Йшов мандрівник вночі, коли бачить — десь далеко лине полем невелика хатина, ніби котиться на колесах. Він не повірив своїм очам і по-тихеньку, певно, щоб її не сполошити, ховаючись від дерева до дерева, підійшов до неї зовсім близько. І справді очі його не підманули: хатина котилася полем, хоча ні колес не було помітно, ні того, що її хтось тягне. Вікна були зачинені так, що неможливо було зазирнути до середини, але мандрівник за димом, який підіймався з димаря, передчув, що в ній хтось є. Перед хатою був порожній ґанок і зацікавлений чоловік заскочив до нього, ніби до трамваю, і сів на лавку. І так як був дуже стомлений, сказав сам до себе із задоволенням:
— О це краса! Проїдуся за дарма на хаті, навіть якщо і не до мого села їде.
А хатина рухалася то швидше, то повільніше. Коли б піднялася вода, вона б попливла нею, ніби човен. На гору підіймалася легше від шестерні, а по полю ковзала швидше від санчат по снігу. «Чи не носять бува її чорти?» — подумав забобонний чоловік, жалкуючи, що вже і піднявся на ґанок.
Тоді в хаті почувся якийсь дзвін, ніби задзвонила тисяча срібних прапорців. «Я маю зазирнути в середину, що б не сталося», вирішив він і намагався віднайти якусь тріщину, через яку він би міг побачити, що відбувається в хаті, за стінами. Так як жодної він не зміг знайти, чоловік повільно на пальчиках підійшов до вікна та привідкрив дерев'яні ставні. У кімнаті було так світло, ніби сонце лише в ній і поселилося, і в того мандрівника на якусь мить засліпило очі. Потім він побачив посеред кімнати якесь створіння схоже на блазня, величиною з найбільшу людину. Замість долонь на кожній руці воно мало срібну котушку, замість стоп на кожній нозі маленьке колесо, а одяг у нього був усіяний різнокольоровими прапорцями, які за найменшого руху дзвеніли. На голові в нього був капелюх, як у старих блазнів, лише зверху він мав два маленьких крила, ніби лопаті, які за кожного поруху вітра трепотіли й оберталися. Ця дивакувата істота була оточена кількома подібними до себе створіннями, одягнутими як і вона. У той час, коли мандрівник зазирнув, вони ковзали на своїх колесах по кімнаті і плескали в долоні.
— Чи це люди, чи якісь чарівники! — вирвався у мандрівника голосний вигук, коли він все побачив.
У той самий момент великий блазень зупинився, а за ним й інші.
— В нашій хатині ховається якийсь чужинець, — сказав він. — Зараз же заведіть її, щоб полетіла ще швидше, аби він не зміг зіскочити.
В мандрівника відняло ноги, коли він це почув. Тепер не було куди тікати, бо хатина помчалася як стріла. Тому він причаївся на лавці ґанку, чекаючи на свою долю. У мить перед ним з'явився великий блазень і, сплеснувши котушками, запитав його:
— Хто ти і звідки в моєму палаці?
І тільки зараз мандрівник помітив, що голос дивакуватої істоти був не схожий до голосу інших людей, більше як у ляльок, що говорять, коли їх заводять. Це його ще більше занепокоїло і він, заїкаючись відповів:
— Я бідний мандрівник. Повертаючись у своє село, я помітив хатину, що пересувалась по полю, і так як ніколи в житті такого не бачив, підійшов, щоб її ближче роздивитися і трохи покататися.
Великий блазень роздобрів і засміявся сміхом, який задзвенів як незліченна кількість срібних прапорців.
— Бідолашні ви люди, усьому дивуєтесь, — сказав він, — а от для нас це зовсім звичайна річ.
— А хто ти? — зважився запитати мандрівник. Ніколи не бачив такої людини.
— Я — цар іграшок — задзвеніло у відповідь. Я був на прогулянці разом зі своєю свитою і, як сам бачиш не мушу задля цього залишати свій палац; я лише його заводжу, і він рухається туди, куди я схочу.
Сказавши це, цар іграшок плеснув мандрівника по плечу своєю металевою долонею і додав:
— Якщо хочеш — запрошую тебе погостювати у мене: побачиш мою країну та мій народ.
Мандрівник, зрозумівши, що цар іграшок дуже благородне створіння, радо пристав до його пропозиції, тоді цар наказав свиті, щоб ті старанніше завели палац і він, мов блискавка, стрімко полетів повз ліси та левади, гори та водойми. У кінці кінців, після довгої мандрівки, на смерканні, цар і його свита радісно проголосили:
— Ми прибули на батьківщину іграшок. Ходімо до саду, де нас чекає цариця.
Мандрівник тепер уважніше подивився навколо і здивувався ще більше, ніж коли побачив хатинку, що рухалася. На полі паслися стада зроблені з металу та сукна.
Світлячки були схожими на дрібні кишенькові ліхтарики. Дерева теж були штучні, вирізані — мов у театрі — з паперу. Літаючі птахи нагадували аероплани. Їжачки були клубочками, вовки — пообтикувані шпильками. Трава в долині була з шовку й ниток, а кузьки — із строкатого бісеру. Гора була зроблена з купи заліза та вапна. На небі у країні іграшок світилися штучні зірочки, вирізані із срібла та золота або зроблені з перлин. Народом у цій країні були самі лише ляльки та лялькові блазні, а будинки їх пересувалися так само як і царів палац.
Цар повів мандрівника в сад, де чекала цариця — найпрекрасніша лялька у світі. Вона, як і цар-великий блазень, могла говорити і рухатись, обличчя в неї було прозоре та блискуче, мов кришталь. Вона попросила мандрівника прогулятися з нею садочком і показала йому свої улюблені квіти: троянди з бурштину та гвоздики, пелюстки яких були з коралів. Нарешті цар сказав мандрівнику:
— Житимеш у малому палаці біля мого, а якщо тобі захочеться погуляти — лише заведи його, і він відвезе тебе, куди ти захочеш.
Прожив тут мандрівник три дні та багато див бачив, але так як не міг їсти те, чим харчуються іграшки, то почав мандрівника мучити голод і вирішив він повернутися додому. Тоді цар і цариця дозволили йому взяти своїм дітям стільки іграшок, скільки він схоче, але сказали:
— Ні в якому разі ти не повинен розповідати, де знаходиться наша країна ні своїм, ні чужим дітям, щоб вони не прийшли, щоб поневолити весь наш народ.
Мандрівник пообіцяв, що нікому не скаже, а потім пішов навколо царевого палацу, щоб зібрати іграшок для своїх діточок і назбирав повну торбу: хатинку, що сама рухається; равлика, який постійно ховає і знов показує ріжки; коралового рака; полотняну корівку, яка дає молоко; ляльку, яка вміє говорити трьома мовами; клоуна, який робить найнебезпечніші циркові трюки і безліч такого, що вміє плигати, літати, плавати і текти як живі. Цар ще подарував йому іграшковий місяць. Це була срібна пластина, що вночі могла три села освітити місячним сяйвом. А цариця подарувала мандрівникові гойдалку, на якій одна лялька сиділа, а інша її підкидала до хмар зроблених з бавовни. По всьому один з блазнів провів мандрівника на рухливій хатинці до кордону.
Вдома діти розпитували мандрівника, де він знайшов так багато прекрасних іграшок, а він їм все по-порядку розповідав, не згадуючи про те, де ця країна знаходиться.
— Мені одному це довірили, але просили мене не казати нікому цієї таємниці, тож не смію сказати і вам.
