Фердидурке [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать онлайн

Вітольд Ґомбрович ФЕРДИДУРКЕ

Переклав з польської Андрій Бондар

Розділ І ВИКРАДЕННЯ

У вівторок я прокинувся о тій безлюдній і невиразній порі, коли ніч уже начебто скінчилась, а світанок усе ще ніяк не міг розгорітися. Несподівано розбуджений, я хотів було мчати таксівкою на вокзал, бо мені здалося, що я виїжджаю, але за мить я з гіркотою усвідомив, що потяг на вокзалі мене не чекає, що уроча година ще не пробила. Я лежав у каламутному світлі, тіло моє пронизував нестерпний страх, пригнічуючи дух, дух пригнічував тіло, і кожен найдрібніший нерв корчився в передчутті, що нічого не станеться, нічого не зміниться, нічого ніколи не трапиться, бодай би що не намічалося, нічого не настане, й квит. То був страх неіснування, жах небуття, неспокій нежиття, побоювання нереальності, біологічний крик дрібних моїх клітин перед душевним роздвоєнням, розпиленням і розпорошенням. Страх гидкої дріб’язковості та змаління, сум’яття розосередження, паніка на тлі уламку, страх перед ґвалтом, який таївся в мені, і перед тим, який загрожував іззовні,— і що найістотніше: щось мене постійно супроводжувало, не відстаючи ні на крок, те, що можна було б назвати самопочуттям внутрішнього, міжмолекулярного передражнювання та знущання, внутрішнього пересміху розгнузданих часток мого тіла й аналогічних часток мого духу.

Сон, що мордував мене вночі і розбудив, був ознакою страху. Скориставшись прийомом повернення в інший час, що мав би бути забороненим природою, я побачив себе таким, яким був у п’ятнадцять і шістнадцять літ, — я перенісся в молодість; стоячи на вітрі, на камені, коло млина над річкою, я щось говорив, слухав свій давно похований півнячий, писклявий голосок, бачив невирослий ніс на несформованому обличчі й завеликі руки, — відчував неприємну консистенцію тієї проміжної, перехідної фази розвитку. Я прокинувся у сміху і в страху, бо мені здалося, що такий, як нині, по третьому десятку, я передражнюю і висміюю собою неопереного жовтодзьобика, яким був колись, а він, своєю чергою, передражнює мене, і нарівні — обоє передражнюємо один одного. Злощасна пам’яте, ти не даєш забути, якими шляхами дійшли ми до нинішнього стану речей! І згодом, у півсні, але вже після пробудження, мені здалося, що моє тіло неоднорідне, що деякі його частки ще хлоп’ячі, що моя голова глузує і знущається над моєю литкою, литка насміхається із голови, палець збиткує із серця, серце — з мозку, ніс — із ока, око — з носа, все регоче й рикає — і всі ті частки дико ґвалтуються в атмосфері всеохопного й пронизливого взаємознущання. А коли я остаточно прийшов до тями і заповзявся розмірковувати над своїм життям, страху не зменшилося ані на йоту, він став ще потужніший, хоч іноді його переривав (чи посилював) смішок, від якого вуста не здатні були втриматись. На середині мого життєвого шляху я опинився серед темного лісу. Цей ліс, що найгірше, був зелений.

Виявилося, що, й отямившись, я був так само невизначений, роздертий — як уві сні. Я нещодавно перейшов Рубікон неуникненної тридцятки, проминув важливий етап. За паспортом і на вигляд я тягнув на чоловіка зрілого, однак ним не був — бо ким же я був? Тридцятилітнім гравцем у бридж? Випадковим і непостійним працівником, який залагоджував дрібні життєві справи й підучувався? У якій же ситуації я перебував? Я вештався по кав’ярнях і барах, зустрічався з людьми, обмінюючись словами, часом навіть і думками, але ситуація була нез’ясовна, і я сам не знав, чи я людина, чи молокосос; отже, на зламі літ я не був ані одним, ані другим — я був нічим, — а ровесники, котрі вже поодружувались і посіли певне становище, не так у житті, як у всіляких державних установах, ставилися до мене із виправданою недовірою. Мої тітки, ці численні чвертьматусі — пришиті, прилатані, але зі щирими почуттями, вже віддавна намагалися на мене вплинути, аби я утвердився яко хтось, ну, яко адвокат чи клерк, — моя невизначеність завдавала їм надзвичайних прикрощів; вони не могли зрозуміти, як зі мною розмовляти, не знаючи, ким я є. Здебільшого вони лише мимрили.

— Юзю, — говорили вони між одним мимренням і другим, — прийшла пора, дитинко. Що люди скажуть? Коли не хочеш бути лікарем, то будь принаймні бабієм або конюхом, але нехай люди знають… хай люди знають…

І я чув, як одна другій шепотіла, що я не вмію себе подати ані в товаристві, ані в житті, а потім, змучені порожнечею, яку я спричиняв у їхніх головах, знову заходжувалися мимрити. Справді, цей стан не міг тривати вічно. Годинникові стрілки природи невблаганні й рішучі. Коли в мене виросли останні зуби, зуби мудрості, слід було думати, що розвиток завершився, настав час неухильного вбивства: мужчина має вбити безутішне у своєму жалю хлоп’я, випурхнути метеликом, залишивши труп лялечки, якій прийшов кінець. З туману, з хаосу, з пінистих повеней, вирів, шумів, течій, з очеретів і заростей, із жаб’ячого кумкання я мав перенестися поміж чисті й викристалізувані форми — причесатися, причепуритися, увійти в суспільне життя дорослих і теревенити з ними.

Аякже! Я вже пробував, силкувався — і сміх трусив мене від однієї думки про результати спроби. Аби причесатися і, наскільки це можливо, пояснити себе, я взявся писати книгу — дивно, однак мені здавалося, що моє входження у світ не може обійтися без пояснення, хоч не бувало ще такого пояснення, яке б не було затемненням. Книжкою я прагнув заздалегідь заручитися їхньою ласкою, аби потім в особистому зіткненні застати вже приготований ґрунт, і — міркував я — якщо мені вдасться посіяти в душах позитивне сприйняття себе, це уявлення своєю чергою сформує і мене; у такий спосіб, якби й не хотів, я все одно стану зрілим. Однак чому перо зрадило мене? Чому святий сором не дозволив мені написати невиправно поверховий роман і замість снувати високі мотиви із серця, з душі, я виснував їх із нижніх кінцівок, поселив у тексті всіляких жаб, ноги, самі тільки незрілі й ферментуючі ідеї, лише стилем, голосом, холодним і стриманим тоном ізолюючи їх на папері, засвідчуючи, що час мого ферментування вже минув? Чому, мовби всупереч власним намірам, я дав книжці назву «Щоденник періоду дозрівання»? Даремно приятелі радили мені, аби я не давав такої назви і взагалі уникав бодай найменших натяків на незрілість. «Не роби цього, — повчали вони, — незрілість — це непристойне поняття: коли сам себе вважатимеш незрілим, хто ж тебе зрілим визнає? Невже ж ти не розумієш, що першою передумовою зрілості, без якої ані-ні-ні, є — самому визнати себе зрілим?» Але мені здавалося, що ніяк неможливо легко й дешево збутися в собі шмаркача, що Дорослі занадто проникливі й уважні, аби дати себе ошукати, і що тому, кого шмаркач невтомно переслідує, не можна привселюдно з’явитися без шмаркача. Мабуть, я занадто поважно ставився до поваги, занадто переоцінював дорослість дорослих.

Спогади, спогади! Голова у подушці, ноги під ковдрою, караючись то сміхом, то страхом, отак я робив остаточні спроби ввійти у світ дорослих. Забагато замовчують особисті, внутрішні хиби й збочення цього входження, назавжди обтяженого наслідками. Літератори — ці люди, котрі мають Божий дар писати про речі найвіддаленіші і найабстрактніші, як, наприклад, душевна драма імператора Карла II з приводу одруження Брунгільди, — відмовляються порушувати найважливіше питання свого видоросління в публічну, суспільну людину. Їм би, видно, хотілося, аби кожен уважав їх письменниками з Божої ласки, а не з людської, що вони впали з неба на землю разом зі своїм талантом; вони соромляться висвітлити, якими особистими поступками, якою власною поразкою вони заплатили за право живописати про Брунгільду чи бодай про життя пасічників. Ні, про власне життя ані слова — лише про життя пасічників. Безсумнівно, написавши двадцять книжок про життя пасічників, можна побронзовіти, — але де зв’язок, де спорідненість короля пасічників з його власною мужністю, де спорідненість мужчини з юнаком, юнака з хлопцем, хлопця з дитиною, котрою-бо він позавчора був, яку потіху має ваш шмаркач од вашого короля? Життя, яке не дотримується цих зв’язків і не реалізує власного розвитку в усій повноті, є немовби домом, який будують згори, і неминуче має закінчитися шизофренічним роздвоєнням особистості.

Спогади! Прокляттям людства є те, що наше існування на цьому світі не витримує жодної окресленої і сталої ієрархії, а все собі знай тече, переливається, рухається, і кожен кожного повинен відчути й оцінити, а уявлення про нас у темних, обмежених і тупих не менш значуще, ніж у бистрих на розум, світлих і витончених. Позаяк людина найбільше залежить від свого віддзеркалення в душі іншої людини, навіть якщо це душа кретинська. І я категорично не погоджуюсь із судженням тих моїх колеґ по перу, котрі перед тупими поглядами стають в аристократичну й гордливу позу, проголошуючи, що odi profanum vulgus^[1]. Який дешевий, спрощений спосіб ухилятися від дійсності, яка вбога втеча у фальшиву амбітність! Якраз навпаки, я стверджую: що тупіший і обмеженіший погляд, то більше він для нас важливий і злободенний, зовсім так само, як тісний черевик відчутніше дається взнаки, ніж черевик, добре допасований до ноги. О, ці людські судження, безодня суджень і опіній про твій розум, серце, характер, про всі подробиці твоєї організації — безодня, що відкривається перед сміливцем, котрий приодягнув свої думки у друковані літери і пустив між люди на папері, о папір, папір, друк, друк! І не йдеться мені тут про найсердечніші, наймиліші судження наших рідних тіточок, ні, я радше хотів би торкнутися міркувань інших тіток — тіток культурних, цих численних чвертьавторок і збоку причеплених напівкритикес, які висловлюють свої судження у часописах. Тому що світову культуру обсіли рої пришпилених, пришитих до літератури бабенцій, безмірно посвячених у духовні цінності й естетично зорієнтованих, найчастіше з якимись своїми поглядами і міркуваннями, свідомих того, що Оскар Вайлд пережив себе і що Бернард Шоу — майстер парадоксу. Ох, вони вже знають, що треба бути незалежною, рішучою і глибшою, отож вони зазвичай і є незалежними, глибшими та рішучими без перебільшення, а також сповненими тітчиної доброти. Тітка, тітка, тітка! О, хто ніколи не бував у лабораторії культурної тітки і не був німо і без стогону ошуканий їхньою ментальністю, яка тривіалізує і відбирає в життя будь-яке життя, хто не прочитав про себе в газеті тітчиного судження, той не знає дрібнички, той не відає, що таке дрібничка в тітці.

І потім, візьмімо судження поміщиків і поміщиць, судження інституток, дріб’язкові судження дрібних урядовців та бюрократичні судження вищих урядовців, судження провінційних адвокатів, претензійні судження школярів, зарозумілі судження стариганів, а також судження публіцистів, судження громадських діячів і судження професорських дружин, нарешті, судження дітей, котрі прислухаються до батьківських суджень, судження покоївок, служниць і куховарок, судження кузинок, судження пансіонерок — ціле море суджень, кожне з яких визначає тебе в іншій людині і витворює тебе в її душі. Так, ніби ти народжуєшся в тисячах тісних душ! Однак моє становище було тут настільки складнішим і дражливішим, наскільки книга моя була складнішою і дражливішою від традиційно зрілого чтива. Щоправда, завдяки їй я набув ціле ґроно неабияких друзів, і якби культурні тітки та інші представники народу могли чути, як у тісному і недоступному навіть для їхніх марень колі мене годують блискучістю й визнанням Блискучі та Визнані і як веду інтелектуальні розмови на найвищому рівні, то впали би ницьма переді мною й лизали б мені п’ятки. Але, з другого боку, мало бути в ній щось незріле, таке, що викликало б довіру і притягало посередніх, ні риба ні м’ясо, істот, цю найстрашнішу верству напівінтеліґентів — період дозрівання звабив напівсвіт культури. Можливо, занадто витончена для темних голів, вона була водночас замало величною та пишномовною в очах юрби, чутливої лише до зовнішніх ознак поваги. І часом, полишаючи священні й чудові місця, де був сердечно вшанований повагою, я перестрівав на вулиці якусь інженершу чи інститутку, котрі довірливо сприймали мене за свого, за незрілого побратима та свояка, поплескували по плечу і кричали: «Сервус, Юзьку, ти — дурний, ти — незрілий!» Отак для одних я був мудрим, для других — дурним, для одних — значним, для других — ледь помітним, для одних — простацьким, для других — аристократичним. Розіп’ятий поміж вищістю й нижчістю, запанібрата з тим і з тим, поважаний та легковажений, бундючний і зневажений, обдарований та безкебетний — коли як, як складеться ситуація! Відтоді моє життя стало більш роздертим, ніж у дні, проведені у домашньому спокої. І я не знав, чий я — чи тих, котрі мене цінують, чи тих, котрі не цінують мене.

Але найгірше те, що, ненавидячи юрбу напівінтеліґентів, як ще, мабуть, ніхто і ніколи не ненавидів, ненавидячи вороже, я зраджував сам себе з юрбою; я опирався еліті й аристократії і втікав од її приязно розпростертих обіймів у хамські лапи тих, котрі мали мене за молокососа. Насправді вона є першорядною і вирішальною для подальшого розвитку; керуючись нею, людина себе творить та організовує — або, наприклад, діючи, говорячи, марячи, пишучи, вона має на увазі, бере до уваги лише дорослих, досконалих людей, світ зрозумілих, конкретних понять, або ж її невтомно переслідує візія юрби, незрілості, школярів, інституток, міських та сільських мешканців, культурних тіток, публіцистів, фейлетоністів, візія підозрілого, каламутного напівсвіту, який десь там підстерігає тебе і поволі обвиває тебе зеленню, як плющ, ліани та інші африканські рослини. Я ні на мить не міг забути про недосвіт недолюдських людей — і, панічно боячись, страшенно гидуючи, здригаючись від однієї згадки про його багнисту зелень, не міг, однак, відірватися: я ціпенів, неначе пташеня перед вужем. Немовби якийсь демон спокусив мене незрілістю! Нібито я хворобливо сприяв нижчій сфері і любив її — за те, що вона затримує мене у собі молокососом. Я не міг навіть однієї секунди говорити мудро, бодай настільки, наскільки можу спромогтися, адже я знав, що десь там, у провінції, якийсь лікар має мене за дурня і чекає від мене лишень глупства; і я зовсім не міг пристойно й поважно поводитися в товаристві, адже знав, що деякі інститутки очікують від мене лише непристойностей. Воістину, у світі духу діється перманентне насильство, ми не існуємо самі собою, ми — лише функція інших людей, ми мусимо бути такими, якими нас бачать, а вже моєю особистою невдачею було те, що з якоюсь хворобливою насолодою я охоче узалежнював себе від недоростків, переростків, дівчисьок, а також культурних тіток. А повсякчас мати на каркові тітку — це бути наївним тому, що хтось наївний через те, що ти наївний, — бути дурним тому, що хтось дурний має тебе за дурного, — бути зеленим тому, що хтось незрілий занурює тебе і купає у власній зелені, — а, це ж можна й ошаліти, коли б не слівце «а», яке дозволяє бодай якось жити! Тертися об цей вищий та дорослий світ і не могти ввійти в нього, бути за крок од вишуканості, елеґантності, розуму, поваги, від зрілих суджень, од взаємного визнання, ієрархії, цінності й лише через скло лизати ці цукерки, не мати доступу до цих речей, бути додатком. Спілкуватися з дорослими і щоразу, як у шістнадцять років, мати враження, що тільки вдаєш із себе дорослого? Вдавати з себе письменника, літератора, пародіювати літературний стиль і зрілі, вишукані звороти? Чинити як митець, аж до безжальної публічної боротьби за власне «я», підпільно сприяючи своїм ворогам?

О так, на самому початку публічного життя я сподобився напівпрекрасних посвячень, став щедро помазаним нижчою сферою. Але ще більш ускладнювало ситуацію те, що мій світський спосіб життя також далеко не найкращий. Він був абсолютно каламутним, убогим, пливким і безборонним перед світськими напівсвіточами. Якась незграбність, породжена впертістю чи, може, побоюванням, не дозволяла мені зігратися із жодною зрілістю, і не раз траплялося, що зі страху я просто щипав особу, котра своїм духом облесливо зверталася до мого духу. Як же я заздрив іншим літераторам, уже з колиски благородним і, вочевидь, приреченим на вищість, їхня Душа функціонувала знай угору, ніби в неї було шило ззаду, — поважним письменникам, Душа яких сприймалася всерйоз і які з уродженою легкістю, у великій творчій муці, оперували колом понять настільки високих, підхмарних та раз і назавжди освячених, що сам Бог був їм заледве не чимось простацьким і мало шляхетним. Чому ж не кожному дозволено написати ще один роман про любов або в тяжких муках роздряпати якусь суспільну болячку і стати Бійцем за права пригноблених? Або писати вірші і стати Поетом і вірити «у світле майбутнє поезії»? Обдарованим бути і своїм духом живити й надихати широкі маси необдарованих? І що ж за приємність терзатися та мучитися, посвячувати себе й горіти жертовно, але завше у вищому колі, в таких рафінованих категоріях, таких — дорослих. Власне задоволення і чуже задоволення — виживати з допомогою тисячолітніх культурних інституцій так само надійно, наче покласти свої грошенята у PKO^[2]. Однак, на жаль, я був молокососом і моя молокососність була моєю єдиною культурною інституцією. Двічі впійманий та обмежений, уперше — власним дитячим минулим, про яке я не міг забути, вдруге — інфантильністю людських уявлень про мене, цією карикатурою, якою я западав у їхні душі,— меланхолійний раб зелені, ет, комашинка в густій і глибокій нетрі.

Не лише прикра, а й небезпечна ситуація. Адже для Зрілих немає нічого бридкішого від незрілості і нічого ненависнішого від неї. Вони легко переживають будь-яке найзапекліше руйнівництво, аби тільки воно вершилося в межах зрілості; вони не бояться революціонера, який один зрілий ідеал поборює другим зрілим ідеалом, руйнуючи, наприклад, Монархію заради Республіки, або ж навпаки, Республіку надкушує та пожирає Монархією. Якраз навпаки, вони з приємністю спостерігають, як пожвавлюється зріла, благородна справа. Однак якщо вони в когось пронюхають незрілість, якщо пронюхають молокососа і шмаркача, то одразу ж накинуться на нього, заклюють, як лебеді качку, — закатують сарказмом, іронією, не дозволять, аби покидьок зі світу, який вони давно покинули, паскудив їхнє гніздо. Отже, чим же все це закінчиться? Куди заведе мене ця дорога? На якому ґрунті (думав я) постало в мені це рабство недооформлення, це самозабуття в зелені — невже тому, що я походив із краю, що найпаче рясніє недосвідченими, сірими, пересічними істотами, де не так Печаль і Доля, як Нездара з Незграбою блукають полями і квилять? А може, тому, що я жив в епоху, яка щоп’ять хвилин породжує нові гасла й ґримаси та конвульсійно кривляється, як тільки може, — в епоху перехідну?.. Бліде світло просочувалося крізь ледь відхилені штори, я ж, підбиваючи підсумки свого життя, заливався рум’янцем і тремтів у ліжку від непристойного сміху — і вибухав безсилим звіриним реготом, механічним, лапатим, наче мене хтось лоскотав у п’ятку, ніби то не обличчя, а моя нога хихотіла. Треба було якомога швидше покінчити з цим, порвати з дитинством, прийняти рішення і почати все спочатку — треба було з чогось розпочати! Забути, нарешті, забути про інституток! Порвати з любов’ю культурних тіточок і селянок, забути про дрібних, недоладних клерків, забути про ногу і власне ганебне минуле, зневажити шмаркача й молокососа — рішуче утвердитися на дорослому ґрунті, ох, набути, нарешті, тієї вкрай аристократичної постави і зневажити, зневажити! Ні, так, як було досі, коли незрілістю я спонукав, спокушав і приваблював незрілість інших, відтепер не буде, а буде навпаки — я видобуду із себе зрілість, зрілістю спонукаю їх до зрілості, душею промовлятиму до душі! Душею? Але ж як можна забути про ногу? Душею? А де ж нога? Хіба можна забути про ноги культурних тіток? І потім — що буде, коли попри все мені не вдасться подолати зелені, що вибруньковує звідусіль, пульсує, проростає (напевно ж, майже не вдасться), що буде, коли я з’явлюся перед ними по-зрілому, а вони по-давньому поставляться до мене не по-зрілому, коли я до них із мудрістю, а вони — з дурістю? Ні, ні, в такому разі я волію першим почати по-незрілому, не хочу наражати своєї мудрості на їхню дурість, волію дурість проти них виставити! Зрештою, не хочу, не хочу, волію з ними, кохаю ці бруньки, ці пагінці, ці зелені кущики, о! — я відчув, що мене знову ловлять, хапають у любовні обійми, знову я залився механічним, лапатим реготом і заспівав непристойної пісеньки:

…коли раптом у роті мені стало гірко, горло пересохло — я помітив, що я не сам. Був хтось, окрім мене, в кутку, коло пічки, куди світло ще не сягнуло, — інша людина була в кімнаті.

Але ж двері були замкнені на ключ. Отже, не людина, а привид. Привид? Диявол? Страх? Небіжчик? Раптом я відчув, що це не покійник, а жива людина, і вмить увесь наїжачився — відчув людину, наче пес пса. І знову в роті посуха, стукіт серця, тамування подиху — це я сам стояв біля пічки. Цього разу це був не сон — справді біля пічки стояв двійник. Однак я помітив, що він боїться ще більше, ніж я; він стояв, похнюпивши голову, потупивши очі, опустивши руки — його страх додав мені відваги. Я крадькома зиркав із-під ковдри нібито не на себе і бачив це обличчя, яке було моїм і не моїм. Воно виринало із глибокої і темної зелені, саме ж світло-зелене — це обличчя, що його я мав на собі. Оце мій ніс… ото мої губи… ото мої вуха, дім мій. Здрастуйте, знайомі куточки! Ще й як знайомі! Як я знав цю кривизну губ, що маскує напруження страху. Ось кутики вуст — ось підборіддя — вухо, яке мені колись надірвав Здись, — знаки й симптоми двоїстих впливів, обличчя, що його дві сили, внутрішня й зовнішня, розтерли між собою. Це було моє — або я був ним — або все це було чужим — а я, однак, ним був.

Раптом мені здалося неправдоподібним, що це мав бути я. Наче у дзеркалі, коли ти себе несподівано помічаєш, якусь мить вагаєшся, чи це ти, — так само мене здивувала й образила несподівана конкретність цієї форми. Із по-чудернацькому підстриженим і причесаним волоссям, із повіками, в штанях, з пристроями для слухання, зору й дихання — то це був мій прилад чи це був я? Визначений — виразний у контурі та детально окреслений, докладний… надто виразний. Вочевидь, він помітив, що я бачу його в усіх подробицях, оскільки ще більше засоромився, невиразно всміхнувся і зробив невпевнений рух рукою, відступивши у півморок.

Але світло з вікна просочувалось усе сильніше, і форма проявлялась щоразу яскравіше — вже було видно пальці на руках і нігті — і я бачив… і дух, бачачи, що я бачу, трохи зіщулився і, відвернувшись, подавав мені рукою знаки, аби я не дивився. Я не міг не дивитися. Але саме таким був я. Насправді дивним, як пані де Помпадур. І випадковим. Чому таким, а не інакшим? Ефемерність. Його вади та недоладності виповзали на денне світло, він же стояв зіщулений, схожий на нічне створіння, яких світло приносить у жертву, — як щур, зловлений посеред кімнати. І подробиці щоразу чіткіше, щоразу страшніше увиразнювались, звідусіль із нього вилазили частини тіла, окремі частини, і ці частини були докладно окреслені, конкретизовані… до меж ганебної виразності… до меж ганьби… Я бачив палець, нігті, ніс, око, стегно та стопу, і все випирало назовні — я, немов загіпнотизований деталями, встав і ступив крок йому назустріч. Він здригнувсь і замахав рукою — немов перепрошував мене за себе, і сказав, що це не те, і все одно — дозволь, вибач, облиш… але жест, який почався застережливо, закінчився якось нікчемно — я подався до нього — і вже несила втримати витягнутої руки, з усього розмаху заліпив йому ляпаса. Геть! Геть! Ні, це взагалі не я! Це щось випадкове, щось чуже, нав’язане, якийсь компроміс між зовнішнім і внутрішнім світом, це взагалі не моє тіло! Він застогнав і зник — дав драпака. А я залишився сам. Власне, не сам — оскільки мене не було, я не відчував, що я є, і кожна думка, кожен імпульс, вчинок, слово, все видавалося не моїм, а немовби десь поза мною встановленим, створеним для мене, — а я, власне, інший. І тоді мене охопило страхітливе хвилювання. О, створити власну форму! Перескочити назовні! Виразитися! Формо моя, родися з мене, не будь накинута мені! Збудження підштовхує мене до паперу. Я дістаю папір із шухляди, і ось настає ранок, сонце заливає кімнату, служниця приносить ранкову каву й булочку, і я, посеред блискучих і досконалих форм, починаю писати перші сторінки свого власного твору, такого, як сам, тотожного мені, такого, що виникає просто з мене, твору, що суверенно засвідчує мою власну істину проти всіх і вся. Аж раптом лунає дзвінок, служниця відчиняє, й у дверях з’являється Т. Пімко — доктор і професор, а точніше, вчитель, культурний філолог із Кракова — дрібний, оцупкуватий, худорлявий, лисий і в пенсне, смугастих штанях, жакеті, з випуклими й жовтими нігтями, у шеврових жовтих черевиках.

Гей, гей, гей, гей, гей! Побачивши цю Форму, таку страхітливо беззмістовну й невиправно банальну, я кинувся на свої тексти, закриваючи їх усім тілом, однак він сів, через що і я мусив сісти, а сівши, він висловив своє співчуття з приводу смерті якоїсь тітки, котра померла досить давно і про яку я зовсім забув.

— Пам’ять про померлих, — прорік Пімко, — це ковчег заповіту минулого майбутньому, так само, як і народна пісня (Міцкевич). Ми переживаємо життя померлих (О. Конт). Ваша тітка померла, і це достатня причина, щоб можна було, і навіть треба, присвятити їй дещицю з культурології. Небіжчиця мала свої вади (перелічив), але мала також і чесноти (перелічив), що приносили користь суспільству, взагалі книжка непогана, себто, я хотів сказати, що радше трійка з плюсом — ну, підсумовуючи, одним словом, небіжчиця була позитивним чинником, сумарна оцінка випала позитивна, і я вважав приємним обов’язком для себе сказати це вам, я, Пімко, стоячи на сторожі культурних цінностей, до яких, поза будь-яким сумнівом, належить і тітка, тим паче небіжчиця. А зрештою, — додав він поблажливо, — de mortuis nihil nisi bene^[3], отож, хоча можна було б закинути іще дещо, навіщо знеохочувати молодого автора — перепрошую, небожа… Але що це! — скрикнув він, помітивши на столі розпочату чернетку. — Не тільки, бач, небіж, а ще й автор! Бачу, пробуємо наші сили на ниві? Ціп, ціп, авторе! Зараз перегляну й заохочу…

І, сидячи, він сягнув через стіл до паперів, начепивши при цьому пенсне, і сидів.

— Це не… це так тільки… — белькотів я сидячи. Світ раптом захитався. Тітка й автор збаламутили мене.

— Ну, ну, ну, — сказав він, — ціп, ціп, ціп, курко.

Промовляючи це, він протирав око, а потім дістав цигарку і, тримаючи її двома пальцями лівої руки, двома пальцями правої руки розминав її; водночас він чхнув, бо тютюн закрутив йому в носі, і, сидячи, почав читати. І сидів мудро, читаючи. Побачивши, що він читає, мені стало зле. Мій світ розсипався й одразу ж одновився на засаді класичного бельфера^[4]. Я не міг кинутись на нього, бо сидів, а сидів тому, що він сидів. З доброго дива процес сидіння переважив і став на перешкоді. Через те я вертівся на стільці, не знаючи, що робити і як поводитися, заходився дригати ногою, вивчати стіни та гризти нігті, а весь цей час він послідовно та логічно сидів сидінням організованим і виповненим бельфером, зануреним у читання. Це тривало страшенно довго. Хвилини надвисали, як години, а секунди роздавалися вшир, і я почувався ніяково, наче море, яке запрагли випити через трубочку. Я вигукнув:

— Ради Бога, тільки не бельфер! Не бельфер!

Незграбний, незворушний бельфер мене вбивав. Однак він і далі по-бельферському читав і асимільовував мої стихійні тексти типовим бельфером, тримаючи аркуш близько перед очима, а за вікном височіла кам’яниця з дванадцятьма вікнами вгору і вздовж! Сон?! Ява? Навіщо він прийшов сюди? Навіщо сидів, навіщо я сидів? Яким дивом усе, що було перед цим, — сни, спогади, тітки, муки, духи, розпочата писанина — звелося до сидіння банального бельфера? Світ скорчився в бельфера. І це вже було несила терпіти. Він сидів розсудливо (бо читав), а я сидів без пуття. Я зробив конвульсивне зусилля встати, але саме в цю мить він поблажливо глянув на мене з-під пенсне і раптом — я змалів: нога стала ніжкою, рука — ручкою, особа — осібкою, істота — істоткою, твір — твориком, тіло — тільцем, натомість він збільшувався і сидів, споглядаючи, а також читаючи мій рукопис, на віки віків амінь, — сидів.

Чи відоме вам відчуття, коли ви малієте в комусь? Ох, маліти в тітці — це щось навдивовижу непристойне, однак маліти у великому пласкому бельфері — вершина непристойної мізерності. І я зауважив, що бельфер, як корова, пасеться в моїй зелені. Предивне відчуття — коли бельфер скубе твою зелень на луці, а разом із тим у помешканні, сидячи на стільці та читаючи, — одначе ж скубе й пасеться. Зі мною діялося щось страшне, і щось дурне — поза мною, щось безглуздо ірреальне.

— Дух! — вигукнув я. — Я! Дух! Не авторок! Дух! Живий-живісінький! Я!

Але він сидів, і, сидячи, сидів, і сидів так сидьма, так засидівся у своєму сидінні, такий був абсолютний у цьому сидінні, що сидіння, цілковито безглузде, було, однак, водночас і нездоланне. Знявши з носа пенсне, він протер скельця хусточкою, відтак почепив пенсне на ніс, а ніс був чимось, із чим несила було боротися. Це був ніс носовитий, видатний і банальний, бельферуватий, доволі довгий, складений із двох паралельних рурочок. І прорік:

— Який ще там дух?

Я крикнув:

— Мій!

Тоді він запитав:

— Свійський? Вітчизняний?

— Не свійський, а свій!

— Свій? — запитав він доброзичливо. — Ми говоримо про свій дух? А чи знаємо ми принаймні дух короля Владислава? — і сидів.

Який король Владислав? Я був немов потяг, несподівано переведений на бічну колію короля Владислава. Я пригальмував і відтулив рота, утямивши, що не знаю духу короля Владислава.

— А чи знаємо ми дух історії? А дух грецької цивілізації? А дух галльської, дух міри і доброго смаку? А дух нікому, крім мене, не відомого автора ідилій XVI століття, котрий перший ужив слово «пупець»? А дух мови? А як правильно: «він попереджує» чи «попереджає»?

Питання спантеличило мене. Сто тисяч духів несподівано притлумили мій дух: я пробуркотів, що не знаю, він же запитав, що я знаю про дух Каспровича і як поет ставився до селян, після чого ще запитав про перше кохання Лелевеля. Я кахикнув і крадькома зиркнув на нігті — нігті були чисті, шпаргалки не було. Тоді я озирнувся — немовби чекав, що хтось мені підкаже. Але позаду нікого не було. Сон — мара, Арарат — гора. Що діється? Господи! Я миттю повернув голову у звичну позицію і поглянув на нього, але погляд був не мій, це був погляд спідлоба — дитинячий і сповнений школярської ненависті. Мене охопило недоречне й анахронічне бажання — пульнути учителеві прямо в ніс паперовою кулькою. Відчуваючи, що мені непереливки, я зробив конвульсивне зусилля, аби запитати Пімка товариським тоном, що чувати в місті, але замість нормального голосу я добув із себе пискливий, охриплий голосок, ніби знову переживав мутацію, і замовкнув; а Пімко запитав, що я знаю про прислівники, наказав провідмінювати mensa, mensae, mensae, продієвідмінювати amo, amas, amat^[5], скривився і сказав:

— Авжеж, треба буде трішки попрацювати, — дістав блокнот і поставив мені погану оцінку, причому сидів, і сидіння його було остаточне, абсолютне.

Що? Що? Я хотів крикнути, що я не учень, що це помилка. Я намагався втекти, але щось іззаду схопило мене, немов кліщами, й пришпилило на місце — мене схопив дитячий, інфантильний жопусик. Із жопусиком я не міг рухатися, бельфер натомість знай сидів і сидінням своїм виражав таке досконале бельферство, що, замість кричати, я підняв два пальці вгору, як це роблять учні в школі, коли хочуть щось сказати. Пімко скривився і промовив:

— Сидіть, Ковальський. Знову в туалет?

І я сидів у нереальному абсурді, наче уві сні,— із кляпом у роті, збельферений, забельферований, сидів на дитячому жопусику — він же сидів, як на Акрополі, і щось записував у блокнот. І врешті прорік:

— Ну, Юзю, ходи, підемо до школи.

— До якої школи?!

— До школи дир. Пюрковського. Першорядний науковий заклад. Ще є вільні місця в шостому класі. Твоя освіта — занедбана, треба передусім заповнити прогалини.

— Але до якої школи?!

— До школи дир. Пюрковського. Не лякайся, ми, вчителі, любимо курчаток, ціп, ціп, ціп, не забороняйте маленьким приходити до мене.

— Але до якої школи?!!

— До школи дир. Пюрковського. Власне, дир. Пюрковський просив мене, щоб я йому заповнив усі вільні місця. Школа мусить функціонувати. Без учнів не було б школи, а без школи не було б учителів. До школи! До школи! Отам уже, у школі, з тебе зроблять учня.

— Але до якої школи?!!!

— Е, прошу тільки без капризів! До школи! До школи! — Він покликав служницю, наказав подати мені пальто, дівчина, не розуміючи, чому чужий пан мене випроводжає, почала голосити, але Пімко ущипнув її — ущипнута служниця не могла більше лементувати, вишкірила зуби, пирснувши сміхом ущипнутої служниці, — він узяв мене за руку і випроводив із дому, а на вулиці стояли будинки і ходили люди!

Поліція! Надто нерозумно! Надто нерозумно, але, може, крикнути! Надто безглуздо! Однак надто безглуздо й опиратися… Я не міг волати перед примітивним бельфером, та ще й бельфером банальним. Цілком так, коли наче хтось до вас банально й примітивно звертається, — ви не можете, так само і я не міг. Ідіотський, інфантильний жопусик паралізував мене, відбираючи будь-яку можливість опору; підтюпцем дрібочучи біля колоса, який крокував широко, я із жопусиком не міг і пальцем кивнути. Прощавай, Духу, прощавай, розпочатий творе, прощавай, власна й справжня формо, здрастуй, здрастуй, формо страшна, інфантильна, зелена й неоперена! Банально збельферений, я дрібочу при боці велетенського бельфера, котрий знай белькоче:

— Ціп, ціп, курко… Зашмарканий носик… Люблю, е, е… Людинко, крихітко, крихітко, е, е, е, ціп, ціп, ціп, ціпуню, Юзю, Юзю, Юзюню, Юзенятко, мале-мале, ціп, ціп, жопусику, жопусику, пусику…

Перед нами елеґантна пані вигулювала на повідку маленького пінчера, собака загарчав, кинувся на Пімка, роздер йому штанину, Пімко скрикнув, неґативно оцінив пса і хазяйку, пришпилив штанину англійською булавкою, і ми пішли далі.

Розділ II УВ’ЯЗНЕННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗМАЛІННЯ

І ось перед нами — ні, не вірю власним очам — досить тривіальний будинок, школа, до якої Пімко тягне мене за ручку, незважаючи на плачі та протести, і в яку він впихає мене через хвіртку. Прибули ми акурат під час великої перерви, на шкільному подвір’ї колом шпацирували посередні істоти, від десяти до двадцяти років, поїдаючи другий сніданок — хліб із маслом або сиром. У паркані, що оточував подвір’я, були шпарини, і через ці шпарини зазирали матусі й тітки, які вічно не можуть натішитися власними чадами. Пімко з насолодою втягнув у породисті дірочки шкільний запах.

— Ціп, ціп, ціп, — загукав він. — Малеча, малеча, малеча…

І водночас якийсь кульгавий інтеліґент, напевно черговий учитель, підійшов до нас, самовіддано плазуючи перед Пімком.

— Професоре, — прорік Пімко, — оце малий Юзьо, якого я волів би внести до списку учнів шостого класу, Юзю, привітайся з паном професором. Я зараз перемовлюся з Пюрковським, а поки що віддаю його вам, нехай звикає до товариства. — Я хотів запротестувати, однак лише шаркнув ногою, повіяв легкий вітерець, гілля на деревах заворушилося, а разом із ним пучок Пімкового волосся. — Сподіваюся, він чемно поводитиметься, — мовив старий педагог, гладячи мене по голівці.

— Ну, а як там молодь? — тихіше запитав Пімко. — Бачу, ходять колом — дуже добре. Ходять, розмовляють між собою, а матусі їхні підглядають — дуже добре. Для хлопця шкільного віку нема нічого кращого від матусі за плотом. Ніхто не видобуде з них свіжішого й дитячішого жопусика, ніж матуся, яка вигідно розташувалася за плотом.

— Попри це, вони все ж недостатньо наївні, — кисло поскаржився вчитель. — Не хочуть бути як молоді картопельки. Нацькували ми на них матусь, але й це не діє як слід. Ніяк не можемо видобути з них юначої свіжості та наївності. Колеґо, ви не повірите, які вони у цьому плані вперті й неохочі. Взагалі нічого не хочуть.

— Вам бракує педагогічної майстерності! — різко насварив Пімко. — Що? Не хочуть? Повинні хотіти! Зараз я покажу, як викликати наївність. Я готовий закластися, що за півгодини буде подвійна доза наївності. План мій такий: я почну оглядати учнів і дам зрозуміти в якомога наївніший спосіб, що вважаю їх наївними та невинними. Це їх, звичайно, роз’ятрить, вони захочуть довести, що не наївні, й аж тоді впадуть у справжню наївність і невинність, таку солодку для нас, педагогів!

— Чи не вважаєте ви, однак, — запитав його вчитель, — що прищеплювати учням наївність — це дещо анахронічний і несучасний педагогічний прийом?

— Власне! — парирував Пімко. — Дайте мені якомога більше цих анахронічних прийомів! Анахронічні — найкращі! Немає нічого кращого від по-справжньому анахронічного педагогічного прийому! Ці милі малюки, виховувані нами в ідеально нереальній атмосфері, над усе сумують за життям та дійсністю, і тому їм ніщо так не болить, як власна невинність. Ха, ха, ха, я навію їм зараз невинність, замкну їх у тому добротливому уявленні, як у пуделку, і побачите, якими вони стануть невинними!

І сховався за стовбур крислатого дуба, дещо на узбіччі, а вихователь узяв мене за ручку і привів до учнів — не встиг я ані пояснити, ані запротестувати. Привівши, він відпустив мене і залишив у самому центрі.

Учні ходором ходили. Одні роздавали товаришам копняки або щиглі, інші, втупившись у книжки, щось безперестанку зубрили, заткнувши пальцями вуха, ще інші передражнювались або ставили підніжки, а їхні погляди — дурнуваті й тумануваті — ковзали по мені, не помічаючи моєї тридцятки. Я підійшов до першого з краю — бо був переконаний, що цинічний фарс ось-ось мусить закінчитись.

— Дозвольте, колеґо, — почав я. — Як ви бачите, я не…

Але той крикнув:

— Погляньте-но! Новус колеґус!

Вони оточили мене, і хтось заверещав:

— Через які злостиві капризи погоди ваша, добродію, милостива особа так пізно з’явилася в школярні?

Інший знову запищав, кретинічно сміючись:

— Невжель амури до якоїсь жони повстримали шановнуса колеґуса? Разві зухвалий колеґус лантух єсть?

Слухаючи цю калічену мову, я замовк, немовби мені хтось вирвав язика, вони ж не припиняли, так, ніби не могли стриматися, — що потворніші були ті вислови, то з більшим задоволенням, із маніяцькою наполегливістю купали в них один одного і все навколо. І говорили — благовірна, молодиця, жона, цирульник, Фебус, любовні запали, карапуз, професорус, лекціус польскус, ідеалус, охота. Рухи в них були бездарні — обличчя нашпиговані та фаршировані, а головною їхньою темою були або ж — у молодшому віці — статеві органи, або ж — у старшому віці — статеві справи, що у поєднанні з архаїзацією й латинськими суфіксами витворювало винятково гидотний коктейль. Здавалося, що їх встромили у щось вузьке, в чому вони не вміщалися, вони були зле влаштовані у просторі й часі, вони раз у раз зиркали на вчителя або матусь за плотом, судомно хапалися за жопенятка, а усвідомлення того, що за ними безупинно стежать, ускладнювало їм навіть споживання сніданку.

Отак я стояв серед цієї веремії, немов збаранілий, неспроможний щось пояснити, і бачив, що фарс узагалі не збирається закінчуватись. Коли школярі помітили за дубом чужого пана, котрий пильно й уважно приглядався до них, їхнє збудження непомірно зросло, прошелестів шепіт, мовляв, до школи прийшов інспектор, стоїть за дубом і підглядає. «Інспектор!» — казали одні, кинувшись по книжки і демонстративно наближаючись до дуба. «Інспектор!» — казали другі, віддаляючись од дуба, однак і ті, й ті не могли відірвати погляду від Пімка, котрий, таємно причаївшись за деревом, писав олівцем на аркушику, вирваному з блокнота. «Записує щось, — шепотіли направо й наліво. — Нотує свої спостереження». Тим часом Пімко так спритно підкинув їм того аркушика, що здалося, ніби його здуло вітром. На аркушику було написано:

На підставі моїх спостережень, здійснених у школі X під час великої перерви, роблю висновок, що молодь чоловічої статі є невинною! Таке моє найглибше переконання. Доказом цього є вигляд учнів, а також їхні невинні розмови, а також їхні невинні та премилі жопенятка.

29. IX. 193… Варшава Т. Пімко

Коли ця записка дійшла до відома учнів, у шкільному мурашнику зароїлося. «Ми невинні? Ми — сучасна молодь? Ми, що вже ходимо до жінок?» Сміхи та смішки росли, стрімкі, хоча й секретні, і звідусіль з’являлися сарказми. Ох, наївний дідусь! Що ж за наївність! Га, що ж за наївність! Незабаром я збагнув, що сміх триває занадто довго… що, замість ущухати, він зростає й утверджується в собі, і, утверджуючись, стає надміру штучним у своєму оскаженінні. Що ж коїлося? Чому сміх не вщухав? Аж потім я зрозумів, який вид отрути впорснув їм диявольський і мак’явеллічний Пімко. Адже насправді було так — ці щенята, ув’язнені в школі й віддалені від життя, були невинні. Так, вони були невинні, попри те, що невинні не були! Були невинні у своєму прагненні не бути невинними. Невинні з жінкою в обіймах! Невинні у штурханині та бійках. Невинні, коли декламували вірші, і невинні, коли грали в більярд. Невинні, коли їли й спали. Невинні, коли поводилися невинно. Повсякчас перебуваючи під загрозою святої наївності, навіть коли проливали кров, катували, ґвалтували або проклинали — робили все, аби не потрапити в невинність!

Тому їхній сміх, замість ущухнути, розлягався дедалі ширше, одні до часу стримувались від гострішої реакції, але інші не могли стриматись — і спочатку поволі, потім щоразу швидше почали вигадувати найбридкіші слова, яких не встидився б і п’яний візник. І гарячково, швидко, крадькома вимовляли брутальні матюки, прізвиська та іншу гидоту, а деякі навіть малювали їх крейдою на плоті у формі геометричних фігур; і в осінньому прозорому повітрі зароїлося від слів стократ прикріших, ніж ті, якими на початку частували мене. Мені здавалося, що я сплю — адже вві сні буває, що ми потрапляємо в ситуацію, дурнішу за все, що тільки б далося вимарити. Я пробував стримати їх.

— Чому ви говорите с…? — запитував я когось із колеґ.— Чому ви говорите це?!

— Мовчи, щеня! —відповів грубіян, давши мені стусана. — Це чудове слово! Скажи його зараз же, — сикнув він і наступив мені на ногу. — Зараз же скажи його! Це наш єдиний захист перед жопусиком! Ти хіба не бачиш, що інспектор стоїть за дубом і робить нам жопусю? Ти, здохляче, песику французький, якщо ти зараз не наговориш найгидкіших свинств, я зроблю тобі коркотяга. Гей, Миздралю, ходи-но, припильнуй, аби цей новачок пристойно поводився. А ти, Гопку, видай-но якогось перченого жарту. Панове, мерщій, бо він зробить нам жопусю!

Віддавши ці накази, хамовитий урвитель, якого інші називали Ментусом, підкрався під дерево і викарбував на ньому три літери так, що їх не було видно Пімку, а також матусям за плотом. Тихенький сміх, сповнений прихованого задоволення, розлігся навколо, матусі за плотом і Пімко за дубом також почали добродушно сміятися, наслухаючи сміх молоді — запанував подвійний сміх. Бо молоді злостиво сміялися, що надурили старших, а старші приязно сміялися з безжурної веселості молодих — і обидві сили змагались у тихому осінньому повітрі, посеред листя, що спадало з дуба, у веремії шкільного життя, а шкільний сторож змітав мітлою сміття у смітник, трава жовкла, і небо було бліде…

Однак Пімко за деревом умить зробився таким наївним, шалапути, співаючи з утіхи, — такі наївні, підлизи з носами в книжках — такі наївні, і взагалі ситуація настільки гидотно наївна, що я почав тонути разом із усіма невисловленими протестами. І я не бачив, кого рятувати — себе, колеґ чи Пімка? Я тихцем підійшов до дерева і прошепотів:

— Пане професоре.

— Що? — запитав Пімко, так само пошепки.

— Пане професоре, вийдіть звідти. По другий бік дуба вони написали бридке слово. І сміються з того. Вийдіть звідти, професоре.

І коли я вишіптував у повітря ці дурнуваті речення, мені здалося, що я — містичний заклинатель глупоти, і я схопився за голову, уявивши себе таким — долоня біля вуст, неподалік од дуба, шепочу щось Пімку, який стоїть за дубом на шкільному подвір’ї…

— Що? — запитав професор, скулений за деревом. — Що таке написали?

Вдалині пролунав автомобільний сиґнал.

— Погане слово! Погане слово написали! Вийдіть-но, професоре!

— Де написали?

— На дубі. З другого боку! Вийдіть-но, професоре! Покінчіть уже з цим, професоре! Не дайте собі набрати в халяви, професоре! Ви хотіли їх переконати, що вони невинні й наївні, а вони вам три літери написали… Припиніть-но, професоре, дражнитися. Досить. Я вже більше не можу говорити на вітер. Я здурію. Професоре, виходьте-но, професоре! Досить! Доста!

Бабине літо ліниво снувалося, поки я так шепотів, а листя падало…

— Що-що? — заволав Пімко. — Я мушу засумніватись у чистоті нашої молоді? Аніколи! Я — застара життєва і педагогічна бестія!

Він вийшов із-за дерева. Школярі, помітивши його виразну постать, дико заревли.

— Люба молодь! — вимовив він, коли учні трохи вгамувалися. — Не думайте, ніби я не знаю, що ви між собою непристойно й незугарно висловлюєтесь. Я прекрасно знаю про це. Але не турбуйтеся, жодні, навіть найгірші, вибрики нездатні зламати в мені того глибокого переконання, що ви за сутністю скромні та невинні. Ваш старий приятель завжди вас матиме за чистих, скромних і невинних, він завше віритиме у вашу скромність, чистоту й невинність. А щодо негарних висловів, я знаю, що ви повторюєте їх, не розуміючи, так, для форсу, напевно хтось навчився їх од служниці. Ну, ну, у цьому нічого поганого немає, навпаки — це невинніше, ніж вам здається.

Він чхнув і, витерши із задоволенням носа, почимчикував до канцелярії погомоніти з дир. Пюрковським у моїй справі. А матусі й тітки за плотом умлівали від захоплення і, обнімаючись, повторювали: «Який досвідчений педагог! Жопки, жопки, жопенятка мають наші малюки!» Однак серед учнів його промова викликала спантеличення. Онімілі, вони стежили за Пімком, який віддалявся, і аж коли він зник, посипався град лихослів’я.

— Чули? — гарконув Ментус. — Ми невинні! Невинні, чорт забирай, холера, зараза! Він думає, що ми невинні — він має нас за невинних! Він увесь час має нас за невинних! За невинних! — і ніяк не міг визволитися від того вислову, який його сплутував, обмежував, убивав, якось унаївнював, уневиннював. А тоді здоровецький, високий хлоп’яга, знаний між колеґами як Сифон, немовби й собі вдарився в наївність, яка біснувалася в повітрі, оскільки він сказав це ніби собі, але так, що всі почули — в ясному, прозорому повітрі, де голос лунав, наче коров’ячі дзвоники в горах:

— Невинність? Чому? Саме невинність є чеснотою… Треба бути невинним… Чому?

Як тільки він промовив це, Ментус упіймав його на тому.

— Що? Ти визнаєш невинність?

І відступив на крок — так по-дурному це прозвучало. Однак Сифон, роздратований, упіймав його на цьому.

— Визнаю! Цікаво, чого б я не мав цього визнавати? Я в цьому не така вже й дитина.

Ментус, не менше роздратований, захлинувся кпинами в лункому повітрі.

— Ви чули? Сифон — невинний! Ха, ха, ха, невинний Сифон!

Посипалися вигуки:

— Сифонус невиннус! Невжель зухвалий Сифон не пробував жіночки?

Посипалися вульґарні кпини на кшталт Рея та Кохановського, і знову світ на мить став закаляним. Однак Сифона ці формули зачепили за живе, і він заповзявся.

— Так, я невинний, — скажу більше, я недосвідчений і не розумію, чому я мушу соромитися цього. Колеґи, жоден із вас насправді серйозно не може стверджувати, що бруд кращий од чистоти.

І відступив на крок — так якось фатально це прозвучало. Запала мовчанка. Нарешті розлігся шепіт.

— Сифоне, ти не жартуєш? Ти насправді недосвідчений? Це неправда, Сифоне!

І відступали на крок. Але Ментус сплюнув.

— Це правда, панове! Ви тільки погляньте-но на нього! Одразу видно! Тьху! Тьху!

Миздраль крикнув:

— Сифоне, це неможливо, ти нас ганьбиш, зрозумій це!

— Гарно говорить! — притакнуло кілька.

— Підлиза! — крикнули інші.

— Колеґи! — заволав він, уже завзятий, захоплений, запалений власною невинністю. — Серця вгору! Пропоную, щоби ми тут одразу ж заприсяглися, що ніколи не зрадимо ні хлоп’яти, ні орляти! Не віддамо землі, звідки наш рід! Рід наш походить од хлоп’яти та дівчати! Хто молодий, хто шляхетний, за мною! Гасло — юначий запал! Відгук — юнача віра!

На цей заклик кільканадцять послідовників Сифона, захоплених юначим запалом, підняли руки і раптом заприсяглися із серйозними, осяяними обличчями, Ментус кинувся на Сифона, Сифон наїжачився — але, на щастя, їх розборонили ще до того, як дійшло до бійки.

— Панове, — шарпнувся Ментус, — чому ви не дасте копняка цьому орляті, хлоп’яті? Невже у вас узагалі немає крові? Невже немає амбіцій? Чому ви не дасте копняка, копняка? Лише копняк може вас урятувати! Будьте ж хлопцями! Покажіть йому, що ми хлопці з дівками, а не якісь там хлоп’ята з дівчатами!

Він шаленів: крапельки поту на чолі і щоки, повиті блідістю. У мене була крихта надії, що після того, як Пімко піде, я зможу якось опритомніти та пояснити — га, як же я мав очуняти, коли за два кроки від мене у свіжому й ожилому повітрі щоразу посилювалися наївність і невинність. Жопка перетворилася на хлоп’я та хлопця. Світ немовби зламався й знову відновився на засаді хлоп’яти, хлопця. Я відступив на крок.

Сифон, роз’ятрений, заволав у блідо-блакитнуватому просторі, на твердій землі подвір’я, вкритій жилками тіней і плямами світла:

— Перепрошую, Ментальський баламутить! Я пропоную не звертати на нього уваги, робімо вигляд, ніби його не було, геть од нього, це зрадник, зрадник власної молодості, він не визнає жодних ідеалів!

— Які ідеали, віслюче? Які ідеали? Твої ідеали не можуть бути іншими, ніж ти сам, хоч би якими вони були гарними, — шарпався Ментус у пастці власних слів. — Ви не чуєте, не бачите, що його ідеали мають бути рожеві, жирні й довгоносі? Бидлота! Соромно скоро буде вийти на вулицю! Бо ви не розумієте, що справжні хлопчаки, сини двірників та селюків, різноманітні підмайстри й учні, парубки нашого віку, реготатимуть із нас! Вони ні за що нас мають! Захищайте хлопчака від хлоп’яти! — благав він навсібіч. — Хлопчака бороніть!

Хвилювання наростало. Розпашілі школярі накидались один на одного, Сифон стояв незворушно, склавши руки на грудях, а Ментус стискав кулаки. За плотом матусі й тітки також виявляли велике піднесення, не розуміючи гаразд, про що йдеться. Однак більшість учнів не визначилась, вони, запихаючись бутербродами, знай повторювали:

— Разві зухвалий Ментус єсть розпусником? Сифонус ідеалістус? Зубрімо, зубрімо, бо цвайку дістанемо!

Інші ж, не бажаючи в це втручатися, провадили тактовні розмови про спорт і вдавали велике зацікавлення якимось футбольним матчем. Але щоразу хтось, бувши не в змозі опиратися жагучій і палкій тематиці суперечки, прислухався, думав, запалювався і приєднувався до гурту Сифона або ж Ментуса. Вчитель на лавці задрімав під сонцем і крізь сон здаля ласував юначою наївністю. «Гей, жопуня, жопенятко», — муркотів він. Лише одного учня не захопило загальне ідейне піднесення. Він стояв збоку і спокійнісінько грівся на сонці в сітчастій сорочечці та м’яких фланелевих штанях, із золотим ланцюжком на вигині лівої долоні.

— Копирдо! — кричали до нього обидві партії, — Копирдо, ходи до нас! — Він сподівався викликати загальну заздрість, ворожі табори хотіли його схилити на свій бік, однак він не слухав ні сих, ні тих. Він виставив одну ногу і погойдував нею.

— Ми нехтуємо думками двірників, підмайстрів та всіляких вуличних хлопчисьок! — крикнув Пизо, друг Сифона. — Вони не є інтеліґентними.

— А інститутки? — озвався з тривогою Миздраль. — Невже ви й думками інституток нехтуєте? Подумайте, що подумають інститутки?

Знялися крики:

— Інститутки люблять чистих!

— Ні-ні, вони хочуть брудних!

— Інститутки?! — погордливо відрубав Сифон. — Нас обходять лише опінії шляхетних дівчат, а вони — з нами!

Ментус підійшов до нього і сказав зривистим голосом:

— Сифоне! Ти не зробиш нам цього! Поступися — і я поступлюся! Хочеш, разом поступимося? Я готовий… просити в тебе вибачення, готовий зробити все… аби тільки ти забрав назад ці слова про тих хлоп’ят… і відкрив очі. Відмовся від хлоп’ят. А я відмовлюсь од хлопчаків. Це не лише твоя особиста справа.

Пиляшкевич перед тим, як сказати, зміряв його ясним і лагідним, але сповненим внутрішньої сили поглядом. А з таким поглядом він не міг відповісти інакше, а тільки сильно. І відповів, відступаючи на крок:

— За ідеали я готовий накласти життям!

Але Ментус вже накинувся на нього з кулаками.

— Гайда! Гайда! На нього, хлопчаки! Бийте хлоп’я! Бий, убий, бийте, вбивайте хлоп’я!

— До мене, хлоп’ята, до мене! — крикнув Пиляшкевич. — Захищайте мене, я недосвідчений, я — ваше хлоп’я, бороніть мене! — кричав він проникливо. І після цього заклику багато хто відчув у собі хлоп’я супроти хлопчака. Оточивши Сифона тісним колом, вони опиралися поплічникам Ментуса. Посипались удари, а Сифон скочив на камінь і крикнув, посилюючи опір, однак ментусівці почали брати гору, захист Сифона відступав і ламався. Вже здавалося, що хлоп’я пропало. Раптом Сифон, перед лицем близької поразки, утнув з останніх сил на мотив «Маршу Соколів»:

Відразу ж підхоплена, пісня росла й посилювалась, ширилась і неслася хвилями. Вони співали, нерухомо стоячи, за прикладом Сифона, перед самим носом нападників уп’явшись очима в якусь далеку зірку. Побачивши це, нападники стиснені кулаки опустили. Вони не знали, з якого боку до них підійти, як тут і чим їх зачепити, — ті собі співали дедалі потужніше, дедалі палкіше й пристрасніше. Один за другим ментусівці щось стиха шепотіли, крутилися, виконували кілька незграбних рухів і відходили вбік, нарешті і сам Ментус був змушений непевно кашлянути та відійти.

…Буває, що хворобливий сон переносить нас у країну, де все обтяжує, викривлює й душить, оскільки існує з часів молодості — є молодим, і тому занадто старим для нас, відбринілим та анахронічним, і жодна мука не зрівняється з мукою такого сну, такої країни. Немає нічого страшнішого, ніж повертатися до справ, із яких ти виріс, до цих давніх, юнацьких, незрілих, уже давно запханих у куток і залагоджених… Як, наприклад, проблема невинності. О, тричі мудрі ті, що живуть лише сьогоднішньою проблематикою, проблематикою дорослою, в розквіті літ, а старим тіткам залишають уже неактуальні проблеми. Оскільки вибір тематики та проблематики безкінечно важливий для особистостей і цілих народів, ми незрідка бачимо, що людина розумна й доросла у дорослих темах умить перетворюється на гірко незрілу, коли їй підсувають тему вельми молоду або занадто стару — невідповідну духові часу, ритмові історії. Воістину, чи можна легше зробити світ наївним та дитинячим, окрім як навіяти йому подібні проблеми, і слід визнати, що Пімко з величезною майстерністю, яка характеризує лише найвідоміших і найдосвідченіших бельферів, одразу вплутав мене й моїх колеґ, мабуть, у найбільш інфантилізаторську діалектику та проблематику. Я немовби перебував у глибинах сну, у якому невпинно малів і втрачав свою сутність.

Зграя голубів пролетіла в осіннім сонячнім повітрі, зависла над дахом, присіла на дуба, знову спурхнула й полетіла далі. Несила витерпіти тріумфальної пісні Сифона, Ментус почвалав у протилежний кут подвір’я з Миздралем і Гопеком. Невдовзі він оговтався настільки, що міг говорити. Він втупився очима в землю і раптом вибухнув:

— Ну — і що тепер?

— Що тепер? — відповів Миздраль. — Не залишається нам нічого іншого, крім як ще крутіше, ще брудніше висловлюватись! Три літери — три літери — це наш єдиний захист. Це захист нашого хлопчака!

— Знову? — запитав Ментус. — Знову? Аж доки не набридне? Знай собі повторювати? Безперестанку маємо співати цих пісень, тому що той наспівує іншої пісні?

І зламався. Простягнув долоню, відступив на кілька кроків і роззирнувся довкола. Небо на високостях звисало легке, поблідле, холодне й насмішкувате, дерево — високий дуб серед подвір’я — повернулося задом, а старий сторож неподалік од брами посміхнувся У вуса і відійшов.

— Парубок, — зашепотів Ментус. — Парубок… Подумайте-но — якби якийсь парубок почув ці наші інтеліґентські цяцянки… — І раптом, вражений собою, нумо тікати, у прозорім повітрі він хотів дати драпака. — Доста, досить, не хочу ані хлоп’яти, ані хлопчака, досить цього…

Приятелі схопили його.

— Менто, що з тобою? — мовили вони, мовби розмаяні в повітрі.— Ти ж ватажок! Без тебе ми не дамо собі ради!

Ментус, упійманий і притримуваний за руки, похилив голову і гірко промовив:

— Нічого не поробиш…

Уражені, Миздраль і Гопек мовчали. Схвильований Миздраль узяв шматок дроту, мимохіть всунув у парканову дірку і проштрикнув око одній матусі. Але одразу ж викинув дріт. Матуся за парканом зойкнула. Нарешті Гопек несміливо запитав:

— І що ж буде, Менто?

Ментус опам’ятався від тимчасового розпачу.

— Немає ради! — промовив він. — Мусимо воювати! Боротися до останнього!

— Браво! — загукали. — Такий ти нам любий! Зараз ти знову наш, наш давній Ментус!

Але ватажок безнадійно махнув рукою.

— О, ці ваші вигуки! Вони не кращі від Сифонової пісні! Нічого не поробиш: як треба, то треба. Воювати? Але воювати не можна. Бо навіть припустивши, що ми дамо в зуби, хіба щось зміниться? Йому тільки цього й треба — ми зробимо з нього мученика, аж тоді побачите, яку він відвалить нам непереможну й гноблену невинність. І, зрештою, якби ми й кинулись на них, ви ж бачили — вони розіграють нам таке геройство, що вклякне й найвідважніший. Ні, це нічого не дасть! І взагалі все — матюки, грішки, бруд — намарно й дурно! Кажу я вам: це — вода на його млин, це лише молочко для його хлоп’яти. Напевно, він тільки цього й чекає! Ні-ні, але, на щастя, — голос Ментуса прибрав тону дивної озлобленості,— на щастя, існує інший спосіб… більш дійовий… ми відіб’ємо в нього раз і назавжди бажання співати.

— Як? — запитали вони з блиском надії в очах.

— Панове, — промовив він сухо й діловито, — якщо Сифон сам не хоче, ми повинні силою відкрити йому очі. Треба буде його викрасти і зв’язати. На щастя, можна ще допастися до нього через вуха. Зв’яжемо його і так провчимо, що рідна мама не впізнає! Раз і назавжди зіпсуємо цяцьку! Але тихенько! Приготуйте мотузку!

