Ойойкове гніздо [Віктор Семенович Близнець] (fb2) читать онлайн

Віктор Близнець Ойойкове гніздо

Жива «пошта»

— Мамо, — тихенько пискнуло шпаченя. — Що там надворі? Чуєш?.. Хтось грюкає…

— А ти вже й злякалось? — спитала шпачиха. — То буря, синку. Вітер гілля старе ламає…

* * *

Юрко причинив за собою хвіртку, привалив її камінцем. І раптом завмер на місці: щось пискнуло тоненьким голоском. Мабуть, миша. І як проникла вона, шилохвоста, у володіння кота Пірата!

Не знайшовши нічого, Юрко подався у двір, де стояла пуста недобудована хата — майбутня майстерня художника. Круг неї — свіжі ями, кучі глини й піску. Без господаря, дяді Максима, все це здається покинутим, принишклим.

Кілька днів тому дядя Максим покликав Юрка і сказав:

— Я їду в місто, Юрасю. Тижнів, мабуть, на два. Призначаю тебе комендантом козинського хмарочосу.

Хмарочосом художник називає свою майстерню. Можливо тому, що над голими стінами її стирчать високі дерев’яні палі. І хмари, виповзаючи на берег Дніпра, розчісують об них сиві розкуйовджені бороди.

Ходить Юрко по подвір’ю, нудьгує. Ех, коли б швидше повертався дядя Максим! З ним завжди весело. Взагалі — дивний він чоловік. Навіть вигляд у нього кумедний. Велика лиса голова, руда борідка і окуляри на самому носі. І хода якась незвичайна. Зігнувшись, біжить кудись підтюпцем, пильно приглядається до всього, що зустріне на шляху.

Юрко з Іллюшкою пізнають його ще здалеку. Тільки з’явиться він у Козині, з галасом летять назустріч. І відразу ж чіпляються за пузатий портфель.

— Ану, покажіть, покажіть!..

Дядя Максим, низенький, кремезний, згребе хлоп’ят в оберемок і несе у своє подвір’я. Тут же, прямо на піску, всі троє сідають і схиляються над портфелем. Бородатий художник, як казковий чародій, починає примовляти:

— Відкрийся, скринько, відкрийся, коштовна…

Клацає застібка — і перед хлоп’ятами виростає ціла купа малюнків. Яких тільки звіряток тут немає! І пухнаті зайчата, і злющий вовк, і полохливі синички, і винахідливий їжачок.

І це не просто малюнки. З пташками і звірами дяді Максима завжди трапляються веселі пригоди. Ну, ось хоча б на стадіоні. Болільник козел спіймав м’яча і давай його гризти. Думає, дивак, що то капуста! Лінько бегемот задрімав біля воріт, і йому вже десятий гол забили. Санітарка мавпа, розгубившись, перев’язала не руку потерпілого, а телеграфний стовп… Отаку чудасію показував художник!

— Тепер гляньте на цих рибалок, — каже дядя Максим і задоволено посміхається крізь окуляри.

Вп’ялися хлопці оченятами в малюнок. Бач, як вмостились на березі річки заєць з котом! В руках — справжні вудки, поряд — баночки з черв’яками.

— Юрко! — регоче Іллюшка. — Глянь на зайця! Їй-богу, на тебе схожий. Дивись, такі ж вуха довгі, і шия тонка, і губи, як ти, копилить…

— А кіт?! Це ж ти, Іллюшко! Біленький, товстенький і навіть ластовиння на щоках…

— А цей товариш на кого схожий? — виймає дядя Максим ще один аркуш паперу.

Під деревом сидить огрядний ведмідь. Руда борідка, окуляри на носі. Щось зосереджено малює…

Глянули хлопці на Мишку-художника, на дядю Максима — і аж зайшлися від сміху.

— От здорово! Як викапаний!

Художник ховає картинки в портфель, і хлопці разом зітхають: жаль розлучатися з веселими звірятами!

— Ви давно малюнки робите? — питає Юрко.

— О, давненько вже…

І дядя Максим, примруживши очі, розказує… Жив отут під Києвом, у Козині, сільський хлопчина. Цілими днями блукав у лісі, ночував на березі Дніпра. Прислухався до шуму сосен, до співу пташок, придивлявся до звіриних слідів. І знав, де гніздяться синички, де зимують кажани, де влаштовують ігри лисенята. А потім, куди не кидала його доля — по фронтових окопах, по дорогах Сибіру, по великих містах, — ніде і ніколи не розлучався з олівцем і блокнотом. Все, що оточувало його в дитинстві, спливало у пам’яті і просилося на папір…

Іллюшка дивився на сусіда закоханими очима.

— То ви теж, виходить, козинський…

— Жив недалечко звідси. І на старості вирішив тут поселитись. Кращого місця ніде немає!

Хлопці задирають голови. Десь за Дніпром народжуються легенькі хмарини; вони ростуть, темнішають і, немов казкові човни під вітрилами, гордо пливуть над лугами, а потім ховаються в широкій гавані, за гострими зубцями соснового бору. Дійсно, кращого місця ніде не знайти!

* * *

По піску Юрко з’їхав у глибоку яму. Дядя Максим казав, що тут буде у нього басейн. Справжній басейн з живою рибою. І ще говорив художник:

— Ось побачите, хлопці: тільки побудуюсь, злітатиметься до мене в гості все птаство, всі мешканці лісу ходитимуть. Вони давно дружать зі мною.

Змірявши яму (води буде з головою йому), Юрко виліз нагору. І тут він побачив на огорожі шпака. О, уже перший гість прилетів до художника!

Шпак підозріло глянув на хлопця, стріпнув крильцями і зник за тином. Цікаво, що він там знайшов? Юрко тихенько прокрався на вулицю. А де крилатий гість? Пропав, ніби корова язиком злизала!

Хлопець заліг у рівчаку, причаївся. І раптом помітив: шпак висунувся з отвору поштової скриньки, прибитої до хвіртки. Оце дивина! Жива «пошта» прийшла дядькові Максиму! Мабуть, велика фанерна скринька здалася птахові шпаківнею.

— Іллюшко! А йди-но сюди! — гукнув Юрко.

Розсунулись дошки паркану, і в щілині показалася білява хлопчача голова.

— Що таке?

— Дивись…

Шпак випурхнув зі скриньки і примостився на хвіртці. Побачивши близько двох малюків, крикнув пронизливо, ніби пригрозив: «Геть, шибеники! Чого тут лазите?» У ту ж мить дві голівки пірнули в зелені зарості, і птах, заспокоївшись, полетів за здобиччю.

З кущів знов блиснули цікаві до всього оченята.

— Юрко! Давай глянемо, що він робить у скриньці…

— Не треба. Узнає — не повернеться.

— Ну, трішечки. Подивимося — і все.

Ох, і нетерплячий оцей Іллюшка! Прямо біда з ним. Чесно кажучи, і Юркові кортить скоріше розгадати шпачиний секрет, але ж він уміє тримати себе в руках.

— Добре, пішли, — нарешті погоджується Юрко. — Тільки слухай — руками не чіпати!

Вони обережно відхилили кришечку скриньки, а звідти: чик-чик-чик…

— Пташенята!

— Дзьобики повідкривали!

— Бідні, їсточки хочуть…

Іллюшка порився в кишенях.

— У мене яблуко є. Солодке-солодке!

Іллюшка ткнув шматочок яблука немічному, в чорному пушку шпаченяті.

— Не хоче…

— Постій тут, я за пиріжком збігаю. Мати сьогодні спекла.

Юрко метнувся додому, прибіг назад захеканий і тиць кусок пиріжка в гніздо. Пташенята — ніякої уваги. Збилися в купку, сховали дзьобики і спокійно дрімають.

— Шпак летить! — крикнув Ілля.

Хлопці, мов їх кропивою вжалили, кинулись геть від тину і з розгону — шелесть у рівчак!

Шпак відчув щось недобре. Подивився в один бік, у другий, оглянув свою хатку і, не знайшовши чогось підозрілого, стрибнув до свого гнізда.

Із засідки почулися притишені голоси:

— Ілько, ти помітив, що в нього в дзьобі?

— Якийсь гачок…

— Не гачок, а черв’як. Дивитись треба!

— То давай і ми черв’яків накопаємо!

Хлопці вилізли з рівчака і, пригнувшись, шмигонули повз огорожу. Чик-чик-чик — донеслось із скриньки-шпаківні. «Он хто попискував!» — здогадався Юрко.

* * *

— Мамо, що ми бачили! — випрямило тоненьку шийку шпаченя. — Піднялась криша, і над самісіньким гніздом засвітились чиїсь очі. Великі-великі очі!

«Невже оті хлопці сюди полізли?» — з тривогою подумала шпачиха.

— А вас ніхто не чіпав?

— Ні, мамо. Тільки їсти приносив. Таке несмачне, таке кисле…

— Ну, бачите, нічого страшного не трапилось. Спіть спокійно, мої чорняві!

* * *

Хлопці поверталися з берега. Іллюшка ніс лопату, а Юрко — баночку з черв’яками. Те, що вони угляділи, стривожило їх: біля хвіртки терся здоровенний чорний котяра; він ласо облизувався, зиркаючи хижим оком на шпаківню.

— Юрко, ваш Пірат все рознюхав!

— Тпруськи, проклятущий! — крикнув Юрко і жбурнув у кота грудкою. Пірат, мов тінь, прослизнув під тином.

«Що він там накоїв?» — схвилювався Юрко. Він добре знав Пірата. Спритний і сильний, кіт виловив усіх мишей і пацюків не лише в своєму дворі, а й у сусідів. За це шанувала його бабуся. І прощала котові будь-які грішки: поласує той сметаною чи принесе пташеня з лісу, — тільки полає для виду.

