Підстави нашоі політики [Дмитро Іванович Донцов] (fb2) читать онлайн

1. Росія і Європа: конфлікт цивілізацій

Російський месіанізм

Від самого 1648 року, від часу, коли по довгій перерві нація знова виступила активним чинником в європейській політиці, не переходила Україна кризи поважнішої від теперішньої.

Катастрофальний упадок трьох імперій, увільнення скритої національної енергії уярмлених досі народів Східної Європи, енергії, що своєю руйнуючою силою лишила далеко по за собою аналогічні рухи 1848 року, соціальна криза, що поставила під знак запитаня саме існування нашої цивілізації – ось те окруженя, серед котрого збуджена лоскотом світової завірюхи з довгого сну нація мусіла шукати і реалізувати свій колективний ідеал.

Майже жодну з європейських націй війна не заскочила зненацька: та чи інша була може не підготована до неї військово, але кожна була свідома своїх політичних цілей в сей пам’ятний 1914 рік. Велика Британія з її старими і протягом віків незмінними традиціями її континентальної політики, Франція, що горіла жадобою реванша, Росія з своїм “тестаментом Петра першого”, навіть Австрія з своїм старим цісарем, що ще пам’ятав Метерніха¹, і традиції наполеонських воєн, що був свідком Кримської війни, навіться Австрія знала, за що вона має битися. В подібній сітуації знаходилися і інші, втягнуті у вир світової війни народи. Старі й молоді, одні напередодні кінця своєї історичної кар’єри, другі на її початку – всі вони мали отверті очі не лиш на суть великого конфлікту, але й на средства, котрими міжнародні конфлікти звичайно розв’язуються: ні Лойд Джорж², ні Кіченер³, ні Клемансо⁴, ні Берхтольд⁵, ні Пашіч⁶, ні Тіса⁷, ні Гольвег⁸ – ніхто з них не забував старого правила, що великі історичні суперечки рішаються кров’ю і залізом…

Як же ж інакше представлялася справа в нас! Вибух війни знайшов нашу політичну думку на роздорожю. Немногі голоси, вказуючи на перші товчки великого землетрусу, на потребу приготовитися до нього, коли не хочемо, щоби він поглинув нас, закрикувалися, як голоси докучливої Касандри, відриваючі непотрібно людей від їx важної праці. Наша pays légal група людей, що представляла націю та її аспірації, жила з дня на день, без ясно виробленого, загально прийнятого політичного ідеалу, не зазираючи в майбутнє, котре, як байронівський Камінний гість, стукало вже в двері, здавалося так безпечної нашої хати, щоби одного гарного ранку з’явитися на її порозі перед переляканим українським Дон Жуаном.

Заколисана навіяними її пророками снами-мріями про мирну еволюцію людськості, про мирне полагодженя всіх національних конфліктів, про різні “федерації”, “децентралізації”, “народне братерство”, втягнута сими пророками в русло чужої національно-державної ідеї, нація здавалося спала летаргічним сном. Застрашаючий хаос ідей, повний брак загально респектованих традицій, відсутність загально узнаного прапору, що малювався одними на два, одними на оден, а іншими знов на три кольори, дезорієнтація провідників, получена з фаталістичною і обезвладняючою вірою в “несмертельність нації” – ось були найбільш характеристичні прикмети групи людей, котрим, немов на кепський жарт історії, судилося ділати в момент, що приходить раз на одну або дві сотні літ, треба було виступати на політичну арену не лиш з доброю волею і любов’ю до рідного краю, але й з ясно сформульованим політичним ідеалом.

Накидати загальні риси сього ідеалу, як його розуміє і розумів автор, є цілею сеї праці. Се зробити ніколи не є запізно, бо криза, котру переходимо, не хвилева: як пропасниця стрясатиме вона ще довго нашим національним організмом. Ще довго стоятимемо перед завданям знайти вихід з проклятої сітуації, в котрій опинилася наша країна.

Виробити сей ідеал, або радше віднайти його, що, хоч твориться чинниками зовнішними, але захований в неясній, підсвідомій психіці народа – неможливо без правильної оцінки суті тої кризи, котру ми враз із цілим світом переходимо.

Вульгарна думка бачить причину хороби, що стрясає суспільний організм Європи, в боротьбі різних ворожих собі імперіалізмів (котрі, розуміється, є ділом “тайної дипломатії”, “генералів” і пануючих) і в назріваючій соціальній революції. Наражаючи себе на закиди “реакційності” або парадоксальності, автор не поділяє сеї думки. Або – не цілком її поділяє. Безперечно, теперішній хаос є результатом боротьби “імперіалізмів” (хоч причини її не такі примітивні, як здається ворогам тайної дипломатії); безперечно гістеричний крик низших верств за новим соціальним ладом – се одна з істотних причин кризи, але поза сими конфліктами криється глибший або в кожнім разі давніший.

Сей інший конфлікт захований в соціальній боротьбі, котру переходить Європа. Сей конфлікт лежав в основі конфлікту двох ворожих груп держав 1914 році. Він же ж крився за визвольною боротьбою австрійських і турецьких слов’ян проти габсбургської та оттоманської державної ідеї. Він же ж товаришив при повстаню білоруських і українських селян в Польщі в кінці XVЇЇI віку. Його ж контури бачимо в революції 1648 р. на Україні, як і в національних революціях 1917 на сході Європи. Сей конфлікт, що його з трівогою передбачав Ляйбніц⁹ і Ренан¹⁰, Наполеон І¹¹ і Гюго¹², Енгельс¹³ і Біконсфільд14, про котрий з жадобою помсти візіонували Герцен¹⁵ і Леонтьєв¹⁶, Бакунін¹⁷ і Горький¹⁸ – се великий конфлікт двох цивілізацій, двох політичних, соціальних і культурно-релігійних ідеалів, конфлікт Європа – Росія.

Що сей конфлікт справді лежить в основі многих хвилюючих наш час питань, про се найлегше переконатися, коли звернутися до останної фази сього конфлікту, до з’явища, що дістало віднині незатерту назву большевизму, до аналізи з’явища, в котрім велика частина нашої безкритичної інтелігенції бачить найбільше викінчену форму соціальної революції.

Що є большевизм? – питаються його несвідомі приклоники (бо свідомі не питають про се) і відповідають: се інтернаціональний рух, а цілею його є повалення імперіалізму, капіталізму, націоналізму і прочих богів буржуазного пантеону. Большевизм – відповідають його противники – се бунт рабів, се негація законів логіки і народного господарства. Большевизм – твердять антисеміти – се жидівська змова на згнобленя християнства на користь воюючого Ізраеля.

І одні і другі і треті мають остільки рацію, що большевицька Росія справді дала товчок соціальним рухам міжнародної ваги. Але і одні і другі і треті нехтують се, що большевизм, як вже показує його назва, се з’явище російське і в першій лінії російське. Слушно, найблизшою метою платних і ідейних агентів большевизму за границею було знищення європейського буржуазного порядку, тільки – чи лише се? Чи се лише причина того завзяття, з яким хмари сих агентів у Відні, Будапешті, Копенгазі, Римі, Парижі та інших більших і менших центрах заходу робили свою роботу зруйновання існуючого порядку в сих країнах? Чи справді повалення системи визиску було їx першою цілею, чи може в і завзяттю греба шукати сих глибших і сильніших мотивів, незнаних самим мандрівникам пролетарської революції за границею, про котрі свого часу писав Достоєвський¹⁹? В однім зі своїх “Дневників писателя” пише він:

„Чому майже дев’ять десятих москалів у своїх мандрівках за границею пристає все до тих лівих верств європейських, котрі так сказати б відкидають свою власну культуру? Чи не слідно в сім факті російську душу, котрій європейська культура есє була чужою?”

Я власне так і гадаю. Європейці бачуть в нас скорше варварів, що волочаться по Європі та тішаться, що знайшли щось, що можна зруйнувати; котрі руйнують задля самої руйнації, задля приємності, тільки щоби поглянути, як се все розлетиться в звалища, ось як орди дикунів, як гуни, що вривалися в старий Рим, демолюючи святе місто не маючи самі поняття про се, що за скарби культури вони нищили при тім [„Дневник писателя”].

Чи є хоч зерно правди в сих словах геніального москаля? А коли так, то чи відносяться його слова тільки до таких мандрівників революції як Бакунін або навіть Герцен, що з криком: “Хай живе Хаос, vive la mort!” посилав своє прокляття західному світові? Чи також до епігонів Леніна, заповідаючих смерть європейській демократії? Чи може і до оберпрокурора найсвятійшого синоду Победоносцева, що кидав громи на сю саму демократію, сю “велику брехню нашого віку”?

Чи тільки до духовних нащадків Бакуніна, до російської червоної армії, чи також і до війська царя, котре з такою самою завзятістю старалося зробити з галичан православних росіян, як большевики російських комуністів? До війська, що з такою самою енергією хотіло накинути Європі свою рах moscovitica, як Ленін²⁰ втягнути її до свого Союзу Народів, до свого societas Леніна або leonina? Чи наповнені почутям глибокого смутку та національного сорому питання Достоєвського можна застосувати тільки до ландскнехтів Буденного²¹, що несли на захід свою соціальну систему – совети, чи також і до жовнірів Катерини²², що несли на Україну тодішну соціальну систему Росії – панщину?

А коли се так, то чи не маємо ми тут, в сих мандрівках узброєних і неузброєних росіян різних поколінь до Європи, втішених, що можуть в ній щось зруйнувати, раз уніатську церкву, раз капіталістичний лад, чи не маємо ми тут до діла зі з’явищами одної і тої самої категорії, з фактом, більш універсальним, більш небезпечним ніж большевизм або царизм? Можна з певністю сказати, що так власне і є, що так ідеологія російського комунізму як і царизму се тільки різні форми одної і тої самої суті, одного і того самого з’явища загальнішого характеру, що не є нічим іншим, як воюючим із Заходом російським месіянством. Подібно як наполеонізм, з всіма одідиченими ним гаслами великої революції був нічим іншим як новою формою каролінгського імперіалізму. З грізно піднесеною рукою, жадібно шукаючи очима довкола, стояла ще недавно большевицька Росія перед нами, як за часів Миколи І²³, нишпорячи “де є ще щось, що можна би ще зруйнувати”, відмовляючи відповіді на наш запит.

Але ми можемо зречися сеї відповіді! Тисячу разів дала вже її російська інтелігенція, та сама, що колись “ходила в народ”, а потім засідала в “чрезвичайках” і в “пролеткультах”, носителька ідеї російського месіянства. В її власних очах – хоронителька і втілення ідеалів “правди і справедливості”, одержимий духом пророк великого посланництва російського народу ущасливити весь людський рід, а в наших – тамбур-мажор московсько-петербургсько-петроградсько – знов московського імперіалізму, сентиментальний апологет московського Drang nach Westen, суворий прокуратор при історичнім процесі націй, що обливаючись кровю, стукали до дверей раю свобідних народів, advocatus diaboli.

Міццю духа, геніальністю могли різнитися між собою представники сеї інтелігенції. Перед одними, як перед вже цитованим Достоєвським, мусів кождий, що мав зрозуміння великого, до якої національности він не належав би, відкрити голову. Інші збуджували тільки сміх публіки, як напудровані циркові блазні своїми дурними дотепами та скоками. Але всім їм, пророкам і арлекінам, одно було спільне: глибока містична віра в велике покликаня, світову місію російського народу.

Вони могли малювати сей народ або в рожевих барвах як народники або, як Чехов²⁴ у своїх “Мужиках” порівнювати його з худобою; цілувати поли його смердючого “зипуна”, як робив граф Л. Толстой²⁵, або в переляці перед його незрозумілим і неохвитним єством апелювати да царських багнетів, як се робив П. Струве²⁶ та інші не менше славні автори колись славнозвісних “Вех²⁷” – все одно! Ангел чи люципер, Аполон чи Центавр, пів-людина, пів-звір був сей народ всій російській інтелігенції, народом богоносцем (не в євангельскому сенсі), а коли й худобою, то священою худобою, котрій мають поклонятися всі язики. Він, тільки він мав проголосити агонізуючому Заходові нове слово. Тільки з його уст мало роздягтися над світовим хаосом збавленне: Fiat lux!

„Я вірив і тепер ще вірю, що Росія, котра має стати на чолі якоїсь нової східної державности, повинна дати світові і нову культуру, замінити сею новою слов’янсько-східною цивілізаціею упадаючу цивілізацію романо-германської Європи”, писав папа слов’янофілів Леонтев пятьдесять літ перед нами [К. Леонтьев, Восток, Россия и слов’янство].

Передповідаючи наглу смерть Заходу, взивав слов’янофільський поет Тютчев²⁸: “Над гігантськими руїнами Заходу підноситься мов святий ковчег ще більша Росія… хто посміє сумніватися в її покликаню?”

– “Захід сказав уже все, що міг сказати. Ex Oriente lux! Тільки Росія покликана перебрати духовний провід над Європою”, – заходиться знана крикливиця російського месіянізму С. Булгаков²⁹. І зворушений сими словами немов луна відповідає йому Розанов³⁰: “Давно була пора се сказати.” Пушкін³¹ ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи його “поневоленю” англійського селянина [А. Пушкин, Разговор с англичанином] і пише поему, в котрій звучать енергічні ноти ненависти до європейської цивілізації [А. Пипин, Характеристика литературных мнений, ст. 83].

Патріот-візіоніст А. Герцен літами маячить про велику ним сподівану хвилину упадку Заходу і мріє про “нових варварів, що йдуть її руйнувати”. Ю. Самарін³² тішиться ролею, яку доведеться грати Росії в “цілім світі”, а архиреволюціонер Бакунін вірить, що російський народ “внесе до історії нові засади і створить нову цивілізацію, і нову віру, і нове право, і нове життя”. Горький “плює в обличя” Америці та “прекрасній Франції” в ім’я російсько-босяцких ідеалів, а Ленін узурпує собі становище наступника первоапостола соціалістичної церкви, перед буллами котрого, як перед Іннокентіїв та Боніфаціїв королівські трони, мали падати трони впалих в гріх соціалістичних божків окцидента.

І навіть Чаадаєв³³, один одніський москаль-європеєць (за що його і зробили божевільним його земляки), і той кінчить вірою у велике післаництво Росії в своїй “апології божевільного”. “Наше діло” – пише він – “внести спасаючий принцип порядку в світ, що став здобиччю анархії. Росія не сміє кинути сеї місії, що повірена їй царем небесним і земним”. Голоси всіх представників російської політичної думки зливалися в одній похвальній пісні свому народові, всі вони в суті річи підписувалися під офіцальною теорією російської історії, виражену графом Бенкендорфом³⁴ в таких словах: “Минуле (Росії) було гідне подиву, теперішність більш ніж блискуча, а майбутнє” – писав граф, думаючи очевидно про большевиків – “перевищить все, що може собі представити людська уява!”

Одні виступали зі “здоровими формами” російського державного будівництва, що мали врятувати Європу. Другі лічили світ російською “общиною” або бачили свою місію у визволенні слов’янства (білі інтернаціоналісти) або у “визволенні” світового пролетаріату (червоні), треті – в теократичнім ідеалі морального відродженя людськості через Росію. Одні марили про “Москву – третій Рим”, другі – про Москву – столицю третьої Інтернаціоналі. В деталях своїх думок різнилися поміж собою ідеологи російського месіянства, але всі міцно та непохитно вірили, що російський народ, хоть і ремствуючи, хоч і не все добровільно, а поведе за собою, як віслюк під заохочуючі оклики своїх погоничів, всі інші народи на зустріч хоч і незнаній але великій будучині, в котрій мерехтіли в очах політичних маняків то нова civitas dei, то російський хрест на святій Софії [Константинопольський], то “соціалістіческое атечество”…

(обратно)

Російське слов’янофільство – знаряддя агресії

Пересада, односторонність – скажуть скептики. Прецінь месіянство не є особливостю російського народу. Ні пересада, ні односторонність, бо того, що я назвав російським месіанством (а правильнішою назвою був би панмосковітізм) в ніякім разі не можна рівняти з аналогічними з’явищами в інших націй, а з окрема ні з панлатинізмом, ні з пантевтонізмом.

В латинстві була, правда, ся вигідна сторона, що мало воно вже в історії одностайну політичну організацію. Колись етруски та іберійці, ілірийці та кельти творили одну імперію. Але з її розпадом традиції єдности, з тяжкою бідою підтримувані церквою, завмерли та Піренеї та Альпи показалися перешкодою, о котру розбилася навіть колишна єдність культурної мови. Імпозантна спроба великого Наполеона злучити під своїм скиптром Францію, Бельгію, Італію, Іспанію та Португалію та менш імпозантне стремління маленького Наполеона³⁵ заволодіти Італією були останіми подригами панлатинської ідеї. Коли не рахувати розуміється галасу викликаного ad hoc паризькою пресою з приводу приступленя до Антанти “латинських сестер” – Італії та Румунії.

Щодо тевтонського світу, то в нім було ще менше підстав до великого расового руху. Політичне розпорошеня німецької раси, усамостійненя деяких її частин (Австрії, Голандії, Швейцарії та пр.) з гори засуджували пантевтонську ідею на невдачу. Несмілі спроби її штучного відживлення (Бернгарді³⁶, автор “середної Європи” Навман³⁷, швецький професор Стефен³⁸ і Кіелен³⁹) штовхнув у царство утопій Версальський мир⁴⁰.

Англійська форма пантевтонізму показалася справді більш живучою і певно, що такі ідеї як Greater Britain або Imperial Federation не є ніякі фантоми. Але вона не виходить подібно панмосковітізмові поза рамки власної раси та не претендує на провід над іншими, опріч менше культурних від себе, народами. Своїми претенсіями та силою розмаху російський месіянізм, що хоче панувати над народами, що стоять вище нього так під взглядом культурним як і політично-економічнім і над землями густіше від Росії заселеними – з’явище одиноке в історії Європи останніх трьохсот років.

Скептики скажуть: се все дуже добре, але ж месіянізм не є суть большевизму. Форма, в котру вилилася пропаганда большевизму на Заході – з’явище хвилеве, конечне як конечним були наполеонівські форми, в які вилилася Французька революція, що в першій мірі, як і большевизм, була соціальним переворотом. При чім же тут конфлікт Росія – Європа?

Хто не сягає пам’яттю дальше як по вчерашній день або хто (як багато наших досвідчених політиків) завше надав суспільним рухам такий зміст, який вкладають в них їхні вожди, для того щойно наведений хід думок здається незбитим. Але коли ми захочемо вглибитися в се надзвичайно складне питання, то дійдемо до цілком іншого несподіваного висновку. Прийдемо до висновку, що “визволення світового пролетаріату” як і “визволення слов’янства” – порожня фраза, за котрою криється цілком інша суть. Те саме, нам вже знане московське месіянство.

Коли лишити на боці бомбастичну фразеологію большевиків, призначену для з’ідіотілих від голоду і терору своїх підданих і скаптованих тими чи іншими средствами чужоземних “товаришів”, то одна характеристична риса їx ідеології кинеться в очі. Се – розглядування всеї їx зовнішньої політики не в крузі ворожих собі понять: “революція – реакція”, “пролетаріат – буржуазія”, а з точки видженя противенства між Росією, як авангардою Азії з одної сторони; Європою яко цілістю з другої. Коли большевики використують національно-релігійні рухи Орієнту проти Англії, то се апеляція не до клясової, а до національної боротьби Сходу проти Європи. Коли шукається помочі Енвера паші або афганського еміра, то се не аліанс з інтернаціональною революцією проти інтернаціональної реакції, не політика союзу з трудовими масами, лише союзу з державами проти держав, звикла буржуазна політика, політика національних інтересів, борба о перевагу Росії над Європою, політика, котрої даремно відпекуються большевики. Коли Ленін виступає проти Англії та Америки, він плямує їx англосакські (а не капіталістичні!) свободи, котрих він не забуває взяти в знаки наведення [Н. Ленин, Государственность и революция].

Коли Бухарін⁴¹ лютує проти угодовості європейського робітництва, він нападає не так на зрадників робітничої кляси, як проти “німецьких, австрійських, французьких і англійських меншевиків [Бухарин, Программа коммунистов].

Коли Троцький⁴² підігрівав патріотичний запал своїх червоних наємників у війні з Польщею, то тільки для них була вона війною в “шляхтою”, для цілого ж російського загалу се була війна з поляками… Проти європейського “імперіалізму”, проти німецького тяжкодумства, проти французького міщанства, проти англійського професіонального кретинізму – ось проти чого гримлять з московського совітського Олімпа. Європейський світогляд робітництва Заходу, що робить його мало доступним московській пропаганді, і Європа, що противиться політичній експансії Росії – ось ворог большевизму та його азіатських союзників. Тут Європа – там Росія! – Така формула зовнішньої політики совітської Москви.

І цікава річ! – З такої самої точки погляду гляділа на сю політику друга російська месіянська ідеологія – слов’янофільство. Чи виникає квестія слов’янська, вона розглядається не відрубно, не абстрактно, тільки як етап до загального походу проти Заходу. Чи повстає наново турецьке питаня – слов’янофіли висказуються навіть за залишеним турків в Константинополі, коли заноситься на заміну султана в його резиденції комісаром тої чи іншої великої європейської держави. Чи ходить о внутрішні справи підвладних або непідвладних Росії європейських народів, всі сі питаня розглядаються з точки погляду збільшення могучості Росії супроти Європи.

Дальше аналогія ще більше вражаюча! Большевики голосять війну європейському буржуазному порядкові, апелюючи до пролетаріату. Війну тій самій буржуазії голосили старі слов’янофіли, апелюючи до того ж самого пролетаріату! Чи вони теж були борцями за соціалізм, чи большевики слов’янофілами? Ні одно, ні друге. І перші і другі служили тому самому національно-російському ідеалові, для котрого потрібний був упадок Європи. Обгрунтовуючи свою політичну теорію, Леонтьєв писав:

„Всі слов’яни, полудневі та й західні, в сім так дорогім для мене культурно-побутовім сенсі нічо інше як неминуче лихо, бо сі народи в лиці своєї інтелігенції нічо опріч найординарнійшої („найболее пошлой”) і звичайної європейської буржуазії, світові не дають” [К. Леонтьевь, ор. cit. ст. 108].

„Ординарної буржуазії!” Звідкіля сі ноти в царофіла Леонтьєва!? Ляпсус? Ні, се його глубоко передумана гадка, бо в другім місці він каже: “Пора покласти край розвиткові міщанського (отже буржуазного!) ліберального поступу!” [Ibid., ст. 384], а двома сторінками нижче, звертаючись знов до слов’янських братів, він з жалем стверджує, що “наші західні та полудневі однодумці далеко більше від нас подібні всіми своїми чеснотами і хибами до європейських буржуїв найбільш пересічної сорти.” “Коли світ”, читаємо дальше на 415 сторінці нашого антибуржуазного цариста, “мусить скоро відкинути буржуазну цивілізацію, то новий ідеал людськости вийде конче від Росії, від народу в котрого слабше розвинені буржуазні чесноти.” Як бачимо се вже щось немов з Леніна або Бухаріна, котрі аргументували світову місію російського пролетаріату сим, що він менше як його західні товариші пересяк буржуазною моралю та пересудами…

Але автор консеквентний! Коли “буржуазна цивілізація”, так йому ненависна, конає, то мусить бути і той, що поклав би її в домовину? Для Леніна сей грабар звичайно революційний пролетаріат. Для Леонтьєва – також! Передовим герольдом тогочасної буржуазної культури була Франція, через те саме повинна вона була згинути для нашого панславіста, і розуміється від руки пролетаріату.

„Коли для дальшої незалежности східно-російської думки від думки романо-германської, для виступленя на новий інший шлях культури та державних форм потрібно, щоби все нижче і нижче падала в очах людей Сходу повага романо-германсікої цивілізації, коли потрібно, щоби забобони відносно сеї цивілізації як найскорше перейшли в дике упередження проти неї, то треба бажати, щоби як найхутше та остаточно скомпрометувала би свій геній країна, котрій належить ініціатива в сучаснім поступі” [Ibid., ст. 433 – 4].

Себто Франція, а що писав він свій памфлет підчас Паризької комуни⁴³, то закликає на поміч ії, фригійську шапку, що застромлена на вежі Нотр-Дам звістувала б остаточний кінець буржуазного світу. Ще ліпше звичайно було б якби Париж зі своіии “буржуазними” церквами та парламентом взагалі щез із поверхні землі, а що се неможливо без большевицьких метод, то Леонтьєв поручав їx також.

