Нічліг: 1583 [Юрій Павлович Винничук] (fb2) читать онлайн

Юрій ВИННИЧУК НІЧЛІГ: 1583 Оповідання

(З циклу «Львівські легенди»)

Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.

Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.

Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається хутше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав, що, де пан гуляє, там Іван минає. Перед шинком просторе подвір’я, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді — одне ходе пихате й мордате, а друге — тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвір’ї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й м’яса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.

— Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?

— А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!

— Се я лижу? А в пику не хочеш?!

За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.

Час від часу в дверях з’явиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ ув очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в… е-е… та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.

Десь так по обідній порі зайшов на подвір’я парубок з кобзою за плечима. Зразу видно — якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла — аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?

— А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? — запитався один челядник.

— Нащо панам се задоволення забирати? — відказав другий. — Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!

— Га-га-га-га! — загелготіли слуги і наготовилися чекати забави.

Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.

— Е-е, щось тут не те… — закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.

Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:

— Ну не псяча кість? Жере й п’є разом із панами!

Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:

— Гей! Та се ж не хто, як Дем’янко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.

— О, я також про нього чув! — кивнув інший. — Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.

Коли Дем’ян перекусив, то взяв кобзу і заспівав щось сумне, і враз товариство завмерло, мовби й хмелю в голові не було. А далі втяв «журавля», і з півдесятка реєстровців вискочило на стіл і давай викручувати ногами кренделі.

Властиво, то все, що оповів я досі, — це тільки передслів’я до історії, котра трапилася з Дем’яном і була згодом описана ним у листі до Лаврентія Зизанія. Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь.

Отже, як пише Дем’ян, засидівся він у шинку до вечора, а коли зібрався вже, йти, то сутінки стелилися вулицями, густішали й липли до дерев та будинків. Поволі зникали перехожі.

«Маєм на вибір кількох міщан, которі мене б радо на ночівлю прийняли. І ото, кгди ся застановлялем, кого з них навідати, як якась зацна білоглова проз мене майнула і за рогом пропала. Внет поспішивем за нею, бо привиділося мі, буцім дала знак, аби за нею ішов. І тоє зробивєм».

Темна постать дріботіла, час від часу озираючись, так начеб хотіла пересвідчитися, що Дем’ян не передумав і продовжує йти назирці. А той увесь час тримався на відстані й навіть не намагався її наздогнати. Тому, коли незнайомка зупинилася, стишив крок і теж став.

«Білоглова подивилась на мене і знов пальчиком поманила».

Дем’ян підійшов ближче.

— Ах, пане, вибачаюсь, що мусіла вас таким негречним робом заманювати, але не хтіла-м попастися на лихе око…

Тінь від каптура ховала верхню половину її обличчя, і Дем’янові ніяк не вдавалося роздивитись незнайомки. Та повні вишневі вуста виднілися виразно й обіцяли так багато в проміжках між словами, що він не намагався навіть тії слова ловити і тільки механічно кивав головою, згоджуючись на все.

— …чулисьмо про вашу дивовижну гру на кобзі, і моя пані внет хоче вас у себе на гостині мати. Моя пані перебуває в гнітючім стані мелянхолії, і лікар приписав їй музику. То чи не булибисьте такі ласкаві та й…

— Але ж так! Я готовий хоч зараз. Перед хвилиною замислився, де час убити, і таку приємну нагоду можу рахувати тільки як провидіння господнє, — відказав Дем’ян, відчуваючи, як груди йому заливає гаряча жага нетерпіння.

«Кгди служниця така повабна, помисливем собі, то якою ж хупавою буде її пані! І без вагання рушивєм за моєю провідницею. Йшлисьмо поплутаними вуличками до Підзамча, не замінивши більше ані слова. Врихлі спинилисьмося коло брами, оздобленої гербом Погоня. Служниця смикнула за калатало».

Браму відчинив їм кульгавий челядник з насупленим поглядом з-під важких брів.

Перетнувши подвір’я, служниця провела Дем’яна крутими сходами нагору і легенько постукала кісточками пальців у двері.

— Прошу! — озвався янгольський голосок, і служниця, пропустивши гостя перед себе, несподівано зачинила двері за його спиною.

