Свої, чужі, інші [Лія Оттівна Шмідт] (fb2) читать онлайн

Лія Шмідт СВОЇ, ЧУЖІ, ІНШІ

Частина I СВОЇ

Розділ 1

Віконце з вечора було завішено продертими ззаду штаньми, але це не надто допомагало: сонячні промені легко здолали перешкоду. Світло бризнуло сонному хлопчиськові межи очі, той відмахнувся, ніби від мухи й не прокидаючись повернувся носом до стіни.

— Інтаре, вставай! — почувся материн голос із-за дверей прикомірка.

Сон було вже розбито, проте остаточно виринати з нього хлопчик не збирався. Він і не поворухнувся, хоча й чудово знав, що спокою тепер йому не буде.

— Інтаре! — мати нарешті ввійшла та щосили вперезала синочка ганчіркою нижче спини.

— Ай! — він сів. — Ну-у-у! Ти чого?

— Уставати час, ледарю!

— Рано ж іще! — хлопчисько знов упав на ліжко та знову отримав ганчіркою, цього разу впоперек тулуба.

— Уставай, лишенько моє!

Інтар запхинькав, рукою затуляючи обличчя:

— Му-у-чать… Б'ють із самого раночку… Поспати не дають…

Мати посміхнулася:

— А ти лягай не на світанку, тоді й висиплятимешся.

— А я зовсім і не до світанку… а тільки до півночі…

— Тинявся казна-де замість того, щоб матері допомагати! Ох, Інтаре, втрапиш ти коли-небудь у халепу, попадешся лихим людям до рук!

— Та ну… — він позіхнув на весь рот. — І хто на мене поласиться?

— Ті, що дітей крадуть. А ти начебто й не чув? Ондечки нещодавно в чоловіка, що ятку тримає на сусідній вулиці, синок пропав. Шукали-шукали — марно. Як у воду впав… Інтаре, це не вже не вперше за останні місяці. Не гуляв би ти ночами! — мати взяла сина за вузьке плече. Він невдоволено струснув її руку, потягся, сів на солом'яному матраці, протер очі:

— Я із хлопцями був… І нічого зі мною не сталося…

— Коли станеться, пізно буде. Хочеш, щоб тебе відвезли не знати куди та й продали?

— Нє-а. Не хочу, — Інтар помотав головою, вліз у сорочку. Потягся був за штаньми, але мати їх відняла.

— Дивися, діра яка. Де примудрився?

— Е… — зам'явся він. Нічого путнього на думку не спадало. Хлопчак справді не пам'ятав, де і як порвав штани.

Мати подивилась на його здивоване, заспане обличчя та тільки руками розвела:

— Добре, не так важливо. Я зашию. А ти бігцем умиватися, мести підлогу й протирати столи.

— Без штанів? — Інтар ображено витріщився на матір. Звісно, сорочка, придбана в лахмітника «на виріст» місяців зо два тому, майже сягала хлопчикових колін, але він же не молокосос який, щоб голозадим бігати!

— Мамо, мене ж на вулиці засміють!

— А ти туди не потикайся. Поки ми відкриємося, я встигну зашити.

— Ну гаразд, — хлопчик поплентався в кухню, до рукомийника, хлюпнув води на обличчя, пригладив скуйовджене чорне волосся, взяв мітлу та подався в трактирну залу. Там від учора було не прибрано, на столах темніли плями розлитого ввечері пива. Інтар розчинив усі віконниці. Свіжий морський вітер розігнав важке повітря, приніс запахи тухлої риби та міцного тютюну. Разом із весняним вранішнім сонцем у приміщення ввірвався галас портових кварталів, вибиваючи з вух залежану нічну тишу.

Інтар пройшовся мітлою вздовж зали, потім упоперек, частину сміття загнав під стійку, ще трохи розмів по кутках, а решту погнав до чорного ходу, через кухню, де вже метушилася мати. Зупинився, коли побачив, що вона миє овочі.

— А мої штани де? — запитав обурено.

— Зашиті. В тебе, — коротко кинула жінка.

Хлопчик вимів сміття на вузьку вуличку, кинув мітлу в куток і побіг по одяг у прикомірок, який давно й міцно вважав своїм.

Там він спав завжди, коли в його матері бували гості. Орам, трактирник, як і багато хто в цих місцях, не гребував тим, щоб запропонувати матросам чи іншому портовому люду не тільки випивку та їдло, а ще й подружку на одну ніч. Івині, матері Інтара, належала десята частина виторгу з кожного такого гостя, — це крім щомісячних двох золотих і безкоштовної годівлі, — так що жінка на долю не скаржилася. Багатьом іншим вихідцям із міських нетрів і так влаштуватися не вдалося.

Трактир був невеличкий. Івина працювала й за куховарку, й за подавальницю. Обов’язки мітляра та посудомийки вже чотири роки виконував Інтар — раніше Орам тримав для цього дівчисько, але коли Інтару виповнилося шість, прогнав малу. До чого зайві витрати, коли хлопчак Івинин уже підріс і може приносити користь?

Зо два останніх роки хлопчик бігав і на ринок, і досить часто, допомагаючи матері, розносив залою таці. На останніх двох справах йому вдавалося заробити кілька монет. Зібрану різними шляхами суму він зберігав у тому самому прикомірку, під своїм солом'яним матрацом, нічого не побоюючись: до цієї крихітної комірчини, заставленої старими, давно спорожнілими діжками, трактирник не зазирав, а мати, навіть якщо й знала про заощадження сина, не взяла б із них ані мідяка, в цьому хлопчисько був упевнений.

Він натяг штани й повернувся на кухню.

— Мамо, я їсти хочу.

— От каша довариться, й отримаєш. Сьогодні подаватимемо кашу з курятиною. І бульбу з в’яленою рибою. Ходи-но принеси з льоху зо дві курки…

— Це тих, які вчора нявкали? — поцікавився хлопчисько, ухилився від материного потиличника та побіг виконувати доручення.

Зарізані вчора зайві кури придбали ніжну синяву барву, але запах ще мали цілком пристойний. Інтар притяг їх і заходився канючити:

— Ма-а-ам, дай мені лапку…

— Досить тобі буде й крильця!

— Ну ма-а-ам!

— Не жебрай! Помий он казана, — Івина кивнула на один із двох великих, закопчених зовні казанів, поки що вільний. У другому булькала каша.

— Помиєш, тоді побачимо.

— Добре… — Інтар і так не збирався йти з кухні, поки не буде готова їжа. Узявся ретельно шкребти казана, мало не залазячи всередину, й чесно зробив усе, що міг. Мати подивилася, схвалила, звеліла почистити бульбу та моркву. Хлопчик узявся до них, раз у раз вкидаючи шматочок моркви до рота.

— Я сказала почистити, а не з'їсти! — Івина дала йому ще одного потиличника.

— Ой! — обурено заволав Інтар, не відриваючись від чищення.

— Ну от… усе… — бульби нарізав, зсипав разом із морквою до щойно вичищеного казана.

— Постав їх варитися. Помий посуд, із учора залишився, — звеліла мати. — І принеси дрів.

— Уф… Я що, восьминіг який? — забурчав хлопчисько.

— Ти зараз ним станеш, якщо не поквапишся! — гримнула Івина.

Син пирхнув:

— Аякже, в мене від твоїх потиличників зайві щупальця відростуть.

— Бракувало ще мені, щоб у тебе щупальця виросли! І так усе тягнеш! Не хлопчисько, а сорока!

— Я голодний! — він перелив у миску воду з глечика й бухнув туди тарілки й кухлі. — Ти мене не годуєш зовсім! От здохну з голоду й холоду — мабуть, і не заплачеш.

— Та тю на тебе! Не годують його! Бульбу, кажу, варити постав та до посуду берися. Горенько моє!

— Уже поставив! І посуд уже мию, — загримів син ложками в мисці. — А якщо я горенько, — заявив раптом, сам не розуміючи, на що ображений, — так і звела б мене… раніше… — потяг носом. — Коли я ще не народився…

— Ах ти, паскуднику! — цього разу хлопчисько ухилитися не встиг, Івина спіймала його за вухо та добряче наляпала по м'якому місцю. Інтар виривався й верещав так, що на галас зазирнув Орам. Став у дверях, схрестив руки на грудях, спостерігаючи.

— Івино, — зауважив нарешті, — якщо ти вирішила зарізати хлопчиська замість курчати, то закінчуй мерщій, сонце давно зійшло, незабаром люди сходитися почнуть.

Жінка вилаялася й відпустила сина.

— Я швидко, — кинула хазяїнові. — Інтаре, безсоромнику, геть звідси! І не смій іти далеко!

— Стривай, стійку протри, — звелів трактирник.

Інтар прихопив ганчірку й поплентався в залу.

Там уже сидів перший відвідувач: старий сліпий Сорот. Жив він недалечко, в одному з будинків, де здавалися помешкання, харчувався в цьому шинку ще до народження Інтара, й хлопчисько його чудово знав. На відміну від багатьох портових жебраків, Сорот був по-справжньому сліпим і пов'язку на очах носив не заради того, щоб розжалобити перехожих, а щоб їх не лякати. Одного разу Інтар поніс їжу до Сорота додому (за таке замовлення платити доводилося втридорога, але в старого зазвичай бували грошенята) й вгледів того без пов'язки… Хлопчакові потім із місяць жахіття снилися.

Коли трохи отямився, потроху випитав у матері, що то таке із Соротом зробилося. Та розповіла: очі старому випалили. Хто це зробив — міський кат чи які недруги — за що й коли, Івина не знала. Пам'ятала Сорота вже таким: сивим, сліпим старим у теплому плащі й добротному одязі. Але жебранням він не промишляв. А на що жив, нікому не було відомо та нікого це особливо й не хвилювало.

Інтар поялозив вологою ганчіркою по стійці та підійшов до Сорота. Сліпий прислухався:

— Здрастуй, хлопчику.

— Ранок добрий, — Інтара завжди вражало, як це Сорот упізнає його за звуком кроків. Іноді хлопчисько навмисно йшов навшпиньки або шкорбав ногами, але надурити сліпого не вдалося жодного разу.

— Снідати будеш, шановний? — запитав Інтар.

— Пізніше. Я… на друга чекаю, з ним разом і поснідаємо. Він мав був уже прийти сюди.

— Тут поки нема нікого!

— Я знаю. Коли він з'явиться, то підійде до мене. Хлопчику, принеси води.

— Ага, зараз! — Інтар збігав на кухню, не полінувався сполоснути кухля. Сорот йому подобався: старий ніколи не підкликав його криком, ніколи не гнівався, терпляче очікуючи замовлення скільки завгодно, і був щедрий, частенько обдаровуючи хлопчика мідними монетами.

Але сьогодні, коли Інтар приніс йому води, Сорот нічим не віддячив, крім короткого «Дякую». Він здавався стривоженим і повертав голову на кожен звук.

Трактир потроху наповнювався людом, знайомим і незнайомим хлопчиськові, однак ніхто не поспішав підходити до сліпого.

А Інтару незабаром стало не до Сорота: Івина скінчила готувати й хлопчисько розносив замовлення, а потім мати все-таки погодувала його (ніжку курячу дала, як і обіцяла, та каші досхочу) і послала на базар.

— Приправ прикупи, закінчуються вже, тільки не застрягай там, бо відшмагаю! — пообіцяла, знаючи свого сина.

— Я швидко! — пообіцяв хлопчисько, натягаючи подерту куртку (хоч і весело світить сонце, а все-таки прохолодно) й прикинув, що найближчі приятелі, Арим і Данген, однаково не викрають вільного часу раніше полудня. — Тільки грошей дай! І чого купити?

— Купи кмину, кориці, мускатного горіха й перцю гіркого, бо без цього південці нічого не їстимуть, — наказала мати, даючи хлопчиськові пошарпану сумку.

Грошей відрахувала рівно стільки, скільки треба, й ні на мідяк більше.

Інтар на це вголос гарчати не посмів, однак засмутився: от і вигадай тут що-небудь для себе… Працюєш чорно, ганяєш цілий день туди-сюди — й що за це? Дуля без маку… а часом і по м'якому місцю перепаде.

— Добре… — пробурмотів він під ніс. — Про себе сам якось уже подбаю….

До базарної площі було не так і далеко, проте Інтар усе-таки причепився на півдорозі до візка, навантаженого в’яленою рибою, і вже зіскакуючи, одну рибину потяг і запхав за пазуху.

Невеликий базарчик гомонів і переливався всіма барвами й запахами. Тут торгували їжею, одягом, дешевими прикрасами та іграшками, кепською зброєю, домашнім начинням та іншими дрібними речами. Ще продавали живу птицю: курей, гусей, качок.

Інтар пооблизувався на ласощі, подражнився, квокчучи та показуючи носа, з облізлого зеленого півня, що кумедно косував невдоволеним оком (перекупка накинулося з лайкою, але хлопчисько просто втік), і почав сам скуповуватись.

Мішок із мускатними горіхами стояв біля прилавку, де баба-крамарка стежила за крамом уважніше за багатьох міських стражників. Інтар пройшов повз неї раз, другий… а на третій звалився на натоптаний дощенту мішок, і горіхи висипалися, покотились по землі. Хлопчиська, які сновигали в юрбі, накинулися на несподівану здобич, напихаючи кишені, та й деякі дорослі не погребували. Баба вискочила з-за прилавка, вчепилась у першого мисливця за ласощами на дурняк, що трапив під руку, вимагаючи заплатити, здається, за всіх і негайно… А Інтар з реготом укинув до сумки кілька жмень горіхів і накивав п’ятами.

Кмин він благопристойно придбав на іншому кінці ринку — та й коштувало те насіння, брунатне, прохолодне й лоскітне, якщо зачерпнути його в долоню, дешевше за все інше, що йому звеліли принести. Хлопчик віддав за шість жмень мідяк, а біля прилавка, де торговець саме відважував іншому покупцеві прянощі, не довго думаючи, схопив, скільки міг, трубочок кориці, які лежали скраю, та пірнув у юрбу.

Він почув за спиною обурений зойк торговця і поквапився замішатися серед хлопчаків, котрі витріщалися на те, як у вуличному балагані ганчір’яний воїн бив дерев’яним мечем дракона з клаптиків.

Хлопчаки цілою юрбою уболівали за лицаря, підбадьорюючи його голосними вигуками: «Бий!», «Прищеми йому хвоста!», «Знеси йому голову!», й тільки скромне з вигляду дівчисько років восьми з двома білявими кісками стискало кулачки, коли гору брав лицар, і радісно ляпало в долоньки, щойно тільки перевага виявлялася на боці дракона.

— Тобі що, шкода цього чудовиська? — поцікавився Інтар.

— А чого цей дурень із залізною головою поліз? — обурилося дівчисько. — Хто його просив дракона зачіпати?

— Що, ось так просто нізащо взяв і зачепив? — здивувався хлопчик.

— Ага… Він драконенят у печері повбивав… Звісно, дракониця після такого півміста спалила, і я б так само зробила, якби моїх дітей побили! — запально вигукнуло дівчисько.

Інтар пирхнув, але ж білява таки мала рацію…

Він ще постояв біля намету, дочекався звичайної перемоги добра над злом, чи то пак лицаря над драконом (дівчисько захлюпало носом), і зібрався вже вирушати на пошуки іншого прилавка з прянощами, подалі від того, де корицею розжився, як раптом відчув, що хтось смикає його за сумку.

Спочатку Інтар розвернувся та всадив злодюжці під дихало й потім тільки побачив, що це був білявий, брудний мальок, молодший за нього років на чотири.

— Агов, ти чого б'єшся! — обурився той підхоплюючись.

— А ти не лізь до чужих сумок! — огризнувся Інтар.

— А я й не ліз! — малюк стис кулаки. — Це ти на мене накинувся! Може, ти мої гроші поцупити хотів!

— І як, устиг я? — поцікавився Інтар.

Малюк здивовано заляпав віями.

— Нє-а… У мене й нема нічого.

— Ну то йди звідси, чого без грошей базаром валандатися? — порадив Інтар.

Малюк зітхнув і розчинився в юрбі.

Інтар знизав плечима й пішов по гіркий перець. Тут вийшло ще простіше, ніж із корицею: горошинки перцю так само, як горіхи, були насипані в мішок і стояли біля прилавка, тож хлопчисько просто зачекав, поки торговець почне важити крам іншому покупцеві, та тихцем застромив руку в мішок, схопив перцю й закинув у сумку.

Таким чином він здобув усе, чого хотіла мати, але приховав для себе з півсрібняка.

Додому повернувся без пригод і доволі швидко: ще на одному візку проїхався. Цього разу візник, який вдало розпродав свій крам, пожалів хлопчиська, котрому саме біля його візка в ногу потрапила скалка, й підвіз до самої Інтарової вулиці. Ну, а раз підвезли, то хлопчисько й не намагався щось поцупити. Та й що було брати, коли візок порожній, тільки кошики старі рядком стоять?

Поки біг до рідного трактиру, небо затягло хмарами.

Усередині було вже чимало люду: мати ледь встигала розносити замовлення, й Інтару, щойно той віддав їй покупки, негайно встромила до рук тацю. Добре, що монети, не витрачені на корицю, хлопчисько заздалегідь глибше приховав. Потім таки знайшов час, аби забігти в свій прикомірок і залишити там і гроші, й рибу, бо, дехто з відвідувачів уже посміювався, косуючи на ламкий, роздвоєний хвіст, який стирчав у хлопчиська з-за пазухи.

Але ось потік відвідувачів припинився — так завжди бувало ближче до полудня. Люди попоїли та розійшлися в справах, щоб знову натоптати в трактир під зав’язку аж увечері, після заходу сонця.

А зараз за столами лишилися тільки двійко п'януватих чоловічків та старий Сорот, який так і сидів у кутку. Вигляд у нього був понурий.

Інтар підійшов до нього.

— Агов, шановний! Де друг твій?

— Не прийшов він, Інтаре, — сумно відгукнувся старий.

— Може, він не в те місце пішов? Або час переплутав?

— Ні… Помилитися він не міг.

— Ну то, певне, сталося щось, затримався. Він завтра прийде!

— Так. Мабуть, завтра, — кивнув Сорот. — Слухай-но, хлопчику… Проведи мене до мого будинку. У голові чогось паморочиться.

Інтар зміркував, що проводити старого все-таки краще, ніж замітати й витирати розлите відвідувачами. Та й Сорот був якийсь блідий, дихав важко… Занедужав, мабуть. Шкода його, старий добрий…

— Я тільки в мамки попитаюся! — сказав хлопчик.

І отримав дозвіл.

Розділ 2

Іти було недалеко, але сьогодні шлях виявився вдвічі довшим, ніж зазвичай. Дорогою Сорот кілька разів зупинявся, він спирався на стіну й відпочивав. Та й ішов зовсім не так швидко, як завжди ходив цим знайомим шляхом.

Мешкав старий у великому старому будинку, де кімнати наймали за невелику платню. Таких тут набудували цілий квартал. Казали, що всі вони належать комусь зі знаті й загрібає той зовсім непогані грошики. У цих будинках не водилося сторожів, а платню мешканці здавали щомісяця управителеві. У будинку Сорота це була баба, міцна й дурнувата.

Кімната сліпого розташовувалася на другому поверсі, це Інтар пам'ятав ще з минулого разу, коли замовлення приносив.

Тоді (а було це холодної, дощової осені) він запам'ятав і невеличку кімнату старого, теплу, з великою скринею та затишною лежанкою, веселий вогонь у грубці…

Але сьогодні, коли Сорот нарешті відімкнув двері, на Інтара дихнуло холодом. Схоже, тут уже добу не топили. Як же так? Весна весною, хоч і другий місяць її кінця добігає, а онде вчора був і вітер, і холод, нащо ж кімнату студити?

Інтар завів старого до кімнати, той важко опустився на лежанку.

— Дякую, хлопчику.

— Шановний, давай я затоплю. Дуже холодно, — Інтар озирався в пошуках дрів. Але побачив біля грубки лише кілька довгих трісок та дрібні стружки.

— А дрів і нема, — повідомив він Сороту.

Той кивнув і захекався.

— Я можу збігати, купити, — запропонував Інтар.

Сліпий похитав головою:

— У мене грошей нема. Той, на кого я чекав, мав був принести їх. Та ось, не з'явився. Якщо завтра підійде, тоді й дрова зможу купити, і їжу.

— І… давно ти не їв, шановний? — поцікавився Інтар.

Сорот знизав плечима:

— Навіщо тобі, хлопчику?

Інтар поводив ногою по долівці. Навіщо? Спробуй тут поясни…

Хлопчисько з дитинства вирізнявся гарною пам'яттю. Року півтора тому, пізньої осені, вони з Дангеном залізли в один зруйнований будинок і гралися там у розбійницькі печери. Захопились так, що коли отямилися й подалися по домівках, була вже глупа ніч, навіть вогні в шинках погасли. Було темно й у рідному трактирі Інтара, зачинено віконниці та замкнено всі двері. Хлопчик потім довідався — мати, думаючи, що він у себе, не перевірила цього, заклопотана була, а Орам щодо Інтара ніколи не тривожився. Але тієї вогкої, вітряної ночі хлопчисько сидів на порозі й плакав від холоду та переляку. Він пробував стукати, однак і мати, й Орам спали на другому поверсі та нічого не чули, спробував кричати, кликати — але собака в одному з сусідніх дворів залилася таким гавкотом, що Інтара ніхто б не почув, якби навіть той репетував удвічі голосніше.

Хлопчикові довелося гаяти ту ніч на порозі, й він добряче запам'ятав і як живіт прилипав до спини, а від голоду макітрилася голова, і як загортався в курточку та тулився до стіни, а холод однаково пробирав тіло, озиваючись невгамовним дрожем…

Ніч здалась нескінченною, але Інтар все-таки знав: вранці двері відчинять, його нагодують, він зігріється біля вогнища. А Сорот зараз хіба може бути в цьому впевнений? Хто влаштує для нього теплий, ситий ранок?

— Я… так… — пробурмотів він.

Сорот погладив його по голові:

— Не тривожся за мене. Йди. Добре, що ти провів… Ось, візьми, — старий простягнув Інтару мідяк, — мені він уже не зарадить, а тобі може придатися.

Хлопчисько постояв, подумав і замотав головою. Він забув, що Сорот не бачить цього:

— Ні-і-і! Не треба! Собі залиш, шановний! А я… я зайду ще!

— Якщо хто в трактирі мене розшукуватиме? — запитав старий.

— Ага, обов'язково! — пообіцяв Інтар і помчав донизу сходами.

Вулиця виводила просто в порт, і незабаром хлопчик опинився там. Проштовхався між матросами, ухиляючись від вантажників з важкими мішками та ящиками, побіг туди, де сам порт перетікав у початок міста, де вже не виднілися брудні клаптики моря. Там, біля задньої стіни якогось складу, зазвичай сидів Арим, дев'ятирічний жебрак, перший із двох найкращих друзів Інтара, талановитий, спадкоємний жебрак. Він навіть запевняв часом, що саму гільдію Збирачів — так іменували себе злиденні й жебраки Імперії, — заснували чи то його прапрапрапрадід, чи прапрапрапрабабця… Загалом, хтось із родичів. Принаймні стародавність роду Арима для нього самого була безсумнівною, а здібності, видно, передалися від предків.

Зараз він сидів загорнутий у старий плащ, витягав перед собою одну ногу, перев'язану брудною ганчіркою, на якій зсередини подекуди проступили плями вже засохлої крові. Перед хлопчиськом не лежало ні чашки, ні миски для збирання милостині, сьогодні він не просив, не канючив, але його виснажене смагляве личко дихало такою втомою, таким відчаєм, що перехожі не залишалися байдужими: перед Аримом у пилюзі лежало кілька мідяків і навіть одне срібне кружальце.

«Непоганий улов!» — подумав Інтар. Арим частенько міняв способи заробітку. Цей, новий, Інтару сподобався.

Він підійшов до Арима й присів поруч.

— Агов, привіт.

— Привіт, та не просто ж тут! — прошипів той крізь зуби. Навіщо було жалісливим перехожим спостерігати, як нещасний хлопчисько, який щойно мучився від болю, тепер весело теревенить із приятелем.

— Виходить, де завжди, — зауважив Інтар. Арим коротко кивнув. Тоді Інтар простяг руку й допоміг жебракові підвестися. Той, стогнучи, спираючись на другове плече, стрибав на одній нозі доти, поки хлопчиська не звернули за ріг, на криву вуличку, яка жвавішала тільки вечорами: отут розташовувалися борделі й зараз, посеред дня, їхні мешканки спочивали.

— Ти йди на наше місце, — сказав Інтар Ариму, котрий обережно знімав із ноги примітну пов'язку, — а я Дангена відшукаю. Мені з вами обома поговорити треба.

Жебрак кивнув і жваво побіг вулицею вгору. Інтар повернувся назад до причалів. Дангена варто було шукати ближче до кораблів, де він голосно вихваляв свій крам: тютюн найрізноманітніших сортів. Батько Дангена тримав тут-таки, в портових кварталах, тютюнову крамницю, а син торгував у самому порту з лотка.

Інтар і відрізнив приятеля від строкатої юрби завдяки гучним, дзвінким вигукам:

— Тютюн, тютюн — кращого не знайдеш ані вдома, ні в дорозі! З люлькою про смуток забудеш! — солов'єм розливався кругловидий коротун Данген.

Інтар добрався до нього, поплескав по плечу.

— Агов! Можна подумати, що твій тютюн у небесних садах проріс!

— А це кому як… — посміхнувся приятель.

— Ходімо, справа є, — заявив Інтар. Данген кивнув і слухняно подався за другом: хоч син торговця й був старший за всіх трьох — йому вже виповнилося дванадцять, — але десятилітнього Інтара й Арим, і Данген визнавали за головного. Чому так вийшло, він сам особливо й не замислювався.

Прийшли вони з Дангеном на крихітний пустирець, на якому подекуди пробивалася крізь каміння сірувата трава. Арим уже чекав.

— І чого ти нас із місць зірвав, Інтаре?

— Допомога ваша потрібна, — коротко пояснив той, — мені дров конче треба здобути. Із дров'яних складів. Сам не впораюся.

— Тебе ж не трактирник твій по дрова послав? — запитав Данген. Інтар мовчки помотав головою.

— А там ти чому дров не взяв, на кухні? — доповнив Арим.

— Тому що відтіля я можу потягти разів на два… ну, на три… щоб Орам не помітив. А мені треба — ну хоч днів на десять. Зараз уже нема потреби топити день і ніч, так, вечорами, коли холоднішає, ну, і їжу готувати…

Арим здивовано закліпав.

— Ого! А навіщо?

Інтар поморщився. Було якось ніяково зізнаватися приятелям, що він через жалощі розтікся в калюжку. Ще обсміють. Але раз уже почав…

— Ви сліпого Сорота знаєте?

Обоє кивнули:

— Не вредний старий. Мені подає часто, — зауважив Арим.

— Отож. Прийшов він до нас рано-вранці… — Інтар переказав усю історію. — Ось… І… Гаразд, — рішуче махнув рукою, — чого темнити: шкода мені його. А на складах дров — завалися. По самий дах.

Хлопчиська, попри Інтарові очікування, сміятися не стали. Видно, самі зрозуміли, що тут не до сміху.

— Так, тільки як ти ці дрова звідтіля добудеш? — гмикнув Данген. — Сторожа ж там…

— Е, я знаю одну місцинку, — пожвавився Арим, — зі старих складів… Там збоку в стіні дошка відстає. Якщо її віддерти, пролізти можна.

— А поки ти віддиратимеш, тебе сторож за шию спіймає і шкірку… теж віддере… — гмикнув Данген.

— Якщо я сам буду, то так, — погодився Арим, — а якщо…

Приятелі вислухали його. Данген покрутив головою. Інтар посидів, замислено общипуючи рідку травичку.

— Добре. Пройде — то пройде. А ні — то втекти встигнемо. Дангене, ти як — із нами?

— Ти сам ту дошку не відірвеш, — сказав син торговця.

— Ну то пішли зараз! — Інтар підхопився. — Полудень уже, саме час!

Сторож, важкий літній плечистий чоловік, повільно брів уздовж ряду складів, спираючись на ціпок, що правив одночасно й за зброю. Він позіхав і чухався: тиша, яка панувала в цьому крихітному куточку столиці, навівала дрімоту. Дров’яні склади відмикалися хіба що шість-сім разів на місяць, в інший же час сюди не навідувався ніхто, крім сторожа, котрий цілісінький день блукав тут, ліниво оглядаючи довірене йому добро.

Хлопчаки дісталися складів з боку тильної стіни. Дощані сараї стояли не впритул, відстані між ними саме вистачало, щоб прослизнути всередину через діру та вибратися назад… Але діру потрібно було ще продовбати.

Арим привів друзів до того складу, у бічній стіні якого відставала дошка. Відірвати її й справді можна було, особливо якщо вдвох узятися, от тільки галасу буде багато, сторож точно почує. Але його маленький жебрак зобов'язався взяти на себе.

Він з'явився перед здивованим чоловіком, прослизнув між сараями та запопадливо посміхнувся:

— Шановний, допоможи сироті, пожертвуй мідяка…

— Геть звідси! — доволі незлобливо відгукнувся сторож.

— Ну, шановний… Дай мідяка… Одного тільки, шкода тобі хіба… — канючив Арим.

— Я сказав — киш звідсіля! — сторож замахнувся ціпком. Арим відскочив і знову затяг своєї:

— Шановний, на Небесах люблять щедрих! Дай мідяка!

— Ти в мене зараз ось іншого отримаєш! — сторож замахнувся своєю «зброєю» та пробіг за Аримом кілька кроків. Але хлопчисько втік, а коли опинився на безпечній відстані, розсміявся:

— Не наздоженеш, шановний скнаро! — нагріб жменю землі та пожбурив у сторожа. Той, остаточно розлючений, кинувся навздогін за нахабою, котрий розсудливо не підпускав переслідувача близько, але й не зникав з поля його зору, поки сторож не захекався остаточно. Тоді Арим прослизнув у якусь щілину меж будинками, а стомлений старий махнув рукою та, бурмочучи лайку, побрів назад до складів.

Поки він бігав за Аримом, Інтар і Данген, не гаючи часу, відірвали дошку, й худорлявіший Інтар заліз усередину, наповнив акуратно наколеними полінцями й ту саму сумку, з якою бігав на базар, і скинуту куртку (їй похапцем зав'язав рукави). Сумку й вузол пропхав до Дангена, виповз сам, хлопчиська підхопили ношу й поквапилися забратись, бо побачили, що сторож повертається.

Вони зустрілися з Аримом на колишнім місці.

— Ну, ти молодець! — Інтар поплескав друга по плечі. Дрібний пил здійнявся в повітря.

— Агов, ти весь у пилюзі від дерева, — засміявся Арим.

— Не весь! А тільки руки… й ноги… і живіт… і боки… це курява осіла, поки я куртку натоптував… О, спина чиста, здається, — Інтар закрутився, намагаючись розгледіти себе. Данген обійшов його навколо.

— І на спині теж є…

— А! — Інтар відмахнувся. — Виперу все потім. Зараз треба дрова Сороту відтягти. Пішли?

— Пішли! — Арим і Данген підхопили вузол із куртки. Він був набагато важчий за сумку, яку Інтар тяг сам.

Дісталися до будинку Сорота, витягли вантаж сходами. Інтар постукав. Потім ще, і тільки з другого разу почувся голос старого крізь двері:

— Хто це?

Інтар назвав себе.

— Я тут із друзями, ми принесли дечого!

Сліпий відімкнув. Діти внесли дрова. Інтар замкнув двері, й вони втрьох склали біля каміна акуратний стосик.

— Днів на вісім вистачить, якщо палити потроху, — визначив Данген.

Інтар поклав кілька полін у грубку.

— Зараз затопимо! Шановний, вогонь є?

Досить розгублений Сорот знайшов і подав хлопчикові кремінь і кресало. Інтару довелося пововтузитися, але ось полум'я нарешті спалахнуло й весело затанцювало, наповнюючи кімнату теплом.

Данген поставив плетений стілець ближче до вогню.

— Сідай, шановний.

Сорот підійшов і сів. Зітхнув.

— Ох, хлопчики… Де ж ви стільки дров здобули?

— Не турбуйся, шановний, платити тобі за них не доведеться, — засміявся Інтар. Спробував витрусити сумку й свою куртку. Виходило кепсько. Інтар уявив, що скаже мамця, коли побачить це, і якось відразу заквапився назад у трактир.

— Час мені, мабуть. Я піду!

— На розправу? — засміявся Арим. — Може, перечекаєш трохи?

— Hi-і… очікування страти гірше за саму страту, — Інтар не пам'ятав, де й від кого почув ці слова, але зараз вони виявилися дуже доречними.

— Та ми тебе проведемо, смертнику, — запропонував Данген.

Хлопці попрощалися із Соротом. Той дякував, намагався віддати Ариму чи Дангену свого останнього мідяка, й маленький жебрак уже був простяг по нього руку, але наткнувся поглядом на красномовний кулак Інтара й відмовився.

До трактиру хлопчиська йшли разом. Там Арим почав зітхати, що голодний, тож Інтар прослизнув до себе та виніс приятелеві копчену рибу й довгого сухаря. Арим цим вдовольнився та побіг на робоче місце, жуючи на ходу. Данген теж заквапився назад, торгувати.

Інтар постояв ще трохи на вулиці, проводжаючи приятелів поглядом, покопав камінчики й нарешті відважно рушив у бік кухні — до матері на розправу.

На його лихо, Івина саме підмітала підлогу. Хлопчик увійшов і зупинився на порозі.

— Ма, я тут. І зовсім не пізно.

— Ну й молодець, що слуха… — жінка озирнулась, побачила сина й сплеснула руками. — Ти на кого схожий?! Тебе де носило?!

Інтар миттю розгубив усю рішучість, розвернувся до дверей і намірився був утекти, але мати схопила за рукав.

— Ану йди сюди, паливодо!

— Ай! — віник відплати опустився на спину Інтара. — Мамо!

— Ти на що куртку перетворив? Ти на себе поглянь, шибенику! Бісе комірний! — міцно тримаючи сина за плече, матуся так ретельно орудувала віником, що витрусила куртку за кілька хвилин, але хлопчиська не відпускала.

— Мамо, ну годі, на мені ж її вибивати незручно! — просився хлопчик, однак Івина на умовляння не піддавалася. Від образи Інтар навіть зарюмсав. А тут ще в двері зазирнуло кілька цікавих завсідників трактиру, і їхній регіт розкотився по кухні.

— Влаштувала хлопчакові лазню! — зауважив хтось..

— А верещить, як порося недорізане!.. — відгукнувся інший.

Від злості й сорому Інтар завив уже без слів і так люто почав видиратися в матері з рук, що та, стомлена не на жарт, нарешті відпустила його. Хлопчик утік до себе, упав на постіль обличчям униз, із очей покотилися злі сльози. Отак завжди: що дужче стараєшся, то більше отримуєш за це — віником! Та ще й іржуть усякі…

— Самі вони кабани! Жеребці, пацюки з помийниці! — шепотів він, витираючи мокрі очі.

Хотілося сховатися від всіх кудись подалі, не бачити більше нікого, ніколи…

Але довго відсиджуватися хлопчикові не дали. Мати покликала його, звеліла припинити рюмсання та впрягла в роботу.

До пізнього вечора Інтар мив посуд, тягав воду, наглядав за кашею, що кипіла в казанах, обслуговував відвідувачів у залі.

А на ніч у Івини знову залишився гість, тож її син подався просто у свій прикомірок і заснув, щойно повалився на матрац.

Розділ 3

Зранку все пішло второваною колією: підмести, протерти, подати… Але, пам'ятаючи вчорашню обіцянку, хлопчисько працюючи все прислухався до розмов у трактирі — чи не шукає хто Сорота, чи не запитує про нього?

Однак нікого не було. Від цього Інтару чомусь стало ніяково, ніби він сам у чомусь підвів старого. Хлопчик дочекався тихої полуденної години й знову вшився та поніс чвертку хліба й торбинку пшона. Заразом і заощадження свої взяв, раптом придадуться!

Цілу дорогу до будинку Сорота хлопчик біг — хотілося все-таки повернутися раніше, щоб мати не так гнівалася, — і коли постукав до старого, дихав важко. Сорот це почув.

— Ти чому так захекався, хлопчику? — запитав, пропускаючи Інтара в кімнату (цього разу там було тепло).

— Та я з дому… ну, щоб швидко… Ху-у-ух… — Інтар відсапався. — Я тобі хліба приніс, шановний. І пшона.

Кашу зварити можна.

— Інтаре… — Сорот тільки руками розвів. — Ти що, на кухні вашій це поцупив?

— Ага. Не хвилюйся, шановний, від хазяїна не убуде, — Інтар, особливо не запитуючи дозволу, відшукав у кімнаті казанок і глечик для води, майже порожній, збігав униз, де у дворі був колодязь, води набрав, казанок сполоснув, повернувся назад і поставив на вогонь воду для каші.

— Моторний ти, — Сорот уважно прислухався до рухів хлопчика, — спасибі тобі. А скажи, сьогодні…

— Ні, шановний, ніхто про тебе не запитував…

Сорот мовчки кивнув. Потім закашлявся. Сьогодні він здавався ще старішим, ніж учора, здавалося, йому було важко ходити. Хлопчикові стало зовсім паскудно на душі.

— А раптом твої друзі того… ну, не гнівайся, шановний, але вони ж і покинути могли. Вирішити, що годі їм на старого витрачатися… — хлопчик раптом помітив, що долоні в старого дрібно тремтять, і негайно виправив себе, — або щось… і справді затримало їх, і вони ще прийдуть!

Сорот мовчав.

— А де вони живуть?

— Далеко. Майже на іншому кінці міста.

Інтар аж свиснув. Столицю Імперії за день від краю до краю не пройти. От за два дні, мабуть, так… На візку, хіба що, за день проїхати можна, тільки найманий візок у таку далечінь менше золотого коштувати не буде — а звідки в старого золотий? У самого Інтара було накопичено (рахуючи вчорашній базарний день) всього-на-всього два срібняки, та ще шість мідяків — до золотого семи срібних і чотирьох мідних монет ще бракувало, це хлопчик відразу порахував.

— Біля міських воріт, чи що? — перепитав він для певності.

— Так, у тих кварталах. На Гончарній вулиці… А ти чого запитуєш?

— Та я так, просто… А як їх називати, друзів твоїх, шановний?

— Інтаре! — вигукнув сліпий. — Ти часом не податися туди надумав?

— Я? Зовсім ні, я так, із цікавості…

— Інтаре! — Сорот зробився раптом дуже суворим і схожим на матір. — Викинь це з голови.

— Що викидати, там нічого й не було…

— Інтаре! Ти ще замалий сам-один подорожувати Столицею.

Хлопчик зітхнув. Ну так, звісно… Нібито він від матері мало наслухався про карети й вершників, які на широких вулицях мчать нестримно і коли зіб'ють роззяву якого, то вже на смерть… Лякала Івина сина й псами, яких уночі багато хто, особливо в ремісницьких і торговельних кварталах, випускає на вулицю, — порвуть же на шмаття, тільки побачать… Та й уночі в місті просто небезпечно: мало кому в лиху годину трапишся на очі, ще побачиш щось не те або почуєш — і за життя твоє не дадуть і мідяка…

Останніми місяцями до цих страхів додалися ще й викрадачі дітей.

Інтар чудово розумів, лякають його не задля того, аби полякати… Он і Сорот знає, що є чого побоюватися…

Але так же й на вулицю не вийди, бо раптом камінь із даху полетить і голову проб'є! Бувало ж і таке… Он два роки тому одному невдасі вм'ятину в черепі залишив хоча й не камінь, так шмат замороженої яловичини, який господиня відмерзати на підвіконня виставила, а він візьми та й звалися…

А в морі скільки людей щомісяця тоне? Та однаково Інтар купатися бігав щоразу, як нагода траплялася, і аж ніяк не він один…

Коротше кажучи, вирішив про себе хлопчик, вовків боятися — в ліс не ходити.

— А я зовсім і не самотою! — знайшов нарешті, що відповісти.

— Це як? — поцікавився сліпий.

— А от… Знайомий перекупник один туди їде… Він… він усім портовим корчмам і шинкам посуд привозить, горщики там, миски всілякі… Йому платять, замовляють, а він уже привозить, що треба, він там багато бере, так йому й дають дешевше, і хазяям закладів не так дорого, як на базарі, виходить, навіть і з тим, що накидають йому за провіз… От він і їздить на Гончарну вулицю… Саме завтра їхати зібрався! І я б із ним міг, до друзів ваших…

— А ти не брешеш? — похитав головою сліпий.

Інтар відповів не відразу. Знайшов собі справу: пшона у воду, що скипіла, насипати, вкинути дрібку солі й розмішати дерев'яною ложкою. Траплялося, він вередував, коли слід було робити якусь роботу, канючив: «Ну чому я?» — і мати частенько приказувала: «А хто ж, якщо не ти?» Тепер ці слова згадалися, але інакше, без досади на матір і на всенький світ. «А хто ж, якщо не я?»

Хлопчик попорався із пшоном, знову повернувся до Сорота.

— Зовсім не брешу, — сказав він спокійно.

Загалом, так воно й було. Знайомий чоловік існував насправді й за посудом їздив, усе правильно, й Орам у нього не раз горщики та миски замовляв. Та й не він один, адже ті двоє-троє гончарів, які мешкали в портових кварталах, навіть працюючи день і ніч, не змогли б наробити посуду на всіх.

От тільки ні завтра, ні післязавтра перекупник той на Гончарну вулицю не збирався.

Інтар так і не встиг зрозуміти, коли ж йому спало на думку самому туди добиратися, але що він так вирішив — було ясно. Подумаєш, міські ворота… Ну, далеко. Таж у Столиці все, в рідній, не через дрімучі ліси брести доведеться. Впоратися можна, тим більше що й гроші на їжу є…

От тільки що мамці сказати? Інтар не сумнівався: якщо довідається вона, куди син зібрався, заборонить, до спідниці пришиє, кроку з трактиру ступити не дасть. І пояснюй їй потім, що Сорот помре без допомоги… А що помре — хлопчик теж був упевнений, дивлячись на кволого старого. Ну притяг йому Інтар каші, хліба… гроші свої може віддати, тільки чи надовго того вистачить? Ні вже, треба вирушати до цих самих друзів сліпого і розібратися в цій справі.

А мамці нічого казати й не варто. Втекти — і край. А покається вже, як повернеться.

— То я завтра з цим перекупником і поїду, — повторив Інтар, — а назад уже з твоїми друзями, шановний… або з ним-таки, він же ще скуплятися буде…

— А він візьме тебе з собою?

— Чого ж не візьме? Я йому й за крамом наглядатиму, й завантажити допоможу.

— А матері що скажеш?

— Це й скажу — що їду з людиною, котра заплатити обіцяла… Вона повірить! Усе добре буде. Тільки скажи, шановний, кого мені там шукати?

Раптом Сорот спіймав хлопчика за плечі й розвернув до себе. Тому раптом здалося, що сліпий бачить його обличчя, і він злякано закліпав, відвертаючи голову.

— Інтаре, — промовив Сорот, — ти точно мені не брешеш?

— Точно! Я про візок чисту правду кажу!

Старий відпустив його.

— Ох, Інтаре… Хитрий ти хлопчисько. Я таких, як ти, вивчив стільки, що вже й порахувати важко… Ну гаразд. Я не можу перевірити, що у твоїх словах правда, а що ти прибрехав, тож на твою чесність покладаюся. Адже якщо з тобою трапиться лихо — що я твоїй матері скажу? Та й собі не пробачу ніколи, розумієш? — тут сліпого знову скрутив кашель.

Інтар засопів. Він розумів, ще й як, але дедалі дужче переконувався у власній правоті: авжеж, він, можливо, не надто придатний для того, щоб через усю Столицю не знати куди бігати. Та ж іншого нема.

— Я не брешу, — повторив він, — а кругляк мені на голову може й у трактирі звалитися. І в лабети до тих, хто дітей краде, я швидше в порту потраплю, аніж у місті…

— Їх же справді остерігатися треба.

— Та знаю я! — вигукнув Інтар.

За останній місяць по всьому місту розійшлися чутки про те, що знову крадуть дітей, і, як видно, продають потім у рабство за межами Імперії. Івина не жаліла часу, переказуючи це синові у марних спробах припинити його вечірні прогулянки.

— Знаю і буду обережним, — повторив хлопчик Сороту, точнісінько так само, як десятки разів говорив і матері. — То кого мені на Гончарній вулиці запитувати?

Сліпий здався:

— Старого Айхама. Або його сина, того теж Айхамом кличуть. Якщо знайдеш кого з них, скажеш, мовляв, старий Сорот передає, що не дійшов їхній останній привіт… Якщо посилали. Навідати просить.

— Айхам, — повторив Інтар, — зрозумів, запам’ятав. Ну добре, я піду тоді. Ось тільки кашу з вогню зніму…

Зняв казанок і поставив на стіл, поклав поруч хліб і сіль у чистій ганчірці. Потім подумав і біля хліба залишив жменю монет: два срібняки, майже всі свої заощадження. Мало там що… Старому вони більше придадуться. А за перехід по мосту однаково більше п'яти мідяків не вимагатимуть, Інтар від тих же возіїв не раз чував: вони за віз по вісім платили, а за людину — це ж хоч на половину менше мусить бути.

І хлопчисько розпрощався із Соротом, пообіцяв, що невдовзі повернеться і звістки, хоч які, але принесе.

Розділ 4

Де розташовані міські ворота («сухопутні», як їх ще називали в порту, що був, поза сумнівом, справжніми морськими воротами Столиці), Інтар знав досить приблизно. Але був упевнений: ось добереться до річки, що ділить місто навпіл, перейде на той бік (найкраще — Старим мостом, так шлях коротший) — а там уже кожен перехожий пояснить, як потрапити на Гончарну вулицю. Або хоча б шлях до неї вкаже — гончарі всім потрібні, виходить, і дороги до них мають бути прямі.

Спочатку все був знайоме: рідний портовий квартал, де запах риби й моря, здається, в'ївся в саму бруківку та стіни будинків, звичний базарчик, за ним зо дві вулиці з будинками-мурашниками, де на два-три нічим не обгороджені двори припадав один колодязь, потім — ремісницький квартал: Шкіряна вулиця, Ковальська Приморська (тут багато вулиць звалися Приморськими, бо їхні сестри-близнючки розташувалися й на іншому кінці Столиці), Шевська Приморська, Столярна Приморська, на якій Інтар був лише одногоразу — коли причепився до трактирника торік… Усі ці вулиці були схожі одна на одну: невеличкі будинки з майстернями в одному просторому дворі, оточеному високою кам'яною огорожею. Хвіртки й подекуди ворота (не потрібні тут нікому) вдень розчинені навстіж, але в кожному дворі сидить на ланцюзі величезний, лютий з вигляду пес. Хлопчик мимоволі пригадав усі розповіді про те, що ночами ремісники ворота замикають, а собак спускають, і непереливки буде тому, хто виявиться на їхніх вулицях у непевну годину…

Інтар усе йшов та ішов, і ось уже опинився в майже незнайомих місцях. Добре, перехожі підказали, як іти до річки, але попередили при цьому: шлях далекий, до смерку дитині його не здолати.

Це Інтар і сам розумів. У кінці Столярної вулиці йому поталанило: жалісливий погонич, віз якого був навантажений туго натоптаними мішками, сам погукав хлопчака, що розгублено озирався, та запропонував підвезти, однак попередив:

— Я на Здобну вулицю їду, борошно везу. Відтіля в порт.

— А Здобна вулиця від річки далеко? Мені на той берег треба…

— Не так уже й далеко, там пряма дорога до Старого мосту. Цей тобі підходить? Чи, може, ти до Західного чи до Східного йдеш? А чи до Нового?

— Нє-а… мені Старий потрібен!

— То я тобі покажу, як іти, до заходу добіжиш, — посміхнувся возій.

Інтар подякував і видерся на воза. Їхали не швидко, але це було краще, ніж плентатися, збиваючи босі ноги.

— Здорово їхати, а не йти, — озвався він.

— Атож, ось тільки конячки з тобою не погодяться, — посміхнувся чоловік і запитав: — А що ж тобі потрібно біля мосту?

— Справи в мене там… — невпевнено відповів хлопчик.

— Таємні?

— Та ні, до дядька добратися треба, — Інтару не хотілося розпитувань.

Возій кивнув, але довго мовчати, як видно, не зміг.

— Ти, бачу, хлопчисько самостійний, у мене небіж такий само. Щоправда, молодший за тебе буде років на п'ять. Але вже видно, жвавий буде хлопчисько. Якось зайшов я до сестри в гості, розмовляємо про своє, а він у дворі взявся камінням у двері поціляти. Грюкоту від них… Мати разів зо два гукала йому у вікно, щоб припинив негайно, він уваги не звертає… Ну, вона вийшла, потиличником його нагородила, та й каже: «Ти що, не чув? Я тобі звеліла негайно це припинити!» А він очицями кліпає: «Як я міг почути за таким грюкотом?»

Інтар засміявся.

— О який! А може, він і справді не чув.

— Можливо, — легко погодився возій. — Буває так, коли людина такою справою займається, що дуже гримить….

— Або такою, крім якої нічого й знати не хоче, — підхопив Інтар. — Тоді йому на всіх начхати. От про одного капітана в нас у трактирі говорили, що він будь-якого свого матроса тільки тоді людиною назве, коли той за борт втрапить.

Возій покотився від сміху.

Так вони їхали далі, розважаючи один одного байками та жартами.

Наприкінці шляху возій почастував Інтара хлібом і сиром, тож хлопчик ще й попоїв трохи.

Возій зсадив нарешті свого маленького супутника на Здобній вулиці (вона виправдовувала свою назву десятками пекарень і запахами свіжого хліба та здоби, від яких рот у Інтара негайно наповнився слиною — аж замакітрилася голова. До речі, кам'яних стін і хвостатих сторожів тут не було). Возій пояснив йому, як пройти до Старого мосту, й побажав удачі.

Інтар розпрощався з доброю людиною та вирушив своїм шляхом, заздро косуючи на покупців, які заходили до пекарні, а особливо — на тих, які виходили звідти.

Звідси розвозили хліб, напевне, в усі кінці Столиці. Принаймні в рідних місцях Інтара пекарень він не пам'ятав (прилавки й лотки з пиріжками на свята не беруться до уваги): в родинах хліб пекли дружини та дочки, а в трактир Орама його й справді привозили…

Звідси, мабуть, тому що Івині не було коли ще й цим займатися. Інтар пригадав людей на возах, завалених хлібом, усілякими булками, пампушками й медяниками. Вони з'являлися в портових кварталах кожного четвертого дня й голосно вихваляли свій крам, який Орам і хазяї інших харчевень закуповували у значній кількості. Напевне, хліб везли просто звідси… І, видно, цим займалися працівники хазяїв пекарень… Інакше був би задорогим, якщо через перекупників.

Міркуючи про це, хлопчик повільно брів вулицею, не бажаючи розлучатися зі смачними теплими запахами. Зараз, передвечірньої години, покупки тут робили найбільше жінки, а вже вони точно скуплялися для своїх домівок… А чому ні, якщо живуть недалечко?

Інтар повернув голову праворуч і розгледів за одно-двоповерховими будинками дерева. Виходить, Міський сад поряд. Авжеж, тут він і повинен бути… А довкола нього (виходить, і від Здобної вулиці неподалік) живуть люди зі статком, там навіть окремі будинки зі своїми садами стоять, як розповідали. То будинки голів гільдій різних (а що, у голови Гільдії Пекарів теж, мабуть, там свій будиночок є!), помічників їхніх, торговців щасливих, наставників Університету (Університету звідси хлопчик не розгледів, та й не знав куди дивитися, — чув тільки, що цей величезний будинок мусить стояти біля річки, але річка ж через усе місто тече…) й інших, хто гроші рахувати вміє, але не мідяки рахує…

Справжня знать не в цих місцях мешкає, а на сході, якщо від міських воріт дивитися. Це хлопчик теж чув. А тут… Кгм, а з тутешніми мешканцями Інтар був би зовсім не проти місцями помінятися. І така смачна вулиця під боком, і грошей досить, щоб по ній з користю погуляти…

Он як та жінка, наприклад… Хлопчик заздро втупився в кругловиду товстунку років тридцяти, що вийшла з пекарні з кошиком здоби: струдлів з варенням (Інтар був упевнений, що з варенням, ніс його ще ніколи не підводив!) і ватрушок.

Біля ліхтарного стовпа на жінку терпляче чекав невеличкий пухнастий цуцик. Він побачив господиню й кинувся до неї, натяг до краю недовгий повідець, навіть став на задні лапки. Вона погладила цуцика та звеліла:

— Почекай тут, малий, мамі потрібно ще декуди забігти…

Інтар пирхнув. Якщо вона — мама, то хто ж тато? А обурений цуцик зрозумів, що господарка знову збирається відійти, й голосно, ображено загавкав.

— Ну тихше, тихше… — товстунка дістала з кошика найбільшого струдля й тицьнула його цуцикові. Той схопив, надкусив, викинув з пащі, заскиглив…

— Сиди й чекай! — звеліла жінка, віддаляючись у бік однієї з пекарень. Інтар простежив за нею поглядом. Цуцик теж. Він уже не гавкав: ліг, опустив голову на лапи. Струдель лежав перед його носом, але засмученому звірові було не до солодкого.

— У дурний пес, щастя свого не розуміє… — пробурмотів собі під ніс хлопчик. — Ну, зжер би солодке, а потім і господиня прийшла б. Ні, не заслужив він такої смакоти…

Інтар вирішив відновити справедливість і підійшов до цуцика. Обійшов навколо стовпа та швидким рухом схопив струдля. І відскочив.

Але звір, ще мить тому байдужий до подарунка господині, не стерпів такого нахабства — він стрибнув, вирвався із нашийника та кинувся на хлопця.

Такого дрібного собаки Інтар не боявся, але зайвого галасу не хотілося.

Він кинувся навтьоки, запихаючи струдля в сумку, що висіла через плече, а пес помчав за ним, заливчасто, обурено гавкаючи.

— Малий! Стій! Зупинися негайно! — почув хлопчисько позаду голос жінки, яка, видно, вискочила з крамниці на гавкіт. — Ох, та ловіть же його хто-небудь!

Інтар рвучко змінив напрямок. Він розвернувся до цуцика, дав тому стрибнути на себе ще раз і міцно схопив пухнате сіре тільце, перекинув його головою назад через плече. Песик пручався, бив і дряпав лапами, з переляку навіть не намагаючись кусатися, але хлопчик уже біг до пекарні й товстунки з голосним криком:

— Пані! Пані! Ось твій пес!

— Ох, це ж треба! — жінка підбігла, вихопила в Інтара з рук цуцика. — Маленький, золотий мій! Навіщо ж ти втік?

Цуцик дзявкнув і ображено скосив око на «ловця».

— Я йшов собі, а твій пес, пані, як кинеться, — хлопчик потяг носом. — Он він як мене подер… — на плечах у Інтара й справді з'явилося кілька червоних подряпин. — Боляче… — тихо й сумно додав хлопчисько.

— Бідолашний, — жінка сплеснула руками, — ти пробач мені, й Малому пробач, дурненький він, молодий… Ось, візьми! — вона тицьнула Інтару два найбільші струдлі й ватрушку зі свого кошика, та ще додала жменю мідяків. — Ти хоробрий хлопчик!

— Дякую, пані! — Інтар міцно притис до себе здобич і поквапився забратися звідти.

Тепер іти було набагато веселіше. Інтар зжував собачий струдель та ще й ватрушку. Решта в нього не влізла, й хлопчик сховав струдлі в ту саму сумку.

Мідяки він перелічив — аж шість, непогано для одного бою з собакою! — і додав до решток своїх заощаджень.

Тим часом смеркло. Ліхтарники довгими ціпками підсаджували в скляні клітини на високих стовпах тьмяні жовтогарячі вогники. У їхньому світлі вулиця здавалася вужчою і довшою. Зачинялися крамниці, на вулицях ставало більше люду. Кілька разів по бруку промчали вершники: юрба поквапливо розступалася, ледь здаля чувся цокіт підків. Адже й справді — затопчуть і не помітять.

Інтар проминав жінок, які теревенили, дітей, котрі грали в камінчики й мотузочку, чоловіків, що гомоніли й голосно сміялися, хлопців і дівчат, які трималися за руки… Він ішов та йшов, не знаючи, скільки ще йтиме, а обіцяного мосту все не було.

Нарешті хлопчик упевнився, що заблукав. Він наблизився був до побожної з вигляду бабусі, котра сиділа на лаві, з наміром запитати дорогу, але тільки-но почав: «Шановна, будь ласка….», як та брутально обірвала його:

— Забирайся геть, жебраче!

Інтар відсахнувся. Від образи мовчки стис кулаки й побіг уперед.

Коли знову сповільнив крок, рішуче підійшов до двох чоловіків, які курили люльки, та випалив на одному подиху:

— Шановні, як пройти до Старого мосту?

Вони пояснили дорогу й, здається, були добряче здивовані блиском очей та тремтячим голосом хлопчиська, який цілком чемно їм подякував.

Поки Інтар повертався назад і шукав правильний поворот, небо вже вкрилося зірками, значно похолоднішало. Інтар щулився, лаючи себе за те, що не здогадався прихопити куртку. Щоб зігрітися, пішов швидше.

Закінчилася Здобна вулиця, й хлопчик тепер ішов повз невеличкі милі й чисті будиночки з садками й огорожами з мережаних ґрат. Із садків пахло чимось теж смачним, але воно змушувало думати не про їжу, а про дерева й траву — зелену-зелену, високу-високу, таку, котрої Інтар ніколи не бачив. Згадалися байки матросів про землі, де ліси від краю до краю, і не буває зими, і не знати чого схотілося заревіти.

Хлопчик неабияк стомився, і знову пішов повільніше. Мучила спрага.

На вулиці вже нікого не було. У вікнах будинків горіло світло, звідти долинали голоси. В одному будинку, незважаючи на прохолоду, вечеряли на веранді. Інтар постояв, подивився трохи, як ріжуть м'ясо, як розливають щось із глечика…

Але тут хлопчиська помітив батько родини: його обличчя миттю зробилося лютим, і він швидким кроком рушив до огорожі, тому Інтар завважив за потрібне забратися звідтіля: зовсім не мав бажання бути вилаяним або отримати по шиї. І було б ще за що! Так ні, проженуть просто тому, що не хочуть, аби «волоцюга, вуличний голодранець» отут стирчав…

— Та хай вам грець усім! — невідомо кому голосно заявив Інтар. — Якщо у мене грошей нема, так думаєте, що я гірший за вас? А ось вам! — він показав затишним будиночкам найбільшу гидоту, яку тільки міг зобразити: вказівний палець, просунутий у складену «колодязем» іншу руку — й потупав геть.

Вулиця закінчувалася площею, від якої три інші вулиці розбігалися в три кінці. Дві були схожі на ту, з якої Інтар вийшов. Третя набагато коротша — вона проглядалася майже наскрізь і була досить пожвавленою. Інтар перепитав і з’ясував, що вона-то й веде до мосту.

На площі був колодязь, і хлопчик з насолодою напився. Настрій відразу покращав, його не зіпсували навіть три мідяки, які довелося віддати сторожеві за прохід через міст. Навпаки, Інтара ще потішило те, що от же — три, а не чотири, як думалося.

А на мосту народу було, напевно, вдесятеро більше, ніж на вулицях. Інтар зрозумів, чому так: із берега на берег перебиралися й кінні, й піші, й карети, й вози, і всі квапилися, кидали гроші сторожу й поспішали на міст, набагато вужчий за будь-яку вулицю: якщо вже їхав віз, людина збоку пройти не могла.

Хлопчик із натугою пробився крізь юрбу ближче до низької (навіть лише всього по груди) огорожі мосту й пішов, тримаючись її, — надто вже цікаво було подивитися на річку згори. Вода здавалася чорною та густою, разом із нею повільно пливли каламутно відображені кривуваті зірки й усіляке сміття на кшталт старого кошика без ручки, нерівно обламаної по краю дошки й держака від дерев'яної ложки. Тхнуло від річки майже так, як від помийного цебра на кухні в рідному трактирі Інтара, хіба що слабше.

На іншому кінці мосту теж сидів сторож.

— Я вже сплатив там, — повідомив йому хлопчик, який чомусь налякався, що й тут із нього зажадають плату.

Сторож кивнув.

— А риба в річці є? — запитав Інтар, який раптом пригадав грубенькі сріблясті тулубці з порожніми очима, які щодня опинялися в його матері на кухонному столі.

— Є. Щодня табунцями. Догори черевом пливе, — зронив сторож.

Хлопчиськові жарт здався не смішним. Він мерщій утік з мосту.

На іншому боці виявилися такі самі вулиці із будиночками, але тут вони були зовсім тихі й порожні, тільки через кожні двадцять кроків горіли ліхтарі, а вікна вже згасли: люди лягли спати. Інтар чув свої власні кроки, й від цього чомусь стало лячно. Хлопчиськові примарилося, що він став зовсім крихітним, а будинки навколо роздулися вгору й ушир. Щось зашелестіло за спиною, немовби підкрадався величезний кіт… Інтар уявив собі кота завбільшки з будинок, очі, що світяться в темряві, та жахливі пазурі — не витримав і побіг.

Вулиця різко обірвалася, навколо посвітлішало: хоч місяць іще не зійшов, але дуже яскраво горіли зірки. Хлопчик опинився на порожній базарній площі — що базарній, було видно відразу по рядах дерев'яних прилавків, високих, майже по шию Інтарові.

Він трохи заспокоївся — на відкритому просторі вже не ввижалося погане. Інтар вирішив переночувати тут, забратися під один із прилавків: й вітер не так дме, й дощ, коли що, не замочить.

Він поблукав, обрав прилавок, який здався найзатишнішим. Став рачки, заповз під нього, рукою нишпорячи перед собою по землі — під прилавком спершу здалося так темно, що хоч у око стрель… і відшукав щось велике, тепле…

Хлопчиська хитнуло вбік:

— A-а! Пацюк! — він не зносив цих сірих зубатих звірят.

— A-а! Не чіпайте, гади! — людським голосом заверещав пацюк.

Інтар охнув, підскочив, ударився головою об прилавок…

— Ти… Ти хто?

— А ти хто?… — пискнув «пацюк».

Очі в Інтара трохи звикли до темряви, й він розгледів, що «пацюк» менший за нього, але має цілком людські руки, ноги й голову.

— Я ніхто… Я сюди спати прийшов.

— І я… теж…

— Теж ніхто, й теж спати?

— Ага…

Голос «пацюка» здався хлопчиськові знайомим.

— А звати тебе як? Мене — Інтаром.

— Я Ренорд. Ренні.

— Ти завжди під прилавками ночуєш? Чуєш, а де я тебе зустрічав?

— Не знаю…

— І я не знаю. Але десь зустрічав — точно… Виповземо, га? Я на тебе подивлюся при світлі.

— Нікуди я не полізу, мені й тут добре… — Ренні зіщулився.

— Та годі тобі, там не так уже й холодно. І потім — я ж подивлюся тільки.

Ренні мотнув головою:

— Я боюся не холоду.

— А чого боїшся? — миттю поцікавився Інтар.

— Нічого… — тужно промовив його новий знайомий. Інтару стало ще цікавіше.

— Чуєш… а ти їсти хочеш?

— Ще б пак! — Ренні пожвавішав. — А в тебе є їжа?

— Є! Два струдлі з варенням! Свіжі!

— Ой! Дай!

— Дам, якщо вистромиш голову назовні й даси себе розгледіти.

— А… — Ренні завагався. — А точно струдлі є?

— Точно. О, — Інтар відломив від одного шматочок, не виймаючи з сумки, та передав Ренні. Той проковтнув миттю.

— І справді з варенням. Ну, добре. Тільки там, зовні нікого нема?

— Зараз перевірю.

Інтар вистромив голову й уважно оглянув площу.

Ряди прилавків, місяць на небо викотився, догори повзе, надгризене кружальце, світить, не гірше за ліхтар…

— Нікого. Вистромлюйся, не бійся.

Ренні нарешті виповз. Інтар побачив «пацюка» на освітленому просторі й відразу його пригадав:

— Е! Ти — той самий малюк з базару, який учора вранці в мене кошика поцупити хотів!

— А ти мене ще пхнув так, що я впав! — зрадів знайомому Ренні. — Точно!

— Авжеж! — підтвердив Інтар.

Удалині загавкав собака. Ренні охнув і знову пірнув під прилавок. Інтар поліз за ним. Дістав і віддав малюкові одного струдля:

— На, тримай… А чого ти тут ховаєшся? Від кого?

— Від работоргівців, — зізнався Ренні, жуючи. — Які дітей крадуть. Я від них утік, а вони тепер мене ловлять. От я й ховаюся.

— Отакої… — Інтара пересмикнуло. Відразу пригадалися всі розмови про викрадачів дітей і мамчині попередження. Але то розмови, а тут…

— А як це вийшло? І чого вони тебе ловлять, раз ти втік уже? Особливий ти, чи що? Не простіше інших хлопчаків натягати?

— Тут таке вийшло… — Ренні майже доїв струдель, жував він швидко. — Слухай…

Я ж сам не зі Столиці. Із селища неподалік, у нас там усіх земля годує, — він поважно вимовив очевидячки чужі слова. — Овочі продаємо, зерно… Тільки мамка моя померла, давно ще, а татко п’є… Йому волю дай, то він хмільне цебрами хлистатиме. До мене йому діла нема. Якби сусіди попоїсти не давали, я б помер. Коротше кажучи, я вирішив утекти від нього. Думав, у Столиці прилаштуватися легше, я ж на будь-яку роботу згоден, а там підросту — легше стане.

Інтар зітхнув. Легше, аякже… Померти тут легше… Ремісники всі по гільдіях, торговці теж… Чужих женуть поганою мітлою. Інтар злобливо стис кулаки: щоразу, як думав про це, ставало паскудно в роті й у горлі.

Мерзенність це! Хоч ти яким умільцем будь, коли не в підходящій гільдії, ніхто на твою роботу й не гляне… А знайдуться — так сама гільдія подбає, щоб ти в неї на дорозі не стояв… Навіть у вантажників і мітлярів гільдії є. Дурник цей Ренні… А люди — наволоч!

— І давно ти втік? — запитав він у малюка.

Ренні забарився з відповіддю. Не був упевнений, чи варто звірятися цьому незнайомому хлопчиськові із чорними очима, в яких блищить цікавість, у найтаємнішому. Начебто він по-доброму зараз… Начебто.

— Я четвертий день тут… — озвався він нарешті. — З роботою нічого не вийшло. Я на базарі тоді крутився, бо думав хоч там чого відшукати, хоч поденщину яку. І в кишеню до тебе… Ну, так, вирішив залізти… з голоду, напевно… Не гнівайся.

— Та не гніваюсь я, забудь! — Інтар тицьнув малюкові останнього струдля. — Жуй ось іще краще та розповідай.

— Ой… — той вчепився в подарунок обома руками. — Спасибі… А може, краще на завтра залишити?

— Завтра ще добудемо. Якщо припече — купимо, гроші є. То що з тобою було?

Ренні вп’явся зубами в булку. Місяць тим часом видерся вище на небо, світло його тепер заливало і землю під прилавком, і обох хлопчаків:

— Ну от… — вів далі малюк. — Я тоді цілий день блукав-блукав…

Він сумно зітхнув, згадуючи, як із порожнім черевом тинявся залитими сонцем вулицями, галасливим, курним базаром. Їсти хотілося до одуріння й тому здавалося, що світ навколо наповнений різною їжею та людьми, що жують… Зупиняючись біля будинків і крамниць із проханням про роботу, Ренні часом волів би заліпити собі воском носа й вуха — щоб не відчувати звабливих запахів супів і каш, не чути, як жінки кличуть своїх дітей обідати, а ті, дурні, ще відмахуються:

«Я потім, мамо!», «Я пізніше, поки що не хочеться!»

Ренні душу б віддав за те, щоб так звернулися до нього. І вже вечоріло, коли малюка все-таки гукнули, хоч і з трохи іншими словами. Чоловік із пласким обличчям, який стояв біля дверей високого будинку з купою згортків, покликав…

— Я підійшов, — згадував Ренні, — а він і каже: «Малий, допоможи мені ці згортки в дім занести, я тобі за кожні два згортки мідну монету дам». Ну, я погодився…

Згортки були чималенькі й досить важкі для Ренні, але він, пихкаючи, затяг їх усі, куди вказав незнайомець, — на другий поверх. Кімнати там були порожні, мовби чоловік щойно вселився в дім.

— Скінчив я зі згортками, — розповідав малюк, — а він мені: «Малий, підмети отут, я тебе нагодую за це». І я знову погодився. Підмів. Він тоді їжу дістав… Вогонь розвів у каміні, відвару трав'яного зробив, гарячого… І ось я наївся, відвар цей випив, і голова важка стала. Сиджу, позіхаю, хитаюся. А він: «Якщо ти так стомився, можеш тут поспати». І стелить щось… Я вже як у тумані був, пішов і ліг. І заснув, — Ренні ум’яв другого струдля, втер руками замурзаний варенням рот, руки облизав і продовжив:

— А прокинувся я… Було темно й задушливо. І трясло. Голова боліла — страх. Перед очима все пливло… Я сіпнувся — а ніяк…

Ренні майже відразу зрозумів, що він зв'язаний: руки за спиною, зап'ястя одне до одного притягнуті, й ноги окремо. Рот у хлопчика був заткнутий якоюсь ганчіркою, а сам він лежав у мішку, на кшталт тих, у яких перевозять борошно й зерно.

Інтар тільки ойкнув.

— Оце так-так! Як же ти потім, га?

— А я ось як умію, дивися! — Ренні зчепив руки замочком за спиною, а потім сів і проліз ногами крізь руки, так що вони, як і раніше зчеплені, опинилися спереду.

— Отакої! — захоплено вигукнув Інтар.

— Ага! Це в мене з дитинства, я так вигинаюся, що всі навіть жартують, буцімто в мені кісток нема! — похвалився малюк. — А ще ось, — він схопив пальцями ніг камінчик і почав спритно перекидати його з ноги на ногу, хапати різними пальцями, згинаючи їх по-всякому.

— Я ногами вузол на руках зачепив… і розтяг помалу. Не відразу, звичайно, але вийшло. А потім уже розв'язав ноги й рота звільнив. А мене все трусило. Я й зміркував — на возі мішок везуть кудись. Я тоді за горловину мішка зсередини схопився, тягти почав.

Отут мені пощастило — він, видно, не особливо туго зав'язаний був, або мотузка така трапилася — розв'язав я мішок врешті-решт. Хоча вже ніч була, місяць світив уповні — видно все, як удень! Але я поки з мішка вилазити не став, сидів у ньому й дивився. І нюхав. Рибою запахло, сильно. Я чую, хтось говорить: «Приїхали — порт. Сюди звертай, тут ближче…» А потім віз зупинився, возій почав лаятися з кимось: «Куди преш, не розійдемося ми тут!» — а йому відповідають — мовляв, сам куди преш… Ще віз якийсь, назустріч, мабуть, їхав, а роз'їхатися — ніяк. От вони й зупинились та лаються.

Отут я з мішка й вислизнув, звалився просто на бруківку, вдарився боляче, коліно забив. Відповз сяк-так за якийсь чи то дім, чи повітку. Причаївся. Треба б утікати, а я не можу — в голові каламутно, все навколо крутиться, й коліно, зараза, болить, хоч вий!

Потім голова відійшла трішки — видно, відхекався. Вистромився тоді й дивлюся — де я? Кораблі побачив, зовсім близько, кроків сто до них. І возів двоє — один, із якого я скотився, мішками під зав'язку навантажений.

— І в кожному дитина сидить? — Інтар здригнувся, коли це уявив…

— Ага… Тобто… Напевно… — малюк раптом почервонів і швидко заторохтів далі:

— Я навіть спину того гада з пласким лицем упізнав, того самого, що мене годував-напував… Він там сидів, і ще один поруч — здоровий, чорношкірий здоровань! Вони з другим возом сварилися, той нарешті назад здав, вони проїхали… До корабля одного покотили, з нього їм сходи спустили… Вони мішки затягати почали.

А я, бач, стою. Здуру, напевно. Я зовсім перелякався тоді, та й коліно… Я боявся — чи не чи кістку розбив.

І поки вони мішки затягали, я корабель добре розгледів! Там три такі… ці… щогли…

— Гарна прикмета, — пирхнув Інтар, — такий кожен третій…

— Ну так, а на задній щоглі таке вітрило навскіс…

— Таких теж повно.

— Так. Я знаю…. Тільки я цей запам'ятав, розумієш? Розповісти не розповім, а побачу — покажу. Із сотні знайду!

— Здорово! А тут ти як опинився?

— Та я ж розповідаю — вони мішки затягали й до мого добралися. І коли той, Пласколиций, підняв порожній мішок… Я перелякався зовсім і рвонув звідтіля. І про коліно забув, хоча раніше здавалось — і кроку не ступлю. Я швидко бігаю! Тільки дарма я, напевно, втікати кинувся — тому що вони мене помітили. І чорношкірий за мною побіг. Ох-х…

Інтар погладив Ренні по волоссю. Ото вже не щастить. Шкода малого…

— А потім що?

— А потім я біг… А Чорний за мною. Я шаснув у якийсь завулок, потім ще в один. І начебто кроки позаду стихли. Я спокійніше пішов, потім побачив дошки складені. Я за них забрався й там заснув. А коли прокинувся, вже ранок був і мене пацюк обнюхував… Бр-р-р!.. Я його шугонув і звідтіля пішов, коліно ще боліло але тихше вже, вгамувалося за ніч трішки. Я думав — край, вибрався з халепи. Знову на ринок подався, вже майже в полудень… Сподівався — цього разу мені з роботою більше поталанить. Раптом дивлюся — а там той Чорний!

Хлопчиська пересмикнуло від спогаду про те, як люто дивився на нього чорношкірий чоловік.

— Я такого драла дав… Вискочив на якусь вулицю, а там карета наймана їде, багато у вас таких містом катається, з жовтими знаками. Я ззаду причепився. Так на ній і проїхав до мосту. Там мене сторож зігнав. Я втік через міст від нього, другий сторож ще отямитися не встиг, як я повз нього промчав. Та я й сам мало що тямив.

А потім знову біг… Нарешті зачув, що ноги не тримають. Сів на землю перепочити. Сидівся-сидів… І тут бачу здаля того самого Чорного. Його ж добре помітно.

— І ти знову втік?

— Ага. До цього базарчику ось добрався. Отут мені трапилася робота — крам стерегти. Ну, я й стеріг до вечора. Все мені той Чорний ввижався. А одного разу я навіть Пласколицього побачив… Начебто… Коротше, як торговці розійшлися і я одержав свій зароблений мідяк, я нікуди не пішов, а під цей прилавок сховався. Я боюся, що вони мене спіймають. Не придумаю, як Чорний довідався, куди та карета їде? Не міг же він за нею всю дорогу стежити?

— Із жовтими знаками, кажеш, карета? — перепитав Інтар. — А з якими?

— Коло й у колі ще закарлючка, — пригадав Ренні.

— Це не закарлючка, а літера, — пояснив Інтар.

— Справді? А яка?

— Не знаю, я грамоти не навчений. Тільки це не просто наймані карети, з такими знаками. А такі, які через усе місто їздять кінців у вісім, туди й назад.

Увесь час назад, назад… Чорний, видно, у Столиці не новачок, і він знав, що карета з порту покотить до річки й через Старий міст… Може, він сподівався, що тебе на мосту сторожі зловлять. Але не вийшло. Ти тільки переполоху такого наробив, що тебе надовго запам'ятали.

Ренні зітхнув. Опустив голову на складені на колінах руки.

— Твоя правда… І що мені тепер, сто літ ховатися?

— Ні… — Інтар подумав. — Може, твій Чорний тебе вже загубив — місто велике. Вони тебе ловлять, напевне, тому, що бояться: ти розповіси варті про їхній корабель.

Якщо ти зумієш його описати, то прикмети розішлють по всіх усюдах, цих гадів давно вже шукають. І тоді їм у жодному порту Імперії прихистку не буде, навіть якщо з нашого, що найвірогідніше, вони вже відплисти встигли.

— Та кому я розповім? Я ж нікого тут не знаю!

— Варті! О… Слухай! Але ж і правда — давай ти завтра розповіси про все сторожі!

— Ти здурів? Так вони мене й послухають, волоцюгу! — Ренні не дуже вірив у те, що від міської варти коли-небудь буває користь. Інтар у цьому був із ним згоден: якщо йшлося про крадіжки, грабежі чи вбивства, варта не надто помагала. У трактирі не раз точилися балачки про те, що стражники з кожної беззаконної справи мають свою частку — мовляв, у злодіїв, грабіжників, убивць, як і в торговців, купців, ремісників, шинкарів, жебраків та інших добропорядних громадян, теж гільдії є; ось оці-то таємні гільдії варті й платять. Утім, Інтар чудово знав від Арима, що та сама Гільдія Збирачів і справді щомісяця відраховувала якомусь сотникові десяту частку доходу. А шинкар Орам, який на чверть розводив вино водою (Інтару було суворо було наказано носити для цього воду свіжу, щойно з колодязя, щоб, не доведи Небо, відвідувачі не потруїлися), завжди тримав напоготові для варти в окремому глечику найкращий і міцний хмільний напій, без краплі домішок. Та й плати за їжу й питво він зі стражників не брав.

Загалом, варта, вона варта і є. Як мамця казала: «Хіба що в них під носом людину різатимуть — тоді, може, й втрутяться».

Із крадіжками, грабунками та вбивствами все було зрозуміло, проте коли крадуть дітей, щоб продати їх у рабство, — це вже дещо інше. І справа навіть не в нагороді, обіцяній Імператором.

Інтар пригадав семирічну капловуху Ові, яка спритно вигравала в крем’яшки у всіх хлопчаків на їхній вулиці. Її батько служив у міській варті…

— У стражників же теж діти є, розумієш, — він повернувся до Ренні, — й цих дітей точнісінько так само можуть украсти, як будь-яких інших. Тож із цими работоргівцями стражники серйозно воюють — за своє ж таки добро!

— Думаєш? — невпевнено перепитав малюк.

— Точно!

— То розповісти все першому-ліпшому стражникові?

— Ага. Якщо в нього своєї дрібноти нема, то в його родичів є або в друзів… У міської варти також начебто Гільдія, хоч і по-іншому називається. Ну, загалом, вони туди тільки своїх беруть. А раз своїх — значить, підрослу дрібноту або яких родичів.

Ренні кивнув.

— Так що завтра ми їх знайдемо, — підсумував Інтар. — Раз тут базар, значить, вартівня мусить бути поблизу. Зранку пошукаємо, — він позіхнув, — а зараз давай спати, га?

— Давай… — у Ренні й самого злипалися очі.

Розділ 5

Решту ночі хлопчаки солодко проспали під прилавком, обіймаючись, а на світанку їх стусанами розбудив і прогнав торговець, який прийшов на своє законне денне місце. Вони відбігли подалі, вмились, напились води біля найближчого колодязя та подалися розшукувати міську варту.

У тісній вартівні біля вікна дрімало аж двоє охоронців закону. Ймовірно, їм раненько довелося встати, аби вчасно прибути на пост, от вони зараз і надолужували втрачене.

Недалеко від вартівні Ренні зупинився.

— Я боюся…

— Ну? Чого? Думаєш, гірше буде? — Інтар підштовхнув його в спину.

— А якщо вони мене назад до батька відправлять? Я ж із дому втік…

— Та кому ти потрібен! Ну, не кисни, ти ж не мусиш їм про батька розповідати. Скажемо що… що ти мій братик.

— Ага-а… і хто такому повірить? — Ренні із сумнівом оглянув Інтара: чорні, схожі на сливи очі, шкіра набагато смаглявіша, ніж у нього, — все це виказувало в хлопчиськові південну кров.

— Ти ж із південців, авжеж?

Інтар знизав плечима.

— Мамка казала: мій батько був якийсь матрос-південець. А, от чого ти нервуєш… Кгм, так, ти білий… І волосся, й скрізь. Ну, та це дрібниці. Моя мамка в шинку не тільки їжу подає… І вона сама з півночі, теж така білява, як і ти. А батьком хто завгодно міг бути.

— А… Ага, — тямущий Ренні кивнув, — тоді добре.

— Ну от і пішли!

У Ренні, як і раніше, нога за ногу запліталася, але врешті-решт до вартівні вони таки добрели.

— Агов… Шановні! Доброго вам ранку! — гукнув Інтар стражників.

Один у відповідь позіхнув, другий запитав:

— Чого тобі?

— От… Ми з братиком вам дещо розповісти хочемо.

Про тих, хто дітей краде.

Стражників це побудило. Вони вже уважніше оглянули хлопчаків, потім один з рудуватою борідкою розчахнув двері вартівні.

— Ну, заходьте…

Хлопчаки ввійшли. Всередині тхнуло тютюном та шкірою, стояли біля вікна лава й стіл, на столі — глечик. Задня частина вартівні не мала вікон і була відділена від передньої частими ґратами. Ґратчасті двері защіпалися на засув і замок, ключі висіли при поясі бороданя. Видно, із цих двох він був старшим.

Двері за хлопчиськами зачинили й замкнули.

— Кажіть, дітки… Ви хто й звідки самі? — запитав бородатий.

— Я Інтар, а це Ренні, мій братик… — почав син Івини, але його перебили:

— Ренні? — обидва стражники пильно глянули на малюка. Той скулився й почервонів.

— Так… Ренорд…

— І скільки ж тобі років? — запитав другий, високий, з їдкими очами.

— Ші-ість… — малюк скулився ще більше під пильним поглядом стражника. Інтару це не сподобалося — чого б їм дрібноту цю так розглядати? Ет, чи не дати драла звідси, пошукати інших… Так запізно.

— Гаразд. Продовжуйте, — кивнув бородань. Другий, високий, і далі мовчав.

— Ренні попався таким викрадачам, і дивом утік. Зараз він сам усе розповість. Він ішов собі вулицею, нікого не чіпав і тут побачив чоловіка, пласколицього такого… Ну, Ренні, продовжуй! — Інтар штовхнув малюка в бік.

Затинаючись і плутаючись, Ренні виклав усю історію. Він знову спробував описати корабель, і знову зазнав невдачі, але й далі повторював: «Побачу — впізнаю!»

Стражники слухали мовчки, часом перезиралися й чомусь посміхались. Інтару ставало дедалі незатишніше, він щораз дужче жалкував, що вмовив Ренні йти сюди.

Нарешті малюк замовк.

— То виходить, чоловік середнього віку й величезний на зріст чорношкірий? — перепитав бородатий стражник.

Ренні кивнув.

— Спритно… — бородатий помовчав, а потім підморгнув напарникові.

Той раптом схопив Інтара за плечі, заломив йому руки за спину. Хлопчисько закричав від болю, спробував брикнути стражника. Кудись влучив п’ятою, але чоловік не звернув на це уваги, потяг Інтара до ґрат і запхав усередину. Слідом за ним туди полетів і Ренні.

Брязнув замок.

Інтар підскочив до ґрат.

— Агов! За що? Ви подуріли?

— Стули пельку, — байдуже відгукнувся бородань, піднімаючи з підлоги Інтарову сумку та порпаючись у ній. — Слуги, які обікрали хазяїв, мусять бути покарані.

— Що?! Які слуги?!

Бородатий знайшов торбинку, до якої Інтар складав свої гроші. Витрусив мідяки на долоню. Перелічив. Зсипав у свій поясний кошіль і лише по тому зволив відповісти, киваючи на Ренні.

— Цей малий негідник обкрав поважного купця, свого хазяїна.

— Неправда! — підскочив малюк.

— Замовкни, — гаркнув другий стражник. — Ти, нікчемо, не посоромився обікрасти добру людину! Він же тебе з вулиці взяв, півроку годував-напував, йолопа! А ти в нього весь виторг за два місяці поцупив!

— Тисячу золотих! — додав рудобородий. — Таку грошву!

— Добре, що чорношкірий тямущим слугою виявився, про тебе звістку по всіх постах розніс, прикмети твої! — вигукнув високий. — До вечора про це вже вся Столиця знала б! А тут така удача — ти сам прийшов. Знав же, що тебе ловитимуть, ось і вигадав про викрадення дітей, так?

— Але це правда! — закричав малюк. — Він ніякий не купець! І він мене вкрав!

Стражник розсміявся. Однак хлопчисько зовсім дурний, раз вважає, що хтось може сприйняти серйозно такі нісенітниці. Він пригадав, як пан Наоб Лоос кілька разів навідувався до них — не із цієї нагоди, а набагато раніше. Поважний купець дбав про долю дітей-сиріт, малих безпритульників. Він, як добре знали стражники, віддавав частину свого часу прилаштуванню таких дітлахів у гарні будинки слугами або на інші роботи, наприклад, у Храми, та просив їх повідомляти про всіх затримуваних бездомних хлопчаків і дівчисьок. Пан Лоос навіть сам приїздив по них. Кілька разів у супроводі старших жерців найбільших столичних храмів. З дітьми він бував постійно м’який і добрий, незважаючи на те, що ті аж ніяк не завжди відповідали належною повагою та ввічливістю.

