознаки.

III

Митниця забрала купу нервів, а головне — часу. Надворі починало сіріти, а це означало, що додому доведеться повертатись уночі.

Від’їхавши кілька кілометрів, Віктор зупинився на узбіччі й підняв капот. Машини, що мчали поруч, ще не ввімкнули габаритів. Діставши викрутку й ключі, він послабив болт, що фіксував трамблер, і відрегулював момент запалювання, роблячи це, як завжди, на слух. Результат задовольнив. Упавши у водійське крісло, Віктор дістав із «бардачка» мобільний телефон і набрав номер. Відповіли одразу.

— Павловичу, це ви?

— Я, слухаю.

— Це Віктор Середа.

— Слухаю тебе. Щось негаразд?

— Негаразд — це м’яко сказано, — відповів обурено Віктор. — Мене щойно на митниці вісім годин трусили.

— Хто, наші хлопці? — не втямив той.

— А чиї ж? Машину розкрутили до нитки, хіба що блок не знімали. Магнітолу розкручували! Мене догола роздягали, ледь у зад не зазирали, навіть проктологом лякали…

— Вони що, зовсім дурні? — не зрозуміли на тому кінці. — Хто саме? Прізвище! Хто тебе оглядав?

— Салайда.

— Немає в нас такого.

— Ну, цей справді незнайомий.

— Ну ось тобі й пояснення! У чині мужик?

— Так.

— То чого ти хочеш? Приїхав навести шороху. На тебе натрапив.

— А інші всі наші були. Пики від мене відвертали, ніби вперше бачать.

— Ну, може, наїхав на них по службі… Ти ж розумієш — державні структури… Я про це, принаймні, нічого не знаю. Розберемося. Не переживай. Ти щось платив?

— Нічого, не той випадок.

— Ну й добре.

— Нічого доброго, Павловичу. Знайшли під сидінням пакет із білим порошком, виявилося — борошно.

— Гмм… Цікаво… Гмм… Навіть дуже цікаво… Добре, Вітю, ти собі їдь, не хвилюйся. Я тут розберуся. Наступну машину візьмеш за ціною дилера. Буде тобі компенсація, хоча наша фірма тут ні до чого. Їдь, ми самі з'ясуємо стосунки. І з дилером переговоримо. Все буде окей.

Розмова не принесла задоволення. Увімкнувши передачу, він рушив з місця. Біс із ним. Доїде вночі. За дня чотири-п'ять даішників зупинять — усім дай по десятці, а вночі нікого немає.

Автоматичним рухом Віктор увімкнув магнітолу, але одразу ж поміняв касету. Тарас Лема слухняно ліг на дно «бардачка» й надовго замовк. Натомість у салоні розлився інший голос — набагато різкіший та хрипкіший, та й мова тепер уже була російською. Ця пісня завжди заспокоювала, додавала настрою, і він міг слухати її нескінченно.

Ці рядки він завжди співав разом із Юрієм Шевчуком, насолоджуючись від власного голосу, який цілком пристойно звучав у дуеті з відомим музикантом. А ось далі співалося виключно подумки, оскільки власні вокальні можливості примушували відстати від лідера «ДДТ». Це наче «сімка» поруч з потужною «двокубовою» «Ауді», які цілком пристойно могли їхати разом вузенькою горбатою дорогою. Та щойно починалася справжня траса, іномарка, зревівши, залишала скромну попутницю далеко позаду.

— ревів потужний голос.

Йому, ну, тому, з пісні, було цілковито байдуже, з ким вона. З кимось — цього досить. А й справді, яке це має значення? З кимось чи без нікого. Головне, що не з тобою.

* * *

Десятий клас Рижий, як то кажуть, відмучив. Відсидівши уроки, біг на залізничну станцію. Ішов завчасу, чекаючи прибуття вечірнього поїзда і спостерігаючи здалеку за пасажирами, які виходили з його вагонів. Зоряна вчилася на першому курсі музичного училища і на вихідні, а іноді й серед тижня, приїжджала додому. Він ходив на станцію щодня. Власне, це було саме те, задля чого варто прожити день. Стоячи під деревами трохи оддалік колій, звідки добре проглядався освітлений перон, гублячись у темряві, Вітьок чекав, доки з вагонів повиходять усі пасажири.

Вона виходила не сама, адже багато дівчат з району вчилися в обласному центрі. Тому і йшли завжди разом, компанією, і Рижому доводилося, важко зітхнувши і глянувши на неї здалеку, йти додому. Та іноді йому щастило. І тоді починало вже по-справжньому гупати в грудях, ноги ставали неслухняними, і він насилу встигав до місця виходу з перону. Щоразу це було ніби диво, дароване небесами…

— Привіт, Зоряно…

— А, привіт.

— Як там, у місті?

— Нічого.

— А я, знаєш, іду (від товариша, від родичів, з магазину)…

Сказати, що чекав саме її, ніколи навіть на думку не спадало. Напевно, він би вмер на місці, промовивши ці слова. Вона мовчки слухала, і на десять хвилин все-таки зав'язувалася розмова «ні про що». Дорога закінчувалася. Попрощавшись, він ще зо півгодини стовбичив під будинком, переживаючи наново зустріч і дивлячись на її вікно.

Тут, під вікнами, Рижий ніколи не думав реально про щось більше. А от увечері, вдома… Думки — вільні, сміливі — охоплювали його. Щоправда, це були абстрактні думки. Аж ніяк не сподівання. Навіть не мрії. Вони двоє наче переносилися в якийсь інший світ, за межі реального, і там… Звісно, там вони були разом і кохали одне одного.

Мама, яка працювала на залізниці й мала деякі зв'язки у залізничному технікумі, готувала Вітю туди. Налаштовувала, просила… Все-таки це був заклад, до якого він міг реально вступити, а потім якось влаштуватися в житті. А зважаючи на скромні статки й відсутність батька, це було не так легко. Але Вітькові, ні сіло ні впало, забаглося в машинобудівний, на тракторобудівний факультет. Мама аж рота роззявила. Та в сина були свої розрахунки. Хоч це й був вуз, конкурс там — найменший з усіх. Скласти все на трійки, ну хоча б з однією четвіркою, щоб здолати конкурента…

Ні, Вітьок не мав потягу до будування тракторів. Трактори взагалі його не цікавили, як, до речі, й усе інше. Просто в обласному центрі це був єдиний інститут, навіть єдиний факультет, оцей тракторний, звідки хлопців не брали до армії. Життя Рижого давно вже визначалося єдиним: Зоряна. Він не міг піти до армії на два роки. Бо не міг бути без неї. За два роки її обов'язково хтось нарешті побачить, і тоді… Тоді його життя втратить будь-який сенс.

І він «гриз науку», насамперед предмети, необхідні для вступу, а з весни працював ще й із репетиторами. Не було ніяких футболів, телевізора, риболовлі та хлопців. І мати полегшено зітхала, бачачи, що її Вітасик таки взявся за розум, і дякувала за це Богові.

Ще до оголошення рішення комісії він був певен, що вступив. Мабуть, ніхто з абітурієнтів машинобудівного так не радів вступові. Для нього це означало єдине — Зоряна. Можливість і далі бачити її.

Хотілося летіти додому на крилах. Він вступив! Протинявшись день містом у замріяному стані, він переночував у родичів і повертався лише наступного дня, у п'ятницю, коли по містечках та селах їхали всі студенти. Вона з’явилася біля кас сама, наче зумисне. Знизавши плечима на його плутане запрошення, дівчина пішла поруч із ним до вагона. О Боже… Ці два дні, напевно, будуть найщасливішими з усього попереднього життя.

— А ти якийсь не такий сьогодні… — зауважила Зоряна вже у вагоні.

— Є підстави, — червоніючи ще більше, відповів Вітьок, наче вона могла угледіти за його новинами інший, прихований, зміст.

— І які ж, якщо не секрет?

— Не секрет… — усе-таки він уже трохи навчився розмовляти з нею. Раніше це було неймовірно важкою справою. — Вступив учора.

— О! — вона здивовано підняла брови. — А куди?

— До машинобудівного, на тракторний факультет!

Це було сказано так, що вона здивувалася. І оте «поздоровляю» вийшло доволі розгубленим. Цієї миті він навіть відчув якусь таку… наче перевагу над нею — вона розгубилася від його заявочки, а завжди було навпаки.

— Цікавий вибір… Ти любиш трактори?

— Ні, — не замислюючись відповів він. — Я до них абсолютно байдужий.

— Чого ж тоді такий щасливий?

— Так… — Віктор збентежився і вмить почервонів. Кляте ластовиння, напевно, повилазило навіть на вухах… — Ну… ну, словом, є одна причина мені там вчитися… Це дуже важливо…

— Яка ж така причина?

— Ну, взагалі-то… м-м… секрет. Поки що…

— Гм… — скривилася вона.

Якби-то розуміти, наскільки придуркувато він зараз виглядав… Можливо, саме тому Зоряна неспокійно засовалася на місці, відчуваючи ніяковість. Та де там йому було сприйняти цю ніяковість правильно. Увесь світ зараз був рожевим та прекрасним.

В інституті їм «товкли» майже ту саму математику, фізику та креслення, що і в школі. Щоправда, вчили також навичкам водіння старенького роздовбаного гусеничного МТЗ, який стояв на інститутській базі майже за містом. І він учився, рахуючи дні до п'ятниці. А тоді брав два квитки за годину до поїзда й чекав. Не завжди це чекання приносило успіх, але….

Наважився Рижий лише за півроку. Хоча, на той момент Рижим його вже ніхто не звав. Одногрупники казали — Вітьок, дівчата з групи — Вітя, чи навіть Вітюнчику, коли треба було щось списати. Викладачі — Віктор, або Віктор Васильович, адже їх привчали до дорослого самостійного життя. Говорили це завжди з повагою, оскільки знали, що худенького хлопця зі скуйовдженою чуприною можна взагалі не питати. Так сірий «трійочник» Рижий тут, на тракторному, перетворився на справного студента, отримавши після першої ж сесії підвищену «степуху» й «посаду» старости групи. Він читав, креслив, товкся в бібліотеці й «мучив» трактор. Що, як Зоряна після закінчення училища знайде роботу в місті, адже вона талановита і старанна. Як він бачитиме її, коли самого зашлють у якийсь глухий колгосп? Отже, потрібні тили. Однаково чекати до п'ятниці. То краще вчитися — тоді його можуть також залишити на якійсь кафедрі.

Отож у березні, провчившись півроку, він усе-таки наважився запросити її в кіно. І не стільки, як виявилося, було того кіно, як виру думок та почуттів. Власне, він не бачив, що робилося на екрані. Досить, що пам'ятав якимось дивом назву. Головне — Зоряна погодилася, і він сидить поруч із нею. Іноді його лікоть легенько торкався її руки, що лежала на підлокітнику крісла. Це трапилося зо три рази, поки вона не склала руки на колінах. Він одразу ж відсмикнув руку, але дівчина так і просиділа до кінця сеансу. Напевно, ці підлокітники були дуже незручними.

Ще півроку тому Рижий був упевнений, що такого не трапиться ніколи. Можливо, тому, що сам для себе досі залишався отим «Рижим». А час відвикати. І він спробував зробити це відразу після сеансу, запросивши її «на морозиво». Та, на жаль, у неї боліло горло.

Тієї п’ятниці Зоряна не прийшла до звичного поїзда. І до наступного також. Напевно, якийсь концерт у вихідні. А наступного тижня Вітя мав їхати додому, поза власними розрахунками, у четвер. Відпросився в деканаті: треба було допомогти матері. Нічого, завтра він зустріне її, як у шкільні роки, на станції.

Зустрів…

Вона скочила з підніжки, спираючись на руку якогось здорованя, а потім, так і не відпустивши його руки, пішла за ним у напрямку власного дому. Він довго стояв, нездатний нічого розуміти, хоча все було очевидно. Потім ноги почали робити якісь некеровані кроки слідом за ними. Вони увійшли у двері її будинку, причому той галантно пропустив Зоряну, сказавши щось у саме вухо, і вона засміялася неприродно голосно.

Мати злякалася, побачивши обличчя сина, коли той увійшов. Німе й сіре обличчя.

IV

Надвечір у неділю дорога майже порожня. Сухий вітерець гнав по ній зірвані з поодиноких тополь, що траплялися на узбіччі, перші, ще не зовсім жовті листочки. Наближалася осінь.

Ці дві машини відразу здалися йому підозрілими. Пошарпані іномарки йшли на пристойній швидкості, наздоганяючи його. Все стало зрозуміло, коли передня, нарощуючи швидкість, надто наблизилася, а задня в той самий час пішла на обгін. Ого… Навіщо ж так круто? Віктор уже вмикав правий поворот, демонструючи бажання зупинитися, але…

Передня мітила просто в його бампер. Зрозумівши це, Віктор натиснув на газ. Схоже, його збиралися не просто зупинити, а з такими ефектами, після яких продати машину без втрат ставало нереальним.

Цього разу він вирвався, але сили були нерівними. Обдертий «Фольксваген» із потужним двигуном знову націлився в зад новенької «сімки». А той, що пішов на обгін, уже виростав ліворуч у боковому склі.

На якусь мить Віктор навіть розгубився, а потім, зробивши різкий фінт на узбіччя, дав по гальмах. Занесло добряче, але обидві машини пролетіли вперед — тільки засвистіло за ними. Одразу завищали гальма. І ось той, що так наполегливо прагнув вгатити його ззаду, ввімкнув реверс, тепер уже наче потамувавши свої ідіотські наміри й намагаючись просто під’їхати. А коли між ними залишалося якихось метрів десять, і переднє праве вікно іномарки опустилося донизу, Віктор не повірив власним очам: крізь нього висунувся автоматний ствол!

Ого!

Часу на роздуми не було. «Сімка», споровши новими колесами узбіччя, виїхала на асфальт і помчала по тій самій смузі, якою їхала досі, задки — у протилежному напрямку. «Фольксваген» переслідував також на задній передачі, і тут переваги вже бути не могло. Зважаючи ж на вміння водія «сімки» рухатися в такий спосіб, іномарка відразу почала програвати, а Віктор, вигнувшись і дивлячись крізь заднє скло, намагався розвинути якомога більшу швидкість.

Переслідувачу таке виявилося не до снаги і, зрозумівши, що зрівнятися з шустрим утікачем не вдасться, «Фольксваген» виконав розворот, не надто вправно, якщо за великим рахунком. Те саме змушений був зробити й Віктор, аби не дати себе миттєво наздогнати: «сімка», не скидаючи швидкості, просто перекрутилася на дорозі і, мало не «вписавшись» у якийсь мікроавтобус, також рвонула уперед. Точніше, назад, адже тепер його гнали знову до кордону.

Завдяки хвацькому маневру, Віктору вдалося виграти зо дві сотні метрів, і тепер, уп’явшись у кермо, він гарячково шукав виходу: на прямій трасі, де є можливість витиснути хто скільки зможе, його наздоженуть швидко. Зустрічною смугою стрімко наближалася фура — справжній порятунок на цій пустій дорозі. Підпустивши її максимально близько, перед самісіньким носом вантажівки Віктор різко пішов на протилежне узбіччя, здійнявши хмару пилюки. Фура злякано сахнулася на середину дороги, і лякатися настала черга переслідувачів. Загальмувавши, вони втратили швидкість і ще кількасот метрів. А «сімка» йшла на максимумі — сто шістдесят, незважаючи на далеко не ідеальний асфальт.

Побачивши польову дорогу, що відходила праворуч, Віктор умить наважився. Пилюка здійнялася знову, хоча тепер уже не рятувала — навпаки, виказувала його. Але в одному таки пощастило — польова дорога завертала і йшла далі вздовж лісопосадки паралельно до траси. «Сімка» зупинилася й завмерла. Ну… Де ці виродки? Чорти б забрали…

Друга іномарка — старий червоний «Ніссан» вивалилася, здавалося, крізь лісосмугу десь попереду. Зрозуміли. Чому ж так не щастить? Розвернувшись майже з місця, він помчав у зворотному напрямку. От би було, якби з того самого з'їзду попереду вискочив «Фольксваген»! А той наче читав його думки. Не залишалося нічого іншого, як звертати в поле. Добре, що хоч не рілля. Інакше…

Сухі високі бур'яни занедбаного поля шкребли по днищу, а на горбках машину підкидало так, що, здавалося, повідлітає геть усе. «Ніссану» з низькою посадкою було ще важче, й він почав відставати. А от «Фольксваген» розвернувся знову і встиг обійти його польовою дорогою, що відходила від посадки на дев'яносто градусів. Десь попереду за низинкою виднілося інше поле —оброблене. Отже, між ними має бути також дорога, по якій йому й перетнуть шлях. Довелося повернути на дев'яносто градусів, але «Ніссан» одразу почав зрізати шлях. А Віктору, як на гріх, потрапив під колеса горб, від якого машину мало не перекинуло.

Червоний «Ніссан» миттєво опинився поруч. Загрібши колесами, «сімка» зманеврувала останньої миті, і її лише чиркнуло по задньому крилі. Взявши курс назад, Віктор побачив, що червоний не відстає й далі цілить у його задній бампер. До того ж у вікні поруч із водієм знову щось майнуло — він не встиг помітити, що саме, але зробив ще один вихиляс, що залишив червоного в незручній позиції. Та тут, на пагорбі, місцевість пішла набагато рівніша, бур’ян знизився, і «Ніссан» знову почав наздоганяти. «Фольксваген» у цей час «патрулював» на дорозі попереду, очікуючи, чим це скінчиться.

Віктор пішов ва-банк: виконавши черговий фінт перед самим носом червоної машини, «сімка», боки якої вже були доволі обідраними, зуміла проскочити назад і зробити ривок. А коли «Ніссан» розвернувся, очі водієві полізли на лоба — авто вже летіло просто йому в обличчя. Здавалося, зіткнення буде жорстоким, але Віктор відвернувся тієї секунди, коли нога суперника вже тисла на гальма. Розгублено загальмувавши, нападник побачив перед собою тільки хмару пилюки. І цієї миті удар по дотичній у заднє крило розвернув машину мало не на дев'яносто. Увімкнувши задню передачу, Віктор з розгону «закатав» його просто у водійські дверцята ріжком кузова, оберігаючи від серйозних пошкоджень власну машину. Зате бік «Ніссана» увігнувся до середини так, що сісти за кермо стало фізично неможливим. Якщо, звісно, на цей момент було кому за нього сідати. Викидаючи з-під коліс бур'ян та пилюку, «сімка» помчала до траси. Тим часом і чорний схаменувся й «попік» у тому самому напрямку. А коли «Фольксваген» зник із поля зору, пірнувши в низину, Віктор звернув ліворуч і погнав, сподіваючись вчасно виїхати на польову дорогу, що десь там має бути.

Так воно і сталося. Віктор гнав манівцями, підіймаючи клуби пилюки, яких уже ніхто не міг побачити, і не замислюючись, у якому напрямку рухається. Смеркло, і повороти було розрізнити важко. Ще трохи, і він увімкне світло — однаково вже відірвався. Потім виїде на якусь дорогу з покриттям, щоб рушити в кінцевий пункт призначення.

Туди, де завжди сходяться всі його дороги, де живе вона.

* * *

Районний військком Віктор Іванович Балуєв змучено впав у крісло й обтер долонями обличчя. У голові гуло й паморочилося. Чотири пляшки вдули. А ще цілий ящик перекочував із багажника його сірої «Волги» до їхнього «газика». Мать їх туди… Добре, хоч нічого не накопали, а могли, якби схотіли. Але випили — подобрішали. Натякали тільки, як гарно йому ведеться — он, і «Волга» нова, і кабінет обставлений.

Діставши із шафи пляшку, де залишалася ще половина, він налив повну склянку й випив одним духом. Іти аж у протилежний кінець коридору до кабінету, де відбувалася п’янка, було ліньки, й він просто «занюхав рукавом», а потім одразу ж дістав цигарку. Хай їй грець, службі. Балуєв сперся на підвіконня, розглядаючи власну машину, наче бачив її вперше. Дбайливо вимита шоферами з гаража, вона виблискувала, не підозрюючи, що років за шість-сім не буде вже ніякого гаража, а господар, який ще сяк-так триматиметься на посаді, не матиме ні часу, ні коштів, щоб «попестити» її, а замість цього приліпить на потріскане заднє скло куплену на автобазарі наліпку: «ГРЯЗНЫЙ ТАНК В БОЮ НЕ ЗАМЕТЕН».

У двері постукали, й чергова несміливо озвалася до нього:

— Вікторе Івановичу, тут якийсь хлопець хоче до вас…

Він увійшов — худенький, білявий та непереконливий.

Проте погляд хлопця впирався просто в майора.

— Добрий день, — сказав він з порога. — Я хочу до війська.

— Я радий, — відповів Балуєв. — Як прізвище?

— Середа.

— Молодець, Середа. Схвальне бажання. Прийдеш на призов за два місяці.

— Я хочу зараз.

— А я хочу Софію Ротару, — знизавши плечима сказав майор і загасив недопалок. — А замість цього маю… он — бачив? І ніякої надії. А в тебе навпаки — всі шанси. Зрозумів, боєць?

— Я не можу чекати, — не змигнувши сказав той. — Мені треба зараз, і… я хочу в Афган.

— А… — з розумінням закивав головою воєнком, — дівка покинула? Буде тобі Афган… Погуляй місяць, а потім подумаємо і про Афган… А за той час другу знайдеш, ще й тікатимеш од мене…

— Я вас прошу, — дивлячись у підлогу, повторив той. — Мені треба вже.

— Слухай, соколе ясний… — Балуєв несподівано розлютився. — Іди на хер звідси! Віро! Забери цього голуба, щоб я не бачив! Ну ти диви — ті приїхали, усі жили витягли, тепер ще всякі хорошисти прищаві мізки довбатимуть… Віро!

Загрібши зі столу ключі, він схопив хлопця за плече й потяг із кабінету.

Зранку в майора Балуєва боліла голова, у скронях гупало. Зачинивши дверцята «Волги», він заходив у двері свого кабінету й боковим зором помітив на стільчику під стіною біляве нещасне створіння.

— А це що таке… Віро! А він чому тут? Я ж учора…

— Вікторе Івановичу, я мусила пустити! Та замерз би надворі. Що я, винна, — сів під дверима й нікуди не йде…

— Тьху на вас… Та це що — будинок-інтернат?

— Пробачте… — несподівано озвався хлопець, який досі наче дрімав. — Не сваріть її, я однаково нікуди не піду. Сидітиму до призову, якщо зараз не можна.

— Слухай, голубе, а ти взагалі звідки такий? — спересердя Балуєв насилу добирав слова.

— Звідси…

— То йди додому!

— Мені нікуди йти.

— Як — нікуди? В тебе мати є?

— Є.

— А де живеш?

— Гагаріна, двадцять дев'ять.

— То й печи туди! І раніше, як за два місяці, не приходь.

Та від його відповіді у Балуєва взагалі відняло мову:

— Виженете — чекатиму надворі. Під дверима спатиму. А як здохну з голоду — вас же з роботи виженуть.

За двадцять хвилин, витрачених на цю незаплановану бесіду, Балуєв дізнався, що хлопець — його тезко, Віктор Середа, вчиться в машинобудівному, який не відвідував уже з тиждень без поважних причин і налаштований, кинувши навчання, йти до армії, причому обов'язково служити в Афганістані. Все. Про причини, що викликали в нього такі дивні бажання, не вдалося дізнатися нічого. Хоча, власне, в усіх схожих випадках причин, як правило, дві — непорозуміння з батьками або нещасливе кохання.

Згадав воєнком і матір хлопця. Років п'ять тому, коли щойно перевівся сюди й був лише начальником одного з відділень, проживаючи з дружиною на квартирі, він купував у неї молоко. Петрівна! Точно. Ще не зовсім склеротик. Згадалися її щира усмішка й яблука — жовті з червоними боками, які так любила його колишня дружина.

Спогади про колишню дружину не додавали наснаги майору Балуєву, проте, повертаючись додому і знаючи, що його схиблений тезко спить навсидячки під кабінетом, він зробив гачок на кілька вулиць і зупинив машину біля знайомої огорожі.

Жінка здивувалася, побачивши його. А почувши про свого Вітасика такі карколомні новини, мимоволі схопилася однією рукою за огорожу, а іншою — за серце.

— Ви підіть просто зараз, — напучував її Балуєв, — бо шкода, пропаде інститут. Може, ще що придумаєте… Та Бог уже з вами — сам якусь довідку зліплю, що викликав для чогось, тільки заберіть його від мене. Що вже там у нього сталося — не знаю, але до Афгану зібрався, воювати…

— До Афгану… — бліднучи, лише губами повторила жінка.

Не один рік, чим ближче було до синового закінчення школи, здригалася вона, чуючи по телевізору це слово, як, власне, й тисячі інших матерів. Здригалася й молилась, щоб її хлопчика оминуло це лихо. А тут… сам…

— Він… же ж… в інституті зараз…

— Який інститут? — військком мимохіть підвищив голос. — Кажу ж вам — третю ніч у мене в коридорі спить!

Петрівна відчула, як запекло в грудях. І чим далі — тим дужче. Потрібно йти, випити пігулку з тих, що призначив лікар тиждень тому, подивившись на її кардіограму, і бігти туди. Боже… Вітюнчику… Що ж він надумав?!

А військком із почуттям виконаного обов'язку завів мотор своєї машини. Хай там що, а він також був проти, щоб наші хлопці складали голови там невідомо за що. Хвалити Бога, завтра він уже не побачить це навіжене хлоп’я під дверима кабінету. Він не міг знати, що станеться якраз навпаки. Що юний «афганець» і далі ночуватиме під його дверима, ні сном ні духом не знаючи про візит майора до матері, яка, випивши пігулку й накинувши на плечі пальто, не зможе дійти навіть до дверей власного будинку.

Районний військком майор Балуєв ніколи не був сентиментальною людиною, але зараз, коли перед ним лежала на перший погляд банальна справа одного з призовників, щось робилося в душі мимоволі. Він навіть запалив, розкриваючи її, хоча й так добре знав.

«Як свідомий комсомолець прошу направити мене для проходження строкової служби в республіку Афганістан, щоб виконати свій інтернаціональний обов’язок».

Сам таке сформулював. Довго думав, напевно… А ще далі кріпилася копія посвідчення парашутиста, отриманого протягом останнього місяця в обласному ДОСААФі, куди спровадив його сам райвійськком, аби подалі з очей, мотивуючи тим, що без цього до Афгану не візьмуть.

Більше у справі Середи не було нічого цікавого, хіба ступінь «ес-один», виставлена медиками, яка означала, що цей непоказний хлопець є повністю здоровим. І завтра він разом із повним автобусом призовників має потрапити до обласного призовного пункту, звідки хлопцеві, зважаючи на все це, стелилася пряма дорога в «учебку» з наступним виконанням його заповітної мрії. Ще раз перегорнувши справу й зітхнувши, майор запалив нову цигарку і вставив у друкарську машинку чистий аркуш, а за п'ять хвилин підшив до справи ще один документ такого змісту:

«Військовому комісару

обласного військового комісаріату

полковнику В. Н. Гусєву

Вважаю за необхідне повідомити, що причиною рішення призовника Середи В. В. проходити строкову службу в обмеженому контингенті радянських військ у республіці Афганістан є невдачі в особистому житті та пов'язана з ними трагічна смерть його матері, у якій призовник вважає себе значною мірою винним. Згадані обставини зумовлюють нестійкий морально-психологічний стан призовника, схильність до немотивованих вчинків. У зв'язку з цим, зі свого боку, задовольняти його прохання вважаю недоцільним.

Районний військовий комісар майор В. І. Балуєв».

Справа закрилася. Балуєв справді не був сентиментальною людиною. Тому й задовольнився створенням цієї не надто фундаментальної перешкоди, очистивши свою совість.

А далі нехай вирішує доля.

Доля мала вигляд лисуватого невисокого підполковника, який головував у складі обласної комісії.

— То ти, значить, в обмеженому контингенті хочеш служити? — запитав підполковник, гортаючи справу. — А чому? Тут пишуть, що в тебе щось удома сталося, що вплинуло на твоє рішення.

— Мати померла. Тепер я сам. Якщо раптом загину, то нехай вже краще я — ніхто не плакатиме. Беріть мене, а хтось нехай лишиться.

— Ну, по-перше, наші солдати їдуть туди не для того, щоб гинути, — вклинився інший, з явно неприємним обличчям та очима. — А по-друге, виконувати інтернаціональний обов’язок — це насамперед висока честь для кожного воїна, і ми повинні розібратися, чи гідний ти цього.

— Пробачте, будь-ласка, — опустив очі хлопець. — Я просто хвилююся. Я готувався — парашутну школу закінчив у ДОСААФі — подивіться. Будь ласка, я вас прошу.

— Ну, що… — мовив головуючий, коли хлопець став у стрій, — я гадаю, з такими приписками райвійськкомату пускати його туди не можна.

— Однозначно, — підтримав «неприємний». — Схопить автомат, наламає дров — сам у дисбат, а ми у відставку. Стройбат — і нехай там воює.

— Наламати дров усі можуть, особливо, коли по тобі стріляти починають, — озвався ще один. — Хоче хлопець — я думаю…

— Даниле Петровичу, — підвищив голос «неприємний». — Ви бачили, що тут — офіційна заява райвійськкома! Потім він буде розумним, а ми дурними.

— Стоп, — озвався майор праворуч у десантній формі. — Шановні, як ми будемо «ес-один» по стройбатах розкидати, я не знаю, з чим до частини їхатиму! Ви дивіться — всі підряд як не криві, то горбаті! А ДОСААФ навіщо працює? Навіщо місяць на нього кошти витрачали?

— А ви приписку бачили? — знову взявся за своє «неприємний». — Попаде до вас і свідомо парашут не розкриє. Потім…

— У нас усі все роблять свідомо, — майже по складах промовив майор у береті. — А отаким дур з голови швидко вибивають.

— Як хочете…

— Гаразд, — підбив підсумок полковник, закриваючи папку зі справою Середи, — команда одинадцять-п’ятнадцять. Наступний!

Доля цього хлопця була вирішена, як гадав голова комісії, на найближчих два роки. Насправді ж, кидаючи справу на стіл ближче до майора, він визначав мало не все подальше життя призовника Віктора Середи. Команда одинадцять-п'ятнадцять означала повітряно-десантні війська, більш відомі за тих часів під абревіатурою «ВДВ».

V

Петю Франкенштейна («у миру» — Попадинця) знала половина міста, яка вперто не бажала ходити на власних двох і користувалася для пересування металевим мотлохом на чотирьох колесах. Усе подвір’я біля його будинку було завалене частинами кузовів, дверцятами, капотами тощо… Він різав їх, зліплював докупи, створюючи іноді справжні шедеври, чим виправдовував своє дотепне прізвисько.

На подвір'ї та в гаражі Петра Попадинця товклася різна клієнтура — і звичайний пересічний з «шостими» чи «сьомими» «Жигулями», і скоробагатьки, які примудрялися потовкти, часом сп'яну, блискучі боки своїх іномарок, і скромні селяни на «Москвичах», що давно вже не вироблялися й доживали свій вік у доволі занедбаних оселях…

Петро не відмовляв нікому. Завалений залізяччям по саму голову, він вибирався іноді з гаража, щоб передихнути і глянути на Божий світ, обіцяючи при цьому кому на завтра, кому на другий тиждень, а кому на осінь чи й зиму. І вся ця очікуюча клієнтура товклася навколо нього, циркулювала, приїжджала та від'їжджала, утворюючи на вузькій вуличці справжні затори. Невдоволені клієнти, яким горіло їхати, «сідали йому на голову», і тоді Петро, вилаявшись та психонувши, кричав, розмахуючи руками, що кидає все «к чортову мать» і їде в Америку. На це йому незмінно відповідали, що, мовляв, ти не виїдеш навіть за межі міста — колеса попробиваємо. Петро лише зітхав і далі брався до роботи.

Віктор вдивлявся у темряву подвір’я. Десь має бути прив’язана чи відпущена кавказька вівчарка, що стереже все це багатство. Так і не видивившись пса, він почав кидати у вікно грудками.

— Що… гонщику… — Позіхнув Петро, вилізши з хати.

— Та нічого. Роботу тобі привіз.

— Ну, звісно… Хіба ти можеш щось людське привезти? Роботи у мене й так вистачає. З тієї вилізти не можу.

— Відчиняй ворота, — похмуро запропонував Віктор.

— Зразу ворота… Може, тебе ще й до гаража? Диви, яка черга!

— Я поза чергою. Відчиняй.

В очах Петра з’явився інтерес:

— Ану-ану… Невже ввалився кудись? От і дочекався я! — він потирав руки, демонструючи «українську натуру». — Ану-ану! Подивимося, як ас нарвався… нарешті… г-гонщик…

Насилу заведену в гараж «дев’ятку» Франкенштейн розглядав довго й зацікавлено.

— Скільки коштуватиме?

— Ну, так зразу і скільки… — Петро ходив навколо, відчиняючи дверцята потовченої машини, її капот, і зосереджено кривлячись. — Щоб я здох, не схоже це на звичайну аварію… Або конкуренти по ній кувалдою товкли…

— Конкуренти… — погоджувався Віктор.

— Або в якомусь авторалі брав участь…

— Брав…

— Ну, машина ж «нульова»!

Нарешті лідер місцевого автосервісу задовольнив цікавість і, ще раз обдивившись, сказав:

— Усе міняти треба — крила, двоє дверей… Гаразд, лишай.

Ворота гаража зачинилися, залишаючи всередині понівечену «дев'ятку», котра, якщо б могла думати, ніколи б не повірила, що може знову стати «нульовою» й навіть продатися на базарі.

А Віктор залишив володіння Франкенштейна цілком задоволеним. Адже втрачених чотири сотки «зелених» були явно не тим, чим зараз належало перейматися перш за все.

* * *

Це був рік, коли на одній шостій земного суходолу, якій недовго лишалося називатися СРСР, уже зароджувалися великі зміни. Перебудова прогальмовувала і — всі це бачили — перетворилася на відверту фікцію, в яку вже не вірив ніхто. Політики перетворювалися на злочинців, злочинці — на економічних королів та олігархів, а народ, здійснивши сексуальну революцію та отримавши в необмеженій кількості релігію і свободу слова, силкувався збагнути, у що це все виллється найближчим часом. Але нікому, жодній душі, навіть наснитися не могло про розпад імперії під назвою Радянський Союз і загибель світового комунізму.

Їх везли на здоровезних «Уралах» дорогами, навколо яких переважно стояли ліси. У критих брезентових кузовах сиділа різнобарвна компанія чималеньких хлопців. Їх загрузили в загальні вагони і звезли до Вільнюса, звідки вже кілька годин, розіпхавши по вантажівках, трусили вузькими, часом горбатими дорогами Литви. Вони травили анекдоти, гиготіли й хохмили, здебільшого ще під газом після прихованої у поїзді горілки та дешевого «чорнила», проте в кожного на серці було своє пережиття, своя тривога, свій страх. Новизна оточення, невизначеність, майбутні фізичні труднощі та небезпеки, випробування, часом дідівщина. У кожного з них, оцих учорашніх дітей, був свій головний біль, пов’язаний з тим, що називалося армією. І ці тривоги та жахи, які важко було заглушити гиготінням та щирим матом, виходячи з різних хлопців, дивним чином перепліталися і створювали своєрідне неспокійне біополе, розбурхану хмарку, гарячий ореол над кузовом кожної машини. Та серед цього неспокійного виру існувала одна абсолютно холодна точка, яка разюче контрастувала білою плямою на тлі загального хаосу емоцій та відчуттів.

Худий та змарнілий білявий хлопець, заплющивши очі, мовчки притулився спиною до зелених дощок кузова, що здригався на ямах. Хлопець не реагував взагалі ні на що, наче весь глум та дальня дорога його не стосувалися. За останніх дві доби в цій різнобарвній юрбі до нього наміцно приліпилося глузливе прізвисько «Афганець», але йому було байдуже. Хлопця звали Віктор Середа.

Їх вигрузили у якійсь обгородженій зоні з кількома дерев’яними будинками, схожими на бараки, і після двогодинного очікування повели до бані. Відразу після цього видали форму — просту солдатську, від якої не пахло ніяким ВДВ, і лише смугасті тільняшки говорили про те, що це не є звичайні війська.

Служба почалася з того, що койки виносилися з бараків, розбиралися, після чого там милася підлога. Потім койки збиралися й заносилися назад. Багато хто не розумів, для чого їх розбирати, адже площини навколо було вдосталь, і вони непогано стояли б і так. Але це місце не належало до тих, де слід щось розуміти. Останнє їм пояснювали сержанти, яких на такий барак було п’ять-шість чоловік. Вони не лякали новоприбулих і не поспішали демонструвати з перших днів усі принади явища під назвою «дідівщина», хоча й одразу повитрушували всі рюкзаки молодого поповнення — мовляв, «мамінимі пірожкамі єщо нєделю срать будєтє».

Новобранець Віктор Середа ні з ким не говорив і тихо та справно, хоч і без особливого завзяття, виконував те, що наказували. А коли його ніхто не займав, сідав, де доведеться, і заклякав на місці. Ще на обласному призовному пункті, коли комісія скінчилася й ніхто не збирався повідомляти йому результати відбору, він сам підійшов до полковника, який, вочевидь, був у них головуючим. Запитання було те саме — чи потрапить він до Афганістану. Навіть той, з неприємними очима, здивовано обернувся, здіймаючи брови.

— Аякже, — відповів лисуватий полковник. — Раз просився — то обов’язково. От пройдеш підготовку, за рік станеш вояком, тоді й потрапиш. Таких горобців, як ти, туди не направляють. Тому служи справно.

Отож тепер потрібно було згаяти час. Рік — то й рік, якщо вже інакше не можна. А потім… Те, що буде потім, займало всі його думки. Кожну вільну хвилину він переживав знову й знову один і той самий момент — коли в руках у нього опиниться автомат з повним боєкомплектом, а попереду буде лише ворог. Більше він не хотів від життя нічого. Не тому, що люди в чалмах з вузькими очима зробили йому щось погане. Не тому, що бажав визволити «дружній» афганський народ. І навіть не тому, що хотілося загинути на зло їй, щоб знала…

Природа його бажання була зовсім іншою. Доля познущалася з нього. Познущалася жорстоко, хоч він і не заслужив цього. Вона була безжальною, немилосердною, робила з ним, що хотіла, й не існувало навіть найменшої можливості не те що зарадити собі — хоча б дати їй якусь відповідь. Досі вона, кривдячи його, сама залишалася недосяжною. І лише там з нею можна буде зустрітися в жорстокому, смертельному протистоянні. Нехай вона матиме обличчя навіть бородатого душмана — байдуже чиє. Головне — вона стане вразливою. І тоді він зовсім по-іншому стикнеться з нею, можливо, навіть востаннє в житті. Байдуже, адже воно давно втратило сенс.

Ні, Віктор не повертався подумки до жінки на ім’я Зоряна й не переймався тим, знає вона, що трапилося з ним, чи ні. Хоча ім’я це було присутнє в ньому завжди. Щоправда, тепер воно відступило на другий план, кудись у директорію підсвідомого. Це відбулося того вечора, коли він сам-один довго сидів на могилі матері. Йому однаково було, сумуватиме ця жінка, дізнавшись про свою роль у тому, що сталося з його мамою і ще станеться з ним, чи ні. А відчуття, що вона зараз із кимось, давно втратило ту жахливу болючу гостроту, яка вражала наскрізь його понівечене єство. І це полегшувало очікування моменту, коли нарешті вдасться зробити цей крок — крок до розв’язки.

— Духи, вішайтеся!

Це кричав здоровезний мурмило в тільнику, виглядаючи з вікна другого поверху казарми. На його правому плечі синіло якесь татуювання, й він либився від душі, передбачаючи справжню забаву впродовж останніх півроку своєї служби.

— Духи! Духи приїхали! — лунали крики в казармах і розносилися через роззявлені вікна, примушуючи стискатися серце не одного з числа поповнення, яке зараз проводили строєм по асфальтованих доріжках військової частини.

— Духи, вам кінець! — доносилося ще звідкись.

З усіх вікон висувалися однакові задоволені, ні, просто щасливі пики в тільняшках, на спортмайданчиках припиняли тренуватися. Просто зараз, цієї миті для них, тих, хто називалися дембелями та дідами, починалося справжнє свято — привезли молоде поповнення.

Ті, що йшли внизу, озиралися, збиваючись з кроку від цього лементу й передбачаючи початок того, що, здавалося вже, за якимось щасливим та неочікуваним збігом мало їх минути. Відтепер починався самий «смак» військової служби. Саме тут, у військовій частині № 1527, оці самі, які виявляли зараз неабиякі прояви радості, допомагатимуть їм стати справжньою «десантурою». Усі вони — ті, хто крокували під вікнами в напрямку плацу, в загальних рисах могли припустити, що почнеться тепер. Проте ніхто не міг уявити, яких конкретних форм для кожного з них набуде явище, відоме під назвою «дідівщина», без якого, за щирим переконанням усіх ешелонів армійської влади, не мислимий порядок у військах.

І лише одного з цієї незграбної новоспеченої зеленої, як у прямому, так і в переносному значенні, маси подібні речі не турбували.

— Так, це мій, — сказав без жодного вступу здоровий та дещо незграбний сержант, тицьнувши пальцем у груди Віктору. — Значить так, дух, ти знаєш, куди попав? Так точно, трш-сержант! Що, я маю за тебе відповідати? Ну?

— Так точно, товариш сержант, — байдуже мовив Віктор.

— Значить так, — не міг натішитися той, — койку застелити. Оцю койку. Бігом. Як фамілія?

— Середа.

— Ой, бля! — сержант схопився за голову. — Оце так попався мені… Середа… Ето што, от слова срать? Ти што, хахол?

А навкруги робилося загалом те саме. На шістдесят «стариків» у роті припадало двадцятеро молодих — «духів», тому дефіцит був налице.

Койка застелилася погано, й сержант Карпов злісно розкидав постіль по металевих пружинах. Упродовж двох годин Віктор тільки й займався тим, що складав її знову, щоразу з одним і тим самим результатом. Нарешті прискіпливий «дід» повів його до вмивальників.

— Значить так, — авторитетно заявив сержант Карпов, — в учебці тебе ні хрена не навчили. Доведеться мені. Ти знаєш основний принцип в армії? Не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо. Хто не хоче робити те, що легше, робить те, що важче. Рядовой Сєрєда! — несподівано загорлав він на повен голос. — Упор льожа прінять!

Віктор виконав наказ. Після цього довелося віджиматися. А Карпов стояв, колупаючись сірником у зубах, і зупинявся в рахунку, коли хотів. Нарешті Віктор перестав відчувати руки й упав грудьми на плитку підлоги. Увійшов ще хтось.

— Я не зрозумів, це дух, чи глист із чиєїсь задниці виповз? — запитав він Карпова.

— Не знаю, — похмуро відповів той. — Зараз подивимося. Якщо зуміє помити парашу, значить, дух, якщо ні — то глист. А глистів давити треба. Встать!

Він вказав Вікторові на швабру та відро, а потім приніс власну форму і труси на додачу.

— Сьогодні моя черга тут мити, — сказав він, — значить, автоматично, — твоя. Ясно?! ХБ моє випрати. Тільки спочатку ХБ, а потім парашу! — він красномовно постукав при цьому себе по лобі.

— А чим мити? — запитав Віктор. — Тряпки немає.

— Ти шо, обурів, дух? — Карпову навіть перехопило подих. — Тільки зайшов, а вже питання ставити? Знайти!

— Де?

Рот Карпова роззявився сам собою.

— Упор льожа прінять!!!

І знову до падіння грудьми на зашаргану плитку.

Життя в казармі все-таки, нарешті, заспокоювалося. Закасавши рукави, Віктор набрав у відро води, начепив на швабру труси сержанта Карпова, зверху — його ж форму й почав мити підлогу в туалеті. За годину вона блищала, а сержантське ХБ сушилося тут же на батареї.

— Духи! Усім кінець!!! Де хахол? Уб’ю суку! Де мій дух?!

Сержант Карпов мало не плакав, літаючи по казармі зі своїм ХБ. Щойно скінчився ранішній семикілометровий крос, який проводив спортрук — невисокий жилистий «летьоха». Бігли на совість, а лейтенантові постійно ввижалися то «вспишка слева», то «вспишка справа», і тоді вся колона роздягнутих до пояса солдатів миттєво падала в пилюку, а за кілька секунд підхоплювалася знову. Після цього Віктор ледве додибав до вмивальника тремтячими ногами. Його, щоправда, вже не тягли, повісивши руки собі на плечі, як у перший місяць «учебки», але ноги ще тремтіли й дихання довго не могло відновитися, а в роті залипало й залипало від густої слини.

Карпов загальмував від несподіванки, таки знайшовши його, на що, очевидно, вже й сам не сподівався.

— Хахол, ти шо, припух? Шо ти нею робив?

— Прав, — відповів спокійно Віктор.

— Як прав? На, нюхай! — він тицьнув форму під ніс «духові», який лише відвернув обличчя.

Виявилося, що агресивний, але простакуватий сержант не зрозумів з першого разу, що ж саме робили його формою та трусами, а можливо, цей вчинок був першим свого роду за всю історію існування «дідівщини» у військовій частині № 1527.

— А, я зараз тебе навчу прати…

Віджимання знову проводилося «до втрати пульсу», а коли Віктор зрозумів, що, опустившись на зігнуті руки до підлоги, більше піднятися не зможе, несподівано побачив носок сержантового чобота перед очима. Команду зігнути руки він проігнорував.

Хтось натиснув зверху, і він вкарбувався-таки носом у цей чобіт.

— Що ти робив з моїм ХБ? — не вгавав сержант, коли Віктор випростався на тремтячих ногах.

— Мив парашу, — відповів той майже по складах. — Ви ж не дали ганчірки…

Удар у щелепу затьмарив його свідомість. Він не був надто сильним, але в голові зразу ж запаморочилося, а в очах з’явилася пелена, що помалу почала розсіюватися. А навколо вже зібралося вдосталь глядачів, які не проти були розважитися. Коли ж в очах розвиднілося, а сержант глянув кудись убік, ловлячи сказане кимось, Віктор коротко та, як самому здалося, сильно вдарив в обличчя, цілячи під око. Ляснуло доволі смачно, проте Карпов не впав і навіть не дуже хитнувся, лише розкрив рота від несподіванки, а наступної миті для Віктора все потонуло у цілковитій темряві.

У строю командир взводу лейтенант Мурадян похмуро підійшов до Віктора й запитав, що в нього з обличчям.

— Упав, — відповів той.

Форму ввечері йому дали прати знову, причому Карпов грозився, що якщо хоч комусь із «дідів» вдасться після цього щось «занюхати», Віктор не дослужить до «фазана».

Казарма заспокоїлася. Віктор сперся руками на вмивальник. Долоні пекли, ноги підкошувалися, щелепа боліла. Та що — щелепа… Здавалося, на всьому тілі немає жодного живого місця. Він лише на кілька секунд дозволив собі заплющити очі. Потім узяв швабру, намотав на неї труси, зверху ХБ і, зануривши все це у відро, «повіз» по смердючій підлозі.

Сержант Карпов волав не своїм голосом, а всі, хто чим був зайнятий, покидали справи, передбачаючи стати свідками подій, значно цікавіших за вчорашні. Тепер уже «духа» не довелося довго шукати. Сержант бив виключно в живіт, дбаючи про те, щоб на тілі Віктора лишалося якнайменше слідів. Той лише затулявся, хапаючи ротом повітря й напружуючи прес, який слабшав з кожним наступним ударом. Отямився Віктор на підлозі. Вдихнути ніяк не вдавалося, і він робив це лише губами, розуміючи, що так собі не зарадить. Усі продовжували стояти навколо них, сиплячи приколами. Нарешті вдалося. Один раз. А далі вже пішло легше. Скоро він стояв на одному коліні, а потім і на ногах. Дихання більше не перехоплювало.

— Ну што, хахол? Ану встать!!!

Кулак Віктора описав дугу, але не потрапив у ціль, адже цього разу його «дід» не ловив гав. Удар було блоковано, й дихання знову забракло. Довелося сісти навпочіпки. Підвівся нескоро й одразу отримав ще кілька болючих стусанів — цього разу по ногах. А за кілька хвилин зробив ще одну спробу дістати обличчя Карпова. Це було неможливо. При всьому бажанні. Довелося лише стояти, затуляючись і ловлячи нові й нові удари. Забаву скінчив сигнал шикуватися.

Сержант Карпов був зайнятий важливою справою — вирізав з шинельної тканини викройку для свого «дембельського» альбома, який значно відставав від темпів його просування до «дембеля». Таку важливу справу не хотілося довіряти комусь і, висолопивши язика, він завзято працював не надто гострими ножицями. Ніхто не озвався до нього, навіть його друзі, навіть ті, хто бачили, що Віктор рішуче, по прямій, кульгаючи, просувається до нього. Він не одразу зрозумів, що сталося, коли від удару в ліве вухо задзвеніло в голові й взялися паволокою очі. У цей удар було вкладено все, що залишалося у Віктора на той час. Шинель та ножиці випали з рук Карпова, а сам він ще й гупнувся потилицею об верхнє ліжко, намагаючись підвестися. Віктор стояв за кілька кроків у глухій обороні, розуміючи, що захиститися, звісно, не вдасться, а навколо цієї миті більше ніхто ні про що не думає.

На ліжко його у прямому розумінні висадили. Цього вечора форму Карпова прав інший «дух», адже Віктор фізично не міг цього зробити. А можливо, сержант Карпов зрозумів, що після ще одного використання не за призначенням її доведеться просто викинути.

Ніч розірвалася гуркотом та жахливими криками й лайкою. Солдати, перемучені за день, прокидалися, зіскакували з ліжок, і скоро майже всі зібралися в епіцентрі нічної події. Карпов сидів на своєму ліжку в трусах і намагався зупинити кровотечу з носа. А звідти юшило і юшило. Ніс скривився набік і опухав просто на очах. Сержант кліпав, задирав голову догори, ковтаючи власну кров, і був цієї миті повністю безпорадним.

А Віктор знову стояв за два кроки від нього впівоберта у глухому захисті, розуміючи, що за кілька хвилин йому вже ніщо не допоможе. Але Карпов був у повному «відрубі». Три місяці «учебки» не пропали даремно. Раніше Віктор попри все бажання не зміг би втнути такого. Кілька хвилин тому, щойно здобувши здатність пересуватися, він дійшов до койки свого кривдника, який хропів носом догори, і спромігся коротким рухом нанести удар ліктем згори донизу, підсиливши його вагою власного тіла.

Скривавленого Карпова повели на МПП. А Віктора мовчки взяли попід руки кілька сержантів і вивели знову ж таки туди, до умивальників. Двоє «розіп’яли» за руки до стіни, а третій підійшов упритул.

— Ти що, дух, озвірів? Ти що? Знаєш, що тобі за таке треба зробити?

— Я не винен, — відповів Віктор. — Він перший мене вдарив. А віддати скоріше я не міг, бо взагалі не стояв на ногах. Я ж не винен, що він уже спав.

— Що йому зробити? — невідомо до кого звернувся сержант, який стояв перед ним.

— А що, дух розумно каже, — несподівано мовив хтось поруч. — Він лежав відрубаний. Кожний має право за себе стояти. Он прийде завтра Карп — нехай розбираються сам на сам.

— Ну, живи до завтра, дух…

Карпов з'явився лише наступного дня надвечір. У госпіталі ніс сержанта, і так схожий на видовжену бараболю, порівняли. З нього ще стирчали ватні тампони, тому «Карп» дихав ротом і страшенно гугнявив, що викликало регіт його товаришів, які сподівалися цим самим реготом ще більше розлютити його.

Їх провели до тієї самої умивальної кімнати, де вони залишилися без свідків. Так наче диктували неписані закони. Але ніхто не сумнівався, що після перших звуків двері відчиняться — ну як можна таке пропускати… Віктор стояв у кутку, а поранений «дід», збираючися з думками, походжав перед ним, очевидно, гадаючи, як досягти найліпшої сатисфакції. Він демонстративно подивився на себе у дзеркало й поправив вату, що стирчала з носа. Опісля зробив кілька рухів, наче розминаючись. Потім прийняв стійку і щосили вгатив кулаком у стіну, відвалюючи білу керамічну плитку.

— Ну, що, дух, — нарешті запитав він, різко зупинившись перед Віктором, тоном, який давав зрозуміти, що ось тепер-то все робитиметься по серйозному й не на жарт. — Ти хоч розумієш, що зараз з тобою буде?

— Я-то розумію, — рівно та тихо відповів йому Віктор. — Ти мене зараз або заб’єш на смерть, або не на смерть, одне з двох.

— Правильно! — несподівано зрадів Карпов.

— А ось ти точно не розумієш, що потім буде з тобою…

На простому російському обличчі сержанта навіть з'явилася якась тінь нерозуміння та подиву після цих слів, а Віктор продовжував:

— Тобі в будь-якому разі кінець. Заб’єш на смерть — сядеш у дисбат. А не на смерть… Рано чи пізно дадуть автомат. Перше, що зроблю, — застрелю тебе.

Щось промайнуло в очах цього незграбного Карпова. Вони засмикалися, шукаючи виходу, наче не Віктор, а він сам зараз був затиснутий у кут дужим та розлюченим суперником. Він повірив. На мить його обличчя зобразило навіть якусь тінь дурнуватої посмішки, що супроводжувалася незрозумілим «Ги…». Погляд сержанта Карпова ковзнув по стінах і знову зупинився на Вікторі, а рука зім’яла гімнастерку на його плечі, збираючи тканину в жменю. Проте не було в цьому жесті ніякої рішучості, скоріше навпаки.

— Ну, ладно, дух… — похмуро, з погрозою в голосі сказав він, — ми з тобою потім розберемося…

Служба мало-помалу входила у звичне русло. Десятикілометрові кроси, спорт-тренаж, стрибки та кричуща, непоясненна з погляду цивільної людини дурість на кожному кроці стали життям кожного. Парадоксально, але Вікторові було легше, ніж багатьом іншим — значно підготовленішим фізично. Він не переймався думками — збайдужіння стало ніби захисним екраном, навіть у момент, коли вперше ступав крок з літака в повітряний вир на висоті півтори тисячі метрів. Навколишні вважали, що в рудого непоказного хлопця залізні нерви, хоча насправді все було не так. Нерви були звичайними. Іншою була мотивація.

Поняття «Зоряна» для нього трансформувалося у щось нове. Воно стало абстрактним, віддалилося кудись до межі нереального. Проте саме слово «Зоряна» завжди залишалося з ним, незалежно від бажання, так, що Віктор перестав звертати на це увагу. А все, що відбувалося навколо, сприймав безбарвно, прісно, беземоційно.

Що б не доводилося робити — бігти крос, складати парашут після стрибка чи відпрацьовувати той чи інший елемент рукопашного бою — щойно все закінчувалося, Віктор одразу відчував присутність цього слова. Відтепер воно відігравало роль такого собі індикатора «нормальності» власного стану. Сів, заплющив очі… Еге, воно тут… Отже, системи працюють нормально. Все гаразд.

Взвод займався вивченням БМД, засвоював ази керування. Віктор сидів у машині сам, чекаючи на інструктора, який виліз і кудись пропав. Решта солдатів відділення курили назовні. Усі вони вже проходили теоретичну частину цієї справи, й зараз була якраз черга Віктора відпрацьовувати практичні навички.

Несподівано через відчинений люк поруч із ним замість інструктора опустився якийсь майор, а слідом за ним підполковник. Не встиг Віктор збагнути, як належить себе поводити у цій ситуації, коли майор наказав йому, тицьнувши пальцем через відчинене водійське віконце:

— Уперед!

Запустивши мотор, Віктор рушив з місця так, що в тих обох мало не повідлітали назад голови — порівняно з трактором МТЗ ця штука мала в собі силу-силенну й водночас надзвичайну легкість. Вона в буквальному розумінні рила землю гусеницями й летіла вперед. Підполковник вилаявся, а майор сказав, притримуючи фуражку:

— Помалу, орле, встигнемо. Давай зараз наліво й через поле в кінець лощини — бачиш?

— Так точно.

Машина була надзвичайно чутливою, і Віктор, ще в інституті засвоївши навички керування учбовим незграбним трактором, дивувався стрімкості, з якою вона долала горби зарослого бур’янами поля. На такій швидкості дещо важко давалися повороти, й майор незадоволено запитав, коли БМД кілька разів кинуло з боку в бік:

— Ти що, пив учора?

— Нікак нєт, — відповів Віктор, не відриваючись від курсу.

— Зараз я наведу у вас порядок, — не повірив майор. — Чия рота?

— Капітана Полуніна.

Вони, ті двоє, вилізли на горб і, обдивляючись місцевість у біноклі, щось обговорювали щодо майбутніх навчань. Коли повернулися до частини й вилізли з машини, інструктор, козирнувши майорові, отримав невдоволений погляд і зауваження:

— Дивись, кого в машину садиш. Де Полунін? Учора цей орел так банячив, що дотепер заносить. А вже п’ятнадцята скоро.

Той у відповідь спочатку роззявив рота, а потім нерішуче перепитав:

— Хто — цей?

— А я тобі про кого кажу?

— Та… він, наче…

— Що — наче?

— Ще й не вміє… — розвів руками інструктор.

— Чого не вміє? Ти сам, я бачу, не в формі.

— Яке — не в формі, трш-майор? Та я щойно мав з ним перший раз їхати! Так чи ні? — останнє адресувалося Вікторові.

— Так точно.

— Не зрозумів… — тепер уже майор повернувся до нього. — Ти що, вперше БМД вів?

— Так точно.

— Гм… у колгоспі трактористом був? — це було єдиним припущенням, яке могло пояснювати таку вправність у першому в житті водінні цього апарата.

— Нікак нєт.

— А звідки навички?

— З інституту. Машинобудівний. Тракторний факультет.

— Ну ось! — зрадів майор. — Треба знати солдатів, інструкторе! Ти б його до вечора вчив, а він уже вчений! Стоп… — несподівано майор повернувся до Віктора. — Та звідти ж не призивають наче…

— Я покинув.

— Інститут? Що, до армії схотілося? — гиготнув підполковник.

— Так точно.

— От що таке десант! — підколов його майор. — Зрозумів? Не те, що у вас. Прикидаєш? Інститути лишають, щоб до нас потрапити.

І вони пішли, жартуючи й далі, лише майор обернувся й запитав Віктора:

— Як прізвище, орел?

— Середа.

Майор Горових був одним із тих, для кого армія — не просто життя. Швидше — спосіб життя, психологія, релігія і, звичайно, насущний хліб. Він виріс у військових містечках і, закінчивши Рязанське вище десантне училище, побував в Афгані у перші ж роки війни. Горових являв собою такого собі справжнього лицаря сучасного повітряного десанту. Те, чим він займався тепер, з погляду звичайної людини найкраще було б назвати грою у війну. Створивши в підпорядкованій йому частині неофіційний загін особливого призначення, майор служив у своє задоволення. З рання до вечора в них були суцільні військові навчання, які включали в себе все від майже справжнього рукопашного бою до стрільби бойовими майже з усіх видів зброї з обов’язковим «гробленням» військової техніки, далеко не завжди такої, що підлягала списанню. Його хлопці, яких окрім нього більше ніхто не займав, день і ніч бігали, стріляли, робили майже каскадерські трюки на «бетеерах», «беемдешках» та іншій техніці. Він міг підняти їх двічі і тричі серед ночі, відпрацьовуючи бойові виїзди та різні спеціальні навички в нічних умовах.

Товариші по службі між собою вважали його схибленим, дехто позаочі називав контуженим, начальство постійно «наїжджало» за пошкоджену техніку, перевитрати пального та псування військового реманенту. Що вже казати, іноді ставалися й нещасні випадки різного ґатунку. Зате коли насувалися всілякі комісії, паради, про Горових одразу згадували на всіх рівнях, і тоді йому все прощалося. Особливо прославився він під час спільних навчань військ Варшавського договору. Присутнє було вище військове начальство Союзу та співдружніх держав. Його хлопці влаштовували показові бої, трощили цеглу, кидали ножі та саперні лопатки так, що у глядачів перехоплювало подих. Але окрасою програми став такий собі заїзд «беемде» з «бетеером» по пересіченій місцевості. І там було на що подивитися — бойову машину десанту вів сам Горових, і вона переслідувала бронетранспортер «ворога» з його ж команди. Обидві машини виробляли такі піруети на швидкості, здіймаючи фонтани землі та багнюки, що військові лідери соціалізму хапалися за голови. А на кінець заїзду машина Горових таки сконтактувала з бронетранспортером і, елегантно так підкинувши його ззаду, зіпхала у глибоку баюру, де вдаваний супостат був узятий. Воєначальники аплодували стоячи.

Майор Горових не належав до тих, хто вірить у долю. І якби навіть йому натякнули про те, що станеться далі, він однаково лише б посміявся й не зробив жодних зусиль, щоб запам'ятати прізвище цього білявого скромного хлопця, схожих на якого в частині було море. Прізвище ж «Середа» чомусь запам’яталося само собою. Адже доля, очевидно, існує незалежно від уявлень зірвиголів, які вважають самих себе її творцями.

Віктор не надав значення факту, що така відома в частині особа запам'ятала його непоказне, як і він сам, прізвище, коли несподівано майже о дев’ятій вечора йому наказали з’явитися на спортмайданчик до майора Горових. Там ішла «справжня» служба.Здорові хлопці стали кружка, а в середині майор, одягнений у спортивні штани та тільняшку без рукавів, витримував напад одразу двох лобуряк, один з яких був озброєний несправжнім ножем, інший — ручкою від саперної лопатки. Майор упорався швидко, а збоку тренування більше нагадувало доволі жорстоку бійку. Обох хлопців він буквально «відключив», і тепер вони поволі приходили до тями. Віктор підійшов і почав доповідати майорові про свою появу, та той махнув рукою:

— Розслабся, орле. Слухай мене, рядовий Середа: ти хочеш служити в десантних військах? Чого мовчиш? Відповідай.

— Та я наче в них і служу, — відказав Віктор.

— Ні. Там, де ти служиш, — це клуб захисника Вітчизни. А я питаю, чи ти хочеш по-справжньому вчитися воювати. Ти чув про мій спецзагін? — майор був явно напідпитку, принаймні, про це свідчили запах та інтонації.

— Так точно.

— Так точно — чув, чи так точно — хочу?

— Так точно — хочу.

— Варданян! Автомат цьому орлові. Собі ніж. Уперед! — Горових відійшов кілька кроків назад, приймаючи стійку. — Давай, Середа, нехай тобі краще сьогодні перехочеться, ніж завтра.

Він ударив кулаком своєї руки по долоні другої, заохочуючи суперників. А Віктор глянув на учбовий автомат зі штик-ножем, що тицьнули йому до рук, і залишився на місці.

— Давай, дух, — обурився Варданян. — Чого вирячився?! Вперед!

Усе відбувалося швидко. Випад штик-ножа майор відбив однією ногою й одразу ж Віктор піймав удар другою в живіт. Коли ж він перевертався на коліна, відсапуючись та намацуючи на землі зброю, Варданян насідав на майора, відчайдушно вимахуючи ножем. Мить — і рука нападника потрапила в захват, але той був також дужим хлопцем, і вони зчепилися, а Віктор уже летів уперед, готовий «проштрикнути» майора, який зайняв доволі невигідну позицію, і руки якого були зайняті боротьбою з «арою». Яким же було його здивування, коли власні очі побачили, що штик-ніж б’є у спину того самого Варданяна, яка, він сам не зрозумів коли, з'явилася перед ним замість живота Горових.

Нещасний скрикнув, і майору вже не довелося застосовувати проти нього якогось хитромудрого прийому, лише відштовхнути. І вмить перехопив ствол автомата — тепер уже рукою. Віктор отримав удар знову в живіт, а потім просто в обличчя. В очах потемніло.

Він підводився повільно й чомусь ніяк не міг намацати автомата. Нарешті вдалося й це. Схоже, майор здивувався, побачивши його нову спробу. А збоку, стогнучи, навколішки стояв Варданян, і хлопці, задерши тільняшку, розглядали його спину. Невдалих спроб було ще дві, й після обох Віктор насилу знаходив у витоптаній траві свою дерев’яну зброю, а Горових стояв з таким виразом, що йому ця впертість починає набридати. Але наступна спроба здивувала всіх. Зробивши кілька рублених рухів штик-ножем, Віктор навмисно легко «подарував» майорові ствол автомата і, коли той перехопив зброю, миттєво, не чекаючи удару у відповідь, сам стрибнув ногами в його живіт. Те, що власна нога кудись таки влучила, він ще встиг відчути, а потім… Віктор не пам’ятав, що сталося потім. Його ляскали по щоках, і, сівши нарешті, він розглянувся довкола. Хлопця оточували чужі ноги. Перекинувшись навколішки, Віктор поповз до автомата, шукаючи очима Горових.

— Рядовий Середа! — прозвучало зовсім поруч. — Віддати зброю!

Це належало виконувати, і Віктор механічно тицьнув автомат тому, хто стояв найближче. Потім йому дозволили сісти. А за кілька хвилин наказали підійти.

— Ну що, орле, — запитав майор, надягаючи спортивну куртку. — Ще не розхотів? Тут щодня так.

— Дух! — встряг несподівано збоку Варданян, який і досі зігнутий, стогнав поруч, — кажи «ні»! Я тебе замучу! Кажи краще «ні»! Дух, зразу попереджаю — я тебе замордую! Будеш бачити!

А навколо всі, не виключаючи й майора, лише гиготіли.

— Один уже грозився, — сказав Віктор, не дивлячись на нього.

— І що? — з інтересом запитав майор.

— Служить… — Віктор знизав плечима.

— Живий? — уточнив хтось із хлопців, не приховуючи насмішки.

— Так точно, — відповів Віктор, — але труси пере сам. Можете перевірити. Сержант Карпов.

Усі знову загиготіли, підколюючи Варданяна, який продовжував сипати погрозами.

— Гаразд, — сказав майор. — Завтра — в іншу роту. Оце буде твій начальник, — він тицьнув пальцем в одного з хлопців, не Варданяна. — Будеш під його керівництвом засвоювати одну важливу військову професію. Здається, в тебе до неї хист. Запитання? Гуляй, орле.

Те, що десантник — орел лише п’ять хвилин, а решту часу — тяглова коняка, Віктор уже знав. Цю мудрість, народжену якось «батьком» радянських ВДВ генералом Мериловим, їм почали тлумачити одразу, з перших днів служби. Але у «спецзагоні» майора Горових її правдивість підтверджувалася найбільшою мірою. Насамперед це була важка праця, над собою зокрема.

У підрозділі Горових усе було серйозно. Тут, окрім потреби важко працювати, належало ще й не ловити ґав. Тому проміжків часу, коли ім'я Зоряни такою собі абстрактною хмаркою нависало над ним, стало менше. Якщо ж бути точним, у повсякденному житті цих моментів тепер було лише два — коротка мить, коли розплющувалися очі при команді «підйом» і трохи довша, коли після відбою очі заплющувалися і зморена свідомість мала в розпорядженні ще кілька секунд. Усе. Поринати в «медитацію», як бувало раніше за будь-якої паузи, тут не дозволялося. Любителя замріятися міг підстерігати якийсь доволі жорстокий жарт, наприклад, «вибивання землі з-під ніг», після яких мрійлива натура швидко трансформувалася, а на тілі залишалися сліди. На такі випадки в підрозділі існувало безвідмовне й лаконічне пояснення: «з навчальною метою».

Відставання фізичних кондицій Віктор ліквідував доволі швидко, навіть сам дивувався. А бойовий дух «фазана», яким він уже встиг стати, і доти завжди перебував на належному рівні. Під час «розваг» майора він найдовше вишукував у траві вибиту з рук зброю, а товариші починали зітхати — ну все, мовляв, цей уже вчепився, наче бульдог… Хоча, на бульдога він був схожим хіба що хваткою. Тіло ж за неповний рік служби стало стрімким, жилавим та витривалим. Ось тільки руде ластовиння на плечах, тепер уже широких та дужих, нікуди не поділося, хіба що засмагло.

Дослужував свій термін Варданян. Вірмен, у якого залишився «автограф» на спині у вигляді неправильної форми рубця, своїх погроз так і не виконав — про таке в підрозділі Горових не було коли думати. Хоча можливості гаркнути на Віктора він не пропускав. Він же й уперше продемонстрував, що таке «вибивання землі», але це не була особиста помста. А за тиждень, коли Варданян мав «дембельнутися», відбулася доволі дивна подія.

Це сталося увечері, коли Віктор вже розстелив ліжко і збирався «вимкнутися». День забрав багато сил. Підійшовши до нього, Варданян поклав руку на плече і мовив, як завжди з жахливим вірменським акцентом:

— Ідом, хахол, атдам тебе за штик. Через неделу дембел.

Не кажучи ні слова, Віктор рушив за ним до вмивальної кімнати. Там уже стояли два стільці, на яких було розкладене «приладдя майстра», що мало перейти комусь у спадщину. Отож, ішлося не про бійку.

— Я не хочу, — сказав Віктор. — Мені не треба.

— Как, не треба? — здивувався вірмен. — На, гляди! — він задер тільняшку без рукавів, — ти мне след зделал? Очен некрасивий, бездарний! Я тебе лучший сделаю! Будеш помнит Рафіка Варданяна. Самий лучший, какой я делал! Паследній мой картина! Ти пасматри на себя — савсем рижий! Как на дембел пайдош? Девки смеятса будут! На, вон, зеркало, сматри!

Цей аргумент, схоже, досяг мети, бо Віктор подумав кілька секунд,і сказав:

— Гаразд, роби, — і сів на стілець.

Останній шедевр Варданяна робився упродовж п’яти вечорів, а точніше — ночей. Вікторове плече пекло вогнем. Від служби для виконання таких «художеств» ніхто не звільняв.

Якось увечері, коли майор Горових був у доброму настрої й Віктор відвозив його на «газику» до будинку, де жили офіцери, Віктор звернувся до нього:

— Товаріщ майор, р-шитє обратіться?

— Валяй, Середа, — дозволив той.

І Віктор запитав, посилаючись на те, що підходить до завершення рік служби, яка перспектива потрапити до Афгану. На це Горових лише посміявся й пояснив, що виведення радянських військ з Афганістану — це вже вирішена справа і що воно вже триває. А побачивши розпач на обличчі бійця, пообіцяв:

— Я тобі тут Афган влаштую, — при цьому поляскав його по плечі.

Отже, відтепер Віктор знав, що надіям його не судиться здійснитись. І всі ці труднощі були максимумом, на що доводилося сподіватись. Чергове знущання долі. Вона знову ухилилася від прямого протистояння, залишаючись і далі недосяжною для його гніву. Вона не схотіла втілитися в бородатого душмана, якого існувала перспектива вразити, маючи в руках зброю. Байдуже, що для цього довелося прикрити цілу військову кампанію, яка тривала багато років. Їй наче весь час потрібно було тримати його, Віктора, на такій відстані, щоб можна було знущатися з нього, в той час як сам він міг лише шкіритися і клацати зубами.

Татуювання вийшло на славу, принаймні, так вважали всі. Задоволеним був і сам художник. А Віктор лише другого дня дозволив собі глянути у дзеркало. На нього вишкірилася морда леопарда з написом «LITUA», що півколом розташовувався під ним. Картинка займала все плече, яке на цей час, як виявилося, мало солідний розмір та непогану форму. Він стояв з голим торсом сам-один перед дзеркалом у пустій вмивальній кімнаті. Засмаглого ластовиння справді майже не було видно. Грудна клітка його набула трикутної форми, звужуючись донизу, до вузької талії, на якій «клітинками» спереду проступали м’язи черевного пресу. А грудні м’язи виглядали не гірше, ніж в якогось там кіногероя, що запам’ятався ще з дитячих часів. І зараз, дивлячись на себе, він усвідомлював власне перетворення гидкого каченяти на сильного та гарного птаха. Від наступної думки хлопець аж зазіпав ротом — в очах потемніло. Невже вона відмовилася б від такого? Віктор згадав самого себе колишнього — закомплексованого непоказного хирлявого хлопця, який насмілився пропонувати себе найгарнішій жінці. Чого ж ти хотів? На що сподівався? От якби зараз…

Зараз уже було пізно. Ще один вихиляс клятої планиди. Він був наче той леопард на плечі — шкіритися й лякати — скільки завгодно. Щось вдіяти — ніколи. Адже ти лише картинка.

Цього дня стрибав увесь батальон. Літаки йшли низько, трохи вище від рівня купчастих хмар. Звідси, з літака, вже було видно яскравий сонячний диск, який цієї ранньої години там, на землі, ще не піднявся над обрієм. Вони вивалювалися в повітря швидко та стрімко, зникаючи у хмарах, під якими була земля.

Вітер ударив в обличчя, забиваючись першої миті в ніс та під повіки. Розправивши руки, наче крила, Віктор летів назустріч хмарам, автоматично відбиваючи у свідомості оте «п'ятсот двадцять один, п’ятсот двадцять два, п'ятсот двадцять три…». Завжди в таких випадках секунди рахувалися самі, рука висмикувала кільце в потрібну мить, а очі, ніби запрограмовано, фіксували те, що відбувалося внизу, не маючи навіть гадки насолоджуватися картинами земних ландшафтів, що виростали назустріч.

Те, що він побачив зараз, було несподіваним і збивало з пантелику. Хмари затягувалися у білу вату, й там, явно видима, утворювалася «воронка» з золотистим сяйвом, що, здавалося, манила до себе. І руки його наче самі прийняли відповідне положення, спрямовуючи тіло в неї. Що це? Може, ця сама Доля? Чомусь впевненість, що йому потрібно туди, виникла миттєво, сама собою, і зараз він повинен був увігнатися в оте золотисте сяйво. Що там?

Що було там, побачити не вдавалося, тому що дивовижна «воронка» не давала в себе заскочити. Вона наближалася, але, складалося враження, також рухалася вниз, до поверхні. Відстань з нею скорочувалася, але це — він не знав, що це було, воно не хотіло його приймати. А наступна думка виявилася жахливою — він утратив лік секунд! Здавалося, давно вже мало відбутися приземлення. А він усе летів і летів, набираючи швидкість. Майнуло, що ця «воронка» є воротами, входом крізь земну поверхню кудись углиб, і поверхня ця давно вже залишилася зверху, над головою… Ось вона, доля.

Напевно, руки самі зрозуміли, що простір цей не є абстрактний та нескінчений, і самі видерли кільце. І одразу його смикнуло догори зі страшною силою — здавалося, порвуться всі зв’зки, а наступної миті він побачив землю просто перед очима. Ноги автоматично прийняли її, а після цього був удар, який відчуло все тіло відразу. Щось оберталося й перекручувалось у голові. Лише коли на зубах захрустів пісок, Віктор усвідомив, що немає більше ніякої «воронки». Він мляво перекинувся на спину. Чомусь не відчувалися губи, наче це вони прийняли на себе основний удар. Він лежав довго, аж поки до його слуху почали доходити вигуки тих, хто приземлився поруч, і які свідчили, що парашутист розбився.

Але руки й ноги рухалися, отже, все-таки не розбився. Напевно, з боку його падіння з розкриттям парашута перед самою землею виглядало жахливо. Не звертаючи ні на кого уваги, Віктор став на тремтячих ногах і почав збирати парашут. У вухах дзвеніло. А потім пішов туди, куди давно вже рухалися всі.

Картина вражала. На полі серед натовпу стояв санітарний УАЗ і двоє санітарів щось збирали, точніше — виколупували з землі. І воно було взуте в солдатський чобіт, а за ним тяглося ще щось. Усе це складалося в санітарну машину. Отже, розбився не він, а те, що довелося зараз бачити, було вже закінченням. Потім він чутиме розмови та розповіді перших очевидців про те, як з землі витягали глибоко застромлені в неї стегнові кістки, що прошили довгими уламками форму й навіть халяву одного з чобіт невдахи. Боєць був з молодих — рядовий Попов, якого Віктор узагалі не знав.

Відчуття, що це мав бути він, переслідувало постійно. Йому знову вдалося якимось дивом не потрапити в налаштовану пастку. «Погрався» б з цією незрозумілою «воронкою» ще секунду — так вишкрібали б його. Врятувало невідомо що. Це наче зробили за нього. Наче навмисно підставили потім іншого хлопця, щоб продемонструвати йому, Віктору, наглядно та жорстоко: гляди, що мало статися з тобою.

Віктор сидів на траві в кутку спортмайданчика під деревами. Давно не траплялося такого, щоб бути так відданому самому собі. Давно не доводилося порпатися у власних думках. І тут, де ще зберігалася ранішня прохолода й навіть співали птахи, несподівано відчулася якась не те що зміна… Ні, просто з'явилося щось нове, таке, чого не було раніше. Раніше він не звертав уваги на сонце, що заплутувалося променями в гілках, не оцінював ранішньої прохолоди та дотику шерехатої кори стовбура дерева об щоку. Не сприймав приємних дотиків соковитої трави об долоні. Звісно, адже навколо не існувало нічого, окрім такого поняття, як «Зоряна». Що ж було дивуватися?

Зоряна не зникла й зараз. Більше того — він знову усвідомив, що це не просто слово, від якого неможливо відокремитися, а, як і раніше, — частина життя. Зоряна не поділася нікуди. Просто зараз він зрозумів, що в навколишньому світі існує ще щось. Не те щоб варте уваги… Просто ще щось, окрім неї.

Роту підняли по тривозі. П’ять хвилин тому прибалти обстріляли одночасно три блокпости, що розташовувалися у різних напрямках від військової частини. І о п'ятій-нуль три опергрупи на трьох БТР-ах виїхали з воріт частини. Це була заздалегідь спланована акція місцевих повстанців. А потім поступив сигнал для «спецзагону». І, похапавши автомати, будучи давно вже в повній екіпіровці, за кілька секунд вони стояли на плацу.

— Ти, ти й ти, — вказав капітан Полунін, — в машину!

Серед обраних виявився й Віктор. Машиною, на яку вказав капітан, був тренувальний УАЗ Горових, господар якого перебував зараз у БТР-і разом із опергрупою, що вже мала б під’їжджати до блокпоста, який стояв під Каунасом. Віктор за звичкою зайняв місце за кермом машини, але сам Полунін, за мить підбігши до водійських дверцят, кинув коротко:

— Я вестиму.

Миттєво Віктор перескочив на сусіднє сидіння й машина рвонула з місця.

— Що там, трш-капітан? — спробував «розвідати» ситуацію Валя Кірюхін, один з бійців, який сидів позаду.

— Їдемо на Каунас, — тільки й відповів Полунін.

Це означало, що сталося ще щось, про що їм не належало запитувати. Але дістатися до блок-поста хлопцям не судилося.

— Їті-твою мать… — мимоволі вирвалося в капітана, коли УАЗ опинився на підйомі й усі вони майже одночасно побачили внизу БТР, що стояв носом з дороги вниз, запханий передньою частиною в якусь баюру. «Задниця» його була високо піднятою — так, що останні колеса навіть не торкалися узбіччя. З машини валив дим, а навколо лунали автоматні черги. І щойно вони усвідомили, що сталося, розлетілося на дріб’язки скло УАЗа, й машину, закинувши, знесло з дороги і, стусонувши об щось, перекинуло на бік.

Першої миті Віктор утратив орієнтацію, вдарившись об щось головою, й насилу прокрутився у бронежилеті, розвертаючи тіло в тісній кабіні. Вибивши ліктем залишки переднього скла, автоматом уперед він випхався назовні, й озирнувся навколо. Там, унизу, продовжували лунати черги та одиночні постріли, а тут не було начебто нікого. У перекинутій машині чувся рух та чийсь стогін. Тут якраз переривався ліс і до найближчих дерев було метрів сто, не менше. Стріляли по них, очевидно, впритул з купки кущів, що стояли попри саму дорогу й тепер залишилися позаду. Там уже нікого не було.

Другим з машини виліз Кірюхін, тягнучи за собою за плечі капітана, який ніяк не хотів йому при цьому допомагати. Червона пляма розпливалася по його грудях. Куля з АКМ-у пробила бронежилет, або ж потрапила акурат по його верхньому краю. Отакої. Виявляється, капітан сам вирішив свою долю, кинувши йому крізь зуби оте «я вестиму». Полуніна витягли, і слідом з'явився Уразбаєв, який ліз крізь вікно, допомагаючи собі лише однією рукою, й голосно стогнав. А внизу продовжували розстрілювати БТР.

Очевидно, на дорозі прибалти заклали міну, яку підірвали, коли БТР минав низину. Пошкоджена вибухом машина злетіла з дороги і влізла носом у глибоку баюру. Лівіше від дороги, метрів за тридцять, виростала догори будівля старого млина з вузенькими вікнами, що чорніли, наче бійниці. Звідти і шкварили по хлопцях, що повилазили з підірваного димлячого БТР-а. А на другому боці дороги, де місцевість ішла різко догори, трохи вище примостилася невелика башта без вікон — пам’ятка старовини. І з неї також вівся вогонь по пошкодженому БТР-у. А хлопці, які залишилися живими, разом із Горових мали зараз лежати під дном машини, ховаючись за колеса від перехресного вогню. Поодинокі машини, що їхали по дорозі у цей ранній час, заздалегідь зупинялися, зачувши стрілянину.

Їм не було куди подітися. Кожного, хто ризикнув би відійти від БТР-а, чекав прицільний вогонь з близької відстані з обох будівель одразу. А наважитися на атаку в якийсь один бік не міг навіть такий урвиголова, як Горових, — щоб узяти млин, належало переправлятися через річку, а фортецю — з боку дороги туди просто не було як вдертися. І це з хлопцями, які ніколи не бували в бойових діях.

Усе це прокрутилося у голові якось миттєво, коли Віктор побачив, як Кірюхін, щось промовляючи, висаджував на плечі мертве тіло капітана.

— Куди?! — просичав до нього Віктор.

— Капітана треба виносити, — прохрипів той.

— Мертвий капітан! Кинь його! Там наші гинуть!

Але той, хитаючись на ногах, уже йшов у зворотному напрямку, боязко озираючись на кущі з протилежного боку дороги й намагаючись одночасно віддалитися від них. Уразбаєв зараз узагалі був не боєць.

Ось коли він настав, отой довгоочікуваний момент істини, коли Долі вже не було куди подітися від нього при всьому бажанні. Вона й зараз могла скривдити, знищити його, безперечно, проте саме зараз уже не була недосяжною, оскільки вселилася в невідомих озброєних людей, які не збиралися вступатися. Це не Афган, на якому ще нещодавно зациклювалося його світосприйняття, але хіба не байдуже? У руках був АКС з повним боєкомплектом, а шлях його несподівано повертався так, як мріялося упродовж майже двох останніх років. І існувала єдина деталь, що втручалася у події небажаним чином, намагаючись внести корективи. Нею були хлопці, його товариші, які, можливо, гинули зараз під черевом БТР-а, і життя яких напряму залежало від того, як зуміє він розібратися з власною долею.

Віктор проповз дорожнє асфальтове покриття й кинувся в кущі. Можливо, той, хто кількома хвилинами раніше стріляв по їхньому УАЗу й зараз стоїть десь тут, заховавшись за дерево… Але тоді загинуть хлопці. І він мчав, роблячи зигзаги між грубими деревами й підминаючи під себе дрібні кущі, не чуючи жодних пострілів. Віктор не міг знати, що чергу по машині випустив хлопець, підліток, руки якого насилу втримували танцюючий у них АКМ, і який, кинувшись після цього в ліс через дорогу, сам не знав, напевно, де зараз перебуває.

А Віктор продовжував мчати лісом, огинаючи дугою чималу його ділянку, намагаючись вийти точно в тил споруді, що з давніх-давен вростала в пагорб біля краю дороги. Продираючись крізь гущавину, на якийсь час він утратив орієнтацію й вискочив з неї просто навпроти округлої стіни, до якої залишалося якихось тридцять-сорок метрів, і в якій зяяв нерівний отвір на зразок дверей.

Людське обличчя визирнуло з-за каменя, і одномоментно Віктор побачив ствол чогось довгого, що піднімався в його напрямку. Вона не схотіла обирати тіло з бородою, вдягнуте в чалму, ота його підла примхлива Доля. І він продовжував мчати вперед, намагаючись утримати в одному, єдино правильному положенні свій АКС, що неймовірно смикався, випльовуючи жовті гільзи.

У нього нічого не потрапляло, і Віктор не міг би згадати миті, коли почув спрямовані в себе постріли, хоча підсвідоме очікування часу, коли буде уражений востаннє, існувало у ньому. Усе відбувалося на одному диханні, коли, продовжуючи зустрічати ногами землю, переклавши автомат у ліву руку й видерши чеку з гранати, він кидав її у той самий отвір.

Вибух пролунав за мить до того, як сам він заскакував у широкий кам'яний вхід, щиро позначений різнобарвними написами численних туристів. Очі заплющилися самі собою, коли різонуло по щоках гарячою хвилею від розриву гранати, що вибухнула десь усередині. А він уже стрибав у цей палаючий кам’яний простір. Напіврозвалені кілька сходинок ішли донизу, і в єдиному приміщенні башти було троє людей — один сидів під стіною спиною до неї поруч із вузькою бійницею. Чомусь саме він закарбувався в пам’яті першим. Хлопець був ще живим, але вже дивився в нікуди широко розплющеними нерухомими очима. Інший поруч із ним намагався пересмикнути затвор автомата однією рукою. Друга якимось дрантям висіла вздовж тіла. А третій…

Ось це й була вона… Ота сама Доля. Кров текла по його скроні, а автомат був спрямований у груди Віктору. Ось, коли. Наостанок майнуло усвідомлення, що палець власної правої руки стискає спусковий гачок, проте АКС наче занімів. Давай…

Але постріл не пролунав. Натомість ворог несподівано відкинув свій автомат, також розряджений, і схопив до рук лома, що стояв поруч, прихилений до стіни. Вона не хотіла завершувати цю виставу під назвою «його життя», продовжуючи знущатися.

Лом, яким, очевидно, пробивали бійниці, готуючи напад, піднявся догори, й Віктор, миттєво перехопивши автомат поперек, устиг відхилити його стволом цей потужний удар, так, що важке залізо лише ковзнуло по його правому плечі, сам розвертаючись завченим рухом і спрямовуючи приклад в обличчя ворога. Удар прийшовся в бік обличчя й виявився чутливішим для того, хто зараз претендував бути втіленням провидіння. Лом упав на каміння, й наступний щирий удар просто в чоло завалив його навзнаки. А другий, той, хто був справа, таки викрутився з нелегким завданням і, вперши АКМ стволом у кам'яну підлогу, притиснувши приклад грудьми, все-таки пересмикнув неслухняний затвор, і здорова рука його тепер піднімала зброю на ворога, який вдерся до їхнього сховища так несподівано. Крок назустріч був миттєвим, і нога сама відбила набік ствол автомата, який так і не встиг піднятися на рівень його грудей. Коротка черга сіканула по стінах. А наступний рух стався, наче запрограмований, і штик-ніж АКС-а зник у грудях пораненого хлопця. Не було відчуття, що гострий блискучий метал долає якусь перешкоду з людського тіла. Просто руки відчули струс, коли ствол автомата з розгону вперся у груди хлопця. Для власних очей це виглядало дико й несподівано. Той не впав, лише відступив на крок назад, так і не випустивши єдиною діючою рукою автомата. Очі його також дивилися на Віктора. Це був ворог, ще здатний стріляти. А можливо, й у ньому знову примарилася ота сама Доля, тому, зробивши ще один крок уперед, Віктор вразив його тим самим штик-ножем тепер уже по шиї. Яскраво-червоний струмінь сиркнув по спаплюжених туристами стінах і відразу перервався, розбризкуючись на всі боки по плечі та грудях ворога. Автомат упав на підлогу, й той, зробивши ще кілька кроків назад, з хрипом осів по стіні.

І відразу ж позаду пролунала коротка автоматна черга, а у вузьке вікно продирався сам Горових. Третій з нападників, той, кого Віктор уздрів першим, уже не сидів, притуляючись до стіни, а лежав під нею, зрізаний пострілами майора. Лише тепер Віктор озирнувся назад. Збоку на сходах розлігся ще один загиблий прибалт — той, чиє обличчя майнуло у проході першим. Так само молодий, напевно, його віку хлопець. Поруч валялася двохствольна мисливська рушниця.

— Де решта? — запитання, що кинув йому Горових, чулося наче десь здалеку.

— Кірюхін поніс капітана Полуніна, Уразбаєв поранений… — відповів він якимось чужим голосом, опускаючись, де стояв, на скривавлене каміння.

VI

Сигнал мобільного замовк, і табло висвітило незнайомий номер. Пізно. Поклавши телефон, він скинув мокру куртку й відчинив вікно, запускаючи до кімнати ранішнє повітря глибокої осені.

Листя на яблунях майже пооблітало й тепер шелестіло під ногами. Віктор підійшов до старого облупленого рукомийника. «Аппарат» він наповнив ще з вечора, і вода, що полилася на шию, була крижаною. Цей рукомийник мав у собі якийсь неповторний букет запахів — старого саду, дощу, ранку та вітру. Тому й був другим дивом, з якого майже завжди починався його день. Першим ставала ця традиційна пробіжка. Напевно, кілометрів на десять, хоча міряти ніколи не доводилося. Через балку вздовж потічка аж до лісу, по ньому й назад. Вона справді являла собою диво — не тому, що в ніс ударяла ранішня прохолода, а в лісі співали птахи. Зовсім ні. Просто в цьому процесі існував момент, коли можливості власних легень та м’язів доходили до межі виснаження. І тоді на це надзавдання — добігти — перелаштовувався весь організм, включаючи навіть думки, свідомість та емоції, без цього він би просто впав. Добігти…

У ці хвилини він ставав вільним, незалежним, необтяженим. Усе, що висіло над ним завжди, на цих кілька хвилин повністю втрачало владу, і свідомість ставала наче чистим аркушем паперу, по якому зараз можна було наново писати все, що завгодно.

Та насправді це лише здавалося. У тренованому тілі друге дихання відкривається швидко. І тільки-но вироблявся ритм, думки поверталися — важкі, невтішні, безпросвітні. Жити з ними стало звичкою. Невід'ємна частина життя. Ота сама доля.

Мобільний знову запищав, і цього разу Віктор таки встиг.

— Слухаю.

— Доброго дня. Де пропадаєш?

— Це ви, Павловичу?

— А хто ж. Як успіхи?

— Нормально.

— Чого пропав?

— Дивне запитання, Павловичу. Я гадав, ви самі розумієте.

— Гмм… — він зітхнув, але по діловому, без сентиментів. — Значить так. Приїдеш — зразу до мене. Вартість побитої машини тобі повернуть. А потім… потім буде ділова зустріч.

— Дякую, — сказав Віктор. — Вартість машини можете не повертати. А їхати до вас, ви, очевидно, знаєте, після чого, повірте, я не маю бажання. Краще влаштуватися таксистом.

— Ну, це навряд чи, — не погодився співрозмовник. — Ти всього не знаєш.

— А ви знаєте?

— Тепер знаю. Я ж кажу тобі — буде ділова зустріч. Там знімуться всі питання.

— Вони могли знятися вже тиждень тому, — Віктор дозволив собі чорну іронію. — Якби трохи проґавив — уже б усі питання знялися.

— Не мели дурниць, — попросив Павлович. — Справа…

— Коли в людину стріляють — це не дурниці, — перебив його Віктор.

— А хто стріляв? Наскільки мені відомо, ніхто не стріляв.

— Ви добре обізнані.

— Нормально обізнаний. Тому кажу тобі — приїжджай, жаліти не будеш.

— Дякую, — сказав Віктор, — краще утримаюся. Будемо вважати наші ділові стосунки…

— Дурень, — перебив той, — ти гадаєш, якби тебе з якоїсь причини хотіли прибрати, то бавилися б у гонки на полі? Президентів прибирають! З професійною охороною. Було б комусь треба — давно б уже… А кому ти на хрін потрібен? Влаштували тобі маленький театр, а ти, такий крутий, а вже штанками затрусив. Чекаю тебе днів за два. Ще раз кажу — є ділова розмова. Не схочеш говорити на ту тему — чорт з тобою, вози далі свій хлам, кому ти потрібен… Усе! Чекаю. Домовились?

— Побачимо… — Віктор закінчив розмову.

Можливо, Павлович був правий. Кому він у біса потрібен? А якщо навіть уявити, що випадково вліз у щось і комусь заважає… Хіба ж важко знайти його? Заввиграшки. Кому треба — завжди знаходять. Отже, мабуть, варто їхати. Хоча…

Сівши на стару колоду й запаливши, Віктор зважував зараз по суті щось таке… Напевно, перспективу існування реальної небезпеки. Обличчя його виглядало зосередженим, але не надто. А очі спокійно розглядали сороку, яка, сівши неподалік на гілку, крутила хвостом і чистила пір'я. Це не був новий головний біль. Життєві проблеми — швидше отак.

Не більше.

* * *

Річка, вузенька, але глибока, несла свої каламутні води між кривими вербами. На поверхні води час від часу з’являлися всілякі круги, чорториї, зумовлені нерівностями дна, берегів та доволі швидкою течією. Тут рідко бували люди. Вже кілька місяців він уставав зранку, біг кілометрів десять уздовж берега, а потім повертався назад і тут, звідки виднілося місто, сідав посидіти.

Сьогодні він затримався довше, ніж зазвичай. Після повернення з армії вже півроку Віктор не міг звикнути до нового положення, коли належало думати головою, аби просто вижити. Майже три роки, рахуючи й ті десять місяців, які він прослужив прапорщиком, закінчивши спеціальну школу, за нього думали, і напружувати доводилося лише м'язи. Тепер усе було навпаки. М'язи могли відпочивати, проте голова відвикла, а точніше — не встигла навчитися мислити прагматично.

Коли радянські війська виводили з Прибалтики й Віктор опинився «не при справах», такі проблеми йому й не марилися. Найбільшою проблемою він вважав її. Боявся зустрічі з нею. Саме тому не наважився піти на «дембель» і залишився у військах. Але за півроку все змінилося. Поїхав Горових, і перестала існувати його славетна команда, після якої решта армії вже здавалася суцільним бардаком. Тому і їхав додому в купленому за копійки цивільному одязі, без значків та нагород, котрі в якийсь момент захотілося просто викинути. Щось стримало.

Порожня хата нагадала про жах останніх днів перед військом, коли поховали матір. Сусіди дивилися на нього з жалістю та осудом. Вони ж знали все. Тітка Віра, материна сестра, приходила мало не щодня, приплакуючи, повчаючи, а за тиждень спромоглася на цілком типову для неї дурість — притягла з собою якусь дівчину, наче так, випадково, — сусідчина дочка, ішли разом у справі, ось і зайшли. Усі тітчині теревені в одне вухо влітали, а з другого вилітали, але… Саме від неї дізнався Віктор, що Зоряна вже три роки одружена і що в них дитина — хлопчик, що живуть вони ніби добре, і що потрібно братися за розум і… Власне, це вже не була інформація. «Не чіпайте мого життя», — сказав тоді Віктор і забрався з хати. А наступного дня зайнявся питанням її продажу.

Попри тітчині волання, хату він швидко продав і купив іншу — з неабиякою фінансовою вигодою. Ще б пак! Нове житло стояло на відлюдді — мало не за півкілометра до найближчих помешкань. Це був покинутий хутір, господарські будівлі якого розвалилися зовсім, а хата — мала, вимурувана з сірого каменя, не штукатурена, поступово заглиблювалася в землю. Навколо неї все позаростало, а великий яблуневий садок виявився занедбаним до краю. Зате тут нікого не було, навіть тітка Віра перестала вчащати.

Зоряну він побачив уперше ще тоді — коли ходив в отих купівельних справах. Вона йшла вулицею, стукаючи босоніжками по бруківці. Усе в ньому здригнулося ще від того стукоту, коли не було видно, кому він належить. Це край. Ніколи, ніколи не позбутися йому думки про цю жінку, її влади!.. Ніколи. Хоч на південний полюс увтечи, все одно ця картина маритиметься йому завжди. Її сонцезахисні окуляри лише раз блимнули по ньому, не зафіксувавши нічого. Принаймні, таке склалося враження. А сам він занімів, не усвідомлюючи, що таки зробив кілька кроків туди, у її напрямку, коли жінка вже минала його. Чомусь він був певен — його впізнали. І все. Каблучки простукали у провулок і змовкли, залишаючи по собі лише важкість та приреченість.

З цими двома відчуттями й жилося йому наступних кілька місяців у новій хаті на покинутому хуторі. Довелося пройти, пережити, зробити багато важких, часом нестерпних речей, щоб досягти результату — почуття до цієї жінки притупилося. З ним стало якось можливо уживатися. І ось тепер…

Вода нарешті набридла, й Віктор підвівся, обтрушуючи штани. Важкі думки не відступали, й він рушив до висячого мосту.

Ноги зупинилися самі. Цю жінку він упізнав би з будь-якої відстані. Тепер окуляри, ті самі, звисали з розрізу сукні, адже сонце не світило в очі. Він зрозумів, що його справді впізнали ще тоді, біля бюро технічної інвентаризації. Вона наче спіткнулася. Збилася з кроку, і погляд ковзнув по тому боці мосту, де стояв він, взявшись рукою за трос.

Зоряна йшла попереду. Очевидно, вони збиралися відпочивати, бо в руках у неї була лише складена телескопічна вудка, а той, хто йшов слідом, ніс повний пакет, з якого виглядало скручене простирадло. Стало враз гаряче. Звісно, Віктор бачив і його, але обриси чоловіка не сприймалися. Його наче не існувало — попереду була тільки вона. Зоряна.

Розминутися на містку важко. Вона спинила крок, наче пропускаючи Віктора. Пауза тривала кілька секунд, але чоловік, який мало не наскочив на неї через раптову зупинку, щось сказав і підштовхнув уперед. І вона пішла. Пішла, дивлячись просто перед собою. У неї не було підстав ховати очі, але й дивитися на того, хто стояв по той бік, Зоряна не бажала. Зараз вона опиниться за якийсь крок. Без окулярів. До того ж на ній майже нічого немає… Хіба ж це одяг? Легенька сукня з відкритими плечима. А він умів побачити її тіло навіть крізь зимову шубу.

Міст гойдався у такт їхнім крокам, а Віктор прикипів до неї, не бачачи підозрілого погляду чоловіка, тільки ступив півкроку назад, щоб пропустити їх: на виході з мосту лежала купа цегли, якою збиралися підмурувати опору, тож сходити треба було набік, пригнувшись під тросом.

Вона опинилася поруч, і не існувало такої сили, яка б примусила йото відвести погляд. Як змінилися її прекрасні очі за цих три…

— Здрастуй, Зоряно… — язик промовив це сам, тому й слова виявилися чужими, голос — незвичним.

— Добрий день… — Її голос продзвенів, наче музика, хоч голова навіть не повернулася в його бік.

Перед очима попливло. А здатність сприймати щось з'явилася лише за якусь мить, коли почувся голос:

— Що це за один?

Вона не відповіла нічого.

— Хто це? Ти можеш відповісти, як я питаю?

Вони продовжували віддалятися, і Віктор уже не чув, про що там говорилося. Але вона таки щось відповіла. Чоловік поставив на траву пакет і пішов назад.

— Андрію! Андрію! Ходімо! Куди ти? Андрійку, я тебе прошу!

Але той наближався і ось зупинився просто перед Віктором, який нарешті сфокусував погляд на її супутникові. На тому, хто мав на неї право.

Він виявився вищим та вгодованішим, а очі дивилися на Віктора зневажливо та вороже. На ньому був модний спортивний костюм, а палець прикрашала золота печатка.

— Ти що, на всіх жінок так лупишся? Напевно, збоченець?

— Андрію! Не треба! Я тебе прошу! Іди сюди!

Ці крики заважали зрозуміти зміст кинутої йому фрази.

— Я чоловік цієї жінки й радив би тобі під ноги дивитися, бо можна з мосту загриміти.

— Вас ніхто не чіпає, — вимовив нарешті Віктор. — Ідіть собі.

— Зараз ти підеш! — очі чоловіка почали наливатися. — Я з тобою інакше говоритиму. Я — чоловік, — він тицяв себе у груди, — називаюся…

— Я вас не знаю і знати не хочу, — повторив йому Віктор. — Дайте мені спокій.

Очі його мимоволі глянули мимо чоловіка: Зоряна поверталася. Вона йшла до них. А Віктор продовжував на неї дивитися. Очевидно, саме це й вивело Андрія з рівноваги. Віктор побачив цей рух, але власна реакція була надійно загальмована. А той бив з розмаху. Ляснуло добряче, і перед очима попливло, а ноги самі переступили назад. І десь здалеку почувся її несамовитий крик:

— Андрію!!! Припини!!!

Паволока в очах поріділа. Наступний удар, ще щиріший, припав у живіт. Але розбуджений першим, Віктор нарешті згрупувався, і кулак суперника вгатився, наче в дерево — міцне та непохитне. Напевно, в того навіть заболіла рука, а очі висловили цілком природний подив: ворог стояв, не посунувшись ні на крок, лише трохи нахилившись уперед і піднявши зігнуті у ліктях руки по обидва боки від обличчя.

— Андрію!!!

Паволока розсіялась остаточно, і Віктор побачив, як в очах суперника промайнула розгубленість. Але повертати назад вже не виходило, адже поруч була та, в очах якої слід залишатись героєм, і він знову замахнувся, не здатний зрозуміти, що якби не Зоряна, давно вже впіймав би короткий удар просто в перенісся й перекинувся разом зі своїм «богатирським» замахом навзнак, смішно дриґнувши ногами. Але вона стояла неподалік і у неї десь заболіло б від такої картини. Це було наче табу. Віктор не міг зробити їй боляче.

Удар частково прийшовся в його пасивний блок, а другий таки поцілив у щелепу. Звісно, там не було «залізного» пресу, і в очах знову потемніло, а далі відчувся ще один удар, після якого затерпли губи. Саме після того, третього чи четвертого удару суперник розгубився остаточно. Він просто не знав, що робити далі і стояв перед ним, хекаючи і стискаючи кулаки.

А ще за кілька секунд, коли Віктор обернувся і зробив кілька кроків до купи цегли, в очах його з’явився справжній переляк. Він озирнувся, панічно шукаючи й собі чогось, але… Рука того, хто так і не впав, піднялася й розколола цеглину надвоє. Потім наступну. Він брав із купи цілі червоні цеглини і, тримаючи однією рукою, другою перебивав навпіл. Наступних одразу дві цеглини лягли на створений ним же «постамент» ще з двох і знову розкололися після удару ребром долоні. А той, хто так і не впав, уже ладнав нову батарею — одразу з трьох цеглин.

Напевно, Андрій так і стояв би, не здатний більше не те що на вимахування кулаками, а навіть на думку про щось таке, якби не Зоряна. Підбігши, вона вхопила чоловіка за рукав сорочки й потягла — не туди, куди вони збиралися, не на відпочинок за річку, а назад. Останні секунди, коли ще існувала можливість глянути на неї…

Цього вже ніхто не міг бачити, але, ставши на одне коліно, не тямлячи, що робить, він пронизливо крикнув, розрубуючи ліктем зверху вниз усі три цеглини, з нетерпінням очікуючи наступного моменту — виникнення болю. Рятівного моменту.

VII

Він виявився зовсім непоказним. Той, із ким довелося зустрітися. Невисокий, середнього віку, у звичайному костюмі під звичайною курткою, яка висіла на ньому доволі незграбно. Гарно виголений. Павлович так і не сказав, хто це — лише представив їх одне одному, а перед цим сам на сам передав Віктору кілька «зелених» — компенсацію за розбиту машину. Усе це виглядало доволі поважно.

Новий знайомий, який просив називати себе Олександром Івановичем, запропонував сісти просто надворі — біля однієї з кафешок на лавці. Він полюбляв прості манери, а водночас був ввічливим та надто офіційним. Неподалік походжало двоє хлопців, яких це наче й не стосувалося, і які, проте, успішно вдавали його охоронців.

— Значить, Вікторе Васильовичу, — почав той, відкриваючи банку пива, — я запропонував вам обговорення однієї теми в неофіційній обстановці. Усе строго добровільно. Не сподобається вам — можете зупинити мене будь-якої миті, і розійдемося. Можете навіть зараз сказати мені «прощавайте» — і їдьте куди хочете. То як? Мені продовжувати?

Віктор лише знизав плечима.

— Приймемо це за згоду. — Він зібрався з думками і заговорив знову. — Отже, Вікторе Васильовичу, ми пропонуємо вам, ще раз наголошую — добровільно…

— А тиждень тому ті двоє, які машину потовкли, — це також у рамках добровільної пропозиції?

— Ну… — чоловік посміхнувся. — По-перше, машину вам компенсували, наскільки мені відомо. А по-друге, це був невеличкий театр. І митниця, до речі… Перевірка, так би мовити, ваших навичок керування машиною й витримки. Нам відомо, що це вам добре вдається, але треба було перевірити.

— Нормально, — погодився Віктор. — А перевіряльники не надто постраждали?

— Не переживайте, вони також не велосипедисти-аматори.

— Чого ж тоді їм не пропонуєте?

— Ну… — На його обличчі з'явилася якась така делікатна посмішка. — Хотілося б мати справу з асом, так би мовити.

— Я не ас.