„Чи можливий” – питається він, – “тріумф і панування комуни без вандалізму, без матеріального руйнованя будинків, пам’ятників штуки, бібліотек тощо? Звичайно ні, а при сучасних средствах знищення обернути більшу частину Парижа в руїни та згарища далеко легше ніж в старі часи зруйнувати інші великі культурні центри, як Вавилон, Ніневію, Старий Рим. А сього треба бажати тому, хто прагне нових форм цивілізації!” [Ibid., ст. 435]

Чи се розумування маньяка? Витяг із “Записок божевільного” Гоголя⁴⁴ чи з вступної статі “Ізвестій⁴⁵”? Цілком ні, се, повторяю, глубоко передумана гадка великого російського патріота, свідомого неприєднаної ворожості між його країною та Європою, що шукає скрізь вільних або невільних союзників своїй справі. Подібно як Зіновьєв і інші комівояжери большевизму, що голосять терор і вандалізм також в ім’я “нових форм цивілізації”. Се не значить, розуміеться, що перший був соціалістом або другі панславістами. І в одної і в другої сторони відклик до пролетаріату – се комедія, средство до осягненя цілей, що з визволенням пролетаріату так само не має нічо спільного як панславізм з визволенням слов’ян: до запаленя світового пожару, в котрім згоріла б ціла європейська цивілізація.

Зрештою Леонтьєв не стоїть сам зі своїми, як на час і на особу, будь-що-будь оригінальними думками. Знаний та досить інтелігентний ідеолог слов’янофільства Міллер⁴⁶ писав в приблизно той самий час:

„Зачинаючи підтримувати його (принцип національності) у слов’ян, нам довелося б узброювати проти себе всю стару Європу, шукати проти неї опертя в Європі таки, в співділанні, скрізь і всюди, з всіма її свіжими силами” [О. Миллер, Слов’янство и Європа, С.-Петерб. 1877, ст. 63].

Що се за свіжі сили? Ті самі, котрі викликував Леонтьєв і Ленін. Для добра Росії та знищення Європи потрібно визвати на Заході духів, що ворожі західній цивілізації. Отже, що шкодить, коли сі духи марширують під червоним прапором соціалізму і клянуться на євангеліє не св. Марка але св. Маркса? Аби робили свою роботу, і ось сторонник общини та самодержавія німецький Мюлер, обернутий в московського Мілера, радить відкинути на бік всякі засади легітимізму, властиві нібито російській політиці та подати руку Мефістові революції… Нав’язуючи до місіонерської ролі Росії, пише Мілер:

„Мені здається, що на відносини Європи до нас могло би мати великий вплив щире виреченя з нашої сторони тої політики, якої держалися ми до Східної війни, виречення всяких традицій легітимізмоманії та революціофобії”.

Росія (царська Росія!) мусить виявити “тверду рішучість і вміня довести на ділі народам Європи, що і поза границями слов’янського світу наша задача – визволення”. І дальше:

„А коли самі народи Європи все ще вірять їм (своїм пануючим клясам), суть в їx руках сліпим знаряддям ворогування проти тих, з ким їм належало би скорше заприязнитися для згідної одсічі загально-европейській реакції (себто проти Росії), то в сім багато винні старі гріхи нашої власної політики з тих часів, коли вона хорувала на прищеплені їй недуги легітимності і свободобоязні” [Там же, ст. 99 і 109].

Отже короткий змисл довгої мови, розвинений дальше в Мілеровій книзі є, аби Росія сперлася в своій європейській політиці на тамошні революційні елементи і разим з ними штовхнула в пропасть цілий будинок так званої буржуазної, а в грунті речи впрост європейської культури. Подібну мову знайдемо і в інших отців слов’янофілської церкви, напр. у Самаріна, що радив Росії переняти в Польщі “ту визвольну ролю, котру рано чи пізно, волею чи неволею доведеться нам відіграти в цілім світі”. До подібного договорюється Бакунін: до “повної негації Заходу” і до великої визвольної місії російського народу на чолі зі своїм царем [М. Бакунин, Письма о патриотизме].

Що ж до Герцена, то сей безнадійно плутає місію царату з місією пролетаріату, малюючи ляповатий образ останнього дня Європи, повіряючи ролю серафимських трубачів донському козакові, що “в свій час прийде збудити європейських Палеольогів і Порфірогенетів, – коли їx не збудить трубний згук останнього суду, що творитиме над ними соціалізм помсти – комунізм” [А. Герцен, Письма из Италии и Франции, ст. 267].

Але оставмо на боці Герцена і Бакуніна, вони ж були “також соціалісти”, але що робити з Ю. Самаріном і Мілером або з Леонтьєвим, котрих ніхто не запідозрить не тільки а революційних, але навіть в ліберальних настроях? Що робити з всею практикою російської політики в Європі, починаючи від Олексія⁴⁷, Петрового батька і кінчаючи Миколою 2⁴⁸, політикою, що на ділі рвала з принципами легітимізму, роблючи революційно-демагогічну пропаганду серед українських та польських селян проти їx “панів”, серед фінських селян („тропарів”) проти вождів селянського незалежницького руху, серед турецької “райї” проти її гнобителів або серед австро-угорських селян проти “утискаючої їx німецько-мад’ярської буржуазії”?

Що робити з самою ідеєю царату, сього “царства бідаків”, сеї диктатури на користь убогих, що так разячо нагадує совітську ідеологію – також диктатуру “бідних над багатими”? Чи інспіратори сеї політики, всі сі Ордін-Нащокіни⁴⁹, Меньшикови⁵⁰, Паніни⁵¹, Горчакови⁵², Ізвольські⁵³, Щебеки⁵⁴ та Гартвіги⁵⁵ були агентами світової революції. Коли звернутися навіть до одної-одніської ідеї большевиків, здавалось би, що не є плагіатом – до гадки мобілізації мусульманських народів проти “західного імперіалізму”, то і тут можемо погратулювати з їx винаходом не вождям третьої Інтернаціоналі, а їx великим вчителям.

Бо вже той самий Леонтьєв писав, що “стала небезпека Росії на Заході” та що там треба шукати собі союзників: “коли сим союзником схоче стати мусульманство тим ліпше”, бо “в самій вдачі москаля є дуже сильні та важні риси, які далеко більше нагадують турків, татарів або інших азіятів, або просто нікого, ніж слов’ян.” Союз з ними “догідний вже для того, що вони не пересякнуті європеїзмом” [К. Леонтьев, Ор. cit. ст. 28 і 182].

Чи не тому і Ленін шукає там союзників для свого, як його назвав Каутський, татарського соціалізму? Чи не суть островерхі татарські шапки комуністичних офіцерів атавістичним символом ролі, яку судилося відіграти іи в Європі?

(обратно)

Царизм і большевизм – форми російського імперіалізму

Можна залишити приклади, або можна б їx навести ще безконечну низку, можна цитувати ще інших слов’янофілів, а будемо певні, що знайдемо там Леніна. Можемо робити витяги з творів або промов останнього – і нехибно спіткаємося з плагіатами з панславістського євангелія. Залицяння до революції та пролетаріату – і тут і там. Хрестовий похід проти буржуазії – і тут і там. Переморгуваня з Азією – і тут і там. Громи проти принципу легітимізму – і там і тут. І там і тут одна одніська мета – знищення “згнилоі” європейської демократії ad majorem Russiae gloriam! демократії, однаково смертельної, однаково ворожої для всіх досі існувавших форм російської державності.

В сім і в нічім іншім лежить спільна суть обох форм російського імперіалізму: царської та большевицької. Се розумів м.і. вже Страхов⁵⁶, що твердив, що

„коли ми візьмемо взагалі наш нігілізм, візьмемо його в цілім складі його виявів, то будемо мусіли узнати за його найважнійшу рису – скептичний погляд на Європу (а не на буржуазію!) Люди найбільш російського напрямку часто-густо бувають в сім відношеню цілком згідні з думками нігілістів” [Страхов Борьба с Западом в нашей литературе, ст. 126] (і на відворот додамо ми від себе!)

Се розумів також Леруа-Боліє⁵⁷, на думку котрого нігілізм “певного роду протест Росії проти Европи” [Leroy Beaullieux, L’empire des tsars et les Russes. Paris 1881. кн. І. розділ 4].

Протест, котрий виливався раз в садиські мрії зрівняння з землею Парижа, раз в пропозиціях європейському робітницгву вирізати своїх “збуржуазілих” провідників, як се робив Апфельбаум-Зіновьєв⁵⁸ на з’їзді німецьких незалежників в Гале, протест варварів, що “волочаться по Європі та радіють, що знайшли щось, що можна зруйнувати, не маючи поняття, що за скарби культури мають перед собою.” Їх демагогічні кличі ніщо інше тільки средство боротьби, свого роду нафта, котрою треба облити колючий, як казав Герцен, очі всякого москаля чудовий будинок окцидентальної культури, щоби на згарищах могли засісти або цар земной Микола Романов або диктатор над пролетаріатом Микола Бронштейн-Троцький. Коли сього треба в інтересах Росії, панславіст і царист – став революціонером і ворогом буржуазії, соціаліст-большевик – противником демократії та союзником азіатських шовіністів.

Коли якраз по війні, а не скоріше, російський імперіалізм набрав таку застрашаючу розгонову силу, то се треба поясняти передовсім тим, що тоді розлетілися два його найбільші противники, Австро-Угорщина і Туреччина, що пролетарський рух, котрий на думку Герцена мусів обернути в хаос всю Європу, як раз тоді набрав такої інтенсивності, що в збалканізованій Австрії та на знищених безконечними війнами Балканах вже смерділо падлииою, що ворожила обильну тризну московським комуністичним крукам…

Але ж се значило б упрощувати питаня: хотіти бачити в сітці страшних конфліктів світової війни ніщо опріч ворогування Європи з Росію! Се значило б робити собі залегкою задачу: замикати очи на се, що війна 1914 року була конфліктом двох груп держав, з котрих одна мала своєю союзницею Росію, отже не конфліктом Росії з Європою. Се значить замикати очи на соціальні доктрини большевизму, що прецінь різняться від тих, що їx голосив царат або його ідеологи!

Аргументованя на позір слушне, але тільки на позір. Бо мимо свого зовнішнього вигляду війна 1914 року була в значній мірі лише дальшим тягом російського походу на Європу. Що Росія мала головні західні держави по своїй стороні як союзників, не міняє нічо на речі. Петро І під час Великої північної війні також мав по своій стороні Польщу, Данію а пізнійше навіть британського короля. Та мимо того ся війна була одним з головних етапів московської експансії проти Європи.

Польща вже в 1772 році, коли по упадку України і Швеції прийшла черга на неї, переконалася, що воюючи за посідання Балтику і Чорного моря, Петро І виступав не тільки проти своїх тодішних противників але і проти тої самої Польщі та проти Європи взагалі. По упадку Польщі також мала Росія союзників в поділових державах Німеччині та Австро-Угорщині. Але від сього часу як російська ескадра прибула до Тулону, а цар Александер 3⁵⁹ вислухував стоючи Марсельєзу, переконалися центральні держави, що Росія мала на оці боротьбу з ними як і з Європою взагалі, коли вона ділила Польщу.

Виправа большевиків до Персії, Малої Азії, Польщі та Східної Галичини, Східної Прусії, сталі погрози проти Румунії та Угорщини переконали нарешті західні держави про те, про що вони досі, здається, не знали: що війна Росії з центральними державами, як колись з Україною та Польщою, була нічим іншим як приготованням, стадією її загальної боротьби проти Європи яко такої. Власне ся остання фаза російського імперіалізму, большевизм, що зазіхає на передові сторожі західних держав в Європі та Азії, показав наочно, що конфлікт 1914 року мав два істотні моменти: англійсько-німецький та російсько-европейський. З ліквідацією першого лишився тільки другий. Вискази Черчіля⁶⁰ і Ллойд Джорджа, що недавно викликував в парламенті тінь ініціатора антиросійської коаліції – Дізраелі¹⁴ з одної сторони, офірованя Людендорфом⁶² німецької шаблі для боротьби з європейською небезпекою, большевизмом, з другої – ось перші проблиски почутя загальноєвропейської солідарності супроти небезпеки, йдучої зі Сходу.

[Англія вправді з властивою собі далекозорістю давно зрозуміла істоту російсько-європейського конфлікту і навіть під час свого офіціального союзу з Росією старалася знейтралізувати зростаючі впливи Росії на європейські справи. Порівняй енергічну опозіцію британського кабінету російським вимогам що до Константинополя, фаворизування Польщі в 1916 році та роль, відіграну англійським послом в Петербурзі сером Б’юкененом⁶³ в останні дні царюваня Миколи 2.]

Інакше представляється на перший погляд друге з’явище, що, на ряду з боротьбою різних імперіалізмів, стараються представити як другу причину світової кризи. Се з’явище – грядуча соціяльна революція. Але й тут річ не мається так просто. Звичайно, внаслідок війни соціальні конфлікти приняли найгостріші форми і гамором їx повний світ. Але так як національні конфлікти на Заході перед і по 1914 році були тільки з’явищем локального характеру в порівнянні з конфліктом Європа – Росія, так і за соціальною боротьбою, що нищить економічно організм Європи, криється старий антагонізм двох світів. в данім випадку двох соціалістичних ідеалів: європейського і російського. Двох виключаючих себе форм революцій: револіспії з долу і революції згори, революції доконаної свідомою демократію та революції, доконаної купкою соціальних якобінців, революції більшості і революції меншості. Одну проводять в життя диктатори в Кремлю, але від неї відхрещуються майже всі соціалістичні партії на Заході та всі економічні організації пролетаріату. Другу старається реалізувати робітнича демократія. Одна бачить в масах об’ект політичних експериментів, друга – суб’єкт.

Розглядаючи отже роль совітської Росії в соціальних рухах Європи, ми бачимо знов, що ся доктрина (подібно як і російська імперіалістична) тільки позірно стоїть по одній або по другій стороні різних поборюючих себе сил в Європі, а в суті речи се ідея, що протиставляє себе Європі яко цілості, що також представляє в сім конфлікті одну цілість. Так колись єднала російська община і соціалістів і панславістів в Pocії, маючи проти себе в Європі і соціалістів і буржуїв. Російська метода соціальної революції наближається скорше до методи царату, європейська – до метод західно-буржуазного лібералізму. Як в політичнім конфлікті 1914 року, так в соціальнім від 1918 знов бачимо конфлікт двох культур, двох національних ідеалів.

Як бачимо, отже дана тут оцінка суті європейської кризи різнитгься від загально прийнятої. Не заперечуючи існування великих соціальних і політичних конфліктів в Європі, ні ролі, яку в них грає Росія, я бачу за сими конфліктами тільки універсальніший конфлікт, що важкою зморою тяжив над всіми слідуючими одна по другій в Європі кризами від останіх двохсот літ.

Маючи сей конфлікт перед очима, мусимо ми намітити лінії нашої зовнішньої та внутрішньої політики, або краще їx вибрати. Бо се питаня вибору стояло перед нами все. Стояло перед нами в 1612 [1618]⁶⁴ році, коли козаки Сагайдачного⁶⁵ добувалися через Арбатські ворота разом з поляками до Москви. Стояло в 1654 і протягом слідуючих пятьдесятьох літ не уступаючи з порядку денного нашої політики аж до Шведчини⁶⁶. Стало знов перед нами по упадку Польщі та і насильному згнетенню унії, як і тоді, коли київське духовенство відмовлялося присягати на вірність батькові Петра І. Стало б воно перед нами напевно і в 1812, коли б Наполеон зацікавився був українською справою не в 1813 році, але о рік скорше. Стало воно кілька літ перед 1914 роком в цілій своїй остроті і то не тільки перед “російськими” українцями, але і перед галицькими, буковинськими та угорськими. Стоїть воно перед нами і тепер.

Чи ходило о вибір між тридержавним союзом а Антантою, зараз се питаня перемінялося в питання: з Росію чи проти неї? Чи ходило о вибір між католицтвом і ортодоксію – се знов значило: за московське православіє чи проти него? Чи ходило о революцію – те саме питаня ставало знов перед нами в формі дилеми: диктатура чи демократія? Що б ми не робили, які б завданя не ставляла перед нами історія, все спиняємося перед одною і тою самою загадкою-сфінксом, що хоче з’їсти нас.

Се ж саме питаня стоїть і перед всїми відпалими від колишної Російської імперії народами, як і перед всім слов’янством взагалі. Вибору жадають від нас і самі росіяни, що не йдуть на жадні компроміси, а ставляють нас перед дилемою: або стати передовою стежою “воюючого папізму”,чи “антантського імперіалізму”, чи німецького “пертя на схід” – або авангардою “слов’янства” (себто Росії) в його поході на захід. Отже – з ними або проти них! Не інакше ставлять сю квестію і большевики, котрі питаня: “з буржуазію чи з пролетаріатом”? підпорядковують іншому. “з кремльовською інтернаціоналею чи проти неї”?

Росія всяка, все була носителькою ідеалу месіянства – се перший висновок, до котрого управнює студіювання згаданих матеріалів і фактів. Росія всякий етап своєї експансії до 1917 року (слов’янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Європою яко такою, і се другий висновок, до котрого приходимо. Вона інстинктово чула, що кожне розширеня Європи політичне чи культурне загрожує її існуваню. Для того всі такі питаня як константинополське, втягненя західного слов’янства в круг європейських впливів, католицизм на Україні, були для неї частинами одної універсальної проблеми: боротьби з Заходом.

Якими фіговими листками ся боротьба не прикривалася б, під якими прапорами вона б не велася, під слов’янофільським чи під большевицьким, зміст справи від сього не змінявся. Зрада принципу легітимізму царатом, а засади демократії большевизмом були явищами цілком природними для того, хто бачив правдиву істоту упертої боротьби двох цивілізацій.

Маючи перед очима істоту сеї боротьби, мусимо ми намітити головні лінії нашої національної політики. Але перед тим треба присвятити трохи уваги іншій квестії, причині засадничого антагонізму Росії до окцидентальної культури. Широке обговорення сього гитаня, що могло б бути темою цілої розвідки, виходить поза рами сеї книжки. Тут обмежуся тільки на суті порушеної квестії, о скільки се потрібне для ліпшого освітленя головної теми: підстав нашої національної політики.

(обратно) (обратно)

2. Примітивізм російської культури

Європейська цивілізація спирається на суспільство, російська – на державу

В горі я зазначив, що те “нове слово”, котре несе Європі російськість, абстрагуючи від її кожноразових форм, є одне і те саме, випливаюче з одного й того самого зрозуміння національного ідеалу.

Придивімся йому ближче.

Що кидається в очи при порівнаню двох світів: латинсько-германського, до котрого належать і західні слов’яни, і – російського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, свобідна гра сил, величезна роль великих особистостей, примат права і логіки – на Заході. Однотоність, придавленість особистості, безбарвність історичних подій, величезний вплив незрізничкованої народної стихії, непропорціонально велика роль держави – в Росії.

Боротьба цісарів з папами, повна драматичних моментів – се Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством – се Росія. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями – се Захід. Відтяпуваня голів своїм “холопам”, як називав своїх бояр Іван 4⁶⁷ – се Росія. Трагічний конфлікт старої віри з реформою, ще більш імпозантна реакція першої – се Захід. Спір між офіціальною церквою та “розколом” – се Росія. Кальвінізм, цвінгліанство, лютеранство – там. “Пригуни”, “хлисти” і “столпники” – тут.

Великі фігури французької аристократії, не забуваючі навіть на ешафоті своєї гідности – се Франція, се Захід. Малодушна банда теж “аристократії” з ласки царської, що вештаеться по константинопольських і празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там ратунку свої країни – се Росія. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовика XVI⁶⁸ або великого противника Кромвеля⁶⁹ – се Європа, замордовання останнього Романова не знати де і не знати ким – се Росія.

Мірабо⁷⁰, Кавеньяк⁷¹, Клемансо, три стовпи трьох епох французької буржуазії – се “там”. Замоскворецький купець Островського⁷², “весьегонський Мірабо” – Федя Родічев⁷³ і Хлестаков-Керенській⁷⁴, три фігури також трьох епох буржуазії – се “тут”. Лавуазьє⁷⁵, котрому відтяла голову республика, “не потребуюча науки” – по одній стороні, проф. Гредескул⁷⁶ і Тімірязев⁷⁷, Горький та Шаляпін⁷⁸ в позі льокая перед народними комісарами – по другій.

Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армії коаліції, що боролася проти французької революції – се Захід. Брусілов⁷⁹, Поліванов⁸⁰, Клембовський⁸¹, Гутор⁸² і маса інших царських генералів, що боролися за трету інтернаціоналю – се Росія. 1789 рік з його “правами людини та горожанина” і 1848 з його “правом на працю” і самоозначеням народів – се Захід. Грудень 1825, порив купки та повна апатія мас і листопад 1917 з правом на рабство і знаним самоозначенням народів “вплоть до отделения” – се Росія.

Коли читаємо їx історію, історію Європи, – читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії – не бачимо нічого опріч темної маси, що сліпо віддана своїм вождам, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку. В 1612 році се поляки були в Москві, але в 1832 – не росіяне, тільки Паскевич⁸³ під Варшавою. В 1708 прийшли на Україну шведи, котрих затьмити не могла навіть велика фігура їx короля так само як в 1812 році прийшли до Росії “дванадесять язикив”, але проти шведів і французів билися не москалі – тільки Петро “Великий” та Александер “Благословений”. Там – історію робили класи, партії, нації та великі одиниці, суспільність. Тут – держава, уряд, що скували і кляси, і одиниці, і суспільність.

Ся остання риса (і тут ми підходимо до суті європейсько-російського антагонізму) є характеристичною прикметою всіх примітивних суспільностий, в тім числі і російської.

В примітивних громадах сепарація “я” від “ми”, одиниці від маси, індівідуа від субстанції не є довершена. Одиниця не живе ще свою думкою, тільки збірним розумом маси. Веління моральні, правні, релігійні та політичні відчуваються не як веління власного “я” („совісті”), а як незрозумілі в своїй суті прикази з гори. Відповідно до того цілком відміно усталюються в такій суспільності відносини між одиницею або їx групами і загалом. Деінде нормуються сі відносини правом, приписами “імперативно-атрибутивними”, себто такими, при котрих обов’язок одної сторони закріплюється свідомостю другої як її право (обов’язок віддати довг).

В суспільностях примітивних нормуються взаємовідносини між “я” і “ми” приписами односторонньої, моральної чисто, “імперативної” натури, себто такими, при котрих обов’язок одної сторони цілком не мислиться другою як ії, сеї другої, право. Тут, наприклад, обов’язок держави помагати калікам гадається (як заповідь “люби ближнього свого”) лише як моральний приказ, із котрого ніяких прав для скаліченої одиниці не випливає, не так як в суспільностях з обезпеченням від каліцтва, з вище розвиненою правовою психікою. Загал тяжить над масою одиниць в примітивних громадах як всемогуче божество, котрого можна тільки молити о ласку, але в ніякім разі не жадати від неї своїх прав. Коли державні закони відчуваються тут як моральні, то і на відворот, моральні відчуваються як державні. Тут, пише Гегель⁸⁴,

“і норма моралі і норма права є законом, але таким що управляє одиницею як зовнішна сила. Їх виконується, але чисто зовнішнім способом, як накинене з гори правило. Одиниця кориться законові, але не як така, котра розуміє їx справедливість, тільки як така, що не знає, що вона робить” [Гегель, Philosophie der Geschichte, ст. 486].

Відповідно до того інший і спосіб, котрим в подібних суспільностях доходиться до пізнання загальної волі нації (в державі) або загальної правди (в церкві). В більш розвинених суспільностях сей спосіб є логіка і точно означена процедура. Інституція парламентаризму, засада більшості і взаїмного переконуваня – в політиці. Інституція папства і свобідної інтерпретації догм покликаною то сього установою (католицтво) або власною совістю (протестанство) – в церкві.

В Росії, як і всіх інших примітивних суспільностях сі способи – неясне, інтуїтивне відгадування. Засада “едіногласія” на “мірскіх сходах”, ідея безвольного земського собора, що навіть в 20 віці ще дискутувалося в російській пресі – в політиці. Примат вселенського собора, що ніколи не збирається і непорушність догм – в церкві. Велика роля одиниці та її свобідних групувань, почуття особистої гідності, власних прав і обов’язків, активність в підтримуванні громадської організації – головні прикмети західної суспільности. Приголомшеність і пасивність одиниці, відсутність правної психіки, повний брак автономної моралі, заступленої тут приказами або палкою – головні риси суспільности російської. Звідси – selfgovernment, в найширшім значіню на Заході, хаос або абсолютизм в Росії.