А стражники за сприяння бажаним Небові справам отримували гарну винагороду.

— Не обмовляй пана Наоба Лооса, негіднику! Ми добре знаємо цю шановну людину, яка не перший рік живе в Столиці, — гмикнув стражник. — А ти бурлака, брехун і злодій.

— Та ви хоч перевірте! — закричав Інтар.

— Не репетуй! Що перевіряти? Зібрати для твого приятеля всі кораблі з усіх портів Імперії? По-твоєму, ми такі дурні?

— Ні, більше… — буркнув Інтар.

Стражник насупився:

— А ти, мабуть, допомагав цьому білявому в покражі? Знаєш, де добро приховане? От я вас обох поважному панові Наобу й передам, із рук у руки.

Інтар махнув рукою. Відійшов від ґрат, Ренні за руку відтягнув. Повів малюка в найдальший куток.

— Край, ми в пастці. Цей пласколиций Наоб їм, мабуть, нагороду за тебе запропонував. Та й знають його тут, зважаючи на все… І справді за купця мають, — тут Інтар засумнівався й запитав: — А чуєш, Ренні, ти мені не збрехав про работоргівців? Може, все так було, як ці кажуть?

Ренні зітхнув і сказав, тихо й сумно:

— Якщо вже ти мені не віриш, то хто повірить? Я бурлака, він — купець… Думай, як знаєш.

І сів у куток, носом до стіни.

Інтару стало соромно. Він присів поруч, обійняв малюка за плечі:

— Гаразд… Я це… Я просто запитав. Я тобі вірю. Але ох і влипли ж ми… Якщо Пласколицього знають, йому невдовзі скажуть, що спіймали тебе… нас…

— І він обох забере?

— Ще б пак… Ловив одного хлопчиська, а попалися двоє… Ра-адості…

Малюк шморгнув носом.

— Ти через мене вляпався…

— Не рюмсай! Зараз іще рахуватися будемо, хто більше винен, — у нього в самого на душі лежав тягар: винним якраз він виходив, тому й гнівався сам на себе. — Знайшов, чим займатися! Давай краще думати… Може, ще вирвемося звідси.

Ренні кивнув і затих. Він уже не вірив у порятунок. А Інтар чесно спробував не думати про страшне, «що незабаром буде», й знайти лазівку в пастці, куди він сам їх обох запхав.

Проте скільки Інтар не ламав голову, нічого не придумувалося. День тягся повільно. Іноді приходили якісь люди, чогось вимагали, й стражники йшли з ними, але двері ж бо залишалися замкненими.

Удень хлопчикам дали півбуханця чорного хліба та глечика з водою. Незважаючи на сумовитий настрій, з’їли та випили хлопці все.

— Незабаром поважний пан Лоос за вами з'явиться, — повідомив їм рудобородий стражник, забираючи порожній глек. — Він недалечко живе, на тім березі річки, й про вас йому вже повідомили, тож до заходу сонця забере вас.

— Яке щастя… — буркнув Інтар.

Він уже ненавидів цю руду бороду й другого стражника, схожого на жердину, який весь час мовчав. Він ненавидів заодно й усіх інших стражників столиці, яким теж готовий був довірити й себе, й Ренні, а вони, бач, тільки й чекали, щоб схопити двох дітей та отримати за цей великий подвиг нагороду! Він ненавидів їх за те, що вони беруть усе, чого побажають, й нічого не дають натомість, він ненавидів Орама, який догоджає їм задарма, а спробуй вантажник чи мітляр, який нічого не заробив за день, попросити в трактирника нагодувати його заради Неба, так Орам вилає ще й помиями обіллє! Він ненавидів кожного з тих, хто спить у своїй вартівні серед дня, і їхніх десятників, і сотників, які забирають працею добуті такою дрібнотою, як Арим, мідяки, і їх тисяцьких, котрі зводять собі величезні будинки й дозволяють тим, хто їм служить, грабувати людей відкрито, ненавидів і радників Імператора за те, що вони дозволили все це міській варті, ненавидів самого Імператора за те, що в нього такі дурні, бридкі радники, за те, що він сам навіть перевірити не хоче, що в його Столиці, в його Імперії діється, де той, хто платить, витворяє, що схоче!…І Небо хлопчик ненавидів, бо воно холодне, йому байдуже, воно не бачить, не бажає бачити, що люди роблять із людьми!

Така сильна бушувала зараз в Інтарі ненависть, що він навіть затулив собі рота руками, щоб не кричати, не проклинати вголос їх усіх, всіх, всіх, і він ненавидів навіть самого себе за те, що боявся викричати їм усе це, за те, що він слабкий, маленький, що не може їм помститися! А він мстився б усім: і варті, й поважним панам, і людям у чистеньких, маленьких будиночках, і боцманам, і капітанам кораблів, які недбало кидають йому мідяк, виходячи з кімнатки його матері, й головам гільдій, і…

Якби він був дужим! Якби міг!

Хлопчисько задихався з люті. Він відняв руки від рота, стис кулаки й замружився.

І раптом поруч завовтузилося щось тепле й запхинькало. Це був Ренні. Він уже плакав.

Інтар глибоко задихав. Ненависть перестала бушувати, немов закипіла каша в казані, вляглася на дно, але не розчинилася, не зникла — загусла там, як із тією ж таки кашею і буває, коли вона охолоне. Такою твердою стає — навіть найгострішим ножем не розрізати, нізащо…

Він повернувся до малюка, обійняв його за плечі.

— Не рюмсай…

Ренні увіткнувся носом йому в груди:

— Я не хочу в рабство…

— А я хочу? Ну тихше ти, тихше! Нема чого сирість розводити! — жалощі до малюка, до себе, до Сорота, до мамки кололи в груди грубими голками. Інтар міцніше притис до себе Ренні, а той, як до рідного, пригорнувся до нього.

Так хлопчаки й сиділи, поки двері відчиненої вкотре вартівні не пропустили двох: добре вбраного чорнявого, трохи сутулого чоловіка середніх літ із гладким обличчям і за ним — мускулястого чорношкірого, котрому довелося пригнутись, аби не зачепити головою сволока.

Стражники один за одним зігнули спини.

— Пан Лоос! — обличчя в рудобородого сяяло, ніби він побачив найкращого друга. — Гарний вечір, чи не так?

А онде й той малий мерзотник…

Купець підійшов до ґрат. Подивився. Кивнув. Посміхнувся.

Ренні відвернув погляд. А Інтар навпаки — втупився у обличчя Наоба. Зовні людина як людина… Пройдеш і не помітиш. Вигляд має поважний. Де ж у ньому все його лайно вміщається, га?

Наоб задоволено дивився на Ренні:

— Так, це він. Дякую, ви гідні стражі закону. Поки такі, як ви, не перевелися, громадяни Імперії можуть спати спокійно, — він висипав у долоні стражника жменю золотих.

— Другий був із ним, — повідомив рудобородий, ховаючи гроші.

— Бодай вам провалитися! — буркнув Інтар.

Наоб щось почув, повернувся до нього. Роздивився.

Інтар показав йому язика й відвернувся.

— Я заберу обох про всяк випадок, — вирішив пан Лоос. Ще кілька золотих перекочували в руку стража.

— О, звісно! — рудий бородань розчинив ґратчасті двері, другий стражник приготував мотузку. — Виходьте, голодранці!

Ренні вийшов перший і зненацька спробував проскочити поміж ніг у чорношкірого на вулицю, але той схопив хлопчиська за плече й підняв угору.

Він передав малюка своєму хазяїнові, а той власноруч зв'язав Ренні руки. Стражники так само пов'язали Інтара. Чорношкірий узяв обох хлопчаків за лікті та вивів назовні.

Зрозуміло, пан Наоб прибув не пішки. На нього чекала закрита карета, запряжена парою гнідих коней. За кучера був чорношкірий. Він відчинив дверцята карети, штовхнув обох хлопчаків усередину (сумка Інтарова залишилася на підлозі у вартівні), почекав, поки туди само видереться та всядеться його хазяїн, і тільки потім зайняв місце на передку.

Карета покотила бруком. Хлопчаки добралися один до одного й сіли на підлогу, плечем до плеча. Купець із посмішкою розглядав їх.

— Спритні ви хлопці, — промовив він нарешті, — я подбаю про те, щоб вас як слідприлаштували.

Від цієї обіцянки в Інтара мороз поза шкірою пробіг.

— Е-е… це куди?

— Швидкість, спритність і витривалість дуже цінуються на апельсинових плантаціях у південній провінції, — люб'язно пояснив пан Наоб.

— Ясно, — буркнув Інтар. Ренні мовчав, спідлоба дивлячись на работоргівця.

В Інтара від люті й страху огидно скрутило живіт — аж ноги похололи. Плантації… У, сволота! Ну все… Вони пропали.

Пан Наоб більше на хлопчаків не дивився. Він був задоволений тим, що спіймав маленького негідника, який міг, мабуть, стати на заваді… Звичайно, з одного боку — хто б малому повірив? Якби й знайшлися такі божевільні, то справу, навіть дійди та до суду, було б швидко закрито за недостатністю доказів. І головний суддя не вчинив би інакше, адже тоді в нього навряд чи вистачило б коштів добудувати свій заміський будинок… Благо, є й ті, хто подбав би про розгляд справи в головного судді, наполіг на винятковій важливості…

Так, це була відпрацьована схема, введена в дію три роки тому. Щоправда, тоді свідок так до влади й не добрався, але про всяк випадок… Усе було підготовано.

І все-таки обережність ніколи не завадить. Навіщо чекати, поки від очманілої іскорки загориться цілий будинок? Краще відразу загасити її, поки для цього достатньо простого плювка…

Думки купця звернулися до тієї партії товару, котру він збирався відправити в південну провінцію за кілька днів. Ренні та його нахабний приятель саме вдало її доповнять до круглого числа. Пан Наоб кивав у відповідь своїм думкам. Так, поза сумнівом, усе склалося вдало…

Удача в цьому таємному промислі, який забезпечував головний прибуток його родині уже чотири покоління, не залишала пана Наоба Лооса ніколи.

Він не був зайве жадібним, задовольняючись щомісячним відсиланням невеликих — до двадцяти осіб — партій товару в південну та східну провінції, а часом і до варварських земель. Там, звичайно, платили дешевше… Зате провозити туди товар було простіше, та й виявлявся він цілішим. У торгівлі з провінціями завжди існувала небезпека несподіваного виявлення товару… Часом люди пана Наоба опинялися на волосинку від подібної ситуації й змушені були знищувати товар, аби не виказати себе. Мертвий товар легко викидався в річки або спалювався разом зі складами, де перебував (о, пожежі в спекотних краях літньої пори — це справжнє нещастя), але ніякого прибутку, зрозуміло, вже не приносив. І кожен подібний прикрий випадок був пов'язаний для пана Лооса з великими збитками.

Часом Наоб думав, що простіше було б займатися переправлянням дорогоцінних каменів, наприклад. Або будь-яким іншим крамом, якому не потрібно їсти й дихати. Наскільки простіше працювати з легенькими та мовчазними діамантами…

Але повага до предків не дозволяла йому залишити фамільну справу родиниЛooc. І до того ж, пан Наоб чітко усвідомлював, що промисел його не тільки вигідний, а й украй корисний. Адже він очищає Столицю від безпритульників і жебраків — паразитів на тілі прекрасного міста. І навіть якщо в деяких із цих дитинчат є батьки, то ці напівзлиденні люди мають дякувати тим, хто рятує їхні родини від зайвих ротів. А крім іншого, дітям дається можливість спробувати вижити в інших місцях і за інших умов. Вони отримують дах і їжу, їм не потрібно замислюватися про те, де вони зимуватимуть… Хазяї дають їм усе, про що раніше ці двоногі блохи тільки мріяли. Так, поза сумнівом, родина Лоос робила корисну з усіх боків справу.

Вочевидь, це розуміли й інші гідні поваги громадяни Імперії.

Сприяння панові Лоосу в його полюванні надавали й головний суддя, і деякі члени міської ради, й двоє досить шановних тисяцьких міської варти…

Зрозуміло, були десятки інших помічників — і перекупники, й торговці з іншого боку, де приймали товар, але цих людців уже насправді не хвилювало нічого, крім грошей. Від згадки про тих, хто торгувався за кожен мідяк, пан Наоб презирливо скривив рота.

На місто впали сутінки. Час був дорогий панові Лоосу: він надто поважав його, щоб марнувати.

Наоб вистромився у віконце та звелів чорношкірому їхати швидше. Але кучерам не так-то просто було виконати наказ: у вечірній час люду на вулиці, як завжди, висипало чимало.

Інтар зрозумів, чому карета сповільнила хід, і стрепенувся… Поки вона ще їхала досить швидко, але що буде на мосту?

Інтар пригадав тамтешнє стовписько, і в нього спалахнула надія. Він скосив око на Ренні, штовхнув його коліном і підборіддям та швидко вказав на дверцята.

Малюк глянув здивовано. Інтар з досади закусив губу: їм не можна було обмінятися й словом. Гаразд… Доведеться все зробити самому. Тільки б Ренні виявився досить спритним і кмітливим!

Поки карета їхала вулицями, сутінки поступилися місцем прозорій чорноті, яка сповіщала про наближення ночі. Вечірня темрява виявилася дуже доречною. Інтар подумки благав… ні, не Небо, просто прошепотів нечутно: «Хай усе вийде, ну, будь ласка!» — а кого просив, він і сам не знав… І не те, щоб у цю молитву вірив… Але спробувати заручатися підтримкою тих, хто вищий за людей, не завадить, адже до мосту все одно більше робити нема чого.

А міст був уже близько, людей і візків дедалі більшало, якщо зважати на гамір навколо. Карета замішавшись поміж них і насилу повзла, раз у раз зупиняючись і завмираючи, як сонна сита осіння муха на кошику з перезрілими фруктами. Інтар чув лайку та вигуки чорношкірого, який наказував роззявам зійти з дороги. Горлянка у вірного купцевого слуги була потужна, але це не особливо допомагало: пішоходи та возії, котрі бажали швидше розплатитися за перехід і потрапити на інший берег, не поспішали забиратися з дороги, карету зараз обігнала б і черепаха…

Пан Наоб нервував, лютився, раз у раз визирав у віконце. Нарешті впокорився з обставинами, приплющив повіки…

А ось і міст! Із підлоги Інтар не міг визирнути у вікно, але й так усе зрозумів, коли почув голос сторожа, який вимагав платні.

Інтар напружився й знову штовхнув Ренні коліном. Той, ще не розуміючи, в чому річ, усе-таки підібрався, насторожився.

Чорношкірий кинув сторожеві кілька монет, і карета повільно вкотилася на міст.

Інтар не знав, задрімав купець насправді чи ні, але більш слушного випадку чекати було годі.

Хлопець підхопився, метнувся до дверей, розчинив їх плечем і швидше випав, аніж вистрибнув назовні.

— Ренні! — закричав він, падаючи, і побачив, як малюк стрибає за ним.

Кілька кроків до огорожі мосту (юрба сахнулася врізнобіч) — і він перевалився через ту огорожу й ухнув донизу.

Інтар навіть злякатися по-справжньому не встиг, тільки зойки людей почув: «Упав!» «Тонуть!» «Із мосту попадали!» — й ляпнув у холодну, смердючу річку. Тіло обпекло болем. Інтар відчув ногами дно, щосили відштовхнувся, сплив. Відразу ж поруч із плюскотом врізався у воду Ренні. Пішов углиб, зринув… На це його вміння плавати вистачило, але довго триматися на воді зі зв'язаними руками він не міг.

— Допоможи!.. — малюк забив по воді ногами. Інтар підплив до нього, кинув руки вгору й охопив Ренні впоперек тулуба, за головою. Зап'ястя в Інтара були зв'язані, але від них і до пліч руки мав вільні, й ними стис малюка, як щипцями стискають вушко каструлі.

А Ренні важким виявився, та ще й борсався безглуздо. До берега начебто зовсім недалеко було, але обидва кілька разів мало не втонули. Інтар так до пуття й не зрозумів, як він Ренні виволік і сам живий лишився.

Він пам'ятав тільки, що раптом відчув під ногами щось тверде, а потім випростався й затремтів від вечірнього холоду. Останнім зусиллям підхопив малого й затягнув у кущі на березі. Ренні все-таки вислизнув із його зчеплених рук, повільно осів на землю.

Наоб і його слуга намагались пробитися крізь юрбу, але люди, схвильовані подією (не так уже й часто з доброї волі діти стрибають із мосту), кричали, продиралися хто до огорожі, хто до сторожа, хто — теж донизу, з цікавості: подивитися, чи випливли хлопчиська…

Вигуки поголоснішали: «Стрибнули!», «Зіштовхнули!», «Втопили!», «Та діти потопилися, діти малі!»

Не всі бачили, хто й чому впав, і ті, хто не встиг вчасно до місця події, розпитували та жадали від очевидців негайних пояснень: що, як і чому сталося. Якась жінка не виявила біля себе синів, почула лемент: «Хлопчиська у воду впали!» — й знепритомніла за два кроки від Наоба. Навколо неї теж зібралися люди.

Зчинилася страшезна метушня, й годі було в ній щось розібрати…

Тим часом під мостом Інтар нарешті відхекався й взявся до пут, що ними були зв'язані зап'ястя. Вчепився в мотузку зубами. Смак у неї був бридкий, як у залежаної в’яленої риби, але розв’язати вузол виявилося доволі просто: тільки потягти ось тут… і тут…

Волокна мотузки застрягали в зубах і залишалися в роті. Гамір на мосту відлунював у вухах невиразним гулом. Голова паморочилась, і в тілі почали спалахувати вогники болю.

Нарешті Інтар скинув із рук мотузку, відплювався, розтер зап'ястя, потім присів біля Ренні, що вже встиг згорнутися калачиком на піску. Звільнив і йому руки. Малюк закашляв і спробував щось промовити.

Інтар узяв його за плечі, пригорнув.

— Цить, цить! — зашепотів йому на вухо. — Ти живий?

— А… га… — Ренні знову захекався.

— Тоді цить! Іти можеш?

— Не… знаю…

— А повзти?

— А… га…

Інтар підвівся й огледівся:

— Тоді давай… он… туди!.

«Там», кроків за сорок угору крутим берегом, ріс чагарник, густий, з незчисленною кількістю тонких, вкритих темно-зеленим вузьким листям гілочок. Ненадійний прихисток, але нікуди більше добратися Інтар зараз не зміг би: все в нього боліло й паморочилося в голові, а Ренні почувався ще гірше.

Те, що Наоб їх шукатиме, хлопчисько добре розумів. Але куди подітися, коли вони з малюком насилу рухаються?

Підтримуючи Ренні, Інтар доправив його до густого чагарнику. Стомився так, немовби цілий день помийні цебра тягав.

Чагарник виявився не колючим і, незважаючи на те що гілки в нього росли доволі низько й густо, двом худорлявим хлопчиськам вдалося проповзти під ними всередину. Ренні, хоч і кепсько почувався, упорався легше за Інтара — тому разів зо два здавалася, що він застряг та так і стирчатиме: голова тут, ноги зовні, поки не надійде Наоб… Від таких думок хлопчик починав щосили продиратися й пробиратися вперед, тож врешті-решт слідом за Ренні опинився в кущах. Там, на півзогнилому торішньому листі, було б навіть досить затишно, якби не мокрий одяг, який прилипав до тіла. Ренні лежав із заплющеними очима, й Інтару теж хотілося забути про все, тільки він собі не дозволяв — прислухався. Поки що тихо. А надовго? Наоб зараз з'явиться зі своїм чорношкірим пахолком… Ну, не відразу, це ж іще спуститися вниз, та, може, смолоскипа де дістати — зовсім темно вже. Тільки затримка хлопчиськам нічого не давала: обом було надто зле. Інтар спробував сісти. Вийшло, тільки от річка, й береги, й кущі навколо закрутилися. Довелося завмерти, тримаючись руками за голову, поки це не минуло.

Його нудило. Здається, обдер ліве стегно до крові — так саднило. Боліло ще багато де, тільки розбиратися було ніколи.

Треба в кущі залізти подалі, от що… Там, де вони пролізли, Наобу і його слузі нізащо не протиснутися. А якщо відповзти ще далі, то їх і не знайдуть, хіба що з собаками. Але де Наоб зараз собак візьме? Ніде йому!

Хлопець переконався, що голова перестала макітритися й поповз уперед по опалому листю.

Чагарник розрісся густо вздовж берега. Інтар проповз трохи й раптом відчув, що під пальцями земля йде кудись униз. Він поляпав перед себе рукою, розкидав листя й побачив яму — не надто глибоку й широку, але якщо їм із Ренні влягтися тісно, на бік, то вистачить… А згори їх сховають гілки, й ніч допоможе. Так, отут їх точно не знайдуть!

Так само поповзом Інтар повернувся, потрусив Ренні за плече:

— Агов! Отямся! Ховатися треба!

— А-а? — малюк сів і закліпав. — Чого? Куди?

— Туди! Ну, повзи за мною, — Інтар смикнув приятеля за сорочку. Ренні слухняно почав рачкувати слідом. Удвох вони дісталися до знайденої Інтаром ями. — Давай туди! — Ренні він просто зіпхнув униз, сам ляпнувся поруч, подумав і заходився здирати із приятеля мокрі сорочку й штани.

— Агов… Навіщо? — той спробував пручатися.

— А на те, що тебе в цьому холод до кісток пробере, гірше, ніж якщо голий будеш, ще кашляти почнеш, коли не слід.

Інтар і собі роздягся, одяг зім'яв і запхав на саме дно ями, по тому влігся біля Ренні, далі знов підвівся та взявся нагортати згори розкидане спершу листя. Незабаром обидва були присипані ним. Тепер намагалися не ворушитися й навіть дихати тихіше. Щоб займати менше місця, Інтар обійняв Ренні зі спини, пригорнувся до нього, а малюк підтяг коліна майже до підборіддя. Інтар зробив те саме.

Лежали так досить довго, майже висохли й зігрілись, Інтар почав навіть дрімати…

Розбудили його голоси.

— Тут оглянути треба все! — гримів Наоб, видно, розлючений не на жарт.

— Напевно, пане, потопилися вони, — заперечував хтось.

— А якщо ні? Якщо живі? Я за що вам плачу?

— Та шукаємо, пане, шукаємо вже…

Здається, Наоб винайняв помічників… Зважаючи на кроки й голоси — двох-трьох, кого зумів знайти так швидко.

Голоси наближалися. Інтар стисся й замружився. Поруч поворухнувся Ренні, стис його руку.

На хлопчачу схованку впав відблиск вогню смолоскипа. Хтось, зважаючи на звуки, тицяв навмання в чагарник ціпком, ворушив гілля.

«Тільки б пронесло, тільки б, тільки б…» — повторював подумки Інтар.

— Отут нікого, — буркнули, як здалося, над самою головою. Хлопчисько ледь не зітхнув полегшено, але спохопився й затримав подих: бракувало ще, аби зараз помітили!

Світло зникло, й голоси віддалилися потроху, а далі й зовсім стихли. Останнім, що чув Інтар, були переконливі міркування невідомого «рятувальника»:

— Та потопилися вони, правду кажу вам, пане добрий. На дні тут каміння та всіляка погань, може, голови й попробивали. А то й просто води наковтались, а чи ж багато таким дрібним треба?

Відповіді Наоба хлопчиськові розібрати вже не вдалося.

Розділ 6

Чорний шестиногий жук повз по Інтаровому плечі. Звідтіля він перебрався на шию, далі — на щоку, лоскочучи своїми дряпучими лапками. Хлопчик змахнув жука й рвучко сів. Протер очі кулаками, потягся, охнув, тихо вилаявся: сон пішов, а біль залишився. До болю в стегні додався ще й інший — гострий, що ривками віддавався у спині, нижче лопаток.

Був уже не ранній ранок. Інтар глянув на небо, зважив: майже полудень. Сонце високо, тепло майже по-літньому. І тиша…

Поруч заворушився Ренні. Потім підвівся на лікті.

— Уже ранок, так?

— Ага. Доброго ранку тобі.

— А хаз… Наоб пішов? Зовсім?

— Пішов, — кивнув Інтар, — і нам, загалом, уже час…

Іти куди-небудь.

Ренні вишпортався з листя:

— Що, просто зараз?

— Ну, не відразу… — Інтар витяг їхній одяг, розправив. Той як був мокрим, так і лишився. Хлопчисько розклав його на землі.

— Треба підсушити…

Ренні подивився на це й знову закопався в листя.

Інтар подумав і теж поліз туди. Там було затишніше.

Малюк посунувся, пускаючи його.

— Мені йти нема куди. А тобі… куди? Додому?

— Нє-а. Мені в справі. Чоловіка одного відшукати треба, я обіцяв.

— А-а-а…. — простяг Ренні.

Він пригорнувся до Інтара, гріючись. Розпатланий, замурзаний у болоті, поцяткований численними синцями хлопчак здавався зовсім жалюгідним і маленьким. Як кошеня покинуте.

Інтар обмацав себе, оглянув, наскільки міг, і зміркував, що й сам зараз більше схожий на дике демоненя…

Ренні мовчки чмихав носом.

— А хочеш зі мною піти? — запитав Інтар. — Краще кудись, аніж нікуди. А потім придумаємо що-небудь…

Майнула думка: а чи не прилаштувати Ренні в Гільдію Збирачів? Ті все-таки не такі перебірливі, як решта, приймають часом і чужих, особливо, якщо дрібні та дуже здібні трапляються, або якщо хто зі своїх за нього проситиме… Арима підбити можна, він зрозуміє.

А Ренні посміхнувся, збадьорився відразу, закивав:

— Ага, хочу! Спасибі! А що за людину ти шукаєш?

— Його звуть Айхамом, він живе на Гончарній вулиці. Мені йому дещо передати треба.

— А Гончарна вулиця звідси далеко?

Запитання було слушне. Інтар підвівся й закрутив головою.

— А… хто її розбере… Уф, чуєш, нам пощастило — ми ще й досі на тім бережу… На тім, що мені потрібен. А тепер слід перехожих розпитувати. Я тільки знаю, що та вулиця не біля річки. Ти як, іти можеш?

— Можу. Ось тільки одяг…

— Доведеться перечекати…

Непомітно для себе хлопчиська знову задрімали, а прокинулися вже посеред дня. Сонце зовсім розжарилося, пекло, начебто й справді літо. Інтар виборсався з листя, помацав одяг. Ну, вогкуватий іще, але вже можна надягти…

— Агов, малюк! Уставай! Іти можеш?

Ренні протер очі, підвівся, обтрусився, вибрався із кущів.

— Можу. А ти як?

— Усе гаразд начебто. Тільки глянь, що в мене на спині?

Ренні подивився.

— Там здоровенний синячисько… На півспини.

— Ага, ясно… — Інтар накинув сорочку, перевірив стегно: там, де була здерта шкіра, вже з'явилася кірка.

— Нічого страшного, — зітхнув він полегшено.

— І в мене нічого, крім синців. Легко відскіпалися, — зауважив Ренні.

— Це точно! Ну, пішли?

— Пішли!…Інтаре!

— Що?

Ренні погладив його плече.

— Спасибі, що ти мене врятував. А то я втопився б.

— Ой, знайшов що згадувати, — відмахнувся хлопчисько. Але йому все-таки було приємно, що Ренні про це не забув.

Хлопці, як могли, почистилися від листя й болота, пригладили один одному волосся, витрусили штани й сорочки перед тим, як надягти, але все одно вигляд у обох після нічного купання був такий, що будь-який збирач позаздрив би…

Берегом пройшли досить далеко від мосту й тільки потім вибралися на набережну. На щастя, вдень людей було небагато: кожен своїм ремеслом займається, на вулицях більше старі та дітлахи… А так, якщо хто куди й іде, то в справі. Хлопчиськам було на руку, що на них не особливо звертали увагу на вулицях поблизу річки: раптом ще хто в них учорашніх потопельників упізнають? А Небу відомо, що Наоб про них людям нарозказував…

Тож Інтар тільки радів, ідучи майже порожніми вулицями. Спочатку хлопчиська йшли повз ті самі невеличкі будиночки з садами, потім опинилися були біля пам'ятної обом базарної площі, але туди вирішили не потикатися: а раптом стражники їх помітять? Тож повернулися трохи назад, пірнули у вузький завулок, який зненацька виявився довгим, і з нього вже потрапили у квартал, де багатоповерхові будинки з крихітними віконцями (видно, тут комірчини здаються, — вирішив Інтар) стояли тісно один до одного й не було розгороджених дворів, але вулиці поширшали, хоч на бруківці стало більше вибоїв.

Колодязі тут теж були просто перед будинками — кожен припадав на два-три.

Інтар побачив, як від одного з них поспішає з глеком охайне дівчатко років десяти, і гукнув:

— Агов, де тут Гончарна вулиця?

Дівчинка з побоюванням глянула на нього:

— Там, далі! Прямо! — міцніше схопила свого глека та кинулася бігти.

— Налякав ти її… — зауважив Ренні.

— Угу, я ж казав: вигляд у нас із тобою…

— Так отож. А я їсти хочу…

Інтар згадавши, як рудий стражник загріб його заощадження, й від злості копнув якогось кругляка, охнув, застрибав на одній нозі.

— Ти ногу забив? — стривожився Ренні. — Сильно?

— Ні. Не надто…

— А ти чого? Через свої гроші, так? — здогадався малюк.

— Ага…У, гади…

— Га-а-ди… — протяг погоджуючись Ренні й відразу скрикнув: — Ой, дивися!

На місці відкинутого Інтаром каменя виявився кошіль: з вигляду новий, тугий, із оксамиту.

— Нічого собі! — син Івини схопив подарунок долі. — Хтось його тут приховав! Невже з грішми? — він потрусив кошіль і відразу розчаровано протяг: — Ет, не таланить! Порожній!

— Зовсім? — Ренні потягся до знахідки, взяв її в Інтара з рук, розкрив, перевірив, навіть вивернув.

— Зовсім, — і зітхнув.

У животі запекло ще дужче. Стало кривдно так, начебто його обікрали. Малюк уже розмахнувся, щоб викинути кошіль, але Інтар перехопив його руку.

— Стривай!

— А чого чекати? Навіщо він нам такий?

Інтар засміявся:

— Придасться! Я дещо придумав… Ходім-но звідси.

Ренні послухався: він уже почав вважати Інтара набагато розумнішим за себе. А в того й справді виникла ідея, котру хлопчисько й прошепотів приятелеві на вухо. Ренні засміявся — йому сподобалось. Із кошелем морочитися довелося недовго, а потім малюк міцніше затис його в руці, й вони з Інтаром почали відшукувати підходящу крамницю.

Ковбасна виявилася аж у кінці довжелезної вулиці, там, де її перетинала інша, широченна, що вела, мабуть, до самих міських воріт. Пішки цією вулицею не ходили, й була вона зовсім уже без кінця-краю. В іншому випадку хлопчаки охоче подивилися б на возіїв, вершників, кучерів на передках карет і колясок та поважних панів усередині. Але зараз їх набагато більше цікавила крамниця.

Вона була, як і хотілося, просторою. На прилавках і на полицях лежали й висіли під стелею кавалки ліверної, кров'яної, вареної та копченої, довгої та короткої ковбаси, а ще — сосиски тонкі й сосиски товсті, копчені телячі ноги, сало, свинячі окости…

У хлопчисьок аж слина потекла. Та вони статечно пройшли повз крамницю, після чого дочекалися, поки туди ввійшов покупець із кошиком, у якому лежав хліб. Тоді Інтар рушив слідом за ним, а Ренні поки що залишився чекати…

Інтар увійшов до крамниці і зі страшенно впевненим виглядом зупинився біля прилавка.

— Тобі чого? — буркнув крамар, міцний літій чоловік, оглянувши брудний одяг хлопчака.

— Поки що нічого, шановний, дякую, я на хазяїна чекаю… Він прийде незабаром, мені звелів піти вперед, запитати, чи є свіже сало.

— Є, — коротко кинув крамар, втратив до хлопчиська інтерес та повернувся до іншого покупця, з вигляду грошовитого. — Чого бажаєш, шановний?

— Ковбаси ліверної кавалок та шмат он того окосту… — відвідувач вочевидь не квапився, із задоволенням оглядаючи гори їдла.

Крамар заходився виконувати замовлення. В Інтара голова запаморочилася від голоду. Він приплющив очі й тепер тільки чув, як покупець, вкладаючи продукти до кошика, продовжує:

— Ну, й сосисок десяток…

«Час, — подумав Інтар, — час уже. Де ж малюк?»

І тут Ренні вбіг у крамницю, потрясаючи затиснутим у руці туго натоптаним оксамитовим кошелем..

— Шановні! Чий кошіль?

На його дзвінкий голос озирнулися й покупець, і крамар.

— Який кошіль, малий? — запитав крамар.

— А ось! Я його щойно на вулиці знайшов. Хтось із вас упустив, так? — Ренні радісно посміхався.

Крамар розтулив був рота, але покупець перебив його:

— Шановний, у тебе пацюки завелися, чи що?

— Які-такі пацюки? — сторопів той. — Немає їх і не було!

— А що ж це тоді пробігло? — покупець показав за спину крамаря, на вхід до напівтемної комори. — Пацюк, точно! І величезний який!

Крамар озирнувся. Постояв на порозі, потім стривожився за харчі та своє добре ім'я і все-таки пішов перевіряти.

Покупець швидко повернувся до Ренні.

— Я недавнечко згубив кошіль, саме такий… Покажи, малий… — промовив він тихо.

— Та ось він… — Ренні підняв кошіль у руці, покупець ступнув до нього, малюк прошмигнув повз нього й відбіг до далекої від входу стіни, до барила з оселедцями. Чоловік рушив на нього, навіть кошик свій, повний їжі, на підлогу поставив.

— Е… шановний… Ну ти чого? — Ренні жалібно закліпав. — Ну ось він, кошіль…

Повернувся крамар — так і втупився в хлопчиська, так само, як і покупець, котрий уже простяг руку.

Ренні аж присів під цими поглядами…

А Інтар підхопив забутий кошик із їжею (на таку удачу він і не сподівався, думав, може, кавалок ковбаси поцупити вдасться, поки крамар кошеля патрати буде, а тут!) і поквапився забратись із крамниці. Зовні на мить затримався — щоб побачити, як малюк запхав кошіль у руку покупцеві й теж вискочив надвір. Хлопчиська кинулися навтьоки, перш ніж щасливчик, який отримав назад свою «втрату», не розібрав, що кошіль натоптаний дрібними камінчиками, а заразом і виявив, що його покупки, за які він так і не встиг заплатити, зникли, ніби їх і не було.

Ділити здобич хлопці влаштувалися в підворітті. Там, щоправда, смерділо, зате було тихо. Наминаючи за обидві щоки хліб із ковбасою, Інтар сміявся:

— А уяви собі їхні пики! Та ще цьому й заплатити крамареві доведеться, він же його так не відпустить!

Ренні теж пирхав, ковтаючи величезні шматки:

— Ще б пак! Здорово ти це вигадав!

— Але нам пощастило, що цей таким жадібним виявився! Якби обернулось інакше, ніколи в житті б нам цього кошика не поцупити.

Вони сиділи в підворітті, поки не наїлися. Неподалік стрибав обдертий горобець. Інтар кинув йому жменю крихт. Горобець поклював і радісно зацвірінькав.

— Як думаєш, що він каже? — поцікавився Ренні.

— Ну… — Інтар розгубився. — Що їсти хоче… ще…

Малюк помотав головою:

— Нє-а. Ти прислухайся. Він співає: «На-на-на!»

Горобець, ніби на підтвердження слів Ренні, знову зацвірінчав. Інтар з подивом зрозумів, що малюк правий.

— Ага, схоже! Здорово ти це помітив!

— У нас на селі птахи всю весну так співали… Раділи… — Ренні зітхнув. — У нас тільки люди погано живуть, а навколо так гарно… От зараз усе зелене, ласкаве…

— Що ласкаве? — Інтар засміявся. — Трава, чи що? А чи дерева?

— Ага, — без образи відповів Ренні. — Трава лоскоче ноги й долоні, якщо погладиш її. Ласкава. А дерева самі гладять гілками по голові. По-доброму так.

— Я й дерев до пуття не бачив, — пробурмотів Інтар.

Горобець і далі повторював свою немудру пісеньку.

— Цвірінчиш… — Інтар спостерігав за ним. — Ще б пак! Будь-хто, коли не голодний, співатиме… Чому ні?

І тут звідкись спорхнув ще один горобчик, зовсім худий, обскубаний. Він застрибав навколо, витяг шию та зацвірінчав іще голосніше й радісніше за першого.

_У-у-у, дають! — в один голос вигукнули захоплені хлопчиська. Ренні накришив ще хліба й погодував другого співака.

Вони сиділи й милувалися горобцями, поки не помітили, що похолоднішало: подув рвучкий вітер і стало незатишно.

Інтар вирішив: час іти далі.

— Підіймайся, Ренні, годі ледарювати. Їжі в нас на дорогу повно. Ну, тепер ми цю Гончарну вулицю вмить знайдемо!

Розділ 7

Хлопці бадьоро вирушили в дорогу та випадково збилися з шляху й приблукали зовсім не туди, куди було потрібно. Стомилися кружляти й плутатись, але знайшли все-таки потрібний напрямок і спробували проїхатися — причепились до візка, що їхав у потрібний бік. Однак візник зігнав їх батогом, і, на лихо, Ренні не встиг ухилитися: удар збив його на землю, й малюк довго ревів, сидячи на бруківці. А потім виявилося, що він насилу може ступити на ногу: чи то звихнув, а чи ще й щось гірше, але боліло так, що хоч кричи. Інтару все-таки вдалося підвести його. Ренні чіплявся за плече приятеля й то стрибав на здоровій нозі, то намагався йти, але виходило кепсько, і в малюка очі знову наповнилися слізьми.

— Ти ж мене не залишиш тут самого, авжеж? — раптом почав допитуватися він, міцно вчепившись в Інтарову сорочку, коли хлопці вкотре сіли на землю перепочити. — Не покинеш? Я сам боюся!

— Та хто тебе кидає… Ну, заспокойся… — тут Інтару подумалося, що Сорот, мабуть, зовсім змучився (ще б пак! Замість обіцяних двох днів Інтар блукав казна-де вже третю добу й не те що повертатися не готувався, а навіть не добрався, куди обіцяв), може, погано йому, та й мамка…

Про мамку подумав — і зовсім кисло зробилося. Так, без Ренні він, можливо, вже нинішнього вечора до місця дістався б, цього Айхама розшукав…

Залишити, малюка тут, чи що? Знайти затишну місцинку, їжу, а по дорозі назад забрати?

Але тут Ренні мовби підслухав Інтарові думки й запхинькав знову:

— Правда ж не покинеш? Інтаре… Мені страшно! І боляче! Я без тебе тут зовсім не зможу!

— Заспокойся! Сказав же — не кину! Я думаю, цить!

Ренні принишк. Інтар теж мовчав, час від часу чухаючи потилицю. Хоча думати особливо не було про що — малюка тут не покинеш, він і так уже з переляку зеленіє, виходить, треба разом іти. І Ренні з хворою ногою стрибатиме від будинку до будинку по всій Гончарній вулиці? Ні, так не піде… І він не піде, й ця справа так не піде… А йти найкраще в найбільшу майстерню! Уже там мають усіх своїх знати!

Інтар прийняв рішення й підвів Ренні.

— Ну, вперед! Ми не кури, й тут нічого не висидимо!

Малюк послухався.

На щастя, Гончарна вулиця була вже недалечко. Розпитуючи перехожих, Інтар і Ренні дісталися туди на заході сонця, щоправда, зовсім знесилені. Сутеніло, стало досить холодно, але це не вгамувало Інтарової радості від того, що нарешті вони наблизилися до мети.

Вулиця була схожа на інші в ремісницьких кварталах: із дво- і триповерховими, доволі старими будинками й просторими дворами, що ховалися за високими огорожами, складеними з необтесаних кругляків. Відтоді, як посутеніло, вона спорожніла, й Інтарові сподівання на майстерню не справдилися: двері всіх майстерень було вже замкнено, як і двері будинків, і двори.

— І що тепер? — запитав Ренні, який, мов гусеня, підібгав одну ногу. — Ти ж хотів розпитувати…

Інтар крутив головою, шукаючи хоч когось, аби запитати. Але на жаль, єдиною живою істотою тут був облізлий кіт, який поволі прямував бруківкою.

— Хотів, — буркнув хлопчик. — Було б у кого…

— Може, постукаємо?

— Думаєш? Ну… — Інтар посадив приятеля на землю, підійшов до першої-ліпшої хвіртки й постукав. Потім помітив шнур від почепленого, мабуть, з іншого боку дзвіночка. Смикнув від душі й аж відскочив, коли почув пронизливий дзенькіт.

Дзвіночок викликав хазяїв. Почулися кроки, потім чоловічий голос:

— Хто там?

— Я запитати хотів…

— Ти хто?

— Я Інтар… Послухай, шановний!

Хвіртка відчинилась, потім щосили хряпнула.

— Я подаю тільки в Храмові дні!

Інтар ошелешено завмер, потім закипів від образи, застукав у двері кулаками, засмикав за шнур дзвіночка:

— Агов! Я не жебрак! Я в справі!

— Геть звідси, бо пса спущу! — пригрозив господар.

Його слова підкріпив басовитий сердитий гавкіт.

Інтар плюнув. Потім зі злості підібрав камінь, вишкріб на хвіртці зо два слова й підійшов до іншої. Але тільки смикнув за шнурок (такі тут були на кожній хвіртці), як із того боку почулася лайка, — видно, перемовини Інтара з сусідом змусили господаря й цього дому підійти до огорожі.

— Послухай, шановний! Я запитати хотів! — наново почав був хлопчисько, але на нього знову полилася лайка.

— Забирайся, бурлако, щоб і носа твого не було на нашій вулиці! Тут уночі наші пси бігають, навмисно випускаємо, щоб таких, як ти, зустрічали, вони від тебе й кісток не залишать!

Хлопчисько тільки рукою махнув, сам вилаявся з досади й повернувся до Ренні:

— У, гади… Собаку спустити пригрозили. Вирішили, що я жебрак. Я їм сказати намагався, а вони… Кажуть, тут ночами псів спускають…

Малюк злякано охнув:

— І що ж тепер? Утікати? Розірвуть же, що їм!

— Утікати… — повторив Інтар і поринув у задуму.

Ренні з тугою озирнувся навсібіч. Паркани, паркани, паркани… Куди не глянь, паркани… Ховатися нікуди. А піти з цієї вулиці кудись іще — вже бракувало сили. Малюк понуро міркував, як сказати про це Інтару, а ще — про те, що той, звичайно, однаково потягне його за собою… Це важко, але набагато гірше, якщо не потягне…

— Думаєш, тут у всіх дворах собаки? — запитав раптом Інтар.

— Напевно. А що?

— А те… Якщо де собаки нема, можна було б просто у двір перелізти. Дивися, каміння ж нерівне… Ти як зі своєю ногою, здолав би таку огорожу?

Ренні замислився, прикинув. Важко, але все-таки краще, ніж знову кудись бігти.

— Якби ти мене позаду підсадив, то зміг би.

— Ну от…

— Але що ми за огорожею робитимемо? Нас же побачать.

— Нє-а. Вже темно. Ми почекаємо, поки всі вгамуються, та заберемося туди. Там до світанку посидимо, вони собак заберуть, ми виліземо назад… І тоді вже почнемо про Айхама розпитувати!

Ренні стомився, голова була як чавунна. Його запекло хилило в сон, нога боліла. Інтар, втім, почувався не краще. Він розумів, що брести кудись іще, де можна влаштуватися й поспати до ранку, було б набагато розумніше та безпечніше, ніж лізти в чужий двір, але в хлопчиська вже підгиналися ноги.

— Ну, так що? — запитав він у малюка.

Той кивнув і позіхнув.

— Ага, давай… А як ми довідаємося, де немає собаки?

— А просто! — Інтар схопив зо три чималі камінці та пожбурив у одні ворота, в інші…

Не встиг порахувати до трьох, як по всій вулиці зчинився такий гавкіт, що хлопчиська мимоволі заткнули вуха. Про те, щоб зрозуміти, в якому дворі не сполохався вірний блохастий страж, і мови не було…

А потім почали ляскати двері. Схвильовані люди вирішили з’ясувати причину переполоху. Дехто просто вибіг у двір, але інші подалися й на вулицю.

Інтар ледь устиг відтягти Ренні вбік: вони розпласталися на землі біля паркану й чоловік у самій сорочці й високих чоботях, що вибіг з найближчого двору, хлопців не помітив.

Чоловік той наблизився до ще одного, який теж вийшов із дому. Про щось заговорив з ним, той вказав кудись на протилежний кінець вулиці, обидва подивилися туди.

І тут Інтар звернув увагу: з двору, хвіртка якого залишилася відчиненою, не чувся гавкіт. Ось де собаки нема, вирішив хлопчисько. І поки господар і його співрозмовник не озирнулися, Інтар знову схопив Ренні за руку та потяг у двір.

Вони вбігли і завмерли: на ланцюзі в глибині двору сидів кошлатий пес, який здався хлопчиськам величезним.

Він сидів, мовчки дивився на них і так само мовчки щирився.

— Ма-а-амо… — пробурмотів Ренні, задкуючи. Але тут за парканом почувся чийсь голос, тож Інтар вирішив, що йде господар, і з переляку потяг Ренні до воза, який стояв біля паркану.

— Лізь мерщій!

Малюк поповз, Інтар — за ним.

І зрозумів, що зробив дурницю: пса спустять, раз він тут є. Ти ба, мовчить! Тварюка, видно, навчена, дарма не дзявкає! А ось візьме, витягне та порве…

У двір зайшли. Господар. Хлопці чули його буркотіння, навіть побачили ноги, коли він проходив повз них. Інтар видихнув і завмер. Може, чоловік не відразу пса спустить?

Хлопчик припав до землі. Вона була нерівна, дрібні грудочки, тверді, мов камінці, кололи тіло.

А власник будинку все не йшов, стояв, роздумував про щось…

Тим часом загальний гавкіт потроху почав вщухати. Хазяї, не виявивши на вулиці нічого небезпечного, вгамували собак й самі розходилися по домівках.

Хлопці сподівалися, що й чоловік, у чийому дворі вони сиділи, повернеться в дім, але той спочатку пройшов до собачої будки…

— Він пса відпускає! — охнув Ренні у вухо Інтару.

— Так і знав! Біжімо!

Викотитися з-під возу, втекти крізь незачинену ще хвіртку…

Інтар і викотився, а ось малюк хворою ногою вдарився об колесо й закричав.

Інтар вгледів розлюченого пса, що мчав просто на нього, впав на землю перед возом і закрив голову руками. Ренні в нього за спиною увіткнувся обличчям у долоні. Зараз пес порве їх обох на шмаття!

— Стій, Вовче! — пролунав вигук господаря.

Пес завмер.

Чоловік підійшов ближче.

— Що ти знайшов, Вовче? Ого! — аж присвиснув чоловік. — Ви хто такі? Як сюди потрапили? Хоча зрозуміло — шаснули у відімкнуту хвіртку, так? Це ви переполохали всіх псів в околиці?

Інтар хотів підвестися й не зміг. Його раптом почав бити страшний дрож.

Він сів на землю.

— Ми… ми… у справі… Нам потрібен Айхам… У мене звістка для нього… важлива… Я так і казав… А ви собаками… Навіщо? — до пуття все вимовляти не виходило, хлопчикові раптом здалося, що шкіра в нього на обличчі суха й гаряча, а руки й ноги наче зроблені із соломи.

Він так і сидів, не збираючись рухатися з місця, а чоловік стояв над ним, розглядаючи обох хлопчаків згори. Інтар був упевнений, що він зараз накаже псові кинутися…

І раптом чоловік промовив, уже без твердості:

— Добре. Раз вам уже так потрібен Айхам, я покличу його сюди. Ходімо в будинок.

Розділ 8

Чоловік виявився доволі молодим. Він просто заніс Ренні в дім на руках, Інтар якось дошкандибав сам. Білявий господар розглянув хлопчисьок при світлі запаленої ним лампи й ще більше пом'якшав. Назвався він Едрином.

— Бісенята ви замурзані. Зараз гаряча вода буде.

— А Айхам? — повторив Інтар.

— Я піду по нього, а поки про вас є кому подбати.

Він пішов до іншої кімнати й про щось із кимось там поговорив, по тому повернувся з приємною, ще сонною чорноокою дівчиною.

— Це моя дружина, Уїту. Слухайтеся її.

Хлопчиська разом кивнули. Уїту подивилася на них і тільки головою похитала.

— Зараз зроблю вам гарячого відвару, а там і вода для купання приспіє.

Едрин поставив воду, а далі подався по Айхама. Хлопчиська отримали від Уїту по чашці ромашкового відвару, а коли випили, жінка послала їх купатися.

У гарячій воді обидва прогрілися до кісток і спочатку збадьорилися, а потім страшенно захотіли спати. Позіхаючи, загорнулися у видані Уїту напинала й насилу допленталися до великого крісла у вітальні, куди й видерлися з ногами.

— Ваш одяг я спробую випрати, — сказала Уїту. — Хоча за результат не поручуся.

Вона оглянула розпухлу ногу Ренні, обережно її розім'яла та помазала якоюсь прохолодною маззю, від якої хлопчиськові майже відразу покращало, а потім ще обгорнула ганчіркою, змоченою в чомусь холодному.

— Ти її забив, — сказала жінка вже усміхненому малюкові. — Начебто вивиху немає, і кістка не тріснула. Якщо так, то потерпи трохи, до завтрашнього вечора все минеться.

Ренні кивав і кліпав, а очиці в нього злипалися. Замість «спасибі» виходили позіхи.

— Може, ляжете спати? — запропонувала Уїту, коли це помітила.

Інтар замотав головою:

— Нехай малий лягає, — сказав він, затято намагаючись придушити позіхи, що роздирали рота. — А мені треба дочекатися Айхама. Справа важлива…

Ренні ще раз позіхнув на знак згоди й заснув просто в кріслі.

Інтар зроду ще нікому так не заздрив, як зараз, але тер очі, щипав себе за руки й навіть кусав, аби тільки не заснути.

Однак позіхав дедалі частіше, а очі вже просто не розплющувалися.

Хлопчисько вирішив, що заплющить їх, так легше буде не задрімати. Але щойно стулив повіки, як уже провалився в чорну, теплу яму сну.

Він прокинувся рвучко, від тривоги, яка вжалила в серце. Підвів голову, кліпаючи, почав оглядатися. У цій кімнаті було темно, поруч затишно сопів Ренні. А ось із-за дверей було видно світло.

Інтар підвівся і, як був, у напиналі, пішов туди.

Це виявилася кухня, де за столом сиділи Едрин і ще якийсь незнайомий чоловік: сивочолий, сивобровий, із широким носом, з пекуче-чорними очима та смаглявим обличчям. Південець…

Інтар увійшов і зупинився біля дверей.

— Шановний Едрине!.. Я заснув… А де…

— Ось, — Едрин глянув на співрозмовника. — Оце той самий хлопчик.

Південець оглянув Інтара від розпатланої голови до босих ніг.

— Я Айхам. Ти хотів бачити мене? Хто ти, хлопчику, й що хочеш мені розповісти?

Інтар вдихнув глибше й підійшов:

— У мене звістка для тебе, шановний, від старого Сорота. Недобра, — зволікати він не збирався. — Ти посилав до нього людину, яка не прийшла, й коли я вирушав, старий Сорот був зовсім без грошей і, здавалося, вже недужий…

Айхам подався вперед:

— А ти звідки знаєш Сорота?

Не надто вдаючись до подробиць, Інтар розповів. Айхам кивнув, повернувся до Едрина:

— Ти ж посилав до нього Рафа!

— Так, — схвильовано підтвердив той, — певна річ, посилав, із листом і грішми, як звичайно… З нинішньої півночі восьмий день, як відправив.

— То він мав бути в Сорота п'ять днів тому, — кивнув Айхам. — Правду Інтар каже, Сорот на нього чекав. І не дочекався.

Айхам підвівся:

— Ми їдемо туди. Едрине, коней! Інтаре, ти навіть не знаєш, як добре, що ти зважився сюди піти!

У хлопчиська камінь з душі звалився, здоровенний такий. Отже, друзі не покинули сліпого! Оце й справді добре!

— Я б раніше з'явився, але ми з Ренні від работоргівців утікали…

— Від кого? Малий, та ти начинений несподіванками! Гаразд… Розповіси, коли ми повернемося. Едрине, хай хлопці погостюють у твоєму домі.

— Гаразд, — кивнув молодик і пішов готувати коней. Інтар вирішив, що Айхам у них тут старший. Може, навіть голова Гільдії Гончарів, інакше чого б його так слухалися.

— Дякую, шановний Айхаме, — сказав він, вилазячи з крісла, — тільки я з вами їду. Там мамка вже, мабуть, украй змучилася. І ще я хочу знати, що Сорот живий… Ренні хай тут побуде, йому вже задосить дісталося, а я поїду з вами.

Айхам погодився:

— Твоя правда. Тебе треба відвезти додому. Добре. Ходімо, але… Де твій одяг?

— Мабуть, дружина забрала, — промовив Едрин. — Я зараз…

Він пішов у спальню й повернувся з майже новими штаньми та сорочкою, що виявилися трохи завеликі для Інтара.

— Сестра моя зі своїм синком часто в нас гостює, тож дещо з одягу для хлопчиська тримаємо. А він тільки дещо старший за Інтара, — пояснив він.

— Чудово. Надягай, Інтаре, — схвалив Айхам.

Хлопчик одягся й разом із Айхамом вийшов надвір. Зіщулився — було холодно.

І, зважаючи на все, не рано. Що там Едрин про північ казав? Уже, мабуть, близько години після неї минуло… Якщо не більше.

Поки Інтар міркував, Едрин уже відімкнув ворота й осідлав двох карих конячок, які здалися хлопчиськові жвавими з вигляду, хоч і доволі непоказними.

— Я візьму Лучка, — сказав Айхам, сідаючи верхи та саджаючи Інтара в сідло поперед себе.

Хлопчик із задоволенням оглядав околиці з висоти кінської спини.

— А Лучок — це ласкаве від «Лук»? — поцікавився він.

— Ні. Лучок — він Лучок і є. Лукавий з дитинства, але добрий, — посміхнувся Едрин, сідаючи верхи на другого коня.

Вони виїхали з двору, Уїту замкнула за ними ворота.

Раніше Інтарові не доводило їздити верхи. Він був знайомий з кількома возіями, котрі розвозили харчі та посуд, і часом пригощав їхніх коней хлібом із сіллю. Хлопчик любив дивитися в лагідні, сумні кінські очі й гладити оксамитові морди, але про те, щоб покататися верхи, тільки мріяв. Верхи, звичайно, не на коняці, що насилу плентається, запряжена у віз, а на гордовитому та прудкому коні, щоби мчав крізь ніч (тими кварталам Столиці, які знав Інтар, мчати щодуху можна було хіба що вночі, коли випаровувалося людське море). І вітер в обличчя, й луна далеко розносить цокання підків…

Про це хлопчик мріяв часто. Але зараз, замість того щоб насолоджуватися здійсненням своєї мрії, вінпросто невдовзі знову заснув.

Айхам обгорнув його своїм плащем, обійняв однією рукою, і хлопцеві було тепло, так що зринув із дрімоти Інтар лише двічі. Вперше — коли досягли Старого мосту й сторож, уже нічний, хрипко загарчав на тих, «кому вдома не сидиться», жадаючи подвійної платні через темний час. Айхам торгуватися не став. Коли коні знову перейшли у чвал, Інтар заснув.

Вдруге й остаточно хлопчиська розбудив крик, що пролунав над самим вухом:

— А щоб ти вдавився! Тварюка погана!!!

Інтар ледь із сідла не звалився, добре, що Айхам вчасно притримав.

— Що це?! — хлопець озирався й мружився від яскравого вранішнього світла.

— Кіт, — пояснив чоловік. — Стягнув оце рибу просто з воза…

— Що, стрибнув, схопив і втік?

— Авжеж. А ти хіба встиг це побачити?

— Нє-а… Наші портові коти всі такі… Виходить, ми вже добралися?

— Майже, — посміхнувся Айхам.

Інтар остаточно прокинувся, протер очі. Ну звісно, знайомі вулиці: Ковальська Приморська, Шкіряна… А ось і рідні місця, де йому знайомий кожен будинок…

— Тепер ліворуч! — порадив він. — Так, сюди звернути й прямо.

Вирівнявся, обхопив сідло коліньми й потер місце, яке найбільше затерпло.

— О-о-он його будинок… Ну той… Ага!

Коли під'їхали і Айхам зняв Інтара та поставив на землю, хлопчисько чесно спробував іти, але відразу скрикнув і завмер розчепірений. Спина, зад і внутрішні боки стегон заболіли всі разом, та так, що Інтар не в змозі був поворухнутися.

Едрин глянув на нього, з розумінням кивнув.

— Болить? Нічого, невдовзі трішки попустить. Ми до Сорота, а ти коней постережи.

Хлопчиськові залишалося тільки погодитись.

Швидкі кроки чоловіків уже давно затихли на сходах, коли Інтар нарешті знову наважився поворухнутися. Пересунув ногу, завив подумки, закусив губу, постояв, відпочив і ступнув знову.

Лучок і другий кінь здивовано косували на хлопчиська, який обходив їх по колу, стогнав і корчив жахливі гримаси.

— Ну, чого зирите? — пробурчав Інтар. — Вам добре, ви, того… з дитинства… скачете… А я сьогодні вперше в житті…

Десь із п'ятого кола хлопчик зрозумів, що, попри біль, ходити може. Спробував підстрибнути й заволав уже вголос… Ні, стрибати й бігати поки не варто було.

На сьомому колі з будинку вийшов Едрин.

— Малий, де тут лікар? Хоч якийсь?

Інтар здригнувся:

— Що з Соротом?

— Погано йому. То де?

— Я можу побі… уй-й!.. — про себе разом нагадали ноги й спина. — Ні, не можу… Ген у ту вулицю, потім праворуч, перший поворот, ще раз праворуч і прямо, там це…

— Спасибі! Я піду. А ти поквапся нагору, треба, щоб із Соротом хоч хтось був, Айхам по їжу піде, — Едрин озирнувся, підкликав хлопчиська років тринадцяти, що видивлявся на нього: — Малий, іди, за конем наглянь, отримаєш срібняка.

Очі в хлопчика радісно блиснули, погодився він одразу.

Звільнений від цього обов'язку Інтар потупав нагору, намагаючись іти так швидко, як тільки міг.

У кімнаті було тепло, Айхам із Едрином затопили грубку. Інтар побачив Айхама, що схилився над Соротом: той кутав сліпого у свою куртку. Хлопчисько застиг: йому здалося, що…

— Він… він…

Айхам повернув голову:

— Він живий… Тільки зомлів. Він занедужав — мабуть, від голоду й холоду. Він заслаб і, напевно, не міг уже сам розвести вогонь. Едрин поїхав по лікаря?

— Так…

— Добре. Потрібні міцне вино та їжа… Де це можна купити?

Інтар розповів.

— Я піду, — сказав Айхам, — а ти залишайся з ним.

Хлопчик послухався.

Йому не раз уже доводилося бувати в цій кімнаті, але щойно Айхам пішов, на Інтара незрозуміло звідки разом із тишею наліг острах.

Камін зловісно посміхався, роззявляючи беззубу чорну пащеку. Стілець загрозливо застиг у кутку. Ліжко, на якому лежав Сорот… Він був зовсім блідий, просто білий, обличчя змарніле, руки витягнуті вздовж тіла… Хлопчик підійшов подивитися, чи дихає старий, і охнув: здалося, що ні.

— Ох, ти ж… — зашепотів хлопчисько: хотілося чути хоча б щось, хай і власний голос. — А раптом він уже… помер… От як Айхам пішов… Ох…

Чітко уявилося, як Сорот піднімає голову, сідає на ліжку й повільно йде просто на Інтара, простягаючи до нього холодні руки…

«Ти не виконав обіцянки. Ти обдурив…»

— Ні!.. — скрикнув хлопчик уголос. — Ні, я старався, правда!

Сорот глухо застогнав. Інтара пересмикнуло, він рвонувся з кімнати… Завмер на порозі, намагаючись угамувати шалене калатання серця.

— Він живий… живий… живий же…

Страх відповз у куточок і згорнувся там клубком. Інтар, хоч як намагався, не міг його не помічати.

— Мамо… ненько… — зашепотів хлопчик, осідаючи на підлогу біля стіни.

Але як про мамку подумав, ще гірше стало. Вона ж чекала, плакала, напевно, може, вирішила, що сина украли все-таки, або коні затоптали, або втонув…

Горло здавило. По щоках потекли сльози. Гарячі, обпектися можна.

— Ма-амо… Я не… не хотів тебе кидати… мамо… не хотів…

Інтар уже ревів уголос, коли почулися кроки й голос Едрина.

— Сюди ось…

Інтар підхопився:

— Едрине!

— Тихо, не кричи, тут я! — молодик увійшов, а за ним — невисокий на зріст білявий чоловік уже в літах, із сумкою через плече. Лікар.

Інтар полегшено зітхнув і знову осів на підлогу.

Лікар оглянув Сорота й досить швидко з’ясував, у чому річ.

— Ця людина, видно, під дощ потрапила, може, продув різкий вітер, а ще він ослаб від голоду й холоду, тому занедужав. У нього гарячка. У мене є трави, які допоможуть йому, але дещо доведеться принести з мого будинку.

— Я піду, — підхопився Едрин. Запитав, куди йти, що взяти, кинув Інтару: — Будь тут, допомагай лікареві, — і вийшов.

Хлопчик кивнув. З появою людей усі страхи зникли. Всі, крім одного, справжнього — страху за життя, котре може от-от обірватися.

Лікар, дістаючи й розкладаючи трави, попросив Інтара піти по воду.

Той підхопився.

— Ага, я швидко!

— От і добре, — лікар глянув на заплакане хлопчикове обличчя й додав: — Не бійся, малий, усе буде гаразд із твоїм дідом.

Інтар вдячно зітхнув і пошкандибав по воду. Капосний біль таки не бажав забиратися з його тіла, однак дозволив притягти цебро й наповнити казан.

А потім майже відразу з'явився й Айхам із їжею. Незабаром у кімнаті стало тепло, у окропі забулькали потовчені на порошок трави, а Едрин повернувся з усім необхідним і заходився патрати птицю для м'ясного відвару.

Інтар допомагав, чим міг і як умів: підтримував вогонь, помішував вариво, притягав і подавав різні речі… Потім забився в куточок і дивився, як приходив до тями Сорот, як його напували травами, відваром. Старий знову заснув, а лікар сказав, що тепер небезпеки для його життя нема.

Лікар залишив потрібне зілля, пояснив, як далі доглядати старого, отримав від Айхама щедру платню та пішов.

Едрин глянув на Інтара.

— Давай-но я відведу тебе додому, малий. Мати ж бо твоя не знає, куди ти подівся?

— Ні…

— Тим більше. Ходімо?

— А як же?..

— Не тривожся. Сорот сам не залишиться, а як стане йому краще, ти довідаєшся. І за приятеля свого не турбуйся, в моєму домі його не скривдять.

— Добре… — хлопчисько надто стомився, щоб сперечатися, а до мамки, відверто кажучи, хотілося дуже. Щоб відлупцювала, а потім обійняла й по волоссю погладила.

— Ходімо тоді, — сказав він Едрину. — Тут недалеко.

Едрин довів Інтара до самого трактиру, а потім хлопчик рішуче визволив свою долоню з його руки:

— Годі, далі я сам… Бо там мамка якщо вирішить, що це ти мене зманив…

— Зрозуміло, — гмикнув Едрин, — живим я звідси не вийду. Ну, малий, щасти тобі! До зустрічі!

— Ага…

У трактир Інтар увійшов через задні двері, що вели відразу на кухню. Була середина дня, а значить — відвідувачів не дуже багато, й мамка або на кухні, або незабаром туди прийде.

Але чекати матері хлопчиськові не довелося: коли він увійшов, обережно, майже без рипіння причиняючи за собою двері, Івина мила овочі.

Інтар постояв трохи, спостерігаючи, як зі звичною спритністю рухаються її руки, глибоко зітхнув і покликав:

— Ма!

Івина рвучко озирнулася. На її поблідлому й змарнілому за ці дні обличчі відбилися подив і навіть страх, потім вона охнула й кинулася до сина. Міцно обійняла однією рукою, а другою вліпила хлопчиськові кілька важких ляпанців:

— Ах ти, паршивцю! Повернувся, живий, горенько моє! Та де ж тебе носило, нестерпний хлопчиську?! Я думала, тебе й на світі вже нема! Інтаре, Інтаре, безсовісне ти дитя! Де ж ти блукав?!

— Ма-а-ам… Я… Ти пробач, мамо… — видихнув хлопчак, і справді почуваючи себе зараз найостаннішою тварюкою. — Я не хотів… Тобто… Я б тобі сказав… так ти б мене тоді не пустила, а він би помер…

— Хто?

— Старий Сорот.

— А він тут до чого?

— Зараз усе розповім… Мамо, ти зачекай… Тільки не бий… або бий, але не гнівайся… Стільки всього трапилося! Спочатку я довідався, що друзі, які повинні були Сороту гроші принести, нe прийшли. І мені шкода його стало, розумієш? Ма, у мене ти є, а в тебе — я, а в нього поруч нікого… Я зголосився піти до цих друзів і сказати, що йому допомога потрібна… Я сам схотів, слово честі!

Івина уважно глянула синові в обличчя. Потім відвела його до великої скрині, де зберігалося всіляке запасне кухонне начиння, посадила хлопчиська на скриню й сама сіла поряд.

— А тепер розповідай. І не здумай щось приховати. Розповідай — часу вистачить.

Інтар чесно виклав усе. Зупинився лише двічі — щоб випити молока та щоб пояснити трактирникові, котрий нагодився в кухню, що він таки повернувся, а не здох у канаві й ніякі демони його в пекло не потягли. Орам тільки гмикнув: «Не таланить мені». Але розмові матері з сином заважати все-таки не став.

Коли Івина вислухала все до кінця, довго сиділа замислена, Інтар аж налякався. Потягнув її за рукав.

— Ма-ам… Ти гніваєшся?

— Ні… — похитала вона головою. — Я все думаю… Ти пожалів Сорота… Це не так уже й погано…

Хлопчисько перебив готові зірватися гіркі слова:

— Мамо, я знаю, чого ти зараз скажеш: чого я тебе не пожалів? Ну, я чесно… просто… Ну, не думав я… Сам не знаю, як так вийшло. Я потім думав. Правда! Мені тебе дуже шкода було! Якби я був маг, я б тобі птаха надіслав, чарівного, він би тобі сказав, що я живий… і скоро прийду. Я правда-правда дуже жалів тебе, мамо! Але… ти ж не помирала… А Сорот — так. І мамо, не треба казати, що ти через мене теж ледь не померла… Я знаю! Я тепер знаю, а тоді не думав! Я, може, ще часто буду не думати, але всередині у себе я завжди знаю, що я тобі потрібен! Я тебе люблю, мамо!

Розчулена Івина обійняла сина.

— Ти, малий паршивцю… Боїшся, що насварю, замкну? Чи правду кажеш?

Він увіткнувся носом їй у груди.

— Пра-а-авду…

— Ну добре, — Івина погладила сина по голові. — Сорот, кажеш, житиме?

— Ага.

— Добре. Він людина непогана. А ти, Інтаре… У тебе, звісно, шило в сідниці засіло глибоко й колеться, а голова порожня… І що з тебе вийде, не знаю, але… Якби я була десятирічним паливодою, може, так само побігла б…

Інтар широко посміхнувся.

— Ма-ам…

— Га?

— Я так і знав!

— От опудало нахабне! — Івина вліпила синові потиличника, від якого він цього разу навіть ухилятися не став.

Наступні два дні Івина нікуди сина не відпускала, постійно тримала при собі та на очах. Хлопчиськові дуже хотілося побігти подивитись, як там Сорот, але, по-перше, мати була непохитна: «Ти ж сказав, що його друзі сюди прийдуть і тобі все розкажуть!», а по-друге, Інтар ще й досі все-таки не міг бігати. Біль, який залишився від здійсненої мрії, вчепився міцно й відпускати по-справжньому почав лише на третій день. А трохи за полудень четвертого дня, у «порожній» час до трактиру прийшов Едрин.

Інтар, який потупав обслуговувати чергового відвідувача, страшенно зрадів, коли побачив, хто це. Поставив тацю з замовленими бульбою і рибою та втупився в обличчя молодика.

Той здавався спокійним і задоволеним. Радісно посміхнувся Інтару:

— А, уже на бойовому посту! Як твої ноги, спина й те, що між ними?

— Нормально! А як Сорот?

— Усе добре, малий. Він уже одужує.

Інтар навіть підстрибнув на радощах:

— А перевідати його можна?

— А тебе відпустять?

— Я мамці вже все розповів! Вона зрозуміла… Вона пустить, побачиш. Я її вмовлю!

— Ну, якщо так, тоді приходь у будь-який час. Айхам уже повернувся додому, а я залишатимуся з Соротом, поки не одужає.

Інтар закивав:

— Я прийду! Мені б ще знати, як там Ренні…

— Дізнаєшся, я впевнений, він тебе не забуде. І ми про тебе не забудемо. Інтаре, і Сорот, і я теж хочемо докладно почути про те, як ти до Айхама добирався. Розповіси?

— Чого б і ні? Тільки не тут. Ось я прийду, тоді… Я постараюся швидше вибратися, думаю, вже завтра. Тільки не ввечері — увечері людей повно… А от удень, як сьогодні…

— Домовилися, — погодився Едрин. — Заразом принесеш нам обід, я замовлю.

— Так я скажу мамці…

Івина відлучитися синові дозволила.

— Але якщо ти знову втечеш куди-небудь… — почала з серцем.

— Тоді можеш мені всі вуха обдерти, коли повернуся! — палко вигукнув хлопчик. — Я навмисно їх довші відрощу!

Розділ 9

Інтар так квапився з обідом до Сорота, що спіткнувся на сходах і мало не перебив усі горщики та миски. Але пощастило: спіймав усе-таки вузол при самій підлозі.

На галас (Інтар не змовчав, падаючи) вийшов Едрин. Відібрав у хлопчика їжу, і вони ввійшли до кімнати старого.

Сорот уже сидів на ліжку й вигляд мав набагато жвавіший, ніж тоді, коли Інтар бачив його востаннє.

— Здрастуй, шановний! — радісно вигукнув Інтар.

— Підійди сюди, хлопчику, — покликав сліпий. Коли Інтар підійшов, Сорот уважно обмацав його плечі та обличчя.

— Ти мене врятував, Інтаре. Дякую тобі.

Хлопчисько спаленів.

— Та я ж не за те!

— Я знаю. Ти сідай…

Едрин розв'язав вузол, дістав горщики з їжею.

— Малий, ти ж на трьох обід приніс, як замовляли? Поїси з нами?

— Ага, — Інтар присів на постіль до Сорота. Той погладив його по руці.

— Ти розповіси нам, як тобі вдалося знайти Гончарну вулицю? Розповіси про все?

— Таж нема чого приховувати, — кивнув хлопчак.

Після Сорота він отримав із рук Едрина свою миску супу, миттю випив його, і жуючи бульбу, цього разу з м'ясом, удруге вже виклав усе, як було.

Едрин особливо зацікавився історією Ренні, кілька разів перепитував Інтара, уточнював. Нарешті хлопчик уже не міг пригадати нічого нового.

— Та сам Ренні тобі розповість набагато краще, — додав він.

Едрин погодився з Інтаром і дав малому змогу продовжувати.

Інтар дійшов до кінця — до собак і кам'яних огорож.

— Я такі паркани й двори на багатьох вулицях бачив, — пригадав він, — пси скрізь сидять.

— Таке часом необхідно, — пробурмотів Едрин, — але те, що тебе в першому й другому будинках вигнали, не вислухавши навіть, — кепсько. Пробач, Інтаре.

Хлопчисько здивовано витріщився на молодика.

— Та гаразд, мало там що трапляється. Налякані всі — що я, не розумію? Ми самі дурні, попхалися вночі.

Едрин похитав головою:

— І все-таки я поговорю з Айхамом.

— Він голова Гільдії Гончарів, так? — запитав хлопчик.

Едрин посміхнувся:

— Авжеж… Інтаре, а ти ось не дитина вже… Ти що, так усе життя й збираєшся в трактирі столи витирати й помиї виносити?

Хлопчак сердито зітхнув: Едрин, хоч і мимоволі (або навмисно — подумалося йому раптом), вколов у найболючіше місце.

— А кому я потрібен? — буркнув Інтар, відставляючи миску. — Я син повії. Нє, мамка в мене найкраща, тільки гільдії хоч ремісників, хоч торговців своїх беруть… Синів, дочок, племінників там різних. Хто чужого прийме?

— Мало там що, буває й таке, — протяг Едрин.

— Ага, буває, що й кобила літає, тільки не мені таке щастя. Мені ще поталанило, що не дівчиськом народився. Або не красунчиком якимсь.

Едрин співчутливо кивнув.

— Але ти спритний, недурний, завзятий…

— Упертий, — пирхнув Інтар. І згадав дещо: — Шановний Сороте, я запитати хотів… Чому ж ти так далеко від своїх друзів живеш?

— А, ось ти про що, — сліпий сумно посміхнувся. — Бачиш, хлопчику, коли мені випалили очі, було дуже зле. І залишатися там, де жив раніше, я не міг. Усі там знали, що зі мною зробили. Я ще стерпів би, що в мене тицяють пальцями, але я не хотів, аби кепську славу заслужили мої друзі. Тому й попросив їх підшукати мені нове місце для житла, якнайдалі від колишнього. І вибрали ми порт, адже тут найбільше чужинців і цікавитися моїм минулим ніхто б не став. Тут я міг часом дати притулок другові, який того потребує. Або зберегти деякі речі Гільдії, що їх потрібно було зберегти.

А ще іноді я брав учнів з дітей Гільдії… Щоправда, останні років із вісім були вже інші вчителі, але, можливо, я ще колись візьмуся до цієї справи.

І знаєш, хлопчику, простіше за все сховатися в найгамірнішому, найбільш людному місці. У тиші ти завжди на очах.

Начебто Сорот сказав небагато, але на язик хлопчиськові відразу ж підхопилося й закрутилася там безліч запитань: чому все-таки Сороту випалили очі? Що він накоїв такого? Чого особливого, крім гончарної справи, міг вчити хлопців старий сліпець?

Однак запитати про все це Інтар не насмілився, тому тільки кивнув.

— А, зрозуміло…

Він боявся, що Сорот помітить його цікавість і що старому це може не сподобатися, а тоді вже він, Інтар, ніколи не довідається всієї правди.

Тому він глянув у вікно й буцімто спохопився:

— Ой, мені вже час бігти, я ж мамці обіцяв, що недовго…

Насправді йти страшенно не хотілося, однак, по-перше, Сорот навряд чи став би зараз говорити відверто, а по-друге, засмучувати мамку непослухом так скоро після всього, що сталося, було б уже занадто — це хлопчисько розумів.

Він почав збирати зі столу порожній посуд.

— Добре, до зустрічі, — не затримував його Едрин. — До речі, ось, тримай, — він дістав два срібняки й простяг хлопчиськові. — Це ті гроші, що ти залишив для Сорота.

— Вони тоді придалися мені, інакше б я вмер із голоду, — промовив сліпий.

Інтарові раптом стало так кривдно… Рот, горлянку й живіт ізсередини обпекло червоним перцем.

Він залишив посуд і пильно поглянув на Едрина.

— Я чогось не зрозумів. Хіба шановний Сорот не витратив ті два срібняки? Що ж ти мені віддаєш зараз?

— Борг… — трохи розгубився молодик.

— А я не в борг давав! — Інтар швидко склав тарілки й горщички на полотно. — Я дарував! І взагалі… Не знаю нічого не про які срібняки, це, напевно, в кімнаті завалялися, — він швидко стягнув полотно у вузол, схопив його й кинувся до дверей.

— Стривай! — гукнув Едрин.

Інтар зупинився. Озирнувся.

— Що?

Едрин мовчки дивився на нього з подивом і якоюсь начебто аж гордістю.

— Приходь завтра, хлопчику, — попросив Сорот.

Інтар кивнув:

— Я постараюся. Видужуй, шановний!

І збіг донизу сходами.

Едрин зачинив за ним двері. Повернувся й сів у Сорота в ногах.

— Ось так… Не взяв грошей, — розвів руками.

Сорот посміхнувся:

— Він молодець. Я хочу взяти його в учні, Едрине. Якщо складеться.

Той кивнув.

— Якщо він сам захоче, як на мене, буде добре. Шкода, Раф зник, теж був гарний хлопчисько… Одна справа, якщо сам утік — а якщо не сам?.. Добре ще, Інтар сполохав нас, інакше б ми були впевнені, що Раф гроші тобі доніс і в учнях у тебе залишився, як і домовлялися.

Сорот і собі розвів руками.

— Після скількох років я знову вирішив до навчання взятися. І найперший учень пропав без вісти…

Едрин закусив губу:

— Ми його шукаємо, але боюся, надія слабенька… І ще — Айхама треба переконати, як на мене, що варто поговорити з тим хлопчиком, Ренні, про викрадачів людей. Я не збираюся все ось так залишати!

— Ти хочеш умовити Гільдію взятися до цієї справи?

— Так! Ми ж можемо! А мати можливість щось зробити й не скористатися нагодою… це мерзотно. Рік і два місяці тому зникла п'ятирічна дівчинка з нашої вулиці. П'ять місяців тому — семирічний хлопчик, син мого друга. Тепер Раф — мені дедалі більше здається, що це не випадково… І ось цей Ренні… Дітей крадуть! Наших дітей! Я не залишу цього так, Сороте!

— Не кричи, — попросив старий, — я розумію. Ти — не залишиш.

Едрин трохи охолов:

— Чи ж тобі чи не знати, наставнику? Якби ти мене не викупив тоді — мені таки нічого доброго не світило б. Ти мене пожалів — а мені шкода їх усіх. Не хочу, щоб нашій дрібноті було так само зле, як мені тринадцять років тому.

— Едрине, мені теж їх шкода. Ти маєш рацію: якщо у нас є ці відомості, Гільдію треба вмовити з’ясувати все щодо пана Наоба та його підручних. Хоча, зрозуміло, є й інші, хто покриває їх і допомагає їм… До них нам не добратися, вони надійно прикриваються грішми, законами, владою… Але якщо не знаходиш блошиного розсадника, ще не означає, що не треба вбити блоху, котра кусає тебе. Хочеш — поїдь до Айхама завтра.

— А ти, наставнику?

— Я не пропаду.

Інтар випросив у матері дозвіл відвідувати Сорота кожного полудня, поки той не видужає. Прибіг наступного дня і з подивом побачив, що Едрин збирається в дорогу.

— Ти їдеш?

— Так, є деякі термінові справи. Але я невдовзі повернуся. Я залишаю Сороту гроші, їжі я закупив днів на десять.

— І цього цілком вистачить, — сказав Сорот. — Потім я вже встану, зможу сам про себе подбати. А від тебе, Едрине, чекаю звісток.

— Будуть, — кивнув молодик. — Інтаре, я тобі від Ренні звісточку привезу. Ми його не виженемо на вулицю, не хвилюйся. До справи прилаштуємо, ніхто його більше не скривдить.

— От здорово! — зрадів хлопчисько.

Він провів Едрина вниз, а потім повернувся до Сорота. Сліпий попросив його причинити двері й сісти ближче.

— Дякую, що приходиш до мене. Я не думав, що знайду таке співчуття в чужому хлопчикові.

Інтар раптом засміявся.

— Дивно як виходить. Ось ти, шановний, кажеш — «чужий», а в мене так думати вже не виходить.

— Так, — посміхнувся старий, — тут ти правий, та й я тепер дивлюся на тебе, як на родича. Жаль зближує, а вже якщо пережив заради когось страх і біль, таку людину або зненавидиш усією душею, або полюбиш не менш щиро. А ми з тобою ще й дуже схожі за вдачею і долею.

— Долею? — хлопчик не зрозумів. — Як це?

— Ми обидва наполовину жителі півдня, обидва не знаємо своїх батьків, — почав перераховувати старий.

— А ти теж виріс у трактирі, шановний Сороте? — перебив зацікавлений Інтар.

— Ні, у Храмі.

— Що? — хлопчик отетерів. — Це як?

— О, — сліпий засміявся, — це було так давно… Але, мабуть, тобі варто знати. Це був зовсім не столичний храм — так, скромне місце поклоніння Небу в далекій звідси Східній Провінції нашої великої Імперії. Зараз його вже немає… Служителі розповідали, що мене залишили на порозі, коли мені було півтора року. І виростив мене Старший служитель, сам, особисто. Ну, кашею він мене з ложки не годував і пелюшок не міняв, зате проповіді читав… На все життя вистачить! Про смиренність, про обов’язок, про служіння Небу, про пошану до старших, про чесноту, милосердя, доброту, терпіння… І за подібну турботу я мусів був відчувати до нього найглибшу подяку на віки вічні й бути у всьому слухняним. Тобто так думали він сам та інші служителі. Я вважав інакше, ось тільки мене ніхто не запитував. Потихеньку мене запрягли в роботу — ні, я не надсаджувався, однак мести двори й усі храмові приміщення, стирати пилюку з вівтаря та з символів Неба було досить нудно. Тільки одна справа мене забавляла: я мав був щоразу під час Служіння обдаровувати парафіян «небесними пахощами».

Інтар пирхнув:

— Як же таке робилося?

— О, — старий покивав спогадам, що спливли з глибини, — оце й було найвеселіше. Хлопчику, ти коли-небудь бував у храмі?

— Е-е-е… Нєа!

— Тоді ти не бачив… Розумієш, усі храми, великі й малі, багаті й убогі, збудовані за одним зразком. Десь це величезні будівлі зі світлого мармуру, десь дерев'яні, досить непоказні будиночки, але вони однакові ось у чому: стеля храму зсередини розмальована під небо, а між стелею й опуклим дахом залишається певний простір. Щось на кшталт горища. Туди можна вилізти приставною драбиною — обов'язково є дверцята… На таких горищах найчастіше зберігають частину храмового майна. Отож, зранку кожного Храмового дня я вже сидів на цьому горищі, де залишався протягом усього Служіння. Між дошками провертіли для мене вузьку щілинку. А з собою я притягав шкіряний міх, наповнений ароматною водою. Такою знатні пані оббризкують себе, щоб приємно пахнути: квітами наприклад. Тільки наш «храмовий» запах був на інші зовсім не схожий: над його складанням довго трудився якийсь знахар, якому щедро заплатили за мовчання.

— Наставнику, ти лив цю воду на них ізгори?! — у захваті підстрибнув Інтар.

— Не зовсім так. У щільно зав'язану горловину міха було вставлено дерев'яну трубочку, на кінці якої закріпили крихітне, дуже густе сито, виготовлене храмовими умільцями. І коли я, підносячи сито до щілини, навмисне ж для нього й пристосованої, щосили стискав міх, вода розприскувалася з трубочки. Бризки були дрібні, їх не помічали, зате запах — дуже сильний і приємний — відчували всі. І задоволені були теж усі — й парафіяни, й служителі. Поки якось… Уже не раз попереджали Старшого служителя, що прогнили дошки на горищі храму… А він слухати не хотів. І якось під час служіння дошки під мною підломилися. Я, на щастя, встиг відсахнутися. Але ось міх випустив із рук, і той полетів додолу. Ударився об підлогу, трубка вискочила, вода вихлюпнулася… — Сорот коротко розсміявся, похитав головою. — Скільки було лементу…

— Оце так! — вигукнув Інтар. — А ти що ж потім, шановний?

— Потім? Я вирішив, що мені не пробачать цього, хоча, якщо подумати, моєї особливої провини в тому, що сталося, не було, однак був певен, що знайдуть інші. Тож я вирішив не спокушати долю, спустився тихенько та втік якнайдалі звідти. Плентався шляхом, сам не знаючи, куди, коли мене нагнав чоловік. Вершник.

Він запитав, чи не той я хлопчисько, якого шукають усі служителі зганьбленого храму. Вони, як виявилося, спробували виставити все те мерзенною витівкою зіпсутого, невдячного паливоди, але їм мало хто повірив: Небесні Пахощі пам'яталися багатьом, хто давно відвідував храм… До речі, храм той незабаром перестав існувати: туди просто ніхто не ходив і пожертви, зрозуміло, припинилися…

Однак про це я довідався згодом. А тоді на запитання незнайомця просто розплакався.

Я був дуже переляканий і розгублений — і попросив не виказувати мене служителям. Вершник спішився, розпитав мене про все докладно… і запропонував мені поїхати з ним. Звали його Айхам… Ні, не той, котрого ти знаєш, а його батько… Так я й опинився серед людей, котрі стали для мене своїми на все життя.

Інтар відчув піднесення після цієї історії:

— Це ж треба! А батько високоповажного Айхама сміливим чоловіком був, еге ж? Простий гончар, а Храму не побоявся…

Сорот подумав.

— Ти правий, йому було чого побоюватися. Якби служителі Храму виявили мене в нього — ми обидва стали б рабами Неба, тобто перейшли б у власність до тамтешніх жерців.

