Сміливий чунг [Димитр Ангелов] (fb2) читать онлайн

Димитр Ангелов СМІЛИВИЙ ЧУНГ

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклав з болгарської А. ЛИСЕНКО}

_{Переклад здійснено за виданням: Димитър Ангелов. Смелия чунг. Народна култура. София. 1955.}

_{Художник М. Т. Чорнокапський}

КОЛИ ЩЕ НЕ БУЛО ЛЮДИНИ Книга перша

РУДИЙ ГРАУ

Гpay розплющив очі, випростав широкі лапи й голосно позіхнув. У півтемряві лігва блиснули ікла жорстокого звіра. Гострі загнуті пазури вп’ялися в м’яку і вологу землю, з якої піднімалася тепла пара. Позіх поступово перейшов у самовдоволене гортанне муркотання.

Гpay міг би лежати ще досить довго, та голод розбудив його. Хижак ворухнув чутливими кінчиками вух, неквапом підвів велику голову й гарячим, зловісним поглядом обпалив просвіти похмурого лігва. Потім, ніби засоромившись своїх незвичних лінощів, устав і, мов тінь, прослизнув поміж густо сплетеним гіллям, що прикривало вхід до його сховища.

Навколо височіли велетні-дерева. Розкинувши свої крислаті, переплетені між собою віти, вони утворили вгорі суцільне темно-зелене склепіння, крізь яке ніколи не проникав сонячний промінь, не проглядала синява неба. Непомірно товсті, безладно скупчені стовбури дерев крізь потріскану кору живили густим соком великі плями іржаво-чорного моху. Від їх кореневищ у повітря здіймалась волога.

Темний, неозорий ліс. Ліс одвічної темряви. Ліс грау.

Грау поклав передні лапи на товстелезний стовбур дерева, що з незапам’ятних часів лежав біля входу до лігва, висунув загнуті пазури і почав їх гострити за старим звичаєм. Міцне його тіло витяглось і напружилось. Потім він відступив трохи назад, зібгався в клубок і раптом звився в повітрі. Велике руде тіло, мов гумовий м’яч, легко відірвалося від землі, майнуло вгорі і м’яко впало понтон бік колоди на землю. Стрибок хижака не викликав найменшого шуму: не ворухнувся жоден сухий листок, не тріснула жодна галузка. Нечутними, легкими стрибками грау пірнув у бездонні хащі безмежного лісу.

З-за товстого дерева вискочила коричнева тварина, така ж завбільшки, як і сам грау. Помітивши руду тінь, тварина втупила в неї злякані очі й заціпеніла. Потім з коротким, одчайдушним ревом кинулась тікати. Але тієї ж миті грау прошумів у повітрі, обхопив утікачку смертельними обіймами і з глухим зловісним риком впився зубами в її шию. Тварина впала на землю, і грау почав роздирати її живцем.

Наївшись запашного, теплого м’яса, грау облизнувся, залишив жертву й легкими, нечутними стрибками рушив далі.

Дерева повільно розступалися. У темному склепінні переплетених вгорі віт почали де-не-де з являтись просвіти. В один такий широкий просвіт ринув потік сонячних променів, обливши ними іржавожовту спину грау. Велетенський хижак спинився, вражений, примружив очі. Спинився, весь осяяний іржавожовтим блиском — від кінчика довгого хвоста до гострих, нашорошених ушей. Осяяний — в красі і силі.

Грау був красивий. Грау був дужий. Грау був жорстокий і невблаганний, коли хотів їсти. Такий жорстокий та дужий був цей гордий і свавільний володар лісових просторів, що навіть добродушний хо-хо, який міг би залюбки розчавити рудого хижака одною ногою, уникав з ним зустрічі.

Несподівано з високого гілля дерев почулися пронизливі крики, і покотилося у всі боки: чі, чі, чі, чі! Скоро крики повторилися знову, потім ще, і незабаром увесь ліс сповнився цим несамовитим, безладним вереском: чі, чі, чі, чі!

Грау підвів голову, вишкірив зуби и глухо заричав. В його жовтих очах спалахнули злі вогники. Повиснувши на гіллі, мов гігантські плоди, пустотливі хвостаті чін-гі здійняли неймовірний галас. Вони підскакували, гойдалися, крутились і верещали уривчасто, безладно. Маленькі їхні очиці неприязно світилися й кололи грау голками дикої ненависті: грау вдерся в їхню частину лісу, і вони стрічали його одчайдушним криком, попереджаючи водночас усіх тварин про появу рудого хижака.

Вже з першими голосами чін-гі дерева якось дивно почали оживати. Заметушились тіні, почувся рев, пирхання, скімління. Затріщало сухе галуззя, заворушились густо переплетені віти кущів й трава, зашаруділо опале листя, і тисячі ніг у божевільному бігові затупотіли по всьому лісу. Невимовний жах запанував навколо: грау йде!

Якась тонконога тварина виринула з кущів і зопалу налетіла на грау. Тому здалося, що на нього напали, він тілом своїм збив тварину з ніг і, перш ніж та встигла подати голос, перегриз їй горло. Товстий мут, вигнувши дугою шию і виставивши вперед свій страшний ріг, несподівано спинився перед грау так різко, що його тверді копита вгрузли в землю. З невимовним жахом в очах він глухо й уривчасто ревнув, потім, не тямлячи себе, звівся на задні ноги й кинувся на грау. Легким стрибком хижак ухилився від удару страшного рога і, перш ніж мут встиг обернутися, стрибнув велетневі на спину й устромив на— зури йому в шию. Звір похитнувся і впав на землю. Гpay миттю відскочив від нього.

А вгорі без угаву верещали маленькі хвостаті чін-гі: чі, чі, чі, чі, чі, чі! Деякі з них, вчепившись хвостами за гілля, звисали головами вниз і швидко та нервово махали передніми кінцівками. Інші позлізали на найнижче гілля й кричали на грау зблизька. Та грау не міг, як вони, лазити по деревах і тому лише ричав і сатанів, дивлячись на них лютими од ненависті й гніву очима. І з злобним ричанням, легкими й закрадливими стрибками він знову рушив далі, супроводжуваний пронизливим, невгамовним вереском хвостатих чін-гі.

Зненацька над головою в грау почулося бридке сичання, і не встиг він одскочити вбік, як величезний плазун хитнувся над ним, відірвався від товстих гілок дерева і впав просто на нього, обхопивши його тіло міцним кільцем. За першим кільцем з’явилось друге, потім ще одне і ще… Напад удава тсі-тсі був таким наглим і несподіваним, що грау, незважаючи на свою спритність, не встиг уникнути обіймів його лускатих кілець.

Дика лють спалахнула в жовтих очах грау. Він повернув голову й спробував зубами вчепитися в шию тсі-тсі. Та плазун ухилився й бридко засичав. Грау напружив м язи, вдихнув повними грудьми повітря й грізно заревів. І ось під нескінченне вищання маленьких чін-гі і шалену втечу наляканих тварин почалася жорстока, смертельна боротьба.

Тіла тсі-тсі й грау сплелися в один клубок, подібний до великої кулі. Клубок качався попід деревами, підминаючи під себе низькі кущі й траву, раз по раз то збільшуючись, то зменшуючись, ревів і сичав…

Минуло кілька хвилин, і судорожні рухи й кидки цього незвичайного клубка почали слабнути; вони ставали дедалі рідшими і зрештою припинилися зовсім. Лише довжелезний хвіст удава і далі несамовито бився об землю. Гpay вже не ричав, чути було тільки бридке сичання велетня-гада. Плеската голова тсі-тсі наблизилась до голови грау. Скляні, потворно вирячені очі ніби хотіли впевнитись, чи всемогутній хижак уже мертвий.

У цю мить напівживий грау блискавично підвів голову і вп’явся зубами в шию удава. Тсі-тсі затрясся в лютих корчах, і живий клубок тіл знову почав розбухати й покотився знову. Кільця на тілі грау поступово почали слабнути й одне за одним відпадати. Незабаром лускате гнучке тіло тсі-тсі розпростерлося на землі й завмерло.

Знесилений і втомлений смертельною боротьбою, важко дихаючи, грау підвівся й поглянув на свого ворога. Плеската голова тсі-тсі була обернена вгору. На білястім ошийку плазуна виднівся разок яскраво-червоних плям — сліди гострих зубів грау. Вирячені очі дивились байдуже і нерухомо.

Гpay рушив далі, але вже не пружинистими стрибками, а легкими, неквапливими кроками. Він важко дихав, ніби ш, е відчував на своїх грудях лускаті кільця велетня-удава. Його знемагала спрага, і, не звертаючи уваги на зляканих звірів, що раз у раз траплялися йому по дорозі і з панічним жахом шарахались від нього, він наддав ходу. По дорозі грау загриз лагідного дже й розчавив важким ударом лапи необачного ланча.

Раптом він зупинився й припав черевом до землі. Зуби його вишкірилися знову, з грудей вихопилося глухе ричання. За кілька стрибків від себе він помітив двох чунгів. Здоровенні волохаті істоти нерухомо стояли на задніх кінцівках під деревом, вхопившись передніми за низько звислу гілку, і маленькими блискучими очицями пильно стежили за кожнім рухом хижака.

Грау одразу ж забув і про удава тсі-тсі, і про його лускаті кільця, і про свою спрагу. Жодна тварина у цьому споконвічному лісі не викликала в нього такої жагучої ненависті, як ці дивовижні істоти. Вони дратували його тим, що вміли випрямившись ходити по землі, з такою ж самою незвичайною спритністю лазити по деревах, як і їхні родичі — маленькі чін-гі, вимахувати на усі боки передніми кінцівками й хапати ними все, що заманеться. Навіть коли грау був ситий, близькість будь-якого чунга викликала в нього таку скажену лють, що заспокоїтися він міг лише тоді, коли перекушував йому горло.

Грау лежав, дивлячись на ненависні йому створіння, і важким хвостом нервово бив об землю. Його розлючене глухе ричання ніби говорило: «М-р-р-р-р-р! Я грау — непереможний володар споконвічного, неосяжного лісу… Я можу перегризти горло найсильнішому звірові… Щойно я переміг страшного удава тсі-тсі… З моєю появою все живе тремтить і кидається врозтіч, навіть набагато сильніший від мене недоумкуватий хо-хо… Ніхто ще не смів досі ні разу стати мені на дорозі… М-р-р-р!»

Та дві дивовижні істоти, притулившись до стовбура розчахнутого старого дерева, стояли непорушно і пильно дивилися на хижака. Тоді, роздратований їх зухвальством, грау напружив усе своє тіло, блискавично звився у повітрі й стрибнув на них. Але двох чунгів неначе вітром здуло. Вони підстрибнули, спритно й легко подерлися на дерево і за якусь мить опинилися в цілковитій безпеці. Тіло грау прошуміло в повітрі, і його розчепірені лапи лишились порожні. Тієї ж миті дике, несамовите ревіння розляглося під зеленим склепінням лісу. Ставши на гіллі над грау, чунг роззявив рота і, вишкіривши білі зуби, розітнув повітря могутнім ревом. Пома, самка чунга, притулившись до нього, уважно стежила за хижаком, що з грізним риком і піднятою догори пащею тупцював навколо дерева.

Грау міг подолати найсильнішого звіра. Грау міг стрибати з блискавичною швидкістю далі, ніж будь-яка інша тварина. Але грау не вмів лазити по деревах, як оті маленькі крикливі чін-гі, як оці величезні й дужі їх родичі чунги. Тому, покружлявши якийсь час навколо старого дерева, він з лютим, безпорадним риком зник у нетрях лісу. Чунг і пома швидкими й легкими стрибками — з гілки на гілку, з дерева на дерево — рушили слідом за ним.

КРОК І ГРАУ

Нарешті темно-зелене склепіння розступилось, і над головою грау відкрилася широка смуга блакитного неба. Повновода широка ріка ліниво хлюпотіла своїми хвилями поміж зарослими буйною зеленню крутими берегами, віддзеркалюючи в собі голубу височінь неба. Над її лискучим плесом здіймались тоненькі струмені пари й губилися у мерехтливому од спеки повітрі. Від дикого ревіння чунга все навколо завмерло, чувся лише дзенькіт прозорих крил жу-жу, що літали над заростями.

Гpay підійшов до ріки, і чунги, що стежили за ним, бачили, як він жадібно припав до води й почав її хлебтати. Потім вони помітили, як з-під води неподалік од грау виринула чорна колода й знову пірнула. Минула якась мить — і зовсім близько від грау вода розступилася знову; на її поверхні з’явилися дві довжелезні щелепи роззявленої пащі з густими рядами гострих зубів. І перш ніж грау опам’ятався, щелепи міцно схопили його й потягли у воду.

Дужою лапою грау вдарив по голові цю страхітливу потвору, але гострі пазури його лиш безсило сковзнули по кістяному панциру, і два величезні тіла — одне рудувато-жовте, друге брунатно-чорне — почали несамовито борсатись у воді, то пірнаючи, то знову з’являючись на її поверхні. Вода заклекотала й запінилась, розбризкуючись на всі боки. Підхоплені течією, тіла обох хижаків попливли вниз, шалено борсаючись, лишаючи за собою на воді криваво-червоні плями.

Міцні щелепи крона обхопили голову грау, і той міг відбиватися лише пазурами своїх широких лап. Йому вже вдалося розпанахати напасникові черево й видряпати очі. Але роздратований крок і не думав випускати свою жертву. Гpay ревів і відбивався. Крок мовчав і ще дужче стискував щелепи. А чунг і пома стояли оддалік і стежили за цим страшним поєдинком з цікавістю і вдоволенням, яких не зазнала досі ще ніяка тварина в лісі.

Поступово невиразний далекий гул почав заглушати шум боротьби і, зрештою, заглушив його зовсім. Спокійний плин води замінився бурхливим клекотом. Русло ріки перетинали пороги, з її дна підводились гострі скелі.

Швидка течія підхопила крока та грау, і тепер вони стали цілком безпорадними, Раптом могутня хвиля підхопила їх, підкинула на гребінь і з неймовірною силою вдарила об скелю. Удар відчув лише крок. Гострий камінь глибоко врізався в його тіло, і він повільно розтулив щелепи. Два запеклих вороги розімкнули свої смертельні обійми і, підхоплені водоворотом, попливли в протилежних напрямах. Напівмертве тіло крока безвладно гойднулося на збуреній поверхні води і зникло в клекотливій безодні водоспаду.

Сила і спритність грау врятували його від неминучої загибелі в цій прірві. Чунг і пома бачили, як він стрибав з порога на поріг, зі скелі на скелю, бачили, як майнув у повітрі й розпластав на березі своє дуже, гарне тіло. Підвівшись, грау обтрусився. Міріади дрібненьких водяних бризок оповили його, мов серпанком. Хижак озирнувся довкола і з глухим зловісним риком зник у нетрях.

У споконвічному лісі панувала сила. Сильніші тварини полювали на слабших, а їх, у свою чергу, підстерігали ще сильніші. Грау, наприклад, пожирав грі, грі нападав на ланча, ланч — на жига. Але жиг здатний був перегризти горло тсі-тсі, а тсі-тсі міг задушити грау. І перші ставали останніми, а останні — першими.

У споконвічному лісі кожна тварина мала ворога: крі-рі завзято ворогували з ми-ші, ми-ші були ворогами добродушного хо-хо, хо-хо смертельно ненавидів грау, а грау не міг терпіти чунгів. Тому чунг і пома невимовно зраділи, помітивши, як крок потяг за собою у воду грау: нарешті рудому страховиськові настав кінець! Та коли грау стрибнув на берег і зник у лісі, розчаровані чунг та пома глухо, стримано заревли і, невдоволено озираючись, рушили назад. Спокійно й легко стрибали вони з дерева на дерево, хапаючись за товсті криві гілки то передніми, то задніми кінцівками.

ЧУНГ І ПОМА

Над суцільним зеленим шатром, впинаючись у небесну блакить, здіймались верхівки дерев. У дзвінкому, мерехтливому повітрі метушилися тіні крі-рі. Біле світило гарячим промінням обливало неозорий ліс…

Ліс без кінця і краю… Прудконогий гу міг би сто днів бігти в якому завгодно напрямі, але так і не дістався б до його узлісся. Гу народжувався і вмирав у лісі. Грау народжувався і вмирав у лісі. Чунги теж народжувалися і вмирали в цих непроглядних нетрях. Хто б не з’явився тут на світ, ліс уже ніколи не випускав його з своїх володінь. Ліс споконвічний. Ліс чунгів.

Коли біле світило низько схилилось над лісом, чунг і пома зупинились на старому крислатому дереві й озирнулись довкола. Потім вони наламали дрібненьких зелених галузок і розстелили їх на товстих сплетених гілках. Випробували міць настилу — спочатку легким, обережним кроком, потім усією вагою своїх тіл. Чунг знову подерся вгору і зник серед широкого листя. Незабаром на зелене ложе впав важкий круглий плід. Пома схопила його спритним і вправним рухом передніх кінцівок. Потім упав ще один плід. Пома зловила і його. Услід за цим з верхівки дерева знову посипалися плоди, а трохи перегодя з’явився і сам чунг. Посідавши навпочіпки, чунг і пома мовчки почали гризти плоди, спокійно кліпаючи очима.

Поступово колір лісу почав мінитися. Яскраво-зелене листя на верхівках дерев набрало золотаво-червоного відтінку. Біле світило опустилося ще нижче; воно збільшилось і обважніло, набувши криваво-червоної барви. Невдовзі воно сховалося зовсім, і ліс поступово оповив присмерк. Верхівки дерев утратили свої чіткі обриси, а стовбури потонули в густій імлі.

Та раптом ліс і небо над ним ожили знову. Зловісний гортанний крик розітнув вечірню тишу. Важка тінь виринула з темряви, безшумно описала коло в потемнілому небі й несподівано зникла. Друга тінь описала нове чорне коло й так само зникла. Потім вилетіла третя, четверта… Чорні тіні закружляли в повітрі, то виринаючи, то знову гублячись у нічній пітьмі.

Зненацька в непорушній темряві пролунав і урвався одчайдушний писк крі-рі. Сполоханий зловісним гортанним криком, маленький крі-рі вилетів із гнізда і сам потрапив у пазури нічного бу-ху. Тепер хижак роздирав його у повітрі своїми кривими кігтями й гострим дзьобом.

Пролунало могутнє ревіння грау. Йому відповів несамовитим виттям грі. Лагідний дже злякано писнув і затнувся. Зловісно і тривожно завили стерв’ятники хе-ні та ри-мі.

І враз увесь ліс відгукнувся торжествуючим ревом і одчайдушним криком.

Чунг і пома спокійно лежали на своїм зеленім ложі, мовчки кліпаючи очима: грау неспроможний був видряпатися нагору, а ті, що вміли лазити по деревах, були слабішими за чунгів і не насмілилися б на них напасти. Вгорі над ними в бездонній синяві неба палахкотіли вогняно-білі й червоні зорі.

Своїм зовнішнім виглядом чунг і пома нічим не були схожі на жодну з тварин, що населяли ліс. Усі без винятку тварини мали короткий або довгий хвіст. Чунг і пома були безхвості. Вони народилися без хвостів та так і помруть без них. Жодна з тварин, що живуть у лісі, неспроможна рівно стояти й пересуватись на задніх кінцівках, а передніми хапати все, що заманеться. Так могли робити лише чунги та їх маленькі родичі чін-гі; а втім, чін-гі були хвостаті, як і всі інші звірі.

Коли і в який спосіб чунг і пома позбулись хвостів, вони не знали й не пам’ятали. У їхній пам’яті не збереглося жодного сліду від тої давньої події, бо все, що доводилось їм переживати, швидко забувалось, і вони вже ніколи не повертались до нього без серйозної на те причини. Так, наприклад, пома зовсім забула, як одного разу, відірвавшись від материного лона, вона вільно, без сторонньої допомоги вперше вилізла на дерево, щоб зірвати плід. То був урочистий день у її житті, перший день її самостійного існування. З цього дня вона вперше стала схожою на хвостатих чін-гі: як і вони, стрибала коло своєї матері з гілки на гілку, пустувала, пронизливо вищала й робила різні рухи передніми та задніми кінцівками. Стара пома не спускала з неї очей, в яких світилася і радість, і тривога. Та коли вона переконалася, що маленька пома вже сама здатна лазити по деревах і зривати плоди не гірше, ніж дорослі чунги, відразу заспокоїлась і перестала наглядати за нею. Лиш одного разу, коли маленька пома злізла занадто низько до землі, стара пома перелякалась і голосно, тривожно зашипіла. Тієї ж миті маленька пустуха здригнулася і з такою легкістю та швидкістю кинулась до матері, що та лише вдоволено захихикала й заплямкала тонкими, витягнутими вперед губами, наче хотіла сказати їй: «Добре, дуже добре! Ти вже розумієш мову чунгів. Можеш, як і вони, спритно й легко лазити по деревах. Проте не злазь занадто низько, не сходь на землю доти, доки не станеш дорослою і дужою, як я. Бо зараз навіть смердючий жиг може перегризти тобі горло…»

Досі для маленької поми не існувало іншого світу, крім дерев, гілля і плодів на них. Не існувало й інших тварин, крім маленьких пустотливих чін-гі та дзвінкоголосих крі-рі.

З перших днів свого життя, чуючи люте й сильне ревіння, вона здогадувалася, що в лісі є й інші тварини, крім чін-гі та чунгів, але не могла їх собі уявити, оскільки ні разу не бачила, І все ж таки те жахливе ревіння лякало її й примушувало триматися ближче до матері.

Одного разу стара пома злізла на найнижчу гілку дерева і обережно присіла. Пильно й насторожено озираючись навколо, вона дослухалася до найменшого шуму, весь час роздувала ніздрі й принюхувалася. Її обережні рухи викликали занепокоєння в маленької поми, і вона, тихенько повискуючи, притулилась до матері, але та, заспокійливо муркочучи, легенько відсторонила її й спостерігала далі. Тоді маленька пома також почала озиратись навколо та, роздуваючи ніздрі, принюхуватись. Стара пома легко сковзнула по стовбуру вниз і ступила на землю. Вона стала навкарачки, ще раз озирнулася і щось промуркотіла. Маленька пома вмить опинилася поруч і знову полохливо притулилась до матері. Але та знову відштовхнула її і, підвівшись на задні кінцівки та злегка похитуючись, рушила вперед. Хода її була важка й незугарна, довгі передні кінцівки майже торкалися землі. Маленька пома теж випросталась і покульгала поруч з матір’ю, похитуючись на задніх кінцівках, мов тоненька галузка од вітру.

Раптом стара пома злякано зупинилась. До її вух долинув далекий розпачливий рев і злобне виття. Вона напружила горло й глухо, застережливо верескнула. Маленька пома миттю метнулась на дерево, скімлячи з переляку. Слідом за нею на дерево вилізла й стара пома і почала приглушено ревіти. Ї обидві злякано втупили очі у той бік, звідки наближався цей рев і несамовите виття.

Незабаром між стовбурами дерев з густих заростів виринув стрункий, прудконогий гу. Переслідуваний кількома оскаженілими хе-ні, він стрімголов мчав через зарості, але під деревом, на якому причаїлися поми, спіткнувся і впав. З жахливим виттям хе-ні накинулися на нього, і за якусь мить від стрункого красуня гу залишились тільки шматки недоїденого м’яса та купка великих кісток.

Маленька пома притулилася до матері й скімлила від жаху. Не маючи досвіду дорослих чунгів, вона не знала, що хе-ні не могли дістатися на дерево, коли б навіть і помітили їх. І довго ще після цього вона не зважувалась відходити од матері й злазити низько до землі. Перше її знайомство з тваринами, серед яких одна ставала поживою для інших, вселило в неї таке почуття непевності і жаху, що навіть тоді, коли мати злазила на землю, маленька пома дряпалася ще вище. Земля їй здавалася місцем, де на неї легко можуть напасти й розідрати її, як це сталося з отим прудконогим гу.

Пізніше однак вона не раз була свідком того, як одні тварини нападали на інших, як вони роздирали й пожирали одна одну, і поступово почуття страху, яке так охопило її при першій зустрічі з цими тваринами, помітно притупилось. Незабаром вона звикла дивитись на це як на щось звичайне, без чого сам ліс не міг би існувати. Заспокоювало й те, що дорослі чунги якось не звертали уваги на лютих, небезпечних хижаків, які вдень і вночі сновигали по лісу, розтинаючи повітря своїм ревом, бо досить часто злазили на землю і спокійно збирали попід деревами опалі плоди, Звичайно, дорослі чунги завжди і вчасно вгадували небезпеку й заздалегідь уникали її.

Одного разу, коли доросла пома сиділа на землі й розбивала шкаралупу твердого плода, маленька пома, злізши з дерева і граючись неподалік од матері, несподівано почула ззаду якийсь шум. Вона здригнулась і обернулась. Від того, що вона побачила, у неї аж кров застигла в жилах. Величезна руда тінь майнула поміж кущами, і два великі хижо виблискуючі вогники обпекли її лиховісним жовтим полум’ям. Вона несамовито заверещала й кинулася до матері, але в ту ж мить пролунало грізне ревіння, і руда потвора метнулася слідом за нею.

Почувши крик малої поми, стара кинулась на захист свого дитяти, забувши навіть викинути плід. З нестямно лютим ревом матері, над дитиною якої нависла смертельна небезпека, вона випростала своє могутнє волохате тіло перед грау й зупинила його. Обидва тіла впали на землю, зчепившись у страшних обіймах. Цим скористалась маленька пома й притьмом видерлась на високе дерево, сховавшись між широким листям. Тремтячи й повискуючи, вона з невимовним жахом стежила за тим, що діялося на землі. Їй було видно, як під деревом качалися двоє тіл, як потім рудий грау навалився на волохатий тулуб її матері. Трохи згодом хижак схопився і з звичним глухим ричанням зник у гущавині, а стара пома лишилась на землі з перегризеним горлом. Напад грау був таким несподіваним і раптовим, що стара пома не тільки не мала часу підготуватись до нього, але не встигла навіть викинути затиснутого в кінцівках плода. А це не дало їй змоги своєчасно вхопити хижака за горло або за пащу.

Між гіллям сусідніх дерев майнуло кілька постатей дорослих чунгів. Вони злізли на землю і, побачивши, що пома мертва, протяжно заревли. Потім оточили її, посідали навпочіпки, не перестаючи ревти, а коли біле світило схилилося низько над лісом і листя дерев набрало багряного відтінку, наламали галуззя й прикрили ним труп бідолашної поми. Злізши на дерева, вони розбрелись у всі боки. Самі байдужі один до одного, чунги виявили себе такими й по відношенню до маленької поми, і вона відтепер змушена була жити, як жила її мати, — зовсім самотньо.

Та маленька пома була ще надто слаба й полохлива, щоб могла жити сама. Тому, знехтувана мовчазними й похмурими чунгами, вона пішла до маленьких чін-гі. Чін-гі зустріли її як свою, хоч вона була й безхвостою і значно більшою за них. Веселі й безтурботні, безупинно стрибаючи з гілки на гілку, вони втягли й маленьку пому в свої безглузді ігри, і вона швидко забула про матір і про все, що з нею сталося. Лишився тільки страх перед тваринами, що жили на землі, і хоч інколи десь поблизу й були сильні, дорослі чунги, вона не наважувалась, як вони, злазити на землю.

Наслідуючи в іграх маленьких чін-гі, вона навчилася у них спритно й легко лазити по деревах, стрибати на велику відстань з гілки на гілку, верещати, як і вони, й звисати головою вниз, вхопившись за гілку лише однією задньою кінцівкою. Їй бракувало лише хвоста, щоб бути справжньою чін-гі. Зате ж вона, ніби заздрячи, часто дошкуляла їм, весь час смикаючи котрогось із них за хвіст. Вони верещали й кусали її.

Минув якийсь час, тонкі гілки стали ламатись і гнутись під помою, коли вона, схопившись за них, повисала над землею. Це заважало їй швидко стрибати й лазити по деревах, і вона вже не могла весь час триматися чін-гі. Пома виросла й обважніла. Різниця між нею та її хвостатими родичами помітно збільшилась. Груди її стали широкими й сильними, а м’язи на них — подібними до кулястих вузлів.

Водночас з нею сталися й інші зміни. Їй було вже зовсім байдуже до ігор чін-гі, а їхній вереск і безпричинні сварки просто дратували її. Вона дедалі частіше змушена була обирати товще й міцніше гілля, бо тонке і хистке не витримувало її ваги. Так поступово вона віддалилася від своїх маленьких друзів і почала жити як доросла пома, самотньо й замкнуто. Вона навіть не намагалась шукати зближення з дорослими чунгами. А втім, і вони до неї були байдужими. Чунги жили в лісі по двоє, найбільш по троє, і якщо зустрічали когось із своїх, то обминали мовчки, ніби не впізнавали або не помічали одне одного.

Потім настав час, коли вона догнала чунгів як у зрості, так і в силі. Почуття страху, яке ще в дитинстві викликали у неї хижі звірі, що ходили по землі, зовсім зникло. Вона почала злазити з дерев і поводилася так, як і всі чунги: спочатку уважно озиралась, потім прислухалась і, роздуваючи ніздрі, принюхувалась. Навчилась вона й ревти, як чунги. Але разом з тим вона стала сварливою, як дорослі поми, і при зустрічі з котроюсь із них затівала бійку. Проте чунги, хоча були й більшими і дужчими за неї, завжди мовчки поступались перед нею.

Як і всі інші чунги, пома не ходила тільки на задніх кінцівках, а, ставши навкарачки і спираючись на кулаки передніх, швидко рухалась по землі. Такий спосіб пересування вона вважала надійнішим і зручнішим.

Згодом властива їй сварливість ще дужче посилилась від особливого почуття неспокою, якого раніш вона не зазнавала. Вона й сама добре не знала, коли, як і чому в неї виникло це почуття, та раптом інші поми не стали їй ні в чому перечити, уникаючи сварок з нею і охоче поступаючись їй гілкою чи якимось плодом, що привертав її увагу.

Якось надвечір, коли біле світило сховалось за виднокругом, охоплена цим незвичайним почуттям неспокою, пома сіла на гіллі майже над самою землею і дивно заревла. Так незвично вона ще ніколи не ревла і тепер сама була цим вражена. Почувши її голос, на навколишніх деревах таким же ревом відгукнулися кілька чунгів, немов вони давно вже чекали цього заклику.

Першим з’явився великий, вкритий блискучою рудуватою шерстю чунг, на цілу голову вищий за неї. Він спритно стрибнув на гілку, на якій сиділа пома, і втупив у неї свій погляд. З’явився ще один чунг, потім ще два і ще два. Кожен наближався, жадібно дивився на неї й чекав. Жоден з них не зважувався стрибнути на гілку, на якій сиділа пома і великий чунг, через те що той люто шкірив великі білі зуби й погрозливо ричав. Чунги, які прийшли пізніше, почекали трохи і з удаваною байдужістю повільно розлізлись по деревах. Пома не проревла вдруге, а за законом чунгів це означало, що вона вже зробила вибір.

Тоді пома обернулась до великого чунга, підвелась і стрибнула на другу гілку, потім на третю, на четверту, ніби заманюючи свого обранця далі від інших чунгів. Покірний і схвильований, чунг рушив слідом за нею.

Зовсім стемніло. Нічні бу-ху вилетіли із своїх темних дупел і безшумно заширяли над лісом. Пома спинилася на найнижчій гілці якогось дерева. Зупинився біля неї й чунг. Так і просиділи вони поруч до світанку, невпинно вдивляючись одне одному в вічі. В суцільній пітьмі унизу шаруділи чиїсь важкі й легкі кроки, звідкись долинав то гортанний рев, то ніжне муркотіння, то передсмертні одчайдушні крики. Над головою у них чувся зловісний сміх бу-ху й жалібний писк крі-рі. Але чунг і пома наче забули про все на світі. Для них не існували ні грау, ні грі, ні тсі-тсі, ні всі інші жорстокі й сильні хижаки. Вони не дивилися вниз, звідки чулися ті різноманітні звуки, не підводили голови вгору, де лунав зловісний сміх і жалібний писк, а все дивились і дивились одне на одного, не відчуваючи ні втоми у м’язах, ні бажання спати.

На світанку синява нового дня розсіяла й розігнала нічний морок, що застиг був над лісом, вирізьбивши на тлі ще темної зелені постаті чунга й поми. Вони сиділи, мов статуї, мовчазні й непорушні. Тоді пома ворухнулася й ніжно промуркотіла, від чого чунг аж здригнувся. Він наблизився до неї, але вона відсунулась від нього й стрибнула на землю. Слідом за нею зіскочив і чунг. Він знову спробував схопити пому, але вона підвелась і знову відхилилася й кинулась тікати. Чунг миттю наздогнав її і, не розуміючи подібних жартів, боляче вкусив її у шию. Пома заревла від болю і знову хотіла вирватись від нього. Чунг схопив її і з страшною силою повалив на землю.

Відтоді, як і всі інші чунги, вони почали жити однією сім’єю і завжди були разом — удень і вночі, на деревах і на землі.

МАЛЕНЬКИЙ ЧУНГ

Напоєний пахучою свіжістю й соковитою вологістю, світанок розігнав нічну темряву й свіжою росою окропив листя дерев. Вогняно-червоні й білі зорі сховалися за блідо-синім серпанком народжуваного дня. Старий ліс пробудився із звичними вранішніми голосами й почав дихати спокійно й легко. Над високими верхівками дерев задзвеніла пісня крі-рі.

Чунг і пома ще спали, лежачи одне поруч одного горілиць. Живіт у поми заокруглився і став удвічі більшим, ніж у чунга. Цієї ночі їм обом снився жорстокий грау. Він шкірив свої гострі зуби й грізно ричав; жили на його шиї страшенно роздувалися. Потім його хапав за голову крок і тяг у воду. Чунг і пома уві сні радісно хихикали. Але грау знову вискакував із води і кидався на них, а вони, захищаючись від нього, махали передніми кінцівками і стискували пальці, ніби намагалися схопити його за горло.

У споконвічнім лісі грау одні тварини вбивали, нападаючи, інші вбивали, захищаючись. Одні з них убивали зубами, другі — пазурами, треті — рогами, четверті — отрутою. Одні перемагали силою, другі — спритністю, треті-раптовістю, четверті — кількістю.

Чунги ніколи не вбивали першими, бо ніколи першими не нападали. Вони старанно уникали зустрічі з жорстокими й сильними хижаками, хоча й були сильнішими за багатьох із них. Вони не мали потреби нападати на інших тварин, оскільки не споживали м’яса. Коли ж траплялось, що на них нападали, вони силі протиставляли силу, спритності — спритність і люті — лють. У чунгів не було ні гострих зубів, ні міцних пазурів. Зуби в них були тільки для того, щоб гризти ними плоди й колоти тверду шкаралупу. Нігті вони мали короткі, плоскі й тупі, які при нападі чи обороні не могли їм нічим допомогти. У них не було ні рогів, ні отрути, зате вони могли, ставши на задні кінцівки, з дивовижною швидкістю та вправністю махати передніми. Як ніяка інша тварина, вони вміли хапати ними плоди чи гілки на деревах, а коли виникала потреба, то й щелепи грі або шию тсі-тсі, і так міцно стискували їх пальцями, що не один тсі-тсі падав мертвий і не один грі за якусь мить лежав на землі з роздертою пащею чи з переламаним хребтом. Найнебезпечнішими для них були хіба що товстий мут, бридкий крок і жорстокий грау. Але крок жив у воді і небезпечним був лише своїми страшними щелепами, а з недоумкуватим мутом вони самі затівали ігри, коли злізали на землю, и дратували його. От тільки грау був у лісі й завжди підкрадався до них нечутно і зненацька, лютий, кровожерний, страшенно прудкий і сильніший від декількох чунгів, узятих разом. Тому його руда тінь і ввижалася їм повсякчас, навіть уві сні.

Прокинувшись від перших золотих променів світила, що піднялось над лісом, пома лежала горілиць на своїй зеленій постелі й мовчки дивилася крізь листя у небесний простір. Минуло вже багато днів, як у її жилах почало розливатись якесь нове відчуття, зовсім відмінне від усіх інших, відомих їй досі. Це нове, невиразне почуття пройняло всю її дику, первісно дужу натуру и зробило її покірною і ніжною. В набубнявілих молочними соками грудях затрепетала якась незнана досі особлива радість, якесь невідоме передчуття, котре важко було усвідомити, але яке говорило їй, що з нею має статися щось дуже приємне. Це передчуття пройняло всю її істоту, і вона цілком віддалась під його владу. Пома чекала того невідомого з невимовною радістю й тривогою. Чекала, хоч і нездатна була зрозуміти, що з нею станеться. Задерикуватість її зовсім зникла, і дивна, незвична лагідність світилась на її зморшкуватому, потворному виду.

І лише цього ранку те невиразне почуття врешті стало їй зрозумілим і примусило її лице засвітитися радістю: вона народить нового чунга! Як саме це станеться, того вона не знала, але була спокійна і впевнена, як усі інші поми в лісі. Вона лежала, невиразно уявляючи те, що мало статись, і безвладно підкоряючись невідомому, але спільному для всіх пом законові природи.

Біле світило зійшло над лісом і обсипало вогняними стрілами велетенські дерева. Ліс заблищав яскраво-зеленими барвами. Внизу, між деревами, зашаруділи кроки малих і великих тварин, які живились травою та листям. Із темних надр землі хлинули животворні соки і, наче кров у жилах, заграли у високих верхівках дерев. Хвостаті чін-гі застрибали на ближніх і дальніх гілках, здійняли одчайдушний галас.

Чунг прокинувся, позіхнув і потягнувся. Ненароком доторкнувшись до поми, що лежала поруч, він обернувся до неї. Вона лагідно дивилась на нього, і в її очах світилися тепло й безмежна покора. Чунг швидко підвівся й здивовано глянув на неї. Потім випростався і голосно, протяжно заревів. Крикливі чін-гі злякано вмовкли й принишкли на гілках.

Несвідомо, за інстинктом, заповіданим йому всіма попередніми поколіннями, чунг сьогодні мусив назбирати для поми плодів набагато більше, ніж звичайно. Він подряпався вгору, та, ще не діставшись навіть до першого плода, раптом спинився й прислухався. Його увагу привернув віддалений і досі нечуваний, незнайомий шум і тріск. Він швидко повернувся й зліз до самої землі, готовий тієї ж миті відбити будь-яку небезпеку, що могла б загрожувати помі.

Шум наближався й ставав дедалі сильнішим… Раз по раз долинало могутнє уривчасте хукання, наче то хукало ціле стадо хо-хо. Згодом між стовбурами дерев з’явився сірий великий хо-хо. Він повільно просувався вперед, махаючи довгим, гнучким носом, розчищаючи собі дорогу. Товсті ноги велетня, на яких трималося в багато разів товще його тіло, ламали низькі кущі, топтали траву. Слідом за ним ішов другий хо-хо, потім ще і ще. Всі вони повільно й важко рухались уперед, вимахуючи довгими носами та роблячи собі в суцільних заростях широкий прохід. Незабаром хо-хо стало так багато, що вони заповнили всі прогалини між деревами, заступили своїми тілами їх стовбури.

Чунг заспокоївся: хо-хо не вміли лазити по деревах і нікого не вбивали, якщо на них ніхто не нападав. І, не звертаючи більше на них уваги, він знову поліз угору й зник у густому листі. За якийсь час пома побачила, як він ніс два великих плоди, притискуючи їх передньою кінцівкою до грудей. Поклавши плоди біля поми, чунг знову подряпався вгору й приніс ще два, потім іще два. Після того він знову зліз на найнижчу гілку: небезпека могла загрожувати помі лише з землі. І хоч добре знав, що ні грау, ні грі, ні будь-яка інша тварина не могла вилізти туди, де була пома, він вирішив стерегти її і весь насторожився. Однак побоювання його були марні. Хо-хо ставало дедалі більше, і чунг з цікавістю дивився на них: стільки хо-хо йому ще ніколи не доводилось бачити.

Чунг не міг порахувати, скільки їх тут зібралося. Вір умів рахувати плоди, та й то лише до трьох-чотирьох, а далі збивався. А хо-хо було так багато, — більше, ніж будь-коли, що порахувати їх годі було й думати. І цікавість чунга поступово замінилася здивуванням. Потім його охопив неспокій: хо-хо нашорошували вуха і, похитуючи довгими носами, якось незвично, збентежено хукали. Від цього хукання у чунга з’явилось передчуття чогось тривожного й лихого.

Для чунгів час не існував. Стрибаючи з гілки на гілку, вони могли визначити відстань між ними якимось внутрішнім чуттям. Що ж до часу, то ці істоти не мали іншої міри для нього, крім відчуття постійної, завжди ритмічної зміни світла темрявою, темряви світлом. Тому чунг не міг сказати, скільки часу він пробув на нижній гілці дерева. Якась невідома сила, про яку він не мав ніякого уявлення, змушувала його лишатися тут, на цій самій гілці, не знати доки й чого. Для нього таких питань не існувало. Він уже зголоднів і почав жувати соковите листя й молоденькі пагінці, які легко міг дістати.

Раптом до вух його долинуло уривчасте хлипання поми. Чунг прожогом кинувся до неї і, вражений, спинився. Біля ЇЇ волохатих грудей ворушився зовсім крихітний, меншин навіть за хвостатого чін-гі, маленький чунг. Міцно вчепившись пальчиками за шерсть, він сидів у поми на животі й не потребував сторонньої підтримки. Припавши своїм потворним, блідо-рожевим личком до груді матері, він жадібно ссав. Його маленькі круглі вушка при цьому легенько ворушилися. Кирпатенький, немов розплюснутий під час падіння згори, носик майже був непомітний на його обличчі; видно було тільки дві широкі дірочки із зморшками всередині. Між різко випнутими вперед надбрівними кістками й низеньким тім’ячком у малого зовсім не було чола. І хоча він щойно народився, проте голівку тримав уже зовсім рівно. Щоб малому було зручніше, пома присіла, зігнувши коліна. Вона дбайливо облизувала його ще мокру волохату шийку та тім’ячко й легенько чухала пальцями голенькі вушка. Сівши навпочіпки напроти неї, чунг дивився на цього нового маленького чунга й мовчки кліпав очима. Розгубленість і цікавість його зникли, і тепер він дивився на малого з цілком доброзичливим почуттям. Він уже розумів, що цей маленький чунг — член його сім ї і що турботи про догляд за ним, про його надійний захист лягли на його плечі.

На відміну від крикливих маленьких чін-гі, що жили цілими зграями на деревах, великі й мовчазні чунги провадили спільне й дружнє життя доти, поки були членами однієї сім’ї. Після цього вони ставали чужими між собою і при зустрічі обминали одне одного, ніби зовсім не зналися и не бажали знатися. Взаємні почуття симпатії і дружби, які вони відчували, будучи членами однієї сім’ї, нічим не проявлялися у їх свідомості, а виражалися в інстинкті продовжувати рід, який і визначав їх вчинки та прагнення у більшій мірі, ніж свідомість.

ПЕРЕПОЛОХ У ЛІСІ

Біле світило заливало своїм промінням безмежний ліс. Повітря над ним дзвінко тремтіло. Важкі кроки й різке хукання хо-хо вже затихли, і дерева причаїлися в похмурім, настороженім мовчанні.

Нахилившись над своїм первістком, таким же волохатим і потворним, як вона сама, пома годувала його. Чунг стояв, спершись на товсту гілку, і гриз плід. Погляд його байдуже ковзав по деревах.

Несподівано він помітив якихось незвичайних темно-сивих звіряток, що перебігали по землі й зникали в опалому торішньому листі.

Незабаром кількість їх набагато збільшилась, і шурхіт, який вони здійняли, вже нагадував шум дощу в лісі. Якийсь крі-рі каменем упав униз, хижо каркнув і схопив дзьобом темно-сиве маленьке звірятко, що потрапило йому на очі. Кігтястий гру-су так само з’явився несподівано й накинувся на темно-сивих звіряток.

Потім між деревами зчинилася незвичайна метушня. Затупотіли важкі й легкі кроки. Застугоніла земля. Прозвучало коротке виття і враз завмерло. Здалеку долинув могутній рев, від якого аж сколихнулося нахилене до землі гілля дерев. Злилися в один звук тривожне скімління й важке сопіння, і дивний, сповнений тривоги шум наближався з усіх боків.

Крикливі чін-гі, увагу яких привернула ця несподівана, загальна тривога, позлазили на найнижчі гілки дерев і, посхилявши донизу свої тупоносі мордочки, запитливо витріщили очі. Чунг і пома теж злізли трохи нижче. Вони бачили, як велетенський мут продирався крізь чагарі, як махав головою, задирав догори свій жахливий ріг, вирячивши налиті кров’ю очі. Кровожерний грі витяг з куща своє темно-сиве, в’юнке тіло, ошелешено глянув на нього і зник у хащах. Чорні щетинясті гру-гру вишкірили гострі, загнуті догори ікла і спинилися, прислухаючись до дедалі наростаючого шуму. Потім, ніби по команді, тривожно захрюкали. Один ри-мі присів на хвіст, підняв угору морду й протяжно завив. До нього приєдналися інші ри-мі і, теж посідавши, завили. Усі тварини очманіло бігли у різні боки, зупинялись на мить, прислухались до чогось і потімхутко зникали. Здавалося, їх гнав якийсь спільний, страшний ворог, і вони всі тікали в напрямі до широкої ріки.

Ця несподівана тривога передалася знизу й на дерева. Хвостаті чін-гі почали тремтіти й скавчати. Неспокій охопив і чунгів. Пома вся наїжачилась, притиснула маленького чунга до грудей, обнявши його передніми кінцівками, й погрозливо та глухо заричала. Насторожився й чунг. Шерсть над очима і на тім’ї у них настовбурчилась. Тепер вони здавалися ще потворнішими й страшнішими.

А маленьких темно-сивих звіряток унизу ставало дедалі більше. Скоро вони почали сунути суцільною лавою і вкрили всю землю.

Над лісом з’явилась ціла хмара крі-рі. Вони швидко пролітали поміж вітами і, глухо каркаючи, падали на темно-сиві плями. Мов з-під землі, виринули хе-ні та гру-су і з нечуваною люттю накинулись на звіряток. Хижаки впивалися в пухнасті тільця кігтями та дзьобами, ковтали їх живцем, роздирали на шматки й оббризкували їх кров ю кору дерев і землю. Лискучий тсі-тсі вправними, різкими рухами шиї та плескатої голови хапав їх по кілька одразу й жадібно ковтав. Зажерливий клуп розправив своє кулясте тіло, роззявив пащу і, не встигаючи проковтнути спійманих звіряток, хапав інших. То було несподіване й не бачене досі ласування звірів, що живилися м’ясом. Кожен намагався проковтнути якомога більше темно-сивих звіряток.

Але на місце загиблих прибували все нові й нові. Темно-сиві плями безупинно збільшувались, росли, зливалися одна з одною, утворюючи ще більші. Тваринам, що пожирали їх з такою жадібністю, самим уже загрожувала смертельна небезпека. Вже зник під тілами звіряток кулястий клуп. Незабаром вони оточили з усіх боків тсі-тсі; на нього кидалися все нові й нові хвилі. Плазун затрясся в лютих корчах. На деревах заворушилося безліч малих і великих тсі-тсі. Вони обвивали гілля дерев, наче живі лискучі гірлянди. Згодом повтікали гру-су та хе-ні. Промчав запізнілий ланч із задраним хвостом, заглушаючи все навкруги хриплим і зляканим ревом. І от перед цією нестримною хвилею темно-сивих пухнастих звіряток, що заливала ліс, панічно тікали, охоплені нечуваним жахом, великі й малі звірі.

То були ми-ші, які йшли невідомо звідки й поїдали все, що траплялось їм на шляху.

Сила грау була казковою. Але хо-хо був набагато сильніший за нього, бо міг одним ударом свого довжелезного носа переламати хребет будь-якому звірові. Проте зараз хо-хо першими втікали від ми-ші, від цих маленьких, слабких звіряток, бо ми-ші скупчувались коло їх товстих, незграбних ніг, відгризали їм пальці, і хо-хо не могли від них захиститися. Добродушним велетням не лишалось нічого іншого, як тікати. Таким чином, найслабіші істоти запановували над наймогутнішими.

Ревіння й тупіт звірів, що втікали, затихли, але натомість здійнявся новий, суцільний шурхіт, який заполонив увесь ліс: незліченна маса ми-ші, які весь час прибували й прибували, з’їдала все, що тільки могла — кору, листя, траву, коріння… Здавалося, що десь поблизу шумить величезний водоспад або кипить гігантських розмірів казан. Чунги дивилися й слухали, не можучи уявити собі, що буде далі.

Тимчасом ми-ші почали копошитися вже й на деревах. Стовбури й гілля набули темно-сивого кольору. Повислі, мов гірлянди на вітах, тсі-тсі почали падати вниз, зникаючи в темно-сивих хвилях, які одразу ж немов закипали над ними. І це кипіння було ознакою того, що з тсі-тсі, які падали з дерев, ставалося щось жахливе.

Охоплені невимовним жахом, хвостаті чін-гі несамовито закричали. Заревли й чунги. Інстинкт підказував їм, що над лісом нависла страшна загроза, що вона може знищити і ліс, і все живе в ньому. І вони вступили в боротьбу з цією спільною для всіх небезпекою.

Перше темно-сиве звірятко, яке доторкнулося до ноги чунга, він розчавив легеньким натиском пальців. Чунг здивувався — таке маленьке і пухнасте було це звірятко. Однак за першим ми-ші з’явився другий, за другим — третій, четвертий… Вони лізли знизу один за одним, збивалися в густу масу, вкривали дерева й віти.

Тоді розпочалася неймовірна і неповторна боротьба. Чорні постаті чунгів заметушились на гілках, ніби підхоплені вітром. Вони душили пальцями, топтали ногами й скидали на землю маленьких звіряток, що вже копошились на горішніх гілках, проте безсилі були спинити їх нестримний натиск. У них уже темніло в очах, дерев’яніли пальці, але навальний рух темно-сивих ми-ші не припинявся. Настала мить, коли чунги збагнули, що самі можуть стати поживою для темно-сивих маленьких хижаків, які все прибували, скупчуючись коло них і оточуючи їх звідусіль. Тоді чунги не витримали й кинулись тікати.

Чунг і пома боролися з ми-ші кожне окремо, кожне за себе, проте не могли зрозуміти, чи боронили вони самих себе, чи намагалися захистити весь ліс. Чунг боронив лише себе, пома — себе й малого чунга, що мовчав і трусився всім тілом, притулившись до її грудей. Зелене ложе вкрилось тілами вбитих ми-ші. І раптом сталося щось несподіване, ніколи не бачене досі в житті чунгів. Несвідомо підкоряючись інстинктові самозбереження й материнства, пома враз нагнулася, вхопила в передні кінцівки велику гілку и замахнулася нею на темно-сиву масу, що насідала згори. Одним ударом гілки вона скинула вниз сотню ми-ші, і вони попадали, наче струшені поривом вітру.

Чунг, помітивши це і наслідуючи приклад поми, вхопив другу гілку й теж почав скидати нею маленьких ворогів. Скоро їхнє зелене ложе було цілком очищене від ми-ші, і коли якась зграйка знову починала повзти на зелений настил, вони швидко махали гілками і змітали її униз.

Раптом пома перестала махати гілкою і якось дивно глянула на чунга. Потім, наче збожеволіла, почала махати нею знову. Саме в цю мить нова зграйка ми-ші з’явилася на зеленім настилі. Пома щосили опустила на них гілку. Багато звіряток цим ударом було вбито, а решта повтікали. Тоді трапилось таке, чого не сподівався й сам чунг: пома схлипнула раз чи два й голосно та протяжно заревла. Вона ревла й махала на всі боки гілкою, а очі її при тому якось дивно блищали. Цей новий спосіб боротьби з ми-ші видався їй таким незвичайним і кумедним, що свідомість її відмовлялась осмислити його и зрозуміти. Адже досі жоден чунг не користувався під час оборони нічим іншим, крім своїх передніх кінцівок і пальців на них.

Але ми-ші все прибували й прибували: вслід за першою хвилею йшла друга, за другою — третя. Вони нападали на чунгів цілими хмарами тільки тому, що чунги перепиняли їм шлях. Першу хвилю ми-ші підганяла друга, другу-третя, третю четверта, і так без кінця. Перші ми-ші могли рухатися лише вперед, решта — тільки слідувати за ними. Чунг і пома зрозуміли, що цей безперервний рух звіряток ніколи не припиниться. І, побачивши, що інші чунги вже повтікали, вони покидали свої гілки і, перестрибуючи з дерева на дерево, подалися слідом за ними, знищуючи тут і там темно-сивих звіряток, які потрапляли їм на очі. Як і всі інші тварини, чунг і пома тікали до річки. Позаду лишався ліс, здіймаючи в небо голе, обгризене верховіття.

ГНІВ НЕБА

Тимчасом біле світило сховалося за густими, чорногривими хмарами. Зникла й мерехтлива синява небес. Тяжкий сморід простяг свої мертві руки й накрив ними приголомшений від жаху ліс. Все оповила зловісна темрява.

Несподівано різкий порив вітру хитнув обгризене ми-ші верховіття. Ліс злякано застогнав. Темну пелену хмар розпанахала звивиста блискавка. Важко, оглушливо вдарив грім. Нова блискавка пробігла по небу, і знову оглушливий удар грому струсонув землю й небесний простір. Охоплений жахом, ліс схилився перед гнівом неба. Суцільним потоком згори ринув дощ. Усе злилось в одне ціле: небо й ліс, грім і вода. Настала загибель для всіх.

Блискавки одна за одною розпанахували небо, і грім з пекельним гуркотом падав на ліс. Навіть хоча б одночасно заревло сто грау, то все одно не можна було б їх почути. Низько навислі хмари накидались на ліс цілими ріками води. Темно-сива хвиля ми-ші одразу припинила свій рух. Маленькі пухнасті гризуни поховались попід гілками й завмерли.

Чунг і пома нарешті зупинились. Щоб заховатися від зливи, вони злізли на найнижче гілля якогось дерева. Пома прикрила передніми кінцівками голову маленького чунга. У зляканих, потемнілих очах її і чунга ховалась покора й цілковита безпорадність перед цією страшною бурею. Шерсть на них позлипалася від дощу. Несподівано перед очима у них щось спалахнуло так яскраво, що вони на мить аж зажмурилися. Гуркіт грому примусив їх здригнутися. Зовсім близько од них велетенське дерево розчахнулося навпіл, і навколо його стовбура затремтів червоний вогник. За якусь мить він уже осяяв густу нічну темряву. Приголомшені й налякані громом, чунг і пома кинулись тікати з дерева на дерево, навмання під зливою і незабаром опинилися над самою рікою.

Через широку ріку до протилежного берега пливли великі й малі тварини. Грау і дже пливли поруч. На спині у мута сидів ри-мі. А серед цих численних втікачів, немов обгорілі пні, з-під води виринали тіла огидних кроків. Вони розтуляли щелепи, хапали першу-ліпшу жертву й тягли її на дно. Спіймана тварина зникала під водою мовчки й непомітно.

Настала чорна, Непроглядна ніч. Ніч страшенного гуркоту й невимовного жаху. Вона сховала від очей дерева і тварин. Змерзлі й занімілі від страху, чунги поприхищалися на нижнім гіллі дерев. Гнів неба виявився для них набагато сильнішим і страшнішим, ніж найжахливіший і найбільший хижак у лісі. Якщо від мута й грау можна було втекти на дерево, то від гніву неба не було порятунку, бо він падав на весь ліс і з усіх боків одразу.

Притулившись одне до одного, чунг і пома злякано прислухалися до цього страшного гуготіння ночі. Єдине, чого вони зараз прагнули, — триматись разом і ні в якім разі не кидати одне одного в цьому збожеволілому від жаху лісі… З почуттям нестямної материнської тривоги пома обняла маленького чунга і, намагаючись хоч трохи захистити його від дощу, схилилась над ним усім своїм тілом.

Коли на світанку гнів неба угамувався і вранішні сутінки розсіяли темряву ночі, чунг і пома почули під собою рев численних очманілих тварин. А коли вже цілком розвиднілось, вони побачили, що велетенські дерева наче пливли по воді. Широка ріка піднялася й залила водою весь ліс. На її блискучій поверхні погойдувались тіла утонулих тварин. Довкола, наскільки сягало око, чунг і пома бачили тільки воду й воду, що безугавно насувалася, клекотіла, піднімаючись все вище й вище, А дощ не вщухав.

Чунги забули про те, що вони, мокрі, забули, що на деревах ростуть плоди, що вже настав ранок, що гуркіт неба врешті затих. Охоплені жахом, вони дивились на повінь і вже відчували нову небезпеку. Стовбури дерев поступово зникали з очей: вони дедалі більше ховалися під водою, що весь час прибувала. Нарешті вода досягла й тих гілок, на яких вони сиділи.

Зіщулившись, тремтячи від холоду й жаху, чін-гі першими подряпались на горішнє гілля. Слідом за ними полізли й чунги. В грудях у них затрепетало незнайоме їм досі почуття тривоги: вода заливала дерева, вода затопила весь ліс, вона затопить і їх!.. І це почуття видобуло з їхнього горла цілком новий, незвичайний навіть для них самих тривожний і протяжний рев. Вони мов благали небо припинити зливу й прибування величезної маси води. Заворушилися темно-сиві ми-ші й полізли на горішнє гілля.

Друга ніч застала збентежених і тремтячих чунгів ще вище на деревах. Вода під ними невпинно прибувала. Крі-рі злітали з верховіть і з тривожним писком та зловісним карканням зникали в потемнілому небі над лісом.

На третю ніч чунги полізли ще вище. Тонкі віти не витримували їх ваги й почали згинатися під ними. Під одним чунгом обламалася гілка, і він разом з нею почав падати униз, але із спритністю маленького чін-гі швидко перевернувся в повітрі й ухопився за товщу гілку. Другий, уже старий, знесилений втомою та голодом чунг не витримав — розтулив пальці й шубовснув у воду. Змахнувши раз-другий передніми кінцівками, він зник під водою.

Тривожний писк крі-рі затих, затихло й ревіння тварин — наче їх усіх поглинули хвилі. Не чути було вже нічого, крім плеску води. Зголоднілі чунги та чін-гі обгризали кору на вітах і мовчки жували її.

В цю ніч вода почала спадати. Дощ урешті перестав лити, і, коли розвиднілось утретє, небо було ясне й чисте. Знову зійшло біле світило, обдавши ліс гарячим промінням. Від гілля на воду впали тонкі доегі тіні, що звивалися, мов переплетені тіла тсі-тсі. Від волохатих тулубів чунгів здіймалась пара.

Пома розслабила затерплі м’язи і, перевівши дух, зітхнула. Потім глянула на маленького чунга — він знову почав ссати грудь і голосно плямкав. Тільки він один не відчув страшної небезпеки, яка загрожувала загибеллю всьому лісові, а разом з ним — і чунгам. Він ще був надто малий, щоб зрозуміти все, що сталося.

Вода весь час спадала: вже показалося з-під неї нижнє гілля дерев, потім виринули й побілілі стовбури. Знову заснували на деревах важкі постаті чунгів. Почали кричати хвостаті чін-гі. Маленькі ми-ші, що сиділи, причаївшись, на самих верхівках дерев, закопошилися знову.

До вечора вода зовсім спала. І коли почало сутеніти, заспокоєні чунги заходились ламати галуззя й готувати собі лігва. Марно прислухалися вони, чи не почують реву якоїсь тварини. Ліс неприродно мовчав.

ЗЕМЛЯ КЛИЧЕ

Ліс заснув у глибокім мовчанні й прокинувся теж мовчки. Перші крики чін-гі пролунали на деревах і самітно затихли. Чунги нашорошували вуха, силкуючись вловити який-небудь звук, пильно вдивлялися крізь віти, чи не з’явиться якась тінь, але марно. Навколо було тихо, незвичайно тихо. Ця дивовижна тиша здалася їм ще небезпечнішою, ще підозріливішою, ніж коли б вони побачили навіть грау.

Буря пообривала з дерев усі плоди, і чунги зрозуміли, що мусять злізти на землю, щоб трохи підкріпитись. Та, боячись цієї мертвої тиші, ніхто з них не наважувався зстрибнути першим. Щось незбагненне породжувало в них почуття, набагато сильніше, ніж страх перед наймогутнішим і найжорстокішим хижаком. І, гнані цим почуттям страху та невідомої небезпеки, вони почали збиратися невеликими групами. Близькість інших чунгів в кожного з них ніби вселяла більшу впевненість. І вони не поспішаючи стали перелазити з гілки на гілку, підозріливо прислухаючись, уважно принюхуючись та озираючись. Їх тулуби звисали над землею, мов поприв’язувані до гілок мішки.

Першим на землю зіскочив чунг і, швидко випрямившись, притулився спиною до дерева. Очі його неспокійно забігали навколо. Слідом за ним позлазили й інші чунги. Кожен мерщій схоплювався й притулявся до якого-небудь дерева. Потім усі гуртом поміж кущами й деревами рушили вперед, напружуючи зір і слух, опустивши передні жилаві кінцівки й приготувавшись до будь-якої несподіванки.

Раптом ті, що йшли попереду, з панічним жахом шарпнулись назад і кинулися на дерева. Розкривши свої широкі, надміру випнуті вперед щелепи, вони грізно й тривожно заревли. Шерсть у них над очима настовбурчилась, в очах засвітилась дика лють.

У кущах, розпростерши руде тіло, непорушно лежав велетенський грау. Вперше грау виявляв отаку байдужість до чунгів, які зчинили над ним одчайдушний крик. Само по собі це вже здавалося досить дивним і незвичайним. Чунги вирячили на нього злякані очі й ждали, що він ось-ось підхопиться і люто заричить на них.

Але грау не ворушився, не схоплювався, не ричав. Він спокійно лежав у кущах, ліниво вишкіривши зуби і якось дивно розслабивши свої міцні, пружні м’язи. І раптом вражені чунги замовкли від несподіванки й закліпали очима: грау був мертвий!

Та хоч вони й розуміли, що грау мертвий, проте не насмілювались одразу злізти на землю — такий великий був їх страх перед цим величезним і жорстоким хижаком. Зрештою, коли у більшості з них страх трохи минув, грізно наїжачені чунги позлазили з дерев і, штовхаючи один одного, з риком рушили до кущів, де лежав грау. Один із чунгів простяг до грау свою передню кінцівку і, мов ужалений, відскочив назад. Тієї ж миті повідскакували й інші чунги. Потім вони раптом почали підстрибувати й радісно схлипувати. Це підстрибування і схлипування ніби говорило: «Гpay мертвий, грау мертвий, грау мертвий! Гpay, вишкіривши зуби, непорушно лежить у кущах! Грау вже не може вбивати! Грау більш не може нападати!» Разом з іншими заходилась підстрибувати й пома. Маленький чунг, немов м’яч, підскакував на ній.

У споконвічному лісі грау смерть одних тварин означала життя для інших. Гнів неба врятував ліс від ми-ші, але вбив грау. Чунги ніяк не могли повірити, що цей страшний, неймовірно сильний і жорстокий хижак, який не давав їм жити на землі, був мертвий! Той, хто прогнав їх з землі й примусив народжуватись і вмирати на деревах, був мертвий… Він уже не може підкрастися, зненацька напасти на них і перегризти їм горло. Безмежно здивовані й раді, вони мружили очі й кліпали віями… Ні, радіти вони не сміли. Вони лише дивувались.

Але те, що вони побачили пізніше, їх зовсім приголомшило. Земля була вкрита трупами великих, сильних і лютих звірів. Товстий мут лежав, задерши вгору ноги, зігнувши товсту шию і встромивши свій страшний ріг у землю; довжелезний тсі-тсі обвив своє лускате тіло довкола стовбура якогось дерева, звісивши вниз голову і вирячивши очі. Застрягши головою між гілками невисокого дерева, повис необачний грі. Між двома стовбурами гігантських дерев стояв, мов заснувши, величезний хо-хо. І куди б не глянули чунги, очі їх раз у раз натикалися на трупи тварин: горбатих хе-ні з вишкіреними зубами й висолопленими язиками, пістрявих дже із кучерявими гривами на безсило повислих шиях, стерв’ятників ри-мі з гострими, нашорошеними вухами…

Увесь день чунги пробули на землі — здивовані, зраділі, цікаві. Звірі нерухомо лежали попід деревами — з задраними догори ногами, із зігнутими шиями й відкинутими назад головами, порозбухалі, мертві. Мертвими були й хо-хо, і грау, і грі, і хе-ні, і ри-мі. Ніякий рев, ніяке виття не порушували мовчання на цьому величезному кладовищі.

Проте незвичайна тиша і непорушно розпростерті з потворно вишкіреними зубами тварини почали лякати чунгів. Їм здавалося, що ось зараз підхопиться мертвий грау, кинеться на них і розчавить їх своїми широченними лапами… Бо все це було для них новим, ніколи ще не баченим, незвичайним. І цілий день вони не насмілювались ні на мить відходити одне від одного — блукали лісом усі разом, ї тільки побачивши, що скоро настане ніч, вони розійшлися й полізли на дерева, а наступного ранку знову злізли на землю, уважно озираючись, принюхуючись до всього й прислухаючись. Та на їх підозріливу настороженість земля, як і вчора, відповіла мовчанням: ні реву, ні шуму.

Тоді дорослих, завжди серйозних і мовчазних чунгіа охопило дивне, незвичайне й безглузде бажання гратися. Вони почали перекидатись, борюкатися, перестрибувати одне через одного, радісно схлипувати й верещати. Одні підстрибували, інші, розкарячившись, бігали попід деревами, ще інші падали навзнак і махали задніми кінцівками. Для них це були цілком нові відчуття, яких вони не знали, живучи на деревах.

Від того, що вони качалися по землі, спини у них стали темно-зеленого та сірого кольору, і це смішило їх ще дужче. Деякі почали грати в хованки. Одні ховалися за кущами й деревами, інші з радісним схлипуванням ганялись за ними. Усі весело кричали. Навіть маленькі чін-гі, зацікавлені їх розвагами, позлізали на найнижче гілля і, дивлячись на незвичайну гру своїх великих собратів, дико, радісно кричали.

Коли почало смеркати, налякані темрявою чунги знову полізли на дерева. А наступного дня в ніс їм ударив неприємний запах. Трупи утонулих тварин почали розкладатися. Незабаром страшний сморід поширився по всьому лісі. Незвиклі до нього, чунги почали пирхати й тікати на найвище гілля дерев.

З-під опалого листя показалися чорні вусаті мордочки якихось маленьких, згори не помітних звіряток. Обліпивши трупи тварин, вони почали їх гризти — невтомно й завзято, з ранку до пізньої ночі. Їм допомагали крі-рі, які цілими зграями з хрипким карканням сідали на трупи, обдираючи м’ясо довгими загнутими дзьобами.

Багато днів підряд крі-рі та вусаті маленькі звірятка копошились біля трупів тварин, доки зовсім не очистили від них увесь ліс; після цього розвіявся й важкий сморід. Залишились подекуди лише купки великих кісток, що біліли попід кущами. Потім зникли й вони. Повітря в лісі знову стало чистим і свіжим.

В безмежному лісі кожна тварина жила по-своєму. Грау міг стрибати, крі-рі — літати, крок — плавати, чунги — лазити по деревах. Грау живився м’ясом, дже — травою, римі — падлом, а чунги — плодами. Грау жив на землі, крі-рі — в повітрі, крок — у воді, чунги — на деревах. Тому вони майже не знали землі. Раніше, коли грау та грі чатували за кожним кущем, за кожним стовбуром дерева, чунги насмілювались злазити на землю лиш час від часу, щоб підібрати опалий плід чи напитись води. Але тоді вони ні на що не дивились, бо за кожним кущем їм ввижався страшний, хижий звір.

Тепер ніяких звірів уже не було. За ті численні дні і ночі, протягом яких чунги вільно ходили по землі, ні один звір не заревів на них і жодна небезпечна тінь не промайнула між деревами. І чунги ходили скрізь по лісу, все оглядали, обмацували, до всього принюхувались. Цілком спокійно сідали або лягали на землю, зовсім не боячись небезпеки. Вони не трималися за гілки, проте не падали, бо падати було нікуди — адже вони на землі.

Їх цікавість була невичерпною. Земля відкрилася перед ними, як цілком новий, не знаний досі світ, світ, який пізнати раніше чунги не могли б, якби навіть і хотіли. Для цього нового світу вони не мали ні вух, ні очей. Очі й вуха у них були лише для мута і грау.

Чунг і пома несподівано побачили навколо себе таку безліч різноманітних речей, що ледве встигали подивитись на що-небудь одне, як їх уже вабило щось інше. Одне за одним щось незвичайне, невідоме досі поставало у них перед очима, вони торкалися до нього пальцями, брали у рот, одне від одного дивовижніше, соковитіше, запашніше. Тільки тепер земля відкрилася перед їх очима у своєму справжньому вигляді: дивовижно приваблива, свіжа, розмаїта.

Низькі кущі давали їм такі солодкі, яскраво-червоні плоди, яких вони ніколи не їли на деревах. Пома присідала біля куща, зривала соковиті червоні ягоди й ковтала їх цілими. Треба було з’їсти їх безліч, щоб угамувати жадобу. Порівняно з тими плодами, що росли на деревах, вони були такими дрібненькими, що випадали у неї крізь пальці; зате ж вони були набагато соковитіші й солодші.

Трава обплутувала їм ноги своїм довгим тонким корінням. Чунг і пома нагиналися і обережно висмикували низенькі стебла, обтрушуючи з них землю. Стебла наповнювали їм рот густим молочним соком, лоскотали піднебіння, і вони аж мружились від задоволення. Чунг переламав стебло якоїсь широколистої рослини, і такий самий молочний сік склеїв йому пальці. Тоді чунг пожадливо накинувся на крихкі стебла й почав їх жувати. Великий його рот увесь був у молочній піні.

Потім вони забрели у буйні зарості гу-на і опинилися серед його широкого листя, помережаного численними прожилками. Чунг зірвав один листок і підніс до рота. Він був великий і м’ясистий, розплився в роті з приємним солодкуватим присмаком.

Приголомшені такою різноманітністю смачних і солодких рослин і плодів, серед яких вони так несподівано опинилися, чунг і пома почали безладно зривати листя, стебла, плоди, наповнені молочним соком пагінці й коріння. Пома якось ненароком смикнула за низеньке стебельце гу-та, і з землі вискочила велика крихка цибулина. Пома обтрусила її й відкусила трохи. Цибулина хрумкнула у неї на зубах, наче кісточки маленького дже у пащі грау.

За один день земля дала чунгам стільки нових і приємних вражень, скільки дерева не могли б дати їм за все життя. Це було нечуване багатство й різноманітність для пальців, для очей, для смаку: широке м’ясисте листя, великі соковиті цибулини, яскраво-червоні, соковиті й пахучі ягоди, молочні крихкі стебла й коріння… Усе це ніби навмисне зберегла земля, щоб, коли вони злізуть з дерев, дати їм. Вона просто засипала їх ласощами, з яких одне було смачніше від іншого.

Чунг і пома не мали ніякого досвіду у виборі їжі, проте добре знали, що можна, а чого не можна їсти. Ось, наприклад, на вітах цього куща безліч таких принадних на вигляд плодів, але чунг і пома навіть не звертають на них уваги. З якогось надламаного стебла стікає густий молочний сік. Та чунг з помою і його обминають. М’яке, кругле, соковите зелене листя майже торкається до їх губ, але вони й до них лишаються байдужими. Напевне, на деяких привабливих на вигляд плодах і травах лежить якась невидима, неусвідомлена заборона, і чунг та пома не наважуються її порушити. Вони вибирали собі їжу, керуючись не досвідом чи свідомістю, а за інстинктом.

Хлібні плоди одного високого куща наситили їх ще більше, вони відчули спрагу. І замість того, щоб шукати в дуплах на деревах застоялої, смердючої води, вони нахилилися над дзюркотливим потічком. Вода в ньому ніколи не висихала й не випаровувалась. Чиста й холодна, вона приємно їх освіжила.

У той час, як чін-гі пили воду, вмочаючи в неї свої передні кінцівки і потім облизуючи їх, як грі та грау хлебтали її довгими язиками, а дже і мут цілком занурювали в неї свої морди, чунг і пома зачерпували воду долонями, піднімали їх угору й виливали її в рот, обливаючи нею собі животи й груди.