«Зоставемся оден на оден з істотою такої неземної уроди, же очам своїм не повіривєм. Леч не міг стояти як бовдур і для того в пояс вклонивємся.

І промовила тая пані, іж чуднейшої в місті над неї не було:

— Вітай в моїм домі, лицарю! Нігди не думала, же кгдись прийму в себе так зацного співця, слава про которого і до наших уш докотилася.

На тоє відказавєм:

— Не знаю, пані, чим заслуживєм, леч за велику честь маю твою прихильність.

Сиділа вона на оздобленому кріслі при столі, білим обрусом накритім. Освітлював го свічник венецької роботи. Урода її, зблизька оглядана, вправила мя в стан отупіння, і хоч звикле буваю вобец паній вимовним, так тепер заковтувєм язика і тілько пожираєм очима її.

Рухом алябастрової руки посадила мя напроти за стіл. У той мент зайшла до покою служниця і в срібних полумисках страви принесла, налила до кришталевих пугарів вино і знову нас самих зоставила».

Повечерявши й напившись вина, Дем’ян позбувся нарешті соромливості і заговорив з молодичкою, намагаючись вияснити, чи є в неї чоловік і чи не чекає вона припадково його повернення. Емілія, а саме так назвалася господиня, однак спритно випорснула від прямої відповіді, наголосивши кілька разів, що вона дуже самотня і прагне тепла, дружньої руки і таке інше.

Дем’ян не зводив очей з її статури, погляд його гарячково ковзав то по вибуялих персах, то по крутих стегнах, що вгадувалися під тонким єдвабом. Однак господиня тих промовистих позирків мовби й не помічала, а й далі вела мову про щось віддалене і таке нецікаве для Дем’яна, що він урешті не витримав і спитав, показуючи на лютню, що висіла на стіні:

— Чия се лютня і хто на ній грає?

— Моя, — відказала господиня.

— Невже ви вмієте ще й грати, до всіх ваших приваб?

— О, мені не варто змагатися з вами в тім, у чому ви досягли такої славної майстерності, але щоб задовільнити вашу цікавість спробую щось заграти.

На превеликий подив Дем’янів, Емілія не тільки пишалася вродою, але й кунштовною грою на лютні:

Дем’ян узяв свою кобзу і, знаючи сю пісню, почав пригравати.

«Так от у обопільнім співі та грі минулося споро часу. Тая білоглова знала стілько різних пісней світових, же мусівєм добре в пам’яті понишпорити, аби їй в тім дорівнятися».

Але ось з’явилася служниця і принесла на таці якийсь трунок в карафці з зеленого шкла. Налила в келихи і відразу вийшла.

Дем’ян вловив п’янкий медовий запах. Емілія відложила лютню і, даруючи такий багатообіцяючий усміх, від якого в парубка солодка млость по грудях розлилася, пригубила келих. Вуста її, змочені трунком, засвітилися золотаво.

«Надпивши медівки, почувєм нагло здеревіння в ногах і таке запаморочення в голові, що враз увесь покій і все, що там було, поплило мені перед очима в дивних блисках. Побачивєм коло себе тую білоглову, її руки білі оплели мою шию, а гаряче дихання внет із моїм ся поєднало. Вуста її прикипіли до моїх, і не тямивєм уже нічого, тілько-м чув, як серце мені б’єсь шалено і же лечу кудись в засвіти горілиць, а одіж мою вітром полоще і лопоче.

…Отямився я вже, коли сонце встало і почувєм промінь його на щоці. В покою нікого не було. Ані сліду вчорашньої гостини, тілько лютня на стіні висіла, як передве.

Щойно вбратися вспівєм, як увійшла служниця і, же мушу йти звідси, повіла, бо взавтра муж її пані приїхати має. Теди довідався о своїм чужолозтві і з того мі прикро було, бо тепер не знати коли вже сю красну білоглову зобачити зможу. Для того спитавєм челядини, чи не міг би-м тепер з оною ся попрощати, але тая сказала, же пані її весь ранок в каплиці молиться і, може, цілий день молитися буде, аби господь милостивий гріх її тяжкий відпустив. З тими ото словами дуже мя понагляла, би-м ішов звідтам».

Випровадила вона Дем’яна на вулицю й браму зачинила.