Інтар, який уже встиг зрозуміти, яким може бути рабство, здригнувся.

— Він тебе пожалів?

— Авжеж. Настільки сильно, що чужий хлопчисько став для нього своїм. А заради своїх можна витерпіти багато чого, піддатися серйозним небезпекам. Так само й ти пожалів мене…

Інтар зніяковів і постарався швидше звернути розмову на інше.

Наступного дня він прибіг до Сорота доволі скуйовдженим. Старий почув, як важко дихає хлопчисько, й зауважив:

— Можна подумати, за тобою гналися.

— Начебто так, — Інтар подумав і замкнув двері на клямку. — Це торговець, пекар… А я лише один крихітний бублик у нього поцупив, — ображено поскаржився він Сороту. І відразу спохопився: — Ой… тобто я хотів сказати… не вкрав, ні, просто… просто…

Хлопчак не знайшов продовження та втягнув голову в плечі, очікуючи, що Сорот вилає його. Але сліпий тільки розсміявся:

— Усі хлопчиська тягають солодощі, Інтаре. І я був таким. Але ти, видно, невдаха в цій справі?

— Зовсім ні! — образився хлопчик — Це тільки сьогодні мені не пощастило! А я вже й із базару дещо для мамки приносив, не за гроші, й для себе теж…

Він розповів Сороту про кілька випадків, пригадав і рибу, поцуплену з воза, й палички кориці на базарі, де вперше зустрівся з Ренні, й кошик їжі, спритно добутий у крамниці.

— А гроші ти теж… забирав потихеньку? — спитав старий після того, як посміявся хлопчачим витівкам.

Інтар замотав головою, забуваючи, що Сорот не може цього побачити.

— Нє-а! Ніколи! Страшно це — якщо попадуся, стусанами не відбудуся…

— Виходить, тебе тільки страх перед покаранням зупиняє? — поцікавився Сорот. — А якби ти міг красти, не попадаючись, що тоді?

Інтар спочатку отетеріло закліпав, але сліпий попросив:

— Ти уяви собі це. Уяви, що ти був би, приміром, невидимкою…

І хлопчик уявив. Незабаром по його обличчі розповзлася блаженна посмішка:

— Ох, і накоїв би я тоді… — замріяно промовив він.

— А совість би не замучила? — знову поцікавився Сорот.

Інтар пирхнув:

— Совість! Та ж я не чіпав би тих, кого не можна!

Сорот зацікавлено подався вперед:

— А кого не можна, на твою думку?

Інтар набрав побільше повітря в груди й почав перераховувати:

— Тих, у кого й так грошей мало — я знаю, як ті самі вантажники або рознощики заробляють. Та й таким, як моя мамка, непереливки доводиться… ще — дрібних, хворих, калік… Коротше — таких, по кому видно, що вони не золоті монети, а мідяки рахують. А ось стражники не зубожіють! І поважні добродії на кшталт Наоба теж! Від торговців не убуде, якщо я з їхнього виторгу зо два срібняки потягну! Знаєш, шановний Сороте, — раптом зізнався хлопчисько, — я їх ненавиджу! Всіх оцих, які думають, що раз у них є гроші, то вони найкращі! Багато грошей — це здорово, я сам хочу, щоб у мене було багато грошей, і одного разу так і буде, але від людей я цим відгороджуватися не збираюся!

— А вони — ті, про кого ти кажеш, — відгороджуються?

— Ще б пак! Вони тільки себе людьми і вважають! — зі злістю вигукнув Інтар. — Подивися, як виходить, — таких, як Ренні, красти можна й продавати, і ніхто й слова не скаже всіляким Наобам, тому що вони багаті, стражникам гроші дають, і їх за це поважають. І ще якщо наскаржитися, так звинуватять у всякому, а якби я вмів тоді, наприклад, двері відмикати без ключа або ключі в них поцупити, може, ми й утекли би, а так ми проти них нічого зробити не могли. Вони законом називаються, а самі тільки думають, як би хапнути побільше! І схожих на них точно в Імперії чимало, інакше Наоби ось так вільно не орудували б! Або взяти, приміром, Орама, трактирника, — моя мамка спить із усякими, а йому майже всі гроші за це віддає. Тільки тому, що інакше він її прожене, а сама вона цим ремеслом займатися боїться, — захисту ж не буде від усілякої сволоти. А іншого ремесла не знає, її ніхто не вчив і вчити не буде — вона не в гільдії. Тому якби я міг украсти багато грошей в Орама або в інших, на нього схожих, я б не сумнівався — украв би! І мамці б приніс, ми б будиночок купили й жили б добре, вдвох! А таких, хто сам бідний, я б чіпати не став, соромно… А от Ренні й іншим, таким самим, я б ще й допоміг, чесно!

— Ну-ну… — Сорот посміхнувся, спостерігаючи запал хлопчиська. — А хіба не боявся б ти стати злодієм? Адже якщо спіймають, то по голівці не погладять. Можуть, приміром, руку відрубати, на галери імператорські відправити, вигнати… Та й просто у в'язниці кілька років відсидіти — задоволення не велике.

Хлопчик чесно задумався, смикаючи простирадло.

— Якщо скажу, що не боюся, то збрешу. Боюся… тільки… я… Едрин ось недавнечко правду сказав — мені подітися особливо й нема куди. Я не хочу все життя працювати до скону й залежати від таких, як Орам. Крутити перед ним хвостом і щодня труситися, що ось візьме та викине за двері… Не хочу! А в ремісники мені дорогу закрито. І… помститися я хочу, ось що, — сказав він різко, — стражникам оцим. Таким самим, як Наоб… Усім. Усім, хто думає, що раз у них гроші або влада, так вони можуть заграбастати увесь світ. Такі й будь-якого ремісника з тельбухами купили б, а не купили б, так залякали. А я… не хочу бути товаром.

— Але ж і злодії побоюються стражників… — зауважив Сорот.

— Ще б пак, — кивнув Інтар, — але я хочу бути проти них, а не під ними…

— Добре сказано, — кивнув сліпий. Однак тепер уже він поквапився припинити цю розмову та відправити Інтара додому.

Розділ 10

А за кілька днів Сорот запропонував хлопчикові:

— Ти, Інтаре, парубійко кмітливий, руки в тебе спритні, голова ясна. Хочеш, я тебе в навчання до майстра-гончара влаштую?

— А він візьме? — засумнівався був хлопчик. Гончарна справа здавалася йому не гіршою за інші: навіть подобалося завжди дивитись, які гладенькі та кругленькі виходять миски й глечики, їх приємно було й у руках потримати. Але ж Гільдії були закриті для чужинців…

— Якщо довідається, що від мене, — візьме, — запевнив Сорот. — Мого слова та слова Едрина буде досить. Цей майстер уже не молодий і живе неподалік — бігати на інший кінець міста тобі не доведеться. Та й грошей він не запросить.

— Я згоден! — не роздумуючи відповів Інтар.

Учитися ремесла, стати в майбутньому майстром, а не служником у таких, як Орам, — це було дуже багато для сина трактирної дівки. Інтар вирішив, що Сорот у такий спосіб збирається нагородити його, віддячити за допомогу. Відверто кажучи, хлопчисько був задоволений: мрії мріями, але ж насправді невидимкою ніхто його не зробить. А так — ремесло буде в руках, і себе прогодує, і мамку… Тим більше, що майстер Аон, літній, поважний чоловік із напрочуд гнучкими й легкими рухливими пальцями, прийняв хлопчика дуже тепло. Інтару не перепадало ні лайки, ні штурханів, майстер був терплячий і приязний. Втім, Інтар виявився здібним учнем.

А головне — його майбутнє ремесло припало йому до смаку.

Після першого ж уроку в майстра Аона ввечері Інтар влетів у трактирну кухню, стрибнув і завис на шиї в матері. Івина ледь не впустила великий глиняний горщик, який тримала в руках.

— Інтаре! — вигукнула вона. — Що за біс у тебе вселився? Чого ти скачеш, цапеня? Ти мені так весь посуд переб'єш! І де, скажи, будь ласка, тебе носило цілий день? Ох, та не стрибай ти — горщик дай поставити!

— Нічого! — материну шию хлопчисько відпустив, але застрибав по кухні й навіть пройшов колесом, збив мітлу. — Нічого, мамо, навіть якщо він на дрібні-дрібні шматочки розлетиться, ну й нехай! Я тобі нового посуду нароблю! І горщиків, і мисок, і глечиків!

— О, невже? — здивувалася Івина. — Звідколи це ти гончарем зробився?

— Від сьогодні! — Інтар знову підстрибнув і вдарився головою об плетінку часнику. — Ой!

— Тихше, тихше! Інтаре, та розкажи ти по-людськи!

— Ага! У старого Сорота є знайомий гончар. І він мене до нього прилаштував за учня! Сорот. До гончаря. Здорово, так? Я там уже був, сьогодні перший раз, майстер Аон каже, що я здібний!

— Ох, Інтаре! — Івина тільки руками сплеснула. — Це ж треба!… А ти не вигадуєш?

— Ну що ти, мамо! Я буду вчитися… Удень, коли тут люду мало, добре? І платити нічого не треба за навчання.

— Ого, он як! — Івина розгублено посміхалася. Вона досі не могла повірити, що на них звалилося таке щастя: хлопчисько буде при справі, почне ремесла навчатися. А ремесло — це ж майже вірний шматок хліба.

— Так! — Інтар труснув волоссям, підійшов і обійняв матір, увіткнувся носом у її плече. — Мамо, правда ж, здорово?

— Це просто чудово, — Івина обійняла сина й поцілувала у тім’я. — Інтаре, який щасливий випадок! Гляди ж, не байдикуй, вчися старанно!

Хлопчик радісно засміявся.

— Я обіцяю, мамо!

І слова свого він дотримав, хоча з незвички доводилося нелегко.

Інтар тепер щоранку швиденько порався по господарству й одразу біг перевідати Сорота, а потому мчав до гончаря.

Додому він тепер завжди повертався увечері страшенно задоволений, і попри втому, знаходив сили допомагати матері готувати вечерю, розносити замовлення й прибирати.

Минуло з півмісяця. Підсихали весняні калюжі, що не день ставало спекотніше, дощі майже припинилися, з трактиру не вивітрювався запах спітнілих, розігрітих сонцем тіл. Орам задешево закупив кілька діжок квасу й продавав його вже не по мідяку, як навесні, а по три за кухоль. Двічі на день Інтар за наказом хазяїна вливав у діжки, що стояли в підвалі, по кілька цебер криничної води й підкидав туди льоду. Квасом, який мав би закінчитися днів за три, Орам напував людей більше тижня.

Тим часом Сорот зовсім одужав, але Інтар, як і досі, навідував його. Хлопчик переказував новини, розповідав докладно про своє навчання. Сорот завжди уважно вислуховував його і теж не залишався у боргу: у свою чергу оповідав історії зі свого дитинства та юності. І хлопчисько дедалі більше розумів, що старий мав рацію, коли говорив про схожість їхніх вдач.

Сорот теж це відчував:

— Інтаре, — запитав він одного теплого вечора, коли хлопчисько влаштувався на підлокітті його старого, подекуди продертого, старанно й криво заштопаного самим же Інтаром крісла, — а до мене в учні ти б хотів піти?

Хлопчика це спантеличило:

— Але… шановний… Я ж уже навчаюся гончарної справи…

— А якщо я не про неї? — лукаво посміхнувся старий. Інтар здивувався:

— А тоді… яке в тебе ремесло? І хіба?..

— Хіба сліпий старий може навчити чого іншого, крім випрохування милостині? — посміхнувся Сорот. — А ти сам скажи, може чи ні…

І на долоні простяг Інтару мідяка.

Хлопчак здивовано закліпав:

— І що?

— Перевір свою торбинку при поясі.

— Ой! — Інтар послухався й переконався, що кинута йому вчора ввечері підпилим портовим вантажником мідна монета зникла. Торбинка висіла на поясі, як і раніше, устячко було затягнуте. Інтар навіть обмацав торбинку, шукаючи в ній дірки. Але вона була ціла.

— Як це вийшло? — дивувався Інтар.

І тут він згадав давні їхні зі старим розмови та враз усе зрозумів.

— Шановний! — вигукнув лунко. — Це ти?! То ти…

Сорот підняв ліву руку, закликаючи до мовчання:

— Ми звемося Невидимками, малий. Ми — я, Едрин, Айхам та інші. І в нас теж є своя гільдія. Як є і, — посміхнувся він, — у Збирачів, серед яких і твій друг Арим. І в інших, не надто шанованих законом.

— A-а… я чув про це… Це здорово! — зізнався Інтар.

— Ти так вважаєш? — підняв рунисті брови Сорот.

— Ще б пак! — труснув волоссям хлопчик. — Значить все, що ти казав мені тоді… Це все не просто слова, так? І я теж зможу стати одним із вас?

— Якщо не побоїшся.

Інтар не довго думав:

— Я не боюся! Я хочу, щоб у мене в руках була сила. Сила обводити круг пальця тих, які брешуть, що вони — єдиний правильний закон! Сила проти таких, як Наоб та Орам!

— Але на світі ж бувають і добрі трактирники, малий. І добрі стражники… Й добрі заможні люди, — зауважив старий.

— Ось коли одного такого зустріну, — пирхнув хлопчик, — то його й не зачеплю.

— А розрізняти як збираєшся? — поцікавився старий.

Хлопчик не знайшов, що відповісти.

— Інтаре, ми ж не святі, — серйозно промовив Сорот, — просто в нас таке ремесло. Може, воно й гірше за інші, а може, й ні. Сил і праці ми в нього вкладаємо багато, то правда…

— А я живцем на Небо й не лізу! — щоки в хлопчика розпашіли, від хвилювання він навіть перебив старого. — Просто я хочу бути сильним! Сильним і вільним! Раз уже ніякий закон не може приборкати гадів і допомогти тим, кому варто допомагати, я не хочу ходити під законом. Гончарне ремесло — це здорово, але одного його мені замало. Орам може викинути мамку й мене на вулицю, який-небудь стражник може з’явитися в крамницю ремісника й зажадати грошей, а як той не дасть, то на нього нічого доброго не чекає… Невидимки мають зброю проти негідників. Щоб уміти захиститися самому й захистити своїх, я згоден стати Невидимкою, наставнику Сороте!

Старий розсміявся, але видно було, що він зворушений:

— Мені все зрозуміло, малий. Ти знаєш, чого хочеш, а це значить, що швидше за все ти зумієш досягти своєї мети. Що ж, я буду твоїм наставником, якщо ти довіряєш мені.

— А ти мені? — тихо запитав Інтар беручи зморшкувату руку старого в свою долоньку. — Ти ж довіряєш, коли вже розповів…

— Правильно зауважив, хлопчику. Скажу тобі, — сліпий погладив долоню Інтара, — довіряти своїм — найважливіше в нашій справі. Закон проти нас, і цілий світ, що живе за цим законом, або вдає, що так живе, — он на кшталт тих двох стражників, які вас із Ренні віддали Наобу, — всі вони теж проти нас. Нас мало, тому ми повинні берегти один одного. Свій, він тобі ближчий за кревного брата, підлості йому робити не можна: ти його сьогодні потопиш — завтра він тебе. Пам'ятати потрібно — той, кому ти допоміг сьогодні, завтра допоможе тобі. Ніколи своєму не відмовляй. Я, коли очі мені випалили — а в нашій справі й таке буває, що глибша яма, на краю якої ти оступився, то страшніша розплата за помилку, — я загинув би, якби не Гільдія. Мене лікували й усі ці роки підтримували грішми, і так буде до самої моєї смерті. Натомість я, чого міг, учив дітей Гільдії, ховав добро й прихищав тих, кому потрібен був дах… І ти намагайся завжди, що можеш, дати своїм — віддача буде. Гільдія — твій дім, твоя кам'яна стіна, за якою сховатися можна, твоя фортеця. Поки ти ще не ввійшов у неї, але вже й зараз ми будемо робити для тебе все, що нам до снаги. Коли тобі виповниться чотирнадцять, тебе випробують — і якщо ти виявишся гарним учнем, станеш одним із Гільдії. Однак до цього ще далеко…

Отут хлопчик зважився запитати:

— А ті, хто не в Гільдії, хіба вони не свої? Мамка… і ось, друзі в мене є, Арим і Данген — ну, ти їх пам'ятаєш, шановний, вони зі мною тобі дрова приносили…

Сорот кивнув:

— Пам'ятаю. Звичайно, і поза Гільдією можуть бути свої — тільки ти маєш зрозуміти: ті хто в Гільдії, уже тому свої для тебе, що в них із тобою одне ремесло. Так є не у кожній Гільдії, але в нашій — так. І зрада, підлість — це саме те, чого від людей Гільдії ми не чекаємо (хоча всяке буває, звісно), а ось від інших таке завжди може трапитися. Друг — якщо він справді тобі друг, — прийме тебе будь-якого й віритиме тобі беззастережно, навіть знаючи істину про твоє ремесло, тому що він буде впевнений у твоїй любові до нього. Але не поспішай довіряти, так само, як не поспішають позичати великі гроші. Спочатку мідяки, потім — якщо мідяки повернуть, то срібло… Зрозуміло, бувають і негідники, які справно повернуть і мідні, й срібні монети, щоб отримати золоті й зникнути з ними назовсім, тому, повторюю — завжди будь напоготові. Цього яще навчу тебе. А поки — більше мовчи, ніж говори, й краще мовчи, ніж бреши, а якщо вже доводиться брехати тим, кого любиш, — а тобі доведеться, — бреши мистецьки.

— Я розумію, що мушу мовчати, чого навчаюсь…

Я ніколи не зможу сказати? Нікому, крім людей Гільдії?

— Тобі ще рано говорити «ніколи», малий. Може, колись потім… тоді, коли будеш упевнений, що близькі люди не відвернуться від тебе й не зрадять, коли довідаються правду. Але позаяк тобі доведеться брехати своїм, бреши тільки словами. А роби завжди чесно. Дружба любить чесність. З неї народжується довіра, а це необхідно кожному з нас, чи то буде він Невидимкою, а чи Збирачем, торговцем, ремісником, воїном чи Імператором.

— Довіра… — повторив хлопчак.

— Так, Інтаре, — Сорот погладив його по голові. — Довіра й співчуття. Не бійся жаліти, побоюйся жалощів від чужих, але не соромся, коли свої тебе жаліють. Людина, якій є кому довіряти, кого пожаліти й на кого спертися самій, — це завжди дуже щаслива й дуже багата людина.

Хлопчик слухав і розумів — це правда. Йому здавалося навіть, що він знав усе це раніше, тільки давно забув і ось тепер зустрічає серед слів Сорота власні, давні, дорогі, — й тому слухати несподівано знайденого наставника було радісно.

А Сорот, не гаючи часу, того ж дня показав новому учневі деякі речі. Він попросив хлопчика принести знадвору кілька каменів. Потім повісив на плече Інтарові сумку, до якої поклав кошіль, натоптаний мідяками, та звелів відвернутися, заплющити очі й чекати.

— Я спробую вийняти із сумки кошіль і підмінити його каменем підходящої ваги. Ти маєш не проґавити та спіймати мене за руку.

Хлопчик кивнув. Весь напружений, стояв і чекав. Він чув, як Сорот ходить по кімнаті, вовтузиться десь… Кілька разів той пройшов зовсім близько за спиною в Інтара… Потім усе затихло, старий, очевидно зупинився.

«От зараз, напевно, — вирішив Інтар. — Зараз… так… ну ж бо… ще мить… Ось тепер!»

На рипіння він рвучко розвернувся — і побачив, як наставник зручніше влаштовується в древньому дерев’яному кріслі. У його долонях затишно лежав кошіль із мідяками.

— Га? — хлопчисько розгубився. — А як же…

Приголомшений Інтар поквапливо розкрив сумку.

Там лежав камінь.

Хлопчик якийсь час просто відкривав і закривав рота, немов рибка, витягнута з води. А потім закричав від захвату.

І відразу почувся стукіт у двері.

— Відчиняй, свої! — почувся веселий гучний голос Едрина.

Хлопчисько вмить розчахнув двері.

— Едрине! Здрастуй! — радісно привітав він молодика й раптом помітив за його спиною дуже знайому пичку. — Ой! Ренні! Й ти тут! Привіт!

— Привіт! — малий покруглішав, був чистенький і вбраний в усе майже нове. Він теж радісно схопив Інтара за руки.

— А я тепер в Едрина живу! Це… Підлогу мою, посуд… Ну, й гончарної справи вчуся. Так добре! Едрин каже — з мене будуть люди!

— Будуть-будуть, — молодик посміхнувся й погладив малюка по білявому волоссю.

— Я теж у гончаря в учнях! — і собі похвалився Інтар.

Едрин тим часом привітав Сорота і взявся розпитувати про здоров'я, розповідати новини й викладати гостинці, аж обидва хлопчаки завили від захвату: м'ясний пиріг, свинячий окіст, цибуля, червона редиска, помідори, солодкий пиріг, льодяники, горіхи в меду…

— Свято, чи що? — запитав Інтар. — Це тому, що наставник Сорот одужав?

— Не тільки тому, — відповів Едрин. — У мене й ще одна гарна новина. Тепер, принаймні найближчі років три-чотири, ніхто не хапатиме дрібноту на вулицях Столиці.

Інтар охнув від несподіванки:

— Наоб, еге ж? Ви його позбулися? Едрине, розкажи!

— Саме позбулися, — кивнув той.

…Ніч була безмісячною, негожою, і це значно полегшувало справу. Іншої слушної нагоди годі було й очікувати, тож хмарам і дрібному нудному дощу Невидимки зраділи більше, ніж інші — сонцю й теплу. Дуже доречним був той дощ.

Наоб не тримав сторожу, покладаючись на двох здоровенних псів, які тінями нипали по саду. Їхніх зубів не уник би грабіжник, якби наївно вирішив поживитися чимось у заможному домі на відлюдді. Втім, грабіжник, можливо, спробував би пригостити собак м'ясом, начиненим отрутою чи й снодійним. Однак Едрин із друзями воліли покладатися не на собачу жадібність, а на надійні арбалетні стріли.

Найспритніший і найпрудкіший хлопець — «живець» — перебрався через огорожу першим. Коли він зістрибнув униз, на огорожі вже сиділи чотири арбалетники. Чудово навчені звірі з'явилися з пітьми саду, щойно «живець» заглибився в нього. Так, варто віддати належне панові Наобу — сторожів він вибрав найкращих. «Живець» задихаючись тільки-но добіг до огорожі й, звісно, не встиг би видертися на неї, — але псів миттю було прохромлено, причому кожного відразу двома стрілами. Один із псів, навіть поранений, все-таки стрибнув на «живця» і спробував учепитися в горло, але моторний хлопець вивернувся, страшні зуби ковзнули по плечі, залишили глибокі криваві сліди. По тому пес здох майже одразу, ніби останні сили вклав у захист спокою свого пана.

«Деякі люди, — з повагою подумав Едрин, дивлячись на тварин, які важко повалились на землю, — не варті своїх собак».

Далі все було просто. Невидимки безшумно ковзали по будинку. Перевірили підвали. У верхньому не виявили нічого. А ось у нижньому, на солом'яних матрацах, прикриті мішковиною, спали…

На щастя, діти були одурманені якимось зіллям і не здійняли галасу, інакше навряд чи Едрин із товаришами залишилися непоміченими. А так усіх обережно винесли, вклали у візок, завбачливо залишений за рогом. Із візка вивантажили міхи з олією — кілька десятків — і переправили через огорожу в сад.

Поки п'ятеро займалися цим, інші тихо, мов безтілесні примари, продовжували оглядати будинок. Але бранців більше не було.

Ніяких слуг не знайшли. Чорношкірого вже не було в домі, а інші, видно, приходили вдень, в особняку не ночували.

Сонного Наоба замкнули в його кімнаті.

Попередньо по її підлозі розлили олію.

Один із хлопців повернувся до візка. Візок рушив, відвозячи геть від лихого дому поснулих дітлахів.

А невидимки, що залишилися в будинку, й далі розливали олію. Міх за міхом…

Вони просувалися згори, від горища, яке теж не обминули увагою, донизу, до виходу.

Обливали дерев'яні меблі, дерев'яні двері, які ретельно за собою замикали. Лили на підлогу й розбризкували по стінах, проводили масні доріжки з однієї кімнати в іншу.

Нарешті спорожнів останній міх. Тоді вони пішли.

Всі, крім одного прудконогого хлопчиська, який зупинився біля кімнати Наоба, дістав із кишені кресало, висік іскру, запалив завбачливо захоплену з собою ганчірку й кинув її в масну калюжу під дверима.

І втік якомога швидше.

Інтар очікувально дивився на Едрина, Сорот і собі повернув до нього голову.

Молодик посміхнувся:

— Якщо коротко — у будинку шановного пана Наоба Лооса, торговця тканинами, трапилася страшна пожежа. Усе згоріло. На лихо, це сталося вночі, сам пан Наоб спав у своєму ліжку, в кімнаті на другому поверсі, й не зумів вибратися. Він загинув. У той же час пожежа трапилася й на кораблі пана Наоба, що мирно стояв у порту.

— Ой! — згадав Інтар. — Шість днів тому! Трищогловий «Син Бурі»! Пощастило, що вогонь не перекинувся на найближчий корабель, на «Спрута»… А на «Сині Бурі» — матроси зі «Спрута» наступного вечора в нас розповідали — було тільки двоє матросів, стерегти залишалися… То їх на березі знайшли безтямних. Хтось їх по головах уперіщив і з корабля стягнув. І вони не змогли розповісти, як і чого корабель зайнявся раптом. Варта ще з’явилася, нишпорила навколо… А чого шукати, коли від корабля тільки шкелетик залишився, та й той обгорілий?

— Варта, — промовив Едрин, — підозрює в обох підпалах найближчого помічника пана Наоба, чорношкірого Забура. Той зник напередодні пожежі в будинку пана Наоба, і нікому невідомо, куди подівся.

— Нікому? — недовірливо перепитав Інтар.

Едрин посміхнувся й погладив хлопчика по м'якому, поплутаному чорному волоссю:

— Нікому-нікому.

…Кожен десятий вечір був у Забура вільним — так визначив раз і назавжди пан Наоб. Зазвичай чорношкірий проводив його на самоті в давно улюбленому трактирі «Нічний птах», а потім відправлявся в один із найближчих борделів. Але сьогодні до нього підсів раптом земляк… Принаймні так він називав Забура, обіймаючи його та ляскаючи то по одному, то по іншому плечі. Колір шкіри в хлопця й справді був чорніший за сажу, а батьківщиною його батьків, імовірно, були ті самі спекотні краї, де народилися й виросли батько та мати Забура. Хлопець той, матрос, вочевидь, уперше опинився у великому місті, був самотній, трішки приголомшений галасом і гамором великого міста й уже встиг добряче напитися. Саме тому, як вирішив Забур, матрос і зрадів «землякові» настільки, що поставив випивки, скільки душа забажає!

Вони пили, розмовляли, пили та їли, знову пили… А потім обійнялися та вирушили в той самий улюблений Забурів бордель.

Ось тільки до місця не дісталися… Адже друзі чорношкірого хлопця вже чекали на них, а снодійне, підсипане «земляком», майстром на такі штуки, в кухоль Забура, подіяло, як і чекали, не відразу, зате — напевне.

— Виходить, чорношкірий точно пропав? — для певності перепитав Інтар.

Едрин кивнув.

— Море… — замислено промовив Сорот.

Едрин кивнув:

— Море… Найнадійніший зберігач будь-яких таємниць. А в підвалі будинку Наоба було одинадцять одурманених дітлахів. Їх накачали якоюсь гидотою і тримали в стані напівдрімоти, навіть не зв'язаними.

І наш Раф знайшовся. Він дуже нерозумно попався, наставнику Сороте: покликав його чоловік у кареті, попросив дорогу показати… Пощастило йому, що він живий і здоровий. Іншу дрібноту ми теж відкачали та по домівках розвезли, у кого домівка є. Я й розвозив.

— А на кораблі? На «Сині Бурі?» — раптом стрепенувся Інтар.

— Ми що, звірі, по-твоєму? — сердито запитав Едрин. — Ми все перевірили до пожежі, як у будинку, так і на кораблі. Порожньо, звісно. Вочевидь, украдену дітлашню саме готували до відправлення на корабель.

Інтар розгубився:

— Стривай, як же так? Адже Ренні розповідав, що там була купа мішків, ну, крім нього, коли його везли… Невже вони інших дітей назад повернули? Навіщо? Або… корабель уже встиг відвезти їх і повернутися? Ні, зажди, не може бути — матроси ще згадували, що «Син Бурі» вже майже місяць безвилазно в порту стирчав. Ренні, я чогось не зрозумів! — повернувся він до приятеля.

А малюк раптом почервонів і відвів погляд. Смикнув за рукав Едрина.

— Ні вже, — промовив той. — Сам йому все й розповідай.

Інтар повернувся до Ренні:

— Ти мені що — збрехав?

— Я… ні… ну… тобто… не у всьому… Інтаре, пробач! — видихнув малюк. — Я тобі збрехав, але тільки ледь-ледь, а про Наоба не збрехав, і про те, що він мене вкрасти хотів, не збрехав теж, тільки він украв, коли я вже в нього на кухні працював…

Майже на одному подиху малий зізнався, що двоє стражників, котрі замкнули хлопців у буцегарні, були багато в чому праві: Ренні дійсно служив у пана Наоба, той насправді підібрав шарпака й узяв собі на кухню.

Частина історії про згортки, яку малюк свого часу переказав Інтару, була щирою правдою — саме під цим приводом його й гукнув пан Наоб, а коли вдовольнився запопадливістю та слухняністю хлопчиська, залишив його в себе, призначив кухонним служником. Ренні й справді працював там півроку й навіть отримував на додачу до їжі й теплої місцинки біля каміна по два срібняки на місяць.

Хлопчисько не помічав нічого дивного за своїм паном, та й не шукав такого. Ну, їде хазяїн почасти на кілька днів, ну, збираються в нього компаньйони, іноді ночують навіть… То й що з того? Ренні був упевнений, що пан Наоб веде звичайне життя багатого й, отже, вельми заклопотаного купця.

Малюк ні про що погане навіть і не помишляв та й почувався майже щасливим, але якось дощової ночі прокинувся в невизначений час, бо налив собі у вечірню кашу згірклої олії, тож, тримаючись за живіт, побіг у заповітне місце у дворі. А сидячи там, почув гамір, трохи прочинив двері й побачив, як кількоро людей на чолі з Забуром вносять з вулиці якісь лантухи й тягнуть у дім чорним ходом, що веде на кухню. Бачити, щоб хтось виходив назад, малий не бачив, тож вирішив, що пішли вони через парадні двері.

Ренні скінчив свої справи та з цікавості вирішив пошукати ті мішки. Він правильно розрахував, що навряд чи їх потягли кудись у кімнати, й перевірив спочатку саму кухню, потім підвал…. У верхньому підвалі були продукти, зате коли він відчинив нижній (туди вела дерев'яна ляда з кільцем у підлозі верхнього підвалу, й куховарка попередила хлопчика ще в перший його день на кухні, що внизу пацюки, там нічого не зберігають і лазити туди нема чого. Він слухався — до тієї ночі. А тоді щось його підштовхнуло. Може, внутрішнє чуття, а може, й свіжа, ще вогка на дотик земля, що звідкілясь виявилася на підлозі, біля самої ляди…)

і спустився (мало не загримів із крутих щаблів), знайшов-таки мішки… Розв'язав один — і побачив дівчинку. Сонну. Живу. Розв'язав інший — знайшов хлопчиська, молодшого за себе.

Переляканий малюк притьмом кинувся назад і не забув навіть зачинити ляду.

Та ось мішки зав'язати — забув.

Ренні вирішив, не чекаючи ранку, втекти з будинку пана Наоба куди очі світять. Хіба взяти трохи грошей на дорогу… Він знав, де хазяїн їх зберігає, і прокрався туди навшпиньки.

Але коли вже відкрив скриньку з «дріб'язком на щодень» («Золотих із п'ятдесят там лежало!» — розповідав зараз Ренні), його схопив за плече Забур.

Ренні, може, й умів брехати, та з несподіванки це виходило кепсько, та й що тут збрешеш, коли з хазяйськими грішми в руках спіймали? Пан прокинувся і сказав, що віддасть хлопчиська варті, а малюк розгубився з переляку й закричав, нехай, мовляв, віддає, він тоді стражникам і розповість, що пан Наоб дітей у мішках у підвалі ховає!

На цьому місці Інтар перебив зопрілого від спогадів Ренні:

— Ти що, зовсім дурень, так? Навіщо ти йому це казав?

Малюк сердито глянув на нього:

— Подивився б я на тебе! Це зараз я теж розумний, а тоді, знаєш, як страшно було! Забур цей плечі стискає, Наоб очима свердлить… А в підвалі вони… Й інші мішки, нерозв'язані ще…

— Ну, вибач… — Інтар усвідомив, що бовкнув дурницю.

— Вибачаю… Ну, потім Наоб, як зрозумів, що я бачив, так і мене в такий самий мішок. Щоб я не брикався, він у мене якусь гидоту влив… Я сам не знаю, чому вони мене першого повезли на корабель… А зі мною ще якийсь вантаж в інших мішках.

— Вочевидь, вони вирішили швидше забрати тебе туди, звідки ти б уже точно не втік би, — зауважив Едрин.

— Напевне, — погодився малюк. — А потім усе трапилося так, як я Інтару розповідав: і як розв'язався, і як утік…

— Він нам із Айхамом у всьому зізнався наступного ж дня по тому, як я повернувся від Сорота, — додав Едрин. — І будинок Наоба вказав.

— Ну, а збрехав ти мені навіщо, Ренні? — не зрозумів Інтар. — Такого понавигадував…

Малюк знизав плечима:

— Я боявся.

— Чого?

— Ну, що ти мене варті здаси… Раптом понадієшся, що Наоб за мене винагороду дає…

— Дурень! — із серцем заявив Інтар.

Ренні голосно засопів:

— Це я тепер знаю, що ти не такий. Ти свій… А тоді…

— Ясно, — Інтар махнув рукою. — Все, у мене запитання скінчилися.

— А раз так, давайте вечеряти! — запропонував Едрин.

Хлопчаки охоче закивали.

— Інтаре, постав воду для відвару, — попросив Сорот.

Хлопчик узявся був виконувати прохання, але виявив, що великий глек спорожнів.

— Зараз. Я тільки по воду збігаю. Я швидко.

Він схопив глечика й побіг униз, до колодязя. І вже коли витяг намертво приклепане до ланцюга цебро та почав із нього переливати воду у свій глек, помітив неподалік знайому постать.

— Агов! — замахав він руками. — Гей, Ариме!

Маленький жебрак підбіг до Інтара. Він кульгав і тримався за бік, на обличчі підсихали сльози, але хлопчина вже посміхався…

— Ой, Інтаре! Тебе останнім часом зовсім не видно. Де тебе носить?

Дійсно, після повернення хлопчиськові рідко вдавалося вибрати час, щоб побачитися зі старими друзями. То в трактирі був зайнятий, то в гончаря, то в Сорота, Арим же з Дангеном теж не валандалися без діла. Востаннє Інтар бачився з обома днів зо п'ять тому, та навіть побалакати до пуття приятелі не встигли: він квапився повернутися в шинок, на Дангена чекали вдома, Арим не хотів пропускати найбільш «рибні» вечірні годинки…

Зараз Інтар із подивом дивився на друга:

— Що з тобою? Побився?

— Ну, майже… — Арим знову потер бік. — Тобто… Зранку на звичних місцях не клювало, я на базар пішов, почав просити… А якісь два недоумки, здорові вже, років по дванадцять, усі такі з себе домашні хлопчики, почали в мене камінням шпурляти. Там ще їхній татусь був — так він їх тільки під’юджував: женіть, мовляв, геть брудного жебрака. І люди навколо іржали та потакували. Вони мені каменем у бік заїхали, боляче…

— Ребро зламали? — перелякався Інтар.

— Ні, не думаю… Я раз ламав кістку, там такий біль був, що ні встати, ні сісти… А тут стерпно, але ось, дивися… — він задер латану й не надто чисту сорочку та показав Інтару здоровенного синця.

— О-го… Тварюки!

— Ось бачиш… І в мене ніякої здобичі… — Арим шморгнув носом.

Інтар не довго думав.

— Ходімо зі мною. Попоїси, зігрієшся, холодного до боку твого прикладемо.

Арим закліпав:

— Куди це? Агов, та це ж будинок, де Сорот живе. До нього, чи як?

— Атож. Там із нами ще один парубок, Едрин, і хлопчисько, Ренні. Вони мої друзі! Ми… е-е… дещо святкуємо. Там стільки всякої смакоти — й окіст, і пироги! Едрин привіз! Ходімо, поїси з нами! — Інтар за руку потяг Арима до будинку, забув навіть про глечик.

Маленький жебрак спробував був пручатися:

— Стривай, а що вони скажуть? Друзі твої… Притяг не знати кого, вони ж бо мене не знають, і Едрин цей хіба захоче їжу ще й на мене витрачати? Не треба, Інтаре, адже виженуть втришия…

Але Інтар не відпускав його руки, примовляючи на ходу:

— Все це дурниці! Я скажу Едрину й Ренні, що ти мій друг, ось побачиш, вони тебе не проженуть! І Сорот же тебе добре пам'ятає! Вони радітимуть тобі, повір!

Ариму чогось не надто вірилося, він барився, бурмотів, що «як же так, я ж їм ніхто, мене не кликали…» Але Інтар тільки посміхався, мотав головою й уперто вів друга за собою — туди, де на них чекали тепло й світло, смачна їжа й радісний сміх.

Туди, де всі були — свої.

Частина II ХТО, ЯКИЙ, КОТРИЙ

Розділ 1

Сорот не зрікся свого слова. Він використав кожну мить зустрічей з Інтаром, аби вчити хлопчика ремеслу Невидимок. І радий був упевнитися, що хлопчик по-справжньому талановитий. Його розум і його пальці виявилися моторними та гнучкими. Сорот невдовзі зрозумів, що може вважати Інтара одним із найкращих своїх учнів.

Хлопчисько не встигав озирнутися, як новий ранок змінювався наступним, за кожним дев'ятим Храмовим днем, через дев'ять заходів і світанків, наступав новий… Весна скінчилася, її місце посіло літо, але й воно за неповні два місяці мало поступитися дорогою осені.

За цей час Інтар довідався багато про що.

Перш за все Сорот показав йому кілька вправ для того, щоб пальці стали спритними й швидкими, звелів повторювати їх щоранку, щовечора та вдень, якщо видасться вільна часинка.

Сліпий розповідав Інтару, коли і як краще працювати: у колотнечі, в тисняві, й чим більше захоплена чимось юрба, то багатшим може бути улов. У Храмові дні, на свята, під час публічних страт і великих базарів найменше ризику попастися, а заразом можна й «рибку» вибрати «жирнішу».

— Але свята ж не щодня бувають, — зауважив Інтар.

Сорот посміхнувся на це:

— Якщо «рибка» плаває не в «зграйці» — не лихо. Можна й самотню «рибку» підчепити, головне — наживка. Наприклад, несе хлопчак глечика з водою або молоком, або з вином навіть, зіштовхнувся з ким, розлив на нього, вибачатися почав, обтрусити намагається… Ну, й гроші витрусив із кишень. Можна олію розлити, борошно розсипати… Головне — не повторюватися, знати безліч способів, усі — досконало, й змінювати їх часто. Добре, наприклад, руку, ту, котрою працюєш, ховати. Плащ на ній нести, або сумку на плече так повісити, щоб п’ясть закривала.

Головне ж у юрбі, — продовжував Сорот, — нічим не вирізнятися. Бути як усі, не хвилюватись, не поспішати ані коли «рибку» вибираєш, ані після роботи, а найголовніше — під час. Якщо раптом схопили за руку, здобич кинути й нізащо ні в чому не зізнаватися, та самому кричати голосніше, а поки малий — ревти вголос. Якщо тільки підозра є, що стежать, хапати будуть — теж кидати здобич якомога непомітніше й швидше, Інтар кивав і запам'ятовував. Він не стомлювався повторювати подумки ці уроки, розуміючи, які вони важливі.

Сліпий учив його, що краще не промишляти наодинці: у парі завжди один бере, а інший зберігає. Здобув що — передай товаришеві. Він піде непомітно, а в тебе, навіть якщо за руку схоплять, нічого не знайдуть.

— А хіба наодинці не працюють? — дивувався хлопчисько.

— Чому ж, працюють, і часто. Одному, приміром, упоратися з п'яним навіть простіше, ніж із «рибкою в зграйці». Поставити йому ще випити, потім запропонувати додому довести, або до дівок, обійняти, щоб «друг» не падав, та й узяти все, що хочеться. А декотрі, — втаємничував учня Сорот, — калік із себе вдають. Попросить такий, на милицях, відвести його додому, підтримати — ну, й обчистить дорогою.

А ще можна кинути в «рибку» чим-небудь, хоча б і м'ячем із бичачого міхура або згортком із ганчірками, та якомога голосніше просити спіймати — але це теж у парі треба: поки один кидає, інший «рибку чистить». Щоправда, «пару» свою треба добре знати, довіряти один одному.

Сорот не лише повчав Інтара, розповідаючи історії — приклади ремесла Невидимок, а й навчав працювати руками. Показував вправи, щоб пальці зробити спритними, розминав, учив, як їх ставити «ластівкою» (два пальці розвести, мов ластівчин хвіст, — і в сумку, та ними кошіль чи що інше підчепити), як «блошку ловити» — підштовхувати зсередини сумки до краю те, що взяти збираєшся; учив шнури обрізати заточеною мідною монеткою, різати нею кошелі, в сумках нишпорити так, щоб «рибка» й не зачула… Хлопчисько тільки дивувався, як багато всього знають Невидимки, й сам намагався бути не згірш.

Тільки на другий місяць навчання Сорот зважився нарешті відправити учня порибалити самостійно й був задоволений, коли Інтар притяг кошіль із трьома золотими.

Звідтоді хлопчик у промислі досить багато навчився. І на базарах уже бував, і на різних вулицях, і в самому порту часом терся. І ось одного вечора Сорот порадив учню спробувати свої сили у великому столичному парку.

А наступний день видався напрочуд гарним: і сонячно, й не надто спекотно — а ще вчора вдень від спеки подітися було нікуди, хто вдома ховався, хто у воду по шию залазив: занурився б і по тім’я, так вода у вуха затече.

Утім, у міській річці Інтар не дуже любив купатися: після такого купання чомусь усе свербіло… А от до ставка в парку заліз би з набагато більшим задоволенням.

У ньому он навіть живе хтось…

Хлопчик став на коліна на березі ставка і вдивився в зеленаву воду. І справді пливе. Дрібне, чорне, у воді чмихає — а саме нагадує квасолину з хвостиком. Ха, та воно не одне! Он іще, й іще, й іще…

Хлопчик спробував порахувати, скільки в ставку сновигає цих квасолинок, але на двадцятій збився і махнув рукою. Теж заняття… Біля ставка й так здорово. Травичка зелена, пахне так приємно, затишно, хочеться простягтися на ній та й заснути. Особливо тому, хто сюди півдня волікся. Інтар, звичайно, й раніше добрався б, але сьогодні йому не щастило: з двох найманих візків, до яких по черзі чіплявся ззаду, його дуже швидко зганяли. Першого разу сам кучер батогом пригрозив, а коли вдруге причепився на задку воза, що майже повз, то помітив міський стражник. Від його вигуку Інтар аж на бруківку звалився — ледь ногу не зламав. Бувають же такі горлянки луджені…

Сталося це на півдорозі до парку. Решту шляху хлопчик здолав пішки й дістався до місця лише пополудні. Ноги боліли, але, напевно, не тільки від утоми, а ще й із незвички носити взуття влітку. Однак Інтар знав, що в міський парк, звідки, за словами наставника Сорота, хіба що найледачіший із його учнів повертався без багатої здобичі, голодранців і жебраків сторожі не пускають. Тому хлопчик постарався опорядитися. Вбрався у свою найкращу сорочку, де латка була одна, під правим рукавом, не надто помітна. Зате сорочка була випрана й навіть відпрасована, штани майже нові й чоботи… щоправда, зимові, але Інтар мало не цілу ніч їх чистив і зараз вони блищали, мов дзеркало.

Хлопчик і гребінь у матері вранці попросив, чим несказанно здивував Івину. Проте коли вона довідалась, що йому треба виконати доручення майстра і мати при цьому пристойний вигляд, навіть сама розчесала каштанову синову гриву.

Тож Інтар сам собі здавався гарною домашньою дитиною, котра прийшла в парк погуляти. Сумка, що висіла в нього через плече, не відстовбурчувалася, там ніхто не вовтузився, не пищав і не нявкав, отже, сторож спокійно дозволив хлопчикові пройти.

Відверто кажучи, Інтару давно було цікаво побувати в міському парку, але просто так туди піти часу бракувало, та й мамка не пустила б: що це ще за прогулянки серед білого дня? Адже тільки до справи прилаштувався. А тут і користь, і задоволення, й не те щоб збрехав матері — адже й справді в парк його послав майстер, а що не гончар — так це дрібниці… Ну, й не звелів, а порадив… Однак для гарного учня наставникова порада — що наказ. Як же його не виконати!

Квасолинки сновигали в глибині ставка, а по самій воді — ото диво! — бігла довгонога комашка. Бігла собі та бігла… Наче по твердому.

Інтар покрутив головою, пирхнув. Розповість хлопцям — так не повірять же…

Однак, і до справи час уже братися.

Він набрав у долоні води, вмився. Потім звівся на рівні і огледівся.

Парк був величезний і весь зелений. Поміж піщаних доріжок зеленіла трава, дерева купками росли, кущі всілякі… Квіти ось теж: і прості, котрі самі з землі вилізли, й дивовижні, рожеві та помаранчево-жовті, з великими пелюстками — дорогі, мабуть. Ці висадили вздовж доріжок острівцями й кожен із них оточили різнобарвними камінчиками.

Ставки перетинали весь парк ланцюжком і переходили один в інший струмками, в яких то дерев'яні схили для води стояли, то камені які-небудь лежали гладенькі…

Людей було повно. Дехто блукав по траві, особливо малеча: ганялися одне за одним, як ті квасолинки в ставку. А багато дітлахів у воді хлюпалися. Дорослі туди не лізли. Вони або гуляли, або сиділи на лавах уздовж доріжок, або за круглими дерев'яними столиками, розкиданими по всьому парку.

Біля кожного такого столика було по дві лави. За багатьма вже влаштувалися родини, які весело смакували наїдками. Біля інших сиділи парочки, зграйки підлітків або самотні старі, а порожніми залишалося зовсім небагато.

— Так, наставник Сорот був правий… — пробурмотів Інтар.

Але серед стількох людей, якщо вони не є безмозкою юрбою, і загубитися недовго. Улов тут може бути багатий, однак і остерігатися слід. Бо… Інтар пересмикнув плечима. Малолітніх злодюжок шмагали, а ще було й таке покарання — відрубували пальці правої руки, тож хлопчиськові зовсім не хотілося додавати роботи столичним катам.

Інтар вирішив не квапитися. Поки що він зповільна прямував доріжкою, роздивляючись на всі боки. Підібрав залишену на лаві й лише раз відкушенну сливу, і, жуючи її, зупинився подивитися на дітлахів, які бавилися яскраво розфарбованим м'ячем із бичачого міхура. Це були хлопчик і дівчинка, з вигляду — Інтарові однолітки. Дівча, пухкеньке й неповоротке, не встигало ловити м'яч, і він повсякчас пролітав повз неї. Дівчинка й підскакувала, й із боку в бік кидалася, та все ніяк спіймати не могла. Хлопчисько, в’юнкий, немов ящереня, сміявся:

— Агов, Булочко, моторніше! — дражнив він чи то подругу, а чи сестру. А вона вже вся розчервонілася й дихала важко, дедалі частіше витирала рукавом лоба й очі.

— Я не можу більше… давай перепочинемо… — попросила бідолашна, зовсім засапана.

— Ото спіймаєш хоч раз — відпочинемо! — Ящереня знову кинув м'яч, та цього разу задалеко. Той упав у воду, й сильний вітер погнав його на середину одного зі ставків.

— Переліт… — пробурмотів Інтар. Йому стало цікаво, як же дітлахи дістануть м'яча.

А вони підбігли до берега. Ящереня безглуздо заметався.

— Ой, спливає! Ой, як же тепер! Що батько скаже!..

— Відшмагає. Тебе, — гмикнула Булочка.

— А чому не тебе? — скинувся хлопчисько.

— А хто його туди закидав?

— Я не хотів… — у його голосі вже дзвеніли сльози. І тут мала зглянулася на братика.

— Гаразд, зараз… Тільки ми потім посидимо в парку, поки я не обсохну…

Він кивнув, хлюпотячи носом.

І Булочка відважно полізла у воду. Охнула разів зо два — видно, було холодно, — але не відступила.

Інтар тільки присвиснув: а молодець дівчисько! Пливла вона, може, не надто швидко, але впевнено і невдовзі наздогнала м'яч. Почала повертатися назад, штовхаючи його перед собою і притримуючи то однією, то іншою рукою.

Ящереня витяг шию і жадібно стежив очима за сестричкою.

Інтар підійшов до нього:

— Агов, а чого ж ти сам по м'яча не поплив?

— А я… плавати не вмію… — Ящереня скосив око на незнайомого хлопчиська. — А тобі що?

— Нічого… Просто цікаво стало.

— Із цікавими знаєш, що буває? — скинувся хлопчак, стис кулаки: вочевидь не припало до смаку, що хтось пхає носа в його справи. Інтар би йому не спустив, але уявив собі, що зав'яжеться бійка й можуть збігтися люди… А йому зовсім не хотілося привертати до себе зайвої уваги. Врешті-решт, він тут у справі. Та й після бійки на що він схожий буде?

— Добре, добре… Я вже йду!

Він виплюнув сливову кісточку й швидко забрався звідтіля, але кутиком ока встиг ще помітити, як Булочка, притискаючи однією рукою м'яч до грудей, вибиралася на берег, а брат простягав їй руку.

Досить довго потім Інтарові придатних «рибок» не траплялося. Надто уважно всі дивилися навколо… А хто не дивився, у того й відщипнути не було чого… Хлопчик уже почав втрачати надію та розлютився на себе. Адже наставник Сорот каже, що він має здібності! А чому тоді нічого пристойного помітити не вдається?

Він давно зійшов з доріжки й блукав тепер по траві. Як хороше було б ходити по ній босоніж… У чоботях пріли ноги.

Інтар присів відпочити за порожній столик і озирнувся навсібіч. Недалеко, теж за столиком, поставленим під четвіркою високих, розлогих дерев, сидів ельф.

Він був сам, увіткнутий носом у якусь книжку. До Інтара вмить повернулася цікавість, і він втупився в грамотія.

Ельфів раніше хлопчик бачив нечасто й більше здаля: на вулицях, на великих базарах — там вони супроводжували господарів. А часом і самі закуповували речі та продукти.

Знав хлопчик про ельфів не так уже й багато: що вони — раби для знаті, і за гроші, скільки коштує один ельф, вони з мамкою могли б годуватися з півроку та ще б і на одяг залишилося… А ще ходили розмови, що ельфи старості не знають. Народжуються як люди, ростуть так само, тільки ось років із двадцяти вже не змінюються: ані зморщок, ані сивого волосся. А живуть недовго — років із п'ятдесят. Теревенили, вони самі знають, коли помруть. За півтора року, а то й за рік — і день знатимуть, і годину. Чи то уві сні бачать, чи їм голоси серед білого дня чуються… Але хазяїв своїх вони цілком серйозно попереджають про те, коли помруть.

Правда, хлопчисько в це не надто вірив. Але… навмисно хіба таке вигадаєш? Та й ельфи-старі чи просто з вигляду старші за молодих хлопців і дівчат, йому теж не потраплялися жодного разу. Виходить, правда?

Інтар пригадав ще, що ельфів, на відміну від рабів-людей, не використовують для важких робіт. Та й то мовити — кому там працювати? Ельфи на зріст не надто високі, й худорлявенькі, вузькоплечі, хоч і вродливі. Тільки й краса в них… Така, як бабам подобається. Навіть хлопці їхні на дівчисьок схожі.

Ось і цей, за столиком, теж… Скільки йому? Років сімнадцять-вісімнадцять? Волосся біляве й он яке довге, нижче пояса, розкішне та блискуче. Шкіра ніжна, біла. А вже о-о-одяг…

Інтар навіть тихцем підійшов ближче, щоб розгледіти дивину. Ельф і далі читав, не помічаючи нічого навкруг. На ньому була ніжно-лазурова туніка трохи вище колін, сині сандалі та нашийник із м'якої шкіри. На нашийнику — тонка бронзова пластина з літерами, Інтар згадав — у будь-якого ельфа на нашийнику букви чи інші знаки, за якими можна зрозуміти, кому він належить.

«Ти ба, читає! — хлопчисько був вражений. — А кажуть, ельфи — це щось на кшталт звірят, у них і душі нема, як у людей, і Небо після смерті їх не приймає… Але вони ж говорять і розуміють усе, напевно, їх і грамоти можна вивчити».

Перед ельфом на столі стояв кошик, мабуть, із різною смакотою. Ймовірно, його привів у парк господар, на якого ельф зараз і чекав. Ну, звісно… Виводять же люди собак до парку на прогулянку, а ельфи чим гірші? Вони ж і живуть у знатних та багатих людей, буває, що як наложники, буває — ручними звірятками, часом домашніми слугами, а ще іноді — усім одночасно… Чому ж із таким не погуляти? Він навіть кращий за собаку, — посміхнувся до себе хлопчик, — посеред доріжки купку не накладе…

Але тут в око Інтарові впало таке, що відволікло його від розглядання ельфа.

Сумка. Шкіряна сумка, дорога з вигляду.

Вона була розкрита й стояла біля столика, з іншого боку від захопленого читанням раба.

Хлопчисько подумав трішки, стягнув із ніг чоботи, запхав їх подалі під лаву й босоніж, якомога тихіше, почав підходити.

Десять кроків… П’ять… Ось уже можна розгледіти, що там у сумці…

І тут в Інтара перехопило подих, а серце застукотіло.

Знизу в сумці лежав чи то плащ, а чи куртка — одяг, одним словом. А ось нагорі зручно влаштувався тугенький, вочевидь не порожній кошіль.

Це була удача!

Хлопчик кинув швидкий погляд на ельфа. Той із головою поринув у книгу… Здається…

Інтар озирнувся навсібіч: ні, навколо нікого, кому було б до нього діло. Сховатися можна хіба що тут, за деревами… Авжеж, коли що, втікатиме він у інший бік. Та й кому спаде на думку в парку пастки влаштовувати?

Хлопчик повагався ще трохи. З одного боку було страшнувато, з іншого — такої слушної нагоди могло взагалі не трапитися.

Він присунувся до сумки ще на крок. Ельф читав.

І тоді Інтар рвучко нахилився, швидким рухом зачепив кошіль і запхав у сумку — вже до себе. Самого вразило, як усе безгучно вийшло.

Зробив, смикнувся бігти…

І тут ельф підняв очі.

Він дивився на хлопчика з подивом, але без підозри чи ворожості.

— Ой, ти тут звідки?

— Я… — Інтар, де стояв, там до землі й прилип, дурнувато витріщаючись на стіл, де стояв кошик. Силкувався зрозуміти — помітив ельф чи ні? Начебто ні, інакше вже здійняв би галас.

А ельф відклав книжку й зацікавлено розглядав людську дитину. Поруч із дорослими людьми він провів усе своє життя, а от із дітьми спілкуватися ще не доводилось.

— Тобі потрібно що-небудь? — запитав він.

— Я… це… — хлопчисько розгубився. — Я заважаю, так?

— Ні, що ти… Я просто зачитався. А коли я читаю, нічого не помічаю навколо, — посміхнувся ельф. — Мій пан часто глузує з цього. То ти хотів запитати що-небудь?

— Я хотів водички попросити, якщо є, — знайшовся Інтар. — Не зі ставка ж пити…

— Ну звичайно, не зі ставка! Так же можна отруїтися!

Ельф поквапливо зняв серветку, що накривала кошик. Інтар навіть замружився від апетитних запахів. А ельф дістав сулію і загорнутий у ще одну серветку келих.

— Води немає, але це грушевий сік. Будеш?

— Ще б пак! — Інтар облизнувся.

Ельф налив повний келих і дивився, як хлопчик жадібно п'є. Йому здалося, що людська дитина хоче їсти. Хлопчик був одягнений доволі чисто, але вбого, й босоніж… Напевно, йому не часто вдається гарно пообідати.

— Ти, може, голодний? — запитав ельф.

Інтар здивовано витріщився на нього. А далі зміркував, що його почастувати хочуть.

— Ага, дуже, — й не збрехав.

Ельф узявся розпаковувати кошик. Серветку він розстелив на столі на кшталт скатертини та заходився виставляти наїдки: холодне печене м'ясо, свіжий хліб, сир, печиво, овочі різні, фрукти…

— Ого! — захоплено вигукнув Інтар. — Мабуть, твій хазяїн на купу приятелів чекає?

— Ні, лише на одну людину. Ти сідай, — запросив ельф. Він обережно визволив із серветки тарілку, поклав хлопчикові всього потроху.

Інтару спершу було ніяково їсти в того, у кого щойно кошіль поцупив. Але запахи викликали сильний — до нудоти — напад голоду, який виштовхнув геть решту думок, і хлопчисько присів на лаву навпроти ельфа.

— Дякую! — він підсунув до себе тарілку. — А як тебе звати? Мене — Інтаром.

— Я Дарру, — відрекомендувався ельф.

— А хазяїн у тебе хто?

— Він глава гільдії торговців тканинами.

— Здорово! А давно ти на нього чекаєш? — Інтарової вихованості вистачало рівно на те, щоб спочатку жувати, а потім говорити. На покладені біля тарілки прилади він просто не звернув уваги, наклав на хліб і м'яса, й сиру, й цибулю зелену згори прилаштував. Щоб відкусити від цієї споруди, доводилося широко роззявляти рота.

— Зранку, — зітхнув ельф. Лагідним обличчям пробігла тінь. — Я трохи стомився від чекання, незважаючи на книгу. Це легенди. Я люблю легенди. Але все одно важко сидіти на місці.

— Навіщо ж тебе так залишили? — пожалів ельфа Інтар. Він сам не знав нічого нуднішого за отаке стирчання на одному місці й чекання на того, хто з’явиться казна-коли.

— Пан поїхав рано-вранці, — Дарру завважив щиру зацікавленість хлопчика й охоче поділився з ним своїми переживаннями: — Я ще спав. Пан залишив записку, в якій звелів мені зібрати обід, узяти ще деякі речі та прийти в парк. У нього вдень прийом краму, а потім тут ще одна зустріч, уже не в особистих справах, а в справах гільдії… Звідси, вочевидь, він поїде в будинок цієї людини… Ну, з якою тут зустрічається. Угоду складати тощо. Ось я й чекаю.

Інтар занепокоївся. Оце з'явиться зараз цей пан та побачить, що його ельф годує незнайомого хлопчиська… А раптом ще вирішить кошіль перевірити…

— А… коли він прийде — твій хазяїн?

— Має бути вже незабаром.

— Ой, тоді я, напевне, піду, — спохопився хлопець, тим більше, що їжа на тарілці закінчилася. — Бо раптом йому не сподобається, що ти мене годував?

— Ну що ти! — запротестував Дарру. — Мій пан дуже добра людина! Я впевнений, якби він був тут, то сам запропонував би тобі поїсти!

— Так? Це добре… Спасибі йому… І тобі велике спасибі, Дарру, але я все-таки побіжу…

Хлопчик здавався переляканим і стривоженим. У ельфа серце стислося від жалощів. Сам він, хвала Небу і спасибі хазяїну, ніколи не знав ані нестатків, ані голоду й вірив, що й не довідається, адже його пан — Дарру був переконаний у цьому — дуже до нього прихильний. А цей хлопчик… Як голодне вуличне звіря — он як він квапився поїсти й зараз тікає, поспішає сховатися…

— Ти далеко живеш? — запитав ельф.

— Біля порту.

— О, але ж це неблизько! Стривай… я дам тобі трохи грошей, хоч і на дорогу… пан дозволяє мені… — ледь не вирвалося «подавати милостиню», але Дарру вчасно себе обірвав: адже хлопчик може й образитися на такі слова. — Мій пан, — знайшов він вдалий зворот, — дозволяє мені допомагати тим, хто бідує, на мій розсуд.

Ельф нагнувся до сумки.

— Не треба! — запротестував Інтар, відчуваючи, як кров кидається обличчя, а вуха вже паленіють, мов смолоскипи.

Дарру похитав головою. Напевно, в хлопчика вразлива душа — он як його засоромила подачка.

— Але я справді хочу допомогти тобі! Зараз! — ельф подивився-таки в сумку. Здивовано роззявив рота.

— А де ж…

Він став біля сумки навколішки та заходився порпатися в ній. Потім дбайливо виклав згорнутий теплий плащ, ще один… Більше в сумці нічого не було.

— Не розумію, — пробурмотів ельф.

Інтар і хотів утекти, і не міг зрушити з місця: наче цвяхами ноги до землі прибили.

— Що… сталося? — запитав він.

Дарру звів на нього очі:

— Кошіль зник! Він же був у сумці, я впевнений, я сам його туди клав.

Ельф перетрусив плащі. Знову склав їх. Пошукав навколо сумки, підняв її, переставив. Подивився під столом, під лавами, біля столу. Нічого не знайшов і опустився на траву. Він сполотнів, ув очах стояли сльози.

— Як же я міг… Невже я загубив його в найманій кареті? Ні, я ж пам'ятаю, він був тут!.. Це жахливо, хлопчику!

— Що, там було так багато грошей? — ошелешено запитав Інтар. Він злякався, що накоїв чогось зовсім жахливого.

Дарру махнув рукою:

— Та ні! Лише чотири золоті, трохи срібла та мідяків… Не в грошах справа!

— А в чому тоді?

— Печатка… гільдії… Перстень із печаткою був у торбинці з грішми!

— Що? — Інтар сторопів. — Гільдійна печатка?

— Так, — кивнув Дарру, — без неї від імені гільдії жодної угоди не можна підписати.

— А що вона там робила?

— Та мій пан забув її, — пояснив ельф. — Я знайшов її вранці на його столику. Перстень з печаткою. Вочевидь, пан надягнув його спочатку, а потім пішов мити руки, ну, й зняв. І, виходячи з дому, забувся вдіти. З ним таке вже траплялося — він часто забуває дрібні речі. Я намагаюся стежити, щоб цього не сталось, але іноді… В усіх трапляється якийсь недогляд, щоправда, пан ніколи не гнівається на таке, але мені ніяково… І я вирішив — візьму її з собою, а тут передам панові. Якщо вдень ще можна було обійтися без неї, то ввечері, коли буде розмова про справи гільдії, вона неодмінно знадобиться. От і взяв… Я ж не маю права надягати на палець такий перстень, тому поклав у кошіль, думав, там вона добре збережеться — а тепер що?! — з відчаєм запитав Дарру.

— А що тепер? — повторив Інтар.

— Погано… Я підвів пана…

— Він тебе покарає? Битиме?

— Що ти! — вигукнув ельф. — Мій пан!.. Він ніколи мене пальцем не чіпав! Просто він дуже засмутиться. І сам подумай, який вигляд він матиме в очах тієї людини ввечері… Голова гільдії, представник гільдії забув перстень із її печаткою! І все через мене, тюхтія, нездару… — Дарру ледь не плакав.

Інтар дивився на нього, дивився…

— Стривай, — промовив він, — я зараз… Я тільки геть за дерево швиденько відбіжу й повернуся, допоможу тобі шукати. Либонь ще відшукаємо пропажу.

Дарру вдячно кивнув. Він знову взявся шукати під столом.

Інтар відійшов до дерев, сховався за стовбурами. Він поглядав на ельфа, але той не стежив захлопчиком.

Тоді Інтар дістав украдений кошіль і висипав його вміст. Дійсно, серед срібла й міді знайшовся важкий перстень… Здавалося, золотий… і на ньому — печатка.

Хлопчик зітхнув. Такий перстеник коштував набагато дорожче за чотири золоті.

Але не можна ж через гроші на свиню перетворюватися.

Він ще подумав: а чи не повернути все? Але потім вирішив: краще не треба.

По-перше, Дарру за дерево з кошелем не бігав — і як він у такому разі виявився там, та ще й повнісінький? Одна справа, якщо взяли гроші, а перстень залишили, вирішили, що подіти нікуди буде… В це ельф ще, може, й повірить… А в інше…

Hi-і, він не схожий на дурня.

По-друге, що таке чотири золотих для голови гільдії? Так він, мабуть, за місяць, сотень із п'ять заробляє, якщо не цілу тисячу! От було б тут п'ять сотень… Чи хоча б п'ять десятків… Інтар зрозумів, що тоді б він не зміг узяти ці гроші в того, хто його нагодував: довелося б зі шкіри геть лізти, щоб повернути. А чотири золотих — це ж дрібниці!

Ну й нарешті Інтар же обіцяв наставнику Сороту, що повернеться зі здобиччю! Слово ж бо тримати слід!

Він рішуче труснув головою, пересипав мідь і срібло до себе в сумку, а перстень поклав назад у кошіль. Міцніше затяг його й повернувся до Дарру.

— Агов! Поглянь, що я знайшов під деревами!

Ельф видав радісний, здивований вигук і майже вирвав у хлопчика з рук кошіль.

— Це він! — але радість змінилася відчаєм. — Він же порожній!

— Ти впевнений?

— Ну… — Дарру розв'язав кошіль і пошукав усередині. Скрикнув, коли пальці відчули перстень, висмикнув його на світло, дивився так, мовби вперше бачить.

— Це він! Це печатка! Хвала Небу!

Інтар радісно засміявся:

— Ну ось бачиш! Усе скінчилося добре!

— Де ти знайшов його?

— Та під деревом, кажу ж. Його просто викинули. Я теж вирішив, що він порожній… Але потім намацав усередині щось тверде. І навіть дивитися не став, відразу тобі приніс.

— Інтаре, я так тобі вдячний! — Дарру стис хлопчикову руку: долоня в ельфа була гарячою, тонкі пальці тремтіли.

— Та годі тобі… — хлопчиськові знову стало незатишно від усього цього. — Ти іншим разом стеж уважніше за речами, а не тільки стирчи носом у книжку. Бо он як поцуплять щось, а ти тільки потім спохопишся.

— Твоя правда! — Дарру сяяв. — Ти маєш рацію. Мені пощастило, злодій вочевидь вирішив, що персня із такою печаткою йому не продати. Злякався, напевно. І правильно — цю печатку будь-який ювелір знає… А я надалі буду обачнішим, обіцяю!

— От і гаразд! — кивнув Інтар. — Усе, я побіг! Час, мамка чекає!

— A-а… Ну біжи. Удачі тобі!

— Дякую! — Інтар відбіг до столика, де раніше сидів, прихопив чоботи, ще помахав ельфу рукою і чимдуж побіг до виходу з парку. Сторож здивовано витріщився на босого хлопчиська з чобітьми в руках, але Інтар промчав повз нього, не сповільнюючи бігу.

Зупинився відсапатися він лише коли зовсім захекався. Прихилився плечем до стіни якогось будинку й довго важко дихав.

— Уф-ф… — помотав головою. — Ну, отакої… Бідолаха ельф ледь не втрапив через мене в халепу… Він же загриз би себе…

Від згадки про те, як Дарру щиро дякував, знову стало ніяково. Хлопчик смикнув плечем, немовби відганяючи настирливу муху.

— Ну от і добре, — сказав Інтар сам собі, — зате іншим разом він і справді ґав не ловитиме. І справжнього лиха не трапиться. А зараз персня свого його пан отримає, ельф не буде себе обвинувачувати не знати в чому, а я теж не без заробітку — всі задоволені. Чого ж іще прагнути?

Розділ 2

П’ятий день осені видався холодним, похмурим. Часом починав накрапати дрібний дощик.

Невисокий білявий хлопець у потертій шкіряній куртці з невеликою сумкою, кинутою просто під лаву, з полудня нудьгував над єдиним кухлем дешевого вина. За підрахунками Інтара, він виловлював із кухля вже шосту муху, а вина не пив і з місця не рухався.

Поки трактир був майже порожній, Орам не заважав хлопцеві сидіти на лаві під вікном, але до вечора, коли почали збиратися люди, звелів Інтару:

— Запитай, чи буде це чмиреня щось замовляти.

Хлопчак кивнув. «Чмирами» Орам зазвичай кликав відвідувачів без грошей. А хлопець цей, худорлявий, із похилими плічми, інакше як «чмиреням», на думку трактирника, зватись і не міг. Та й справді, не схоже було, щоб у нього кошіль повний при собі виявився… З повним кошелем, міркував Інтар, так не сидять… Якщо радість, із радості п'ють, якщо горе — з горя… А цей… у вікно як втупився, так і дивиться. Чого він там не бачив — котів облізлих, чи що?

Хлопчак підійшов до нього.

— Агов! Замовляти що будеш?

Той здригнувся:

— Га?

Відвідувач витріщився так, немовби хлопчисько із Місяця впав.

— Замовляти, — повторив Інтар. — Тут трактир. Сюди люди їсти-пити приходять. І гроші за це платять.

— А… — протяг хлопець.

Інтар пирхнув: він що, інших слів не знає?

— То що замовляєш? — запитав зовсім уже по-простому.

— Нічого… — хлопець зазирнув у кухоль, який слинив з полудня, відсунув його: — За це я ж платив? — запитав він розгублено.

— Ага.

— Ну… тоді я піду… Нічого більше не треба… — він повільно озирнувся. — Нічого не треба… Хлопчику, — раптом він підняв голову, — а… де у вас тут нужник? Є?

— Ще б не було! Пішли, покажу, за це грошей не беруть! — засміявся хлопчисько.

Він провів хлопця до невисокої дощаної будки на задньому дворі та й забув про нього: треба було бігти протирати столи, незабаром люди мали з'явитися…

Десь за чверть години, коли в залі ще було порожньо, Інтара гукнула Івина й запитала тихенько:

— Що в нас із дверима в нужнику? Замкнено…

— Орам зачинився?

— Ні, він щойно нагору пішов… Сама бачила. А двері вже після того смикала — не відчиняються.

— Дивно, — знизав плечима хлопчисько. — Я туди недавно хлопця провів, ну, того, що тут сидів зранку. Може, він і там надовго влаштувався? Зараз подивлюся!

Інтар побіг до будки. Спочатку смикнув двері: так і є, замкнено зсередини.

Тоді Інтар постукав. Не отримав відповіді, постукав знову, вже голосніше.

— Агов! Є хто живий?

Але знову — мовчання. Отут уже хлопчисько стривожився не на жарт. Хотів був побігти до Орама чи до мамки, але передумав: двері будки нещільно прилягали до стіни, та й защіпалася всього-на-всього на гачок.

Інтар понишпорив поглядом по землі, підібрав придатну гілочку, простромив її в щілину.

З четвертого разу йому вдалося відкинути гачок, й Інтар прочинив двері.

…Хлопця, який звисав зі стелі, він побачив одразу.

І закричав так, що Орам з Івиною прибігли самі, випереджаючи одне одного.

…Повішельник-невдаха лежав на ліжку в кімнаті Івини й обережно ковтав теплий трав’яний відвар із великого кухля. Його винувате бліде обличчя, в порівнянні з яким іще виразнішою здавалася червона смуга на шиї, поступово вкривалося блідо-рожевими плямами.

— Пробачте… — промовив він самими губами. — Пробачте. Я… не подумав.

— І що це тобі, шановний, на думку спало? — поцікавився Орам. — Коли вже жити набридло, навіщо ж іншим життя псувати? Йшов би додому, там і вішався б, скільки влізе! Уяви, що тебе знайшов не хлопчисько, а хто-небудь із відвідувачів, та ще й трохи пізніше, — яка слава про мій трактир пішла б?

Хлопець хрипко зітхнув. Йому вочевидь було важко говорити.

— Я… розумію… Я піду… — він сів. Але Івина поклала руку йому на плече й змусила влягтися назад.

— Оце вже ні. Перепочинь тут ще трохи. А Інтар за тобою наглядатиме. Авжеж, Інтаре?

— Ага, — кивнув хлопчак. Він дотепер не міг отямитися після пережитого страху. Це ж треба! Людина мало сама себе не погубила… І що він таке намислив? А поталанило ж як! Ще б трішечки довше провисів, і… Край.

Видно, не відразу взявся мотузку припасовувати, посидів ще, подумав… Та і не зачепиш її так просто, це шпару між дошками шукати треба, на сидіння ставати й пропускати спершу один кінець мотузки, потім інший, щоб зачепити надійно… Багато часу пішло.

Та й завис він потім вдало. Міг же й шию зламати, а так лише захриплим горлом відбувся. Добре, Орам знав, що робити, — поклав хлопця на рівне та м’яв йому груди, поки кашель не минув…

— Але місце ж і справді незручне, — Інтар не помітив би, що останні слова вимовив уголос, якби не почув відповіді.

— А мені було байдуже.

Хлопчисько аж здригнувся. Озирнувся: Орам і мати вже вийшли, й двері були причинені.

Інтар подивився хлопцеві в обличчя. Той був ще й досі блідий, подекуди аж зеленавий.

Плями на щоках здавалися намазаними фарбою.

— А… чого це ти?..

Хлопець посміхнувся. Сьорбнув ще напою.

— У чужому нужнику? Добре твій батько сказав — йшов би додому, там і вішався б… га?

Інтар отетерів:

— Орам? Він мені не батько! Бр-р… Ти мене так не лякай!

— Ну, вибач. А жінка — мати?

— Так. Мамка. Її звуть Івиною. А я — Інтар.

— Я Наймор, — назвався хлопець. — І справді не подумав… що можу вам нашкодити. Мені було… знаєш, ні до чого і ніяк. Думав і так, і так — що робити… І зрозумів: одне залишилося — розв'язатися з усім цим… Ну, й вирішив — якнайшвидше. А додому, може, й пішов би… Та нема куди. Через це вся катавасія і закрутилася.

Зацікавлений Інтар присів на край ліжка.

— То що сталося? Розповіси?

Наймор кивнув.

— Я студент. Ти ж знаєш, що це таке?

— Ну, так. Університет у нас є в Столиці. Там це… Учаться… — Інтар забарився й невпевнено додав: — Усякого.

Наймор примружився, кволо посміхнувся.

— Так, усякого. Там вивчають теологію — науку про Небо, про віру. Ще філософію — це… — пошукав підходящих слів, — це те, як різні розумні люди пояснюють різні речі… На кшталт життя, смерті, любові… Історію, географію — тобто як влаштовано світ, які народи жили до нас. Вивчають також музику. І ще — риторику — вміння красиво й переконливо говорити, і математику — науку про числа. А також право, тобто науку про закони.

— Ого… — Інтар покрутив головою: стільки незрозумілих слів одразу. — І що, все разом учать?

— Ну, не зовсім. Початковий рівень знань мусить бути однаковим або майже однаковим: потрібно знати грамоту, письмо, найпростішу математику… А потім перші три роки вчать… Словом, те, що мають знати всі. Далі — розподіляються та вже вибирають, що вчити, щоб це стало… ремеслом…

— А з ученості можна жити? — здивувався Інтар. — Я думав, це так, забава для багатих.

Наймор похитав головою.

— Ні, хлопчику. Вченій людині заробити легше. Ну… якоюсь мірою. Теологія стає в пригоді жерцям. Історія та географія — дослідникам нових земель. Філософія… Ну, це складно… Право теж у пошані — до докторів права часто приходять ті, кому потрібна якась порада щодо закону, та й у справах теж. Ну, наприклад, хоче хтось купити, скажімо, крамницю, і ось продавець і покупець разом ідуть до доктора права, він допомагає їм скласти угоду так, щоб усе було чесно. Він же завіряє угоду, й із його підписом вона набуває чинності. За це докторові права платять гроші. Ясно?

— Ага, — кивнув Інтар.

— Отож я й приїхав у Столицю, щоб вивчитися на доктора права, — провадив Наймор. — Сам я із західної провінції. Мій батько… не хотів, щоб я їхав… І мені довелося буквально втекти з дому.

— Він що, не хотів, щоб ти вченою людиною став? — зноку задивувався хлопчик. — Якщо це так вигідно…

— У батька своя справа, — Наймор чомусь почервонів, — і він вирішив, що я мушу її продовжити. І що знань мені для цього й так задосить. А в мене були свої міркування. От я й пішов. Не одразу, правда. Близько двох років пропрацював із батьком, але потім зрозумів — треба щось змінити, інакше зав'язну на все життя в цьому болоті. У мене було шість сотень золотих, зібраних за багато років, і я вирішив, що цього вистачить на оплату першого року навчання, а там сподівався знайти який-небудь приробіток. Живуть же так інші студенти! Отже, подався… Я право вивчати хотів… — він зробив ще ковтків зо два вже охололого напою і надовго замовк, дивлячись поверх Інтарової голови на обшарпану стіну.

— І як? — обережно запитав хлопчик. — Не взяли?

— Куди? — здивувався студент.

— Ну… право вивчати…

— Ох! Що ти! — вигукнув Наймор і поморщився: горло ще боліло. — Я й року провчитися не встиг до пуття, як потрапив… Мене обібрали, Інтаре. Без копійки залишили.

— Поцупили гроші? Гаманець витягли? Чи дівка якась виманила?

— Гірше… Я… Студент теж жива людина, чи не так? Йому їсти-пити треба й жити десь… Я кімнату найняв… Будинок належить одній бабі, для неї самої завеликий, ось і здає вона кімнати в найм. Зі столом і пранням. Пані Ісвиру її ім’я. Зі сходу, зважаючи на все. Але справа не в цьому.

Він знову замовк. Інтар здогадався: мабуть, через те, що горло болить. Тому хлопчик чекав спокійно, коли ж студент заговорить знову.

Той невдовзі повів далі:

— Спочатку вона солодка була. Просто медяна. Ах, дітки, які ви всі молоді, які гарні… Ученими будете, імена свої прославите… І я молодою була, та де моя молодість… — Наймор скорчив гримасу. — Запропонувала мені кімнату всього за десять золотих на місяць. Включаючи вечері й гарячий травник щоранку — а про сніданки й обіди я думав сам подбати…

— Ну, десять золотих — ціна непогана, — зауважив Інтар.

— І я так само подумав, — кивнув студент, — хоча спочатку й злякався дорожнечі в Столиці, але потім огледівся, порад наслухався по вуха й зрозумів — справді ціна правильна. Та ще й кімната доволі чиста й близько від Університету. Ну й уклав із пані Ісвиру угоду… На два роки.

— А потім що трапилося?

— Потім… — Наймор махнув рукою. — Спочатку все йшло чудово. Навчання давалося не важко, наставники хвалили… Я не потонув у вирі столичних розваг, я старанно вчився, після Університету — відразу додому… Баба Ісвиру була так само ласкава. Вже на другий місяць почала мені пропонувати то попоїсти чогось ізрання до травника, то білизну мою випрати, то в дні, коли повертався рано, — сбід… Узимку дров присилала, свічок… «От дивлюся я на тебе, Найморе, й серце радіє. Вчися, вчися старанно». Навіть давала мені пера, чорнило та пергамент… Лагодила мій одяг, пригощала домашніми настоянками… Я звик до неї, почав вважати кимось на кшталт бабці. Так минув рік, а наприкінці його, ось позавчора, вона попросила мене сплатити по рахунках. Я погодився. Ну, як я розраховував? Десять золотих на місяць, сто двадцять, значить. Уяви мій подив, коли в принесеному рахунку я побачив суму — п'ять сотень…

Інтар отетерів:

— Як так?

— А отак, — зітхнув Наймор. — Вона підрахувала все… І скільки разів було випрано й заштопано білизну, і скільки разів я обідав і снідав, і дрова, й свічки, й пергамент, і чорнило… Словом, усе. До останньої дрібнички. І за все зажадала плати.

— У, гадюка! — обурився хлопчисько. — Та й ти гарний! Куди ж ти раніше дивився?!

Наймор тільки кивнув:

— Я й сам зрозумів, що пошився в дурні, повірив бабі… Жадібність її, ощадливість за доброту людську прийняв. Тільки було пізно.

— І ти сплатив? Отак узяв і сплатив?!

— Ні ще… Я… я спочатку по-доброму пробував порозумітися, але вона вперлася — плати, мовляв, бо варту покличу. У мене, каже, свідки є — праля, інші мешканці… І справді ж є…

— А воно законно — отак вимагати? — запитав Інтар.

— Саме це я й спробував зрозуміти перш'за все, — відповів хлопець. — Пішов до наставника права… Той мені й пояснив, що все за законом: якщо вона, господиня, надавала мені, мешканцеві, певні речі й послуги, має право вимагати, щоб я сплатив за них. А крім того, якщо я захочу після всього цього розірвати угоду про найм кімнати, муситиму платити неустойку — третину того, що я їй винен за рахунком за перший рік.

— О-го… — присвиснув хлопчисько, прикинувши, скільки це виходить. — Так і в угоді написано?

— Так… І там же — що я мушу сплатити за все, що було протягом року надано мені господинею.

— Отакої… Так на це ж усі твої гроші підуть.

— Саме так. Тим більше, що я вже сплатив за навчання й книжки купив. У мене залишилося лише три сотні золотих. Тобто до суми, яку вона вимагає, двох сотень бракує.

— Справи кепські… — пробурмотів Інтар. — І що тепер?

— Погано. Якщо не сплачу, — мене посадять у боргову яму. Можуть і позбавити волі. Знаєш, як продають боржників?

— Ага… — Інтар напружив пам'ять. — Чув, що в кого великі борги, які він сплатити не може, і в нього нічого нема, щоб продати, то його самого — на ринок… І з отриманого його борги й заплатять.

— Так і є…

Хлопчик зосереджено погойдав ногами.

— Скажи… А з батьком своїм ти зовсім посварився? Ти ж казав, гроші в нього є.

Наймор поморщився.

— Мій батько — лихвар. Грошей у нього й справді досить, але я не хочу з них ані мідяка. Це… це однаково, що красти…

Інтар пирхнув.

— Чого ти смієшся? — здивувався Наймор.

— Нічого. Просто… Давати в ріст — це ж законно, а ти — злодійство…

— Та це узаконене злодійство! — обурився хлопець. — І потім, якщо я звернуся до батька, він допоможе… Але далі я муситиму повернутися додому й успадковувати… сімейну справу. Батько нізащо не дозволить мені продовжити навчання.

— І ти вирішив, що краще повіситися, ніж стати лихварем? — глузливо запитав Інтар.

Наймор серйозно кивнув:

— Або рабом. Я… не хочу втрачати волю. Ніяку. Ось і знайшов вихід…

— Угу, тільки через такий вихід назад точно не ввійдеш.

— А в тебе є інший? — гмикнув студент.

— Чому ти просто не збереш речі та й не заберешся потихеньку від цієї баби?

— А користі? — Наймор навіть розсердився. — Вона негайно знайде мене в Університеті! Чи сама, чи з вартою! І вимагатиме своє, розмахуючи цією проклятою борговою розпискою! А пускатися навтікача, ставати бурлакою… Який сенс?

Інтар кивнув. Помовчав.

— А якби розписка була в тебе?

— Що? — не зрозумів Наймор.

— Ну, — повторив хлопчик, — я пам'ятаю, коли боржник платить, той, кому він заборгував, повертає йому розписку, чи не так?

— Так…

— Виходить, якщо розписка буде в тебе, — далі розмірковував Інтар, — ти зможеш сказати, що вже все сплатив, і нехай баба хоч із усього міста варту збирає — доказів у неї не буде!

— Ну, так. Наявність розписки є підтвердженням сплати боргу… Тільки розписки в мене однаково нема, вона в бабиній кімнаті, в скриньці…

Інтар ще подумав:

— А кімната… Вона де? Який поверх? Як до неї потрапити можна? Розкажи!

Умовити Івину, щоб залишила Наймора переночувати, було не складно. Трохи складніше було б із Орамом — проте мати й син вирішили взагалі нічого трактирникові не казати. Івина просто повідомила йому, що цієї ночі гостей приймати не зможе. Зле їй, мовляв, голова болить, в очах темніє… Це ж не жарти — повішельника в нужнику побачити! Та потім ще й виходжувати… І справи жіночі, мовляв, учора почалися… Орам усе це вислухав і тільки рукою махнув. Нехай уже, на одну ніч можна дати дівці спокій, збитки не такі й великі, а як занедужає, то й справді — скільки грошей він втратить? Тож сперечатися зі своєю служницею трактирник не став.

— А те чмиреня забралося? — запитав тільки.

— Давно, — й оком не змигнула Івина.

І Орам, заклопотаний відвідувачами, повірив, не перевіряючи.

Наймору було ніяково, що Івина поступається йому своїм ліжком, і він наполіг на тому, що чудово виспиться й на підлозі. Жінка постелила стару ковдру, в яку можна було загорнутися, й дала подушку.

Інтар теж залишився в матері.

— Я просто поруч із тобою хочу побути. Й нагляну за Наймором, коли що, — шепнув їй.

Івині така синова поведінка підозрілою не здалася: вона добре знала, наскільки цікавий у неї хлопчисько. А Наймор, як вона розсудила, мабуть, цікавіший за тарганів у прикомірку.