Не гаючи часу, хлопці кинулись до гнізда. І полегшено зітхнули: не встиг нашкодити! Усі п’ятеро шпаченят були на місці!

— Як будемо годувати? — звернувся Іллюшка до друга. — Черв’яки он які довгі, ще подавляться малюки…

— Знаєш що? Принеси ножиці!

Товстий, неповороткий, Ілля на диво швиденько метнувся додому. А по хвилині повернувся з довгими садовими ножицями.

Розрізали черв’яка на п’ять кусочків.

— Дивись, Юрко, їдять! Навіть не пережовують!

Дійсно, шпаченята довірливо підставляли роззявлені дзьобики. Одержавши свою частку, миттю ковтали її. Смішні, галасливі, тяглися одне перед одним до хлопчачих рук. Та скоро стомились і, знеможені, опустили голівки, заснули.

— Пішли звідси, — шепнув Юрко. — Хай подрімають.

— А що з Піратом робити?

Юрко насупив чорні бровенята, задумався.

— Може, чергуватимемо? До обіду я, а після обіду ти.

— А вночі?

— Тоді так: прив’яжемо Пірата мотузкою. До пакола, як телят припинають…

* * *

— Мамо, знаєш, хто до нас приходив? Сам чорний, вуса довгі і кігті на лапах…

— Вусатий, з кігтями? — жахнулась шпачиха. — Стережіться його, дітки!

* * *

Хтось настирливо тарабанив у шибку. Прокинувшись, Іллюшка побачив за вікном свого друга. Юрко стояв блідий і ледве стримував сльози. Ілля накинув сорочку, штанці і прожогом вилетів у двір. Злякано закліпав очима:

— Що трапилось?

— Пірат одне шпаченя украв. Дивлюсь, наминає щось, злодюга… Тільки пір’ячко лишилось.

— З пакола зірвався?

— Та ні. Вночі страшенно нявчав. Бабусі жаль стало — відпустила.

Хлопці стояли один проти одного, розгублені, мовчазні.

— Що ж тепер робитимемо? — з гіркотою мовив Іллюшка.

— Дядю Максима треба знайти.

— У Києві? Заблудимось…

— Давай листа напишемо!

* * *

Відправивши листа, хлопці по черзі сиділи біля хвіртки до самого вечора. Виглядали вони сусіда і весь наступний день, і другий, і третій. Нарешті, четвертого дня, коли вже сутеніло, між соснами замаячила знайома постать.

— Дядю Максиме! Дядю Максиме! — загаласували хлопці і помчали йому назустріч.

— Розказуйте, що за біда тут сталася, — баском загудів художник. — Не міг ніяк второпати з вашого листа.

Юрко з Іллюшкою навперебій загомоніли про те, як знайшли гніздо, як годували пташат і який злочин вчинив кіт.

Дядя Максим приклав вухо до скриньки, прислухався:

— Живенькі, шарудять! — обличчя його посвітлішало. — Шпак поселився у скриньці! Просто неймовірно!

Друзі з нетерпінням чекали, що ж придумає художник для врятування пташиної сім’ї. Дядя Максим повісив на кілок плащ, портфель і скомандував:

— Несіть молоток, гвіздки! І дроту пошукайте!

Сам пішов за хату, притяг стареньку драбину.

До паркану міцно прибив високу жердину, потім обережно зняв з гачків скриньку і дротом прикріпив її вгорі.

— О, тепер справжня шпаківня! — сказав задоволено. — Пірат уже не залізе туди.

Дядя Максим спустився на землю.

— До речі, а де цей розбійник?

— Ми арештували його, — сказав Юрко і загадково підморгнув Іллюшці.

— Як то — арештували?

— Ходіть, покажемо.

Всі троє пішли в Юрків сад. Тут, під грушею, стояла догори дном розсохла дерев’яна діжка. Юрко навалився плечем, перехилив діжку — і з-під неї, як очманілий, вискочив Пірат. Кинувся до груші і — раз-раз-раз! — видряпався на саму верхівку. А тоді як закричить: «Мя-я-у!» Мовляв, більше не буду, простіть мене, людоньки!

— Отож дивись, злодюго! — пригрозив йому Юрко.

* * *

— Іллюшо! Юрасю! — гукнув через тин художник. — Скоріше сюди!

В одну мить хлопці були у дворі дяді Максима.

Господар метушився біля хати, схвильовано поправляв окуляри на носі:

— Шпаченята вилетіли! Он вони!

На осокоровій гілці, що нависла над тином, сиділи молоді шпаченята. Мати-шпачиха перескочила на вищу гілку і щось скоромовкою загомоніла до дітей, ніби підбадьорювала їх, запрошувала до себе.

Одне шпаченя присіло, напружилось і пурхнуло до матері. Ось воно повисло на гілочці, злякано затріпотіло крильцями, а коли твердо стало на ноги, переможно запищало на весь двір. За сміливцем потяглося друге, потім — третє і четверте шпаченя. А мати забралась ще вище і знову кликала до себе малюків.

Хлопці, ніби то вони самі вчились літати, стрибали й верещали від радості. І поки вони носились круг осокора, дядя Максим щось спішно черкав олівцем у блокноті.

— Гей, козаки, оцініть роботу! — і простяг аркуш паперу.

Глянули хлопці — аж у долоні сплеснули. На малюнку — двоє шпаченят. Ну просто живі! І чимось схожі на них, Юрка та Іллюшку. Такі ж веселі, меткі, невсидющі!

Хлопці стояли посеред двору, захоплені красою життя і його відблиском — простенькою картинкою художника. А на верхів’ї осокора співала, аж захлиналась дружна сім’я шпаків.

* * *

— Мамо, то це вони — рятівники наші? Це вони підняли шпаківню аж до хмар?

— Вони, дітки, вони.

— А літати вони уміють?

— І літати, і плавати, і будувати — все уміють, чого не вміють — вчаться.

— А хто ж вони такі?

— Люди. Найкращі друзі наші.

Образа

— Олесю!..

Це голос матері. І чого вона сердиться? Ладен би хлопець встати, та сон прикував до постелі.

— Сусідські хлопці давно вже пішли…

Зажди, мамо, хвилиночку, і він прокинеться. Знаєш сама, як ранком хочеться спати. Сонячний промінь лоскоче обличчя, повітря пахне фіалками. Тут, за хатою, багато фіалок. Чистими, промитими росою очима дивляться вони на Олеся. А він, розкинувшись на купі сіна, усміхається до них крізь легке марення.

— Ось я підведу тебе! — той же голос.

Олесь тяжко зітхає. Треба вставати. Ну — раз, два, три! Одним ривком він схоплюється на ноги, протирає заспані очі, і в душу його вривається потік вранішніх звуків, променів, барв.

— Іду! — відгукується хлопчик і прожогом мчить повз матір.

— Молока хоч випий! — кидає вона услід.

— Потім!

Тільки залопотів босими ногами по дорозі. Легко, як на крилах, перемахнув через балочку, а тут і конюшня вже.

— Здрастуй, Гулястий! — вітається.

Старий сухоребрий кінь чемно киває головою і' знову схиляється у ясла. Бач який хитрий! Удає, що голодний. Олесь, ставши навшпиньки, накидає коневі на шию потріпану шлейку і тягне його до водовозки.

— Егей, поїхали! — лунає долиною Олесів голос.

Гулястий підтюпцем біжить до колодязя. Коли бочка наповнюється водою, кінь всім тілом подається вперед, ноги його напружуються, а на суглобах набігають чималі гулі. За це й прозвали старого Гулястим.

Водовозка потихеньку тягнеться в поле. Обабіч шляху, по свіжій стерні, біжить довжелезна тінь, і здається хлопчикові, що то не він, простий собі п’ятикласник, їде верхи, а якийсь велетень на казковому горбоконику. І хочеться йому пришпорити Гулястого і вихором пронестись над степом. Та знає — не можна. Солідна посада водовоза не дозволяє цього.

Дорога звертає до лісосмуги. Аж ось і тракторний стан. Замріявшись, Олесь і не зогледівся, коли добрався на місце.

— Дядьку Сергію! — гукає хлопчик. — Поможіть воду сточити.

Дядько Сергій, чорнявий трохи від природи, а більше від машинного масла, вилазить з-під трактора і, грізно насупившись, хмарою насуває на Олеся. Схопивши його під руки, стягує з коня і з реготом: «Ага, налякав!» — підкидає високо вгору.

— Ах ти, карапуз! — сміється щиро, розкотисто. — Вже й водички підвіз! Рано пташка прилетіла!

Олесь хвацько поправляє після польоту картузик і, забігши наперед водовозки, піднімає над головою голоблі. Смирно стоїть Гулястий, навіть вухом не ворухне. Бачить — нелегко управитись малому біля бочки. Руки терпнуть від напруження, та він героєм тримається.

Чути, як хлюпоче вода, наповнюючи залізний бак.

— Готово! — каже дядько Сергій. — Відчалюй…

Олесь поспішає. Іншим разом заглянув би в люки трактора, попробував би «іскру», а зараз ніколи, його вже, напевне, виглядають свинарки. Та й на птахофермі ранком вода потрібна.

— Вперед, Гулястий!

Дорога стелиться під самою лісосмугою. Вітерець шугає у верховітті кленів, загадково шепочуть дерева. «Хто йде в непогоду тим лісом густим», — пригадуються рядки вірша, і в уяві постають герої легенди.

— Стій!

Олесь здригнувся. Ні, це не мавка, а дядько Микита, колгоспний бригадир. Огрядний, з пухлими обвислими щоками, він уже вхоркався, пересуваючись пішим транспортом. Добре відполірована лисина його виблискує крапельками поту.

— Скільки бочок вивіз учора?

— П’ятнадцять.

— П’ятнадцять?

Бригадир виймає з кишені блокнот і робить якісь помітки.