Одного разу маленький чунг зліз із плечей матері й поповз по траві. У нього з’явилось відчуття, якого досі не зазнавав жоден з його предків. Схиливши над ним свій волохатий тулуб, пома дивилася на нього так, наче вперше його бачила. В її очах світилися подив і радість: маленький чунг ліз по землі!

Маленькому чунгові на дереві завжди загрожувала небезпека: відірвавшись під час стрибка матері або з якоїсь іншої причини від її живота, він падав, мов перезрілий плід, на землю, якщо не встигав схопитись за яку-небудь гілку. А це було небезпечно не тільки для малих, а й для дорослих чунгів. Хоч вони спритно і вправно лазили по деревах, легко стрибали з гілки на гілку, проте досить було одного необережного руху — і чунг міг упасти на землю.

Минуло чимало днів, поки чунги наважились зустріти на землі ніч. Легкість, з якою кожен з них приготував собі лігво, ще більше здивувала їх і втішила. Уже не треба було шукати зручне дерево та лягати з острахом на зелений настил, який міг і не витримати ваги їх тіл… Вони просто наламали зелених гілочок, розіслали їх і полягали зверху. Сучки вже не кололи їх у спину, і замість того, щоб згинатися вдвоє, вони зручно влягалися й вільно простягали свої кінцівки. У них було темне, невиразне відчуття, що й раніше, у далекім і давно забутім минулому вони вже ночували на землі.

За прикладом своїх предків вони лягали й засинали горілиць. Тоді жоден хижак не міг напасти на них зненацька — усі чотири кінцівки у них були вільні, і вони могли ними захищатися. І за прикладом попередніх поколінь вони спали не справжнім міцним сном, а лише дрімали, бо здатні були вловити найменший шурхіт і мерщій схопитися, ніби й зовсім не спали.

Життя на землі та смачна їжа чунгам подобалися до такої міри, що вони незабаром зовсім покинули дерева. За старою звичкою і з глибокою вірою в те, що вони назавжди врятувалися від суворих і сильних хижаків, чунги невеличкими групами розбрелись по лісу. Вже ніяка небезпека їм не загрожувала. Жодна з тварин, що жили ще недавно в лісі, не з являлась між деревами. Ліс тепер належав тільки їм. І згодом вони почали забувати, коли й чому злізли на землю. Спогади про ми-ші та про повідь почали поступово стиратися з їхньої пам’яті.

ПЕРША ПЕРЕМОГА

Та одного разу між деревами знову почулися чиїсь кроки.

Першими тваринами, яких побачили чунг і пома, були двоє пістрявих дже. Вони розсунули широколисті віти кущів і вистромили свої тупі мордочки. Чунг і пома, вражені, завмерли від несподіванки — так давно вони не бачили інших тварин, крім чін-гі та крі-рі! Але одразу ж згадали, що дже — найсумирніші й найполохливіші істоти, і швидко заспокоїлись. Було тільки дивно, як дже зосталися живими? Хіба вони не загинули разом з іншими тваринами?

Але слідом за дже з’явився тонконогий гу, а за ним — інші тварини, які, щоправда, живились травою та листям і не викликали тривоги у чунгів. Проте пому почало непокоїти почуття недовіри й настороженості: появу цих тварин вона пов’язувала з безпосередньою загрозою для маленького чунга. Малий уже навчився самостійно лазити по деревах і стрибати по гіллі, проте був ще зовсім немічний і потребував постійного захисту й допомоги. Звівшись на задні кінцівки, він ледве досягав їй до стегон. І коли одного разу перед ними зненацька з’явився червоний гу, налякана пома випросталась і погрозливо та глухо заричала. Зляканий гу кинувся тікати.

Коли ж у лісі з’явився товстий мут, почуття неспокою охопило не тільки пому, а й усіх інших чунгів: сутичка з ним не віщувала нічого доброго для кожного з них. Мут був страшенно дурний, легко впадав у безглузду лють і міг без усякого приводу кинутись на першу-ліпшу тварину. Очі його наливалися кров’ю, і тоді він, мов скажений, махав на всі боки своїм жахливим рогом.

Серед кущів замиготіло й кілька щетинистих гру-гру, які своїми писками рили землю. Загнутими догори довгими іклами вони з дивовижною швидкістю викопували з землі коріння та цибулини. З такою ж легкістю та вправністю вони могли розпанахати й товсту шкуру бі-гу від голови до самого хвоста. Звичайно гру-гру не нападали на тварин, та коли їх зачіпали, вони гуртом накидались на ворога, роздирали його на шматки й пожирали, хоч би то був і сам грау.

Поява гру-гру ще дужче збентежила чунгів. Ці тварини завжди ходили великими стадами, і, зустрівшись з ними, кожен чунг ризикував своїм життям. Ночувати на землі стало вже небезпечно, і чунги мимоволі позирали на дерева: невже їм доведеться знову лізти туди?

За тваринами, що живилися травою та листям, прийшли й хижаки — хитро примружений плоскогрудий ланч, горбаті хе-ні, вирлоокий смердючий жиг та бридкі ри-мі. А одного вечора в лісі пролунало й грізне ревіння грау. Чунги затремтіли з жаху і мерщій кинулись на дерева.

Та тепер земля вабила їх з непоборною силою, і вони вже не могли, не хотіли залишатися на деревах. І як тоді, коли вони вперше ступили на землю, усвідомивши потребу захисту, почали збиратись у великі групи. Почуття безпеки, породжене усвідомленням своєї чисельності, перемогло почуття страху.

А втім, хижаків, що з’явились у лісі, було не так уже й багато. Розсіявшись по неосяжному лісу, вони загубилися в ньому. Трохи посміливішавши, чунг зліз з дерева й присів на землі. Слідом за ним зстрибнула й пома з маленьким чунгом. Їх очі і вуха не вловили нічого небезпечного. За деревами також не видно було нічого підозрілого. Над головами в них стукав твердим дзьобом ку-ку, видобуваючи з-під кори дерева черв’ячків. У пронизливих, уривчастих криках чін-гі чулися добродушність і властива їм грайливість. Полохливі дже спокійно общипували соковиті пагінці на кущах.

Та споконвічний ліс був лісом несподіванок, і ні одна тварина не могла передбачити, коли й з якого боку слід чекати небезпеки; ні одна тварина не могла бути певною, що, уникнувши один раз небезпеки, вона не потрапить в іншу, ще більшу. І все-таки найнебезпечнішою несподіванкою для всіх був грау.

А грау вже непомітно підкрадався, і навіть крикливі чін-гі його не помічали. Причаївшись в густих кущах, він помітив двох дорослих чунгів і одного малого і в ту ж мить припав черевом до землі. Лопатки у нього різко випнулися, лапи розчепірились, і на кожному пальці з’явилося по довгому, гострому, загнутому пазурові. Спрямовані на маленьку групу чунгів, очі палали ненавистю й люттю. Гнучкий хвіст його нервово заворушився.

Як завжди, зустріч із чунгами викликала в ньому скажену лють. Інших тварин він убивав з байдужою, холодною жорстокістю. Убивав, щоб угамувати свій голод. Він дивився на них точнісінько так, як чунги дивилися на плоди. А от чунги його страшенно дратували. Вони здавалися йому надто вже дивними й зовсім не схожими на жодну з тих тварин, яких він убивав. Його дратувало те, що вони жили на деревах і він не міг до них дістатись; те, що вони могли хапати все чотирма кінцівками й ходити випроставшись; що кожного разу, помітивши його на землі, ці істоти кричали й ревли йому вслід, стрибаючи над ним з гілки на гілку; що вони дратували його з цілком безпечного місця, до якого він не міг дістати своїми широченними лапами. Коли б вони хоч не махали на нього своїми передніми кінцівками, то, може, лють його не була б такою безмежною. А вони махали дуже часто, і від цього грау охоплював якийсь дивний неспокій, страх, що колись-таки вони його задушать.

І ось трапилася нагода кинутися й поквитатися хоча б з одним із них! Сильний, спритний, жорстокий і нещадний, він обирав слушну мить для блискавичного, смертоносного стрибка. Вибирав жертву й міряв відстань.

Гpay помітив, як один з дорослих чунгів відстав від інших, обернувся до нього спиною й чогось нахилився. Тоді він швидко поповз на череві, намагаючись не видати себе якимсь необережним рухом. Ще один безшумний крок, потім ще один — і…

В цю мить чунг рвучко обернувся й помітив грау. З його грудей вихопився несамовитий рев, і неймовірно швидкими стрибками він щодуху кинувся до найближчого дерева. Тоді грау з страшною швидкістю метнувся вперед, здійнявши за собою цілу хмару сухого листя і хмизу, немов вихор.

Поява грау для поми була такою несподіваною, а напад таким раптовим, що вона не встигла навіть збагнути, що сталося. Охоплена смертельним жахом, вона дико заревла і, кинувшись до найближчого дерева, підстрибнула, щоб схопитись за найнижчу гілку, на якій спинився її погляд. Суха, надламана і не досить товста, щоб витримати несподівано повислу на ній вагу, гілка тріснула, зламалася, і пома впала навзнак, безтямно стискаючи її в передніх кінцівках. В цю мить на неї стрибнув грау. І далі все сталося з такою карколомною швидкістю, що свідомість поми нездатна була цього осягнути.

Ніби хмара несподівано впала на неї й заслала їй очі. Вона встигла побачити тільки палаючі люттю жовті очі грау, відчути на собі гарячий подих його роззявленої пащі та інстинктивно підняти над головою передні кінцівки, щоб захиститись. З переляку пома забула, що в них вона тримає обламану суху гілку і міцно стискує її заціпенілими пальцями.

Гpay всією своєю вагою навалився на неї, і пома відчула, як його пазури впиваються в її тіло.

Що сталося потім, вона не пам’ятала.

Відчувши, що хижак ухопив її своїми лапами, з несвідомою жадобою до життя неймовірним зусиллям м’язів вона відштовхнула його геть і кинулась тікати, лишаючи у нього в пазурах шматки закривавленого м’яса.

Як вона зуміла вирватися з його пазурів? Що сталося з обламаною гілкою, яку вона тримала в передніх кінцівках? Чому грау не кинувся услід за нею, коли вона почала тікати? Коли і як вона опинилася між гіллям на дереві? Нічого цього пома не пам’ятала. Єдине, що вона розуміла — це те, що врятувалася від жорстокого хижака. І лиш тепер одчайдушний рев, що досі клекотав у її грудях, вихопився й вибухнув з усієї сили.

Перший рев, яким пома оповістила про появу грау, примусив дорослих і малих чунгів щодуху кинутися врозтіч. Вони метнулись на дерева, не бачачи ні її, ні грау. Тільки опинившись в безпеці, на високому гіллі, вони почали шукати очима пому. Замість неї однак вони раптом побачили велетенське, розпростерте на землі тіло грау.

На гіллях сусідніх дерев з’явилися волохаті постаті багатьох інших чунгів. У відповідь на рев поми кожен з них роззявив пащу, і від їхнього спільного реву ліс аж зітхнув.

Чунги довго ще не наважувались злізти з дерев. І тільки тоді, коли стерв’ятник ри-мі присів біля непорушного грау й протяжно завив, коли чорний довгодзьобий крі-рі, покружлявши над трупом, з хрипким карканням сів біля його хвоста, чунги позлазили з дерев і нерішуче обступили грау. Збагнувши, що сталося, вони почали підстрибувати: грау був мертвий, мертвий, мертвий!

Лиш пома стояла нерухомо й дивилася на грау пильним застиглим поглядом, нічого не бачачи й не розуміючи. Чому грау не загриз її? Хто убив грау?

Стрибнувши з страшенною швидкістю, грау наразився на гострий кінець обламаної гілки, яку пома простягла перед собою, несвідомо намагаючись захиститися від грау. Гілка глибоко застрягла в його горлі й дістала до самого хребта. Заціпенілі й закляклі з переляку м’язи поми витримали цей страшний поштовх.

Грау вбив випадок, але цей самий випадок урятував пому. Коли б вона хоч на мить запізнилася з цим своїм несвідомим рухом захисту або якби грау стрибнув трошки раніше, пому неодмінно спіткало б те, що і її матір.

Та свідомість у поми була ще надто примітивною, а мислення — надто убогим, щоб вона могла відразу зрозуміти те, що сталося. Її пильний погляд, спрямований на грау, виражав не розуміння, не цікавість, не страх і не гнів, а швидше безмежний подив і мовчазну муку. Цей подив і ця мука гнітили її свідомість, і вона безсила була їх позбутися. Пома не могла відповісти й на питання, яке невиразно поставало у її голові: хто вбив грау? Цей випадок був нечуваним у житті чунгів.

Досі жоден чунг не піднімав ломаки для захисту від грау або для нападу на будь-яку іншу тварину. Ніякий досвід не підказував досі чунгам нічого про те, що дерево можна використати для захисту при нападі на них і що ним можна вбити тварину, коли вона нападає. Дерева давали плоди, давали їм притулок, чунги рятувались на них від небезпеки. А зараз грау лежить мертвий із ломакою в горлі. Отже, дерево могло і вбивати!

Пома обережно, не спускаючи з грау очей, почала наближатись до нього. Підійшовши зовсім близько, вона передніми кінцівками схопила встромлену йому в горло ломаку, швидким рухом, ніби хижак ще міг укусити її, потягла до себе. Трохи відбігши убік, вона спинилася й почала уважно оглядати ту ломаку і повертати її то одним, то другим кінцем. Потім, помахавши нею над головою, знову підбігла і з диким, торжествуючим риком встромила її в мертвого грау.

Приголомшені цим видовищем, чунги з подивом глянули на неї, потім наїжачились і, підстрибуючи, з ревом наблизились до грау та поми. Досі ніхто з них ще не бачив, щоб якийсь чунг вбивав грау. А пома, ревучи й переможно розмахуючи ломакою, то встромляла її в грау, то витягала знову й очманіло дивилась на неї. І весь час ревла, ревла дико, переможно, торжествуюче.

А потім ліс став свідком такого, чого він не бачив за весь час свого тисячолітнього існування: пома змінила свій переможний рез радісним схлипуванням і, спираючись на ломаку, почала підстрибувати й пританцьовувати. Слідом за нею почали схлипувати й підстрибувати інші чунги. Деякі з них хапали все, що потрапляло їм на очі, і з торжествуючим ревом починали штрикати грау.

Чунги ще довго б штрикали звіра та підстрибували навколо його трупа, коли б біле світило не сховалось за обрієм і над здивованим лісом не опустилися вечірні сутінки. Тоді, грізно наїжачившись, чунги повилазили на дерева й посідали на гіллі. Так і сиділи вони до ранку. Те, що сталось удень, так вразило їх, що вони навіть забули вчасно приготувати собі лігва.

Цілу ніч пома боронилась від грау. Він увесь час стрибав на неї, зуби його наближались до її горла, пазури впивалися в груди, і вона відчувала на обличчі гаряче дихання його роззявленої пащі, чула його грізний рев. Очі грау обпікали її своїм зловісним полум’ям. Пома захищалася, піднімала передні кінцівки, потім, підстрибуючи, бігала поміж стовбурами дерев та все намагалася видряпатись на якесь із них, але не могла підплигнути, все падала навзнак, і грау знову кидався на неї. Потім, невідомо як, в її передніх кінцівках опинилася товста, з загостреним кінцем ломака, і вона встромила її в пащу грау. Гpay впав, і з його пащі потекла кров. Але потім він знову схопився й люто кинувся на неї. Пома хотіла заревти, але не могла — відчула, що задихається, і тоді почала скімлити й тремтіти з жаху перед грізно роззявленими щелепами грау. І так цілу ніч. Коли ж, нарешті, мала ось-ось заревти, прокидалася і заспокоєно плямкала губами: в передніх кінцівках вона міцно тримала обламану суху гілку, якою вбила грау і гострий кінець якої був обагрений його кров’ю. Потім засинала знову.

СМЕРТЬ МАЛЕНЬКОГО ЧУНГА

Свідомість у чунгів була подібна до решета з великими дірками: вона могла затримувати лише те, що було для них найбільшим і найважливішим. Пізнання якогось предмета чи явища було пізнанням лише цього предмета чи явища. Події для них чергувалися або йшли, змінювалися без будь-якого зв’язку між собою. Шлях пізнання вів до фактів, але не міг встановити причинного зв’язку між ними. Вони не узагальнювали й не пояснювали, а лиш передчували.

Речі здавалися чунгам цілком простими й не вимагали пояснень. З чунгів досить було того, що ці речі існують. Через те вони ніколи не пробували розібратись у складних і незрозумілих їм явищах, а просто обминали їх, обмежуючись лише тим, що бачили й чули.

Кожен окремий випадок мав для чунгів певне значення и вагу лиш сам собою. Вони не вміли узагальнювати, отже, не вміли й користуватися повторенням якого-небудь випадку, навіть коли б він і полегшував їм існування, збагачував їх деяким досвідом.

Пома зрозуміла, що обламана гілка вбила грау. Це вже само по собі варте було подиву й зацікавлення. Але зробити висновок про те, що цією самою ломакою можна вбити грі, тсі-тсі або рока, її примітивна свідомість ще не могла. А того, яким чином при повторенні подібного випадку уламок дерева міг би її найкраще захистити, пома не могла собі навіть уявити. Вона весь час носила з собою ломаку, що врятувала її від грау, але не як усвідомлене знаряддя захисту, а як річ, що збуджувала її цікавість, як загадку, над якою вона сушила свій мозок, хоч і нездатна була її розгадати.

Зрештою вона кинула ту ломаку. Випадок з грау поступово забувся, і ломака втратила для поми будь-який інтерес. До того ж, вона заважала їй ходити по землі й лазити по деревах. Більш того, тримаючи ломаку в передніх кінцівках, пома почувала себе в меншій безпеці, ніж без неї. Це стало очевидним особливо тоді, коли одного разу на її маленького чунга несподівано напав грі й притиснув дитя до неї. Не задумуючись над тим, що грі був досить сильним та спритним і легко міг перегризти їй горло, вона кинулася на нього, вчепилась передніми кінцівками йому в шию, а задніми обхопила боки хижакові й немов приросла до нього.

Грі не сподівався такого зухвальства і, нападаючи, зовсім не думав, що сам стане об’єктом нападу. Він гадав, що пома втече, як звичайно тікали всічунги, коли на них нападали. Але пома діяла за велінням могутнього материнського інстинкту, а не якогось усвідомленого відчуття. І грі несподівано для себе самого опинився в смертельних обіймах своєї жертви. Щось душило його за горло й заважало дихати. З усією силою свого дужого й гнучкого тіла він підстрибнув угору, піднімаючи на собі й пому, і обоє покотилися вбік від маленького чунга. Грі несамовито борсався, махав лапами, але пазури його хапали лише повітря: пома сиділа у нього на спині, і грі не міг її дістати. І раптом почувся сухий хрускіт. Грі опустив лапи і, розслабивши тіло, впав. Неймовірним напруженням м’язів пома переламала йому хребет.

Своєю силою та величиною грі не міг зрівнятися з грау, але швидкістю й спритністю він переважав його. До того ж, грі завжди нападав мовчки, без реву й рику. Причаївшись за стовбуром якогось дерева або припавши між кущами черевом до землі, він блискавкою кидався на тварину, яка проходила повз нього. Так і цього разу він стрибнув на маленького чунга, зовсім не сподіваючись на те, що пома зважиться напасти на нього.

Але цим разом грі жорстоко поплатився за свою необачність. Пазури його та зуби завдали маленькому чунгові страшних ран, і пома не могла цього відвернути. Тепер хижак лежав у кущах з переламаним хребтом, а маленький чунг сидів, виючи й корчачись од болю; усе його тіло якось дивно трусилося, а з розпанаханого плеча текла кров.

Пома схопила малого й мерщій полізла з ним на дерево. Там вона поклала його на коліна й почала обдивлятись. І раптом швидко захлипала, підвела голову й протяжно завила. Її лискуча шерсть на животі й на грудях була залита кров’ю.

Кілька чунгів наблизились до неї і поприсідали на гіллі. Вони дивились на пому й на маленького чунга, то лежав у неї на колінах і весь трусився, важко зітхали, похитували головами і чухали животи. Чунги розуміли, що сталося, але ніхто нічим не міг допомогти. Потім біля поми лишився тільки її чунг. Він дивився на неї й на маленького чунга і, швидко кліпаючи очима, загрозливо ричав.

Для чунгів смерті не існувало. Навіть тоді, коли чунги вмирали чи потрапляли в пазури лютих і сильних хижаків, вони не знали, що вмирають. Смерть існувала для інших тварин, а не для них. Вони розуміли, коли вмирала якась тварина, але звертали на неї увагу лише остільки, оскільки мали до неї якесь відношення. З них досить було знати, що померла тварина вже не зможе на них напасти, до всього ж іншого їм було цілком байдуже. І коли чунги все ж таки боялися хижаків і тікали від них або вступали з ними в боротьбу, щоб не потрапити їм у пазури, то зовсім не тому, що лякалися смерті, а тому, що підкорялися якійсь невідомій силі, що була за межами їх свідомості.

Через те пома не знала, що далі буде з її маленьким чунгом. Він був тяжко поранений зубами та пазурами грі. Про це свідчило його розпанахане плече і кров, що само по собі вже було недобре. Та для неї він був живий, тремтів усім тілом, стогнав. А коли ворушиться — значить, живий. Отже, для неї все зводилось до того, щоб він одужав. Коли і як? Таких питань для чунгів не існувало, бо життя їхнє було позбавлене усвідомленого початку, так само як і усвідомленого кінця. До того ж, вони й час вимірювали єдиним доступним для них способом — ритмічною зміною світла темрявою і темряви світлом.

Проте маленький чунг не видужував. Він і далі весь трусився і не міг зробити жодного самостійного руху. Пома переносила його з одного місця на інше, обхопивши передніми кінцівками попід пахви, давала йому плоди, на які він навіть не дивився, змочувала поранене плече. Це був єдиний засіб, яким чунги лікували свої рани.

Рана загноїлася, закишіла червами й почала смердіти. І пома, уважна та дбайлива, як кожна мати, пальцями вибирала з рани червів й одганяла від неї мух. Серйозний, мовчазний чунг весь час ходив за нею і тільки сумно кліпав очима, не маючи жодного уявлення про справжнє становище маленького чунга; проте він завжди був насторожі, коли вони злізали на землю, завжди готовий був попередити пому про небезпеку.

Нарешті маленький чунг зовсім притих, перестав тремтіти, і пома зрозуміла, що сталося непоправне лихо. Вона зловісно, уривчасто заревла й помчала з ним по деревах. Чунги відповіли на цей рев раз, потім вдруге і, згубивши її з очей, замовкли. З появою поми хвостаті чін-гі перестав вали кричати та стрибати і починали скавчати. А тіло маленького чунга тільки гойдалося з кожним її стрибком, холодне і бездиханне, з обвислими вниз кінцівками.

Два дні й дві ночі пома носила його, стрибаючи з ним по деревах і. не перестаючи ревти. Безугавний її рев не давав чунгам спати вночі. Врешті сморід, що йшов від трупа маленького чунга, став нестерпним. Тоді чунг і пома злізли з дерева й присипали його сухим листям та хмизом. Потім відійшли на кілька стрибків, щоб їм не смерділо, і посідали на землю. Дивні, хрипкі звуки стискали помі горло, з очей у неї капала вода. Чунг безтямно дивився на неї і мовчки кліпав маленькими очицями: страждання поми йому було незрозуміле.

БОРОТЬБА З РИ-МІ

Коли якийсь чунг вмирав у присутності інших чунгів, вони починали голосно й протяжно ревти: їх охоплювало почуття незрозумілої тривоги й гнітило їхню свідомість. Самі не відаючи, навіщо так роблять, вони присипали його хмизом, а потім розходились і більше не цікавились покійником. А втім, усіх померлих чунгів чекало одне й те саме: їх пожирали стерв’ятники ри-мі та хе-ні.

Сморід, який ішов від маленького чунга й відігнав чунга та пому від могилки їхнього первістка, привернув до себе увагу стерв’ятників ри-мі. У півтемряві лісових хащів спалахнули маленькі вогняні цяточки. Почулося тоненьке, жалібне виття. Ри-мі почали збиратися.

Ри-мі були невеличкі, полохливі звірятка. Навіть маленький дже міг спокійно пройти повз них, не боячись їх нападу. Вони ходили по лісу завжди парами й живились падлом, чуючи його здалеку своїми тонкими, гострими носами. І перших два ри-мі, що натрапляли на смердючий труп якоїсь тварини, тоненько й жалібно починали вити. Почувши цей клич, інші ри-мі кидались на нього, відповідаючи таким же жалібним виттям. Цілими зграями, несамовито виючи, прямували вони звідусіль до трупа тварини. Тепер уже ніщо не могло їх спинити: в такій величезній кількості вони ставали небезпечними навіть для грау. Спочатку вони кликали один одного на спільну тризну, а потім накидалися одне на одного з такою ж люттю, з якою роздирали смердючий труп.

Кількість вогняних цяточок, що світилися в темряві, помітно збільшилась, і коло, яке утворили ри-мі круг чунга й поми, звузилось. Жалібне виття стало ще пронизливішим і напруженішим. Проте ри-мі все ще не зважувались напасти: біля купки хмизу, від якої йшов такий приємний для них запах, сиділо двоє великих і сильних чунгів. І ри-мі стали чекати, сподіваючись, що ті полізуть на дерева й залишать їм труп маленького чунга.

Але наїжені й суворі чунг і пома погрозливо ревли й не рухалися з місця. Здавалося, вони вирішили пожертвувати собою, тільки б не дозволити ри-мі з’їсти маленького чунга. Незважаючи на нестерпний сморід, вони наблизились до купки гілочок і чекали нападу ри-мі.

А ри-мі тимчасом ставало дедалі більше. Вони все прибували, і, як і ті, що вже були тут, починали жалібно вити. І ось кілька з них рушили вперед і, незважаючи на загрозу з боку двох великих чунгів, встромили морди в купку гілок. Пома в ту ж мить підбігла до них, схопила одного передніми кінцівками за голову, швидким, різким рухом скрутила йому шию і з лютим ревом шпурнула його назад. Потім те саме зробила й з іншим. Решта ри-мі відступила. Їх жалібне, скажене виття замінилося невдоволеним скімлінням. Вони зрозуміли, що двоє чунгів не відступлять. Тоді ри-мі, в свою чергу, вирішили напасти одразу з усіх боків.

І вони напали одночасно всією зграєю. Не на чунга й пому, а на купку гілок, з-під якої йшов такий принадний сморід від трупа малого чунга. А тому, що чунг і пома не бажали поступитися їм такими ласощами, то цілком природно і справедливо було напасти й на них. Один ри-мі схопив своїми гострими зубами за ногу чунга. Чунг, узявши ри-мі за морду, одірвав його від себе разом з шматком м’яса. Ревучи від болю й гніву, він скрутив ри-мі шию і з страшною силою пошпурив ним у інших напасників. Двох із них чунг одразу вбив одним ударом, інші відступили, але потім налетіли знову.

Тоді почалася Справжня битва. Чунг і пома ледве встигали відбивати напади ри-мі, уникаючи їхніх гострих зубів. Почуття дикої люті кипіло в їхніх грудях, і вони тепер билися не за маленького чунга, а щоб вгамувати свій гнів.

Ри-мі розраховували на свою кількісну перевагу, чунг і пома — на власну силу. Перші покладалися на гострі зуби, другі — на дивовижну вправність своїх кінцівок. Одні нападали, другі боронилися, і ні ті, ні ті не мали наміру відступати.

Та якщо сила двох чунгів мала свої межі, кількості ри-мі не видно було ні кінця, ні краю. Їх ставало дедалі більше; незабаром, оточені звідусіль, чунг і пома вже не могли відступити, коли б навіть і хотіли. Тоді почуття гніву в них ослабло, а на його місце з’явився панічний жах і неспокій. І за якимось невиразним, заслоненим пізнішими подіями проблиском пам’яті, у свідомості поми несподівано постала давно забута картина її боротьби з ми-ші. То був лише миттєвий проблиск: їй раптом здалося, що на них нападають не ри-мі, а оті темно-сиві звірятка — таке сильне враження справила на неї величезна кількість ри-мі і таке саме почуття страху та неспокою пойняло її. І під впливом цього раптового спогаду про давно пережите, забуте й таке подібне до того, що відбувалося зараз, вона нагнулася, вхопила з-під ніг гілляку і з усієї сили замахнулася нею на ри-мі, що напосідали на них. Від кількох ударів листя й дрібні галузки обсипались, і в передніх кінцівках поми залишилась ломака. Пома махала нею з незвичайною легкістю. І сталося щось неймовірне, таке, на що вона й сама не сподівалася: при кожному змахові ломаки декілька ри-мі з скавчанням падали на землю мертвими, а інші відскакували ще з жалібнішим виттям. Здійнявся суцільний шум від свисту ломаки, виття, скавчання, глухого хрускоту й несамовитого реву.

Свідомість у чунга була дещо тупішою, ніж у поми. Тому він був зовсім приголомшений тим, що робила пома. Він став і здивовано глянув на неї. Цим скористались римі й з усіх боків накинулись на нього. Чунг хрипко заревів, трусонув тулубом і, змахнувши передніми кінцівками, розтрощив кільком ри-мі голови, деяким скрутив шиї і таким чином відбив напад. І під впливом якоїсь дивної суміші наслідування, інстинкту й несподіваного усвідомлення того, що зробила пома, він нахилився, схопив другу гілляку і теж почав періщити нею оскаженілих ри-мі.

Ри-мі зрозуміли, що програють битву: ломаки миготіли в передніх кінцівках обох чунгів і смертельними ударами опускалися на їхні голови й спини. Земля навколо була вкрита тілами вбитих ри-мі. І кожен, хто пробував наблизитись до чунгів, у ту ж мить падав мертвим від сильного змаху ломаки. Ри-мі зупинилися, відступили, і кільце їх виблискуючих у пітьмі очей розширилось. Піднявши догори гострі мордочки, ри-мі протяжно завили: вони, що своєю незліченною кількістю проганяли навіть горбатих хе-ні, мусили визнати себе переможеними й відступити. А чунг і пома, випроставшись біля могили свого первістка, стояли, затиснувши в передніх кінцівках по довгій ломаці, важко дихали й люто ричали. В пальцях у них раптом з явилося досі незнане відчуття — відчуття впевненості й сили.

ГРАУ ТІКАЄ

Причини існування всіх речей і становлення явищ чунгам відкривались у потребах їхнього життя. Якщо в лісі росли дерева і на їх гілках з’являлись плоди, то це, на думку чунгів, було виключно для того, щоб вони могли рятуватися на них від сильних хижаків і мали чим вгамовувати свій голод. Коли з неба падав дощ, то лише для того, аби наповнити водою дупла та щоб чунги могли, не злазячи з дерев, напитися. За межами цих уявлень інших причин не існувало.

Вони не замислювались над питаннями: чому на деяких деревах не ростуть плоди, а лише листя; чому, коли землю огортає темрява, біле світило зникає з неба; чому одні тварини живляться м’ясом, а інші — травою й листям. Чунги не могли відповісти на ці запитання, бо жодне з них взагалі не існувало для них.

Проте вони могли судити про наслідки того чи іншого явища. Вони, наприклад, добре знали, що коли йде дощ, то дупла дерев обов’язково наповняться водою; що коли їх дощ застигне на відкритому місці, вони змокнуть; що коли біле світило зникне з неба, настане темрява; що коли сильно вдарити плодом з твердою шкаралупою об дерево, шкаралупа розколеться; що коли чунг при зустрічі з грау не встигне вчасно втекти на дерево, його чекає смерть. Таким чином, речі і явища для чунгів, не маючи своєї причини, мали наслідки. Решта було лише догадкою: інстинкт відкривав їм те, чого не могла пояснити первісна свідомість.

Захищаючись від ми-ші, грау та ри-мі, чунг і пома несвідомо взяли у передні кінцівки ломаки. Вони діяли інстинктивно. Проте і в цьому випадку, якщо пояснення причинності лежали за межами їх первісної свідомості, то наслідки були цілком очевидними. Якщо міцно тримати в передніх кінцівках обламану гілку і, щосили замахнувшись, ударити нею будь-яку тварину, то ця тварина вмирає. Цей висновок виник у свідомості чунгів, мов несподіваний проблиск, і за своїм значенням не мав собі рівного.

А втім, це ще не була якась певна думка, а лише випадковий збіг, механічне поєднання окремих уявлень. Це було якесь миттєве розуміння того, що сталося, раптовий здогад, коротке, мов спалах блискавки, усвідомлення того, що вони бачили.

Але й цього було цілком достатньо, щоб увесь ліс, усі тварини були приголомшені, побачивши в просвітах між велетенськими деревами двох чунгів, які безстрашно ходили по лісу, не бажаючи знати про небезпечних, жорстоких звірів. Великі й широкоплечі, з втягненою в плечі і майже безлобою головою, з червонуватим обличчям, з глибоко запалими жвавими очима й широкими, міцними щелепами, вони йшли на задніх кінцівках, а в передніх тримали по довгій ломаці і замахувались нею на кожну стрічну тварину, сповнюючи ліс шаленим ревом.

Якийсь необережний грі накинувся на них і зчепився з одним із чунгів в смертельнім поєдинку. Другий чунг тут же, одним ударом ломаки, розтрощив йому голову. Грі упав і вже більше не повторював нападу. Ланча чунги забили кількома ударами. Така ж доля спіткала й рока, який роззявив пащу, намагаючись вкусити чунга. Він теж упав з переламаним хребтом. Наче якась нестямна лють оволоділа чунгами. З нерозважною відвагою вони кидалися в боротьбу з першим-ліпшим хижаком. І якимось незрозумілим чудом ломаки в їхніх передніх кінцівках здіймались над звіром, і той падав мертвим. А двоє чунгів, незважаючи на криваві рани, які вони дістали в цих жорстоких битвах, бродили між деревами з ранку до вечора. У поми це було виявом невгамовної й неусвідомленої помсти, викликаної смертю маленького чунга та її материнським почуттям.

Своєю дивовижною хоробрістю чунг і пома підбадьорили й інших чунгів, і вони знову позлізали на землю. Не розуміючи спочатку, навіщо чунг і пома тримають в передніх кінцівках ломаки, кожен з них і собі взяв по ломаці, але потім вони покидали їх, бо це заважало їм ходити по землі. Згодом те ж саме зробив і чунг. Тільки пома все ще носила свою товсту ломаку і ходила на задніх кінцівках, через те раз у раз відставала від інших.

Приваблені вигідністю й багатством плодів на землі, що непереборно кликали їх до себе, захоплені нерозважною сміливістю чунга й доми, чунги тепер ходили групою. Налякані небаченою кількістю чунгів, хижаки, забачивши їх, кидалися врозтіч. Навіть ті тварини, що завжди лише нападали, почали тікати. Від цього чунги ставали ще сміливішими й зухвалішими.

Трапиться інколи якомусь хижакові зненацька опинитися перед ними — вражений їх кількістю, він очманіло гляне на них і стрімголов тікає, а чунги кидаються йому вслід і радісно схлипують. І не тому вони біжать, що їм хочеться будь-що наздогнати й зловити хижака — жиг, наприклад, і без того ніколи не насмілювався на них нападати, — а просто тому, що нездатні подолати в собі незвичайне почуття захоплення й радості, бачачи, як він од них тікає.

А коли вдавалося подратувати мута, чунги впадали в настрій пустотливих чін-гі. Вони обступали його з усіх боків, махали перед його очима передніми кінцівками й голосно схлипували. Розлючений Їхнім криком та рухами, мут починав крутитися в їхньому колі, нїби розмірковуючи, в яку з цих надокучливих істот встромити свій страшний ріг, і потім ошаліло кидався на неї. Чунги розбігалися увсібіч і ховалися за дерева. Короткозорий мут, сопучи, пробігав мимо, не зачепивши нікого, і зорював своїми твердими копитами землю. Чунги бігли за ним услід і, несамовито галасуючи, знову примушували його повернутись назад. З налитими кров’ю очима мут у безсилій люті знову кидався на них, і чунги знову ховалися за деревами. Ця марна біганина то вперед, то назад тривала доти, поки втома не перемагала гнів мута. Задиханий, він зупинявся, висолопивши довгий червоний язик. А чунги, яким набридло вже дратувати звіра, забували про нього і йшли геть.

Одного разу між деревами промайнуло строкате тіло грі. Охоплені змішаним почуттям страху і відваги, чунги зібралися в гурт, роззявили широкі щелепи й заревли на все горло. Грі страшенно здивувався: нічого подібного йому ще не доводилось бачити. Для нього було звичним, коли з його появою чунги кидалися врозтіч.

Раптом, несподівано для всіх, наперед виступила пома і короткими стрибками рушила до грі, розмахуючи затиснутою в передніх кінцівках товстою ломакою. Наступної миті слідом за нею побіг і чунг, а трохи згодом до хижака з несамовитим ревом короткими, рвучкими стрибками кинулась і вся група.

Подив грі замінився ваганням, а вагання — неспокоєм. Мабуть, чунги мали намір його зловити й задушити передніми кінцівками… І грі, підібгавши хвоста, щодуху кинувся тікати, а вслід йому чулося ревіння чунгів. Так жорстокого й небезпечного хижака прогнали чунги, які злізли з дерев на землю. І вони стали після цього ще сильнішими.

Свідомість поми вже могла пов’язувати окремі випадки захисту з допомогою ломаки в єдиний ланцюг, і в неї виникла догадка, що цією ж таки ломакою можна вбити будь-яку тварину, якщо вдарити нею по голові або по спині. А окремі випадки цього захисту були зрозумілими самі по собі: одного разу вона вбила ломакою грау, іншим разом врятувалася нею від нападу ри-мі, яких вона тоді чимало перебила, а тепер змушений був тікати і кровожерний грі. Отже, ломакою можна не тільки вбивати, а й проганяти звірів.

Через те своєю відвагою вона перевищувала всіх інших чунгів.

Одного разу, роздратувавши велетенського мута, чунги розбіглися й поховалися за деревами. Пома зачекала, поки розлючений звір наблизиться до неї, і, замахнувшись, важко опустила ломаку на його рогату голову. Удар прозвучав глухо, але мут не впав, як цього сподівалася пома. Люто заревівши, він підкинув ЇЇ своїм страшним рогом раз, вдруге, втретє, потім почав топтати ногами й котити по землі. І пома зрозуміла, що тепер ні ломака, ні її сила, ні дивовижне вміння хапати всіма чотирма кінцівками не зможуть їй допомогти. З переляку та болю вона забула не тільки про ломаку, а й про все інше.

На якусь мить чунги зупинилися, ніби вкопані, приголомшені тим, що сталося з помою. Ніхто з них не сподівався, що може знайтися чунг, який наважився б стати перед оскаженілим мутом і сам не став би жертвою дурного рогача. Потім, здогадавшись, яким чином можна врятувати пому, почали ревти й підстрибувати, намагаючись відвернути від неї увагу ошалілого мута. Дехто з одчайдушним криком пробігав у нього перед очима і зникав у кущах. Розлючений мут залишив пому, втупив свій кривавий погляд у чунгів і, як вони й сподівалися, кинувся за ними. Чунги миттю повтікали й поховалися за деревами. Потім знову повибігали наперед і, ревучи та підстрибуючи, почали відвертати увагу мута від поми. Інші заманювали його ще далі. Таким чином пома була врятована від неминучої смерті, смерті від страшного рога й твердих копит товстого мута.

Дорого заплатила пома за свою сміливість: одна її грудь була розірвана зовсім, гомілкова кістка на задній кінцівці оголена до самої ступні, ступня другої кінцівки розчавлена, з правого плеча здерта вся шкіра. Кров запеклась у неї на обличчі, залила пальці, шерсть. Від нестерпного болю затьмарювалася її свідомість. Вона лежала на землі закривавлена, покалічена, нездатна навіть підвестися й сісти.

Чунги з юрмилися навколо, буркотіли і співчутливо дивились на неї. Дивились і чекали, коли вона помре, щоб тоді закидати її гілками і протяжно заревти.

Тимчасом велетенська руда тінь голодного грау непомітно наближалася до чунгів. Нечутно ступаючи м’якими лапами, він тихо підкрадався поміж деревами і кущами, не спускаючи жовтих злих вогників з своєї здобичі. Гpay намагався стримати своє муркотання, яке вихоплювалося з його грудей від передчуття насолоди: зараз він кинеться на першого-ліпшого чунга і перегризе своїми гострими зубами йому горло.

Та коли він підійшов до них уже зовсім близько і вони його ще не помітили, грау раптом охопила нерішучість. Він ще раз окинув поглядом чунгів і тепер уже цілком виразно бачив усю їхню групу. Такої кількості чунгів одразу йому ще ніколи не доводилось бачити. Дивуючись і вагаючись, він розглядав їх, уже цілком приготувавшись до стрибка, проте не стрибнув, а лише слабо, нерішуче заричав. У цю мить один із чунгів помітив хижака, і з його грудей вихопився голосний рев. Чунги злякано стрепенулися і обернулись до грау. Кров захолола в їх жилах. Грау був так близько, що коли б вони й наважились повернутись до нього спиною і спробували тікати, він одразу кинувся б на котрогось із них. А так, віч-на-віч, вони могли передніми кінцівками захистити принаймні своє горло від зубів грау. І вони навіть не ворухнулися, втупивши погляди в жорстокого хижака, який все ще не зважувався кинутися на них, а тільки здавлено ричав.

Минуло всього кілька секунд, а чунгам здалося, що вони стоять так уже досить давно. Потім, швидше інстинктивно, ніж усвідомлено, чунги збилися в тісний гурт, щільно притиснувшись дужими тілами один до одного. Нікому з них навіть не спало на думку пошукати гілляку або ж принаймні нагнутися і взяти ломаку поми. Раптом вони всі разом заревли, погрозливо замахали передніми кінцівками й рушили до грау.

Ще ніколи ліс не був свідком такої картини: чунги нападали на грау! Ніколи жодна тварина не бачила нічого подібного: чунги йшли назустріч грау! Такого не пам’ятав і сам грау. Жорстокому звірові це здалося неймовірним, зовсім не можливим. Він дивився і власним очам не міг повірити: замість того щоб тікати, чунги наближалися до нього.

Але те, що здавалося неможливим з точки зору грау, для чунгів було єдиним порятунком: вони повинні були налякати хижака своєю кількістю, а якщо він кинеться на них, захищатися всім разом, дружно. І, витягши короткі шиї та роззявивши щелепи, вони з грізним ревом посунули на грау.

І ось цей самий грау, який задушив тсі-тсі і якого боялися навіть велетенські хо-хо, непереможний своєю силою і спритністю грау — цей свавільний і жорстокий володар неозорого споконвічного лісу, замість того щоб кинутися на чунгів, почав задкувати від них.

А два десятки чунгів, які зовсім не сподівалися, що він злякається й відступить, заревли ще погрозливіше і, ще дужче вимахуючи передніми кінцівками, почали підстрибувати, щоб стати ще страшнішими на вигляд. І раптом сталося неймовірне: грау повернув назад і кинувся тікати.

Тоді чунги заревли ще голосніше й пустилися за ним слідом.

З оглушливим ревом вони бігли за своїм одвічним ворогом, щоб прогнати його якомога далі звідси. І ніхто з них не згадав про пому, яка лишилась сама-самісінька, покалічена, закривавлена, безпомічна. Тепер уже не те що грі або грау, а навіть маленький смердючий жиг міг її загризти.

ВІРНИЙ ЧУНГ

Над лісом знову запала та надвечірня тиша, коли дзвінкі голоси крі-рі вмовкають, а зловісних бу-ху ще не чути. Передчуваючи наближення ночі, пома спробувала підвестись, але гострий біль в розірваних м’язах і розтроще-1 них кістках примусив її знову згорнутись клубочком. У цю мить скоріше внутрішнім чуттям, ніж слухом, вона відчула близькість чунга, який під впливом якоїсь невідомої сили, що діяла поза межами його свідомості, повернувся до неї. Він ходив навколо поми і неспокійно ревів: йому з помою ще ніколи не доводилось ночувати на землі… Адже сюди міг ненароком прийти хо-хо, приповзти тсі-тсі або повернутися грау… Як він тоді захистить від них пому?

Світило почало бліднути й поволі гаснути. Дерева злилися в суцільну темну масу. Лише тоді пома, не маючи сили підвестися, почала повзти по землі: страх перед тим, що вона залишиться вночі на відкритому, незахищеному місці, переміг біль і кволість. У супроводі чунга вона підповзла до якогось висохлого дерева, всередині якого було дупло з вузьким отвором. З неймовірними труднощами вона протиснулась у цей отвір, обідравши решту вцілілої на своїм тілі шкіри. Від здійнятої порохняви пома двічі чхнула, потім знов застогнала й жалібно заскімлила.

Чунг також спробував залізти всередину, але це виявилося неможливим: він був товщий за пому, та й саме дупло було надто тісне, щоб вмістити і його. Він пошукав очима, за що можна було б зачепитися, щоб розширити отвір. Потім обійшов кілька разів довкола дерева, безпорадно присів біля вузького отвору й протяжно заревів. Але йому ніхто не відповів.

Тоді чунг підвів голову, спинив свій погляд на отворі, в якому сховалась пома, і замуркотів. Потім швидко й спритно подерся вгору і, вмостившись серед сухих гілок на дереві, пробув там до самого ранку, весь час прислухаючись до обережних кроків, що шаруділи внизу.

Ось біля дупла спинився маленький жиг і задер вгору носа. Чунг грізно заревів на нього. Сполоханий цим ревом, жиг махнув довгим хвостом і хутко зник. Потім у темряві блиснули очі двох ри-мі. Один з них жалібно завив. Чунг заревів і на них. Ри-мі підібгали хвости і теж втекли. Пізніше до дупла наблизився на-ко, але в ту ж мить згори долинув дикий рев, потім почувся сухий тріск, і з-поміж гілля хтось пошпурив у нього товстим цурпалком. Шерсть на шиї у на-ко настовбурчилась, він грізно заричав, підвів угору очі й зустрівся ними з палаючим поглядом другої пари очей — очей чунга. Чунг замахнувся передньою кінцівкою, і згори в на-ко полетіла друга гілка. Приголомшений і наляканий, на-ко з глухим, грізним риком кинувся геть.

Нарешті в небі спалахнула вранішня зоря, і чунг заспокоєно зітхнув. Перегукуючись дзвінкими голосами, з гнізд повилітали крі-рі. В повітрі зазвучало хрипке каркання га-рі. З високих дерев долинули крики пустотливих чін-гі. Чунг зліз з дерева, присів біля вузького отвору дупла й зазирнув усередину. Пома вже не стогнала, а тільки важко дихала. Вона спала.

Цілий день і наступну ніч пома пролежала в дуплі, та зрештою не витримала й висунула назовні голову. Плоди, які чунг кидав через вузенький отвір в дупло, вже не могли вгамувати її спрагу. Вона вилізла з дупла, підповзла до соковитого листя якогось куща і, лежачи, почала їх зривати й смоктати.

Кров у неї на ранах засохла й потемніла. І чи то вже біль у неї вщух, чи просто пома звикла до нього, але вона змогла вже й підвестися. Потім підняла голову, прояснілими очима озирнулась довкола, глибоко й важко зітхнула, ніби після великої і стомливої дороги.

В цей час між стовбурами дерев з’явилося декілька добродушних хо-хо. Вони ліниво помахували довгими носами та клапали широкими вухами. Чунг устав і кинувся до них, бо хо-хо йшли простісінько на пому і без будь-якого злого наміру, просто через неуважність, могли її розтоптати. Щоб відвернути їх увагу, чунг наблизився до хо-хо і почав стрибати та схлипувати перед ними. Але хо-хо не звертали на нього уваги і простували далі. Чунг забігав наперед, кидався то в один бік, то в другий, метушився, схлипував, але разом з тим весь час відступав перед ними. В цілковитій безпорадності перед цими велетнями, побачивши, що всі зусилля привернути до себе увагу хо-хо лишаються марними, чунг став перед ними й голосно заревів. Хо-хо на мить зупинилися, носи їх грізно захукали, але потім хо-хо важким і незграбним кроком рушили просто на нього. Чунг відскочив убік, потім кинувся до поми, оббіг двічі круг неї, заскімлив і почав підстрибувати. Пома завертілася на місці і з неймовірним зусиллям підповзла до дуплястого дерева. Та було вже пізно: зустрічі з хо-хо ніяк не можна було уникнути. Пома побачила перед собою їх велетенські тіла і, не знаючи, що робити далі та як врятуватися, біля самих їх ніг згорнулася у клубочок. Чунг відскочив від неї і з жалібним виттям кинувся геть.

Хо-хо був найбільшою і найсильнішою твариною в лісі. У нього не було ніяких ворогів, крім ми-ші, та й сам він нікому не був ворогом. Хо-хо ні на кого не нападав, але й на нього теж ніхто не насмілювався напасти. Більш того, травоїдні тварини завжди трималися біля нього, оскільки з ним вони почували себе значно безпечніше перед грі та грау. Бо де бував хо-хо, туди ці хижаки не сміли навіть наблизитись. Чунги дивилися згори на цю дивну дружбу і схвально кліпали очима: всі ці тварини не тільки не нападали на них, а навіть самі тікали, коли чунги злізали на землю.

Але зараз хо-хо неминуче розтопчуть пому. Вони не захотіли ухилитись від обраного напряму, не звернули уваги на підстрибування й схлипування чунга.

І раптом перший хо-хо, який уже був підняв велетенську ногу над помою, вражено зупинився. Він з цікавістю глянув на скоцюрблену пому, постояв мить, немов вагаючись, потім, ніби нічого й не сталося, повернув своє незугарне велике тіло і пройшов повз неї. Ті хо-хо, що йшли за ним, так само зупинялись перед помою, піднімали свої носи і потім неквапом теж звертали вбік. Так пройшли всі добродушні велетні, і пома лишилася неушкодженою.

В один із наступних днів пома, змучена спрагою, поповзла далі поміж деревами. Чунг ішов назирці за нею. Натрапивши на широкий потік, вона, замість того щоб черпати воду долонями, нахилилась і жадібно почала хлебтати. Потім, змочуючи долоню в воді, заходилася прикладати її до ран по всьому тілу. Так вона лікувалася майже весь день, а коли почало сутеніти, поповзла назад і, добравшись до дупла, знову залізла всередину. Чунг знову поліз на сухе дерево.

Знесилена втратою великої кількості крові й численними ранами, налякана лютими хижаками, пома багато ночей пролежала в дуплі, лише вдень насмілюючись вилазити з нього, щоб напитись води чи щось з’їсти. Роз’ятрені рани приваблювали до себе цілі рої мух, які обсідали пому; від цього все тіло її нестерпно свербіло. Щоб врятуватися від надокучливих мух, пома залазила в густі кущі, збирала опале листя й накривала ним рани. Думка про ломаку як про надійне й непереможне знаряддя захисту ніби назавжди випала з її голови — пома ні разу не простягла до неї кінцівки, навіть лежачи. Можливо, їй не дозволяла зробити це надмірна кволість, а може, й тому, що вона втратила віру в те, що з допомогою ломаки можна захиститися.

Адже вона не вбила мута, що напав на неї, не врятувала пому від його страшного рога й твердих копит.

Деякі її рани зарубцювалися. Обдерте плече засохло. Широка подряпина на груді, яку зробив страшним рогом мут, почала заростати. Але рана на задній кінцівці, яка доходила аж до гомілкової кістки, лишалась відкритою; так само не ворушилася і розчавлена ступня з усіма п’ятьма пальцями. Помалу пома навчилася сидіти, проте, коли треба було перейти на якесь інше місце, вона повзла на животі або лігши на бік. Ні про яке стрибання чи лазіння по деревах не могло бути й мови.

Немов розуміючи цілковиту безпорадність поми, чунг весь час наглядав за нею та остерігав її від небезпеки. Він завчасно попереджав пому, аби вона ховалася в дупло, коли їй щось загрожувало, відвертав на себе увагу будь-якого хижака, а потім, підстрибуючи та схлипуючи, заманював і відводив його в інший бік. У кожному такому випадку чунг чимало-таки ризикував, але оскільки він був досить спритним і прудким, то тікав на найближче дерево майже перед самим носом у того, хто гнався за ним. І крім того, якась невідома сила, про яку він не мав жодного уявлення, штовхала його на найвідчайдушніші вчинки, щоб у такий спосіб відвернути небезпеку від поми. А пома цілком виразно усвідомлювала те, що робив для неї чунг, і дивилась на нього очима, у яких світилася невимовна вдячність і безмежна відданість.

БОРОТЬБА З ТСІ-ТСІ

Одного разу, коли пома сиділа коло широкої річки й змочувала на задній кінцівці глибоку рану, густо сплетені трави за її спиною раптом зашелестіли и розступилися. Вона миттю обернулася й тривожно заревла: над стеблами, похитуючись на всі боки, піднялася плеската голова тсі-тсі. Його скляні очі пронизували пому гострим, іскристим поглядом. Довгий і тонкий язик, хитаючись, висунувся із його зціпленої пащі.

Природа тсі-тсі дивно поєднувала в собі дві цілком протилежні якості: раптовість і млявість. Через те жодна тварина при зустрічі з ним не могла вгадати його намірів. Тсі-тсі міг ліниво лежати навіть тоді, коли йому наступали на хвіст, але міг і зненацька кинутись на будь-яку тварину без ніякого приводу. Він міг задушити навіть таку тварину, якої й нездатний був проковтнути. А взагалі тсі-тсі ковтав свою жертву цілою.

Поява тсі-тсі не викликала у чунгів такого неспокою і страху, як поява грау чи грі. Тсі-тсі повзав по землі не так уже й швидко, щоб наздогнати прудконогого й спритного чунга. А на деревах він був ще забарнішим, і чунгові досить було перестрибнути з одної гілки на іншу, щоб примусити тсі-тсі відмовитися від своєї марної погоні. Тому чунги використовували всяку нагоду, щоб зустріти тсі-тсі й подратувати його так, як вони звичайно дратували мута, хоча вступати у відкриту боротьбу з ним уникали: тсі-тсі був настільки сильний, що міг задушити навіть дурного мута.

Чунг, який сидів у той час на дереві неподалік від берега, почувши зляканий рев поми, мерщій зіскочив на землю й кинувся до неї. Помітивши тсі-тсі, він аж присів від несподіванки. Удав ніби й не помітив його. Похитуючи над травою плескатою головою, він не зводив скляного погляду із переляканої поми.

За, інших обставин чунг спокійнісінько виліз би на якесь дерево або й так, здаля, подратував би плазуна. Але зараз він ясно зрозумів, що помі загрожує страшна небезпека її може задушити плоскоголовий велетень. А тсі-тсі тимчасом підповзав усе ближче й ближче і вже був майже біля поми.

Тоді, не думаючи про небезпеку, на яку сам наражався, чунг вибіг наперед і став поміж тсі-тсі і помою. Роззявивши щелепи, він грізно заревів. Але тсі-тсі ніби й не чув його він і далі похитував плескатою головою та смикав своїм тоненьким язичком. Одірвавшись від поми, очі тсі-тсі спинилися на чунгові. Два гострі погляди схрестились і вп’ялися один в одного. Час ніби спинив свій плин і застиг у мертвій непорушності. Разом з ним у мертвій непорушності застигли удав і чунг.

Раптом тсі-тсі зібрав численні хребці свого довгого в’юнкого тіла и кинувся на чунга. В ту ж мить чунг простяг передні кінцівки і вп’явся пальцями в шию тсі-тсі. Якусь мить вони застигли, непорушні, потім похитнулись і впали на землю, не думаючи про те, х, то виявиться дужчим і хто кого переможе.

Тсі-тсі все збільшував число кілець круг тіла чунга, і чунг скоро відчув, що втрачає опору й сили в нерівній боротьбі: удав стис йому ноги, обвив груди, утруднюючи дихання, й накинув ще одне кільце на шию. Чунг мимоволі втягнув голову в плечі. Від болю й нестачі повітря у нього потемніло в очах. Підкоряючись лише сліпому інстинктові самозбереження, він розімкнув пальці навколо шиї тсі-тсі й почав ними шарити по землі. Це дало можливість тсі-тсі обвити круг нього ще одне кільце й затиснути при цьому одну передню кінцівку. Тепер у чунга вільною лишилась тільки одна кінцівка. Просунувши її поміж лускатими кільцями, чунг шукав на землі опори. Він хапався за сухі гілки, за траву, загрібав сухе торішнє листя, впивався пальцями в землю.

Ці рухи не мали ніякого зв’язку з його свідомістю то були конвульсії перетятого черв’яка. А тсі-тсі дедалі дужче стискував свої кільця навколо грудей і шиї чунга.

Весь цей час пома безпорадно дивилася на двоє тіл, що сплелися в смертельних обіймах. І тільки почувши важке хрипіння чунга, вона підповзла до цього живого клубка, схопила удава за хвіст і впилася в нього своїми широкими зубами. Це було єдине, чим вона могла допомогти чунгові.

Кінець нерівної боротьби наближався. Чунг уже ледве дихав і почав втрачати свідомість. 1 раптом його вільна кінцівка наштовхнулася на якийсь твердий предмет, що стирчав із землі. Довгими, гнучкими пальцями чунг з усієї сили вчепився за нього. У цей час тсі-тсі, відчувши зуби поми, що глибоко вп’ялися в його хвіст, зібрав свої кільця, увесь зібгався і разом з чунгом перекотився на кілька кроків уперед. Підчас цього руху твердий предмет відірвався від землі і опинився у чунга між пальцями. Вже майже втративши притомність, чунг замахнувся й почав ним вдаряти по лускатих кільцях тсі-тсі. Рухи його були конвульсивними. Удари падали переважно на те місце, де чунг відчував найбільш напружене стиснення кілець. Це був останній прояв інстинкту самозбереження, і коли б між пальцями у чунга не було нічого, він бив би просто долонею.

Чунг не знав, скільки він разів ударив тсі-тсі, не бачив і наслідків цих ударів. Він лише відчув, як кільця у нього на грудях поступово почали слабнути, і дихати стало легше. Разом з тим прояснилось і в його свідомості. Тоді, вже з цілком усвідомленою, несамовитою жадобою життя, він почав ударяти ще частіше й відчув, як предмет все глибше вгрузає в туге тіло тсі-тсі і як по його пальцях тече щось мокре й липке. Тсі-тсі врешті зовсім ослабив кільця, розімкнув їх, кілька разів сіпнувся й простятся на землі. Ледь живий, страшенно знесилений, чунг упав ницьма на землю, все ще стискуючи в пальцях твердий предмет.

Коли сили й свідомість повернулись до нього, він підвів голову і спинив свій мутний погляд на тсі-тсі. Тіло удава в багатьох місцях було посічене, і з ран стікала блідо-червона кров. Чунг перевів погляд на закривавлений предмет — невеликий гострий камінь, який він все ще судорожно стискував пальцями, потім знову глянув на тсі-тсі, а ще за мить — знову на камінь. І ніби не вірячи самому собі і тому, що бачив, він підніс камінь до очей, обмацав його з усіх боків, і потім знову вирячився на удава. Очі; його розширились, блиснули якимось незнаним подивом, потім відобразили просвітління, що сталося в його простій, первісній свідомості. І ніби не довіряючи цьому несподіваному просвітлінню, він знову замахнувся на тсі-тсі. Гострий камінь глибоко застряг у лускатому тілі. Чунг весь наїжився, підвівся, кремезний і волохатий, і горло йому здушили дивні, нечувані досі звуки. Потім він нагнувся над трупом тсі-тсі й почав завдавати йому нових ударів. Гострий камінь заглиблювався у м’яке тіло тсі-тсі по самий стиснений кулак.

НЕВІДОМІСТЬ ЛЯКАЄ

Цілими днями чунги ходили по землі і лиш увечері поверталися на дерева. Небезпечні хижаки ще зрідка траплялися в лісі, та чунги тримались завжди великими групами, і ніхто не насмілювався на них нападати.

Аж ось настав час, коли число хижаків набагато збільшилось і їхній рев стало чути в усіх кінцях лісу. Так, одного разу два грау напали на досить велику групу чунгів. Приголомшені цим несподіваним нападом, чунги кинулись на дерева. Хижаки наздогнали одного з них, і після тривалої боротьби чунг засіпався й захарчав з перегризеним горлом. Гpay залишили напівобглодану жертву, біля якої одразу ж заходилися хе-ні та ри-мі. Іншим разом ціла зграя хе-ні оточила двох дорослих і одного маленького чунга. Перші хе-ні, що напали на них, з роздертими щелепами й скрученими шиями одразу ж повисли головами вниз у передніх кінцівках чунгів. Але решта хе-ні з усіх боків накинулась на чунгів, і за якусь мить від них залишилися самі кістки. Було й таке: велике стадо оскаженілих і лютих щетинистих гру-гру ні з сього ні з того напало на групу чунгів, і ті змушені були вдатися до єдиного засобу порятунку — миттю втекти на дерева.

Хижаки що не день, то більше витісняли чунгів з землі, небезпека для них весь час зростала. Та вони вже не могли й не хотіли остаточно відмовитись від неї. Запах землі п’янив чунгів, її плоди вабили їх з непоборною силою; вони почали збиратись у величезні групи, і вже ніякий грау не насмілювався на них напасти.

Тільки чунг і пома залишались самі. Пома ще не могла встигати за іншими, не могла вона й лазити по деревах, і чунг, підкоряючись якомусь незнаному, несвідомому велінню, завжди лишався біля неї.

Боячись, щоб на неї знову не напав тсі-тсі або не розтоптав мут, пома цілими днями лежала в дуплі, живлячись лише дрібними плодами, які приносив їй чунг. Голод і спрагу вона зносила порівняно легко, відчуваючи себе в цілковитій безпеці у сховищі. Про можливість допомоги з боку чунга при повторенні подібного випадку пома навіть не думала. Пригоди з каменем вона особисто не переживала, тому й не мала до неї ніякого відношення. Ця подія мала певну вагу лише для чунга, оскільки це він пережив її.

А втім, і для чунга випадок з каменем згодом утратив своє значення. Від свідомого аналізу він ще був надто далекий, бо розумів лише випадкові відкриття. Але при такому простому способові його життя й примітивній свідомості це випадкове відкриття повинно було повторитися безліч разів, щоб він міг прийти до певного загального висновку і до свідомого використання цього висновку. Ним керував інстинкт, який набагато спрощував речі. Для чунга було звичайніше і доцільніше полізти на яке-небудь дерево, де жоден з небезпечних хижаків не міг його дістати, ніж вступити з ним у боротьбу і вбити його ломакою чи каменем. Удруге скористатися гострим каменем як знаряддям захисту йому не довелося, і він, поносивши його певний час, кинув його як щось зовсім непотрібне. Таким чином, момент блискавичного пробудження свідомості був подавлений пануючим над ним інстинктом, і чунг забув про своє випадкове відкриття. Він лише навчився бути пильнішим і обережнішим.

Тимчасом помі покращало, але одужувала вона надто повільно. Про те, щоб лазити по деревах, ще не можна було й думати. Пальці на її розчавленій ступні ще не згиналися и були мов дерев’яні; вона користувалася лиш пальцями здорової кінцівки, коли треба було брати й гризти плоди або спиратися на них під час ходьби. Одна задня кінцівка зглибокою подряпиною на стегні зовсім не рухалася. А плече і подряпана грудь заважали їй вільно рухатись за допомогою однієї передньої кінцівки. Тому вона не могла розраховувати ні на що інше, крім дупла та допомоги чунга. Тимчасом закрадливі кроки хижаків біля дупла ставали все частішими та все настирливішими. Зрештою, незважаючи на всі хитрощі, до яких вдавався чунг, щоб відвернути увагу хижаків від сховища, вона все одно загинула б. Але несподівано над усім лісом лягла якась дивна задуха і викликала у тварин незрозумілу тривогу. Вони зачули її спочатку нюхом: якийсь незнайомий, ледь уловимий запах сповнив повітря. Тварини почали вискакувати з своїх лігв, кидатися то в один бік, то в другий, ревти й вити. Ніхто ні на кого не нападав, бо всі передчували наближення чогось страшного, яке ось-ось мало прийти і всіх їх знищити.

Важку задуху приніс вітер, такий легкий, що ледве ворушив листя на верховіттях дерев. Блакитне, високе небо раптом стало оранжевим, потім попелясто-сивим і низько нависло над лісом. Біле світило ще вранці перестало осипати промінням зелені крони дерев і котитись по небу із краю в край. Увечері вогняно-білі й червоні зорі вже не дивились на землю й не миготіли своїми блискучими віями. А коли настала ніч, важкий, непорушний морок огорнув увесь ліс. Гак тривало багато днів підряд.

Потім вітер, що приніс цю задуху, посилився, верхівки дерев сколихнулися, ліс тривожно загув, зашумів. І цей неспокійний, приглушений шум обплутав тварин немов тенетами. Вони тікали, повертались назад, ховалися, потім знову тікали й знову повертались. Крутилися й кидались на всі боки, наче були зачинені в величезній клітці, з якої намагалися вирватись на волю й подихати свіжим повітрям.

Ця незрозуміла тривога передалася й чунгам. Вони перестали стрибати по землі й по гіллях дерев, присідали, задирали догори голови, озирались довкола й принюхувались. Темний страх, породжений передчуттям чогось невідомого й жахливого, яке загрожувало їм усім загибеллю, стис їм серця, витіснивши звідти страх перед сильними хижаками. Безладний, грізний рев очманілих від жаху тварин не лякав їх тепер так, як раніше. Чи зламає мут гілку, чи зареве грау — чунги вже не нахиляли голів, щоб крізь листя глянути на нього із змішаним почуттям допитливості й тривоги. Замість того вони задирали голову вгору, позирали на тьмяно-попелясте небо, що все нижче й нижче нависало над лісом, ніби намагались вгадати, що буде далі. Ще недавно такі жадливі, вони тепер обминали гілля дерев з рясними плодами, навіть не намагаючись їх дістати. Лише великий голод примушував чунгів їсти, і вони гризли соковиті плоди без почуття вдоволення.

Ночі стали для чунгів нестерпно важкими. Марно силкувались вони заснути спокійно, як бувало колись. Незрозуміла тривога будила їх щоночі, і вони схоплювались несподівано для самих себе, збиралися у великі групи; одні з них скімлили невідомо чого, інші ричали, невідомо и незрозуміло на кого. Маленькі хвостаті чін-гі юрмилися біля них і, замість того щоб радісно кричати, тремтіли, скавчали й злякано та здивовано кліпали очицями. Їм здавалося, що близькість великих безхвостих родичів буде для них найкращим захистом перед невідомим лихом.

Сидячи в дуплі й випроставши скалічену кінцівку, пома слухала далекий, глухий шум стривоженого лісу й важко дихала. Ловила ніздрями повітря і весь час прислухалася до кроків тварин, які то наближалися, то знову швидко віддалялися. Багатоголосий рев тварин ще дужче посилював її тривогу, і ця тривога змушувала пому безпорадно крутитись на місці. Вона намагалася випростатись, але біль від незагоєних ран був сильнішим за її бажання, і пома лишалася в тісному й незручному сховищі, під охороною вірного чунга.

А чунг невтомно пильнував її й чекав, коли з явиться оте невідоме й незрозуміле. Ревіння й кроки сильних і лютих тварин його більше не лякали. Сам не знаючи чому і як, він був переконаний, що ці тварини його не зачеплять, бо вони самі налякані спільною для всіх небезпекою. Тому вночі він, не боячися, злазив на землю, випростувався на весь зріст і ставав біля отвору дупла, простягти перед собою жилаві кінцівки з розчепіреними пальцями, готовий зустріти й відбити напад цього страшного невідомого.

Дедалі посилюючись, вітер приносив ще більшу задуху. Вода в дуплах випаровувалась, почало в’янути листя.

В річці поменшало води, оголювалися тінисті береги. Потворні кроки з страхітливо роззявленими щелепами над силу пересували свої довжелезні чорні тіла вниз за течією, пливли невідомо куди. Тоді тварини зібралися на обох берегах пересихаючої річки, бо лише тут могли напитися води. Вони все пили и пили і ніяк не могли вгамувати спрагу. Шерсть на них не висихала від поту.

Пома не могла більше лишатися в дуплі: плоди, які приносив їй чунг, нездатні були вгамувати її спрагу. І от одного дня вона вилізла з своєї схованки й пошкандибала слідом за чунгом. Безпомилковий інстинкт вів їх до берега найближчої річки.

Одного ранку чунг і пома помітили, як на листя дерев падає згори дрібний сиво-попелястий пил. Вітер носив його цілими хмарами, розкидав над лісом і посипав ним дерева. Цей дрібний пил забивав тваринам ніздрі, прилипав до слизової оболонки і раз у раз примушував їх чхати й кашляти. Скоро увесь ліс був оповитий цим дрібним сиво-попелястим пилом, що безупинно Сипався з неба, надаючи йому темного, сиво-чорного кольору. Потім чад посилився й змішався з якимось особливим їдким запахом, подібним до запаху дерев, які підпалювало небо вогняними стрілами.

Увечері, сидячи на високих деревах, чунги помітили, що обрій, за яким ховалося біле світило, увесь засяяв червонуватим відблиском. Це не було сяйво білого світила, не були й очі, що вогнем миготять у небі, бо вони, ці очі, сховались за важкою сиво-попелястою пеленою. Далеку заграву видно було всю ніч. Лиш на світанку вона почала бліднути, а коли світло дня прогнало гнітючий морок ночі, заграва щезла. Та наступного вечора червонувате сяйво стало ще більше, оперезало ліс з обох боків і по небу затанцювали червоні вогняні відблиски. А коли настала ніч, далекий обрій перетворився у яскраву вогняну смугу, ніби то горіло саме небо. Заграва кидала свої відблиски далеко на північ. Вона залила ліс, залила стривожених, зляканих чунгів, залила стовбури дерев.

ВТЕЧА

І раптом ліс загув від тупоту тисяч малих і великих тварин, які бігли широким потоком за вітром. Бігли, не боячись один одного, грау, хо-хо, ри-мі, грі, ланч, мут, жиг, гру-гру, дже, гу, повз навіть тсі-тсі. Не витримали й чунги. Позлізавши з дерев, вони, підхоплені цим нестримним потоком утікачів, кинулися й собі за ними. Маленькі хвостаті чін-гі, з невгамовним, диким вереском, перестрибуючи з гілки на гілку, також рушили в тому напрямі. Незабаром початок цього небаченого потоку очманілих з переляку тварин згубився десь попереду, а кінець його звивався далеко позаду, виповзаючи з освітленого кривавою загравою лісу…

Крі-рі з зловісним карканням злітали з дерев, збирались у великі зграї й цілими годинами кружляли над лісом. Потім летіли кудись за вітром, і їхні голоси поволі завмирали вдалині. Вони летіли зовсім низько й кидали свої тіні на спини втікачів, і їхнє огидне каркання змішувалося з шумом живого потоку. Всі поспішали випередити вогняну стихію, відблиски якої вже падали на їхні сліди. Жорстокий грау добровільно уступав дорогу добродушному хо-хо. Кровожерний грі й лагідний дже поспішали один за одним, не озираючись. Полохливий гу силою прокладав собі шлях крізь зграю стерв’ятників ри-мі, а купа хе-ні обминала незграбних гру-су, навіть не вишкіряючись на них. Смердючий жиг, пирхаючи, перестрибував через тсі-тсі, а мут топтав ногами ланча, пробираючись крізь густі чагарі. Усі товпилися, випереджали одне одного, присмирілі, налякані..

Чунг і пома бігли в загальному потоці втікачів, приєднавшись до великої групи чунгів. Так їм менше загрожувала небезпека бути розтоптаними або роздертими великими хижаками. Бігли вони на задніх кінцівках, щоб передні були вільними на випадок потреби оборонятися. Жорстокий грау, добродушний хо-хо, товстий мут і гострозубі хе-ні — всі були однаково небезпечними для них у цьому квапливому просуванні вперед. Вони боялися потрапити під ноги очманілим тваринам, а також в пазури якогось хижака. Ї чунги, то доганяючи одних тварин, то відстаючи від інших, мусили бігти випрямившись, не сміючи ні на мить нахилитись до землі, щоб спертись на передні кінцівки.