— Тільки дай хлопцеві поспати, не надокучай балаканиною, — звеліла синові. Той слухняно закивав у відповідь.

Розділ 3

Загалом, виспатися Наймору таки вдалося: поки Івина з Інтаром були зайняті. Коли трактир нарешті зачинився й служниця із сином повернулися до кімнати, хлопець спав так міцно, що Інтар навіть затурбувався, чи зуміє непомітно його збудити.

Тим більше, в хлопчиська самого злипалися очі. Але дивно — разом із втомою він відчував і неймовірну бадьорість.

— Начебто в штани колючок напхали, — пробурмотів собі під ніс.

Івина заснула майже відразу. Інтар, який влаштувався був біля матері, почекав трохи для певності, нарешті переконався, що матір уже так просто не розбудиш, тихенько встав і одягся. Потім присів біля Наймора, потрусив того за плече й прошепотів йому в саме вухо:

— Прокидайся!

Хлопець рвучко сів. На щастя, він одразу згадав, де перебуває і навіщо його зараз будять, тож тільки кивнув Інтару й сам одягся якомога швидше та тихіше.

З трактиру вилізли через вікно, причинивши за собою віконниці, щоб чужі не побачили знадвору. Мало там що, а раптом до сходу сонця не встигнуть повернутися? Нехай Орам і мамка краще потім думають, хто з них забув зачинити вікно, аніж знайдуть відімкнуті зсередини двері…

— Якби ще клямку зсередини накинути — зовсім було б здорово… — прошепотів Інтар.

— Немає в цьому світі досконалості, — посміхнувся студент. — Поквапмося!

Обидва швидким кроком рушили вулицею, але не здолали й половини шляху, як Наймор почав сумніватися.

— Навіщо я втягнув тебе в це? Як міг піддатися на твої умовляння? Ти ж іще дитя! А я дозволив тобі чинити беззаконня!

Він зупинився.

— Знаєш що, Інтаре… Ти гарний хлопчик, але все, що ти навигадував… Це нерозумно… Це… згодилося б для дитячої гри, але… Нічого не вийде. Ти ж сам повинен це розуміти… — хлопець охопив голову руками. — І чим я думав, коли погоджувався? Кров від голови відійшла, чи що…

— Ага, і перетекла в інше місце, — гмикнув Інтар, — туди, звідки ноги ростуть… Скажи, тобі не набридло валятися лапками догори?

— Догори лапками? — здивовано повторив хлопець.

— Авжеж. Ти ж цим уже добу займаєшся! І коли в нас сидів… І коли в петлю ліз… Ой, я, бідний-нещасний, зараз помру, і край! Але знаєш, справа твоя! Я розжалобився, справді допомогти тобі хотів, тільки якщо ти так одразу наперед знаєш, що нічого не вийде, так і давай отут розпрощаємося! — Інтар тупнув ногою. — Я додому піду, а ти — на всі чотири сторони!

— Стривай! — Наймор розгубився. — Я не хотів тебе скривдити. Я просто подумав… зважив… розсудив, що може бути… Що із усього цього вийде…

— Що ми самі накоїмо, те й вийде! — хлопчисько вперто мотнув головою. — Коротше: йдемо чи розбігаємося? Ну?

Хлопець зітхнув.

— Цікаво, в мені у десять років теж було стільки впертості, сміливості й нерозсудливості? Добре, ми йдемо.

— Це ж треба, наче послугу робиш… — пробурчав скривджений Інтар. Але без подальших затримок рушив за студентом.

Будинок пані Ісвиру стояв на одній із крихітних вулиць, яких чимало було в плетиві столичних лабіринтів. Здавалося, вуличка, що складається всього-навсього з двох десятків будинків, розташована десь на тихій околиці, тим часом як вона була лише за півгодини від Університету; недалеко було й до великого міського парку — місця чи не до найбільш пожвавленого в столиці. А тут — вузька бруківка, невисокі будинки, поставлені так близько один до одного, що коли визирнеш у вікно одного, можна привітатися за руку з сусідом із протилежного. Хирляві садки розмежовані невисокими огорожками, що перелізти через них навіть Інтару не становило праці…

— Воротаря й собак, кажеш, немає? — перепитав для певності хлопчик, коли вони з Наймором зупинилися перед двоповерховим, досить старим будиночком. По каменю декуди пішли тріщини, а віконниця на одному з верхніх вікон відірвалася майже наполовину.

— Нема, — кивнув Наймор, — натомість замок міцний і дзвіночок гучний.

— Усіх мешканців перебудить.

— Як нам і треба… Що більше свідків, то краще.

— Угу. А бабине вікно де?

— Он те, в чагарнику. Через нього потрапиш у спальню, там скринька й стоїть… Де — не знаю, я її разів зо два на столі в баби бачив, але, може, вона її й ще кудись ховає. Різьблена, ось така завбільшки, — він розвів руки. — Ти грамоти навчений? — запізніло поцікавився нарешті.

Інтар кивнув. Добре, що не лінувався запам'ятовувати, коли наставник Сорот креслив вуглинкою літери та називав їх… Хлопчик уже досить жваво читав по складах і був упевнений, що боргову розписку Наймора розшукає.

— Гаразд! — зрадів студент. — То запам'ятай: зачаїшся під вікном… Не влазь у кімнату, поки баба не вийде з неї…

— Угу. Не хвилюйся. Головне — затримай її довше. Шкода, що я тобі ніякого знаку подати не зможу.

— Ну, будемо сподіватися, Небо пошле нам удачу…

— Добре було б. Годі, я пішов! — Інтар переліз через огорожу й зник у саду. Добіг до потрібного віконця, увесь змоклий від роси, й зачаївся під ним.

Майже відразу з'ясувалася неймовірно важлива річ: там було повно кропиви. Інтар сичав і лаявся подумки, поки притоптав-таки кілька десятків твердих високих стебел і очистив для себе відносно безпечний п'ятачок.

Тепер залишалося чекати…

Тим часом Наймор уже смикав за шнур дзвіночка, і той дзвонив так, що не прокинувся б хіба глухий. Баба Ісвиру була приосадкувата, худа, з майже зовсім сивим волоссям, із чорною родимкою над верхньою губою. На слух вона не скаржилася й тому з'явилася швидше за інших сонних і розпатланих мешканців.

Обережна стара не відімкнула дверей відразу.

— Хто стукає о такій порі?

— Я, Наймор. Пані Ісвиру, я гроші приніс, — повідомив студент.

— Ах, приніс… Ну й молодець. Стривай, зараз відчиню, — баба миттю прокинулася й заметушилась. Поява Наймора в таку ранню годину її не здивувала: пані Ісвиру вважала, що як слід пристрахала дурного хлопчиська стражниками та борговою ямою. Вона добре вивчила найморову вдачу й не сумнівалася: такий не втікатиме, гроші роздобуде за всяку ціну й сплатити поквапиться. Ну що ж, раз прийшов, треба впустити.

Гроші пані Ісвиру поважала.

Інтар часу не гаяв: щойно зачувши дзеленчання дзвіночка й шаркотіння поквапливих старечих кроків, він підстрибнув, схопився обома руками за підвіконня, намацав босою ногою шорсткуватий виступ у стіні, відштовхнувся, підтягся й уже лежав на підвіконні животом. Видихнув, викрутився, сів. З віконницями вовтузився недовго: відсунув засув приготованою товстою голкою, простромленою в щілину між ними, й розчинив.

Зістрибнув у кімнату.

Вона була натоптана речами, однак довго озиратися хлопчик не став — взявся до невеликого столика. Оглянувся, перевірив шухляди. Другу було замкнено, та хлопчика це не зупинило: наставник Сорот уже показав йому, як відмикати замки. Ну а кілька кривих шевських голок, навмисно особливо вигнутих, — подарунок сліпого, завжди носив із собою. Зараз одна з них придалася. Із замком Інтар упорався за дві секунди й зрозумів, що не помилився: в шухляді виявилася скринька, точнісінько така, як Наймор описував, із різьбленими візерунками. Інтар узяв її в руки — скринька замкнена, але замок і тут простенький.

Незабаром Інтар відкрив скриньку і з деякім подивом втупився в чималеньку купку паперів. Схопив верхній: як дрібно написано! Та й нерозбірливо зовсім…

Поки Інтар намагався розшукати розписку Наймора, сам студент увійшов у дім і вигадливо привітався з бабою.

— Доброго тобі ранку, високоповажна пані, й світлого дня. Я встав раніше за пташок, аби прийти сюди та повернути тобі те, що давно тобі належить за твої турботу й ласку.

У передпокій поткнулися були й інші мешканці, розбуджені дзвіночком, але пані Ісвиру швидко заспокоїла їх, пояснила, що прийшли до неї борги віддавати, а більше нічого особливого не відбулося й вони можуть досипляти спокійно. Люди побурчали та, знизуючи плечима, розійшлися по кімнатах. Студент і баба залишилися самі. Пані Ісвиру очікувально дивилася на хлопця, і той відчув себе мишеням, причавленим пазурястою лапою старої хитрої кішки. Він умить спітнів, ноги стали ніби ганчір’яними.

— Так що ж? — запитала баба.

— А… — Наймор набрав повітря в груди. — А чи знає високоповажна пані, що я, крім іншого, прийшов вибачитися? Поважна пані виявилася права, і я знімаю всі свої обвинувачення та палко бажаю просити пробачення за всі сказані мною брутальні слова…

Баба здивовано підняла сиві брови. Наймора це надихнуло, й він продовжив:

— Я щиро каюся, що називав пані «старою відьмою» і «ошуканкою». Я не повинен був говорити такі слова поважній жінці, навіть якби вона справді була винна переді мною…

Баба обімліла:

— Та ти в чому мене звинувачуєш?

Наймор підняв руки:

— Та ні в чому! Борони мене Небо від подібного! Я навпаки прийшов, щоб попросити вибачення й…

— І розплатитися, чи не так? То де ж грошики?

Хлопець похолов. Інтар просив затримати бабу якомога довше, щоб він мав час відшукати розписку.

— Та тут вони, тут… — Наймор заходився порпатися в сумці. — Я все приніс… Перлами…

— Пе-ерлами? — баба насторожилася. Перли — це було добре.

Молочні перли, які добували з моря, уже кілька сторіч ходили в Імперії нарівні із грішми. Ціну перлини визначав її розмір. Маленькі коштували півсотні золотих, середні — сотню, великі — дві. Це було дуже зручно під час виплати значних сум: навіщо тягати із собою важкі мішки з грішми, коли можна передати з рук у руки кілька перлин?

Чи перли справжні, як правило, встановлював ювелір. У пані Ісвиру на прикметі їх було декілька, й вона не сумнівалася, що студент не зуміє обдурити її, підсунути підробку.

— І де ж твої перли? — лагідно запитала вона.

— Тут, тут, тут… — студент вивернув сумку. — Це ж треба… А де ж вона?… А… я її, напевно, у дворі впустив! Торбинку з перлинами! Пані Ісвиру, чи не допоможете мені відшукати?

— Та ти, я бачу, з глузду з’їхав? — процідила баба крізь зуби, щільніше загортаючись у хустку. — Куди мені, старій, ходити, в землю носом увіткнувшись? Загубив — то шукай! Знайдеш — приходь! Розплатишся — розписку отримаєш і речі забереш! А доти — йди звідси!

Наймор розгублено позадкував до дверей. Устиг Інтар чи ні? Устиг — чи ні?!

А баба вже вирішила, що Наймор поглузував з неї, та наступала, розмахуючи руками:

— Ти ба, що надумав — людей старих удосвіта будити, мешканців полохати! Іди по свої перли та без них не повертайся!

Під таким натиском студент не встояв, і його випхали за двері, стулки з тріском захряснулися перед його носом. Отут уже хлопець баритися не став і побіг мерщій до того місця, де вони з Інтаром умовилися зустрітись.

Поки тривала недовга бесіда Наймора з пані Ісвиру, Інтар устиг перебрати вже чверть паперів у скриньці. Насилу розбирав написане.

Імен багато, та всі не ті… Й зовсім не всі папери були розписками… Поки Інтару попалося п’ять таких. Але ось черговий гарячково схоплений аркуш завбільшки з три долоні виявився шостою з розписок, і на ній хлопчисько нарешті прочитав ім'я Наймора.

І тут, як у лихому сні, зі скрипом прочинилися двері й на порозі з'явилась баба.

Якусь мить пані Ісвиру буравила очами хлопчиська, відімкнуту скриньку й розкидані по столі папери, а потім із лементом: «Ах ти, негіднику, злодюго, не чіпай паперів!» — прудко кинулася до нього. Інтар ледь устиг сахнутися вбік й одразу зрозумів: так йому не втекти. Тоді хлопчисько, не перестаючи стрибати кімнатою, мов дике мавпеня, запхав розписку Наймора до рота, гарячково зжував, мнучи, мало не вдавився, але за два прийоми проковтнув її.

Баба на якусь хвилину скам'яніла з такої несподіванки, ну а Інтар, не гаючи миті, кинувся до вікна, майже випав із нього й дав драла.

Позаду лунали бабині крики.

Коли зовсім захеканий хлопчик примчав на домовлене місце, Наймор уже чекав на нього.

— Ну що? — кинувся назустріч. — Є?

Інтар зупинився. Він важко дихав і говорити зміг не відразу, так що поки тільки кивнув, а потім замотав головою.

— Вдалося чи ні? — не зрозумів Наймор.

— І… так… і… ні, — насилу промовив хлопчисько.

— Як це?

— Розписки… у баби… немає більше…

— Вона в тебе? — зрадів студент.

— Ага…

— Інтаре, ти молодець! То віддай її мені мерщій!

— Не можу… Я її з’їв.

Наймор витріщився на Інтара, здивовано роззявивши рота.

— Так, так… — повторив той. — З'їв. Довелося з'їсти, бо баба на мене шулікою налетіла. Відібрала б… Ну, я й запхав її до рота…

— І… ти її зовсім проковтнув? — перепитав отетерілий студент.

Інтар скривився:

— Ні, трішки! Ну, а ти як думаєш?

— А, звісно… Пробач… Ох, оце так-так…

— Це ти мені пробач, — тужно сказав хлопчисько. — Не вийшло в мене. Я ж тобі дав надію, а тепер… Баба там, мабуть, уже своїми криками всю варту скликала. Ет… Нічого доброго. Тільки ти більше не вішайся, гаразд? І топитися теж не треба…

Наймор посміхнувся й погладив Інтара по каштановому волоссю.

— Не переживай. Убивати себе я більше не стану. Тим більше що, може, все ще й повернеться на краще. Я хочу спробувати дещо… І тобі зі мною не треба, нема чого бабі знову з тобою зіштовхуватися.

— Це точно, нема чого, — погодився хлопчисько. — То я пішов додому… Може, мамка й Орам ще не прокинулися… — він подивився, як стрімко світлішає небо. — Ти прийдеш до нас у трактир розповісти, як справи?

— Прийду сьогодні ж увечері, — пообіцяв Наймор. — Тому до побачення.

— До побачення… Добре, я побіг… — Інтар поморщився. — Бо живіт чогось крутить.

Він заквапився додому. А Наймор постояв у роздумах ще трохи та впевнено рушив назад, до будинку пані Ісвиру.

…Коли Наймор увечері ввійшов у знайомий трактир, на ньому був новий крислатий капелюх. Хлопцеві не хотілося, щоб Орам упізнав його та почав косувати. З цієї самої причини студент обрав для відвідин ранній вечір — час, коли тільки спалахують зірки, а в трактирах і шинках найбільший наплив відвідувачів.

Він не помилився. Насилу відшукав вільне місце й разів зо три погукав Інтара: «Агов, малий!» — поки той нарешті добіг до нього.

Хлопчик здавався втомленим, але впізнав Наймора і просвітлів личком.

— Кухоль вина й миску каші, — замовив студент, а сам шепнув: — Зможеш вийти на задній двір?

— Еге ж, ось замовлення принесу… — так само тихо відповів хлопчисько.

Він і справді незабаром обслужив Наймора. Той сьорбнув зо два ковтки кислого міцного вина, поворушив ложкою кашу, підвівся та рушив до виходу, але залишив на столі два срібняки.

Інтар чекав на нього на задньому дворі біля паркану.

— Ну як? — випалив нетерплячий хлопчисько.

— Удалося, малий, — широко посміхнувся студент. — Ох, як же воно все вийшло… Але вдалося! Я забрав свої речі й не заплатив їй ні мідяка понад обумовлену по честі суму.

— Ух ти! Як же ти зумів?!

Студент розсміявся:

— А ось послухай. Коли ми з тобою розпрощались, я подався просто до неї. Увійшов — і з порогу зажадав свої речі. Вона, зрозуміло, обурилася, кричати почала, мовляв, я ошуканець і я їй сплатити повинен, бо вона варту покличе. А я плечима знизую: клич, шановна пані…

— І покликала? — прошепотів Інтар.

— Покликала. Відразу п'ятьох. Ну, й почала доводити: я мовляв, боржник її, я грошей не віддаю, а речі вимагаю.

— А ти?

— А я спокійно так і кажу: так сплатив я все давно. А якщо брешу, то нехай шановна пані мою боргову розписку покаже, — він голосно зітхнув. — Щиро кажучи, Інтаре, це було небезпечно. Розписки нема в неї, — але ж її нема й у мене… Тільки баба тут мені на руку зіграла. Вона репетувати взялася — та так, що в стражників вуха заклало… «З’їли її! Зжерли, мерзотники, зжерли!»

Інтар розреготався, і Наймор разом із ним.

— Це розписку зжерли! — радісно вигукнув хлопчик.

— Атож! Бачив би ти, які в стражників очі були. А на бабині крики інші мешканці збіглися. Ну, поки один стражник бабу заспокоював, інші до людей звернулися, запитувати почали, мовляв, чи платив я їй… А вони й пригадали: «Так, мовляв, нещодавно приходив, борги платити, пані Ісвиру сама казала…»

— Ох ти ж! А баба?

— А вона зовсім розкричалась. І все повторювала: «Зжерли, зжерли…» У неї все обличчя посиніло, — доволі винувато додав хлопець. — Стражники нічого більше домогтися від неї не змогли, й служниця повела її в кімнату. А стражники до мене з розпитуваннями приступилися. І розписку показати просять. Я їм і відповів, що розписку знищив, мовляв, неприємно мені про цей борг згадувати. А вони, якщо бажають, можуть бабину скриньку подивитися, щоб переконатись, що там моєї розписки нема й бути не може. «Я її, — кажу, — один раз давав. А мені її повернули. І всі борги я сплатив сповна». Вони тоді й справді скриньку в служниці зажадали. Папери всі переворушили, моєї розписки не знайшли. Ну, й відпустили мене з миром по речі. Я їх забрав. А в кімнаті залишив сто двадцять золотих. Я не хочу бути в боргу ні в кого. Навіть у неї.

Інтар подумав. Покрутив головою.

— Я б такій і мідяка не дав. Але гроші твої, тобі видніше. А зараз ти де зупинився?

— Поки що в приятеля. А днів за два підшукаю собі іншу кімнату — і вже цього разу буду уважніше читати угоди.

— Теж правильно, — схвалив хлопчисько. — Нехай тобі пощастить!

Наймор кивнув:

— Інтаре… А тобі я чим віддячити можу? Ти мене так виручив!

Хлопчик скорчив пичку.

— Ну-у… Ти міг би закупити для мене сушеної ромашки. Пучків зо два, зо три…

— Ромашки? — здивувався студент. — Ти про квітку?

— Про квітку, про стеблинку, про листочки…

— Але навіщо тобі це?

— А на те, — трохи почервонів хлопчисько, — що мамка на мене вже всю нашу ромашку перевела. Знаєш, як мені сьогодні зле було після твоєї розписки? Я півдня в нужнику просидів, а ромашка проти такої напасті — найкращі ліки! Тож вона ой як придасться; зроби добру справу, купи, га?

Розділ 4

Розпачливий вереск розірвав блаженний передвечірній спокій. Інтар, який щойно присів після прибирання в залі, підхопився із лави й вибіг надвір.

Там біля паркану металося невеличке чорне собача. Орам держаком мітли молотив його по спині та морді, намагаючись поцілити в очі й ніс, а пес верещав і намагався втекти, наосліп кидаючись уперед, проте трактирник щоразу відкидав його ногою назад.

— Агов! Агов, навіщо! Шановний, ну навіщо?! — закричав Інтар. Орам озирнувся, відволікся на хлопчиська, й нещасна тварина щодуху кинулася рятуватись. Трактирник ще встиг раз уперіщити її мітлою по спині, але вже десь ближче до хвоста.

— А ну стій, тварюко! — закричав він, але пес, зрозуміло, й не подумав слухатися. — Ти, гадюченя! — Орам розвернувся до Інтара та вліпив тому ляпаса. — Чого лізеш, куди не кликали?!

— Ай… — хлопчак приклав долоню до щоки, на очах виступили сльози. — За що? Я тільки подивитися вийшов…

— Надивився? — важко дихаючи, поцікавився Орам. — Це та сама тварюка, що у нас м'ясо тягала!

— Як — із кухні? — отетерів Інтар.

— А отак… Я цю паскуду ледь за шкірку не спіймав, — повідомив трактирник.

Інтар тільки закліпав. Було чому дивуватися…

Дивні пропажі в них у трактирі почалися з місяць тому. Івина мала звичку м’ясо, принесене з холоду на кухню, залишати, щоб відмерзало, на столі біля вікна, куди викладалося все, що мало бути приготоване. Часом м'ясо залежувалося там на чверть доби — прино сили його вранці, готували вдень, або ж воно залишалося з вечора, щоб бути звареним або засмаженим зранку.

Отож, на початку осені м’ясо почало зникати невідомо куди. Причому найчастіше це траплялося ввечері, поки Орам стирчав за стійкою, а Івина бігала з тацею по залі. Тоді на кухні з'являлася тільки вона, та й то лише аби їжу в тарілку покласти, а на малий столик біля дальнього вікна й не дивилася. Пропажу помічала добре якщо того ж вечора, а бувало, й до ранку не звертала уваги. Інтар допомагав матері нагодувати й напоїти всіх відвідувачів, теж на той стіл не озирався.

Коли вперше виявили зникнення шматка яловичини, Івина погрішила на власну пам'ять: а чи приносила? Дістала новий, Ораму навіть нічого й казати не стала.

Коли за два дні зник курячий тулубець, жінка причіпливо допитала сина. Але Інтар нічого не міг їй розповісти, бо гадки не мав, куди поділася птиця.

Після наступного зникнення — цього разу качки — Івина не на жарт запідозрила Інтара. На нього подумав і Орам. Він замкнув хлопчиська в його прикомірку та заявив, що не випустить, поки той не зізнається. І їсти не дасть. Інтар просидів там півтори доби, наплакався й наголодувався, але, як і раніше, ні в чому не зізнавався — оскільки й не було на ньому ніякої провини.

Трактирник випустив Інтара не тому, що Івина зі слізьми просила за сина. Ні, Орам вирішив усе перевірити сам і раннього вечора залишив у кухні шматок телячої грудинки. Він навмисно не залишився стерегти, щоб з’ясувати, чи винен хлопчисько, а чи тягає хтось чужий.

Коли двері трактиру зачинилися за останнім відвідувачем, Орам пішов подивитися. М'яса на столі не було: воно, як і минулого разу, ніби розчинилося в повітрі. Тільки тоді трактирник переконався, що Інтар не винен, і випустив малого.

Запідозрили двірських котів, і Орам закрив вікно в кухні дерев'яними ґратами, однак варто було всім на цьому заспокоїтися й послабити пильність, як не знати куди зникло сире курча.

Інтар і сам голову ламав, намагаючись зрозуміти, в чому тут річ. Розповів Ариму й Дангену, навіть із Соротом радився — але й той нічого не зміг придумати. Хлопчисько за власним бажанням стеріг кілька вечорів. Він ховався під великим столом, щоб непроханий гість його не помітив — але ніхто не з'явився і м'ясо залишилося цілим. Нічні пильнування дали той самий результат.

Орам шаленів з люті. Івина запропонувала розморожувати м'ясо нагорі, може, у неї в кімнаті, але трактирник затявся:

— Ніякий поганий злодюга не буде мені вказувати, як і що робити! Я спіймаю його або здохну!

Зважаючи на все, йшло до другого. Бачачи, як трактирник біситься після кожної наступної крадіжки, Інтар не на жарт підозрював, що Орама невдовзі правець скрутить.

І ось, сьогодні…

— Але як собака на кухню пробрався, шановний Ораме? — не зрозумів хлопчик. — Ми ж зачиняємо двері.

Трактирник пирхнув:

— Ото ж бо й воно…

— Ну звісно, обоє дверей… — покивав хлопчик. — І ті, що в залу ведуть, і ті, що на задній двір. Я сам ніколи їх відчиненими не залишаю, і мамка теж…

— Але ж ви не замикаєте задніх дверей до того, як усі розійдуться.

— Ні, не замикаємо, — підтвердив Інтар. — Шановний, та ти ж сам знаєш: задніми дверима й помиї виносяться, й сміття вимітається, і до відхожого місця ними ж бігати швидше… Що ж їх — по сотню разів за вечір відмикати-замикати?

Орам уже трохи заспокоївся:

— У тім-то й річ. Ніхто й не думає замикати задні двері, поки на кухні йдеробота. От чорна тварюка цим і скористалася…

— Вона що — крізь двері проходила? Зачинені?!

Трактирник скривився:

— Ні, дурню. Вона їх відчиняла.

— Ну, шановний, я ж серйозно запитую… — Інтар трохи образився: навіщо ці дурні жарти, чому не сказати, як є?

— А я тобі серйозно й відповідаю! — гаркнув трактирник. — Ця тварюка розумніша за тебе й за твою мамку! Я був на задньому дворі й бачив, як псяюра підійшла до дверей, принюхалася, потім стала на задні лапи, а передніми натисла на ручку — і ввійшла.

— Ого! — вигукнув хлопчик. — Як же пес тебе не помітив, шановний?

— Знати треба, де ховатися! — відрубав Орам. Інтар зрозумів: мабуть, трактирник саме у відхожому місці перебував.

— У кухні не було нікого, — провадив Орам, — псяюра до столу побігла, знову на задні лапи стала і м'ясо схопила. Отут я її й застукав. Вона-то надвір вискочила, так я б її й тут упіймав, якби ти, гадюченя, під руку не крикнув, — трактирник боляче смикнув хлопчиська за вухо. — Ніякого від тебе пуття! Підлогу помив?

— Так, шановний…

— Ну й чого тут тиняєшся? Помийне цебро краще вилий, ондечки повне… Псяюру якщо побачиш, не лякай, поки в кухню не зайде… А там — як хочеш, але щоб ти його спіймав, ясно? Івині сам усе розповіси. Якщо в цього чорного біса вистачить нахабства сюди ще раз поткнутися — я його на шкіродерню сам відвезу!

Інтар покивав і подався робити, що звеліли. Коли зайшов у кухню, згадав про собаку й засміявся тихенько: от же звірюка розумна! Двері відчиняти наловчилася! Невже й зачиняти вміє? Цікаво, це пес сам такий тямущий чи навчив хто?

Хлопчисько вирішив, що ловити нікого не буде. Якщо собака знову тут з'явиться, треба буде прогнати його якнайдалі, бо й справді, чого доброго, на шкіродерню потрапить…

Із мамкою вдалося поговорити тільки назавтра вранці, й нічого від неї приховувати Інтар не став.

Івина вислухала синову розповідь і засміялася:

— Це ж треба! А чи не цього пса різник учора лаяв?

— А що в різника сталося? — запитав Інтар.

Жінка махнула рукою:

— Ох, він так сварився. Якийсь собака чорний просто з прилавка шмат м'яса поцупив. Коли різник перед покупцем трохи виклав, аби той подивився, собака прослизнув у двері, став на задні лапи, схопив зубами м’ясо — та й ходу.

— Отакої! — розреготався хлопчик. — Чорний, кошлатий такий, дрібний?

— Ну, про це м’ясник не розповідав, — знизала плечима жінка. — Що чорний — правда.

— Ет, подивитися б на цього собачку ближче!

Це бажання міцно заволоділо Інтаром. Він чатував щодня, вечорами тепер постійно сидів у трактирі, допомагаючи мамці на кухні, але чорна псяюра не з'являлася. Видно, Орам добряче її налякав. Інтар попросив Арима й Дангена сказати, якщо вони де побачать схожого собаку, однак і його приятелям той не траплявся.

Днів за десять Інтар остаточно повірив, що собака не прийде зовсім, і перестав чекати. Він тільки сподівався, що його не відловив хто-небудь та за великий розум не здер із нього шкіру.

На дванадцятий день, рахуючи від останньої появи собаки на трактирному дворі, Інтар повертався від Сорота. Хлопчик особливо додому не квапився, знав, що там чекає купа обридлих справ, тож тупав досить повільно, озираючись навсібіч.

Чорного собаку помітив одразу. Той швидко біг попереду, під стіною, затискаючи в пащі величезну мозкову кістку, що їх у суп кладуть, аби наваристий вийшов. Кістка, здається, була ще з м'ясом, таких не викидають.

Інтар ще міркував, а ноги вже самі понесли його за псом. Здається, це був той самий… Невеличкий, кошлатий і худий, тільки ось черево здавалося щільно натоптаним і провисало, туге й довгасте…

«Та в неї ж цуценята будуть!» — зміркував хлопчисько.

А сучка тим часом озирнулася разів зо два, зміркувала, що її переслідують, і пірнула в якесь підворіття.

Інтар кинувся за нею, але вже не зміг помітити, куди та втекла. Двір був прохідний, тож могла й проскочити його, а там уже нова вулиця…

З досади на самого себе хлопчисько все-таки на ту вулицю вийшов, походив туди-сюди, обстежив зо три двори, але нікого не знайшов. Засмутився й рушив далі своєю дорогою.

Наступного дня він побачився з Аримом і Дангеном та розповів їм про свою несподівану зустріч:

— Я впізнав її, — запевняв Інтар. — Це та сама. І в неї отаке черево, — показав рукою, — точно, вона носить… Напевне ощениться невдовзі.

— А раз так — їй ще більше м’яса знадобиться, — зауважив Арим.

— Так, і прудкою, як досі, вона бути не зможе, поки доношує, — кинув Данген. — Тепер твій Орам її точно спіймає.

— Угу, він або хто інший. І на шкуродерню, — Інтара пересмикнуло. — Не дам я з тварини знущатися. Я її підгодувати хочу, от що. І нехай народжує свою дрібноту. І вигодовує… Розумнючі цуценята будуть!

— Якщо живі залишаться, — зітхнув Данген.

— От якби її оселити де-небудь, від людей подалі, й там годувати, — розмірковував Арим, — тоді б…

— Повно ж таких місць!.. — Інтару відразу згадалися й порожні старі напіврозвалені склади й кілька добре відомих йому й приятелям занедбаних будинків.

— Ага, — кивнув Данген. Вони з Аримом не гірше за Інтара знали всі затишні місцинки в їхньому кварталі. — Тільки її для початку приманити туди потрібно.

— Відшукати її насамперед потрібно, от що… — промовив Арим. — Пішли, чи що?

— Ага, ходімо! — засміявся син торговця тютюном. — Я давно пса завести хочу, й батько наче теж не проти, та все відговорюється, мовляв, шукати нема коли. То я йому готового принесу.

— Стривай, їм ще народитися треба! — нагадав Інтар.

Сучка вшилася від Інтара в підворіття одного з будинків, де здавали в найм квартири. Будинок був довжелезний, аж два входи, й чотири поверхи з горищем. Були й підвали. Ось у них насамперед і варто було пошукати.

— А може, спочатку людей розпитаємо? — запропонував Інтар приятелям, коли привів їх на місце.

— Не варто їм, напевно, знати, що собака тут. Якщо вона вже встигла стати знаменитою, — відгукнувся Данген, — то її й тут можуть не любити.

— Угу, розпитати завжди встигнемо, — підтримав Арим.

Інтар погодився з приятелями. Більше вони не марнували часу на балаканину, а взялися до справи.

Перш за все обстежили входи в підвали. Вікна скрізь були забрані в густі ґрати, двері — дерев'яні, добротні — замкнені на висячі замки. Але ось в одних дверях виявилася відламана збоку дошка. Тонкокостий Арим покрутився біля неї та оголосив, що років зо два тому він легко міг би пролізти в цю щілину.

— Сучка була дрібна?

— Ось така, — Інтар показав руками собі. — Лапи довгі… А худюща… Худіша за тебе, Ариме. На половину, мабуть.

— A-а… Ну, то вона могла сюди забратися…

— Могла, а чи забралася? — Данген припав до щілини, намагаючись розгледіти хоча б що-небудь.

— Ну як? — Інтар нетерпляче тупцяв у нього за плечем.

— Та не видно нічого… І не чути… Не напирай! — Данген відіпхнув приятеля, котрий наліг на нього.

— Пусти мене, якщо тобі не видно, — зажадав Інтар.

— Агов, і я хочу! — підліз Арим.

Хлопчиська якийсь час штовхалися біля щілини всі втрьох, плечима відштовхуючи один одного та намагаючись розгледіти, що там всередині.

— Гей, ви! Чого вам тут треба? — гукнули до них.

Вони разом озирнулися й побачили високого чоловіка, видно, одного з мешканців будинку. Дивився він тужно.

— Ану геть! — наказав чоловік.

— Але ми… ми… ми ж нічого поганого… — почав Інтар.

— Я сказав — геть, — повторив чоловік, — бо сторожа покличу, він вам покаже! Нема чого тут валандатися та видивлятися не знати на що!

— А в нас кошеня туди забігло! — знайшов пояснення Данген. — Он туди! — й показав на щілину.

— Значить, його там пацюки зжеруть, коли буде таким дурним, щоб не вибратися назад, — огризнувся чоловік.

— Там є пацюки? — охнув Інтар.

— Отакецькі! — чоловік розвів руки мало не на ширину пліч. — Вони зжеруть і вашого кота, й вас, коли туди поткнетеся!

— А вони їдять запаси, що в підвалах? — запитав Арим.

— Там вугілля! Цікавих хлопчисьок вони їдять! Ану геть звідси! — остаточно розсердився чоловік.

Якісь дві жінки, що саме ввійшли у двір, спершу зупинилися, приваблені голосною розмовою, потім і собі наблизилися до хлопчаків. Ті зрозуміли, що скоро тут збереться половина мешканців будинку.

— Гаразд, ми вже йдемо! — вигукнув Інтар.

Вони проскочили повз жінок, вибігли на вулицю й зупинилися тільки за першим поворотом.

— Ну? — запитав Данген. — Кажуть, пацюки…

— Мало там що вони кажуть! — відмахнувся Інтар. — Ось що! Я знаю, як перевірити, є там сучка чи ні. Треба їй туди їжу кинути!

— Ага, й пацюки її зжеруть. Або ти будеш чатувати півдня чи день, поки вона не прибіжить?

— Ні, не буду… Але якщо вона там бігає…

— Сліди, — промовив Арим. — Шкода, що там земля не м'яка… Тоді можна було б сліди побачити…

Інтар пильно глянув на Арима. Чорні хлопчиськові очі засяяли.

— А це, — повільно промовив він, — це можна влаштувати…

Ідучи вранці на службу, Нурос, прикажчик у багатій крамниці, почув сторожа, а заразом і прибиральника їхнього будинку, набагато раніше, ніж побачив.

Сторож стояв біля дверей одного з підвалів і лаявся на чому світ стоїть, потрясаючи в повітрі мітлою:

— От гадюченята, ані сорому в них, ані совісті, ані поваги до літньої людини… Це ж треба так з людей знущатися! Та щоб їм покорчило, щоб їх у вузол зв'язало й по камінню протягло!

— Що трапилося, шановний? — гукнув Нурос підходячи.

— А, шановний Нуросе… Та ось, поглянь… — сторож указав держаком мітли на брудну пляму бруду перед дверима підвалу. Пляма — криве коло — була кроків на п'ять завдовжки й завширшки та виділялася соковитою коричневою барвою на сірій, втоптаній на камінь землі.

— Звідки таке? — зачудувався Нурос.

— Та паскуди якісь нанесли болота! Це ж скільки землі їм довелося притягти! І води ще! І розвезти все це по дворі… От уже точно — сила є, то розум нащо? Та й часу, видно, повно. А мені й без них роботи задосить… І спину схопило, не зігнуся й не розігнуся…

— Спину? На погоду, чи що?

— Авжеж! — погода й справді була вогка. — Тепер із тиждень не відпустить мене… Мені б у ліжку лежати, а я двором з мітлою тинятися мушу. А вже цю капость точно прибрати не зумію, поки спину не відпустить.

— Та-ак… — Нурос ще раз подивився на пляму, по якій тяглися два ланцюжки собачих слідів, похитав головою. — А хоча б вугілля ви нам дістанете? Закінчується…

— Дістану, не тривожтеся. Якщо цей клятий замок відімкнеться, — сторож тужно зиркнув на двері. — Всі інші замки — як замки, а цей як погнувся навесні, так тепер то не відмикається, то не замикається… Ось! — і продемонстрував Нуросу трохи погнутого ключа. — Тільки ним і можна відімкнути, інакше — нізащо!

— А поміняти й ключа й замка не час іще? — посміхнувся чоловік.

— Та звісно, — пробурчав сторож. — Ось лише руки дійдуть… А тут ще гадюченята мені роботи додали… Балакати ніколи…

— Та й мені теж, — кивнув Нурос і, оскільки вже трохи запізнювався, подався на службу.

А сторож сперся на мітлу, нахилився, скільки дозволяла хвора спина, й довго розглядав сліди. Свіжіші вели до дверей.

— А, тварюка…. Тільки й бракувало, щоб у підвалі оселилася… — пробурмотів сторож.

Він помізкував і подався у свою кімнатку, що слугувала одночасно й за склад потрібних і не дуже речей, та витяг дошку, цвяхи й молоток.

— Тепер подивимося… подивимося, як ти гидитимеш тут… — примовляв він, розглядаючи своє добро. — От сонечко визирне, спина моя боліти перестане, — потер поперек, — і я тобі покажу, як у наших підвалах ховатися…

Сонце яскраво, зовсім по-літньому світило у вікна кухні Орамового трактиру, де за столом сидів Арим і їв юшку. Інтар стояв над приятелем і з нетерпінням очікував, коли ж той вгамує перший голод. Нарешті хлопчик відклав ложку й долонею витер рота:

— Ну як? — нетерпляче запитав Інтар. — Сліди були?

Арим кивнув.

— Ага. Багато. І в підвал, і назад. Собачі. Як ми цієї ночі там болото розвели, так я зранку і прибіг, як домовлялися… Тільки проспав трішки, майже полудень був уже. Але сліди я бачив. А потім сторож з’явився, і я втік. Він там лаятися зібрався…

— Ха, ще б пак! — пирхнув Інтар. — Ну гаразд. Тепер-то зрозуміло, що собака там і живе. Отже, підемо її звідтіля виманювати… Мамка вчора курку варила, то я кістки не викинув, а відклав. От їй і понесемо.

— Добре, — кивнув Арим, — а коли?

— А ось зараз Данген з'явиться…

Той прийшов просто з лотком.

— Уже вкотре через вас від справи відриваюся, — поскаржився він, — батько довідається — налупить…

— Ну, можеш не ходити, — сказав Інтар. Він і сам пропустив уже кілька днів навчання в гончаря й навіть у Сорота, щоразу відговорюючись то нездужанням, то невідкладними справами в трактирі.

— Еге ж, щоб вам дісталося все найцікавіше? Ото ще! — обурився кремезний хлопчисько.

— Лоток свій можеш у мене в прикомірку залишити, — запропонував Інтар, забираючи згорток із курячими кістками, — та ходімо… Арим уже наївся.

Маленький жебрак запхав у торбу при поясі скибку хліба й кивнув:

— Біжімо! Час нині обідній, сторож навряд чи у дворі сидить.

У дворі й справді не було не тільки сторожа, а й узагалі нікого. Однак коли хлопчаки підбігли до знайомих дверей, то побачили страшне.

Щілина, та сама, перед якою вони розвезли мокру землю, була забита дошкою.

— Ого… — вражено пробурмотів Інтар.

— І чого це вони? — обурився Данген.

— Напевно, через сліди… — Арим сполотнів. — Він їх бачив…

Зараз мокра земля була засипана піском.

— Сторож… — замислено мовив Інтар. — А собака… Вона там чи втекла?

— Сліди вели туди й звідтіля… — Данген глянув на Арима. Той кивнув.

— А які останні?

— Не пам'ятаю… І спробуй роздивися тепер, після того як сторож піску насипав…

Раптом до хлопчисьок долинули якісь звуки з підвалу… Хтось шкріб двері. Потім почулося гарчання — і знову: шкряб-шкряб.

— Собака… — в Інтара дрижаки по шкірі побігли. — Там вона…

Він поквапливо вихопив зі згортка найтоншу кісточку, з натугою пропхав між дошками. Як тільки половина кісточки опинилася всередині, хлопчиська почули: «хрусь!» Далі — поквапливе хрупання.

— Точно вона, — зітхнув Арим. — От лихо…

Жоден із трьох не вимовив уголос, але подумав кожен: це з їхньої провини сучка виявилася замкненою в підвалі. Вони влаштували так, що її сліди стали помітними…

— Дурні ми… — озвався Данген. — Пішли мерщій до сторожа! Може, він не знає, що собака там, і відімкне двері, щоб випустити її…

— А якщо ні? — запитав Інтар. — Ось що, Дангене, піди-но до нього ти сам. Не треба, щоб він нас усіх бачив і запам'ятовував.

По нетривалих роздумах син торговця тютюном погодився. Він сміливо подався до кімнатки сторожа.

— Ариме, — попросив Інтар, — постережи біля воріт, я, може, дошку відірву…

Насправді на думці в хлопчика було дещо інше.

Коли маленький жебрак відійшов і повернувся в бік вулиці, Інтар дістав свої голки та заходився длушпатися в замку. Він думав спочатку, що все буде просто, але — хоч плач — ніяк не міг упоратися. Хлопчик перепробував усі відмички, спина й чоло вкрилися потом, але нічого не виходило… А тут ще почувся високий голос Арима: «Тітонько добра, дай монетку…» — й Інтар відскочив від дверей за мить до того, як у двір увійшла висока жінка з кошиком. Арим ще трохи провів її та відстав. Подивився на Інтара. Той похитав головою.

І тут із кімнати сторожа вийшов Данген. Він повільно, з похиленою головою, насуплений, ішов до приятелів.

— Ну що? — в один голос запитали ті.

— Зміюка стара… — буркнув Данген. — Наш пес в нього, бачте, кістку з м'ясом потяг з півмісяця тому. Він м'яса купив і тут, недалечко від двору, зупинився побалакати з приятелем, а згорток на лаві поклав. Ну, а псяюра підскочила, схопила кістку з пакунку — та й ходу. І головне, він теж помітив, що вона в це підворіття втекла… А ще йому днів зо два тому один мешканець розповідав, як така сама чорна сучка в різника з прилавка м'ясо поцупила…

— І мамка моя це бачила, — згадав Інтар.

— Ага… От сторож і… Коротше кажучи, він хоче, щоб вона здохла там, — Данген прикусив губу. — Я йому кажу: «Випусти, ми її звідси далеко заведемо», а він мені: «І вона інших людей обкрадатиме?» Я йому: «В неї цуценята ось-ось будуть, а так і вони здохнуть». А він: «От і добре, нема чого злодіяці злодійчуків плодити»…

— Ах так! — стиснув кулаки Інтар. — Ну гляди ж! Ну, я йому!

— Тихше ти! — схопив його за плече Данген. — Краще пішли звідси, в іншому місці поговоримо. Нема чого тут людям очі муляти.

Вони зібралися на нараду на «своєму» пустирі. Розсілися на курній землі. Трава за літо вигоріла й кололася, але зараз хлопчаки не звертали на це уваги.

— Собаку треба витягати звідти, — почав Інтар, і приятелі дружно закивали. — Якщо сторож не відмикає дверей, потрібно поцупити в нього ключі, — провадив хлопчик. Він уже зрозумів, що відмичкою нічого зробити не зможе. Але якось же сторож відмикає цей замок…

А якщо ні? Якщо двері намертво замкнені й саме тому сучка оселилася там? Хлопчик здригнувся. Ні, не може бути. Їм же сказав мешканець будинку: вугілля в підвалі. Виходить, ключі в сторожа. Точно.

— А як украдеш? — запитав Данген. — Він із ключами не розстається, в'язка на поясі завжди.

Інтар замислився. Зняти у сторожа пояс разом із ключами — на таке він ще довго не буде здатний, майстерність не та. Зняти одного ключа з в'язки теж ніяк… Усю в'язку? А якщо… Є ж такі штуки, якими тонке мідне кілечко перекусити можна. Інтар їх навіть бачив у крамницях…

— Ось що, — промовив він, — ключ я зможу добути, якщо тільки придумати, як сторожа відволікти, ну хоч на стільки, за скільки до сотні дорахувати можна…

— Та й по всьому? — гмикнув Данген. — Та-ак, оце задачка…

— Треба думати… — зітхнув Арим.

У задумі він дістав хліб і заходився жувати. Іншою рукою м'яв і смикав торбинку при поясі, в якій, озиваючись на поштовхи, дзенькали мідяки.

Данген разів зо два скосив око на приятеля.

— А я, здається, придумав, — промовив він нарешті.

І коли розповів приятелям про свій задум, обидва в один голос заявили:

— Це саме те, що треба!

Розділ 5

Наступного дня Івина знову вилаяла сина за те, що той дуже запізнився від «свого майстра», — з'явився вже в розпал робочої ночі, коли вона з ніг збилася, а дядько Арима завдав хлопчиськові серйозного прочухана, бо той приплентався додому над ранок.

І тільки Данген, хоч і повернувся проти ночі, до батькового задоволення приніс гарний виторг. І весь, як не дивно, срібняками, жодного мідяка…

Незадовго до заходу цього дня хлопчиська зійшлися всі разом біля воріт двору, в підвалі якого було замкнено собаку.

— Усе готове? — запитав Інтар. У нього самого в рукаві були напоготові недавно куплені «гострозубці».

Хлопчиська кивнули:

— Ось, — Данген простяг Інтару торбинку з мідяками, — ось що в мене є… тут шість срібних…

— Здорово! — Інтар узяв торбинку й зі своєї відрахував приятелю ту саму суму, тільки сріблом. — Цього вистачить.

— А я все приготував у тому занедбаному будинку, який ми нагледіли, — доповів Арим.

— Чудово! Виходить, уперед.

Данген залишився за ворітьми. Арим із Інтаром увійшли у двір і присіли там біля стіни, поруч із вікнами кімнати сторожа. Спершу теревенили про всілякі дрібниці, потім, коли зовсім смеркло, на вулиці запалили ліхтарі, а у дворі перестали з’являтися люди, повертаючись додому, Інтар переклав з місця на місце кілька важких каменів і відразу потрусив у руці торбинку з мідяками.

— Агов, дивися, що я знайшов! — закричав так голосно, що почув його аж ніяк не тільки Арим.

А той перехопив торбинку в руку й собі потрусив:

— Та це ж гроші! — вигукнув ще голосніше й відбіг під саме вікно сторожа. — Ура, гроші! Ми знайшли гроші!

— Гроші мої! — Інтар смикнув торбинку з аримових рук. — Віддай!

— Ще чого!

— Я їх знайшов! — Інтар скосив око на чоловіка, що вийшов із будинку. Ну точно, сторож.

— Ну то й що, як ти знайшов? — запротестував Арим, котрий теж побачив чоловіка. — Поділити треба!

— Ні, це я знайшов, значить, усе моє, віддай! — Інтар накинувся на приятеля з кулаками, і обидва покотилися по землі. Арим не випускав торбинки з рук.

— Агов, ви! — сторож кульгаючи заквапився до них. — Ану покажіть, що там у вас…

Та хлопчаки продовжували бійку. І сторож побачив, як темноволосий, старший з вигляду, вдарив дрібного смаглявого кулаком у живіт, і той у відповідь замахнувся на першого торбинкою з грішми, але старший торбинку перехопив рукою і смикнув на себе… Дрібний не втримав торбинки, й монети (які — в темряві було не розібрати) із дзенькотом посипалися на землю.

Хлопчиська навперейми кинулися збирати їх.

— Ану тпрусь звідси! — сторож замахнувся на хлопчаків, коли зрозумів, що гроші, знайдені в його дворі, можуть дістатися двом малолітнім нахабам. — Геть!

Темноволосий хлопчисько відскочив, але дрібний лише ухилився, настовбурчений, мов горобець, та далі підгрібав до себе монети. Сторож ступнув і знову замахнувся на нього… Й тут гадюченя кинулося йому в ноги, обхопило їх руками й заголосило:

— Ой, дядечку, не виганяйте мене-е-е! У мене мамка хвора, татко хворий, у бабці відібрало ноги, в сестриці дитя хворіє, помре незабаром, молока в неї нема-а!…А мамка в гарячці лежить, третій день вогнем горить, дядечку-у-у-у… Мені гроші потрібні, конче потрібні, у-у-у — як потрібні, не проганяйте, дядечку-у!!!

Поки сторож, приголомшений голосінням Арима, стояв, наче стовп, Інтар спритно перекусив інструментом тонке кілечко, на якому трималися ключі… За мить його вже у дворі не було.

— То ти, — сторож спробував відчепити від себе Арима, але зазнав невдачі, — жебрак…

— Дядечку, шановний, можна я собі хоч те залишу, що зібрав? — благав хлопчик, показуючи жменю мідяків.

— Добре! І згинь!

Удруге повторювати сторожеві не довелося…

Хлопчисько втік, а сторож довго ще плазував подвір’ям, збираючи мідяки. Він так змучився, та й приголомшений був усім, що сталося, що помітив відсутність в'язки ключів на поясі не зразу, а коли зрештою помітив, то вирішив, що залишив її в кімнаті, на полиці. Крекчучи, він повернувся додому й заходився перераховувати «скарб», тож про ключі того вечора більше й не згадував.

Данген дочекався приятелів за ворітьми. Він же й пішов за якийсь час перевіряти, чи згасли вікна в будинках. Тільки після другої перевірки зміг повідомити, що й у віконці сторожа більше немає світла. І хлопці вирішили: час.

Інтар один за одним пробував ключі, Арим і Данген з мотузками в руках біля входу пропихали в щілину курячі кістки — всі, які тільки змогли пропхати.

Приблизно на третій кістці знову почулося хрупання, плямкання, потім тихе скімлення, що потроху голоснішало. Хлопчаки боялися, що собака завиє і перебудить усіх, тож квапили Інтара, а в того вже тремтіли руки.

Але ось нарешті один із ключів із трішки погнутими зубчиками зі скреготом прокрутився в замку. Інтар не розчиняв дверей, а тільки прочинив їх трішки, й у щілину відразу простромився собачий ніс. Інтар ще трішки відхилив двері — показалася чорна кошлата морда.

Данген спритно надяг на шию собаці мотузяну петлю, Арим накинув таку саму, тільки затяжну, на пащу.

Собака шалено закрутила головою, намагаючись позбутися «намордника», глухо загарчала, та Арим міцно тримав мотузку.

Інтар зовсім відчинив двері, й сучка вискочила.

Вона відразу спробувала лапами зняти мотузку з морди, але хлопчаки не давали їй цього зробити: Данген із Аримом, тримаючи кожен за свою мотузку, завзято тягли її вперед.

Сучка підстрибувала, кидалася, пробувала дряпатись — хлопчиська ухилялись, не завжди вдало. На щастя, вона вже не була такою рухливою, як раніше, — її черево надто роздулося. Мабуть, цуценята мали ось-ось з'явитися на світ.

Інтар замкнув двері підвалу, забіг у будинок, поклав в'язку ключів біля дверей сторожа. Знайде вранці…

Він повернувся до приятелів і всі втрьох потягли сучку, яка запекло впиралася, геть.

У кінці вулиці з них уже градом лив піт.

На середині другої вулиці вони стомилися так, начебто цілий день гребли на імператорських галерах.

На початку третьої вулиці сучка нарешті й сама втомилася, перестала опиратися…

У хлопців навіть на полегшене зітхання сили забракло.

Наближалася північ, коли вони нарешті привели собаку до одного з давно занедбаних і напіврозвалених будинків. Там, у найцілішій кімнаті, для собаки були готові й миска з водою, і вечеря з усіх кісток, які тільки зуміли роздобути хлопці, й навіть подерте напинало, постелене на підлозі.

Там був схований і старий ланцюг, знайдений Аримом. Його мотузкою прив'язали до «нашийника» собаки й так само — до однієї з балок у стіні.

А потім Арим і Данген відбігли на безпечну відстань, а Інтар швидко зірвав мотузку із собачої морди й теж відскочив. Проте вона не збиралася нападати. Тужливо озирнулася. Зітхнула та вляглася на підлогу.

Полежала, підвелася, підійшла до води. Попила. Принюхалася до запропонованої вечері, трохи повагалась і захрупала кістками.

Хлопчаки полегшено перезирнулися. Вдалось….

— Думаєте, вона до нас звикне? — запитав Арим.

— Повинна, — кивнув Інтар. — Її тепер треба не випускати, поки не народить і не вигодує цуценят. А тоді, напевно, можна буде ланцюг зняти… Добре, що тут двері збереглися, ми їх іззовні підпиратимемо, й відчинити вона не відчинить. А там, може, їй і самій нове лігвисько сподобається…

— Пощастило нам, що сторож таким скнарою виявився, — посміхнувся Данген, витираючи піт.

— Точної — Інтар згадав, як у них із Ренні дорогою до Гончарної вулиці був схожий випадок у ковбасній крамниці, й засміявся: — Навіть скнари іноді придатися можуть, га?

Наступні чотири дні хлопчаки навперебій підгодовували сучку, чим могли. Інтар навіть витрачав на це свої заробленим власним мистецтвом заощадження. Арим і Данген теж часом підкидали зо дві монети.

Собака перші два дні гарчала і вищиряла зуби, тож їжу хлопці підкидали з відстані, а воду в миску підливали швиденько, поки сучка поглинала їжу.

На третій день сучка зустріла дітей уже спокійніше, на четвертий — навіть не показала зубів.

А на п'ятий день хлопчаки виявили біля її раптово схудлого черева трьох чорних, довгеньких, немов гусенички, істот. Собака вмиротворено лежала на боці, а істоти захоплено чвякали та цмокали, хапаючи ротами її соски.

— Троє! — підрахував Інтар. — Сама народила… Бачите, й без нас чудово впоралася.

— Дрібні які… гусінь волохата. А мордочки — чобітком, — засміявся Арим. — Вони сліпенькі ще…

— Очі вони потім розплющать, а зараз потрібно їхню мамку як слід годувати, — сказав Данген, підсовуючи їй свіжих кісток. Але вона відвернулася.

Тоді хлопчик підсунув до неї воду. Вона підвела голову, попила трохи й знову лягла.

Хлопці були занепокоїлися, та коли прийшли назавтра, переконалися, що кістки зникли. Виходить, вона все-таки їла.

— Ну ось і молодець, бо ми за тебе хвилювалися, — сказав Арим, і сучка махнула хвостом у відповідь.

Наступними днями нічого не змінилося.

Цуценята то спали, то смоктали мамку. А вона вилизувала їх із такою старанністю, що вони від цього переверталися на спину, підштовхувала носом, щоб не відповзали далеко, й взагалі піклувалася про них. Дрібнота ж росла просто на очах. То в них лапки довшали, то хвостики, то тільця раптом витягувалися. Мордочки теж змінювались, згодом починаючи дедалі більше нагадувати собачі.

Хлопчики не могли сидіти біля собак довго, тому прибігали — всі втрьох або по двоє, а то й поодинці — тільки щоб погодувати, прибрати та підлити води. І тварина, здавалося, розуміла, як багато вони для неї роблять: уже крутила хвостом і дозволяла себе погладити.

На п'ятий день по народженню цуценят — ті були ще сліпенькі та глухі, однак уже жваво плазували й почали залишати калюжки, які мати відразу ж за ними підлизувала, — Арим запропонував зняти із неї ланцюг.

— Нікуди вона тепер не подінеться, у неї ж діти тут, — запевняв він. — І нас вона вже визнає за своїх.

Інтар трохи повагався й просто розв’язав мотузяного нашийника. Сучка спочатку не зрозуміла, що її нарешті звільнили, потім струснулась, почухалася… Почала ходити кімнатою, з подивом озираючись, не розуміючи, чому не чує побрязкування ланцюга.

А коли здогадалась, притьмом помчала надвір.

— Е, куди? — вигукнув Арим.

— Ось тобі й не подінеться… — пробурмотів Інтар.

Вони з Аримом (сьогодні прийшли вдвох) довго ще чухали потилиці й міркували, що ж робити тепер. Ні, догодовувати цуценят доведеться, ніхто з двох не сумнівався — але як? Молоком… із соски, чи що?

Замисленість хлопців розвіяла сама сучка, влетівши знадвору. Вона важко дихала й відразу кинулася до цуценят, які жалібно пищали, та почала їх вилизувати. Ті заходилися тицяти писочками в її живіт.

Інтар і Арим перезирнулися й розпливлися в полегшених посмішках.

Тепер сучка гуляла вільно. Як і передбачали хлопчаки, далеко від дітей вона не йшла, а їжі їй вистачало.

Цуценята тим часом росли. На тринадцятий день у них відкрилися ще каламутні оченята й розправилися вушка. Вони вже жваво плазували по всій кімнаті й голосно пищали, коли були чимсь невдоволені.

Хлопці вже не боялися брати їх на руки, тим більше, що мати дозволяла. Данген точно вирішив, що забере одного з них, Арим умовляв на те саме свого дядька.

Інтар був би радий забрати третє цуценя. Йому із усіх особливо подобався один, зі світлими передніми лапками: цей малий був найжвавіший і плазував кумедно, перевалюючись із боку на бік.

— Зовсім як жучок, — одного разу хлопчиськові спало на думку порівняння. Звідтоді він так і називав те цуценя.

А цуцик остаточно завоював серце хлопчиська, намагаючись замість мамчиної циці ссати його палець. Інтар раніше й не уявляв, що бувають такі безпорадні істоти, які довіряться будь-кому, аби тільки він був теплий і лагідний. І він гладив цуцика обережно, боячись ненавмисно зробити йому боляче.

Що не день, він більше присихав до Жучка, а той почав упізнавати Інтара й щоразу виповзав йому назустріч.

— Якби я міг забрати тебе назовсім… — зітхав хлопчисько, беручи цуцика на руки.

Але що сказала б мамка, якби Інтар притягнув у трактир собача, а надто вже Орам (та ще якби довідався, чиє то цуценя), хлопчак навіть уявляти не збирався. Він і так добре знав: нічого, крім лайки, не вийшло б.

А час минав. Цуценята почали ставати на лапки, мати частіше залишала своїх дітей самих. І що далі, то тривалішими ставали її прогулянки.

Якось прийшли Данген і Арим та застали цуциків самих. Вони тупотіли, кумедно завалюючись на бік, сідали на дупці й пищали. Хлопчики, думаючи, що мати незабаром повернеться, залишили для неї їжу та пішли.

Але назавтра, коли вони з'явилися всі втрьох, їжа лежала недоторканою — тільки мурах наповзло на неї без ліку… А цуценята вже просто заливалися плачем.

— Мамка пропала, — перший зрозумів Арим.

Хлопчиська розгубилися. Вони просто сиділи й дивилися на малят, які відчайдушно скиглили. Потім Інтар узяв Жучка на руки.

— Ходімо по молоко, чи що? Погодуємо їх поки як-небудь…

Молоко приніс прудкий Арим. А годувати цуциків довелося, вмочаючи в молоко клаптики сорочки і даючи їм посмоктати. Спочатку цуценята чхали, відвертали писочки, молоко потрапляло їм у носи й залишалося на чорній шерсті та на вусах. Але потім вони зрозуміли, що до чого, й досить успішно попоїли. А коли наситились, то солодко поснули.

Хлопчаки повкладали собачат на напиналі й тільки тут зрозуміли, що надворі вже вечір — он скільки часу пішло на те, щоб нагодувати трьох цуценят.

— І влетить же… — зітхнув Інтар, уявляючи, що думає зараз мамка.

— І мені, — кивнули одностайно Арим і Данген.

— Може, собака завтра повернеться? — припустив син торговця тютюном.

Однак коли наступного дня вони знову зібрались разом у «лігвищі», її там не виявили. На неприбраних кістках, як і раніше, господарювали мурахи, а цуценята знову плакали від голоду.

— Пропала… зовсім, — промовив Арим.

В Інтара стислося серце. Невже хтось усе-таки впізнав собаку, відловив і відправив на шкіродерню? А може, вона знову взялася за старе, і її спіймали на гарячому? Або просто який-небудь кінь копитом ударив, колесо переїхало, люди схопили, аби здерти волохате хутро? Бувало ж і таке…

Чи раптом вона з яким іншим собакою побилася?

Хлопчик розумів, що правди, швидше за все, не дізнається ніколи. Ясно було одне — вона, швидше за все, не повернеться.

— Цуциків ми отак покинути не можемо, — сказав він, починаючи годувати Жучка залишеним із учора молоком. — Їм не раз на добу їсти треба, а частіше.

— Ну… Їм уже майже двадцять днів. Можна взяти по домівках і догодовувати. Мій батько згоден, — запропонував Данген.

— Я дядька вмовлю, хоча б поки догодовуватиму, а там він сам до цуцика звикне, — сказав Арим, притискаючи до себе кошлате звірятко.

— А я… — Інтар глянув на Жучка, що ссав поділ його сорочки. Цуцик мружився від задоволення і дриґав задніми лапками, намагаючись висмоктати більше солодкого молока.

— Я візьму його з собою, — зважився хлопчик, розуміючи, що ніхто з друзів догляду за другим дитинчам не потягне, — й буду ховати в себе. Годуватиму. А підросте — розберемося.

Протягти ситого, сонного цуцика в прикомірок Інтару вдалося безперешкодно. Він влаштував малого там, на матрацику, зачинив двері й побіг до матері.

Того вечора все йшло добре. Коли закінчили роботу, Івина, в котрої цієї ночі не виявилося гостей, запропонувала Інтару:

— Ходімо в мою кімнату, поспиш на гарному ліжку…

Але на її подив, хлопчисько, який раніше не втрачав такої нагоди, зараз замотав головою:

— Ні, мамо… Дякую, тільки я в себе звик…

Івина гірко зітхнула. Он як росте її син.

— Ти впевнений? — перепитала ще.

Він закивав. Потім обійняв її, цьомкнув у щоку, що робив нечасто, і втік у свій прикомірок.

— Нема чого мамці про тебе знати, — шепотів він, запихаючи Жучкові до рота вимочену в молоці ганчірку, — ніхто про тебе знати не повинен…

Щеня цмокало, ссало — навіть хвостик тремтів від напруги. Інтар чухав йому черевце й зітхав. Орам ніколи не дозволить залишити собаку… Навіть якщо не знатиме, хто мамка цуценяти, однаково не дозволить. Адже Жучок у матір вдався й мастю, і статтю…

— Ну й влип я з тобою, — повідомив хлопчисько ситому цуценяті. Малий завовтузився, перевернувся на живіт, пустив струмок на Інтарові штани й задрімав.

Хлопчик похитав головою, уклав цуцика на матрацик, скинув штани й потупав у кухню запирати їх.

— Швидше б ти вже виростав, Жучку…

Інтарова таємниця протрималася рівно до завтрашнього післеполудневого часу.

Точніше, відкрилася вона трохи раніше, бо коли хлопчик повернувся від гончаря та ввійшов у трактир, перше, що він почув, був пронизливий вереск Жучка. А потім — лайка Орама й голос матері…

Інтар стрілою влетів у кухню й побачив, що Орам тримає цуценя за шкірку у витягнутій руці, а Івина, перелякана й винувата, стоїть поруч.

— А, ось ти де! — розвернувся трактирник до Інтара й струснув нещасним цуценям, від чого те знову запищало. — Ти притяг цю мерзоту?!

— Віддай! — хлопчик підбіг до Орама. — Віддай!

Той шваркнув цуценя з такою силою, що якби Інтар його не спіймав, песик напевно розтрощив собі голову об підлогу.

— Як ти посмів притягти до мене цю тварюку, щоб тут верещала?!

Так, зрозумів Інтар, ясно. Цуцик плакав, а Орам почув. Трактирник ніколи особливо тварин не любив, а після недавніх подій перейнявся ненавистю до будь-яких чорних собак.

— Синку, віднеси цуценя, — попросила Івина, — віднеси куди-небудь…

— Негайно! — зажадав трактирник. — Інакше втоплю його!

Інтар пригорнув до себе тремтяче тільце Жучка й подивився знизу вгору на матір і на трактирника. А потім помотав головою.

— Не можу. Він без мене помре.

— Та я вас обох звідси викину! — Орам замахнувся на Інтара коцюбою, та Івина перехопила його руку:

— Не треба, шановний! Хлопчик зараз отямиться! Інтаре, негайно позбудься цього собаки!

Хлопчиськові на мить зробилося кривдно. «Всі проти мене… І мамка теж…»

Але він ще раз глянув на перелякану матір і зрозумів — вона не проти, вона — за. Тільки по-своєму. «Вона за мене тривожиться, а я зараз тільки про себе — не можу. Мамо, пробач… Але ти ж мене не звела… А я тепер ось цуценя не можу вбити… Пробач, мамо…»

І він знову сказав:

— Ні.

— Тоді забирайся! — Орам розлютився, його обличчя, як звичайно від злості, налилося червоною барвою: — І ти, й ця мерзота!

У хлопчиська затремтіли ноги. Здалося, що стіни й підлога зникли — а потім з'явилися знову, ніби й такі самі, як раніше, а водночас уже зовсім інші…

Уже не його. Не його дім.

— Добре, — спокійно промовив Інтар, — я піду.

— Синку! — вигукнула Івина.

— Мамо, не бійся, — хлопчик посміхнувся, — побачимося на базарі, коли ти туди підеш. Зі мною все буде гаразд…

— Котися… — крізь зуби процідив Орам.

— Добре, — хлопчик підійшов до дверей і взявся за ручку. Обернувся: — Шановний Ораме…

— Чого тобі ще? — гаркнув трактирник злобливо.

— Поважний Ораме, але ж ти — блощиця. Брудна, товста блощиця-кровожерка!

Він випалив це й вискочив за двері та помчав так, що тільки п'яти заблискали.

Він біг до Сорота.

З голосного, важкого дихання учня Сорот відразу здогадався, що той довго біг. А з тихого скавуління — що Інтар прийшов не сам.

— Хто там із тобою? — запитав він, коли хлопчик відсапався й привітався.

— Цуценятко…

— А звідки воно взялося? І чому ти приніс його сюди?

Хлопчик підійшов до крісла сліпого й сів на підлогу.

— Тому, що більше нема куди. Річ у тім, наставнику, що… — й Інтар переказав старому всю історію з самого початку, нагадав Сороту про зникнення м'яса та скінчив сьогоднішніми подіями.

— Ось чому тебе не було на кількох уроках… Хлопчику мій… — зітхнув Сорот. — Любиш ти нелегкі шляхи… Тобі треба було прийти до мене ще тоді, коли собаку вашу замкнули в підвалі, я б домовився з одним знайомим. Він чудово вміє відмикати будь-які замки. Навіть найскладніші чи зіпсовані.

— Нічого собі… — пробурмотів Інтар, відчуваючи себе цілковитим дурнем.

Сорот посміхнувся:

— Ти вдосконалиш свої знання в цій справі, але пізніше. Не все відразу.

Інтар почувався трохи скривдженим, але промовив:

— Так, наставнику.

Сліпий примирливо посміхнувся й погладив хлопчика по волоссю:

— Іншим разом ти ж прийдеш до мене за порадою, чи не так?

— Так… — образа відступила. — А зараз я це… Я жити сюди прийшов, — заявив хлопчисько. — Назовсім. Із Жучком. Якщо не виженеш. Він, звичайно, калюжі робить, але я прибиратиму! І грошей нам із ним на харчі здобуду, обіцяю! І ліжка нам не треба — ми можемо на підлозі спати, біля каміна! — заторохтів він.

— Тихше, тихше, — зупинив його Сорот, — я вас прийму… Назовсім — то й назовсім. І мені не так самотньо буде.

— Це точно назовсім, — зітхнув хлопчик. — Орам мене тепер і на поріг не пустить. — І раптом розсміявся: — Але ж яка в нього пика була!

— Коли ти назвав його… як — повтори, — перепитав старий.

— Блощицею-кровожеркою, — із задоволенням доповів хлопчисько.

— Так, непогано… Ти дуже сміливо з ним повівся. Сміливо, чи не так, Інтаре? — перепитав сліпий із якоюсь лукавою ноткою в голосі.

Хлопчик пирхнув:

— Сміливим бути легко, якщо є куди потім утекти з усією своєю сміливістю! Якби я не мав такого наставника, як ти, шановний Сороте, не знаю, що робив би… — він погладив Жучка: — Нам обом пощастило, що ти є, шановний… І що ти нам — свій. А песик марно харчів не переводитиме, ось побачиш! Він допомагатиме! Нехай тільки підросте — я його таких штук навчу!

— Я не сумніваюся в тобі, Інтаре, — посміхнувся старий.

Люду на першому весняному базарі було, як звичайно, — не проштовхнешся. Торговець зерном із Озерного, великого селища, що розкинулося неподалік від Столиці, розпродав свій товар за перші два дні, причому втридорога, й зараз розглядав прилавки з тканинами та прикрасами, маючи намір купити багаті подарунки дружині й двом донькам.

Людиною торговець був не тільки розумною, а ще й досить швидко, навіть не очима, а немовби шкірою відчував будь-які негаразди. Тому коли відчув, як його легенько смикають за пояс, враз опустив руку та спіймав за худе плече чорнявого хлопчиська років, мабуть, десяти-одинадцяти. Одночасно з цим торговець виявив зникнення свого поясного кошеля.

— Попався, злодюжко! — він міцно стис плече хлопчиська. — Агов, люди! Я злодія спіймав!

Від його гучного голосу здригнулися багато тих, хто стояв поруч, розревлася якась дитина на руках у товстої няньки, й вилетіло з юрби чорне кошлате собача, яке щось стискало в зубах.

— Та ти що, шановний! — обурився хлопчик. — Який же я злодій!

— А кошель мій де? — обурено запитав торговець.

— Звідки ж мені знати! — у чорних хлопчачих очах були теж обурення й страх. — Я не брав! Та сам дивися, шановний! — і хлопчик з деякою натугою — заважала рука торговця, що чіпко тримала за плече, — витрусив свою сумку: звідтіля випали окраєць хліба й пошарпаний тонкий гаманчик. Потім хлопчик задер сорочку, повертівся й пострибав, поляпав себе ззаду й з боків, по черзі підняв обидві босі ноги й потрусив ними в повітрі:

— Ну от! Нема! Бачиш, шановний, немає в мене ніякого гаманця! Хочеш — сам обшукай!

Але торговець і так уже зрозумів: хлопчиськові просто не було куди сховати кошіль, натоптаний майже десятьма золотими монетами по два та п'ять срібняків. Залишалося думати, що малолітній злодюжка просто передав здобич спільникові… Але спробуй це довести…

— А навіщо ти за мій пояс ухопився? — запитав торговець.

— Та мене ледве з ніг не збили, ось і вхопився за перше, що трапилось… Ти вже пробач, шановний, але це вся моя провина, кошеля твого в мене немає…

— Та відпустив би ти дитину, шановний… — озвався хтось із натовпу.

Торговець зітхнув і розтис руку. Дивлячись услід хлопцеві, котрий утікав, потираючи плече, чоловік потішився, що з собою сьогодні взяв навряд чи двадцяту частину виторгу, тож майже всі гроші привезе додому, якщо, звісно, його в трактирі, де зупинився, не обкрадуть… Він втратив будь-який інтерес до базарних дивин і товарів та заквапився назад до своїх речей.

ПокиІнтар вибрався з юрби, плече вже боліти перестало. Він побіг на берег, де в брудних кущах, на яких ледь почали розпускатися листочки, на нього вже чекали.

Жучок сумирно сидів на потрібному місці. Побачив хлопчика, підхопився й закрутив хвостом. На тому місці, де спочивав цуцик, залишився кошіль. Інтар узяв його, струснув… Непоганий, здається, улов, але порахувати краще буде в Сорота!

І хлопчик сховав кошіль до свої сумки.

Жучок став на задні лапи, поклав передні на коліна хлопчиськові: милувався.

Той охоче почав гладити свого друга: чухав боки та за вухами.

— Молодець, молодець… Усе зробив як треба, як я тебе навчав: і підхопив кошіль, коли я впустив його, і спіймав, перш ніж він об землю вдарився, і втік швидко… Молодець, гарний собака, розумний собака, весь у свою мамку, найкращий собака на світі…. — примовляв він, почухуючи цуцикові боки й кошлату чорну спинку.

А Жучок у відповідь крутив хвостом і навіть скавучав від надміру почуттів.

Частина III СЕРЕД ЛЮДЕЙ

Розділ 1

Хмари були рожеві. Ну, не зовсім, але з рожевою такою облямівкою. А самі фіалкові на сірому небі. І по верхньому краєчку — рожеве світло.

Інтар, незважаючи на біль у спині, зупинився, сперся на мітлу й довго дивився на небо. Такі хмари біля моря бували і тут, у Кхаабрі, і в Столиці…

Хлопчисько не часто придивлявся, яким буває небо. Подумаєш — сонце… Ну, світить. Подумаєш — хмари! Ну, повзуть. Але щоразу, як звертав увагу, здавалося: вперше цю красу побачив. І зараз стояв із задертою головою, дивився захоплено, не в змозі відірватися.

Отямився, коли сонце зовсім сіло, й здригнувся від вечірнього холоду. Авжеж, середина осені… Тільки в Столиці зараз уже в плащі й куртки на хутрі кутаються та теплі сорочки вдягають, а він у своїй літній — і нічого… Удома набагато холодніше.

Інтар пригадав, як місяця півтора тому в рідному місті, стояв і ось так само видивлявся на небо, поставивши на землю мішок із крупою. Дивився, поки шия не заболіла, й тільки тоді звернув на свою — ось уже рік, як свою, — вулицю. Тут він жив із минулого літа з наставником Соротом і Жучком — однорічним кошлатим, коротколапим чорним псом, через якого й пішов із трактиру, бо на смерть полаявся з трактирником Орамом. Щоправда, там лишилася мамка, Івина. Але її хлопчисько навідував часто, як тільки міг.

Інтар трохи забарився через захід сонця, тому поквапився якнайшвидше дістатися до своїх дверей. Біля будинку він ледь не зіштовхнувся з неголеним чоловіком, що несподівано вигулькнув з-за рогу, та відступив з дороги ще двом незнайомцям, які поспішали до виходу.

Біля дверей хлопчик почув лютий собачий гавкіт («І чого це Жучок так заходиться?»), втім, гавкіт перейшов у радісне скавуління, щойно Інтар гукнув собаку:

— Ну, чого ти розійшовся? Свої!

Цуцик зашкріб лапами у двері, радісно задзявкав.

Інтар за давньою звичкою штовхнув двері й здивувався: було не замкнено… Але ж він замикав на ключ, коли виходив, наставник сам просив його про це: сліпому було незатишно в незамкненій квартирі, хоч і з собакою.

Може, Сорот кудись відлучився, подумав хлопчик. Але тоді чому не замкнув двері? Адже в них обох були ключі…

Він поставив мішок на підлогу, попестив Жучка, який стрибав навколо й гукнув:

— Наставнику Сороте! Ти вдома?

— Так, хлопчику, — старий відгукнувся зі спальні. Інтар пішов до нього.

— Крупу я приніс. А чому двері не замкнені? Ти виходив?

— Ні… У мене був дехто… — Сорот сидів на ліжку, вигляд мав стомлений і стривожений.

— Гості? — здивувався хлопчик. — Едрин?

— Не Едрин. Інші. Знайомі… — Сорот поморщився.

Інтару стала якось незатишно:

— Щось сталося? — він погладив старого по руці. — Наставнику…

Той повільно кивнув:

— Можна сказати, що так. Ось що, Інтаре, завари нам чого-небудь гарячого… Поговорити мені з тобою потрібно.

Коли Інтар поставив на тацю дві чашки гарячого травника, Сорот уже влаштувався у своєму улюбленому кріслі. Хлопчик обережно встановив тацю на низенькому столі поряд, сам сів на стілець. Жучок розлігся під столом, перевернувся на спину, розкинув лапи й висолопив рожевого язика.

Сорот простяг руку до чашки, але подумав і не взявся до неї.

— Нехай трохи прохолоне… Інтаре. Тобі, видно, доведеться поїхати…

Хлопчик отетерів. Такого він точно не чекав:

— Куди поїхати?

— Далеко, малий, — старий замовк на мить. — На схід. У Східну Провінцію, якщо говорити точніше.

— А навіщо? — Інтар подався вперед. — Що сталося? — він мимоволі підвищив голос.

Сорот заспокійливо посміхнувся:

— Ну-ну, тихше. Не тривожся так. Мені просто потрібно, щоб ти передав одне послання.

— А кому? І куди?

— Ця людина живе в Кхаабрі. Звуть його… — старий затнувся. — Зирам… Шановний Зирам, старійшина гончарів. Ти розумієш, про що я…

Хлопчик кивнув. Ще б пак. Напевне, знову один із давніх знайомих Сорота.

Але їхати в Кхаабр?

— Наставнику, Кхаабр — це ж найбільший, головний порт Східної Провінції, так? Він теж на кшталт столиці там… Не близький світ…

Старий подався вперед.

— Ти боїшся?

Інтар обурено труснув головою:

— Зовсім ні! Просто… а тебе як залишу на стільки часу?

— За мене не хвилюйся. Врешті-решт, малий, я років із десять якось жив без твого невсипущого нагляду, — посміхнувся старий. Але на серці в нього було тяжко. Він відсилав Інтара не просто дуже далеко, але в зовсім незнайомий, чужий хлопчикові світ, де той міг і не вижити. Відсилав без змоги повернутися. Принаймні у найближчі півроку. І це була єдина можливість урятувати Інтара. Ні, можна було ще спробувати відправити його до Едрина, але… Там найперше шукатимуть. За таке не пожаліють, усе перетрусять, небо з землею місцями поміняють, а знайдуть. Знайдуть, якщо хоч малий слід залишити. Тому шукачів заплутати треба, сховати Інтара так, щоб кінців не знайшли. Адже хоча він тут ні до чого не причетний, та в це не повірять. Звісно, якщо відправити хлопця на край світу, невідомо, чи залишиться там цілий і здоровий, але між загибеллю вірною і загибеллю ймовірною Сорот волів вибрати для малого друге. До того ж, навіть коли сховати хлопчиська в когось зі своїх, Інтар, цікавий, розумний, щиро люблячий свого наставника може сам влізти в цю історію… Та що там може — влізе напевне, начхає на будь-які заборони. А цього Сорот допустити не міг. Залишалася єдина надія — хлопчик не домашній, жвавий, розумний, виріс майже на вулиці… А Кхаабр таке саме портове місто, як і Столиця. Інтар уже не мале дитя, дванадцять, усе-таки, років. Випливе. Мусить… А тут його залишати не можна.

— Отже, малий, збирайся. І не тривожся за мене, — повторив старий.

Якщо вже Сорот починав звати свого дванадцятирічного учня малим, виходить, уже прийняв якесь рішення й сперечатися марно — це Інтар устиг засвоїти міцно. Тому зараз впокорився з тим, що доведеться їхати в невідомий Кхаабр: кажуть, там півтора року дощі, а півтора — спека нестерпна, усі їздять на віслюках, а жінкам не можна показувати волосся на людях… Раніше там і мова була своя, але давно забулася, після того, як схід увійшов до складу Імперії, а було це ледь не чотири сотні років тому. Все це й багато іншого хлопчик чув іще в трактирі, ловлячи уривки розмов моряків. Але тоді Кхаабр здавався чимось казкою, яку добре послухати ввечері. А якщо в таку казочку потрапити?

— Коли ж мені вирушати? — покірливо запитав хлопчисько, очікуючи почути щось на кшталт «на тижні зайдеш довідаєшся про кораблі…»

Однак Сорот приголомшив його:

— Завтра вранці.

— Що?! — Інтар аж підхопився, і Жучок теж скочив на ноги. — Чому так швидко?!

— Тому, що звістка термінова, — відповів наставник.

— А якщо корабля не буде?!

— Значить, зійдеш на той, котрий іде до найближчого підходящого порту. Інтаре, збирайся. Жучка візьмеш із собою. Грошей я тобі дам.

Від цього хлопчисько настільки отетерів, що послухався, не розтуляючи рота. Він натоптав стару Соротову дорожню сумку речами, отримав від сліпого гроші й чимале послання, запечатане воском, завчив, де і як розшукати того самого Зирама.

І наступного ранку, ще до пуття не прокинувшись, опинився разом зі своїм псом на вулиці, подивився трохи на п’яницю, що хропів у канаві неподалік від будинку, й поквапився в порт, де зійшов на палубу корабля, котрий поніс їх із Жучком у Кхаабр.

Сорот не проводив учня, послався на нездужання. Інтар повірив, знаючи, що сліпого часто мучив біль у попереку. Насправді ж старий побоювався стеження. На одного хлопчиська, може, ще й не звернуть уваги, бо про те, що Сорот учня взяв, мало хто знав, і вже ті точно не відали. Але баритися не варто було. Спорядити в дорогу й… нехай Інтар виживає серед світу сам, як уміє.

Але прощався з учнем Сорот так, наче невдовзі чекав його назад.

Шляху до Кхаабра було дванадцять днів, і перші чотири злилися для Інтара в один тугий клубок із бридким, солонувато-слизьким присмаком. Він здебільшого лежав у кутку палуби, загортаючись у куртку, й стогнав. А Жучок сидів поряд і облизував обличчя хлопчика та тягав із його сумки хліб. Сам Інтар не міг проковтнути ні шматка, всі спроби закінчувалися тим самим: ледь з'їдене добиралось до шлунка, як опинялося за бортом, а сам хлопчик знову в знемозі валився на куртку.

Але на п’ятий день попустило, на шостий Інтар уже наважився як слід попоїсти, а потім почав і зовсім чудово почуватися.

Робити зовсім не було чого, й дорогою хлопчик думав: що ж за такі термінові справи в Сорота до цього Зирама? Може, той допомоги просить? Або на яку звістку чекає? А раптом знову доведеться вирушати куди-небудь на інший кінець Східної Провінції, щось шукати, прижучити когось на кшталт Наоба…

— Жучку, що скажеш? — хлопчисько смикав пса за вуха. — Ти б полював на работоргівців! За ноги б їх хапав! Зуби в тебе гострі! Гострі зуби, га? — задля забави Інтар розкривав цуцикові рота, проводив пальцем по двох рядах і справді дуже гострих білих зубів. Жучок вертів головою і торкав лапою руку хлопчика: мовляв, перестань уже, годі!

Інтар сміявся:

— Ну-ну! Ти ба, недоторканий який. А як кліщів із вух витягати — так до мене біжиш, так? Лапою себе чухаєш, показуєш, де до тебе присмокталися, а я їх виймай! Шкідливий ти пес!

Жучок пирхнув і відвернувся. Хлопчик попестив його по зашийку:

— Еге ж, нічого ти не розумієш, дурний звіре. Наставник недарма мене послав… Він знає, Що мені можна довіритися в найнебезпечнішій справі. Ось побачиш, я й цьому шановному Зираму придамся!

Аж очі спалахували в Інтара, коли він починав мріяти: побачить руїни старих палаців, знайде скарби… Йому пригадувалися казки про духів, які чекали на подорожан у занедбаних водоймах, про безстрашних людей, що живуть у пекучих пісках невідомих пустель… Хлопчик більше не побоювався Кхаабра — навпаки, він хотів швидше побачити ці дивні краї!

Інтар пригадав свої тодішні мрії, вилаявся, злісно штовхнув ногою камінчик, що трапився на очі, й узявся люто мести сміття до паркану. Хотів — і отримав! Надивився донесхочу, вік би цієї Східної провінції не бачити…

З того, що Кхаабр виявився всього-на-всього брудним і спекотним портовим містом, дивуватися, може, особливо й не варто було, але Інтару однаково здалося, що його обдурили. Навіть очі защипало, а до горла підкотила туга. Але хлопчисько швидко змусив себе вгамувати її: подумаєш, брудно! То й що, як тут такі само пошарпані кораблі, як і в столичному порту, й моряки зі всіх кінців Імперії, напівголі вантажники, жебраки, облізлі чайки, сморід… Смерділо рибою, гнилими фруктами й чимось іще, незрозумілим, але бридким. Що це було, хлопчисько зміркував, коли якось виник перед ним віслюк, пройшов повз нього, задер хвоста й наклав купу… Інтар тільки встиг сахнутися.

Так, віслюків тут вистачало. Але вони були такі само облізлі та сумовиті, як чайки, тільки не брудно-білі, а сірі, як миші. Вони слухняно тягали на собі клумаки, кошики, клітки з курми та іншу поклажу, а люди, здебільшого в самих штанях і кумедних невеликих шапочках, схожих на крихітні відерця, або в білих хустках, що ховали волосся, притиснуті до голови обручами, брели за ними, час від часу підганяючи тварин голосними вигуками.