Сей примітивізм, сю аморфність в будові російського народного організму слідно на всіх полях громадського життя в Московщині: на полі соціальнім, родиннім, політичнім, релігійнім і духовної культури. Перейдім їx всіх по черзі.

Типовим прикладом соціальної організації є славнозвісна община, інституція, задля якої велися безперестанні суперечки, але котрою захоплювалися і слов’янофіли і западники з Герценом, і прихильники царату і його неприєднані противники, соціалісти-революціонери. В общині одиниця цілком гине. Вона не має ніяких прав проти загалу. Ніщо не є її власністю, навіть кусник поля, оброблений власними зусиллями, належить їй тільки на той час, щоб завтра його відібрали від неї. Община може видалити з-поміж себе кожного зі своїх членів за ніякий злочин, тільки за проступок чисто індивідуальної натури, напр. за пияцтво. Може змусити його запровадити на його землі таку культуру, яка і й подобається.

Особисте зусилля, особиста думка тут непотрібні та яко такії не респектуються. Викорчуваний моїми виключно зусиллями ліс може на черговім переділі відійти якомусь неробі в ім’я засади рівності всіх перед загалом. “Моє” цілком не відділене від “твоє”: одно може завтра стати другим і навпаки. Прав одиниці, незалежних від комуни, прав, котрих титул – власна праця – община не знає. Так само не знав вона особистих обов’язків. Там де панує “круговая порука” (солідарна відповідальність), за податки відповідає не одиниця, тільки загал. Розуміється се все не вадить великій гармонії, хоч і занадто перецінюваній, московсько-селянського життя, його розумності, але ся “розумність”, уживаючи термінології Гегеля – Vernunft але не-Intelligenz, себ то не selbstbewusste Vernunft [Там же ст. 45].

Розумність общини – се не планова організація свобідного колективу, тільки автоматичний порядок, котрому без волі, без чутя кориться, не розуміючи його, одиниця. Такий порядок існує, наприклад, пише один з великих знавців народного моськовського життя Гліб Успенський⁸⁵ – і в звірячому царстві “Волжська риба сазан” – читаємо в него, – “що живе свою сільською громадою має і виборних, і “ходаків” і депутатів, Остатні звичайно йдуть поперед громади і, підходячи до загороди, що ставляють рибалки поперек ріки, пробують її міцність носом. Тоді налягають боком, далі стараються перескочити і коли се все не вдається, вертають депутати назад і здають звіт громаді. Громадський “сход” сазанів ухвалює взяти загороду всім “міром” і справді вся отара з страшним розгоном кидається на загороду і вдаряє в ню цілою свою колективною мордою („коллективнимъ риломъ”). Багато гине, але решта просмикує в отвір і рятується [Глеб Успенский – Власть земли].

Подібну громаду представляє на гадку Успенського російська община, де кожний член живе лише колективною мудрістю маси. Кожний член такої організації, як Платон Каратаев (з “Війни і мира” Толстого) – се “тільки частинка”, сама в собі ніщо, індівідуальних переконань або поглядів на світ вона не має. Як фігуринки на шахівниці, посувається кожна з них, послушна руці вправного гравця, після певних правил, але полишена сама собі – власному розумові – лишаеться нерухома або падає.

“Все може зробити така частинка – пише Успенський – “вирвана з привичних обставин, привикла без застановлення коритися чужій волі, готова на все. “Візьми і зв’яжи”, “візьми і розв’яжи”, “застріли”, “освободи”, “бий”, “бий сильнійше”, “йди та рятуй” – всі сі прикази виконуються, бо ні до одного з них ся “частинка” критично ставитися не може. Нині можуть такі частинки “усмирять польський мятеж”, завтра “освобождать братьев слов’ян”, позавтра “битися за третю інтернаціоналю.” “Сам особисто” – каже Успенскій – “він не має поняття про те, що мудре, що глупе, що добре, що зле.”

Описуючи безпорадність такого чоловіка в місті, відданого під впливи всіх і кожного, Успенськиій каже: “Він є тут весь чужий, людина стороніх впливів, чужих приказів, навіть чужого бажаня. Власного переконання і моральності в нього нема. Се цілком порожній глечик, котрий можна наповнити чим хочете”, царською або комуністичною юшкою. Така людина кориться всьому, на що її “Бог нанесе”, всьому, що волею долі “набіжить на неї”. Вона аморальна, бо не має ні поняття права, ні обов’язку до інших. Вона не відповідає за свої вчинки, бо до сього привчило її кріпацтво, коли за неї відповідав “барин”, – і община.

Подібний устрій також інших суспільних груп в Росії. Ні одна з них не існувала через себе і для себе як на Заході, тільки для трону і для держави. Ні одна не повставала з власного права, тільки покликувалася до життя державою. Ні одна в боротьбі між собою і з троном не розвинула а собі корпоративного духа і станової честі, а привілеї дістала від зверхної влади без боротьби і старань.

Духовенство зробилося тут департаментом духовних справ під своїм міністром, обер-прокурором синоду. Певний своїх прав європейський “третій стан” обернувся тут в купців різних “гільдій” залежніх від всякого Сквозніка-Дмухановського⁸⁶. Шляхта – в “служилое дворянство”, в упрівелейованих царських “холопів”, позбавлених класового патріотизму, що його витворив феодалізм на заході. Шляхетності з права своїх предків москалі майже не знали. Їх шляхетство було нагородою за службу цареві. Правда, стани мали своїх “предводителів дворянства”, “міщанських старостів” і т. д. але се не були свобідні делегати свобідних корпорацій, тільки звичайні “чиновники” царя, ханські “баскаки.”

В Росії як і на Заході були дворяни (nobles), буржуа і демос, але ніколи – noblesse, буржуазії та демократії, незалежних від держави, часто їй опозіційних корпорацій та кляс. Ніби щоби більше ще підчеркнути “служивий” кріпацький характер російського дворянства, історія не відмовила йому установи, що стрічаємо і в общині, кругової поруки: за часів Івана 4 за кожного “сводного” дворянина, що ухилявся від служби великому князеві московському або від него відходив, відповідали “головою” члени тої самої або іншої дворянської родини. Відгомін сеї суто російської правної концепції знаходимо і в большевицькій практиці, в круговій поруці родини за своїх “контрреволюційних” членів.

У вічній залежности від свого пана дворянин, спершу такий самий волоцюга як і селянин (перед царем Борисом⁸⁷), потім державця землі великого князя, певний свого права тільки так довго, як довго повнив свою службу – дворянин, за котрого (як за мужика община) думала держава, так само мало міг виробити свій власний кодекс політичної та товариської моралі. В сім відношеню він, так як буржуа і селянин, лишився моральним і політичним нігілістом. Вія підлягав правилам колективної волі, що втілювала се в особі царя, але активної свідомої участи в творенні сеї волі він не брав. Над масою він в суті річи не вивисшався і для царя був так само мало considérable, як останій мужик.

“Apprenez, Monsieur”, відповів цісар Павло⁸⁸ на невинну увагу Дюмурьє⁸⁹, qu’il n’y a plus de considérable ici, que la personne à la quelle je parle, et pendant le temps que je lui parle.” (Знайте пане, що тут ніхто не є значною особою опріч тої до котрої я говорю і то тільки так довго, як я до неї говорю.) Сі слова не були балаканиною божевільного, лише дуже трафно схопленою формулою відносин між “я” і “ми”, між одиницею і загалом в Росії. Павло висловив тільки по-французьки думку, що лягла в основу сеї правдиво-російської установи, котра називалась “местничество”, установи чисто службового характеру: пишалися бояре передусім службою царською своїх батьків і дідів, а не стародавністю самого роду, не вартістю самої особи, що – без царської ласки – ніколи не була і не могла бути considérable.

Спроби зверхньої влади надати російським “сословіям” атрибути європейських станів приймали карикатурний вигляд. Так, особливою “прерогативою” дворянства зроблено право робити перед царем “ходатайства о нуждах народа”, себто привілеєм стало те, що було невіддільним правом європейської шляхти з давніх давен. Цікаво рівно ж, що сей привілей надано “благородному дворянству” з гори. Спроби надання селянству характеру повноправного стану були не менш смішні. По “епосі великих реформ” Платон Каратаев міг на рівні “з отставними генералами” і купцями засідати на лаві судів присяглих, мав право “вязать и решить.” Але по повороті до села сей свобідний горожанин міг бути висічений різками за малу дурницю.

Те, що надавало блиск, відпорну силу, – кастовий патріотизм, виплеканий віками твердий кодекс savoir vivre, всім трьом європейським états (станам), а одиниці почуття особистої гідності – все се в Росії не існувало. Російське слово “честь” (звідки – “честить, честю просить, чесной народ”) ніколи не мало своїм змістом того поняття, котре стрічаємо в французькім l’honneur або в англійськім honour ані навіть німецької Ehre.

(обратно)

Нехтування особистістю на користь колективу

Коли звернутися до устрою російської родини, спіткаємося з тим самим явищем: з подавленям одиниці та з пануванням загалу. Вже сам факт, що селяни в усіх спадкових справах судяться звичаєвим правом, позбавлює одиницю в родині охорони цивільного кодексу, нагибаючи її цілковито під диктатуру сім’ї, а в суті річи її голови. “Я признаюсь”, писав Данилевський, “що не розумію тих, що говорять про “семейственность” нашого народу. Я бачив багато народів. В Кримі, в “Малоросії”, в Австрії, в Німеччині скрізь я стрічав одно і те саме. Я знайшов, що майже всі чужі народи, не тільки німці та англійці, але і багато інших, як “малороси”, греки, болгари і серби далеко “семейстьвеннее” від нас “великоросів” [Данилевский, Россия и Европа, ст. 127].

Вивищення окремих членів родини тут не допускається. В родині дворянській так само як в купецькій і мужицькій панує рівність дітий, рівність прав, рівність титулів. Навіть в російськім дворянстві все панувала засада рівного поділу майна між синами. Спробувано завести майорат, але вже по кількох літах (1730) мусіли його скасувати, а хоч в 1845 знов заведено факультативно, ніхто з прав, наданих сею установою, не користав.

В політичнім устрою Росії стрічаємося з тою самою загальною ідеєю. Ніде в жодному іншому краю не плекався ідеал держави з таким завзяттям як в Росії. Тут, де одиниці та корпорації були нулем, держава стала всім. “У нас в Росії”, пише В. Соловйов, “серед псевдо християнської суспільності з’явився свій іслам, але не у відношенню до Бога, тільки у відношеню до держави”. В сю державу вірилося, як в “абсолютну силу, перед котрою зникав чоловік”, вірилося, як в “абсолютне втілення нашої народної сили”. Як для правовірно вірючого в коран всяке теоретизування про суть і атрибути божества – порожня балаканина, або претенсіональне злоречення, так для росіянина є гріхом всякий сумнів щодо прав його Бога – держави, робити з ним все, що їй подобається [В. Соловьев, Национальный вопрос в России]. Інший російський публіціст, славнозвістний Катков⁹⁰, писав (цитую з тої самої книжки Соловйова): “Як не встримана буря жене вона (державна воля) сі міріяди порошинок (горожан), не питаючися, що кожна з них думає, або хоче”.

Відносини між сім абсолютом і одиницею – характеристичне для всіх публічних стосунків в Росії – не носять правного характеру. Се відносини між щедриновським вовком і ягням: “Захочу съем а захочу и помилую.” Хто ще пам’ятає психологію російської суспільності за часів Александра 3 або його сина, сей зрозуміє і Соловйова і Каткова. В сі часи, наприклад, організована суспільностю допомога голодуючим (а тоді голодувала половина Росії що другий рік), переслідувалася тому, ще се був акт вмішання людності в державні справи, котрі її не сміли обходити. Коли по призначенню князя Святополка Мирського⁹¹ міністром внутрішних справ, одеський, а за ним і деякі інші магістрати, звернулися до нього з подякою за його ліберальну декларацію, принято се загально також як недопустиму маніфестацію.

Микола І, коли йому донесли, що народ ремствує з приводу воених невдач в Криму, відповів з обуренням: “А що то його обходить!” Подібну історію оповідають про Павла І, що одного разу запитав при перегляді військ здеградованого офіцера, де він дістав свої відзнаки, відповідь: “Під побідними штандарами Вашої Величності”, вивела царя з рівноваги і мало не коштувала зухвальцю тілесної кари. Бо право похвали заключає в собі також право критики взагалі, що абсолютно не допустиме, там де між владою а підданими ніякі правні відносини не існують.

Зверхня влада мала обов’язки проти підданих, але тільки моральної породи. Здавати справу з їx виконання мала вона тільки “перед Богом”, себто перед власним сумлінням. Домагатися сповнення сих обов’язків піддані мали так само мало права, як і сповнення інших виключно моральних обов’язків. Підданий знов повинен був любити “царя и отечество”, але ся повиність не була правним обов’язком. Можна сміло сказати, що маса росіян відчувала приказ жертвувати життям рідному краєві не так, наприклад, як обов’язок заплатити довг чести, як обов’язок власного сумління, а скорше як кинуті з гори громовержцем Мойсеем чужі зовнішні заповіди, котрі так довго як Мойсей тримав в своій руці громи, треба було виконувати, але ще ліпше було обійти.

В сій рабській, неюридичній психології москаля і треба шукати пояснення буйного розвитку суто російської установи – хабарництва. Саме поняття “підданий” віддає як найліпше суть взаємних відносин між державою та одиницею. В Європі існують два поняття: sujet i citoyen. Перше – об’єкт державної машини, влади. Друге – управнений учасник сеї влади, проти котрого держава так само обов’язана, як він проти неї. В Росії поняття “горожанин” немає, а коли його в кінці вісімнадцятого віку штучно видумали, було його вживаня моментально заборонено Павлом І, щоб не вносити замішаня в гармонійну систему російської державницької ідеології.

Ся практика не була ніякою екстраваганцією – вона відбивала тільки безправне положеня особистості в Росії. Торкаючись сеї теми, писав Герцен:

“В найгірші часи французької історії ми стрічаємо деякий респект перед особистістю, деяке узнання її незалежності, деякі права, належні таланту-генію. Хоч як підлі були тодішні (німецькі) уряди, Спінозу не заслали “на поселення”, Лесінга не сікли та не віддали до війська. В сім поважаню до не тільки матеріальної, але і моральної сили, в сій мимовільнім узнанню особистості – одна з великих прикмет європейського життя. В нас немає нічого подібного. В нас особа все була придушена, поглинена. Людина гинула в державі, розпускалася в общині. Петро І зробив багато, але те неписане, морально “обуздывающее” владу, інстинктове узнання прав особи, прав думки не могло до нас перейти і не перейшло… Влада в нас більш самовпевнена, більш свобідна як в Туреччині, як в Персії, її ніщо не встримує, ніяке минуле” [А. Герцен, С того берега].

Негативне відношення до правного регулювання стосунків між державною владою та одиницею вплинуло на оригінальне розуміння організації колективної волі. Деінде констітуційні гарантії є сим способом, що встановлює відносини між людністю і державною владою. В Росії гарантії не тільки фактично, але і в теорії відкидається і не через що інше як через те, що се – правнича ідея, що вони – норми імперативно-атрибутивні. Зрештою також тому, що всяка демократія та демократизм се “фальсифікація народної волі”, бунт проти загалу.

Для К. Аксакова⁹² всяка точно означена формула відносин між державою та одиницею – нісенітниця. Він воліє “шлях свобідного переконаня” або “внутрішньої правди”, котрий він протиставляв вибраному Заходом шляхові “зовнішньої правди”. Самарін не приймає засади демократії, бо вона “припечатує розлад суспільности на більшість і меншість і розклад общинного первістка”. Демократія, система представництва неможливі в Росії ще через те, що “ніякий поділ неможливий тут між найвищим представником монархічного принципу і народом” [Ю. Самарин, Сочинения, Том І, ст. 57 і 277 і 305]. Не введена в правничі рамки власть “свобідно натхнена народним житям” – його ідеал.

Аксаков поручає “взаїмне довір’я між владою та народом”. На закид, що при таких умовах нема ніякого забезпечення, що “або народ або влада можуть зрадити один одного, потрібні отже гарантії”, він відповідає: “гарантій непотрібно”. Гарантії – лихо. Вся сила в моральнім переконанні [Аксаков, Исторические сочинения, Том І]. Ідеал того самого Аксакова і слов’янофілів перших років XX віку („Русь”) був, як се личило їx доктрині, “Земський собор”, “устрій де б належала” вся влада – цареві, вся свобода думки – народові”. Отже те саме піднесеня чисто інтуїтивних, моральних норм до ролі регулятора державного життя, що є прикметою всіх нерозвинених громад.

Общинницьку ідеологію переносить на державні стосунки і Бакунін, на думку котрого російський “народ шанує в царі символічне представлення єдності, великості і слави російської землі”. Прив’язання народу до сього символу є на його думку чисто релігійне, як привязаня литвинів до своїх поганських богів. Одно до другого в’яжуть не правні стосунки як на Заході, тілька чисто імперативні [М. Бакунин, Письма о патриотизме].

Для москаля народна воля мусить пізнаватися вона депутатами “колективного рила” Успенського. Засада більшості відкидається, бо її передумова – розбиття маси на самостійні одиниці, бо більшість се вже не незрізничкована маса, бо мусить підлягати свобідно думаючій і свобідно голосуючій одиниці: принципові раціоналізму та індівідуалізму. Спеціальна провокація загалу є система голосування. Навіть її примітивна форма („хто за – в праві двері, хто проти – в ліві!”) базуєгься на відділенню частинок з маси, що цілком суперечить генію вихованого в стадних інстінктах москаля.

Над всім мусить панувати “единогласие”, а що воно звичайно до нічого, тільки до хаосу і до його логічного висліду – абсолютизму допроваджує, то гаслом всеї соціальної ідеології москаля стало: “хай живе абсолютизм!” Се гасло було настільки російське, що до него дійшли і большевики, себто ті, котрі все життя нічого не робили як тільки кричали: “долой самодержавие!” Розуміється, існує припущення, що “самодержавиє” (царське чи совіцьке) представляє еманацію народної волі, але се вже належить до тих містерій російського духа, котрих ні одному не-москалеві зрозуміти не дано.

(обратно)

Російська церква підпорядкована державній владі

Те саме відкиданя засади індівідуалізму знаходимо в російській церкві. Підходячи до сеї надзвичайно дражливої у нас квестії, треба одразу зауважити слідуюче: можна різно відноситися до релігії та церкви, можна уважати їx “вигадкою попів”, хоч засади, положені в основу цілої їх ідеологічноі та ритуальної будови (культ мадонн, Тройцї, інтелектуальний первісток в творенню і розвитку світа) мають своє коріння вже в душі людини, що жила тисячі і тисячі років перед нашою ерою.

Можна уважати соціальну ролю церкви шкідливою (як се роблять стороники другої, без порівняння більш нетерпимої церкви – соціалістичної), або знов разом з Гегелем бачити в ній ту, часом невблаганну і сувору, але велику машину, що віками систематичної праці, головно в часи так званого темного середновіччя, викресала і сформувала душу модерного чоловіка, роблячи зі звіря людину. Можна мати щодо сього всілякі менше або більше узасаднені погляди, але ні один нормально думаючий дослідувач на посміє ігнорувати чи додатної чи уємної, але величезної ролі, яку відіграла і досі відграє не тільки в релігійнім, але і в цілім культурнім життю установа, котра перетривала, сама остаючись незміною, і поганський Рим, і вандрівку народів, і варварство, і феодалізм, і монархію, і революцію, і стоїть досі не згинаючись перед новою хвилею охлократії, що суне зі Сходу.

Наша, думаюча тільки порожніми, позбавленими змісту формулами, інтелігенція сього факту часто не доцінює. А тим часом, церква та її суспільні та моральні поняття формують родинні, соціальні і політичні погляди не тільки міліонів віруючих, але й міліонів невіруючих. Се розумів Ю. Самарін, котрий під латинством, наприклад, розумів всю “цілість моральних понять і побутових відносин, що виросли, як з насіння, з західного католицізма і перейшли в тіло і кров націй” [Ю. Самарин, Сочииения, Т. І.] Ce розумів і Достоєвський, коли він називав французів, навіть і атеїстів, нацією суто католицькою. В своїм “Дневнику писателя” казав він:

“Франція – се та країна, котра коли б в ній не лишилося навіть ні одної людини, щоби вірувала не тільки в папу, але навіть в бога, все ж і на далі лишиться країною переважно католицькою, представницею, так сказати, всього католицького організму, його прапором, і так буде в ній дуже довгий час, навіть неймовірно довгий час, до тої може пори, коли Франція перестане бути Францією і обернеться в щось інше. Мало того і сам соціалізм зачнеться в ній після католицького шабльону з католицькою організацію та “закваской.” Франція – се лише иродовженя католицької ідеі, найбільш повне і завершене”.

Не входить в рамки сеї книги показувати, в чім якраз бачив Достоєвський в дусі сучасної йому Франції – продовження католицької ідеї. Тут важно тільки завначити, що і для сього великого ума релігія була не лише релігією, а цілим світоглядом, системою почувань, звичок і переконань. Хто хоче розглядати причини антагонізму Росія – Європа, питаня релігійне не сміє поминути.

Чи ж справді сей антагонізм дасться простежити также і на полі релігійнім? Так, і навіть більше, ніж то можна думати при поверховнім погляді на речи. Се досконало розуміли старі слов’янофіли і западники, котрі бачили в католицизмі дитину західної цивілізації, її інтегральну частину. Герцен тішиться, уважає се за “велике щастя для російського народу, що він не був зіпсутий католицізмом”, він тішиться, що через те, що Росія не належала до великої західної церковної спільноти, – вона і тепер не примушена ділити долю Європи [А. Герцен, “С того берега”, ст. 168]. Отже надає приналежність до тої чи іншої релігійної громади епохальне значення для народу. В другім своїм творі він бере за одну скобку, як рівновартні поняття, одної і тої самої категорії, – “римське право, панування особистості і – католицизм” [А. Герцен. “Старый мир и Россия.].

Бакунін виступає, проти “соціальних, юридичних, політичних і – релігійних пересудів Заходу” [М.Бакунин. Письма о патриотизме]. Перелічуючи три прикмети польської інтелігенції, знаний слов’янофіл Мілер називає їx: “Католицько-ксьондзівською, аристократично-шляхетською і демократично-революційною” [Милер, “Слов’янство и Європа”, ст. 95]. Сі слова дають багато до думання не тільки тому, хто застановляється над зв’язком між культурою і релігією, але й над проблемою єдності західної цивілізації, котра в усіх, навіть ворожих собі взаємно, її сторонах протиставляєтеся як одна цілість цивілізації Сходу.

Росія взяла свою церкву з Греції, але як кожна не-католицька церква, вона хутко стала церквою національно-московською і ще до того, цілковито залежною від зверхньої політичної влади. В сім відношеню не робить вона ніякого винятку з-посеред інших суспільних установ Росії. В своїм внутрішнім устрою вона також пересякла тими самими принципами, котрі знаходимо і в політично-соціальній будові Росії. Як давно сягає історія російської церкви, сими принципами були: неоформленість, неозначеність правлячої влади і відраза до логічного первістка, з усіма наслідками, про котрі буде мова дальше.

В політиці московський геній обурюється проти всяких стисло-означених форм, якими має виявлятися воля народу. Звідси він відкидає парламентаризм і взагалі засаду репрезентації, поділ на суспільність, котра управляє, і суспільність, котрою управляється, апелюючи до неясного, алогічного голосу народу, котрий пізнається інтуїтивно (диктатура люмпен-пролетаріату, урядові погроми). В церкві він є проти всякої прецизації способу, яким має доходитися релігійна правда і проти логіки в її пізнаванні. Звідси він відкидає папство, поділ церкви на церкву учачу і учену, апелюючи до того самого неясного голосу “народної совісті”. В обох випадках він відкидає “фальшиву” засаду раціоналізму, револьтуючого проти одинокого джерела правди – думки загалу.

Зовсім на інших засадах збудована церква католицька. Сі засади є: повна незалежність від світської влади, по-перше. По-друге – логіка і міцна організація, котрі усталюють спосіб шукання та інтерпретації релігійної правди. Сею геніальною організацією, котрої надаремно заздрить католицтву і безуспішно поборює церква православна – є папство. Не входячи в теологічні суперечки, що до законності і оправданості сеї установи (сю законність признав цілий ряд незасліплених шовінізмом росіян, м. і. В. Соловйов і Розанов), але одно мусимо признати: видима голова церкви, поки церква живе, так само потрібна для товмачення її догм, як потрібне законодавче тіло для інтерпретації волі нації, а суди для толковання писаних законів.