— Так і запишемо, — бурмоче сам собі, — півтора трудодні. Молодчина! Роботящого сина виростила тітка Ганна.

Олесеві очі заграли променями. Збив на потилицю картузик. По-кавалерійському міцно стиснув п’ятами теплі боки Гулястого. От якби мати почула бригадирові слова! Або оте насмішкувате дівча — Мариська. Напевно, відпала б охота дражнитись: «Водовіз, водовіз, пусту бочку в степ повіз»…

І раптом (хлопчина аж похолов) дядько Микита глянув на нього вороже:

— А це що, га?

Бригадир вийняв чіп — і з бочки полилася вода. Темна калюжа на дорозі росла, ширшала. Тихий дзюркіт, а потім — кап, кап, кап… Останні краплі. Мов колючки — в живе тіло…

— Кажеш, п’ятнадцять? — зловісно перепитав бригадир. — Виходить так: півбочки сточив, а половину — назад? Щоб доливати менше?..

Олесь намагався заперечити йому, але губи не ворушились.

— Зараз же бочку постав біля конюшні! Розпряжи Гулястого — і геть іди!

Дядько Микита гидливо сплюнув:

— Яке зелене, а вже — дурить…

Степ і лісосмуга потонули в тремтливому мареві. Ніби з когось кепкуючи, крадькома шепотіли між собою клени… Може, це тільки приверзлося? Невже бригадир міг подумати таке? Про нього, голову піонерського загону?

Олесь уявив: ось він їде селом на Гулястому, а кирпата Мариська, виглядаючи з-за хати, тикає пальцем і дражниться: «Ага, попався, обманщик!» Від таких думок аж в душі похололо.

Не поспішаючи, розпріг він Гулястого і торкнувся гарячим чолом м’яких бархатистих конячих губ. Гулястий, ніби відчуваючи неждану розлуку з господарем, похнюпився і співчутливо лизнув його щоку шершавим язиком.

— Егей, зачекай! — почулося десь віддалік.

Олесь озирнувся і побачив на дорозі закуреного пилюкою велосипедиста, який щосили натискав на педалі. Він пізнав дядька Сергія, тракториста.

— Зачекай! — мовив той, тяжко переводячи дух. — Ху! Так спішив… Запрягай Гулястого, по воду поїдеш!

Хлопець сторопіло дивився в заклопотане, спітніле обличчя тракториста.

— Ну що, не зрозумів? Тільки що бригадира бачив. Наговорив мені сім мішків вовни. Я сміюся, кажу: «При чому тут хлопець? Я сточив, скільки треба, а ви дурниці мелете». Ти пробач йому, Лесь! Людина, знаєш, заклопотана, в голові всякі цифри крутяться, от і не розібрався, що й до чого. Словом, — махнув'він рукою, — запрягай коня і — до криниці!

Олесь часто закліпав очима, рвучко відвернувся, ховаючи непрохані сльози:

— Нікуди не поїду! Раз таке каже — не поїду і все! Щоб люди сміялись…

І він гірко заплакав, схилившись на ясла.

— От тобі маєш, — розгублено знизав плечима тракторист. Він не знав, як йому втішити малого. Мовчки закурив, подумав і раптом смугляве обличчя його осяяла посмішка:

— Слухай, Лесь! А може, ти підеш до мене? Помічником? Серйозно. Робота знайдеться: там ключа подаси, там пального піднесеш. А коли ми в полі — за господарством приглянеш…

Шморгнув носом Лесь, притих, слухає. Хетезик, звісно, цікава річ. Хоча б ота іскра, що за руку смикає. Попаде іскра на свічку, а з свічки — в камеру згорання (премудру назву оцю він добре запам’ятав). І застукотів, закрутився колінчатий вал! А тоді — за кермо і прямуй у поле та тільки гав не лови!

— Ну, чого скис? — наступав дядько Сергій. — Згода? По руках?

Олесь нічого не відповів. Він витер сльози і мовчки почав запрягати Гулястого у водовозку…

Під’їхавши до лісосмуги, хлопець знову побачив на дорозі огрядного лисого чоловіка з сажнем за плечима… «Яке зелене, а вже дурить!» — знову боляче вдарили образливі слова. І гидливий плювок…

Він зіщулився, заплющив очі і так їхав хвилину, дві, прислухаючись, як б’ється серце.

— Ні, — подумав про себе, — хай навіть цифри крутяться в моїй голові, а так ніколи не посмію сказати. Ніколи і ні про кого!

Як я став чемпіоном

Мабуть, вродився я нещасливим. Всяка напасть липне до мене, як мухи до меду. Ну от візьміть просту річ: всіх на ймення кличуть, а мене?.. Тільки вигляну з хати, хлопці кричать: «Гей, Печений! Іди сюди, Печений!»

В таких випадках, напевно, легенько гикається моїй бабусі. Це вона, моя люба, у всьому винна. Був я зовсім маленький, пішки під стіл ходив. Скупала мене бабуся в ночвах, чистеньку сорочечку одягла. Якраз плита топилася. Простелила бабуся газету і мене на тепле посадила. Хай, мовляв, погріється онучок. А сама почовгала в хлів, до корови.

Далі трапилась така історія. Загорілася газета, а від неї й сорочечка. Мені б за відерко скоріше і вогонь гасити, так я ж малосвідомий був. Кричу не своїм голосом, ніжками дригаю. Поки прибігла бабуся, я вже геть обсмалився. Голенький сиджу… Глянула бабуся і в крик: «Ой боженько, дитина спеклася!..»

З того й пішло — дражнять Печеним.

А насправді звати мене Борка. Теж, признатися, не повезло. Інколи сам думаю: чого це мене Боркою назвали? Ніби спеціально для посміховиська. Скажете, Борис — нормальне ім’я. Для кого, може, й нормальне, а для мене — одна біда. От уявіть собі: виходжу я на вулицю, а хлопці (знають, хитрюги, що я гаркавий) і починають:

— Як тебе звати?

— Болка, — відповідаю.

— Болка — карболка! — регочуть, дурні. А потім знов:

— Скажи — трактор.

— Тлактол, — повторюю, а сам відчуваю: ось-ось зарюмсаю.

Ото вже втіха для хлопців! Аж за животи хапаються, аж синіють бідолашні. Всі слова на «р» пригадують та смикають: скажи — рак, скажи — сорока…

Доводиться терпіти. А що ти вдієш, коли проклятуще «р» у зубах застряє?

Одного разу послухав сусід мій Грицько, як хлопці потішаються, шулікою налетів на них:

— Киш звідси, скалозуби! — і до мене сердито: — А ти чого вуха розвісив? Жени їх під три вітри!

Хлопці — вони страшенно боялися Грицька — розбіглися, мов курчата. А Грицько потяг мене за руку до своєї хати, взяв ложку і каже:

— Роззяв рота!

З переляку роздер я рота і очі вирячив. Грицько, як справжній лікар, просунув ложку крізь зуби і статечно відзначив:

— Так і є — короткий язик. Ну нічого, виправимо.

В мене аж мороз пішов поза шкірою. Думаю: що він буде робити? Може, язика почне витягати, щоб довшим був?

А він підсів ближче, подав знак мовчати.

— Значить, зробимо так. Ти ось даремно бігаєш по селу. А з цього дня, коли біжиш, то весь час дирчи. Як трактор — др-р-р! Зрозумів?

Грицько схопився на ноги, промчав по хаті, показуючи, як це треба робити.

— А куди бігати? — питаю.

— Тут потрібна система, — зауважив Грицько. — Вранці — до розірваної греблі, що за селом, і назад; в обід можна ближче — до млина, а перед сном — знов до розірваної греблі. Второпав?

— І що з того вийде? — запитую пошепки.

— А вийде, що через місяць гаркавість наче рукою зніме. Будеш рикати, як лев.

З того дня й почав я дивувати своїх рідних та сусідів. Знають люди — був хлопець сонько; як прикипить до подушки — медом не піднімеш. А тепер, тільки півень прокукурікає, не продерши очі, вискакує з хати і летить бігом за село.

Та не просто біжить, а дирчить без упину, наче заведений.

Одного разу чую — прийшла сусідка, гомонить стурбовано до матері:

— Може б ви, — каже, — до лікаря звернулися. Щось з вашим сином не те… Він з груші, часом, не падав, га?

Мати моя теж налякалася. До лікаря, правда, не повела, а почала зіллям поїти — таким гірким та противним, що від нього я став бігати ще прудкіше.

П’ю материне зілля, проте не кидаю тренуватися. Суворо дотримуюсь Грицькової системи. Якось в обідню пору (я саме біг до млина) побачив на вигоні хлопців з нашої вулиці. Видно, про щось сперечаються: одні на тітчин Одарчин город показують, інші — на толоку. Побачили мене хлопці, кричать:

— Гей, Печений, завертай сюди!

Підійшов я до гурту. Грицько пригнувся, розсунув лопушине листя.

— Бачиш — кавун? — питає.

Я теж пригнувся. Під лопухом, справді, лежить величезний рябий кавун.

— Як ти думаєш, чий він?

Я легенько смикнув за гудину і невтішно зітхнув: гудина вела на Одарчин город. Потім цокнув пальцем по кавуну — дзвенить! Солодкий же, мабуть, біс би його взяв! Зітхнув я ще тяжче. А хлопці зовсім похнюпились.

— З одного боку, — кажу, — корінь ніби на городі; а з другого боку — сам кавун на громадській толоці. Значить — нічий.

— Правильно, і ми так думали! — підхопили хлопці.

— Та що говорити — давайте покуштуємо!

І знов заминка вийшла. Кавун один, а нас же — ціла артіль. Як ти поділишся? Навіть по скибі на брата не буде. Тут озвався Грицько:

— Пропоную так: хто скоріше пробіжить до розірваної греблі і назад — тому кавун. Згода?