— Ну, кращих поки що не знайшли. — Розвів руками «гладенький»

— Є спортсмени. Пошукайте там, мені далеко до них.

— Вікторе Васильовичу, ви забігаєте вперед, — у голосі вчувалося легке невдоволення. — Отже, слухайте, про що йдеться. У загальних рисах. Вам дають гроші. Обрану вами суму. Ви сідаєте в машину і їдете. А далі все залежатиме від вас. Якщо вас не зловлять і не заберуть бабло, то воно ваше.

Жаргонне слівце серед цієї дипломатичної мови та манер різонуло по вухах.

— Я не розумію, — відповів, подумавши, Віктор. — А вам що з цього?

— Вікторе Васильовичу, — з докором посміхнувся той, — ну хто ставить такі запитання? Ну, ви ж схожі на солідну людину…

— Я не розумію, — повторив Віктор, — за що ви мені збираєтеся платити гроші? Ви цього не сказали.

— Я ще раз повторюю. — На обличчі співрозмовника з'явився вираз великотерпіння. — Гроші вам дають просто так. Але їх спробують забрати. Якщо не зможуть — то вони ваші.

— А якщо я відразу зупинюся й віддам їх?

— Ну… річ у тому, що разом з ними у вас можуть забрати ще дещо… Як повернеться… — Обличчя Олександра Івановича при цьому світилося співчуттям.

— Життя — ви хочете сказати?

— Ой, Господи! Навіщо ж такими фразами кидатися? Так одразу —життя… Звісно, як не впишетеся у якийсь поворот, то все можливо. А якщо чоловік зо п’ять переїдете, коли тікатимете, — самі розумієте, що потім. Якщо, звісно, втекти не вдасться… Ну що я вам пояснюю — ви ж професіонал. От і думайте. Час поки що є. Мені казали, що вам там примарилося і що ви говорили, відмовляючись від нашого запрошення. Хто б там вас ліквідовував у разі відмови? Я навіть не вимагаю від вас негайної відповіді. Сідаєте зараз і їдете на всі чотири. І думайте. А надумаєте — скажете. А ось коли погодитеся, а ще як бабки візьмете, — тоді, я не приховую, — буде гаряче.

— Н-да… Я, взагалі-то, не маю бажання, — сказав Віктор. — Нащо воно мені здалося? А…

— Що? Питайте. Питайте нюанси, які цікавлять.

— Взагалі-то не цікавлять. Але…

Той вичікував.

— Просто цікаво — скільки ж ви пропонуєте?

— Скільки скажете.

— Як це?

— Отак це. Ви самі маєте вирішити, скільки треба мати в кишені, щоб варто було тікати щосили, ризикуючи життям.

— А якщо я попрошу так зо сто мільйонів?

Співрозмовник лише посміхнувся:

— А ви знаєте, як виглядають сто мільйонів? Зручно буде з цим багажем утікати? А раптом доведеться кинути машину й бігти? З чемоданом швидше зловлять. Оперуйте реаліями, а не фантазіями.

— А де гарантія, що після того, як я втечу, мене не візьмуть удома? Навіть ви самі…

— Вікторе Васильовичу… — той дивився тепер зовсім поблажливо, наче на дитину, — про яке «удома» може йтися? Якщо гроші лишаються вам — ви одразу зникаєте.

— Куди?

— З грошима можна зникнути куди й коли завгодно. Новий паспорт — і навічно у кращий світ. Ви ж Європу об’їхали! І хочете, щоб я вам такі прості речі тлумачив, наче дитині? Паспорт можете зробити заздалегідь, по знайдених власноруч каналах. Гроші на це, якщо не маєте, то отримаєте наперед. І все. Аби втекти. Сідаєте з новими документами у будь-якому місті й відсиджуєтеся, а потім рвете за бугор!

Жаргонних слів у його мові побільшало.

— Гаразд, — сказав Віктор, підводячись, — я подумаю. Але краще шукайте когось іншого.

Зустріч скінчилася. Але, запускаючи мотор щойно взятої «дев’ятки», Віктор не був аж надто впевненим у власній відмові, принаймні, сам для себе. У нього було чим займатися в житті й без усіляких божевільних авторалі. Існувала проблема, мета, головний біль… Словом, як не назви те, що було в нього, воно не давало змоги навіть думати про те, щоб розпорошуватися на якісь інші, тим паче ризиковані й непевні, справи. Але… Було одне маленьке «але»… Так, просто один аргумент на користь згоди. Лише один і не надто переконливий.

Будь-яку справу легше робити з грошима, ніж без них. Принцип залізний. Та чи поширюється він і на його справу? Ту, про яку завжди всі думки. Ні, він знав, що цю жінку на ім’я Зоряна не можна купити ні за які гроші. То зрозуміло.

І все-таки…

* * *

Це було схоже на засідку. Він сидів у машині, схованій тінню дерев, неголосно увімкнувши магнітолу і прикипівши поглядом до дверей, з яких зараз мала вийти одна людина. Того, що Віктор намірився з нею вчинити, раніше робити ніколи не доводилося, і як саме діятиме, він не планував. Проте хвилювання не відчувалося. Раз вирішив — треба спробувати. Руки його спокійно лежали на кермі, ще новому, з «салонним» запахом.

Кілька місяців тому йому запропонували перегнати з-за кордону машину. Випадок. З Угорщини він приїхав на новій «вісімці», отримавши за це п’ятдесят «зелених», у компанії ще п'ятьох «гонщиків», нічим не ризикуючи. Елементарно. На новий рейс не запросили, і з'явилася думка спробувати самому. Взявши гроші, що залишилися від продажу хати, вирушив туди ж. Купив те, на що вистачило, — новеньку «сімку». Усе відбулося без проблем. На базарі у Франківську здивовано перелічив гроші — «навар» становив двісті десять доларів.

Удруге так не пішло. Його помітили, пояснили, у чім річ. Цілком делікатно, але дохідливо, що не треба, мовляв, намагатися бути розумнішим за інших. «Навар» зменшився до ста п'ятдесяти, зате сам він поступово став «своїм» і, вивчивши деякі нюанси цієї справи, несподівано отримав пристойний заробіток. До того ж тепер він постійно був при транспорті, користуючись кожною машиною від кількох тижнів до кількох місяців, аж поки вона продавалася на базарі або віддавалася конкретному замовникові. З’явилася своя клієнтура.

Двері, за якими велося спостереження, ляснули ще раз, і Віктор перекрутив ключа в замку запалювання, а ще за кілька хвилин завів мотор. Авто помаленьку рушило з місця. Він звернув за ріг і пригальмував біля автобусної зупинки, на якій стояла молода, приваблива та сучасно вдягнута жінка.

При погляді на неї виникали неприємні відчуття, коли думав про те, що збирається з нею вчинити.

Вона глянула на відчинені дверцята й залишилася стояти.

— Прошу, сідайте, будь-ласка, — запросив її Віктор. — Я попри ваше село їду.

Вона зробила вже крок до машини, а потім запитала:

— А звідки вам відомо, яке це — моє?

— А я там тільки минулого тижня одному клієнтові машину пригнав. Він фермер у вас. Іван Оверчук — знаєте такого?

— Знаю, взагалі-то… — промовила вона й таки сіла у машину.

— Ви обережна.

— Звісно. Хтозна, хто тепер їздить. А ви що, мене знаєте?

— Як вам сказати… — Віктор подивився на неї, наче щось обмірковуючи, — в обличчя знаю. Бачив, коли приїжджав до нього. А так, звісно, ні. Але не відмовився б, якщо чесно. Мене Віктором звуть. А вас?

— Гм… Світлана.

Якийсь час їхали мовчки, потім перекидалися фразами «ні про що», поки Віктор не запитав:

— І що, кожного дня так з роботи дістаєтеся?

— Нормально, я звикла. В селі й так немає чого робити. Не працювати ж на фермі у вашого… Оверчука.

— Звісно. Така жінка, як ви, не повинна працювати на фермі.

— Яка? — Світлана обернулася до нього.

— Ну… Гарна, сучасна.

Вона розсміялася:

— Дякую за комплімент.

— А чому ви з такою… наче недовірою?

— Та так… — зітхнула вона.

— Ніхто цього не помічає? — договорив за неї Віктор.

— Ну, чому… Помічають, але…

— Не такі, як хотілося б?

Вона пильно подивилася на нього.

— Пробачте, — сказав Віктор, — я повівся нетактовно. Я не так хотів.

— А як? — здивувалася вона.

— Ну… Скажімо, запросити на морозиво, посидіти з вами. Якщо чесно, то навіть чекав на вас, поки ви допрацюєте.

— Нормально… — ще більше здивувалася Світлана. — А звідки вам відомо, де я працюю?

— У нього запитав. Ви вже пробачте. Не хотів вас образити. Я вважаю, гарним ставленням не можна образити. Тому й наважився, — Віктор знову глянув на неї. — Мені приємно було б з вами поспілкуватися. А якщо не подобаюся — пробачте.

Він говорив просто, без бравади, але ні краплинки не хвилюючись і не ніяковіючи. Така манера їй подобалася.

— Гм… я вас не знаю, — наче вибачаючись, вона знизала плечима.

— Може, все-таки я пригощу вас морозивом? Так і познайомимося.

— Де ж ви візьмете морозиво? Тут сама дорога. А по селах не продають.

— А ми вернемося назад. Від'їхали недалеко. Будь-ласка. А потім я відвезу вас на ту годину, коли вам належить бути вдома.

Машина знизила швидкість.

— Ну, я взагалі-то сама вирішую, на котру годину…

— От і вирішите… То як?

Машина вже розверталася назад.

Вони сиділи в кутку доволі затишного кафе. Офіціантка, розставивши на столі все, що замовив Віктор, відійшла.

— Нічого собі, — мовила Світлана. У голосі її з’явився сарказм. — У вас що, така манера вражати жінок? Чи ви вважаєте, що шлях до серця жінки також пролягає через шлунок?

— Якщо чесно, я взагалі не думаю, що мені вдасться… як ви кажете, до серця… Просто… Словом, важкий період у житті. Мені буде приємно, якщо ви зі мною посидите, поговорите. А натомість хотілося зробити приємне й вам. А жінки, я знаю, полюбляють солодке.

— Але не в такій кількості…

— Ну… — Розвів руками Віктор. — Я вам допоможу.

Вона взяла ложечку і скуштувала десерт, а потім подивилася на нього.

— А що, питати про все можна?

— Звісно.

— Ну, хотілося б уточнити ваш сімейний стан, хоча…

— Де гарантія, що скажу правду? — посміхнувся Віктор.

Цього разу Світлана промовчала.

— Ось якраз правду і скажу. Жонатий.

— Нормально, — погодилася Світлана. — Що, з дружиною проблеми? Посварилися?..

— Та ні… — Віктор знизав плечима. — Начебто аж такого нічого. Просто важка смуга в житті. Дружина тут ні до чого.

— А в мене все життя — важка смуга… — замислено мовила Світлана, думаючи про своє. — І дітей також маєте?

— Маю. Сина. Чотири роки.

— Ну, принаймні, схоже, не брешете.

— Не люблю цієї справи, — погодився Віктор.

Вони говорили ще зо дві години, сидячи навпроти одне одного, все частіше зустрічаючись поглядами, все природніше всміхаючись, хоч здалеку можна було помітити, що він робить це стримано та обережно. Бачила це й вона. А коли в залі набралося трохи відвідувачів, і у динаміках залунала м'яка та приємна музика, Віктор наважився:

— Дозвольте запросити вас на танець.

Вони підвелися і пройшли на вільний від столів майданчик, де вже танцювала одна пара. Світлана подивилася на нього, ніби запитуючи: «Ну і що ж далі?»

— Я не пам'ятаю, коли танцював востаннє, — розвів руками Віктор.

— А я зовсім недавно.

— Тоді я сподіваюся на вас…

Він торкнувся її ліктів, оскільки Світлана стояла з опущеними руками перед ним, і зробив якийсь ледь помітний рух корпусом. Вона всміхнулася мимоволі і, звільнивши свої руки, поклала йому на плечі, а сама ступила ближче.

— А звідки цей…

— Хто?

— Тигр.

— Це леопард. Одна з поширених емблем у повітряно-десантних військах.

— Ти служив у десанті? — несподівано для самої себе Світлана перейшла на «ти».

— Так.

— І можеш переламати рукою цеглу?

— Чому раптом цеглу? — здивувався Віктор.

— Колись по телевізору бачила. Показували таке.

— Можу.

Світлана відчувала під руками тепле пружне тіло, а від його рук, здатних ламати цеглу, які зараз дуже обережно тримали її за талію, ішло щось приємне. Щось причаровувало — мабуть, упевненість, скромність, ввічливість. Відчувалося, що руки ці не здатні на підлість, підступність, хамство. І взагалі, це були всім рукам руки. До кінця танцю вона чомусь зациклилася виключно на них, зрозумівши якоїсь миті, що відмовити їм не зможе.

Так, власне, і сталося.

— Ну що, тепер тобі буде легше? — промовила Світлана, відкидаючись на спинку й дивлячись на нього, коли машина зупинилася в повній темряві недалеко від її помешкання.

Важко сказати, що означав тон, яким вона це промовила, але Віктор, майже не роздумуючи, відповів:

— Ні, навряд.

— Такі важкі проблеми? Чи я виявилася не тим, на що сподівався?

— Я хочу зустрічатися, — замість відповіді промовив Віктор. — Постійно.

— Гм… Я, взагалі-то, була майже впевнена, що це — все.

Віктор мовчав.

— А як ти… Що ти казатимеш дружині й узагалі…

— Яке це має значення?

— Ну чому — має. Якщо я зустрічаюся з чоловіком, то звикла знати, що роблю, які перспективи… Що потім…

— Жодних перспектив, нічого потім, — сказав він, подивившись їй в очі. — У мене є сім’я, я повинен про неї дбати й не збираюся її залишати — якими б не були проблеми. Водночас… Я хочу мати подругу. Загалом, я не янгол, звісно. Але до своїх плюсів можу віднести те, що… словом, ти можеш сподіватися на порядне ставлення з мого боку…

— Господи… — Похитала вона головою. — Так говориш, наче угода укладається.

— Пробач, що не надто романтично — це мені не дано.

— А шкода, — мовила Світлана.

Вони мовчали довго, аж поки вона сказала:

— Я маю подумати. У мене також є своє життя, свої проблеми, як ти кажеш… Що, не схоже?

— Чому ж, проблеми є в усіх.

— Давай зустрінемося за два тижні. А там буде видно. Поговоримо.

— Чому за два? — запитав її Віктор.

— Мушу у своєму житті розібратися. Ти увірвався надто несподівано. Я не чекала. У мене навіть… словом, є друг.

— Розумію, — мовив Віктор. — Тоді тобі доведеться обирати. З мого боку всі карти відкриті. Доведеться тобі просто вирішити, хто з нас кращий. Та й… як ти кажеш… перспективи. Якщо він міг би створити сім’ю — це суттєвий козир на його користь. Я цього не можу. Тому вирішуй. Шкода тільки, що аж два тижні.

— Чому? Ти нетерплячий?

— Не в тім річ. Просто… У мене також були плани. Отримав можливість відпочити з тиждень в одній гарній місцині. Збирався запросити тебе.

— Ну, ти даєш, Вітю… Сьогодні до обіду ще не був зі мною знайомий, а вже таке планував? У тебе що — з усіма так швидко виходить?

— Ні, — сказав він, — ти взагалі перша. Досі ніколи собі не дозволяв.

— А… зрозуміло. А як же удома? Як ти на тиждень збираєшся пропасти?

— Усе життя на колесах. Я й так удома майже не буваю. Суцільні відрядження.

— Гм… дуже цікаво все це, звичайно… — Вона розмірковувала над чимось, сама собі дивуючись. — І куди ж ти збираєшся їхати, якщо не секрет?

— На море, у Крим. До Ялти.

— Куди?!

— Чого ти так дивуєшся? — мовив Віктор. — Я ж не сказав — на Багами.

— Н-не знаю… Якби Багами, я, може, здивувалася б менше.

— Чому?

— Та так… Словом, цей друг мій також мене туди запрошував.

— І також зараз?

— Н-ну… так. І навіть також на тиждень.

— Шкода, що я тобі створюю такі проблеми, — Віктор виглядав розгубленим. — Але доведеться вибирати. Ти знаєш про мене все. А я поважатиму твоє рішення.

— З тобою не скучиш, — промовила Світлана.

— Ну, це також плюс на мою користь. Давай ми зустрінемося ще завтра або післязавтра. Матимеш нагоду краще в мені розібратися, щоб не помилитися.

— Не знаю… — у її голосі чулося вагання. — Мені здається, якщо зустрінемося ще завтра, то мені вже не буде про що думати…

Сказано було щиро. Наступного дня Світлана вже не думала ні про кого іншого. Вона була реалісткою, тому і вважала за краще зустрічатися — нехай тимчасово, без конкретної перспективи — з кимось путящим, ніж чимшвидше вискочити заміж за непутящого, яких навколо достатньо, й уваги з боку яких їй аж ніяк не бракувало.

Тому й чекала дня, коли з’явиться Віктор, щоб вирушити з ним у край сонця та моря. Чекала не те що з якимось великим нетерпінням — просто з передчуттям радості й водночас із сумом та тривогою. Адже колись це скінчиться. Схоже, в цього хлопця, що являв собою, на перший погляд, квінтесенцію спокою, запакованого у треновані м’язи, слова не розходилися з ділом, і сподіватися в майбутньому не було на що. І не дай Боже закохатися…

Віктор об'явився несподівано, на два дні раніше, на іншій машині. Щоправда, як на неї, ця явно програвала попередній. Та яке це мало значення?

— Привіт, — сказав він, коли Світлана «впала» на сидіння поруч, і рушив з місця.

— Привіт. Ти так швидко… Казав — на кінець тижня.

— Упорався.

Коли вони зупинилися на повороті біля села, Віктор несподівано запитав:

— То як — ти вирішила?

— Звісно. Ми ж уже говорили про це минулого разу.

— Ти справді їдеш зі мною?

— Ну, звичайно.

— А що ти сказала тому своєму другові?

— Ну… взагалі-то, ще нічого. Але він не дзвонив! Завтра зранку має з’явитися. Також постійно їздить у відрядження. Завтра зранку я його… «ощасливлю». О, Боже… не люблю таких моментів.

— Нічого йому казати не треба. — Віктор зітхнув доволі важко й таки зустрівся з нею очима. — Я винен перед тобою й не хочу, щоб ти постраждала ще більше. Тому і приїхав сьогодні. Добре, що ти йому ще нічого не сказала. Збирайся і їдь із ним. І взагалі, вважай, що мене не існує.

Світлана глянула на нього такими очима, що йому стало зовсім незатишно. Їй навіть на якийсь час відібрало мову. А потім, відвівши погляд і втупившись під ноги, запитала:

— Що це означає? Я не розумію.

— Мені дуже шкода, що довелося зробити те, що зробив. Забудь про мене, я більше ніколи не з’явлюся.

Вона похитала головою й поклала на коліна сумочку, яку тримала в руках.

— Нормально. — Голос її здригнувся. — Як знайшлося, так і… Що, передумав? Несподівано набридло? Чи, може, вирішилися твої проблеми?… З дружиною… Ну, скажи хоч це — ти ж тільки правду говориш. Щоб удруге в таке не вляпалася.

— Я хотів знати, хто з нас кращий, — мовив Віктор, дивлячись у підлогу, й додав: — в очах гарної жінки.

— Що? Як — з вас? Ти знаєш Андрія? Може, ви друзі?

— Ні, не друзі, — відповів їй Віктор. — І знаю його лише в обличчя. Побачив випадково вас разом. І тоді створив для нас однакові умови — придумав собі жінку й дитину, зразу попередив тебе, що це тимчасовий зв'язок і… і також на море запропонував. Щоб усе однаково було.

— А про море звідки знаєш, якщо не спілкуєшся з ним? Я ж нікому не казала! А він тим паче не міг, у нього точно сім’я.

— Чув вашу розмову. Коли ви бачилися востаннє.

— О, Господи… Але там нікого не було!

— Це вам так здавалося. Там, де я служив, вчили не тільки цеглу ламати.

— Добре тебе навчили… Молодець. О, ч-чорт… — Вона наче прозріла. — Це його жінка тебе намовила. Я розумію…

— Ні, — Віктор говорив зовсім тихо, насилу вимовляючи слова. — Не намовила. Просто з нас двох її цікавить він. А я не вірю, що гірший.

— Тепер переконався? — злісно запитала Світлана. — Поздоровляю. — Вона взяла з колін сумочку й відчинила дверцята. — Ти — кращий. У всьому. За винятком одної речі. Ти — схиблений.

Дверцята грюкнули так, що захитався салон.

Віктор сидів, опустивши голову й поклавши долоні на кермо. Авжеж, він її скривдив. Скривдив задля власного… ні, не блага, швидше — порятунку. Щойно він довів самому собі, що кращий за того, кого вона має. А це кардинально змінювало плани на подальше життя.

А схиблений якраз не він. Схиблений той, хто, маючи Зоряну, може заглядати ще на когось. Кануло у прірву припущення, що, можливо, чогось не розуміє. Не розуміла саме вона. Не розуміла й робила його нещасливим — прекрасна, неповторна, але сліпа королева Зоряна.

VIII

У таких випадках Віктор зупинявся завжди. На узбіччі дороги стояло чотири машини — всі «сьомі» білого кольору з транзитними номерами за склом. Одна з них була піднята на домкраті, і під нею лежав водій, двоє щось радили поруч, а третій, зовсім зійшовши на зелену смугу, палив вогнище.

— Привіт, мужики.

— Здоров був…

— Проблеми?

— Нормально. Справляємося.

— Кардан не докручений, — пояснив другий. — Мало не загубили. Я казав, під ці машини спочатку треба лізти, а потім їхати.

— А ти звідки женеш?

— З Тужира.

Вони перекинулися кількома фразами про насущні справи. Виявилося, що хлопці женуть машини аж до Житомира й самі звідти. Нарешті виліз і той, хто займався ремонтом.

— Чорт би забрав… Я їду і щось чую! — він розпачливо вимахнув руками.

— Вуха треба мити, — поглузував інший.

Вони закурили, продовжуючи розмову. Від вогнища долітав тепер приємний запах. Віктор подав руку, прощаючись, але його не відпустили, запрошуючи на шашлик. Підійшов куховар, подав Віктору руку і сказав з відчутним акцентом:

— Ідом, пакушаєш нармалний шашлик.

Шашлик справді виявився непоганим — чеченець робив його явно не вперше. Віктор розповідав їм про сучасні перипетії тужирської автокухні. Розмова точилася про ціни, митницю, рекет, податки…

— А ти що, відстав, чи сам їдеш?

— Сам.

— Що — завжди?

— Майже. Інколи трапляється необхідність взяти вигідну партію, — кілька машин, — то наймаю ще кількох.

— Не можна самому, — заявив один жуючи м’ясо. — Мало що…

— Тут відносно спокійно. — Знизав плечима Віктор, мимоволі згадуючи нещодавні пригоди, які, очевидно, з огляду на наступні події, не варто було брати до загального розрахунку. — Ніколи нічого. Заплатив і будь здоров. Усе нормально.

— Як сказати…

— У нево брат тоже бил любітель адин єздит, — кивнув головою чечен.

— І що?

— Папал в аварию. Пагиб. Кто-та пасчитался с ним. Ета ми так думаєм. А шьто тепер разберош? А бил би не адин — может не била б ничево.

— А як це сталося?

— З дороги скинули, — мовив інший, закурюючи. — Місце таке — поворот і добрячий схил поруч з узбіччям, унизу річка. Перекинувся не знати скільки разів. Півроку вже. Ти нічого не чув?

— А де це було?

— Біля Тисмениці.

— У нас нічого не розповідали. — Знизав плечима Віктор. — А чому вирішили, що хтось скинув?

— Ще живий був, — пояснив третій. — Марив, усе про якийсь джип чорний говорив. Ну а… хто на чорних джипах їздить?

— І як завжди — все тихо…

— Сказали — сам слетел, — додав чечен. — Не справился с управлением…

— А чому ні? — запитав Віктор.

Та брат загиблого тільки гмикнув:

— Яке — не справився? Дорога суха, тверезий…

— Мастер спорта. Автогонщик, професионалний, — пояснив чечен. — Каманду разагнали — пашол машини ганат. Жіть нада!

— Шкода, — знову мовив Віктор, кладучи пустий шампур на розстелену тканину. — Шкода. Будь-кого таке може спіткати. Буду дякувати.

— С нами давай! — запросив чечен. — Полчаса атдахном і єдем.

— Дякую. — Віктор піднявся, обтрушуючись, — уже їхатиму. Щасливо вам.

— І тобі щасливо.

— А… — Віктор наче згадав щось — завагався, а вони сиділи й чекали, що він промовить.

— Що, надумав?

— А все-таки — про джип що він казав?

Брат того, що загинув, подивився на нього з-під зіщулених повік і запитав:

— А чому питаєш?

— Так просто. Розповідали в нас тут казки про джип.

— Які казки?

Усі тепер дивилися на нього й чекали.

— Та… маячню всяку. — Віктор ніяково посміхнувся й сів, витягаючи цигарку з пачки. — Я вже й забув, а з вами нагадалося.

— Ґавари, не стеснайся, тут все сваі, — заохотив чечен.

— Та нічого такого. Словом, був період, ходили тут серед наших байки про джип на манер «Летючого Голландця». Ну, знаєте? По морі плаває, пустий, нікого на палубі й так далі. А цей — «Летючий Мадяр». Шофери так назвали.

Вони дивилися мовчки, і на їхніх зосереджених обличчях проступала напруга, якої Віктор не міг не помітити.

— Ось так і з джипом. Розказували — або стоїть на узбіччі, навіть далі, на полі, — усі дверцята зачинені, кабіна яскраво освітлена — і нікого ні всередині, ані поруч. Навіть верзли, що хтось буцімто бачив, як той їхав. І так само: освітлена кабіна й нікого. Ще й на всіх парах…

Товариство мовчало й уважно дивилося на нього, очікуючи ще чогось.

— Чого дивитеся? — Не витримав Віктор. — І ви чули?

Лише тепер усі переглянулися між собою.

— Чули.

— А може, й бачили? — Посміхнувся Віктор, відчуваючи, як та сама напруга передається і йому.

— Ми не бачили.

Слово «ми» при цьому було явно підкреслене.

— А хто ж бачив?

— Саня бачив, — промовив третій, який здебільшого мовчав. — За день до загибелі. Он йому розповідав. Точно, як ти кажеш.

Запала ніякова, довга та важка мовчанка.

* * *

Амстердам виявився величезним містом, у якому, не знаючи мови, можна було загубитися. Місце, вказане Іваном, довелося шукати довго. Якби не приємні люди, в яких — усіх без винятку — вистачало терпцю все розтлумачувати водієві невідомо з якої країни, який ледь говорив німецькою, було б зовсім сутужно. Віктор усвідомлював, що робить щось таке, що в будь-кого викликало б щонайменше подив, але… Жінка на ім’я Зоряна змушувала його наважуватися на такі речі, порівняно з якими подорож до Амстердама була взагалі дрібничкою.

Вони випили вчора зовсім небагато — якусь там пляшку на двох, від якої до рання в голові взагалі нічого не залишилося. Цей Іван — дальнобійник з Борисполя, який припаркувався на своєму велетенському «Рено Магнум» поруч із ним, виявився непоганим хлопцем. Щойно він «сходив» до Голландії й тепер повертався назад. Іван уже кілька років працював на потужну іспанську фірму, що займалася перевезеннями вантажів, об'їздив майже всю Європу й багато чого міг розповісти. За цими розповідями й минуло півночі. А зранку…

Будь-хто інший міг би спромогтися на таку ідею, хіба добряче хильнувши. Віктору ж таке спало на думку лише вранці, коли дія алкоголю давно припинилася. Це начебто й розумів Віктор, вирулюючи з майданчика навколо фури, у якій продовжував безтурботно хропіти Іван, і беручи, проте, напрямок на Голландію.

Його погану німецьку тут зрозуміли з півслова. Навіть не вірилося. Новому гостеві плюснули на денце, і не встиг він добряче примоститися за стійкою, як почулися кроки і сходами вже спускалася жінка. Віктор упізнав її одразу, адже Іван розповідав про неї захоплююче й докладно. Ось вона, ота сама Лариса.

— Ґутен таґ, — мовила вона, чарівно всміхаючись і відкидаючи за плече довге темне волосся. — Іхь бін…

— Давай краще по-нашому, — попросив Віктор. — Привіт.

— О! — вона здивовано повела бровами. — Давно не було наших… Ти що, мене знаєш?

— Тільки заочно, — відсунувши склянку, він подивився на неї. — Іван розповідав.

— М-м… — із виразу її обличчя важко було здогадатися, як сприймає цю новину. — І… де ж ви бачилися?

— В Айнтрахті, вчора. Стояли на одному майданчику. Він якраз із вашого Амстердама їхав.

— А ти в Амстердам, значить… — договорила Лариса.

— Та ні, я, взагалі-то, збирався назад, додому.

— Додому — це куди?

— В Україну, звісно.

— А після його розповідей, отже, вирішив до Голландії завернути! — вона голосно розсміялася.

— Саме так, ти вгадала, — й собі всміхнувся Віктор, але на відміну від неї коротко та стримано. — Скільки тут… півдня їзди.

— Невже на мене подивитися?

— Взагалі-то, сподівався не тільки подивитися, — поправив її Віктор.

— Ну, ходімо, якщо так. Гроші в тебе є?

— Скільки за ніч?

— Ого! — очевидно, спілкуючись з нечисленними тут земляками, Лариса мала інше уявлення про їхню марнотратність. — Так одразу й на ніч? Якщо в баксах, то сто п'ятдесят.

— Гаразд, — погодився Віктор.

Це було майже все, що набігало за поїздку.

Вони піднялися нагору, і повія відімкнула двері доволі затишної невеличкої кімнатки з ліжком та двома кріслами, в одному з яких він одразу влаштувався. Зачинивши двері, вона попрямувала до нього, сіла на ліжко навпроти й запитала:

— І звідки ж ти такий узявся? Може, хоч познайомимося для початку?

— Я знаю, як тебе звуть, — посміхнувся Віктор. — А моє ім’я в тутешніх краях однаково невідоме. Давай краще до справи. Я взагалі-то, в такому закладі вперше, тому вибач, правил не знаю.

— А що ж тут знати? — вона сперла підборіддя на долоні, а лікті на коліна і, наблизивши обличчя до нього, подивилася з інтересом у його очі. — Хто хоче кохання й сексу і при цьому має гроші, той їх отримує…

Усі клієнти для Лариси, як і для багатьох повій, поділялися на дві категорії — ті, з якими було приємно, і ті, з якими неприємно. Цей, безперечно, належав до першої.

Він підвівся і скинув легку куртку, залишившись у чорній майці та джинсах. На красивому м’язистому плечі вишкірився леопард, який, здавалося, відразу не схвалював цієї ідеї господаря. Очі хижака недобре горіли, наче попереджаючи — не підходь! Але господар. — вона визначила безпомилково, являв собою пряму протилежність. Поглядаючи раз-по-раз на неї, він кинув куртку на ліжко і сказав:

— Узагалі-то, в мене є забаганки. Якщо ти не зможеш або не схочеш їх виконати, то мені краще забратися просто зараз.

— О! — Вона наче здивувалася. — І цікаво, які ж? Невже щось жахливо-екзотичне?

Поводився він нестандартно, не так, як інші клієнти, і жінка була заінтригована.

— По-перше, — сказав господар леопарда, — вдягнися нормально…

— Як це — нормально? — не втямила вона.

— Звичайно. Не як повія, а як одягаються жінки в нас. Якусь спідницю нормальну, я не знаю… тобі видніше. Щось пристойне й некрикливе. По-друге, зроби майже темно. А по-третє… це нічого, якщо в нас сексу раптом узагалі не буде?

Очі Лариси округлилися від подиву.

— Нічого, — скривилася вона. — Якщо ти хочеш за сто п’ятдесят баксів цілу ніч лише балакати, це твоя справа.

— Якраз балакати я також не хочу, — сказав Віктор. — І це ще одне побажання. Взагалі — зроби так, щоб я забув, що ти тут. Сиди й мовчи — це все, що від тебе вимагається. Якщо так можна, звичайно.

— Звичайно, можна… — Тепер вона подивилася на нього з легкою іронічною посмішкою. — І саме для цього ти їхав з Айнтрахта? У Німеччині не можна знайти жінку, яка мовчатиме в темряві?

— Ще — на тебе подивитися, — не змигнув оком Віктор.

Вона підвелася й підійшла до світильника, але ще раз обернулася до нього:

— А… може, тобі краще все-таки покластися на мене? Ти мені подобаєшся… — Лариса витлумачила ситуацію по-своєму.

— Ти мені також. І якщо будеш слухняною, то, може, я й «покладуся» на тебе. Вимикай, іди передягнися й сідай сюди. Хоча… У тебе немає тут часом поліетиленового пакета?

— Чого? Навіщо?

— Треба. Якщо немає, у мене десь у машині валяється.

— Ні, сиди! — зупинила вона. — Десь є. І що далі?

— Нічого. Кинь туди щось і тримай у руках.

— Ну, добре… Якщо тобі так хочеться…

Він був більше ніж дивний, цей земляк з леопардом, але без імені. Сидів уже понад годину поруч із нею й мовчав. Легенький відблиск нічника вихоплював із темряви лише обриси предметів, і то лише після того, як звикли очі. Він сидів поруч, відкинувшись на спинку крісла і поклавши на неї голову. Світла було замало, щоб роздивитися, але Ларисі здалося, що очі його розплющені й він дивиться у стелю. А може, вже заснув? Адже груди його дихали рівно та спокійно. Тоді взагалі збоченець. Викласти сто п’ятдесят зелених, щоб поспати напівсидячи у кріслі поруч з такою… Звісно, вона знала собі ціну.

Як і більшість повій з досвідом, вона насторожено ставилася до клієнтів з примхами. Хтозна, чого від такого чекати, що він замислив… Чи не натягне отого пакета раптом їй на голову? Хоча, доводилося набачитися всякого. Один колись приніс три картини, і дві години вони розмірковували про їхню цінність, перш ніж… Поліетиленового пакета ще не вимагав ніхто.

Він не спав. Ось повернулася його голова Ні, не до неї. Просто ще один маленький рух. Ага, настроюється. Очевидно, у хлопця серйозні проблеми. За роки вона тут бачила не одного імпотента. На що тільки не спромагалися задля можливості все-таки отримати… «Щоб я забув, що ти тут є» — це пояснювало багато. Підсвідоме бажання багатьох нещасних, у кого не вдається з жінками. А шкода. Такий мужик…

Біс з тобою, сиди… Думки Лариси перекинулися на інші, нагальніші проблеми.

Щодо очей повія помилялася. Впавши у крісло і заплющивши їх одразу й надовго, Віктор зрозумів, як змучився за ці два дні. Мотання по Німеччині, по автохаусах, потім ще й ніч за розмовами… І втома допомагала абстрагуватися від усього зайвого.

Останній раз це трапилося два тижні тому. Вона вийшла з крамниці з невеликим поліетиленовим пакетом у руці. Чомусь саме пакет насамперед кинувся йому в очі. Віктор не знав, що було там. Напевно, нехитрі й недорогі продукти, куплені на вечерю. Якби він тільки міг! Якби він мав таку змогу, ця жінка їла б лише те, що навіть не снилося іншим, які снували поруч. А сам би він… Він би мав за щастя взяти з її рук бодай якусь крихту від того, що лежало в пакеті. Хоча, ні. Він би не наважився. Адже там те, що необхідно їй самій і її маленькій дитині, яка для неї, напевно, дорожча за все. А ще її рука — під вагою пакета вона набувала особливої форми. Перед очима почало туманитися. Ноги зупинилися самі.

— Здрастуй, Зоряно…

— Добридень…

Як завжди, не зупиняючись, ледь повернувши голову. Навіть не глянувши на нього. Автоматично, так, як відповідається на вітання кожному. Можливо, тільки, з відтінком прикрості — «Господи, знову». Так буде завжди.

Він обертається, проводжає її поглядом. Напевно, це кидається у вічі тим, хто перебуває поруч. Що з того? Зупинити себе неможливо. Коли ще трапиться така нагода? Аж у голові паморочиться від того, як рухається тканина її сукні без рукавів. Здається, що він чує звук її тертя об тіло. Недорогої сукні. О, якби він мав таку можливість! Вона б ходила в…

До перехрестя залишалося кілька кроків. Вона обов’язково зверне, бо знає, що він дивиться у спину. А їй це неприємно. Додому треба йти прямо, але вона зверне, щоб позбутися цього липкого відчуття, коли тебе обмацують очима. Останньої миті він побачив її у профіль. Темне рівне волосся, закинуте за одне плече…

Схоже волосся він бачив сьогодні. Ні, це, звісно, неможливо порівняти, хіба б на дотик… І він простягнув руку, торкнувся того, що було зараз поруч. Вона здригнулася. Чому? Напевно, зробила б це й Зоряна, якби… Вона б точно здригнулася, саме так. Але вона б не дозволила. Не дозволила б його руці лежати на плечі і тримати в пальцях оце волосся. Напевно, воно на дотик таке саме, тому що пряме й темне. А під рукою плече жінки.

Плече було ніжне й тепле. Щоправда, воно дозволяло його руці торкатися себе. Невже і її тіло схоже на дотик? Рука його повільно ковзнула по волоссю догори, по щоці, яка також дозволяла все. Також тепла й тендітна. Вона навіть подалася до нього. А перед очима ще стояла та остання картинка, що здавалося, закарбувалася в пам’яті назавжди. Сон, у якому можна все… Тепер він тримав цю жінку обома руками, відчуваючи її форму, яка, напевно, насправді була дещо іншою, просто зараз ним керувала уява. А що там, нижче? Адже сьогодні йому дозволяється…

А нижче чомусь опинився поліетиленовий пакет, який вона тримала на колінах. Звідки це? Ой, справді… Обережно відібравши в неї кульок, Віктор поставив його поруч із кріслом, і тепер його руки відчували все те, куди рідко сягали навіть думки.

А вона мовчки виконувала його примху — найбезневиннішу, з якою доводилося стикатися досі — нічого не робити й ніяк не допомагати. «Ну й біс з тобою, роби все сам» — подумала Лариса, коли він обережно клав її на ліжко. Хоча, звісно, це було приємне й доволі незнайоме відчуття — так обережно цього не робив ще ніхто. І вага його м’язистого тіла виявилася також неочікувано малою, і обійми незвично ніжними. Ось тільки імпотентом цей хлопець не був — тут весь її досвід схибив.

А потім він сів біля вікна й запалив, дивлячись на частинку нічного Амстердама, яка їй набридла до нестями — оці ліхтарі на вузькій вуличці. У вікно пробивалося світло й вихоплювало його шию і плече, якраз те, з леопардом. Іноді над ними спалахував вогник цигарки, щоб потім знову згаснути.

— Спи вже, — сказав він нарешті. — Мені більше нічого не треба. Хоч виспись до ранку…

Сам він знав, що не засне. За дві години почне розвиднюватися й можна буде вирушати. Краще виспатися десь у дорозі, якщо зовсім почне хилити. А ці дві години він збирався пересидіти тут, біля вікна. Не їхати ж величезним незнайомим містом поночі.

Він курив другу цигарку поспіль, струшуючи попіл у попільничку на підвіконні. На душі коти шкребли. Даремно він зробив гачок на кількасот кілометрів. Даремно втратив півтори доби. Даремно викинув зароблені гроші. Усе даремно: адже це все-таки була не Зоряна.

IX

Джип — масивний, чорний, блискучий — промчав зустрічною смугою. Щоправда, ще не смеркло, і світло в салоні розкішного гіганта не було увімкнене, натомість яскраво світилися фари, які наче сповіщали — «Обережно, я крутий! В'їдеш — не розрахуєшся!» Звичайне явище на дорогах.

Про випадок, почутий від житомирян, він досі не знав. Воно й не дивно — користувалися хлопці іншими автошляхами, брали машини на інших базах. А казки про загадковий джип, нібито названий шоферами «Летючим Мадяром» за аналогією з відомим морським «персонажем», Віктор почув уперше року так за півтора тому в автокемпінгу, де вся компанія, зупинившись на ночівлю, була не зовсім тверезою. Тема тоді несподівано набула статусу центральної на цілу ніч.

Розповідали, що з’являється привид несподівано: стоїть віддалік дороги. Кабіна його яскраво освітлена, а всередині — нікого. Іноді він починає їхати. Нікого не переслідує, ні на кого не нападає. Та тільки той, кому доведеться побачити його, — вже не жилець. Згадували й конкретних людей, які начебто на власні очі бачили це диво.

Усе остаточно пригадалося аж за Франківськом. Раптово. Он воно що… Не той бачив, хто розповідав. Бачив його друг. Точно. А «травив» байки Дмитро Лихолат з Коломиї. Нарешті. Вони стояли в Польщі, на тому боці, на якійсь стоянці. Ось тоді-то й розповів Дмитро, який переганяв з напарником два буси «Тойота», історію про свого друга з… Звідки? З Тернополя! Точно. І звали його Сергієм. Тож Сергій отой нібито на власні очі бачив джип десь за тиждень до того. Мадярський перевертень стояв тоді просто на полі, метрів за шістдесят від узбіччя, коли смеркалося. Сергій тоді, якщо вірити розповідям Дмитра, «пік» від душі, сподіваючись вчасно дістатися додому. І ось він стоїть…

Подробиць тієї розповіді Віктор згадати не міг — пам'ятав лише, що колега той добряче злякався. Але оскільки зміг згодом розповісти про пригоду, був живий.

Посміхнувшись сам собі, Віктор дістав мобільний. Дмитра з Коломиї, щоправда, знайти так і не вдалося, але відповіла його дружина, сказавши, що той перебуває зараз десь у дорозі. Подумавши, Віктор зателефонував знову.

— Так, слухаю.

— Пробачте, це ще раз я. Мені, власне, не так чоловік ваш потрібен, як його товариш — Сергій. Може, ви мені підкажете, як його знайти?

— Який Сергій? — недовірливо запитала вона.

— Ви знаєте, я навіть прізвища не пам'ятаю. Вони з рік тому постійно разом їздили. А потім той десь знайшов місце на фурі. На якомусь київському автопідприємстві, приватному… З Тернополя він.

— Бородюк?

— Можливо…

— Так. А немає його… більше… Він загинув. Розбився.

— Як… — Віктор ясно відчув, як вильнула його машина, хоча сам, здавалося, міцно тримав кермо. — Ви впевнені? Це той самий Сергій?

— Я не знаю, якого Сергія ви шукаєте, — мовила вона, — але той, з Тернополя, який потім працював дальнобійником у київській фірмі, Бородюк, — розбився.

— А коли це сталося?

— Приблизно півроку тому.

Вона не клала трубки, чекаючи, що скаже Віктор далі. А він помовчав якусь хвилину, витягуючи ще дещо з надр власної пам’яті, і перепитав:

— Не перед Новим роком?

— Так. Майже перед самим Новим роком. Тридцять першого ховали.

Усе збігалося. Зустрівшись тоді на стоянці в Польщі і правлячи балачки, вони роз’їхалися потім хто куди, щоб зустрічати Новий рік. Отже, виходило, що Сергій із Тернополя, про якого, б’ючи себе в груди, розповідав тоді Дмитро, побачивши «мадяра», справді вже був не жилець. Не знати, як з іншими, а з ним виходило саме так.

Віктор почав напружено пригадувати. Ситуація загалом нагадувала йому отой ранішній крос. Тільки на відміну від нього, зараз напружувалися думки, а не м’язи. Проте результат був той самий — жити ставало легше. Хотілося зловити цей момент і не відпускати — момент, коли здається, що у світі існують ще якісь проблеми, окрім тієї, що звалася Зоряною. І нехай би ця тема була про чорта, диявола — байдуже. Аби на якийсь час відчути, що у цьому світі можна жити ще чимось.

* * *

Іван Сергійович Бойко був майстром своєї справи й заробляв цілком непогано, офіційно вважаючись робітником обласного комбінату комунальних підприємств, але здебільшого працюючи «наліво». Звісно, доводилося відстібати начальству, зате під руками завжди було обладнання, інструмент — словом, усі умови. І те, що він робив, дійсно можна було вважати мистецтвом.

Але всі ті пам’ятники, що він створив і що стояли на цвинтарі переважно на могилах крутих та грошовитих, не йшли в жодне порівняння із щойно закінченим. Навіть майнула думка, що його здібностям могло знайтися краще застосування.

Відійшовши, він ще раз подивився на плиту, прихилену до стіни. Зі скульптурного портрета спокійно й дещо гордовито дивилася симпатична, можливо, навіть вродлива жінка.

Він з'явився тоді несподівано — гарної статури молодий чоловік, не красунчик, але… словом, справжній мужик.

Урівноважений, навіть незворушний, скромний та цілеспрямований. Під його одягом художник, який знав людське тіло, безпомилково міг угадати добре розвинуті м’язи. «Ви — Бойко?» — запитав він тоді й на ствердну відповідь повідомив, що робить замовлення. А на пояснення, що замовлень не бере у зв'язку з перевантаженням, дістав пачку грошей і поклав перед майстром. Словом, з таким важко було не зговоритися. До роботи молодик висував чималі вимоги — дав цілу пачку фотознімків жінки і сказав, що схожість з оригіналом має бути один до одного. Залишив щирий завдаток, але дав знати, що в разі недостатньої схожості — не братиме.

А ще поклав на стіл відеокасету з якимось дитячим концертом, де жінка ця грала на фортепіано, і дивитися на неї можна було довго і з різних боків. Відклавши все, Бойко взявся до роботи.

Розглядаючи те, що виходило, й думаючи про чималі гроші, майстер намагався уявити — хто вона. Хоча, тут усе зрозуміло. Вона — кохання цього хлопця. Тільки заради кохання — великого, всеосяжного — люди вдаються до таких дивацтв. Скоріш за все, тут передчасна, трагічна смерть, якої той не може пережити.

Він з’явився, як і обіцяв, по обіді. І виглядав так само, як і місяць тому. Стримане вітання — і все. Нічого не кажучи, майстер стягнув простирадло з плити, що стояла в кутку. Він став навпроти й застиг. Дивився довго без єдиного слова. Не ходив навколо, не мацав руками. Просто дивився. А потім дістав із кишені гроші і простягнув йому, а сам узяв простирадло й намірився брати плиту.

— Куди? — похопився Бойко. — Та воно важке! Ти не дивися, що тоненьке, — граніт!

Замість відповіді чоловік зняв із себе куртку, під якою була лише чорна майка. На плечі клієнта красувалася татуйована морда звіра. Оскал зубів і під ним коротке іноземне слово. М’язи його рук напнулися, коли хилив набік важку плиту, майстер мимоволі підскочив і схопився за неї знизу, полегшуючи йому завдання.

— Навіжений… грижу з тобою зароблю… — бурмотів він, дрібно тупаючи за ним надвір до новенької «дев'ятки», у якій уже було все підготовлено — відчинені «п’яті дверцята» і знята спинка заднього сидіння, постелена груба ковдра. Зад машини добряче просів під вагою плити, а похмурий клієнт просто заклацнув дверцята й попрощався.

Ні тобі дякую, ні захоплення роботою. От що робить з людиною смерть близьких. Колеса машини скреготнули і, закуривши пилюкою, вона зникла із двору.

«Цікаво, — подумав Бойко, потираючи щоку, — як же все-таки було насправді? Може, кримінал якийсь? Такі, як оцей, часто ошиваються по різних сумнівних структурах. Звірина всяка по плечах вималювана… Злочини, розбірки… Мафія, словом. Втягнув такий орел жінку звичайну, яка грала на піаніно дітям, у якісь темні справи. А вона, звісно, навпаки, його витягти хотіла. Не змогла. Життям поплатилася».

Зітхнувши, майстер посунув у цех, де на нього чекала банальна робота, що не викликає зайвих думок. Знавби він, що жінка, котру він зумів зобразити так майстерно, жива й здорова! І навіть продовжує навчати дітей грі на фортепіано. І досі така сама гордовита та прекрасна. Що сказав би старий майстер, якби знав, що молодик цей, скупий на слова та щедрий на гроші, за якихось півтори години швидкої їзди зупиниться біля похиленої халупи з низькими вікнами й самотужки потягне його витвір туди, а потім встановить посередині стіни в маленькій кімнаті в давно вже підготовленій строго за розмірами плити ніші, розколотить розчин і візьметься за кельму, яку доволі невміло триматиме незвичними до цього інструмента руками? А коли завершиться робота, стане перед нею і, ще раз оцінивши його майстерність, промовить тихо, лише губами, до мертвого каменя, а швидше, напевно, сам до себе: «Все. Тепер ти завжди будеш біля мене».

X

У Тужирі все було спокійно. Надто спокійно. Ніхто не подивився на нього якось інакше. Павлович, з яким побачився зовсім випадково біля складів, — той якраз виходив із машини — ледве кивнув головою на його вітання. Так, наче не було жодних розмов, жодних пропозицій.

Солідні люди. Сказали: думай — і не чіпають. Не стоять над душею. Щоправда, нічого не говорилося про терміни. Скільки часу відведено йому на роздуми?

Оформивши новеньку «сімку», Віктор вирушив назад. Затримуватися тут не хотілося.

Можливо, «контора» Павловича до цієї авантюри и не причетна. Схоже на те. Хтось примазався. Хтось зі сторони або якихось вищих щаблів прикордонної «драбини». Що вони задумали?

Попри все бажання, Віктор не міг збагнути сенсу того, що йому пропонувалося. Що виходить? У машині лежить купа грошей, які начебто даруються водієві, але одразу ж їх намагатимуться забрати. Самі гроші, за логікою, тут ні до чого й призначені, щоб стимулювати «аса» на подвиги. Тоді напрошується думка про щось інше.

Наприклад, у машині міститься ще щось. І провозитимуть саме це. Але… Знову не в’язалося. Все й возять. Мислиме й немислиме. Через митницю й без пригод. Адже все схоплено. Навіщо тоді так складно? Тим паче, отой прилизаний навіть не прохопився, що машину, на якій доведеться тікати, потрібно комусь потім здавати. Передбачається навіть, що водій тікатиме, покинувши машину, — і про таке йшлося. До того ж вони мусять розуміти, що під час подібної гонитви можливо все. Загинути може не тільки водій, а й машина. Зовсім. Просто згоріти. І тоді те, що перевозиться, пропаде. Гроші також. Нелогічно. Отже, задум не в цьому. Не тут має ставитися акцент.

Раптом йому набридло їхати. А взявши машину, Віктор так поспішав, що не встиг і поїсти. Потрібно зробити це хоч тут, на своїй території. «Де зневага, біда і бруд». Проте готують смачно. Тому в найближчому райцентрі він зупинився біля кафе й замовив обід. Дівчина в фартушку приязно всміхнулася і, записавши замовлення, відійшла. А він зняв куртку, перекинув її через спинку стільця й налив собі мінеральної води.

Увесь задум цього «турне» мав би полягати в чомусь іншому. Біс із ним, із сенсом. А якщо поглянути ще з іншого боку? Щойно водій з грошима поїде — одразу спробують їх відібрати. Тобто якщо він на машині — його треба спинити. Або так, як намагалися недавно ті хлопці, або, скажімо, якийсь даішник піднесе жезл. У будь-якому разі, якщо зупинитися — на тому кінець. Заберуть гроші, а можливо, як казали, — і не тільки. Отже, треба тікати будь-що. Закрутиться переслідування. І все тоді залежатиме від класу машин, водіїв і кинутих з того боку сил. Якщо, припустімо, його переслідуватимуть цілком серйозно зо п'ять міліцейських машин із відповідним стеженням, шансів майже ніяких. Можуть просто перегородити дорогу, і ніде не подінешся. Але тоді що виграють ті, хто його наймав? Нічого. Його візьмуть одразу. Чи може, в тому й увесь сенс? Просто підставити когось під щось. Потрібен цап-відбувайло. Потрібно, щоб когось на чомусь узяли. Тільки навіщо в такому разі ас? Навіщо заохочувати його великими грошима на такі «подвиги»? А раптом справді втече? Що тоді? Купа грошей на вітер і провал операції. Все-таки втекти можна. Навкруги ліси, гірська місцевість. Відірватися, вискочити з машини… Звісно, шанси є завжди. Варто було перевіряти його водійські навички з такими пригодами, щоб віддати потім комусь у руки?

А на столі перед ним уже розставляли нечисленні страви.

— Пиво безалкогольне є у вас? — наче згадавши, запитав дівчину Віктор.

— Звісно. Яке ви бажаєте? «Сармат», «Балтика», «Львівське»…

— «Балтика». Бажано холодне.

— Зараз, — вона всміхнулася явно приязніше, ніж годилося для звичайного клієнта.

…Отже, напевно, це також не те. Наймають крутого водія, якому доведеться працювати більш ніж на совість. Розпочнеться гонитва. Напевно, все-таки ловитимуть його не менти. Просто якась протилежна сторона. І що? Він і зараз, поклавши руку на серце, не мав найменшого бажання брати в цьому участь, проте доволі жваво уявляв собі ревіння моторів, вищання гальм, заноси на віражах і всі інші атрибути перегонів. А може, у ньому самому — у цьому процесі — й криється якийсь сенс? Може, потрібно, щоб хтось когось переслідував і це тривало якомога довше?

Тоді це якийсь маневр для відвернення уваги. Чому ні? Їм треба щось прокрутити. Щось таке, що здійснити інакше, безпечніше, немає як. А конкуренти пасуть. Також не сплять. І ось проїжджає він. Його намагаються спинити — безрезультатно, не на того натрапили. Заварюється неабияка колотнеча. Всі сили кидаються проти нього. А тим часом ті, хто його найняв, тихенько, без перешкод…

Або ж розрахунок якраз на те, що він таки втече. Тоді їм узагалі лафа — втік і «оте» буцімто забрав із собою. Так і сховати щось можна. Хтось щось солідне хоче привласнити. І каже всім іншим, хто також на це претендує, що ось такий-то забрав і везе. Ловіть! І вони ловитимуть, адже йдеться не про дріб’язок. І якщо йому вдасться втекти — все шито-крито. Але тоді… Тоді решта життя — це життя втікача. У будь-якому разі — не заздрить він тому, хто наважиться.

Пиво поставили перед ним на стіл, а сама офіціантка схилилася, забираючи спорожнілу тарілочку з-під салату. Чорна синтетична блузка без рукавів і білий фартушок. Гарні руки — не схожі на її, але також гарні. Віктор ковзнув по дівчині поглядом. Просто так — оті руки чомусь кинулися в очі. Але вона зрозуміла по-своєму. Знову всміхнулася й запитала:

— Може, ще чогось хочете?

— Коли пообідаю — кави.

— Я вам гарну каву зроблю. На свій смак, гаразд?

— Гаразд, дякую.

— А звір ваш не кусається?

— Якщо не чіпати — жоден звір не вкусить.

— О… серйозний звір…

Він не відповів.

…Це припущення здавалося найлогічнішим. Принаймні, нічого іншого на думку не спадало. Отже, з усього судячи, заварювалася якась крута оборудка, від якої краще триматися якомога далі. А якщо відмовитися? Чи не доведеться так само зникати й жити з очікуванням смертельної небезпеки: навіщо їм живий свідок?!

Гірка посмішка з’явилася на його обличчі несамохіть. От чого Віктор не може, то це зникнути. Обличчя Зоряни постало перед очима. А вже потім — весь образ. Вона стояла в темній сукні, як завжди, без рукавів — по-літньому. Тканина якась така, наче зібрана на тонесеньку резинку, тому здається грубішою. Але не ховає обрисів. Те, що є в неї, не можна сховати ніяким одягом. Сукня ледь відкриває коліна й рухається в такт її крокам, а стукіт підборів по бруківці не може заглушити звуку, який він чув завжди, — як треться одяг об її тіло. Хай би в чому була. Він треться, випромінюючи не лише звук, а й запах — ненав'язливий аромат парфумів, напевно, не надто дорогих, але таких немає більше ні в кого.

Куди ж можна від цього зникнути?

* * *

Одного зимового вечора йому було важко як ніколи. Хоч і не сталося нічого особливого. Дрібниці. Їхав до Німеччини на автохаус, а повернувся, не діставшись навіть кордону. Справа відклалася на тиждень. Тиждень вимушеної бездіяльності — всього й клопоту.

Хата ще не вистигла так щоб зовсім і, збираючись розпалити грубку, Віктор присів на низенький табурет навпроти топки, підкидаючи в неї дрова. Проте вогонь так і не спалахнув. Ним оволодів сум. Такого не траплялося давно. Життя минало, і він, відокремлений від світу, в якому для нього не знаходилося місця, звик проводити його тут. Зі стіни дивилися великі й водночас величні очі Зоряни. Дивилися щодня, щохвилини. Сама ж Зоряна жила в тому, іншому, світі, куди Віктор, як сам вважав, давно забув дорогу.

Іноді на нього накочувалося бажання покинути все це й поїхати кудись далеко-далеко, можливо, навіть за кордон. Але завжди такі поривання зникали не пізніше наступного дня. Опинитися за сотні кілометрів від неї… Від цього жінка, яку кохаєш, віддаленішою не стане, адже до неї й так прірва. Що таке кількасот кілометрів порівняно з прірвою? Однаково вони не допоможуть забути її. А по-друге… Ні, це божевілля. Щодня, щоночі, навіть щогодини в його уяві поставала одна й та сама картина. Стукіт у двері. На порозі — вона. Змерзла і тремтить, якщо це зима, як зараз. Або збуджена та гаряча, з відкритими плечима, якщо це літо. Та в обох випадках її губи, єдині й незрівнянні, промовляють одні й ті самі слова: «Я прийшла…» Звісно, такого не станеться ніколи. Але якщо забратися за сотні кілометрів — як тоді думати про це? Як можна чути — бодай у власній уяві — ці найбажаніші слова, якщо самому втекти до якоїсь Німеччини чи Іспанії? Чи навіть Росії. Куди ж тоді вона прийде?

Як був, у самій лише теплій сорочці поверх футболки, Віктор вийшов з хати. Ледь помітний вітерець облизував примерзлі верхівки кучугур. Він пішов навмання догори схилом і, коли сад залишився позаду, присів на дровиняку, частина якої стирчала з-під снігу. Тут, на пагорбі, вітер був сильнішим і чувся тілом. Очевидно, саме цього й не вистачало в хаті. Він спер голову на руки, а лікті на коліна, й застиг.

Кроки почулися десь збоку. Легкі й швидкі. І Віктор продовжував сидіти, відчуваючи їх наближення. Кроки зупинилися, і тоді він повільно підняв голову. Зовсім близько, лише за якихось п’ятнадцять метрів, стояв лис — мешканець навколишніх байраків, порослих кущами, і дивився. Звір застиг з розставленими у кроці лапами й повернутими до нього вухами. Хвіст його торкався снігу, й силует доволі різко вимальовувався на білому тлі. Вітер гнав по небу сіруваті хмари, які час від часу відкривали повний місяць, і тоді внизу, на землі, з’являлися нові тіні. Срібне сяйво з'явилося знову, і Віктор побачив, як блиснули в ньому очі дикого звіра. Щось таємниче, містичне було в цій картині. Напевно, воно й не давало відвести погляду від його морди.

Вони завмерли обоє. І несподівано Віктор відчув якусь спорідненість із цією істотою. Він також був сам серед снігів, також виживав у навколишньому світі, добуваючи, як міг, їжу ні для кого більше — лише для себе, також мав звичку уникати людей, котрі натомість дивилися на нього косо й недоброзичливо. Та одразу ж зрозумів і те, що різнило їх. Стільки ознак схожості й лише одна відмінність, зате яка… Ні, не про звичку ходити на чотирьох і їсти сире м’ясо йшлося. От якби уявити, що це створіння тихенько увійшло в її дім, підповзло непомітно по килиму і притулилося, потерлося об її ноги. Можливо, Зоряна і злякалася б у перший момент. А потім обов'язково б схилилася й погладила пухнастого звіра, який насмілився на такий вчинок. Погладила б, запустивши пальці в м’яке хутро. Напевно, їй би сподобалося. А от якби те саме зробив він… Уявити таке майже неможливо. Навряд чи для неї існувало щось неприємніше.

Лис рушив далі. Не втік, просто пішов своєю дорогою, тільки ще раз блиснули очі в місячному сяйві. Містика скінчилася. Якби можна було стати перевертнем, він не вагався б жодної хвилини й погодився б обертатися хоч і на цього звіра щоночі, аби мати щастя відчути, як вона торкається, запускає пальці в його хутро. Та, на жаль, цей світ робив неможливими дива й набагато простіші.

Віктор знав, що не засне тепер довго, тому й не квапився лягати. Дрова так і лежали у відчиненій топці, перед якою він застиг знову, не підозрюючи, яких бід можна зараз уникнути, одним лише рухом запальнички, піднесеної до наскладаної купки патиків. Хоча, навряд чи вона спалахнула б, якби навіть господар і розумів таку перспективу, адже був людиною, звичною не відмовлятися від протистояння з власною долею, завжди прикрою й немилосердною.

Сніг зарипів під вікнами грубо й водночас боязко. Не здригнулося серце, уявляючи знову ту тихо вимовлену фразу «Я прийшла»… Такі кроки не могли належати найкращій, найгарнішій у світі жінці. Вони невпевнено пройшли, порипіли під іншим вікном, а потім повернулися. Місяць ще продовжував блимати час від часу поміж хмарами, заливаючи срібним сяйвом усе навколо. Тому Віктор ясно побачив, як хтось наблизився обличчям до скла, намагаючись роздивитися кімнату. Схоже, це йому не вдалося, бо непроханий гість склав руки навколо очей, притуляючись до скла й відмежовуючись від цього сяйва.

— Ні чорта не видно…

Кроки прорипіли далі. Зайда був не сам. Усе стихло. А потім Віктор почув торкання чогось до дверей, якийсь брязкіт. Метал заскрипів. Двері намагалися відчинити проти волі господаря. У хаті стояла темрява, а з труби не йшов дим, отже, очевидно, для них він був у від'їзді. Отакої. На тлі всіх існуючих проблем дожитися ще й до банальних грабіжників. Клацнуло доволі дзвінко, й лише тоді Віктору спало на думку, що зовсім не варто було дозволяти нічним візитерам псувати замок, адже лагодити доведеться потім самому. Підвестися б раніше… Та було пізно. Вони вже вдиралися до хати. Вистежили, що поїхав, і прийшли пошукати, може, де гроші сховані — адже переганяє чоловік машини, продає. Чого б їм не бути? І нечутно ступивши в куток до одвірка, Віктор помилково вважав, що обрав найкращу позицію. А ще за мить до цього рука його майнула на поличку етажерки й десантний штик-ніж, привезений з Литви, сховався десь у ній — наче пропав.

Двері тихо рипнули, і промені кількох ліхтарів ковзнули до кімнати, а нічні прибульці, закривши прочиненими дверима господаря, який стояв у кутку, увійшли.

— Обана… — промовив один із них. — Я балдію…

Навіть бачачи, що в хаті нікого немає, вони говорили боязко, упівголоса, наче заходили не до помешкання самотньої та нещасної людини, а в лігво того вишкіреного хижака. Кроки заглибилися до кімнати. А від наступних кількох слів, кинутих злодіями, Віктор здригнувся, зрозумівши все одразу. Рука його сама штовхнула двері.

На їх рипіння обернулися всі троє. Чималі хлопці в куртках і шапках — словом, одягнуті по-зимовому. Той, кого Віктор упізнав навіть у такому вбранні, тримав у руках молот на довгому держакові. Інший — металевий витягач цвяхів, а третій — лома. Вони здригнулися від несподіванки і, випереджаючи той момент, коли промені всіх трьох ліхтарів ударять йому в очі, Віктор клацнув вимикачем, запалюючи світло. Це була мить їхньої нерішучості, та сама, якої аж ніяк не можна було втрачати, і він зробив другу помилку, не напавши на них одразу…

— Чого тобі треба, придурку, — запитав Віктор того, хто, здавалося, найбільше принишк, затиснувши в руках важкого молота.

Очевидно, ситуація настільки збентежила непроханих гостей, що той, кому адресувалося запитання, спромігся на цілковито ідіотську, майже дитячу відмовку:

— Чого це я придурок?

— Жінку маєш найкращу у світі, а тягаєшся з ким попало, — пояснив Віктор. — То як тебе називати?

Заціпеніння у хлопців минало — це було помітно, принаймні, з того, як змінювався вираз обличчя всіх трьох, а особливо того, хто, на думку Віктора, справді був несповна. І намагаючись передбачити їхні дії, аби зустріти першого так, щоб той гарантовано не зміг підвестися, Віктор помилився втретє. Сталося зовсім не те, на що він чекав. Так, очі невдахи з молотом справді ладні були спопелити господаря помешкання, а от руки з важкою зброєю… Це був лише початковий рух, коли Віктор одночасно зрозумів усі свої прорахунки — і невигідність позиції, і неправильність припущень, і те, що тепер має за це поплатитися. Чоловік із перекривленим обличчям уже заносив молота, коли Віктор кинувся вперед, на всіх трьох одразу. Лише так ще залишався шанс, пожертвувавши собою, завадити йому зробити те, для чого прийшов. Це був якийсь незрозумілий кидок ногами вперед між двома ближніми з метою дістати дальнього, перш ніж він…

Віктор таки дістав його, коли важка зброя вже опускалася на ціль — гранітну плиту, вбудовану в стіну. Рух молота змінився, і залізо гупнуло в місце з’єднання плити з нерівною штукатуркою стін. А Віктор, не відчувши згарячу удару іншого інструмента у власну скроню, опинився на підлозі під тією самою стіною. Але наступний удар чимось важким у плече струсонув його відчутно. Одразу оніміла рука. Він навіть не зрозумів, чому майже одночасно вдарився потилицею об стіну. І втративши на мить орієнтацію, програвши якусь дорогоцінну секунду, наступної вже бачив занесений угору молот, який — міг присягнутися — знову ж таки цілив не в нього! Це схиблене одоробло у шапці, маючи Зоряну справжню, невідомо як дізналося про цю, іншу, та збиралося відібрати у нього і її! Не в змозі працювати пошкодженою рукою, Віктор таки зумів рухом ноги підбити чобіт ворога. Це виявилася опорна нога супротивника, тому траєкторія важелезної залізяки знову змінилася, і молот вгатився просто Вікторові в гомілку, якраз нижче коліна, оскільки той лежав на підлозі. Крик вирвався сам, не питаючи дозволу. Це була мить больового шоку. Але й ворог, утративши рівновагу, впав на коліна, не випускаючи зброї.

Неймовірним зусиллям Віктору вдалося спертися на здорове коліно, затуляючись плечем від удару ломом. М’язи якось стримали цей потужний удар, та щойно вістря лома за інерцією довбануло в підлогу, він усе-таки розлігся перед ними під стіною. Напевно, всім трьом здалося, що це фінал, коли тіло непоступливого господаря ворухнулося востаннє, ніби вже неконтрольовано. Непритомне тіло вже застигало в тому останньому русі, але рука лежачого ніби випадково ковзнула півколом, ледь зачепивши по штанях тих двох, які стояли найближче. А потім увесь він, наче отримавши інерцію від руху власної руки, скривився й таки витягнув з-під себе нерухому стопу та опинився в попередній позиції на одному коліні. Тільки тепер у його руці блищав зазубрений з одного боку ніж. Обидва глянули на свої ноги одночасно. Штанини розрізані, наче бритвою, а по ногах юшить кров. Зойки, що вирвалися в обох, свідчили про розгубленість. Але й люті не поменшало. І той, із молотом, озвірівши, замахнувся втретє. Поранена нога його зігнулася в коліні, та це не зменшило сили удару.

Останньої миті Віктор лише затулив голову здоровим плечем, адже відхилитися не міг. Бік його торкався каменя, з якого дивилася вона. Зоряна. Та Зоряна, яка належала йому і яку хотіли відібрати. Та, яку він не міг нікому дати скривдити.

Це був не удар. Нападник просто щосили з відстані трьох кроків запустив молота, цілячи у Віктора. Звісно, до пораненого хижака, який захищає лігво, небезпечно підходити ближче. Залізо зачепило бік, поваливши Віктора на якусь мить зовсім на плиту, але одразу, вирівнявши положення, він знову націлив вістря штик-ножа на ворогів.

Їхні ноги були закривавленими, до того ж двоє вже втратили зброю. І тут із сіней боязко зазирнув четвертий. Матюки й прокльони лунали в хаті ще якусь хвилину, поки вони чим попало замотували ноги просто по розрізаних штанинах. Потім стало тихо. Вони пішли.

Від болю темніло в очах, і Віктор розумів, що зараз знепритомніє. Не втримавшись, він таки осів просто на зламану ногу. Крик вдалося стримати, але в очах одразу розлилася цілковита темрява.

Віктор не уявляв, скільки часу пролежав непритомний, а коли почав щось розуміти, то вже знав, що мусить будь-що зробити кілька нагальних справ. Насамперед він роздер простирадло і, діставшись грубки, прив'язав до поламаної ноги рівну палицю, якою розгортав вугілля. В голові щоразу паморочилося, а очі періодично переставали бачити. Якоїсь миті стало зовсім зле, і він виблював. Після цього довго лежав нерухомо, тамуючи блювоту. Потім, долізши до вікна й відчинивши одну стулку, викинув чимдалі штик-ніж. Відпочивати довелося кілька хвилин. Віктор примушував себе розплющувати очі. Страшенно крутилося в голові і знову нудило, а все тіло била пропасниця. Нога чимдалі більше наливалася важким і нестерпно боліла навіть у спокої. При найменшій же спробі рухів хотілося кричати, але він тільки стогнав.

Залишалося зробити найважче й найважливіше. Від удару молота гранітна плита відстала від стіни й навіть рухалася, а по самій плиті пішла тріщина. Розхитати її, коли не маєш чим упертися в підлогу, виявилося надзвичайно важко. При кожній новій спробі все пливло перед очима. Одна рука була наче не своя, хоч і рухалася. Нарешті плита випала з ніші й лягла просто на нього, притиснувши до підлоги тепер уже здорову ногу. Віктор вивільнив її та по сантиметрах сунув важкий камінь у напрямку старої, ще «рідної» для цієї хатини, шафи, не вірячи, що зуміє це зробити. Далі можна буде рятувати себе. Але спочатку це. Плиту треба засунути під шафу, обличчям донизу. І лише потім, якщо він ще дихатиме, то знайде мобільний і викличе швидку допомогу. Побачивши зламані двері і його в такому стані, медики викличуть міліцію — хотітиме він того чи ні. А ті вже гулятимуть, де захочуть, обдивлятимуться замки, місце події і знаряддя злочину — Віктор сподівався, що недовго. Кому він потрібен… Її не повинен бачити ніхто. Ніхто не зверне уваги на брудну, вимащену цементом плиту під шафою. Ім'я найкращої у світі жінки, найгарніше ім’я, не повинні товкти язиками.

Коли він отримав змогу натиснути на кнопку мобільного, ніч надворі вже закінчувалася. А ніч у його свідомості настала одразу після цього.

XI

Віктор здригнувся мимоволі, коли за стіл поруч із ним хтось по-хазяйськи опустився, гмикнувши при цьому так, наче розвантажив цілий вагон. Обриси в сукні без рукавів зникли разом зі стукотом високих каблучків по бруківці. Так несподівано…

А той, хто приземлився біля нього так панібратськи, закотив очі і мрійно проспівав собі під носа:

Раптове обурення зникло з обличчя Віктора, поступившись ледь прикрому виразу.

— Привіт мрійникам, странствующим лицарям і так далі… Я думав, ти вже давно власний автохаус відкрив десь хтозна-де, а він досі ганяє…

Віктор потис простягнуту руку й побачив, як до столика просувається другий — очевидно, напарник Ігоря — його знайомого ще з перших поїздок.

— Ну як — розповідай. — Ігор явно жалкував, що не має змоги «сообразити» за зустріч, оскільки всі троє були за кермом.

— Що розповідати? — Знизав плечима Віктор. — Усе як і раніше. Нічого не змінилося.

— Ти досі в тому своєму… — Ігор скривив обличчя, забувши назву його містечка.

— Досі, — поблажливо всміхнувся Віктор.

— І досі холостякуєш? Молодець. А я три роки тому не втримався. Вже синові… е-е… так і є, три! — Вони з напарником загиготіли. — Ні, не зальот. — Підняв він обидві руки. — Кохання. Да… Ото твоя біла стоїть?

Вони все-таки дозволили собі по кухлю пива, адже Ігор упросив старого знайомого посидіти подовше. Розповідав про себе, про те, як того самого року, коли женився, «влетів» фінансово. І про те, як зумів викрутитися. Віктор більше відмовчувався, а як і розповідав що, то виключно про бізнес. Адже все його життя, окрім цих машин, складалося з того, про що не можливо було розповісти нікому.

А коли Ігор, схиблений на «жіночих» питаннях, зовсім допік, Віктор, укотре відмахнувшись, запитав:

— Слухай, осточортів ти вже зі своїми бабами! Розкажи краще про «Мадяра».

— «Мадяра»?

— Авжеж. Джип такий їздить. «Летючий Мадяр». Не чув?

— А що про нього розповідати? — здивовано знизав плечима Ігор.

— Ну, ти іншими трасами ходиш. Що у вас розказують? У нас зараз справжній бум.

— А що кажуть… Гмм…

— Переважно, як вип'ють зайвого до вечері, — підказав напарник.

— А на власні очі хтось бачив? — запитав його Віктор. — Особисто з твоїх знайомих.

— Ну, такого, щоб сказав — «я бачив», я не знаю, — похитав головою той. — А теревенять багато. Особливо після того, як Вітька розбився.

— Який Вітька?

— Калиниченко. Він також по твоїй часті. І також Віктор. А, до речі, ти його можеш знати! Він на Тужир колись їздив частенько. Але завжди з компанією. Чоловік по сім-вісім вони раніше їздили. Вуса такі завжди носив… знаєш — козацькі, донизу. Та вже старший мужик був.

Віктор пригадав його раптово:

— Це той, що «осьокав» усе? Так, по-східняцьки?

— Точно-точно!

Безперечно, вони вели мову про одну й ту саму людину, з якою Віктору довелося зустрітися кілька разів. Востаннє — коли міцно застрягли на митниці.

— І що ж трапилося? — запитав його Віктор.

— В аварію попав, розбився.

— На смерть?

— Майже.

— Як це — майже?

— Перелом хребта — повна нерухомість. На кріслі возять. Трусить руками, головою й не говорить. З кимось не розминувся. Дощ був. Розбери потім… Ось так. Відосьокався.

— А може, навмисно його?

Ігор глянув зосереджено, потім знизав плечима:

— Хто його зна? Мені про це нічого не відомо. І не патякали нічого такого. А сам… — уже нічого не розкаже.

— А ти добре його знав? — продовжував допитуватися Віктор.

— Та нормально.

— Чотко мужик їздив?

— Та звичайно… Як усі.

— Ну, може, був асом — ганяв весь час… — Віктор повернув розмову в потрібному напрямку.

— Та де там! Спокійно їздив, нормально. Може, раніше ганяв, а після першої аварії — точно не дозволяв собі. Ні пити, ні ганяти.

— Після якої першої?

— А ще за Союзу він жив і працював у Тольятті — ну, там, де «Жигулі» випускають. Робив там водієм — випробовував машини, нові розробки й так далі. Розповідав колись, як били об стіни експериментальні партії, ганяли по бездоріжжю на максимальних швидкостях і всяке таке. Тоді й вітру в голові більше було. Казав, що й на трасі регулярно «притискав», поки не влетів під «КамАЗ»… Після того наче схаменувся.

— Гмм… А до Тольятті?

— Ну, цього вже я не знаю. Казав, либонь, що в ДОСААФі працював… Не знаю. Що буду казати? А чого ти причепився?

— Ну ти ж причепився за баб, от і я також.

— Баби цікавіше, — не погодився Ігор.

— «Летючий Мадяр» також.

— А до чого тут «Летючий Мадяр»? — не зрозумів Ігор.

— Ну кажуть же — де в якому ДТП нечисто — він винен.

— Можливо, можливо… Все можливо… О-ой… Васильку, коли ми вже приїдемо?

— Сплюнь, дурню, — визвірився напарник.

— Та додому приїдемо! — Покрутив пальцем біля скроні Ігор. — Сам дурень, я ж тільки це мав на увазі! О-ой… Гражданє, купіте папіроси… Подході, зольдатен унд матросен… Але вчепилося…

Вони поїхали. Надворі давно стемніло, і в кафе сиділи дві останні купки молоді, які також уже збиралися розходитися. На стіл перед Віктором опустилася маленька тарілочка, а рука, що її принесла, затрималася на ній на мить довше, аніж належало. На тарілочці була корзинка з начинкою, яка, враховуючи наявність кількох горошин та зернин червоної ікри, була явно не солодкою.

— Я не замовляв, — підняв очі Віктор.

— А це за рахунок закладу, — пояснила офіціантка, сідаючи навпроти й дивлячись йому у вічі. — До того ж не так для вас, як… для вашого звіра. Може, подобрішає…

Пауза тривала доволі довго. Він ледь помітно зіщулив очі, і жінка, яка присіла навпроти, склавши на столі руки, навряд чи могла визначити, про що він так зосереджено думає.

…Он воно як повертається. Той, про кого розповідали житомирські хлопці, з якими їв шашлик, і кого Віктор не знав особисто, загинув за невідомих обставин в автокатастрофі більш ніж півроку тому. Він був у минулому професійним автогонщиком, спортсменом, отже, мав неабиякі навички екстремального водіння машини. Другий, якого Віктор бачив кілька разів і якого також звали Віктором, розбився ще перед цим — уже понад рік. І йому також доводилося, беручи до уваги попередню професію, використовувати максимальні можливості машини і траси. Ще би — водій-випробовувач на заводі-гіганті. І він також загинув в автокатастрофі за невідомих обставин.

А кілька тижнів тому йому самому запропонували доволі сумнівну авантюру, посилаючись на його навички водія-екстремала. І це за умови, що він ніколи не бив себе у груди, доводячи це, а їздив завжди спокійно й акуратно. Щось же спонукало їх «прижучити» його двома іномарками, щоб переконатися в можливостях. Що це — структура, де на кожного є досьє? Невже вони можуть знати, чим займався він два роки у спецпідрозділі Горових?

Ті двоє розбилися явно не в гонці з переслідуванням — такі речі бувають рідко, а якщо вже бувають — про них стає відомо, про них, принаймні, говорять. Отже, якщо він мислить правильно — вони також відмовилися.

Щоправда, залишався ще Сергій. Сергій із Тернополя — той, який загинув перед Новим роком, також у автокатастрофі. Той, про якого вів мову з дружиною свого знайомого. І несподівано Віктор відчув гостру необхідність дізнатися про деякі речі. «Мадяр»? Звісно, хотілося б… Та хто може про це розповісти, якщо самого Сергія більше немає? Ні, не це насамперед непокоїло зараз Віктора. Зовсім інше. Із трьох уже покійних «гонщиків» машин двоє мали навички екстремального водіння. Якби один — можна було би взагалі не звернути уваги. Двоє — це вже двоє… Хоча і при цьому можлива випадковість. А от троє — це вже закономірність, особливо, якщо ти сам маєш усі шанси стати четвертим.

Піднявши повільно очі від столу, Віктор посунув до себе тарілочку і сказав:

— Дякую. Якщо хочете, я відвезу вас додому.

— Бажаю, — серйозно сказала вона, вже без усмішки. — Якщо він не дивитиметься на мене так вороже.

Віктор не відповів нічого — лише накинув на плечі куртку.

* * *

Біль був першим, що він відчув, виринаючи з темряви. Темрява не хотіла відпускати й тягла весь час назад. Тоді заплющувалися очі і щось вимикалося, але ненадовго. Після цього знову народжувалося якесь тьмяне неясне світло, а з ним той самий біль.

Важко було сказати, де існував той біль, — здавалося, в усьому тілі, хоча муляв, не давав спокою в якомусь певному куточку, але де? На якусь мить усе обривалося, але після цього вперто та наполегливо він пролазив знову — наче гвинт, який закручували у тіло все глибше й глибше.

Усе, що було з ним раніше, кануло у прірву, припинило, здавалося, назавжди, своє існування, залишивши його наодинці з болем, у нерівній, приреченій на поразку боротьбі. Проти нього важко щось вдіяти. Прориваючись крізь думки, що борсалися в завантаженому ліками мозку, біль давив геть усе, викручував, перевертав з ніг на голову, відбирав відчуття реальності та часу.

Вона з’явилася тільки третього дня — та, хто рятує від болю. В руках у неї був той самий одноразовий шприц, що мали при собі й інші, але…

— Можна, я вас уколю? — запитала ця дівчинка, вдягнута у білий халатик та золотисті блискучі босоніжки з тонкими ремінцями.

— Мені й так добре, — відповів їй Віктор, хоча іншим, тим, які приходили вчора й позавчора спромагався лише на одне коротке «ні».

Ті, вчорашні, верзли щось про розум, здоровий глузд і призначення лікарів, від чого його ще більше починало нудити. А коли блював, говорили про струс мозку й необхідність лікування. Від цих слів та інтонацій мимоволі уявлявся сам собі худобиною, яку будь-що потрібно доглянути. Вчорашня просто, коли йому стало зовсім млосно, без зайвих слів перетягла його руку джгутом і «всадила» систему у вену. У голові запаморочилося, і біль притупився. А потім відновився з подвійною силою.

Ця стояла біля його ліжка і якось несміливо чекала на дозвіл.

— Іди, відпочивай, — промовив Віктор, жалкуючи, що не може повернутися до стіни.

— Як же я відпочиватиму? — Не погодилася вона. — Ви зараз цілу ніч стогнатимете. Я що — залізна? Дайте — вколю, будь-ласка. І спатимемо спокійно. Ви собі, а я — собі. Ну що вам, шкода?

— Ні, — сказав він, — не шкода. Коліть.

Ін’єкцію вона зробила на диво безболісно, і після цього він уперше за два дні забув про нього. Нехай ненадовго, але забув. Про біль, що зустрів його в перші дні повернення до буття. А ще здалося, що саме її маленькі пальчики, торкнувшись вимученого тіла, подарували надію.

Вона з'явилася з самого ранку — обережно зазирнула у двері, переконавшись, що пацієнт не спить, і увійшла.

— Ну як ви?

— Нормально.

— Поспали трохи?

— Так. Дякую.

— А зараз болить?

— Ні.

— Давайте я вас уколю, — спробувала всміхнутися вона.

— Ні, дякую.

— Дякувати будете, коли легше стане. Давайте, будь ласка… Ви ж цілу ніч стогнали.

— Звідки ви знаєте? — запитав Віктор.

— Як — звідки? Я часто заходила.

— А казали, що спатимете.

— Це я так… Давайте. А то уявлятиму вдома, як ви тут мучитеся і стогнете. Думаєте — приємно? Ну що вам варто?

— Знову обманюєте?

— Ні, цього разу правду кажу. А мені три доби до наступної зміни. То що — всі три доби переживати? У вас що — серця немає?

Він лише зітхнув. Просто так. У словах цієї молоденької медсестрички відчувалася щирість і справжня турбота про нього.

— «От, причепилася»… — вона зрозуміла це по-своєму.

— Гаразд, коліть, — сказав Віктор.

Вона всміхнулася одразу — майже радісно. Дивачка. Кому болить чуже горе? Біс із нею — нехай коле. Краще вже ця, як хтось інший. А коли вона увійшла зі шприцом та ватою, Віктор виголосив цілий монолог, чи не вперше в житті:

— Пані, пробачте, я хотів би попросити вас про послугу, яка не входить у ваші обов'язки. Але я більше не маю кого просити. Коли стану на ноги, я з вами розрахуюся.

— Мене звати Лідою, — відповіла вона, — і не називайте мене «пані». Я ще не така стара. Кажіть, чого ви хочете.

Дівчина так і застигла перед його ліжком із зайнятими руками. Було видно, що їй трохи ніяково і що вона добра й порядна людина. Ну й, напевно, те, що працює зовсім недавно.

— Я би хотів, щоб до мене прийшов один чоловік. Звати Петро, прізвище — Попадинець. Може, ви знаєте — відома в місті особа. Займається ремонтом машин.

Віктор, як міг, пояснив їй, де той живе, а це було доволі далеко.

— А чому ви одразу не сказали, коли вас запитували, кого повідомити про те, що з вами сталося?

— Не «включило» тоді, — виправдався він. — Я був не в найкращому стані. А зараз мені треба його побачити. Мені справді немає кого попросити.

— Зараз збігаю, — промовила вона. — Змінюся й піду. А якщо його немає вдома? Що робити?

— Він завжди вдома. Тільки дивіться — там собака здоровий. Покричіть біля гаража — він вийде. Скажете, що я дуже прошу. Нехай усе кине і прийде. А для вас це не буде задарма.

— Та годі вже вам, — знизала плечима медсестра, — давайте, колотиму. Скоро перезміна.

Того, як голка входить у тіло, він не відчув. Напевно, тому, що її ще не надто вміла рука була легкою й намагалася заподіяти йому якомога меншого болю. Та й думки Віктора в цей час були зовсім в іншому місці. Відтоді, як минув шок, спричинений важкими травмами, вони одразу сягнули туди, створюючи неспокій, котрий не давав кинути всі резерви на власне відновлення. Йому зараз конче потрібен Петро-Франкенштейн.

Вони увійшли до палати обоє — Ліда сама завела того, від кого навіть крізь чистий одяг пахло мастилами, а з рук ніколи не відмивалися сліди постійного контакту з металом. Подаючи недужому руку, Петро здивовано лупав очима і промовляв щось належне у таких випадках.

— Здоров, Франкенштейне… — привітався Віктор, торкаючись його здоровезної правиці. — Є робота для тебе. Термінова…

— Абзац… — Той ніяк не міг позбутися розгубленості. — Ну ти даєш… Ти де так влетів?

— Не діждеш, — скривився Віктор. — Це, як кажуть у кіно, не те, про що ти думаєш.

— Що, не ввалився кудись? — Не міг повірити той.

— Ні.

— Ну ти ж знаєш — таємниця клієнта…

— Кажу тобі — ні…

— А дівчина ця казала — наче відмастили тебе…

— Схоже, так.

— Хоч знаєш, хто?

— Моє діло. Я тебе хіба за тим кликав?

— А що, гадаєш, я по цій часті тупий?

— Ні, але для тебе інша робота. З залізом. Як належить.

— Що, машина? Ти ж кажеш…

— Ні. Знаєш, де я живу?

— Хто ж не знає…

— Бери «газозварку», арматуру, словом, усе, що потрібно. Рахунок потім виставиш. Ґрати на вікна в кімнаті, де телевізор. І металеві двері до тієї самої кімнати. Такі, щоб ніхто не виламав. Оплата буде, ти мене знаєш.

— Я що тобі — будівельник? У мене гараж завалений зараз…

— Не кричи, — попросив Віктор. — Голова болить. Ти бачиш, у якому я стані? Ти чуєш, що я прошу? То чого пащекуєш? Не помруть твої клієнти за два дні. А заробиш більше…

— Слухай… — Розвів руками Франкенштейн. — Ну як я буду це робити? Ну…

— Зараз же, — сказав Віктор. — І так, щоб ніхто більше не вліз.

— Ага… Он воно що… Гмм… — Петро пошкріб голову. — І що — все забрали?

— Тобі сплатити ще вистачить.

— Пішов ти! — визвірився той. — Ну ти дістав мене… От зараз мушу все кидати і… Б-бб… Де ти взявся на мою голову?..

Це не був випадок, коли Франкенштейн обіцяв клієнтові, аби той відчепився. Проводжаючи очима його спину, Віктор знав, що за кілька годин у його розгромленій «норі» спалахне вогник газозварювання й задзвенить метал. А коли він повернеться, Віктор знатиме про те, про що не наважувався запитати прямо і що хвилювало його найбільше.

Контингент хворих у травматологічному відділенні був доволі строкатим. Віктор побачив це, коли вперше вибрався з палати. Його, як травмованого, що поступив у важкому стані, спочатку поклали окремо, і ось увечері одного дня, коли не чергувала Ліда, він підвівся і, взявши милицю, що стояла в кутку, очевидно, від попереднього пацієнта, вибрався в коридор. Група хворих дивилася телевізор, і загальна увага одразу переключилася на нього.

— Куди ти? — підхопилася чергова. — Казали ж — не вставати! Струс мозку — ти що, не розумієш?

Якби це була Ліда, він би просто не наважився. Напевно, тому, що її не можна було кривдити. А ця… Навіть не глянувши у її бік, Віктор на одній милиці, тримаючись рукою за стіну, пошкутильгав коридором. Усі мовчки дивилися на нього, забувши про телевізор.

Це було дуже незручно. Однією милицею та однією ногою. Плюс — коли на тебе дивляться осіб п'ятнадцять. Очевидно, про його історію тут уже ходили якісь чутки. Одного разу він мало не впав. Але з групи глядачів несподівано підвелася якась дівчинка, також на милицях, але на двох, і, спираючись на одну, швидко та вправно поскакала до нього, несучи другу просто в руці. На нозі в неї навколо всього стегна була влаштована якась металоконструкція зі спицями, гайками та бинтами між цим усім. Вона наздогнала його вже на виході біля дверей і простягнула милицю:

— Візьміть, будь-ласка…

Напевно, вона ще вчилася у школі. Досить гарненька з лиця. Дівчина дивилася на нього просто та відкрито, простягаючи милицю.

— Дякую, не треба, — сказав він. — Ви сама хвора.

— А тут здорових немає, — посміхнулася вона. — Я взагалі без них можу. На одній нозі. Вже звикла. Просто мама свариться, коли прийде, а я без них. А зараз її немає, беріть. Ви ще не вмієте.

Просто перед ним милиця увіткнулася в підлогу й притулилася до його грудей.

— Дякую, — сказав Віктор. — Я зараз віддам. Прогуляюся й віддам, бо не можу більше лежати.

— А ви далеко? — запитала вона.

— Кудись на повітря.

— Там у холі направо є вихід на лоджію. Відкрито.

— Дякую, — сказав Віктор. — Дуже вам дякую.

— Може, вам ще щось потрібно? — запитала дівчина.

— М-м… ні, дякую, нічого.

— Як хочете, — знизала вона плечима. — Просто тут усі допомагають тим, хто ще недавно поступив. Мені зразу після операції також кепсько було, не відмовлялася. Це тепер я вже оклигала. Справді нічого?

— Ну, у вас однаково немає… — Ніяково всміхнувся Віктор крізь біль і рушив далі, вже «на трьох».

Свіже повітря справді принесло полегшення. Та й у голові за ці дні дещо «розвиднілося». Учора приходив Франкенштейн, щоправда, якраз тоді, коли Віктор, отримавши таки ін'єкцію від настирної Ліди, заснув. Вона й передала йому ключі. Це означало, що кімнату його перетворено на камеру з ґратами та металевими дверима. Йому одразу стало легше на душі. Петро був там. Що він бачив? Можливо, для зручності відсував шафу?

Скрип балконних дверей примусив його озирнутися. Ззаду стояла та сама дівчинка і простягала йому в кулаці дві цигарки й пачку сірників.

— Дякую, — сказав Віктор. — Що з мене?

— Очуняєте — не забудьте про тих, хто ще лежить, — відповіла вона.

— Не забуду, — пообіцяв їй Віктор.

Ставши на милиці, Віктор, звісно, «мав на увазі» всі рекомендації та заборони лікарів. Він дременув би звідси одразу, але розумів, що в такому стані просто не дасть собі ради. Біль у нозі не давав більш-менш вільно рухатися, і хіть-не-хіть він змушений був залишатися у лікарні бодай до появи якоїсь визначеності. Уночі нога й рука сильно скиміли, не даючи спати, і він забувався лише надрання. Франкенштейн пропав, хоча міг би й завітати — принаймні принести пачку цигарок. Але другого дня також виручила Ліля — та сама дівчинка з залізом на нозі.

Він не виходив у коридор, почувши звуки телевізора, оскільки не бажав привертати до себе уваги. Двері відчинилися, і вона сперла на стіну милицю, а потім поклала на сусіднє вільне ліжко дві цигарки.

— І де ж ти їх береш? — запитав її Віктор.

— Прошу. У тих, хто вже може вийти до кіоску.

— Учишся у школі?

— Так. У десятому.

— Я так і подумав. Дякую тобі.

Віктор запитав її ще кілька речей — так, для годиться, і вона, присівши на край ліжка, розповіла про себе. Виявилося, що її права нога коротша від народження аж на вісім сантиметрів. Вона перенесла вже дві операції, одну з них у Києві. Після цього їй пояснили, що максимально можливий результат уже досягнутий і сподіватися на повне видужання не доводиться. Вона говорила про це просто, так, наче йшлося про чийогось песика, а не про власне здоров’я та красу. Віктор був приголомшений, навіть не знайшовся, що їй на це сказати. А сюди привезла її мама, почувши про талановитого лікаря, який свого часу вчився у всесвітньо відомого Ілізарова, а зараз керує тут травматологічним відділенням. Він також не обіцяв повного видужання, але вважав, що ситуацію можна ще трохи покращити…

А наступного дня Ліля прийшла до нього на балкон, коли він палив одну з традиційних за ці кілька днів двох цигарок, подарованих нею. Франкенштейн серед своєї завантаженості таки спромігся заскочити ще раз і таки злітав до крамниці. Тож тепер у йогокишені лежала пачка традиційного «Вінстона», але припалити схотілося саме «Прилуки», наче від тієї цигарки могла походити позитивна енергія людини, яка подарувала від душі та з найкращими побажаннями.

— Це ти… Що, не спиться?

— Та ні, зараз спатиму, — відповіла дівчина. — Просто завтра мене виписують. Зранку мама приїде і — додому.

— Що — серйозно? І залізо знімають?

— Ні, — зітхнула вона, — залізо залишають. З ним поїду. Ще місяць.

— Шкода… — мовив Віктор. — Тобто, ні, я радий, але… Ти мені допомагала, я замовив своєму приятелю, який учора таки об'явився, для тебе щось дуже смачне, а ти… Я ж не знав, що ти виписуєшся…

— Не переймайтеся, — сказала вона. — Віддасте комусь, кому дуже погано. Мені буде приємно.

— Як скажеш… Віддам. Але хотів тобі.

Настала якась вимушена пауза, яку врешті порушила Ліля:

— А ви справді хотіли б щось для мене зробити?

— Звичайно! — Вигук був щирий, і вона сказала:

— Тоді… не знаю… може, це негарно з мого боку…

— Ну що ти! Якщо тільки в моїх силах…

— Не знаю… Хоча… якщо схочете, то, звісно, у ваших…

Вона почервоніла несподівано й відвернулася від нього, дивлячись убік, і також сперлася на поруччя лоджії.

— Просто я хотіла у вас щось спитати… Але тільки в тому разі, якщо скажете правду.

— Всього-на-всього? — Полегшено зітхнув Віктор. — Обіцяю.

— Точно правду скажете? — ще раз перепитала вона.

— Точно.

— Якою б вона не була…

— Обіцяю.

Вона мовчала довго, а потім, так і не глянувши в його бік, наважилася:

— Скажіть мені — ви б могли покохати дівчину, яка має таку ваду, як я? Я не про себе, не подумайте… а взагалі… Уявіть — вона може бути гарною, розумною, але в неї одна нога коротша й вона кульгає… До того ж з багатьма шрамами.

Мороз пішов поза шкірою від цього недитячого запитання.

— Скажіть мені правду, — повторила вона. — От уявіть собі жінку настільки гарну, як вам хочеться, а потім — що в неї таке, як у мене. Ви могли б?

Тепер паузу тримав він.

— А чому раптом я? — запалюючи нову цигарку, запитав Віктор. — Припустимо, я б міг, а другий би не зміг. Або навпаки — я не міг би, а хтось…

Він заплутався і збився.

— Просто в моєму уявленні такий, як ви, — це справжній чоловік, — мовила дівчина.

— Дякую за комплімент, — сказав Віктор. — Але ти мене не знаєш.

— У мене є очі… Ви не хочете відповідати…

— Ні, я відповім, — Віктор повернувся до неї, зустрічаючись поглядом. — Я тобі так завинив, що було б чорною невдячністю, якби не задовольнив цього прохання, хоча й сумніваюся, чи буде це тобі корисно. Але скажу правду. Я не знаю.

— Не знаєте…

— Справді не знаю, — повторив задумливо Віктор, — тому що вже кохаю одну жінку. І окрім неї, ні про кого думати не можу. А вона здорова й не кульгає. Розумієш? Якби уявити, що з нею б щось сталося зараз і вона… ну, словом, те, що тебе цікавить… Звісно, я б кохав її далі. Взагалі у будь-якому стані. Але це не те саме. Розумієш? Я ж покохав її таку, як вона є, здорову. А якби тоді, коли вперше побачив її, вона мала ваду, можливо, вона б мені не сподобалася… Не знаю. Звідки я можу знати? А тепер уявляти своє кохання до якоїсь іншої жінки — хворої чи здорової, тоді, як є вона, я просто не можу. Розумієш мене?

— Розумію. Відверта відповідь, — Ліля помовчала. — Шкода. Я сподівалася… Так і не знатиму цього… Буду жити далі й думати — можливо чи ні…

— Я думаю, можливо, — сказав Віктор. — Просто ти питала конкретно про мене. Я й відповів так, як є. А взагалі…

— Гаразд, не треба мене заспокоювати, — мовила вона. — Мене від народження заспокоюють та обнадіюють — уже нудить. Хочеться пожити без цього.

— Пробач. — Він зітхнув. — Я не заспокоюю, просто даю зрозуміти, що у світі все відносно. Ну, в мене, наприклад, руки й ноги на місці, не кульгаю, а толку з того — до кохання — як звідси до неба… І це вже точно й безповоротно. Жодних надій, повір. А в тебе ще — як повернеться. Принаймні безнадійної ситуації немає.

— Гмм… — Це явно її здивувало. — А чому, цікаво, ви вважаєте свою ситуацію безнадійною?

— Можу пояснити. А ти також обіцяєш, що скажеш мені правду?

— Так.

— Тоді скажи — у тебе є на згадці хто-небудь, якийсь чоловік або хлопець, відносно молодий, такий, що за віком міг би бути тобі парою і кого ти вважаєш повним непотребом? Ну, зовсім нікчемою. До якого почуваєш відразу. Про якого бридко думати.

— Ну… ну-у, припустимо… Ну, є. І що?

— А тепер скажи — ти б могла його покохати? Можеш таку ситуацію уявити, щоб ти його покохала?

— Але… — Дівчина щось намагалася збагнути. — Але ж ви… не можете бути непотребом…

— До чого тут я? Я просто поставив запитання.

— Не могла б, — відповіла нарешті Ліля.

— Ось бачиш. Ти не могла б. А вона тим паче.

— Але ж ви не можете бути непотребом!

— Усе відносно. Для тебе, може, й ні, а для неї — непотріб. Так само й тебе — один обійде десятою дорогою, побачивши ваду, а другому кинеться в очі твоє гарне личко й добра душа. І матимеш своє кохання.

— Ви справді так вважаєте? — це запитання звучало зовсім по-дитячому, і Віктор усміхнувся.

— Справді.

— Напевно, за всі ці роки ви єдина людина, кому вдалося мене заспокоїти та втішити, — задумливо сказала вона. — Спасибі вам. А я… Знаєте, все-таки я також скажу вам щось корисне. Ви не дивіться, що я ще школярка й не маю життєвого досвіду… Зате я розумна. Правда… І… Всі каліки та нещасні — вони десь з іншого боку досконаліші… Тому можете сприйняти це без посмішки…

— Ну, кажи, — цілком серйозно попросив Віктор.

— Але спершу скажіть мені, тільки знову-таки правду — інакше моя порада не буде такою дієвою. Скажіть, ми ж з вами більше не побачимося, а я про вас однаково не зможу згадувати погано… Скажіть — ви ту жінку, про яку розповідаєте, може, ви її скривдили, може, образили чимось… Може, вона була свідком або почула про якийсь ваш поганий вчинок? Було таке?

— Ні, — Віктор спокійно дивився на неї. — Хіба тим образив, що кохаю її.

— Тоді… — Ліля наче збиралася наважитися на щось, а потім мовила різко і твердо: — Тоді вона схиблена. І заслуговує на те, щоб не мати вас ніколи. Ніколи!

У голосі та погляді цієї не за роками дорослої дівчинки звучало переконання.

XII

Мобільний подав сигнал, коли Віктор уже засинав. Намацавши телефон рукою, він натиснув кнопку відповіді:

— Так…

— Привіт, гонщику! Не збудив тебе?

— Збудив.

Цей голос Віктор упізнавав завжди й одразу.

— Ну, вибачатися, звісно, не буду.

— Звичайно, я б здивувався.

— Слухай, ти як алкаш зі стажем. Тільки той може запити на цілий місяць, а ти — пропасти. І з кінцями. Як твої машини?

— Так собі.

— Що, проблеми якісь?

— Глобального характеру.

— Навіть так? То кидай усе до біса й гайда до мене, — майже зрадів той.

— Ну, до цього ще не дійшло… Тим паче, твоя справа ще більш непевна. Сьогодні процвітаєш, а завтра можна у прірву і… з кінцями. Сам знаєш — чим вище видерешся, тим страшніше падати.

— Дякую, ти знаєш, як підняти настрій співрозмовнику. Ти справді так вважаєш?

— Що я можу вважати, коли у вашій кухні ні бельмеса… Я «баранку» кручу, а у вас вищі матерії.

— Зрозуміло. Тоді давай конкретніше. Що по нашому задуму?

— Нічого, — спокійно промовив Віктор.

— Як це — нічого? Що означає — нічого?

— Те й означає. На замовлення таке не робиться.

— Я розумію, — перебив той, — але… Дрібниця ж лишилася! Ще дві — і я більше нічого не хочу. І взагалі не чіпатиму тебе. Не жартуй. Ти що, справді хочеш, щоб мене зарили? Ну звичайно… Он чому в тебе такі прогнози щодо моїх справ. Та ми ж тебе однаково дістанемо. Сергійович узагалі на стіну полізе, як я передам, що ти мені щойно верз! Май глузд!

— Я спати хочу, — байдуже промовив Віктор. — Давай завтра. Я з дороги й не в гуморі.

— А я вже місяць не в гуморі… твоїми зусиллями. А точніше — бездіяльністю. О-ох… — Співрозмовник його зітхнув важко й нетерпляче. — Словом, ситуація така, що ще трохи — і в нас усіх будуть серйозні проблеми.

— У тебе, — виправив його Віктор. — А в мене й так вистачає.

Телефон ліг на полицю. Обличчя Віктора красномовно свідчило про те, що проблеми, розв’язання яких йому нав'язували, мало його хвилювали, так само, як і наслідки, якими загрожувало їх нерозв’язання. Останні кілька тижнів йому було щиро начхати на те, що робитиметься в Києві, як високо й наскільки смертельно падатиме той, з ким щойно довелося розмовляти. Зараз Віктор сам підійшов до краю. І тепер завжди, коли заплющував очі, щоб зануритися в сон, у картинах, що марилися наостанок, усе частіше поставав ще один, новий персонаж. Раніше, заплющивши очі, він залишався наодинці з Зоряною. Так було й тепер, але ненадовго. Зоряна була лише спочатку — кілька секунд або хвилин. А потім її образ перетворювався на м’яке та розмите тло, а на передній план виповзало щось велике, чорне та невблаганне з обрисами масивного та потужного авто. Воно світило фарами, а в освітленій кабіні нікого не було. Проте джип рухався в його напрямку.

* * *

Віктор бував тут після кожної поїздки. Підігнавши чергову машину під перекошене вікно, він лягав спати, а відіспавшись, мився, збирався, сідав у неї ж і їхав на цвинтар. Лишивши машину біля входу, йшов доріжками до материної могили, сідав там на лавку й довго сидів.

Не обов'язково він згадував маму. Тут просто краще думалося, краще осмислювалося. І образ жінки, єдиної для нього в усьому світі, також з'являвся тут. На нього не існувало табу в цьому сумному місці, хоча, якщо розібратися, саме вона була частково винною в передчасній смерті матері. Якби не було Зоряни, не сталося б того, що сталося. Тільки Зоряна не винна в тому, що існує. Очевидно, винен в усьому він сам. І ще Доля. Про неї тут думалося найчастіше.

Іноді доля уявлялася Віктору довгою стрічкою, трасою, прокладеною дивними вихилясами поміж лісами, горами, містами. По ній ходять люди, їздять машини, не завдаючи їй ніякої шкоди, адже її неможливо побачити або торкнутися. Але вона існує. До того ж його реальний життєвий шлях не має ані найменших шансів відхилитися від неї.

Саме тут, біля сірого гранітного каменя, за скромною, але охайною загорожею вперше так уявилося. От зараз він може підвестися й поїхати на базар продавати «Опеля», що стоїть біля входу. Там обов’язково знайдуться нові клієнти, які дадуть конкретне замовлення, і він вирушить виконувати його. Шлях його отримає певний напрямок і далі пролягатиме залежно від цього. А можна, приміром, поїхати до Дітмара, який не раз пропонував роботу в автохаусі. Тоді шлях цей зміниться. Все начебто залежить від нього самого. Отже, своєю долею можна покерувати. А значить, ця його траса ще ніде не пролягає й ляже туди, куди він обере.