Створивши собі сю установу, запровадивши засаду логічної інтерпретації догм, засвоїла собі католицька церква (через Арістотеля⁹³ і схоластику) і засади раціоналізму і логічної дедукції, себто ті, на котрих будується ціле модерне знання.

Власне в сих двох засадах – раціоналізму і папізму – бачить православіє печать Люципера на католицькій церкві.

Без застережень відкидає вона раціоналістичний принцип. Укрита в низах народної психіки, підсвідома пізнававча сила, вона, і лише вона – на гадку російських теологів, – має бути тим джерелом, звідки повинна церква черпати свою мудрість; ся сила і не допускаючі ніякої інтепретації книги, що числять понад тисячу літ. Маса живих і маса мертвих!

„Є в чоловіці” – пише К. Победоносцев⁹⁴ в “Московському сборнику” – “природна сила інерції, що має велике значення… Найбільш дорогоцінні поняття, які містить в собі людський розум, знаходяться в найдальшій глибині, у півмороці. Власне коло сих смутних ідей, котрих ми не в стані пов’язати поміж собою, і обертаються ясні думки”.

Ся підсвідома лабораторія і є одинока, до котрої взивають в своїй політичній творчості Леніни і Романови, а в своій релігійній – російський Торквемада.

“Дух Божий” – пише номінований Ю. Самариним “отец православної церкви” Хомяков⁹⁵, – “глаголючий в святім письмі, не може бути схоплений самим розумом, він доступний тільки повноті людського духа, під натхненям благодаті. Спроба проникнути в сферу віри і в її тайни з одним світильником розуму в руці – безличність в очах християнина”. Далі він зазначує, що “ непомильність знаходиться виключно у Вселенській церкві” (під котрою він розуміє російську) та що “незмінність догми, як і чистість обрядів, повірені охороні не самої ієрархії, але всього народу церковного” [Хомяков, Сочинения, Т. 2. ст. 58 і 61].

Що при сім сі догми так само добре будуть охоронені, як грядки і квіти, повірені лише охороні публіки, над сим Хомяков не застановляється.

Коли справа мається так, а не інакше, коли весь народ є хранителем догм церкви, то відпадає і поділ церкви на учачу і учену. Поучати може кожний. Після тої самої засади, після котрої прапорщик Криленко⁹⁶, або вахмістр Буденний може стати генераліссімусом, може стати духовим вождем “церкви Христовоі” кожний, на котрім “почиет” божа благодать: нині св. синод, завтра Іліодор⁹⁷, позавтра Распутін⁹⁸.

„В нашій церкві”, – каже Хомяков, – “нема церкви учачої і ученої, бо в ній поученя не стиснуто в рамки установлені з гори.” Всяке слово, “натхнене чувством правдиво-християнської любові, живої віри або надії, є поучення. Всяка людина, як би високо не стояла вона на щаблях ієрархії, або навпаки, як би не була схована в найскромнійшій обстанові – напереміну раз поучає, раз прймає поучення. Бо бог наділює кого хоче дарами своєї мудрості” [Там же, ст. 61 і 62].

За зраду сих принципів ненавидить латинську церкву і Ю. Самарін. Він ненавидить в ній її сформленість, те, що вона одна створила “видимий символ церкви”, її уособлення, він ненавидить в ній те, що їй одиноко вдалося створити організацію, котра потрафила перемінити неясні пориви людської душі в свідомі стремління до певно означеного етичного ідеалу [Ю. Самарин, Сочинения, Т. 5, ст. 338].

Після Мілера, котрий також виступає проти поділу церкви, правда православної церкви хорониться рівнож “цілою віруючою громадою”, і сповідується єдиними устами і єдиним серцем”, без всяких поділів віруючої громади на учителів і учеників, без неоправданих претензій підносячогося над громадою особистого розуму [Миллер, Славянство и Европа, ст. 179].

Остатні точки над і ставляє Кірієвскій. На його думку “для розвою самобутного православного мислення не потрібно особливої геніальності. Навпаки, геніальність, котрої передумовою є орігінальність, могла б навіть пошкодити повноті правди”. Сі ідеі, запевняє автор, були положені в основу візантійської філософії, особливо по поділі церков, і він щиро не може вийти з дива, чому висока філософія лишилася “так малодоступною раціоналістичному напрямкові Заходу”. Він щиро сумує, що сей дух раціоналізму зачинає проникати навіть у православну духовну школу, у формі доказів і толковань догматів віри. Римська церква для нього – се тріумф зовнішнього розуму над внутрішнім духовним розумом, тріумф раціоналізму над переказами [Киреевский, Сочинения, Т. 2., ст. 331, 256, 278].

З болем в серці мусить Хомяков визнати, що “християнство виражається і в формі логічній, в символі”, але все ж не вільно робити з права поучення чийсь виключний привілей. “Вчить ціла церква, церква в своій цілости”. Римляне тому впали в помилку, що вони “надали свому раціоналізмові права, належні тільки натхненній вселенській церкві”, тому що “поставили на місце взаїмної любові гарантію людського розуму або яку іншу [Хомяков, Сочинения, Т. 2, ст. 65, 66, 72]. Ся цитата особливо цікава. Вона нагадує розумування Аксакова про шкідливість гарантій в політиці. В обох випадках, чи то при установленю правдивої волі народу, чи то – його правдивої віри, відкидалася згори всяка система, парламентаризм – там, папство – тут. Відкидалася всяка гарантія вірності інтерпетації сеї волі або правди, гарантія голосування – там, розуму – тут. Відкидалася рівночасно всяка роль і всяке значення розуму („папський раціоналізм”), узурпуючого собі права, застережені єдино хаотичному інстинкту колектива.

“Христос знищив свою видиму присутність, чи якась людина має заняти його місце?” – питається автор і рішає, що се недопустимо, бо в такім разі правда лишилася б для нас зовнішньою, як зовнішнім (і тому також недопустимим) виразом волі народу був для слов’янофілів парламентаризм, від котрого вони рятувалися в обіймах царату [Хомяков, Сочинения, Т. 2, ст. 239].

Не признаючи поділу церкви на церкву, що вчить і на церкву, котру вчать, мусіла російська теологія відкинути і установу папства. В сім відкиненню слідне те саме закорінене в росіян упередженя до організуючого інтелігентського первістка, котрий замість пануючої в світі природи і в російській общині автоматичної Vernunft хоче поставити відразливу для всякого росіянина Intelligenz.

Бо не задля так званого абсолютизму римського престолу відкидається папство в російській політичній і теологічній літературі, через те, що обвинуваченя папства в абсолютизмі в устах представників російської церкви, сеї невільниці світської влади – є що найменше смішне. Ще смішніше представляється се обвинувачення з другим його виключаючим обвинуваченням в раціоналізмі. Що ж до інтерпретації догми ex cathedra, то і тут протестується не так проти інтерпретації ex cathedra, як проти інтепретації взагалі.

“Російський священник” – пише Розанов, – “виголошуючи в церкві на службі божій проповідь, прецінь також непомильний. І жодний цар, перебиваючи йому, не стане і не може йому перечити, бо се є суть церкви і всего в ній священства, ся ex cathedra” [Розанов, “Вокруг церковной стены”, Т. І, с. 119].

Ні, не інтерпретація ex cathedra папою, не непомильність відкидається російськими ученими, а сама інтерпретація, яко така, бо вона значить примат логіки, тої логіки, котра, як казав Ніцше⁹⁹, була нестерпима ні плебсу, ні жінкам, себто ніяким примітивним організмам, а тим самим і примітивному організмові російського народу.

Наслідки такої, а не іншої організації православної церкви, не знаючої ні папства, ні “раціоналізму”, рабськи підлеглої світській владі, були для неї фатальні.

Вони були подібні до тих наслідків, котрі мала організація інших соціальних установ в Росії (общини, станів, держави) для їx самодіяльности і розвитку. Сінаслідки були – застій і формалізм, повна неспосібність до акції і до формування психики та переконань широких, повірених опіці церкви мас.

“До всього, що відноситься до потреб сучасного життя і сучасної науки, відноситься російська церква з повною байдужістю”, – пише автор, котрого в ніяких католицьких симпатіях запідозріти не можна. – “Вона все стояла поза духовим рухом, бо на перше місце вона все ставляє обрядовий елемент, і ще тому, що фактично її головною ціллю є незмінно зберігати догми і обряди, усталені вселенськими соборами, почасти ж і тому, що загальна освіта російського духовенства стоїть на низькім рівні.

Спроби римсько-католицької церкви розвинути свої традиційні догми при помочі пояснень і вислідів, як і стремління протестантської церкви погодити свою науку з поступаючим наперед знанням і з змінними напрямками умового руху, – однаково чужі духові церкви російської. Тому вона й не має глибокодумних богословсько-філософських розвідок і не пробує боротися з духом зневіри в його сучасснсх формах…

Для римо-католика, що виступає на боротьбу з наукою, оскільки вона суперечить його традиційним релігійним поняттям, і для протестанта, що стремить погодити свої релігійні погляди з науковими вислідами, російська церква може видатися допотопною закаменілостю” [Мекензи Уоллес, Россия, Т. 2, ст. 193, 194].

Проголошувати, що ціла церква має бути хранительною догм – се легко, але хто фактично інтерпретуватиме їx в православній церкві? Собор, відповідають росіяне, але практика тисячі майже літ показала, що скликання вселенського собору – се утопія, бодай для православної церкви. Папи скликали цілий ряд соборів, котрі займалися реформами церкви, але православна церква – ніколи. Бо, як каже Данилевський,

“скликати вселенський собор не лежить у власті жодного царя, жодного патріарха, одним словом ні в чиїй власті зокрема. Вселенським собором стає тільки такий собор, котрий в сім характері затверджений самим боэкеетвеним промислом” [Данилевский, Россия и Европа, ст. 226].

Сей божественний промисл має, на думку росіян, розв’язувати і всі виникаючі у віруючих сумніви. Він має знаходити загальну правду, точнісінько так, як слов’янофілський “голос народу” вишукувати волю нації. Часом і самі росіяне відчувають комічність сеї аргументації. Так, той самий Данилевський каже:

“Російська церква твердить, що всі питання і спори церковні вже розв’язані в откровенії, але откровеніє – слово без сенсу, коли разом з тим не дамо способу збереження його достовірності, його правдивого змислу і правильного застосування в кожнім данім випадку… Відношення церкви до откровення те саме, як відношеня суду до цивільного кодексу. Без судової власти для його толкування і застосування, при всій своїй досконалості, кодекс буде непотрібною книгою” [Там же, ст. 211].

Власне брак спеціального органу до інтерпретації церковної науки і засуджує православну церкву на повну імпотенцію. На Заході є влада, котра може осудити помилку, прокламувати нову правду, зопобігти завчасно тій чи іншій схизмі, роз’яснити сумніви. В Росії такої влади немає.

“Російський абсолют – пише Розанов – покоївся в трумнах соток вже вмерлих осіб, qui dixerunt, котрим неможлиео вже більше нічого сказати, ні закричати до домовини ніякого аргументу, ні заплакати над їx могилами, щоб вони почули і сказали в найбільш потрібний момент, в фатальний час історії “так” на місце “ні” і “ні” на місце “так” [Розанов, Около церковной стены, Т. 2, ст. 63].

Загального авторитету нема, а тому і боротьба зі схизмами неможлива, котрі тримаючись букви, ніяк не годні зрозуміти, що церква могла помилятися. Загального авторитету нема, а тому неможлива ніяка реформація, бо занадто великанською працею було б реформувати те, що не реформувалося сотками літ.

Сумніви лишаються нерозв’язаними. А сих сумнівів було багато. Наприклад питання про те, що стається з умерлим зараз по смерті. Католицтво має готову відповідь: чистилище. Але православна церкві сеї ідеї не має. Хоч від віків молилися православні за умерлих, отже признавали, що одразу не йдуть їx душі ні до пекла, ні до раю, ідея чистилища в них не повстала, бо не було органу, що мав би право логічно розвивати і інтерпретувати сумніви і догми.

Критикуючи науку Т. Прокоповича¹⁰⁰ про оправдання (вірою чи ділами), Самарін питається, “чи вповні згідна з тою наукою православна церква?” і відповідає:

“відповісти на се тяжко. По-перше, наша церква, не признаючи в своїй сфері вимог розмислу, на багато питань, зроджених раціоналізмом Заходу, не дає відповіді. По-друге, святі отці восточної церкви мають мало матеріалів для конструюваня науки про оправдання” [Ю. Самарин, Сочинения, Т. V, ст. 143].

Непомильність папи – се символ помиляємості церкви, можливости для неї впасти в блуд, котрий папа може направити. Брак непомильності зверхніх органів російської церкви – се символ непомильності сеї останньої, нетикальності і незмінності того, що було сказано або написано людьми, що від соток літ сплять мирним сном, символ повного застою. Непорушність і політична аморфність російського народу, слабість виділених з него кляс, станів, одиниць, – привела до повної неспосібності до акції, до абсолютизму орди. Та сама непорушність російської громади віруючих, неможливість поділу церкви – привела також до омертвіння цілого релігійного життя і до поневолення православної церкви політичною владою. Обидва результати – наслідок російської кониепції громадської організації, відношення між загалом і одиницею.

Найстрашнійшим наслідком сеї мертвячої організації церкви був формалізм, повага перед буквою, віддаленність від життя, залежність від держави. Папізму закидається зі сторони російської – абсолютизм, але сей абсолютизм зребив з римської церкви незалежну корпорацію. В однім листі до А. Смірнова¹⁰¹ писав Ю. Самарін в 1871 році: “папський абсолютизм не вбив життевості католицького клера – над сим варто застановитися” (над этим следует призадуматься). В російській церкві мусіло скінчитися абсолютизмом і підчиненням політичній владі, котре датується ще від часів Дмитрія Донського.

Не Петро І повернув російську церкву в рабство, установляючи над нею синод, а рабська організація і дух російської церкви зробили можливим експеримент Петра. В політиці протест проти “зовнішньої правди” (парламентаризму) і заклик до “єдиногласия”, до “несфальшованої” волі цілого народу, при повній анархістичності сих принципів, мусів скінчитися спершу тим, що сю волю вільно було толкувати кожному Омельці Пугачову¹⁰² і кожному громилі, а потім тільки цареві, котрий в очах слов’янофілів був такою самою інкарнацією загальної волі народу, як Ленін в очах комуністів – втіленям волі пролетаріату.

Те саме мусіло статися і в церкві. Повірені охороні не самої ієрархії, але всього народу догми православної церкви мусіли знайти свого охоронця спершу в кожнім юродивім, а потім в цареві, котрий так і називається в російських законах “хранителем догм православної церкви” [Свод законов Рос. империи, І, §§ 42, 43]. Правда, російські учені, як напр. той самий Хомяков в своїм листі до Пальмера¹⁰³, обговорюючи залежність російської церкви від світської влади, пише: “суспільність може знаходитися в фактичній залежності, і тим не менше лишатися в сути речі свобідною і навпаки” [Хомяков, Сочинения, ст. 399]. Але се вже відноситься до того містицизму, котрий зрозуміти не дано тому, хто вихований на “фальшивих засадах раціоналізму і логіки” з гнилого Заходу.

В свої ясні хвилини самі росіяне розуміють хиткість свої позіції. Так напр. Самарін в одну з таких хвилин, мучений сумнівами, писав: “звідки знати, що православний первісток справді хоронить в собі в цілій повноті дві скрайності, на які розпалася західна церква на Заході? (Протестантство і католіцизм.) Може бути, що ся єдність, ся повнота” – то лише початкова невиразність (начальное безразличие). Може бути і слов’янська общинність – тільки така первістна нерозвиненість [Ю. Самарин, Сочииения, Т. І, ст. 399]. Але такі ясні хвилини находили рідко.

Залежність церкви та її формалізм були тими ланцюгами, котрі скували руки і ноги православію, не даючи йому рушитись, були тим проваллям, що відділило його від сфери активного життя. На Заході навіть йдучи в монастир, монах не переставав працювати в світі і для світа.

“Монастирське життя на Заході”, – пише вже цітований. М. Уоллес, – “в різні епохи своєї історії виявляло сильне стремління до внутрішнього відродження. Се стремління виражалося в заснуванні нових релігійних стоваришень, з котрих кожне переслідувало свою власну ціль, ділаючи на якомусь спеціальному полі. В Росії ми не знаходимо нічого подібного. Тут монастирі ніколи не ухилялися від чина св. Василя, що обмежував діяльність монахів релігійними обрядами і молитвою… Ні в російськім чернецтві взагалі, і в якім будь окремім монастирі не знаходимо сильного руху на користь реформи” [Мекензі Уоллес, цит. твір, Т. 2, ст. 191].

Ся залежність від світської влади і відірваність від життя мала, як дальші наслідки; позбавлення вічно оживляючого і вічно реформуючого центра в горі, тримаючись або “старих гробів”, або наказу свого світського шефа, котрим одного разу був навіть генерал, – російська церква не могла дати своій пастві ніякого опертого на релігію автономного кодексу моралі. Вихований в православній релігії може так само пильно, як і католик, ходити до сповіді або до церкви, мов російський жовнір до атаки, але в однім і другім випадку він ведений приказом з гори, або вірою в букву. Внутрішньої автономної моралі він не має. Слово церква мислиться ним, як щось чуже і остільки ж різниться від сенсу, котрий вкладають латиняне в слово ecclesia, як розкидане в царських промовах слово “отечество” від написаного в серці французського жовніра la patrie, або німецького – Vaterland.

„Візантійці (а з ними і росіяне) думали” – пише В. Соловйов, – “що аби бути правдивим християнином, досить перестерігати догму і святі обряди православія, ніскільки не дбаючи про те, щоб надати політичному і суспільному життю християнський характер. Захід скликає безчислені собори, збирані папами, цісарями і королями для реформи церкви, для наближени суспільного ладу до християнського ідеалу. Вони не хотіли признати в засаді суперечності між правдою і життям, як се робив візантійський світ. На своїх рідких соборах займалися православні тільки догматичними формами та ієрархічними приказами” [В. Соловьев, Россия и вселенская церковь, введение, ст. 124].

І навіть одинокий в Росії реформаторський дух – никоніанство¹⁰⁴, на котре з подивом глядять навіть деякі європейці, був спором чисто вербальним, не істотним. Аби мочи есенціонально реформувати церкву і суспільність, мусіла православна церква мати моральний авторитет, але як може – питається Соловйов – “ієрархія, віддана в руки світській владі, виявити моральний авторитет, від котрого сама відмовилася?” [Там же] Повну імпотенцію православної церкви в реформі суспільного життя ніщо так не характеризує, як її неспосібність до місіонерської діяльности, розуміючи се слово в найширшому значенні: навернення на православну віру чудовіруючих і вихованя православних в засадах свої віри.

“Міри примусу і насильства, виложені в російськім кодексі карнім – ось в сути річі одинока зброя” – пише Соловйов – “яку наше урядове (казенное) православіє вміє протиставити як місцевим старовірам, так і представникам чужих віроісповідань, що бажають оспорювати в нього владу над душами” [В. Соловьев, цит. твір, ст. 125].

Для того власне західній церкві вдалося те, чого не вдалося православію – виховати тип сучасного європейця, свідомого своїх прав і обов’язків, зробити з нього “політичну істоту”. Про сю роботу католицької церкви читаємо у Гегеля:

“Церква вивела з рівноваги європейську душу, перевела її через найтяжче рабство, так що душа перестала бути своєю власною, але вона не зіпхнула її до індійської тупості, бо християнство є духовний принцип, і яко такий має безконечну еластичність” [Hegel, цит. твір, ст. 509 – 10].

Се було рабство, що врятувало людськість: “людськість визволилася не так з рабства, як через рабство”, через нав’язання їй, не знаючій ніякої моралі, суворого кодексу католицької моральности. Жорстокість і дикість примітивного чоловіка, нерозуміння елементарних понять права – від сього визволила середновічного чоловіка церква, діло, котре і в десятій частині не вдалося стоячій далеко від світа православній церкві, що як св. Касіян боїться забруднити свої білі одежи в світськім багні. Ся віддаленість від житня видна в усім. Наприклад в сповіді, котра в росіян відбуваеться чисто формально, до того формально, що народ мусів вишукати для неї коректив “старчества”. Се видно в занедбанні казань, проповіді, котре так страшно разить в православній церкві. Як політичне поучення з парламентської трибуни, так і релігійне з церковноі – суперечать егалітарному принципу, в котрім вихований кожний росіянин від “отца церкви” Хомякова до остатного мужика. Знаний цікавий факт, що бажаня запровадити в російській церкві публічну проповідь було причиною найострішої опозиції проти Никона.

Відірваність православної церкви від життя видно і в самім ідеалі святості православної церкви.

“Самий тип святості” – каже Розанов, – “в католицтві інший, ніж у нас. В той час, як на Сході культивувалися ідеї тихості, непорушності і незакаламученості, a в разі терпіння – покори, на Заході входили в культ ідеї сили і діяльності. Пасивно-терпеливе християнство і християнство активне та поборююче – ось різниця між двома церквами” [В. Розанов, Около церковной стены, Т. І, ст. 218].

Властивої католицизму апеляції до індивідуума і до його совісти, до його активної участі в культі (без чого не може повстати ніяка автономна мораль), – в православії нема. Тут одиниця пасивна. Сповідь відбуваються часто-густо “скопом”, не стільки перед паном людського сумління, як перед “всем чесним народом”. Індивідуальної, гак званої тихої меси православна церква також не знає.

Немає місця для одиниці і в православному обряді. Один з “недоумевающих православных” А. Лавров¹⁰⁵ в маленькій інтересній книжечці, виданій в Києві, списуючи враження від православної церкви, пише:

“Вірую” і “Отче наш” співали всі, зрештою не всі, a тільки многі. Видко, що православний чоловік не звик славити бога сам особисто, він звик лишати цю велику особисту повинність на обов’язки псаломщиків і співаків (як жовнір звик повіряти воєнну акцію – фельдфебелям, а політичну – жандармам і комісарам). Ще черта: співали всі, гуртом, але спільності не відчувалося, не було дійсного об’єднання во Христі – “єдиними усти і єдиним серцем.” Об’єднував всіх скорше діякон, що стояв на солеї та регентував. Ось вона – суто православна черта”.

І далі: “молитва – живе діло, акт особистого чувства, що виражається в слові. І в що ж обернулася вона у нас, православних? Се мертві формули, котрі вимовляти – привілей тілько певних осіб. В нас нема жодної реальної активної участі віруючих в службі божій. Стояння і слухання – се акти пасивної участі і скорше пасують до концерту, як до служби божої. Наші православні якось придушені внішностю, ніби нема в них у серці тої містичної єдності з богом, і молитви вони не творять, а во сні слухають. В католицтві не те, там молитва має корінь у серці. Звідки така різниця? Мені здається тому, що католикові дали молитовник до рук, і він сам, стаючи лицем до лиця з богом, молиться, а в нас лише те і є, що “слухають” [А. Лавров, Церковные впечатления, недоумения и мысли православного. Киев, 1918].

Коли б ми хотіли простежити се негування одиниці в православній церкві, ми могли б його знайти і в православнім церковнім малярстві, для котрого ще Стоглавий собор 1550 р. установив готові трафарети, котрих переступати не вільно було індівідуальній творчості маляра. Коли ми хочемо представити собі характеристичні прикмети російського церковного малярства, як воно склалося під впливом загального духу російської церкви, то мусимо порівняти його з західно-європейським – пише вже цітований Уоллес.

“На заході, від часу Відродженя, йшла релігійна штука в парі з духовим розвитком. Вона поволі визволялася від старих форм і дитячої символіки, обертала мертві типові фігури в живі особи, освітлювала їx темний зір і позбавлені виразу обличчя світлом людського розуму і чувства… В Росії навпаки, релігійна штука ніколи не знала такого розвитку. Старі візантійскі форми перестерігалися тут буквально і суворо, а в стилю стародавних образів немов відбилися і непорушність російської церкви взагалі, і непорушність її церковної штуки зокрема” [М. Уолес, Цит твір, Т. 2, с. 194].