Пома ще трохи кульгала. Рана її на стегні майже загоїлась, і, хоч пальці на розчавленій ступні ще згиналися дуже мало, вона вже могла бігти нарівні з іншими чунгами, не відстаючи від їхньої дружної групи. А позаду них дедалі дужче розросталася величезна пожежа. Вітер гнав їм услід клуби диму, наче провісників їх загальної загибелі. Вночі велетенські язики полум’я лизали небо, поривчастий вітер жбурляв угору снопи іскор, потім безладно розсипав, і вони гасли одна за одною у стовпі густого чорного диму, що звивався над лісом. Нестерпний запах гару почав душити втікачів.

Дні і ночі злилися воєдино, і настав неподільний час, в якому тварини мусили бігти навипередки з вогняною стихією, що вже наздоганяла їх.

Їсти доводилось на ходу, не зупиняючись ні на хвилину. Лагідний дже та прудконогий гу часом нагиналися, хапали жмутик трави, зелений пагінець чи гілку і бігли далі. Жорстокий грау і кровожерний грі зненацька накидались на якусь тварину, впивались гострими зубами й пазурами в її шию, потім нашвидку присідали до неї, відкушували по шматку теплого м’яса і знову мчали далі. Хижаки, що бігли позаду, накидалися на ще живу жертву, відривали по шматку м’яса й собі і теж простували вперед, даючи дорогу тим, що напирали ззаду. Нікого не вражав вигляд конаючої тварини, ніхто не звертав уваги на обглодані кістки. Здавалося, і самі жертви усвідомлювали, що вони повинні власним життям підтримувати життя інших утікачів.

Чунги заспокоювали голод опалими плодами, які вони збирали по дорозі, та молодими пагінцями з кущів, повз які бігли. З дерев у них над головою звисали великі соковиті плоди, та їм не було коли лізти по них… Не могли вони й стрибати по гілках так швидко й легко, як маленькі хвостаті чін-гі, бо були огрядні й важкі, і гілки згинались та обламувались під ними.

Несподівано шлях цьому могутньому потокові втікачів перетнула широка річка; вони стовпились на березі, штовхаючи й топчучи одне одного. Під натиском тварин, які весь час напирали ззаду, ті, що вже стояли на березі, входили у воду і, підхоплені повільною течією, навкіс пливли до протилежного берега. Річка вкрилася головами малих і великих тварин.

Чунги підійшли до самого берега річки і враз подалися назад: нездоланний природжений страх перед водою примусив їх відступити. Очманілі від жаху, безпомічні, вони почали ревти. Потім їхній рев замінився диким криком, змішавшись з несамовитим вереском чін-гі, що, наче божевільні, підстрибували у них над головами.

А тварин ставало все більше й більше. Щоб їх не розтоптали, чунги полізли на дерева і, мов велетенські плоди, повисли на нижньому гіллі. Це сталося саме тоді, коли серед утікачів на березі почалося загальне сум’яття. Ошалілий мут ні з сього ні з того з силою встромив свій страшний ріг у черево хо-хо. Хо-хо обхопив товсту шию напасника носом, підняв його поперед себе, притиснув гарненько й нанизав на свої довгі зуби. Кілька інших хо-хо оточили грау, і він, вихопившись одному з них на спину, гострими зубами впився в його товсту шкіру. Та інші хо-хо негайно стягли його звідти носами й ту ж мить розтоптали. В такий же спосіб у цій нечуваній тисняві було розчавлено багато дже, гру-су, ри-мі та безліч інших тварин.

Несподівано чунги побачили дивну картину: маленькі хвостаті чін-гі прожогом кинулися вниз і почали стрибати на широкі спини мутів, хо-хо та бі-гу. Не звертаючи уваги на цей незвичайний вантаж, велетенські тварини входили «у воду й пливли до протилежного берега.

Для чунгів це відкриття було таким же несподіваним, як і вчасним. Наслідуючи чін-гі, першою підскочила й опинилась на спині в хо-хо пома, а слідом за нею на спини добродушних велетнів почали стрибати й інші чунги. Деякі з них просто чекали на хо-хо, повиснувши на низькому гіллі дерев, і коли ті опинялися точно під ними, стрибали їм на спини.

Перепливши на другий берег і знову ступивши на землю, тварини струшували з себе воду і бігли далі. А слідом за ними повільно повзла вогняна стихія, перетворюючи споконвічний ліс у полум’я, дим і попіл. Гнана дужим вітром, пожежа охопила один берег річки й перекинулась на другий. Палаючі береги обсипали зеленуваті води іскрами, огортали димом. Ріка віддзеркалила охоплені полум’ям дерева, і в її глибині заграли вогняні відблиски. Споконвічний ліс танув у полум’ї величезної пожежі, а потік тварин, гнаних розбурханою стихією, весь час збільшувався.

Та настав час, коли шлях утікачів поповз угору. Стрімкі, гострі скелі здіймалися в небо, круті гірські схили відкрили бездонні прірви, глибокі ущелини сповнялися шумом бурхливих потоків. Великі, незграбні тварини спинилися й затупцювали на місці. Загальний тупіт їхніх безладних ‘ кроків та дикий рев заглушили шум водоспадів. Потім вони рушили в різні боки — одні ліворуч, інші — праворуч, і їх важкий тупіт поволі затих… По крутих схилах дряпалися вгору лише рухливі та спритні тварини.

Опираючись на всі чотири кінцівки, угору полізли й чунги. Вони чіплялися пальцями за гостре каміння, впивались плоскими нігтями в сипучий ґрунт, хапалися за гілки колючих кущів і безупинно лізли все вище й вище. І коли врешті спинилися перепочити, внизу під ними, наскільки сягало око, все утопало в полум’ї. Величезні хмари диму здіймалися в небо. А коли двічі на зміну ночі прийшов день, безкрає вогняне море з страшною силою залило й гірські схили. І може, чунги, а разом з ними й інші тварини загинули б у полум’ї цієї величезної пожежі, коли б саме злякане небо не вгамувало її. Воно зібрало на високих гірських шпилях густі чорні хмари, з яких вихопились і впали на залиту вогнем рівнину сліпучі блискавиці. Страшенний гуркіт сколихнув гостроверхі скелі, потім ще раз і ще… Велетенські гори здригнулись, застогнали, загули… Суцільними потоками ринув дощ, огортаючи вогняну широчінь сивою імлою. На землю зійшла непроглядна, чорна ніч, в якій згасла й остання іскорка кривавої заграви.

На світанку небо вгамувало свій гнів і спинило потоки зливи. Чунги побачили, що знизу, з рівнини, замість полум’я й диму, здіймалась густа молочно-біла пара. А коли біле світило піднялося високо над торами, пара розсіялась, і чунги, скільки сягало око, побачили лише сиво-чорний попіл. Лісу чунгів більше не існувало.

Потік тварин, що втікали від пожежі, припинився, потім широко розлився по крутих схилах.

Тварини поверталися до своїх старих звичок-знову підкрадались, ховались, нападали, вбивали. Загальна й однакова для всіх небезпека минула, а разом з нею над ними втратив силу й спільний для всіх закон дружної втечі.

ПОНЕВІРЯННЯ

Скільки тривала втеча тварин, важко сказати. Але чунги раптом опинилися на цілком новій, незвичній і непридатній для їхнього способу життя місцевості — скелястій і нерівній, з гостро зламаними лініями. Оголені урвища і схили відкривали перед ними бездонні прірви. Величезні. скелі своїми вершинами впирались у саме небо. Дерева розкидали свої віти над страшними безоднями. Колючі кущі та купи гострого каміння, нанесеного під час зливи, заважали чунгам іти, ранили їм пальці й долоні. Почалося страшне поневіряння по цій непривітній, дикій місцевості. Голодні чунги блукали цілими днями й жадібними очима позирали на гілля дерев. Та великих, соковитих плодів, яких було вдоволь у знищенім пожежею лісі, вони ніде не могли знайти. Листя на деревах було тоненьке й гостре, наче голки у купа, до того ж, ще й з неприємним смолистим присмаком. Єдиною придатною для чунгів їжею виявилися надзвичайно терпкі плоди на деяких кущах; плоди були гіркі, і чунги аж морщилися та страшенно кашляли, коли їли їх. Але й такої їжі було тут недостатньо для великих і зголоднілих чунгів. Постійне недоїдання, на яке вони були тепер приречені і якого раніше чунги не знали, одразу змінило їх. Вони стали дуже сварливими й дратівливими. Між ними все частіше зчинялися бійки, під час яких кожен намагався відібрати в іншого знайдений плід. Великі їх групи розділились на менші, і кожна з них подалася шукати поживи. І в цьому шуканні поодинці й маленькими групами чунги йшли все далі й далі вперед, ніби ще втікали від пожежі, яка знищила їхній ліс. Вони не мали ніякого уявлення про те, куди йдуть, не замислювалися й над новим місцем та умовами життя, бо все це визначалося у їх уяві кількістю їжі, придатної по смаку та звичної для них.

Чунг і пома теж обрали свій шлях шукання їжі. Разом з іншими чунгами, які розділилися на невеличкі групи, вони далі йшли вперед. Дні минали в безнастанному шуканні терпких плодів, які вони знаходили дуже рідко. Часом їм доводилося вдовольнитись лиш молодими гілочками кущів, а ввечері, напівголодні й змучені, вони вилазили на якесь дерево й на ньому перебували ніч, з нетерпінням чекаючи нового світанку. Голод змушував їх нападати на гнізда крі-рі й забирати з них яйця, незабаром вони почали хапати й маленьких безкрилих крі-рі. Щоб дістатись до гнізда, їм часом доводилося дряпатись по неприступних високих скелях. Тоді велетенські крі-рі, широко розпростерши свої крила, з шумом пролітали над головами чунгів і з такою люттю нападали на них, що ледве не скидали їх у зяючу під ними страшну безодню. І на вершинах височенних скель починалися справжні битви. Крі-рі, несамовито каркаючи, кидалися на злодіїв, що крали у них яйця й маленьких дітей, били їх своїми могутніми крилами, хапали гострими загнутими кігтями й важкими дзьобами намагалися продірявити їм голови. А чунг і пома, випроставши свої волохаті тулуби, виділяючись чорними силуетами на тлі синього неба, швидкими, вправними рухами передніх кінцівок відбивали бурхливі атаки розлючених і дико каркаючих крі-рі. І завдяки своїм переднім кінцівкам вони перемагали в цих битвах, де їм би не допомогли ні гострі зуби, ні міцні нігті. Схопивши за шию якого-небудь крі-рі, вони відривали йому голову й недбало кидали вниз. Крі-рі якусь мить летів з обвислими крилами і потім зникав у глибокій прірві.

Не змінюючи напряму свого руху, чунги опинилися на ще убогішій, скелястій місцевості. Дерев з гірким смолистим листям тут було зовсім мало, і вони вже не давали чунгам не те що їжі, а навіть притулку на ніч. Чунги мусили шукати безпечного місця просто на землі.

Ішли чунги на задніх кінцівках, оскільки передніми вони весь час обмацували все, що привертало їх увагу як щось їстівне. Через те пальці й ступні на їхніх задніх кінцівках поступово втрачали гнучкість і здатність хапати, затверділи й зашкарубли. Зате вони почали міцніше й надійніше підтримувати випростаний тулуб. І чунги перестали не тільки лазити по деревах, а навіть дивитись на них.

До нестачі їжі приєдналася ще й нестача води. Терпкі плоди, що висіли на деяких кущах, не могли замінити води, а яйця крі-рі та м’ясо їх безкрилих, оброслих пухом дітлахів ще дужче посилювали у чунгів спрагу. Чунг і пома спустилися в безплідну ущелину шукати води. Проблукавши там весь день, вони натрапили на якесь болотисте місце, але й тут не знайшли ніякого джерельця чи струмка. Тоді, мало не шаліючи від спраги, вони посідали навпочіпки, встромили пальці в болото і, зачерпнувши його у жмені, жадібно почали смоктати. Та вгамувати в такий спосіб спрагу вони не могли, оскільки пили не воду, а багно. Проте його вологість приємно охолоджувала їм язик і горло. Вони нахилилися, щоб знову зачерпнути болота. І раптом завмерли в німому подиві: у тільки-но викопаних двох ямках було повно води. Чунг і пома миттю кинулися в болото, припали до ямок і випили всю воду. Потім підвели замурзані обличчя і знову посхилялися над ямками, втупивши в них жадібний погляд. Незабаром ямки знову наповнились водою. Тоді, збагнувши, нарешті, у чому річ, чунги почали копати в болоті нові ямки. Ямки поступово наповнювались водою. Чунг і пома жадібно випивали її і, посідавши біля ямок, чекали, поки вода з явиться знову.

Таким чином несподіване відкриття води й раптова догадка, на яку наштовхнув чунга й пому випадок з викопуванням ямок, дали їм можливість угамувати спрагу. Потім вони підвелися, струсили з долонь і пальців налипле болото, пообтирали одне одному замурзані обличчя. І вже цілком усвідомивши те, що в болоті на дні цієї ущелини є вода, якої можна напитися, викопавши ямку, вони, замість того щоб лізти вгору по схилах скель, знову приходили сюди.

Ніч застала їх в ущелині. Тісно притулившись одне до одного, вони сиділи під навислою над ними скелею. Було спокійно й тихо. Зоряне небо торкалось вершин високих скель, розкинувши над глибокою ущелиною розцяткований блискітками покрив. Проте в самій ущелині було темно, а чунг і пома не мали такого зору, як грау чи івод, і не могли бачити, як удень. Тому вони й не зважувались ходити вночі. Та як тільки зазоріло, вони рушили вниз ущелиною, зустрічаючи по дорозі багато тварин. Вгорі, на вершині скелі, промайнула червонувата тінь кат-рі; пістрявоголовий виг показав з ущелини між скелями свої нашорошені вуха й одразу зник. Всі ці тварини вперше бачили таких незвичайних істот, бо ніколи раніше жоден чунг не жив у цих місцях.

Що нижче чунги сходили вниз, то разючіше змінювалась місцевість. Вершини грандіозних скель ставали все нижчими. Долини ширшали, їхнє дно ставало рівнішим. Де-не-де на дні невеличкими плямами росла соковита зелена трава, якої чунг і пома вже давно не бачили. Ще нижче вони натрапили на дерева з яскраво-зеленим широким листям. А дерев з гострим і гірким смолистим листям дедалі меншало. Пройшовши ще трохи, чунг і пома побачили, що пологі схили долини були вкриті густою травою. З баговиння зміївся тоненький струмочок і, весело дзюркочучи, стікав униз. Небо стало високим, чистим.

У чунга й поми з’явилось почуття чогось знайомого. Їм здалося, що вони повертаються у свій ліс, в ліс чунгів. Вони накинулись на широке листя дерев, ніби це листя і колись було для них найсмачнішою їжею. Потім посідали й полегшено зітхнули: вони зараз воліли б жити по сусідству з жорстоким грау, і хай би на деревах росли не плоди, а тільки отаке широке, зелене, соковите листя.

Під час цього неймовірно важкого й голодного поневіряння, цих нескінченних жахливих блукань, коли ніхто з чунгів не знав, що на нього чекає завтра, пома завагітніла знову. Підкоряючись спільному для всіх тварин велінню природи, вона, сама того не відаючи, давно вже носила в собі плід кремезного й дужого чунга. Пома не знала також про те, чи новий спосіб життя й нові умови, в яких вона опинилася, не вплинуть на ту істоту, що вже живе в її утробі, і чи пристосується ця ще не народжена істота до нових умов життя, до яких і зона звикала й пристосовувалася з необхідності.

ХИЖІ ІВОДИ

Хоч уже траплялись дерева з широким гіллям і на них де-не-де видно було плоди, місцевість, проте, лишалася ще дикою, скелястою, непривітною і непридатною для життя чунгів. На деревах цих пома не могла знайти собі лігва, зручного для пологів, і вона змушена була його шукати просто на землі. До того ж, ідучи все далі й далі вперед, чунги стали зустрічати цілком нових тварин, спочатку хижого івода й пістрявоголового вига, а потім гіллясторогого теп-тепа та куцохвостого лена. Хоч не всі вони були однаково небезпечними для чунга й поми, проте кожен з них викликав занепокоєння, оскільки чунги бачили їх уперше.

І от, бажаючи знайти надійне сховище, під впливом невиразних, напівзабутих спогадів про своє колишнє видужування в дуплі старого дерева, вона залізла в якусь широку западину в скелі. В ній пома могла почувати себе більш-менш безпечно. Утворена в скелі на низькому схилі невеликої долини, западина була захищена самою природою: над входом до неї висли круті скелі, а під нею зяяло урвище глибиною в кілька стрибків. У дні своїх важких, безрадісних поневірянь чунг і пома не раз знаходили собі притулок на ніч в подібних западинах.

Разом з чунгом пома вистелила дно западини зібраним навколо сухим листям і травою, потім чунг вийшов і сів біля самого входу серед нагромадженого тут протягом століть каміння. Погляд його спинився на протилежному схилі долини. Там він помітив теп-тепа, який то піднімав, то опускав свої гіллясті роги і, прислухуючись до чогось та принюхуючись, неквапом ішов униз. Теп-теп обгризав на чахлих кущиках тонкі гілочки й вищипував з-поміж каміння шорстку траву. Майже непомітний з-за каміння, чунг стежив за ним швидше з цікавістю, ніж з тривогою: якщо теп-теп пасеться в траві й обгризає гілочки на кущах — він не може бути таким небезпечним, як івод чи виг.

Теп-теп зійшов по схилу вниз і, опинившись майже на самому дні долини, наблизився до западини: ще кілька стрибків угору по крутому схилові — і він буде зовсім близько від чунга. Чунг уже хотів заревти на нього, як раптом з-за каміння несподівано вибіг івод і кинувся на теп-тепа. Теп-теп ніби чекав цього нападу. Він мерщій відскочив убік і щодуху помчав униз, лишивши хижака позаду. Та несподівано з’явився другий івод і примусив його повернути назад. І саме в цю мить на нього напав перший івод.

Опинившись віч-на-віч з кровожерним іводом, теп-теп виставив уперед свої гіллясті роги, і хижак потрапив між них. Рвучким і сильним рухом голови теп-теп відкинув першого івода, але в цю мить його наздогнав другий, стрибнув йому на спину і впився зубами в шию. Перший івод напав з другого боку, і всі троє покотились по дну долини під самим входом до сховища чунгів.

Із змішаним почуттям цікавості й тривоги чунг замуркотав і почав підстрибувати за камінням. Щоб краще бачити це незвичайне видовище, він навіть трохи висунувся вперед. Від цього руху з-під його задньої кінцівки покотилось кілька дрібних камінців, а ті, у свою чергу, зрушили інші, і от уже велика кам’яна брила, втративши опору й не витримавши власної ваги, враз хитнулася і, загримотівши вниз, з страшною силою впала на тих, що боролися. Теп— теп і один івод одразу були вбиті. Другий івод, лишившись неушкодженим, метнувся вбік і, не озираючись, подався геть.

Чунги й раніше мали звичку шпурляти в на-ко та тсі-тсі плоди й обламані гілки. І не тому, що вони розуміли, ніби в такий спосіб можуть захистити себе від цих тварин, а тому, що відчували потребу виявити свою огиду й ненависть до них ще чим-небудь, крім звичайного реву, та ще, може, тому, що вміли, як ніхто інший, орудувати передніми кінцівками.

Зрозуміло, ні один тсі-тсі чи на-ко не умирав від недбало й невміло кинутої ломаки чи плода. Коли ж траплялося, що хтось із них тікав, чунги були певні, що на-ко або тсі-тсі просто злякався їх самих, їхнього страшного реву.

Примітивна свідомість чунга й поми, внаслідок всього пережитого, посунулась на крок вперед. Вони вже цілком виразно усвідомлювали, що, кинувши плід, не можна вбити ні на-ко, ні грау, зате ударом ломаки чи каменя це можна зробити напевно. Лише уявлення про власну фізичну силу в них було відсутнім. Вони не знали того, що ні один грау чи на-ко не вмер би від їхнього удару каменем, коли б їх передні кінцівки були менш розвиненими, а на грудях у них не було б оцих кулястих, вузлуватих м’язів.

Стану здивованості, розгубленості й нерозуміння, в який вони впадали в перших двох випадках захисту з допомогою ломаки й каменя, під час п’ятого чи десятого випадку вже не було. Чунг і пома вже розуміли не тільки те, що грау та на-ко вмирають, але знали також, чому та від чого вони вмирають. І все це вони знали з власного досвіду та на підставі своїх здогадів і спостережень.

Те, що вони вже пережили, скільки б воно не повторювалось, не могло залишити в їх свідомості виразного, видимого й тривалого сліду. Свіжіші враження закривали те, що вони пережили давніше, і чунги забували його швидко й легко. Однак воно залишало у їх свідомості глибокий слід і поступово, внаслідок безперервного повторювання, набувало все більшої чіткості й виразності.

І тому, коли камінь розчавив івода й теп-тепа, чунг не здивувався й не розгубився, а одразу зрозумів, що сталося, і радісно заревів. Потім він сам, підстрибуючи, почав скочувати в долину велике й дрібне каміння. Воно з характерним шурхотом все швидше й швидше котилося вниз і глухо вдарялося одне об одне на дні долини. Цю гру чунг супроводжував сумішшю невиразних, непевних звуків, з допомогою яких він висловлював своє вдоволення і радість. Гра так його захопила, що він навіть забув про пому. І тільки тоді, коли вона застогнала й зашамотіла в печері, він кинув свою гру, нагнувся й поліз до неї; потім враз вискочив з печери, випростався на весь зріст, роззявив щелепи, і його голосний рев сколихнув долину: народився новий маленький чунг.

СТРАШНИЙ МО-КА

Народження нового маленького чунга було відзначене особливою зміною, що сталася в природі. До нестачі їжі приєдналося несподіване й непередбачене похолодніння. Все навкруги оповили тумани, стало холодно й вогко. Без будь-якої видимої причини листя на деревах почало жовкнути, в’янути й опадати на землю. Майже всі дерева погойдували голими вітами. Тієї незначної кількості плодів, яка хоч частково заспокоювала голод чунгів, ставало дедалі менше, і згодом вони цілком зникли: осипались так само, як і листя, а на їх місці інші не виростали. Дерева мов поклялися більше не родити…

Все це було дуже дивним і незрозумілим для чунгів. Ніколи листя на деревах у їхньому лісі не змінювало свого кольору і ніколи дерева не залишалися без плодів. Усі тварини в лісі чунгів народжувалися серед листя й плодів і серед листя й плодів умирали.

А коли дув вітер, падолист був таким густим, що зовсім укривав чунгові голову й плечі, якщо той стояв десь поблизу під деревом. Тоді чунг підводив голову й збентежено дивився вгору, але там, серед віт, не бачив ні крі-рі, ні чін-гі, ні будь-якої іншої тварини, яка б струшувала з них листя. На думку чунгів, вітер не міг обривати листя, бо в їхньому лісі він ламав гілки, вивертав з корінням дерева, проте ніколи не чіпав на них листя. І чунги марно силкувалися збагнути, чому листя на деревах ставало жовтим і хто обривав його з дерев.

Крім того, і біле світило, яке раніше так добре й приємно гріло їм животи та спини, майже перестало з являтися на небі, а денне світло стало сірим, холодним і весь час однаковим.

Верхні гілки кущів, якими чунги заспокоювали свій голод, теж змінилися: з них теж осипалося листя, вони стали твердими й зовсім не давали пагінців. А потім із неба почали сипатися дрібненькі краплини води; так тривало багато днів. Ніколи досі небо ще не сіяло таких дрібненьких краплинок. Ті, що падали на ліс чунгів, завжди були набагато більшими і, вдаряючись об широке листя, здіймали такий оглушливий шум, що ним сповнювався увесь ліс. Але ті великі водяні краплини падали лише годину чи дві, і потім біле світило знову яскраво сяяло в небі; а ці дрібненькі краплинки чомусь сипалися безперестанку багато ночей і днів.

І от для чунгів настали найтяжчі дні. Тепер уже треба було дбати не про вибір їжі, а про те, щоб знайти будь-яку їжу взагалі; не про вибір місця для ночівлі, а про хоч який-небудь притулок на ніч. Гілля на деревах стирчало зовсім голе і вже не могло захистити чунгів ні від дощу, ні від пронизливого вітру. І вони почали ховатися якомога глибше у ненароком виявлені западини в скелях, де, зібравшись великими групами, сяк-так зігрівалися і звідки їх інколи виганяло лише нестримне відчуття постійного голоду.

Чунг і пома разом з новим маленьким чунгом, що сидів, обхопивши матір за шию й припавши до її грудей, і далі безрадісно переходили з одного місця на інше, невтомно шукаючи їжі. До постійного голоду тепер приєдналися холод, вологість і суцільна чорна ніч. Все це завдавало чунгам неймовірних фізичних мук, викликало в них німе тривожне здивування. Вони все частіше й частіше мовчки дивилися одне одному в вічі, і їхній мовчазний, безнадійний погляд ніби говорив: «Усьому кінець, в своєму житті ми вже ніколи не зазнаємо ніякої радості…»

До всього цього лиха з явився ще й страшний мо-ка. Волохатий мо-ка.

Чунг і пома бачили його здалеку. Звір був дуже великий і дуже волохатий. Вони не могли визначити, яке їх тоді охопило почуття — страх, неспокій чи тільки подив. Найпевніше — водночас усі три почуття. Та коли одного разу їм довелось побачити, як це волохате, незграбне страховисько наздогнало прудкого теп-тепа, як воно випросталось, обхопило його передніми лапами і одразу ж задушило, а потім швидко з їло майже половину м’яса з нього, чунг і пома завмерли зі страху та несподіванки. А іншим разом вони побачили, як мо-ка ще вправніше, ніж вони, дерся по стрімких урвищах і скелях вгору і потім зник у такій же печері, як та, в якій ночували чи мали намір ночувати вони Тоді, незважаючи на лютий холод і дощ, обоє чунгів повилазили на високе дерево, що було поблизу, й просиділи на ньому до самого ранку.

Небо над лісом опустилося зовсім низько, і сірі хмари торкнулись верхівок дерев. Знову почався дощ. Без грому, без гуркоту, без блискавиць. Дрібненькі дощові краплини зашурхотіли по голих вітах дерев. Чунг і пома не знали, що дощ може йти без грому і блискавиць, без того, щоб дерева низько гнулися й скрипіли під сильним натиском вітру. Вони ще не знали такої глибокої, такої похмурої тиші, як ця, що починала гнітити ліс, ледве спадали вечірні сутінки. Ніякого шуму, крім шарудіння дрібненьких краплин дощу в гіллі дерев! Наче всі тварини повтікали не знати де або повимирали.

Чунг і пома підняли передні кінцівки над головами й сплели пальці. Щоб хоч трохи захистити маленького чунга від мокротечі, пома нахилилась над ним, підставивши під дощ свою широку спину. Чунг тоді нахилився над нею. Вода текла по його волохатих передніх кінцівках і тоненькими цівочками збігала вниз. Тремтячи від холоду, мокрі, вони час від часу підводили голови, ніби сподівалися, що розступляться хмари і в небі знову засяє вогняний диск білого світила. Та не тільки біле світило, а й саме небо зникло в чорному мороці. З темряви на них сипалися дрібні краплі дощу, заливаючи їм очі, боляче шмагаючи по червонуватих обличчях. Так просиділи вони на дереві цілу ніч, мокрі, цокотячи зубами з холоду, не сміючи злізти на землю, бо там на них чатував страшний, волохатий мо-ка.

Коли зовсім розвиднілось, вони злізли униз і, тремтячи та скімлячи від холоду й голоду, зіщулилися під товстим, похиленим стовбуром дерева, під яким була смужка сухої землі. Чунг і пома посідали на ній і щільно притулилися спинами одне до одного. І хоч обоє були страшенно голодні, довго сиділи так, зогріваючи одне одного. Холод виявився для них набагато нестерпнішим і жорстокішим, ніж голод. Відчуття голоду їм було добре знайоме, а от холод вони зносили вперше.

Скоро їхні спини зігрілися — холодна волога перетворювалася в приємну теплу пару. Плечі в них, хоч і були ще мокрими, перестали тремтіти. Маленький чунг, не такий промоклий, як чунг і пома, знову намацав материну грудь і жадібно почав ссати. Тепле молоко приємно зогрівало його, і він не так гостро відчував холод і вологість.

Важко сказати, коли чунг з помою покинули сухе сховище під стовбуром дерева. Небо весь час сипало на землю дрібні й холодні краплі дощу, сиві кошлаті хмари все ще чіплялись за верховіття дерев, а білого світила також не було видно. І чунги рушили далі, сподіваючись знайти щось поживитися, щоб хоч трохи заспокоїти нестерпний голод.

Але голі віти дерев лишалися холодними й непривабливими, а трава та кущі не пропонували їм нічого, крім сухих гілок і стебел. Ні одного плоду, ні одного соковитого листу, ні одного пагінця. Тоді чунг і пома присіли біля якогось висохлого куща і встромили пальці в землю: єдине, чим вони могли утолити свій голод, було коріння цього куща.

Однак земля тут була тверда, кам’яниста, а чунг і пома не мали таких міцних і гострих пазурів, як гру-су. Їх плоскі нігті гнулися, кінчики пальців терпли. І все-таки вони не переставали підкопувати коріння, тому що біль у шлунку від голоду був нестерпнішим, ніж біль в пообдираних пальцях. Кілька виритих маленьких корінців вони проковтнули з незвичайною пожадливістю.

Та згодом мусили перестати копати: шкіра на кінчиках пальців у них облізла, суглоби набрякли й страшенно боліли. А тих кілька корінчиків, які вони з’їли, тільки збільшили їх голод і зробили його ще нестерпнішим. Тоді чунг і пома накинулись на м’яку кору стебел і, не маючи змоги обдирати її пальцями, почали гризти зубами.

Несподівано поблизу з’явилася білява спина волохатого, страшного мо-ка. Не помічаючи чунга й поми, він, похнюпивши голову, неквапом ішов простісінько до них. Пома забачила його перша і, мов зачарована, втупила в нього свій гарячковий, сухий погляд. Раптом вона наїжилась і заричала, як звичайно робила, побачивши якогось небезпечного хижака. Мо-ка здригнувся, підвів голову і лиш тепер помітив їх. І зупинився, наче вражений цією зустріччю з ними. Він уперше побачив чунгів, і вони здалися йому цікавими, кумедними і трохи навіть дивними.

Тимчасом чунг вийшов наперед, став перед помою, випростався, роззявив щелепи й голосно заревів. Пома стояла за його спиною, наїжена, і, притискуючи до грудей маленького чунга, погрозливо ричала. На якусь мить в її свідомості промайнула вже бачена картина: мо-ка згріб широченними лапами теп-тепа й задушив його.

А мо-ка, уважно роздивившись їх, швидко й мовчки, незграбно підстрибуючи, рушив до них. Це мовчазне наближення хижака налякало чунгів ще дужче, ніж коли б він з лютим ревом кинувся на них. І вони не витримали. Озираючись на всі боки, чи немає де-небудь дерева, на якому вони могли б урятуватись, чунг і пома щодуху кинулись тікати.

Але такого дерева — високого і товстого, щоб могло їх витримати, — поблизу не було. Розкидані де-не-де невеличкі кущі не могли врятувати їх. А мо-ка вже біг слідом за ними, і кошлата шерсть підстрибувала на ньому, біг з мовчазною впертістю, яка не віщувала чунгам нічого доброго.

Тоді чунг і пома раптово звернули вбік і побігли до крутого схилу скелястого горба. Скориставшись їх невеличкою затримкою, мо-ка ще дужче наблизився до них. Не усвідомлюючи як слід того, що робить, а скоріше за інстинктом, успадкованим від своїх предків, чунг схопив передньою кінцівкою кілька дрібних камінців, обернувся й шпурнув їх у мо-ка. Потім, наїжачившись, безперервно ревучи, він, не озираючись, подався слідом за помою.

Дрібні камінці влучили у морду волохатого звіра. Він сіпнувся і став, обтер лапою морду і знову потрюхикав услід за чунгом і помою. Ця короткочасна затримка мо-ка врятувала чунгів. Вони добігли до стрімкого кам’яного урвища і почали дертися по ньому вгору, не маючи ніякого уявлення про те, куди біжать і як урятуються від мо-ка, що вперто гнався за ними.

Дряпаючись угору по схилові, пома ненароком зрушила з місця камінь, і він покотився вниз. Чунг ледве встиг відскочити вбік, потім мимоволі озирнувся й побачив, як камінь зрозгону вдарив мо-ка. Хижак страшенно заревів і впав.

Ця картина допомогла чунгові поновити в пам’яті те, що сталось недавно з іводом і теп-тепом. Потім він пригадав і те, як грався на краю урвища, як зрушував з місця каміння і як воно котилося вниз. А тому, що повторення подібних явищ сталося надто швидко, він негайно пов’язав їх одне з одним. І під впливом нової несподіваної догадки чунг замахав передніми кінцівками, застрибав і почав скочувати з урвища камінь за каменем. Кілька каменюк влучило в мо-ка, він зупинився, закружляв на місці, глухо заревів і швидко побіг по скелі вниз.

ПЕРЕМОЖЦІ

Мо-ка утік, але чунг і пома не насмілювалися зійти в долину. Весь цей день вони пробули серед осипів скелястого горба і, шукаючи якої-небудь поживи, облазили його до самої вершини. Але нічого, крім голих куп каміння, не знайшли. Увечері, замість того щоб шукати зручного дерева для ночівлі, вони, голодні й замерзлі, прихистилися в западині під скелею. Дощ мрячив цілу ніч. І хоч холод та вологість давали себе взнаки не менше, ніж голод, западина під скелею виявилася зручнішою для ночівлі, ніж дерево. Притулившись спинами одне до одного, підібгавши коліна и поприсідавши навпочіпки, голодні и знесилені чунг і пома задрімали. І помі приснився дивний сон…

Снилося їй, ніби вона знову мала народити маленького чунга. І от, шукаючи захистку, — натрапила на таку саму западину в скелі, тільки набагато глибшу й ширшу. Всередині було світло, як назовні. Раптом пома помітила в кутку западини якусь дивну маленьку тваринку — пухнасте, з гострою мордочкою і гострими вушками звірятко. З її появою звірятко втупило в неї свої очиці й замахало довгим хвостом, а потім враз кинулось до неї і, перш ніж вона встигла його зловити, ввігнало гострі зуби в її задню кінцівку. Пома схопила його за шию, міцно здушила пальцями й недбало відкинула геть. Звірятко пронизливо завищало й почало метатися в западині з кутка в куток. Пома не зводила з нього очей.

Раптом звірятко з дивовижною швидкістю почало рости. Воно вже було таке завбільшки, як ри-мі, потім перестало метатися й вищати, присіло на задні лапи, підняло вгору мордочку і жалібно завило. Пома кинулась до нього, але воно спритно й легко відскочило вбік, присіло й знову завило. Пома вдруге метнулась до нього, та воно й цього разу відскочило від неї. Розлючена невдачею, вона почала ганятися за звірятком по западині, але воно все виверталося й відскакувало від неї. Один раз пома вже мало не спіймала його, та раптом спіткнулася об якийсь оцупок, і воно знову вислизнуло з її передніх кінцівок. Тоді пома схопила оцупок, замахнулася ним і вдарила звірятко. Але тепер вона побачила ще більше диво: звірятко страшно заревло, перекинулось і враз обернулось на велетенського рудого грау, який одразу ж кинувся на неї. Заніміла від жаху, вона хотіла вибігти назовні, але отвір у западині виявився закритим. Тоді вона сховалася в кутку й підняла оцупок, захищаючись від грау. Він стрибнув на неї, та наткнувся на той оцупок і відскочив назад. Потім кинувся вдруге, але й цього разу мусив відступити.

Потім грау перетворився у мо-ка. Він збільшився удвоє, звівся на задні лапи, простяг до неї величезні передні, вихопив оцупок, який пома тримала над головою, і проковтнув його. Потім уперто й мовчки став дивитись на пому. Пома заревла й кинулася тікати, але мо-ка наздогнав її, навалився на неї й почав душити. Тоді вона передніми кінцівками схопила камінь і вдарила ним звіра по гострій морді…

В ту жмить несамовитий рев примусив пому здригнутися й розплющити очі. І вона справді побачила мо-ка. Великий і волохатий, він стояв, затуливши своїм тілом широкий вхід до западини і втупивши в них мовчазний, упертий погляд. Чунг перший відчув його присутність. Він схопився і злякано заревів. Мо-ка відповів коротким, глухим риком і, звівшись на задні лапи, хотів упасти на нього. Розгубившись від такого раптового нападу, чунг розчепірив свої жилаві передні кінцівки, випростав їх і вп’явся пальцями в кудлату шерсть на шиї звіра. Почалася жорстока, нерівна боротьба.

Помі здавалося, що вона знову бачить той самий страшний сон. Швидко відірвавши від груді маленького чунга, пома відштовхнула його назад, потім, під впливом того, що вона тільки-но бачила уві сні, схопила камінь і кинулася до чунга й мо-ка. І вже не уві сні, а наяву кілька раз ударила по голові страшного звіра — з силою, породженою почуттям неймовірного жаху і скаженої люті, з силою чунга, що несподівано опинився в смертельній небезпеці. Удари падали один за одним — швидкі, короткі, блискавичні.

Череп у мо-ка був проламаний. Звір глухо заревів, обернувся до неї, покинувши чунга, але раптом похитнувся і впав на землю, прикривши голову передніми лапами. Тоді пома стрибнула на нього і, страшенно ревучи, ще завзятіше почала вдаряти каменем. З голови хижака потекла кров.

А пома не переставала ревти і бити. В цю мить вона не відчувала ні голоду, ні холоду, ні вогкості. Відчувала під собою тільки м яке, волохате тіло мо-ка та твердий камінь, який вона затисла між пальцями.

Доки пома переходила від сну до дійсності, чунг почав пригадувати те, що він одного разу вже пережив. Дивлячись на те, як пома гамселила по голові мо-ка, він згадав про свій поєдинок з велетнем-удавом, і перед його очима постало довжелезне лускате тіло тсі-тсі. Він немов знову опинився в смертельних обіймах удава, пригадав, як упав з ним на землю, як потім нагнувся над мертвим тсі-тсі і в нестямі вдарив по ньому гострим каменем…

Він підбіг до поми, вихопив з її пальців камінь і підніс до очей. Раптом з грудей його вихопився дивний, незвичний звук — звук, якого досі не вимовляв ні один чунг, звук, що свідчив про якесь остаточне прояснення в його свідомості.

І справді, лише тепер він цілком ясно усвідомив, що можна зробити гострим каменем, затиснутим у передніх кінцівках: ним можна убити будь-яку, навіть дуже сильну тварину, вдаривши її по голові. Лиш тепер чунг зрозумів, що він і пома набагато сильніші від будь-якої тварини, якщо тримають у передніх кінцівках камені. І лиш зараз він зрозумів, що відтепер вони вже не будуть здобиччю ні для івода, ні для мо-ка і що в майбутньому самі вбиватимуть цих кровожерних звірів, якщо ті зважаться на них напасти.

Крізь густу пелену хмар з неба разом з дрібненькими краплинами дощу просочувалося сіре світло раннього ранку. Дерева й скелі почали окреслюватись дедалі чіткіше, і лиш найвіддаленіші ще дрімали, оповиті тьмяною синявою: легка імла низько нависла над землею і заволокла обрій.

Коли зовсім розвиднілось, один із чунгів, що забрів у цю місцевість, шукаючи коріння та молоденьких пагінців, побачив перед входом до великої печери розпростерте тіло величезного мо-ка і на ньому двох здоровенних чунгів. До грудей одного з них щільно прилип ще один, маленький чунг. Обидва вони стояли, стискаючи пальцями передніх кінцівок по гострому каменеві. І ці камені, так само як і пальці, що їх тримали, були закривавлені. Це були чунг і пома.

НЕ ТІЛЬКИ ВБИВАЄ…

Чунг і пома не випускали каменів з кінцівок ні на мить ні в цей, ні в наступні дні. Навіть присідаючи біля низеньких кущів, щоб розкопати землю й вирити коріння, вони тримали їх у передніх кінцівках. І тут, цілком випадково, пома копнула землю гострим кінцем каменя, а не пальцями. Сталося щось незвичайне: камінь виколупував із землі дрібні камінці й копав ямки значне легше, ніж пальці. Без великих зусиль і зовсім без болю.

Тоді, під впливом нової догадки, пома встромила гострий камінь у землю й почала копати. Камінь легко проходив крізь мокрий, кам’янистий ґрунт, і коріння кущів оголювалися значно швидше, ніж це було досі. Більш того — пома підтинала ним набагато товщі корені, і тепер їй вже не треба було нахилятися й відгризати їх зубами.

Чунг перестав копати пальцями землю і, дивлячись на те, що робила пома, тільки кліпав очима. І раптом він теж почав копати землю каменем. У нього в свідомості також прояснилося: камінь міг не тільки вбивати — ним, виявляється, можна копати ямки в землі, викопувати коріння. Він не згинався, як їхні плоскі нігті.

Дощ тимчасом не вщухав. Однак, заспокоївши корінням та цибулинами голод, чунг і пома не відчували вже такого нестерпного холоду й вогкості. Вони весь час ішли, і вже аж коли почало сутеніти, кинулися шукати місця для ночівлі. Та погляду їхнього не привернуло жодне дерево, бо ні одне з них не могло так надійно захистити їх від дощу, як широка западина в скелі. Дерево могло врятувати лише від мо-ка, але вони вже не мали потреби в такому сховищі: якщо жахливий звір нападе на них, вони вб’ють його гострими каменями. Вони не спинилися і на сухому місці під деревом — забули, що колись їм вже доводилося отак ночувати. Але вони також не мали наміру повертатися до западини, біля входу до якої вбили мо-ка. Важко сказати, що було тому причиною: може, вони просто забули, де вона знаходилась, а може, й тому, що там лежав убитий звір. І вони спинилися перед іншою, глибокою і темною западиною в скелі. Заглянули всередину, втупили очі в пітьму й почали принюхуватись. Та ніякого підозрілого запаху, ніякого шарудіння не почули вони. Тоді обережно — спочатку чунг, а слідом за ним і пома — вони рушили в темну западину, стискаючи в передніх кінцівках гострі камені, готові щомиті до раптового нападу будь-якого хижака.

Але нюх у чунгів не був таким розвиненим, як слух і зір, до того ж, пістрявоголовий печерний виг якось особливо не пах. Лігво його так само нічим не пахло, оскільки відхідок був далеко од западини. Крім того, западина була досить глибока, а виг тихо лежав на самому її дні. Тому ні чунг, ні пома не могли його помітити, коли увійшли досередини. Чунг тільки відчув, як перед ним враз сколихнулось повітря, щось майнуло перед його очима і чиїсь гострі пазури глибоко вп’ялися йому в груди. Він швидко втягнув голову в плечі — рух, що мав не дати хижакові перегризти йому горло, — кинув камінь і схопив невидимого напасника жилавими передніми кінцівками.

Пома почула ричання чунга й вига, підбігла до них і втрутилася в бійку, міцно затиснувши між пальцями гострий камінь. І в темряві глибокої печери розпочалася нова жорстока битва. Тільки цього разу вона була дуже короткою: печерний виг, яким би він не був кровожерним і лютим, не міг зрівнятися ні розміром, ні силою з іводом чи з мо-ка. Чунг перегриз йому на шиї жили, перш ніж той устиг схопити його за горло, і втручання поми виявилося зайвим. Проте вона не заспокоїлась. Угледівши в темряві хижака, вона з глухим ричанням опустила йому на голову камінь, потім ще раз і ще… Чунг кинув вига на землю, схопив другий камінь і теж почав несамовито бити ним звіра, і з кожним ударом з його грудей вихоплювався гортанний звук: «Кха… кха… кха…»

Коли очі їх уже звикли до темряви, чунг і пома побачили й лігво хижака: в глибині печери копошилося кілька маленьких, але дуже схожих на вига звіряток. Вони були такі маленькі, що коли чунг доторкнувся до одного з них, той навіть не спробував дряпнути його. Чунг і пома розчавили голівки звіряткам і порозкидали їх по печері. Потім посідали навпочіпки й притулилися спинами одне до одного. Маленький чунг спокійно почав ссати материну грудь.

Наступного ранку вони повилазили з печери, посідали біля входу й почали уважно озиратись довкола. І раптом з жахом помітили, що до них по схилу горба дряпається мо-ка. Затиснувши в передніх кінцівках камені, вони з тривожним риком стежили за ним, навіть не думаючи ховатись.

Мо-ка був ще досить далеко і зовсім не бачив їх. Він неквапом дерся вгору, час від часу зазираючи то в одну, то в іншу западину. Мабуть, ці западини цікавили його більше, ніж чунг і пома. Проте він йшов просто до них, повільно, безпечно.

Вже цілком виразно було видно його маленькі вушка й очі, коли пома раптом кинула в нього камінь. Камінь упав неподалік від мо-ка. Волохатий звір підвів голову й нашорошив вуха. Тоді чунг і пома, здійнявши грізний, одчайдушний рев, почали швидко шпурляти в нього каміння. Приголомшений і зляканий цим несподіваним і незвичайним нападом, мо-ка трусонув своєю довгою, кудлатою шерстю й побіг навкіс униз по крутому схилові. А чунг і пома, хоча вже й не бачили його, ще довго ревли і кидали йому вслід каміння.

НОВИЙ МАЛЕНЬКИЙ ЧУНГ

Нове оточення і новий клімат наклали свій відбиток на характер чунгів. Вони навчилися не дивуватись, а розмірковувати, не спостерігати, а діяти. І всяке нове несподіване відкриття, яке могло в будь-якій мірі полегшити їх існування, вони добре запам’ятовували, чітко усвідомлювали. Тепер для них уже йшлося не про те, щоб ухилятися від небезпеки, а про те, щоб переборювати її. А небезпек було чимало, були вони всілякі й підстерігали всюди.

Замість грау тут був мо-ка, замість грі — івод, і всі вони були однаково жорстокі, однаково кровожерні й небезпечні. Та було й щось інше, значно гірше за мо-ка чи івода: був голод, холод і сирість. І якщо чунги могли перемагати хижаків з допомогою гострого каменя, то холод і голод нічим не здатні були побороти.

Дерева відреклись від чунга й поми. Вони не те що не давали їм поживи, а навіть відмовили в притулку. Лишалася тільки земля. А щоб жити на землі, треба було не тікати, а боротися, бо, власне, тікати їм було нікуди.

Умови життя ставали неймовірно суворими. Суворими робилися й чунги. Боротьба за існування стала жорстокою. Жорстокими стали й вони. Страх уже не міг їх врятувати. Чунги робилися сміливими і, замість того щоб захищатися, почали нападати самі. Нападали не з голими кінцівками, як бувало раніше, а з камінням, міцно затиснутим між пальцями. Вони тепер не хапали й не душили, а вбивали. І спати лягали, і прокидалися з каменем між пальцями, бо камінь у поєднанні з величезною силою м язів, яку мали чунг і пома, вражав швидко, вбивав легко й на смерть.

А тимчасом маленький чунг підростав і набирався сили. Йому не треба було турбуватись про їжу, боротися з суворими умовами життя. Цю боротьбу провадила пома, а її повні груди давали йому цілком достатню кількість готової їжі, яка разом з густим покривом шерсті на тілі зогрівала й надійно захищала його від холоду.

Та ось одного разу він зліз з материних грудей і, замість того щоб сісти й повзти, як це робив кожен чунг у його віці, став на задні кінцівки й стояв цілком вільно, не відчуваючи потреби спиратися на пальці передніх. Лиш тепер чунг і пома помітили в ньому щось нове, особливе, на що вони досі не звертали уваги. Це нове було в співвідношенні між частинами його тіла.

Старі чунги, як би вони не намагалися випростатись, навіть коли зовсім випрямлялися на задніх кінцівках, щоб дістати передніми до нижньої гілки дерева, — все-таки лишалися трохи зігнутими, з випнутими задами; новий маленький чунг стояв рівно, і зад у нього майже зовсім не випинався. Чотири пальці у нього на кожній передній кінцівці були трохи коротші, зате п’ятий — довгий, і коли він нагинався і брав камінь, то в їхніх рухах помітна була гнучкість, зовсім не властива пальцям чунга й поми.

Задні кінцівки у чунгів були коротшими, тоншими й слабшими, ніж передні. А втім, інакше й не могло бути, бо життя на деревах вимагало від їх передніх кінцівок більшої сили й довжини, ніж від задніх. Зате в маленького чунга задні кінцівки виявилися значно товщими й довшими, порівняно з передніми, а пальці на них — коротшими, ніж на його передніх кінцівках. До того ж, вони були товщі й коротші, і в їх рухах помітна була якась особлива незграбність. Та й самі ступні на його задніх кінцівках були ширшими й плоскішими. Це дозволяло йому легко випрямляти тулуб і впевненіше триматися на землі.

Ні чунг, ні пома спочатку не помічали різниці між собою й маленьким чунгом. Тільки одного разу, коли вони втрьох почали тікати від двох мо-ка, маленький чунг обігнав їх. Він біг на задніх кінцівках, а чунг і пома, хоча й спиралися на передні й робили великі стрибки, не могли його наздогнати. Більш того, вони все далі й далі відставали від нього. І ні чунг, ні пома не розуміли, в чому ж тут річ: чи в тому, що у них самих зади випиналися трохи менше, ніж в інших чунгів; чи в тому, що пома, ще носячи малого в своїй утробі, пересувалася здебільшого на задніх кінцівках, оскільки передніми вона весь час якщо не шукала якоїсь поживи, то захищалася від інших тварин; чи, зрештою, тому, що маленький чунг народився вже на землі і того самого дня, коли зліз з материної спини, зробив перший крок і не дряпався, як вони, на дерева, а ходив по землі.

Маленький чунг так само не помічав різниці між собою й дорослими чунгами. Він лише бачив, що коли йшов, то не відчував потреби спиратися на передні кінцівки, як це робили дорослі чунги, і що в бігу він завжди всіх випереджав.

Одного разу вночі здійнялася страшенна буря. Вітер несамовито вив біля входу до печери, в глибині якої прихистилися троє чунгів. Голі віти дерев і кущів поскрипували й тривожно шуміли. Завивання вітру було таке голосне, що могло б заглушити ревіння ста чунгів чи ста мо-ка, і мо-ка міг би ввійти до печери, не помічений ні чунгом, ні помою. І вони нашорошували вуха, прислухаючись, чи не долинуть зовні таємничі кроки або ричання. Прислухався й маленький чунг.

Зовні було тривожно і страшно, всередині — чорно й тихо. Вітер біля входу до печери вив так сильно, ніби там зібралася величезна зграя ри-мі. Прислухаючись до цього моторошного виття, маленький чунг раптом занепокоївся. Це виття було йому незнайоме, він ніколи чогось подібного не чув, воно лякало його. Не маючи сили подолати в собі почуття тривоги, він зіщулився біля поми, якось особливо скривив губи, і з його горла вихопився протяжний звук: «У-у-у-у!»

Чунг і пома здригнулися від цього нового звуку: досі вони не чули чогось подібного ні від одного чунга. Маленький чунг і сам був здивований цим несподіваним звуком. Він раптом замовк і притулився до матері. Але скоро, під впливом успадкованої від предків схильності до наслідування, знову скривив губи, і знову почулося протяжне: «У-у-у-у-у!»

Удосвіта буря ущухла, і в печері почало світлішати. Троє чунгів вилізли назовні, і їх чорні тіні викарбувались на синюватому тлі неба. Маленький чунг, випроставшись між чунгом і помою, що сиділи навпочіпки, ворухнув губами, і знову з його грудей вихопився звук, схожий на завивання вітру: «У-у-у-у-у!»

Зацікавлені й здивовані, чунг і пома почали придивлятися, як маленький чунг кривить губи, намагаючись повторити цей незвичайний звук. І, керовані цією ж таки властивою їм схильністю до наслідування, вони й собі почали випинати губи й напружувати горло. Почулись різкі, шиплячі звуки, начебто сам вітер застряв у кожного з них у горлі. Це вже був не рев, не виття й не скімління, які можна було почути від них досі.

Довго ще всі троє сиділи біля входу до печери, захоплені цією незвичайною грою наслідування виття вітру. Потім вони одійшли трохи від печери і враз остовпіли від подиву: над ними й навколо них у повітрі літали, підхоплювані вітром, малесенькі білі пушинки. Ці пушинки злітали з неба, як і дрібненькі краплі води, падали на землю і, ледве доторкнувшись до неї, безслідно зникали. Чунги приголомшено дивились на них, намагаючись зрозуміти, як і чому вони зникають, але крім вогкості, яку залишали ці пушинки на землі, нічого не бачили.

М’які білі пушинки падали чунгові й помі на голови й спини, але й тут швидко зникали, а на їх місці з’являлися дрібненькі водяні краплини, які починали стікати по їхній шерсті. Деякі пушинки падали на розчепірені долоні їхніх передніх кінцівок і прилипали до них. Чунг і пома мерщій загинали пальці, щоб спіймати їх, але відчували, що там нічого немає. Тоді вони почали ловити ці дивовижні пушинки, однак і це їм не вдавалось. Пушинки непомітно й тихо злітали з неба і так само непомітно й тихо щезали на їхніх долонях, лишаючи хіба що вологість і холод.

Невдовзі вітер зовсім ущух, і тоді білі пушинки почали злітати з неба зовсім плавно й дуже густо. Та, страшенно голодні, чунг і пома більше не ганялись за ними. Вони почали бродити навколо, обмацувати гілки кущів та гострими каменями викопувати їх коріння. Коли їм вдавалось викопати хрумкий, солодкий корінь, знайти цибулину чи м яку, соковиту гілочку, з їхнього горла вихоплювалися звуки радості, і вони з неймовірною пожадливістю з’їдали поживу. Такої радості й такої пожадливості вони ніколи не відчували раніше, коли живилися великими хлібними плодами у своєму знищеному пожежею лісі. Та вони взагалі не знали тоді, що таке голод: навколо них була сила-силенна смачних, соковитих плодів.

Однак маленький чунг був ще пожадливіший, ніж вони. Він просто видирав у них соковитий корінь чи цибулину з рота; коли ж вони встигали проковтнути те, що знаходили, — він невдоволено й плаксиво скімлив. Звичайно чунг вишкірявся на нього й рідко уступав йому знахідку, зате пома майже завжди дозволяла йому відібрати в себе цибулину чи корінь. Інколи вони всі троє обгризали кору га-лі або жували сухі стебла трави — настільки нестерпним був голод і настільки ненаситними були їхні шлунки.

Захопившись добуванням поживи, чунги навіть не помітили, коли та як м’які білі пушинки вкрили землю й голе гілля дерев. Та раптом вони побачили, що все навколо них стало білим. Це так їх здивувало, що вони не знали, що думати й куди тікати. Чунг і пома боялися, що ці пушинки зовсім укриють землю, сховають коріння, і їм не буде чим заспокоювати свій голод. І вони ще довго стояли біля куща, збентежені й здивовані, а коли знову рушили далі, то позаду за ними на білім пухнастім покриві землі лишалися чорні сліди. А ступні у них змерзли так, як не мерзли ніколи досі.

НЕНАЖЕРЛИВІ ЛА-Ї

В наступні дні і ночі білі пушинки то знову кружляли в повітрі, то зникали, а разом з ними то зникав, то знову з’являвся білий покрив на землі. Чунг і пома почали1 звикати до цього явища і вже не звертали на нього уваги, однак до холоду все ще ніяк не могли звикнути й часто мерзли. Особливо дошкуляв їм холод, коли вони були голодні. Час од часу на небі розсіювались хмари, і біле світило визирало то тут, то там. Але його промені не гріли, як бувало колись у вічнозеленому лісі грау і чунгів. Тепер вони були якісь холодні й розсіяні. І все-таки, коли проміння білого світила падало на землю, чунги забували навіть про голод — так приємно було відчувати його тепло на спинах і обличчях.

Особливо радів білому світилу маленький чунг. Як тільки воно з являлось над лісом, він мало не дурів од радості й задоволення — ставав жвавим і рухливим, бігав, мов навіжений, і лазив по деревах, розтинаючи повітря радісним криком. Дорослі чунги теж підбадьорювались, інколи навіть підстрибували з радощів або лежали й почухувались, блаженно муркочучи. Та це траплялося дуже рідко, як і самі дні, коли з’являлося біле світило.

З похолоданням тварини, що живились травою і листям, стали полохливішими, а хижаки — зажерливішими. Перші поступово кудись зникали, і число їх дедалі зменшувалось. Кількість останніх, навпаки, невпинно зростала. З’явилися серед них і нові тварини. Тепер вони почали нападати одне на одного і з нечуваною жадібністю пожирали слабших.

Однієї ночі з’явилися й ненажерливі ла-ї. Чунг і пома лежали в глибині западини під скелею, притулившись одне до одного, і крізь сон почули їх далеке, тоскне, протяжне виття, схоже на виття зграї ри-мі. Потім це виття почало повторюватись, переплітаючись з виттям, що долинало з іншого боку, і згодом уже вся ніч була сповнена цим віддаленим, зловісним, стоголосим виттям. Чунг і пома прокинулись, міцніше стиснули гострі камені, з якими вони тепер не розлучались, а маленький чунг, що лежав між ними, почав випинати губи й подавати звуки, подібні до виття ла-ї.

Усі троє чунгів цілу ніч не заплющували очей. На світанку далеке виття чулося вже ближче і стало ще зловіснішим, а потім несподівано злилося з іншим-страшним, голосним гортанним ревом. Це ревів мо-ка. Налякані чунг і пома з риком повискакували з западини і, вражені, спинилися біля входу до неї.

По рівнині, що відкривалась перед очима чунгів, снували цілі зграї незнайомих для них тварин. Здалеку вони нагадували собою ри-мі або хе-ні, тільки на вигляд були більші за перших і менші за других. У одних була яскраво-червона шерсть, у других — біляста, у третіх-руда. Вони оточили якогось мо-ка й нападали на нього з усіх боків. Звівшись на задні лапи, звір метався в цьому живому колі і з несамовитим ревом шалено відбивався від ла-ї, що напосідалися на нього. Декілька з них уже лежало біля нього з розпоротими черевами й перегризеними шиями. Та це не спиняло шаленого нападу нових хижаків, кількість яких невпинно збільшувалась. Вони швидко налітали на звіра, миттю відскакували назад, щоб потім з ще більш оскаженілим виттям накинутися на нього знову. На місце загиблих хижаків з’являлися інші.

Якийсь час чунг і пома не бачили ні мо-ка, ні нових тварин: вони злилися в єдиний клубок, який кипів і клекотав, мов кілька переплетених тсі-тсі. А коли клубок розпався і ла-ї розсипались по рівнині, від мо-ка не лишилося й сліду. Страшного мо-ка, величезного волохатого мо-ка, ці дивні тварини з’їли. Це були ненажерливі ла-ї, поява яких співпала з появою білих пушинок і з ще значнішим похолодінням.

Відчуття голоду в чунга й поми враз притупилося й ослабло, а потім і зовсім зникло: вони ще довго стояли біля западини, не насмілюючись хоч трохи одійти від неї. Великі зграї ненажерливих ла-ї з зловісним виттям снували сюди й туди, нападали на кожну стрічну тварину і з їдали її. Сила і величезний зріст мо-ка, так само, як і дивовижна спритність івода, нічого не були варті перед незліченною кількістю цих тварин.

Одного разу чунг і пома були свідками ще жахливішої й зловіснішої картини: на двох чунгів, які спокійно гризли пагінці, зірвані з кущів, і копали землю, шукаючи коріння та цибулин, несподівано напала зграя ла-ї. Одному з них пощастило втекти на дерево і врятуватись. Другого чунга ла-ї наздогнали і, оточивши з усіх боків, накинулись на нього. Чунг заметався, намагаючись захиститися. Дико, несамовито ревучи, він почав од них відбиватись: відкидав від себе одного за одним ла-ї, роздирав їм пащі, скручував шиї й переламував хребти. У боротьбі з ними, завдяки своєму вмінню махати на всі боки передніми кінцівками й хапати все пальцями, він протримався значно довше, ніж мо-ка. Навколо нього вже лежало понад п’ятнадцять ла-ї з роздертими пащами та переламаними хребтами.

Але ла-ї не меншало, їх зграя невпинно збільшувалась і шаленіла ще дужче. Вони накидалися на чунга з усіх боків, кусали його, і він уже не мав сили оборонятися. Незабаром боротьба закінчилась перемогою ла-ї. Ненажерливі, голодні хижаки роздерли його живцем, поїли навіть убитих і поранених ла-ї, потім частина з них розділилася на групи й побігла геть, а решта оточили дерево, на яке втік другий чунг, позадирали вгору морди й зловісно завили. Пізніше до них приєдналася нова зграя ла-ї.

Два дні й дві ночі просидів чунг на дереві, не перестаючи дико ревти і кликати на поміч, але даремно: маленькі розкидані групи чунгів не зважувалися наблизитись до нього. Жах перед зажерливими ла-ї охопив їх з такою силою, що вони, не тямлячи себе, порозбігалися на всі боки. А ла-ї тимчасом терпляче сиділи під деревом і зловісно, люто вили. І коли одні з них бігли геть, на їх місце з являлись інші, так що дерево ні на мить не лишалося без облоги.

Нарешті чунг замовк. Спраглий, голодний, закляклий, відірвався він од гілля і, наче великий важкий плід, упав на землю. В ту ж мить на нього накинулись зажерливі ла-ї, розідрали його і з їли.

Чунг і пома побачили, що нічим не можуть захистити себе від ла-ї. Їх охопив страх від думки, що ла-ї можуть дістатися до западин і коли-небудь уночі напасти й на них, а вони не матимуть ні сили, ні можливості відігнати їх і врятуватися. Гострий камінь, яким вони користувалися для оборони від івода чи мо-ка, тепер здавався їм зовсім ненадійним засобом захисту, бо вони тримали в передніх кінцівках лиш по одному каменю, а ла-ї було дуже багато.

СПІЛЬНА БОРОТЬБА

Ця нова, досі небачена загроза примусила чунгів збиратися й об’єднуватися у великі групи. Тепер їх більше цікавила не пожива, а те, щоб самим не потрапити в пазури до хижаків. Не стільки свідомо, скільки інстинктом вони розуміли, що численності ла-ї треба протиставити свою численність.

До невеличкої групи чунга й поми спочатку приєдналися один чунг і дві поми, потім ще два чунги, дві поми й один маленький чунг. Вони не вміли порахувати, скільки їх тепер стало, проте розуміли, що вже чимало, а цього було досить, щоб заспокоїтись і почувати себе у деякій безпеці. Ходили вони всі гуртом. Страх перед спільною і постійною небезпекою майже цілком усунув причину сутичок, що раніше траплялися між ними через нестачу поживи, бо ла-ї і далі бігали великими зграями, немов за ними гнався сам нечистий, і несамовито, зловісно вили.

Та ось перед групою десяти чунгів постало нове питання: Не кожна печера або западина в скелі могла дати їм усім притулок на ніч. І вони мусили щовечора повертатися до тих печер, які вважали найпридатнішими для ночівлі та найбільш надійними щодо захисту від ненажерливих ла-ї.

Вибір таких зручних і безпечних сховищ покладали на чунга й пому, оскільки вони мали багатший досвід і краще розумілися на способах захисту від хижаків. Інші чунги мовчки приймали їх вибір. Всі інстинктивно відчували, що найменше віддалення когось від групи таїло в собі небезпеку більшу, ніж будь-коли до цього часу. І всі інстинктивно підкорялися рішенням найсміливіших, найзавзятіших та найдосвідченіших. А саме такими були чунг і пома.

Тому одного разу, коли велика зграя ла-ї здалеку помітила чунгів і швидко почала наближатись до них, чунг і пома, замість того щоб шукати порятунку на деревах, що де-не-де росли на рівнині, або чекати хижаків на відкритому місці, побігли по крутому скелястому схилові вгору; за ними кинулась решта чунгів. Коли вони вже були досить високо, у них з грудей вихопився голосний гортанний рев. Але цей рев не виражав ні безтямного страху, ні безсилої люті: чунг і пома ніби хотіли заспокоїти й підбадьорити інших чунгів, вселити в них сміливість і впевненість та підготувати їх до битви з ла-ї.

І справді, налякані чунги спинилися, обступили чунга та пому й почали грізно ревти.

По стрімкому схилу до них дряпалися ла-ї. Хижаків було так багато, що вони вкрили собою увесь схил, і здавалося, ніби він сам рухався вгору.

Ті з чунгів, які вже не раз проганяли мо-ка, шпурляючи в нього камінням, першими почали зсувати й скочувати вниз каменюки. Решта чунгів, збагнувши, що роблять перші, також почала кидати камені на осатанілих ла-ї.

Один чунг підняв передніми кінцівками великий камінь, вийшов наперед і кинув його вниз з такою силою, що його рев від надмірного напруження замінився кашлем. До нього підбігли решта чунгів. І ось назустріч хижакам піднялося вже десять пар передніх кінцівок чунгів, униз полетіло кілька десятків каменюк.

Тьмяне світло похмурого дня ще дужче потемніло від несамовитого виття, скавчання й реву. Внизу крутилися ла-ї, у яких влучили камені, чулося хрипіння, голосне скавчання. Інколи великий, зрушений з місця камінь з Страшенним гуркотом котився вниз, лишаючи за собою тіла розчавлених ла-ї. Коли ж якому-небудь хижакові все-таки вдавалося добратись до чунгів, він миттю падав униз із скрученою шиєю й роздертою пащею, оскільки назустріч йому простягалося водночас кілька пар передніх кінцівок чунгів, які в ту ж мить хапали його й роздирали на шматки.

Нарешті переможені ла-ї розбіглися, і їх зловісне виття завмерло вдалині. Тоді чунги на радощах почали підстрибувати й торжествуюче хлипати. А коли настав вечір, усі разом зібрались у великій печері і почували себе так, ніби щойно наїлися великих, смачних плодів у своєму споконвічному лісі. Їх наситила нова перемога.

Печера була досить зручна, з м’якою, теплою землею, і всередині в ній вистачало місця для всіх чунгів. Вхід до неї також був широкий і зручний. Біда тільки, що ні всередині, ні біля входу до неї не було каміння, яке могло б їм здатися для захисту від ла-ї або мо-ка.

Чунг і пома запитливо глянули одне на одного: чим вони зустрінуть ла-ї та мо-ка, якщо ті прийдуть уночі й зачують, що всередині є чунги?

Ця нова трудність наштовхнула їх на нову догадку, і, спонукувані нею, вони вийшли з печери. Їхні силуети вирисовувались у вечірніх сутінках і зникали, потім знову вирисовувались і знову щезали. Так тривало, аж поки зовсім не стемніло, і щоразу з їх появою зовні долинали шум і стукіт каміння. Це був перший випадок свідомого збирання каміння як знаряддя захисту від нападу ла-ї та мо-ка.

Ця ніч у чунгів минула порівняно спокійно. Вони знали, що мають чим боронитися від лютих звірів, а вранці й решта чунгів почала носити каміння і складати його перед входом до печери.

І чи то вже завдяки цій купі каміння, чи тому, що печера була дуже зручною, чунги залишилися в ній на наступну ніч, не випускаючи з поля зору підступів до неї. Минув якийсь час, і печера перетворилася в постійне місце їх ночівлі та захисту і, зрештою, стала їхнім житлом. До того ж, новий напад ла-ї цілком підтвердив їм користь від зібраного каміння. І, навчені своїми недавніми поєдинками з хижаками, вони тепер просто хапали з купи каміння й кидали його в ла-ї. Тому після відбиття нападу ла-ї вони старанно почали знову збирати каміння і складати його в купу.

В одну з наступних ночей здійнялася сильна буря. Збившись у печері, чунги відчували її холодний подих і, прислухаючись до пронизливого виття, не заплющували очей до ранку. Їм усе здавалося, що це незліченні зграї ла-ї з несамовитим виттям никають біля печери.

І раптом, несподівано для всіх, серед них самих почувся звук, що нагадував собою завивання бурі: «У-у-у-у-у!» Чунги здригнулися, попідводилися й заричали. Тільки чунг і пома лишалися спокійними, бо вони знали, що це подає голос маленький чунг, який наслідує звук виття бурі.

НОВИЙ ЧУНГ

Ростом і силою малий чунг ще не міг зрівнятися з дорослими і тому у всіх випадках, коли незначний його досвід і могутній інстинкт говорили про щось небезпечне й загрозливе для нього, він шукав захисту в дорослих. Зачувши небезпеку, він першим кидався тікати, ховався за спину матері або ж стрибав їй на груди і, вчепившись у шерсть, ховав там своє червонувате кирпате личко, наслідуючи голос тієї тварини, якої злякався. Під впливом материнського почуття пома швидко навчилася вгадувати по цих звуках, яка саме тварина злякала малого чунга.

І якщо тварина справді була небезпечною, вона відштовхувала його від себе, щоб зустріти небезпеку з вільними передніми кінцівками; коли ж тварина нічим не загрожувала, вона заспокійливо муркотала. Так само й малий чунг поступово навчився розпізнавати звуки поми та інших чунгів: його велика потреба в тому, щоб розуміти, хто чим стурбований та наляканий, а також бути зрозумілим, поступово була вдоволена.

Ніколи у віковічному, завжди зеленому лісі, де кожне дерево родило безліч плодів, умови життя ні в кого не викликали такої гострої потреби висловити те, що переживав кожен чунг, і розуміти те, що переживали інші чунги. Пома й усі інші чунги народжувалися серед гілля дерев, кожен жив сам по собі, оточений великими, й смачними плодами, і майже не відчував небезпеки з боку лютих та сильних тварин. Тому пома, так само, як і решта чунгів, не могла успадкувати нічого, крім того, чим уже володіли її предки, і знати більше від того, що їм давало оточення й умови життя.

А тепер малому чунгові доводилося привикати до безлічі нових явищ, які дорослим у свій час були просто зайвими. Це поширювало й збагачувало успадкований від чунга і поми досвід, і що більше він підростав, то уміліше й краще пристосовувався до нового оточення и нових умов життя.

Правда, він не вмів лазити по деревах з такою спритністю, як це робили дорослі чунги. Але в цьому й не було потреби, оскільки дерева не могли його врятувати від холоду та вогкості, не могли забезпечити йому надійного й зручного місця для ночівлі, не давали йому достатньої кількості їжі. Зате він міг хапати і взагалі володів пальцями передніх кінцівок далеко вправніше, ніж дорослі чунги: вони набули в нього значно більшої спритності й гнучкості, ніж у поми. Так, наприклад, чунг і пома хапали камінь, притискаючи його всіма зігнутими пальцями до долоні; малий же чунг обхоплював камінь з обох боків і тому тримав його набагато міцніше.

Задні кінцівки у нього стали товщими й мускулястішими. Пальці на них все грубшали, дедалі втрачаючи свою рухливість, через те що ними він майже нічого вже не брав, а тільки ступав під час ходьби. Долоні на них теж ставали плоскішими та незграбнішими й поступово перетворилися в ступні. Це допомагало йому тримати свій тулуб рівніше й впевненіше, і він поступово став відвикати спиратися при ходьбі на передні кінцівки, тим паче, що вони завжди мали бути вільними для захисту від хижаків та добування поживи. Порівняно з його ходою хода чунга й поми — та й усіх інших старих чунгів, хоч вони й навчилися триматись досить рівно, — схожа була на кумедне кульгання.

Чим більше виростав і міцнішав малий чунг, тим убогішою ставала земля на поживу. Холод ставав усе нестерпнішим, а кількість зграй ла-ї невпинно збільшувалась. Тепер життю чунгів загрожувало аж три небезпеки: холод, голод і ненажерливі ла-ї.

Одного ранку з неба знову посипалися м’які білі пушинки. Тепер вони падали так густо й часто, що незабаром вкрили всю землю. Чунги сподівалися, що білий покрив землі не сьогодні-завтра знову щезне. Та минув день, другий, минуло багато днів, а він не зникав. Не переставали й падати білі пушинки з неба.

Даремно чунги звертали очі до неба в надії на те, що біле світило засяє знову. Марно позирали на оголені віти дерев, шукаючи на них зеленого листу чи стиглого плода. Небо було суворе й сіре, холодне й похмуре. Біле світило не з’являлось. Віти дерев стояли голі, мертві, сухі. А пушинки зовсім засипали траву й низенькі кущі, і чунги більше не знали, де їм шукати коріння й цибулини.