Хлопці збунтувалися. Чого це одному отакий кавун? Живіт лусне! Ну хоч би першим трьом. Нарешті порішили: кавун дістанеться п’ятірці найкращих бігунів.

І ось вишикувалась нас ціла шеренга. Стоїмо босі; хто поспіхом ще й сорочку знімає, хто притупцьовує з нетерплячки.

— І ти, Печений? — смикнув мене хтось за штани.

Хотів я стусонути насмішника, та раптом пролунала Грицькова команда:

— Раз, два, три — марш!

Ну й рвонула боса ватага! Як дременули вздовж села — тільки п’ятки замелькали, курява — стовбом піднялась! Я плентаюсь собі позаду, а передні перцю підсипають:

— Не журись, Печений, хвостика залишимо!

Добре, думаю, біжіть. Я цю відстань як своїх п’ять пальців знаю. Зразу теж був гарячий — на півдорозі видихався.

Отож не поспішаючи біжу останнім і за звичкою дирчу, як трактор; коли це бачу — один, висолопивши язика, задріботів повільніше; і другий вже, наче риба на піску, ротом зіває; і ще хтось, чую, так сопе, так хекає, ну просто як ковальський міх. А я піддаю жару, а я темп набираю. «Гей, з дороги!» — кричу і, обігнавши середніх, вириваюсь уперед; біля греблі переді мною тільки Грицько лопотів ногами. Та ось, наддавши, я й Грицькові показав спину. І так мені весело бігти назад, що став я вибрикувати, як куцохвосте лоша.

Примчав до Одарчиного городу, трохи віддихався, а тоді викотив з лопухів кавуна, взяв його в обидві руки і так гордо стою, як той цар на троні.

Скоро й Грицько на толоку прибіг, а з ним — ще троє; інші, мабуть, нишком додому подалися — чого ж на глум з’являтися? Глянув я на переможців і засміявся: обличчя сірі від пилюки — тільки зуби блищать; піт у три ручаї ллється.

— А ти, думаєш, кращий! — регочуть хлопці. — Наче з димаря виліз.

Сіли ми на траві, розрізали громадського кавуна, а він — червоний, іскристий, солодкий — аж тане в роті. Їмо, прицмакуємо, а хлопці й говорять:

— От тобі й Печений!

— Не Печений, а чемпіон села!

— І коли ти навчився бігати? — питають.

— Це моя система! — хвалиться Грицько. — До речі, покажи, Борисе, язика. — Він заглянув мені в рот, знизав плечима: — Здається язик подовшав…

* * *

Словом — пригодилася Грицькова наука. Правда, вимовляти «р» я тоді так і не навчився. Та це й не важливо. Головне — тепер ніхто в селі не обскаче мене на довгій дистанції. Дід Шайнога, колгоспний сторож, якось сказав:

— Усіх шибеників ловив у саду. Одного тільки не можу спіймати — отого, що дирчить. Ух, і бігає ж, вітрогон… як ерактивний!

Як гуси з’їли свитку

Не дають мені тепер проходу в селі. Коли йду в школу, обов’язково вигляне із хати сусідка, язиката тіточка:

— Яке гарне пальтечко! — сплескує в долоні (і вміє ж отак прикинутися!). — А де стара свитка?

Ну що ти їй скажеш? Що гуси з’їли? Мовчки тікаю з людських очей. Намагаюся проскочити не вулицею, а низом, попід городами, — може, думаю, нікого не зустріну. Та де там! В березі, на моє нещастя, теж когось носить.

І чого до мене причепилися? Хіба я винний? Хочете, розкажу, як воно було…

Школа наша стоїть над ставком. Прямо з вікна греблю видно. Від шкільного порога до ставу — крута стежина. Взимку добряча виходить ковзанка. Сядеш на портфель і летиш з вітерцем аж на лід. А вчителі нарікають: «Не ставок — просто біда!» Це тому, що ніяким дзвоником хлопців не докличешся. Як почнуть у битки грати, дрючком у клас не заженеш.

І ось прийшла в село рання весна. Заглянула в школу, пустила поміж партами сонячних зайчиків, стала підмовляти: «Ходіть, хлопці, на вулицю!» А тут ще після уроків хтось кинув:

— Льодохід починається!

Звісна річ, усі повалили до ставу. Біжимо юрбою, мокрий сніг бризками розлітається. А сміху, а галасу скільки — ніби зграя шпаків налетіла!

Збилися на греблі, дивимось: вода піднялася, розколола кригу, і попливли по ставу білі острівці.

— Чорноморці, на кораблі! — войовниче крикнув мій друг Грицько і перший з'палицею в руках стрибнув на крижину; крижина захиталася, трохи накренилася, але капітан міцно стояв на ногах і правив у «відкрите море».

Дівчата аж заніміли від страху.

— Боїтеся, заячі душі?! — засміявся я. — Ану, подивіться, як справжній чорноморець плаває!

Вибрав я крижину, яка менша, розігнався і — плиг на неї! Торох! — розкололася крижина. Шубовсть! — ляснуло по воді.

— Рятуйте! Тон-не! — різонув по серцю дівчачий вереск.

А я сам не розумію, що роблю. Мов очманілий, борсаюсь у воді, ухкаю на весь берег і так скажено гребу, наче я не в ставок, а в казан з окропом звалився.

— Ставай, там же мілко! — кричать з греблі.

Хвицнув ногами — дійсно, щось тверде. Випростався і очам своїм не повірив: чи ба, води і до пояса немає. То виходить, я на мілині пірнув?! Дівчата, що тільки-но звали на поміч, аж залящали від сміху. І я чомусь загигикав. Хоч, правда, і не дуже смішно було — від крижаної купелі трясло мене, як у лихоманці.

Вибрався на берег, а з одежі вода дзюрком ллється. Старенька свитина (мати з своєї ватянки перешила) обвисла, давить мене до землі.

— Капітан з розбитого корита! — чмихнув хтось за спиною.

— Ану, цить, дурносміх! — заступився Грицько.

Він допоміг мені перевзутися.

— Пішли, — каже, — до нас. Обсохнеш на печі, а тоді — додому.

Що то друг — завжди виручить! Ну, уявіть собі: причвалаю я мокрий, як курка, до своєї хати. Покажусь на материні очі… О, буде грому на все село!

Я вже зібрався йти за Грицьком, коли раптом:

— Ти куди, окаянна душа?! Ану вертай, зараз же вертай, кажу тобі!

Мати! Біжить з лозинякою! І який базіка сказав їй?

Як вперіщила ненька мене по мокрій спині — вода цвіркнула на всі боки. А я ні з місця, наче примерз до землі.

— Марш додому, мучителю мій!

Гнала по селу та все хрестила.

— Ось тобі, щоб на лід не бігав! — хльось по ногах. — Ось тобі, щоб одежину беріг! — трісь межи плечі. — Ось тобі, щоб матері слухався! — стьоб нижче пояса.

Втлумачувала ненька науку щиросердо.

А мені що? Свитка товста, на ваті, до тіла материнське «хрещення» не пристає. Спочатку, як хльоскала, тільки бризки летіли, але швидко стало підмерзати, і лозина почала відскакувати, наче лупили нею по дерев’яній діжці.

Поки ми дістались до свого двору (а це далеченько), свитка моя геть задубіла. Рукава трубами стирчать. Ні зігнутися, ні повернутися — отака біда. З носа у мене капає, а щоб витерти — ніяк не дістану.

Бачить мати, як я мучуся, кричить:

— Скидай свитку!

І радий скинути, так мене ніби ланцюгами скували. Посинів увесь, дрижаки хапаю. Ох, і набралась мати мороки, поки витрусила мене з льодяної одежі. Спересердя кинула свитку на тин:

— Хай вимерзне надворі! Куди ж її в хату?

А мене на піч загнала. Наступного дня в школу не пішов — посоромився материне пальто одягати. Гріюсь на теплій черені, а сам думаю: «Воно й добре вийшло — хоч арифметики здихався». Сиджу день, другий. Знічев’я, поки свитка підсихає, по стінах зиркаю. Якраз проти печі — портрет старшого брата. Він у нас військовий льотчик, лейтенант. Дивиться на мене брат з докором: «Осоромився, капітане? Тепер відлежуєшся?»

А я думаю: і що в моєму братові особливого? Здається, такий же хлопчак був, як і всі, а зараз літає десь аж за хмарами, мати подяки від командування одержує. Мовляв, хороброго сина виростила.

Раптом чую, ніби гуси гелгочуть. То мені, думаю, почало ввижатися. Накрив голову подушкою, а гусиний лемент і крізь подушку добирається. Я вже злякався: мабуть, від корабельної аварії світ мені замакітрився…

Сів я на лавці знесилений, тяжко віддихуюсь. І знову — гусиний гелгіт! Ще голосніший! Чую, ніби надворі, біля тину клята птиця товчеться. Глянув у вікно і остовпів: сусідчині гуси мою свитку їдять! Насунули у двір хмарою, скубуть вату і несуть у сарай. Кубла мостять — не інакше!

Вибіг я на двір, за палицю:

— Гиля, бусурмани!

Кинувся до свитки — одні рубці залишилися! Пропала моя свитка ні за цапову душу!

Тут я зовсім зажурився. Чесно кажучи, дуже закортіло мені в школу. Навіть арифметика здалася не такою вже нудною. А до того ж — весна, сонечко припікає, Грицько з ватагою, певно, аж до Чорної скелі подався. І я причепився до матері:

— Пошийте пальто. Скоріше пошийте.

Розпорола мати стару братову шинель. Хороше вийшло пальто, майже льотчицьке. І побіг я, весело підстрибуючи, до школи. І все було б добре, коли б не рознеслася по селу чутка про злочинство гусей. Не дають тепер мені проходу. Кожен перепитує: «Чи то правда, що гуси твою свитку з’їли?»