Я слухав цю змову із затамованим подихом і пульсуючим серцем, коли Пімко з’явився на порозі школи й кивнув, щоб я пішов із ним до директора Пюрковського. Голуби прилетіли знову. Тріпочучи крилами, вони присіли на плоті, за яким стояли матусі. Йдучи довгим шкільним коридором, я гарячково міркував, як би все пояснити й запротестувати, однак не міг, бо Пімко плював у кожну плювачку і мені наказував робити те саме — отож я не міг… і так, плюючи, дійшли ми до кабінету дир. Пюрковського. Пюрковський — якийсь гігантський велетень — прийняв нас, сидячи абсолютно й потужно, але ласкаво, без зволікань, по-батьківському вщипнув мене за щоку, створив сердечний настрій, рукою взяв попід бороду, я вклонився замість протестувати, а директор наді мною мовив басом до Пімка:

— Жопка, жопка, жопка! Дякую, що не забуваєте, дорогий професоре! Спасибі, колеґо, за нового учня! Коли б усі вміли так маліти, ми були б удвічі більшими, ніж є! Жопка, жопка, жопка. Чи вірите ви, пане, що дорослі, штучно нами інфантилізовані та змалені, є ще кращим елементом, ніж діти у природному стані? Жопка, жопка, без учнів не було би школи, а без школи не було би життя! Прошу пам’ятати й надалі, що мій заклад, без сумніву, заслуговує на підтримку, наші методи формування жопуні не мають собі рівних, а вчительський колектив у цьому плані дібраний якнайстаранніше. Чи хочете побачити наше педагогічне тіло?

— З величезною приємністю, — відповів Пімко, — адже відомо, що ніщо так не впливає на дух, як тіло. — Директор прочинив двері до канцелярії, і обидва добродії таємно зазирнули туди, і я з ними. Я був не на жарт вражений! У великій кімнаті за столом сиділи вчителі і попивали чай, заїдаючи булкою. Ніколи не доводилося мені бачити разом аж стількох і таких безнадійних стариганів. Більшість голосно сьорбала, один цямкав, другий жвакав, третій жлуктив, четвертий хлептав, п’ятий був сумний і лисий, а вчительці французької сльозилися очі, і вона витирала їх ріжком хусточки.

— Так, пане професоре, — промовив директор із гордістю, — колектив старанно дібраний та винятково неприємний і дратівливий, немає тут жодного приємного тіла, самі лише педагогічні тіла, як ви бачите, — якщо ж необхідність часом змушує мене запросити якогось молодшого вчителя, я завжди дбаю про те, аби він був обдарований бодай однією огидною властивістю. Так, наприклад, учитель історії, на жаль, у розквіті літ і на вигляд здається нічогеньким, але тільки зауважте, пане, який він зизоокий.

— Так, але вчителька французької видається симпатичною, — довірливо проказав Пімко.

— Вона затинака і плаксюта.

— А, це вже щось інше! Справді, я спочатку не помітив. Але, може, вона випадково цікава?

— Та звідки, я сам не можу з нею поговорити і хвилини, аби двічі не позіхнути.

— А, це вже інша справа! Але чи досить вони тактовні, досить досвідчені та свідомі важливості вчительської місії?

— Це найрозумніші голови в столиці,— відповів директор, — жоден із них не має бодай однієї власної думки; якби ж і народилась у комусь із них власна думка, я миттю вижену або думку, або її власника. Це зовсім нешкідливі недолуги, вони викладають тільки те, що у програмах, ні-ні, не здатні вони на власні думки.

— Жопка, жопка, — промовив Пімко, — я бачу, що віддаю мого Юзя в гарні руки. Бо немає нічого гіршого від особисто симпатичних учителів, особливо коли вони випадково мають особисті погляди. Лише по-справжньому неприємний педагог зможе прищепити учням цю славну незрілість, цю симпатичну недорікуватість і незграбність, це невміння жити, які повинні характеризувати молодь, аби вона була об’єктом для нас, сумлінних педагогів за покликанням. Лише за допомогою відповідно дібраного персоналу ми зможемо затягнути в інфантилізм увесь світ.

— Тссс, тссс, тссс, — відповів директор Пюрковський, смикаючи його за рукав, — звичайно, жопко, але тихіше, не треба про це надто голосно. — У цю мить одне тіло повернулося до другого тіла і спитало:

— Ге-ге, гм, ну, що там? Що там, колеґо?

— Що там? — відповіло друге тіло. — Подешевшало.

— Подешевшало? — перепитало перше тіло. — Подорожчало, чого доброго?

— Подорожчало? — запитало друге тіло. — Трішки, грішним ділом, подешевшало.

— Булки не хочуть дешевшати, — буркнуло перше тіло й заховало рештки недоїденої булки до кишені.

— Я їх тримаю на дієті,— прошепотів Пюрковський-директор, — оскільки лише тоді вони досить анемічні. Лише на поживному ґрунті анемії вповні розквітає короста age ingrat, невдячного віку.

Раптом учителька каліграфії, помітивши у дверях директора в товаристві чужого, вельми поважного на вигляд пана, захлинулася чаєм і пронизливо пропищала:

— Інспектор!

На цей сиґнал усі тіла пробрав дрож, усі підхопилися і збилися в купу, як зграя куріпок, директор, не бажаючи більше полохати, спокійно зачинив двері, а Пімко відразу поцілував мене у чоло і врочисто промовив:

— Ну, Юзю, йди-но вже до класу, зараз розпочнеться урок, а я тим часом підшукаю для тебе якийсь пансіон, а після уроків проведу тебе додому. — Я хотів було заперечити, однак нещадний бельфер так раптово збельферив мене своїм абсолютним бельфером, що я не зміг, і, вклонившись, пішов до класу, сповнений невисловлених протестів і шуму, в якому тонули протести. Клас теж шумів. У загальному розґардіяші учні займали місця на лавках і валували, наче за мить мали замовкнути назавжди.

Аж раптом на кафедрі з’явився вчитель. Це було те саме тіло, виблякле й печальне, котре в канцелярії висловило вагому думку, що все подешевшало. Вмостившись на стільці, вчитель відкрив класний журнал, здмухнув порошинку з камізельки, закотив рукави, щоб не витерлись на ліктях, стиснув губи, щось стримав у собі і заклав ногу на ногу. Потім зітхнув і спробував говорити. Галас вибухнув із подвійною силою. Кричали всі, за винятком хіба одного Сифона, котрий чемно розкладав зошити та книжки. Вчитель поглянув на клас, поправив манжету, стиснув уста, розтулив їх і знову стулив. Учні верещали. Вчитель зморщивсь і скривився, оглянув манжети, побарабанив пальцями, подумав про щось далеке — витягнув годинника, поклав його на стіл, зітхнув, знову щось приглушив у собі чи проковтнув, а може, позіхнув, довший час концентрував енергію, нарешті тріснув журналом по кафедрі і крикнув:

— Годі! Прошу тиші! Починаємо урок!

Тоді увесь клас (окрім Сифона й кількох його прибічників), усі як один, оголосив про невідкладну потребу відправитися в туалет.

Учитель, зазвичай званий Поганкою через вельми хворобливу з виду, землисту шкіру, кисло всміхнувся.

— Досить! — автоматично крикнув він. — Відпустити вас! Хотіла б душа до раю! А чому ж це мене ніхто не відпустить? Чому я маю сидіти? Сядьте, нікого не відпущу, Ментальського та Бобковського записую в журнал, а якщо ще хтось захоче висловитись, я викличу його відповідати! — Тоді десь із семеро учнів подали довідки, що через такі й такі болячки не могли приготуватися до уроку. Крім того, четверо задекларували міґрень, одного спіткав сип, а ще одного доймали судоми і конвульсії. — Так, — заздрісно сказав Поганка, — а чому ж мені ніхто не дасть довідки, що з незалежних од мене причин я не приготував урок? Чому я не можу мати конвульсій? Чому, питаю, не можу мати конвульсій, а лише мушу сидіти тут день у день, окрім неділь? Геть, довідки фальшиві, хвороби фіктивні, сидіти, знаю я вас! — Але троє учнів, найбільш фамільярних та красномовних, наблизилися до кафедри й заходилися розповідати сміховинну історію про жидів та пташок. Поганка заткнув вуха. — Ні-ні,— кричав він, — не можу, змилуйтеся, не знаджуйте, бо ж урок, що буде, коли нас пан директор упіймає?!

Він одразу ж затремтів, злякано озирнувся на двері, і блідий страх пойняв його щоки.

— А коли б нас пан інспектор упіймав? Панове, попереджаю, що інспектор у школі! Власне!.. Попереджаю вас… Не час дуріти! — застогнав він перестрашено. — Треба мерщій організуватися перед вищою владою. Ну… гм… хто там найліпше опанував предмет? Тільки без побрехеньок, не час жартувати! Поговорімо цілком щиро. Що?! Ніхто нічого не знає? Ви занапастите мене! Ну, може, все-таки хтось, ну, друзі, сміливіше, сміливіше… А, Пиляшкевич, говоріть! Спасибі, Пиляшкевичу, я завжди високо цінував Пиляшкевича. Ну, і що Пиляшкевич найліпше опанував? «Конрада Валенрода»? Чи «Дзяди»? А може, загальні риси романтизму? Відповідайте-но, Пиляшкевичу.

Однак Сифон, уже добре утверджений у своєму хлоп’ятстві, встав і відповів:

— Перепрошую, пане професоре. Якби ви мене викликали відповідати при панові інспекторі, я б виявив якнайкращі знання, але зараз не можу виказати, що я опанував, оскільки, виказуючи, я б виказав самого себе.

— Сифоне, ти згубиш нас, — озвалися з жахом інші.— Сифоне, щиро відповідай!

— Ну-ну, Пиляшкевичу, — мовив примирливо Поганка. — Чому ж це ви не хочете відповідати, ми ж бо розмовляємо приватно. Пиляшкевичу, відповідайте. Чи не маєте наміру згубити мене й себе? Якщо не хочете говорити відкрито, то бодай натякніть.

— Перепрошую, пане професоре, — відповів Сифон, — але я не можу піти на жодні компроміси, оскільки я безкомпромісний і не можу відступитися від себе чи зрадити себе.

І сів.

— Ціп-ціп, — промуркотів учитель, — ці почуття роблять вам честь. Але, Пиляшкевичу, не беріть цього до серця, я тільки так, приватно пожартував. Звичайно, звичайно, не можна кривити душею, що в нас на сьогодні? — промовив він суворо і глянув у програму. — Ага! Розтлумачити й пояснити учням, чому Словацький викликає в нас любов і захоплення. А після цього, панове, я прочитаю вам свою лекцію, а потім ви, своєю чергою, прочитаєте свою. Тихо! — крикнув він, і всі вклякли на лавках, підперши руками голови, а Поганка, тихенько розгорнувши підручник, стиснув губи, позіхнув, притлумив щось у собі й розпочав виклад.

— Гм… гм… Власне, чому Словацький викликає в нас захоплення й любов? Чому ми плачемо з поетом, читаючи цю дивовижну, арфову поему «У Швейцарії»? Чому, слухаючи героїчні, мідноголосі строфи «Короля Духа», відчуваємо, як у нас наростає порив? І чому ми не можемо відірватися від чудес і чарів «Баладини», а коли знову залунають скарги «Ліллі Венеди», наші серця роздираються на клапті? І ми готові летіти, мчати, мерщій рятувати нещасного короля? Гм… чому? Тому, панове, що Словацький був великим поетом! Валкевичу! Чому? Повторіть, Валкевичу, — чому? Чому — захоплення, любов, плач, порив, серце й летіти, мчати? Чому, Валкевичу?

Мені здалося, що я знову слухаю Пімка, але Пімка зі скромнішою платнею і без таких широких обріїв.

— Тому що був великим поетом! — сказав Валкевич, учні щось вирізали складаним ножиком на лавках або робили маленькі кульки з паперу, якомога менші, й кидали їх у каламар. Це був своєрідний ставок і риби у ставку, потім вони ловили їх на вудку з волосся, але їм не вдавалося — папір не хотів ловитися. Отож вони волосинами лоскотали ніс або підписувались у зошитах, раз у раз, то із закарлючкою, то без, а один каліграфічно вимальовував по всій сторінці: чо-му, чо-му, чо-му, Сло-ваць-кий, Сло-ваць-кий, Сло-ваць-кий, ваць-кий, ваць-кий, Ва-цек, Ва-цек-Сло-ваць-кий-і-му-ха-бло-ха. Їхні обличчя змізерніли. Куди ж поділося недавнє піднесення, суперечки й дискусії — лише кілька щасливчиків забули про Боже світло над Воллесом. Навіть Сифон був змушений напружити всю силу характеру, щоб не зрадити своїх принципів самовдосконалення й самоформування, однак він так усе влаштував, що власне прикрість була для нього джерелом насолоди, немов показник сили характеру. Інші ж мостили узгірки й долинки на долоні і завзято дмухали на них із трубочок — ех-ех, долинки, узгірочки, долинки, узгірочки. Учитель притлумив зітхання, поглянув на годинника й промовив:

— Великим поетом! Затямте собі, бо це важливо! Чому ми любимо? Бо був великим поетом. Великим поетом був! Нероби, неуки, спокійно, кажу вам, міцно вбийте це собі в голови — і ще раз повторю: великий поет, Юліуш Словацький, великий поет, ми любимо Юліуша Словацького й захоплюємося його поезією, бо він був великим поетом. Прошу записати собі тему домашнього завдання: «Чому в поезії великого поета Юліуша Словацького живе безсмертна краса, яка викликає захват?»

У цьому місці лекції один з учнів нервово засовався й заскавулів:

— Але якщо я взагалі не захоплююся! Взагалі не захоплююся! Не зачіпає мене! Не можу прочитати більше двох строф, і то мене не зачіпає. Рятуй, Господи, чому це мене захоплює, коли мене не захоплює? — Він витріщив очі і всівся, занурившись у якусь бездонну прірву. Учитель аж вдавився цим наївним зізнанням.

— На Бога, тихіше! — засичав він. — Ставлю Ґалкевичеві одиницю. Ґалкевич хоче згубити мене! Хіба Ґалкевич не усвідомлює, що він сказав?

Краплистий піт зросив учителеві чоло, він дістав із гаманця світлини дружини й дитини і намагався зворушити ними Ґалкевича, однак той знай вів своєї: «Не можу, не можу». І це пронизливе «не можу» розтікалося, росло, заражало, з кутків уже долинали шепоти: «Ми теж не можемо», — все відчутніше загрожувала всезагальна неспроможність. Учитель зайшов у глухий кут. Щосекунди міг статися вибух — чого? — неспроможності, щомиті дикий рик нехоті міг вихопитися і долинути до директора й інспектора, щохвилі увесь будинок міг завалитися, поховавши під руїнами дитину, а Ґалкевич саме не міг, Ґалкевич усе не міг і не міг.

Нещасний Поганка відчув, що і йому вже загрожує неспроможність.

— Пиляшкевичу! — крикнув він. — Пиляшкевичу, мерщій доведіть мені, Ґалкевичу і всім іншим красоти якогось із найвлучніших фраґментів! Швидше, бо periculum in mora^[6]! Зважайте на це! Якщо хтось писне, задам класну вправу! Ми повинні могти, мусимо могти, бо з дитям станеться непоправне!

Пиляшкевич підвівся і почав декламувати фраґмент із поеми.

І декламував. Сифон анітрохи не піддався всезагальній і такій несподіваній неспроможності, а навпаки — він міг завжди, оскільки, власне, з неспроможності черпав свою спроможність. Отже, він декламував і декламуй вав зі зворушенням, із виразною інтонацією та натхненням. До того ж, він декламував гарно, і краса декламації, посилена красою поеми й величчю пророка, а також маєстатом мистецтва, невловимо перетворювалась на монумент усіх можливих красот і величі. До того ж, декламував він таємничо й побожно; декламував наполегливо, з натхненням; і виспівував спів пророка властиво так, як пророчий спів і повинен бути виспіваний. О, що за краса! Яка ж велич, який геній і яка поезія! Муха, стіна, чорнило, нігті, стеля, дошка, вікна, о, вже небезпеку неспроможності було попереджено, дитину було врятовано, а з нею і дружину, вже кожен погоджувався, кожен міг і тільки просив усе це припинити. Водночас я помітив, що сусід мастить мені чорнилом руку — він уже намастив свої, і зараз допався до моїх, бо важко було зняти черевики, але чужі руки були жахливі тим, що, власне, були такими ж, як свої, але що ж із того? Нічого. А що ж із ногами? Махати? І що ж із того? Через п’ятнадцять хвилин сам Ґалкевич застогнав, що досить, що вже визнає, що вловив, що здається, погоджується, перепрошує і може.

— А, бачите, Ґалкевичу?! Немає нічого ліпшого від школи, якщо йдеться про обожнювання великих геніїв!

А в слухачів виповзали назовні дивні речі. Зникли відмінності, всі, чи то з-під прапора Сифона, чи Ментуса, однаково звивалися під тягарем пророка, поета, Поганки і дитини, а також отупіння. Голі стіни й голі чорні шкільні лавки з каламарями не приносили ані крихти розмаїтості, у вікні було видно частину муру з випнутою цеглиною і видлубаним на ній написом: «Полетів». Тому не залишалось нічого іншого, крім педагогічного тіла або ж власного. Отож учні, що не завдавали собі клопоту рахувати Поганчине волосся на черепушці та досліджувати заплутані шнурки в його черевиках, силкувалися полічити власне волосся, а також вивихнути шию. Миздраль вертівся, Гопек машинально плямкав, Ментус ментулився, немовби у болісній прострації, дехто тонув у мріях, інші занурились у фатальну звичку перешіптуватись, інші обривали ґудзики, псували одяг, і всюди квітнули джунґлі й пустелі несамовитих рефлексій, дивацьких вчинків. Один-однісінький збочений Сифон розкошував дедалі вільніше, що більше охоплювала всезагальна скрута, бо він мав спеціальний внутрішній механізм, за допомогою якого умів збагачуватися навіть убозтвом. А вчитель, пам’ятаючи про дружину і дитину, не вгавав:

— Тов’янський, Тов’янський, Тов’янський, месіанізм, Христос народів, священний вогонь, офіра, сорок і чотири, натхнення, страждання, спокутування, герой і символ. — Слова входили у вуха і терзали розум, а обличчя викривлювалися щоразу жахніше, поривали з поняттям обличчя; пожмакані, втомлені й висотані, ладні були перейняти на себе кожне обличчя — з цих облич можна було зліпити все, що заманеться, — о, що за тренінґ уяви! А дійсність, теж висотана, теж утомлена, пожмакана, обшарпана, помалу непомітно перетворювалася на світ ідеалу — дай-но мені зараз помріяти, дай!

Поганка:

— Він був пророком! Пророкував! Панове, я вас заклинаю, і, отже, ще раз повторімо — захоплюємося, оскільки він був великим поетом, оскільки пророком був! Переможне слово. Прошу повторити, Цімкевичу! — Цімкевич повторив:

— Він був пророком!

Я зрозумів, що мушу втікати. Пімко, Поганка, пророк, школа, колеґи, всі випробування від ранку зненацька завирували в моїй голові й випало — немов жереб у лотереї — втікати. Де? Куди? — точно не здаючи собі справи, я знав одначе, що мушу втікати, якщо не хочу стати жертвою дивацтв, які насідали звідусіль. Але, замість утікати, я взявся колупати пальцем у черевику, і це колупання паралізувало й нівечило заміри втечі, оскільки як же тут утечеш, водночас колупаючи пальцем? Утікати — втікати! Втекти від Поганки, від фікції та нудьги — однак я мав у голові пророка, якого втиснув мені Поганка, внизу я колупав пальцем, втікати не міг, і моя неспроможність була більшою від нещодавньої неспроможності Ґалкевича. Теоретично здавалося — немає нічого легшого: просто вийти зі школи і не повернутися, Пімко не розшукував би мене через поліцію, адже так далеко щупальця жоп’ячої педагогіки, мабуть, не сягали. Треба тільки захотіти. Але хотіти я не міг. Бо для втечі треба мати волю до втечі, а звідки ж їй узятися, коли колупаєш пальцем і обличчя нівечиться в ґримасі нудьги. І я відразу зрозумів, чому ніхто з них не міг втекти з цієї школи, — оці їхні обличчя і весь вигляд убивали в них можливість утечі, кожен був в’язнем своєї ґримаси, і вони хоч і повинні були втікати, не робили цього, оскільки не були вже тими, ким вони мусять бути. Втікати означало не лише втікати зі школи, а передусім — втікати від себе, ох, утекти від себе, від шмаркача, яким мене зробив Пімко, покинути його, вернутися до мужчини, яким я був! Як же, однак, утекти від того, ким ти є с и, де знайти точку опертя, підставу для опору? Наша форма пронизує нас, ув’язнює зсередини так само, як і ззовні. Я був переконаний, що якби хоч на одну мить дійсність повернула собі права, неймовірний ґротеск моєї ситуації впав би в око так яскраво, що всі скрикнули б: «Що робить тут цей мужчина?!» Проте на тлі всезагального дивацтва окреме дивацтво мого випадку просто гибіло. О, дайте мені бодай одне невикривлене обличчя, щоб я спромігся відчути ґримасу мого обличчя, — але довкола виднілися лише вивихнуті, спресовані й перелицьовані фізії, в яких моя відбивалася, немов у кривому дзеркалі, — і мене добре тримала дзеркальна дійсність! Сон? Ява? Раптом Копирда, цей засмаглий, у фланелевих штанях, що на подвір’ї звисока всміхався, коли пролунало слово «інститутка», постав мені перед очима. Однаково байдужий і до Поганки, і до суперечок Ментуса із Сифоном, він сидів, недбало схилившись, і виглядав добре — він був нормальний на вигляд — руки в кишенях, охайний, бадьорий, легкий, удалий та приємний, він сидів досить легковажно, заклав ногу на ногу і дивився на ногу. Ніби ногами ухилявся від школи. Сон? Ява? «Невже? — подумав я. — Невже нарешті звичайний хлопець? Не хлоп’я і не хлопчак, а простий хлопець? Може, з ним повернеться втрачена спроможність…»

Розділ III ЗАХОПЛЕННЯ Й ПОДАЛЬШЕ МЕТУШІННЯ

Учитель усе частіше позирав на годинника, учні також вийняли свої годинники. Нарешті пролунав рятівний дзвоник, Поганка зупинився на середині речення і зник, аудиторія прокинулась і зняла страшний галас — лише Сифон залишався тихим і зосередженим, зануреним у себе. Щойно Поганка вийшов, проблема невинності, притлумлена нудьгою пророка під час уроку, знову розпалилася. Учні з офіційних марень безпосередньо швиргонули обличчями у хлоп’я і хлопчака, а дійсність помалу перетворювалась на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай! Сам Сифон не брав участі в диспуті, а знай сидів і плекав себе — його поплічниками орудував Пизо, Ментуса ж підтримував Гопек. І ось знову в задушливому, згущеному повітрі зацвіли рум’янці, суперечка розросталася — прізвища численних доктринерів, розмаїті теорії вилітали, немов із пращі, мчали до бою, над головами розгарячкованих сперечальників змагалися світогляди, там знову полк свідомих та освічених паній атакував із заповзятістю статевих неофіток обскурантизм консервативної преси. «Ендеки! — Більшовизм! — Фашизм! — Католицька молодь! — Лицарі меча! — Ляхи! — Соколи! — Гарцери! — Не спускай з ока! — Будь напоготові! — Завжди напоготові!» — лунали щоразу красномовніші слова. Виявилося, що кожна політична партія фарширувала їх своїм спеціальним ідеалом хлопця, а, окрім цього, деякі мислителі начиняли їх на свій страх і ризик власними смаками й ідеалами, поза цим вони були нафаршировані також фільмами, романами, газетами. І ось різноманітні типи хлоп’яти, хлопчака, комсомольця, спортсмена, молокососа, підлітка, шалапута, естета, філософа, скептика поставали над побоїщем і плювали один на одного роздратовані й розчервонілі, а знизу лишень долітали стогони та вигуки: «Ти наївний!», «Ні, це ти наївний!». Бо ці ідеали, всі без винятку, були надмір скупі, тісні, незручні й несосвітенні; вони викидали їх із себе в запалі диспуту і задкували, мов катапульта, вражені тим, що вони викинули, неспроможні забрати назад уже вимовлені неоперені слова. Втративши будь-який контакт із життям і дійсністю, прасовані всіма фракціями, напрямами й течіями, повсякчас педагогічно трактовані, оточені фальшем, вони давали концерт фальшу! І що далі, то дурніше! Фальшиві у своєму пафосі, жахливі в ліризмі, фатальні в сентименталізмі, невмілі в іронії, жарті й дотепі, претензійні у злетах, бридкі у своїх падіннях. І так котився світ. Так ось світ котився і просторився. Штучно трактовані, чи могли вони не бути штучними? А будучи штучними, чи могли вони нормально говорити? Отож страшна неможливість висіла в задушливому повітрі, дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, й один лише Копирда не давав утягнути себе, байдуже граючись пилочкою для нігтів і поглядаючи на ноги…

Тим часом Ментус із Миздралем осторонь готували якісь шнурівки, а Миздраль навіть зняв підтяжки. Мурашки пробігли мені по спині. Якщо Ментус здійснить свій план виховання Сифона через вуха, то воістину — дійсність… дійсність перетвориться на кошмар, потворність запанує так, що вже не йтиметься про втечу. Належало будь-що протидіяти. Однак, що я міг удіяти сам проти всіх, та ще й на додачу — колупаючись пальцем у черевику? Ні,не міг. О, покажіть-но мені бодай одне невикривлене обличчя! Я підійшов до Копирди. Він стояв біля вікна, дивлячись на подвір’я та посвистуючи крізь зуби, у фланелевих штанях, і здавалося, що він принаймні не плекає в собі жодних ідеалів. Як же почати?

— Вони хочуть зґвалтувати Сифона, — тільки й промовив я. — Може, краще було б відмовити їх. Якщо Ментус зґвалтує Сифона, атмосфера у школі стане зовсім нестерпною.

І я з тривогою чекав, як залунає, як зазвучить, який голос видасть Копирда… Однак Копирда не відказав ані слова, лише на рівних ногах, як стояв, вистрибнув через вікно на подвір’я. На подвір’ї він і далі собі посвистував крізь зуби.

Я стояв, дезорієнтований. Що це було? Він ухилився. Чому він вискочив замість відповісти? Це ненормально. І чому ноги — чому ноги в нього висувалися на перший план, на чоло? Він мав ноги на чолі. Я потер чоло рукою. Сон? Ява? Але не було часу на міркування. Ментус підскочив до мене. І тільки зараз я скумекав: Ментус, стоячи неподалік, підслухав, що я говорив Копирді.

— Ти чого втручаєшся? — гаркнув він. — Хто дозволив тобі говорити про наші справи з цим Копирдою? Його це не має обходити! Не смій говорити з ним про мене!

Я відступив на крок. Він вибухнув найогиднішою лайкою.

Я прошепотів благально:

— Ментусе, не робіть цього із Сифоном.

Щойно я це вимовив, він вибухнув:

— Знаєш, де я маю його і тебе разом із ним? Маю вас у ду… же поважаю вас!

— Не робіть цього, — благав я. — Не влазьте в це! Ти бачиш себе в цьому? Слухай-но, ти уявляєш це собі? Ти це бачив? Сифон тут, на землі, зв’язаний, а ти розтуляєш йому очі — силою, через вуха! Ти бачиш себе в цьому?

Він відповів мені ще гидотнішою ґримасою.

— Бачу лише, що і з тебе непогане хлоп’я! І тебе Сифон переробив на свій копил! А знаєш, де я маю це ваше хлоп’я? Я маю його в ду… же поважаю його!

І копнув мене в кісточку ноги.

Я шукав слів, котрих, як завше, не було.

— Ментусе, — прошепотів я. — Облиш це… Годі корчити із себе… Чому через те, що Сифон невинний, ти мусиш бути розбещеним? Облиш це.

Він поглянув.

— Чого ти від мене хочеш?

— Годі бешкетувати!

— Годі бешкетувати? — бовкнув він. Очі йому затуманились. — Годі бешкетувати, — прорік він тоскно. — Є ж хлопчаки, котрі не бешкетують. Є хлопчаки — сини двірників, підмайстри й парубки — вони або воду возять, або хідники підмітають… Допіру ж вони можуть посміятися із Сифона і з мене, з наших цяцянок! — Він занурився в один із найболісніших своїх роздумів, на мить відкинув тривіальність і штучне хамство, лице йому розгладилось. Аж раптом він підхопився, наче припечений розжареним залізом. — Жопуня! Жопуня! — крикнув він. — Ні, не хочу допустити, щоб учнів уважали за невинних. Я мушу Сифона зґвалтувати через вуха! Ж… ж… ж…! — Його лице знову спотворило паскудство, він порснув згустком огиди, аж я відступив на крок.

— Ментусе, — машинально прошепотів я, жахнувшись. — Утікаймо! Втікаймо звідси!

— Втекти?

Він нашорошив вуха. Припинив городити дурниці й запитально поглянув на мене. Він став нормальнішим — я схопився за це, мов потопельник за соломинку.

— Утікаймо, втікаймо, Ментусе, — шепотів я. — Облиш це — і втікаймо!

Він завагався. Його нерішуче лице немовби обвисло. А я, побачивши, що думка про втечу припала йому до вподоби, і, боячись, аби він знову не поринув у потворність, поспіхом шукав, чим би його заохотити.

— Утекти! На свободу! Ментусе, до парубків!

Знаючи, як він журився за справжнім життям підмайстрів, я думав, що мені вдасться зловити на вудку парубка. Ох, мені було байдуже, що я говорив, йшлося вже тільки про те, щоб утримати його подалі від ґротеску, аби він знову несподівано не зробив ґримасу. І насправді, очі йому заіскрилися і він штурхонув мене по-братському в бік.

— Ти хотів би? — запитав він тихо, довірливо. Він розсміявся тихо й чисто. Я теж розсміявся тихим сміхом.

— Утекти, — буркнув він, — утекти… До парубків… До цих справжніх хлопчаків, що над рікою пасуть коней і купаються…

І тоді я помітив страшну річ — раптом на його обличчі з’явилося щось нове — якась туга, особлива краса школяра, який втікає до парубків. Із брутальності його перемкнуло на співучість. Сприйнявши мене за свого, він облишив маскуватись і спромігся на тугу та ліризм.

— Гей-гей, — сказав він співучо, тихо. — Гей, разом із парубками їсти чорний хліб, лугами скакати риссю на конях без сідельця…

Його губи розтулилися в гіркому і дивному усміху, тіло стало гнучкішим і стрункішим, а на шиї та раменах з’явилося якесь продажництво. Тепер він був школярем, що тужить за свободою парубків, — і вже відверто, нехтуючи всіма обережностями, він вишкірився на мене. Я відступив на крок. Я перебував у жаскому становищі. Чи я також мусив вишкіритись? Якщо я не вишкірюсь, він готовий знову порснути прокльонами, а якщо вишкірюсь… чи шкірення не було бодай іще гіршим, чи потаємна краса, яку він тут мені пропонував, не була більш ґротесковою від його бридоти? Якого біса, якого біса, нащо я розмріяв його цим парубком? Врешті-решт я не вишкірився, тільки склав губи і тихо свиснув, і так стали ми один навпроти одного, шкірячись і свистячи, або тихо посміюючись, а світ ніби зруйнувався та організувався на основі хлопця, що вишкірюється й утікає, коли раптом знущальне ревище зусібіч залунало за два кроки від нас! Я відступив на крок. Сифон, Пизо і на додачу півдюжини інших сифоністів трималися за невинні животи, регочучи й ревучи, з поблажливими і злостивими виразами облич.

— Чого?! — крикнув зловлений Ментус. Однак було запізно.

Пизо заверещав:

— Ха, ха, ха!

А Сифон заволав:

— Вітаю, Ментальський! Нарешті ми знаємо, що сидить у вас! Злапали ми вас, колеґо! Колеґа марить про парубка! Він хотів би лугами скакати з парубком! Ви вдаєте життєвого реаліста, викорінюєте чужий ідеалізм, а нутром — сентиментальні. Парубоцький сентименталіст!

Миздраль верескнув так вульґарно, як тільки міг.

— Мовчи! Бісова худоба! Холера! Хвороба чортова! — Однак було запізно. Жодні, навіть найгірші лихослів’я не могли врятувати Ментуса, впійманого in flagranti^[7] потаємних мрій. Він запалав кривавим рум’янцем, а Сифон тріумфально і злостиво додав:

— Чужий ідеалізм викорінює, а сам до парубків лицяється. Тепер принаймні відомо, чому чистота заважає йому.

Здавалося, що Ментус кинеться на Сифона — але він не кинувся. Здавалося, що він вибухне надвульґарним лихослів’ям, однак не вибухнув. Упійманий in flagranti, він не міг — і застиг у холодній, отруйній гречності.

— Ага, Сифоне, — заговорив він на позір самовпевнено, аби виграти час, — то ти вважаєш, що я корчу міни? А ти не корчиш мін?

— Я? — заперечив заскочений Сифон. — Я парубкам не корчу.

— Тільки ідеалам? То мені не можна парубкам, а тобі можна, бо ти корчиш міни ідеалам? Чи не хочеш ти поглянути на мене? Я хочу, якщо це не завдасть тобі прикрощів, побачити твоє обличчя анфас.

— Для чого? — запитав збентежений Сифон і дістав носовичка, а Ментус йому того носовичка роздер і жбурнув на землю:

— Для чого? Для того, що я не можу терпіти твоєї пики! Облиш цю шляхетну, чисту міну! А, це тобі можна?.. Кажу, облиш, бо я тебе так викривлю, що тобі перехочеться — перехочеться… от я тобі покажу… покажу тобі…

— Що ти мені покажеш? — парирував Сифон. Але Ментус кричав, як у лихоманці:

— Покажу! Покажу! Покажи мені, то я тобі покажу! Досить базікати, ну, покажи нам це своє хлоп’я, замість базікати про нього, а я теж покажу, і тоді побачимо, хто від кого втече! Покажи! Покажи! Досить фраз, досить цих таких половинчастих, сором’язливих мін, міночок, делікатних, панянських міняток, що то в них людина сама від себе ховається, — хай йому грець, — викликаю тебе на великі, справжні мінища, міни на всю губу, і побачиш, я покажу тобі такої, що твоє хлоп’я хутенько накиває п’ятами! Досить балачок! Покажи, покажи, і я теж покажу!

Божевільна думка! Ментус викликав Сифона на міни. Всі принишкли і зирили на нього, мовби він був несповна розуму, а Сифон готувався до іронічного випаду. Однак лице Ментальського випромінювало таку диявольську в’їдливість, що я легко збагнув жаский реалізм пропозиції. Міни! Міни — цей захист і заразом тортури! Цього разу бій мав точитися жорстокий! Дехто злякався, побачивши, що Ментальський добув назовні те страшне знаряддя, котрим доти кожен послуговувався з найбільшою обережністю, а вільно і явно лише при зачинених дверях і перед дзеркалом. А я відступив на крок, коли зрозумів, що, доведений до крайнощів, розшалілий, він хоче запаскудити мінами не лише хлоп’я й Сифона, а й парубка, хлопчака, себе, мене і все!

— Що, наклав у штани? — запитав він Сифона.

— Я маю соромитися своїх ідеалів? — відповів той, неспроможний, однак, приховати легкого збентеження. — Я маю боятися? — але голос його трохи тремтів.

— Ну, гаразд, Сифоне! Час — одразу після уроків! Місце — тут, у класі! Вибери собі секундантів, я своїми призначаю Миздраля і Гопка, а суперсекундантом (тут диявольське в голосі Ментуса взяло гору), суперсекундантом пропоную… цього нового, який сьогодні прибув до школи. Він буде безстороннім.

Що? Мене? Він запропонував мене суперсекундантом? Сон? Ява? Але ж я не можу! Не можу я! Я не хочу цього бачити! Не можу на це дивитися! Я почав було протестувати, але всезагальний острах змінився великим збудженням, усі почали верещати: «Добре! Далі! Швидше!» — проте водночас пролунав дзвоник, до класу ввійшов малий чоловічок з борідкою і всівся на кафедрі.

Це було те саме тіло, яке в канцелярії свого часу висловило погляд, що подорожчало, надзвичайно приязний стариганчик, сивий голубок із маленькою бородавкою на носі. Смертельна тиша запанувала в класі, коли він розгорнув журнал — кинув ясним оком на початок аркуша, і всі, що на А, затремтіли — кинув униз сторінки, і всі на Я завмерли від страху. Оскільки ніхто нічого не знав, бо всі забули зробити латинський переклад через дискусію, і, крім Сифона, котрий ще вдома приготував урок і міг відповісти на перший поклик, більше ніхто не міг. Однак стариганчик, узагалі не здогадуючись про страх, який він викликав, незворушно блукав поглядом по бісеру прізвищ, вагався, зупинявся і кепкував сам із себе, аж нарешті довірливо прорік:

— Мидляковський.

Але невдовзі виявилося, що Мидляковський не може перекласти заданого на сьогодні Цезаря, а що гірше, він не знає, що animis oblatis — це ablativus absolutus^[8].

— О, пане Мидляковський, — мовив лагідний старчик зі щирим докором, — ви не знаєте, що означає animis oblatis і яка це форма? А чому ви не знаєте?

І поставив йому одиницю, страшенно стривожений, згодом же він розпромінився і в новому припливі довіри викликав на К Коперського, гадаючи, що цим обранням ощасливлює, заохочуючи до шляхетного суперництва поглядом і жестами, сповненими найглибшої довіри. Однак ані Коперський, ані Котецький, ані Капустинський, ані Колек навіть не знали, що означає animis oblatis, виходили до дошки й никли мовчки, тихцем, а стариган виказував своє розчарування скупим кілком і знову, ніби вчора прилетів із Місяця, ніби не з цього світу, у припливі посиленої довіри викликав, щоразу очікуючи, що обраний та ощасливлений відповість гідно. Ніхто не відповідав. Уже близько десяти кілків він виставив у журналі, бо ж усе ще не усвідомлював, що його довіра відкинута мертвим і холодним жахом, що ніхто не зичить собі цієї довіри, — неймовірно довірливий стариган! Та не було ради з цією довірою! Даремно він вдавався до різноманітних способів умовляння, дарма вони показували довідки, відмовки, хвороби — вчитель говорив із розумінням і співчуттям:

— Що, пане Бобковський!? Ви через незалежні від себе причини не могли приготуватися до уроку? Не турбуйтеся, я запитаю вас із давнішого тексту. Що? І голівонька болить? О, це чудово, власне, маю тут цікаву максиму de malis capitis^[9], яку я знайшов для вас. Що — і відчуваєте необхідність негайно йти до вбиральні? О, пане Бобковський! Навіщо ж ви так? Адже і це ми теж знаходимо у давніх! Відразу ж нагадаю вам відомий passus із п’ятої книги, де все військо Цезаря, що поїло сирої моркви, спіткала така ж біда. Все військо! Все військо, Бобковський! І нащо ж це самому чинити негідно, коли маєш під рукою такий геніальний і класичний опис? Ці книги є життям, панове, життям!

Усі забули про Сифона та Ментуса, облишили суперечки — старалися не існувати, старалися не екзистувати, учні корчилися, сіріли й миршавіли, втягали в себе животи, руки й ноги, але ніхто не нудьгував, про нудьгу навіть і мови не могло бути, оскільки всі перейнялися острахом, і кожен із жахом очікував, коли його спіймає виклик дитячої віри, відгодованої на текстах. А обличчя — як обличчя — від тривоги ставали тінями, ілюзією облич, і невідомо, що було, врешті, шаленішим, другоряднішим, химернішим — обличчя чи незрозумілі accusativus cum infinitivo, а також пекельна довіра химерного старця, і дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, дай-но мені помріяти, дай!

Однак учитель, втуливши Бобковському кілок і остаточно вичерпавши animis oblatis, вигадав собі нову проблему — як буде passivum futurum conditionalis у третій особі множини від зворотного дієслова colleo, colleavi, colleatum, colleare, і ця витівка захопила його.

— Неймовірно цікава річ! — загукав він, потираючи руки. — Річ цікава і повчальна! Ну, панове! Проблема сповнена витонченості! Ось вдячне поле для вислову інтелектуальної вправності! Бо якщо від olleare є ollandus sim, то, ну, ну, ну… панове… — панове від жаху заціпеніли. — О, власне! Ну, ну? Collan… collan…

Ніхто не відгукнувся. Стариган, ще не втрачаючи надії, вів далі своєї: «ну, ну» і «collan, collan», сяяв, загравав загадками, заохочував, спонукував і — як умів — закликав до знання, до відповіді, до щастя і заспокоєння. І раптом він помітив, що ніхто не відгукується, що він розмовляє зі стіною. Він збентежився і глухо мовив:

— Collandus sim! Collandus sim! — повторив він, пригнічений і принижений загальною мовчанкою, і додав: — Як же це, панове? Невже ви справді недооцінюєте! Хіба ви не бачите, що collandus sim формує інтеліґенцію, розвиває інтелект, виробляє характер, всебічно вдосконалює й ріднить із старожитньою думкою? Бо зважте, що коли від olleare є ollandus то все-таки від colleare має бути collandus, бо passivum futurum третьої дієвідміни закінчується на dus, dus, us, за винятком самих лише винятків. Us, us, us, панове! Не може бути нічого більш логічного, ніж мова, в якій усе, що нелогічне, є винятком! Us, us, us, панове, — закінчив він у відчаї,— який же це чинник розвитку!

Раптом зірвався Ґалкевич і застогнав:

— Тра, ля, ля, мамо, тьотю! Як це розвиває, якщо не розвиває? Як це вдосконалює, якщо не вдосконалює? Як це формує, якщо не формує? О Господи, Господи — Боже, Боже!

Загрожувала повальна неспроможність. Учитель збагнув, що і йому вона загрожує, а що гірше — якщо він із подвоєною довірою не подолає власну несподівану недовіру неспроможності, то загине.

— Пиляшкевичу! — заволав у розпачі сиротливий самітник. — Пиляшкевичу, резюмуйте-но мерщій наш доробок за останні три місяці, демонструючи всю глибину думки та красоти стилю, а я вірю, надіюсь, і, о Матір Божа, довіряю!

Сифон, що — як відомо — завше знав відповіді на будь-яке запитання, встав і плавно, з легкістю розпочав:

— Наступного дня Цезар, скликавши збори та осудивши запальність і користолюбство вояків, оскільки йому здалося, що вони собі вирішили на власний розсуд, куди мають іти і як мають діяти, і що вони після заклику до відступу вирішили, що військові трибуни та леґати не можуть їх стримати, пояснив, як багато важить невигідність місця, що стосувалося Аварікуму, коли, захопивши ворогів без вождя і без кінноти, втратив певну перемогу і навіть чимала шкода трапилася у боротьбі з причини невигідності місця. Як же подивовуе велич душі тих, котрих не може зупинити укріплення табору, висота гір чи міські мури, так само треба ганити надмірне свавілля й відвагу тих, котрі вважають, що більше від вождя знають про перемогу та вислід справи, і не менш треба бажати собі воякові скромності й повздержливості, як мужності та великодушності. А потім, ідучи вперед, він постановив і наказав, щоб затрубити на відступ, аби десять леґіонів негайно утрималося від сутички, що було виконано, але вояки не почули сурми, бо відокремлювала їх від місця бою досить широка долина. Отак військовими трибунами та леґатами, з наказу Цезаря, вони були зупинені, однак були збуджені надією на перемогу над ворогами і втечу під час сутички до такої міри, що не здавалося їм тяжким, що могли досягти мужністю без утечі, і вони зупинилися не раніше, аж поки дійшли до мурів міста і брам, тоді ж у всіх кутках міста залунав галас, унаслідок чого ті, котрі були налякані несподіваним криком, вважали, що ворог був уже в брамі, і вибігали з міста.

— Collandus sim, панове! Collandus sim! Яка ясність, яка мова! Яка глибина, який розум! Collandus sim, яка скарбниця мудрості! О, я дихаю, дихаю! Collandus sim, і нині, і повсякчас, і навіки-віків collandus sim, collandus sim, collandus sim, collandus sim, collandus sim, — але раптом пролунав дзвоник, і учні дико заверещали, а стариган спантеличено вийшов.

Тієї ж миті усі з офіційних мрій шугнули обличчями у приватні мрії про хлоп’я, хлопчака, спалахнули дискусії, а дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай! Він навмисне це зробив! Він навмисне призначив мене суперсекундантом! Щоб я мав дивитися, щоб я бачив. Він розлютився — опускаючи себе, він хотів опустити й мене, він не міг вибачити, що я спричинив його миттєву слабкість із парубком. Хіба я міг наражати своє обличчя на це видовище? Я знав, що коли я всотаю це мавпування, моє обличчя ніколи не поверне до норми, втеча зникне без вороття, ні, ні, нехай роблять, що хочуть, але без мене, без мене! Нервово колупаючи пальцем у черевику, я схопив його за рукав, благально глянув на нього і прошепотів:

— Ментусе…

Він відштовхнув мене.

— О ні, хлопченя! Нізащо! Ти — суперсекундант, і квит!

Він мене назвав хлопченям! Що за гидотне слово! Це було жорстоко з його боку, я збагнув, що все втрачено і що ми щосили прагнемо того, чого я найбільше боявся, — цілковитої потворності, ґротеску. А тим часом дике, хворобливе зацікавлення охопило навіть тих, які перед цим байдуже повторювали: «Невжель Сифонус…» Ніздрі роздулися, рум’янці добре припікали, і я збагнув, що поєдинок на міни буде поєдинком серйозним, на життя і смерть, а не на порожні слова! Вони оточили обох тісним колом і кричали в густому повітрі:

— Починайте! Зроби його! Нумо! Мерщій!

Один лише Копирда потягнувся, забрав зошита і пішов геть…

Сифон сидів на своєму хлоп’яті осоловілий і напиндючений, наче курка на яйцях, — було видно, що він трохи злякався і хотів би відступити! Проте Пизо враз оцінив неймовірні шанси, які давали Сифонові його найвищої категорії переконання й принципи.

— Дивися! — шепотів йому на вухо й підштрикував Пизо. — Не бійся! Подумай про свої принципи! Ти маєш принципи й заради них ти зможеш легко корчити всілякі міни у потрібній кількості, натомість він не має принципів і буде змушений корчити їх заради себе, а не заради принципів. — Під впливом цього нашіптування міна Пиляшкевича почала виправлятися й незабаром заясніла цілковитим спокоєм, оскільки, очевидно, принципи додавали йому такої сили, що він міг корчити міни завжди й у будь-якій кількості. Бачачи це, Миздраль і Гопек відтягли Ментуса набік і благали, аби він не наражався на вірну поразку.

— Не губи себе й нас, ліпше одразу піддайся — він набагато мінястіший за тебе, — Ментоле, зроби вигляд, що ти захворів, а вже потім якось залагодиться, ми виправдаємо тебе!

Він відповів лише:

— Не можу, бо жереб кинуто! Геть! Геть! Хочете, щоб я наклав у штани? Викиньте цих роззявляк! Це мене дратує! Щоб на мене ніхто не балушив очі, крім секундантів і суперсекунданта. — Однак його обличчя витяглося, а завзятість змішалася з виразним тремом. Це так контрастувало зі спокійною впевненістю Сифона, що Миздраль прошепотів: «Кінець йому», — і всім стало страшно, і вони вийшли крадькома, обережно зачиняючи за собою двері. Раптом у спорожнілому й зачиненому класі опинилися ми всімох, себто, крім Пиляшкевича та Ментуса, — Миздраль, Гопек, Пизо, якийсь Ґудзик, другий секундант Сифона, а посередині я — суперсекундант, онімілий суперсекундант секундантів. І розлігся іронічний, хоч і загрозливий голос Пизо, який, злегка зблідлий, читав з аркушика умови змагання:

— Супротивники стають один навпроти одного і по черзі видають серію мін, причому на кожну позитивну й добру міну Пиляшкевича Ментальський відповідає бунтівною та потворною контрміною. Міни — якнайбільш особисті, ориґінальні, осібні, якнайбільш діткливі та нищівні — мають бути без стримування застосовані аж до переможного кінця.

Він замовк, а Сифон з Ментусом зайняли визначені позиції, Сифон потер щоки, Ментус поворухнув щелепою — і Миздраль відгукнувся, поцокуючи зубами.

— Можете починати!

І, власне, коли він це промовив, що «можуть починати», власне, коли проказав, що «починати можуть», дійсність перейшла свої межі, несуттєве скульмінувалося в кошмар, а подія з несправжньої події перетворилася на цілковитий сон — я ж стирчав у самому центрі, впійманий, як муха в павутиння, неспроможний поворухнутися. Склалося враження, ніби шляхом тривалих вправ нарешті осягнули межу, за якою втрачається обличчя. Фраза переродилась у ґримасу, а ґримаса — пуста, марна, порожня, ялова — зловила й не відпускала. Мене б не здивувало, якби Ментус із Сифоном схопили обличчя в руки і тиснули один на одного — ні, ніщо вже мене не могло здивувати. Я забелькотів:

— Змилуйтеся над своїми фізіями, змилуйтеся принаймні над моєю, лице не об’єкт, воно суб’єкт, суб’єкт, суб’єкт! — Але Сифон уже виставив пику і відвалив першу міну так несподівано, що і моє обличчя скорчилося, немов ґутаперчеве. А саме — він закліпав як людина, яка виходить на світло з темряви, поглянув праворуч і ліворуч із побожним здивуванням, почав крутити очними яблуками, стрілив ними вгору, ніби щось помітив на стелі, прибрав захопливого виразу і тривав у ньому, збуджений і натхненний; потім приклав руку до серця і зітхнув.

Ментальський скривився, скулився і вдарив у нього знизу наступною дражливою та нищівною контрміною: теж крутив, теж підніс, вибалушив, теж роззявив у стані телячого захоплення і безнастанно вертів приготованою мармизою, поки в писок йому не потрапила муха, яку він одразу проковтнув.

Сифон не звертав на це уваги, ніби Ментусової пантоміми не існувало (бо він мав над ним ту вищість, що діяв заради принципів, а не заради себе), одначе зайшовся гірким, жагучим плачем і рюмсав, у такий спосіб сягаючи вершин спокути, одкровення і зворушення. Ментус теж зарюмсав і рюмсав так довго й рясно, аж поки з носа йому не видулась бульбашка — одразу висякав її до плювальниці, досягаючи в такий спосіб вершин огиди. Це зухвале блюзнірство супроти найсвятіших почуттів вивело, однак, Сифона з рівноваги — він не витримав, мимохіть помітив і, розлючений, облишивши рюмсання, нагородив сміливця ненависним поглядом. Необачний! Ментусові тільки цього й треба! Коли він відчув, що йому вдалося збити погляд Сифона з високостей, він мерщій вишкірився і так огидно скривив мармизу, що той, зачеплений за живе, засичав. Здавалося, Ментус переміг! Миздраль і Гопек нишком зітхнули! Зарано! Зарано зітхнули!

Бо Сифон — вчасно зорієнтувавшись, що даремно витріщився на пицю Ментуса і що зі злості його власна перестає слухатися — хутенько оговтався, притлумив міміку, знову стрельнув поглядом угору, ба більше — виставив наперед ногу, скуйовдив волосся, трішечки напустив чубчика на чоло і стояв так самоцінно, з принципами й ідеалами; потім підняв руку і несподівано виставив пальця, вказуючи вгору! Удар був вельми несподіваний!

Ментус одразу ж виставив той самий палець, поплював на нього, подлубав ним у носі, почухався, кривлявся, як міг, як умів, захищався, атакуючи, атакував, боронячись, але Сифонів палець незворушно, нездоланно стримів догори. І не допомагало, що Ментус гриз свій палець, длубався ним у зубах, шкрябав п’яти й робив усе, що у людських можливостях, аби його зогидити — на жаль, на жаль — невблаганний, непереможний палець Пиляшкевича стирчав, спрямований угору і не поступався. Становище Ментальського ставало загрозливим, оскільки він вичерпав усі свої огиди, а палець Сифона непорушно й незворушно вказував догори. Страх понищив секундантів і суперсекунданта! Остаточним судомним зусиллям Ментус скупав свій палець у плювальниці і, гидотний, спітнілий, червоний, розпачливо насварився ним на Сифона, однак Сифон не лише не звернув на це уваги, не лише навіть не поворухнув пальцем, а ще більше розцвів на виду, немов веселка після бурі, і відбився на ньому сімома барвами чудесний Орлик-Сокіл, а з ним чисте, невинне, непросвіщенне Хлоп’я!

— Перемога! — гукнув Пизо.

Ментусове лице було жахливе. Він відступив аж під стіну і хрипів, гарчав, сходив піною, вхопив палець і тягнув його, викручував, прагнучи вирвати, вирвати з м’ясом, відкинути, знищити цю спільність із Сифоном, повернути незалежність! Він не міг, хоч тягнув з усієї сили, незважаючи на біль! Неспроможність знову далася взнаки! А Сифон завжди міг, міг без перерви, спокійний, як небо, з пальцем, піднесеним догори, звісно, не заради Ментуса і не заради себе, а заради принципів! О, що за потворність! Один — із перекошеним лицем, вищиреними зубами — по цей бік, а другий — по той бік! А посеред них я, суперсекундант, напевно — навіки ув’язнений, в’язень чужих ґримас, чужих облич. Лице моє, наче дзеркало їхніх облич, також спотворилося, переляк, страх, обава залишили на ньому невитравний відбиток. Блазень поміж двома блазнями, як я міг здобутися на щось, що не було б ґримасою? Мій палець ноги трагічно вторував їх пальцям, а я ґримасував, ґримасував і знав, що втрачаю себе в цій ґримасі. Я вже ніколи, мабуть, не втечу від Пімка. Не повернусь до себе. О, що за потворність! І яка жаска тиша! Бо тиша часами була досконалою, жодного брязкоту зброї, самі тобі міни й безшумні рухи.

Раптом її роздер пронизливий вереск Ментуса:

— Тримай! Хапай! Бий! Убий!

Що це? Невже щось нове? Невже ще щось? Чи не досить? Ментус опустив палець, накинувся на Сифона і затопив йому в пику — Миздраль і Гопек накинулися на Пизо, Ґудзика і теж зацідили їм по варґах! Усе пішло догори дригом. Клубок тіл на підлозі, над яким стояв я — незворушний суперсекундант. Не минуло й хвилини, а Пизо й Ґудзик лежали, наче колоди, зв’язані помочами, Ментус же всівся верхи на Сифона і став пострашному чванитись.

— Ну що, крихітко, хлоп’я невинне, ти думав, що здолав мене? Пальчика догори і радий, так? То ти, цяцюню (і вдався до найогидніших висловів), мріяв, що Ментус собі ради не дасть? Дозволить обвести себе навколо твого пальчика? А я тобі скажу, що коли не можна інакше, то я силоміць обламаю пальчика!

— Пусти… — прошипів Сифон.

— Пустити! Зараз же тебе випущу! Одразу відпущу, тільки не знаю, чи саме таким, яким ти є. Погомонімо собі! Надстав-но вушко! На щастя, ще можна дістатися до тебе… силою… через вуха… Вже я тебе дійму до потрухів! Надстав, кажу, вушко! Почекай, цнотливчику, я тобі щось скажу…

Він схилився над ним і зашепотів — Сифон позеленів, кувікнув, як недорізане порося, смикнувся, наче риба, вийнята з води. Ментус його придушив! І на підлозі почалася погоня, оскільки він став ловити губами то одне, то друге вухо Сифона, котрий, турляючи головою, втікав од нього — і загарчав, побачивши, що не може втекти, загарчав, аби заглушити вбивчі слова, і гарчав понуро, страшно, зосередився, зайшовся в розпачливому й первісному вереску, аж не хотілося вірити, що ідеали можуть ревти, як дикі буйволи в пущі. Катюга також загарчав:

— Кляп! Кляп! Заткни кляп! Роззяво! Чого витріщився? Кляп! Засунь носову хусточку!

Це він на мене так верещав. Це я мав засунути хусточку! Бо Миздраль і Гопек сиділи верхи, кожен на своєму секунданті, і не могли ворухнутись. А я не хотів! Я не міг! Я заціпенів, огида паралізувала мої рухи, слова і взагалі всі людські прояви. О, суперсекунданте! Тридцятко, тридцятко, де моя тридцятка? Немає тридцятки! І тут раптом Пімко з’являється у дверях класу і стоїть — у жовтих шеврових ботиках, у коричневім плащі і з паличкою в долоні — стоїть… стоїть. І так абсолютно, ніби він сидить.

Розділ IV ПЕРЕДМОВА ДО «ФІЛІДОРА З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ»

Перш ніж вести далі ці правдиві спогади, хочу подати в наступному розділі-відступі оповідання під назвою «Філідор з дитячою душею». Ви бачили, як злостиво мене оступачив дидактичний Пімко; бачили ідеалістичні закамарки нашої інтеліґентської молоді; неспроможність життя, розпач диспропорції, нудоту штучності, понурість нудьги, сміховинність фікції, муку анахронізму, шаленство жопки, обличчя, а також інших частин тіла. Ви чули слова, слова, вульґарні слова, що воюють зі словами шляхетними, та інші, так само несуттєві слова, виголошувані вчителями на уроках, — і були німими свідками того, як річ, складена з несуттєвих слів, підло закінчилась дивакуватою ґримасою. У такій кузні кується наша зрілість. А зараз побачите іншу дійсність, інший двобій — смертельний бій професорів Ґ.Л.Філідора з Лейдена та Момзена з Коломбо (зі шляхетським прізвиськом анти-Філідор). І там теж виступають слова й окремі частини тіла, однак не варто дошукуватися тісного зв’язку між двома частинами цієї цілісності; і той, хто вважає, що, включаючи до мого твору оповідання «Філідор з дитячою душею», я маю на меті не лише певне заповнення місця на папері, незначного зменшення кількості білих аркушів перед собою, помиляється.

Але якби знавці та дослідники, наспеціалізовані Пімки з конструювання жопки, вказуючи на композиційні вади художнього твору, обвинуватили мене: мовляв — на їхню думку — прагнення заповнити місце — арґумент приватний і недостатній, мовляв, не годиться впихати у художній твір усе, колись написане, я відповім, що, на моє скромне переконання, окремі частини тіла та слова становлять достатній композиційний естетично-художній зв’язок. І я доведу, що моя композиція у плані точності й логіки не поступається найстислішим і найлогічнішим композиціям. Погляньте — основна частина тіла, добрий, приручений жопусик, є основою, тому з нього починається дія. Із жопенятка, як із головного стовбура, розгалужуються окремі частини, такі, як-от палець ноги, руки, очі, зуби, вуха, причому одні частини потихеньку переходять в інші завдяки тонким і кунштовним перетворенням. А людське обличчя, зване також у Малопольщі «писком», є короною, густою кроною дерева, що окремими частинами виростає зі стовбура жопусика; отже, писок замикає цикл, розпочатий жопусиком. Дійшовши до писка, що ж мені залишається, як не завернути до окремих частин, аби через них знову дійти до жопусика? — і цьому, власне, має слугувати новела «Філідор». «Філідор» — композиційний поворот, пасаж або, коротше кажучи, — кода, трель, а радше поворот, заворот кишок, без якого я ніколи б не дістався до лівої литки. Хіба це не залізний композиційний кістяк? Чи цього не досить, аби якнайбездоганніше задовольнити вимоги фахівців? А що буде, коли ви зануритесь у глибші зв’язки окремих частин, у різноманітні переходи від пальця до зубів, у містичне значення деяких улюблених частин, у сенс — далі — поодиноких суглобів, у цілісність частин, а також у всі частини частин? Запевняю, це композиція неоцінена з точки зору заповнення місця, вдумливими дослідженнями над нею можна заповнити триста томів, заповнюючи щоразу більше місця, і посідаючи щоразу вище місце, і вкладаючись щоразу зручніше та вільготніше на своєму місці. А чи любите ви пускати мильні бульбашки над озером, коли заходить сонце, коли коропи плюскаються у воді і рибалка сидить мовчазний, приглядаючись до дзеркальної гладіні?

І я рекомендую вам свою методу посилення через повторення, завдяки якій, систематично повторюючи окремі слова, звороти, ситуації та частини, я посилюю їх, загострюючи водночас враження монолітності стилю до меж мало не маніяцьких. Через повторення, через повторення найлегше твориться всіляка міфологія! Проте зважте, що така часткова композиція є не лише композицією, а, властиво, цілою філософією, яку я тут подаю в кучерявій і грайливій формі легковажного фейлетону. Скажіть мені, як ви гадаєте — на вашу думку, читач не асимілює лише частину й лише частково? Він читає частину чи уривок, а потім робить перерву, аби за деякий час прочитати наступний уривок, інколи ж трапляється й так, що він починає із середини або з кінця, просуваючись назад, до початку. Незрідка він прочитає кілька абзаців і кине, й навіть не тому, що його не захопило, а тому, що йому на думку спало щось інше. А бодай би нарешті він прочитав цілість — гадаєте, він окине її оком і оцінить пропорції та гармонію окремих частин, якщо не довідається про це від фахівця? Отже, для цього автор роками б’ється, кроїть, згинає, рве, латає, пітніє і мучиться, аби фахівець повідав читачеві, що композиція вдала й гарна? Але ходімо далі, далі, у царину повсякденного приватного досвіду! Чи, бува, телефон або муха не відірве його від читання точнісінько в тому місці, де всі окремі частини збігаються в єдність драматичної розв’язки? І то більше, якщо цієї миті його брат (припустімо) зайде до кімнати і щось скаже? Шляхетний письменницький труд сходить на пси через брата, муху або телефон — тьху, клята мушва, чому ти кусаєш людей, котрі вже втратили хвости і не мають чим відмахуватись? І на додачу зважмо ще й на те, чи той ваш єдиний, винятковий і виплеканий твір не є лише частиною тридцяти тисяч інших творів, так само єдиних, що з’являються за принципом «хоч греблю гати»? Жахливі частини! Отже, чи для того ми конструюємо цілісність, аби частка частини читача ввібрала частку частини твору, і то лише частково?

Як тут не пожартувати на цю тему? Жартик сам так і проситься. Понеже ми віддавна навчилися збувати жартом те, що надмір безжально жартує собі з нас. Чи з’явиться колись геній поважності, котрий погляне в очі реалістичному життєвому дріб’язку, не зайшовшись тупорилим іржанням? Чия велич, нарешті, здолає дріб’язок? Гей-гей, тоне мій, тоне легкого фейлетону! Але зауважмо далі (аби вже до кінця випити чашу частки), що ті канони й принципи композиції, яким ми мимохіть підлягаємо, також є всього-на-всього витвором частини, і то вельми жалюгідної.

Мізерна частина світу, жалюгідне ґроно фахівців та естетів, світок, не більший від мізинця, що міг би цілковито поміститись в одній кав’ярні, невпинно між собою тусується, видушуючи щоразу рафінованіші постулати. Однак, гірше того, ці смаки не є властиво смаками — ні, ваша композиція смакує їм лишень частково, у значно більшій частині їм смакує власна обізнаність із предметом композиції. Отож хіба не задля цього творець намагається виявити композиційну вправність, аби знавець міг проявити свою обізнаність у цьому предметі? Тихо, цить, містеріє, оце п’ятдесятирічний творець творить, уклякнувши перед олтарем мистецтва з думкою про шедевр, гармонію, точність, красу, дух і перемогу, ото знавець знається, поглиблюючи твориво творця поглибленою розвідкою, після чого твір іде у світ до читача — і те, що було почате в абсолютних і страшних муках, споживається надміру частково, між телефоном і котлетою. Тут письменник душею, серцем, мистецтвом, трудом, мукою живить — а тут читач узагалі не хоче, а коли й захоче, то від нехоті, знічев’я, поки не задзвонить телефон. Вас гублять дрібні життєві реалії. Ви схожі на людину, котра викликала на двобій дракона, але яку малий кімнатний песик скрутить у баранячий ріг.