Вулички в Кхаабрі виявилися вдвічі вужчими, ніж у Столиці, і вдвічі кривішими. Натомість люду на них, здавалося, було більше вдесятеро.

Звичний до лабіринтів рідного портового кварталу, Інтар аж спітнів, поки тут вибрався на першу велику площу. Звідси, за розповідями Сорота, ремісницькі квартали були недалеко, й гончарів варто було шукати там.

Від спеки Інтар увесь спітнів, хотілося води. Жучок страждав від спраги не менше, він важко дихав, язик волочився мало не по землі. На щастя, і в цьому місті продавали воду. За два мідяки Інтар напився, напоїв пса та вирушив на пошуки.

Зараз хлопчисько тільки гірко посміхнувся, згадуючи, як же він був вражений і переляканий тим, що ніяких ремісницьких кварталів поблизу не знайшлося. Але ж тоді, спантеличений не на жарт, кинувся розпитувати людей.

— Ремісники? Гончарі? Біля річки це, — відповів худорлявий старий. — От якби тобі в місто через східні ворота увійти, там би недалеко виявилося. А від моря довго… А ти, бачу, вже зібрався через увесь Кхаабр на своїх двох пройти? Замолоду кожному здається, що він сильніший за лева й прудкіший за антилопу, але доживеш до мого віку…

Старий усе говорив і говорив, тільки Інтар уже не слухав його. Як же так — через усе місто? Невже наставник Сорот настільки помилився?

Так чи інакше, а стояти й кліпати особливої користі не було, й Інтар зважився добратися до потрібного місця, а там уже з’ясовувати, що до чого.

Частину шляху вони з Жучком все-таки пройшли пішки: пес розгубився від надміру незнайомих запахів, спочатку лякливо тиснувся до ніг хлопчиська. Але невдовзі осмілів і навіть нагавкав на якусь сіру кішку. А потім Інтар побачив кхаабрські наймані карети: візки з накриттями, які тягли ті самі віслюки. Хлопчак швидко дізнався, які їдуть у потрібний йому бік, і за два срібняки вони з Жучком влаштувалися — Інтар на жорсткому сидінні, пес під ним. До кінця поїздки хлопчик одурів від надто яскравого сонячного світла, від пронизливих голосів двох жінок, які сиділи поряд, і ствердився в думці, що Жучкові вдалося влаштуватись набагато краще…

До гончарних кварталів Інтар добрався вже над захід сонця. У першого ж зустрічного запитав, як знайти старійшину гончарів, поважного Зирама.

— Зирама? — зачудувався смаглявий юнак. — Але наш старійшина — поважний Усмар.

В Інтара серце обірвалося. Перше, що на думку спало — «Помер! І листа не дочекався!»

— А… до нього був поважний Зирам? — запитав він.

— Ні, зовсім інший чоловік. Та чи старійшина тобі потрібен? Багатьох Зирамів знаю, але ще з днів молодості мого батька жодного нашого голову не кликали таким ім'ям.

— А… зрозум-міло… — пробурмотів хлопчик і відійшов. Насправді, він уже нічого не розумів.

— Що ж це таке, Жучку? — запитав, сідаючи на землю біля якоїсь стіни. — Наставник же точно мені сказав!..

Жучок тицьнувся носом у руку Інтара. Хлопчик відсторонив його:

— Стривай… Знаєш що — я відкрию листа. Раптом коли прочитаю, зрозумію краще, кого треба шукати.

Пес начебто ідею схвалив. Та Інтар і сам розумів, що нічого іншого йому не залишається. Хіба що повернутися до Сорота… ні з чим? Не за цим же він тягався в таку далечінь!

Інтар дістав із сумки досить пом'ятого листа й розгорнув його.

Вчитався в перші рядки, й тут-то йому й стало по-справжньому зле.

Про Зирама там не було й слова. Лист був до нього, Інтара.

«Хлопчику мій…»

Почерк у Сорота був нерівний, рядки набігали один на один — ще б пак. Інтар усе дивувався, як сліпий старий міг хоча б так писати…

«Хлопчику мій, не дивуйся й пробач мені. Не шукай поважного Зирама — такої людини не існує. Я відправив тебе в Кхаабр для твоєї ж безпеки. Тут тобі буде краще. Постарайся влаштуватися як-небудь та не повертайся в Столицю принаймні кілька місяців.

А найліпше — перечекай зиму на сході. Повір, так треба, й не нарікай на старого.

Ти дуже дорогий мені.

Сорот».

Інтар прочитав раз. Потім вдруге. Потім навіть перевернув листа, шукаючи, чи нема там чогось іще.

А потім довго сидів, притулившись спиною до тієї нагрітої за день стіни, й думок у голові не було. Ніяких.

Поступово вони все-таки почали приходити. Одна, друга… А далі посипалися, мов сіль із дірявого мішка.

— Що ж це виходить, Жучку? Там, у столиці, щось діється… Погане, точної — гіркий страх повз по ногах дедалі вище. — Із Соротом лихо! А він мене відправив подалі, виходить! Ні, треба повертатися!

Інтар підхопився. Однак потім сів знову. Скільки ж у нього з собою грошей? Одна перлина, варта п'яти десятків золотих, має бути… Й десять срібних монет на додачу. Вистачить, щоб повернутися й щоб прохарчуватись у дорозі.

Інтар розраховував повернутися в порт, переночувати там у одному з трактирів, а зранку, ну, або хоч наступного дня, знайти бодай якийсь підходящий корабель.

(—…Ага, тільки людина припускає, а Небу на це начхати з висоти, — пробурмотів хлопчик, відганяючи сміття мітлою за повітку. — Інакше не стирчав би я зараз тут.)

Перед тим як повертатися в порт, він вирішив перевірити, чи на місці гроші. Срібняки лежали в торбинці, захованій у сумку поміж запасних сорочок, а перлину Сорот звелів зашити в підкладку куртки.

Зараз хлопчик і намацав її та полегшено зітхнув: завтра обміняє перлину на гроші й — додому! А там уже поговорить із наставником…

У порт вони з Жучком повернутися того вечора встигли. У трактирі ночувати довелося на підлозі, в спільній залі. Інтар обійшов кілька трактирів, однак вільних кімнат чи то й справді не було, чи їх приберігали для когось поважнішого за худого хлопчиська в поношеному одязі. Зрештою хлопчик, уже падаючи з ніг від утоми, зважився залишитися в першому закладі, що трапився: врешті-решт чи не байдуже?

Ніч вони з Жучком провели спокійно і зрання побігли шукати крамницю ювеліра.

Інтар домів сміття й побрів назад у будинок, волочачи мітлу за собою. Спати хотілося жахливо, нили ноги й спина, а ще треба було перемити гору посуду…

Як він радів тоді, що швидко відшукав ювеліра! У крамниці було напівтемно, прохолодно, хоч і задушливо. Поблискували срібні ланцюжки, розвішані на стіні. Найдешевше срібло…

Інтарова рука здригнулася, коли спритні пальці чоловіка в темному одязі взяли крихітну кульку барви молока. Ювелір повертів її в пальцях, розглянув у опукле скельце…

— Більше п'яти золотих дати не можу, юначе.

— Що?! — навіть підстрибнув від обурення хлопчисько. — Це ж перлина!

Ювелір незворушно кивнув:

— Штучна. Гарна робота. Помилитися просто.

— Як — штучна?.. — підлога попливла з-під ніг. Хлопчик не хотів вірити. Але ювелір ще раз підтвердив йому це й підкріпив кивком.

Обурений хлопчисько вихопив перлину й кинувся на пошуки іншої крамниці. Але й там, і в третій сказали те саме.

Коли спека почала спадати, змучені Інтар і Жучок із язиками до землі повернулися в першу крамницю й продали ювелірові штучну перлину. За п'ять золотих — це була найвища ціна, яку хлопчиськові запропонували.

Інтар змушений був визнати, що він програв. Наставник Сорот не лише відправив їх із Жучком не знати чому невідомо куди, а ще й подбав, аби вони не змогли повернутися назад.

— Він усе продумав, — скаржився Інтар псові, плентаючись із ним вузькою вулицею, — сюди доплисти — грошей дав. А назад… Йому відомо, що я не знаюся на перлах. А ось капітани кораблів — ще й як… Я не можу поткнутися в порт із фальшивою перлиною — міняй, мовляв, шановний, сам…

Цуцик дзявкнув погоджуючись.

— Угу, — кивнув хлопчик — послали б мене… куди подалі. А то й стражникам здали. Місце на кораблі коштує щонайменше п'ятдесят золотих… А щоб заробити, як я вмію, потрібно знати місто, знати, де, коли і які люди збираються… Нам потрібно якось влаштуватися, Жучку, адже ми, схоже, застрягли тут надовго.

Крім свого ремесла, Інтар знав тільки одне — роботу в трактирі. Гончарем він, зрозуміло, стати ще не встиг, а в учні його, чужинця, тут ніхто не взяв би — закони гільдій тут були такі само суворі, як і в Столиці. Хлопчик розумів, що найкраще — приткнутися в який-небудь заклад на кшталт того, в якому виріс, та й пожити там, щоб хоч трішки огледітися. А потім уже…

Хлопчик увійшов, поставив мітлу в куток і рушив до величезної миски, де з води здіймалися сірі пагорби немитого посуду.

Важко їм з Жучком тоді довелося в пошуках місця. Інтар нікого й нічого у Кхаабрі не знав, тому просто обходив портові трактири й шинки один за одним — просив роботи.

Йому відмовляли. Його виганяли. В одному місці хазяїн навіть звелів викидайлові нагодувати прохача штурханами, що той і виконав, а на додачу копнув і Жучка, котрий кинувся на захист господаря. Пес упав на бік і заскавулів від болю. Інтар відніс його на руках і досить довго відсиджувався в тихому кутку, тримаючи цуцика на колінах — поки той не отямився. Але кульгав Жучок іще кілька днів.

Зрештою хлопчика взяли в трактир «Золотий місяць». Він мав був мити посуд, столи, лави, підлогу, підмітати, допомагати закуповувати продукти й обслуговувати відвідувачів, тягати воду з колодязя — словом, робити все, що тільки звелять. За це йому обіцяли їжу, дах над головою та п'ять срібних на місяць. Інтар зціпив зуби й погодився на все.

Розділ 2

«Золотий місяць» був закладом такого штибу, що й трактир, у якому виріс Інтар, тільки набагато більшим. Харчувався й залишався на ніч там портовий люд не з багатих. Щовечора трактир наповнювали гомін і запах міцного тютюну, ночами залою сновигали пацюки, а плями зі столів і лав не можна було вивести, навіть якщо цілий день відтирати їх піском.

Крім хазяїна, Хариза, чоловіка років сорока, смаглявого, з вузькими губами й великим носом, у «Золотому місяці» було ще дві служниці й одна рабиня.

Служниці, Ірту й Дайру, сестри, молоді, пухкенькі, смагляві, реготушки, виросли в цьому кварталі й доводилися Харизу якоюсь далекою ріднею, що зовсім не заважало йому пропонувати їх усім, готовим платити, як подружок на одну ніч. Утім, і самі дівчата були не від того, спритно змушували чоловіків обдаровувати їх грішми й подарунками понад умовлену плату. Інтар нишком захоплювався тим, як уміло вони морочать голови морякам і вантажникам, як, цілуючи та пестячи, змушують кожного повірити, що він якийсь особливо чарівний і любий їм, а значить — чимсь зобов’язаний…

Так, цим дівчиськам не доводилося пхати руки в чужі гаманці: ті самі для них розкривалися. І обидві, мабуть, за роки своєї служби накопичили непоганий посаг, який уже напевне мав змусити їхніх майбутніх наречених забути, що дружини дісталися їм аж ніяк не дівицями. Але заміж Ірту й Дайру поки що, як здавалось Інтару, не квапилися: служба в них була не найважча, грошики накопичувалися, а підходящих чоловіків ще треба було знайти…

Третя, котра, як і дві сестри, готувала, прала, прибирала в житлових кімнатах і обслуговувала відвідувачів за столами вдень, а в ліжку — вночі, була рабинею, бо народилась ельфійкою.

Її звали Теллі, й мабуть, вона була не старша за вісімнадцятирічну Ірту, хоча з ельфами спробуй розбери, вісімнадцять їм чи сорок. Що не дитина вже, й не підліток — ясно, а далі — хтозна! Інтар довго дивувався — як же вона сюди потрапила? Адже ельфи — дороге задоволення…

Та невдовзі Теллі розповіла про це сама.

Удень вони вдвох мили посуд, поки Ірту й Дайру подалися на базар. Інтар відтирав миски від сала, а сам косував на Теллі. Йому було страшенно цікаво.

За своє життя хлопчик бачив зблизька тільки одного ельфа, та й то недовго. А тут справжня ельфійка зовсім поруч, розглядай, скільки хочеш.

«Начебто, у всьому на людей схожа, — міркував Інтар, — подумаєш, вуха гострі та сама худенька й невисока, не те що Дайру чи Ірту… В тих є за що потриматися… Але ж їмо всі одне й те саме… Ну, а крім цього, де різниця? Так, дівчиська з Харизом, буває, сперечаються, а вона — ніколи, та й зрозуміло — вона ж куплена, вона йому належить, а дівчата — лише найняті. А що ще? Вона все розуміє, що їй кажуть… Так і Жучок он усе розуміє, — він глянув на пса, що згорнувся в кутку калачиком. — І навіть говорить, тільки по-своєму, по-собачому. А ельфи — по-нашому. А в іншому — що вони, що собаки, різниці жодної…»

— Чому ти на мене так дивишся, Інтаре? — запитала раптом Теллі.

Хлопчик здригнувся: тільки зараз виявив, що справді втупився в яснооку ельфійку.

— А… е… та так. Я ось думаю… Ну… — чомусь ніяково було сказати правду — а раптом образиться, — і він збрехав перше, що спало на думку: — Ти ж ельф, а ви дорого коштуєте — звідки ти тут? Хариз начебто не з тих, хто сотнями монет розкидається.

— Ти правильно помітив, — відповіла дівчина. — Але я коштувала лише десять золотих. Я з притулку.

— Якого такого притулку? — закліпав Інтар.

— Ти ніколи не чув про ельфійські притулки? — у свою чергу здивувалася дівчина.

— Ні… Розкажи!

— Гаразд, — кивнула Теллі, споліскуючи великий глечик з-під вина, — все дуже просто. Ти правий: ельфи — іграшки для багатих. І нас розводять і купують за високою ціною. Але буває і так, що ельф стає непотрібним. Перестав подобатися, провинився, хазяїн одружився чи господиня вийшла заміж і подружжя не бажає терпіти ельфа… Або ж ельф скалічив, став потворою, чи й взагалі — народився та виріс не таким, якого хотіли, — це буває, коли ельфів парують у домашніх умовах… Або випадково народжений… Або хлопчик замість дівчинки, а то й навпаки. Вийшла з моди одна порода, придбали з іншої, а колишнього вже не хочуть бачити в домі…

— Як так — порода? — зачудувався хлопчисько. — Ви хіба буваєте різних порід? Як собаки?

— І як інші тварини, — кивнула Теллі, — як собаки чи коні, ельфи бувають породисті, з родоводом і паперами, бувають просто породисті чи змішаних порід, а часом і зовсім не знати чого з чим намішали…

— Дворняжки, як Жучок? — зміркував Інтар.

— Авжеж, — ельфійка зраділа, що хлопчик схопив суть.

— Отакої! — Інтар покрутив головою. — Чуєш, Жучку, ти як ельф…

Цуцик підняв голову, коли почув своє ім’я, однак переконався, що нічого смачного не дають і гладити не збираються, то знову влігся з розчарованим зітханням.

— А які є ельфійські породи? — запитав Інтар.

Теллі загнула кілька пальців:

— Загалом нараховують шість: лісові, морські, степові, гірські, зоряні…

— А в чому різниця? Одні мисливські, інші — сторожові? — засміявся хлопчисько.

Теллі теж посміхнулася:

— Не зовсім, хоча ти знову зриш у корінь. Розходження в зовнішньому вигляді й у призначенні. Так само, як скаковий кінь відрізняється зовні від робочого, наприклад… У лісових ельфів — коричневуватий відтінок шкіри, зелені або карі очі, каштанове чи зеленаве волосся. Вони дуже люблять дерева, тварин, чудові садівники. Вони найтендітніші та найлегші з нас — і на зріст, і за вагою, мабуть, не більші за шістнадцятирічну людину середньої статури. Морські ж ельфи…

— У воді живуть? — перебив хлопчисько.

— Ні, звичайно, — засміялася дівчина, розставляючи чистий посуд на столі. — Колись жили по берегах морів і річок, так говорять. У них сині, блакитні, фіолетові очі, світла шкіра, чорне або синє волосся, часом блакитнуватого чи фіалкового відтінку. Вони чудові співаки, їх навчають ще на банщиків для знаті, часто вони виконують обов'язки покоївок і особистих слуг. У степових ельфів світла шкіра, світле або руде волосся, сірі чи карі очі. Вони найвищі, найбільш кремезні серед нас, часом за зростом і статурою дорівнюють дорослій людині. Гарні кухарі, іноді конюхи, псарі.

Інтар подивився на світлошкіру русяву, але тендітну Теллі.

— А ти зі степових?

Дівчина знизала плечима:

— Хтось із моїх предків був із них, точно… Але я — дворняжка, хоча степова кров у мені взяла гору.

— A-а… А ще які бувають ельфи? Ти казала — гірські?

— Так. У них смаглява шкіра, чорне волосся, чорні або темно-карі очі. Вони довгоногі, прудкі. Їх часто використовують за гінців, наприклад. А ще є зоряні. Їх вивели навмисно, з кого і як — не знаю. Зоряними вони звуться через сіро-сріблясті очі й дуже світлу шкіру при зовсім чорному волоссі. Вони здебільшого наложники і… ну, щось на кшталт кімнатних собачок. Хоча для цієї мети можуть вибрати кожного з нас. Але ось уже за чистотою породи найретельніше стежать у зоряних, і майже неможливо, щоб когось із них викинули на вулицю.

— Вас що, розводять? — здогадався хлопчисько.

— Ну так. Є розплідники. Там — папери, родоводи… Простішого ельфа можна купити на ринку рабів…

— Виходить, у притулки потрапляють змішані та дворняги? — уточнив хлопчик.

— Здебільшого. Породисті — рідко. У притулку можна опинитися з різних причин — я й половини не перелічила. Але суть одна — ельф стає своєму хазяїнові непотрібним. І що з ним роблять тоді?

Інтар замислився, крутячи в руках мокру ложку.

— Перепродують?

— Буває. Або дарують. Але дуже часто, коли ельф переходить в інші руки, він там не затримується. Тим більше, що коли його продають колишні господарі новим, то за нижчою ціною, і відповідно, покупець уже не так обережно до нього ставиться… Одним словом, ельф, куплений років у п'ятнадцять, до двадцяти двох-трьох уже цілком може перемінити десяток хазяїв… А коли зовсім зноситься, його викинуть на вулицю, — Теллі говорила спокійно, дивлячись прямо перед собою. Темно-русявий чубчик падав їй на чоло. — І таке ж буває.

— А з викинутими що трапляється? — спитав спантеличений Інтар. — Я багато бачив безпритульних дітей… Волоцюг… Але тільки людей. Звірів теж повно-повнісінько вулицями ганяє, нікому не потрібних, а про ельфів щось не чув.

— Ще б пак, — кивнула дівчина, — їх і нема. Раніше — були. Років сто, здається, тому. Чи півтораста. Не знаю точно… Але потім покинутих ельфів почало дедалі більшати, й тоді, здається, від імені самого Імператора… А може, це хтось із Ради Лордів запропонував… Загалом, влада створила притулки: у кількох будинках у столиці Імперії та в найбільших містах провінцій почали селити покинутих людьми ельфів. Там ельфи живуть за рахунок скарбниці — щоправда, зовсім не так добре, як у багатих панів, але є їжа і дах над головою. А ще ті, хто може, — працюють. Шиють мішки, збивають меблі, роблять паперові квіти…

— Ті, хто може? — перепитав хлопчик.

— Так. У притулки ж потрапляють і хворі, й скалічені…

— Ого… І довго вони так живуть?

— Півроку. За цей термін їх може купити кожен, у кого є бажання й зо два десятки золотих. А якщо за півроку року ельфа ніхто не купує, йому дають сонне питво…

— І він засинає?

— Назавжди.

Інтара пересмикнуло:

— То їх… вас… просто вбивають там?

— Присипляють, — Теллі скінчила з посудом у мисці та заходилася протирати насухо той, що стояв на кухонному столі.

— Бр-р… Нічого собі… — пробурмотів хлопчисько.

— Люди дуже милосердно до нас поставились, — посміхнулася Теллі, обсмикуючи грубу домоткану туніку. — Ось безпритульних тварин часто палять або вбивають мечами… Або ціпками забивають… А ми просто засинаємо.

— А ти… Тебе з притулку, значить?.. — Інтар хотів ще запитати: «А туди як ти потрапила?» — але стримався. Навіщо говорити про погане, життя й так — не мед…

— Ну, так. Пан Хариз купив. Два роки тому. А ти, Інтаре, — ти ж не з Кхаабра, я бачу. Тебе як сюди занесло?

Хлопчисько почав розповідати, й помалу, поки вони поралися на кухні з готуванням, а потім ще прали, виклав усе: про мамку й про те, як виручав Сорота, і як жив далі… Тільки про ремесло своє справжнє не сказав. Обмежився тим, що учнем гончаря назвався.

Але не приховав, чому залишив мамку й почав жити із Соротом. І як той його сюди послав, розповів правду.

Теллі уважно слухала, майже не перебиваючи запитаннями.

— Видно, твій наставник хотів захистити тебе від чогось, якщо послав так далеко. І напевно, тобі варто йому коритись і не намагатися повернутись, поки не спливе зазначений у листі термін.

— Ти думаєш? — гмикнув Інтар. — А якщо я там йому потрібен?

Ельфійка знизала плечима:

— Він старший і мудріший. Йому краще знати.

— Ну, оце вже ні! — хлопчисько обурився. — Він і до Айхама пускати мене не хотів!

— Але можливо, — обережно промовила не привчена сперечатися з людьми Теллі, — цього разу ти переоцінюєш себе?

— Ото ще! — пирхнув Інтар. Він був цілком упевнений: зараз найправильніше для нього — бути поруч із Соротом. А решта — нісенітниця!

Теллі розвела руками:

— Я не хотіла скривдити тебе. Мені ж бо теж невідомо, що там відбувається насправді.

— Ото ж бо й воно, — буркнув хлопчик. Але його зворушив винуватий погляд ельфійки, тож він додав: — Та гаразд, я не ображаюся! Чого вже там!

Незважаючи на цю маленьку суперечку, Інтар незабаром потоваришував із Теллі. Втім, на Ірту й Дайру йому теж скаржитися не доводилося: всі дівчата ставилися до хлопчиська й до його пса по-доброму, не дражнили, не завантажували непосильною роботою, не змушували голодувати. Навпаки, Дайру заштопала йому порвану сорочку, а Ірту купала Жучка в якомусь відварі, від котрого на псові передохла половина бліх. Їв Інтар разом із дівчатами, спав у комірчині під сходами, тож, загалом, жилося йому не так уже й погано.

Турбувало хлопчика одне: гроші. Якщо збирати по п'ять срібняків на місяць, то п’ятдесят золотих набереться років через вісім із хвостиком. А стільки чекати Інтар не збирався.

Ну що ж, залишалося одне: його справжнє ремесло.

Перший місяць Інтар сидів тихо, як мишка, — придивлявся. Але до кінця місяця, коли в Кхаабр прийшла прохолода й вечорами вже доводилося накидати куртку, хлопчик, якого часто посилали самого або зі служницями то на базар, то в дріб'язкові крамниці, то в інших справах, досить непогано встиг вивчити й вулиці, що прилягали до «Золотого Місяця», й звивисті ряди найближчого базару. Довідався він і про дні, в які найкраще було починати полювання. Звісно, на великий улов серед портового люду та мешканців прилеглих кварталів, які бували на базарі, розраховувати не доводилося, але Інтар все-таки сподівався за п'ять-шість місяців зібрати потрібну суму.

І вперше йому посміхнулася удача.

Ірту взяла його з собою на базар, аби було кому тягати кошика з покупками. Жучок причепився слідом. Поки Ірту вибирала овочі, Інтар помітив неподалік жінку з важким кошелем при поясі. Він був туго натоптаний — швидше за все, міддю, але спробувати було варто.

У юрбі дістатися непомітно до жінки було зовсім нескладно. А вже перерізувати шнурочок, на якому тримався кошіль, гостро заточеним краєм мідної монети, з якою хлопчик не розлучався, й зовсім виявилося просто: Інтар тільки кошик на землю поставив, для зручності.

Мить — і кошіль уже в руці, й він одразу нахилився, ніби поправити чобіт… Жучок прийняв здобич із рук і помчав у «Золотий Місяць»…

Інтар повернувся з базару й вибрав хвилинку, щоб заскочити в комірчину. Там і знайшов у куточку й пса, й кошіль. Похапцем перелічив гроші: чотири золоті й вісім срібняків різними монетами. Непогано для почину!

Гроші Інтар загорнув у стару сорочку й сховав у своїй сумці, при самім дні. А кошіль, коли поруч нікого не було, вкинув у вогнище на кухні. Згоріла полотняна торбинка миттю.

За два дні по тому, коли Дайру, сидячи на колінах у дужого міського стражника, теревенила та сміялася з ним, Інтар, підтираючи розлиту калюжу вина, зняв у чоловіка з пояса невеличку торбинку, яка приємно подзвякувала. Стражник нічого не помічав доти, поки не зібрався розплатитися, але на той час його гроші були надійно заховані.

Помішуючи на кухні кашу, Інтар чув лемент і лайку стражника, та тільки посміювався тихцем.

— Що там за крик? — запитав він у Ірту, котра ввійшла з тацею, повною брудних мисок.

— Та Усан із портової сторожі розкричався, — пересмикнула смаглявим плічком дівчина, — кошіль у нього поцупили.

— Ого? Тут, чи що?

— А хто його зна! — Ірту почала вивантажувати миски. — Я думаю, раніше, на базарі. Там, знаєш, такі… Підошви на ходу відріжуть — і не помітиш! Так що ти там теж ґав не лови.

— Ага, зрозумів, — слухняно кивнув хлопчик. — А цей Усан, він що робитиме тепер?

— Та додому піде… Хариз йому борг спише — все-таки варта.

«Ну, точнісінько, як у нас…» — подумав хлопчисько, який уже років зо два не надто любив стражників. І не пожалкував про свій вчинок.

Увечері він виявив, що в торбинці Усана було сім золотих — та ще й усі золотими монетами! Він утопив кошіль у відхожому місці й подякував Небу за везіння.

Уранці, за сніданком, дівчиська все обговорювали крадіжку. Здебільшого не через самі зниклі гроші, а згадуючи, як бушував Усан.

— Ох, він розлютився, — сміялася Ірту, — «Та я… Та в мене… Та хто посмів… Та спіймаю — в киплячій олії зварю»…

— Гонору багато, — коротко кинула Дайру. — Вічно він так: я, мовляв, найсильніший, найсміливіший, найщасливіший та найуміліший, гроза злодіїв, нічний кошмар розбійників: як побачать уві сні, так зо сміху й мруть, наче мухи. Набрид він мені…

— Але ти ж його не кидаєш, — зауважила Теллі.

— А він подарунки дорогі робить. Від свині хоча б сала шмат — і то користь! — засміялася Дайру, поблискуючи чорними очима.

— А мені здається, ти боїшся, — зауважила Ірту. — Усан — хлопець злопам'ятний. Може, він і тільки проти овець молодець, та овець у нашому місті ой як багато… Пам'ятаю, я чула, що його торговець один вилаяв при всьому народі, грабіжником обізвав. Нібито Усан із нього кошіль срібла вимагав за те, що той якийсь зіпсований крам як гарний продавав… Ну, торговець і розкричався: я, мовляв, чесний, а варта — грабіжники, й Усан серед них — отаман…

Інтар пирхнув.

— А Усан що на це? — запитав із цікавістю.

Ірту примружилася, пригадуючи:

— Усан тоді змовчав, а місяців за два торговця того стража спіймала під час провезення краму в обхід міських митниць… Ну, й закрутилося… Йому довелося крамницю продати, щоб заплатити й судді, й сторожі, й мита всі…

— Щоб йому провалитися, Усанові тому, — пробурчав Хариз, який саме увійшов. — Небо знає, де він гаманця згубив, а лемент зчинив отут. Так і про «Місяць» кепський поголос піде. Тільки цього бракувало.

Інтар примовк, як це почув. І справді… Не треба, щоб у «Золотому Місяці» відвідувачі гроші втрачали. Ну, один раз іще нічого, але знову й знову…

Доведеться остерігатися. Хлопчик укотре засумував за домівкою — там у нього вистачало часу на те, щоб спокійно самому пройтися вулицями та придивитися до людей, потовктися в юрбі, порибалити… А тут часом за день навіть не присядеш, потім ноги — мов не свої… Ну що за життя!

І все-таки раз на вісім днів Інтар, як виявилося, міг вибрати вільні ранок та полудень. Підказала це йому Теллі.

Хлопчик уже помітив — щодев'ятого дня, з ранку й до заходу, Кхаабр притихав. Людей і тварин на вулицях ставало менше, цього дня не торгували на базарі, та й крамниці були відчинені лише ті, що продавали їжу, — двері всіх інших защіпалися. Кораблі не відпливали, рідше їздили візки… Люди просиджували до вечора по домівках або в сусідів, відпочиваючи, але зранку майже всі сходилися в храмах.

А храмів у Кхаабрі було, мабуть, більше, ніж у Столиці. В самих тільки портових кварталах — аж три. Їхні білі стіни залишалися напрочуд чистими, й сонце грало в кольорових шибках великих округлих вікон.

Інтар разом із Теллі якось повертався з базару та проходив повз один із храмів і зауважив:

— Ти ба, який білий — аж блищить…

— А всередині там як гарно! — підхопила ельфійка. — Під куполом найсправжнісіньке небо намальоване. Малюнок щороку обновляють, і фарби завжди ясні та свіжі!

— Це ж треба! У нас за храмами так не стежать.

— А в нас це давній звичай: тримати в чистоті й порядку місце, де можна говорити з Небом. У храм приходять вранці кожного дев'ятого дня. У ці дні майже ніхто не працює до заходу сонця. Колись, кажуть, не працювали зовсім, але все змінюється.

— А! Ось чому така тиша. Я вже думав — сталося щось. У наші храмові дні такий самий галас, як і звичайно. А тут — он як.

— Так, так, — Теллі уважно глянула на Інтара. — А чому б тобі післязавтра не піти з нами в храм?

— І ти туди ходиш?.. — Інтар пригадав, що й дев'ять, і двічі дев'ять днів тому вранці справді не бачив ні хазяїна, ні дівчат. Вони з'являлися перед полуднем. А трактир відчиняли для відвідувачів лише як починало сутеніти.

— Так, звісно. Небо милосердне, приймає всіх. Я хоча й ельф і не маю безсмертної людської душі, але мені теж можна звернутися до Неба. Я завжди ходила в храм, і з притулку теж відпрошувалася… От саме в цей.

— А що, притулок так близько? — зачудувався хлопчик.

— Не дуже. Але я одного разу побувала в тутешньому храмі й не захотіла йти в інше місце.

— Це чому?

— Тут дивний Головний жрець, — Теллі посміхнулася. — Світлий Халир, він… Він такий… Начебто саме Небо благословило його допомагати людям. Його промови, те, як він уміє втішити й підбадьорити, — це… Він дарував мені надію в найчорніші години. Він пояснював, що Небо однаково прихильне й до людей, і до звірів, і до ельфів, що ельф теж може розраховувати на захист і заступництво Неба, якщо буде працьовитий і слухняний. Світлий Халир молився за мене, і ось — мене купили із притулку. Інтаре, підемо туди зі мною! Я впевнена — Небо й тобі допоможе повернутися додому, якщо Світлий Халир попросить за тебе.

— А… а Хариз що скаже?

— Пан відпустить. Це ж храмовий день, — упевнено мовила дівчина.

— Ну, якщо так, чому б ні? Підемо! Я тоді відпрошуся в Хариза, — вирішив хлопчисько.

У храмах зроду не бував, а жерця знав за своє життя тільки одного — Світлого Нарма. Коли Інтарові було літ із п'ять, той майже рік відвідував Орамів трактир… Пив Світлий Нарм, наче кінь, лаявся, як вантажник, а вже що обіцяв Небу… Дивно, як воно ще не завалилося… Коли цей жрець напивався, то брався виспівувати славослів'я Небу, замінюючи деякі слова зовсім уже непристойними виразами, а потім плакав, розмазуючи сльози руками та витираючи їх об свій колись білий балахон.

Інтара Світлий Нарм називав виключно «дитям гріха й розпусти», а подеколи пригощав липкими льодяниками… Куди потім подівся той жрець, хлопчик не знав. Та він і забув про нього, але зараз, коли Теллі заговорила про храми, Світлий Нарм дуже виразно сплив і змалювався в пам'яті. Інтар насилу стримався, щоб не розреготатися вголос.

Однак у храмі все ж таки мало бути цікавіше, ніжсидіти в «Золотому Місяці». До речі, відпочинок від роботи теж чогось та вартий. І «порибалити» там можна було без побоювання…

Інтар подумав про все це й справді пішов відпрошуватися в хазяїна. На його подив, Хариз навіть сперечатися не став.

— Ти чужинець у Кхаабрі, але всі під Небом ходимо. Йди, — сказав він серйозно, — та не забудь вимитися й надягти чисте.

Інтар пообіцяв.

Напередодні храмового дня він і справді як слід помився. Вранці дістав чисту сорочку. Дівчата, які теж надягали найкращі сукні з білого полотна (у Теллі, котра носила, зрозуміло, одяг, дозволений ельфам, із такого самого полотна було пошито туніку), спостерігали за його приготуваннями, й Теллі навіть простягла хлопчикові гребінь.

— Розчешися.

Інтар спробував, однак самому впоратися з відрослою та поплутаною каштановою гривою не вдалося. Тоді дівчата швидко нагріли води, посадили хлопчика на лаву й звеліли опустити голову в миску з водою, поставленою на стіл. Дайру мила йому голову, Ірту волосся розплутувала, а Теллі розчісувала. Інтар мовчки терпів це катування…

Потім йому витерли голову й розчесали ще раз.

— Який красунчик! — розчулилася Дайру. — Мине років із шість — і всі дівчиська впадуть до твоїх ніг!

Інтар засміявся.

— Ні вже, спасибі, ходити незручно буде!

— От нахаба! — Дайру ляснула його по потилиці та звеліла одягатися швидше.

Невдовзі вони вчотирьох вирушили до храму. Навіть Хариз пішов туди, але раніше.

Інтару сподобалося йти з дівчатами серед радісних, чистих людей туди, де вже точно не потрібно буде працювати. І в храмі виявилося дуже непогано: прохолодно, вікна кольорові зсередини ще гарніші, а купол опуклий, і справді вміло під Небо розмальований: блакитною фарбою вкритий, про хмари білі не забуто, й сонце жовте з променями-ниточками.

На підвищенні біля дальньої стіни храму горіли дві товстелезні, височенні — вищі за Інтара — свічки. Люди збилися щільною юрбою та чогось чекали. Діти, старі й дехто з жінок сіли на підлогу, інші стояли. Інтар і дівчата теж влаштувалися навстоячки.

Жрець у вільному блакитному вбранні з'явився на підвищенні невідомо звідки — швидше за все, вирішив Інтар, у дальній стіні є дверцята. Він пробився в перші ряди й зацікавлено розглядав Світлого Халира: приємний з вигляду повненький чорнявий з короткою чорною борідкою чоловік середніх літ не мав нічого спільного з постійно п'яним жерцем Нармом.

Він рухався плавно, з гідністю, дивився на людей з доброзичливою напівпосмішкою.

Він підняв обидві руки догори — й усі розмови стихли.

— Небо раде тим, хто приходить до нього з доброї волі, з відкритим серцем, — почав жрець. Голос у нього був гарний, лункий. Він почав пісню Небові.

«Ну все, завів…» — позіхнув хлопчисько і вже був приготувався нудьгувати…

Але до його подиву, і гарний спів, і мова жерця захопили його. Щось було аж надто правильне в міркуваннях про те, що, власне, всі люди схожі між собою, і відмінності — тільки зовнішні, а всім однаково хочеться того самого: любові, доброти, поваги, вірності. І кожен, хоч би як він оступався на своєму шляху, може підвестися й повернутися на пряму дорогу, прожити хоча б частину життя так, як бажає Небо…

Світлий Халир палко й щиро говорив про те, як одного разу всі чисті душі без огляду на те, ким вони були в цьому житті, зберуться під покровом Неба в прихистку, де не буде ні рабів, ані панів, ні правителів, ані слуг, де кожен знайде своє щастя і всі житимуть у злагоді та спокої.

Казка, звісно… Інтар і знав, що казка, але чомусь у носі раптом защипало й дуже схотілося, щоб казка ця стала правдою.

І хоча біля хлопчиська стояла людина з туго натоптаним гаманцем, Інтар не насмілився простягти руку й взяти те, що так легко могло йому дістатися. Йому стало соромно. «Він же в храм прийшов, про гарне послухати, а я…»

Коли Світлий Халир скінчив промову, багато хто, не соромлячись, уже плакав. Плакали й Ірту, й Дайру, і Теллі… Інтар зрозумів, що ще трохи — й він сам зарюмсає вголос.

Він вибіг із храму, розмазуючи сльози по щоках. Заспокоївся тільки на півдорозі до трактиру. А поки йшли додому, не відпускав руки Теллі. Жучок — його в храм не пустили, й цуцик чекав хазяїна надворі, — здивовано косував на хлопчиська, разів зо два підстрибував і лизав йому руку.

— Я ж казала тобі… Це чудесна людина… — повторювала ельфійка.

Хлопчисько тільки кивав.

— Знаєш що, — вирішив, коли майже прийшли, — я, мабуть, погуляю трохи, добре? Хочу трішки провітритися.

— Звичайно, йди, — легко погодилася Теллі. — Не бійся, хазяїн не розгнівається. Раніше вечора ми не відкриємося, ти ж знаєш.

— Ага…

Інтар пішов блукати вулицями. Йому хотілося просто йти — щоб ноги несли, а очі дивилися, вуха слухали… Він раптом зрозумів, що нудьгує і тужить, що йому бракує Арима, Дангена, Ренні, мамки… Наставника Сорота, врешті-решт. Або — найперше саме його…

Він подумав про Сорота й зважився: може, це було дуже погано в самому храмі, але ж нині з храму всі давно пішли. А гроші йому необхідні.

Інтар заходився видивлятися підходящу рибку.

Розділ 3

Незабаром хлопчиськові трапився на очі чоловік, досить поважний з вигляду. Великий, вусатий, із черевцем, він був гарно вбраний і заклопотаний: саме щось сердито втовкмачував кучерові накритого візка, в який було запряжено пещеного приосадкуватого коника. Зважаючи на все, саме з візком і трапилася невдача, інакше що такій людині робити в порту? Тим більше, що кучер, винувато киваючи, й собі на візок показував…

Через плече в чоловіка висіла на довгому ремені шкіряна сумка, а з неї визирало устячко торбинки, з тих, у котрих зазвичай носять гроші, тільки не так відкрито… Але, видно, чоловік, засмучений і розгніваний несподіваною подією, не звертав уваги на непорядок у сумці. Інтар вирішив, що такої нагоди втрачати не можна.

Він пройшов повз чоловіка, підняв руку, почухав потилицю, й опускаючи руку, підчепив двома пальцями устячко…

Сіпнувся бігти — й був схоплений за плече міцною рукою.

— Стій, маленький мерзотнику! — поважний чоловік виявився досить моторним і спритним. І хватка в нього була залізна.

— Ай-й!! — Інтар негайно розтис руку, торбинка ляпнулася на землю. — Ай, не треба!

— Я провчу тебе. Підеш зі мною до варти.

— Не треба! Я не хотів! — хлопчисько відчайдушно звивався, намагаючись вирватися. Але де там: плече наче лещатами стисли.

— Твоя рука сама потяглася до моїх грошей? — підняв густі брови чоловік. — Що ж, тоді треба відрубати таку руку.

— Ні-і! Пусти, шановний, пусти! — Інтар не на жарт перелякався: хтозна, які тут звичаї, у цьому Кхаабрі?!

— Поїдеш зі мною! — повторив чоловік.

І тут Жучок вчепився йому в ногу своїми гострими зубками.

Чоловік скрикнув, на мить випустив Інтарове плече, а хлопчисько не забарися й дав драла. Цуцик — за ним!

Вони бігли так, як, здавалося, ніколи раніше не бігали. Інтар остаточно видихнувся, тільки коли опинився на якійсь незнайомій кривій вуличці з облізлими будинками, з вікон яких тхнуло протухлим м'ясом і цвіллю.

— Ху-ух… — він сів на землю, подивився на Жучка. Цуцик теж був украй змучений: він ліг на бік, його тільце заходило ходором, паща була широко розкрита.

— Спасибі… малий… виручив ти мене… — пробурмотів хлопчисько.

Інтар тільки зараз усвідомив повною мірою, якої небезпеки вдалося уникнути. Він притис до себе пса.

— Жучку, клянуся, якщо розбагатію — шість разів на день годувати тебе свіжим м'ясом. А поки що — як повернемося в трактир, віддам тобі свою вечерю… Однаково мені зараз шматок у горло не полізе.

Інтар із Жучком ще відсиділися там, куди ніхто не поткнувся б їх ловити, й потім довго та плутано пробиралися до «Золотого Місяця». На сердите запитання Хариза про те, де їх носило, Інтар кинув: заблукали. І навіть майже не збрехав.

Днів із чотири він поводився тихіше за мишку і вже, зрозуміло, не доторкався до чужих грошей. Ночами снилися кошмари: кат, свист клинка, стукіт відрубаної руки об підлогу. Чомусь уві сні рука, жваво перебираючи пальцями, швидко відповзала вбік і від цього, найстрашнішого, Інтар прокидався з криком, притискав до себе стривоженого Жучка, і довго ще лежав, вдивляючись у темряву.

Проте зрештою кошмари припинилися. А ще за день по тому хлопчисько доволі спритно зрізав кошіль у парубка, котрий ловив гав у крамниці зі зброєю, і здобич виявилася чималою: сім золотих.

Після цього Інтар знову почав спати спокійно та міцно. А в храмовий день залишився в трактирі: краще вже він митиме, шкребтиме й чиститиме, ніж знову рюмсатиме, як дурне дитинча, в усіх на очах.

— Тобі треба було піти з нами, — сказала йому Теллі, коли повернулась. — Світлий Халир так говорив…

— Іншим разом обов’язково, — пообіцяв хлопчисько.

Слова він дотримав. Але при цьому був обачніший, і свою рибку підчепив на гачок до того, як вони прийшли в храм. Дівчата навіть нічого й не помітили.

А промова жерця знову зворушила серце хлопчиськові, але не настільки, щоб гроші повернути. Йому потрібно було п'ятдесят золотих, і він мав їх зібрати. А потім, може, й покаятися прийде, у храм… Якщо в Столиці зустріне такого жерця, як Світлий Халир.

За місяць, займаючись своїм «рибним промислом», Інтар зумів зібрати майже двадцять золотих. Він сподівався, що далі буде не гірше.

Тим часом помітно холоднішало, дедалі частіше дощило. Тривали дощі зазвичай два-три дні, й люди не затримувалися надворі.

— Оце ллє… — зітхнув Інтар, якось увечері повертаючись із двома повними цебрами води. Із хлопчика текло так, що набралося б і третє.

— Не дивно. Зима невдовзі, — посміхнулася Ірту.

— Яка ж це зима! — пирхнув Інтар, поставив цебра та підійшов до вогнища, погрітися — Узимку сніг іде… А не вода бочками з Неба ллється…

— Сніг — це у вас. Я чула, на півночі він по півроку не тане. А в нас узимку йде дощ.

— Що, цілу зиму?! — вжахнувся хлопчик.

— Майже. Але отак, по кілька днів. Так що звикай.

— Розмокну — звикну… — буркнув Інтар, намагаючись хоч трохи підсохнути біля кухонного вогню.

Жучок ствердно дзявкнув із кутка, де гриз, притримуючи лапами, велику кістку.

— Швидше сушися. Люду повно, — звеліла Ірту, кваплячись у залу з тацею.

Хлопчик тільки кивнув. Він був у кепському настрої: ось уже одинадцятий день без улову. Дев'ятнадцять золотих самі по собі до п'ятдесяти не розростуться, заробляти треба… А Хариз і обіцяних п'яти срібних на місяць не віддає, все «завтра» та «завтра»: зачекай до кінця місяця… до середини нового…

Інтар не встиг до пуття обсохнути, як увійшла Теллі.

— Ходімо, потрібна твоя допомога. Накладай п’ять мисок каші, бери сулію вина… три миски юшки, три кухлі пива.

Інтар поставив усе на дві таці, ельфійка підхопила одну, а хлопчик — другу.

Відніс замовлення на потрібний стіл і побіг виконувати побажання інших відвідувачів. Про відпочинок довелося забути: справді, в залі «Золотого Місяця» яблуку не було де впасти.

«А чого ж дивуватися? — думав хлопчисько. — На вулиці мерзенна негода, а подітися їм кудись треба? Ось і напхалися сюди, будуть їсти, пити… А ти тут бігай для них, ноги збивай, наче вони й без того не болять…»

Кинуту на підлогу побіля лави напіврозкриту сумку він помітив, пробігаючи повз неї, вже, мабуть, уп'яте. Ще перш ніж звернув на неї увагу, око зачепилося за кошіль. Туго напханий.

Спочатку Інтар остерігався «рибалити» так нахабно. Заважав і страх після недавніх подій, коли його спіймано було за руку, й думка про те, що тут, у «Золотому Місяці», не повинно бути крадіжок… Але він придивився до власника сумки — вже напівп'яного матроса, й до його так само налитих вином товаришів, які про щось сперечалися, перекрикуючи один одного, та час від часу незлагодженим хором затягували моряцьких пісень, жодної з яких не доспівали до кінця, — й заспокоївся: тут не було чого побоюватися, що схоплять на гарячому. Та й цей матрос навряд чи зміркує, коли й де в нього пропав кошіль. До того ж, він — не стражник, а просто чужинець без роду й племені…

Інтар ще покосував на людей за іншими столами, але ті були зайняті своєю справою. Хлопчик давно вже переконався — якщо на служниць, молодих і міцних дівчат, відвідувачі трактирів ще поглядали, могли й по дупці ляпнути, й слівцем перемовитися, то він, хлопчисько-подавальник, був для них чимсь на кшталт столу чи кухля: живою річчю, не більше. Його не помічали, на нього не звертали уваги, й це було на руку Інтарові.

Укотре пробігаючи з порожньою тацею, він вдав що спіткнувся, присів, схопив кошіль і сховав за пазуху. Часу — менший, ніж вдихнути-видихнути. Підвівся й пішов далі.

Чіпкого погляду, що ковзнув по ньому, хлопчисько не помітив.

Він і далі розносив їжу та питво разом із трьома служницями, поки не настала зовсім пізня ніч. Але все-таки серед роботи вибрав хвилинку, щоб вибігти ніби у нужник. Насправді ж Інтар заскочив у свою комірчину й приховав улов. Він ще не знав, скільки грошей у кошелі, однак дзенькав той досить звабно.

Перевірити здобич хлопчак зважився, тільки коли пішов останній гість, зі столів забрали брудний посуд, погасили свічки й дівчата з хазяїном пішли нагору спати.

Інтар гукнув Жучка, який і досі не розлучився зі своєю кісткою, та поплентався в комірчину. Там причинив двері, запалив недогарок свічки й розкрив кошіль. Висипав монети на ковдру…

— І скільки там? — запитали за його спиною. Хлопчисько підскочив і озирнувся.

На порозі зі схрещеними на грудях руками стояв Хариз.

Жучок тихо загарчав. Інтар миттєво пожбурив на монети свою куртку.

Трактирник засміявся:

— Не старайся, я все бачив. Ти поцупив кошіль у п'яного матроса. А Усана теж ти обікрав, чи не так?

Інтар мовчав.

— А якщо обшукати тут усі кутки, скільки грошей я знайду? — провадив трактирник. — Сто золотих? Дві сотні?

— Дев'ят… надцять… — насилу вимовив хлопчисько. Серце стугоніло так, немов хотіло вискочити й утекти, а в роті пересохло. «Що він зі мною зробить? Віддасть варті? Щоб відрубали руку?»

Хазяїн начебто прочитав його думки.

— Знаєш, Усан ще й досі лихий на мене. З ним таке вперше, щоб хтось насмілився його обікрасти… Він, я думаю, вб’є злодюжку, якщо той йому попадеться…

Інтар притиснувся спиною до стіни, помітив, що увесь змок.

— Віддаси мене йому? — запитав раптом хрипко.

— Може, так. А може, й ні… — Хариз причинив за собою двері й підійшли до хлопчика. — Дев'ятнадцять золотих, значить. Збираєш гроші?

— Так… я… мені… мені додому треба! У мене там мамка, і… і дід! Я правду кажу! Я цього не робив би… якби мені було на що повернутися додому!

Хариз покивав.

— Так, так… Ну, вважатимемо, що я вірю тобі.

І замовк. Стояв, замислено смикаючи бороду.

Інтар теж мовчав, з надією дивлячись на господаря. А раптом він нічого не зробить? Раптом просто вижене — і все? Ну, гроші відбере, зрозуміло…

— Я вірю, — повторив Хариз, — але злодюжок я тут не тримаю. Давай сюди гроші.

Інтар поквапливо дістав сорочку, куди складав монети, й простяг її Харизу.

— Добре, — той узяв згорток у долоні, — сорочку твою я тобі поверну, потім. А тепер слухай. Раз уже ти володієш таким… кгм… ремеслом, я хочу, щоб і мені від цього було пуття. Урешті-решт, я тебе годую, напуваю, я дав тобі дах над головою… Тепер от іще й приховую твій злочин. Чи не так?

Хлопчак тільки кивав, не розуміючи ще, до чого трактирник хилить. А той провадив неквапом:

— Ти можеш збирати гроші на те, щоб повернутися додому. Але — дві умови. По-перше — більше ніяких крадіжок у «Золотому Місяці»…

Інтар знову поквапливо закивав, не вірячи своїм вухам: його не виганяють?! І доносити не збираються?!

— А по-друге — дві третини здобичі віддаватимеш мені, — скінчив Хариз. — І тільки посмій обдурити або втекти: варту нацькую. Той-таки Усан щасливий буде спіймати нахабного злодюжку, котрий позбавив його заробітку, — господар поглядом вчепився в хлопчика. Той проковтнув грудку грузлої слини. — Усан тобі не спустить, якщо довідається, — задоволено вів далі Хариз. — Якщо треба, він і приятелів збере, куди б ти не втік, із будь-якої щілини тебе виколупає. Зрозумів?

Інтар згадав розмову на кухні й відповів тихенько:

— Зрозумів…

— Молодець, — посміхнувся Хариз, — коли зрозумів, то запам'ятай: дуритимеш чи бовкнеш кому зайвому хоч слово — не радий будеш, що народився й дожив до того дня. І псові твоєму кінець. Шкіру здеру живцем. Ясно?

Приголомшений хлопчик знову кивнув.

— Чудово. І тобі ж пряма вигода мовчати та мене слухатися: цілий залишишся.

Черговий кивок. У Інтара немовби язик відсох. Він сидів на підлозі й дивився на хазяїна знизу вгору.

Хариз ще раз обвів поглядом прикомірок, вийшов і нечутно зачинив за собою двері.

Хлопчисько так і сидів непорушно, поки Жучок не почав стрибати на нього, смикати за штани та скиглити. Тоді Інтар упав на стару ковдру, в яку загортався ночами, й притис до себе пса. Хотілося ревти.

— Як же це, Жучку? — пробурмотів він сухими губами. — Що ж нам тепер робити?

Цуцик узявся вилизувати хлопчиськові обличчя й тихенько заскімлив, відчуваючи, що другові зле. Інтар закусив губу, але перші сльозинки вже самі по собі покотилися з очей. Вони були гарячі.

— Сволота він… Тварюка брудна… — хлопчисько стискав кулаки й плакав: у грудях було важко, боляче. — Всі гроші відібрав, та ще й принось йому! Мерзота! Задушив би його!

Проте Інтар чудово розумів, що й справді втрапив у халепу. Тепер він зобов'язаний був діставати гроші для Хариза, а інакше той запросто міг здати його тому ж таки Усану з рук у руки. Сам-бо трактирник якось викрутився б, навіть якби Інтар і розповів про сьогоднішню розмову, а ось хлопчакові буде непереливки.

— Я ж так ніколи не зберу, скільки треба… А в Столиці що діється? Там Сорот…

Інтар уже вголос ридав. Він просто задихався від люті, від болю, від безвиході. Він убив би Хариза, якби міг!

Двері зарипіли. Ввійшла Теллі.

— Інтаре! Що трапилося? — вона підбігла до нього. — Я бачила, хазяїн звідси вийшов! Чую — ти плачеш!

Хлопчик відіпхнув ельфійку:

— Іди! Йди!

— Інтаре… — Теллі обійняла його за плечі, й Жучок відскочив, щоб не заважати. — Ти розкажи… легше стане…

Інтар ще раз вигукнув: «Іди!», вдарив дівчину кулаком у плече, а потім обхопив за шию, увіткнувся їй у живіт і заридав ще голосніше, тремтячи всім тілом.

Теллі нічого не говорила, тільки притискала хлопчика до себе й гладила по волоссю. А він ревів так, як тільки в дитинстві, на руках у мамки, й поступово біль ущух і полегшало всередині.

— Та годі… Я вже нічого… — він відсторонився. Теллі мовчки дивилася на нього. — Я просто так. Усе вже, — повторив він. Як же хотілося зараз розповісти їй правду!.. Поскаржитися на Хариза, запитати, що робити… Але Інтар згадав погрози трактирника й не насмілився вимовити бодай слово.

— Ненавиджу, коли на мене кричать, — пробурмотів він. — Я… я спати вже…

Ельфійка кивнула:

— То мені піти?

Інтар стис їй долоню:

— А… ти… ну… Залишся, га? — видихнув гаряче й знову припав до неї, сховав обличчя.

Теллі прилягла біля нього. Інтар обіймав її за стан, притискався й мовчав. Його лихоманило.

Дівчина обережно вкрила хлопчиська вільним краєм ковдри, відкинулася назад, на спину, так що його голова тепер лежала на її грудях. Вона обійняла Інтара, а з іншого боку до нього пригорнувся Жучок.

Так вони обоє і заснули, а вранці навіть проспали час, коли треба було вставати. На щастя, ніхто ще не з'явився їх будити, обійшлося без зайвих розпитувань.

А після сніданку Теллі поклала вузьку долоню на Інтарове плече:

— Якщо зовсім уже важко на душі, піди в храм… Ти ж знаєш, що можеш довірити жерцеві будь-яку таємницю.

Хлопчик покивав. Ну правильно: жрець споконвіку вважався ніби вустами, очима й вухами Неба. І довірити йому можна було будь-яку таємницю — жрець не розголосив би її нікому і, можливо, що-небудь порадив би.

Про це Інтар чув, але ніколи не замислювався, щоб піти з чимсь таким до жерців. Адже слуги Неба частенько бували й непорядні, зайве прихильні до простих земних задоволень… Інтар стільки наслухався історій про жерців, що тягли руки до чужого добра й дружин, що не надто довіряв їм. Он і наставник Сорот чого від них натерпівся…

Але Світлий Халир не був схожий на інших. А раптом і справді дасть ділову пораду?

Інтар думав шість діб — аж до наступного храмового дня. І на сьомий ранок зважився.

Він дочекався кінця служби в храмі, посидів у куточку, поки не зринула юрба. Тут з’ясувалося, що не одному Інтарові знадобилося терміново поговорити зі Світлим Халиром, і хлопчисько нудьгував, видивляючись на кольорові вікна, поки нарешті жерцеві не дали спокій п'ять жінок різного віку, двоє старих і один молоденький парубійко.

Після нього Інтар і підійшов. Трішки засоромився, тихенько привітався. Світлий Халир, хоч і здавався дуже стомленим, привітно посміхнувся йому:

— І тобі я бажаю здоров’я. Чого ти шукаєш?

— Мені б… поговорити… Ну… — хлопець голосно зітхнув.

Жрець провів рукою по його волоссю:

— Мені ти можеш повірити всі свої гризоти.

— Правда?

— Так, — Світлий Халир вимовив це коротке слово настільки впевнено, що Інтар зламався. Він більше не міг мовчати.

До того ж, так хотілося повірити цій людині: доброму голосу, теплим очам…

І хлопчик почав із того, як жив у Столиці разом із дідом, виклав жерцеві все… Тобто — майже все. Змовчати про ремесло своє і Сорота — розуму вистачило: Інтар збрехав, що почав тягати гаманці вже тут і що йому дуже таланило…

— …і я не знаю, що робити! — закінчив він. — Хариз збирається відбирати майже всі гроші, а мені й справді треба додому!

Світлий Халир розвів руками.

— Може, тобі вдасться влаштуватися на інше місце. Тоді ти зможеш піти від Хариза. Я пошукаю що-небудь для тебе. Гарне місце, де ти отримуватимеш більше й збереш грошей. Але ти повинен пообіцяти мені, що тоді перестанеш красти.

Інтар закивав.

— А поки що потерпи. Іноді доводиться переносити всілякі нещастя, але Небо винагороджує терплячих. І не залишає своєю милістю сиріт.

Здавалося б, слова були звичайні. Якби сказав їх хто інший, хлопчисько тільки посміявся б або глумливо пирхнув у відповідь. Та Світлий Халир зовсім зачарував його. Інтар вдячно поцілував жерцеві руку.

— Спасибі…

Той посміхнувся:

— А тепер іди. Не втрачай надії.

Окрилений хлопчисько пішов. Нічого не змінилося, але йому стало набагато спокійніше на серці від добрих слів. Він дивився веселіше і, розуміючи, що часу марнувати не можна, легко спіймав чергову рибку. Улов виявився непоганий — п’ять золотих, тож Інтару стало зовсім добре.

Однак коли хлопчик повернувся в «Золотий Місяць», Хариз відразу ж покликав його до себе, не даючи зазирнути ні в комірчину, ні куди ще.

— Отже? Ти мені що-небудь приніс?

Хлопчисько мотнув головою.

— Ні, шановний. Сьогодні не пощастило.

— О, невже Небо не послало тобі удачу після молитви в храмі? — трактирник посміхнувся, пройшов до дверей і замкнув їх. — Не може такого бути. Зараз я перевірю. Роздягайся.

— Що?

— Роздягайся.

Інтар сахнувся вбік.

— Я не буду!

— Ти впевнений, що тобі варто зі мною сперечатися? — поцікавився трактирник.

Інтар завагався. Потім скинув куртку, чоботи. Хариз обшукав усе.

— Далі.

Хлопчисько з ненавистю зірвав сорочку, з якої випав кошіль: Інтар же сховав його за пазухою…

Хариз підібрав, витрусив гроші на долоню, перерахував.

— Непогано. Я забираю їх усі за те, що ти намагався обдурити мене сьогодні.

У хлопця серце зайшлося, він обурено закричав:

— Це нечесно! Ти ж уже відібрав у мене гроші! Раніше…

— То була платня за твій минулий обман, — трактирник висипав гроші у свій поясний кошіль, — і за те, що ти крав у мене в трактирі. А ще я покараю тебе, щоб міцніше запам'ятав на майбутнє: мені брехати не варто, — трактирник дістав зі скрині вузький шкіряний пояс. — Скидай штани та лягай на ліжко, обличчям униз. Та не здумай кричати.

Інтар почервонів від сорому й люті. Але згадав погрози Хариза стиснув зуби й зробив, як веліли.

Хариз відрахував йому двадцять ударів. На третьому Інтар закусив зубами подушку, щоб не кричати, на четвертому щосили вчепився пальцями в матрац. Він втиснувся в ліжко всім тілом, замружився й тільки придушено стогнав, коли був зовсім уже несила терпіти.

Трактирник скінчив і зіштовхнув хлопчиська із ліжка.

— Усе. Одягайся і йди геть. Робота чекає.

Інтар підвівся. Він увесь змок. Сідниці палали. Тремтячими руками хлопець підібрав і натягнув штани, сорочку, чоботи, взяв куртку. Побрів до дверей.

— Стій, — гукнув Хариз. Інтар здригнувся, озираючись.

— Тримай! — трактирник кинув щось маленьке, блискуче. Хлопчик спіймав. Це виявився золотий.

— Я ж винен тобі за два місяці, — посміхнувся Хариз, — і не хочу, щоб про мене балакали, як про такого, хто не віддає боргів.

«А щоб ти провалився!» — подумав Інтар.

Розділ 4

Сидіти як слід Інтар не міг чотири дні. На щастя, відшмагали його не до крові, але шкіра почервоніла, спухла, й було дуже боляче. Хлопчик усю першу ніч після покарання прикладав до постраждалого місця мокрі ганчірки й забороняв Жучкові вилизувати його.

Вранці дівчата здивовано косували на Інтара, який із натугою, морщачись, ходив, сідав і вставав, але він нічого не сказав їм, а вони цікавитися не стали. Тільки Теллі підійшла з запитанням, чи не болить що, однак Інтар правди не відкрив, а збрехав, буцімто зсадив стегно. Ельфійка запропонувала промити забите місце ромашкою, Інтар подякував і попросив її зробити відвар, запевнив, що промиє сам. Так і робив, замикаючи двері на клямку. Йому зовсім не хотілося, щоб Теллі дізналася правду.

Тепер Інтар повною мірою усвідомлював, що трактирник підчепив його на гачок.

— Я здорово влип, — зізнавався Жучкові. — Доведеться робити все, як він велить. Інакше, боюся, нам обом непереливки буде.

Цуцик ліз лизатися, погано розуміючи, яке лихо сталocя.

Хариз тепер часто посилав Інтара самого то на базар, то по свічки чи тютюн у крамницю, то ще куди… Хлопчик чудово розумів, для чого хазяїн це робить, і намагався виправдовувати його очікування: не рідше як раз на тиждень він приносив чергову здобич. І завжди Хариз забирав дві третини. Часом Інтару вдавалось приховати трохи срібняків, іноді навіть золотий. Але це були краплі в морі.

Минув місяць. Зима настала, принесла дощі, похмурі ранки й вогкість вечорами. Теллі з дозволу Хариза пошила для Інтара плащ зі свого старого, а Ірту й Дайру склалися й подарували хлопчиськові шість золотих на нові чоботи: старі стали замалі. Інтар швидко ріс, за ці півроку повищав на голову та зовсім охляв. Дівчата порадилися між собою та перешили йому кілька старих сорочок і штанів, щоб міг носити далі: полотно ж бо ще добротне, міцне!

Інтару зовсім не подобалася тутешня зима. Зовсім інакше в столиці — хай і вп'ятеро холодніше, зате небо світле, блакитне, морозяне… Повітря свіже. А тут — хмари й хмари, небо сіре, важке, земля теж сіра, липка… Просто жити не хочеться. І навіть холод неправильний: від зимового холоду вдома щипало все тіло, а тут воно немовби розбухало, наповнювалося водою, і хлопчиськові часом здавалося, що ВІН зроблений із прокислого тіста.

— Я увесь мокрий. І ззовні, й ізсередини — вода, вода… — скаржився він Теллі, коли вони вчотирьох вечеряли на кухні. — Ти теж така?

— Ні, я ж народилася в Кхаабрі. А в тебе це з незвички. Зате наша зима удвічі коротша за вашу, — втішала його Теллі. — У вас іще холод і калюжі від розталого снігу, а в нас уже зеленіє трава, розпускаються прекрасні квіти: червоні, сині, жовті… Птахи співають…

Ірту пирхнула:

— Де ж ти квіти знайшла в нас у порту?

— Тут їх нема, — погодилася ельфійка, — але ж десь вони ростуть. За містом, у садах…

— Смішна ти, — сказала Ірту, — чи ж обходять нас квіти, які ростуть казна-де?

— Але ж дуже добре, що вони там є, і прокидаються щовесни, — посміхнулася Теллі.

Дайру знизала плечима:

— Дивовижні ви, ельфи.

Інтар кивнув: і справді… Якісь там квіти… Йому було зовсім не до квітів, навіть найпрекрасніших — хлопчик уже днів із двадцять ламав голову над тим, де б влаштувати схованку для своїх грошей.

За час, що минув після шмагання, він приніс сімнадцять золотих — і з них отримав лише п'ять і три срібняки: Хариз не морочив собі голову точними підрахунками. Приховати вдалося без дещиці три золоті. Та ще той золотий: плата за два місяці… Менше десяти!

А ось якби він міг приховувати частину грошей не в трактирі!..

Якби Інтар був у рідному місті, швидко знайшов би схованку. Але в лабіринті кхаабрських вулиць хлопчик ще й досі плутався часом, не кажучи вже про те, щоб знайти надійне місце, куди точно ніхто не встромить свого носа.

Та й часу на пошуки схованки в нього майже не було.

Хлопчик прикидав: чи не попросити Теллі ховати його гроші, однак побоявся втягувати в цю справу ельфійку. Вона, звісно, не відмовила б, але якби це відкрилося, не оминуло б її лихо. Хариз і вбити міг, вона ж бо його власність, про її смерть ніхто не запитає…

До Ірту з Дайру хлопчик хоч і звик, однак не настільки їм довіряв.

Залишався Світлий Халир, і ось про це Інтар серйозно замислювався останнім часом.

Він тепер бував у храмі кожного дев’ятого дня. Жрець більше не розмовляв із ним, але щоразу знаходив можливість підбадьорливо кивнути хлопчикові, лагідно посміхнутися. Інтару дійсно вірилося в те, що одного разу Світлий Халир підкличе його та скаже: «Хлопчику мій, я знайшов тобі інше місце…»

Хлопчисько навіть молився про це, а коли Світлий Халир два храмові дні тому почав збір пожертвувань на будівництво нової міської лікарні для бідняків, Інтар поклав у глибоку барви ясного неба чашу цілий золотий.

То чому не довірити гроші жерцеві? Уже в нього вони залишаться цілі…

І все-таки Інтара лякала ця думка. А раптом хтось провідає? А раптом сам жрець не захоче тримати в себе крадені гроші? А раптом…

Страхів було багато, й хлопчисько розгубився, відчуваючи, що не впорається з цим самотужки.

Він прийшов порадитися до Теллі. Вибрав часинку, коли ельфійка залишилася на кухні сама: Ірту з Дайру пішли прати.

— Скажи, — запитав у неї, — от якби мені треба було щось коштовне сховати… Не тут… А от у когось… Ну, зберегти. То Світлий Халир — йому можна було б довірити дорогу річ? Не просто мені дорогу, а яка грошей коштує?

Теллі, не замислюючись ані на мить, упевнено кивнула:

— Звичайно!

— Точно? — про всяк випадок перепитав Інтар.

— Будь упевнений! Світлий Халир — найчесніша людина з добрим серцем!

— Спасибі… — зітхнув хлопчик.

— Я тебе ні про що не запитую, — промовила Теллі, — але бачу, щось лихе трапилося… Так?

— Угу. Тільки я не можу розповісти, — зітхнув Інтар.

Ельфійка не стала випитувати. Відверто кажучи, їй було б страшно довідатися, що з хлопчиськом, до якого вона так прихильна, скоїлося лихо, і вона, Теллі, не зможе нічому зарадити. Дівчина боялася таких лих і була рада хоча б не знати про них, не бачити й не чути, раз уже нічого вдіяти не можна.

Тим часом Інтар зважився. Найближчого храмового дня зібрав усі свої гроші, зав'язав у полотняний вузлик і взяв із собою. Дочекався кінця служби, перечекав юрбу, підійшов до Світлого Халира. Той співчутливо посміхнувся йому, однак похитав головою:

— Пробач, я шукав, тільки поки що нічого не зміг знайти для тебе.

— Шкода… але, Світлий, я не тільки за цим… Я ще попросити хотів… — хлопчик м’яв у руках вузлик. — Ти міг би зберегти в себе мої гроші, бо в трактирі я за них боюся!

— Гроші? — насупився жрець. — Ті самі, які ти?..

— Так, так, я знаю… Гріх, неподобство й таке інше… Я знаю, тільки я ж не можу інакше, ну ніяк! Будь ласка! — благав хлопець.

— Але Інтаре… — жрець вагався. — Ти обкрадатимеш людей, а я, виходить, зберігатиму крадене?

— Таж я не маю іншої ради! Хариз лихий, він про все дізнався та забирає в мене дві третини… А так навіть вийде, що я менше людей… це… обкрадатиму… тому що швидше зберу п'ять десятків і поїду звідси!

Халир ще сумнівався. Інтар вчепився йому в руку:

— Прошу тебе, Світлий! Мені більше нема куди подітися! — вигукнув він, уже зі слізьми в голосі. Я… я… я на лікарню з кожних десяти золотих по золотому віддаватиму! Тільки допоможи!

Халир помовчав трохи. Інтар стояв поруч, не відпускаючи руки жерця, дивився на нього собачим поглядом.

— Добре, дитино, — зітхнув жрець. — Ти заблукав, і мій обов’язок простягти тобі руку. Я згоден допомогти тобі, тільки не забувай про свою обіцянку: по золотому з кожних десяти на лікарню для бідняків.

Інтар з готовністю закивав.

Жрець погладив його по волоссі:

— У тебе добре серце, хоч ти й навчений поганого. Але алмаз і в гною залишається алмазом.

Інтар почервонів від ніяковості й гордості: йому ніхто ніколи ще не казав таких слів. Він простяг Халирові вузлик.

— Ось… Тут десять золотих…

— Добре, Я сховаю їх у надійному місці, й ти в будь-який день зможеш узяти їх або докласти ще грошей.

— Дякую, Світлий! — хлопчиськова подяка була справді щирою, йому не хотілося відразу йти від цієї доброї людини й він попросив: — Світлий, а може, в тебе буде зараз трохи часу, щоб розповісти мені більше про Небо?

Жрець охоче кивнув:

— Звісно. Я радий буду просвітити тебе, бо ти розумний і ще юний, твоя душа не ствердилася в гріху. Може, наша нинішня бесіда стане першим твоїм кроком на шляху до Неба. А що тобі про нього відомо?

Хлопчик замислився:

— Що воно є… — почав і затнувся.

— Початок гарний, — похвалив із посмішкою Світлий Халир.

— Так, тільки… я от усе думав… Небо… воно живе? Чи на ньому живе хтось?

Халир знову провів рукою по волоссю хлопчика:

— Колись, малий, простори небесні населяли могутнi боги, — почав він ніби проповідь. — Але була їх безліч, і почався між ними розбрат, такий, що мало не загинув увесь світ. І прийшов Батько їхній, і як колись викинув їх із себе — так і поглинув. Однак і сам через те змінив свою сутність: адже були боги хоч і слабші за нього, але вже живі, тож їхні душі злилися з душею Батька й став він не одним божеством, але всіма разом. І душа ця велика і є тим самим напиналом небесним, яке нині бачимо. Там, на Небі, є місце й для людських праведних душ, які купаються в блаженстві Небесному. На грішних же чекає нескінченна безодня Пітьми та вічний холод.

— А нові люди з якими душами народжуються? А куди подінуться звірі? А ельфи? А які душі — праведні? — випалив Інтар відразу кілька запитань і зніяковів, але Світлий Халир анітрохи не розгнівався. І відповідати почав на всі запитання по черзі.

— Нові душі з'являються без кінця з волі Неба, й Небо посилає їх на землю, вдихає в нові тіла. В ельфів і звірів безсмертних душ нема; вони проживають своє життя і зникають без сліду.

— Як це, Світлий? — здивовано перебив хлопчик. — Вони ж, ну, ельфи й звірі, розуміють усе… або майже все… І, як ми, дружать, люблять, ненавидять… напевно.

— Так, Інтаре. Малої, земної душі вони не позбавлені: саме вона й дозволяє їм думати й відчувати. Але це пара, дим, а душі великої, безсмертної, подарованої Батьком, нема в них, і тому для них закрито посмертя й благодать Небес.

Хлопчик кивнув.

— А праведні люди, — провадив жрець, — це ті, хто живе за заповіданими Батьком шістьма великими чеснотами і про молитви не забуває.

— Чесноти? — хлопчик наморщив чоло. — Щось таке ще Світлий Нарм казав… Я чув…

Світлий Халир скрушно похитав головою:

— Нещасне дитя, що виросло в пітьмі неуцтва… Слухай! Заповів їх ще Батько, Богам і людям. Що було з Богами-ослушниками, ти вже знаєш. А чесноти… Я простіше поясню тобі їх: це міцна віра, смиренність перед вищими, повага до старших, жалощі до кволих і вбогих, доблесть серця, перемога духу над плоттю. Волі Небесній корися, ближньому шкоди не чини, старість шануй, а над усе шануй слуг Неба. Що не твоє — не бери, не перелюбствуй, не бери мзди, не догоджай своєму череву, златом і славою мирською не захоплюйся, не бреши, до сірих і вбогих милосердний будь. Оце суть чеснот, заповіданих Батьком.

Інтар послухав, прикинув, пригадав людей, кого знав…

— То, виходить, нікому на Небо не потрапити…

— Слушне зауваження, малий, однак не зовсім правильне, — посміхнувся жрець. — Гріх можна залагодити добрими вчинками, замолити… Ось ти, наприклад, — ти чужі гроші береш… — понизив він голос. — Це гріх, однак… Ти кожен десятий золотий віддаєш на лікарню — й твій гріх уже менший, адже твої гроші повернуть комусь здоров'я, а можливо, й життя врятують, якщо на те буде воля Неба. Розумієш?

Хлопчик радісно кивнув. Стало тепло на душі. Який же він добрий, Світлий Халир… І зовсім свій, дарма, що жрець.

— Я завжди на лікарню буду віддавати! — пообіцяв він. — І добре працювати старатимусь!

— Я вірю тобі, — кивнув Халир.

І жрець дотримав слова.

Інтар міг прибігти коли завгодно та віддати йому чергові кілька золотих. Хлопчик був обережний: як і раніше, приносив Харизу кожні сім-вісім днів по кілька монет, але й передавав Халиру приблизно стільки ж. Тепер він ретельніше вибирав рибок, а часом і вудив удвічі частіше, ніж досі.

Трактирник був задоволений, ні про що не здогадувався. І Теллі раділа з того, що Інтар повеселішав.

До середини зими в хлопчиська вже накопичилося, рахуючи й належний йому заробіток у трактирі, сорок шість золотих. З них чотири призначалися для жерця, на лікарню, а хлопчикові залишалося сорок два. Інтар вирішив: треба роздобути ще десять: щоб і на дорогу вистачило, й хліба купити для себе та Жучка. І тоді… тоді на корабель і — до Сорота!

Хлопчисько тривожився про те, що застане в Столиці, але не міг не радіти з майбутнього швидкого повернення додому.

Він намагався приховувати свою радість, однак був тепер набагато кмітливіший і моторніший, аніж на початку зими.

Одного холодного, дощового вечора люду в трактирній залі виявилося набагато більше, ніж зазвичай: дві команди з недавно прибулих у порт кораблів уподобали саме «Золотий Місяць», аби відсвяткувати повернення. Ну, щиро кажучи, святкувала тільки одна: матроси, здається, торговельного корабля обмивали удачу купців, котрі їх найняли, з прибутком продали свій крам на півночі та заплатили непогані гроші морякам понад обумовлену суму. Вони галасливо тішилися цим. Інтар, снував туди-сюди з тацею і встиг навіть запам'ятати імена купців і капітана, а ще — скільки штук шовку продали та скільки сулій пальмової олії.

Команда другого корабля теж повернулася з північних морів, однак їм поталанило менше: нарвалися на піратів. Після сутички пірати відступили, але моряки втратили багатьох своїх товаришів і пили та говорили похмуро, а люди за сусідніми столами мимоволі притихли — хто з поваги до чужого горя, а хто й просто розуміючи, що матроси зараз сердиті й сварка може спалахнути, як сухий мох від необачної іскри.

Однак така кількість відвідувачів у кожному разі обіцяла прибуток для Хариза, Інтар же з дівчатами вже збилися з ніг. Коли Теллі пробігала повз стіл, зайнятий першою командою, один із матросів, довговолосий і носатий, ляснув її нижче спини.

— Мала, прикрасиш нам нічку?

— Якщо пан забажає, — звично посміхнулася ельфійка.

— От і добре! То йди сюди, а потім і подружок твоїх покличемо! Тільки спочатку принеси нам ще дві сулії вина! Найкращого!

Теллі кивнула. Її відпустили, і ельфійка побігла по вино. Повертаючись, пройшла повз стіл, за яким розташувалися матроси з другого корабля. І смаглявий чоловік, який сидів скраю, доволі широкоплечий, схопив дівчину за руку та брутально притяг до себе. Теллі впустила тацю, вона впала, сулії розлетілися на скалки.

— Ox!

— Нічого, я заплачу за них! — смаглявий вочевидь був дуже п'яний, його похитувало. — А ти йди сюди! — він схопив Теллі за плечі й вп’явся поцілунком у її губи.

— Агов, облиш дівчисько, я перший її покликав! — підхопився Носатий із-за другого столу.

— Та пішов ти, слизню! Я її хочу для себе зараз, а ти підбереш мої недоїдки! — гаркнув Смаглявий у відповідь.

Більшість відвідувачів схопилися з місць, дехто вже вважав за краще мерщій забратися з зали, інші відійшли подалі. Інтар завмер біля стіни. Ірту з Дайру тислися одна до одної перед входом на кухню. Хариз подався до бешкетників, упевнений, що зуміє вгамувати їх.

Тим часом Смаглявий змахнув кулаком і вцілив Носатому в обличчя. Той коротко, по-звіриному рикнув, вихопив ножа…

Інтар потім ніколи не міг до кінця розібратися, як же це все-таки відбулося.

Довговолосий чоловік із ножем, ще й досі тримаючи перелякану Теллі за руку, замахнувся клинком на смаглявого, той своїм довгим кинджалом відбив удар, відіпхнув руку Носатого й…

Котре з лез ковзнуло, відразу й не зрозуміли. Але Теллі скрикнула й упала: по її синій, запраній туніці на грудях розпливалася темна пляма.

Кров.

Це протверезило обох чоловіків.

— До демонів… Я не хотів… — пробурмотів, кривлячись, Носатий, відтираючи об одяг і ховаючи ножа. — Я не хотів, хазяїне, — він повернув розгублене обличчя до Хариза.

Той злобно дивився на моряка:

— Вона коштувала мені двадцять золотих!

— Та заплачу я…

Другий учасник недовгої бійки присів біля ельфійки.

— Гляньте, жива ще. У ліжко б її.

Хариз стрепенувся.

— Інтаре, Дайру, Ірту — сюди!

Того вечора двері «Золотого Місяця» зачинилися рано. Теллі віднесли в ліжко: Ірту й Дайру промили її рану та перев'язали. Однак ельфійці щогодини гіршало. Її кидало то в жар, то в холод, вона важко дихала, губи пересохли. Дівчата й Інтар по черзі сиділи біля неї, міняли пов'язки, намагалися її напувати… Ельфійка ковтала, кашляла, частина теплого травника виливалася на постіль… Дівчина то вся тремтіла, то скидала ковдри, скаржачись, що горить ізсередини.

До світанку стало зрозуміло: самі вони Теллі не врятують.

Інтар кинувся до хазяїна:

— Треба покликати лікаря! Гарного лікаря!

— З глузду з’їхав! — огризнувся Хариз. — Лікар відразу золотих із десять запросить тільки за те, що погодиться з'явитися сюди. А вже за те, що буде її лікувати, й зовсім сотню може захапати. Ні вже. Не стану я грішми розкидатися.

— Але вона ж помре! — в розпачі закричав хлопчисько.

— Я нову куплю. У притулках їх досить, а двадцять золотих мені цей козел носатий сплатив. Дешевше вийде, ніж витрачатися на лікаря, — байдуже знизав плечима трактирник.

Інтар кинувся до дівчат.

— Ірту, Дайру… Лікаря треба! Хазяїнне хоче гроші витрачати… каже, дорого вийде!

— Ну… та він правду каже… — пробурмотіла Дайру. — Тут рана он яка… Якщо й кликати лікаря, то вченого… А такі сотню запросять, а то й дві…

— Усі під Небом живемо й із волі Неба вмираємо, — зітхнула Ірту. — Видно, доля її така.

Інтар отетерів:

— Ви… ви що?.. Я думав — ви їй подруги.

Ірту розвела руками:

— Вона гарна, міркує непогано, ми її любимо… Тільки грошей у нас від цього не додається.

— То у вас нема? Але я думав…

Дайру обійняла його за плечі:

— Інтаре, ти зрозумій… Мені вже двадцять років, Дайру — двадцять два. Ми зібрали по півтори тисячі золотих кожна. Навесні нас далекі родичі до себе кличуть у селище під Кхаабром, погостювати. А в них сини, племінники — й не бідні. Земля, свої будинки, господарство… А ми дівчата гарні, розумні, не білоручки. І грошей із собою в дім принесемо, хоч і не дуже багато, та не так уже й мало. Ось вони й не зважатимуть на те, що в нас уже інші чоловіки були — а скільки їх було, ми й не скажемо. Без цих грошей ми навряд чи кому потрібні. А так… Нам життя своє треба влаштовувати. Інтаре, ми в цьому трактирі давно вже: я з чотирнадцяти років, Дайру — з шістнадцяти. Скільки ми ще протримаємося? Років за три зовсім нікому не потрібні будемо. А ми гарного життя хочемо, Інтаре. Чоловіків, дітей, спокійної старості. Ну, а Теллі… Вона ж усього-на-всього ельф. Та можливо, їй уже ніякий лікар і не допоможе, хай і найкращий. Відмучиться й сама…

Остовпіло слухаючи це, Інтар висмикнув своє плечем з-під руки дівчини.

— А вона вас любила! Вона б для вас останнє віддала! — викрикнув злобливо.

І побіг до дверей, на ходу хапаючи плаща. Слід було поквапитися! У храм!

Жучок цього разу не встигав за своїм маленьким хазяїном, хоч і біг за ним, не шкодуючи лап. Хлопчисько примчав до дверей храму, коли вони ще були замкнені, й не даючи собі відхекатися, почав бити в них обома кулаками. Він знав — жерці живуть при храмах і Світлий Халир має бути тут!

Відімкнув Інтару спочатку сторож, заспаний і невдоволений тим, що його тривожать вдосвіта.

— Чого тобі? — буркнув сторож.

— Мені потрібно бачити Світлого Халира! Будь ласка! Це життя або смерть!

Інтар навіть не розібрав до пуття відповіді сторожа — просто кинувся у відчинені ворота й помчав до невеличкого будиночка небесного кольору.

Там на його стукіт відімкнули відразу. Світлий Халир у похапцем накинутому одязі (звичайному білому одязі жерця, не ритуальному світло-блакитному, в якому з'являвся на службі в храмі) здивовано втупився в хлопчика:

— Інтаре?

— Так, я. Світлий, лихо! Мені б мої гроші й… і ще треба, тому що Теллі вдарили ножем у трактирі вчора ввечері, випадково, п'яні посварилися, а вона під руку трапилась, їй тепер зовсім зле, вона помре без лікаря, а лікаря кликати Хариз не хоче — каже, дорого, нема чого гроші витрачати, й грошей нема, тільки в мене! — на одному подиху випалив Інтар.

Жрець наморщив чоло, доходячи до змісту цієї плутаної промови:

— Теллі? Хто це?

— Ельфійка! Вона ще до тебе приходила, Світлий…

— Кгм, не пригадую… У мене, бачиш, безліч важливих справ, я не можу пам'ятати кожного.

Інтара пересмикнуло. Але він поквапливо промовив:

— Гроші. Мої гроші! Будь ласка, швидше!

— Так, так, звісно…

Жрець увійшов у будинок і повернувся, виніс Інтару його згорток. Той схопив його.

— Спасибі!

— Ну що ж, іди. Адже ти, я бачу, квапишся.

— Так. Тільки… — Інтар зважився повторити: — Світлий, цих грошей може не вистачити на лікування. Будь ласка… ти ж збираєш на лікарню, я знаю. Будь ласка, дай мені з тих коштів хоч півсотні!

На обличчі жерця відбився неймовірний подив:

— Інтаре! Такого я від тебе не очікував. Ці гроші не мої. Вони призначені для лікарні, для того, щоб рятувати людей від смерті.

— Але ж і Теллі вмирає!

Світлий Халир з досадою смикнув плечем:

— Інтаре, зрозумій. Лікарня — це велика, справжня справа. Я не можу витрачати призначені на неї кошти на якихось ельфів…

Хлопчакові здалося, що під ногами земля розійшлася.

— Але Теллі не якась! Вона гарна! Їй потрібно допомогти!

— Інтаре, лікарня створюється для сотень людей. Я не можу роздати ці гроші по десятку, по півсотні монет кожному, хто хворий зараз у місті, тому що тоді лікарні не буде й не буде кому полегшити страждання великої кількості людей у майбутньому.

— Але ж Теллі погано зараз! Сьогодні! Як ти можеш бути таким жорстоким, Світлий! — Інтар немовби зі стіною говорив. Жрець, як і раніше, був спокійний.