Коли схотіти порівняти з російською церквою не лише католицтво, але і протестанство, то знайдемо, що воно так само мало подібне було до російської церкви, хоч і як різнилося від католицтва. Ідеї первістного протестанства: створити нові святі перекази через “очищеня” євангелія, стремління до особистої релігійної певності, що логічно випливало з філософії доброго католика Декарта¹⁰⁶, – все се мало пункти суперечності з римською церквою, але не так вже далеко відбігало від признаного навіть в римській (в противність до російськоі) церкві права інтерпретації догм і ролі індивідуума в культі і в шуканні правди. Ідеї протестантизму були все ж логічним витвором європейської культури, і для того стрічався він у російських писменників майже з такою самою фанатичною ненавистю, що й католицтво.

Наведені вище цитати можна б було збільшити, але й їx вистарчить, в залежності православної церкви від світської влади, в її формалістиці, в безсилості формувати життя, в культі неясного інстинкту загалу, в приниженості одиниці – стрічаємо ті самі риси, які ми спостерігали при аналізі іншіх суспільних організмів в Росії, в общині, в державі, в суспільнім життю взагалі, ті самі риси і той самий соціальний ефект: механічний характер суспільних зв’язків і повна непричетність “я” до творення колективної волі, котру він відчуває лише як приказ чужої над ним стоячої сили.

Се може видатися парадоксом, але цей склад московської психіки слідно навіть в будові російської мови. Проф. Ф. Зелинський¹⁰⁷ ділить мислення людини на активне і пасивне, а мови на інтеллектуальні і сенсуальні. До перших він відносить латинську (а я відніс би всі європейські), до других м. і. російську. У росіянина переважає, каже він, “безличное” мислення. Римлянин каже “я не маю грошей” (mihi peounia deest), як зрештою скаже і українець, і німець і англієць і француз. Москаль скаже – “у меня нет денег”. На Заході говориться – “град побив засів”. Москаль скаже “градом побивает посевы”. Римлянин хоче спати, москалеві хочеться спати, я ж все у росіян щезає.

Звертає пр. Зелинський увагу ще на модуси дієслова і на часи. Перші – найяркіший вираз сенсуального характеру мови і тому дуже розвинені в російській, другі – вирази інтеллектуального характеру мови і для того, як і треба сподіватися в рудиментарному стані у москалів [Пр. Т. Зелинский, Из жизни идей, Т. 3, Древний мир].

Ся психологія москаля, невиразна і хаотична, відбивається і на його обличю. “Росіянин не має обличчя” – казав Чаадаев, а Гончаров¹⁰⁸, описуючи лице Обломова, писав: “Се була людина літ тридцятьох двох, трьох, середнього зросту, приємної зверхности, з темно-сірими очима, але з відсутністю всякої означеної ідеї, всякої скупченності в чертах обличчя”. Така – фізіономія Обломова і в сути річи всякого майже москаля, котрий не знає що є добро, що зло, котрий що не відділився від свого обожаного “колективного рила”…

(обратно)

Російська суспільна думка підносить масу і зневажає одиницю

Держава, община, родина, церква, субстанція все стояла над поневоленим морально й фізично суб’єктом в Росії як великий далай-лама перед віруючими, не даючи йому ні вільно рухатися ні вільно думати.

Фатальні наслідки такої організації суспільности і психики одиниці могли ми обсервувати в останні літа. Неспосібність боронити своїх прав виявилася в ганебнім упадку пануючих кляс під ударами большевизма і в пасивності селянства. Неспосібність виступити активно в творенню колективної волі – в ганебнім розпаді російського фронту в 1917 році, відбудувати котрий наново змогла лише большевицька палка. Що найбільше вражає, се те, що колективний розум, не допускаючий ні прецизації, ні сепарації, ся Vernunft, що є підставою російського соціального організму і його установ і котра так різниться від Intelligenz, на котрій спираеться ціла структура Європи, що ся Vernunft свідомо вибірається росіянами найвищим регулятором суспільного життя.

Вже з попередного викладу видно, як гльоріфікували загал, “народню волю”, “согласие всех”, російські мислителі та політики, починаючи з слов’янофілів і кінчаючи т. зв. западниками. Ближче студійовання одного теоретика большевизму Леніна приведе нас до тих самих висновків. Тим самим духом віє і від російської філософії, оскільки взагалі можна говорити про російську філософію в європейському значенні сього слова.

Найяскравішою чертою всіх російських філософів є те, що вони не лишили по собі жодної системи. Не лишив її В. Соловйов, ні С. Трубецькой¹⁰⁹, ні Н. Бердяєв¹¹⁰, ні Кирієвській, але в усіх їx, навіть позбавлених системи творах, яскравою стрічкою тягнеться апотеоза тої самої “внутрішньої правди”, котра втілена на їx думку і в общині, і в цараті, і в інших чудових установах геніального російського народу.

В той час, як підставою європейської філософії є paціо, підставою російської є – логос. Раціо є людською прикметою, логос навпаки, є щось метафізичне і божествене, се є та таємна сила, що живе в кожній речі, і котру не пізнати логікою, тільки “внутрішньою інтуіцією”. Відповідно до того, правдиві філософи, на думку росіян – не учені, а святі. Джерело пізнання правди є тут, як вище – джерело пізнання волі народу і волі церкви, – “безпосереднє чувство”, як каже Соловйов, але ні в якім разі не інтелект і не логіка. Релігійне обожання сього великого “все”, великої субстанції, суть котрої пізнається інтуіцією, чувством, знаходимо і в російській публіцістиці, і в літературі, в котрих, як в зеркалі відбивається цілий світогляд пересічного росіянина.

Падання на коліна перед масою, се, як сказав би француз, engenouillement moral перед тим темним, неокресленим, підсвідомим, що живе на дні масової психіки, – є найбільш маркантною рисою російської літератури. Маса, як писав Леруа Боліє, є для росіянина несвідоме божество, unr divinité inconsciente, подібне до тих рудиментарних богів Єгипту, котрих божественні прикмети є великою, хоч і невиявленою ще силою [Leroy Beaullieu (L’Empire etc., 1 кн., розд. 7)].

Всі російські письменники, а бодай їx найбільша частина, стоять на сторожі сього нового культу маси, маючи за собою цілу так зв. російську інтелігенцію, котра навіть в п’яному виді не забуде віддати пошану своєму богові, не забуде проспівати “первий тост за наш народ”, як се робилося до недавна на всіх Татьянінських вечорах московського студентства. Предмет сього культу, народ, маса мислиться тут, як “коллективное рыло” Успенського, в котрім повинна розплистися, зникнути одиниця з усіма своїми поривами, поглядами і волею. Не з ясною головою і одвертими очима новина людина шукати собі дорогу в життю і ні в якому разі не сміє мати диких претензій вести масу за собою. Її одинокою ціллю і оправданям екзистенції є прислухатися, як індійський факір до голосу Будди, подуву загальної душі, і подібно сомнамбулісту з приспаним інтелектом і зі замкнутими очима, напів у сні слідувати її містичним веліням; нині розбивати собі голови при царський коронації на Ходинському полі, завтра йти до Єрусалиму, позавтра громити “буржуїв”.

Одним з головних жерців сього культу був Л. Толстой, котрий яко теоретик походу проти інтелігенції в літературі в’яже своею особою дві епохи російської історії: царизм, коли маси робили інтелігентські погроми з ініціативи жандармів, і большевизм, коли ті самі маси робили такі самі погроми тої самої інтелігенції з ініціативи народних комісарів. Кн. Болконський (з “Войни і мира”) а з ним і сам Толстой був захоплений Кутузовим¹¹¹ перед Бородинською битвою¹¹²:

“чим більше він бачив відсутність всього особистого, в сім старім, в котрім лишалось замісць розуму, групуючого події і роблячого висновки, одна лиш спосібність обсервації ходу подій, тим більше був він спокійний за те, що все станеться так, як повинно бути. В него не буде нічого свого власного, він нічого не видумає… Він розуміє, що є щось сильніше і значніше за його особисту волю.”

Навпаки Бенінгсен

“старався все зробити, як найліпше, він все обдумав, але власне через се він і не надавався до нічого. Він не надавався власне тому, що він все обдумав дуже основно і акуратно, як і слід всякому німцю”.

Сю свою засадничу ідею провадить Толстой з насолодою і упертістю в усіх своїх творах, бачучи в кожнім інтелігенті, в кожнім судді, лікарі, адвокаті, священику, в найліпшім випадку непотрібних людей, а звикло пройдисвітів, одурюючих народ з власних егоістичних мотивів, його ворогів. Під сим зглядом російський граф знаходився цілком на духовнім рівні російського селянина. Під сим зглядом ідеї остатнього ясно-полянського мужика ні на йоту не відбігають від ідей ясно-полянського графа.

Пригляньтеся героям толстовських романів. Всі ті, хто старався поставити власний розум понад розум маси, хто не бачив свій ідеал в людині-звірі Платоні Каратаєві, як Вронський, князь Андрій, Долохов, Наполеон, – гине. Всі, хто, як Ростов, Левін, княжна Марья, і Пьєр Безухов “нічого не видумуючи” лазив, як лунатик по мурах – немов вигравав на лотереї, так добре йому велося. Найліпше буде вестися, розуміється тому, хто відкине всякий інтелект набік, ідіотові, Іванушці Дурачку. Толстовський Іван Дурак є правдивий російський Петро, правдива скеля, котрої не одоліють і врата адова.

“Хотів його звести диявол. Прийшов він обідати, а в Івана дівка німа обідати давала. Одурювали її ледачі. Без праці прийдуть скорше до обіду – всю кашу з’їдять. І надумалася дівка німа ледачих по руках пізнавати: у кого мозолі на руках, того садовить за стіл, у кого нема – тому недоїдки дає. Поліз старий диявол за стіл, а німа дівка ухопила його за руки, поглянула – нема мозолів і руки чисті, гладкі та пазурі довгі. З соромом диявола ізза стола викинули” [Л. Толстой, Сказка об Иване Дураке].

Чи се не є і філософія большевизму? У кого мозолі на руках – лізь за стіл, а в кого нема – тому об’їдки. Сенс поділ горожан на категорії, так старано переведений в царстві народних комісарів. Се ж та сама негація інтелекту і інтелігенції, котра казала мужикові братися за “резіну” проти інтелігенції, а графові Толстому за перо, щоб воювати проти тої самої інтелігенції, в котрій як один, так і другий бачили не що іншого як укритого диявола. Героїв в європейському змислі не знає ні пізнійша ні вчаснійша російська література, бо їx не могло бути в країні Іванів Босих, Мішаньок і Платонів. Не дивно тому, що коли все таки таких героів-виводилося, то їx шукалося не в монотонній російській природі, а на Кавказі (Лєрмонтов) або в Кримі (Пушкін), а в кожнім разі серед чужинців (Штольц, Інсаров), коли ж він був росіянином (і таке бувало), то своє геройство мусів виявляти або на тім самім “погибельнім Кавказі”, як Печорін, або на парижському бруку, як Рудін.

Безбарвна російська природа, “дождик, ельник да песок” не могли видати ніяких інших опріч таких же сонних і безбарвних натур. Навіть на становиську героїв, вождів мас, як Кутузов або Ленін, пригадують вони не стільки немов з мармору вирізблені фігури великих вождів Заходу, тільки скорше півп’яних типів маняків, ділаючих в трансі. Герої Горького також ніякі герої, так як розуміють се слово в Європі. В їx словах не чутно міцної як криця логіки ні свідомости великого післаництва одержимих духом, ні волі вести за собою. В них чутно лише рев зголоднілого звіря, що прокинувся зі сну і хоче істи, дике виття роз’юшеиої юрби, що реве вулицями міста, не знати що, чи “бий жидів”, чи “да здравствует революція”.

У Достоєвського всякий раз, як його геніальна рука малювала протестантів, вони ніколи не вдержувалися на раз осягнутій височині. Немов діставши завороту голови, падали вони стрімголов в ту липку, невиразну масу, де не було “власного розуму”, де ніхто нічого не обдумував, аби викупити добровільним терпіням, чи добровільною смертію свій каригідний порив: Раскольніков, Ставрогін, Дмитро Карамазов… Більше, найулюбленіші герої Достоєвського се ті, котрі пасивно зносять незаслужну кривду: Макар Девушкін, Неллі, князь Мишкін.

В сліди сих двох великанів російського духа, Толстого і Достоєвського, пішла і вся народницька література, апотеозуючи масу, як носительку вищої правди, котрій має без апеляцій підлягати одиниця. Найбільш талановитий з народників, Гліб Успенський знає, що самостійним може стати селянин лише коли піднесеться над стадним рівнем общини. Але сього він і не хоче. Ліпше вічна біда і некультурність, опіка миру, навіть кріпацтво, як свобода, куплена ціною особистої ініціативи і розірвання общинних зв’язків. Як для Толстого лікар, адвокат і судія – “от лукавого”, так і для Успенського кулак, поліцай і дідич – висланці Люципера, руйнуючі ідилію “коллективного рыла”. Після Златовратського¹¹³ всяка спроба інтелігенції вийти в гору є зрадою народу. Вона повинна в своїх ідеалах і уподобаннях спуститися до маси, принизитися до неї, з покорою поділитися з нею своїм знанням.

Нові соціалістичні ідеологи російського суспільства пішли слідами старих. І не диво! Бо ціла марксівська наука засвоїлася росіянами не через її соціалізм, тільки через матеріалістичний фаталізм і так зрозумілу москалям негацію ролі особистости в історії. Сю негацію систематично проводять всі теоретики большевізму. А. Богданов¹¹⁴ (Гл. New Europe, 30/Х і 20/ХІ 1919 стаття The proletarian culture) висловлюється проти апотеозу вождів. Вожді мають бути лише “виразниками загальної волі колективу”. В пропонованім соціалістичнім index librorum prohibitorum стрічаємо Книгу Битія, Іліяду, Одісею, Магабгарату і наше “Слово о Полку Ігоревім” бо вони займаються “активністю богів, героїв, царів і вождів” – котрі не сміють прецінь екзистувати. Він негує і цілу дотеперішню літературу і штуку, бо центром її особистість.

“Поема, новеля, штука представляє колізію особи з зовнішнім світом, її відношення до інших, їx боротьбу за особисте щастя, їx діла, побіди і поразки” (цитов. в New Europe “Пролетарская культура” 7, 1918, ч. І) Метою літератури комунізму є далі знищити всякій індивідуалізм в штуці, настрій в творчості, замінюючи індивідуальну творчість – масовою, гуртовою. Маса після Керженцева¹¹⁵ (Пролет. Культ. XI, 1919, ч. 5) має спільно виробляти сюжет, характери, персонажі, акцію їx, навіть форму! індивідуальна інспірація – виключається!

Мнимі керманичі життя – є лише нужденні фігуранти. Творцем подій є інертна маса, котрій має уподібнитися зарозуміла одиниця.

Толстовське оповідання “Три смерті”, де життєва філософія неорганічної природи (камінь) протиставляеться з признанням життєвій філософії ростини і людини, се тільки підсумок всього того, що пропагували протягом десятків літ російські письменники: Кутузов вище Наполеона, Платон Каратаєв вище Кутузова, Іван Дурак вище Платона, рсстина вище Івана дурака, камінь вище ростини, а ніщо, відповідають російські “самосжигателі” вище навіть каміня, взагалі вище всього… Яка принадна філософія для ростоптаної, як муха, царською общиною або комуністичною довбнею рабської душі москаля!

В парі з літературою йде і політична публіцистика. З цілої плеяди вже цитованих публіцистів, як слов’янофілів, так і їx противників, нема майже ні одного, хтоб не уважав всесторонній розвиток особистості найбільшою бідою, яка б могла стрястися над їx країною. Для одного з них візантійський ідеал має ту добру сторону, що “немає в собі того перебільшеного поняття про людську особистість, що внесена в історію германським феодалізмом” [К. Леонтьев, цит. твір, стор. 113, 114], немає того

“надзвичайного самоповажання особи, що передісталося дорогою заздрости і наслідування спершу до буржуазії, викликало демократичну революцію і породило всі сі фрази про безмежні права особи, а тоді проникло до низших верств західної суспільності, роблячи з всякого звичайного наймита і шевця – істоту, скалічену нервовим почуттям особистої гідности” [Там же, стор. 115].

Обурюється автор і на повагу до жінки, поширену на Заході, в чім він добачає рід перебільшеної поваги перед одиницею. Другий рівно ж протестує проти західного “культу людської особистості” і проти європейського “лицарства з його культом особистої честі”, проти “свободи досліду та особистої думки” [Миллер, “Слов’янство і Європа”, стор. 68, 76 і 258]. Третій бачив “суть минулої історії російського народу і задачу будучого в приниженості особистості” (Шевирев¹¹⁶) [А. Пыпин, “Характеристика литературных мнений, стор. 136].

Сею самою ідеєю пересякнуте і російське малярство. Ні впертої сили Рембранта¹¹⁷, ні повних сонця яскравих кольорів поета старої Еспанії – Золоагі¹¹⁸, ні натхнених надлюдською інтелігенцією мадон Мурільо¹¹⁹, ні екстатичної апотеози природи Бекліна¹²⁰ та його предтечі Ботічелі¹²¹, ні тої глорифікації організованого колективу, яке знаходимо в бельгійця Меньє¹²², ні гімнів особистости підчас найбільшого напруженя її енергії, як у баталіста Мейсоньє¹²³ – нічого подібного не знайдемо у російських малярів. Там панує пасивність, придушеність індивідуума, непевність і понурість старих московських теремів і скитів. Холодом і цвіллю віє від релігійної екстази Іванова¹²⁴, стогоном забитого “я” – від Ярошенка¹²⁵ і Репіна¹²⁶. За-місць імпозантного образу свідомих свої сили, йдучих на працю гірняків Меньє, маемо тут поволзьких “Бурлаків”, що з зігнутою спиною, з тупим виразом волів, волочучих ярмо, “идут бечевой”.

Замість таких архитворів Мейсоньє як “1807 рік” стрічаємо большевицько-толстовське квиління на війну, за котрою вони, як наприклад Верещагін¹²⁷ в “Апотеозі війни” не бачив нічо опріч “масового морду” і смерти. В краєвидах Левітана¹²⁸ та сама понура меланхолія апатичної природи, з котрої зродилася ціла хаотична душа москаля. Скулення, покора перед незнаною вищою силою, сей самий отруйний дух, що ми бачили в політичнім, соціальнім і релігійнім життю Росії, віє і від російського малярства. І навіть тоді, коли воно виходить поза звиклі рамки, поривачись до революційного пафосу, навіть тоді, як в славнім колись образі Репіна “Какой простор” віє від них якоюсь безсилою “пошлостю”.

Малюючи курсистку і студента “в повній парадній уніформі”, що марширують по коліна в розбурханих, брудних хвилях моря, Репін ніби передчував, що в його Росії навіть революція мусить робитися на приказ з гори, навіть революція мусить бути уніформована, коли не в студентський, то в червоноармейський мундир. Ординарністю віє також від інших революційних майстрів російського малярства, від Явленського¹²⁹, Кандінського¹³⁰ та інш.

(обратно)

Примітивізм російського суспільного ідеалу

На виложені тут загальні принципи російського життя не раз зверталося увагу, але досі не хотіли зобачити одної генеральної ідеї, котра панує і над суспільним устроєм Росії, і над її політичним і церковно-релігійним ладом, над її філософією, літературою. Примітивізм цілого суспільного ідеалу нації, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, широкий культ маси – ось та генеральна ідея, що зробила з російського народу народ рабів, орду, неспосібну до відпору ніякій волі з гори, масу, що своїм числом представляє страшну небезпеку для окцидентального світу. Масу, що протиставляє активності – хаос, людській енергії – енергію натури, котру вона навіть опанувати не вміє, організації – інтуїцію, примату розума і волі – покору і інстинкт, зложеності форм – московську безфоремність в усім, як в суспільним, так і в товариськім життю.

Під впливом сеї генеральної ідеї та установ, з котрих вона зродилася, повстав і своєрідний російський ідеал свободи, рівності і демократії, ідеал, аналогію котрому надаремне шукатимемо в Європі або в Америці. Коли західний ідеал свободи – се право впливати на державну машину, котра нічого не сміє робити без волі одиниці, ідеал російської свободи – зрівняння всіх, що виносяться над товпою, зрівняння, осягнуте хочби ціною політічного рабства. Ідеал свободи вироджується тут в найбільш вульгарний ідеал рівності, егалітарності. “Росіяне знають демократію, – як казав Данилевський, – але не в сенсі народовластя, а в сенсі рівності, або ліпше сказати егалітарности” [Данилевський, цит. твір, стор. 120].

Але і сей ідеал егалітарності не є ідеал європейський. Там – се оправдане сгремління стати сильнішим, працею зрівнятися з вище себе стоячими. В Росії – се стремління слабих стягнути сильних в діл, зрівняти їx з собою, а не себе з ними. Ніде сей ідеал так яскраво не уявляється, як в економічнім життю росіян. Пануючим інтересом економічного життя в свідомості і російського інтелігента і мужика все були інтереси поділу і вирівняння, а не інтереси продукції та творчості. Серед трьох головних галузей людської праці, – продукції, виміни і поділу, на останій все клалося натиск. В общині, як зрештою і в державнім і церковнім життю, москаль звик легковажити вартість особистої ініціативи. Змушений в усіх своїх роботах пристосовуватися і слухати общини, а не власного розуму, він сеї ініціативи ніколи розвинути не міг.

Та й навіть найбільш напружене особисте зусилля часто не приносило сподіваних результатів там, де наслідки сього зусилля, при найближчім переділі могли припасти і фактично припадали іншому, що фактично ніяким способом до них не спричинявся. Не дивно, що при такій системі господарства періодичний переділ, переділ взагалі, став економічним ідеалом москаля, а особисте зусилля, праця, продукція – підстави цілої культури Заходу, – зійшли на другій план. Заздрість неудачника, неспосібність власними силами вибитися вгору, знаходженя садистської насолоди в нівеляції щасливіших – се і є російський егалітаризм, про котрий говорить Данилевський, і котрий властивий і російському баріну і російському мужикові.

В своїх логічних наслідках сей “переділово-егалітарний” ідеал допроваджує не лиш до осуджегня багатих, але і багатства яко такого. Осудження багатства стрічалося і серед російського студентства, котре кожний матеріальний добробут уважало за щось негідне, до чого не вільно стреміти і чого в кожнім разі треба соромитися. Те саме відношення стрічалося і серед російської інтелігенції взагалі і серед дворянства зосібна. Йому ж завдячує своє повстання наївний і смішний тип “кающегося дворянина”. Вороже, хоч може не зовсім усвідомлене відношення до багатства і апотеоз бідности стрічаємо часто і в простого народу: звісно, якою пошаною оточує він “странників”, “юродивих” і жебраків “Христа ради”, як людей, що “знайшли правду божу” і в своїй бідности варті великої поваги.

На Заході сього ідеалу ще не знають, як масового з’явища. В Англії наприклад, каже Е. Бутмі¹³¹:

“багатство піднесено до значення майже чесноти, тоді як бідність уходила за нецноту і ганьбу. А се тому, що багатство є нагорода зусилля та інтелігенції. Се тому, що бідність знак чогось, що особливо зненавиджене – ледачості” [Е. Boutmy, Essai d’une psychologie politiques du peuple anglais, en XIX s.].

Для росіянина – навпаки. Для него багатство – предмет ненависті, бідність – предмет адорації. В одній з своїх найбільш розпустних в моральнім відношеню книжок, в “Рассказах и сказках” в байці про те, “Как чертёнок краюшку выкупал” пояснює Толстой причину п’янства і моральної роспусти в селі тим, що мужикові чортиня

“хлеба лишнего зародил. Она, эта кровь звериная – всегда в нём (в мужике) живёт, да ей ходу нет, когда хлеб с нужды рождается… Как стали лишки от хлеба оставаться, стал он придумывать, как бы себя натешить. И научел я его потехе – вино пить”, оповідає діавол.

Отже не людська нестримливість, а саме багатство, яко таке – гідне осудження і причина всіх гріхів та морального упадку людини. Особиста інтелігенція і зусилля, котрі на думку англійця провадять до сього багатства, є тут, як і в першій цитованій байці, чортівською вигадкою.

Але ся засада егалітарності має ще інші наслідки. Ми щойно бачили, що в темнім розумі російського мужика і в яснім – графа Толстого, серед смертних гріхів багатство вимовляється рівночасно з інтелігенцією, матеріальне піднесення над масою разом з інтелектуальним. Щоб бути консеквентним, треба, видкидаючи одне, відкинути і друге. Прецінь як ми бачили в толстовських байках і одне і друге – від лукавого. І одне і друге – провокація ідеалу егалітарності і може стати (особливо інтелігенція) для маси шкідливим і небезпечним. З властивої собі простолінійності росіянин сі висновки і робить.