Це з одного боку. А з іншого… Хтозна-коли й ким було запрограмовано, як учинить він і як учинять ті люди, з якими доведеться стикатися. І як переплетуться їхні долі в тому єдино можливому варіанті.

Ні, долю не зміниш, хоч як намагайся. Хоч скільки смикайся, міняй свій шлях — вона єдина. І вкладеться ця траса так, як і повинна. Просто цього не можна знати наперед. А робити завжди треба те, що дозволяють сили. Навіть якщо кінцевий пункт призначення на ній — Обрій. Місце, якого не не досягнути ніколи, хоч би скільки тиснув на газ.

Прибравши, Віктор сховав віник і обдивився ще раз. Тут відчувалася рука тітки Віри, яка садила квіти, доглядала за ними — словом, робила все те, на що, як вважала, був нездатний нещасливий племінник, який уникав зустрічей з нею. Ще раз озирнувшись на пам’ятник, він рушив до виходу. А до воріт тим часом наблизилася процесія. Внесли хоругви, увійшов священик, і чиюсь труну, як годиться, тричі хитнули донизу перед входом на цвинтар, потім підняли на плечі й рушили далі, повз нього.

Віктор лише притулився спиною до стіни каплички, без емоцій спостерігаючи за процесією. Одразу за труною, як належить, ішли найближчі родичі — у чорному та зі сльозами. За ними — просто засмучені, а далі — бабусі й дідусі, для яких похорон — привід поляскати язиками.

Усе зупинилося у ньому, коли у ворота увійшли ті, найперші. Просто поруч опинилася Зоряна. Уся в чорному, з кам’яним обличчям, не бачачи нічого навколо. Вона йшла одразу за труною — серед найближчих родичів померлого. Думки Віктора застрибали, випереджаючи одна одну. У неї горе — незалежно від того, хто саме помер. Хтось близький, адже вона тут, попереду. Миттєво виникла потреба бути поруч, зробити бодай щось, якось полегшити стан тієї, для кого завжди був готовий на все. От тільки можливості такої не існувало, і це мав робити інший.

Але того, хто мав це робити — підтримувати, розраджувати та заспокоювати — не було взагалі. Ну, звісно, життя у відрядженнях. А може, розважається з тією… як її? Віктор, їй-богу, не пам'ятав імені жінки, над якою поставив свого часу експеримент, порівнюючи себе з… з тим, кого зараз тут не було. Навіщо йому переживання та біль власної дружини?

Чи, може…

Від цього припущення Віктор заціпенів і водночас… Саме тепер йому здалося, що в нього вселився сатана. Саме цієї миті. Хай би яким він лихим був, а має зараз іти біля Зоряни. Але не йде. Хто в труні? Усе на світі перестало існувати для Віктора, окрім цього єдиного запитання.

Хто?!

Гріб несуть ще молоді хлопці, їхнього віку. Одразу за родичами — чимало таких самих молодих людей. Поруч із Зоряною — чоловік та жінка. За віком це могли би бути батьки його однолітка. А ще далі…

Думки сягнули туди, куди не годилося б. А разом з думками… Це таки диявол. Він наче заволодів зараз усією його свідомістю. Що ж це? Так же не можна… Хоча що залежить від його думок, від його бажань? Усе вже сталося. Доля здійснила черговий вихиляс по траєкторії, наміченій заздалегідь. Тоді навіщо картати себе за страшні думки?

І саме тепер погляд Зоряни ковзнув по ньому. І вона, хоч не бачила нічого перед собою, його таки помітила. Коротка мить, але вона дала зрозуміти йому все. Он чому його немає поруч з нею!

Погляд Зоряни наче прочитав його чорні думки, які, здавалося, не могли проступити на обличчі. Боже, і тут він! У таку мить! Він не має жалю, розуміння, співчуття, завжди «роздягаючи» її своїм хтивим поглядом. Зі своїм ненависним голосом і незугарними словами. Раніше нещасний, жалюгідний, він викликав насмішку й навіть якесь співчуття, а тепер перетворився на злого генія. Докучливого, як муха. Прудкого та витривалого, як щур. І тих, і других вабить запах мерця…

Віктор, якому було приписано стільки зайвих гріхів, окрім тих, що існували насправді, наче прикипів до стіни. А ті з процесії, кого він відносив до третьої категорії, відверто витріщалися на нього, перешіптуючись і відчуваючи насолоду: не дарма сюди прийшли. У цьому колі від початку точилися розмови про те, що в такої гарної жінки чоловік був пияком і гультяєм, що якби не пив, то й не вліз би до увімкнутого зварювального апарата… А ось він, той, про кого був поголос! Вічний її «воздихатель». Таки діждався. Тепер почнеться…

Віктор не міг знати, що більшість пліткарів у своїх балачках відведе йому доволі негативну роль. А на що ж сподіватися такому собі добровільному вигнанцю — людині, яка сама себе поставила поза суспільством?! Нічого дивного.

Сон пропав надовго. Хай там як, а все змінилося. Цією жінкою не повинен володіти той, хто не заслуговує на неї, хто не робить її щасливою. Це правда. Це істина. І байдуже, злочинно чи ні думати про таке зараз. Адже від нього нічого не залежало. Це все доля. Такою виявилася її траєкторія.

І в цьому вона була права.

XIII

Переганяти такі машини останнім часом йому було більше до вподоби. Звісно, зіпхати з рук «Ауді» або дебелий «Фольксваген» важче, аніж ту саму «сімку» чи «дев’ятку». Наносишся з нею по базарах, втратиш час, і врешті виходить, що здавши двох-трьох «Жигулів», заробиш більше, аніж на одній дорогій іномарці. Зате приємніше їхати, коли відчуваєш, що машина стійкіша на дорозі, що найменше торкання педалі акселератора викликає ривок уперед. Звісно, це має значення, якщо думки так часто повертаються до всілякої містики з обрисами «Летючого Мадяра». І якщо перспектива такої зустрічі насправді існує, краще сидіти в чомусь пристойнішому.

Він загальмував біля бровки і ще раз глянув на аркуш паперу, списаний усякими номерами. Що ж, доведеться спробувати ще раз. Якщо не вдасться тут, то Віктор взагалі не уявляв, як здійснить те, задля чого третю добу мотався автошляхами на цьому «Хюндаї», замість того, щоб гнати на ринок не надто перспективний щодо збуту товар.

Ось цей будинок. Невеличкий, на два під'їзди. Такий, як Зорянин. Він звернув за ріг, озирнувшись ще раз. Тепер озиратися увійшло у звичку, наче це була якась підсвідома пересторога. Ось і зараз, кружляючи вулицями, вже після того, як знайшов цей будинок, Віктор зробив ще одне коло, навмисно, щоб переконатися, що за ним ніхто не стежить.

Він не грався в детектива. На нього накинули оком, і тепер усе робив автоматично з урахуванням цієї обставини. Хоча… Звісно, можна хоч зараз покинути свою халупу і щезнути. Так щезнути, що сам чорт не знайде. Але як потім жити, знаючи, що є в маленькому містечку отакий, схожий на цей, двоповерховий старенький будинок, з якого щоранку виходить і до якого щовечора повертається жінка, рівних якій більше не існує? Ні, жити десь, не маючи змоги проходити або проїжджати повз той будинок, не маючи змоги зупинитися внизу й дивитися на освітлене віконце зі шторками, на яких знаєш кожен візерунок, кожне кружальце, де, якщо пощастить, може промайнути її тінь… Краще тоді не жити взагалі. Який сенс? Отже, це справа, яку потрібно зробити задля можливості бачити ті вікна. Якщо ж вирішити питання не вдасться, то… Хіба не байдуже — згорить він у розбитій машині чи, навпаки, замерзне, позбавлений їх світла?

Він виявився худим та доволі моторним, цей… ні, напевно, ще не дід.

— Добрий день. Пробачте, ви — Микола Іванович?

— Я-а… — дещо здивовано відповів той.

— Бородюк?

— Він самий!

— Я… словом, знайомий вашого сина. Покійного. Ви дозволите увійти?

— Будь ласка!

Здавалося, подив був його основною інтонацією. Водночас вчувалися якісь такі нотки… Військові, які прослужили все життя, у побуті часто розмовляють саме так — лаконічно, дещо уривчасто.

Тут було без перебільшення бідно. Обдерті стіни, старі меблі, хоча які це меблі — мотлох. Його власна халупа зсередини виглядала у сто разів кращою. Бідує пенсіонер.

— Я, як уже казав вам, — почав Віктор, — знайомий вашого сина. Ну як — знайомий… Кілька разів переганяли разом машини з-за кордону.

— Так, ганяв Серьожка машини. — Скрушно хитнув головою старий. — Доганявся…

— Небезпечна робота, — мовив Віктор. — Я теж колись влетів — ледве позбирали.

— Усі під Богом ходимо, знаєте… А… що ж ми так? — несподівано згадав той. — Тебе як величають? Е-е…

— Віктор.

— Вітю, чого ж ми так… Давай, ну, чисто символічно, за зустріч… — І він почав клопотатися по кухні. — Зараз… не кожного дня друзі мого Сергія заїжджають…

Він дістав дві тарілки, виделки, заметушився, шукаючи щось по шафах. Пляшка, яку він урешті знайшов, виявилася майже порожньою, і старий розпачливо сплеснув у долоні:

— От біда… На минулому тижні з роботи колишньої приходили — так, відвідати пенсіонера, ну я… І забув, що випили… Я ж не п’ю…

— Зараз, момент. — Підхопився Віктор. — Зачекайте мене. Я в машині маю. За Сергія варто.

Господар помешкання замахав руками, але Віктор уже летів сходами вниз. Звісно, ніякої горілки в машині не було, але крамниця — поруч. І за якихось сім-вісім хвилин Віктор уже сидів на тій самій кухні, а старий розчулено змахував сльозу, нарізаючи принесену Віктором буженину.

— Знаєш, Вітю, як воно пенсіонерові все це бачити… На квартплату ледве вистачає, а ліки… Тут не пожируєш. Дякую, синку…

Віктор лише замочив у горілці язика, а старий одним духом перекинув чарку й поклав на хліб кільку.

— Люблю її… — показуючи на рибинку, мовив він. — Їжа пенсіонера. А оце все… Це вам, молодим. Я вже й відвик їсти.

— Та і я не великий гурман, — сказав Віктор. — Ми колись у Польщі були, стояли в одному кемпінгу, то саме ваш Сергій узяв тоді отаку рибу — як зараз пам'ятаю — запечатана, аж світиться, усіх пригощав. У нас тоді ще такої не було.

— Не скупий був мій Серьожка, — погодився старий. — Завжди з друзями ділився. І мені, бувало, приїде — на тобі, тату, костюм купиш, бо цей уже старий. А телевізор який подарував! Не на день народження! Так просто. От приїхав і телевізор приніс!

Старий підхопився з місця і приніс засмальцьовану інструкцію від «Шарпа», вихваляючись, який це був телевізор.

— А де ж сам телевізор? — запитав Віктор.

— Продав! — забідкався старий. — На ліки треба було. Знаєш, які вони тепер дорогі? Куди мав подітися?

Вони випили ще, і Віктор сказав:

— Гарно ваш син їздив. Акуратно. Навички мав — що треба. Машину наче тілом відчував. Я все питав — ти де так навчився? А він відмовчувався. Скромний був.

— Скромний, — погодився господар, — моє виховання.

— Я гадаю, він до того, як у цей наш бізнес пішов, десь мусив круто їздити…

— А він що, ніколи не розповідав?

— Ні. — Похитав головою Віктор. — Не любив хвалитися.

— О-о… — господар від душі зрадів, що є про що розповісти. — Та він раніше спортсменом-автогонщиком був! На перших ролях у команді! Його на найвідповідальніші заїзди ставили!

Старий знову зірвався з місця й побіг до кімнати. Віктор підвівся й рушив за ним. Отже, все ставало на свої місця. Так він і думав. Очевидно, чимось таким займаються водії-профі на західних автошляхах. Таким, після чого гинуть. Або навпаки — не займаються. Відмовляються від пропозицій, а потім…

Старий сидів навпочіпки перед тумбочкою, у якій валялися пожовклі газети та подерті журнали.

— Зараз… зараз я тобі покажу… мою гордість… Ну, де ж він? Журнал «Огонёк», знаєш, ще союзний. Крупним планом — ну, ще б… чемпіон… Ти чув про авторалі Париж — Дакар? Це ж мій синок у… у якому?.. О! Як зараз пам’ятаю — у дев'яносто п’ятому мав їхати. Затерли! Не пустили!

— Чому затерли?

— О-о… Заздрість! А він скромний був. І талановитий! Він у збірній ще Союзу… А ти як думав! Завжди перший — чемпіон…

Господар квартири то порпався в тумбочці, перекидаючи ті самі газети, то сідав просто на підлогу й починав хвалитися покійним сином. У Віктора ворухнулася підозра — а якщо він…

— А на чому він у збірній їздив?

— О-о… ну на цих… ну… ось такі, знаєш, схоже, як у… ох, старість, склероз…

Розмова починала набридати: старий швидко п’янів, язик його все більше розв’язувався й одночасно заплітався. Жодного журналу, жодної вирізки, якими хвалився, так і не знайшов. Кубок, ще союзний, який, з його ж слів, залишив колись йому Сергій, мусив продати кілька місяців тому. Знову ж таки на ліки…

Перше враження, що виникло при зустрічі, було зіпсоване, і Віктор уже не знав, як сприймати ту інформацію, від якої одразу, коли почув, стиснулося серце. А старий причепився не на жарт. Довелося, прощаючись, завести його до тієї самої крамниці й купити ще одну пляшку, за яку той кланявся йому мало не до землі.

— Валю! — Батько покійного заговорив до продавщиці з відділу. — Дай-но мені ще консерву. Ну, в томаті… — І при цьому благально глянув на Віктора.

Той мовчки кивнув, і старий залишив магазин.

— А мені дайте пачку «Вінстона», — попросив він жіночку, яка стояла за прилавком і вже відраховувала йому здачу. — Шкода старого.

— Йому нікого не шкода, — відповіла та, — допився до ручки. Алконавт…

— У нього син загинув, — сказав Віктор.

— Можна подумати, він після цього почав — гмикнула та. — Я вже тут майже десять років працюю — надивилася.

— А правда, що син його автогонщиком був? Чемпіоном ще Союзу?

— А він ким тільки не був, — скривилася продавщиця. — Залежно від того, чого і скільки вип'є старий. І в охороні президента, і на космодромі відповідальним працівником… — Вона зітхнула. — Може, ви й праві — шкода Івановича…

Він запалив і опустив бокове скло. Поруч мчали машини. Зараз важко було уявити, що ще можна зробити, аби дізнатися про минуле Сергія Бородюка, який нещодавно загинув в автокатастрофі. Але ще менше уявлення він мав про те, що можна зробити для зміцнення власних тилів в очікуванні моменту, коли стане по-справжньому гаряче. А такий момент настане, він не сумнівався.

* * *

«Вісімка» кольору «металік» затрималася в нього довше, ніж усі інші машини. Це було вдале авто фінського складання, і, пригнавши його, Віктор витратив день на оформлення. Оформив на себе, оскільки не збирався продавати. Знадобиться автомобіль для власних потреб, в той час, коли зібрався… так, облишити свій рід занять.

Це був по-справжньому щасливий рік. Ні, він не домігся Зоряни. Звісно, ні. Але спосіб життя кардинально змінився. Якщо раніше воно було якимось безпросвітним, то тепер усе складалося інакше. Зараз він був їй потрібним. Нехай навіть сама Зоряна поки що не визнавала цього — байдуже.

Зміна у власному житті відчувалася гостро. Тепер він спокійно міг жити для неї, не переймаючись думками, що може зруйнувати чужу сім’ю, створити їй життєві проблеми, зашкодити її дитині. Усе це вже сталося. На щастя, без його участі. Постаралася доля. І тепер він мав нагоду підштовхнути її траєкторію у відповідному напрямку, внести корективи.

Звісно, Зоряні було не до його божевільних прожектів. У її житті почалася чорна смуга, додалося проблем. А його власний статус в її очах не змінився ні на крихту. Віктор був упевнений у цьому, не підозрюючи, що статус цей насправді змінився на гірший і що виною цьому — та сама недоречна зустріч на цвинтарі.

Та в будь-якому разі, вона не повинна бачити його турботи. Взагалі ознак його існування. Принаймні рік. Їй потрібно оговтатися від усього, що сталося останнім часом.

І він ретельно дбав про це. Ходив до інших крамниць по продукти, у місті бував лише за крайньої потреби. А проте, як бачилося самому, перетворився на її невидимого доброго янгола, який був поруч і охороняв, навіть у буквальному розумінні. Саме ця функція примусила Віктора покинути бізнес, до якого звик. Уроки в музичній школі, де викладала Зоряна, починалися о третій по обіді, а закінчувалися о дев’ятій. Зоряна полюбляла скоротити шлях — ішла навпростець через безлюдну, порослу кущами місцину покинутої товарної залізниці з напіврозваленими будівлями. Він завжди йшов на відстані, залишаючись непоміченим. У такі моменти Віктор справді відчував себе щасливим. І якби хтось побачив, як цей мовчазний, суворий на вигляд чоловік ховається серед покинутих товарних вагонів, а скупі промені далекого ліхтаря кидають відбиток на його зосереджене обличчя, навряд чи припустив би, що всередині у того все співає.

Довелося згадати і про тітку Віру, навіть більше — піти до неї на уклін. Безперечно, єдина близька родичка, яка залишилася, була ображеною на нього. За все. За продаж материної хати, за спосіб життя, за те, що уникав її, не слухав порад та настанов. За те, кінець кінцем, що, на її погляд, марнував власне життя — адже він їй не чужий і не байдужий.

А сама зустріч відбулася краще, ніж він очікував. Усе тепер складалося на краще, очевидно, прикра доля, відвернувшись від Зоряни, поступово поверталася обличчям до нього.

Тітка Віра обняла його й довго плакала, а він мовчки чекав поки мине ця злива жіночих емоцій.

— Це вам. — Віктор поклав перед нею великий пакунок з подарунками для неї та онуків. Та й для дядька Миколи.

— Вітю, рідненький, та навіщо ж ти… І те все, що раніше передавав… Сам би зайшов, а ти — подарунки.

— Це від душі, — сказав Віктор. — Заробляю непогано, можу собі дозволити. Беріть, мені приємно. А не заходив — то ви ж самі віднадили. Тільки-но побачимося — відразу «грузити» починаєте. Я ж не вчу вас, як жити.

— Та я й живу добре, чого ж мене вчити?

— І я добре.

— Де там добре… — Їй на очі знову набігли сльози. — Я ж щоб допомогти. Так мені боляче дивитися, як твоє життя минає…

І перед Ганною якусь провину відчуваю — ти сам лишився, а я… Ти ж рідна дитина…

— Не плачте, тьотю Віро, — попросив Віктор. — Допомогти — це означає робити те, що мені потрібно. А жити я сам можу кого хочеш навчити, особливо в сучасних умовах.

— А що ж тобі потрібно? — Вона витерла сльози.

— Хочу знати про неї все, — мовив він, дивлячись тітці в очі. — Ви тут серед людей живете, а я сам. Ви все знаєте, всі бабські справи. Ось і я мушу знати — чим живе, які у неї проблеми, чого їй треба.

Віктор не назвав імені, але все було зрозуміло й так. Тітка Віра лише похитала головою:

— О, Господи… І за що ж тобі таке…

Навесні в Зоряни захворів малий. Він дізнався про це сам, швидше від тітки Віри. Просто Зоряна не прийшла на роботу. А зранку вирушила до лікарні. Хлопчик на прізвище Швед лежав у дитячому відділенні. У нього був міокардит після перенесеного грипу. Як пояснила тітка Віра — «ускладнення на серце».

Завідувачка відділення виявилася ще не старою й доволі приємною жінкою. Вона мовчки й дещо здивовано глянула на Віктора, коли той сказав:

— Я звертаюся до вас приватно. Мене цікавить лікування хлопчика на прізвище Швед. Він лежить у вас зараз.

— Справді, є такий. Але тут щойно була його мама, тільки-но побігла по ліки.

— Я знаю, — сказав Віктор, — і хотів би подбати про його лікування. Я хочу, щоб у вас цей хворий був номер один, щоб він мав усе і щоб його мати не бігала по ліки. Ось… — Він поклав на стіл перед нею конверт із грошима. — Тут вистачить на все. І на ваш гонорар. Якщо…

— А ви що за один, що так гонорарами розкидаєтеся? — доволі здивовано перебила завідувачка.

— Спонсор. Так тепер називається. Може, я не так говорю з вами, то пробачте. Просто хвилююся за цю дитину й хотів би допомогти, як можу. На конверті номер мого мобільного. Прошу дзвонити в будь-який час дня і ночі.

— Ви доволі дивний спонсор, — мовила вона.

— У мене є ще одне прохання, — додав Віктор. — Не кажіть їй про мене. Прошу вас. У неї й так проблем вистачає. Яка різниця — головне, щоб дитині було добре.

Хлопчика виписали за два тижні. А його мати задумалася над тим, що відбувалося в лікарні, тільки коли син повернувся додому. Дитину лікували повністю «за рахунок закладу», тоді як для решти пацієнтів усе купували родичі. Завідувачка пояснила це надходженням гуманітарної допомоги. Увага була особливою, а лікарка відмовилася від традиційного в таких випадках подарунка, пояснивши, що колись приведе до неї свою дитину «на музику», тому не варто.

І Віктор тепер був переконаний, що потрібен. Справді потрібен єдиній у світі жінці, про яку шалено мріяв. Потрібен. Нехай навіть сама вона про це не знає.

А за якихось два тижні, наче навмисно, Зоряна поверталася дуже пізно, провівши дві години у якомусь будинку, де крізь зашторені вікна добре чулися невмілі вправи юного музиканта. Він дочекався закінчення й рушив за нею. Не потрібно було дивитися під ноги, адже звичний маршрут долав майже навпомацки. Головне — не підходити надто близько й водночас не втратити її з поля зору. А далі, куди вже не сягало світло станційних ліхтарів, доводилося бігти бур’янами повз залізницю. На цьому короткому відрізку він не бачив її дві-три хвилини. А потім Зоряна з'являлася вже у тьмяному світлі мікрорайону, розташованого по той бік залізниці.

Здалека почулися голоси: п'яний регіт і матюччя. І він, відчуваючи хвилювання, прискорив крок.

— Пані! Ти глянь, яка пані…

— Дозвольте, ми вас проведемо!

— Тут дуже зле самій переходити.

— І хулігани трапляються…

Отакі п’яні теревені. А Зоряна не озивалася.

— Пані, пробачте, як вас звати?

Їх було четверо. Він не міг би сказати — добре це чи погано. Загалом, чим більше, тим краще. Здавалося, якби тільки сталося щось таке, він розжбурляв би цілий натовп. От тільки…

Вони вже йшли поруч. Верзли казна-що. Матюкатися, щоправда, майже перестали. Ніхто не хапав її за руки, нікуди не тягнув. Просто п'яні теревені тих, кому замало вражень і хочеться ще чогось. Вийти й виказати себе — на це треба наважитися. Ні, не на зустріч з оцими бовдурами, не про те йшлося. Зустріч із нею. Як пояснити свою присутність тут о такій порі?!

— Та зачекай, куди ти біжиш так?

— Бодю, та це тобі не тьолка з вокзалу — поважна жінка… Ви на нього не ображайтеся. Пані, послухайте мене. Оце мої друзі…

Очевидно, той, хто говорив, спробував взяти її під руку, бо почувся голос Зоряни:

— Хлопці, заспокойтеся і йдіть додому. І не чіпайте мене за руки! Я не маю жодного бажання з вами…

— А ми що, нічого…

Віктор пришвидшив крок. Скоріш за все, нічого страшного не сталося б, але… Її зачіпали. А навіщо ж тоді він щовечора проводжає її? Навіщо?

Віктор мовчки вийшов із темряви й наблизився до них. Тут уже освітлення давало змогу розрізнити навіть риси облич шукачів пригод. Звичайні придурки. Він дивився виключно на них, але краєм ока помітив, як глянула на нього та, кого зібрався боронити. Це був подив. Не радість, не полегшення, не кажучи вже про вдячність.

Він просто мовчки став між ними, зупинивши найближчого рукою в груди. Першої миті вони навіть розгубилися, а потім…

— Мужик, ти шо, п’яний? — остовпів перший.

— Ти звідки виліз, урод? Ти до кого мацаки простягаєш?

І почалось. Віктор гостро відчув цієї миті, що, можливо, вчинив неправильно. Варто було виждати ще якусь хвилину і… Хай би які вони були, ці п'яні дебіли, але не потягли б її за руки назад до залізниці. А Зоряна вже була б на освітленій вулиці, що зовсім поруч. Але назад не повернеш. Враження, що чинить помилково, посилилося, додаючи люті.

Він ударив першим, не чекаючи, поки це зробить хтось із них. Найзухвалішого. Ногою в живіт і одразу коротко правицею просто в обличчя. У саму середину. Той упав навзнак. Усе закрутилося. Щось дістало його стегно, але це дрібниці. Швидкий відскок і ще раз уперед — знову ногою і зразу ж у щелепу — щиро та коротко. Хряснуло смачно, й той, другий, осів на землю. Четвертий стояв від нього на безпечній відстані, а навпроти залишався лише один суперник, і рішучості йому явно бракувало. На цьому слід було й зупинитися, але Віктора наче понесло. Той, хто залишився з ним наодинці, встиг лише незграбно махнути руками, одразу після чого отримав удар у живіт, а потім з розвороту ліктем ще кудись.

Хлопці щиро сипали матюками та погрозами, скупчившись і відійшовши якомога далі. Один навіть мацав руками по землі в пошуках чогось такого, чим можна було би… Але бійка скінчилася. Звісно, п'яному море по коліна, але ці розуміли, що сили нерівні.

Він озирнувся навколо. Зоряни не було. Здавалося, бійка відбувалася якусь мить, за яку не вдалося б ступити й кількох кроків. Вона зникла. Пішла одразу, побачивши його, не переймаючись думкою, як скінчиться сутичка. А за десять хвилин він у цьому переконався: у вікні на другому поверсі блиснуло світло й на секунду з'явився силует. Вона закрила штори, відгороджуючись від усього, що переслідувало у цьому вкрай незатишному світі, — від негараздів, холодної нічної мряки, у якій блукають п’яні бовдури й непрохані лицарі-страждальники.

Ангел-хранитель не повинен сподіватися на винагороду, не повинен нічого хотіти, не повинен ні на що претендувати. Тому у Віктора залишалося все менше підстав відчувати себе отим добрим ангелом. Минав рік по смерті Зоряниного чоловіка. Коли можна буде…

Що?

Та нічого. Просто зустріти її і сказати: «Привіт, Зоряно…» Або зупинити біля неї машину й запропонувати підвезти додому. Чому ні?

Спливав отой символічний термін, упродовж якого зробити це було незручно. Так заведено. Рік по смерті чоловіка, який не кохав, принаймні, настільки, наскільки належало нормальному мужикові кохати таку жінку. Який зраджував. Який, якщо вірити розповідям тітки Віри, останнім часом, хильнувши, навіть не гребував підняти на неї руку. Але хай там як, цей час треба було переждати.

Він переждав.

Того дня Віктор дивився у календар, наче не вірив, що рік нарешті минув. Довгий, але щасливий рік. Та хіба підійдеш до неї в день роковин? Це ще гірше, ніж до їх настання. Наступного дня…

Наступного теж не наважився, адже безневинний вчинок міг бути сприйнятий неправильно. Та що таке два дні порівняно з цілим роком?

Віктор виждав цілий тиждень. А потім не вдавалося зустріти її випадково. Чекати навмисно він не хотів. Йому просто відбере мову, й він не зможе нічого сказати. Задушить хвилювання, котре навіть за отих десять-п’ятнадцять хвилин очікування зробить із ним казна-що.

Але зустріч таки сталася. Він майже не чув ногою педалі гальм, коли зупиняв машину поруч із нею. Зоряна йшла кривим тротуаром, несучи в пакеті кавун. Пакет був тоненький, а кавун доволі великий, тому й доводилося тримати його не за ручки, а зібравши в долоню. Вона йшла рівно, погойдуючись у такт власним крокам, і ота сама рука, що тримала пакет, тонка та тендітна, а водночас наче вималювана на тлі темної сукні…

Дверцята клацнули, відчиняючись. Вона глянула недовірливо. Хто там хоче підвезти?

— Привіт, Зоряно… Сідай, будь-ласка, трохи під'їдеш.

Вона зітхнула якось так невизначено, наче вирішувала, сідати чи ні. А можливо, просто втомилася від важкої ноші? І навіть уже ступила крок уперед. А потім повернулася й сіла в машину, поставивши пакет собі на коліна. Дверцята зачинилися, машина рушила.

Вона сіла!

Кілька хвилин, дорогоцінних хвилин, їхали мовчки. Наче мову відібрало, а вони ж були такі дорогі — оті хвилини. Уявив собі весь шлях — дуже короткий, усі його повороти. Зараз він закінчиться, хоча машина і їде повільніше нікуди. Що з того. На півгодини цих кілька вулиць не розтягнути попри всяке бажання.

— Як ти, Зоряно?

— Нормально, як усі.

Отака відповідь, що обрубувала всі кінчики, зачіпки, через які можна спитати ще щось.

«Чому ж ти не спитаєш — а ти як? Ну чому? О, якби ти знала, як воно мені…»

— Як твій син?

— Нормально. До речі, скільки я винна тобі за ліки?

— Ніскільки, що ти…

— Я не люблю боргів. Не треба було цього робити.

— Ти мені нічого не винна. Навпаки, я був би радий…

— Вітю, послухай мене, — перебила вона. — Я розумію, що ти, можливо, з найкращих міркувань. Але я б також була рада… Розумієш, усі добрі справи — коли про них не просять — вони не надто добрі. Ти мене поставив у незручне становище. Я була би рада, щоб цього не трапилося і я викручувалася сама.

— О, Боже… — Віктор тільки розпачливо похитав головою. — Хіба я заподіяв тобі щось лихе?

— Не лихе. Але якщо робиш те, про що тебе не просять, — то це й не є добре. Розумієш, я терпіти не можу надокучливих людей і надокучливого ставлення. Я потім постійно чула, що хтось за мною ходить і слідкує. Це неприємно.

— Приємніше, коли тебе може будь-хто образити й немає кому допомогти?

— Я звикла сама собі давати раду, — заперечила вона. — І нічого б тоді не сталося. Я потім кілька днів здригалася, коли згадувала ту бійку, що ти вчинив.

Виявляється, то він учинив бійку. Напевно, саме про це вони попереджали її, говорячи, що тут хулігани трапляються. Он воно що.

Йому гостро відчулося цієї миті, як у горлі утворюється клубок, говорити він більше не зможе. Зуби зціпилися самі.

Ось і будинок Зоряни. Щастя, що так скоро, бо витримувати це більше було несила. Машина зупинилася. А Віктор мовчки сидів, прикипівши поглядом до однієї точки. Дверцята відчинилися, і вона вийшла — елегантно, неповторно. Так, як уміла лише вона. Віктор чекав клацання дверцят, щоб втиснути в підлогу педаль, а замість того…

— Дякую, що підвіз. Але більше не треба.

Здавалося, гіркота розв'язала йому язика.

— Я не можу без тебе. Що ж мені робити?

— А я не можу — від тебе. Мені — що робити?

Дверцята таки зачинилися. Педаль газу не втиснулася в підлогу. «Вісімка» рушила й поповзла так само повільно, як приїхала сюди. І напрямок цього невпевненого руху її водієві був невідомий, як ніколи.

XIV

На вокзалі у Вроцлаві розташувалося затишне відкрите кафе. Перону звідси не було видно, але сюди долітали гудки поїздів та голос диктора, який оголошував прибуття й відхід потягів. Віктор завжди сидів тут за чашкою кави, коли їхав цим маршрутом до Дюссельдорфа.

Затишний куточок, засаджений квітами, приємна музика. Щоправда, сьогодні музична програма виявилася доволі неочікуваною. З невідомо де захованих динаміків лунала українська мова. У Вроцлаві! Тарас Лема, популярність якого йшла догори шаленими темпами, проліз навіть сюди.

Це були часи, коли українська поп-музика, переживши десяток років становлення нової держави, продовжувала являти собою невизначене, безформне і — що вже казати — доволі жалюгідне явище. Проте роки незалежності не минули для неї геть даремно, і народ, котрий власні історики звикли називати співучим, мав «щастя» спостерігати процес народження цілої плеяди своїх уже творців та виконавців, які плодилися, немов гриби після дощу. Їх створювали, розкручували, просували та популяризували до нестями. Та й самі вони старалися щосили, демонструючи наші «успіхи» і в цій галузі, але… Ото ж бо й воно — але… Щойно надходив черговий Новий Рік, мільйони співвітчизників оцінювали їх по заслугах і одностайно перемикали свої телевізори на російські телеканали, віддаючи перевагу традиційній та явно гармонійнійнішій команді Леонтьєвих, Кіркорових, Алегрових та їхнім численним переслідувачам у перегонах до музичного олімпу.

Звісно, масовий любитель попси, особливо україномовний, іноді міг послухати отой прошарок виконавців, що за роки своєї держави став ніби звичним, проте був далеким від того, щоб шукати їх по телеканалах або питати в кіосках касети та диски. Навіть тим із них, кому важко було відмовити в наявності таланту та й професіоналізму, для справжнього успіху наче бракувало ще чогось. Чогось такого… З молодими, новими було ще гірше. Від їхніх зусиль народ переважно кривився і знизував плечима. «Мастодонтів» же національної естради слухали виключно ті, хто за браком інтелекту не розумів значення слова «кон’юнктура», адже вони й самі, звісно, не вірили в те, про що співали.

Ось на такому благодатному ґрунті в новому тисячолітті й виник феномен Тараса Леми. Ніхто не знав, звідки «викопав» цього хлопця відомий продюсер та композитор Володимир Войтович. Сам колишній поет-бард, який ще за Союзу намагався збурити спокій ідеологів соціалізму своєю на той час сміливою творчістю, у новій державі якось поступово перестав писати і вдався до комерційної та продюсерської діяльності, підтримуючи зв'язок із друзями, які робили те саме на російському музичному ринку. Будучи власником комерційної музичної радіохвилі, він сам іноді створювавсвоєрідний стартовий майданчик деяким початківцям. Новітні поети та композитори писали, хлопці та дівчата «стартували», й невдовзі зникали, канувши в попсові хащі.

Зовсім іншою постаттю був Тарас Лема. Що і як роздивився у ньому Войтович, для багатьох було й залишиться загадкою. До приємної, хоч і зовсім не визначної зовнішності та вміння триматися щиро і просто хлопець мав лише початкову музичну освіту й до знайомства з метром, подейкували, дозволяв собі лише бринькати на гітарі у самодіяльності. Та вже по кількох пробах із ним уявлення боса щодо того, «як це має виглядати», змінилося докорінно. Розкопавши зошити та касети з власним творчим доробком, він кілька діб не спав ночами, мордуючи по черзі свою «шестиструнку» та фортепіано.

А за кілька тижнів на хвилі «Музика у Всесвіті» з’явилися три пісні у виконанні нікому тоді ще не відомого Тараса Леми. Остання — «Подорожник» — дуже стара, написана невгамовним бардом років так з двадцять тому, одна з його найулюбленіших власних пісень. Їх слухали. А «Подорожника» вже за тиждень постійні слухачі хвилі почали замовляти, до того ж масово. Серед замовлень на радіохвилі всі три «хіти» несподівано сумарно взяли друге (!) місце, поступаючись лише останньому шедевру Ігоря Ніколаєва, який на той час посідав вершини всіх музичних хіт-парадів. У цього хлопця несподівано з’явилася своя аудиторія, яка просто обожнювала його.

Те, на що Войтович спромігся далі, міг прорахувати і здійснити лише він. Ну, звісно, маючи в розпорядженні не когось, а Тараса Лему, хай навіть на той час мало кому відомого. Не бачачи реальної змоги пробратися на українську естраду, корумповану, як і будь-яка інша, використавши зв’язки в Росії, він прорвався на одну з новорічних російських телепрограм з «живим» виступом. При цьому відеокліп того самого «Подорожника», зліплений буквально напередодні Нового року справді майстерно — адже за основним фахом маестро був інженером-комп’ютерником, — довелося просто подарувати, не окупивши витрат. Зате багатомільйонна українська аудиторія, яка чатувала на російських програмах в очікуванні новорічних «див» від більш попсового сусіда, несподівано уздріла серед їхніх різнокаліберних зірок скромного хлопця, який співав нашою рідною. Ні, він не був красунчиком на кшталт усяких Малікових абощо. Проте це був той, на кого вважала б за щастя почепитися чи не кожна дівчина з сільської та, власне, і з міської дискотеки, кому мав би за гордість потиснути руку чи не кожен хлопець, який звик усе в житті робити під музику. Він наче вийшов на сцену, щойно відокремившись з їхнього натовпу, співав тими самими словами, якими у цьому ж натовпі спілкувався з іншими. Якимось чином старий бард, а тепер бізнесмен від музики, упіймав оту ниточку, по якій можна дістатися в душу натовпу, адже лише ріка натовпу здатна винести на вершину попсового олімпу. Самому туди не потрапити — хоч скільки співай.

А потім пішли інші комерційні радіохвилі, розійшлися касети, відбувся перший концерт, з'явилися перші заявки. Усе сталося миттєво. Афіші, концерти, телепрограми… Нечуваний злет, якого не сподівався і сам Володимир Войтович. Здавалося, зовсім недавно Тарас, як і кожен початківець, марив «телепопсовою кухнею». А тепер уже, навпаки, ця система не мислила себе без новоявленої естрадної зірки — Тараса Леми.

Усі були від нього в захваті. Та Віктор лише поблажливо кривився, посьорбуючи каву й пропускаючи повз вуха більшість слів знайомих до болю пісень.

Це був один із вивчених роками маршрутів. Саме тут він виходив з поїзда, яким їхав з України, для того, щоб за годину й десять хвилин пересісти на інший, той, що йшов просто до Дюссельдорфа, і вже звідти за півгодини автобусом або попуткою Віктор діставався до автохауса Дітмара. Минулого разу господар підприємства, яке за німецькими мірками було просто звалищем, Юрген Дітмар зауважив, що Віктор став учащати до нього. Не міг не помітити й того, що клієнт бере найдорожчі та найдобротніші машини. Він усе бачив, цей німець.

Ось і сьогодні, приїхавши туди, Віктор забере зовсім непоганий «Ніссан», щоб потім кілька тижнів тягатися з ним по базарах. Зате «Ніссан» — це «Ніссан». На ньому можна притиснути всі двісті, і тебе, принаймні, не задушать одразу колесами якогось джипа.

Що ж, ниточка Сергія Бородюка обірвалася. Віктор не зміг встановити достеменно наявності у нього якихось особливих навичок водіння машини. Не вдалося відшукати спільних знайомих. Батько його — пияк у розквіті, наплів сім мішків гречаної вовни, а ще дві родички, про яких дізнався від нього, взагалі відмовилися говорити, налякані появою здорового хлопця, зважаючи також на можливі обставини загибелі Сергія, відомі їм: на поріг не пустили. Все. Історія Сергія Бородюка з Тернополя так і залишилася нерозгаданою таємницею.

Віктору принесли другу чашку кави, проте зараз він не насолоджувався її ароматом, сприймаючи його як належне й без особливих радощів. Отже, на теперішній момент є троє загиблих водіїв. Хоча, чому троє? Водіїв гине значно більше. Чому саме цих троє не давали йому спокою? Ну, хоча б тому, що вони займалися тим самим бізнесом, що й він. Хоча, знову ж таки, вони не єдині загиблі серед людей, які переганяють машини. Тоді чому вони? Бо всі їздили західними автошляхами і загинули за той період, відколи тут почали ходити чутки про «Летючого Мадяра».

Дійсно, хоч як крути, а все це прив’язувалося саме до джипа-привида. І не тільки за часом. Двоє з тих трьох буцімто бачили його перед загибеллю. Не виключено, і третій — отой Сергій, просто з'ясувати цього Віктору не вдалося. І ті самі двоє знову-таки мали навички екстремального водіння машин. Хоча, не виключено, — і третій також, просто Віктор до нього не дістався. Отакі справи. Ну і щодо обставин загибелі всіх трьох… Начебто круті водії й раптом не справляються з керуванням, гинуть у зіткненнях, де потім не вдається звести кінці з кінцями.

До поїзда залишалося якихось двадцять хвилин. Зараз має відходити Мюнхенський. Одразу після нього — його поїзд — на Дюссельдорф. Кава випита, й він, закинувши сумку за плече, рушив до перону. Поїзд на Мюнхен мав ось-ось відійти, останні пасажири сідали у вагони. Зараз на пероні стане зовсім вільно.

Ще секунда — і він ніколи б не побачив того, що привернуло увагу так раптово, таким дивним чином. Вона зникала у дверях тамбура поруч із провідником, котрий перевіряв квитки. Віктор бачив її лише мить, та й то — на чорному тлі отвору дверей, зі спини. Всередині все здригнулося. Лінії тіла під тканиною сукні й волосся, що гойднулося слідом. І одразу там стало темно, а потім поруч із провідником була вже інша постать. Його кинуло в жар.

Провідник підняв східці й зачинив двері. І ноги Віктора самі ступили кілька кроків у напрямку вагона, хоча поїзд був Мюнхенський, а сам він їхав до Дюссельдорфа. О Господи… Що це таке? Та хіба вперше йому ввижається Зоряна? Скільки разів це було? У натовпі, та будь де… Тоді чому зараз він стоїть наче бовдур, заклякши перед зачиненими дверима вагона?

Поїзд рушив. Він заплющив очі й ще раз уявив ту мить. Ось він, силует. Обриси тіла… Пізно. Тільки тепер Віктор зрозумів, що кинувся б у той вагон, якби це було можливо зараз. Ні, не з метою привітатися з Зоряною. Її тут не могло бути, звісно. Лише для того, щоб подивитися на обличчя жінки, чиї обриси були настільки схожими. Байдуже, що для цього довелося б проїхати стільки зайвих кілометрів.

* * *

На митниці зібралася черга: «трусили» якийсь бус, завантажений побутовою технікою. Усе мало затягтися надовго. Попереду стояло ще чотири машини, й Віктор зрозумів, що найкраще в цій ситуації — просто набратися терпіння.

Сівши на заднє сидіння «вісімки» й посунувши переднє, пасажирське, максимально під панель, він поклав ноги на водійське й узяв до рук гітару, яку вже давно тягав з собою в усі поїздки, відколи склав першу пісню. Слова, що дорогою з Тужира напросилися самі, згадав швидко. Тепер лише дібрати потрібні акорди. І вона виявилася кращою, аніж здалося спершу. Ще б пак… Адже пісня належала неабикому…

Йому подобалося. Пальці, таке враження, наче завжди, багато років торкалися цих самих струн. Пісня текла, як ота річка, що стала на заваді. Широка й невблаганна… О, якби ж то справді була річка! Нехай найширша… Ні секунди не вагаючись, він увійшов би у хвилі і плив, нехай навіть щойно зійшли сніги, а протилежний берег лише сірою смужкою виднівся біля обрію.

Тепер можна стояти перед митницею до нескінченості, не переймаючись проблемою часу. Він не одразу помітив, що якийсь хлопець сперся на заднє крило його машини. Віктор запитливо подивився на нього. А той, очевидно, чекав, коли господар авто припинить свої співи.

— Чого тобі? — Не надто привітно запитав Віктор, вибираючись із машини.

— Вибач, звичайно, що я перебив, — почав той. — Я не хотів. Слухай, ми тут поруч стоїмо — он, бачиш — «бусом» білим? Не даси гітари своєї на десять хвилин? Зараз принесу. Ну отак треба… — Він «різонув» собі рукою по горлі. — Десять хвилин…

Віктор простягнув йому інструмент, і хлопець, якось дивно глянувши на нього — мабуть, чув слова пісні, — поквапився до «буса». Напевно, та, для якої він так екстрено зібрався співати, не стоїть на протилежному березі, а сидить в одній з ним машині. Зітхнувши, Віктор всівся на місце. Подумки пісня не складалася. Де він узявся: все зіпсував. Але відчувалося, що от відразу по переїзді митниці, щойно почнеться дорога, пісня повернеться. Спливуть знову у пам'яті широкі весняні розливи, повернеться втрачена аура. Ну й нехай. Веселіше їхатиметься. А часу… хоч завались.

Цю машину він помітив ще здалеку. Джип, що з’явився у дзеркалі заднього огляду, пер, наче танк, — сріблястий, масивний, обходячи поодинокі машини. До Львова залишалося кілометрів дев'яносто. Ось-ось мало смеркнути, й потужна машина йшла з увімкненим зовнішнім освітленням. Віктор не вважав себе вразливим, але чомусь несподівано пригадалися нещодавно вперше почуті шоферські байки про чорного джипа-привида. «Летючий Мадяр»… Ну, цей — сріблястий, «металік». Він навіть посміхнувся сам собі.

Пісенний настрій зник ще на митниці, й Віктор їхав у спокійному темпі без особливих думок, не дотягуючи до «сотки». Джип ішов близько ста тридцяти. Навіть не намагаючись сам собі щось пояснити, Віктор доволі несподівано приклався до педалі газу. Сто п'ятдесят — максимум, на що здатна «вісімка», але експериментувати довго не довелося. Джип, що наче почав відставати, одразу додав ще й рішуче пішов на зближення. Губи стиснулися самі собою, а пальці зручніше обхопили кермо. З'явилося відчуття, що той, позаду, «помітив» його — суто інтуїтивне.

Хай там як, а сили в цій гонці не рівні, й Віктор скинув швидкість, коли джип опинився зовсім близько позаду. Всередині щось зреагувало, коли той і собі почав гальмувати. Фари переслідувача заблимали, потім знову. Це була вимога зупинитися. Ну от і пригоди. Найімовірніше, в машині їдуть кілька хлопців того чи іншого угрупування, які намагаються контролювати шляхи перегону машин з-за кордону, витискаючи з водіїв «зелені». Але зазвичай такі ганяли на старих пошарпаних іномарках, кузови яких світилися від дірок, хоч двигуни не йшли в жодне порівняння з вітчизняними моделями. Адже періодично траплялися водії, котрі не бажали зупинятися і вперто гнали вперед. Тоді їх «підрізали» до узбіччя, а особливо впертих навіть штовхали боком, заминаючи і свій і чужий кузов. І потім, уже після зупинки, починалися «розбірки» з усіма можливими наслідками.

«Ну-ну… побачимо, як ти мене зупинятимеш…» — подумав Віктор, продовжуючи ігнорувати сигнали. Понівечити такого красеня заради сотні баксів здавалося щонайменше нерозумним. Щоправда, в арсеналі подібних «майстрів» були різноманітні спецзасоби, приміром, шипи, «жучки» тощо, але до цього ще треба почекати.

Джип з тонованими вікнами пішов на обгін. Стекла підняті, і кидати йому під колеса «їжачків» поки що ніхто не збирався. Віктор пригальмував, а джип різко пішов у відрив, проте метрів за двісті миттєво зупинився на узбіччі. Добряче втиснувши педаль, Віктор виїхав на протилежну — на щастя, вільну — смугу й пішов, притискаючись до протилежного узбіччя. А водій джипа, вискочивши з машини, відчайдушно замахав обома руками, тепер уже було добре видно: не вимагаючи — благаючи зупинитися. Хлопець із білого «буса». Він же їхав за кордон і вже був на «тому» боці! Чого йому ще?

Різко загальмувавши, Віктор здав назад до самого джипа. Той підбіг до нього і схопився обома руками за прочинене скло:

— Слухай, ну ти даєш… Я від самого Чопа печу, як дурний, насилу догнав. Я ж блимаю — ти що, зупинитися не можеш?

— Багато вас тут блимає, — спокійно відповів йому Віктор, — усім не назупиняєшся.

— Ну, мені-то міг би…

— З якої радості?

— Чекай, ти що, справді мене не пізнаєш? — здивувався той.

— Пізнаю, — сказав Віктор. — Хлопець із білого «буса», якому припекло заспівати, щойно переїхав кордон.

— Ясно, — махнув рукою той. — Тоді будьмо знайомі — Тарас. — І додав, посміхнувшись: — Лема.

Очевидно, власний вигляд став якимось не таким, бо хлопець несподівано гиготнув і спитав:

— Я перепрошую, звичайно, може, ти не чув про такого?

— Що, співак? — дурнувато запитав Віктор.

— Про академіків із таким прізвищем поки що не чув. Ну, пустиш хоч у машину? Бо зараз мене хтось за зад зачепить…

Віктор відчинив дверцята з боку пасажирського місця, і той, хто назвався цим будь-кому відомим зараз ім’ям, сів і простягнув руку.

— Віктор…

— Дуже приємно.

— Та невже? Гмм…

— Ну а ти… — гість також на мить розгубився, — що, телевізор зовсім не дивишся? Чи я на себе не схожий?!

— Ну, взагалі-то, майже не дивлюся. Концерти точно.

— От вляпався… — пожалівся хлопець невідомо кому. — Як не треба, то проходу не дають, а як, навпаки, потрібно… ну, Бог з ним… Слухай, Вікторе, ти, я так розумію, людина зайнята, час, очевидно, розписаний…

— Ну, не те, щоб розписаний, але…

— Розумію. Є прохання — що це за пісня, яку ти в машині співав? Можна ще раз послухати?

Віктор був явно спантеличений.

— Ну що тобі варто? — наполягав новий знайомий, якого суто з міркувань здорового глузду язик не повертався називати Тарасом Лемою, адже з зірками такого рівня навряд чи можна зустрітися й балакати просто так. — Я ж для цього назад погнав! Ти' не уявляєш, як там зараз Войтович казиться. Це жах! Я навіть не знаю, що буде, коли повернуся.

— Який Войтович?

— Володимир Войтович… Що, також не чув? Продюсер мій… Ну?

— Ну, взагалі-то, чув…

— Ну от! — зрадів Тарас. — Ми ж їдемо до Польщі на серію концертів. Перший — у Кракові. Переїхали митницю, а дві машини, одна з них з апаратурою, відстали. А там — сам бачив, що сьогодні коїться. Він і так як на голках, а тут ще я… Я ж перескочив назад через кордон, схопив оцей самий джип — це також наша машина — він ще з нашого, українського, боку був, щойно під'їхав до митниці… То я його хапнув і погнав за тобою. А Сергійович зараз там мене останніми словами — ти ще не чув, як він може…

— Ну а навіщо ж ти гнав? — не зрозумів Віктор.

— Як навіщо? Кажу ж тобі — пісню ще раз послухати. Давай, ну…

— А як тебе назад пропустили? — придуркувато продовжував розпитувати Віктор.

— Ну, ти скажеш… Ну мене б ще не пустили туди-назад! Тим паче, без нічого.

— Слухай, ти б хоч документ який показав, — знову нерішуче почав Віктор.

— Ні, це концерт… — Щиро похитав головою хлопець, закотивши очі під лоба. — Ну, повіриш — як був, без нічого, так і чкурнув. Навіть прав не маю. Ось, лише кілька баксів у кишені… Слухай, ну… ні, це анекдот. Вітю, давай, я тебе прошу, до найближчого райцентру — тут десять «кеме», тобі однаково по дорозі. Давай, ну повір, не заберу багато часу. По сто грамів і роз'їдемося. Потім дітям розповідатимеш…

Він відчинив дверцята, продовжуючи дивитися запитливо й водночас весело.

— Н-да… — тільки й мовив Віктор. — Хай там хто ти насправді, але від скромності не помреш.

Ресторанчик із назвою «Тет-а-тет» містився на першому поверсі якогось не надто презентабельного будинку, але джип, що їхав попереду, рішуче загальмував біля нього. Зачинивши машини, обидва зайшли туди.

— Доброго дня, дівчата, — голосно з порога почав хлопець, який, очевидно, звик всюди почуватися вільно. — Значить так, дайте нам, будь ласка, по бокальчику шампанського й фруктового асорті якогось насічіть, якщо можна.

Він сів за стійку й забарабанив по ній пальцями.

Обидві якось дивно подивилися на нього, перезирнулися, Віктор помітив це одразу, — і та, вища, витягла два келихи й протерла їх білим рушником. Інша розкорковувала пляшку шампанського. Нахилившись до напарниці, вона щось прошепотіла їй на вухо. Та у відповідь також нахилилася до неї. Виглядали дівчата збентежено.

Озирнулися кілька разів на нових відвідувачів і дві нечисленні компанії, що вже сиділи тут. Ніхто не вірив, що у цьому провінційному закладі чоловік, схожий як дві краплі води на Тараса Лему, дійсно може бути ним. За кілька хвилин апельсин та банани лежали порізаними на тарілочці, а шампанське було налито в келихи.

— Пробачте, будь-ласка, — сказала одна з дівчат, вища. — А… як ваше прізвище?

— А ви що, у всіх відвідувачів прізвища питаєте? — «здивувався» компаньйон Віктора.

— Ні, — не надто сміливо відповіла друга, — тільки в тих, хто на декого схожий…

— І на кого ж я схожий? — знову «здивувався» хлопець.

— Взагалі-то… м-м… на Тараса Лему.

— От біда! — обурився той. — Ну хоч на вулицю не виходь — бо схожий на Тараса Лему. Хоч бери за кордон виїжджай…

— То ви що, дійсно не Тарас Лема? — знову вчепилася та, перша.

— А що, справді такий схожий?

— Дуже… — Обидві розпливлися в чарівних усмішках.

Відвідувачі за двома столиками вже не їли й не пили, а витріщалися на двох чоловіків за стійкою, тим паче, що до них долітали якісь уривки фраз.

— Ні, я відчуваю, що нам тут не дадуть нормально посидіти… — Він узяв Віктора за лікоть. — Ходімо кудись подалі. Ось вам… скільки за клопіт?

— Ну що ви… — Обидві змінилися на обличчі, — вам ніхто не заважатиме! У нас, взагалі-то, кабінка одна є — це так, для своїх… Ходіть, ми заведемо вас. Там навіть ніхто не бачитиме…

Та, вища й моторніша, вже оббігла стійку і, взявши їх обох під руки, припрошувала й тягла кудись у двері біля стійки. Друга не розгубилася, вхопила шампанське й асорті. Їх завели до непогано обставленого кабінету й дещо ніяково запросили розважатися.

— Ну, все-таки скажіть, будь ласка, — вища навіть склала долоні на грудях, — ви Тарас Лема чи ні?

— Ось що, дівчата, — сказав той, витягаючи ключі з руки Віктора, — там, перед вашою забігайлівкою, стоїть «вісімка», одразу за джипом, то ось ключі, принесіть нам з неї гітару, а там побачимо. Тільки — ша! — Він приклав пальця до губ.

Обидві, мало не підскакуючи, вибігли з кабінету, а Тарас запрошуючим жестом вказав на крісла.

Віктор і сам розумів, що виглядає спантеличено, не сказати б гірше. Він сидів тепер, відсунувшись від столу, ніяково поклавши гітару на коліна й помалу переконуючись, що перед ним справді той, кого вже з рік обожнюють усі жінки, а як не всі, то принаймні більшість — сам Тарас Лема.

Двері відчинилися після стукоту, й до кабінки увійшов прилизаний молодик — очевидно, власник цього закладу. Поїдаючи очима Тараса, він лагідно всміхнувся і, побажавши від себе приємного відпочинку, поставив на стіл нову пляшку шампанського та невеличкий таріль із наїдками — за рахунок закладу. І зник, задкуючи.

— Ти їх на вітер пустиш… — зауважив Віктор, відпиваючи з келиха.

— Ти що? — здивувався Тарас. — Зовсім навпаки! Ось побачиш, скоріш за все, нам таки дадуть тут посидіти, але потім чорта лисого випустять. Принаймні, доведеться щось співати, тим паче, що гітара вже при нас. Потім це все жіноцтво мене обмацає… Словом, хто куди дотягнеться…

— Яке жіноцтво? — не зрозумів Віктор. — Їх лише дві…

— Зараз тут будуть усі їхні колежанки! Ні, ти просто цього ще не бачив, от вийдемо — побачиш. Вони ще прибиті несподіванкою. Ще досі думають, я це чи не я. Потім доведеться розписатися на дзеркалі, або на стіні, вони заклеять це місце скотчем, щоб підпис не стерся, і місяців зо два тут вечорами буде забито. А ти кажеш — на вітер! Мене взагалі можна вважати самогубцем, що я на це пішов, — усе для тебе, щоб ефект створити, а ти ламаєшся…

Віктор уже не знав, жартує його несподіваний знайомий, чи говорить щиро.

— Ну давай, пий… За годину його жодний прилад не почує.

Перехиливши келих, Віктор узяв гітару, і струни задзвеніли. Шампанське швидко вдарило в голову, і йому стало на мить байдуже, хто сидить перед ним, як і те, що всі троє з обслуги закладу притулили вуха до дверей, забувши про клієнтів, серед яких у невеличкому залі вже починався ажіотаж.

Суперзірка національної поп-музики — тепер уже Віктор повірив у це — слухав мовчки, потягуючи шампанське. Очі його були зосередженими, хоч дивилися кудись убік. Про що він думав — хтозна. Віктору вдалося проспівати, не збившись жодного разу, хоч пісня й була новою. Нарешті останні акорди змовкли.

— Де взяв? — запитав Лема.

— Взагалі-то, пісня моя, — знизав плечима Віктор.

— А ну… — здивувався той. — А можна ще щось? Ну, знову ж таки з твого.

— Та я, взагалі-то…

— Ну, будь-ласка! — Це звучало швидше як наказ. — Вітю, дорогий, мене ж «порвуть» зараз! Ти не розумієш, що буде! Спочатку тут порвуть, в оцьому шинку, а потім Войтович. Я ж концерт зриваю. Він знає, що я схиблений, — уяви, сидить зараз і гадає — буде серія концертів чи ні. Ти знаєш, які це бабки? Повернуся — загризе живцем. А ти ламаєшся…

І Тарас розкоркував пляшку — ту, що за рахунок закладу. Зітхнувши, Віктор підстроїв гітару і знову торкнувся струн. Холодний газований напій п'янив, і цього разу акорди звучали уривчасто й жорстко, дуже жорстко. Наче увійшовши в резонанс із його внутрішніми струнами, які тоді, кілька років тому, коли писалася ця пісня, були натягнутими так, що геть усе боліло всередині. Він повертався тоді з Амстердама після зустрічі з Ларисою, яку пам'ятав довго. Щойно відступив нічний морок, і вологе повітря Голландії вривалося крізь відчинені вікна машини, але навіть воно не могло заспокоїти. Це була його перша пісня. Найперша. Він не мав, звісно, з собою гітари і ще не чув голосу того, хто зараз сидить перед ним, але рядки та музика склалися самі собою, швидко та до ладу, назавжди закарбувавшись у голові:

Тоді ці рядки робили з ним те, чого не могли зробити холодний світанок та вологий вітер із запахом моря. Вони вгамовували біль, розпач, наче збираючи їх на себе та заспокоюючи душу. Першої миті навіть склалося враження, що це несподівана панацея від його хвороби.

І зараз у цьому напівтемному закутку Віктор продовжував співати, впритул дивлячись у серйозні очі чоловіка, якого аж ніяк не сподівався колись зустріти, й водночас знову занурюючись в атмосферу тієї давньої подорожі:

Лема мовчав, підперши голову рукою, і очі його горіли. Наснагою, захопленням — усім, чим завгодно. А з Віктором наче щось сталося. Ніби ця гітара заподіяла йому щось лихе…

Співати довелося зо півгодини, а наприкінці — ще раз про річку. Тепер уже дуетом. Лема відібрав гітару, і пісня набула нового звучання. У нього, звісно, не було ніякої коханої, від якої відділяла прірва, у цього шаленого улюбленця долі — лише табуни прибацаних шанувальниць, але біль його та розпач чомусь вийшли справжнішими.

Діставши цигарку, Віктор вимучено запалив і сперся спиною на стіну, не в змозі прогнати з-перед очей картину, навіяну піснею. А той, хто сидів з гітарою навпроти, ніби забув, де він є. Приємний, ледь хрипуватий голос його вже не вміщався в маленькій кабінці. Можливо, він також бачив перед собою лише далеку смужку берега в сивому ранішньому мареві.

Берег, на якому була вона.

А маленький зал розносило. Стати не було де. У кутках молодь повилазила на столи. У дверях товклася юрба — всі бажаючі не могли вміститися. Кілька дівчат сиділи на плечах своїх кавалерів, мало не торкаючись руками стелі. І весь цей натовп хвилювала єдина річ — дійсно сталося диво, чи це омана. У цьому разі заклад грозилися зрівняти з землею.

Свист і крики, що пролунали при їхній появі, могли б заглушити звуки бурі, і Віктор справді злякався, що їх можуть роздерти. Але Тарас знав, як брати ситуацію у свої руки. Начепивши посмішку, він підняв угору обидві руки і сказав:

— Дякую, дякую, друзі… Мені дуже приємно! Ходімо надвір, бо тут надзвичайно тісно… — Лема прокладав шлях для втечі.

Але обидві господині закладу вхопили його попід руки і почали вмовляти — Віктор навіть не зрозумів, чого вони хотіли. І сам співак не надто їх слухав.

— Помаду! — оголосив він на все приміщення.

Дівки, розсипаючи щось по підлозі, дерли косметички в намаганні випередити одна одну. Взявши простягнуту помаду, Тарас поставив на дзеркальній стіні біля стійки розкішний автограф і, схопивши Віктора за руку, потягнув із залу.

— Бігом давай, — шепотів він, — бо не вирвемося… На, джип відчиняй…

А тим часом до них простягалися руки й хапали за що попало, і від цього їх обох кидало з боку в бік. Ситуація загрожувала перетворитися на давку. І тут Віктор мимоволі взяв на себе функцію охоронця, намагаючись відтіснити божевільних фанів від суперзірки. Вихід майорів за кілька кроків попереду.

Нарешті Лема все-таки опинився біля свого авто і, поставивши ногу на поріг відчинених дверцят, заспівав. Натовп замовк не одразу. Машину обступили, Віктор відчував, що «концерт» може затягтися. Відчинивши протилежні дверцята, він пересунувся на водійське сидіння й завів мотор. Лема замовк миттєво.

— Тримайся, — кинув Тарасові й натиснув на газ. «Танк» ревонув, «розтинаючи» натовп дальнім світлом. Публіка відсахнулася, утворюючи шпарину, в яку він і поїхав. Лема навіть спромігся махнути шанувальникам рукою на прощання. Зупинивши джип метрів за сто, Віктор побіг назад до «вісімки». Майнула думка, що за таку підступність публіка зараз «рватиме» і його, але обійшлося. Напевно, його справді сприйняли за крутого «сек'юріті» суперзірки. Хтозна, чого від такого можна сподіватися. Глянувши з острахом на люто вишкіреного леопарда, невдоволена спільнота лише провела очима «вісімку», яка, рушаючи з місця, залишила на асфальті, напевно, зо два міліметри нової, ще пахучої, резини.

Вони попрощалися за годину просто серед дороги. Тарас, очевидно, остаточно з’їхав з глузду, оскільки биту годину вмовляв його увійти до свого штату й писати для нього пісні. Віктор не міг йому всього пояснити. Як сказати, що рядки ці та музика — щось внутрішнє, інтимне? І те, що він годину тому співав їх сторонній людині — взагалі заскок, вчинок, незрозумілий тепер навіть самому собі. Що він, якщо вже на те пішло, ніякий не композитор, не бард, людина взагалі, можна сказати, без музичної освіти. Новий знайомий наче сказився, і Віктор думав тепер про єдине — як його зараз спекатися, не образивши. Довелося взяти всі його телефони й пароль для миттєвого зв'язку в будь-який час дня і ночі.

Коли джип розвернувся і зник у напрямку кордону, голова по-справжньому боліла. До того ж зустріч залишила якесь недобре враження. Неприємний осад не давав спокою. І Віктор знав його природу. Щойно він наче… наче дав комусь покористуватися… ні, не нею. Адже ця жінка завжди була недосяжною для нього самого. Пісні — лише створений у власній свідомості образ, те, що завжди було для нього святим. Те, що було ніби її частиною, яка цілковито належала йому.

Він кляв себе за це, розуміючи, що довго ще шкодуватиме й мучитиметься докорами сумління. Винен сам. Втішало лише те, що вчасно схаменувся, і всі ці екзальтовані дівахи не товктимуться ногами по його нещасних почуттях. Цього не станеться ніколи.

Віктор не знав і не міг зараз знати, що за кілька місяців відбудеться подія, яка різко змінить його переконання щодо цього. А ще невдовзі вперше побачить світ новий суперхіт Тараса Леми під назвою «Береги». Оброблена невтомним Володимиром Войтовичем пісня набуде вдалого аранжування й лунатиме над вечірнім Києвом, наче виринаючи з хмар рідкого азоту, в якому потопатиме сам Лема, жаліючись багатотисячному натовпу на своє нещасливе кохання. Так відбудеться прем'єра, після якої ще довго саме під цю пісню спалахуватимуть свічки та бенгальські вогні, а публіка ревітиме, заглушаючи синтезатори. І лише ім'я її автора — Віктор Ждан — нікому нічого не скаже, тим паче, що це буде не ім'я — лише псевдонім.

XV

Мотор «Ніссана» тягнув, як навіжений. Гарна машина. Хоча ціна також непогана, і доведеться ще добре постаратися, аби щось на ньому заробити. Митниця лишилася позаду. Від процедури митного контролю тепер завжди відгонило небезпекою, хоча не траплялося абсолютно нічого. Хлопці здоровкалися, як завше, мляво жартували, так само мляво брали «належні». Наче все йому примарилося.

На узбіччі стояло кілька машин. Усі однакові — «дев’яносто дев'яті» сірого кольору. Водії скупчилися групкою й палили, вирішуючи якісь свої проблеми. Віднедавна Віктор ніколи не втрачав нагоди побути в такій компанії. Здавалося, що саме тут можна почути щось цінне, з розряду того, що його зараз цікавило.

А по той бік дороги зупинилася старенька «шістка», у якій не було нікого. Очевидно, ті, хто їхав на ній у бік кордону, також стояли тут.

— Привіт, мужики! — підійшовши до гурту, Віктор подав руку всім по черзі.

— Здоров…

Він упізнав лише одного — так, в обличчя. Іноді цей хлопець також бував у Тужирі. Саме цей і запитав його:

— Де ти її видер?

— Рибні місця треба знати, — пожартував Віктор. — У Дюссельдорфі.

— Йо-ма-йо! — Взялися за голови хлопці. — Та звідти ж два баки бензину! Вона тобі окупиться?

— Автохаус дешевий, — посміхнувся Віктор. — А ви з Тужира?

— З нього. А ти й досі сам літаєш? — запитав знайомий.

— Так спокійніше, — і собі запалюючи цигарку, зізнався Віктор.

— Хтозна…

— Не чув — під Чернівцями аварія була позавчора? — заговорив інший. — 3 наших мужик загинув. Он, хлопці кажуть… — Він кивнув головою на чотирьох, які їхали «шісткою», очевидно, також за машинами. Віктор їх не знав. — Перекинувся з гори. Машина згоріла. Гнав із двома колегами, а перед Чернівцями роз’їхалися…

— І хто? — запитав Віктор, відчуваючи, як холоне в ямці під грудьми.

— А такий — Юра. Чуриков.

Водія з таким ім’ям та прізвищем він не знав і тільки знизав плечима, запитуючи:

— Який він із себе?

Один із тієї «шістки» описав як міг покійного, якого знав особисто. Про аварію він дізнався від одного з напарників загиблого, з якими той розпрощався перед Чернівцями. Віктор думав напружено, згадуючи, чи не знає покійного. Можливо. Але скільки їх є — невисоких і з вусами! Купа народу переганяє машини з-за кордону для продажу в Україні. Купа народу бере їх на Тужирських складах. Не виключено, що могли бачитися, перемовитися колись кількома словами.

— Що — знаєш?

— Та ось… не можу збагнути… Юра? Це не той, що колись круто їздив? — закинув одразу Віктор свою улюблену «вудочку». — Ну… чи то гонщиком був, чи… інструктором у ментів…

— Не скажу, не чув…

— А в Чернівцях де він жив?

— Та хто ж його зна…

Підігріта появою Віктора розмова про аварію розгорілася з новою силою, а сам він намагався непомітно спрямувати її в потрібне русло. Отож, зі слів присутніх, аварія сталася позавчора ввечері. Про конкретні обставини ніхто нічого не міг сказати. А наслідок — злетів з дороги у глибоку прірву, перекинувся кілька разів і згорів.

Інформація вичерпалася. Віктор повернувся до машини й рушив далі. Немає коли базікати, тим паче, що існує важливіша обставина. Якщо уявити, що там, на вокзалі у Вроцлаві, справді була Зоряна, то він упорався, безперечно, швидше за неї. Навряд чи, доїхавши до Мюнхена, вона одразу сяде на зворотний поїзд і повернеться. Навіть у цьому разі він однаково має її випередити. І приїхати додому першим, щоб переконатися, що її там немає. Це була така маячня, що хотілося сплюнути від душі. Зоряна, звісно, вдома. Де ж їй іще бути? Але картина з її постаттю у дверях тамбура зникати з-перед очей не хотіла. А внутрішній голос уперто повторював, що таких обрисів не має більше жодна жінка.

Знизивши швидкість і витягнувши мобільний телефон, Віктор набрав номер, від комбінації цифр якого завжди завмирало серце. Завмерло воно й зараз. Він набирав його лише двічі за все життя. Перший раз дозволив собі зробити це ще за навчання на тракторному факультеті, коли дізнався, що Зоряна виходить заміж. Язик прилипав до піднебіння а серце зупинялося, коли почув її голос у слухавці. Зоряна попросила більше не телефонувати. Ніколи. Він свято дотримувався цієї заборони. Порушив її єдиний раз. Тоді в нього була жахлива криза. Здавалося, зараз помре, якщо не почує її. Так він набрав цих п'ять цифр удруге. Знав, що не скаже нічого. Лише притулить слухавку до вуха й ловитиме коротку мить її «алло».

І от зараз Віктор наважився на це втретє. Мусив же він переконатися, що йому примарилося. Навіщо — сказати не міг, але не міг і жити з цією невизначеністю. Чомусь наче світ клином зійшовся на тому Мюнхенському поїзді. Зоряни там бути не могло, і, водночас, він її там побачив. Дві речі, які взаємовиключалися.

Він мусив зупинитися, натискаючи останню кнопку, — надто сильним було хвилювання. «Ніссан» виїхав на узбіччя. Шалено гупало у скронях, хоч він і знав, що говорити не доведеться — лише послухати голос. Ну…

У трубці лунали довгі гудки. Він набрав ще раз — те саме. Де ж вона? Не в Мюнхені ж насправді. І Віктор набрав номер музичної школи, який також знав напам’ять. Цього разу відповіли без затримки.

— Пробачте, — промовив він, дивуючись, як нетипово звучить власний голос, коли справа стосується Зоряни. — А можна до телефону Зоряну Швед?

— Немає її, — відповіли звідти, — дзвоніть пізніше. Вона о пів на другу приходить.

Ну от… Усе, як і належить. Чому б їй…

— Ой! — несподівано сказали у трубці. — Ви ще слухаєте? Тут кажуть, що її сьогодні не буде.

— Взагалі не буде?

— Взагалі. Вона на сьогодні відпросилася.

Залунали короткі. Одразу заревів мотор, і «Ніссан», набираючи швидкість, рушив на Чернівці.

* * *

Того разу дорога вимучила його як ніколи, хоч Віктор був цілковито сам винен. Не знайшовши в автохаусі Дітмара потрібної іномарки, яку замовив клієнт, він повернувся до Тужира і, взявши на складі нову «дев’ятку», одразу ж рушив додому. Здоровий глузд, звісно, підказував поспати бодай три-чотири години. Випивши дві чашки міцної кави і згадавши, чим закінчуються випадки, коли водії засинають за кермом, Віктор узяв курс на митницю.

Нерви були напруженими, втома заважала зосередитися і, прагнучи якомога швидше припинити ці шоферські муки, Віктор частенько перевищував швидкість, особливо, коли траплялися незавантажені ділянки дороги.

Коли він під'їхав до своєї хати, почало смеркатися. Машину загнав традиційно під саме вікно між двома яблунями й полегшено зітхнув, потерши очі. Не заходячи до хати, скинув на траву куртку й вихлюпав на обличчя та шию весь рукомийник. Ночі стояли холодні, й вода здалася крижаною. З волосся стікало просто по очах, і він не одразу зрозумів, що темна пляма на тлі сірої стіни — то загорнута в куртку жінка на лавці біля дверей.

Серце зупинилося. Темне волосся спадає на плечі, ноги підігнуті під лавку. О, Боже… Власне тіло стало немов чужим. Скільки разів він уявляв цю зустріч, отут, саме тут, біля дверей його дому! І ті слова «Я прийшла…», які вигадав сам. Далі в його уяві все говорив і робив лише він. Здавалося, варто їй вимовити ту коротку фразу, як «програма» запуститься… Але зараз… Він закляк на місці, бачачи, як вона підводиться і ступає крок йому назустріч. У ньому заніміло геть усе, не даючи навіть слова вимовити.

— Доброго вечора. Ви Віктор Васильович? Середа? Пробачте, ради Бога, що…

Він дивився на жінку майже впритул, обтираючи з очей залишки води, і не міг зрозуміти, що це не вона. Не Зоряна. Зовсім незнайома жінка, яка щось промовляє до нього. Що ж вона каже? Жінка змінилася на обличчі й запитала, торкнувши його за рукав:

— Пане Вікторе! Що з вами? Ви розумієте мене?

— Перепрошую… — він не впізнав власного голосу. — Повторіть ще раз, будь ласка, я прослухав, що ви сказали.

Лише тепер, коли серце знову стріпонулося й закалатало в грудях у відповідь на такий «жарт», Віктор почав розрізняти риси незнайомої жінки й розуміти зміст її слів.

— Пробачте ще раз, пане Вікторе, що турбую вас так пізно. Я чекаю на вас давно. Казали сусіди, що ви маєте приїхати з роботи, а вас немає й немає. Шкода було з’їздити даремно, ото й чекала.

— Які сусіди? — перепитав він.

— Он у тій хаті, що найближче від вас. — Вона показала рукою.

До найближчої хати було метрів триста.

— Яка робота? — знову запитав він.

— Ну, я не знаю… Там було вдома лише двоє хлопців — казали, що ви працюєте на машині й пізно приїжджаєте. Я навіть кілька яблук у вас з'їла з дерева, ви вже пробачте…

— На здоров'я, — сказав Віктор. — А ви хто, кажете?..

— Я ж кажу вам, — здивувалася жінка, — кореспондент обласної незалежної газети «Вісник часу». Читаєте, напевно…

— Даруйте, не читаю.

— Гмм… Нас усі читають, — розвела вона руками. — Можу вас запевнити — ми найпопулярніше й найскандальніше видання, не залежне від будь-яких структур. Ви що, не слідкуєте за новинами?

— Взагалі-то, ні.

— Ну, тоді я подарую вам кілька примірників — почитайте, про що ми пишемо.

І вона тицьнула йому до рук складену газету на гарному папері і в кольорі.

— А… що вам треба від мене? — не зрозумів Віктор.

— Пане Вікторе, я хотіла б поговорити з вами і… написати про вас статтю. Велику гарну статтю.

Вона стояла перед ним і стримано, але привітно всміхалася — висока, чорнява та струнка жінка з приємними, можливо, дещо «циганськими», рисами обличчя. На ній був брючний костюм та куртка, застібнута під саму шию, у якій вона намагалася зігрітися.

— Ви мене ні з ким не плутаєте? Що про мене писати?.. — розгубився Віктор.

— Ні, що ви! Я знайшла вас через наш обласний військкомат. Знаю, що ви служили в десантних військах, ще за Союзу, у Прибалтиці, маєте нагороди… От я й хотіла б, коли ваша ласка, поговорити про вашу нелегку службу і… І взагалі… Наша газета часто знайомить читачів із цікавими людьми…

— Я нецікава людина, вам не пощастило, — сказав він, насилу розуміючи, про що йдеться. — Шкода, але ви помилилися. Ви знаєте, я дуже змучився — добу за кермом. Але відвезу вас на вокзал. Ходімо! — він зробив рух до машини.

— Ви відмовляєте мені? — здивувалася вона. — Так категорично?

— Ні, звичайно, але… Ну, повірте, ви даремно втратите час, — він розвів руками. — Краще знайдіть якогось спортсмена або художника. Я звичайна людина. А те, що вас цікавить, мені взагалі, якщо чесно, неприємно згадувати.

— Тоді, можливо, я приїду іншим разом, — розчаровано промовила вона.

— Не варто. Ходімо, я відвезу.

Не слухаючи більше її, він відімкнув і завів машину.

— Ви знаєте, такого «облому» в мене ще ніколи не було, — побідкалася вона, коли машина зупинилася біля будиночка залізничної станції.

— За годину буде остання електричка, — похмуро сказав Віктор.

— Дякую, — вона спробувала зустрітися з ним поглядом, але марно. — Ось моя візитна картка. Можливо, ви передумаєте й зателефонуєте мені. Буду рада вас чути.

Він промовчав. Двері «дев’ятки» відчинилися, і газетна «циганка» попрямувала до станції. Віктор лише скривився й покрутив ключа, запускаючи мотор. На картці стояло її ім’я. Ірина Скоропляс. «Вісник часу». І він, розвернувшись, узяв зворотний напрямок.

А та, кого так круто «обламав» один із потенційно цікавих людей, і гадки не мала ображатися. Навпаки, настрій Ірини, для якої «Скоропляс» було просто журналістським псевдонімом, різко пішов догори. У неї був нюх на справді цікавих людей, професійне чуття. І успіхом для себе вона вважала саме момент зустрічі з такою людиною, момент її відкриття для себе, адже вони в наш час, як вважала журналістка, поступово вироджуються. Тому ця зустріч уже сама по собі — успіх. А решта — справа професійної майстерності.

Тому вона вже тепер знала, що робитиме завтра. Навіть сама зовнішність цього хлопця створювала для неї неабияку інтригу, як і манера спілкування. Хай там що, а Ірина зараз могла сама собі поклястися, що оцей «вікінг» з леопардом на плечі, котрий, якщо вірити кадровикові з військкомату, отримав бойовий орден, поклавши самотужки мало не взвод повстанців, не бачив у ній жінки. Ні свідомо, ні підсвідомо. І це в ній! Цей незворушний «пан Віктор» дивився просто крізь неї, в той час, як у ній завжди «грузли» погляди всіх без винятку чоловіків. І нарешті, якщо відкинути ці припущення та здогади, сам факт, що людина, котра ходить у дорогій куртці й купує нову «дев'ятку», живе мало не в землянці. Що це?

Людям давно набридла «еліта», «цікаві особистості», котрі вдають із себе європейців і крадуть ешелонами. Ця тема давно «зачовгалася». Сама жвона взагалі була впевнена, що справжні герої, сенсації та самородки живуть серед нас, ховаючись у натовпі. І тому завтра вона знову з’явиться тут, щоб оцей провінційний «рембо», зрозуміло, дещо «підлакований» її талановитим пером, зайняв гідне місце в потужній піраміді, що підтримувала її високий журналістський рейтинг.

Віктор щиро здивувався, коли зранку, відчинивши двері, побачив її. Тепер уже не пливло перед очима, не забивався подих. Лише за інерцією тьохнуло серце, коли впізнав її обриси. Хоча, «тьохнуло» воно швидше від згадки про те, як він учора обізнався. А наступним почуттям виявилося обурення. Звідки беруться такі нав’язливі люди?

— Пане Вікторе, — почала вона, — пробачте, ради Бога, що я набридаю вам, але…

— Послухайте, пані, забув як вас, — перебив він, — я ж зрозуміло пояснив вам, що не хочу. Навіщо ви знову…

Але тепер уже у свою чергу перебила вона:

— Пане Вікторе, ви ж мене не дослухали, а перериваєте і вже готові сваритися. Я ще раз перепрошую, що турбую вас, але цього разу вже не як кореспондент. Повірте, я з першого разу зрозуміла, що ви не хочете допомогти мені зробити матеріал. Я не за цим. Я б хотіла бути вашою клієнткою.

— Ким? — скривився Віктор. — У якому розумінні?

— Знаєте, хотілося б мати власну машину, проте журналісти — не надто забезпечений народ, тому кошти обмежені. А ви, я тепер знаю, можете запропонувати різні варіанти купівлі авто, зокрема й дешеві. Тому… Я б хотіла зробити вам замовлення.

Він не знав, що й відповісти. Вчора, коли ця екстравагантна пані шокувала його такою несподіваною «заявочкою», все було зрозуміло. А тепер… Вона просто хоче машину, як і всі інші, з ким йому доводилося регулярно стикатися.

— Ну, присядьте поки що… Я зараз…

Це запрошення, поєднане з тим, що господар не надто шикарних апартаментів не збирався відходити від дверного отвору, означало, що присісти належить надворі. Вона повернулася і, ступивши кілька кроків, опустилася на стару похилену лавку під кривою яблунею.

— А можна, я ще одне яблуко зірву?

— Скільки хочете, — відповіли причинені двері.

Він з’явився хвилин за п’ять у тому самому одязі. Негостинний господар не використав цих п’ять хвилин для перевдягання, а, очевидно, розмірковував, варто чи не варто.

— І яку ж машину ви бажаєте? — запитав він, сідаючи за кілька кроків від неї на колоду і припалюючи цигарку — «Вінстон», хоч і живе в розвалюсі.

— Б'юся об заклад, ви їх не в нас купуєте, — зауважила Ірина. — Кажуть, наші всі підроблені.

— Сигарети? З Німеччини. Я також чув, що звідти — «справжніші».

— У мене свої, звичайно, але я б не відмовилася. Якщо це не виходить за межі вашої гостинності.

Він мовчки підвівся, приніс із хати нову пачку сигарет і простягнув Ірині.

— Це що, мені?

— Вам. То яку машину ви бажаєте придбати?

— Ну, дякую… — Вона запалила й собі й замислилася. — Знаєте… якусь таку… словом, жіночу. Сучасній діловій жінці потрібна зручна прудка машинка, щоб не їла багато, щоб у ремонті не надто дорога була… Ну, ви ж розумієте, всі ці нюанси… Я чула, що всі ваші клієнти залишаються задоволеними.

— У мене немає ніяких клієнтів, — заперечив Віктор. — Колись комусь я справді зробив таку послугу, от і все.

— Звичайно, — підхопила Ірина. — Чого зайве базікати із журналісткою? Завтра «накатає» щось у своїй газетці, а потім матимеш проблеми з податковою чи ще з ким… Ви що, справді про мене такої думки?

На це Віктор не відповів нічого.

— Пане Вікторе, — вела вона своєї, — мушу сказати вам відверто — я навіть образилася, що ви мене так «відшили» вчора, хоч це, звісно, ваша особиста справа. Проте це тільки підживило мою журналістську цікавість до вас. Саме тому я навела деякі довідки щодо вашої персони. Але коли мені розповіли, чим ви займаєтеся, інтерес мій до вас різко змінився на суто… шкурний — сподіваюся, вас не образить такий вислів. Розумієте, я дуже хочу машину. Ну дуже! А фінансів бракує.

— Гаразд, — погодився Віктор. — На яку суму ви розраховуєте?

— Близько трьох тисяч — це максимум. Це вже самий край. Якщо можна вкластися в меншу — буду вам вдячна.

— Це приблизно десятирічна машина такого класу, як ви хочете, — пояснив їй Віктор. — Завтра привозьте половину суми. Це буде «Опель» або «Фольксваген». Ви орієнтуєтеся в цих марках?

— Не дуже.

— Тоді я вам зараз покажу журнали, як виглядають ці моделі.

— Чекайте, пане Вікторе, — зупинила вона. — А ви що… самі її купуватимете?

— А як інакше?

— Я б… річ у тому… не те що не довіряю вам, але… машина має мені подобатися… ви привезете — а в неї або колір не такий, або зовнішній вигляд…

— Усе це ми обумовимо. Зараз подивитеся по журналах, скажете можливі кольори. Я можу гарантувати, що знайду ці дві марки в такому варіанті, як ви хотітимете.

— А раптом буде щось ще цікавіше, якась інакша, з тих, що рідше зустрічаються…

— Ну… — Він розвів руками. — Тоді справді є можливість привезти те, що вам не сподобається.

— То давайте разом купимо, — запропонувала Ірина. — У мене є закордонний паспорт, віза — без питань, я їду з вами й вибираю сама для себе машину.

— Навіщо тоді я? — знизав плечима Віктор. — Їдьте й вибирайте, це може зробити будь-хто.

— Як це — навіщо? — здивувалася вона. — Я не знаю де, не розбираюся. А потім, з мене такий шофер… Права маю, але самій по Німеччині… Я там пропаду! Ні… Давайте разом. І буде гарантія, що мені сподобається.

Такий поворот явно його спантеличив, і він знову замовк. Що вона замислила? Пригод шукає? Журналістка… А скоріше, збирається втовкти одночасно двох зайців — придбати машину і вліпити якийсь репортаж у свою, як сама казала, скандальну газету. І таки справді — податкова й інші непотрібні пригоди… Намагаючись прочитати її думки, Віктор навіть не підозрював, що ця пані журналістка з нехай некласичним, але цілком привабливим обличчям, не кажучи про інше, вже півгодини ловила себе на думці, що не відмовилася б при цьому і від третього «зайця».

— Тобто ви хочете сказати, що не використаєте подорож для того, за чим одразу приїхали? — уточнив Віктор.

Вона лише ображено знизала плечима:

— Звісно, без вашої згоди — ні. Я при, мабуть, багатьох вадах — порядна людина. Можливо, вам просто неприємно чи нецікаво їхати разом зі мною, то я можу дістатися сама, скажете куди, а там купимо й женіть її сюди, також без мене.

— Гаразд, — сказав Віктор, глянувши, нарешті, їй в очі. — Зустрічаємося післязавтра тут. Точніше, я чекатиму на вас на вокзалі з ранішнього поїзда. Відразу їдемо.

— А чому звідси? — не зрозуміла Ірина.

— Машиною поїдемо, — пояснив він. — Не люблю поїздами труситися, якщо вже є така можливість.

— Отже, все вирішено, по руках? Стривайте, а як же назад? Я що, сама поїду?!

— Звісно.

Журналістці мало не відібрало мову:

— Але я не зможу одразу таку дорогу!

— Чому ні? Помаленьку, за мною. Якраз і практика буде.

Він обережно потис простягнуту йому долоню — легку та невелику, з охайним яскравим темно-червоним манікюром, але швидку та енергійну.

— Дякую за яблуко, — сказала вона, підводячись. — Якщо ви дозволили скільки завгодно, то ще два я поклала в сумку. Сподіваюся, після закінчення цієї автокампанії ви зміните свою непривабливу думку про мене.

На це зауваження він не спромігся нічого відповісти. Лише кинув поглядом по її постаті, що зникала між яблунь. Погода вже тиждень була не літньою, і довга куртка, що бралася складками в такт її крокам, відкривала обриси фігури. І ще волосся в неї виявилося набагато чорнішим, ніж здалося вперше, коли по очах текла холодна вода.

Територію Польщі Віктор долав швидше, ніж зазвичай. Тут, на кращих дорогах, було де розігнатися, а прагнення зробити справу якнайскоріше підганяло. Прагнення, пов'язане з новою людиною, яка сиділа поруч, бо раніше воно не з’являлося ніколи без належних на те підстав. До того ж людина ця була гарною жінкою, яка увесь час мовчала, дивлячись на дорогу.

Уперше Ірина озвалася лише в Польщі, коли чотириста кілометрів залишилися позаду.

— Я так не зможу, — сказала вона. — Я тут загублюся. Ви завжди так їздите?

— Назад їхатимемо помаліше, — заспокоїв її Віктор, скидаючи швидкість. — Ось так вас влаштує? Попри саме узбіччя так помаленьку й «допиляємо». Побачите, ви швидко адаптуєтеся й самі схочете швидше.

— Гаразд, — погодилася вона. — І все-таки ви дуже летите. Дивіться, нас майже ніхто не обганяє — тільки ми всіх. Не думаю, щоб ви намагалися справити на мене враження такою їздою.

Вона дуже розумна і прониклива, оця «циганка» Ірина, і бачить усе наскрізь. Він промовчав.

— Ви обмежені в часі? — запитала вона. — Маєте якісь нагальні справи?

— Наче ні…

— Отже, відчуваєте дискомфорт, їдучи зі мною, і бажаєте впоратися якнайшвидше.

Довелося знову змовчати.

— А я, між іншим, також відчуваю дискомфорт біля вас.

— Чому?

— Тому що змушена мовчати як риба.

— Хіба я вас змусив?

— Звичайно. Ви однаково «косо» на мене дивитеся. Усе, про що б ми не говорили, ви сприйматимете з підозрою.

— Зовсім ні, — заперечив він. — Говоріть про що хочете. Ви ж пообіцяли мені, що не зліпите нічого за моєю спиною.

— Ну, дякую за довіру. — Її посмішка вийшла кривуватою. — Хоча, це ваше бажання мені не зовсім зрозуміле. Що такого, якби люди прочитали в газеті щось цікаве, пов'язане з вами?

— Усе, пов’язане зі мною, — приватна справа, — пояснив їй Віктор. — І є люди, яким неприємно виставляти на загальний огляд власну білизну, чисту чи брудну — немає значення.

— Так, це не новина, — погодилася Ірина. — Такої думки переважна більшість людей. Але зовсім не обов'язково, щоб у розповіді про вас вказувалося, що це саме Віктор такий-то, який живе там-то. Я розповідатиму про Івана чи Петра, який живе в одному з наших міст — звичайний журналістський прийом. Від цього читачам не стає менш цікаво, а ваше приватне життя залишається за надійною завісою, адже збереження журналістської таємниці — це мій успіх, мій імідж. Я ніколи через це не переступлю.

— Нехай так, — не погодився Віктор, — але ж однаково я вам повинен «сповідатися» — незнайомій сторонній людині. По-вашому — це приємно?

— Я, приміром, відвідую гінеколога. Хоча, як на мене, це значно неприємніше… Але це лікар. Він для того є, і показати йому власне тіло — звичайна річ. Так само нічого поганого немає в тому, щоб показати свою душу, свою натуру, думки журналісту. Або священику. Я зрозуміло пояснюю?

— Зрозуміло. Але до лікаря ви йдете, коли потрібно вам. А яка потреба в мене?

— Ну, часом людина сама не здатна побачити цю потребу. До певного моменту. Якби ви добре запитали себе, чи є вона у вас, можливо, змінили б думку. Тим паче, якщо біля вас людина, щодо якої ви абсолютно впевнені, що не нашкодить вам порпанням у вашому минулому… Іноді потрібно буває скласти картину власного життя й осмислити її. А робити це самому перед собою важче. Я не права?

— Можливо.

— Але біля вас, на жаль, замість такої людини — незнайома, настирна, можливо, несимпатична вам жінка, на яку, мені здається, оцей ваш хижак дивиться значно приязніше, аніж ви самі. Того й поспішаєте — чимшвидше здихатися.

— Якесь раціональне зерно є. — знизав плечима Віктор. — Але ви перебільшуєте. Ще раз кажу — я не дивлюся на вас косо. Ви мені пообіцяли — і я вам вірю. А в моїй біографії, повірте, справді немає нічого цікавого, щоб про це писати. Теперішня ж робота — дійсно, не хотілося б привертати до неї зайвої уваги. Існує багато структур, як державних, так і всяких, як кажуть, «тіньових», які б не полінувалися докласти зусиль для того, щоб мені жилося важче.

Вона здивувалася такій довгій фразі в устах цього мовчазного чоловіка і, помовчавши кілька хвилин, запитала:

— А все-таки, звідки цей живопис?

— З армії. Тоді так було модно. Як зараз — не знаю. Емблема роду військ.

— Таке має майстер робити.

— Був один. Грозився, що замордує мене на смерть, а натомість подарував отаку картинку.

І Віктор у двох словах розповів їй історію з Варданяном.

— Цікаво, — сказала Ірина. — А напис що означає?

— Я у Литві служив.

— Он як? — Вона замислилася. — А… можна, я ще щось вас запитаю? Виключно для себе. Не дає спокою.

— Питайте…

— А це правда… Словом, коли я розпитувала про вас у військкоматі…

— Послухайте, а звідки ви взагалі про мене дізналися? — перебив Віктор. — Мені якраз оце не дає спокою.

— Та ж там і дізналася, — пояснила Ірина. — Розумієте, писати треба, а немає про що. Тем немає. А я зараз саме на хвилі. Варто зупинитися — вилетиш з неї, місце займуть інші — конкуренти, так би мовити. Адже газета популярна, багата… От і крутилася в пошуках. Пішла до військкомату, до кадровика, а там… Словом, твоя справа йому й потрапила під руки. А коли він сказав… щось таке — «ось, наприклад, вам орел, який отримав орден за те, що сам поклав мало не взвод ворогів»…

На це Віктор знову не відповів нічого, тому вона, наважившись, запитала:

— Скажи, а це правда? Це нічого, що я на ти? Так ніби зручніше…

— Це неправда, — відповів Віктор. — Їх було лише четверо, а не взвод. До того ж це виявилися взагалі не військові — так, просто озброєні люди. І потім… не вороги. Вороги, напевно, — це ті, з вини кого нам з ними довелося зіткнутися. Але тих не дістанеш.

— І що, це тепер на твоїй совісті?

— Як тобі сказати… Якби я цього не зробив, загинули б інші — ті, хто зі мною служили, такі самі хлопці, як я. Вони також не заслужили смерті. Так мало статися. Доля. Тому вони не на моїй совісті, але згадувати неприємно.

— Пробач, — сказала вона. — Більше не буду про це.

До самого місця призначення вони говорили — про десант, парашутні стрибки — адже ця тема все-таки цікавила Ірину. Натомість вона розповідала про всілякі перипетії своєї журналістської справи, і решта дороги вже не здавалася Віктору неприємною. Ця жінка була розумною й комунікабельною, до того ж тактовною й ненав'язливою, як здалося спершу. Сама ж вона отримувала задоволення від спілкування з чоловіком, який насправді виявився не настільки цікавим, як здавалося спочатку, проте…

Усе-таки над ним продовжував висіти якийсь ореол інтриги, таємниці. А спосіб його теперішнього життя для неї аж ніяк не пояснювався тим, що багато років тому йому довелося в бойовій сутичці розстріляти чотирьох супротивників. Безпардонно ж лізти людині в душу вона не збиралася — це було неприємно, для себе насамперед.

Машину вдалося знайти лише по обіді наступного дня. Заручившись запасним варіантом у Дітмара у вигляді невеличкого та відносно дешевого і збереженого «Фольксвагена», вони все-таки проїхалися ще по кількох точках, доки Ірина не уздріла, як сама вважала, просто фантастичне авто — компактний «Форд». Від цієї машинки вона зовсім утратила голову. Щоправда, авто було лише шестирічне й коштувало майже три тисячі, а «розтаможка» обіцяла потягти за собою ще мінімум тисячу.

— Але мені вже не хочеться інакшої… — зітхнула Ірина. — Давай, беремо. Якщо ти, звісно, погодишся зачекати хоча б зо два тижні, щоб я розрахувалася з тобою за послуги.

— Без проблем, — відповів він.

Забравши машину, вони вирушили назад. Віктор їхав не більше шістдесяти по крайній правій смузі потужного автобану, а зліва тільки й свистіли інші, обганяючи їх. Таким темпом вони діставатимуться ще якнайменше добу. Час від часу він поглядав у дзеркало заднього огляду, посміхаючись на те, як ця рішуча жінка «притискається» до нього. Але й вона робила успіхи. Кілометрів за п’ятдесят «Форд» уже не висів у нього на хвості. А до польського кордону вони вже під'їжджали на всіх вісімдесяти.

Поглядаючи у дзеркало і згадуючи Ірину, він іноді думав, чи не забагато їй наплів. Розпатякався, адже вона була приємною співрозмовницею. Відразу схотілося переконати себе, що причина полягала виключно в цьому. А не, скажімо, в симпатії, що виникла до гарної та ефектної жінки. Так, наче він з якоїсь біди не мав на це права. Але розбиратися у цьому не хотілося.

У Польщі справи пішли важче, оскільки автостради були гіршими, завантаженішими й мали менше смуг. Темп просування до кордону різко впав, і на черговій зупинці він побачив, що Ірина виглядає доволі змученою. А тим часом сутеніло. Їхати далі поночі годі було й думати, тому, діставшися найближчої автостоянки, Віктор зупинився.

Ірина категорично відмовилася витрачати гроші на номер і забагла спати в машині — як і минулої ночі. У «дев'ятці» це було цілком стерпно. Поївши в барі, вони знову довго розмовляли перед тим, як заснути. Проте цього разу щось наче було не так. Ірина, хоч і змучилася, настрій мала піднесений — вона отримала омріяне авто. А от він… Учора так не було. А сьогодні його муляло, що поруч, через важіль стоянкового гальма, лежить гарна жінка. Жодних думок, жодних намірів щодо неї, але саме це відчуття виявилося доволі нав'язливим і заважало розслабитися.

— Ти наче ще більше змучився, аніж я, — помітила Ірина.

— Не знаю… Іноді здається, що морально змучився від цієї справи. А потім посидиш кілька днів удома, підводишся і їдеш знову. Навіть якщо немає конкретних замовлень. Тоді просто на базар — і все.

— І скільки вдається заробити на одній машині? — запитала вона. — Якщо не секрет…

— Коли як. Іноді навіть у мінуси влітаєш. Раз привіз машину… Поки думав, куди везти, — подорожчало розмитнення. Влетів одразу на тисячу. А часом візьмеш іномарку таку собі, дешевеньку, а якийсь грошовитий бовдур купить дорого.

— Цікава робота. Майже як у мене.

Змучена, вона заснула швидко, а Віктор довго лежав, потім виходив палити, сидів на задньому бампері машини наодинці з темрявою. Звідки він узяв, що не має права спілкуватися з нею, насамперед, як із гарною та сексуальною жінкою, а потім уже як просто з розумною людиною? Та це було наче своєрідне табу. Зоряна. Ось причина.

Тут, де її не було і близько, поруч з Іриною її ім'я звучало якось незвично. А перед нею самою Віктор не мав жодних зобов'язань. То, може, це зобов'язання перед собою? Навіщо вони? Дурне питання. Заради цього пройшов крізь оте десантне пекло, заради цього відібрав життя чотирьох таких самих, як він, хлопців, заради цього… О, ні. До чого тут його мати?! Коли вони надходили, оці думки, рука сама витягала з пачки цигарку, а тверезий розум усвідомлював, що допускати їх — лише даремно мучити себе.

А жінка, яка спить зараз у машині, хіба вона гірша? Що сказала б вона, якби він дозволив собі зараз розбудити її й запропонувати: «Ти хотіла знати про мене все? Ти казала, що в кожної людини колись настає така мить? У мене настала. А ще — я не можу заснути поруч із тобою. Я стільки часу не мав жінки, а ти така…»

Ох, яка ж це все маячня. Марення хворої людини.

Уранці Ірина відверто стурбовано глянула на нього.

— Шкода, що я ускладнюю тобі життя, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти зовсім не спав. Це кидається в очі.

— Стеріг твою машину.

— Та ні… Ти стеріг щось інше, — задумливо промовила вона. — І, схоже, від мене. Але це я переступаю межу, пробач.

На нашій території справи пішли на краще. Ірина вже повністю адаптувалася, а він, відхрестившись, нарешті, взагалі від усіх думок, тримав «сімдесят», похмуро втуплюючись у дорогу й періодично все-таки поглядаючи назад. Тепер між ними була вже більша відстань, і сюди періодично вклинювалися машини, яким не вдавалося обігнати відразу обох, адже дорога тут уже мала лише по одній смузі у кожен бік.

І все-таки він проґавив несподіванку, яка була, враховуючи його досвід, не такою вже й несподіваною. Доволі пошарпана іномарка, порівнявшись із «Фордом» на вільній ділянці дороги, раптово засигналила і зробила різкий рух вправо, притискаючи маленьку машину до узбіччя. Він не міг чути, як Ірина скрикнула і злякано завиляла з боку в бік, і лише коли побачив, що машина її вискочила на узбіччя, а біля неї зупинився хтось інший, зрозумів, у чім річ. Розвернутися миттєво не було змоги — довелося пропустити кілька вантажівок, що йшли назустріч. Коли ж він повернувся, «Форд» незручно стояв глибоко на узбіччі, а біля дверцят, за якими принишкла Ірина, вже стояли двоє хлопців і стукали у скло.

Він підійшов і привітався.

— Здоров, — відповіли йому. — Якісь проблеми?

— Так, це моя машина. — Віктор показав на «Форд». — Жену з Німеччини.

— Жене оця пані, — виправив один з них, одягнутий у шкірянку. — А тебе ми взагалі не зупиняли. Ти собі їдь — он… — Він показав рукою.

— Я ж пояснюю тобі, — повторив Віктор, — це моя машина. За неї заплачено. Пароль — «Покемон».

— До чого тут ти? — почав нервувати той. — Ми тебе взагалі нічого не питали. А вона нічого не знає. Тому гроші на бочку — і тоді можна їхати далі.

— Хлопці, — сказав Віктор, — повірте, так не піде. Я тут не перший рік. Свою машину я не жену. За неї заплачено минулого разу. Хочете — покажу документи. Я на ній просто їду. А за цю машину я заплатив учора. Ця жінка просто мій клієнт, тому пароль знаю я. Якщо ви наполягаєте, я, звісно, дам гроші, щоб не мати з вами неприємностей, але я цього так не лишу. Ви їх однаково повернете. Ви ж самі знаєте. То для чого вам зайвий клопіт?

Той, що говорив з Віктором, відійшов назад до їхньої машини й нахилився до водія, який не вимикав мотора, а другий так і залишився стояти біля Віктора з виглядом, наче його це не стосувалося.

«Базар» тривав одну хвилину. Третьому махнули рукою, він не прощаючись сів до них, і іномарка, скреготнувши колесами, погнала у зворотному напрямку.

У неї тремтіли руки, в цієї рішучої жінки. Очевидно, так її зупиняли вперше.

— Усе гаразд, — заговорив до неї Віктор, таки достукавшись у дверцята з протилежного боку. — Все нормально. Їдьмо.

Але Ірина потребувала довшої зупинки.

— Хто це такі? — запитала вона, беручи завбачливо простягнуту ним сигарету.

— Мафія. Або рекет. Як тобі більше подобається.

— І як ти від них відкараскався?

— Бо все законно. Я сплатив за цю машину. Однаково б віддавали — не від себе ж працюють хлопці. Люди також не перший рік цим займаються. Не в їхніх інтересах викидати таких, як ми, з дороги. Вони з цього живуть.

— Сила… — обурено промовила Ірина, затягуючись. — Отже, знати пароль — і всі проблеми.

— Як коли. Іноді бувають просто любителі. Не мафія, тобто. Якщо натраплять на якогось лоха, то матимуть шанс заробити якусь сотку.

— А якби ці виявилися саме такими?

— Такі — самі бояться. За ними нікого немає. Таких офіційний рекет не жаліє. А за мною з цього погляду — закон. Я сплатив — вони мене навіть захищають певною мірою.

— Добрий закон… — промовила Ірина.

— Ти ніби вперше чуєш про таке, — здивувався Віктор.

— Не вперше, — погодилася вона, — просто доки все це не стосується тебе особисто, сприймаєш дещо інакше. Закон власної сорочки…

— Ну, гаразд. — Віктор узявся за ручку дверей. — Можемо спокійно їхати. І наступного разу не панікуй.

— Звичайно, — вона кивнула головою, — я ж тепер знатиму, що ти вернешся.

— Куди ж я подінуся, — відповів у тон їй Віктор. — За тобою ж іще гонорар…

Але від'їхати їм знову не дали. Тепер уже поруч зупинилася шустра «вісімка», з вікна якої визирнув жезл. Так, наче ці тимчасові номери вабили всіх підряд. Але цього разу з’ясування стосунків минуло швидше. Він лише нагнувся до вікна машини, й ДАІ поїхала далі.

— От уже не щастить, — бідкалася Ірина. — А цим чого треба?

— Грошей, — відповів Віктор.

— Та ми ж правил не порушували! Хіба тут не можна стояти?

— Можна, але краще дати десятку й нехай печуть — від того не збіднієш. А так почнуть — що та чому…

Вони простояли на узбіччі ще з півгодини.

— Н-да… — пошкодувала Ірина. — Все-таки тут набралося б на непоганий репортаж… жаль…

На це Віктор лише скривився:

— Хто ж тобі завадить зліпити його, наче про когось іншого, так, як ти казала?

— Ну… — похитала головою вона. — Якщо я не дозволяла собі непорядності щодо інших, то з тобою тим паче…

— Гаразд уже, — несподівано промовив Віктор, — ліпи, якщо вже так треба. Але зовсім без мене.

— Правда? — ожила Ірина. — Ти дозволяєш? Дякую. Я дам прочитати. Усе, що ти забракуєш, потім викину. Гаразд?

— Гаразд, — погодився Віктор. — Тепер ти вже можеш їхати?

— Ти знаєш, тепер можу. Ти вмієш поставити назад у колію.