Для захисту від мо-ка і ла-ї вони мали каміння, до цього додавали ще свою силу й чисельність. Щоб урятуватись від холоду, вони залазили в глибокі печери; до певної міри їм допомагав зігрітись волосяний покрив на тілі. Коли бувало занадто холодно, вони щільно тулилися в печерах одне до одного і так грілися. А от проти голоду чунги не мали ніякої зброї, крім безперервного копання й нелегкого видобування з землі коріння чи обгризання мерзлої кори на деяких невисоких кущах. Але тепер і ці кущі почали зникати під білим покривом, який дедалі товщав, а м’які пушинки все падали й падали з неба. Чунги вже ходили по цьому покриві, і їхні ступні цілком ховалися в ньому.

І от, незважаючи на страх перед мо-ка та ла-ї, незважаючи на холод і вогкість білого покриву, чунги все частіш почали сходити в долину, все дужче віддалялися від своїх печер та западин у скелях і поверталися до них уже запізна. З ранку до вечора вони копали землю, гризли, жували й ковтали все, що потрапляло їм на очі, нездатні наситити свої шлунки, бо вся енергія від з’їденої поживи витрачалася на розшуки нової їжі. Від постійного холоду пальці в них клякли, а від тривалого сидіння на білім покриві мерзли зади. Дехто з старих чунгів почав тремтіти й кашляти.

СИЛА ГОЛОДУ

Одного вечора група чунга й поми з нестерпним почуттям голоду повернулася до печери. Всі були мовчазні й похмурі, голодні й сердиті. Малий чунг, який на той час уже досить виріс і став таким дужим, як і всі дорослі чунги, й почав виявляти більше кмітливості в своїх вчинках, першим увійшов до печери, затуливши вхід до неї своїм тулубом. В ту ж мить з глибини печери вискочив гострозубий кат-рі, кинувся на малого чунга й вп’явся пазурами йому в груди.

Гнані пронизливим холодом, а також нестримними нападами оскаженілих ла-ї, деякі хижаки заповзали в печери та западини в скелях, сподіваючись знайти в них безпечний і теплий притулок на ніч. З цієї ж причини й кат-рі опинився в печері чунгів. Дух, залишений ними, його не бентежив, оскільки то був дух не івода й не мо-ка.

Зачувши наближення чунгів, кат-рі швидко схопився й почав метушитися по печері, шукаючи щілини, крізь яку можна було б вибратися назовні, аж доки не натрапив на справжній вихід. Саме в цю мить малий чунг перегородив йому шлях, і кат-рі накинувся на нього.

Давно навчений чунгом і помою боротися й перемагати, звиклий користуватися каменем, молодий чунг зустрів його блискавичним ударом по голові. Гострі пазури кат-рі вп’ялися в груди чунга, а сам він одразу якось обм’як, розбита голова його повисла вниз. Озвірілий від болю, малий чунг кинув камінь, схопив хижака передніми кінцівками й впився зубами йому в горло. Широкі щелепи стислися, і зуби чунга прокусили шкіру кат-рі.

Крізь прокушену шкіру хлинула тепла кров хижака, потрапила малому чунгові в рот, і він мимоволі проковтнув її. По язику й піднебінню розлилося відчуття солодкуватого присмаку і тепла.

Надзвичайно приємно, на диво тепло! Це нове відчуття могло зрівнятися хіба що з відчуттям, пережитим тоді, коли він ссав грудь поми.

Наїжившись і ревучи, чунги стовпилися навколо нього і вже простягали жилаві кінцівки до кат-рі. Їм здалося, що кат-рі зчепився з малим чунгом у смертельних обіймах, і вони наблизилися до них з метою втрутитися в боротьбу. Але раптом спинилися вражені, помітивши, що кат-рі мертвий і повис у передніх кінцівках малого чунга, а той, впившись зубами йому в шию, муркотів від величезного задоволення. Потім побачили, як малий чунг відкусив шматочок м яса і, замість того щоб виплюнути його, почав жувати, не перестаючи муркотати.

Чунги були такі голодні, що саме видовище жування доводило їх до нестями. Їх також охопило нестримне бажання жувати. І, випереджаючи один одного, вони кинулись до кат-рі й вп’ялися в нього зубами.

За якусь мить кат-рі не стало. Від нього залишились тільки кістки та клапті шкури, розкидані по всій печері. Голод, який протягом тривалого часу невідступно мучив чунгів, притупився і зник. Пальці їх позлипалися від загуслої крові, а в горлі відчувався солодкий присмак.

Та незабаром їх почало нудити й корчити від болю, викликаного непристосованістю шлунків до цієї нової, незвичайної — м’ясної їжі, до якої вони вдалися вперше в своєму житті. І замість задоволеного муркотання в печері почувся важкий стогін.

Щоправда, під час своїх голодних поневірянь чунги вже пробували на смак крі-рі, які щойно вилупилися. Але ж ті були зовсім маленькі і не могли наситити їхніх досить-таки великих шлунків. А цього разу чунги просто об’їлися.

Чунги не могли знати, що причиною болю в їх шлунках є з’їдене м’ясо. Лише згодом, коли подібні випадки повторились кілька раз, вони помітили зв’язок між тим і другим. Але це не зменшило їх жадібності, не примусило й відмовитися від м’ясної їжі. Вони вважали, що краще терпіти біль від пересичення, ніж від недоїдання.

Вночі, відчувши нестерпну спрагу, чунги повилазили з печери і, не насмілюючись піти шукати води, почали лизати білі пушинки, що вкрили землю. Пушинки танули в роті й поступово вгамовували спрагу.

Ситість, яку чунги відчули після того, як наїлися м’яса, розпалила їх і наштовхнула на незвичайні вигадки. Замість того щоб викопувати з землі коріння чи обгризати кору на деревах, вони, озброївшись гострим камінням, почали оточувати печери й западини та підкрадатись до них.

Одного пістрявоголового печерного вига чунги застукали в печері і після короткої, нерівної боротьби розідрали на шматки і з’їли. Куций лен несподівано побачив, що йому загрожує ще один небезпечний ворог — чунг.

Кровожерний івод став уникати зустрічі з чунгами, а пухнастий кат-рі вже не міг розраховувати на свої гострі пазури й зуби. Чунги не зважувались нападати хіба на волохатого мо-ка та на зграї зажерливих ла-ї.

Але виг, івод і кат-рі мали одну незаперечну перевагу над чунгами — швидкість. У вільному бігові ні один чунг не міг наздогнати-ні вига, ні кат-рі. І щоб зловити котрусь із цих тварин, чунги мусили мовчки підкрадатися, вдаватись до раптового нападу і всіляких хитрощів. Своєю кількістю вони могли налякати й самого мо-ка, тому навчилися діяти з засідки.

Ніхто не міг би сказати, кому і як спала на думку така, наприклад, вигадка: одного разу вони спинилися, причаївшись за кущами та купою каміння, а малий чунг вийшов наперед і почав хрипко та жалібно скімлити. Потім віддалившись на певну відстань од того місця, де сховалися чунги, він присів і знову заскімлив.

І ось темна тінь івода впала на білий покрив землі. Тінь пригнулася й поповзла до малого чунга. Той помітив її і мерщій кинувся до своїх. Івод метнувся слідом за жертвою, щомиті скорочуючи відстань між собою і нею. Не було вже сумніву, що малий чунг загине.

Але раптом чунг обернувся, випростався на весь зріст, і його злякане скімління вмить замінилося грізним ревом. Він швидко замахнувся передньою кінцівкою, і хижак відчув страшенний удар по голові. Приголомшений цим несподіваним ударом, івод навіть незчувся, звідки налетіли інші чунги. Несамовитий рев оглушив звіра, а нові удари зовсім приголомшили його. Він закрутив головою, заклацав зубами, намагаючись ухопити котрогось з напасників, але не встиг. Чунги роздерли його живцем — хто зубами, хто пальцями — і, штовхаючи один одного, почали ковтати шматки ще теплого м’яса.

Присівши біля роздертого івода, малий чунг ненароком наступив на чималий клапоть його шкури й одразу ж відчув, що ступня і пальці однієї кінцівки и далі мерзнуть від білих пушинок, а пальці і ступня тієї кінцівки, яка стояла на клапті шкури, почали зогріватися.

Він уважно подивився на шкуру, зняв з неї цю кінцівку й поставив туди другу. Відчуття м’якості й тепла повторилося. Зате знову почала мерзнути ступня кінцівки, що стояла на пушинках. Чунг захопився грою і почав ставати на шкуру то однією, то другою кінцівкою. При цьому чергувалося й саме відчуття холоду й тепла.

Коли од івода залишились самі кістки і чунги рушили далі, малий чунг взяв клапоть шкури й почвалав слідом за іншими.

Повернувшисьдо печери, чунги, вдоволені й ситі, посідали на землю; животи у них були роздуті. Цей день скінчився для них щасливо: івод був чималою здобиччю, і їм сьогодні вже не треба шукати якоїсь поживи. Малий чунг покрутився трохи на місці й теж сів.

У цю мить зовні почулося далеке, протяжне виття ла-ї. Малий чунг схопився першим, кинув клапоть шкури, який він тримав у передній кінцівці, й метнувся до виходу з печери. Посхоплювались й інші чунги й зібрались біля виходу. Кожен з них схопив по каменю з купи, що лежала біля печери. Їх гострий зір помітив удалині сірі тіні ла-ї, що копошилися біля кісток івода.

Ла-ї були дуже далеко, і, до того ж, їх було зовсім мало. Заспокоєні, чунги повернулися до печери, і кожен з них сів на своє місце. Цього разу малий чунг відчув під собою не холодний камінь, а м’який і теплий клапоть шкури, на якому він ненароком сів. Він засовався на шкурі і вдоволено захихикав.

ПОВЕРНЕННЯ

Одного разу чунгам довелось спостерігати справжнє чудо: вони несподівано побачили кілька хо-хо. Хо-хо були такі великі й такі волохаті, що чунги навіть очам своїм не повірили і спершу прийняли цих велетнів за невідомих, досі не бачених тварин. І все-таки це були справжні хо-хо — з гнучкими й довгими, до самої землі, носами й широченними вухами. Тільки зуби у них, на відміну від зубів колишніх хо-хо, були значно довші й дужче загнуті вгору, так що кінці їх майже торкались очей, і через кола, утворені ними, легко міг би пролізти чунг.

Лиш тепер, з появою хо-хо, чунги помітили, що всі тварини йшли в одному напрямі й не поверталися назад. Звичайно вони з’являлися з одного боку і прямували в протилежний. У тому напрямі йшли і теп-теп, і виг, і лен, і івод, і кат-рі, і інші звірі. Слідом за ними трюхикали мо-ка, за мо-ка — ла-ї, останніми йшли похитуючись хо-хо.

Чунги не знали, звідки йдуть усі ці тварини, куди прямують і що жене їх в одному й тому самому напрямку. Та вони й не задавали собі таких питань. Вони лиш помічали, що з дня на день стає дедалі холодніше, що білі пушинки падають з неба все частіше та що з кожним днем білий покрив стає все товщим. Ночі ставали світлішими й холоднішими, а поживи чунги вже не могли знайти майже ніде. І, зрозумівши свою безпорадність перед холодом, що повільно насувався, з думкою про порятунок від нього, вони об’єдналися у великі групи й рушили слідом за іншими тваринами.

Якось уранці група чунга і поми вийшла з печери, де пробула кілька днів, і знову рушила далі. Один старий чунг, який уже давно безперестанку кашляв, вийшов з печери останнім і рушив був разом з усіма, але тут же почав відставати. Він уже ледве переставляв задні кінцівки й стрибав, здебільшого спираючись на передні. Проте стрибки його ставали дедалі повільнішими й незграбнішими, він часто зупинявся перепочити і все кашляв.

Чунг і пома розуміли, що чим більшою буде їх група, тим легше вони зможуть захищатися від ла-ї та мо-ка, тому затримували чунгів, щоб почекати на старого, і не дозволяли їм розсипатися й віддалятись від гурту. Вони добре ще пам’ятали, що сталося з тими двома чунгами, на яких напали ла-ї.

Але старий чунг відставав усе більше й більше. Стрибки його ставали все повільнішими, і спинявся він дедалі частіше. Чунги зрозуміли, що старого вже не слід чекати, бо через нього може, зрештою, загинути й уся група. І коли старий чунг якось спинився після особливо стомливого стрибка й зайшовся кашлем, ні чунг, ні пома вже не затримували групи — всі попрямували далі. Старий чунг, певно, збагнув, що його, мов малого й безпомічного, залишають самого. Він злякано подивився услід чунгам, потім розпачливо заревів, але жоден чунг не спинився й не озирнувся назад.

Довго ще чунги чули, як він жалібно й благально ревів, потім рев почав слабнути і врешті зовсім затих.

Пізніше, коли цим шляхом проходила друга група, вона натрапила на старого чунга. Тремтячи від холоду, він скімлив і з останніх сил намагався йти за всіма. Він уже неспроможний був навіть ревти і тільки болісно й важко стогнав. Але й ця група не зупинилась біля нього. А коли вона вже чимало віддалилася від старого, він протяжно, злякано й жалібно завив. Чунги обернулись і побачили, що на нього накинулись ла-ї і живцем почали його роздирати. Але й тепер чунги не зважились повернутись назад, бо ніхто не хотів заради нього ризикувати своїм життям.

Різке похолодання примусило чунгів ще вдень дбати про притулок на ніч, і от одного разу надвечір, коли було ще зовсім видно, вони спинилися біля якоїсь печери. Та коли чунги зайшли всередину, їх зустрів глухий гортанний рев, і перед ними раптом з’явилася мохната постать велетенського мо-ка. Від несподіванки чунги злякано подалися назад. Вони сподівалися, що мо-ка вийде з печери і, наляканий їхньою кількістю, піде геть. Але мо-ка лиш вистромив назовні голову й гнівно блискав очима.

Чунги довго ждали, щоб мо-ка вийшов, але він все стояв у печері й погрозливо ричав. Звір, очевидно, не хотів віддавати печеру чунгам. Навколо тимчасом почало сутеніти, і чунгам загрожувала небезпека залишитися на ніч просто неба, на пронизливому, колючому вітрі. Тоді вони почали сердито й нетерпляче ревти, хоча ніхто з них не зважувався напасти на мо-ка.

І ось, піднявши над головою гострий камінь, до волохатого звіра підскочив малий чунг. Першою за ним кинулась пома, а слідом за нею на мо-ка налетіли й усі інші чунги. Кожен тримав у своїх передніх кінцівках гострий камінь.

Почалася жорстока, кривава боротьба з страхітливо сильним велетнем мо-ка. Боротьба за печеру, яка могла врятувати чунгів від нічного холоду.

Мо-ка зустрів напасників міцними зубами, страшною мускульною силою і дужими, важкими лапами. Чунги відповіли йому ударами гострого каміння. Мо-ка був один, а їх багато. Щоправда, мо-ка вбив одного з них, але потім і сам упав мертвий, і чунги заволоділи печерою.

Гострі камені чунгів розрізали товсту шкуру страшного звіра на клапті. З торжествуючим ревом і радісним хлипанням вони накинулись на м’ясо й почали рвати його зубами й нігтями. Наївшись досхочу, вони посідали в печері й задоволено муркотали.

Деякі з чунгів ненароком посідали на клапті шкури вбитого мо-ка й почали совати по них задами, радісно при тому хихикаючи, точнісінько, як малий чунг, коли він уперше сів на клапоть шкури убитого івода. Шкура мо-ка приємно зогрівала, і кожен чунг почав збирати якомога більше клаптів шкури й підстилати їх під себе. Відтепер, коли їм траплялося вбити якогось мо-ка, івода, вига чи кат-рі, кожен з чунгів намагався захопити якнайбільший клапоть шкури, щоб потім підстилати його під себе. Пробуджена свідомість підказувала чунгам, що шкура забитих тварин має властивість гріти, коли на неї сісти.

Але свідомість малого чунга зробила ще один крок вперед. Одного разу чунги побачили, як він узяв і поніс з собою клапоть шкури, на якому сидів уночі, як не випускав його з кінцівок цілий день і наступну ніч, як підстилав його під себе, в той час як інші чунги сідали просто на землю.

Спочатку невиразно, а потім усе ясніше чунги зрозуміли, що і з якою метою зробив молодий чунг. Відтоді кожен з них почав носити з собою по одному, а то й по два клапті шкури, сідав на них навіть удень і кидав їх лише тоді, коли треба було тікати, захищатись або нападати.

Одного разу група чунгів помітила між гіллям крислатого дерева якусь тварину, подібну до кат-рі, але трохи меншу за неї. Пома побачила її першою й застережливо крикнула. Вона кинула камінь, який завжди носила з собою, і полізла на дерево. Серед гілля, на дереві, почалася погоня. Тварина стрибала з гілки на гілку, махаючи довгим пухнастим хвостом, злякано дивилась на пому и час від часу пронизливо вищала. Пухнастий хвіст допомагав їй робити карколомні стрибки майже над самою головою переслідувачки і дряпатись по тоненьких вітах, які не могли витримати важкого тіла поми. Внизу під деревом стояли чунги; вони стежили за погонею поми і разом з тим не давали тварині можливості зстрибнути з дерева й утекти.

Тварина побачила, що втекти їй не вдасться, і подерлася ще вище вгору. Пома спробувала її дістати, але під нею почало тріщати гілля. Одна гілка обломилася й опинилась між пальцями її передньої кінцівки. Вона сердито й розчаровано гмукнула й примружила очі, розмірковуючи, в який спосіб дістати тварину. Погляд її спинився на гілці, яку вона майже несвідомо тримала, затискуючи між пальцями, ї раптом вона так заревла, ніби прокинулась від сну. Потім підняла гілку і з усієї сили вдарила нею тварину, що причаїлася вгорі над нею. Почувся одчайдушний вереск, тварина підскочила на гілці, кілька разів перевернулася й упала вниз.

Не випускаючи з пальців гілки, пома мерщій злізла з дерева, бо тварина була надто малою, щоб її вистачило на всіх голодних чунгів. Кинувши од себе гілку, вона проштовхалася всередину між чунгів, які вже роздирали тварину на шматки.

Тільки малий чунг стояв збоку і не брав участі в розподілі здобичі. Він бачив, як пома відламала гілку, як підняла її над головою, як ударила нею тварину і як та впала додолу. Випрямившись на весь зріст і мовчки кліпаючи очима, він дивився на гілку, яку кинула пома. І з властивою йому цікавістю, до якої приєдналось ясне усвідомлення того, що сталося, він підійшов до гілки, взяв її і почав роздивлятися та обмацувати з такою цікавістю, немов бачив дерево вперше в житті. Потім схопив гілку за один кінець, підняв над головою і з радісним криком почав нею махати на всі боки.

Вражені чунги здивовано глянули на нього. Пома, свідомість якої вже вимагала, щоб вона носила гілку завжди з собою, підбігла до малого чунга й хотіла відібрати її в нього. Тоді малий чунг, який уже переважав матір і зростом, і силою, несподівано вдарив її тією гілкою по голові. Удар був не дуже сильний, оскільки пома підійшла майже впритул до малого чунга, і це перешкодило йому як слід замахнутися. І все ж вона похитнулась, на мить присіла і потім уїхала на землю. Довго після цього чунги стояли й муркотали біля неї, доки вона не очуняла й не встала. Малий чунг теж стояв і мовчки кліпав очима, ніби не розумів, що сталося, однак ще міцніше стискував гілку в передніх кінцівках.

Того ж вечора група спинилася біля входу в іншу печеру, а коли минула й ця ніч, світло нового дня осяяло постаті чунгів, які йшли на південь. Усі вони тримали в передніх кінцівках хто товсту ломаку, хто гострий камінь.

Холод, який ішов з півночі, заморожував відпечатки їхніх задніх кінцівок на землі.

СМІЛИВИЙ ЧУНГ Книга друга

ДИВНІ ІСТОТИ

Холодні, фіалково-сині сутінки лежали над землею. Сутінки морозяного світанку. Над східним обрієм тремтить ледве помітний, блідий відблиск. На заході земля і небо злилися в чорній, важкій непорушності. З півночі на південь пропливають, клубочачись, величезні важкі хмари. Деякі з них опустилися так низько, що торкалися верхівок велетенських дерев. Гори вкрилися снігом. Мертві, німі й непорушні гігантські скелі чорніють у порожнечі. Усе навкруги дихає пусткою, немов приречене на загибель: не чути ні звуку, ні реву чи шуму кроків тварини.

Але поступово бліде, розсіяне світло заливає обрій на сході. Небосхил починає повільно рум’яніти, і краї величезних хмар набувають ледве помітного золотавого відтінку. Де-не-де важка сиво-чорна пелена починає розриватися, і через короткочасні просвіти проглядає ясна синява неба. І хоч над рівнинами й бездонними прірвами ще лежить синяво-каламутний присмерк, снігові вершини гір уже починають сяяти легким пурпуровим світлом.

І ось… Ліси і гори оживають, немов у казці, ніби бліде світло вдихає в помертвілу землю життя. На деревах починається якесь пурхання, унизу, між стовбурами, ворушаться якісь тіні. З темних отворів гірських печер виповзають волохаті потвори. Велетенські крі-рі, розпростерши чорні крила, з легким свистом розсікають повітря. З однієї гілочки долинає огидне каркання, з іншої — ллється заливчаста трель. Ніжне мекання дже змішується з глухим ревом важкого мута. Розлягається люте ревіння страшного мо-ка, йому відповідає своїм несамовитим, жалібним виттям зграя ла-ї… Починається велика, повсякденна боротьба за життя.

З темного отвору однієї печери вискакують якісь дивовижні істоти. З’юрмившись перед нею, вони прислухаються, переморгуються і починають озиратись довкола. Деякі з них сідають, інші стоять випрямившись — і всі чомусь морщать свої потворні червонуваті обличчя. Одні стискають між пальцями передніх кінцівок гострі камені, інші тримають короткі ломаки. Морозяний північний вітер куйовдить на них шерсть, і вони тремтять від холоду.

Ніколи ще земля не бачила таких дивних створінь, і ні одна тварина не знала, що на землі існують такі незвичайні істоти. Не знали про це ні грау, ні мо-ка, ні хо-хо, ні навіть біле світило. З великими волохатими тулубами, із жвавими блискучими очима, з рудувато-чорною шерстю та з широкими міцними щелепами, ці істоти ходили лиш на задніх кінцівках, а передніми розмахували на всі боки і брали ними все, що заманеться. Правда, вони були дуже схожі на чунгів, але водночас у них було щось і відмінне від чунгів, бо передні кінцівки у них стали руками, до того ж, вони вже користувалися деревом і каменем так. спритно й так свідомо, як не користувався до них ще ні один чунг.

І все-таки це були чунги, ті ж самі, справжні чунги. Ось на чолі їх великої групи стоїть Малий чунг. Він найстрункіший серед них, найсильніший і найсміливіший у цілій групі, і всі інші визнають це і наслідують його у всьому. Усі вважають Малого чунга за вожака, і у свідомості кожного він існує як Сміливий чунг.

Неподалік від нього сидять Великий чунг і Стара пома, яка все ще кульгає на задню кінцівку. Шерсть на них обох посивіла від старості, і в м’язах уже немає тієї пружності й сили, яка не раз робила їх переможцями в боротьбі з великими, дужими тваринами. Вони теж давно ходять випрямившись, але тривале ходіння їх швидко стомлює і через те вони ледве встигають за прудкими й спритними молодими чунгами. Чунг і пома теж носять з собою по гострому каменеві, не випускаючи їх навіть тоді, коли починають стрибати, спираючись на передні кінцівки. Це вони першими виявили неабияку силу гострого каменя в боротьбі з хижаками і особистим прикладом навчили цьому й інших чунгів…

Біля Сміливого чунга стоїть смілива пома. Вона не така кремезна і міцна, як Сміливий чунг, але досить висока і сильна, у всьому ж іншому нічим не відрізняється від решти пом у групі. Тільки шерсть у неї рудувато-брунатного кольору й лискучіша, ніж у інших пом, а живіт і стегна не такі волохаті, як у них. Цей лискучий рудувато-брунатний колір її шерсті дуже подобався молодим чунгам, тому всі вони віддавали їй перевагу. А коли вона виросла і відчула потребу стати матір’ю, кожен з них захотів, щоб вона вибрала саме його. Вони почали бити себе кулаками в груди, ревіти й погрожувати один одному, і кожен намагався ревти якомога голосніше й виразніше, щоб Брунатна пома обрала його.

Сміливий чунг теж захотів стати її обранцем, тому також ударив кулаком себе в груди й почав ревти. Його войовничий, визивний рев прозвучав голосніше й виразніше, ніж рев інших молодих чунгів. І через те, що він був найсильнішим і найсміливішим у всій групі, ніхто з молодих чунгів не зважився вступити з ним в єдиноборство, і вибір Брунатної поми впав на нього.

Вона народилась у Старої поми останньою, після неї Стара пома вже не народила нікого. Та Сміливий чунг не розумів того, що Брунатна пома його сестра, так само, як і Брунатна пома не знала, що Сміливий чунг — її брат. Але Сміливий чунг знав досить добре, що вона народить від нього, і він не має права й не може відступитись від неї ні тепер, ні будь-коли потім, ї що треба буде піклуватись про новонародженого так само, як і про його матір. А живіт Брунатної поми тимчасом збільшувався, тому вона для нього тепер стала значно дорожчою, ніж Великий чунг і Стара пома, ніж усі інші чунги.

Обоє тепер добре знали, що до кінця свого життя вони завжди будуть разом, як були разом Великий чунг і Стара пома. Ні одне з них не замислювалось над тим, коли у них народиться маленький чунг; вони обоє знали, що це наближається і може трапитись сьогодні, завтра або в найближчі дні… І Сміливий чунг обертався до Брунатної поми, нахиляв своє обличчя й заклопотано дивився на неї. Потім торкався до неї губами й починав ворушити ними, ніби хотів сказати: «Я з тобою і буду з тобою завжди. Ми обоє будемо піклуватися про нашого маленького чунга й не дамо, щоб його з’їв ні ла-ї, ні мо-ка, ні івод…»

Брунатна пома вдячно дивилась на нього, потім тяжко зітхала і спрямовувала погляд кудись у далечінь. Вона відчувала, що в її утробі ворушиться маленький чунг, і думала тепер про нього. Думки її були зовсім непевні й невиразні; вона й сама добре не знала, про що думає, але від усього цього переживала водночас і неспокій, і радість…

У групі було чимало й інших сімей, мабуть, більше, ніж пальців у двох чунгів. Були також і маленькі чунги. Деякі поми мали такі самі круглі животи, як і Брунатна пома, а були й такі, що носили на грудях зовсім маленьких чунгів. Маленькі чунги, вчепившись за материну шерсть, ссали грудь. Старшенькі теж тримали в своїх руках камінці та гіллячки. Вони ще не знали, навіщо їм ті гіллячки, бо були ще малими, проте вже вважали себе великими і тому наслідували у всьому дорослих.

Усі чунги озираються навколо і довго вдивляються в далечінь. Потім Сміливий чунг, випроставшись, махає ломакою, виходить наперед і вигукує гортанне:

— У-о-кха!

— У-о-кха! — повторюють за ним чунги, ніби підганяючи цим одне одного, і рушають усі слідом за Сміливим.

Од високої скелі, де містилась печера, простяглася широка долина, ще повита холодною синявою вранішнього туману, і чунги стали сходити вниз.

Звідки йшли чунги? Куди прямували? Цього не міг сказати навіть Сміливий — найсильніший і найхоробріший серед усіх чунгів. Всі розуміли цілком ясно, що хтось жене їх невпинно, жене все далі й далі на південь і що цей хтось сильніший, ніж усі чунги на землі, і страшніший від усіх грау й мо-ка. Цей хтось, про якого вони мали уявлення лише як про якогось величезного, мов гора, грау, гнав їх з незапам’ятних часів. Він ішов за ними слідом, і все живе утікало від його крижаного подиху. Страшний, всемогутній, всевладний, він умертвляв і заморожував навіть дерева, перетворюючи все навколо в глуху білу пустелю. І тварини тікали безперестанку. Через долини й кам’яні урвища, через високі гори й глибокі прірви, між стовбурами велетенських дерев і повз гігантські скелі, через колючі зарості й болота, в яких не одна з них знайшла свою загибель, вони бігли все вперед, все далі на південь.

Чунги не знали, в якому напрямку вони йдуть і чому треба йти саме туди. Вони лиш пам’ятали, що біле світило завжди повинно сходити в них з одного боку й заходити з другого. Та навіть коли біле світило не з являлось над ними, коли небо ставало сердитим і низько нависало над землею, навіть коли їм доводилося йти вночі, вони йшли незмінно й безпомилково в потрібному напрямі. Так ішли вони день за днем, місяць за місяцем і рік за роком. Це була дивна втеча, яку ні один чунг не сприймав як втечу і під час якої вони народжувались, росли, старілися і вмирали, їхня велика група то зменшувалась, то збільшувалась, оскільки всі, хто виявлявся неспроможним пристосуватись до цієї нової, суворої дійсності, відставали й умирали. Одні з них, знесилені старістю, спинялись відпочити, засинали і вже не прокидались ніколи. Їх замерзлі трупи поїдали хижаки. Другі, хто не носив з собою гострих каменів або ломак, ставали здобиччю зажерливих ла-ї та мо-ка. Треті тонули в болотах і драговинах. Четверті зникали у вирі або в безодні, що несподівано відкривалася в них під ногами. П’яті вмирали з голоду й виснаження. Та замість них до групи приєднувалися інші або народжувались нові чунги, але і з цих лишалися живими тільки ті, хто виявлявся найсильнішим і найпристосованішим до нових умов.

Утікаючи на південь, чунги зберігали в своїй свідомості якусь згадку про всі оті печери в скелях, про безлісі долини й кам’яні кручі, про ті слабо розгалужені дерева з гострим колючим листям, які колись відмовляли їм у притулку. Глибоко в душі у них таїлося відчуття, що тепер вони знову повертаються тим шляхом, яким ішли колись, в давно забутому минулому, коли тікали на північ, тікали від іншої могутньої стихії природи, від страшної пожежі. Але згадка про все це була надто блідою, стала такою туманною і невиразною, що вони вже ніяк не могли уявити собі свого минулого, та й самі були вже не тими самими чунгами. До того ж, крижаний північний вітер і нестача їжі примушували їх думати про те, як заспокоїти свій голод і захиститись від холоду.

Уже зовсім розвиднілось. Важко навислі хмари повзли над верхівками дерев і стрімкими скелями, лише час від часу розриваючись і утворюючи де-не-де короткочасні просвіти. Тоді широка долина, по якій ішли чунги, вкривалась золотистими плямами в промінні білого світила. Одна така золотиста пляма впала неподалік від чунгів, підповзла до них і осяяла їх; усі чунги поприсідали й зажмурились від сліпучого світла. Таке траплялося рідко, щоб з ними гралося біле світило, рідко вдавалось відчути його тепло, потішитись його промінням. Цілі місяці воно ховалось за сірими хмарами, цілі місяці небо було непривітне й сердите, і тільки дні, важкі, похмурі, сірі й холодні, минали один за одним.

Присівши навпочіпки, Стара пома втомлено зітхнула й мовчки, ліниво примружила очі. Вона вже була зовсім стара й відчувала, як з дня на день слабшали її сили. Відчувала, що наближається день, коли й вона повинна буде відстати від групи і вмре, як умирали тисячі інших чунгів до неї. Почувала, як її охоплює якась приємна, незвична для чунга байдужість і кволість, якась сонна втома. Їй хотілось відпочивати, хотілося спати довго-довго. Та чи захоче Сміливий чунг, який був вожаком групи, заради неї спинити всіх і зачекати, поки вона добре відпочине? Чи захоче він зробити це заради своєї старої матері? Ні, Стара пома знала, що Сміливий чунг, чунг-вожак, не зробить, не зможе, не повинен робити цього, тому що той велетенський і страшний грау, слідів якого чунги не могли знайти, але чий крижаний подих вони раз у раз відчували на своїй спині, — міг тоді наздогнати їх і всіх заморозити.

До того ж, Сміливий чунг уже забув, що Стара пома — його рідна мати, що він виріс коло неї і, щоб стати здоровішим і дужчим за всіх інших чунгів, він довго ссав її грудь. Він уже не пам’ятав, що заради нього вона не раз ризикувала своїм життям у боротьбі з мо-ка, з іводом, з ла-ї, з вигом і що шрами від глибоких ран, які вкривали її широкі й колись міцні груди, — сліди гострих зубів і пазурів тих лютих хижаків. Сміливий чунг давно вже порвав усі родинні стосунки з Старою помою. Пелена цілковитого забуття покрила й придушила в ньому всяке почуття синівської любові, вдячності й відплати…

Стара пома подивилась на Сміливого чунга, що саме спинився біля Брунатної поми, і в німій, скорботній задумі закліпала очима. Цього великого, сміливого чунга, найбільшого і найсильнішого серед усіх чунгів, народила вона, а він уже давно забув її. А вона ж могла впізнати його серед великої кількості інших чунгів і не тільки тому, що він був її сином і родинні стосунки не могли стертися з її пам’яті, а ще й тому, що Сміливий був стрункішим за інших чунгів, спритніше від усіх тримав у руці ломаку і в усьому був хитріший, тямущіший, а також кмітливіший і вразливіший за інших. Вона могла його впізнати ще й по тому, що він викопував коріння та цибулини о-ра вправніше за інших чунгів і що не випускав із рук ломаки навіть уві сні… І слабкий вогник радості й материнської гордості спалахнув у її очах, на мить оживив її погляд.

Та Сміливий чунг не помітив її трепетного, теплого і гордого материнського погляду. Нахмуривши обличчя й спрямувавши живі, блискучі очі вперед, де широка долина губилася в сивому тумані, він наче обмірковував щось важливе, щось вирішальне для всієї групи. Потім підвів голову, махнув ломакою, ступив крок вперед, і знову з його грудей вихопилось:

— У-о-кха!

— У-о-кха! — повторили інші чунги, і, підвівшись, усі рушили слідом за ним.

Ніхто з них не міг осмислити звуки, які вони чули від Сміливого чунга і які вони самі повторювали, проте всі їх розуміли. «Вперед, вперед! — означали ті звуки. — Велика небезпека загрожує усій нашій групі, і нам не слід засиджуватись без причини занадто довго на однім місці, а треба йти всім разом, щоб мати змогу захищатись від страшного грау, який весь час женеться за нами…»

Спробувала підвестися й Стара пома, щоб іти разом з усіма, але не зрушила з місця. Неймовірна кволість, що охопила її, викликала в ній особливе почуття якоїсь дивної сонливої утоми. Вона постояла трохи, ніби розмірковувала, вагаючись, іти їй чи залишитись, потім знову сіла. Саме в цю хвилину просвіт у хмарах над нею знову зімкнувся і сховав біле світило. Усе навколо знову стало похмурим і безрадісним. Вона якось байдуже подивилась услід чунгам, що віддалялись від неї, без усякого бажання йти за ними і без страху, що вони зайдуть надто далеко і вона вже ніколи не зможе їх наздогнати. В жилах поми розлилася ще більша сонливість, втома її стала ще важчою. Якесь напівзабуття зімкнуло їй повіки, і вона лягла на бік, одразу ж задрімавши. Уві сні пома побачила далекі, що ростуть на півдні, неозорі зелені ліси, повні тепла і вологи. На деревах висять яскраво-червоні й золотисті плоди, а гілля дерев схиляються до самої землі. Ліси залиті промінням білого світила, хвостаті чін-гі стрибають з гілки на гілку і радісно, весело кричать. Між зеленим гіллям співають маленькі строкаті крі-рі. Але в той же час із темних глибин лісу долинає глухий могутній рев жорстокого грау. Але Стара пома не відчуває ніякого страху перед ним, та й інші чунги вже не бояться грау, бо кожен з них тримає в руці гострий камінь або ломаку. Вони високо піднімають ці камені й ломаки і збуджено про щось кричать. Крики їх нерозбірливі, проте не тільки Стара пома, а й усі інші чунги розуміють їх. «На землі є багато дужих і небезпечних тварин, — означають ті крики. — Ці тварини мають значно гостріші зуби й далеко міцніші пазури, ніж ми. Але ломаки й камені, які ми тримаємо в передніх кінцівках, набагато гостріші й міцніші їх зубів і пазурів. Через те ми тепер сильніші за найдужчих тварин і завжди будемо перемагати їх у кожній битві».

Різкий шум у повітрі примусив Стару пому здригнутися й підвести голову. Вона побачила, як великий крі-рі швидко пролетів над нею, доторкнувшись до неї своїми широко розпростертими крилами. Стара пома тихо заричала й підняла свої передні кінцівки для оборони. Але крі-рі, переконавшись, що то не падло і не свіжий труп, а велика й сильна тварина, кілька раз каркнув, описав угорі коло й полетів. Стара пома провела його повільним, стомленим поглядом, потім подивилась у той бік, куди пішли чунги, глухо, протяжно застогнала й опустила голову.

Відсутність Старої поми не міг не помітити Великий чунг. Однак він був певен, що вона й цього разу наздожене їх, як траплялось не раз із багатьма іншими чунгами. Але група пройшла вже стільки кроків, скільки було пальців у всіх чунгів, потім пройшла ще стільки і ще, а Старої поми все не було. Тоді Великий чунг зупинився й став чекати. Спершись на передні кінцівки й дивуючись, що Стара пома їх не наздоганяє і що її ніде не видно, він протяжно заревів. Але Стара пома й тепер не показалася позаду, не відповіла на його рев.

Охоплений тривожним почуттям неспокою і страху, Великий чунг вернувся назад. То підстрибуючи на чотирьох кінцівках, то йдучи на двох, він наблизився до того місця, де лежала Стара пома, побачив її і радісно заскімлив. Але чому його вірна пома лежить так непорушно? Чом не відповідає на його радісне скімління? Чом не підводить голови? Як можна так спокійно спати, коли вся група чунгів зайшла вже далеко, а вона лишилась тут зовсім сама?

Він підбіг ближче, нетерпляче промурмотів щось і доторкнувся до неї. Але Стара пома й цього разу не підвела голови і навіть не ворухнулась. Вона була вже мертва, холодна, і її засклянілі очі його вже не бачили! І Великий чунг, зрозумівши, що сталося, присів біля неї і глухо, протяжно завив. Він вив і відчував, як біль і страх ростуть, стискають йому горло, заважають дихати. Його пома лежала мертва, інші чунги зайшли вже надто далеко, і він, старий та немічний, лишився сам. Тепер кровожерні ла-ї або страшний мо-ка можуть напасти і швидко його з’їсти.

Великий чунг більше не відходив від трупа Старої поми. Все одно, якщо навіть ла-ї чи мо-ка не з їдять його, він уже довго не житиме. Можливо, навіть тоді, коли біле світило зайде і потім між короткочасними просвітами хмар визирне знову, у Великого чунга, як і в Старої поми, забракне сил, заскляніють очі, і йому так само примаряться залиті гарячим промінням буйні зелені ліси…

І, пригнічений важким передчуттям небезпеки й жалем за Старою помою, Великий чунг не переставав жалібно й протяжно вити, з очей у нього одна за одною котилися великі сльози. Він вив і плакав за Старою помою, оплакував себе і ту неминучість, яка сталась із тисячами інших чунгів і яка ось тепер підстерігала його самого…

ОТІ ДИВНІ ПАЛЬЦІ…

І Сміливий чунг, і Брунатна пома, та й багато інших чунгів з великої групи помітили, що двоє старих чунгів відстали, але ніхто й не подумав зупинитись заради них. Вони взагалі ніколи не чекали старих чунгів, коли ті відставали, а Великий чунг і Стара пома були вже надто старими, і група не могла мати від них ніякої користі; до того ж, відтепер старі чунги могли тільки заважати їм швидко іти далі. Дожидання старих чунгів, які й без того мали померти, без будь-якої потреби наражало на жорстоку небезпеку життя всієї групи: страшний грау міг наздогнати їх і всіх заморозити…

І велика група чунгів продовжувала свій шлях широкою долиною на південь, не звертаючи уваги на тих, що відставали від неї. Маленькі чунги, які у всьому наслідували дорослих, плутались у них під ногами. Кожен з них достоту, як дорослі чунги, тримав у руці гілку або камінь. Але ці гілки й камені були для них лише забавкою, і тому вони часто кидали їх і брали інші, які були їм більш до вподоби. Зовсім маленькі чунги висіли у своїх матерів на животах і грудях: одні з них ссали грудь, другі спали, а треті кричали тонкими голосами щось нерозбірливе ні для них самих, ні для пом.

Група просувалася врозбрід, оскільки долина була майже безліса, і чунги могли бачити один одного на відстані стількох стрибків, скільки пальців мав кожен з них. У долині була тільки висока, суха трава та низькі кущі: скель і печер не видно було зовсім. Не було й високих гіллястих дерев, а лише пониклі молоді порослі. Подекуди чорніли велетенські обгорілі дерева й пні, які нагадували чунгам про те, що й тут був споконвічний ліс, але небо розгнівалось за щось, кинуло на нього вогонь, і він згорів. Дорослі чунги йшли поміж порослями та отими велетенськими обгорілими деревами. Ішли здебільшого випрямившись, але якось незграбно й незвично, похитуючись то в один, то в другий бік. Лише Сміливий чунг, Брунатна пома та інші, такі ж як і вони, молоді чунги йшли вільніше, але й вони розуміли, що є щось незвичне й незграбне в їхній ході на задніх кінцівках і що це пов’язано головним чином з пальцями і ступнями. Пальці у них були широко розчепірені, чіплялися на землі то за те, то за се й заважали швидко йти. І всі чунги несвідомо згинали пальці, намагаючись тримати їх щільніше притиснутими один до одного, коли ступали на всю ступню.

У свій час, коли чунги жили на деревах, їм потрібні були гнучкі пальці й рухливі долоні. Тоді їм треба було вміти хапатися за гілля однаково добре як передніми, так і задніми кінцівками. Та тепер, коли вони остаточно зійшли на землю, у цьому відпала будь-яка потреба.

Тепер, щоб мати змогу рівно стояти й твердо і впевнено ходити по землі, їм потрібні були не долоні на задніх кінцівках, а міцні й плоскі ступні.

Чунги не пам’ятали, коли й чому вони зійшли з дерев і почали жити на землі. Ця зміна так само, як і втрата хвоста, потонула у вічному забутті, десь у далекім минулім. Вони навіть перестали піднімати вгору голови, бо всі дерева, які траплялися їм по дорозі, були мало розгалужені, і на них майже не було плодів, а верхівки були вкриті інеєм.

На низеньких же гіллястих деревах були плоди з дуже кислим, гіркувато-смолистим присмаком. Тільки маленькі чунги, коли група затримувалась в одному місці на деякий час, лазили по цих деревах з радісним і збудженим криком. Та дорослі не чули цього крику. Вони завжди хотіли їсти й мусили дбати про те, як і чим заспокоїти голод, тому виявляли цілковиту байдужість до криків непосидючих маленьких чунгів.

У печері, де чунги ночували, їм удалося вбити двох іводів. Але м’яса цих двох іводів невистачило для всієї групи, і вони тепер ішли й озиралися, чи не побачать знову якогось івода, дже, гіллясторогого теп-тепа або навіть мо-ка. Через нестачу плодів і смачного коріння, яку вони переживали з незапам’ятних часів, м’ясо для них поступово стало основною їжею. Щоправда, чунги з великими труднощами звикали до нього, дехто з них навіть умер від його споживання, та й зараз, коли їм випадало наїстися м’яса досхочу, їх животи роздувалися, так що важко було навіть дихнути. Зате потім вони почували себе бадьорішими й дужчими, а крім того, довго зовсім не відчували голоду.

Та оскільки всі тварини ще здалеку зачували їх численну групу і кидалися врозтіч, чунги мусили знову й знову шукати коріння та цибулин.

Сміливий чунг і Брунатна пома присіли до невисокого куща о-ра й почали його підкопувати гострими каменями. Корені о-ра були солодкі, до того ж, на кінці мали великі й соковиті цибулини. Навчені досвідом Великого чунга й Старої поми, вони стежили, щоб не перерізати корінців, тому що цибулини могли залишитися в землі, і вони мусили, б ще довго викопувати їх пальцями.

Коли стебла о-ра захиталися і з землі показалось коріння, Сміливий чунг поклав камінь, вхопив за стебла руками й почав обережно тягти до себе. Брунатна пома тимчасом підкопувала навколо землю, і Сміливий, зрештою, витяг увесь кущ разом з корінням та цибулинами. Правда, багато цибулин залишилося в землі, але Брунатна пома викопала їх пальцями. Потім вони обоє почали обчищати цибулини від землі, витирати долонями, об стегна та груди й жадібно хрумкати. Брунатна пома вибирала і їла найбільші цибулини, бо скоро мала народити нового чунга і останнім часом дуже хотіла їсти, а Сміливий вдовольнявся більш дрібними.

З’ївши й тоненькі корінці, вони присіли до другого куща і почали його підкопувати. Інші чунги теж копали разом, цілими сім’ями, а самці-одинаки об’єднались по два, по три, викопували корені і потім разом з’їдали їх.

Чунги знали, що не всякі корені та цибулини їстівні, і добре знали, що саме можна їсти. Для них було цілковитою таємницею, звідки вони це знають, проте завжди викопували саме ті корені й цибулини, які можна було спокійно їсти. У цій долині росло багато невисоких кущів з такими коренями та цибулинами, але щоб наїстися досхочу, треба було копати їх невпинно, до пізньої ночі, та й то не завжди вдавалося цілком заспокоїти свій голод. Тому, все ще голодні, вони знову почали озиратись довкола, чи не видно де тварини, яку можна було б убити й з’їсти. Вони не могли наздогнати ні ла-ї, ні дже, ні івода, ні теп-тепа, бо всі ці тварини бігали швидше від найпрудкішого чунга. Так само було дуже важко підкрастися до будь-якої тварини, наблизитися до неї непоміченими, бо і теп-теп, і івод, і всі інші звірі мали досить гострий нюх і слух. Але хижаки завжди підкрадалися до інших тварин, і через те чунгам інколи вдавалось заманити своїми хитрощами котрогось з них. І група, яку вів Сміливий чунг, розійшлась по густих заростях. Усі поховалися й залягли в кущах, а один молодий, прудконогий чунг вийшов наперед на стільки стрибків, скільки у нього було пальців на всіх чотирьох кінцівках та ще стільки. Він зупинився, нагнувся, наче обернувшись на четвероногу тварину, і почав злякано й жалібно скімлити. І він, і всі інші чунги добре знали, що в такий спосіб не можна заманити ні теп-тепа, ні дже, бо, зачувши його, вони одразу втечуть. А от івод чи кровожерний виг, невеличка зграя ла-ї або й сам волохатий мо-ка спокусяться напевно й нападуть на нього.

Молодий прудконогий чунг тремтів і скімлив досить довго. Його насторожені блискучі очі невпинно нишпорили навколо у високій сухій траві та поміж переплетеними стеблами кущів, а решта чунгів, що причаїлась позаду, терпляче ждала. Вони не вміли орієнтуватися в часі її не знали, скільки тривало оте напружене чекання, та коли помітили, що на землю спадають сутінки, почали нервувати. Почав виявляти неспокій та нетерплячку й молодий прудконогий чунг. Що, коли непомітно наблизиться волохатий мо-ка і раптом накинеться на нього? Чи встигнуть інші чунги прийти йому на поміч? Чи встигне він добігти до них, заманити хижака, щоб вони потім оточили його і вбили?..

І раптом молодий чунг побачив перед собою щось навіть страшніше, ніж мо-ка. Він побачив, як кровожерний пістрявий виг, неначе тінь, промайнув за високим кущем.

Виг був не таким великим і дужим, як мо-ка, зате був набагато спритніший і лютіший, ніж він. Крім того, нападав він так несподівано й швидко, як умів нападати лише грау. Точнісінько, як грау, він припадав своїм пругким і дужим тілом до землі і, як у справжнього грау, у нього світилися великі жовті очі. Наляканий його несподіваною появою, молодий чунг одчайдушно, дико заревів, мерщій повернувся назад і стрімголов кинувся до чунгів.

Кровожерний виг, не сподіваючись на присутність інших чунгів і передчуваючи задоволення, з яким він зараз розірве чунга й питиме його теплу кров, метнувся слідом за ним з такою швидкістю, що здійняв за собою цілий вихор з листя й сухого хмизу. Він уже ось-ось мав настигнути втікача. Ще два стрибки… ще… останній стрибок…

Але молодий, прудконогий чунг уже добіг до кущів, за якими причаїлися чунги. Тепер він мав обернутися і швидким, блискавичним змахом руки вдарити вига каменюкою по голові. І коли він навіть не встигне одразу розтрощити звірові голову, все одно мусить зчепитися з ним, оберігаючи лише горло, доки підбіжать інші чунги й уб’ють його. Проте молодий чунг, знаючи, що йому треба робити, не обернувся. З переляку він просто кинув свій камінь і, не перестаючи ревти, тікав щодуху. А виг уже збирався стрибнути на чунга і встромити гострі пазури йому в плече й перекусити шию…

І раптом, немов з-під землі, пролунав інший могутній рев. Хижака перейняв Сміливий і ще один, старший і менш спритний чунг. Вони накинулись на вига, і за якусь мить між кущами з несамовитим ревом і риком покотився велетенський живий клубок. Приголомшений і. вкрай розлючений, звір устиг схопити старшого чунга і зубами вчепитися йому в горло. Той, хоча й не поступався хоробрістю перед Сміливим, був уже старим і не таким кмітливим та спритним, як він, отже, й не встиг захистити власного горла від гострих зубів вига. Та виг, без сумніву, перекусив би горло й Сміливому, коли б інші чунги не прибігли вчасно на підмогу. Сміливий чунг завдав каменем хижакові страшний удар по голові, а другим ударом розтрощив лапу, пазури якої вчепилися йому в груди. Звір однак був ще досить сильним і небезпечним. Неушкодженою лапою він ще встиг розпанахати груди Сміливому чунгові, видряпати око тому сміливцеві, що першим кинувся на допомогу вожакові, і лише після того упав мертвий.

Чунги одразу ж накинулись на хижака й почали його роздирати, а Сміливий, незважаючи на свої рани, випрямився й переможно заревів. Він першим кинувся на звіра, і в той час, як один чунг загинув, а другий позбувся ока, вийшов з боротьби лише з пораненими грудьми. Кров тоненькими цівочками стікала з рани, і шерсть поступово стала злипатись. Брунатна пома наблизилась до нього і, стривожено муркочучи, почала зчищати й злизувати кров з його грудей. Чунг з видряпаним оком тримався за голову й жалібно скімлив. Біль був нестерпний, але він скімлив не тому, що йому дуже боліло, а тому, що в нього залишилось тільки одне око і що він не зможе добре бачити. Чунги, що були поблизу, оточили його, витирали кров йому з обличчя й співчутливо муркотали. Вони розуміли, яке велике лихо скоїлося з ним, але нічим не могли допомогти: цей чунг на все життя залишиться однооким.

Як і завжди, чунги роздирали вига хто пальцями, хто зубами, і кожен намагався відірвати якомога більший шматок м’яса. Малі чунги й собі проштовхувались між дорослими, жадібно впивалися гострими білими зубами в м’ясо та пістряву шкуру вига, і ніхто нікому не заважав робити те, що робив сам. Помітивши, як усі чунги роздирають вига і можуть швидко з ним покінчити, одноокий перестав скімлити і теж приєднався до них. Підбіг до м’яса і той молодий чунг, що був налякався вига, утік і не допомагав убивати звіра. Та тільки-но він наблизився, як усі чунги перестали їсти і втупили в нього ненависні погляди. Цей чунг утік од вига, і тепер в їхніх очах він став полохливим.

Помітивши, що всі не хочуть їсти разом з ним і ненависно позирають на нього, він швидко відійшов убік, зіщулився й винувато почав скімлити, бо розумів, що вчинив щось погане й шкідливе для всієї групи. Він розумів, що не мав права тікати, що повинен був зупинитися й зустріти хижака, хоча б йому самому довелося загинути, як загинув старий чунг і як міг загинути Сміливий, бо всі чунги жили разом, спільно добували їжу і спільно захищалися від лютих звірів. Тепер чунги могли його зовсім прогнати з групи, залишити самого і не дозволити жити разом з ними. А для чунга це було значно гірше й тяжче, ніж найгірше й найтяжче у світі, навіть ніж найбільша зграя ла-ї, І Полохливий чунг почав скімлити ще голосніше й жалібніше. Та чунги й на цей раз не захотіли їсти разом з ним, і він наважився наблизитись до обглоданих кісток вига лиш після того, як усі наїлись і розійшлись. Так, тяжка доля спіткала цього Полохливого чунга! Від сьогодні він муситиме жити завжди сам, усі цуратимуться його, і ні одна пома не захоче його обрати. Для чунгів це було законом, яким вони керувалися ще з тих часів, коли почали жити всі разом і допомагати один одному добувати їжу та захищатись від великих і дужих тварин.

Коли стемніло, чунги розташувалися колом, посадили в нього маленьких чунгів та пом з малятами, а також пом, які могли в цю ніч народити, і кожен почав рвати траву й ламати дрібне галуззя з кущів та готувати собі лігво. І хоч сиділи вони на відкритій місцевості й не боялися несподіваного нападу, бо їх було чимало, все-такипочали збирати й зносити каміння, складаючи його на купи коло себе, щоб мати чим прогнати ла-ї та мо-ка, якщо ті здумають на них напасти уночі. Цей спосіб захисту так укоренився в їх свідомості, що вони почували себе спокійно і безпечно лиш тоді, коли мали коло себе достатню кількість каміння.

Усі були ситі, бо з’їли ще одного теп-тепа, який заплутався гіллястими рогами в густих заростях, і могли тепер спокійно чекати ранку. Та найдужче вони боялись холоду. Вдень, хоч біле світило й не з’являлось на небі, завжди було тепліше. Крім того, чунги майже ніколи не засиджувались на однім місці. Вони або йшли на південь, або викопували коріння та цибулини, або обгризали пагінці на кущах і, таким чином, не дуже мерзли. Та коли ставало темно, холод завдавав їм нестерпної муки, і вони збивалися в купу, щоб зігрітися. Ось і тепер кожен намагався нарвати якнайбільше трави і приготувати собі затишніше лігво; потім вони полягали спати, повернувшись спиною одне до одного.

Лягли поруч і Сміливий чунг з Брунатною помою. Невиразно усвідомлюючи й передчуваючи, що, можливо, цієї ночі вона народить, пома нарвала багато трави, а Сміливий чунг наламав і накидав біля неї цілу купу дрібних галузок. Брунатна пома лягла на траві, вдоволено замуркотала й заспокоєно зітхнула. На такій м’якій траві і в такому затишку під великою купою гілок малому чунгові, що мав народитися, мабуть, не дуже буде холодно.

Темрява поступово огорнула дерева. Неба вже не було видно, не стало видно на ньому й хмар. Кущі й дерева стали схожі на химерні тіні. Тепер кущі здавалися чунгам величезними чорними кам’яними брилами, а ті, що були трохи далі, втратили чіткі обриси й злилися в суцільну темну масу. З усіх боків з темряви до чунгів долинало то якесь пурхання, то ледь вловимі обережні кроки, то розпачливо-несамовите виття ла-ї, то зляканий тупіт. Чунги, яких залишили насторожі, посідали недалеко від тих, що спали, прислухалися до всіх нічних звуків, пильно вдивлялися в пітьму і в мертву непорушність кущів. Вони були готові в першу-ліпшу хвилину, з появою тіні якогось великого й небезпечного хижака, збудити тривожним криком всю групу.

Але й ті чунги, що спали, виразно все чули. Відтоді, як вони злізли з дерев на землю, змінився не тільки їх спосіб життя, а й сон. На деревах їх не міг досягти ні грау, ні мо-ка, і вони спали міцно й цілком спокійно. Тепер, на землі, чунги навчилися спати дуже чутко, так чутко, що й уві сні могли безпомилково визначити, який шум таїть у собі для них небезпеку. Так, вони, по суті, не спали, а лиш дрімали й відпочивали від денної утоми.

Але цієї ночі Сміливий чунг не міг собі дозволити навіть задрімати. Цієї ночі Брунатна пома мала народити, і він мусив не спати разом з нею. Він лежав біля неї і ждав народження маленького чунга, а в його первісній свідомості снували якісь нечіткі, невиразні думки та почуття. Дивно болісними були для нього ті невиразні думки та почуття, бо обсідали вони його надокучливо й уперто, і саме тоді, коли мали вже прояснитися й стати зрозумілими, враз розсипалися і зникали. Потім вони знову з’являлися, але такі самі невиразні, без будь-якого зв’язку між собою, і знову несподівано плуталися й зникали, і знову… знову… Всі вони вертілися навколо чогось цілком нового для нього, але ще не усвідомленого, з болем рвалися на поверхню його свідомості, але знову плуталися й зникали…

Чому його життя, життя Брунатної поми, а також усіх чунгів стало таким тяжким? Як сталося, що вони втратили свою колишню безтурботність і живуть у нескінченних клопотах про їжу та притулок? Чому покинули вільне, безтурботне життя на деревах і зійшли на землю? Небо тепер завжди було похмурим і сердитим, біле світило не зогрівало їх своїм теплом, а дерева вже не давали великих, м’ясистих плодів… Що сталося з віковічним лісом чунгів? Колись вони не знали ні холоду, ні голоду, ні будь-якої небезпеки з боку великих і дужих тварин. Тоді для них справді страшним був лише грау, але грау не вмів лазити по деревах, не вмів стрибати з гілки на гілку, а чунги могли зовсім не сходити з дерев, і з багатьох чунгів лише один іноді ненароком гинув від грау. Тепер грау не було, зате був мо-ка, були іводи, зграї ла-ї, був, нарешті, кровожерний виг. Був ще голод, холод і нескінченні поневіряння та втеча. Тепер чунгам загрожувала сила всіляких небезпек, і вони мусили безнастанно думати, сушити голову над тим, як захистити себе і врятуватися. І виживали не всі, а лише найсильніші та найдогадливіші. Багато маленьких чунгів умирало з голоду або ще з якоїсь причини. А коли б і ті дорослі чунги, які уціліли, не об єдналися та не навчились убивати тварин, щоб живитися їх м’ясом, якби не шукали захисту й притулку в печерах, то вони також загинули б. Без сумніву, загинули б і найсміливіші, коли б не навчились користуватися каменем та деревом для захисту від хижаків, загинули б зрештою від нестерпного холоду і постійного недоїдання…

Але вони перемагали вже і мо-ка, і івода, і вига, і ще багатьох інших хижих тварин, перемагали їх тому, що дерево й камінь стали для них постійним і вже усвідомленим знаряддям захисту, тому, що пальці у них на руках набули дивовижної гнучкості. Так, оті чудові пальці, які що далі, то все вправніше навчалися щось брати!.. Чому інші тварини не мали таких пальців? Чому вони не вміли ходити випрямившись, на задніх кінцівках? Сміливий чунг не міг повністю усвідомити тієї дивовижної, непояснимої різниці, яка існувала між чунгами та іншими тваринами, так само, як не міг зрозуміти, звідки береться темрява. Усі ці питання знову рвалися на поверхню його свідомості, і від того його ще дужче гнітило почуття тяжкого невдоволення. Десь глибоко в ньому прокидалося якесь нове уявлення про тварин, про дерева, про самого себе, про всіх інших чунгів. Він відчував, що і він, і інші чунги — все це щось цілком відмінне від інших тварин, проте ніяк не міг чітко зрозуміти цієї відмінності, вона завжди утікала від нього. Шлях до того самоусвідомлення все ще тонув у стихії його первісних інстинктів та у великій різноманітності конкретних уявлень, і Сміливий чунг міг чітко усвідомлювати лише те, іцо бачив і що було безпосередньо пов’язане з його потребами.

Сміливий мимоволі підніс пальці до очей і поворушив ними. Довго й уважно дивився він на них, і весь цей час у його свідомості знову крутилися ті дивовижні й болісні, незрозумілі й невиразні уявлення та почуття про щось зовсім. Інше, несхоже на все дотеперішнє, і знову розпливалися й зникали, знову, знову…

Сміливий невдоволено, тяжко зітхнув, потім враз зіщулився й притисся обличчям до Брунатної поми. Наближався світанок, стало ще холодніше, морозяний північний вітер різкими поривами налітав на землю. Брунатна пома заскімлила від холоду й почала вкриватися травою. Зібране навколо неї ріща не захищало її од вітру, і, керована материнським інстинктом, вона підповзла до купи каміння й лягла в затишку. Ліг біля неї і Сміливий, а згодом до них приєдналися й інші чунги.

У цьому шуканні захисту від холоду чунгами керував не лише інстинкт, а й свідомість. Усе це для них не було новиною: їм давно вже підказував досвід, що каміння може захищати від холодного північного вітру. Тому всі, хто не міг уже сховатися під камінням, почали збирати його в нові купи й лягали за ними. Це були перші з тисяч живих і вимерлих чунгів, які свідомо, власною працею, робили собі захисток від холодного вітру.

Незабаром почало розвиднятись. Один за одним повставали чунги. Встав і Сміливий. Брунатна пома глянула на нього благально-тривожними очима і раптом застогнала. Вона відчула, як ще не народжений чунг почав ворушитися в її утробі і як гострий біль скував їй поперек. Сміливий збагнув одразу, в чім річ, і сів поруч. Інші чунги теж зрозуміли, що вона зараз народить, посідали довкола неї й співчутливо та радісно замуркотали.

І Брунатна пома народила при всіх, народила саме тоді, коли з явилося біле світило й бризнуло своїми першими променями по землі. Тремтяча й змучена, вона взяла маленького чунга на руки й почала облизувати. Потім притулила його до груді, і він одразу ж припав до неї й жадібно почав ссати, а вона дивилась на нього і ніжно й щасливо щось муркотала. Пома не знала, як в інший спосіб виявити свою любов до цього зовсім крихітного чунга, крім ось такого тихого, ніжного й сумовитого муркотання, яким усі поми виявляли свою материнську ласку. Вона все пригортала його та голубила, облизувала маленькі вушка, червону шийку й низенького лобика. Муркотала, торкалась губами об шерсть на його голівці, і в її маленьких очах світилася любов і ніжність. А маленький чунг, крихітний, тепленький і зовсім безпомічний, лежав у неї на грудях, і вона відчувала його тепло як наймилішу ласку, а від його жадібного ссання відчувала в грудях якесь незвичайне солодке полегшення. З усіма тими почуттями Брунатна пома була цілком щасливою, і в цю хвилину для неї не існувало ні Сміливого, ні інших чунгів, ні мо-ка, ні ла-ї, ні навіть холоду. Вона знала, що цей маленький чунг тепер лежатиме у неї на руках довго-довго, вона буде його пестити й годувати груддю, і від цього відчувала ще більше щастя і радість.

Радісно збудженими були й усі інші чунги — свідки народження маленького. На радощах вони почали підстрибувати й ритмічно вигукувати:

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!

Ця ритміка їх так захопила, що вони вже забули й про маленького чунга і продовжували гру заради самої гри. Розходилися й маленькі чунги.

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — вигукували й підстрибували чунги, оточивши великим колом Брунатну пому, і разом з ними підстрибували довгі тіні, які відкидало від них біле світило.

Награвшись, чунги почали розглядати новонародженого і побачили, що то була маленька пома. Шерсть на ній була точнісінько такого ж рудувато-бурого кольору, як і в матері, животик і стегна майже голі; голенькою була і її червона шийка. Досі ні одна пома ще не народжувала чунга з Таким голим животиком, і це сподобалося всім чунгам.

Сміливий о дійшов од Брунатної поми й почав щось шукати у кущах. Скоро він знайшов та-ма. Захищена від хижаків двома міцними кістяними пластинками — зверху і знизу, — вона висунула голівку, дуже подібну до голови тсі-тсі, і скубла траву. Сміливий схопив її, і та-ма одразу ж сховала голову й лапки між кістяними пластинками. А коли він спробував пальцями одірвати пластинки від її тіла, та-ма висунула голову й засичала. Тоді Сміливий скрутив їй голову і, не зумівши одірвати кістяних пластинок, розбив їх великим каменем. Витягши зсередини її м яке тіло, він побіг до Брунатної поми.

Дехто з чунгів, помітивши та-ма в руках Сміливого, почав скімлити й стрибати біля нього. Але Сміливий підняв та-ма високо вгору й застережливо заричав:

— Му-а-кха! Му-а-кха!

Це означало, що він ніс та-ма Брунатній помі; вона щойно народила і ще не могла сама йти шукати їжі, тому ніхто не мав права на та-ма, крім неї.

ЧЕРЕЗ ВИСОКІ ПЛАТО Й ГЛИБОКІ ПРОВАЛЛЯ

Ще багато разів наставала темрява і знову займався день, а чунги все йшли на південь, і широкій долині, на якій стирчали обгорілі дерева та невисокі кущі, не видно було кінця й краю. В дорозі вони живились корінням та цибулинами або з’їдали яку-небудь тварину, котру їм траплялося інколи вбити. Спочатку група йшла повільно, часто зупинялася й деякий час сиділа на одному місці, через те що Брунатна не встигала за іншими з своєю маленькою помою. Були й інші поми, які теж недавно народили й так само не могли швидко йти. Група не чекала тільки старих чунгів, коли ті відставали, бо вони все одно мали вмерти. І кожен старий чунг, що відставав від групи, одразу випадав із пам’яті усіх чунгів, і вже ніхто ніколи не згадував про нього, ніхто не відчував його відсутності. Так сталося з Старою помою й Великим чунгом, така ж доля спіткала й старого чунга, якому виг перегриз горло. Та коли народжувала якась пома, кожен чунг зобов’язаний був на неї чекати і кожен дорослий чунг мусив оберігати малого чунга від небезпеки.

Чунги, поки не звикли до голого животика маленької поми, часто оточували Брунатну пому і з цікавістю розглядали її. Поприсідавши навколо й звісивши руки між коліна, вони втуплювали очі у її голий животик та все дивувалися, що вона могла народитись серед них.

За цей час від групи відстало ще двоє старих чунгів, одну молоду пому зажер мо-ка, а троє чунгів померли самі після тривалого кашлю. Зате до групи приєдналися дорослі чунг і пома з маленьким чунгом, а потім ще дві поми народили, і чунги знову були вражені, помітивши, що одна маленька пома також була з голим животиком.

Ішли чунги дуже повільно, живилися в основному корінням та цибулинами, і тільки час від часу їм вдавалося вбити і з’їсти якусь тварину. Земля тут була дуже тверда, і їм доводилось затрачати немало зусиль і праці, щоб викопати який корінь. До того ж, гострі камені, які вони знаходили в цій долині, легко кришилися й часто ранили їм пальці, тому доводилось бути дуже обережними. Так, тепер уже виявлялося недостатнім тільки шукати й знаходити яку-небудь поживу — треба було її ще й добувати. Чунги мусили вибирати лише твердий камінь і то такий, щоб його можна було зручно тримати; треба було ще й стежити, щоб ненароком не розбити або не порізати собі пальця, і знати, як камінь краще обхопити пальцями, аби було зручніше копати. Потім належало дбайливо обчистити кожну цибулину, бо налипла на неї земля неприємно хрумтіла на зубах, і чунги гидливо морщилися й плювались. А ще ж треба було дбати й про маленьких чунгів, які не могли самі викопувати коріння та Цибулини, готувати собі лігво з трави та хмизу, бо не завжди ж можна було знайти зручну печеру, а вночі просто неба було дуже холодно. Нарешті, хтось мусив збирати й зносити на купи каміння, і це було справжнісінькою мукою для чунгів. Та вони не вміли ремствувати й не нарікали на це, бо розуміли, що без такої праці не могли б вижити. І оте безнастанне копання землі, оте невпинне обмацування й шукання давали все більше можливостей вправлятися пальцям на їх руках, тоді як пальці на ногах лишалися нерухомими і поступово втрачали свою колишню гнучкість. Те, що вони завжди носили з собою камінь або ломаку, що весь час підкопували кущі, шукаючи поживи, зробило їхні пальці на руках такими сильними й чутливими, що чунги вже могли цілком вільно протиставляти їх один одному. Маленькі чунги вже й народжувалися з вправними пальцями на руках.

Ще довго чунги йшли широкою долиною, та ось вона скінчилася, і чунги піднялися на високе плато. Дерева тут були ніби ще вищими і ще стрункішими, а кущів з солодким корінням росло ще менше, і чунги їли тільки м’ясо. А щоб зловити якусь тварину, вони розділялися на дві великі групи. Одна з цих груп відходила якомога далі і, сполохавши тварину своїм криком, гнала її до другої групи. В такий спосіб чунги ловили то теп-тепа, то дже чи івода, а то якось оточили й важкого му та, вбили його і всі наїлися досхочу.

На плато було значно холодніше, ніж у долині, а одного разу небо потемніло і опустилося так низько, що ніби аж постинало верхівки дерев. Деякі тварини раптом кинулися бігти й тривожно завили. Здалеку, з півночі, долинув оглушливий гуркіт, голосний шум і свист, і чунгам здавалося, що це лунають гучні кроки того всевладного «когось», який невідступно жене їх з півночі на південь, страшного грау, великого, мов та гора. Налякавшись, що цей грау наздожене й уб’є їх, чунги заскімлили й теж побігли. Та, мабуть, страшний грау вже помітив їх, бо раптом ревнув з такою силою і накинувся на них з такою люттю, що аж дерева позгиналися і сумно застогнали. Навислі скелі почали тріскатися й падали вниз. Небо теж затремтіло й заревло, кошлаті хмари помчали над землею, і вже не стало видно ні скель, ані дерев. Страшний звір з несамовитим гнівом почав трощити дерева й ламати скелі з такою силою, що навіть мо-ка і хо-хо заревли з жаху. Буйні вихори вдарили з усіх боків, і вже не видно було нічого, крім розлютованих хмар білого піску, що налітали невідомо звідки, і не чути нічого, крім страхітливого реву й гуркоту.

Рятуючись від цієї страшної білої бурі, очманілі чунги поховалися під навислою скелею, тісно притулившись один до одного. Ніхто вже ні про що не думав, усі міцно трималися один за одного, щоб не порозкидала їх буря й не знищила. Ревіння вітру й страшний гуркіт бив їх у вуха, і чунгам здавалося, що вони вже осліпли й оглухли. Величезна скеля, під якою вони прихистилися, раз у раз здригалася. Над головами у них шуміли високі дерева. Бідна уява чунгів нездатна була намалювати великого й страшного звіра, що так осатаніло нищив ліс і з такою легкістю виривав з корінням вікові дерева. З переляку вони зовсім втратили розум і, коли відчували, що буря налітає на них, намагаючись відірвати од скелі, усі мимоволі пригиналися і чіплялись за виступи скелі та за кущі, які росли в тріщинах. І довго вони лишалися так, не сміючи навіть підняти голів. Зрештою, страшний звір, мабуть, вирішив, що вони вже мертві. Він ще раз ревнув з усієї сили, дав їм спокій і кинувся з плато наздоганяти інших тварин і чунгів, нищити інші ліси. Його гнівний рев почав віддалятися, гуркіт кроків стихати, розлючені хмари та вихори теж майнули слідом за ним, і небо знову почало підніматися вгору.

Тоді чунги з острахом попідводили голови й почали озиратися. Скрізь на плато лежали потрощені та вирвані з корінням дерева. Одні з них були переламані навпіл, і верхів’я їх звисало униз, у інших верховіть не було зовсім. Де-не-де під поваленими стовбурами видно було трупи убитих, покалічених тварин, а поміж гіллям лежала велика кількість мертвих крі-рі. © http://kompas.co.ua

Отямившись від щойно пережитого страху, чунги накинулися на них і жадібно почали їх їсти. Наївшись досхочу, вдоволені з того, що врятувалися від бурі, деякі з них почали підстрибувати, і з грудей у них вихоплювалися звуки:

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!

І як тоді, коли народилась маленька пома і біле світило обігріло їх своїм промінням, ритм гри знову захопив і покорив їх.

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — вигукували вони в такт, і всі відчували, що цей ритмічний приспів є зовсім щось нове для них, бо ніхто ще з чунгів досі не підстрибував і не приспівував так.