Він відкидає, як ми вжебачили, інтелектуальний первісток, яко засаду диригуючу суспільним житям, він відкидає талант і геній, бо геній може стати провідником маси і надати, борони боже, “колективному рилові” свою власну людську фізіономію. Він відкидає особисту чесність, як се робить Андреев¹³² (гл. оповіданя “Тьма”), бо одиниця так само не сміє буги чесною, коли не є нею маса, як і ходити в ковнірчику та з виплеканими руками, коли “народ” ходить в кожусі та має мозолі на пальцях. Він відкидає науку і штуку, бо маса їx не розуміє; він відкидає красу і елеганцію у жінок, бо се цінності, до котрих не мають найменшого зрозуміння ні “народ”, ні (судячи після фотографій) народні комісари, ні їx стрижені товаришки. Він відкидає всіх і все, хто підноситься над товпою і хто нею керує: майстрів, фабрикантів, інженерів, послів, шефів синдикатів робітничих, бо все се нарушає його поняття свободи, котра заключаеться в масі рівних, з маленькою групкою вгорі.

Він апелює не до організованої боротьби, лише до охлократії, до Vernunft, котра не потребує ніяких небезпечних медіумів для виразу своєї волі: до урядових жидівських та інтелігентських погромів, до різання буржуів, до акції “класово-свідомого” люмпен-пролетаріату. В своій “отчаянній” революційності, що так вражає наївних романтиків в стилю Ромен Ролана¹³³, або Барбюса¹³⁴, але збуджує почутя огиди в усіх культурних людей Заходу – в соціаліста Т. Шова¹³⁵, в рояліста Ренана¹³⁶, Шпільгагена¹³⁷ і Гамсуна¹³⁸ він негує все: церкву і державу, монархію і парламентаризм, родину і орфографію, як і установи, що ставляють над одиницею якусь вищу ідею як і “особисту чесність”, котра для Леонтьева порожна фраза, як і “саму себе означаючу моральність”, що є для него смішною вигадкою [Леонтьев, цит. твір, ст. 143].

Отже се програма большевизму? Так, а властиво цілої російської революції взагалі. Її прихід передчував свою віщою совістю Достоєвській, коли він 50 літ тому ставляв собі питаня, що робили б російські егалітарісти (він називав їx в “Бесах” шигальовці) на другий день по революції, і давав на се таку відповідь:

“ви раби і в рабстві рівні. В найскрайніших випадках – наклеп і забийство, а головне – рівність. Перш за все понижується рівень освіти, наук і талантів. Високий рівень наук і талантів доступний лише вищим спосібностям? – не треба спосібностей. Вищі спосібності не можуть не бути деспотами, і завше більше деморалізували, як приносили користі, їx вигонюеться або страчується” (програма Дзержинського).

Ціцерону відтинають язик, Коперніку виколюють очі, Шекспіра побивають каміням, – ось шигальовщина “або егалітарність”, як сказав би Достоєвській тепер, бо “раби новині бути рівні, в отарі мусить бути рівність”.

Се маячня божевільного? Так думали критики Достоєвського, що не могли бачити так далеко, як він, або не мали цивільної відваги роз’ятрювати з таким садистським сарказмом рани власного народа. Але по досвідах остатніх літ не вільно назвати слова Достоєвського смішним маячінням: се кривава візія, що в наші дні стала кривавим фактом.

Негуючи все, російський революціонер не міг терпіти над собою ніякого морального абсолюта, опріч найбільш очевидних житевих потреб і – палки; як трафно зауважив один німець, hat der Russe ausser Alkohol und Koitum alles weganalysiert. Толстому вдалося зробити навіть се останнє. На все у них знайдеться питання чому. Люде повинні стреміти до матеріального добробуту… Чому? – питається Толстой. Але тоді, питаеться оден з героїв “Крейцерової сонати”, рід людський перестане існувати?… Ну, так що ж, відповідає невиведений з рівноваги яснополянський мудрець. Чоловік мусить бути чесним… Для чого? – дивується Андреев в “Тьмі”. Треба віддати зроблену позичку… Чому? – запитує москаль, “не знающий” – як каже Самарін, “гибельного различия между твоим и моим” [Ю. Самарин, Сочинения, Т. 1, с. 40].

Таких “чому” має москаль тисячі, бо не мае в голові ніякої працею поколінь виробленої засади, бо сі поколіня в грунті речі ніколи не жили. Жила за них лише державна власть, загал, за них видумував він і певні зовнішні правила, котрі так і залишалися раз на все чужими приказами для одиниці. Раз зданий на власний розум він відкидав все, а головне – працю, що є одною з головніших консеквенцій його революційного егалітарного ідеала.

“Спокойствіи у нас мало”, читаємо в “Дневнику писателя” Достоєвського, “спокойствия духовного особенно, т. е. самого главного, ибо без духовного спокойствия никак не будешь. Спокойствия в умах нет, и это во всех слоях, спокойствия в убеждениях, во взглядах наших, в нервах наших, в аппетитах наших. Работы и сознания, что только трудом спасен будешь, – нет даже вовсе. Чувства долга нет, да и откуда ему завестись?”

І в другім місці, описуючи тяжку дріб’язкову дорогу, котрою якийсь Мюллер або ІНмідт доходить до матеріального добробуту, а його “фатерлянд” до ролі великої світової сили, він з огидою відкидає сей німецький ідеал.

“А я лучше” – говорить оден з його героїв – “всю жизнь проночую в киргизской палатке, чем поклонюся немецкому идолу. Я здесь недолго, но однако всё таки, что я здесь успел подметить и проверить, возмущает мою татарскую породу. Ей-богу, не хочу таких добродетелей. Всё работать, как волы, і всё копить деньги, как жиды. Я уж лучше хочу дебоширить по-русски” [Достоевский, Игрок].

Сей ідеал, і московського баріна і того толстовського мужика, що його чорт зводив, і большевиків, що з цілої Росії зробили “кіргізську палатку”, сей ідеал, котрий Достоєвській бачив скрізь, в усіх класах свого так коханого ним народу, доводив його просто до нападів божевілля, вириваючи в нього нераз повні в його очах блюзнірства слова. Говорячи наприклад про Базарова, се уосібнення російського нігілізма, він пише:

Базаров – “это какое-то фиктивное лицо, не существующее вовсе. Этот Базаров, это какая-то неясная смесь Ноздрева с Байроном, c’est le mot! Тут (в його революційних змаганнях) просто русская лень, наше умственное бессилие произвести идею, наше отвратительное паразитство в ряду народов. Ils sont tout simplement des paresseux! О, русские должны быть истреблены для блага человечества, как вредные паразиты! Да понимаешь ли ты – каже оден з героїв, звертаючись до “шигальовця” – “что если у вас гильотина на первом месте и с таким восторгом, то это единственно потому, что рубить головы всего легче, а иметь идею всего труднее” [Достоєвській, Біси].

Між іншим, в сій лінії лежить може і ненависть росіян до так званої буржуазної культури європейськоі. Соціалізм тут ні при чім. Той самий, вже стільки згадуваний Леонтьєв, пародуючи відповідь, котру дав би західний слов’янин, грек, чи болгарин на протибуржуазні теревені російського агітатора, вкладає їм такі слова в уста: “буржуа? – се ж політик, багатий чоловік, що ж в тім злого? Се ж звикла людина, поступова, моральна, свідома своєї людської гідности”. В очах самого автора, буржуазія се – “панування грошей і – грамотності” [Леонтьев, цит. твір, ст. 277 і 465].

Порівняйте сі вискази з ненавистю героя Достоєвського до німецької (себто буржуазно-європейськоі) працьовитості, з першими декретами совітів про шостигодшшй день праці – і ви знайдете глибший підклад так званого російського революціонізма. Ils sont tout simplement de paresseux! Революція та всі її гарні гасла були лише фрази в устах її робітників, що ні нових ідеалів, ні нових цілей в життя не вносили. Блискучу характеристику сеї революційної інтелігенції дав свого часу Гершензон¹³⁹ в колись славнозвісних “Вехах”.

“Що робила наша інтелігентська думка остатні пів-віка?” – питається він. Купка революціонерів ходила з хати до хати і стукала в кожні двері: “всі на вулицю, сором сидіти дома” – і всі свідомості виливалися на площу, каліки, сліпі, безрукі, ні одне не лишалося дома. Пів-віка товчуться вони на площі, голосячи і перекоряючися. Дома – бруд і нужда, непорядок, але господарю не до сього. Він на людях, він рятує народ, бо воно і легше і цікавіше, ніж чорна робота дома… А в цілому інтелігентський побут страшний, правдива “мерзость запустенія”, ні найменшої дисципліни, ні найменшої консеквентності, навіть зовнішньо. День минав не знати на що, сьогодні так, а завтра, як скаже натхнення, все догори ногами. Неробство, розхристаність, гомерична неакуратність в особистім життю, бруд і хаос в подружних відносинах, наївна несумлінність в роботі, в громадських справах, невстриманий нахил до деспотизму і цілковитий брак поваги до чужої особистості, перед владою то гордий виклик, то покірність.

Се були schlecht weggekommene, неудачники, уживаючи термінології Ніцше, а революція – се їx помста, помста неудачників, котрі стремлять зрівняти з собою тих, що вгорі, зрівняти задля насолоди льокая, що хоче упитися вином, котре він досі сьорбав нишком, зіставши сам в опущеній їдальні, трусливо оглядаючись на всі боки. Сей неудачник приніс з собою на світ і нову мораль, допровадивши до досконалості, зробивши синтез всім можливостям, що куняли в хаотичній російській душі. Знаний, колись славний образ Репіна в Третьяковській галерії в Москві (Вечеринка) або фотографії московських чрезвичайок на Україні або в Польщі підчас їx урочистих сеансів показує нам сих реформаторів світа в цілій їx величі.

Студенти з кольосальними шевелюрами, студентки з обтятим волосям, і одні і другі з великою погордою до чистої білизни і часто-густо мила. Дивовижно обдерті вбраня, капелюхи, ніби з гардероби маломістечкового театра, сподні, перетягнуті очкуром, обличчя типово російські-розлізлі, часом лагідні, часом бестіяльські, з фанатично блищучими від запалу або кокаїну очима, що світяться з дикою нетерпимостю і сектантською тупістю, атмосфера, дихаюча димом від розкиданих на долівці цигарок, з мовами, бомбами і кров’ю. Обридлива атмосфера, котрою жила ціла так звана російська революційна молодь від другої половини 19 віку.

Кожний має вступ до сього товариства, що віддавав себе на службу “народові” або “пролетаріатові”. Paresseux з натури, неудачники, нездалі в приватному життю – всі вони могли б лише тоді значити щось в суспільності, коли б удалося їx власну мізерію піднести до ідеала, перед котрим мусіли би клячати всі, подібно до того, як їx товаришки, лиш тоді могли б уходити за взір елегантності, коли б правдива елеганція і рафінованість, як щось буржуазне і каригідне, була б напятнована революційним табу.

І їм се вдалося. З нахабством і зарозумілістю “парвеню”, знаходячи задоволеня понижувати тих, що їx не могли зрівняти в тій хвилині з собою, взялися вони за своє велике діло, встановляти нові заповіді для “згнилого буржуазного світа.” Я вище вказав на апотеозу бідности. Се скоро виродилося в апотеозу каліцтва, фізичного і морального. Твердість переконань, особиста відвага і чесність, міцна правова психіка не пасували сюди. Ще менше – релігія обов’язку, що невмолимо переслідувала всякий злочин і ледарство. Тут панували інші чесноти, а особливо головна з них – псяча вірність божкам і так звана гуманність. Гуманність і взгляди до них і до всіх інших калік і неудачників, що хочуть стати панами світа…

Пригадуєте сцену з “Воскресения” Толстого, сцену в церкві на Великдень, коли “Катюша” до жебрака “с красной зажившой болячкой вместо носа и не выражая ни малейшего отвращения, напротив радостно сияя глазами три раза поцеловалась с ним”. Се було символічне “сопричащение” з народом, з їx абсолютом. То було те саме “возложение венка на вшивую голову” мужика, котрим, як казав Достоєвській, цілий час займалася російська література. Було тим самим кляченям перед каліцтвом, в котрім так кохаються революційні і не революційні москалі.

В сім світогляді каліцтво перестає бути каліцтвом, краса – стає злочином, а злочинці – “несчастненькими”, котрих треба передусім “исправлять, а не судить”, жалувати. Жалість – ось де властиво правдива релігія москаля, релігія, від котрої до “чрезвичайки” ближче ніж спершу здається. Жалість – се початок т. зв. гуманності, гуманність – се цілування з безносими мужиками і випускання на свободу “несчастненьких” бандитів і фальшивників банкнотів, третя стадія – се інтронізація фізичного і морального каліцтва, інтронізація “торжествующей свиньи”, урочисте вручення їй булави для суду над здоровими, котрим відтинається язики, або посилається чистити туалети, – цілком після рецепти, геніально передбаченої Достоєвським, – для суду над великим ідеалом Окціденту, ідеалом сильного, здорового, гарного, ідеалом праці, інтеллекту і генія індівідуалізма, ідеалом, втіленим в мілянськім Домі, в паризькій Нотр Дам, в творах “клерикала” Данта¹⁴⁰, “буржуа” Байрона¹⁴¹, котрих генія не могли стерпіти виховані на “Камаринськім мужику” та на фабричних “частушках” будівничі “нового” світа…

Се певно в одну з своїх безсоних ночей вложив Достоєвський в уста Степану Трофимовичу (в “Бесах”) слова пророчого візіонізму о “том подлом рабе, о том подлом лакее, который первый взмостится на лестницу с ножницами в руках і раздерёт божествений лик великого идеала во имя равенства, зависти и пищеварения”… В ім’я ідеалу, додам від себе, духовими батьками котрого (як Руссо¹⁴² французької революції) буде не тільки безіменні большевицькі садисти, але і Толстой, і Горький, і Арцибашев¹⁴³, і Скіталец¹⁴⁴, і ціла плеяда народників, і Блок¹⁴⁵ і маса інших найкращих представників російського генія.

По при те все сей геній російського народа не позбавлений тої “добродушности”, тої bonhomie, котрою він так підкупає всі розлізлі, в рабстві виховані слов’янські душі. Москаль не знає – що його право, що обов’язок, і тому керується в своїх поступках лише настроями. Нині він став лівою ногою, і може вимазати кельнерові обличя гірчицею. Завтра він дасть йому королівське відшкодування. Вирослий в атмосфері повного рабства, залежний від найдрібнійшої примхи свого пана, москаль навіть задоволений з безперестанної зміни його настроїв. Не можучи покликуватися на свої права, він тішиться бодай хвилевою ласкою пана, щасливим вітром, що приніс зміну його гумору, і – психологія раба – з гордістю протиставляє великодушність свого пана “холодності” і “формалізмові” європейця, котрий правда ніколи гірчицею нічийого обличя смарувати не стане, але й ніколи не викине тисячки “на чай”, котрий не потребує нічиеї ласки і взглядів, але строго вимагає те, що йому належиться, котрий шанує чужі права, але ніколи не забуває, плачучи і обіймаючись, йому зробленої кривди.

(обратно)

Росіяни завжди підкоряються зовнішній силі

Звиклий коритися “чужій” правді, позбавлений власних переконань, може москаль зробити все. “Трудно человеку (себто російському) знать – пише Достоевський – что грешно, а что нет: тайна тут превосходящая ум человеческий”. А коли трудно, то нема для російского чоловіка ніякої заказаної дороги, ніякого певного шляху.

“Я тысячу раз дивился – пише той самий автор – на эту способность человека (и кажется русского человека по преимуществу) лелеять в душе своей высочайший идеал рядом с великою подлостью, и всю совершенно искренно. Широкость ли эта особенная в русском человеке, которая его далеко поведёт, или просто подлость, вот вопрос” [Достоєвський. “Подросток”].

Брак сеї широкости або “подлості” у європейця і не можуть стерпіти москалі, як одна з героїнь в “Обломові”, котра “в немецком характере не замечала никакой мягкости, деликатности, снисхождения, ничего того, что делает жизнь такою приятною, чем можно обойти какое-нибудь правило, нарушить общий обычай, не подчиниться уставу”.

Тому так тяжко пересічному європейцеві зжитися з найкультурнішим навіть москалем, котрий позичає книжку і не віддає, входить до кімнати не стукаючи, відриває вас від важної праці пустою двохгодиною балаканиною, отвирає чужі листи і не бачить в тім нічо злого, при першім знакомстві позволяє собі на неможливі фаміліярности і не може надивуватися “здержливості” і “фальшивості” європейця, що охоче зрікається його п’яних цоцілунків і прочих виявів “широкої” натури, але вимагає стислого виконаня затягнутих обов’язків.

Ясно, що таку суспільність міг тримати вкупі лише абсолютизм. Російський масовий чоловік, або як його називав Ніцше Herdentier, ніколи без тої чи іншої форми абсолютизму обійтися не міг.

“Головне нещастя Росії, – пише В. Соловйов, – в нерозвиненості особистості, а через те в слабім розвитку колективного, громадського первістку („общественности”), бо між сими елементами заходять відносини пропорціональності: при здавленню первістка особистого твориться з людй не суспільність, а отара” [В. Соловьев Сочинения т. 5, с. 206].

Ся отара повстала і з російської суспільности через занедбання індівідуальності і упадок, взглядно нерозвиненість того, що я назвав автономною мораллю. Сеї моралі, свідомого схилення чола перед моральним абсолютом москаль ніколи не знав.

“В Європі, – пише Достоєвський – закон, обов’язок формувалося і укладалося тисячоліттями. Зло і добро означено, зважено, розміри і ступені мірялися історичними мудрцями людськості, невпинною працею над душею чоловіка. В Росії сього не було, тут ні добро, ні зло ніколи не мірялися власним сумлінням, лише диктувалися з гори, без всякої участи одиниці.”

“В Росії – каже Герцен – неписане, морально дисциплінуюче чувство, інстинктове узнання прав особи, прав думки, не могло перейти до нас (москалів) і не перейшло” . І далі: “у європейця є означена мораль, у нас моральний інстинкт. Там де їx зупиняє власна свідомість, нас затримує жандарм” [А. Герцен. С того берега].

То само казав Мережковський, коли він (ще в 1905 році) твердив, що “сознательной, религиозной воли к отечеству, к мужеству у нас никогда еще не бывало, а была лишь воля стихийная”.

“Російський селянин – вторує йому Боденштедт – хилиться перед силою як і німець, але з інших мотивів. Він боїться сили, як якоїсь стихійної, нерозумної, сліпої влади, уникнути її руйнуючого ділання якими би то не було средствами є для него дозволене. Німець ставиться з повагою до державної влади, бо розуміє її рацію та існування”. [Bodenstedt, Russ. Fragmente, т. I, с. 13].

Росіянин сього не розуміє і тому старається уникнути її ділання – хабарами, дезертирством, ухиленям від виборів. Позбавлений державного примусу, він може зробити все.

“Выскочит русский человек чуть-чуть из казённой, узаконенной для него обычной колеи, – читаємо у Достоєвського – и он сейчас же не знает что делать. В колее всё ясно: и доход, чин, положение в свете, экипаж, визиты, служба и жена, а чуть что – и что я такое? Лист гонимый ветром.”

Глорифікуючи російську державність, писав колись Катков: “Як буря, невстримана нічим, вона закрутить і пожене перед собою міріади порошинок (під котрими він розумів горожан), не питаючися, що кожна з них думає або хоче.” Ну, а що буде, коли сю силу, що впроваджує в рух сі порошинки, або, як сказав би Досгоєвський, листя, – скрутить параліч? Що тоді? Се ми бачили навесні 1917 року, під Тернополем, коли як зграя зайців тікали російські жовніри з фронту, коли всякий авторитет в державі, мимо старань революційної крикливиці Керенського, рухнув вділ, коли міріади “порошинок” закрутилися в дикім танку, що називаеться Великою Російською Революцією.

Кожна нова кляса, що з’являлася в Європі на зміну старої, виявляла великий будуючий хист і організаторський талант. Ні по страті Карла І англійці, ні по страті Людовіка XVI французи не опинилися в положеню безпорадних дітей з байки, коли раптом зникла добра фея, що вказувала їм дорогу в лісі. З росіянами сталося інакше. Російський пролетаріат зачав велику революцію, але дуже скоро опинився в положенню одного з горьковських героїв, котрий казав: “мне тесно, и стало быть должен я жизнь раздвигать, ломить и перестраивать. А как? Вот тут-то мне и история… Не понимаю я этого –и тут мне и конец!”

В такій випадку треба було розуміється звернутися до того, хто “панімаєт”, до нового червоного царя, котрий, подібно до Петра І “действовал более страхом, нежели величием и ненавидел mise en scene необходимую для монархии” [А. Герцен, “Старый мир и Россия”], але монархом все-таки був. Хто не мав царя в голові, мусів мати його на троні! Замісць бракуючої внутрішньої дисципліни мусіла прийти дисципліна зовнішня. Мусів налагодитися наново сей адміністративний апарат, котрий при всякому ладі є одиноко можливий в Росії.

Думаючи про се і писав Герцен в “Старый мир и Россия” про незнищимість абсолютистичної традиції в Росії:

“Росія правиться ад’ютантами і естафетами. Сенат, Державна рада і міністерства – се просто канцелярії, в котрих діла не розглядаються, а лише відписуються. Ціла адміністрація уявляе з себе телеграфічні знаки, котрими одна особа з Зимового палацу заявляє свою волю. Таку автоматичну, услужну організацію легше потрясти одним ударом на вершку, ніж змінити в основі. В монархії, коли князя вбито, монархія лишаеться, у .нас лишаеться деспотична машина бюрократичного порядку. Аби лише телеграф ділав, хто б ним не правив, коритися будуть.”

Скорилися і Леніну, а сей Ленін моментально прийшов до тих властивих москалям засад правління, котрі нібито перекинула революція. Роблячи се, він впровадив лише в життя принципи, голошені ним здавна. В 1903 році, в Женеві, коли прийшло до розламу російської содіал-демократії на дві фракції, Ленін, боронячи новий регулямент партії, котрий меншевики назвали винятковим станом для інакше думаючих, сказав: “нашій інтелігенції чужі правові переконаня, котрі б дисциплінувалн її зсередини. Ми потребуємо зовнішньої дисципліни” [Протоколы 2 очередного съезда РСДРП. Женева, 1903, ст. 333].

Перейнявши власть, Ленін і зачав вводити в життя сі засади, котрі рівночасно були і засадами царату і котрі знаходили свое оправдання в аморфній організації російської суспільності та її повній некультурності. Може власне тому, що царат показався нездібним в останні свої роки консеквентно провадити в життя засаду абсолютизма, заводячи думи, певну свободу преси і т. і., і тим наразив на хитання нездібний до самоуправи народний організм Росії – може як раз тому і з’явився в критичний момент большевизм, яко deus ex machina, яко спаситель російських “ісконних начал”. Він був тут може лише спробою ратовання конаючої російської державності, зараженої отруєю західноєвропейського лібералізму. І про се, і про сей випадок говориться в пророках: говорячим про можливість занесення до Росії засад европейської культури, засад європейського лібералізму, Леонтьев потішає себе і читача тим, що се не може мати довгого успіху, бо сей лібералізм прецінь “так легко може бути роздушений між двома зовсім неліберальними силами: між несамовитим нігілістичним поривом і твердою обороною наших великих історичних принципів” [К, Леонтьев, Сочинения, т. 5, ст. 386].

„Оборона історичних принципів” не вивезла та її мусів заступити “несамовитий нігілістичний порив”, котрого свідками були ми і за котрим Блок “в белом венчике из роз¹⁴⁶” бачив самого Христа, порив, що мав знищити смертельні і для царата і для російської революції засади європейської демократа.

Тепер ми приходимо до відповіді на наше питання: чому Росія засадничо ворожа Європі і чому вона її мусить поборювати. Аморфна російська маса може бути ведена лише абсолютизмом, самодіяльна європейська суспільність – лише самоакцією. Для того Росія мусить з одної сторони боронитися перед європейською засадою і не допустити європейських бацилів до себе, бо защеплена в Росії, вона може довести лише до дебошу і до розкладу державного механізму. З другої сторони вона мусить стреміти знищити сю Європу, знищити її ідеї скрізь, де сягають її впливи, бо сі ідеї є одинокою охороною проти всякого, а в тім числі і проти московського абсолютизма, що стремить до панування над континентом. Знищити сю духовну сполуку, що лучить на Заході одиниці в групи, в стани, кляси і союзи, і зробити з них аморфну, не здатну ні до якого опору масу.