Вулиця була безлюдна й вузенька. Дем’ян роззирнувся на всі сторони, щоб запам’ятати дорогу, і рушив до міста. Був ще досить причмелений від тієї шаленої ночі, а тому аж десь коло Ратуші спам’ятався, що забув кобзу в молодички. Не можна сказати, що це його дуже сприкрило, бо нагода ще раз побачити таємничу господиню вабила його незмірно. Правда, довелося трохи поблукати, заки трафив на ту вуличку.

«Постукавєм до брами, але ані душа жива ся не відізвала. Теди піднявєм камінь і почав бити, аж гуло».

З вікна навпроти вистромилася чиясь розкудлана голова і писклявим голосом затуркотіла:

— Якого біса товчеш каменем?! Товкло б тобою на тім світі, пияцюго!

— А не твоє діло! — відгризся Дем’ян і давай далі гамселити.

Якийсь дідок вийшов з того будинку і сказав:

— Чого ви, пане, гупаєте в браму? Та же там ніхто не жиє. Певне, змилилисьте дім.

— Не може цього бути. Нині рано там був. Забувєм кобзу і мушу забрати.

— Але кажу вам: вже літ, може, з півсотні минуло, як тут хтось жив. Дім сей належить панові Пузині, але він його ані не продасть, ані не поселиться. Пропадає пусткою.

— Що ви мені байки вповідаєте? — відмахнувся Дем’ян, бо цю браму він таки добре запам’ятав і, втративши терпець, поліз через неї на подвір’я.

Те, що він побачив, таки ошелешило його. Подвір’я було запущене й геть заросле бур’яном та кропивою. Відразу видно, що сюди хтозна-відколи не ступала жива нога. Будинок весь повитий густим плющем, в якому аж дзвеніло від голосного сполоху горобців.

Дем’ян підійшов до дверей і без особливих зусиль відчинив. Неймовірно рипучі сходи, що кришилися й осипалися під кожним кроком, вивели нагору. Сполохана зграя кажанів раптом фуркнула з-під стелі і завищала так пронизливо, аж по спині мурашки побігли. Липке тепле павутиння припало до обличчя, ледве зібрав його з волосся.

Перед входом до покою, де провів він ніч, зупинився і прислухався. За дверима чатувала тиша. Натис на клямку, і та зовсім легенько виламалася. Тоді вдарив плечем, але, певно, засильно, бо двері зірвалися з петель і полетіли на підлогу, а він за ними услід в густі хмари куряви, що враз ізнялася з підлоги й затанцювала в тьмяному застояному повітрі, пропахлому цвіллю і мокротою.

«Пізнавєм відразу той покій. Побачивєм канапу, на котрій спав, столик і крісла. Навіть лютня висіла на цвяшку. Леч все те було в страшних порохах і павутинні. Кобза моя на кріслі лежала. То був певний знак, же-м розуму не стратив. Кгди очі мої привикли до сутіні, то здалось мі, же щось на канапі є накрите. Шарпнувєм тото покривало і вжахнувся: уздрівєм білії кості зі стрипцями червоної сукні, котору добре пам’ятаю, же була на господині. Пізнавєм і її розкішне волосся, розкидане вкіл білого вищиреного черепа. І перстень зі зміїним очком на лівиці, і три низки коралів на грудях. Все те мі ся відразу припам’ятало разом з цілунками, пошептами, і обіймами, і трунком, которий мі тяму відібрав.

Прикривєм нещасну і, кобзу взявши, пішов з покою. Вже внизу згадав собі про челядину. Не без труду отворивєм низенькі двері біля пекарні і побачив таке саме запустіння, що й нагорі.

На столику стояла таця з карафкою зеленою і двома келихами… На вікні темна шмата висіла і оглянути цілого покою не давала. Зірвавєм шмату і вздрів білі кості на підлозі ту ж під ногами. Череп з рудими косами лежав окремо, видав, мечем відсічений.

Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивем кобзу через плече і на той бік перелізлем».

— Гов! — скрикнув дідок. — То ви таки справді кобзу свою знайшли?

— А ви як гадали?

— А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!

— На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.

— А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.

— Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставем.

— Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику писати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.

«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: „А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…“»