Ще багато днів чунги йшли через те плато. Вони піднімалися все вище і врешті вийшли на друге, ще вище плато. Тут вони спинилися й кинули здивований погляд назад. Далеко-далеко на північ, куди сягав їх зір, все було вкрите білим. Над рівниною лежала важка холодно-синя імла. Все було мертве, всюди пусто, тільки холодний північний вітер завивав над цією безкрайою білою пустелею. А може, це всевладний «хтось», отой страшний грау, який переслідував їх з незапам’ятних часів, тепер умертвив, скувавши холодом, дерева й перетворив усю землю в мертву білу пустелю?

О, цей холодний північний вітер! Цей крижаний подих страшного грау, який заморозив усіх чунгів, що відстали від групи, та інших тварин!.. Невже він заморозить і цих чунгів, що тікають на південь, і кожен з них перетвориться в крижану брилу, і невже ніколи більше не буде чунгів?.. Тікайте, чунги, тікайте! Тікайте всі, дорослі й малі! Може, ви ще пройдете оте високе плато з засніженими деревами, перш ніж страшний грау наздожене й заморозить вас! Може, встигнете ще врятуватись, залишитесь живі, будете розмножуватися, і ваші поми народжуватимуть маленьких чунгів з голими животиками й стегнами, та все стрункіших, із вправнішими пальцями…

І велика група чунгів тікала далі. Вона проминула й це високе плато, досягла його південного краю й почала сходити на протилежний бік. Перед їх очима розіслалася безкрая зелена широчінь. 3 долин підіймалися тепло і волога, проміння білого світила заливало пишний зелений ліс, а над ним стояв запах свіжості й буйних живлющих соків.

Нарешті, нарешті!.. Ось він, ліс, який ввижався у дорозі всім старим чунгам в останню хвилину їх життя!.. Ось він, ліс, який вони мусили покинути дуже давно, але про який ніколи не забували, споконвічний ліс чунгів!.. Але ж як ще далеко до того лісу, який же великий і втомливий шлях лежить до нього! Він тільки ледь мріє вдалині, і можливо, чунгам треба буде пройти не менше, ніж вони пройшли досі, і може, за цей час ще багато старих чунгів відстане і ще багато народиться нових чунгів…

Чунги почали сходити вниз по крутому схилові високої гори. Довго йшли вони і врешті опинилися в глибокій ущелині. На дні ущелини клекотіла й пінилась бурхлива річка. Скелясте русло її місцями звужувалось, і вона губилася десь між камінням, місцями ж вода з величезної висоти спадала вниз і утворювала білі піняві вири. Поперек русла лежали велетенські дерева, повиривані з корінням страшною бурею, і чунгам легко було переходити по них з берега на берег.

Скрізь лежало багато каміння, і чунгам не треба було збирати їх увечері й складати в купи біля себе. Та й звірів тут бачили вони дуже мало. Лиш одного разу їм вдалося оточити рудуватого кат-рі, але він утік на неприступну високу скелю й почав звідти хижо блискати на них очима та люто гарчати.

— У-кха-кха! У-кха-кха! — заревли всі чунги, обступивши скелю, і почали махати на кат-рі передніми кінцівками, проте зловити його не могли.

А хижак, припавши черевом до скелі, все блискав очима й гарчав, бив себе хвостом по боках. Він розумів, що опинився в облозі цих незвичайних, дивних істот і, щоб утекти від них, йому треба було б мати крила крі-рі й перелетіти через їхні голови. Але чунги й так не могли його досягти.

А тимчасом чунги оточили скелю й без упину вигукували:

— У-кха-кха! У-кха-кха!

Деякі з них повилізали на другу скелю, що стояла майже поруч з першою і була навіть вища за неї, і дивилися на кат-рі згори, але все одно не могли нічого зробити. Ця безпорадність розлютила їх, вони почали підстрибувати й ревти. Їхній голосний і дружній рев розлягався по всій ущелині. Потім чунги зрозуміли, що, скільки б вони не ревли, зловити кат-рі їм все одно не вдасться, і почали розходитись. Це зрозумів також і Сміливий чунг, який менш за всіх міг примиритися з такою невдачею, адже кат-рі був так близько від них, оточений з усіх боків, а вони не могли його зловити й з’їсти. Він люто заричав і, сильно замахнувшись, кинув у кат-рі камінь, який тримав у руці. Камінь випадково влучив звірові просто в голову. Він заскавчав, перекинувся і впав з крутої скелі вниз. Приголомшений ударом, він уже не міг втекти. Чунги з радісним схлипуванням накинулись на нього, розідрали його і з їли.

В пориві радості від цієї несподіваної удачі Сміливий чунг нагнувся, взяв другий камінь і, широко замахнувшись, кинув його на скелю, на якій лежав кат-рі. Камінь ударився об верхів’я скелі, відскочив, перелетів на другий бік і впав десь далеко за нею. Потім Сміливий чунг нагнувся знову, взяв третій камінь, замахнувся й кинув, потім ще… І щоразу, кинувши камінь, він радісно схлипував:

— У-кха-кха! У-кха-кха!

— У-кха-кха! У-кха-кха! — захлипали інші чунги і, побачивши, що робить Сміливий, теж почали кидати каміння. Малі чунги, які у всьому наслідували дорослих, і собі почали кидати на всі боки камінці. Незабаром в ущелині посипався цілий град великого й дрібного каміння. Це безцільне кидання каміння сподобалося їм так само, як подобалося підстрибування, супроводжуване схлипуванням. Якийсь із малих чунгів поцілив у повалене дерево з дуплом усередині; почулося лунке і сильне: «Кух-х-х!..»

— А-кха! А-кха! — радісно заверещав маленький чунг, поціливши вдруге в дуплясте дерево; знову почулося лунке і сильне «Кух-х-х!..»

Каміння почали кидати й інші малі та дорослі чунги. Кожен намагався влучити в дерево. Перший раз у житті чунги цілились свідомо, і то в неживу ціль. Але вони кидали каміння дуже невміло і тому рідко влучали в дерево. Проте і в цьому новому занятті вони поступово почали досягати спритності, особливо молодші чунги, які уміли цілитися точніше, ніж старші.

Ущелина стала поволі ширшати, скелі з обох боків почали розступатися і врешті зовсім зникли. Бурхлива, пінява річка угамувала свої води і далі текла спокійно й тихо. Разом з тим і ліс став ніби рівнішим, дерев побільшало, і листя на них стало ширшим і зеленішим. Подекуди з гілля звисали соковиті плоди, і чунги радісно заскімлили. В одному місці між деревами промайнула якась тварина: чунги не пам’ятали, щоб коли-небудь бачили її, а трохи далі, за поворотом ріки, перед ними відкрився широкий піщаний берег.

Чунги вийшли на берег і далі пішли по піску. Їх бентежило почуття якоїсь особливої легкості. Пісок був дрібний, сипучий, і вони дивувалися, бачачи, як ступні їх задніх кінцівок грузнуть у ньому, лишають на його поверхні сліди. Малі чунги кричали й бігали по піску. Побачивши це, дорослі чунги й собі почали бігати та кричати.

— Ву-о-о-о-о! Ву-о-о-о! — витягували вони здивовано губи, дивлячись на довгі ряди слідів, що залишав на піску кожен чунг.

Дехто з них, пригадавши, як вони копали на болотистому місці ямки, щоб напитись води, почали їх копати і тут. Але ніхто з них не наважувався увійти в саму річку, бо ніхто не пригадував, щоб йому коли-небудь доводилось переходити річку або плавати в ній.

Надвечір, коли вже почало сутеніти, усі чунги, хоч як їм подобалося гратись на піску, відступили ближче до лісу й почали готувати собі лігва. І хоч тепер не дув вітер, хоч було зовсім тепло, вони знову назбирали каміння й поскладали його в купи. Робили вони це не тільки для того, щоб було чим боронитися від хижаків, а швидше з усвідомленням того, що купи каміння захищатимуть їх від холодного подиху вітру вночі або на світанку.

Другого дня вранці, заспокоївши свій голод корінням та дрібними плодами, які вони назбирали в лісі, чунги знову вийшли до річки й піщаним берегом рушили далі. Купи каміння біліли позаду, чітко вирізняючись на зеленому тлі лісу. Ніхто з чунгів тоді ще не розумів, що ті купи каміння були першими на землі пам’ятниками, створеними з усвідомленою і ясно визначеною метою істотами, які вже були чимось більшим, ніж тварини. Малі чунги бігли Попереду, збирали блискучі камінчики й радісно повискували. Деякі камінці виблискували, мов маленькі світила, і вони один наперед одного хапали їх і безмежно раділи. Разом з ними раділи й дорослі чунги. Вони раділи з щедрого проміння білого світила, з відображення неба на спокійній гладіні ріки, раділи з свіжої зелені лісу. В душі у кожного з них зароджувалось передчуття, що їхнім безнастанним, безрадісним блуканням настав кінець і що тепер вони житимуть без турбот і страждань.

Як завжди, Сміливий і ще кілька молодих і сильних чунгів відділилися від великої групи і йшли попереду. Сміливий був вожаком, і глибоко в його свідомості таїлось невиразне почуття відповідальності за безпеку всієї групи. Група могла натрапити на якусь несподіванку — зграю ла-ї чи іводів, стадо мутів чи велетенських хо-хо, на трясовину або непрохідні хащі, — і він першим мусив помітити все це і вчасно попередити групу. І Сміливий чунг час від часу вигукував:

— У-а-кха! У-а-кха!

Мовою чунгів це означало: «Вперед! Вперед! Шлях перед нами вільний і безпечний, і я не бачу ні грау, ні мо-ка, ні мута, ні хо-хо!»

Так група, що йшла попереду, досягла нового повороту річки, і Сміливий чунг першим помітив великого білого крі-рі з довжелезними ногами й великим дзьобом. Крі-рі нерухомо стояв у неглибокій затоці річки й час від часу опускав дзьоб у воду. Він робив це так швидко, що чунги не встигали навіть устежити за його рухами. Вони лиш помітили, що кожного разу щось блискуче з’являлося в його дзьобі і в ту ж мить зникало.

— У-кха-кха-кхва-кха! — замахнувся каменем Сміливий чунг і кинувся до крі-рі — не стільки, щоб зловити його, а щоб глянути, що він їв.

Але крі-рі розпростер білі крила, пронизливо каркнув, здійнявся угору, описав у повітрі коло й полетів на той бік річки. Чунги обійшли мілку затоку й наблизилися до того місця, де щойно стояв крі-рі.

У воді плавали якісь маленькі тваринки; чунги їх ніколи ще не бачили. Тваринки зовсім не мали ніг, голови у них схожі були на голову тсі-тсі або та-ма, а хвости якісь незвичайні. Ніхто з чунгів не ловив і не їв таких тваринок, і Сміливий разом з своїми супутниками поприсідали навпочіпки над самою водою і з цікавістю почали розглядати цих тваринок, дивуючись їх незвичайному виглядові та рухливості.

— Ву-о-о-о! Ву-о-о-о! — вигукували вони.

Захопившись цими тваринками, вони забули навіть про великого крі-рі та про те, що він робив у воді. Мабуть, вони так і лишилися б далекими від думки, що цих тваринок можна їсти, як і будь-яких інших тварин, коли б не побачили раптом маленького мо-ка. Він у всьому був схожий на великих мо-ка: такий же волохатий, як і вони, з опущеною вниз головою, з дуже коротким хвостом. Лише колір шерсті у нього був попелястий, а морда значно тупіша, та й сам він здавався удвічі меншим за великого мо-ка. Звір стояв у мілкій затоці так само нерухомо, як і крі-рі. Потім він раптом плеснув передньою лапою по воді з такою силою, що геть увесь оббризкався нею. На— ступної миті він занурив у воду морду і одразу ж вискочив на берег, тримаючи в зубах таку саму тваринку з дивовижним хвостом.

Помітивши мо-ка, чунги замахали каменями і ломаками, закричали й кинулися до нього. Мо-ка здригнувся, обернув голову, побачив, що їх багато, і з невдоволеним риком почав тікати. Кинувшись у річку, він переплив її і зник у заростях на протилежному березі. Чунги з юрмилися над мілкою затокою і, проґавивши здобич, гнівно заричали, м’ясо мо-ка було ж таке смачне…

Раптом Сміливий чунг витягнув шию, нахилився и захлипав:

— Ву-о-о-о! Ву-о-о-о!

Один із чунгів також помітив недоїдену тваринку, що плавала у воді, і теж захлипав:

— Ву-о-о-о!

Він підбіг, схопив її обома руками, і бліда кров потекла по його долонях і пальцях. У ніс ударив новий, невідомий досі дразливий запах і примусив його облизати пальці.

Потім він почав їсти м ясо.

Помітивши в мілкій затоці ще багато таких тваринок і вже здогадавшись, що робили крі-рі та мо-ка, Сміливии чунг одразу ж поліз у воду. Затока й справді була мілка, і вода тут не сягала йому навіть до колін. Незвиклий до води, він відчув мимовільний страх перед нею, холод 1 якийсь особливий лоскіт і мимоволі схлипнув.

— Хі-кі-і!

Він сам зрадів і здивувався з тих нових звуків, які вимовив несамохіть; дрож і лоскіт йому були приємні, а хлюпання в воді також подобалось, і він з задоволенням повторив:

— Хі-кі-і! Хі-кі-і!

Навколо його ніг плавало безліч таких тваринок з головами, як у тсі-тсі й та-ма, і Сміливий чунг, швидко нахилившись, спіймав одну з них. Тільки-но він витяг її з води, як маленька тваринка тріпнулася й так спритно вислизнула З його пальців, пірнувши у воду, що Сміливии чунг тільки здивовано вигукнув:

— Хі-кі-і!

— Хі-кі-і! — повторили чунги, що стояли біля нього, так само здивовані спритністю та незвичайним виглядом водяної тваринки, і помилково зрозуміли, ніби вигук Сміливого стосувався саме її.

Цікаві до всього нового і незвичайного, вони так само увійшли в воду й почали шарити в ній руками.

— Хі-кі-і! Хі-кі-і! — раз у раз вигукували чунги, бачачи, як виблискують лускаті животи хі-кі і як прудко й спритно вислизають вони з їх рук і знову пірнають у воду.

Сміливий чунг спіймав ще одного хі-кі, але цього разу стиснув з такою силою, що просто розчавив його між пальцями. Бліда кров потекла по його руці. Він жадібно облизав її, а потім з’їв і всього хі-кі, викинувши лише хвіст і голову. М’ясо хі-кі було дуже смачне і не схоже на м’ясо ні та-ма, ні мо-ка, ні будь-якої іншої тварини; воно просто тануло в роті, а кістки були такі дрібненькі й крихкі, що він їх просто жував і ковтав.

Чунги ще довго йшли берегом ріки, яка ставала дедалі ширшою і спокійнішою. Вони ловили в її мілких затоках багато хі-кі, і всі були вдоволені і вдячні їй. Але скоро світлі піщані береги ріки зникли, зникли й плиткі затоки, скрізь стало глибоко, а в маленьких затоках не стало ні одного хі-кі. Уже й найвище дерево не могло б дістати з берега до берега, і чунги почали відчувати мимовільний страх перед такою кількістю води. Вони взагалі боялись води і не насмілювались заходити в глибокі місця, бо не вміли плавати. Зібравшись біля берега й забрівши по кісточки в річку, вони стежили за тим, як великі і маленькі хі-кі плавали в прозорій воді, і заздрісно та гнівно схлипували, що не могли жодного з них спіймати.

О, коли б вони вміли плавати, як маленький мо-ка, або ж могли яким-небудь іншим способом ловити хі-кі! Тоді б вони їли тільки хі-кі і ніколи-ніколи більше не знали б голоду…

Незабаром чунги вже не могли йти за течією ріки, бо замість твердого піщаного берега далі потяглися болота. Після того, як у драговині загинуло двоє чунгів. група звернула вбік і увійшла в ліс. Чунги швидко забули і про хі-кі, і про їх смачне м’ясо: в лісі росло багато великих солодких плодів, пагінці на низеньких кущах були соковитими, а з надламаних стебел витікав молочний сік — найулюбленіші ласощі для чунгів. Тому вони залишилися в цьому лісі й поступово почали забувати про голод, холод і всі інші нестатки й страждання, яких їм довелося зазнати під час своєї втечі. Зупинилися в цьому лісі й багато тих тварин, що втікали разом з ними. Тут уперше в житті грау зустрівся з мо-ка, івод з грі, ла-ї з ри-мі, жиг з кат-рі, і всіх цих тварин стало значно більше, ніж де-небудь в іншому місці. Та чунги вже навчилися ходити лише гуртом і боротися з хижаками не зубами та нігтями, а каменем і ломакою. Тепер не вони тікали від усіх отих звірів, а, навпаки, звірі від них тікали. Навіть грау й мо-ка збагнули, що чунги не схожі на інших тварин, і тому насмілювались нападати на них лише тоді, коли були дуже голодними.

НОВІ БИТВИ Й НОВІ ПЕРЕМОГИ

Чунги так звикли до спільного життя, що коли якась сім’я відбивалася від гурту й лишалась сама, чунг і пома, а також маленький чунг починали голосно ревти й не заспокоювалися доти, доки не знаходили групи. На ніч сім’ї готували собі лігва якомога ближче одна до одної і завжди на землі, бо їм вже важко було вилізти на дерева, та й спати було незручно на гіллі.

Серед дорослих чунгів лиш Одноокий та Полохливий не мали сімей. Пому Одноокого чунга роздерла самка вига, коли та залізла в її лігво, щоб убити вигенят, а маленький чунг, утративши матір, помер з голоду. Що ж до Полохливого чунга, то він лишився одинаком через те, що жодна пома не хотіла його обрати. Усі вже давно забули про його втечу од вига, однак почуття ненависті й зневаги ще жило в них і змушувало всіх цуратися боягуза.

Тимчасом маленька пома Сміливого чунга та Брунатної поми підросла і, хоч була ще дуже маленькою, бігала зовсім рівно на задніх кінцівках, гралася з іншими чунгами і гризла солодкі стебла га-лі навіть вправніше, ніж сам Сміливий. Її дуже цікавило все, що вона бачила й чула, любила яйця та маленьких крі-рі і постійно нишпорила в заростях, шукаючи їхніх гнізд.

Одного разу її увагу привернуло якесь цвірінькання, і вона полізла в кущі. Брунатна пома полінувалася піти слідом за нею й лежала у спільному родинному лігві, влаштованому під великим кущем. Живіт у неї знову був великий і. круглий: вона ось-ось мала народити нового чунга. За Малу пому вона не боялася, бо навколо були чунги, та й місце, яке вибрали для ночівлі, було цілком відкрите. Крім того, Сміливий чунг був поблизу на дереві, куди він поліз нарвати плодів, Одноокий та Полохливий теж стояли поруч.

Було ще зовсім рано. На листях кущів блищали краплі роси, з верхівок дерев долинало дзвінке щебетання крі-рі. Небо над лісом було прозоре й чисте. Біле світило вже ткало свої золоті сіті поміж гіллям і листям дерев. Навкруги було спокійно й тихо.

Зненацька пролунав пронизливий, зляканий вереск малого чунга:

— А-на! А-на! А-на!..

Брунатна пома одразу впізнала голос своєї Малої поми. Вона схопилася й прожогом кинулась туди, звідки долинув цей крик, і, в свою чергу, тривожно загукала:

— А-ха-кха! А-ха-кха!

Одчайдушний крик Малої поми свідчив про якусь велику небезпеку, і вона кликала інших чунгів на допомогу. Одноокий та Полохливий чунги, що були найближче до Брунатної поми, одразу ж кинулися вслід за нею і теж тривожно закричали. Та коли побачили, що за Малою помою з лютим риком женуться два велетенських мо-ка, вони раптом повернули й побігли назад. Полохливий чунг тікав тому, що був полохливим зроду, а Одноокий — тому, що не міг одним оком добре бачити. Так Брунатна пома лишилася віч-на-віч з двома велетенськими хижаками. Але вона і не збиралась тікати. Тепер вона думала тільки про свою дитину, про те, щоб її врятувати. А Мала пома бігла щодуху й пронизливо вищала:

— А-на! А-на! А-на!..

Бачачи, що обидва мо-ка вже наздоганяють її, Брунатна пома голосно заревла, наїжилась і побігла їм назустріч.

— А-на! А-на! — закричала вона, мимоволі наслідуючи маленьку пому, і кинула в мо-ка свій камінь. Камінь влучив у звіра, і той страшно заревів од болю. Він здибився й закрутився на одному місці. Здибився й другий мо-ка. Цим скористалася Мала пома і встигла добігти до матері. І саме вчасно, бо ледве Брунатна пома прикрила її своїм тілом, як обидва розлючені мо-ка налетіли на неї. Брунатна пома не мала в руках ні ломаки, ні каменя й була зовсім сама.

У неї не було іншого вибору, як вступити в нерівну боротьбу з хижаками й загинути.

І саме в цю мить десь поблизу пролунав громовий рев:

— У-а-кха! У-а-кха!

Брунатна пома впізнала голос Сміливого чунга і в наступну мить побачила, як він промчав повз неї, спинився перед двома велетнями, блискавично замахнувся довгою ломакою, вдарив по голові спочатку одного, потім другого й відскочив убік. У ньому пробудились усі первісні сили й інстинкти, які звеліли йому кинутись на мо-ка, роздерти їм щелепи, перегризти горло або ж переламати хребет. Але пробуджений розум йому підказував, що коли кинутися у боротьбу з ними отак наосліп, то загине і він, і Брунатна, і Маленька пома, бо навіть один мо-ка був сильніший, ніж два чи три чунги. Розум також ще підказував, що для того, аби вийти переможцем з жорстокої битви, йому потрібні не тільки сила та сміливість, а й хитрощі і спритність. І тому, підбігши до звірів і вдаривши кожного з них, щоб відвернути їх увагу від Брунатної та Маленької пом, він одразу ж кинувся тікати. Обидва мо-ка з ревом пустилися слідом за ним. Сміливий чунг підбіг до стовбура якогось дерева, сховався за ним, і коли наблизився перший мо-ка, блискавично встромив йому ломаку в роззявлену пащу. Мо-ка враз випрямився, глухо, надсадно заревів, упав на землю і величезною вагою свого тіла вирвав ломаку з рук Сміливого чунга. Тепер чунг лишився сам на сам з другим мо-ка, і обидва почали бігати навколо товстого дерева. Здибившись, мо-ка намагався схопити Сміливого чунга широкими передніми лапами, а той, залишившись без ломаки й не маючи змоги втекти на дерево, бігав круг стовбура й ревів на все горло:

— У-а-кха! У-а-кха!

Він кликав інших чунгів на підмогу, бо не міг боротися з мо-ка голіруч. І чунги, що були поблизу, вже поспішали йому на поміч, так само голосно ревучи:

— У-а-кха! У-а-кха!

Кремезні і волохаті, з перекошеними від збудження й лютими обличчями, вони щодуху мчали до Сміливого чунга та мо-ка, вимахуючи ломаками й камінням. Але Брунатна пома випередила всіх. Побачивши, що обидва мо-ка погналися за Сміливим чунгом, вона повела навколо очима, чи немає де якого каменя або ломаки. Та, мов на біду, поблизу нічого не було, і вона спинилася, міркуючи, де б знайти яку-небудь зброю проти мо-ка, бо кинутись на хижаків з голими руками означало самій загинути. Тоді вона підбігла до найближчого дерева, з несподіваною для самої себе швидкістю відчахнула від нього гілляку і мерщій кинулася з нею на допомогу Сміливому чунгові. Сильним ударом по волохатій спині мо-ка вона привернула його увагу до себе. Тепер хижак побіг за нею, і Брунатна пома сховалася за деревом. У цей час підоспіли інші чунги, і оскаженілий мо-ка мусив тікати.

Чунгам завжди подобалось м ясо мо-ка, бо воно було смачнішим, ніж у інших хижаків. Вони одразу ж накинулися на забитого звіра й почали роздирати його зубами; несподівано пролунав голосний крик Сміливого чунга. Цей крик означав, що їхній ватажок побачив щось особливе, тому всім треба бути насторожі. Чунги підвели голови й почали прислухатися, пильно озираючись довкола, чи не чигає на них яка-небудь небезпека — якийсь мо-ка або грау. Але застережливий крик Сміливого чунга, очевидно, відносився до чогось іншого, зовсім не схожого на це, бо в той час, як чунги насторожено позирали на всі боки, він спокійно стояв і дивився на забитого мо-ка. Потім чунг підійшов до звіра, присів біля нього, витяг ломаку з його пащі й почав обдивлятись її. Ломака була рівна, суха й досить міцна, без жодного сучка; а коли її відламало — певно, під час великої бурі, — то її грубий кінець сам загострився. Сміливий чунг почав уважно придивлятися до цього загостреного кінця, він його навіть помацав, закривавивши собі при цьому пальці.

Колись Стара пома, його мати, в такий самий спосіб убила грау. Але вона вбила того грау внаслідок простого збігу обставин, несвідомо піднявши передні кінцівки, щоб захистити себе від його нападу, і навіть не усвідомлюючи, що тримає в руках ломаку. А Сміливий чунг убив мо-ка точним, розрахованим ударом. Він встромив ломаку звірові в пащу не тільки тому, що, роззявлена, з люто вишкіреними зубами, вона привертала до себе його увагу, а й тому, що так йому було зручніше. І якщо колись Стара пома своєю тваринною свідомістю збагнула, що сталося і від чого загинув грау, то тим легше це було тепер для Сміливого чунга. І він зрозумів: ломакою можна вбивати значно швидше і легше, якщо вона загострена і якщо її встромити в пащу або в тіло звіра, ніж коли ударити нею по голові або по спині. Він підняв ломаку високо над головою й голосно заревів:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Це означало, що він переміг; і всі чунги, які вважали перемогу одного чунга над будь-яким хижаком спільною перемогою, наслідуючи Сміливого, підняли свої ломаки та камені й також закричали:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Загострена ломака стала для Сміливого чунга дорожчою над усе. Він не випускав її з рук навіть тоді, коли лазив на дерева за плодами. Ломака й тут допомагала йому: він піднімав її, ударяв нею й збивав плоди, потім злізав униз і збирав їх. Це було щось цілком нове для Сміливого чунга, проте воно не викликало в нього ніякого подиву. Наслідуючи його, інші чунги теж почали користуватися ломаками, щоб досягати ними плоди, хоча й робили це не зовсім вправно… Тепер йому знову схотілось устромити ломаку в роззявлену пащу мо-ка і вбити його, і це бажання поступово перемогло в ньому природний страх перед жорстоким хижаком. Досі ні один з чунгів не відчував такого нестримного бажання, не ставив собі мети, якої домагався б отак уперто.

Ідучи, як завжди, попереду всієїгрупи і тримаючи загострену ломаку напоготові, Сміливий почав усе далі й далі заглиблюватися в ліс, випереджаючи решту чунгів: чи не побачить він часом мо-ка або якогось іншого сильного звіра? Він підстереже його, вступить з ним у єдиноборство і встромить загострену ломаку йому в пащу, аби тільки це був не грау, бо грау набагато спритніший і дужчий від мо-ка, до того ж, стрибає на свою жертву з швидкістю блискавки.

Та не тільки грау, а й інші великі хижаки траплялися в лісі рідко і здебільшого самі уникали зустрічі з дивними й небезпечними чунгами, тому Сміливому довго не вдавалося зустріти хоча б одного з них.

Правда, йому інколи вдавалося підстерегти й простромити своєю ломакою жига, купа або ланча, але все це були не великі хижаки, і дужий Сміливий чунг просто бавився ними.

І все-таки, як і чунги, так і ці хижаки вільно ходили по лісу, і зустріч відбулася так само неминуче, як і несподівано, — зустріч з грау.

Мала пома, яка завжди ходила разом з Сміливим чунгом та Брунатною помою, першою помітила за кущами жорстокого, сильного грау. Гpay щойно вбив маленького дже і тепер лежав біля своєї жертви й роздирав її. Він самовдоволено муркотав, легенько бив хвостом по землі і, свідомий своєї сили, спокійно поглядав навколо. Ні одна тварина не лише не наважиться напасти й спробувати відібрати у нього здобич, а й тікатиме стрімголов, як тільки його забачить.

Мала пома побачила його і, відчувши страшну небезпеку, пронизливо завищала:

— А-на! А-на!

Для Сміливого чунга й Брунатної поми цей крик уже не був чимось новим і незнайомим; для них обох він означав якусь близьку небезпеку. Вони спочатку подумали, що Мала пома знову побачила мо-ка. Брунатна пома теж закричала, наїжилась, вперлася ногами в землю і міцно стиснула в руках ломаку. Мала пома миттю втекла на дерево і була вже в цілковитій безпеці, але мати не поспішала за нею. Перед усім, мо-ка міг бути тільки один, і він не нападе на неї. Крім того, вона була не сама: поруч ішов Сміливий чунг, а позаду були й інші чунги, які одразу ж прибігли б на допомогу…

І під впливом змішаного почуття страху і впевненості в допомозі з боку інших чунгів Брунатна пома лише пересторожливо заревла:

— У-а-кха! У-а-кха!

Та коли вона побачила за кущами грау, який хижо блиснув жовтими очима й вишкірив у погрозливому ричанні білі зуби, вона з жаху скрикнула й ту ж мить кинулася на дерево до Малої поми.

— A-на! А-на!.. — голосно закричала вона, ніби попереджаючи решту чунгів: «Тікайте, тікайте! Перед нами страшний грау!»

Сміливий чунг також побачив грау. І грау побачив Сміливого чунга. Він вишкірився на нього, наче сподівався, що той обернеться й кинеться тікати. Однак Сміливий чунг не тікав. Охоплений жахом, він одразу ж зрозумів, що коли обернеться й почне тікати, грау кількома стрибками наздожене його і вп’ється гострими пазурами йому в спину. Він стояв під товстим деревом, але не міг би легко й швидко видертися на нього: дерево було струнке й високе, до того ж, знизу на ньому не було жодної гілки, за яку можна було б учепитися. Тому, причаївшись за деревом і трохи подавшись вперед, він дивився просто в жовті очі грау і не знав, що робити. В голові у нього промайнула нова, ще зовсім невиразна думка, що досі він завжди перемагав — коли сам, коли разом з іншими чунгами, — що він чунг-вожак і не може, не повинен тікати. Правда, він уперше зустрічається з грау, але ж він сам уже вбив одного мо-ка, а грау не більший за мо-ка… Невже він не вб’є і його, коли встромить ломаку в роззявлену пащу цього звіра?

Тимчасом грау, підвівшись з-під куща і втупивши палючий погляд у Сміливого чунга, бив хвостом об землю і загрозливо ричав. Він щойно добре наївся, і йому не хотілося більше крові, та й чунги були для нього не такі самі, як усі інші тварини… Гpay волів, щоб Сміливий чунг просто втік з-перед його очей. Та той не тільки не хотів тікати, але навіть не наважувався обернутись назад, і тоді грау мотнув головою, широко роззявив пащу й грізно заревів:

— Г ррр-а-уу!

Помітивши, що грау збирається стрибнути, Сміливий чунг підняв ломаку і повернув її гострим кінцем до нього: якщо грау стрибне, він встромить її в роззявлену пащу, і грау вмре. Коли ж не вмре, то або прибіжать інші чунги, або Брунатна пома подолає свій страх і кинеться йому на допомогу. І він голосно закричав:

— У-а-кха! У-а-кха!

Гpay припав черевом до землі, і ключиці його різко випнулися вперед… Ще мить — і тіло його знялося в повітря і промайнуло, наче тінь крі-рі, що пролетів низько над деревами. Не сподіваючись на такий швидкий стрибок, Сміливий чунг налякався, несвідомо метнув свою ломаку в грау і сховався за деревом.

Ломака влучила в грау й застряла в його грудях. Гpay страшенно заревів, перевернувся в повітрі і, впавши за два кроки від Сміливого чунга, почав качатися між кущами, обагряючи їх теплою кров’ю.

Сміливий чунг не бачив, як саме це сталося, та коли грау почав метатися й бризкати кров’ю у всі боки, зрозумів, що вбив звіра. Він торжествуюче заревів і сміливо вийшов з-за дерева. Гpay вже не міг ні стрибнути, ні вчепитися в нього пазурами. Тепер він міг тільки качатися й бити передніми лапами об землю, а коли підбігли перші чунги, уже не мав сили навіть заревти. Грау корчився, хрипів і дивився на чунгів помутнілими очима.

Сміливий чунг першим підійшов до грау й висмикнув з його грудей ломаку. Відтепер він не дозволить ні грау, ні мо-ка наблизитись до нього. Щоб простромити їх, можна кидати ломаку ще здалеку, і вони все одно помруть. Тепер він вже не діставатиме ран від їхніх зубів та пазурів…

Радісно скімлячи, він стиснув закривавлену ломаку, відступив кілька кроків від трупа грау і вигукнув:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Потім підняв ломаку, спрямував її гострий кінець у вбитого грау й кинув. Ломака знову вп’ялася в тіло грау. Інші чунги, які з цікавістю дивились на нього, теж закричали в один голос:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Сміливий чунг знову висмикнув ломаку і ще раз метнув її в грау. І всі чунги, наслідуючи його, теж почали кидати в забитого звіра ломаками. Проте не кожна з них мала такий гострий кінець, і не всі вони однаково потрапляли в ціль. Однак все це було щось цілком нове для чунгів, воно захопило їх, і чунги ще довго кидали ломаки в мертвого грау і збуджено вигукували:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Для Сміливого чунга більше не існувало великого й сильного звіра, якого б він не міг перемогти і вбити, озброївшись гострою ломакою. Правда, великого мута або велетенського, як скеля, хо-хо вбити ломакою не можна було. Але мут і хо-хо живилися травою та листям і ніколи не нападали першими. То чи варто ж було Сміливому чунгові заводитися з ними й ризикувати собою?

Та одного разу не якийсь там хижак, а звичайний теп-теп відібрав у нього ломаку, і сталося це так.

Ідучи якось, як звичайно, попереду всієї групи, Сміливий чунг помітив двох теп-тепів, що паслися в траві. Один з них був великий, з широкими грудьми й великими гіллястими рогами, а другий — набагато менший, з невеличкими ріжками, які щойно пробивались у нього на лобі. Чунги знали, що м’ясо теп-тепа дуже смачне. І от, жадібно дивлячись на них, Сміливий почав підкрадатись через кущі, наперед радіючи солодкому м’ясові. Назустріч, збоку теп-тепів, повівав легкий, поривчастий вітерець, листя на кущах тихо шелестіло, і це заважало теп-тепам вчасно його зачути. Сміливий чунг підійшов ще ближче і вже приготувався кинути ломаку в великого теп-тепа.

Але саме в цю мить тварини його помітили. Великий теп-теп швидко підвів голову, вдарив переднім копитом об землю, і маленький теп-теп одразу ж зник у кущах. Великий теп-теп також хотів був уже тікати, і Сміливий чунг швидко кинув йому вслід ломаку. Аомака влучила теп-тепові в стегно. Він голосно замукав, проте не впав, як сподівався Сміливий чунг, а шугнув у кущі і зник разом з ломакою.

Сміливий чунг ждав чого завгодно, тільки не того, щоб в отакий спосіб втратити свою гостру ломаку. Він довго шукав її в кущах, йдучи по слідах теп-тепа, та так і не знайшов. І вперше, відколи існували чунги, один з них почав шукати й підбирати серед обламаного гілля ломаку, яка була б рівна й гладка, не дуже товста й не дуже важка, і щоб неодмінно мала загострений кінець. Але знайти такої не міг. Якщо ломака була гостра з одного кінця, то вся була сучкувата або крива. А якщо ж була рівною, то мала тупий кінець.

Зрештою Сміливий чунг знайшов більш-менш підхожу ломаку, заспокоївся й почав уже забувати про те, що сталося. Та одного разу, пробираючись крізь високі кущі, гілки яких виростали з землі цілими снопами, він раптом спинився й витріщив очі: гілки були точнісінько такі, як і його ломака! Такі ж рівні й гладенькі, не дуже товсті й не дуже тонкі…

Він ковзнув поглядом по гіллю від кореня до пучків широкого листя, серед якого червоніли дрібні, але дуже смачні ягоди. Сміливий чунг уже не раз їв ці ягоди і знав їх смак. Він схопив одну гілку за вершечок і нагнув донизу, щоб обірвати з неї ягоди. Гілка несподівано тріснула й зламалася біля самої землі, зламалася так, що її нижній кінець загострився сам собою.

Сміливий так само, як і всі інші чунги, не раз зазнавав хвилювання: були і радість, і страх, і гнів, породжені злигоднями під час втечі з півночі на південь та боротьбою з вигом, мо-ка і грау. Але такого сильного й цілком нового почуття, такого хвилювання, породженого несподіваною догадкою, він ще не зазнавав ніколи. Йому вже не треба було шукати ломаки й шаленіти від люті, не знаходячи її, а можна просто загострити її кінець, відламавши від куща…

Радісно замурмотівши, він пригнув верхівку гілки й відламав її. Тепер у нього в руці була рівна, загострена ломака, така ж довга, як і він сам, або навіть ще трохи й довша. Радощам його не було меж. У нього раптом виникло бажання повідомити про це й іншим чунгам, поділитися з ними радістю, розказати їм про те, як він це зробив… Він набрав у груди повітря, і з його горла вихопилися якісь зовсім нові звуки. Це було щось середнє між скімлінням і звичайним ревом будь-якого чунга, але Сміливий був невдоволений тими звуками і тому закричав так, як звичайно кричать усі чунги, коли хочуть повідомити іншим щось надзвичайно важливе й радісне:

— О-кха-кха! О-кха-кха!

Почувши його голос, чунги, що були поблизу, поприбігали до нього. Сміливий знову вимовив ці нові звуки. Не розуміючи, що хоче сказати їм вожак, чунги стояли і з подивом та цікавістю кліпали очима. Тоді Сміливий чунг нагнув другу гілку, зламав її, відламав і верхівку, помацав гострий кінець і замахав нею над головою.

— О-кха-кха! О-кха-кха! — знову закричав він, потім нагнув ще одну гілку, зламав і її й замахав нею над головою.

Цим разом чунги його зрозуміли. Вони закричали так само, як і він, і кинулися ламати гілки. Озброївшись рівними й гладенькими палицями, вони почали махати ними над головою і радісно підстрибувати.

— Ха-кха! Ха-кха! — примовляли чунги, підстрибуючи, і оте їхнє засапане хакання, радісно сяючі очі та збуджено-торжествуючий вираз облич ніби говорили: «Відтепер у поєдинках з хижими звірами ми вже не будемо розраховувати лише на випадково знайдені камінь та ломаку. Ми вже й самі вміємо робити загострені ломаки, і горе тому хижакові, який зважиться на нас напасти!»

ЧУДО ВОГНЮ

У лісі чунгам жилося порівняно легко і безтурботно. Тут було тепло, їжі вистачало: плоди на деревах, солодке коріння та цибулини, які вони викопували все уміліше, соковиті пагінці на вітах, нарешті, молочна серцевина гілок багатьох кущів. Проте, давно вже звиклі до м яса, вони дуже раділи, коли їм щастило вбити якусь тварину, особливо якщо це був великий і сильний хижак. Тоді вони збирались навколо нього і, перш ніж з їсти, починали ритмічно підстрибувати й вимовляти якісь звуки, виражаючи в такий спосіб своє вдоволення з того, що позбулись небезпечного хижака. Вони так само охоче їли та-ма та інших дрібних тваринок, які були зовсім беззахисними. А яйця й маленькі крі-рі були вже ласощами для маленьких чунгів, які й без того любили лазити по деревах.

Так чунги бродили по лісу, не засиджуючись довго на однім місці, і готували собі лиш тимчасові лігва з трави та хмизу. Якщо ж інколи й затримувались на деякий час, то лиш тоді, коли якась пома мала народити або котрийсь із чунгів був тяжко поранений в поєдинку з хижаком і мусив лежати, аж поки не одужає.

Тимчасом долоні й пальці на їхніх ногах ставали дедалі незграбнішими. Чунги ними майже нічого вже не брали; тепер вони лише ходили ними, а все інше робили руками: рвали плоди, розбивали шкаралупу, готували собі лігва, виламували гілляки, якими потім убивали небезпечних звірів, обчищали стебла га-лі, викопували смачне коріння та цибулини. При тому вони мусили міцно тримати ломаку чи камінь і ще з більшою силою та вправністю відбиватися від хижаків, якщо хотіли залишитись живими і їсти м’ясо. Все це робило їх спритнішими та винахідливішими, і вони дедалі вміліше нападали або захищалися від великих, сильних звірів. Правда, час від часу грау або мо-ка з’їдали якого-небудь чунга, але від того їхня група не зменшувалась, бо народжувалися нові чунги, дедалі більш випрямлені, з гнучкішими і вправнішими пальцями на руках. Багато пом народжували по кілька раз, і, через те що самцям подобалися менш волохаті поми, а поми здебільшого обирали голобедрих самців, нові чунги все частіше народжувалися безволосими.

Брунатна пома відчувала, що скоро знову народить маленького чунга. Вона приготувала собі лігво під двома велетенськими деревами, поваленими страшною бурею. Густа трава й віти кущів перепліталися круг стовбурів, утворюючи під ними просторе, затишне сховище. Брунатна пома повикидала звідти гнилі гілки, наносила туди багато трави та листя і, вже коли біле світило низько схилилось над лісом, залізла всередину. Разом з нею залізла туди Мала пома і ще дві поми, у яких не було своєї сім’ї, а Сміливий і ще один чунг лягли перед входом до цього сховища. Навколо було багато й інших таких самих сімей, отже, небезпека несподіваного нападу виключалася. Та все-таки, коли стемніло, Сміливий чунг підвівся, виліз на одне з повалених дерев і сів насторожі, щоб Брунатна пома могла спокійно народити. Він підвів голову і крізь просвіти між верхів’ям дерев подивився вгору. Проте на небі не видно було нічого, не блимала на ньому жодна зірочка, не сяяло велике жовте світило. Все навколо огорнула густа пітьма, і дихати було важко, Листя на деревах ані ворухнеться. Ліс таємниче мовчав. Лише зрідка вгорі пролітав крі-рі і, тривожно каркнувши, знову зникав серед віт або летів у глиб заростів. Усе провіщало наближення страшної бурі. І Сміливий чунг, передчуваючи її, випростався на весь зріст і голосно, тривожно заревів:

— У-а-кха! У-а-кха!

— У-а-кха! У-а-кха! — долинуло з усіх боків, і чунги, зачувши ті тривожні крики, почали збиратись біля Сміливого.

Вони усвідомлювали, що проти розлютованого лісу і вогняного шалу неба їм не допоможуть ні загострені ломаки, ні їх велика чисельність, проте поспішали зібратись в одному місці, бо в гурті, здавалося їм, не так буде страшно.

Ті, що вже поприбігали, посідали на повалених деревах і почали прислухатися: здалеку долинав приглушений гуркіт, шум і тріск дерев, які ламала буря.

Небо раптом спалахнуло з такою силою, ніби вискочило саме біле світило й на мить осяяло увесь ліс. Потім стало ще темніше, пролунав оглушливий гуркіт. Якась важка хвиля налетіла на ліс невідомо звідки, він весь сколихнувся, тривожно загув, застогнав. При густих спалахах блискавиць чунги бачили, як гігантські дерева згиналися, наче тоненькі гілочки, і вихори обірваного листя кружляли над їх головами, немов рої жу-жу.

Чунги злякалися: деякі з них попригиналися під деревами, інші полягали на землю, а Сміливий і ще два чунги залізли до Брунатної поми. Але страшна буря спустилася зовсім низько, помчала по землі, налітаючи на кущі, дерева, трощачи й ламаючи їх. А небо без упину здригалося й гуркотіло, і вогняні спалахи пробігали по ньому з краю в край.

Раптом щось сліпучо-вогняне вдарило зовсім близько від чунгів, потім розлігся такий страшний гуркіт, що деякі з них знепритомніли, а решта з диким галасом кинулися врозтіч. Ті, що сиділи у лігві Сміливого чунга й Брунатної поми, при світлі блискавки побачили, як височенне дерезо переламалось навпіл, і верхівка його повисла вниз. Одразу ж після того по корі дерева затанцювали вогняні язички; вони швидко облизали його з гори до низу, потім спалахнуло і все дерево.

Чунгам не раз доводилося бачити, як з неба падав вогонь і запалював дерева, як потім вогонь з цих дерев перекидався на інші і як зрештою починав палахкотіти весь ліс. Чому і як це ставалося, вони не знали та й не замислювались над цим. Проте вони знали, що коли з неба десь поблизу впаде вогонь і запалить якесь дерево, звідки треба негайно тікати. Бували випадки, коли небо ревло особливо люто й кидало свій вогонь на якесь дерево. Тоді чунги, що сиділи на тім дереві або стояли під ним, раптово падали і вмирали. Хто ж це вражав і вбивав їх отак несподівано? Звичайно, розлютоване небо, але робило воно це зовсім невидимо. І чунгами опановував таємничий страх і трепет, коли небо кидало на ліс вогонь; вони тоді намагалися втекти якомога далі від того місця. Тому й тепер, коли поблизу від них спалахнуло дерево, вся група, здійнявши одчайдушний крик, кинулася врозтіч. І саме вчасно, бо охоплена полум’ям верхівка дерева зламалась і впала якраз біля входу в лігво. Вогонь швидко поповз по сухих гілках, вони теж спалахнули, і незабаром просторе й затишне лігво Брунатної поми охопило буйне полум’я. Чунги зрозуміли, що нічого не можуть вдіяти проти вогню. Його могло вгамувати лише небо, хлюпнувши на нього згори багато води, а до тих пір він буде бурхати і знищувати навколо все живе.

Розуміючи, що тут уже не допоможе ніяке ричання, ніякі ломаки й каміння, чунги почали тікати від пожежі, прислухаючись до того, як гуготить полум’я, як воно кидається їм услід та перетворює все в попіл. Багато наляканих тварин наздоганяли й випереджали їх. Сполохані крі— рі, залишивши своїх малят у гніздах, з пронизливим писком і карканням довго кружляли над величезними стовпами диму й полум’я. Потім одні з них летіли геть, а інші падали в полум’я і зникали в ньому.

Чунги зупинились лише тоді, коли побачили, що у них під ногами гола земля, нещодавно спустошена іншою пожежею. Звідси пожежа мала ще жахливіший вигляд. Від її величезного червоного сяйва все навколо теж стало червоним: і чунги, і тварини, що очманіло мчали повз них, і низько навислі клуби диму.

Чунги були певні, що пожежа охопила весь ліс і разом з ним знищить усі плоди, все коріння й усіх тварин. І тому, коли небо заплакало і вгамувало вогняну стихію, вони аж заскімлили з радощів. Зібравшись невеликими групами, нічого не бачачи в пітьмі, вони, щоб переконатися, що всі знову разом, почали вигукувати:

— У-о-кха! У-о-кха!

Так вони діждалися світанку, а вранці побачили, як з місця згарища вгору здіймалися прозорі хмаринки білої пари. Там, де ще вчора був зелений ліс, тепер лежав товстий шар теплого димучого попелу та подекуди тліли грубі стовбури дерев. У другому місці вогонь встиг обпалити лише листя на деревах, і тепер вони стояли з голим віттям. У третьому місці повалені бурею дерева лежали одне на одному. Від остаточного знищення їх також врятував дощ, проте й на них не було ні листя, ні гілок.

Щоб повернутись до лісу, чунги мусили перейти через оте згарище, і вони обережно побрели по коліна в попелі. Всі відчували під ступнями й пальцями на ногах приємне тепло і м’якість, а маленькі чунги завищали на радощах і почали качатися по згарищу, від чого їх чорна шерсть зробилась зовсім сірою.

Чунги пройшли ще трохи і раптом, розширивши ніздрі, почали озиратися. Вони зачули якийсь новий, досі незнайомий, особливий запах. Його не можна було порівняти ні з яким іншим, бо він був не схожий ні на запах плодів, ні на запах м’яса і крові тварин, ні на запах квітучих кущів. Їм здавалося, що так незвичайно й принадно пахне сам попіл. Вони кинулись розгрібати його, і декотрі з них знайшли опалі плоди з затверділою шкаралупою. Тоді всі зрозуміли, що так приємно пахнуть саме плоди.

Знайшов такий плід і Сміливий чунг. Плід був ще теплий, приємно пахнув, і чунг аж заскімлив від пожадливості. Він стиснув плід між пальцями-і шкаралупа одразу тріснула. В ніс ударив ще сильніший і ще приємніший запах. Вкрай здивований, чунг швидко розламав шкаралупу, вийняв пахучу м’якоть і жадібно почав й їсти.

Досі ще ні один чунг не їв такого смачного плода. Ще теплий, плід, з якого капав солодкий молочний сік, просто танув у роті, і його зовсім не треба було жувати, а можна було одразу ковтати. І Сміливий чунг проковтнув його з насолодою.

Чунги знайшли спечених крі-рі, та-ма і багатьох інших тварин. Деякі крі-рі й та-ма зовсім обвуглились, але були серед них і такі, що тільки спеклися. М’ясо їхнє стало м’яким і ще смачнішим, легко розривалося, побіліло, і в ньому зовсім не було крові.

Чому плоди стали такими смачними, а шкаралупа на них розламувалася так легко? Чому і м ясо тварин стало таким смачним, і де поділася з нього кров? Пробуджена свідомість чунгів угадала, що сталося: все це зробив вогонь, і тому надалі, коли з неба впаде вогонь і в лісі спалахне пожежа, вони знову шукатимуть печені плоди і тварин.

Чунги весь день ходили по згарищу, а на ніч полягали в ще теплий, м’який попіл і міцно спали, задоволені й ситі. Наступного дня вони знову бродили по широкому згарищу, знову знаходили багато плодів, крі-рі й та-ма і знову їли печені плоди та м ясо. Велетенські, повалені бурею дерева де-не-де ще димили — вогонь зберігся під товстим шаром попелу, і вони повільно тліли. Не було чунга, який би не опікся гарячою вуглиною, і це зробило їх ще обережнішими. Вони навчилися розгрібати попіл не пальцями, а гілкою. Так, шукаючи плодів і тварин, вони ненароком згребли з тліючого стовбура попіл; блиснув вогонь, але не спалахнув полум’ям, а тільки світив і грів.

Чунги довго стояли біля тліючого стовбура й дивувалися — як зберігся вогонь та чому від нього немає полум’я? І щоразу, коли жар вкривався попелом і вогонь згасав, чунги розгрібали його, і дерево починало жевріти знову.

Увечері чунги полягали навколо стовбура в попіл.

І коли зовсім стемніло, вогонь розгорівся й осяяв усе навколо.

Ніхто з чунгів не пригадував, щоб ночував коли біля вогню або щоб грівся коло нього. Досі вони весь час тікали від нього, та ось виявляється, що він міг і гріти їх, не завдаючи шкоди… І як же гарно мерехтіло світло від того жару, як приємно пашіло теплом від нього!

Чунги оберталися до того дивного світла то одним боком, то другим, гріли спини, витягали один до одного губи і вдоволено муркотали. Вогонь освітлював їх волохаті тулуби й відкидав назад довжелезні чудернацькі тіні… Спочатку малі чунги подумали, що ці дивовижні тіні — якісь величезні звірі, і злякано завищали, тулячись до своїв матерів, але потім звикли й дивилися на них так само, як на тіні, які падали від них удень, коли на небі було біле світило.

Цієї ночі ніхто з чунгів не склепив повіків, та ніхто й не хотів спати — так їм приємно було сидіти біля вогню, грітися й дивитись, як тремтить і спалахує живе полум’я. Поснули чунги вже на світанку, коли вогнедишне дерево вкрилося тоненьким шаром попелу і знову стало темно. Та ледве вони поснули, як їх розбудив стогін Брунатної поми. ГІоми одразу посхоплювались і обступили її, а чунги, помітивши, що вогонь погас, почали розгрібати попіл гілками, щоб знову було видно. Чиясь суха гілка враз спалахнула яскравим полум’ям і освітила все навколо. Чунги закричали від несподіванки, бо нічого схожого досі ще не траплялося — може, тому, що недовго тримали гілки у вогні, а може, вони були надто сирими. Сміливий чунг схопив палаючу гілку й підняв її високо над головою. Не спускаючи очей з охопленого полум’ям кінця гілки, приголомшений і здивований, він вигукнув:

— О-кхо-о!

— О-кхо-о! — повторили й інші чунги, яким здалося, що Сміливий, як вожак і найкмітливіший серед них усіх, навмисне запалив гілку і хоче всім показати, як він це зробив.

І справді, багато чунгів одразу ж збагнули, як це сталося. Вони встромили й свої гілки у вогонь і побачили, що їх кінці зайнялися й запалали.

— О-кхо-о! О-кхо-о! — закричали чунгн й так само, як Сміливий чунг, підняли палаючі гілки над головами.

А гілки горіли, розсипаючи навколо іскри й освітлюючи обличчя чунгів, які були вкрай здивовані і збуджені тим, що змогли самі, та ще й так легко, зробити вогонь.

І при яскравому світлі тих дивних смолоскипів, які чунги несвідомо запалили, Брунатна пома народила, і народила не одного, а двох маленьких чунгів, яких одразу ж притулила до набубнявілих молочним соком грудей. А Сміливий і всі інші чунги підняли вгору палаючі смолоскипи, застрибали навколо неї й навколо тліючого дереза і почали вигукувати:

— Ха-кхаі Ха-кха! Ха-кха!

… І ВОНИ ГУРТОМ ПІДНЯЛИ Й ПОНЕСЛИ ДЕРЕВО

Звичайно поми народжували по одному маленькому чунгові, але траплялося, що вони народжували по два, а іноді навіть і по три. Однак таких випадків було дуже мало, і Брунатна пома першою у своїй групі народила двох чунгів.

Чунги дивилися на новонароджених з незвичайною цікавістю. Шерсть на них була коротка й рідка, і вони схожі були на Малу пому, коли та народилась, і тільця у них були так само голі, як і в неї.

Чому чунгам-самцям більше подобались безволосі поми і чому помам більше подобались голобедрі чунги, того не знали ні одні, ні другі. Вони навіть не усвідомлювали того свого почуття надання переваги, але помічали, що безволосі чунги народжуються все частіше. У них почала з’являтися навіть неприязнь до тих маленьких чунгів, які народжувалися з дуже густою шерстю.

Цікава Мала пома присіла перед матір’ю і почала розглядати своїх обох братиків, дивуючись, звідки та як вони тут раптом взялися. Вона витріщала на них очі, ворушила губами, час від часу хихикала від змішаного почуття радісного здивування й остраху; їй дуже кортіло схопити їх обох і погратися з ними. Вона навіть доторкнулася до їх голеньких тілець, але Брунатна пома сердито заричала на неї. Незважаючи на це, маленька пустуха почала смикати одного з них за ніжку і за це дістала аж два ляпанці від матері. Мала пома відбігла від неї і плаксиво заскімлила. Але помітивши, як дорослі й малі чунги кидають на тліюче дерево недогорілі гілки, вона одразу ж забула про ляпанці, схопила якусь гілку і поклала її одним кінцем у вогонь. Гілка спалахнула, і пома почала підстрибувати й вигукувати.

— А-кха! А-кха! — радісно завищала вона, кидаючи палаючу гілку у вогонь.

Потім почала збирати обвуглені гілляки, що стирчали з попелу, й кидати їх у вогонь.

Нова догадка блиснула у свідомості чунгів, і вони кинулися шукати й збирати в попелі недогоріле гілля. Але все це швидко згорало, й лишався тільки попіл. І Сміливий чунг раптом збагнув, що горіти довго можуть лише товсті стовбури, а тоненькі гілочки згорають швидко, і після них вогню не лишається. І через те, що поблизу вже не було тоненьких гілочок, він спробував підняти якесь товсте, напівобгоріле дерево. Однак воно виявилося непомірно важким для одного чунга, і він ледве зрушив його з місця, хоч напружив усі свої сили. Міцно обхопивши дерево за один кінець, він спробував тягти його, але й цього разу воно ледве ворухнулося.

Сміливий чунг опинився в утрудненні: як донести дерево до вогню? Адже він неспроможний ні підняти, ні тягти його.

У цю хвилину невеличка група чунгів повільно йшла в його бік, вигрібаючи з попелу печені плоди. Сміливий глянув на них, і в його свідомості майнула дивна догадка: хіба чунги живуть і ходять усі разом не для того, щоб допомагати один одному й гуртом захищатися від великих, сильних звірів? Хіба двоє чунгів не сильніші за одного, а коли їх ще більше, то чи не сильніші вони за двох чунгів?

І, захоплений цією новою догадкою, Сміливий чунг спинився і збуджено, нетерпляче крикнув:

— У-о-кха! У-о-кха!

— У-о-кха! У-о-кха! — озвалися чунги.

Гадаючи, що чунг-вожак попереджає їх про якусь небезпеку і скликає всіх в одне місце, вони почали озиратися. Сміливий чунг закричав ще настирливіше й владніше, нетерпляче махаючи руками. Чунги підійшли до нього, і Сміливий почав муркотати й вимовляти якісь нові, зовсім незнайомі звуки. Він відчував непереборну потребу будь-яким способом повідомити іншим чунгам, навіщо він їх кликав і чого від них хоче, але не міг, не знав, як це зробити.

Чунги стояли перед ним, дивилися й зовсім не розуміли його гортанного, приглушеного скімління. А в горлі Сміливого чунга все більше збиралось муки і гніву, груди його роздувались, він задихався… Ні, він і справді задихнеться, якщо не висловить отим скімлінням свого наміру, коли хоч як-небудь не висловить усього того нового, що відчуває й про що догадується. Йому треба було перевести дух, щоб зрештою вимовити ті звуки, які здавлювали йому горло…

І, щоб звільнитися від того гнітючого почуття, Сміливий чунг заревів:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Потім нагнувся, підсунув руки під кінець грубого дерева, вдаючи, ніби намагається його підняти, і знову повторив:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Тоді чунги здогадалися, чого хотів від них вожак, і, щось вигукуючи, підбігли до дерева. Вони попідсували під нього з обох боків руки й підняли його з землі. Важке товсте дерево тепер зовсім легко лежало в них на руках, і, відчувши свою силу, чунги радісно, безладно закричали:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Та вони ніяк не могли вгадати наміру Сміливого, який хотів нести дерево й покласти його на вогонь. Вони потоптались на одному місці, радісно покрикуючи, і потім дехто з них впустив дерево з рук. Від цього решті чунгів стало важче тримати, і вони теж його випустили. Падаючи, дерево трохи придушило двох чунгів; вони закричали від болю. Закричав і Сміливий чунг, але він закричав від люті, від того, що його не зрозуміли. Вишкіривши зуби в сердитій, грізній гримасі і трясучись від гніву, він вимовляв якісь нові, незнайомі звуки, ворушив пальцями, люто блискав очима і знову нагинався до дерева, вдаючи, що намагається його підняти. Та чунги й цього разу його не зрозуміли; вони стояли й розгублено кліпали очима. Тоді, підкоряючись якомусь владному внутрішньому поривові, Сміливий ударив долонею по дереву, випростався, обернувся, потряс рукою і показав розчепіреними пальцями на дерево, що повільно догоряло.

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — швидко й сердито промовив він, потім знову нагнувся, схопив дерево за один кінець, з неймовірним зусиллям підняв його і проволік зо два кроки.

Все ще не розуміючи його, але здогадуючись, що їхній Еожак хоче знову підняти дерево, чунги понагиналися й обережно підняли його з землі. Тоді Сміливий, не перестаючи, вигукувати: «Ха-ка-ка! Ха-ка-ка!», пішов до вогню, і всі чунги рушили слідом за ним.

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — радісно повторювали вони за Сміливим чунгом, ніби виражаючи цим новим звукосполученням своє вдоволення з того, що вперше несуть гуртом товсте й важке дерево, і називаючи так саму роботу, яку виконували.

Сміливий чунг кричав тепер не гнівно й роздратовано, а весело й бадьоро, бо чунги нарешті зрозуміли, що він хотів їм сказати.

По суті, чунги ще не розуміли, куди й навіщо несуть те дерево. Вони робили щось спільне і хоч не розуміли як слід мети своєї спільної дії, ця дія сповнювала їх почуттями, яких вони ніколи досі ще не зазнавали.

Поступово чунги все виразніше усвідомлювали, що живуть вони не так, як усі інші тварини на землі. І справді, у якої ще тварини є руки? Яка ще тварина користується ломакою чи каменем для нападу або захисту? Чи є ще на світі така жива істота, яка б догадалася зламати гілку, обчухрати її і потім кидати в інших тварин? Чи є така тварина, яка б ходила випроставшись, лише на задніх кінцівках? Чи є такі тварини, які б уміли мислити й відчували отак легко і так швидко? Чи могли б інші тварини підняти таке важке дерево й отак разом нести його? Та й як вони б його підняли, коли не можуть брати ні передніми, ні задніми кінцівками? Ні, чунги були не просто тваринами, вони вже переставали бути лише тваринами, якщо мали руки і робили ними все так погоджено, так обмірковано…

— Ха-ка! Ха-ка! — радісно кричали вони, ступаючи в такт своїм вигукам.

Так, керовані Сміливим чунгом, вони принесли дерево, поклали його на вогонь і закричали ще голосніше, побачивши, як трохи згодом воно зайнялося й почало горіти.

Того дня чунги знайшли в попелі зовсім мало печених плодів, і голод примусив їх покинути згарище. Біля вогню лишалися тільки Брунатна пома з своїми двома близнятами та ще дві зовсім старі поми; тому Сміливий та чунги тих двох старих пом мусили бути десь поблизу й носити їм їжу. Сміливий чунг двічі вже приносив помі плоди, а на третій раз приніс та-ма.

Голодна й жадібна, Брунатна пома одразу ж накинулась на та-ма і почала їсти її ще живою, а Сміливий чунг присів перед нею й кліпав очима, відчуваючи, як його гордість і прихильність до Брунатної поми, що народила йому двох нових безволосих чунгів, усе зростає. Він ладен був принести їй ще багато та-ма і плодів, і це бажання сповнювало йому душу. Він відчував ніжність і прихильність до поми, і йому хотілося, щоб вона про це знала. Та, не вміючи цього всього висловити, він сидів перед нею мовчки та тільки час від часу повискував.

Тимчасом Мала пома, бавлячись плодами, впустила один з рук, і він упав просто у вогонь. Запальна і по-дитячому примхлива, пома запищала, спробувала його дістати, але не наважилася наблизитись до вогню. Вона вся затряслась від гніву й вередливо завищала.

— У-о! У-о! — тривожно крикнув Сміливий чунг, не розуміючи, що сталося з Малою помою.

Однак, збагнувши, в чім річ, він узяв гілку, простяг її і викотив плід з вогню. Потім нахилився, взяв його, але ту ж мить кинув: плід був дуже гарячий.

Все це — і сильний опік, і витягування плода з вогню, і збудливий запах печеного— поєдналось із знайденими на пожарищі спеченими тваринами та плодами і збудило в ньому нову догадку. Він підбіг до Брунатної поми, вихопив з її рук напівз’їдену та-ма й кинув у вогонь. Потім кинув і решту недоїдених плодів, а сам почав підстрибувати і торжествуюче, радісно кричати:

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!

Настрибавшись біля вогнища, Сміливий чунг схопив гілку, вигорнув нею та-ма й плоди, відкотив їх убік і присів над ними, чекаючи, доки вони прохолонуть.

Увечері, ще до того, як землю огорнули сутінки, всі чунги зібралися навколо дерева, яке повільно догоряло. Ніхто й гадки не мав, що це дерево згорить і погасне так само, як і велика колода. Вогонь поступово меркнув і врешті зник під шаром попелу, і скільки вранці чунги не розгрібали згасле вогнище, вони не знайшли в ньому жодної іскорки. Вони були здивовані й засмучені, бо ніяк не могли зрозуміти, чому більше немає вогню. І довго ще отак стояли круг мертвого вогнища, сумні, розчаровані, похмурі: вогонь помер, і вони вже не будуть їсти печених плодів і грітися біля нього.

Сміливий чунг підвів голову й глянув на небо, але воно нічим не виказувало наміру знову розгніватись і кинути вогонь на ліс. Воно було зовсім спокійне й тихе. Біле світило вже сходило над верхівками високих дерев на краю спаленого лісу, розсипаючи своє тепле золоте проміння по сіро-чорному згарищу.

Чунгам більше не було чого робити на цьому згарищі, і вони всі знову вирушили до вцілілого лісу. Ішла за ними й Брунатна пома, притискуючи до грудей двох маленьких близнят. Випроставши своє волохате тіло й міцно стиснувши в руках ломаку, поруч з нею ішов і Сміливий чунг. Він був похмурий і незадоволений, як і всі інші чунги. Тільки малі чунги, як завжди, були веселі й радісні. Вони бігали навколо дорослих чунгів, борюкалися, штовхали одне одного й пронизливо вищали, раз у раз повторюючи нові для них звукосполучення, які чули від старших:

— Ха-ка! Ха-ка!.. А-кха-кха! А-кха-кха!..

Чунги довго не могли забути пожежі в лісі та все сподівалися, що небо знову кине вогонь і запалить якесь дерево. І справді, одного разу воно таки розгнівалось і почало жбурляти на землю вогняні стріли. Спочатку на ньому зібралося багато-багато хмар, за якими сховалося біле світило, потім воно заревло, загуркотіло і звивистими блискавицями почало обсипати весь ліс.

Побачивши першу блискавку, чунги радісно завищали й почали підстрибувати, озираючись, чи не помітять де-небудь вогонь. І ось небо змилувалося над ними, кинувши поблизу од них вогонь, і скоро поміж вітами дерев затремтіло, заграло яскраве полум’я, а над ним угору здійнявся синюватий дим.

— Ха-кха-а! Ха-кха-а! — закричали чунги всі разом і чимдуж кинулися до того місця, де спалахнула пожежа.

Кожен з них уже уявляв, як і цього разу він їстиме смачне печене м’ясо і печені плоди. Попід деревами розтяглася довга вервечка ошалілих від радості чунгів. Чунги бігли, підстрибували, вищали, і для тварин, які жили в цьому лісі, це було так незвично і страшно, що вони не витримали й кинулися тікати.

Та ледве чунги добігли до того місця, де виникла пожежа, як небо раптом хлюпнуло багато води і швидко погасило вогонь. Приголомшені чунги спинилися і лиш здивовано кліпали очима. Полум’я вже не видно було, тільки легенький, білий димок вився поміж вітами, показуючи на місце пожежі, але й він незабаром щез. Збагнувши, що сталося, невдоволені чунги важко зітхнули й кинулися під товсті крислаті дерева, щоб сховатись від потоків зливи.

НЕБЕЗПЕЧНІ ЧУНГИ ІНШОЇ ПОРОДИ

Поступово чунги почали забувати про своє минуле, про те, як колись тікали з півночі на південь. Молоді, особливо ті, хто народився під час цієї втечі, не пам’ятали нічого. Народженим у цьому лісі не було чого згадувати, а старі чунги вмирали один за одним, так і не змігши розказати молодшим того, що вони пережили.

Тому у всіх чунгів поступово склалася думка, що вони народилися тут, у лісі, і що цей ліс, який би великий він не був, належить тільки їм, що дерева плодоносять лише для них і що всі тварини, яких вони бачили в ньому, з явилися тут потайки, як пришельці, і жити в ньому не мають права. Вони також були певні, що на світі немає інших чунгів, крім них, і тому були вкрай здивовані, якось зустрівшись у лісі з двома зовсім не схожими на них чунгами. Ті два чунги були такі великі, що кожен з них був чи не вдвічі більший за звичайного чунга. Обличчя у них були вкриті густою шерстю, волосся на голові — зовсім рівне й настовбурчене — починалося від самих брів, з-під яких визирали маленькі, рухливі очі. Лоба вони не мали, так само, як не мали шиї. Зате щелепи у них були міцні й широкі. І от цих двоє великих чунгів стояли перед ними на задніх кінцівках, а передні у них звисали до землі.

Першими їх помітили Сміливий та ще один, такий самий молодий, як і він, високий та дужий Голобедрий чунг; вони обидва йшли попереду всієї групи. Два великих чунги спокійно стояли на задніх кінцівках і обгризали верхні пагінці на солодкому кущі, нагинаючи їх до себе передніми. Сміливий і Голобедрий чунги аж похололи з несподіванки й переляку — такими страшними здалися їм ці незнайомі чунги. Великі чунги вмить обернулись, угледіли їх і вищирили зуби. Глухий, стриманий рев вихопився їм з грудей, а маленькі жваві очиці забігали, засвітилися, немов запитували: «Що це за чунги, чому вони такі малі на зріст?»

Справді, ті два чунги були страшними навіть для випростаних чунгів, які мали вже руки й уміли загостреними ломаками й камінням вбивати мо-ка і грау. З великими тулубами й дуже широкими грудьми, надзвичайно волохаті й зовсім без шиї, вони здавалися такими сильними та лютими, що Сміливий і Голобедрий завмерли на місці.

Довго отак стояли ці представники двох різних порід, дивилися одні на одних і ніби власним очам не вірили, що і перші, і другі — чунги. Нарешті один з великих чунгів, не перестаючи тихо, з якоюсь незрозумілою погрозою ричати, повернувся і, спираючись на пальці передніх кінцівок, як це робили всі давно вже померлі старі чунги, неквапом рушив у глиб лісу. Слідом за ним почвалав і його супутник, і обидва навіть ке глянули на Сміливого та Голобедрого, ніби ті більше не заслуговували на їх увагу. А Сміливий і Голобедрий обернулися і, мов за ними гналися ті два велетні, щодуху побігли назад.

— У-а-кха! У-а-кха! — зустріли вони решту чунгів, збуджено махаючи руками, витягуючи губи та злякано кліпаючи очима.

Вони цим хотіли розповісти чунгам про те, що бачили щось дуже страшне і дуже небезпечне, тому треба мерщій зібратися всім разом. Сміливий чунг хотів якось чіткіше й виразніше розповісти, що те страшне й небезпечне — зовсім не мо-ка й не грау, але нові звуки здушили йому горло. І знову отой невимовний біль через те, що інші чунги не могли його як слід зрозуміти…

А втім, з його звичного, пересторожливого реву чунги все-таки зрозуміли, що їм загрожує якась небезпека; вони також почали тривожно кричати чунгам, що були позаду:

— Ха-кха-кха! Ха-кха-кха!

Надійшли й інші, сусідні групи. Потім наперед вийшли дорослі чунги-самці й бездітні поми, а поми з маленькими чунгами рушили слідом за ними. Всі були певні, що Сміливий і Голобедрий бачили якогось нового великого й страшного звіра, тому дорослі чунги й бездітні поми міцно стискували в руках гострі ломаки й камені і войовничо ричали. «Нехай той звір буде великим і дужим, як сам хо-хо, а лютим, як кровожерний грау, ми все одно вб’ємо його, — означало їхнє ричання. — Ми вб ємо його, бо нас багато і ми тримаємо в руках гострі камені й міцні ломаки…»

Попереду йшов Сміливий, а поруч з ним — Голобедрий чунг, який хоча й був молодший, проте силою і відвагою не поступався перед вожаком. Але й вони обидва йшли вже не так сміливо й упевнено, як бувало досі, бо бачили не просто якогось там звіра, а чунгів. Ці нові, незвичайні чунги бентежили їх, і ніхто з них не знав, що робити. І не тому, що боялися їх, а тому, що ті пришельці теж були чунгами. А до цих складних і поки ще непоясненних почуттів по відношенню до тих чунгів приєднувалася ще й цікавість, бажання зустрітися з ними ще раз, щоб краще їх роздивитися…

Сміливий і Голобедрий привели групу до того місця, де вони бачили великих чунгів, і раптом усі подалися назад: біля одного тисячолітнього дерева стояли, немов очікуючи їх, два величезних чунги. За кілька кроків від них позаду стояло ще два таких чунги, а трохи збоку — ще один і пома з маленьким чунгом на грудях. Усі вони спокійно дивилися на випростаних чунгів, здивовано кліпаючи жвавими, блискучими очима. Мабуть, і для них ця незвичайна зустріч була несподіванкою, отже, й вони не знали, що робити. Охоплені не так страхом, як подивом і цікавістю, випростані чунги так само стояли и мовчки дивилисяна них. Звідки взялися в їхньому лісі ці величезні, страшні чунги? Чому вони не тікають, як роблять усі інші тварини, забачивши таку велику групу випростаних чунгів?