— Ти дурний хлопчисько, Інтаре. Ти кричиш на служителя Неба, обвинувачуєш у жорстокості. Але я тобі пробачаю, ти просто дурне дитя. Зрозумій очевидне — нікого не хвилює одна ельфійка. У світі нічого не зміниться від того, буде вона жити чи помре. Якщо ж бажаєш зробити світ кращим, старайся заради багатьох. Чуєш, заради тих, кого безліч, а не заради когось одного. Одиниця — дурниця, одиниця — ніщо.

В Інтара зашуміло у вухах. Світло — блакитне небесне склепіння — постало перед очима… І розсипалося, дзенькаючи, на тисячі скалок, немовби від удару ковальським молотом.

— А щоб ти здох, козел старий! — хлопчисько плюнув на білий балахон жерця й помчав до воріт.

Там його, вихляючи хвостом, зустрів Жучок, який зовсім не розумів, чому зчинилися такі галас і біганина.

Інтар підхопив цуцика на руки. Він біг так, що серце з грудей вистрибувало, поки не побачив найманий візок, у який і вскочив з розгону.

— Тобі куди? — ліниво поцікавився погонич сірого віслючка.

— Лікаря треба… — від надто швидкого бігу навіть груди заболіли. — Найкращого тут у околиці… Знаєш?

— Ну, знаю…

— Туди якнайшвидше… На твоєму візку чи пішки? — Інтар досі не міг відхекатися.

— А що сталося? — запитав погонич.

— У мене сестра вмирає! — у розпачі закричав хлопчик.

— А… тоді сиди. За золотий вихором домчу!

— Буде, буде золотий! Тільки не обдури!

— За свої слова відповідь тримаю! — погонич ударив віслюка, гримнув на нього — й Інтар тільки вхопився за бортик та другою рукою притис до себе Жучка, так стрімко вони рвонули з місця.

…Інтар раніше десь чув, що віслюки бігати вміють.

Але щоб так швидко — й подумати не міг.

Розділ 5

Де вони звернули з цієї вулиці з довгими, обшарпаними приосадкуватими будиночками на іншу, набагато більшу, широку та чисту, Інтар не розгледів. Він тільки здивувався, коли побачив по обидва боки широкі двори з ґратчастими огорожами, доглянутими садами й будинками з білого каменю. Це вулиця теж була приморською, але значно багатшою. Тут вочевидь жили заможні люди.

Візок зупинився біля одного такого будинку.

— Ну, ось тобі й лікар.

— Спасибі! — Інтар вручив погоничеві витягнутий зі згортка золотий і кинувся до огорожі.

Біля хвіртки висів дзвіночок, і хлопчисько почав запекло смикати за мотузку. Дзенькіт, чистий і високий, рознісся далеко. З будинку вийшла літня повна жінка в простій строгій сукні й білому фартусі. Волосся вона сховала під темним, щільним запиналом.

Жінка спустилася сходами, підійшла до огорожі та з неприязним подивом глянула на скуйовдженого спітнілого розпашілого хлопчиська.

— Що тобі тут потрібно? — запитала холодно.

— Лікаря! Мені дуже потрібен лікар, шановна пані, будь ласка!

Жінка трохи повагалась і відімкнула хвіртку.

— Ну, заходь. Собаку залиш тут.

— Добре. Жучок, сидіти! — він посадив цуцика біля огорожі. Той крутнув хвостом і залишився чекати.

Жінка повела Інтара в будинок. Там було пишно: візерунчаста підлога, м'які фотелі, широкі вікна, всілякі вази та статуетки на полицях і на підлозі, і все це блищало від чистоти. Хлопчика ввели в кімнату, повну книг, де за столом сидів і щось писав високий, повний, лисуватий чоловік.

— Пане, це до вас, — незворушно промовила жінка.

Чоловік озирнувся — й Інтар зойкнув.

Це був той самий вусань, котрий грозився відрубати Інтарові руку, той, кого Жучок схопив за ногу!

Хлопчик відступив кроків на два. Вусань підвівся: він теж упізнав Інтара.

— А тобі чого тут треба? — у його голосі не було нічого доброго. Хлопчисько вже хотів рвонути подалі звідси, але згадав про Теллі. Скільки ще доведеться шукати іншого лікаря? І… якщо буде пізно?

Якщо вже пізно?.

Від цієї думки Інтара немов цебром холодної води облили. Він раптом перебоявся.

— Мені лікар потрібен! — проговорив зривистим дзвінким голосом. — Дуже потрібен! Хочеш, шановний, потім мене варті здаси, тільки ходімо зі мною! Теллі рятувати треба!

Лікар якийсь час мовчав, розглядаючи хлопчиська.

— Що там у тебе сталося? — запитав він так само суворо, недовірливо суплячи густі брови. Але хоч запитав…

— Теллі поранили в груди ножем, і вона вмирає, — відчеканив Інтар. — Це в трактирі «Золотий Місяць». Теллі — ельф, але вона дуже гарна! Врятуй її! У мене є гроші!

Недовге мовчання.

— Гаразд, — темні, строгі очі лікаря пильно дивилися на Інтара, — я поїду з тобою, хлопчик, і дуже сподіваюся, що ти не брешеш мені. Для твого ж блага, — лікар обернувся до повної жінки, що стояла тут і досі, осудливо дивлячись на Інтара. — Нехай запрягають. Я зараз зберу все необхідне, — потім звернувся до хлопчика: — Покажеш дорогу.

Інтар знову кивнув. Він так і стовбичив, поки лікар відкривав шафи зі скляними дверима, виймав звідтіля якісь зілля в темних суліях, діставав білі смуги тканини… Все це вклалося в сумку. Потім лікар подався до виходу, Інтар поквапився слідом.

Біля огорожі вже стояв візок зі знайомим коником і кучером. Лікар забрався в нього. Махнув рукою Інтару, щоб той сів поруч із кучером. Але тут заскиглив залишений хлопчиком Жучок. Інтар схопив його на руки.

— Це мій пес! — пояснив він, піднімаючись на передок. Лікар кивнув.

— Пам'ятаю твого пса. Зубатий. І друг вірний. Ну, й куди ж їхати?

І тут Інтару стало страшно: він же не пам'ятав дороги…

Але розгубився хлопчик тільки на мить: міркував нині разів у десять швидше, ніж звичайно.

— Туди спочатку, де у вас колесо злетіло, де я попався, шановний! А відтіля я покажу!

— Рушай, — звелів лікар. Кучер теж добре запам'ятав той випадок. Візок покотився бруківкою.

Інтар страшенно боявся, що не зможе знайти дороги. Але поступово упізнавав місця й заспокоювався: ні, відшукає і покаже.

Від пам'ятного місця хлопчик швидко вказав, як їхати. І ось візок уже перед трактиром.

Лікар поморщився, виходячи: Небом забуте місце, сморід і нечистоти… Тим більше, що хлопчисько ще й провів його чорним ходом, побоюючись зустрічі з Харизом. Обережно вони зійшли сходами.

У кімнаті Теллі сиділа Ірту, як могла, намагалася полегшити муки ельфійки. Побачивши незнайомця, дівчина здивовано охнула.

— Це лікар, — заспокоїв Інтар.

Ірту відступила.

Лікар підійшов до ліжка Теллі, відкинув ковдру, розмотав пов'язку й оглянув дівчину. Насупився, дістав кілька пляшок із настоями, голки, нитки.

— Я промию та зашию рану, але цього буде замало, їй би краще лікуватися в спокої. При моєму домі є невеличка лікарня…

— І… скільки триватиме лікування, у що це обійдеться? — запитав Інтар.

— Скільки буде потрібно їй. Близько місяця… півтори сотні золотих, приблизно.

Хлопчик охнув. Серце обірвалося.

— У мене… в мене тільки… тільки сорок… сорок два. І… Теллі не моя… Вона належить трактирникові…

Лікар розвів руками:

— Стривай, я промию та зашию рану, на це твоїх грошей вистачить. Тоді поговоримо про решту.

Він узявся до справи. Спочатку дав Теллі понюхати ганчірку, змочену рідиною з різким запахом, від чого ельфійка впала в ще глибше забуття. Потім заходився коло рани. Інтар відвернувся й навіть замружився: від думки, що голку встромляють у живе й прошивають нитками, йому стало недобре. Хлопчик помітив, що й Ірту намагається не дивитися теж. А лікар шив так, начебто перед ним були не дівочі груди, а яка-небудь розпорена сорочка.

І скінчив він досить швидко. Потім рану знову замотав чистими смугами полотна.

— Ну ось. Хлопчику, — покликав Інтара, — поки що все.

Інтар боязко наблизився. Ірту й собі підступила ближче. Теллі була дуже бліда. Вона, здається, спала.

— Отямиться, певно, ввечері. Можливо, що й уночі. Нехай хто-небудь залишиться чергувати біля неї, — промовив лікар.

— Скільки коштує робота, яку ти виконав, шановний? — тихо запитав Інтар.

— Тридцять золотих, — коротко відповів лікар.

Хлопчик мовчки відрахував гроші. Він простяг їх лікареві, але той перехопив його за зап'ястя.

— Я можу здогадуватися, де ти їх узяв, чи не так? — запитав тихо, нахиляючись, щоб дивитися хлопчиськові у вічі.

Той закусив губу. Кивнув.

— Так.

— А тоді ти для кого старався? Адже це трапилося недавно.

— Я для себе, — смикнув плечем Інтар. — Я додому хотів поїхати. Я в Столиці живу, а сюди через власну дурість потрапив. Але вчора з нею таке сталося, — кивнув на Теллі, — а в мене тільки сорок. Я думав — може, вистачить… Дурень я.

Лікар мовчав.

Тут Ірту боязко торкнулася до його рукава:

— Високоповажний пане лікарю… а скинути трохи не можна, га? Із цих півтори сотень?

Інтар стрепенувся. А раптом погодиться!

Лікар відповів трохи згодом:

— Я міг би взяти з вас півціни. За умови, що хазяїн ельфійки погодиться на лікування.

— Ой, та погодиться він, якщо йому це ні мідяка не коштуватиме! — Ірту махнула рукою.

— Але півціни — це… це сімдесят п'ять… — промовив Інтар. — А в мене…

— А в нас теж! — вигукнула Ірту. — Зачекайте хвилинку!

І вибігла з кімнати.

Інтар боявся вірити собі. Він підійшов і обережно погладив тонку руку Теллі. «Видужуй, сестричко… ну, будь ласка, чуєш? Повернися, га?»

Хлопчисько не вимовив ні слова вголос, проте йому здалося, що душа Теллі — мала, тутешня, яка ще там, але вона є — тремтливий струмок блакитнуватого диму — чує його та озивається.

Повернулася Ірту зі жменею монет.

— Даруйте, високоповажний пане лікарю. Ось тут тридцять п'ять золотих. Від мене й від моєї сестри Дайру.

— Ірту! — зойкнув Інтар, відчуваючи, як кров долила до щік. Дівчина винувато посміхнулася йому.

— А ти думав — ми зовсім звірі?

Інтар захоплено дивився на неї, відчуваючи, як обличчям розпливається посмішка, а всередині стає легко… немовби зараз полетиш! І в напівтемній кімнаті з зачиненими віконницями ніби засяяло сонце.

— Пробач, Ірту… Пробач… — прошепотів він, відчуваючи, як защипало очі. Він ладен був крізь землю провалитися через кинуті їй нещодавно бридкі слова.

— Ой, та годі тобі! — відмахнулася дівчина, червоніючи, й почала поправляти на Теллі ковдру.

Лікар тим часом порахував і сховав гроші. Інтар вручив йому ще десяток золотих на додачу до вже відданого — тепер у хлопчика залишився тільки один.

— Ну що ж, — сказав лікар, — я перевезу ельфійку до себе сьогодні ж, однак треба колись поговорити з її хазяїном. Ти відведеш мене до нього? — запитав у Інтара.

І тут хлопчисько зрозумів, що саме цього зробити не може.

— Ірту, ти відведи, гаразд? — промовив він швидко. — Я… я зараз! Мені треба!

Він кинувся за двері — й униз, у свою комірчину. От зараз Хариз про все дізнається, запитає, хто сплатив за лікування — а Ірту чи лікар скажуть: сорок золотих віддав Інтар. І?.. Хазяїн же впевнений, що в хлопчиська не може зібратися більше десяти-п'ятнадцяти монет — звідки решта? Він зрозуміє, що Інтар обманював його, а тоді…

Авжеж, їм із Жучком треба втікати. Зараз. Негайно.

Інтар похапцем пхнув у сумку речі, свиснув собаку — й вибіг із чорного ходу «Золотого Місяця», а звідтіля — провулками й підворіттями, під настирливим дрібним дощем, подалі, якнайдалі від місць, де його може побачити й відловити Хариз.

Уже, напевно, настав вечір. Зрозуміти це за сонцем було неможливо — воно залишилося десь там, далеко, за сірими хмарами, й повітря теж стало сірим, як земля й небо — але Інтар здогадався, що вже нерано, бо люди поспішали по домівках. Хлопчисько як утік, так і блукав під дощем: відпочив від нього тільки в харчевні, де купив миску гарячого м'ясного супу з коржем для себе, а для Жучка за пару мідяків — кілька великих кісток. Довелося розміняти золотий, і тепер у сумці в хлопчика лежала важка купка монет, але як же ненадовго цього могло вистачити…

Інтар почувався дуже стомленим, у нього злипалися очі. А на додачу він наскрізь промок і почав чхати, та й у горлі щось шкребло…

Він не знав, що робити: витратити гроші на нічліг? То вже завтра до вечора не буде чого їсти. Можна, звичайно, знову половити рибку… Але для цього потрібна ясна голова.

Інтар поміркував і зрозумів, що зараз найважливіше для них із цуциком — виспатися. Тому в якомусь трактирі він найняв кімнатку за шість срібних, і до цієї ціни входив кухоль гарячого травника, якого хлопчисько з задоволенням спорожнив — і заснув, щойно впав на ліжко. Жучок влаштувався поруч на підлозі. Йому снилися смачні баранячі кістки, які чомусь розбігалися врізнобіч, як тільки він збирався схопити хоч одну, й цуцик скиглив і перебирав лапами уві сні — намагався їх наздогнати, але так за цілу ніч і не схопив жодної.

На ранок Інтар прокинувся пізно. Йому було кепсько: голова розколювалася, горло — ніби наскрізь продерли, та й далі били пазурами по розідраному, ніс був забитий… Хлопчик спробував сісти й виявив, що кімната похитується, розпливається перед очима.

Він застогнав. Жучок скочив, підбіг, лизнув руку й запитливо дзявкнув.

— Погано мені, — пробурмотів хлопчик, — ой, погано… Дощ клятий, щоб його…

Інтар насилу тримався на ногах від кволості, але треба було йти: за кімнату він заплатив до полудня й незабаром його просто викинули б звідти.

Хлопчик абияк одягся і разом із Жучком обережно зійшов сходами. Йому здалося, що здолав він не десять щаблів донизу, а сотень із п'ять, і всі — до Неба… Інтар упав на лаву, відчуваючи, що весь змок, а в голові начебто молоточки дрібні стукотять… Він попросив служницю принести йому травника й гарячого супу, а Жучкові — якомога більшу кістку. На це пішло майже все, що лишилося в нього: три срібняки й чотири мідні монетки. На чотири, які залишилися, хлопчик купив хліба.

Від гарячого трохи полегшало, але тільки поки він не рушав з місця. А піти врешті-решт довелося: служниця спочатку невдоволено позирала на хлопчиська, що сидів над порожньою мискою, а в обідню годину, коли трактир наповнився людьми, просто виштовхала його, взявши за комір, щоб звільнити місце для завсідника-майстра.

Надворі, як і раніше, періщив дощ, але Інтару було спекотно, мовби в його грудях бушувало полум’я. Хлопчик спітнів і скільки не підставляв розпалене обличчя під струмені холодної води, голова була такою само гарячою і важкою.

Він брів, сам не знаючи куди, спотикаючись і натикаючись на людей, мовчки відходив від тих, що лаялися. Про те, щоб роздобути грошей звичним способом, і мови не було: де там, коли кожна рука важила більше десяти мір, а голова — й усі півсотні.

Жучок теж промок наскрізь, з його шерсті стікала вода. Цуцик дріботів поруч із другом, тривожно косуючи на нього: відчував, що хлопчикові зле.

А Інтар усе йшов і йшов, і йшов… Змушував себе пересувати ноги, хоча вже не бачив як слід нічого перед собою, — тільки щоб рухатися, і врешті-решт просто звалився в провулку, біля кам’яної огорожі якогось будинку. Жучок підбіг, заскиглив, почав тицяти в Інтара носом, облизувати його обличчя, торкати лапою, тягти за одяг, але все марно — хлопчик не вставав. Він чув вереск і скімлення цуцика, однак не в змозі був змусити себе навіть поворухнутися: тіло стало таким важким, що й не підняти, а навколо запала темрява.

Пізніше, ввечері, повертаючись додому, жінка почула дивні звуки: скавуління та плач. Вона пройшла трохи далі від свого будинку й побачила наскрізь промоклу дитину, що лежала долілиць. Біля хлопця валялася сумка, а поруч сидів маленький кошлатий цуцик із гострою мордочкою і темною злиплою шерстю та вив уголос.

Він побачив жінку, побіг їй назустріч, заскімлив, загавкав, став на задні лапки, передніми дряпаючи та замурзуючи їй пелену.

Жінка довго не думала. Постукала до одного з сусідів і з його допомогою перенесла хлопчика у свій дім, роздягла та вклала в ліжко, під яке негайно прослизнув Жучок. І навіть миска м'ясної юшки з величезною мозковою кісткою не змусила пса полишити свій пост.

Інтар прокинувся від собачого гавкоту. Із натугою розплющив очі (повіки та вії чомусь злиплись і не бажали розмикатися) й побачив себе в незнайомій кімнаті, на ліжку. Хлопчик рвучко сів, і голова відгукнулася гудінням. Інтар узявся за чоло.

— Що ж це таке… Жучку! Жучку, припини!

Цуцик підстрибував і гавкав на двері, але коли почув голос хлопчика, обернувся й щодуху кинувся до нього. Навіть застрибнув на ліжко, на коліна до Інтара, та заходився несамовито вилизувати його. Хлопчисько пригорнув до себе кошлате тільце пса.

— Тихше ти, тихше! Ай, залижеш до смерті! Жучку! Тихо ти, кому сказано!

Нарешті пес вгамувався й хлопчик зміг огледітися.

— Де це ми?

Кімнатка виявилася ненабагато більшою за комірчину під сходами в «Золотому Місяці». Тільки тут було чисто, ніде ані порошини, велике вікно закривала біла легка фіранка. У кімнатці стояли ліжко, на яке вклали Інтара в чому мати породила, скриня й триногий табурет, на табуреті — глиняний глечик і кухоль. На вибіленій стіні висіло вишивання в дерев’яній рамці: квітуча лука.

Інтар знайшов на ліжку, в ногах у себе, рушника. Підвівся, обмотав його навколо стегон, на тремтячих ногах дійшов до табурета. У глечику було молоко, й хлопчик без довгих міркувань налив кухля спочатку собі, а потім Жучкові: цуцик був привчений пити з чашки й зараз хлебтав із задоволенням.

Хлопчик ще раз озирнувся. Потім підійшов до дверей і прислухався. Жучок підійшов слідом, дзявкнув. У відповідь пролунало розгніване шипіння.

Здивований Інтар відчинив двері. За ними сидів величезний рудий кіт. Щойно в двері простромилася собача морда, кіт підхопився, вигнув спину й знову засичав. За ним Інтар розгледів ще двох менших котів: чорно-білого, смугастого, та триколірне кошеня…

Ошелешений хлопчик зачинив двері.

— Котяча країна, га, Жучку?.. — звернувся він до цуцика. Той обурено загавкав. Інтар присів і погладив його: — Ну, тихо, тихо… Дай подумати…

Він знову забрався на ліжко. Йому було ще недобре: хоч більше не кидало в жар, але кволість у всьому тілі залишалася. І в голові паморочилось.

— Хтось тут живе, не тільки ж коти, — розсудив він. — Ось що, Жучку, ти сиди тут, а я піду пошукаю господарів.

Цього разу Інтар обережно став на підлогу та вийшов із кімнати.

Першим, що він побачив, були коти. Десятків зо три чи чотири котів найрізноманітнішого віку й масті. Вони ходили по кімнаті, спали на підвіконнях, на скринях і на підлозі, сиділи на дивані і в одному з двох плетених крісел. У другому відпочивала жінка похилого віку, невисока на зріст. Вона підвелася, коли побачила хлопчика.

— А, прокинувся. Ну, і як ти? — запитала вона привітно. У неї були рожеві щоки, сиве волосся та зморщені руки.

Інтар зніяковів. І собі посміхнувся.

— Добрий день, шановна пані. Я… ну, так, прокинувся. А як я сюди потрапив? Я пам'ятаю, що прямував вулицею…

— І видно, тобі стало зле. Я знайшла тебе на землі. Твій пес мене покликав: він так плакав…

— Жучок? Отакої! Хоча він страшенно розумний звір!

— Не сумніваюся, — промовила жінка. — Ти знайшов молоко?

— Так, ми попили, спасибі… Ой, скільки кішок тут у вас…

Кошеня місяців чотирьох підбігло до Інтара й почало нападати на його ногу.

— Ай! Він кусається! — зубки в маляти були гостренькі…

— Пушку, не можна! — жінка взяла на руки кошеня. — Він ще маленький. Він грається.

— Угу, — хлопчик кивнув.

Жінка оглянула його.

— Твій одяг я випрала й висушила. До вечора буде готовий, а поки ось візьми, — вона зняла з крісла напинало, що пахло котами, — загорнися в нього.

— Дякую! — Інтар із задоволенням загорнувся. Було холодно.

— А ти чому в таку годину був на вулиці? — і далі розпитувала жінка. — На волоцюгу не схожий…

Інтар зам'явся. Розповідати про те, що сталося насправді, зовсім не хотілось. Він знизав плечима.

— Тепер я волоцюга. Служив в одному місці, та вигнали. Причепилися, сказали, що краду…

— А рідні в тебе є?

— Нема. Може, десь далеко. А отут — нема, — й хлопчик навіть не збрехав.

— А звати тебе як?

— Інтаром. А тебе, пані?

— Ерайшею, — жінка посміхнулася. Інтар засміявся: у столиці це слово вимовляли трохи інакше, але господині цього дому таке ім'я дуже пасувало!

— Виходить — кішка?

— Так. Кішка і є, — вона погладила білого кота, що терся об її руку. — Сусіди кажуть, що я збираю котів із усього Кхаабра.

— Коти — звірі гарні, — зауважив Інтар. А що ще тут було казати?

За дверима знову загавкав Жучок.

Пані Ерайша повернула сиву голову в той бік:

— Ти можеш пожити в мене, поки не зміцнієш. Допомагатимеш по господарству. Тільки пса твого доведеться посадити на ланцюг у повітці, інакше він розполохає моїх котів.

Із цим сперечатися було важко, й Інтар кивнув погоджуючись. Уже знайоме кошеня підійшло знову, щоб обнюхати його, та почало торкати м'якою лапою пальці на нозі.

Пані Ерайша виявилася жінкою непоганою. Вона дала Інтару відпочити, скільки йому було потрібно. Днів зо два хлопчиськи тільки те й робив, що їв, спав та бавився з кошенятами: вони полювали на його руки й волосся, сміливо кидалися на рух під ковдрою і радісно стрибали за гілочкою на міцній нитці, яку Інтар відкидав у куток і починав потроху підтягувати до себе.

Першої ж ночі кілька кошенят прийшло потупцювати по хлопчикові та спихати його з подушки. Насилу відвоював він собі краєчок, а кошенята вляглися навколо його голови, згорнулися клубочками й голосно замуркотіли.

Жучок завив би від обурення, дивлячись на таке, але його дійсно довелося першого ж день замкнути в повітці. Цуцик нічого не розумів, поки Інтар не вийшов, не зачинив за собою двері на засувку — тільки тоді Жучок підбіг, почав шкребтися й гавкати. Хлопчикові було до сліз шкода собачки, але вибору не залишалося. До того ж, повітка була велика, тепла, із земляною підлогою, там було й де побігати, й де лапу підняти, поки Інтар трохи оклигає та зможе гуляти з псом. Але навіть незважаючи на жахливу кволість у перші дні, Інтар тричі на добу притягав Жучкові повну миску каші на м'ясному бульйоні (пані Ерайша не скупилася для своїх котів) і води. Спочатку цуцик не торкався до їжі й намагався вискочити слідом за хлопчиком, але той не дозволяв, і Жучок впокорився. Люди — створіння вперті: якщо вже вони чогось хочуть, простіше послухатися… Інтар був радий, що цуцик опам'ятався: йому навіть походи від будинку до сараю з їжею давалися спочатку заважко: після них боліло все тіло, макітрилася голова, піт лився градом.

Пані Ерайша напувала Інтара травами та розтирала якоюсь маззю, від якої жар розливався по всьому тілу, а вогонь усередині вгасав. Завдяки цьому хлопчик уже на шостий день відчув себе зовсім добре, але він був усе-таки ще досить кволий. Та й куди подітися взимку? Тим більше, що грошей у нього однаково не було. Тому Інтар не поспішав…

Минуло двічі по дев'ять днів, і до хлопчика повернулася колишня бадьорість. Він намагався допомогти добрій господині: прибирав, підмітав і мив підлогу, годував і розчісував кішок. Коли остаточно зміцнів, почав носити воду, ходити на базар. Знаходив час і для того, аби погуляти з Жучком.

Пані Ерайша була задоволена пожильцем. Сама вона займалася вишиванням і була гарною майстринею. Вишивала картини, найчастіше — портрети чи ще щось на замовлення. Не для знаті, зрозуміло, однак для людей цілком заможних, серед яких були й ремісники, й торговці, навіть траплялися землевласники та володарі суден. Вони добре платили, й жінка не бідувала. Інтар незабаром дізнався, що в її замкненій скриньці лежить кілька сотень золотих на чорний день, але ніколи не дозволив би собі взяти в пані Ерайші без дозволу навіть мідну монету, хоча часом руки й свербіли… Хлопчикові щодалі більше хотілося повернутися додому, йому було страшно й тривожно. Чого боїться, він і сам не знав, але з нетерпінням чекав весни. У перший же її місяць дощі повинні були припинитися, тоді б він за кілька днів бродячого життя добув грошей і…

А поки що Інтар вивчав місто. Ні, не сам, звичайно, блукав — але розпитував пані Ерайшу. А вона прожила в Кхаабрі все життя, тож охоче ділилася з хлопчиком усім, що знала.

Розділ 6

Кхаабр, як зрозумів Інтар, ділився на кілька частин. Біля моря розташовувався порт, і ця частина міста плавно перетікала в торговельну, котру розсікало надвоє Місто Примар — квартали, де років двісті тому спалахнула страшна хвороба, котра косила людей десятками. Тоді квартали ці були заселені здебільшого поденними робітниками, пралями, сміттярами й мітлярами, і сусідили, як і нині, з торговцями й кількома ремісничими гільдіями. Звідтіля люди, які тільки-но довідались про хворобу, дуже швидко втекли, а тодішній голова міста зробив те, про що й сьогодні розповідали тільки ближче до ночі, щоб уже налякатися, як слід: наказав одним стражникам оточити квартали, де лютував мор, а іншим — пройти вулицями, вичищаючи геть усе вогнем і крицею. Говорили, що кхаабрські маги захистили стражників від зарази. Так чи інакше, після цієї страшної різанини хвороба відступила. Про загибель самого міського голови розповідали легенди: то буцімто душі вбитих доконали його, то хвороба наздогнала за кілька десятків літ по тому його єдиного з усього міста, а за ним — і стражників… Але, швидше за все, всі або більшість із них спокійно дожили свого віку й померли у своїх ліжках.

А Місто Примар як стояло, так і залишилося — порожнє й тихе. Навіть волоцюги уникали ночувати у його напівзруйнованих будинках.

Інтара аж пересмикнуло, коли він почув цю історію, але потім хлопчик подумав, що таке місце на випадок чого стане й нічлігом, і схованкою. Примар убитих Інтар не боявся, тим більше, що перед ними й не був ні в чому винен.

На схід від страшного місця тяглися міські нетрі. А на захід — ремісницькі й торговельні квартали сягали аж внутрішньої стіни Старого Міста, розсипані навколо нього.

Інтар здивувався, що й у Кхаабрі було Старе Місто й внутрішня стіна, але пані Ерайша пояснила: нічого дивного в цьому немає.

— Бачиш, хлопчику, Імперію заснували воїни. Колись на цих землях перебували десятки дрібних держав, їх навіть країнами назвати смішно. Але одного разу якась країна здолала іншу в крихітній війні та приєднала до себе… Потім захопила третю й так далі… Кажуть, рід Імператора ведеться не перериваючись ще з тих часів. Тоді війни були звичайною справою, ось чому кожне місто неодмінно оточувала висока й неприступна стіна. Коли Імператори об'єднали безліч країн в одну, величезну, з єдиним зведенням законів і спільною для всіх мовою, настав мир — і він зберігається нині. Імперія ні з ким не воювала вже кілька сторіч, якщо не брати до уваги сутичок із варварами на східних і північних кордонах… Ну, отож, коли припинилися війни, людей почало народжуватися більше, розвивалися торгівля, ремесла, розрослися міста… І за колишніми фортечними стінами почали зводити нові будинки, прокладати вулиці… Ось чому в кожному великому місті ти знайдеш і мале, набагато стародавніше. Їхні долі відрізняються, але не особливо. От у Столиці — що розташовується за внутрішньою стіною?

Інтар замислився.

— Палац Імператора. Там живуть ці… ну, хто при його дворі служить… Та інша знать. До пуття я не знаю, вже мене б туди ніхто не пустив…

— От і в нас за стіною живе міський голова, в руках у якого міська скарбниця, ще дехто зі знаті, будинок суду там-таки… За стінами ховають те, чим Імперія найбільше дорожить, — владу, багатство.

— Виходить, усі гроші за стіною? — посміхнувся Інтар.

— Та ні, звісно. Он і в наших кварталах не бідні люди живуть. А в тих, хто гроші не золотом, а перлами рахує, садиби в Західному Кхаабрі, — там і зелено, й ставки рукотворні, й гарна морська затока…

Інтар кивав. Ось куди треба буде поткнутися, щойно весна настане. За один день справи не зробиш, придивитися доведеться. Ну, нічого, як-небудь три-чотири ночі переб'ється на вулиці. Пані Ерайші відкриватися він не збирався — вона допомогла бездомному хлопчиськові, але вже злодія точно переховувати не стала б. А якби він приніс у її дім гроші, а вона випадково їх знайшла… Інтар не знав, чим би це скінчилося, але й перевіряти не збирався. Випадку з Харизом йому вистачило.

Тож краще він навесні розпрощається з доброю пані.

Зробити ж схованку де-небудь у Місті Примар, а жити в пані Ерайші, поки не збере потрібну суму, хлопчик теж не хотів — примари примарами, а все-таки краще він грошики ночами сам стерегтиме від живих людей. Так спокійніше. Та й коти Інтарові, зізнатися, вже остогидли, й Жучкові набридло майже постійно сидіти замкненому в темній повітці. Навесні треба було йти геть.

Весна настала несподівано. Вона наступила на хребет дощовій зимі, разом зломила його. Сонце тріумфально засяяло одного ранку й більше вдень не зникало. Замість важких хмар наввипередки з теплим вітром ганялися одне за одним пухнасті, мов кошенята, хмаринки. Калюжі підсохли за кілька днів, і широколисті кущі обсипало величезними червоними та жовтогарячими квітами. Світ став теплим і радісним, тож Інтар почувався в ньому вже доволі затишно.

— Мені час іти, пані Ерайше, — сказав він якогось ранку за сніданням. — Красно дякую за турботу, тільки я не можу назовсім тут залишатися.

Жінка кивнула.

— Я б залишила тебе, якби не твій пес. Але, думаю, ти не зможеш розлучитися з ним, так само як і я з жодною із моїх кішок.

— Так і є, — кивнув Інтар, — тож я пішов збиратися.

Жінка його не затримувала. Вона звикла до хлопчика, однак ніяка дитина не могла посісти в її серці місця, відведеного котам. Тому розлучилася вона з Інтаром без сліз, дала йому в дорогу баклагу з водою, їжі днів на два та три золоті міддю. Хлопчик щиро подякував. Але ось хто справді радів, що вони йдуть, то це Жучок. Цілу зиму він прожив у повітці, в будинку з мерзенним котячим запахом, гуляв тільки на мотузці й навіть жодного разу не зміг загнати на дах хоча б одного кота! І наче цього мало — від його хазяїна й друга теж пахло кішками, на одязі часто виявлялася котяча шерсть! Цуцика це страшенно обурювало. І ось нарешті він знову вільно біг поруч із Інтаром, і вони йшли усе далі й далі від Будинку Котів. А ще була весна. Жучок кружляв по бруківці, підскакував і голосно гавкав від надміру почуттів.

Інтар ішов до Міста Примар. Він розраховував, що дістанеться туди до вечора, підшукає місце для нічлігу та схованки. А вранці подасться в Західний Кхаабр.

Хлопчик проминув кілька ремісницьких і торговельних кварталів, і що ближче він підходив до Міста Примар, то менше ставало відчинених крамниць, житлових будинків і людей на вулицях. Ті, що були найближче до порожніх, напівзруйнованих споруд, виявилися незаселеними. Інтар заглянув у зо два незамкнені, давно покинуті будинки, яких не зачепила давня різанина, та виявив там ганчірки й ковдри, старий посуд, попіл у вогнищах. Видно, тут проводили ночі кхаабрські волоцюги, а отже, ці місця хлопчикові не підходили. Він рушив далі й незабаром йому здалося, що він перетнув невидиму межу, за якою на нього налягла тиша. Навіть Жучок принишк і біг біля ноги, раз у раз піднімаючи вуха та нахиляючи голову на бік. Ворушив носом, принюхувався…

Навколо були тільки будинки з пробитими дахами, проламаними й потрісканими глиняними стінами, порожніми отворами вікон і дверей… Інтар зіщулився.

— Невесело тут… — пробурмотів він і сам злякався свого голосу.

Він озирнувся. Гамір великого міста не долинав сюди, й самого живого Кхаабра не було видно. Інтар уперше не на жарт замислився про те, що тут насправді можуть виявитися примари.

— Жучку, а ти як гадаєш? — скосив око на пса. — Тут можуть бути… душі померлих?

Інтар багато чув про те, що від примар і собаки, й коні сахаються, втікають, скиглять, копитами б'ють… Ну, Жучок поки нікуди сахатися не збирався, тільки зовсім притих і навіть хвоста підібгав.

— Страшно? — запитав Інтар.

Цуцик пирхнув і труснув головою. Сів і почухався.

— Так, — і хлопчик із полегшенням засміявся. — Я теж думаю, що чухатися нам із тобою на них… Ось як ти вважаєш, у примар бувають блохи? Чи це примари бліх…

Жучок коротко дзявкнув і стрибнув на ящірку, що пробігала повз них. Та стрімко кинулася в щілину під каменями, і цуцик ледь не тицьнувся лобом у камені — спробував зупиниться, впав на спину й кілька разів чхнув від пилюки, що здійнялася навколо.

Інтар розреготався вголос. Від недавнього страху не лишилося й сліду.

— Великий мисливцю! Пішли вже!

Засмучений цуцик поплентався за ним.

Інтар оглянув кілька будинків, вибрав придатний: там обвалилася частина задньої стіни, й під каменями в кутку хлопчик і вирішив облаштувати схованку. Сам будинок був сухий, доволі світлий, дах уцілів, не постраждав і камін.

— Отут ми й будемо жити! — вирішив хлопчик.

Жучок оббіг і обнюхав будинок та замахав хвостом, ніби погоджуючись.

Інтар обійшов зо дві вулиці й зрозумів, що палива тут не здобути: жодного деревця, тільки подекуди крізь тверду, мов камінь, землю пробивається суха трава та в затінку серед руїн зеленіють цятки колючого дрібнолисту, вкритого ядуче-багряними квітками. Але кволі болотного кольору гілки цих кущів не пішли б навіть на розпалювання: вогкі, вони б тільки диміли.

Східне жорстоке сонце влітку випалювало майже всі, здатне рости й цвісти. Виживали тільки хвойні дерева та деякі, особливо вперті й невибагливі кущі, здебільшого — колючки. За садами й посадками людям доводилося наглядати з особливою турботою, поливаючи та удобрюючи землю. Без такої допомоги спека й сухий вітер за кілька років убивали рослини. І в мертвому Кхаабрі вони загинули вже давно, тож зігрітися вночі Інтару не було чим.

Це було кепсько, але хай там як, а одну ніч тут перебути він міг.

«А завтра дрів куплю», — вирішив Інтар.

Він попоїв хліба з сиром, погодував тим самим Жучка й зрозумів, що стомився.

— Полежу трохи, — підклав під голову куртку, приплющив повіки. Жучок підійшов, покрутився на місці та влаштувався поруч. Інтар гладив його кошлате тільце, почухував. Було тепло, спокійно… Поступово хлопчик заснув.

Прокинувся він серед ночі. Темрява й тиша навколо — тільки цвіркуни виводять на різні голоси. Інтар спершу таки налякався, але позаяк ані людей, ані звірини не було чути навіть вдалині, то малий обійняв Жучка, звик трохи до темряви і заспокоївся.

— Подумаєш, ніч! Що я — ночі не бачив? — промовив якомога гучніше: від звуку власного голосу якось легшало. Дуже вже давила ця безголоса пітьма. — Уночі спати належить, от і спатимемо, так? — запитав у цуцика.

Той позіхнув. Звичайно, влягтися знову й заснути якомога швидше було б найправильніше, та Інтар зрозумів раптом, що йому терміново треба до вітру…

Довелося підвестися й піти. Надворі саме сходив місяць і було світліше, свіжий вітер обдував хлопчикові обличчя, й той зовсім заспокоївся. Зробив те, за чим виходив, повернувся був, щоб зайти назад у будинок, але навіщось іще раз озирнувся навсібіч…

І завмер, вкриваючись холодним потом.

У кінці вулиці тріпотів, наближаючись, яскраво-синій вогник.

У хлопчиська ноги наче в землю вросли. Він хотів бігти чи кричати — але не міг зрушити з місця… довго. Неймовірно довго.

Вогник дедалі наближався, танцюючи в темряві. Скажено танцювали, спотикаючись одна об одну, й Інтарові думки.

«Духи!.. Це вони, ті, що згоріли… Вбиті! Вони зараз мене тут знайдуть… Ну, та я ж ні в чому не винен! А їм що з того? Вони, може, всіх живих ненавидять! От візьмуть і розтерзають, кров вип’ють до крапельки! Ні, хіба душі кров п’ють? А що тоді? Просто вб'ють?! Заморозять?! Мамо! Я не хочу! Та їх тут, напевно, сотні, вони повилазять усі, й тоді… Не хочу-у-у!!! Небо… Небо святе, врятуй мене…» Всі немудрі молитви, які він знав, вилетіли в хлопчиська з голови, й він міг тільки повторювати подумки: «Врятуй, врятуй, врятуй!» — стискуючи долоні зі схрещеними пальцями. За чутками, це відгонило злих духів.

Але коли він подивився в бік синього вогню, той тільки наблизився. І далі рухався до нього.

Інтар хрипко скрикнув, упав на землю, замружився, закрив голову руками. Бігти… куди вже тут бігти, коли це їхнє місто?! Вони вийдуть звідусіль — зі стін, із підлоги… Білі, моторошні, вони тьмяно світитимуться… І розірвуть його…

Інтар лежав, тремтів і чекав із жахом, коли до нього візьмуться невагомі холодні руки…

…До плеча доторкнулася прохолодна долоня. Хлопчик вереснув і відкотився вбік, підхопився, важко дихаючи, витріщився на дівчинку років дев'яти. Вона була біла… Вся біла… Волосся біле… Сукня теж… Вона світилася, й у ліхтарику, що погойдувався в її руці, горів синій вогонь!

— Не треба! Тпрусь! Геть, геть, у ім'я Неба! Я нічого не робив! Я вас не чіпав! — закричав хлопчик, відступаючи до стіни.

На лемент із будинку вискочив Жучок, загавкав, кидаючись на примару.

Дівчинка змахнула руками.

— Ай! Киш звідси! — заверещала вона. — Забери його, забери!

— Жучку, до мене! — мимоволі звелів хлопчик, і коли пес підбіг і з досадливо дряпнув його лапою по холоші, раптом зміркував, що примари собак боятися не можуть.

— Ти… — хлопчик подивився на боязко завмерлу дівчинку. — Ти жива?

— Так, поки мене твій пес не розірвав! — сердито відгукнулася вона.

— Уф-ф… — полегшено зітхнув Інтар.

Він раптом зміркував, що на «примарі» звичайний одяг — домотканий, не фарбований. Волосся в дівчинки й справді було дуже світле, а білими й воно, й сукня здавалися через місяць, який освітлював малу зі спини. І ліхтарик у неї — звичайний, для високої свічки. Щоправда, чимось синім обклеєний…

— Ти не примара? — про всяк випадок уточнив хлопчисько.

— Нє-а. Я Ола…

— Ола? Це ім'я таке?

— Ну, так. Повністю — Шайнола. Але всі Олою кличуть.

— A-а… А я — Інтар. Як здорово, що ти не примара, — він все-таки доторкнувся дівчинці до плеча: воно було тепле й щільне.

— І здорово, що ти теж — не примара, — вона посміхнулася, — бо я злякалася вже.

Жучок підійшов обнюхати дівчинку, вона боязко скосила на нього око, але цуцик подумав і закрутив хвостом.

— Та і я налякався, — зізнався Інтар, — особливо твого ліхтаря. Чому він синій такий?

Ола подивилася на ліхтар:

— Та в ньому скло фарбою синьою замазане.

— Ого! А навіщо? — Інтар простяг руку.Ола дала йому подивитися: ліхтарик і справді був звичайний, тільки скло зафарбоване — тому світло й здавалося синім.

— Це для свят, — пояснила Ола. — Тоді запалюють багато ліхтариків у міських садах, роблять їх різнобарвними, ось такими. Цей, синій, мені батько купив… — вона важко зітхнула. — А сюди я його взяла на пам’ять, тільки його й встигла взяти…

— А чого це тебе сюди занесло?

— Скарб шукати… — вона закусила губу. — Мені дуже гроші потрібні…

— Хе, мені теж… підемо в будинок, га?

Дівчинка озирнулася. Мертві будинки зовсім не подобалися їй.

— А… ти тут живеш?

— Угу, вже півдоби. Та ходімо, не бійся. І пса боятися нема чого, він добрий. Його кличуть Жучком. Жучку, Ола — своя. Зрозумів?

Цуцик знову покрутив хвостом. Інтар і Ола ввійшли в дім, сіли на підлогу. Дівчинка пойорзала: було жорстко й забагато куряви. Вона спробувала стерти пилюку долонею: долоня посіріла, а користі — жодної… Ола зітхнула й вирішила не звертати на бруд уваги.

— То який такий скарб? — із цікавістю запитав хлопчик. — Ти давай, розказуй. Може, я тобі шукати допоможу, а потім ми його порівну поділимо, га?

Дівчинка з деяким переляком глянула на нього:

— Авжеж, так тобі й скажи…

— Боїшся, — зрозумів Інтар — ну, ще б пак. Слухай, я нічого поганого тобі не зроблю, правда. Бити не буду, скарбу відбирати — теж. Але й мені гроші потрібні… Правда, мені небагато, золотих би з півсотні. А тобі?

Ола сумно посміхнулася:

— Півсотні… Мені б твого лиха. Я потребую чотирнадцяти тисяч золотих.

В Інтара аж очі полізли на лоба:

— Скі-ільки?!…Нічого собі! Тобі навіщо?!

Дівчинка погладила Жучка, котрий тицьнувся їй у руку:

— Батька з боргової ями викуповувати, — промовила вона тихо. — Вже менше місяця залишилося, потім пізно буде.

Хлопчик сторопів.

— Отакої! А як же це вийшло? Що в тебе сталося?

Ола з сумнівом подивилася на хлопчика, потім смикнула плечем:

— Я тобі розповім… тільки ти нікому… Обіцяєш?

— Обіцяю, — легко погодився Інтар. — Та й із ким мені язиком ляпати?

Дівчинка посмикала свою заношену сукенку:

— Мій батько гончар, — почала, трохи бентежачись. — Ми спочатку жили у Фахмі — це селище неподалік від Кхаабра, досить велике. Справи в нас ішли добре. Але потім, півтора року тому, батько вирішив перебратися сюди. У Гільдії гончарів наша родина значилася ще з мого прадіда, так що вони батька добре прийняли тут, у місті. Місце під крамницю допомогли знайти… Він почав торгувати.

— І як справи пішли? — жваво зацікавився хлопчик.

— Та теж нічого… Батько радів — мовляв, Небо благословило… А потім…

Ола раптом замовкла. Вона кусала губи, видно, збиралася з духом.

— Бачиш, яка я, — промовила, нарешті, торкаючись до своєї щоки, — у мене волосся світле, й шкіра теж. Не те, що у всіх у Кхаабрі. Це я в маму вродилася. Її родина сюди перебралась із самої півночі. Її батько, мій дід, теслював, його мали за гарного майстра. Я його не пам'ятаю — він помер, коли я була зовсім крихітною. А мама в нього єдина дочка. Вона красуня, — дівчинка гірко зітхнула, — так усі завжди казали. Волосся золотаве, очі сині-сині… І струнка, й молода, як дівчина, хоч їй уже майже тридцять… От через цю її красу все погане й трапилося.

— А… що погане? — не зрозумів Інтар.

Ола побарабанила пальцями по колінах:

— Наприкінці минулого літа до нас один торговець почав наїжджати. Багатий. Поважний. Спочатку один раз з'явився за горщиками-мисками, потім — знову, за глечиками великими, потім — за дрібними, а потім… потім знову. І знову. І знову. Начебто йому сотню воїнів прогодувати треба… І начебто вони посуд щодня б'ють, після обіду. Він приїжджав часто, особливо, коли мама бувала в крамниці замість батька, й завжди що-небудь купував. Я теж там крутилася часом і бачила, як він із мамою говорив… Разів зо два передавав їй якісь згортки. Вона їх ховала під підлогою у своїй кімнаті. І, — Ола знову затнулась, — я… Одного разу забралася туди й подивилась. Там було намисто із зеленими камінчиками. Гарне… — дівчинка знову зітхнула. — Я його приміряла навіть, біля дзеркала покрутилася трішки. За цим мене мама й застала. Я думала, вона розсердиться, а вона обійняла мене й попросила нікому не говорити про це намисто, якщо я її люблю, особливо батькові. Що це, мовляв, подарунок від тітоньки. Я кажу: «А що за тітонька така?» А вона мені: «Тітонька, дочка батькової сестри, від діда мого нещодавно приїхала на великому кораблі… Багата вона, й ось вирішила рідню свою розшукати… І хоче неждано всіх потішити».

— І ти повірила?! — обурено вигукнув Інтар.

— А ти б мамі рідній не повірив?! — й собі скрикнула дівчинка зі слізьми в голосі.

Хлопчисько подумав і кивнув. Вона ж домашня зовсім, життя не бачила. Якби він так жив, повірив би, точно.

— А потім?

— А потім, півроку тому, все відразу стало погано, — швидко промовила Ола, — тому що мама пішла на базар і не повернулася. Ні вдень, ані ввечері. Батько перелякався, шукати кинувся… Не знайшов. Ми не спали цілу ніч, я плакала… А наступного ранку прийшов слуга того торговця, приніс торбинку з золотом і листа… Батько, — а він грамоту знає, і я знаю, у нашій родині так здавна повелося, щоб усі грамоти навчені були, — прочитав, позеленів, листа розірвав, а гроші в обличчя цьому слузі пожбурив… І пішов у дім. Той гроші позбирав і сам забрався. Я за батьком кинулася: «Що, — запитую, — сталося?» А він… — дівчинка здригнулася, згадуючи, — він каже: «Лихо». Я: «З мамою?» — тому що тільки про неї одну й могла думати тоді. А батько мене обійняв і каже: «Твоя мама від нас пішла». Я сторопіла: «Куди?!» А батько: «Туди, де їй буде краще жити — так вона вирішила». Я запитала, що значить краще. А батько відповів: «Багатше. А ми з тобою їй не потрібні. Нема в тебе більше мами»…

Голос Оли затремтів, вона замовкла. Інтар теж принишк. Отакої… Ну й баба: взяла, від живого чоловіка й дочки до іншого пішла.

— Це, виходить, вона в домі у того торговця? — запитав він трохи згодом.

Ола кивнула.

— Пан Аффар Мен-Ридж, так його звуть. Він торговець лісом — закуповує та перепродує ліс для будівництва кораблів, — вона помовчала. — Батько довідався, де він живе… Ходив туди… Він… Він звелів мені забути про маму, а сам не зміг… Таке легше наказати іншому, ніж виконати самому. Знаєш, — Ола обхопила руками коліна, — його начебто підмінили. Став похмурий, мовчав усе. А потім я… Я розповіла йому про ті коштовності. Він перевірив схованку під підлогою, але там їх уже не було — мама їх забрала. Тільки батько мені однаково повірив, і навіщо тільки!

— А чого так? — здивувався хлопчик.

— Тому що він мовби збожеволів, — дівчинка дивилася прямо перед собою. — Він почав купувати коштовності. Спочатку срібло. Потім золото з каменями. І він їх носив кудись. Я не знаю, куди, але думаю, що знаю. Носив. Приходив назад, день-два сидів удома, підхоплювався на кожен стукіт, на будь-який звук кроків… Дивився у вікно. І знову йшов і знову купував коштовності. Він показував їх мені. Принесе, бувало, і запитає — гарні, га? Матері б сподобалися? Я… Мені страшно було… Я одного разу почала просити його, щоб не робив так більше, не розоряв нас — а він ударив мене, крикнув: «Що ти розумієш, дівчиську!» — і пішов. Він перестав працювати, перестав торгувати… — вона судомно схопила повітря ротом і замовкла.

— А як же ваші друзі з Гільдії? — знову здивувався Інтар. — Не втрутилися?

— Кому було втручатися? Всі близькі друзі в нас у Фахмі залишилися, а тут просто добрі знайомі. Їм же не скажеш: «Дружина пішла до іншого заради багатства». От якби вона вмерла… Я хотіла, хотіла, щоб вона вмерла! — вигукнула Ола, стискаючи кулаки. З її очей бризнули сльози. — Я хотіла, щоб у мене була гарна мама, мама на небесах, добра, справжній янгол! А не гуляща дівка! — злісно вигукнула дівчинка останні слова і заридала.

Інтар обережно погладив її по плечах.

— Ет… — тільки й промовив.

Ола витерла сльози, судомно схлипуючи, змусила себе припинити плач.

— Думаєш, я через неї плачу? Зовсім ні! Я через батька, мені за нього страшно! Він же… він же в борги заліз, у величезні, щоб тільки ці коштовності кляті купувати! Приніс щось таке, чому я й назви не знаю! Все сяє, переливається… Показав і відніс. Повернувся без нього, знову чекав-чекав… А потім застудився, тому що цілий вечір біля розчиненого вікна просидів, а там дощ і вітер. Він звалився, вдома грошей не стало, а тут ще стражники прийшли — кажуть: «Або плати, або — в боргову яму»… — швидко й голосно розповідала Ола. — А грошей нема. Вони тоді все — і будинок, і крамницю, й крам — усе-все, забрали… Оп… описали… сказали — це тепер тим людям належить, у яких батько позичав. А батька — у яму… бо всього, що в нас було, не вистачило, щоб розплатитися… Ще потрібно чотирнадцять тисяч золотих… До кінця місяця сплатити… Інакше батько стане рабом… Їхнім рабом… Вони його й продати зможуть… І що завгодно з ним робити… Й мене — теж… Мені звеліли до одного позичальника, лихваря, котрий найбільше батькові в борг давав, у дім іти, стражника приставили… А я від нього втекла… Сюди ось… Скарби шукати… — вона вихлюпнула свій біль і замовкла, важко дихаючи та притискаючи до себе вже згаслий ліхтарик. Інтар простяг їй баклагу з водою.

— Попий, попустить, — дивився на дівчинку жалісливо. Ото горе випало дівчиськові! Ну й зміюка ж її матуся! Чоловіка й дочку, як сміття, відкинула й пішла… Нема того, щоб хоч дівчисько з собою взяти, рідна ж бо кров…

Ола жадібно припала до води. Випила майже півбаклаги, хлюпнула трохи собі на долоню, розтерла її по розпашілому обличчю й ніби заспокоїлася.

— А що за скарби й чому сюди прийшла? — запитав Інтар.

— Мені хлопці сусідські розповідали, — озвалася дівчинка, — нібито в Місті Примар, у зруйнованому храмі, скарб лежить. Тамтешній жрець, коли прийшла хвороба, зібрав там усе золото, всі гроші, все коштовне, що було в нього… І йому ще люди принесли на збереження, кажуть, у тім храмі була золота чаша з бірюзою. Храмова, для милостинь, дуже давня. Вона одна, кажуть, тисяч десять золотих коштувала!

Інтар присвиснув:

— Нічого собі!

— От я й хочу ці скарби знайти, — сказала Ола, — може, там вистачить грошей, аби викупити батька. Але я не можу тобі відразу половину пообіцяти…

Інтар махнув рукою:

— Та забудь ти про половину! Мені потрібно півсотні, я ж казав. І все. А скарб цей твій ми пошукаємо… От завтра, як розвидниться. Не знаю, де той храм, але він не голка, знайдеться.

— Спасибі, — Ола шморгнула носом і посміхнулася хлопчикові.

— Ти лягай, — Інтар поплескав по своїй згорнутій на кшталт подушки куртці. — Лягай поруч, удвох тепліше, бо вкритися нема чим.

Дівчинка так і зробила: лягла й пригорнулася до нього. Спати на підлозі було незвично, Ола незабаром відлежала собі всі боки, але хоч не сама в Місті Примар, і то добре…

Хлопчисько начебто й справді непоганий, і допоможе, як обіцяв. А раптом таки відшукається скарб? Тоді й батька викупити можна буде, і… Стомлена Ола не додумала до кінця й заснула, пригортаючись до Інтара. Жучок прилаштувався з іншого боку й теж грів дівчинку.

Розділ 7

По сході сонця діти вирушили на пошуки, але залишили Жучка вдома — стерегти речі Інтара й Олин ліхтарик.

Блукати мертвим містом рука в руці виявилося веселіше, ніж поодинці. Діти не обійшли й кількох вулиць, як помітили високу покрівлю храму, що підносився над будинками. Визначили напрямок, а дійти до нього виявилося не складно.

Храм, який стояв у невеликому дворику (тепер його розміри можна було вгадати за рештками низької кам'яної стіни) постраждав від вогню, людей, і часу менше за інші будинки. А може, просто був міцнішим… Принаймні й дах, і стіни виявилися цілими. Інтар і Ола ввійшли в напівтемний храм через порожній отвір дверей і зупинилися.

Тут, як і в кожному з храмів Кхаабра, панували свіжість і прохолода. Кам'яні плити підлоги, збляклий розпис на стінах і стелі… Храм, мабуть, побудували задовго до того, як ці квартали заселила біднота.

Але Інтар уже встиг помітити, як кхаабрці ставляться до храмів, і не сумнівався, що навіть із мідних грошей люди ці жертвували, скільки могли.

— І все-таки щоб тут була золота чаша… — промовив уголос. — Не віриться…

— Я чула, вона тут мало не тисячу років зберігалася, начебто її цьому храму подарувала якась знатна людина: чи тодішній правитель, чи хтось із його наближених… От за що — не знаю, — відгукнулася Ола. — Так що могла бути. Подарунки в храму ніхто не має права відібрати, та й жерці не повинні їх продавати — це закон.

— Ясно… І де ж тут скарб може бути?

Дівчинка огледілася:

— Хлопці казали — закопаний. Тільки тут кам'яна підлога… Навряд чи всередині.

— Хіба що плита підіймалася, — припустив Інтар. Присів, постукав по першій-ліпшій плиті. Камінь як камінь, звуків ніяких…

— Так? — із сумнівом промовила Ола. — Давай краще спочатку у дворі подивимося…

Але там особливо дивитися не було на що. Втоптана, мов камінь, жовта земля, непогано збережений будинок жерця та напівзруйнований чи то склад, а чи комора…

Інтар спробував поколупати землю й охнув: ніготь обломився.

— Навіть якщо він закопаний десь тут, ми його не виколупаємо.

— Справді, — сумно погодилася дівчинка, починаючи розуміти, наскільки марна її витівка, — дарма я все це почала… Якби хоч знаття, де шукати…

— А давай подивимося, може, що й побачимо? Знак який-небудь! Не стали б вони закопувати посеред двору, так і заплутатися недовго! — але, кажучи так, хлопчик розумів: марна це справа. Знаків, якщо вони й збереглися за стільки років, чужинці не зрозуміють. Може, он той камінь біля стіни — знак? Або тінь від храму, яка опівдні падає на двір — знак? Ет… Нічого вони не знайдуть.

Ола, здається, думала так само. Інтар дурив її, бо жалів, а вона вдавала, що вірить. Нічим іншим дівчинка не могла віддячити за участь у пошуках.

Діти блукали храмовим подвір’ям, поки сонце не піднялося зовсім високо.

— Спекотно… А давай пошукаємо ще там? — хлопчик кивнув на напівзруйновану будівлю трохи осторонь від самого храму. — Раптом там усе й заховано?

— Можна спробувати.

Швидше за все це була комора або склад, бачив Інтар у рідному порту схожі, для хліба, і дуже часто зерно в них зберігали не тільки на землі, а й під землею.

Усередині було трохи прохолодніше. Але одна стіна будівлі обвалилася цілком, і підлога була завалена камінням. П'ять-десять щаблів донизу вели в затишну комору, приблизно на чверть площі верхнього приміщення. Щоправда, туди доводилося сходити зі свічкою, але це ж дрібниці.

— А раптом тут підвал є? — припустив Інтар, який знову в щось повірив. — Камені б розтягти!

— Думаєш? — Ола оглянулася: щоб розгребти все це, їм не вистачило б і кількох днів.

— Я бачив таке в нас.

— Та і я теж, ще в селі. Ну, спробуємо? Давай посередині почнемо розбирати, входи в підвали зазвичай там бувають! — Ола запалилася новою надією.

— Від нас не убуде, давай!

Інтар відкинув перший камінь. Щось робити, не сидіти, славши руки — інакше туга загризе, їй тільки піддайся! Ні в Оли, ні в нього немає грошей, подітися їм нікуди, лиха свої поправити теж ніяк — то хоч каменем у стіну поцілити від душі, вже легше. А там, гляди, й справді скарб знайдеться, ну, бувають же дива… Хоч іноді повинні траплятися. От знайшовся ж лікар для Теллі! І від Наоба вони з Ренні свого часу втекли — двоє дрібних — від справжнього работоргівця! Ні, бувають, бувають на світі дива, з відчайдушною надією думав хлопчисько, тільки їх не чекати треба, а заробляти, вужем звиватися, дзиґою вертітися, зубами тягти, якщо рук не вистачає!

Підстьобуваний власними міркуваннями, Інтар розкидав камені не розгинаючись і не дивлячись навколо. Піт заливав очі, хлопчик утирав його й працював далі.

Отямився він, тільки коли забив каменем палець на нозі, вилаявся, засичав, присів, потираючи забите місце. Ола підійшла, нахилилася, щоб подивитись. Дівчинка теж уся спітніла й зовсім замурзала сукню, руки, обличчя. Вона важко дихала й облизувала губи: дуже мучила спрага.

— Не зламав?

— Нє-а… Шкіру ось тільки здер, — кров виступила на брудній шкірі та швидко стала бурою, — дурниця… Уф… — Інтар уперше озирнувся та виявив, що сонце вже краєм торкається землі, а середину земляної підлоги вони з Олою таки розчистили.

Але там не було й сліду спуску вниз.

Ола теж оглянула виконану роботу, і їй стало гірко.

— Усе це безглуздо… — Її голос затремтів, дівчинка відвернулася. Інтар хотів її втішити, але забракло сили. І справді, безглуздо… Скарб, аякже, підставляй кишеню! Казки для шмаркатих малюків…

— Щоб воно провалилося! — захекав він. — Води б напитися.

— І мені, — зізналася Ола. — Ходімо, чи що?

— Пішли…

Поверталися мовчки, розмовляти не хотілося, та й не було особливо про що. Інтар похмуро цитькнув на Жучка, що радісно вискочив назустріч і залився дзвінким гавкотом.

У будинку діти напилися води, відпочили трохи, попоїли, нагодували собаку. Харчі закінчилися.

— Завтра в живе місто треба, інакше тут з голоду помремо, — Інтар простягся на землі, відчуваючи кожну жилку у своєму тілі.

Ола лягла поруч. Їй до нестями хотілося помитись, усе тіло здавалося липким, смердючим і чухалося. Але води залишалося зовсім мало, дівчинка тільки нишком змочила чоло.

— Треба, — погодилася. Хотіла запитати, що вони будуть у місті робити, але не вистачило сили. Діти як лежали, так і заснули майже відразу.

Наступного ранку Інтар розштовхав Олу на сході сонця. Він хотів швидше піти з мертвого міста, але дівчинка зупинила.

— Інтаре, а давай ще разок сходимо до Храму?

— Тобі сподобалися каміння тягати? — буркнув хлопець.

— Ні, але… А раптом ми все-таки що-небудь знайдемо? Ми ж іще не шукали в будинку жерця…

— Тобі голову напекло вчора, так? Нема там нічого! — злобливо відрубав хлопчик.

— А раптом? Інтаре, послухай, мені вночі батько снився… І скарб… Буцімто ми його знайшли все-таки, й батька випустили… Він плакав там, у ямі… Інтаре, ну, будь ласка! — благала дівчинка. Хлопчисько хвильку стомлено дивився на неї, а потім махнув рукою.

— Добре, умовила. Але будинок жерця оглянемо — і все, до міста! Я голоднючий, а хліба ні крихти, й пес охляв.

— Як скажеш! — повеселішала Ола. Їй справді здавалося, що сон може збутись, і вона, обгоняючи Інтара, квапилася в Храм. Жучка знову залишили вдома з речами.

У комору-склад діти більше не заглядали. Ола відразу кинулася в будинок жерця, Інтар поплентався за нею. Дівчинка жадібно оглядала голі стіни, навіть кинулася їх простукувати. Обнишпорила підлогу, вдивлялася навіть у стелю. Інтар спочатку стояв біля входу, дивився на неї, потім сів на підлогу, позіхнув. Ну, й нудьга…

Ола прововтузилася до полудня. Інтар час від часу гукав її, але дівчинка обіцяла: «Зараз, зараз…» — шукала далі. Хлопець уже стомився кликати її, тільки чекав. Образитися б і піти самому, але дівчисько було страх шкода…

Нарешті Ола переконалася, наскільки безплідні її пошуки. Стомлена, підійшла до Інтара.

— Ходімо…

Він кивнув, підвівся, втішаючи поплескав її по плечі. Діти вийшли на подвір’я. На них ринула спека, сонце палило набагато дужче, ніж учора, навіть дихати було важко.

— Полудень… — зітхнула Ола.

— Ну й задуха… А давай трохи в храмі пересидимо, там прохолодніше, — запропонував Інтар. Йому вже навіть їсти не хотілося, тільки сховатися куди-небудь від сонця. Про те, щоб зараз іти в живий Кхаабр, і думати було страшно.

— Ходімо, — з байдужою втомою в голосі погодилась Ола. Їй було вже однаково. Батька не врятувати…

Вона побрела за Інтаром у Храм.

У старому приміщенні й справді, як і раніше, було набагато прохолодніше. Інтар подумав: може, ще й тому кхаабрці так люблять свої храми? Діти пройшли до підвищення, з якого колись провіщали жерці, й видерлися на нього, сіли, як на лаву, звісили ноги. Інтар стяг сорочку й ліг, відкинувся назад, спиною на каміння. Воно приємно охолоджувало спітніле тіло.

Ола перша порушила мовчанку:

— Пробач. Дурниці все це, зі скарбом.

Хлопчиськові стало так гидко, начебто він сам цей скарб від Оли ховав:

— Та гаразд… Ми хоч спробували…

— Ох, тут і пробувати не було чого! Я зовсім безмозка! А батько тепер пропаде через мене! — Ола зі злістю тупнула по гранчастому каменю, одному з тих, що з них і було складено підвищення. І раптом…

— Ой, Інтаре!

Вона зістрибнула вниз, і хлопчик за нею, щоб побачити, як камінь — а був він завширшки з лікоть, та й заввишки не менший — відповзає кудись у порожнечу, вниз, а на його місці відкривається чорний отвір.

— Ой, Інтар! — з подивом повторила Ола.

— Ого! — хлопчисько отетерів на мить, проте застромив руки в порожнечу й намацав щось… горловину мішка!

Він потяг його на себе й висмикнув ривком. Мішок виявився не дуже великий — наполовину менший за розміри схованки — й не надто важкий…

— Скарб! — прошепотіла Ола.

— Дрібнуватий для скарбу… — із сумнівом промовив Інтар.

Він оглянув мішок. Той був шкіряний, і тому, видно, вцілів. Але ось мотузка, що нею перев'язали горловину, розсипалася в руках у хлопчика, ще коли він витягав торбу, так що Інтар просто розкрив її та обережно висипав усе, що там лежало.

— Чаша! — Ола радісно схопила в руки велику річ. Це й справді була чаша для пожертв, курна, але вона тьмяно блищала в сонячних променях. — Золото! — дівчинка радісно піднесла руки з чашею догори.

— Золото? — перепитав Інтар. — Дай подивитися.

Він узяв чашу. Та з вигляду нагадувала золоту, однак виявилася зовсім легкою: хлопчик без напруги тримав її в одній руці.

— Е, ні, — промовив він розчаровано, — яке вже там золото. Мабуть, полив’яна чи латунна, тільки позолочена.

— Як?! — запротестувала Ола.

— А так, — хлопчик скривився, — вона легенька. Таку золоту я й не підняв би, — він тицьнув чашу в руки Олі. — Фальшивка…

Дівчинка притисла чашу до себе.

— Ти… ти впевнений?

— Ага… Можна, звісно, й до ювелірів поткнутися, але праву руку даю — вони підтвердять.

У Оли на очі навернулися сльози.

— Це нечесно!

— Стривай, не рюмсай, давай подивимося, що тут іще… — Інтар нахилився над скарбом. Здебільшого це були потемнілі від часу гроші. Хлопчик розгледів їх уважніше й поморщився.

— Мідь і дрібні срібняки. Тут навіть золотих нема! — А… А ось це?! — Ола схопила намисто з червоних каменів. — Це рубіни?.

Інтар покрутив між пальців один «рубін» і злегка вдарив ним об камінь. «Рубін» із дзенькотом розколовся.

— Скло… — зітхнув хлопчик. — Усе це — просто мотлох, Оло. Його якнайбільше за пару сотень золотих збути можна…

Дівчинка опустила руки й відвернулася. Інтар очікував, що вона розплачеться, але Ола не квапилася ревіти, а хлопчик так і стояв, розгублений, над купою «скарбів».

Нарешті вона повернулася. Очі були сухі.

— Ти казав — тобі півсотні треба. Продай це — й бери гроші, — промовила уривчасто й знову замовкла, стисла губи.

Інтар ошелешено закліпав. Ось тобі й маєш! Адже зовсім мала! І дівчисько! А поводиться так, що й не кожен чоловік зважився б…

До цієї миті хлопчик просто жалів Олу, але зараз перейнявся до неї більшою повагою. Однак про те, щоб і справді взяти, роздобути отак гроші й поїхати, навіть не подумав. Покинути дівчисько саме? Ні, так вчинити Інтар не міг.

У Столиці чекав наставник Сорот. Там діялося щось лихе, і, може, воно вже трапилося, тож повернеться Інтар за місяць чи за рік — буде вже не так важливо.

Але там чекав наставник Сорот, який навчив Інтара ніколи, нізащо не кидати своїх. А ще — дрібних і слабких не кривдити, й навіть навпаки. Ола була молодша, вона була слабка. І вона встигла стати своєю, хоч Інтар зовсім не розумів, як і коли це сталося. Але він не міг покинути її, так само, як не зміг залишити Теллі вмирати. І край.

— Нікуди я не поїду. Ми витягнемо твого батька, — промовив він, і тут на нього ніби осяяння зійшло: — Ми повернемо йому коштовності, які він купував!

Ола здивовано витріщилась на хлопчика:

— Ти що мелеш? Вони ж у… у неї тепер!

— А ми їх украдемо! — випалив Інтар. І виправив себе: — Я вкраду!

— А ти вмієш? — розгубилася дівчинка.

— Вм… — він затнувся. — У мене вийде!

— Але вони ж там, у будинку…

— Нічого! — Інтар ляснув Олу по плечі. — Зараз поміркуємо. Ходімо назад, нам у живе місто час. А дорогою побалакаємо.

Але першу частину шляху пройшли мовчки. Інтар не мовив і слова, ні поки поверталися до будинку, ні коли забрали речі й вибиралися з Міста Примар.

Обличчя в нього було таке серйозне й зосереджене, що Ола боялася порушити мовчанку.

А хлопчик роздумував над тим, як же до майбутньої справи братися. Навряд чи мати Оли викинула коштовності — швидше за все, вона або її співмешканець їх забрали та сховали. Ну, дізнатися, де сховали — справа немудра. От тільки для цього треба потрапити в дім, і не на один день… Виходить, найпростіше спробувати найнятися туди в служіння — на кухню, на стайню, в сад — куди завгодно, хоч і нужники чистити! — і просити про це потрібно в тієї жінки. Невже мати Оли дозволить своїй дочці вмирати з голоду? Інтар обернувся до дівчинки:

— А в цього… як там його… Аффара Мен-Риджа будинок великий?

— Я там не бувала, — промовила Ола, — хоч і знаю, де він живе: батько згадував вулицю… Він ще якось говорив про сад, мовляв, у саду бачив… — вона скривилася, — її. Ну й, здається мені, коней Мен-Ридж своїх тримає.

— Виходить, садівник і конюх у нього є. І мабуть, кухар? Або куховарка?

— Ну так, думаю… А навіщо нам це?

— А на те, що нам доведеться проситися до них у найми, щоб я міг довідатися, де коштовності. А там уже все буде просто.

— Злодійство… — невпевнено промовила дівчинка, дожовуючи хліб. — Це ж погано.

— Так хіба ми по-справжньому крадемо чуже? Ми ж тільки повернемо твоєму батькові те, що належить йому! — заперечив хлопчик. На це Олі відповісти не було чого. Інтар переконав її.

— Але стривай… — спохопилася раптом дівчинка. — Украсти, може, й вийде. А якщо вони з Мен-Риджем потім заявлять, що це їхні коштовності й що їх украли?

Інтар визнав слушність цього зауваження, замислився, але ненадовго:

— Украсти треба так, щоб нас не запідозрили. Принаймні доти, поки ми викупимо твого батька й заберемося подалі. А там — нехай ловлять вітру в полі! Можна й зовсім відплисти із Кхаабра, хоч і в Столицю, або ще куди — не знайдуть!

— І як таке влаштувати? — недовірливо запитала Ола.

— Поки що не знаю, — чесно відповів Інтар. — Треба спочатку в будинок влаштуватися, огледітися, дізнатись, що там і як, а по тому вже й вирішувати.

— Це правильно, — погодилася дівчинка, — тільки хіба нас візьмуть у той дім?

— А це вже твоя справа — влаштувати так, щоб нас узяли. Тобі доведеться поплакати перед матінкою, попросити її… — промовив хлопчик.

Ола навіть зупинилася.

— Мені ще перед нею плазувати?! Після всього, що вона накоїла?! — закричала так, що Жучок загавкав. Інтар цитькнув на нього.

— Агов, собаки не лякай! І замовкни, затихни… Розумію, це гидко. Але інакше ж ніяк. Чи ти можеш придумати що-небудь краще? То скажи.

Дівчинка ображено засопла, відвернулась. Копнула дрібний камінчик. Інтар мовчав, гладячи пса.

— Ні, — зізналася нарешті вона, — кращого не придумаю.

— Значить, доведеться робити, як я кажу, — постановив Інтар. І Ола знову слухняно кивнула та рушила за ним далі.

У живому Кхаабрі недовга, бурхлива весна остаточно розперезалася. Сонце світило щосили, горобці та голуби кричали й билися на вулицях і дахах, кожна друга кішка була вагітна. Трава, тонка й тверда, пробивалася навіть між каменів бруківки, й дрібнолистий шпичкастий чагарник, що обплітав майже всі міські паркани, буйно зацвів жовтим, білим, червоним, жовтогарячим, фіалковим… Ола звернула увагу Інтара на ці квіти: вони висіли гронами й були зовсім прості: немовби три з'єднані між собою листочки, тільки не зеленого кольору.

Такі кущі росли скрізь, навіть у найбрудніших дворах і на смітниках вони цвіли так рясно, так радісно, як не цвіли б, мабуть, у жодному міському саду. Інтар подумав, що ці квіти слід би винагородити за мужність.

А ще йому дуже хотілося піти й довідатися, що сталося з Теллі, однак він побоявся трапитись на очі Харизу. Олу теж було страшно туди посилати — дівчисько ж… Та ще раптом візьме й обмовиться, бовкне щось ненароком.

«От витягнемо батька Оли — попрошу його», — вирішив хлопчик. Думка про те, що, може, новини будуть зовсім страшні, він запхав подалі: там, у далекому кутку свідомості вже тіснилися страхи за Сорота й туга за рідним містом…

Вони з Олою купили у вуличного торговця величезного плаского коржа, якого й розділили чесно на трьох, а водоноша продав їм води. Від грошей, отриманих Інтаром від пані Ерайші, залишилося трохи срібних, і за них візок із запряженим у нього неквапливим віслючком довіз дітей до потрібної вулиці. Інтар із цікавості спробував був підсунути візникові один зі старих мідяків, знайдених у храмі Міста Примар, але той мало не пожбурив його хлопчиськові в обличчя:

— Ти що мені тицяєш! Коли нема грошей, чого лізти у візок?

— Та є гроші, є… — Інтар розрахувався монетами пані Ерайші та заспокоїв візника. Сумно перезирнувся з Олою. Тепер діти остаточно переконалися: їхній «скарб» нічого не вартий…

Поки вони шукали потрібний будинок, смеркло. Людей на широких вулицях багатих торговельних кварталів побільшало, й діти раз у раз відчували на собі цікаві, здивовані погляди. Інтар намагався не звертати на це уваги.

У Столиці люди зі статком відгороджувалися від інших глухими парканами. Що заможнішою була людина, то вищу й міцнішу огорожу ставила — а часом і кам'яну стіну. А ось мешканці Кхаабра надавали перевагу ґратам: тонким, блискучим, крицевим, із хитромудрою в'яззю візерунків. Інтар довго чухав потилицю перед одними, але так і не зрозумів: чи птах це летить, чи то листя, квіти, а чи щось інше…

Ґрати в півтора-два людські зрости закінчувалися вістрями, що стирчали догори й були не тупіші за наконечники бойових стріл чи списів. Через такий паркан не перелізеш… Та ще й по зелених галявах, під пальмами, блукали величезні чорні пси зі шкірою, зібраною в брижі. Ні, Інтар не наважився би потай залізти в такий будинок.

Житло Аффара Мен-Риджа не дуже відрізнялося від решти. Двоповерховий дім зі світлого каменю, доглянутий сад, кущі червоних і жовтих троянд, фінікові пальми, ставок, у якому плавав білий лебідь… Заднього двору та стайні від огорожі видно не було.

Собак ніде не помітили. Жучок підбіг до огорожі, простромив носа межи пруття, принюхався та закрутив хвостом.

— Сподобалося, — зауважив Інтар.

Діти зупинилися біля воріт. Неподалік стояла невеличка сторожка, але, зважаючи на все, чи то сторож відійшов кудись, а чи заснув… Принаймні видно його не було.

— От ми й прийшли, — невпевнено промовила Ола.

Інтар кивнув. Він не дуже добре уявляв собі, що далі. Як дістатися до матері Оли? До речі…

— А як звуть твою матір?

— Аланою…

Хлопчик кивнув. Ну й кого тут попросити покликати пані Алану? Тільки б на самого високоповажного Аффара не нарватися… Той прожене відразу.

Діти ще кілька разів пройшли вздовж огорожі, поки не побачили, як із невеличкої глиняної повітки в саду вийшов рудий ельф у зеленій туніці й босоніж, із садовими ножицями в руці. Він рушив до трояндових кущів.

— Агов! — гукнув Інтар: із ельфами він міг говорити легше, ніж із людьми. — Агов, агов!

Рудий озирнувся. Він був невисокий і, здавалося, років вісімнадцяти. Здивовано дивлячись на дітей, підійшов до огорожі.

— Ви хто? Що вам потрібно?

— Нам потрібно бачити пані Алану! — нахабно промовив Інтар. — Скажи, що її дочка тут, і нехай вона вийде! Тільки скажи їй, а не панові Мен-Риджу.

Ельф охнув, кивнув і бігцем кинувся в дім.

— От зараз він як розповість усе Аффару… А той як пожене нас звідси… Ще й собак нацькує, — озвалася Ола.

— Може й таке статися, — погодився Інтар, — але раптом нам пощастить?

— Надто вже ти віриш в удачу, — зітхнула дівчинка.

— Небо, кажуть, допомагає тим, хто щиро вірить, — посміхнувся хлопець. — Чому б і удачі не поводитися так само?

Ола тільки знизала плечима. А потім смикнула Інтара за руку:

— Дивися!

До воріт, не поспішаючи, прямував високий чорнявий смаглявий чоловік у строкатому домашньому халаті та м’яких пантофлях. За ним поспішала тонка граціозна жінка: її золотаве волосся було викладено у високу зачіску, чого майже не приховувало напівпрозоре зелене запинало, синя сукня відтіняла блакитні з зеленавим полиском очі та світлу шкіру. Інтар хвилини зо дві просто милувався мамою Оли й навіть подумав: нічого дивного в тім нема, що пан Аффар захотів узяти в свій дім таку красуню. От тільки вона… Вона сама вирішила…

Обоє підійшли до огорожі. Ненадовго погляди чотирьох схрестилися, й Інтар побачив у погляді Мен-Риджа тільки подив і досаду. А от із глибоких, облямованих довгими віями очей пані Алани так і вихлюпувався відвертий переляк. На дочку вона дивилася без теплоти.

— Чого ви хочете? — промовив Мен-Ридж.

Панові Аффару було років сорок. Гарний чоловік, дужий тілом, суворо зводив докупи густі чорні брови, здавався доволі грізним і вже точно був розгніваний.

Жучок кілька разів дзявкнув на нього та відійшов подалі.

Інтар підштовхнув Олу в спину. Дівчинка здригнулася, але натяк зрозуміла.

— Мамо! — вона вибігла наперед і заторохтіла: — Ненько, мені зовсім погано, я їсти хочу, мені страшно самій, мамо, не кидай мене, ну, будь ласка, хоч у служниці візьми!

«Чеше, як по писаному!» — захоплено подумав Інтар.

Алана здригнулася. Її обличчя раптом стало зовсім розгубленим.

— Але… Оло…

— Мамо, я не хочу в лихваря жити! — зі слізьми в голосі вигукнула дівчинка. — Він… він лапи до мене тягне!

Жінка охнула. Від такого її вочевидь пересмикнуло. Хоч поява дочки й стала для Алани громом із ясного неба, хоч і хотіла вона забути минуле життя, але це виявилося важче, ніж думалося. Ола й Низар снилися їй щоночі, та й удень нерідко вона думала про них із соромом і страхом. І ось тепер її дочка стояла перед ворітьми та благала допомоги…

— Не може бути! — вигукнула жінка. Озирнулася на того, хто повинен був стати головним у її житті. — Аффаре!

Той розглядав дітей. Неприємно, що дівчисько з'явилося в його дім. Неприємно, однак очікувано: недарма ж кілька разів Миру вже повідомляв: колишній чоловік Алани приходив сюди. Аффар. хотів би застати його, поговорити з ним… По-своєму… Але цього не вдалося жодного разу. Сидіти ж удома днями й ночами, вистежуючи гончара, Аффар не збирався: мав досить інших справ. Із дружиною він говорив про це, й вона клялася, що жодного разу не вийшла до колишнього чоловіка, скільки той не просив через Миру, й не обмінялася з гончаром навіть словом. Імовірно, це була правда. Проте якби не в'язниця, навряд чи Низар так швидко дав би їм спокій. А тепер прийшла його дочка. Що ж… До кого ще їй іти, крім матері? Однак пан Мен-Ридж не бажав відкривати всьому світові правду про минуле своєї дружини. І зрозуміло, ні про яких дітей від колишніх чоловіків і мови не могло бути.

— А це що за хлопчисько? — кивнув чоловік на Інтара.

— Та це ж Інтар, пане Аффаре, — Ола закліпала, — мій друг. Ненько, ти хіба його не пам'ятаєш? Ми з ним так дружили…

— І хто ж твій батько? — Алана пильно розглядала хлопчика. Він був їй незнайомий. Хоча… хто знає, з ким водилася Ола, адже по півдня ганяла вулицею…

— Та мітляр він! Був, поки його кінь не збив, — на ходу вигадував Інтар. — От просто кілька днів тому. Мамка моя сама залишилася з трьома малюками, а мене в люди відправила, служити…

Викладаючи це, Інтар щиро сподівався, що в Кхаабрі нема гільдії мітлярів… А навіть якщо і є — навряд чи пан Мен-Ридж вирішить раптом запитати ім'я батька «сирітки» й перевірити правдивість його розповіді.

— То ти шукаєш службу? — запитав чоловік.

«Пронесло…»

— Так, високоповажний пане, шукаю, — догідливо посміхнувся хлопчисько, — хоч яку…

— А собака твій?

— Ваша правда, мій це пес. Він будинок стерегти може!

— Замалий для сторожа…

— Зате голосний і зуби має гострі! А хватка яка: вчепиться — не відпустить!

— Он як… — Аффар із сумнівом похитав головою.

— Ненько, не кидай нас… — Ола простягла до жінки руки. — Батько помре незабаром, він хворіє дуже, як же я сама…

Алана поморщилася:

— Твій батько сам винен у всьому, що з ним трапилось. Але я тебе не покину… Аффаре… — вона доторкнулася до чоловікової руки. Той відійшов із нею кроків на двадцять, і вони взялися про щось неголосно радитись. Інтар напружив слух, але розчув тільки уривки фраз: «…не досить їм було моїх грошей… кидатися…» «Але вона дочка мені…»

Зважаючи на все, Алана в чомусь гаряче переконувала пана Мен-Риджа, й той врешті-решт здався.

Він сам відчинив ворота й впустив дітей.

— Я розпустив недавно старих слуг і набираю нових, — сказав їм, — тож ви можете придатися.

Інтар кивнув, міцно стискаючи руку Оли. Хлопчисько зрозумів поведінку пана Мен-Риджа — кому потрібно, щоб слуги пліткували про те, звідки та як хазяїн привів жінку у свій дім. А нові слуги відразу вважатимуть Алану своєю пані.

І ще — Інтар чув про звичаї знатних кхаабрців часом брати в будинок жінку, навіть і таку, що має вже чоловіка, чи вільну, але не зв'язувати з нею долю за законом. Але раз уже пан Мен-Ридж заради Алани слуг розігнав, набрав нових (а справа це навряд чи проста!), значить, швидше за все й справді дружиною її вважає. Якщо вже перед Небом дружиною не назвав.

— Сьогодні прийдуть воротар і куховарка, — сказав пан Аффар. — Конюха я змінив із місяць тому, й ти, хлопчику, допомагатимеш йому на стайні, пес залишиться при тобі: нехай стереже моїх коней, раз уже вміє, — він посміхнувся. — Коні коштують чимало. А ти, Оло, служитимеш пані Алані. Але не здумай надалі звати її матір'ю. Ви — далекі родичі. Зрозуміла?

— Так, пане, — слухняно кивнули діти. Мен-Риджу їхня покірливість припала до смаку.

— Добре. Молодці. Миру! — покликав він, і з-за пишно розквітлого чагарнику виступив рудий ельф. — Проведи їх і покажи, де житимуть.

Ельф кивнув:

— Так, пане. Ходімо.

Діти рушили за ним. Інтар вирішив, що варто відразу ж зазнайомитися з цим Миру.

— А ти тут садівником, так?

— Так, — кивнув ельф, нагинаючись і гладячи Жучка, що вертівся навколо його ніг. — Я живу в цьому будинку з народження.

— Ого! А твої батьки теж тут жили, виходить?

— Моя мама, — охоче відповів Миру, — належала дружині пана. Він удівець… Овдовів п'ять років тому. Покійна пані хотіла, щоб у її улюбленої ельфійки була дитина, яка служила б їхнім із паном дітям, і знайшла ельфа з гарного дому, щоб маму з ним звести… Кажуть, більше одного разу й не знадобилося для зачаття, — повідомив він навіть із якоюсь гордістю. — Взагалі ж вона сподівалася отримати дівчинку. Але народився я. І ріс при домі.