Він допалював цигарку, сидячи за столиком одного з літніх кафе просто неба, яке ще не встигли згорнути перед настанням осені. Останніми днями, хоча ще й теплими, вже віяло прохолодою. Кава була справді непоганою, і Віктор думав замовити ще одну.

Ірина телефонувала тиждень тому — просто так. Питала, як справи, чи немає гострої потреби з грошима, які вона заборгувала, і чи не продав ще «дев'ятку», адже вона знайшла на неї покупця. Побалакали гарно і приємно. І ось тепер, як було домовлено, він чекав на неї в кафе на розі двох тихих вулиць.

Ірина спізнилася майже на годину.

— Пробач, будь ласка, — почала вона замість вітання. — Ніколи не спізнююся, а тут головному редактору одна мара вступила в голову… Я наче на голках, ледве висиділа…

Вона дуже спішила потрапити сюди, тому захекалась і виглядала збудженою.

— Не треба було так бігти, — сказав він. — Я й так нікуди не поспішаю, а кава тут добра. Що ти будеш?

— Я? — здивувалася вона. — А… що, ми тут сидітимемо?

— А що, погано?

— Ну… я гадала, ми кудись підемо, у якесь краще місце. Я за машину могорич так і не поставила. Якраз сьогодні і збиралася. Ну правда, ходімо, я навіть придумала, куди тебе запросити.

— Могорич відміняється, — посміхнувся Віктор, як завжди, стримано.

— Чому?

— Ну, хоча б тому, що не позбувся ще машини — он, стоїть. А за кермом пити не можна. А по-друге, у твоєму становищі могоричі ставити не варто — ми ж перестаралися з ціною, наскільки я пам’ятаю.

— Ну-у… — обурилася Ірина, — це тут якраз ні до чого. На це ще лишилося. Ходімо.

— Ні, правда, тут добре, — вперся Віктор. — Завтра його закриють на всю зиму, і більше тут не посидиш. Давай тут.

— Ну давай хоч до мене тоді зайдемо, — не здавалася вона. — Я не надто хороша господиня, але чимось тебе пригощу.

— Ні, я не зібраний для гостей, — рішуче підняв руки Віктор. — Серйозно, давай тут.

Саме тепер підійшла офіціантка й запитала, що вони замовлятимуть, чим Віктор і скористався.

— Мені каву, а потім ще одну. Ти що будеш?

— Також каву, — зітхнула Ірина.

— Дві кави і щось смачне для дами на ваш розсуд.

Ірина лише подивилася на нього й нічого не сказала.

— Як твоя машина? Бігає? — запитав Віктор.

— Звісно. Хто ж вибирав!

— Ти й вибирала.

— Ну… за великим рахунком, купував її ти. Я тобі надзвичайно вдячна. До речі, ось гроші… — Вона полізла до сумочки.

— Потім, — зупинив її Віктор. — Давай спочатку каву пити.

Розмова чомусь не клеїлася, і вони мовчки пили каву. Потім курили. А Ірина тепер була не схожа на саму себе — напевно, вибилася з колії через затримку на роботі й своє спізнення, і в розмові явно не бажала брати ініціативи.

— І як твоя стаття? — нарешті запитав Віктор.

— Ніяк.

— Чому?

— Не знаю. Нічого не вдалося. Щось зліпила, а почитала — така маячня виходить… — вона подивилася на нього. — Я взагалі вирішила від неї відмовитися.

— Я одразу казав, що все це не варте уваги.

— Ні, — заперечила Ірина, струшуючи попіл і зосереджуючись. — Варте уваги й навіть дуже. Річ в іншому. По-перше, ми з тобою якось… ну, принаймні мені так здалося, ближче познайомилися, і я не можу тепер ліпити на тобі, на твоєму прикладі, щось таке, словом, як про інших. Спробувала написати інакше. Але…

Віктор не перебивав.

— Розумієш… Якщо зібрати все, що я про тебе знаю, багато речей я не можу собі пояснити. Твій… спосіб життя… — Вона старанно добирала слова. — Все, що я побачила, що зрозуміла про тебе — воно… ну, словом, не пояснюється тим, що ти розповів. Тому й моя розповідь виявилася непереконливою. Розумієш? Наче не вистачає ще чогось. Чогось, про що ти мені, очевидно, не розповів. Чогось такого, що давало б зрозуміти, чому ти не маєш спокою. Ти наче неприкаяний. Повір, це видно. Принаймні, мені. Отже, цього відкрити я не змогла. А вигадувати від себе…

А він продовжував мовчати, тим самим переконуючи її у правоті власних спостережень. Усе правильно. Вона справді класна журналістка, ця Ірина Скоропляс. На мить Віктору стало її шкода. Не вдався гарний матеріал про колишнього десантника, який свого часу ого-го… Цікаво, що б вона сказала, якби мала змогу дізнатися, яку сенсацію насправді являє собою цей утрачений матеріал! І що до цих не вартих уваги дрібниць його герой — автор усіх останніх хітів Леми, у якого, напевно, бідолашна й не мріє взяти інтерв'ю! Від цих думок одразу стало соромно, адже Ірина заслуговувала на те, щоб допомогти їй, а не глузувати.

— …а зробити це мені справді хотілося.

— Не переймайся, — втішав він. — Напишеш щось краще.

— Вибач, звичайно, — додала Ірина. — Я знову лізу у твоє особисте життя. А для мене там, здається, місця немає.

Він не схотів цієї миті зустрітися з нею поглядом, і це означало, що вона, на жаль, і тут вгадала.

— У мене взагалі немає особистого життя, — сказав Віктор. — Тільки дорога.

— Чому?

— Така доля, очевидно… — Він знизав плечима.

— І тебе це влаштовує?

— Звісно, ні. Але… пробач, звичайно, давай про щось інше.

— Зрозуміло. Вітю, можна, я прямо спитаю? Маю таке відчуття, що я тобі нав'язуюся. Не з репортажем там, чи з машиною, а взагалі. Це так?

— Ні, звичайно… — Тепер він дозволив собі подивитися в її очі, і це дало Ірині зрозуміти, що відповідь щира.

— Ми ще побачимося?

— Звісно, якщо буде потреба — ти знаєш телефон.

— А без потреби?

Він знову подивився на неї і сказав переконано, не сумніваючись ні на йоту:

— А без потреби зі мною краще не бачитися. Дружня порада, абсолютно щира.

Вона все-таки витягла із сумки гроші й поклала на столик, а потім полізла ще за чимось.

— Я не хочу, — сказав Віктор. — Чесно. Мені також здається, що ми ближче познайомилися, і мені неприємно їх брати. Тим паче, що мені вони майже без потреби, а ти, напевно, позичила. Не треба.

Він нахилився й поклав їх назад до сумочки.

— Тепер я взагалі не знаю, як себе почувати, — знизала плечима Ірина.

— Не переймайся, — порадив їй Віктор, — ти ж… розумна жінка. А я справді цілком щиро.

— Жінки всі однакові… — зітхнула вона.

Віктор не відповів нічого.

Ірина витягла з сумки невеличкий диктофон і простягла йому:

— Візьми оці мої… труди. Якщо хочеш, послухай — потім зітреш. На папір я ще не встигла перенести. Та воно й не треба. Побачиш сам — таки невдало. Апарат залиш собі на пам’ять — це не пошук приводу для нової зустрічі. Не переживай, у мене їх кілька. Раптом і тобі стане в нагоді.

— Що ти, не треба…

— Залиш, я прошу. На згадку.

І знову пауза.

— Ну що ж, дякую тобі за все, — порушила мовчанку Ірина. — Я йтиму.

— Обережно ганяй, — порадив Віктор. — Відчуєш себе водієм — гляди не заривайся.

— Добре, — відповіла вона. — Ти також. Обережність і асам не зашкодить. Буде чогось треба — дзвони, візитівку маєш. Допомога журналіста може знадобитися будь-кому.

Вона підвелася й пішла, зробивши прощальний жест рукою, який супроводжувала усмішка, не те, щоб сумна — просто позбавлена оптимізму. Не озираючись. Вона була розумна, бачила все наскрізь й уміла, залишаючись порядною людиною, давати сама собі раду в цьому складному житті, яке часто-густо ламало та перетворювало на непотріб навіть дужих чоловіків. До того ж… Усе було в цій жінці — і краса, і розум, і життєва сила. А Віктор, відірвавши на мить очі від вичовганого за літо столика з чашкою кави, проводжав її поглядом, у якому, проте, не було ні захвату, ні розпачу, ні заздрості, ні надії. Бо попри всі ці виключні якості мала вона одну дуже серйозну ваду, що перекреслювала геть усе.

Вона не була Зоряною.

XVI

На цвинтар Віктор потрапив лише о пів на четверту. Розпитався в адміністратора на головному вході і купив гарний вінок — без напису, бо, з одного боку, вже не було часу, а з іншого, Віктор просто не знав, що міг би написати. Логіка підказувала як найкращий варіант — «Від того, на кого чекає твоя доля й кого ти ще можеш врятувати». Але блюзнірствувати на цю тему навіть подумки було неприємно. Тим паче, його справді могла спіткати доля Юри Чурикова.

Неприємне відчуття охопило Віктора, щойно він вийшов з вінком із цієї похмурої установи. Доти навпаки була якась наснага. Аякже — доля дарувала ще один шанс. Хапайся за нього… Тепер же він чітко зрозумів, що зараз опиниться серед людей, у яких справжнє горе, і йому, звісно, там не місце. Він з'явиться, щоб копирсатися в почуттях цих людей, винюхувати та випитувати. А ще видаватиме себе не за того, ким є насправді: покладе на могилу небіжчика вінок, можливо, найдорожчий з усіх, претендуючи таким чином на його близького друга. Доведеться брехати згорьованим людям.

Промайнула ще одна думка, несподівана й зовсім недоречна. Напевно, серед людей, які знають його, Віктора, одна зовсім би не здивувалася його вчинку, його блюзнірству. У пам'яті знову постала темна тканина сукні, що взялася складками на фігурі жінки, яка зникала в поїзді. Вона б не здивувалася.

Священик дочитував молитву, робітники вже розбирали мотузки, готуючись опускати труну у вириту могилу. На нього звернули увагу відразу, оскільки широкоплечий чоловік, який дуже поспішав і ніс дорогий вінок, підійшов несподівано і з того боку, з якого було видно всім. Присутніх було осіб п'ятдесят, і Віктор, ставши скраю, й собі намагався окинути їх поглядом, непомітним, але таким, що давав змогу побачити можливих знайомих. Знайомих не було.

— Це… Юра, так? — тихо запитав він у якогось чоловіка, що стояв поруч.

— Так…

— Хай спочиває…

Ось і все. Той, хто нещодавно ганяв автошляхами України й не тільки, поїхав в останню путь — дуже коротку — донизу. Мотузки висмикнули, й на труну посипалася земля. Жахливий звук, особливо, коли намагаєшся уявити, як він сприймається з того боку — звідти, зсередини. І одразу жіночі крики, плачі… Важка картина.

Хрест — тимчасовий, дерев'яний — увіткнули в насипаний горбок і навколо розставляли вінки. Поклав свій вінок і Віктор, і одразу ті, хто був тут «не надто своїм», почали розходитися. Віктор побачив молоду жінку, вдягнуту в чорне, яка витирала сльози, проте намагалася щось організувати, та й перед цим — він бачив — крадькома давала іншим, напевно, родичам, якісь вказівки. Хто вона? Дружина загиблого? Сестра? Навряд чи дружина або сестра в такий момент здатні були би керувати. Можливо, якась близька родичка, яка взяла в такий важкий момент ініціативу на себе?

— Ходіть, будь ласка, прошу вас усіх! Будь ласка, до автобуса. Ми просимо всіх зайти й пом'янути Юру!

Ті, хто вважали себе далекими, вибачалися і групками відходили від місця поховання, збираючись додому. Віктор застиг посеред цього, вагаючись, як повестися. Вона ж і виручила.

— Прошу вас, будь ласка… біля автобуса.

— Дякую, — сказав Віктор. — Незручно, ми не були близько знайомі.

— А вінок он який принесли, — сказала вона. — І самі спішили, — здалеку, напевно?

— З Рівненської області.

— Ого… Я вас прошу… — вона озирнулася і, побачивши, що людей уже запрошують інші родичі, знову обернулася до Віктора: — Будь ласка, ви з дороги.

— Добре, — погодився він. — Я, взагалі-то, машиною. Може, хто до автобуса не поміститься, я візьму.

— Дякую, — сказала вона. — Якщо можете, оцих двох старих.

Дід з бабою, на вигляд ніби з міста, були наче ще й не зовсім старими, але дід мав задишку й накульгував на одну ногу, користуючись паличкою. Це виявилися якісь далекі родичі Юри Чурикова. У машині бабця перестала поплакувати, а дід ще продовжував зітхати. Старша жінка виявилася доволі балакучою. Все говорила про присутніх родичів, про знайомих, які не змогли приїхати.

— А хто ця жіночка, що просила мене на поминки? — запитав він у баби.

— Аліна, дружина його брата, Ігоря.

— А сам Ігор де?

— Ой… — жінка важко зітхнула. — В Америці Ігор. Уже півтора року. Навіть… навіть… — Вона знову зронила сльозу. — На похорон брата… не зміг приїхати…

— Чому? — запитав Віктор.

— Кажуть, що неможливо, — пояснила стара. — Звідти виїдеш — назад не пустять. Щоб туди попасти, стільки дати треба, що потім рік відробляєш. А він тільки-но півтора року. Ой, що діється… Пороз’їжджалися, навіть родичів чужі люди ховають…

— Що вдієш, такі часи, — знизав плечима Віктор. — А Юра не хотів їхати?

— Краще б Юра поїхав, — по-своєму зрозуміла стара. — А той жінку лишив, дитину і… Звідтіля вже хто повертається?

За такими розмовами вони і приїхали до високого будинку в новому мікрорайоні Чернівців. Люди виходили, й Аліна запрошувала нагору.

Тепер він побачив їх. Хлопці курили, зібравшись купкою. Семеро чоловіків. Усі приблизно одного віку. Очевидно, ті, хто мав з Юрою справу на дорогах. Вони оцінювали «Ніссан» з паперовими тимчасовими номерами й давно мали здогадатися, що Віктор належить до тієї самої когорти.

Він запалив, стоячи впівоберта до компанії. Усі незнайомі. Це були люди, в розмові з якими найлегше проколотися, Віктор це добре розумів. І водночас саме від них був шанс отримати найціннішу інформацію.

— Кудою гнав?

Це вже було звернуто до нього.

— Через Чоп, — сказав Віктор.

— А здалеку?

— З Мюнхена, — збрехав він.

— Нормально… І виплатиться?

— Сподіваюся.

Тепер вони вже стояли однією купкою. І розмова, звісно, не могла не зав'язатися.

— Мужики, ви краще скажіть мені, що сталося? — нарешті перевів на потрібне Віктор. — Я як ударений досі. Лише сьогодні дізнався. Тільки-но Чоп переїхав, і Олег мені сказав.

— Який Олег?

— Не знаю, як його прізвище. Ну, вони все «шісткою» старою їздять уп’ятьох. А звідти чотири машини женуть. Зі Львова мужики… Я став, — вів далі Віктор. — Дивлюся — така нарада серед дороги — ті з Тужира, вісім машин, а ті ще тільки туди…

— Що тобі сказати… — промовив той, хто на вигляд був за головного. — Перекинувся — не те слово.

— Покотився, швидше… — додав інший.

— Підйом здоровезний, внизу майже провалля. Обмежуючих тросів не було. Летів донизу перекидьки. Машина у пляцок. А там бак вибухнув…

— Страх… — промовив Віктор. — А з дороги чого злетів?

— А хто знає? Зіткнення, принаймні, ні з ким не було. Так кажуть. Та он вони з Мішою тільки-но роз'їхалися. — Той, хто говорив, показав на колегу, який стояв поруч. — Гнали «сімки». А тут…

— Дощ пустився, знаєш, мрячка така… — пояснив той, кого назвали Мішою. — Якраз сіріло…

— Це завал… — повторив Віктор. — Та ж нормально їздив мужик! Цілком нормально. Зрілий водій наче був…

Цієї наживки ніхто з них не вхопив. Ніхто не сказав — «Ну ще би! Він же ж…» Ніхто не поспішав викладати йому, звідки в Юри Чурикова були навички екстремального водіння машини й чи були вони взагалі. Натомість його запитали, звідки знайомий із загиблим. Довелося розповісти вигадану байку, як кілька років тому Юра виручив його на митниці, коли Віктор буцімто влетів з вантажем. Юра позичив йому грошей на хабар, щоб викрутитися. Чималу суму.

І ось — ну, звісно…

— Коли це було?

— Роки два чи три… — скривився Віктор, нібито згадуючи.

Якщо вони весь час їздили тільки разом, оця компанія, то зараз його просто виведуть на чисту воду. Але цього разу минулося. Очевидно, існувала ймовірність того, що Юра Чуриков міг бути десь на митниці кілька років тому й без них.

Нагорі вже сідали до столу, і Віктор влаштувався там серед нових знайомих. Звичайні поминки. Повисихали сльози, потекли розмови… Свою казку Віктор оповів принагідно й Аліні. І попросив розповісти про Юру. Вона почала. Виявляється, Юра закінчив політех у Чернівцях, рік чи два працював на заводі, потім пішов на якесь мале підприємство, яке невдовзі розлетілося. Тоді й почав ганяти машини. Поступово сформувалася більш-менш постійна компанія хлопців, які займалися цією справою разом з ним. Аліна знала небагатьох. Ось і все.

— Не можу повірити, що це сталося, — закінчила вона розповідь.

— І я також, — відповів їй Віктор. — Хоча, власне, кожного з нас може підстерегти, не знаєш де.

— Ой, постукайте по столу й не кажіть так, — щиро побажала вона.

— А з Юрою взагалі не розумію, як таке могло статися, — вів своєї Віктор. — Гарно він їздив, елегантно. Хоча… Може, полюбляв притиснути? Ні? Знаєте, буває, той, хто почувається асом, любить показати клас.

— Та наче спокійно їздив… — знизала плечима Аліна. — Я, принаймні, не помічала. Звичайно, як усі.

Сівши за стіл, Віктор уже схилявся до того, щоб вважати свою версію помилковою. Навіщо їм був такий собі сірий аматор, як Юра Чуриков? Де йому було набувати навичок? В інституті? Навіть в армії не служив. Якщо розібратися, то він узагалі не був професійним водієм. Випадкова аварія?

Тим часом хлопці, вже добряче напідпитку, вийшли палити в лоджію, і Віктор, почувши характерні інтонації, зрозумів, що тут, за столом, нічого корисного вже не почує, й поквапився туди.

— С-сука… Не пробачу… — Аж заходився невисокий на зріст Андрій, стукаючи кулаком по перилах. — Не пробачу собі ніколи…

— Перестань, не верзи дурниць, — заспокоювали його.

— Не пробачу і все… — хитаючись, стояв на своєму той. — Ну мав Юрка передчуття! Мав! Недаремно не хотів їхати.

— Та закрийся, — розлютився раптом той, що виглядав на головного. — Чого ти, як баба? Чого ниєш? Хто його силував?

— Не силував, може, й ніхто, але всі просили. Всі казали, щоб не придурювався.

— То й що? Чого ти вирячився на мене? Чи я більше за всіх казав? А ти мовчав? Не силував?

— А він наче знав… — Хитав головою той.

— Що наче знав?! Він що — казав, що має в аварію попасти? Просто в останній момент не схотів їхати! А партію на сім машин замовлено. А якби я передумав, мене б ти не довбав?!

Ситуація загострювалася. Вони вже готові були хапати один одного за сорочки.

— Мужики, — встряг Віктор, — ви пробачте, я зі сторони людина, але не варто. Навіщо? З кожним могло таке статися…

— Ну ти віриш, що не хотів він їхати! — не відставав низенький. — За день відмовився! І так… наче відчував. Ми і так і сяк — «Не поїду» й годі.

— Може, справді що сталося в нього? — несміливо припустив Віктор.

— Та слухай його… — махнув рукою на Андрія ще один. — Ну чого ти баламутиш, нездоровий ажіотаж створюєш? Ну, не хотів, то й не хотів. Потім передумав і поїхав.

— Бо ми заставили… — Андрія зовсім розвезло від випитого. — А він передчував… Гадом буду! С-сукою буду! От повіриш… — Він уже майже вішався на Віктора, відвернувшись від приятелів. — Ну ж не женився,ніхто не вмер у нього… Просто — «не хочу». Забув? Не хочу. — Андрій помахав пальцем майже під самим носом одного з колег. — Це означає не хочу. Ось так. Без видимих причин. Доганяєш? Він просто не хотів… Буває так. Передчуття… С-с… свише…

П’яна балаканина ставала дедалі емоційнішою. Присутні розділилися на дві групи — одні вважали, що Юра перед самою поїздкою справді відмовлявся їхати без видимих причин, інші були впевнені, що або взагалі не відмовлявся від поїздки, або мав інші нагальні справи, тому й не схотів, або посварився чи пообіцяв щось Інні, з якою в нього був роман. Віктор слухав суперечку мовчки, намагаючись не пропустити жодного слова, запам’ятати все, про що йшлося. Це була хоч якась зачіпка. Нехай Юра Чуриков не був асом за кермом, але згадка хлопців про те, що несподівано в нього з’явилося передчуття, яке примусило відмовлятися від поїздки, могло означати багато. Передчуття не виникають на порожньому місці.

Чи відмовився б водій-перегонщик від поїздки, якби побачив на власні очі «Летючого Мадяра» — героя шоферських байок? Цілком би міг. Навіть напевне відмовився б.

— Дурне ви мелете, — доводив Ігор, який тримав у суперечці протилежну сторону. — Я вам точно кажу — це Інка воду мутила. Щось вона замислила й накрутила його. Я коли дзвонив, шукав його — і до неї теж телефонував. Знаєте, що вона мені сказала? Послала. Отак. Це Юрка на той час уже був накручений. Це вона вже знала, що він сказав нам, що не поїде, а ми напосіли. Тому й послала мене. Я її знаю. Вона взагалі чемна. І не любить матом. А тут зірвало бабу. Розумієш?

— Що, така серйозна жінка? — запитав Віктор.

— Ну, взагалі-то, серйозна, — погодився Ігор. — Із тих, хто не любить, щоб проти неї патякали.

— Нє, мужики… Я з вами не згідний, — верз далі Андрій, — але на рахунок Інки — согласний. Вогонь-баба…

— Ще б… сам Бог велів… — сказав Ігор.

— Чому? — не зрозумів Віктор.

— А вона — мент… У дитячій кімнаті міліції працює, майор, до речі.

— Нормально, — погодився Віктор, думаючи про своє.

* * *

Хлопці сиділи на бордюрі тротуару й розглядали «круту тачку». Дискусія щодо старої «бехи» розгорілася не на жарт. Вони викрикували свої аргументи, намагаючись «підкріпити» їх потиличниками. Щодва-три слова лунало оте завзяте хлопчаче «спорим?».

Це було покоління, що зростало вже не на «Чебурашках» та «Ну, постривай», а на американській навалі багатосерійних «мультяшок», герої та образи яких наче навмисно були зроблені такими, щоб лякати дітлахів — оті однотипні, наче клоновані, пузаті малюки з жахливими ротами та зубами, від яких жахався навіть дорослий пересічний українець. Хоча, напевно, практичні американці у чомусь і праві, адаптуючи таким чином молоде покоління до всього справді жахливого, що існує в реальному житті, поступово.

Тому, напевно, оце саме покоління, що зійшлося у смертельній суперечці навколо «БМВ» з тимчасовими номерами, знало й добре орієнтувалося в таких речах як «бакси», рекет, курси валют, ринки, фірми й таке інше. Звісно, адже країна, в якій вони жили, давно вступила в нову для себе епоху, де все, абсолютно все, вимірювалося єдиним еквівалентом — грошима.

Вони дорослішали швидко — значно швидше, ніж попередники, які в їхньому віці ще бігали дворами та пустирями, стріляючи по «німцях», і бути «німцем», звісно, ніхто не хотів. Це покоління відстріляло своє вже кілька років тому.

Щоправда, не по «німцях». Вони вже «наймали адвокатів» і дірявили до нестями одне одного з іграшкових пістолетів з насадженими на стволи банками з-під кока-коли, що імітували глушники, часто роблячи це із засади та у спину. Вони ступили значний крок уперед у справі раціоналізації цих «безневинних» дитячих ігор, бо сперечатися до сліз щодо того, хто ж має бути «німцем», вже не було кому. Адже всі герої їхніх ігор були однаково поганими.

Вони впускали в одне вухо штамповані постулати духовності та патріотизму, сяк-так сформульовані напівголодними, зацькованими вчителями, і благополучно випускали їх крізь протилежне. «Нові» школярі… Діти дуже гостро відчувають безкарність. Тому це покоління, ще дивлячись потворних «телепузиків», уже розуміло, що за кілька років лізтимуть угору успішніше не ті, хто краще вчиться і слухає вчителів, а чиї батьки зароблять більше «зелених». Тому, імітуючи бурхливу діяльність із виховання нового покоління, покинута державою напризволяще, давно вже беззуба школа успішно, часто сама цього не підозрюючи, ростила майбутніх «беспредєльників». Саме так, адже адекватного перекладу цього слова з російської не існує.

Вони не кинулися врозтіч, побачивши, що господар авто виходить із крамниці, а лише трохи відійшли, зберігаючи почуття власної гідності, хоча захвату від леопарда на його м'язистому плечі приховати не змогли. Відчинивши дверцята, Віктор закинув на заднє сидіння пакет і вже поставив ногу сідати.

— Дядьку, а в неї який міст ведучий — передній чи задній? — несподівано почулося позаду.

Він обернувся, так і не сівши. Запитував худенький хлопчик у старих джинсах, який наблизився до нього. Решта скупчилася біля тротуару.

— Задній, — цілком серйозно відповів йому Віктор. — Хочеш купити?

Дехто з хлопців позаду засміявся.

— Нє-а… — протягнув той. — Не хочу. З переднім краще.

— Не заперечую, — погодився Віктор. — Хочеш із переднім — можу пригнати.

— Нє-є, не треба, — мовив хлопець.

— Він стільки грошей не має, — кинули репліку ззаду. — Ви нам приженіть.

— Добре, тільки-но закінчите школу, одразу ж приходьте.

Двері «БМВ» зачинилися, і Віктор побачив у дзеркалі заднього огляду, як двоє чи троє, підскочивши до того, який запитував, нагородили його копняками — очевидно, він програв парі. І раптом Віктору здалося, що хлопчика цього він уже якось бачив — тоді він так само захоплено розглядав якусь іншу пригнану ним машину. От тільки де — цього Віктор згадати не міг.

«Беха» затрималася в нього на чотири дні. А вже збираючись на авторинок, пораючись на подвір'ї, він помітив того самого хлопця на схилі пагорба, з якого добре проглядалося місце, де стояла машина. На тому пагорбі часто товклися діти, які ганяли корів на пасовисько, і Віктор ніколи не звертав на них уваги, а тут… Словом, хлопчика впізнав одразу.

— Егей! — махнув йому рукою Віктор, а коли той підійшов, запитав: — Чого тобі?

— Нічого… — відповів той, не знаючи, чого очікувати від того, хто питав.

— Любиш машини? — запитав знову Віктор.

— Иги…

— Я теж.

— А я бачив, у вас усякі бувають… — набрався хоробрості хлопець. — Ви їх переганяєте?

— Їжджу просто, — сказав Віктор. — Одна набридне — іншу купляю.

— А я бачив у вас колись «Хонду», — несподівано заявив хлопець. — То що, вона вам набридла? І ви її на «вісімку» поміняли? Так я й повірив!

І Віктор вислухав цілу лекцію на тему «Чому „Хонда“ краща за „вісімку“».

— А хіба не так? — По-своєму сприйняв його посмішку хлопчик.

— Усе так. А копняка ти за що отримав?

— А-а… — спохмурнів той, — так…

— Спір програв?

— Иги…

— І ти, такий спец, не знав, що в цієї розвалюхи зад ведучий?

Той лише опустив голову і промовчав.

— Ну, гаразд. Тепер знатимеш. Взагалі, у більшості масивних автомобілів задній міст ведучим роблять. А ця диви, яка здорова.

Несподіваний гість слухав із роззявленим ротом.

— Як тебе звати? — запитав Віктор.

— Олег.

— А живеш де?

— У центрі.

— А в якому класі вчишся?

— У п’ятому.

Спілкування хлопцю безумовно подобалося, і він час від часу кидав заздрісні погляди на оголений торс господаря машини, який щойно скінчив її мити. Саме так виглядали круті чоловіки з американських бойовиків, якими сам він захоплювався й міг дивитися день і ніч, якби, звісно, мати дозволяла.

— А як твоє прізвище? — раптом запитав його Віктор.

— Швед.

— Як?!

Він не вигукнув це, перепитав доволі тихо, проте щось було таке в його голосі, що хлопчик здригнувся.

— Шве-ед…

Усе-таки доля існувала. Навіть більше — досі не забула про нього, адже чому тоді до машини підійшов саме оцей хлопчина, ім’я якого Віктору абсолютно нічого не говорило, натомість прізвище… Невже тепер вона втілилася в цю дитину? І не встиг Віктор збагнути, добре це чи погано, як маленький, але доволі самостійний чоловік, що вразив його цим коротким словом, зрозумівши по-своєму його реакцію, додав:

— Нормальне прізвище… А хлопці часом сміються, кажуть, що всі — українці, а я — швед…

— Прізвище не просто нормальне, а навіть гарне, — впевнено сказав Віктор. — Як на мене — то навіть найгарніше з усіх, які бувають.

Олег глянув на нього з недовірою, не розуміючи, чого цей крутий дядько підлизується до такого хлопчака.

— Чесно, — повторив Віктор. — Що-що, а прізвище в тебе дай Боже. Принаймні, як на мій смак. А на те, що вони кажуть, не зважай.

— Ага, не зважай… — не погодився Олег. — Вам добре казати.

— Що, дістається часом?

— По-всякому буває, — філософськи відповів той.

— А ти не піддавайся, — порадив йому Віктор.

— Вони дужчі. Інші ще так-сяк, а Гриневич старший, що йому зробиш…

— Піддаватися однаково не можна, — сказав Віктор. — Ліпше зразу стояти за себе, навчитися це робити, бо потім, як підростеш, а звикнеш піддаватися, — буде важче.

— Вам добре казати, — не погодився Олег, — ви он який здоровий…

— А тобі хто заважає? Працюй над собою — будеш ще здоровішим. Зарядку робиш?

— Нє-а…

— Ну от. І з фізкультури, напевно, сачкуєш. Так?

Той лише промовчав.

— Я ще гірший за тебе у школі був, — вів далі Віктор. — 3 мене також сміялися.

— Иги, скажете… — не повірив Олег.

— Чесне слово. Якби я ще у твоєму віці зрозумів, що треба над собою працювати, було би легше. А так… довелося потім натерпітися. Краще зразу. Гриневич твій і всі решта ще малюки — такі самі, як ти. Отже, на смерть не заб’ють, просто не зможуть — діти ж. Тому й потрібно на них вчитися бити пики й не давати себе кривдити. Поки що це безпечно. А не навчишся зараз, виростеш таким — отоді вже терпітимеш від дорослих. А дорослі і на смерть можуть…

— А ви де, у морській піхоті служили? — Хлопець показав на татуювання.

— Ні, повітряний десант.

— І… з парашутом стрибали?

— Двадцять вісім стрибків.

Очі хлопця вже горіли, і Віктор зрозумів, що розмова затягнеться надовго. Проте сам уже зупинитися не міг. Поїздка полетіла до біса. Олег, швидко адаптувавшись до нового знайомого, буквально закидав його по-дитячому безпосередніми запитаннями. Зараз, у цей момент, дитині, яка сиділа перед ним і була не менше за інших вражена отим загальним синдромом, про який ішлося вище, вже не потрібно було ніяких «баксів», «базарів», «Денді» та інших речей, що цікавили його однолітків. Він слухав Віктора із роззявленим ротом.

Вони пообідали запеченою у вогнищі картоплею з шинкою, і Віктор пошкодував, що не має під рукою чогось такого з отих дитячих ласощів, яких там, де він регулярно буває, просто завалися. Насувався вечір, і він розумів, що треба швиденько спровадити хлопця додому, не дай Боже… Від уяви про можливі наслідки ставало дибки волосся. Насамперед вона, жінка без якої він не міг існувати, звинуватила б його в тому, що через дитину він добирається до неї. Сто відсотків. Звинуватила б у підлості, використанні недозволених методів. Що може бути гіршим?

Віктор звик бути відвертим із собою, і думка про це автоматично народжувала нове запитання — а хіба це не так? Відповіді на нього, яка б одночасно була виправданням, давала змогу зняти ці звинувачення, він не мав. Хіба що твердження, що домагатися жінки на ім'я Зоряна не є злочином. Від цих міркувань він переставав чути запитання хлопчика, ставав неуважним.

Врешті-решт, посадивши очманілого від щастя Олега на переднє сидіння «бехи», Віктор рушив у напрямку центру. А Олег причепився не на жарт. І чого ще можна було сподіватися від хлопця в тому віці, коли потреба в батькові або принаймні чоловікові, здатному бути наставником, авторитетом, виходить на перший план. Тому й зблизилися вони так швидко і просто, від чого, підказував глузд, краще було утриматися. Віктор знав, розумів, що отримати таким шляхом Зоряну неможливо. Принаймні, йому. Тоді це не підлість. Тоді нехай цьому хлопчику просто буде якась користь від спілкування з ним. Та попри все, десь далеко-далеко, наче замаскувавшись, на задньому плані, бриніла думка — а раптом???

А Олег ніби дорвався до якогось скарбу, багатства, над яким зараз стояв, не вірячи, що саме йому випало оце щастя, й не знаючи, що хапати в першу чергу.

— Ну, навчіть мене, — попросив хлопчик. — Я буду приходити. Ви ж і так тренуєтеся, я бачив…

Він тинявся тут не вперше і справді, прийшовши колись доволі рано, був свідком, як Віктор робив ранішню розминку, захоплено спостерігав за виконанням елементів рукопашного бою. А його визнаний авторитет відчував зараз відверту розгубленість. За кілька хвилин цей хлопчина прийде додому, і мати спитає його, де він пропадав. Той захоплено розповість про ці карколомні пригоди. Вона не дослухає. Звісно. Він добряче відхопить і отримає сувору заборону бувати тут. Це в найкращому разі. Що станеться в найгіршому, навіть уявити страшно.

Машина зупинилася за кілька перехресть від заборонного для нього будинку, у якому жила заборонена жінка. І хлопець на ім’я Олег, на якого автоматично мала поширюватися ця заборона, хвилюючись, запитав:

— Ну, будь ласка, що вам… Я тільки подивлюся й сам навчусь…

Обіцяні журнали та рекламні матеріали провідних німецьких автофірм його вже не цікавили. Він забув про них. Зараз він хотів учитися «карате». Хлопчина, позбавлений батьківської опіки, підтримки, просто спілкування, прагнув, наче губка, увібрати в себе одночасно все оте чоловіче за ці короткі, можливо, останні хвилини.

— Побачимо, — невизначено сказав Віктор. — Журнали привезу, як обіцяв. За тиждень. Не раніше. А прийдеш по них — принесеш із собою щоденник.

— Який щоденник? — не зрозумів Олег.

— Звичайний, шкільний. Тоді й побачимо щодо карате.

Не міг же він сказати йому — «забирайся геть»?! Не міг також навчити не казати матері, де був і що робив. Що ж тепер?

Нехай буде, як буде.

Олег з’явився рівно за тиждень, коли на подвір’ї між яблунями стояла вже нова «шістка». Віктор озирався постійно, розминаючись зранку, й пізніше, виходячи на подвір'я. Хлопця не було ніде, очевидно він учився тримати дане слово. І зараз, підійшовши до машини, стримано привітався і з виглядом знавця обійшов техніку, постукавши по колесах. Ніяких запитань стосовно журналів чи ще чогось там.

— Як справи? — запитав його Віктор.

— Дякую, нормально. А у вас?

— Нічого, може бути.

— Як з’їздили?

— Дякую, добре.

Він засвоїв за ту коротку зустріч манеру триматися просто і впевнено. Принаймні намагався дотримуватися його порад.

— Щоденник приніс?

— Приніс, — і він дістав із внутрішньої кишені куртки скрученого у трубку щоденника.

— Щоденник — це документ, — сказав Віктор. — Тому його не можна отак тягати. Міг би взяти хоча б у целофановий кульок або папку. Документи — важлива річ у нашому житті, і той, хто не навчиться берегти їх, потім постійно матиме неприємності.

Віктор не полінувався винести з хати папку з цупкого картону й показати деякі папери, що зберігалися там.

— Бачиш? Тут є папери, яким багато років. Твоєму щоденнику зо два місяці, а як він виглядає?

Погортавши щоденник, Віктор побачив, що у хлопця проблеми і з навчанням. Трійки чергувалися з четвірками. П’ять балів було взагалі рідкістю. Це, звісно, погано для Олега, але полегшує його, Віктора, становище.

— Ну ось, — почав Віктор, — сам бачиш, як ти вчишся. І так часу на уроки не вистачає. Тільки карате бракує — тоді «четвірки» перетворяться на «трійки», а «трійки» на…

На сторінці за останній тиждень, упродовж якого вони не бачилися, стояли чотири «четвірки» і стільки само «п’ятірок». «Трійка» була одна.

— Я просто не зрозумів, як треба, — із завмиранням серця пояснив хлопчик. — І зробив не так. Математичка взагалі два бали хотіла ставити…

— Якщо не зрозумів — треба запитувати, — порадив йому Віктор. — Підійти до вчителя й по-дорослому запитати — вибачте, я, мовляв, не зрозумів. Будь ласка, поясніть ще раз… Ну, гаразд… Прогрес є… — Він глянув на Олега, який по-справжньому хвилювався. — Але такі оцінки мають бути завжди. І з поведінки теж. Сідай, ось твої журнали…

Він захоплено перегортав яскраві фото іномарок, яких досі не бачив, і був щасливим як ніколи. А Віктор не знав, навіть не здогадувався, що оцінки в щоденнику здобувалися не заради них. Звісно, мати не могла не сварити його за щоденник, не могла не вчити, як поводитися у школі, зокрема, з учителями. Але це було інше. Мам люблять усі хлопці. А от вимога Віктора, котрий був для нього авторитетом, мала, відповідно, іншу вагу.

Про матір не говорили, тож Віктор не міг знати, прийшов малий сюди, незважаючи на її заборону, чи просто не сказав нічого про попередню зустріч. Третього варіанту, напевно, просто не існувало. Але тепер він принесе додому купу гарних яскравих журналів. І вона обов'язково запитає — звідки. І тоді воно станеться. Розв'язка, яка мала відбутися ще після минулого разу.

Але ніякої розв’язки не сталося. Він прибігав сюди після школи, показував щоденник, ділився своїми маленькими хлопчачими радощами й великими бідами, завжди отримуючи від свого дорослого друга щонайменше добру та корисну пораду. Навдивовижу швидко — за кілька місяців — він зумів увібрати в себе оту початкову чоловічу науку, яка, окрім машин і фізичного загартування, вчила протистояти труднощам узагалі — філософію, якої не могла прищепити сповна навіть дуже любляча мати.

Відтоді Віктор тримав зачиненою «Зорянину» кімнату, адже хлопець бував періодично і в його домі. А бесіда про Зоряну справжню зайшла в них лише раз. Одного вечора — наближалася восьма — Олег почав випрошувати послухати музику, адже часто, гостюючи у нього, приносив із собою затерті касети, щоб послухати, як звучать улюблені записи на такій крутій апаратурі. Як правило, плівки, принесені Олегом, містили російську попсу, реп, хіп-хоп та інші модні напрямки. Українських касет Олег не приносив ніколи. Яким же було здивування Віктора, коли на простягнутій коробці з касетою побачив… Тараса Лему.

— А не час тобі вже бігти? — запитав Віктор. — Бо мама твоя хвилюватиметься.

— Ні, вона мені дозволила, — відповів Олег.

— Що дозволила? — стрепенувся Віктор.

— Гуляти до дев'ятої.

— А вона що — не питає, де ти був?

— Питає…

— І що ж ти кажеш?

— Що гуляв з друзями.

— І… вона не знає, що ти буваєш тут?

— Ні, — відповів хлопець. — Це дуже далеко від дому, вона б, напевно, сварилася. Та й потім… вона каже, що треба стерегтися незнайомих дорослих людей. А так вона приходить о дев'ятій після уроків. Вона в мене у музичній школі працює, на піаніно вчить. Прийде — я вже вдома. Вона й так рада, що в мене оцінки кращі, тепер менше свариться.

Не знаючи, радіти чи сумувати такому поясненню, Віктор змовчав.

— А ви знаєте мою маму? — несподівано запитав Олег. І додав: — Вона дуже гарна. Як у кіно. Бачили Шерон Стоун? То вона ще краща.

У грудях калатало, коли хлопчик промовляв ці слова. «Твоя мама взагалі найкраща — в усьому світі!» — хотілося відповісти йому. Натомість…

— Хай би яка вона була, але вона твоя мати, — сказав Віктор. — Цього вже достатньо, щоби бути для тебе найкращою. Я у твоєму віці мало турбувався про свою маму. Тепер мені страшенно прикро, коли згадаю. А вона вже померла, і нічого не повернеш. Тому шануй маму, поки вона є. Намагайся робити їй лише приємне й не ображати. Обіцяєш мені?

— Обіцяю, — відповів Олег, дуже серйозно, мимоволі спастично ковтнувши слину.

Якби-то він був старшим! Якби-то їм довелося заприятелювати, коли хлопець уже б підходив до того віку, в якому розуміють такі речі як кохання, пристрасть… Якби ж то. Усе було б інакше, і Віктор, напевно, міг би також знайти у нього підтримку та розуміння. Можливо, і мати його розуміла необхідність такого друга для свого сина. Звісно, якби це був хтось інший. Тільки не Віктор.

Усе скінчилося приблизно так, як він і передбачав, дивно лише, що не так швидко. Олег не з’являвся упродовж тижня, і Віктор запідозрив, що щось сталося, а водночас відчув, що хвилюється за хлопця. Довелося під'їхати під школу й зачекати до кінця уроків. А коли побачив Зоряну, то зрозумів усе. Вона забирала його, наче маленького. Він лише зиркнув на машину з тимчасовими номерами, що стояла неподалік, і отримав від неї кілька напутніх слів. Сама Зоряна навіть не глянула в його бік, хоча, безперечно, знала, хто сидить у цій «дев’ятці». А ввечері пролунав дзвінок по мобільному.

— Слухаю…

Вона не спромоглася навіть на вітання:

— Я вимагаю, щоб ви припинили переслідувати мою дитину. Ви розумієте мене? Якщо ви цього не зробите, я знайду на вас управу. Ви добре мене зрозуміли?

Голос її дзвенів, і в ньому чулася напруга. Таким він не був ще ніколи.

— Я не переслідував твого сина, — сказав Віктор, відчуваючи, як холонуть долоні — не від погроз, звісно, — від зв’язку з цією жінкою, що встановився зараз через апарат. — Він сам звернувся до мене. Я не міг його прогнати, адже це…

— Як це сам? Він ще дитина.

— Він дитина, яка скоро стане чоловіком, — сказав Віктор. — І перетворення його на чоловіка відбувається дуже важко й болісно, бо хлопцеві немає кому допомогти.

— Мені не потрібно від вас ніякої допомоги. Я не збираюся слухати ваших балачок і хочу лише одного — щоб ви залишили нас у спокої!

— Зоряно, — попросив він, — не кидай, будь ласка трубку, а послухай мене кілька хвилин. Олег познайомився зі мною випадково, я навіть не знав, хто він такий. Це був просто хлопчик, як і всі, схиблений на машинах, та й не тільки — на всьому, що й має цікавити хлопця і чого він позбавлений…

Віктор не впізнавав себе. Несподівано, з якогось дива у нього розв’язався язик і з’явилися потрібні слова. Він ясно і зрозуміло пояснював — ні, не Зоряні — насамперед матері Олега, чому хлопець не може прожити у цьому віці лише її любов’ю та турботою, пояснював, що не зробив йому нічого лихого, навпаки, допоміг у розв’язанні проблем, яких вона просто не бачить і не розуміє. Що не мав навіть на думці якихось непорядних задумів. Просив подивитися у щоденник сина, називаючи дату, коли вони познайомилися, поговорити з учителями, щоб побачити зміни, які сталися з її дитиною. Усе це з нього лилося й лилося суцільним потоком, течія якого ставала все швидшою, і він боявся єдиного — щоб у телефоні раптово не запискотіли «короткі». Але там стояла тиша, а він говорив, не впевнений, що його чують, і не знаючи, коли зупиниться.

Нарешті слова скінчилися. Яким чином видав оце все, і як спромоглася вона вислухати? Невже… Що, як він переконав її? Що скаже вона у відповідь?

— Зоряно… Я знаю, що байдужий тобі. Я звик до цього. Ні, швидше, змирився, звикнути неможливо. Але я не хотів і не зробив нічого поганого ні тобі, ні твоєму синові й не зроблю… Навпаки, якщо буде потрібно, я хочу, щоб ти знала…

— Ви все сказали? — перебила вона його.

Від тону, яким це було сказано, йому таки відібрало мову.

— Я вислухала вас. — Голос її тепер докорінно змінився і був спокійним, навіть тихим, але холодним і чужим. Таким, як і належить.

Що такій жінці його белькотіння?

— А тепер прошу ще раз і востаннє. Залиште у спокої мене й мого сина. — Кожне її слово вимовлялося окремо, наче реченнями розуміти він не міг. Але емоції взяли гору і з неї також посипалася навала слів, жахлива навала на його бідну голову. — Хто вам дозволив звертатися на «ти»? Ми з вами чужі люди! Скільки можна мене мучити? Ви помиляєтеся, я не байдужа до вас. Це не байдужість. Я… мені неприємно! Ви можете це нарешті зрозуміти? Мені просто фізично неприємно, коли ви поруч, коли ви на мене дивитеся… Мені гидко, коли ви мене обмацуєте очима чи думками! Ви здатні це усвідомити? Послухайте, вам знайоме відчуття неприязні? Ви любите тарганів? Або щурів? Господи… ну як ще я маю це пояснити? Ви знаєте Трусю? Її все місто знає…

Трусею в місті називали жінку років сорока, в якої було не все гаразд із головою. Вона цілими днями вешталася вулицями, брудна, обдерта й заслинена, і вічно жувала щось знайдене на смітнику. До чого тут вона?

— От уявіть собі, що ви їсте з нею за одним столом… Уявіть, кінець кінцем, що ви спите з нею, якщо вже так! Уявили? Оце називається бридко, неприємно. Отаке ви робите мені щоразу вже дуже давно. Дуже давно! Чим я завинила, щоб оце постійно терпіти? Я не можу більше! — Вона насилу віддихалася, зробивши вимушену паузу, а потім додала: — Я гадаю, що ви мене зрозуміли, і сподіваюся більше вас не бачити.

Ось тепер апарат вимкнувся. Спершу Віктор просто не збагнув, що це йому наговорили. А потім… Зміст сказаного Зоряною доходив поступово. Дуже повільно. У його свідомість наче заповзало нове усвідомлення самого себе. Несподіване, страшне усвідомлення. Заповзало напрочуд цупко, навіть, швидше, проростало у власну сутність, спікаючись із нею навік. От хто він для неї. От хто він тепер насправді, адже саме цією жінкою досі визначалося все його життя.

Попри все бажання, Віктор не зміг би якось назвати оте почуття, що заволоділо ним, коли сидів на лавці під кривою яблунею й дивився невидющими очима. Відчуття несправедливості, незгоди, образи, розпачу — все одночасно.

І ще — страшенна відраза. Відраза до себе самого. Можливо, він просидів би так цілу ніч, але раптом побачив перед собою Олега — того, для кого більше не міг бути великим другом.

Хлопець зовсім захекався: біг довго. Бідолашний навіть не знав, з чого почати.

— Вам треба кудись тікати, — видихнув він. — Мама казала, що нашле на вас міліцію, і ви більше не будете возити машин!

А ще він казав, що вона скоро заспокоїться, відійде й усе буде гаразд.

Віктор лише потріпав його по волоссю й мовив:

— Не переживай, нічого мені міліція не зробить, я ж не злочинець. Дякую, що попередив, але не треба було сюди бігти.

— Чому? — не зрозумів Олег.

— Бо твоя мама не хоче.

— Ну і що? Що ж я, не можу більше прийти? Вона заспокоїться, забуде про міліцію, й тоді…

— Ні, — сказав Віктор, — річ зовсім не в міліції. А маму треба слухати. Ти ж обіцяв мені.

— Як?! — Це було для нього несподіванкою. — Що, мені не можна до вас приходити?

— Можна, — сказав Віктор, — але треба насамперед слухати маму. Отже, виходить, що не можна.

Олег часто задихав і відвернувся.

— Що поробиш… — Віктор поклав йому руку на плече. — Головне — ти не повинен засмучувати її.

Він пробував ще щось пояснити Олегові, але той несподівано зірвався з лавки й побіг. Побіг додому. Душачи в собі образу й ковтаючи сльози. Так його кохання до Зоряни зробило боляче, зробило дуже зле ще одній людині, маленькій та беззахисній, яка, навпаки, заслуговувала на допомогу.

Ось тепер кінець усьому. Про те, щоб хотіти чи не хотіти його, навіть не йшлося. Їй було би гидко навіть витерти об нього брудні черевики. Ні, швидше, вона з огидою усвідомлювала, що змушена жити з ним в одному місті, можливо, навіть, в одній країні чи — тепер би він уже не здивувався — й на однім світі. За що ж це?! Невже він має піти з цього світу, щоб їй жилося легше?

Віктор ліг на кухні. Здавалося, що те саме має думати про нього і друга «Зоряна» — та, що завжди жаліла його й розуміла. І зараз дивитися на неї не хотілося. Очей він так і не стулив. Думок не було майже ніяких. Лише усвідомлення того, чого якихось кілька годин тому не міг собі навіть уявити. Власні емоції наче заклякли, тому це усвідомлення перебувало ніби у стані летаргічного сну й навіть вже не завдавало душевного болю. Лише розуміння, а точніше, нерозуміння однієї речі — як можна бути настільки жорстокою. Нехай би вона ніколи йому не належала. Віктор і так завжди знав це. Але залишалася якась крихітна надія, яка живила б його, підтримувала, надавала сенсу життю. Навіщо ж було забирати й це?!

А зранку дійсно прийшла міліція. Податкова. Коли вони постукали у двері, Віктор уже не лежав — сидів біля столу й думав. Здоровий глузд підказував просто взяти й напитися. Можливо, хоч щось ворухнулося б у ньому бодай у якийсь бік, рятуючи від найгіршого — переходу цього жахливого стану в незворотний.

Це зробили вони — двоє хлопців у цивільному, один з яких запитав без жодних передмов:

— Ви Віктор?

— Так.

— Ви приганяєте машини на замовлення?

Очевидно, вони вважали його зовсім недоумком. Дивні люди… Не могли ж вони знати, що зробила з ним учора жінка на ім’я Зоряна. Хоча, чому ні? Це ж вона їх сюди й наслала. Цікаво, якби в неї була можливість натиснути якусь таку кнопку, яка б миттєво припиняла його життя… Вона зробила б це не вагаючись, оскільки їй було бридко жити на одному з ним світі?

— Ні.

Тільки тепер один із них розкрив перед Віктором посвідчення капітана податкової міліції і продовжив:

— А до нас надійшла заява, що приганяєте. Ви платите за це якийсь податок?

— Я нічого не плачу. І нічого не приганяю.

— А це що? — другий показав на «дев’ятку» з тимчасовими номерами. — Ця машина пригнана з-за кордону. Покажіть, будь-ласка, на неї документи.

— Це моя машина, — сказав Віктор. — Я купив для себе.

— За кордоном? — уточнив капітан.

— Це не заборонено. Поїхав і купив, бо так дешевше й машина добротніша. Закордонний паспорт маю, віза в порядку — все законно.

— Окрім того, що ви її продасте, отримаєте «навар» і нічого не заплатите в державну казну, — додав капітан.

— Я не збираюся її продавати, — похитав головою Віктор. — Це ваші фантазії. А якби й хотів, то це також не заборонено.

— А в нас є дані, що ви регулярно продаєте пригнані машини, — знову почав другий, — і робите на цьому бізнес.

— Це наклепи, — відповів Віктор. — Машини дійсно міняю часто, так робить багато хто. Зараз така якість, що за рік уже починає іржавіти. Півроку їжджу, потім продаю.

— Пане Середа, облиште, — поблажливо посміхнувся перший, — ці казки ми знаємо. Проти вас є конкретні свідчення конкретних людей, які вас наймали, платили за це гроші…

— Яких людей? — запитав Віктор. — Конкретно? Таких людей немає. Скажіть — хто?

— Давайте, пане Вікторе, ми викличемо вас повісткою на завтра до нас, і там розберемося. Ось, підпишіть, і прошу бути завтра на десяту ранку… Ви знаєте, де ми знаходимося?

— Нічого я не буду підписувати, — знизав плечима Віктор. — Маю право купувати машину де завгодно і продавати кому завгодно. Це не заборонено.

— Але це не має бути джерелом прибутків.

— Я не маю прибутків, — показавши рукою на хатину, посміхнувся Віктор. — Ви бачите, де я живу? У хаті телевізор, відик та магнітофон. Більше нічого. Навіть меблів немає. Оце прибутки?

— Ну, можуть бути рахунки у швейцарських банках, — посміхнувся капітан.

— Рахунки у швейцарських банках у тих, для кого ви клянчите податки, а мої — можете перевірити.

Очевидно, менту не сподобалося слово «клянчите», тому що він рішуче тицьнув папір Вікторові і сказав:

— То підписуєте? Якщо ні — є інші методи привести вас.

— Навіщо ж інші? — скривився Віктор. — Прийду.

Проблема розв’язалася за кілька днів з допомогою оперативно пригнаного з фірми Дітмара цілком пристойного «Форда», на якому Віктор, звісно, не заробив нічого. Ще раз підтвердився мудрий принцип розв’язувати всі проблеми миром, а не війною. Лише одна проблема не мала шансів на вирішення.

Нею була Зоряна.

Віктор додзвонився до нього лише за годину — і це незважаючи на те, що знав усі мобільні, коди, паролі, з допомогою яких тільки й можна було дістатися до такої суперпопулярної людини як Тарас Лема. Того, очевидно, саме життя змушувало застосовувати всі ці потужні «системи захисту» від простих пересічних.

І ось, нарешті, зірка власною персоною слухає його.

— Привіт! Це Віктор, якщо пам’ятаєш.

— Привіт. Який Вік… Віктор?

— Так, той, що врятував тебе від натовпу в Пустомитах.

— Вітю! Боже мій! Радий тебе чути! Як ся маєш?

Лема завжди, принаймні, в Україні, спілкувався виключно українською. Проте зворотів на кшталт «Як ся маєш» також не вживав. Очевидно, це відігравало зараз роль такого собі приколу.

— 'Можна жити, — відказав Віктор. — А ти як?

— Щойно концерт закінчився. Я в Харкові зараз. Відпрацювали толково — просто неба. Не Майдан, звичайно, але нормально. Я задоволений.

— Я радий, — сказав Віктор. — Ти ще не передумав мої пісні співати?

— Я? — здивувалася зірка. — Хіба я схожий на того, хто передумує? Вітю, слухай, приїжджай сюди!

— Куди — сюди?

— До нас. У Харків, я ж казав, де я. Ми тут ще два дні будемо. Давай, кидай усе до біса! І їдь сюди. Я тебе з усіма познайомлю. Тут таке робиться! А які дівчата! Вітю, ти би бачив… Ти ж такий крутий водило, що тобі — до Харкова…

— Твоїх дівчат я вже бачив, — сказав Віктор, — мало не роздерли. Спілкуйся з ними сам. Я серйозно — стосовно пісень. Тебе вони цікавлять?

— Мови немає! Ще й як цікавлять. Я, правда, Войтовичу ще нічого не казав, але це дрібниці. Приїжджай, тут про все й поговоримо.

Схоже було, що кумир українських дівчат уже встиг «прикластися» після концерту. Навколо нього стояв гамір, тому він намагався дуже голосно говорити у трубку.

— Я хочу їх продати, — сказав Віктор.

— Що означає — продати? — не зрозумів Лема. — Як це?

— За гроші.

— Гмм… гаразд. Давай зустрінемося. Взагалі, такі речі вирішує продюсер, сам розумієш, але вважай, що ми згідні. Ти до Києва зможеш приїхати? За тиждень.

— Добре, — погодився Віктор.

— Ну от і гаразд. Буде Войтович, я його відповідно накручу. Я їх однаково хочу співати. Тільки дивися, не перегни з грошима. Сергійович — мужик правильний. Перед ним солідні автори на задніх лапках стоять…

— Не збираюсь я нічого гнути, — заспокоїв його Віктор. — Просто продати.

— Як це — просто?

— За гроші. Скільки дасте.

— Тиць, гриць… Як це — скільки дамо? А що, сталося щось? Гроші потрібні?

— Та наче нічого. То ви купуєте?

— Мови немає.

— Можна вважати, що угоду укладено?

— Сто відсотків. Давай свій телефон. Дзвоню тобі за тиждень, навіть раніше. Приїдеш — обговоримо конкретні умови.

Віктор чув, як суперзірку вже кудись кличуть. Поруч голосно сміялися жінки, й він постійно щось казав комусь повз телефон.

— Ну, все! — крикнув на прощання Тарас. — Чекай, тільки, нікуди не подінься. Тут уже всі «на взводі». Па!

Віктор поклав телефон до кишені. Він зробив це. Щойно продав те, що донедавна було для нього найдорожчим, найпотаємнішим, найінтимнішим. Образ жінки, яка завжди була сенсом його життя, хоч і не бажала цього, тому й зробила з ним таку жахливу річ. Від самого початку вона тільки й робила з ним жахливі речі, проте остання перевершила все. І він зазнав приниження — такого, що годі й уявити, якого, звісно, не заслужив і від якого досі не оговтався. Нехай Віктор і раніше завжди розумів, що серцю не накажеш, але… Відтоді неймовірна образа не давала жити на світі. Не давала нічого робити, ні про що думати.

Цьому жаху треба якось покласти край. Жаху під назвою «кохання до Зоряни». А сама вона чогось заслужила, методично нищачи його життя? Тільки от… З одного боку, Віктор відчував, що починає ненавидіти цю жінку й готовий заподіяти їй невідомо що. А з іншого — він і зараз не дав би впасти волосинці з її голови, нехай для цього довелося б віддати власне життя.

Суть цього вчинку важко було усвідомити. Він наче продав її. Продав за гроші. Продав ту Зоряну, яка, будучи частинкою Зоряни справжньої, завжди належала йому. Адже всі ці пісні для нього ніколи не мали назв. Точніше — усі разом називалися єдиним словом — її ім’ям. Нехай тепер нею користуються всі, включаючи бридких, поганих, включаючи покидьків та всілякий непотріб. Нехай іде по руках, вухах — по всьому, по чому завгодно. Вона стане доступною всім. Нехай під неї п’ють, трахаються, вирішують брудні справи — вона заслужила цього. Нехай натовп отримує задоволення від того, що недавно було його коханням, а сам він за це покладе до кишені гроші — не має значення, скільки.

Оце — приниження. Набагато гірше, ніж бути названим Трусею. Чи є у світі бодай ще одна жінка, кохання до якої було продане за гроші? Навряд. За гроші продають самих жінок. За гроші купують їхнє кохання, або ж навпаки — відмовляються від кохання до них. Усе це відомо. Саме ж кохання як почуття ще не продавав ніхто. Жодна жінка не «похвалиться», що якийсь чоловік продав своє кохання до неї в користування іншим. Бездушна та зверхня Зоряна буде першою. Байдуже, що сама вона про це не знатиме.

Колись настане час — він розповість їй.

XVII

Інна виявилася доволі безбарвною жінкою років сорока. Не крива, не товста, охайна, можливо, дещо суворого вигляду, очевидно — накладала відбиток робота. Чомусь, побачивши її, Віктор розгубився й не знав, як із нею говорити. А те, що на ній була вдягнута форма, лише ускладнювало ситуацію.

— Доброго дня. Пробачте, ви — Інна? — запитав він.

— Так… А що ви хотіли?

Важкий погляд. Так мала б дивитися кам'яна статуя.

— Ви можете приділити мені кілька хвилин? Я не затримаю вас надовго.

— А хто ви, у якому питанні? — таким самим безбарвним, як і зовнішність, голосом запитала вона.

— Я… товариш Юри, — сказав Віктор. — Мені…

Але договорити вона не дала.

— І ви наважуєтеся прийти сюди? І у вас вистачає духу прийти сюди до мене й вимагати, щоб я говорила з вами?! Шановний, ви при своєму розумі? Ідіть зараз же. Ідіть геть!

Навіть ці емоційні слова були вимовлені беземоційним голосом і з майже беземоційною мімікою.

— Пробачте, ви мене не зрозуміли, — сказав Віктор. — Я не належу до тих людей, з якими робив свій бізнес Юра, хоча я також, можна сказати, шофер. І…

— Ідіть геть, — з тими ж інтонаціями повторила вона. — Мені однаково, хто ви. Я не хочу з вами спілкуватися.

— Але ж ви не знаєте, про що я хочу говорити! — вигукнув Віктор. — Як ви можете так? Я не винен у загибелі вашого друга! Але зі мною може статися те саме, що і з ним. І можливо, від ваших кількох слів залежатиме, залишуся я живим чи мене так само скинуть у прірву! І ви пошкодуєте кількох слів на відповідь мені? Хіба вам буде легше, якщо я також загину?

— Хоч би ви всі загинули, — сказала вона. — Мені однаково. Забирайтеся геть.

Але вона не обернулася до нього спиною. І в погляді щось явно змінилося. Ця жінка зрозуміла недвозначно те, що промовив він у запалі, хоч і сам був у цьому не впевнений: Юрі допомогли загинути. Віктор зрозумів цієї миті, що, можливо, ляпнув зайвого. Можливо, Інна, яка сама працювала в органах, так чи інакше дізнавалася про те, що трапилося насправді. Можливо, через якихось своїх колег, які працюють у відповідних структурах. Навряд чи вона залишилася б осторонь. Можливо, і навіть скоріш за все, від неї не приховували нюансів розслідування цієї катастрофи, в якій загинув її друг чи коханий, і не виключено, що там дійсно не було жодних зачіпок, щоб думати, що Юру Чурикова прибрали. І раптом…

— Може, вам і однаково, — жорстко сказав Віктор. — Я вірю й розумію вас. Але в мене також є жінка, заради якої я живу. Тому й не хотілося б… Словом, тому я й набрався нахабства. Пробачте…

Він повернувся і взявся за ручку дверей, але його зупинили запитанням:

— А звідки ви взяли, що Юру скинули з дороги? Звідки ви це взяли?

Тепер її очі дивилися просто на нього і це вже не був погляд закам'янілої жінки.

— Я не впевнений у цьому, — сказав Віктор, — але є вагома підозра. Моя особиста, якої ніхто не візьме в розрахунок. Я навіть сам дуже не впевнений у цьому. І ваших кілька слів можуть прояснити ситуацію. Я вас прошу, навіть благаю — дайте мені відповідь на два, лише на два запитання — і я піду…

— Ну, по-перше, я маю знати, з ким розмовляю, — промовила Інна, — щоб відповідати на якісь запитання.

Віктор вагався лише хвилину, а потім дістав своє водійське посвідчення і простягнув їй. Розгорнувши палітурку, вона байдуже глянула туди і, повертаючи документ, сказала:

— І що ви хочете знати?

— Дві речі. Перша — наскільки класним водієм був Юра. Ви можете це знати.

— Якщо ви товаришували, — перебила Інна, — то краще маєте знати це. Тим паче, що самі шоферуєте.

— Ми не були близько знайомі, — пояснив Віктор, відчуваючи, як особливо неприємно брехати цій жінці, навіть неприємніше, ніж родичам Юри на поминках. — Так сталося, що одного разу він виручив мене далеко від дому, потім я його. Після цього трохи підтримували зв'язок. А про його загибель я взагалі випадково дізнався. То скажіть мені — чи не мав він змоги десь-колись набути навичок водіння машини в екстремальних умовах — спортивних, каскадерських, щось на кшталт цього?

— А чому ви питаєте про це?

Він зітхнув. У розмові з цією міліціонеркою він, так виходило, залазив усе глибше й мусив сам давати інформацію, яку б не хотів давати нікому.

— Тому що такі навички є у мене. І мені погрожують. Більшого я сказати не можу. Пробачте.

Це було промовлено досить упевнено, тому Інна ще раз глянула на нього й відповіла:

— Ні. Такої підготовки Юра ніде не міг проходити. Був звичайним водієм, навіть просто любителем. Що ще?

— Він казав вам, чому не хотів їхати у цю поїздку? Скажіть — чому? Чому він не хотів? Будь ласка…

— А звідки вам відомо, що Юра не хотів їхати? — тепер погляд її став відверто підозріливим.

— Приятелі його сказали. Ті, з якими переганяв машини. Казали, ніби щось передчував, а конкретно не знали. Вам він міг сказати. Ну, поділитися… Скажіть, чому?

— Просто не схотів, — сказала Інна. — Ніякої конкретної причини. Все?

Віктор обтер обличчя руками й похитав головою, не намагаючись приховати свого розпачу.

— Не може бути, — мовив тихо він. — Не може бути. Просто так не може. Той, хто заробляє цим… Підвести цілу команду… Вони ж групою їздили. Мала бути причина. Не захворів, не посварився з ними. Мала бути. Не хочете сказати… Розумію.

— Змучився… Набридло… «Ну повір, просто не хочу…» Нерви здають… Це — причина? Конкретна чи ні? Влаштовує вас? Інакшої немає.

— Шкода, — промовив Віктор. — Було б усе зрозуміло. А про… про «Летючого Мадяра» ви від нього ніколи не чули?

— Це третє запитання, — констатувала сувора жінка з погонами майора міліції, — але відповім — ні. Не чула ніколи.

Віктор подякував і вдруге взявся за дверну ручку, коли вона запитала:

— А хто це такий?

— Це герой шоферських байок. Машина, джип чорного кольору. По аналогії з «Летючим Голландцем» — читали, напевно…

Віктору здалося якоїсь миті, що вона навіть злякалася й була у тих кілька секунд не майором міліції, а простоюжінкою, на яку дихнуло невідомою бідою. Вона дивилася так зовсім недовго, а потім опустила очі в килимок і мовила:

— Юра… Юра напередодні поїздки, коли вони вмовляли його, а я сама не знала, чого це він… Розібратися хотіла й розпитувала… Ну а він оте все — «змучився», «нерви ні к чорту», «задовбало»… словом, під це все пропустив таку фразу… Мовляв — взагалі треба зав'язувати, якщо привиди почали ввижатися.

Більше нічого за день до смерті водій-перегонщик Юра Чуриков, який, щоправда, не володів навичками екстремального водіння, своїй коханій з майорськими погонами не пояснив. Але Віктор не потребував більше жодних коментарів. Він знав, що може примаритися таке, від чого пропаде бажання сісти за кермо навіть у компанії таких урвиголів.

На те, щоб викурити внизу в машині цигарку наодинці з думками, пішло хвилин десять. За цей час широкою вулицею зі жвавим рухом проїхало зо два чорні джипи. Тоновані вікна, за якими не видно не те що водія — взагалі нічого. Як виглядає увімкнене світло в такому салоні? Цікаво.

Де ж ти їздиш? Коли з’явишся на моєму шляху?

* * *

На перевалі застрягла фура. Увесь рух зупинився. Особливо нетерплячі, об’їжджаючи тих, хто чемно стояв у своєму ряду, втикалися носами в довжелезну машинерію. Мотор її гудів, колеса крутилися марно — лише совався юзом зад тягача. Фура ж застигла у вкрай невигідному положенні — майже поперек дороги та задом до прірви.

Таке тут траплялося часто, особливо тепер, коли ремонтували цей відрізок дороги. Усьому виною були погодні негаразди. Тепер, коли зима вже минула, на високогір’ї несподівано вдарив мороз. Дорога задубіла, а ранком невідомо звідки налетіла сіра пухнаста хмара, що линула дощем, а потім сипонула вогким снігом. Краплі, які потрапляли на покриття, замерзали одразу, створюючи крижану кірку — слизьку, яка не хотіла тримати на собі.

З місця не рушалося. Ті машини, що вилізли на протилежну смугу, вириваючись уперед, зупинялися хіть-не-хіть, доїхавши до фури. Ззаду їх уже підпирали інші. Дехто вже «поцілувався» й тепер доповнював міцними висловами «від душі» цю картину на дорозі.

Віктор пошкодував, що свого часу проґавив, не обігнав цю фуру. Довжелезний «Івеко» йшов якраз попереду. Один ривок — і зараз він був би вже по той бік перевалу. Але схотілося стати на цьому місці й помилуватися порослими лісом горами, прірвою внизу. Було чим. Тепер це вилізло боком.

Поруч із асфальтом щойно відремонтованої ділянки залишалася доволі широка смуга, розчищена бульдозером ще влітку. Нею восени об’їжджали цю саму дорогу, яку асфальтували. Вже тоді вона була кривою, горбатою і з неї стирчало місцями величезне каміння. А зараз туди ще й наскидали усякого дорожньо-ремонтного мотлоху.

Це був слалом. «Випавши» зі скупчення машин, новенька «дев'ятка» на другій передачі, рівно, не пробуксовуючи й не сповільнюючи руху ні на секунду, обходила перепони, просуваючись у той бік, куди зараз прагнули всі.

Репліки, що лунали з черги на адресу водія, були кардинально протилежними. Від «дебіл, нова ж машина…», до «ото майстер». А Віктор і справді майстерно виконував зараз те, на що з усієї черги не наважувався більше ніхто. Варто було лише трохи сильніше натиснути на газ, щоб пробуксували колеса, або ж зупинитися, розмірковуючи, куди ж повертати далі, і потім з нього сміялися б. Аж поки розмерзнеться. Лише раз щось добряче шкрябнуло по «животі» машини, коли перевалював через горб. А ще за хвилину «дев'ятка» вставилася носом майже під саму фуру.

Що трапилося — Віктор зрозумів одразу. На самому вершечку перевалу «Івеко» почало зносити до прірви, і водій намагався забрати вправо, навіть виїхавши на оту засмічену «ремонтну» смугу. Там наїхав на якусь перешкоду, і перед машини, тобто сам тягач, зупинився. А фуру продовжувало нести вперед і розвертати поперек дороги. Щастя, що тієї миті не трапилося зустрічної машини, яку могло просто скинути в провалля.

Об’їхати справді було неможливо. Біля кабіни тягача росли дерева. Але Віктор стояв тепер узагалі першим, хоча й не на дорозі. Якби тягач посунувся кудись убік, утворилася б шпарина, через яку вдалося би проскочити.

Навколо зібрався натовп, спостерігаючи за марними спробами водія, який уже, напевно, перестав поминати «всіх святих» і лише марно палив соляру обертаючи кермо то в один, то в другий бік. За добу замерзло геть усе, і шматки, грудки задубілого піску, що кидали йому під колеса, майже нічим не допомагали. Тягач лише штовхав завантажену фуру, не в змозі зрушити її з місця. А дощ не переставав сіятися, і все під колесами знову ослизало й ослизало. По той бік дороги, біля провалля, лишалася якась вільна смужка в десяток метрів похилого узбіччя, але об'їхати там не наважився б навіть Віктор.

Хтось розворушив купу чогось дрібного, ще сухого всередині, і тепер робота йшла повним ходом — трактора не хотів чекати ніхто. А Віктор наче завмер у машині, викинувши недопалок і дивлячись у нікуди, так, наче його це не хвилювало.

…Одного разу, виходячи з магазину, він почув, як Зоряна говорила голосно та весело. Говорила, зустрівшись перед дверима з подругою — Галиною, з якою її найчастіше можна було бачити. Похід до магазину, причому обов'язково там, у місті, хоч було де й ближче, був для нього справжнім святом. Адже існувала можливість побачити жінку, без якої… Так, без якої життя втрачало сенс. Тоді подруги говорили довго й захопливо. А Віктор стояв, застигнувши, біля прочинених скляних дверей і слухав. Йому пощастило — подруги увійшли разом і попрямували до відділу, так і не побачивши його. І тепер цей голос — спокійний, веселий та впевнений — потім звучав при першому ж його бажанні, промовляючи те саме, що біля магазину, а часом і щось інше. А як би звучало вимовлене ним його ім'я? Ніяк. Адже чарівний голос Зоряни не міг промовити цього слова навіть подумки.

Крик, що пролунав, багатоголосий крик, так різнився з тим, що малювала уява. Очі розплющилися, і він побачив фуру. Вона рухалася. Сталося найгірше — очевидно, підсипаний під колеса сухий пісок допоміг тягачеві зрушити з мертвої точки, але сунутися він став зовсім не туди, куди було потрібно. Неправильно завантажена фура, загрібаючи колесами по слизькому, повзла тепер боком донизу, туди, де зяяла нічим не відмежована прірва. Люди кинулися врозтіч, мотор ревів, а машину продовжувало розвертати: тепер не тягач рухав фурою, а навпаки — вона ним. Дорога через перевал уже була вільною від перешкоди, а задні колеса причепа велетенської машини стали наче упором страхітливого циркуля, «олівець» якого — кабіна тягача — описував коло в напрямку провалля. Повільно та невблаганно. Відстань до краю, що здавалася такою великою, зменшувалася катастрофічно. Одночасно збільшувався нахил, і кабіну з очманілим водієм тягло туди.

— Стрибай!

— Кидай к чорту!!!

— Стрибай!!!

Це вже чулося звідусіль, але водій робив свою справу, замість послухати й вискочити через протилежні, пасажирські, дверцята.

Віктор прочитав ситуацію першим і, схоже на те, єдиним з усієї компанії галасуючих. Йому ніколи не доводилося водити фуру, але… Підказали досвід та інтуїція. Цей дальнобійник вирішив рятувати машину до кінця. Зараз він скине газ, сподіваючись, що машина зупиниться сама й таки не з'їде юзом у провалля. Тепер, коли колеса тягача ще крутилися, вниз тягло кабіну. Він зробить це. Зробить в останній надії. Віктор уже бачив, як здоровезні колеса сповільнюють рух і зараз зупиняться зовсім. І тоді…

Більше ніхто не розумів, що ж станеться тоді. А Віктор, миттєво вискочивши з машини, підхопив те, що валялося на дорозі — короткий лом, яким намагалися свого часу довбати кригу під колесами тягача. Всім навколо здалося, що він хоче стрибнути з ним зі скелі, коли Віктор оббігав довжелезне «Івеко».

Усе так і сталося. Колеса тягача перестали обертатися, і тоді до прірви почав сунутися зад. Катастрофа ставала неминучою, Натовп кричав. Фура мала падати зі скелі задом.

За спиною лишалося якихось три кроки крутизни, яка не могла вже стримати нічого, а величезне нерухоме колесо боком наповзало на Віктора, коли він, обравши найбільшу нерівність, вгатив ломом поперед неї. Це був камінь, не мерзлий ґрунт — справжній камінь, і задовбатися у нього не вдавалося. Він встиг ударити ще тричі, у те саме місце, перш ніж колесо опинилося зовсім близько. Ще трохи — і воно закриє цей незначний виступ, а тоді…

Четвертий удар прийшовся під саме колесо, і лом прикипів вістрям до мерзлого каменя. А наступної миті Віктор відчув поштовх у залізо, яке тримав у руках. Упершись ногами так, щоб не впасти, він намагався втримати важіль, яким слугував не надто довгий лом, стримуючи тим самим рух фури донизу. Резина, там, де вона зустрілася із забитим у каміння ломом, увігнулася. От і сконтактували. Він наліг на залізо, притискаючи свою зброю до колеса. Вістря якось трималося ще у вирубаній за чотири удари заглибині. Фура зупинилася. На лом тиснуло добряче, а опора для його ніг була такою самою непевною, як і для вістря лома. Як і для коліс фури. Що сприсне першим? Ноги чи залізо? Хіба не байдуже… Результат єдиний — фура зсуне його вниз.

Руки почали тремтіти. Не від жаху — від напруги. Перед очима — нерухоме колесо. Чомусь завжди його доля мала звичку втілюватися у людей. Принаймні, так йому здавалося. Де вона тепер? У важкому нерухомому колесі? Чи в моторі цього «Івеко». Найменший струс — не кажучи вже про оберт коліс тягача… Все полетить у прірву. Хто кого? Зоряна… Це було останнє, чого йому схотілося. Ще раз про неї. Де вона? Що подумала б, побачивши його зараз? Чи відчула б жаль, чи подумала б «Ну, тримайся, будь-ласка…»? Можливо. Адже вона не жорстока. Тим паче, жінки здатні на жалість. І вся її жорстокість щодо нього вимушена. Як не бути жорстоким до того, хто не дає тобі жити, вільно дихати? Не знати, чия жорстокість гірша…

«Якщо це станеться, я пробачаю тобі. Усе, що ти мені заподіяла. А чи пробачиш ти мені? Надіюся…»

За цією думкою вже не мало бути нічого. Тільки божевільне напруження м'язів, які зараз почнуть тріскати. А швидше, перед цим вислизне опора з-під ніг.

Зовсім поруч почали чимось товкти. Залізо дзвеніло, і Віктор зрозумів — хтось намагається щось забити в землю біля самої його ноги. А йому належало тільки триматися. Зціпивши зуби. Удари стали нестерпними, наче це вони тиснули на його руки та ноги, загрожуючи зіштовхнути у прірву.

Черевики вислизнули несподівано, й коліно, вдарившись об каміння, не відчуло болю, а руки, випустивши лом, ковзнули по колесу, яке на диво залишалося нерухомим. І підводячи голову, Віктор уже чіплявся руками за те нерівне, що було під ним. Фура іще якусь мить трималася на місці, та ось знову той самий рух, який йому вдалося до пори зупинити ломом. Навіть шкрябнуло по обмерзлому камінню. Але раптом колесо зустріло нову перешкоду — забитий у землю коротенький металевий кілочок — уламок якогось інструмента. Все.

А негаданий рятівник забивав поруч іще один — зубило. Він лиш коротко озирнувся на Віктора. Це був водій фури.

Спочатку вони просто мовчали. Мовчали, перехиляючи час від часу рідину з гранчаків, сидячи на низеньких ліжках один навпроти одного. У проході між ліжками стояв маленький столик, на якому було кілька нехитрих страв, поданих знизу. Під вікном невеличкого мотелю, першого після перевалу, принишкла врятована фура, мало не торкаючись носом стіни. «Дев'ятка» залізла кудись майже під неї, наче так їй було затишніше під непривітним небом.

Роман дістав портмоне й вийняв із нього дві фотокартки. Вродлива жінка з розпущеним волоссям дивилася, трохи схиливши голову набік. З другої картки сміялося двоє дівчаток — років по сім-вісім, тримаючи в руках іграшку — одну на двох. Можливо, саме про них — усіх трьох одразу — думав цей мовчазний дальнобійник, забиваючи кілок у каміння чи обертаючи кермо за кілька кроків від безодні.

— Твої? — запитав Віктор.

— Мої.

І все. Більше нічого. Він не любив говорити, або не вмів. Ще більше, ніж Віктор.

— Скільки їм?

— П’ять і сім.

— Гарні дівчата. І дружина гарна. Ти молодець.

Віктор налив по новій. Несподівано його також пропекло бажанням, яке Романа переслідувало від самого перевалу — напитися і впасти на ліжко. Саме цього і бракувало зараз. Бій під Каунасом пригадався мимоволі. Оцим тоді й скінчилося. Він «прийняв» стільки, що втратив усі відчуття. Щоправда, тоді було інакше. Кров та агонія, згасання людського життя, яке обірвав він сам, не сходили з-перед очей. Ось від чого тоді було погано. І аж ніяк не від того, що міг і сам отримати кулю. Чому ж тепер так гостро відчувся жах, передчуття можливої загибелі? Що — роки?

— А ти маєш? — запитав Роман.

— Що — маєш?

— Фотки.

— Ні.

— Не возиш?

— Я взагалі нічого не маю. Пий.

Роман вихилив до кінця й подивився на нього. Цього хлопця можна було зрозуміти. Ліва поїздка з лівим вантажем — цінним вантажем. На свій страх і ризик, що називається. Учора на нього не працювала страховка від компанії, з якою пов’язував контракт. Це дійсно міг бути кінець усьому.

— Але ж хтось у тебе є? — у його новому товаришеві поступово прорізалася балакучість.

— Нікого немає. Їж.

— Що — зовсім нікого?

— Нікого.

— Так не може бути.

— Чому ж… Мама давно померла. Тітка ще залишалася — виїхала з сім'єю. Тому нікого. Навіть пса не можу завести — хто годуватиме, як сам по кілька днів у від’їзді?

— А… ну хоч подружка якась?

— Бували й подружки, але ненадовго. Нічого доброго.

— Не склалося?

— Не склалося.

— І що — все життя на колесах та по випадкових бабах?

— Щось схоже на це.

— І що — добре?

— Ні, погано.

Роману наче хотілося ще щось сказати, або запитати, але він передував. Потім пішло про особливості справи — як одного, так і другого. Тут було про що поговорити. Надворі стемніло, і Віктор почав думати про те, щоб уже лягти спати. Все-таки завтра знову в дорогу.

— Вітю, їдьмо до мене в гості, — несподівано сказав Роман.

— Колись поїдемо, — непереконливо погодився Віктор.

— Чому — колись? Хіба твій клієнт умре без цієї «дев’ятки» за тиждень? Не вмре. І моя фірма не вмре. Скажу — заслаб. Пішли всі к чорту. Їдьмо. Скину тільки цей клятий вантаж у Львові, й печемо. Хай йому… Правда. Послухай мене. Я тебе прошу.

— Іншим разом колись.

Але той причепився не на жарт.

— Послухай… — Роман узяв його за плече. — Ти думаєш, я зараз п'яний? Ти думаєш, я забагато випив?

— Ні, звичайно. Навіть по пляшці не буде…

— Ні, ти думаєш. Ну, як собі хочеш. Я взагалі зараз не хотів тобі цього казати. Бо ти скажеш, що я допився. Взагалі не хотів казати. Послухай — їдьмо зі мною. Я тебе з такою жінкою познайомлю… Чесно.

У голосі Романа несподівано зникли п'яні інтонації, й він говорив тепер тихо та серйозно:

— Поїхали. От побачиш. Не сподобається — заберешся і все. Ніхто ж не знатиме — ну просто приїхав до мене в гості. Ви взагалі чимось схожі.

— З ким схожі?

— Ти бачив фотку моєї дружини?

— Ну, ти ж показував…

— І як? Гарна?

— Звісно.

— А її сестра молодша — ще гарніша. Ну, це всі так кажуть. Для мене, ясно, моя найкраща. А всі іншої думки. Знаєш, у неї також життя не склалося. От не склалося — і все. Вона з тих жінок, які гарні й нещасні. А я її знаю як людину. І дуже давно. Повір, не шкодуватимеш. Ти тільки подивишся. І гарна, і розумна, а от… — Він розвів руками. — Також не склалося…

— Дякую, — сказав Віктор, викидаючи недопалок. — Вона ще знайде. Усе буде гаразд.

— Та я не про неї веду — про тебе. Може, ти ще дякуватимеш Богові, що підсунув тобі цю фуру, через яку ти мало не злетів до прірви.

— Дякую, — повторив Віктор. — Мені нічого не треба. У мене все гаразд. І я не хочу нічого міняти.

Погляд його спокійних очей, які, здавалося, не зачепила дія алкоголю, у цей час промовисто говорив, що це правда..

Сонце сіло за верхівку сусідньої гори, от-от мало смеркнути. Навряд чи Віктор міг пояснити бодай самому собі, що пригнало його знову сюди, на перевал. Потеплішало, було сухо, і машини неквапно снували дорогою за його спиною, а їхні водії й гадки не мали, що робилося на цьому відрізку вчора. А він сидів скраю на камені, прикипівши поглядом до казкової панорами, що відкривалася перед очима. Гребені, верхівки гір, порослих лісом, а в низинах — куди сягає око — серпанок. І дно провалля, ось тут, унизу, не таке вже й недосяжне.

Вони проспали майже до обіду. Потім збиралися — ходили, обдивлялися машини, приходили до тями. Аж нарешті роз'їхалися. Роман ще раз повторив своє запрошення — вже на тверезу голову й цілком щиро. Віктор лише похитав головою. Тоді той розстебнув портмоне й запропонував гроші — половину заробітку — так, мовляв, справедливо. Почувши чергову відмову, знизав плечима й обійняв на прощання свого рятівника. А за дві хвилини «Івеко» важко вирулило в напрямку Львова.

Зараз і він увімкне фари й потихеньку рушить додому. Туди, де немає навіть пса. Щоб знову бути наодинці з власними думками, важкими та нерозрадними. Зараз. А поки що у ньому жило тільки відчуття, ніби щось тут забув, тому й не квапився сідати за кермо. Що саме? Скоріш за все — нічого. Просто відтягував момент повернення до пустої та холодної хати. Вона — та, що залишалася там, не відчувала холоду. Їй однаково. «Його» Зоряна могла чекати по три дні взимку, при морозах, коли стіни вкривалися памороззю, — і нічого. Камінь є камінь. І «оживала» вона лише з поверненням Віктора — від його думок, напевно.

І несподівано йому пригадалося те, що відчув учора тут, зігнувшись під навислою фурою, за два кроки від прірви. Так би мовити — остання думка перед близьким кінцем. Майнуло тоді щось таке, наче прощання із Зоряною. Він пробачав їй усе і просив пробачити йому. Так, ніби існував зв'язок, яким у разі чого можна користуватися на відстані. Ніби не хотілося цей самий зв'язок тягти за собою у провалля. Відпускав її на всі чотири сторони. Це тривало недовго, але коли ця нитка, що зв'язувала їх, увірвалася, стало легше. Коротка, але приємна мить. Змога дихнути на повні груди, вивільнитися від того, що давило упродовж усього життя. Він був вільним від неї й міг робити будь-що, навіть летіти в безодню. Віктор і не помітив, коли все повернулося на свої місця, адже ніхто нікуди не впав.

Над ущелиною кружляв великий чорний крук. Дивно було бачити птаха, який завис із розправленими крилами в повітрі, згори. Зі спини — адже Віктор сидів вище. А той кружляв ближче до дна, видивляючись щось у проваллі. А може, це той самий, якого бачив учора? Якщо він, то, напевно, і досі бідкається, що так не пощастило. «Та не впав я, не впав, не шукай. Ось, тут сиджу. Голову поверни…» Та птахові було байдуже.

Колись так і станеться. Хіба не байдуже, де? Нехай не в бою, не в ущелині, не в сутичці… Господи… Хіба немає більше де?

Життя на колесах. У якоїсь чергової машини просто відмовлять гальма. Тоді навіть не встигнеш попрощатися. І відпустити. А може, є сенс зробити це заздалегідь? І нехай усі будуть живими? І нехай живеться далі з полегшенням. Нехай будуть другі тридцять років, раз уже перші пропали. Половину з перших тридцяти забрала вона. Зоряна. Може, час зупинитися? Так усе життя мине. Навіть якщо й не впасти до якогось провалля.

Імпульс виник раптово. Тільки-но сіріє. Роман, у якого, можливо, й досі тремтять руки, їхатиме помалу. Притиснути добряче — і його можна наздогнати. Ще до Львова. Легко. І нехай усе буде так, як той хоче. А чому ні? Адже сам Віктор мучиться від того, що «не склалося». Таким людям легше зрозуміти одне одного, легше подарувати одне одному те, чого не вистачає в житті. Тільки Зоряна вважає його непотребом. Звісно, це не так. А там — вродлива самотня жінка, яка також змучилася від нещасливого життя, від невдач та прикрої долі. Вона здатна хтозна на що задля того, хто зуміє стати для неї… А Віктор зараз не сумнівався, що зуміє.

«Ну що, зараз?»

Руки намацали ключі в кишені. Хоча… Андрій ще не від'їхав далеко. До Львова купа відстані. Купа часу. Двадцять-тридцять хвилин точно у нього в запасі. За чимось же припер він сюди, назад, до ущелини! І тепер Віктор зрозумів, за чим. Звичайний заскок, яких бувало немало. І нехай. Скільки там радощів у його житті? У наступному, що почнеться, коли запуститься мотор цієї «дев'ятки», буде більше. Набагато більше. А зараз ніби ще та половина життя. Зорянина. Якраз перевал. Важкі терези радості та горя в ній не зрушити, але ця маленька радість нехай лишиться на її половині.

Присівши на заднє сидіння, він узяв гітару, відчуваючи, що пісня вже готова. Наче визріла мимоволі, поки дивився у провалля, переймаючись зовсім іншими думками.

Здавалося, що пісня хоч і непогана, але якась така… Ні про що. Ніяка. Сіра. Абстрактне скиглення людини, яка не мала звички скиглити взагалі. Напевно, прем’єри не буде. Від такого Лему не носитимуть на руках, адже це, висловлюючись мовою Войтовича, — не той продукт.

Та щойно колеса «дев'ятки» лишили слід на новій відремонтованій дорозі й машина набрала швидкості, він почув голос Тараса — десь у підсвідомості. Лема все-таки співав цю мелодію! Низьким голосом, із самих грудей, майже окремо вимовляючи слова, заворожуючи галасливий натовп:

Голос Леми поступово виріс, набрався сили. Той самий голос, далеко не класичний, але всім відомий, здатний проникати крізь стіни і зводити з розуму:

А далі все відбувалося незалежно від його волі, ніби дійсно існував отой зв'язок, який перервати за власним бажанням неможливо. І ще виникло враження, що в цієї машини, непримітної, такої, яких перегнав уже невідомо скільки, запустився не передбачений заводом-виробником автопілот, котрий наче відчув, що водій робить щось не те, щось недоречне й неправильне. Тому й запустився, перебравши керування на себе й не даючи повернути в хибному напрямку. І тепер працюватиме доти, доки залишатиметься така потреба, доки з самим водієм не буде все гаразд.

Але попри все, Віктор і уявити не міг, що пісню, яка здалася спершу ніякою, Тарас Лема співатиме вже за три тижні, даючи концерт у Палаці спорту в Києві. І натовп справді божеволітиме, коли на третьому куплеті несподівано з'явиться жорсткий ритм, а голос кумира скочить уверх одразу на цілу октаву:

Відкинувши всі сумніви й віддавшись на волю «автопілота», Віктор справді не уявляв, що Лема зробить з цієї пісні диво. Що займе вона доволі надовго перше місце у списку його хітів та й хітів узагалі, якщо вірити настирливим радіостанціям та телепрограмам, і що назве її сам Лема, так і не дочекавшись назви від свого автора, дуже просто — Зоря. Так, наче суперзірці могло бути відомо, що народився цей хіт з тієї самої банальної причини, що й усі решта. І що ім’я цієї причини схоже до назви пісні.

Адже її звати Зоряна,

XVIII

Отже, Юрі Чурикову, який згорів у машині, не доїхавши до Чернівців, почали маритися привиди, що і стало причиною його намагання ухилитися від поїздки. Принаймні, на якусь іншу причину Вікторові не вказав ніхто. Нерви, втома… а поміж цим проговорився близькій людині, яка, можливо і посміхнулася б, якби він почав докладно пояснювати, що це за привид. Так, прохопився, не впоравшись із емоціями. Може, він і сам не повірив, побачивши джип з пустою освітленою кабіною, у те, що це «Летючий Мадяр». Скільки їх тепер їздить дорогами! А чому один із них не може зупинитися, з'їхати глибоко на узбіччя? А чому водій його не може впустити щось випадково на підлогу й шукати поміж сидіннями тієї миті, коли машина Юри Чурикова проїжджатиме поруч? Усе правильно. Але побачивши таке, водій-перегонщик має всі підстави втратити гумор, а заразом і бажання їхати ще кудись.

А хлопці дістають. І що — скажеш їм, що не хочеш їхати, бо наслухався казок? Звісно, ні. Таким не скажеш. Такі візьмуть на кпини… Або кожну поїздку потім питатимуть — «ну що, бачив, ні? Не попадався більше?» Та й пані з погонами майора також, напевно, не дуже зручно з серйозним виразом обличчя пояснювати, що «Летючий Мадяр» примарився. З такою в ліжку й без того, мабуть, не затишно, а тим паче, коли виставиш себе неврастеніком, якому чортики ввижаються. А все ж вирвалося… Добре, мабуть, засів у пам’яті вигляд чорної зловісної машинерії.

Він знову подивився догори, хоч і знав, що там темно. Адже ніхто не заходив до під'їзду, то як може засвітитися вікно на другому поверсі? Вікно, за яким жила вона… Зараз його серце не завмирало від думки про це. Напевно, тому, що думки були не про цю жінку взагалі, а про те, де вона зараз. Десята година вечора. Де Зоряна? Звісно, дає якийсь приватний урок після закінчення занять у музичній школі. Тоді зараз прийде. Ось-ось. А якщо ні? І чому вдома немає Олега? А якщо Зоряна сьогодні не з’явиться взагалі? Тоді де вона?

Думка «в Мюнхені» ніяк не хотіла вкладатися у нього в голові, хоча видіння досі стояло перед очима. Воно поставало упереміш із думками про Юру Чурикова й пов'язаною з цією темою всілякою містикою. Він бачив її тільки мить, але Зоряну неможливо ні з ким переплутати. Іншої такої жінки на світі не існує. Її він міг би впізнати з будь-якої відстані, під будь-яким кутом… Але що робити Зоряні у Мюнхені? Туристична віза, паспорт, квитки — на це потрібно купу грошей. Звідки їм у неї взятися?.. А якби й вдалося їх знайти — навіщо витрачати, щоб з'їздити туди-назад? Адже йому не сказали — «розрахувалася» або «пішла у відпустку». Тоді можна було би думати, що спромоглася виїхати отак на заробітки — звичайна справа по теперішніх часах. Але ж — «відпросилася». Отже, якщо таки поїхала — то дійсно туди-назад.

Дивно: щойно він починав думати про Зоряну, звідкись із мороку невблаганно наїжджав чорний освітлений джип, збираючи всі думки на себе. І тоді мимохіть спливали в пам’яті загиблі хлопці — брат одного з компанії «чечена», прізвища та імені якого Віктор не знав, Сергій Бородюк з Тернополя, Юра Чуриков із Чернівців та володар козацьких вусів Вітя Калиниченко, який, хоч і лишився живим, через свій стан пролити світло на цю справу також не міг. Виходило, він витягнув із ситуації все можливе і тепер міг лише аналізувати дані, якими володів. Та щойно починав заглиблюватися в це, знову з'являлася Зоряна. І так без кінця.

Стукіт її каблучків пролунав серед цієї вечірньої тиші так, що здригнулося не лише все усередині — цілий кузов масивного «Ніссана». Здавалося, зреагували амортизатори машини. Він наростав здалеку й доходив до найвіддаленіших куточків його тіла, яке сприймало цей звук, поглинало його усією масою, божеволіючи кожною клітинкою, життєдіяльність якої цієї миті починала відбуватися за якимись неписаними законами. Вона була ще далеченько від під’їзду, та Віктор знав — зараз з’явиться — ще чотири кроки… Три… Два…

Він помилився лише на один крок. Ще мить і ось… Серце стислося. Ну! На ній був чорний брючний костюм. Легка дорожня сумка через плече… Сумка! Чи була вона у Вроцлаві? Ні, він би запам'ятав. Волосся зібране у вузол. А може, просто їздила до батьків відвезти Олега?

Вона залишалася у полі зору Віктора лише кілька секунд. Потім зникла у під'їзді, й за яку хвилину у вікні спалахнуло світло за шторками з нескладним візерунком. Те саме світло, яке підігрівало у ньому життя і яке доводилося йому красти отут час від часу, коли ставало зовсім неможливо.

Він вийшов із машини й підійшов ближче до будинку — під самі вікна. Світло виливалося звідти суцільним полем, яке начебто губилося в темряві, але Віктор знав — насправді воно доходить до нього. Дія його була тихою, лагідною. Воно заспокоювало і якщо не гоїло душевних ран, то принаймні тамувало біль. А він брав його, відчуваючи себе останнім злодієм — крадькома, без дозволу й навіть більше — розуміючи, що жінка, якій воно належало, з огидою клацнула б вимикачем одразу, якби дізналася, хто і для чого підбирає там, унизу, ці промені. Вона зробила б це одразу, хоча не була ні жадібною, ані жорстокою. Ця дивовижна жінка на ім’я Зоряна.

* * *

Погода залишала бажати кращого. Великого морозу не було, але їдкий і досить сильний вітер гнав і гнав майже по самій поверхні землі суху снігову пилюку, яка лише іноді підіймалася до рівня лобового скла. Смеркало, й від цього виникало враження, що машина ніби пливе в рідкому азоті, який «розливають» по сцені під час концертів Леми. Що казати, Тарас полюбляв цей ефект. Увесь зимовий сніг на той час уже встиг зійти, адже була друга половина березня, проте ця поземка зараз ховала і ріллю поруч із дорогою, і дорожню розмітку, примушуючи орієнтуватися в основному по придорожніх слупках, снігозахисних посадках та зустрічному транспортові.

Саме за таких некомфортних дорожніх умов Віктор і дозволив собі звернути з основної траси, на якій зараз, звісно, було би легше. Цей «запасний» шлях він іноді використовував, коли щось віз і тому особливо не хотів зустрічатися з хлопцями «з великої дороги»: тут не паслися ні рекет, ані даішники, оскільки абсолютна більшість водіїв вважала його надто довгим.

Потік зустрічного транспорту різко зменшився — назустріч траплялися лише поодинокі машини. Пічка нової «четвірки» гріла від душі, і це додавало впевненості у благополучному закінченні подорожі. Мимоволі народжувалися рядки нової пісні. Напевно, спрацював отой самий ефект «рідкого азоту». Потрібно було лише відчинити для них дверцята — десь там у голові, як уявлялося, на середині відстані від вуха до вуха. Ну і ще на якийсь час подумки стати ним… Обличчя і постать Леми уявилися йому зараз досить виразно. Цей улюбленець жінок… Чомусь саме така думка промайнула зараз. Вони лізли на сцену — збуджені та розбурхані, тягли руки, кидали квіти. І кожна з них, напевно, готова була би… А ті, котрих стримувало виховання? Вони дивилися на нього такими самими очима…

Віктор не заздрив йому й міг із чистою совістю зізнатися собі у цьому. Навіщо йому всі, якщо є вона?

А що — Зоряна? Та, яка слухає Лему постійно. Раптово уявилося, що Тарас з’являється на порозі її будинку. Посміхається, говорить щось. Вона вражена. А далі… Напевно, він зміг би підкорити навіть Зоряну.

Заздрість не виникла й після цього. А от думка причепилася. Чи зміг би Лема завоювати цю жінку? Зміг би. Усі жінки втрачають клепку, коли він співає. Співає пісні, які склав Віктор і яких не було би, якби не Зоряна. Утворився якийсь чудернацький трикутник з дивними зв'язками. І все-таки Лема зміг би, а він — ні…

А дорогу та машину й далі облизувала холодна курява. Здавалося, на мить зникло все навколо, залишилася тільки паволока, розбурханий океан публіки та Лема на краю прірви над цим океаном, готовим його проковтнути. Звук з’явився сам. А останньої миті схотілося уявити щось тепле — очевидно, з огляду на зиму надворі й у душі. Уявився літній вечір — степ, захід сонця.

Залишилися тільки вогні. І голос Леми лише під акустичну гітару. А що вичудить Войтович? Завжди Віктору важко було це уявити, та цього разу простір у його уяві все-таки наповнився потужним звуком після другого куплету. А тим часом Тарас уже зміцнілим голосом розповідав цю сумну баладу про красеня-човна, якому би плавати далекими морями, відкриваючи казкові країни, адже саме про це мріяв той, хто його зробив. Та тільки доля його — зогнити закинутим десь у стодолі, оскільки довкола жодних морів немає. Увесь натовп шкодуватиме за човном. Тільки не той, хто створив його власними руками — човен, який ніколи не плаватиме морями, все-таки виконав свою місію у його житті:

Кінець. Зал вибухне. Як і годиться для прем'єри кожної пісні Леми. Публіка шаленітиме, і Тарас муситиме заспівати її щонайменше ще раз. От лише відчуття, що чогось не вистачає… Чого? Все сказано. Життя заради мрії. Чого ще? Досить. Шкода лише, що так швидко склалася — попереду ніч.

Тепер він побачив Зоряну. Наче прийшла оцінити. Поглузувати… З чого? Звісно, не з пісні. За якийсь місяць слухатиме її, поїдаючи очима з екрана Тараса Лему. Аж тепер виникла заздрість — так, наче щойно тільки зрозумів, що цей хлопець міг би втілити у своє життя його мрію. Якби, звісно, хотів. Він, котрий міг отримати будь-яку жінку… І раптом склався ще один куплет — той, якого наче й не мало бути взагалі.

Зітхнулося само — десь усередині, важко й невтішно, наче вперше.

Селом їхалося значно легше: обабіч дороги тут стояли хати, огорожені парканами, і мело тут значно менше. Люди в таку негоду наче повимирали. Лише якась жінка стояла біля розваленого навісу автобусної зупинки, котрий, звісно, не рятував від заметілі. Дівчина махала рукою, намагаючись зупинити авто, і Віктор мимоволі пересмикнув бровами, минаючи її. Куди зібралася на ніч ця сільська «фіфа» в довгому пальті з претензією на моду, яке, не маючи гудзиків нижче рівня «міні», являло собою чудову мішень для розваг снігового вітру? Віктор ніколи не брав пасажирів, тим паче жінок, яких не любив глобально. За що ж їх поважати, коли найкраща з них була такою?

І одразу по закінченні хат порив вітру гойднув машину. Можливо, для якогось аматора, котрий далі як до роботи ніколи не їздив, це й зійшло б за нерівність дороги, але не для нього. Цей порив відчувся звично, наче корпус машини був продовженням його самого.

Машина повільно зупинилася й почала здавати назад. Крайні хати поступово зростали в задньому склі, а невдовзі в боковому з'явилася та сама зупинка. Він розчинив дверцята, в принципі не здивувавшись собі, адже знав, що здатний на жалість.

Перше, що він отримав від врятованої таким чином дівчини, був підозрілий погляд, але вона вже сідала, оскільки була доведена негодою до краю.

— Дякую, — сказав Віктор, рушаючи з місця. — Вам далеко?

— До траси, — переводячи подих, промовила вона.

— Ще кудись далі їдете, — здивувався він, — за такої негоди?

— Додому, — відповіла дівчина, мимоволі притуливши долоні до щік, — очевидно, встигла добряче змерзнути.

— А додому — це куди? — спробував уточнити Віктор, вмикаючи пічку на повну потужність.

— Ну, вам ця назва нічого не скаже…

— Як бажаєте, — знизав плечима Віктор. — Я повертаю на трасі направо, як на Франківськ. А потім одразу наліво й так майже до Львова.

— І я, взагалі-то, теж туди… — здивовано мовила вона.

— Ну, тоді вам пощастило.

— Справді, пощастило… Я вже думала, що замерзну там. Хотіла повертатися.

— Куди? — запитав Віктор.

— На медпункт.

— Ну, так уже й на медпункт зразу… — засумнівався Віктор. — Зараз приїдете, чаю нап’єтеся, може, й обійдеться.

— Я працюю на медпункті, — пояснила вона.

— Он воно що. А ким?

— Фельдшером.

— Круто, — зауважив Віктор.

— Надзвичайно, — посміхнулася вона. — Як каже наш головний лікар, перша людина на селі після голови колгоспу.

Вона нагрілася швидко й почала розв’язувати шалик, розстібнувши гудзики пальта, бо в машині справді стояла спека. Ні, ця пані явно не була шукачкою пригод, звичайна дівчина з села, хоча й не працювала на фермі. Останнє він зауважив і сам, щойно вона сіла в машину, про це красномовно свідчив її вигляд і мова. Усе-таки добре, що не проїхав повз неї. Це було би несправедливо, адже дівчина йому нічим не завинила. А борони Боже щось би сталося в дорозі, він сам запросто міг би опинитися в неї на медпункті.

— Хочете музику?

— Ні, дякую. За день і так голова болить.

— Можу дати анальгін, — запропонував Віктор.

— Ні, дякую, — всміхнулася вона. — Опинюся вдома — само пройде.

— А як вас звати?

— Наталя.

— Дуже приємно. А мене Віктор.

Якийсь час вони їхали мовчки крізь цю поволоку, що постійно рухалася, видозмінювалася білими хвилями і зникала під колесами машини, аж поки вона запитала:

— І як ви їдете по такому? Я нічого не бачу — ні дороги, ні узбіччя. Весь час боюся, що кудись з'їдемо.

— Не бійтеся, — заспокоїв її Віктор. — Не з'їдемо. Все, як принято казати, під контролем. Хвилин за двадцять будете вдома.

— А… — зібралася щось запитати дівчина, наче роздумуючи, варто чи ні. — А чому ви сказали «дякую», коли я сіла до машини?

— Ну, ви ж подивилися на мене, як на потенційного злодія, або гвалтівника. Я й подякував.