А далі я запитаю (аби ще ковток сьорбнути з келиха частки), чи — на вашу думку — твір, сконструйований відповідно до всіх канонів, виражає цілісність чи тільки частину? Ба! Хіба будь-яка форма не полягає в елімінації, композиція не є обмеженням, чи може слово відтворити щось інше, окрім частини дійсності? Решта — мовчання. І, врешті-решт, ми творимо форму чи вона творить нас? Нам здається, що це ми конструюємо, — омана, однаковою мірою композиція конструює нас. Те, що ти написав, диктує тобі подальший сенс, твір народжується не з тебе, ти хотів написати одне, а тобі написалося щось зовсім інше. Частини мають схильність до цілісності, кожна частина приховано прямує до цілісності, прагне заокруглення, шукає доповнення, вимагає решту за образом і подобою своєю. Наш розум виловлює з розбовтаного океану явищ якусь частину, припустімо — вухо чи ногу, відразу ж на початку твору з-під пера з’являється вухо чи нога, відтак ми вже не можемо виборсатись із частини, дописуємо до неї подальший хід, вона нам диктує всі інші члени. Довкола частини ми обвиваємося, наче плющ довкола дуба, початок закладає кінець, а кінець — початок, натомість середина твориться між початком і кінцем. Абсолютна неможливість цілісності властива людській душі. Що ж ми тоді маємо робити з частиною, яка народилася несхожою на нас, немовби тисяча хтивих, темпераментних жеребців відвідали ложе матусі нашої дитини, — га, хіба лише для порятунку видимості батьківства мусимо зі щирим моральним завзяттям уподібнитись до нашого твору, якщо він не воліє бути схожим на нас. Ба-ба, я, пам’ятаю, багато років тому знав письмака, котрому на початку письменницької кар’єри написалася героїчна книжка. Цілком випадково першими словами він одразу ж ударив по героїчних клавішах, хоча так само добре міг зачепити скептичні або ж ліричні ноти, — але перші речення вийшли героїчними, через що він не міг, зважаючи на гармонію композиції, не посилювати і не підсипати героїзму аж до кінця. І доти він заокруглював, згладжував і вдосконалював, виправляв і допасовував початок до кінця, кінець до початку, аж поки з цього не постав твір — як живий, повний найглибшого переконання. Що ж він мав тоді робити зі своїм найглибшим переконанням? Чи можна зректися найглибшого переконання? Чи творець, відповідальний за свої слова, може визнати, що йому це так тільки героїчно написалося і просто так героїчно вийшло, що його найглибше переконання не є принаймні його переконанням, а з нутра йому якось вилізло, прилізло, облізло і влізло? Немає мови! — оскільки такі дрібнички, як вилізло, написалося, вийшло, облізло, не відповідають високому культурному стилеві, щонайбільше, вони можуть бути суроґатом фіґлярно необов’язкового й кучерявого фейлетону. Дарма нещасний героїк соромився і ховався, намагаючись ухилитись од частини, частина ж, раз ухопивши, не хотіла відпускати, він мав пристосуватися до своєї частини. І він уподібнювався до частини доти, доки, врешті, під завісу письменницької кар’єри став уже цілковито героїчним — хирляком свого героїзму. І лише уникав він, як вогню, колеґ і приятелів із часів дозрівання, бо ті не могли не дивуватися цілісності, яка так тісно допасувалася до частини. І волали до нього: «Гей, Больку! А пам’ятаєш той ніготь… той ніготь… Больку, Больку, Болечку, нігтик той пам’ятаєш на зеленому лужку? Ніготь? Ніготь, Болю, де?»

Таким чином, існують принципові, капітальні й філософські арґументи, які мене схилили до будування твору на фундаменті окремих частин — пояснюючи твір як частину твору і трактуючи людину як зв’язок між частинами, — тоді як людство я сприймаю як мішанку частин і шматків. Але якби хтось закинув мені: мовляв, що ця часткова концепція не має, щиро кажучи, жодної концепції, а лише обдурювання, насміхи, махлювання народу і що я, замість підлягати суворим правилам і канонам мистецтва, намагаюся ухилитися від них цими насміхами, — я відповів би, що так, саме так, я маю саме такі, а не інші наміри. І — на Бога — я не боюся визнати, що намагаюсь ухилитись не стільки від вашого мистецтва, панове, якого я не сприймаю, скільки від вас самих… оскільки і вас я не можу перетравити з вашими концепціями, з вашою мистецькою поставою і з усім вашим художнім світиком.

Панове, на світі існують більш або менш сміховинні середовища, що менш або більш ганьблять, осоромлюють і принижують, а також доза дурощів не всюди однакова. Так, наприклад, середовище цирульників на перший погляд здається більш схильним до глупства, ніж середовище шевців. Але те, що діється в мистецькому середовищі світу, б’є всі рекорди ідіотизму й ганьби — і до тієї міри, що людина більш-менш пристойна й урівноважена не може не схилити чола, охопленого пожежею стидоби через ту інфантильну та претензійну оргію. О, ці натхнені співи, яких ніхто не слухає! О, ці мудрування знавців, запал на концертах і поетичних вечорах, інші посвячення, переоцінки, дискусії та поличчя тих осіб, коли вони декламують або слухають, святкуючи спільну містерію краси! На підставі якої ж болісної антиномії все, що ви робите чи говорите, тут, власне, перетворюється на сміховинність? Коли впродовж століть якесь середовище потрапляє в такі дурисвітні конвульсії, можна з усією певністю дійти висновку, що його концепція не відповідає дійсності, що просто воно нашпиговується фальшивими концепціями. І, без сумніву, ваші мистецькі концепції сягнули вершин концепційної наївності; і, якщо хочете знати, які в якому сенсі годилося б їх переглянути, я можу це вам просто зараз розповісти — але треба, щоб ви наставили вушка.

Чого ж, власне, жадає той, хто в наші часи відчув потяг до пера, пензля чи кларнета? Він передусім прагне бути митцем. Прагне творити Мистецтво. Йому верзеться, що Красою, Добром і Правдою він буде живити себе іспівгромадян, він хоче бути жерцем і пророком, офіруючи скарб свого таланту спраглому людству. А також, либонь, прагне віддати талант службі ідеї та Нації. Які високі цілі! Які прекрасні наміри! Хіба не такою була роль шекспірів, шопенів? Але зважте на те, і в цьому вся заковика, що ви ще не є ані шопенами, ані шекспірами, що ще не сформувалися вповні як митці й жерці мистецтва, що в сучасній фазі вашого розвитку ви щонайбільше тягнете доперва на півшекспірів і чвертьшопенів (о, трикляті частини) — і через це така претензійна поза лишень оголює вашу жалюгідну недостатність — і що це скидається на те, наче ви притьмом хочете скочити на п’єдестал пам’ятника, наражаючи на небезпеку ваші безцінні та вразливі частини тіла.

Повірте мені: існує велика різниця між митцем, котрий уже відбувся, і зграєю напівмитців і чвертьпророків, котрі лише намагаються відбутись. І те, що личить цілком зрілому митцеві в усій його поставі, у вас відлунює по-іншому. Але ви, замість створити собі концепцію на свій копил і згідно з власною дійсністю, вбираєтеся в чуже пір’я — і саме тому стаєте претендентами, вічні нездари, що вічно тягнуть на жалюгідну трієчку, ви, слуги і наслідувачі, прихильники й любителі Мистецтва, яке тримає вас у передпокої. Воістину, страшно дивитись, як ви стараєтесь і як вам не вдається, як щоразу вам кажуть, що ще не час, а ви знову пхаєтеся з новим шедевром і як наполягаєте прийняти ці шедеври, як задовольняєтесь пісними другорядними тріумфиками, роздаєте собі компліменти, влаштовуєте мистецькі вечірки, переконуєте себе й інших у щоразу новій видимості власної посередності. І навіть не маєте тієї втіхи, аби для вас самих те, що ви пишете й базграєте, мало якийсь сенс. Бо все це, повторюю, є наслідуванням, поцупленим у майстрів, — це ніщо інше, як тільки необачний обман, буцім ти вже цінний, ти вже чогось вартий. Ваша ситуація — фальшива, а будучи фальшивою, вона мусить родити гіркі плоди — і вже у вашому ґроні заброджує взаємна неприязнь, зневага, злостивість, кожен погорджує іншим і, на додачу, собою, ви є братством самонеповаги — аж нарешті самі віддаєте себе на смерть. Бо в чому ж полягає становище другорядного письменника, як не в одній великій відмові? Першого й безжального облизня відмірює йому пересічний читач, котрий рішуче не хоче милуватися його витворами. Другого й ганебного йому відмірює власна дійсність, яку він не спромігся виразити. А третього облизня і копняка, найбезчеснішого з усіх, зустрічає він від мистецтва, в якому він сховався і яке погорджує ним як бездарним і недостатнім. І це переходить межі ганьби. Тут уже починається суцільна бездомність. Це призводить до того, що другорядність стає посміховиськом з усіх сторін, потрапивши під перехресний вогонь відмов. Воістину, чого можна сподіватися від людини, якій тричі відмовлено, і за кожним разом ганебніше? Хіба людина, обряджена так, не повинна щезнути, занишкнути десь, аби її не бачили? Чи недостатність, що дефілює серед білого дня, спрагла почестей, може бути здоровою і чи не спровокує вона природу на гикавку?

Але передусім скажіть мені — чи, на вашу думку, бéри смачніші й соковитіші від ананасівок, чи ви радше віддасте перевагу останнім? І чи любите ви їх споживати, зручненько вмостившись у плетеному фотелі на веранді? Ганьба, ганьба, панове, і ганьба, ганьба! Я не філософ і не теоретик, ні — я говорю про вас, маючи на увазі ваше життя, зрозумійте, нарешті, мене непокоїть лише ваша особиста ситуація. Несила відірватись. О, ця неможливість перерізати пуповину, що з’єднує з людською відмовою! Відмовлена душа — невинюхана квітка — цукерки, що хотіли бути смачними, і не смакували, — погорджена жінка — завжди завдавали мені просто фізичного болю, я не можу знести цього — і коли зустрічаю в місті когось із митців і бачу, як звичайна відмова лежить ув основі його існування, як кожен рух, слово, віра, ентузіазм, кома, образа, гордість, милосердя, біль залатують звичайною, неприємною відмовою, мені стає соромно. І соромно мені не тому, що я йому співчуваю, а тому, що співісную з ним, що його химерність діткає мене, як і кожного, до чиєї свідомості вона проникла. Повірте, зараз — найвищий час опрацювати й усталити образ другорядного письменника, бо ж інакше всім людям стане зле. Адже ж не дивно, що люди, котрі присвячують себе ex professo^[10] формі і — можна вважати — вразливі щодо стилю, покірно погоджуються на таку ситуацію, фальшиву й претензійну? Невже не зрозуміло, що, власне, з огляду на форму, стиль немає нічого фатальнішого в наслідках — оскільки той, хто перебуває в штучній ситуації, у незавидному, як не глянь, становищі, не може вимовити бодай одного слівця, яке б не було непотребом.

Якою ж тоді — запитаєте ви — має бути наша концепція, коли б ми спромоглися висловитись у відповідний нашій дійсності і, водночас, більш суверенний спосіб? Не з вашими, панове, можливостями витворити із себе, ось так простісінько, з вівторка на середу, зрілих майстрів — а проте ви могли би певною мірою врятувати гідність, віддаляючись од Мистецтва, яке притуляє вам таку обтяжливу жопку. Передусім порвіть ви раз і назавше з цим словом: мистецтво, а заодно і з другим: митець. Облиште купатися в цих словах, що ви їх повторюєте з нескінченною монотонністю. Хіба не кожен є потроху митцем? Хіба не правда, що людство творить мистецтво не лише на папері чи на полотні, а в кожну мить повсякденного життя — і коли дівча вплітає у косу квітку, коли в розмові у вас проривається жартик, коли ми розтаємо в сутінковій гамі світлотіні, що ж усе це, як не мистецька практика? Кому потрібен цей чудернацький і безглуздий поділ на «митців» і решту людства? І чи не було б мудріше, аби вони, замість гордо іменувати себе митцями, просто сказали: «Я, може, дещо більше, ніж інші, займаюся мистецтвом»? І зрештою, навіщо вам увесь цей культ мистецтва, яке полягає в так званих «творах», — чому вам привиділось і приверзлося, що людину так зачаровують твори мистецтва і що ми вмліваємо від божественної насолоди, слухаючи фуґи Баха? Хіба вам ніколи не спадало на думку, наскільки нечиста, каламутна, недозріла оця мистецька царина культури — царина, яку ви хочете замкнути у вашій примітивній фразеології? Помилка, яку ви нахабно й повсюдно робите, полягає передусім у тому, що ви звужуєте спілкування людини з мистецтвом винятково до художньої емоції, воднораз трактуючи це спілкування в його гранично індивідуалістичному аспекті, наче кожен із нас переживає мистецтво власноруч, власноніж, у герметичному відособленні від інших людей. Але насправді ми маємо справу з мішанкою, складеною з багатьох емоцій, а також із багатьох людей, що взаємно впливають на себе, витворюючи спільне переживання.

Отож, коли на сцені піаніст барабанить Шопена, ви говорите, що чари шопенівської музики в конгеніальній інтерпретації геніального піаніста зачарували слухачів. Але, можливо, насправді жоден зі слухачів не був зачарований. Не виключено, що якби їм не було відомо, що Шопен — великий геній, а піаніст — так само, ви б із меншим запалом слухали цю музику. Можливо також, що коли кожен із них, блідий від ентузіазму, кричить «браво», надривається й надсаджується, це треба приписати тому, що інші теж надриваються, кричачи; оскільки кожний із них думає, що інші зазнають страшенного раювання, неземного зворушення, через що і його зворушення починає рости на чужих дріжджах; і в такий спосіб легко може статися, що хоча й ніхто в залі безпосередньо не був захоплений, усі виявляють симптоми захвату — тому що кожен пристосовується до своїх сусідів. І тільки коли всі вкупі належним чином позбуджуються, саме тоді, кажу вам, ці симптоми викликають у них зворушення — бо ж ми мусимо пристосуватися до наших симптомів. Але також справедливо й те, що, беручи участь у тому чи тому концерті, ми здійснюємо щось на кшталт релігійного акту (так, якби ми асистували у Службі Божій), побожно вклякнувши перед Божеством мистецтва; тому в цьому випадку наше захоплення було б лишень актом поклоніння і виконання ритуалу. Хто ж, однак, може сказати, скільки в цій Красі достеменно прекрасного, а скільки історико-соціологічних процесів? Еге ж, відомо, людство потребує міфів — воно вибирає собі одного чи другого зі своїх численних творців (але хто би спромігся дослідити й висвітлити шляхи цього вибору?) і осьде вивищує його понад іншими, починає вивчати його напам’ять, відкриває в ньому свої таємниці, підпорядковує йому свої почуття — але якби ми з тією ж упертістю заповзялися вивищувати іншого митця, він став би нашим Гомером. Отак, бачите, скільки різноманітних і здебільшого позаестетичних чинників (я їх міг би монотонно перераховувати до другого пришестя) складає велич митця і твору? І це каламутне, ускладнене й важке співіснування з мистецтвом ви хочете вмістити в наївній фразі, мовляв, «поет, натхненний, співає, а слухач, захоплений, слухає»?

Тож відкиньте оте цяцькання з мистецтвом, відкиньте — ради Бога! — всю цю систему його роздування, перебільшення; і замість упиватися леґендою, дозвольте, аби факти творили вас. І вже одне це здатне принести велике полегшення, відкриваючи вам Дійсність, — але враз позбудьтеся страху, що це збіднить вас і вкоротить вам духу, — оскільки Дійсність завжди багатша від наївних ілюзій та оманливих фікцій. І я зараз доведу вам, які багатства чекають вас на новому шляху.

Сенсом мистецтва, безперечно, є вдосконалення форми. Але ви — і тут відкривається інша ваша кардинальна помилка — уявляєте собі, що мистецтво полягає у творенні досконалих щодо форми творів; певний неохопний і загальнолюдський процес творення форми ви звужуєте до продукування поем чи симфоній; і ви навіть ніколи не могли належно відчути й пояснити іншим, наскільки ґрандіозною є роль форми в нашому житті. Навіть у психології ви не могли надати формі відповідного місця. Як і досі, вам здається, що це почуття, інстинкти, ідеї керують нашою поведінкою, а форму ви схильні вважати поверховим додатком і звичайною оздобою. І коли вдова, йдучи за домовиною чоловіка, ревно ридає, ви гадаєте, що вона ридає, оскільки тяжко переживає свою втрату. Коли якийсь інженер, лікар чи адвокат порішить свою дружину, дитину або друга, ви вважаєте, що він дав розгулятися своїм ницим інстинктам. Коли ж якийсь політик ляпне щось дурнувате, ви визнаєте, що він дурний, бо лише бридню городить. Але в Дійсності справа постає таким чином: людська істота не виражається в безпосередній і відповідний своїй природі спосіб, а завжди в якійсь окресленій формі, і та форма, той стиль, спосіб буття не походить лише з нас, а накидається нам іззовні — і ось чому ця ж людина може поводитися на позір мудро або по-дурному, як дурисвіт, чи по-ангельски, розсудливо чи нерозважно, залежно від того, під який стиль вона потрафить і як вона залежить від інших людей. І якщо хробаки і ґедзі цілими днями полюють за поживою, то ми без спочинку женемося за формою, сваримося з іншими людьми через стиль, через наш спосіб буття і — їдучи трамваєм, обідаючи, розважаючись або відпочиваючи, або залагоджуючи справи — завжди, безперервно шукаємо форми і насолоджуємося нею або потерпаємо через неї, пристосовуємося до неї чи топчемо і трощимо її, або дозволяємо, аби вона творила нас, амінь.

О, сила Форми! Через неї вмирають народи. Вона спричиняє війни. Вона спричиняє в нас появу чогось такого, що з нас не походить. Нехтуючи нею, ви ніколи не зможете зрозуміти глупства, зла, злочину. Вона керує нашими найдрібнішими рефлексами. Вона лежить біля основ суспільного життя. Одначе для вас Форма і Стиль усе ще є поняттями з царини чистої естетики — для вас стиль є лише стилем на папері, стилем ваших оповідань. Панове, хто ж відшмагає жопку, якою ви насмілюєтесь звертатися до людей, вклякаючи перед олтарем мистецтва? Форма не є для вас чимось живим і людським, чимось — сказати б — практичним і щоденним, а тільки якимось святковим атрибутом. Схиляючись над своїми паперами, ви забуваєте про власну особу — і вам не залежить на вдосконаленні вашого особистого й конкретного стилю, і ви знай займаєтеся в порожнечі абстрактною стилізацією. Замість того, щоб мистецтво служило вам, ви служите мистецтву — і з овечою покірністю дозволяєте гальмувати вас у розвитку і зіштовхувати в пекло недорікуватості.

Погляньте тепер, наскільки інакшим був би образ того, хто, замість насичуватися фразеологією різних концептуалістів, охопив би свіжим поглядом світ у розумінні бездонного значення форми в нашому житті. Якби він і взявся за перо, то аж ніяк не для того, аби стати Митцем, а щоб — так би мовити — яскравіше виобразити свою особистість для інших; або ж щоб вигідніше обладувати себе внутрішньо, а також, можливо, щоб поглибити, загострити свої стосунки з іншими людьми, маючи на увазі невимірний і творчий вплив інших душ на нашу душу; або, наприклад, вибороти собі такий світ, який хотів би мати і який йому необхідний для життя. Ясна річ, він не шкодуватиме сил, аби твір притягав і зачаровував інших художніми красотами — але його головною метою буде вже не мистецтво, а лише власна особа. І я кажу «власна», а не «чужа», оскільки вам пора перестати вважати себе вищими істотами, які можуть когось повчати, просвіщати, вести, підносити й давати настанови. Хто вам ґарантував цю вищість? Де сказано, що ви вже належите до вищої сфери? Хто нарік вас аристократією? Хто вам дав патент на Зрілість? О, ні, цей письменник, про якого я говорю, не віддаватиметься писанню тому, що вважає себе зрілим, але, власне, тому він усвідомлює свою незрілість і знає, що не має форми, він — плазун, який ще не зіп’явся на ноги, він твориться, але ще не створився. І якщо йому випаде написати твір бездарний і немудрий, він скаже: «Прекрасно! Я написав ахінею, але ж я ні з ким не підписував контракту на постачання саме мудрих і досконалих творів. Я висловив ці нісенітниці й тішуся з того, бо людська неприязнь і строгість, яку я накликав на себе, вишколює мене і формує, творить немовби наново, і ось я наче вдруге народився». З чого випливає, що пророк зі здоровою філософією так міцно утверджений у собі, що навіть глупота і незрілість його не лякають і не можуть йому зашкодити, — з піднятою головою він може освідчуватись і оголошувати про свою недорікуватість, тоді як ви вже насправді нічого не можете висловити, оскільки страх відібрав у вас голос.

Отож під цим кутом зору реформа, яку я вам пропоную, принесе вам відчутне полегшення. Слід однак додати, що лише із таким підходом до справи порядний письменник здатен упоратися з проблемою, що, як і досі, підсувала вам найкапоснішу з жопок, — і проблема, яку я тут порушую, є, можливо, найбільш фундаментальною, складною і найгеніальнішою (не боюся цього слова) з усіх проблем стилю й культури. Пластично я виклав би цю проблему так: уявіть собі, що дорослий і зрілий бард, схилившись над папером, творить… а на шию йому всілося немовля, або якийсь напівосвічений напівінтеліґент, або молоденьке дівча, або яка-небудь особа з посередньо безбарвною та розпливчастою душею, або якась істота молодша, нижча чи простакуватіша — і ось ця істота, це немовля, дівча чи напівінтеліґент, чи, нарешті, якийсь інший син сірої чвертькультури, кидається на його душу і стягає її, звужує, топче лапами і, обнімаючи її, вбираючи, всмоктуючи, омолоджує її своєю молодістю, заправляє своєю незрілістю, натягає її на свій копил, зводячи на свій рівень — ох, на свої плечі! Але творець, замість боротися з нападником, удає, що не помічає його, і — о, який безум! — гадає, що уникне насильства, вдаючи, ніби його ніхто не ґвалтував. Хіба не це, власне, трапляється з вами, починаючи з великих геніїв і закінчуючи другорядними бардами другого хору? Хіба неправда те, що будь-яка зріліша, й вища, і старша істота у тисячу різних способів залежить від істот нижчого рівня розвитку, і хіба така залежність не пронизує нас наскрізь аж до самого єства, настільки, що можна сказати: старшого творить молодший? Хіба, пишучи, ми не мусимо пристосовуватися до читача? Говорячи — не узалежнюємо себе від особи, для якої говоримо? Хіба ми смертельно не закохані в молодість? Чи ж не мусимо ми щомиті домагатися ласки від нижчих істот, підлабузнюватися до них, підкорятись або їхньому насильству, або чарові — і невже це болісне насильство, сподіяне нашій особі напівсірою ницістю, не найплідніше з насильств? Однак ви — як і досі та всупереч усій вашій риториці — здатні лише ховати голову в пісок, і ваш школярсько-дидактичний розум, задоволений пихою, не міг цього усвідомити. Коли у дійсності вас безперервно лупцюють, ви вдаєте, що нічого не сталося, — о, бо ви, зрілі, лише зі зрілими спілкуєтесь, і ваша зрілість настільки зріла, що тільки зі зрілістю може покумитись!

Однак, якби ви менше переймались Мистецтвом чи повчанням і вдосконаленням інших, а більше власними, гідними жалю особами, ви ніколи б не залишили без уваги таке жахливе насильство над особою — і замість того, щоб поет створював поеми для іншого поета, він би відчув себе сповненим і створеним знизу силами, досі не баченими. Він би зрозумів, що, лише визнавши їх, зможе їх збавитись; і доклав би зусиль, аби в його стилі, образі й формі — і мистецькій, і повсякденній — виразно проглядав отой зв’язок із нижчістю. Він уже не почувався б лише Отцем, але водночас Отцем і Сином, і не писав би тільки як мудрий, витончений, зрілий, а радше як безперестанку обдурюваний Мудрий, повсякчас пригноблюваний Витончений і безупинно омолоджуваний Дорослий. І якби, відходячи від столу, він випадком зустрів би немовля чи напівінтеліґента, то вже не поплескував би їх поблажливо, повчально і педагогічно по плечу, а радше зі священним тремом почав би скиглити й вити, а може, навіть упав би на коліна! Замість утікати від незрілості, замикаючись в ушляхетненому колі, він зрозумів би, що універсальний стиль — це той, який любовно спроможний охопити собою недосконалість. І це привело би вас нарешті до форми, котра так дихає творчістю і сповнена поезії, що всі водночас перетворилися б на могутніх геніїв.

Отож погляньте, які надії дарує вам ця моя осібно-особиста концепція — які перспективи! Проте, аби концепція перетворилася на стовідсотково творчу й остаточну, ви мусите ступити ще крок уперед — і цей крок є таким сміливим і рішучим, таким безмежним у своїх можливостях і руйнівним у своїх наслідках, що тільки стиха й здалеку згадають його мої губи. Ось — уже настав час, уже пробила година на годиннику історії,— намагайтеся перемогти форму, визволитись од форми. Перестаньте ототожнюватись із тим, що вас окреслює. Ви, митці, спробуйте ухилитися від усілякого свого слова. Не довіряйте власним словам. Стійте насторожі вашої віри і не довіряйте почуттям. Вирвіться з того, чим ви є ззовні, і нехай вас пройме страх перед будь-яким нападом зовнішнього, саме так, як пташку проймає трепет перед удавом.

Тому що — але я не знаю, їй-право, чи вже можуть нині про це згадати мої губи — існує хибний постулат, начебто людина має бути визначеною, себто непорушною у своїх ідеях, категоричною у своїх деклараціях, непохитною у своїй ідеології, рішучою у своїх смаках, відповідальною за свої слова і вчинки, усталеною раз і назавжди в усьому своєму трибові буття. Розгляньте ближче химерність цього постулату. Наша стихія — споконвічна незрілість. Те, що ми нині думаємо чи відчуваємо, правнуки неминуче сприйматимуть як безглуздя. Отож краще, аби ми вже нині визнали в цьому дещицю нісенітниці, яку принесе час… і та сила, яка спонукує вас до передчасного визначення, не є, як ви вважаєте, цілковито людською силою. Незабаром ми зрозуміємо, що вже не це найважливіше: вмирати за ідеї, стилі, тези, гасла, віри; і також не це: утверджуватися в них і замикатись; а щось інше, а саме: відійти на крок і дистанціюватися від усього, що безперестанку трапляється з нами.

Відступ. Відчуваю (але не знаю, чи вже можуть це визнати мої губи), що невдовзі настане час Генерального Відступу. Син землі збагне, що він не виражається у згоді зі своїм найглибшим єством, а лишень і завше у штучній та болісно накинутій іззовні формі, чи то людьми, чи то обставинами. Тому він почне лякатися тієї своєї форми і соромитися її, як досі її боготворив і пишався нею. Незабаром ми почнемо боятися своїх власних особистостей, бо втямимо, що вони принаймні не є цілком нашими. І замість ревти: «Я в це вірю — я це відчуваю — я таким є — я це захищаю», — ми покірно скажемо: «Мені в це віриться — мені це відчувається — мені це сказалося, сталося, подумалося». Пророк погорджує своїм співом. Полководець затремтить перед своїм наказом. Священик відсахнеться олтаря, а мати прищеплюватиме синові не тільки принципи, а й уміння уникати їх, щоб вони його не придушили.

Довгим і важким буде цей шлях. Оскільки нині й особистості, й цілі народи вміють уже загалом непогано керувати своїм психічним життям і нечуже їм уміння витворювати стилі, віри, принципи, ідеали, почуття згідно з волею, а також відповідно до того, що їм диктують їхні невідкладні інтереси; але без стилю вони не вміють жити; і ми ще не знаємо, як боронити нашу найглибшу свіжість перед дияволом порядку. Великі відкриття є насущними — потужні удари м’якої людської долоні по сталевому панцері Форми — нечувана хитрість і висока шляхетність думки, і неймовірний розвій кмітливості — щоб людина уникнула своєї закам’янілості й спромоглась узгодити в собі форму й аморфність, закон та анархію, зрілість і споконвічну та святу незрілість. Але поки це станеться, скажіть-но мені: чи, на вашу думку, бери кращі від ананасівок? І чи любите ви їх споживати, зручненько вмостившись у плетеному фотелі на веранді, чи ж волієте займатися цим у затінку дерев, коли ваші частини тіла прохолоджує лагідний свіжий вітерець? І я запитую вас про це з усією поважністю і відповідальністю за слова, а також з якнайбільшою повагою до всіх без винятку ваших частин, оскільки я знаю, що ви становите частину Людства, частиною якої і я є, і що частково ви берете участь у частині частини чогось, що теж є частиною і чого я так само є частиною в частині, разом з усіма частками й частинами частини, частини частини частини частини частини частини частини частини частини частини частини… Рятуйте! О кляті частини! О кровожерні, жахливі частини, і знову ви мене спіймали, невже не можна від вас утекти, га, де ж я сховаюсь, що вдію, о, досить; досить, досить, закінчуймо цю частину книжки, перейдімо хутенько до іншої частини, і, присягаю, в наступному розділі вже не буде часток, бо я звільнюся від них і відкину їх, і викину їх назовні, залишаючись усередині (принаймні частково) без частини.

Розділ V ФІЛІДОР З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ

Королем найславетніших у всі часи синтетиків був, поза будь-яким сумнівом, проф. синтетології Лейденського університету, вищий синтетик Філідор, родом із південних околиць Аннаму. Працював він у патетичному дусі Вищого Синтезу здебільшого за допомогою додавання + безкінечність, а також у нагальних випадках за допомогою множення через + безкінечність. Це був добрячого зросту мужчина, повнявий, із буйною бородою й обличчям пророка в окулярах. Але духовне явище такої величини не могло не породити у природі свого контрявища, згідно із ньютонівським принципом дії та протидії, тому теж не менш славетний Аналітик невдовзі народився в Коломбо і, отримавши в Колумбійському університеті докторат, а також професуру Вищого Аналізу, прудко видерся на найвищі щаблі наукової кар’єри. Це був худорлявий невеличкий чоловічок, гладенько виголений, з обличчям скептика, в окулярах і з єдиною внутрішньою місією переслідування й побивання знаменитого Філідора.

Працював він по-розкладницьки, а його спеціальністю було розкладання особи на частини за допомогою рахування і, зокрема, за допомогою духопелів. Отак за допомогою духопелика в ніс він надихав ніс на самостійне існування, причому ніс, на подив власника, спонтанно рухався навсібіч. Це мистецтво він часто застосовував у трамваї, коли було нудно. Йдучи за голосом свого найглибшого покликання, він узявся наздоганяти Філідора, і навіть у малому іспанському містечку йому вдалося придбати шляхетське прізвисько анти-Філідора, яким він шалено пишався. Філідор — довідавшись, що той на нього чигає,— зрозуміло, також кинувся навздогін, і довший час обидва вчені без результату переслідували один одного, оскільки жодному з них гордість не дозволяла визнати, що він не лише переслідувач, а й переслідуваний. А тому коли, наприклад, Філідор був у Бремені, анти-Філідор мчав із Гааґи до Бремена, не бажаючи або ж не можучи взяти до тями, що Філідор у той самий час і з тією ж метою швидким потягом вирушає з Бремена до Гааґи. Зіткнення двох неуважних учених — катастрофа із розряду найбільших залізничних катастроф — сталося цілком випадково у приміщенні першорядного ресторану варшавського готелю «Бристоль». Філідор у товаристві пані професорші Філідор з розкладом руху в руках саме обирав найзручніші маршрути, коли просто з потягу випав задиханий анти-Філідор під руку зі своєю аналітичною супутницею подорожі, Флорою Ґенте з Месини. Ми, тобто присутні при цьому асистенти, доктори Теофіл Поклевський, Теодор Роклевський і я, усвідомлюючи важливість ситуації, одразу заходилися нотувати.

Анти-Філідор підійшов до столика і мовчки атакував поглядом професора, котрий підвівся йому назустріч. Вони намагались позмагатися духовно. Аналітик напирав холодно, знизу, Синтетик відповідав згори, поглядом, сповненим стоїчної гідності. Коли двобій поглядами не дав серйозних результатів, двоє духовних ворогів розпочали словесний двобій. Доктор і майстер Аналізу мовив:

— Галушки!

Синтетолог відповів:

— Галушка!

Анти-Філідор заревів:

— Галушки, галушки, себто комбінація борошна, яєць і води!

Філідор натомість притьмом парирував:

— Галушка, тобто найвище єство галушки, сама щонайвища Галушка!

Його очі випромінювали блискавиці, борода гойдалася, було зрозуміло, що він переміг. Професор Вищого Аналізу відступив на кілька кроків у безсилому гніві, але одразу після цього наштовхнувся на страшну розумову концепцію, а саме: в безпосередній присутності Філідора хворобливий хирляк взявся за його дружину, котру старий заслужений професор понад усе кохав. Ось подальший перебіг зіткнення за протоколом.

1. Пані професорша Філідор — вельми опасиста, повнява, досить маєстатична, сидить, ані пари з уст, концентрується.

2. Проф. анти-Філідор став навпроти професорші зі своїм розумовим об’єктивом і почав до неї приглядатися, поглядом роздягаючи її догола. Шкірою пані Філідор перебіг мороз і сором. Проф. Філідор мовчки вкрив її подорожнім пледом і спопелив нахабу поглядом, сповненим незмірної погорди. Він виявив, однак, при цьому ознаки хвилювання.

3. Тоді анти-Філідор стиха подав голос:

— Вухо, вухо! — і вибухнув знущальним сміхом. Під впливом цих слів вухо раптом об’явилося і стало непристойним. Філідор наказав дружині насунути капелюшка на вуха, але це не дуже допомогло, оскільки тоді анти-Філідор буркнув начебто до себе: «Дві дірки в носі», — оголюючи цим дірки в носі шановної професорші в безсоромний і аналітичний спосіб. Ситуація ставала загрозливою, тим паче про те, щоб затулити дірки, не могло бути й мови.

4. Професор із Лейдена пригрозив викликати поліцію. Шальки терезів почали виразно схилятися на бік Коломбо. Майстер Аналізу розсудливо сказав:

— Пальці, пальці руки, п’ять пальців.

На жаль, туші професорші не було достатньо, аби затушувати факт, який раптом постав перед очі в усій своїй нечуваній яскравості, — це факт пальців руки. Пальці були, п’ять із кожного боку. Пані Філідор, цілковито збезчещена, пробувала з останніх сил одягти рукавички, але — взагалі неймовірна річ — доктор із Коломбо нашвидкуруч зробив їй аналіз сечі і, сміючись до впаду, переможно вигукнув:

— H₂CO₄, TPS, трохи лейкоцитів і білка!

Усі встали. Проф. анти-Філідор зі своєю коханкою, котра порснула вульґарним сміхом, забралися геть, натомість професор Філідор, з допомогою нижчепідписаних, мерщій допровадив дружину до лікарні. Підписи — Т. Поклевський, Т. Роклевський і Антоній Свистак, асистенти.

***

Наступного ранку зібралися ми, Роклевський, Поклевський і я з професором, коло ліжка хворої пані Філідор. Її розкладання посувалося вельми послідовно. Вкушена аналітичним зубом анти-Філідора, вона поволі втрачала свій внутрішній зв’язок. Вряди-годи вона тільки глухо стогнала: «Я нога, я вухо, нога, моє вухо, палець, голова, нога», — начебто прощаючись із частинами тіла, які вже починали рухатись автономно. Її особистість була в стані агонії. Усі ми зосередилися на пошуку засобів негайного порятунку. А засобів цих не було. По нараді за участю ще доцента С. Лопаткіна, що о 7.40 прилетів літаком із Москви, ми ще раз визнали насущну необхідність глибоко синтетичних, наукових методів. А методів цих не було. Але тоді Філідор до такої міри напружив усі свої мисленні функції, аж ми відступили на крок, і сказав:

— Ляпас! Ляпас, та ще й ляский, тільки він із усіх частин тіла здатен повернути честь моїй благовірній і синтезувати розброджені елементи у певний вищий гоноровий сенс ляскання й хряскання. Отже, до роботи!

Однак Аналітика світової слави не так легко було віднайти в місті. Щойно ввечері він дав себе зловити у першорядному барі. У стані тверезого сп’яніння він хиляв пляшку за пляшкою, і що більше він пив, то більше тверезів, і його аналітична коханка так само. Власне, тверезістю вони більше впивалися, ніж алкоголем. Коли ми ввійшли, офіціанти, бліді, наче полотно, лякливо заховалися за стійкою, а вони мовчки віддавалися якимось радше неокресленим оргіям холоднокровності. Ми склали план дій. Професор спочатку мав виконати фальшиву атаку правою рукою на ліву щоку, після чого лівою мусив тріснути в праву, ми ж — себто доктори-асистенти Варшавського університету Поклевський, Роклевський і я, а також доцент С. Лопаткін — мали мерщій приступити до написання протоколу. План був простий, дії нескладні. Проте професорові опустилася піднесена рука. А ми, свідки, остовпіли. Щоки не було! Не було, повторюю, щоки, було лише дві троянди і щось на зразок віньєтки з голубків!

Анти-Філідор із диявольською спритністю передбачив і випередив плани Філідора. Цей тверезий Вакх витатуював собі по дві троянди на кожній щоці і щось на кшталт віньєтки з голубків! Унаслідок чого ляпас, і разом з тим також і щока, на яку замірився Філідор, втратили будь-який сенс, не кажучи вже про вищий. Насправді — ляпас, даний трояндам і голубкам, не був ляпасом, а був радше чимось на зразок удару по шпалерах. Не можучи припустити, аби шанований загалом педагог і вихователь молоді став посміховиськом, бо ляскав по шпалерах, тому що дружина хвора, ми відмовили його від учинків, про які б він потім шкодував.

— Ти собацюра! — гаркнув старець. — Ти підлий, ох, підлий-препідлий псище!

— А ти купа! — відповів Аналітик, надувши страшенно аналітичну пику. — Я теж купа. Хочеш — копни мене в живіт. Ти не копнеш мене в живіт, копнеш живіт — і нічого більше. Ти хотів пицярою затопити в пицю? У пицю можеш затопити, але не в мене — не в мене. Мене взагалі немає! Немає мене!

— Я затоплю ще! Якщо Господь дозволить, то затоплю!

— Зараз вони непроникні! — засміявся анти-Філідор. Флора Ґенте, сидячи збоку, вибухнула сміхом, космічний доктор обох аналізів кинув на неї чуттєвий погляд і вийшов. Натомість Флора Ґенте залишилась. Вона сиділа на високому табуреті і поглядала на нас вилинялими очима цілковито проаналізованої папуги й корови. Відразу ж, о 8.40, ми — проф. Філідор, два медики, доцент Лопаткін і я — взялися до спільної конференції; перо, як і зазвичай, тримав доцент Лопаткін. Конференція мала такий перебіг.

— Овва! Але як же його змусити, щоб він вас — ляснув! Як же змусити, щоб він професорові зацідив? Як же змусити, щоб він професорові затопив?

— Панове, — зосереджено відповів геніальний мислитель, — він має щоки, але ж і я теж маю щоки. Принципом тут є певна аналогія, і тому я діятиму не стільки логічно, скільки аналогічно. Per analogiam^[11] набагато певніше, оскільки природою керує певна аналогія. Якщо він — король Аналізу, то я все-таки — король Синтезу. Якщо він має щоки, то я теж маю щоки. Якщо я маю дружину, то він має коханку. Якщо він аналізував мою дружину, то я йому синтезую його коханку і в такий спосіб доможуся ляпаса, якого він мені відмовляється дати! У цей спосіб я змушу його і спровокую до ляпаса мені — якщо я його не можу ляснути. — І зараз же кивнув на Флору Ґенте.

Ми замовкли. Вона підійшла, хилитаючи всіма частинами тіла; одним оком зизо поглядаючи на мене, другим — на професора, шкірячи зуби до Степана Лопаткіна, випинаючи передок до Роклевського, задком же крутячи до Поклевського. Враження було таким, що доцент тихо вимовив:

— Ви справді пориваєтеся зі своїм вищим синтезом на цих п’ятдесят окремих кавалків? На цю надпотужну бездушну, оплачувану комбінацію елементів (дп + пд)?

Але універсальний Синтетолог належав до тих, які ніколи не втрачають надії. Запросив до столика, почастував келишком чінзано і для початку, аби розвідати, синтетично мовив:

— Душа, душа.

Вона відповіла щось подібне, але не те саме, відповіла щось, що було частиною.

— Я! — доскіпливо й учеписто вимовив професор, прагнучи викликати в ній занапащене «я». — Я!

Вона відповіла:

— А, ви, дуже добре, п’ять злотих.

— Єдність! — загонисто крикнув Філідор. — Вища Єдність! Єдність!

— Мені — все єдність, — сказала вона байдуже, — старе чи мале.

Затамувавши подих, ми дивилися на цю пекельну аналітесу ночі, котру анти-Філідор по-своєму досконало вимуштрував, а може, навіть і виховав собі змалечку.

Однак творець Синтетичних наук не вгавав. Настав час важких змагань і зусиль. Він продекламував їй дві перші пісні «Короля Духа», а вона зажадала за те десять злотих. Він вів із нею тривалу й натхненну розмову про вищу Любов, Любов, яка все охоплює і єднає, за що вона взяла одинадцять злотих. Він прочитав їй два сіреньких романи найбільш знаних авторок на тему відродження шляхом Любові, за що вона здерла з нього сто п’ятдесят злотих й ані грошем не хотіла поступитися. Коли ж він заповзявся було розбудити в ній гідність, вона зажадала не більше, не менше — всього п’ятдесят два злотих.

— Плати за дивацтва, пердуне, — промовила вона, — на це немає такси.

Пустивши в хід тупі совині очі, вона не реаґувала, рахунок зростав, а анти-Філідор тихцем сміявся в кулачок із безнадійності зусиль, марності старань…

На конференції за участю д-ра Лопаткіна і трьох доцентів знаменитий дослідник представив звіт про поразку наступним чином:

— Коштувало це мені кількасот злотих, я не бачу суттєвої можливості синтезування, дарма я пробував найвищі Єдності, а саме — Людськість, вона все переводить у гроші й видає решту. Людськість, оцінена у сорок два злотих, перестає бути Єдністю. Справді невідомо, що робити. А дружина геть зовсім втрачає внутрішній зв’язок. Нога вже починає розгулювати кімнатою, як задрімає — дружина, звичайно ж, а не нога, — то мусить тримати її руками, але руки теж не хочуть, страшна анархія, жахлива розгнузданість.

Ми замовкли, Філідор зірвався, його чорна борода загойдалась. Він поринув в один із гіпоманіакальних станів, у які завжди потрапляє геній щосім років. Він продав два особняки й віллу за містом, а отриману суму в 850 000 злотих розміняв по одному злотому. Поклевський здивовано поглядав на нього, цей поверховий повітовий лікар ніколи не міг зрозуміти генія, не міг зрозуміти і тому взагалі не розумів. А між тим філософ, уже впевнений у собі, надіслав іронічне запрошення анти-Філідорові, що, відповідаючи іронією на іронію, пунктуально, о пів на десяту, заявився в кабіні ресторану «Альказар», де мав відбутися вирішальний експеримент. Учені не подали один одному руки, лише майстер Аналізу сухо і злостиво засміявся:

— Ну, старайся, пане, намагайся! Моя дівчина не так схильна до збирання, як ваша дружина до розкладання, у цьому плані я спокійний.

І він також поступово впадав у гіпоманіакальний стан. Перо тримав д-р Поклевський, Лопаткін тримав папір.

Проф. Філідор розпочав із того, що найперше поклав на стіл єдиний злотий. Ґенте не реаґувала. Він поклав другий злотий, нічого, доклав третій, теж нічого, але після чотирьох злотих вона промовила:

— Ого, чотири злотих.

Після п’ятьох позіхнула, а після шести байдуже проказала:

— Що там, старчику, знову вознесіння?

Але щойно після дев’яносто сьомого ми відзначили перші прояви здивування, а після сто п’ятнадцятого погляд, досі розділений поміж д-ром Поклевським, доцентом і мною, почав потроху синтезуватися на грошах.

Після сотні тисяч Філідор тяжко дихав, анти-Філідор трохи занепокоївся, а досі гетерогенна куртизанка насторожено зосередилась. Вона, немов прикута, споглядала все зростаючу купу, яка, власне, переставала бути купою, намагалася рахувати, але рахунок уже не допомагав. Сума переставала бути сумою, перетворювалась на щось неохопне, щось незбагненне, була чимось вищим од суми, розпирала мозок своїм огромом, що може зрівнятися з огромом Небес. Пацієнтка глухо стогнала. Аналітик кинувся її рятувати, але обидва лікарі стримали його силоміць, — він намарне пошепки давав поради, аби вона розбила цілість на сотні або на п’ятисотки, але цілість не давалася розбити. Коли тріумфуючий жрець інтеґративної науки виклав усе, що мав, і припечатав купу, а радше огром, гору, фінансову гору Синай одним єдиним і неподільним грошем, як ніби якийсь Бог втілився у куртизанку: вона піднялась і виявила всі синтетичні симптоми — плач, зітхання, усміх і задумливість — і промовила:

— Панове, це я. Я. Щось вище.

Філідор видав клич тріумфу, і тоді анти-Філідор із загрозливим вигуком вирвався з рук лікарів і зацідив Філідорові в обличчя.

***

Цей ляпас був як грім — як блискавка синтезу, видерта з аналітичних нутрощів, аж темний морок луснув. Доцент і медики із хвилюванням вітали прикро зганьбленого Професора, а його заклятий ворог корчився під стіною і завивав од муки. Однак жодне виття не могло погамувати заведеного нарешті гонорового ходу, оскільки справа, досі негонорова, знову стала на звичні гонорові рейки.

Проф. Ґ. Л. Філідор з Лейдена виставив двох секундантів в особі доц. Лопаткіна та мене — проф. П. Т. Момзен із шляхетним прізвиськом анти-Філідор виставив двох секундантів в особі двох асистентів — секунданти Філідора гонорово покпили із секундантів анти-Філідора, ті зі свого боку образили секундантів Філідора. І за кожним із цих гонорових кроків виростав синтез. Колумбієць звивався як на гострих ножах. Лейденець натомість, усміхнений, мовчки гладив свою довгу бороду. А в міській лікарні хвора професорова почала єднати частини, ледь чутним голосом попросила молока і в лікарів уселилася надія. Гонор визирав з-за хмар і солодко всміхався людям. У вівторок, рівно о сьомій ранку, мав відбутися вирішальний бій.

Перо мав тримати д-р Роклевський, пістолети — доц. Лопаткін, Поклевський мав тримати папір, а я — пальта. Незламний борець із-під прапора Синтезу не мав жодних сумнівів. Пам’ятаю, що він мені сказав напередодні вранці.

— Любий сину, — сказав професор, — з однаковим успіхом може загинути він, як і я, але хто б не поліг, мій дух завше переможе, бо не йдеться про саму смерть, а про якість смерті, а якість смерті буде синтетичною. Якщо він упаде, то смертю своєю заприсягне Синтезові,— якщо вб’є мене, то вб’є синтетичним шляхом. Тоді й по смерті перемога буде моєю.

І з піднесенням, прагнучи якнайгідніше вшанувати момент слави, запросив обох паній, себто дружину та Флору, приглядати зі сторони як звичайні асистентки. Але мене обсіли лихі передчуття. Я боявся, чого ж я боявся? Сам не розумію чому, всю ніч мене терзала тривога незнання, і щойно на площі я збагнув, чого боюся. Ранок був сухий і ясний, як на картинці. Духовні супротивники стали один напроти другого, Філідор уклонився анти-Філідорові, своєю чергою анти-Філідор уклонився Філідорові. І тоді я зрозумів, чого я боюся. Це була симетрія — ситуація була симетричною, і в цьому полягала її сила, а також і її слабкість.

Оскільки ситуація складалася так, що кожному рухові Філідора мусив відповідати аналогічний рух анти-Філідора, отож Філідор мав ініціативу. Якщо Філідор кланявся, то вклонитися мусивй анти-Філідор. Якщо Філідор стріляв, то мусив також стрілити й анти-Філідор. І все, підкреслюю, мало відбутися за віссю, проведеною через обох борців, віссю, що була віссю ситуації. Овва! Але що буде, коли той ухилиться? Коли відскоче? Коли викине коника й уникне залізних законів симетрії та аналогії? Овва, які ж безумства і зради могла ховати розсудлива голова анти-Філідора? Я бився з думками, коли раптом професор Філідор підняв руку, прицілився концентрично в серце противника й вистрелив. Вистрелив і схибив. Схибив. І тоді Аналітик і собі підняв руку й прицілився в серце противника. Вже, вже ми були готові кричати про перемогу. Вже, вже здавалося, що коли той синтетично вистрелив у серце, то цей також мусить вистрелити в серце. Здавалося, що просто немає іншого виходу, що немає жодної бічної інтелектуальної лазівки. Але раптом у якийсь змиг ока Аналітик, натужившись, якось стиха писнув, заскавулів, трохи нахилився, з’їхав пістолетним жерлом із осі та зненацька випалив убік, і куди — в мізинчик професорової Філідор, котра разом із Флорою Ґенте стояла неподалік. Постріл був вершиною майстерності! Палець відпав. Пані Філідор, здивована, піднесла руку до вуст. А ми — секунданти — на мить втратили самовладання й здивовано зойкнули.

І тоді сталася страшенна річ. Вищий професор Синтезу не витримав. Зачарований влучністю, майстерністю, симетрією, ошелешений нашим зойком подиву, він теж збочив і теж поцілив у мізинець Флори Ґенте і коротко, сухо, гортанно засміявся. Ґенте піднесла руку до вуст, а ми здивовано зойкнули.

Тоді Аналітик вистрелив знову і знову відбив другий мізинець професоровій, котра піднесла другу руку до вуст — ми здивовано зойкнули, а за чверть секунди по тому постріл Синтетика, зроблений із безпомилковою влучністю з відстані сімнадцяти метрів, позбавив Флору Ґенте аналогічного пальця. Ґенте піднесла руку до вуст, а ми здивовано зойкнули. І так понеслося. Стрілянина тривала — невтомна, жорстока, бурхлива й пишна, як сама Пишнота, — а пальці, вуха, носи, зуби сипалися, немов листя з дерева, розгойданого вітром, ми ж, секунданти, заціпенілі від блискавичної влучності, заледве встигали зойкати. Обидві панії вже були позбавлені всіх природних уступів та виступів, не падаючи трупами лише тому, що просто не могли встигнути, і я думаю, зрештою, вони також у цьому мали свою розкіш — підставляючи себе такій влучності. Але нарешті забракло набоїв. Маестро з Коломбо останнім пострілом просвердлив самий вершечок правої легені професоровій Філідор, маестро із Лейдена у відповідь просвердлив вершечок правої легені Флорі Ґенте, а ми ще раз здивовано зойкнули, й залягла тиша. Обидві колодки померли й упали на землю — обидва стрільці зустрілися поглядами.

І що ж? Вони поглянули один на одного, й обидва точно не знали— що? Що, власне? Набоїв уже не було. І, зрештою, трупи вже лежали на землі. Отже, не було чого робити. Наближалася десята. Власне, Аналіз переміг, ну і що з того? Геть нічого. Міг із однаковим успіхом перемогти Синтез, і теж би з того нічого не було. Філідор узяв каменюку і зацідив у горобця, але схибив, і горобець полетів. Сонце починало припікати, анти-Філідор узяв брилу і жбурнув у стовбур дерева — і влучив. Між тим Філідорові потрапила під руку курка, він швиргонув, потрапив, курка втекла і сховалася в кущах. Учені покинули свої позиції й рушили — кожен у свій бік.

Надвечір анти-Філідор був в Озерному, а Філідор — у Ваврі. Один під скиртою полював на ворон, а другий угледів собі якогось самотнього ліхтаря і цілив у нього з відстані п’ятдесяти метрів.

І так вони мандрували світом, жбурляючи чим попало та у що попало. Вони співали пісень та найохочіше били шибки, також любили стояти на балконі, плюючи пішоходам на капелюхи, і тішилися, коли влучали у великих цабе, що проїжджали в диліжансах. Філідор навіть так далеко дійшов у майстерності, що вмів із вулиці обплювати когось, хто стояв на балконі. А анти-Філідор гасив свічку, жбурляючи у вогник коробку сірників. Залюбки вони полювали на жаб із малокаліберних рушниць чи на горобців — з луків, або ж кидали у воду з мосту папірці й травинки. А вже найбільшою розкішшю було купити дитячу кульку і мчати за нею крізь поля й ліси — гей-га! — вистежуючи, коли вона з тріскотом лопне, наче поранена невидимою кулею.

А коли хтось із наукового світу згадував давнє славне минуле, битви духу, Аналіз, Синтез і всю безповоротно втрачену славу, вони з мрійливим настроєм знай відповідали:

— Так, так, пам’ятаю цей двобій… гарно стрілялося!

— Але ж, професоре, — гукнув я, і зі мною Роклевський, який за той час оженився і на Кручій завів сім’ю, — але ж, професоре, ви говорите, як дитя!

І на це здитинілий старець відповів:

— В усьому є щось дитяче.

Розділ VI ВИКРАДЕННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗАГЛИБЛЕННЯ В МОЛОДІСТЬ

У самісінький кульмінаційний момент жахливого психофізичного насильства, яке Ментус вчинив над Сифоном, відчинилися двері і до класу ввійшов Deus ex machina^[13], Пімко, хоч як поглянь, як і зазвичай, більш ніж надійний.

— Чудово, граєтеся в м’ячика, дітки! — загукав він, хоча ми взагалі в м’ячика не гралися і ніякого м’ячика зовсім не було. — У м’ячика, м’ячика граєтеся, в м’ячика, як гарно один одному підкидаєте м’ячика, як чудово той його ловить! — І, побачивши мій рум’янець на блідому обличчі, спотвореному судомою жаху, додав: — О, який рум’янчик! Школа йде тобі на користь, Юзю, і м’ячик теж. Ходи, — промовив він, — я відведу тебе на квартиру до пані Млодзякової^[14], з котрою я вже телефоном про все домовився. Я тобі знайшов пансіон у родини Млодзяків. Негідно було б, якби ти у своєму віці мав окреме помешкання в місті. Відтепер — твоє місце в пані Млодзякової.

І забрав мене, по дорозі для заохочення розповідаючи про Млодзяка, котрий був інженером-конструктором, і про Млодзякову, котра була дружиною інженера.

— Це сучасний дім, — зауважив він, — сучасно-натуралістичний, підпорядкований новим тенденціям і чужій мені ідеології. Однак я помітив у тобі певну штучність, позу, ти все ще вдаєш дорослого, — отож Млодзяки вилікують тебе від цієї прикрої хвороби, навчать тебе природності. Але я забув тобі сказати, що там є донечка, Зутка Млодзяківна, інститутка, — додав він нерозбірливо, стискаючи мою долоню і зизо позираючи на мене педагогічним оком із-під пенсне. — Інститутка, — промовив він, — також сучасна. Гм, це не найкраще товариство, існує велика небезпека… але, з другого боку, ніщо так не втягує в молодість, як сучасна інститутка… вона вже тебе наснажить юнацьким патріотизмом.

Їздили трамваї. Горщики з квітами стояли на підвіконнях. Якийсь пан з найвищого поверху стрельнув у Пімка сливовою кісточкою, але не влучив.

Що? Що? Інститутка? Я вхопив на льоту Пімчин план — він хотів мене інституткою остаточно ув’язнити в молодості. Він сподівався на те, що коли я закохаюся в молоду інститутку, мені перехочеться бути дорослим. Удома, як і в школі, ані шпаринки, аби я випадково міг накивати п’ятами. Ніколи було роздумувати. Раптом я вкусив його за пальця і заповзявся втікати. На розі вулиці я побачив якусь дорослу жінку — це я до неї мчав із переляканим, ошелешеним, скривленим обличчям, аби лише подалі від Пімка та його жахливої інститутки. Але великий Інфантилізатор блискавично наздогнав мене кількома стрибками і схопив за комір.

— До інститутки! — крикнув він. — До інститутки! До молодості! До Млодзяків!

Він посадив мене у візок і велелюдними вулицями, переповненими екіпажами, людьми, пташиним співом, клусом повіз до інститутки.

— Їдьмо, їдьмо, не озирайся, за тобою нікого немає, тільки я з тобою.

І стискаючи мою руку, весь заслинений, муркотів:

— До інститутки, до сучасної інститутки! Вже інститутка зможе закохати його в молодість! Уже Млодзяки зуміють його здрібнити! Вже йому втулять досконалу жопку! Но, но, но! — закричав він, аж кінь почав брикатися, а візник пихато сидів на козлах спиною до Пімка з безмежною холопською погордою. Однак Пімко сидів у цілковито абсолютний спосіб.

Але на порозі дешевого інтеліґентського будиночка колонії Сташиця, або ж Любецького, він мовби завагався, похнюпив голову і — о диво — втратив частину абсолютизму.

— Юзю, — прошепотів він, киваючи й вертячи головою, — я йду заради тебе на велику жертву. Роблю я це тільки заради твоєї молодості. Лише задля неї я наражаюся на зустріч із сучасною інституткою. Га, інститутка, сучасна інститутка!

І поцілував мене, наче боязко силкуючись заслужити собі мою доброзичливість — і, водночас, немов на прощання. Й одразу після цього, постукуючи ціпком, у стані великого роздратування він заходився декламувати, цитувати, рецитувати, висловлювати думки, афоризми, судження, концепції, все найліпшої якості, класично бельферувате, але як хворий бельфер, сама сутність котрого під загрозою. Він згадував незнайомі мені прізвища якихось літературних приятелів, і я чув, як він тихо повторював їхні облесливі думки про себе, висловлюючи своєю чергою й про них медоточиві опінії. Він також тричі підписався олівцем на стіні: «Т. Пімко», ніби Антей, черпаючи сили від контакту з власним підписом. Я здивовано дивився на вчителя. Що це? Невже й він боїться сучасної інститутки? Чи тільки вдає? Яким дивом такий стріляний бельфер міг боятись інститутки? Але вже прислужниця відчинила нам двері й ми обидва ввійшли — професор якось скромно, без повсякчасної зверхності, я — з обличчям, як ганчірка, — зім’ятим, блідим, ошелешеним і затуманеним. Пімко постукав ціпком і запитав:

— Чи є панове вдома? — і водночас углибині відчинилися двері і до нас вийшла інститутка. Сучасна.

Їй було років шістнадцять, светрик, спідничка, спортивні ґумові мештики, натренована, вільна, гожа, спритна, гнучка й безсоромна! Від одного її вигляду я затремтів душею й обличчям. Я з першого погляду збагнув, що вона — могутнє явище, навіть могутніше від Пімка й також свого роду абсолютне, а вже з Сифоном і не порівняти. Вона мені когось нагадала — кого ж це? — ох, вона мені нагадала Копирду! Ви пам’ятаєте Копирду? Вона була така ж, тільки дебеліша, близька йому за типом, але сильніша, досконаліша у своїй інститутськості інститутка й абсолютно сучасна у своїй сучасності. І подвійно молода — по-перше, за віком, а по-друге, за сучасністю — це була молодість у молодості. Я злякався, як людина, що стикається з могутнішим од себе явищем, а страх ще більше посилився, коли я побачив, що не вона бельфера, а бельфер її побоюється і досить нерішуче розкланюється перед сучасною інституткою.

— Цілую ручки, — загукав він ніби весело і з удаваною елеґантністю. — Ви, панно, не на пляжі? Не на Віслі? Чи застали ми мамуню? Яка там вода в басейні, га? Холодна? Холодна — найліпша! Я сам у давніші часи купався в холодній!

Що це? Я відчув у голосі Пімка старість, що спортом підлещувалася до молодості, старість принижену, — я відступив на крок. Інститутка не відповіла Пімку — знай стежила — і, встромивши собі в зуби англійського ключика, якого вона тримала в правій руці, подала йому лівицю з такою безцеремонною байдужістю, ніби це був не Пімко… Професор знітився, він не знав, що робити з цією простягненою до нього юначою лівицею, врешті стиснув її обома долонями. Я вклонився. Вона вийняла ключ із рота й діловито мовила:

— Мами немає, але невдовзі вона має повернутися. Прошу…

І вона провела нас до сучасної зали, де стала біля вікна, ми ж зайняли місця на канапі.

— Мамуся напевно на засіданні комітету? — зав’язав професор товариську розмову.

Сучасна відповіла:

— Не знаю.

Стіни були помальовані на світло-синій колір, фіранки — на кремовий, на поличці — радіо, меблі сучасні, добірні, чисті, рівні, прості, дві шафи, вбудовані в стіну, та столик. Інститутка стояла біля вікна так, ніби нікого в кімнаті не було, і здирала шкіру, яка злізала їй з плечей від засмаги. Нас просто не існувало для неї — вона не звертала на Пімка уваги — й почали спливати хвилини.

Пімко сидів, заклавши ногу за ногу, сплів руки, крутив пальцями як гість, яким ніхто не переймається. Він поворушився, кілька разів кахикнув, кашлянув, прагнучи підтримати розмову, але сучасна відвернулася лицем до вікна, задом до нас і далі скубала із себе шкіру. Отже, він узагалі не озивався, тільки сидів — але без розмови його сидіння було неповним, недостатнім. Я протер очі. Що діялося? Бо щось-таки діялося — це точно, але що ж, власне? Владне Пімкове сидіння є неповним? Покинутий бельфер? Бельфер? Неповнота прагнула поповнення — чи відомі вам ці стражденні паузи, коли одне закінчується, а друге ще не почалось? У голові утворюється пустка. Раптом я побачив, що з бельфера вилазить старість. Я досі не зауважував, що професорові вже за п’ятдесят, ніколи досі мені не спадало це на думку, наче абсолютний бельфер був вічною й позачасовою істотою. Старий чи професор? Як це — старий чи професор? Чому ж це він не міг бути старим професором? Ні, ні, не про це йдеться, а про те, що тут для мене готують (вони ж бо, я певен, були у змові). Господи, чому він сидить? Чому прийшов сюди, щоб сидіти біля мене з інституткою? Його сидіння ще більше витягало з мене душу, бо я сидів і з ним разом. Якби я встав, не було б так страшно. Але вставати було достобіса важко, коротше кажучи, для вставання не було приводу. Ні, ні, не про це йдеться, — але чому він сидить з інституткою, чому він по-старечому сидить із молодою інституткою? Змилуйтеся! Але немає помилування. Чому він сидить із інституткою? Чому його старість не є звичайною старістю, а інститутською? Як це, старість із інституткою? Що це значить — інститутська старість? Раптом мені стало лячно, але я не міг утекти. Інститутська старість — старо-молода старість — ось такі недостатні, неповні, огидні формули чвалували в моєму мозку. І зненацька по кімнаті розлігся спів. Я не вірив своїм вухам. Бельфер співав арію інститутці. Від подиву я протверезів. Ні, ні, не співав, наспівував — Пімко, вражений байдужістю інститутки, заспівав кілька тактів з оперетки, підкреслюючи всю негречність, погане виховання, нетактовність Млодзяківни. Але ж все-таки співав? Вона примусила діда співати! Чи це був той грізний, абсолютний, умілий Пімко, цей дідок, покинутий на канапі, з примусу співаючи інститутці?