А хіба я винний?

Ойойкове гніздо

— Хочеш, Лусь, побачити ойойкове гніздо?

Хитро примружившись, Федько чекає, що скаже у відповідь Льонька. А той підозріло поглядає на сусіда, міркуючи: жартує він чи ні? Від цього Щербатого можна чекати всякої капості. Недавно малому Мишкові порадив закопати на городі батькову люльку. Після дощу, мовляв, цілий десяток виросте: величезна люлька, а на ній — дрібні люльченята. Малий послухав — дуже хотілось йому щось приємне зробити для татка. Звичайно, люлька не зійшла, а тільки потрухлявіла. До того ж хлопці з усієї вулиці глузували з городника-невдахи.

Або, скажімо, оце прізвисько — Лусь. Досить було сказати якось Льоні: «Хай йому лусь!» — як Федько підхопив те словечко. Причепилось воно до хлопця, як реп’ях до кожуха. Лусь та Лусь величають тепер. Правда, і Льоня не залишився в боргу. Коли Федько вийшов одного разу на вулицю без переднього зуба і сказав, що упав з коня (а насправді невдало спікірував з груші), — з легкої Льоньчиної руки прозвали хлопця Щербатим.

Отож, поки Льонька роздумував, Федько навсидячки задер босу ногу і спокійнісінько витер собі носа зашкарублою потрісканою ступнею. Зробив це він так вправно і несподівано, що Льонька сторопів. Тепер він ладен був усьому повірити.

— Ну, хочеш побачити? — набивався сусід.

— Ойойкове… А що це таке? — обережно поцікавився Льонька.

— Тю, не знаєш? — знизав плечима Федько. — Жар-птиці не бачив, чи що? Хвіст здоровенний — віялом. І весь вогнем переливається…

Карі очі Льоньки округлились, заіскрились, ніби в них відбилось веселкове сяйво, яке випромінювала дивовижна птиця.

— Гніздо вона мостить із павутиння, — захоплено розказував сусід. — Торкнешся рукою — м’якеньке-м’якеньке. А в гнізді — пташенятка…

— Покажи! — вихопилось у Льоні.

Тепер він зовсім вірив Федькові. Та й серйозний вираз обличчя, навіть рудий наїжачений чубчик і широкий в ластовинні ніс — все свідчило, що Федько каже чисту правду.

— Федь, покажи! — благально шепнув Льоня.

— Е ні! — підвівся Федько. — Я знаю тебе — хлопцям розкажеш. Будете бігати туди, гніздо зруйнуєте…

— Та їй-богу мовчатиму! Ну от щоб мені…

Федько поважно підсмикнув штанці, спроквола мовив:

— Хіба що так зробимо. Скидай майку. Зав’яжемо очі, щоб дорогу до гнізда не бачив.

Льоня одним махом зняв свою майку. Федько довго мудрував, пов’язуючи нею Льоньчину голову.

— Нічого не видно?

— Темно, як у погребі! — щиро зізнався Льоня.

Тільки після цього Федько взяв його за руку і кудись повів. Льонька обережно переставляв ноги, раз у раз спотикався, навіть звалився в рівчак, але знову брів далі, в загадкову безвість. А Федько виробляв такі викрутаси, що Льоні аж моторошно ставало, повертав його наліво й направо і весь час примовляв:

Льонька холов від страху, проте мовчав, не подаючи навіть виду, що йому боязно.

— Тс-с-с!.. — зупинився Федько. — Наближаємось. Ух, і птиця ж яка! Аж очі сліпить.

Він легенько натиснув на Льоньчине плече:

— Присідай, Лусь. Рукою помацаєш…

В ту ж мить Льоня відчув, як щось колюче вп’ялося в тіло.

— Ой-ой! — крикнув він і рвонув пов’язку з очей.

Побачив: сидить він на старій колючій дерезі, а хитрий Федько вже встиг утекти. Вискочив на пагорб і давиться від сміху:

— Оце тобі, — каже, — ойойкове гніздо!

Льонька заплакав. Не тому, що було дуже боляче (траплялось і гірше), а тому, що над ним так підступно насміялися. Йому не хотілося ні з ким зустрічатись, і він, самотній, пригнічений, побрів балкою до річки. Сів на камінь, добре нагрітий сонцем, звісив ноги у воду, задумався: «З Федьком більше не дружитиму, — пообіцяв сам собі. — Хвалько й задирака він. Матері не слухається, малих зобиджає. А спробуй щось випросити у нього. Ого! Аж затруситься!»

І Льоня пригадав недавній випадок. Вийшов якось Федько на вулицю, від задоволення увесь світиться. Через плече — чорний пасок, збоку щось скельцями виблискує. Придивились хлопці — справжнісінький бінокль!

— Дядько мені подарував, — вихваляється Федько. — В морфлоті служить.

Недбало приклав до очей бінокль, на Мишка навів:

— Глянеш отак — Мишко як слон, а з другого боку глянеш — Мишко як комаха.

І вже зовсім гордовито:

— Вчора, — каже, — супутника бачив. Оком не видно, а в бінокль подивишся — летить над селом, наче м’яч футбольний.

Обступили хлопці його, з усіх боків смикають. «Дай та дай!» — просять. Кожному не терпиться на супутника глянути. А Федько ще більш заважнів:

— Це дуже секретна штука, — відмовляє, — не можна нікому давати…

…Згадавши, як носився Федько з своїм подарунком, Льоня сердито чвиркнув у воду:

— Жаднюка!

Він зручніше вмостився на камені і окинув поглядом протилежний берег, де серед верболозу, над самою річкою, височіла вибілена дощами і сонцем скеля, дуже схожа на лису голову велетня. Під тою скелею починався хід у підземелля, а там, десь глибоко-глибоко, як переказували люди, в давні часи гайдамаки сховали зброю.

— Ось найду ті скарби, — замріявся Льоня, — усім роздам: тому лук, тому стріли чи спис, а Щербатому — дірку від бублика. Хай ковтає завидки.

Льонька уявив собі, як зеленіє від заздрощів Федько, і зовсім повеселішав. Роздягшись, прямо з каменя шубовснув у річку, та так, що аж хвилі пішли по воді.

* * *

Ще здалеку Федько помітив: сидять під хатою Льонька з Мишком і про щось захоплено говорять. Тихого і спокійного Мишка сьогодні не впізнати. Дивись, що витворяє! То впаде на землю і вужем звивається, то, раптом схопившись, ловить руками повітря. Чудасія — та й годі!

Федько нерішуче пом’явся на місці. Підійти до них і послухати? Проженуть — це ясне діло. Люльку і ойойкове гніздо не простять.

І все-таки не міг втерпіти, потихеньку підкрався, став за деревом.

— А лисенят як? — почув Мишків голос. — Там же їх троє.

— Мішок візьмемо!

Це вже Льонька озвався.

— Не донесемо. Лисиця важка. Ти ж сам бачив: як наше теля завбільшки. Хвіст по самій землі волочиться…

«Яка лисиця? Які лисенята?» — не міг второпати Федько. Далі терпіти було надсилу.

— Про що ви там торочите? — спитав недбало. Заклав руки за спину, з погордою глянув на хлопців. Ваші розмови, мовляв, не дуже мене цікавлять.

Льонька нахмурився, непомітно сіпнув за руку Мишка. «Ані пари з уст!» — означав той жест. Та Мишка попереджати не треба було. Побачивши за деревом Федькову голову з наїжаченим житнім чубчиком, він схилився і став заклопотано копирсатися в землі.

— Про яку лисицю говорите? — вже м’якше перепитав Федько.

Льонька пирснув у кулак:

— Про таку руду, як ти…

Удвох засміялись і знову мовчать. «Так від них нічого не взнаєш», — вирішив Федько. Він удав, що здогадується:

— Фі, знаю! Щось придумали? Хочете мене піддурити? Не вийде, голубчики!

Мишко обурився:

— І зовсім не придумали! Льоня нору знайшов. Ось що!

«Лисичу нору!» — не повірив своїм вухам Федько.

Він давно вже чув, що в селі лисиця об’явилась. Схватить курча — і в берег! А де живе розбійниця, нікому не вдавалося дізнатись. Невже хлопці щось провідали? Він підсунувся ближче, проте сказав якомога байдуже:

— Хм, знайшли… Видумуєте, мабуть…

— А таки знайшли! — кинув ображений Льоня. — І лисицю з лисенятами бачили! І підемо сьогодні ловити.

Федько занепокоївся. Він уявив, як лежать у засаді Льонька з Мишком, як вони ловлять хитрого звіра і несуть у село. Несуть удвох, а його, Федька, поряд не буде. Можливо, раз у житті випадає така нагода, а він пропустить її…

— Сьогодні підете? — Федько дивився так жалібно у вічі, ніби питав: «Невже ви такі жорстокі?» — Удвох не справитесь, серйозно! Візьміть і мене, га?

— Ти нам не друг! — відрубав Льоня. — Ти менших завжди зобиджаєш!

Федько винувато підшморгнув носом.

— А задиратись не будеш? — подобрішав Мишко, побачивши, що сусід не такий уже грізний, як йому здавалось.

— Не буду…

— І обдурювати не будеш?

— Не буду…

Льонька презирливо зіщулився. Його карі оченята, як дві вуглинки, так і пекли сусіда:

— Це ти зараз клянешся. А потім…

— Та не буду! Чеснепіонерське! — Голос у Федька дрижав. — Ну, хочете — молочай їстиму!

Він тут же зірвав стебло молочаю і, не кривлячись, почав жувати гірке й неприємне зілля.

— Фу, виплюнь! — зжалився Льоня. — Пішли!

Ледь помітною стежкою рушили хлопці крізь гущавину. Знизу, від річки, несло вологою і терпким запахом бузини. Кілька разів гілка боляче хльоскала Федька по обличчю. «А може, справді хочуть мене розіграти?» — майнула думка. Та він не наважився перепитувати і слухняно плівся позаду.