— Нічого подібного! — обурилася вона, червоніючи. — Просто маю ж я бачити, до кого сідаю в машину. Знаєте, всякі, буває, їздять…

— І по чому ж видно, що я не всякий? — посміхнувся Віктор.

— А зразу й не було видно. А що робити? Знаєте, другий раз так намерзнешся… А тут не хтозна-яка дорога, машин мало їздить, особливо в таку погоду.

— Не переживайте, я справді не всякий…

Мести поступово перестало, і сніговий порох швидко здуло з асфальту. Вони виїхали на трасу і знову повернули на доволі вузьку дорогу. А ще за п'ять кілометрів його попутниця несподівано застібнула пальто й попросила зупинитися.

— Де, тут?! — не зрозумів Віктор.

— Так, ось тут, бо проїдемо.

— Але тут тільки поле…

— А там, — вона показала рукою, — хутір, точніше край села. Далі до нього й дорога підходить, але сюди мені ближче — через горбок.

— Тут і здути може, з горбка… — засумнівався Віктор.

— Досі не здуло, — вона витягла з кишені дві гривні й поклала біля важеля передач. — Дуже вам дякую, що стали.

— Ну-у… — протягнув Віктор, дивлячись на гроші, — це забагато ніби… Одну — ще куди не йшло. А за дві доведеться вас до села завезти.

Вона так і не встигла відчинити дверцят, коли машина, скреготнувши колесами, рушила вперед — тільки здивовано глянула на нього.

— Тільки поворот не пропустіть, — сказав Віктор, — я тут не орієнтуюся.

— Дякую, — сказала вона, дивлячись собі під ноги, — тільки навіщо ви глузуєте? Чим багата…

— Ну, пробачте. — Він повернув голову і глянув на неї. — Я не хотів. А чого ж ви смітите грошима? Так, наче тут тільки й не вистачає ваших двох гривень.

— Дякую, — промовила вона. — Я взагалі здивувалася, коли ви повернулися.

— Просто не маю звички брати пасажирів, — виправдався Віктор. — А за село виїхав — такий порив вітру був — аж машиною відчулося. Ну й…

— У вас добре серце, — не без сарказму зауважила дівчина.

— Чим багаті… — це було сказано в тон їй.

Машина зупинилася біля похиленої огорожі.

— Дуже вам дякую, — ще раз повторила вона. — Дивіться, не заблукайте — біля криниці направо й догори.

— Може, все-таки гроші заберете? — запитав Віктор.

Пауза тривала якусь секунду, після чого дівчина взяла купюру й поклала назад до кишені.

— Спасибі вам…

Вони розчинили їх одночасно — Наталя дверцята машини, а він бардачок, витягши звідти велику банку розчинної кави.

— Візьміть, це вам.

— Мені?! Навіщо? Дякую, не треба…

— Це з Німеччини, смачна кава. Знаєте, як зараз добре гарячої? Я вас прошу…

— Ні, що ви, не треба.

— Тоді другий раз стоятимете — ні за що не візьму. Беріть, мені буде приємно.

— Ну… я не п'ю на ніч кави… Потім до ранку не спатиметься.

— Тоді зранку. Будь-ласка.

Знову була секундна пауза. А Віктор поклав каву їй на коліна і взявся за кермо.

— Дякую… — Це вже було сказано зовсім іншим тоном, очевидно, дівчині стало зовсім ніяково. — Бажаю вам щасливо доїхати.

Дверцята машини зачинилися.

Дорога забрала цілу ніч. Лише коли вже розвиднялося, він виїхав на Львівську об’їздну. У салоні машини відчувалося щось незвичне. Наче після зникнення його вечірньої попутниці на ім'я Наталя там щось залишилося. Віктор навіть обдивився навколо, чи вона раптом чого не забула, але на підлозі не валялося нічого. Враження від зустрічі було приємним, і тепер він відчував задоволення, що не залишив цю дівчину стояти серед темряви на такому морозі. Схотілося раптом, щоб вона, ще вчора, увійшовши до хати, напилася його кави і згадала добрим словом.

Він не знав, що кави на ніч Наталя справді не пила. Але, незважаючи на це, до рання заснути все одно не змогла.

Це був розкішний на вигляд «Фольксваген Пассат» кольору «мокрий асфальт» з гарним двигуном і всілякими «надмірностями», наприклад, музичною індикацією відкривання дверцят та іншими, а замовлення на цю машину передбачало кілька додаткових умов — вона мала з'явитися на подвір'ї за вказаною адресою рівно о третій годині по полудні, а якщо бути взагалі точним — то о третій нуль п'ять.

На повороті він пригальмував мимоволі. Машина була порожня й ховатися з нею від когось не мало сенсу. До того ж Віктор добре усвідомлював — цей красень і так скоро роздовбеться по наших дорогах. Майбутній господар не хотів розуміти, що це не «жигуль», якому за сотку можна перебрати увесь «передок», після чого з легкою совістю далі товкти його по ямах. «Що ж, нехай звикає», — подумав Віктор, звертаючи ліворуч.

Протягом останнього року він часто робив цей гак. Ні, не повністю, а лише до траси, яка знову ж таки повертала на Львів. А проїжджаючи зупинку, яку так ніхто й не збирався ремонтувати, знижував швидкість, розглядаючи людей, які махали руками. Наталі не було. «Шкода, сьогодні дощ, могла б і не мокнути…» — думалося після того, як село зникало у дзеркалі заднього огляду. Якщо ж дощу не було, основне місце в цих думках займав вітер, спека, мороз і так далі. Словом, потрібний аргумент у вигляді атмосферних негараздів знаходився завжди. І ним рухало щире бажання підвезти її, «якщо вже однаково їду», адже це було несправедливо, що така симпатична й порядна дівчина постійно стикається з незручностями: так далеко хтозна-чим діставатисядодому, а іноді, напевно, і з небезпекою змерзнути й занедужати або сісти «не в ту» машину. Останнє припущення було особливо неприємним.

Якось ще в Польщі несподівано почало спускати колесо «Опеля», взятого в того самого Дітмара. Докачавши його кілька разів, Віктор зрозумів, що не доїде. А при заміні колеса несподівано тріснув декоративний пластмасовий ковпак, який сидів у диску «глухо», і уламок різонув по пальцю. Дрібниця, яка відразу ж забулася. А згадалася після повороту з траси разом з думками «про дощ та вітер».

На зупинці її знову не було, і Віктор, на якусь мить замислившись, розвернувся й поїхав шукати медпункт, який знайшовся десь у глибині села. Над дверима висіла доволі обдерта синя табличка. Він піднявся на ґанок і постукав. Двері виявилися зачиненими.

— А вона до Грицила пішла на виклик, — гукнула якась жінка з садиби по сусідству, зиркнувши на його забинтований палець. — За півгодини буде, почекайте.

Сівши тоді назад до машини, він зразу ж завів мотор. Звичайно, ця подряпина не вартувала того, щоб чекати півгодини.

Усе йшло чудово. Діставшись до райцентру на годину раніше, Віктор перекусив у якійсь забігайлівці, з вікна якої було видно «Фольксваген» (не вистачало, щоб якийсь «тормоз» в'їхав у крило або пацанва спробувала відчинити дверцята), і тепер докурював цигарку за кілька вулиць до кінцевого пункту подорожі.

Третя година. Викинувши недопалок, він завівся й поїхав вулицями, повертаючи в потрібному напрямку. Нарешті, справа з’явилася садиба, біля якої вирував натовп. Усі були парадно вдягнутими, на розчиненій брамі висіли стрічки та квіти, а по обидва боки вулиці на під’їзді до садиби стояла купа машин. Посеред здоровезного подвір'я був розкладений весільний «шалаш» осіб так не менше ніж на триста. У кутку біля господарської будівлі заховався трактор — сім’я займалася сільським господарством.

Виглядало все доволі ефектно, навіть як на власну думку. Господар же, як виявилося потім, взагалі був на сьомому небі від щастя. Мотор іномарки потужно зревів і, просигналивши, вона рвонулася вперед, роблячи доволі різкий розворот, викидаючи з-під коліс каміння та пилюку і потрапляючи при цьому точнісінько в заїзд. Натовп місцевих дам голосно зойкнув, уздрівши таке «каскадерство». Усі смикнулися від заїзду — можливої траєкторії руху цієї навіженої машинерії, яка пронеслася до його кінця з прискоренням і зробила ефектний розворот на п’ятачку, де завжди розвертався трактор, щиро стерши при цьому «півсантиметра» резини. Вже в ті секунди, коли осідала пилюка, а Віктор прямував до нього, господар, потираючи подумки руки, був упевнений, що це весілля найближчим часом обговорюватиме півміста.

А гості буквально застигли, коли Віктор, мовчки віддавши йому ключі, став поруч. Одразу ж господар підійшов до молодих, які щойно увійшли на подвір'я, повернувшись із церкви, де брали шлюб, і віддав ключі зятеві. А що вже він там казав при цьому, мало хто чув. Хлопець навіть роззявив рота, ще не вірячи, очевидно, що цей сюрприз і виконує роль весільного подарунка молодому подружжю.

— Ну, молодець, — віддихувався господар, — я такий вдячний, що й передати не можу. Як машина — добра? Все люкс?

— А хіба не видно? — знизав плечима Віктор.

— Сила! А мотор, ходова — все нормально? Супер! І скільки потягло?

— Так, як домовлялися. Взяв, що виходило по максимуму.

— Добре. Слухай, Вітю, тут маленька заминка — на годину, не більше. Ти вибач, я з цим весіллям так стратився — мало штани останні не зняв. До твоїх триста доларів не вистачає, зараз шваґро привезе. Поки перекусиш — усе буде гаразд.

— Нехай так, — погодився Віктор.

— А може, відбудеш весілля? Та тут зараз усі дівки твоїми будуть після таких заїздів!

— Ні, дякую, — посміхнувся Віктор.

— Ну я прошу! Ну, хоч трошки! — причепився господар. — Мені зараз навіть не солідно до шалаша без тебе йти. Ходімо! Ну будь ласка. Ну, ти навіть не розумієш, який я тобі вдячний!

І він потягнув Віктора, вдягнутого зовсім не по-весільному, туди, де вже на повну працював староста. «Зал» одразу вибухнув оплесками, не чекаючи його вказівок на це, і все ж таки староста спромігся на комплімент крутому гонщику, переходячи знову до молодих. А господар, доручивши Віктора комусь зі своїх чи то родичів, чи то близьких друзів, пішов наливати.

Сусіди по столу виявилися приємними людьми, до того ж також хотіли машину, зрозуміло, в найдешевшому варіанті. А за спиною тим часом підсіли ще одні потенційні клієнти.

І коли весілля увійшло в розпал, клієнти вже збиралися бігти по завдаток, а навколо лунала музика, він почув:

— Пане Вікторе, ви дозволите вас запросити…

— Пробачте, я не… — повертаючись промовив він.

— Не танцюєте… — договорила дівчина.

— Ні, я не… знав, що це ви.

Це була Наталя, Завадівська фельдшерка. Його подив виглядав надто природним, і вона розсміялася. А Віктор, ніяково вибравшись із-за столу, вибачився перед майбутніми клієнтами і повів її до танцю. Всім бажаючим місця в наметі не вистачало, тому танцювали просто надворі, адже музика була гучною, а вечір теплим. Саме тут прилаштувалися й вони.

Наталя була вдягнута в довгу пряму спідницю з розрізом та легку блузку, які їй явно личили. Він бачив її вперше так, що можна було оцінити поставу, адже рік тому, у машині, на ній було довге пальто, ще й шапка. Гарне біляве волосся дівчина зібрала в оригінальний вузол, але не все, і частина його спадала до плечей. Він так і стояв, не наважуючись торкнутися її, тому вона по-простому запитала:

— Ну що, будемо танцювати, пане каскадере? Це білий танець, до речі.

— Справді? — здивувався Віктор, беручи її за талію й відчуваючи, як ота легкість, що її випромінювала дівчина, передається і йому. — Тоді я приємно здивований.

— Чим?

— Що ви мене запросили.

— Ну… — мило скривилася вона. — До вас тут півшалаша зібралося бігти.

— Тоді я двічі вдячний.

Вона засміялася.

— А що ви тут робите?

— А наречена — моя подруга — разом училище закінчували. Виявляється, он чим ви займаєтеся. А я, дурненька, боялася, що ми з вами тоді з дороги злетимо. А ви он як умієте…

— Ну, з дороги будь-хто може злетіти… — похитав головою Віктор, — особливо коли поруч сидить гарна жінка.

— Комплімент у відповідь? Дякую, — всміхнулася Наталя. — Ну, на мене-то ви не надто дивилися.

— Ще б! Ви й так боялися. Хтозна-чого від нього чекати…

— А ось і неправда, — почервоніла вона. — Зразу було видно, що ви — нормальна людина. І взагалі — я вмію за себе постояти.

— Добре, що сказали, — погодився Віктор, — тепер не буду так за вас переживати.

— А ви що, переживали?

— Звичайно. Завжди їду й дивлюся, чи не стоїте на зупинці. Сьогодні, до речі, також.

Вона глянула на нього й нічого не сказала. А після танцю вони пішли прогулятися вулицею подалі від глуму й весільної метушні. Стояла гарна тепла травнева погода. Цвіли дерева на тлі сідаючого за дахи сонця, від якого вже не боліли очі.

— А як ваш палець? — несподівано запитала Наталя.

— Палець? — здивувався він. — А звідки ви знаєте?

— А як би я не знала? В мене добра сусідка — все доповідає, хто приходив на медпункт, поки мене не було, що у кого зав'язано, хто кашляв і так далі.

— А звідки ж ви зрозуміли, що це був я? — продовжував дивуватися Віктор.

— Вона дуже точно вас описала. А потім… тимчасові номери на машині… Чогось мені так здалося, що саме ви були.

— Усе гаразд із пальцем. Знаєте, така дрібниця… подумав, що не варто вам докучати. Якби що серйозне…

— Серйозне відправляємо до району. А до мене якраз з такими дрібницями… Котра вже? — Вона подивилася на годинник. — О, час збиратися.

— Чому так скоро?

— Мушу. Мама вдома хвора лишилася. Не можу до ранку бути. А до подруги не поїхати також негарно. Зараз автобус останній.

— Я вас відвезу, — сказав Віктор.

— Ну що ви, дякую, я дістануся.

— Ні, я відвезу. Он, машина на сусідньому подвір'ї стоїть. Ще не встиг сплавити, от і використаємо.

— Але це далеко!

— Не далі, як до Німеччини. Навіть ближче.

А за півгодини, забравши у Василя завдаток, вигнавши з сусіднього подвір'я новеньку «сімку» та розпрощавшись із задоволеним Павлом, на той момент уже добряче п'яним, він вирулив у зворотному напрямку. Дорога була не завантажена, і «сімка» мчала, лише погойдуючись на нерівностях дороги.

— Ви не знаєте, куди я так лечу? — несподівано схаменувся Віктор. — Ви не надто поспішаєте?

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — І так дістанемося швидше, ніж автобусом.

Розмова зав'язалася якось сама собою, проста, невимушена і приємна, наче їхали старі знайомі. Він розповідав про деякі моменти свого бізнесу, вона про те, як живеться дівчині на хуторі з хворою матір’ю за двадцять п'ять кілометрів від роботи. Ні, вона не жалілася, просто розповідала про своє життя, не повідомляючи йому за великим рахунком нічого нового. Адже він і сам розумів, що робота в неї не мед, а зарплатня більше схожа на знущання. Зате Наталі все було цікаво. Повернувшись до нього впівоберта, вона слухала про митниці, закордони, автохауси, відкриваючи для себе новий світ. Тому кілометри летіли дуже швидко, незважаючи на те, що Віктор давно вже їхав у незвичному для себе повільному темпі.

— Ось і приїхали, — заглушивши мотор, Віктор відкинувся на спинку і в темряві подивився на Наталю, — шкода, не маю, що тобі подарувати — не сподівався на зустріч.

— Що ти, нічого не треба. Я й так твою каву майже цілий рік пила — щоранку по маленькій чашці. Недавно скінчилася. І весь час згадувала, як ми їхали через ту віхолу.

— Я тобі ще привезу.

— Ну що ти, я просто так, не турбуйся.

— Ну, щоб далі згадувала.

— Напевно, і так згадуватиму, — сказала вона.

— Тоді мені буде приємно. — Відчинивши дверцята, він запалив, випускаючи дим назовні.

— А як ти назад? — запитала Наталя. — Далеко їхати поночі…

— Хіба вперше? — посміхнувся він. — Через раз ночами їжджу.

— Усе одно. Може, в нас переночуєш? Місця вистачить. Відпочинеш, а зранку повернешся. В нас і пес на подвір’ї, машину охоронятиме. Знаєш, який він страшний? Ніхто не полізе — гарантія.

На це Віктор тільки розсміявся:

— Дякую, я все ж поїду. Спати однаково не хочеться — тільки вам з мамою зайвий клопіт.

— Ніякого, абсолютно…

— Ні, дякую. Колись іншим разом.

Вона вийшла і нахилилася в отвір дверцят:

— Тоді ще раз дякую тобі. Такий з-за мене гак зробив.

— Ну, не тільки для тебе, — не погодився Віктор, — було приємно разом прокататися.

— Мені також… Щасливо тобі їхати. Будеш у наших краях — заїжджай.

— Обов'язково. Стій! — Він вискочив, наче щось згадавши, коли Наталя вже встигла відійти кілька кроків. — Я все-таки маю, що тобі подарувати. — Зупинивши її, він смикнувся до багажника «сімки». — Чого ж я такий тупий? Принаймні, мамі твоїй точно згодиться, вона ж хворіє.

Відчинивши багажник, він знайшов картонну невелику коробочку, у якій були запаковані підшипники для «Джетти», які ще місяць тому просив привезти Франкенштейн. Розкривши коробку й витрусивши з неї замотане в папір залізо, Віктор поклав туди двадцятидоларову купюру, запакував наново і, підійшовши, простягнув Наталі.

— Що це?

— Бери, вдома розберешся. Для людини, яка хворіє, — перша річ. Не знаю, на що твоя мама хвора, але це буде корисно — гарантія. Витягнеш — сама побачиш.

— Не знаю, що там, — відповіла Наталя, — але дуже дякую. Взагалі ти… Я навіть не чекала…

— Ну, годі тобі… — Він легенько взяв її за руку й відчув, що дівчина починає тремтіти, вилізши з теплої машини. — Ого! Біжи, бо зовсім змерзнеш.

— Я вже змерзла…

Тоді він обережно, хоч і дещо незграбно обійняв її за плечі, відчувши знову оту повітряну легкість, що походила від неї. Це було божевіллям — те, що така дівчина існувала і що була вільною. Те, що він за збігом обставин натрапив на неї. І те, що з нею — він сам не розумів, звідки така впевненість — можна було робити, що заманеться. Здалося, що свідомість, усе світосприйняття зараз перекрутилося. Те, що відбувалося в його житті досі, стало якимось маленьким і незначним. Навіть дивно було, що воно могло його так гнітити й мучити. Чому вона не стояла на тій зупинці раніше — оця маленька медичка з напіврозваленої Завадівки? А її тіло, загорнуте в тоненьку блузку, відразу перестало тремтіти в його руках, і лише коробка займала доволі незручне місце, впираючись йому в живіт. Вона й завадила впасти в остаточне шаленство. Те, що в ній лежали гроші, створювало наче якусь перешкоду для нього самого, тому й не наважився навіть поцілувати це застигле в його обіймах жіноче створіння.

— Ну, біжи, — повторив він, — а то мати вже зачекалася. Давай. Побачимося, так?

Вона лише кивнула головою й побігла до хати, притискаючи до себе коробку. Її силует швидко сховала темрява. Стукнула хвіртка, задзвенів собачий ланцюг, а потім у хаті засвітилося ще одне вікно. Тільки після цього завівся мотор «сімки». Її тимчасовий господар знав, що цієї ночі не доведеться сумувати аж до самого дому. Думки не дадуть задрімати за кермом і швидко та непомітно з’їдять довгі кілометри.

Ця машина була не те щоб найкращою з усіх, які він пригнав. Хоча, звісно, й не найгіршою. Салон далеко не нового, але добре збереженого «Рено» був, як на нього, дещо тіснуватим, але зручним та затишним. І їдучи вечірньою трасою, відкинувшись на спинку, він залишався наодинці з добрими та приємними думками.

Що як справді залишити цю машину собі? Звісно, хто-хто, а він міг би для себе пригнати й дещо краще. Але цей «Рено» сподобався Наталці. От був би приємний сюрприз. Він спробував уявити, як вона зрадіє при звістці про те, що кататиметься на ньому постійно. Стримано, скромно й водночас щиро та завзято, від душі. Несподівано стало шкода, що він поїхав так рано, але Наталя просила поквапитися, щоб не гнати в темряві. Вони довго сиділи в машині, хоча можна було спілкуватись і в хаті. Але тут існувала якась особлива атмосфера. Наталчина хата була крайньою у цьому напрямку, і тут ніхто не ходив. А вони слухали музику під гілками похиленої вишні. Він лежав, виставивши ноги через свої дверцята, а голову поклавши їй на коліна. Дівчині дуже подобалася музика, і вона відверто насолоджувалася її звуками, намагаючись іноді підспівувати. Тоді вона забувалася, а Віктор непомітно повертався обличчям донизу, при цьому власне вухо підсувало її спідницю догори, а обличчя торкалося щокою, а потім і очима, носом її гарних колін. Вона сміялася й намагалась руками розвернути його голову «на місце». Може, це і вдалося б, але вона, очевидно не мала наміру досягти успіху в цій справі. Потім вони цілувалися — на прощання, і Наталя дуже серйозно давала йому настанови щодо спокійної їзди.

Запитання, яке висіло на язиці в нього вже кілька тижнів, і тепер не злетіло з вуст. А годилося б. Віктор сам не розумів, чому досі не спитав про це, хоч і Наталчина відповідь не викликала у нього сумніву. Здавалося, між ними й так усе було зрозуміло. А спитати хотілося, чи не бажала б вона… Словом, як не спитай — суть одна й та сама. Минулого разу думав спитати, чи не бажала б вона завжди бути разом з ним. Ще перед цим — тоді у нього зовсім запаморочилося в голові — чи не могла б вона з ним переспати. Отак і запитав би — і пояснив би, що сходить з глузду, дивлячись на її форми. Це було би навіть оригінально. Не вдалося. Чомусь останнього моменту зупинився. Чому? Вона б почервоніла, подихала глибоко і сказала — «так». І він би залишився ще тоді. Цього не сталося. У нього самого не викликало сумніву, що стосунки ці серйозні. Але… Що це за «але» й чи є воно взагалі? Наче не вистачало чогось логічного… Відвертості? Між ними існує повна довіра. Ліжка, сексу? Можливо. Але принаймні бажання з обох боків аж ніяк не бракувало. Він не пропонував. А Наталка — не могла ж вона сама на нього кидатися. Можливо, у цьому й суть? Наче, ні. Іноді йому здавалося, що вони просто ще не притерлися, не звикли одне до одного. Ще трошки часу, й можна буде вважатися зовсім своїми.

Тоді це станеться завтра. До біса справи. Вона здивується його незапланованому приїзду і, звісно, зрадіє. Усе стане на місця. Відчуття, що власне життя ще можна врятувати, було надзвичайно гострим. Ще б… Зациклившись на Зоряні, зробивши з неї якогось ідола, він мало не загубив його. Щастя, що в тій нещасній Завадівці існувала напіврозвалена зупинка, а сільська медичка Наталка затрималася допізна біля якогось слабого. А він напакувався усякою всячиною і кружляв об’їзними шляхами. Ось вона, доля. Яким непередбаченим іноді буває життя.

Несподівано схотілося розвернутися просто тут, на місці, й повернутися назад. Але він стримався. Віктор згадав, що запросив Наталку до себе. Нехай уже все відбудеться там. Весь завтрашній день він присвятить наведенню порядку й тоді… Хто ж це казав? «Станеться все так, як і має бути, навіть якщо відбудеться навпаки». Чому і звідки пригадалася йому оця невідомо чия надто мудра фраза? Настільки замудра, що важко зрозуміти істинне значення.

Коли «Рено» загальмував біля синьої огорожі, в хаті світилося лише одне віконце. Очевидно, там уже лягали. Кавказець загавкав, відв'язаний на ніч.

— Петро! Петро! — кілька разів гукнув Віктор.

Нарешті двері відчинилися, і на ганок вийшов господар у самій сорочці, що прикривала труси.

— О… ти ще пізніше не міг приїхати? — Візит не викликав у Франкенштейна особливих радощів. — Не знаєш, о якій у мене робота припиняється? А чого це ти такий щасливий?

— Петю, позич молотка здорового, — усміхаючись, попросив Віктор.

— Навіщо? — незворушно запитав той, киваючи головою на «Рено». — Для неї? Віджени назад, там під прес візьмуть, недорого. Ефект досягається за десять секунд, а молотком — тут добу старатися. Понаганяють усякого дрантя, розвалюх, потім ходять по ночах молотки клянчать…

Відчинивши гараж, Франкенштейн вказав рукою на важкий молоток, що валявся в кутку на підлозі.

— Ти більший мав, — нагадав Віктор.

— Та то вже кувалда! — вигукнув Петро. — Її експлуатація дорожче коштуватиме. Он, бери, якщо піднімеш. На хрена тобі?

— Хату поприбирати, — весело відповів Віктор.

— А, ну твою розвалюху хіба що цим прибирати, — по своєму зрозумів Франкенштейн. — Їздять тут, іномарки круті стосами женуть, бабло зашибають, а живуть у землянках… Давно пора.

— Ти правий, — погодився Віктор. — Бувай, завтра віддам.

— Дивись, грижу не зароби, десантуро… — Чулося навздогін. — На, в целофан замотай! Машина-то делікатна…

Франкенштейн старався даремно. Настрій нічного візитера сьогодні не можна було зіпсувати нічим.

Відімкнувши хату, Віктор притулив молота ручкою до канапи й напився води, а потім запалив цигарку й почав готувати каву. Яке спання, коли тут заварюються такі кардинальні справи? «Не відкладай на завтра те, що можна розбити сьогодні», — витлумачив він по-своєму народну мудрість і вирішив вдатися до прибирання просто зараз. Саме прибиранням слід було вважати цю процедуру. Прибиранням барлоги від усякого непотребу, щоб мати змогу привести сюди Наталку. Свою Наталю. Отож, прибиранням і нічим іншим. Звісно, вони не житимуть тут. Тим паче, в неї більша хата і хвора мати. Але зараз це його житло і куди ж іще її запрошувати, як не сюди?

Металеві двері з жахливими колодками, безперечно, псували інтер’єр. Ним оволоділа ейфорія й він начисто забув, що виконували вони ще й функцію охорони деякого цінного приладдя в той час, коли господар бував у від'їзді. Скинувши куртку та сорочку й залишившись лише в тільняшці, Віктор махнув важким інструментом. Молот приємно відтягував руки, але замахнутися в коридорчику особливо не було де. До того ж колодки успішно відкривалися ключами. Удар струсонув, здавалося, всю хату, а від наступного відлетіла верхня колодка. Ще кілька зусиль — і розлетілася нижня. От тепер можна і прибирати. Він штовхнув ногою важкі двері.

…Вона дивилася спокійно і просто, навіть із деяким захопленням, спостерігаючи за тим, як здіймалися після фізичної роботи його груди і здувалися вени на руках, не підозрюючи, що зараз зроблять з нею оці самі руки, нещодавно здатні боронити від будь-кого. А руки поставили інструмент у куток, притуливши до стіни. Щоразу, коли заходив сюди, щоразу, коли дивився на стіну, вдавалося уздріти у цьому гарному та спокійному виразі її обличчя щось нове — залежно від того, на що сам сподівався. Вона завжди слухалася його й відповідала приязню та покірністю, говорячи своїм застиглим поглядом те, чого потребувала душа. Це була підтримка, добре слово, розуміння — все, чого не вистачає нещасній людині.

Тут, у кімнаті, також було тісно, але не настільки, як у коридорі. І він, зав’язавши ґудз на електричному дроті, від чого світильник підтягся до низенької стелі, схопився за ручку, на яку було насаджено важке залізо. Саме з цього належало почати прибирання. Хто ж береться замітати, коли навколо громіздкий мотлох? Відступивши на крок, він широко замахнувся й незручно опустив молот на підлогу. Під стіною на тумбі стояв телевізор з відиком, а з другого боку музичний центр. Це ж зараз каміння летітиме навсебіч. Можна пошкодити. А Наталка полюбляє слухати музику. Шкода…

Чомусь згадка про Наталю, його дівчину, можна сказати — наречену, тут мала якийсь не такий, не звичний, навіть спотворений вигляд. Це було несподіване відчуття, і не знаходячи бажання розбиратися у ньому, Віктор потягнув апаратуру до кухні, плутаючись у дротах. А коли кімната спорожніла, ще й перевернув канапу на бік, пружинами до себе — її б також не годилося псувати.

У кімнаті з'явився робочий простір, проте робочий настрій чомусь зник невідомо куди. І хапнувши за ручку молот, Віктор зрозумів, що інструмент став важчим, тримати його тепер було не так зручно, як тоді, коли збивав з дверей колодки. А цю справу належало зробити не будь-як. Він повернувся до кухні, де вже давно заварилася кава, й налив у чашку чорної рідини з пінкою. Добра кава. Дарма Наталка п'є тільки розчинну.

Він пив навстоячки, маленькими ковточками, не усвідомлюючи, що зараз вони особливо маленькі, менші, аніж завжди. Подовгу смакував кожен із них. Зараз з'явиться і настрій, і наснага. Цей крок назрівав давно. Не вистачало тільки приводу, якогось пускового моменту, щоб припинити оце божевілля, що тривало роками. Оце… збочення. Адже нормальні люди мають спілкуватися з нормальними, живими жінками, а не монументами, кам'яними копіями. Так роблять лише хворі. Багаторічна маячня, варта лише сорому…

Він увійшов до кімнати і, взявши молот обома руками, замахнувся, націлюючись… Куди? Ця думка з’явилася несподівано, коли важка зброя вже набирала розгону. Спрацював стереотип людини, якій доводилося не тільки тримати в руках зброю, а й застосовувати її, спрямовуючи у чиєсь вразливе місце. Три роки його вчили, куди потрібно націлювати удар. І за цей час він таки спробував на практиці, що означає потрапити в «убойне» місце. І зброя, якою вже замахнулися, автоматично потребувала визначення цього місця в мішені.

Господи… де ж у неї убойне місце?!

Зоряна дивилася на нього спокійно й незворушно. І йому здалося, що погляд цей, який завжди дарував йому те, чого хотілося, розуміє його. А її очі ніби підштовхували зробити те, що було йому зараз украй потрібним, щоб урятувати себе. Та він не міг зробити останнього зусилля м'язів, уявляючи, як цей іржавий метал вріжеться зараз у її обличчя… ні, груди… Куди?!

Молот був важенний і поступово тягнув руки донизу. М'язи виснажилися, і він торкнувся підлоги. А Віктор запалив і сів у кутку, усвідомлюючи, як самому здавалося, критично власну дурість. Однаково це належало зробити — не викидати ж кудись за річку, щоб дивилися всі. А як відвалити разом і закопати? Маячня. Він обтер обличчя рукою, випускаючи дим. А вона продовжувала дивитися — жінка, яка наклала печатку нікчемності на все його життя, сама не бажаючи того.

Він мимоволі замилувався зображенням. Ні, не Зоряною — зображенням, майстерно зробленим на матовій поверхні. Витвір мистецтва з абсолютною портретною схожістю. Навіть уже з огляду на це його було важко взяти і знищити. Хоча, чому — навіть? Тільки з огляду на це. Адже тепер у нього немає більше жодних підстав дорожити цією плитою. Хіба що… Хіба що спогад.

І несподівано Віктор зрозумів, чому ніяк не може наважитися. Надто дорогою ціною впродовж усього свідомого життя доводилося за це платити. Щойно йому наче видали рахунок, упродовж років сплачений ним за те, що тепер збирався трощити. Це був жахливий документ, у якому з бухгалтерською точністю вказувалися конкретні дати та розміри сплати. І першим номером у ньому стояла смерть матері.

Віктор, затамувавши подих, переглядав по думки цей перелік, робив це, мабуть, уперше в житті, усвідомлюючи, що й справді є від чого взятися за голову. Усе, що він робив за право на неї, несло шкоду, страждання як не комусь, то собі самому. Давно вже не спливали в його пам'яті пописані туристами стіни маленької башти, по яких розбризкалася кров хлопця, який не впорався вчасно з автоматом. А при згадці про побоїще, яке відбулося багато років тому ось тут, у цій самій кімнаті, майже реально в усьому тілі виникав біль, що мучив багато днів, проведених на лікарняному ліжку.

Цей список мав вигляд такої собі банківської роздруківки, яка наочно демонструвала, скільки «набігло» за роки, упродовж яких він сплачував і сплачував. Як же тепер можна нищити те, за що довелося заплатити таку ціну? Та, водночас, він чітко розумів — якщо не зробить цього просто зараз, то цей «чорний» список поповниться ще одним надбанням — розбитим серцем дівчини на ім’я Наталка. Як же класти їх на вагу? Список був таким важким, а серце таким маленьким. Хоча, чому лише серце? А як же його кохання?

Ось тут і відчулося, що він блідне від цього здогаду. Ось чого не вистачало. Існує ще кохання. Усе свідоме життя оця жінка, зображена в камені, вчила його, що воно таке. Та незважаючи на це, у найвідповідальніший момент він спромігся забути, що кохання — не оте все разом, зібране докупи, що було в них із Наталею. Бідна дівчина не народила в ньому жодної пісні. Те, про що йшлося, зовсім інша річ — своєрідна, не аргументована й не придатна до заміни на щось інше, нехай навіть дуже схоже. Те, що називалося коханням, було тут.

На мить йому уявилася картина, що поставала перед очима доволі часто, особливо раніше. Зоряна, його єдина та неповторна Зоряна стоїть на порозі цієї кімнати й бачить своє зображення. Тільки тепер вона по-справжньому розуміє все. Вона розгублена. Очі її дивляться на нього й говорять, як їй самотньо та важко, як помилялася вона, відштовхуючи його, не розуміючи його почуттів. Що б він робив, як би це трапилося просто зараз? Тоді він забув би все на світі. Геть усе. Усі разом розбиті серця. Бідна Наталка… А якщо це станеться не зараз, а колись пізніше, згодом? Якщо Зоряна прийде за рік, два або… та яка різниця? Тоді її серце вже ніколи не загоїться.

Усе перекрутилося хтозна-як. Річ уже була не в руйнуванні плити з жіночим зображенням. А в зовсім іншому. Молот валявся в кутку, а Віктор сидів, затуливши голову руками, сам у порожній кімнаті, притуливши згорблену спину до обдертої стіни, не бачачи для себе жодного виходу.

Жодного.

Виходу з цієї ситуації справді не існувало. Тому й злякалася Наталка, побачивши важку приреченість у його очах. Спочатку злякалася, а потім відчула, зрозуміла все.

Він не сказав їй «Пробач, люба, нам краще більше не бачитися». І в його поясненнях не фігурувало нічого такого про іншу жінку, плиту на стіні та роки життя, віддані примарній мрії. При всьому бажанні Віктор не зміг би потім пригадати, що плів тоді і які фрази злітали з язика, що погано слухався розуму. Знав лише, що це було нестерпно важко. А наступна ніч виявилася у сто разів важчою за ту, після бою під Каунасом біля старого млина. Перед очима, щойно вони заплющувалися, поставав, наче у мареві, образ дівчини, для якої він щиро бажав найкращого, а натомість…

І ще довго, не даючи заснути, у вухах звучали останні її слова, кинуті на прощання: «Наступного разу, коли зберешся когось покохати, зважай, що кохання і жалість — це різні речі». Вона була права, ця молоденька білява медичка із Завадівки, серце якої йому таки довелося розбити, щоб установити для себе цю нехитру, здавалося б, усім зрозумілу істину. І він усе б віддав, щоб повернутися не куди-небудь, а саме в ту нічну заметіль до похиленої автобусної зупинки, щоб саме тут спрямувати свій шлях в інший бік і не завдавати болю дівчині, яка мерзла під нею того зимового нещасливого вечора.

На жаль, тепер це було неможливо.

XIX

Про те, що світ жорстокий, Віктор пам'ятав завжди. Відтоді, коли став на шлях, який вів у напрямку недосяжної жінки на ім'я Зоряна. Життя в такому світі плекало власну безжальність, інакше годі було сподіватися вистояти. Але, виявляючи щоразу нещадність до когось, Віктор відчував, як десь глибоко у ньому протестує щось забуте, задавлене ним самим. Воно протестувало вперто та наполегливо, коли його штик-ніж простромляв груди озброєного повстанця в литовській фортеці, коли трощив ребра хлопців, які веселилися напідпитку поблизу залізничної станції. Навіть тоді, як сам ледве теплий, чавив пику садиста Карпова — навіть у ті секунди воно не мовчало. Що вже казати про Світлану та Наталку — біля них серце взагалі криком кричало, та Віктор зміг «затулити вуха», продовжуючи збільшувати перелік власних немилосердних вчинків.

І ось зараз він збирався цілком свідомо вдатися до чергової жорстокості щодо іншої людини. Саме цими роздумами була зайнята його голова, коли сидів на пасажирському місці свого «Пассата», прочинивши дверцята і тримаючи на колінах доволі велику картонну коробку. Зараз почувався особливо важко, адже цей вчинок, на який він уже наважився, навіть у власних очах виглядав воістину бузувірським. Ця людина не зробила Віктору нічого поганого, і вся її вина полягала в тому, що знала вона те, що Віктор мав видобути будь-яким шляхом.

Він підвівся раптово й зачинив дверцята. Годі займатися самознущанням. Вовк їсть своїх — хворих та кволих, інакше ослабне сам — з'їдять інші. Люди не повинні так чинити. А що ж робити, коли справді відчуваєш, як хтось нюхає твій слід, облизуючись і вишкіряючи ікла?

«Пассат» блимнув усіма чотирма габаритами, залишаючись позаду. У під'їзді було брудно та темно. Чотири сходинки до першого майданчика. Ось зліва вони неширокою смужкою чисто зароблені бетоном — так зручніше звозити у двір інваліда на кріслі. Двері обшиті дермантином, вісімнадцятий номер. Переклавши коробку під пахву, Віктор натис кнопку дзвінка.

Кроки почулися одразу, і двері відчинила старшого віку жінка, підперезана фартухом. Вона була у своїх буденних турботах, і заклопотане обличчя її висловило зрозуміле запитання.

— Доброго дня, — привітався Віктор. — Пробачте, а тут живе Вітя Калиниченко?

— Тут, — відповіла жінка.

Хто це, мати? Чи, може, та, кого наймають для догляду — щось таке розповідали хлопці. Краще б це не була його мати.

— Нарешті знайшов вас, — промовив Віктор. — Я проїздом. Хлопці тут просили дещо йому передати. — Він красномовно показав коробку. — Ви дозволите? Це особливий подарунок…

Вона знизала плечима. Ні, очевидно, ця жінка не була його матір'ю. Мати б не сказала: «Що йому передавати? Він же нічого не розуміє». Жінка відсторонилася, все-таки підозріло глянувши на гостя. Роззувшись, Віктор, як і був, у куртці, поніс коробку перед собою туди, куди вказувала жінка. Звичайне житло. Не багате, але й не бідують люди. По дорозі зустрілася ще одна жінка, навіть дівчина, вона якраз виходила з кімнати. Віктор привітався й увійшов.

Цю людину він бачив тільки одного разу — кілька років тому, на митниці, коли сталася затримка й довелося простояти там мало не добу. Чомусь запам’ятався оцей східняк з майже козацькими вусами, від яких зараз мало що залишилося. Та й сам він… Обличчя постаріло й змарніло, руки трусилися дрібно, особливо права, постійно. Голова також. Ноги інваліда вкривало простирадло — напевно, змерзав.

— Вітю, привіт.

— Та він однаково нічого не скаже, — промовила збоку жінка. — Бачите, який…

Проте, сказано це було упівголоса, і при цьому вона ще й наблизилася до гостя. Отже, не виключалося, що навіть у такому стані інвалід здатний щось сприймати. Дай-то Боже…

Погляд нещасного не фіксувався на тому, хто прийшов, хоч іноді Віктору здавалося, що людина у кріслі бачить його.

— Вітю, — сказав він, — я тут випадково у вашому місті, проїздом, і хлопці просили тобі передати. На пам'ять…

Він поставив коробку на підлогу, роздер скотч, який заліплював її зверху, і, розкривши картон, запхав туди руки. Тільки б спрацювала система. Сам робив — а який з нього електрик… Палець непомітно клацнув потрібним вимикачем. Увімкнулося. Зараз, за кілька секунд спрацює прилаштоване всередині реле, взяте у майстерні Франкенштейна. Він розігнувся й поставив те, що було в коробці, на стіл.

Просто перед інвалідом стояла гарна, дорога іграшка — модель чорного джипа «Черокі», зроблена майстерно — у неї відчинялися дверцята, крутилося кермо і справжні резинові колеса могли обертатися та їхати. Проте машина стояла нерухомо, наче застигши на узбіччі. А Віктор уже не бачив нічого навколо, окрім обличчя, очей цього нещасного, з якого лише таким чином існувала надія витягти потрібне зізнання.

З ним не відбулося нічого особливого, але погляд очей, що трусилися разом із головою, таки зафіксувався на якийсь час на іграшці. Він дивився на джип і, напевно, бачив його. От тільки чи могла та хвора людина щось розуміти при цьому? Швидше за все, Віктор зарано звинуватив себе в черговій жорстокості.

Тихе клацання десь усередині іграшки почув лише Віктор. Реле спрацювало, і в кабіні застиглої машини загорілося яскраве світло. Ну!

Ця картина виглядала жахливо. Китиці його рук почали несподівано набирати амплітуди. Якщо спочатку вони трусилися дрібно, ледь помітно, то зараз їхнє тремтіння посилювалося з кожною секундою. Вони вже калатали по ручках інвалідного крісла, і той самий процес почався з його головою — вона трусилася, як і груди. Нещасний тремтів геть увесь, і разом з ним калатало та розгойдувалося крісло.

— Вітю, Вітю, що ти! Заспокойся! — Злякано крутилися біля нього обидві. — Вітю, ну що з тобою!

Молодша смикнулася до шафи й намагалася вишпортати з баночки якусь пілюлю. Дати її хворому однак не вдалося — впала на підлогу, а він продовжував розгойдуватися разом із кріслом. Віктор закляк на місці, дивлячись на цей жах, хоч давно б мав уже збагнути, що означала така реакція інваліда. І от, нарешті, коли власний ступор минув і він простяг руки, щоб узяти іграшку зі столу й запхати до коробки, у мить, коли його руки торкнулися зловісного джипа, Калиниченко припинив труситися. Це відбувалося менше секунди — стільки, скільки знадобилося нещасному, щоб набрати повітря до грудей, а потім… це не був крик. Очевидно, кричати він не міг, як і багато чого іншого. Це був звук ні з чим не зрівняний, від якого мороз ішов по шкірі. Обличчя нещасного перекривилося дивним чином. Обом жінкам у ці хвилини було не до гостя, і Віктор, піднявши коробку, рушив геть, бажаючи тепер єдиного — якнайшвидше зникнути звідси. Та на виході з кімнати все ж таки обернувся. Можна було заприсягтися, що Калиниченко цієї миті дивився на нього.

«Пассат» слухняно моргнув, запускаючи в себе тимчасового господаря — жахливу, безжальну людину, якій мав честь дістатися. Ця людина кинула коробку на заднє сидіння й майже одночасно прокрутила ключ, втиснула в підлогу газ та відпустила зчеплення. Майже одночасно. Такого хамства з ним не дозволяв собі ніхто й ніколи, хоч об'їхати свого часу довелося всю Німеччину й не тільки. Бідна машина застогнала й також на мить затрусилася всім кузовом, все-таки «вилазячи» своїм потужним двигуном з цієї несподіваної ситуації.

* * *

Уже кілька діб надворі не було ні вітринки, і вдень, під блакитним, майже літнім небом стояла гарна тепла погода. А от ночі вже стали холодними і перед світанком, коли ще не починало розвиднюватися, на траві збиралася проступати ледь помітна паморозь.

Він прокинувся від того, що змерз. Опалення нової «дев'ятки» розігрілося швидко, і в салоні настало літо, але спати вже не хотілося. Тому, вискочивши надвір, Віктор пробіг кілька кіл кругом автостоянки, розім’явся і зробив холодне розтирання, з задоволенням спостерігаючи, як від власного тіла йде пара. Така пора, така погода хоч-не-хоч створювали гарний настрій. На якийсь час забувалися всі негаразди і просто хотілося жити. З'являлася навіть ілюзія, що він вільний та необтяжений і може робити що заманеться. Хибне уявлення, хоча й приємне. Воно швидко зникало, й тоді на його фоні більшим контрастом проступала реальна картина власного життя.

Сонце ще не вийшло, але смужка неба над обрієм уже стала яскравою, жовто-червонистою. Озеро, яке минала дорога, було величезним, і дальній берег насилу проглядався. Пахло великою водою, намулом, вологим вітром. Навіть у повній тиші тут відчувався м’який, але водночас потужний рух повітря. Віктор брів берегом, залишивши машину на трасі, і з задоволенням вдихав ці запахи. А високо в небі кружляли великі птахи — він не знав, які саме. Їх було небагато, і вони, очевидно збивалися тут у зграї, готуючись до перельоту.

Там, наверху, сонячні промені били їм у груди, відбиваючись металічними відтінками від нерухомо розправлених крил, створюючи якусь особливу велич.

«Дев'ятка» набрала швидкості, й тоді край сонячного диска нарешті виліз з-за обрію. Промені потрапляли в очі, подразнюючи та примружуючи їх так, що довелося вдягти окуляри. Зоряна часто носила темні окуляри. Ще б пак. Адже її очі не були просто апаратом бачення. У них могло втопитися, канути все що завгодно. Тому й належало якось відмежувати їх від навколишнього світу — інакше втопитися ризикувало будь-що, здатне потрапити під їхню владу. І сам він, більше за все на світі бажав би кинутися туди сторчголов, проте якраз для нього ця безодня й була зачиненою. Назавжди.

І тримаючи кермо в руках, а дорогу в полі зору, Віктор уже чув не себе — знову інший голос, впевнений та потужний, але на цих рядках тихий та спокійний, у супроводі тільки однієї гітари:

Він уже зараз чув, як оце саме «хочу» виходитиме у співака з божевільним ефектом: перше — несміливе, коротке. Зате друге вивертатиметься назовні разом з усім його нутром так, що хлопці тисячних залів також почнуть хотіти — сильно та одночасно, а кожна з густо перемащеного помадою дівоцтва буде впевнена, що цей потрясний «чудак» хоче зараз виключно її. А Лема залишиться стояти на сцені з низько опущеною головою та розставленими пальцями обох долонь над полами висмикнутої поверх джинсів простої сорочки.

І саме цієї миті вступали в дію створені Войтовичем «дива». Простір над підмостками розколювала блискавка, лунав грім, і на неповторного Лему, який застиг під софітами, починала падати справжня «мокра» злива, до якої він піднімав обличчя, і голос співака відразу набирав потужності та об’єму:

Концерт в одному місті змінював такий самий в іншому — переповнені зали і стадіони, шалений успіх, щоразу більший. А Віктор у цей час продовжував їхати старими, напам’ять вивченими дорогами, видобуваючи з них — іноді йому здавалося, що саме з них, з кілометрів — слова та звуки, що намотувалися магнітною стрічкою на його розбурхані думки та емоції, стримуючи їх від падіння в цілковитий хаос.

Пісні спромагалися робити подвійну справу. Адже всередині у нього періодично накопичувалося те, що загрожувало прорватися жахливою грозою — не імітованою, як на сцені, а справжньою. І тоді вони виконували функцію громовідводу, рятуючи свого автора від гіршого. А потім, прийшовши до невтомного та винахідливого Войтовича, вже вустами Тараса Леми вони робили другу справу — віддавали жінку, яка принизила його, на загальне користування, кладучи гроші за це до кишені нещасного барда. Увесь цей різнобарвний натовп впадав в екстаз, дотикаючись до Зоряни — адже її частка була в кожній пісні незрівнянного Леми. Нехай вона й далі не знала про це. Нехай і натовп теж не здогадувався, чий образ смакує, обмацуючи та обнюхуючи. Байдуже. Від цього стан речей не ставав інакшим.

Самі ж гроші, які почали регулярно приносити ті самі пісні, практично не мали значення як такі, адже приходили внаслідок другорядної, побічної функції. І взяті в руки, нічим абсолютно не відрізнялися від тих, інших, зароблених торгівлею машинами, ніяк не асоціювалися з фатальною в його житті жінкою на ім'я Зоряна.

Вона увімкнула телевізор і на хвилину присіла перед дзеркалом — впорядкувати себе. Цілісінький день якась колотнеча, хоч і вихідний. На кухні доварювалася вечеря, штани, що вже тиждень чекали черги, нарешті позашивала, а їх маленький власник тихенько підійшов і вмостився скраю на низенькому стільчику поруч із нею, також дивлячись на своє зображення поруч із найгарнішою у світі жінкою — з мамою.

— Чого тобі, маленький?

— Ма, не називай мене «маленький», я вже зовсім не малий.

— Ну, звісно, — промовила вона, знімаючи шпильку й розчісуючи волосся. — Аякже ж… Зовсім дорослий. Навіть мені вже он як допомагаєш. Але… Для мене завжди будеш маленьким.

— Я не хочу.

— А що ж тут поганого?

— Нічого, просто я вже великий.

— Великий, великий… Ну, кажи. Я ж бачу, що ти щось надумав. М-м?

— Та нічого… Ма… А коли ми купимо велик? Вже й літо кінчається. Ти ж казала…

— Казала… — зітхнула вона. — Купимо. Ще трошки. Потерпи. Зате вже одразу кращий купимо, доросліший. Добре?

— Добре…

На екрані одна реклама змінювалася іншою. Можна було би перемкнути, але тут між рекламами часто пускали гарні пісні з відеокліпами, а хотілося просто сісти, простягти ноги й розслабитися. Заспокоїтись і послухати гарну музику. Тому й дивилася саме цей канал.

— Ма, я надвір піду.

— Іди. Тільки, Олежку, прошу, щоб я тебе не шукала. Добре?

— Добре, ма…

— А на завтра все готово в тебе?

— Так! — Це вже чулося з коридору.

Ляснулизачиняючись двері. А вона нарешті відкинулася на спинку крісла, дивлячись на екран.

Цього кліпу вона досі не бачила — очевидно, зовсім новий. Звісно, Зоряна не могла знати, що по кабельному телебаченню його крутили вже кілька місяців, поки він потрапив і на її екран. Лунав доволі жорсткий ритм бас-гітари, на тлі якого проривалися схожі на іспанські мотиви, а незрівнянний Тарас Лема доїжджав у смокінгу шикарною машиною до розкішного будинку з басейном, і до нього вискакували довгоногі дівчата в бікіні, а він виходив назустріч, вирішуючи якісь справи по мобільному, лише поблажливо махнувши їм рукою. Та в останній момент співак раптово обернувся до неї, так і не дійшовши до цього жіночого натовпу, і залунала пісня:

А камера, знімаючи цю ідилію, наче віддалялася, вивищуючись і відкриваючи всю панораму маєтку:

На цих словах лунав потужний вибух і палац, вибухнувши за спиною Леми, починав осідати чорною хмарою пилюки під той самий жорсткий ритм, поступово накриваючи і його. А на екрані з'являвся ще один телевізор, у якому його вже вели в наручниках і садили на електричний стілець, де він продовжував співати:

Це справді виглядало ефектно. У траурному смокінгу Лема, «обсипаючись» квітами, якими був обкладений, повільно та зловісно підводився з труни і серед переполоху, що зчинявся, йшов по сумочках, які губили перелякані дами, розбігаючись хто куди:

Новий відеокліп Тараса Леми, якого вона ще не бачила, справді був зроблений «круто», як, звісно, і всі інші. Під цей іспанський ритм його черевики трощили косметички й розчавлювали помади та люстерка, що висипалися з них, а він прямував, не зважаючи ні на що, до неї — своєї єдиної, наявність якої не давала йому права померти. Пісня звучала. Що й казати…

А події разом із воскреслим мерцем переносилися на небо, у синю височінь, у якій усе губилося, а звідти на землю злітав величний птах — він сідав зовсім поруч із жінкою, яка сиділа спиною, тому й не видно було її обличчя. Зоряна глянула з інтересом, хоча зі сторони на її обличчі можна було розрізнити ледь помітну іронічну посмішку. Ну-ну, мовляв… кого це видобули на роль дами, задля якої супермен чавить шкарбанами увесь цей «оріфлейм»? Але обличчя жінки так і не показали. Натомість вона поклала руку на крило птаха й пісня продовжувалася:

А Лема тим часом уже виходив з білої машини, подаючи руку іншій жінці, у весільному вбранні…

Наречена перетворювалася на чорну летючу мишу і зникала в темряві, а той, від кого втрачала глузд половина жінок в усій країні, тепер уже сам, без нікого, на розмитому темному фоні видобував із бас-гітари той самий «іспанський» ритм, доповнюючи його всілякими сценічними «штучками», прошиваючи аудиторію, якої насправді не бачив, меблі, стіни квартир, своїм простим, відвертим, наче ота його розхристана сорочка, поглядом. Він не міг ні виїхати, ні оженитися, ні померти. З однієї простої причини — він хотів бути з нею — тією, яку показали тільки раз, та й то зі спини.

Кліп їй сподобався — Тарас Лема був у кращих своїх традиціях. А від гарної мелодійної пісні завжди покращується настрій. Шкода, що немає відеомагнітофона, інакше цю річ обов'язково треба було б залишити собі. І ще здалося Зоряні, коли згадувала щойно бачене на екрані — жінка, яку показували зі спини, виглядала схожою на неї саму.

Те, що сталося за якихось півгодини, виявилося — мало сказати непередбачуваним — справжнім дивом. Зоряна недовго тримала в руках конверт, адресований дирекцією обласного палацу культури, а здивовано розкрила просто внизу, біля поштової скриньки. Очі округлилися. Її, як працівника сфери культури, було запрошено на концерт Тараса Леми, з нагоди якого весь обласний центр уже три тижні був обклеєний яскравими афішами. Вона не відмовилася б туди потрапити. Але з афіш знала, ясно усвідомила, що не сидітиме там. Найдешевший квиток коштував п'ятдесят гривень — це там, звідки нічого не роздивишся. Звісно, дозволити собі таке можливості не було. Отак завжди. А життя минає. То се треба, то те. Цього разу — велосипед для Олежка. Настрій тоді геть зіпсувався. І ось…

Очі відмовлялися вірити, коли руки перебирали тоненьку листівочку, на який писалося, що квитки в кількості двох належить отримати в кабінеті номер такий-то в адміністративній частині палацу імені Лесі Українки. Навіть уперто лізла думка, що це могло бути чиїмось жартом. Вона піднялася догори, ще раз перечитала документ, що так несподівано потрапив до рук, боячись до кінця прийняти думку про те, що «є таки правда на світі», а потім пішла шукати Олега. Задля такої новини він має забути і хлопців, і навіть, на деякий час мрії про свій велосипед.

Але правди на світі, як відомо, немає. Просто люди люблять тішити себе, піддаючись ілюзії про «воздання» собі за заслуги. Саме тому винуватець виникнення цих ілюзій у жінки, подібної до якої у світі більше не існувало, у ці хвилини напівлежав на канапі, відклавши гітару і думаючи про завтрашній концерт.

Пісня про художника склалася несподівано, як і всі інші. Вона забрала чергову порцію суму та розпачу, хоча навіть героя пісні спіткала невдача. Він так і не створив бажаного світу навіть на полотні, хоч і використав для цього барви неба, сонця, води…

Бач, як Тарас обурився на його відмову бути присутнім разом з ним на концерті. Але… Два квитки виділив. Якби не цей концерт, усе б котилося по-старому. А так… А так Віктор не мав зараз куди себе подіти. Уявляв, як прийде вона післязавтра до залу й сидітиме там, слухаючи його музику, отримуючи задоволення, не здогадуючись ні про що.

Напевно, він дурний. Напевно, давно треба було… Не раз уявлялося, як виходить він на сцену за руки з самим Лемою, скромно вітає шаленіючу публіку. Нехай не від нього, від Тараса, проте — він його друг, колега, це творчий тандем. Йому також дарують квіти і вітають. Як бачить вона, що той, кого завжди ототожнювала з брудом, стає кумиром інших, а значить… Очевидно, це не Труся. Труся не могла б стати нічиїм кумиром.

І що тоді?

Напевно, нічого. Як бувало завжди, коли його зусилля розбивалися об глуху стіну. Більше того, напевно… А справді — ніколи б Зоряна не взяла до рук оцих квитків, знаючи, хто надіслав їх. Стовідсотково. А от… Він мимоволі гірко посміхнувся. Чи вимкнула б вона телевізор, коли показують Лему, якщо б довідалася, чиї пісні той співає? Чому, ні? Принаймні, сам він цьому б не здивувався.

Очі тієї, що дивилася зі стіни, були явно теплішими від живих, Зоряниних. Тому на них і затримався його погляд. Вони завжди співчували йому, заспокоювали. Давали сили та надії навіть тоді, коли, здавалося, черпати їх не було звідки. Напевно, платили в такий спосіб за те, що кинув тоді з рук молот, не наважився знищити їх свого часу. «Не хочу я, щоб ти викидала телевізор. Не з'явлюся я другом Леми, заспокойся. Живи собі, слухай. Дивися…»

Звісно. Богу — богове, а кесарю… Гітару поставив у куток. Треба спати. Завтра поїзд о восьмій десять. Кого можна ще взяти? Разом з Ігорем та Степаном — троє, а замовлення на чотирьох. Гарне замовлення. Вигідне. А бажаного світу не створиш. Нехай Лема сам дере горлянку в обласному палаці культури, без його присутності. Плюс дзвонив Дітмар щодо замовленої «Тойоти». Цю треба забирати насамперед. «Кесарю — кесареве…» Отож, потрібно ще двоє хлопців. Подумавши, він набрав номер.

Концерт розпочався на півгодини пізніше. Зал розносило. Фанів і тут, де Лема виступав уперше, вистачало з головою. Стояли у проходах, «звисали» з балконів… Воно й не дивно — зірка такої величини тут ще не співала. Хоча… Бували і Леонтьєв, і Ніколаєв, і з наших — Пономарьов і ще дехто. Лема зараз не йшов у порівняння ні з ким. Це був загальний бум. Як кажуть, на гребені хвилі, на гребені слави.

Гамір досягнув максимуму, тому, нарешті, залунала музика, заблимав світловий супровід, заскакали по стінах та по залу прожектори й на сцену вискочили такі дівчата, що ого-го! Танцювали вони справді здорово. А зал принишк, шокований якістю звуку, завжди звичний до хрипіння динаміків та болю в барабанних перетинках.

І ось, нарешті… Світло повністю погасло. На якусь мить. І відразу ж вона побачила його. Лема швидко йшов з глибини, здавалося — просто в зал. Софіти знову спалахнули, і вуха тепер уже заклало по-справжньому: публіка назбиралася серйозна. Дівчата з підтанцівок застигли, мало не лежачи на сцені. Він узяв мікрофон, наче це була авторучка чи ложка. Цій людині не потрібні були всякі «професійні» ідіотські ужимки та жести, якими всі нездари намагаються виправити власне жалюгідне становище. Лема був своїм. Своїм в усьому залі, який несподівано замовк.

Зоряна дивилася на співака не відриваючи погляду з відстані другого ряду, строго по центру, й ще не вірила, що присутня тут і може бачити його та чути. А той, кого чекали давно та з нетерпінням, сказав без жодного вступу:

— Дякую, дуже дякую за теплий прийом. У вас чудове місто. Дорогі друзі, я б хотів, щоб мене так зустрічали всюди. І хочу почати з пісні, якої ще ніхто не чув. Це прем’єра. Вона не виконувалася в жодному залі, і мій продюсер Володимир Войтович ще не встиг створити відеокліп на неї. Ви — перші!

Здавалося, зал захлинеться. Сказати більше не дали нічого — підлога, крісла вібрували від того лементу, який, напевно, тривав би ще довго, але знову згасло світло, а натомість залунала тиха, дуже гарна мелодія. Орган створював об’ємний фон, а акустична гітара вела просту й водночас багатогранну мелодію вступу. А коли Лема закінчував, дуже м'яке, тьмяне світло виділило постать співака. Навколо нього похитувалися в такт музиці танцівники. Та несподівано на грудях у Леми з'явився знак — намальований лазерним променем приціл, виділивши таким чином з гурту.

Це був Тарас Лема. Лише його талант, його інтонації могли пояснити залу те, чого, можливо, не доробив автор.

Приспів повторювався, і публіка шаленіла.

Вона не була тут уже давно. Достатньо давно, щоб забути, як зручно сидіти в партері і спостерігати, що відбувається на сцені. А кумир стояв за два кроки. Ніколи не думала, що він такий — на відеокліпах інакший. А тут дуже простий, доступний, наче годину тому сидів поруч в автобусі й запитував, котра година. В очах глибина. А голос!.. І ще Зоряна подумала за ту хвилину, коли рука невідомого музиканта вела між куплетами гітарне соло, що все-таки можливі й такі дива, як оце сидіти у другому ряду перед Тарасом Лемою. Могли б десь на гальорці преміювати такого «цінного» працівника культури з віддаленого району.

Не інакше, хтось щось наплутав. Тому й вийшло таке собі диво «по максимуму».

Звісно, Зоряна помилялася, називаючи його так. Це не було дивом по максимуму. Хоча вона ніколи б не повірила, що недосяжна зірка, якій кориться натовп, може зараз зробити крок у галасуючу тисняву, витягти її на сцену і, висловивши власне захоплення, оголосити королевою залу, заразом подарувавши всі квіти, складені на краю сцени. Навіть тінь такої думки не могла з'явитися, хоча реальна відстань до здійснення цього насправді була не такою вже великою — лише кілька слів від людини, ім’я котрої буде промовлено за хвилину у цьому самому залі. Нехай навіть несправжнє ім'я.

Очевидно, цей хлопець насправді мав Божий дар. Це не був артистизм. Це не була здатність перевтілюватися у свої образи. Лема справді виглядав нещасним, що краде оте віконне світло в жінки, про яку заборонено навіть думати.

А на останньому приспіві зал захвилювався, у різних кінцях спалахували свічки та бенгальські вогні, незважаючи на сувору заборону.

Мелодію знову повела гітара, а Лема, користуючись тим, що публіка не встигла зрозуміти, останній це куплет, чи ні, «погасив» на собі мішень і тихо промовив:

— Віктор Ждан. Я вдячний Віктору Ждану, який створив цю пісню, як і багато інших…

Буря вибухнула знову. Вибухнула потужно й несамовито.

І її важко було приглушити ритмом наступної пісні, яка вже лунала з виставлених у три поверхи динаміків.

Концертний час було перевищено на годину завдяки щедрості суперзірки. Пісню, назви якої ніхто не оголошував і яку сама публіка охрестила «Лихом», виконували ще двічі, й адміністрація палацу культури, яка добре розуміла, що такі концерти — справді лихо для їхнього закладу, поступово підтягувало міліцейські сили поближче до сцени, намагаючись запобігти можливим серйозним катаклізмам, що траплялися на схожих концертах у сусідніх містах.

— «Лихо» давай! «Лихо»!!! — ревів, стоячи в переповненому проході, кремезний хлопець, вени якого на шиї готові були тріснути. Цей фан, як і сотні інших, перебував у повному екстазі й хотів зараз начхати на все абсолютно, не звертаючи уваги навіть на жахливий лемент подружки, яка, сидячи зверху, вчепилася йому в голову, стискаючи стегнами його потужну шию:

— Тарасе! Тарасику! Я тебе люблю! Я тебе хочу!!!

Усе волало й розпалювалося до червоного, і зупинити його не могло ніяке лихо. А Зоряна просто тихо раділа, як їй самій здавалося, — єдина така серед ревучого хаосу. Зокрема й думці, що згадки про цей вечір залишаться надовго. Ім’я ж автора пісень, яке доводилося чути й раніше, просто пройшло повз її вуха. Воно й не дивно. Адже перед нею був справжній Тарас Лема.

XX

Те, що детектив з нього ніякий, Віктор зрозумів лише наприкінці місяця — терміну, відпущеного йому на роздуми. Місяць минув швидко, а «розслідування» його майже не просунулося. Він повністю заплутався, не зумівши знайти для себе нічого конкретного. І єдиним, чого вдалося досягти, було встановлення того факту, що всі троє водіїв, які загинули за останні півтора року, бачили безпосередньо перед загибеллю «Летючого Мадяра».

Хоча яке відношення все це могло мати до нього? До оцієї авантюрної справи, в яку намагалися його затягти? Ну, якби й Чуриков виявився водієм-асом, тоді інша річ, а так… Усе хистко та непевно. І не виключено, що всі остаточні докази доведеться отримати останньої миті — коли «Мадяр» з’явиться на його шляху.

Від таких думок пересмикнуло. Саме час для них… Адже той, хто віднедавна асоціювався у Віктора з вищезгаданою нечистю, саме зараз, вийшовши неквапно з дверей офісу, кивнув байдуже на його вітання, а потім зробив ще один, нікому, окрім Віктора, не помітний кивок — «ну ходи…»

Віктор добре розумів, що не готовий до розмови, тому й сів на диван навпроти Павловича й мовчки втупився у стіл.

— Ну? — тільки й спитав той.

— Що — ну?

— Що вирішив?

— Стосовно чого?

Обличчя негласного боса місцевої автомобільної торгівлі висловило легке роздратування.

— Ти що — сьогоднішній? — Погляд уперся у Віктора. — Вітю, мене серйозні люди питають, а ти дурником прикидаєшся. Тебе запитали — будь добрий сказати, так чи ні.

— Не знаю, — сказав Віктор, усе-таки подивившись на нього. — Я не знаю, чесно. І хотів би, і… важко наважитись.

— Тобто, твоя відповідь негативна? — уточнив Павлович. — Правильно я зрозумів? Ти не даєш згоди? Отже, відмовляєшся.

— Напевно, — знизав плечима Віктор.

Зоряна. Знову Зоряна. Усе, як завжди, в його житті вирішувала вона. У Віктора був цілий місяць, але рішення доводиться приймати зараз. Якщо відмовитися, доведеться бути весь час насторожі. Все-таки думка, що його спробують прибрати, — як свідка якихось задумів, — не покидала. Віктор доволі реально уявляв собі, як зминається корпус якогось «Ніссана» і машина починає перекидатися, як земля й небо перевертаються перед очима. Йому ніколи не доводилося бути в аварії — у справжній аварії. Проте враження ці моделювалися реально і цьому допомагав загальний досвід тримання керма, виконання складних віражів, тренувальні зіткнення, які були частим елементом у підрозділі майора Горових. А двадцять вісім стрибків у минулому давали уявлення — як воно, коли перекидаєшся догори цапки, наче викинута з вікна машини сірникова коробка. Другу ж частину вражень викликали спогади перебування на лікарняній койці після зіткнення з людиною, яка не розбиралася й не могла цінити, що таке справжнє щастя. Тому біль і відчуття, як ломляться кістки, уявлялися ще реальніше, адже Віктор добре пам'ятав, як це.

Ось таке може трапитися з ним, якщо відмовитися. І навіть трапиться скоріш за все, якщо Віктор не помиляється в своїх підозрах і якщо не зуміє вберегтися. А давши згоду, лише прискорить події. Він не вірив, що можна видряпатися з цієї авантюри. Надто неймовірними були умови, надто високими ставки. Хай там що у них заварюється, йому не дадуть. Не дадуть піти з величезною сумою грошей. А може, так і краще? Може, оце вже, нарешті, і є та клята Доля? Може, вона обрала таки, нарешті, в кого втілитися, щоб зжити його зі світу? Тоді варто наважитися. Ще раз, адже Віктор робив це не вперше. І завжди помилявся. Отже, не варто. Та й вік уже не той, щоб ганятися за нею, сподіваючись вразити.

Очі з мішками попід нижніми повіками, не моргнувши жодного разу, продовжували дивитися на нього. Ігри з Долею несли в собі небезпеку позбутися навіки того, що мав. А мав він не так уже й мало. Одного разу, недавно, може, із рік тому… Зоряна забула затягнути шторки. Здавалося, вона так близько… Кухня була добре освітленою, і вона кілька хвилин щось складала біля вікна, а потім потяглася вгору і дістала якийсь предмет — Віктор не роздивився добре, що саме, бо вся увага прикипіла до неї. Він бачив, у чому вона була вбрана, кожну складку легкої сорочки у смужку і волосся, перекинуте через плече…

Це зовсім немало. І давши згоду, він отримував шанс позбутися цього швидко, одразу. Хіба можна таким ризикувати?!

— Я не можу погодитися, — сказав Віктор. — Принаймні, у теперішньому моєму становищі.

Павлович лише знизав плечима:

— Як хочеш. Не бажаєш воїном — працюй візником. Вози, дорогенький. Щасливої дороги.

Йому навіть не нагадали, що не варто було би патякати про це десь у компанії. Нічого такого — мовляв, гляди, хочеш жити спокійно — забудь, що тобі пропонували. Де там! Вози, як возив, якщо не бажаєш крутого родео. Що це означало — що він нічого нікому й так уже не розповість? Скільки йому дадуть від'їхати? А може, весь секрет у якійсь вибухівці, закладеній у ту «дев'яносто дев'яту», щойно взяту зі складу? Машина стоїть унизу. Як далеко проїде вона перед тим, як вибухнути? А де ж у такому разі «Мадяр»? Де «Летючий Мадяр»?

А хто сказав, що без нього не можна?

Ключі в долоні були вологими та слизькими. Несподівано стало бридко — самому від себе. Що це з ним? О-о… Напевно, щось подібне відчуває до нього Зоряна. От коли він нарешті зрозуміє її. Слизькі руки. Не інакше — від переживань. Та ні, від страху. От розвернутися просто зараз і погодитися! Нехай знає! Смішно… Зоряна однаково нічого не дізнається. Тоді хто? Доля? В обличчі цієї старої худобини з перснями на пальцях? Ні, доля тим паче не втілиться в такий непотріб, якщо не робила цього раніше на більш гідному людському матеріалі. Демагогія. А йому треба назад. Туди, де світиться вікно на другому поверсі. Вікно, єдине в усьому світі.

І лише коли взявся за ручку дверей, Віктор почув у спину:

— A-а… я так розумію, що ти людина, у якої розум на місці? Тямиш, де і про що можна розповідати?

— Звісно, — відповів йому Віктор. — Можете не хвилюватися.

Ноги самі відраховували сходинки донизу — одразу по дві. А Віктор знав, що за мить без зайвих думок вставить оці слизькі вологі ключі в замок нової машини. Він поспішав. Надзвичайно сильно схотілося хоч раз… хоча би ще один раз побачити світло того вікна.

Нехай навіть на ньому будуть затягнуті штори.

* * *

Його застали зненацька. Відчинивши двері, Віктор побачив метра власною персоною. Войтович широко всміхнувся й підняв руку догори:

— Привіт творцям національної поп-музики! — Вигукнув з порога.

Віктор застиг у дверях, спантеличений, не знаючи, як поводитися.

— Ну що, прийматимеш, чи ні? — запитав метр.

— Авжеж, я радий, звичайно… — пробурмотів Віктор, даючи дорогу несподіваному гостеві і спрямовуючи його на кухню. — А ви що, самі?

— Звісно, ні! Куди ж я без нього? Без своєї візитної картки? — саркастично скривився Войтович.

— То де ж Тарас?

— Де? У машині!

— А чому не йде? — механічно продовжував питати Віктор, посуваючи гостеві затертий, ще «рідний» стілець цієї хати й думаючи, як вийти зі становища, оскільки не був готовим до прийому гостей.

— А зірки такого рівня не звикли ходити самі. — Скривився Войтович. — Їх належить запрошувати, з відповідними почестями. До того ж він не знає, як проїхати поміж твоїми деревами. Застряг і стоїть. А на розвідку іду, як зазвичай, я. Мене ж ніяка собака не впізнає. А того — тільки пильнуй, щоб на сувеніри не роздерли — тоді лишуся без шматка хліба. Отак вожу, наче контрабанду. Тільки даішникам показую, немов перепустку, — діє бездоганно. Одразу відпускають.

Войтович зацікавлено розглядав стіни кухні та закіптюжену грубку.

— Я зараз, — сказав Віктор. — Дві секунди, приберу в кімнаті, бо щойно встав, і біжу по Тараса.

Він прожогом кинувся до кімнати і, пересунувши невеличку стару шафу, затулив те, чого не мав бачити ніхто. Ліжко давно було зібране — тут уже він збрехав. Обдивившись навколо, Віктор вискочив у садок. Той самий знайомий сріблястий джип стояв, незграбно застрягши між трьома кривими яблунями. Відчинивши водійські дверцята, Віктор скочив на сидіння, яке вже чекало на нього.

— Ну ось, тепер ми врятовані, — замість вітання сказав Лема, звівши долоні до неба і звертаючись до дівчини, яка сиділа позаду.

Завівши машину, Віктор привітався із суперзіркою так, наче тільки вчора бачилися, і увімкнув передачу. Дама дивилася на нього явно підозріливо.

— Це один із найкращих автопілотів сучасності, — представив його Тарас, — тому не виключено, що ми зможемо дістатися додому на необдертій машині. — І без переходу — до Віктора: — Ти вже пробач за несподіваний візит. Їхали з Чехії через Польщу. Ти ж знаєш, маршрутами Сергійович керує. Та він усім керує — я тільки рота роззявляю. Ну і, звичайно, з жінками знайомлюся також без його порад.

Дівчина тільки фиркнула, почувши це зауваження. Вируливши хитромудрою траєкторією із глухого кута, Віктор проскочив з іншого боку і припаркував джипа біля новенької «вісімки», що стояла традиційно під вікном.

— Ходімо. — Відчинив дверцята Віктор, віддаючи йому ключі.

— Уперед, — скомандував той, але дама лише ображено відкопилила густо фарбовані губки:

— А мене ніхто не запрошував…

— Пробачте, — мовив до неї Віктор, — просто гості Тараса — автоматично й мої гості. Прошу вас, мені буде приємно.

На додачу він простягнув їй руку, допомагаючи вийти з високої підніжки джипа. Вона глянула дещо підозріливо, але зацікавлено на вишкіреного леопарда на м’язистому плечі й запитала:

— А він не вкусить?

— А він таких не кусає, — встряг Лема. — Приголубити може, але не вкусить — це точно, не бійся.

Не надто вдоволена його встряванням, вона вийшла з машини, озирнулася довкола і з дитячою безпосередністю запитала, показуючи на хату:

— Куди — сюди?!

— Так, — сказав Віктор, — апартаменти скромні, зате запрошення цілком щире.

Він провів гостей до кімнати, де до них приєднався й Войтович.

Витягши кілька банок консервів та каву, Віктор поставив на стіл пляшку коньяку. Войтович розповідав йому про плани творчої групи, Тарас щось упівголоса пояснював дівчині, а та капризно крутила носом. Скоро нехитрий стіл було накрито, і метр підняв склянку:

— Ну, за успіхи!

Усі випили, і Тарас із запізненням представив господарю свою теперішню пасію. Здавалося, найбільше бентежило дівчину те, що цей чоловік не кидає на неї крадькома оцінюючі поглядів. Можливо, навіть, вона вважала таку поведінку нетактовною щодо себе. Вона позиркала по кутках, з'їла зо дві маслини й пішла в садок — «подихати».

— Ну, до справи, — сказав Войтович. — Значить, Вітю, слухай мене уважно. Планується концертна програма із твоїх пісень. Тепер уже — виключно твоїх. Це забаганка Тараса, але я не проти. Справа пішла, причому більш ніж успішно. Гадаю, і ти це відчуваєш.

— Сьогодні він ще не відчув, — встряг Лема, який, відкинувшись на дивані, незворушно посьорбував коньяк.

— Ти правий. Це я між деревами спантеличився — усю пам'ять повідбивало.

Войтович дістав із внутрішньої кишені запаяний поліетиленовий пакетик з доларами й поклав перед Віктором на стіл.

— Це те, що з нас, так би мовити, на даний момент.

— Дякую, — сказав Віктор, — не варто було турбуватися.

— Варто, — посміхнувся Войтович, — повір мені. Так ось, на порядку денному така програма, можна навіть сказати — авторська. Але щоб створити її, доведеться ще серйозно попрацювати. Якщо ми хочемо зробити гарний проект, ти мусиш їхати до Києва й будемо старатися. До того ж… Словом, публіка хоче бачити Віктора Ждана, автора, який пише для оцієї суперзірки.

Він доволі недбало тицьнув, не дивлячись, Тараса у груди і продовжував:

— Час виходити з підпілля! Коли ми готові приступити серйозно до роботи?

— Я взагалі не думав над таким, — знизав плечима Віктор. — Якщо чесно, то я нікуди не збираюся й публіка мене не цікавить.

— Такого не може бути, — жорстко констатував Войтович. — Якщо вже ти запрігся у цю справу, то потрібно тиснути, інакше зійдеш із траси. Розумієш? Говорячи твоєю мовою, викине на узбіччя і назад не віткнешся, бо рух шалений.

— Можливо, — не погодився Віктор, — але я, взагалі-то, нікуди не запрягався. Вам підходять мої пісні — ви берете, а ні — то не берете. При всій повазі та симпатії до вас я, наче, не нав’язувався…

— Послухай! — Войтович зробив заперечний жест, беручи до рук нову склянку, налиту Віктором. — Давай говорити напряму. Так же ж не може бути. Ти гадаєш, що пишеш єдине у своєму роді? Дурниці. Вдало, оригінально — так. Але є купа авторів та пісень, є з чого вибирати. Ти гадаєш, ніхто, крім нього, не має голосу? — Войтович знову тицьнув Лему у груди. — Вдалий, у поєднанні з зовнішніми даними, безперечно, стиль — це я згоден, але також є з чого вибирати.

— Я й образитися можу… — пробурмотів Тарас.

— Ти гадаєш, ніхто, крім мене, не вміє рахувати грошей і не має поняття в музиці та шоу-бізнесі? — не звертаючи на нього уваги, продовжував метр. — Вловив тепер? У цій кухні товчеться купа народу. Але так вийшло тільки в нас. І ми зараз на гребені. І рух наш догори продовжується. Але хтось розслабиться, почне характер показувати — все пропало. Завтра забудуть, що був такий Тарас Лема, про мене — взагалі зайве говорити. А ти поки що лише привид, і то — якого ще ніхто не бачив, лише чули казки. «Летючий Голландець». Розумієш, Вітю?

— Швидше — «Летючий Мадяр», — невесело пожартував той.

— Чому — мадяр? — не зрозумів Войтович. — У тебе що — коріння звідти?

— Ні, — пояснив Віктор, — це я так, чорний гумор. Є тут у нас такий — герой шоферських байок. Джип чорний, кажуть, їздить без водія і лякає всіх. Хто побачить — тому кранти. Б'ються, в машинах згоряють…

— Що — справді? — здивувався Войтович. — Ніколи не чув.

— Бр-р… як страшно… — Відкинувся на спинку Лема. — Все, Сергійовичу, назад я за кермом не їду. Ще тільки зірки мого калібру в автокатастрофах не загиналися…

— А мені спокійніше, коли не ти за кермом. — Не змигнув Войтович. — Так ось, Вітю, ми ще не збудували постамент власного пам’ятника, щоб почуватися самовпевнено. Я правильно кажу? — він знову подивився на Тараса.

— Сергійович завжди правий, — переконано промовив той, ставлячи порожню склянку.

— Не знаю, — замислився Віктор. — Я не тямлю в цьому. А що конкретно ви хочете від мене?

— Принаймні взяти участь у спільній роботі й вийти на сцену. — взяв ініціативу Лема. — Вийти й отак підняти руки. Усе, що від тебе вимагається. Нехай усі волають, а ти тільки вигукнеш — «Мені приємно! Бажаю вам щастя!», або щось таке. А від цієї морди на плечі народ взагалі ошизіє.

— Ні, я не артист, — захитав головою Віктор, — і не буду вилазити на публіку. А користі у спільній роботі з мене ніякої. Тому облиште.

— Послухай, це перспектива для тебе, — знову почав Войтович. — Тобі розкрутку й ти ще не уявляєш…

— Ні, дякую, — підняв руки Віктор. — Хочете пісні — купуйте. А на сцену я не піду.

Войтович, схоже, почав нервувати:

— Ти знаєш, — сказав він, підводячись і запалюючи, — скільки «сиріт» усіляких за мною ходить? І повір, не всі вони геть зовсім бездарні. Ти знаєш, як вони готові «гризти» одне одного, щоб вибитися нагору?

— Володимире Сергійовичу, — зупинив його Віктор, — я ж вам іще раз кажу — я далекий від цього. Я не хочу навіть пробувати робити кар'єру на естраді.

— Шановні, — втрутився Лема, спостерігаючи, як «нагрівається» атмосфера, — давайте продовжимо…

Але Войтович на нього не зважав.

— Послухай, Вітю, а навіщо тобі гроші? — Коньяк уже вдарив у голову всім і розмова точилася щира. — Поясни мені. Ти пробач, але я проста людина і люблю говорити те, що думаю. Ну погодься — те, що ми платимо, загалом, гарний заробіток. А ти далі ганяєш машини… А це, я розумію, також справа певною мірою прибуткова. А до тебе навіть порядна дама боїться зайти…

— Порядність дами — поняття відносне, — зауважив Віктор. — Якщо на ній понавішано більше, ніж вартує моя хата, то це ще не…

— Стоп-стоп! — знову втрутився Лема. — У нас пішло-поїхало, їй-богу, не за тим сценарієм. Зараз я вступлюся за честь дами й почнеться взагалі чортзна-що…

— Вибач, — сказав Віктор, — я не мав на увазі нічого такого. Просто не знаю, як вам пояснити.

Зітхнувши й махнувши на нього рукою, метр потягнув з кутка гітару і провів пальцем по струнах, підстроюючи ладки. Лема багатозначно скривився. І вузький простір кімнати наповнився приємним голосом старого барда, а тепер уже бізнесмена, функціонера від попси. Навіть дама, яка нагулялася вдосталь, повернулася до хати й сіла слухати з виразом нудьги на обличчі.

— І навіщо ж вам я? — здивовано промовив Віктор, коли той закінчив.

— Для успіху мало лише таланту, — продекламував Тарас, цитуючи свого продюсера, — треба ще мати щастя з'явитися в потрібний час у потрібному місці.

Той лише поблажливо кивнув, відставляючи гітару.

— Я міг би пісні, схожі на твої, штампувати стосами, — сказав Войтович. — Штук по п’ять на тиждень — легко, повір. Усе-таки професіонал. Але зауваж, — він підняв догори палець, — лише схожі. А твої… йдуть з душі, з серця. А в мене… словом, є бажання зробити щось більше, ніж задовольнити зади, які смикаються на дискотеках. Для цього не обійдешся штамповками. У мене таке виходило… словом, дуже давно. А тепер я від музики теоретик, технік. А так — шоумен, продюсер попсової зірки. І таких пісень, справжніх, писати не можу. Пробував кілька разів — не виходить. Усе — штампи. Це — наче порівняти твір живопису та комп'ютерну графіку, або фотки. Ось, Вітю, за рахунок чого твій успіх. Може, тебе це слово коробить, але в мене є покликання. Я все-таки музикант і хочу створити щось толкове. Таке, що могли би пам'ятати після мене. Якщо не можу створити музики, то нехай я створю тебе й нехай наші люди слухають наше, своє, а не чийсь експорт.

— Доросла людина, а ідеаліст, — розчаровано мовив Тарас. — Сергійович уперто не розуміє, що корені треба шукати глибше.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Віктор.

— А те й маю, що відсутність якісної продукції — не єдина причина того, що пересічний любитель музики віддає перевагу російському продукту. Точніше — є конкретна причина того, що наш продукт порівняно з їхнім нижчої якості.

— І яка ж? — не витримав Войтович. — А ну, вроди, відкрий мені очі.

— А така, загального, навіть глобального характеру. От скажіть, Сергійовичу, хто в нас говорить українською мовою? Переважно селяни. Ну і, якщо в містах, то виключно на Західній Україні. А це відносно невелика частина населення. Візьміть усі мільйонні міста — це російськомовна аудиторія. Так склалося. І тому існує стереотип, що українська мова — це свого роду… ну, скажімо так, мова селянина. Хлібороба, так би мовити. А візьміть еліту — митців, інтелігенцію, науковців, спортсменів, куди не кинь — усе, що прагне до висот, — користується в переважній більшості російською. От і склався свого роду стереотип навіть для того, хто вдома розмовляє українською, що важко нею говорити про високі матерії — не звучить. І дійсно не звучить, бо ті, хто намагається творити українською, думають так само, тому й видають усяку парашу. Ось чому. Ось причина. Ось чому навіть той, хто говорить українською, на Новий Рік вмикає російській концерт. Там якість, там усе дотепно. А наше —…наче й не звучить порівняно з тим.

Войтович мовчав, розмірковуючи, а Лема насідав на нього далі:

— Звісно, нам щось вдалося. Ми втнули дещо краще, ніж було досі, завдяки Віктору теж, але… Ваші далекі завдання, я гадаю, — річ недосяжна. Ви не створите серйозного попу. Він не звучатиме! Ну спробуйте перекласти будь-кого із серйозних рок-музикантів українською! Лише тематика… Вона ж для нас не притаманна. Дико звучатиме. Як пародія. Спробуйте. Будь-кого.

Войтович продовжував мовчати, слухаючи Лему, який розійшовся не на жарт і лише відмахувався від своєї подруги, яка все частіше смикала його за сорочку.

— Бачиш, яка думка була висловлена… цей улюбленець долі стає дедалі глибшим… — пробурмотів Войтович. — Ну а ти, Вітю, що скажеш?

Замість відповіді Віктор узяв гітару, відкладену метром, і нерішуче торкнувся струн. Цілком можливо, він би й не наважився зробити цього у присутності таких двох величин, якби не кілька випитих келишків. І тоді в маленькій накуреній кімнаті прозвучало кілька акордів, що одразу здалися Войтовичу знайомими. Лема знову плюснув на денце коньяку й запитливо скривив обличчя, а коли з несміливих акордів нарешті випливла мелодія знайомого і йому перебору, не приховуючи іронії, промовив:

— Ну-ну, давай… Бог поміч…

А пісня, створена ще в далекі роки Андрієм Макаревичем, звісно, російською мовою, була знана всіма присутніми, окрім дами, як свого роду гімн «новій» музиці, і мелодія її добре пасувала до простого «не поставленого» голосу господаря скромного помешкання.

Очі метра звузилися, але Віктор зумів побачити в них те, що надало його голосу більше сили та впевненості. Погляд Тараса, навпаки, був якимось сторожкуватим і наче недовірливим.

Навіть дама перестала нудитися і смикати Лему за одяг, а цілком приязно дивилася на Віктора, забувши про його цілковиту байдужість до її персони.

Мелодія раптово обірвалася, як і в оригінальному виконанні того, хто, промінявши гітару на кухарський ковпак з черпаком, не перестав бути легендою рок-музики. І вони продовжували зачаровано слухати фрази та акорди:

Відклавши гітару, Віктор узяв і свою склянку, у якій досить набралося, та відпив з неї. А гості замовкли, роззираючись по стінах.

— Ну, що, — нарешті мовив Войтович чомусь захриплим голосом, — кажеш — мова селюків? Уміти треба. Догнав? А ми з тобою не вміємо.

Він узяв пляшку й розлив до кінця по спорожнілих склянках.

— Добрий коньяк. Отак, Тарасику. Шкода, не заклався я з тобою на щось конкретне. Зараз був би у плюсах. А ти ще з гіршим настроєм.

— І співали б завтра самі, — незворушно знизав плечима Лема, проте незворушність ця не виглядала переконливо.

— Віддав би? — запитав його Войтович.

— Що? — не зрозумів Тарас.

— Ну, те, на що б ми поспорили. Віддав би зараз?

— Зараз віддав би, — промовив той.

— Влетів ти хлопче зі своєю філософією.

— Філософія правильна, — не погодився Тарас, показуючи на Віктора. — Просто… давно з ним не спілкувався. Забув, на що він здатний.

— Тоді намагатимемося це виправити. Ну, давайте доп’ємо. Є за що, я гадаю. За цей довільний переклад у мене, Вітю, є бажання тобі вклонитися. Задовольнив. І цього знахабнілого кумира взути допоміг. Може, ти й правий у тому, що не можна залучати тебе до конвеєра. Але приїхати треба. Повір мені. І, заспівавши оце, ти собі підписав вирок, принаймні, у мене. Я не дам тобі спокою. Тому що мені отак потрібен твій… ні, напевно, не успіх… може, й не талант… Я би сказав, Божий дар. Мені це потрібно, і не тільки мені.

Віктор лише мовчав, пропускаючи повз вуха ці теорії та дифірамби, оскільки краще знав, за рахунок чого цей успіх, цей «Божий дар». Скоріше, навіть, за рахунок кого.

Єдиної у своєму роді жінки на ім’я Зоряна.

XXI

Він знав, що колись це мало статися. Навіть був упевнений, що дуже скоро. Проте застало його все-таки зненацька. Обриси машини чорного кольору з'явилися праворуч. Джип, великий, масивний стояв метрів за двадцять п’ять від асфальту на польовій дорозі, що відходила під кутом дев'яносто градусів від траси. Спустилися глибокі сутінки і всі, як і Віктор, на цей час уже їхали з увімкненими фарами, але те, що робилося на узбіччях, ще можна було розрізнити. Джип стояв нерухомо, із зачиненими дверцятами й запаленими габаритами, зловісно націлившись передом до асфальту. От тільки світло в його салоні не горіло.

Та лише встигла промайнути в голові думка «не воно», як салон того, кого вважали привидом, засвітився. Віктор побачив це чітко, ще не порівнявшись із ним. Нарешті. Але навіщо так складно? Навіщо з такими ефектами? Це було за межами його розуміння. Що вони там — схиблені? Могли б давно прибрати — тихо й непомітно. Як той казав — навіть президентів з професійною охороною прибирають.

Він промчав на повній швидкості далі, тільки перебравши руками кермо і стиснувши зуби. Ось він, «Летючий Мадяр». Ось і мені, нарешті… Коли тепер чекати наслідків? Ще до закінчення цього рейсу? Коли? Просто зараз? Та хто ж може тепер, по темряві, впізнати його машину, коли всі їдуть із засвіченими фарами, засліплюючи одне одного? То коли ж? Який він — ліміт часу, відпущений зловісним привидом?

У дзеркалі заднього огляду майнуло світло машини, що виїжджала з узбіччя. Той, хто чекав на нього, повернув у протилежний бік, очевидно, виконавши свою місію. Віктор не був певен, що зробив це свідомо. Руки самі викрутили кермо, за мить після того, як нога вдавила в підлогу гальма. Він також здатний ускладнити комусь життя. Якщо, звісно, це справді не привид. Машина, розвернувшись на сто вісімдесят, опинилася на зустрічній смузі за якусь секунду і, залишаючи резину на асфальті, помчала у зворотному напрямку. Невідомо що подумали ті, перед носом у кого Віктор виконав цей маневр, але перейматися цим не доводилося. Ті, хто засвітив перед ним світло в салоні джипа, спокійно поверталися назад, сподіваючись, що досягли ефекту. Гаразд, хлопці… Навіть таке явище, як «Летючий Голландець», має відповідне пояснення. То що вже казати про якогось там «Мадяра»!

А в тому, що він не такий уже й летючий, Віктор переконався швидко. Минувши дві машини, він наблизився до нього майже впритул. Той самий. Навіть з номерними знаками. Джип не надто поспішав — їхав скромно,якихось дев’яносто на годину. Уявлялося, як у салоні цього «привида» перемовляються — налякали, мовляв, і годі, тепер їдьмо, хлопці, на пиво.

— Давайте, хлопчики, на пиво, — сам до себе мовив Віктор, ховаючись за вантажівку, яку обігнав цей «Мадяр».

Він ішов, періодично перемикаючись з дальнього на ближнє, ховаючись час від часу за машини, які їхали ще тихіше, проте пильно стежачи за джипом, щоб не втратити його з поля зору.

— Ну, давайте, час пити пиво…

А хлопці чітко тримали курс на найближчий райцентр, яким був Яворів. А можливо, і ще далі. Нічого — далі кордону не поїдуть. Чомусь саме в цьому Віктор був упевнений. Варто гнати аж сюди — могли полякати десь ближче, якщо самі з-за кордону.

Машини в'їхали у Яворів, і тут уже Віктор змушений був притиснутися до переслідуваного, аби не загубити його в якомусь із провулків. А потім вулиця пішла вгору, і джип зупинився біля будинку з написом «Готель». Ось де питиметься пиво…

Проте з машини вийшов лише один. Точніше — двоє, але той, другий, перемовившись кількома словами, поліз назад у машину, а довгий попрямував до готелю. В окулярах, доволі кремезний, у короткій куртці. Ось і все, що зміг роздивитися Віктор, сховавшись у темряві провулку. А джип рушив далі. Не вмикаючи світла, Віктор їхав за ним. Вони звернули на доволі жваву вулицю, якою рухався транспорт, і фари довелося увімкнути. А потім «Мадяр» звернув кудись униз і зупинився біля огородженої території, під'їхавши під самі зачинені ворота. Ось тепер знову засвітилося світло в його кабіні, проте ефект уже не був розрахований на нього, Віктора. Їх було двоє. Один залишився в машині, другий попрямував через хвіртку на територію. Що це було? Там росли кущі, дерева, проглядалося кілька асфальтованих доріжок, у доволі масивній будівлі світилися вікна.

Залишивши незачинену машину кроків за сорок у проїзді, Віктор тихо наблизився. Світло в кабіні «Мадяра» продовжувало світитися. Той, хто був усередині, говорив по мобільному. Бокові стекла машини тоновані, проте через переднє усе розрізнялося доволі чітко. А мова — наче не наша… Ось тобі й привид з пустим салоном. Тихо прочинивши хвіртку, Віктор рушив вузькою алейкою.

Ставши у тінь куща поруч із якоюсь цегляною будою, він завмер. Рука знайшла штик-ніж, і зброя зручно вмостилася в долоні. Час розставити все по місцях.

Чоловік ішов швидко, несучи щось у руці. Він, той самий. Сам-один. З мороку виринула його невисока постать, зашурхотіло листя — очевидно, він зрізав кут. Так само шурхотітиме й під ногами Віктора, якщо тому заманеться ще десь зрізати. Не зрізав. Торкання підошов до асфальтової доріжки…

Віктор устиг зловити потрібний момент, ухопивши його за руку, в якій незнайомець щось тримав, і повернув ніби в напрямі його руху, а потім різко на себе. Рука ворога завернулася м'яко і слухняно — настільки той не очікував нападу — і, вкарбувавши грудьми в ту цегляну буду, Віктор притис його собою, вдавивши вістря ножа у шию.

— Мовчати. Приріжу… — Це було сказано тихо і твердо, в саме вухо.

Рука супротивника була заламана за спину, і той слухняно осів донизу від поштовху під коліна.

— Мовчати. Відповідати тільки на питання. Зайвий звук — ти труп. Хто замовив маскарад? Ну!

— Я… я… яки… ий… м-м… аскарад… — белькотіння це виглядало жалюгідно.

— Навіщо стояли на трасі перед Яворовим поперек дороги? Ну, швидко!

— Я… я… не… не знаю… чого ви хочете…

— Для чого ваш джип стояв носом до траси? Збрешеш — заріжу.

— М-м… ми не стояли… м-ми… чекали… мав Ю… Юркевич над’їхати…

— Гадом буду — заріжу, — сказав Віктор. — Для чого ви увімкнули освітлення в салоні, коли я проїжджав? Ну?

— Я… не… не знаю… Яке світло? Я не вмикав…

— Хто ви такі?

— М-м… ми… вони… б-б… бельгійці… з ц-ц… центру… ор… г-ганізації… г-г-г… гуманітарна д…допомога… н-нам… с-санат…торій…

Здавалося, зараз йому зовсім відніме мову. А у Віктора почала зароджуватися підозра, що цього разу він утрапив геть зовсім не туди. А той, кого він майже пришпилив до цегляної стіни, клявся, що є головним лікарем цього санаторію і їхав з оцими, на джипі, членами доброчинної місії, у якихось справах і з кимось там розминувся й не зустрівся. Тепер уже Віктор суто з власної вини не міг його зрозуміти сповна — у голові почало плутатися.

— Що ти ніс? — запитав він.

Це виявилася в'ялена риба. Загорнуті в целофановий кульок кілька рибин, як той казав, власного приготування, якими збирався пригощати благочинців до пива. От із чим уже дійсно вгадав…

Це було чергове знущання Долі. В нещасного головного лікаря навіть виявився паспорт у кишені, і коли той лежав на посохлій траві долілиць, притиснутий коліном, Віктор, присвітивши запальничкою, прочитав його прізвище. Це був не «Летючий Мадяр».

— Вийшло непорозуміння, — сказав він. — Зараз я піду. Лежати ще десять хвилин. А потім забудь про те, що сталося. Мені шкода. Я не хотів вас налякати. Пробачте.

Його «Тойота» рушила тихо, з вимкнутими фарами, а за якихось кілька хвилин Віктор уже їхав у невідомому для себе напрямку, давлячи в собі вкрай неприємні відчуття. І в усьому цьому метало-асфальтовому вируючому мурашнику він був без перебільшення єдиним водієм, здатним пошкодувати, що джип, який зустрівся на його шляху, виявився не тим, кого називали «Летючим Мадяром».

А може, його не існує взагалі???

* * *

Атмосфера фуршету була більш ніж невимушеною. Учасники дійства, як і гості, товклися всі разом — хто біля величезного столу, а хто парами, трійками та більшими групками — по кутках. Дехто просто гуляв поміж ними по двоє, троє, взявшись за руки або ж тримаючи келишки та різноманітні тістечка, бутерброди мікроскопічних розмірів, або якісь міні-тарілочки з накладеними стравами. Були й такі, що зовсім не відходили від столу, методично перехиляли в себе те, що було налито, й поглинали те, що було наставлено. Усе стоячи. Поміж цим елегантні дівчата в коротких спідничках та фартушках розвозили напої на блискучих візочках, ненадокучливо пропонуючи їх тим, хто стояв з порожніми руками. В акваріумах, влаштованих у стінах, плавали екзотичні риби.

Віктор зітхнув полегшено, коли залишився на самоті, й тепер стояв, притулившись до колони, й посьорбував холодний апельсиновий сік. У голові досі гуділо, а в очах блимало. Софіти… дим… вируючий зал… Раніше важко уявлялося, що колись доведеться побачити це все з «того» боку. Дві порожні склянки вже стояли поруч, а йому ще дужче хотілося пити. Час від часу до нього підходили невідомі люди, здебільшого дами, вишукано вдягнуті, які всіляко висловлювали йому задоволення від знайомства й бажали успіхів. Залишалося тільки посміхатися. Більшості людей, які оберталися навколо, він не знав і навіть не бачив у закулісній «кухні», де провів сьогодні мало не весь день.

Тарас з’явився несподівано. Півгодини тому він кудись пропав, хоч і обіцяв не залишати свого гостя, а тепер, коли Віктор не сподівався вже з ним зустрітися й подумував, як би то чимшвидше звідси зникнути, звалився як сніг на голову. Він уже встиг хильнути та широко й задоволено всміхався, тримаючи під руку високу дівчину, яка, зважаючи на підбори, виглядала чи не вищою за нього.

— А ось він, герой, сховався, спробуй знайти! — Лема схопив Віктора за руку і сказав: — Познайомся — Марія. Ну, просто, Марія, майже, як у серіалі…

— Набагато краща, ніж у серіалі, — відповів Віктор, ледь вклоняючись дівчині.

— Дякую, — всміхнулася вона. — Я також вважаю, що краща, але в зірок свої примхи щодо жінок. Це нормально…

Ця дівчина відрізнялася від попередньої пасії Леми, з якою той приїжджав не так давно, явно у кращий бік, принаймні, стосовно характеру та манери триматися.

— А де, я не зрозумів… — озирнувся Тарас, — куди вона поділася? Вже десять хвилин тільки й чую про бажання познайомитися з паном Віктором Жданом, а сама…

Підійшло ще двоє дівчат, одну з яких Віктор упізнав одразу, хоча більшість із отих підспівок та підтанцьовок була для нього на одне обличчя. Саме з нею довелося познайомитися заочно, і чомусь вона запам'яталася.

— Ну лише на секунду відпусти, і вони зникають, як ті привиди… — продовжував жартома набирати люті Тарас. — Прошу знайомитися, — він повернувся до Віктора, — Жанна й Оля.

Обидві мило всміхнулися. На тій, про яку говорив Тарас, тепер уже замість відвертого сценічного костюма були джинси й дуже гарна груба і водночас відкрита блузка чорного кольору.

— А це наш… мій… ні, не буду представляти, — продовжував плести Тарас, — тебе тут і так усі знають… скоро забудуть, хто такий Тарас Лема…

— Тарасе, я хочу жульєна з грибами, — смикнула його Марія.

— Зараз поїдемо до лісу, — відмахнувся той, — назбираємо й будемо варити…

— Я серйозно хочу, — повторила вона. — Чуєш — уже принесли…

— Не ніс, а індикатор, — сказав Лема. — Ну, ходімо, продираємося до твоєї юшки. Ви чекаєте тут, так?

— Як скажеш… — знизав плечима Віктор.

— А потім уп’ятьох линяємо. Так?

— А тобі не буде забагато — уп'ятьох? — обурилася Жанна. — Мене взагалі давно вже чекають. Ми в Бориса в студії збираємося, і я обіцяла…

Той лише махнув рукою і потягнув просто Марію до столу.

— Дивне збіговисько, — сказав Віктор. — У вас не болить голова від такого?

— Я вже звикла, — посміхнулася Оля. — А вам що, не подобається?

— Не те щоб не подобалося, а просто незвично. І дивно. В нас усі їдять виключно сидячи. І потім… Я навіть нормально не повечеряв…

— Що, несмачно?

— Ну що ви… Але все таке маленьке. Підходити за кожним бутербродом — скажуть, що з голодного краю приїхав. А стати біля столу й наминати…

Вона розсміялася:

— Я вас навчу. Пане Вікторе, тут головне — ні на кого не зважати. Дивіться — всім до всіх байдуже. Он глядіть — суперзірка, наче криголам суне за жульєном. Ходіть, я вас навчу.

— Ні, дякую, — посміхнувся Віктор. — Я краще в готелі надолужу.

— А ви що, не поїдете з Тарасом? — здивувалася вона.

— А я й не зрозумів, куди вони збираються… — Він запитливо глянув на неї.

— Ой… — зітхнула Ольга, — так, погудіти. Мене он також запросив.

— А вам не хочеться?

— Як вам сказати… — Вона зібралася з думками. — Набридло. Останні два дні перед концертом — це жах. Самі репетиції, глум такий, що голова обертом іде. Хочеться просто трошки тиші та відпочинку.

— Я вас розумію, — посміхнувся Віктор. — Я б також із задоволенням припинив цей розгул. Мені ще гірше — з незвички.

— Хочете — я вас відвезу, — запропонувала вона. — Коли вам зовсім набридне.

— Чим?

— Машиною. Хіба жінка не може їздити на авто?

— Ну чому, — погодився він, — я навіть чув, що ви непогано це робите.

— Від кого? — здивувалася Оля.

— Від нього. Від Тараса.

— А що, ви говорили про мене? — Вона підняла тонкі брови.

— Взагалі-то, про всіх, — знітився Віктор. — Ви танцювали, а він мене знайомив з вашим колективом, коротко… Ну і про тебе, ой… про вас сказав саме це.

— Можна й на «ти», — зауважила вона. — Мені навіть так подобається. Просто ви почали так офіційно, я і підтримую…

— А Тарас не образиться? — запитав Віктор.

— На вас? Тобто, на тебе? За що — за те що ми на «ти»?

— Ні, що я не добуду до кінця й залишу його.

— Хотіла б я подивитися, як він на тебе ображатиметься!

— Тоді їдьмо. Якщо вам також набридло. А мені можна буде запросити вас… тебе в якесь тихіше місце? Я б хотів просто посидіти. Чесно кажучи, і від ста грамів коньяку після всього не відмовився б.

— Як, ти що, і не пив нічого?

— Келих шампанського. Але після такої шарпанини цього явно недостатньо.

— Ну, ходімо…

І вони рушили до гардероба.

Машина «пискнула» сигналізацією, відчиняючи центральний замок, і блимнула усіма чотирма «стопами».

— Круто, — сказав Віктор. — «Шкода Октавія»… Твоя?

— М-м… моя, — відповіла Ольга. — Ще на два дні. Дали покататися. Ну, поїхали?

Влаштувавшись на м'якому сидінні, він відкинувся на спинку й попросив:

— Тільки не жени, добре?

— А ти що, боїшся?

— Боюся, — сказав він.

— А по тобі й не скажеш…

Мотор м'яко гудів, розігріваючись. У динаміках увімкнулася тиха ритмічна музика. Машина рушила й покотила темним засніженим Києвом.