Я добряче охляв. Після стількох подій зранку, після того, коли до мене завітав дух, м’язам мого обличчя жодного разу не вдалося розслабитись, мої щоки палали, як після безсонної ночі, проведеній у потязі. Але зараз потяг наче зупинявся. Пімко співав. Мені стало соромно, що я так довго перебував під владою нешкідливого стариганчика, на якого звичайна інститутка не звертала аніякої уваги. Моє обличчя потихеньку почало повертатися до норми, я вмостився зручніше й за мить повернув повну рівновагу, а також — яка радість! — втрачену тридцятку. Я постановив якнайспокійніше, без жодних протестів вийти, аж раптом професор зловив мене за руку — зараз він був цілковито іншим. Він постарів, подобрішав, з виду здавався бідолашним, бездарним і гідним жалю.

— Юзю, — шепнув мені на вухо, — не бери прикладу з цієї сучасної дівчини, нового повоєнного ґатунку, з епохи спорту і джаз-бандів! Повоєнне здичавіння звичаїв! Не вистачає культури! Бракує поваги до старших! Це нове покоління, спрагле насолод! Я побоююся, що тутешня атмосфера не буде корисною для тебе. Дай мені слово, що не підпадеш під вплив цієї розгнузданої дівчини. Ви дуже схожі,— сказав він, як у гарячці,— ви маєте щось спільне, я знаю, знаю, ти теж, власне, сучасний хлопець, даремно я привів тебе сюди, до сучасної дівчини!

Я поглянув на нього, як на вар’ята. Що, я зі своєю тридцяткою схожий на сучасну інститутку? Пімко здався мені дурнуватим. Але він і далі застерігав мене від інститутки.

— Нові часи! — бубонів він. — Ви, молоді, сьогоднішнє покоління. Зневажаєте старших, а між собою одразу переходите на «ти». Бракує поваги, бракує культу минулого, дансинґ, байдарка, Америка, інстинкт юрби, carpe diem^[15], ви молоді!

І почав страшенно улещувати мою нібито молодість і сучасність, що ми — сучасна молодь, що нам аби тільки ноги, що ми ще там якісь, а Млодзяківна весь цей час байдуже стояла і здирала шкіру, навіть не відаючи, що готується за її плечима.

Я зрозумів нарешті, про що йому йшлося, — таким чином він хотів просто закохати мене в інститутку. Його розрахунок був такий: він одразу хотів утягнути мене в інститутку, передати з рук у руки, аби я не втік. Він прищеплював мені ідеал, упевнений, що незабаром я нарешті віднайду ідеал молодості на кшталт Сифона чи Ментуса і буду навіки ув’язнений. Професорові, по суті, було байдуже, яким я стану хлопцем, аби лише з дитинства не викублився. Якби йому вдалося нараз закохати й наснажити мене сучасним ідеалом хлопця, він спокійно міг піти та віддатися своїм численним стороннім заняттям, які не дозволяли йому особисто тримати мене в інфантилізмі. І парадокс: Пімко, котрий — здавалося б — понад усе цінував власну вищість, погодився зіграти роль упокореного старомодного добродійника, обуреного сучасним поколінням панянок, аби мене звабила інститутка. Пристаркуватим і вуйкуватим обуренням він налаштовував нас один проти одного, старістю та старосвітськістю хотів закохати мене в молодість і сучасність. Але Пімко переслідував тут ще й іншу мету, не менш важливу. Однієї закоханості йому не вистачало — на додачу він хотів пов’язати мене з нею не інакше, як тільки у спосіб якомога більш незрілий, його намірам не відповідало, якби я її покохав звичайним коханням, ні, він прагнув, щоб я захопився цією низькопробною та гидотною, старо-молодою, сучасно-старосвітською поезією, яка народжується з поєднання довоєнного старигана з повоєнною інституткою. Бельфер, видно, хотів непрямим чином взяти участь у моєму зачаруванні. Все це було добряче обмізковано, але надто немудро, і з почуттям цілковитого визволення від Пімка я слухав убогі лестощі старого вуйка. Дурний! Я не знав, що насправді найкраще засмоктує лише дурнувата поезія!

І з нічого склалася бридка ситуація, жахливий поетичний ансамбль: біля вікна — сучасна інститутка, байдужа, тут, на канапі, стариган професор, котрий скаржиться на повоєнне здичавіння, а я — між ними, оточений старо-молодою поезією. Ради Бога! Але ж моя тридцятка! Вийти, вийти, і щонайхутчіш! Але світ немовби зруйнувався й склався на нових принципах, тридцятка знову стала блідою та неактуальною, сучасна під вікном набирала щоразу більшої привабливості. А клятий Пімко не вгавав.

— Ноги, — під’юджував він сучасність, — ноги, я знаю вас, ваші спорти, звичаї нового американізованого покоління, для вас ноги означають більше, ніж руки, для вас ноги — найважливіше, литки! Духовна культура для вас — порожній звук, тільки литки. Спорти! Литки, литки, — він мені страшенно лестив, — литки, литки, литки!

І, як на перерві, коли він підсунув школярам проблему невинності, що їх роз’ятрила та посилила стократ їхню незрілість, так і зараз підсував мені сучасні литки. А я з приємністю слухаю, як він пов’язує мої литки з литками покоління, і починаю відчувати жорстокість молодості до старих литок! І було в цьому якесь товаришування литок з інституткою, плюс таємне розкішне литчане порозуміння, плюс патріотизм ноги, зухвалість молодої литки, плюс поезія ноги, плюс юнача литчана гордість і культ литки. Диявольська частина тіла! Зайве говорити, що в тилах інститутки все діялося тихо, а вона стояла біля вікна на своїх литках-однолітках і здирала шкіру, ні про що й не здогадуючись.

Однак я б усе-таки відірвався від литок і вийшов, аж раптом відчинилися двері і в кімнаті з’явилася нова особа; вхід нової та незнайомої особи мене зовсім занапастив. Це була Млодзякова, досить опасиста жінка, але інтеліґентна й заклопотана, зі жвавим та уважним виразом обличчя, членкиня комітету з порятунку немовлят чи боротьби з чумою дитячого жебракування у столиці. Пімко підхопився з канапи, мовби досі нічого й не було, елеґантний, приязний, старомодний професор з іще довоєнної Галичини.

— О, люба пані інженершо! Дорога пані завжди запрацьована, завжди в роботі, напевно — із сесії комітету. А я тут привів мого Юзя, якого ви, ласкава пані, погоджуєтеся взяти під опіку, це, власне, Юзьо, оцей ось кавалер, Юзю, дитятко моє, вклонися пані.

Що це? Пімко знову змінив тон на поблажливий та протекціоністський. Кланятися старій, я — молодий? Із шанобливістю кланятися? Я мусив — а Млодзякова подала мені маленьку, але повняву долоню й кинула побіжний та здивований погляд на моє обличчя, роздвоєне між тридцяткою та сімнадцяткою.

— Скільки років цьому хлопцеві? — я почув, як вона спитала Пімка, відходячи з ним набік, і професор їй чесно відповів:

— Сімнадцять, сімнадцять, дорога пані, сімнадцять у квітні виповнилось, він із виду не по роках серйозний, трошки, може, вдає дорослого, але серце золоте, тьху, тьху!

— А, позує,— промовила Млодзякова.

Замість протестувати, я сів і сидів на канапі, немов прикутий. Нечувана дурість цього наклепу унеможливлювала будь-які виправдання. І я почав страшенно мучитись. Бо Пімко відтягнув Млодзякову до вікна, туди, власне, де стояла інститутка, і вони розпочали довірчу розмову, кидаючи час від часу на мене погляди. Але плоский бельфер навмисне, хоч ніби й випадково, часом посилював голос. І, о мука! Оскільки я почув, що він пов’язує мене з собою щодо Млодзякової,— як попередньо поєднував мене з інституткою проти себе, так зараз пов’язував мене з собою. Не досить йому, що виставив мене як позера, котрий удає дорослого та пересиченого, та ще й, крім того, із розчуленням розповів про мою прив’язаність до нього, захоплювався чеснотами мого розуму й серця (тільки одна вада, що трохи позує — але то минеться), а оскільки він говорив із якимось старечим розчуленням і голосом старомодного типового бельфера, то скидалося на те, що також і я — старомодний і несучасний! І він влаштував таку диявольську ситуацію — тут, на канапі, сиджу я і мушу вдавати, що не чую, біля вікна стоїть інститутка, і я не знаю, чи чує вона, у кутку Пімко трясе головою, покашлює та розчулюється мною, під’юджуючи смаки й схильності проґресивної інженерової дружини. О, той, хто вповні оцінить, що таке налагодження контакту з чужою, щойно пізнаною людиною, який це неймовірно ризикований процес, багатий на зради й засідки, той збагне моє безсилля перед Пімком з Млодзяковою. Він підступно привів мене в дім Млодзяків, але й цього замало — він навмисне посилював голос, аби я чув, що він фальшиво мене прилаштовує — він підступно впроваджував мене в Млодзяків, а Млодзяків — у мене.

І справді, Млодзякова позирала в мій бік із жалем і нетерпінням. Її мало знервувати занудливе Пімкове базікання, а крім того, ці підприємливі сьогоднішні дружини інженерів, поведені на колективі й емансипації, ненавидять будь-яку штучність і ненатуральність молоді, надто ж не зносять дорослої пози. Як проґресивні, цілком спрямовані в майбутнє, вони підтримують культ молодості палкіше, ніж будь-хто до них, і нічого їх не може сильніше знервувати, ніж коли хлопець псує собі позою молоді роки. І що гірше, не тільки не люблять, а ще й на додачу люблять цю свою нелюбов, бо це приносить їм почуття власної поступовості й сучасності — і вони завше готові потурати своїй нелюбові. Інженерші не треба було двічі повторювати, адже ця доволі огрядна жінка могла сформувати наші стосунки і на якомусь іншому ґрунті, а не лише за формулою сучасність — старо-світськість, усе залежало від першого акорду, оскільки перший акорд ми вибираємо самі, а решта — тільки наслідки. Але Пімко повів смичком старого педагога по її сучасній струні, і вона водномить підхопила його пісню.

— О, я не люблю, — промовила вона з ґримасою, — не люблю! Молодий старець, ситий по зав’язку й напевно неспортивний! Не терплю штучності. Але ж, професоре, порівняйте-но з ним мою Зуту — щира, вільна, натуральна — ось до чого призводять ваші анахронічні методи.

Коли я це почув, то втратив рештки віри в ефективність протестів — вона б уже не повірила мені, що я дорослий, оскільки полюбила себе і свою доню зі мною — старосвітським хлопцем, вихованим за старими принципами. А якщо мама полюбить свою доню з тобою, ти мусиш, хоч провалися, бути таким, яким ти потрібен її донечці. Звісно, я міг протестувати, хто ж каже, що не міг, — міг щомиті встати, підійти і — попри труднощі — силою пояснити їм, що мені не сімнадцять, а тридцять. Міг — але не міг, бо мені цього не хотілося, бо я лише прагнув довести, що я не старомодний хлопець! Це єдине, чого мені хотілось! Я сатанів від того, що інститутка чує Пімкову балаканину й ладна скласти не-ґативне уявлення. Ця справа заступила проблему моєї тридцятки. Вона поблякла! Ото заварилося, ото запекло, ото мені розболілося! Я сидів на канапі й не міг закричати, мовляв, він навмисне обманює,— отож я зручніше вмощуюся на сидінні, простягаю ноги, намагаюся прибрати вільного та сміливого вигляду» сучасно сидіти й німо кричу, що неправда, що я не такий, я — інший, литки, литки, литки! Я нахиляюся вперед, ожвавлюю погляд, натурально сиджу й німо брешу всією постаттю — якщо інститутка озирнеться, нехай побачить — але раптом чую, як Млодзякова стиха говорить до Пімка:

— І справді, він хворобливо манірний, погляньте-но, пане, — постійно прибирає якісь пози.

Я не міг поворухнутись. Якби я змінив позу, виявилось би, що я почув, і знову була б манірність — зараз уже все, щоб я не зробив, було б манерою. Натомість інститутка відвертається від вікна, охоплює мене поглядом, а я сиджу, неспроможний змінити мою природну позу, і бачу на її обличчі недоброзичливий вираз. І змінити тим більше не можу. І раптом бачу, як у дівчині наростає гостра юнацька неприхильність до мене, кришталево чиста неприхильність. Аж Млодзякова перериває розмову й запитує доню en camarade, по-приятельськи:

— Ну, що так дивишся, Зуто?

Інститутка, не відриваючи погляду, лояльнішає — стає лояльною — лояльна, відкрита, щира — і надутими губоньками витискає з себе:

— Він увесь час підслуховував. Усе чув.

О! Це було сказано сильно!.. Я хотів запротестувати, але не міг, а Млодзякова промовляла до професора тихіше, із задоволенням смакуючи дівочий порив:

— Вони зараз надто чутливі до питань лояльності й натуральності — у них на цьому просто пунктик якийсь. Нове покоління. Це моральність Великої Війни. Всі ми — діти Великої Війни, ми й наші діти, — інженерша виразно хизувалася собою. — Нове покоління, — повторила вона.

— Як їй оченята потемніли, — поштиво промовив стариган.

— Оченята? В моєї доні немає «оченят», професоре, лишень очі. Ми — маємо очі. Зуто, не грай очима.

Але дівчина загасила обличчя й пересмикнула плечима, відштовхуючи маму. Пімко вмить обурився й зауважив Млодзяковій:

— Якщо пані це вважає за нормальне… За моїх часів молода особа ніколи б не насмілилася так смикати плечима… Матері!

І ось Млодзякова із задоволенням, з готовністю, хлібом її не годуй:

— Епоха, професоре, епоха! Не знаєте ви, пане, сучасного покоління. Разючі зміни. Велика революція в побуті, той вітер, що руйнує, підземні поштовхи, а ми на них. Епоха! Треба все перебудувати наново! Зруйнувати у вітчизні всі старі місця, залишити лише молоді місця, зруйнувати Краків!

— Краків! — вигукнув Пімко.

Однак інститутка, котра досить зневажливо слухала цей диспут старих, вибрала відповідний момент і копнула мене в бік, коротко, стисло, в ногу, крадькома, з ненавистю та збитошно, не змінюючи ані позиції тіла, ані виразу обличчя. Копнувши — забрала ногу і далі собі стояла байдужа, чужа тому, про що розмовляли Пімко з Млодзяковою. Як матуся знай пхалася до доці, так само й доця уникала матусі — так, ніби була гордовитішою, бо молодшою.

— Вона копнула його! — вигукнув професор. — Ви бачили, пані? Копнула. Ми тут розмовляємо, а вона собі штурхає його. А це ж дикість, сміливість, нахабність повоєнного розперезаного покоління. Ногою копнула!

— Зуто, облиш! А ви, професоре, не переймайтеся, нічого страшного, — розсміялася вона. — Нічого не станеться з вашим Юзьом. На фронті під час Великої Війни і не таке діялося. Мене саму як санітарку в шанцях не раз, бувало, штурхали прості солдати.

Вона припалила сиґарету.

— За моїх часів, — промовив Пімко, — молоді панянки… А що ж би на це сказав Норвід?

— Хто такий Норвід? — запитала інститутка.

І запитала саме зі спортивним незнанням молодого покоління і зі здивуванням Епохи, діловито і занадто не переймаючись питанням, ось, тільки лишень, аби дати посмакувати своїм спортивним невіданням. Професор схопився за голову.

— Не чула про Норвіда! — заволав він.

Млодзякова усміхнулася.

— Епоха, професоре, епоха!

Запанував неждано приємний настрій. Інститутка не знала до Пімка про Норвіда. Пімко норвідово обурювався інституткою. Матуся сміялася в Епосі. Один я сидів виключений із товариства і не міг — не міг ані відізватися, ані зрозуміти, що так обернулися ролі, що старпер із гіршими у тисячу разів литками покумився проти мене із сучасною, що я — контрапункт їхньої мелодії. О, Пімко, бешкетник! Поки я сидів мовчазний і копнутий нею, здавалося, що я злий та ображений, а Пімко доброзичливо заговорив:

— Чому мовчиш, Юзю? У товаристві слід озиватися… чи, може, ти сердишся на панну Зуту?

— Образився! — насмішкувато вигукнула спортсменка.

— Зуто, попроси в пана вибачення, — промовила з наголосом інженерша. — Пан образився на тебе, але, кавалере, не гнівайтеся на мою доню, не варто бути таким діткливим. Зута, звісно ж, вибачиться, а все ж, те, що ми трішечки позуємо, — свята правда. Більше природності, більше життя, погляньте-но на мене й Зуту, — ну, вже ми відучимо молодика, пане професоре, будьте певні. Ми його навчимо, як жити на світі.

— У цьому плані, я гадаю, перебування у вашій родині піде йому на користь. Нумо, Юзю, тримай хвіст бубликом.

І кожне з цих висловлювань остаточно і — здавалося б — назавжди все впорядковувало, усталювало, визначало. Вони коротко обміркували фінансові умови, після чого Пімко поцілував мене в чоло.

— Будь здоровий, хлопче, до побачення, Юзю. Поводься добре, не плач, я відвідуватиму тебе щонеділі, та й у школі за тобою приглядатиму. Моє шанування дорогій пані, до побачення, до побачення, панно Зуто, прошу бути доброю з Юзьом!

Він вийшов і ще на сходах чути було кахикання й покашлювання: «Кхи, кхи, кхи, гм, гм, кхи, кхи! Ех, ех, ех!» Я почав протестувати та пояснювати. Але Млодзякова провела мене до малої, сучасної, незатишної клітки якраз біля зали, яка (як згодом виявилося) воднораз була кімнатою Млодзяківни.

— Прошу, — проказала вона, — кімната. Лазничка поруч. Сніданок о сьомій. Речі тут — служниця принесла.

І до того, як я встиг пробурмотіти «дякую», вона вийшла на сесію комітету боротьби з неєвропейською чумою дитячого жебракування в столиці. Я залишився сам. Сів на стілець. Усе змовкло. В голові мені гуділо. Я опинився у нових обставинах, у новому помешканні. Після стількох людей, яких я бачив од ранку, раптом настало цілковите безлюддя, і лише поряд, у залі, рухалась і порпалась інститутка. Ні, ні, це була не самотність — це була самотність з інституткою.

Розділ VII КОХАННЯ

І знову я почав протестувати й пояснювати. Я мусив діяти. Я не міг допустити, аби становище, у якому перебуваю, тривало завжди. Будь-яка затримка загрожувала фіксацією становища. Нерухомо сидячи на стільчику, я не квапився розкладати та впорядковувати свої речі, що їх, за словами Пімка, принесла служниця.

«Зараз, — думав я, — зараз єдина можливість усе спростувати, пояснити та порозумітися. Пімка немає. Млодзякова вийшла. Вона сама. Не гаяти часу, час обтяжує й закріплює, зараз, одразу ж піти, пояснити. Показатися їй у справжньому образі, завтра вже буде запізно. Показатися, показатися», — як же несамовито я хотів показатися, яка жага показання мене охопила. Ба, але показатися — яким? Ні, ні, ні, ні, в жодному разі, о, тієї миті я взагалі не прагнув вирватися з молодості, визнати мою тридцятку, світ мій зруйнувався, я вже не бачив світу поза чудовим світом сучасної інститутки: спорт, гнучкість, непокірність, литки, ноги, дикість, дан-синґ, корабель, байдарка — це була нова колонада моєї дійсності! Ні, ні,— я хотів здатися сучасним! Дух, Сифон, Ментус, Пімко, двобій, усе, що досі відбувалося, виявилося зіпхнутим на периферію, і я думав про одне — що думає про мене інститутка, чи повірила вона Пімку, начебто я був позером і несучасним, — і єдиною моєю проблемою було зараз — одразу ж вийти, здатися їй сучасним, натуральним, аби вона зрозуміла, що я інший і такий, як вона, ровесник за віком та епохою, споріднений литкою…

Здатися — але під яким приводом? Як же їй пояснити, якщо я насправді взагалі її не знаю і приятелькою вона мені не була, хоч уже й володіла мною в собі. Доступ мені до неї був нечувано важким у найглибших покладах буття, коли йшлося про мене самого, — я мав доступ до неї винятково в несуттєвих дрібничках, найбільше я міг постукати й спитати, о котрій подають вечерю. Копняк, яким вона мене нагородила, взагалі не полегшував проблему — бо то був копняк, мимохідь відмірений ногою без участі обличчя, а мені, власне, бракувало відповідного обличчя. Я сидів на стільці, наче звір у клітці, кінь, що бігає на поводі і що його канчуком тримають на дистанції, і чухав голову — як, під яким приводом підступити до Млодзяківни й до себе?

Раптом задзвонив телефон, і я почув кроки інститутки.

Я встав, обережно прочинив двері до зали і роззирнувся — нікого не було, помешкання стояло пусткою, наближалися сутінки, а вона по телефону домовлялася з приятелькою на сьому до кав’ярні, з нею, з Польком і з Бейбі (вони мали свої прізвиська, назви, вислови).

— Прийдеш, напевно, пункт, так, ні, супер, у мене болить нога, надірвала сухожилля, ідіот, фотка, приходь, прийдеш, прийду, оце номер, залізно. — Ці слова, сказані впівголоса у слухавку апарата однією сучасною іншій сучасній, коли нікого при цьому не було, дуже мене схвилювали. «Власна мова, — подумав я, — власна сучасна мова!» І тоді мені здалося, що дівчина, маючи зайняті розмовою вуста і вільні очі та будучи знерухомленою апаратом, стає більш доступною й податливою моїм намірам. Я міг з’явитися перед нею без жодних пояснень, об’явитися — без коментарю.

Я хутенько поправив краватку й комірець, прилизав волосся, щоб добре було видно проділ, оскільки знав, що ця рівна лінія на голові не позбавлена в даних обставинах значення. Лінія, не знати чому, була сучасною. Проходячи повз їдальню, я взяв зі столика зубочистку і з’явився (телефон був у передпокої), виник на порозі дверей якомога байдужіше, став, спираючись плечем об одвірок. Я стиха подався всім тілом, а зубами гриз зубочистку. Зубочистка була сучасною. Не думайте, що легко стояти так із зубочисткою, вдаючи свободу, коли все ще паралізоване, бути аґресивним, коли залишаєшся смертельно пасивним.

Млодзяківна тим часом говорила до приятельки.

— Ні, не конче, під три чорти, о’кей, ходи з нею, не ходи з нею, фотка, оце номер, перепрошую дуже, хвилиночку.

Вона відклала слухавку і запитала:

— Хочете зателефонувати?

Запитала товариським, холодним тоном, наче то й не мене вона штурхала. Я заперечливо похитав головою. Я хотів, аби вона збагнула, що я стою тут без будь-яких інших для цього приводів, як тільки я і ти, що маю право стояти у дверях під час твоєї розмови як товариш за сучасністю і ровесник, Млодзя-ківно, зрозумій, що між нами пояснення зайві, я просто, без церемоній можу приєднатися до тебе. Я дуже ризикував, бо якби вона зажадала від мене пояснень, я не зумів би пояснити, і бридка штучність одразу б змусила мене відступити. Але якщо вона прийме, якщо визнає, якщо мовчки погодиться на природність, про яку я чи й посмів би мріяти! І вже тоді я міг би справді бути з нею — сучасним. «Ментусе, Ментусе», — думав я з бентегою, згадуючи, як Ментус прикро скривився після перших посмішок. Із жінкою, щоправда, було легше. Інакшість тіла створювала кращі можливості.

Але Млодзяківна зі слухавкою коло вуха, не дивлячись на мене, розмовляла ще досить довго (а час знову почав загрозливо тяжіти наді мною), нарешті промовила:

— Гаразд, точно, напевно, кіно, па, — і поклала слухавку.

Вона встала і пішла до своєї кімнати. Я вийняв зубочистку з рота, відійшов до моєї кімнати. Був там стільчик біля шафи під стіною, збоку, не для сидіння, а для складання речей на ніч — на цьому стільчику я нерухомо всівся сиднем і почав потирати руки. Обминула мене — навіть не схотіла познущатись. Гаразд, але, оскільки вже почалося, не можна цього так залишити, поки Млодзякової немає вдома, треба це розв’язати, пробуй знову, бо зараз, після твого невдалого виступу, вона насправді й остаточно готова подумати, що ти позер, і в кожному разі твоя поза утверджується, збільшується, чому ти сидиш тут збоку під стіною, чому потираєш руки? Адже тертя рук у себе в кімнаті, на стільці, є перепоною для будь-якої сучасності, воно — старомодне. О Боже!

Я принишк, прислухаючись, що діється за стіною. Млодзяківна сновигала сюди-туди, як сновигають усі дівчата в себе, у своїй кімнаті. А водночас, напевно, усе більше впевнювалася, що я й насправді позер. Бути випханим зі своєї кімнати, мусити сиднем сидіти, коли вона там сама щось вигадує про тебе, страшно — але як її зачепити, як її знову зачепити, з чого почати? Приводів я не мав — а якби й мав, я не міг би ними скористатися — адже справа була надто інтимною для приводів.

Тим часом западав морок і самотність — ота оманлива самотність, коли людина все-таки не самотня, а перебуває в духовному, болісному зв’язку з іншою людиною за стіною, — а все-таки досить самотня для того, щоби потирання рук, судоми пальців та інші симптоми були недоречними, — отже, морок і ця самотність ударили мені в голову, засліплювали, до решти відбирали відчуття дійсності, штовхали в ніч. Як же віроломно ніч вдирається в наш день! Один, у цій кімнаті, на стільчику, в цій виставі, я був занадто безпредметним, я не міг тут довше всидіти. Процеси, які переживаєш разом, спільно з кимось і явно, не загрозливі, але вони стають нестерпними без партнера. Самотність виштовхує. Отож по довгій муці я знову відчинив двері, опинився на порозі, через самотність рухався наосліп, наче кажан. Зупинившись, я збагнув, що знову не знаю, як її зачепити і як саме дістатися до неї, — вона постійно відмежована й закрита, пекельна штука, цей виразний і точний контур людської форми, ця холодна виокремлююча лінія — форма!

Нахилившись, зіпершись на стільчик ногою, вона чистила черевички м’якою замшевою шматкою. У цьому було щось класичне, і мені здалося, що дівчині йдеться не так про блиск черевичка, як радше про те, аби литкою й ногою вдосконалювати свій типаж до таємничого і втриматись у доброму сучасному стилі. Це додало мені відваги. Я гадав, що сучасна, спіймавшись із ґраціозно відставленою ніжкою, мусить повестися ласкавіше, менш формально. Я підійшов до неї — і зупинився неподалік, на відстані одного-двох кроків, мовчки запропонував себе, не дивлячись, із понуреним поглядом, — дотепер прекрасно пам’ятаю, як підходжу, як стою за крок од неї, на самій межі просторого кола, в якому починається вона, як гублю всі чуття, аби змогти підійти до неї ближче, і чекаю, — задля чого? — задля того, щоб вона взагалі не здивувалась. Цього разу без зубочистки і без будь-якої виразної пози. Нехай сприйме або хай відштовхне, я старався бути цілковито пасивним, нейтральним.

Вона прийняла ногу зі стільця й випросталася.

— У вас до мене… справа? — запитала вона непевно, зиркнувши скоса, як людина, до якої інша людина без причини підходить занадто близько; коли вона випросталась, напруження між нами відчувалося ще більше. Я розумів, що вона хотіла би відсторонитись. Але, оскільки я стояв надто близько, не могла.

Чи маю я до неї якийсь інтерес?

— Ні, — відповів я тихо.

Вона опустила руки. Дивилася з-під брови.

— Ви позуєте? — мовила вона, захищаючись, про всяк випадок.

— Ні,— шепнув я нахабно, — ні.

Столик був біля мене. Далі калорифер. На столику — щітка і ножик. Морок густішав — проміжне світло між ніччю і днем потроху стирало межі і сувору демаркаційну лінію, за вуаллю мороку я був щирим, найщирішим, як міг, охочим до інститутки, готовим.

Я не позував. Якби вона зрозуміла, що зараз я не вдаю, дотеперішня моя штучність у присутності Пімка була б удаванням. Чому я думав, що дівчина не здатна відкинути пропозиції мужчини, котрий домагається визнання? Чи припускав я, що інститутка піддасться в темряві спокусі обернути мене на щось годяще? Чому б їй не вважати мене підхожим та годящим? Однак вона напевно хотіла мати вдома колеґу-американця, ніж старосвітського, прокислого та ображеного удавану? Невже не зіграє вона на мені в темряві своєї мелодії, якщо я прийшов і підставив себе, — зіграй, зіграй на мені свою мелодію, сучасну мелодію, яку всі наспівують по кав’ярнях, на пляжах і в дансинґах, чисту мелодію світової молоді в тенісних шортах. Зіграй на мені сучасність тенісних шортів. Не хочеш?

Млодзяківна, заскочена мною, всілася на стіл, спираючись руками на його край із певним фізичним гуморочком — її обличчя постало з темряви, на розмежжі здивування та потішання, — і мені здалося, що вона сіла нібито для маневру… Так американки сідають на край човна. І вже в самому факті, що вона сіла, було щось, від чого мене кинуло в жар, принаймні в цьому була мовчазна згода витримувати ситуацію. Здавалося, ніби вона вмостилася надовго, для використання. І з калатаючим серцем я зауважив, що вона дає хід деяким своїм принадам. Вона злегка нахилила голівку — нетерпляче порухала ніжкою — капризно надула губки — і водночас її великі очі сучасної обережно скосилися вбік, у напрямку їдальні, чи немає там часом служниці. Бо що ж би сказала служниця, коли б уздріла нас тут, ще майже незнайомих, тут, за таких дивних обставин? Чи запідозрила б вона нас у зайвій штучності? Чи ж у надмірній природності?

Але цей ризик, власне, подобається паннам, цим дівчатам темряви, які лише в темряві можуть показати, на що вони здатні. Я відчув, що здобув інститутку дикою натуральністю штучності. Я засунув руки в кишені піджака. Стоячи навпроти неї, напружено ловлячи кожен подих, я тихо, але пристрасно, щосили їй акомпанував — симпатичний, знову симпатичний… Цього разу час виявився прихильним до мене. Кожна секунда, поглиблюючи штучність, водночас поглиблювала природність. Я очікував, що вона мені несподівано щось скаже, ніби ми знали одне одного сто літ, про ногу, що в неї болить нога, бо розтяглися сухожилля: «Мені болить нога, бо я надірвала сухожилля. Ти п’єш віскі, Анабель…»

І вже мала це сказати, вже заворушила губами — коли раптом з неї вирвалося щосьцілковито інше, мимохіть — офіційним тоном — вона запитала:

— Чим можу служити?

Я відступив на крок, а вона, знаджена цим висловом, не втрачаючи, однак, манери та елеґантності молодої сучасної дівчини, що сидить на столі й гойдає ногами, навпаки, ще з більшою манірністю, повторила з натиском і з холодним формальним зацікавленням:

— Чим можу служити?

Оскільки ж вона відчула, що ці слова нічого від неї не відбирають, а навіть навпаки — надають їй більшої суворості, несентиментальної тверезості, що це яскравіше увиразнює її тип, дивлячись на мене, як на вар’ята, вона знову запитала:

— Чим можу служити?

Я повернувся й пішов, але моя спина, віддаляючись, ще більше її розпалила, оскільки вже за дверима я почув:

— Блазень!

Відштовхнутий, відіпхнутий, захеканий, я всівся на своєму стільчику під стіною.

— Скінчено, — шепнув я. — Зіпсувала. Навіщо вона зіпсувала? Щось її вкусило — вона захотіла проїхатися по мені, замість їхати разом зі мною. Мій стільчику, тут, під стіною, привіт тобі, але треба, нарешті, розпакувати речі, валіза стоїть посеред кімнати, рушників немає.

Я скромно сів на стільчик і потемки уже розпочав було розкладати білизну по шухлядах — слід розікласти, завтра треба піти до школи — однак я не запалював світло, воістину, для мене не варто. Який же вбогий я був, який бідний, але гаразд, аби можна було більше не рухатися, сісти, сидіти і нічого не хотіти, анічогісінько.

Але за кілька хвилин я зрозумів, що у своїй вичерпаності та нужді я знову мушу бути активним. Де ж відпочинок? Зараз — я мусив утретє йти до її кімнати й постати перед нею блазнем, щоб вона знала, що все попереднє було з мого боку навмисним блазнюванням і що то я з неї кпив, а не вона з мене. Tout est perdu sauf l'honneur^[17], — як казав Франциск І. Отже, попри вбозтво і втому, я встав і знову почав лаштуватися до входження. Приготування тривало досить довго. Врешті я прочинив двері і спочатку просунув голову до її кімнати. Сліпуче світло. Вона запалила лампу. Я заплющив очі. До мене долинула дратівлива заувага:

— Прошу не входити без стуку.

Я відповів із заплющеними очима, покивуючи головою:

— Слуга й раб.

Вона відчинила двері, я увійшов, плавно, дотепно, о, ця вбога плавність! Я постановив довести її до люті, згідно з давньою максимою, що злість вадить красі. Я припускав, що вона роздратується, а я, зберігаючи спокій, під блазенською маскою, зможу досягти переваги. Вона крикнула:

— Ви погано виховані, пане!

Мене вразили ці слова із сучасних уст, тим більше, що пролунали вони так автентично, наче гарне виховання було остаточною інстанцією розперезаних повоєнних інституток. Сучасні майстерно вміють жонґлювати навпереміну поганим і гарним вихованням. Я відчув себе хамом. Запізно було втікати — світ існує лише завдяки тому, що завжди запізно втікати. Вклонившись, я відповів:

— Раб вельмишановної пані.

Вона встала й попрямувала до дверей. Фатальність! Якщо вона вийде, залишивши мене з хамством, — пропало! Я кинувся вперед, заступив дорогу. Вона зупинилась.

— Чого ви хочете?

Вона занепокоїлась.

А я, зневолений наслідками свого руху і тому вже неспроможний відступити, рушив до неї. Я йду на неї — дурень, блазень, позер, мавпа — на панну, бароковий школяр і вітрогон, із тупим нахабством — вона відходить за стіл — я плавно, з мавпуванням — на неї, пальцем вказую напрямок і суну на неї, як пияк, злостивий хам, як бандит, — вона під стіну, я за нею. Але, прокляття! — кошмарно й потворно, балухато наступаючи на неї, я водночас бачу — вона зовсім не втрачає своєї краси перед дурнем — у той час як я обертаюся на нелюда, вона під стіною маленька, зіщулена, бліда, з опущеними руками, злегка зігнутими в ліктях, задихана і ніби пожбурена мною об стіну, із розширеними зіницями, знічена, пойнята небезпекою, ворожа, вона прегарна — як у кіно — сучасна, поетична, артистична, а страх — замість спотворити — прикрашає її! Ще мить. Я наближався до неї і мав щось вирішувати — мені промайнула думка, що кінець, що я мушу торкнутися рукою її личенька, — я був закоханий, закоханий!.. Аж раптом у передпокої розлігся вереск. Це Ментус атакував служницю. Ми не почули дзвінка. Він прийшов відвідати мене в новому помешканні, а, зіткнувшись у передпокої віч-на-віч зі служницею, захотів позбиткуватися з неї.

Ментус після двобою із Сифоном уже не міг позбутися своїх потворних мін і потрапив у такі пекельні пута, що взагалі не міг поводитися інакше, ніж потворно. Уздрівши служницю, він не проґавив шансу бути з нею якомога вульґарнішим і брутальнішим. Служниця зняла вереск. Ментус дав їй стусана в живіт і ввійшов до кімнати, тримаючи півпляшки чистої казенки під пахвою.

— О, ти тут! — вигукнув він. — Сервус, Юзьку, колеґо! Я прийшов із візитом. Приніс горілочки та сардельок! Го, го, го, яка в тебе пиця! Нічого, нічого, у мене не краща!

Це що, Сифон тебе так опорядив? Цей малоліток під стіною? Моє шанування!

— Я закохався, Ментусе, закохався…

Ментус відповів із мудрістю пияка:

— Це тому у тебе така мармиза? Згода, Юзю! Ну. Але ж кохана й пицю тобі зліпила! Якби ти бачив, на кого ти схожий. Це нічого, це нічого, моя теж незгірша. Згода! Ходи, ходи, чого ти там собі місця не знаходиш, веди мене у свої апартаменти, принеси хліба до сардельок — я маю плящину від гризот! Нащо сумувати! Юзю, колеґо, давай нап’ємося, побалакаємо, погорланимо на галай-балай, відпочинемо як слід! Я вже сьогодні третю пляшенцію укоськав. Відпочинемо як люди. Шанування шановній… bon jour… au revoir…^[18] моє шанування! Allons, allons!^[19]

Я повернувся до сучасної ще раз. Хотів щось сказати, пояснити — сказати якесь одне-однісіньке слово, яке б мене порятувало, — але цього слова не було, а Ментус зловив мене за плече, і, заточуючись, ми рушили до моєї кімнати, п’яні не від алкоголю, а від наших пиць. Я розридався і все йому розповів про інститутку, нічого не поминаючи. Він ласкаво, як батько, вислухав мене й заспівав:

Пий-вихиляй, чому не п’єш? Смикни трохи! Поцілуй плящину, пригуби пляшенцію! — У нього все ще було жахливе, до огиди вульґарне й тривіальне обличчя, він жер сардельку в засаленому папері, впихаючи її в губний отвір.

— Ментусе, я хочу визволитись! Визволитися від неї! — крикнув я.

— Визволитися від пики? — запитав він. — Бісова сучка.

— Визволитися від інститутки! Ментусе, адже мені тридцять років, як один день! Тридцять років!

Він придивився до мене зі здивуванням, у моїх словах мав бути щирий біль. Але він порснув сміхом.

— Та не заливай! Тридцять років! Ти що, сказився, молокососе, з дуба впав, дешевий фраєре (казав ще й прикріше, чого я не наважуся повторити). Тридцять років! Та знаєш що, — він хильнув із пляшки і сплюнув. — Я звідкись знаю цю твою пасію. Я її з вигляду знаю. За нею Копирда ходить.

— Хто за нею ходить?

— Копирда. Цей, із нашого класу. Вона йому сподобалася, бо він теж такий — сучасний. Ну, якщо вона насправді сучасна, то нічого тут не вдієш, холера! Сучасна лише із сучасними плутається, тільки з такими, як сама. Ну-ну, якщо сучасна заліпила тобі по писку, то так легко не викараскаєшся. Це гірше, ніж Сифон. Дарма, брате, кожен може вдавитися своїм ідеалом, як галушкою у Великий піст. Пий, пий, вихиляй! Ти гадаєш, я тебе визволю? Я зробив із пиці ганчірку, а парубок усе ще мені дошкуляє.

— Але ж ти зґвалтував Сифона?

— Ну, і що з того? Зґвалтував, але пицюра лишилася. Дивися, — здивувався він, — оце з нас пара. Я з парубком, а ти з інституткою. Жлукти горілку! Гей, парубче, — раптом розмріявся він, — гей, парубче! Юзю, тільки б утекти до парубка. На луки, на поля, втекти, звіятись, — белькотів він. — До парубка… до парубка…

Але мене взагалі його парубок не обходив. Лише сучасна! Мене пойняли заздрощі до Копирди — ох, тож Копирда ходив за нею! Але якщо «за нею», а не «з нею», то це означає, що вони не знають одне одного… Я не наважувався запитати. Так ми сиділи зі своїми пиками, на дві колії, кожен відданий власним думкам, час від часу припадаючи до пляшки. Ментус невпевнено підвівся.

— Я вже мушу йти, — проказав він знехотя. — Ще стара прийде. Я вийду через кухню, — буркнув він. — Я ще зазирну до служниці. Служниця в тебе взагалі нівроку, нівроку… Правду кажучи, це не парубок, але все-таки з народу. Може, у неї є брат-парубок. Ех, брате, — парубок… парубок…

Він вийшов. А я зостався з інституткою. Місячне сяйво блідо освітлювало дрібні порошинки, що густо роїлися в повітрі.

Розділ VIII КОМПОТ

А наступного ранку — школа і Сифон, Ментус, Гопек, Миздраль, Ґалкевич і accusativus cum infinitivo, Поганка, пророк і щоденна загальна неспроможність, нудно, нудно, нудно! І знову те саме! І знову пророк пророкує, вчитель прикидається пророком, заробляє на життя, учні за партами страждають у прострації, палець у черевику вертиться, як муха в окропі, і не перчи Петре вепра перцем і не вепри Петре вепра перцем і не перчи Петре пророка перцем, нудно, нудно! І знову нудьга тисне, під тиском нудьги, пророка і вчителя дійсність помалу перетворюється на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай, — і вже ніхто не знає, що реальне, а чого взагалі немає, де правда, де омана, що відчуваєш, чого не відчуваєш, де природність, а де штучність, блазенство зраджує й те, що повинно бути, змішуєшся з тим, що невблаганно існує, і перше дискваліфікує друге, перше в другого відбирає будь-який сенс буття, о, велика школа недійсності! Отож і я також добрячих п’ять годин мріяв про свій ідеал, пицюра в порожнечі розросталася, як кулька, без перешкод — бо у фікційному, ірреальному світі не було нічого, що може повернути її до норми. Але ж і я вже мав свій ідеал — сучасну інститутку. Я був закоханий. Я мріяв, наче журливий коханець і претендент. Після невдалих спроб завоювати кохану — після спроби висміяти кохану — мене охопив глибокий сум, я знав, що все втрачено.

Потяглася череда монотонних днів. Я був ув’язнений. Що я можу розповісти про ці одноманітні дні? Уранці я ходив до школи, зі школи повертався на обід до Млодзяків. Я вже не ладився ані втекти, ані пояснювати, ані протестувати — навпаки, я з приємністю ставав учнем, адже як учень я був ближче до інститутки, ніж би як самостійна людина. Гей-гей! — я справді забув про свою тридцятку. Учителі полюбили мене, директор Пюрковський поплескував мене по жопці, а під час ідеологічних диспутів тепер і я червонів і кричав: «Сучасність! Тільки сучасний хлопець! Лише сучасна інститутка!» З мене кпив Копирда. Ви, либонь, пригадуєте Копирду, єдиного сучасного хлопця в усій школі? Я намагався заприятелювати з ним, пробував заприязнитися і вивідати секрет його стосунків із Млодзяківною — але він уникав мене, ставлячись до мене з іще більшою зневагою, ніж до інших, ніби відчувши, що мене відшила його духовна посестра, сучасна інститутка. А взагалі, нещадність, з якою учні винищували ворожі собі види молодості, була надзвичайною, чистоплюї ненавиділи нечупар, сучасні гидували старомодними і так далі. Так далі, далі! І далі!

Що я ще можу сказати? Сифон помер. Зґвалтований у вуха, він не міг оговтатися, не міг жодним чином позбутися зловорожих елементів, які йому прищепили через вуха. Дарма він мучився, цілими годинами силкувався забути повчальні слова, які, хоч-не-хоч, мусив чути. Він відчував огиду до свого інфікованого типу, його допікав внутрішній гидотний присмак, щоразу блідіший, йому знай відригувалося, він спльовував, захлинався, хрипів, кашляв, але забути не міг. З огиди до себе, якось пополудні він повісився на вішалці. Це стало гучною сенсацією, навіть у пресі з’явилися замітки. Однак Ментус із цього небагато виграв, смерть Сифона аж ніяк не виправила його пики. Що ж із того, що Сифон сконав? Фіґлі, які він корчив під час двобою, прилипли до Ментусового обличчя — не так легко їх позбутися, раз порушене обличчя не повернеться саме до себе, воно не ґумове. Отже, відтепер він носив пицюру настільки бридку, що навіть Гопек і Миздраль, його приятелі, уникали його як могли. А що потворнішим він був, то — звісно — більше зітхав за парубком; а що більше зітхав, то — ясна річ — потворнішою ставала пика. Недоля зблизила нас, він зітхав за парубком, я — за сучасною, і так у спільному зітханні поволі спливав час, але дійсність була цілковито недоступною й недосяжною, наче ми мали висипку на обличчях. Він зізнався мені, що має види захопити Млодзякову служницю, — того вечора, напідпитку, виходячи через кухню, він поцілував її, але це його зовсім не задовольнило.

— Це не те, — сказав він, — це не те. Поцілувати дівку? Правду кажучи, боса дівка просто з села і — як я довідався — має брата-парубка, але що з того, холера, чорт забирай, бісова худоба (і вжив інших висловів, яких я не повторю), сестра — не брат, домашня служниця — не парубок. Я ходжу до неї вечорами, коли ця твоя Млодзякова на засіданні комітету, балакаю, базікаю що попало, навіть народною говіркою шваркочу, але вона все ще не хоче визнати мене за свого.

Так і складався його світ — зі служницею на другому плані, з парубком на першому. Але мій світ остаточно перенісся зі школи до оселі Млодзяків.

Млодзякова хутко, зі швидкістю матері, запримітила, що я закоханий у дочку. Не треба додавати, що інженершу, яку вже на початку збентежив Пімко, ще більше занепокоїло це відкриття. Старомодний і манірний хлопець, неспроможний приховати захвату від сучасних атрибутів інститутки, був певним чином мовою, якою вона могла смакувати й відчувати всі доньчині чари, а опосередковано — власні. Отже, так я став мовою цієї опасистої жіночки — і що більше я був старосвітським, нещирим і неприродним, то ліпше вони відчували сучасність, щирість і простоту. І тому ці дві інфантильні дійсності — сучасна, старомодна, — збуджуючи одна одну, передражнюючись і бентежачи тисячними, найдивакуватішими зіткненнями, накопичувались і здіймались у світ щомиті більш уривчастий та зелений. І дійшло до того, що стара Млодзякова почала рисуватися переді мною, хвалитися та чванитися сучасністю, яка була просто заміною її молодості. Безперестанку під час обіду та на дозвіллі точилися розмови про Свободу Звичаїв, Епоху, Революційні Потрясіння, Повоєнні Часи etc., і стара захоплювалася, що здатна Епохою бути молодшою від хлопця, котрий був молодший за віком. Вона виобразила з себе дівульку, а з мене — старигана.

— То як там наш молодий стариганчик? — запитувала вона. — Наше тухле яєчко?

І з витонченістю інтеліґентної сучасної інженерші, якою вона була, доймала мене своєю життєвою підприємливістю і життєвим досвідом, і тим, що вона знає життя, і тим, що як санітарку її лоскотали в окопах під час Великої Війни, і своїм запалом, і своїми горизонтами, і своїм лібералізмом Проґресивної, Діяльної, Сміливої жінки, а також своїми сучасними звичками, щоденною ванною та явним відвідуванням певного, досі законспірованого, закладу. Дивні, дивні речі! Пімко провідував мене час від часу. Старий учитель переймався моєю жопкою. «Що за жопусик, — муркотів він, — незрівнянний!» — і ще, як міг, він облещував Млодзякову, доводячи мало не до гіперболізації genre^[20] старосвітського педагога, та всіляко обурювався сучасною інституткою. Я помітив, що деінде, наприклад, із Пюрковським, він узагалі не був таким старим і не сповідував старосвітські принципи, і я не міг збагнути, чи це Млодзяки викликають у ньому цю старосвітськість, чи — навпаки — він викликає сучасність Млодзяків, чи, нарешті, навзаєм, вони водночас узалежнюються заради вищого сенсу рими. Дотепер не знаю, чи Пімко, будучи, з одного боку, абсолютним бельфером, прибрав цей довоєнний вид бельфера, спонуканий повоєнною розперезаністю Млодзяківни, чи, може, він спровокував розгнузданість, навмисне прибираючи такої власне жалюгідної та бездарної постаті добродушного дідка. Хто кого творив — сучасна інститутка дідка чи дідок сучасну інститутку? Питання досить безпредметне й нікчемне. Проте, як дивно кристалізуються цілі світи між литками двох осіб!

Так чи інак, обоє почувалися чудово, він — як педагог, прихильник старих принципів і поглядів, вона — як розперезана, і поступово його візити ставали щоразу довшими та щоразу менше він приділяв уваги мені, концентруючись на сучасній. Чи маю я це говорити? Я дуже ревнував до Пімка. Я не по-людському потерпав, бачачи, як ті двоє взаємодоповнюються, погоджуються, римують пісеньку, як разом творять маленьку перчену старо-молоду поемочку, і прикро було бачити, що стариган із литками, в тисячу разів гіршими, ліпше від мене зіграний із сучасною. Надто ж Норвід став для них приводом для тисячі забав, лагідний Пімко не міг погодитися з ігноруванням цього предмета, це ображало його найсвятіші почуття, вона ж хотіла стрибати з жердиною — і так він усе обурювався, а вона знай сміялася, він рекомендував, а вона нехтувала, він благав, а вона стрибала — безупинно, безупинно, безупинно! Мене дивувала мудрість і витримка, з якою бельфер, не перестаючи ані на мить бути бельфером, діючи завжди згідно з принципами бельфера, вмів, однак, насолоджуватися сучасною інституткою за методою контрасту і шляхом антисинтезу, як бельфером схиляв її до інститутки, вона ж інституткою збуджувала у ньому бельфера. Я страшенно ревнував, хоч усе-таки і я теж збуджував антитетично і був нею збуджуваний, — але я, о Господи, не хотів бути з нею старомодним, я хотів бути з нею сучасним!

О мука, мука, мука! Я не міг і не міг вивільнитися від неї. Пішли за вітром спроби вивільнитися. Знущання, яке я приберігав для неї в думках, не давало жодних результатів — і насправді, що ж заподієш дешевими кпинами поза очі? І, зрештою, знущання було нічим іншим, як тільки поклонінням. Оскільки на дні знущання чаїлося отруйне бажання сподобатись — якщо я і знущався, то хіба що винятково, аби вирядитися в павине пір’я знущання, — лише тому, що мене не приймали. І таке знущання оберталося проти мене, викривлюючи мені писок ще гидотніше і бридкіше. І з таким знущанням я не смів виступити перед нею — вона тільки стенула б плечима. Бо дівчина, схожа в цьому на інших людей, ніколи не злякається того, хто знущається, оскільки він не був допущений… А блазенський випад проти неї тоді, в її кімнаті, приніс мені тільки те, що відтоді вона трималася зі мною сторожко, іґнорувала мене — іґнорувала, як тільки вміє це робити сучасна інститутка, попри те, що вона чудово знала про мою закоханість у її сучасні чари. Отже, вона посилювала ці чари з витонченою жорстокістю сороки, старанно, проте, уникаючи будь-якого кокетування, яке могло б її від мене узалежнити. Тільки й того, що вона сама для себе ставала щоразу дикішою, більш нахабною, сміливою, гострою, гнучкою, спортивною, литчаною, що легковажно дозволяла сучасним красотам оволодіти собою. І вона сідала за обід — ох, зріла у своїй незрілості, упевнена в собі, байдужа і сама до себе, а я сидів для неї, для неї, для неї я сидів і не міг жодної секунди не сидіти для неї, я був у ній, вона мене в собі вміщувала разом із моїм знущанням, її смаки, її поваби були для мене вирішальними, і я міг подобатися собі лише настільки, наскільки я подобався їй. Тортури — по вуха стриміти в сучасній інститутці. І ніколи, жодного разу я не зміг зловити її на бодай найменшому провалі в сучасному стилі, ніколи ані шпаринки, крізь яку я міг би вирватись на волю, дати драпака!

Власне, це мене в ній причарувало — оця зрілість і суверенність у молодості, впевненість стилю. У той час, як ми там, у школі, заробляли вугрі, як безперестанку нам вискакували всілякі прищі, ідеали, як ми мали бездарні рухи, як що не крок, то ляпсус, — її exterieur^[21] був захопливо досконалий. Молодість для неї не була перехідним віком — молодість для сучасної становила єдиний властивий період людського життя — вона погорджувала зрілістю, а радше незрілість була для неї зрілістю — вона не визнавала борід, вусів, ані мамок, ані мамунь із дитиною — і звідси походила її магічна сила. Її молодість не потребувала будь-яких ідеалів, оскільки вона сама собі була ідеалом. І не дивина, що я, замучений ідеалістичною молодістю, жадав, як коршак, цієї ідеальної молодості. Але вона мене не хотілаї Вона ліпила мені пику! І з кожним днем щоразу огиднішу.

Боже мій — як же вона доконувала мене моєю красою! Ні, не знаю нічого жорстокішого, ніж людина, котра іншій людині ліпить поличчя. Вона йде на все, аби ввіпхнути у сміховинність, у ґротеск, у маскарад іншу людину, бридота якої живить її, о, повірте, ліплення жопки ніщо в порівнянні з ліпленням пиці! Нарешті, доведений до межі, я почав виношувати найдикіші плани фізичного знищення інститутки. Спотворити личко. Ушкодити, відрізати їй носа. Але приклад Ментуса з Сифоном переконував, що фізичний примус не на багато придається, ні, душі немає діла до носа, душа визволяється лише духовним подвигом. І що ж могла вдіяти моя душа, якщо вона стриміла в ній, якщо я був у ній, якщо вона мене в собі в’язнила. Чи можна звільнитися від когось власними силами, не маючи нічого поза ним, жодного опертя, жодного контакту ні з чим, окрім нього, коли його стиль цілковито домінує над тобою? Ні, власними силами це неможливо, про це немає й мови. Хіба що хтось третій тобі допоможе, подасть бодай кінчик пальця. І хто ж мав допомогти? Ментус, котрий не бував у Млодзяків (лише в кухні, крадькома) і ніколи не допомагав мені спілкуватися з інституткою? Млодзяк, Млодзякова, Пімко, всі, що заприсяглись інститутці? Чи, нарешті, платна служниця, істота без голосу? А тим часом пика ставала дедалі страшнішою, і що бридкішою вона була, то більше Млодзякова з Млодзяківною консолідувалися в сучасному стилі, ліплячи мені все огиднішу пику. О, стиль — знаряддя тиранії! Прокляття! Але бабенції прорахувалися! Оскільки надійшов момент, коли випадково завдяки Млодзякові (так, власне Млодзякові) ланці стилю розбилися, і до мене потроху стала повертатися сила. І тоді я без огляду рушив в атаку. Гайда, гайда, гайда, на стиль, на красу сучасної інститутки!

Дивна річ — інженерові я завдячую визволенням, якби не інженер, я б навіки був ув’язнений, він мимоволі зробив певний незначний рух так, що інститутка одразу опинилася в мені, а не я — в інститутці, так, інженер втягнув у мене дочку, за що я буду йому вдячний до скону. Пам’ятаю, як це почалося. Пам’ятаю — приходжу зі школи на обід, Млодзяки вже сидять за столом, служниця вносить картопляний суп, інститутка теж сидить — сидить досконало, з дещо большевицькою фізкультурою і в ґумових туфельках. Супу вона їла мало — проте випила залпом склянку холодної води і заїла скибочкою хліба, супу вона уникала, водяниста кашка, тепла та вельми легка, могла, напевно, зашкодити її типові, й вона, либонь, хотіла якнайдовше бути голодною, принаймні до м’яса, оскільки сучасна голодна дівчина за класом вища, ніж сита сучасна дівчина. Млодзякова також з’їла дуже мало супу, а мене взагалі не запитала, як успіхи у школі. Чому не запитала? Тому що не визнавала цих материнських питань, і взагалі мама у неї трохи викликала огиду, вона не любила мами. Вона надавала перевагу сестрі.

— Прошу, Вікторе, візьми солі,— мовила вона, подаючи чоловікові сіль, тоном істинної вірної товаришки й читачки Велса і додала, задивлена трохи в майбутнє, а трохи в простір, з акцентом гуманітарного бунту людської особистості, що бореться з ганьбою суспільного зла, несправедливості й кривди: — Смертна кара — це пережиток.

І тоді Млодзяк, цей європеєць, інженер і переконаний урбаніст, котрий навчався в Парижі і звідти привіз європейську кебету, чорнявий, у вбранні — вільний, в жовтих шеврових нових туфлях, які йому дуже пасували, з комірцем a la Словацький і в рогових окулярах, позбавлений забобонів стійкий пацифіст і прихильник наукової організації праці, з науковими дотепами, анекдотами і кабаретовими жартами, відповів, беручи сіль:

— Дякую, Йоанно.

Після чого додав голосом переконаного пацифіста, з домішкою тону студентів політехніки:

— У Бразилії топлять цілі бочки солі, а у нас вона по шість грошів за грам. Політики! Ми — фахівці. Реорганізація світу. Ліґа Націй.

І тоді Млодзякова глибоко зітхнула й інтеліґентно промовила, з візією кращого майбутнього та скляних будинків Жеромського, звертаючись до традиції змагань учорашньої Польщі і мріючи про Польщу завтрашню.

— Зуто, хто був той хлопець, з яким ти сьогодні поверталася зі школи? Якщо не хочеш, можеш не відповідати. Ти знаєш, що я тебе ні в чому не обмежую.

Млодзяківна байдуже з’їла скибочку хліба.

— Не знаю, — відповіла вона.

— Не знаєш? — з приємністю запитала мати.

— Він зачепив мене, — сказала інститутка.

— Зачепив? — запитав Млодзяк.

Він, власне, запитав автоматично. Але саме запитання вже утруднювало проблему і могло справити враження традиційного батьківського невдоволення. Тому Млодзякова втрутилася.

— І що ж у цьому дивного? — заволала вона, можливо, з перебільшеною безцеремонністю. — Він зачепив її — велика біда! Нехай чіпає! Зуто, може, ти домовилася з ним? Чудово! Може, ти хочеш вибратися з ним на байдарки — на весь день? А може, хочеш поїхати на week-end і не вертатися на ніч? У такому разі — не вертайся, — промовила вона послужливо, — сміливо не вертайся! Або, може, хочеш вибратися без грошей, хочеш, щоб він за тебе платив, а може, бажаєш платити за нього, щоби він був на твоєму утриманні,— в такому разі я дам тобі грошей. Але найкраще дасте собі раду без грошей, так? — гордовито закричала вона, напираючи всім тілом. Інженерша насправді трохи перетягла струну, однак дочка спритно ухилилася від матері, якій аж як кортіло поживитися за її посередництвом.

— Гаразд, гаразд, мамо, — ніяк відповіла вона, не беручи котлет, оскільки шатковане м’ясо не йшло їй на користь — якесь задраглисте й залегке. Сучасна була вельми обережною з батьками, вона ніколи не підпускала їх занадто близько.

Але інженер уже підхопив мотив дружини. Оскільки дружина була переконана, що він убачає щось погане в зачіпанні дочки, він своєю чергою зажадав висловитися. Отак вони навпереміну й підхоплювали свої мотивчики. І він заволав:

— Звісно, в цьому нема нічого поганого! Зуто, якщо хочеш мати позашлюбну дитину, будь ласка! І що ж у цьому поганого! Культ дівоцтва помер! Ми — інженери-конструктори нової суспільної дійсності, не визнаємо культу дівоцтва давніх гречкосіїв!

Він вихилив води і замовк, відчуваючи, що, можливо, він трохи перестарався. Однак тоді Млодзякова підхопила мотив і непрямо, загальниками почала намовляти дочку до позашлюбної дитини, вона давала вихід своєму лібералізмові, розповідала про стосунки в Америці, цитувала Ліндсея, підкреслювала незвичайну легкість у цьому плані сучасної молоді і т.д., і т. д. Це був їхній улюблений коник. Коли один зіскакував із нього, відчуваючи, що задалеко заїхав, другий сідлав і мчав далі. Це було тим дивніше, що, власне, як уже мовилося, всі вони (бо також і Млодзяк) не любили ані матері, ані дитини. Але треба зрозуміти, що сідлали вони цю думку не зі сторони матері, а з боку інститутки, і не зі сторони дитини, а з боку нешлюбної. Надто ж Млодзякова нешлюбним дитям дочки прагнула випнутися на перший план історії і щоби це було дитя зачате випадково, легкома, сміливо, дерзуще, в кущах, у спортивному поході з ровесником, як описують у сучасних романах, etc. Зрештою, вже сама розмова, самі батьківські намовляння частково реалізували бажаний присмак. І вони тим сміливіше бравували цією думкою, бо відчували мою неспроможність перед нею — звісно, я досі не вмів захистити себе від чарів сімнадцятилітки в кущах.

Однак вони не брали до уваги, що я того дня навіть на ревнощі був уже занадто бідний. Що ж — вони впродовж двох тижнів безупинно ліпили мені пицю, і вона стала нарешті настільки фатальною, що я навіть і заздрити вже не мав чому. Я докумекав, що хлопець, про якого говорила Млодзякова, це, напевно, Копирда, але що ж, все одно, жалібність, смуток — смуток та вбогість — убогість і смертельна втома, непричетність. Тоді замість перехопити думку зі сторони зелено-блакитної, гордої, свіжої, я перейняв її вбого. «Що ж, дитя є дитя», — думав я, уявляючи собі пологи, годувальницю, хвороби, лихоманку, дитячий гармидер, кошти на утримання, що дитя своїм дитячим теплом і молоком незабаром зіпсувало б дівчину, перетворивши її на огрядну й теплу мамусю. Тому я вбого, духовно, нахилившись до Млодзяківни, промовив:

— Мамусю…

Я сказав це дуже сумно, жалібно і тепленько, я вмістив у це слово все те мамине тепло, якого вони у своїй гострій, свіжій, дівчачій і юначій візії світу не хотіли прийняти. Навіщо я це сказав? Е, так собі. Дівчина, як і кожна дівчина, передусім була естеткою, для неї головне у житті — пристойність, а я, допасовуючи до її типу теплий, емоційний та дещо оголений вислів «мамуся», творив щось до відрази незграбне й непристойне. І я думав, що вона може луснути від цього. Щоправда, я знав, що вона ухилиться від мене, а непристойність залишиться зі мною — бо так поміж нами повелося, що все, що я проти неї чинив, липнуло до мене, наче я плював проти вітру.

І раптом Млодзяк як хихотне!

Він захихотів несподівано для себе, гортанно, схопив серветку, засоромився — він хихотів із вибалушеними очима, закашлявся і страшно, автоматично, мимохіть ревів у серветку. Я був просто вражений! Що так лоскотнуло йому нервову систему? Це слово — «мамуся»? Його розсмішив контраст між його дівчиною та моєю мамусею, щось йому це нагадало — може, кабаре, а може, мій сумний і жалібний голос вивів його на терени людського роду. У нього була риса, притаманна всім інженерам: непомірний нахил до єврейських жартиків, а мій вислів істотно зачіпав жартиком будь-що. І хихотів він тим інтенсивніше, чим більше хвилину тому уславлював нешлюбне дитя. Окуляри впали йому з носа.

— Вікторе, — озвалася Млодзякова.

А я ще додав йому газу:

— Мамуся, мамуся…

— Перепрошую, перепрошую, — хихотів він, — перепрошую, перепрошую… А то! Не можу! Перепрошую…

Дівчина нахилилася над тарілкою, і раптом я майже фізично відчув, що мій вислів зачепив її через батьківське хихотіння — отже, я зачепив її,— так, так, я не помилився, сміх батька змінив ситуацію, видобув мене з інститутки. Нарешті я міг її зачіпати! Я сидів, наче мишка.