Через хвилину дістались до розірваної греблі, старої, обваленої, зарослої ожиною і тереном.

— Лягайте! — шепнув Льоня.

Хлопці уткнулись носами в траву, затаїли подих. Дві пари очей уважно слідкували, як Льонька, маскуючись лопушиним листям, поповз до глибокого рівчака. Раптом він завмер на місці, прислухався.

— Шарудить! Значить — в норі.

Він подав знак рукою. В ту ж мить поряд з ним, в кущі ожини, показалась чубата голова Федька. Погляд його був спрямований туди, де чорним колом зяяла нора. Вхід до неї був вистелений курячим пір’ям, де-інде біліли дрібні кістки. Федько припав вухом до нори і почув під землею тихі вкрадливі звуки.

— Лізе наверх! — з трепетом мовив Федько. — Ловити треба…

В кущах промайнуло щось вогнисто-руде, зникло в гущавині, і ось, уже на самій горі, блиснула на сонці золотиста спина лисиці.

— Втекла…

Вертались додому мовчки, пригнічені невдачею.

— Нічого! — намагався втішити хлопців Федько. — Завтра спіймаємо.

На прощання вони серйозно, по-мужському потиснули один одному руки. Федько пом’явся на місці, чомусь почервонів.

— Почекайте мене.

Кинувся до своєї хати і скоро повернувся, тримаючи в руках якусь річ.

— Ось бінокль, візьміть. Хочете — на цілий місяць.

Водяний

Кажуть, отак прудко стара Остючиха ніколи в житті ще не бігала.

Люди бачили: прала бабуся білизну на Інгулі, біля Лисої гори. Прала, викручувала і раптом, піднявши руки вгору, крикнула на весь берег:

— Ряту-у-йте!..

Наче вітер підхопив її і погнав од річки до села, перекидав через картоплиння, рівчаки та кущі. Влетіла Остючиха на подвір’я колгоспної контори, кинулась до гурту жінок бліда, як полотно.

— Ой людоньки, тримайте мене! — заголосила. — Скажіть: жива я чи мертва?

Зачувши такі слова, жінки з переляку розступились. Лише дід Охрім, колгоспний сторож, колись найвідчайдушніший кавалерист у полку, наважився підійти до Остючихи. Обережно взяв за руку стару, попробував пульс.

— Здається, жива, — сказав невпевнено.

— А що трапилось? — кинув хтось із гурту.

— І не питайте!.. Таке страховисько… Водяний… — Остючиха побожно перехрестилась. — Оце ж була на Інгулі. Вибиваю праником сорочки, коли дивлюсь: як зашумить вода, як забулькає щось, і — о господи! — вилазить нечиста сила. Рогате, хвостате, а баньки — як цибуля.

Дід Охрім приклав руку до бабиного чола.

— Так і є, — авторитетно відзначив. — Температура. В гарячці, бува, і не таке приверзеться. Пам’ятаю, стояли ми в гражданську…

Остючиха скипіла від обурення:

— Щоб мене грім побив! Своїми очима бачила. Вилізло з води і людським голосом: «Тікай, Остючихо, — кричить, — бо дожену!»

— Ти диви! — почулося збоку. — І прізвище знає…

У двір набилось повно людей. Жінки обступили стару, обмацували її з усіх боків. Натовп гудів, ніби розтривожений бджільник. «Непевне місце, ота Лиса гора», — перешіптувались бабусі. Хтось пригадав, як знайшли там утопленика. Хтось оповідав ще страшнішу історію…

Одні зітхали, інші сміялися: мовляв, чого тільки не вигадають охочі до балаканини! І ніхто не звертав уваги на Федька Щербатого — вертлявого хлопчину, що топтався поміж дорослими. Тут і там мелькав його злинялий картузик, з-під якого вибивався житній чубчик. Прислухаючись до розмов, Федько лукаво посміхався.

І що значила ота посмішка?

* * *

Щербатий заглянув на подвір’я до Мишка. Той, серйозний як завжди, сидів на причілку і втикав у гарбуз коротенькі палички. Довгастий молоденький гарбуз із куцим хвостиком нагадував порося.

— Над чим мудруєш? — поцікавився Федько.

Не підводячи голови, Мишко проспівав собі під ніс:

— Сюди кинь, туди кинь, буде кінь, буде кінь…

— Кінь? — хихикнув Щербатий. — А він не хрюкатиме?

Мишко ображено засопів. Зміряв колючим поглядом сусіда.

— Та ні, справжній кінь виходить! — заспокоїв Федько товариша. — Краще скажи, ти не бачив Луся?

— Не бачив.

— А вчора?

— Цілий день сидів у сараї. Щось майстрував…

— Угу, — багатозначно промимрив Щербатий. — Я так і знав… На водяного хочеш подивитися?

— Водяний? — підвівся Мишко. — А хто це?

— Побігли до Інгулу, дізнаєшся…

Від колгоспної контори вниз, до колодязя, вела вузенька крута стежина, і хлопці летіли по ній стрімголов, тільки вітер свистів у вухах. Мов баскі коні, погарцювали коло дерев’яного журавля, напились холодної, до болю в зубах, джерельної води.

— Далі чкурнемо на «ракеті», — запропонував Щербатий. — Тримайся, Мишко, за мій пасок. Я — перша ступінь, а ти — друга. До старту готовий?

— Готовий!

— Вж-вж-ж… Поїхали!

Загуділа «ракета», понеслась понад берегом до річки.

— Йдемо на посадку! — дав команду Федько.

Хлопці звернули до Інгулу і по кам’яних уступах спустились до води. Тут, на дні балки, вже снували сутінки, а на високому протилежному березі, який піднімався з води гранітною стіною, ще жевріло багаття, покинуте вечірнім сонцем. Над самою річкою нависала величезна кругла брила, схожа на голову казкового богатиря.

Це й була знаменита Лиса гора.

Чимало легенд ходило про неї в народі. Казали, що в тій горі є печера, де переховували зброю в давні часи гайдамаки, а в громадянську війну — бідняцькі загони. Тільки, говорили, проникнути в підземелля нелегко: хід у печеру починається під водою…

Сонце вже сідало за обрій. Стояла непорушна тиша, лише інколи билась хвиля об кам’яну кручу. Мишко прислухався до найменшого шурхоту. Худенький, смуглявий, він зливався у сутінках з кущем верболозу.

— А де ж той… водяний? — голос у Мишка тремтів.

— Почекай! — Федько, зігнувшись, неквапливо пройшовся по прибережному піску. — О, дивись, сліди! Наче гусячі лапи! А ось і трубака якась! Мабуть, водяний загубив…

Мишко нічого не міг зрозуміти. До чого тут гусячі сліди і загублена трубка?

* * *

Не встигли в Лозоватці забути про зустріч Остючихи з «нечистою силою», як рознеслася нова чутка:

— Льонька Лусь пропав!

Тітка Ганна, Льоньчина мати, бігала попід хатами, питала, чи не ночував її син у когось із друзів, і плачучи розказувала:

— Як пішов учора по обіді та й досі. Всю ніч шукала, нещастя моє. І в поле бігала, і на Інгул — наче крізь землю провалився…

Цей випадок Остючиха тлумачила по-своєму:

— Ото ж, бачите, сміялися з старої. І досміялись. Нечистий вже дітей хапає.

Все село, як по тривозі, піднялось на розшуки хлопця. Одна рятувальна група обстежила берег Інгулу від греблі до великого броду. Кілька хлопців подалися аж до Чорного лісу. Жінки, ті нишпорили по садках та городах. А Луся все не було…

В колгоспній конторі вже точились розмови про те, що треба звернутись у міліцію. Саме в цей момент зайшов сюди Федько Щербатий. Побачивши за столом Петра Івановича, вчителя історії, а поряд з ним ще кількох чоловіків, Федько геть розгубився, і його рудуватий чуб аж заполум’янів.

— Ви той… — зам’явся хлопець, — в печеру не заглядали?

— В яку печеру? — підхопився вчитель.

— Ту, що в Лисій горі…

— Таке говорить, — перебив хтось із присутніх. — Як би він туди заліз? Хід, мабуть, давно замулило. Та й глибоко там. Колись, кажуть, сміливці пробирались…

Ображений недовір’ям присутніх, Щербатий відкрив Льоньчин секрет.

— Чуєте, громадяни? — встряв у розмову дід Охрім. — Ганьчин шибеник може отаке утнути!

Дід запалив цигарку, і кільця диму заплутались в його поруділих вусах.

— Справді, може! — гарячкував старий. — Пригадую, розказав я йому, як в гражданську відсиджувався в тій горі. Коли махновці на село налетіли… Послухав малий і давай конючити: покажіть, діду, де печера. Мов реп’ях причепився! Ну, я, значить, і показав. Хіба думав, що з того вийде?

* * *

До Лисої гори збіглися люди з усієї Лозоватки. Тісним кільцем оточили колгоспники пригнічену горем тітку Ганну. Остючиха, та прилюдно клялася, що своїми руками задушить «нечистого», котрий діточок навіть не жаліє.

Дід Охрім, не роздягаючись, забрів по коліна у воду і звідти командував:

— Отам, де розщелина, повинен бути хід, — тикав сухим зашкарублим пальцем. — Тільки нижче, з півметра під водою. Ех, аби молодість! — зітхав дід. — Сам би спробував. Бувало, пірнеш, намацаєш отвір і лізеш під скелю. А потім чуєш — наче тебе з бочки викинуло. Значить — уже в печері.

— Ой, страхіття! — жахалася Остючиха. — Там же темно, мабуть.

— Ото ж бо й штука, — задоволено пояснював сторож. — Видно, як на вулиці. Світло десь зверху ллється. А краса яка!