Віктор крадькома зиркнув на дівчину. Безперечно, їй подобалося їхати. Взагалі, вона була симпатичною. Там, на сцені, у відкритому сяючому трико — без перебільшення розкішною, найгарнішою з усіх у підтанцівці. Тут, у напівтемному салоні машини, вдягнута в джинси й коротку дублянку, — просто гарною та приємною.

— А ти добре в машинах розбираєшся, — сказала Оля. — Сходу впізнав, а марка не найпоширеніша на наших дорогах.

— Тільки в назвах, — зауважив Віктор.

— А в тебе самого яка?

— Ніякої.

— А чому?

— Особисто мені машина без потреби, — сказав він.

— Що, і водити не вмієш?

— Ну чому, вмію, не так елегантно, як ти, але якось їжджу.

— Не любиш?

— Люблю.

— Чому тоді не купиш?

— Як тобі сказати… Маю можливість — ось як ти — брати в тимчасове користування. То навіщо мені купувати?

— І яку ж ти брав востаннє?

— «Сімку».

— Хіба це машина?

— Усе відносно. — Віктор знизав плечима. — Є ще «Запорожець», ти забула?

Вона розсміялася:

— А мені ця подобається. Вона таке виробляє — тільки торкни…

Машин на дорозі траплялося небагато і, несподівано натиснувши на газ, вона зробила різкий поворот. Машину занесло, але Ольга обертом керма вирівняла її і знову витиснула газ.

— Дорога погана, — нагадав Віктор. — Обережно. Давай зупинимося й десь посидимо.

Це була вулиця, по обидва боки якої мало не під кожним будинком світилася вивіска бару, кафе чи нічного клубу.

— Тут погано, — сказала вона, кивнувши головою у їх бік, — під'їдемо ще трохи. Мені, чесно кажучи, просто хочеться проїхатися. Коли ще трапиться така нагода? Проїдемо один кружечок. Вечірній Київ подивишся. А потім… Я знаю одне гарне місце. Буде тобі твій коньяк. А мені… Купиш мені морозива з чорносливом і горіхами?

— Куплю, — посміхнувся він. — Скільки порцій? Обережно!!!

Вони вирулювали на вулицю, якою мчав здоровезний чорний джип. А машина на слизькій дорозі перестала слухатися. Можна було вважати, що гальм немає. Авто почало розвертати. Джип зробив спробу ухилитися, але не надто успішну — удар у заднє крило «Октавії» розвернув їх, і машина, перекрутившись, угатилася протилежним боком у металевий відбійник. Десь між двома ударами пролунав Олин скрик. Джип, незважаючи на стійкість на дорозі, також добряче занесло і вдарило заднім крилом відразу об дві припарковані трохи далі машини. Так він і застиг кроків за тридцять попереду.

Ольга якось так схлипнула й затулила обличчя руками. Дверцята чорного гіганта відчинилися з обох боків, і звідти неквапно почали вибиратися люди, також спантеличені несподіваним зіткненням. Це, звісно, був не «Мадяр», але наслідки зустрічі з ним претендували на серйозність. Двоє чолов'яг із джипа вже прямували до «Октавії». Визирнувши на мить з-під власних долонь, дівчина тихо промовила:

— О, Боже… кінець…

— Перелазь, — коротко кинув їй Віктор, схопивши її під пахви і смикнувши собі на коліна.

А вона робила все автоматично, напевно, завдяки жіночому інстинкту коритися у скрутних ситуаціях сильнішому. Вилізши з-під неї, мало не зламавши ногою важіль передач, він вимкнув освітлення й запустив мотор. Хлопці, які повилазили з джипа, нерішуче зупинилися на півдорозі. Споровши шинами мерзлу бруківку, «Октавія» смикнулася назад. Віктор крутонув кермо і вдарив по гальмах. Машину розкрутило на сто вісімдесят, і він знову втиснув у підлогу акселератор. Напевно, досі на ній ще так не їздили. Хлопці ззаду притьмом заскакували у свій понівечений джип.

Розвернувшись на найближчому перехресті, він помчав у зворотному напрямку. Відразу ще один поворот направо — туди, де вільно. Тільки б відірватися! Але там також сиділи не тумаки. Потужний пучок світла вислизав з-за повороту кожного разу. Ця гонка незнайомим містом не могла бути нескінченою. В них, звісно, є мобілки, зараз зв’яжуться з кимось, хто ближче, і тоді спробуй вирватися. Є кінець-кінцем і наряди ДАІ — усі підстави вгрузнути серйозно. Знову бульвар — той самий? Наче забігайлівок менше…

Знизивши швидкість, він дав себе наздогнати, а потім раптово виїхав на бровку, втрапивши якраз між двома кучугурами. Це виявилося несподіваним для переслідувачів, і вони пролетіли повз нього, не в змозі зробити те саме, оскільки вже почалася металічна загорожа. Заскреготавши колесами, «Октавія» продерлася крізь стрижені кущі й виїхала на засніжений газон. Джип розвертався, збираючись і собі туди, а Віктор, об’їхавши дерево, погнав тим самим газоном углиб бульвару. Переслідувачі опинилися на роздоріжжі, не знаючи, що він замислив, і коли вирішили, що «Октавія» зібралася вискакувати на проїзну частину десь далі, Віктор звернув у якесь подвір’я. На щастя, там нікого не було. Крутий схил з деревами виходив до сусіднього будинку, і вони, перелетівши через кучугуру, об'їхали його й вирулили на ще якусь вулицю. Кілька поворотів на максимально допустимій швидкості — і «Октавія» виїхала на вулицю з інтенсивним рухом. Довелося стояти кілька секунд. Ольга оберталася, притискаючи руки до грудей і щось шепотіла лише губами. Джипа видно не було, і вони влилися в потік транспорту. Віктор їхав навмання, переїжджаючи трамвайні колії й пірнаючи у вузькі провулки. Невдовзі вони переїхали Дніпро і, занурившись у якийсь відносно новий мікрорайон, заїхали за великий будинок і зупинилися на майданчику для паркування. Віктор заглушив мотор.

Ольга ще сиділа зі складеними на грудях руками, бліда та перелякана. Вийшовши з машини, він обійшов її, після чого сів на місце й зачинив дверцята.

— Ти хоч уявляєш, де ми знаходимося?

— Так, — тихо відповіла дівчина.

Клацнули дверцята, і вона боязко визирнула назовні, потім вийшла, повільно обійшла машину й також сіла назад.

— Це кінець, — промовили її губи. — Все… О, Боже…

Погляд її втупився в одну точку.

Віктор дістав з пачки сигарету і, клацнувши запальничкою, від душі затягся.

— Хочеш?

Вона лише заперечно похитала головою.

— Чия це машина?

— Анікеєва.

— Хто такий?

— Власник одної студії звукозапису. За два дні він повертається. Все, я пропала…

— А хто він тобі? — запитав Віктор.

— Так, ніхто…

У салоні вже можна було вішати сокиру, і він опустив скло. Допаливши, викинув недопалок.

— Могло бути й гірше.

— Ні, гірше бути не могло, — впевнено сказала вона. — Гірше не могло… Я пропала…

Стало зимно, і він підняв скло, а потім завів двигун і ввімкнув обігрів.

— Завтра неділя… — бурмотіла вона, — нікого ніде не знайдеш. Надто мало часу. Знаєш, скільки вона коштує?

— Шістнадцять тисяч зелених, — сказав Віктор.

— Вісімнадцять, — байдуже промовила вона.

— Тоді дві тисячі переплатив твій Анікеєв.

Машина повільно рушила з місця і, виїхавши на вулицю, набрала швидкості. Тут, де рух був неабияким, асфальт давно очистився від снігу. Він увімкнув магнітолу й відкинувся на підголовник.

— Куди ми їдемо? — це вона спитала лише за півгодини, коли за узбіччям дороги залишилася тільки темрява.

— Ти вже нагрілася? — запитав він замість відповіді.

— Так, — сказала Ольга. — Мене вже починало трусити. Вітю, куди ми їдемо?

— Не бійся, все буде гаразд. — Він посміхнувся, хоча й не надто весело. — Я сподіваюся, проблем не буде. Знаєш, ти б розклала сидіння й поспала. А ще краще — лізь назад і спи там.

— Як — спи? — не зрозуміла вона. — Як я можу спати? Після такого?

— Нормально. Заспокойся і спи. Все буде гаразд.

— Що ти хочеш робити?

— Усе, що потрібно в такій ситуації. Покладися на мене. Добре?

— Добре… — розгублено промовила вона. — А що, хіба можна чимось зарадити?

— Можна. Все обійдеться без наслідків.

Вони довго їхали мовчки. Оля повернулася обличчям до нього і, спираючись на сидіння боком, притулилася головою до спинки. Іноді він обертався до неї і, бачачи, що дівчина ще не спить, знову віддавався дорозі.

— А звідки ти вмієш так їздити? — несподівано запитала вона.

— Нормально їжджу… — Віктор підморгнув їй. — Тихіше, ніж ти.

— Я бачила…

— А ти ще не перехотіла морозива з чорносливом?

— Я вже й забула про нього. А що, є і така перспектива?

— Гадаю, що є.

За склом легенько сніжило. Вона скинула дублянку і, забравшись на сидіння повністю, накрила нею ноги.

— Чому не хочеш ззаду лягти? — запитав він ще раз.

— Не хочу. Там дуже порожньо. Мені спокійніше тут, біля тебе.

Вона все-таки виявилася досить маленькою — набагато меншою, ніж здавалася на сцені. Тому, попустивши спинку сидіння, зуміла влаштуватися на ньому вся цілком і, прихилившись до нього, вперлася лобом у виступ його сидіння, а долоню однієї руки обережно підіпхала йому під спину.

— Можна так? Чогось руки змерзли…

— Можна.

Зустрічні машини час від часу сліпили очі. Він вимкнув магнітолу, дивуючись щирості свого бажання зробити те, що збирався. Відрізок шляху залишався ще дай Боже.

XXII

«Фольксваген» кольору темний металік встиг від'їздити дорогами Німеччини майже десять років, але при цьому залишався досить збереженим. Тому Віктор, не маючи конкретного замовлення, ризикнув узяти цю машину. Ризикнув — бо вартувала вона не так уже й мало.

На кожну машину існує свій покупець Але на цю він ніяк не знаходився, і Віктор уже третій тиждень роз’їжджав по авторинках. Цього разу рвонув аж до Луцька, куди з’їжджалося багато людей, сподіваючись купити машину якнайдешевшу та якнайкращу. Вони підходили, прицінювалися, й ніхто поки що не поспішав платити ціну, яка б дала йому бодай двісті-триста «умовних». А тим часом знайшлося двоє бажаючих на тужирські «Лади», і машину належало збути якнайшвидше, щоб їхати до Угорщини.

Віктор відстояв з ранку до вечора й вертався вже затемна. Хмари на Волинському небі почали збиратися ще по обіді, а коли смеркалося, зірвався хльосткий вітер, похолодало й линув дощ. У цю жахливу погоду такого красеня взагалі не хотілося продавати. Він увімкнув обігрів салону, а з динаміків залунали тихі, приємні й водночас потужні звуки. Такий контраст із тим, що діялося за вікном…

Він їхав неквапом, слухаючи музику і слідкуючи за дорогою. Додому залишалося зовсім трошки — якихось дві години їзди, коли на виїзді з Ковеля права нога наче сама перескочила з газу на гальма, навіть машина вильнула кілька разів по мокрій дорозі, так, ніби їхав на ній якийсь зелений початківець. Тут уже закінчувалися ліхтарі й попереду був лише дорожній знак міської смуги. Руки несподівано сильно стиснули кермо, машина поїхала у зворотному напрямку на увімкнутій задній передачі й зупинилася під ліхтарем.

Не було потреби розглядати постать, яка зіщулилася під парасолькою на зупинці в такий пізній час. Цю людину, точніше, цю жінку Віктор упізнавав з першого погляду, хоч би що вона одягла, хоч би де була і якою б густою була темрява навколо. Її він міг би упізнати з тієї відстані, на якій людина здається лише чорною точкою, почути нюхом крізь підняті стекла машини. І одразу після цього все в ньому починало німіти, розливалася холодна хвиля, готова відняти руки й ноги. Невідомо що могла робити Зоряна у цьому місті сама в такий час, проте це була вона. Тепер він не сумнівався — як і кілька тижнів тому у Вроцлаві.

«Фольксваген» зупинився якраз навпроти неї і скло дверцят з м'яким гудінням, яке міг чути лише водій, поповзло донизу. А Віктор так і залишився сидіти в тій самій позі, що й був, навіть не повернувши до неї голови. Напевно, це також було би їй неприємно.

Дощ лупив по даху, прошивав наскрізь парасольку, розбризкуючись краплями по елегантних чохлах салону машини. Вона нерішуче смикнулася. На якусь мить спинилася, а потім таки підійшла до відчиненого вікна й зазирнула всередину. Так, це була людина, яку їй завжди найменше хотілося бачити. А проте на обличчі Зоряни разом із здивуванням промайнула якась тінь полегшення, коли вона таки впізнала водія, який сидів абсолютно нерухомо й дивився вперед на дорогу, наче й зупинився зовсім не для того, щоб узяти пасажирку. Їй справді понад усе не хотілося зустрічатися з цим чоловіком, але зараз навколо панували ніч і негода. Їй ніколи не хотілося б їхати з ним у машині, тим паче наодинці, але це була околиця чужого міста за багато кілометрів від дому, де було страшно та самотньо. Їй аж ніяк не хотілося промовляти до нього бодай слова, особливо після того, як висловила все, що належало йому знати, але вже півгодини Зоряну охоплював неспокій — чим дістатися додому, де під наглядом подруги відучора був залишений Олег і чи можна буде без побоювань сісти в машину, яка все-таки рано чи пізно зупиниться поруч із нею.

У цю машину можна було сісти, принаймні, без побоювань. Чоловік, який застиг, наче скам'янів, за кермом, вирячившись уперед, принаймні не скривдить її. Що-що, а в цьому вона була впевнена. Решта зараз не мала для Зоряни значення. Тому й промайнуло разом із прикрим здивуванням у її очах одночасно якесь полегшення. Пауза тривала кілька секунд, упродовж яких Зоряна не те щоб думала, — сідати в машину чи ні, — швидше остаточно усвідомлювала, що справді бачить перед собою того, хто роками вперто й нав’язливо намагався бути поруч із нею. Несподівано вона зрозуміла, що тепер цей чоловік узагалі не подивиться в її бік — жодного разу за всю дорогу, та, напевно, й потім. Цей чоловік попри все мав свою гордість та гідність — у цьому Зоряна не сумнівалася ніколи. Замість цього на неї упритул дивитимуться очі хижака, виведеного на плечі.

Нарешті замок клацнув, і Зоряна, склавши парасольку, вскочила в салон і зачинила дверцята.

— Дякую, що став… — стираючи краплі з обличчя, тихо промовила вона.

— Добрий вечір, — відчуваючи, як стає чужим власний голос, мовив Віктор.

— Добрий вечір.

Вона поставила пакет та сумочку на коліна й поправила волосся, а складену парасольку примостила в куточку поряд із сидінням, щоб вода стікала з неї на гумовий килимок. Усе це Віктор бачив навіть не боковим зором — швидше, просто відчував. Так, як уміють дихати жаби — не лише легенями, а всією поверхнею шкіри. Гідне порівняння — адже чимось на кшталт жаби він і був для неї. Тобто повітря він умів вдихати лише грудьми, а от Зоряну… Тому й бачив усе, не дивлячись туди, куди було назавжди заборонено.

— Ой, на підлогу натече… — наче вибачаючись, розгублено мовила вона.

Віктор не відповів нічого.

Витиснувши газ, він набрав швидкості і полетів нічною трасою. Їхати залишалося кілометрів зо сто, які можна пролетіти менш ніж за годину. Проте думки в голові спліталися, відволікаючи від мокрої дороги, по якій періщив дощ, а погляд наче тягло вбік, направо. Така їзда була вкрай небезпечною і, відчувши це, Віктор скинув газ. Машина пішла повільно. І водночас якось заспокоїлися думки та емоції.

Цю годину треба просто перетерпіти. Перебути. Що вдієш… Принаймні, він не зробив їй нічого лихого. Якби сидіти поруч із ним було для неї гірше, ніж стояти під дощем, вона би просто залишилася там. Отож, цей варіант виявився для Зоряни кращим. А сам він… Він уже звик бути для неї неприємною, навіть бридкою істотою й усвідомлювати це. Не вперше.

І несподівано Віктор відчув якусь цілком конкретну незручність. Річ була ось у чому: цілий день довелося товктися по ринку, вдень стояла спека, і тіло, безперечно, було несвіжим. Напевно, з такої близької відстані від нього неприємно пахло. Звичайний, здавалося б, запах поту, але його поту. З відстані півметра, навіть менше. Годину вона боротиметься з огидою, бо потрібно додому, де чекає дитина. За це вона згодна перетерпіти. Віктор згадав, як прокидався сьогодні зранку. Голився. А чи користувався дезодорантом? Ні. Лише вмився.

Відчуття стало нестерпним. Повільно скинувши швидкість, Віктор з'їхав на узбіччя. Машина зупинилася. Зараз вона запитливо і, можливо, занепокоєно гляне на нього. Зараз. Як це зробити?

— Щось сталося?

Добре, що допомогла…

— Прошу Вас пересісти назад.

Він був переконаний, що оце «Вас» вимовляє саме з великої літери.

— Для чого?

— Мені незручно їхати.

Пауза тривала кілька секунд, а потім Зоряна швидко вийшла, не розкриваючи парасольки, і влаштувалася на задньому сидінні. За мить до цього Віктор потяг звідти свою куртку і, не заглушуючи мотора, виліз з машини. Дощ і не думав зменшуватися. Він обійшов машину і, відкривши багажник, жбурнув туди куртку, а потім розстебнув і зняв штани. Там само опинилися й черевики.

Напевно, водії та пасажири усіх без винятку, нехай нечастих за такої негоди машин, здивовано витріщалися на чоловіка, який мився у самих плавках під дощем на узбіччі дороги. Скоро його почали бити дрижаки. Він сяк-так витерся майкою і, вскочивши у штани, черевики та куртку, за мить уже був на своєму місці. З волосся стікало. Обігрів довелося увімкнути на повну потужність і, рушаючи з місця, Віктор відчув, що зігріється не одразу. Але з'явилося полегшення.

Тепер її дорога не буде настільки неприємною, як десять хвилин тому. Обоє мовчали, що було цілком логічно, адже все, що вони могли сказати одне одному, давно сказано. Ніхто з них не змінив власної думки, ніхто не міг додати нічого свіжого.

Так і їхали. І жоден з них не підозрював, що ці надзвичайно довгі для обох хвилини — саме той момент, упродовж якого обоє ще мали шанс змінити власну долю. Він — якби наважився запитати, що робила вона в такий пізній час у незнайомому місті, а вона — якби спромоглася відповісти на це запитання правдиво. Тоді, можливо, Доля просто зараз здійснила б цей поворот, який однаково змушена буде зробити потім, можливо, далеко в ненайзручніший час, дещо інакше вписавшись у хаос буття.

Вони так і не промовили нічого. До тої самої хвилини, поки машина не зупинилася перед дверима будинку, де жила Зоряна.

— Дякую, що підвіз, — промовила вона, відчиняючи дверцята і стаючи однією ногою на мокрий асфальт.

— Пробачте, що це виявився я, — відповів їй Віктор.

Вона забарилася лише на мить. Саме тоді, коли упіймала зміст кинутої ним фрази. Затримка була миттєвою, наче Зоряна щось таки хотіла сказати, але потім зачинила дверцята і зникла в під’їзді двоповерхівки. Шини скреготнули по асфальту, висловлюючи цим нестерпним для вуха звуком те, що передати словами неможливо. То ж не дивно, що воно й тепер залишилося поза межами розуміння цієї жінки, єдиної в цілому світі жінки на ім’я Зоряна.

* * *

Ольга прокинулася, коли вже розвиднювалося. Трохи спантеличено обдивилася на всі боки і знову впала на сидіння. Спинка його була зовсім розкладена — Віктор зробив це ще вночі, вона й не помітила.

— Ти що, цілу ніч їхав? — здивовано запитала вона, глянувши на годинник. — Котра?! Пів на восьму!

— Майже.

— І де це ми?

— Майже приїхали, — посміхнувся Віктор. — Ще трошки. Зараз побачиш.

Дорога стала зовсім поганою, потім дещо вирівнялася, і за півгодини вони в’їхали в райцентр з незнайомою для Ольги назвою.

— Де ми? — ще раз перепитала вона.

— Поки що в межах України.

Невдовзі машина загальмувала на вузькій вуличці навпроти одноповерхового будинку, поруч із яким був здоровезний двоповерховий гараж. На подвір'ї стояло кілька понівечених машин, один кузов взагалі без коліс, а поруч іще половина, наче чимось відрізана. Навколо, переважно попід парканом, вистачало брухту такого самого походження. Оля зацікавлено оглядала цю картину.

— Хто тут живе? — запитала вона.

— Один поважний чоловік, — відповів їй Віктор, відчиняючи двері, — Петро Франкенштейн.

— Це що — прізвище?

— Ні, прізвисько таке. Бачила кіно про Франкенштейна, який людей зі шматків трупів складав і оживляв? А цей машини таким самим макаром ліпить. Он бачиш — пів-«жигуля» валяється?

— Бачу.

— То він приробить половину від іншого й буде нормальна машина.

— І що — підійде? — здивувалася Ольга.

— Він каже, що усе, що із заліза, завжди підійде, якщо постаратися. Мотор перебере, як новий зробить. Потім це дрантя літатиме по дорогах і «вставлятиме» усякі там недобиті «Октавії» на манер твоєї. Сиди тут, — попросив її Віктор і рушив на подвір’я.

Кавказець виліз з-під кузова й підійшов до нього. Віктор лише пригрозив йому пальцем і взявся за двері гаража. Господар був там і в таку ранню годину вже працював. Неофіційний король місцевого автосервісу розігнувся з багатостраждальною гримасою й подивився на непроханого гостя, явно не очікуючи від його візиту нічого доброго. Піч, що являла собою заварений обрізок грубезної металевої труби, вже горіла, але в гаражі ще йшла пара з рота. Тому господар і трудився в кількох светрах та засмальцьованих бурках, на які були натягнуті галоші.

— Вітаю, пане Петре, — простягнув руку Віктор.

Той мовчки подав свою промаслену «граблю», здивовано розглядаючи його пожмакане «світське» вбрання.

— Є робота, — вів далі гість.

— А що ти можеш притягти мені, окрім роботи? — скривився Петро. — Що сталося? А де ти так вирядився?

— Треба машину поправити. Так, трошки постраждала…

— Розбив-таки? — зрадів Петро. — О, як я чекав цього моменту, коли ти довишиваєш! А потім прийдеш просити… — Він з удаваною радістю потер долоні.

— Чого ти пінишся? — розсердився Віктор. — Машина не моя, і розбив не я. Тим більше — розбив — надто гучно сказано. Тобі на день роботи. Так, чуть-чуть…

— Бачиш? — показав рукою господар. — Сиджу по вуха. Мені вже цей гараж хроном став! Поки оце не розіпхаю — нікого не приймаю. Все.

— Петю…

— Що — Петю? Ось — одна чекає, друга… А це машина начальника фінвідділу — п’яні їхали, розбили, службова до того ж. Він мене вже задовбав. От її закрашу — через два дні привозь.

— Петре, ти що, дурний? — запитав Віктор. — Ти подивися на машину, вийди. Я спеціально з Києва гнав!

— Звідки? — недовірливо скривився господар. — Відколи це ти биті почав ганяти?

— З Києва. Вийди, на номери подивися. А ти знаєш, чия машина? Така дама — можна розум втратити. В самого Тараса Леми в кордебалеті танцює. Що, не віриш? Ну, бачив — він як співає, то там купа бабів ногами хвицає, то вона звідти. Ходімо, познайомлю.

— Пішов ти в пень! — обурився Петро. — На мене й так жінка косо дивиться, а ти ще дівок будеш мені сюди тягати.

— Ну, на машину-то хоч глянь, га?

Крекчучи, наче дід, Петро вийшов з гаража, і вони обійшли машину.

— Гмм… — Петро обдивлявся, чухав потилицю, а потім швидко сказав: — Ну, що… дверцята рихтувати, оце — я не знаю, чи вирівняється — напевно, варити і шпаклювати. Ну, роботи тут до біди, я тобі чесно кажу. Ні, без «бе», серйозно…

— Два дні, — підбив бабки Віктор. — Завтра на ніч забираю.

— Ти що… — Петро покрутив пальцем біля скроні. — Кажу ж тобі — по-перше, тут до дідька роботи, по-друге, тільки після машини з фінвідділу.

— До біса фінвідділ. З мене будь-яка запчастина. Тобі ще треба колись буде — терміново. Везу з Польщі або Німеччини будь-що, що скажеш. Ти ж знаєш, я людина слова.

— Неділя завтра! — Мало не заволав Франкенштейн.

— Уже йду до святого отця! — Підняв руки вгору Віктор. — І замовляю, щоб гріх цей тобі авансом відпустив.

— Та до чого тут отець? — галасував Петро. — Задовбали ви мене усі! Хоч один день дасте відпочити? Мене жінка сім днів на тиждень не бачить через дурний гараж й ваше іржаве дрантя!

Віктор узяв широку ручищу Петра й ляпнув у неї ключі від «Октавії». Той лише похитав головою.

— А, — згадав Віктор, — ти б дав мені свого драндулета до завтра, га? Бо йти хтозна-куди, а зі мною ще й дама.

— Тараса Леми, кажеш… — єхидно посміхнувся Петро, — і на моєму драндулеті? Як повезеш?

— А чого, в тебе нормальна машина, — знизав плечима Віктор. — Звичайно, такому крутому майстру личило б уже й для себе нарешті щось путнє зробити…

— А такий крутий гонщик також міг би й собі щось пригнати, а ти взагалі без машини, — відпарирував Петро.

— Та знаєш… — скривився Віктор, — загалом так, але… Як приїдеш у Тужир, глянеш на ті склади, що там стоїть — очі розбігаються. Так досі й не можу вибрати.

— Ну ось і я, — промимрив Петро, — як подумаю, що можна зліпити з цього заліза — думки розбігаються. А часу немає.

Вийшовши, Віктор відчинив дверцята «Октавії».

— Ну, виходь. Будемо міняти машину.

— Як — міняти? — не зрозуміла Оля.

— Биту на небиту.

— А що, так можна? Де — тут?!

— Авжеж.

Деренчачи дірявим глушником, з воріт виїхав весь іржавий напівзогнилий зеленкуватий «Жигуль» і зупинився посеред вулиці. З нього у засмальцьованих штанях, плутаючись у довгому шкіряному фартуху виліз Петро.

— Олю, от він не вірить, що ти танцюєш у Тараса Леми… — почав Віктор, але Франкенштейн замахав обома руками відразу:

— Їдьте, їдьте к чортовій матері! — кричав він, задкуючи до гаража. — Мені й без вас клопоту вистачає, не грузіть мене! Досить, що розвалюху привіз, ще грузитиме хтозна-чим… Усе, гуляй, завтра приїдеш надвечір. Газуй!

Підійшовши до розвалюхи, Віктор відчинив дверцята й запросив сідати.

— Куди — сюди? — здивувалася Ольга. — А… машина?

— А це чим не машина? Твою до ладу приводитимуть.

— Де — тут?!

— Кращого автосервісу навіть у вашому Києві немає, — заспокоїв її Віктор, луплячи щосили дверцятами. — Жили б ми в людській країні — такий, як Петро, ходив би в піджаку з карманами, а гайки крутити найняв би інших. І тільки пальцем би їм показував. А так усе сам мусить. Не бійся, буде як новенька.

Машина, грюкнувши чимось у багажнику, рушила вперед.

— Так, я взагалі-то, мушу тебе попередити. — Віктор нерішуче подивився в її бік, — я живу дуже скромно, моє житло не пристосоване для прийому жінок. Тому… Словом, можу організувати тобі готель в обласному центрі. Тут не дуже далеко.

Вона подивилася на нього навіть з якимось докором.

— Тільки якщо запрошувати мене до себе тобі з якоїсь причини незручно. А так… я взагалі-то, дотримуюся думки, що з милим рай і в шалаші.

З рота ще йшла пара, але дрова у печі весело потріскували, і це створювало особливий затишок. Оля притислася боком до припічка й мовчки слухала ці звуки.

— Ходи сюди, — покликав її Віктор, — тут більший жар.

Він відчинив широкі дверцята пічки, утворюючи імпровізований камін. Язики полум'я сягали назовні, дрова гуділи й розсипали іскри на всі боки.

— Ух ти… — вона запхала руки мало не у вогонь і насолоджувалося теплом.

— Я попереджав, — виправдався Віктор.

— Дуже гарно, мені подобається. Екзотика… У Києві де таке знайдеш? — Ольга глянула на нього. — І це ти дійсно тут живеш, чи…

— Чи що?

— Ну, може, замість дачі.

Він засміявся:

— Ні, це і житло, і дача одночасно.

— І скільки вже ти тут?

— Років… із п'ятнадцять уже є. А може, й більше. Я не рахую.

— І що, в тебе нікого немає?

— Мати померла вже давно.

— Це її хата?

— Ні. Мої апартаменти. Сам купив, — Віктор навіть не зауважив, коли розбалакався. З нею чомусь було просто і приємно.

— А… чим ти взагалі займаєшся?

— Пишу хіти для однієї не надто вибагливої суперзірки.

Вона розсміялася:

— Це я знаю. Але не завжди ж ти займався цим. А взагалі?

— Гонщик.

— Справді!? А я думаю! Не даремно ти їх «взув», отих, крутих, що нас «поцілували». Класно! — вона навіть заляскала в долоні. — Ні, ти не жартуєш?

— Майже ні. Переганяю машини з-за кордону. На продаж. Такий собі бізнес. А «поцілували», взагалі-то, ми їх…

— A-а… Он що… І як — гарний бізнес?

— Не бідую принаймні.

— І машину собі міг би купити?

— Чому ж ні…

— А квартиру?

— Ну, міг би, напевно.

— А живеш отут…

— Ти цікава. Мені тут подобається. До того ж удома я буваю мало — більше в роз'їздах. Туди чим доведеться, а назад уже на колесах. Ось так і живу.

— Дивно, — сказала вона. — У тебе навіть телевізора немає?

— Ну чому, є телевізор, — посміхнувся Віктор. — І музичний центр. І відео. Все замкнено — хата ж на відлюдді… Зараз кімнату нагріємо і влаштую тобі телесеанс.

— Не хочу, — сказала Оля, — я так просто…

Він витяг із кухонної шафи пляшку коньяку і два келишки.

— Будеш?

— Не відмовлюся. Після всього…

Те, що він дістав і поклав на тарілку, викликало в неї майже шок:

— Що це? Де ти взяв?

— Морозиво з чорносливом та горіхами, як домовлялися.

— А де ти його взяв?!

— Купив. У маркеті. А ти гадала, в нас тут повна глухомань?

— Ну, якщо можна купити таке, то не повна.

Віктор розкоркував коньяк, і вони пили маленькими ковточками, сидячи просто перед пічкою на низеньких ковбанчиках, які виконували в хаті роль табуреток. Тарілку з морозивом Ольга поставила на край припічка, і воно помаленьку розпускалося білою калюжкою, в якій тонули шматочки чорносливу і горіхів.

— А що, її справді зроблять? — з надією запитала вона, намагаючись зазирнути йому в очі.

— Якщо прийняли, то зроблять, — упевнено сказав Віктор. — Можеш забути про цю проблему. Все буде гаразд.

— Я така непрактична, — бідкалася Ольга. — Якби не ти…

— …ти б не вляпалася в цю історію, — договорив він.

— Колись би вляпалася. Рано чи пізно. Знаєш, не раз було станеться щось на дорозі — переведу подих і думаю — «О, Господи… знову пронесло». Мені довго щастило. Я знала, що рано чи пізно вляпаюся. Щоразу кажу собі — «буду обережною». А як сяду — все, пропала обережність, пішло-поїхало… Боже, якби ми не втекли, ти уявляєш?.. Джип і ще ті дві машини… Кінець… А так тільки одна. Скільки це може коштувати? Хоча би приблизно.

— Ніскільки, — сказав він. — 3 Франкенштейном у нас свої рахунки, розберемося.

— Жартуєш?

— Ні, чесно.

— Тоді я можу опинитися в незручному становищі, — сказала Ольга.

— Тобто?

— Не люблю бути винною.

— Не перебільшуй, — заспокоїв її Віктор. — Які в нас можуть бути розрахунки? Ми ж в одній команді. На одну поп-зірку працюємо.

Дівчина тільки невесело посміхнулася.

Вони просиділи перед імпровізованим каміном кілька годин, говорячи то про одне, то про інше. Спочатку Ольга згодувала йому майже все морозиво, з якого сама вибрала тільки горіхи та чорнослив. Потім вони спекли в пічці картоплю, і Віктор продемонстрував власне мистецтво кулінара, витягши з підвалу з десяток незамерзлих яєць. Яєчня з шинкою та сиром з того самого «маркету» вийшли на славу.

— Оце тут ти і пишеш свої «хіти»? — несподівано запитала Ольга.

— Це для вас вони хіти, — посміхнувся Віктор. — Для мене просто пісні. А пишу переважно в дорозі. Знаєш, коли їдеш — багато часу для думок і такого всякого. Ось вони й складаються іноді.

— Як, ти пишеш їх без гітари в руках? — здивувалася вона.

— Переважнотак.

— А хоч маєш її?

— Маю.

— А ти заспіваєш мені?

— Ні, — він похитав головою, — я б не хотів.

— Чому?

— Ну, по-перше, майже всі пісні ти чула. А по-друге, після Тараса… це вже буде якась убогість.

— Ну, ти скажеш… Навпаки, я хочу послухати їх від тебе і під гітару.

— Ні, не вийде, — похитав головою Віктор. — Ти вже пробач. Як же тобі пояснити… Я коли їх складаю… я ніби чую його голос, уявляю, як співатиме він. Розумієш? Після цього сам співати їх просто не можу. Починає вернути. Зате подумки — їду й наче його голосом співаю. Це клас. Мені, розумієш, Бог не дав. Тому не проси.

У хаті давно вже стояла спека. А його після безсонної ночі в дорозі почало хилити на сон. Вона помітила це.

— Ти б ліг і поспав, — запропонувала Ольга. — Цілу ніч їхав.

— Нічого, я звик. Скоро й так вечір. Уже майже смеркається.

— Тим паче. У тебе що, окрім цього дивану, нічого немає?

Віктор глянув на диван, швидше, тахту, в кутку, не знаючи, що й відповісти.

— Як тобі сказати… А вона тебе зовсім не влаштовує?

— Мене? Цілком. Я просто питаю. Ти на ній спиш?

— Знаєш… — Віктор підшукував слова, дивлячись у підлогу. — Мені, звичайно, незручно перед тобою, але… словом, тут є ще одна кімната…

— Та, на великому страшному замку? — запитала вона. — У якій телевізори поскладані?

— Так. Розумієш…

— Розумію, — сказала вона. — Звичайно.

— І що ж ти розумієш? — здивувався Віктор.

— Що це, як у казці про Синю Бороду — всюди ходи, де душа забажає, а туди не смій.

Вона помітила, як Віктор змінився на обличчі й відвернувся.

— Вік, я щось не те ляпнула? Пробач… — Вона злякано взяла його за руку.

— Та ні, все гаразд. Не переживай. Зараз я тебе влаштую тут, а сам піду в кімнату на замку. Не звертай уваги.

— Там же зимно! — вигукнула Ольга.

— Там також є пічка. Нагрію.

Вона помітила, що його настрій несподівано впав. Чого б то? Від згадки про кімнату…

— А… можна, я тебе щось попрошу?

— Звичайно.

— А ми не можемо бути тут разом? Я займаю дуже мало місця… Тут майже ліс навколо, якісь яруги. І хата стара. Сама я, напевно, боятимуся.

Він нагрів їй води і вийшов надвір, заким гостя готувалася до сну. У голові робилося казна-що. Повний безлад. Клацнувши запальничкою, Віктор припалив цигарку й затягся. Там, у натопленій кімнаті, зараз була жінка. Вона опинилася тут уперше, відколи це було його житло. Вродлива, близька. Він уявив її зараз там, як вона скидає джинси з бахромою по боках і блузку, більше схожу на кофту. Уявив, як схиляється над мискою, з якої йде пара. Тоненькі пальці змивають косметику з обличчя. А потім…

О, Господи… Вона наче лялька… Недопалок цигарки впав у сніг, і він тепер уже ясно почув, як калатає серце. Бажання зачинити кімнату «Синьої Бороди» ще на одну колодку прийшло несподівано.

Його покликали. Увійшовши, Віктор побачив на ній свою сорочку, ту, що несміливо запропонував, витягши із шафи. І більше нічого. Сорочка була широка й довга, але закінчувалася, проте, набагато вище її колін, на яких його погляд зупинився автоматично.

— Гарно, — сказав він. — Тобі, напевно, будь-що личитиме.

— Дякую, — промовила вона. — Гарна баня була. Пробач, я вихлюпала всю воду. Як почала, так і не зчулася, коли…

— Зараз нагріємо… — Нахилившись над мискою, він почав умиватися.

— А… що це таке? — Пальці Ольги легенько торкнулися морди звіра, потім пройшлися по напису. Він розігнувся і притулив до грудей рушник, ще вогкий після неї. Ольга стояла навпроти, зовсім поруч, і запитливо дивилася на нього.

— Помилки молодості, — сказав Віктор. — Десантні війська.

— Сподіваюся, шрамів від куль ніде немає? Я цього боюся.

— Бог милував, — посміхнувся він.

А це тоді що? — вона торкнулася рубця на лівій скроні.

— Це вже після війська.

— Також помилки молодості?

— Також.

Ольга відійшла і, забравшись на диван, сіла поверх ковдри під стіною.

Він зробив кілька кроків і присів поруч.

— Ти будеш біля мене?

— З твого дозволу.

Вона подивилася на нього довго й майже впритул. Віктор мимоволі опустив очі і знову вперся в те, що виступало з-під нижнього краю сорочки. Ці коліна миттєво віднімали розум. Перед очима попливло.

— Роздягни мене…

Але він уже погано тямив. Пальці його чомусь торкнулися закатаного рукава грубої сорочки, з-під якого виглядала тоненька її ручка. Вона виявилася на дотик дуже несподівана — тепла, пружна й водночас тендітна, а зап’ястя цілком вміщалося у кулаку. Він розумів, що дихає надто часто й вона це має зауважити. Ніби зо п’ять кілометрів пробіг. О Господи… Край сорочки продовжував стояти перед очима, й він просто опустився туди обличчям, на мить задихнувшись від несподіваного ефекту. У голові все перекрутилося. Руки підігнулися самі, притягуючи до себе те, що тримали, і груди, підборіддя відчули дотик пружного й водночас ніжного тіла, яке зреагувало на його торкання одразу, але миттєво було зім'яте й притиснуте скупченням м’язів та ваги, що навалилися зверху. Руки стискалися самі, а тіло його бажало контактувати з тим, що було внизу, воднораз, усією поверхнею. Вона мовчала, не намагаючись протестувати, лише напружувала тендітні жіночі м'язи, рятуючись, наскільки можливо, від цього несподіваного, доволі жорстокого поводження.

Це було суцільне коротке божевілля. Хвиля накрила з головою, некеровано, примусивши стиснутися, а потім розслабитися все тіло. За хвилину він уже лежав на спині, важко дихаючи, заплющивши очі та відвернувши обличчя. Тяма поступово поверталася, і найпершим відчуттям був жахливий сором, розуміння, що ця жінка заслужила кращого, аніж те, що з нею щойно відбулося. А може, вона вже нежива?! Він здригнувся, підхопившись на лікоть, та відразу опустився назад.

Ольга дивилася на нього, тихо та рівно дихаючи.

— Це кінець… — тільки й промовив він.

А її рука, легенька та ласкава, лягла зверху на його тремтячу руку. Потім вона, висмикнувши ковдру з-під себе, натягла її на них обох і притислася до нього. Надворі поступово стемніло. Ольга наче чекала цього, розуміючи, що він аж ніяк не хоче, щоб на нього тепер дивилися. Коли в кімнаті насилу розрізнялися стіни, Віктор дотягся до своєї сорочки і припалив цигарку.

— Ти що, зовсім себе не любиш? — тихо запитала вона. — Скільки ти не тримав у руках жінки?

— Не знаю. Я не рахував.

— Ото ж бо й воно… — Сховавши свою голову десь у нього на грудях, Ольга продовжувала ненадокучливо повчати свого нещасливого коханця: — Хіба так можна? Це ж здоров’ю шкодить. Так і з глузду можна з'їхати. Я саме цього злякалася, чесне слово… Скільки, рік? Що, більше? Два?!

Він мовчав, випускаючи дим.

— Справді, ти не любиш себе. І відразу… Треба ж було перед цим якусь таку «ніяку» запросити до себе і в руках потримати, щоб звикнути, а то одразу київську красуню — це ж «подвинутися» можна від вражень… Ти знаєш, що я колись була «Київською красунею»?

Вона лягла зверху просто на нього і спробувала заглянути в самісінькі очі. Навіть у темряві він побачив веселі бісики, що стрибали з її очей. Від цього навіть самому стало легше.

— Радий, що навіть після такого в тебе жартівливий настрій. Річ у тому, що я взагалі не збирався нікого запрошувати. А з тобою — це вийшло так… не знаю, як сказати… Наче так і мало бути. Словом, доля.

— Віриш у долю?

— Вірю.

— Шкодуєш?

— Що ти, ні. Тільки перед тобою дуже незручно. Навіть соромно.

— Віку, не видумуй, будь-ласка. Щоб ти знав, мене ще ніхто так не хотів, як ти. Це божевільне відчуття. Я навіть злякалася. І чомусь… Мені пригадалася твоя пісня про вовкулаку. В тебе тут взагалі, наче замок Дракули. Ліс навкруги, відлюддя… Навіть майнула думка, що ти мене зараз загризеш, а потім сховаєш десь під камінням…

Попри все, Віктор не зміг стримати смішок:

— Ну, ти скажеш… Фантазія в тебе багата. Не бійся, я не перевертень. Та й немає тут ніякого лісу — що ти вигадуєш? Він за кілька кілометрів, звідси навіть не видно. А тут недалеко вже околиця міста починається, крайні будинки.

— Байдуже… Такі чогось настрої навіялися.

І вона почала розповідати про себе. Так просто, наче старій подрузі, з якою давно не бачилися. Геть про все — від невдач на конкурсах краси до нелегких шляхів нагору, які постійно завершувалися у глухих кутах і примушували повертатися назад, щоб потім починати знову. Він слухав, не перебиваючи, хоча й знав добре про реалії життя людини, яка намагається вижити у країні суцільних негараздів, користолюбства, тотального лицемірства. Яке має значення, хто вона — дівчина зі сцени чи спекулянт машинами? Шлях таких людей приблизно однаковий. Вона, з одного боку, не кинулася в потік «біженців» у кращий світ, а з другого, — вперто не бажала належати до отого темного забитого стада, при якому лише й могла існувати подібна система. Хай би ким ти був, якщо вже опинився на цьому шляху, мусиш показувати, де треба, зуби та кігті, часом змушуючи себе поступатися гідністю, заплющувати очі на приниження, зазнавати душевного болю. Він добре знав це, оскільки мав свої власні «залаштунки», своїх «Анікеєвих», яким, за великим рахунком, також не міг нічого протиставити.

— Я тебе замучила дурними бабськими розповідями, — сказала Ольга, яка вже давно сиділа поруч, притулившись спиною до стіни з простеньким килимком.

— Ні, я розумію, — сказав він. — Я б також іноді хотів побідкатися тому, хто може зрозуміти й поспівчувати.

— Хіба? — недовірливо промовила Ольга. — А в мене одразу, ще там, у Києві, склалося про тебе зовсім інше враження. Такий собі… переможець… Що, власне, й означає твоє ім’я. А потім… потім я зрозуміла, що ти з якоїсь причини не задоволений життям, хоча до тебе й підлещуються суперзірки та їхні продюсери. Знаєш, чесно, перше враження було… Словом, такий собі «Прийшов, побачив, переміг».

— А зараз — повне нещастя, нездатне навіть нормально поспілкуватися з гарною жінкою, — закінчив за неї Віктор.

— Як на мене, ми з тобою спілкуємося цілком нормально, навіть більше, — не погодилася вона. — Говоримо вже майже добу й досі не набридло. А я нікому всього цього так відверто не розповідала. Чомусь до тебе є довіра. Напевно, після тих пригод у Києві. Я й сама не зчулася, як виклала тобі свої секрети, яких не знають… взагалі, можна сказати, ніхто. От би поглузували з мене…

— Ну, я ж вовкулака, — пожартував Віктор, — зараз з'їм тебе й не буде з кого глузувати.

— Та ні, ти не з’їси, — задумливо промовила Ольга. — Хоч і… пісню писав про себе. Хіба ні? У тебе дійсно є жінка, задля якої ти готовий стати навіть перевертнем? Як там?

У відповідь було лише мовчання.

— Я, напевно, лізу туди, куди не слід.

— І тобі, звісно, не буде легше, якщо мені поплачешся. Ну, звичайно. Я й це розумію. То твоє, внутрішнє. Глибоко потаємне, а я… так, майже повія…

Віктор повільно сів на ліжку й обтер обличчя долонями.

— Ну, гаразд, не переймайся. Я взагалі вже дурниці почала верзти. Розчулилася раптом. Віку! Куди ти зібрався?

Ні слова не промовивши, він узяв сигарету й вийшов, як був, голий по пояс, зачинивши за собою двері. Ольга залишилася сама, у темряві та тиші. Тільки потріскували в пічці дрова. А за якусь мить вона почула звук, що примусив здригнутися. Так могли відмикатися лише металеві двері. Усе всередині стислося й завмерло, лише губи щось прошепотіли.

Віктор тихо увійшов, сів поруч і промовив:

— Ти не права.

— Про що ти?

— Про те, що тут наплела. Мені неприємно, коли ти так про себе говориш. Я відімкнув залізні двері. Можеш іти й дивитися.

— Я не хочу… Я боюся, — сказала вона. — Правда, я боюся. Ходи до мене. Ну, будь ласка… Коли ти там, далеко, я починаю боятися.

— Там немає нічого страшного, — обернувся до неї Віктор. — Ти мене зачепила, сказавши так негарно про себе. Тепер я хочу, щоб ти пішла туди. Тоді знатимеш усе. Можливо, і мені тоді вдасться…

— Що вдасться?

— Переступити через свого роду табу… Іди, світло увімкнене.

Вона мовчала кілька хвилин, а потім рвучко підвелася, накинула свою дублянку й вибігла в коридор. А Віктор відчув якесь дивне тремтіння, майже в усьому тілі, яке наростало, незважаючи на спеку, що стояла в кімнаті.

Ольга повернулася швидко і, стрибнувши просто до нього, загорнулася разом з ним ковдрою.

— На, візьми. — Вона простягнула йому ключ, притискаючись іще міцніше. — Я зачинила твою жахливу кімнату. Мене всю трусить… Хто це, Віку?

— Так, жінка, завдяки якій моє життя не вдалося.

— А чому вона на… Ти ж не хочеш сказати, що… там…

— Жива і здорова, — промовив, невесело посміхаючись, Віктор, — хоча також, гадаю, не надто щаслива.

— А чому вона на такому… Ніби сама там похована, за тією стіною…

— Черговий заскок. Усе моє життя завдяки їй — скупчення заскоків, про які потім доводиться шкодувати. Усе, що я накоїв жахливого у своєму житті — все через неї. Розумієш?

Він невміло та уривчасто розповідав про афганські настрої, парашутну школу, смерть матері. Про десант, загибель Попова, бійню під Каунасом та побоїще в кімнаті із залізними дверима. Адже це були найгостріші, тобто найжахливіші моменти його біографії. Наважившись на це, зупинитися тепер було важко і, здавалося, що не вистачить ночі. Але її вистачило.

— Ось так, — закінчив він. — Як ти кажеш, от би поглузували з мене наші спільні знайомі, якби…

— Я гадаю, їм не доведеться глузувати ані з мене, ані з тебе, — задумливо мовила Ольга. — А я була майже впевнена, що насправді такого не буває…

Обоє надовго замовкли.

— І ти її досі кохаєш?

— А це що, по-твоєму, так має називатися? — він криво посміхнувся. — Тепер — мені все частіше здається — це більше схоже на якусь пошесть, божевілля… не знаю… Наче хвороба. Раніше я також думав, що це кохання і, незважаючи на те, що воно завжди було нещасливим і приносило тільки муку, ні за що б не хотів його втратити. Потім я боявся втратити його тому, що протягом років сплатив за нього надто дорогу ціну. А тепер… Тепер мені достатньо років, щоб припускатися хибних думок щодо таких речей.

— Але пісні твої всі про неї…

— Не можу заперечити. Я ж мав кудись подіти себе. Знайти якусь шпарину, свого роду, щоб… ну, ти зрозуміла. Так же можна й зовсім помішатися. Якийсь час це дозволяло ніби підтримувати свій душевний стан… Ну, правда, мені важко про все це… Я взагалі не думав, що колись зможу отак розповідати. Навіть слів не знаходиться. Це від тебе щось таке виходить, що з тобою можна про все.

— А як вони потрапили до Тараса? — запитала Ольга.

— Так сталося, що вона дуже сильно образила мене. Дуже сильно. Повіриш — навіть жити не хотілося. Можливо, я не заслуговую її кохання, але такого ще більше не заслужив. І тоді я продав пісні про неї. Оці самі пісні. Наче навмисно сталася ота випадкова зустріч з Тарасом. Свідомо продав. За гроші. Така собі безглузда помста… Олю, це все важко пояснити. Навіть самому собі, не те що комусь. Були такі періоди, що сам собі не міг толком сказати, що більше — кохаю чи ненавиджу її. Я так заплутався останнім часом у цих почуттях, та й узагалі у своєму житті. Геть зовсім заплутався. Я би вже й радий був… Знаєш, як у тій пісні —

Я б, напевно, сам написав таке, але мене випередили. Очевидно, це трапилося не зі мною першим.

Він важко зітхнув. А потім сказав:

— А тепер ще й розповідаю про це іншій жінці, яка зі мною в ліжку і, здається, не найгіршої думки про мене. І навряд чи їй приємно вислуховувати оці сповіді про іншу. Дякую, що все це вислухала. Я наче… Ну, є відчуття, ніби камінь зняв з душі…

Ольга дивилася на нього в темряві, наче намагаючись розрізнити щось на його обличчі.

— Чому ти так дивишся?

— Так, просто хотіла подивитися на твоє обличчя. А тут нічого не видно. А в тебе є нічник?

— Звідки ж йому взятися? — здивувався Віктор.

— А ти справді не хочеш спати? Вже друга доба…

— Та якось поки що не хочеться. А ти?

— Увімкни тоді світло, — попросила вона. — Але почепи щось зверху, щоб не надто яскраво. І подай мені мою сумочку.

Він виконав її прохання, а коли обернувся до дивана, побачив, що Ольга, розстебнувши кілька верхніх гудзиків на сорочці, приспустила її з плечей і, розкривши сумочку, дістала звідти косметичку. Віктор здивовано спостерігав, як вона, відкриваючи усі ці «скриньки», наносила собі щось на обличчя, не звертаючи на нього найменшої уваги.

— Ти що, кудись збираєшся?

— Ні, якщо ти не виганяєш, то куди ж мені збиратися?

— Тоді навіщо…

— А просто так… люблю це діло.

— Ти й так гарна.

— М-м… можливо, — посміхнулася вона. — Але в мене вже комплекс. Я звикла до макіяжу.

На підвіконні був притулений до скла уламок дзеркала, перед яким він голився.

— Потримай. Ти ж і так нічого не робиш. І спати також не хочеш…

Узявши дзеркало, Віктор присів поруч. Вона поправила його так, щоб було зручно, і невимушено продовжувала наносити макіяж. А він, відчуваючи чомусь ніяковість, дивився на неї. Розстібнута сорочка з'їхала майже до ліктів, відкриваючи прекрасні плечі, якими можна було так відверто милуватися, оскільки їхня господиня наче забула, що хтось тримає перед нею оцей уламок. Більше не було видно нічого, та це, як на його думку, було би зайвим і взагалі недоречним. Віктор слідкував за її руками, що саме фарбували тушшю вії, при цьому повіки широко відкривалися, показуючи йому, які великі в неї очі. Поступово на його очах складався отой кінцевий результат, якому позаздрили би багато жінок…А йому зараз мали заздрити взагалі всі чоловіки.

Ця остання думка несподівано підняла ту знайому гарячу хвилю, що з’явилася десь із живота і швидко рухалася вгору. Він дозволив їй повністю опанувати собою й тепер картина, що була перед ним, сприймалася зовсім інакше. Дзеркало, яке він тримав, почало частіше з'їжджати кудись убік, і прекрасна лялька, яка сиділа навпроти, все частіше його поправляла, не звертаючи при цьому на самого Віктора ані найменшої уваги.

Вона дійсно тепер була більше схожа на ляльку, ніж на звичайну жінку, зате яку… Наче з вищого світу. Ні, взагалі з-за меж реального. Можна було сидіти отак до нескінченості і просто дивитися на гарну жінку, наче на картину, але живу.

Йому стало по-справжньому важко, коли справа дійшла до губів. Усе, що робилося досі, приворожуючи його, було ніщо порівняно з цим. Вона не дозволяла собі навіть натяків на якісь цілеспрямовані гримаси, просто робила звичними рухами те, що кожного ранку, можливо, просто з більшим задоволенням і з меншим поспіхом. Дзеркало з'їхало вкотре, і красуня, якій набридло його поправляти, просто відсунула руку з дзеркалом убік. Віктор навіть не зауважив, куди поклав його. Наче чужими руками, він узяв косметичку з усім цим «багатством», і лише тепер Ольга дозволила собі подивитися на нього. Ні, це не була лялька. Жива жінка. До того ж невимовно гарна і… — ця думка додала ефекту — дуже близька. Вона опустила помаду в косметичку і сперлася руками на ліжко, віддаляючись від нього й розтуляючи свої хвилюючі губи.

— Тепер усе… — мовили вони.

Просто дивом він спромігся не повторити недавніх помилок. Це творіння не можна було грубо знищити. Його відчуття зливалися у щось доволі безформне, наче оте нагромадження слів, які шепотіла затиснута в його обійми жінка і зміст яких так і не доходив до нього.

Усе скінчилося не так катастрофічно, як уперше, але він почув, коли вже сон огортав свідомість:

— Віку, ти спиш? Я хочу щось попросити… Зранку… ти зробиш це ще раз? Інакше я тут з тобою зійду з розуму… добре? Тепер ми вже зовсім звикнемо одне до одного і все буде, як я хочу… Добре?

Він лише погладив її по щоці з розмазаною тушшю.

Віктор і не зчувся, як збіг час, і дірявий «Жигуль» короля місцевого автосервісу загальмував біля хвіртки під охороною доброго кавказця. Чомусь погляд пса здався йому підозрілим, тому довелося довго кликати господаря. І коли вже Віктор зібрався йти обхідними шляхами, з'явився сам Петро-Франкенштейн. Підійшовши, він похмуро, без вітання, почав відчиняти ворота.

— Що, готово? — запитав з недовірою Віктор.

— А чому має бути не готово? — так само похмуро відповів той.

— Ну, не знаю… Все гаразд?

— Ну, не знаю… — в тон йому відповів Петро. — Будете дивитися.

Він повернувся до гаража, де одразу завівся мотор, і «Октавія» хутко вискочила на дорогу. Спритно розвернувшись, майстер припаркував її біля воріт і сказав:

— Давай, уперед… поки видно.

Обійшовши машину, підозріло оглядаючи її, Віктор махнув рукою й поруч з'явилася Ольга. Вона також з якимось острахом обійшла машину кілька разів, а потім безпосередньо запитала:

— Віку, а де воно було? Ти пам’ятаєш?

Франкенштейн нарешті розплився в широкій усмішці, а потім голосно загиготів, лякаючи столичну даму:

— Га-га-га! Пані, в мене правило — якщо не знайдете, де воно було, — платите зверху ще п'ятдесят процентів. Га-га-га…

Тепер уже обличчя майстра непідробно сяяло й він був по-справжньому задоволеним, навіть щасливим. А Ольга продовжувала, водячи рукою по виступах на машині, вкотре обходити її.

— Можеш не шукати, — сказав їй Віктор, — справді не видно. Повір мені — ніхто не побачить.

— А ти бачиш чи ні? — зовсім розгублено запитала вона.

— Я просто пам'ятаю, де це було. Так що п’ятдесят відсотків його плакали, — він показав пальцем на Петра, — оскільки замовник — я.

— Ні чорта! — продовжував гиготіти той. — Розрахунки з власником!

— Будеш вимахуватися — взагалі втечемо, — сказав Віктор. — На своїй іржавій колимазі не доженеш.

— А я й не буду доганяти, — знизав плечима той. — Рано чи пізно сам прийдеш. Ні, тоді вже не прийдеш — п-приповзеш! О!

І він знову засміявся.

— Ну, гаразд, — сказав Віктор. — Усе, ми погнали. Я до тебе під'їду днями… Дякую, що послухав.

— Це моя робота… — розвів руками Петро.

— Дуже вам дякую і від себе, — сказала Ольга. — Будете в Києві — з мене квитки на Тараса Лему.

— Ідіть ви к бісовій матері! — знову замахав руками Петро, обертаючись спиною. — Все! Їдьте, газуйте! Тільки не діставайте мене…

— Вона серйозно! — намагався щось довести Віктор.

— Їдьте, їдьте! — махав руками той, але біля гаража зупинився й кинув: — Ти там у моїй нічого не поламав? Г-гонщик…

— Ну, вперед, — сказав Віктор, вмощуючись за кермом. — Їдьмо.

— Куди?

— Завезу тебе до Києва.

— Гарно звучить. Так, ніби «на базар». Зразу розумієш, що для тебе чотириста кілометрів — не проблема.

— Звичайно, ні. Хочу тебе довезти й поставити на місце, щоб із цим драндулетом більше нічого не сталося.

— Дякую. Я була би дуже рада. А ти залишишся в мене? Ну хоч трошки?

Віктор мовчав якусь мить, зафіксувавши погляд десь між панеллю приладів та педалями.

— Якщо ти запрошуєш. Та й… із Тарасом негарно вийшло, навіть не попрощався.

— Ось і попрощаєшся, — зраділа вона. — А запрошення до мене тобі не потрібне. Хочу, щоб ти це знав.

Вона вимовила це губами, а враження було таке, що сказали її очі.

Він пробув у Києві три доби. Суперзірка, як виявилося, не тримала на свого автора навіть найменшої образи. «Ні, ну я відчував, що ти з нею зникнеш, — сказав Лема замість вітання, — усе до того йшло, але не думав, що на стільки…» Віктор лише розвів руками у відповідь. Усі три доби його переслідувало легке запаморочення і, за власним визначенням, «відчуття відсутності себе самого у власному тілі», яке поступово минулося протягом часу, проведеного в поїзді на зворотному шляху. А от у голові й надалі залишалося доволі порожньо. Там не було ні Ольги, ні когось іншого.

XXIII

Стукіт у двері був тихим, але примусив його стрепенутися. Сюди рідко хтось приходив, та коли таке ставалося, він не мав звички здригатися. Чому ж цього разу? Можливо, він і досі підсвідомо чекав найгіршого, хоча від останньої зустрічі з Павловичем минуло немало часу. Однак навряд чи вони стукали б. Віктор намагався згадати, про що думав і чим був захоплений настільки, що тіло саме відреагувало на несподіваний стукіт, коли йшов до дверей, які, власне, й не були зачиненими. Здається, ні про що…

А за мить побачене у відчинених дверях на тлі вечірнього мороку змусило його здригнутися вдруге. Відчулося, як у грудях усе холоне. Ноги, язик, руки, думки — все це за одну мить наче злиплося докупи і скам'яніло. Зупинилося життя.

Там стояла Зоряна.

Та сама — єдина в усьому світі. Та, що змушувала його страждати й спричиняти страждання інших. Та, що була винна в усьому.

Він закляк на місці. Скільки разів уявлялася ця картина — вона стоїть в отворі його відчинених дверей. Скільки років доводилося бачити подумки те, чого, він був упевнений, не станеться ніколи. Чимрік ця картина поставала рідше, але завжди, приходячи сюди в його думках, вона промовляла одні й ті самі два слова: «Я прийшла…» Це була наче маленька експериментальна модель недосяжного, на жаль, щастя.

Важко сказати, скільки минуло секунд чи хвилин, поки власне сприйняття змогло усвідомити — так, це вона. І лише погане освітлення сіней не давало змоги жінці, яка стояла на порозі, сповна оцінити, як зблідло його обличчя.

Це дійсно була Зоряна. Перший шок минав, і в тілі та голові починало відбуватися щось таке, що лякало не менше, ніж сам факт присутності цієї жінки тут, адже не було й не могло бути чогось ще більш неможливого.

Напевно, він так би ні на що й не спромігся, та Зоряна допомогла.

— Здрастуй, Вітю, — сказала вона.

— Добрий вечір… — промовили його губи, наче могли це робити без його свідомого наказу.

— Можна увійти?

І Віктор десь углибині здивувався, що зміг не тільки промовити оте «можна», а й зробити крок убік.

Вона неквапно увійшла. Та сама велична хода, рухи, як і завжди. От тільки погляд… Щось наче трапилося з її поглядом. Він зараз був… Віктор не міг збагнути. Надто спокійним? Ні, він завжди був спокійний. Байдужим? Він завжди був байдужий, коли вони випадково бачилися. Завжди, крім, хіба що, одного моменту, коли пояснювала йому, що він повне ніщо. Щоправда, бачити цього Віктор не міг. Тоді в чому річ?

Зоряна повільно попрямувала коридором до відчинених дверей кухні. На мить промінь світла ковзнув по її обличчю. Промінь світла, що проривався з прочинених дверей іншої кімнати, тієї, де завжди жила… вона. Голова її поволі повернулася, і погляд зупинився на тій самій стіні. Зоряна побачила себе — ту, яка, попри всю відразу до нього, все-таки належала цьому чоловікові.

Затримавшись лише на кілька секунд, вона рушила далі, зайшла до кухні й присіла на край канапи. А Віктор навіть не зчувся, як опинився навпроти неї. Як він минув коридор, адже щойно стояв у тих самих вхідних дверях?

— Як живеш, Вітю?

Щось відбувалося. Таке, що виходило за межі його сподівань і взагалі розуміння. Зоряна цікавилася, як він живе. Вона прийшла, щоб це запитати… Невже це той день? Той самий? День, про який він мріяв усе життя. Навіть тоді, коли життя оце наближалося небезпечно близько до межі, за якою обривається.

«Як живеш, Вітю?»

— Так… — І лише розвів руками.

Напевно, це означало «як бачиш».

На нього тепер, не відриваючись, дивилися ті самі сірі очі, які завжди намагалися цього уникати. Він умів прочитати в них усе, а зараз вони мовчали. Говорили тільки губи.

— Вітю, у мене є справа до тебе.

Вона ніколи не називала його по імені, принаймні, дуже рідко. Він їй потрібен! Він знадобився їй… Невже це можливо?

— Будь ласка… все, що захочете…

Несподівано він виразно побачив перед собою отой самий далекий берег з пісні. Берег, який, нарешті, йому відкрився і на якому стояла вона. Ось він, момент істини. Лише бачити цей берег, знаючи, що вона там, і байдуже, що до нього можна й не доплисти. Він допливе. Задля неї він переверне весь світ, знати б лише, куди перевертати…

А в голові стояли щойно промовлені власні слова: «Будь ласка… все, що захочете…»

Як він спромігся на таку довгу фразу? Як зумів не забути, що повинен говорити з нею лише на «ви»? Ні, це було добре вкарбовано в його свідомості. Забути таке неможливо, адже він належить до нижчої касти, порівняно з нею.

А Зоряна спокійно дивилася йому в очі, і від цього холоділо всередині, а дихання готове було зупинитися. Що говоритиме вона? Що далі?

— Ти так само, як і раніше, хочеш мене?

Йому здалося, що горбата підлога починає тікати з-під ніг. Розум лихоманило від неймовірної кількості речей, яких узагалі не буває. Ось тут уперше з'явилося побоювання, що він чує щось не те, про що йдеться насправді.

— Я хотіла знати, чи ти так само сильно, як і раніше, хочеш мене? — повторила вона.

Це не були слухові галюцинації. Двічі не може причутися одне й те саме.

— Так…

Рука його відчула холодний одвірок, який знайшла сама, автоматично. Обличчя ж, навпаки, почало пашіти, і жар від цього розливався в усі куточки тіла. Це все-таки сталося… Залізо ламається, і ця жінка зламалася від самотності та знущань долі. Адже вона також нещасна. А може, вона нарешті зрозуміла?

Невже?!

Вона прийшла, зрозумівши те, що йому довелося усвідомити значно раніше, — долю. Доля існує. До того ж в одній, єдино можливій траєкторії. Вона й привела сюди цю гордовиту, найпрекраснішу жінку.

А від наступних двох слів його розуміння заклинило. Вони виявилися чужорідною інформацією, непридатною для обробки.

— Я продаюся.

Напевно, його очі красномовно висловлювали це, дивлячись на неї майже впритул, тому що Зоряна повторила ще раз — тихо, але твердо й спокійно:

— Я продаюся. За гроші. Дорого.

— Я… н-не розумію.

Зоряна знову подивилася на нього. За останні, принаймні, десять років їхні погляди не зустрічалися так часто й надовго, як за останні десять хвилин… І він зрозумів, чого тепер не вистачало в її очах. У них наче вмерло життя. Вони були великими, глибокими, прекрасними, але… неживими.

— Що ж тут розуміти? Якщо в тебе ще є бажання й знайдуться гроші, ти можеш мене купити.

— Як… к-купити…

— Як… — Очевидно, у неї готове було зірватися з язика інше слово, але вона вчасно схаменулася: — Як жінку. Приходитиму, коли схочеш, і робитиму, що скажеш. Хочеш — митиму посуд, хочеш — город копатиму. А хочеш — у ліжко лягатиму… Що ж тут незрозумілого?

Віктор мовчки дивився на неї, кліпаючи очима, повністю спантеличений, нездатний не те що відповісти, а й зрозуміти почуте. Це була якась маячня. Напевно, він ще довго стояв би незграбною розпіркою у дверях, але вона запитала:

— Ти хочеш знати ціну?

Клубок давно вже підступив йому до горла й тепер дістався того місця, де терпіти його було неможливо. Тому й проковтнув — спастично й насилу. Так, як проковтнув би кожен, кому б сказали: «Купи сонце (або небо) — знаєш за скільки?» Будь-хто проковтнув би мимоволі, звісно, якби знав, що це не жарт.

Зоряна зрозуміла цей рух по-своєму.

— Сто вісімдесят тисяч, — сказала вона.

* * *

Спогади скінчилися.

Згадувати більше не було що. Усе, що відбувалося колись, утратило сенс. Життя набуло визначеного, єдино можливого напрямку, і погляд його, здавалося, намертво зачепився за якесь невизначене місце — десь далеко попереду, де нині сивіла смужка берега, яка раніше існувала виключно в уяві.

Відтепер він був видимим, більше того, відстань до нього визначилася. Залишилося заспокоїтися, розрахувати сили й вирушити туди, куди давно вже не мріяв дістатися.

До берега, де була вона…

XXIV

Ніхто не зміг би заснути. Віктор усе-таки зумів виспатися. Це була звичайна мобілізація сил перед випробуванням, яких у його попередньому житті вистачало.

Ще ввечері, нескінченно обмірковуючи те, що сталося, Віктор завів машину й, проїхавши до району містечка, де не був уже дуже давно, припаркувався в непримітному місці. Він приїхав не для того, щоб побачивши її ще раз, підігріти апетит. Його цікавила інша людина, яку, безперечно, міг би й не впізнати, адже минуло кілька років, відколи вони бачилися востаннє. Відтоді Віктор ніколи не дозволяв собі вдивлятися в компанії хлопців на вулицях. А той, кого він відшив свого часу так негарно і, як сам вважав, жорстоко, також, зрозумівши це, перестав цікавитися транзитними машинами.

І все-таки Віктор упізнав хлопця, хоч той підріс, був інакше вдягнутий і мав довше волосся. Це був Олег. Він вийшов з будинку, а не, навпаки, прийшов звідкись, полегшивши тим самим йому завдання. Більше того, Олег вийшов з відром, викинув сміття і знову зник у під'їзді.

Машина завелася одразу, і Віктор поїхав вулицею у зворотному напрямку, відкинувши ідіотську думку, що переслідувала його вже кілька годин. Олега не викрали і, судячи з усього, навіть погроз на його адресу не було, інакше Зоряна його просто не відпускала б самого ні на крок. Та й кому потрібно викрадати хлопця з провінції, у матері якого немає грошей! А які ще думки повинні з'являтися у нього, якщо Зоряні потрібно ні багато ні мало сто вісімдесят «кусків» зелених, причому настільки, що готова продати себе! Ще й кому…

Віктор добре усвідомлював, що, відірваний від реальності, він не спілкується майже ні з ким, хіба що з Франкенштейном, коли потрібно полагодити якесь пригнане авто, або з клієнтами, які зовсім необов'язково проживають у місті. Що може він знати? До того ж навряд чи те, що його зараз цікавило, знав хтось інший. Навпаки. Усе підказувало йому, що це таємниця. Хто міг це знати? Сам Олег? Можливо. Знайти його й запитати, для чого матері стільки грошей? Що може бути дурнішим? Дитині дванадцять чи тринадцять років. Навряд чи він щось знає, та й чи схоче з ним говорити? З якоїсь причини ця жінка добровільно погоджувалася на пекло. Як отримати нехай не пояснення, бодай натяк? Тітки Віри тепер немає… Полускати з бабусями насіння на лавочці?

Протинявшись по хаті зо дві години та помивши машину, щоб згаяти час і впорядкувати думки, Віктор поїхав до міста. Лишивши «Опель» під будинком, піднявся на другий поверх і подзвонив у двері.

— Хто? — запитали звідти, після того як почулися легкі жіночі кроки.

— Віктор, Середа.

Вона помовчала, а потім промовила:

— Що вам потрібно?

— Я що, схожий на людоїда? — запитав Віктор.

Знову пауза. Потім клацнув замок, і жінка, з якою всі ці роки найчастіше можна було побачити Зоряну, відійшла вбік, даючи йому дорогу. Це була просто подруга. Хоча ні. Очевидно, близька подруга. Також гарна, розумна й принадна, але теж нещаслива в особистому житті, судячи з того, що жила удвох із дитиною.

Жінка виглядала якщо не зляканою, то, безперечно, розгубленою й на непроханого гостя намагалася не дивитися. А може, він застав її в невідповідний момент — у халаті, з накинутим на голову рушником, під яким саме зараз робилася зачіска.

— Я знаю, вас Галиною звати, — сказав Віктор.

— Так.

— Ми з вами особисто не знайомі, але, гадаю, ви мене також знаєте.

Вона промовчала.

— Не дозволите сісти?

— Навіщо?

— Маю до вас розмову.

— Говоріть…

— Гаразд, — промовив Віктор, розуміючи, що в цьому домі на добре ставлення йому сподіватися не доведеться. — Я хочу знати, навіщо їй стільки грошей.

Вона мимоволі підняла очі, але одразу ж відвела погляд.

— Ви про що?

— Мені здається, ви розумієте, — він зайшов і став перед жінкою, яка вперто відверталася. — Дарма ви так. Я гадаю, ви хотіли б допомогти.

Вона знову мовчала, так само відводячи очі.

— Мені йти?

Галина, безперечно, все знала. Він уже зробив крок до дверей, коли почув ззаду:

— А звідки вам відомо?

— Зоряна сказала. Учора прийшла і сказала.

— І не пояснила, навіщо? — Галина дивилася просто на нього, запитливо і, як здалося Віктору, без видимої неприязні.

— Я не належу до тих, хто гідний пояснень.

Тепер уже вона шукала можливості зустрітися з ним поглядом. Нарешті Галина важко зітхнула й запитала:

— Кави вип'єте?

— Якщо вам не бридко пити її зі мною.

— Не говоріть дурниць, — сказала вона. — Заходьте, будь ласка. Тут не прибрано, ви мене застали зненацька.

Віктор мовчки сів у крісло і за п'ять хвилин уже тримав у руках філіжанку кави, а вона опустилася на диван і поставила свою на низенький столик.

— Ми давні подруги із Зоряною. Близькі подруги.

— Я здогадався, — промовив Віктор, — тому й прийшов до вас.

— У неї біда, — сумно сказала Галина, — уже півроку. Син її, Олег, ви знаєте… Він хворий. Серйозно хворий. Я… не надто добре можу пояснити — якесь захворювання серця. Ускладнення після перенесеної хвороби. Розумієте, раніше його не було. А тепер, після міокардиту, яким хлопець перехворів, коли був малий, воно прогресує. Зоряна їздила з ним скрізь — і в Київ, і до Росії. Йому потрібна операція. Причому якомога швидше. У нього серце швидко здає. Як мені пояснили, тому що дитина почала активно рости — дванадцять років… І нині… критичний період. Необхідно робити операцію, інакше…

— І це стільки коштує?

— Дивлячись де. У нас дешевше — офіційно вісім тисяч. Доларів. Але лікарі не дають жодних гарантій. Високий процент смертності — помирають під час операції… І результати гірші. А в Німеччині роблять. В одній клініці. Вона їздила. Там… ну, я не знаю — якісь інакші умови. І результати кращі — майже всі видужують. Вони оперують таких дітей з усього світу. Ми вже де тільки не були, спонсорів шукали, куди не їздили… Де там! — Обличчя її спохмурніло. — Ніхто не відмовляє, всі обіцяють, співчувають. І це тягнеться й тягнеться… А час іде. Уже півроку минуло, і жодних зрушень. І Олега возили до Німеччини, ось…

Вона знайшла на полиці закладений серед книг папірець і прочитала йому назву клініки.

— Сказали, що зволікати більше не можна. Серце вже не справляється, і чим далі, то менше шансів на успіх. А операція на два етапи, друга — через півроку. А першу вже потрібно робити. Сто тисяч доларів. Друга, казали, дешевша — вісімдесят. І то, це ще небагато, частину німці так… «подарують». А це мусимо заплатити. Але нам однаково — що сто вісімдесят, що двісті. Різниці немає. Як те, так і те — фантастика.

Галина змахнула щось з очей і взялася до своєї кави, яка вже встигла вистигнути.

— Я з усім цим теж скоро збожеволію. Ви б знали…

Ні, тепер вона, безперечно, не бачила у ньому ворога, швидше навпаки. Тільки здивовано запитала:

— А ви… так спокійно це сприймаєте?

— Я все сприймаю спокійно.

Це була неправда, причина його спокою полягала в іншому. Просто заповітний берег тепер визначився остаточно. Як на топографічній карті — де, в якому напрямку та на якій відстані. Якщо тоді, коли Зоряна увійшла до його хати, він тільки з'явився далекою смужкою, то тепер чітко вималювалися його обриси, стали відомими координати. Остаточно з’ясувалося, що існує шанс до нього допливти. Тільки б правильно розрахувати напрямок та власні сили. А за таких обставин належить бути спокійним. От і весь секрет.

Вона весь цей час щось йому говорила і зараз ніби чекала відповіді.

— Добра у вас кава, — сказав їй Віктор, — і ви її смачно варите. Дякую.

Він підвівся й рушив до дверей.

— Пане Вікторе, — сказала Галина вже у передпокої. — Я… ви мене пробачте за першу зустріч, та й узагалі… мені незручно говорити про це… Повірте, дуже незручно! Але якби Зоряна дізналася, що я приймала вас і пригощала кавою, ще й розповідала про неї… гадаю, далі вона свої проблеми вирішувала б уже без мене.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її Віктор, — вона ні про що не довідається. Я все розумію.

— Нічого ви не розумієте, — швидко мовила вона. — Жінок важко зрозуміти. Особливо гарних і нещасних. Але Зоряна не права. Стосовно вас. Я бачу. Так, це не моя справа, але тепер я знаю точно — як не глянь — не права. І бажаю вам досягти, чого ви хочете. Я за це молитимуся.

— Усі ми в чомусь не праві у цьому житті, — сказав Віктор. — Дякую вам за щирість. Будемо пливти…

— Куди? — не зрозуміла Галина.

— На той берег…

Це було мовлено поверхом нижче, коли він уже забув про існування Галини, з якою спілкувався хвилину тому. Сказано тихо та, можливо, надто зосереджено. Так, наче поняття «допливти» містило в собі набагато важче завдання, ніж просто купівля жінки на ім’я Зоряна, нехай навіть єдиної в цілому світі.

XXV

Усе складалося ніби навмисно важко. Мобільний Тараса не відповідав. І Войтовича також. А беземоційний голос «мобільної леді» щоразу повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Куди вони обидва могли завалитися — у яке місце, не покрите мережею «Київстар»? Або обидва відразу вимкнули телефони. Чого б то? І раптом здогадка! Лема, з яким він не спілкувався вже понад місяць, швидше за все, вирвався на якісь вигідні гастролі за кордон. І тоді це мало пояснення. Не з усіма країнами існує угода про взаємний зв'язок, у деяких потрібно для цього реєструватися….

Підозра підтвердилася, коли не відповів і телефон Ольги. Віктор без вагань набрав цей номер, але абонент також був поза мережею. Складалося враження, що виїхала вся «команда» Тараса Леми. З боку ця ситуація мала б викликати подив. Той, кому Лема значною мірою був зобов’язаний своїми останніми успіхами і хто звик зв'язуватися з ним по мобільному, за відсутності такого зв'язку просто не знав, як це зробити.

Спільних знайомих у них не було, а тих, із ким доводилося стикатися під час останнього перебування в колі співака, пам'ятав виключно в обличчя. Ні прізвищ, ні тим паче координат. Віктору насилу вдалося встановити через довідкову один із номерів студії Войтовича. Там, невизначено гмикнувши у відповідь на його представлення, повідомили, що метр перебуває на гастролях у Сполучених Штатах і Канаді.

Тепер і Віктор пригадав останню телефонну розмову з Лемою. Очевидно, негаразди під час складання нового грандіозного проекту змусили його піти на це. Турне по Штатах і Канаді, яке — Тарас давно вже казав — збиралася організувати українська діаспора, на певний час відтягувало «домашні» негаразди і, звісно, давало неабияку фінансову вигоду. Скільки воно триватиме?

Усе остаточно підтвердилося лише наступного дня. Лема зателефонував сам, з Чикаго. Хтось зі студії таки повідомив йому про дзвінок Віктора.

— Привіт, — відповів Віктор на традиційно галасливе вітання Леми. — Я шукав тебе, бо в мене дещо трапилося. Якщо чесно, навіть не знаю, з чого починати.

— А що сталося? — Голос Тараса змінився. — Ну кажи!

— Мені терміново потрібні гроші. Це питання життя і смерті.

— І скільки?

— Сто вісімдесят тисяч.

— Не слабо, — погодився Лема. — А що сталося? Ти що, десь влетів зі своїм бізнесом?

— Ні, — Віктор зітхнув, не знаючи, як пояснити. — Ці гроші мені просто потрібні. Вкрай потрібні. Я б не просив.

— Гм… — тільки й пробурмотів Лема. — А ти розумієш, які це гроші? Вважай, п'ята частина «лимона». Звідки ти взяв, що вони в мене є? Почнемо з того, що я не можу витягти їх із кишені й дати тобі. Ти що, гадаєш, я мільйонер?

— Я не знаю, — тихо промовив Віктор. — Але звернутися мені більше немає до кого. Мені потрібна така сума. Я погоджуюся на будь-які умови. Розумієш — на будь-які. Якщо ти нічого не порадиш, мені доведеться…

— Що тобі доведеться?

— Однаково їх добути. Не знаю…, Навіть вдягти маску й піти до банку. Зараз більше нічого не спадає на думку. І тоді якщо пощастить, мені доведеться зникнути. Зовсім. А як не пощастить…

— То що? — наче не повіривши у те, що чує, запитав Лема.

— Як не пощастить, то загину.

Віктор казав правду, тому й чув співак у його голосі справжню приреченість.

— Гм… діла… — витиснув із себе Тарас після паузи. — Весело… Слухай, але в мене справді немає таких грошей. Це дуже багато! Ти що, гадаєш, я в діамантах купаюся? Живу широко — не заперечую, але… Ну повір, при бажанні тисяч двадцять-тридцять мобілізнув би, і то… Не так, щоб от уже витягаю і даю. Розумієш… Як же тобі пояснити? Усіма фінансовими справами відає Сергійович, а я навіть не дуже вникаю в це. Ну, маю рахунок якийсь… А що потрібно — кажу йому, і він дає. Я ж не складаю грошей. Усі фінанси пристроюються одразу. Он «Черокі», той, що ти поміж яблунь їздив, знаєш, скільки коштує? Та що я питаю… А квартира, а дача з басейном… А щодня витрачаю… Немає капіталу, повір!

— То порадь щось, — насилу промовив Віктор. — Ти ж крутишся в такому… Порадь, де взяти. Кажу тобі — згоден на все. Може, з Войтовичем поговорити? Їздитиму за тобою, як пес на ланцюгу, виходитиму на публіку й гавкатиму, що належить, продамся з потрухами…

— Не мели дурниць! — перебив Лема.

Настала пауза. Попри все бажання, Віктор більше нічого не міг додати.

— Вітю, я зараз не знаю, що тобі сказати, — нарешті промовив Тарас. — Це що, терміново?

— Так.

— Ну, годину ти мені даєш, щоб оговтатися від твоїх заявочок?

— Звісно.

— От і добре, за годину я зателефоную, чекай.

— Запитай у Войтовича… — почав було знову Віктор.

— Я знаю, в кого питати, — перебив Тарас. — Сиди й чекай. А тоді поговоримо.

Година виявилася надто довгою. Він сидів, намагаючись не думати ні про що, але марно. Що відповість Тарас? Навіть у найгіршому випадку — сам щойно казав — двадцять-тридцять тисяч. Отже, тридцять. Сам Віктор, продавши машину, на якій зараз їздить, міг назбирати приблизно стільки ж. От і все. А потрібно щонайменше сто — і вже зараз. Це не вихід.

Наступна година була ще довшою. А коли закінчувалася третя, ворухнулася підозра, що ніякого дзвінка більше не буде. Навіщо йому ці проблеми? Вони знайдуть ще не один десяток таких авторів. Було б чим перейматися…

Лема озвався нескоро.

— Ну ось що, — зітхнувши, сказав він. — Вітю, це дуже велика сума. Зараз я не можу нічого пообіцяти. Щоб спробувати щось зробити, мені потрібно бути вдома. Ти мусиш почекати до закінчення гастролей.

— Скільки це? — Голос Віктора захрип.

— Менше місяця. Ну, нехай місяць. Зрозумій, зараз мене звідси ніхто не випустить. Підписаний контракт, і я мушу відбути. Це знову ж таки гроші. До речі, за турне також набіжить. А тоді ми спробуємо щось зробити, хоча проблеми є. Сергійович майже все вклав у новий проект, тому фінансові труднощі в нас і без тебе. Я з ним говорив. Розводить руками. Ти ж сам розумієш, які це гроші. Але щось зробимо, тільки серію концертів цих… Як ти сам кажеш — питання життя і смерті. Зараз я навіть рипнутися не можу. Ти сам винен. Слухав би нас — працювали б у Києві, ні про яке турне й не думали б. І ситуація була б інакша. Я тебе скільки просив?

— Отже, зараз немає жодної можливості отримати ці гроші?

— З мого боку, на жаль, жодної. Мусиш дочекатися. Ну, принаймні те, що зароблю у Штатах, можу пообіцяти тобі.

— А що ти заробиш?

— Гадаю, тисяч з двадцять-тридцять має «впасти». Вітю, щось постараємося зробити. Розумієш… Якби не цей проект, узагалі, думаю, проблем би не було. А ми… Розумієш, Сергійович усе поставив на карту.

Отже, ще тридцять — загалом дев'яносто у кращому разі. До того ж місяць, поки приїде, місяць, поки вдасться все це мобілізувати… Віктор знав, що й далі не буде все гладко. Щось таке лунало в Тарасових інтонаціях… Можливо, недовіра, небажання. Може, проект — лише привід для відмови? А може, здається? Чи здатний Лема зробити це, якби забажав? Віктор чомусь був певен, що здатний. Він знав, що мислить примітивно, але якби цей кумир оголосив якусь акцію на зразок «Врятуймо дитину» серед отих мільйонерів у Штатах та й в Україні! Що для них кілька тисяч… Тільки хто він для Леми, щоб той вдавався до чогось подібного. І так з Войтовичем клянчать гроші на якісь свої проекти. А тут іще…

Надворі збиралися сутінки. Було волого й водночас морозяно, тому й піднявся туман. Не видно було навіть порослого кущами схилу. Він ще бачив струмок, чув його плюскіт, а далі все забирав морок, і від цього здавалося, що вузенький струмочок не має другого берега, що він десь там, далеко, а вода ця безмежна і простирається хтозна-куди.

Схоже, йому не позичать човна. Пливти доведеться самому й не зволікаючи. Поки на тому березі ще чекає вона.

XXVI

Телефонувати довелося довго, переймаючись до нестями думками про те, що, можливо, вже пізно.

Неспокій зріс ще більше, коли Павлович на прохання допомогти ще раз зв’язатися з тією людиною, промовив невизначене: «Ти приїзди, а там подивимося…». Найбільше Віктор молив зараз долю, щоб і досі не знайшовся якийсь інший «ас», який бажає ризикнути. Тільки не це… Інакше доведеться йти на щось неймовірне, таке, що важко собі навіть уявити.

Той, хто увійшов до невеличкої кімнатки у глибині кафе, всівся напроти нього й запитливо глянув у самі очі. Це був не той дивакуватий, прилизаний. І поруч не товклися охоронці — сам на сам.

— Ну, слухаю тебе, — промовив він.

— Я згоден, — відповів йому Віктор. — Проїхатися…

— Чому раптом передумав?

— Гроші потрібні.

— Ми перевіримо, чи саме ця причина тебе сюди привела, — сказав чоловік. — Не боїшся, що знайдемо якісь інші мотиви?

— Будь ласка, — погодився Віктор. — Але майте на увазі — навряд чи хтось упорається краще за мене.

— Від скромності ти не помреш, — констатував співрозмовник.

— Від чогось іншого також не хотілося б. Можете влаштувати іспит.

Той, хто сидів навпроти нього, задумливо витягнув цигарку й припалив. Його обличчя з широкими вилицями відображало силу та рішучість. Серйозний… Чомусь саме так хотілося його охрестити. Міцно збита фігура, зморшки під очима — нерви та постійний вантаж негативу.

— Якщо тебе зловлять — це одразу кінець, — просто попередив він, продовжуючи дивитися в очі.

Віктор мовчав, витримуючи цей погляд.

— Чого мовчиш?

— Слухаю, що ще скажете. Той агітував, ви, навпаки, ніби відмовляєте.

— Ні. Просто попереджаю. Якщо візьмешся — назад дороги не буде.

— А де гарантії, що не ліквідують потім?

— Ти ж утечеш… — посміхнувся співрозмовник. — Готуй собі паспорт, канал, куди зникатимеш. Хто це знатиме? Хто і як тебе зможе знайти? Загубишся з грошима, і все.

— Однак я хочу якихось підтверджень, що це не безнадійна справа. Може, ви провертаєте щось таке, розроблене до дрібниць, і я не вискочу, як не намагатимусь? Може, ви самі у цьому зацікавлені?

— А який сенс, — знизав плечима той, — викидати при цьому шалені гроші? За підставку досить заплатити кількасот. Знаходимо будь-якого лоха, пару сотень у зуби — і їдь. А там — як заплановано. Дешево й надійно. А тобі дадуть купу грошей — як потенційний приз, якщо заслужиш.

— Наприклад? — Чим далі Віктор наближався до суті, тим більше холоділо в грудях.

— Сума за тобою.

— Припустімо, мільйон.

— Заради Бога. Але це добрий пакунок, навіть якщо сотками. Гляди, щоб не важко було втікати. Га?

— А як я знатиму, що гроші не фальшиві?

— Поїдемо до будь-якого банку, який обереш, і сам перевіриш. Відтоді нехай будуть при тобі.

Виходило досить гладенько. Звісно, до того моменту, коли все закрутиться. А от далі…

Саме про це й спитав його Віктор, марно намагаючись якомога надійніше сховати власне хвилювання.

— Не знаю, — розвів руками співрозмовник. — От чого вже не знаю…

— Ну хоча б приблизно, — наполягав Віктор.

— Не знаю навіть приблизно, — похитав головою «серйозний». — Це ж не ми тебе ловитимемо. Знав би — сказав, повір. Ми зацікавлені, щоб ти якнайдовше їх «мотав». До речі… Якщо тебе зловлять, ти не доведеш їм, що ти підставка. Вони питатимуть тебе те, про що ти ні сном ні духом не відаєш, по повній програмі. І скільки б ти не розповідав про нашу зустріч і про те, за що тобі заплатили гроші, або скільки б не прикидався дурником — ніхто не повірить, можеш не сподіватися. Тебе труситимуть, поки не витрусять, що їм потрібно. Уявляєш ситуацію?

— Уявляю. І все-таки…

— Не знаю, — повторили йому. — Хто, якими силами… Поїдеш — побачиш.

— Гаразд, — погодився Віктор. — Давайте обговоримо суму.

— Ти ж казав — «лимон», — уїдливо посміхнувся співрозмовник. — Передумав? Мало?

— Триста тисяч, — сказав Віктор. Мене влаштує триста «кусків».

— Згода.

— Але в мене є умова. Ну, тобто прохання. Сто вісімдесят тисяч наперед. Що, як…

— Про це не може бути й мови, — перебив серйозний.

— А хіба вам не однаково? — наполягав Віктор. — Якщо мене піймають, ви їх усе одно втрачаєте. А так я хоч перекажу їх, куди мені треба. За що ж я ризикуватиму?

— Ти отримуєш гроші там, де тобі вкажуть, і тоді вже переказуй, куди хочеш.

— Та ви ж казали… — намагався зачепитися за шанс Віктор, — що мене ніхто не слухатиме, а лише ловитимуть! Мені й так доведеться тікати, щоб урятуватися. Вам же однаково…

— Про це не може бути й мови, — повторили йому тихо й повільно.

Варіант, на який так сподівався Віктор, не пройшов. І якщо він не зможе… Ось що пояснювало його хвилювання! Увесь час, доки він це робитиме, Зоряна стоятиме перед очима на краю прірви, нагадуючи про ціну можливої поразки. Це сковуватиме руки, гальмуватиме думки. Не в такому стані воювати проти всіх. От якби отримати потрібні гроші наперед, вкласти у справу й тоді вийти на цей двобій легким і необтяженим. Як і раніше — тільки він і власна доля.

— Такі умови мене не влаштовують, — Віктор підвівся повільно але рішуче, наостанок витримавши його погляд. — Мені потрібна гарантія, що гроші підуть у справу. І тоді я згідний на все. Чуєте — на все!

XXVII

Віктор з’явився біля Петрового будинку, акурат той скінчив роботу й збирався зачиняти гараж. Пильного кавказця ще не відпустили, тому він доволі миролюбно поглянув на знайомого гостя.

— Щось тебе давно не було, — здалека почав Франкенштейн. — Я вже думав, ти закинув свій бізнес.

— Збираюся кидати, — відповів похмуро Віктор, подаючи йому руку.

— Ну, кажи, що там сталося… — Петро, схоже, сьогодні був у доброму гуморі.

— Машину хочу купити.

— Ну-у… Кращого спеца з купівлі машин, як ти, годі шукати.

— Та я в тебе хочу купити. — Віктор як міг намагався підтримувати його напівжартівливий тон.

— Що саме? — не зрозумів Петро.

— Щось із капітального ремонту, словом, твого виробництва.

— А на біса тобі? — здивувався той.

— Їздити. Що можеш запропонувати зараз?

— Зараз доробляю «сімку». Он — хочеш, то дивись. Тижнів за два буде готова. Правда, покупець попередньо вже є, але…

— «Сімка» не підходить, — похитав головою Віктор, — треба щось менше, скромніше. Найкраще — «першого» «Жигуля».

— «Першого» немає навіть у перспективі, — знизав плечима Петро. — Мені невигідно таке брати. Що візьмеш за «першого»? А наробишся так само, як і на «сімці».

— Гм… Ну, свого продай, — запропонував Віктор.

Франкенштейн помовчав кілька секунд, а тоді вибухнув по-серйозному:

— Слухай, ти що, мене грузити прийшов? Не маєш що робити? Ледве тих повідправляв, теж прилізли і «грузили» хтозна-чим, то тепер ти привалив! Кажи, що хочеш, і газуй. Я ще свиней не годував.

— Я ж тобі кажу… українською мовою, ти що, не розумієш? Пропоную продати твого драндулета.

Тоді Петро подивився на нього, як на ідіота, й скривився у повному нерозумінні.

— Його ж робити треба… Він гнилий увесь і масло «бере». На, купляй. Давай триста баксів і забирай к чорту. Тільки не довби мені мізків.

— Мені потрібен зроблений, — сказав Віктор. — Даю тобі два тижні, роби його капітально, і я беру.

Франкенштейн продовжував дивитися на Віктора, наче на дурного, щоправда, хвилюючись при цьому, щоб самому не пошитися в дурні. Усе це тягнуло на якийсь капітальний розіграш.

— Два тижні я доробляю «сімку», — несміливо повторив він. — А потім… побачимо.

— Значить, так, — утратив терпець Віктор, — два тижні мене не влаштовує. Петю, ти ж знаєш — я серйозний клієнт. За два тижні мушу машину забрати. Розумієш? За-бра-ти. Умови обговорюємо зараз. Якщо треба, даю завдаток.

Віктор красномовно витяг із куртки кілька стодоларових купюр. Гроші подіяли позитивно, змусивши Петра одразу стати серйозним. Він відхилив руку з простягнутими зеленими папірцями й сказав:

— Гаразд. Давай умови.

— Машина за два тижні, — повторив Віктор, — капітальний ремонт усіх вузлів і систем, окрім кузова та салону. Уся іржа та дірки нехай лишаються, тільки повари зсередини, щоб купи тримався. Робота мусить бути на совість. Ходова взагалі за вищим розрядом.

— Ну, ти мене ніби теж не перший день знаєш, — зібрався ображатися Франкенштейн. — Я коли робив на халяву?

— Гаразд. Скільки? А, чекай. Двигун який у неї?

— Рідний, «перший».

— Треба поставити щось потужніше, хоч на півтора куба. А ще краще від «шістки». Можна?

— За гроші клієнта все можна, — знизав плечима король місцевого автосервісу. — Можу навіть від «Мазди» поставити. Он, валяється…

— А що, підійде?

— Усе, що із заліза, завжди підійде, якщо постаратися, — автоматом видав Петро улюблений афоризм. — Підійде. Тільки реєструватимеш сам.

— Ну, це дрібниці, — мовив Віктор. — А добрий двигун?

— Два і два куба — звір! Як газонеш, усі ті розвалюхи, що з-за кордону понавозили, ззаду залишаться.

— А ходова потягне, — засумнівався Віктор, — як втисну на ньому від душі?

— Потягне, — запевнив Петро. — Переставлю м'якшу, від «шістки» або «сімки». Будь-яку забаганку за ваші гроші.

— Ну, що ж… — Віктор на мить замислився. — Тоді по руках. А ще постав якесь зручне сидіння для водія — від іномарки або «сімки», каркас міцності з труб, зручного руля на зразок спортивного й резину добру — зимову, шиповану — на всі чотири колеса.

Петро так і порскнув у долоні.

— Ну, ти даєш, гонщик… На автородео зібрався — точно. Може, тобі ще й розмалювати її? Ну, дають, дилетанти зі своїми забаганками… — крізь сміх обурювався Петро. — А на біса тобі всі чотири шиповані? Поясни мені! Нікуди гроші подіти? З дірявим кузовом і на крутих колесах? На біса чотири? Два назад — і вистачить.

— Нехай чотири, — не погодився Віктор. — Мені кожен найменший плюс згодиться. З чотирма може хоч трошки стійкіша на дорозі та прохідніша буде.

На це Франкенштейн якось загадково скривив носа й сказав:

— Ну, тоді вже давай і перед зробимо ведучим — ще більш прохідною стане.

— А що, ти б і таке міг зробити?! — відверто здивувався Віктор.

— Будь-які примхи за гроші клієнта, — розвів руками Петро. — Тільки…

— Що?

— Дешевше буде на базарі нову «дев'ятку» взяти! Ги-ги-ги! «Нульову»! Значно дешевше! — він гиготів, плескаючи Віктора по плечі, задоволений приколом, щасливий, що таки взув цього надто розумного «гонщика».

Але Віктор не підтримав його веселощів.

— Отже, вирішено, — сказав він, — два тижні і робота за вищим розрядом.

— Домовилися.

— Сподіваюся, збереження таємниці клієнта залишається традицією цієї фірми?

— Нема мови… — розвів руками Петро.

Тому, кого з неабиякою повагою позаочі називало Франкенштейном півміста, що роз’їжджало на вітчизняному та закордонному металобрухті, було все одно, що змусило клієнта зробити таке оригінальне замовлення — машину з гарними ходовими властивостями, яка б виглядала, наче розвалюха. Але й він не міг не зауважити для себе, що чоловік, якого давно знав як спокійного, врівноваженого й навіть незворушного, чимось серйозно занепокоєний. Більше того, «заведений» до межі.

XXVIII

Якось йому наснився пісочний годинник. Дуже великий. Але й пісок сипався надзвичайно швидко. Він борсався на ліжку, не здатний збагнути, як швидко пісок пересипеться в нижню чашу. А наступної ночі вже був леопардом у клітці й мотався від стіни до стіни невизначений час, марно шукаючи вихід. Так буде щоночі, доки не вдасться щось вигадати.

А що ще можна зробити? Не йти ж у банк з маскою, врешті-решт. А де ще можна дістати такі гроші за кілька днів, Віктор не міг уявити. Знати б, на що наважитись. Він би наважився. Миттєво. Знати б отой максимально можливий час, який можна відвести собі для очікування. Та ні, не собі. Зоряні. Адже якщо цей час перетне якусь допустиму межу — гроші вже не знадобляться. Буде пізно. Нічого не зроблять навіть у Німеччині.

Віктор виділив ще два дні, щоб з’їздити в Дюссельдорф, побувати в Мюнхені й за допомогою Дітмара з'ясувати у клініці, про яку йшлося, більш вузькі нюанси щодо Олегового лікування. За великим рахунком він не дізнався нічого нового. Проте познайомився з доктором Клаусом, який оглядав хлопця, й заручився його підтримкою у вирішенні всіляких технічних проблем. Приємний німець запропонував з усіх питань звертатися особисто до нього. Залишалася лише одна проблема — гроші. Про них він говорив і з Дітмаром, але той лише вибачався і розводив руками, не бажаючи навіть обговорювати можливі варіанти надання такої позики. Надто велика сума.

Машину в Петра він замовив одразу, хоча й не знав точно, для чого вона йому знадобиться. Звісно, не на ній тягатися з тими, невідомими, якщо його умови все-таки приймуть. Для цього потрібно щось крутіше, надійніше.

Петрів «Жигуль» мав бути певною мірою страховкою, запасним варіантом, який, можливо, стане в нагоді, коли настане час зважитися на щось інше, ще авантюрніше. Можливо, цю машину доведеться десь сховати, щоб про неї не знав ніхто. І тоді страшні діри на її крилах відлякають можливих бажаючих покататися на чужому. Може, ця машина чекатиме його, поки робитиметься ризикована справа, котра має принести такі шалені гроші, а потім на ній доведеться втікати. І тоді, знову ж таки, її страшний вигляд повинен приспати пильність тих, хто його ловитиме.

Не в змозі вигадати щось придатніше для отримання грошей, Віктор знову й знову проганяв, наче відеоплівку, у власній уяві те, що мало би статися після початку «перегонів», обіцяних фірмою Павловича, хоча переговори щодо них зайшли у глухий кут. Ні, не про небезпеку для власного життя йшлося. Ризик утратити гроші, які потраплять до його рук, непокоїв його насамперед.

Можливо, ті, кого представляє Павлович, не очікують від нього особливих сюрпризів. Узяти й утекти саме від них ще на угорській території й там одразу ж у якомусь банку перевести кошти на клініку в Мюнхені. Це означатиме, що справу зроблено. А що тоді? Тоді він залишиться без майбутнього, адже кинув тих, кого належало б називати своїми. А таке не пробачається. Шлях додому буде закритим. До Зоряни також. А що, як їм відомо про Зоряну? Ну, нехай невідомо зараз, але стане відомо потім. Почнуть розпитувати по містечку, шукаючи його, і, звісно, випливе її ім’я. Що тоді? Ці люди можуть розвернутися оперативно — Зоряна з Олегом ще навіть не встигнуть виїхати до Німеччини.

Усе складалося погано. Не те щоб погано — дуже вже непевно. А його хвилювало єдине — передати гроші до місця призначення. Все. Далі — що буде, те буде. Коли над ним не висітиме це завдання, він викрутиться. Якось зуміє. Але ці щурі не хочуть приймати його умов. Куди ж подіти ці гроші, які опиняться у його руках?!

Віктор довго думав, перебираючи в голові різні варіанти. І все зводилося до одного — от якби був ще хтось, надійний, як він сам. Тоді він знайшов би можливість скинути йому готівку, а сам зі спокійною душею кинувся б у цю м’ясорубку. Але такої людини не було.

Робота у Франкенштейна підходила до завершення. Машина стояла на колесах, майстер налагоджував ще деякі дрібниці під капотом. Двигун працював як годинник, і сам Петро тер руки в передчутті випробування на дорозі агрегату, який у його майстерні ще не мав аналогів. А час летів невблаганно. Потрібно було наважуватися. На що?

Він просидів півдня в Петра, заважаючи йому й відволікаючи від роботи. Потім до вечора збирався, намагаючись передбачити кожну дрібницю. Те, без чого не можна було обійтися і від чого зупинялося дихання, залишилося на вечір. Бажання побачити її було дуже великим, і зараз він ніби й мав на це право, але не наважувався. Телефон давно перегрівся в руці, а годинник не пісочний, простий, підказував, що ще трохи — і дзвонити буде взагалі незручно.

Зоряна ще не спала.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір…

— Це Віктор.

— Я… слухаю.

Зараз угамується дихання і проріжеться голос, достатній, щоб говорити про справи.

— У вас є номер рахунку?

— М-м… Так. У Промінвестбанку.

— Ні, це не дуже підходить, — мовив Віктор. — Необхідно зв'язатися з вашою клінікою в Мюнхені й вирішити питання про відкриття рахунку в якомусь із німецьких банків. Це можливо?

— Можливо, — з секундною затримкою відповіла вона. — Я можу зв'язатися з ними, мені дали телефони. Я це зроблю. Завтра. Вони передбачали таке. А… що, ти хочеш сказати — щось можна вдіяти?

Вона не питала, звідки Віктору відомо, що саме змусило її шукати грошей. Та, власне, Зоряну це й не цікавило.

— Я гадаю, що так. — Віктор перевів подих, відчуваючи, як нарешті заспокоюється серцебиття, що виникло після її відповіді, після перших звуків її голосу. Усе буде добре.

— Важко повірити, — сказала вона. — Що від мене залежить? Кажи, що я ще маю робити?

— Нічого. Завтра відкрити рахунок і чекати на мій дзвінок. Бажано скористатися при цьому допомогою доктора Клауса. Він обіцяв сприяти. І мені буде зручніше, адже саме з ним я тримаю зв’язок. А ще я хотів би знати, скільки у нас… — він виправився: — У мене часу. Наскільки це терміново?

— Не знаю… — промовила Зоряна.

У її голосі чулися приреченість, сум, невіра. Від цього хотілося вскочити в машину вже й летіти крізь будь-яку небезпеку, запропоновану ким завгодно. Їй було страшно й важко. «Не бійся, люба. Усе буде гаразд. Дякую тобі, що прийшла з цим до мене. Все своє життя я мріяв про таке. Я не дам вам пропасти…» — крутилося у його запамороченій голові. Як хотілося вимовити ці слова! Невже це не те, що потрібно жінці у такій ситуації? Можливо. Але тільки не від нього. Сказані ним, вони лише примусять її скривитися. І так, мовляв, голова пухне від проблем, а ще ти… А може, після цих слів Зоряна уявить той момент, коли доведеться розраховуватися за послугу, і мимоволі з відразою заплющить очі. Він промовчав. «Не бійся, Зоряно, не настане такий час. Не прийду я за розрахунком…» Напевно, пауза дуже затяглася, тому що вона запитала:

— Алло? Чому ти мовчиш?

— Усе гаразд. Гроші будуть. Можете не сумніватися. Майже сто відсотків. Хіба…

— Що — «хіба»? — У цьому запитанні, яке Зоряна насилу промовила, почувся жах перед майбутнім.

— Хіба раптом не стане мене самого, — криво посміхнувся Віктор. — Тільки це може перешкодити.

«Та чи не однаково мені — стане тебе чи ні? — уявилася одразу її відповідь. — Йдеться про Олега, а не про тебе. До того ж борги не треба буде повертати…»

— Не жартуй так, — натомість мовила вона. — Ти сказав щойно… Я… ще не вірю, невже це справді можливо. Завтра я відкрию рахунок… Я… буду чекати твого дзвінка.