Батьки це також зауважили, вони прийшли на допомогу.

— Вікторе, мені дивно, — невдоволено промовила Млодзякова, — зауваги нашого старигана навіть не дотепні. Це поза, нічого більше!

Інженер нарешті вгамував сміх.

— Що, ти думаєш, що я з цього сміявся? Ніколи в житті, я навіть не чув — мені просто щось пригадалося…

Але їхні зусилля тільки ще глибше занурювали інститутку в ситуацію. Хоч я добре й не розумів, що діється, я ще кілька разів повторив «мамуся, мамуся» тим самим лінькуватим і вбогим тоном, а через те вислів, мабуть, набув нової сили, оскільки інженер знову коротко, уривчасто хихикнув відхаркувальним, горловим сміхом. І напевно, цей сміх його розсмішив — він зненацька порснув без огляду, затикаючи вуста серветкою.

— Прошу не втручатися! — злостиво крикнула на мене Млодзякова, але своєю злістю ще більше втягнула дочку, котра нарешті знизала плечима.

— Мамо, дай спокій, — озвалася вона зовні байдуже, але й це теж її втягнуло. Дивовижно — так радикально змінилися розклади між нами, що кожне слово втягало їх. Власне, було навіть доволі приємно. Я відчув, що мені повернулася спроможність з інституткою. Але мені, зрештою, було все одно, і якби на змиг ока смуток і жалібність, убогість і нужду я замінив тріумфом, мою спроможність одразу було б знищено, оскільки це була, власне, предивна преспроможність, заснована на канві задекларованої та відкинутої неспроможності. Отже, аби утвердитися в убозтві та показати, як мені байдуже, як я негідний будь-чого, я почав бабратися в компоті, кидав туди крихти, сміття, хлібні кульки, колотив ложечкою. «У мене мармиза, що ж, гаразд, для мене й те добре, — ох, чорт забирай, що мені там, — думав я сонно, додаючи ще трохи солі, перцю та дві зубочистки, — дарма, усе з’їм, я будь-що можу з’їсти, все одно…» І мені здалося, що я лежу в канаві, а наді мною пурхають пташки… мені стало тепло й затишно.

— Що, кавалере?.. Ви що, кавалере?.. Чому ви бабраєтеся в компоті?

Млодзякова запитала тихо, але знервовано. Я підняв невмілий погляд з-над компоту.

— Я тільки так… мені все одно… — шепнув я болісно й облесно. І взявся їсти кашку; а для мого духу кашка вже справді не мала аніякого значення. Важко висловити, яке враження справило це на Млодзяків, такого великого враження я просто не сподівався. Інженер спонтанно зареготав утретє, сміхом кабаретовим, сміхом дворовим, сміхом заднім. Дівчина нахилилася над тарілкою і мовчки, бездоганно, стримано, навіть — героїчно, їла свій компот. Інженерша зблідла — і вдивлялася в мене, як загіпнотизована, з вибалушеними очима, вона явно боялася мене. Боялася!

— Це поза! Поза! — буркотіла вона. — Прошу не їсти… Не дозволяю! Зута! Вікторе, — Зута! Вікторе! Зута! Зута! Вікторе, — облиш, заборони! О…

Я знай собі їв, бо чого це я мав не їсти? — все з’їм, здохлого щура, все одно… «Ех, Ментусе, — думав я, — добре, добре… Добре… Хай там, що там, абищо вкласти в писок, хай там, що там, хай там…»

— Зуто! — пронизливо скрикнула Млодзякова. Для матері вигляд доньчиного обожнювача, що споживав усе без розбору, був нестерпний. Але тоді інститутка, котра, власне, впоралася зі своїм компотом, встала із-за столу і вийшла. Млодзякова вийшла за нею. Млодзяк вийшов конвульсивно розсмішений, затуляючи вуста носовою хусточкою. Не знати, закінчили вони обідати чи втекли. Я знав, утекли! Я кинувся за ними! Задав їм джосу! Далі вперед, атакуй, бий, жени, чигай, наступай, хапай, придуши, души, души, переслідуй і не попускай! Вони боялися? Страшити! Втікали? Гнати! Тихо, спокійно, спокійно, спокійно, вбого й жалібно, не міняй жебрака на переможця, адже жебрак приніс тобі перемогу. Вони боялися, аби я їм дівчини, як компот, розумово не попсував. Ха, зараз я вже бачив, як дістатися до її стилю! І я міг у собі розумово, ментально шпигувати її всім, що трапиться під руку, калатати, дрібнити, мішати, не вибираючи засобів! Але спокійно, спокійно…

Хто повірить, що підземний регіт Млодзяка повернув мені здатність опору? Мої дії та думки знову повернули собі кігті. Ні, партія не була виграна. Але я принаймні міг діяти. Я знав, якої лінії мав триматися. Компот мені все пояснив. Так само, як я збабрав компот, перетворивши його на розвезену кашку, так я міг також знищити сучасність інститутки, допасовуючи до неї чужі, гетерогенні елементи, змішуючи все, що заманеться. Гайда, гайда, гайда, на сучасний стиль, на красу сучасної інститутки! Але тихо, тихо…

Розділ IX ПІДГЛЯДАННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗАНУРЕННЯ В СУЧАСНІСТЬ

Я тихо повернувся до своєї кімнати і влігся на канапі. Я мусив обміркувати план дій. Я тремтів і обливався потом, бо знав, що ось і сходжу я у своєму паломництві дорогою невдач на саме дно пекла. Бо ніщо смачне не може бути страшним (як про це свідчить саме слово «смачне»), тільки несмачне є насправді неїстівним. Я із заздрістю згадував оті гарні романтичні або класичні злочини, насильства, витріщання очей в поезії та прозі — масло з варенням, це я знаю, що воно страшне, а не прекрасне й гарне злодіяння в Шекспіра. Ні, не говоріть мені про ці ваші римовані болі, які ми легко ковтаємо, як слизькі устриці, не говоріть про цукерки ганьби, шоколадний крем жаху, тістечка вбогості, льодяники терпіння і смаковидла розпачу. І чому ж така панночка, що небоязким пальцем роздряпує найкривавіші суспільні болячки, голодну смерть робітничої родини із шістьох осіб, чому ж, я питаю, тим самим пальцем вона нізащо не відважиться публічно подлубати у вусі. Тому, що це було б значно потворніше. Голодну смерть або, на війні, смерть мільйонів людей можна проковтнути, навіть поласувавши, — але на світі все ще існують неїстівні, блювотні, злі, дисгармонійні, відворотні й гидотні, ох, диявольські комбінації, які відкидає людський організм. А все ж смакувати — наше найперше завдання, ми мусимо смакувати, хай здохне чоловік, дружина й діти, хай серце розірветься на шматки, аби тільки смачно, аби лиш апетитно! Відтак те, що я мав учинити в ім’я Зрілості й для визволення себе з-під інститутської магії, вже було антикулінарною дією і в контрпіднебінні, перед чим здригається стравохід.

Зрештою, я не радів завчасно — мій успіх за обідом був досить ілюзорним, він стосувався переважно батьків, дівчина вийшла без перешкод, і далі залишаючись далекою та недосяжною. Як на дистанції осквернити її сучасний стиль? Як цілковито втягти її в орбіту мого впливу? Адже, крім дистанції психічної, була фізична дистанція — вона бачилася зі мною лише під час обіду й вечері. Як опаскудити її, як духовно начинити на дистанції, себто коли мене немає біля неї, коли вона сама? «Хіба, — думав я вбого, — підгляданням та підслухуванням». Цю функцію вони втирлували в мене настільки, що самі з першої миті нашого знайомства прийняли мене за підслухувача, підглядача. «І хтозна, — думав я ледачкувато, з надією, — чи я, приклавши око до замкової щілини, одразу не помічу чогось, що відштовхне мене від неї, бо ж не лише красу вона до впаду самовіддано плекає у своїй кімнаті». Але знову насувалася небезпека, що декотрі інститутки, перейняті власними чарами й піддані дисципліні стилю, на самоті поводяться так само, як на людях. Тому замість бридоти я міг однаково добре побачити красу, а краса, помічена на самоті, ще більш убивча. Я пам’ятав, як, несподівано увійшовши до кімнати, застав інститутку з ганчіркою біля ноги у вельми витонченій позі — так, але, з другого боку, сам факт підглядання вже почасти оскверняв і начиняв, коли ми потворно підглядаємо за красою, якась порошинка нашого погляду, однак, осідає на красі.

У такий спосіб міркуючи, наче трохи в гарячці, я врешті зліз із канапи й попрямував до замкової щілини. Одначе перед тим, як припасти поглядом до неї, я поглянув у вікно, а день був погідний, свіжий та осінній — на просвітленій осінню вулиці Ментус підкрадався до дверей кухні. Очевидно, причимчикував до служниці. Над дахом сусідньої вілли голуби пурхали в ясному сонці, збившись у зграю, звіддалік залунав ріжок авта, бонна бавила на хіднику дитя, шиби плавилися на сонці, що хилилося до заходу. Перед будинком стояв жебрак, старий зубожілий жебрацюра, здоровенний чолов’яга, кучматий і бородатий церковний каліка. Бородань наштовхнув мене на одну думку — мляво та спроквола я вийшов на вулицю, зламав зелену гілку з дерева.

— Дядьку, — промовив я, — ось вам п’ятдесят грошів. Увечері дістанете злотий, але мусите встромити собі цю гілку до рота й тримати її весь час до ночі.

Бородань устромив собі зілля в зуби. Благословляючи гроші, що єднають спільників, я повернувся до помешкання. Я приклав око до щілини. Інститутка вовтузилася, як дівчина зазвичай вовтузиться у своїй кімнаті. Вона щось перекладала в шухлядах, вийняла зошит — поклала на стіл — я бачив її обличчя у профіль, обличчя типової інститутки над зошитом.

Так убого, не відриваючись, я підглядав від четвертої до шостої (доки жебрак тримав гілку в зубах), даремно очікуючи, що, може, вона зрадить себе якимось нервовим рефлексом поразки, завданої їй за обідом, бодай би вже покусуванням губ або морщенням чола. Однак ні. Начебто нічого не змінилося. Ніби я не існував. Ніби ніщо ніколи не порушило її інститутськості. А інститутськість ця ставала дедалі холоднішою, жорстокішою, більш байдужою, неприступною, і можна було засумніватися в можливості зурочити інститутку, котра на самоті поводилася так само, як на людях. Можна було майже засумніватися, чи сталося щось під час обіду. Біля шостої двері зненацька, підступно відчинилися — інженерша зупинилася на порозі.

— Працюєш? — запитала вона з полегшенням, допитливим поглядом вивчаючи дочку. — Працюєш?

— Готую німецьку, — відповіла інститутка.

Мати зітхнула кілька разів.

— Працюєш — це добре. Працюй, працюй.

Погладила її, заспокоєна. Невже і вона сподівалася, що дочка зламається? Зута неохоче відхилила голівку. Мама хотіла щось сказати, розтулила рота і закрила — втрималась. Вона роззирнулася довкола підозріливим оком.

— Працюй! Працювати! Працювати! — проказала вона нервово. — Будь зайнятою — інтенсивною. Ввечері вирвися на дансинґ — вирвися на дансинґ — вирвися на дансинґ. Повернися пізно, засни мертвим сном…

— Мама, не морочте голови! — огризнулася доня. — У мене немає часу!

Мати поглянула на неї з прихованим подивом. Твердість інститутки цілковито її заспокоїла. Вона переконалася, що дочка взагалі не розклеїлася під час обіду. А мені здавила горло брутальна різкість інститутки. Її різкість була безпосередньо спрямована проти неї самої, і нічого нам так не болить, як те, що кохана невблаганно різка не лише стосовно нас, але також у нашій відсутності, ніби про запас, тренуючись. При цьому феноменальність дівчини болісно позначилася на дівочій брутальності. Коли Млодзякова вийшла, вона схилила над зошитом профіль і незалежно, вороже й жорстоко взялася за уроки.

Я відчував, якщо довше дозволю дівчині бути феноменальною в самотності і не зав’яжу контакту між нею й моїм підгляданням, справа поверне на трагічне. Замість осквернити її собою, я впивався нею, і не я схопив її за горло, вона мене схопила за горло. Я голосно проковтнув слину, аби вона почула, що я підглядаю. Вона здригнулася й не повернула голови — це було найкращим доказом того, що вона одразу почула — вона глибше втопила голівку в плечі, вражена. Але її профіль умить перестав існувати сам для себе. Дівчина з підглядуваним профілем довший час тяжко й мовчки боролася зі мною, а боротьба полягала в тому, що вона навіть не змигнула оком. Вона й далі водила пером по папері і поводилася, наче за нею ніхто й не підглядає.

А між тим по кількох хвилинах шпарка в дверях, підглядаючи за нею моїм поглядом, почала її непокоїти — аби продемонструвати свою незалежність та підкреслити байдужість, вона голосно сякнула носом, вульґарно й бридко шмаркнула, ніби хотіла сказати: «Дивися, мене нічого не обходить, я сякаюсь». У цей спосіб дівчата виказують своє найвище презирство. Цього я тільки й чекав. Коли вона, роблячи тактичну помилку, шмаркнула — я теж виразно потягнув носом за дверима, але не надто голосно, так, власне, наче не міг стриматися, заражений її сяканням. Вона принишкла, як мишка, — цей носовий дует був неприйнятним для дівчини — але ніс, раз мобілізований,дався їй взнаки, по короткому змаганню вона була змушена дістати носову хусточку і втерти носа, після чого ще з довшими паузами вона нервово, невловимо шмаркала, на що я відповідав раз по раз за дверима. Я привітав себе з тим, що мені вдалося так легко видобути з неї носа, ніс дівчини був безконечно менш сучасний, ніж її ноги, легший для перемоги. Підкреслюючи й видобуваючи з неї ніс, я робив великий крок уперед. Начебто я спромігся заразити Млодзяківну нервовою нежиттю, начеб — занежити сучасність.

Адже вона не могла після стількох сякань устати й затулити шпарку якоюсь ганчіркою — це б означало визнати, що вона сякається нервово. Тихо, сякаймося вбого, безнадійно, ховаймося з надією! Однак я недооцінив дівчачого вміння та спритності. Нараз, широким рухом від вуха до вуха, вона втерла собі носа рукою — всім передпліччям — і рух цей, сміливий, спортивний, розмашистий і грайливий, змінив ситуацію на її користь, прикрасив сякання шармом. Вона здушила мені горло. Водночас — заледве я зміг відскочити від шпарки — підступно й несподівано до моєї кімнати ввійшла Млодзякова.

— А що ви тут, молодий чоловіче, робите? — підозріло запитала вона, побачивши мене посеред кімнати в невизначеній позі.— Чому ви тут… стоїте? Чому ви не готуєте уроки? Ви не займаєтеся спортом? Треба чимось зайнятися, — дорікнула вона пристрасно. Вона боялася за дочку. У моїй невизначеності у центрі кімнати вона вчула непевні заміри проти дочки. Я не зробив жодного пояснювального жесту й далі апатично і бездарно стояв посеред кімнати, як загальмований, аж Млодзякова повернулася до мене боком. Її погляд упав на жебрака перед будинком.

— Що у… нього? Чому у нього гілка… в зубах?

— В кого?

— У жебрака. Що це означає?

— Не знаю. Встромив і тримає.

— Ви з ним розмовляли, кавалере. Я бачила у вікно.

— Гм, розмовляв.

Вона обнишпорила очима моє обличчя. Вагалася, як вагадло. Вона здогадувалася, що гілка містить прихований зміст, ворожий, злісний для дочки. Але вона не могла знати моїх розумових комбінацій і не могла відати, що гілка в зубах перетворилася на атрибут сучасності. Абсурдність підозри, що це я наказав бороданеві тримати зілля в зубах, не могла сформулюватися у слові. Вона недовірливо подивилася на мій розум, підозрюючи, що стає жертвою капризу, й вийшла. Хапай! Бий! Тримай! Лови, жени! Невільниця моєї фантазії! Жертва капризу! Тихо, тихо! Я підскочив до замкової шпарини. У міру розвитку подій щоразу важче було дотримуватися первинної, безнадійної та жалюгідної постави — боротьба розігрівала, мавпяча злостивість брала гору над прострацією та нехіттю. Інститутка зникла. Почувши голоси за стіною, вона зорієнтувалася, що я вже не дивлюсь, і це допомогло їй виборсатися з пастки. Вона вийшла в місто. Чи помітить вона гілочку в жебрака, чи збагне, задля чого її тримає бородань? Хоч би не вгадала — галузка в бороданя, терпка, зелена гіркота в жебрачій ротовій порожнині мала її підточити, надто суперечило це її сучасному світовідчуттю. Западала темінь. Ліхтарі оповили місто фіолетом. Синок двірника повертався з крамнички. Дерева губили листя в чистому й прозорому повітрі. Аероплан дзижчав над будинками. Гримнули парадні двері, звістуючи вихід Млодзякової. Інженерша — неспокійна, знервована, передчуваючи щось недобре в повітрі, пішла на сесію комітету зачерпнути про всяк випадок трохи зрілого, світового, суспільного елементу.

Западала темінь, а жебрак стримів під вікнами з молодою зеленню, як дисонанс. Я залишився сам у помешканні. Якась шерлокголмщина починала діятися в порожніх кімнатах, щось детективне домішалося, коли я стояв у півтемряві, шукаючи подальшого розвитку щасливо розпочатої акції. Оскільки вони втекли, я вирішив форсувати помешкання, може, мені вдасться захопити їх у тій частині аури, яку вони залишили на місці. У спальні Млодзяків — світлій, тісній, чистій та ощадливій — запах мила й купального халата, таке собі інтеліґентське, сучасне, охайне тепельце, що відгонить пилочкою для нігтів, газовою горілкою та піжамою. Досить довго я стояв посеред кімнати, вдихаючи атмосферу, досліджуючи елементи і шукаючи, як і звідки видобути несмак, чим би спотворити?

На перший погляд — не було до чого причепитися. Чистота, порядок і сонце, ощадливість і скромність — а парфумні аромати були навіть ліпші, ніж у старосвітських спальнях. І я не знав, чому це приписати, що халат сучасного інтеліґента, його піжама, мочалка, крем до гоління, його пантофлі, пастилки Віші й ґумовий гімнастичний прилад його дружини, світла, жовта в сучасному вікні фіраночка створюють враження чогось дуже гидотного. Стандартизація? Філістерство? Міщанство? Ні, це не те, ні — чому? Я стояв, несила було винайти формулу несмаку, бракувало слова, жесту, чину, в які я міг зловити невловний несмак і забрати собі, — коли раптом погляд упав на книжку, розгорнуту на нічному столикові. Це були спогади Чапліна, розгорнуті там, де він розповідає, як Велс виконував соло перед ним танець власного витвору. «Потім Г. Д. Велс чудово виконує якийсь фантастичний танець». Танець-соло англійського письменника допоміг мені вловити несмак, як на вудку. Оце відповідний коментар! Ця кімната була власне Велсом, що танцює соло перед Чапліним. Бо ким же був Велс у своєму танці? Утопістом. Старий сучасний вважав, що йому можна виразити радість і танцювати, він вчепився за своє право радості й гармонії… гопцював, прозираючи світ, який мав настати через тисячу років, утнув соло, випереджаючи часи, танцював теоретично, бо вважав, що він має право… А чим же була ця спальня? Утопією! Де в ній місце для тих шумів і муркотінь, які видає людина вві сні? Де місце для огрядності своєї половини? Де місце для бороди Млодзяка, бороди хоча й поголеної, але все-таки існуючої in potentia^[22]? Адже інженер був бородатий, хоча бороду щодня викидав у злив разом із пастою, — а ця кімната була поголеною. Раніше шумливий ліс був спальнею людства, де, однак, було місце для шумів, темряви, чорноти лісу в цій світлій кімнаті, посеред цих рушників. Якою ж скупою була ця чистота — і тісною — світло-блакитною, вона суперечила барвам землі й людини. Й інженерське подружжя здалося мені також жахливим у цій кімнаті, як Велс у своєму танці власного витвору перед Чапліним.

Однак, лише тоді, коли я пустився в сольний танець, — тільки тоді думки ввібралися в тіло і стали дією, нищівно осміюючи все довкола і видобуваючи несмак. Я танцював — а танок у порожнечі, в тиші без партнера повнився шалом, аж бракувало відваги. Коли я обтанцював Млодзякам рушники, піжами, пасту, ліжка та приладдя, я хутенько вийшов, замкнувши за собою двері. Я напустив їм танцю в сучасне нутро! Але далі, далі, мерщій до кімнати інститутки, щоб і там затанцювати, напсувати!

Але кімната Млодзяківни, а властиво вітальня, в якій вона спала й готувала уроки, була надзвичайно важкою для несмачного готування. Вже той факт, що дівчина не мала власної кімнати, а тільки спала в кутку вітальні, виявляв захопливі та чарівливі сенси. У цьому була велика тимчасовість нашого століття, кочівництво інститутки і якесь carpe diem, яке таємними переходами поєднувалося з гожою природою сучасної молодості, що нагадує автомобіль. Слід було припустити, що вона одразу засинає, коли голівку (не голову; вони мали очі — але все ще мали голівки) вкладає на подушку, а це також викликало думку про інтенсивність і темп сьогоднішнього життя. А поза тим відсутність спальні sensu stricto^[23] унеможливлювала мені таку ж акцію, як і в спальні Млодзяків. Власне, інститутка спала не приватно, а публічно, вона не мала нічного приватного життя, а взаконена публічність дівчини поєднувала її з Європою, з Америкою, з Гітлером, Муссоліні та Сталіним, з таборами праці, зі штандартом, з готелем, залізничним вокзалом, створювала незміренний радіус, виключаючи власний куточок. Постіль, схована в тапчані, мала допоміжний характер, щонайбільше вона могла бути додатком до сну. Так званого туалету не було. Інститутка гляділася в стінне дзеркало. Жодного ручного дзеркальця. Біля тапчана малий столик, чорний, інститутський, на якому книжки й зошити. На зошитах пилочка для нігтів, на вікні — ножик, дешеве вічне перо за шість злотих, яблуко, програма змагань, фотографія Фреда Астера та Джинджер Роджерс, пачка опіумізованих сиґарет, зубна щіточка, тенісний кед, а в ньому квітка, випадково кинута гвоздика. І це все. Як же скромно, але як потужно!

Я мовчки зупинився біля гвоздики — інститутка вельми здивувала мене! Яке вміння! Вкидаючи квітку у взувачку, вона одним пострілом убивала двох зайців — кохання вона посилювала спортом, спорт приправляла коханням! Вона жбурнула квітку в пропотілий тенісний туфель, а не у звичайний чобіт, оскільки знала, що квітам не шкодить лишень спортивний піт. Пов’язуючи спортивний піт із квіткою, вона накидала прихильне ставлення до свого поту взагалі, надавала йому чогось квіткового та спортивного. О, майстриня! Тоді як старомодні, наївні, банальні розводять азалії в горщиках, вона у спортивний туфель кидає квітку! І — сучка мала — зробила це, напевно, несвідомо, випадково!

Я замислився над тим, що тут учинити. Викинути квітку у злив? Втулити її бородатому жебракові в писок? Але ці механічні та штучні операції були б лишень оминанням труднощів, ні, квітку слід було зіпсути там, де вона знаходилась, і не фізичним насильством, а психічним. Бородань із зеленою галузкою вірно й витривало стояв під вікнами, муха дзижчала на шибці, з кухні долинало монотонне вищання служниці — Ментус схиляв її до парубка, звіддаля на повороті скиглив трамвай — посеред цих надсад стояв я із сумнівною усмішкою — муха задзижчала голосніше. Я зловив муху, відірвав їй ноги й крильця, зробивши з неї страждальницьку, болісну, жахливу й метафізичну кульку, не зовсім округлу, але, в кожному разі, круглувату і доклав її до квітки, тихо встромив її в туфель. Піт, який при цьому виступив мені на чолі, виявився міцнішим, ніж квітково-тенісні поти! Я наче диявола натравив на сучасну! Муха тупим і глухим стражданням дискваліфікувала туфель, квітку, яблуко, сиґарети, усе майнечко інститутки, а я стояв з недобрим усміхом, прислухаючись, що зараз діється в кімнаті і в мені, досліджуючи ауру, схожий як дві краплі води на дурня, — і я думав, що не тільки малі хлопчаки топлять котів та мучать пташок, що великі й дорослі хлопці теж часом мучать лише для того, аби перестати бути хлопцями інституток, аби перемогти якусь свою інститутку, інститутку! Чи не для того мучив Троцький? Торквемада? У чому полягала інститутка Торквемади? Тихо, тихо.

Утомлений бородань стояв на посту — муха безголосо страждала в туфлі, і вже по-китайському, по-візантійському — у спальні Млодзяків був мій танець — я почав доскіпливіше копирсатися в речах сучасної. Я дістався до стінної шафи з білизною, однак білизна в шафі не виправдала моїх сподівань. Трусики як трусики — сучасні трусики бодай не псували дівчини, вони втратили давніший домашній характер, бо були споріднені радше з морськими трусиками. Натомість у шухляді, яку я підважив ножем, — стоси листів, любовна кореспонденція інститутки! І я накинувся на неї, тоді як бородань, муха, танець безупинно, невтомно діяли.

О, пандемоніум сучасної інститутки! Які ж сенси містила ця шухляда! Щойно тепер я збагнув, власницями скількох страшних таємниць є сучасні інститутки, і що було б, якби котрась захотіла виповісти довірені їй секрети. Але це западає в дівчину, як камінь у воду, вони занадто пристойні, занадто вродливі, аби могли розповісти… а ті, яким краса не загрожує, не отримують таких листів… Це прегарна річ, що лишень особи, обтяжені красою, мають доступ до певних психічних сенсів людства. О, дівчина, це вмістилище ганьби, красою замкнене на ключ! Сюди, до цієї святині, чи старий, чи молодий приносили такі речі, що воліли б тричі померти і бути засмаженими на повільному вогні, ніж щоб це було оприлюднене… І обличчя століття — обличчя XX століття, вік змішання віків, двозначно визирало, як Силен із хащі.

Були там поміж іншими любовні листи від учнів зі школи, такі прикрі, неприємні, дражливі, хвилюючі, нісенітні, неоперені, фатальні, ганебні й соромливі, яких ще ніколи не бачила історія — ані старожитня, ані середньовічна. І якби якийсь ровесник з Ассирії, Вавилону, Греції чи середньовічної Польщі, чи бодай навіть звичайний паупер із часів Зиґмунта Авґуста прочитав це, то неодмінно спалахнув би рум’янцем, дав би по пиці. О, жахливі какофонії, які вони видавали! Задрипані фальші їхньої любовної пісні! Наче сама Природа в безмежній погорді до вбогих, зачучверілих молокососів відібрала в них голос перед Дівчиною, не бажаючи допустити до розмноження школярського племені. І лише ті листи, які зі страху нічого не виражали, були стерпними: Зута з Марисею та з Ольком на корт, завтра, дзенькни, Генек. Лише такі не були компрометуючими… Я знайшов по два листи Миздраля й Гопека, вульґарні за змістом, ординарні за формою, надмірною чванькуватістю вони намагалися надати собі вигляду зрілості. Вони горнулися, наче метелики на вогонь, знаючи, що згорять…

Однак листи студентів вищих шкіл були не менш полохливими, хоч уже вміло замасковані. Було видно, як кожен із них, водячи пером по папері, лякався й мучився, як пильнував та зважував слова, аби не скотитися похилою площиною прямісінько у власну незрілість, у свої литки. Саме тому про литки я не знайшов жодної згадки, але зате багато було про почуття, суспільні, службові, товариські справи, про гру в бридж і кінні перегони, і навіть про зміну державного ладу. Надто ж політики, ці горлопани з «академічного життя», надзвичайно вміло й обережно приховували литки, тим не менше, однак, вони систематично присилали інститутці всі свої програми, відозви та ідейні декларації. «Панно Зутко, може, захочете ознайомитися з нашою програмою», — писали вони, але в програмах також ніде не було про литки, траплявся хіба спорадично lapsus linguae^[24], наприклад, замість «прапор полискує» писали «прапор по литках». А також якісь Лодзяни у своїй декларації помилково висловилися «ми, Литчани». Крім двох згаданих випадків, литки жодного разу не виявилися. Подібно і в листах, з одного боку вельми чуттєвих, за допомогою яких старі тітки, котрі пишуть у пресі статті на тему «епохи джаз-бандів», намагалися налагодити духовний контакт з інституткою і врятувати її від повного падіння, литки були дуже суворо законспіровані. Коли читаєш, складалося враження, що взагалі не йдеться про литки.

А далі — цілі стоси сьогодні вже банальних, маленьких томиків поезії, в кількості не менш як триста чи чотириста, що валялися на дні шухляди, зрештою — слід визнати — не розрізаних і не прочитаних вищеназваною інституткою. Оздоблені присвятами внутрішнього, справдешнього, щирого та порядного тону, які якнайенергійніше домагалися від дівчини прочитання, спонукали до читання, у вишуканих і вбивчих зворотах вони таврували непрочитання дівчини, читання ж ославлювали й підносили під небеса, за непрочитання пригрожували виключенням із суспільства культурних людей і жадали, аби дівчина прочитала з огляду на самотність поета, працю поета, місію поета, роль поета, аванґардизм поета, покликання поета й душу поета. Найдивніше, однак, що і тут анічогісінько не було про литки. Що ще дивніше — назви збірок ані крапельки не містили литок. Самі Бліді Світанки та Світанкові Світанки, і Нові Світанки, і Нове Світання, й Епоха Боротьби, і Боротьба в Епосі, і Молода Епоха, і Молодь на Чатах, і Чати Молодості, і Боротьба Молодості, і Рух Молодості, і Стояння Молодості, і Гей, Молоді, і Гіркота Молодості, і Очі Молодості, і Вуста Молодості, і Молода Весна, і Моя Весна, і Весна і Я, і Весняні Ритми, і Ритм Кулеметів, і Салют у Гору, Семафори, Антени, Пропелер і Мій Поцілунок, і Моя Ніжність, і Моя Туга, і Мої Очі, і Мої Вуста (про литки ніде анічичирк), і все писане поетичним тоном із вишуканими асонансами або без вишуканих асонансів і зі сміливими метафорами, або з підшкірною мелодією слова. Але литками всюди навіть і не пахне, дуже небагато, непропорційно мало. Автори спритно і з великою поетичною майстерністю ховалися за Красу, Досконалість Ремесла, Внутрішню Логіку Твору, Залізну Послідовність Асоціацій, а також за Класову Свідомість, Війну, Світову Зорю Історії і тому подібні об’єктивні, антилиткові моменти. Але відразу було ясно й видно, що ці віршики у своєму заплутаному, силуваному і нікому на фіг не потрібному мистецтві є всього-на-всього складним шифром і що мусить існувати якийсь істотний і неабиякий сенс, який схиляє стількох худорлявих, дрібних мрійників до складання цих дивних шарад. Аж ось по хвилі глибоких роздумів мені вдалося перекласти зрозумілою мовою сенс такої строфи:

А далі — і тут щойно почався справдешній пандемоніум інститутки — далі була ціла купа довірливих листів од суддів, адвокатів та прокурорів, аптекарів, торговців, поміщиків та капіталістів, докторів і т. п. — від тих прекрасних і чудових, котрі мені завжди так імпонували! Я був уражений, тоді як муха й далі тихцем страждала. Отже, і вони теж, попри все, мали стосунки з інституткою? «Не вірю, — повторював я, — не вірю!» Отже, їх так пригнічувала ця Зрілість, що таємно від дружин і дітей вони слали довгі листи до сучасної інститутки з шостого класу? Звичайно, тут тим паче ніде не йшлося виразно про литки, якраз навпаки, кожен докладно пояснював, чому він зав’язує цей «обмін думками», адже вважає, що «панна Зутка» його зрозуміє, не сприйме його помилково і т. д. Після чого вони складали присягу сучасній у висловах заплутаних, проте лакейських, заклинаючи між рядків, аби вона зіглянулась і помріяла про них, ясна річ, потаємно. І кожен, не згадуючи одначе ж ані разу литок, наскільки міг, підкреслював і виокреслював свою сучасну хлоп’ячість.

Прокурор:

Хоча я й виступаю в тозі, але є, властиво, хлопчиком на побігеньках. Я дисциплінований. Роблю, що мені наказують. Я не маю власної думки. Голова мене може насварити. Нещодавно він назвав мене бевзем.

Політик запевняв:

Я хлопчик, я тільки політичний хлопчик, історичний хлопчик.

Якийсь унтер-офіцер із винятково чуттєвою та ліричною душею писав ось що:

Мене зобов'язує сліпа дисципліна. Я мушу за наказом віддати життя. Я невільник. Адже воєначальники завжди говорять до нас — хлопці, незважаючи на вік. Не вір моєму паспортові, це чисто зовнішня деталь, дружина й діти — це лише додаток, я ніякий не лицар, а військовий хлопчик, із хлоп'ячою, вірною, сліпою душею, а в казармі я пес, я — пес!

Поміщик:

Я вже збанкрутував, дружина йде до молодшого, діти сходять на пси, а я — ніякий не поміщик, а вигнаний хлопчик. Відчуваю таємну насолоду.

Одначе ж литки en toutes lettres^[25] не були жодного разу названі. У постскриптумах вони благали інститутку берегти таємниці, зазначаючи, що їхня кар’єра зазнає краху, якщо бодай одна літерна тих зізнань дійде до відома публіки.

Це тільки для Тебе. Бережи це при собі. Нікому не розказуй!

Неймовірно! Ці листи мені щойно унаочнили всю силу сучасної інститутки. Де тільки вона бувала? У чиїх головах стриміли її литки? Під впливом цих думок мої ноги самі затремтіли і я мало не затанцював на честь старих Хлопчиків XX століття, муштрованих, забитих, загнаних і вихованих батогом, коли на дні шухляди уздрів великого конверта з відділу освіти, найпевніше заадресованого почерком Пімка! Лист був сухий.

Я не збираюся надалі,— писав Пімко, — терпіти зневаги і скандального анальфабетизму в прийнятих межах шкільної програми.

Викликаю вас прийти до мого кабінету — у відділі освіти, післязавтра, в п' ятницю, о 16.30 з метою пояснення, викладання та навчання Норвіда і заповнення лакуни в освіті.

Звертаю вашу увагу, що закликаю вас леґально, формально, офіційно та культурно, як професор і вихователь, а в разі опору напишу листа до директорки з висновком про виключення зі школи.

Зазначаю, що більше не можу терпіти лакун, і яко професор маю право не терпіти. Прошу підкоритися.

Варшава… Т. Пімко, д-р філ. і проф. honoris causa

Так далеко між ними зайшло? Він погрожував їй? Отже, так? Вона так довго кокетувала з ним анальфабетизмом, аж ментор показав кігті. Пімко, не можучи влаштувати собі здибанку з інституткою як Пімко, викликав її як професор середніх і вищих шкіл. Його вже не задовольняли іграшки вдома на очах батьків — він використовував авторитет свого становища, хотів загнати в дівчину Норвіда леґальним шляхом. Оскільки він нічого іншого не міг, хотів принаймні Норвідом позначитися в її житті. Я тримав лист у руці з глибоким здивуванням, стояв над стосом паперів, не знаючи, чи було це погано, чи добре для мене. Але під цим листом у шухляді лежав інший аркуш — вирваний із блокнота, кілька речень олівцем — і я впізнав почерк Копирди! Так, Копирда, не було аніяких сумнівів, Копирда, ніхто інший! Я гарячково схопив аркуш. Лаконічний, зім’ятий, недбалий — усе це вказувало на те, що він був кинутий у вікно.

Я забув сказати тобі адресу (далі йшла адреса Копирди). Якби ти хотіла зі мною, то і я хочу. Дай знати. Г. К.

Копирда! Чи пам’ятаєте ви Копирду? О, я все відразу зрозумів! Мене не зрадили передчуття! Копирда — ось хто той незнайомий хлопець, котрий зачепив інститутку, про що йшлося за обідом! Копирда вкинув у вікно цей аркуш, нещодавно проходячи. Зачепив дівчину на вулиці, а зараз зробив їй додаткову пропозицію — яку ж нахабну, сучасну! «Хочеш зі мною, то і я хочу», — по-діловому, позитивно, стисло пропонував… Він побачив її на вулиці, відчув статевий потяг… і заговорив — а зараз укинув аркуш, проходячи попід вікном, без зайвих церемоній, за новими звичаями молодих… Копирда! А вона — адже ж вона не знала навіть його прізвища, бо він не представився їй…

Мені перехопило віддих.

А тут знову Пімко, старий Пімко, котрий культурно, явно, леґально, офіційно й формально приневолював своїм професорством. Ти мусиш, мусиш мене задовольнити стосовно Норвіда, бо я пан, твій професор, ти ж моя невільниця — інститутка!.. Той мав на неї право як сучасний брат-ровесник, а цей — як учитель середніх шкіл, патентований педагог…

Мені знову засудомило в горлі. Що ж означали зізнання поміщиків, стогони адвокатів або смішні поетичні шаради у порівнянні з цими двома листами? Ці два сповіщали погром, катастрофу. Грізна, актуальна небезпека полягала в тому, що дівчина була готова підлягти Пімку й Копирді без почуття, тільки за силою звичаю, винятково тому, що один і другий мав право, один — сучасне та приватне, другий — старосвітське й публічне. Але тоді її чари нечувано зростали… І не врятували б мене танці та мухи моєї дії, вона здушила б мені горло цим чаром. Якщо вона по-діловому, несентиментально, фізично, сучасно пуститься з Копирдою… А якщо піде до Пімка, послухавшись його бельферського наказу… Дівчина, котра йде до старого, оскільки вона інститутка… Дівчина, котра віддається молодому, позаяк вона сучасна…

О, цей культ, ця покірність, це рабство дівчини перед інституткою і перед сучасною! Обидва знали, що роблять, звертаючись до неї так суворо та лаконічно, знали, що саме тому дівчина готова погодитися… Стріляний Пімко проте не сподівався, що вона злякається його погроз — він не на це розраховував, а на те, що підкорятися погрозі старого чарівно — так само справді чарівно, як підлягти молодому лишень тому, що він промовляє сучасною мовою. О, рабство аж до втрати себе перед стилем, о, покірність дівчини! Я вже знав, що цього не уникнути… І тоді… що ж я робитиму, де ж заховаюся… як же захищуся… від цього нового припливу та піднесення? Зважте лише, наскільки це було дивно. Адже обидва в кінцевому результаті нищили сучасні чари Млодзяківни. Бо Пімко хотів подолати її спортивний анальфабетизм у питанні поезії. А з Копирдою ще гірше — тут могло закінчитися мамусею. Але сам момент знищення стократ реалізував усі красоти… Чому ж я заглянув до шухляди? Благословенне невідання. Якби я не знав — міг би й далі провадити акцію, спрямовану проти інститутки. Але я вже знав — і це мене страшенно ослабило.

Проникливі і пронизливі схованки особистого життя сімнадцятилітки, демонічний вміст її шухляди. Поезія… Чим осквернити? Як собі нашкодити? Муха безголосо й нерухомо страждала. Бородань тримав гілочку. З листами в руці я думав, що б це втяти, що б це таке зробити, як зарадити неминучому та жахливому піднесенню чарів, красот, зваб, тужінь…

Аж урешті, в глибокому змішанні почуттів, замерехтів задум певної інтриґи — настільки дивний, що поки я не взявся до реалізації, він видавався нереальним. Я видер із зошита аркуша. Написав олівцем виразним, розрядженим почерком Млодзяківни:

Завтра, у четвер, о 12-ій ночі постукай у вікно з веранди, впущу. 3.

Встромив у конверт. Заадресував до Копирди. І написав другого ідентичного листа:

Завтра, у четвер, о 12-ій ночі постукай у вікно з веранди, впущу. 3.

Заадресував до Пімка. План полягав ось у чому. У Пімка, коли він отримає у відповідь на свого професорського листа такий фамільярний та цинічний листик, голова піде обертасом. Для старого це буде, наче хто палицею гепнув по лобі. Він уявить собі, що інститутка прагне мати з ним рандеву sensu stricto^[26]. Зухвалість, цинізм, зіпсованість, демонізм сучасної, — зваживши на вік, суспільний клас, виховання, — сп’янять його, як гашиш. Він не протримається в ролі професора — не витримає в леґальності та явності. Таємно, нелеґально він прилетить під вікно, постукає. І тоді зустрінеться з Копирдою.

Що буде далі? Я не знав. Але я знав, що я нароблю крику, підніму на ноги родину, виволочу цю справу на яв, висмію Пімка Копирдою, а Копирду Пімком — і побачимо, якими насправді будуть на вид амури, що залишиться від чарів!

Розділ X ГУЛЯЙ-НОГА І НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ

Наступного дня після бурхливої та пошматованої снами ночі я зірвався, ледь розвиднілося. Однак не до школи. Я сховався за вішалкою у малих сінцях, що відокремлюють кухню від лазнички. Невблаганна логіка боротьби підказувала мені, що я мусив психічно атакувати Млодзяків у лазничці. Здрастуй, жопусику! Здрастуй, королево! Я мусив мобілізуватись і динамізувати дух для порахунків із Пімком та Копирдою. Я тремтів, і піт спливав із мене — але боротьба не на життя, а на смерть не вибирає засобів, і не можна мені було позбутися цього козиря. Постарайся зустріти ворога в лазничці. Поглянь на нього, яким він тоді стане! Поглянь на нього й запам’ятай! Коли шати спадуть, а разом з ними, як осінній лист, увесь блиск шику, елеґантності й моди, тоді ти можеш духом наспіти його, наче лев ягнятко. Не можна поминути нічого, що служить мобілізації, динамізації та отриманню переваги над ворогом, мета виправдовує засоби, боротьба, боротьба, боротьба передусім, боротьба із застосуванням найбільш сучасних методів, і нічого, окрім боротьби! Про це говорила мудрість народів. Весь дім ще спав, коли я причаївся. З кімнати дівчини не долинало ані звуку, вона нечутно спала, зате Млодзяк, інженер, похропував у своїй світло-блакитній спальні, як провінційний чиновник чи цирульник…

Але служниця починає поратися на кухні, озиваються заспані голоси, родина встає для ранніх обмивань та ритуалів. Я напружив чуття. Духовно здичавілий, я був як дике цивілізоване звіря в культуркампфі. Проспівав півень. Першою з’явилася похапцем причесана Млодзякова у світло-сірому халаті і в пантофлях. Вона спокійно йшла з піднесеною головою, а на її обличчі виписувалася особлива мудрість, сказати б, мудрість каналізаційних пристроїв. Ішла навіть із певною побожністю, в ім’я святої природності і простоти та в ім’я раціональної ранкової гігієни. Перш ніж зайти до лазнички, звернула на мить із піднесеним чолом до ватерклозета і культурно, мудро, свідомо й інтеліґентно зникла там, як жінка, котра знає, що не слід соромитися природних функцій. Вона вийшла звідти гордішою, ніж увійшла, наче підкріплена, просвітлена й олюднена, вийшла, немов із грецького святилища! І тоді я збагнув, що вона і входила, немов до святилища. З цього святилища черпали силу сучасні інженери та меценати! Вона щодня виходила з цього місця щоразу кращою, щоразу культурнішою, високо несучи прапор поступу, і звідти походила її інтеліґентність і природність, якими вона знущалася з мене. Годі. Вона перейшла до лазнички. Заспівав півень.

Потім підтюпцем надбіг Млодзяк у піжамці, голосно кахикаючи та спльовуючи, швидко, аби не спізнитися в контору, з газетою, аби не тратити часу, в окулярах на носі, з рушничком на шиї, чистячи нігтем ніготь, шльопаючи пантофлями та капризно фиркаючи п’ятами. Побачивши туалетні двері, він захихотів заднім, дворовим, тим самим, що вчора, сміхом, і вліз туди як працюючий інтеліґент-інженер, лукаво й фіґлярно, надзвичайно дотепний. Він довго сидів, курив сиґарету та співав караоке, і вийшов дощенту деморалізований, типовий інтеліґент-хам із писочком настільки по-кретинському крихітним, гидотно хтивим та плюгаво збаранілим, що я б кинувся на цей його писок, коли б силою не стримався! Дивна річ — наскільки на дружину ватерклозет діяв конструктивно, настільки на нього впливав деструктивно, хоча він і був інженером-конструктором.

— Швидше! — крикнув він розгнуздано на дружину, котра милася в лазничці. — Хутчіше, стара! Вітюньо поспішає до контори!

Під впливом ватерклозета він пестливо назвав себе Вітюньою і пішов із рушником. Крізь подряпину в матовій шибці я обережно зазирнув до лазнички. Інженерша, гола, витирала стегна купальним простирадлом, а її обличчя, темніше за кольором, мудре, загострене, звисало над жирно-білою, телячо-невинною, безнадійною литкою, як яструб над телятком. І була в цьому жахлива антитеза, здавалося, що орел безсило кружляє, неспроможний ухопити телятко, яке мекає на повні груди, а це інженерша Млодзякова гігієнічно й інтеліґентно розглядала свою бабську, коров’ячу ногу. Вона підскочила. Стала в позиції, руками взялася під боки і зробила півоберт тулубом справа наліво із вдихом та видихом. Зліва направо з видихом і вдихом! Підняла догори ногу, а стопу мала маленьку й рожеву. Потім другу ногу з другою стопою! Пустилася присідати! Дванадцять присідань вона втяла перед дзеркалом, видихаючи через ніс — раз, два, три, чотири — аж груди хлипали, аж мої ноги задрижали, і я мало не пустився в пекельний, культурний танець. Я забився за вішалку. Легкими кроками надходила інститутка, я причаївся, наче в джунґлях, був готовий до психологічного стрибка, озвірілий… нелюдськи, надлюдськи озвірілий… Зараз або ніколи, зловивши її зі сну, неохайну, теплу, роздягнену, я знищу в собі її красу, її дешеві інститутські красоти! Побачимо, чи Копирда з Пімком врятують її від загибелі!

Вона йшла, насвистуючи, кумедно виглядала в піжамі, з рушником на шиї — вся в чіткому і швидкому русі, в дії. За мить вона вже була в лазничці, і я кинувся на неї поглядом зі схованки. Зараз, зараз або ніколи, зараз, коли вона найслабша й найбільш неохайна! — але вона діяла так швидко, що аніяке нехлюйство не могло її зачепити. Вона стрибнула у ванну — увімкнула холодний душ. Вона трясла кучерями, її пропорційне тіло коливалося, їжачилося і впивалося під струменем води. Га! Не я її, вона мене схопила за горло! Дівчина, ніким не примушувана, рано, без сніданку, лляла на себе холодну воду, доводила тіло до судом і конвульсій, аби юначим раюванням натще повернути денну красу!

Я мусив усупереч собі подивуватися дисципліні дівочої краси! Швидкістю, точністю, зручністю вона змогла ухилитися від найважчого перехідного періоду між ніччю та днем, як метелик полетіла на крилах руху. Не досить цього — вона ще піддала тіло холодній воді, аби по-юначому й гостро захлинутися від нестями, інстинктивно відчуваючи, що дозою бадьорості вона до решти знігілює нечупарність. Насправді — що ж могло зашкодити крутій, збадьореній дівчині? Коли вона закрутила кран і стояла гола, задихана, ніби народилася наново, ніби того не було. Гей! — якби вона замість холодної використала теплу з милом, це не набагато би придалось. Тільки холодна могла раюванням добитися забуття.

Я ганебно виліз із сіней. Нікчемно почалапав до себе, пересвідчившись, що подальше підглядання ні до чого не доведе, навпаки, може виявитися згубним. Стерво, стерво, — знову поразка, на самому дні інтеліґентського пекла я ще зазнавав поразки. Кусаючи пальці до крові, я присягався не почуватися переможеним, а далі мобілізуватися, динамізуватися, і написав олівцем на стіні лазнички лише ці слова: Veni, vidi, vici.^[27] Нехай вони принаймні знають, що я бачив, нехай відчують себе побаченими! Ворог не спить, ворог чигає. Моторизація та динамізація! Я пішов до школи, в школі нічого нового, Поганка, пророк, Миздраль, Гопек і accusativus cum infinitivo, Ґалкевич, обличчя, писки, жопусики, палець у черевику та щоденна тотальна неможність, нудно, нудно, нудно! На Копирді, як я, зрештою, і сподівався, зовсім ніяк не позначився мій лист, щонайбільше, він може трішечки, ніж зазвичай, наголошував на ногах, але я не був певний, чи мені це просто не здається. Проте на мене колеґи дивилися з острахом, і навіть Ментус запитав:

— Боже ж ти мій, що це таке з тобою сталося?

Справді, моя пиця після динамізації та мобілізації стала такою кислою, що я сам добре не знав, на чому сиджу, але менше з тим; все одно, ніч, ніч була найважливішою, з дрожем я чекав ночі, ніч розв’яже, ніч покаже. Може, вночі настане перелом? Чи ж Пімко поведеться? Чи вдасться вибити з форми чуттєвим дівчачим листом стріляного, двоствольного ментора-дубельтівку? Від цього все залежало. «Аби Пімка, — молився я, — вдалося виманити, аби голова йому пішла обертасом», — і раптом, уражений пикою, жопусиком, листом, Пімком, тим, що було, тим, що ще буде, я кинувся втікати, як цілковитий дурень, я зірвався на рівні ноги — і сів — бо куди ж я міг утікати, назад, уперед, праворуч чи ліворуч, від своєї власної пиці, жопусика? Мовчи, мовчи, немає втечі! Ніч покаже.

Під час обіду не сталося нічого, гідного уваги. Інститутка й інженерша були вельми стримані у словах і вже не хизувалися сучасністю, як зазвичай. Вони, очевидячки, боялись. Тонко відчували мобілізацію та динамізацію. Я помітив, що Млодзякова сиділа штивно, з гідністю особи, підглянутою на своїм сидінні, смішно, але це їй надавало вигляду матрони, я не сподівався такого ефекту. В кожному разі, не було сумніву, що вона прочитала мій напис на стіні. Я намагався дивитися на неї якомога проникливіше — і вбого, облесливо, в уривчастій манері сказав, що я відзначаюся винятково швидким і наскрізь пронизливим поглядом, який входить через обличчя, а виходить іншим боком… Вона вдала, що не чує, але інженер спазматично захихотів мимохіть і хихотів довго, автоматично. Млодзяк — якщо мені не зраджує зір — під впливом останніх випадків виявляв певну схильність до нехлюйства, намащував великі скибки хліба маслом і запихав собі в пельку великі кусні смаженини, які, жвакаючи, пережовував.

По обіді я старався підглядати за інституткою з четвертої до шостої, однак намарне, оскільки вона жодного разу не ввійшла в поле мого погляду. Вона, безсумнівно, остерігалася. Я також зауважив, що Млодзякова за мною шпигує, кілька разів вона входила до кімнати без поважної причини, а раз навіть наївно запропонувала, щоб я пішов за її кошт у кіно. Їхній неспокій наростав, вони відчували небезпеку, чули ворога й небезпеку, хоч достеменно не знали, що їм загрожує і чого я прагну, — вони відчували, і це їх деморалізувало, неокресленість будила неспокій, натомість неспокій не мав у чому конкретизуватись. Вони навіть розмовляти між собою не могли про небезпеку, оскільки слова тонули в безформній та неокресленій темряві. Інженерша навпомацки пробувала організувати щось на кшталт оборони і, наскільки я переконався, весь полудень витратила на читання Расела, а чоловікові дала читати Велса. Але Млодзяк оголосив, що воліє річний комплект «Варшавського цирульника» і «Слівця» Боя, і я чув, як він час від часу вибухав сміхом. Взагалі — вони не могли собі знайти місця. Млодзякова нарешті взялася за домашні рахунки, відійшовши у сферу фінансового реалізму, а інженер швендяв по хаті, присідав на щоразу інші меблі й наспівував досить фривольні мелодії. Їх дратувало, що я сиджу у своїй кімнаті і не подаю ознак життя. Тому, звісно, я намагався дотримуватися тиші. Тихо, тихо, тихо, іноді тиша набирала високої інтенсивності, і дзижчання мухи розлягалося в ній, як сурма, а неокресленість тиші сочилася, утворюючи каламутні заводі. Близько сьомої я помітив Ментуса, що прослизав за штахетами до служниці, посилаючи змовницькі знаки в бік кухні.

Надвечір інженерша теж стала пересідати зі стільця на стілець, а інженер хильнув кілька келишків у коморі. Вони не могли знайти собі ані місця, ані форми, не могли всидіти, сідали й зривалися, як опечені, і ходили туди-сюди, як наелектризовані, ніби гнані в зад. Дійсність, вибита з русла під впливом сильних імпульсів моєї дії, переливалася й бовталася, вила і глухо стогнала, а темна, смішна стихія бридоти, огиди, плюгавства оточувала щоразу відчутніше і зростала на їхньому зростаючому занепокоєнні, немов на дріжджах. На вечері інженерша не могла всидіти на місці, цілком сконцентрувавшись на обличчі і верхніх частинах свого тіла, але Млодзяк, навпаки, прийшов до столу в камізельці, підв’язав серветку під бороду і, намащуючи маслом товсті, надгризені скибки, розповідав інтеліґентські анекдоти й хихотів. Усвідомлення того, що я підглядав за ним, зіштовхнуло його у вульґарний інфантилізм, весь він підлаштувався до такого, яким я його уздрів, і перетворився на маленького, кокетливого, розсмішеного інженерчика, ніжненького, капризного й фіґлярного. Він намагався також моргати до мене, подавати мені дотепні змовницькі знаки, на які — природно — я не відповідав, сидячи зі збіднілим і блідим обличчям. Дівчина сиділа байдуже, затискаючи вуста, іґнорувала все зі справді дівчачим героїзмом, можна було присягнути, що вона ні про що не знає, — о, я з тривогою дивився на цей її героїзм, який підносив її красу! Але ніч розв’яже, ніч покаже, якщо Пімко з Копирдою підведуть, сучасна напевно переможе й нічого не врятує мене від рабства.

Надходила ніч, а з нею боротьба. Варіанти не можна було передбачити, не було програми, я знав лише, що мушу співпрацювати з кожним деформуючим, смішним, каламутним, карикатурним і дисгармонійним елементом, який народиться, з кожним деструктивним елементом, — і мене пронизувало прогіркле, хворобливе передчуття, у порівнянні з яким грубий страх убивці — іграшка. Після одинадцятої інститутка пішла спати. Оскільки я попередньо долотом видлубав у дверях скісну шпаринку, я міг осягнути поглядом досі недоступну частину кімнати. Вона хутко роздяглася й одразу загасила світло, але, замість заснути, знай переверталася з боку на бік на твердій постелі. Запалила лампу, взяла зі столика англійський детектив, і я бачив, як вона силує себе читати. Сучасна уважно вдивлялася в простір, ніби намагаючись поглядом викрити сенс небезпеки, відгадати форму, побачити нарешті образ загрози, конкретно зрозуміти, що проти неї заварюється. Вона не знала, що небезпека не мала ані форми, ані сенсу, — нонсенс, аморфність і безправ’я, каламутна, розбовтана, безстильна стихія загрожувала її сучасній формі, оце і все.

Зі спальні інженерства до мене долинали піднесені голоси. Я побіг якомога швидше під їхні двері. Інженер у білизні, розсмішений і кабаретковий, знову розповідав анекдоти з виїмковим інтеліґентським смаком.

— Досить! — Млодзякова в халаті нервово потирала руки. — Досить, досить! Годі!

— Чекай, чекай, Ясько, дозволь іще… Зараз закінчу!

— Ніяка я тобі не Яська. Я — Йоанна. Зніми ці труси або вдягни штани.

— Трусики!

— Замовкни!

— Трусенята, ги, ги, ги, трусенята!

— Кажу тобі, замовкни…

— Трусенята, трухани…

— Мовчи! — вона люто загасила лампу.

— Запали, стара!

— Ніяка я не стара… Не можу дивитися на тебе! Чому я тебе покохала? Що з тобою? Що з нами діється? Опам’ятайся. Адже ми разом ідемо до Нового Дня! Ми ж бійці Нових Часів!

— Добре, добре, товстий, товстий ланґуст — ги, ги, ги — товстий ланґуст мені пада до вуст. Коло товстого телятка був він вилитим дитятком. Та телятка не любили, й воно швидко постаріло…

— Вікторе! Що ти верзеш? Що ти верзеш!

— Вітюньо веселиться! Вітюньо брикає! Вітюньо брикає підтюпцем!

— Вікторе, що ти верзеш? Смертна кара! — скрикнула вона. — Смертна кара! Епоха! Культура й поступ! Наші прагнення! Наші поривання! Вікторе! О, принаймні не так товсто, не так перчено, не так дрібно… Що тебе вхопило? Зута? О, як важко! Щось недобре! Щось доленосне є в повітрі! Зрада…

— Зрадуся, — промовив Млодзяк.

— Вікторе! Не здрібнюй!

— Зрадочка, Вітюньо сказав…

— Вікторе!

Вони почали вовтузитись!

— Світло, — дихала Млодзякова, — Вікторе! Світло! Запали! Пусти!

— Зачекай! — дихав він, сміючись. — Зачекай, дай я тебе лясну, дай я тебе лясну по шийці!

— Ніколи! Пусти, бо буду кусатися!

— Лясну, лясну по шиєчці, шиюні, шиюнечці…

І раптом він вивергнув із себе усі альковні любовні пестощі, почавши від курки, а закінчивши муму… Я зі страху відійшов. Я не міг позбутися огиди, не міг цього витримати. Пекельне змаління, яке нещодавно так відбилося на моїй долі, зараз їм давалося взнаки. Це була диявольська витівка інженерчика, о, потворність, коли малий інтеліґент стає дибки і скидає вудило, до яких це ми часів дійшли? Ляснуло. Дав по шийці чи вліпив ляпаса?

У кімнаті дівчини було темно. Спала? Було тихо, і я собі уявляв, що вона спить, обнявши голову руками, до половини вкрита і змучена. Раптом вона застогнала. Це не був стогін крізь сон. Різко, нервово вона зарухалася на тапчані. Я знав, що вона їжиться, арозширені очі тривожно вдивляються в темряву. Невже сучасна інститутка була настільки вже чутливою, що мій погляд вразив її в темряві крізь дірку від ключа? Стогін був навдивовижу гарний, вирваний із глибин ночі — немовби сама зачарована дівоча доля застогнала, марно кличучи на допомогу.

Вона знову глухо, розпачливо застогнала. Невже вона відчула, що саме цієї миті розбещений мною батько ляскає матір? Чи пізнала вона огиду, котра налягала звідусюди? Мені здалося, що я бачу в темряві сучасну, що заламує руки й кусає себе в передпліччя аж до болю. Немовби зубами вона хотіла дістатися до краси в собі. Зовнішня огида, що чаїлася по кутках, спонукала її до власних красот. Скільки ж багатств, скільки ж красот вона мала! Перше багатство — дівчина. Друге багатство — інститутка. Третє багатство — сучасна. І все це було в ній замкнене, як горіх у шкаралущі, вона не могла дістатися до арсеналу, хоча й відчувала на собі мій нікчемний погляд і знала, що відшитий обожнювач прагне осквернити, знищити, зіпсувати, психічно спотворити її дівочу красу.

І зовсім мене не здивувало, що дівчина, загрожена прихованою потворністю, добряче розійшлася. Вона вистрибнула з ліжка. Скинула сорочку. Пустилася по кімнаті в танець. Вона вже не зважала на те, що я підглядаю, навпаки, вона начебто сама викликала мене на боротьбу. Ноги легко, нестримно гнали її тіло, руки тріпотіли в повітрі. Вона крутила головою туди й сюди. Руками охоплювала голову. Трусила кучерями. Лягала на підлогу і вставала. Вона то ридала, то сміялася або тихо співала. Зістрибнула на стіл, зі столу на канапу. Здавалося, що вона боїться зупинитися бодай на мить, наче її переслідували щури й миші, що летучістю руху вона прагне піднестися над бридотою. Вона вже не знала, за що вхопитися. Нарешті вона взяла ремінь і почала щосили шмагати себе по плечах, аби по-юначому, болісно страждати… Мені здушило горло! Як же краса знущалася над нею, до чого тільки вона її змушувала, як терзала, жбурляла, як викочувала! Я закляк під дверима з дисгармонійною й гидотною пикою, рівно поділеною між захватом і ненавистю. Інститутка, під’юджувана красою, викидала щоразу фантастичніші колінця. А я обожнював і ненавидів, мене проймав дрож, пика спазматично стискалася і розтискалася, наче прасована ґумка, Боже, до чого ж нас доводить любов до краси!

В їдальні пробило дванадцяту. Почувся тихий стукіт у вікно. Тричі. Я перелякався. Розпочалося. Копирда, Копирда прийшов! Інститутка облишила свої кривляння. Стукіт почувся знову, наполегливо, тихо. Вона підійшла до вікна й відхилила штори. Вона вдивлялася…

— Це ти?.. — в нічній тиші долинув шепіт з веранди.

Вона потягла за шнурок. Місяць заповнив кімнату. Я помітив, що вона стоїть у сорочці напружена, сторожка…

— Що? — сказала вона.

Мене здивувала майстерність сороки! Адже поява Копирди під вікном була для неї несподіваною. Інша на її місці, старомодна, заходилася б банально вигукувати й питати: «Перепрошую! Що це означає? Чого вам треба о цій порі?» Але сучасна відчула інстинктом, що здивування могло б усе зіпсувати… що без здивування набагато краще… О, майстриня! Вона довірливо, по-товариськи, по-приятельськи нахилилася через вікно.

— Що? — повторила вона дівочим півголосом, спираючись підборіддям на руки.

Оскільки він до неї звернувся на «ти», вона не сказала «пан». Мене здивувала неправдоподібно різка зміна стилю — отак від стрибків одразу в товариськість! Хто б подумав, що за мить вона вигиналася і стрибала? Копирда, попри те, що й сам сучасний, був дещо дезорієнтований незвичайною діловитістю інститутки. Однак він моментально прилаштувався до її тону і по-хлоп’ячому, недбало, руки в кишенях, промовив:

— Пусти мене.

— Навіщо?

Він свиснув і брутально відповів:

— Хіба не знаєш? Пускай!

Він був збуджений, його голос злегка тремтів, але він приховував своє збудження. Весь час я трепетав, аби лише він не розбазікав про лист. Сучасний звичай не дозволяв їм, на щастя, забагато говорити й дивуватися одне з одного, вони мусили вдавати, що все само собою зрозуміло. Недбалість, брутальність, розгнузданість і нехтування — ось чим вони викресали поезію, яку старосвітські коханці видобували стогонами, зітханнями і мандолінами. Він знав, що лише нехтуванням міг здобути дівчину, а без нехтування — і мови немає. Але, додаючи дещо чуттєвого, сучасного сентименталізму, він тоскно, позитивно та глухо додав, сховавши обличчя у дикому винограді, що вився по стіні:

— Але ж ти сама хочеш!