Зупинившись одна навпроти одної, обидві групи продовжували дивитись одна на одну. Від їхньої звички тримати себе віяло взаємною недовірою та настороженістю, проте ні перші, ні другі не виявили наміру нападати. І ті, і другі вгадували кревну спорідненість між собою, але ця спорідненість згубилася в безлічі минулих років і не лишила в їх пам’яті найменшого сліду…

Нарешті один з великих чунгів гортанно заричав, незграбно повернувся і, похитуючись, попрямував до лісу. Інші теж рушили слідом за ним, не звертаючи ніякої уваги на випростаних чунгів, і по дорозі почали обгризати пагінці на кущах. Вони робили це спокійно, не кваплячись і не озираючись назад, наче не хотіли й знати про заціпенілих у німому подиві випростаних чунгів.

Група Сміливого трохи постояла і теж повернула назад, бо ніхто не насмілювався піти слідом за великими чунгами. Кожен думав, що вони підуть собі, як і прийшли, і що ніколи вже з ними не зустрінуться.

Та великі чунги й гадки не мали піти з лісу і залишились жити в ньому. Таким чином, обидві породи чунгів часто почали зустрічатися. Ніхто з випростаних чунгів не зважувався зачіпати великих чунгів, та й великі чунги ніколи не нападали на них. Якщо ж їм траплялося зустрітися десь у лісі, вони тільки пересторожливо ричали і спокійно йшли собі далі. «Ми такі ж чунги, як і ви, — наче казали вони цим ричанням, — тому й не нападаємо. Та коли ви спробуєте на нас напасти, то дуже нас розгніваєте і ми пороздираємо вас».

Міцні щелепи й товсті передні кінцівки великих чунгів свідчили про те, що вони й справді можуть досить швидко й легко роздерти будь-якого з випростаних. Тому випростані чунги мовчки погодились з тим, що їм треба співіснувати, і поступово перестали їх боятися.

Великі чунги були дуже ненаситними, і кожен з них з’їдав стільки, скільки вистачило б для невеликої групи випростаних чунгів. Випростані чунги бачили, як великі за один раз поїдали багато плодів, коріння, пагінців, молочних стебел та молодих солодких гілочок на кущах, і бурчали з досади й гніву. Вони боялися, що ці ненажери поїдять усі плоди в лісі, а ліс же і плоди в ньому належать тільки їм, випростаним чунгам. Інколи вони аж скаженіли від злості, бачачи, як великий чунг обриває плоди на низькому дереві і своїм пересторожливим риком відганяє їх від себе.

І все-таки для випростаних чунгів це ще було не найгірше, бо ліс був великий і плодів у ньому й тварин було дуже багато. Та великі чунги незабаром почали викрадати в них маленьких чунгів, і вперше це сталося так.

Якось одна молода пома сиділа між густими кущами о-ра й годувала свого первістка — маленького чунга. За кілька кроків від неї її чунг, ще один чунг і пома розбивали камінням кістяну шкаралупу незвичайно великої та-ма. Усі троє так захопилися цим, що зовсім не дивилися на кущі, де сиділа пома. Та й сама пома була спокійною і безпечною, бо давно вже ні мо-ка, ні грау не з’являлися в цих місцях. Пома щось мурмотіла, облизувала маленькому чунгові шийку й ніжно дивилася на нього. А тимчасом одна велика пома з незвичайних чунгів, причаївшись в густому листі на невисокім дереві, не зводила очей з матері й дитини. Вона теж була матір’ю, але в боротьбі з грау втратила свою дитину. І тепер, коли вона побачила, як щаслива мати годує й пестить своє дитя, могутній материнський інстинкт підштовхнув її на злочин. Метнувши навколо бистрий погляд і помітивши оддалік від молодої поми трьох дорослих чунгів, вона тихенько злізла з дерева й обережно почала підкрадатися поміж кущами, легенько розсуваючи віти.

Почувши позад себе легенький шелест, молода пома здригнулася й швидко озирнулась, та було вже пізно. Злодійка нахилилась до неї, швидко схопила маленького чунга, відірвала його від материної груді й зникла в кущах. Це сталося так швидко й так несподівано, що мати не встигла захистити свою дитину і схопилася вже тоді, коли велика пома втекла.

З розпачливим ревом пома метнулася в кущі, наздогнала злодійку й накинулась на неї. Але боротьба була короткою. Велика пома заричала, схопила пому вільною передньою кінцівкою, підняла вгору й шпурнула далеко від себе. Пома впала напівмертва, з переламаною ключицею й розідраним плечем.

Одчайдушний крик матері почули чунги, які були поблизу. Вони покинули та-ма й мерщій підбігли до неї.

— У-а-кха! У-а-кха! — закричали вони всі разом, гадаючи, що на молоду пому напав хижак.

Пома лежала непритомна, поранена, і чунги побачили, як велетенська постать злодійки майнула поміж густими кущами. Маленький чунг тоненько, безпорадно пищав.

Збагнувши все, що сталося, сполохані й приголомшені чунги заревли ще дужче:

— У-а-кха! У-а-кха!

На цей заклик про допомогу до них прибігло багато чунгів. Примчали Сміливий та Голобедрий, і всі гуртом кинулись навздогін за злодійкою. Але тієї вже й сліду не було, не чути було й писку маленького чунга.

Так небезпечні пришельці викрали маленького чунга. Опритомніла мати жалібно завила; її жалібне виття ще багато днів і ночей лунало в лісі.

Після викрадення маленького чунга випростані чунги спочатку розгубилися. Налякані силою великих чунгів, вони не насмілювалися вступати з ними у боротьбу. Так минуло багато часу, і більшість чунгів почала вже забувати про цю подію. Щоправда, після того вже ні одна сім’я з малими чунгами не наважувалася віддалятись від групи.

Та ось великі чунги викрали ще двох маленьких, а одна пома-мати, яка кинулась рятувати свою дитину, була вбита, і тоді випростані чунги серйозно занепокоїлися.

Охоплені несамовитою люттю й гнівом, вони почали збиратись усі разом: треба було покарати крадіїв маленьких чунгів, треба було вигнати їх з лісу! Інакше випростані чунги залишаться без нащадків і згодом зовсім зникнуть…

Стурбований долею двох маленьких чунгів, яких народила Брунатна пома, Сміливий почав бити себе кулаками в груди й войовничо вигукувати:

— У-а-кха! У-а-кха!

— У-а-кха! У-а-кха! — заревіли, так само б’ючи себе кулаками в груди, дорослі чунги-самці.

Потім Сміливий видерся на високе дерево, а на інше високе дерево виліз Голобедрий, і звідти обидва голосно й протяжно закричали:

— У-а-кха-кха-а! У-а-кха-кха-а!..

Чунг за чунгом, група за групою відгукнулись на це ревіння, і скоро по всьому лісу зазвучали їх протяжні, моз луна, повторювані, тривожні крики.

— У-а-кха-кха-а! У-а-кха-кха-а! — чулося звідусіль, і чунги почали збиратися в одному місці.

Кожен з них тримав у руках товсту ломаку або гострий камінь і повторював разом з іншими:

— У-а-кха! У-а-кха! У-а-кха!..

Тоді Сміливий чунг вийшов наперед і замахав своєю ломакою так, ніби простромляв нею якогось звіра. Потім він зіщулився, широко роззявив рота й почав ніби підкрадатись до когось. Раптом він підбіг до Брунатної поми, яка тримала на руках своїх близнят, схопив одного з них і почав тікати. Не зрозумівши, в чім річ, Брунатна пома з несамовитим криком кинулась за ним. Але Сміливий, пробігши кілька кроків, повернувся назад і віддав маленького чунга Брунатній помі. Потім знову зіщулився й роззявив рота, ніби наслідуючи ричання великих чунгів:

— Ху-кхвуа! Ху-кхвуа! Ху-кхвуа!

— Ху-кхвуа! Ху-кхвуа! Ху-кхвуа! — повторили чунги, а Сміливий знову вдарив себе в груди й замахав ломакою.

Потім він пішов уперед, і вслід за ним рушили всі дорослі чунги з твердим наміром будь-що прогнати великих чунгів з лісу.

Вони увійшли в ліс цепом, який розривався лиш тоді, коли доводилось пробиратися через хащі та крізь просвіти між величезними деревами, потім знову змикався. Тепер уже ніхто не боявся великих чунгів, бо своїх зібралося так багато, як не збиралося ще ніколи, до того ж, усі тримали в руках ломаки та камені, а ті великі чунги жили й ходили невеличкими групками, і ні в кого з них не було ні ломаки, ні каменя.

Сполохані їхнім криком, звірі тікали хто куди, бо жоден з них досі не бачив такої кількості чунгів разом. Тікали всі — і грау, і мут, і мо-ка, і навіть хо-хо, а дже та рог бігли цілими зграями, наче в лісі знову спалахнула пожежа.

А цеп випростаних чунгів просувався все глибше й глибше у ліс, і всі голосно кричали:

— Ху-кхву-а! Ху-кхву-а! Ху-кхву-а!

Спочатку й великі чунги злякалися цього небувалого страшного реву. Та, угледівши, що це ревуть набагато слабші за них випростані чунги, вони пересторожливо і водночас якось зневажливо почали ричати. Вони навіть не полізли на дерева. Так група, у складі якої був один великий чунг, дві поми та два підлітки, підпустила випростаних чунгів зовсім близько до себе і вже аж тоді, замінивши на своїх волохатих обличчях вираз цікавості гримасою люті и погрози, голосно заревла, і кожен з них почав бити себе кулаками в груди.

Деякі з випростаних чунгів по-справжньому налякалися, але більшість з них, підбадьорена своєю кількісною перевагою, теж войовничо й люто заревла. Найголосніше ревли Сміливий і Голобедрий. Потім, наче змовившись, вони одночасно метнули загострені ломаки в переднього великого чунга. Обидві ломаки вп’ялися чунгові просто в груди. Він несамовито заревів і впав. Тоді всі випростані чунги також почали кидати свої ломаки й камені, і деякі великі чунги одразу попадали й повмирали, а ті, що лишились живими, кинулися тікати.

У інших місцях лісу численні групи випростаних чунгів теж напали на дрібні групи великих і так само повбивали їх ломаками й камінням. Але й великі чунги розідрали чимало випростаних. Однак випростані нападали одразу великою кількістю, а їхні ломаки вражали на відстані, і великі чунги врешті не витримали, втекли і вже більше ніколи не повернулись до лісу. Так випростані чунги вигнали з лісу страшних великих чунгів, викрадачів їхніх маленьких дітей, і тепер їм стало ще більш зрозумілим, що вони справді сильніші від найсильніших звірів, коли діють дружно і живуть великими групами. Тому вони зібралися в ще більші групи, а вночі лягали спати одні поруч з одними, як робили це в часи втечі з півночі на південь.

МОЛОДА ПОМА

Минав час. Мала пома виросла, догнала свою матір і скоро стала ще вищою за неї. Правда, груди у неї були не такі широкі і шерсть не така густа, а стегна й живіт мала майже голі. Так само й шкіра на обличчі була не такою червоною і шорсткою. Ходила Молода пома значно рівніше, ніж Брунатна, була стрункішою і спритнішою за неї.

Оскільки вона завжди ходила випроставшись, долоні на її задніх кінцівках зовсім стали схожими на ступні, і пальці не розчепірювались, як у інших. Вона вже не могла хапати ними майже нічого і, бачачи, як дехто з старих чунгів вправно користується ними, гадала, що це у неї просто недолік. Старі чунги могли, наприклад, ськатись пальцями задніх кінцівок, а Молода пома не могла взяти ними навіть гілки. Вона дивувалась, чому це так, і не знала, що всім тим зобов’язана потроху і Старій помі, і Великому чунгові, і Брунатній, і Сміливому. Кожен з них, пристосовуючись до нових умов життя, передав і їй у спадщину щось із тих навичок, яких набув сам. Крім того, вона й сама зазнавала змін, викликаних новими умовами життя.

Якщо, наприклад, груди у неї були не дуже широкі, а руки не дуже довгі, то це в значній мірі тому, що їй майже не доводилось лазити по деревах; якщо живіт у неї був порівняно невеликим, то це тому, що вона здебільшого їла м’ясо; якщо пальці на її ногах стали неповороткими і менш гнучкими, то це знов-таки тому, що вона ними не користувалася. Зате ж на руках її пальці стали такими чіпкими, що ніхто з старих чунгів, навіть Сміливий і Брунатна пома, не могли з нею зрівнятися. Ніхто з дорослих чунгів не вмів так швидко і так вправно обчищати молочні стебла га-лі, обтирати цибулини від налиплої на них землі, обламувати гілля, щоб дістати верхні соковиті пагінці, збирати між кущами дрібні, але дуже смачні яскраво-червоні ягоди. Ходячи завжди з Сміливим чунгом та Брунатною помою і наслідуючи їх у всьому, Молода пома з дивовижною точністю навчилася робити все те, що робили вони. А Сміливий чунг і Брунатна пома робили все набагато вправніше й уміліше, ніж будь-який інший чунг з великої групи. Пізніше, підростаючи, вона своєю спритністю почала випереджати навіть Сміливого чунга й Брунатну пому і значно влучніше, ніж вони, поціляла ломакою чи каменем у якусь тварину або плід, коли не могла дістати його іншим способом.

Спочатку Молода пома, за прикладом інших чунгів, обчищала кору з молочних стебел га-лі зубами. Та якось ненароком вона обідрала стебло пальцями. Помітивши це, інші чунги почали й собі обдирати кору на стеблах га-лі пальцями. І так само, як вона ще малою наслідувала у всьому Сміливого чунга й Брунатну пому, тепер інші малі чунги всьому училися й у всьому наслідували її. Та не тільки малі чунги наслідували її, це робили й дорослі, намагаючись зрозуміти те, що вона робила і що здавалось їм цікавим і привертало їх увагу.

Молода пома ще змалечку виявляла неабияку кмітливість. Усе нове, що вона чула, бачила або робила, приєднувалося до вже набутих навичок та досвіду і ще дужче загострювало її розум. Її увагу завжди привертало все нове, з чим вона зустрічалася вперше. Чи це була довга витка рослина, за яку вона зачепилась ногою, чи барвисте перо, яке загубив крі-рі, чи шматочок кістяної шкаралупи та-ма, чи висхла і вибілена дощем кістка якоїсь тварини — усе це ставало об’єктом її уваги. Коли вона чула рев або скавчання якоїсь тварини, то одразу починала її наслідувати. Зачувши щебетання якогось дзвінкоголосого крі-рі, починала щебетати й собі. Звичайно, не зовсім так, як він, бо ніякий чунг і ніяка інша тварина неспроможна була точно наслідувати спів тих пістрявих дзвінкоголосих крі-рі. Але їй здавалося, що вона їх наслідує точно, це її дуже тішило й заохочувало наслідувати ще старанніше. У таких випадках вона підводила вгору голову і намагалась побачити цього маленького, пістрявого співуна. Якщо їй вдавалося помітити його, вона швидко вилазила на дерево й невдоволено скімлила, бо не могла його спіймати.

Одного разу вона знайшла половинку порожньої шкаралупи з якогось плода, наповнену дощовою водою. Намагаючись зрозуміти, яким чином вода опинилася в шкаралупі, вона підняла її і ненароком облила собі обличчя й груди. Це незвичайне купання їй сподобалось, і вона почала шукати нових шкаралупок з водою. Але нічого не знайшовши, присіла біля струмочка, зачерпнула в пригорщу води й хлюпнула собі в обличчя й на груди. Вона знала, що всі чунги п’ють воду, зачерпуючи її руками, але ще ні разу не бачила, щоб хтось із них плескав собі водою в обличчя та на груди. Вперше це зробила Молода пома, і не лише плеснула на себе водою, а й провела мокрими долонями по грудях, вдоволено захихикавши.

Іншим разом з нею трапилася ще цікавіша пригода. Нахилившись над невеличким джерелом з чистою, прозорою водою, щоб зачерпнути її в жменю й напитися, Молода пома раптом відскочила назад і здивовано вигукнула:

— А-ха-кхва-а!

Вона побачила у воді малого чунга, і його несподівана поява її страшенно вразила. Зіщулившись, вишкіривши зуби й наїжившись, ладна ту ж мить кинутися в бійку з тим малим чунгом, якщо він виявиться задиракою, вона зачекала, доки той вискочить з води. Проте вода лишалася й далі такою ж спокійною, з цілком гладкою поверхнею. У глибині джерела віддзеркалювалися темні віти навколишніх дерев. Між ними виднілися маленькі світлі плямки небесної синяви, а маленький чунг заховався і більше не показувався.

Тоді Молода пома знову обережно й нерішуче підкралася до джерела, знову нахилила голову над водою і…

О! Маленький чунг з’явився знову! Спочатку він виглянув обережно й нерішуче, як і вона сама, і так само, як вона, вишкірився й підозріливо глянув на неї. Обличчя його було таке саме, як у неї, і низьке чоло, і густе волосся; на зріст він також був подібним до неї. І точно повторював кожен її рух.

Цікава, але боязка й насторожена, Молода пома почала тихенько задкувати, не зводячи з нього очей. Але маленький чунг також почав віддалятись у глибину джерела. Пома нахилилася над джерелом, і маленький чунг одразу наблизився до неї. Вона заричала на нього. Заричав і маленький чунг. Пома простягла до нього руку, він до неї також. Вирішивши, що маленький чунг навмисно сховався в воду, щоб дратувати її, або ж хоче погратися з нею, вона нахилилася ще нижче й почала його уважно розглядати. Потім, щоб маленький чунг не випередив її і не схопив першим, вона швидко занурила в воду руку й задирливо закричала:

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка!

Але пальці її виявились порожніми, а дзеркальна поверхня води захиталась, захвилювалась, і маленький чунг знову щез. Не було ніякого сумніву в тому, що він був прудкішим і спритнішим за неї й сховався раніше, ніж вона встигла його схопити. Пома присіла біля джерела й почала чекати. Вода заспокоїлась, і маленький чунг з’явився знову. Спочатку він швидко бігав туди й сюди, так що вона ледве встигала його побачити, потім знову почав її дратувати. Нарешті втихомирився і майже торкався своїм носом її. Молода пома знову занурила руку, щоб схопити його, але знову не встигла.

Це її розсердило, і вона вирішила за всяку ціну зловити цього зухвалого й спритного задираку. Пома вдалася до хитрощів — вона захихикала, а тимчасом повільно, ледве помітно простягала до нього руку. Маленький чунг також захихикав і також почав повільно простягати до неї руку. І коли їхні пальці зустрілися на поверхні води, пома раптом схопила простягнуту руку. Але й цього разу нічого, зовсім нічого, крім води. Маленький чунг знову кудись щез.

Ще довго Молода пома пробувала зловити цього маленького хитруна, схопити його хоча б за один палець, та все марно. Обурена, вона вже ладна була заплакати з досади й гніву, коли раптом помітила, що це — молода пома, достоту як вона сама, з таким же голим животом і стегнами. Дивна догадка раптом сяйнула в її свідомості: і вода ця, як усяка вода, і джерело, як джерело, і в джерелі цьому немає ніякого неба й ніяких віт, — вона просто дивилася в воду!.. Так, це щось подібне до тіні, яка падає від кожного чунга, коли на нього світить біле світило!..

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — закричала Молода пома, зрадівши від цієї нової догадки.

Її радісний крик привабив до джерела й інших маленьких чунгів. Бажаючи поділитися з ними своїм відкриттям, вона показала розчепіреними пальцями на своє відображення у воді й пробубоніла:

— Ак-бу-бу-бу! Ак-бу-бу-бу!

Оточивши її і посхилявшись над джерелом, маленькі чунги повитріщали очі на інших таких самих маленьких чунгів, що були на дні джерела, і теж забубоніли:

— Ак-бу-бу-бу! Ак-бу-бу-бу!

Молода пома все ще жила з сім’єю Сміливого чунга та Брунатної поми, оскільки їй було ще рано мати свою сім’ю. Маленькі чунги-близнята вже почали ходити і стали такими ж пустотливими, якою у їхньому віці була й вона. В обох були голі животики й стегна, як у неї. Ця нова відміна від інших, старших чунгів мимоволі прихиляла Молоду пому до маленьких чунгів, і вона виявляла до них теплі, сердечні почуття. І може, тому, що Брунатна пома народила їх у неї на очах, те невиразне, ще неусвідомлене відчуття своєї кревної спорідненості з ними мимоволі примушувало її охороняти й захищати їх.

Та ось настав час, коли й вона відчула потребу мати свою сім’ю. І, як колись її баба — Стара пома, а потім мати — Брунатна пома, Молода пома стала неспокійною. Вона почала зітхати, озиратись, принюхуватись і відчувала в собі якийсь особливий трепет. Цей трепет проймав усю її істоту і ніби танув у грудях; від цього їй ставало якось радісно й приємно на душі. Здивована й збентежена, неспокійна і в той же час якась особливо зраділа від того нового почуття, вона почала триматися осторонь інших чунгів, стала дратівливою і не могла спокійно дивитись на пустощі та ігри чунгів-близнят.

Одного разу вона пішла в ліс зовсім сама. І цим разом вона йшла зовсім не так, як завжди — насторожена, обережна. Неначе в лісі вже не було небезпечних і сильних звірів, наче з віття дерев не звисали донизу плоди, наче в траві між кущами не шаруділи, пасучись, та-ма. Вона почувала себе цілком безпечно. З переплетених віт соковито-зелених крислатих дерев з щебетанням злітали крі-рі, між листям, мов золоте павутиння, снувалося проміння білого світила. З гарячково розгубленим поглядом Молода пома йшла попід деревами. Часом, коли їй на обличчя ненароком падав сонячний промінь, вона зупинялася й мружила очі. Їй усе здавалось новим і приємним, але водночас трохи неспокійним. «Ку-ку! Ку-ку!» томно прокричав дзвінкоголосий крі-рі, а за ним інші наввипередки розсипали своє дзвінке, радісне щебетання: «Чу-ру-лік! Чу-ру-лік!»

В захопленні, яке вперше в житті осяяло її свідомість, Молода пома спинилась і прислухалась, потім випнула вперед губи й мимоволі сама вимовила:

— Ку-ку! Ку-ку!

З верхівки високого дерева, під яким вона зупинилась, злетів маленький строкатий крі-рі, сів на галузку над самою її головою і, ніби дразнячи її, защебетав: «Чу-ру-лік! Чу-ру-лік!»

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома, і повторила так майстерно, що сама відчула, як якась дивна, легка радість затрепетала в її грудях.

— Чу-ру-лік! Чу-ру-лік! — знову озвався невидимий співак.

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома і відчула, яке все це невимовно прекрасне й чарівне.

Вона почала шукати очима крі-рі, що заховався між листям, але раптом її охопила якась нестерпна туга й самотність. Вона якось особливо, незвичайно крикнула. Неначе хтось інший примусив її так крикнути, і тепер вона сама здивувалася з того, що зробила.

Заклик її пролунав у лісі, і на мить вона прислухалась, ніби чекаючи якоїсь відповіді. Та чи прийде вона, та відповідь, пома не знала, хоч і відчувала своєю кров’ю, що прийде, що мусить прийти.

І відповідь прийшла. Молоді чунги-самці, почувши мелодійний заклик поми, ще здалеку почали озиватись і швидко зібрались навколо неї. Всі вони були сильними, хоробрими і дуже спритними. Одні з них були більш кошлаті, інші менше. Кров у них кипіла з невідомих причин, вони стискали в руках свої ломаки міцніше, ніж будь-коли досі, навіть міцніше, ніж при зустрічі з мо-ка і грау.

Молода пома, сховавшись за деревом, крадькома зиркала на молодих чунгів, обираючи собі пару, і її увага мимоволі спинилася на Голобедрому. Він був стрункішим за інших чунгів і перевищував усіх зростом, а стегна у нього були майже такі голі, як і в неї. Це сподобалося Молодій помі найбільше, і вона дивилася лише на нього.

З її збудженого погляду Голобедрий зрозумів, що вона вибрала саме його. Він ступив кілька кроків вперед, мотнув головою, і очі його заблищали… Підкоряючись стародавньому звичаєві, якого чунги й самі добре не розуміли, він мусив вступити в поєдинок з іншими чунгами-самцями. Голобедрий визивно заревів, кинув ломаку, яку тримав у руці, і вдарив себе в груди. Це був знак того, що він викликає усіх інших чунгів-самців.

Ударили себе в груди й інші молоді чунги. Першим проти Голобедрого вийшов молодий кошлатий чунг, такий же високий і дужий, і навіть ширший за нього в плечах.

Голобедрий і Кошлатий стали один проти одного наїжені, з люто палаючими очима. Обидва ревли, грізно зиркаючи один на одного, і кожен чекав, доки другий злякається і відступить. Але тому, що ніхто з них не злякався й не відступив, обидва кинулися один на одного, і боротьба почалася. Вони кусали й дряпали один одного, і їхнє несамовите ричання свідчило про те, що битися вони будуть до кінця. Проте обидва добре знали, що вбивати не слід; треба тільки визначити, хто дужчий, і Молода пома обере його. Ї тому, попри всю їхню лють і ненависть, ніхто з них не мав наміру перегризти горло своєму супротивникові. Вони лише дряпали і кусали один одного, хапали руками, падали, знову вставали й знову накидались один на одного — покусані, подряпані, з закривавленими грудьми й плечима. Здавалося, що сили в обох рівні, але Кошлатий був не таким швидким і спритним, як Голобедрий, не міг він ще й твердо стояти на ногах і тому часто падав. Поступово від нападу він перейшов до оборони, а потім несподівано кинувся тікати, замінивши свій шалений рев примирливим ричанням. Це ричання означало, що він визнає себе слабшим і поступається перед Голобедрим.

Боротися за Молоду пому вийшло ще два молодих чунги, але один з них одразу втік, тільки-но Голобедрий схопив його, а другий, навіть не дочекавшись поєдинку, примирливо заричав і відійшов назад. Тоді Молода пома, розпочавши здавна існуючу, але вічно нову любовну гру, яку у свій час провадили Великий чунг і Стара пома, Сміливий чунг і Брунатна пома і всі інші чунги, подалася в глиб лісу. Голобедрий кинувся за нею і наздогнав. Але він і не намагався її зловити, а чекав, доки вона побіжить знову, щоб знову наздогнати й випередити її. І Молода пома побігла, а Голобедрий знову наздогнав і випередив її.

Чому Голобедрий і Молода пома так робили, вони й самі цього не знали, а тільки відчували, що так повинно бути, і обоє з однаковою готовністю й задоволенням продовжували гру. Молода пома побігла втретє й вилізла на повалений стовбур великого крислатого дерева. Голобедрий кинувся за нею, але не догнав її: вона перестрибнула на друге дерево, потім злізла по гілляці на землю і сховалася в густих кущах. Голобедрий загубив її з очей і почав шукати. Причаївшись, Молода пома крадькома стежила за ним, а коли Голобедрий став тривожно кричати, вона вискочила з кущів і побігла знову. Голобедрий кинувся за нею. Так вони добігли до широкого потоку, посідали на березі, посхилялись над чистою, спокійною водою і почали дивитися на свої відображення, які злегка тремтіли й вигравали у воді, і на душі в них було спокійно, затишно. У воді відбивалися і високі дерева, і ясна синява неба, а навколо було тихо, тепло й сонячно. Лише вгорі, сховавшись у зеленому листі, не вгавав крі-рі:

— Ку-ку! Ку-ку!

Притулившись до Голобедрого, щаслива Молода пома підвела вгору голову, прислухалась до цього кукання й повторила:

— Ку-ку! Ку-ку!

Голобедрий не спускав з неї очей. Вражений її наслідуванням, він також підвів голову й закукав:

— Ку-ку! Ку-ку!

Другий крі-рі розсипав дзвінке цвірінькання: «Чу-ру— лік! Чу-ру-лік!»

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — повторила за ним Молода пома.

— Тшу-у-ік! Тшу-у-ік! — спробував повторити і Голобедрий.

Він не вмів зробити цього так майстерно, як Молода пома, і тому повторив ще і ще. І коли врешті йому здалося, що повторив так само, як і вона, він радісно глянув на неї, і його глибокий, осмислений погляд говорив: «Ти чула? Я теж так умію!.. Умію так само, як ти…»

ПЕЧЕРНІ ЖИТЛІ

Велика група чунгів і далі блукала по лісу, і всі були вдоволені і щасливі. Великих чунгів вони вигнали, а щодо грау й мо-ка, то вони зустрічалися дуже рідко, і лише час від часу зникав якийсь із чунгів, ставши жертвою цих кровожерних звірів. Крім великої кількості плодів на деревах, молочних стебел і солодких пагінців на кущах, у лісі було багато смачних та-ма. Були й інші тварини, яких чунги досить легко ловили і вбивали, через те м’яса вони завжди мали вдоволь.

Та з деякого часу біле світило немовби перестало гріти з попередньою силою, і ночі стали немов холоднішими. Разом з тим листя на деревах чомусь почало змінювати свій колір і опадати. Одне набувало кольору шерсті бурого мо-ка, друге ставало рудим, як шерсть у дже, третє — пістрявим, мов шкура грі. Поступово ліс почав оголюватись, земля вкрилась опалим листям, і коли чунги йшли по ньому, воно тихо й приємно шурхотіло.

Хто змінив колір лісу і зривав листя з дерев, чунги не знали. Спершу вони навіть не звертали на це уваги-так поступово й непомітно відбувалася ця переміна. Вже аж коли майже весь ліс утратив свою буйну зелень, коли деякі дерева стали зовсім голими, чунги вражено озирнулись довкола: плодів більше не було, розкішних квітів також, солодкі пагінці й молочні стебла га-лі та о-ра затверділи, а в гніздах маленькі чунги вже не знаходили ні яєць, ні крі-рі. Правда, їжі залишалось ще багато, але щоб її добути, треба було обнишпорити чималий шмат лісу. І найгірше було те, що небо почало гніватись все частіше. Воно тепер не гуркотіло й не шпурляло вогню, але плакало дуже часто. Бувало, що воно плакало з ранку до ночі, і як би чунги не накривали собі голови пожовклою травою та опалим листям, дощ просочувався, і вони промокали аж до кісток. Це примушувало їх шукати сухого місця хоча б на ніч. Спочатку вони ховалися у великих дуплах та. під поваленими кривими стовбурами вікових дерев. Потім натрапили на місцевість зі скелями та печерами і, згадавши про те, як колись ховались у печерах на півночі, вони зміркували, що печери й тепер можуть захистити їх від дощу й нічного холоду.

Та скільки вони не шукали, їм не пощастило знайти таку велику печеру, в якій умістилася б вся група, і чунги мимоволі розбилися на менші групи. Сміливий чунг з Брунатною помою та двома маленькими близнятами, Голобедрий з Молодою, ще один чунг з двома помами та один дуже старий чунг залишилися разом. Група, звичайно, невелика, проте їх було цілком достатньо, щоб прогнати чи навіть убити якого завгодно хижака.

У деяких печерах чунги натрапляли на вига, івода й хе-ні, і їх треба було виганяти звідти. Чунги це робили дуже легко: вони збиралися по кілька маленьких груп і разом, дружно нападали. Здебільшого хижаки втікали, але серед них були й такі, що жили в печерах з малятами. З ними чунгам доводилося вступати в боротьбу. Одного разу біля входу до печери виг розідрав чунга, а того, що першим зайшов у печеру, розшматувала самка вига. Але зрештою чунги вбили й цих двох вигів і оволоділи їхньою печерою.

У печері, куди залізла група Сміливого чунга, вистачало місця для всіх; у ній могло вміститися ще стільки. Високо над головами чунгів у скелястій стелі була щілина, крізь яку в печеру падало тьмяне світло. Височенне столітнє дерево з висхлою, вигнилою серцевиною росло серед скель над печерою, спускаючи в щілину своє довге коріння. При тьмяному світлі видно було безладно розкидані обглодані кістки тварин, а при світлі, яке падало через отвір, чунги помітили, що в одному місці згори по стіні стікала вода, утворюючи внизу калюжу. Чунги відійшли до другої стіни.

Звикнувши вистеляти свої лігва листям, усі чунги розбрелися навколо печери й почали збирати опале листя та носити його всередину. Кожен набирав листя стільки, скільки могло вміститися в обох руках або скільки можна було притиснути до грудей, потім ніс його в печеру і йшов знову збирати. Обоє близнят за прикладом старших також носили листя, набираючи його в жмені. Та вони більше пустували й розсипали його.

Ненароком Молода пома натрапила на гніздо крі-рі. Гніздо було досить велике, зроблене з тоненьких галузок та пуху, і в ньому повно було сухого листя. Спочатку вона подумала, що в ньому лежать яйця або маленькі крі-рі, мерщій розрила й повикидала з нього листя. Потім, невдоволена, витягла його з кущів, оглянула з усіх боків і кинула. Близнята ту ж мить підбігли до гнізда й почали ним бавитись. Велике, глибоке гніздо було для них новиною, і, бавлячись, вони почали накидати в нього сухе листя. Коли гніздо було повне, маленькі чунги знову розкидали листя її знову почали набирати.

Молода пома побачила їхню гру, і очі в неї заокруглились. Потім вона враз нахилилася, схопила гніздо, набрала в нього листя, підняла й бігцем понесла до печери. Маленькі чунги вдарились у плач і кинулись за нею, але пома не звернула на них уваги. Вона вбігла в печеру, висипала листя і вибігла знову. Гніздо вміщало багато листя, і вона за один раз принесла в ньому стільки, скільки не могли принести пригорщами всі чунги разом.

Досі нікому з чунгів не спадало на думку використовувати шкаралупу плода чи кістяну черепаху та-ма, щоб складати в них ягоди або зачерпнути води й нести її в інше місце. Тому всі чунги з цікавістю стежили за Молодою помою, здивовано кліпали очима, ворушили губами і ніяк не могли зрозуміти, що вона робить. А коли зрозуміли, з радісними вигуками кинулись до неї, і кожен намагався взяти гніздо собі, щоб носити ним листя.

Почалась бійка, під час якої од гнізда в руках чунгів залишились тільки розсипані галузки.

Молода пома перша подалася шукати нове гніздо, а слідом за нею рушили й інші чунги. Незабаром кожен чунг тримав у руках по одному гнізду, і всі почали ними носити в печеру листя. Чунги повторювали одні й ті самі рухи: йшли один за одним від лісу до печери й від печери до лісу, вимовляючи різні звуки, якими виражали своє захоплення й радість від того, що здогадались носити листя у гніздах крі-рі. Ні, таки жодна тварина не мала такого розуму й не була такою кмітливою, як вони! Без сумніву, чунги стали чимось більшим, чимось іншим, ніж тварини…

Вдоволені й щасливі, чунги спали цієї ночі на сухому і м’якому. Вранці, виходячи з печери шукати поживи, вони понесли з собою й гнізда, хоча ніхто з них не знав, як іще можна було їх використати. Але ці перші посудини були такі дивні для чунгів, що вони носили їх з собою цілий день, хоча гнізда й заважали їм, а ввечері знову ж таки повернулися з ними до печери.

І цієї ночі, як і минулої, всі четверо дорослих чунгів лягли біля входу в печеру, а поми з маленькими чунгами — в глибині її. І всі четверо міцно тримали в руках гострі ломаки, бо вночі на них зненацька міг напасти і грі, і івод, і мо-ка, і виг.

Уночі здійнялася страшна буря. Разом з нею в печеру вбіг якийсь звір і раптом сповнив її виттям і ревом. Злякані, чунги посхоплювались і збилися в темний куток. А навколо них звучали такі незвичайні, дивні звуки, яких не можна було назвати ні ревом, ні виттям, ні скімлінням. Таких звуків не подавала ні одна відома їм тварина, та й ніякий чунг не зміг би їх повторити.

Чунги стискували в руках ломаки й пильно вдивлялися в темряву, щоб побачити хоч тінь того страшного звіра. Було дуже темно, вони нічого не бачили і не могли навіть визначити, де стояв той звір, бо звуки долітали звідусіль — і згори, і з усіх кутків печери.

Не бачачи звіра, що так незвичайно ревів, завивав і скімлив, чунги так злякалися, як не лякалися навіть самого грау. Чунги-близнята притулилися до Брунатної поми і, тихо повискуючи, тремтіли з жаху. Старий чунг увесь зіщулився й трусився, мов у пропасниці, а решта дорослих чунгів і поми тільки ричали, збиваючись тісніше в куток, щоб якомога ближче відчувати присутність один одного.

Хоч вони й не знали, що це за звір, але їхня бідна уява малювала його у вигляді грау з величезними жовтими очима й зубами та з страхітливо роззявленою пащею. Вони уявляли собі, як він блискає очима і готується стрибнути на них. І тому, що ці люті звуки линули з усіх боків і печера сповнювалася ними, чунгам здавалося, що в усіх кутках на них чатують грау, грі, івод, мо-ка і виг; вони бачили, як хижо горять їх очі, чули, як звірі ревуть, скавчать, виють і звідусіль підкрадаються до них все ближче й ближче… Ні, такого сліпого, такого нестямного страху чунги ще не зазнавали ніколи при зустрічі з відомими їм хижаками, навіть коли потрапляли до них в пазури… Бо всіх тих хижаків вони бачили, і страх перед ними завжди був конкретним.

Решту ночі чунги пробули, збившись у куток і тремтячи від не знаного досі жаху, а коли розвиднілось і в печері посвітлішало, вони не побачили ніяких звірів і заспокоїлись. Правда, дивні звуки й скімління ще чути було навколо, та при світлі вони вже не здавалися такими страшними.

У цей день чунги майже не виходили з печери. Вітер зовні посилився й перетворився в бурю. До того ж, ще й небо почало плакати крижаними сльозами, від яких було дуже боляче. Так минув увесь той день, і чунги, голодні й змерзлі, тремтіли від різкого протягу, чекаючи, що буря нарешті вщухне і небо проясниться.

Але буря не вщухала й уночі, а наступного дня почала трощити й виривати з корінням товсті дерева. Небо ревло й грізно ричало, земля стогнала і вся здригалася…

Раптом над печерою розлігся страшенний гуркіт. Одразу ж після того всередині потемніло, моторошне виття ущухло, стало тихо й глухо.

Не розуміючи, чому так сталося, чому припинився протяг, чунги мимоволі підвели очі до щілини в скелі. Але там уже не було ніякого просвіту — щілина зникла. Зрадівши, що більше не чути жахливого виття і що на них не дме холодний вітер, вони заспокоїлись, вільно зітхнули й стали чекати, коли утихне буря.

На решті буря втихла. Голодні й змучені, чунги повискакували з печери й кинулися до найближчих дерев і кущів. Землю вже огортали сутінки, й вони не насмілились відійти від печери, вдовольняючись пагінцями га-лі та корінням о-ра. Брунатна пома знайшла кілька перезрілих плодів, що звисали з напівоголених віт невисокого дерева, збила їх довгою ломакою, але не з’їла сама й не дозволила з’їсти їх іншим дорослим чунгам, а віддала близнятам.

Блукаючи навколо печери, чунги зійшли на скелю над нею. Велетенське, повалене бурею дерево з дуплом усередині тепер лежало на самій щілині. Падаючи, воно згорнуло в щілину багато дрібних камінців та хмизу і, коли б чунги раніше не бачили цієї щілини, вони б не знали, що вона взагалі там була. Величезне дерево і хмиз зовсім затулили її.

Сміливий і Голобедрий, а також Молода пома одразу зрозуміли, що сталося і чому в печері вже не дме. Сміливий і Брунатна пома згадали, як колись, під час утечі з півночі на південь, вони складали в купи каміння для захисту не тільки від зажерливих звірів, а й від холодного північного вітру. Оглядаючи затулену щілину, вони здогадались, що коли б буря не повалила дерева і воно не впало на щілину, печеру й досі продимав би різкий, холодний вітер.

Після бурі знову випогодилося. Небо лишалося ясним і чистим багато днів, і біле світило гріло з ранку до самого вечора. Правда, проміння його було вже не таким гарячим, як колись, зате з яким задоволенням чунги сідали на осонні, як солодко муркотали від його тепла!..

А листя все опадало. Від засухи трава зовсім пожовкла й висохла. Не було більше ні м’ясистих плодів на деревах, ні соковитих пагінців, і чунги знову почали викопувати коріння та цибулини. Тепер вони їли все, що можна було знайти, проте найситнішим для них лишалось м’ясо. Тому вони знову вдалися до попередніх хитрощів. Сміливий і Голобедрий навчились тихенько знаходити лігва тварин; решта чунгів оточували лігво, здіймали страшенний рев, і коли злякана тварина вискакувала звідти, вбивали її. Так одного разу вони вбили грі, спіймали і його малят, які були в лігві, і тоді багато сімей чунгів зібралися разом і поїли їх.

Однак, незважаючи на меншу кількість їжі, чунги не зважувалися піти з своїх печер. Ночі ставали дедалі холоднішими, а в печерах було тепло, сухо й затишно, і вони щовечора поверталися до них ночувати. Правда, інколи чунги наштовхувалися на мо-ка чи вига, які залазили в печеру ще завидна. Але чунги навчилися вбивати цих тварин так швидко, що дуже рідко траплялося, щоб хтось з них потерпів у такій сутичці.

Група Сміливого теж залишилася в своїй печері. Всередині її не дуло, не чути було моторошного виття вітру крізь щілину. Понаїдавшись, чунги сідали над печерою й грілись, а малята тимчасом бавились. Старе дерево, що впало на щілину, всередині було зовсім порожнє, і двоє близнят дуже любили залазити в дупло. Під потрісканою корою був тонкий шар деревини, по якому від коріння угору текли соки, живлячи ще живе, але дуже викривлене, потрощене бурею гілля. З часом однак ця деревина висохла. Маленькі чунги-близнята, які за прикладом дорослих теж носили камені та ломаки і вчилися викопувати ними цибулини й коріння, бавлячись, стукали по дереві й здирали з нього кору. Для них це була не тільки забава, а й задоволення, бо й вони таким чином щось робили. Крім того, дуплясте дерево, по якому вони вдаряли камінцями, давало цікавий і приємний звук: «Кух, кух, кух!»

— Кух-кух-кух! — повторювали маленькі чунги, весело повискуючи.

Осоння над печерою та дуплясте дерево стали улюбленим місцем їхніх забав, і як тільки починався день і дорослі чунги виходили з печери, близнята вже бігли до дерева.

Коли ж котрийсь із них захоплювався чимось іншим, другий квапив його:

— Кух-кух-кух!

Той одразу ж розумів його і також вигукував:

— Кух-кух-кух!

.. І ВОНИ ГУРТОМ ПЕРЕКОТИЛИ ВЕЛИКЕ ДЕРЕВО

Засуха тривала. Листя опало і з тих небагатьох дерев і кущів, що ще трохи зеленіли, а трава зовсім вигоріла. Деякі кущі почали всихати при самому корені.

Травоїдні тварини вже не мали чого їсти, і чимало з них подалися в інші місця. Слідом за ними рушили й хижаки, бо їм також не було вже чого їсти.

Для чунгів головною поживою знову стали корені та цибулини, і за цей час вони добре навчилися викопувати їх з землі. Навчилися чунги й вибирати довгі та гострі камені, які було б зручніше тримати.

Одного разу Голобедрий знайшов дуже блискучий камінь. Блиск цього каменя, як і все нове, що потрапляло йому на очі, вразив Голобедрого й зацікавив, і він почав вертіти його між пальцями, розглядати й здивовано бурмотіти. Камінь був невеликий, але значно важчий і холодніший за інші такого ж розміру. Тримати камінь було не дуже зручно, але його незвичайний блиск так сподобався Голобедрому, що він не кинув його, а став підкопувати ним коріння о-ра. Земля навколо куща була кам’яниста, суха і тверда, а поміж висхлою травою траплялося багато твердих червонуватих камінців. Голобедрий ненароком вдарив об один такий камінь своїм блискучим каменем, і від удару раптом посипався цілий рій іскор. Вони бризнули у всі боки і зникли так само раптово, як і з явилися.

Від несподіванки Голобедрий злякано відскочив назад, заричав і впустив камінь. Звідки взялися ці вогняні іскри? Адже тільки небо може народжувати вогонь, кидати його на землю й запалювати дерева…

Вкрай здивований, Голобедрий підвів голову й глянув на небо. Але воно було високе й чисте, і хоч біле світило вже сховалося, а на землю почали спадати перші сутінки, по ньому не пливла ні одна хмарка… Ні, цього разу вогняні іскри впали не з неба, не чути було й ніякого гуркоту…

Голобедрий нахилився до каменя і обережно, з острахом — чи не посипляться з нього іскри? — взяв його в руки. Він довго крутив той камінь між пальцями, потім, бажаючи все ж таки дізнатись, як з’являються іскри, знову легенько ударив ним об землю. Ніяких іскор. Ударив ще раз і ще… Потім ударив по червонуватому каменеві, іскри знову посипались, і він злякано відскочив назад. Так, іскри народжувались саме тоді, коли він каменем ударяв об камінь… Виходить, не тільки небо, а й камінь може народжувати вогонь!..

Приголомшений своїм відкриттям, Голобедрий почав ударяти каменем об камінь, і щоразу з-під його пальців вилітало то більше, то менше іскор. Він уже забув і про голод, і про корінняо-ра. Охоплений переможним почуттям, немов він сам убив двох грау, Голобедрий випнув груди й заревів:

— Ха-кха-кха-а! Ха-кха-кха-а!

Голобедрий ревів з переможною радістю і довго ще вдаряв каменем об камінь, а іскри вилітали, спалахували перед його очами, розсипалися й гасли… Він ловив очима ці короткочасні тремтливі спалахи вогню, цю чарівну гру іскор, дивувався з незвичайного чуда, яке спостерігав уперше в житті, і довго не міг ним натішитись.

Почувши цей торжествуючий рев, до Голобедрого прибігли Сміливий чунг, Брунатна й Молода поми і всі чунги з їхньої групи. І коли побачили, що він робить і як просто з землі народжуються іскри, усі заревли не тільки від подиву, а й від жаху. Нове, незвичайне й незрозуміле явище зовсім приголомшило їх: з-під пальців Голобедрого сипались іскри, а він, замість того щоб тікати від них, радісно вищав і ніби похвалявся тим, що вміє добувати вогонь з нічого, та все завзятіше вдаряв каменем об камінь. І серед повільно спадаючого з неба зоряного присмерку народжені каменем іскри спалахували, розсипалися в сухій траві, щезали… Замість них вилітали інші, і кожна з них залишала по собі ледве вловимий, яскравий слід. Деякі іскри падали навіть на пальці й долоні Голобедрому, але опіків їхніх він не відчував.

Несподівано з сухої трави перед ним здійнялась тоненька цівочка синюватого диму, потім затремтіли, захиталися вогняні язички, почувся легенький тріск. Потім вся трава навколо одразу спалахнула, вогонь швидко підповз до куща, лизнув і підпалив його. Приголомшені, чунги кинулися тікати.

— Ху-у-у-у! — закричали вони в один голос, не можучи опам’ятатись від здивування.

Чунги раптом згадали про останню пожежу в лісі, про те, як вони знаходили на пожарищі печені плоди і тварини, про те, як самі розкладали й підтримували вогонь. Але в тій пожежі не було нічого дивного й незвичайного: тоді багато з них бачили, як небо кинуло вогонь на дерево, спочатку зламало його, а потім запалило. А тепер кущ почав горіти, підпалений не небом, а іскрами, що вилітали з двох каменів Вражені цим незвичайним видовищем, чунги стояли, мов зачаровані, і ніхто з них навіть не здогадався підтримати вогонь. І через те, що поблизу підпаленого куща не було інших дерев і кущів, а суха трава росла тільки навколо нього, вогонь швидко погас і вмер.

Довго ще після цього Голобедрий носив з собою той важкий, блискучий вогняний камінь і не раз пробував зробити ним вогонь. Але всі його спроби лишались марними. Звичайні камінці під ударами не народжували ніяких іскор, а просто кришились. Іскри вилітали тільки з дуже твердих камінців, які завжди мали жовто-червоний або червоно-бурий колір і значно гостріші краї, ніж інші. Цілими днями Голобедрий вдаряв каменем об камінь, щоразу сподіваючись, що ось-ось в траві або в сухому листі з’явиться цівка диму й спалахнуть вогняні язички. Зрештою все це йому набридло, і він сердито кинув геть важкий, блискучий камінь, який не тільки не міг уже зробити вогню, а був, до того ж, ще й дуже незручний.

Проте у своїх нескінченних спробах знову зробити вогонь чунги виявили, що одними каменями можна кришити інші. Так вони відкрили кремінь і з того часу для викопування коріння почали користуватися лише ним, оскільки уламками кременю, які розпізнавали по кольору та гострих краях, копати землю було значно легше.

Листя з дерев осипалося зовсім, і віття тепер стирчало голе, сумне. В лісі вже не стало видно ніякої зелені. Разом з тим біле світило втратило свою колишню яскравість, а ночі стали ще холоднішими.

В печері, де жила група Сміливого чунга, було тепліше, ніж в інших, бо щілина в скелі була засипана. Аж ось одного разу вночі здійнялася нова сильна буря, зашуміла своїми невидимими крилами, завила й застогнала біля входу в печеру, потім вдерлася всередину з таким оглушливим гуркотом, що чунги мимоволі затрепетали зі страху. Вони ще не забули того жаху, якого зазнали тоді, коли в щілині завивав вітер; і тепер той самий жах знову охопив їх з ще більшою силою. Особливо злякався старий чунг. Він давно вже ледве встигав за групою, щоразу відставав від неї, тому здебільшого крутився біля печери. Живився старий чим трапиться, через те був дуже худий і виснажений. Коли почалася буря, він заскімлив і завив достоту, як вітер, а це ще дужче злякало чунгів, і вони збилися в куток.

Цілу ніч лютувала страшна буря, а на світанку перетворилася в справжній ураган і вирвала, викотила старе дерево з щілини в скелі. В печеру ввірвався різкий, пронизливий вітер, почувся дикий рев і виття, наче там заревло сто грау.

«Фі-і-у-у!.. Фр-р-р-а-а-ах! — гуркотів і завивав вітер, підмітаючи та розкидаючи по печері настелене листя.

Чунги зрозуміли, що хтось відсунув товсте дерево й відтулив щілину. Вони ще дужче налякалися, але не так самого вітру, як того невідомого, страшного звіра, що зміг відкотити таке велике дерево. На щастя, вже розвиднялося, та й сама буря вщухла так само несподівано, як і налетіла, і чунги почали заспокоюватись. Вони глянули на те місце, де була щілина в скелі, і знову побачили крізь неї небо. Сміливий, а за ним і Голобедрий, вийшли з печери, обійшли її навколо й полізли нагору. Щілина була відтулена. Старе дерево лежало за цілий крок від неї, заплутавшись в густих кущах та кореневищах, які перепліталися навколо щілини. Обидва чунги зрозуміли, що тепер завжди під час бурі в печері дутиме вітер. А щоб цього не було, щоб не чути того жахливого виття й скімління, щілину треба затулити. Та ні Сміливий, ні Голобедрий не могли здогадатися, як це зробити. Відкочене дерево, хоча й дупласте всередині, було таке товсте і важке, що його не змогли б зрушити з місця не те що два чунги, а й уся група. Сміливий і Голобедрий спробували покотити його, налігши на нього грудьми й упершись руками, але дерево навіть не ворухнулося. Воно не ворухнулося навіть і тоді, коли до нього підійшли Брунатна й Молода поми, ще один чунг та ще дві поми, старий чунг і навіть двоє маленьких близнят.

Побачивши, як усі чунги обліпили дерево і намагаються зрушити його з місця, Сміливий згадав те, що давно був забув. Він згадав, як колись небо підпалило ліс, як вони потім після дощу на згарищі збирали печені плоди і як чунги, яких він покликав, гуртом підняли товсте дерево, понесли його й поклали у вогонь. Радісно схлипнувши від цієї нової догадки, він вискочив на найвище місце над печерою й закричав щодуху:

— У-о-кха-а-а! У-о-кха-а-а!

Голос його почуло багато чунгів. Незабаром, наче далека луна, долинуло з усіх боків:

— У-о-кха-а-а! У-о-кха-а-а!

Це була відповідь чунгів з ближніх печер. Вони повідомляли, що почули його заклик і зараз прийдуть на допомогу.

Скоро їх зібралось стільки, скільки було пальців у двох та ще двох чунгів. Сміливий спробував їм пояснити, що треба робити: він почав щось бурмотіти й показувати то на щілину, то на дерево і відчував страшенний гнів та досаду з того, що чунги його не розуміють.

І чунги справді не розуміли, що треба робити, не розуміли, чого він хоче від них. Вони здогадувалися, що Сміливий щось хоче зробити з деревом та щілиною в скелі, проте ніяк не могли збагнути, що саме. Уже давно чунги навчилися виражати різними звуками, які вони вимовляли особливим чином, радість чи невдоволення, біль, переляк чи гнів. Вони вміли попереджати один одного про небезпеку, коли загрожував їм грау або мо-ка, повідомляли, коли треба було тікати або збиратися всім докупи. Добре розуміли, коли хтось із чунгів попадав у біду, і навіть навчилися певними звукосполученнями називати відомі їм речі. Так, усяка небезпека була в них «у-а-кха», тваринки, що не мали ніг і плавали у воді, називалися «хі-кі», мо-ка вони називали «а-на», грау гортанним «кхрха-у», великих інших чунгів — «ку-а-кхва». Зате чунги не мали визначених звуків ні для дерева, ні для каменів, ні для плодів, ні для неба, ні для темряви. І тепер Сміливий міг лише показати на дупласте дерево, не назвавши його ніяким звукосполученням, не маючи змоги висловити звуками ні своєї думки, ні свого наміру. Не здогадався він і показати власним прикладом, чого хотів від чунгів, і, ледве стримуючи гнів та досаду, почав люто ревіти й бити себе в груди.

Тоді Голобедрий, який уже почав переважати Сміливого більшою догадливістю та кмітливістю, раптом кинувся до дерева й замахав руками.

— У-о-кха! У-о-кха! — покликав він усіх чунгів, потім уперся долонями в дерево і почав удавати, ніби хоче його перекотити.

— У-о-кха! У-о-кха! — закричала й Молода пома і першою стала поруч з Голобедрим.

Вона теж почала вдавати, що напружує сили, водночас вигукуючи відповідні звуки:

— Ак-кха! Ак-кха!..

Пліч-о-пліч з ними стали і Сміливий, і Брунатна, і решта чунгів з їхньої групи, бо всі вже зрозуміли, що треба зробити, аби у печері не дув вітер. І, вдаючи, що хочуть підкотити дерево до щілини, вони закричали разом з Молодою помою:

— Ак — кха! Ак-кха!

Маленькі близнята застрибали біля дорослих і теж почали кричати:

— Ак-кха! Ак-кха! Ак-кха!

— У-о-кха! У-о-кха! — покликав Сміливий чунгів, що поприходили, і цього разу вони його зрозуміли.

Не замислюючись над тим, навіщо це треба зробити, вони з юрмилися біля величезного дерева, поперескакували через нього і стали поруч Сміливого та Голобедрого.

— У-о-кха! У-о-кха! — закричали вони коротко, уривчасто, налягаючи грудьми на дерево і підсуваючи під нього руки.

Оскільки чунгів було багато, вони мусили потіснитися, щоб стати один поруч з одним, і таким чином кожен зайняв своє місце в загальній, спільній роботі. Вони почали напружувати свої сили, але робили це незлагоджено, тому важке дерево лишалось на місці. Тоді на допомогу прийшли одночасні вигуки Сміливого та Голобедрого. Ставши поряд, вони напружились і разом вигукнули:

— У-о-кха!

Мимоволі підкоряючись почуттю ритму, решта чунгів теж разом вигукнули: «Ак-кха-а!», водночас дружно напруживши сили. Дерево похитнулось і трохи зрушило з місця. Чунги так зраділи, що аж закричали в один голос і впустили його.

— Уок-кха! Уок-кха! — закричали, в свою чергу, Сміливий і Голобедрий, обурені тим, що чунги впустили дерево.

З цього сердитого крику чунги зрозуміли, що вони зробили щось не так, і знову припали до дерева. А коли Сміливий вигукнув удруге, вони знову напружились і спільними зусиллями перекотили дерево на півступні. Ще один вигук Сміливого, сильний та владний, підхоплений усіма чунгами, — і дерево пересунулося ще на півступні. І Сміливий чунг, у якого прокинулося почуття ритму, почав вигукувати ще частіше, раз у раз напружуючи сили, і всі стали наслідувати його, погоджено, ритмічно.

— Уок-кха! Уок-кха! — коротко й уривчасто вигукував Сміливий, і йому в такт, приспівуючи, відповідали чунги:

— Ак-кха! Ак-кха!

Нарешті чунги підкотили дерево до самої щілини в скелі; воно лягло і щільно затулило її. Сміливий випростався й почав вимовляти якісь нові незрозумілі звуки. Очі його світилися радістю, обличчя виражало безмежне вдоволення. Чунги теж замуркотіли, зраділі, схвильовані, але не тому, що зрозуміли його, а тому, що сама спільна й ритмічна робота сподобалась їм. Двоє маленьких чунгів повилазили на дерево і, зберігаючи ритм, вигукували:

— Уок-кха! Уок-кха!

Вони переступали з ноги на ногу, несвідомо поводили плечима і поступово втягували у свою гру інших маленьких чунгів. Поволі грою захопилися й дорослі чунги, всі почали розмірено й співуче уокхати, все дужче розтягуючи окремі звуки. Це була перша пісня чунгів, вираз вдоволення й радості, якої вони зазнали в цій спільній, успішно завершеній роботі, вияв захоплення первісно-ритмічним звучанням своїх голосів. Звичайно, голоси в них були ще хрипкими й грубими, бо досі вони тільки ревли й ричали. Та вони й тепер більше ричали, ніж співали, і ці ритмічні вигуки ще не можна було назвати піснею. Але ця перша їх пісня сподобалася їм, викликала в них почуття задоволення й радості.

Після того, як щілина в скелі була затулена вдруге, група Сміливого відчула, що печера дійсно стала їх справжнім житлом. Ніколи ще — ні в знищеному пожежею споконвічнім лісі, ні потім, в часи поневірянь далеко на півночі, ні ще пізніше, під час утечі на південь, — жоден чунг не мав постійного лігва. Чунги вважали своїм весь ліс, тому їм було байдуже, де зупинитись на ночівлю. Вони ніколи не засиджувалися довше, ніж день чи два на однім місці, й ніколи вдруге не повертались до старого лігва.

Правда, інколи вони знову потрапляли в ті місця, де колись уже були, і навіть ночували в котромусь із старих лігв. Але й тоді вони не визнавали ці лігва за свої колишні, так само як не відчували потреби повертатися в ті місця, через які колись проходили. Ліс усюди був для них одним і тим самим: завжди однаковим і завжди новим. Але тепер, коли ночі стали такими холодними, а велика група чунгів розбилася на менші, печери, в яких вони оселилися, стали не тільки потрібними сховищами, а й зручними і звичними житлами. Особливо це стосувалося групи Сміливого, яка доклала чимало зусиль, щоб затулити щілину в скелі. Ця затрачена праця, ця вперше виявлена й усвідомлена турбота, викликала в них досі незнане почуття прихильності до місця, яке дало їм теплу і затишну ночівлю. Тому, повертаючись увечері до печери, стомлені цілоденним шуканням їжі, вони відчували якусь особливу ніжність до свого печерного житла, почували себе вдоволеними й щасливими. Навіть маленькі чунги звикли до печери і, перш ніж залізти всередину, радісно й голосно кричали:

— Уок-кха! Уок-кха!

Ритмічний приспів дорослих чунгів під час перекочування товстого дупластого дерева справив на них таке сильне враження, що вони ніяк не могли його забути і продовжували вигукувати в тому самому протяжному ритмі. Молода пома підхоплювала за ними, а слідом за нею підхоплювали й інші чунги, і під темним скелястим склепінням печери розлягалося дружне, ритмічне й протяжне:

— Уок-кха! Уок-кха! Уок-кха!

Це було так дивно й так незвичайно, що навіть мо-ка, коли йому доводилось проходити десь поблизу від печери, зупинявся, прислухаючись, тривожно й зацікавлено принюхувався ї, впізнавши голоси чунгів, мерщій кидався навтьоки.

Так, тепер уже всі звірі боялися чунгів, усі до одного. Багато випадків і вчинків чунгів підказували їм, що ці чудернацькі істоти не такі тварини, як усі інші, що вони вже перестали бути лише тваринами й перетворилися в щось інше, щось сильніше й дивовижніше від найсильнішої і найдивовижнішої тварини…

МАЛЕНЬКИЙ ЛА-Ї

Одного разу вранці двоє чунгів-близнят вибігли з печери й побачили недалеко від неї маленького ла-ї. Маленьке, слабеньке звірятко з рудою шерстю на спинці підповзло до свіжої кістки, обглоданої й покинутої чунгами, і почало її жадібно гризти. Втративши матір і залишившись сам ще зовсім маленьким, ла-ї ще не вмів знаходити собі поживу й багато днів уже голодував. Маленький і безпомічний, він мусив весь час ховатися в густих кущах від усіх великих і малих хижаків, заспокоюючи свій голод лише випадково знайденими безкрилими бром-бром та жу-жу. Опинившись біля печери чунгів, він зачув запах свіжих кісток, розкиданих навколо, і нестерпний голод привів його до самого її входу. Страшенно схудлий, з випнутими ребрами, маленький ла-ї забув про обережність і з нечуваною жадібністю обгризав кістки.

Побачивши його, маленькі чунги миттю поприсідали й вирячили на нього свої очиці, а потім по-дитячому нерозважливо заверещали й кинулись до нього. В ту ж мить з печери вискочила Брунатна пома та інші чунги, але маленький ла-ї уже втік. Набравши в руки каміння, близнята кинулися в кущі, де зник ла-ї. Але Брунатна пома, не зрозумівши з їх крику, яка саме тварина була біля печери, і боячись, що це міг бути небезпечний хижак, наздогнала й завернула їх назад.

Увечері однак маленький ла-ї з’явився біля печери знову. Того дня група Сміливого підстерегла в лігвах одного івода й ланча, вбила їх, з’їла, і всі поверталися до печери вдоволені й ситі. По дорозі вони догризали свіжі кістки і вже біля самого входу в печеру покидали їх. Ховаючись цілий день недалеко в кущах, маленький ла-ї зачув запах м’яса і знову не витримав. Ледве діждавшись, поки чунги увійшли в печеру, він підповз до однієї з кісток і почав її обгризати.

Саме в цю мить з печери вийшла Молода пома й помітила його. Але замість того щоб закричати, як близнята, вона причаїлась за скелею й нишком стала спостерігати. Кмітлива, пома одразу збагнула, що коли б вона навіть хотіла, не змогла б ні спіймати ла-ї, ні вбити його. Обійти непомітно й тихенько наблизитись до ла-ї було неможливо: між нею і звірятком не було ні кущів, ні якогось іншого укриття. Кинути в нього каменем чи ломакою вона теж не могла, бо ні того, ні іншого не мала під рукою, до того ж, і відстань була чимала.

Молодій помі неважко було зрозуміти і пожадливість ла-ї, і його тихе, тремтливе скавчання. Маленький, зовсім беззахисний ла-ї, мабуть, і справді був дуже голодний, якщо отак сміливо наблизився до печери й так накинувся на обглодані кістки… І чи вже тому, що Молода пома була сита, чи, може, у ній прокинувся материнський інстинкт, але хижий блиск в її очах погас, і вони засвітились цікавістю: який же малесенький і гарний цей ла-ї! Які нашорошені вушка! І який він слабенький та худий!..

В цю мить ла-ї підвів голову, втупив очиці у вхід до печери і, помітивши непорушну пому, що ніби приросла до скелі, припав до землі. Чорненький і вологий кінчик його носа швидко заворушився, ніби ла-ї намагався зрозуміти, чи та велика, дивна істота з вільно опущеними передніми кінцівками справді якась тварина, чи тільки тінь.

Так тривало якусь хвилину. Потім ла-ї враз обернувся і зник у кущах. А в наступні дні приходив знову. Дорослі й малі чунги то виходили з печери й надовго десь зникали, то знову поверталися й сиділи біля неї, і маленький ла-ї щоразу мусив тікати. Інколи чунги йшли з печери на цілий день, і тоді він обгризав кістки більш-менш спокійно. Проте ла-ї ніколи не зважувався наблизитись до входу в печеру, бо, крім запаху м’яса й крові, звідти йшов ще й якийсь інший запах. Цей незнайомий запах дуже лякав ла-ї, і він тримався на певній відстані од печери. Але цей запах і оберігав його, оскільки не підпускав хижаків до печери; маленький ла-ї інстинктивно відчував це, тому неподалік від неї почував себе в безпеці.

Так маленький ла-ї почав приходити до печери «красти» кістки й догризати їх. А чунги, що помічали його за мить перед тим, як він встигав утекти, поступово звикали до нього і ставились байдуже до його появи: це ж був не якийсь там небезпечний хижак, а маленький, менший за та-ма, ла-ї, і, з ївши його, ним не наситився б ні один чунг.

Близнята теж звикли до маленького ла-ї, перестали кричати й проганяти його, та й маленький ла-ї звик до чунгів і вже не боявся їх так, як це бувало раніше. Щоправда, коли вони з являлися біля печери, він тікав, але перед тим, як шмигнути в кущі, зупинявся й довго стояв, насторожений, стежачи за кожним їхнім рухом. Вушка його були нашорошені, очиці жваво поблискували, а вологий носик так і ворушився.

Одного разу, коли група Сміливого сиділа в печері, а біле світило вже схилилося над лісом, зовні почулося якесь приглушене, тремтяче й злякане скавчання. Голобедрий і Молода пома, що сиділи біля самого входу, швидко схопилися й визирнули назовні. Просто до печери із кущів, прищуливши вушка, щодуху біг маленький ла-ї; за ним гнався рудий івод. Охоплений смертельним жахом перед страшними іклами хижака, що ось-ось міг наздогнати й роздерти його на шматки, маленький ла-ї жалібно скавчав. І чи то він не знав, що може тут натрапити на великих чунгів, чи, навпаки, біг до них шукати захисту й порятунку від страшного івода — чунги не знали. Не знали вони й того, що, захопившись погонею за маленьким ла-ї, івод теж не знав, куди біжить, бо в темряві не встиг помітити чунгів. Ще кілька стрибків — і хижак наздожене маленького ла-ї й задушить його. Молода пома почула і скаргу, і відчай в скавчанні ла-ї. Разом з тим в ній прокинулось почуття ворожості до цього великого рудого хижака, який напевно з’їв не одного маленького й не одного старого, хворого чунга. Вона наїжилася й розчепірила пальці. Слідом за нею наїжилися й розчепірили пальці інші чунги. Один дорослий і сильний чунг міг легко задушити великого й не менш сильного івода, міг роздерти йому пащу, переламати хребет або просто задушити його, міцно схопивши за шию. Треба тільки швидко, точно і надійно його схопити, щоб івод не встиг вчепитися йому зубами в горло.

До входу в печеру лишалося ще кілька стрибків. Ла-ї пробіг цю віддаль з такою швидкістю, що навіть не було помітно, як його лапи торкались землі. Івод наздогнав його вже біля самої печери. І далі все сталося так несподівано, що чунги не встигли навіть вибігти й заревти, як івод зробив останній стрибок і кинувся на ла-ї. Ла-ї дико завищав, миттю впав на спину й спробував захищатися. І це його врятувало: зажерливий хижак перегриз йому лиш одну передню лапку, а коли вже хотів був схопити його за горло, Молода пома, яка була найближче від івода і ла-ї з усіх чунгів, випередила його. Вона підбігла до них, схопила івода за шию і з диким, несамовитим ревом вдарила ним об скелю. Лижак витягся на землі й задригав задніми лапами.

Тоді усі чунги кинулись до нього й почали роздирати його ще живцем, а маленький ла-ї, на якого вже ніхто не звертав уваги, тимчасом прошмигнув у них під ногами й заліз у печеру. Та він не дійшов навіть до її середини: тяжко поранений, з перекушеною лапкою, знесилений неймовірним болем і втратою крові, простягся, почав тремтіти й жалібно скавчати.

У свідомості кожного чунга існувала чітка різниця між кровожерними хижаками і тваринами, що живились травою та листям. Перших чунги ненавиділи внаслідок якогось первісного, неусвідомленого інстинкту. Сам навіть вигляд і присутність котроїсь із цих тварин викликали в чунгів скажену лють і гнів. Але часто хижаки будили в них і почуття страху: пригадувались численні випадки, коли хтось із чунгів ставав їх жертвою. Тому завжди, з того часу, як вони почали їсти м’ясо і їм траплялась нагода, вони вбивали хижака з якоюсь несамовитою радістю, ніби відплачували і мстили їм за розідраних чунгів. Коли ж доводилося вбити якусь травоїдну тварину, вони робили це без злості й гніву і з’їдали її з таким же почуттям, з яким викопували й їли коріння чи цибулини. Вони не відчували до цих тварин ні співчуття, ні жалю, не відчували також ненависті чи гніву. Правда, ла-ї теж були хижаками, але кровожерними й небезпечними лише тоді, коли збиралися великими зграями. А цей ла-ї був зовсім маленьким і лежав тепер весь закривавлений, з перегризеною лапкою, і ніхто з чунгів не посмів би його вбити. Адже вони вихопили його з пазурів івода, який хотів його з’їсти, вони врятували його! Крім того, вони були ситі, то навіщо ж їм убивати такого маленького ла-ї?

Беззахисний, безпорадний, ла-ї своїм виглядом і жалібним скавчанням викликав у чунгів дивне, не знане досі почуття — почуття жалю до іншої тварини. Спочатку Молода пома, а за нею і всі інші чунги посідали довкола нього і з цікавістю й співчуттям почали його розглядати. Маленькі ж чунги, спонукувані непоборною цікавістю, почали смикати його хто за хвіст, хто за вушко. А ла-ї, втративши здатність лякатися або чинити опір, лежав, важко дихав, тремтів і скавчав. Він скавчав до самої ночі, потім, зрештою, затих, і чунги більше не чули його голосу.

Наступного дня маленькі чунги знайшли звірятко в норі в глибині печери. Ла-ї заліз так глибоко, що його неможливо було нічим дістати. Так він і лежав у темряві, тихенько скавчав і боровся зі смертю.

Минуло кілька днів. Ла-ї зрештою вийшов переможцем з цієї кривавої сутички з смертю. Він виповз із своєї нірки — нестерпна спрага поборола в ньому страх перед чунгами. Повзучи на животі, ла-ї дістався до скелі, з якої стікала вода, й почав лизати її. Побачивши, що цим йому не вдасться вгамувати спрагу, і потикавшись мордочкою у мокру землю, він почав її рити здоровою лапою. Утворилася невеличка ямка, яка повільно почала наповнюватись водою, і ла-ї жадібно став хлебтати її.

Його появу радо зустріли не тільки малі, а й дорослі чунги. Усі захлипали і так швидко підбігли до нього, що він, коли б і мав силу втекти й сховатися, не зміг би вже цього зробити. Котрийсь із близнят, обгризаючи кістку, присіві коло нього, і кістка опинилася біля самої мордочки ла-ї. Маленький ла-ї раптом жадібно схопив її й загарчав. Чунгам це здалося дуже цікавим і кумедним, вони почали бурмотати й підстрибувати навколо нього.

Маленький ла-ї так знесилився від утрати крові та кількаденного голодування, що коли пробував підвестися на три здорові лапки, одразу ж хитався й падав. А близнята, не розуміючи, чому ла-ї так ослаб, дивилися на нього, як на живу іграшку, вищали й смикали його за вуха та за хвіст.

Маленький ла-ї вже не намагався ні захищатись, ні тікати. Його уява була немов вражена силою «велетенських» істот, які вбили івода й таким чином врятували йому життя. Може, він навіть розумів свою цілковиту безпорадність і те, що не мав сили й можливості ні втекти, ні врятуватися; а може, інстинкт підказував йому, що в чунгів немає хижої вдачі івода, що вони не з’їдять його і що біля них йому буде безпечніше, ніж коли б він ходив сам у лісі, де на кожнім кроці його підстерігає смертельна небезпека.