— Добраніч вам.

— Добраніч тобі.

Тепер важко буде заснути. Другий дзвінок, той, який ще доведеться зробити за кілька днів, потрібно робити не напередодні справи, оскільки належить нормально виспатися. Тож доведеться відібрати з Олегового ліміту ще один день. Нічого, це в інтересах хлопця — адже Віктору знадобляться сили і ясна голова. У нього несподівано з'явилася несамовита впевненість, що зможе. Він вигадає, як вирвати ці гроші.

До того ж… можливо, це буде взагалі останній його дзвінок до жінки, задля якої він жив — жінки на ім'я Зоряна.

XXIX

Телефон розколов тишу о другій годині ночі. Віктор мацав рукою по столі у повній темряві, не здатний збагнути, що там його немає — адже табло світиться під час дзвінка. Він скочив на канапі й тільки тоді помітив спалахи під нею. Це ж він там лишив трубку! Чомусь було відчуття, що це саме той дзвінок, на який обов'язково потрібно встигнути відповісти. Так воно й було.

— Привіт. Вітю, ти ще там?

— А де ж мені бути?

— Та я вже все гірше уявив собі… — Це був Лема. — Ти ж казав, що банк грабуватимеш.

— Ну, днів за три ти б мене дійсно вже не застав, — подумавши, сказав Віктор. — Збирався…

— Що — справді?! Невже ти справді вчинив би наліт?

— Справді. Тільки не на банк. Є інші плани. Я ж казав тобі — питання життя і смерті. А ти не віриш.

— Абзац… Вітю, нічого не роби. Я дістану гроші. Чуєш? Тільки не роби дурниць. Я тут знайшов крутих спонсорів, усе буде окей. Чуєш мене?

— Чую, — промовив Віктор, ще не цілком усвідомлюючи спросоння суть цієї заяви. — Коли?

— За тиждень, — відповів Тарас. — Розумієш? За тиждень. Швидше ніяк не виходить. Але буде — гарантія. Тільки не вчуди чогось. Ніяких банків, ніяких нальотів, я тебе прошу. Я знаю, що ти нарваний… Усе зробиться без того. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів, — запевнив його Віктор. — Але це точно? Ти гарантуєш?

— Звісно! Я ж кажу. Сто відсотків. Ну хіба би…

Живі інтонації Тараса показали йому, що Лема на останніх словах виразно розвів руками. І власна фраза, промовлена нещодавно до Зоряни, одразу прийшла на згадку.

— Розумію, хіба б цегла на голову впала…

— Щось на зразок того, — погодився Лема, — але, я сподіваюся, цього не станеться.

— Коли маєш у кишені сто вісімдесят кусків зеленню, усе може статися, — сказав Віктор. — Давай обговоримо конкретний план. Я тебе зустріну там, де тобі зручно. Краще одразу з літака. І відразу можна буде пустити в хід гроші, щоб не тримати в кишені таку готівку.

— Ні-ні, не переживай, — заспокоїв його Тарас. — Це не твій клопіт. Мене тут і проведуть, і відвезуть… Таким не переймайся. Чекай мене вдома. Повикидай усі «пушки», маски й забудь шлях до криміналу. Домовилися?

— Звісно! — Зітхнув полегшено Віктор. — Ти не уявляєш, що робиш зараз для мене. Я до останнього не міг повірити, що ти мене покинув…

— Ну куди ж тебе подінеш! — продовжував патякати всенародний кумир — очевидно, був у доброму гуморі. — Сергійович би мені не пробачив твоєї втрати. А знаєш, яка була би сенсація? Віктора Ждана, в миру Середу, автора всіх пісень Тараса Леми, який тримався в тіні, взяли на пограбуванні банку такого-то… Газети б щонайменше тиждень товкли!

— Не знаю, як буду з тобою розраховуватися, — перервав ці балачки Віктор. — Але все поверну.

— Розраховуватимешся зі спонсорами, — вагомо промовив Тарас. — Серйозні люди. Доведеться тобі виходити з підпілля. Реклама й таке інше… Тепер Войтович загребе тебе, це вже точно.

— Ти і йому казав?

— А хто ж спонсорів знайшов? Тому готуйся до нашої команди по серйозному — бабло відробляти. Ну, до цього ще дожити треба. Як ти кажеш, з такими грошима й цегла на голову може впасти. Шутка! Все, до зустрічі! Па!

— Бувай, — промовив Віктор. — Чекаю тебе. Дзвони, коли що.

Голова йшла обертом. Напевно, це диво йому наснилося. Невже цей дзвінок був насправді? Віктор, потрусивши головою і вмившись, знову взяв телефон. Ось він, дзвінок від Леми, зафіксувався. Отже, не наснилося. Ось тепер точно заснути не вдасться. Невже все так і буде? Йому не доведеться ховатися. Не доведеться потім ховатися й Зоряні, адже така перспектива існувала, якби він зв'язався з цією «прикордонною» мафією. А так… Тепер він з легкою душею «з потрухами» продасться іншій «мафії» — попсовій, у якій лізе догори цей несамовитий Войтович. Нехай робить із ним, що хоче. Це вже не матиме значення. А він зможе бачити Зоряну. Принаймні, як раніше. Живитися світлом з її вікон. І зараз це було найголовнішим.

Два вікна на другому поверсі спливли в уяві. Що, як вона зараз не спить? Що, як їй також відбило сон? Лежить і думає, чи дійсно виживе ця надія, яку він зародив у ній? Рука Віктора сама потяглася до трубки. Потреба зателефонувати була такою сильною… Але що він скаже? Розповість про Лему? Ну і що? Що це змінить? Вона й так кілька годин тому отримала від нього інформацію, що гроші будуть. Цього достатньо. Яка їй різниця, звідки? Від всенародного кумира чи видерті в бандитів? Головне — вони врятують Олега, її сина. Інформація ж, яку він міг їй повідомити, зараз у цьому відношенні нічого не змінювала, й нове в ній було тільки те, що вносило корекцію лише у його власну долю. Що їй до того? Трубка лягла на стіл.

Дні тяглися повільно. Франкенштейн з полегшенням відсипався, знизивши темп роботи. Третього дня, не витримавши, Віктор зателефонував до Тараса. Там усе було спокійно, і всенародний кумир порадив йому не смикатися й чекати, запевнивши ще раз, що все буде гаразд.

Ще день тинявся навколо хати та роз'їжджав околицями міста. Поїхати кудись подалі з метою згаяти час Віктор не міг — що, як з'явиться Лема? Раптом усе вдасться влаштувати раніше? Коли до кінця тижня залишалося два дні, він наважився зателефонувати на номер, який завжди був забороненим. Зараз мав право, адже Зоряна переживала. А швидше, його самого домучувало те, що товклося всередині.

— Так. Слухаю.

— Добрий вечір. Це Віктор. Пробачайте за пізній дзвінок. Просто телефоную сказати, щоб ви не переживали.

Вона мовчала.

— Усе йде своїм ходом, лишилося зачекати кілька днів.

— Дякую. Я відкрила рахунок, — промовила Зоряна.

— Тепер це вже не обов'язково, підійде й наш, — сказав Віктор. — Але нехай буде про всяк випадок.

Він записав обидва номери. Телефон мовчав.

— Гаразд. Пробачте, що потурбував. Коли все буде готовим, я зателефоную.

— Я чекатиму.

Нова гарача хвиля мимоволі розлилася у ньому від цих слів. Хоч і знав, що чекатиметься на гроші, а не на нього, не на його дзвінок. І проте, варто було зробити хтозна-що, аби тільки почути ці два слова, промовлені до нього Зоряною — байдуже, що вони означали. Він бачив, як розтуляються її губи, вимовляючи це, а слова повторювалися й повторювалися у голові, примушуючи забути геть усе.

«Я чекатиму…»

Коли з-за дерев виплив чорний джип, перевалюючись нерівною дорогою, щось у ньому здригнулося. Куди ще могла прямувати така машинерія у цьому глухому закутку, як не до нього? Віктор закляк на колоді, на який сидів. Звідси, з горбка добре проглядалася хата, але було видно і його, адже він не ховався. Хто це? Ну, не «Мадяр» же, кінець кінцем… Кого чорти несуть? А коли слідом за джипом з’явився «Ніссан», трішки інші думки ворухнулися у ньому. Невже Тарас? Так швидко…

Усе прояснилося, коли з машини вийшов Павлович. Він потягся і обдивився довкола. Потім махнув Віктору рукою. «Отже, ще не здихався я цієї приємної компанії»… Віктор спустився з пагорба й подав руку йому і ще другому, тому, хто їхав у «Ніссані». Людині, з якою не зумів домовитися кілька днів тому.

— Ну здоров… Приймаєш гостей?

— А це що — «Летючий Мадяр»? — замість відповіді запитав Віктор.

— Ще й який летючий! — сказав Павлович. — А такого б аса, як ти, посадити — ще краще б літав. Ну то що, будеш запрошувати?

— Апартаменти дуже скромні, — знизав плечима Віктор. — Хоч порядок наведу…

Він увійшов першим і, вказавши гостям на кухню, прослизнув до «Зоряниної» кімнати. Знадобилася якась мить, щоб штик-ніж опинився в рукаві. Скільки їх? Навіщо приїхали? А знайти його виявилося легше, аніж здавалося.

Вони увійшли тільки вдвох і тепер сиділи на кухні, здивовано розглядаючи зашарпані стіни.

— Що, зовсім бізнес не йде? — співчутливо мовив гість. — А зі сторони складалося враження, наче нормально…

— Та, взагалі, не жаліюся, — розвів руками Віктор.

— То зроби євроремонт! — здивовано вигукнув Павлович.

— Навіщо?

— Як навіщо? От я приїхав і мене вже мучить совість, що забагато беру з тебе, на життя не залишаю.

— Ні, все нормально, — заспокоїв його Віктор. — Не турбуйтеся. Просто звик жити скромно.

— Угу… — Павлович постукував пальцями по столі і продовжував розглядати інтер'єр. Нарешті подивився на Віктора і мовив: — Значить так, Вітю. Ти бачиш, ми самі до тебе приїхали… Словом, усі умови твої приймаємо. Ну, майже всі.

— Які умови? — не зрозумів Віктор.

— Ті, які ти висував, а ми не погоджувалися. Тепер можливий у деякому розумінні компроміс. Ось.

Павлович дістав нове шкіряне портмоне, розкрив і витягнув звідти пластикову картку.

— Триста тисяч. Ти хотів сто вісімдесят одразу. Вони твої всі. Ти просив наперед — маєш.

— Тобто я можу отримати їх просто зараз? — Віктор проковтнув мимоволі.

— Ну… не зовсім… — Павлович збирався з думками й було видно, що зараз почне пояснювати вузькі нюанси справи. — Гроші по картці ти можеш отримати в будь-якому філіалі цього банку й будь-коли. Треба лише знати код. А його, сам розумієш, сказати тобі зараз ми не можемо. Нам також потрібні гарантії. Ось ти зараз схопиш картку, даси нам обом по голові — і шукай вітра в полі. Ну, пробач, це я так, образно. Але існує варіант, який влаштує всіх і навіть задовольняє умови, які ти висунув.

— Мені потрібні сто вісімдесят тисяч негайно, — сказав Віктор. — Ось мої умови.

— А нам потрібна гарантія, що ти не кинеш, — сказав Павлович. — Тому пропонуємо зробити так. Ти ідеш у місті «А» до банку «Б» і, пред’явивши відповідні документи, отримуєш доступ до камери схову. У камері схову лежатимуть папери, які декого цікавлять. І оті «дехто» слідкують дуже пильно за тим, хто з'явиться, щоб забрати їх. Після того, як відкриєш камеру, ти, вважай, засвітився. Далі навіть не має значення — забереш ти ті папери чи кинеш на підлогу. Тебе почнуть пасти, щоб глянути, на кого ти їх виведеш. Тікатимеш — тебе ловитимуть, ну й далі… як зумієш. Це сторона справи, яка цікавить нас. Тебе ж цікавить отримати гроші і, як ти казав, переказати їх кудись там… Тож код від твоєї картки вже там — серед документів. Січеш? Для того, щоб знайти код, ти мусиш влізти в ці папери й таким чином автоматично виконуєш свої зобов'язання перед нами. Далі в тебе не буде іншого шляху, окрім докласти всіх зусиль для втечі. Між іншим — для того, щоб забезпечити собі ці гарантії, ми пожертвували нашою людиною. Хтось мусив відчинити камеру й покласти туди отой код, яким ти скористаєшся. Ну, звісно, хлопця цього взяли без особливих зусиль. Він помітив хвіст за собою і спробував втекти. Не вдалося. Ніхто його більше не бачив.

…Он як воно повернулося. Він розмовляє зараз із людьми, з якими взагалі наче й не потрібно більше зустрічатися, адже допомогу обіцяв Тарас — як казав, на двісті відсотків. То навіщо це? Але Тараса тут ще немає, а вони є. Тарасових грошей ще треба дочекатися, а ці тут. Ну, майже тут. Хоча… Вони також примарні. Але шлях до них — ось він!

Долоні самі обтерли обличчя.

— А мої гарантії? — нарешті запитав Віктор. — Які будуть мої гарантії, що не «кинете»?

— Ось твої гарантії! — невдоволено скривився Павлович, вказуючи на картку, що стирчала з портмоне. — Зараз їдемо до будь-якого банку, ставимо картку, вводимо код і ти переконуєшся, що гроші є на рахунку. Можемо навіть взяти кілька доларів… Навіть кілька «кусків»! Ну, звісно, не сто вісімдесят. Картку забираєш одразу. А от у банку ти береш хоч сто вісімдесят, хоч усі одразу й переказуєш прямо там. У приміщенні тебе не чіпатимуть — гарантія.

— А код? Якщо серед тих документів не виявиться цидулки з кодом?

— А який нам сенс? — втрутився компаньйон Павловича. — Ти бачиш, що це за картка? З неї отримає гроші лише той, у кого вона в руках. Тому для нас ці бабки однаково втрачені. До того ж припустімо, ти не отримав грошей і хочеш нам помститися. Не виходиш із банку й не влаштовуєш перегонів. Для нас тоді всі витрати марні. Звісно, тебе це не врятує, але й нам обламається.

— Січеш — яка ситуація? — знову підключився Павлович. — Ми нічого не виграємо, зашкодивши тобі отримати гроші, і навіть програємо. Ми свої зобов'язання перед тобою виконуємо першими. Зауваж. Ну, правда, у тебе після цього не залишається іншого шляху, як виконувати свої перед нами, бо як зловлять — то сам розумієш. Таким чином, усі задоволені.

— А якщо мене зловлять і я здам вас? — запитав Віктор.

— Його ти не знаєш, — кивнув Павлович на приятеля, — тому йому твоя «здача» по барабану. А я… я стара людина. Чого мені вже боятися?

Звісно, це була неправда. Очевидно, існувало щось таке, що давало старому підстави не перейматися такими речами.

Віктор мовчки дивився на картку. Мовчав і той, другий, вигляд якого красномовно говорив, що саме він, а не Павлович, мав би бути головним у цих справах. Мовчанка запала надовго. Нарешті Віктор підвівся й повільно витягнув із шафи турку, потім коньяк і каву.

— Пригощатимеш? — запитав Павлович.

— Ви ж самі кажете — не перший рік знаємося, — пояснив Віктор. — Вам завжди радий. Вашого колегу знаю лише з вигляду, але ваші друзі — також мої гості.

— А гроші так і валятимуться на столі? — запитав Павлович. — Може, сховав би… А то й до банку б з’їздили — перевірили.

— А ви поспішаєте?

— День ділових людей завжди розрахований, — знову озвався другий.

— Тоді скажіть, скільки часу ви мені відводите?

— Часу на що? — не зрозумів «серйозний».

— На прийняття рішення, — спокійно пояснив Віктор.

— Про яке рішення мова? — скинув бровами Павлович. — Ти, Вітю, умови сам висунув. Ми їх приймаємо. Що будеш вирішувати?

Віктор мовчки поставив турку на плиту і, розкоркувавши пляшку, плюснув усім трьом на денце.

— Про умови йшлося більш як тиждень тому. — Він намагався висловлюватися чітко й дохідливо. — Я казав вам, Павловичу, що мені дуже потрібні ці гроші, надзвичайно. Обіцяв усе зробити, тільки б отримати їх чимскоріше. Ви не погодилися. Тому довелося запустити інший механізм отримання цієї немалої суми. Зараз він працює. А я чекаю і ось-ось повинен дочекатися.

— Ціну вирішив набивати? — прямо запитав Павлович.

— А чого її набивати? — не зрозумів Віктор. — Ви й так наперед погодилися на будь-яку? Казали ж — хочеш «лимон», на тобі «лимон». Куди ж її набивати?

На цей аргумент гості не змогли знайти заперечень.

— То ти не згідний, так розуміти? — Кремезний вперся у нього поглядом.

— Я хочу знати, скільки в мене часу, щоб відповісти на це запитання, — ще раз повторив Віктор. — Павловичу, ви ж мусите мене зрозуміти. Ви ж знаєте, отримати такі бабки — це не раз чхнути. Дайте хоча б годину оговтатись. Я мушу знати, в якому стані інший шлях здобуття грошей, що робиться там.

Вони перезирнулися.

Не чекаючи на відповідь, Віктор налив кави й узяв мобільний. Руки тремтіли. Те, що лежало на столі, притягувало погляд. Голова поверталася сама, щоб побачити портмоне з пластиковою карткою. І на його місці починали маритися пачки грошей, яких було стільки, що це гарантувало вирішення всіх справ негайно. Він намагався не дивитися туди, але картка все одно залишалася в полі зору, і тоді він ковтав мимоволі, розуміючи, що збоку неможливо цього не помітити. Вони були тут. Ну, майже тут. Але Тарасові гроші також мають скоро прибути. І ціна, яку доведеться сплатити за них, набагато менша!

Тарас не відповідав. Віктор набирав номер його мобільного знову і знову, але включення не відбувалося. Йому стало спекотно. У пастку йти не хотілося. Ні, він пішов би не вагаючись, якби знав, що іншого виходу немає. Проте інший вихід існував. Щоправда, поки що тільки гіпотетично. А якщо не з’явиться Тарас? Якщо в нього щось там зірветься? Тоді цього моменту, коли варто лише простягти руку, вже не повернеш.

Гості мовчки пили каву. Час минав. Лема як крізь землю провалився. А може, зараз він уже в літаку? І тоді за кілька годин… Гроші, що лежали поруч, на відстані простягнутої руки, пекли долоню. Пластикова картка в уяві перетворювалася на човен, здатний доплисти до того заповітного берега. Її берега.

Турка знову грілася на вогні, а телефон нарешті відповів. Щоправда, це був інший номер.

— Привіт, Олю, — мовив Віктор. — Пробач, що турбую, але в мене проблеми. Допоможи терміново знайти Тараса. Або Сергійовича. Не можу зв’язатися. Ти ж їх усіх знаєш там… Хай знайдуть кінці, дуже треба!

— Гаразд, я спробую, — відповіла вона. — Щось сталося?

— Сталося. Ти не уявляєш, як мені це потрібно. Потрібніше просто не може бути, повір.

— Ну, якщо ти так кажеш, то… це пов'язано з нею? — запитала Ольга.

— Так. Пробач. Якщо у двох словах, то… словом, велика біда і я повинен… Я повинен, розумієш? Хтось із них зможе мені допомогти. Будь ласка…

— Розумію, — сказала вона. — Я спробую. Правда. Віку, ти тільки заспокойся. Зроблю все, що можливо. До речі, ти сам дзвонив їм?

— Тарасові, але номер не відповідає.

Ольга продиктувала йому номер мобільного Войтовича. Але результат був таким самим.

І він чекав. Кава знову лилася в чашки, гості, які явно не бажали упиватися коньяком, барабанили пальцями по столі. Збігала година.

Телефон задзвонив несподівано, хоча на цей дзвінок чекалося. Не дивлячись на табло — хто дзвонить — Віктор прийняв дзвінок. Усе-таки Ольга зуміла — це був Войтович.

— Що там, Вітю, здоров… Що за ґвалт? Мене тут знайшли хтозна-якими шляхами…

— Пробачте, я тільки хотів спитати, де Тарас. Хочу з ним зв'язатися й не можу.

— Гмм… — пробурмотів метр, — а я й сам хотів би це знати. Віриш? Від рання хочу це знати. А «воно» пропало, як виявилося, ще вчора, і ніхто не знає, де. Я колись із ним не витримаю. Концерт за дві години. Розумієш?

— А… — Віктор замовк, не знаючи, що й казати. — І… що, він з’явиться?

— Надіюся! — роздратовано вигукнув Войтович. — Але не надто. Не знаю, що й думати. Не здивуюся, якщо концерт не відбудеться. Як він мене дістав, цей «золотий хлопчик»!

Думки скакали в голові хаотично. Невже Лема начхав на концерт і повіз гроші? А якщо дійсно пропав? Що могло з ним статися? Пригадалися власні слова, сказані кілька днів тому: що може статися з тим, хто має в кишені такі суми. Ні, Тарас скоро з’явиться. Тут. Тільки ось…

— А він говорив звами щодо мене? — запитав Віктор.

— М-м… що ти маєш на увазі? — не зрозумів його Войтович.

— Про мене. І про гроші.

— Про які гроші? — не зрозумів метр.

— Про значну суму.

— Н-не розумію. Про яку суму? Що це означає?

— Та нічого. Вибачте за дзвінок, — тихо відповів Віктор. — Це неважливо.

— Вітю! Та поясни щось…

— Ні, все гаразд. До зустрічі.

Лема сказав неправду, повідомивши, що залучив до цієї справи метра. А може, не тільки про це? Може, його доведеться чекати довго й марно?

Він чекав би скільки завгодно. А от Зоряна не могла. Та й гості не схотіли. Від кави, либонь, їх уже нудило. Рука «серйозного» встигла подолати дві третини відстані до картки, коли Вікторова перетнула їй шлях. Він застиг, мало не зіткнувшись із нею. Застиг і Павлович. Пауза тривала якусь мить, а потім портмоне поїхало до господаря апартаментів. Гроші лежали, відгороджені його правицею, яка, здавалося тепер не віддасть їх нікому й нізащо, навіть якби й не мала захованої в рукаві зброї.

XXX

Машина закрутилася. Її механізм набирав обертів, і шляху назад не було. Вони виїхали негайно. За дві з половиною години дісталися кордону. У Львові навідалися до банку, аби перевірити номінал картки. Гроші в банкоматі знімалися з неї без проблем. Звісно, Віктор не бачив цифрового коду, який набирав компаньйон Павловича. Витягнув її Віктор сам і сховав. Митниця без будь-якого огляду — Павлович лише простягнув у віконце документи — і далі Угорщина. Але до Тужира вони не поїхали, а взяли курс на Будапешт. Віктор не питав нічого. Усе скажуть самі. А чого не схочуть — не скажуть. Шлях виявився коротшим, аніж він гадав. Машина зупинилася у Велна Дьорі. Там «серйозний» компаньйон вийшов і зник у якомусь будинку. Павлович обернувся й підморгнув — не надто природно. Складалося враження, що старий хвилюється. Ось зараз він сам-один. І про що його спитати? А втім, хіба не байдуже — питати його на самоті чи при отому? Що він — друг чи родич? Такий самий бандюк.

Запитав Павлович:

— Що, козаче, хвилюєшся?

— Хвилююся.

— Не варто. Ти зможеш.

— Хтозна.

— Боїшся?

— Ні.

— Молодець. Герой. Слухай уважно. Зараз ще п’ять хвилин містом — і ми зупиняємося. Ти йдеш до одного банку. Від парковки праворуч, потім три квартали прямо. Пред’явиш документи, які зараз тобі дадуть. Тебе поведуть у сховище й відімкнуть сейф. У ньому конверт. Твоя машина — джип «Черокі» — припаркована з протилежного боку вулиці. Як ти замовляв. Ось ключі. Технічний стан перевірений — ми ж зацікавлені, щоб ти їх «взув». Бак повний.

— Бомба не підкладена… — підказав Віктор.

— Звісно, — розвів руками Павлович.

— Гаразд, — знизав плечима Віктор. — Давайте далі.

— А далі ти знаєш. Сідаєш і їдеш. І хвіст за тобою буде надійний. То ж далі все від тебе залежатиме. Тільки не психуй одразу. Поводься спокійно, але будь напоготові. Шукай слушного моменту накивати. Зумієш перемогти у «ралі» — залишишся живим, ще й при грошах. Переможець отримає все! А тобі сам Бог велів — ти знаєш, як твоє ім'я перекладається?

«Переможець отримає все…» Дійсно. Павлович був правий, хоча й не знав про його перспективу отримати в такий спосіб дійсно усе: не тільки життя та гроші — ще дещо, набагато потрібніше. Точніше — декого.

«Серйозний» повернувся й сів, де сидів, — на переднє пасажирське місце. У руках той самий кейс, з яким виходив. Він відчинив його, дістав невеличку папку. Обтер рукою, хоча та була новісінькою, і простягнув назад Віктору, не дивлячись.

— У курсі, — буркнув Павлович.

— Гаразд. — Його напарник повернувся до Віктора. — У курсі, значить… Нічого не переплутаєш? Повтори.

Віктор повторив про квартали, повороти й банк. Про джип «Черокі» також.

— Молодець, — похвалив «серйозний». — Поїхали.

— Заждіть, — мовив Віктор. — Мені потрібен останній телефонний дзвінок. Хтозна…

— Будь-ласка. — Розвів руками Павлович.

— Я не хочу, щоб ви це чули.

— Що ж нам — вийти? — обурився Павлович.

— Я можу вийти сам.

— Гуляй, — мовив до Віктора. — Он на тій лавочці поговори. А ми почекаємо. Тільки недовго.

— Двадцять хвилин, — сказав Віктор, підсуваючи ногою під переднє сидіння увімкнутий диктофон — подарунок Ірини, який, як гадав раніше, ніколи йому не знадобиться. От і знадобився. Ризик був величезний. Віктор знав, що динамік звукового пристрою може зреагувати на сигнал, якщо, припустімо, комусь із них заманеться зателефонувати по мобільному. Звук у диктофоні був скручений на мінімум, проте… Що буде потім, важко уявити.

Він присів на лавочку в якомусь сквері на протилежному боці вулиці. Була суха погода з невеличким морозцем. Відблискували чорним тоновані вікна машини, в якій сиділи двоє його чи то партнерів, чи то рятівників, чи то убивць… Тільки не мліло усередині від цих припущень. Не мліло чомусь і від того, що тримав у руці телефон, збираючись натиснути останню кнопку.

Зоряна взяла трубку одразу.

— Доброго дня. Це Віктор.

— Так, слухаю тебе. Я чекала на дзвінок…

— Слухайте уважно. — Віктор зібрався з думками, щоб викласти їй усе, що вважав за потрібне, й нічого не забути. — Вам потрібно виїжджати вже. Просто зараз ідіть до майстра по ремонту машин Петра Попадинця. Він живе майже на виїзді з міста в моєму напрямку. Спитаєте, його всі знають. У нього візьмете гроші — тридцять тисяч доларів. Це на дорогу і дрібні витрати. І просто зараз вирушайте до госпіталю. Грошей не декларуйте — з довідкою про лікування Олега в німецькій клініці вас на митниці не перевірятимуть. Поки ви дістанетеся до Мюнхена, решта грошей вже буде там. Ви зрозуміли?

— Зрозуміла… але… просто зараз?

— Так, зараз. І прошу вас, не діставайтеся до Польщі через Чоп. Будь-яким іншим шляхом.

— Добре… — тільки й мовила вона. — А… що це все означає?

— Те, що ваша справа успішно вирішується, і Олег скоро буде здоровим. Я щиро вам цього бажаю. Усе буде гаразд.

Вона вочевидь не знала, що відповісти — таким очікуваним і водночас несподіваним виявився цей дзвінок. Зоряна розуміла, що потрібно щось сказати, але в голові все так перемішалося… А близькість дива, в яке важко було повірити, взагалі віднімала мову.

По-своєму зрозумів це Віктор. Бажання говорити з ним ніколи не було в цієї жінки. Якби вона могла відчути, що кілька тихих слів, узятих від серця, здатні влити у нього те, що допоможе подужати украй ризикову справу! Якби могла знати, що від успішного вирішення цієї справи так сильно залежатиме життя її Олега! Можливо, і спромоглася б на щось у відповідь — щось, здатне викликати в її рятівника бодай криву посмішку. А так —…

— Ви все зможете, — сказав їй Віктор. — Не хвилюйтеся. Бажаю вам щастя.

Він поклав телефон поруч із собою на лавку й замислився. Зараз буде ще один дзвінок — Франкенштейну. Після цього — у вир невідомості. Туди, де вже не марилася ніяка доля.

— Всі справи вирішив? — невдоволено запитав Павлович, коли машина рушила.

— Всі — за ціле життя не вирішиш.

— Ну-ну…

За кілька хвилин вони припаркувалися. Це був наче центр міста.

— Ну, давай… — Павлович повернувся до нього. — Удачі тобі.

— І вам того ж.

Не озираючись, Віктор звернув за ріг і рушив уперед, рахуючи квартали. Невисокі сходи якраз на «зрізаному» розі будинку вели до банку. Джип «Черокі» стояв за квартал. Хвилювання, що виникло від повітря, яке двері прогнали перед його обличчям, було якимось новим, незнайомим. І Віктор зрозумів, чому. Тоді йшлося виключно про його життя, яке він не надто цінував і за яке чіплявся впродовж цих нелегких випробувань, як і належить кожній живій істоті. Зараз ішлося про інше. На шальці терезів тепер лежало те, чим він завжди дорожив найбільше. Від нього й тільки від нього залежало, що станеться в найближчому майбутньому з найкращою у світі жінкою — тією, що залишалася найдорожчою. Байдуже, що на якийсь час — аби не заважало роботі — він примусив себе забути її ім’я.

Звичайне банківське приміщення. Сходи на другий поверх, охоронець у кутку. Там — основний зал. Віктор піднявся вгору, присів за столик під стіною — де було вільно — й увімкнув диктофон, аби тільки було чути. Динамік лише порипував — і все. Тиша. Не треба було покладати надії на таку примітивну хитрість, на те, що ці двоє «вовків» розкриють перед ним свої секрети. Та геніальне часто буває простим. Першим озвався «серйозний»:

— Ну, що? Потягне твій орел?

— Як він не потягне — то хто тоді? — Віктор майже уявляв міміку старого хитруна, який вимовляв це. — Та ми однаково нічого не втрачаємо.

— Окрім хіба що півмільйона, — їдко зауважив «серйозний».

— Що таке «півлимона» порівняно з…

— Ну, гаразд. Хоч би хвилин двадцять протримався.

— Протримається, — у голосі Павловича не чулося особливої впевненості. — Крутий парубійко. Цей напролом ітиме. Хіба де одразу вліпиться — тоді все дарма…

— У Варшаві мусить бути все чітко, — сказав «серйозний».

— Аби Муртаз не запідозрив нашу роль у цьому… шоу…

Крива посмішка Павловича бачилася Віктору зараз дуже реально.

— Не запідозрить, — напарник Павловича відкрив «бардачок» і щось витяг звідти, щось складав у поліетилен або, навпаки, виймав. — Не бійся, не запідозрить. Він тупий. Та й ми чисто спрацювали… Не мандражуй. Ти ще уяви, що орел твій запідозрить…

— А що робитимемо, як раптом вискочить?

— Хто вискочить?

— Ну… Вітько. Хлопець не промах. Чого не буває…

— Гмм… Ну ти мрійник-романтик… Ну то що… «Закажемо». Тут двох думок бути не може. Ми й менш інформованих свідків прибрали, а цього лишати зовсім безглуздо. Щойно все закрутиться — про всяк випадок направимо когось на його «хазу» — нехай почергує там кілька днів, а то й тижнів.

— Н-да… — прокректав Павлович. — Воно-то так. Раз не підчистиш, два — потім самому смаженим запахне, там, де не ждеш.

— Отож-бо й воно. Ну де цей твій каскадер… Чого тягне? Перед смертю не надишешся…

— Їдьмо зразу на Варшаву, — запропонував Павлович. — Боюся я, щоб без нас там хлопці все по-своєму не зрозуміли.

— Їдьмо-їдьмо, — відповів напарник. — Але я хочу на власні очі побачити, як він з банку вийде. Ні! Як сяде у джип.

— А куди подінеться? — не зрозумів старий. — Ніхто його в банку не чіпатиме. Та й у нього немає іншого виходу. Шкода хлопця, але… куди подінешся?

— Жалісливим ти став, — мовив «серйозний». — Старість, напевно. Та знав би цей твій ковбой, що тільки ми двоє шаримо про його участь у цьому, — зараз нас чик! І не жалів би.

— Тьху! — визвірився Павлович. — Сплюнь! Розпатякався, їдьмо до Варшави.

— Ні, я подивлюся, — стояв на своєму напарник. — Не бійся. Станемо з другого боку, зайдемо до піцерії — з вікна все буде видно. А тоді — щойно він з банку вийде — вшиваємося.

Те, що довелося почути далі, вже не мало ніякої цінності. Кинувши диктофон до внутрішньої кишені куртки, Віктор глянув на годинник. Минуло двадцять п’ять хвилин, і зараз, не гаючи ні секунди, належало приймати рішення. Зараз він ще звичайний перехожий, який просто зайшов до банку у своїх потребах — такий, як десятки інших, які товклися тут, заходили й виходили. Поки що він не став ціллю для тих, хто тільки й очікує, коли хтось звернеться за тими загадковими документами. А тут, зовсім поруч, сидять двоє людей, які вирішили його долю, принаймні, вважають, що вирішили. Спасибі тобі, Ірино. Спасибі за цей випадковий подарунок, що виявився зараз таким доречним.

Він так і не підійшов до жодного віконця. А коли вже підводився, біля нього зупинився банківський службовець, запитавши, чи не бажає чогось клієнт.

— Я повернуся, — відказав ламаною німецькою Віктор. — У вас можна зробити грошовий переказ?

— Так, звісно.

Тепер належало все робити максимально швидко та чисто. Вивернувши на другий бік куртку без вивороту й одягнувши спортивну шапочку, яку досі тримав у кишені, Віктор вийшов з дверей банку і рушив, шукаючи відгалуження нової вулиці вправо. Вуличка дійсно відходила, точніше, провулок. І перш ніж прочитати вивіску піцерії, він побачив «Ніссан». Напевне, господарі його їли піцу, спостерігаючи за джипом. Принаймні, отой «серйозний». А де Павлович? З ним чи в машині?

Довелося обійти машину ще одним, паралельним провулком. До піцерії саме заходила група людей. Віктор зумів побачити компаньйонів біля протилежних вікон. Піцерія була прохідною, і вони примостилися там, де добре проглядався джип, залишений для Віктора. Навіть двері банку можна було розгледіти, але його час від часу закривали машини, що снували вулицею. Спокійний вигляд компаньйонів свідчив, що його на виході не засікли.

Дверцята «Ніссана» були зачиненими — вони увімкнули центральний замок. Залишалося тільки стати біля входу й чекати. Чекання затяглося надовго. Очевидно, ті двоє ніяк не хотіли повірити, що Віктор кудись подівся, і зараз стояли та думали, яка ланка з їхніх розрахунків не спрацювала й чому. Адже після отримання документів та грошей Віктора з банку не мали випустити просто так.

Обидва з'явилися за півтори години — судячи з усього, чекати вони більше не могли. На обличчі Павловича, яке вдалося побачити збоку через скло відчинених дверей, усі емоції відбивалися чудово. Пискнула сигналізація, чоловіки одночасно відчинили дверцята машини, сіли. А перший крок Віктор зробив лише тоді, коли вуха почули клацання дверцят. Доля секунди знадобилася для того, щоб рвонути дверцята й заскочити з розгону на заднє сидіння «Ніссана» — на «своє» місце. «Серйозний»… Наскільки він серйозний? Ця думка все-таки промайнула десь на задвірках свідомості, адже пальцям його правої руки не потрібна була команда зверху, щоб отримати в захват ручку штик-ножа, який весь час був у рукаві.

Він виявився не настільки серйозним, як здавалося, бо зрозумів, що відбувається, лише тоді, коли залізо пропороло шию. Шия була товстою, але леза штик-ножа вистачило з лишком. І наче за інерцією відштовху від тіла ворога рука з ножем відскочила у протилежний бік, вдаривши другого важкою ручкою у скроню. Обидві руки Віктора були зайнятими. Права з ножем обіймала Павловича за шию. Лівою він схопив за волосся компаньйона й нагинав його голову донизу, затуляючи таким чином рану, щоб кров не бризнула на вікна. Зараз. Ще якась мить, і він затихне. Тоді звільниться рука.

Павлович почав оживати ще до того, як повністю втихомирився його напарник. Він важко дихав і косив очима на закривавлені груди того, хто сидів за кермом. Пальці боса намагалися пролізти поміж лезом та шкірою власної шиї.

— Сиди тихо, — промовив Віктор.

Вікна машини були тоновані з усіх боків, і перехожі не могли бачити того, що відбувалося всередині. Ворог за кермом був мертвим, а Павлович повністю опритомнів і сидів тихо, не смикаючись. Ліва рука Віктора торкнулася його лоба, притискаючи голову до підголівника.

— Ну, ти влип, Вітю… — насилу віддихавшись, мовив старий. — Ну, ти влетів… Не чекав від тебе такого.

— Я, зізнатися, і від вас також не чекав, — відповів тихо Віктор. — Чогось, дурний, вірив. А ви вже мене замовили. Я ще справи не зробив, а ви мене вже хороните…

— Ти що, дурний? — просичав Павлович. — Що ти мелеш?

— Заткнися, — обірвав його Віктор. — Мовчи, стара худобино… Я все чув. Диктофон був під сидінням. Прокололися ви, як останні лохи. Добре, не встиг я тих клятих паперів узяти — зараз був би як заєць у загонці.

— І так будеш… — насилу розтуляючи рота, ворушив губами Павлович. — Ти не знаєш, куди вліз… Краще б ти взяв ті папери й тікав своїм ходом — там невідомо, замовили б чи ні. Я й не збирався. Це він «озабочений»… А його також планувалося «пришити»… А ти мені ще потрібний, я б не замовляв, повір… Ми б іще з тобою…

— Досить демагогії, — обірвав його Віктор. — Говори по суті — що нам у нашому становищі може допомогти?

— Нам? — простогнав Павлович.

— Атож-бо. У тебе воно гірше, ніж у мене. Я ще можу тріпатися, а ти зараз будеш такий, як напарник.

Павлович відсапувався, якось дивно стискаючи трубочкою губи — напевно, так воно виходило само, коли шкіра відчувала гостре лезо, вимазане кров'ю мертвого партнера.

— Вітю, — сказав він, — давай, як ділові люди. Обидва жити хочемо.

— Ні, жити хочеш ти, — виправив його Віктор. — А я насамперед хочу двісті тисяч баксів. А вже потім — жити. І якщо ти не підкажеш мені, де їх узяти, я відітну тобі голову й піду візьму там, де й планувалося.

— Дебіл!!! — загудів притиснутий до спинки бос. — Звідти немає порятунку! Ти не виберешся! Псих! Ти не уявляєш, що це таке, не знаєш, з ким маєш справу! Поки сидітимеш у залі і двадцять хвилин чекатимеш на свій сейф, вони стягнуть до банку таку армію, що тобі й не снилося! Ти не знаєш, про які бабки йдеться! Вони вестимуть тебе, хоч би куди ти поїхав. А потім, якщо ти їх не виведеш нікуди, або спробуєш змитися, вони візьмуть тебе й витрусять навіть те, чого ти не знаєш і не можеш знати!

— І що ж це таке? — запитав його Віктор. — Кажи, я чекаю.

Та той тільки «хукав». Лезо глибоко втиснулося в його шкіру.

— Пусти, недолюдку… Заріжеш… — ледве видушив із себе старий.

— Аякже.

— Не тисни, кажу… — Павлович хрипів, сипав матюками, але безсилий щось протиставити, все-таки почав розповідати. — Це величезні гроші, мільйони… Там… У ящику — папери…

— Знаю, що папери, ви вже казали, — підігнав його Віктор. — По суті! Що за бабки?

— Ще союзні… Я ж посаду обіймав… зам мі… ністра в Молдавії… Ми тоді купу бабок сюди кинули, «відмити»… Вклали в одне підприємство… А він, с-сука, капіталіст… Енцо Мінеллі… італієць поганий — «кинув» нас! Союз розпався, а ми без нічого… Ну, ми його… «заказали». Гадали, з його наступником вдасться домовитися. А в нього вже був заповіт. І весь капітал було перетворено на фонд. Фонд… Енцо Мінеллі. Для… Та ну їх на хер… Але ми знайшли там людину… О, чорт… ти мене заріжеш! Дай дихнути!

Віктор послабив натиск, і той продовжив:

— Ми знайшли в тому фонді людину, з якою можна домовитися. А доку… менти, за якими ти їхав, — компромат на них… Там усе… звідки гроші. Ми наче задницею чули ще тоді, що не можна знищувати всі сліди. І сховали їх у банку. Згодилося… Це… фактично, звинувачення у відмиванні грошей. Фонд могли закрити — дискредитація і так далі… втрата перспектив… шалені збитки… Вони знали, що цього допускати не можна, тому у штаті банку були люди, яким платили і які наглядали за сейфом з документами. Ці документи не повинні були пройти повз їхні руки й мали або лежати там вічно, або бути знищені.

— А що ж збиралися робити ви? — не зрозумів Віктор.

— А для нас, звісно, ідеальним варіантом було би, щоб папери опинилися в нас. Тоді б ми просто продиктували їм наші умови. Але це нереально. Мінеллі… був людиною, причетною до італійської мафії… хто ж знав… Вони такі ресурси задіяли, що…

— Що втекти неможливо. Отже, все-таки ви мене поховали свідомо… Ну, нехай. Я передбачав таку можливість. А вам який інтерес, щоб мене взяли з документами?

Павлович розумів, що відкриває геть усі свої карти, озлоблюючи проти себе людину, яка тулила ножа до його шиї. Але той самий ніж і продовжував грати з ним оцей злий жарт. Язик людини, яка хоче жити, розв'язується без меж.

— Ти, за нашими розрахунками, мав їх трохи помотати. Для них таким чином складалася ситуація, коли документи загрожували спрацювати проти них. Раптом би ти втік? У них є свої конкуренти, які прагнуть позбутися цього фонду, що для декого, хто творить погоду на європейському ринку, немов кістка в горлі. І про існування наших, ще «союзних», паперів багато хто знав. Якби папери потрапили до конкурентів фонду, крах міг бути миттєвим. Тому в разі, коли хтось витягне документи з сейфа, вся їхня система приведеться в такий стан, що миттєво можна буде позбутися деяких баз даних…

— Яких баз? — не зрозумів Віктор.

— Це на електронному рівні, — пояснив Павлович. — Усі банки зараз — це комп'ютерні системи. Якби вони, тобто фонд Мінеллі, знищив ці бази даних, компромат їм би не загрожував.

— Чого ж вони цього не зробили заздалегідь?

— Це втрата грошей, — пояснив Павлович. — Це мільярдні втрати. Але краще втратити це, аніж усе взагалі. Отож, увесь час, упродовж якого ти б їх «мотав», їхні системи стояли б у готовності «скинути» те, що загрожує. А ми з… — Павлович покосився на мертвого напарника, — з ним… Це Валентин Прохоров. У дев'носто п'ятому він «ломанув»… неважливо… Це була гучна справа… Його хлопці… тямлять у таких речах. Вони все прорахували. Їм потрібно двадцять три хвилини перебування комп’ютерних систем фонду в стані готовності. За двадцять три хвилини вони мали «ломанути» ці всі діла… Хакери… чув про таких? Усе було прораховано до секунд. Розумієш? Доки ти сидів у банку — їхні системи були у спокої, під захистом, куди Прохорові хлопчики дістатися не могли. А щойно ти зникав з їхнього поля зору — навіть би просто сів у машину — отоді все приводилося в готовність. Ти ж міг мати портативний комп'ютер і «перекинути» інформацію куди належить.

— А їм у такому разі навіщо перегони влаштовувати? — запитав Віктор. — Якщо до того ж у них люди в поліції є, як ви кажете… Взяли б мене на виході з банку й забрали документи.

— Забрати їх — не штука, — пояснив Павлович. — Де гарантія, що немає копій? Де гарантія, що ти взяв зі схованки те, що потрібно? Нюансів є багато. А їм було корисно прослідкувати за тобою, куди виведеш. Щойно ти в машину сів би — її належність одразу б установлювалася через відповідні структури… Тебе б «вели» так, що якби ти не знав, то й не помітив би. Це вже якби щось зірвалося — тоді б хапали за шкірку…

— Складна система… — пробурмотів Віктор. — У гарну компанію ви мене втягли.

— А ми й не обіцяли легкого життя…

— А якби вони взяли мене і я здав би вас?

Павлович мовчав.

— Говори!

Він просто не міг збагнути зараз, що казати.

— У вас був якийсь план… — пробурмотів сам до себе Віктор. — Якийсь план, що страхував від цього. Що? Вибухівка в машині? Щось мало статися, щоб я не потрапив до їхніх лап. Або ще щось… Так?!

— Вітю…

— Ми ж на ній поїдемо, удвох… — тлумачив йому в саме вухо Віктор. — Кажи — є вибухівка?

— Немає…

— А що є?!

— Вітю… Ми ділові люди…

— Це ви діловий, — виправив його Віктор, — а я так… Словом, ви залишаєтеся живим лише тоді — якщо я зараз же, якнайшвидше отримаю гроші.

— А потім… потім ти мене однаково…

— А як ви думали?! Ви ж мене «замовите»! Тепер уже точно! Також — однаково! То що я маю робити? От і думайте, тільки швидко! Який варіант рятує нас обох? Я також не хочу йти в банк за паперами й вішати на себе зграю псів вашого покійного італійця. Але я зроблю це, якщо ви не знайдете чогось кращого.

— Я… я дам тобі грошей… — хрипів Павлович, — дам…

— Давайте! — тиснув на нього Віктор. — Ну? Простягнути руку?

— Н-не тут… Я тут не маю… Велика сума…

— А як?!

— Їдьмо… Їдьмо звідси… Тут не треба довго стояти…

— Чого б то? Не заборонено. Знаків немає. Де гроші?

— Я… зніму з рахунку… свого…

— Де?

— У… банку. Іншому… присягаюся…

— І ми отак підемо туди? Удвох? І я вас обійматиму далі?

— Ні… Я зателефоную… Нам принесуть.

— А далі? Що далі? Принесуть, покладуть до машини? Побачать мене? З вашого штату мене кожен собака знає! А так — ви ж проговорилися. Ви останній живий свідок моєї участі у цьому.

— Ні! Покладуть, де скажеш!

— І слідкуватимуть за машиною. І потім буде не менший хвіст. А ви? Що з вами? Що робити з вами? Де гарантія, що не шукатимете мене після цього?

— Не шукатиму… Присягаюся…

— Не хочу ваших присягань. Я вам не вірю. Я чув на власні вуха, як ви поставили на мені хрест.

— Ві…

— Мовчи, стара скотино! — гримнув на нього Віктор. І раптом його простромив рятівний здогад. Картка! Код! А потім… Потім без страху й докору він обрубає всі кінці.

— Код від пластикової картки, — мовив він до Павловича, не наважуючись повірити у близьку удачу. — Швидко! Але такий, щоб я сюди не повертався. Якщо він буде неправильний, я повернуся і зроблю з тобою те саме. Ну!

— Вітю, не знаю я коду! Всім клянуся!

— Код, а не клятви!

Лезо врізалося у шкіру.

— Вітю! Це ж він вводив, а не я! Боже… хлопчику, ти ж бачив, хто набирав цифри!

— Код! Ну! Десять секунд.

— Ні! Ні, Вітю!

— П'ять секунд…

Пальці його знову полізли під ніж. Знав код цей старий бандюк, чи ні, але те, що його ліквідують, відчував. А Віктор майже реально відчув напруження власних нервів — наче струни, вони тяглися, намагаючись узяти вищу й вищу ноту, але результат не влаштовував. Нота — та, яка виходила, не задовольняла. Струнам також боляче, якщо тягти їх до нестями. А потім вони рвуться.

Цей рух був різким, миттєвим, майже непомітним. «Машина без гальм» давно запустилася й тепер її швидкість була такою, що шансів зупинитися не існувало. Залишалося тільки обертати кермо.

Голова мертвого боса звісилася низько на груди, й рідке волосся відкрило нечистий комір сорочки. Віктор старанно витер ножа і сховав на місце. Потім, намагаючись не забруднитися, обшукав кишені обох та шкіряний кейс, втративши на цьому більш як півгодини. Записаного коду не було ніде. Очевидно, материй комп'ютерник легко тримав такі речі в голові. Перевірив конверт із паперами й роззирнувся навколо машини. Лише після цього швидко вийшов і, «пискнувши» пультом, рушив до дверей банку.

Усе тяглося неймовірно довго. Застигнувши на запропонованому кріслі, Віктор намагався не думати ні про що. Той, хто взяв у нього пакет із документами, зник і не квапився повертатися. За якийсь час з’явився прилизаний молодик і, посміхаючись, вибачився, пропонуючи зачекати ще трохи. «Аякже. Зачекаю. Стягайте всіх, кого можете». Віктор лише кивнув головою у відповідь. Машина без гальм продовжувала набирати швидкість.

Нарешті його повели якимось коридором у підвал. Металеві двері, всюди камери, сигналізація. Цікаво, знімають його зараз чи ні? Працює оте все начиння зараз чи вмикається лише на ніч? Чи залишиться тут його зображення? Йому вказали на скриньку, і Віктор дістав із пакета з паперами ключ. Другий ключ був у службовця банку. Щось клацнуло, і службовець вийшов, а Віктор, залишившись на самоті, набрав шифр на дверцятах камери. Там, у невеличкій ніші, лежав грубий конверт — і все. Він роздер папір і витяг документи, пробіг їх швидко очима знайшов номер, записаний на окремому аркуші. Ось і код. Ось вони, гроші. Майже в руках.

І раптом він завагався. Що робити з рештою? Забрати з собою? Чи залишити тут? А може, демонстративно віддати оцьому, що супроводжував, — мовляв, мені чужого не треба, заберіть… А якщо він тут ні до чого? Звичайний клерк, ні сном ні духом. Викинути на асфальт, сідаючи у джип? Віктор обрав — залишити в камері. Принаймні, якщо зловлять, буде шанс поторгуватися за шифр від дверцят. Він ще раз прочитав число на папері, охайно видер рядочок цифр і, перервавши кілька разів, проковтнув. Папір був несмачний. Зате сам він тепер залишався єдиним, хто знав шифр камери схову. Ті, хто його, не виключено, зловлять, напевне знатимуть про два трупи в машині біля банку і, цілком можливо, повірять цьому. Компромат в обмін на життя. Непогано. А що, як на той час хакери отого «серйозного» вже ломануть фонд? Тоді цей козир перестане бути козирем.

Він рушив до залу. Зараз головне — чимшвидше зробити переказ. Хоч би не перемішалося усе в голові. Хоч би не забути номер рахунку Зоряни. Краще вже забути цей. Хоча, напевно, при бажанні рахунок клініки тут можна уточнити.

Стоп!!!

О, ні…

Ноги зупинилися самі. Номер рахунку. Це треба було передбачити. Зараз у цьому банку, де є їхні люди, — ті, які вже нагострили на нього зуби, — він зробить переказ грошей. І номер рахунку Зоряни залишиться тут назавжди. Хто завадить їм поцікавитися — що це за рахунок? А це рахунок хворого хлопчика, якому в Німеччині робитимуть операцію. З'ясувати таке елементарно. Ось тоді все, що їх цікавить, з нього витрушуватиметься і за допомогою людей, яких він рятує. Адже цей метод часом дієвіший. Вдасться йому втекти чи ні, але ще не скінчаться перегони, як вони вирушать на пошуки жінки з дитиною, для яких старався цей «рубака».

Він тільки зціпив зуби, наче таким чином можна було не пустити в себе розпач, що намагався продертися туди з шаленим завзяттям. Тепер залишається єдине. Напролом… Де вона — доля? У кого втілиться зараз? Чи в усіх одразу? Несподівано його охопив жах. Він зрозумів, у кого втілиться доля наостанок. Звісно, у ту, хто й була нею. Зоряна. І не треба бути на відстані простягнутої руки або навіть пострілу. Він вразить її крізь сотні кілометрів. Напевно, вони вже в Німеччині. Саме там отримає вона удар — разючий, як ні для кого. Коли він загине, не зумівши передати їй грошей. Або ще разючіший — коли по її сліду посуне зграя отого покійного італійця.

Віктор заплющив очі й розплющив їх лише тоді, коли на перламутровий пластик перед ним лягли пачки стодоларових купюр. Ось вона, готівка. Та сама, що не пахне. Та сама, що нікому не скаже, для кого призначена.

Двері розсікли повітря за спиною, а Віктор уже бачив перед собою лише обриси своєї машини. Джип виблискував темними формами під зимовим морозяним сонцем. «А може, ти і є „Летючий Мадяр“?» — несподівано з лихоманки думок прохопилася одна. Та хіба зараз це мало значення?

Це була гра ва-банк. Чорний шкіряний пояс із засуненими у нього пачками грошей стискав талію, у грудях було гаряче. Сигналізація спрацювала ще здалеку, і він запустив двигуна. Лише тепер озирнувся. Нічого підозрілого. Тільки враження, що машин навколо стало відчутно більше. Що далі? Лише одне — крути баранку, не лови ґав. Адже машина без гальм тепер уже не їде — летить.

XXXI

Вони їхали чинно — всі троє попереду. Поважний ескорт… Спочатку «Мерс», за ним «Ауді» і перед самим його носом муляла очі не надто нова «Беха», у якої винахідливі хлопці додумалися прив’язати кришку багажника до фаркопа — мовляв, їдуть собі звичайні люди, поламалася техніка, то прив'язали мотузком. Якби були гангстери які — гарну б машину для такої справи взяли. Грайтеся, хлопці, давайте…

«Беха», нарешті, пішла обганяти «Ауді», а потім взялася й за «Мерса». Це щоб у нього не виникло підозри, що отак усі їдуть, наче супроводжують. А на узбіччі промайнув новенький «Гольф», водій якого щось шукав у багажнику. Скажений агрегат — двигун два з половиною куби на таку легеньку машинку. Вихлопна подвійна — наче сопло в ракети. Зараз він зачинить багажник, газоне добре і «вставить» усю цю чергу, а потім пристроїться за Віктором і проїде кілька кілометрів, буцімто «новенький». Тільки не для нього. Віктор добре розумів, що відбувається. Він повільно просувався в довжелезній черзі машин, яку вели люди, що стежили за ним. Напевно, мета їхня варта того. Одні обганяли, інші відставали, аби в нього не виникло враження, що хтось стежить. Усі їхали приблизно з однаковою швидкістю. Звісно, вписувалися поміж ними й «чужі», сторонні машини, але кілька «їхніх» Віктор уже розрізняв безпомилково.

Погода була проти нього — на дорозі жодної сніжинки, лише чистий асфальт. Тому використати переваги своєї повнопривідної машини він не мав шансів. На трасі жоден із них не поступиться йому. А з'їзду з траси не було. По обидва боки як не прірва, то схил, гори, ліс. Загальмувати й вискочити? О, тут, Віктор міг позмагатися, хоча, звісно, хлопці з тих машин — не голови колгоспів й бігтимуть за ним як належить. Але крок цей надто ризикований. Щойно він відчинить дверцята, хтось уже гальмуватиме поруч — його або зіб'ють машиною, не на смерть, звісно, або ж стрелять по ногах. І тоді…

Він поправив тугий пояс на животі. Пачки грошей зручно вмостилися там. Тоді ці гроші не потраплять туди, куди повинні. І Віктор їхав спокійно, намагаючись не показати їм, що все розуміє.

Дорога почала спускатися донизу, трапилося кілька відгалужень. Скоро доведеться ризикувати, адже попереду кордон. Віктор непомітно продовжував знижувати швидкість, намагаючись якомога більше переслідувачів пропустити вперед. Вибравши зручний поворот, він різко візьме вліво. Ті, хто позаду, звісно, двинуть за ним, а ось ті, що попереду, — поки збагнуть, поки розвернуться… Принаймні, буде надія вискочити з машини й пірнути в хащі. А може, там і стануть у нагоді широкі колеса та повний привід його джипа. Може, взагалі вдасться залишити їх позаду й по якійсь ріллі чи бурячинню відірватися так, що вже ніхто не знайде.

Його обігнали ще зо три машини. Швидше за все — «чужі». Не перестаратися б. І весь час увага, очікування того моменту, коли дорогу перегородить якась вантажівка. Тоді думати буде пізно — все вирішуватимуть руки та очі. А на наступному повороті у дзеркалі Віктор побачив ще одного. Навіть присвиснув сам до себе. Відставши метрів так на двісті, між двома бусами намагався заховатися потужний «Хаммер». Надія втекти по бездоріжжю розстала. Проти цього монстра його джип шансів не має.

Кілометри зникали дуже швидко. Ще трохи — й митниця. Якщо не тут, то потім невідомо де. Швидкість його машини дедалі зменшувалася, й передній старенький «Форд» пішов на обгін. Ще трохи, і «Хаммер» наступатиме на п'яти. Обжене чи ні? От якби… А як ударить боком і викине у глибокий кювет, повний кущів? Чорта з два звідти виберешся, навіть джипом…

Руки міцніше стиснули кермо. Не дати обгону — означає викликати підозру. Хоч машин загалом і поменшало, у кожній ввижалися переслідувачі. В усіх, хто рухався в одному з ним напрямку. Інша річ — ті, хто траплялися назустріч. Оце вже точно чужі. І в них Віктор сподівався знайти порятунок. Або навпаки.

Здалеку попереду випливли дві фури. Вони йшли компактно, дві однакові, тримаючи курс на Будапешт. Віктор прикипів очима до кабіни передньої вантажівки. «Пробач, друже, сподіваюся, ти не спиш»…

Він пригальмував — зовсім трошки, показуючи правий поворот, ніби збирався з'їхати на узбіччя, водночас залишаючись на своїй смузі. Задня фура цієї миті була повністю схована за передньою, і її водій не міг бачити, як фари Вікторового джипа моргнули тому, кому належало не спати. «Прокидайся!» Звісно, цього блимання не могли побачити ні на «Хаммері», який ішов позаду, ні ті, хто були ще далі за ним. Передні ж, якщо й помітили у дзеркалі, то не встигли зорієнтуватися, та й що вони могли зараз вдіяти?

А Віктор, зціпивши зуби, несподівано пішов на лобове зіткнення з передньою фурою, коли до неї залишалося якихось сто метрів. Це був диявольський маневр. У того, хто спостерігав цю картину, мало б стати дибки волосся. Водій велетенської машини зреагував миттєво. Він, мабуть, і сам не зрозумів, що робить, коли викручував кермо на протилежну смугу, на якій у ці секунди вже гальмував «Хаммер». І передня фура, водій якої автоматично робив усе можливе, аби уникнути зіткнення з джипом, уже летіла в лоб його переслідувачам. Та все ж у «Хаммері» сиділи не тумаки, і зіткнення не відбулося. «Хаммер» устиг перед самим носом тягача слідом за Віктором втекти на протилежну смугу. Задня ж фура, уздрівши, що напарник несподівано попер на протилежну, опинилася ніс у ніс із джипом, і водій її спробував уникнути зіткнення в такий самий спосіб, але Віктор не дав — різко крутонув праворуч, перерізаючи їй шлях і націлюючись також у лоба. Досвідченому дальнобійникові знадобилася вся майстерність, щоб зуміти вивернути від цього камікадзе назад на свою смугу, і ось тут уже «Хаммеру» не було куди подітися. Задня фура зім'яла цю машинерію, не таку вже й потужну, порівняно з нею. Передня ж на той час уже загребла «Ауді», навіть не помітивши того крутого «Гольфа» з подвійним соплом, який зник під її «животом». Дві величезні вантажівки гребли все підряд з підмерзлої дороги, що ставала гарячою, палячи фірмову резину. Вищання гальм упереміш із жахливими звуками ударів та скреготання металевих корпусів, які зминалися під дзенькіт скла.

А Віктор, витискаючи все можливе зі свого «Черокі», йшов крижаним узбіччям, ледь припорошеним снігом, розкидаючи навсебіч земляну крихту. Останній, хто їхав у цій черзі, просто проспав його, оскільки увага водія виявилася прикутою до двох фур у дзеркалі, які одночасно розвертало поперек дороги, і Віктор проскочив його одним махом. Ось тут одразу і стало видно — хто «свій». Якийсь «Мерс», помилково зачислений до ворогів, злякано притисся до узбіччя, а от «Ауді» зразу пішла ліворуч, намагаючись відтіснити Віктора й зіштовхнути в кювет, але узбіччя підвело непристосовану до цього машину. Джип вирівнявся й таки обійшов його справа. І одразу попереду виросла «Тойота», а за нею вже ставав поперек дороги масивний «Пассат». Віктор лише зціпив зуби, б'ючи «японця» в переднє крило. Джип струсонуло так, що, здавалося, повідлітають прилади. «Тойота» розкрутилася, відкинута вліво, а він з розгону ввалив «Пассата» просто в бік. Удар був страшенної сили, і Віктор усе-таки наразився грудьми на кермо, хоча й добре тримав його. Шкребнувши по боці понівеченого «Пассата», він споров колесами узбіччя й побачив, що летить просто в загорожу з трьох машин, дверцята яких уже відчинені і в кабінах нікого немає. Він ударив усередину, намагаючись пробитися між двома. Джип підкинуло, і Віктору здалося, що заднє колесо його машини проїхало по капоту якоїсь невдахи. Тільки б не перекинутися! Зараз усе вирішували дійсно руки — самі, здавалося, без участі розуму.

Вони стріляли по колесах — усі, хто встиг повилазити з цього понівеченого металобрухту, коли добре зіжмаканий джип злітав зі схилу вниз. Віктор не одразу зорієнтувався, куди це він летить. Швидкість була божевільною, а схил — крутим. Машину підкидало на нерівностях… Він не перекидався якимось дивом! Відгалуження дороги, на яке так і не потрапив, залишилося зліва позаду, і по ньому вже їхала машина паралельно його курсу. Там теж хтось чатував! Напевно, один із тих, хто рухався попереду, з’їжджав на кожне відгалуження як в один, так і в другий бік, куди, цілком імовірно, міг звернути й Віктор. Таким чином, шлях йому перекривався гарантовано. О-о… вони добре налагодили справу…

Надія втекти бездоріжжям розтанула, навіть за відсутності тепер «Хаммера». Джип кидало з боку в бік — очевидно, колеса таки постраждали, але поки це було можливо, належало їхати — якомога далі від них. Несподівано попереду почався підйом, порослий кущами, і звернути можна було тільки в бік дороги, якою вже їхали аж три машини. Черга пролунала, коли він вивалювався з джипа. Його переслідувачі бігли і стріляли. Посипалося скло бокових вікон. Тепер Віктор був, наче на стенді. Кущі виявилися дрібними й рідкими, а бігти довелося вгору. І, кидаючись із боку в бік, він долав схил, благаючи оту свою долю, яка невідомо чи існувала взагалі. Як же потрібно було, щоб усі ті кулі обминули саме зараз! Уже потім — як станеться. А зараз…

А стрілянина стояла несамовита. Віктор не сумнівався, що схил уже обходять збоку, а, можливо, і з обох. Скільки часу минуло? Достатньо, щоб хлопці «серйозного» встигли ломанути системи того фонду. Тож козиря у вигляді шифру від сейфа, скоріш за все, вже немає. Тільки б не прострілили ноги. Тільки по прямій. А байраки, що почалися на протилежному схилі, по прямій бігти якраз і не давали. Майнула думка сховатися. Ні, все прочешуть. Псів приведуть. Усе зроблять, аби зловити. Ще один байрак він якось переліз. Тут уже починався справжній ліс. Повалені дерева лежали поперек яру, і це забрало дорогоцінні хвилини. А наступний виявився таким, що тільки влізь, а чи вилізеш — невідомо. На дні плюскала вода, текло джерело. А може, й річка — він не бачив. Довелося перелазити у сприятливішому місці. Тепер уже не було сумнівів, що його обійшли. Що ті, хто його шукає, вже десь попереду. Тому він рухався дедалі обережніше, прислухаючись, чи не захрустить гілля. Скільки їх? Хоч би скільки було, усі — і ті, що залишилися неушкодженими після зіткнень на дорозі, — зараз тут. Поруч. А можливо, вже підтягуються нові сили, перекривають весь квадрат. Віктор тримав курс на схід. Вийти з цієї облоги — й до кордону, який доводилося переходити нелегально не один раз, до того крайнього хутора, де чекає машина.

Він розпластався за поваленим деревом, оскільки почув їх першим. Переслідувачі хрускотіли гіллям, наближаючись, і, здавалося, минали його. Троє. Віктор завмер, скосивши очі. Двоє пішли стороною, а третій зупинився кроків за двадцять по той бік дерева. Ніж уже давно був у його руці, великий палець торкався зубців пилки. Не дихати… Цей третій пройшов зовсім близько. Пощастило. Кроки стихли — пішли углиб масиву, звідки прибіг Віктор. Уперед!

Він просувався короткими перебіжками, подовгу прислухаючись, і намагався триматися гущавини, не йти по відкритому, аби не бути підстреленим тим, хто, можливо, помітить його першим. А потім десь унизу почувся звук мотора машини. Їхали далеко, очевидно, якоюсь польовою або лісовою дорогою. Голоси! Голоси лунали з іншого боку. Здавалося, їх кишіло у лісі. А потім… Як відчував, що таке можливо! Гавкіт був далеким, очевидно, псів спустили з того місця, де застиг встромлений понівеченим капотом у кущі його «Черокі». Ще б пак — ці люди передбачили все. Напевно, псів везли у якійсь із машин, не інакше, і зараз вони вже мчать його слідами.

От коли настав час ризикувати серйозно. Обравши найгустішу ділянку, Віктор побіг. Якнайшвидше видертися з оточення — це єдиний шанс. Тут важче влучити. Він мчав, не переймаючись питаннями тиші у цьому зимовому, на щастя, безсніжному лісі. Тепер — будь-що-будь. Ховатися більше немає сенсу. Намагаючись тримати напрямок на схід, він долав байраки, лощини, слідкуючи ретельно за диханням, адже бігти, дасть Бог, доведеться ще довго.

І все-таки нарвався. Луною розкотилася черга в завмерлому лісі. Посипалося з дерев, а він лише зігнув плечі, додаючи швидкості. Друга черга вдарила звідкись іззаду — той самий, просто Віктор уже встиг його минути. Давно забуте відчуття — як це воно, коли стріляють по тобі… Навздогін ударило кілька одиночних — напевно, інший був озброєний пістолетом. А попереду майнув край лісу. І якби не пси позаду, не варто виходити туди. Та хіба тепер є вибір?

Протаранивши кущі, він вискочив на поле. Рівнина, поросла дрібними ялинками, простягалася далеко, а поруч, справа, в низині, розкинулося невеличке село. Поле здавалося таким, що могла б їхати будь-яка машина — мерзле, безсніжне. Тому шлях лежав тільки до села, що примостилося в яру. Постріли вдарили від крайніх дерев, коли він уже зникав у ялинках, які ледве сягали грудей. Віктор зігнувся й кинувся убік, забираючи до хутора. Свиснуло зовсім поруч. Та, що пробиває залізничну рейку. А вони бігли й чесали навмання по ялинках, у яких заховався зухвалець, що зумів «кинути» таку круту команду.

Зараз його побачать ще раз, коли поверне до кривої огорожі, зробленої з букового гілля. Наступна черга вдарила тоді, як перестрибував її.Впавши, він заїхав під гілки яблунь, скочив і, продершись через чиюсь занедбану садибу, побіг замерзлою грязюкою вулиці. Перекошені паркани дерлися догори. Вискочивши до одного, найнижчого, Віктор перевалився на той бік і майнув у зарості будяків уздовж городу. Більше не стріляли. Хоча, напевно, з гори його бачать.

Село дійсно виявилося невеликим і якимось завмерлим. Лише одна баба в хустці провела втікача здивованим поглядом. А коли Віктор вибіг за межу городів, то побачив їх обох — стрільців. Один виглядав товщим і відчутно відстав, зате другий, той, що з автоматом, біг досить справно. Їм довелося зробити гач, аби минути село, оскільки обидва бачили, що переслідуваний уже вискочив на другий бік. Передній припав на одне коліно.

Він бив короткими чергами по два-три. Одного разу куля спорола мерзлу ріллю під ногами Віктора, навіть ударило грудками. А другий — було добре видно — зупинившись зовсім, говорив по мобільному. «Кличте, хлопці, підмогу, кличте…»

Груддя ріллі скінчилося. Тепер, принаймні, його не дістануть на колесах, хіба що мають ще одного «Хаммера». Той, з автоматом, біг за ним, другий дерся на схил до крайніх хат. Віктор зрозумів, у чому річ. Унизу не тягнув мобільний, і цей, гладший, побачивши, що переслідування на своїх двох йому не під силу, вирішив принести бодай якусь користь, спрямувавши увесь натовп, що, цілком зрозуміло, втратив орієнтацію в незнайомих місцях, туди, куди належить. Тим часом у селі здійнявся жахливий гавкіт. Здавалося, показилося все — прив'язане й неприв'язане. Очевидно, туди вже влетіла й чужа зграя — та, що йшла його слідом. От би… собачі розборки були б тут такими доречними!

Він більше не стріляв — той, що біг позаду. Гладкий відстав безнадійно, решта погубилася. А де пси? Може, їх узагалі немає — усе намалювала його уява? Віктор дозволив собі озирнутися ще раз на пагорбі. Кроків за триста позаду був його ворог. А попереду, дуже далеко височіли башти елеватора. Це вже українська територія. Але як далеко! І йому потрібно північніше. Усе правильно — там Суржани, біля яких на покинутому хуторі стоїть машина. Із цими обнадійливими думками він виліз на наступний пагорб.

Його переслідувачу вдалося скоротити відстань, але не це було найгіршим. Далеко, на горі, звідки простягався їхній шлях, майнуло три силуети — навіть дрібні цятки, але Віктор зрозумів — це собаки. Ось вони вже зникли, адже схил заріс високою травою. Все-таки пси. Від них не втечеш.

Віктор зупинився і припав на одне коліно. А той, з автоматом, продовжував бігти на нього. Скільки ще? Двісті кроків… Сто п’ятдесят… Ще трохи… Зараз… І він побіг — не від озброєного хлопця, а поперек. Ну! Той приклав автомата й цілив. Важко влучити в рухому ціль, коли твої легені намагаються хапнути якомога більше повітря. Це були одиночні постріли. А Віктор завернув, роблячи зигзаги. Все! Цей хлопака мусив таки витягти магазин і глянути, щоб переконатися, що він пустий.

Він схопив зброю зручніше, поперек, і приготувався до зустрічі. Схоже, десантний штик-ніж у руках Віктора не справив на нього хтозна-якого враження. Але про які враження може йтися, коли двоє стоять за кілька кроків одне від одного, важко дихаючи? Ворог усе-таки встиг озирнутися й побачив пса. Найпершого, який також випередив усіх. Доберман мчав, роззявивши пащу й розкидаючи зі слиною важке гарчання. Віктор стрибнув на переслідувача першим, вдаривши ногою по його колінах, одночасно затуляючись руками від удару автоматом. Той таки не зумів ухилитися й опинився на землі, скрикнувши й накриваючи собою Віктора, який наступним ударом обома ліктями вже збивав набік важку зброю разом із його руками. Наступної миті ніж Віктора чиркнув по ньому. Скрик вихопився сам. Він намагався відсторонитися й уже не наносив удари автоматом — лише хотів затулитися ним.

Вибитий автомат полетів у мерзлу пожовклу траву, а удар ногою завалив недавнього переслідувача навзнак, і лише тоді Віктор побачив, що не встигає: стрибок добермана застав його на одному коліні. Віддавши своє передпліччя його слинявій пащі, Віктор ударив пса по шиї, розтинаючи доглянуту шерсть до хребців.

Скавучання бідолахи потонуло в надсадному гарчанні двох інших. Вони відстали, бо були масивнішими — кошлата вівчарка і ще якийсь, клаповухий, із тих, що призначені для собачих боїв. За мить повалений навзнак важкими собачими тілами, він гатив без розбору, куди попало. Вівчарка була в нього на грудях і, рвучи плече жертви крізь куртку, намагалася дістатися шиї, тому першою й отримала лезо кудись знизу. Але зуби не розтискалися, того й мав нагоду другий ще якийсь час безкарно тріпати переслідуваного. А коли паща вівчарки безсило роззявилася, важка, вже мертва, туша лягла на груди Віктора. Останньої миті його руку, що тримала ніж, стиснули зуби десь біля ліктя, але зумівши перебрати ножа другою, він ударив націлено — у груди. Двоє псів ще смикали ногами, а той, чиє обличчя юшило, розтяте навпіл, намагався опанувати себе й боротися до останнього. Автомат був затиснутий у його руках, наче дровиняка, і з криком поранений ворог кинувся на Віктора. Проте це вже не був боєць і його належало добити одним точним ударом.

У голові гуділо, але Віктор розумів, що все-таки не йде, а біжить. Не зупинятися. Ще трохи. Уздовж меліоративної канави, порослої кущами. Тут безпечніше. Подалі від людського ока. Позаду залишився кордон, башти елеватора в Суржанах. На горі — хутір. Він усе-таки видерся. Переміг. Тут уже не наздожене ніхто. Хіба би вертоліт мати. Та й то не допоможе — скоро ніч. Сіріє, ще якась година. Тільки б машина стояла в належному місці. Не підведи, Франкенштейне… Він зумів…

Попереду вже виднілися ялини покинутого хутора. Вони утворювали таку собі огорожу навколо розваленої хатини, захищаючи від вітру. Там мала стояти Петрова машина. У ній одяг і їжа. У ній шлях до виконання того, що було для Віктора більшим, аніж завдання. Метою всього життя. Залишиться якась година їзди до Львова й елементарна банківська операція, яка підведе риску. Після цього — хай що хто хоче. Ще трохи. Несподівано йому згадалося, як раніше, ще в юності, всі глузували з його імені. Оте «Переможець» так не в’язалося з тим, що він являв собою. Чого воно згадалося? Адже все-таки — переможець. Ще трохи…

За кілька хвилин Віктор уже вдивлявся в темну пляму ялин та бур’яну. Де? Де вона? Франкенштейн не міг підвести! Під ноги трапився оброслий травою мурашник, і він мало не впав. Є! Машина таки стояла, ховаючись за напіврозвалений зруб хатини. От тільки…

Ноги Віктора зупинилися не одразу, хоча, здавалося, раніше зупинилося серце. А от черевики ще продовжували за інерцією робити автоматичні кроки. Руки опустилися, а груди й далі хапали повітря, якого лише тепер по-справжньому забракло. Машина все-таки стояла між двох ялин, поблискуючи темними вікнами. І марно намагався Віктор упізнати в ній Петровий іржавий мотлох.

Це був масивний чорний джип. Не вірячи власним очам, Віктор застиг за п'ятдесят кроків від нього. Ноги тремтіли, вимагаючи опуститися на траву. Ось і все.

Гра скінчилася. Він був тут, навіть чекав на нього. Той, хто не мав би зараз знати, де опиниться Віктор. Той, кого називали «Летючим Мадяром». Він чекав давно, хоча зараз стояв нерухомо, зловісно виблискуючи формами у вечірніх сутінках. Здавалося, там нікого немає.

Кінець усьому…

Ноги ступили крок назад. Лише один крок. Куди? Хотілося сісти, навіть упасти й більше не рухатися, але Віктор продовжував стояти, похитуючись. Щось не давало зробити цього. Напевно, грубий шкіряний пояс, одягнутий навкруг талії і сховані в ньому пачки грошей. Саме вони, і аж ніяк не жіноче ім'я, котре було з ним завжди і яке зараз наче відсунулося кудись на задній план. Напевно, воно прийде пізніше. Останньої миті, коли до людини приходить усе найдорожче, щоб попрощатися. Після цього слово «Зоряна» назавжди припинить для нього своє існування.

І ноги його продовжували ступати назад, а очі несамохіть прикидали відстань до меліоративної канави, краї якої заросли кущами. Що, як його ще не побачили? Що, як це взагалі зовсім «ліва» машина, яка опинилася тут випадково? Що, як не існує насправді ніякого «Мадяра», а все це п'яні шоферські вигадки? Думки чіплялися за життя так само вперто, як виснажене тіло. Вперто й безглуздо…

Світло спалахнуло в кабіні раптово. Зловісне, якесь матове, спотворене тонованими вікнами. Одразу запустився мотор, і машина рушила до нього, вирулюючи з місця стоянки поміж кущами. Це був «Летючий Мадяр». «Ось де ти мене знайшов. Так невчасно…» Чорний силует м’яко погойдувався по горбах, укритих мерзлим бур’яном, наближаючись із кожною секундою. Це виглядало моторошно. А за джипом з кущів біля розваленої хатини з'явився дірявий Петровий «Жигуль» і, скрегочучи пузом по замерзлих мурашниках, рушив слідом. Обидві машини рухалися строго однаковою траєкторією. І не одразу вражений побаченим Віктор збагнув, що вони з’єднані між собою буксирувальним тросом.

Ще одна зайва секунда була втрачена свідомо. Щоб зібратися, хоч сил не залишилося зовсім. І все ж таки він побіг, набираючи швидкість, у напрямку канави, знаючи, що допомогти дістатися туди першим може тільки диво. А м’який гуркіт був уже за спиною. Потужний гігант легко тягнув за собою цю іржаву бляшанку, що скреготала на кожному горбку. Він обернувся, продовжуючи заплітати ноги вже задки. Чоловік у якомусь чудернацькому капелюсі обертав кермо, прямуючи просто на нього. Віктор послизнувся і впав. Час прощатися. «Прощавай, Зоряно. Пробач і тримайся. Якби я міг з того сві…»

Джип сповільнив рух, і прив'язаний ззаду «Жигуль», що продовжував котитися з гори за інерцією, наздогнав його. І одразу зревів мотор, і чорний гігант, загрібши всіма чотирма колесами, смикнувся вперед. Ривок обірвав трос. Це було зроблено навмисно. «Жигуль» завмер, наїхавши колесами на якусь перешкоду.

«Мадяр» зупинився за десять кроків. Мотор зловісної машини продовжував тихо працювати. Останній подарунок долі. Відстрочка на кілька секунд. Думку закінчити… «Якби я міг з того світу оберігати тебе, то рушив би туди сам, по добрій волі. Адже на цьому однаково…» Замок дверцят клацнув, і вони повільно відчинилися. Так само повільно нахилився вбік силует у кабіні, і чобіт сперся на підніжку. Думка не дістала завершення. Перед ним поставав той, хто був його долею насправді.

Силует на підніжці розігнувся. Очі не вірили в те, що бачили.

А бачили вони Лему.

Він був неголений, на голові — пожмаканий капелюх із доволі широкими крисами, але ніщо не могло завадити Віктору впізнати цю людину. Навіть тут. Навіть у такій ролі. А роль ця не викликала жодного сумніву. Жодної надії не промайнуло в голові, коли зловив погляд Тараса. Ця людина, яку найменше сподівався тут побачити, прийшла не врятувати того, хоча наче претендувала на статус друга. Навпаки — знищити.

Тому й не спромігся Віктор вимовити бодай слова. Не поспішав вітатися й Лема. Саме зараз сповнений відчаю погляд утікача зупинився на задній машині — тій, що призначалася йому. Лема помітив. Неквапно озирнувся й мовив:

— Сідай…

Це був не той голос, від якого божеволіли сотні тисяч людей, хоча й належав тій самій людині. Він звучав глухо та зловісно, ніби з пекла, атрибут якого являла собою ця зловісна чорна машинерія.

— Навіщо? — запитав Віктор.

— Ключі в замку. Ти ж на ньому мав їхати. То їдь. Спробуй. Якщо можеш — рятуйся від «Летючого Мадяра».

Відстрочка тривала. І лише одна думка панувала тепер у його свідомості — як використати її, щоб вижити? Більше нічого. Не скакали в голові хаотичні здогади про те, чому водієм джипа-привида виявився Лема, навіщо цей театр і чому його намагаються посадити у цю бляшанку замість просто переїхати колесами, якщо вже так треба. Не проштрикнуло голову жодним припущенням щодо того, як могла ця людина довідатися, де його шукати. Навіть образ коханої жінки, що з'явився наостанок, як і належало перед загибеллю, канув у небуття. Як вижити… Рука торкнулася крізь куртку пояса, що стискав живіт.

— Не варто, — по-своєму зрозумів цей жест Лема. — Не встигнеш. Краще крути баранку. Пробуй. Ти ж ас…

— У мене немає зброї, — мовив Віктор. — Це… ось…

Він підняв куртку обома руками й показав пояс.

— Там гроші. Ті, які я просив у тебе. Я все-таки здобув їх. Я не можу зараз умерти…

Лема мовчав. А Віктор чітко розумів, що не врятується на цій машині, нехай навіть у неї було би вмонтовано десять «маздівських» двигунів десятьма Франкенштейнами. Зараз від цього вже нічого не залежало — сил не залишилося в нього самого. Ні грама. Ця гора чорного металу просто розчавить його колесами та бампером. Ноги Віктора тремтіли й відмовлялися слухатися. Ось вона, межа можливостей.

Мовчанка панувала неповну хвилину. А потім Віктор заговорив, не добираючи слів. Про те, що гроші потрібні жінці, яку він кохає понад усе, про те, що без них загибель чекає на її дитину, про те, що обоє вони нічим йому не завинили… Це було благання. Ніколи б не зміг уявити цей сильний та суворий чоловік, що колись, стоячи майже навколішки, благатиме ворога про помилування. Але це було справжнісіньке благання, хоча йшлося не зовсім про пощаду.

— Відпусти, прошу тебе. Я повернуся. Мені потрібен один день. Щоб переказати гроші. А потім я повернуся. Присягаюся.

— Що ти кажеш… — скривився Лема. — Таки повернешся?

— Повернуся. Сам. Господи… Я б своє життя лишив у тебе в заручниках, якби знав, як це зробити! Ну повернуся!

Лема не відповів, але Віктор відчув, що ця людина, яка невідомо за що бажала знищити його, вагається. Він дійсно вагався! І марно намагався Віктор зазирнути в його очі. На це б іще стало сил. На те, щоб кинутися вперед і, пролетівши цих десять кроків, видерти його з машини — ні, а на це б іще вистачило. Та сутінки густішали, а пожмаканий капелюх кидав на обличчя Леми ще більшу тінь.

— Я повернуся. Не губи їх… Прошу тебе…

— Гаразд, — нарешті мовив Лема, який, вочевидь, не просто слухав ці благання, а ще й обдумував щось своє. — Я тебе відпущу. Але якісь гарантії мені потрібні. Тому в заручниках… нехай залишиться вона.

Хай яким було виснаженим його тіло, а в грудях, десь низько, під ребрами, вмить утворився якийсь згусток, щойно до нього дійшов зміст сказаного.

— Ти даси мені номер отого її рахунку в Німеччині. І гроші, звісно, також залишиш. І їдь собі… якщо воно поїде без буксиру. — Лема зневажливо кивнув головою на Петрове творіння. — Я сам перекажу гроші. Сьогодні. А ти мені даси координати людей, яких нагрів. Даси зараз і так, щоб я міг переконатися, що це правда. А тоді гуляй. Я задзвоню тобі, коли сюди приїхати. Сподіваюся, твій номер не змінився? І якщо ти почнеш забувати свої обіцянки, то я здам їм оцей рахунок, на якому осіли їхні гроші і твою гмм… даму серця. Все. Гроші сюди. І гарантії. Або сам у машину.

— А які будуть мої гарантії? — запитав Віктор. — Які в мене гарантії, що перекажеш гроші?

— Ніяких, — похитав головою Лема. — Просто в тебе іншого виходу немає, щоб урятувати тих… котрі мені дійсно нічого не зробили. Мені їх також шкода. А грошей, дурню, в мене вистачає. Навіть для того, щоб займатися благодійністю. Тому…

Дійсно, як можна було повестися на бідкання зірки такого масштабу щодо відсутності грошей? Треба бути повним лохом. Віктор розстебнув важкий пояс і потримав його в руці. Потім поклав на траву поруч із собою. Тоді витягнув мобільний телефон, який узяв у мертвого ворога, увімкнув і тремтячими пальцями набрав на ньому номер банківського рахунку, який знав напам’ять. Зараз цей номер залишиться тут назавжди. Телефон ліг зверху на чорну шкіру пояса.

— Ця трубка належала одному з них, — мовив до Леми. — Рахунок, на який потрібно переказати гроші, зараз на табло. Якщо покопатися в її записній книжці, гадаю, можна знайти номери тих, хто зацікавився б твоїми повідомленнями. Ось тобі гарантії.

— Гаразд, я покопаюся просто зараз, — сказав Лема. — Повзи двадцять метрів убік і лежи тихо. Інакше моя благодійність скінчиться просто зараз.

Під’їхавши, він швидко підняв пояс і телефон, прочитав уголос номер рахунку та назву банку. Потім, так і залишаючись на підніжці й поглядаючи час від часу в бік Віктора, Лема дістався до грошей, пом’яв у руці кілька банкнот. Усе. Шляху назад не існувало. Рятівні сутінки насувалися швидко, але тепер вислизнути — це не означало врятуватися, а навпаки. І раптом телефон, який Лема поклав на дах джипа, задзвонив. Він вагався якусь мить, а потім підніс його до вуха.

— Алло! — він слухав довго, а потім мовив: — Послухайте, не лайтеся так страшно. Я взагалі не та людина, яка заподіяла вам шкоду. Так, інша. Ну, це вас не стосується. Але я знаю координати хлопця, який вас нагрів. Так, не виключено, що я вам їх повідомлю і навіть номер рахунку, де осіли ваші грошики. Послухайте, я ж вас прошу — не лайтеся так, інакше мені може розхотітися мати з вами справу…

Ось тепер у цьому голосі упізнавалися інтонації справжнього Тараса Леми, але це нічого не змінювало.

— Не знаю, — закінчив розмову Тарас. — Чекайте. І більше не дзвоніть — я вимикаю телефон. Я сам задзвоню. Можливо.

Останнє слово супроводжувалося кинутим у бік Віктора поглядом.

Пояс із грошима полетів у салон на сидіння. Туди ж потрапив і мобільний. А силует на підніжці почав хилитися, нагинаючи голову, щоб сховатися в кабіні.

— Якщо з ними щось станеться, я знайду тебе будь-де! — закричав Віктор.

Джип зревів мотором і, видираючи мерзлу землю з травою, рушив просто на нього. Очі Віктора самі заплющилися від дальнього світла фар, яке вдарило зненацька. Ревіння наростало у вухах, і рука затулила очі машинально. Що він — псих? Це що — кінець?

Той, хто свого часу примудрився безпорадно застрягти між яблунями, насправді добре обертав кермо, й гора металу промчала за якийсь крок від нього, сіконувши по вухах тим, що летіло з-під коліс. Ревіння віддалялося. Трава поруч була в якихось синюватих плямах — наслідок раптового засліплення. Кущів унизу та ялин нагорі він не бачив узагалі. А ще попереду блимало якесь слабеньке світло — з машини, що залишилася йому.

Ноги розігнулися із зусиллям і рушили до «Жигуля». Руки вже не тремтіли, зате здригалося усе тіло — він довго сидів на холодному. Зараз. Завестися. Увімкнути обігрів. Прийти до тями. Зорієнтуватися, куди їхати.

Зараз…

Усе тільки починалося.

XXXII

Незбагненний, неочікуваний спокій, здавалося, прийшов надовго. Операція в Олега пройшла успішно, і минулого тижня, коли Віктор телефонував до госпіталю, йому повідомили, що пацієнт уже ходить. Важко уявлялося, що на четвертий день по такій операції хворий може ходити. Але подив цей виявився якимось далеким, завуальованим, наче чимось притупленим.

Іноді причина такого «отупіння» бачилася йому в нервовому перевантаженні, що передувало цьому станові. Що було — те було. Але ж усе вдалося. Ну, майже все, основне. І заплющуючи очі, Віктор усвідомлював, що зараз уже не вимахує змученими руками, не ковтає крижаної води. Усе скінчилося. Начебто доплив. Тільки от берег… Де він?

Лема пропав. Як у воду канув. Віктор чекав цього фатального дзвінка два тижні. Ні, не з завмиранням серця. Чекав як на те, чого не можна уникнути. Перший день — з якоюсь приреченістю. Другий, коли наслідки виснаження минули, — з легким нетерпінням. Після цього кожен наступний день починався для нього з питання «коли?». Очевидно, сьогодні. Та наставала ніч, і очі заплющувалися, не намагаючись розібратися у причинах, що змусили його раніше доброго, а тепер злого генія так учинити із ним. Спочатку зазіхнути на його життя, а потім подарувати. Нехай тимчасово. Усі ці неочікувані дії Леми не мали пояснення. А кожен день для Віктора незмінно закінчувався думкою — «напевно, завтра»…

Одного разу, увімкнувши телевізор, Віктор почув у новинах про несподіване припинення американських гастролей Тараса Леми і його таємниче зникнення. Виявляється, про це говорили вже давно, просто Віктор не мав нагоди почути. Усі програми новин трубили одне й те саме — співак зійшов з літака в київському аеропорту. Після цього його ніхто не бачив. Водій, який зустрічав його, завіз Лему на квартиру. Усе. Далі висловлювалися всілякі версії — як офіційні, так і неофіційні. З'явився на екрані й метр, адже робити йому у Штатах тепер було нічого. Він говорив про відсутність бодай найменших проблем під час гастролей і лише розводив руками, коли його запитували про сенсаційну подію.

Якось, телефонуючи до госпіталю, Віктор нарвався на несподіванку. Клаус, через якого вирішувалися всі питання і якого за звичкою покликав до телефону, цього разу після всіх пояснень попросив його зачекати ще хвилину. А потім…

Це була Зоряна. Він одразу ж упізнав її голос. Тільки чомусь ніщо не обірвалося у ньому й нікуди не полетіло. Притупленим виявилося навіть це. Тільки похолоділо всередині, коли почув її.

— Вітю, здрастуй, — сказала вона.

— Доброго дня вам.

— Як твої справи?

— Дякую, нормально. А ваші?

— У нас усе успішно, навіть дуже. Ну, доктор Клаус, напевно, все тобі пояснив…

— Так. Як почувається Олег?

— Дуже добре. Ми з ним навіть уже гралися. Поки що тільки в «Нарди». Але за кілька днів його пустять у кімнату лікувальної фізкультури. Він не дочекається, коли дозволять м’яча копнути. З наступного тижня Олег займатиметься там щодня.

— Це добре. Я бажаю йому видужання та успіхів.

Палець сам ліг на кнопку, бажаючи закінчити цю розмову, аби не докучати тій, у кого були інші клопоти, але паузи в розмові не було.

— Дякую тобі, Вітю. Якби не ти… — відчувалося, як у неї несподівано затремтів голос і їй забракло слів.

— Будь-ласка.

Зв’язок сам перервався раптово, тому що повністю «сіла» мобілка, незаряджена вже кілька днів. Здивовано подивившись тоді на табло телефона, він поклав його поруч. Отже, тепер Віктор умів випереджати долю, мовби знав її траєкторію, яка зараз наче й не цікавила його. Холод у животі помалу влягався. Знайшовши блок живлення, він одразу ввімкнув зарядку — телефон мав бути завжди напоготові. Від цього залежала їхня безпека. От тільки щиро не бажав, щоб сама вона звідти зараз набрала його номер.

А надвечір наступного дня Тарас об'явився. Нарешті. Голос його не висловлював жодних емоцій у цих коротких «алло», «так», «ні».

— Дякую, що дотримався обіцянки, — сказав йому Віктор. — Перша операція пройшла успішно. Що з рештою грошей? Там прийшло тільки сто тисяч.

— Буде й решта, — похмуро мовив Лема. — Коли ти дотримаєшся своїх обіцянок.

— Я готовий хоч зараз, — сказав Віктор.

— Зараз я не маю часу. Чекай. І не діставай мене за цим номером. Кілька днів. І пам'ятай, чим ризикуєш.

Що робив він зараз, чим був такий зайнятий? Де міг сховатися той, кого упізнавали усі й усюди?

Дивно, але цього вечора Віктор ствердився в думці, що Зоряні нічого не загрожує з боку людини, яка збиралася зіграти фатальну роль у його власному житті. І невідомо, скільки днів, місяців чи навіть років доведеться відрахувати до цього моменту. Лише одне не викликало жодного сумніву — зустріч із «Летючим Мадяром» повинна відбутися.

XXXIII

Коли надворі смеркалося, у двері хтось обережно постукав. На порозі стояла вона. Та, котра була тут лише вдруге в житті, хоча раніше взагалі не планувала цього.

Зоряна.

Стоячи в сінях перед відчиненими дверима, він міг зараз розуміти лише це слово. Єдине з усіх, які існували.

— Здрастуй. Можна?

Сіялася перша весняна мрячка. Жінка вже склала парасолю, з якою неможливо було пройти під низькими голими гілками яблунь, і тепер краплі падали просто на неї, на її пряме охайно зачесане темне волосся. Напевно, саме тому оце «можна» було сказане з відчутним нетерпінням.

— Так, будь ласка… — А після цього — відразу знайоме відчуття, що виникало завжди, коли бачив її, тим паче, так близько. Тим паче… так, після всього, що відбулося останнім часом.

І дивлячись на жінку, якої зараз тут аж ніяк не мало бути, він пригадав дуже чітко хвилини, коли його груди з усіх сил ловили морозяне повітря, а кулі під ногами збивали мерзлу ріллю. І наступні — коли слинява паща дерла його тіло та одяг, а ніж розтинав жорстку шерсть. І останнє — коли морозяна суха грязюка розліталася з-під коліс потужної машинерії, що насувалася просто на нього. Ще тоді в його голові промайнула думка про те, що якщо йому вдасться якимось дивом пережити ті хвилини, то наступною проблемою буде — як пережити оці. Оці, що зараз.

Вона увійшла мовчки і пройшла повз нього. Вірити чи не вірити — це була його особиста справа. Та сама Зоряна. Одна на всім світі. Світлий утеплений плащ, який носила вже третій рік, та сама зачіска. Можливо, більше макіяжу, ніж завжди. Та хіба була у нього така вже можливість порівняти? Усе здалеку…

Зоряна зупинилася серед вузького темного коридору й повільно озирнулася на нього. Двері «її» кімнати були відчинені, й вона увійшла. Просто увійшла — і все. А потім кроки її стихли.

Віктор застиг на місці, тепер уже по-справжньому відчувши оту тупість і власну безпорадність. Усередині щось діялося — він сам не розумів що, а от ноги поприростали до підлоги, думки скам’яніли, билася лише одна, абсолютно безглузда зараз — потрібно зачинити двері, адже надворі не літо. Жінка, яка переступила його поріг, продовжувала виробляти з ним те, що й досі. Продовжувала і зараз. Тяжкий випадок… Де ж він, отой берег?

Віктор запалив цигарку й відчув, як дрібні краплі падають тепер уже на його голову. Усе, що міг, він уже зробив. Можливо, саме у цьому крилася причина отого незрозумілого відносного заспокоєння? Скоріше за все. Відчуття виконання всього теоретично можливого. А хіба ні? Що можна вигадати ще сильніше, аніж порятунок її дитини? Сильнішого не існувало.

Тому, зачинивши двері, Віктор увійшов до кімнати, не виглядаючи бовдуром хоча б у власних очах. Не так уже й мало. Зоряна стояла майже впритул до грубки, притуливши до неї долоні. Якась… стурбована? Ні, задумана. А можливо, просто спокійна. Навіть надто. Плащ її тепер був розстібнутим, і Віктор міг бачити тонший одяг, за яким уже ховалося тіло, як завжди, неперевершене. Він лише ковзнув очима, а потім зустрів її погляд.

— Холодно там. Ще не весна, — мовила Зоряна.

— Вас що, виписали? Вже?

— Ні, не виписали. — Вона не збиралася відводити очей. — Ще два тижні. Але все гаразд. Олег… майже здоровий.

— Може, обійдеться без другої операції?

— На жаль, ні. Але все буде добре. Тепер і я в це вірю. А зараз ніяких проблем. Мене просто відпустили на кілька днів.

Серце його закалатало десь далеко-далеко… Навіть не закалатало — просто зреагувало на ці слова. Але це було «в межах». І він на диво впевнено відчував тепер свою повну владу над словами, мімікою та тілом. Приємне відчуття. Ніколи раніше не міг уявити собі, що зможе отак стояти наодинці з цією жінкою, не гинучи від хвилювання. Що це?

Вона відсторонилася від грубки, від чого стала трохи ближче до нього, й опустила руки. Очі Зоряни, її завжди прекрасні очі вже не були скляними. Отими кришталевими, холодними, непроникними. Тими, що тримали перед собою таке потужне захисне поле. На Віктора дивилися звичайні очі з віями — живими, що здригалися від теплого повітря, яке йшло від печі. І погляд був спокійний. Він не колов, не ображав зневагою та відразою, не викликав душевного болю. Просто погляд. Усе інше — обличчя, постава — продовжувало свідчити, що це та сама жінка. Та все в ньому здригнулося, коли ці губи розтулилися — зараз з них мали злетіти слова…

— Я прийшла, — тихо мовила вона.

Більше нічого. Але це мало означати все. І ніколи… ніколи раніше у своїх уявленнях, у своїх божевільних мріях Віктор не міг би уявити отакого наступного власного слова після цього, отакої своєї відповіді.

— Навіщо?

Та Зоряна не здивувалася запитанню. Лише щось промайнуло в цих очах — якась тінь несподіванки від того, що цей чоловік уже не блідне, язик його не затинається, а погляд не падає додолу. Принаймні, так здалося йому.

— Так було домовлено. Ти виконав свою обіцянку. Тепер я хочу виконувати свою.

Віктор неквапно озирнувся по кімнаті, наче шукаючи чогось, і ніяково знизав плечима:

— Кімната заметена, їсти є що. Та й посуд чистий… Город ще рано копати. Дякую, тим часом нічого не треба.

Це знову не було здивування. Просто нова реакція на нову несподіванку. Слабка, але помітна, тим паче, для того, в кого вже не пливло перед очима.

— А в ліжко? — запитала вона. Запитала після секундної паузи, але спокійно, вимовивши так, наче йшлося про той самий посуд.

Її сірі очі дивилися на нього постійно, але не гіпнотизуючи, спокійно та тихо.

— Дякую. — Проковтнувши мимоволі, він усе-таки відвів погляд, лише на якусь мить. — Зараз не до цього. Є інші проблеми, нагальніші.

Пауза знову тривала кілька секунд, а потім вона запитала:

— Які проблеми? Пов’язані з цими грошима?

— З грошима проблем немає. Це моє. Особисте.

Якщо раніше ці очі були скляними й утворювали непроникну межу, за яку йому було зась, то тепер — навпаки, хотіли увійти в нього й витягти щось більше, ніж міг сказати він сам. І несподівано в ньому народилася образа. Така якась… Не схожа на ту, за знищене життя. Якась інакша. Дрібна, але болюча. Її очі наче не розуміли, не вірили, що у нього може бути особисте. Вони прийшли — нехай уже без потрійного захисту, проте чужі. Вони й тепер його не кохали, навіть не збиралися. Прийшли, щоб сплатити неприємний борг, а відпущені «на всі чотири», дивувалися, що в нього може бути особисте, намагаючись дізнатися про те, що дозволило б їм, можливо, просто пожаліти його.

І образа ця несподівано вибухнула так, що жахливо запекло всередині і схотілося сказати — зневажливо та байдуже: «Треба мені сто років твого ліжка… Забирай і йди геть — маєш те, чого хотіла. Чого тобі ще?» Але натомість…

— Я підвезу вас, — сказав Віктор, — щоб під дощем не йшли.

Йому дійсно не потрібно було цієї жінки так. Таким чином.

Скоріше за все, просто не зміг би. Віктор несподівано знову згадав Трусю — оту, з якою порівняла його ця єдина у світі жінка, що зараз готова була віддати себе. Можливо, вона й тепер думала так. Можливо, вже не думала, стимульована почуттям вдячності або ж думкою про наступну операцію, на яку також потрібні кошти. Байдуже. Він не схожий на Трусю хоча б тим, що не підбиратиме гидливо кинутих йому куснів. Тим паче, від неї.

Кілька вулиць та поворотів пролетіли швидко, й машина скреготнула шинами під її вікнами. Зоряна весь час сиділа мовчки, дивлячись на нього, а потім сказала:

— Давай ти зайдеш до мене на каву.

— Дякую, іншим разом.

— Чому? Давай зараз. Просто поп’ємо кави й поговоримо. Я тебе прошу.

— Ні, дякую. Я їхатиму.

Нога його нетерпляче торкнула педаль акселератора.

— Давай тоді тут.

Очі її тепер були широкими, напевно, від мороку, що стояв навколо, і дивилися так, що відчувалося шкірою.

— Ну, давай тут… — повторила Зоряна.

— Не бажано.

— Чому?

— Не варто сидіти в моїй машині під власними вікнами. І так говоритимуть хтозна-що…

Зоряна поставила свою сумочку просто на підлогу й мовчала десь з хвилину, не відриваючи погляду від того, хто, закам'янівши, тер пальцями кермо.

— Знаєш, Вітю, — мовила нарешті вона, — ні, навпаки — ти цього не знаєш. Ти не знаєш, що це таке, коли твоя дитина має померти і ти не бачиш можливості її врятувати. Ти не знаєш, що робиться з людиною, тим паче з жінкою, коли вона б'ється, наче риба об лід, не здатна нічого вдіяти. Коли кидаєшся від медичних центрів до ворожок і шарлатанів… Я навіть не можу передати… Ні, я ніколи не зможу розповісти, що це таке, коли прокидається маленька надія й ти чіпляєшся за неї всім, чим тільки можеш… і думаєш кожну хвилину, що якщо вона згасне, це буде остання мить узагалі в усьому… А я це знаю. Не знаю лише одного — як усе це витримала, як досі жива і при тверезому розумі. І зараз… зараз я розумію, що не схожа на жінку взагалі, в жодному відношенні. І всі мої емоції настільки покалічені, що я просто не здатна платити ними. Тілом — будь ласка. А коханням — як ти сам казав — коли ще щось висить над тобою, краще цим не займатися.

Вона насилу перевела подих і продовжувала говорити до того, хто й далі дивився у вітрове скло:

— Вітю, дорогий, повір мені, я знаю, скільки принесла тобі горя в житті. І скільки болю. Ні, я не винна перед тобою. Хіба можна бути винною в тім, що не кохаєш? Ти ж сам розумієш це. А те, що тобі довелося пережити стільки поганого, важкого, тому що є на світі я — це я розумію дуже добре. І повір, дуже страждаю від того, що все так. І мені боляче дивитися у твої очі, знаючи що за все це ти мені відплатив… не добром, такого навіть слова немає. За таке немає способів вибачитися. Я тільки б хотіла мати можливість зробити тобі щось добре. Те, чого ти хочеш. Це щире бажання. Вітю, от побачиш, скоро все це вляжеться, все буде гаразд, і ми поговоримо про все. Пообіцяй мені. Якщо ти кохаєш жінку настільки, що можеш пожертвувати всім заради її дитини, то ти не можеш не розуміти її, не співчувати в такій ситуації. Пообіцяй, що коли все залишиться позаду, ми спробуємо почати спочатку. Нехай стільки років утрачено… Поговоримо про все спокійно… А зараз я взагалі не розумію такого слова як кохання, хоча завжди мріяла про нього. Зараз я просто не здатна кохати. Нікого. А потім… Спробувати наново. Розумієш? Забувши все погане, забувши образи… Я знаю, тобі це буде нелегко. Я розумію, але… Я тепер сприймаю тебе не так, як раніше. Ти для мене тепер зовсім інша людина. Зовсім інша.

Вона ковтала сльози, насилу підшукуючи слова для своїх думок.

— А як же Труся? — запитав Віктор, повернувши до неї голову й дивлячись у її очі спокійно та майже незворушно, а потім сам же й відповів твердо та переконано: — Труся завжди залишиться Трусею, навіть якби витягла мене з самого пекла.

— Боже… Це було сказано… я хотіла вразити тебе якнайболючіше. Ти мене тоді так допік! Ти ж не давав мені жити! Я ж чула твою присутність, твої думки кругом! Це було нестерпно! Я навмисне хотіла тебе образити так, щоб не бачити більше ніколи!

— Я розумію, — погодився Віктор. — І тобі це вдалося. Але так міг зробити лише той, хто дійсно відчуває відразу.

— О, Боже… Ні! — Вона затулила руками обличчя.

— Пробач, — сказав Віктор. — Тобі дійсно не потрібно… І так вистачає. Все. Іди додому. У мене немає більше образи на тебе. Правда. Ні за що. Я також розумію тебе, повір. Я також приніс тобі достатньо поганого, достатньо попсував твоє життя, хоча й також не винен у тому, що все так склалося. І ти не винна. Ніхто не винен. Так мало статися. Така доля. Будемо сподіватися, що колись усе зміниться на краще. Іди відпочивай. Нам ще потрібно завершити почате. А потім… потім усе вирішиться, ти добре сказала.