Вона зробила рух, наче мала зачинити вікно. Але раптом — цей рух немовби спонукав її, власне, до чогось протилежного — вона зупинилася… Стиснула губи. Секунду вона стояла нерухомо, лише її очі обережно зиркнули туди-сюди. На обличчі з’явився вираз… вираз ультрасучасного цинізму… Й інститутка, під’юджена виразом цинізму, очима та губами в місячному світлі, несподівано перехилилася до половини і долонею, в якій не було ніяких жартів, скуйовдила йому волосся.

— Заходь! — прошепотіла вона.

Копирда зовсім не здивувався. Йому не можна було дивуватися ані з неї, ані з себе. Найменший сумнів міг би все занапастити. Він мусив чинити так, наче дійсність, яку вони творили між собою, була чимось щоденним і звичайним. О, майстер! Він теж так чинив. Виліз на підвіконня й зіскочив на підлогу, власне, так, ніби щоночі лазив до якихось інституток, з якими лише вчора познайомився. У кімнаті він тихо розсміявся, про всяк випадок. Однак вона взяла його за волосся, відхилила йому голову і вп’ялася губами в його губи!

Чорт забирай! Якщо вона була незайманою! Якщо дівчина незайманою була! Якщо була незайманою і оце мала віддатися без церемоній першому-ліпшому, хто постукав у вікно. Чорт забирай! Мені здушило горло. Бо якщо вона була звичайною повією і шльондрою, ну, тут врешті-решт нічого страшного, але якщо вона незаймана, то — слід визнати — сучасна змогла просто видобути дику красу із себе й Копирди. Так нахабно, так тихо, брутально й легко вхопити хлопця за волосся — мене вхопити за горло… Га, вона знала, що я підглядаю крізь шпарку, і не відступала ні перед чим, аби перемогти красою. Я похитнувся. Аби принаймні він схопив її за волосся — але це вона його схопила за волосся! Гей, ви там, панни, котрі виходять заміж із помпою і після довгих церемоній, ви, банальні, котрі манірно дозволяють себе поцілувати, погляньте, як сучасна береться за кохання й за себе! Вона звалила Копирду на канапу. Я знову похитнувся. Йшлося про життя і смерть! Сімнадцятилітка найвиразніше ставила на карту найбільший козир своєї краси. Я молився, щоб Пімко надійшов — якщо Пімко підведе, я пропав, ніколи, ніколи вже я не визволюся з-під диких чарів сучасної. Вона душила, тиснула — мене, котрий і сам хотів її задушити, котрий хотів її здолати!

А тим часом дівчина в найвищому розквіті своєї дівочості обнімалася з Копирдою на тапчані й готувалася за його допомогою осягнути кульмінацію красот. Випадково, абияк, без кохання і чуттєво, не шануючись взагалі, лише для того, щоб дикою інститутською поезією схопити мене за горло. Чорт забирай, вона перемагала, перемагала, перемагала!

Нарешті розлігся рятівний стукіт у вікно. Вони припинили обніматися. Нарешті! Прийшов Пімко з підмогою. Наближався вирішальний бій. Чи зможе Пімко зіпсувати — чи не додасть ще краси, чарів? Про це думав я, готуючи за дверима свою мармизу до інтервенції. Наразі Пімкові стукання принесли певне полегшення, оскільки вони змушені були перервати шал і пристрасть, а Копирда прошепотів:

— Хтось стукає.

Інститутка зірвалася з канапи. Вони прислухалися. Стукіт повторився.

— Хто там? — запитала вона.

За вікном пролунало гаряче, пристрасно:

— Зутко!

Вона прихилила штори, даючи Копирді знак, аби він відійшов. Але Пімко гарячково вліз у кімнату, поки вона встигла що-небудь сказати. Він боявся, щоб його хтось не побачив під вікном.

— Зутко! — шепотів він палко, фізично. — Зутко! Інститутко! Мала! Ти — скажи «ти»! Ти моя приятелька! Я приятель! — Мій лист упоїв його. У двоствольного і поверхового бельфера вуста були скривлені поезією. — Ти! Кажи мені «ти», Зутко! Нас ніхто не побачить? Де мама? — Але небезпека ще більше п’янила його. — Яке ж це… мале, молоде… а безсовісне… не зважає на вікову різницю, становище… Як ти могла… як ти насмілилась… до мене? Чи я справді вплинув? Кажи мені «ти»! На «ти», на «ти»! Скажи, що тобі в мені сподобалося?

Га, га, га, га, га, чуттєвий педагог!

— Що? Що ви?.. — белькотіла вона. Оте з Копирдою вже пропало, вже зірвалося.

— Тут хтось є! — вигукнув Пімко в сутінь.

Відповіла мовчанка. Копирда не відгукувався. Сучасна стояла між ними в сорочці, без сенсу, як мала панійка.

І тоді я вибухнув за дверима:

— Злодії! Злодії!

Пімко кілька разів обернувся, як на шнурку, й заліз у стінну шафу. Копирда хотів вистрибнути через вікно, не зміг — сховався в іншій шафі. Я увірвався до кімнати, як і стояв, у штанях і сорочці. Вони були в моїх руках! Я їх зловив! За мною Млодзяки, він — ще ляскаючий, вона — виляскана.

— Злодії?! — кричав гучно й по-дрібнобуржуазному інженерчик у штанях, босий. У ньому пробудився власницький інстинкт.

— Хтось уліз через вікно! — закричав я. Запалив світло. Інститутка лежала під ковдрою і вдавала, ніби спить.

— Що сталося? — спитала вона напівсонно, в досконалому, але оманливому стилі.

— Нова інтриґа! — закричала Млодзякова, дивлячись на мене ящіркувато, у шлафроку, з розкуйовдженою головою й темними плямами на щоках.

— Інтриґа? — закричав я, піднімаючи з підлоги Копирдині помочі. — Інтриґа?

— Помочі, — тупо проказав інженерчик.

— Це мої! — Нахабно заволала Млодзяківна. Нахабство дівчини подіяло приємно, хоча ніхто, звісно, не повірив!

Я відчинив одним ривком шафу і перед присутніми з’явилася нижня частина Копирди, а саме пара струнких ніг у випрасуваних фланелевих штанях і в легких спортивних туфельках. Верхня частина була сповита сукнями, що висіли в шафі.

— Аа… Зуто! — першою оговталася Млодзякова.

Інститутка з голівкою сховалася під ковдру, тільки було видно ноги і трохи чуприну. Як же вона майстерно це розіграла! Інша на її місці почала б щось бурмотіти під ніс, шукаючи виправдання. А вона лише голі ноги висунула і, перебираючи ними, грала на ситуації — ногами, рухом, красотами — немов на флейті. Батьки перезирнулися.

— Зуто… — мовив Млодзяк.

І вони обоє з Млодзяковою розсміялися. З них зникло ляскання, грубість і огида — запанувала дивна краса. Батьки — втішені, збадьорені, захоплені — поблажливо й жваво сміючись, дивилися на тіло дівчини, котра знай ґримасувала й тріпотіла, ховаючи голівку. Копирда, бачачи, що йому не варто боятися суворих старих принципів, вибрався із шафи і став, посміхаючись, блондин, із піджаком у руках, сучасний симпатичний хлопець, застуканий батьками із дівчиною. Млодзякова злостиво дивилася на мене спідлоба. Вона тріумфувала. Я мав бути зачарований. Я хотів скомпрометувати інститутку, але сучасний її взагалі не скомпрометував! Щоб діткливіше дати їм відчути мою непотрібність, вона запитала:

— А кавалер тут для чого? Вас, кавалере, це взагалі не має обходити!

Доти я навмисно не відчиняв шафи з Пімком. Мені йшлося про те, аби ситуація усталилася у своєму характері, сягаючи вершин сучасного й молодого стилю. Отож я мовчки відчинив шафу. Пімко, скулений, зашився між сукнями — тільки пара ніг, пара професорських ніг у зім’ятих штанях виднілася, і ці ноги стояли в шафі, неправдоподібні й шалені, причеплені…

Враження було вивертосно-перевертосне. Сміх завмер на вустах Млодзяків. Ситуація захиталася, ніби вбивця ударив її ножем у спину. Якийсь ідіотизм.

— Що це? — прошепотіла Млодзякова, бліднучи.

За сукнями розляглося легке покашлювання та традиційний смішок, якими Пімко приготував собі ґрунт для виступу. Знаючи, що за мить мусить вийти на осміх, він випереджав свою сміховинність власним смішком. Цей смішок з-за дамських суконь був настільки кабаретовим, що Млодзяк захихотів один раз і замовк… Пімко вийшов із шафи й уклонився, смішний назовні, нещасливий усередині. Усередині я почував мстивий, шалений садизм, але назовні порснув сміхом. У моєму сміхові розчинилася моя помста.

Але Млодзяки збараніли. Двоє чоловіків у двох шафах! І то в одній — старий. Коли би було двоє молодих! Або принаймні двоє старих. Однак один молодий, а один старий. Старий, і до того ж Пімко. Ситуація не мала вісі — не мала діагоналі — не можна було віднайти коментарю до цієї ситуації. Вони машинально глянули на дівчину, але інститутка завмерла під ковдрою.

Раптом Пімко, покашлюючи та благально підсміюючись, узявся пояснювати ситуацію й почав щось розводити про лист, що панна Зута написала… що він хотів Норвіда… але ж панна Зута на «ти»… що на «ти» до нього… на «ти» з ним… що він хотів тільки на «ти»… що на ім’я… Ні, чогось настільки плюгавого і водночас дурного я не чув ніколи в житті, таємний та приватний зміст маячні старигана був неможливим у ситуації, яскраво освітленій лампою під стелею, ніхто не хотів розуміти, тож ніхто й не розумів. Пімко знав, що ніхто не хоче, але він і забрів — бельфер, вибитий з бельфера, вщент вичерпався, не хотілося вірити, що це та сама абсолютна й досвідчена двостволка, яка колись мене ожопусила. Втоплений у липкій масі своїх пояснень, він викликав жалість байдужістю, і я мало не кинувся на нього, але махнув рукою. Однак темні й туманні Пімкові привиди штовхнули інженера в офіційність — це було сильніше, ніж обґрунтована недовіра, яку він, зважаючи на мене, міг відчувати в цій ситуації. Він вигукнув:

— Я питаю, що ви тут робите о цій порі?

Це своєю чергою підказало Пімку тон. На мить до нього повернулася форма.

— Прошу не підвищувати голосу.

Млодзяк перепитав:

— Що? Що? Ви дозволяєте собі робити мені зауваження в моєму домі?

Однак інженерша кувікнула, поглянувши у вікно. Бородата фізія з гілкою в зубах з’явилася над штахетами. Я зовсім забув про жебрака! Я наказав йому і сьогодні стояти з гілкою, але забув заплатити злотий. Бородань терпляче чекав аж до ночі, а побачивши нас в освітленому вікні, він висунув прикрашену зіллям, платну мармизу, аби нагадати про себе! Вона в’їхала поміж нас, як на полумиску.

— Чого хоче ця людина? — скрикнула інженерша. Вигляд привиду не подіяв би на неї сильніше. Пімко з Млодзяком замовкли.

Прошак, на якому за мить сконцентрувалася загальна увага, ворушив галузкою, як вусами, він не знав, що казати. Тому промовив:

— Христа ради.

— Дайте йому щось, — інженерша опустила руки й розчепірила пальці. — Дайте йому щось, — кричала вона істерично, — хай іде…

Інженер заходився шукати дріб’язок по кишенях штанів, але там нічого не було. Пімко швидко вийняв портмоне, судомно чіпляючись за кожну можливу дію і напевно й розраховуючи на те, що Млодзяк у хапанині візьме від нього дріб’язок, що, звичайно, ускладнило би подальшу ворожість, — але Млодзяк не взяв. Дрібні рахунки вдерлися через вікно і розійшлися між людьми. Що ж до мене, то я стояв зі своєю пицею, уважно стежачи за розвитком подій, готовий до стрибка, але, властиво, я дивився на це наче крізь скельце. Де ж була моя помста, моє копирсання в них і завивання знеславленої дійсності, і ламання стилю, і мій шал на руїнах? Фарс починав мене поволі втомлювати. На мене насувалися різноманітні думки без зв’язку, наприклад — де Копирда купує краватки, чи може інженерша любити котів, скільки вони платять за помешкання.

Увесь цей час Копирда й далі стовбичив, запхавши руки в кишені. Сучасний не підійшов до мене і навіть виразом обличчя не дав знати, що ми знайомі, — і без цього він був роздратований товаришуванням із Пімком при одній дівчині, щоб ще вітатися зі шкільним колеґою в піжамі, — одне й друге товаришування були йому зовсім не на руку. Коли Млодзяки з Пімком розпочали пошуки дріб’язку, Копирда неквапно почвалав до дверей — я відкрив рота, щоб крикнути, але Пімко, котрий помітив маневр Копирди, хутко сховав портмоне і рушив за ним. Раптом інженер, побачивши їх обох, швидких на втечу, кинувся, як кіт за мишею.

— Вибачайте! — скрикнув він. — Так легко вам з рук не зійде!

Копирда з Пімком зупинилися. Копирда, доведений до сказу товаришуванням із Пімком, відсторонився від нього; одначе Пімко за інерцією машинально притулився до нього — і так вони разом стояли, наче двоє братів — один молодий… а другий старший…

Інженерша у фатальному нервовому стані схопилася за інженерову руку.

— Не влаштовуй сцен! Не влаштовуй сцен! — Чим, звичайно, й спонукала його до сцени.

— Вибачайте! — гаркнув він. — Але ж я батько! Я питаю, як і з якою метою ви опинилися у спальні моєї дочки? Що це має значити? Що це значить?

Раптом він поглянув на мене і замовк, переляк відбився на його щоках, він зорієнтувався, що це вода на мій млин, на млин скандалу, — і був би замовк, був би замовк — але слово вже вилетіло… отже, він повторив іще раз:

— Що це має значити? — тихо, лише для заокруглення і благаючи в душі, аби тільки не піднімати проблеми…

Запанувала тиша, оскільки ніхто не міг відповісти. Кожен із них мав, врешті-решт, якусь свою зрозумілу рацію, але цілісність була безсенсовою. У тиші нонсенс душив. І раптом глухе, безнадійне рюмсання розляглося під ковдрою. О, майстриня! Вона ридала з голими литками, що висунулися з-під ковдри, з литками, які, що плач дужчав, то щоразу більше висувалися, і цей плач неповнолітньо поєднував Пімка, Копирду, батьків, нанизував їх на демонізм, як на шнурок. Справа, як ножем відтята, перестала бути смішною й безсенсовою, повернула собі сенс, і то сучасний сенс, хоча і похмурий, чорний, драматичний та трагічний. Копирда, Пімко, Млодзяки відчули себе ліпше — а я відчув себе гірше, схоплений за горло.

— Ви її… розтлили, — прошепотіла мати. — Не плач, не плач, дитинко…

— Вітаю, пане професоре! — оскаженіло вигукнув інженер. — Ви мені за це відповісте!

Пімко, здається, зітхнув. Навіть це для нього було кращим, ніж дотеперішнє перебування в нічому. Отже, вони розтлили її. Ситуація поверталася на користь дівчини.

— Поліцію! — крикнув я. — Треба викликати поліцію!

Крок був ризикований, оскільки поліція і неповнолітня не від сьогодні компонувалися в заокруглену, гарну й понуру цілісність — тому Млодзяки підняли горді голови — а я прагнув настрашити Пімка. Він пополотнів, хрюкнув, кахикнув.

— Поліцію, — повторила мати, насолоджуючись поліцією над голими ногами дівчини, — поліцію, поліцію…

— Повірте мені,— пробурмотів професор, — вірте мені, панове… Помилка, я несправедливо обвинувачений…

— Так! — закричав я. — Я свідок. Я бачив у вікно! Пан професор увійшов до садка, щоб полегшитись. Панна Зута визирнула у вікно, а пан професор привітався і нормально ввійшов через двері, які відчинила панна Зута!

Пімко розпустив нюні у страхові перед поліцією. Підло й легкодухо він ухопився за це пояснення, незважаючи на його мерзотний і ганебний сенс.

— Так, власне, так, мене притиснуло, я зайшов до садочка, забув, що ви тут мешкаєте, — а панна Зута саме визирнула з вікна, ну, я почав удавати, ге, ге, ге, вдавати, що я з візитом… Ви ж розумієте… в такому дражливому становищі… Qui pro quo, qui pro quo.^[28] — повторював він.

Це потворно й гидосвітно вразило присутніх. Дівчина сховала ноги. Копирда вдав, що не чує, Млодзякова повернулася задом до Пімка, але, усвідомивши, що вона все-таки відвертається задом, повернулася якомога швидше передом. Млодзяк моргнув — га, вони знову потрапили в пастку цієї вбивчої частини, вульґарність поверталася на повну пару, я із зацікавленням приглядався, як вона повертається і перевертає їх; була це та сама, в якій і я нещодавно плавився, так, очевидно та сама, — але зараз вона була вже тільки між ними. Млодзяківна під ковдрою, здавалося, й не дихала. І Млодзяк захихотів — невідомо, що його залоскотало, — а може, Пімкове qui pro quo наштовхнуло його на згадку про кабаре, яке свого часу існувало у Варшаві під цією назвою, — він вибухнув остаточним дрібно-інженеркуватим сміхом, сміхом потайним, макабричним та мімічним, — вибухнув і — розшалілий на Пімка через те, що він регоче, — підскочив і дрібно, нахабно, інженеркувато ляснув і тріснув його по писку. Тріснув — і застиг, дихаючи, з простягнутою рукою. Споважнів. Закостенів. Я приніс собі піджак і черевики з моєї кімнати й почав поволі вдягатися, водночас не випускаючи ситуації з поля зору.

Від ляпаса Пімку заклекотіло в горлі, зашпунтувало його — однак переконаний, що в глибині душі він із вдячністю прийняв ляпаса, який його якось класифікував.

— Ви мені за це заплатите, — вимовив він холодно і з очевидним полегшенням. Він уклонився інженерові, інженер уклонився йому. Пімко, поквапливо скориставшись поклонами, попрямував до виходу. Копирда швидко долучився до поклонів і рушив за Пімком, бажаючи й собі прошмигнути… Млодзяк скочив. Що? — це тут виясняються наслідки, двобій, а цей шибеник виходить, наче нічого й не сталося, хоче підняти на сміх! То і йому в писок! Інженер підскочив з простягнутою рукою, але в останню долю секунди подумав, що він не може бити в обличчя шмаркача, учня, молокососа, його рука дивно вклякла, і, замість ударити, він зловив його (несила стримати розгону), зловив його за підборіддя. Копирда, зловлений так нелеґально, ще більше розшалівся, ніж якби дістав по обличчю, більше того, фальшивий недозволений прийом після довгої п’ятнадцятихвилинки нонсенсу визволив у ньому найпервісніші інстинкти. Одному Богові відомо, що йому пролупилося в голові — що інженер навмисно його зловив, що коли ти мене, то і я тебе, — якась така думка мусила його зловити і за правом, яке, напевно, слід було б назвати «правом скосу», він нахилився і схопив інженера під коліном. Млодзяк упав — той же вкусив його за лівий бік, схопив зубами, не пускав — підняв обличчя й шаленими очима водив по всій кімнаті, кусаючи бік.

Я зав’язував краватку й натягав піджак, але стримався, зацікавлений. Чогось подібного мені ніколи не доводилося бачити. Інженерша кинулася чоловікові на допомогу, схопила Копирду за ногу і тягла з усіх сил. Усе заклубилося й остаточно звалилося. На додачу Пімко, який стояв за крок од клубочища, раптом учинив щось дивовижне, про що важко розповісти. Чи бельфер остаточно засумнівався в собі? Чи піддався? Чи йому забракло рішучості, щоб стояти там, де ті лежали? Досить того, що він ліг у куточку на спину і підняв кінцівки догори, жестом цілковитої незахищеності. Я зав’язав краватку. І не зворушило мене навіть, коли дівчина зірвала ковдру, вискочила з плачем і стрибала навколо Млодзяків з Копирдою, що качалися по підлозі, неначе суддя на боксерському бої, з плачем заклинаючи їх:

— Мамусю! Татусю!

Інженер, непритомний од викочування, шукаючи для рук опертя, схопив її за ногу вище кісточки. Вона впала. Вони вчотирьох качалися тихо, як у церкві, оскільки, попри все, їм було соромно. Певної миті я помітив, що мати кусає дочку, Копирда тягне Млодзякову, а інженер пхає Копирду, після чого я знову побачив литку Млодзяківни на маминій голові.

Водночас професор у кутку почав виявляти щоразу сильнішу схильність до юрмища — лежачи на спині, звівши кінцівки догори, він, одначе, виразно тяжів у той бік і без руху схилявся до нього, оскільки, без сумніву, юрмище та клубочище стало для нього єдиним розв’язком. Він не міг звестися, не було жодного сенсу вставати — а лежати довше на спині він також не міг. Вистачило малої зачіпки, коли родина з Копирдою перекотилася ближче, — він схопив Млодзяка десь в районі печінки, і вир його затягнув. Я закінчив пакувати найпотрібніші речі до валізки й одягнув капелюха. Мене знудило. Прощавай, сучасна, прощавайте, Млодзяки й Копирдо, прощавай, Пімку, — ні, не прощавайте, бо як же прощатися з чимось, чого вже немає. Я відходив легкий. Солодко, солодко витирати пил із взуття і відходити, не залишаючи за собою нічого, ні, не відходити, а йти… Чи було те, що Пімко, класичний бельфер, мене ожопусив, що я був учнем у школі, сучасним із сучасною, що танцював у спальні, обривав мусі крильця, підглядав у лазничці, тра, ля, ля… Що був із жопкою, з пикою, з литкою, тра, ля, ля… Ні, усе зникло, ані молодий, ані старий, ані сучасний, ані старомодний, ані учень, ані хлопець, ані зрілий, ані незрілий, я був ніякий, я був аніхто… Відходити, йдучи, іти, відходячи, і не мати навіть і спогадів. Блаженне збайдужіння! Без спогадів! Коли все в тобі вмирає, й ніхто ще не зміг народитися натомість. О, варто жити для смерті, аби знати, що в нас умерло, що вже немає, порожньо й пусто, тихо й чисто, — і коли я відходив, мені здалося, що я не сам іду, а із собою — поряд зі мною, а, може, в мені або навколо мене йшов хтось ідентичний і тотожний, мій — у мені, мій — зі мною, і не було між нами любові, ненависті, жадання, гидливості, бридоти, краси, сміху, частин тіла, жодного почуття й жодного механізму, нічого, нічого, нічого… На соту долю секунди. Бо коли я проходив через кухню, в темряві мацаючи стіни, хтось тихо зі службового алькова покликав:

— Юзю, Юзю…

Це Ментус сидів на служниці і поспіхом взувався.

— А я тут. Виходиш? Почекай, і я піду з тобою.

Шепіт почувся збоку, і я зупинився як підстрелений. Я не міг добре розрізнити його мармизи в темряві, але, судячи з голосу, вона мала бути страшною. Служниця важко дихала.

— Тссс… тихо. Ходімо, — він зліз зі служниці. — Сюди, сюди… Обережно — кошик.

Ми опинилися на вулиці.

Розвиднялося. Будинки, дерева і штахети стояли вишикувані в рядок, упорядковані — і прозоре повітря біля землі, що згущувалося вгорі у відчайдушний туман. Асфальт. Порожнеча. Роса. Пустка. Коло мене Ментус, застібає одяг. Я намагався не дивитися на нього. З відчинених вікон вілли — зблідле електричне світло і невтомне перекочування клубка тіл. Холод пронизував, безсонний, залізничний холод; я почав тремтіти й цокотіти зубами. Ментус, почувши гуркіт у Млодзяків за вікном, запитав:

— Що там? Когось масують?

Я не відповів, а він, побачивши валізку у моїй руці, запитав:

— Утікаєш?

Я похнюпив голову. Я знав, що він мене зловить, що він мусить мене зловити, оскільки ми були лишень удвох і самі. Але я не міг позбутися його без приводу. Тому він присунувся і рукою взяв мене за руку.

— Втікаєш? То і я втечу. Підемо разом. Я зґвалтував служницю. Але це не те, це не те… Парубок, парубок! Хочеш — утечемо на село. На село підемо. Там парубки! На селі! Підемо разом, хочеш? До парубка, Юзю, до парубка, до парубка! — повторював він пристрасно. Я нерухомо, прямо і не дивлячись тримав голову. «Ментусе, що мені з твого парубка?» Але коли я почав іти, він пішов зі мною, я пішов із ним — і ми пішли разом.

Розділ XI ПЕРЕДМОВА ДО «ФІЛІБЕРА З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ»

І знову передмова… і я змушений до передмови, не можу без передмови і мушу передмовляти, оскільки закон симетрії вимагає, аби Філідорові з дитячою душею відповідав з дитячою душею Філібер, передмові ж до Філідора передмова до Філібера з дитячою душею. Хоч би як хотів, я не можу, не можу й не можу ухилитися від залізних законів симетрії та аналогії. А найвищий час перервати, перестати, визирнути із зелені бодай би на мить і свідомо поглянути з-під тягаря мільярда пагінців, бруньок, листочків, аби не казали, що я ошалів, мее, мее, і цілковито. І перед тим, як я піду далі шляхом останніх, посередніх недолюдських гидот, мушу вияснити, раціоналізувати, обґрунтувати, пояснити та впорядкувати, видобути головну думку, з якої виходять усі інші думки цієї книги, і показати прамуки всіх порушених і виявлених тут мук. І я мушу запровадити ієрархію мук та ієрархію думок, прокоментувати твір аналітично, синтетично й по-філософському, аби читач знав, де голова, де ноги, де ніс, а де п’ята, аби мені не закидали, що я не свідомий власних цілей і не крокую прямо, рівно, твердо, як найбільші письменники всіх часів, а безплідно воюю з вітряками. Але яка ж головна та фундаментальна мука? Де знаходиться прамука книги? Де ж ти, прамати мук? Що довше я прозираю, досліджую та перетравлюю, то виразніше бачу, що власне головною, принциповою мукою є, як мені здається, мука поганої форми, поганого exterieur'у, тобто, інакше кажучи, мука фрази, ґримаси, міни, пики — так, оце є джерелом, криницею, началом, і звідти гармонійно випливають усі без винятку інші страждання, шали та тортури. Однак, може, слід би було радше сказати, що головною, ґрунтовною мукою є не що інше, як страждання, народжене з обмеження іншою людиною, з того, що ми душимося й задихаємося в тісному, вузькому, закостенілому уявленні про нас іншої людини. А може, у ґрунті книги лежить капітальна й убивча мука

недолюдської зеленкуватості, пагіння, листків, бруньок

або мука розвитку та недорозвитку

а може, страждання недооформлення, недороблення

або мука створення нашого «я» іншими людьми

мука фізичного та психічного насильства

тортури динамічних міжлюдських напружень

скісна і непояснена детальніше мука психічного скосу

бічне катування вивиху, завороту, психічного фальшу

невтомна мука зради, мука облуди

автоматичні тортури механізму й автоматизму

симетрична мука аналогії й аналогічна мука симетрії

аналітична мука синтезу та синтетична мука аналізу

а може, тортури частин тіла та порушення ієрархії окремих членів

страждання легкого інфантилізму

жопки, педагогіки, школярства та шкільництва

невинності й невтоленої наївності

віддалення від дійсності

химери, омани, фантазії, фікції, дурниці вищого ідеалізму

ідеалізму нижчого, похмурого та прихованого

другопрестольного мрійництва

а може, предивна мука дріб’язковості, змаління

мука балотування

мука претендування

мука стажування

а може, просто мука підтягання й надмірного напруження і мука загальної та конкретної неспроможності, що звідси витікає

тортури вивищення себе й улещування когось

страждання приниження

мука поезії вищої та нижчої

або глуха тортура психічної безвиході

перекручена мука покрученості, викрученості, недозволеного прийому

або радше мука віку в конкретному й загальному сенсі

мука старосвітськості

мука сучасності

страждання внаслідок появи нових суспільних верств

мука напівінтеліґентів

мука неінтеліґентів

тортури інтеліґентів

а може, просто мука дрібноінтеліґентської непристойності

біль дурості

мудрості

потворності

врод, чар, красот

або, може, муки вбивчої логіки та послідовності в дурості

тортура декламування

розпач наслідування

нудна мука нудьги та постійного повторювання

чи, можливо, гіпоманіакальна мука гіпоманіакальна

невисловлена мука невисловлення

біль невисублімування

біль пальця

нігтя

зуба

вуха

тортура вражаючого взаємопідпорядкування, залежності, взаємного проникання, узалежнення всіх мук і всіх частин, а також мука ста п’ятдесяти шести тисяч трьохсот двадцяти чотирьох і половини інших тортур, не рахуючи жінок і дітей, як би сказав один французький автор XVI століття.

З якої муки зробити ґрунтовну прамуку і яку частину прийняти за інтеґрал, за що зловити книгу і що виловити з вищезгаданих мук і частин? Кляті частини, невже я ніколи не визволюся від вас, о, що за багатство частин і що за багатство мук! Де ж знаходиться головна праматір і чи прийняти за основу муку метафізичну чи фізичну, соціологічну чи психологічну? Однак я мушу, мушу і не можу, ні, бо світ готовий визнати, що я несвідомий цілей і що воюю з вітряками. Але в такому разі, можливо, раціональніше було б опрацювати та підкреслити словами саму ґенезу твору і не на ґрунті мук, а щодо, стосовно й відносно, що постав він:

стосовно педагогів і школярів

щодо дурнуватих розумників

відповідно до істот заглиблених і вивищених

відносно чільних постатей сучасної національної літератури і найбільш закінчених, сконструйованих і непохитних представників критики

щодо інституток

стосовно зрілих і світських людей

в залежності від франтів, дженджиків, нарцисів, естетів, піжонів і завсідників

відносно життєво досвідчених

в неволі в культурних тіточок

стосовно капіталістів

щодо поміщиків

відповідно до дрібних провінційних лікарів, інженерів та чиновників з вузьким світоглядом

відповідно до вищих урядовців, лікарів та адвокатів із ширшим світоглядом

стосовно родової та іншої аристократії

щодо черні.

Можливо, однак, твір почасти почався з муки спілкування з конкретною особою, як, наприклад, із конкретно антипатичним паном X Y, з паном Z, яким я попихаю, і NN, котрий мучить мене й нудить, — о, страшні тортури спілкування з ними! І — можливо — причиною та метою цієї книги є лишень прагнення виявити перед цими панами презирство, рознервувати їх. У такому разі причина була б конкретною, окремою та приватною, особистісною.

А може, твір виник із наслідування шедевральних творів?

Із невміння створити нормальний твір?

Зі снів?

З комплексів?

А може, зі спогадів дитинства?

Може, я почав і якось так мені написалося?

Із нав’язливого психозу?

Із психозу нав’язливості?

Може, з кульки?

З дрібки?

З частини?

З частки?

З пальця?

Слід би було також усталити, обумовити та визначити, чи є він романом, пам’ятником, пародією, памфлетом, варіацією на теми фантазії, студією — і що переважає в ньому: жарт, іронія чи глибше значення, сарказм, насмішка, інвективка, дурниця, pur nonsens, pur blagizm^[29], і потім, чи не є це, однак, позою, удаванням, атрофією уяви, підриванням порядку та загибеллю розуму. Але сума цих можливостей, мук, визначень і частин настільки неохопна і настільки незбагненна, а також невичерпна, що з найглибшою відповідальністю за слова і після найскрупульознішого роздуму треба сказати, що нічого невідомо, ціп, ціп, курко; а тому тих, котрі хотіли б іще глибше вникнути і чіткіше збагнути, попрошу приступити до Філібера з дитячою душею, оскільки в його таємній символіці я помістив відповідь на всі дражливі питання. Оскільки Філібер, створений твердо і в силу аналогії з Філідором, приховує у своїх дивних зв’язках остаточний потаємний сенс твору. Після появи якого вже ніщо не завадить пуститися дещо глибше в гущавину окремих монотонних частин.

Розділ XII ФІЛІБЕР З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ

Паризький селянин під кінець вісімнадцятого століття мав дитину, та дитина також мала дитя, а те дитя знову мало дитину, і знову було дитя; а остання дитина як чемпіон світу грала тенісний матч на відомому корті паризького Расинґ-клубу, в атмосфері великого напруження і невтомних, стихійних клекотань оплесків. Одначе (яке божевільно зрадливе життя!) якийсь полковник зуавів із публіки, що сиділа на боковій трибуні, раптом позаздрив бездоганній і захоплюючій грі обох чемпіонів і, також прагнучи показати, що він уміє, перед шістьма тисячами присутніх глядачів (тим більше, що поруч із ним сиділа його наречена) — несподівано пальнув з револьвера по м’ячику на льоту. М’ячик тріснув і впав, чемпіони ж, зненацька позбавлені об’єкта, пробували ще якийсь час впорожні розмахувати ракетками, але, бачачи недоречність своїх рухів без м’ячика, кинулися один на одного з кулаками. Грім оплесків розлігся серед глядачів.

І на цьому, очевидно, все мало закінчитися. Але сталася й така додаткова оказія, що збуджений полковник забув або ж не взяв до уваги (яким же треба бути обережним!) глядачів, що сиділи на протилежному боці майданчика на так званій сонячній трибуні. Йому здалося, не знати чому, що куля, пробивши м’ячика, повинна була знемічніти; тим часом, на жаль, у подальшому своєму леті вона вцілила в шию якогось промисловця-судновласника. Кров заюшила з простріленої артерії. Дружина пораненого під першим враженням хотіла кинутися на полковника, вирвати в нього револьвер, але оскільки вона не могла (адже була затиснена в юрбі), просто дала по писку сусідові з правого боку. А дала, позаяк не могла по-іншому зірвати обурення і позаяк у найглибших закамарках особистості, керованої чисто жіночою логікою, вона вважала, що як жінці їй це дозволено, бо що ж їй хто зробить? Однак виявилося, що не дуже дозволено (як все безперестанку треба брати до уваги в розрахунках!), оскільки це був прихований епілептик, котрий під впливом психічного струсу, викликаного ляпасом, дістав напад і вибухнув, як ґейзер, в судомах і конвульсіях. Бідолашна, вона опинилася між двома чоловіками, з одного періщила кров, а з другого — піна. Грім оплесків розлігся поміж глядачами.

І тоді якийсь пан, котрий сидів поруч, у шаленій паніці стрибнув на голову дамі, що сиділа нижче, та ж понеслася і вискочила на майданчик, чимдуж несучи його на собі. Грім оплесків розлігся між глядачами. І на цьому, напевно, все й закінчилося б. Але стався ще такий випадок (як же все завжди треба передбачати!), що неподалік сидів у стані спокою якийсь скромний, прихований мрійник пенсіонер із Тулузи, котрий на всіляких публічних видовищах мріяв, як би це скочити на голови особам, що сидять нижче, і лише силою волі доти від цього утримувався. Спонуканий прикладом, мерщій стрибнув на даму, котра сиділа нижче, котра (а була це дрібна чиновниця, щойно прибула з африканського Танжера), вважаючи, що так годиться, що так, власне, треба, що це в городському тоні, — також понесла, причому намагалася не виявити жодної незграбності в рухах.

І тоді найкультурніша частина публіки почала тактовно аплодувати, аби затушувати скандал перед представниками іноземних місій і посольств, юрбою прибулих на матч. Але й тут вийшло непорозуміння, оскільки менш культурна частина сприйняла оплески як доказ визнання — і також осідлала своїх дам. Іноземці все більше й більше дивувалися. Що ж тоді залишилося робити культурнішій частині товариства? Аби замилити очі, вона також осідлала своїх дам.

І майже напевно на цьому могло б і скінчитись. Але тоді якийсь маркіз де Філібер, котрий сидів у партерній ложі з дружиною та її родиною, раптом відчув себе джентльменом і вийшов на центр майданчика в літньому світлому костюмі, блідий, але рішучий, — і холодно запитав, чи хтось, і хто саме, хоче тут образити маркізу де Філібер, його дружину? І жбурнув у юрбу пригорщу візитівок з написом: Філіп Герталь де Філібер. (Як страшенно ми мусимо бути обережними! Яке важке та зрадливе життя, яке непередбачуване!) Запанувала мертва тиша.

І раптом ступою, звільна, без сідел, на породистих, тонконогих, елеґантних і струнких жінках почали під’їжджати до маркізи де Філібер не менше тридцяти шести панів, аби її образити й відчути себе джентльменами, раз її чоловік, маркіз, відчув себе джентльменом. Вона ж зі страху передчасно народила — і дитячий плач пролунав біля ніг маркіза під копитами приголомшених жінок. Маркіз, настільки несподівано ощасливлений дитячою душею, обдарований і поповнений дитям у мить, коли він самотньо вийшов і як дорослий джентльмен сам у собі, — засоромився і пішов додому — тоді як грім оплесків розлігся між глядачами.

Розділ XIII ПАРУБОК, АБО НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ

Отож ми йдемо з Ментусом на пошуки парубчака. На повороті щезла вілла з переливчастими рештками Млодзяків, перед нами — довга смуга Фільтрової, блискуча стрічка. Зійшло сонце, жовтава куля, снідаємо в миловарні, місто прокидається, вже восьма година, рушаємо далі, я — з валізкою, а Ментус — із подорожньою палицею. Пташки щебечуть на деревах. Далі, далі! Ментус бадьоро ступає, ведений у майбутнє надією, надія передається й мені, його рабові! «На передмістя, на передмістя, — повторює він, — там ми знайдемо файного парубка, там його знайдемо!» В яскравих і милих барвах парубок малював ранок, приємно й звабно йти через місто за парубчаком! Ким я буду? Що зі мною зроблять? Які відбудуться події? Я нічого не знаю, бадьоро ступаю за моїм паном Ментусом, я не можу ані мучитись, ані печалитись, бо мені весело! Брами будинків, поодинокі в цьому районі, зачумлені сторожами та їхніми родинами. Ментус зазирає до кожної, але як все-таки далеко сторожам до парубків, хіба сторож не є попросту хлопом у вазоні? Подекуди трапляються сторожі, але жоден не задовольняє Ментуса, хіба сторож не є, власне, парубком у клітці, парубком у сходовій клітці?

— Тут немає вітру, — оголошує він, — у брамах лише протяги, а я не визнаю парубка на протязі, для мене парубок лише на сильному вітрі.

Минаємо няньок і бонн, котрі в пискливих колясках везуть на прогулянку немовлят. Доношуючи туалети паній, на викривлених каблуках, вони зиркають грайливими очима. У роті двійко золотих зубів, із чужим дитям і в лахмітті, а в голові вітер. Минаємо директорів, чиновників із течками під пахвою, що поспішають на щоденну службу, і все з papier mache, канцелярське та слов’янське, з манжетами, зі спинками, так, начебто це брелоки свого «я», власні ланцюжки від годинника, чоловіки дружин і хлібодавці бонн. Над ними велике Небо. Минаємо численних мамунь у пальтечках із варшавським шиком, деякі худі та спритні, інші — вільніші й м’якші, надіті на свої капелюшки, і такі вони однакові, що одна другу наздоганяє і переганяє. Ментус не завдавав собі клопоту дивитися, а мене страшенно знудило, я навіть почав позіхати.

— На околиці,— закричав він, — там ми знайдемо парубка, тут нема чого шукати, запівдарма всі, десять грошів за штуку, корови й коні інтеліґенції, адвокатші з боннами і чоловіки, як візничі шкапи. Холера, чорт, зараза, корови й мули! Диви-но, які вони навчені — а які дурні! Які, чорт забирай, розфуфирені — а які вульґарні! Жопка, жопка, під три чорти! — Наприкінці Вавельської уздріли ми кілька публічних будинків, заведених на широку ногу, могутнім виглядом яких ласували на перший сніданок тисячні маси зголоднілих та схудлих платників. Будинки нагадали нам школу, і ми пришвидшили крок.

На площі Нарутовича, де стоїть студентський гуртожиток, зустріли ми спудейську братію з обтріпаними штанями, невиспану й нестрижену, що поспішала на лекції чи чекала на трамвай. В усіх — носи в конспектах, їли зварені на круто яйця, шкаралупу ховали в кишенях, вдихаючи міську куряву. — Бридня, це колишні парубки! — закричав він. — Це все селюцькі сини, які вчаться на інтеліґентів! Чорт забирай колишніх парубків! Ненавиджу колишніх парубків! Ще ніс пальцем витирає, а вже з конспектів вчиться! Книжне знання в селюкові! Адвокат і лікар із селюка! Дивися лише, як лоби їм пухнуть над латинськими термінами, як їм пальці вилазять! Нещастя, — розхвилювався Ментус, — це так само страшно, якби вони пішли в монахи! Ох, скільки ж би знайшлося поміж ними гарних і добрих парубків, але все прахом — перевдягнені, замордовані, забиті! На передмістя, на передмістя, тамбільше вітру, повітря! — Повернули ми на Ґруєцьку, курява, пил, галас і задуха, закінчуються кам’яниці, починаються кам’янички та неймовірні підводи з усім єврейським скарбом, вози з овочами, пір’ям, молоком, капустою, збіжжям, сіном, залізяччям і сміттям заповнюють вулиці брязканням, стуканням і дзвяканням. На кожному возі трясеться мужик або єврей — міський мужик і сільський жид — не знати, що ліпше. Щоразу глибше і щоразу істотніше ми занурюємося в крайній район міста, в незріле передмістя міста, і дедалі більше зіпсутих зубів, вати у вухах, обв’язаних ганчір’ям пальців, засмальцьованого волосся, гикавки, вугрів, капусти та гнилизни. Пелюшки сушаться у вікнах. Безперервно бубонить радіо, кипить освітня діяльність, і численні німки штучно-наївним і теплим або фамільярним, веселим голосом формують душі власників миловарень, читаючи про обов’язки та навчаючи любити Костюшка. Власники бакалійних крамничок насолоджуються описом життя вищого світу в бульварній газетці, а їхні дружини, почухуючи спини, переживають учорашній вечір з Марлен Дітрих. Кипить педагогічна діяльність, і сила-силенна делеґаток увиваються поміж людьми, навчаючи й повчаючи, впливаючи та розвиваючи, спонукаючи та усуспільнюючи ad hoc^[30] з простацькими мінами. В іншому місці гурт об’єднаних дружин трамвайників водить хороводи, з усміхом співаючи і створюючи радість життя під проводом делеґованого з цією метою, по-особливому радісного інтеліґента-веселуна, деінде візники хором співають колядки, витворюючи дивну невинність, а там колишні сільські дівки вчаться розумітися на красі заходу сонця. І десятки концептуалістів, доктринерів, демагогів та агітаторів переробляють і виробляють, засіваючи свої концепції, погляди, доктрини, ідеї, і всі по-особливому спрощені та підготовлені для малих світу сього.

— Пика, пика, — зі звичною вульґарністю промовив Ментус. — Точнісінько як у нас у школі! Не дивина, що їх гризуть хвороби, душать біди, таку потолоч важко не душити і не гризти, ’кий чорт їх так улаштував — переконаний, що, якби їх навмисно хтось так не влаштував, не змогли би вони наробити стільки гидот, бридот і бруду, чому з них це так вилазить, чому з селюка не вилазить, хоч селюк і не миється ніколи? Хто, я питаю, перетворив на фабрику цей добрий і чесний пролетаріат? Хто їх навчив цьому брудові та ґримасам? Содом і гоморра — ми тут не знайдемо парубка. Ще далі й далі. Коли ж повіє вітер? — Але вітру все не було, стаґнація, люди плавають у людському, як риба в ставку, сморід б’є в небеса, а парубка немає й немає. Худнуть самотні швачки, підручні перукарів гладшають у дешевих розкошах, дрібним кустарям бурчить у животі, безробітні слуги на коротких і товстих литках видобувають із себе недобрі вислови, фальшиві звороти і претензійні акценти, аптекарша, буркочучи, форсить своїми манерами перед прибиральницею, прибиральниця теж хверцює на високому тонкому каблуці. Ноги, власне, босі, але все ж узуті в черевики, не свої ноги в капцях і такі ж голови з капелюхами, селянський і сільський тулуб з дамською та чоловічою ґалантереєю. — Мармиза, — сказав Ментус, — нічого щирого, нічого природного, все наслідуване, копійчане, фальшиве, мішурне. — А парубка немає й немає. Трапився, нарешті, один, загалом непоганий підмайстер, добрий і пропорційний, на жаль, класово свідомий і бризкає Марксовими акцентами. — Мармиза, — сказав Ментус, — ось тобі філософ! — Інший же — типовий вуличний хлопчина, з ножем у зубах, спритняга з передмістя, якусь мить видавався бажаним парубком, але, на жаль, носив капелюха. Інший, котрого ми перестріли на розі, надавався під усіма кутами зору, але дарма, бо вжив у розмові слово «натомість». — Мармиза, — прошипів Ментус зі злістю. — Це не те. Вперед, вперед, — повторював він гарячково. — Це все халтура. Так само, як у нашій школі. Передмістя навчилося від міста. До дрібної та малої хворобки, нижчі класи насправді є лише класами початкової школи. Це учні початкових класів, і тому, напевно, зашмаркані. До всіх лишаїв і пархів, невже ми ніколи не втечемо зі школи? Мармиза, мармиза і мармизюра! Вперед, вперед! — Ми просувалися далі й далі, дерев’яні будиночки, матері ськають вошей у дочок, дочки — в матерів, діти купаються в канавах, робітники повертаються з роботи, горою та долиною розлягається єдине слово, вже вся вулиця повниться ним, вже воно перетворюється на справжній гімн пролетаріату, звучить виклично та бундючно, пристрасно кинуте в простір, воно дає бодай ілюзію сили й життя. — Диви-но! — здивувався Ментус. — Тож вони підбадьорюють себе, так само, як ми у школі. Не дуже це допоможе від жопки, великої та класичної, яку наставлено цим замурзаним шмаркачам. Страшно, що тут немає нікого, хто не був би у віці дозрівання. Вперед — тут немає парубка! — І коли він, власне, договорював ці слова, легенький подув овіяв нам щоки, закінчилися будинки, вулиці, канави, стоки, перукарі, вікна, робітники, дружини, матері й дочки, комахи, капуста, задуха, тіснява, курява, власники, підмайстри, черевики, блузи, капелюхи, каблуки, трамваї, крамниці, латинщина, спритняги, вивіски, прищі, предмети, погляди, волосся, брови, губи, хідники, животи, знаряддя, органи, гикавка, коліна, лікті, шибки, покрикування, сякання, плювки, харкання, розмови, діти й гуркіт. Місто закінчилося. Перед нами — поля та ліси. Шосе.

Ментус заспівав:

Візьми кия в руки. Вломи гілку. Там ми знайдемо парубка — на полях! Я вже бачу його очима уяви. Нівроку парубок!

Я заспівав:

Однак я не міг ступити ані кроку. Спів завмер у мене на губах. Простір. На видноколі — корова. Земля. Вдалині перехильця плентається гусак. Величезне небо. В імлі синій горизонт. Я зупинився на краю міста і відчув, що не можу без стада, без витворів, без людського між людьми. Я схопив Ментуса за руку.

— Ментусе, не йди туди, вертаймо, Ментусе, не виходь із міста. — Серед чужих кущів і трав я тремтів, наче листок на вітрі, висмикнутий з-поміж людей, а деформації, яких я від них зазнав, стали без них недоречними і нічим не виправданими. Ментус теж завагався, але перспектива парубка перемогла в ньому страх.

— Уперед! — крикнув він, вимахуючи дубцем. — Я сам не піду! Ти мусиш іти зі мною! Ходімо, ходімо! — Повіяв вітер, дерева розгойдалися, зашелестіло листя, один листок особливо вразив мене — на самій верхівці дерева, безпардонно вип’ячений у простір. Птах шугнув угору. З міста вихопився пес і помчав через чорні поля. Але Ментус відважно рушив стежкою вздовж шосе — я за ним, наче човном випливав у відкрите море. Вже зникає суходіл, щезають комини та вежі, ми самі. Така тиша, що майже чути холодне і слизьке каміння, що стирчить із землі. Я йду і вже нічого не знаю, в моїх вухах шумить вітер, ритм ходи мене заколисує… Природа. Я не хочу природи. Для мене люди є природою, Ментусе, вертаймо, я волію висиджувати в кінотеатрах, ніж дихати польовим озоном. Хто сказав, що перед природою людина маліє? Навпаки, я підношуся та росту, стаю ніжнішим, я — немов оголений і поданий у полумиску широких полів природи в усій людській неприродності, о, де подівся мій ліс, моя гущавина очей і губ, слів, поглядів, облич, посмішок і ґримас? Наближається інший ліс тихих, зелених, голчастих дерев, під якими перестрибом носиться заєць і петляє лисиця. А тут, як на зло, жодного села, дорога через поля й ліси. Не знаю, скільки годин ми ні в сих ні в тих закам’яніло крокували полями, як по линві,— нам не було чого більше робити, бо від стояння стомлюєшся ще більше, а на вологу землю ані сісти, ані лягти не можна. Ми проминули, щоправда, кілька хутірців, але вони неначе вимерли — хати, забиті цвяхами, шкірили пусті очниці. Рух на шосе цілковито припинився. Чи довго нам ще йти пустирями?

— Що це значить? — проказав Ментус. — Моровиця селян скосила? Вимерли? Якщо так і далі буде, ми не знайдемо парубка.

Нарешті, надибавши ще одне спорожніле село, ми заповзялися стукати до хат. Відповів скажений гавкіт, немовби зграя розлючених псів, починаючи з великих барбосів і закінчуючи малими дворнягами, гострила на нас зуби.

— Що це? — спитав Ментус. — Звідки стільки псів? Чому немає селян? Ущипни мене, бо я, напевно, сплю… — Ці слова ще не встигли розплистися в чистому повітрі, як раптом із найближчої яруги випірнула чоловіча голова й одразу сховалася, а коли ми підійшли ближче, з ями озвався скажений гавкіт. — Чорт забирай, — сказав Ментус. — Знову пси? — Ми оточили яругу з обох боків (а тим часом із хат долинало справдешнє виття) і викурили мужика і бабу з чотирма близнюками, котрі ссали її одну висохлу грудь (оскільки друга віддавна вже не надавалася до використання) і розпачливо та оскаженіло скавуліли. Вони кинулися навтьоки, але Ментус побіг і впіймав чолов’ягу. Той був настільки виснажений та худий, що впав на землю і заволав:

— Паночку, паночку, йой, змилуйтеся, йой, залишіть, йой, оставте, пане!

— Чоловіче, — промовив Ментус, — чого це ти? Чому ви ховаєтеся від нас? — На слово «чоловік» гавкіт у хатах і за плотами розлігся з подвоєною силою, а чолов’яга збілів, як полотно.

— Йой, змилуйтеся, пане, йо не людина, залиште!

— Громадянине, — промовив Ментус, — чи ви здуріли? Чому ви гавкаєте, ви і ваша дружина? У нас якнайкращі інтенції.— На звук слова «громадянин» скавуління озвалося з потрійною силою, селючка здійняла плач:

— Йой, змилуйтеся, пане, він не громадянин! Який з него громадянин! О Боженько, Господи, йой, наша доля, доля нещаслива! Знову ти нам Інтененції послала, ой, лишенько!

— Друже, — промовив Ментус, — у чому справа? Ми не хочемо вам заподіяти шкоди. Ми хочемо вам добра.

— Приятель! — крикнув уражений селюк.

— Добра зичить! — заверещала селючка. — Йой, ми не люди, йой, ми пси, пси ми! Гав! Гав! — Раптом дитя біля грудей — гавкнуло, селючка ж, угледівши, що нас лише двоє, загарчала і вкусила мене в живіт. Я вирвав живіт із бабиних зубів! Але вже з-за плотів лізло все село, гавкаючи і гаркаючи: «Лапайте йго, куме! Си не бійте! Кусьте! Гаття! гаття! Пссса його! Лапайте Інтененцію! Лапайте Інтеліґенцію! Гаття, ття, пссса, кота, кота! Кссс… Кссс…»

Отак під’юджуючи себе і нацьковуючи, вони поволі наближалися — і ще гірше, для замилення очей чи, може, для підбадьорення вели справжніх псів, що, стаючи дибки та стрибаючи, бризкали з пащек слиною і скажено гавкали. Становище ставало критичним, і то більше у психічному, ніж фізичному плані. Шоста година вечора, сутеніє, сонце за хмарами, починається мжичка, а ми — в незнайомій околиці, під дрібним холодним дощиком перед великою шоблою селюків, котрі вдають із себе псів, аби уникнути всеохопної активності чинників міської інтеліґенції. їхні діти вже взагалі не вміли розмовляти і навпочіпки гавкали, а батьки ще приохочували: «Бреси, бреси, синоцьку-Песицьку, то тебе залисаць у спокої, бреси, бреси, Песицьку». Я вперше бачив усю людську громаду, що поспіхом перетворилася на собачу за законами мімікрії й зі страху перед олюдненням, занадто інтенсивно застосованим. Але захист — це неможливість, наскільки відомо, як боронитися від пса і, зокрема, від селюка, настільки невідомо, як бути з селюцтвом, яке гарчить, виє, гавкає і силкується вкусити. Ментус кинув палицю. Я тупо дивлюся перед собою на слизьку таємну мураву, де зараз же відкину ноги у фальшивих обставинах. Прощавайте, частини мого тіла! Прощавай, моя пицюро, і ти прощавай, приручений жопусику!

І напевно саме там, на тому, власне, місці, нас би й пожерли в невідомий спосіб, коли раптом усе міняється, лунає автомобільний ріжок, авто в’їжджає в юрбу, зупиняється, і моя тітка Гурлецька, у дівоцтві Лін, забачивши мене, вигукує:

— Юзю! А ти що тут робиш, малюче?

Не усвідомлюючи небезпеки, нічого не помічаючи, як і зазвичай, тітка виходить, закутана в шаль, мчить, аби мене поцілувати, з простягнутими руками. Тітонька! Тітонька! Де сховатися? Я вже волів ліпше бути пожертим, ніж би мене на великій дорозі тітонька схопила. Тітонька знала мене змалечку, вона берегла пам’ять про мої дитячі трусики! Вона бачила мене, коли я в колисці чеберяв ніжками. Але вона добігає, цілує мене в лоба, селюки перестають гавкати і вибухають сміхом, усе село трясеться і реве — вони бачать, що ніякий я не всемогутній чиновник, а тітчин малюк! Містифікацію розкрито. Ментус знімає шапку, а тітка простягає йому тітчину долоню для поцілунку.

— Це твій друг, Юзю? Мені дуже приємно.

Ментус цілує тітчину долоню. Я цілую її в руку. Тітка питає, чи нам не холодно, куди ми йдемо, звідки, для чого, з ким, чому, навіщо? Я відповідаю, що ми вибралися у подорож.

— У подорож? Але ж, дітоньки мої, хто вас пустив із дому в таку мряку? Сідайте до мене, поїдьмо до нас, до Болімова. Дядечко буде радий.

Протести анітрохи не допомагають. Тітонька не визнає протестів. На великій дорозі, коли мрячить і мжичить, у вечірніх сутінках — ми з тітонькою. Ми сідаємо до авта. Шофер сиґналить, машина рушає, селюцтво реве в кулак, авто, нанизане на шнурок телеграфних стовпів, рушає — ми їдемо. А тітка:

— Що ж ти, Юзю, не втішений, я твоя тітчино-тітчина тітка, моя мати була тітчиною сестрою тітки тітки твоєї матері. Мама твоя небіжчиця! Люба Цеся! Скільки це років я тебе не бачила. Від Франьового шлюбу — чотири. Пам’ятаю, як ти грався в пісочку, — пам’ятаєш пісочок? Чого хотіли ті люди від вас? Ох, як я перелякалася! Нинішні людці дуже нецікаві. Всюди кишать мікроби, не пийте сирої води, не беріть у рот нечищених чи немитих гарячою водою фруктів. Прошу тебе, накрийся цим пледом, якщо не хочеш завдати мені прикрощів, а колеґа хай візьме другий плед, але прошу, ні, ні, не треба сердитися, я в матері вам годжуся. Напевно, мама вдома хвилюється. — Шофер сиґналить. Авто гуде, вітер гуде, гуде тітка, миготять стовпи й дерева, халупи, містечка, як баюри, миготять берези, вільшини, ялини, машина шпарко мчить по вибоїнах, ми підстрибуємо на сидіннях. А тітонька: — Феліксе, не так швидко, не так швидко. Чи пам’ятаєш ти дядька Франя? Крися одружується. У Ганусі коклюш. Геня забрали до армії. У тебе поганий вигляд, наче в тебе зуби болять, у мене є піґулки аспірину. А як навчання — добре? Ти мусиш мати здібності до історії, бо твоя небіжчиця мама мала дивовижні здібності до історії. Ти це від матері успадкував. Блакитні очі від матері, ніс татів, хоча типове підборіддя від Піфчицьких. А пам’ятаєш, як ти розридався, коли в тебе забрали олівчика, а ти встромив пальчика в ротик і кричав: «Тя, тя, тя, тулі, луцька, луцька, тю!» (Клята тітка!) Зараз, зараз, скільки це років минуло — двадцять, двадцять вісім, так, тисяча дев’ятсот… звичайно, я тоді їздила до Віші і купила зелену валізку, так, так, то зараз тобі тридцять… Тридцять… так, звичайно, — рівно тридцять. Дитятко моє, укрийся пледом, не можна довго сидіти на протязі.

— Тридцять? — запитав Ментус.

— Тридцять, — відповіла тітка. — Тридцять було на Петра й Павла! На чотири з половиною роки він молодший від Терені, а Тереня від Зосі, дочки Альфреда, старша на шість тижнів. Генрики побралися в лютому.

— Як це може бути, пані, він ходить до нашої школи, до шостого класу!

— Ну, власне, Генрики, напевно, в лютому, це було за п’ять місяців до мого виїзду до Ментони, і стояли сильні морози. Геленка померла в червні. У тридцять. Мама верталася з Поділля. Тридцять. Рівно після двох років по дифтериті Болека. Бал в Могильчанах — тридцять. Хочете цукерок? Юзю, хочеш цукерку? У тітки завжди є цукерки — пам’ятаєш, як ти простягав ручки і кричав: «Цукелку, тьотю! Цукелку!» У мене все ще є ті самі цукерки, бери, бери, вони допомагають від кашлю, укрийся, дитя моє.

Шофер сиґналить. Машина мчить. Мчать стовпи й дерева, халупи, уламки плотів, шмаття покромсаної землі, обрізки лісів та лугів, кавалки якихось околиць. Рівнина. Сьома година. Темно, шофер вмикає електричні фари, тітка запалює світло всередині й частує мене цукерками дитинства. Ментус, здивований, теж смокче цукерку, тітка теж смокче з пакетиком у руці. Всі ми смокчемо. Жінко, якщо мені тридцять років, то мені тридцять — хіба ти цього не розумієш? Ні, вона цього не розуміє. Вона занадто добра. Занадто добродушна. Це сама доброта. Я тону в тітчиній доброті, смокчу її солодку цукерку, для неї — мені все ще два рочки, і, зрештою, чи існую я для неї? Мене немає, волосся стрийка Едварда, ніс батьків, очі мамині, підборіддя від Піфчицьких, родинні частини тіла. Тітка тоне в родині, закутує мене в плед. На дорогу вибігає теля і зупиняється, розкарячене, шофер сурмить, наче архангел, але теля не хоче вступитися, авто зупиняється, шофер спихає теля — мчимо далі, а тітка розповідає, як я пальцем малював на шибці літери, коли мені було років із десять. Вона пам’ятає те, чого я зовсім не пригадую, вона знає мене таким, яким я себе ніколи не знав, але вона занадто добра, щоб я її вбив, — недаремно в доброті Бог утопив знання тіток про соромливі, смішні риси розпливчастого дитячого минулого. Ми мчимо, в’їжджаємо у величезну пущу, за вікнами у світлі рефлекторів пролітають крони дерев, через пам’ять — уривки минулого, місцина недобра і зловісна. Як ми далеко! Куди це ми заїхали! Гігантський шмат брутальної, чорної, слизької від дощу провінції, що стікає водою, оточує наше пуделко, в якому тітка щебече про мої пальці, що колись я скалічив пальця і в мене досі має бути шрам, а Ментус із парубком у голові дивується з моєї тридцятки. Вперіщив добрячий дощ. Авто звертає на бічну дорогу, піщані узгірки й долинки, ще поворот — і вискакують пси, скажені, здоровенні барбоси, підбігає нічний сторож, відганяє — вони гарчать, гавкають і скавулять — на ґанок виходить слуга, а за ним другий слуга. Ми виходимо.

Село. Вітер колише дерева і хмари. З ночі непевно постає форма великого будинку, який не чужий мені — він знайомий — бо я вже тут колись був, дуже давно. Тітка боїться вологи, слуги беруть її на руки і несуть до передпокою. Шофер позаду волочить валізи. Старий лакей з бакенбардами роздягає тітку. Покоївка роздягає мене. Ментуса роздягає лакейчик. Малі песики нас обнюхують. Я все це знаю, хоч і не пам’ятаю… адже я тут народився і провів перші десять років життя.

— Я привезла вам гостей, — загукала тітка. — Коцю, це син Владислава, Зиґмусю, кузин! Зосю! Юзю — це твоя кузинка. Це Юзьо, син Гелі-небіжчиці. Юзю — дядько Коцьо, Коцьо — Юзьо.

Стискання рук, цілування щік, торкання частинами тіла, вияви радості й гостинності, нас запрошують до вітальні, запрошують присісти на старі бідермаєри і розпитують про здоров’я, як ми ся маємо, — своєю чергою я також розпитую про здоров’я, розмова про хвороби зав’язується, захоплює і вже не відпускає. Тітка хвора на серце, дядько Константи має ревматизм, Зося нещодавно заслабла на анемію і схильна до застуд, слабкі мигдалини, але бракує грошей на радикальне лікування. Зиґмунт також страждає від схильності до застуди, а, крім того, мав фатальну пригоду з вухом, його продуло минулого місяця, коли надійшла осінь з вітрами та мрякою. Досить — здавалося нездоровим одразу по приїзді вислуховувати про всілякі хвороби цілої родини, однак розмова постійно пригасала. "Sophie, parle^[31]", — шепотіла тітка, і Зося, аби підтримати розмову, на шкоду власним спокусам, виявляла нову хворобу. Ішіас, ревматизм, артрит, ламання костей, подагра, нежить і кашель, анґіна, грип, рак і нервова висипка, зубний біль, пломбування, заворот кишок, загальна слабість, печінка, нирки, Карлсбад, проф. Калітович і д-р Пістак. На Пістаку нібито мало закінчитись, але не закінчилося, бо тітка для підтримання розмови втрутилася з д-ром Вістаком, мовляв, у нього кращий, ніж у Пістака, слух, і знову Вістак, Пістак, вистукування, вушні, горлові хвороби, захворювання дихальних шляхів, серцева й судинна недостатність, консиліум, жовчне каміння, хронічна печія, слабість і кров’яні тільця. Я не міг собі вибачити, що запитав про здоров’я. Але ж я й не міг не запитати про здоров’я. Зокрема, Зося була цим засмучена, і я бачив, що їй боляче від описування власних золотух для підтримання розмови, однак негоже було мовчати зі щойно прибулими молодими людьми. Чи був це усталений механізм, чи завжди так накривали кожного, хто приїхав у село, чи в селі ніколи ні з ким не починали інакше розмовляти, як тільки про хвороби? Це було бідою сільських поміщиків, котрих гарні манери постійно спонукали зав’язувати стосунки на грипозному фронті, і, напевно, тому вони були на виду такі грипозні і бліді у світлі гасової лампи, з песиками на колінах. Село! Село! Старе сільське подвір’я! Одвічні закони й одвічні дивні таємниці! Як ви відрізняєтесь від міських вулиць і юрмищ на Маршалковській!