Чунги дали ла-ї можливість повзати по печері, вільно обнюхувати все й догризати кістки, які вони інколи приносили з собою. Так ла-ї поступово звик до них, а коли вони йшли за поживою, він залазив у найтемніший, найглибший куточок і там чекав на їхнє повернення. Він не насмілювався виходити з печери, бо зовні на нього чатували івод, кат-рі і ще багато інших великих, сильних, прудконогих хижаків.

І все-таки він усім своїм єством рвався до світла, яке лилося крізь вхід до печери і вабило його до себе. Не раз виповзав він з печери з непоборним бажанням знову опинитися в густих заростях, серед дикого, сповненого небезпек лісу. Але страх перед величезним рудим іводом, що причаївся десь поблизу й тільки жде, поки він вийде, щоб тут же схопити його і з’їсти, примушував ла-ї ховатися ще глибше в печеру. І він не наважився вийти назовні ні в наступні, ні ще багато днів пізніше.

Поступово ла-ї одужав, зміцнів і, крім того, підріс. Чун— си часто приносили йому шматки м’яса та необглодані кістки, і він майже ніколи не голодував. Шерсть на ньому почала лиснітися, він дедалі частіше нашорошував вуха і на знак задоволення крутив хвостом. Десь у глибині його звіриної свідомості зажевріла квола іскорка розуміння того, що він, хоча й відрізняється від «всемогутніх» чунгів, все-таки немов член їхньої групи. Ла-ї навчився пізнавати кожного з них по запаху; і хоч підстрибував він лише на трьох лапах — перегризена четверта безвладно висіла, — проте, зачувши, що чунги повертаються з лісу, швидко вибігав їм назустріч. Побоювання, що чунги можуть його з’їсти, зникло, й натомість з’явилося почуття безпеки і вдячності. Найбільшу прихильність ла-ї відчував до маленьких чунгів. Вони вже не тільки не смикали його за хвіст і за вуха, але й дозволяли йому інколи облизувати й обгризати кістки, коло яких самі ще вовтузились, та ще, крім того, і хихикали від задоволення. Велику прихильність ла-ї відчував також до Молодої поми, яка часом брала його і чухала, як звичайно чухалися усі чунги.

Минув ще якийсь час. Маленький ла-ї ще дужче підріс і посмілішав. Так, коли чунги сиділи в печері, він насмілювався підходити до самого виходу. Зупинившись там, пильно вдивлявся кудись і нюхав, нюхав. Інколи він весь напружувався, нашорошував вуха, і здавалося, ось-ось вискочить назовні і щодуху помчить до лісу, що так і вабив його до себе. Та досить йому було почути найменший підозрілий шум або голос якогось звіра, як він ту ж мить повертався назад і ховався за чунгами. Образ кровожерного івода все ще переслідував ла-ї і сповнював його серце жахом. Цей самий жах примушував його вночі підповзати до чунгів і лягати між ними — так еони легше зможуть врятувати його від лютого івода.

Якось уночі чунги прокинулися від зляканого скавчання ла-ї, яке одразу ж перетворилося в несамовите виття. Ла-ї метався на всі боки, потім кинувся до виходу з печери, але, не зробивши й кількох стрибків, миттю повернувся до чунгів і знову заскавчав і завив.

Чунги посхоплювались і пересторожливо, тривожно заричали. Поведінка малого ла-ї була незвичайною і свідчила про якусь небезпеку. Це чунги зрозуміли швидше інстинктивно, ніж свідомістю. Та й роздумувати і дивуватись не було коли: перед входом до печери з’явились дві велетенські тіні. Ніч була зоряна і ясна, в небі сяяло жовте світило, і при його м’якому, блідому світлі чунги виразно побачили двох мо-ка.

Поява двох мо-ка в печері вночі могла бути згубною для чунгів, оскільки мо-ка в пітьмі бачили значно краще, ніж вони, і їм довелося б захищатись майже наосліп. З другого боку, чунги добре знали, з якою настирливістю мо-ка переслідують будь-яку іншу тварину. Ця настирливість і впевненість, що на світі немає більшої й сильнішої за них тварини, крім хо-хо і грау, робила їх безстрашними. Заревівши, Брунатна лома схопила маленьких чунгів і відштовхнула їх далеко позад себе, а інші чунги, ревучи на все горло, щоб налякати мо-ка, почали кидати в них каміння. Найлютіше ревла Брунатна пома. Вона кинулась до мо-ка, ладна вмерти сама, але не дати загинути своїм дітям. І мо-ка справді злякалися. Злякалися, приголомшені багатоголосим ревом чунгів і градом каміння. Звірі не сподівалися, що зустрінуть тут таку кількість чунгів, і, завилявши куцими хвостиками, потрюхикали до лісу. Чунги повискакували з печери й довго ревли, шпурляючи їм услід каміння. Разом з ними вибіг і ла-ї: цього разу він уже гарчав і люто гавкав.

Ще довго стояли чунги біля входу до печери, стискуючи в руках камені й товсті ломаки. Жовте світило зійшло над лісом і залило срібним сяйвом велетенські дерева й скелі. Все огорнула глибока, таємнича тиша. Мо-ка більше не з’являлись. Час від часу тишу зоряної ночі порушували якийсь далекий шалений рев, чиєсь несамовите виття або злякано-хриплий вереск. Тиша на мить злякано здригалася і, здивована, стріпувала своїми незримими крилами, потім знову залягала, щоб трохи згодом ще раз стрепенутися.

Усі чунги насторожено ловили ті таємничі звуки ночі. Ось Сміливий зупинився перед групою і підняв гостру ломаку, ладен пронизати нею найсильнішого мо-ка. Поруч з ним — Голобедрий — той, хто перший кинувся на обох мо-ка. Це він так влучно поцілив каменем одного з хижаків у морду, що той цілий день потім залишав за собою кривавий слід. Так, недарма всі чунги вважають його другим ватажком! Недарма й сам Сміливий останнім часом почав навчатися в нього спритності й кмітливості. Ось Брунатна пома, яка ніяк не може заспокоїтись за своїх близнят і продовжує загрозливо ричати.

А ось і Молода пома. Вона дивиться на темний ліс і теж прислухається до неспокійних звуків місячної тиші. Вона прислухається й силкується розпізнати, хто це із звірів реве або вищить. Оце-несамовите виття хе-ні… Це-зляканий вереск сполоханого дже. Він лежить з перегризеним горлом, а хе-ні роздирають його ще тепле тіло… Ось це виє івод, а то реве мо-ка…

У свідомості Молодої поми заворушилися якісь догадки — мов слабкі іскри в розритому попелі, швидко гасли і потім спалахували знову. Ці догадки ще не мали чіткого окреслення, зринали без усякого зв’язку між собою, та вона все-таки сяк-так згруповувала, поєднувала їх і врешті починала розуміти, що коли б ла-ї вчасно не зачув отих двох мо-ка і своїм скавчанням та виттям не розбудив чунгів, багато б з них лежало зараз у печері з перегризеним горлом…

Так, маленький ла-ї врятував їх від мо-ка… Правда, чунги сплять досить чутко, та все ж значно міцніше, ніж інші тварини, часто плутають сон з дійсністю й тому прокидаються і схоплюються не відразу. А маленький ла-ї здригається навіть від такого шерхоту, якого нездатний вловити жоден чунг. Отже, якщо він і надалі залишиться з чунгами, то щоразу відчуватиме наближення до них будь-якого хижака і своєчасно будитиме їх…

І Молода пома з невиразним ще почуттям вдячності до маленького ла-ї присіла біля нього, обняла його голівку й почала гладити. Зрозумівши її ласку, маленький ла-ї замахав хвостом. Його довгий язик легенько й ніжно лизнув Молоду пому в обличчя.

І раптом маленький ла-ї зник. Спочатку чунги навіть не помітили його відсутності, а помітивши, не звернули на це уваги. Тільки близнята та Молода пома дивувалися, де він міг подітися, й довго шукали його в темних норах печери та в кущах. Потім вони почали забувати про нього і, мабуть, зовсім забули б, коли б він несподівано не з’явився знову. Чунги помітили, як він спинився оддалік від печери і зацікавлено дивився на них. Біля нього стояв другий — більший і сильніший ла-ї, з нашорошеними вухами, з білим животом і світло-рудою спиною.

Маленький ла-ї теж підріс, зміцнів, і чунги впізнали його лиш по перегризеній передній лапі. Вони радісно кинулися до. нього. Більший ла-ї відразу втік й швидко зник у лісі, а маленький на мить затримався, ніби розмірковуючи, що робити. Він подивився туди, куди побіг більший ла-ї, потім обернувся до чунгів, що наближалися до нього, помахав хвостом, облизався… І раптом, коли Молода пома вже майже була коло нього, підібгав хвоста, крутнувся на місці й щодуху помчав у ліс.

Прикро й сумно стало Молодій помі. І під впливом цього почуття вона зачмокала й вигукнула:

— Ху-ху-кву-а-а!

Наслідуючи її, маленькі чунги й собі загукали:

— Ху-ху-кву-а! Ху-ху-кву-а!

ДИМ НАД ПЕЧЕРОЮ

Одного разу вранці чунгів розбудило якесь незнайоме курликання. Воно долинало здалеку і то посилювалось, то затихало. Першими з печери вибігли два маленьких чунги, за ними кинулась Молода пома й решта чунгів.

Розвиднялось. На сході вже ясніло спокійне, чисте, сине небо. Високо над головами у чунгів воно було ще зоряне, темне, але зорі поступово втрачали свій яскравий нічний блиск і зникали одна за одною. На тлі світліючого небосхилу вирисовувались верхівки дерев, утворюючи гігантську ламану лінію.

Чунги почали озиратись. Їм здавалося, що те незнайоме курликання долинає з усіх боків і розлягається над усім лісом. Воно нагадувало тоненький писк великої кількості маленьких крі-рі, і чунги дивувалися: що б це могло бути?

Незабаром Молода пома помітила, що те курликання злітає з неба. Вона підвела голову і високо вгорі побачила якісь чорні цяточки. Витягнувшись у прямі лінії, вони парами пропливали в небі. Передні кінці тих ліній змикалися, утворюючи клин, а задні віддалялись один від одного й губилися в небесній синяві. Всі ці клини летіли один за одним і борознили майже все небо.

— Ха-хха-а! — крикнула Молода пома, здивована тим, ще бачила вперше в житті.

— Ха-кха-а! — закричали й інші чунги, які теж побачили тисячі й тисячі маленьких, ледь помітних у небесній височині, крі-рі.

А крі-рі повільно махали крилами, плавно летіли з півночі на південь і без упину кричали: «Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр!..»

— Кррр-кррр-кррр! Кррр-кррр-кррр! — почали підстрибувати маленькі чунги, наслідуючи крик крі-рі.

І коли з-за обрію випливло біле світило, деякі клини почали спускатися низько над лісом. Крі-рі сідали на дерева, на скелі, на землю, сідали з тихим курликанням і писком. Одні з них поправляли дзьобами пір’я на своїх крилах, другі клювали суху траву, а треті непорушно застигали, мабуть, стомлені тривалим перельотом. Вони були великі, більші, ніж та-ма, чорно-сірі й руді, з білим пір’ям на шийках та на хвостах, з довгими жовтими дзьобами. Деякі з них сіли біля самого входу в печеру. Чунги кинулись їх ловити і були вкрай здивовані: крі-рі зовсім їх не боялись. Певно, вони летіли з таких країв, де не було ні чунгів, ні інших тварин, і ніхто їх там не вбивав і не їв.

У той день чунгам не треба було викопувати корені та цибулини або шукати якусь іншу поживу. Крі-рі сідали їм просто на голови, і чунгам лишалося тільки ловити їх і їсти. Маленьким чунгам дуже сподобалось пір’я з білими плямами; вони збирали його й ховали в найтемніших кутках печери. Молода пома почала оббирати м’які пушинки, що поналипали на її закривавлені пальці й губи, й чіпляти їх собі на груди, стегна й живіт.

Крі-рі цілими табунами сідали ще багато днів, і чунги були цим дуже вдоволені. Вони майже не виходили з печери, а проте їжі мали вдоволь. Маленьким чунгам набридло ловити крі-рі та бавитись їхнім пір’ям, і вони знову почали гратися на старому дуплястому дереві, яке закривало щілину в скелі. «Кух-кух-кух!» озивалось дерево під ударами їхніх камінців, і обидва весело повторювали:

— Кух-кух-кух!

Потім близнята почали вдаряти по стовбурові не камінцями, а гілками. Від цього вони діставали ще більше задоволення, оскільки могли вдаряти дужче, і звук виходив якимсь особливим. А то одного разу котрийсь із них знайшов довгу, рівну, дуже суху гілляку й почав ударяти нею по стовбуру. Другий, що стояв по той бік дерева, схопив гілляку за кінець і потяг до себе. Гілляка сковзнула по оголеному, висхлому стовбуру, і від її тертя об дерево подулося виразне: «Скрррипп!» Перший близнюк гнівно смикнув гілляку до себе. Гілляка знову сковзнула по стовбуру, і знову почулося: «Скрррипп!» Цей звук одразу привернув увагу й викликав зацікавлення в обох близнят. І точнісінько, як перед тим, коли вони намагались відібрати гілляку один у одного, маленькі чунги почали — тепер уже ритмічно — терти нею по стовбуру, щоб знову почути дивне скрипіння. Потрапивши в жолобинку між двома наростами на стовбурі, гілляка ковзала весь час по одному й тому самому місці й приспівувала: «Скрррипп-скрррипп-скрррип!»

Гра цілком захопила маленьких чунгів, вони почали трохи швидше терти гіллякою по стовбуру.

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха! — радісно схлипували вони дедалі частіше в лад ритмічному тертю гілляки, а стовбур відповідав їм: «Скрррипп-скрррипп-скрррипп!»

Вони вже настільки захопилися грою й так швидко терли гіллякою, що скрипіння злилося в суцільний звук.

Присівши біля них на осонні, дорослі чунги дивилися на їх гру і байдуже слухали їхнє швидке схлипування. Одна пома чухала спину старому чунгові, який уже так схуд, що у нього повипиналися всі ребра, а живіт страшенно роздувся. Молода пома бавилася пушинками, що поприлипали до її тіла: вона легенько дмухала на них, і вони літали над нею в повітрі. Сміливий ліниво й поважно мружився. Голобедрий знайшов і тепер зацікавлено розглядав довгастий кремінь, із справжнім вістрям, до того ж, ще й плоский з обох боків. Краї цього кременю були такі гострі, що Голобедрий, схопивши його, ненароком навіть порізав пальці, і тепер на них засохла кров. Йому вже не раз доводилось поранити чи порізати руку або ногу, але він завжди більше звертав увагу на біль, ніж на саму рану. Але цей поріз видався йому якимось особливим і незвичайним. Він не знав, що каменем можна так легко порізати пальці, ледве доторкнувшись до нього… Тепер він крутив кремінь у руці значно обережніше, намагаючись не натиснути на його гострі краї, бо камінь знову міг його порізати. О, таким каменем можна вбити тварину значно легше. Точнісінько так, як загостреною ломакою…

Раптом вся група здригнулася від несподіваного крику. Крикнула Молода пома, яка весь час стежила за маленькими чунгами. Захопившись грою, обоє близнят з шаленою швидкістю терли гіллякою по стовбуру, і з того місця, де вона найбільше торкалася дерева, мов з вогнища, тоненькою цівкою вився дим. Побачивши цей дим, Молода пома скрикнула з несподіванки, а решта чунгів заревла в один голос і злякано посхоплювалася з місць. Від цього реву близнята опам’яталися, кинули гілляку й підбігли до Брунатної поми, ніби рятуючись від якоїсь небезпеки.

«Вогонь, вогонь!» — така була перша думка у Сміливого й Голобедрого, у Брунатної поми і в усіх інших чунгів. Але звідки взявся цей вогонь? Небо було чисте і ясне, біле світило спокійно сяяло в ньому, не чути було й ніякого гуркоту. А малі чунги гралися не з камінням, а з деревом… До того ж, ніхто не бачив ніяких іскор, а тільки дим, що маленькими цівочками вився у повітрі…

Усі мерщій підбігли до дерева. Сміливий схопив гілляку й підняв її, але раптом кинув і почав хукати на долоні; очі в нього розширилися від несподіванки: гілляка посередині була така гаряча, що він обпік собі пальці. Скрикнули від болю й Молода пома та Голобедрий чунг, що майже одночасно торкнулися пальцями того місця, яким гілляка терлася об стовбур і де було помітне обвуглення та звідки вився димок: від швидкого тертя сухої гілляки об сухий стовбур виник вогонь, але такий слабенький, що його навіть непомітно було при ясному денному світлі.

Для чунгів, які пам’ятали пожежу в лісі, бачили, як кинутий з неба вогонь запалив дерево, вогонь уже не являв собою незбагненної таємниці; тим паче, що вони вже й самі ударом каменя об камінь одного разу видобули іскри, від яких потім спалахнула суха трава і кущ. Тепер вони добре розуміли, що сталося. Але як вогонь міг народитися з нічого? І чому немає ніякого полум’я?

Голобедрий заспокоївся і знову помацав рукою обгоріле місце на стовбурі. Вогонь погас, і дерево було вже ледь тепле. І можливо, чунги так і не побачили б вогню, коли б не догадка Сміливого. Досвідченіший і кмітливіший за інших, він схопив довгу гілляку, поклав її на почорнілу жолобинку й почав терти: вперед-назад, вперед-назад… Так своєю грою маленькі чунги наштовхнули його на догадку про те, до чого сам він, можливо, ніколи б не додумався.

— Ха-кха, ха-кха, ха-кха! — вигукував він завзято, зиркаючи на гілляку.

Збагнувши, що хоче зробити Сміливий, Молода пома перестрибнула через дерево, схопила гілляку за другий кінець, і вони вдвох з неймовірною швидкістю почали терти її об стовбур.

Незабаром на цьому самому місці знову з’явилася слабенька струминка голубого диму, а потім й маленькі жовто-синяві язички полум’я.

— Ха-кха, ха-кха, ха-кха! — Сміливий і Молода пома терли гіллякою з нечуваним завзяттям і від надмірного збудження навіть не відчували втоми, а язики жовто-синявого полум’я ставали дедалі більшими.

Вогонь проник у крихку, суху, як порох, серцевину дерева й запалив її. Вгору здійнявся велетенський стовп диму, за ним шугнуло високе жовте полум’я, запалав увесь стовбур. Сполохані цим явищем, крі-рі, що сиділи на скелях, заляпали крилами, знялися й закружляли над вогнищем, розтинаючи повітря одчайдушним криком і писком.

Зайнялася й гілляка. Сміливий і Молода пома кинули її і, забувши про те, що, коли згорить стовбур, щілина в скелі знову відкриється і вітер знову завиє й застогне в печері, разом з іншими чунгами радісно закричали й почали стрибати навколо вогнища. Вони вже самі зробили вогонь з нічого! Тепер вони завжди будуть робитивогонь з нічого, потерши отак гіллякою об стовбур дерева… Такого чунги ще ніколи не переживали, і враження, яке справила ця подія на їхню вбогу уяву, не мало собі рівного.

Весь стовбур охопило полум’я. Горіли й кущі навколо щілини, і суха трава над печерою. Чунгам здавалося, що тепер все навколо згорить. Злякавшись, вони повтікали від вогню й зібралися біля входу до печери. Та оскільки поблизу більше не було ні дерев, ні кущів, лині самі голі скелі, вогонь не міг перекинутись до лісу й підпалити його.

Нарешті стовбур догорів, і крізь щілину в печеру посипалися палаючі головешки. Вони падали одна за одною й палали буйним полум’ям, освітлюючи всю печеру. Приголомшені, чунги збіглися в середину свого житла й оточили вогонь. Чорно-сірий дим потягся крізь щілину вгору, на стінах печери затремтіли тіні, які відкидало від чунгів полум’я. Вогонь то спалахував, то гас, і тіні щоразу підстрибували, то збільшувались, то зменшувались, набували все нових та все дивовижніших форм. Помітивши їх, двоє маленьких чунгів злякано заверещали. Дорослі чунги також побачили їх і мерщій кинулися з печери. Та Молода пома швидко збагнула, що це тільки тіні, які звичайно падають від усіх тварин і дерев, коли на небі сяє біле світило, і заспокійливо вигукнула:

— У-о-кха! У-о-кха!

Чунги вернулися до вогню й посідали грітися. Ні, такого з ними не було ще ніколи, навіть уві сні… У них в печері горить вогонь, і вони гріються біля нього!..

Поступово однак головешки почали догоряти, а буйне полум’я меншати. Повільно гасло це дивне багаття, перше багаття чунгів. Сміливий дивився, як поступово вмирає полум’я, і в голові його раптом зринуло те, що він колись зробив, щоб вогонь жив довше. Але цей проблиск його свідомості був короткий, блідий і невиразний. Враження від того, що він колись пережив, все ще не могли пов’язуватися з тим, що сталося сьогодні, все ще лишалися розірваними й існували самі собою…

Він труснув головою від внутрішнього незадоволення. Невловимість цього зв’язку викликала в ньому неприємне почуття, і воно почало його гнітити. Як це було? Як це було?.. Вогонь догоряє, жевріє… чунги розгрібають його гілками… Гілки займаються, спалахують… Вогонь горить знову… Велике дерево… Яке ж воно важке! Ні один чунг не міг його підняти… Потім усі несуть і кладуть його на жар… Навіщо вони несуть і кладуть його на жар?.. Полум’я, полум’я!.. Дерево горить… Вогонь умирає… І те дерево догоряє…

Несамовитий крик раптом оглушив і злякав чунгів. Сміливий вибіг з печери, наче за ним гналися два та ще два грау… І перш ніж чунги опам’яталися, він знову вбіг усередину й ще голосніше щось закричав; чунги злякалися ще дужче. В руці Сміливий тримав товсту гілку. Він поклав її у вогонь, гілка зайнялась і спалахнула. Потім він знову вибіг з печери і знову повернувся з гілкою; кинув її у вогонь і, показуючи розчепіреними пальцями на вогонь, знову голосно закричав:

— У-о-кха-кха-а! У-о-кха-кха-а!

— У-о-кха-а! — дико скрикнула й Молода пома.

Вона першою догадалась, чому так зробив Сміливий, і теж вибігла з печери за гіллям.

За прикладом Сміливого та Молодої поми решта чунгів теж почала носити гілля й кидати його у вогонь. Вони розклали в печері таке велике багаття, що від жару й диму мусили відійти аж до самого виходу. Дим виходив через отвір та через щілину в скелі й вився високо вгору.

Чунги з інших печер помітили його і всі прийшли подивитися. Вони дивилися, як горить всередині печера, дивувалися, схлипували й підскакували. А в печеру вже не можна було увійти — так було в ній жарко й димно.

Майже весь день чунги лишалися зовні, доки вогонь не погас і весь дим не вийшов. А коли увійшли всередину, в печері було дуже жарко. Замість гілля лежала велика купа жару. Дим з головешок, що вже догоряли, тепер здіймався просто вгору й виходив крізь щілину в скелі.

Чунги переночували біля багаття, в теплі, а вранці розгребли попіл, знайшли жар і поскладали на нього недогорілі головешки. Вогонь ожив знову, і рано-вранці над печерою знову з’явилася тонка цівка синюватого диму; це сталося вперше не тільки в житті чунгів, айв усій історії землі.

Чунги ще багато днів підтримували той вогонь. Вони залишали його й виходили з печери, тільки коли були дуже голодними, але й тоді пам’ятали про нього і повертались якомога швидше. І, згадавши про те, як вони знаходили колись на згарищі печених тварин і плоди, чунги почали носити в печеру крі-рі, та-ма та інших дрібних тваринок і пекти їх на вогні.

Та якось уночі вогонь погас, і від нього лишився тільки чорний попіл… Чунги довго розгортали його, а потім дуже Засмутилися: вогонь таки вмер. Сміливий і Голобедрий підійшли до щілини в скелі і сумно подивилися на обвуглені залишки величезного стовбура: вже не було ні стовбура, ні довгої сухої гілляки, якими можна було б знову добути вогонь. І нікому не спало на думку скористатися з іншого сухого дерева. Відтоді вже більше не здіймався над печерою синюватий дим. Залишився тільки чорний попіл, в якому маленькі чунги почали бавитись. Вони геть вимастились, і це їм дуже сподобалось. Сподобалося це й дорослим чунгам, і вони також почали наслідувати близнят. Молода пома обмастила собі живіт та стегна і, щоразу дивлячись на себе, вдоволено хихикала — так гарно їй це здавалося…

ТАК ВОНИ ЗАТУЛИЛИ ВСЮ ЩІЛИНУ…

Зовсім похолодніло. Земля на світанку вкривалася памороззю, а віти на деревах одягалися в іній. Небо лишалося чистим і ясним, але біле світило вже не гріло.

Вітру однак не було, і в печері, де сиділа група Сміливого, було тепло й затишно. Погано було тільки те, що біля печери вже не сідали крі-рі, тварин у лісі стало дуже мало, і чунгам лише вряди-годи випадало їсти м’ясо. До того ж, великі хижаки стали зажерливішими й лютішими, а ла-ї та іводи знову почали збиратись великими зграями. Вони весь час крутилися біля печер чунгів, а вночі насмілювались наближатися навіть до входів. Для чунгів це було погано, бо вони мусили завжди бути насторожі, щоб мо-ка або якийсь інший хижак не заліз до печери. Це примусило малі групи чунгів об’єднатися в більші й перебратися у великі печери; усі збирали в купи каміння біля своїх печер, щоб було чим відганяти звірів ще здалеку. Деяким групам стало тісно, але чунги не сварилися між собою, — навпаки, дуже раділи, бо від цього вимушеного скупчення у печері ставало тепліше.

Одноокий та Полохливий, які разом з іншими приєдналися до групи Сміливого, теж збирали й носили каміння. Обидва давно вже забули, як колись ганебно втікали від мо-ка та вига; забули про це й інші чунги. Але все-таки неприємне почуття, викликане їх вчинком, залишило у свідомості чунгів глибокий слід, та й самі вони вже без видимої причини почували себе ніби в чомусь винними, нітились і зіщулювались під неприязними поглядами інших. Обидва чунги залишились самотніми, оскільки поми й досі нехтували ними, а самі вони не зважувались виходити на єдиноборство за яку-небудь з них.

Носили й збирали каміння й маленькі близнята. Лише старий чунг сидів і нічого не робив. Він уже недобачав, зовсім ослаб, так що ледве міг ходити. І якщо він досі не вмер з голоду, то лише тому, що інколи чунги, повертаючись з лісу, приносили з собою якусь недогризену по дорозі кістку і, ситі, кидали її біля печери. Старий підповзав до кістки й починав її догризати.

Ліс збіднів на їжу ще дужче, і чунги почали голодувати. Вони обдивлялись кожен кущ, кожне дупло і кожне лігво, обнюхували й обмацували всякий предмет, повз який їм доводилось проходити, і їли все, що їм здавалося їстівним. Вони просто стали всеїдними і вже їли навіть те, чим досі гидували. Так, одного разу Брунатна пома знайшла в кущах купа, який лежав, згорнувшись у клубочок. Купа не можна було взяти руками, бо гострі колючки його ранили руку до крові. Але Брунатна пома перевернула його гілкою і проштрикнула наскрізь. Куп витягся і вмер. І вона, що раніше гидувала купом і відверталась від нього, роздерла його пальцями, жадібно почала їсти й дозволила тільки двом близнятам відкусити по шматочку його м’яса.

Чунги відчували огиду й до плазунів, що лишають після себе блискучий, слизистий слід, але мусили звикати й до них. А останнім часом вони почали обшукувати гнізда волохатих крі-рі з великими очима й дуже гострими дзьобами. Ці крі-рі звичайно жили в дуплах дерев; чунги встромляли всередину ломаку, вбивали їх і витягали звідти. Інколи хтось із чунгів засовував у дупло руку й нишпорив нею або навіть встромляв туди голову. Якщо всередині сидів крі-рі, він люто відбивався, і чунг діставав чимало ран від його загнутих кігтів та гострого дзьоба; але, зрештою, чунг хапав крі-рі, витягав з дупла і з’їдав його.

Якось Молода пома й Голобедрий чунг виявили в старому гнилому стовбурі невеличке дупло. Отвір його був дуже вузьким, і Голобедрий ледве зміг встромити в нього руку до половини. В дуплі було темно й нічого не видно, проте по запаху, який виходив звідти, вони зрозуміли, що там причаїлось якесь звірятко. Голобедрий ще раз спробував встромити в дупло руку, але й цим разом теж не зміг. Молода пома була дуже голодна й нетерпляче заплямкала губами. Вона також спробувала сягнути рукою в дупло, але тільки подряпалася.

Безпорадні й розгнівані, обоє почали ричати; вони не могли з’їсти звірятко, яке причаїлося всередині. Голобедрий сердито вдарив по дуплу гострим каменем, який тримав у руці. Від дерева відкололася гнила трісочка, і отвір дупла розширився. З радісною догадкою, що в такий спосіб можна ще дужче розширити дупло, він присів і почав ударяти по ньому каменем.

Молода пома й собі присіла коло нього, і обоє вони швидко розширили отвір. Голобедрий вже хотів був устромити туди руку, як раптом звідти вискочило якесь звірятко, з густою настовбурченою рудою шерстю і з великим пухнастим хвостом. Звірятко вискочило й заверещало так несподівано, що Голобедрий і Молода пома інстинктивно відскочили й скрикнули. З неймовірною швидкістю воно прошмигнуло в них під ногами, метнулося на повалений стовбур і, перш ніж вони опам’яталися й кинулись йому вслід, опинилося на високім дереві. Голобедрий зрозумів, що гнатися за ним уже пізно: звірятко залізло так високо, що ніякий чунг і ніяка інша тварина, за винятком хіба що крі-рі, не могли б його дістати. Потім звірятко перестрибнуло на друге дерево й зникло з очей.

Голобедрий і Молода пома обшукали дупло. Вони ще дужче розширили отвір і знайшли на дні велику купу дрібненьких плодів у твердій шкаралупі. Обоє одразу ж накинулись на них і почали розгризати їх зубами й вилущувати зернята. Чунгам і раніше траплялося знаходити в дуплах подібні купки твердих плодів, і вони добре знали, що їх збирають маленькі тварини, які живуть на деревах, проте ніколи не замислювались над питанням, навіщо ці тваринки наносять у свої лігва так багато плодів. Однак в голові Молодої поми блиснула догадка, що звірятко робить це недарма, бо завдяки цьому воно матиме що їсти раз і два рази, і довго-довго, поки не з’їсть усіх плодів, і коли протягом того часу не знайде в лісі іншої поживи, то все одно не відчуватиме голоду…

Вона глянула на Голобедрого, ніби хотіла сказати йому про свою догадку. Щось стиснуло їй горло, і вона пробурмотіла якісь невиразні звуки. Голобедрий нічого не зрозумів. Молода пома добре знала це, проте відчувала гостру потребу якось повідомити його про свою догадку, щоб він зрозумів її. І, марно намагаючись добитись цього, засмучена тим, що не може, не знає, як це зробити, вона замінила невиразні гортанні звуки гнівним:

— Хо-ок!

Голобедрий, який швидко розгризав шкаралупу плодів і ще швидше виймав з них і їв зернятка, обернувся до неї.

— Хок? — хокнув і він, уперше чуючи щось подібне, й ніби запитував: «Що ти кажеш?»

— Хок, хок! — повторила Молода пома і, дивлячись на нього, двічі підстрибнула.

Та Голобедрий і цього разу нічого не зрозумів і знову заходився гризти плоди. Молода пома також почала гризти, потім враз, ніби виражаючи усвідомлену, але невисловлену думку, розчепірила над плодами пальці, наче хотіла їх усі загребти, і радісно-здивовано промовила:

— У-у-у-у!

— Хок? — повторив Голобедрий, запитливо кліпаючи очима.

І він уже справді запитував, запитував свідомо, зацікавлений і здивований не тільки цими новими звуками, а й новим способом, яким Молода пома їх вимовляла.

— У-у-у-у! — повторила Молода пома, встромляючи пальці в купу плодів.

У-у-у-у! промовив і Голобедрий, ніби хотів сказати: «Розумію, розумію. Добре наїмося».

І вони справді добре наїлися, але купа ще лишалася досить великою. Навіть коли вони взяли по кілька плодів у кожну руку, вона від того майже не зменшилась. Голобедрий і Молода пома здивувалися. Вони посідали біля дупла и стали чекати, поки зголодніють, щоб потім поїсти всі плоди, але зрозуміли, що не встигнуть: починало вже сутеніти, і треба було повертатися до печери.

Тоді Молодій помі спало на думку накрити купку і потім затулити отвір, щоб сполохане звірятко знову не залізло всередину й не поїло плодів та й щоб якась інша тварина їх не знайшла. Вона назбирала сухого листя й почала запихати його в дупло. Голобедрому здалося, що Молода пома хоче заховати від нього плоди; він кинувся до неї і з гнівним ричанням відштовхнув її геть. Не розуміючи його наміру й не можучи висловити йому своїх думок, вона також кинулася на нього і, завищавши, почала його дряпати. Та оскільки вона була помою, — а за несвідомо встановленим звичаєм кожен чунг мусив поступатися перед бажанням поми, — Голобедрий відступив. Більш того, він сам почав їй допомагати, хоча й не розумів, навіщо вона це робить, і скоро в дуплі було повно листя й хмизу. Задоволена, Молода пома посміхнулась до нього, потім випнула губи.

У-у-у-у! — промовила вона, показуючи рукою на засипане дупло. — У-у! — повторила ще раз і замахала руками, вдаючи, що вигрібає та викидає з дупла листя. І несподівано додала: — Хок! Хок!

У свідомості Голобедрого сяйнула догадка, що наступного дня вони знову можуть прийти сюди, розгребти плоди і знову їсти їх. Та ця догадка була ще дуже невиразною й короткочасною. І тільки на другий день, коли Молода пома впевнено привела його до дупла, він зрозумів, нащо вона засипала його, і почав задоволено хлипати.

Вони швидко повикидали з дупла листя і хмиз, посідали навпочіпки і почали гризти плоди. Інші чунги, побачивши, що вони роблять, поприбігали до них, і незабаром від плодів лишились самі шкаралупи.

Повертаючись до печери, Голобедрий знайшов велику та-ма і, хоч був неголодний, узяв її з собою. Та-ма була досить важка, і її довелося нести обома руками, тримаючи поперед себе.

Старий чунг, який майже не виходив з печери і ледве міг добратися до виходу з неї, побачивши велику та-ма, заскімлив і поповз за Голобедрим. І ледве той сів на сухе листя в печері, старий накинувся на нього й хотів відібрати та-ма. Молодий і здоровий, Голобедрий міг би просто відштовхнути знесиленого старого, але оскільки він уже був ситий і розумів, що старий страшенно хоче їсти, віддав йому та-ма.

Тремтячи від жадібності, старий чунг спочатку відкусив і з їв голову та-ма, потім проковтнув лапки й коротенький хвіст, нарешті засунув пальці між кістяні пластинки і почав розривати її. Так, шматок за шматком, він з’їв усю та-ма, і незабаром залишилась сама тільки шкаралупа. Потім старий чунг ліг і застогнав від ситості, а двоє маленьких чунгів почали бавитись шкаралупою.

Настала ніч. Усі чунги, щоб було тепліше, полягали одне біля одного, а з краю, біля самого входу в печеру, сіло двоє вартувати. Усі замовкли, тільки старий чунг все ще важко стогнав. Стогін його дедалі посилювався. Він з’їв багато м’яса, з’їв навіть грубу шкіру та-ма, а шлунок його працював уже не так, як у молодих; тепер він лежав і корчився від болю. Незабаром чунг почав скімлити, а ще трохи згодом страшенно завив. Він качався по землі, загрібав пальцями сухе листя, потім завив і заскімлив так страшно, що чунги аж здригнулися. Вони не бачили його в темряві, а оскільки печера відлунювала кожен звук, їм здалося, що це виття й скімління линуть із щілини в скелі. Від цього вони ще дужче налякалися. І Сміливому, і Брунатній, і Голобедрому, і Молодій помі, і всім іншим чунгам, що були в печері, виття й скімління старого здалося виттям і скімлінням вітру в щілині, і в їхній уяві постали химерні, страхітливі образи вига, мо-ка і грау. Вони зовсім забули про старого, і їм почало ввижатися, що з усіх кутків печери виповзають і підкрадаються до них ці страхітливі потвори з палаючими очима й роззявленими пащами.

Так було цілу ніч. А коли почало розвиднятись, виття й скімління раптом припинилися. І коли в печеру проникло світло, чунги побачили, що старий помер. Він лежав горілиць, з виряченими очима й закривавленими, розчепіреними пальцями, якими, здавалось, він намагався схопити й задушити якогось звіра. Конаючи, він дряпав землю та стіни печери, позривав собі нігті, і його пальці пообкипали кров’ю.

Не вперше чунгам доводилося бачити інших чунгів, яких розідрав грау чи мо-ка, або які померли. Проте їм не було від того ні страшно, ні моторошно. А тепер їм стало дуже страшно. І замість того щоб чекати, коли труп почне розкладатися і вже тоді викинути його, вони одразу ж витягли померлого назовні й віднесли якомога далі від печери. Прикидавши труп лише дрібним камінням та хмизом, — так з незапам’ятних часів робили з усіма померлими чунгами, — вони заспокоїлись.

Цілий день, чатуючи на тварин у лісі та викопуючи корені, вони ні разу не згадали про померлого чунга. Але вночі знову здійнявся вітер, і в щілині знову почало вити й скімлити. Чунги знову затремтіли; цього разу вони вже думали не про бурю й не про хижаків, а про померлого чунга. Вони уявили собі, як він сидить над щілиною, як зазирає в печеру, блискає очима і, простягаючи до них закривавлені, зсудомлені пальці, скімлить і виє.

Другого дня вранці вони всі кинулися до того місця, де засипали померлого чунга, але його там уже не було. Вночі мо-ка розкидали каміння, яким чунг був засипаний, і з’їли його. Чунги знайшли серед кущів лише обглодані кістки. Звичайно, вони не знали, що це кістки старого чунга, і вирішили, що він устав, виліз на скелю і цілу ніч стогнав та скімлив над щілиною.

Вони повилазили на скелю, дивилися й шукали старого, але марно. Тоді Сміливий виліз на самий вершечок скелі й почав його кликати.

Проте померлий чунг не з’являвся, і вдень вони знову забули про нього. Не згадували старого і в наступні дні. Аж ось одного ранку знову знялася буря, і померлий чунг почав скімлити й вити над щілиною знову. Сполохані й сердиті на померлого за те, що він прийшов їх лякати своїм виттям, чунги гуртом повискакували з печери й полізли вгору до щілини. Вони вирішили прогнати або вбити його, якщо він сам не захоче піти геть і більше їх не турбувати. Але й цього разу його ніде не було, і чунги подумали, що він побачив їх і втік.

А коли ввечері чунги зібралися в печері, померлий знову сів над щілиною й почав скімлити. Скориставшись тим, що навколо було ще видно, чунги ще раз пішли шукати його, але знову нічого не знайшли. Збентежені, стривожені, налякані цією невидимою присутністю померлого, вони вернулися в печеру і цілу ніч слухали його виття й тремтіли з жаху. А вітер тимчасом дужчав, з щілини почало дути з такою силою, що їм довелося знову збитись у купу, щоб зігрітися.

Уранці чунги зібралися біля щілини над печерою і в розпачі, безпорадно закліпали очима. Вони зрозуміли, що для того, щоб у печері не дув вітер і щоб не чути було скімління старого чунга, треба затулити щілину. Але чим вони могли її затулити, коли не було стовбура? Невже доведеться покинути простору й світлу печеру лише для того, щоб позбутися протягу та завивання померлого чунга?

У цей час чунги-близнята, які принесли сюди по довгій гілці, почали гратися ними, то перекидаючи їх через щілину, то піднімаючи знову. За їх прикладом інші чунги також почали перекидати через щілину довгі гілки. Для них це була лише гра, проте вона наштовхнула Голобедрого на велику й цілком несподівану догадку. Він схопився і теж перекинув через щілину свою загострену ломаку.

— У-о-кха-кха! У-о-кха-кха! — заревів він, замахав іншим, щоб наслідували його приклад, і мерщій подався до лісу.

Чунги не розуміли, навіщо й куди він їх кличе, проте, збагнувши, що другий чунг-вожак має на думці щось дуже важливе, побігли слідом за ним. Голобедрий завів їх у ліс і зламав гілляку, яка видалася йому більш-менш підхожою, потім зламав ще одну й побіг до печери. Побачивши, що він робить, чунги зробили те ж саме. Голобедрий поклав упоперек щілини спочатку ті гілки, що сам приніс, потім узяв і поклав гілку, яку принесла Молода пома. Тепер чунги вже зрозуміли, що треба робити, і швидко почали класти одну біля одної свої гілки: Та гілляк, які вони принесли, невистачило, і тому треба було піти за ними до лісу ще раз, потім ще і ще… Так вони затулили всю щілину, а потім довго схлипували й радісно підстрибували навколо неї; і коли зрештою чунги увійшли до печери, у них над головами вже не було ніякої щілини.

ВСЕ ЦЕ БУЛО ТАКЕ НЕЗВИЧАЙНЕ!

Одного разу вночі, коли чунги спали, випав невеличкий сніжок, покривши усе навколо білим. Вранці Голобедрий і Молода пома першими вийшли з печери і скрикнули, вкрай здивовані:

— Вуо-кхвуа-а!

Почувши той голосний здивований вигук, решта чунгів кинулася до них, побачила біле покривало і теж закричала:

— Вуо-кхвуа-а! Вуо-кхвуа-а!

Молоді чунги взагалі не знали, що це таке, а старші давно вже забули і про білу пустелю на півночі, і про білі м які пушинки, що сипалися з неба; тому й вони були вражені не менше, ніж молоді. Та найбільшою несподіванкою це виявилося для малих близнят. Один з них, що вибіг з печери, тримаючи в руках кістяну шкаралупу та-ма, так здивувався, що й незчувся, як вона впала на камінь і, вдарившись, розкололася навпіл.

Ніхто із старших не звернув на це уваги, бо шкаралупа та-ма була лише іграшкою для малих чунгів. Але ось близнята почали набирати в шкаралупу снігу. Сніг танув, перетворювався у воду, і близнят це дуже тішило.

Помітивши, як один із маленьких чунгів носить у шкаралупі воду, Молода пома вражено зупинилася й глянула на нього так, ніби раптово побачила грау. Їй на пам’ять одразу сплила згадка про те, як вона носила листя в гнізді крі-рі, пригадалася й купка плодів, які вони удвох з Голобедрим знайшли в дуплі. З успадкованою кмітливістю і тямущіша від природи за інших чунгів, вона швидко прийшла до висновку, що й шкаралупою можна було б носити листя, перенести навіть плоди, і то багато за один раз.

Вона кинулась до маленького чунга, вихопила в нього шкаралупу і побігла до печери.

— У-о-кха-кха! У-о-кха-кха! — закричала Молода пома, тримаючи шкаралупу високо над головою.

Цим вона хотіла розказати іншим чунгам про те, що відкрила, про що догадалась сама.

Але чунги не розуміли, що Молода пома хотіла сказати й навіщо показувала їм шкаралупу. Проте вона була радісно схвильованою. Взагалі відтоді, як чунги усвідомили, що між ними й тваринами є велика різниця, кожен з них дуже радів з будь-якої своєї догадки, яка в тій чи іншій мірі полегшувала йому життя.

Зрозуміло, всього цього чунги не усвідомлювали, та й не кожну свою догадку вони могли й уміли використати як слід. Не усвідомлювала цього й Молода пома, тому носила з собою шкаралупу та-ма без ніякої потреби цілісінький день. Та вона й не могла скористатися нею: скільки не заглядала в дупла, в жодному з них не було плодів.

Того дня ніхто з чунгів не знайшов плодів і не побачив ні одної тварини. А голод що далі, то все дужче нагадував їм про себе. Уже сутеніло, і чунги знову почали копати навколо кущів, шукаючи корені га цибулини. Вони вже досить вправно копали гострими кременями землю, вигортали її руками і таким чином оголювали весь корінь, визбируючи всі до одної цибулини. Голобедрий і Молода пома теж заходилися підкопувати кущ високої трави з солодким корінням. Копати було важко, бо сніг, що танув удень, розмочив лише верхній шар, а далі земля була дуже тверда. Та вони копали наполегливо і вперто, час од часу відпочивали і знову брали в руки кремені. Нарешті їм вдалося глибоко підкопати весь кущ. Під ним було стільки цибулин, що вони, хоч і наїлися досхочу, все одно всіх не могли поїсти. І, пригадавши, як вони зробили з плодами, знайденими в дуплі, Голобедрий і Молода пома почали засипати цибулини зем* лею, щоб доїсти їх наступного дня. Засипали й підвелися, щоб уже йти до печери. Молода пома нагнулася взяти з землі шкаралупу і раптом ніби чогось злякалася.

— Вуо-кхву-о-о! — схлипнула вона й витріщила очі на шкаралупу, випнувши губи.

— Хок? — хокнув Голобедрий, здивований її криком, і ніби запитував: «Що сталося?»

Молода пома швидко присіла, розгорнула землю і на очах у приголомшеного Голобедрого наповнила цибулинами шкаралупу. Потім підняла її і, радісно схлипуючи, рушила до печери. Вона була ще дуже далекою від думки про те, щоб запасатися їжею на наступні дні, однак для її радощів досить було й того, що вона в шкаралупі несла одразу стільки цибулин, скільки не може взяти обома руками ні один чунг, і що відтепер завжди, як тільки їй вдасться знайти багато плодів та цибулин, вона однесе їх усі в печеру.

І справді, подібно до маленьких чунгів, які тягли в печеру все, що їм подобалось і привертало їх увагу, вона почала носити в шкаралупі цибулини, корені, випадково знайдені в опалому листі тверді плоди, дрібні кістки, блискучі камінці, пір я крі-рі, клаптики шкури з убитих і з їдених чунгами тварин. Все це вона робила даремно, майже без ніякої користі, оскільки те, що було їстівним, чунги одразу з їдали, а все інше просто розкидали по печері. Але наслідком цього було те,’ що й інші чунги почали по кілька разів на день повертатися до печери і зносити до неї найрізноманітніші речі. Найбільше вони носили коріння та цибулини. Викопували їх старанно, оскільки набували все більшої вправності, і копали вже не тільки щоб наїстися, а й для того, аби мати що принести в печеру. Вони робили це без усякої свідомої передбачливості, все ще далекі від думки про запаси, а просто за звичкою наслідувати.

Та одного разу на світанку їх розбудила страшна буря. Кожен, хто вибігав з печери, тієї ж миті повертався назад: сильний холодний вітер, неначе гострий кремінь, різав обличчя, крижані зерна боляче били по шкірі. Мимоволі чунги залишилися в печері, і коли минуло півдня, відчули нестерпний голод. Тоді вони накинулись на корені та цибулини, розкидані по всій печері. Більшість їх уже пов’яла і втратила свою соковитість, але чунги все-таки утолили ними голод і заспокоїлись.

Страшна буря не припинялася ні вночі, ні наступного дня, і чунги мусили знову їсти висохлі корені та цибулини, ї поступово в їх свідомість почало закрадатися ще зовсім невиразне, але настирливе питання: що б вони зараз робили, коли б не було тих коренів та цибулин? Питання гризло їх мозок, намагалось дістатися на поверхню їхньої первісної свідомості, але кора цієї свідомості була ще надто грубою, і воно не могло її пробити.

Страшна буря тривала кілька днів і врешті ущухла. Трохи потеплішало, і навіть біле світило почало виглядати з-за хмар. Правда, великі крижані зерна поламали верхівки дерев навколо печери, але зерна вже розтанули, розтанув і легенький сніжок, і земля знову висохла. В таку м’яку, тиху погоду чунгам було приємно ходити по лісі. Приємно було й маленьким чунгам бавитись на свіжому повітрі, проте вони весь час крутилися біля Брунатної поми. А втім, і вона не спускала їх з очей, а коли близнята починали пустувати й не слухали її застережливих криків, давала їм ляпасів, бо хоча й зрідка, а все-таки чунги ще зустрічали в лісі мо-ка, грау та вига, і кожному, хто відбивався від групи, загрожувала смертельна небезпека.

В один з таких погожих днів Молода пома та Голобедрий знову знайшли в дуплі чимало плодів. Але в більшості з них шкаралупа була така тверда, що Голобедрий зламав собі кутній зуб. Тоді вони спробували розбивати їх каменем, як робили це досі. Голобедрий поклав на стовбур один плід, притримав його і вдарив каменем. Замість того щоб розколотися, плід весь заліз в прогнилу деревину. Тоді Молода пома поклала плід просто на землю і вдарила каменем. Однак земля виявилася дуже м’якою, і плід увійшов у неї. Чунг і пома розгубилися, не знаючи, що далі робити. В руці кожного з них було по кременю з плоскими гранями й гострими краями, але нікому не спало на думку покласти один камінь на дерево або на землю, а вже зверху на нього — плід. Подібна догадка потребувала певного імпульсу, і таким імпульсом був ненароком кинутий Молодою помою погляд на камінь, який Голобедрий залишив на стовбурі. Вона глянула на нього, потім на камінь, який тримала в руці, перевела очі на другий камінь і якусь мить стояла з зосередженим виразом на обличчі, ніби вирішувала щось важливе.

— Хок! — вигукнула вона зрештою, ніби хотіла сказати: «Ага, здогадалась!»

Взяла камінь Голобедрого, оглянула його, поклала на стовбур, а на нього — один плід. Потім ударила своїм каменем, але вдарила з такою силою, що від ядра нічого не лишилося. Ні, не так, треба вдарити легше.

Другий раз Молода пома вдарила справді легше, обережніше, і тверда шкаралупа тільки тріснула. Вона поклала камінь, розламала її пальцями, обережно вийняла ядро і з’їла. Голобедрий поцмокав-поцмокав від заздрощів, потім відштовхнув Молоду пому й сам почав розбивати плоди.

Наївшись досхочу, Молода пома насипала плодів у шкаралупу та-ма, а Голобедрий набрав ще й повну жменю, і вони пішли далі лісом. Та ледве зробили кілька кроків, як раптом почули якесь уривчасте втомлене дихання і, перш ніж встигли зміркувати, в чому річ, як на них вихо— рем налетів гіллясторогий теп-теп. І чи то звір був наляканий кимось страшнішим, ніж чунги, чи тому, що в своєму шаленому бігові не міг звернути убік, він широкими грудьми, з закинутими назад рогами, розсік кущі, мов сліпий, налетів на Молоду пому, збив її з ніг і перестрибнув через неї. Це сталося так несподівано й раптово, що Молода пома не встигла навіть відскочити, впала навзнак і розпанахала собі ногу об великий сук.

В ту ж саму мить на Голобедрого блискавкою налетів сірий грі. Женучись за теп-тепом, розлючений хижак так само несподівано наскочив на чунгів. І через те, що Голобедрий, повз якого теп-теп промчав на відстані долоні, стояв у грі на дорозі, хижак кинувся на нього.

Грі і чунг зчепилися в смертельнім поєдинку. Голобедрий не мав часу навіть покликати на допомогу — хижака треба було вбити негайно, бо вже в наступну мить той міг перегризти йому горло. В крові Голобедрого прокинувся інстинкт самозбереження, піднялися всі первісні сили. І коли грі, підстрибнувши, вп’явся пазурами Голобедрому в плечі, а страхітливо роззявлена паща з загнутими іклами дихнула йому в обличчя, він замахнувся гострим кременем і всадив його хижакові в череп, просто межи очі.

Удар був смертельним, і Голобедрий відчув це одразу. Відчув, бо грі раптом обм’як, витягся й упав на землю. В його закривавлених пазурах лишилися клапті шкури та мясо з грудей і плечей Голобедрого. А Голобедрий, зрозумівши, що хижак мертвий і вже не зможе загризти його, відчув шалену лють. Весь закривавлений, зовсім забувши про Молоду пому, він кинувся на грі і почав ударяти по ньому каменем. Він бив, не дивлячись куди, — по голові, по череву, по ребрах звіра — і ревів на все горло:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!..

Почувши цей рев, примчали Сміливий, Брунатна, Одноокий та ще багато чунгів, що були поблизу, і побачили посіченого на шматки грі. Дехто одразу накинувся на вбитого хижака, інші оточили Молоду пому. З закривавленою ногою, вона качалася по землі й жалібно стогнала. Голобедрий підійшов до неї й почав хокати:

— Хок?.. Хок?..

Молода пома спробувала підвестись, але раптом упала й завищала од болю. Оточивши поранену, чунги співчутливо муркотали, проте не знали, як їй допомогти. Ще жоден чунг не переносив пораненого чунга з одного місця на друге, і тому про щось подібне ніхто не міг навіть подумати. Нездатна підвестись або хоча б доповзти до печери, Молода пома мала знайти десь поблизу дупло й сховатися в ньому, а Голобедрий мусив залишитись біля неї і стерегти. Це було природним законом для чунгів, якому вони, не розмірковуючи, підкорялися з незапам’ятних часів.

Тимчасом наближався вечір, і Сміливий першим підвівся й вигукнув:

— У-о-кха-кха!

Чунги вже одвикли ночувати просто неба, одвикли мерзнути вночі від холоду. До того ж, група їх невеличка, а в хмарну ніч у лісі буває зовсім темно, і мо-ка чи грау можуть напасти на них з усіх боків. Ні, вони не могли залишатися на ніч в лісі! Так велів їм не тільки інстинкт збереження всієї групи, а й голос розуму, що вже пробудився…

Пробуджений розум заговорив і в Голобедрого. І в той час, як успадкований навик та інстинкт вимагали від нього лишитися біля Молодої поми незалежно від того, що може статися вночі, розум підказував зовсім інше. Ні, чунги не повинні лишати їх самих! Може, поблизу навіть немає й зручного дупла… Ніч буде темна й холодна, він сам змерзне, коли вилізе на якесь дерево, а Молоду пому розірвуть хижаки… Ні, не можна чунгам залишати їх тут, не можна, щоб Молода пома залишилась сама!..

І Голобедрий схопився й став перед групою, що вже хотіла йти геть. Він розкрив рота й вимовив якісь нерозбірливі звуки. Потім затупав ногами, замахав руками, обличчя його скривилось від болісного зусилля: як висловити ЇМ свого думку?

— Ук-ба-ба-бу-кху-у! — забелькотів він то гнівно, то благально, показуючи на Молоду пому, злякано поводив очима, заплющував їх.

О, які муки відчував Голобедрий від того, що інші чунги не могли його зрозуміти!..

І справді, чунги його не розуміли. Вони стояли, напружено дивлячись на нього, морщили низькі лоби, випинали губи, щось бурмотіли і так само відчували тяжкі муки, що не розуміли, чого він од них хоче. Вони могли тільки поспівчувати йому, але не допомогти… І Сміливий знову вигукнув:

— У-о-кха!

Почувши цей заклик іти, Голобедрий забурмотів ще одчайдушніше, кинувся до Молодої поми, схопив її під пахви й спробував поставити на ноги. Молода пома розуміла, чого від неї хотів Голобедрий, і тому, незважаючи на страшний біль, трохи підвелась і стала на одне коліно. Але другої ноги вона не могла навіть зігнути й так і застигла, скімлячи від болю. Голобедрий зацмокав, заметушився біля неї, знову спробував їй допомогти, але Молода пома зовсім не могла підвестися.

І свідомість Сміливого раптом осяяла нова, дивовижна догадка. Дивлячись, як Голобедрий намагається допомогти встати Молодій помі, він згадав, як колись сам пробував підняти товсте дерево. Згадав, як покликав інших чунгів на допомогу і як усі вони спільними зусиллями підняли дерево, понесли його й поклали на вогонь. Згадав, як буря відкотила величезний дуплястий стовбур з щілини на скелі і як він знову покликав на допомогу чунгів з інших печер, і вони гуртом закотили стовбур на старе місце… От і зараз вони могли б підняти Молоду пому й понести її в печеру!..

Охоплений цією щасливою догадкою, він замахав руками і, кинувшись до Молодої поми, схопив її під пахви й гукнув до інших:

— У-о-кха! У-о-кха!..

Його зусилля підняти разом з Голобедрим Молоду пому було таким очевидним, що всі одразу зрозуміли це и відгукнулися на заклик. Підхопивши пому з усіх боків, підняли її, і вона стала легкою, легшою навіть за крі-рі.

— У-о-кха! У-о-кха! — покрикував Сміливий, ведучи групу до печери…

І дивний, незвичайний похід рушив через кущі й повалені дерева. Незважаючи на жахливий біль, Молода пома вже не стогнала. Вона зрозуміла, що група робить це заради її рятунку, і мовчки погодилась на те, щоб її несли. Тільки очі її злякано бігали навколо — все це було таким дивним, таким незвичайним і неймовірним…

Дивним і неймовірним здалося це і Голобедрому, і всім іншим чунгам. І від того їх охоплювали такі особливі почуття, і радість, і жаль, і подив, — що в горлі у кожного з них тіснилися різноманітні звуки, не маючи змоги вирватись на волю. Бо якщо досі вони допомагали одне одному інстинктивно, то тепер спільна допомога Молодій помі, яку підказав їм Сміливий, була не тільки усвідомленою, а й розумно обґрунтованою. Так, це була вже свідома взаємодопомога, і усвідомлення цього робило чунгів щасливими і якимись кращими.

ЩО ЦЕ? ЩО ЦЕ?

Поранена, вся закривавлена, Молода пома лежала в печері, а Голобедрий сидів і доглядав її. Але в другій половині дня він так зголоднів, що залишив її саму і вийшов. Група ще не вернулась; він не наважився відходити далеко від печери і, ввійшовши до лісу, присів біля першого ж куща з солодким корінням. Потім швидко почав копати гострим каменем, раз у раз позираючи на печеру й прислухаючись. Самому йому було і страшно, і моторошно — почуття, якого чунги не знали, доки не стали жити групами.

Раптом із печери долинув голосний, здавлений крик, що кликав на допомогу:

— У-а-кха-а! У-а-кха-а!

Було очевидно, що якийсь хижак заліз усередину й напав на безпомічну Молоду пому. Голобедрий схопився, ніби його підкинуло вітром, і заревів: міцно стиснувши в руці камінь, стрімголов кинувся до печери. Вбігши туди, він побачив великого голодного івода, який швидко обернувся, клацнув зубами і метнувся до виходу. Та Голобедрий, коли б навіть і хотів, не міг би дати йому дороги, і знову хижак і чунг зчепилися в смертельнім поєдинку; чунг знову переміг, бо був озброєний гострим каменем. Швидким і точним ударом він розтрощив хижакові череп, а потім, охоплений люттю, почав його батувати.

Звичайно, коли б Голобедрий не робив сильних змахів, гострий камінь не розсікав би так легко шкуру івода. Але все-таки це було щось цілком нове, бо досі чунги звичайно роздирали забитих тварин зубами. Через те Голобедрий, вгамувавши свою лють, вражено зупинився. Адже цим самим гострим каменем він порізав на шматки грі, а тепер розтинає івода…

Він натиснув вістрям каменя на плече хижака, встромив його і з силою потяг до себе. Гострий край каменя знову врізався в шкіру, розтяв і м’ясо… Так Голобедрий почав різати івода на частини, і він був першим чунгом, який використав камінь не для того, щоб бити й колоти, а щоб різати.

Повернувшись з лісу, чунги побачили в печері івода, порізаного на шматки, і хоч не були голодними, почали його їсти. Поснідавши вранці, Сміливий, Брунатна пома, Одноокий та ще два старих чунги не схотіли вдень виходити з печери й залишились біля Молодої поми. Решта чунгів вийшла десь аж опівдні, оскільки й вони були неголодні. Голобедрий, хоч і знав, що в цей день Молода пома залишиться в печері не сама, проте не наважився далеко відходити. Він присів до вчорашнього куща і знову почав його підкопувати. Раптом сталося так, що при ударі об інший камінь від кременю відколовся невеличкий шматочок. Від цього край кременю став ще гострішим, таким гострим, що різав уже й корені.

Помітивши це, Голобедрий здивовано вирячив на камінь очі. Потім помацав кінчиком пальців його гострий «край, підняв перерізаний корінь і знову помацав кремінь.

У його свідомості мимоволі пов’язалися і колишній поріз, на який він тоді не звернув уваги, і смерть грі, і те, як він посік на дрібні шматочки івода, і, нарешті, щойно перерізаний корінь. Лише тепер він зрозумів, як багато можна зробити каменем, у якого дуже гострі краї…

Вражений цією догадкою, Голобедрий мерщій кинувся до печери. Вбіг засапаний і почав показувати чунгам кремінь. Він вирячував очі, підскакував, махав каменем, ніби розсікав ним тварину або підтинав корінь, і весь час бубонів:

— Акх-ба-ба-бу-ку-у! Акх-ба-ба-бу-ку-у!

Це було вперше, що чунг намагався пояснити свою думку осмисленими і певними рухами. Це було вперше, що він хотів висловитися за допомогою певних звукосполучень. І вперше Голобедрий, переконавшись, що інші чунги його зрозуміли, промовив:

— Хок? Хок?

Цими звукосполученнями він ніби запитував: «Ви мене розумієте?» Але чунги дуже невиразно уявляли собі, що він хоче їм сказати. Голобедрий щось зробив каменем. Але що саме він зробив, і що сталося? Невиразні проблиски в їхній свідомості ще не могли осяяти цього запитання.

І все-таки Голобедрий своїми дивними рухами, виразом обличчя й незрозумілим белькотінням викликав у них зацікавленість. І коли він, підстрибуючи й вдаючи, ніби щось ріже каменем, знову побіг до куща, всі кинулися слідом за ним: кожному хотілося побачити оте «диво».

Голобедрий привів їх до куща, присів коло нього й почав підтинати каменем підкопане коріння.

— Хок? Хок? — повторював він щоразу, підтявши черговий корінь та звертаючись до чунгів, ніби запитував їх: «Бачите? Бачите?»

Сміливий зосереджено й мовчки дивився на те, що робив Голобедрий. Брови його все дужче й дужче піднімалися, виражаючи болісне напруження думки. І коли вони вже майже торкнулися його волосся і низький лоб наче зовсім зник, він раптом труснув головою. Потім, ступивши крок уперед, простяг руку до кременю, взяв його і довго розглядав та обмацував пальцями. Після того присів до Голобедрого й сам почав підтинати ним корінь.

Один за одним чунги теж почали пробувати. І на цій своїй першій свідомій дії вони переконалися, що камінь Голобедрого справді може різати і що відтепер вони вже не будуть обдирати собі долоні й пальці, висмикуючи та обриваючи корені, і не перегризатимуть їх, як тварини, зубами.

За якийсь час з лісу долинуло ритмічне й співуче: «Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!» Жодна тварина не могла вимовляти подібних звуків, та ще й так ритмічно, і всі одразу зрозуміли, що це йдуть чунги, що вони йдуть в ногу й приспівують собі. І справді, хакхання чулося все ближче й ставало дедалі виразнішим, і скоро з кущів вийшли чунги, які ходили в ліс. Тепер вони поверталися й гуртом несли якогось великого волохатого звіра, весело підспівуючи: «Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!»

Ця група вбила великого мо-ка. Вони з’їли, скільки змогли, потім згадали, як переносили Молоду пому, і вирішили так само зробити й з мо-ка. Залишити його на ніч у лісі не можна було, бо до ранку хижаки з’їли б його. І тепер вони йшли й раділи, раділи не тільки тому, що їстимуть його і завтра, і в наступні дні, а й тому, що здогадалися перенести звіра в печеру.

Коли мо-ка внесли й поклали серед печери, Голобедрий почав різати його гострим кременем. Бачачи таке диво, чунги, що повернулися з лісу, почали схлипувати від задоволення, а потім і самі спробували різати своїми каменями. Але їхні камені не могли різати так, як кремінь Голобедрого, тому багато хто повикидав їх і пішов шукати гостріших.

Молода пома пролежала в печері досить довго. Вдень чунги по двоє залишались біля неї, щоб захистити її, якщо в печеру знову залізе якийсь хижак. Увесьцей час дерева в лісі стояли голі, і лише зрідка небо вкривало їх білим. Спочатку чунги сердились на це біле, бо від нього у них дуже мерзли ступні. Потім вони звикли й не відчували такого холоду, хоча й обурювалися щоразу, коли бачили вранці на землі білий покрив.

Та ось почалися дощі. Повіяв теплий вітер, хмари підбилися вгору, розступилися й відкрили ясну синяву неба. Біле світило стало припікати, з пригріву здіймалися тоненькі струминки пари, і не встигли чунги отямитись та зрозуміти, що діється, як на горішніх пагінцях дерев і на кущах набубнявіли бруньки. Разом з тим серед сухої трави з явилися молоді, соковито-зелені ростки, а одного ранку задзвеніла й пісня чу-ру-ліка.

Усі чунги повиходили з печер і почали жадібно вдихати ніжний, ледь уловимий запах молодої зелені, підставляти обличчя під теплий, тихий подув з півдня.

Чунги жадібно накинулись на бруньки. Але не встигли вони наїстися досхочу, як ліс почав зеленіти. Ніжне ясно-зелене листячко вкрило голі віти — спочатку найвищі і найтонші, потім найнижчі й найтовщі. Кущі і галявини зарясніли квітами, навколо стовбурів дерев почали обвиватися тоненькі стебла.

Чунги раділи й дивувалися на ту переміну в лісі. Кров бадьоро розлилась у їхніх жилах, груди жадібно вдихали прохолоду і свіжість. Присівши на осонні біля печери, Молода пома озиралася на всі боки, і в очах у неї світилася тиха радість. Вона вже зовсім одужала, ходила рівно, не кульгаючи, і нога в неї більше не боліла.

Гарною Молода пома залишилась і після довгого лежання, гарнішою за інших пом у всій великій групі, бо мала значно менше шерсті на тілі. Скоро у неї мав народитись маленький чунг. Молода пома не знала, як у свій час не знала ні Стара, ні Брунатна, коли народить, але передчувала, що це станеться дуже скоро, й раділа з того. Цією радістю сповнювалася вся її істота — ніжною радістю, зовсім не схожою на радість чунга, коли він убивав якогось звіра. Вона не могла уявити собі, як триматиме свого маленького чунга, як буде його годувати, пестити й голубити. Не уявляла вона також, яким він буде, отой маленький чунг, але відчувала, вгадувала, якою щасливою буде вона сама, як любитиме його, і з нетерпінням чекала своєї першої дитини.

Але передчуття щасливого материнства обмануло Молоду пому, бо ледве вона народила і навіть ще не встигла облизати свого маленького чунга, як він тихенько заскімлив раз, другий, а потім затих і вже не ворухнув ні ручкою, ні ніжкою. Молода пома зрозуміла, що дитина вмерла. Притуливши її до грудей, пома почала розпачливо вищати й вити. Вона вищала й вила два дні й дві ночі, а коли труп почав розкладатися, чунги взяли його від неї, однесли за печеру й прикидали там хмизом і камінням. Але Молода пома ще довго вищала й плакала, хоча Голобедрий ні на крок не відходив від неї. Бачачи її горе, він хотів їй допомогти, але розумів, що не може, і тільки співчутливо хокав: «Хок? Хок?» Однак Молода пома навіть не помічала його. Не помічала вона й того, що з грудей у неї капає молоко — таким невимовним було її материнське горе.

Ще день і ніч ревла й скімлила Молода пома за своїм дитям і не давала спокійно спати всім іншим чунгам. А на світанку вона завила й від болю в грудях. Молоко, яким вона мала годувати маленького чунга, розпирало їй груди, доводило її до божевілля. Вона доповзла до скелі, з якої стікала вода, підвелась і притулилась до неї палаючими грудьми. Прохолода дещо полегшила біль, пома відчула себе трохи краще і на якусь мить перестала стогнати.

В печеру впали перші промені синюватого світла й розбудили чунгів. Народжувався новий весняний день.

Раптом слабенький, тремтячий писк якоїсь тварини примусив чунгів стрепенутися й зірватись на ноги. Схопивши хто камінь, хто ломаку, всі повибігали з печери. Молода пома теж кинулася за ними. Так безпорадно скавчати не міг великий і сильний хижак — у цьому чунги були переконані. Але яка ж інша тварина зважилась підійти до печери, та ще й удень? Адже чунгів тепер боялися всі тварини!.. І тікали, ледве їх зачують. Може, це знову той старий чунг, який лякав їх ночами, скімлячи над щілиною в скелі?

Але ні. Це був лише великий рудий ла-ї. Він лежав біля входу до печери. З його шиї текла кров, а під головою була велика кривава калюжа. На одному його плечі зовсім була зідрана шкіра і червоніло оголене м’ясо. Боки у нього теж були покусані й закривавлені, а живіт страшенно роздутий.

Чунги одразу ж перестали загрозливо ричати, опустили ломаки та камені й здивовано захлипали. Оточивши тварину, почали спантеличено її розглядати. Ла-ї, певно, боровся з іводом або з якимось іншим хижаком, боровся відчайдушно і був смертельно поранений. Але як і чому він потрапив до їх печери? Мабуть, вийшов переможцем з цієї боротьби, переміг ціною власного життя і, напруживши останні сили, доповз сюди?

Серця чунгів зм’якшали, хоч ла-ї так само були хижаками, та ще й дуже небезпечними, коли збиралися великими зграями. І нікому з чунгів не спало на думку добити і з’їсти цього ла-ї. Усі мовчки дивилися, як він конав.

А ла-ї справді вмирав. Він не ворушив ні головою, ні лапами. Дихав важко, уривчасто, час від часу розкриваючи пащу, наче йому бракувало повітря. Дивився каламутними очима і, мабуть, уже добре не бачив, що над ним схилилися страшні чунги.

Раптом Молода пома голосно схлипнула, розштовхала чунгів, швидко нахилилася над ла-ї і схопила його за передню лапу. Ця лапа ла-ї була перекушена, і по ній пома впізнала, що то був «їхній» колишній ла-ї. Незважаючи на свій біль і горе, вона радісно захлипала, схопила голову ла-ї, підняла її трохи й заглянула в помутнілі очі. Ла-ї непорушно дивився на неї; повіки його злегка тремтіли. Чи впізнає він її? До неї та до маленьких чунгів він у свій час звик більше, ніж до всіх інших…

І ось… Він легенько ворухнув кінчиком чорного носа, ніби обнюхував її, кліпнув очима раз, другий, потім ворухнув хвостом і вдарив ним по землі. Ні, сумніву не було: він пам’ятав чунгів, які врятували його колись від страшного івода, пам’ятав спін колишній притулок і, мабуть, зараз, після кривавого поєдинку з хижаком, свідомо доповз до їх печери, щоб знову знайти у них захист.

— Ух-кха-кха! Ух-кха-кха! — здивовано закричали чунги, впізнавши по скаліченій лапі «свого» ла-ї, й посхилялись над ним ще нижче, ще з більшим співчуттям.

Ла-ї наче зрозумів їхнє співчуття, ворухнув вухами й тихо заскавчав.

— Ух-кха-кха! Ух-кха-кха! — знову радісно закричали чунги, зрозумівши, що й ла-ї впізнав їх і зрадів так само, як і вони.

Ла-ї знову вдарив хвостом по землі і спробував підвести голову. Але раптом роззявив пащу й почав дихати важко й уривчасто. І чунги побачили таке, чого їм не доводилося бачити зроду: ла-ї у них на очах народив маленьких; їх було стільки, скільки чунг мав пальців на одній руці.

Крихітні ла-ї пищали, копошилися під животом матері й тицялися в нього маленькими мордочками.

Ла-ї поволі підвів голову й глянув на них. Потім враз відкинувся назад, витягся і вже не ворухнув ні лапами, ні вухом, ні хвостом. Лежав нерухомо, трохи вискалившись, і всі чунги зрозуміли, що він помер.

Бідолашний ла-ї ніби тільки й чекав, щоб народити, погодувати своїх малят і вмерти. Малесенькі ла-ї ссали ще тепле молоко своєї вже мертвої матері і ворушили вушками. Але потім почали відриватися від неї і тихенько заскавчали: материне молоко захололо й перестало текти.