— І тебе вивчили на садівника? — поцікавився Інтар.

— Так, у мене з дитинства була схильність до цього, старий садівник мене й вивчив. А потім він пішов на спочинок, через похилий вік. Ну, а я залишився.

— А твоя мама де? — запитала Ола.

Миру зітхнув:

— Вона померла. Загинули всі під час аварії на кораблі — пані, її син, моя мама… Пані їздила родичів побачити, добиралася морем…

— Ой, пробач, — зніяковіла дівчинка, — я ж не знала.

Ельф тільки кивнув.

Він провів їх у дальню частину двору. Там, за будинком, і справді були стайня та прибудова для конюха, з яким Інтар і мав був ділити крихітну спаленьку. Олі відвели кімнату в будинку поруч зі спальнею Алани.

— Їжа вам належить точно, про одяг не знаю. Їсти будете на кухні, з іншими, після панів, — пояснив дітям Миру, — а купальня для слуг он там. Щодо платні — до пана.

— Добре, з цим ми розберемося, дякую, — посміхнувся Інтар.

Миру кивнув йому і повів Олу в дім. Про її споріднення з пані Аланою та про інші сімейні справи ельф навіть не заїкнувся, начебто нічого й не знав. Гарний ельф мусить тримати язика за зубами.

А назустріч Інтару вийшов міцний чорнявий хлопець, років двадцяти з чимось.

— О, невже обіцяний помічник?

— Так, на стайню, — кивнув Інтар.

— Під моїм керівництвом працюватимеш, — посміхнувся хлопець. — Мене звуть Кашимом. А тебе як? Ходімо, почастую дечим для початку й побалакаємо трохи, поки ще зарано коней годувати.

Інтар вдячно кивнув і пішов за конюхом.

Розділ 8

Нові слуги й справді з'явилася до вечора. Воротар, він же й сторож, був похмурий з вигляду сивий огрядний чоловік, звали його Фирухом. Куховарка, Бетайа, виявилася, як і годиться куховарці, жінкою важкої, але спокійної вдачі, а вечерю приготувала навіть для слуг таку, що Інтар ледь язика не проковтнув. А Жучок нанюхав їжу, став на задні лапки перед жінкою та заскиглив, благально дивлячись на неї. Бетайа засміялася, і цуцик отримав повну миску каші на бульйоні та велику кістку.

Ще в дім найняли двох служниць, які тільки приходили, а не жили тут. Ті з'явилися перед заходом сонця, щоб поговорити з пані. Їх Інтар бачив мигцем, імен не запам'ятав, але затямив: треба довідатися, коли вони йтимуть додому щовечора…

За вечерею він не зміг поговорити з Олою. Тільки коли вставали з-за столу, дівчинка встигла прошепотіти: «В купальні, опівночі». Хлопець ледь помітно кивнув.

Цього вечора довелося почистити коней, напоїти й засипати їм корму. У пана Мен-Риджа було двоє запряжних коней та двоє для виїздів верхи. Втім, одна з них виявилася кобилою, про що й повідомив Інтарові Кашим. Інші були жеребцями. Конюх же пояснив хлопчикові, що існує й інша різниця між кіньми.

— Ти сам подивися, чим Шуліка та Лунь відрізняються від Птахи й Клинка.

Інтар постарався гарненько подумати перед відповіддю. Річ була не тільки в тім, що хлопчиськові хотілося мати добру репутацію — йому ще й самому виявилося цікаво!

— Начебто в Шуліки й Луня ноги рівніші, шиї тонші й вони самі такі… ну, легші трохи, чи що…

— Твоя правда. Ці — для їзди верхи. Чудові скакуни, скажу я тобі, — Кашим лагідно поляскав Луня по шиї. — Таких іще пошукати… А Птаху й Клинка запрягають у візок. Тому запряжними й звуть.

Кашим того ж вечора показав хлопчикові, як працювати щіткою. Інтар з деяким побоюванням підходив до коней, але вони стояли спокійно, тільки час від часу повертали голови, косуючи на незнайомця. Жучка, котрий бігав біля денників, коні наче й не помічали, тільки Птаха невдоволено пирхнула, коли цуцикопинився занадто близько. Втім, Жучок сам намагався триматися подалі від цих величезних тварин.

Жеребець Лунь, до чийого прізвиська дуже підходила масть — ясно-сіра, майже біла шерсть, — обнюхав Інтарове волосся.

— Ти ба, який, — захоплено промовив хлопчик, — молочний…

— Вони народжуються темнішими: гнідими, вороними… Світлішають потім, — пояснив Кашим. — Його, видно, вже хазяїн Лунем назвав.

Темно-гнідий Шуліка невдоволено тупнув, коли Інтар спробував підійти до нього, щоб розібрати хвоста руками, почистити від бруду. Хлопчик злякано сахнувся, однак Кашим вчасно виявився поруч — зайшов у денник, упевнено погладив коня, простяг йому морквину, й Шуліка заспокоївся, дозволив конюхові почистити себе.

— Я ж тобі звелів чистити поки що тільки Луня та Птаху, — дорікнув Кашим хлопчикові.

— Так, але я думав — інших теж…

— Клинка можеш. А от до Шуліки без мого слова не потикайся. Він у нас із норовом, — пояснив Кашим, — визнає тільки хазяїна, та ще його ельфа знає. До старого конюха звик, а тут зміни… Хазяїн мене місяць тому найняв, так Шуліка мене днів п'ятнадцять не підпускав до себе. Довелося ще старому конюхові тут попрацювати. І чому його пан розрахував — не розумію… Справу свою він чудово знав. Тільки хазяїн, здається мені, його незлюбив, навіть на кухню в дім заходити не велів. А мене нічого, пускає… і інших слуг он теж…

Інтар чудово знав, чому так. Щоб припинити цю розмову, запитав про інше:

— А мене Шуліка копитом не вдарить?

— Ні, якщо не підходитимеш. І ще — не здумай тут ганяти й голосно кричати — цього він теж дуже не любить. Але згодом він і до тебе звикне, не бійся. Такі коні звикають до кількох людей, а решту майже не підпускають. От до нього й підходить тільки пан Мен-Ридж та подеколи Миру з чим-небудь смачним. Пані на Луні їздить. А пан коней любить, а вже Шуліку — особливо. І норов його панові не перешкода. Втім, при пані Шуліка сумирний, лагідний.

— І шулік, виходить, приручають? — посміхнувся Інтар.

— Виходить, так, — підтвердив Кашим.

Потім Інтар із Кашимом перемінили коням у денниках солому: стару вигребли вилами, нову кинули на підлогу й розрівняли. Напоїли коней і засипали їм корму. Шуліка все невдоволено пирхав.

— Нова господиня всіх слуг перемінила, — зауважив конюх.

— У кожного свої примхи, — не став вдаватися до подробиць Інтар.

— Твоя правда, — посміхнувся покладливий Кашим.

Вони зачинили денники та вийшли зі стайні. Конюх потягнувся, позіхнув:

— Я — спати…

Інтар прикинув по зірках — північ наближалася.

— А я піду погрію води та обполоснуся, давно митися не доводилось, — сказав він.

Кашим кивнув.

— Гаразд.

— Добраніч, — посміхнувся Інтар і пішов до купальні. Жучок невдоволено побіг за ним: він зовсім не від того був, аби відпочити, адже цілий день у стайні пробігав за Інтаром, а тут хазяїнові знову припекло кудись іще брести. Але не може ж пристойний пес відпустити свою людину вночі блукати самотою незнайомою місцевістю!

У купальні Інтар запалив знайдений недогарок свічі, справді зігрів воду на вогнищі в малому казані, наповнив ночви наполовину й сів відмиватися. Захопився… Ввійшла Ола, ойкнула й відвернулася. Жучок із кутка здивовано косував на неї з одним піднятим вухом.

Інтар швидко схопив чисту ганчірку, скочив, обв'язався навколо стегон.

— Я вже… — почав витиратися, — пробач… Тобі води нагріти?

— Не треба. Мені дозволили в панській купальні помитися, — дівчинка пройшла, сіла на лаву.

— І як воно? — поцікавився Інтар.

Ола забарилася з відповіддю:

— Як лихий сон… Будинок тут розкішний… У неї в спальні ліжко величезне, шовкові напинала… Подушки з гусячим пухом. Вази золотом розмальовані. Суконь у неї… — дівчинка махнула рукою. — А прикрас…

— Прикрас? — стрепенувся Інтар.

— Так, але не тих, — Ола мотнула головою. — Ті я б одразу впізнала. Тільки жодної з них не бачила.

— А вона тобі їх показувала?

— Так ще й як, — рот у дівчинки скривився. — Всі скриньки повідчиняла, всі шухляди. «Подивися, люба, які смарагди… Глянь на ці алмази…» — в Оли затремтів голос. — Мені це схожим здалося на те, як, знаєш, буває, куплять що-небудь, принесуть додому, а там родичі дивуються, за що ж такі величезні гроші було віддано. Ну, й починають їм покупку розхвалювати: та ви сюди погляньте, та он туди, та воно ж таке-претаке, немазане-сухе… От і вона так, тільки про себе. Про те, на що нас із батьком проміняла. Начебто намагається мені показати, що воно того варте.

Ола криво посміхнулася. Недавня розмова з матір'ю, здавалося, намертво врізалась їй у пам’ять.

…Алана мовчала, поки не привела дочку до своєї спальні. Сіла на ліжко, яке так вразило уяву дівчинки, помовчала трохи й запитала:

— Тобі подобається цей дім?

— Він дуже гарний. І пишний, — відповіла дівчинка сухо.

— Так, звісно. Аффар дуже успішно веде справи.

Ола знизала плечима. Вона подивилася на картину у важкій, золотій з вигляду рамі.

— Виходить, пан Мен-Ридж дуже розумний.

— У нього чудова ділова хватка, — жінка нервово смикала вишите напинало. Кожне слово давалося їй важко, ніби навіть повітря стало сухим і задушливим.

Олі схотілося плюнути їй у обличчя. Кинутися з кулаками, роздряпати ці зблідлі, ніжні щоки. Закричати: «Батько через тебе рабом може стати, ти йому зовсім голову заморочила, а сама перед гадом Аффаром хвостом крутиш!» — але дівчинка тільки прикусила губу.

— А ти його дуже любиш, так… пані Алано? Пані Алано Мен-Ридж?

— Ми… поєднали долі в Храмі, — промовила жінка.

— При живому чоловікові?! — Ола не стрималася.

Алана спалахнула.

— Низар мені більше не чоловік.

Дівчинка стисла зуби. «За якими такими законами?! За якими паперами?! Ти просто повія!»

Але вона змусила себе посміхнутися.

— Добре… пані Алано… Пробач мене, я не хотіла грубіянити.

Жінка відповіла полегшеною посмішкою:

— Я тобі пробачаю. Аффар і справді дуже добра людина. Ось поглянь, — і дістала скриньку та взялася показувати дочці подарунки пана Мен-Риджа. Смарагдове намисто, сережки, алмазні персні, рубінову брошку, бірюзове намисто… Ола дивилася дуже уважно, але так і не помітила нічого з подарунків батька. А мати спорожнила скриньку до дна.

— Аффар подарував мені безліч суконь. Дивися, — мати розчинила двері шафи, — шовк, атлас… А глянь на ці пояси, напинала… Аффар дуже добрий і щедрий, — повторила вона. Незважаючи на вечірню прохолоду, їй було спекотно, задушливо в одній кімнаті з дочкою. — Він і тебе не скривдить.

— Він подарує мені шовкову сукню? — тихо запитала Ола.

— Звичайно! І можливо, навіть погодиться… Згодом… Зробити тебе своєю вихованкою. Ти забудеш минуле… Будеш вважатися родичкою шановної людини… Тобі тільки треба трішки постаратися, Оло.

Дівчинка мовчала. Перебити б зараз усі флакончики й баночки з духмяною водою та оліями он на тім столику перед дзеркалом. Либонь, легше стало б на душі.

— А що я повинна робити, поки я твоя служниця, пані? — натомість промовила вона лагідно.

— Зараз поясню, — Алана підвелася, заходила по кімнаті. — Тобі доведеться прибирати цю кімнату, застеляти ліжко, тримати в порядку сукні. Я покажу тобі, як чистити їх і взуття. Пранням тобі займатися не потрібно. У купальні теж прибиратимеш. І ще будеш допомагати мені вдягатися, якщо буде необхідно. Також виконуватимеш різні мої доручення, але це все. Отримаєш гарну платню — десять золотих на місяць. Тебе повністю забезпечать їжею та одягом. А житимеш отут, — Алана відчинила двері в стіні, що вели з її кімнати в іншу, скромнішу й меншу. Там стояли ліжко, скриня для одягу, невеличкий стіл і пара простих дерев'яних стільців. На підлозі лежав простий килим із ясно-сірої вовни.

— Ця кімната суміжна з моєю. Але он ті двері — вихід просто в коридор. А ось звідси, — мати показала ще одні двері зі своєї спальні, — можна пройти в купальню. Ти теж зможеш нею користуватися, до речі, ходімо, тобі необхідно дати собі лад…

Ола слухняно пішла за нею. Раніше вони завжди милися разом із матір'ю. У їхньому будиночку при крамниці була купальня: кімната з лавами, великими ночвами й казанами, в яких батько нагрівав воду. Зазвичай кожного третього вечора батько замикав крамницю трохи раніше й ходив із цебрами до колодязя, поки два казани не наповнювалися. Тоді він розводив під ними вогонь. Коли вода закипала, першими в купальню йшли Алана з Олою. Жінка сама переливала воду з казанів великим дерев'яним ковшем і забиралася в одні ночви з дочкою. Вони пустували, бризкалися, натирали одна одну мильнянкою… Мати закінчувала мити Олу першою, і дівчинка втікала, підклавши ще дрів під казан, що залишався, а батько заходив у купальню. Поки вони разом із матір'ю милися, Ола готувала вечерю…

Такі вечори завжди були затишними, добрими, теплими. Від згадки про них у дівчинки защеміло в серці. Розкішна, оздоблена рожевим мармуром купальня в будинку пана Мен-Риджа (казани для води тут не стояли, були десь нагорі, напевне, бо вода починала текти, варто було тільки вийняти затичку зі стіни. І завжди була гарячою до певної міри) зовсім не сподобалася дівчинці. Хоча за інших обставин вона захоплювалася б нею.

Ола сумно глянула на Інтара.

— Купальню вона мені теж вихваляла. Там усілякі флакончики з духмяною водою, мильнянками… Кришталеві, бачся. І вода рідкісна, різна. Вона і розхвалювала… Мені дозволила користуватися, — дівчинка голосно зітхнула. — Купа дорогих речей… Я знаю тепер ціну своїй мамі.

— А… — Інтар знову не знайшов, що відповісти. — А оселили тебе де?

— Поруч із її кімнатою є ще одна, для покоївки. Мені здається, кімната, де спить Алана, раніше була спальнею першої дружини Аффара, про яку ельф розповідав. Сам Мен-Ридж, навпроти, через коридор спить. Там нагорі ще бібліотека, кабінет, дитяча кімната… замкнена. А внизу, крім кухні, кімната для куховарки, кімната ельфа, панська купальня, зала…

— І де, по-твоєму, можуть бути коштовності?

— Я думаю, одне з двох: або вона розповіла Мен-Риджу про них, або ні. Якщо ні — то в її спальні, точно.

— А якщо так, то, може, й у будь-якій кімнаті на другому поверсі, — закінчив хлопчик.

— Крім дитячої, — виправила Ола.

— Ні, — Інтар одягся, — й про дитячу не можна забувати. Врешті-решт, п'ять років минуло. А схованка з неї непогана.

Дівчинка подумала й погодилася.

— Так, твоя правда… Що ж ми тепер робитимемо?

Інтар поміркував:

— Поки що — звикати. Ти оглянь якнайкраще будинок, вивчи його… Скільки в нас часу — місяць?

Ола наморщила лобика, підраховуючи:

— Двадцять два дні. Але раніше встигнути треба, батько дуже хворий…

— Доведеться поквапитися. Ось що — твій батько не розповідав, кому віддавав коштовності?

— Казав, що їй…

— Угу… То ти дивися в будинку, а я заведу дружбу з ельфом — може, йому що відомо. Я ж бо в дім поткнутися не можу, нема чого мені там робити.

— Добре! Виходить, зустрічатися будемо тут?

— Так, опівночі. Навіть якщо нас і вистежать — і пан Мен-Ридж і твоя…

— Пані Алана, — жорстко перебила дівчинка. Інтар на мить затнувся, але потім покладливо продовжив:

— І леді Алана знають про нашу дружбу, тож нічого особливого не запідозрять. А зараз — розбігаємося.

Ола кивнула. Вона пішла першою, Інтар вилив воду, погасив свічку та подався слідом.

А в розкішній спальні, на найм'якішій перині лежала з розплющеними очами гарна золотокоса жінка. Її новий чоловік, Аффар Мен-Ридж, який прийшов до неї цієї ночі, давно вже міцно спав, похропуючи, та до Алани сон не йшов. Жінці, як і раніше, було важко дихати, тисло в грудях від спогадів.

Алана з ранньої юності знала, що створена для розкошів та багатства. Її краса, немовби коштовний камінь, вимагала гідної оправи. Дівчині хотілося жити у великому будинку з кількома слугами, виїжджати в розкішному екіпажі, на власних конях, одягатися в гарні й дорогі сукні, носити коштовності, дихати запахами ніжних квітів… Доводилося ж їй самій прати, мести, готувати, мити масний посуд, годувати курей, доїти козу, сапати город… Бажане життя здавалося чарівною мрією, власне існування — кошмаром. Алана мріяла про знатних наречених, щиро вірила в казки, де сини королів і аристократів захоплювалися простими скромними дівчатами через їхню красу. Але казки закінчувалися, а життя не тішило… Не дочекалася вона свого короля, на двадцять другому році, вважаючись за місцевими мірками мало не перестарком, прийняла пропозицію скромного гончара Низара. І мабуть, не тільки заради того, щоб припинити шепіт за спиною: «Може, й красуня вона, та, видно, доля їй самотньою залишитися… Старою дівкою зостанеться…» Зворушила її, розчулила його любов.

А любив він як! Вечорами приходив до її батька, розмовляв про різне, переказував новини, обговорював справи — а на неї дивився, усе дивився та зітхав. Приносив квіти й невеличкі подарунки. Не запитуючи про плату, робив для неї горщики, миски й глечики. Проводжав її поглядом, помічаючи на вулиці. А зустрічалися — кланявся, довідувався про здоров'я й дивився по-собачому віддано та сумно.

Низар не був особливо гарним чи багатим, та й старшим за Алану років на чотири. Але справи в нього йшли добре, родичами він обтяжений не був… Батько Алани, веселун, аматор випивки та доброї закуски, тесля, вважав гончара підходящим нареченим. У рік, коли золотокосій дівчині виповнилося двадцять два, батько не раз заговорював із нею про Низара як про майбутнього чоловіка. Алана то гнівалася, то сміялась, поки одного разу до неї не підійшов із такою розмовою сам Низар.

Вечір був задушливий: цілий день мліла від спеки земля, й після заходу сонця довго не могла отямитися, видихаючи жар. Алана поверталася від колодязя з повним глечиком. Раптом позаду почулися легкі кроки, її погукали знайомим голосом.

— Доброго вечора!

— І тобі доброго, шановний Низаре, — відгукнулася дівчина.

— Дозволь, я тобі допоможу, — попросив він, простягаючи руку, як по милостиню. Алана передала йому глечика. Чоловік прийняв його, наче дитину.

— Алано, — промовив, опускаючи погляд, — я запитати в тебе хотів… Я ввів би тебе у свій дім. Батько твій згоден. Але проти твоєї волі йти не хочу. Що ти скажеш?

Дівчина мовчала, приголомшена цією прямотою.

Тоді він заговорив знову, майже пошепки, але той шепіт оглушив її більше за будь-чий крик:

— Я ніколи тебе не скривджу. Усе, що захочеш, матимеш… Мій дім, моє добро — все твоє. Тільки звели.

В Алани защеміло в серці: так шкода його стало. А по-іншому якщо глянути: та кращого чоловіка їй і не знайти. Догідливішого. Відданішого. Слухнянішого. Чоловіка, який усе робитиме по її слову, чоловіка, що буде покірним рабом… Де ще такого знайдеш? Хто інший так покохає?

Подумала вона ще днів зо два й погодилася стати дружиною Низара Мен-Хальфа.

Відразу по весіллі він найняв служницю, і Алані більше не доводилося займатися хатньою роботою. Вона тепер хіба що шила, вишивала та іноді готувала їжу.

За п'ять років, коли в них уже підростала донька, гончар на настійну вимогу дружини перебрався в Кхаабр. Справи в нього й там ішли цілком пристойно. Однак великого багатства досі не було. І Алана впокорилася була з тим, що все життя проведе в невеликому глиняному будиночку з пласким дахом, що замість розкішного саду в неї — квіти на підвіконнях у широких горщиках, а замість свого виїзду — пропахлі чужими людьми наймані візки із запряженими в них облізлими віслюками. Вона майже розлучилася з мріями про розкоші, звикла до думки, що все життя надягатиме шовкові сукні лише на храмові й у інші особливі дні та отримуватиме немудрящі коштовності на кшталт срібних перстеників і кулонів раз чи двічі на рік — на найбільші свята, серед яких Низар вважав найпершим день їхнього весілля. До того ж, у молодої пари була дочка: чарівна жвава лялечка. Й Алана бавилася з донькою, мов із лялькою, вбираючи її, зачісуючи, розповідаючи казки… Думка про те, що ця маленька людинка вже розуміє та помічає багато з того, що діється навколо, не спадала жінці.

Поява Аффара Мен-Риджа порушила звичний устрій життя Алани. Вперше торговець лісом прийшов до гончара з цікавості: почув ненароком балачки слуг, що купували посуд, про «красуню крамарку». Давно овдовілий Мен-Ридж любив гарних жінок. А коли одного разу побачив Алану, таку прекрасну й таку не схожу на смаглявих та чорнооких мешканок Сходу, вже не зміг її забути.

Чи любив він її? Алана не знала. Тільки ніколи ні від кого раніше не чула вона таких ласкавих, таких барвистих слів. Ніхто не приносив їй таких подарунків… Перші з них — а вона добре пам'ятала, які були першими: браслет із аметистами, коралові сережки, рубінове намисто — Аффар підніс, коли знайшов привід: Перший день Весни, а це Храмовий день і день народження Алани. Однак навіть ці подарунки він вручав тільки наодинці, й жінка корилась якомусь невиразному поклику, та хоч і брала, однак приховувала їх від дочки й чоловіка. Усе-таки було ніяково приймати такі дорогі речі, хай і з цілком з'ясовних причин… О ні, аж ніяк не з'ясовних! Хіба ж хто даруватиме коштовності напівзнайомій жінці? Але прикраси були такі гарні, що розлучитися з ними Алана була не в змозі й заспокоювала сумління тим, що для пана Мен-Риджа це, видно, не настільки вже значні витрати.

День, коли вона прийняла від Аффара четвертий подарунок, Алана пам'ятала добре: осінь, безвітряно, але прохолодно, покупців майже нема. Чоловік у майстерні, дочка десь бігає…

Вона, сидячи в крамниці, штопала платтячка Оли. На звук дзвіночка на дверях підняла голову — і зашарілася, впізнала пана Аффара.

Підвелась, посміхнулася йому.

— День добрий, високоповажний.

— І вам доброго дня, прекрасна пані, — Аффар говорив без глузування й дивився їй у обличчя, чорні очі сяяли неприхованим захватом. Алана зніяковіла, схопила з лави запинало й накинула на голову.

— Що побажаєте?

Він оглянув крам.

— Я візьму он ті горщики. Усі. Й ті три великі глеки. Й ще миски… скільки там, десяток?

— Два… — прошепотіла вона здивовано.

— Я купую, — він поклав на прилавок перлину. — Здачі не потрібно.

— Ви надто щедрі! — спробувала заперечувати жінка.

— Аж ніяк, — він змахом руки ніби стер щойно мовлені нею слова, — однак ви, прекрасна пані, могли б виявити до мене найбільшу щедрість.

— Я не розумію…

— Якби прийняли від мене цей маленький подарунок, — він упевнено поклав на прилавок невеличку скриньку. Відкинув покришку — й на темному оксамиті зблиснув діамант золотого персня.

— Ах! — вирвалося в Алани. Мен-Ридж тріумфально посміхнувся.

— Я знав, що він припаде вам до смаку.

— Але я не можу просто так прийняти від вас подібного подарунка! — запротестувала молода жінка, відвертаючи погляд від персня.

— Чому ж ні?

— Він дуже дорогий. Я почуватимуся вашою боржницею…

— Одна ваша посмішка дорожча за всі коштовності Імперії…

— Пане Мен-Ридж! — Алана підняла голову. — Ви забуваєтеся! Я… я чесна жінка! Якщо ви вважаєте, що ваше багатство й ваші колишні подарунки дають вам право…

Він відступив на кілька кроків, покаянно схилив голову:

— Мудрі говорять: прекрасна жінка подібна до небесного птаха, скромна й цнотлива — до прохолодного, чистого струмка… Ви й прекрасні, й чесні, й жодним словом не бажав я збентежити спокій вашої душі. Повірте, в мене й у думках не було вас образити. Пробачте мені…

Алана зніяковіла. І справді: вигадала собі казна-що, скривдила багатого та ввічливого чоловіка, вигідного покупця… '

— І я прошу пробачення, — посміхнулася прихильно й кивнула, — я не бажала скривдити вас непристойними підозрами.

— Чим вони викликані, мені цілком зрозуміло, однак прийміть запевнення…

— Прийміть і мої…

Потім Алані здавалося, що обоє тоді грали в дивну гру. Вдавали щось одне одному й самим собі: він — що й справді не бажав нічого іншого, крім як зробити люб'язність, а вона — що повірила йому. Повірила та прийняла подарунок. Блиск діаманта заворожував, приковував до себе, і марилося: сліпуча казка про принца знову поруч, тільки руку простягни…

Чоловікові й дочці Алана знову не сказала й слова.

Аффар Мен-Ридж почав частіше навідуватися до них, а Низар — дивуватися з того:

— І навіщо йому стільки посуду? — запитував, проводжаючи поглядом коляску покупця.

Алана у відповідь знизувала плечима:

— Може, він її об підлогу б'є, коли гнівається. Тобі не байдуже? Головне, що купує.

І Низар погодився, не підозрюючи нічого лихого. Просто зради дружини й уявити собі не міг.

Спочатку Алані було соромно. Після тієї розмови в крамниці подарунки посипалися на неї градом, і щоразу, приймаючи черговий, вона червоніла, згадувала про чоловіка. Але мова Мен-Риджа невдовзі змусила її думати інакше. Можливо, тому, що сам він щиро вірив у все, що казав:

— У кожного каравану — своя дорога. Дорогоцінному каменю негоже лежати в смердючій канаві. Прекрасна жінка створена для розкішного й щасливого життя. І якщо на зорі юності Небо не послало їй такої можливості, то, мабуть, не варто втрачати нежданого випадку нині? Я говорив уже, що нічим не ображу мою пані. Я готовий поєднатися з нею за законом Неба, визнати її своєю дружиною перед людьми. Бо хто ж більше гідний цього? Хіба може гончар зрозуміти, яка коштовність дісталася йому! Пані моя зів'яне тут, серед глини й дешевої фарби, умре найзапашніша квітка, загине, так і не розквітнувши під сонцем…

Від слів, від подарунків Алана немовби сп'яніла, тим більше, що сказане Мен-Риджем було суголосне її давнім, потаємним думкам. Серйозно заперечила йому тільки раз:

— Але в мене ж дочка. Що буде з нею? Небо прокляне матір, яка покинула дитину.

— Пані могла б забрати її до себе. Потім. Пізніше… взяти в дім дівчинку-сироту, виховати її… Це блага справа.

Алана зрозуміла, що хотів сказати Аффар. І після ночі роздумів їй здалося: вихід не такий уже й поганий. А Низар… А що Низар? Він забезпечений, здоровий… За нього тривожитися нема чого. Сумуватиме… Та ж минає горе з часом. Любить він її дуже — ось і має зрозуміти, що за паном Мен-Риджем їй краще буде. А хіба, люблячи, не мусиш піклуватися про щастя коханої? Вона ж йому ніколи не брехала, не запевняла, що теж дорожить ним…

І тепер, лежачи без сну на розкішній шовковій постелі, знову думалося Алані: тоді вона бавилася. У тій грі було з самого початку зрозуміло, хто виграє, а хто залишиться ні з чим.

Алана змовилась із Мен-Риджем, що піде до нього на початку нового місяця, й почала почуватися злочинницею, злодійкою, яка прокралася у власний дім. Не дивно, що незабаром усе: і голос чоловіка, й сміх дочки, навіть начиння домашнє — стали їй майже ненависними. Камінь ліг на серце, тяжкий і холодний. Вона розмовляла з домашніми, посміхалася їм, а самій раз у раз хотілося крикнути в обличчя Низару: «Не твоя я більше! Не твоя!»

Коли Ола виявила її схованку, Алана разом зі страхом відчула незрозумілу радість. Дівчинка, звісно, не повірить поспіхом складеній казці про багату тітку, побіжить до батька, розповість усе, й Низар… Буде багато лементу, можливо — сліз, але стара тканина неправди розірветься й прогляне голе тіло правди: потворне, нічим не прикрите, таке, як воно є. І Алана піде до Мен-Риджа відкрито, лясне дверима — але не поповзе гнучкою змією, не втече боягузливо…

Тільки дочка не засумнівалася в словах матері. І тій тоді стало бридке це довірливе дівчисько. Тому Алана за Олою і не жалкувала, коли одного разу прихопила кошик та подалася нібито на базар. На дні кошика лежали, загорнені в щільне полотно, всі подарунки Аффара. У безлюдному провулку Алана сіла у візок, яким правив сам Аффар Мен-Ридж, і невдовзі опинилася в його будинку. Викупалась у величезній світлій купальні, натерлась запашними оліями, надягла легку шовкову сукню, виклала волосся та заплела в нього перлові нитки — й відчула себе начебто наново народженою. І гончар із дочкою здалися давнім сном…

А за кілька днів Аффар повів кохану жінку в храм, де жрець назавжди з'єднав їхні долі. І пані Мен-Ридж відчула, що підноситься на Небо. Чоловік обсипав її пестощами, дарував сукні, взуття, пахощі, не лінувався замовляти для неї найвишуканіші ласощі, навчав їздити верхи… Заради неї він поступово розрахував усіх слуг і найняв тимчасових, але підшукував постійних.

Єдиний раб, який залишився в будинку від колишніх часів, ельф Миру, був кмітливий і шанобливий. Нові слуги повинні були прийняти Алану за повноправну господиню.

Молода жінка була щаслива. Майже. Тривожили її безхмарне життя лише думки про Олу. Алана сподівалася за півроку або за рік забрати дівчинку з будинку Низара, й Аффар не перешкоджав їй у цьому.

Він приховав від дружини, що посилав гончареві гроші, від яких Низар так різко відмовився. Після цього Аффар майже не стежив за долею гончара: довідувався про нього час від часу тільки заради дівчинки, яку хотіла забрати Алана. І про крах Низара Аффар дізнався тільки після того, як гончара забрали в яму. Що дівчинку віддали лихвареві, теж з'ясував. Вагався: чи розповідати про це дружині. Однак Алана вже давно могла здогадатися про подібний результат. Адже небагато часу минуло звідтоді, як вона влаштувалася в новому домі, а Низар уже почав відвідувати її.

Видно, він її вистежував, спостерігав довго, тому що з'являвся, тільки коли вважав, що вона в саду сама. Що ж, гончар не прорахувався хоча б у тім, що пан Мен-Ридж не стежив за дружиною і жодного разу не став свідком цих побачень.

Уперше Низар постав перед невірною дружиною в спекотний полудень. Алана сиділа в затінку фінікової пальми. Аффара вдома не було. Миру напрацювався в саду та спав у своїй кімнаті.

Молода жінка замріялася, ліниво оглядаючи все навколо. І здригнулася від знайомого голосу:

— Алано!

Озирнулась і мало не закричала. Біля ґрат, притискаючись до них обличчям, стояв Низар. Схудлий, очі гарячково блищать.

— Ти, ти! — вона підбігла до нього. — Йди звідси негайно! Я чоловіка покличу!

— Чоловіка? — він засміявся. — Чоловіка… Алано! Я твій чоловік! Ходімо додому, Алано! — він простяг до неї крізь ґрати руку зі згортком.

— Ніколи! — вона відсахнулася. — Забирайся!

— Алано, стривай! Дивися, що я тобі приніс! — він і далі простягав згорток.

Жінка взяла й розгорнула його. Заблищало під сонцем сапфірове намисто.

— О Небо! Низаре, звідки це в тебе?

— Тобі сподобалося? — він весь затремтів, неспокійно стискаючи й розтискаючи пальці. — Ти бачиш, я можу робити тобі дорогі подарунки! Як і він. Я можу, Алано! І робитиму це завжди. Тільки повернися до мене!

— Це божевілля, Низаре! — Алані стало страшно від того, з якою пристрастю й болем він дивився їй в обличчя. — Звідки ти взяв гроші?

— У мене тепер завжди буде багато грошей! — він закивав головою, розпатлане, давно не мите волосся падало йому на обличчя, лізло в очі. — Алано, ходімо додому!

Низарові вдалося все-таки спіймати жінку за руку. Вона руку висмикнула, але намисто впало в траву.

Алана підхопила його.

— Забирай і йди! Зараз же!

— Не заберу. Це мій подарунок тобі. Ти ж приймала від нього подарунки!

— Низаре, не божеволій. Подумай про дочку…

— Вона тужить за тобою! Якщо пам'ятаєш про неї, повертайся!

— Ні. Мій дім тепер тут. А ти йди та забери свій подарунок. Поверни його туди, де взяв.

— Ні, — він перехопив із її руки намисто й знову кинув у траву, подалі. — Не заберу. Якщо викинеш його, нехай залишається тут, на бруківці. Або у вашому саду, нехай твій чоловік, — вигукнув люто, — знайде його!

Ударив рукою по ґратах, розвернувся й побіг геть. Алана якийсь час розгублено дивилася йому вслід, потім подумала, підібрала намисто й сховала в рукав. Страшно подумати, що буде, коли Аффар знайде його.

Поки йшла садом, думала про те, що варто просто викинути цей безглуздий подарунок. Але замкнулась у кімнаті, як слід розгледіла його — й стало шкода: камені коштовні, тонка робота. Вишукана річ…

І Алана сховала намисто в скриню з білизною, на саме дно…

Після цього Низар часто приходив до неї, щоразу заставав саму. Він дбав про те, щоб слуги й служниці його не бачили. Він підстерігав Алану, й вона про це знала… Однак і далі з'являлася в саду сама. Але ж могла б брати з собою якщо не чоловіка, то хоч Миру. Але жінкою рухав насамперед страх — страх того, що Низар, здається, зовсім божевільний, може прийти і при свідках, якщо довго не бачитиме її саму. Другою ж причиною, з якої вона терпіла Низарові відвідини, були коштовності.

Алана так і не з'ясувала, звідки колишній чоловік бере кошти на ці подарунки. Не відала й про те, де він купує такі чудесні, витончені речі. Все-таки Низар добре вивчив дружину й знав, що могло сподобатися їй. Алана очей не могла відвести від цих подарунків. Поступово їх на дні скрині з білизною накопилося безліч. І тоді Алана, боячись, що ці свідчення нерозділеної любові потраплять на очі Аффару, знайшла для них іншу схованка. Надійну… Надзвичайно надійну…

Жінка зітхнула, вкотре перевертаючись із боку на бік. Схованка не підведе. Але Низар… Дурень, дурень, до чого довів себе й дочку! Аффар усе розповів Алані вдень, після появи Оли та Інтара, й жінка подумки прокляла чоловіка. І справді останній розум втратив! Продав будинок, вліз у борги, потрапив у рабство… Що ж, і поготів! А говорив, що любить. І як вчинив? Замість того щоб тихо виховувати дочку, дати їй, Алані, змогу щасливо жити в новому шлюбі, став на її шляху, плутаючись під ногами, не давав ані миті відпочинку. Ніколи поза домом не почувалася вона спокійно, від будь-якого шереху й звуку озиралася, з жахом очікуючи, що зараз з'явиться він, Низар. І буде кричати, буде жадати від неї повернення… Про подарунки свої Аффару розповість. Алану пересмикнуло. Навіть зараз, коли вона була в безпеці, не могла подумати про це без жаху. Низар у ямі? Чудово, це відплата за його жорстокість! Ола, зрозуміло, правильно зробила, що втекла від лихваря. Алана прийме її… Спочатку як служницю, а потім… потім… Нехай тільки дівчинка потерпить трохи. Вона не просить допомоги для батька, майже не згадує про нього… Чудово. Розумна дівчинка, далеко піде… У неї теж буде все…

Із цими думками Алана нарешті заснула. Без сновидінь.

Розділ 9

Кашим збудив Інтара до світ сонця. Коней треба було напоїти, дати їм вівса, змішаного з ячменем, потім почистити, потім вичистити денники й прибрати в стайні, потім знову напоїти й засипати вівса…

Жучок уже не бігав безглуздо за хазяїном, а влігся на сонечку, недалеко від дверей стайні та дрімав собі.

Пізнього ранку прийшов Миру передати, щоб сідлали Шуліку. Хазяїн у справах зібрався.

Сідлати взявся Кашим. Інтару він сказав, щоб той ішов снідати, та й сам, коли осідлав жеребця й передав поводи панові Мен-Риджу, подався на кухню.

Після їжі конюх сказав своєму малому помічникові:

— До полудня ти мені не потрібен, тож відпочивай!

Інтар сперечатися, зрозуміло, не став. Свиснув пса, знову нагодованого Бетайєю досхочу, вийшов з будинку слідом за Миру, який зібрався до колодязя й прихопив забуту під кущем лійку.

— Поливатимеш сад? — запитав хлопчик.

— Ну, так, — кивнув рудий. — А що?

— Просто з колодязя лійкою черпатимеш?

Миру засміявся.

— Ні, звичайно. Зараз діжку наповню…

Інтар присвиснув:

— Це ж скільки треба від діжки й до діжки бігати, а…

— Зовсім ні. Нашу діжку возити можна доріжками, — повідомив ельф, — до неї колеса припасовані!

— Оце так! — Інтару навіть вдавати подив не довелося. — Як? Подивитися б! Покажи мені діжку, га? А я тобі поливати допоможу!

— Тільки тоді й наповнити допоможеш, — виклав Миру свою умову, на яку Інтар охоче погодився.

Діжку вони вдвох викотили з повітки, що стояла неподалік від колодязя. До неї знизу було прибито дошку, з якої позаду стирчали держаки, неначе у візка, а до дошки вже виявилися приробленими коліщата, тож усе було доволі просто. Але в Жучка шерсть відстовбурчилася, він загавкав на небачене диво.

— Вгамуйся! Це корисна штука, чуєш? Корисна! — Інтар вдав надзвичайне піднесення. — Це ж треба, й справді возити зручно! Хто таке придумав?

— Ой, у нас такого багато є, в заможних будинках, і в міських садах їх теж використовують, — пояснив ельф, трохи поблажливо. — Зручно ж.

— Ну, ще б пак! — Інтар по черзі з Миру тягав цебрами воду в діжку, поки вона не наповнилася майже по вінця. Потім вони повезли її садом. Ельф вручив хлопчикові ще одну лійку, й удвох вони щедро напували й траву, й квіти, й кущі та дерева, не пропускаючи жодного. Жучок ходив за ними, нюхав землю, чхав, подекуди задирав лапку.

Діжку довелося наповнювати не раз, води на сад ішло дуже багато.

— Лий не згори, на листя, а ніби знизу, біля стовбура, де він у землю йде, — настановляв Інтара Миру, — й квіти так само — біля стеблинки. Калюж не залишай на землі.

Інтар старався робити так, як веліли. Ельф справді знав своє ремесло: він працював споро, лагідно розмовляв із рослинами, розправляв листя й гілки, інші, засохлі, обережно зривав, знімав якусь гусінь та жуків, деяких пересаджував на інші рослини, а інших безжально давив, і навіть між зрослими впритул кущиками жовтогарячих квітів якось проходив, не мнучи жодного листочка.

Жучкові у саду подобалося: цуцик насолоджувався безліччю запахів, а потім схопив у зуби якусь засохлу гілку та влігся її гризти, притримуючи лапами.

А в хлопчика, якому доводилося постійно згинатися й розгинатись, незабаром заболіла спина. Потім — руки й ноги: адже діжку потрібно було постійно перевозити з місця на місце, та й цебра з колодязя витягати — справа не з легких. Інтар косував на Миру: але ельф зовсім не здавався стомленим. Однак раптом він запитав сам:

— Ти, може, відпочити хочеш?

Хлопчик укотре вже витер рукавом зіпріле червоне обличчя, відчуваючи, що й сорочка волога.

— Не завадило б…

— То давай посидимо, — ельф показав на витончену, пофарбовану в зелене лаву й перший опустився на неї. Інтар зачерпнув жменю води з діжки, випив, обполоснув обличчя й ляпнувся поруч із Миру, з насолодою простяг ноги, які аж стугоніли.

— Уф-ф…

— Стомився, так? — із розумінням запитав Миру. — Я в перші тижні теж стомлювався. Але ти не зобов'язаний робити це, в тебе своєї роботи достатньо…

— А я люблю всілякі травинки-кущики, — хлопчисько змахнув із щоки скуйовджене пасмо. — А сад гарнющий… Троянди он — кожна як два кулаки.

— Твоя правда, — Миру розцвів не гірше за ті троянди. — Я з цим сортом мало не два роки мучився, поки вони прижилися. Я тут знаю кожне дерево, кожну квітку…

— І мабуть, кожен куточок у будинку? — з цікавістю запитав Інтар.

— Так. Я ж народився тут, ми з молодим паном Уразмом увесь будинок облазили, граючись.

— Уразм — це покійний син пана Мен-Риджа?

Миру кивнув.

— Він був дуже гарний, молодий пан. Бешкетник, але лагідний.

— Тільки тепер у пана Мен-Риджа, напевно, інші діти будуть, від пані Алани? — Інтару хотілося перевести розмову на матір Оли.

— Можливо, — відповів Миру, — пан цього хоче.

— Він її дуже любить, так? — Інтар погладив по спинці Жучка, що саме підбіг.

Ельф пильно глянув на хлопчика. Очі в рудого були зелені, як трава.

— Чому ти мене так про це розпитуєш? Я ж знаю, що пані Алана була дружиною іншої людини. І знаю, що дівчинка Ола — їхня дочка.

— А ти… ти бачив цього чоловіка?

— Не один раз, — серйозно відповів ельф. — Він з'являвся тут часто останніми місяцями. Завжди — коли пан був відсутній. Він стежив, чекав, поки пані не з'явиться в саду. А вона завжди приходила, рано чи пізно. Я часом за ними спостерігав, але вони про це не знали. І крім мене, ніхто не знав, що він приходить. Одного разу, щоправда, пані мене помітила… Наказала й попросила нічого не говорити панові.

— А чому? Пан Мен-Ридж велів його не впускати?

Миру помотав головою:

— Пан Мен-Ридж нічого не знав про ці відвідини. Пані Алана не розповідала йому. І я не виказав таємниці.

— Що ж ти — проти свого пана пішов? — підчепив ельфа Інтар.

Миру здригнувся: нічого страшнішого для себе він не міг уявити.

— Що ти! Не кажи такого! Я завжди слухняний і вірний хазяїнові, я гарний ельф! Просто панові нічого було марно дратуватися, однаково ж ця людина ніякої шкоди йому заподіяти не могла, він тільки пані Алану змушував хвилюватися…

— Хіба ж це добре?

— Це вибір пані, — досить сердито відгукнувся Миру, — вона могла б усе розповісти панові. Але воліла цього не робити. Вона зустрічалася зі своїм колишнім чоловіком, а вже навіщо, про що вони говорили — мене не обходило. Я не настільки близько був, щоб почути або щось розгледіти. Не так давно він перестав з'являтися, а потім прийшли ви. От я й хотів би знати, навіщо.

Інтар знизав плечима.

— Та все просто. Олі й справді не було куди подітися. Її батько в борговій ямі, та ще й занедужав. А я її друг. Не кидати ж дівчисько саме… А чого ти дивуєшся? Що вона до мамки кинулася?

Миру помовчав.

— Ні… Це зрозуміло…

— Тоді що тобі не так?

— Та… все якось… — ельф помітно зніяковів. — Пробач. Я, напевно, зайве підозріливий.

— А що ти думав? — Інтар подався вперед. — Що ми будемо вбивати твого хазяїна? Труїти, так? Чи може, ножем різати? Ола, по-твоєму, чудовисько кровожерне? Чи я?

Від такого натиску Миру зовсім розгубився й навіть втяг голову в плечі.

— Ні, ні… — він виставив перед собою розкриті долоні. — Не треба… ти… я… Ти мене не зрозумів… Я не хотів… Ви, звичайно, не злочинці… Пробач мені…

Інтар кивнув, розуміючи, що досяг успіху.

— Та гаразд. Мир! — і простяг руку, яку ельф несміливо потис. — Давай-но далі поливати, чи що?

— Давай! — Миру підхопився з лави.

Інтар чесно допоміг йому полити ще добрий шмат саду й тільки потім разом із псом пішов назад у стайню.

По-перше, на хлопчика чекав Кашим, а по-друге, на сьогодні ельфові треба було дати спокій. З нього досить.

Наступної ж ночі Інтар переказав Олі свого розмову з Миру.

— Виходить, Мен-Ридж нічого не знає, — підсумувала дівчинка. — Виходить, вона коштовності тихенько сховала. Я вже обшукала її кімнату, сьогодні, коли вона в саду гуляла. Але або там хитра схованка, або нема нічого.

— Треба далі шукати. А про схованки я ще Миру порозпитую.

— Справді, — кивнула Ола, — він тепер перед нами винним почувається, може, й розповість… Тільки він же однаково захоче знати, навіщо тобі ці схованки.

— А… ну, звісно… кгм… — Інтар змішався: про це він якраз і не подумав. — Давай для початку просто обшукаємо будинок. А багато їх було, цих коштовностей?

Ола подумала:

— Якщо все разом зібрати та скласти — торбинка завбільшки з капустину, мабуть, вийде. З невеличку капустину.

— Ого! Таке — не голка, знайдеться! — вирішив хлопчик.

Обшукувати будинок довелося здебільшого Олі: вона ж бо могла без перешкод блукати ним, особливо за відсутності хазяїв. А помічникові конюха там робити не було чого.

Але всі старання дівчинки ні до чого не призвели. Більше того — нишпорячи в бібліотеці, вона трапила на очі служниці.

— А ти тут чого крутишся? — без натяків запитала та.

— Я шпильку загубила! Тут, удень іще, коли з пані сюди заходила, — не розгубилася дівчинка, заглядаючи під ще одну шафу. — От, не знайду ніяк…

— Дорога шпилька?

— Срібна… — одну таку Олі подарувала Алана першого ж дня її служби.

Служниця покивала та пішла, однак озирнулася разів зо два. Дівчинка почекала, поки жінка спуститься сходами, та притьмом кинулася до себе в кімнату, схопила шпильку, у кулаці принесла її в бібліотеку й закинула під одне з крісел. Завтра підмітатимуть — і знайдуть…

Дійсно, так і трапилося. Раннього ранку Олі вручив пропажу Миру, якому її віддали після прибирання на другому поверсі. І навіть якщо зустріч із Олою в бібліотеці й насторожила служницю, дівчинка сподівалася, що знайдена шпилька розвіяла всі підозри.

Тільки ось коштовностей не було й сліду. Ола обшукала все, крім замкненої дитячої. Однак туди потрапити було неможливо без ключа, який зберігався в пана Мен-Риджа. Дівчинка сумнівалася, що пані Алана могла непомітно взяти його (та й брати ж довелося б не один раз) або дістати такий само другий. І тому Інтар про всяк випадок сумлінно перевірив і купальню, і повітку, й стайню. Він мало вірив у те, що пані Алана могла коштовності приховати в такому місці, але ж усяке трапляється…

Саме коли хлопчик обнишпорював порожні стійла — а таких було цілих п'ять, — його застав Кашим.

— Ти що робиш? — запитав той здивовано.

— Та… тут начебто миші шурхотіли. От я й дивлюся, бо раптом вони… коням гриви пообгризають! — десь Інтар про таке чув.

Конюх розсміявся:

— Авжеж, і хвости. Не бійся, миші коням не страшні. От ласиці, якщо ти бачив…

— А це хто? — здивувався хлопчик.

— Звіря таке, дрібне, але хиже. Воно іноді забирається під гриви коням і злизує звідтіля піт, він же солоний, а воно любить сіль… А може і вкусити. А вже гриву точно поплутає.

— А вони які? — поцікавився хлопчик.

— Писочок ледь на мишачий схожий, вушка круглі, а тільце видовжене й довгий хвіст. Ось таке завбільшки приблизно, — Кашим розвів руки. — Про них подекуди в селах думають, що це демонята такі дрібні. Відкуповуватися намагаються, їжу кладуть, — Кашим засміявся. — А вони на їжу й приходять! Ти таких бачив?

— Нє-а…

— Ну, тоді й не хвилюйся. Ходи-но краще води набери.

Хлопчисько послухався. Він вирішив продовжити перерване заняття ввечері, коли й челядь, і хазяї ляжуть спати. Однак лежачи в очікуванні цієї години в ліжку та слухаючи сопіння Кашима, сам, стомлений за день, задрімав і прокинувся вже перед світанком.

Відразу згадав про перервані пошуки, поморщився, позіхаючи, одягся. Біля ліжка спав Жучок. Він підвівся, помахав до хлопчика хвостом, глянув здивовано: що ще за нічні прогулянки?

— Я незабаром повернуся, малий. А ти спи, — хлопчик погладив цуцика. — Лежати, лежати!

Той слухняно виконав наказ.

У вікно світив повний місяць. Інтар відшукав на невеличкому столі недогарок свічки, кремінь і кресало. Потім повернувся до ліжка Кашима, щоб переконатися, що не розбудив того.

Але постіль конюха була порожня.

Хлопчик зупинився. Кашим, звичайно, і по нужді міг вийти. Однак краще впевнитися, мало там що.

Інтар залишив усе, що взяв, і обережно вийшов із прибудови. Наткнутися на кого-небудь він не боявся. Врешті-решт, йому теж могло припекти…

Він дійшов до дощаної будівлі, однак там було порожньо. Й тут Інтара пробрала цікавість: куди ж подівся конюх? І трохи лячно стало: а раптом із Кашимом лихо яке трапилася? Всяке буває… А якщо вийшов конюх по нужді, а йогозмія вкусила отруйна?! Інтар здригнувся. Він чув, що на Сході змії часом і в будинки заповзали, особливо влітку. І зовсім не хотів, щоб таке нещастя сталося з Кашимом, до якого Інтар уже встиг звикнути: хлопець був добрий до нього, жартував, теревенив про всячину, охоче навчав свого ремесла.

Треба знайти його, вирішив Інтар. Спочатку він обійшов двір навколо відхожого місця — нікого. Потім про всякий випадок подався до стайні, зазирнув усередину: теж крім коней, нікого, й темно.

Він підійшов до панського будинку з чорного ходу, посмикав двері: їх було замкнено зсередини. Все правильно, куховарка їх відімкне вранці, а вночі слугам там робити нема чого.

Інтар іще раз обійшов будинок, вийшов на доріжку, що вела до воріт.

Він не збирався повертатися в ліжко, поки не з’ясує, де конюх блукає поночі. І для початку подався до сторожки.

Вікна її були темні, й Інтар подумав, що даремно сюди прийшов: уже ж звичайно воротар уночі спить. Але раптом, уже готовий повернути назад, він почув, як усередині сторожки кілька разів підряд голосно чхнули. І по тому ще тихо розсміявся якийсь чоловік та промовив: «Будь здоровий!»

Інтар завмер. Не сам же Фирух собі здоров'я бажає! Навшпиньки хлопчик прокрався до вікна й зачаївся там.

— Виходить, завтра ніяк? — запитав глибокий, низький голос.

— Ні, порошок я тільки завтра ввечері отримаю. Так що відкладемо на день, — другий голос, високий і чистий, поза сумнівом, належав Кашиму.

В Інтара від хвилювання затремтіли ноги. Про що домовляються конюх і воротар?!

— Шкода, — з досадою промовив Фирух, — але добре, день почекати можна. А потім їм із Кхаабра забратися доведеться, й швидко. Так що або післязавтра — або забудемо про це. Вигорить справа чи ні, до середини літа ми повинні бути далеко звідси, щоб більше ніколи не повертатися в цей поганий Кхаабр.

— Післязавтра, — погодився Кашим, — і в мене в печінках сидить це місто. Нічого — остання справа й буде в нас і своя земля, й господарство своє… — і раптом запитав заклопотано: — А ти впевнений, що коням не буде шкоди від цієї нової фарби?

— Ні ж бо, скільки разів говорено! Перевіряли вже.

— Ну, дивися. Бо он минулого року двоє коней занедужали й подохли. Знаєш, скільки я грошей втратив?

— Не стогни, — обірвав Фирух, — тепер усе інакше. Фарба не шкідлива, я відповідаю.

— Так, із тебе й запитаю, коли що не так… Гаразд! Післязавтра, значить. Заразом і в будинку понишпорю, поки всі сни дивитимуться.

— А вони від порошку не перемруть? — раптом затурбувався сторож. — Адже одне — коней вивести, хоч і всіх, а інше — цілий будинок перетруїти при цьому. Якщо спіймають — повісять, не інакше.

— Не бійся, — запевнив Кашим, — порошок теж не шкідливий: посплять добу, та й по всьому. А підсиплю я його їм у сік — сік усі п'ють. Бетайа сказала — пан за вечір глечик точно випиває, ну й пані, мабуть, із ним. Перед вечерею і сипну. Куховарка теж соку в спекотний вечір сьорбнути не відмовиться, дівчисько й звірятко-ельфенятко я сам почастую за вечерею, і моєму помічникові віднесу. А собачку його замкну.

Інтар спітнів, у роті відразу стало сухо. Кашим та Фирух — конокради! Хочуть вивести коней, усіх чотирьох…

Хлопчисько тихенько рачки відповз за кущі й ляпнувся в густу мокру траву. Одяг змок від роси, Інтар здригнувся, зіщулився й почав міркувати.

Видно, в Кашима й Фируха ця справа не перша, стежинки второвані. Розповісти все Мен-Риджу?

Інтар уже підхопився… Але раптом зупинився та знову сів, не звертаючи уваги на зовсім змоклі штани.

Розповісти, значить, виказати. І Кашима, й Фируха після цього, якщо візьмуть на гарячому, швидше за все, на галери відправлять або в рудники. Але ж якби хто знав, чим Інтар промишляє, — на нього б чекало те саме.

Сороту он очі випалили…

Ті, хто гроші не мідяками, а золотими рахує — вони вже точно не свої. А Кашим, як і Сорот, як і Едрин із Айхамом і всі невидимки, — по інший бік.

То Кашим свій? Ой, чи ж так це?!

…Але на нього доносити — чесно? Чи ні?

А коням хіба на радість буде, якщо їх покрадуть? Так, породисті, на бійню їх продавати не будуть, мучити непосильною роботою — теж, але вони ж бо тут уже звикли! Тут їхній дім! Хіба добре, коли з дому хитрощами виманюють і не знати куди відправляють? Ось йому, Інтару, як велося в цім чужім Кхаабрі?

Ні, коней вивести не можна дозволити. Але й Кашима з Фирухом на шибеницю відправляти або на галери… Гидко це…

Порадитися хлопчикові не було з ким. Ола б його не зрозуміла, та й не хотів він розповідати їй усю правду. Доводилося самому ламати голову.

Він просидів під кущами ледь не до перших півнів, але знайшов вихід: доносити він не буде. Просто перешкодить Кашиму здійснити його задум.

Олу довелося втаємничити в усе наступного ж вечора в купальні. Слухаючи розповідь Інтара, дівчинка тільки затискала собі рота долонею, щоб не охкати надто голосно.

— Твоя правда, — підтвердила вона, коли хлопчик розповів про свої думки. — Не потрібно Мен-Риджу нікого виказувати! Та він заслуговує, щоб у нього не тільки коней вивели, але й будинок спалили! Якби коней не шкода було, я б конюхові з воротарем ще й допомогла!

— Ти його ненавидиш, я бачу…

— Мен-Риджа? Ще й як!

— Оло, ти мене тільки не бий, — Інтар про всяк випадок відсунув подалі важкого дерев'яного ковша, — тільки він, Мен-Ридж… Він… не більше за інших винен…

— Ти що це мелеш! Та він мерзота остання! — вибухнула Ола.

— Тихше! — цитькнув хлопчик. Вона злякано ойкнула, і обоє зачаїлись. Сиділи так, поки не переконалися, що крик Оли не привернув нічиєї уваги.

— Я знав, що ти гніватимешся, — промовив хлопчик нарешті, — але мені здається, Мен-Ридж не така вже й мерзота. Він просто… покупець…

— Це як? — спантеличено пролепетала Ола.

— А ось дивися. Він багатий. Він усе може купити, чого забажає. Будинок, коней, карету, одяг, ельфів, коштовності, собак… Ну й… він захотів Алану. І купив.

— Це паскудно, — скривилася дівчинка.

— Угу, — погодився Інтар. — Як на мене, так само паскудно, як людьми торгувати. Не знаю, що гірше: люди-торгівці чи люди-покупці…

Ола вилила охололу воду.

— Мені здається, що найбридкіше у світі — це коли з доброї волі такими стають — людьми-товаром.

Інтар і Ола вирішили, що найкраще просто вилити сік, у який Кашим свій порошок всипле.

— Він завтра перед вечерею, напевне, на кухню прийде, — припускав Інтар. — Коли служниці вже підуть додому. Ну, і я з ним буду, на тебе там зачекаю. Ми простежимо за ним і вже як-небудь спробуємо вилити сік, коли порошок уже буде в ньому.

— Так і зробимо, — кивнула Ола.

Вона пожалкувала була про те, що порошок пропаде марно: адже можна було б ще раз обшукати будинок, поки всі сплять, і в замкнену дитячу зайти. Але з іншого боку, по будинку вони вже як слід понишпорили, а щодо дитячої завважили правильно: Алані не було звідки взяти ключа. Та й схованка це була б небезпечна.

Наступний день здався Інтару неможливо довгим. Кашим поводився, як звичайно: доглядав коней разом із Інтаром, учив його правильно сідлати їх, відлучаючись зі стайні зрідка й ненадовго. Фирух сидів у своїй сторожці, начебто й не було нічної розмови. Інтар часом сумнівався: а чи не примарилося йому все це?

Увечері хлопчик прийшов із конюхом на кухню. Там смачно пахло чимось теплим і солодким.

— Ну й запахи, навіть слинка тече, — посміхнувся Кашим Бетайї. — Це тільки для панів?

— Уяви собі, ні, — відповіла куховарка. — Й нам дещо перепаде. Пироги печу з сиром.

— Ой, це смачно! — зраділа Ола, саме заходячи. — Пані послала запитати, чи скоро вечеря.

— Та от уже майже готова. Інтар, поможи-но мені трішки, помий посуд, бо стомилась я, ноги не ходять…

— Ага, — хлопчик узявся до знайомої справи. Швидко перемив ложки, миски, глечик з-під молока.

Бетайа тим часом поставила воду для гарячого травника.

— А соку принести? — запитала Ола.

— Ні, люба. Сьогодні травник буде, смачний, на сушених ягодах. Ягоди он із тієї коробочки дістань…

Виконуючи прохання куховарки, Ола ледь помітно кивнула Інтару. Він відповів тим само: з травника очей не спускати. Поставив посуд сушитися, взяв віник, підмів підлогу… Куховарка витягла деко з пиріжками. Рум'яні шкоринки пахли, мабуть, на весь дім. Миру зазирнув на кухню.

— Ой, пиріжки! — принюхався він. — А, з сиром, — і зітхнув.

— А з сиром тобі не до смаку, чи що, звірятко вухасте? — образилася куховарка.

— Зовсім ні! Просто я не їм ні сиру, ні молока, ні кисляку, — пояснив Миру. — Не можу. Мені від них недобре — по всьому тілу цятки червоні, й свербить…

— А, буває таке лихо, — перемінила Бетайа гнів на милість, — що й від гарної їжі кепсько. Ну, то візьмеш холодне м'ясо з обіду.

— Так, дякую…

— Стіл хоча б накрито вже?

— Так, я саме прийшов сказати, що пан звелів подавати вечерю.

— От і добре, — Бетайа виклала гіркою на порцеляновій тарелі десятка з півтора найгарніших пиріжків, розклала по блюдцях варення, мед, масло. У вазочку — фрукти, в глечик срібний — ще не охололий травник, чашки широкі дістала. Й звеліла Миру та Олі нести все це на панський стіл. Обоє вони насилу тримали кожне свою навантажену тацю.

Потім Бетайа поклала в крихітний кошичок ще п'ять пиріжків.

— Віднеси воротареві, Інтаре.

— Я… — хлопчик розгубився, не бажаючи відлучатися з кухні — Я… це… палець на нозі ударив, він болить!

— Коли ж це? — здивувалася куховарка.

— Та ось, коли посуд мив!

— Я віднесу Фируху, — запропонував Кашим. — І поклади вже й мою частку, Бетайє. Там і поїмо.

Куховарка додала пиріжків і ненароком впустила один на підлогу, де його миттю підхопив Жучок: чого цуцик не пропускав ніколи, так це сніданків, обідів і вечерь. Кашим засміявся:

— А йому сподобалося! На, тримай, хвостатий! — та й простяг псові ще пиріжок, якого той, ставши на задні лапки, вихопив просто з рук і втік у куток, щоб там доїдати.

Конюх поляскав цуцика по спинці й пішов у сторожку. Інтара це дуже здивувало: Кашим навіть не намагався дістатися хоч до того ж таки травника, раз соку сьогодні не було…

Хлопчик залишався в кухні до повернення Оли. Хвилюючись, навіть відмовився скуштувати запропоновані Бетайєю пиріжки, сказав, що поки ще надто гарячі. Осудливо погойдуючи головою, куховарка з'їла відразу штуки зо три.

Інтар нипав кухнею з кутка в куток.

Ола й Миру повернулися. Ельф узяв собі м’ясо, щоб підігріти, Ола налила травника ще в три чашки.

— Інтаре, — запитав Миру, гріючи собі м'яса на вечерю, — Жучок голодний? Тут кістки від дичини…

— Дай йому, він схрупає! — відгукнувся хлопчик.

Ельф свиснув собаці.

— Жучку! Смачне! Їсти!

Зазвичай цуцик на таке озивався відразу, але зараз чомусь лежав у кутку, згорнутий чорним калачиком.

Миру підійшов до нього, нахилився.

— Жучку, прокидайся! Інтаре, він чогось дуже міцно спить…

Хлопчисько підбіг до собаки. Поторсав за шерсть, поплескав по зашийку, покликав. Цуцик наче й не чув. Він дійсно спав, глибоко дихаючи, але спав настільки міцно…

— Що ж це з ним? — здивувався й перелякався хлопчик.

— І не тільки з ним… — повільно промовила Ола. Її слова перебило неголосне хропіння. Інтар і Миру озирнулися. Бетайа спала, сидячи за столом, зі звішеною головою. Її пухкі груди розмірно підіймалися та опускалися, куховарка умиротворено похропувала уві сні.

— Що ж це таке… — прошепотів здивований Миру. — І Жучок, і куховарка…

Раптом Інтар усе зрозумів:

— Пиріжки… Оло, демони мене забери, це пиріжки! Біжи до панів!

Дівчинка помчала з кухні.

— Вони сплять, бо попоїли пиріжків? Що в них?! — захвилювався Миру.

— Сподіваюся, просто сонний порошок… — розгублено пробурмотів Інтар. — Стривай, я все поясню, нехай тільки Ола повернеться…

І вона вбігла, засапана, махаючи руками:

— Сплять! — видихнула дівчинка. — Сплять обоє! Небо! А Кашим же теж узяв пиріжки, собі й Фируху! Викинув, мабуть, так?

— Упевнений! Про людське око брав! Біжімо до стайні! Миру, пішли з нами!

Діти схопили за руки ельфа, який нічого не розумів, і поволокли за собою.

— Кашим і Фирух — конокради! Це вони порошок підсипали, щоб поки всі сплять, коней вивести! — розповідала Ола на бігу. — Інтар їх підслухав і зупинити вирішив, а я йому допомагаю!

— Чого ж ти панові не сказав?! — у відчаї вигукнув ельф.

— Так мені ж довести не було чим! — знайшов хлопчик, що відповісти. — А проти моїх слів вони б свої знайшли, викрутилися б!

Іншим разом Миру добряче замислився б над цими словами й у нього, цілком імовірно, відшукалася б безліч заперечень і запитань. Але зараз бракувало часу… Ельф повірив дітям.

Вони підбігли до стайні та з полегшенням переконалися, що коні дотепер у денниках.

— Ходімо! Замкнемося зсередини! — скомандував Інтар. — Вони не доберуться до нас!

І Миру перший кинувся замикати двері. Діти прийшли йому на допомогу. Утрьох не тільки засунули засувку, а й притулили до дверей важку скриню з фуражем. Коні в недоуздках неспокійно переступали з ноги на ногу, Шуліка тривожно заіржав.

— Так треба! — з досадою сказав йому Інтар. — Ми рятуємо вас від усілякої мерзоти, зрозумів?

У напівтемряві стайні пахло кіньми, скошеною травою й трохи гноєм. Крізь щілинки в дошках пробивалися соломинки сонячного світла.

Троє принишкли, напружено прислухаючись до тиші ззовні. Кроки й стишені голоси пролунали для них громом з ясного неба.

Двері штовхнули.

— У чому річ? — почули вони здивований голос Кашима. Він знову штовхнув двері.

— Не відчиняються… Е, тож там хтось є всередині! Агов! — покликав конюх.

Ола приклала палець до губів, роблячи хлопцям знак, щоб мовчати. Буде краще, якщо конокради якомога довше не розумітимуть, із ким мають справу.

— Агов, відімкніть!

Мовчання. У Миру трохи тремтіли руки.

— Хто там може бути? Не коні ж замкнулися! — промовив Фирух. — Ти чатуй отут, а я піду в будинок, подивлюся, хто спить, а хто ні…

— Добре.

Кроки віддалилися. Ола опустилася на підлогу, посипану сіном. Інтар присів поруч — у нього самого затремтіли ноги. Ельф прилаштувався біля них.

— Що ж робити… — прошепотів він.

— А раптом вони підпалять стайню? — запитала раптом Ола.

— Не посміють… Заграву побачать сусіди, вся вулиця збіжиться, — сказав Миру. В Інтара трохи відлягло від серця.

Вони сиділи й чекали. Якось непомітно вийшло, що всі троє схопилися за руки й збилися в купку. Інтар слухав, як голосно стукотять серця Оли й Миру, і був упевнений — у нього самого воно бухкає не гірше за ковальський молот.

І ось вони почули, як повертається Фирух.

— Агов, Кашиме! Сплять усі, тільки я ніде не знайшов дівчиська, хлопчиська й вухатої тварюки!

— Ах, он як… — протяг конюх. — Виходить, це вони, голубчики.

Він знову підійшов до дверей.

— Агов, Інтаре! Відімкни! Не дурій, хлопчику. Чого це ти раптом замкнувся?

Інтар мовчав.

— Відчиняй, я ж знаю, що ти там зі своєю подружкою. Ще й ельфика прихопили… — Кашим коротко зареготав. — Ну ж бо, дітки. Не балуйте, відчиняйте.

Інтар стис кулаки. Раптом немилосердно залоскотало в носі, й хлопчик чхнув.

Від несподіванки Ола скрикнула.

— Ага! — задоволено промовив Кашим. — От і закінчилися ігри в хованки. Відмикайте, малята.

— Ні! — вигукнув хлопчик.

— З якого це дива?

— Я… я все знаю! Коней ви не отримаєте! — Інтар зірвався. Було моторошно й огидно тому, що він ще днів зо два тому вірив конюхові, навіть другом його почав був вважати…

І коні Кашиму вже повірили…

— Ах, знаєш… — Кашим помовчав. Потім знову покликав: — Дітки! Відімкніть, ми вам добре заплатимо! По півсотні золотих кожному! Ельфеня, й тобі теж грошей дамо!

— Не потрібні мені ваші гроші! — лунко вигукнув Миру.

— І нам не потрібні! — додала Ола.

— Так навіщо ж вам так майно Мен-Риджа охороняти? Не ваше ж! — здувався Кашим.

— Вони не майно! Вони живі! — вигукнула дівчинка. — Радійте, що ми вас не виказали хазяям, та йдіть собі!

— Ах, ви, гадюченята… — тихо, з погрозою промовив конюх. — Ну я ж вас…

І раптом Фирух, який мовчав досі, розсміявся.

— Відімкнуть. Відімкнуть, як миленькі. Агов, Інтаре! Ти свого собачку любиш? А знаєш, що він у кухні спить? Отож. Або відмикай двері, або ми йому голову відріжемо!

Серце хлопчика впало кудись у п'яти. Стрепенулося разок…

Він так і сидів із напіврозтуленим ротом, безпорадно дивлячись на дівчинку й ельфа.

Розділ 10

— Чуєш, поганцю! — повторив Фирух. — Не відімкнеш — приб'ємо твоє цуценя! Воно й дзявкнути не встигне, однаково ж спить!

— Навіщо ж ми його на кухні залишили… — гірко прошепотіла Ола.

Інтар озирнувся — немовби в стайні могло знайтися таке, що могло зарадити лихові.

Клинок спокійно хрупав вівсом, Птаха стояла похнюплена. По молочній шерсті Луня стрибали крихітні місячні зайчики.

Шуліка знову неспокійно заіржав.

— Я відімкну, — зривистим голосом промовив хлопчик, — відімкну! Чуєте? Відімкнемо зараз, не чіпайте пса!

— Пальцем не зачепимо, якщо будеш слухняним, — відгукнувся Кашим.

Інтар почав відтягати від дверей скриню. Ола мовчки взялася допомагати йому.

— Стривайте, — Миру раптом схопив обох за руки, — я зараз… Ви не відмикайте, поки не скажу, — прошепотів він гаряче.

Ола й Інтар здивовано завмерли. Але послухалися ельфа. А той уже поквапливо відчиняв денники. Він вивів спочатку Птаху, як найспокійнішу, відвів убік. Погладив, заспокоюючи кобилу, яка тривожно оглядалася, злякана грубими голосами. Інтар і Ола тим часом безпорадно стояли біля дверей. Кашим почув, що вони не квапляться відмикати, й гукнув знову:

— Інтаре! Ти там заснув? Може, мені відрубати твоєму псові хвоста? Для початку?

— Я вже! Відчиняю ж бо! Зараз! — відчайдушно вигукнув хлопчик і озирнувся на Миру. Той уже вивів Шуліку: жеребець форкав, роздуваючи ніздрі, й ельф поквапився завести його в порожнє стійло Птахи, яке було навпроти дверей. Шуліці це не дуже припало до смаку, він разів зо два вдарив копитом об підлогу.

— Ми коней заспокоюємо! — крикнула конокрадам тремтяча від страху й хвилювання Ола.

— Шуліка непокоїться! Ось вгамуємо його й відімкнемо відразу!

— Мерщій, дрібното! — зажадав Фирух. — Гляди, Інтаре, я з псяюри твого живцем шкіру спущу, отут, під дверима, коли зараз не відчините!

— Та відчиняємо!!! — Інтар гримнув засувом, знову подивився на Миру: ельф уже й Птаху замкнув у чужому деннику. Денник Шуліки він залишив відчиненим.

— Тепер, — кивнув раптово поблідлий ельф дітям, — відмикайте і відходьте до стіни.

Ті так і не зрозуміли до пуття, навіщо Миру їх затримав, але без зайвих слів відтягли скриню. Відсунули засув.

— Заходьте! — Інтар щосили штовхнув двері й разом із Олою відскочив, як Миру просив.

Кашим і Фирух упевнено ввійшли в стайню.

— А ось і ми! — гучно оголосив воротар. Незнайомий голос так близько й чужий запах не сподобалися коням, стривожили їх.

Шуліка застриг вухами.

Кашим підійшов до його денника, простяг руку — взяти за недоуздок.

І тут Миру голосно верескнув.

Кашим здригнувся. Шуліка коротко, пронизливо, заіржав і став дибки.

Конюх не встиг відскочити.

Інтару навіть здалося, що він почув звук… Удар і хлюпання. Ола закричала й захлинулася лементом.

Кашим упав. По підлозі біля його голови почала розповзатися червона пляма.

Шуліка промчав по тілу людини й вирвався надвір.

Фирух тупо провів його поглядом. Потім повернувся до дітей.

— A-а, г-гаденята!

Він кинувся на Олу. Дівчинка метнулася вбік. Інтар схопив мітлу і її кінцем, як ратищем, ткнув чоловіка в бік. Той розвернувся, стрибнув на хлопчиська, вдарив його кулаком, цілячи в обличчя, але влучив у груди. Інтар похитнувся, від болю в очах стемніло…

Ола заверещала від жаху, коли побачила зовсім близько перед собою розлючене обличчя воротаря.

І раптом Фирух закричав.

Це Миру схопив вила, замружився від страху й ударив конокрада вістрями в спину.

Фирух упав. Інтар вихопив вила в приголомшеного ельфа й цюкнув чоловіка держаком по голові.

— Мотузку, Оло!

На щастя, та була на очах, висіла на цвяху, на стіні. Ола схопила обома руками важкий моток, смикнула так, що вилетів цвях, метнулася до друга. Інтара, в якого шалено стукотіло серце, ще вистачило на те, щоб висмикнути кінець мотузяної змії та зв'язати Фируха.

А потім вони вибігли надвір. Повітря було свіже й тепле, небо всипали великі зірки. Уже вгамований Шуліка блукав садом, щипав траву й листя з кущів. Інтар, Ола й Миру відбігли від стайні якомога далі та майже попадали на зелену галявину. Їх трусило. В Оли цокотіли зуби, Миру був зелений.

— Я н-не… не хотів… не… — він мотав рудою головою, потім раптом припав до землі й розридався.

Інтар обхопив його за плечі, пригорнувся. Хлопчика теж било дрожем. Ола припала до них, і всі троє, обіймаючи одне одного, тремтячи, лежали на землі. Миру незабаром виплакався, затих. Кожен з трьох не хотів відпускати інших й відійти не міг. У стайні залишилися перелякані коні, але повернутися туди, щоб вивести їх, здавалося неможливим. Інтар був навіть не в змозі підвестися, хоча б на коліна. Його нудило, скрізь ввижалася кров… Урешті-решт його вивернуло й Ола, яка тісно тулилася до хлопчика, подивилась на білясту пляму в траві й вибухнула сміхом, що перейшов у схлипування…

…Інтар не пам'ятав, як заснув. Пам'ятав, що прокинувся від досвітнього холоду. Побачив, як сидить, обіймаючи власні коліна, Миру. Той подивився на хлопчика.

— Х-холодно…

— Так…

— Ходімо… до мене… Там тепло… в кімнаті…

— Ходімо…

Про стайню думати не хотілося. Розштовхали Олу, добрели до кімнати, де жив ельф, повалилися на широке, розраховане на двох ліжко, не роздягаючись, — тільки скинули взуття, загорнулися в ковдру й знову провалилися в сон майже одночасно.

Прокинулися вони вже пізнього ранку від гнівного лементу хазяїна. Миру дісталося кілька ляпанців нижче спини.

— Що відбувається, демони вас забери?! — обурювався Мен-Ридж. — Ми й куховарка заснули посеред вечері, прокинулися: коні блукають садом, конюх валяється із проламаним черепом, воротар ледь живий, зв'язаний, а ви — тут, утрьох?!

— Пане, це не наша провина… — почав Миру, але Інтар відіпхнув його ліктем.

— Пане, я поясню. Кашим і Фирух — конокради, вони коней хотіли вивести. Кашима вбив Шуліка… А ми їм перешкодити хотіли, тільки боялися тобі говорити, думали, ти не повіриш, боялися…

— Я й зараз не дуже вірю. Ану викладай усе, — але, зважаючи на голос, Мен-Ридж трохи пом'якшав.

Інтар заходився поквапливо розповідати. Ола доповнювала. Миру більше мовчав. Дівчинка косувала на нього співчутливо, й коли Інтар добрався до того, що сталося з Фирухом, перебила хлопчика.

— Так, налетів Фирух на нас, мене спіймати спробував. А я мітлу схопила, тільки що я мітлою зробити могла? Ну, тицьнула його разок, а тут Інтар вила хапає — і я-ак штрикне його ззаду!

Інтар ошелешено закліпав. Але не став виправляти дівчинку: якщо Ола вирішила так збрехати, значить, їй це для чогось потрібно…

А Миру полегшено зітхнув і вдячно стис Олину руку під ковдрою.

Мен-Ридж вислухав їх до кінця.

— Я схильний вам вірити… — промовив повільно. — Миру!

Рудий ельф підповз по ліжку ближче до хазяїна.

— Миру, малий, — м'яко промовив Мен-Ридж, опускаючи руку на мідне тім’я, — це все правда? Про конокрадів?

— Так, пане, чиста правда! — з усією щирістю вигукнув ельф.

Чоловік помовчав.

— Ти ніколи не брехав мені. Та й ваша розповідь, — обернувся до дітей, — досить переконлива. Добре, я викличу варту й лікаря для Фируха. Тіло Кашима заберуть, тоді, Інтаре, ти відведеш коней у стайню.

Хлопчисько судомно ковтнув. Від однієї думки про те, що доведеться знову ввійти туди, де лежала скривавлена людина, йому стало зле. Але він тільки стис кулаки й зуби та кивнув:

— Так, пане.

— Чудово. Оло, йди до пані, вона чекає. Миру, ти ще полежиш?

— Я… я хочу води, пане. Гарячої, травника, — ельф зіщулився, — з медом.

— Іди, звичайно, — кивнув чоловік.

— Пане, можна мені з ним поки що? — запитав Інтар. — Адже… Адже тіло ще там?

— Добре. Нехай коні поки теж походять на волі, — Мен-Ридж зітхнув. — Саду шкода, але їм зовсім нема чого залишатися там, біля мертвого, або стояти прив'язаними, де тхне…

Миру охнув і увіткнувся обличчям у живіт хазяїна. Той погладив його.

— Годі, маленький, це все. Більше про це не говоритиму при тобі, йди травник пити.

Миру вдячно кивнув, потерся щокою об руку пана й утік, але захопив із собою Інтара.

А на кухні хлопчика зустрів Жучок, який чудово виспався, — він весело заскакав навколо друга, а коли той сів на лаву, підбіг, поставив лапи йому на коліна й тицьнувся носом, щоб його погладили. Цуцик чудово почувався й не розумів, чому його хазяїн так стурбований і наляканий.

Поки Бетайа робила травник, з'явилися стражники, й Інтару довелося повторити їм, а заразом і куховарці, як усе було. Розповідаючи про Фируха, він не змінив слів Оли, й стражники повірили. Бетайа ойкала, назвала Інтара й Миру героями та виставила на стіл безліч усіляких смачних речей. Але їсти вони не змогли. А от травника випили по дві повні чашки. Жучок сумлінно нагавкав на стражників і зажадав від куховарки своєї каші, та отримав ще й рештки вчорашнього м’яса.

Тим часом тіло віднесли, Фируха теж забрали, й хлопчики зітхнули вільніше. Інтар подався прибирати в стайні, Миру пішов за ним.

— Хочу допомогти тобі, — пояснив він, — бо якщо зараз туди не піду, потім не насмілюся, напевно, ніколи вже. А так не можна.

— Ходімо! — зрадів Інтар. Йому попустило, як тільки зрозумів: не доведеться бути в стайні самому.

Жучок побіг за хлопчиками.

— Скажи, — запитав Інтар, коли вони ввійшли й розчинили навстіж двері, — а чому Ола збрехала, що не ти, а я вдарив Фируха? Ти знаєш, чого це вона?

Миру взяв оберемок свіжої соломи.

— Знаю… вона наче на моє прохання все зробила.

— Це як? Я думав — Мен-Ридж тебе похвалить… Он як Бетайа навколо нас кудкудакала. А знали б вони, що ти…

— Ні! — вигукнув ельф. Він щосили кинув солому на підлогу: снопик розсипався, й золотаві тверді нитки здійнялись на мить угору, зачепилися за добряче зім'яту синю туніку Миру, застрягли у волоссі.

Жучок голосно загавкав.

— Та що сталося?! — Інтар зовсім розгубився. А тут ще на очі потрапила підсохла, брудно-бура пляма, що залишилася від… І хлопчиська мало не знудило знов.

— Ти… Ти ж не знаєш… Ми…. ми, ельфи… — Миру, нічого не помічаючи, плутався в словах. — У нас не повинно бути злості. Ні злості, ні жорстокості, навіть єдиного поривання заподіяти шкоду людині. У розплідниках, де вирощують породистих ельфів, ще років двісті тому дуже жорсткий відбір був… Будь-яке дитинча, котре виказувало лиху вдачу, знищували… А одного разу, хоч це зовсім давно трапилося, навіть цілу породу до кореня викосили…

— Це як? — отетерів хлопчик.

Миру сів на сіно.

— Така порода існувала: сонячні. Теплолюбні, зі світлою шкірою, золотавим волоссям, світло-карими, майже бурштиновими очима. Їх виводили довго й клопітно. Вони були домашніми звірятками, іграшками, навіть кращими за зоряних. Лагідні, тихі, поступливі, ніжні… Дуже віддані — могли вмерти від туги за хазяїном. Чудову пам'ять мали — кажуть, їм цілу книгу запам'ятати вдавалося. Довго ця порода жила… Цінувалася дуже. І от років двісті з чимось тому раптом почалося — спалахи злості, люті. Спочатку — в окремих осіб, потім — мало не в кожного п'ятого. Кидалися на хазяїнів, хапали зброю…

— Але ж ельфам це заборонено?!

— Так. Тільки сонячні з люті не тямилися. І тоді, кажуть, сама Імператорська Рада прийняла рішення — сонячних знищити. Усіх: від дорослих до дітей новонароджених…

Інтара пересмикнуло.

— Їх убили?

— Приспали, — Миру голосно зітхнув, — усіх… І… жодна людина не потерпить у своєму будинку ельфа, котрий іншій людині зміг нашкодити.

— Так ти ж Мен-Риджа й захищав! Його ж коней!

Миру замотав головою. Солома посипалася з волосся.

— Однаково! Я не хотів ризикувати! Ми домашні, розумієш? Забава, працівники… Але не охоронці, не бойові пси! Ола, напевне, добре знає ельфів! Вона правильно вчинила, що не виказала мене, й ти не виказуй, будь ласка! З пана й того досить, що я Шуліку своїм вереском налякав…

Інтару здалося, що Миру даремно боїться, але, з іншого боку… Мабуть, йому видніше.

— Добре, — пообіцяв хлопчик, — не викажу.

Вони замили пляму й посипали підлогу свіжою соломою. Поміняли підстилки, завели назад у денники коней, напоїли й почистили їх. Шуліка пирхав і насилу дозволив завести себе навіть ельфові — той уже боявся, що доведеться пана кликати. А Мен-Риджу, котрий і досі щось з’ясовував зі стражниками, тільки норовливого коня й бракувало…

За цими справами Інтар і не помітив, як день минув. Хлопчик не знав, чи з'явиться ввечері Ола в купальню, тільки однаково пішов туди в домовлений час. У кімнаті над стайнею було моторошно залишатися вночі. Навіть від того, що Жучок сидів поруч і віддано дивився карими вологими очами, легше не ставало. Миру добре, його пан давно в кімнати закликав… Мабуть, смачним годує…

З такими думками хлопчик затопив у купальні та нагрів води. Двері зарипіли — увійшла Ола. Вона підійшла до Інтара, обійняла його за плечі.

— Ти як? — запитала співчутливо.

— Нічого, живий, а ти?

Дівчинка повела плечем:

— У мене весь час перед очима… стоять… вони…

— Не треба! — Інтара пересмикнуло. — Не говори про це! Ти краще… — його погляд упав на цуцика, що чухався, — допоможи мені Жучка помити, га!

Ола посміхнулася.

— Гаразд!

Цуцик, яки спокійно викушував бліх із шерсті, зачув недобре, підняв голову, але запізно: чотири руки схопили його та запхали в балію з теплою водою. Жучок обурено заверещав, але Інтар хлюпнув йому в писок водою.

— Цить! Із рідними блохами розлучатися шкода, чи що?

Цуцик ображено гавкнув і замовк: однаково пручатися було безглуздо.

Поки натирали мильнянкою, а потім прополіскували у воді чорну собачу шерсть, розмовляли про незнайдені коштовності.

— Якщо не в будинку, то де вони можуть бути? — допитувався Інтар швидше в себе, ніж у дівчинки, не припиняючи роботи.

— Може, вона їх де закопала? — припустила Ола.

— Храмовий двір у Мертвому Місті ми вже перекопали… — зітхнув хлопчик. — Тепер що — сад? Розкажемо Миру, що хочемо посадити там моркву?

— Не смішно! — сердито відрубала Ола.