Лише тітка з добротою й без ніякого примусу купалася в апендициті та кривавому поносі дядька. Покоївка, розпашіла, у фартушку, ввійшла й зняла нагар з лампи. Ментусові, котрий скупо озивався, заімпонувала пишнота слуг і два слуцькі пояси. У цьому була якась шляхетність — однак я не знав, чи дядько також пам’ятає мене дитям. Вони ставилися до нас майже як до дітей, але себе вони сприймали так само, успадкувавши від предків Kinderstube^[32]. Я нечітко пригадував якісь ігри під вищербленим столом, і ввижалися мені в минулому китички витертої отоманки, що стояла в кутку. Чи я гриз їх, чи їв, заплітав у коси — а хоч би мочив у горщику та мастив — чим, коли? Або, може, встромляв у носа? Тітка сиділа на дивані на старий манер, випростана, бюст випнула наперед, голову відкинула трохи назад, Зося сиділа пригнічена і змучена розмовою, зі сплетеними пальцями, Зиґмунт, поклавши лікті на поручні, вдивлявся в носки черевиків, дядько ж, термосячи таксу, полював очима осінню муху, яка долала широченну білу стелю. Надворі знявся вітер, залишками зжовклого листя зашуміли перед будинком дерева, заскрипіли віконниці, в кімнату ввірвався легкий протяг — а мною опанувало передчуття абсолютно нової та гіпертрофованої пиці. Завили пси. Коли вже я завию? Бо те, що завию, це точно. Звичаї селян якісь дивні та несправжні, чимось розбещені, виплекані, вони розрослися в незбагненній порожнечі, не-поквапність і делікатність, вибагливість, гречність, шляхетність, гордість, ніжність, витонченість, дивакуватість у потенційному стані міститься в кожному їхньому слові — сповнювали мене недовірливим страхом. Але що найбільше загрожує — чи пізньоосіння самотня муха на стелі, тітка з дитячим минулим, Ментус із парубком, хвороби, китички отоманки, чи все разом, зведене та зосереджене в маленькому жалі? Я тихо сидів, очікуючи неминучої пиці, на своєму старому родинному бідермаєрі, спадковій пам’ятці від предків, а тітка, сидячи на своєму, для підтримання розмови заохкала про протяги, мовляв, протяги о цій порі року дуже вражають кістки. Зося, пересічна панянка, яких тисячі по маєтках і яка нічим не відрізняється від усіх інших панянок, для підтримання розмови розсміялася з цього — і всі розсміялися товариською, гречною підробкою під сміх — і пригасили сміх… Для кого, заради кого вони сміялися?

Але дядько Константи, худий, високий, здохлякуватий, лисуватий, з тонким довгим носом, довгими тонкими пальцями, вузькими губами й чутливими ніздрями, вельми витонченими манерами, досвідчений і стріляний, світська людина надзвичайно вільної поведінки і недбалої елеґантності, нахилився на кріслі і поклав ноги в жовтих замшевих туфлях на стіл.

— Протяги, — промовив він, — були. Але вже немає.

Задзижчала муха.

— Коцю, — турботливо озвалася тітка, — годі мордуватися. — І дала йому цукерку.

Але він мордувався і позіхнув — широко відкрив рота, аж видно було зжовклі від цигарок найдальші зуби, двічі демонстративно позіхнув безцеремонніше.

— Тереперепумпум, — буркнув він, — танцював на дворі пес, кіт не втрутився в процес!

Він дістав срібний портсиґар і стукнув по ньому пальцями, але той упав на підлогу. Він не піднімав його, а знову позіхнув — на кого він так позіхав? Кому позіхав? Родина мовчки сприймала ці дії, сидячи на бідермаєрах. Увійшов старий слуга Франтішек.

— Стіл накрито, — оголосив він.

— Вечеря, — сказала тітка.

— Вечеря, — сказала Зося.

— Вечеря, — сказав Зиґмунт.

— Портсиґар, — промовив дядько. Слуга підняв — і ми перейшли до їдальні у стилі Генріха IV, де на стінах — старі портрети, в кутку сичить самовар. Подали шинку в тісті і консервований горошок. Розмова зав’язалася знову.

— Споживати! — промовив Константи, набираючи трохи гірчиці та дещицю хріну (але проти кого він набирав?). — Нічого кращого за шинку в тісті немає, якщо вона добре приготовлена. Добре приготовлену шинку можна дістати лише в Симона, тільки, тереперепумпум, у Симона! Вип’ємо. Келишок.

— Випиймо, — промовив Зиґмунт, дядько запитав:

— А пам’ятаєш ту шинку, яку перед війною подавали на Єреванській?

— Шинка важка на шлунок, — заперечила тітка. — Зосю, чому так мало їси, знову немає апетиту? — Зося відповідала, але ніхто її не слухав, оскільки всі знали, що вона говорить для того, аби говорити. Константи їв досить голосно, хоча й витончено, з вишуканістю; оперуючи пальцями над тарілкою, він хапав шматок шинки, приправляв хріном або гірчицею і впихав у ротовий отвір — то посолив, то поперчив, намастив маслом грінку, а раз навіть виплюнув шматок, який йому не посмакував. Камердинер одразу виніс. Проти кого, однак, він плював? І проти кого мастив? Тітка поїдала з добротою, досить щедро, але тонко, Зося запихала в себе, Зиґмунт ледачкувато споживав, а слуги прислужували на пальчиках. Раптом Ментус затримався з виделкою на півдорозі і застиг, його погляд потемнів, пиця посіріла на попіл, губи розтулилися і прегарний мандоліновий усміх розцвів на жаській мармизі. Усміх привітання та зустрічі, здрастуй, ти є, є я, — він руками сперся на стіл, нахилився, верхня губа закопилилася, ладна заридати; але він не заридав, а ще нижче нахилився. Він побачив парубка! Парубок був у кімнаті! Служка! Служка був парубком! Я не сумнівався — служка, котрий подавав горошок до шинки, був омріяним парубком.

Парубок! У віці Ментуса, не більше вісімнадцяти, не великий і не малий, не потворний і не гарний — мав світле волосся, але блондином він не був. Він вертівся на всі боки й прислужував босоніж, із серветкою, перевішеною через ліву руку, без комірця, мав сорочку, застібнуту на запону, звичайне недільне вбрання сільських парубків. Він мав пику — але його пика нічим не була спорідненою з фатальною мармизою Ментуса, це не була пиця витворена, а натуральна, народна, грубо тесана і звичайна. Не обличчя, яке перетворилося на пицю, а пиця, яка аніколи не піднялася до рівня обличчя, — це була пиця, як нога! Не вартий гонорового обличчя, так, як і не гідний блондина та гарного, — служка не гідний слуги! Без рукавичок і босоніж він міняв панам тарілки і нікого не дивував — хлопець не вартий тужурки. Парубок!.. Який біс нам його саме сюди послав, у дім родичів? «Починається, — подумав я, жуючи шинку, як ґуму, — починається…» І, власне, для підтримання розмови вони почали намовляти нас їсти, і я мусив скуштувати грушевого компоту — і знову нас частують коржиками до чаю, і я мусив подякувати, їсти смажені сливки, які мені в’язнули у стравоході, а тітка для підтримання розмови вибачалася за скромний прийом.

— Тереперепумпум, — дядько Константи розвалився за столом, відкривши широко рота, і ліниво кидав у нього сливочки, які брав двома пальцями. — Їжте! Їжте! Наминайте, мої любі! — Проковтнув, плямкнув, — і промовив, наче із навмисне демонстративною ситістю: — Завтра звільню шістьох конюхів і не заплачу, бо не маю чим!

— Коцю! — турботливо озвалася тітка. Але він не відгукнувся.

— Дайте, будь ласка, сиру.

Проти кого він це сказав? Слуги прислужували на пальчиках. Ментус задивився, він ковтав поглядом невикривлену народну пицю, польову й ногату, ковтав її, як найжаданіший на всьому світі напій. Служка під його важким і нетверезим оком спіткнувся, мало не виливши чай тітці на голову. Старий Франтішек йому злегка заліпив у вухо.

— Франтішеку, — турботливо мовила тітка.

— Хай буде обережнішим! — буркнув дядечко і вийняв цигарку. Служка підскочив із вогнем. Дядько випустив клубок диму тонкими губами, кузин Зиґмунт також тонкими випустив другий клубок, і ми перейшли до вітальні, де кожен усівся на своєму безцінному бідермаєрі. Безцінність наповнювала знизу глибоким комфортом. Негода вила за вікнами; кузин Зиґмунт запропонував з деяким пожвавленням:

— Може, в бридж?

Однак Ментус не вмів — тому Зиґмунт замовк і сидів. Зося щось завела, що восени часто йде дощ, а тітка запитала мене про тітку Ядвіґу. Розмова вже закінчилася — дядько заклав ногу на ногу, задер голову і дивився в стелю, по якій осовіла муха блукала туди-сюди, — і позіхав, демонструючи нам піднебіння і ряд пожовклих від тютюну зубів. Зиґмунт мовчком повільно махав ногою і спостерігав за відблисками світла на носку черевика, тітка й Зося сиділи, склавши руки на колінах, пінчер сидів на стільці й дивився на Зиґмунтову ногу, а Ментус сидів у тіні, сперши голову на долоню, страшенно тихо. Тітка опам’яталася, наказала слугам приготувати гостьову кімнату, до ліжок — пляшки з гарячою водою і до подушки тарілочку горіхів з варенням. Почувши це, дядько, наче мимохіть, сказав, що він би трохи попоїв, і запопадливі слуги відразу принесли. Ми їли, хоча вже й надсил, — але й не їсти також не могли, їжа на таці була приготовлена до їдження, і також через те, що нас частували й припрошували. Бо не могли не припрошувати, оскільки їжа була на столі. Ментус опирався, він категорично не хотів варення, і я здогадувався чому — через парубка — однак тітка турботливо поклала йому подвійну порцію, а мене почастувала цукерками з малої торбинки. Солодко, стає занадто солодко, я вже не можу, занадто солодкаво, але брати з тарілочки перед собою я не можу, ні, мені млосно, дитинство, тітка, короткі трусики, родина, муха, пінчер, парубок, Ментус, повний шлунок, душно, за вікном негода, надмір, пересит, забагато, страшне багатство, знизу наповнює бідермаєр. Але я не можу встати і сказати «добраніч», не можна якось без преамбули… врешті, ми пробуємо, але нас запрошують і затримують. Проти кого дядько Константи впихає в пересичені й солодкі вуста ще одну полуницю? Раптом Зося чхнула, і це нам відкрило відхід. Прощання, повітання, дякування, торкання частинами тіла. Покоївка веде нас нагору крутими дерев’яними сходами, які я трохи пам’ятаю… За нами слуга з варенням і горіхами на таці. Душно й тепло. Варення мені відригується. Ментусові теж відригується. Сільський маєток…

Коли за покоївкою зачинилися двері, він запитав:

— Ти бачив?

Він сів і сховав лице в долонях.

— Це ти про служку? — відповів я з вигляду байдуже. Я поспіхом опустив штору — боявся освітленого вікна в темних просторах парку.

— Я повинен з ним поговорити. Я зійду! Або ні — задзвони! Він, напевно, прикріплений до наших послуг. Задзвони двічі.

— Навіщо це тобі? — намагався я переконати його. — Це може призвести до певних ускладнень. Пам’ятай, що тітка з дядьком… Ментусе, — скрикнув я, — не дзвони, спершу скажи мені, що ти хочеш зробити?

Він натиснув кнопку дзвінка.

— Чорт забирай! — гаркнув він. — Мало їм варення, ще й тут наклали яблук і грушок. Сховай у шафу. Викинь пляшки з гарячою водою. Я не хочу, щоб він це бачив…

Він злився тією злістю, за якою чаїться тривога про власну долю, злістю найінтимніших людських речей.

— Юзю, — шепнув він із тремом, сердечно, щиро, — Юзю, ти бачив, адже в нього пиця — не розфуфирена, у нього звичайна пиця! Пиця без міни! Типовий парубок, кращого мені ніде не знайти. Допоможи мені! Я сам ніяк не зможу!

— Заспокойся! Що ти хочеш зробити?

— Не знаю, не знаю. Якщо я заприязнюся…. якщо вдасться по… по… брататися з ним… — зізнався він із соромом. — Побра…татися! По…дружитися! Я мушу! Допоможи мені!

Служка увійшов до кімнати.

— Слухаю, — сказав він.

Він стояв під дверима і чекав наказів, тому Ментус звелів йому налити води в балію. Він налив і знову став — але Ментус наказав йому відчинити кватирку, і коли той відчинив і став, він скомандував повісити рушник на цвяшок; коли той повісив, він звелів повісити куртку на вішалку — але ці накази його страшенно доймали. Він наказував, а парубок швидко, без ремства виконував — і розпорядження ставали дедалі більше схожими на лихий сон, ох, наказувати своєму парубкові замість брататися з ним — наказувати з панськими примхами й перенаказувати так панські фантазії цілу ніч! Урешті, вже не знаючи, що повеліти, за абсолютної відсутності наказів він розпорядився вийняти із шафи сховані пляшки та яблука і шепнув до мене, зламаний:

— Спробуй ти. Я не можу.

Я неквапом зняв піджак і сів на бильце ліжка, метляючи ногами, — ця позиція була найвигіднішою, аби зачепити парубка. Я ледачкувато, з нудьги запитав:

— Як тебе звати?

— Вальком, — відповів він, і було зрозуміло, що він не меншає, а це ім’я відповідає йому — немовби він був негідний називатися ані Валентином, ані повним прізвищем. Ментус затрясся.

— Ти давно тут служиш?

— А буде з місяць, мосьпане.

— А перед цим де служив?

— Перед цим біля коней ходив, мосьпане.

— Тобі тут добре?

— Добре, мосьпане.

— Принеси нам теплої води.

— Слухаю, мосьпане.

Коли він вийшов, Ментусові в очах стояли сльози. Він плакав, як бобер. Сльозини стікали по змарнілому обличчю.

— Ти чув? Чув? Валько! Навіть прізвища немає! Як все це йому пасує! Ти бачив його пицю? Пиця без міни, звичайна пиця! Юзю, якщо він зі мною не по…братається, я не знаю, що зроблю! — Він впадав у злість, докоряв мені, що я наказав принести гарячої води, він не міг собі подарувати, що через брак інших наказів він звелів вийняти сховані в шафі пляшки з гарячою водою. — Він, напевно, взагалі не вживає гарячої води, не кажучи вже про воду в пляшках для ліжка. Він, мабуть, зовсім не миється. І не брудний. Юзю, ти помітив, він не миється — і не брудний — у ньому бруд якийсь нешкідливий, він не відштовхує! Гей, гей, а наш бруд, наш леп… — Його пристрасть вибухнула з непереможною силою в гостьовій кімнаті старого маєтку. Він витер сльози — служка повертався з глечиком. Цього разу Ментус розпочав, ідучи слідами моїх питань.

— Скільки тобі років? — запитав він, дивлячись перед собою.

— Ііі… а хіба я знаю, мосьпане.

Ментуса аж пересмикнуло. Він не знав цього! Він не знав, скільки йому літ! Воістину, Божий парубок, вільний од сміховинних привнесень! Під приводом умивання рук він наблизився до служки і промовив, стримуючи дрож:

— Тобі, напевно, стільки, скільки й мені.

Це вже не було питання. Він залишав йому свободу відповіді. Мало починатися бра…тання. Служка відповів:

— Слухаю.

Ментус знову повернувся до неуникненних запитань.

— Читати й писати вмієш?

— Іі… звідки, мосьпане.

— Родина є?

— Маю сестру, мосьпане.

— А що сестра робить?

— При коровах, мосьпане.

Він стояв, а Ментус крутився навколо нього — здавалося, що немає іншого шляху, як тільки питання й накази, накази або питання. Але він знову сів і повелів:

— Зніми мені черевики.

Я також сів. Кімната була довга і вузька, і наші рухи втрьох у цій кімнаті також не були добрими. Великий і похмурий будинок стояв у темному, вогкому парку. Вітер трохи вщух, і стало гірше — на різкому вітрі було б вільніше. Він виставив ногу, парубок вклякнув і нахилив над його ногою свою пицю, тоді як Ментусова мармиза феодально височіла над ним, бліда й жаська, вона задубіла від наказів, не знаючи вже, про що запитати. Аж раптом я запитав:

— А по пиці від пана дістаєш?

Він ураз прояснів і радісно, по-народному вигукнув:

— Ой, по пиці діставати дістаю! Ой, діставати дістаю!

Тільки він це сказав, я підірвався, як на пружині, розмахнувся і тріснув навідліг у ліву півпицю. Ляпас пролунав у нічній тиші, наче постріл з пістолета. Хлоп схопився за пику, однак одразу опустив долоню і підвівся.

— Але ж добре ясний пан біє! — шепнув він з подивом і з боготворінням.

— Геть! — гримнув я.

Він вийшов.

— Кращого ти зробити не міг! — Ментус заломлював руки. — Я йому хотів подати руку! Я хотів взятися рукою за руку! Тоді й пиці наші стали б рівними, і все. Але ти рукою вдарив йому по пиці! А я ноги виставив його рукам! Він мені черевика розшнуровував — бідака, — черевика! Навіщо ти це зробив?!

Я поняття не мав, навіщо. Це сталося як на пружинах, я крикнув «геть», бо вдарив, але чому вдарив? Постукали у двері — і кузин Зиґмунт, зі свічкою, в пантофлях і в штанях, з’явився на порозі.

— Хтось стріляв? — запитав він. — Мені здалося, що я почув постріл із браунінґа?

— Я вистрелив по писку твого Валька.

— Ти Валькові стрілив по пиці?

— Він у мене поцупив цигарку.

Я хотів, аби він довідався від мене і в моїй версії, ніж завтра від слуг. Зиґмунт подивувався, але за мить гостинно розсміявся.

— Чудово. Це його відучить! Що — так з місця ти дав йому по писку? — запитав він із недовірою. Я розсміявся, а Ментус обпік мене таким поглядом, якого я не забуду, погляд зрадженого, і вийшов, як я припускав, у туалет. Кузин провів його поглядом. — Твій приятель, здається, осуджує тебе, тобі не здається? — зауважив він із легкою іронією. — Він гнівається на тебе? Типовий міщух!

— Міщух! — промовив я, бо що інше міг сказати. — Міщух, — промовив я. — Такий Валько, коли йому дати по пиці, буде тебе шанувати як пана! Треба їх знати! Вони це люблять! Люблять, — промовив я. — Люблять, люблять, га, га, га! Люблять! — Я не впізнавав кузина, котрий досі сприймав мене радше холодно, його апатія зникла, очі заблищали, биття Валька по писку йому сподобалося і я сподобався; породистий панич визирнув із ледачого і знудженого студента, наче він раптово втягнув у ніздрі запах лісу і простолюду. Свічку він поставив на вікно, сів у ногах ліжка з цигаркою.

— Люблять, — промовив він. — Люблять! Можна бити, тільки треба давати на чай — без чайових я биття не визнаю. Тато і дядько Северин свого часу в «Ґранді» били по пиці швейцара.

— А дядько Євстахій, — сказав я, — дав ляпаса перукареві.

— Ніхто не бив по пиці краще від бабки Евеліни, але це давня історія. От, нещодавно Генрись Пац наклюкався і надавав по писку контролерові. Ти знаєш Генрися Паца — він дуже непретензійний. — Я відповів, що знаю кількох Паців, усіх надзвичайно природних і непретензійних, однак Генрися досі мені не доводилося зустріти. Але Бобись Пітвицький вибив у «Какаду» вітрину пикою кельнера. — Я лише раз відрепіжив по писку білетера, — промовив він. — Ти знаєш Піповських? Вона — дика снобка, але надзвичайно естетична. Можна було б вибратися завтра на куріпок.

(Де Ментус? Куди він пішов? Чому не повертається?) Але кузин узагалі не квапиться виходити, ляпас, відміряний Валькові, зблизив нас, як чарчина горілки, і він базікає, цмулячи цигарку, що мордобій, куріпки, Піповська, непретензійність, Тацьянки та Коломбіна, Генрись і Тадзьо, треба бути практичним, прагматичним, сільськогосподарська школа та грошва, коли я закінчу навчання. Я відповідаю більш-менш те саме. На що він знову те саме. І я те саме. Але він знову про мордобій, що треба знати коли, з ким і за що, після чого я знову, що у вухо краще, ніж у щоку. Однак у всьому цьому — щось неправдиве, і я кількаразово намагаюся втрутитися в бесіду, що все-таки це не те, неправда, ніхто нікого тут не б’є, вже немає цього, а може, ніколи й не було, леґенда, панська фантазія. Проте я не можу, занадто солодко нам патякається, панська фантазія зловила й не відпускає, ми теревенимо, як панич із паничем! «Непогано часом дати по пиці!» — «Дати по пиці — це просто чудово!» — «Нічого кращого немає, як в’юшити якомусь типові по пиці!»

— Але вже й час, — вимовив він нарешті. — Засидівся я… Будемо бачитись у Варшаві. Я тебе познайомлю з Генрисем Пацом. Диви-но — дванадцята скоро. Твій приятель щось засидівся… напевно, він нездужає. Добраніч.

Ми потиснули один одному руки.

— Добраніч, Юзю.

— Добраніч, Зиґмусю, — відповів я.

Чому не повертається Ментус? Я витер піт із чола. Навіщо ця розмова з кузином? Я виглянув через кватирку, дощ припинився, погляд сягав не далі, ніж на п’ятдесят кроків, тільки де-не-де я вгадував у згущенні ночі крони дерев — але їхні форми здавалися ще темнішими, ніж темрява, і більш неокресленими. За шторою скапував росою парк, навиліт прострелений простором глухих полів, прихований і невідомо який. Не відгадуючи, яким є те, на що я дивлюся, дивлячись і нічого не бачачи, крім форми, темнішої від ночі, я відступив у глиб кімнати і грюкнув кватиркою. Усе надаремно. Даремно я вдарив парубка. Даремною була бесіда. Воістину, мордобій був тут, як чарка горілки, цілковито відмінний од демократичних і сухих міських ляпасів. Чим же, з біса, є писок слуги в старому шляхетському домі? Фатально, що я виманив пицю служки нагору і до того ж обговорив із паничем. Де Ментус?

Він повернувся близько першої години ночі; не ввійшов одразу, а зазирнув у прочинені двері, чи я не сплю, — прослизнув, як із нічної гулянки, і хутенько загасив лампу. Він швидко роздягався. Я помітив, коли він схилився над лампою, що його мармиза улягла новим гидотним перетворенням — з лівого боку набрякла й опухла, нагадувала яблучко, але яблучко в компоті, і все з нього виходило дрібним, як кашка. Пекельне змаління! Знову я зустрів його у своєму житті, цього разу на обличчі приятеля! Він здався мені гидким фертиком — так мені це бачилося — він здався мені бридким піжоном. Яка ж могутня сила могла його так обрядити? На моє запитання він відповів аж надто пискляво, тонко:

— Я був у буфетній. Побра…тався з парубком. Він мені дав по пиці.

— Служка дав тобі по пиці? — запитав я, не вірячи вухам.

— Дав мені, — запевнив він із радістю, але штучною і все ще занадто тонкою. — Ми — брати. Нарешті я уладнав. — Але промовив він це як Sonntagsjäger^[33], як міський чиновник, котрий хвалиться, що пив на сільському весіллі. Він був обмацаний нищівною та вбивчою силою — але його ставлення до цієї сили було нещире. Я засипав його питаннями, і він неохоче, ховаючи лице в тіні, зізнався:

— Я звелів.

— Як це? — кров збурилася в мені. — Як це? Ти наказав, щоби він ударив тебе в обличчя! Він матиме тебе за дурня! — мені здалося, що я сам дістав ляпаса. — Вітаю! Якщо родичі дізнаються?

— Це все через тебе, — відказав він понуро і скупо. — Не треба було бити. Ти почав. Тобі захотілося мосьпана! Я мусив дістати від нього по пиці, бо ж ти йому дав… Без цього не було б рівності і я б не міг по…бра…

Загасивши світло, уривчастими фразами він вивергнув історію своїх розпачливих зусиль. Він застав парубка, котрий саме чистив панські черевики в буфетній, іпідсів до нього, але служка встав. Da capo^[34] повторилося — він знову зав’язував розмову, старався його розторсати, розговорити та подружитися, але слова ще на вустах вироджувалися у солодкаву та безсенсову ідилію. Парубок відповідав як умів, але було видно, що його це починає нудити і він не розуміє, чого хоче божевільний пан. Урешті Ментус заплутався в дешевих словесах родом із Французької революції і «Декларації прав», він пояснював, що люди всі рівні, і під цим приводом жадав, аби парубок подав йому руку, — але той рішуче відмовив: «Моя рука не для мосьпана». Раптом йому спала на думку божевільна ідея, що коли він зможе примусити парубка дати по пиці, крига скресне. «Дай мені по пиці, — заблагав він, уже без жодного застереження, — по пиці дай!» — і, нахилившись, надставив лице під його руки. Служка все ще захищався: «Гии, — сказав він, — навіщо мені бити мосьпана?» Ментус благав і благав, аж урешті крикнув: «Дай, під три чорти, коли я тобі наказую! Дай щосили, з розмаху! — Цієї ж миті свічки стали йому в очах і струс, удар — це парубок вперіщив його по пиці! — Ще раз, — гримнув він, — чорт забирай! Ще раз!» Удар, струс і свічки. Розтуляє очі й бачить, що служка стоїть перед ним, стискаючи кулаки, готовий виконати наказ! Але ляпас із наказу не був справжнім ляпасом — це було, наче наливання води в мідницю і знімання черевиків, — і рум’янець сорому поплямив рум’янець, який спалахнув від удару. «Ще, ще», — шепотів мученик, аби парубок нарешті по…братався на його обличчі. І знову — удар, струс, свічки в очах — о, цей мордобій в опустілій буфетній, серед мокрого ганчір’я, над ночвами з гарячою водою!

На щастя, сина народу розсмішили панські капризи. Напевно, він дійшов висновку, що мосьпан з’їхав з глузду (а ніщо так не бадьорить чернь, як панські розумові недуги), і заповзявся по-хлопськи знущатися, що й поклало початок панібратству. Невдовзі він побратався такою мірою, що штовхнув його в груди й видурив кілька грошів.

«Дайте, пане, на махорку!»

Але все це — не те, все — вороже, небратерське й неприятельське, по-народному знущальне, вбивче, далеке від омріяного братання. Однак Ментус терпів, він ладен був зносити зверхність парубка, ніж самому по-панськи попихати служкою. З кухні вилізла кухонна дівка, Марциська, з мокрою ганчіркою для миття підлоги, і заклякла від здивування:

«О Боже! Оце номер!»

Дім спав — і вони могли з цим паном, котрий наніс їм буфетний візит, безкарно віддаватись іграм, збиткуватися, кпити з нього по-хлопському, по-простонародному. Ментус сам їм у цьому догоджав і сміявся з ними. Але потроху, глумлячись із Ментуса, вони почали насміхатися і над власними панами. «Пани такії си! — говорили вони народним, кухонним і буфетним діалектом. — Такії си! Пани не працуйот, тіко лиш жерут і жерут, аж їх розпира! Жерут, хоріют, лежат, покоями ходят і шось балакают. Нияк си не нажерут! Матір Божа! Я би-м і половіни не зжер, хоч я простий селюк. А то обід, а то підвечірок, а то цукерок, а то варення, а то яйка з цибулькою на друге снідання. Пани барзо жадибні й ненажерливі — лежат догори мацьками і від того хоріют. А пан дідич, як було полюваннє, вліз на лісника! На лісника вліз! Лісник Віценти стояв за нім з другов дубельтівков, пан дідич в кабана стрілив, кабан на пана дідича скочив, а пан дідич дубельтівку кинув і на Віцента вліз — цит, Марцисю, — на Віцента вліз! Бо ніякого дерева близько не було, на Віцента вліз! Потім пан дідич дав йому злотого і наказував, щоб той ані пари з уст, бо звільнить». — «О Боже! Цит, бо мене в боці закололо. — Марциська схопилася за боки. — А панночка так си ходит і дивит си — на прогульну ходит. Пани так си ходят і дивлят си. Пан Зиґмунт, бува, так на мене си подивит, шо йому не гонор — то раз мене зачинив, але куди там! Пооглядав си, пооглядав, чи хто не бачит, аж мене мало не розперло від сміху, то я втекла! То потім дав мені злотий, шоб я нікому й нікому не казала, шо піяний був». — «Ой, піяний! — прошваркотів парубок. — Інші дівулі тоже з ним не хотят, бо тіко си оглядає. Він має на селі єдну стару Юзефку, вдуву, і з нею си здибає в кущах коло ставу, але їй наказав присягнути, що нікому й нікому не писне — точно!» — «Ги, ги, ги, ги! Тихой, Вальку! Пани барзо гонорові! Пани барзо делікатні!» — «А делікатні, бо їм траба носа витирати, бо самі ніц не зроблят. А подай, а присунь, а принеси, пальто їм подавай, бо самі си не вберут. Як я почев служити, аж мені було дивно. Шоб так коле мене хто вдігав і вгоджав, то б я, правду кажучи, хотів під землю си провалити. Пані дідичка на вечір мусит кремом си мастити». — «А я панянку натераю, — писнула дівка, — панянку руками натераю, шо дуже зітха. Пани мякі, а ручки то такі мают! Ги, ги, ги, такі ручечки!» — «О Боже! Гуляют, жерут, парляют парлефрансе і си нудят». — Цит, Вальку! Диви си, не каже дурниц, дідичка добротлива!» — «А добротлива, бо людей дусит — аякже, мусит бути добротлива! На селі голод, аж пищит. Вони людей дусят. Ой, кужен на них робе, пан дідич на поле вийдут, бува си, дивит, як люди на него гаруют». — «Пані дідичка корови си бої. Пані дідичка корови си бої!!! Пани то так си розмовляют! Пани ходят — ги, ги, ги, — пани такії біленькі!» Дівка шваркотіла та дивувалася, збуджений парубок базікав і чудувався, коли ввійшов Франтішек…

— Франтішек увійшов? — вигукнув я. — Камердинер?

— Франтішек! Чорти принесли, — запищав Ментус тоненько. — Його, мабуть, збудив цвенькіт Марциськи. Мені, звісно, він нічого не насмілився сказати, але висварив парубка та Марциську, що не час для балаканини, геть, до праці, пізня нічна година, а ще не помито. Вони одразу втекли. Оце підлий лакей!

— Він чув?

— Не знаю — може, щось і чув. Це нецікавий тип — лакей з бакенбардами і цупким комірцем. Селюк із бакенбардами — зрадник. Зрадник і донощик. Якщо він почув — донесе. А так гарно балакали, — писнув він.

— Із цього може вийти нелюдська авантюра… — сказав я тихо.

Однак він у запалі пискнув дискантом:

— Зрадники! Ти теж — зрадник! Ви всі зрадники, зрадники…

Я довго не міг заснути. Над стелею, на горищі, із гуркотом сновигали куниці чи щури, я слухав їхнє пищання, стрибки, втечі й погоні, жахливі кікси звірят, сповнених дикості. Краплі падали з даху. Автоматично вили пси, а кімната, щільно зачинена, була сховищем темряви. На тому ліжку лежав Ментус і не спав, я на цьому лежав і не спав, навзнак, підклавши руки під голову, прикипівши обличчям до стелі, — ми обидва стежили, як працювало наше нечутне дихання. Що він робив під поволокою темряви — так, що він робив, бо оскільки не спав, то мусив щось робити, — і я теж робив. Людина, котра не спить, діє, не може не діяти. Отож він діяв. І я діяв. Про що він думав? Про що пискляво й тонко мріяв, напнутий, напружений, наче взятий у лещата. Я просив Бога, аби він заснув, бо тоді він став би, напевно, тихішим і відкритішим, не таким законспірованим — він би трохи пом’якшав, утихомирився…

Болісна ніч! Я не знав, що робити! Утікати, тільки-но розвидниться? Я був переконаний, що старий слуга Франтішек донесе родичам про розмови й мордобій із парубком. І тоді одразу почнеться пекельний танець, розлад, фальш, ігри демонів, мармиза, мармиза почнеться знову! І жопка! Хіба для того я втік од Млодзяків? Ми збудили бестію! Ми розгнуздали домашніх слуг! Тієї страшної ночі я збагнув, лежачи без сну у ліжку, таємницю сільського маєтку, поміщицтва та землевласництва, таємницю, що її різноманітні й туманні симптоми з першої миті напували мене відчуттям мирзатої тривоги й пиці! Слуги були цією таємницею. Селюки були таємницею панів. Проти кого дядько позіхав, проти кого впихав до рота одну від одної солодшу полуницю? Проти селюцтва, проти своїх слуг! Чому він не підняв кинутий портсиґар? Аби слуги підняли. Чому він за нами доглядав із такою підкресленою лагідністю, звідки стільки гречності та зичливості, стільки манер і гарного тону? Аби відрізнятися від слуг і перед слугами берегти панську пиху. І все, щоб вони не робили, було певним чином стосовно слуг і щодо слуг, відносно домашніх слуг і слуг фільваркових.

Чи могло, зрештою, бути інакше? Ми, в місті, навіть не відчували, що ми пани-власники, всі однаково вдягнені, в нас однакова мова, жести, і безліч ледь помітних півтонів єднали нас із пролетаріатом, — сходячи щаблями крамника, трамвайника чи кучера, можна непомітно зійти на самий низ, до сміттяра; але тут панщизна виростала, як самотня тополя. Не було зв’язку між паном та слугою, оскільки управитель мешкав на фільварку, ксьондз-настоятель — на парафії. Пихата родова панщизна дядечка виростала прямісінько із селюцької підстилки, черпала свої соки з селюцтва. У місті обслуговування відбувалося побічними шляхами і в конфіденційних формах — кожний кожного потроху, — а тут пан мав конкретного і власного селюка, до якого простягав ногу, аби той йому черевика почистив… І дядько, тітка вочевидь знали, що про них говорять на кухні, як їх бачать очиська селюків. Знали — але не дозволяли цьому знанню поширюватися, вони притлумлювали, придушували, запихали його в підвали мозку.

Бути баченим власним селюком! Бути обдуманим та оббріханим власним селюком! Безперестанку заломлюватися в селюковій призмі слуги, котрий має вхід до кімнат, слухає твої розмови, спостерігає за твоєю поведінкою, допущений із кавою до твого столу й ліжка, — бути темою грубих, жовтих, прісних кухонних балачок і ніколи не мати можливості пояснити, порозумітися на одному рівні. Воістину, лише через слуг, таких, як лакей, кучер, покоївка, можна пізнати саму серцевину поміщицтва. Без лакея не збагнеш дідича. Без покоївки не вникнеш у духовний тип земських паній, у тональність їхніх високих поривань, а панич походить од дівки. О, я нарешті розумів причину їхнього предивного переляку та обмеження, що так б’ють по кожному, хто з міста завітає до маєтку. Це селюки їх перестрашили. Вони були обмежені селюцтвом. У селюцтва були за пазухою. Оце — справжня причина. Оце — вічний потайний неспокій. Оце — підземний бій не на життя, а на смерть, приправлений усілякими отрутами підземних та прихованих борінь. Стократ гірший від конфліктів на суто фінансовому ґрунті, це був бій, диктований інакшістю та чужістю — інакшістю тіла й чужістю духу. Їхні душі серед селянських душ були наче в лісі; їхні панські та делікатні тіла поміж тіл черні були немов у джунґлях. Руки гидували лапами селюків, панські ноги ненавиділи мужичі, обличчя ненавиділи мармизи, очі — балухи, пальчики — пальчища селюків і селючок, і це ще більше псувало справу, бо вони їх знай торкалися, «обряджали», як казав парубок, маніжили й мастили кремами… Мати в домі, просто біля себе, відмінні, чужі частини тіла і не мати жодних інших! — адже на відстані багатьох кілометрів сама лише простонародна місцина, простацька мова — «а йой», «а мой», «вчорайше», «тухлі», «неньо», «дедьо» — і, можливо, хіба що ксьондз-настоятель та управитель із фільварку були споріднені з дідичами. Однак управитель був конторником, а ксьондз, власне, ходив у спідниці. Чи не з самотності виростала жадібна гостинність, з якою нас затримали після вечері, — з нами краще почувалися. Ми були їхніми союзниками. Але Ментус зрадив панські обличчя з народною мармизою парубка.

Підступний факт, що служка бив рукою по обличчю Ментуса — все-таки панського гостя й пана, — мусив викликати підступні наслідки. Одвічна ієрархія спиралася на домінування панських частин, і це була система напруженої та феодальної ієрархії, коли панська рука дорівнювала пиці слуги, а нога важила зо півселюка. Ця ієрархія прадавня. Уклад, канон та одвічне право. Це була містична спайка, що злютовувала панські й мужицькі частини, була освячена віковими традиціями і лише у вищезгаданій системі панство й мужицтво могли дотикатися та стикатися. Звідти походила магія мордобою. Звідти мало не релігійний культ мордобою у Валька. Звідти панські розгули Зиґмунта. Зараз, звісно, вже не били (хоча Валько зізнався, що дістає іноді від дядька), але потенційна можливість ляпаса в них завжди сиділа, і це їх утримувало в панщизні. А зараз, хіба мужицька лапа не була запанібрата з панським обличчям?

І вже слуги піднімали голову. Уже починалися кухонні плітки. Уже чернь, розгнуздана й деморалізована панібратством частин тіла, неприховано скаржилася на панство, зростала селюцька критика, — що буде, що станеться, коли це дійде до дядька з тіткою й панське обличчя віч-на-віч стане з масивною народною мармизою?

Розділ XIV ГУЛЯЙ-ПИЦЯ Й НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ

І насправді, наступного дня, після сніданку, тітка взяла мене на розмову. Ранок був свіжий, сонячний, земля — волога й чорна, дерева, вбрані синім осіннім листям, збилися в кола на просторому подвір’ї; під деревами приручені кури греблися і щось дзьобали. Час затримався в поранку, золотаві смуги слалися підлогою кімнати для куріння. Свійські пси ледачкувато тинялися з кутка в куток. Свійські голуби воркотіли. Тітка зсередини була збуджена глибинною хвилею.

— Дитя моє, — мовила вона, — прошу тебе, поясни мені… Франтішек мені сказав, начебто цей твій колеґа сплутався в кухні зі слугами. Може, це якийсь аґітатор?

— Теоретик! — відповів Зиґмунт. — Мамо, не переймайтеся, — життєвий теоретик! Приїхав на село з теоріями — міський демократ!

Він був ще веселий і досить зманіжений після вчорашнього.

— Зиґмусю, це не теоретик, це — практик! Начебто, Франтішек каже, руку Валькові подавав!

На щастя, старий слуга не розповів усього, а дядькові, наскільки я збагнув, узагалі не повідомили. Я вдав, що ні про що не чув, розсміявся (як часто життя змушує нас сміятися!), сказав щось про лівацькі погляди Ментуса, і все поки що закінчилося нічим. Із Ментусом, звісно, ніхто про це не говорив. До обіду ми грали в короля, Зося для забави запропонувала цю товариську гру, і ми не змогли відмовитись — і до обіду забава захопила нас. Зося, Зиґмунт, Ментус і я, нудячись та сміючись, викладали карти на зеленому сукні — старші на молодших, за кольором або з червовим козирем. Зиґмунт грав лаконічно, сухо та по-клубному, із цигаркою в роті, і кидав карту влучно й горизонтально, а взятки із шумом загрібав білими пальцями. Ментус слинив пальці, мацькав карти, і я помітив, що він соромиться короля як занадто панської гри, щоразу озираючись на двері, чи часом парубок не бачить, — він волів би заграти в дурня на підлозі. Понад усе я боявся обіду, оскільки передбачав, що він не витримає конфронтації з парубком за столом, — і ці побоювання мене не обманули.

На закуску подали біґос^[35], чистий помідорний суп, телячі ковбаски, грушки у ванільному соусі, все приготоване кухарчиними селюччиними пальцями, а слуги прислужували на пальчиках — Франтішек у білих рукавичках і босий служка із серветкою. Змарнілий Ментус з опущеним поглядом їв ніжні потравні страви, які йому підсував Валько, і потерпав, що парубок годує його делікатесами. До того ж тітка, бажаючи делікатно переконати його у всій неприродності його витівки в буфеті, зверталася до нього з винятковою гречністю, випитувала про родинні стосунки і про небіжчика батька. Змушений виточувати округлі фрази, він відповідав, страждаючи, якнайтихіше, аби лише парубок не чув, і не смів глянути в його бік. І може, тому під час десерту, замість відповісти тітці, похлинувся й зайшовся кашлем із тоскним і смиренним усміхом на писклявій і тонкій пиці — з ложечкою в руці. Я не міг його штурхнути, бо сидів по другому боці столу. Тітка змовкла, а парубок порснув сором’язливим народним сміхом, як це зазвичай народ, коли панство си дивит, і рукою затулив собі рота. Камердинер ляснув його у вухо. У цю мить дядько прикурив цигарку й затягся димом. Чи він побачив? Це було настільки очевидним, що я злякався, аби він не наказав Ментусові встати із-за столу.

Але Константи випустив клубок диму носом, а не ротом!

— Вина! — повелів він. — Вина! Подайте вина!

Він був у чудовому настрої, розвалився на стільці, постукав пальцями по столу.

— Вина! Франтішку, накажіть принести з погреба «Генрикову бабку» — трохи вип’ємо! Вальку, чорної кави! Сиґари! Запалимо собі сиґари — до біса цигарки!

І, цокнувшись із Ментусом, взявся згадувати, як він свого часу з князем Северином полював на фазанів. І, цокнувшись саме з ним, пропускаючи інших осіб, розповідав далі про перукаря з готелю «Бристоль», найкращого з перукарів, яких колись знав. Він розпалився, розвеселився, а слуги подвоїли пильність і хутко наповнювали келишки. Ментус, як труп із келишком у руці, пив, не знаючи, чим має завдячувати несподіваній увазі дядька Константи, дуже потерпав, але мусив поглинати старе делікатне вино з букетом і мишкою в присутності Валька. Для мене також реакція дядька була несподіваною. По обіді він узяв мене попідруч і завів до кімнати для куріння.

— Твій приятель, — промовив він водночас практично й аристократично, — педе… педе… Гм… Залицяється до Валька! Ти помітив? Га, га. Ну, щоб пані не довідалися. Князь Северин теж любив собі час од часу!

Він випростав перед себе довгі ноги. О, з яким аристократичним шармом він це промовив! З якою ж панською досвідченістю, що складалася з чотирьохсот кельнерів, сімдесяти перукарів, тридцяти жокеїв і стількох же метрдотелів, з якою приємністю він підкреслив своє пікантне ресторанне знання про життя бонвівана, ґрандсеньйора. По-справжньому породиста панщизна, коли довідується про щось таке a la збочення або тілесне зловживання, неодмінно маніфестує свою чоловічу життєву зрілість, набуту від кельнерів та перукарів. Але мене пікантна ресторанна мудрість дядечка притьмом довела до сказу, як кіт пса, мене обурила цинічна легкість найзручнішої, найбільш панської інтерпретації події. Я забув про будь-які страхи. Я сам на зло все пояснив! Хай Бог мені простить — під впливом його ресторанної зрілості я занурився в зелень і вирішив почастувати його стравою більш недопеченою та недосмаженою від тих, які їдять по ресторанах.

— Це взагалі не те, що ви думаєте, — відповів я наївно, — він лише так бра…тається з ним.

Константи здивувався:

— Братається? Як це — братається? Що ти розумієш під «братається»? — Вибитий із сідла, він дивився на мене спідлоба.

— Бра…тається, — відповів я. — Хоче по… брататися.

— Братається з Вальком? Як це — братається? Може, ти хочеш сказати, що він аґітує слуг? Аґітатор? Що? Більшовизм?

— Ні, братається як хлопець із хлопцем.

Дядько встав і струсив попіл — він замовк і шукав слова.

— Братається, — повторив він. — Що? Братається з народом? — Він пробував назвати це, зробити можливим у світовому, товариському та життєвому плані, чисто хлоп’яче братання було для нього неприйнятним, він відчував, що цього в доброму ресторані не подадуть. Найбільше його нервувало, що за прикладом Ментуса я вимовляв «бра…тається» з певною сором’язливою та несміливою затинкою. Це його до решти схвилювало.

— Братається з народом? — запитав він обережно.

А я:

— Ні, з хлопцем братається.

— З хлопцем братається? Ну, то що? У м’яча хоче з ним грати, чи як?

— Ні. Він лише його колеґа, як хлопець, — братається як хлопець із хлопцем.

Дядько, напевно, вперше зашарівся, відколи почав ходити до перукаря, о, цей рум’янець à rebours^[36] дорослого бувальця стосовно наївняка, — він дістав із кишені годинник, поглянув на нього і накрутив, шукаючи наукового, політичного, економічного, медичного терміну, аби замкнути в ньому сентиментально-слизьку матерію, як у скринці.

— Якась перверзія? Що? Комплекс? Бра…тається? Може, соціаліст, пепеесовець? Демократ? Брата…ється? Mais qu'est-ce que c'est^[37] — бра…тається? Comment^[38] бра…тається? Fraternité, quoi, égalité, liberté?^[39] — Він почав по-французьки, однак неаґресивно, а навпаки, як людина, котра ховається і дослівно «втікає» у францужчину. Він був беззахисним перед лицем хлопця. Запалив цигарку і загасив, заклав ногу на ногу, гладив вусики. — Братається? What is that^[40] — бра…тається? До біса! Князь Северин…

Я з лагідною впертістю знай повторював «бра…тається» і вже нізащо б не зрікся зеленкуватої, м’якої наївності, якою намащував дядечка.

— Коцю, — промовила турботливо тітка, яка стояла на порозі з пакетиком цукерок у руці, — не гнівайся, він, напевне, братається во Христі, братається в любові до ближнього.

— Ні! — наполіг я. — Ні! Бра…тається наголо, без нічого!

— Я ж і кажу — збоченець! — вигукнув він.

— Неправда. Бра…тається взагалі без нічого, і без збочення теж. Як хлопець братається.

— Хлопець? Хлопець? Але що це значить? Pardon, mais qu'est-ce que c'est chlopak?^[41] — удавав він грека. — Як хлопець із Вальком? З Вальком і в моєму домі? З моїм служкою? — Він розсердився і натиснув на ґудзик дзвінка. — Я вам покажу хлопця!

Служка влетів до кімнати. Дядько підійшов з простягненою рукою і, може, і вдарив би коротко, без розмаху, по пиці, але на півдорозі зупинився і розгубився, психічно затремтів і не зміг ударити, не зміг увійти в контакт із мармизою Валька за цих обставин. Бити хлопця тому, що він хлопець? Бити тому, що він «братається»? Про це не може бути й мови. І Константи, котрий із легкістю був би вдарив за пролиту каву, опустив руку.

— Геть! — крикнув він.

— Коцю! — закричала тітка турботливо. — Коцю!

— Це нітрохи не допоможе, — сказав я. — Навпаки, мордобій лише посилить бра…тання. Він любить битих по пиці.

Дядько закліпав очима, наче струшував пальцем гусінь із камізельки, але не відгукнувся; підданий кепкуванню глибокою наївністю, цей віртуоз салонно-ресторанної іронії здавався фехтувальником, на якого напала качка. Стріляний світський лев, земський поміщик виявився по-дитячому наївним перед наївністю. Але найцікавіше те, що, незважаючи на життєвий досвід та мудрість, йому не спало на думку, що я міг укласти союз проти нього з Ментусом і Вальком, тішачись його панськими вивертами, — він відрізнявся тією лояльністю найдобірнішого товариського кола, що не припускало зради у своєму колі. Увійшов старий Франтішек, виголений, з бакенбардами, в камізельці, і зупинився посеред кімнати.

Константи, котрий трохи був завівся, прибрав у його присутності звичної недбалої пози.

— І що там, мій дорогий Франтішку? — запитав він ласкаво, але в його голосі відчувалася педантичність пана стосовно старого, витриманого слуги, та сама, що і стосовно вишуканого старого вина. — Із чим Франтішек прийшов? — Слуга поглянув на мене, але дядько махнув рукою. — Говори, Франтішку.

— Вельможний пан розмовляв із Вальком?

— А, розмовляв, розмовляв, любий Франтішку.

— То, я хотів лише зазначити, добре, що ви, вельможний пане, з ним поговорили. Вельможний пане, я б його і хвилини не тримав! Викинув би його з тріском. Забагато панібратству є з панством! Вельможний пане, вже люди говорять!

Три дівки пробігли через двір, мигтячи голими п’ятами. За ними гнався кульгавий пес і гавкав. До кімнати для куріння заявився Зиґмунт.

— Говорять? — запитав дядько Константи. — Що говорять?

— Наговорюють на панство!

— На нас наговорюють?

Але старий слуга, на щастя, нічого більше не хотів розповідати.

— Наговорюють на панство, — сказав він. — Валько панібратствував із тим молодим паном, котрий приїхав, то зара, звиняйте, наговорюють про панство без жодної поваги. Здебільша Валько та дівулі з кухні. Бо я ж сам чув, як учора вони говорили з паном до пізньої ночі, все, геть усе розповіли. Балакають, що на язик зіслизне, що заманеться, те й базікають! Балакають, аж не знаю! Вельможний пане, я би капосника з тріском вигнав тієї ж миті,— сумлінний слуга зашарівся, як півонія, залився рум’янцем, о, цей рум’янець старого лакея! Тихо й чутливо відповідав йому рум’янець пана. Пани сиділи анічичирк — не випадало питати, а може, він ще щось викаже, — вони прилипли до нього очима — він нічого більше не виказав.

— Ну, годі вже, гаразд, любий Франтішку, — проказав нарешті дядько Константи, — Франтішку, ти можеш бути вільний.

І слуга, як прийшов, так і вийшов.

«Наговорюють на панство», — більше не вивідали. Дядько задовольнився кислим зауваженням до тітки:

— Погано тримаєш слуг, душе моя, що ж вони так розпустилися? Якісь небилиці? — і завели балачку про щось інше, ще довго після відходу слуги перекидалися банальними спостереженнями й порожніми фразами на кшталт: де Зося? чи пошта прийшла? — і навмисне легковажили, аби не показати, наскільки їх зачепив за живе неповний донос Франтішка. Аж після майже п’ятнадцятихвилинного базікання Константи потягнувся, позіхнув і повагом почимчикував до вітальні. Я здогадувався, чого він там шукав, — Ментуса. Він мусив з ним поговорити, його гнітила психічна необхідність усе терміново вияснити й висвітлити, він більше не міг терпіти плутанини. За ним пішла тітка.

Однак Ментуса у вітальні не було, лише Зося з підручником раціонального догляду за овочами на колінах сиділа й дивилася на стіну, на муху, — так само його не було в їдальні та робочому кабінеті. Маєток дрімав у пообідній тиші, а муха дзижчала, на подвір’ї греблися кури у прив’ялій траві, стукали дзьобами в землю, пінчер ловив за хвіст пуделя і кусав. Дядько, Зиґмунт і тітка трохи розлізлися по дому в пошуках Ментуса, кожен у свій спосіб. Гідність не дозволяла їм зізнатися, що вони шукають. Але вигляд панів, котрі пустилися у зовні недбалий та повільний, але все ж наполегливий рух, був набагато небезпечніший, ніж найжорстокіше переслідування, і я шукав у думках, як би відвернути авантюру, що дозоляла, як чиряк. Я вже не мав до них доступу. Вони вже закрилися в собі. Я вже не міг з ними про це говорити. Проходячи через їдальню, я помітив, що тітка затрималася перед буфетними дверима, з-за яких, як і завжди, долинали розмови, вищання та метушня кухонних дівок. Замислена, обережна, вона стояла з тим виразом господині дому, котра підслуховує власних слуг, а її звична добрість зникла без сліду. Помітивши мене, вони кахикнула й відійшла. А тим часом дядько причвалав до кухні з двору і зупинився біля вікна, але коли кухонна дівка вистромила голову з вікна, — «Зелінський! — закричав він. — Зелінський! Накажіть Новакові залатати цю ринву!» І неквапно віддалився із шапкою в руці грабовою алеєю із садівником Зелінським позаду. Зиґмунт підійшов до мене і взяв під руку.

— Не знаю, чи не любиш ти часом таку стару, трохи перезрілу сільську бабу — бо я люблю бабу — Генрись Пац запровадив цю моду — люблю бабу — часами, мушу сказати, люблю бабу — j'aime parfois une simple baba^[42], люблю бабу, чорт забирай! Люблю бабу! Ой-ля-ля, ой-ля-ля, люблю звичайну бабу, і щоби була трохи старувата!

Ага, — він боявся, чи слуги не вибазікали про його стару бабу, про «гдову» Юзефку, з якою він зустрічався в кущах над озером; він перестраховувався дивацтвом моди, втягав у це молодого Паца. Я не відповів, бачачи, що вже ніщо не може стримати запущеного в рух панського дивацтва, ця шалена зірка знову зійшла на моєму небосхилі, і я згадав усі пригоди відтоді, як Пімко мене ожопусив, — і ця здалася найгіршою. Ми із Зиґмунтом вибралися на подвір’я, де незабаром з’явився дядько на виході з грабової алеї із садівником Зелінським позаду і шапкою в руці.

— Гарний день, — загукав він до нас у чистому повітрі. — Підсохло.

Звісно, день був чудовий, дерева на тлі блакитних просторів скапували жовтогарячим листям, пінчер перегавкувався з пуделем. Однак Ментуса не було. Надійшла тітка з двома грибами на долоні, які здалеку показувала з лагідним та турботливим усміхом. Ми зібралися біля ґанку, і, оскільки ніхто не наважувався зізнатися, що всі ми, власне, шукаємо Ментуса, між нами запанувала виняткова делікатність і люб’язність. Добра тітка питала, чи нам часом не холодно. Галки сиділи на дереві. На дворовій брамі сиділи дітлахи, запхавши замурзані пальці в роти, витріщивши очі на панів та балакаючи щось, але Зиґмунт прогнав їх, тупнувши ногою; за мить вони почали підглядати крізь штахети, він іще раз їх нагнав; потім садівник Зелінський розігнав їх камінням — повтікали, але з-під криниці знову почали підзирати, аж нарешті Зиґмунт заспокоївся, а Константи наказав принести яблук та демонстративно їв, випльовуючи шкуринки. Він їв проти дітей.

— Тереперепумпум, — пробуркотів він.

Ментуса не було, про що ніхто не наважувався нагадати, хоч усі потребували конфронтації та вияснення. Якщо це було переслідування, то переслідування в’яле, абсолютно зверхнє, воно анітрохи не зрушувалося з місця і тому було небезпечним. Панщизна чигала на Ментуса, але пані та панове зовсім не рухались. Однак подальше стояння надворі видавалося безглуздим, тим більше, що дітлахи знай витріщалися крізь штахети, й Зиґмунт висловив думку повернути на тік.

— Погуляємо по подвір’ї, — промовив він, і ми попрямували в інший бік повільною ходою, дядько Константи із садівником Зелінським позаду з шапкою в руці — а дітлахи перенесли підглядання з-під штахет до токовища. За брамою почалося болото, нас оточили гуси, але на них вискочив економ: кульгавий пес вишкірився й загарчав, але вискочив нічний сторож. Пси на ланцюгах під стайнею почали гавкати й гарчати, роздратовані незнайомою одежею, — насправді я мав на собі сірий міський одяг, комірець, краватку й черевики, дядечко був у чоловічому літньому пальті, тітка — в чорній плерезі з хутром та човникоподібному капелюшку, Зиґмунт — у шотландських панчохах і штанях. Це була хресна й повільна дорога, найважча з доріг, які мені коли-небудь доводилося долати; ви ще дізнаєтеся про мої пригоди в прерії та серед негрів, але ані один негр не йде у порівняння з цією мандрівкою болімовським подвір’ям. Ніде — гіршої екзотики. Ніде — ядучішої отрути. Ніде під стопами не розквітали більш нездорові фантазми та квіти орхідеї, ніде — стільки орієнтальних метеликів, о, ані один пернатий колібрі не йде в порівняння за екзотичністю з гусаком, якого не торкалася людська рука. Нічого тут не торкалися наші руки, конюхи під стодолою — недоторкані, дівки під токовищем — недоторкані; недоторкана худоба й птиця, вила, орчики, ланцюги, ремінці та мішки. Дика птиця, коні-мустанґи, дикі дівки й дикі свині. Щонайбільше конюхи могли бути доторканими дядьком, і тітчина рука була доторкана конюхами, котрі викарбовували на ній народні та васальні поцілунки. Однак, окрім цього, зовсім нічого-нічогісінько — все незнане й незазнане. Ми ступали на наших обцасах, коли через браму заганяли корів, величезне стадо заповнило подвір’я, гнаних і загнаних десятирічними хлопчаками, і ми опинилися серед незнаних і незазнаних телят.

— Attention! — загукала тітка. — Attention, laissez les passer!^[43]

— Атасьонлесепа! Атасьонлесепа! — передражнювали дітлахи з-під токовища, але нічний сторож з економом вискочили й відігнали дітей і корів. Під хлівом незазнані дівки вибухнули народною пісенькою — ой, дана! — але слів не можна було розібрати. Можливо, вони співали про панича? Але найнеприємнішим було те, що здавалося, ніби пани були під охороною народу, і хоча панували, володіли з усім економічним визиском, назовні це мало ласкавий вигляд, немов селюки пестили панів, а пани були пестунами селюків — і економ, як раб, переносив тітку через калюжу, а здавалося, однак, що він пестить. Вони економічно висмоктували народ, але, крім економічного ссання, вершилося теж і ссання інфантильне, вони не лише кров ссали, а й молочко, і даремно дядько суворо та нещадно сварив конюхів, і марно тітка, наче мама, давала їм цілувати ручки з патріархальною добротою — ані патріархальна доброта, ані найсуворіші накази не могли притлумити враження, що дідич доводиться народові синочком, дідичка — донечкою. Бо тутешній народ не був іще настільки пом’ятий інтеліґентами, як голота з передмість, що по-собачому втікала від нас; він був одвічний і недоторканий, осілий у собі, що, навіть прийшовши здалеку, ми відчували силу неначе сотні тисяч навантажених лошаків.

Біля курника кухарка запихала яблука в товстого індика, добряче фаршируючи його на честь панських смаків і готуючи для панів поїдну страву. Під кузнею цуґовому жеребцеві для шику обтинали хвоста, а Зиґмунт поплескував його по клубу, заглядав у зуби, бо кінь був однією з тих нечисленних речей, до яких дозволено було торкатися паничеві, — а незнані й виссані дівки заспівали йому ще голосніше: ой, дана, дана, дана, дана! Але думка про стару бабу зіпсула його паничкуватість, осовілий, він облишив кінську шию й підозріло поглянув на дівок, чи вони часом не з нього сміються. Старий, жилавий селюк, також незнаний і трохи виссаний, підійшов і поцілував тітку в дозволену частину тіла. Наш похід досяг околиць токовища. За токовищем — дорога й шахівниця полів, простір. Здалеку, здалеку нас помітив виссаний наймит, котрий було затримався з плугом, і одразу батогом уперіщив коня. Вогка земля не дозволяла сидіти сидьма. По праву панську ручку — земляні брили, стерня, цілина і торфовища, по ліву ручку — вічнозелений ліс, хвойна зелень. Ментуса ніде не було. Дика свійська курка дзьобала овес.

Раптом за кількасот кроків із лісу випірнув Ментус — не сам — зі служкою. Нас не помітив — світу не бачив, задивлений, заслуханий, зачудований парубком. Вертівся й підстрибував, як заведений, щомиті хапав за руку і зазирав у вічі. Парубок щосили кпив селюковим, народним насміхом і запанібрата плескав по плечу. Вони йшли краєм переліска, Ментус із парубком — ні, парубок із Ментусом при боці! Ментус у забутті знай ліз до кишені і давав щось парубкові, вочевидь — гроші, а парубок запанібрата давав йому штурхана.

— П’яні! — прошепотіла тітка…

Не п’яні. Сонячна куля, схиляючись до заходу, освітлювала й підкреслювала. Парубок поплескав Ментуса по щоці у призахідному сонці…

Зиґмунт як батогом стрелив:

— Вальку!

Служка накивав п’ятами в ліс. Ментус різко загальмував на повних парах, вирваний із чарів. Ми пішли до нього стернею навпростець, і він рушив нам назустріч. Але Константи не хотів з’ясовувати ситуацію серед поля, бо дітлахи безперестанку витріщалися з токовища, а неподалік орав виссаний селюк.

— Прогуляймося по лісі, — раптом запропонував він із винятковою гречністю, і прямісінько з поля ми ввійшли в темний ялинник. Мовчанка. Розмова відбулася в густому ялиннику — у тісняві ми стояли один коло одного. Дядька Константи аж трусило зсередини, але він подвоїв гречність.

— Я бачу, вам пасує товариство Валька, — розпочав він із тонкою іронією.

Ментус відповів пискляво і з блідою ненавистю.

— Пасує…

За колючою ялиною, сховавши пицю у хвою, наче затравлений лис, — за два кроки від нього — тітка, дядько, Зиґмунт… Але дядько заговорив якнайпрохолодніше і з ледь помітним сарказмом.

— Ви, напевно, бра…таєтеся з Вальком?

— Коцю, — турботливо озвалася тітка, — ходімо. Тут сиро!

— Густий ялинник. Треба буде кожну третю вирубати, — промовив до тата Зиґмунт.

— Бра…таюся! — заскавулів Ментус. — Я не гадав, що вони приречуть його на цю муку. Чи не для того вони пхалися в ялинник, аби прикинутися глухими? Чи не для того вони переслідували, аби, впіймавши, зневажити? Де ж вияснення? Де ж з’ясовування? Вони підступно змінили ролі, вони не розправилися з ним — такі були горді, такі жадібні до погорди, що навіть відмовилися від пояснень. Зневажали. Нехтували. Не помічали — ох, нестерпні й підлі люди!

— А ви вилізли на лісника! — крикнув він. — Вилізли на лісника від страху перед кабаном! Я про це знаю! Про це всі балакають! Тереперепумпум, — мавпував він, утрачаючи в гніві рештки самовладання.

Константи стиснув губи — і мовчанка.

— Ми виженемо Валька втришия! — холодно мовив до батька Зиґмунт.

— Так, ми звільнимо його, — прохолодно підхопив дядько Константи. — Мені прикро, але я не звик терпіти розбещених слуг.

Вони мстилися на Валькові! О, підступні й підлі пани, вони не зласкавилися навіть відповісти йому, тільки виганяли Валька — вони дійняли його через Валька. Хіба не так само в буфеті старий Франтішек не промовив до нього жодного слова, а Валька й дівку облаяв? Ялина затремтіла, він би неминуче накинувся на них — аж зненацька лісник у зеленій куртці, з рушницею через плече, виринув біля нас із гущавини й запопадливо відсалютував.

— Лізьте на нього! — крикнув Ментус. — Лізьте на нього, бо кабан! Кабан!!! Стара, стара Юзефка! — ще ляпнув він Зиґмунтові та помчав у ліс, як скажений. Я кинувся за ним.