Коли вияснили обстановку, постало питання, хто відважиться проникнути в підземелля. Найкращим плавцем у Лозоватці вважався Петро Іванович. І не дивно, що він визвався першим.

На березі запала мертва тиша. Люди ніби закам’яніли на місцях. Як постріл, пролунав плескіт води — і тіло Петра Івановича щезло в темно-блакитній глибині. Всі дивились в одну точку — туди, де кипіла бульбашками річкова вода. Все менше і менше ставало бульбашок і, нарешті, їх зовсім не стало.

Час минав, а ніхто не показувався. Обличчя в людей посіріли від напруження.

— Дивіться, рука! — раптом крикнув хтось.

В натовпі пронеслось: «Пливе, пливе… щось чорне».

З води показалась голова, ні, аж дві голови, тільки одна дуже дивна, наче риб’яча — окаста, з довжелезним носом. І тулуб довгастий… І плавці…

— Людоньки, водяний лізе! — відсахнулась Остючиха. І стрімголов дременула в кущі — тільки й бачили її!

— Який водяний! Це ж Льонька! — несамовито горлав Щербатий; разом з Мишком він стрибав і перекидався на піску.

А Льонька вже опинився в обіймах заплаканої матері. Посинілими губами шепотів:

— Пробач, матусю, пробач… Трубка зламалась, а запасну загубив десь. Та я знав — урятують… Федько ж у курсі…

І раптом, ніби схаменувшись, Льонька спитав:

— А фляга де? Забули?!

— Ні, не забули, — озвався Петро Іванович; мокрий ще, але радий, збуджений, він стояв поруч і тримав у руках… Лиш тепер Федько розгледів — в руках учителя була фляга. Звичайна солдатська фляга, покрита слизьким мохом. Кілька рук одночасно потяглось до цікавої знахідки.

— Обережно, — попередив учитель. — Флягу знайшов Льоня в печері.

— А що там на ній написано?

— Дійсно, щось написано! — Петро Іванович протер флягу і не без подиву прочитав: «Яременко В. В. 5.03. 1943 р.»

— П’ятого березня, — повторив у задумі дід Охрім. — Почекайте! А це не тоді партизани міст зірвали?.. Пам’ятаєте, на Інгулі, коли німці відступали?

* * *

Наступної неділі учні Лозоватської школи вирушили в похід до Лисої гори. Власне, йшли не тільки школярі, а й дехто із старших. Колону очолював Петро Іванович; поряд з ним, ніби на параді, крокував дід Охрім у вишитій сорочці і начищених чоботях; за дідом підтюпцем бігли нерозлучні Федько і Мишко; за хлопцями мовчазний і похнюплений ішов Льонька, а позаду шкандибала стара Остючиха…

Невесело було на душі у Льоньки. Добряче перепало йому у школі. І хто найбільше допікав? Федько Щербатий — його кращий друг. «Герой знайшовся! — каже. — Прославитись захотів! Була б тобі „слава“, аби не дід Охрім. Сидів би й досі в печері!»

І хоч гірко чути такі слова, нікуди не дінешся: правда! Про це він сам думав, сидячи в холодному підземеллі. Аби з друзями взявся розгадати таємницю Лисої гори, хіба завдав би матері стільки горя?

Йшов і безжально картав себе Льонька. Та поступово, прислухаючись до розмов у колоні, до веселих жартів, він і сам повеселішав.

— Треба обслідувати печеру, — гомонів Петро Іванович, — там, напевно, багато ще таємниць збереглося. Приміром, хто такий Яременко?..

— Давайте підводні костюми виготовимо! — підхопив Льонька.

— Е, ні! — заперечив учитель. — Ми не так зробимо. Ви звернули увагу: на флязі вказано — п’яте березня. В цей час Інгул ще під кригою. Виходить, партизани знали інший вхід до печери — з суходолу. Якщо відшукаємо його, будь-хто зможе відвідати кам’яну схованку.

— Оце вірно, дітки! — вставила своє слівце і Остючиха. — Я теж хочу подивитись. Аякже! А то, знаєте, після тої халепи з «нечистою силою» наш батюшка не дає мені проходу. Повідай, каже, віруючим про підступи антихриста. А я батюшці: «То, може, і самого водяного запросимо. Живий і здоровий він. Це, кажу, Льонька, Ганьчин син. Аби не він, то ніколи б в житті і нечистого не зустріла»….

Почувся такий регіт, що аж луна покотилась понад річкою. Здавалося, і Лиса гора, яку по цей день обминала Остючиха, струснулась від сміху.

Колона наближалась до печери.

Аеросани

Я давно помітив: Грицько Хмельовий дивний стає, коли бачить Лідку, мою старшу сестру. То скривиться, ніби кислицю з’їв, то раптом стає веселий-веселий, аж вибрикувати йому хочеться.

Після уроків навмисне скличе хлопців на толоку, напроти нашої хати; широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовниче скаже: «Ану, братва, налітай!» Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього і тут же, мов снопи, падають на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи ж не бачить його гордовита сусідка.

А то, бувало, вилізе на бересток, причаїться, заховавшись у листі. Ось іде стежкою сестра з відром води. Тільки порівнялась з деревом, раптом — шелесть! — прямо під ноги їй звалюється Грицько.

— Тю, пришелепуватий! — відсахнеться вона.

А Грицько — і задоволений, і присоромлений — з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, а потім знову намагається якось привернути її увагу.

Та сестра ніби не помічала його. А коли він набридав їй своїми витівками, холодно кидала:

— Задавака ти і більше нічого.

«От безсердечна! — думав я. — Не бачить, чи що, як болісно кривиться хлопець?»

Сусід був для мене загадковою істотою. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, я інколи заглядав на подвір’я діда Хмеля (так в селі називали Гришиного батька). Біля хати на цепу розгулював здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидався в усі боки.

— Чого виєш, дурний! — чувся сердитий голос.

З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом’ятою борідкою. Він жадібно втягував ніздрями повітря і підозріло дивився довкола. Його маленькі злі очі нишпорили по всіх закутках.

Я злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить старий! Я боявся мовчазного і похмурого діда. Жив Хміль, на відміну від усіх, відлюдно. Вночі стеріг зерно в степу, а вдень відсипався. В гості до людей не ходив і до себе нікого не запрошував. Його друга жінка (перша, кажуть, померла) теж рідко показувалася в селі.

Та коли я заглядав на подвір’я Хмеля, мене цікавили не старі диваки. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша будує аеросани. І збирається ніби на них здійснити подорож аж на Північний полюс. Аеросани! Це звучало, як пісня, як приваблива казка. Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!

І ось випала скоро щаслива нагода.

Якось у неділю прийшов до нас Гриша. Я саме ліпив чоловічка з глини. Такий у нас, в другому класі, урок задали. Присів Гриша, подивився на мою роботу.

— І хто вас учив! — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб…

Узяв кусок глини і миттю зліпив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.

— Не заважай! — буркнув я заздрісно.

Гриша глянув у вічі примирливо. Таємниче спитав:

— Батьків немає?

— Немає.

— А Ліда?

— В хаті. Німецьку зубрить.

Худе, різко окреслене обличчя Гриші зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.

— А тобі чого?

— Та так, — зітхнув Гриша. — Фотографії приніс.

Пригадалось, як він крутився коло моєї сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — цяця! Не знає Гриша, кого собі в друзі брати. Сказав би мені хоч півслова — на край світу пішов би за ним. Разом аж на Північний полюс подались би. А сестра — хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?

Жаль стало мені Гришу.

— Покликати Лідку?

— Ні, ні, не треба! — підвівся Гриша. — Я в хату піду.

Через мить він вискочив з хати червоний як рак.

Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязкнуло і розбилось. А потім ще одне, і ще…

— Ось я в школі скажу! — крикнула, схлипуючи, Ліда.

Що трапилось між ними, думати було ніколи. Я підібрав одне скельце… Сестрине фото, напис: «На пам’ять Ліді»… Поспіхом згріб те, що залишилось від портретів, і — слідом за Гришею. А він, як очманілий, біг уже городом у берег. Наздогнав його у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками. Плечі його здригались. Ех, Лідка, Лідка, як ти знущаєшся з хлопця!

Лиш тепер я придивився до портретів. Акуратно вирізане скло і обклеєне кольоровим папером. Навіть вушка зроблені, щоб вішати фото на стіні… Не оцінила сестра ні майстерності, ні почуттів свого однокласника.

— Гришо, візьми, — легенько штовхнув я Хмельового.

Взявши злощасний подарунок, він поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети і пригорнув їх землею. В лісовій півтемряві над свіжою могилкою Гриша дав страшну клятву — більше ніколи в житті не зв’язуватись з дівчиськами!

— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче.

Я відчув, що зараз трапиться щось надзвичайне.

— Повторюй за мною, — наказав Гриша. — «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…»

— Хай печуть… — залепетав я жахливі слова.

Під суцільними шатами бузини повзли ми темним вузьким коридором.

— Капе — що це таке? — спитав я пошепки.

— Командний пункт. Теж мені… вояка…

В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт.

— Дивись, — тихо мовив Гриша.

Я підняв голову і завмер від подиву. Перед нами на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, я ходив круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: «Сідай і лети!»

— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах: вони світились радістю.

Я лише хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!

— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!

— Шестірню? Яку? — аж підскочив я; мені хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти йому. — Може, я знайду…

— Таке, знайдеш… — Як знавець своєї справи, Гриша пояснив: — Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка…

Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на мене.

— А ти вночі не боїшся?

— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні.

— Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню…

Я готовий був іти за ним в огонь і в воду.

* * *

Солодом пахло берегове сіно. Я лежав під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Чулося, як біля повітки ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, бабуся. Вихлюпнула воду, скрипнула хатніми дверима. Всі натовклися за день і вклалися спати. Сон і мені зліплює очі. Цікаво, чи ж прийде Грицько?