— Тоді зайди до мене зараз. Вітю… Мені дуже важко, я прошу тебе. Правда, дуже важко, особливо тепер. Побудь зі мною.

— Зоряно… — Його голова мимоволі торкнулася керма. Від таких слів, мовлених нею, слів, яких вона не мала говорити ніколи, організм, здавалося, дістав якесь ушкодження й повністю втратив орієнтацію у просторі та часі. Збагнути щось у такому стані, вирішити — було надзвичайно важко. — Давай іншого разу. Я… я також нездатний себе ламати. Давай колись потім.

— Коли — завтра?

— Ні.

— Чому?

— Завтра я маю відпочивати.

— А коли — післязавтра?

— Післязавтра, можливо, мене не буде.

— Чому? — знову запитала вона.

— Їду.

— Куди? Перед чим ти маєш відпочивати? Скажи мені.

— Мені треба.

— Особисті справи?

— Так.

— Але пов'язані з нами. Так?

Він промовчав.

— Вітю… Скажи мені, де ти взяв гроші? Будь ласка.

— Яке це має значення?

— Має. Скажи, тому що має.

— Якби вкрав, припустимо, ти б відмовилася?

— Ні, — твердо сказала вона.

— Ну от. Виходить, немає значення.

— Я не це мала на увазі. — Зоряна присунулася ближче й навіть торкнула його за лікоть. — Мене цікавить, чи не можеш ти за це постраждати. Ти сам.

— Яке це має значення?

— Має.

— Добре, припустимо, можу постраждати дуже сильно. Ти б відмовилася?

— Ну не можна ж так! — Вона тепер виглядала збудженою, а те, що було в очах, нагадувало розпач, народжений безвихіддю. — Ти жорстока людина. Ти дуже жорстока людина. І тепер будеш мені мстити. Я знаю… Робитимеш мені боляче при першій-ліпшій нагоді… Ти не заспокоїшся, поки не віддаси мені назад увесь біль, якого я завдала тобі за життя… Я розумію…

— Дурниці, — не погодився Віктор. — Просто це дійсно не має значення. Я ж довів тобі.

— Я хочу знати, — повторила Зоряна. — Якщо ти не скажеш, то додаси мені ще один головний біль. Невже ти підеш на це? Ти робиш жахливі речі. Я вже кілька годин не думаю про Олега, не думаю, як він там… Хіба так можна? Скажи хоч, щоб я знала…

Він мовчав.

— Це дуже жорстоко, — сказала Зоряна. — Якщо не розповіси, я буду мучитися ще тим. Ти що, не розумієш — мене не вистачить, щоб переживати й боятися за вас обох! Я відчуваю, що ти ризикуєш, роблячи це для нас. Скажи, що може статися? Ну будь ласка…

— Добре, — подумавши, сказав Віктор. — Нехай буде по-твоєму. Нічого не може. А гроші… Ти чула про Віктора Ждана?

— Хто це? — запитала вона.

— Автор майже всіх пісень Тараса Леми.

— А, звісно. І що?

— Це його гроші.

— Як… він що, виступив як… спонсор?

— Можна й так сказати.

— А… звідки ти його знаєш? Як на нього вийшов?

— Ніяк. Це… я сам.

Пауза, що настала, була доволі виразною.

— Н-не розумію… як це?

— Творчий псевдонім — так називається. Насправді Віктор Ждан, якого ти не бачила… Правда ж, не бачила? Його взагалі ніхто ніколи не бачив. Крім самого Леми й кількох людей. Так от, насправді це Віктор Середа. Тобто я. А пісні його… Що ж — фактично це твої пісні. Про тебе. Написані, щоб кудись подіти себе, не з'їхати з глузду від… ну, ти знаєш, від чого. А далі все просто — наша національна суперзірка співає, автору платить гроші. Ну, продюсери й усе таке… Кухня, словом.

Усе це Віктор розповідав, наче про купівлю та продаж чергової машини. Вона мовчала довго, а потім мовила:

— Навіщо ти так зі мною…

— Не віриш… — Знизав плечима Віктор. — Гаразд, я доведу. Щоб тебе не мучило питання, звідки гроші. Пам'ятаєш два квитки на його концерт, якими тебе преміювало обласне управління культури?

Вона лише дивилася, широко розплющивши очі.

— Звідки ти знаєш?

— Бо сам його про це попросив. А він — адміністрацію. Третій ряд, строго посередині. Найкращі місця. Правда?

Але вона продовжувала мовчки дивитися, не знаючи, що сказати. Тоді, витягнувши мобілку, він набрав номер. Цей номер залишився в пам'яті телефона від останнього Тарасового дзвінка. Це був не той номер, що завжди мав Лема, — інший. Очевидно, «пропавши», кумир змушений був змінити його. От тільки чи відповість?

— Спитай у нього сама, якщо не віриш.

— Що спитати?

— Про мене.

— У кого?

— У Леми. Не пропав він, не хвилюйся. Живий і здоровий. Більше сказати вони нічого не встигли, тому що у трубці відповіли:

— Так! Слухаю! Альо-у, я слухаю!

— Хто це? — розгублено запитала Зоряна.

— А кого ви хочете, красуне? — прозвучало доволі різко.

— Тараса, — підказав їй Віктор.

— М-м… Тараса, напевно…

— А де ви взяли цей номер?

— Скажи…

— Мені… Віктор дав…

— Щоб я вас поцьомав по телефону? Вважайте, я це вже зробив. Радійте на здоров'я.

— Ні, щоб… я не вірила, що він — це він…

— А де цей діяч? — помовчавши, запитали на тому кінці.

— Тут…

— Ну то я тебе заспокою, — промовили звідти, — він — це він. Дай уже йому трубку, якщо він поруч.

— Слухаю, — сказав Віктор.

— Радий тебе чути.

— Я також.

— Як здоров'я?

— Добре. Дякуючи тобі.

— Отож-бо й воно. Владнав усі справи?

— Наполовину. Решта — сам знаєш. Сподіваюся, ти не розтринькав мої гроші.

— Не переживай. Плани наші, сподіваюсь, не змінилися?

— Звісно, ні.

— Тоді зустрінемося завтра о десятій, зранку. Не заперечуєш?

— Звичайно.

— А жінка — та сама, що ти розповідав? — похмуро запитав Тарас.

— Та сама.

— Уже повірила?

— Не знаю, — сказав Віктор, глянувши на Зоряну, яка все чула, адже трубка була увімкнена на повну потужність.

— Ну, тоді поверни їй трубку.

— Вона чує нас обох, говори. — Віктор повернув трубку ближче до Зоряни.

— A-а… Шановна пані! — Тарасові інтонації змінилися. — Запам'ятайте цей день. Адже щойно ви дійсно говорили по телефону з самим Тарасом Лемою, який нікуди не подівся, не плачте. А поруч із вами сидить його улюблений автор Віктор Ждан, в миру Середа. Хочете пораду?

— Хочу… — ніяково промовила Зоряна.

— Він вам подобається?

З несподіванки вона затнулася. А потім розгублено відповіла:

— Так.

— Тоді переспіть з ним. Обов'язково сьогодні. Бажаю успіхів. Па!

Телефон вимкнувся. І лише зараз Віктор сповна відчув, що сидять вони обоє, прихилившись одне до одного, розділені лише телефоном, і волосся її навіть торкається його вуха, а сам він чує близьке дихання жінки, про яку мріяв усе життя.

Як не зійти з розуму?

Але він не зійшов.

— Тарас просто оригінал, — сказав Віктор, ховаючи трубку й відкидаючись на спинку. — Не звертай уваги.

Пауза була довгою. Зоряна то дивилася на нього, наче намагаючись витягти своїм поглядом якісь додаткові докази, то опускала очі, не знаючи, куди себе подіти, то хитала головою.

— Не можу повірити… — зрештою промовила вона. — А… це… це що… дійсно правда? — сховавши обличчя в долонях, вона застигла ще на кілька хвилин. — Скажи мені. Чому ти мовчиш? Я… не розумію… Це… правда? Ні, ти смієшся наді мною…

— Я вже все сказав. Від повторення воно не стане переконливішим. Ти хотіла знати, звідки гроші — я тобі пояснив. Щоб не думала хтозна-чого.

Курити йому схотілося страшенно, наче вичерпав повністю несподівано вишуканий десь у загашнику резерв самовладання та спокою. Опустивши скло, він припалив. А жінка, яка сиділа поруч, давно вже впівоберта до нього, тепер ніби вивчала його поглядом. У неї вистачало інших проблем, але зараз вона наче вперше побачила, намагалася вивчити дивовижну людину, з якою в такий дивний спосіб завжди була переплетена її доля.

— Ми знаємося вже зо два роки, — пояснив їй Віктор. — Відтоді, коли він несподівано злетів. Якраз тоді й відбулася наша випадкова зустріч. Він почув те, що я награвав собі під ніс у машині, коли довелося чекати на митниці. Так… згодилися «таланти», яких набув ще коли ходив до музичної школи… на тебе дивитися.

І він розповів їй. Про те, що не міг би навіть заспівати ці пісні комусь іншому і про те, як продав на поталу натовпу, коли довідався, ким є для неї.

— Це… у серпні? — запитала Зоряна. — Ти маєш на увазі телефонний дзвінок?

— Ти такусе пам’ятаєш…

— Пам’ятаю, — важко зітхнула вона. — Навіть точну дату. У мене довго потім було… неприємне відчуття… що я наче… — слова добиралися важко, — скривдила щось беззахисне.

— Перед тобою воно дійсно було беззахисним, — погодився Віктор. — Я думав, що не переживу цього. Потім було жахливе бажання щось тобі зробити. Я одночасно почав тебе ненавидіти. Не знаю… це важко передати словами. Наче остаточно з'їхав з глузду. Усі ці пісні були тобою, яка жила в мені. Я вирішив помститися, «продавши» тебе. Не знаю, чи зрозуміло все це пояснюю… Навряд чи. Зі мною відбувалися страшні речі. Моя життєва потреба якось сама виливалася в цих піснях, створюючи ніби твій образ, а потім я продавав його. Нісенітниця… Що я зроблю? Тепер нічого не зміниш. Правда, що кохання — річ божевільна. Але, як бачиш, усе на краще. Якби не воно — не знати, як повернулися б справи. А так — у мене була ти, й саме це створило пісні. Тому в тому, що є ці гроші, — твоя заслуга. Тож можна вважати, що ти сама врятувала свого сина.

Вона мовчала, не відриваючи від нього широко розплющених очей, що лише поблискували у світлі фар машин, які часом проїжджали вулицею, а потім запитала з несподіваною безпосередністю:

— А… а «Птах» — це… також про мене?

— Звісно.

— А… про перевертня?

— Так. Усі, що належать Віктору Ждану.

— І «Береги»?

— Так.

— І «Лихо»…

Віктор промовчав.

— А… «Летючий Голландець»?

— Ти добре орієнтуєшся в репертуарі Леми… — ухилився Віктор.

— Це мої улюблені пісні, — сказала вона. — Я слухаю їх, відколи вони з’явилися. Навіть не Тараса Лему, а їх. Щось таке я завжди відчувала до цих пісень… підсвідоме. Вони всі в мене записані, часто їх слухаю.

То… як же «Летючий Голландець»?

— Також про тебе, — сказав Віктор. — Колись я познайомився з дівчиною, гарною в усіх відношеннях. У нас починалися серйозні стосунки.

— І що?

— В останній момент я не зміг. Точніше, зрозумів, що не зможу остаточно розпрощатися з тобою. Тому й не наважився. Гадаю, вона мене кохала. Після цього я відчув себе «Летючим Голландцем».

— Це я стала на заваді твого щастя… — сумно промовила Зоряна.

Навіть у темряві було видно, як вона розпачливо похитала головою.

— У житті все стається так, — пояснив їй Віктор, — як має бути. Існує доля.

— Можливо, — мовила вона. — Але її можна було змінити. Якби не я, ти був би зараз щасливим з тією дівчиною. А так… А так — не віриш, навіть тепер, коли усе між нами змінилося, навіть тепер не віриш, що це можливо… Я бачу.

Зорянина рука знову торкнулася його, але тепер уже набагато далі від ліктя, там, звідки зсунувся рукав куртки й де нічого не було. Її долоня виявилася теплою, м’якою та… щирою. Вона наче вилучала якийсь такий щирий жаль. Пальці торкнулися його шкіри й легенько стиснули зап’ястя.

Він проковтнув мимоволі, відчуваючи, як щось підкотилося й застрягло в горлі. Схотілося забрати цю руку, яка призводила до таких неочікуваних змін, і господиня якої, загалом, була права в тому, що висловлювала. Напевно, саме це спонукало його до такої самої щирості у відповідь:

— Ти все бачиш… — Віктор відхилився від керма, на яке спирався, й відкинувся на спинку, непомітно звільняючись таким чином від її руки. — І я все бачу. Бачу, що ти вже інакше дивишся на мене, ніж тоді, коли прийшла продавати себе. Я наче вже не той, до кого йдуть на страту. Ти вже навіть не боїшся до мене торкнутися, але… Завжди, все життя мені здавалося, я навіть був переконаний у тому, що якби ти виявила до мене прихильність, я б знав, що робити з тобою і зі своїми почуттями. Так, наче твоя нелюбов до мене була єдиною перешкодою. Тепер же, чим далі, тим зрозуміліше для мене інше, зовсім протилежне. Перешкода наче помаленьку зникає, а я… Нічого, крім розгубленості.

А вона й далі дивилася не відриваючись, мовчки слухала все, що казав Віктор. Тільки присунулася ще ближче, намагаючись таки роздивитися в темряві його обличчя.

— Ти ж була у мене. Бачила — там, де хід униз, у підвал, ну, поруч із дверима, росте яблуня. Просто знизу, майже з підвалу — крива така, нещасна… Очевидно, яблуко колись закотилося туди, ще до мене, й одна насінинка якимось чином проросла, хоча там і немає умов. Отак і кохання наше… Пробач, не так висловився — моє. Воно проросло там, де немає умов. Більше того — воно витримало все, вижило там, де будь-що було би знищене. Але… воно вже ні на що не придатне. Наче та крива, понівечена яблуня. Яблука на ній дрібні, покручені, як і стовбур, кислі, швидко осипаються. Так і почуття моє — все витримало, але настільки скалічіло, що… ні на що вже, напевно, не здатне.

З ним щось сталося. Язик розв'язався повністю, і він заговорив. Це виявилося єдиним із того, що регулярно малював собі раніше в уяві і що відбулося насправді. Він говорив, час від часу торкаючись пальцями керма, наче отримуючи звідти стимули для цього. Це була розповідь про все, що сталося без неї, але… тому що вона існувала. Про смерть матері, військкомат, бій під Каунасом, парашутний стрибок, що мав бути фатальним… Усі події, всі люди, з якими зводила доля, малювалися тепер вже їй — жінці, задля якої воно було прожите, оте попереднє життя. Кількох годин залишку ночі виявилося достатньо, щоб розповісти все, що відбувалося з ним. Відбувалося за опосередкованої участі єдиної у світі жінки на ім'я Зоряна.

А вона, сховавши змерзлу руку за відлогу його куртки, мовчки продовжувала дивитися на нього впритул і слухала, не перебиваючи, про митницю, плиту з граніту, лікарню, Ларису з Амстердама, фуру, що застрягла над прірвою, Войтовича, Лему і все інше, що, здавалося, неможливо було розповісти протягом однієї ночі. Не вмістилася лише одна річ — про справжнє походження грошей та «Летючого Мадяра», і, звісно, сталося це не через брак часу. Просто Віктор не бажав говорити про це. Навіщо їй новий клопіт? Хоча, можливо, причина була в іншому. Усе розказане ним було наче закам'янілим, твердим, закінченим. Воно давно вже відбулося й ніяким змінам не підлягало. І на тлі цього те, що він приховав, виглядало хистким та непевним. Історія з невідомим закінченням.

Зоряна не могла знати про це. Тому й сприйняла почуте однозначно. Так, як і будь-яка жінка. Розповідь щирого та мовчазного чоловіка про його кохання, сам факт якого був їй відомий завжди. Невідомим, навіть неочікуваним виявилося інше — що воно отаке.

Зоряна не могла зараз визначитися повністю у своїх почуттях до чоловіка, який сидів поруч і, як виявилося, був поруч завжди. Вона була не здатна зробити це, хай би як хотіла. Та знала точно — щось відбулося в ній. Від цих перетворень іноді все в ній починало тремтіти, але… Хто він? Хто він зараз для неї? Визначити це було над її можливості. Проте десь усередині, де останнім часом і так вистачало болю, виникав ще один, новий, не схожий на інші, біль, коли Зоряна усвідомлювала суть його розповіді. Цей скромний та суворий чоловік, розповідаючи про всі жахи, крізь які зумів пронести своє кохання до неї, намагався… Що ж це він робив?! Старався пояснити їй, що схоже воно на криву напівзасохлу яблуню, очевидно, будучи сам у цьому переконаним!

За вікном починало сіріти, і світло фар першої ранішньої машини вже не здалося таким яскравим.

— Ти не правий, — тихо мовила Зоряна. — Воно не може бути хворою яблунею. Саме воно врятувало мені сина. Саме воно зробило те, на що якраз і не було здатне все інше. А тепер… Тепер я подбаю про те, щоб ти так не думав.

XXXIII^[1]

Мерзла стерня жорстко сконтактувала з колесами, і дірява колимага полізла на пагорб, викидаючи дими з вихлопної. Він посміхався зараз, безперечно, — той, хто сидів на горі в чорному джипі й чекав на повернення своєї жертви. Той, кому, як виявилося, було притаманне милосердя.

«Жигуль» «здох» на половині підйому. Мотор його викинув останню порцію синього диму і заглух, а водій вийшов із машини й поліз під капот. Так, ніби їхав не на страту, а просто на прогулянку. Зігнувся над мотором. Саме тоді клацнули дверцята джипа, і потужна чорна машина неквапно рушила схилом униз. І звідти не було видно, що за лічені секунди пальці Віктора вдягли на місце зняті з двох циліндрів електричні дроти.

А Лема дійсно посміхався, і не було в цій посмішці нічого такого диявольського, хоча й замислила ця людина жахливу річ. Звичайна посмішка простого хлопця, та сама, що завоювала мільйони. Ось і завівся «Жигуль». Знову вилетіло з труби. А джип набирав швидкість. Ця доволі рівна стерня була для нього не гіршою за асфальт. Видерті стебла розліталися з-під коліс, і відстань скорочувалася з кожною секундою.

Це страховидло, майже містичне створіння, летіло на нього з шаленою швидкістю. У салоні джипа горіло світло, а миттю пізніше спалахнули й фари, що засліплювали навіть завидка. Ще кілька секунд, і від іржавого «жигулька» не повинно залишитися нічого. І невідомо, яким дивом його водій спромагається зберігати спокій, тримаючи одну руку на важелі передач, а другу — на кермі. І обидві — як права, так і ліва — лежали тепер спокійно, не переймаючись проблемами, адже всі проблеми віднедавна було вирішено.

Віктор кинув машину вперед, коли гора чорного заліза вже була поруч. Але руки того, хто намірився його роздушити, зреагували миттєво, і джип повернув за ним. Та несподівано для Леми колеса зеленої розвалюхи викинули з-під себе хмару мерзлого дрантя і машина перед самим його носом почала вислизати убік. Джип завернув ще крутіше, і навіть його почало заносити. Віктор таки ухилився від прямого удару, але джип вирівнявся й повис у нього «на хвості». Мотор потужної «Мазди» ніс легеньку машину вперед із шаленою швидкістю, та переслідувач не відставав. Неважко було уявити, як здивовано ворухнулися губи Леми, коли втискав у підлогу педаль акселератора. «Куди ти, друже? І на чому?!» А Віктор нісся міжряддям, намагаючись їхати рівно, аби колеса не скакали по нерівностях. Спідометр показував за сто, і по такій місцевості на непристосованій для цього машині неважко було перекинутися. Виїхати б на трасу…

Але до траси як до неба. А джип почав обходити згори, щоб вдарити в бік. Напевно, Лема зробив би це, але за мить до фатального зіткнення Віктор дав по гальмах. Джип занесло від надлишкового бажання його водія зупинитися миттєво, а «жигуль», вібруючи жахливими звуками і, здавалося, готовий розлетітися на шматки, вже мчав униз. Кілька разів продукт Петра підкинуло так, що Віктор ледве втримався курсу — на польову дорогу, що йшла краєм стерні.

Дорога була розбита вщент — глибочезна колія, залишена вантажівками, що возили буряк, ще за часів розчавленої осінньої грязюки. Тепер вона задубіла і являла собою мало не камінь. Навіть джип мав добре постаратися, аби перелізти через ці горби навпоперек. А «жигуль», навіть той, що творив оці незрозумілі дива, шансів не мав. І Лема зрозумів це, хоч і не міг збагнути, на що сподівається цей божевільний, наближаючись на такій швидкості до колії. Джип навіть почав пригальмовувати — однак нікуди не подінеться тут, серед поля. А за кілька секунд Лема змушений був загальмувати, аби не розбитися. На його очах відбулася справжня каскадерська вистава — «жигуль» перелітав через дорогу! Віктор наважився на це останньої миті, побачивши горбок перед нею. Підкинута догори, легенька машина приземлилася вже на тому боці. Віктору здалося, що повідлітають колеса. Пузо машини так гупнулося об мерзлу землю, що сам відчув цей удар усім тілом. Вихлопна, що таки зачепила останній горб, загнулася догори, а бампер відлетів зовсім. Щось шкребло ззаду, але Віктор уже мчав праворуч, у напрямку порослого кущами схилу.

Лише тепер його переслідувач зрозумів, наскільки дорогоцінні ті втрачені секунди. Джип, зревівши мотором, підскакував на нерівностях колій, а відстань до втікача зростала. Усього ресурсу потужної машини тепер не вистачало, аби наздогнати скаженого «Жигуля», який намагався зникнути за пагорбом, огинаючи лісок біля його підніжжя.

Та втеча сама по собі Віктора не влаштовувала. Аж ніяк. У розпорядженні Леми залишалося таке, що не дасть потім спокійно жити. А Зоряну цей божевільний повною мірою міг вважати своєю заручницею. І уздрівши невеличку рівнину між кущами, він спрямував машину туди — догори. Лема відстав і не міг бачити цього маневру. Набравши всю можливу швидкість, «Жигуль» вискочив на пагорб і, деручи шипами мерзлу траву, запхався носом між кущі. Мотор працював на холостих обертах, а Віктор дивився у дзеркало назад. Зараз… Ще трохи. Наскільки ж він міг відстати? Зараз з'явиться. «Давай!» — Віктор нетерпляче ковзнув рукою по важелю передач. Ось воно…

Переслідувач припустився помилки, притискаючись надто близько до крайніх кущів. «Маздівський» мотор дійсно виявився дивом. Задня передача — і діряве корито вже летіло задки просто в чорного красеня. Лема побачив його лише тоді, коли зробити однаково нічого не вдалося б. Удар прийшовся фаркопом точнісінько в переднє колесо джипа. І другий удар — усім тілом та потилицею у підголовник та спинку сидіння. Звук вирвався з грудей сам. А педаль під ногою Віктора вже втиснулася в підлогу, і «зелений», відліпившись від супротивника, знову «загріб» угору — все одно нічого іншого не залишалося, оскільки джип рухався самим краєм кущів, і викрутитися з цього положення кудись убік, щоб проскочити на відкритий простір, Віктор не міг. Але другого удару «Мадяр» уникнув — устиг відскочити, і Віктор з розгону вилетів на горбату галявину. А Лема вже був напоготові — джип, гребучи всіма чотирма, набирав швидкість миттєво, і трьох секунд було достатньо, щоб чорна машинерія вгатилася в бік «жигуля». Утекти від удару на задній передачі було нереально, і розворот належало виконувати миттєво. Так би і сталося, якби вони були зараз метрів на сто нижче — там починалася озимина — майже рівна площа. А тут порослі травою горби зробили свою справу — розкрутившись на такій швидкості на сто вісімдесят, машина Віктора натрапила колесом на мерзлий горб. Звук пролунав такий, наче щось тріснуло, і перед машини перекривило. Задні колеса гребли, а машина йшла юзом. Останньої миті, коли тюнінгований блискучими трубами перед джипа був перед очима, Віктор устиг перескочити на сусіднє сидіння. «Жигуля» в буквальному розумінні підкинуло, і він мало не перекинувся. Якби Віктор залишився на водійському місці, то був би за кілька секунд мертвим — дверцята увігнулися до салону аж на середину. А «Мадяр» набирав розгону, об’їжджаючи понівечену машину з другого боку. Передні дверцята «жигуля» мали «поцілуватися» між собою. Миттєво розклавши спинку пасажирського сидіння, Віктор вчасно перескочив назад, а джип ударив посередині, у лонжерон. Лема помітив його маневр. Але ефект від удару був слабким — підсилений грубою металевою трубою на випадок перекидання, лонжерон ледве зігнувся, хоча саму машину добряче кинуло боком. І джип знову набрав розгону. Цього разу удар прийшовся в задні дверцята, які також ввалилися всередину, а Віктор уперше добряче вдарився головою — «жигуль» знову відскочив, і він розбив потилицею заднє скло на протилежному боці. Іржавий кузов Петрового дітища поступово сплющувався під ударами важкої машини. Ще кілька ударів — і лишиться тільки крихітний простір між двома протилежними лонжеронами…

Віктор вивалив заднє скло й одразу ж побачив, як чорне металеве страховидло насувається з кута його понівеченої машини — того самого, що присів глибоко донизу на відламане колесо. Ворог, який, здавалося, геть збожеволів, збирався виїхати через це опущене місце йому на дах і сплющити його разом із машиною. Та марно — зварена Петром рама із труб не давала змоґи зробити це. Під вагою «чорного» зминався кузов, але труби тримали. Несподівано переднє колесо джипа — те саме, яке спустило після удару «жигулівського» фаркопа, просіло до його мотора. Утворилася така собі зачіпка, з якої неможливо було вирватися миттєво. Джип гріб по мерзлій землі обома задніми колесами, буквально тягнучи «жигуля» за собою, але не міг видертися з пастки переднім колесом, диск якого застряг у проваленому капоті ущент розбитого «зеленого» десь біля двигуна.

Він таки встиг вискочити через заднє скло. Обидві машини знову смикнулися і, вдарившись боком, Віктор скотився по кришці багажника на землю. Та за мить він був на ногах. Якась одержимість керувала ним, коли заскакував назад, на багажник, а потім і дах Петрового «жигуля», що неймовірно смикався від намагань джипа, який ковзав задом управо-вліво, загрібаючи колесами. Останньої миті, вже коли скакав ногами вперед у лобове скло джипа, Віктор побачив щось у руках Леми, та це вже нічого не міняло — його неможливо було зупинити. Тонований триплекс провалився, зминаючись на безліч скріплених між собою уламків і ввалюючись у салон машини разом із важким людським тілом. А Віктор, не здатний розібрати, що ж мав у руках супротивник, втискався всередину, очманіло працюючи ногами. Мотор джипа заглух, і Віктор смикнув ручку дверцят лише тоді, коли міцно тримав ворога за шию, заломивши за спину його праву руку.

Вони вивалилися разом, причому Лема опинився внизу, прийнявши на себе всю вагу тіла свого супротивника. Улюбленець жінок так і залишився лежати під відчиненими дверцятами. А Віктор, важко дихаючи, стер кров зі скроні. Минула майже хвилина, коли Лема повільно перекинувся на спину, а потім сів, тримаючись за голову. Напевно, він зовсім втратив глузд, бо не здатний навіть нормально стояти на ногах, вийняв із кишені ніж. Клацнуло лезо, і впертий ворог ступив крок у бік Віктора. Той спромігся у відповідь лише на один рух — швидкий, миттєвий — двинувши хлопця у щелепу, від душі. Лема завалився на місці, як стояв.

Віктор відтяг його за штани убік і залишив. Потім поклав ніж до своєї кишені і знайшов на підлозі джипа пістолет. «Тетешник» мав повний боєкомплект, і перший патрон Лема вже встиг загнати у ствол. Поклавши зброю на траву, Віктор висмикнув ремінь зі штанів кумира і зв'язав його руки за спиною — жорстко та надійно, а потім вліз до кабіни джипа. Звільнитися виявилось неважко — гарний поштовх уперед, виворіт руля і різкий ривок назад. Гримнувши блискучим, уже понівеченим, «тюнінгом» об зім'ятий капот «жигуля», джип опинився на волі.

Махнувши рукою, Віктор сів на підніжку «Летючого Мадяра», який, нарешті, так виходило, зустрів свій кінець, і тільки тепер побачив, що господар цього авто вже очуняв, прийнявши зручну в межах можливого позу на боці. Потепліло, і вітерець, що дув зараз просто в обличчя, довго не давав припалити сигарету, збиваючи полум'я запальнички. А переможений ворог продовжував лежати, дивлячись йому в очі.

І ні слова.

— От думаю зараз, що ж з тобою зробити? — мовив до нього Віктор.

Це не була вистава. Лише думки вголос, бо він справді не знав, що вчинити далі.

— Найдоцільніше було б тебе просто вбити. Це найрозумніше — щоб не міг більше кусатися. Якщо лишишся живим… Я надто багато дав тобі в заставу. Але мені гидко це робити — я ж не вбивця. І небезпечно — ти міг подбати про такий варіант заздалегідь, і тоді залишається шанс бути несправедливо за це покараним.

Він мовчав. Просто дивився на Віктора й мовчав.

— А найбільше б мені хотілося здати тебе як «Летючого Мадяра». Це було б найсправедливіше. Скільки в тебе на рахунку? Принаймні, тих, що я знаю, — четверо. А до них? Напевно, чутки виникли не на голому місці. Ти заслужив на покарання. Знаєш — таке… законне, хай би яким воно було. Але тоді я знову-таки залишаюся в тебе заручником. І не тільки я. Що завадить тобі повідомити тих, хто й досі не відмовився б знайти мене? Що буде тоді з жінкою, яку я кохаю, і з її сином?

Лема лежав нерухомо і, здавалося, не цікавився тим, що промовляв його переможець.

— Є ще один варіант, — мовив Віктор, викидаючи недопалок, — відпустити тебе. Але це взагалі безглуздя. Тоді до всього, що я казав, «Летючий Мадяр» знову з'явиться на дорогах. Цей варіант найгірший. А інакших я взагалі не бачу. То що мені робити? Чого ти мовчиш? Ти хоч розумієш, що я кажу? Ти розумієш, що одне з трьох я мушу зробити?

Віктор підійшов і попхав його черевиком у плече. Той перекинувся на спину, але погляд його знову знайшов Віктора.

— Відвези мене, — мовив Лема, — до Руданова на вулицю Гагаріна, двадцять п'ять. А потім роби, що хочеш. Мені однаково.

— Куди? — не зрозумів Віктор. — Де це?

— Житомирська область.

— Ти з глузду з’їхав? На оцьому? Нас на першому КП спинять — без скла.

— То постав скло, — байдуже мовив Лема. — Гроші в бардачку. Усі твої гроші.

— Навіщо тобі туди? — запитав Віктор.

— Не хочу більше з тобою говорити. — Лежачий відвернувся. — Ти не знаєш, як вчинити, — то я тобі кажу. Не підходить — роби, що хочеш. Байдуже.

Він замовк. Усе, що робилося останнім часом, було божевіллям. І Віктор зловив себе на думці, що розуміє це, але не дивується. Та й чому дивуватися? Божевіллям було все його життя, відтоді, коли побачив жінку на ім'я Зоряна.

Божевілля тривало ще триста двадцять кілометрів, якщо у відстані, і понад шість годин, якщо брати за часом. За годину з гаком їм вдалося дістатися автосервісу в передмісті Львова. Ще дві години тривали пошуки скла для джипа й ремонт. А потім Віктор витиснув максимально допустиму швидкість. Лема наче виключився. Мовчки втупився в одну точку, наче навколо нічого не існувало. В одному містечку, відчувши, що в самого починають тремтіти руки, Віктор затягнув його до кав'ярні. «Якщо ти щось викинеш, я вирублю тебе при всіх і завезу туди, звідки ти ніколи не потрапиш до свого Руданова». Лема наче й не почув, а за столом сидів у низько насунутому капелюсі, так, як наліпив його Віктор, аби ніхто не впізнав, борони Боже. Коли ж Віктор наказав їсти, той мовчки запхав у себе те, що було на тарілках, і відключився знову.

Уперше заговорив Тарас уже на в'їзді до Руданова, промовивши при цьому лише чотири слова — двічі «направо», один раз «наліво» й насамкінець — «усе». Віктор зупинив машину. Це була, вочевидь, давно збудована хата, звичайна, одноповерхова, такі, як будують по селах. Подвір’я мало охайний вигляд, вимощене плиткою. Добротна огорожа. А поруч із хатою стояв нової забудови гараж. Одразу кидалися в очі потужні ворота з сучасними замками. Та й самі ворота здавалися вищими, ніж зазвичай. Тут жив «Летючий Мадяр». Гараж являв собою житло цього монстра автодоріг і зараз у ньому — Віктор не сумнівався — стояв інший джип — знайомий йому сріблястий «Черокі». На ньому приїздив сюди Лема, перевтілюючись тут у привида і відбуваючи для виконання своїх незрозумілих задумів.

Тарас повільно відчинив дверцята й рушив до хати. Пішов за ним і Віктор. Двоє величезних неприв’язаних псів вискочили з ніші під гаражем і завиляли хвостами біля Леми, та той їх наче не бачив. І вже піднімаючись на ґанок невисокими сходами, Віктор уздрів металеві П-подібні швелери, поварені знизу догори так, наче ними мало щось заїздити до хати. Вони увійшли в темні сіни, а потім і в передпокій.

Двері до кімнати були широко відчиненими — на обидві половинки, і щойно вони переступили поріг, у сусідній кімнаті, яка взагалі не мала дверей, почувся якийсь звук, ніби завівся моторчик і крізь арку виїхав блискучий візок — крісло на чотирьох колесах — двоє більших і двоє менших. Усе блищало, а чорна резина коліс швидко котила цей дивовижний механізм до них у передпокій. Вона була гарна — та, що керувала дивом, котре язик не повертався називати інвалідним кріслом. Каштанове волосся, не надто довге, до плечей, приємне худорляве обличчя з правильними рисами, гарні доглянуті руки… От тільки погляд її був якимсь згаслим, безбарвним.

— Тарасику! — вигукнула вона. — Ти повернувся? Так скоро! А… хто з тобою? Ти ж не сам…

Лема підійшов мовчки, нахилився і, обійнявши, поцілував її у щоку. Потім потягнув собі стільчик і впав на нього поруч із її кріслом.

— Хто це, Тарасику? — Вона взяла його за руку й запитливо глянула на Віктора.

Погляд її наче прагнув намацати того, хто був перед нею, але не міг. Ця красива жінка була… сліпою.

— Це… — важко мовив Лема, — це останній із них.

Риси її обличчя загострилися, вона щось думала, а потім запитала:

— А чому він тут?

— Він переміг мене.

Цього разу мотор її «машини» не увімкнувся. Взявшись руками за колеса, вона повільно під’їхала до Віктора. Щось завмерло у грудях, коли ця маленька ручка з лакованими й ледь помітно загостреними нігтями торкнулася його ременя штанів, потім поповзла догори і стиснула тканину светра.

— Нагніться будь-ласка, — попросила вона.

Увесь завмираючи від цієї картини, він опустився на одне коліно поруч із кріслом, і рука торкнулася його щоки, потім пройшлася по вуху, торкнулася присохлого з кров’ю волосся й ковзнула по обличчю — носі, губах, потім шиї. Маленька легка рука пройшлася і за комір сорочки, аж на плече, пальці її спробували й не змогли обхопити широких м'язів.

— Це не той, — сказала вона. — Ви… у вас є татуювання? Леопард…

— Є, — відповів Віктор, підводячись на ноги.

— Я вас упізнала. Скажіть, у вас гарна пам’ять?

— Не жаліюся.

— Тоді спробуйте згадати — п'яте червня дев'яносто третього року. Ви стоїте на митниці. Від самого ранку. Нікого не пропускають. З вами ще шестеро таких самих — перегонщиків машин. Усі ви товчетеся в очікуванні.

— Що — всі ми з одної компанії? — не зрозумів Віктор.

— Цього я не знаю, — відповіла вона. — Але всі ви товчетеся купкою.

— Пані, скоро буде п’ятнадцять років, як я займаюся цією справою, — мовив Віктор. — Це з дня в день — митниці, машини, дорога. І юрби таких самих, як я. Уявіть собі, як можна з усього цього згадати день п'ятого червня десятирічної давнини?

— Уявляю.

— А що ви хочете конкретно, щоб я згадав?

— Хто з водіїв гнав великий, досить пошарпаний чорний джип?

Віктор мовчав кілька хвилин, а потім розвів руками:

— Я не можу цього згадати. Я взагалі не можу згадати такого дня і що я тоді робив.

— Ви були на митниці, — нагадала та, що сиділа у кріслі, — це пам'ятаю я.

— Можливо, — погодився Віктор. — Але те, що цю машину гнав не я — двісті відсотків. Я взагалі жодного разу не переганяв чорного джипа. Оце вже я пам’ятаю.

— Знаю, що не ви, — сказала вона. — Це я знаю. Я хочу розповісти вам, що сталося того дня.

— Гаразд, — кивнув головою Віктор. — За цим я приїхав.

Вона виглядала спокійною й навіть незворушною.

— Того дня ми простояли на митниці до вечора. Не пропускали нікого. Нас оглядали довго, потім Тарас ходив кілька разів з документами, усе марно — черга, в якій ми стояли серед перших, не рухалася. Але таке траплялося й раніше, тому ми не надто переймалися. Ми познайомилися за рік до цього і, як багато хто тоді, заробляли на життя дрібними поставками товару. У Тараса була «Волга» — ненова, але ще досить непогана. А головне — туди багато влазило. От ми й поверталися з Польщі, маючи з собою усякий мотлох для продажу. Пробачте, а як вас звати?

— Віктор.

— У Тараса є хороший друг із таким іменем, щоправда, я не мала нагоди з ним познайомитися. Вони разом… словом, працюють.

— Невже Ждан? — запитав Віктор.

— Так… — здивувалася вона. — Як ви знаєте?

— Це мені він дав таке прізвисько, — сказав Віктор. — Насправді моє прізвище Середа.

— О, Боже… Це ви… — вона замовкла на якийсь час, вражено хитаючи головою. — Тепер я розумію, чому ви залишилися останнім… Як буває…

— А вас як звати? — запитав її Віктор.

— Марія.

— Гмм… просто Марія…

— Ні, — засміялася вона, — просто Марія — це в серіалі. І там, у Києві, у нього також є «просто Марія». А я — не просто. Ви не лякайтеся, я все знаю. Усіх їх. Він навіть розповідає мені, хто з них яка в ліжку. Мені цікаво. І весело слухати. Ви здивовані?

— Я гадаю, мене нічим не можна здивувати, — знизав плечима Віктор.

— Але я спробую, — всміхнулася вона. — Того дня ми переїхали через кордон аж надвечір. Уже смеркло, і ми вирушили додому. Їхали вимучені та задоволені, адже поїздка вдалася. І я не надавала значення деяким речам, що відбулися за день під час вимушеного чекання. А на під'їзді до Франківська нас обігнала машина — джип. Великий такий. Обігнав — і все. Та за якийсь кілометр ми побачили його знову — він стояв глибоко на узбіччі. Повністю освітлена кабіна, увімкнуті фари, а всередині — нікого. Ми ще здивовано озирнулися на нього — той, чи не той? Та щойно ми його минули, як він виїхав на дорогу і, швидко наздогнавши нас, знову пішов на обгін. Це виглядало дивно. А злякалися ми тоді, коли, обігнавши нас, він різко загальмував. Тарас мало не в’їхав у нього. Ми об'їхали машину, але щойно зрівнялися, джип знову попер уперед, не даючи нам дороги. Тарас знову пригальмував, а джип виїхав на протилежне узбіччя і зупинився. Машини, що вертаються з-за кордону, схожі як дві краплі води — усі завалені ззаду пакунками до стелі. Ми чули про випадки, коли таких торгівців, як ми, перестрівали по дорозі. Усяке траплялося — розбій на дорогах існував уже тоді. Все було очевидно. І тоді Тарас різко рвонув уперед, набираючи швидкість. Рушив і джип. Ми їхали як тільки могли швидко, тримаючись середини дороги, але від такої машини не втечеш «Волгою», ще й завантаженою під саму стелю. Якщо траплялися машини назустріч, Тарас посувався, а потім знову займав середину дороги, не даючи себе обігнати. Джип їхав ззаду, блимаючи світлом, періодично вмикаючи його і в кабіні. Хтось хотів, аби ми зупинилися. Ми не знали, скільки до найближчого села, але сподівалися, що воно ось-ось з’явиться. Поблизу людей на нас не наважилися б напасти. Несподівано нас засліпила зустрічна машина, і Тарас мало не в’їхав у віз, який рухався вздовж узбіччя. Намагаючись уникнути зіткнення, він втратив дорогу…

Вона була спокійною, навіть тепер, коли в пам'яті оживали ці страшні хвилини.

— Пам’ять повернулася до мене наступного дня, — вела далі Марія, — майже зразу, щойно я опритомніла. І дивно — перше, що я згадала, — це розмову на митниці з кількома шоферами, які гнали машини. Там, серед їхніх машин, стояв і старий чорний джип. Це було перше, що прийшло на згадку. Не те, як ми злітали з дороги… Їм було весело. Тарас пішов у справах, залишивши мене в машині, і вони вирішили почіплятися. Так, нічого серйозного. Слово за слово. Можливо, я надто різко відповіла. Їм не сподобалося. Вони верзли всяке дурне… Мені запам’яталася фраза… «Люба, ти від нас так легко не відчепишся, — щось таке сказав один із них у той час, коли ще кілька стояли поруч і чули це. — Не віриш — ми тебе доженемо, тут усі професіонали, не те, що твій. Сідай до нас, кицю». «Глядіть, між собою не побийтеся», — сказала я тоді. «А ми не поб'ємося, — переконували вони. — Ти нам усім подобаєшся. От тільки жереб кинемо».

Лема продовжував сидіти біля неї на стільчику з якимось відсутнім виглядом. Він тримав Марію за руку й мовчав.

— Отакий вийшов веселий жарт з їхнього боку, який скінчився так погано. Тарас лежав двома поверхами нижче також із важкою травмою — переломом обох ніг, ребер… До нас обох приходили працівники міліції — брали свідчення. Номерів цього джипа ми, звісно, не бачили — спереду заважали увімкнені фари, а ззаду… Коли він уперше обігнав нас, Тарас чітко побачив, що ззаду ця машина без номера. Усі куплені за кордоном машини, ну, ви це знаєте, не мають такого, звичайного, металевого номера. Їм ставлять паперовий за скло. Але ми його не бачили — напевно, його зняли. Звісно, я розповіла їм про шоферів і про їхні чіпляння до мене, та це не було сприйняте серйозно. Нам обіцяли розібратися. А на п’ятий день у мене почалося ускладнення. Відшарування сітківки. Так казали лікарі. Випадок, коли людина втрачає зір швидко і незворотно. Цілковита темрява…

Вона дивилася на Віктора, у саме обличчя — звичайними на вигляд очима. Та ні, не звичайними — дуже гарними, без єдиної вади. І хоч вони не здатні були цупко ловити й фіксувати те, що було перед ними, не вірилося, що такі очі +можуть нічого не бачити.

— Тарас устав на ноги лише за два місяці, та й то не повністю. Я так і не підвелася. Мене ще мучили головні болі. Я ще не адаптувалася у своєму новому темному світі. Немає таких слів, щоб передати весь жах нашого становища. Я… я тоді була впевнена, що він мене залишить. Покине. Ми навіть не були розписані, хоча яке це має значення… А Тарас, одужавши повністю, взявся за моє лікування і зрозумів марність усіх спроб лише за півроку. І тоді ним оволоділа ідея-фікс знайти винуватців цієї пригоди. Але й тут нас чекала невдача. Слідство давно затихло, затерлося, адже ніхто не стукав у їхні двері, ніхто не вимагав знайти винних — нам і нашим родичам було не до того. Шоферів, які того дня переїздили митницю, дійсно знаходили, опитували, але вони, звісно, нічого не казали. У круговерті тих років на пропускному пункті губилися митні декларації тих, хто переїжджав кордон. А можливо, потрібні нам документи загубилися не випадково. І за півроку вже неможливо було встановити водія чорного джипа, який перетнув кордон одразу після нас. На додачу ми зіткнулися з відвертим небажанням органів правопорядку сприяти нам у цих пошуках.

— Мене ніхто нічого такого не питав, — сказав Віктор. — Я б не забув.

— Скоріше за все, до години, коли сталася пригода, ви ще не переїхали митницю. А я… Якби я пам'ятала вашого хижака на плечі, то, звісно, вказала б цю прикмету. Але я забула. Тільки тепер згадала, коли торкнулася ваших плечей. Ось, і Тарас поклявся, що знайде їх, хай би скільки часу і зусиль це вартувало. А для нас почалися сумні дні. Ми оселилися тут, у моєї бабці, на відлюдді, і як могли боролися з долею калік та скривджених. Одного разу — Тарас щодня читав мені газети — я почула про зліт бардів, піснярів у Запоріжжі. Колись Тарас співав… Я забагла, щоб він поїхав. Хотілося якось розрадити кохану людину, яка залишилася мені вірною навіть у такій ситуації. І він поїхав. А там впав у око Войтовичу, який приїхав на конкурс, сподіваючись знайти якусь свіжу родзинку для своїх продюсерських планів. Волею долі цією родзинкою й виявився мій Тарас. Так сталося. А потім на моїх… ні, не очах, що я кажу… але я мала змогу це спостерігати — відбувалося народження Тараса Леми. Я була щасливою. Багато наших проблем канули у воду. Тарас тепер приїжджав рідко, і я це розуміла Ніхто з наших нечисленних сусідів не знав про нього. Раніше в Тараса завжди був такий собі імідж хіпі — довге волосся й темні окуляри. Таким його звикли бачити здалеку. А зблизька ми ні з ким не спілкувалися. Коли він став Тарасом Лемою, то й далі приїжджав сюди в такому вигляді, користуючись перукою. Жодна жива душа не знала, хто насправді приїжджає сюди на сріблястому джипі. Я слухала всі його концерти, була в курсі його злетів до найменших подробиць, навіть знала всіх його коханок… хоча, про це вже казала.

Вона дійсно виглядала зараз гордовитою і вдоволеною.

— А про наступне я дізналася не одразу. Тарас, купивши цю машину, вступив до клубу джиперів — найкрутіших і найгрошовитіших, які не мають куди подітися з нудьги. Там і шліфував навички їзди на джипі по бездоріжжю. А потім у нашому гаражі з'явився інший джип — чорний. Якось я потрапила туди. І коли торкнулася машини — відчула жах. Сліпі — вони вчаться «бачити» без очей, ви знаєте. Я об’їхала його навколо і спати вже не могла. Тарасові довелося повернутися терміново. «Якого кольору ця машина?» — запитала я, щойно він став на поріг. Хоча, звісно, я вже це знала. «Що ти надумав?» — це було моє друге запитання.

Вона замовкла надовго. Тепер на її гарному обличчі відбивався розпач. Згадувати це, вочевидь, було важко.

— Він давно вже встановив особи людей, які гнали машини того дня через чопську митницю. Гроші, яких тепер не бракувало, зробили все. Їх було шестеро. Тарас зникав час від часу між концертами, що Войтович і його штат сприймали як примхи новоствореної зірки, і Тарас підтримував імідж такого собі свавільного «золотого хлопчика». Тим часом він виловлював їх поодинці, у сутінках та на самоті, й лякав чорним джипом.

Віктор був вражений. Навіть у нього — людини, якій довелося побачити в житті багато жахливого та жорстокого, — від цієї розповіді волосся на голові стало дибки.

— Ти що, свідомо вирішив перебити всіх поодинці? І винних і невинних? Усіх підряд?

— Ні, — відповіла за Лему Марія. — Це не так. Коли Тарас ще не був великим Тарасом Лемою, він узявся за цю справу законним шляхом. Я вже казала. Та активізувати правосуддя виявилося неможливо. Основним аргументом органів правопорядку була моя сліпота. Розумієте — я фізично не могла впізнати людей, які залякували, чи то пак — жартували зі мною в черзі на митниці. Самі ж вони всі це заперечували і, безперечно, знали — хто саме «погрався» з нами на дорозі. Тарас ще тоді жодного із них не бачив. Усе. Справа зайшла до глухого кута. Ви знаєте, людина часто в ситуаціях, коли безсила, звертається до надприродних сил. Тепер я розумію, що це несерйозно. Тоді ж, у часи відчаю, було інакше. Той, хто перепробував геть усе можливе, вдається до неможливого. Перейнятий ідеєю вилікувати мене, Тарас кілька разів привозив усяких знахарів, ясновидців, тим паче — у ті часи їх з’явилося, наче мух у серпні. Усі вони, як на мене, були однаковими. А от один… Цей літній чоловік… Ні, не дід. Чоловік старшого віку, він ні про що нас не розпитував. Точніше, ми нічого йому не розповідали про те, що сталося, — лише про хворобу. Несподівано він мовив: «Причина вашої хвороби сама має вас зцілити», і додав: «…якщо повернеться проти винних у ній. Ось що я чую». «А яка причина моєї хвороби?» — запитала я. «А чи ви самі не знаєте? — здивувався він. — Чорна машина». Забрав гроші й пішов. І коли в нас з'явилися кошти, з’явився і джип, який свого часу мене так налякав. А Тарас пропадав для всіх, вишукував цих людей і лякав. Він не збирався вбивати невинних, не кажіть так, хоча, певною мірою, винними були всі вони. Просто сталася несподіванка. Прикрий збіг. Дорога тоді була мокрою, на ній намерзало… Гроші здатні зробити багато. І Тарас невдовзі знав усю компанію автоперегонщиків, які стояли того дня в черзі — тобто їхні імена, прізвища й адреси п'ятирічної давнини. Не вдалося дізнатися єдиного — хто саме їхав тоді на чорному джипі — митний протокол зник. І тоді Тарас узявся до них по черзі. Вони були в одній компанії, якщо не всі разом їхали. Безперечно, вони знали, хто саме поїхав тоді за нами. Але ніхто свого часу не схотів дати правдивих свідчень проти приятелів — допомогти правосуддю.

На її обличчі відбився розпач. Ця жінка знову переживала все те, що трапилося багато років тому.

— Я не наполягала на цьому, навіть намагалася відмовити його… Щоправда, сама дізналася про його плани пізніше, коли вже з’явилися перші жертви. Тарас, який ніколи нічого від мене не приховував, не поділився цим. Тільки пізніше, коли важко стало тримати в собі. Я ж кажу — тоді було слизько. Першого, хто пересік тоді кордон після нас, він вичислив незадовго до новорічних свят. Його прізвище було Калиниченко. А вигляду я не пам’ятаю. Вони всі були для мене на одне обличчя, коли гиготіли й чіплялися. А вас запам’ятала тільки тому, що тоді ви ще з одним були осторонь. І напевно, навіть не чули всього, що вони верзли. І вигляд ваш свідчив, що на таке ви не здатні. Так ось, цей Калиниченко дійсно розбився сам. Він навіть не доїхав до місця, де того дня чекав його Тарас, який слідкував за ним від самого Чопа. Коли ж машина цього чоловіка не з’явилася, Тарас повернувся назад і побачив аварію. Усе вже відбулося. Але це не був той випадок, коли, говорячи словами того ясновидця, причина наших нещасть повернулася проти них. Він розбився сам, без нашої участі, без участі чорного джипа. Наступні, хто переїхав митницю після нас… Вони не давали Тарасові спокійно жити. І він лякав їх. А вони втікали — так, як і ми тоді. Гадаю, всі вони відчували якусь свою причетність до того, що сталося. Тому й боялися. Тому й зраджувала при вигляді цього створеного Тарасом привида останньої миті витримка та навички… Тепер не повернеш. Світ дуже жорстокий. Я не виправдовую Тараса. Але й не засуджую. Вам важко усвідомити все це так, як належить. Адже у вас рухаються руки й ноги, ви бачите світ в усіх його барвах. Проте, якби я знала задуми Тараса заздалегідь, повірте, перешкодила б цьому. Тепер пізно. Усі вони мертві.

— Не всі, — мовив Віктор. — Один із них майже в такому самому становищі, як і ви. Навіть у ще гіршому. Я бачив його. Він — повне жалюгіддя порівняно з вами.

— Що ви маєте на увазі? Про кого ви? — Вся вона напружилася й подалася вперед.

— Калиниченко не загинув.

І Віктор розповів про свою зустріч із цією людиною, не приховавши свого жорстокого, нехай вимушеного вчинку по відношенню до цього інваліда.

— Тож не тіште себе думкою, що перша ваша жертва загинула без вашої участі. Він був досить заляканий створеним вами привидом, якщо так повівся, дивлячись на мою іграшку. Такий заляканий, що десь здригнулася нога на гальмах у нещасливу мить. Ну а далі вже, як ви кажете, мокра дорога.

І тут уперше за весь час озвався Лема. Віктор здригнувся, побачивши цієї миті його обличчя. Очі горіли. Він горів увесь. Губи його розтулилися, і з них злетіли лише три слова:

— Є Бог на світі. Є.

І одночасно Марія, яка повернулася тепер до Тараса, також щось сказала, але так, ніби сама до себе. Вона також була вражена тим, що розповів непроханий гість.

— Ось і все… — вона повернулася до Віктора. — Ви поставили крапку в цій історії. Шкода тільки, що передбачення ясновидця не підтвердилося, адже я досі не можу підвестися й нічого не бачу.

Віктор приголомшено мовчав.

— Я розумію вас, — мовила Марія. — Ви нічого не можете збагнути. Це й не дивно. Але тепер ми знаємо людину, яка вчинила з нами такий жорстокий жарт. Його прізвище Калиниченко. І якщо вірити вам, він покараний за це. Це правда, що Тарас не встиг його налякати. Річ у тому, що Тарас там, на дорозі, збирався «побачитися» з ним уперше. Він давно розшукував його і підстеріг нарешті під час однієї з поїздок. Так стало ся, що цей чоловік був сам і, обігнавши його машину обхідним шляхом, Тарас чатував на узбіччі, щоб уперше увімкнути перед ним усі ліхтарі, світло в салоні — щоб усе це виглядало так, як зробив той свого часу. Він не збирався вбивати його — лише налякати до нестями. Тому, для кого вигляд такої машини нічого не означає, це не зашкодить. А тому, хто… — Вона важко зітхнула. — Але не вдалося жодного разу. Так сталося. Цей Калиниченко розбився, два кілометри не доїхавши. І він не міг бачити Тарасового джипа. І переляк його, весь жах від вигляду створеної вами іграшки, пов'язаний з іншим — саме він свого часу вирішив нашу долю. Саме він їхав у тому джипі.

Воназамовкла. Мовчав і Віктор, не знаючи що тепер сказати і що вчинити. Тільки така причина могла викликати настільки жахливу реакцію у людини від невинної іграшки — Летючого Мадяра в мініатюрі. А озвався знову Лема. Він так і сидів, досі вражений відкриттям, і не міг стримати емоцій. На обличчі застигла гірка й водночас урочиста гримаса. І губи його знову промовили — тихо, напевно, тепер уже до самого себе:

— Ні, є Бог на світі…

— Якщо це так, — відповів йому Віктор, — то мені більше немає чого мучитися питанням, як учинити з тобою.

Він повернувся і вийшов.

XXXIV

Віктор завжди пам'ятав свої обіцянки, зокрема й дані самому собі. Але не ця особливість характеру привела його до знайомого будинку, вигляд якого раніше завжди викликав холод під грудьми. Про цю обіцянку, яку давав собі кілька разів упродовж останніх днів, коли майже бачив власну загибель, не думалося зараз взагалі. Ноги несли самі.

Два вікна на другому поверсі. Зовсім близько. Ближче, ніж будь-коли… Раніше він би за лічені хвилини «перегрівся» від думки, що невдовзі підніматиметься туди. Зараз такого наче й не відчував. Можливо, тому, що там нікого немає. Двері зачинені. Вона в Німеччині, біля Олега. Так, як і планувалося. Так, як і має бути.

Ноги зробили ще одне зусилля, і він торкнувся оббитих старим дерматином дверей. Віктор завжди уявляв внутрішню будову цього під’їзду, будинку, малюючи подумки розташування оцих самих дверей на поверсі, а зараз стояв перед ними вперше. Саме такими вони й виявилися — старий затертий дерматин з номером «7». Він натиснув кнопку дзвінка.

Щось відбилося луною всередині, коли почулися кроки. Відразу, наче на нього чекали. Йому вистачило секунди, щоб відхилитися від дверей, на які майже спирався перед тим, як клацнув замок. Це була вона. Така, як завжди. Зоряна не поїхала до Німеччини й зараз стояла на порозі, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Це тривало мить. А далі…

— О, Боже…

Не встигнувши зрозуміти, що це означає, Віктор почув, як його за руку завели до передпокою, куди прагнув думками чи не щодня упродовж двадцяти років. Проста вішалка на стіні, взуття в кутку, дзеркало. І вона. Зоряна продовжувала тримати його за руку, намагаючись про щось здогадатися, а потім просто затягла в наступні двері й посадила на диван. І в кімнаті все було приблизно так, як завжди уявляв. Скромні меблі, охайно прибрано. Ніколи не сподівався, що зможе це побачити.

На ній були вдягнуті брюки по фігурі й легка блузка без рукавів — не надто домашній одяг. І не зовсім по сезону, тому і тримала Зоряна на плечах ще й накинуту кофту. На обличчі — макіяж. Вона не говорила нічого — всі запитання висловлював погляд.

— Пробач, що я без запрошення, — сказав Віктор, мимоволі відвівши очі. — Я… не надовго…

— Що ти говориш? — не зрозуміла вона. — Вітю… Яке запрошення? Де ти був? Я… не знала, що думати…

— Я казав тобі, що маю одну справу. От і займався нею. Усе вдалося. Решта грошей на рахунку. Усі, повністю. Тому… Я гадав, ти поїхала. Тому й зайшов.

— Як… Що означає — тому?

— Інакше, можливо, не наважився б.

Він таки подивився на неї впритул. На її обличчі з’являлися нові й нові риси — ті, яких раніше не бачив. Чого хотіти — усе здалеку й здалеку. Лише тепер була нагода роздивлятися й відкривати для себе щось нове. Він помітив це ще вчора. Машина, темрява… Цим і пояснив собі. А зараз вони бентежили, наче були тут зайвими. Для чого? Достатньо того, що це та сама, його Зоряна. Чого іще?

— Я чекала, коли ти з'явишся, — відповіла вона. — І до тебе приходила. Двічі! Я хвилювалася. Ти мені так і не розповів, що це означає.

— Усе гаразд, — мовив він. — Справді — все позаду. Все погане позаду.

— І тобі нічого не загрожує?

— А що мені має загрожувати?

— Не знаю. Просто відчуваю тривогу.

— Це я винен. Пробач. — Він знову глянув у її великі очі, від яких і зараз усе холоділо всередині, і нарешті промовив те, що збирався ще внизу. — Я прийшов. Ти ж сама запрошувала. Якщо не хочеш, то піду.

— Що ти кажеш, Вітю? — Вона несподівано присіла перед ним майже навколішки й узяла за руки. — Що ти таке кажеш? Я не хочу? Я не хочу, щоб ти нікуди йшов. Правда, не хочу. Це я знаю точно. Навмисне не поїхала. З Олегом усе гаразд. І я чекала на тебе… Я мусила… Знаю, це мені у гріх зарахується, але я не могла так кинути… не знаючи, що з тобою…

Він сидів на низенькому диванчику, спираючись на власні коліна, тому її обличчя опинилося дуже близько — зовсім біля його очей. Так близько, як ніколи в житті. Ніколи йому не доводилося роздивлятися з такої відстані її губи, кутики очей, вії. І все це зараз було наче незнайоме, хоча образ цієї жінки завжди стояв у нього перед очима, варто було лише заплющити їх. А тепер він ніби не впізнавав ту, про яку мріяв усе життя. Он воно яке, її дихання… Зоряна була поруч. Ось тепер і з'явилося оте знайоме. Те, від чого все починало відніматися, те, що було заглушене, перебите круговертю останніх подій. Ця жінка, нарешті, опинилася так близько, що на нього дихнуло…

А відсторонився автоматично. Раптово, ще й спинив її при цьому, торкнувши за плечі. Дуже незграбно.

— Пробач… Я брудний і пожмаканий. Мені потрібно було спочатку додому, а я…

— А ти зробив так, як і належить, — сказала вона. — Зразу до мене. Я хотіла цього. Мріяла…

Віктор продовжував тримати її, дивлячись упритул і відчуваючи дедалі більше тремтіння. Не своє тремтіння! Вона вся здригалася й не могла нічого з цим зробити. А наступної миті з’явилося відчуття, що лише він тримає в руках її — божевільну від того, що забула, яке воно — торкання чоловіка, і що керують нею виключно його руки, найменший рух яких передається її тілу з потрійною силою. А нові, незнайомі риси продовжували з'являтися на її обличчі, неспівставні із всепоглинаючою думкою, що це і є ота мить. Головна в житті. Мить, коли він тримає, нарешті, у власних руках жінку, ту саму, без якої ніколи не міг, ту, заради котрої стільки пройшов і через стільки переступив. Єдину у світі жінку на ім’я Зоряна.

Думка ця виявилася вирішальною для того, щоб повністю втратити розум, і тепер уже не мало значення, які нові риси примарилися йому на її обличчі. Мало значення лише те, що він хотів її. Вона ж зомліла зовсім у його дужих та нетерплячих руках.

Це мало бути найбільшим у житті святом. Ні, взагалі найважливішою подією, найсолодшою, найжаданішою миттю. Але відчуття, що все відбувається якось не так — швидко, грубо та… неочікувано… Воно все псувало. Відчуття, що з якоїсь причини все пішло не тим шляхом, зростало. Воно народилося тоді, коли, не тямлячи, що діє, скидав із неї все підряд, швидко та незграбно. Голова йшла обертом, зупинялися думки, та одна якась, дуже далека, надокучливо питала з глибин підсвідомості: «Це що, і має отак бути?». Двадцять хвилин тому він упевнено відповів би, що ні, а зараз… Зараз просто не знав цього. Перед ним була Зоряна. Жінка, яку так звали, яка повинна належати йому й для чого він зробив усе можливе й неможливе.

Усе сталося. І відходячи від хвиль, які поступово минали, Віктор розгублено продовжував дивитися зверху вниз на майже зовсім чуже, незнайоме обличчя жінки, яка завжди була для нього більше ніж богинею. Воно було перекривленим, спотвореним пристрастю, не схожим на себе. Не схожим на Зоряну. Це шокувало. Він зовсім розгубився.

А наступна думка просто злякала його. Вона була негарною. Жінка, на яку він завжди мав би за щастя дивитися безперервно. Віктор продовжував вдивлятися в обличчя, з якого господиня скинула всі маски. Напевно, зараз воно і було справжнім. О, Господи… Куди пливуть його божевільні думки? А вона, Зоряна, наче навмисно давала їм поживу, лежачи тепер, як у забутті, перед ним і відкриваючи його огляду зовсім не бездоганну фігуру, принаймні, далеко не таку, яка малювалася, коли подумки знімав з неї легку сукню, під якою, здавалося, нічого неможливо сховати…

Що ж це таке? Що він — збоченець? Хіба можливе те, що коїлося зараз?!

Віктор просто ліг і заплющив очі, намагаючись викинути з голови взагалі всі думки. Заснути і прокинутися з очищеною головою, яка, напевно, від нервів, переживань та напруги підсовувала своєму господарю всілякі неочікувані враження, які чимдалі ставали непередбачуванішими та невтішнішими.

Він отямився, коли її волосся ковзнуло по грудях, а рука обійняла за шию. Губи притислися до його щоки. Навряд чи вона зробила б це, якби не хотіла. Те, що десять хвилин тому, — можливо. А ось це… І, спершись на лікоть, Віктор подивився на неї ще раз, очікуючи, можливо, зникнення всього, що йому згарячу щойно примарилося.

Воно не зникло. На ліжку біля нього лежала жінка — звичайна, з непоганою фігурою, не надто молода… Її погляд прикипів до нього, рука торкалася його шиї. Вона говорила, відкриваючи ще деякі несподівані речі, посилюючи ніяковість ситуації. І він залишався в тому самому положенні, користуючись тим, що очі жінки заплющилися знову. Зараз вона нічого помітити просто не могла.

Лише за півгодини, стоячи під душем, Віктор почав щось розуміти. Доля навчила його витримувати удари. Він завжди відчував себе готовим до них. Навіть до такої несподіванки, як домогтися Зоряни, Віктор завжди був загалом готовим. Те, що сталося, виходило за всі припустимі рамки: вона — хоч як назви цю жінку — ставала для нього… не те щоб непотрібною — не настільки бажаною. Цього не сприймала власна голова, але відчувало серце.

Вона не була бридкою, жінка, яка готувала зараз через стіну обід. Аж ніяк — навіть симпатичною. Її звали так, як належить, вона жила за знайомою адресою і з давніх-давен з нею було пов’язане його життя. Саме заради неї, щоб заволодіти нею, він зробив усе можливе й навіть неможливе. Проте зараз ніяк не міг позбутися відчуття глухого кута. Холодна вода текла по його плечах, затікала в очі, скочувалася додолу, а легше йому не ставало.

Що називається, фініш.

Годину тому, поклавши на це більшу частину власного життя, він все-таки заволодів такою жаданою жінкою. Наче для того, щоб відкрити для себе несподівану, нісенітну, жахливу річ — це була… не Зоряна.

Віктор продовжував стояти під струменем води в повній прострації, не уявляючи, що робити далі. Він ще не знав, що проведе з цією жінкою ще близько двох місяців, щоб довершити справи, пов'язані з лікуванням її сина, котрого для себе, подумки, зручніше було називати саме так. Не Олегом, адже хлопець також виявиться тепер несхожим на того Олега, який свого часу тягся до нього і з яким було легко й цікаво. Теперішній Олег ніяковітиме, замикатиметься й не матиме особливого бажання йти на близький контакт. Його більше не цікавитимуть ні машини, ні поп-музика, ні прийоми рукопашного бою. І ні в кому він не бажатиме бачити старшого друга. По суті, вони будуть один для одного зовсім чужими людьми, незважаючи на всілякі обставини, що їх об'єднували. А коли доведеться збиратися всім разом, утрьох, відчуватиметься брак чогось такого… що могло би бути аргументом на користь рішення залишити це назавжди.

Протягом цього часу він ще не раз згадуватиме свою криву яблуню, все більше переконуючись у власній правоті.

А тепер, завмираючи під крижаним струменем, болісно та безнадійно намагаючись розібратися у власних почуттях, Віктор не думав і гадки не мав, що колись, значно пізніше, все-таки зрозуміє: у більшості власних нещасть винен сам. Адже кохав він не Зоряну, а вигаданий ним самим образ, ідеал. От у чім була його трагедія: ціною стількох жертв, ціною неймовірних зусиль завоювавши холодну та недосяжну снігову королеву, отримати звичайнісіньку, нічим особливим непримітну жінку. Нічим, окрім імені.

Адже її звали Зоряна.

XXXV

Віктор і сам не знав, навіщо їхав сюди. Жодних конкретних планів не було. Просто не мав куди подітися. За останній місяць він об'їздив дороги центральної частини України, просто підбираючи пасажирів то тут, то там, механічно задовольняючи звичку заробляти собі на життя. Останній тиждень його машина простояла на стоянці, а сам він протинявся Бердичевом, міряючи кроками бруківку горбатих вуличок центру та асфальт новозбудованих районів.

Як на тверезий погляд, це було щось на зразок бомжування, хіба що з тією відмінністю, що бомжі не їздять машинами. А так… Спав будь-де, їв будь-що, одяг прав у річці. Ну і ще щоранку старанно голився, чого, звісно, не робить згадана категорія людей.

Голова його тепер була вільною від будь-яких думок. Щодня Віктор розважливо спостерігав, як іде дощ або стікає роса по стеблах рослин під променями ранішнього сонця. Ні, він завжди це помічав, але раніше оці чарівні краплі дощу або роси були своєрідною матрицею, на якій закарбовувалося все те, чим він жив. І роздивляючись, як важкі краплі зливаються з поверхнею води, утворюючи на ній бульки, він подумки перебував десь у зовсім іншому місці — поруч із Зоряною або на митниці. Дивлячись, як на смарагдовому листку нічна паморозь збирається в поступово тепліючі краплі та нависає на його кінчику, він завжди раніше чув голос Тараса Леми або синтезатори Войтовича, які так само збирали елементи звучання у щось потужне та грандіозне.

Тепер усе було інакше. Краплі залишалися виключно краплями, роса — росою, а калюжі — калюжами, і його цікавив виключно рух води в природі. Вона більше не була матрицею для його запалених думок. Усі вони — і Зоряна, і Лема, і ті, хто, можливо, досі не оговталися від прикордонних пригод і ведуть пошуки «ковбоя» на «Черокі», наче «запакувалися» й лягли в його глибокий архів. Напевно, так і має жити звичайна людина.

Тому Віктор і не розумів, що привело його на перевантажені київські вулиці, де в час пік рух спинявся часто і надовго. Можливо, просто черга дійшла до цього міста. Черга приймати мандрівного барда. Так, саме мандрівним бардом здався він сам собі одного разу. Тоді, коли знову напросилися рядки пісні. За весь останній час від самої зими таке трапилося вперше. Не надто дивуючись, але підкоряючись цьому раптовому бажанню, він зупинив машину там, де їхав і, діставши гітару з багажника, сів просто на траві узбіччя. Пальці видобули мелодію, яка поступово шліфувалася, приймаючи остаточний вигляд. І Віктор відчув, що мислить зараз категоріями Войтовича. В уяві несподівано до струнних звуків приєдналися студійні «фокуси» метра. Та коли завершився вступ, співати довелося виключно власним голосом. Тарас Лема канув у повне небуття.

Кожен рядок пісні звучав наче окремо і після кожного йшов жорсткий, лаконічний перебір струнних акордів. Він просидів, спираючись спиною на колесо, дві години, зліпивши майже всю пісню докупи. Та за кілька годин вона вже здавалася піснею «ні про що». А увечері, лягаючи спати, Віктор не пам'ятав її взагалі. І проте, відтоді залишився сам для себе мандрівним бардом. Навіть незважаючи на те, що після цього більше не склав жодної пісні. Очевидно, це виглядало приємніше, ніж бути мандрівним бомжем, нехай навіть на колесах.

Обличчя вітчизняного попсового метра не висловило подиву, коли той уздрів Віктора, який звалився як сніг на голову. Та разом з тим у його погляді наче промайнула тінь полегшення.

— Чого тебе вітром носить? — запитав Войтович, подаючи руку, в той час, як його вишукане товариство здивовано витріщалося на прибульця в затертих штанях та традиційній майці.

— Тобто? — не втямив Віктор.

— Виглядаєш погано, — пояснив Войтович. — Замучений якийсь.

— Який є… — розвів руками гість.

— Але я радий. Де ти пропадав стільки часу? Напевно, півбагажника пісень привіз…

Віктор на це лише знизав плечима.

— Значить так, — продовжував керувати метр, ганяючи увесь цей різнобарвний бомонд, — перерва на дві години. Де Валя? Мені до кабінету обід на дві персони, за вищим розрядом. Решта на дві години вільні. Ні, Женю, ти будь десь у студії. Ти мені знадобишся. І нехай подивляться за цей час системний блок. Уперед!

Він схопив Віктора за руку й енергійно потяг до власних апартаментів. Тут всюди було цілковите «евро». Вишуканий офісний стиль і водночас щось затишне та оригінальне. Але роздивитися в деталях не вистачило часу. Войтович безперервно говорив, вказуючи руками то на одне, то на інше, поки вони дісталися його кабінету. Секретарка у кращих традиціях — модельна зовнішність і стриманий макіяж — також здивовано скинула бровами, коли побачила майже в обіймах із шефом це пожмакане несвіже створіння. Хоча, загалом, за півроку вона звикла бачити тут усяких людей.

— Ну ось, тут я тепер працюю, — сказав Войтович, падаючи на диван і запрошуючи гостя. — Це моя власна студія. Те, що ти бачиш, у недалекому майбутньому буде найпотужнішою у країні кухнею з вироблення аудіопродукції та відеокліпів. Продукції найширшого вжитку.

— Після Леми ви вирішили вдатися до найширшого вжитку? — Погляд Віктора не висловлював подиву, але тон віддавав якимось нерозумінням.

Лише зараз Віктор усвідомив, що не говорив ще з метром про Лему й не уявляв, що йому відомо про зникнення кумира. І якщо Лема, образно кажучи, не попрощався з Войтовичем, той мав би виявляти неабиякий інтерес і принаймні запитати, що відомо про це Віктору.

— До чого тут Лема? — скривився Войтович. — Музика — це взагалі продукція широкого вжитку, як кіно і література… Саме це я мав на увазі. Ти просто не так зрозумів. Я зовсім не хотів сказати, що продукуватиму «ширпотреб». А куди ти пропав? Я дзвонив, шукав… Ти що, поміняв мобільний?

Войтовича наче цікавили нюанси зникнення не Леми, а його, Віктора.

— У мене взагалі немає мобільного.

— Чому? Ти ж мав…

— А навіщо він мені?

— Ну… — розвів руками Войтович, — хоча б для того, щоб я міг тебе знайти…

— З мене зараз ніякої користі.

До кабінету завезли столик, сервірований справді за вищим розрядом, але Войтович навіть не звернув на нього уваги.

— Не розумію… В тебе щось сталося? — Він пильно подивився на Віктора.

Той лише невизначено знизав плечима й похитав головою.

— Ану, розповідай. Я дивлюся, з тобою щось не те. Кажи.

— Та, начебто нічого, — заспокоїв його Віктор. — Просто… машинами більше не займаюся, муза втекла… Спокійний період у житті.

— Гм… ясно… — Метр пошкріб потилицю. — А причина твоєї появи, на яку я вже не надто сподівався?

— Так… Вирішив провідати. Був у Києві… Можна, я щось з'їм, бо воно тут стоїть і пахне…

— Господи… звісно! Давай! — Він визирнув у коридор і сказав секретарці: — Валю, іди скажи, що запису сьогодні не буде. Завтра. Давай, — він знову вмостився на дивані й почав розкорковувати пляшку. — Біс із ним. Сьогодні розслабимося. Ну його в баню…

— Я за кермом, — сказав Віктор.

— Машина де?

— Внизу, під будинком.

— Давай ключі, — безапеляційно заявив Войтович. — Ночуватиме у дворі під охороною. Ще й помиють. А ти в мене. Гаразд?

— Навряд чи я вартий такого прийому, — засумнівався Віктор. — Я так заїхав, просто привітатися.

— От і привітаємося, — наполягав той, забравши таки ключі й віддавши тій самій секретарці за двері. — Все. Давай за зустріч. До ранку тебе нехай нічого не обходить. Вітю, та ти на себе не схожий! Зараз посидимо, приймеш душ, відіспишся по-людськи… А завтра і світ інакшим здаватиметься. А може, й що корисне вигадаємо. І муза повернеться! Подивися, який ти страшний — будь-яка жінка втече, а вона — не будь-яка — найкраща, найвибагливіша…

Вони випили за зустріч, і Войтович вмостився зручніше біля нього.

— Давай я зразу до справи?

— Як скажете…

— Слухай, Вітю… Оце, що ти тут бачиш, — усе зовнішнє. В наш час без цього не можна. Основа всього — гроші, ти сам розумієш. Куди без них? Ти чув, напевно, за Тараса…

— Що саме? — перепитав Віктор, спокійно зустрічаючись із ним поглядом і відчуваючи мимоволі якесь хвилювання всередині.

— Ну що — те, що його більше немає…

— Що значить — немає? У якому розумінні?

— Немає як співака, як зірки. А чого ти так подивився? Знову не так зрозумів? Та ні, живий. Кілька місяців тому дзвонив. Немає більше великого Тараса Леми.

— І де ж він? — запитав Віктор.

— М-м… уявлення не маю, — скривився Войтович. — Я так думаю, що десь за кордоном. Швидше за все, хлопець, зібравши капіталець, вирішив, що найрозумніший, і подався кудись… Може, до Штатів… Не знаю. Якби він був тут, в Україні, ми б це знали. До нас би докотилося, хай би де заховався. Смикнув десь за «бугор», напевно, мріючи про велике майбутнє. Це схоже на нього. Тепер наш великий Тарас Лема, я гадаю, співатиме в якомусь кабаку, нехай навіть цивілізованої країни. Ти не згідний?

Войтович налив ще по чарці.

— Не знаю…

— Усе ти знаєш, — не погодився метр. — Лема при всіх своїх талантах без мене ніщо. Повір, я реально дивлюся на речі й не страждаю манією величі. Я, наприклад, усвідомлюю, що сам — без тебе і ще кількох таких, як ти, — також ніщо. Просто бізнесмен. Умію рахувати гроші. Знаюся на теорії музики. А сам я… вже нічого не можу. Моя душа вже не здатна складати пісень. Мозок — так. Міг би сидіти і клепати їх сотнями, я колись казав… Розумієш? Скласти план — кістяк такий. Номер один — про кохання. Номер два — патріотичні. Номер три —… і так далі. І за цим планом штампувати таке, як по брехунцю тепер у кожній хаті з ранку до вечора товчуть. Без проблем. Можеш не вірити — я був би найпотужнішим у країні пристроєм такого роду. А от душа вже не здатна. Розумієш — якщо під’єднати цей творчий верстат до душі, щоб не від мозку запускався, а від… — він приклав руку до серця, — не вдасться. Виснажився цей безкон'юнктурний пускач. Давно. Роки. Розчарування… Усе дається взнаки. Та ти їж… З дороги все-таки.

Віктор не знайшовся, що зауважити, і продовжував мовчати, розуміючи цього чоловіка, якого завжди поважав.

— Ось так, Вітю. Тому ми створимо власну музику. Справжню — не штамповану, не розкручену, не кон'юнктурну, не з пальця висмоктану, не бездарну. Розумієш? Я згідний — різним людям потрібна різна музика. Кожному своє. Селянин, як правило, не оцінить Да Вінчі, або Баха, чи Достоєвського… Це нормально! І нехай він має своїх майстрів народного розпису, нехай має весільні пісні, оті книжки, що лежать зараз на прилавках, нехай має попсу, яку ми пишемо, — це нормально! Але чому під цей рівень повинні шикуватися всі? Вітю, зараз будь-яку країну рухає вперед інтелект, повір мені не як музиканту, а як інженеру-електроннику. Попереду ті країни, в яких розвивається наука та технології, а їх творить хто? Інтелігенція. А в нас лише люблять розповідати, як її винищив Сталін, і тільки. Подивися, як живе в державі інженер, учитель, лікар. Вони кинуті в цю сільськогосподарську атмосферу на виживання — насамперед, у моральному відношенні. І негативний ефект цього ми спостерігатимемо через багато років. Отак, Вітю, якщо брати глобально. І проект мій полягає в тому, щоб створити в країні популярну музику для цієї аудиторії. Щоб ліквідувати цей парадокс, коли існує купа людей, які потребують її, як і багато тих, хто здатний її створювати, а пісні нема. Просто ті, хто здатні творити, не мають підтримки, не мають коштів, не мають таких «плечей», як я. Зрозумів? Я хочу віднайти їх і створити інтелектуальний поп — музику, яка поєднуватиме багато напрямків, але це будуть пісні з мудрими та зрозумілими текстами, написані від серця, а не задля грошей та дешевої популярності, позбавлені кон'юнктури. Якщо за ті роки, які мені залишилися, це зробити вдасться, я, повір, буду задоволеним.

Войтович зробив довгу паузу, замислившись. Коньяк у його чарці так і залишився невипитим. Цією лекцією він розпалив самого себе і зараз перебував думками вже не біля свого несподіваного гостя, для якого вона призначалася, а десь у надрах свого творчого доробку.

— А де ви візьмете нового Тараса Лему? — подумавши, запитав його Віктор.

— Ніде, — відказав той. — Нового Тараса Леми не буде.

Войтович покрутив у пальцях склянку і таки перехилив її.

— Ми таку продукцію тягнемо з Росії, оскільки потребуємо її. А я хочу власної. Я хочу, щоб у нас був власний інтелектуальний поп, навіть якщо потім ніхто не згадає, що створений він був під моїм скромним але теплим крильцем, розумієш? Мені немає більше чого хотіти — я старша людина, з голоду не помираю, а мої діти вже забезпечують себе самі. Отож у мене є все, що дозволяє подбати тепер про власну внутрішню гармонію.

— Гарний у вас коньяк, — сказав Віктор, — і гарний стіл. Дякую за такий прийом. І студія гарна. Супер.

— Студії ти ще не бачив, — заперечив метр. — Зараз перепочинеш, і покажу. Тут є на що дивитися. Але скажи — ти будеш допомагати мені в цьому? Можу я сподіватися на це?

— Що ви маєте на увазі?

— Бути складовою частиною усього цього. Тобто робити те саме, що ти робив досі, але вже в іншому контексті.

— Я вже не пишу пісень, — подумавши, сказав Віктор.

— Чому?

Він якось невпевнено знизав плечима:

— Не відчуваю душевної потреби. Ви ж самі кажете, що їх потрібно писати не мозком, а душею.

— Якщо ти створив такі пісні, — не погодився Войтович, — то це вже свідчить про талант і душевну потребу, а також бачення світу з тих позицій, які мені імпонують. Не сперечайся! — він підняв руку, побачивши, що Віктор намагається щось заперечити.

— Я не збираюся сперечатися, — вичекавши, мовив той, — але ви просто всього не знаєте. Тому й кажете так. Гаразд, я дещо поясню. Якщо удвох словах, то пісні ці писав не я, а… словом, кохання до однієї жінки. Тепер його більше немає. Немає й пісень. Талант тут ні до чого.

— Кохання — річ наживна, — дипломатично зауважив Войтович. — Уся творчість людини в широкому розумінні стимулюється коханням — це об’єктивно. Одні творять, бо щасливі в ньому, інші — навпаки. Ти зараз нещасливий — виплесни це, не тримай його. Потовчись тут, подивися, скільки цікавих, захоплених людей у мене працює. Послухай, що вони пишуть, що співають, про що говорять. Побачиш — вони вдихнуть у тебе трохи життя. А ти в свою чергу потрібен їм, усім нам. Чорт забирай — хай нарешті народ побачить того, на чиїх піснях злетів Тарас Лема! Нехай його вже немає — повір, їх є кому співати. Не можна давати їм померти. Нехай це буде Віктор Ждан — байдуже. Повір мені — це вже ім'я, хоч і самого Ждана ще ніхто не бачив. І одночасно — це поки що ім’я. Поки що! — Войтович підняв палець догори. — Поки народ не забув, як звучить і як виглядає Тарас Лема. Великого Леми вже немає. І якщо ти не з'явишся зараз, то пісні порозтягують ті, хто лише бездарно кривляються на сцені. Бездарність — вона хижа. Тоді твої пісні втратять відразу половину, адже пісня — це не лише музика й текст, це ще й виконання. Їх перестануть слухати і скинуть у купу з іншим ширпотребом. Але поки цього не сталося, Віктор Ждан — це досі ім'я. Вітю, пісні, написані душею, — це те саме, що твої діти. Як можна кидати їх напризволяще?

— Не знаю. — Віктор явно не чекав такого повороту. — Не знаю, що вам сказати. Шкода вас розчаровувати, але…

— Не говори більше нічого, — заперечливо підняв руку Войтович. — Досить. Пообіцяй мені одну річ. Ні, дві речі! Що ти побудеш тут хоча б тиждень і що ми запишемо твою останню річ. Те, що ти написав останнє. Лади?

— Добре, — погодився Віктор. — Це я вам обіцяю.

Підіймаючись ескалатором із тунелю метро, Віктор згадав свою останню пісню. Вона таки ні про що. Хоча… Життя його дійсно дало тріщину. Зоряна перестала бути його життєвою потребою. Тому, що настало після цього, важко дати визначення. Якась неймовірна порожнеча… Більш як половина життя прожита в химерних мріях. Більш як половина його була покладена на те, щоб здійснити їх. І що ж? Снігова королева Зоряна розтанула, і мрії більше не існує. А без неї мало сказати — некомфортно. Як там — «а без мрії життя нема». А може, йому навпаки пощастило? Скільки людей скніють на світі без неї! Скільки людей сіро живуть і помирають, не спробувавши такої речі, як пристрасть, кохання. Так і з ним би сталося, якби в тому юнацькому мрійному віці не побачив Зоряни.

Ось і розкололося тепер життя його на дві половини, між якими лежала така безодня…

Вона вже була на місці, і Віктор автоматично глянув на годинник, відчуваючи незручність. Ольга в легкому бежевому плащі стояла, спершись на невисоку огорожу, що відокремлювала газон від тротуару і тримала в кишенях руки. Довге розпущене волосся було перекинутим через плече. Побачивши Віктора, який виходив з підземки, вона відштовхнулася від огорожі й пішла назустріч.

— Привіт.

— Привіт. Гарно виглядаєш.

— А я гадала, більше не побачимося. Ти давно в Києві?

— Чотири дні.

«І не об'явився?» — це сказало її обличчя, Віктор помітив.

— І надовго? — це вже мовила вона сама.

— Післязавтра їду.

— Отже, думав — варто чи ні, і все-таки вирішив, що варто.

— Ну, не зовсім… — знітився він. — Просто гадав, що, з одного боку, ти можеш бути ображена на мене, а з іншого… Незручно було відбути тут тиждень і не подзвонити.

— Ні, я не ображена, — сказала Ольга. — За що? Добре, що подзвонив.

Вони сіли в одному з літніх кафе просто неба, які вже встигли порозставляти з першими теплими променями весняного сонця.

— Як ти? — запитав Віктор.

— Так… кручуся. У прямому й переносному розумінні, — вона не витримала й засміялася з власного дотепу.

— І де?

— А де доведеться. Вже три місяці. Організували один театр. Називається «Ренардо». Скільки проіснує — важко сказати, але поки при роботі. Не кордебалет Тараса Леми, звісно, але… Ну, є ще перспектива — подруга обіцяла влаштувати… Вона в одному ліцеї ритміку викладає. До Штатів збирається. Обіцяла мене замість себе. А взагалі, знаєш, невдалий рік. Усе в мене полетіло к чортовій матері. Як пропав Лема — пропала удача. Трупа розлетілася — хто по кабаках, хто ще гірше… Був у мене один шанс — я вже почала зніматися у двох відеокліпах EL Кравчука… Словом, знайшли кращу.

— У них поганий смак, — спокійно промовив Віктор, пригублюючи свій коктейль.

— Гарно це в тебе виходить, — засміялася вона, — оці компліменти… Так, ніби серйозно, зі знанням справи… Ніхто більше так не вміє.

— Я серйозно.

— Ну, дякую. Шкода, звісно. Гарні були кліпи. Не Тарас Лема, звичайно, а все ж таки… Шанс пробитися.

— Нічого, ще буде, — заспокоїв її Віктор.

— Як досі не було, то вже й не буде, — сумно сказала Ольга, водночас доволі хитро глянувши на нього. — Як казав один відомий поет і композитор, «бажаний світ — він не для всіх». Давай ліпше про тебе. Розкажи, як ти.

— Немає що розповідати, — відмахнувся Віктор.

— Так уже й немає… Одна річ мене цікавить. Можна спитати? Не знаю, чи гарно з мого боку…

— Чому ні…

— Скажи, а ти… тобі вдалося?

— Що саме?

— Ну, тоді, коли ти збирався приїхати, а потім… потім несподівано зателефонував, сказав, що… словом, тобі вдалося врятувати свою королеву?

Вона сказала це без найменшого натяку на якийсь сарказм.

— Вдалося, — Віктор відповів так само просто. — Усе вдалося.

— І вона була тобі вдячною? Ти… отримав її прихильність?

— Так.

Тепер Ольга глянула на нього зі справжнім захопленням:

— А я часто думала про це. В тебе наче в романі. Гарному такому, які люблять жінки читати. Виявляється, подібні речі все-таки бувають. Я знала, що в тебе вийде. Ти з тих людей, які живуть за принципом «або все або нічого».

— Еге ж… — криво посміхнувся Віктор, — «переможець отримає все»…

— Точно! — вигукнула вона. — Як у професійному боксі. Іншому наб'ють пику, а він і задоволений, що хоч узяв свої десять відсотків гонорару — також гарні гроші. А ти тільки за таким принципом. І ви тепер разом?

— Ні.

Вона здивовано підняла на нього очі.

— Я зрозуміла, що ти домігся своєї коханої…

— Саме так і було, — погодився він.

— А… що потім?

— Я й сам не знаю, що сталося потім…

— Що, не склалося? Що, вона все-таки не схотіла тебе? Ну скажи, я не розумію… Я ж просто як друга питаю.

— Я й сам не розумію, — сказав він, дістаючи цигарку. — Вона виявилася не тим, на що я сподівався. Словом, напевно, просто я уявляв її інакшою і…

— І що?..

— І нічого. Я більше нічого від неї не хочу.

— Як це… І ти так просто про це говориш? — Здивування Ольги виглядало природно. — Ти прожив заради неї півжиття наче в монастирі, а тепер… Хіба так буває?

Він лише невизначено знизав плечима.

— Я також гадав, що не буває.

— І чим тепер займаєшся?

— Загалом, нічим.

— А машини?

Віктор лише заперечно похитав головою.

— Весело… А що робиш у Києві?

— Тиняюся.

— А де живеш?

— У Войтовича. Він тепер свою студію має, запрошував до співпраці…

Вони говорили довго. І Віктор, як і тоді, взимку, відчув приємне полегшення. Наче знову відвантажив їй частину того, що хилило донизу. Йому схотілося запам'ятати її такою — гарною, спокійною, як тепер, коли Ольга йшла поруч, за кілька кроків від нього. Вона була без перебільшення красивою, а розуміння, що там, під одягом або макіяжем не криється нічого такого несподіваного, підступного — адже все це доводилося бачити — чомусь заспокоювало, рятувало від якихось задніх думок. Вона була дуже гарною, проте щось заважало сповна це оцінити. Напевно, тому, що порівнювати тепер не було з ким — адже Зоряни, тої, його Зоряни, більше не існувало.

Віктор звик завжди виконувати свої обіцянки. Тому й сидів зараз у центрі студії Войтовича, тримаючи гітару на колінах. У центрі — в прямому розумінні. Щойно двоє дівчат скінчили робити з ним те, потреби в чому він так і не зрозумів. Вони довго мастили його по обличчі всякими губками та пензликами, дивилися, вмикали світло під різними кутами, знову дивилися. Навіщо, якщо за задумом Войтовича потрібно було створити такого собі змученого життям героя на власній кухні — злегка пожмаканого та розчарованого? Усе наче й так сповна відповідало цьому образові. Проте вся ця метушня навколо нього тривала. Віктор не відчував жодних незручностей. Ніяковість, яка мала би бути при цьому, кудись поділася, хоч він зараз перебував у центрі уваги купи людей, які дійсно розуміються на тому, що за якийсь час доведеться робити і що — він це знав — сам робить непрофесійно й небездоганно. Зараз вони це побачать. Зараз оцінять по заслугах і кожен подумає — «Де це він (тобто метр) відкопав цього ідіота»? Тут би будь-хто мав відчувати ніяковість. Увесь же незворушний вигляд Віктора промовляв єдине: «Треба — то треба, я не напрошувався. Що хотіли — отримуйте».

Можливо, незворушності йому додавала ще одна річ. По тому, як з ним тут обходилися, Віктор зрозумів, що Войтович, очевидно, розповів своїм помічникам, хто він такий. І зараз вони бачили перед собою не якогось обдертого барда, а автора майже всіх пісень Леми, який не так давно справляв справжній фурор і для них ще не вмер остаточно. Того й зазирали вони йому в очі не те що з повагою, навіть з подивом, мовляв — ого, хто тут у нас сьогодні з’явився… «Зараз я вас розчарую», — хотілося сказати, але без найменшого жалю до себе.

— Пробачте, я дуже далека від цього людина, — посміхнувся Віктор ще одній дамі, яка встановлювала мікрофони.

— Ну, не така вже й далека, — хитро посміхнулася у відповідь вона.

Нарешті все налаштували, і Войтович узявся керувати. Усі слухали зацікавлено, і Віктор заспівав пісню від початку до кінця. Ішов запис, і коли стихли останні акорди, він подумав, що оце, напевно, й усе. Легко відбувся. Хочеться вам такого — ради Бога, беріть, як не маєте ліпшого.

Але, як виявилося, все лише починалося.

— Вітю, ще раз, — сказав Войтович. — Гарно, природно в тебе вийшло, я задоволений. Але заспівай так, наче тут нікого немає. Зараз ти співав для нас, бажаючи зробити це якнайкраще. Вважай тепер, що ми вже чули пісню й нам більше не цікаво. Тож тепер співай для себе. Так, ніби ото сидиш дійсно в себе на кухні й «доганяєшся» сам.

— Немає чим «доганятися»… — пробурмотів Віктор, вмощуючись на старій обдертій табуретці, яку відкопали для кліпа невідомо-де.

— Що ти там?

— Каже, що немає чим доганятися… — підказали метрові гостровухіші.

— Ну, тоді просто пограти на нервах у сусідів. Дванадцята година ночі… Уяви собі. Тебе життя дістало! То нехай же і їм воно не буде медом! Давай.

Він заспівав ще раз, хоча й не розумів, чого від нього хочуть. Віктор і так вважав, що не помічає всіх цих мікрофонів, ламп та скла, яке відокремлює його від багатьох пар пильних та зацікавлених очей та вух. Але треба — то треба.

— Нормально, — сказав Войтович. — Я цілком задоволений, але хочу тобі щось пояснити. Не ґвалтуй свій голос. Те, що в нас вийде, тобто кінцевий продукт, не залежить від твоїх намагань. Те, що чутимуть усі з екрану, не залежить від того, як ти тут стараєшся. Усе залежатиме тільки від мене. Я сам ліпитиму ролик і «зроблю» твій голос…

— Не зрозумів, — перебив його Віктор, — ви хочете сказати, що робитимете з цього відеокліп?

— А для чого я час витрачаю… — у свою чергу не зрозумів метр.

— І що… демонструватимете його… — Віктор не міг підшукати підходящий вислів.

— Аякже. Хотів би я побачити когось бодай одного, хто відмовився б подивитися на Віктора Ждана власною персоною. Момент підходящий — ґвалт по зникненню Леми ще не вщух.

— Вщухне одразу, — пообіцяв Віктор.

— Будеш «тата вчити»? — удавано розсердився Войтович. — Я розумію, що ти хочеш свою скромність продемонструвати — це у твоєму стилі. Але зараз ми працюємо, тож відкиньмо умовності. Заспівай своє. А звук, аранжування — усе зліпиться, як належить. А від тебе мені потрібно виключно образ. Отой образ тебе самого, яким ти є. Повір, це те, що треба. Тож не пнися. Усе буде гаразд — з усіма так працюю. А голос у тебе цілком нормальний — усі це скажуть, хто чує зараз. Не Басков, звичайно, але цього й не вимагається. Баскових ми тут не пишемо. А для того, щоб запхати його до комп'ютера, — він підходить, це головне.

— Гм… ви справді гадаєте, щось вийде? — не міг повірити в серйозність його задумів Віктор.

— Щось — нас не влаштовує, — відрубав Войтович. — «Щось» — ми вже маємо, вуха в'януть. Вийде дуже добре.

Вони працювали довго, випробовуючи різні варіанти — ця «вузька» компанія, чисельність якої сягала за десяток. І проте, коло справді здавалося вузьким. Ці люди захоплено робили справу, яка їх не просто годувала — яка дійсно була для них важливою. Вони пили каву, курили, сперечалися, і Віктор помітив, як поступово зник бар’єр, який існував спершу між ним і цими незнайомими людьми. Його вже без комплексів запитували про те, що їх цікавило, пояснювали речі, яких не знав і не розумів він сам.

Упродовж дня Войтович кілька разів зникав, і робота продовжувалася без нього. У студії на місце Віктора сідали інші й також виконували пісні — хто під гітару, хто під уже змонтований раніше супровід. Віктору довелося співати ще кілька пісень, які були створені ще тоді, але через відомі обставини так і не встигли знайти свого виконавця — незабутнього Тараса Лему.

Надвечір з'явився Войтович. Він скинув піджак, сорочку і, залишаючись у доволі оригінальній футболці, прилаштувався поруч із Віктором на цій бутафорській «кухні». «А може, щось путьове вийде?» І вони співали вдвох. А потім, коли команда підкріплялася «чим Бог послав», Войтович продивлявся і прослуховував інші записи, зроблені за день. Здавалося, він залишився задоволений. І коли Саша, головний технік, клацаючи кнопками, проганяв зроблену за день продукцію, метр несподівано вигукнув:

— Стоп! Ану…

Потрібне місце повернули. Це була одна з пісень Віктора, ще з «тих». Ні, не Зоряниних, адже була написана в той період, коли доля вже забрала її назавжди й коли йому було неймовірно тяжко.

лунав приспів.

Обличчя метра виглядало вкрай зацікавленим, і всі збіглися до екрана, дивлячись на дійсно замученого, якщо не всім життям, то цим днем — безперечно, чоловіка у смугастій десантній майці з леопардом на м’язистому плечі, яке, здавалося б, усе могло подужати.

— Свічку на стіл — і то негайно… — закомандував Войтович, — таку… ну, ви зрозуміли яку… Без підсвічника, на тарілку!

Він уже бачив, цей невгамовний Войтович, як усе виглядатиме в кліпі. Чоловік, від якого завтра буде в захваті аудиторія набагато більша, аніж сьогоднішня, сидітиме трохи інакше, розвернути б його, але хижак нехай залишається в кадрі. І нехай оці рядки так і співає — тихо, речитативом. А от приспів…

— Оце гарно… Так, ще нам трьох коханок у студію… — бурмотів Войтович. — Ну, це ми знайдемо… А може, не трьох…

Метр виглядав просто щасливим і мало не потирав руки. Народ допивав каву, а вони вийшли на повітря перекурити.

— Повір мені, Вітю, це буде гарно, — мовив Войтович. — Віриш?

Віктор знизав плечима.

— Побачиш. Коли я все зліплю. Вітю… — Він глянув у самі його очі. — Не позбавляй мене можливості з цим працювати. Залишся, поки доробимо принаймні оцих два ролики. Притому останній — насамперед.

— Як скажете… — похитав головою Віктор. — Треба — то треба.

— Треба, — погодився метр. — А тобі що — зовсім не цікаво? Ну, скажи відверто.

— Гарно у вас. Приємно тут обертатися, — сказав Віктор.

— Тусуватися, — виправив Войтович. — Звикай. А в тебе є якісь ідеї? Щодо того, як це все оформити? Ну, думай. Твоя ж пісня.

Якийсь час Віктор думав, а потім промовив:

— Є, якщо дозволите…

Вечірній Київ блимав чисельними вогнями. Рух заспокоївся, і тепла безвітряна тиша поглинула каштани, які від світла ліхтарів тепер здавалися геть білими. Він залишився на самоті й покрутив у руках телефон, залишений Войтовичем. Не тому, що відчував якесь вагання — просто надто сучасна модель. Але він упорався.

Напевно, вонаще не спала. Голос був спокійним, рівним, не здивованим.

— Привіт.

— Привіт, рада тебе чути. Не сподівалася.

— Не збудив?

— Ні. Ти ж знаєш, я пізно лягаю.

— Ти не зайнята?

— Звісно, ні. Тим паче, для тебе. Дуже рада твоєму дзвінку.

— Я хотів дещо тобі запропонувати. Пам’ятаю, ти розповідала про свої невдачі. То я знайшов для тебе місце якраз у двох відеокліпах замість тих. Ну… не Ель Кравчук, звичайно, але фахівці кажуть, що також пристойно. І… гонорар зовсім непоганий. Ти згідна?

Вона розгубилася.

— Віку… це так несподівано… А… що це? Ти що, просив за мене Войтовича?

— Та ні, навпаки він мене просив. Це мої… як він каже — ролики. Треба зіграти знаєш кого? Мою коханку. Тобто навіть одразу трьох. Потягнеш?

— Віку… ти серйозно? Ти — у відеокліпах? Войтовича?! Нічого собі… І… запрошуєш мене?

— Звісно. А кого ж іще? Приїжджай. Тут усе лише починається — товктимуться, пробач — тусуватимуться цілу ніч.

— А якщо я все-таки не підійду? Ну, впреться Сергійович — я його знаю. Знову, як і тоді, знайдуть гарнішу. Тоді буде подвійне розчарування.

— Не знайдуть, — упевнено мовив Віктор. Помовчав і додав: — Ти найгарніша. Можеш мені повірити.

Коли надійшов Войтович, Віктор мовчки простягнув йому телефон.

— Ну що, знайшов хоч одну кохану?

— Усіх трьох.

— Швидко це в тебе, — здивувався метр. — Ну, воно й не дивно. Переможець…

Здоровезний хрущ, прогудівши в темряві, вдарився у плече Войтовича і впав на землю догори ногами, ворушачи лапками, намагаючись перекинутися.

— Ну нічого собі… — мовив той. — Озвіріли. Цього року їх як ніколи.

— Це ж добре, — зауважив Віктор. — Як каже одна поважна людина — «хрущі літають — отже, будемо жити».

— Нормально, — сподобався дотеп метрові. — Хто придумав?

— Петро Франкенштейн.

— Як-як?!

— Петро Франкенштейн, — повторив Віктор. — Ви його не знаєте. Поважна людина. До речі — мужик прикольний! Ви би бачили цю морду! Такий типаж! Ось кого у відеокліпах знімати.

— Не жартуєш?.. — зацікавлено й водночас з недовірою промовив метр. — Гм… Знімай. Тобі й карти в руки.

Вони говорили довго. Спільне минуле, плани на майбутнє, просто думки вголос. А за вікнами студії вмикалося, вимикалося, звучало… Їх не чіпали, наче всі розуміли, що тут зараз вирішується важливе для їхнього шефа питання.

— Ну? — запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. — То як?

— Про що ви? — не зрозумів Віктор.

— Про тебе. Дуже хочу мати тебе у своїй команді.

Рука метра залишалася простягнутою, а Віктор тільки розпачливо похитував головою, не знаючи, як вчинити.

Вона наче створена була, щоб з’являтися в найпроблемніші моменти його життя й полегшувати його своєю появою. Так сталося і цього разу. А метр отримав свого роду тайм-аут, побачивши несподівано Ольгу, яка заходила на подвір'я студії.

— О… — мовив Войтович, — а тебе, сонечко, яким вітром сюди занесло?

— Я її запросив, — пояснив йому Віктор. — Ви ж казали терміново знайти собі кохану, то я виконую.

— Гм… н-да-а… м-м… — Войтович був здивованим. — Ну, що ж… вибір схвалюю. То як?

Рука була простягнута повторно, а Віктор, тепер уже не роздумуючи, подав свою й потис її.

— Ну й рука в тебе… — пожалівся метр, — залізо! Але для нашої не надто делікатної справи, гадаю, підійде.

— Усе, що з заліза, — завжди підійде, — автоматом мовила Ольга. — Якщо постаратися…

— Гарно… — розплився в посмішці Войтович. — А цей афоризм хто народив?

— Петро Франкенштейн, — сказала Ольга з такими інтонаціями, наче цього не можна не знати.

— Ну, ви, — несподівано розлютився метр, — ідіть до дідька! Взяли моду зі старшого покоління глузувати! Ану, вперед! Розбалакалися. Ні холери не зробили сьогодні… Он ранок уже — життя починається!

Схопивши, він потяг їх до студії — галасуючи, напускаючи на себе цю показну суворість і водночас не ховаючи доброї усмішки. Схоже було, що життя для цих трьох людей дійсно лише починалося.

07.11. 2004 р.

Післямова

Дорогі, любі жінки!

Гарні, розумні та незалежні!

Гадаю, всім Вам зрозуміло, що герой роману — персонаж вигаданий. Можливо, навіть, хтось із Вас подумає, що створював його автор, хильнувши зайвого. Нехай так.

І все таки…

Коли надворі смеркне, і Ви засвітите світло в кімнаті, перейдіть непомітно до сусідньої темної кухні і, відхиливши шторку, визирніть у темряву. Чи не стоїть бува там, унизу, той, хто день у день, завмираючи, безнадійно дивиться на Ваші вікна? Хтось добре знайомий, із тих, кого Ви звикли не брати до уваги.

Подивіться уважно.

Можливо, на його плечі, не надто широкому, немає татуйованої пащі хижака. Не виключено також, що він не торгує машинами й не «клепає» хітів для попсових зірок.

Та хіба ж про це наш роман?

З повагою та любов'ю — автор.

Примітки

1

Збережено нумерацію розділів у паперовому оригіналі.

(обратно)

Оглавление

Пролог

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

XXIV

XXV

XXVI

XXVII

XXVIII

XXIX

XXX

XXXI

XXXII

XXXIII

XXXIII[1]

XXXIV

XXXV

Післямова

*** Примечания ***