— Ментусе, Ментусе! — гукав я намарно, а хвоя сікла, била мене по пиці! Я нізащо не хотів залишити Ментуса на самоті в лісі. Я стрибав через пеньки, яруги, нори, байраки, коріння. З ялинника ми забігли в ліс, він наддав ходи і нісся, і мчав, як скажений вепр!

Раптом я помітив Зосю, котра гуляла по лісі й, нудьгуючи, збирала на мохах гриби. Ми неслися прямісінько на неї, і я злякався, аби він зі злості не зробив їй щось зле.

— Втікай! — крикнув я. Напевне, мій голос був переконливим, бо вона кинулася навтьоки — а Ментус, побачивши, що вона втікає, почав її доганяти й переслідувати! Я старався з усіх сил, аби принаймні наздогнати його, коли він її наздожене, — на щастя, він спіткнувся об корінь і впав на галявину. Надбіг і я.

— Чого? — буркнув він, прикипівши лицем до моху. — Чого?

— Вертайся додому!

— Мосьпане! — порснув він цим словом крізь зуби. — Мосьпане! Іди, іди! Ти теж — мосьпан!

— Ні, ні!

— Гале! Ти єсть! Мосьпан! Мосьпан!

— Ментусе, ходи додому — це треба припинити! Буде нещастя! Треба припинити, облишити — почати інакше!

— Мосьпан! Пани, чорти забирай! Не дадут! Кабани! О Боже! І тебе тож переіначили!

— Годі тобі, це не твоя мова! Як ти розмовляєш? Як ти розмовляєш зі мною?

— Моя, моя… Не оддам! Вона моя! Облиш її! Вони хтят вигнать Валька! Вигнать! Не оддам — вона моя — не оддам!

Невтішний поворот! Він розрепетувався, розверещався, розлементувався селянським голосінням — о, рятуй, ой недоля! На токовищі дівки, конюхи чудувалися й дивувалися з пана, котрий заводив по-їхньому. Сутеніло, коли ми прослизнули через садову веранду; я наказав йому чекати в нашій кімнаті нагорі, натомість сам пішов поговорити з дядьком Константи. У курильній я зустрів Зиґмунта, засунувши руки в кишені, він походжав од стіни до стіни. Панича аж трусило зсередини, але зовні він зберігав спокій. Я довідався з його скупих слів, що Зося прибігла з лісу ледь жива і — як йому здається — застудилася, тітка їй міряє температуру. Валькові, котрий уже повернувся на кухню, заборонено входити до кімнат, а завтра, рано-раненько, його звільнять і виженуть. Він також зазначив, що не вважає мене відповідальним за скандальні вибрики «пана Ментальського», хоч — на його думку — я мав би дещо старанніше вибирати друзів. Він шкодує, що більше не може тішитися моїм товариством, але не думає, що подальше перебування в Болімові буде для нас приємним. Завтра, о дев’ятій ранку, вирушає потяг до Варшави — кучерові розпорядження вже дали. Що ж до вечері, то нам краще буде поїсти нагорі — Франтішек доручення вже отримав. Усе це він висловив мені тоном, що не допускав дискусії, напівофіційно і як син своїх батьків.

— Що ж до мене, — процідив він, — я зреаґую по-іншому. Я дозволю собі негайно покарати пана Ментальського за образу батька й сестри. Я належу до корпорації Асторія.

І витиснув із себе погрозу ляпаса! Я зрозумів, чого йому баглося. Він хотів дискваліфікувати обличчя, яке діставало від черні по мармизі, хотів биттям усунути його з реєстру гонорових облич.

На щастя, дядько Константи, ввійшовши до кімнати, почув його погрози.

— Якого «пана Ментальського»? — закричав він. — Кому ти хочеш дати ляпаса, Зиґмунте? Незрілому молокососові шкільного віку? По жопі надавати шмаркачеві! — Зиґмунт затнувся і почервонів за свої гонорові наміри. Після цих дядькових слів він не міг дати ляпаса, і насправді, будучи двадцятикількарічним, він не міг гонорово вальнути підліткові, котрому неповних вісімнадцять весен, особливо тоді, коли на цьому факті було наголошено. Однак найгіршим було те, що Ментус, власне, був у перехідному віці, і якщо пани могли його вважати шмаркачем, для черні, яка дозріває раніше, він був уже паном на всю губу, його лице було для них повноцінним панським обличчям. Як же ж так — лице, цілком сформоване, аби Валько бив його як панське, і занадто юне, аби пани могли отримати сатисфакцію? Зиґмунт за цю несправедливість природи злостився на батька. Але Константи навіть думки не припускав, що Ментус може бути кимось іншим, ніж щеням, він, котрий на обіді по-панібратськи цокався з ним на гомоеротичному ґрунті, зараз відхрещувався від будь-якої спільності з ним, трактував як молокососа, шмаркача, применшував вік! Пиха не дозволяла! Порода бунтувала, порода! Пан, у котрого Історія невблаганно відбирала землі й владу, залишився, однак, породистий душею і тілом, особливо тілом! Він міг стерпіти земельну реформу і загальне політично-правове зрівняння, але від думки про особисту й фізичну рівність, про персональне бра…тання бунтувала кров. Тут зрівняння вже вступало на терени, скупані в сутінках особи, — в одвічні нетрі породи, в обороні яких стояв інстинктивний ненависний рефлекс, відраза, страх, огида! Хай забирають маєток! Хай запроваджують реформи! Але не дай Боже, щоб панська рука шукала руки наймита, щічки шукали лапи. Як можна самохіть, із чистої нудьги пнутися до черні? Зрада породи, культ слуги, безпосередній, наївний культ членів, рухів, поведінки слуги, закоханість у селянську породу? І в якому ж становищі був пан, слуга котрого становив предмет таких яскравих овацій з боку іншого пана, — ні, ні, Ментус — ніякий не пан, звичайний шмаркач і молокосос! Це шмаркацькі вибрики під впливом більшовицької аґітації.

— Я бачу, що більшовицькі ідеї панують серед шкільної молоді, — промовив він, начебто Ментус був жаком-революціонером, а не породистим коханцем. — По жопці! — сміявся він. — По жопці!

Зненацька крізь прочинену кватирку вдерлися галас і вищання, що долинали з кущів поблизу кухні. Вечір був теплий, субота…

Парубки з фільварку прийшли до кухонних дівок і бавилися… Константи висунув голову у кватирку.

— Хто там? — загукав він. — Не можна!

Хтось шугонув у гущавину. Хтось розреготався. Камінь, пожбурений із-за кущів, упав під вікном. І хтось за кущами, навмисне зміненим голосом, заверещав на повні груди:

І ще раз хтось писнув, засміявся! Новина вже пішла поміж люди. Вони знали. Кухонні дівчата напевно розбазікали парубкам. Це можна було передбачити, однак дідичеві нерви не витримали нахабстваселюків, котрі виспівували під вікнами. Він кинув гнути кирпу, його обличчя взялося червоними плямами, він мовчки вийняв револьвер. На щастя, вчасно нагодилася тітка.

— Коцю, — турботливо залементувала вона, не гаячи часу на розпитування. — Коцю, кинь його! Кинь його! Будь ласка, кинь його, ненавиджу заряджену зброю. Якщо хочеш носити його з собою, вийми набої!

І так само, як перед цим він звів нанівець погрози Зиґмунта, тепер вона його знешкодила. Вона поцілувала його — поцілувала його з револьвером у руці — поправила йому краватку, чим абсолютно знецінила револьвер, зачинила кватирку, бо протяг, і зробила ще багато чого, що послаблює і притлумлює людину. Вона ризикнула всією округлістю своєї особи, яка випромінює лагідне материнське тепло, що огортає, як вата. Вона відвела мене набік і потайки дала мені трохи цукерок, які тримала в маленькій торбинці.

— Ой шибеники, шибеники, — шепнула вона з турботливим докором, — що ж ви накоїли! Зося хвора, дядечко знервований, ой, ці ваші романи з народом! Зі слугами треба вміти поводитися, не можна панібратствувати, їх треба знати — це люди темні, невиховані, як діти. Кікусь, син родини Стасів, теж перехворів на хлопоманію, — додала вона, придивляючись до мене, — а ти навіть схожий на нього, отут, кінчиком носа. Ну, я не серджуся, однак на вечерю не приходьте, дядечко не хоче, я пришлю вам варення для втіхи, — а пам’ятаєш, як тебе відлупцював наш колишній лакей Владислав за те, що ти прозивав його «нечупарою»? Підлий Владислав! Я й досі тремчу! Я його одразу звільнила. Бити таке янголятко! Мій скарбе! Мій рідненький! Мій безцінний!

Вона поцілувала мене в раптовому напливі ніжності і знову дала цукерок. Я швидко пішов із цукерками дитинства в роті, та, виходячи, почув іще, як вона попросила Зиґмунта, аби поміряв їй пульс, і панич узяв її за зап’ястя й міряв, позираючи на годинника, — він міряв пульс мамі, котра, впавши на диван, утупилась у стелю. З цукерками я повертався нагору і почувався не надто реально, однак перед цією жінкою всі перетворювалися на несправжніх, вона мала дивовижну здатність розтоплювати людей у доброті, розплавляти їх у хворобах і змішувати їх із частинами тіла інших людей — чи не від страху перед слугами? «Добра, бо душить», — пригадав я собі Валькове визначення. «Душить, то як же вона може не бути добротливою?» Становище ставало небезпечним. Вони навзаєм зводили нанівець старання — дядечко через пихатість, а тітка зі страху, і лише завдяки цьому досі не пролунав постріл — ані Зиґмунт не вистрелив у Ментуса, ані дядько не бабахнув із револьвера. Я з радістю мріяв про від’їзд.

Ментуса я застав на підлозі, він лежав, втягнувши голову в плечі, — тепер у нього з’явилася схильність ховати голову, оточувати, огортати її плечима, він не рухався, з уткнутою головою тихо голосив і по-молодому, й по-ґрунтянському стогнав.

— Гей-гей, — бурмотів він. — Гайда-гайда! — та інші порожні слова, сірі й суворі, як земля, зелені, як молода ліщина, сільські, народні й молоді. Він уже втратив рештки сорому. Навіть прихід Франтішека з вечерею не припинив його ламентацій і тихих селюцьких жалів; він дійшов до тієї межі, за якою вже не соромляться сумувати за слугами при слугах і зітхати за служкою у присутності старого лакея. Ніколи доти я не бачив жодного інтеліґента в такому занепадницькому стані. Франтішек навіть не поглянув у його бік, коли ставив тацю на стіл, але руки в нього тремтіли від огиди, і, виходячи, він грюкнув дверима. Ментус не торкнувся їжі і не міг утішитися — щось йому там щебетало, кумкало, щось тужило й витужувало, щось оповивало млою, з чимось він там боровся, стогнав, виводив якісь закони… А то знову звичайна селюцька злоба хапала його за горло. Лише дяді з тіткою він приписував свої невдачі з парубком, пани винні, якби не панські перешкоди та бридливість, він би напевно по…братався! Чому вони йому завадили? Навіщо вигнали Валька? Даремно я втовкмачував йому, що завтра треба їхати.

— Не пуїду, казю, не пуїду, і всьо! Хай там самі виїздяют, як хтят! Тута Валько, тута і я бду. З Вальком! З моєм Вальком єдинем, ой, дана, дана, парубочком!

Не міг я з ним порозумітися, він втратив голову від парубка, для нього перестали існувати будь-які світські міркування. А коли нарешті зрозумів, що залишитися не можна, він вжахнувся, заблагав не залишати парубка.

— Через Валька не пуїду! Валька їм не залисю! Візьмемо його — я бду зароблять на життє, на дім, — шоб я здох, не пуїду через Валька мого! Юзьку, ради Бога, через Валька нє! З майотку виженут, у селі знайду кватирю, у перестарки, — додав він єхидно, — у перестарки оселюси! А чого ж! Не поженут із села! На селі кождий має право!

Я не знав, як бути з усією цією фанаберією. Цілком не виключено, що він замешкає в цієї нещасної перестарки Зиґмунта, у «гдови», як казав служка, і звідти переслідуватиме панів і компрометуватиме дядька й тітку, розпатякуватиме панські таємниці селянською мовою, він — зрадник і донощик — на сміх селюкам!

І раптом гігантський ляпас гримнув за вікном на дворі. Забрязкало, пси гуртом відгукнулися. Ми прикипіли до шиб. На ґанку, у світлі, що падало від будинку, стояв дядько з рушницею і вдивлявся в морок. Він знову приклав гвинтівку до плеча і вистрелив — гуркіт серед ночі розлігся, наче від ракети. І поплив далі темними околицями. Пси розшалілися.

— У парубка стріля! — Ментус схопив мене судомно. — У Валька цілить!

Константи стріляв для постраху. Чи знову фільваркові слуги щось наспівали? Чи він стріляв, бо нерви не витримали, бо постріл уже поривався з нього від тієї миті, коли в курильній він вийняв револьвер із шухляди? Хтозна, що з ним робилося? Чи це був акт терору, породжений гордовитістю й пихою? Розлючений пан гармидером повідомляв усім навколо, аж до найдальших доріг і самотніх верб на межах, що він, озброєний до зубів, напоготові. Тітка вихопилася на ґанок і хутенько почастувала його цукерками, закутала шию шарфом, затягла додому. Але гуркіт уже розійшовся колами. Коли дворові собаки на мить притихли, я почув далекий відгук селянських псів, і раптом я уявив собі переполох, що охопив людей, — і парубки, й дівки, і селюки питають один одного, а що це, а чом надворі стріляють? Дідич стріля? Чом стріля? І плітка про мордобій, мовляв, молодий пан одержав ляпаса від Валька, розростається, передається з уст в уста, підганяється гучним демонстративним пострілом. Я ніяк не міг себе опанувати. Прийняв рішення мерщій утікати, страшно стало залишатися на ніч у цій внутрішньо розперезаній, наповненій отруйними міазмами садибі. Втікати! Мерщій утікати! Але Ментус не хотів без Валька. І я, аби пошвидше чкурнути, погодився забрати парубка. Його все одно збиралися звільнити. Нарешті ми зійшлися на тому, що дочекаємося, поки в будинку всі поснуть, і тоді я піду до служки, вмовлю його втікати, а буде опиратися — накажу! Повернуся з ним до Ментуса, і вже втрьох подумаємо, як вибратися в поле. Собаки знали Валька. Решту ночі проведемо в полі, а потім потягом до міста. До міста, швидше до міста! До міста, де людина є меншою, більш осілою в людях і більш схожою на людей. Хвилини тривали безкінечність. Ми пакували речі й рахували гроші, а майже не торкнуту вечерю загорнули в серветку.

Попівночі, поглянувши у вікно й упевнившись, що темрява облягла кімнати, я зняв взуття і босоніж вийшов у маленький коридорчик, аби, якомога тихіше, дістатися до буфету. Коли Ментус зачинив двері, відібравши в мене останній промінчик світла, коли я взявся за діло і почав крадькома проникати в поснулий дім, я збагнув, наскільки є безумною моя авантюра й ідіотською мета — заглиблюватися у простір задля викрадення парубка. Невже лише дія виманює з безумства все безумство? Я ледь пересував ноги, підлога часом порипувала, над стелею гризлися й фальшивили щури. За мною в кімнаті залишився народолюб Ментус; піді мною, на першому поверсі, дядько і тітка, Зиґмунт і Зося, до слуги котрих я безшумно й босоніж прямував; переді мною, в буфеті, цей самий слуга, як мета усіх зусиль. Треба пильнувати. Якби мене хтось тут, у коридорі, в темряві, накрив, чи зміг би я пояснити сенс моєї ескапади? Які дороги ведуть до цих звивистих і ненормальних доріг? Нормальність — це еквілібрист над безоднею ненормальності. Скільки ж прихованого безумства містить у собі звичний порядок — сам не знаєш, коли і як хід подій спонукує тебе викрадати парубка і втікати в поле. Ліпше вже було б викрасти Зосю. Уже як викрадати когось, то Зосю, нормальним і правильним було б викрадення Зосі із сільської садиби, вже як когось, то Зосю, Зосю, а не тупого, ідіотського парубка. І в мороці коридору мене спіткала спокуса викрадення Зосі, прозорого, чистого викрадення Зосі, о, викрасти Зосю прозоро.

Гей, викрасти Зосю! Зосю викрасти зріло, по-панському і по-шляхетському, як багаторазово викрадали. Мені довелося боротися з тією думкою, доводити її безпідставність — але що далі я крався зрадницькими дошками підлоги, то більше спокушала нормальність, вабило просте та природне викрадення на противагу цьому неясному викраденню. Я спіткнувся — під ногами була діра, діра в підлозі. Звідки діра? Вона здалася мені знайомою. Привіт, привіт, — це моя діра, бо це ж я зробив цю діру багато років тому! На іменини від дядька я отримав маленьку сокирку, сокиркою прорубав діру. Прибігла тітка. Ось тут стояла, висварювала мене, мені дуже чітко пригадалися уривки її лайки, інтонації крику — а я її знизу хрясь сокиркою по нозі! Ох, ох, закричала вона! Її крик ще був тут — я стояв, наче мене за ногу спіймала сцена, якої вже не було і яка все-таки була тут, на цьому-таки місці. Я цюкнув її по нозі. Я виразно побачив у темряві, як я її рубонув, не знати чому, мимохіть, автоматично, і як вона скрикнула. Скрикнула й підстрибнула. Мої теперішні вчинки змішувалися й переплутувались із вчинками, здійсненими в минулому, позаминулому часі, я раптом затремтів, щелепи стиснулися. Боже ж мій, адже я міг відтяти їй ногу, якби сильніше замахнувся, яке щастя, що в мене не було досить сили, благословенна слабкість. Але зараз сила в мене вже була. А що, як не до парубка піти, а до тітки у спальню і цюкнути щосили сокирою? Геть, геть, дитячість. Дитячість? Але, Боже ж мій, парубок також був дитячістю, якщо я йшов до парубка, то, напевне, міг піти і цюкнути тітку, одне одного варте — цюкнути, цюкнути! О, дитинність. Я обережно намацував ногою підлогу, оскільки кожен більш-менш голосний скрип міг мене виказати, але мені здавалося, що я мацаю, як дитина, і йду, як дитина. О, дитячість. Троїстою була дитячість, яка до мене причепилася, з однією я б дав собі раду, але вона була троїстою. Перша — дитячість виправи по служку, парубка. Друга — дитячість спогадів, пережитих тут роки тому. Третя — дитячість панськості, як пан я теж був дитиною. О, є місця на землі і в житті більш чи менш дитинні, але сільська садиба, мабуть, — найбільш дитиняче місце. Тут пани й народ взаємно тримаються та утримуються в дитині, тут кожен кожному дитина. Просуваючись босоніж у глиб коридору, замаскований темрявою, я йшов, немов у шляхетське минуле і власне дитинство, а чуттєвий, тілесний, інфантильний і непередбачуваний світ обнімав, усмоктував і втягав мене. Сліпота вчинків. Автоматизм рефлексів. Атавізм інстинктів. Пансько-дитяча фантазія. Я йшов, немовби в анахронізм превеличезного ляпаса, який, будучи водночас багатовіковою традицією та інфантильним лящем, одним ударом визволяв пана й дитину. Я намацав поруччя сходів, по яких колись з’їжджав, упиваючись автоматизмом їзди — згори аж до самого низу! Інфант, інфантиліст — король, дитина, пан-дитина, що мчить, ох, якби я зараз цюкнув тітку, то вона б уже не встала, — і подивувався власній силі, ручищам, кігтям, кулакам, я злякався мужчини в дитині. Що я тут, на цих сходах, роблю, куди й навіщо йду? І знову промайнуло в голові викрадення Зосі як єдино можливий привід для виправи, єдине чоловіче рішення, єдине призначення чоловіка… Викрасти Зосю! По-чоловічому викрасти Зосю! Я відбивався від цієї думки, але вона переслідувала мене… дзижчала в мені.

Унизу, в передпокої, я зупинився. Тиша — ніде нічичирк, усі вклалися спочивати, як і щодня, о певній годині тітка, мабуть, розігнала всіх по ліжках та закутала ковдрами. Інша річ, що їхній спочинок не був насправді спочинком, кожен у себе під ковдрою перебирав канву пережитих подій. У кухні теж тихо, тільки крізь шпаринку буфетної прозирало світло, служка чистив черевики, а на його пиці я не помітив жодних переживань, вона була звичайною. Я повільно увійшов, зачинив двері, приклав пальця до губ і, шепочучи у вухо, із дотриманням найбільшої обережності, почав намовляння. Щоб він просто зараз узяв шапку, все кинув і йшов із нами, що ми їдемо до Варшави. Кошмарна роль, я б вибрав усе, що завгодно, тільки не це дурне намовляння, і до того ж пошепки. Тим більше, що він опирався. Я казав, що пани його звільнять, що набагато краще для нього втекти геть, до Варшави, з Ментусом, котрий його утримуватиме, — він не розумів, не міг зрозуміти.

— Навіщо мені ці ваші втечі, — говорив він із інстинктивною неприязню до всіляких панських витівок, і мені знову промайнула думка, що Зося сприйняла б це легше, із Зосею ці нічні шепоти були б менш безпідставними. Брак часу не давав можливості довго умовляти. Я ляснув його по пиці і наказав, тоді він послухався, — але я ляснув його через ганчірку. Через ганчірку ляснув його по мармизі, мені довелося прикласти ганчірку і через неї ляснути, щоб уникнути галасу — о, о! — через ганчірку вночі я бив парубка по пиці. Він послухався, хоч ганчірка викликала у нього певний сумнів, чернь не любить відхилень од норми.

— Ходімо, сволото, — наказав я і ввійшов до передпокою, він за мною. Де сходи? Темно, хоч око виколи.

У глибині скрипнули двері і голос дядька запитав:

— Хто там?

Я мерщій схопив служку і заштовхнув його до їдальні. Ми принишкли за дверима. Константи повільно наближався і ввійшов до кімнати, пройшов поряд зі мною.

— Хто там? — повторив він обережно, не бажаючи потрапити у смішне становище, якщо тут нікого нема. Кинувши питання, він попрямував за ним до їдальні. Зупинився. У нього не було сірників, а темрява була непроникною. Повернув назад, але, ступивши кілька кроків, зупинився і принишк — принишк досконало й одразу — чи в темряві він вловив специфічний, народний запах парубка, чи ніжна панська шкіра відчула лапи й мармизу? Він був так близько, що міг би торкнути нас рукою, але, власне, це змусило його тримати руки при собі, він був занадто близько, близькість заманювала його у пастку. Завмер, а його нерухомість спочатку помалу, а потім щоразу швидше почала концентруватися у вираз тривоги. Не думаю, що він був боягузом, хоча, подейкували, зі страху він видерся на плечі лісника — ні, не тому він не міг поворухнутися, що боявся, але боявся тому, що не міг поворухнутися — адже якщо вже він зупинився і принишк, із кожною секундою знову почати рухатися з причин суто формальних ставало дедалі важче. Страх сидів у ньому давно і тільки зараз випірнув назовні й скував його, тонкі панські кісточки стали йому кісткою в горлі. Парубок і не писнув. І так утрьох ми стояли за півметра один від одного. Шкіра прокинулася, волосся наїжилося. Я у це не втручався. Уважав, що він нарешті оволодіє собою і відступить, давши й нам відступити і втекти через передпокій нагору, але я не зважив на те, що тривога, наростаючи, діє паралізуюче, — бо зараз, я знав це напевно, настало внутрішнє переінакшення й вивертання, і він уже не тому боявся, що не міг поворухнутися, а тому, що не міг поворухнутися від страху. Я здогадувався, що на його обличчі проступила серйозність страху, обличчя в нього мало бути зосереджене, вельми серйозне… і я й собі став боятися — не його, а його тривоги. Якби ми відступили чи бодай трохи поворухнулися, він міг кинутися й зловити нас. Якщо у нього був револьвер, міг вистрелити — хоча ні, для пострілу ми були занадто близько від нього, він міг фізично, але не міг психічно — бо людина мусить випередити постріл внутрішнім, душевним пострілом, а для цього дистанція була замала. Однак він міг кинутися на нас із кулаками. Він не знав, що то воно причаїлося перед ним і у що він впакує свої кулаки. Ми знали, де він, він не знав — де ми. Мені хотілося виявити себе, хотілося сказати «дядю» або щось у цьому роді. Але після того, як минуло стільки секунд, а може, навіть хвилин, я вже не міг, було запізно, — як пояснити мовчання? Мені хотілося сміятися, наче мене хтось лоскотав. Розростання. Збільшення. Збільшення в темряві. Розпирання та розширення у поєднанні з наїжаченням і стягуванням, викручування та якесь загальне й конкретне вилущування, застигаюче напруження і напружуюче застигання, зависання на тоненькій ниточці, а також переформування й переробка у щось, перетворення, а далі — потрапляння в систему концентрації та вибалушення і немовби на вузенькій дошці, піднятій на висоту шостого поверху, зі збудженням усіх органів. І лоскотання. У сінях озвалося чалапання, але неможливість ворухнутися дійшла до того, що ніхто з нас не міг ворухнутися. Наближався Зиґмунт у пантофлях.

— Є тут хтось? — запитав він із порога.

Ступив крок уперед, повторив:

— Є тут хтось? — і принишк, завмер, відчувши, що щось відбувається. Він знав, що батько десь тут, бо перед тим мав чути кроки й запитання Константи — чому ж батько не озивається? Але батька закоркували одвічні страхи і тривоги, га, га, га, він не міг, не міг, бо боявся! А сина закоркував батьків страх. Він злякався всією кількістю вже виробленого страху і притих, немовби навіки. Може, зрештою, він спочатку зніяковів, але одразу ж ніяковість прибрала страхової якості і росла із самої себе. Da capo вилущування, надимання, збільшення, піднесення до 101 ступеня, розростання і натягання, пом’якшення, погладжування, напруження, вслуховування в монотонність, вибалушення й зависання — що без кінця, без кінця, без краю занурюється вниз і вгору, із Зиґмунтом трохи віддалік. Задуха, непрохідність і гальмування, тримання голови, розпадання й розтріскування, довге віднімання, складання, виштовхування та завершення, переробляння і напруження, напруження… Хвилина? Година? Що буде? У моїй голові миготіли світи. Я згадав: адже тут я колись сховався, щоб настрахати няньку — те ж місце — і мало не розреготався. Цить! Звідки сміх? Досить уже, треба кінчати, облишити, що буде, коли дитинство раптом нарешті виявить себе, якщо мене після такого довгого мовчання накриють зі служкою, дивна річ, незбагненна, о, Зося, бути із Зосею, із Зосею, а не з ним поряд затамовувати подих! Із Зосею це не було б по-дитячому! Раптом я нахабно зрушився і заховався за портьєрою, упевнений, що вони не насміляться поворухнутись. І вони справді не наважились. У темряві, крім страху, настала якась ніяковість, окрім усього іншого, їм було ніяково порушити тишу, можливо, і був у них цей намір, думали над цим, але не знали, як до цього підступитися. Я тут говорю про їхню власну тишу. Бо свою я обірвав рухом. Мабуть, вони думали лише про формальний бік проблеми, шукали приводи, претексти, внутрішнє обґрунтування, найгірше, що один обтяжував другого своєю присутністю й обидва мислителі стояли, не маючи змоги облишити все й обірвати, а випихання та виплутування відбувалося безперестанку. Отримавши можливість рухатися, я вирішив зловити парубка, потягти і швидко вийти до передпокою, але перш ніж здійснити цей замір — світло, світло! — на підлозі слабеньке світло, скрип, чалапання. Франтішек, наближається зі світлом Франтішек, проступає дядечкова нога, на світло, на світло, на огляд!!! Моє щастя, що я стояв за портьєрою. Але старий слуга витягнув їх на світло з усім, що діялося в темряві! І вони з’явилися: дядя, Зиґмунт, служка, — мусили з’явитися! Дядько з трохи наїжаченим волоссям, за крок од парубка, вони обличчям один до одного — а Зиґмунт стримить, як жердина, ближче до середини кімнати.

— Ходить хто? — запитав буркотливим голосом камердинер, присвічуючи маленькою гасовою лампою; але запитав запізно, аби лише обґрунтувати свій прихід. Адже він бачив їх як на долоні.

Константи поворухнувся. Що подумав Франтішек, побачивши його біля служки? Чому вони стояли один навпроти одного? Дядько не міг одразу відійти, але порухом струсив із себе Валька; відтак ступив крок убік.

— Ти що тут робиш? — заволав він, змінивши в собі страх на злість.

Служка не відповів. Не знайшов жодної відповіді. Стояв із надзвичайною легкістю, але йому забракло язика в писку. Він був один із панами. А мовчання сина народу, його непояснення кидали підозрілу тінь. Франтішек поглянув на дядька — панство потемки з Вальком? Невже й дідич із ним панібратствує? — старий слуга, виструнчившись із лампою в руках, помалу зашарівся і запалав, як місяць у сутінках.

— Валько! — вигукнув Зиґмунт.

Усі ці вигуки не були вдало вміщені в часі, лунали то раніше, то пізніше, і я зіщулився за портьєрою.

— Я почув, що тут хтось ходить, — Зиґмунт безладно розсипався на всі боки. — Я почув, що хтось ходить. Ходить. Що ти тут робив? Ти що тут робив? Говори! Що ти тут хотів? Відповідай!!! Відповідай, наволоч! — страшенно безладно розпалявся він.

— Зрозуміло що, — після довгого, убивчого мовчання промовив червоний, як вогонь, слуга. — Зрозуміло що, вельм. пане.

Він погладив бакенбарди.

— У шухляді столове срібло. А завтра вельм. панство мали його звільнити зі служби. То він збирався… свиснути.

Свиснути! Украсти хотів! Знайдено тлумачення — хотів украсти і був зловлений. Усім, включаючи Валька, полегшало, і мене також за портьєрою трохи попустило. Константи відсунувся від служки і всівся на стільця при столі. До нього повернулося нормальне панське ставлення до парубка разом із самовпевненістю. Украсти хотів!

— Іди-но сюди, — промовив Константи, — іди-но сюди, кажу… Ближче, ближче… — Він уже не боявся зближення і відверто насолоджувався тим, що вже не боїться. — Ближче, — повторив він, — ближче, — а Валько підходив недовірливо і в’яло, — ще ближче, — і парубок уже майже торкнувся його, і тоді він розмахнувся й гепнув, сидячи, гепнув по мармизі, як Мене, Текел, Фарес! — Я ж тебе навчу красти! — О, насолода удару після стількох страхів у пітьмі, бити по мармизі, яка лякала, бити в межах, окреслених очевидним поняттям крадіжки! О, насолода нормального стосунку після стількох ненормальних стосунків! Зиґмунт, наслідуючи батьківський приклад, тріснув по зубах, як по висячих садах Семіраміди! Хряснув лящем! За портьєрою я скулився, як нитка на котушці.

— Я не крав! — сказав парубок, хапаючи ротом повітря.

Цього тільки чекали. Це зробило можливим сповна використати видимість крадіжки.

— Не крав? — запитав Константи і, нахилившись зі стільця, тріснув по писку.

— Не крав? — запитав панич і, стоячи, коротко і чітко дав по писку. Накинулися. «Не крав? Не крав?» — із цим питанням, постійно, без перерви повторюваним, товкли і шукали руками мармизу, і знаходили її, і різко, пружинясто чи з розмаху, з тріском гамселили! Валько закривався руками, але вони вміли до нього дістатися! Довший час вони мали доступ лише до пиці, але я відчував, що це розшириться; і насправді, дідич зламав греблю, схопив за волосся і, оскільки схопив за волосся, почав товкти лобом об буфет.

— Я навчу тебе, як красти! Я навчу тебе, як красти!..

Га, і почалося! Клята ніч, що рада розперти! Клята темрява, що збільшує, клята темрява, що видобуває, без цього купання у темряві цього б і не було. Був на цьому осад темряви. Розгулявся Костек-поміщик. Під приводом крадіжки він лупцював за страх, за жах, за рум’янець, за бра…тання з Ментусом, за все вистраждане ним. «Це моє! Моє! — повторював він, товчучи ним об шухляди, виступи, орнаменти, карнизи. — Моє, сволоцюго!» І поволі мінявся сенс оцього «моє», не було відомо, чи йдеться про срібло та столові прибори, чи також і про тіло й душу, волосся, звичаї, руки, панськість, лиск, культуру та породу, він уже товк його не об шухляду, а об простір товк — відкинув привід! Здалося, що, б’ючи і лупцюючи парубка, він хоче оволодіти собою, не сріблом і маєтком, а собою. Він собою оволодівав! Терор! Терор! Тероризувати, оволодіти, нехай не сміє ані бра…татися, ані патякати, ані вимахуватись, нехай приймає панів як богів! Ніжною панською ручкою він вбивав йому в мармизу свою сутність! Так індик прищеплює горобцеві індика! Так фокстер’єр прищеплює дворнязі культ фокстер’єра! Сова — сойці! Буйвіл — собаці! За портьєрою я тер очі, хотілося кричати, кликати на допомогу, але я не міг. А Франтішек маленькою гасовою лампою підсвічував збоку. Тітка! Тітка! Чи мене зраджує зір, чи у дверях курильної я побачив тітку із цукерками. У мене промайнула надія, що тітка, може, врятує, пом’якшить — нейтралізує. Ні! Вона підняла руки, наче зібралася крикнути, але замість крикнути — ні в сих ні в тих усміхнулася, махнула рукою, зробила один-другий незрозумілий жест і відступила в курильню. Вона вдала, що її взагалі немає, не прийняла вона того, що бачила, не сприйняла, доза була завеликою, — і розчинилася в собі, а також розчинилася в глибині кімнати, але радше вилилася назад у такий туманний спосіб, що я засумнівався, чи була вона взагалі. Константи знесилився — і знову заповзявся оволодівати, — а Зиґмунт підстрибував збоку й теж оволодівав собою, оволодівав і оволодівав, наскільки міг дістати парубка рукою. Коли дядя відпадав, він нападав та оволодівав з усієї сили, потужно, могутньо! Крізь стиснуті щелепи вони, задихаючись, відпускали слова, наприклад:

— А, то це я на лісника забрався! На лісника! А, бра…татися захотілось!

— А, то це я перестарку маю!

І товкли, щоби раз і назавжди все це пробити й перемогти! Оволодівали, але з дотриманням правил, ані разу по нозі, ані разу по плечах, тільки руками били, добивали, побивали по пиці! Не билися з ним — не били його — лиш по пиці давали! І це їм дозволялося. Це було формально дозволено од віку. А старий Франтішек підсвічував, і коли їхні руки заніміли, він тактовно зазначив:

— Пани вельм. відучать красти! Пани вельм. одучать!

Нарешті вони знемогли. Сіли. Парубок важко дихав, сукровиця текла йому з вуха, його мармиза й голова були геть побиті. Вони пригостили один одного сиґаретою, а старий підскочив із сірниками. Здалося, що вже закінчили. Але Зиґмунт випустив кілечко.

— Подай старку! — заволав він. — Старку подавай!

Невже вони збожеволіли? Як же він міг їм подати перестарку? Парубок заморгав скривавленими очиськами.

— Таж на силі є, мосьпане!

Я потер чоло. Але вони мали на увазі не сільську сором’язливу перестарку Юзефку, а ту витриману, зрілу, знамениту панську «Старку», що стояла в буфеті у карафці! І коли служка нарешті зрозумів і кинувся до шафи, дістав карафку, чарки, Зиґмунт цокнувся з батьком, вони вихилили по чарці шляхетної витриманої «Старки». А потім другу чарку! Третю та четверту!

— Ми вже його навчимо! Видресируємо його!

І пішло-поїхало… аж я засумнівався, чи не зраджують мене відчуття. Бо нема нічого зрадливішого, ніж відчуття. Чи могло це бути правдою? Схований за портьєрою, босий, я не був упевнений, чи бачу я правду, чи все це є продовженням темряви, — та чи може босий бачити правду, босий? Зніми черевики, сховайся за портьєрою і дивися! Босим дивися! Потворний кіч! Безперервно попиваючи зрілу, витриману «Старку», вони заходилися дресирувати парубка на зрілого служку. «Це, те принеси! — наказували вони. — Чарки! Серветки! Хліб, булки! Закуску! Шинку! Накрий! Подай!» — парубок бігав і шарпався, як обпечений. І вони почали їсти перед ним, смакувати, попивати й закусувати — оволодівали їжею, оволодівали панською їжею.

— Пани п’ют! — закричав Константи, вихиляючи чарку «Старки».

— Пани їдят! — вторував Зиґмунт. «Моє їм! Моє п’ю! Я п’ю моє! Їм своє! Моє, не твоє! Моє! Знай пана!» — волали вони й тицяли йому під носа себе самих, оволодівали всіма своїми властивостями, аби до кінця життя не смів критикувати й ставити під сумнів, насміхатися та дивуватися, аби прийняв їх як річ у собі. Ding an sich!^[44] І кричали: «Що пан накаже, слуга мусить! — і кидали накази, і не було їм кінця, а парубок виконував і виконував! — Цілуй мене в ногу! — цілував. — Уклонися! Падай у ноги!» — падав, а Франтішек, як на сопілочці, їм тактовно підігрував:

— Пани вельм. дресирують! Пани вельм. навчать!

Дресирували! За столом, залитим «Старкою», при світлі гасової лампи! Їм це було дозволено, оскільки сільського парубка вони дресирували на служку. Я хотів крикнути, що — ні, ні, досить, — але не міг. Соромився виказати себе, що бачу. Я не знав, чи я бачу так, як є, чи не помиляюся, скільки тут мого в кічі, що розігрувався переді мною, може, якби я взутий дивився, не помітив би цього. І боявся, аби якийсь чужий погляд третьої особи не охопив мене, як частину сцени. Я наїжачувався від помордасів, які діставав парубок, мене душили розпач і тривога, і заразом мені хотілося сміятися, я сміявся мимоволі, начебто мені хтось лоскотав п’ятки, о, Зося, Зося, якби вона була тут, викрасти Зосю, втекти із Зосею, як дорослий мужчина! Вони ж знай дресирували, дресирували зріло, по-панському, незрілого хлопчика, елеґантно, навіть із блиском, розвалившись на стільцях за столом, попиваючи витриману «Старку».

Ментус з’явився у дверях!

— Пустіт його! Пустіт!

Не крикнув. Писнув гортанно. Рушив на дядю! Раптом я побачив, що все видно! Видно! За вікнами була юрба. Парубки, дівки, наймити, селюки й баби, економки, фільваркова, домашня прислуга, всі дивилися! Вікна були незавішені. їх привабив нічний галас! Дивилися шанобливо, як пани ганяют Валька — як його привчают, муштруют і дресируют на служку.

— Ментусе, обережно! — крикнув я. Але запізно. Константи встиг ще презирливо повернутися до нього боком і ще раз ляснути служку по мармизі. Ментус кинувся, схопив хлопця, обійняв його, притиснув до себе.

— Мій! Не дом! Не дом! Пустіт! — скавулів він. — Пустіт його! Не дом!

— Шмаркачу! — заревів Константи. — По жопі! По жопі! По жопі дістанеш, шмаркачу!

Обидва із Зиґмунтом кинулися на нього. Дитяче скавуління Ментуса довело панів до оскаженіння. Принизити по жопочці! Позбавити будь-якого сенсу його бра…тання, при Валькові і перед черню за вікном по жопці дати!

— Ей-та, ей-та, ей-та! — кувікнув Ментус, дивно скорчившись. Сховався за парубка. А той, наче йому повернулася твердість і сміливість перед панами завдяки братанню з Ментусом, із несподіваною фамільярністю ляснув по пиці Константи.

— Чо пхаєсси! — вульґарно скрикнув він.

Тріснула містична скоба! Рука слуги впала на панський лик. Удар, дзвін та іскри з очей. Константи настільки був неготовий, що завалився. Незрілість розлилася навкруги. Брязкіт розбитого скла. Темрява. Камінь, влучно кинутий, розбив лампу. Вікна не витримали — народ оволодів ними і почав поволі влізати, залюднилося в мороці мужичими частинами тіла. Душно, як у канцелярії економа. Лапи та стопи — ні, у черні немає стіп — лапи й ноги, величезна кількість лап і ніг, масивних, важких. Народ, приваблений незвичайною незрілістю сцени, втратив повагу і теж зажадав бра…татися. Я почув іще писк Зиґмунта, а також писк дяді — здається, народ прибрав їх до рук і взявся за них досить похапливо та невміло, але я не бачив, бо було темно… Я вискочив із-за портьєри. Тітка! Тітка! Я згадав про тітку. Я босоніж побіг до курильної, схопив тітку, котра намагалася не існувати на дивані, і заповзявся тягти, пхати в купу, аби вона змішалася з купою.

— Дитинко, дитятко. Що ти робиш? — благала і брикалася, і частувала цукерками, але я саме як дитина тягну й тягну, тягну до купи, впихаю, вона вже там, вони її вже тримають! Уже тітка в купі! Уже в купі! Я кинувся навтьоки через кімнати. Не втікати — мчати, тільки мчати, мчати, підганяючи себе і барабанячи босими ніжками! Вилетів на ґанок! Місяць випливав із-за хмар, але то не місяць був, а жопка. Жопка гігантських розмірів над верхівками дерев. Дитяча жопка над світом. І жопка. І нічого, окрім жопки. Там вони катаються купою, а тут жопка. Листки на кущах тремтять під легким повівом. І жопка.

Смертельний розпач схопив мене і притиснув. Я був здитинілий дощенту. Куди бігти? Вертатися у маєток? Там нічого — хлясканина, хрясканина й перекочування купи. До кого ж звернутися, що робити, як розташуватися у світі? Де вміститися? Я був самотнім, гірше, ніж самотнім, бо здитинілим. Я вже не міг довго один, без зв’язку з чимось. Я побіг дорогою, перестрибуючи через сухе паліччя, як лоша. Я шукав зв’язку із чимось, нової, бодай тимчасової структури, аби не стриміти в порожнечі. Тінь відірвалася від дерева. Зося! Схопила мене!

— Що там сталося? — зашепотіла вона. — Селяни напали на батьків?

Я схопив її.

— Тікаймо! — відповів я.

Разом утікали полями в незнану далину, і вона була, як викрадена, а я — як викрадач. Ми бігли межею уздовж поля, аж доки забракло сил. Окраєць ночі ми провели на малому лужку над водою, залізши в комиші, тремтячи від холоду і цокаючи зубами. Коники сюрчали. На світанні нова жопка, стократ краща, червона, з’явилася на небосхилі й наповнила світ променями, спонукуючи всі предмети відкидати довгі тіні.

Невідомо було, що робити. Я не міг витлумачити й висловити Зосі, що сталося в маєтку, бо засоромився і, зрештою, не знаходив слів. Вона, мабуть, більш-менш здогадувалась, бо також засоромилася і просто не могла говорити. Сиділа в багновищі над водою й покашлювала, бо від комишів тягло вогкістю. Я перелічив гроші — у мене було близько 50 злотих і ще трохи дрібними. Міркуючи теоретично, слід було дійти пішки до котрогось із найближчих маєтків і там шукати допомоги. Як же, однак, повестись у такому маєтку, як подати всю історію, сором не дозволяв говорити, і я волів би радше решту життя провести в багновищі, ніж вийти з усім цим поміж люди. Ніколи! Уже краще вважати, що я викрав, що ми втікаємо разом із батьківського дому, це було значно зрілішим — легшим для сприйняття. І, припустивши це, я не мусив би їй нічого пояснювати і витлумачувати, бо жінка завжди припускає, що її кохають. Під цим приводом ми могли тихенько добрести до станції, поїхати до Варшави й почати там нове життя таємно від усіх — і ця таємниця була б обґрунтована моїм викраденням.

Отож я закарбував поцілунок на її щоці й освідчився їй у палкому почутті, став просити вибачення, що викрав, і пояснив, що її родина ніколи б не погодилася на зв’язок зі мною, оскільки я не був вельми заможний, що з першої миті запалав до неї почуттям і зрозумів, що і вона палає так само.

— Не було іншого виходу, окрім як викрасти тебе, Зосю, — говорив я, — втекти разом.

Спочатку вона дещо здивувалася, але після п’ятнадцятихвилинних освідчень стала пострілювати зіничками, позираючи на мене, оскільки я на неї позирав, і перебирати пальцями. Про селюків та анархію у маєтку вона зовсім забула, їй уже здалося, що вона й насправді мною викрадена. Це їй шалено лестило, бо досі вона тільки шила-вишивала, або вчилася, або сиділа, витріщивши очі, або нудьгувала, або ходила на прогулянку, або дивилась у вікно, або грала на фортепіано, або займалася філантропією в організації «Сполем»^[45], або складала іспити з вирощування овочів, або фліртувала й танцювала під звуки музики, або їздила на курорти, або розводила теревені і дивилася крізь шибки в далечінь. Вона досі не існувала в надії, що знайдеться хтось, хто нею оволодіє. І такий не лише знайшовся, а й до того ж викрав! Отже, вона змобілізувала в собі всю здатність покохати й покохала мене — оскільки я її покохав.

А тим часом жопка плинула вгору і сяяла мільярдом іскристих променів над світом, який був начебто макетом світу, вирізаним із картону, підмальованим зеленим і залитим згори палаючим світлом. Бічними стежками, уникаючи людських осель, ми підкрадалися до станції, а дорога була далекою — кілометрів двадцять із гаком. Вона йшла, і я йшов, я йшов, і вона йшла, і так разом ми йшли, підтримуючи наш похід, під промінням безжальної, променистої, сяючої жопки, інфантильної інфантилізаторки. Стрибали коники. Цвіркуни сюрчали в травах. Пташки пурхали зграйками. При наближенні якоїсь людини ми звертали вбік або ховалися в придорожніх кущах. Але Зося запевняла мене, що знає дорогу, оскільки тисячу разів їздила нею каретою або відкритим екіпажем, або бричкою, або саньми. Спекота дошкуляла. На щастя, ми потайці зуміли підкріпитися молоком, виссавши придорожню корову. І знову йшли. І весь час, з огляду на моє освідчення, я мусив підтримувати любовну балачку й виявляти свою увагу, наприклад, допомагаючи переходити кладки, перекинуті через ручаї, відганяючи мух, запитуючи, чи не втомилася вона, — і виявляти багато інших знаків доброти та прихильності. На що вона подібним чином запитувала, відганяла від мене та виявляла. Я був страшенно втомлений, ох, аби тільки дістатися до Варшави, звільнитися від Зосі й почати нове життя. Я хотів її використати лише як привід та видимість, аби відносно зріло віддалитися від купи в маєтку й дістатися до Варшави, де через деякий час я вже зміг би влаштуватися сам. Але поки що мені слід було цікавитися нею і взагалі вести інтимну розмову двох людей, котрі знаходять одне в одному насолоду, а Зося, як я казав, охоплена моїм почуттям, ставала дедалі активнішою. А жопка, що неймовірно припікала, піднесена на висоту мільярда кілометрів, спустошувала світ.

Це була сільська панна, вихована своєю матір’ю, а моєю тіткою, Гурлецькою, в дівоцтві Лін, а також прислугою, — досі вона або трохи вчилася та відвідувала Вищу школу садівництва й Комерційні курси, або трішки варила варення, або потихеньку збирала порічки, або розвивала розум і серце, або трохи сиділа, або підпрацьовувала в конторі як технічна співробітниця, або злегка грала на фортепіано, або трішечки ходила і щось говорила, а передусім чекала й чекала, й чекала на того, хто прийде, покохає, викраде. Це була велика спеціалістка з очікування, лагідна, інертна, несмілива й тому у неї часто боліли зуби, бо вона досконало підходила до приймальні стоматолога, а її зуби про це знали. І ось тепер, коли нарешті очікуваний з’явився, викрав, зазорів цей урочистий день, вона розгорнула інтенсивну діяльність і почала красуватися та виявляти, вивертати назовні всі козирі й демонструвати їх, ґримасуючи, всміхаючись і підстрибуючи, закочуючи очі, сміючись зубами і радістю життя, жестикулюючи або ж наспівуючи мелодію, щоб виявити свою музичну культуру (тому що трохи грала на фортепіано й могла виконати «Місячну сонату»). Окрім того, вона висувала й виставляла ті частини тіла, які були кращими, гірші ж — ховала. А я мусив дивитися та позирати, вдавати, що мене це бере і вбирати це в себе… А жопка, піднесена й висока, панувала над світом із неозорої блакиті небес і сяяла, ясніла, блищала, припікаючи, припалюючи, висушувала трави і зела. А Зося, знаючи, що в коханні люди щасливі, була щасливою — і поглядала променистими, ясними очицями, і я також мусив поглядати. І шепотіла.

— Я так би хотіла, щоб усім було добре і щоб усі були такі ж щасливі, як ми, — якщо всі будуть добрі, то всі будуть щасливі.

Або казала:

— Ми молоді, кохаємо одне одного… Нам належить світ! — І пригорталася до мене, а я мусив пригортатися до неї.

І, переконана, що я її кохаю, вона розкрилася переді мною і почала звірятися мені, і щиро й довірливо говорити зі мною, чого ніколи ні з ким не робила. Бо досі вона панічно боялася людей і, вихована моєю, уже захопленою купою, тіткою Гурлецькою, в дівоцтві Лін, а також прислугою, у певній аристократичній ізоляції, ніколи нікому не звірялася зі страху, що її візьмуть на кпини і неправильно зрозуміють, і вона була немовби невлаштованою, невизначеною та внутрішньо неокресленою, неконтрольованою і невпевненою у враженні, яке вона справляє. Вона неймовірно потребувала доброзичливості, не могла без доброзичливості, могла розмовляти лише з тим, хто заздалегідь і a priori був до неї доброзичливо, тепло налаштований… Але зараз, бачачи, що я її кохаю, і вважаючи, що знайшла собі теплого обожнювача a priori, абсолютного, котрий усе, що вона скаже, сприйме з любов’ю, тому що кохає, вона стала звірятися і відкриватися, розповідала про свої печалі та радощі, смаки й уподобання, ентузіазм, ілюзії та розчарування, захвати, сентименти, спогади й усілякі незначні дрібнички, — га, вона, нарешті, знайшла того, хто кохає, перед ким можна вибалакатися, впевнена у безкарності, впевнена, що все буде сприйнято безкарно, з любов’ю, тепло… А я мусив підтверджувати і приймати, захоплюватися…

І вона говорила:

— Людина мусить бути всебічною, духовно та фізично вдосконалюватися, завжди бути прекрасною! Я — за повноту людяності. Люблю вечорами впертися лобом у шибку і заплющити очі, тоді я відпочиваю. Люблю кіно, але обожнюю музику. — А я мусив підтверджувати. І далі щебетала, що рано, прокинувшись, вона повинна потерти собі носика, впевнена, що носик не може залишити мене байдужим, і вибухала сміхом, а я також вибухав. А потім журливо говорила: — Я знаю, що я дурненька. Знаю, що нічого як слід не вмію. Знаю, що я негарна… — А я мусив це заперечувати. А вона знала, що я заперечую це не в ім’я дійсності й правди, а лише тому, що кохаю, і тому сприймала ці заперечення з насолодою, захоплена, що знайшла абсолютного прихильника a priori, котрий кохає, котрий погоджується, приймає і сприймає все-все доброзичливо, тепло…

О, мука, яку я мусив терпіти, аби врятувати принаймні видимість зрілості на тих стежках, що вели стернею, коли там, удалині, катався і гидотно борюкався народ із панами, а вгорі підвішена жопка, страшна, безжальна, зенітна, сяяла наконечниками променів, мільярдом стріл, — о, тепла доброзичливість, ніжність, яка вбиває, приборкує взаємний захват, закоханість… О, нахабство жіноти, ласої до любові, такої падкої до цієї любовної зіграності, такої похапливої до того, аби стати предметом захвату… Як вона сміла, будучи м’якою, ницою та ніякою, погоджуватися на мій запал і приймати культ, ласо, жадібно насичуватися моїм поклонінням? Чи існує на землі і під розпеченою, розжареною жопкою страшніша річ, ніж оце жіноче літепло, оце соромливе, довірливе самообожнення та втягування в себе?.. І що ще гірше, аби відповісти взаємністю й утвердити угоду про захват, вона почала захоплюватися мною — і зацікавлено, уважно почала випитувати мене про мене не тому, що насправді цікавилася, а брала реванш, оскільки знала, якщо вона мною цікавитиметься, я більше цікавитимуся нею. Отож я був змушений розповідати їй про себе, вона ж слухала, поклавши голівку на моє плече і перебиваючи час од часу запитаннями, аби я був певен, що вона слухає. І, своєю чергою, годувала мене своїм захватом, пригорнувшись до мене, закохана, доводячи, що я так їй подобаюся, що одразу справив на неї враження, що дедалі сильніше мене кохає, що я такий сміливий, таких хоробрий.

— Ти викрав мене, — говорила вона, упиваючись своїм говорінням. — Не кожен бина це спромігся. Покохав і викрав, ні про що не питав, але викрав, не боявся батьків… люблю ці твої очі — сміливі, безстрашні, хижі…

І під її захватом я звивався, як під батогом диявола, а жопка, величезна, інфернальна, світила й пронизувала згори, наче доконечний знак всесвіту, ключ до всіх загадок, абсолютний знаменник речей. Отак, пригорнута, вона ліпила мене для себе і тепло, несміливо, невміло міфологізувала мене так, як їй смакувало, і я відчував, вона бездарно любить мої зваби та чесноти, вишукує і знаходить, розгоряється й розпалюється… Вона взяла мене за руку і стала притуляти її, а я також притуляв її долоню, — а жопка, інфантильна, інфернальна, підбиралася до зеніту, до кульмінації і смажила згори.

І, підвішена на самій високості світотвору, вона сходила своїм золотистим, сріблястим промінням на всю юдоль і поміж усі обрії. А Зося щоразу міцніше пригорталася до мене, щоразу тісніше поєднувалася зі мною та вводила мене в себе. Мені хотілося спати. Я вже не міг ані йти далі, ані слухати, ані відповідати, однак мусив іти, слухати й відповідати. Ми йшли якимись лугами, а на тих лугах трава була зелено-зелена та зеленіюча, повна жовтих калюжниць, але несміливі калюжниці пригорталися до трави, а трава, трохи слизька, мокра й злегка підмокла, гаряче парувала під невблаганним жаром згори. По обидва боки стежки з’явилося багато первоцвіту, але цей первоцвіт був якийсь чайний і анемічний. Багато анемонів на схилах, чимало динь. На водах, у вологих канавках водяні лілеї, бліді, вибляклі, ніжні, біляві, у цілковитому застої та розжареній, паркій спеці. А Зося знай пригорталася і звірялася. А жопка цілила у світ. Карликові деревця, що їх матерія була мовби хирлявою та хворою, здавалися радше грибами і були такими настрашеними, що коли я доторкнувся до одного, воно одразу ж тріснуло. Тьма-тьмуща цвірінькучих горобців. Угорі хмарки, рожеві, білуваті та голубуваті, або ж муслінові, плохенькі та чутливі. І все неокреслене у своїх обрисах і таке розмазане, тихе та сором’язливе, все таке принишкле в очікуванні, ненароджене й невизначене, що, властиво, нічого тут не було відокремлено та виокремлено, а кожна річ поєднувалася з іншими в суцільне місиво, біляве, погасле й тихе. Хирляві струмки дзюркотіли, обмивали, висихали й випаровувались, або де-не-де булькотіли, утворюючи бульбашки й піняву. І цей світ малів, немовби стаючи тіснішим, стискався, а стискаючись, напружувався та напирав, навіть стискався на шиї, як нашийник, що ніжно душить. А жопка, цілковито інфантильна, гидосвітно цілила згори. Я потер чоло.

— Що це за околиця?

Вона ж повернула до мене своє змарніле, кволе, втомлене обличчя і сором’язливо та ніжно відповіла, тепло пригортаючись до мого плеча:

— Це моя околиця.

Мені перехопило горло. Сюди мене привела. Ну, так, ой, то їй усе це було… Але мені хотілося спати, голова звісилася, я не мав сил — о, відірватися, бодай на крок відсунутися, відштовхнути на відстань руки, вдарити злобою, сказати щось недоброзичливе, розбити — бути злим, ах, бути лихим для Зосі! Ах, бути недобрим для Зосі! «Я мушу, мушу, — думав я сонно, звісивши голову на груди, — мушу недобрим бути для Зосі!» О, холодна як лід, рятівна, живильна недоброзичливосте! Найвищий час бути недобрим. Недобрим мушу бути… Але як же бути для неї недобрим, коли я добрий, — коли вона мене полонить, пронизує мене своєю добротою, а я її пронизую своєю, і горнеться, і я до неї горнуся… нема ніякого спасу! На тих лугах і полях посеред несміливої трави лиш ми удвох — вона зі мною і я з нею — і ніде, ніде нікого, хто б порятував. Я сам-один із Зосею — із жопкою, начебто завмерлою на небосхилі в абсолютному триванні, променистою та випромінюючою, інфантильною та інфантилізуючою, замкнутою в собі, зануреною в себе, зосередженою в собі й зенітною в застиглій кульмінації…

О, третій! Допоможіть, рятуйте! Прибудь, третя людино, до нас двох, прийди, визволення, з’явися, дай я за тебе вхоплюся, визволи! Прибудь сюди зараз же, одразу ж, третя людино, чужа, незнана, холодна і зимна, й чиста, далека та нейтральна, як хвиля морська, вдар своєю чужістю у цю задушливу свійськість, відірви мене від Зосі… О, третій, прийди, дай мені опору, дозволь зачерпнути з тебе, прийди, живильний подиху, прийди, сило, відірви мене, відчепи й віддали! Але Зося пригорнулася до мене ще ніжніше, тепліше, ласкавіше.

— Навіщо ти кличеш і кричиш? Ми одні…

І підставила мені свою пицю. А в мене забракло сил, сон напав на яву, і я не міг — я мусив поцілувати своєю пицею її пицю, тому що вона своєю пицею поцілувала мою пицю.

А тепер прибувайте, пиці! Ні, я не прощаюся з вами, чужі й незнані фізії чужих, незнайомих типів, котрі мене читатимуть, я вітаю вас, вітаю, прекрасні букети частин тіла, нехай тепер тільки починається — прибудьте й приступіть до мене. Розпочніть своє тискання, приладнайте мені нову пицю, аби я знову мусив утікати від вас в інших людей і мчати, мчати, мчати через усе людство. Бо немає куди втекти від пиці, окрім як в іншу пицю, а від людини можна сховатися лише в обіймах іншої людини. А від жопки ж узагалі не сховаєшся. Переслідуйте мене, якщо хочете. Я втікаю з пицею в руках.

Примітки

1

Odi profanum vulgus — ненавиджу неосвічену чернь (латин.).

(обратно)

2

PKO (Powszechna Kasa Oszczędności) — ощадна каса. (Прим. перекл.).

(обратно)

3

De mortuis nihil nisi bene — про мертвих або добре, або нічого (латин.).

(обратно)

4

Бельфер (польськ. belfer) — тут і далі, зневажливе слівце з лексикону польських школярів на означення вчителя.

(обратно)

5

Mensa, mensae, mensae — стіл; amo, amas, amat — любити (латин.).

(обратно)

6

Periculum in mora — небезпека у зволіканні (латин.).

(обратно)

7

In flagranti — на місці злочину (латин.).

(обратно)

8

Тут і далі йдеться про різноманітні граматичні форми латини.

(обратно)

9

De malis capitis — про головний біль (латин.).

(обратно)

10

Ex professo — за покликанням (латин.).

(обратно)

11

Per analogiam — за аналогією (латин.).

(обратно)

12

Per se — само собою, у чистому вигляді (латин.).

(обратно)

13

Deus ex machina — Бог з машини (латин.).

(обратно)

14

Młodziak — польськ. «молокосос», «шмаркач». (Прим. перекл.)

(обратно)

15

Carpe diem — лови мить (латин.).

(обратно)

17

Tout est perdu sauf l'honneur — все втрачено, крім честі (фр.).

(обратно)

18

Bon jour… au revoir… — Доброго дня… до побачення… (фр.).

(обратно)

19

Allons — ходімо (фр.).

(обратно)

20

Genre — рід, тип, жанр (фр.).

(обратно)

21

Exterieur — зовнішній вигляд (фр.).

(обратно)

22

In potentia — потенційно (латин.).

(обратно)

23

Sensu stricto — як такої (латин.).

(обратно)

24

Lapsus linguae — мовний ляпсус (латин.).

(обратно)

25

En toutes lettres — напряму (фр.).

(обратно)

26

Sensu stricto — у вузькому сенсі (латин.).

(обратно)

27

Veni, vidi, vici. — Прийшов, побачив, переміг (латин.).

(обратно)

28

Qui pro quo — одне замість іншого; плутанина (латин.).

(обратно)

29

Pur nonsens, pur blagizm — чиста нісенітниця, чиста дурість (фр.).

(обратно)

30

Ad hoc — крім того; до того ж; до речі (латин.).

(обратно)

31

Sophie, parle. — Говори, Софі (фр.).

(обратно)

32

Kinderstube — гарне виходання; дитяча кімната (нім.).

(обратно)

33

Sonntagsjäger — кепський мисливець (нім.).

(обратно)

34

Da capo — знову (латин.).

(обратно)

35

Біґос — страва польської кухні з квашеної капусти, тушкованої разом зі шматками м’яса. (Прим. перекл.)

(обратно)

36

 À rebours — навпаки, навиворіт (фр.).

(обратно)

37

Mais qu'est-ce que c'est — але що це таке (фр.).

(обратно)

38

Comment — як (фр.).

(обратно)

39

Fraternité, quoi, égalité, liberté? — Братерство, гм, рівність, свобода? (Фр.)

(обратно)

40

What is that? — Що це? (Англ.)

(обратно)

41

Pardon, mais qu'est-ce que c'est chlopak? — Перепрошую, але що таке хлопець? (Фр.)

(обратно)

42

J'aime parfois une simple baba — я іноді люблю просту бабу (фр.).

(обратно)

43

Attention! Attention, laissez les passer! — Увага! Увага, нехай пройдуть! (Фр.).

(обратно)

44

Ding an sich — річ у собі (нім.).

(обратно)

45

«Spolem» — Спілка споживчих кооперативів (польськ.).

(обратно)

Оглавление

Вітольд Ґомбрович ФЕРДИДУРКЕ

Розділ І ВИКРАДЕННЯ

Розділ II УВ’ЯЗНЕННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗМАЛІННЯ

Розділ III ЗАХОПЛЕННЯ Й ПОДАЛЬШЕ МЕТУШІННЯ

Розділ IV ПЕРЕДМОВА ДО «ФІЛІДОРА З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ»

Розділ V ФІЛІДОР З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ

Розділ VI ВИКРАДЕННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗАГЛИБЛЕННЯ В МОЛОДІСТЬ

Розділ VII КОХАННЯ

Розділ VIII КОМПОТ

Розділ IX ПІДГЛЯДАННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗАНУРЕННЯ В СУЧАСНІСТЬ

Розділ X ГУЛЯЙ-НОГА І НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ

Розділ XI ПЕРЕДМОВА ДО «ФІЛІБЕРА З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ»

Розділ XII ФІЛІБЕР З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ

Розділ XIII ПАРУБОК, АБО НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ

Розділ XIV ГУЛЯЙ-ПИЦЯ Й НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ

*** Примечания ***