Уявив, як підемо зараз до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора всяких трубок, коліщаток, пасів. Можна піти вдень і вибрати все, що потрібно. Хто пожалкує для аеросаней якусь шестірню.

— Фюіть! — почулося з кущів.

Мабуть, сполохана птиця… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Я миттю схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і я простягнувся на землі.

— Тс-с-с, не галасуй… — попередив сердито сусід.

Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Я — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.

— От помічник мені, — буркнув Грицько. — Закоти штани!

Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.

Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по сріблястій гладіні. Деінде скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було, як удень. Навіть тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чітко виділялись на мілині.

— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати…

В цю мить я соромився признатись йому, що завжди, все своє життя, від заходу до сходу сонця добросовісно… давив комара. І жодного разу не бачив, як народжується день.

— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — не втримався і я. — Картина вийшла б.

Гриша блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.

— Картина… Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальна апаратура потрібна. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає…

— А де ж він? Обміняв на щось?

— Батько побив.

— Як — побив?

— А так. Взяв — і гепнув об поріг.

Над нами, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі й брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не пов’язувалось в моїй голові.

— Малий ти, багато чого не розумієш, — вів далі журливо Гриша. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно і бридко в хаті мені. Батько одне торочить: «Копійчину треба заробляти». Все йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: «Роби картки і продавай. Нічого байдикувати»…

— Ну й що? — підсунувся я ближче.

— Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат об поріг. Ще й пригрозив: «Вижену, — каже, — чортове насіння».

Гриша гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:

— Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим заступають.

Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.

— Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів… А тоді — махну до моря. Країна наша велика, знаєш, як хочеться помандрувати…

— На аеросанях?

— Побачу.

Розбурхана уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Гришу. Він одягає шолом, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла курява — і прощай, село!

— Гришо… Мене візьмеш?..

Хмельовий критично помацав мою руку вище ліктя.

— З гливкого тіста… Ти про матроса Лукіна чув?

Про такого матроса я не чув і вважав за краще промовчати.

— Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і — хрусь! — розлетілась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем рраз — по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабеньким був. От що фізкультура з людиною робить.

Гриша підвівся на ліктях.

— Хочеш — зі мною будеш тренуватись? Через місяць ніхто з хлопчаків тебе не поборе.

Звичайно, я з радістю погодився. Домовились завтра ж зустрітись на річці.

Була вже глибока ніч; місяць сховався за гору, з берега тягло холодком. Я нагадав Гриші про шестірню.

— А ну її! — махнув він рукою. — Іншим разом. Давай краще скупаємось. Вночі, знаєш, яка тепла вода!

* * *

Попередні випробування аеросаней були призначені на неділю.

В суботу звечора я виконав усі домашні завдання і взявся за книгу про матроса Лукіна. Приніс її Гриша. Книга була написана дрібненькими літерами, зустрічалось безліч невідомих слів, проте я мужньо долав сторінку за сторінкою.

— Над чим ти потієш?

Так і знав — Лідка! Ніде не сховаєшся від неї. Скрізь сестричка встромить свого кирпатого носа.

— Знов — про космос?

— Ні, про моряків.

— Це той приніс?

— Той.

На Лідчиній мові «той» — Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить мені.

— «Матрос Лукін», — кривить губи сестра. — Для чого тобі?

Ну як їй розтлумачити? Тепер, після довгих тренувань з Хмельовим, я став найсильнішим у третьому класі. Можу спокійно покласти на лопатки будь-кого з однолітків. Але щоб запитати переможеного: «А ти знаєш про Лукіна?» — треба самому знати про нього. Мимоволі будеш ламати голову над премудрою книгою.

…І ось прийшла довгождана неділя.

Я виглянув на вулицю: погода чудова! Тиха, сонячна. Дерева не ворухнуться. Стоять, мов казкові богатирі на заставі, по пояс в снігу, прикривши груди сріблястими бородами. Чисте морозяне повітря лоскоче ніздрі, забиває дух.

Грицько зустрічає мене сердитим поглядом. Хмурить густі широкі брови, припудрені інеєм.

— Чого спізнився?

— Лідка уроки перевіряла. Все допитується: «Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь?»

— А ти їй що?

— Не сунь, — кажу, — свого носа до чужого проса.

Голос у Хмельового потеплішав.

— Дивна вона у вас…

— Угу. Дуже в науку вдарилась. Їй аби книжка, то й хліба не треба.

Йдемо в берег мовчки. Грицько ступає широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Я ледве встигаю за ним, грузну в кучугурах по коліна.

— Значить, питає, — знов Грицько.

— Питає, — підтакую і прибріхую від себе: — Як ідеш мимо хати — все до вікна пнеться.

Бачу: у Хмельового лице аж загорілось. Насуплює брови, стримує посмішку, але очі, сірі, глибокі очі світяться радістю.

Я переводжу розмову на інше.

— Мотор вже працює?

— Щось карбюратор кульгає. Сьогодні без двигуна попробуємо.

…Виявляється, всю верхню частину — кабіну і мотор — Гриша зняв. І тепер аеросани нагадували звичайнісінькі сани. Міцні, добрячі, з гордо задертими носами. Ми витягли їх на круту обривисту гору. Глянув я вниз — аж під коліньми засвербіло. Ох, яка ж гемонська височінь! Прямовисна стіна та ще й з козирком, наметеним із снігу.

Вмостився на санях, обхопив Грицька за плечі й заплющив очі. Може, відмовитись, поки не пізно? А слава найхоробрішого в класі, а майбутня подорож до далеких країв? Пиши тоді, що пропало! Ні, краще провалитись крізь землю, ніж осоромитись перед Гришею!

І понесло нас униз з неймовірною силою. Кущі терну і верболозу рвонули нам назустріч, все злилось у суцільну білу пляму. Щось підкинуло санки, трусонуло, вдарило бортом об землю… і м’яка пітьма огорнула мене.

Коли я розплющив важкі повіки, побачив перед собою, мов у тумані, дві пари очей. Голубі Лідчині, застиглі у тривожному чеканні. І сірі Грицькові, розгублені, винуваті. Побачив батьків портрет на стіні і схолов від подиву: яким чудом я перенісся в свою домівку?

— На корч, браток, налетіли…

Гришин голос долинув до мене, ніби знадвору.

— А сани ж як?

— Витримали…

Мені стало боляче від думки, що я підвів Хмельового, завдав йому прикрості.

— Лідо, не сердься на Гришу. Я сам напросився.

Іскорка вдячності промайнула в очах сусіда. І здалось мені, та іскорка спалахнула на сестриному обличчі теплим лагідним вогником.

— Чого ж сердитись? — тихо мовила Ліда. — Гриша приніс тебе на плечах…

* * *

Настала пора проводжати Гришу в дорогу.

Вирушає він, правда, у великий світ не на своїх аеросанях, як мені колись уявлялось, а на колгоспній вантажній машині. І їде не відкривати нові землі, а поступати в морське училище. А втім, хто знає, може, саме сьогодні, від цього старенького берестка починається шлях, який проляже через далекі, невідомі світи.

Гриша стоїть у кузові машини, міцний, присадкуватий, загорілий. Лише тепер мені кинулось у вічі, що він помітно виріс, і старенька ситцева сорочка занадто коротка йому.

Поглядом, розгубленим і журливим, він шукає когось у натовпі. Я підтягуюсь до нього на руках, стиха питаю:

— Батька виглядаєш?

— Батька? — в голосі його гіркота й здивування. — Он він…

Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш бороду і дві вуглини маленьких очей. Я ніби чую, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: «Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай… Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти»…

Гриша не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці, з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Перехоплюю погляд його і бачу під берестком… Ліду. Вся вона — легка і прозора, і смуток на лиці — мов тінь хмарини в погожий день.

Машина рушає.

Гриша кричить мені.

— За саньми дивись! Тобі залишаю…

І махає рукою. Не мені, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп вперед, за машиною…

І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому…

Плетусь у лісок, самотній, пригнічений. Похмурими тінями пропливають мимо кущі. Прямо в лице заглядає гілка бузини, ніби питає: «А де Гриша?» Ай, не чіпайте мене! І так ось-ось зарюмсаю…

Занурююсь в густу чагарникову зелень, продираюсь вперед, заплющивши очі, і виринаю на маленькій галявині. Як вам тут, аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився по них, і трава проросла між полозами.

Оглядаю мотор. Так, так… Ланцюги — від комбайна. Міцні, надійні. І пропелер міцний. Ще б пак! Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Дерев’яне, трухляве — від жатки.

Ой, роботи ще тут, біля саней!..

А може, розпочати заново? Реактивний двигун поставити. Реактивний… Ото було б здорово!

Голос повисає в німій тиші.

Ні з ким порадитись. Гриша вже далеко. Хіба що Микитку покликати, білочубого першокласника? Правда, зелений ще, сказано — буквар. Проте цікавий до всього. Почув про аеросани, не дає проходу: «Покажи, покажи!» — чіпляється. І дома щось майструє. І гадюк та собак не боїться. І тримати язик за зубами уміє. Солідна людина.

Реактивний двигун. Блискучий довгастий корпус. Вулканна сила і швидкість падаючої зорі. Одна мить — і корабель в захмарних висотах. А під тобою — вся планета з білими вершинами гір, сивими валами океану, зеленим розливом лісів.

Отже — бути ракеті!

Чуєте, осокори і клени? Бути ракеті! Тільки дивіться: нікому — ні слова! Це — таємниця. Її знаю лише я.

І, може, Микитка знатиме.

А більше — ніхто!

Оглавление

Жива «пошта»

Образа

Як я став чемпіоном

Як гуси з’їли свитку

Ойойкове гніздо

Водяний

Аеросани