Проти сього європейського принципу боролася все Росія, якими б формами ся боротьба не прикривалася. Вона боролася не проти буржуазії, а проти засади особистої гідності і правової психіки, котру і Ленін і Леонтьєв безнадійно плутають з засадою буржуазності. Так само боролася Росія в Польщі і на Україні не проти клерикалізма, лише проти незалежної від держави церкви, що стояла на дорозі царському і совітському самодержавію. Боролася вона не проти угнітаючої народ шляхти в Польщі та в нас, як думав Костомаров, а проти незалежної, ворожої всякому абсолютизмові корпорації, котра майже одинока тоді, і шаблею і пером, вела провід в політичнім життю нації.

В остані літа бореться Росія не проти кулаків на Україні, а знов проти нової кляси селянства, котра прокинулася до свідомого політичного життя і, пересякнута ідеалами демократизму, є найбільшою перепоною російському деспотизмові на Україні. Вона бореться з “жовтими синдикатами” і з вождями європейського соціалізма тому, що для опанування західноєвропейського робітничого руху треба зробити з робітництва інертну, позбавлену вождів масу. Не проти буржуазної моралі, а проти всякої іде, що стоїть понад ідеалами здичавілого егалітаризма і егоїзма, котрі скорше чи пізніше, а завше провадять до абсолютизма. Проти добровільної кооперації, проти організованого колективізму, що спирається на принципи високо розвиненого індивідуалізму. В ім’я ідей, котрих не знали ні європейський абсолютизм, ні європейський соціалізм, і котрі є спільними і царатові і большевизмові.

Борба з українським панством в 18 в., з українською церквою в XIX, з українським селянством в XX в. – се були лише перші етапи російського походу на Захід, дальшими стадіями котрого були: борба з “польськими панами” в [18]32 і [18]61 рр., з польською церквою за Миколи 2 (фаворизовання маріанітів), а далі з європейським соціалізмом і синдикалізмом. Ціль лишалася одна і та сама – деморалізація сеї суспільності, її розклад на безчислену кількість катковських порошинок, що є конечною передумовою російського панування в Європі.

Чи йде о внутрішню, чи о зовнішню політику Росії – скрізь спотикаємо одне і те саме. Підтримуючи колись гайдамаччину на Україні, а тепер такі нації як білорусів, або такі верстви як люмпен-пролетаріат (голоту) на Заході, Росія стреміла в першій лінії з’єднати собі ті чинники за кордоном, що живуть лише егалітарними ідеалами та за їx здійсненя готові погодитися навіть на абсолютизм, на власну політичну смерть, стаючи легко жертвою московської демагогії. В політиці внутрішній апелює Росія знова до тих кляс, котрі моляться виключно на бога егалітаризму і через те легко падуть жертвою демагогії, даючи себе ужити проти політично розвинених верств – для слави Росії.

Так колись ужила вона проти самостійницької кляси української шляхти темне селянство, так тепер уживає вона проти політично в своій масі свідомого українського селянства – “деревенскую бедноту” (себто голоту і шумовиння), аби потім ціною може економічних уступок селянству, знищити його як політичну силу, як в XIX віці зробила вона з панством на Україні.

Можна лишити на боці питання “будучої Росії”, або “третьої Росії” (котру ще ніхто ніколи і в сні не бачив), чи їй вдасться колись засвоїти собі засади євроейської демократії, чи може рацію мав Чаадаєв, котрий казав, що “nous avons je ne sais quoi dans le sang qui re ousse tout veritable progres” [Чаадаев, Lettres sur lа philosophie de l’histoire]. Одне є певно, що досі за всю свою тисячолітню історію показалася Росія неспосібною засвоїти собі сі ідеї, шо всі її наслідуваня Заходу були карикатурою: просвічений абсолютизм – абсолютизмом Чінгіз-Хана, парламентаризм – родом якогось перського меджилізма, і навіть соціалізм – червоною аракчеєвщиною. Про будуче отже лишім розмови на боці, але мусимо туже зробити висновки зі сказаного, котрі дуже важні до означеня ліній нашої національної політики.

(обратно) (обратно)

Боротьба з Росією – національна ідея України

Ci висновки такі: основа великої кризи, що стрясає нашим континентом, конфлікт між Європою і Росією – се глибоке противенство двох ворожих собі цивілізацій. Сі противенства остільки глибокі, що сподіватися їx скоpoї ліквідації передчасно. Коли не Європа, то Росія завше буде свідома конечності боротьби з європейським Заходом як у себе дома, бо його засади захитують цілою соціальною будовою Росії, так і поза своїми границями: щоб тим легше приготовити своє панування в Європі, тріумф московського месіанства. Як досі, так і далі Росія ігноруватиме Францію, Англію та інші поодинокі народи Заходу. Вона, що мислить континентами, знатиме лише монгольський світ на сході, магометанський на полудні та германо-латинський на заході, котрі (особливо сей останій, як найбільш для неї небезпечний) вона і поборюватиме без пощади, як світ їй своєю культурою засадничо ворожий. Сю абсолютну неприєднаність обох культур і конечність боротьби межи ними, боротьби, під знаком котрої йтиме піла європейська криза – і мусимо мати на оці при усталенню ролі України в сім конфлікті, при означенню ліній нашої національної політики, або – суті нашого колективного ідеалу.

Коли я кажу “колективний ідеал” або “національна ідея”, не розумію під сим щось метафізичного. Під сими термінами розумію передавані з покоління в покоління погляди на світове завдання нації та її роль поміж іншими народами, погляди, котрі є загальним добром нації, котрима вона живе і з утратою котрих вона гине. Сей ідеал мимо класових, станових та інших різниць, мимо змінливості його конкретної форми – се щось, що існує в дійсности, а не тільки в комбінаціях кабінетових учених. Його має кожна нація, що грає якусь роль в історії. Великі історичні народи живуть не тільки для себе, але для всеї людськості. Тільки чином, що йде на користь всеї людськості, здобувають вони собі право на своє незалежне існуваня. Кожна нація мусить, щоби мати оправдання свого існування, повнити якусь корисну функцію в міжнароднім життю, подібну до того як кожна хоч упривілійована кляса мусить сповняти якесь важне суспільне завдання, коли не хоче бути засудженою на смерть. У віках тяжкої боротьби за своє існування нації кристалізується сей ідеал, стаючи з неясного напівсвідомого почуття виразним політичним програмом.

Коли француз співає свою популярну пісню: “Non, non, jamais l’Anglais en France ne regnaira!” – се нічо іншого як відгомін проклять цілих поколінь над гекатомбами найліпших синів франції, що наложили головами в Столітню війну¹⁴⁷ з Англію. Сей відгомін будить спомини про горожан Кале, що мусіли зігнути шию перед зухвалим Брітом, про костер, на котрім спалено Жанну д’Арк, про Тулон, Єгипет і Трафальгар, про Ватерлоо. Сей відгомін став міцною заповіддю, що житиме в серцю кожного француза мимо всяких хвилевих союзів. Досить одної іскри, як наприклад фашоцька, – і здається, що завмерле і засохле чувство спалахне великим полумям ненависті.

Коли англіець з пісні “Rule Britania” зробив собі другий гімн, се рівно ж нічого іншого як положений на ноти колективний ідеал британської нації, відблиск її незломної волі, в ім’я національного безпеченства свого острова і його мешканців, котрі “ніколи, ніколи, ніколи не будуть рабами!”, панувати над морем. Битви Мальборо¹⁴⁸ у Фляндрії, під Ватерлоо, і тепер під Іперн були практичним переведеням другої заповіди британського національного ідеалу: не допустити ні до чиєї гегемонії на континенті.

„Америка американцям” і доктрина Монрое¹⁴⁹ були найкращим виразом того колективного ідеалу, що уложили собі американці. Ідеалом так геніальним, так розрахованим на віки, так узасадненим расово-географічними інтересами нації, що він не перестарівся і досі. І експансія супроти Європи і супроти полудневої Америки і забезпечення проти вмішання в світові конфлікти, і проти нового риваля – жовтої раси – всі головні практичні вимоги американської політики обіймаються сею вигідною формулою, з котрої, як з зерна ростина, виріс колективний ідеал північно-американської раси.

Нація, що віднайшла свій ідеал і перенялася ним, творить собі свою легенду і живе нею, як Франція – “ідеями 1789”, як Англія, що дала великій частині Африки і Азії друге виданя рах Romana, як Австрія, доки жила ідеями боротьби з Туреччиною. Сі легенди, сей ідеал надають народові певно означену фізіономію, з ним числяться як з політичним чинником в міжнароднім життю. В середині країни творить сей ідеал духовий центр, до котрого в хвилини небезпеки, як до магнета залізні відпадки, тягнуться особисті енергії, получаючись в одну гуртову енергію нації.

Нерозвиненість, невиразність національного ідеалу – є завше симптом невикристалізованості нації або її близького занепаду. Польща, котра так наївно не зрозуміла вложеного їй до рук історичного завдання, мусіла почати хилитися до упадку від моменту першого порозуміння з Росією. Комбінації швецького Карла X¹⁵⁰ з Б. Хмельницьким і з Бранденбургом, а Карла 12¹⁵¹ з Мазепою – свідчили, що польська державність перестала думати ідеями, котрими жила в часи свого найбільшого розквіту. Свідчили, що східна, немосковська Європа зачала шукати свій “ерзац” для Варшави.

Австрія мусіла занепадати від того часу, як наступила довільна, але певна атрофія її державної ідеї. Марія Тереза¹⁵², що хотіла бачити в Катерині “свою приятельку, але ніколи сусідку”, та її наступники, котрих хвалив Маркс за не все консеквентну, але сталу ворожість проти Росії – носили в собі ще колективний ідеал Австрії, оправданням і метою котрої була організація та оборона західного слов’янства. Він жив, сей ідеал, і в старім Франці Йосифі¹⁵³, що ведений інтересами свого дому і своїх народів “здивував світ свою невдячністю” під час Кримської війни та котрий не завагався кинути західне слов’янство проти російської навали в пам’ятний серпневий день 1914 року.

Але від того часу, як габсбургська ідея – бути заборолом західного католицького слов’янства спершу проти Туреччини, а потім проти Росії, зачала меркнути в умах її носителів, від того часу як в Празі, Кракові зачали творитися з благословення віденського уряду нові центри політичної волі, у Львові огнище російської іріденти, а у Відні – угодової політики супроти смертельного ворога зі сходу – стратила Австрія рацію свого існуваня. Центр задеревів вже, коли армія ще виконуваля свій обов’язок чести, коли короні країни ще не думали про ніякі сепаратизми та аж на приказ найяснійшого пана зачали лагодитися до революції. Коли по наглій та несподіваній смерті чорно-жовгої ідеї – переражені народи наддунайської монархії зачали наспіх творити нові та відділятися від того, що вже перестало бути.

Нація, котра не розуміє, як вказано в щойно наведених прикладах, свого ідеалу, гине. Та ж, що сю ідею хоч розуміє, але здійснити не здолає, – як Кроація по поділі Австрії – попадає в сферу ділання чужої, в данім випадку – сербської. Так мусіла колись чеська держава, по безуспішних спробах дотерти до Адрії, увійти в круг ділання австрійської державної ідеї. В сферу ж ділання іншої державності попадають і нації, що миляться що до винайдення свого колективного ідеала, як се сталося з Польщею по Петрі І.

Вміти вгадати, віднайти і здійснити свій ідеал – є категоричний імператив для нації, що хоче мати будучину і бажає стати самостійним міжнародним чинником. Лише свідомість свого ідеалу дає нації звинність і свободу рухів, ясність цілей, консеквенцію та енергію в їx виконанню, можливість напружити всі свої сили.

Як для Ірландії боротьба з великою Британією, як для сербів і болгарів аж до 1912 року боротьба з Туреччиною, так боротьба з Росією є нашим колективним ідеалом. Він диктується нам нашими історичними традиціями, нашим географічним положенням і спеціальною історичною роллю, котру судилося нам грати. Ні в відношенню геологічнім, ні кліматичнім, ні під зглядом річних систем не є Украіва продовженням східноросійської рівнини, хоч вона і не виказує маркантних границь з тою останньою. Навпаки через Литву і Польщу і через їx річну систему вона скорше була продовженям середньої Європи. Таке її положеня зробило з неї театр невгаваючої боротьби політичної та культурної двох світів: візантійсько-татарсько-московського і римсько-європейського. Від сього остатнього відпала вона політично (за винятком Галичини, Буковини та угорської Русі, щойно сто з гаком літ), культурно ніколи.

Культурно Україна все була і в значній мірі ще зістала Європа. Се видно для кожного неупередженого але пильного обсерватора. Про се свідчить хочби і сам зовнішний вигляд країни з охайностю її садиб, чепурністю її людності, з архітектурою її церков, в котрій – не наш приятель проф. Смолька бачив флорентинські мотиви і котра так разячо відбігає від незграбного стилю московського церковного будівництва з його неможливими цибулястими банями! Про се ж говорять мовчазливі свідки – придорожні “фігури”, такі самі над Россю як і в Форальбергу, в італійській Кампанії або в скелистій Бретанії, фігури, котрі ще в 1863 році казав рубати московський уряд. О тім свідчить перший публічний акт, котрому підлягає новонароджене на Україні – акт хрещення, що відбуваеться навіть на Полтавщині в “хахлов-абліванцев” так само як в “схизматицькім” Римі та цілком інакше як в “одновірній” Москві.

Сю нашу європейськість мусів спостерігати і кожний чужинець, що не підходив до справи з упередженим. Її бачив Гакстгавзен¹⁵⁴, її підкреслював на кожному кроці в своїм трьохтомнім творі Леруа-Боліє, її бачить найбільш чесний та отвертий російський слов’янофіл Леонтьев. В своїй вже цитованій книзі він говорить про українців як про чужинців вимовляючи ім’я “Малоросії” на ряду з Австрію та Німеччиною, а “малоросів” поруч з німцями і англійцями, протиставляючи їx як одно ціле москалям. Опріч православія (котре зрештою в нас було цілком інше) пише він, “все інше було в “малоросів”, в традиціях, в історичнім вихованню, цілком инакше, до Московщини мало подібне” [Леонтьев, цит. праця, стор. 138].

Коли вглибитися в думки авторів, згаданих вгорі та в факти, на котрі вони звертали увагу а котрі вислизнули з поля овиду многих наших істориків, то цілком іншими очима глядітимемо на так зване не племіне порізнення українців з москалями. Тоді і Стороженко, котрого аж нудило на вид довжелезної валки позчіплюваних між собою московських возів; і один з героів гоголівської повісті “Іван Федорович Шпонька і його тьотушка”, котрий ненавидів москалів за тараканів на їx заїздних дворах; і Руданський з його віршованими московськими анекдотами, – всі вони з’являться в їx правдивим виді: виразниками погорди культурно вище стоячої нації до народа, котрий по французьки зветься une nation inferieure, а по німецьки minderwärtiges Volk.

Можливо, що через стале стиканя зі Сходом, набралися ми від нього чимало такого, чим бридитися мусимо, але засадами своєї культури лишилися ми Заходом: в нашім соціальнім життю (відсутність “міра”, змисл до кооперації), в політичнім (переказане історією розуміння політичної свободи, початки конституції), в духовім (розвиток індивідуальності, правної психіки), і зрештою – last but not least – в релігійнім життю. Бо не кажучи вже про унію, що панувала на цілім Правобережу аж до Миколи І (скасовано її в р. 1839¹⁵⁵), а серед 5 міліонів галичан і угорських українців і досі, не згадуючи отже про унію, навіть православ’я наше своїми ідеями, культурою та організаціею було, як казали на Москві, наскрізь златинщене.

Недурно Самарин писав, що впровадженя в Київській академії богословія як науки було першим моментом католицького впливу та що твори українського богослова Т. Прокоповича сміло могли взяти під свою протекцію отці єзуїти або конгрегація de propaganda fidei [Ю. Самарин, Сочинения, т. 5, с. 33, 52]. Нема нічого дивного отже, що цілу свою “латинську” mentalite, через свої безчислені канали, котрими вона вливає в життя свої впливя, – прищепила наша “православна” церква і нації.

(обратно)

Україна – забороло Європи перед російською навалою

Може, як сказано вище, контакт зі Сходом (прокляття нашої історії) не в однім скалічив народну душу, але підстави нашої культури були і лишилися – західні. Ми були може далеким сходом Окціденту, але в жаднім разі не далеким заходом Орієнту. Як найбільш наперед висунута стежа Заходу, мусіли ми прийняти перші удари східної навали, витримуємо їх і досі. Ідея станового республіканізму – ось було гасло, в ім’я котрого прийшло до першої сутички між нами і Росією підчас першої Гетьманщини (від Б. Хмельницького до Апостола). В сім конфлікті не ходило о боротьбу “демократичного” царату з аристократією українською. Сей конфлікт був конфліктом західноєвропейської засади самоуправи, котру представляла на Україні кляса (земельна аристократія), що політично панувала тоді в цілій тодішній Європі – з засадою татарсько-московської автократії, котра ні своїм походженям, ні алюрами, нічим не нагадувала повсталий пізнійше на Заході “просвічений абсолютизм”.

Своєю пятьдесятлітною боротьбою (1654-1711) встримала Україна побідний похід російського абсолютизма на Захід на довгі-довгі роки, і се була ії заслуга, коли сей абсолютизм святкував свої тріумфи в Варшаві в 1815 р., на Угорщині в 1849, в Фінляндії в 1899 – а не сто літ скорше. Се була її заслуга, коли спроби прищепити російський абсолютизм в Румунії та Болгарії (правда невдалі) могли бути зроблені щойно в XIX. віці, а не скорше.

Друга сутичка відбулася на полі релігійнім. Маю на увазі замовчувану нашими істориками, або інтерпретовану в російському дусі, ту блискучу сторінку нашої історії, котрою є більш як столітнаборотьба нації проти насильно їй нагадуваного православія на Правобіччю. Ся боротьба, як і перша, велася в ім’я ідеї, котра числить десятки міліонів визнавців в Європі і пару одиниць лише в Росії, ся боротьба, як і перша, віддала надзвичайну прислугу окцидентальній цивілізації, встримуючи ідейний підбій Захода Росією о багато-багато літ. Не є пересада сказати, що і тут, коли російська воююча церква зачала свою руйнуючу роботу серед австрійських слов’ян щойно в кінці XIX віку, а не много років перед тим, то в сім також була велика заслуга України.

Третий конфлікт відбувся за Центральної ради і третьої Гетьманщини (рахуючи гетьманування Розумовського за другу), коли стали один проти другого два принципи: європейський – права самоозначення народів і російсько-азійський – універсальної монархії шахіншаха, царя царів.

Четвертий зачався в 1919 році. Тут стояли напроти себе європейська засада демократії і російська – охлократії та абсолютизму.

В сій вічній нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні – в своїй власній державності і культурі – цілої культури Заходу, якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми. І справді, від долі України в сій боротьбі, залежала перемога одного з обох принципів на континенті: європейського або московського. Як ми вже бачили, Україна була першою, була першим етапом, котрий мусіла минути Росія в своій експансії на Захід – політичній, соціальній і культурно-релігійній. По кожній поразці України відчувала се в тій хвилі Європа новим натиском на неї російського колоссу, і навпаки: кожне ослаблення Європи, чи упадок Польщі, чи ослаблення Швеції, або Туреччини, фатально відбивалися на Україні: обмеженим автономії за першого Скоропадського¹⁵⁶, її скасованим по щасливих для Росії війнах з Туреччиною, знищенням унії по упадку Польщі.

Менше або більше вільна Україна – се жовніри Жолкевського і козаки Сагайдачного в Кремлі, се Карло 12 на лівім березі Дніпра, се армії Габсбурга і Гогенцолерна в Киіві, Катеринославі та Одесі. Україна під опікою Москви – се Суворов у Варшаві, се донські козаки на площі Бастилії в Парижі, се Паскевич в Вілягоші, се – Брусілов в Карпатах, се – Буденний на границях Румунії… Се російське самодержавіє, православіє або комунізм, збираючі свої сили перед новою Каталаунською битвою¹⁵⁷, вислід котрої нікому не певний.

Передовою стежою російської орди в поході, про котрий мріяли і слов’янофіли, і западники, і останій цар, і Ленін – мали стати слов’яне. Їм мала припасти почесна роль устелити квітами шлях московському варвару, зрадою своїх національних ідеалів заслужити на велике щастя стати погноєм для нової турансько-московської цивілізації. Для того ціллю російських політиків все було “від’європеїзувати” західне (в тім числі звичайно і нас) слов’янство, на котре вони дивилися як на “неизбежное политическое зло” (Леонтьєв), зробивши з них панургових баранів, потоплених спритним московським Пантагрюелєм в російськім морю, а з нас першу вівцю, що показала б отарі шлях в безодню…

І тут Україні довелося грати рішаючу ролю. Дасть вона втягнути себе в роль російської авангарди, і маса східного, що стоїть під егідою Москви, слов’янства як і його ударна сила проти Заходу відразу зростає до 140 міл. проти 60 міл. західного слов’янства. Нерівні сили. Навпаки, відмовиться Київ від “почесної” ролі і займе місце там, де йому каже його історія, по сю сторону барикади, і опорна сила західного слов’янства зразу зростає до величини 100 міл., котра може тримати вагу Москві. В сім випадку мрії галицьких фанатиків православія перестають бути поважними рухами, стаючи дивацтвом пари збзікованих політичних вар’ятів, а анархістичні ідеї Толстих, Горьких і Леніних промініюватимуть тільки на блискучих банях і на блискучих чолах московських інтелігентів.

Ключі до опанованя слов’янством (а через нього і Європою) – Львів і Константинополь, їx може дістати лиш той, хто володіє Україною. Російський Львів перериває антиросійський ніиецько-мад’ярсько-румунський блок, або польсько-румунсько-український. Російський Стамбул – не позволяє втягти в сферу європейських впливів ціле західне слов’янство, гарантує російське панування на Балкані і позволяє Москві обійти дорогу, котра веде до тої самої цілі через Львів.

Осягнення сих цілей неможливо, доки Україна не належить до Росії. Але сепарація від Росії, в свою чергу, можлива лиш тоді, лиш тоді може стати Україна міцною перепоною для російської експанзії, коли, як се свідчить історія, вона належить до західноєвропейської спільноти, коли в ній без перепони можуть розвиватися всі елементи окцидентальної культури – одинока солідна опора проти російських впливів.

Се положеня України означає якраз головні лінії нашої політики. Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Європи проти Росії, Росії яко такої незалежно від кожно-часового її режима; коли сю роль під загрозою напіональної смерті мусить Україна і далі грати; коли самі заложення російської культури руйнують відпорну силу нації; коли нарешті перемога в обстоюванню свої національної незалежности невідділима для нас від перемоги Європи над Росію та навпаки – то першою заповіддю нашої політики повино бути: 1. в політиці внутрітній – плеканя всіх засад західної культури, котрі рятують Європу (і нас) від московської пошесті, 2. в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії. І там і тут – стисла сполука з Європою.

Таке формулювання головних цілей нашої зовнішньої політики тягне за собою цілий ряд важних логічних наслідків. Коли я кажу – сепарація від Росії, то розумію сепарацію, відділення в непідлеглу державу. Бо тільки нація, котра суверенно розпоряджає всіми своїми матеріальними і моральними силами, може виповнити свою історичну задачу, здійснити свій колективний ідеал. “Воля к отечеству” Мережковського, воля стати політичною нацією мусить стати найвищим законом, а завданям практичної політики є вміти зібрати всі сили, котрі сю волю можуть зреалізувати.

Найважніша з тих сил – національний егоїзм. “Велика, здорова підстава великої держави, – казав Бісмарк¹⁵⁸, – якраз тим власне різниться вона від малої, де є державний егоїзм, а не романтика”. Про романтику можна бути двох думок, але мусимо признати рацію Бісмарку, коли се слово правильно розуміти. Романтика Гарібальді¹⁵⁹ була одним з тих костурів на котрі спиралася воскресла Італія, другим був державний егоїзм Кавура¹⁶⁰. Наполеон зі своїм почесним легіоном, з своїми “сорока віками”, що гляділи з вишини єгипетських пірамід на діла його війська, з цілою наполеонівською лєгендою – з одної сторони, з погромом Європи, з анексією Бельгії і континентальною системою – з другої, єднав в своій особі і романтику і державний егоїзм французької нації.