— Сам знаю… Якщо чесно, уявлення не маю, що робити.

— Ранок мудріший за вечір? — припустила дівчинка, в якої теж не було жодної слушної думки.

— Виходить, так… Скажи, а ти навіщо про Миру збрехала Мен-Риджу? Тому, що ельфам не можна бути злими?

— Угу, — кивнула вона. — Я чула історію про те, як цілу породу знищили. А Миру весь стиснувся, коли ти почав розповідати про бійку в стайні. І за руку мене схопив. Ну, я й бовкнула…

— Добре. Нехай буде так. І Миру спокійніше, й Мен-Риджу… Кгм. А може, Алана все-таки Мен-Риджу коштовності віддала? Хоча навряд…

— Підношення від колишнього чоловіка? Ото вже ні-і, — Ола помотала головою.

Діти стомилися, в обох боліли голови, й вони вирішили, що на сьогодні — досить. Завтра вони ще раз поговорять і подумають про все.

Несподівано для себе Інтар міцно та спокійно спав уночі. Вочевидь, хлопець зовсім змучився. Мокрий Жучок забрався до нього під ковдру, підліз до самого обличчя й невдоволено гарчав, коли Інтар крізь сон намагався його відіпхнути.

За сніданком на шиї Миру, який звичайно харчувався з іншими слугами на кухні, блиснув дорогоцінний кулон. Зелений камінь у золотій оправі і на золотому ж візерунчастому ланцюжку приваблював погляди.

— Який гарний, — похвалила Бетайа. — Звідки він у тебе?

— Це мені хазяїн подарував, — пояснив ельф із наївною гордістю. — Це смарагд.

— Справжній? — зойкнула Ола.

— Ще б пак! — ельф вочевидь пишався не ціною каменя, а увагою пана. — Він його сьогодні рано-вранці купив. Навмисно раніше встав. А вас, — кивнув Миру Інтару й Олі, — пан теж нагородити хоче.

— Нагородити — це добре… — Інтар відклав ложку, якою вже зачерпнув каші, намагаючись схопити за хвіст думку, яка щойно промайнула. — Миру, а скажи, хіба безпечно отакі коштовності в домі тримати? А раптом дім пограбують? Коней он і тих ледь не звели, ми тільки випадково дізналися…

— Небезпечно, — погодився ельф, — тому найкоштовніше тримають зазвичай не в будинку.

Ола підняла голову. Шматок хліба випав із розтиснутих пальців. У Інтара живіт скрутило, ноги заніміли: невже вони нарешті знайшли розгадку?!

— А де ж? У саду закопують? — намагаючись здаватися спокійним, запитав хлопчик.

— Навіщо в саду? — зачудувався ельф, беручи свіжий огірок. — Зберігають у ювелірів!

— У ювелірів?

Інтар і Ола перезирнулися: поглядами обпеклися, мов спалахами полум'я: невже?! Невже все так просто?!

— А якщо ювелір візьме коштовності та й утече із ними? — запитала дівчинка.

— О ні! — вигукнув Миру. — По-перше, ніхто не довірить коштовності людині, в якої нема імені.

— Як це — нема імені? — не зрозумів Інтар.

Втрутилася Бетайа:

— Тобто шахраям усіляким не довіряють. Прийшов не знати хто казна-звідки — як йому довіряти? А ось коли людина своєю справою вже не перший рік займається та й робить її як слід, тоді їй і вірять. І він брехати-шахраювати не стане, для чого йому?

— Свою репутацію ніхто не псуватиме свідомо, це правда, — підтвердив Миру. — А людина з ім'ям — виходить, із чесним ім'ям — довіри гідна. Тим більше, що будь-який ювелір під узяті на збереження коштовності дасть розписку.

— Яку розписку? — стрепенулася Ола.

— Ну, з підписом. Які коштовності взяв, на який термін, скільки отримав за зберігання… З ім'ям своїм і зі своєю печаткою, все як належить. Деякі навіть угоди складають у докторів права. Але якщо ювелір відомий і поважний, то його розписка надійніша за будь-яку угоду.

— Он воно як… — протяг Інтар.

Більше за сніданком ані він, ані Ола не промовили й слова. Потім Інтар подався виконувати свою роботу — і за себе, й за конюха. У нього трусилися руки й підгиналися коліна. Тільки б Ола не зробила дурниці й не кинулася просто зараз шукати цю розписку в Алани! Небо! Невже врешті-решт…

Хлопчисько не пам'ятав до пуття, як пережив цей день. Ближче до вечора Миру покликав його до пана. Інтар прийшов. Побачив там Алану й Олу і раптом вирішив, що дівчинка вже намагалася знайти розписку і її спіймали за руку. Стиснувся, приготувався вигороджувати, вмовляти…

Але Мен-Ридж посміхався, й Алана здавалася задоволеною.

— Я вдячний вам за те, що ви зірвали овечі личини з двох негідників-вовків, — промовив Мен-Ридж. — Інтаре, ти виконуватимеш роботу за двох, але платню отримуватимеш за трьох, поки я не знайду нового конюха. Коли знайду, твоя платня однаково зросте на десять золотих у порівнянні з тим, що я тобі обіцяв.

— Спасибі, пане, — тільки й вимовив хлопчик. Від серця відлягло: їх не викрили…

— Оло, ти відтепер не служниця леді Алани, а наша вихованка, — провадив Мен-Ридж. — Ти отримаєш гідне виховання й чималий посаг.

Обличчя в дівчинки залилося фарбою, начебто від ніяковості. Але це була барва гніву й образи: ніякі подачки не змусили б Олу забути про материну зраду.

Вона мовчки поцілувала руку Мен-Риджа. До Алани підійшла й забарилася, але та випередила будь-який рух дочки: обійняла її, доторкнулася губами до її чола. Ола здригнулася й промовчала.

Потім Мен-Ридж подарував обом по невеличкій перлині. Інтар зрозумів, що тепер він у будь-якому разі добереться додому. Тільки поки ще в порт не збирався.

Повільно плентався звичним шляхом день. Пообідали й повечеряли добродії та слуги. Оли на кухні хлопчик не бачив. Миру намагався про щось говорити, але Інтар не слухав, відбувався неуважними відповідями.

— Та що з тобою сьогодні? — нарешті й обурився, і стурбувався ельф.

Інтар послався на головний біль.

— Я піду ляжу поки що… Про коней подбав, тепер самому трохи перепочити б…

— Може, трави тобі заварити? — запитала Бетайа. А Миру запропонував провести. Але хлопчисько подякував і відмовився від усього. Він пішов у кімнатку над стайнею і там свердлив очима сонце, котре неймовірно поволі запихало свій товстий, червоний, немов сире м'ясо, тулуб за смугу далеких гір.

Коли нарешті смеркло, Інтар ладен був стрибати на радощах.

Він прибіг у купальню задовго до півночі й бездумно ходив там із кутка в куток. Нічого не розуміючи, Жучок тинявся подвір’ям, гавкав на вітер, що ворушив засохле листя на не знати коли відламаній гілці. Потім влігся цю гілку гризти. Інтар не звертав на пса уваги, не визирав надвір. Не простяг руки, щоб погладити Жучка, навіть коли той увійшов у купальню й ліг йому під ноги. Стомився міряти кроками дощану підлогу й уже просто сидів на лаві, підпираючи голову руками.

На стукіт дверей підхопився.

Ола в новій жовтій сукні кинулася до нього. Вона задихалася, очі сяяли.

— Я знайшла! Інтаре, я знайшла її!

Вона простягла на розкритій долоні складений учетверо аркуш жовтавого паперу.

— Я переписала його ім'я з розписки. Тепер ми все знаємо!

Розділ 11

Ювеліра звали Дальрибом Мен-Ясфом. Ола знайшла його ім'я аж унизу довгого переліку коштовностей. Перелік займав два аркуші і зберігався в одній із книг у кімнаті Алани. Книга ця оповідала про життя та служіння перших жерців Неба.

— А коштовності хоч ті? — запитав Інтар.

— Про які встигла прочитати, впізнала. Я квапилася дуже — вони там вечеряли, а я вдала дуже стомлену й пішла начебто до себе — я поки що в тій самій кімнаті живу — та пошукала в скриньках, коробочках… Ну, й у книгу випадково зазирнула.

— Ясно… А де ж він живе, Дальриб?

Ола помотала головою.

— Уявлення не маю.

Вона сіла на лаву.

— Стомилась я…

— Мабуть, теж забігалася вдень? — поспівчував хлопчик. Він же працював за двох і до вечора ноги вже не тримали. Навіть спогади про недавнє вбивство зблякли й відійшли.

— Не те щоб дуже, — дівчинка похитала головою. — Я просто так стомилася. Всередині. Мені важко й страшно. Як ти вкрадеш ці коштовності, Інтаре? Тебе спіймають! А навіть якщо й украдеш — я не зможу їх віднести стражникам. Вони захочуть знати, звідки я їх узяла. А продати їх самі ми теж не зможемо, адже ми не вміємо цього робити… Нічого в нас не вийде…

Інтар обійняв подругу за плечі.

— Оло, вище носа! Не можна все кидати тепер! Коштовності — справа моя, а далі — подивимося. Ми викрутимось!

Дівчинка довірливо схилила голову йому на плече. Інтар і далі втішав її, а в самого на душі каменем лежав страх. Він обіцяє, але сам не знає поки що, як буде виконувати обіцянки. І якщо нічого не вийде, що він скаже Олі?

«До ювеліра добратися треба. Мен-Ридж його знає напевно, Алана — вже точно, але мені не можна їм про нього й заїкнутися… Спробую розпитати Миру».

А привід для розпитувань ельф сам дав на ранок: він ще й досі носив панів подарунок.

Після сніданку Інтар вийшов із кухні разом із Миру, котрий, як завше, збирався в сад, і зупинив його.

— На твоєму камені, здавайся, тріщинка…

— Не може бути! — стривожився рудий. Він зняв кулон і уважно оглянув камінь: — Де? Нема нічого!

— І справді, — Інтар із вдаваним подивом розглядав смарагд. — Напевно, мені здалося. Який я дурний… Дорогоцінні камені не можуть же тріснути, так?

— Хіба що молотком ударити… — полегшено посміхнувся Миру. — Ну, і в ювелірів є інструменти…

— Ага. Ой, а що це за знаки? На оправі.

— Це печатка, — пояснив Миру. — На виробі, як правило, будь-який ювелір ставить свою печатку. Щоб усі знали, що цю річ зробив він.

— Ти так багато про ювелірів знаєш! — зачудувався Інтар. — І вчора розповідав. А в них що, теж свої гільдії, так?

— А як же інакше!

— І ремісницькі квартали свої?

— Не зовсім. Шановні ювеліри живуть і працюють у Старому Кхаабрі, під захистом стіни. Там, у торговельних рядах, вони мають свої крамниці. Звичайно, і в Новому Кхаабрі вони є, але майстри з ім'ям — тільки за стіною!

— А твій кулон купили в майстра з ім'ям?

— Думаю, що так! Пан завжди вибирає все тільки найкраще! Навіть по їжу він завжди посилав кухарів і куховарок — і мене з ними часто, особливо в останні два роки, — тільки в Старе Місто. Там дорожче, зате вже гнилизни чи тухлятиння в жодній крамниці не зустрінеш. До речі, — стурбувався Миру, — видно, за цим незабаром доведеться їхати тобі з Бетайєю, конюха ж нема, а дещо в коморі вже кінчається — Бетайа казала.

— То й поїдемо, — погодився Інтар, — коли пан звелить. Ти йому сказав?

— Ні ще, не казав, забув після всього… — ельф кинув оком у бік стайні. — Скажу, мабуть, не відкладаючи!

І щиросердний ельф побіг у будинок. Інтар тільки посміхнувся.

Мен-Ридж вислухав Миру й звелів Алані з’ясувати, чого бракує. Жінка прийшла на кухню й там удвох із Бетайєю перевірила всі скрині та комору. Вона переконалася, що дійсно настав час посилати куховарку за покупками.

Уточнили, чого й скільки потрібно, дали Бетайї достатньо грошей, і Алана підкликала Інтара.

— Запряжи Птаху, поїдеш із куховаркою, потрібно багато чого купити.

— Так, пані, — шанобливо поклонився хлопчик.

Він запряг конячку в невеликий критий візок. На передку саме знайшлося місце й для нього, й для огрядної куховарки. А дорогу на базар у Старому Місті Бетайа знала, як свою долоню.

— Я, малий, із п'ятнадцяти років у людях. Усе в гарних панів служу і вже знаю, що вони люблять і де це діставати, — пояснила вона.

По брукованій кругляками дорозі вони їхали усе далі від моря, поки не добралися до стіни. Та була наполовину зруйнована, і, не будь візка, порожніх кошиків у ній і куховарки, хлопчисько б з легкістю перебрався через стіну де-небудь подалі від воріт, у яких стражники збирали по сріблярі — плату за в'їзд у Старий Кхаабр.

Візок в’їхав у ворота, й Інтару здалося, що вони потрапили зовсім в інше місто, несхоже на Кхаабр, знайомий йому.

Головна вулиця, якою вони їхали від воріт, звузилася до того, що візок ледь не зачіпав стіни. Від неї у лабіринти будинків кривуляли інші вулички, а самі будинки були невеликі, з потрісканої від старості глини та грубого каменю. Подекуди — дерев'яні паркани, на вікнах квіти в горщиках. Але зовні — ні єдиного деревця або навіть пучка трави…

— І тут вельможі живуть?! — не повірив хлопчик.

Бетайа засміялася:

— Два-три квартали за Стіною залишено, як є, у них торговці оселилися тутешні, слуги багатихбудинків, знову ж… Усередині будинки підновили, скільки могли, тріщини в стінах-стелях замазали, але зовні, здається мені, без різниці, що зараз, що півтисячі років тому. А ті, хто гроші не золотом, а перлами рахує — ті вище, маля, набагато вище!

Дорога йшла нагору. Інтар задер голову й побачив удалині пагорби із зелені й шпилі веж.

— А-а-а!.. Й ми туди поїдемо?

— Ні, нам же на базар. Праворуч завертай.

Хлопчик послухався. Звивиста вулиця привела до гомінкого базару, й Інтар радісно занурився у звичне сум'яття фарб, запахів і голосів.

— Чималий базарчик, — завважив.

— Найбільший і найбагатший у Старому Місті, — відповіла куховарка з такою гордістю, начебто цей базар з усіма його крамницями, торговцями й покупцями дістався їй у спадщину.

— Злодіям, мабуть, уночі пожива, — посміхнувся хлопчик, — не несуть же звідси щораз всі товари. Чи в кожній крамниці сторож сидить із дрюком і арбалетом?

Жінка посміхнулася:

— Не в кожній. Сторожів і справді небагато, десятків зо три. Та тільки в них собаки: великі, злі, розумні, от як твій Жучок. Щойно засяють перші зірки і розійдеться народ, сторожі починають свою службу та випускають собак. І вже тоді злодіям не минути лиха: пси або на місці загризуть, або сторожів підкличуть гавкотом. Тому отут уночі тихо, бурлаки ці місця стороною обходять.

Інтар з повагою покивав.

— От справи… — помітив, довідавшись від куховарки усе, що хотів.

— Ідемо, не копайся! — покликала Бетайа.

На базарі вона дійсно була, немов риба у воді: знала й де можна прив'язати коня, і в які ряди йти спочатку, а куди по тому. Хлопчик міцніше схопив два кошики й пішов за жінкою.

На базарі вони з’явилися біля полудня. До сутінків в Інтара вже гуділи ноги, а кошики наповнилися доверху, і хлопчик ледве втримував їх онімілими пальцями. Він і Бетайа вже обійшли овочеві й фруктові ряди, закупили крупи, борошно, масло, молоко, сир, яйця та м'ясо…

— Солі ще треба взяти, — сказала куховарка.

Хлопчик зрозумів, що так йому нізащо не встигнути в ювелірний ряд. Та й чи зуміє дійти?

— Я… я не можу більше, перегодь, дай перепочинок! — поставив кошика на землю.

Бетайа подивилася на важко дихаючого, червоного й розпатланого хлопчиська й зітхнула:

— Які ж ви, чоловіки, слабосильні. Що хлопчиська, що дорослі. Пам'ятаю, працювала я в одного купця, так тамтешній кучері із мною, коли на базар їздив, теж, як ти…

Але отут Інтар застогнав, даючи зрозуміти, що йому зовсім зле. Щиро кажучи, так воно й було: хлопчик зрозумів, що ноги ще й стер і навіть просто стояти було боляче.

Куховарка зглянулася над ним.

— Добре. Іди, віднеси все це у візок і почекай мене там, а солі я сама куплю, та пошукаю ще, чи є розмарин. І без нього обійтися можна, та от…

Але Інтар її вже не слухав. Підхопивши кошика, зашкутильгав до візка так швидко, як тільки міг.

Вивантажив кошика. Найбільше хотілося лягти на дно візка й не ворушиться.

— Ну, вже ні, я Олі обіцяв… — промурмотав хлопчисько й, стиснувши кулаки, кульгаючи пішов до ювелірного ряду.

Не було часу навіть глянути на коштовності, що тьмяно поблискували в передвечірнім бляклім світлі. Хлопчик звернувся до першого-ліпшого перехожого.

— Поважний, а де тут крамниця високоповажного майстра Дальриба?

— Так оно вона, — вказав той, і Інтар запам'ятав: приосадкуватий глиняний будиночок з вікном-прилавком і колокольцем на двері, сьомий від початку ряду таких самих однакових будиночків.

Затвердивши це подумки кілька разів, хлопчик поплівся назад до візка. Встиг саме перед приходом Бетайї із сіллю й жаданими зеленими гілочками розмарину. На одній з них залишилася зів’яла дрібна блакитна квітка з пелюстками — пухнатими ниточками. Інтар встиг добре розглянути його, бо всю дорогу назад лежав у візку, стягнувши чоботи зі змучених ніг, а кошик перед самим носом стояв. Правила кіньми Бетайа. Уміло, твердою рукою. Хлопчик тільки дивувався, поки не задрімав.

Зустріч з Олою він пропустив. Після базару, напівсонний, просто доплівся до ліжка, упав на нього й заснув. Жучок стрибнув на лежанку, поскулив, зачепив Інтара лапою, потім покрутився й улаштувався в хлопчика в ногах.

Прокинувся Інтар уже поночі, від того, що його смикали за плече. Виявилося — Ола. Сидить поруч і трясе.

— Годі, чого ти? — хлопчик ледве розліпив повіки. Все тіло ломило й трусило в гарячці. Він натягнув на себе відкинуту дівчинкою ковдру.

— Ти знайшов?.. — схвильованим шепотом запитала Ола.

— Так… погано мені, йди… завтра розповім…

— Що з тобою? — злякалася дівчинка.

— Сам не знаю, кістки розламуються…

— Ой, бідний! Ти наносився кошиків цих! Бачила я їх, коли ви повернулися! Дай-но я тебе розімну!

Інтар намагався протестувати, але Ола узялася за нього всерйоз: розтирала й розминала спину, руки та ноги хлопчика, поки йому не стало легше. І він сам не помітив, як заснув знову.

Зранку Інтар почувався не зовсім добре, але вже не так погано, як учора ввечері. Хлопчик піднявся, одягся, хотів піти на кухню, але тут з'явилася Ола з кухлем гарячого відвару й зі сніданком на підносі. Принесла кості й для Жучка. Цуцик взяв у зуби одну, відтягнув у куток, підбіг знову й став вимагати другу, дряпаючи ноги Оли. Випросивши одну за іншою всі кістки і склавши їх разом, вибрав найбільшу й заходився гризти.

— Смішний який, — посміхнулася дівчинка. — Їж і ти! Я навмисно тобі принесла, щоб бігати не довелося.

— Ух, ти! Спасибі! — зрадів Інтар. — Тільки мені однаково на стайню…

— Попий спочатку й з'їж що-небудь.

Хлопчик так і вчинив. Від теплого відвару й смачної їжі легшало.

— Так ти знайшов крамницю Дальриба? — перепитала Ола.

— Ну так!

— Здорово! Думаєш, коштовності там?

— Або там, або в його будинку.

— А як ми про це довідаємося? І як ми їх дістанемо звідтіля? Він же нам не віддасть!

— Про це я подбаю. А ти зроби ось що, — Інтару спала непогана, як на нього, думка, — відпросись у Мен-Риджа, візьми зі столу в Алани цей перелік і піди до переписувачів — нехай напишуть тобі такий само, а підпис Дальриба я вже як-небудь перемалюю…

— Так, а печатка?

— На воску схожу зроблю, чорнилом заллю… чорнила купи! Гроші в нас є — нагорода!

— Ага. Але ж розпізнає Алана обман.

— Розпізнає, якщо придивлятиметься, — кивнув хлопчик, — а ми повинні встигнути до того, як вирішить придивитися. Сувій переписаний принесеш, печатку поставимо — тоді моя черга щось робити.

— Але що ти будеш робити? — допитувалась дівчинка.

Інтар посміхнувся:

— Менше знаєш — краще спиш.

— Добре, — кивнула Ола, — я зроблю, як ти кажеш. Я тобі вірю.

Вона забрала тацю з порожнім посудом і пішла відпрошуватися в Аффара й Алани, а Інтар подався на стайню, працювати.

Алана спочатку не хотіла відпускати дівчинку.

— Що тобі знадобилося в місті? Ти ж тепер вихованка Мен-Риджа, все необхідне я куплю тобі сама.

— Я погуляти хочу…

— Добре, давай поїдемо гуляти разом, у міський парк, наприклад, або до ставків… Або ж можемо вирушити в Старе Місто.

Ола мотнула головою.

— Мені треба самій піти.

— Але куди й навіщо? — суворо запитала жінка. Це нагадало дівчинці минуле: коли Алана ще була її матір’ю, коли вона дійсно мала право забороняти, вирішувати, запитувати й чекати правдивих відповідей… Ненависть знову сколихнулася хвилею, і Ола відповіла, з викликом дивлячись жінці у вічі:

— Я хочу відвідати батька! У мене болить серце за нього!

Алана сполотніла. Відвернула погляд.

— Ти не повинна думати про нього, у тебе тепер інше життя.

— Він мій батько. Я нічого, крім гарного, від нього не бачила, — наполягала дівчинка. — Я не кажу про нього в цьому будинку, ні з панами, ні зі слугами, я не прошу для нього допомоги, але хочу хоча б знати, що з ним.

— Добре, — здалася жінка. — Іди… Іди, але повертайся до заходу сонця.

— Спасибі, пані, — промовила дівчинка. Присіла в поклоні й пішла.

Алана впала на ліжко, обличчям у подушки. Вона не хотіла більше бачити дочку біля себе, але й викинути її на вулицю не могла. Вона подумала, що потрібно буде просити Аффара відправити Олу на виховання в одну зі шкіл при Храмах, де навчаються дочки багатих батьків і де вони можуть жити, роками не повертаючись додому. Жінка була впевнена, що Аффар погодиться, хоч це й недешево коштує… якщо так любить, як каже, то обов'язково погодиться заплатити за її спокій.

А Ола подалася виконувати доручення Інтара. Зайняло це в неї майже цілий день: найкращих переписувачів можна було відшукати тільки в тому ж таки Старому Кхаабрі, на одному з п'ятачків вічно гомінкого базару. За переписаний до останньої крапки перелік дівчинка сплатила п'ять золотих, помінявши на гроші перлину, ще три віддала за чорнило й дві товсті свічки — віск для печатки. Вона повернулася додому тільки над захід сонця, на візку — ще один золотий… Ола підраховувала кожну монету: наче зайвий золотий міг врятувати її батька, якщо в Інтара нічого не вийде. Ні, дівчинка знала: це не так, тільки не могла втриматися від підрахунків і не відкладати кожен мідяк. Нехай буде більше грошей, так спокійніше…

Вона знайшла Інтара на стайні, показала йому покупки.

— Ось!

— Молодець! — похвалив хлопчик, коли все розглянув. — Свічки й чорнильницю неси в мою кімнату, я зараз прийду. Дивися, що в мене є, — похвалився він, показуючи Олі печатку з родовим знаком будинку Мен-Риджа, — я це з кімнати Алани поцупив, поки вона в саду гуляла. Тепер підроблений сувій запечатаємо, а потім ти Алану відволічеш, а я печатку на місце поверну, і справжній перелік — теж. Слуги ж бо сплять уже…

— Добре! — радісно кивнула Ола.

Хлопчик продовжував:

— А я вже встиг відпроситися на завтра в Мен-Риджа — сказав, мені рідню відвідати треба. Він дозволив, він тепер з нами до-обрий…

Ола зітхнула.

— Знаєш, я ж збрехала Алані, що їду батька відвідувати.

— Та інакше вона б тебе не відпустила! — Інтар зміркував, як було жінці таке чути.

— Так. Але до батька я не добралася… Туди ж пускають іноді… Особливо родичів, особливо, якщо варті заплатити… Він там уже стільки, а я…

— Тобі соромно за це? — спробував хлопчик вгадати.

Ола раптом розсміялася — коротко й невесело.

— Не тому. Гірше. Знаєш… Я сьогодні зраділа, що ну ніяк не встигаю його відвідати! І що не вирвуся до нього більше, поки ми… Не закінчимо з усім цим. Я буду щаслива, якщо все вийде, якщо ми його викупимо, але я не можу… Не змогла б прийти до нього голіруч і бачити, як йому погано… Він, напевно, за мене боїться… Тривожиться… А я не можу прийти й хоча б заспокоїти, що зі мною ніякого лиха… Не можу, не сила… Не хочу до нього приходити! От що соромно, — вона замовкла. А потім запитала, безпорадно смикаючи біляве пасмо: — Інтаре, я зовсім змія бридка, так?

Хлопчисько розгублено витріщився на подругу:

— Ні, — замотав головою, — не змія… Ні, стривай. Я не знаю… Але це не тому, що ти — гадина. Це інше… Зовсім. Ти гарна!

Ола шморгнула і закусила губу. Інтар узяв її за руку.

— Ти прийдеш до нього з грішми. І він буде знову вільний. Я обіцяю.

— Я прийду… — повторила Ола.

— Ми, — уточнив Інтар. — А зараз ходімо, розтопимо свічки й поставимо печатку. Завтра я поїду з підробленим переліком до майстра Дальриба. Скажу, що від Алани посланий. Думаю, перелік буде добрим знаком для нього, і він мені скаже досить, щоб я придумав, що робити далі.

Розділ 12

На ранок Інтару було трохи страшно. Хлопчик майже нічого не з'їв, зібрався йти і з подивом глянув на повний кошик, який простягала йому Бетайа.

— А це навіщо?

— Ти ж до рідні йдеш?

Хлопчисько згадав, що казав про це вчора, за вечерею.

— Ну, так.

— Вони ж у тебе бідняки?

— Угу… Батька нема, мамка сама залишилася, — повторив придумане раніше, — ще братики-сестрички…

— Отож і передаси їм, тут їжа. Не бійся, бери, пані знає, вона сама попросила мене зібрати для них дещо… Я крупи поклала, й сала, і коріння, овочів різних…

Від такого хлопчисько навіть прокинувся. Кров кинулася в обличчя.

— Так я ж… Я ж їм гроші принесу, винагороду…

— Гроші грішми, а за гроші їжу ще купити треба. А тут — готова. Бери, бери, не соромся, нема чого тут соромитися, — куховарка лагідно погладила хлопчика по голові. — Я у твої літа посудомийкою була, то хворій матері щодня недоїдки з кухні носила.

Інтар зовсім зніяковів:

— Спасибі… Ти дуже добра…

Не взяти кошика вже не можна було. Інтар ніс його в руці, спускаючись вулицею туди, де зазвичай візники чекали на людей, і думав, куди ж його запроторити. Викинути? Недобре, хто знає, що там Алана думала, але Бетайа справді від чистого серця… Віддати? Кому?

А що, як?..

— Вони ж повинні туди пропускати людей. Родичів наприклад… — вголос промовив хлопчик, і жінка, що його проминала, здивовано скосила око. Інтар посміхнувся.

— Ага, — сказав він, дивлячись на неї, — туди й поїду.

Жінка здивовано знизала плечима й заквапилася геть. І хлопчик теж заквапився мерщій знайти візника. Він попросив відвезти його до боргової в'язниці.

Ола називала це місце борговою ямою.

Може, колись це й справді була яма в землі, глибока й сморідна, але ось уже хтозна скільки сторіч поспіль неспроможних боржників саджали у звичайну в'язницю — невисокий кам'яний будинок з грубими стінами й вузькими віконцями. Обнесено її було ще однією стіною з грубо обтесаних кругляків, а біля єдиних воріт нудьгували два стражники: один вусатий, другий безвусий, обидва при коротких мечах, зі в'язками ключів при поясі.

На хлопчика, що підійшов, подивилися з ледачою цікавістю.

— Тобі чого, блощице? — позіхнув Вусань.

— Я хочу побачити одного чоловіка. Його майже місяць тому посадили… Його звуть Низаром.

— Низар, а далі?

Інтар зміркував, що не знає родового імені Оли.

— Я… не пам'ятаю… Він родич моєї… знайомої… Шановний, у вас хіба в кожній камері по Низару сидить?

Стражник насупився:

— Або говори повне ім'я, або йди геть!

Інтар зміркував. Дістав монетку в п'ять золотих.

— Шановний, допоможи, будь ласка…

Вусань простяг руку по монету, але її перехопив Безвусий.

— Низар є, аякже. Який ти безпам’ятний, — дорікнув товаришеві, ховаючи монету. — А що в тебе в кошику, хлопчику?

— Їжа для нього.

— Ну-бо, покажи.

Інтар неохоче поставив кошик. Безвусий почав порпатися в ньому, не звертаючи уваги на розлючені погляди товариша. Вийняв зо два згортки.

— Це ми залишимо собі. Служба, знаєш, теж не мед… Ходімо, проведу тебе до Низара.

Інтар мовчки взяв кошик і рушив за ним.

За ворітьми виявився вогкий двір, а всередині в'язниці — вузькі коридори. По обидва боки від проходу — ґрати, за ними — люди… Людей було досить багато, по троє-четверо в брудній, тісній, вочевидь розрахованій на одного камері. Інтар зачудувався: скільки ж у Кхаабрі й околицях таких, хто не може заплатити свої борги? Сюди ж бо звичайних злочинців не саджають, тільки бідолах на кшталт Низара.

— Низаре! — гукнув стражник, Інтар навіть здригнувся. Подивився на чорнявого чоловіка із запалими щоками, який підійшов до ґрат. Ола не була схожа на батька. Зовсім.

— Говори, тільки коротко, — звелів Безвусий хлопчикові.

— Здрастуй, шановний Низаре, — Інтар проковтнув грудку, — я друг Оли.

Повітря тут було густе й затхле, у хлопчика дерло в горлі.

Чоловік здригнувся.

— Як моя дівчинка? Де вона?

— Усе добре із нею, — запевнив Інтар, — і буде теж добре. Вона служить в одному будинку… Я теж… Ось це звідтіля, тобі, — він показав кошик. А Безвусий відімкнув двері й кивком дозволив чоловікові його забрати.

Той узяв.

— Спасибі…

— Ну, годі! Передав — і все! Пішли! — звелів стражник, замикаючи камеру.

— Добре, йду… Може ще все налагодиться, шановний! — кивнув Інтар Низарові.

— Скажи дочці, що я люблю її дуже, — попросив чоловік поквапливо, — що… пробачення прошу! Дурнем я був останнім, а як тут посидів, багато зрозумів, я…

— Досить! — стражник замахнувся, й Низар відступив від ґрат. Безвусий узяв Інтара за плече та майже потяг до виходу.

— Я все передам Олі! — гукнув хлопчик, обертаючись на ходу.

Стражники випровадили його за ворота. Інтар постояв, ковтнув свіжого повітря, потер очі й подався шукати ще одного візника, щоб до Старого Міста швидше дістатися.

«А Бетайї, — вирішив, — кошик новий куплю».

Але раніше за кошика він купив з півдюжини різних голок.

До крамниці майстра Дальриба Інтар добрався вже перед заходом сонця. Побачив високу сутулу постать ювеліра, схиленого над чимсь біля вікна, зніяковів трохи. Постояв, смикаючи в руках перелік. Страшнувато… А якщо Мен-Ясф не повірить?

Хлопчик ще потупцяв, потім труснув головою. Повірить — не повірить… Яка користь від марних вагань? Не перевіриш — не довідаєшся.

І він рішуче ввійшов у крамницю. Швидко озирнувся: та була невеличка. Прилавок, ще один на додачу до того, що біля вікна, поряд — вузька лава, видно, для покупців. На прилавку, зрозуміло, коштовності не лежали. Видно, зберігалися під ним, у ящиках або скринях. У дальній стіні були двері: не назовні, точно. Мабуть, у ще одну кімнату, тільки зовсім уже крихітну.

Ювелір почув кроки, відірвався від срібного браслета, підняв голову.

— Що тобі, хлопчику?

— День добрий, шановний майстре Мен-Ясфе, — привітався Інтар, — я до вас від високоповажної Алани, пані дому Мен-Риджа.

Майстер кивнув.

— Я знаю, про кого ти. І що ж?

— Пані передає, що хоче приїхати, перевірити, чи ціле у вас її майно, віддане вам на збереження. Але вона може викраяти на поїздку дуже мало часу й хотіла б знати, чи приїжджати їй сьогодні, а чи до завтра почекати, поки ви її майно сюди привезете.

— Майно? — перепитав ювелір.

Хлопчик простяг йому складений учетверо й запечатаний перелік.

— Ось, пані сказала — ви подивитеся й усе зрозумієте. Про це майно йдеться. А так я не знаю — не дивився, не велено. Та й грамоти не вчений, — щиросердно посміхнувся Інтар.

Ювелір узяв перелік, зламав печатку. Пробіг лист очима. Інтар помітив, як він озирнувся на задні двері.

— Так. Я зрозумів, про що мова. Добре, хлопчику, скажи пані, що приїжджати вона може в будь-який час.

— Зрозуміло, пане! Я передам! Дозвольте, пане, вона звеліла повернути цей папір…

— Тримай, — Дальриб згорнув перелік і передав хлопчикові. Той попрощався, вийшов із крамниці.

Однак пішов недалеко. Подався купувати Бетайї новий кошик і, вибираючи схожий на той, що віддав Низару, міркував.

Коштовності точно в крамниці. У схованку в підлозі або стінах Інтару не вірилися: які схованки в глині? Швидше за все, майстер Дальриб ховає їх у місці простішому: на собак сподівається. І не дарма сподівається, собаку й справді не підкупиш, не вмовиш… Убити можна… Але Інтару навіть думати про «вбити» (байдуже, кого і як) було страшно.

От тільки в закриту кімнату собака не ввійде. Тож хлопчикові залишалося одне: сховатися в який-небудь із крамниць, ближче до потрібного місця, а потім за слушної нагоди пробратися до Мен-Ясфа. Замкнутись там і вже все спокійно обшукати.

Відімкнути-замкнути двері Інтарові було не важко. Складніше — знайти схованку. В ювелірному ряду ховатися й думати не варто було: ще всі торговці не пішли, а нічні сторожі вже походжали вздовж крамниць, помахуючи кийками. Ну добре, сторожів ще обійти вдалося б, та от тільки на мотузках вони тримали тих самих псів…

Хлопчик тільки подивився на одне таке страховисько, і йому відразу втекти схотілося. Так це зараз! А вночі чорні страховиська вільно розгулюватимуть. Як стрибне отакий та як гризне…

Він завмер перед купою кошиків. Схопив один, узявся смикати.

— Агов, шельмо, краму мені не псуй! — скинулася торговка в квітчастій спідниці. Інтар здригнувся, поклав кошик, пробурмотів: «Пробач, пані».

— Чого тут товчешся?

— Мені кошик потрібен…

— То вибирай!

Інтар озирнувся. Кошиків і справді повно, а он і такий, як Бетайа дала… Хлопчик запитав ціну й купив його. Заразом примітив, що замок на дверях цієї крамниці зовсім благенький, і віконниця поламана. От сюди б забратися, тим більше, що й від ювелірного ряду близько.

А ще Інтар пройшов рядом, де торгували прянощами, й накупив розмарину. Згадуючи псів, хлопчик був упевнений, що ця духмяна травичка може придатися йому сьогодні вночі.

Далі крутився серед продавців ласощів і фруктів, поки не примітив, що торговки кошиками й плетеними коробами вносять свої товари в крамниці й замикають двері. Зачекав, поки вони підуть, звернув у спорожнілий провулок. Примічена ним крамниця була в середині ряду. Інтар зупинився навпроти неї, обережно озирнувся. За кілька кроків ходили, стояли й розмовляли люди, але вони були заклопотані: торговці поспішали продати ще хоч що-небудь, покупці намагалися торгуватись…' Інтар нікого не обходив. Тоді хлопчик підбіг до вікна замкненого будиночка, вхопився за половинку віконниці й смикнув. Та, що висіла на одній петлі, хруснула й залишилася в Інтаровій руці.

Галасу було небагато, але хлопчиськові здалося, що зараз увесь базар збіжиться. І він розпластався на землі, відкинув віконницю. Полежав так недовго, слухаючи, як бухкає серце. Ніхто не підбігав і не кричав, тільки сутінки наповзали потроху.

Інтар заспокоївся, доповз до вікна, повільно підвівся, притискаючись до стіни, перекинув туди кошик і торбинку з розмарином, ухопився руками за підвіконня, підтягся й перевалився через нього.

Усередину бухнув, як мішок із борошном і знову здалося, що переполохав увесь базар. Але ні. Тиша. Сів на підлозі, огледівся. Пахло ошурками та свіжою соломою. Усередині було набагато темніше, ніж зовні, та прохолодніше. Скрізь лежали кошики, короби, плетені підстилки, мітли та інші дрібниці з соломи й лози.

Інтар підвівся. Пройшовся туди-сюди крамницею. Іззовні ще долинали окремі далекі голоси, але небо було вже темно-синім. От спалахнула перша зірка…

Хлопчик глибоко зітхнув і знову сів. У нього вже тремтіли руки й ноги. Дуже хотілося води. Стомився він страшенно, тіло стало неслухняним, важким, але ж головне було ще попереду…

Зірок на небі вже було нелічено. Базар затих: зрідка тільки розривав тишу перегук сторожів та собачий гавкіт. Інтар сидів, притуляючись головою до прохолодної стіни. Очі злипалися.

— Не здумай спати, — бурмотів він собі під ніс, — це вони повинні бути сонними, а не ти, чуєш, Інтаре… Не спи! Не можна…

Час від часу він клював носом, провалюючись у чорноту. Прокидався як від удару, підкидав голову, тер очі. Вставав, ходив…

Нарешті Інтару здалося, що вже настала глибока ніч, що час. Він добрався до дверей, відімкнув їх, прочинив. Визирнув.

Нікого. Заливається-скрекоче цвіркун. Нічний вітерець куйовдить волосся.

Хлопчик скинув штани й сорочку, натерся розмарином так, що сам нічого, крім цього запаху, не чув. Натер і одяг, запхав розмарин за пояс, за пазуху… Підійшов до дверей. Відчинив їх, постояв. Послухав ще. Ні собак, ані сторожів. Отже — час! Пробігти вперед до кінця ряду, звернути праворуч, і через один ряд із ювелірним… Мерщій, одним духом!

Так, і просто на собаку або сторожа якого й натрапити… Ні. Інтар помотав головою. Ні, не можна. Надто небезпечно… Ет, шкода, що тут підземних ходів немає.

Він ще раз озирнувся. Подивився на пласкі дахи крамниць, що стояли тісно одна до одної.

— А не так уже й високо… — промовив ледь чутно. І повернувся в крамницю. Забрався на підвіконня, посидів. Потім, тримаючись за стіну, повільно підвівся. Витяг руки й дістав до даху! Ось тільки вхопитися там не було за що, не підтягтися ніяк…

Інтар зліз із підвіконня. Замислився. Повертів головою: погляд упав на короби. Хлопчик витяг кілька найбільших, видерся на один. Той прогнувся, але витримав. Інтар зважився.

Усередині крамниці під стіною з вікном і на підвіконні він склав щось на кшталт сходів із коробів, великих і маленьких. Останній трішки не діставав до верхнього краю вікна. З нього хлопчик зміг би вже лягти на низький дах животом і заповзти туди.

Тільки придумати виявилося простіше, ніж зробити. Короби прогиналися, хитались, Інтар разів зо два ледь не звалилася. Але от нарешті обидві його ноги твердо стали на верхньому коробі, він випростався, чіпляючись за віконну раму, вистромився назовні й справді опинився майже на даху. Тепер забратися на нього було легко.

Нагрітий за день сонцем глиняний дах був теплий, трішки шорсткий і приємний на дотик. Інтар не зважився стати на повний зріст і поповз рачки.

Знизу здавалося, від краю одного даху до іншого було на один стрибок… Якби Інтар зараз стояв на землі, удвічі далі стрибнув би! Але то на землі. А коли під ногами висота у два твої зрости, все-таки трішки… страшнувато…

Хлопчик зіщулився. Але нічого не вдієш: не дав слова — кріпися, а дав — не жалкуй, що назад забрати не можна. Ола чекає й Низар теж — хоч і сам не знає про це.

Інтар зітхнув, ще раз прикинув відстань, відійшов назад, розбігся, стрибнув… і приземлився мало не на середині другого даху, тільки боляче вдарився ногами.

Озирнувся й задоволено розсміявся:

— Е, а воно ж просто! Ну, далі!

І вже сміливіше стрибнув на третій дах. Четвертий стрибок дався зовсім легко, а після шостого даху Інтару вже здавалося, що він з народження так стрибає. Він навіть уже майже не зупинявся для перепочинку: тільки щоб огледітися. І лише раз завмер надовго — коли вулицею неквапом пройшов величезний чорний пес.

Інтар швидко ліг на дах і завмер. Насмілився ще раз пошукати очима пса й побачив, як той розчиняється в темряві десь у кінці ряду. Хлопчик полегшено зітхнув і продовжив свій шлях.

Ледь не пропустив потрібну крамницю — ту, з даху якої йому треба було злізти, щоб добігти до ювелірного ряду. А там ще повернути й до крамниці Дальриба… Ох…

— Отут мене псяюра й схопить, — пробурчав собі під ніс. Коли сам із собою говорив, якось легшало.

Інтар розумів: набагато безпечніше буде по дахах до самої крамниці Мен-Ясфа добратися. Але тільки ось як? Відстань між рядами була завелика.

— Тут і блоха не перестрибне, хоч здорово скаче, — Інтар розгублено заходив дахом. Крім того, як спуститися, виходу не було. І хлопчик ще раз озирнувся, переконався, що ані собак, ані сторожів поблизу нема, зважився.

Він вчепився за дах, поставив ноги на підвіконня, схопився за віконниці й зістрибнув униз.

І побіг. Прожогом помчав у ювелірний ряд. Завмер, тільки щоб побачити — шлях вільний. До крамниці майстра Дальриба летів, не чуючи землі під ногами. А коли притулився грудьми до дверей і, важко дихаючи, озирнувся, побачив за десяток будинків від себе чорного пса.

Той поки що стояв задом до хлопчика. Але будь-який шум або рух — і собака повернеться….

Інтар це розумів. Наче він не бачив, як Жучок, коли насторожується, кидається навіть на загублену лушпайку від цибулі, чуючи самий лише подув!

Хлопчик витяг із кишені голки, половину розсипав на землю, схопив одну, застромив у замкову шпарину. Швидше ж бо, ну!

Ніч підірвало гавкотом.

Басовитий, голосний, він рознісся, напевно, по всьому базарі.

І пес побіг до хлопчиська: тому навіть дивитися не треба було, щоб це зрозуміти — звірюка тупотіла, мов кінь.

Інтар весь тремтів і ледь не волав уголос від жаху, судомно колупаючи замок.

Кількох митей вистачило на чималу дюжину вічностей.

Тихо клацнуло. Інтар щосили штовхнув двері, вони відчинилися. Хлопчик прослизнув у рятівну щілину, одним духом захлопнув двері й засунув засув — за мить перед тим, як пес стрибнув.

Почувся глухий удар, короткий вереск і гарчання зовні, Інтар знесилено сповз на підлогу. Так лежав і слухав гавкіт, а потім — людські голоси.

— Агов, що за гамір? Чого роздзявкався, Ікло?

— Може, злодія побачив?

— Так які тут злодії, уже сто років, як злодіїв не бувало…

Пес зашкріб пазурами по дверях, заскиглив.

— Що? Там хтось є, по-твоєму?

Двері штовхнули. Не відчинили, звісно.

— Ну от, замкнено. Як і має бути.

— Стривай, я ще навколо обійду…

Один зі сторожів, видно, оглянув будинок з усіх боків.

— Там скрізь порядок, — почувся його голос за якийсь час. — Вікна цілі, інше теж…

— Мабуть, він кішку побачив, — відповів другий, — або пацюка. Пішли, Ікло! Годі, пішли!

Пес ще кілька разів дряпнув двері, голосно гавкнув. Але люди завзято наказували йти, й він неохоче підкорився.

Інтар для певності чекав досить довго. Переконався, що сторожі й собаки крамницею більше не цікавляться, підвівся, трохи прочинив віконницю й почав оглядатися.

Уночі в крамниці все залишилося так само, як і вдень. Інтар відшукав свічки й кресало. Тепер у нього було світло. Віконницю хлопчик знову зачинив і взявся обшукувати крамницю.

Під прилавком не виявилося нічого. Більше в першій кімнатці робити не було чого, Інтар пішов у другу. Однак двері туди виявилися замкненими.

Інтар вважав таке гарним знаком. Порожню кімнату ніхто б замикати не став. Утім, хлопчик досить швидко відімкнув її.

Ця кімната була заставлена скринями. І в кожній — коробки, коробочки, коробки й короби. Хлопчик постояв над ними, почухав потилицю й почав шукати.

Він знав напам'ять майже половину коштовностей із переліку Алани. До того ж, і слова Оли пам'ятав: «Якщо все разом зібрати та скласти — торбинка завбільшки з капустину, мабуть, вийде. З невеличку капустину». Тому Інтар, не відкриваючи, відставляв убік усі маленькі коробочки, а перевіряв тільки підходящі за розміром. Звичайно, коштовності можуть і в дрібних коробках лежати, але тоді таких дрібних має бути багато в одній великій… Якщо попадалися подібні, Інтар перевіряв і їх.

Майже всі вони були замкнені на замки, але хіба ж це перешкода?

Пошуки тривали вже з півночі, хлопчик перевів три свічки, в нього боліли й почали сльозитися очі, ломило спину й плечі. Але ось відкрив чергову пласку й широку коробку, оббиту темним оксамитом і впізнав.

Смарагдове намисто, срібні браслети з діамантами, рубінові сережки. А в інший, такій самій, що лежала під першою, — персні червового й білого золота, намиста із сапфірами…

Так, це були коштовності Низара.

Хлопчик як слід переглянув вміст коробок, щоб не помилитися. Потім вийняв усе, переклав на принесений із собою шмат чистого полотна, зв'язав його вузлом і запхав під сорочку. Підперезався, затягся тугіше.

Прибрав усе в кімнаті, повернув ці та інші коробки на їхні законні — як сподівався — місця. Навіть якщо й переплутав, виправляти запізно, тільки більше сам собі голову заморочиш.

Зібрав недогарки, погасив свічку, підійшов до вікна. Відхилив віконницю, недогарки закинув подалі в темряву, постояв, подивився на небо. Вітер освіжав, холодив чоло.

— Час мені звідси вибиратися, — пробурмотів Інтар, — тільки от як?

На дах цієї крамниці залізти не можна було. Бігти до тієї, першої — так на собак найшвидше нарвешся… Інтар замислено походив кімнатою. Але незабаром зміркував, що нічні сторожі на світанку по домівках розійдуться, а торговці не всі й не відразу на базар прийдуть — ювелір, мабуть, не перший, навіщо йому до світ сонця підхоплюватися?

— Вони підуть, — міркував Інтар уголос, — а торговців ще мало буде. Ось я тоді й вийду спокійно… Тепер тільки світанку дочекатися потрібно.

Позіхнув. Хилило в сон. Ходити кімнатою набридло, стомилися ноги. Інтар сів на підлогу, але здалося холодно. Пересів на скриню, притулився спиною до стіни.

— Отак добре. Так і почекаю… Тільки б… не заснути… — пробурмотів, позіхаючи ще й ще раз.

Розділ 13

— Що ти тут робиш?! — його грубо труснули. Хлопчик підхопився, закліпав. Дальриб Мен-Ясф міцно тримав його за плечі.

— Що ти тут робиш?! — повторив він.

— Я… я… мене… мені… — Інтар тільки й зміркував, що проспав і попався. Зараз було ще досить рано, але сонце давно зійшло.

— Ну?! — повторив ювелір.

— Я не… Я не хотів… тобто… Я нічого…

— А що в тебе під сорочкою? — не помітити згортка було важко. — Красти здумав, шакаленя?!

— Та ні ж! — хлопчик підхопився, але ювелір не випустив його.

— Це розповіси варті! Ходімо! — він схопив Інтара за зап'ястя.

Хлопчик струснув рукою:

— Стривайте! Пустіть! А-а-а! — закричав він, коли чоловік дужче стис його руку. — Моя рука! Ви ж її зламали!

Здивований Дальриб трохи послабив хватку. Інтару того й треба було: він сіпнувся вбік, вирвав руку, вискочив із дверей і заячими стрибками помчав торговельним рядом.

Дальриб вибіг за ним.

— Тримайте злодія! Хапайте його!

Інтар чув ці вигуки й біг ще швидше, так, що серце з грудей вистрибувало. Дехто намагався заступити йому дорогу, але, на щастя, о такій ранній годині це були здебільшого літні жінки. Хлопчик обгинав їх, а одну навіть збив, і ювелір, який гнався за ним, спіткнувся об її кошик…

Інтар тим часом звернув, пробіг ще в якийсь ряд і побачив порожню, розчинену навстіж крамницю. Чуючи крик Мен-Ясфа за спиною, метнувся у двері. Влетів, шаснув під прилавок і скорчився, зачаївся там.

Ляснули двері — хтось вийшов із задньої кімнати.

І відразу Інтар почув голос Мен-Ясфа:

— Він тут має бути! — голос наблизився: — День добрий, — привітався ювелір із тим, хто був у крамниці. — Сюди хлопчисько не забігав? Злодій. Років дванадцяти, чорнявий.

— Не бачив, — відповів інший, високий голос, — але подивлюся зараз. Якщо він десь тут і сховався, то тільки під прилавком.

І людина зайшла за прилавок, нахилилася, глянула..

Інтар з жахом втупився в молоде, таке знайоме обличчя. Це був Наймор, той самий студент, якому він допоміг колись обвести довкруж пальця паскудну бабу-домовласницю. Точно — Наймор. Погладшав, відростив вусики й борідку — але він…

Хлопчик дивився на парубка, а той — на нього. Дивився мовчки в чорні, перелякані очі. Потім випростався, повернувся до Мен-Ясфа, котрий терпляче чекав на порозі.

— Нікого тут нема, шановний. Видно, ваш злодій далі побіг.

— Що ж, шукатиму далі, спасибі вам, — поквапливо кинув ювелір і пішов.

Інтар відсапався. Небо Правічне! Наймор теж впізнав його! І допоміг!

Хлопець же тим часом причинив двері й знову нахилився до хлопчика.

— Швидко йди в задню кімнату й сиди там тихо! Чекай на мене!

Інтар мишеням шаснув, куди вказали. У задній кімнаті цієї крамниці виявилося затишніше, ніж у Мен-Ясфа: м'який килим, всипаний подушками, й строкате напинало, глечик, повний якогось соку, інший — з водою, таця з їжею…

Інтар схопив із таці кілька шматків м'яса й хліба, випив води, ліг на килим і зарився з головою під напинало. Так ніхто, випадково сюди заглянувши, не побачив би його.

Хлопчик уже закуняв, пригрівся, коли його гукнули:

— Інтаре!

Він сів. Струснув головою, протер очі.

— Найморе. Все-таки це ти!

— Здрастуй, — той зачинив і ці двері на засув, підійшов і сів на килим поруч. — Ти як тут опинився? І чому за тобою як за злодієм ганяються? Коржа поцупив або чийсь кошіль зрізав?

— Не зовсім… — Інтар зітхнув. — Усе набагато складніше… Найморе, послухай! Бачилися ми тільки разів, але я б тобі й тепер, через два роки, у всьому повірив! А ти мені повіриш? Тому, що тільки ти тепер можеш мені допомогти! І ще дівчинці одній, гарній!

Хлопець серйозно кивнув:

— Повірю. Ти розповідай.

Хлопчик із вдячністю подивився на Наймора. Здається, той і справді вислухає і виручить, якщо зможе!

— Я про те, як у Кхаабрі опинився, як-небудь потім розповім. Я тут у трактирі одному працював, а потім без роботи залишився. І мені довелося в Мертвому Місті ночувати…

Інтар виклав усе про Олу, про те, що з нею трапилося. Розповів, як вони скарб шукали, як до Мен-Риджу прийшли на службу, як конокрадів здолали.

Про пошуки коштовностей, про підміну переліку, про зустріч із Низаром розповів. А особливо докладно — як на базарі залишився й пробрався в ювелірну крамницю.

— І ось вони — коштовності, — скінчив, витяг і розв'язав згорток.

Наймор зойкнув. Простяг руку, взяв намисто зі смарагдами. Підняв його, помилувався, як камені на сонці грають.

— Ох, Інтаре. Небагатьом людям я повірив би, якби почув від них те, що розповів мені ти.

— Я правду кажу!

— Тихше. Вірю. Як же мені тобі допомогти, га?

Наймор замислився. Інтар розглядав його: одяг гарний, у візерунках — дорогий, мабуть.

— А тобі як живеться? — запитав він. — Ти ж іще не довчився начебто, так?

Наймор смикнув плечем.

— Я… я не вчуся більше. Покинув.

— Нічого собі! — отетерів хлопчисько. — Але ти ж так хотів! І мріяв!

Наймор кивнув з гіркою посмішкою.

— І хотів, і мріяв — усе правда. Тільки знаєш, як вийшло… Ти мені тоді допоміг, що там сперечатися. І я провчився ще рік. А потім гроші зовсім скінчилися. Я вже й туди, й сюди тикався, за будь-яку роботу брався. Тільки мені не щастило. Ще ж час на навчання потрібно було знайти — а виходить, працювати я міг тільки уривками та ночами. А за таке мало платять, до того ж, і стомлюєшся дуже. Я ще півроку тримався, голодував по-справжньому… Недосипав… І в результаті — провалив іспити. А пройти цей шлях спочатку в мене вже не вистачило сили, — скінчив він винувато.

— І ти?..

— І я додому повернувся. Помирився з батьком, покаявся перед ним. Він радий був… Я відпочив та й до родинної справи взявся. Уже чотири місяці як…

— Лихвар?

— Лихвар, — спокійно кивнув Наймор. — А воно, Інтаре, не так уже й погано.

— А раніше ти інше говорив… Що ремесло це — все одно що злодійство, та ще й законне…

— То було раніше, — спокійно відповів хлопець, хоча щоразу, як замислювався, про минуле, в нього боліло серце. — Інтаре, всі ми витаємо в хмарах, поки нам не дадуть по голові ковадлом і не скинуть на землю. Що ганебного в тому, щоб давати гроші в борг?

— Але беруть одне, а повернути повинні — більше!

— А хіба за те, що завжди є місце, де можна зайняти скільки завгодно грошей, ніякої плати не треба? — заперечив Наймор.

Інтар задумався.

— Кгм… начебто… мабуть, так…

— Ну от. Оце я й роблю — даю людям у борг. Нікого не грабую, три шкіри не деру. Ти вже повір. Я намагаюся залишитися непоганою людиною.

— І я тобі вірю, — посміхнувся хлопчик.

Наймор повеселішав.

— От і добре. Тим більше, що завдяки моєму ремеслу я знайомий з усіма гарними ювелірами. І це може придатися у твоїй справі.

— Ти щось придумав?! — радісно вигукнув Інтар.

— Так. Інтаре, ти зараз почекаєш отут, а я захоплю ці коштовності та пройдуся по ювелірах. По тих, які їх і робили. На кожному виробі є знак…

— Навіщо?!

— А от навіщо: про ці коштовності в домі Мен-Риджа знає тільки Алана, я тебе правильно зрозумів?

— Ну, так, — погодився хлопчик.

— І їй не потрібно, щоб про них довідався її новий чоловік?

— Правда, — знову кивнув Інтар.

— Коштовності купував Низар, так?

— Так.

— У ювелірів повинні залишитися його розписки. Я хочу піти до них і на підставі цих розписок отримати свідчення, що Низар дійсно купував ці коштовності, — а виходить, вони належать йому. А потім я піду з цими свідченнями до першого ж доктора права — або інакше, до нотаріуса — й він складе купчу на коштовності для Низара.

Інтар зміркував:

— І з цього паперу вийде, що коштовності — Низарові?! Й виходить, можна буде їх віддати його позикодавцям?

— Так, і сплатити його борги, тим самим, викупити його.

— А Алана? Адже він їй дарував…

— Але це ніде не записано, й свідків нема. Та й сама вона не зчинятиме галасу, ще й Дальриба попросить, щоб мовчав, — ось побачиш. Їй не потрібно, щоб про це довідалися, — ось що головне для нас.

— І розумно ж ти придумав! — вигукнув Інтар.

Хлопець посміхнувся:

— Усе-таки роки мого навчання не минули марно. А ти, Інтаре, посидь тут години зо дві. Ну, пополудні вже зможеш вийти. І тоді приведи сюди Олу. Тихше тільки та швиденько.

— Зрозумів, буде зроблено! — радо пообіцяв хлопчик.

Він відіспався в крамниці Наймора та попоїв. А коли сонце стояло вже високо, продавці поховалися по крамницях від спеки, покупців стало набагато менше, ніж вранці, Інтар подався назад у будинок Мен-Риджа. Дорогою купив Бетайї інший кошик — замість забутого в крамниці з коробами. Торговка мала б здивуватися, подумав він.

У сторожці будинку Мен-Риджа сидів Миру. Він зрадів Інтарові.

— Ой, ось і ти! А ми вже турбувалися!

— Я вдома трохи затримався, — посміхнувся хлопчик. — А тебе воротарем призначили?

— Пан звелів, — кивнув ельф, — він сам зараз нових слуг підшукує, перевіряє як слід, наскільки вони чесні. Так що раніше, ніж за два-три дні, новий воротар не з'явиться.

— А, зрозуміло! А Ола зараз де?

— З пані, рукоділлям займається.

— Он як…. Ну, я до конячок піду!

— Іди. Я за ними наглядав, поки тебе не було.

— Дякую, Миру! — Інтар зупинився. — Миру, я радий, що ми потоваришували. Це правда. Чиста правда, як щойно випрана!

— Я теж радий, — трохи здивувався рудий. — А чого це ти так… раптом?

— А, просто сказати схотілося! — хлопчик махнув рукою та побіг спочатку на кухню — Бетайї кошик віддати.

На півдорозі йому назустріч вилетів Жучок. Цуцик голосно гавкав, підскакував і стрибав на Інтара. Той присів, обійняв звіра й ласкаво гладив.

— Нудьгував тут без мене, пустунчику? Годі вже, годі, затихни, більше я тебе самого не залишу…

Жучок облизав руки й обличчя хлопчика, на кухню, зрозуміло, побіг слідом за ним.

Там вовтузилася Бетайа. Вона просяяла, коли побачила Інтара.

— А я вже зачекалася! Як родина?

— Чудово! Справи налагоджуються! За їжу дякували. Ось кошик, — Інтар вручив його куховарці. — А я піду на стайню!

— Попоїсти не хочеш? — запитала Бетайа.

— Не відмовлюся!

Він з'їв тарілку супу з великою скибою хліба, свиснув пса й подався таки на стайню, де вовтузився з кіньми до вечора. Він був спокійний: не Миру, так Бетайа повідомить Олі про його повернення. Правда, і хазяї, зрозуміло, довідаються. Але після сьогоднішнього вечора це вже буде не так важливо.

Хлопчик не помилився: коли в хазяйському будинку згасли майже всі вогні, Ола прибігла до нього, стискаючи в руці свій синій ліхтарик:

— Інтаре, Інтаре, ну що ж?! — видихнула гаряче, напівпошепки, спіймала його руку у свої змоклі долоньки.

— Усе добре буде! Звільнимо твого батька!

Ола чи то скрикнула, чи схлипнула. Інтар пригорнув її.

— Тихше, тихше! От послухай!

Поквапливо, збиваючись, він переказав їй усе, що трапилося з ним за останню добу. Дівчинка слухала мовчки, гарячково блискаючи очима.

— А він не обдурить, Наймор? — тільки й запитала.

— Ні, — твердо відповів Інтар. Так, він двічі помилився: з Халиром, з Кашимом. Але що Наймор —свій, хлопчик був зовсім упевнений.

Ола кивнула:

— То ходімо? Я готова.

— Стривай. Миру ще в сторожці?

— Так, він там ночує. Але він спить, а не вартує ночами.

— Добре. Почекаємо трохи. Однаково на базар до світанку не втрапимо. Підемо після півночі, головне, щоб до сходу сонця опинитися якнайдалі звідси. А там уже візьмемо візника до Старого Міста.

Ола погодилася.

Діти кілька годин провели в стайні. Жучок нипав по кутках, припадав носом до підлоги, голосно втягував у себе повітря й зрідка чхав та дзявкав: полював на невидимих мишей.

Інтар переказав Олі слова її батька:

— Він каже, що любить тебе. Просить вибачення. Сказав — дурнем був раніше, а як у ямі посидів, багато чого зрозумів.

Дівчинка полегшено зітхнула:

— То він більше не буде через неї мучитися! Хвала Небу! Тепер ми зможемо взяти гроші, що залишаться після викупу, й поїхати звідси.

— А куди? На село?

— Так, так, так! Повернемося назад… Там добре, тихо…

— Назад, де жили? А якщо люди про Алану запитувати будуть?

Ола зчепила пальці:

— А я відповім: моя мама вмерла.

Час тягнувся повільно. Інтар устиг навіть переказати Олі в подробицях історію свого знайомства з Наймором.

— Шкода мені його. Шкода, що в нього мрія не збулася… Він такий був… Світився весь наче. Немов твій синій ліхтарик. А тепер згас. Ґніт прогорів.

— Ти про нього, як про свічку, — ледь посміхнулася Ола. — Тільки я розумію. Перемінила людина мрію, немов ящірка шкірку. Може, й не треба сумувати? Шкірки у свій час міняються…

— Можливо, — погодився Інтар. — А я за конячками тутешніми нудьгуватиму, — він підійшов до Луня, погладив його. — І за Миру теж. Гарний він. І Бетайа — жінка непогана.

— Ага, — погодилася Ола, гладячи Жучка, котрий ревниво тицьнувся писком їй у долоні. — Й до Миру я звикла.

— Мен-Ридж, думаю, шукатиме нас, — зауважив хлопчик.

— Шукатиме, — погодилася Ола. — Сподіваюся, не знайде. Інтаре… А ти для Гончарука дуже спритний. Наймора виручив. Коштовності добув, двері замкнені відмикаєш. Хто ти?

Хлопчик гмикнув. От говориш, говориш, та так і обмовишся ненароком. Добре, чого вже там…

— Я справді учень гончара. Але вчився ще одного ремесла. Як відмикати двері. Як брати речі, які хочеться взяти, навіть якщо вони не твої, — подивився в обличчя дівчинці. — Я не буду перед тобою виправдовуватися, Оло. Я — злодій. І це, друге моє ремесло, мені подобається. Але якби я всього цього не вмів, я б уже точно не зміг тобі допомогти. Ось так.

І залишився сидіти, дивлячись на неї. Може, зараз утече. Може, пирхне й відвернеться. Найгірше, звичайно, буде, якщо від допомоги його відмовиться…

Ола обійняла Інтара за шию, поцілувала в щоку. Її губи виявилися теплими й м'якими.

— Ти гарний, і ти мій друг.

Хлопчиськові навіть ніяково стало:

— Ну, ось і добре, — пробурмотів він, обіймаючи однією рукою цуцика, що так доречно підбіг, — а тепер пішли, час уже.

Ола підвелася, поправила сукню:

— Ходімо!

Вони взялись за руки, намагаючись ступати тихіше, вийшли зі стайні, пройшли доріжкою, що вела до воріт. Жучок радісно біг за ними із задертим хвостом.

Тепла ніч пахла трояндами, що їх дбайливо зростив Миру. Зараз ельф теж спав у сторожці, спав міцно, але діти однаково намагалися не шуміти. Відсунули засув і один за одним прослизнули у відчинені ворота…

До світанку вони вже були в нижній, портовій частині Кхаабра. Перекусили купленими у вуличного торговця теплими коржами з цибулею, погодували й Жучка. Знайшли візника та подалися в Старе Місто, на базар.

Крамницю Дальриба обійшли десятою дорогою, а Наймор уже чекав їх у себе.

— Здрастуй, Інтаре, й ти, Оло, здрастуй, — підвівся молодик їм назустріч, замкнув двері. — Можу вас порадувати. Купча в мене!

Він дістав сувій із безліччю печаток.

— Ось, дивіться. Відповідно до цього паперу, завіреного десятком шановних ювелірів, усі коштовності, що перебувають тут, належать Низару Мен-Хальфу. Так, Оло?

— Так! Так! Так! — вигукнула дівчинка, притискаючи руки до грудей. — О Небо Пресвітле! Ми можемо тепер викупити батька?

— Так, можемо. У мене є й підтвердження вартості цих коштовностей — я попросив ювелірів зробити оцінку й завірив у нотаріуса. Нам із вами потрібно в суд, знайти суддю, який вів справу про заборгованість Низара Мен-Хальфа, й довідатися в нього про імена позикодавців. Усе буде за законом, дітки, тож займе не більше одного-двох днів.

— Їдьмо мерщій! — закричала Ола, а Інтар згадав, що їхній візник зупинився погодувати коня неподалік від торговельних рядів. Може, не поїхав іще.

Наймору й справді можна було довіритися. Він знав і куди йти, і як та з ким говорити в суді. Ола й Інтар обов'язково заплуталися б у цьому приосадкуватому довгому будинку з червоного каменю, та й хто став би слухати дітей? Ні, викуповувати Низара мав дорослий — і яке ж щастя, думав Інтар, що такий дорослий знайшовся! Він тільки міцніше стискав руку Оли, ховаючись за спину Наймора, котрий статечно й докладно викладав худому судді з сивиною на скронях обставини справи.

— І виходячи з викладеного мною, о високоповажний, а так само з наданих мною паперів, — закінчив юнак, — ви можете бачити, що кошти на викуп згаданого пана Мен-Хальфа у мене в руках. Я бажав би негайно розплатитися з позикодавцями. І, зрозуміло, я готовий оплатити всі судові витрати, а так само витрати на утримання пана Мен-Хальфа під вартою.

Суддя кивав, погладжуючи ріденьку борідку. Коли Наймор замовк, він прихильно погодився негайно повідомити позичальника, щоб з’явилися в суд. Наймор і діти могли почекати в окремій кімнаті. Їм навіть принесли туди напоїв і коржів із зеленню та сиром.

— Ого, як приймають, — Інтар сів на трішки потертий килим.

— Чого ж дивуватися, — відгукнувся Наймор із задоволенням відламуючи шматок свіжого пшеничного коржа, — суддя ж зрозумів, що ми не тільки людину викупимо, але ще й заплатимо «судові витрати» та «витрати за утримання», скільки він скаже. А заплатити доведеться. І вже будьте впевнені, половину грошей він покладе собі в кишеню. Із грішми скрізь добре приймають. Так, майже все можна купити за гроші… Але не все, — він посміхнувся Інтару. — І це дещо, зізнатися, гріє душу.

— Тільки б із позикодавцями не було складнощів… — пробурмотіла Ола. Їй шматок у горло не ліз, хоч дівчинка й була голодна.

— Вони ж отримувати грошики будуть! Побачиш, з'являться, і то швидко!

І справді, не встигло ще сонце здолати половину свого щоденного шляху, як їх усіх знову покликали до судді. Позикодавці прибули.

Їх було п'ятеро: поважні, пишно вбрані зрілі чоловіки. Зовсім різні: молодші, старші, приємні з вигляду й не дуже, всі вони були схожі одним: неспокійними поглядами трішки спогорда та щільно стиснутими губами. Дивлячись, як вони вітаються з Наймором і знайомляться один з одним, Інтар згадав вуличних котів — не весною, а в інший, спокійніший час, коли кров розпалює не пристрасть до гарненької пухнастої кішечки, а купка масних риб'ячих голів на бруківці. І відстань до них — рівна для всіх, і вистачило б їх усім, якби чесно ділити, але — хто виявиться спритнішим, сильнішим, хитрішим? Хто встигне добігти першим і поцупити найбільший шматок?

Та, звісно, ніхто не збирався зчиняти бійки. Позичальники досить статечно продемонстрували Наймору боргові розписки Низара, де вказано було й суми, й відсотки. Тільки ось руки в них здригалися, й поглядали вони один на одного недобре. Кожному хотілося отримати своє першому, хоча Наймор заздалегідь пояснив: так, розплачується з усіма, коштів вистачить.

Коштовності викликали в когось невдоволення, але в інших навпаки — радість.

Ола шепнула Інтару:

— Звичайно, золото чи перли просто в руки — це добре, але й коштовності — ті самі гроші. Їх можна продати й дорожче, ніж зараз приймають…

— Ага, — погодився хлопчик. Ола не відпускала його руки, з її личка не сходила посмішка, й Інтар теж почувався страшенно щасливим. Навіть Жучок перейнявся урочистістю всього, що тут відбувалося, й поводився напрочуд сумирно: не дзявкав, не обнюхував чужі ноги, а просто сидів біля Інтара, поводячи хвостом і вухами. Позичальники трохи посперечалися про те, що й кому повинне дістатися в рахунок боргу, але врешті-решт коштовності поділили та розпрощались із Наймором і суддею.

— Отут є ще один борг — промовив той, пильно дивлячись на Наймора. — У справі Мен-Хальфа вказано, що найбільшу суму, десять тисяч золотих, йому дав якийсь Зомер Мен-Фаад, лихвар. І в рахунок цього боргу дочка Мен-Хальфа, Шайнола, повинна належати дому Мен-Фаада, поки не викуплять і її…

Ола здригнулася. Серед позичальників такої людини не було…

— Зомер Мен-Фаад не ушанував нас своєю увагою, — продовжував суддя, — його немає в місті, але ви, шановний… — глянув на Наймора. І той кивнув.

— Так. Я Наймор Мен-Фаад, син високоповажного пана Зомера, й батько вповноважив мене вести справи на час його від'їзду. Я візьму для батька деякі з цих речей у рахунок сплати боргу. Дівчинка ж вільна. Дозвольте… — Наймор відібрав срібні браслети, намисто з сапфірами та мережаним золотим ланцюгом, прикрашений розсипом діамантів, — ну ось. За висновками ювелірів ціна цих речей становить десять тисяч золотих. І ми розрахувались. Я напишу розписку про те, що пан Мен-Хальф дому Мен-Фаада нічого не винен…

Це зайняло зовсім небагато часу. Інтар тільки кліпав. Ола повільно приходила до тями.

— А тепер, — промовив Наймор, коли поставив свій підпис, — прошу, високоповажний, назвати суму судових витрат і сплату за утримання та привести сюди пана Мен-Хальфа.

Суддя кивнув і послав стражника по батька Оли.

— Ви маєте сплатити суду дві тисячі, пане Мен-Фааде, — посміхнувся суддя.

— Добре. Сподіваюся, цей золотий кулон із карбункулом підійде?

Кулон коштував рівно названу суму: ювеліри підтверджували це. І суддя взяв його. Від блискучої купи коштовних речей залишилися кілька срібних браслетів та золотий медальйон із дрібним алмазом. Тисячі на три…

Але Олі було зараз не до грошей. З тієї хвилини, як зник у коридорі стражник, що мав привести її батька, дівчинка невідривно дивилася на двері. І ось вони відчинилися, на порозі з'явився Низар: худий, зарослий, у брудному одязі, він посміхався невпевнено й боязко. Він ще мружив очі на сонці, й ступав нетвердо, але побачив Олу, побіг до неї, розкинув руки, й дівчинка кинулася йому назустріч.

— Тату! Тато-о-очку!..

А він пригорнув її, заплакав, і довго ще не міг нічого сказати.

Розділ 14

Четверо сиділи в затишній, прохолодній кімнаті, за розкішно накритим столом. П'ятий — Жучок — не сидів, а качався під столом на килимі. Він наївся до того, що навіть махати хвостом не було сили. Втім, люди почувалися майже так само. Обід влаштував Наймор — і не поскупився. Він без побоювань привів Низара, Олу й Інтара в свій дім: батько був у від'їзді, а зі слугами юнак завжди міг домовитися. Наймор наказав нагріти для Низара води й надав у його розпорядження купальню та зміну одягу. Він навіть викликав цирульника, й той поголив та підстриг пана Мен-Хальфа. Інтар дивився на цю людину й просто не впізнавав її, зате Ола так і горнулася до батька, що став майже таким, як і колись.

— Я такий вдячний вам, пане Мен-Фаад, — укотре вже повторив Низар, — і тобі, Оло, маленька моя, і тобі, Інтаре. Але все-таки поясніть мені: ці коштовності…

Як вони до вас потрапили?

Наймор подивився на Інтара. Інтар — на Олу. Ола глибоко зітхнула й склала руки на колінах.

— Бачиш, батьку… Вони…. Одним словом, ми, тобто Інтар…

— Та викрав я їх! — випалив хлопчисько.

Низар навіть здригнувся:

— Як це — викрав?

— А отак — у крамницю Дальриба вночі пробрався й поцупив. А Наймор допоміг із купчою й іншими паперами.

Низар здивовано дивився на дітей і Наймора.

— Злодійство ж — перед Небом гріх…

— А що нам ще залишалося?! — вигукнула Ола. — Ти до ями дійшов, на мене нічого не чекало, крім рабства… Та це благословення Небесне, що я Інтара зустріла, а він допомогти нам вирішив! Злодійство, може, й гріх, тільки що й у кого ми вкрали? Це наші коштовності! Твої! А ювелірові за їхнє зберігання заплачено.

— Я ж дарував їх…

— І слухати не бажаю! — гнівно вигукнула дівчинка. — Ця жінка нам ніхто, й нема чого чужій дарувати такі подарунки!

— Дівчинка правду каже, шановний, — додав Наймор. — За законами людськими й Небесними, що людина купила — те належить їй, а найстрашніші грішники — ті, хто кидає свої родини та забуває про свій обов’язок перед подружжям і дітьми заради примхи чи злата. Інтар якщо в чому й винен, так у тім, що взяв річ без дозволу, — але повернув же її законному власникові. І його вчинки — не гріх, так що й на вас гріха немає.

— Не можна було тобі рабом ставати, пане Мен-Хальфе, — промовив Інтар. — Як же Ола без тебе?

Низар ніяково посміхнувся.

— Усі ви маєте рацію. Оло… Ти ж пробачила мені?

Дівчинка міцно обійняла батька:

— Ага. Але більше так не роби, добре?

— Не буду! Ніколи! — пригорнув її Низар. — Ми поїдемо звідси, повернемося додому…

— Але я попрошу вас ненадовго затриматися, пане Мен-Хальфе, — промовив Наймор. — Ви ж були хворі… Я покликав лікаря для вас. Навіть якщо зараз ви почуваєтеся добре, хвороба може ховатися всередині. Так що нехай вас оглянуть.

Низар зовсім зніяковів:

— Ви стільки для нас робите…

— Дрібниці, — махнув рукою Наймор. — І прошу не відмовлятися: лікар невдовзі прибуде.

У саду загавкав пес. Жучок підняв одне вухо, подумав: чи не відгукнутися? Але було ліньки, й цуцик знову приплющив очі. Юнак підвівся, підійшов до вікна:

— А ось і він.

Інтар та Ола з цікавості підбігли подивитися: що за лікар такий? Вони побачили, як швидко йде доріжкою саду невисокий, кремезний, вусатий чоловік. За ним із великим кошиком поспішала білява, тендітна ельфійка, вже доросла. Інтар уважніше придивився до цих двох — і зойкнув. Фарбою залилися обличчя й вуха.

— Оло! Оло, це ж Теллі!

— Яка Теллі? — не відразу зрозуміла дівчинка. І згадала: — Та, котра ельфійка з трактиру! Так? Яку ножем ударили?!

— Вона! І лікар той! Ух ти, виходить, він її собі взяв! — Інтар у захваті кілька разів прокрутився довкруги себе. А потім раптом, як ошпарений, кинувся сходами нагору.

— Інтаре, ти чого? — Ола побігла за ним. — Ти хіба не хочеш із нею побачитися?

Хлопчик зупинився вже в коридорі третього поверху.

— Я хочу! Тільки я… я соромлюся, напевно… Оло, ну навіщо нагадувати їй про трактир, про гада Хариза? Та й перед лікарем цим мені… — затнувся, потрусив головою. — Соромно… Що як він розповість твоєму батькові про гаманець? Не хочу, щоб він знав… — хлопець поморщився. — Що менше людей знає, то краще… Та й до чого всі ці розмови? З Теллі все добре, й гаразд… А так, тільки побачимось — і вже розлучатися?

Інтар і собі не міг пояснити до пуття, чому думка про одну коротку розмову з ельфійкою заливає його фарбою від шиї до тім’я, змушує скажено стугоніти серце. Чому так солодко, так радісно бачити її, знати, що вона жива й здорова, майже до сліз боляче від цієї зустрічі? Через що серце ниє, навалюється тягар, від якого судомить ноги?

Хлопчик не розумів, що з ним діється. Він усвідомлював тільки, що йому легше зараз сховатися й спостерігати згори, залишаючись непоміченим.

— Не виказуй мене, Оло! — попросив він.

І вірна подруга взяла у свою руку його гарячу долоню:

— Не викажу, не бійся! Давай звідси дивитися!

І вони тісно пригорнулись одне до одного, сидячи на верхній сходинці, поки лікар оглядав і розпитував Низара. Теллі подавала потрібні трави й мазі: щось лікар, видно, у батька Оли знайшов, бо залишив кілька скляночок і щось довго втлумачував чоловікові. Той слухняно кивав.

— Що ж таке з батьком? — турбувалася Ола. Інтар теж хвилювався, але більше розглядав Теллі: ельфійка здавалася спокійною, була гарно вбрана, її волосся стало густим і розкішним, вона, здається, трохи погладшала, залишаючись при цьому стрункою, але худою її ніхто б уже не назвав. Вона з півслова розуміла лікаря: видно, стала йому гарною помічницею.

«Шкода, що я не знаю імені цієї людини, — подумав хлопчик. — Я б часто згадував його добрим словом. Кажуть, від цього удачі додається».

Нарешті лікар і Теллі пішли.

Ола збігла вниз, схопила Низара за руки.

— Батьку! Що він сказав, є хвороба? Та, стара, в тобі сидить чи нових додалося?!

Чоловік з посмішкою обійняв дівчинку, поклав їй на потилицю теплу долоню.

— Не бійся, маленька. Все добре: просто мені звеліли приймати деякі зілля для зміцнення тіла, бо я надто ослаб у ямі. А ще лікар порадив швидше виїхати куди-небудь у тихі місця й вести спокійне, розмірене життя.

— То поїхали!

— Так. Додому. Правда, дому в нас і нема: старий я продав, а на новий грошей не вистачить…

— А будинок сільський скільки коштує? — запитав Інтар, повільно спускаючись до них згори.

— Тисяч із двадцять… У Фахмі нас знають, мені могли б дозволити заплатити дві третини зараз і третину — за рік.

— Це законно, — зауважив Наймор.

— Але в мене й двох третин нема, — винувато розвів руками Низар.

— Є. Ось ваші десять тисяч золотих, — Наймор простяг йому згорток із коштовностями, які забрав на сплату боргу для своєї родини. — Ці гроші належать дому Мен-Фаада, й на час відсутності батька я вільний розпоряджатися ними.

Чоловік розгубився:

— А що ви скажете батькові?

— Повірте, для нього в мене потрібні слова знайдуться, — посміхнувся юнак. — Та й свій прибуток маю. Тож із ним я розрахуюся. Беріть!

— Не смію відмовлятися! — Низар засяяв. Він узяв згорток і сховав під сорочку.

— Батьку! — раптом сказала Ола. — А можна, ми Інтару дамо на дорогу додому? Він теж у Кхаабрі залишатися не хоче! А в мене є гроші… Нагорода від Мен-Риджа за коней…

— Так? — Низар уже знав про всі пригоди Оли й Інтара, подивився на хлопчика. — А я думав покликати тебе з нами.

— Я б радий, — посміхнувся Інтар. — Ви добрі, а Ола мені як сестричка стала. Але вона правду каже — дім у мене є. Там мамка… і дід… Я в Столиці живу. Мені б повернутися швидше!

— Місце на кораблі до Столиці коштує п'ятдесят золотих, — промовив Наймор. — Інтаре, я дам тобі сотню. Пане Мен-Хальфе, не хвилюйтеся, я подбаю про хлопчика.

— От здорово! — вигукнула Ола. Низар посміхнувся й кивнув.

Інтар смикнув Наймора за рукав:

— Спасибі тобі. Правда, в мене є гроші, теж від нагороди залишилися…

— Не сперечайся, я плачу! — заперечив юнак.

Хлопчик знову потяг його за руку:

— Поговорити треба, відійдімо…

Вони вийшли в коридор. Наймор замкнув двері, залишивши в кімнаті дещо ображеного Жучка.

— Що таке?

— А твій батько справді так вже зрадіє, коли довідається, що десять тисяч із його рук спливли?

— Інтаре! Це вже моя справа!

— Ні, ти мені скажи… — хлопчикові мало вірилося, що лихвар, готовий забрати в рабство дочку боржника, раптом пробачить і забуде такі гроші.

— Ти маленький нахаба, — сумно посміхнувся Наймор, — але не бійся за мене. Байки про скупих лихварів, що виганяють із дому своїх дітей через поданого жебракові мідяка, звичайно, страшні, але це тільки байки. Батько, зрозуміло, сваритиметься. Змусить відробити борг — то я відроблю. І не більше.

— І півжиття відпрацьовуватимеш? Або й усе?

— Ні, менше…

Інтар подумав:

— Найморе… Це про таких, як ти, кажуть «шляхетний» — так?

Юнак засміявся:

— А хіба не про таких, як ти? Ти Олі он як допоміг! Та й я, вважай, борг віддаю, бо знаю тебе. Незнайомого виручати я б не став, а ти он як із Олою…

— Та вона ж своя! — хлопчик затнувся, згадав, де й коли вони познайомилися. — Ну… тобто… А я не знаю чому, тільки вона своєю стала відразу, як я довідався, що з нею сталося. Не в тім же річ, що в неї батько — гончар…

Корабель відпливав за дві доби, вдень. Проводжали Інтара й Жучка цього спекотного безвітряний полудня всі троє: Наймор, Низар і Ола. Батько з дочкою гостювали в Наймора ці два дні, й Ола не розлучалася з Інтаром.

Тепер, стоячи поряд з Інтаром на причалі, Ола жалкувала, що вчорашній вечір уже в минулому.

— Ну добре, мені вже час, бо відпливуть без мене, — посміхнувся хлопчик, теж підозріло чмихаючи носом. Він потис руки чоловікам, ще раз обійняв Олу.

— Не нудьгуй!

— Буду… — тремтячим голосом промовила вона.

— Добре, тоді я теж буду, так і знай! — хлопчик і собака збігли по сходнях.

Прилаштувавшись біля борту, Інтар дивився на чоловіків і дівчинку, поки на кораблі піднімали вітрила, поки лунала команда до відплиття… Палуба захиталася під ногами й берег почав віддалятися, Жучок влігся подрімати, поклавши голову на чоботи хлопчика, а Інтар усе дивився, посміхався своїм, чмихав носом і м'яв у руках мотузку. А коли обличчя уже не можна було розрізнити, хлопчик кілька разів із силою провів рукавом по обличчю й пішов на ніс корабля. Він не став більше оглядатися на Кхаабр, який танув за кормою, дивився тепер тільки вперед. Мамка, Сорот, Ренні, Едрин, Арим, Данген — він незабаром побачить їх, усіх-усіх. Небо знає, що там трапилося в Сорота, через що він так поквапливо відправив його, Інтара, подалі від столиці, але хлопчик був упевнений: усе обов'язково з’ясує.

А зараз найрадісніше та найголовніше, що вони з Жучком нарешті повертаються додому!

Добре мати мудрих батьків, гарний дім, вчитися у школі, мріяти про університет і знати, що все у твоєму житті буде правильно… А якщо єдине, що тобі — — залишається, це «принеси, віднеси, забирайся геть», якщо твої друзі — жебрак, * сирота та старий сліпий злодій, якщо ти дивишся на світ не з чисто вимитого віконця ошатної садиби, а з придорожньої ковбані — то й своїх і чужих ти міряєш не вагою кошеля з грішми, а такими застарілими поняттями, як вірність, добро й милосердя.

І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.

А хіба може бути інакше?

Оглавление

Частина I СВОЇ

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

Частина II ХТО, ЯКИЙ, КОТРИЙ

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

Частина III СЕРЕД ЛЮДЕЙ

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

  Розділ 11

  Розділ 12

  Розділ 13

  Розділ 14