Поми тривожно забурмотіли й захлипали: мати вмерла й залишила своїх малесеньких дітей зовсім безпомічними! І хоч ла-ї був тільки твариною, кожна з них відчувала до неї співчуття як мати до матері, а до крихітних, ще сліпеньких ла-ї — жалість як до своїх дітей. Молода пома, яка втратила свого маленького чунга, не встигши навіть натішитися ним, була зворушена материнським почуттям до сліз. Дивлячись на маленьких ла-ї, вона відчувала, як її заполонило те почуття, як щось вабить її до них, до тих дітей, що зостались без матері. Невдоволений материнський інстинкт, уся кров, молоко, що розпирало груди, тягли Молоду пому до бідолашних, осиротілих звіряток, і вона не могла не послухати того первісного поклику життя. Пома присіла біля мертвого ла-ї, простягла руку до його двох малят, обережно підняла й з несподіваною ніжністю притулила їх мордочки до сосків своїх грудей. Сліпенькі ла-ї одразу ж почали ссати, махаючи хвостиками. І Молода пома відчула, як їй легшає і як велика туга за померлим маленьким чунгом тане, тане… Вона відчула, як щось тепле й приємне, щасливе й радісне, сповнює їй душу, немов ці двоє маленьких ла-ї стали її дітьми…

Радісно муркочучи й ніжно притискаючи до грудей маленьких ла-ї, щоб їм зручніше було ссати, вона встала й пішла в печеру, і Голобедрий, вирячивши від здивування очі, пішов за нею.

— Хок? Хок? — вражено хокав він, ніби запитував: «Що це? Що це?»

Чунги довго стояли біля померлого ла-ї та трьох малят, що скавчали й тицялися мордочками в живіт матері. Потім, зголоднівши, рушили до лісу, а коли біле світило вже схилилось над обрієм і вони вернулися до печери, троє маленьких ла-ї були мертвими. Двоє з них притулилися до морди своєї матері, а третій скрутився у неї під шиєю.

Ніхто з чунгів не захотів їх їсти. Близнята погралися ними, а потім, згадавши, як дорослі відносять померлих за печеру й присипають їх хмизом, віднесли туди ла-ї й так само прикидали їх листям та гілками.

І ВЕЛИКА ГРУПА РУШИЛА ВПЕРЕД

Знову ліс потонув у буйній зелені, і знову дерева зарясніли великими й малими плодами. Але плоди були ще дуже кислі й терпкі, тому чунги живилися тільки корінням та м’ясом забитих тварин. Колишня пожадливість до молоденьких пагінців у них минула, бо пагінці не заспокоювали їхнього голоду, скільки б вони їх не з’їли.

У лісі зовсім потепліло, і чунги вже могли ночувати під голим небом. Та, звикши до своїх печер, вони щовечора повертались до них ще до того, як заходило біле світило, а потім ще довго, аж поки зовсім не стемніє, сиділи біля входу. Одні ськались, інші чухалися, а малюки тимчасом гралися, сварились та верещали. Інколи за якусь дрібницю й між дорослими виникали сварки. Тоді вони здіймали такий галас, що його чути було ще здалеку, і тому інші тварини легко вгадували, що всі печери заселені.

Траплялося, що з нірки виповзав чорний твердокрилий бром-бром; тоді малі чунги швидко оточували його і довго бавились ним. Якщо у бром-бром були великі клешні і він щипав ними, близнята брали прутики і перевертали його на спину. Бром-бром крутився й ворушив лапками, наче ловив повітря, а вони весело схлипували. Врешті хтось із них хапав його й з’їдав.

Двоє маленьких ла-ї, яких Молода пома годувала своїм молоком, підросли й почали гратися. Дорослі чунги тішились, дивлячись, як вони борюкаються й кусають одне одного. А ла-ї, мабуть, добре розуміли, що це гра, бо як би вони не кусали одне одного, як би не гарчали, — ні в кого з них не текла кров, ніхто не скавчав від болю: обидва тільки вдоволено крутили хвостиками.

Обидва ла-ї були рудими, як і їх мати, вушка їхні стирчали, а мордочки були гострі. Молода пома бачила й добре розуміла, що це зовсім не маленькі чунги, а просто ла-ї, проте любила їх, наче своїх дітей. Так само й ла-ї, зголоднівши, завжди бігли тільки до неї і починали жалібно скавчати. Вони впізнавали її.

Маленькі чунги-близнята, які вже значно підросли, теж любили гратися з ними, як гралися з їхньою матір’ю, коли вона була ось таким маленьким ла-ї. Вони давали їм кусати себе за пальці, і маленькі ла-ї кусали, але малим чунгам було зовсім не боляче.

Ніхто з чунгів не дивувався, що з ними живуть інші тварини, та й ла-ї не боялися їх — так вони звикли одні до одних. І не тільки нікому з чунгів не спадало на думку з’їсти ла-ї, як будь-яку іншу тварину, а навіть при зустрічі з небезпечними хижаками дорослі чунги та бездітні поми відштовхували Молоду пому назад, до пом з маленькими чунгами, і ладні були захищати ла-ї, як своїх дітей.

Одного разу група Сміливого повернулася до печери раніше, ніж звичайно. Для чунгів той день був нещасливим, бо при зустрічі з грау загинув Одноокий. Грау напав на групу несподівано і, перш ніж чунги опам’яталися, щоб дати йому відсіч, хижак загриз Одноокого. Грау накинувся на Одноокого саме з того боку, з якого той не мав ока, отже, не міг побачити хижака і вдарити його ломакою; тому Одноокий загинув.

Повернувшись до печери, чунги повилазили на скелю й посідали на осонні. Зі скелі видно було дуже далеко, і в тій безмежній далечині ген на заході губився ліс. Біле світило вже заходило, і весь небосхил запалав оранжево-червоними відблисками.

Потім усе стало оранжево-червоним: і біле світило, і кошлаті хмари, що пливли по небу, і далекі темні гори. Здавалося, що спалахнуло саме небо і тепер горить, охоплене страшною пожежею. Невдовзі оранжево-червона заграва залила і дерева, і скелі, і самих чунгів. Чунги, які ніколи ще не бачили чогось подібного, почали злякано ревти, підстрибувати й плескати в долоні: їм здавалося, що згорить небо, згорить ліс, згорить біле світило, і все оповиє вічна темрява…

І справді, біле світило почало неначе гаснути, а до нього повільно підповзала якась велика купчаста хмара, і чим меншою ставала між ними віддаль, тим дивовижнішої набувала вона форми. З ясно-оранжевої хмара стала рудувато-червоною, потім її перетяли темні смуги, а спереду в неї з’явилася немов голова якоїсь тварини. Ззаду виріс хвіст, потім виросли передні й задні лапи, а на голові з’явились настовбурчені вуха. Ця дивовижна тварина роззявила величезну пащу, вишкірила гострі зуби, хижо блиснула жовтими очима, витягла широкі лапи з загнутими пазурами і…

Чунги несамовито заревли:

— Грра-у! Грра-у! Грра-у!

Вони впізнали в тій хмарі грау, який загриз Одноокого: такий самий рудувато-червоний колір шерсті, такі самі темні смуги на боках і спині… Він підповзав все ближче й ближче до білого світила. Ще трохи і — своєю роззявленою пащею схопить його…

— Грра-у! Грра-у! — одчайдушно ревли чунги, жахаючись, що грау ось-ось проковтне біле світило.

І грау справді схопив біле світило, з якого потекла кров. Воно почало гаснути й незабаром погасло зовсім, і тільки з одного боку від нього залишилась яскрава смужка. Палаючий обрій теж погас, і над усім лісом впали сутінки, Чунги й дерева перестали відкидати тіні і тепер самі були схожі на тіні — так темно стало навколо…

Багато природних явищ та інші випадки дивували і навіть вражали чунгів, але вони вражали їх первісну свідомість не як якесь чудо, а як щось цілком нове, незвичне, ще не бачене й не знане досі. Та зараз перед ними було справжнє чудо: як міг той самий грау, що загриз Одноокого і не мав крил, здійнятись так високо на небо, ходити по ньому й не падати? Як міг цей грау проковтнути біле світило? Це було справді чудо, яке вони бачили на власні очі і яке для них не мало собі рівного.

Не знаючи, що робити, чунги щодуху кинулися в печеру і збилися в купу. Їм здалося, що печера врятує їх від того нечуваного й небаченого, що їм загрожує і перед яким вони відчувають тільки жах. Так вони перебули ніч у страхові, який докорінно відрізнявся від усіх тих страхів, що вони зазнавали досі: темному, невиразному і через те неймовірно важкому й гнітючому. І лише тоді, коли в печері почало світлішати, страх поступово розсіявся і зрештою зник. Мовчки, з почуттям якогось побоювання, вони повиходили з печери: попереду Сміливий, за ним Голобедрий. Потім вийшла Брунатна пома з обома близнятами, за нею — Молода пома з маленькими ла-ї, що крутилися біля неї й тихо скавчали з голоду, бо молока Молодої поми їм уже невистачало. Слідом за ними вийшли з своїми помами два літні чунги, а вже потім і всі інші. З самого заду йшов Полохливий, який після загибелі Одноокого став ще полохливішим. Вони вийшли з печери саме тоді, коли сходило біле світило, і заніміли від подиву: воно було ціле-цілісіньке, грау не з’їв його, воно світило й розсипало навколо гарячі, золоті промені!..

Чунгів охопило якесь зовсім нове почуття. Це була не тільки радість, а ще й якесь трепетне благоговіння, почуття невимовної вдячності й поваги до могутнього білого світила, яке, хоча його й з їв грау, знову зійшло, світило й зогрівало їх, яке стояло недосяжно високо і було сильнішим від найсильнішого грау.

Уперше звернувши свої погляди до білого світила, чунги з почуттям благоговіння довго дивились, як воно народжувалось. В душі у кожного з них роїлися думки та почуття, що далі, то більш невиразні, дивні й незвичайні. Та чунги ще не мали слів, щоб висловити ті почуття, те звеличування могутності білого світила, оте своє благоговіння перед його народженням. Не мали слів, щоб висловити свідоме схиляння перед ним, але всі добре розуміли, що, хоч і бачили його досі тисячі й тисячі разів, — лише сьогодні бачать його по-справжньому і лише сьогодні по-справжньому розуміють його…

Тоді всі чунги підвели вгору руки і в пориві дикої радості од того, що біле світило з’явилось знову, почали кричати:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Молода пома заходилася ще й підстрибувати; слідом за нею почали підстрибувати й інші чунги. Потім усі стали в коло і, простягти до білого світила руки, заспівали в один голос:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Незабаром голоси їхні злилися. Чунги почали підстрибувати в такт приспіву, і в цій грі досягли тієї ритмічності, з якою гуртом несли до печери велику тварину або коли на радощах підстрибували навколо поми, що народила маленького чунга. І, пойняті цим особливим почуттям радості, вони підстрибували й кричали, аж поки не втомилися. Потім усі рушили до лісу шукати поживи: попереду Сміливий та Голобедрий, а слідом за ними вся група, і кожен у своїй душі ніс почуття поваги до могутнього білого світила.

Та ледве чунги одійшли від печери, як Сміливий і Голобедрий раптом спинилися, наче вкопані; за ними спинилася й уся група: трохи збоку, неподалік од них, на стрімкій скелі, порослій ріденькою травою, стояв грау. Той самий грау, що загриз Одноокого і проковтнув біле світило! Високо піднявши голову, він дивився кудись поперед себе і ніби думав лише про те, щоб бути якомога гарнішим.

Приголомшені й злякані тим, що бачать того самого грау, який проковтнув біле світило, чунги позадкували. Ніхто з них не насмілився заревти або кинути в нього ломакою, ніхто не подумав напасти на нього й прогнати геть. Та й як вони могли зважитись на таке, коли цей грау був незвичайним? Як би вони насмілились таке зробити, коли цей грау міг знову стрибнути на небо і з’їсти біле світило? Адже він і зараз дивиться на нього, і зараз готується стрибнути…

І, не зводячи очей з велетенського хижака, чунги знову почали підстрибувати, махати руками й ревти:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Вони благали звіра не їсти біле світило. «Залиш біле світило, не їж його! Ми більше не будемо кидати в тебе камінням і ломаками, і якщо ти не нападеш, ми не будемо тебе вбивати. Якщо ж ти з їси біле світило, настане вічна ніч, а ми не можемо бачити, як ти, в пітьмі. Якщо ж ти дуже голодний, ми залишимо тобі в лісі половину мо-ка, теп-тепа або якоїсь іншої тварини, яку вб’ємо. І коли вмре хтось із чунгів, ми не будемо прикидати його гілками та камінням, а залишимо його тобі…»

Почувши крики чунгів, грау обернув до них голову. Він легенько ворухнув вухами і втупив у них жовті очі, проте лишався таким же спокійним і гордим. Потім байдуже одвернувся, позіхнув і неквапом, спокійно рушив у протилежний бік, навіть не глянувши на чунгів. Чунги перестали махати руками й замовкли: вони не могли опам’ятатися від подиву й радості: грау їх послухав, грау пішов і не стрибнув на небо, грау не з їсть білого світила!

Вперше сталося так, що грау, побачивши чунгів, повернув назад, навіть не заричавши й не вишкіривши свої білі гострі зуби. Так само вперше чунги, зустрівши грау, не кинулись навтьоки і не напали на нього. Їх було багато, і коли б грау напав, вони могли б його вбити, бо всі мали в руках каміння та ломаки, до того ж, камінь Голобедрого був такий гострий, що легко міг би порізати хижака на шматки. Але грау, мабуть, зрозумів, чого від нього хотіли чунги, про що вони його благали, тому послухав їх і пішов геть. Так, вони впросили його і відтепер уже ніколи не будуть нападати на нього і вбивати, якщо він не нападе на них першим. Чунги знову його попросять, і він не з’їсть біле світило. Воно сходитиме щодня, як сходило й досі.

Цілий день чунги перебували під сильним враженням від цієї незвичайної зустрічі з грау і весь час озиралися, чи ке з явиться він знову з якого-небудь боку. Самі не знаючи чому, у цей день вони не наважились далеко відходити від печери й їли лише цибулини. Підкопуючи кущ, Голобедрий ненароком зламав свій гострий камінь. Кинувши його, він почав шукати собі інший, проте далеко від групи не відходив. Незабаром йому вдалося знайти гострий зручний камінь. Правда, краї цей камінь мав уже не такі гострі, як попередній, ним важче було копати, а коріння він зовсім не різав, і при першому ж ударі об другий камінь від нього відколовся чималий шматок. Від цього камінь став гострішим, але тримати його було незручно — заважав гострий край. Голобедрий кинув цей камінь і почав шукати інший, проте не знайшов кращого і знову взяв його. І навіть сам не розуміючи, яке чудове відкриття робить, він легенько вдарив тим краєм, що заважав йому, об інший камінь. Край надщербився. Він ударив ще раз — від каменя відлупився ще невеличкий шматочок. Голобедрий спробував, чи зручно тепер його тримати. Камінь став зручнішим, але не зовсім: край треба було ще трохи оббити. І Голобедрий почав легко, обережно оббивати його. Так, не замислюючись над тим, до чого приведе його нова догадка, він змінив первісну форму каменя.

Зацікавившись цим перетворенням, яке ще ніколи не зробив жоден чунг, Голобедрий здивовано почав оглядати й обмацувати камінь… Ця нова свідома дія була цікавою сама по собі, і він знову почав оббивати камінь, проте вже не для того, щоб загострити його, а заради самої дії. Камінь був м’якої породи, і Голобедрий зробив з нього міцний і досить зручний копач.

— Хі-кхі! Хі-кхі! — радісно захлипав Голобедрий.

Він радів не так самому копачеві, — оскільки не розумів, для чого він міг би йому прислужитися, — як тому, що зробив щось таке, чого не могла б зробити ніяка тварина і не робив досі жоден чунг.

Його незвичайний вигук привернув увагу інших чунгів. Вони підійшли до Голобедрого, обступили його й почали уважно дивитись на те, що він робив. Звівши брови та витріщивши очі, вони чмокали від здивування, не розуміючи, що робить Голобедрий.

Сміливий підійшов до нього, простяг руку до каменя й примусив Голобедрого припинити оббивати камінь. Він почав оглядати та обмацувати камінь, наче побачив на ньому щось нове, таке, чого раніше ніхто не бачив. На камені чітко видно було сліди того грубого, первісного моделювання, яке зробила рука Голобедрого. Було також видно, наскільки зручнішим для копання став камінь після цієї обробки.

Першим почав обтісувати1 свій камінь Сміливий, за ним до роботи взялися й інші чунги. Навіть ті, у кого були й без того зручні камені, також почали оббивати їх. Дехто просто порозбивав свої камені, але їх це не бентежило. Важливим було те, що вони по своїй волі могли змінити форму каменя, зробити його іншим, і сама ця дія сповнювала їх почуттям вдоволення й радості.

Ясна річ, ця перша обробка каменя була ще надто грубою, бо копачі майже нічим не відрізнялись від звичайних каменів. Але це грубе оббивання було вже справою руки чунга, плодом його свідомості, яка вже прокинулась. І ці копачі, ці грубо оббиті камені були першими виробами чунгів, першими виробами на землі.

Надвечір чунги, як звичайно, поверталися до своїх печер. Якщо не рахувати незвичайної зустрічі з грау і особливого страху, якого вони зазнали вперше в житті, усі були надзвичайно вдоволені цим днем, оскільки їм дуже сподобалися копачі. Сміливий і Голобедрий, а також Молода пома виявили при обробці каменів справжню майстерність, і їхні копачі були набагато зручнішими, ніж у інших чунгів. Копачі не давили в пальці і не здирали шкіри на долонях, бо гострі краї у них були добре оббиті й згладжені.

Правда, ці «майстерно» зроблені копачі були не набагато кращими від звичайних, гострих каменів. Підкопуючи ними коріння, чунги докладали майже тих самих зусиль, що й раніше, проте їм здавалося, що тепер працювати значно легше. Їм так сподобалося копати цими каменями, що вони майже цілий день не випускали їх з рук, їли тільки цибулини і навіть не подумали про те, щоб убити якусь тварину.

Група Сміливого наближалася до печери. Попереду ішли перевальцем молоді близнята, з інтересом зупиняючись перед усім, що привертало їх увагу. За ними бігли маленькі ла-ї, раз по раз озираючись, чи йде за ними Молода пома. Вони вже не ссали її груді, але не їли ні цибулин, ні плодів, а тільки м’ясо і завжди нишпорили в кущах, шукаючи бром-бром, жу-жу, ми-ші та безкрилих крі-рі. Молода пома, йдучи поруч Голобедрого, ні на хвилину не зводила з них очей, розуміючи, що вони ще потребують материнського захисту.

В центрі групи йшли Сміливий та Брунатна пома. Обоє вони вже досить постаріли, і шерсть на них подекуди була сива. Проте вони ще почували себе дужими й бадьорими, Сміливий і далі лишався в групі першим вожаком.

Раптом уся група спинилася й завмерла на місці. Над печерою, де вони любили сидіти на осонні, стояв той самий грау. Стояв спокійно на краю крутої скелі, якраз над входом до печери, і дивився на біле світило, що низько схилилося над лісом. Червоні західні промені переливалися в його рудій шерсті вогняними відблисками.

Ніхто з чунгів не зважився кинути в грау ломаку або камінь. Його здатність появлятися всюди зненацька їх приголомшила, і кожен вирішив, що грау, мабуть, прийшов жити в їхню печеру і, якщо вони схочуть прогнати або вбити його, він розгнівається, стрибне на небо і з’їсть біле світило…

Злякавшись, чунги мовчки подались назад: хай грау не подумає, що вони його хочуть прогнати; хай живе собі в їхній печері, вони її добровільно лишають йому. І крок за кроком, ніби підкрадаючись до якоїсь тварини, вони пішли до лісу, а коли почало темніти, звернули до найближчої печери, де жила друга група.

Збентежені й налякані, вони передали свою тривогу й чунгам цієї групи. Ті з’юрмилися навколо них, почали тривожно схлипувати й хокати.

— Хок? Хок? — питали вони, зазираючи їм в обличчя, і здивовано кліпали очима.

— Грра-у! Грра-у! Грра-у! — злякано повторювали чунги з групи Сміливого.

Вони показували то на ліс, то на обрій, за яким сховалося біле світило, то підстрибували вгору й здіймали до неба руки, й все це ще дужче збивало з пантелику чунгів з цієї печери. Вони здогадувалися, що чунги з групи Сміливого хочуть розповісти їм щось про грау. Та оскільки ніхто з них не відчував досі перед цим хижаком такого страху, то, природно, їм здавалося, що ті мають на увазі щось інше, жахливіше. Але що могло бути жахливішим від грау?

Печера не могла вмістити всю групу Сміливого, і майже половина чунгів ночувала біля входу. Наступного ранку чунги знову побачили неподалік від печери того самого грау. І вони знову стривожились: грау хоче жити і в цій печері, грау ходить слідом за всіма чунгами і відбирає в них цечери. Якщо вони спробують убити чи прогнати його, він знову стрибне на небо і проковтне біле світило.

Грау постояв ще якийсь час, подивився згори на чунгів, потім обернувся і зник у лісі, а Сміливий виліз на печеру, став на високій скелі й голосно заревів:

— У-о-кха-а! У-о-кха-а!..

У-о-кха-а! У-о-кха-а! — відгукнулося звідусіль, і невдовзі усі чунги зібралися у велику групу.

На чолі з Сміливим група рушила вперед, залишаючи печери тому незвичайному, всюдисущому грау, щоб тільки він знову не стрибнув на небо і не з їв білого світила.

А ТИМЧАСОМ ДНІ МИНАЛИ ОДИН ЗА ОДНИМ…

На деревах достигли плоди, і чунги, які блукали по безкрайому лісу, вже майже не їли коріння та цибулин. Проте своїх копачів вони не кидали. Навпаки, затративши на їх обробку свою первісну працю, вони цінували ті камені більше, ніж ломаки, у яких досить було відламати верхівку. І коли хтось із них ненароком ламав свого копача, він не заспокоювався доти, аж поки не зробить собі нового.

Їм здавалося, що будь-який камінь, над яким попрацювала їх рука, має перевагу над усіма іншими каменями у їх природному стані. І тому, що з самого початку їм подобалося щось робити, то, тільки-но вони десь побачать підхожий для копача камінь, як одразу ж починають його оббивати. На вигляд ця праця була марною, але вона давала їм насолоду і немовби задовольняла якусь внутрішню потребу. Разом з тим вона все дужче й дужче загострювала їх увагу та спостережливість і розвивала спритність пальців. Крім того, праця примушувала їх думати, метикувати, стежити, щоб не покалічити собі пальців, знати, як краще тримати камінь, де і як по ньому вдарити. Що ж до молодих близнят, які вже від народження були кмітливішими й догадливішими за інших і які, підростаючи, перейняли накопичений досвід у старших, — то вони почали оббивати копачі не першим-ліпшим каменем, а тими ж копачами. Так само вони добре навчилися розпізнавати крихкі камені й ніколи не брали їх, а вибирали тільки найміцніші. Старанно оббивши краї каменя, вони його довго шліфували, щоб він був гладенький, як товстий ріг у великого мута. З легких каменів вони вже не робили копачі, бо ті швидко кришилися, та й ударом такого каменя не завжди вдавалось одразу вбити тварину.

Ночували чунги просто неба. Вони не боялися, що на них несподівано може напасти який-небудь хижак, бо обидва ла-ї, які вже підросли, мали дивовижну здатність ніколи не спати й чути звіра ще здалеку. Тільки-но вони зачували, що до групи наближається якась тварина, як одразу ж схоплювались і починали гарчати. Тоді зривалися на ноги й чунги і, йдучи за ла-ї, проганяли хижака або вбивали його.

Здатність ла-ї чути звірів ще здалеку була для чунгів дивовижною, і вони згодом з їх допомогою почали влаштовувати справжнє полювання. Ла-ї тихо йшли попереду, раз у раз нюхаючи то землю, то повітря, і завжди приводили чунгів до якого-небудь куща. Потім люто кидалися вперед і, коли там був жиг, ланч, ри-мі, кат-рі або якийсь інший невеликий хижак чи смирна тварина, — самі нападали й роздирали їх. Коли ж там був грі, мо-ка, виг або івод, вони зважувались наблизитись до хижака лиш після того, як чунги його вбивали.

Ла-ї ніколи не розлучалися з чунгами. Постійне життя серед них, пожива з їх рук, захист, який забезпечували їм чунги від великих, сильних звірів і який вони усвідомлювали, — все це ввійшло в їх кров і скорило їх остаточно. Можливо, бачачи, як чунги ходять на задніх кінцівках, як махають на всі боки передніми, як усе хапають ними, як копають ямки в землі, ламають кущі й камені, лазять по деревах, вбивають великих хижаків тощо, — ла-ї вважали їх всемогутніми істотами. І може, ота всемогутність цих двоногих істот будила в них особливе почуття поваги й відданості… Ніхто, звичайно, цього не знав, навіть чунги— близнята, і ніхто, власне, й не замислювався над тим, чому ла-ї такі їм віддані.

Ла-ї радісно крутили хвостиками перед кожним чунгом з усієї групи, але справді своїми вони вважали тільки тих, хто належав до групи Сміливого. Від Молодої поми вони не відходили ні на крок. Це дозволяло їй та Голобедрому іноді відставати від групи або обганяти її й заходити далеко вперед: ла-ї завжди були з ними, і ніякий хижак не міг на них зненацька напасти.

Одного разу, випередивши своїх чунгів, Молода пома й Голобедрий вийшли на відкриту місцевість. Тут не було ні високих товстих дерев, ні густих чагарів. Зате всюди стирчали велетенські обгорілі стовбури, молода буйна поросль, обплетена квітучими пагінцями, тонкі молоді деревця й уцілілі гігантські дерева. Очевидно, тут нещодавно виникла була пожежа, але небо не дало згоріти всьому лісові, вчасно погасивши вогонь потоками сліз.

Молода пома зайшла в кущі, горішні віти яких рясніли цілими гронами дрібненьких смачних ягід, і вся обвилась при цьому виткими зеленими пагінцями. Коли вона вилізла звідти, губи й пальці в неї були червоні від ягід, і вся вона була обвита цілими гірляндами квітучих пагінців. Пагінці обвивали їй і шию і руки, спадали на груди, мов намисто.

Побачивши себе такою прикрашеною, вона радісно захлипала. Ця жива прикраса так їй сподобалася, що вона сама почала вішати на себе виткі пагінці. Потім, відчуваючи потребу поділитися своєю радістю, вона підвела очі1 на Голобедрого і радісно крикнула до нього:

— У-о-кха! У-о-кха!

Голобедрий обернувся, побачив її, всю обвиту квітучими гірляндами, і, зачарований, дивився, ніби й не впізнавав її.

— У-о-кха! У-о-кха! — радісно повторила Молода пома і глянула на себе, немов кажучи: «Дивися, ну дивися ж!»

— Хок? Хок? — запитливо вигукнув Голобедрий, потім підійшов до неї і помацав рукою квітучі гірлянди.

Йому дуже сподобалось те, що зробила Молода пома, і він схвально промовив:

— Вуа-кву-у!..

— Хок? — в свою чергу, спитала Молода пома, не зрозумівши тих звуків.

— Вуа-кву-у! Вуа-кву-у! — повторив Голобедрий, наче хотів сказати: «Дуже гарно, чудово!»

Він кинувся до кущів, нарвав квітучих пагінців і теж обвився ними. Незабаром їх наздогнали інші чунги і, побачивши заквітчану Молоду пому, замилувались нею. І поки чунги захоплено розглядали її та задоволено схлипували, поми швидко почали обвивати собі плечі, руки, груди зеленими пагінцями, щоб теж подобатися самцям.

Так і йшли вони лісом, ласуючи солодкими ягодами. Голобедрий і Молода пома в супроводі двох ла-ї знову випередили всіх чунгів і натрапили на величезний повалений стовбур з обідраною корою. Впоперек стовбура лежала рівна суха гілка, певно, кинута сюди бурею або якимось іншим чунгом.

Обгорілі стовбури, які недавно бачила Молода пома, і те, що вона побачила зараз, збудили у ній спогад про вогонь над печерою, який вони зробили з Сміливим. Вона згадала й колишню пожежу в лісі, яку добре пам’ятала, хоча була тоді ще дуже маленька, і зупинилася перед стовбуром, широко розкривши очі. В її уяві цей стовбур раптом почав горіти. Ось… ось вони вдвох з Сміливим взяли покладену впоперек гілку й швидко труть нею об стовбур… Спочатку з’являється тоненька цівка диму, потім спалахують вогняні язички… Займається гілка, потім весь стовбур, і їм стає так жарко…

Налякана й сама не вірячи в таку можливість, ще не отямившись від своєї сміливої думки, Молода пома нерішуче покликала Голобедрого, що йшов попереду:

— У-о-кха-а!

Голобедрий обернувся, глянув на неї, проте, не відчувши в її голосі тривоги, знову рушив уперед.

— У-о-кха-а! — роздратовано гукнула Молода пома і раптом махнула йому рукою.

«Ходи сюди!» — означав той жест, і вона була першим чунгом, який кликав іншого, махаючи йому рукою.

Голобедрий здивовано повернувся. Молода пома, позираючи то на нього, то на стовбур з гілкою, з якимось зусиллям почала прицмокувати губами й хотіла висловити свою думку вголос.

— Уак-ку-ку! — промовила вона, показуючи на стовбур і гілку, а зведені вгору брови та вирячені очі свідчили про її неймовірне душевне напруження.

«Розумієш? — ніби хотіла вона сказати. — З цього стовбура ми знову можемо зробити вогонь…»

Та як Голобедрий не напружував свій мозок, нічого цікавого він не міг побачити в цьому стовбурові. Дерево як дерево. І знову почав хокати:

— Хок? Хок?

Молода пома побачила, що він її не розуміє. Як же сказати йому про свою догадку, як? Вона схопила Голобедрого за руку, глянула йому просто в вічі, випнула губи і, наслідуючи гоготіння вогню при сильному вітрі, промовила:

— Ффу-у-у! Ффу-у-у!

Потім потягла його до стовбура, схопила гілку за один кінець, а йому показала на другий.

— Уак — ку-ку! Уак-ку-ку! Ффу-у-у! Ффу-у-у! — повторила вона й почала швидко терти гілкою по стовбуру.

Лише тепер Голобедрий зрозумів, про що думала Молода пома. Згадавши, як вони запалили стовбур над щілиною в скелі, він швидко перестрибнув на другий бік і взявся за вільний кінець гілки.

— Уак-ку-ку! Уак-ку-ку! — радісно захлипав схвильований чунг, ніби хотів сказати: «Зрозумів! Зрозумів! Тепер ми знову зробимо вогонь!»

У цей час надійшли інші чунги. Вони мовчки спинилися біля них, все ще не розуміючи наміру Голобедрого і Молодої поми. Та коли ті з шаленою швидкістю почали терти гілкою об сухий стовбур, чунги захлипали від радісної догадки. А коли над стовбуром звився струминкою дим і заграли, затремтіли язички полум’я, вони захоплено закричали, сповнені почуття радості й перемоги.

Чунги знову розклали вогнище, не маючи й гадки, що можуть спалити весь ліс. На щастя, навколо стовбура не було інших сухих дерев, а трава була ще зовсім зелена. До того ж, сам стовбур горів дуже повільно, полум’я було невелике, і вогонь поступово в’їдався в його серцевину.

І Сміливий, і Брунатна, і всі інші чунги старшого віку згадали, як на колишньому згарищі вони їли печені плоди та печених тварин, і швидко розбіглися по лісу шукати плодів і та-ма. Назбиравши їх, кидали у вогонь і потім вигрібали своїми ломаками. Їм кортіло швидше поласувати, вони хапали печене ще гарячим з вогню, обпікали собі пальці й щоразу скрикували:

— Уой! Уой! Уой!

Величезний стовбур горів кілька днів і ночей, і чунги їли тільки печені плоди, печених та-ма та інших дрібних тварин, яких їм пощастило спіймати і вбити. Стовбур горів увесь час повільно, невеличким полум ям, повитим густим димом, проте вночі відблиск вогню падав досить далеко навколо, лякаючи хижаків, і вони тікали якомога далі від цього дивного нічного табору чунгів. Потім стовбур почав гаснути, але ще до того, як він зовсім погас, чунги змушені були його покинути. Поблизу не лишилося жодного дерева, на якому були б плоди, не було й тварин, і от одного ранку вони вирушили звідти, самі не знаючи куди. Ще довго тлів після цього стовбур, а коли за кілька місяців по цих місцях проходила інша група чунгів, вона знайшла тут тільки попіл та купку згаслих, недогорілих головешок.

Відкривши таємницю добування вогню, чунги тепер всюди, де тільки їм доводилось зупинятись, лишали за собою попіл і згарища. Самі того не розуміючи, вони спричинювали страшні пожежі, які винищували ліс на величезних просторах і в яких загинуло немало чунгів. Та поступово вони набули досвіду й почали розкладати багаття на таких місцях, де не загрожувала небезпека підпалити ліс. Так ночами в лісі то тут, то там спалахували вогнища, не переростаючи однак в пожежі, а навколо них миготіли тіні вдоволених чунгів, які танцювали на радощах.

Вони вже давно залишили позаду найрозумніших і найхитріших тварин, давно навчилися перемагати каменями та ломаками найсильніших з них, а тепер лякають палаючими головешками і грау, і хо-хо, і мута, і всіх інших великих звірів. До того ж, яка інша тварина вміє зробити собі копач, добути вогонь, спекти плід чи м ясо? Яка інша тварина провадить таке усвідомлене, спільне життя? Ніяка, ніяка! Навіть молоді чунги-близнята, не маючи досвіду старших, — і ті розуміли, як всім корисно жити разом. Та ще завдяки своїй кмітливості й невпинній цікавості вони часто догадувалися й винаходили нові корисні речі та явища, які тепер запозичували у них навіть дорослі, і таким чином, досвід усіх чунгів безперервно розширювався й збагачувався.

І до чого тільки вони не додумувались! Одного разу, помітивши, як від удару каменя об камінь посипались іскри, близнятам спало на думку, що в такий спосіб можна добути вогонь, і вони почали вдаряти каменями один об одний. Випадково одним з каменів був дрібнозернистий пісковик, а другий — плоский, довгастий кремінь. Звичайно, ніякого вогню вони не добули, зате пісковик так вирівняв і відполірував один бік кременю, що це викликало у близнят справжнє захоплення. Обмацуючи та розглядаючи кремінь, вони звернули увагу на те, що другий його бік лишився шорстким і нерівним, і вони заходилися терти його об пісковик, щоб і він став гладеньким та лискучим. Пісковик глибоко протерся кременем, зате кремінь відполірувався чудово, а один його край став таким гострим, що близнята від легенького дотику об нього порізали собі пальці. Так, цей кремінь різав набагато краще, ніж ті уламки, які чунги знаходили або які утворювались під час викопування цибулин, і це був перший ніж, зроблений рукою чунга!

Надзвичайно вразливі, близнята, пригадавши, як дорослі. чунги уламками кременю підтинали корені, тут же поприсідали до одного куща з солодкими плодами й заходилися обрізати корені, що стирчали з землі. Потім почали обтинати й тоненькі гілочки: один обтинав, а другий стрибав біля нього й вищав від задоволення й радості; те, що вони робили, було чимось небувалим у житті чунгів.

Ті чунги, що спостерігали, як двоє близнят робили цей перший, такий привабливо лискучий і гладенький крем я— ний ніж, одразу ж взялися виготовляти такі ножі й собі. Так первісна трудова діяльність, розпочата з моменту першого викопування каменем з землі цибулин, надавала їхнім рукам дедалі більшої вправності й рухливості, робила їх все досконалішими.

А дні тимчасом непомітно минали один за одним. Як з незапам’ятних часів, так і тепер вони, незбагненно для чунгів, перетворювалися в місяці, місяці — в роки, роки — в сторіччя. І протягом усього цього часу чунги невпинно змінювались: старі вмирали, молоді старіли й так само вмирали, а на їх місце народжувались інші, набагато відмінніші від своїх предків. Ці, в свою чергу, також народжували чунгів, і їх велика група раз у раз збільшувалась та змінювалась. Коли вона стала вже надто великою, частина чунгів відділилась від неї і зникла в непрохідному лісі. Пізніше, коли їм траплялося зустрітись, вони вже не впізнавали одні одних і були зовсім чужими. Так від великої групи Сміливого вже не раз відділялися менші, але від того вона майже не зменшувалась. Тільки щодалі, то вона все менш ставала схожою на саму себе: новонароджені чунги мали вже зовсім мало шерсті на тілі, а їхні діти — були ще більше безволосі. Усім чунгам подобалось мати на тілі якнайменше шерсті, і кожен з них вибирав собі таку саму пому, а кожна пома вибирала безволосого чунга. Волохатими залишалися тільки найстаріші, і коли маленькі безволосі чунги бачили такого старого, вони зацікавлено дивились на нього й здивовано випинали губи.

— Ак-ба-ба-а! — бубоніли вони, немов виражаючи в такий спосіб свою огиду. «Який страшни-и-ий!» — хотіли вони сказати цими звуками, і поступово ці звуки почали означати й усе інше, що їм не подобалось.

Сміливий і Брунатна теж дуже постаріли. Шерсть на їх тілі стала зовсім сивою, а волосся на голові та брови побіліли. Сміливий був тепер не вожаком, а немічним старим, і вдвох з Брунатною над силу пленталися слідом за молодими прудконогими чунгами. Вони надзвичайностомлювалися від того безперервного блукання по лісі, часто сідали перепочити й дуже раділи, коли група на якийсь час спинялася. Народивши ще кількох безволосих чунгів, чунг і пома передчували, що наближається день, коли й вони відстануть від групи і вже ніколи не наздоженуть її. І обоє, як колись Великий чунг і Стара пома, жахалися цієї думки, але інстинкт їм підказував, що це станеться неминуче, і вони вже чекали того дня сумно й покірливо. Довге життя прожили Сміливий і Брунатна, багато сутичок витримали з сильними хижаками, залишили чимало нащадків. І якого тільки дива не бачили в житті, чого тільки не навчилися! І шалені бурі, й жахливий голод пережили, і копачі та крем’яні ножі навчилися робити, і вогонь добувати, і пекти плоди та м’ясо… Ніяка інша тварина не знала, що таке праця, а вони знали! Чи було ж на світі ще щось таке, що вони могли б пережити й чого навчилися б?

Але перед тим, як померти, їм судилося побачити ще одне чудо. Одного разу група помітила, що десь попереду над деревами здіймається білий димок. Вирішивши, що там горить вогонь, усі кинулись туди: чи не з’явилася у їхньому лісі якась інша група чунгів?

Почвалали туди й Сміливий та Брунатна. Вони також сподівались побачити вогонь. Але то був зовсім не вогонь, а просто вода, яка горіла без полум’я і тільки диміла. Це було велике джерело, і вся вода в ньому кипіла, клекотала, вкриваючись білим димом; навколо нього не була нічого, навіть трава не росла. З джерела витікав маленький струмочок і над тим струмочком теж вився прозорий білий димок — мабуть, і ця вода горіла.

Справді, такого дива ні Сміливий, ні Брунатна не бачили ніколи. Не бачили такого й інші чунги, тому всі стояли над джерелом і ошелешено дивилися на незвичайну воду. Вони всі так сторопіли, що ті, хто тримав у руках плоди, повпускали їх; плоди покотилися і впали у воду. Дехто впустив навіть свої копачі, а Молода пома впустила великий клапоть шкури грі, який вона носила, перекинувши через плече, і який їй подобався більше, ніж обвиті навколо шиї та тулуба пагінці. Малі чунги поприсідали біля струмочка і, ще не знаючи, що таке гаряча вода, спробували її помацати. Але перший з них, хто встромив у неї пальці, пронизливо завищав і смикнув руку назад. Вода обпекла його, наче справжній вогонь.

Розгублені, здивовані й навіть налякані, чунги стояли біля джерела й дивилися, як тихо клекоче й димить вода, хоча й жаром від неї не пашить. Плоди, що впали у джерело, набули зовсім іншого кольору й легенько кружляли на її поверхні, збляклі й поморщені.

Ті, хто був сміливішим і цікавішим, підійшли до струмочка, в якому вода теж горіла, й нахилилися над самим димом. Та що за диво?! Цей дим нічим не пахнув, не щипав у горлі й в очах. Навпаки, вони відчували на своїх обличчях немов легенький, теплий туман, а в горлі не відчували зовсім нічого.

Здивовані й страшенно зацікавлені, декотрі з них простигли руки до киплячої води. Простягли нерішуче, обережно хотілося ж поторкати цю незвичайну, досі небачену воду. Та, ледве доторкнувшись до неї, вони мерщій злякано смикнули руки назад. Що ж це за вода така, що горить без вогню й не згоряє?

Чунги, які були кмітливіші від решти, взяли довгі гілки й почали притягати до себе плоди, що плавали у воді. І так само, як гілками колись витягали плоди з вогню, почали тепер витягати їх з води. Та це їм не вдавалося, доки один з близнят не здогадався схопити плід двома гілками й витягти його, мов пальцями. Плід був гарячий, наче спеченим, і став м’якішим та значно смачнішим. Виходить, не тільки вогонь міг пекти плоди, а й ця дивовижна димуча вода!..

Дехто одразу догадався метнутись по нові плоди, щоб тут же спекти їх у цій воді; інші подалися в кущі шукати та-ма; ще інші почали кидати в джерело камінці та милуватися їх бульканням. І вся група лишалась біля гарячого джерела багато днів, поки не обірвала и не поїла плодів далеко навколо, і тут чунги вперше їли варені плоди й варене м ясо. Варена їжа подобалась усім, але особливо припала вона до смаку Сміливому та Брунатній, бо від старості зуби в них розхиталися й випадали один за одним.

І ЧУНГИ ЗБУДУВАЛИ СОБІ ПЕРШУ ХИЖУ…

Дні минали один за одним, і в їх нескінченному плині безперервно чергувалися погожі ранки з грозовими бурями, палюча спека з бурхливими зливами, сумний падолист з пишною зеленню. То випадав невеличкий сніжок і встилав землю білим покривалом, і тоді крі-рі переставали співати й кудись відлітали, то знову ліс починав зеленіти, і тоді крі-рі поверталися, і все навколо сповнялося їхнім співом.

Блукаючи без мети і без напрямку ио несходимому лісі, чунги одного разу вийшли на берег великої ріки. Широкі були її піщані береги, і незаслонене велетенськими деревами біле світило поливало її тихі води потоками гарячих золотих променів, а вздовж одного берега біліло купками каміння. Хто назбирав і поскладав те каміння? Вже не було серед живих нікого з старих чунгів, хто б зміг пригадати, що це була справа їх рук під час колишньої втечі з півночі на південь. Сміливий і Брунатна теж давно померли, і нові безволосі чунги зчудовано дивилися на те каміння й мовчали. Хто поскладав його у купи, коли? Тварини не могли цього зробити, отже, без сумніву, тут побували чунги. Але що то були за чунги? Адже їхня група вперше проходила цими місцями.

Голобедрий зміркував одразу, що каміння може їм придатись для захисту від хижаків, якщо ті нападуть на них уночі. І, помітивши, як дехто з чунгів почав розбирати одну купку та безглуздо розкидати каміння, він замахав руками й закричав:

— А-хай! А-хай!..

Первісною мовою чунгів це означало: «Не треба розкидати того каміння!»

Чунги зрозуміли його крик, закричали: «А-хай! А-хай!» — і перестали розкидати каміння.

Голобедрий також уже посивів Г не був тепер таким хоробрим і сильним, як колись. Він давно вже поступився місцем ватажка двом молодим близнятам, та оскільки мав найбагатший досвід і був наймудрішим з усіх чунгів, його всі слухали й поважали. Молода пома теж уже постаріла. Вона народила шістьох чунгів, з яких троє загинуло в боротьбі з хижаками, а інших троє стали вже дорослими. Та, хоча пома постаріла, вона й далі носила на плечі клапоть шкури грі і навіть перекинула через друге плече новий, ще більший клапоть. Почуття краси в неї було ще живим і свіжим, і вона носила ту шкуру не заради інших, а просто їй приємно було самій. А щоб шкура не сповзала й не падала з плеча, коли Молода пома нагиналася, вона застромляла її кінці за зелені пагінці, якими й досі обвивала собі тулуб і шию. Це давало їй більшу свободу рухів, і вона могла міцніше тримати в руках копач або кремінний ніж.

Уже віддавна всі чунги та всі поми прикрашалися пагінцями й клаптями шкури. Вони здирали кремінними ножами шкуру з убитих тварин, а потім, не міряючи, ділили її між собою-кому скільки дістанеться, хто скільки може схопити. Проте ніхто ніколи не виявляв невдоволення, кожен брав і носив на плечі те, що мав.

Один з близнят рушив до ріки. Його наздогнала пома й ласкаво промуркотіла:

— У-ха-ка-ва? У-ха-ка-ва?

Цим вона хотіла його спитати: «Куди йдеш? Чи є там щось цікаве або смачне?»

— У-ха-ка-ва, у-ха-ка-ва, — відповів їй чунг, але вже іншим тоном, що мало означати: «Іду подивитись, бо я й сам не знаю, чи є там щось цікаве!»

— А-ха-ку-бу? — знову спитала пома, йдучи поруч, і почала пильно дивитися на пісок.

Цим вона хотіла сказати: «А чи немає тут небезпеки? Я бачу на піску сліди мо-ка…»

— А-ха-ку-бу, а-ха-ку-бу, — відповів чунг іншим тоном і підняв гострий копач, який тримав у правій руці.

«Немає нічого небезпечного, — хотів він сказати. — Як бачиш, місце тут відкрите, і жоден хижак не нападе зненацька. А якщо й нападе, ми своїми копачами проб’ємо йому череп, і він помре. Та й інші чунги прийдуть відразу нам на поміч».

В затоках та обмілинах, що утворилися після повені, чунги знайшли багато хі-кі. Спочатку вони ловили їх руками, але це було дуже важко. Тоді комусь із них спало на думку непомітно підкрастися до води й несподіваним, точним ударом загостреної гілки простромити хі-кі; справа пішла значно краще. Чунги затрималися на березі ріки довше, ніж вони затримувались в будь-якому іншому місці. Ріка давала їм вдоволь хі-кі, а з дерев, що росли понад берегом, звисали великі соковиті плоди. Ночівля на широкім, відкритім березі виключала можливість несподіваного нападу хижаків. До того ж, тут було сонячно, і маленькі чунги цілими днями гралися в піску, хлюпались у воді й радісно верещали:

— Акх-ба-ба! Акх-ба-ба! Акх-ба-ба!

Ступні у маленьких чунгів були зовсім плоскі, а пальці на них стислися так, що ніхто б навіть не подумав щось хапати ними. Та й не дивно! Коли вже навіть Голобедрий і Молода пома, найстарші у всій групі, не могли ними брати майже нічого, то що можна було сказати про наймолодших?

Видобули чунги й вогонь і почали пекти в ньому плоди та хі-кі. Ніхто вже не носив плоди жменями, а лише в кістяних шкаралупах та-ма. Таким чином, відпала потреба щоразу повертатися й носити їх по дві штуки, бо можна було взяти одразу багато й чекати, поки вони спечуться. Маленькі чунги, за прикладом дорослих, теж хотіли носити хі-кі в шкаралупах та-ма і здіймали страшенний плач, коли дорослі їм не давали їх.

На березі були й місця з глинястим мулом. Висохлий від пекучого проміння білого світила, мул пожолобився й потріскав. Деякі з шматочків зовні нагадували шкаралупу та-ма, і котрийсь з малих чунгів, бавлячись таким шматком, надумав покласти в нього хі-кі. Радісно схлипуючи від того, що тепер і він, як дорослі, має в чому носити одразу по кілька хі-кі, маленький чунг з тим шматком глини бігцем кинувся до вогню, але раптом спіткнувся і впав біля самого багаття. Шкаралупа з хі-кі опинилась у вогні, а маленький чунг, весь обліплений жаринами, заверещав і заметався по землі.

Усі чунги, що сиділи біля вогню, посхоплювались і мерщій кинулися до бідолашного малого. Очманіла з переляку мати несамовито закричала й почала голими пальцями знімати жарини з тіла дитини. І вона-таки врятувала маленького чунга, хоч той і попік майже все тіло, зате в неї самої обгоріли пальці. За кілька днів, протягом яких вона від нестерпного болю не переставала вити, пальці її загноїлися, почали пухнути. Згодом порозпухали й руки, і пома вмерла. Але до самої смерті вона лежала біля маленького чунга, вила від болю й голубила його. Бачачи, що її дитина жива, вона часом забувала про неймовірний біль і радісно схлипувала.

Стривожені цією подією та заклопотані нещасною матір ю й сином, чунги ледве не втратили вогню. А коли здогадались нарешті, що треба підкласти в нього палива, вигребли глиняну шкаралупу маленького чунга; шкаралупа була зовсім обпалена. Вона набула кольору призахідного неба у вітряну погоду, і чунги з цікавістю почали її розглядати. Їх дивували і її колір, і форма: вони добре знали крихкі камені такого ж кольору, але ще ніколи не бачили каменя подібної форми і не мали уявлення про камінь-шкаралупу.

Обережно витягши гілкою з вогню ту шкаралупу, чунги знайшли в ній кількох хі-кі, що зовсім спеклися. Вони одразу здогадались, як це сталося, і відтоді почали пекти хі-кі не просто у вогні, а в шкаралупах та-ма. Кинуті просто у вогонь, хі-кі обвуглювалися наполовину, а то й більше, а в шкаралупі вони тільки пеклися й ставали ще смачнішими.

Та якщо глиняні шкаралупи не псувалися на вогні, то шкаралупи та-ма перегорали й розсипалися на білий порошок. Таким чином у чунгів згодом не залишилось ні одної шкаралупи та-ма. Але це їх тепер не лякало. Вони знайшли на березі нові місця з глинястим мулом, знайшли й декілька таких самих глиняних шкаралуп, які утворилися при висиханні піщано-глинястого шару. Спочатку чунги не здогадалися обпалювати їх на вогні, та коли деякі з них порозмокали у воді й знову перетворилися в мул, вони зрозуміли, що обпаленим шкаралупам вода не завдає ніякої шкоди, і з того часу почали їх обпалювати.

Але обпалені глиняні шкаралупи легко розбивалися. Кістяну шкаралупу та-ма можна було кидати об землю, і вона лишалася цілою. Коли ж котрийсь із чунгів ненароком впускав з рук обпалену глиняну шкаралупу і вона падала на камінь або на тверду землю, то одразу ж розбивалася на дрібні шматочки. Часто дві такі шкаралупи розбивалися навіть від незначного удару одна об одну. І як би чунги не намагалися бути обережними, все одно розбивали їх, а нові знаходили не завжди.

Та ось одного разу маленькі чунги виліпили щось подібне до мисочки. Мнучи в руках клейку глину, вони ненароком, цілком несвідомо, надали їй форму мисочки. Власне, то була ще не мисочка, а тільки груба її подоба. Та все-таки вона була витвором їхніх рук, і малюки на радощах почали вищати й підстрибувати, а потім знову взялися ліпити такі? самі мисочки.

Для чунгів це було початком нової трудової діяльності, і незабаром рука їх виготовила перший посуд: кривий, незграбний, несиметричної форми, з шорсткими боками, з гру*— бими відбитками пальців. Але все-таки це був справжній посуд, яким вони могли користуватися.

Коли його поклали у вогонь і обпалили, він зберіг усі подробиці свого грубого виробу. Та це анітрохи не затьмарило радості чунгів. Навпаки, відбитки пальців на ньому їм так сподобались, що пізніше вони навмисне почали прикрашати ними свій глиняний посуд.

Якось на світанку почав іти дощ. Він був не дуже великий, не чути було навіть, щоб гриміло, але лило цілісінький день. Поблизу ніде не було печер, та чунги й не хотіли віддалятися від ріки, яка давала їм необмежену кількість хі-кі, і вони кинулися шукати захисту під густим гіллям найближчих дерев. У деяких дерев гілля починалося майже над самою землею, а листя на ньому було таке широке й таке густе, що крізь нього зовсім не протікало. Але дощ ішов цілий день і цілу ніч, вода почала просочуватись і сюди, і чунги, сидячи навпочіпки, змушені були не спати всю ніч. Разом з тим крізь гілля почав продувати різкий вітер, і добре було тільки тим, хто мав на плечах якнайбільше шкури. Вона зогрівала й захищала їх спини від великих і холодних крапель дощу.

Чунги сподівалися, що, може, дощ перестане хоч наступного дня, а біле світило вигляне, обсушить і зогріє їх. Однак небо лишалось таким же навислим та похмурим, і чунги зрозуміли, що воно ще сердиться і дощ не перестане і в цей день. Голобедрий підвів голову й почав оглядати зелену покрівлю. От коли б гілля цього дерева було ще густішим!.. Як… як гілля, яке вони колись наклали на щілину в скелі над своєю печерою…

І раптом, осяяний спогадами про те, що вони тоді зробили, щоб врятуватися від сильного, холодного вітру та від грізного виття бурі, він схопився й закричав:

— А-хай-я! А-хай-я!.. А-хай-я!..

То був крик, що сповіщав про якусь нову, важливу догадку, і чунги зрозуміли це одразу. Але що це була за догадка? Схопилися і обоє близнят, схопилися й інші чунги, і всі дивилися на нього з неприхованою цікавістю й напруженим чеканням.

— А-хай-я! А-хай-я!.. Ак-бу-бу! — махнув рукою Голобедрий на переплетені над їхніми головами віти.

Та оскільки його догадка була наслідком досить складного процесу мислення, він зрозумів, що не зможе висловити її інакше, ніж самою дією. Вибігши з-під дерева, під яким вони ховалися від дощу, Голобедрий почав ламати з інших дерев гілки з густим листям.

— Ак-бу-бу! Ак-бу-бу! — бубонів він, складаючи гілки на дерево, під яким вони ховалися вночі, і водночас махаючи руками, щоб краще пояснити, нащо він все це робить.

Він то показував рукою вниз і щулився, вдаючи, ніби на нього згори капає крізь гілля дощ і він нітиться під отими краплями, то вимовляв звуки, наслідуючи шум дощу.

Але пояснювати більше не треба було. Чунги добре зрозуміли Голобедрого й одразу ж почали робити те, що робив він. Спільними зусиллями вони скоро накидали над головами товстий шар густих віт; тепер вже не протікало. По боках звисали недбало кинуті віти, але, стиснуті іншими, вони трималися досить міцно й не падали. Так чунги зробили собі щось на зразок печери, до якої вже не текло.

Проте між провислими з покрівлі вітами утворилося багато щілин, крізь які дув пронизливий, холодний вітер. Голобедрий і Молода пома з своїми трьома синами та їх помами, близнята з своїми помами й дітьми, з яких двоє ростом вже доганяли своїх матерів, і ще троє чунгів з своїми помами й дітьми — усі вони входили до групи Голобедрого — гуртом позатуляли гілками ті щілини, залишивши тільки найбільшу з них для входу.

Затуляти щілини по боках було важко, бо, поставлені сторч, гілки падали, та й вітер перекидав їх раз у раз. Тоді чунги почали своїми гострими крем’яними копачами зрубувати товщі й важчі гілки. Але й вони не могли триматися рівно і падали, валячи за собою інші.

Довго думали чунги, як закріпити їх, щоб вони не падали, та так нічого підхожого й не придумали і вже почали впадати у відчай.

Молода пома, у якої виткі пагінці пообривалися під час влаштування спільного сховища від дощу, пішла нарізати собі свіжих пагінців, щоб зробити з них нові прикраси. Близнята помітили це і обидва заревли на все горло. З власного досвіду вони знали, якими гнучкими були оті пагінці і як міцно обплітали кущі й навіть цілі дерева.

Здогадавшись, що ті самі віти, які вони досі так марно намагалися закріпити, можна просто обплести, вони кинулися зрізати своїми крем’яними ножами довгі зелені пагінці. За їх прикладом інші чунги теж почали прив’язувати гілки одну до одної. Так вони позатуляли всі щілини, і всередині стало тепло й затишно: згори не капало, а з боків не дуло.

Так чунги збудували свою першу хижу, і це була перша хижа на землі.

ЕПІЛОГ

Давно зайнялася зоря світанку, і небесна синява мерехтить, чиста і ясна, як атлас. Біле світило зійшло над неозорим споконвічним лісом, зійшло воно й над першим сельбищем чунгів. Їх первісні хижі, зроблені з зелених віт, грубо зв’язаних пагонами, стоять на широкому березі річки. Перед хижами горить невелике багаття; біля нього сидить пома й час від часу підкладає в нього гілки, щоб воно не згасло. На плечах і стегнах у неї клапті шкури, прив’язані зеленими пагінцями, щоб не спадали.

У вогні стоять дві посудини й ще одна; у них варяться хі-кі та м’ясо мо-ка. Ті посудини зовсім не схожі на перші незграбні й грубі глиняні вироби, про які чунги вже давно забули. Вони глибокі, гладкі зовні і всередині, а по боках у них — смуги, які чунги роблять пальцями. Майстерно зроблені ті посудини, нічого не скажеш! Трудова діяльність чунгів, яка розпочалась тоді, коли Великий чунг і Стара пома вперше почали копати землю гострим каменем, надала їхнім пальцям такої вправності, що тепер це вже були справжні руки.

Та справа не тільки в руках, а й у розумові. Праця зробила їх такими кмітливими, такими тямущими!.. Вони вже зовсім легко роблять собі крем’яні ножі, кам’яні копачі, будують хижі, щоб було де сховатися від негоди, ходять на полювання… Так, чунги живуть тепер не як зграя, а як трудовий колектив — вони вже не просто чунги, а чунги, Що працюють.

У сельбищі сьогодні залишились тільки поми, діти та дуже старі чунги. Всі дорослі чунги пішли в ліс на полювання. Біля однієї. хижі сидить пома з маленьким чунгом на руках. Вона пригортає дитя до грудей, торкається своїми губами його волоссячка і ласкаво, ніжно промовляє:

— Маа-ам, маа-ам, маа-ам!..

Маленький чунг перестає ссати, підводить голівку й дивиться на неї круглими очицями: що каже йому ця істота, яка його так Голубить і годує таким солодким молоком? Він дивиться, як пома ворушить губами, і починає прицмокувати, як вона:

— Ма-мма! Ма-мма!

Інших пом поблизу не видно. Усі вони зараз ловлять у річці хі-кі. Ловлять, простромляючи їх рівними, дуже гострими палицями, і складають в посудини, а біля них, по широкому піщаному березі, з галасом бігають маленькі безволосі чунги.

— Ак-кха-ха! Ак-кха-ха! Ак-кха-ха!..

— Куа-кха! Куа-кха! — часом покрикують їм поми, бродячи в мілкій воді.

«Обережніше, не впадіть і не вдартеся! — попереджають вони маленьких пустунів. — Обережно, не впадіть у глибоку воду!»

Ліниво течуть зелені води великої річки, і легенькі кучеряві хвильки пробігають біля берега та тут і затихають, поглинуті дрібненьким пісочком. Протилежний берег далеко. Він значно вищий і весь потонув у буйній зелені. Обплетений корінням, він, мабуть, ховає багато глибоких вирів. Тепер і на тому березі сонячно: вода, що повільно тече попід ним, має зеленавий колір, і велетенські дерева відображаються в її глибині. Справді, ні одна тварина нездатна переплисти ці широкі й глибокі води, лише крі-рі могли б перелетіти на той берег.

Деякі поми зголодніли й повертаються до вогню. Очі хі-кі, що варяться в посудинах, давно вже побіліли, та й м’ясо стало м’яким, і поми витягають посудини з вогню. Вони висипають усе на землю і чекають, поки хі-кі та м’ясо прохолонуть. Потім знову пробують їх пальцями, але страва ще дуже гаряча, і поми тільки обпікаються.

— Ой, ой, ой! — кричать вони, підскакуючи та дмухаючи на пальці.

До вогнища пришкандибав дуже старий чунг. Він увесь посивів, навіть очі у нього побіліли, як у хі-кі. Голова його весь час труситься, а з беззубого рота тече слина.

І ніхто не впізнав би в цьому немічному старому Г’олобедрого, колись дужого, відважного й стрункого чунга — вожака великої групи. Він і сам уже не знає, хто він, нічого не пам’ятає і тільки скімлить, коли захоче їсти. Він забув навіть, що Молода пома давно вмерла, а три його сини та ще багато чунгів відділилися від цієї групи, утворивши нову, і ніхто тепер не знає, де вони і що з ними сталося.

Голобедрий і зараз почав скімлити, бо був голодним і хотів, щоб йому дали їсти. Поми кинули йому шматок м’яса, але він не взяв його в руки, а гризе просто на землі. Поми дивляться, як він їсть, наче тварина, і грубо, зневажливо бубонять:

— Ук-ба-буу! Ук-ба-буу! — і показують йому язика.

Приповз до вогнища й старий ла-ї з облізлою шерстю. Він уже нічого не бачить, погано чує і ледве зачув запах варених хі-кі та м’яса. Інших троє та ще двоє — правнуки двох перших ла-ї, вигодованих Молодою помою, — були в цей час з дорослими чунгами на полюванні. Поми й йому кидають шматок м’яса з кісткою. Він підповзає до неї, затискає передніми лапами й починає повільно гризти.

Під кінець дня біле світило низько схилилось над протилежним берегом, і від велетенських дерев на ріку впали довгі тіні. Тепер усі поми й маленькі чунги зібралися навколо вогнища перед своїми хижами. Одні сидять і годують немовлят, другі ськаються, треті підкладають у вогонь гілки та обертають хі-кі, щоб вони добре спеклися з обох боків, четверті носять з лісу паливо. Маленькі чунги крутяться біля матерів, намагаючись побачити й повторити все, що роблять поми. Цим вони заважають помам, ті сердяться, і котрась із них інколи ляпає свого бешкетника. Він починає ревти, але скоро чимось забавляється й замовкає.

Одна пома знайшла товсту суху ломаку з дірочкою од сука, що випав, і почала розглядати її як щось надзвичайно цікаве. Крізь неї вона бачить пальці своєї руки. Забирає руку — і вже бачить крізь неї свого маленького чунга, що бавиться поруч. Потім бачить обличчя й спини інших маленьких чунгів та пом. Їй стає від цього дуже весело, і вона вдоволено сміється. Далі пома пробує просунути в ту дірочку свою руку: стискає пальці, встромляє їх у дірочку, але дірочка надто мала. Пома починає сердитись і кидає ломаку. Потім, враз щось пригадавши, хапає її знову й просуває в дірку тоненьку гілку, якою убивала в воді хі-кі. Це їй легко вдається зробити, і вона дуже вдоволена. Потім вона пробує зробити те ж саме з своїм крем’яним копачем, але просуває його лише до половини, з загостреного кінця. Копач несподівано застряв у дірці, і пома не може витягти його назад. Розгнівавшись, вона хапає ломаку обома руками й починає вдаряти копачем об землю. Так само вона робила, коли викопувала корені та цибулини, тільки цього разу — другим, тупим її кінцем. І те, що вона тримає тепер в руках, перестає бути копачем і перетворюється в мотику. Та вона ще не має ніякого уявлення про мотику, не уявляє також, для чого їй може знадобитися такий копач з держаком.

Пома розсердилась і починає скімлити від злості. Але під час ударів об землю копач ще глибше заліз у дірку, і тепер його не можна витягти звідти. Пому обступають маленькі чунги, підходять поми, і всі кричать, вигукують: пома встромила свій копач у дірку від сучка й тепер не може його витягти! Незвичайна подія! Подія, якої ще не траплялося в житті чунгів!

У цю хвилину біле світило торкається верхівок дерев на протилежному березі. Котрась із пом, побачивши, що воно заходить, голосно кричить:

— Бу-ха-ва! Бу-ха-ва!

— Бу-ха-ва, бу-ха-ва! — кричать й інші поми, ніби хотять сказати: «Світило заходить! Світило заходить! Ще трохи — і його не буде, потім ще трохи — і навколо настане пітьма!»

Усі одразу схоплюються, здіймають угору руки й починають ходити навколо вогню, підстрибуючи й ритмічно приспівуючи:

— А-ла-ла-а, а-ла-ла-а, а-ла-ла-а!..

Тими своїми криками й приспівом вони благають біле світило зійти наступного дня знову: «Приходь уранці знову до нас, всемогутнє біле світило! Зійди й завтра над лісом, над рікою, над деревами, над нашими першими хижами, над нашим першим багаттям! Сьогодні ввечері ми знову залишимо тобі найкращий шматок м’яса й половину найбільшого хі-кі, щоб зранку, коли зійдеш, ти мало що поїсти. Зійди, зійди знову над нами, всемогутнє біле світило!»

І поки всі підстрибують і ходять навколо багаття, махаючи руками і в такт приспівуючи, одна стара пома крем’яним ножем швидко перерізає хі-кі на дві половини. Потім бере одну половину, хапає і великий шматок м’яса й кидається до найближчого дерева. Швидко видершись на нього, кладе там м’ясо й половину хі-кі і злізає. Та поки вона повертається до пом, з дерева долітає вдоволене каркання. Два величезних крі-рі, уже звикнувши знаходити щовечора на тому дереві м’ясо в один і той же час, прилетіли знову і тепер ласують, вдоволено каркаючи.

Чунги, звичайно, не знають, що м’ясо, яке вони лишають для білого світила, з’їдають крі-рі. Вони чують каркання, що долинає з дерева, але ж подібне каркання їм доводилось чути не раз і всюди.

Біле світило ще не зайшло зовсім, поми й маленькі чунги ще не скінчили своєї молитовної гри, а звідкись з лісу, з-за хиж, долинає гавкання. «Гав, гав, гав!» чути з лісу, і поми й маленькі чунги починають радісно кричати.

Слідом за гавканням чути й ритмічний, мелодійний спів багатьох голосів:

— Хан-ка-хаа, хан-ка-хаа, хан-ка-хаа!

Це повертаються чунги-мисливці, і це їхня перша пісня, яка відзначає такт їхніх кроків і свідчить про багату здобич та вдале полювання.

З лісу вискакують ла-ї й біжать до хиж, радісно махаючи хвостами. Слідом за ними виходять і чунги, на чолі з двома близнятами. Вони несуть забитих мо-ка і теп-тепа. Ідуть і в такт приспівують, а поми й маленькі чунги з радісними криками біжать їм назустріч:

— А-ян-кхаа! А-ян-кхаа!

Вони обступають мисливців, кричать і підстрибують, і всі разом ідуть до вогнища, яке горить посередині сельбища. Поми одразу починають метушитися й беруться крем’яними ножами обдирати теп-тепа й мо-ка, а чунги-мисливці йдуть до річки напитися води. Вони спиняються на березі й спрямовують свої погляди на протилежний берег. Давно вже вабить їх той берег, дуже давно! Може, на тому боці більше тварин, може, там смачніші плоди…

Та як перебратися через ріку, якщо вона така широка й глибока? Для цього треба б мати крила, як крі-рі…

Але ні! Хоча в них і немає крил крі-рі, вони дістануться на той берег, вони знайдуть спосіб, як це зробити. Бо вони вже люди, перші люди на землі, і їхнім можливостям немає й не може бути меж…

ДИМИТР АНГЕЛОВ (Біографічна довідка)

Димитр Ангелов, відомий болгарський письменник, народився 1904 р. в с. Блаштениця, Радомирської околії в сім’ї учителя. Закінчивши місцеву початкову школу, Ангелов продовжує навчання у Кгостендільській гімназії, а 1925 р. вступає до Софійського університету на філософсько-педагогічний факультет.

У ті роки в Болгарії раз по раз виникають робітничі страйки. Ангелов бере в них активну участь, і за це його кілька раз виключають з гімназії. В університеті майбутній письменник рішуче виступає проти фашистських організацій серед студентства, висловлює незадоволення існуючим у країні буржуазним ладом.

По закінченню університету Ангелов починає учительську діяльність, працює у різних містечках та селах Болгарії.

1943 р. фашистські власті позбавляють його права викладати в болгарській школі за те, що він комуніст, і Ангелов незабаром вступає до партизанського загону ім. Георгія Димитрова, що діяв поблизу Старої Загори, бере участь у його бойових операціях.

Після встановлення в Болгарії народно-демократичної влади Ангелов працює спочатку обласним інспектором народної освіти, потім на кіностудії, в гімназії, у видавництві «Народна култура».

Писати Ангелов почав ще в школі. Першими його літературними спробами були вірші та оповідання, а 1927 р. у світ виходить його перша повість «Емілія». Загальна економічна криза та масове безробіття підказали письменникові соціальну тему, і 1937 р. він закінчив роман «Голод на тротуарах». Про зміст та ідейне спрямування нього твору свідчила сама його назва, тому фашистська цензура заборонила його видавати.

1940 р. Ангелов написав новий роман «Коли ще не було людини», що являє собою художню ілюстрацію наукової теорії походження людини й ролі праці в процесі її розвитку. Закінчивши другу книгу цього романа, письменник видав його під загальною назвою «Сміливий чунг».

Використавши багатий матеріал з історії боротьби болгарського народу під керівництвом Комуністичної партії проти фашизму в 1941–1944 рр., Ангелов 1953 р. написав великий роман «На життя і смерть». Цей твір, удостоєний наприкінці 1959 р. Димитровської премії, приніс письменникові світову славу й визнання як талановитого художника.

1957 р. вийшов з друку новий науково-фантастичний твір Ангелова — роман «Земля в небезпеці».

Оглавление

Димитр Ангелов СМІЛИВИЙ ЧУНГ

КОЛИ ЩЕ НЕ БУЛО ЛЮДИНИ Книга перша

  РУДИЙ ГРАУ

  КРОК І ГРАУ

  ЧУНГ І ПОМА

  МАЛЕНЬКИЙ ЧУНГ

  ПЕРЕПОЛОХ У ЛІСІ

  ГНІВ НЕБА

  ЗЕМЛЯ КЛИЧЕ

  ПЕРША ПЕРЕМОГА

  СМЕРТЬ МАЛЕНЬКОГО ЧУНГА

  БОРОТЬБА З РИ-МІ

  ГРАУ ТІКАЄ

  ВІРНИЙ ЧУНГ

  БОРОТЬБА З ТСІ-ТСІ

  НЕВІДОМІСТЬ ЛЯКАЄ

  ВТЕЧА

  ПОНЕВІРЯННЯ

  ХИЖІ ІВОДИ

  СТРАШНИЙ МО-КА

  ПЕРЕМОЖЦІ

  НЕ ТІЛЬКИ ВБИВАЄ…

  НОВИЙ МАЛЕНЬКИЙ ЧУНГ

  НЕНАЖЕРЛИВІ ЛА-Ї

  СПІЛЬНА БОРОТЬБА

  НОВИЙ ЧУНГ

  СИЛА ГОЛОДУ

  ПОВЕРНЕННЯ

СМІЛИВИЙ ЧУНГ Книга друга

  ДИВНІ ІСТОТИ

  ОТІ ДИВНІ ПАЛЬЦІ…

  ЧЕРЕЗ ВИСОКІ ПЛАТО Й ГЛИБОКІ ПРОВАЛЛЯ

  НОВІ БИТВИ Й НОВІ ПЕРЕМОГИ

  ЧУДО ВОГНЮ

  … І ВОНИ ГУРТОМ ПІДНЯЛИ Й ПОНЕСЛИ ДЕРЕВО

  НЕБЕЗПЕЧНІ ЧУНГИ ІНШОЇ ПОРОДИ

  МОЛОДА ПОМА

  ПЕЧЕРНІ ЖИТЛІ

  .. І ВОНИ ГУРТОМ ПЕРЕКОТИЛИ ВЕЛИКЕ ДЕРЕВО

  МАЛЕНЬКИЙ ЛА-Ї

  ДИМ НАД ПЕЧЕРОЮ

  ТАК ВОНИ ЗАТУЛИЛИ ВСЮ ЩІЛИНУ…

  ВСЕ ЦЕ БУЛО ТАКЕ НЕЗВИЧАЙНЕ!

  ЩО ЦЕ? ЩО ЦЕ?

  І ВЕЛИКА ГРУПА РУШИЛА ВПЕРЕД

  А ТИМЧАСОМ ДНІ МИНАЛИ ОДИН ЗА ОДНИМ…

  І ЧУНГИ ЗБУДУВАЛИ СОБІ ПЕРШУ ХИЖУ…

ЕПІЛОГ

ДИМИТР АНГЕЛОВ (Біографічна довідка)