В обох випадках романтика, народній ентузіазм для національної ідеї були позитивним чинником в міжнародній політиці народа. Але є інший романтизм (про котрий власне і думав Бісмарк), се ентузіязм до туманих, космополітичних універсальних гасел, котрі ставиться понад національний егоїзм, яко вищу інстанцію, котрі поїдають, як іржа, душу нації, встримуючи її розмах, роблячи її неспосібною до акції, бранкою всяких над- або проти-національних ідеалів.

Найважніші з тих космополітичних ідей – се федералізм, пацифізм та інтернаціональний соціалізм,

(обратно)

Федералізм, пацифізм та соціалізм – антинаціональні ідеали

З “федералізмом” в нас управляється формальний гум-буг. Звикло в нього вкладають такий самий неясний змисл, як в слово “самостійність”. Непевна в силах власної нації, не вміюча ставляти і рішати питання ясно, ніколи не журячася тенденціями історичного розвою, пересякнута сентиментальним народолюбством, з мріями про “братерство народів” та інші гарні речі, шукала інтелігенція наша за тим трохи змодернізованим, але все ж ще неясним словом “федералізм” якогось змісту, якесь поняття. Знайти його не могла, але в замін того знайшла слово – “федералізм”. “Denn eben wo Begriffe fehlen, da stellt ein Wort zur rechten Zeit sich ein!”

Але опріч слова їм нічо не вдалося знайти, бо застосована до нашої політики федерація (розуміється з Росією) має правда сенс, але шкідливий для нас. Федерація в першій лінії шкідлива тому, що суперечить основній вимозі національної політики: мочи виявляти свою волю, бо федерація робить з нації додаток чужої, накидаючи їй чужу волю, чужий національний ідеал. Вона робить непотрібною саме існуваня нації, відбираючи в неї її одиноке оправдання: власний, непозичений і ненакинений колективний ідеал.

Чіпляючись за слово без змісту, думаючи лише формулами, гадали в нас, що федерація справді можлива між двома народами, з котрих один не лиш не визнавав рівновартості другого, але навіть за осібну етнічну одиницю його не мав. Приводили приклад Австро-Угорщини та забували, що числове відношеня обох половин покійної монархії, що було майже рівне, позволяло тримати вагу, тоді як числове відношеня у вимріяній російсько-українській федерації було б приближно 100 : 35. На таку федерацію старі римляне, добрі правники, мали іншу назву. Вона там звалася societas leonina.

Головне, що забували наші романтики федералісти, се було те, що запорукою реалізації нашого політичного ідеалу є не менша (автономія) чи більша (федерація) свобода України в рамках Росії, тільки таке чи інше винесення її поза російські скобки. Бо кожна федерація передбачає єдність цілої збройної сили сфедерованих держав. Ся єдність була і в Німеччині, і в Злучених Державах Півн. Америки, і навіть в Австро-Угорщині, де лише угорський “ляндштурм” мав осібну національну організацію.

Не інакше б малася річ і в нашім випадку. А спільність армії значить віддання ії, а з нею і цілої нашої країни, до повного розпорядженя керівникам російської зовнішньої політики, до послуг російського імперіалізму в тій чи іншій його формі. Іншими словами, – зміцненя державної позиції Росії проти Європи, перехилення політичної ваги на сторону Росії на некористь Європи, а ослаблення Європи – се наш упадок.

Не більше сенсу мають також голоси, шо стремлять до економічної федерації, до господарського союзу з Росією. Сей союз такий самий абсурд, з двох причин. По-перше, тому, що, всупереч поглядам переконаних і наївних москвофілів, Росія є та країна, з котрою Україна як найменше економічно зв’язана. Своєю торгівлею, як ввозовою так і вивозовою, напрямком своїх експортових ліній, процентом своїх експортованих багатств здана Україна в першій лінії на Захід, а далі на бувшу “Західну Росію”, Польщу, Фінляндію, Литву, себто на країни, що сконституювалися як самостійні держави.

Абсурдом являеться вимога федерації, по-друге, через те, що митний союз се лише перший етап до унії політичної, як се було наприклад в німецьких державах. Спільний митний терен вимагає спільної торгової політики з заграницею, а значить і спільної заграничної політики взагалі. Се в свою чергу викликає потребу боронити збройною силою спільні торговельні інтереси сфедерованих держав, коли б зайшла на те потреба, а се вже є політична федерація, з усім тим, що вона тягне за собою: себто політичною смертю, з котрої таку націю не потрафить обудити навіть грім світової війни. Приклад Баварії, найбільшої зі сфедерованих німецьких держав, котру хотіла гальванізувати Франція, перед очима у всіх.

Другою універсальною ідеєю, ворожою національному егоїзмові, є так званий пацифізм. Віддаючи данину остільки ж шляхетним оскільки безконечно наївним стремліням пацифістів, треба ствердити, що їx мрії і надії мабуть ще довгі роки лишаться безгрунтовною утопією. Перед парою безкритичних ідеалістів або людей, діткнутих безпосередно страхіттями війни, легко виголошувати демагогічні промови про “масовий морд” або “двірську камарілью”, що зробила війну.

Але думаючому політикові не припаде до вподоби ся дешева, несмачна і наївна демагогія, що добровільно замикає очі на факт, може страшний, але факт: що війна се не виплив кабінетових інтриг, лише наростаючих конфліктів межи народами, межи демократіями, коли хочете, конфліктів, що виростають із стратегічного і географчного положення націй, набираючи в певні моменти вибухової сили. Коли б було інакше, ми не були б свідками (вже по заключеню мира) сербсько-чорногорського, греко-турецького, угорсько-румунського, чешсько-угорського, українсько-польського, польсько-російського або – особливо – російсько-українського збройних конфліктів, котрі є яскравим доказом, що воені “інтриги” куються не в таємних кабінетах невідповідальних дипломатів, лише в збірній психіці народних мас.

Особливо останій конфлікт, російсько-український, ясно доводить, що історія не винайшла ще таких форм народного суверенітету, котрі забезпечували б людскість від масового пролиття крові. А поки так є, малювати перед нацією привид вічного мира і братерства народів, се непочитальний злочин, котрим присипається чуйність нації та потребу числити тільки на власні сили.

Проповідь і благання “мира всего мира” має свій сенс (і навіть великий) за мурами церков, але не на політичнім майдані. Інтернаціональне право, міжнародній арбітраж, обмеження зброєння, парламентарний контроль над міжнародною політикою, ще в 17 в. Гуго Гроцієм проголошена засада mare liberum (свобідне море) – се все ідеї, що виходили з засади братерства народів, довели свою абсолютну непридатність стати керуючими думками міжнародного життя, в кожнім разі свою повну утопійність на Гаагській (1899), Версальській і слідуючих по ній мирних конференціях. Проти mare liberum Гроція висунула Велика Британія “mare clausum”, – ідею, котру на велике огірченя Вільсона¹⁶², Англія переперла і на Версальській конференцій. Подібним фіаском, при першій спробі їx реалізації, скінчились теж інші чудові мрії пацифізму і міжнародного братерства.

Міжнародне життя не має претора, се може сумний факт, але з ним числитися треба. Пацифічні ідеі, яко постулати, з котрими все і всюди треба рахуватися, є опріч того ідеями реакційними, бо вони освячують своїм авторитетом всяке status quo, недоторканість і суверенність всяких політичних потворів, як Туреччина або держав, як Мексика, що не мають найменшого зрозуміння до ідеї поступу і цивілізації.

Застосовувати ідеї пацифізма – се значило б: балканським слов’янам вічно лишатися під тиранією султана через небезпеку викликати світовий пожар, націям російським не сміти пробувати визволитися з пазурів московського імперіалізму. Се б значило переносити євангельське правило “несть власти аще не от Бога” на міжнародний грунт. Се б значило законсервувати дегенеруючі національні організми і тішитися, що нема ворогів, котрі, як Америка Іспанії (на Кубі), або балканські народи Туреччині, задали остатній coup de grace.

В подібну ж сліпу вулипю мусила зайти також друга інтернаціональна ідея – community of power (союз народів) та її міжнародні регулювання Лігою націй. Сю ідею формуловано в 14 пунктах Вільсона, щодо котрих ще досі ламають собі в Європі голову: чи умова хороба президента була наслідком утяжливої праці над сими 14 пунктами, чи праця над сими пунктами була наслідком умової хороби президента.

Якби там не було, при найблизшій спробі застосувати на практиці сі чудові принципи, показалося, як пише компетентний участник Версальської конференції, що

“його (Вільсона) ідеї були туманні і недокінчені. Він не мав ні плану ні схеми, ні яких-будь конструктивних думок, щоб надати плоть і кров заповідям, що прогриміли з Білого дому” [The economic concequences of the peace. – John Maynard Keynes, London 1920].

Юрба не доцінила шляхетних намірів філософа – пануючого, доводячи сотні раз, що з ідеєю річ мається як раз навідворот, як з жінками: чим гарніші перші і чим бридкіші останні, тим менше вони знаходять адораторів. Ідеї президента проголошено, але як невинне формулювання тої самої старої засади політичної рівноваги. Збільшення зброєнь всіх держав, як старих так і тих, що щойно вийшли з війни, запевняє надовго тріумф сему принципу. Нота уряда Сполучених держав Північної Америки до Італії з дня 10 серпня 1920 в справі Росії, в котрій виступається отверто проти самоозначення колись належних до неї народів, була автентичною інтерпретацією 14 пунктів і моральною побідою всіх тих, що бачили у вільсонізмі нужденну фарсу.

[Майже 4 літ тому в бернській “Кореспонденції національностям Росії” (з 2-го лютого 1917 р.) автор виступав проти першого видання 14 пунктів Вільсона. В своїм посланю до Сената розвивав тоді Вільсон свою ідею Ліги народів, головними підставами котрої була доктріна Монро, застосована на всі держави і свобода кожній нації означати власну політику. Автор назвав сю засаду фарсою, бо під націями очевидно там розумілися вже існуючі держави або нові, котрих повстання лежало в інтересі Америки або Антанти, решта ж, як всі національності Росії, очевидно і надалі мали підлягати юрисдикції тої держави, до котрої вони належали. “Голяндські відомости”, орган нідерляндської противоєної Літи (Antiorlog Raad) з дня 5-го марта 1917 р. назвав тоді сі погляди иепорозумінням.]

Ще менше, ніж вільсонівська ідея, може служити нам точкою опертя друга велика інтернаціональна ідея, значення котрої, особливо тепер, надзвичайно перецінюється. Ся ідея – се міжнародний соціалізм. Ще за життя Маркса і Енгельса не можна було б сього сказати, бо тоді міжнародна соціал-демократія мала власну інтернаціональну політику і фактично провадила ії. Ще більше! Вона справді була революційним міжнародним чинником, показаючи своє моральне попертя націям, що рвалися до свободи [Детально про міжнародну політику німецької соціал-демократії гл. Д. Донцов. Енгельс, Марко і Лясаль про неісторичні нації. – Літ. наук. вісник 1913]. Але від того часу відношення соціал-демократії до пригнічених націй радикально змінилося. Nah war der Freund, nun ist er fern!

Взагалі історію міжнародного соціалізму, з точки видження його заграничної політики, можна поділити на три доби: добу Маркса, Енгельса і Лясаля, добу 2 Інтернаціоналі аж до вибуху останьої війни і добу, котра, натхнута отруйно-імперіалістичним духом кремлівських льохів, зачалася по російській революції.

Основоположники “наукового соціалізму” стояли виразно за активну міжнародну політику робітництва. Вони ні в якому разі не були пацифістами ані наївно-романтичними приклонниками визволення всіх націй, до циган і ескімосів включно. Далеко від сього. Вони ділили нації на такі, що їx визволення лежить в інтересах людського поступу (людського поступу, а не “визволення пролетаріату!”) і на такі, від зникненя котрих лише виграє людська цивілізація. Під час європейських конфліктів вони ніколи не виступали як нейтральні пацифісти, а брали активно сторону тої держави, котрої перемога на їx думку лежала в інтересі розвою людськості. Тому під час війни 1854 р. виступав Маркс по стороні ворогів Росії.

Щодо Австрії, то він уважав її за державу, котра, як опора проти Росії, бодай так довго потрібна для Європи, як довго існує в Росії цар (хто детально студіював дотичні погляди Маркса, певний, що коли б він був живий в 1914 р. він напевно стояв би на стороні ворогів Росії). Іншої думки був Лясаль, котрий виступав за розділ Туреччини та Австрії, думаючи, що се прискорить вибух німецької революції. В 1859 р. той самий Маркс рішуче стає на сторону габсбурзької монархії, бо Наполеон 3, союзник Росії, був для нього найстрашнійшою небезпекою для європейської демократії. Для Лясаля навпаки була Австрія державою, що стягала на себе найбільшу ненависть демократичних кіл, а не Наполеон, бо мимо свого деспотизму голосив демократичні принципи, об’єктивно служачи їм. Під час війни 1866. р. повторилися наново розбіжності в поглядах між наслідником Лясаля Швайтцером¹⁶³ з одної сторони, Марксом, Енгельсом, Лібкнехтом¹⁶⁴ і Бебелем¹⁶⁵ з другої. Останні вели кампанію проти Бісмарка, Швайтцер обставав за ним, бо від нього мав дістати німецький народ загальне виборче право. Подібна річ малася в 1870 р.

Отже різниці в німецькій соціал-демократії були великі, але при всіх сих різницях мала вона одну спільну засаду: стояла за чинний уділ в міжнародній політиці, виступаючи активно по одній зі сторін, що вели між собою боротьбу, виступала в обороні пригнічених націй (як угорці, поляки, італійці), хочби навіть їx аспірації могли допровадити до оружного конфлікту. Подібних думок трималися також інші не німецькі соціалісти. Одні з них помилилися, другі – ні, але у всіх була ясна думка, розуміння движучих сил історії, повага перед волею націй і погірдлива усмішка для пацифістичних утопістів на взірець баронової Зутнер¹⁶⁶, у всіх було розуміння інтересів європейської демократії.

Нічого з того не бачимо в людей 2-ої Інтернаціоналі. В моральній спячці, в політичній бідермайеровщині, що огорнула Європу по [18]71 р., совгалася соціал-демократія поволі, але певно, в провалля поссібілізма. “Класова боротьба” заняла всю її увагу, питаннями національними та інтернаціональними не займалися. Від часу до часу, для приличності протестувалося проти “варварського царату”, ба часом революційна енергія пролетаріату підносилася до того степеня, що напр. італійські робітники готові були висвистати російського царя, коли б він показався на території Італії (як се було підчас подорожі Миколи 2 до Раконіджи¹⁶⁷), але далі сього симпатії міжнародної соціал-демократії до поневолених націй не йшли. На сі симпатії могли числити народи, котрі ще могли видобути зі себе, як фіни, крик протесту, але не інші, котрих діди вже запряглися в ярмо. Міжнародний пролетаріат хорував на слабу пам’ять.

Луна балканского пожару (1912) обудила соціал-демократію з летаргії. Але не на те, щоби штовхнути її в сторону активної міжнародної політики, як се сталося з Марксом і товаришами в бурхливі дні [18]48 р. На се вона вже не була здатна. Не розуміючи нових сил, гамором котрих мав наповнитися світ за кілька літ – легіони націй, від Адрії до Дону, і від Балтику до Середземного Моря, націй, що вже нетерпеливо дзвеніли скованими для них в Петербурзі, Відні і Константинополі кайданами, соціал-демократія уважала за наймудріше застосовувати випробовану політику струся.

Забуваючи стару латинську максиму, що “природу можна опанувати тільки корючися її законам” себто, коли послуговується ії ж силами, “науковий соціалізм” проголосив свою нейтральність. З тривогою бачив він велику хуртовину, що наближалася до нас, знав, що навіть для пролетаріату не все одно, хто з тої хуртовини вийде живим, а хто ні, але мимо сього ціла його тактика обмежувалася одним: паперовими резолюціями проти всіх імперіалізмів.

Що робити, коли сі паперові резолюції не вдасться підтримати ніяким чином? Що робити, коли ті, проти кого вони направлялися, сих громів не злякаються? – над сим ніхто не думав. “Боже милостив буди мені грішному!” – в сих словах вичерпувалася міжнародна програма 2 Інтернаціоналі напередодні війни. Хто хотів обсервувати збори сих гонених страхом, безсилих думками і волею людей, заклинаючих протестами всяких імперіалістичних духів, як Хома Брут різне чортовиння словом божим, той міг бачити їx восени 1912 р. на міжнароднім соціалістичнім конгресі в Базелі, де протестувалося з однаковим завзятям і проти австрійського, і проти царського, і проти всяких інших імперіалізмів. Якою сардонічною усмішкою мусіло б скривитися обличчя Маркса, якби він міг оглядати се столковисько. В сотий раз довелося б йому повторити своє іронічне: “Moi, je ne suis pas marxiste!”

Базельські закляття, як відомо, помогли міжнародній соціал-демократи так само мало, як чарівне колесо Хомі Бруту. Вій, що спустився на нашу грішну землю з Марса, що давно вештався, клацаючи зубами, навкруги чарівного колеса, за котрим стояв переляканий соціалістичний Хома, – підніс свої довгі вії в 1914 р. та й Хома вмер.

Він став трупом, трупом стала 2 Інтернаціоналя. Але, як кожна велика ідея, вона була безсмертна. “Le roi est mort, vive le roi!”

Друга Інтернаціоналя вмерла, хай живе трета! Сим разом, добра новина про воскресіння того, хто мав принести збавлення світові, залунала звідти, звідки від віків виходило все гарне, добре і шляхетне – з московського Кремля.

Вона, ся нова Інтернаціоналя, була активніша від тої, що щойно вмерла. Браку активности їй ніхто закинути не міг. Мала вона і свою міжнародну політику, і ся політика була в дечому подібна навіть до політики Маркса, бо так як і перша рвала зі сентиментальним і безсилим нейтралізмом. Як зрештою могло бути інакше, коли на її чолі стояли такі переконані борці за справу міжнародного пролетаріату, як Буденний та Брусілов! Армія, війна, протести і страйки проти всякої помочі воюючим з Росією – ось в які форми виллялася та політика.

Але в одному вона все ж таки різнилася від політики Маркса: вона підтримувала нації, котрі ділали не в інтересі світової демократії, а проти неї: Росію Бронштейна (себто Троцького) і Угорщину Кона (себто Куна¹⁶⁸). Своєю агітацією проти довоза зброї до Польщі і до України (котрої народ цілий був в повстанню проти Росії) вона помагала совітському абсолютизмові захлиснути свою криваву петлю на шиї знеможеній в боротьбі за свою свободу українській демократії.

Під сим взглядом вона зрештою мало чим різниться від політики своєї попередниці. Бо коли “третя” виступала герольдом московської експозитури в Харкові (так зв. Українського совітського уряду) то “друга”, як напр. група Sozialist. Monatshefte виступала за порозуміння з царатом, намовляючи віддати йому навіть Константинополь або викпиваючи національні претензії України, як се робив Каутський в Neue Zeit через те, що Гоголь писав по-російськи. (Точна аргументація світила “наукового соціалізму”!)

Під час цілої війни – і се нестерта ганьба в міжнародній соціал-демократії! – ні одна соціалістична часопись не піднесла голос протесту проти злочинів російського царату в Галичині, ні одна не поставилася з симпатією до націй, що визволялися з російського ярма. І одна і друга інтернаціоналя зі суверенним легковаженням переходили до порядку деного над терпіннями, сподіваннями і боротьбою України. “Друга” підтримувала морально царську диктатуру на Україні, “третя” підтримувала там, і то не лише морально, диктатуру совітську.

Обидві ставили понад все інтереси зникаючої горстки міського пролетаріату над потребами величезної маси сільської демократії. Сим якраз дефінюється наше відношення до інтернаціонального соціалізму. Сей інтернаціональний чинник – ворожий нам і, яко такий, мусить бути викреслений з числа міжнародних сил, на котрі ми новині спиратися в нашій акції. Ті сили, на котрі ми маємо спиратися в міжнародній політиці, се ані інтернаціональний соціалізм, ані пацифізм, ані вільсонізм, тільки ті, що не є ні такі індолентні, як дві остані, ні такі ворожі нам, як перша, котрі з одної сторони представляють собою реальну силу в міжнароднім життю, з другої – можуть ділати в напрямку здійснення нашого домагання – національної непідлеглості.

(обратно)

Союзники України – ті держави, які проти Росії

Відкидаючи всі інтернаціональні доктрини, що перешкоджають осягненню сього ідеала, мусимо поставити націю в умови, котрі реалізацію сього ідеала роблять можливою. Інакше спертися на сили, сприяючі сій реалізації.

Тою силою, на котру ми маємо спертися, є так званий імперіалізм європейських держав, оскільки його напрямок покривається з напрямком нашої політики. Ним – de gré ou de force маемо послугуватися, коли хочемо не балакати про політику, лише її робити. Сей постулят: шукати опертя в державах, котрі ділають в напрямку здійснення нашого національного ідеалу – не новий для нас. Він тільки продовжує нашу традиційну політику, політику Хмельницького (його союз з Карлом X Густавом), Виговського (Гадяч), Дорошенка (Константинополь), Мазепи (Швеція) та цілої нашої політики від 1917 р.

Позитивна сторона сього постулату, його деталізація – се шукання союзу з тими краями, інтереси котрих суперечать в дану хвилину інтересам Росії. Сю засаду треба проголосити отверто, не лякаючись політичних пройдисвітів або власних інтернаціоналістів, заметеличених большевицькою пропагандою, гримаючих проти “запродання країни” антантському чи німецькому імперіалізмові. Ті чи інші держави, на котрі можна числити, можуть бути “імперіалістичні” чи “реакційні” – се нас нічого не обходить. Се історичний факт, що ні одна нація не визволялася лише власними силами.

Здійснити свої політичні цілі вдавалося їм тільки тоді, коли вони втягали свою справу в круг ідей загальнішого характеру, зв’язували її з інтересами інших держав. Ми не повинні робити ніякого винятку з того правила, мусимо спиратися на кожну силу, котра помагаючи нам має ту саму мету: поділ Росії. Думати інакше, будувати свою справу на боротьбі з “світовою реакцією” або єднати її з справою “визволедня всіх націй” – значило б робити політику Дон-Кіхота, політику національного самогубства.

Практично се значило б, м. і. під час війни руйнувати таке важне забороло проти Росії, як Австрія, а тепер – нищити Британську імперію, себто силу, котра не нині то завтра одинока буде спосібна вступити в отвертий конфлікт з Росією, в обох випадках – збільшувати силу і вплив на європейську політику держави, до розпаду котрої ми мусимо стреміти. Як вже зазначено вище, Росія не має привілею забезпечувати свої міжнародні національні інтереси способами, які їй видаються догідними.

Коли для добра російської державної ідеї потрібно тягнути в сферу її впливів Україну та ослабити політично Європу з поміччю азіатських ханів і претендентів на падишахів, з поміччю мусульманського націоналізму, то в наших інтересах лежить не допустити до сього всякими можливими способами. Подібно як росіяне, серед різних імперіалізмів, можемо послугуватися таким, котрий може бути нам корисний. Зрештою можна бути певним, що ні один з них не буде для нас страшніший від імперіалізму Росії, котра по большевицькім експерименті захоче ресурсами України в першій лінії відбудувати себе економічно.

Особливо під теперішну хвилину поміч європейського “імперіалізму” буде нам потрібна, як ніколи, а се з огляду на цілковиту зміну політичного положення Європи, що наступила наслідком війни.

Се положеня поволі вертає до того, яким воно було перед 1871 роком, коли Росія була головним ворогом європейської демократії. Роль, котру грала Росія в європейській політиці і політичних комбінаціях західних держав, була цілковито інакшою перед і по 1871 році. До сього року не могла зважитися Європа довірити Росії ролі оборонниці цивілізації, котру ся дістала і відіграла з таким блиском під час війни. Німеччина не була ще злучена і не посідала Ельзас-Лотарінгії. Італія, що ледви уконституювалася, яко незалежна держава, ще не мріяла про нові ревіндікації від Австрії. Ся остання (се було щойно по Садовій¹⁶⁹) ще не ввійшла в сферу впливів Берліна. Вона хиталася між політикою вільної руки і союзом з Францією. Сепаратистичні тенденції її народів ще були закволі, а дуалістична система, що сим тенденціям запобігала, числила ледви кілька років. Турецький труп ще не виражав нахилу бути перенесеним на цминтар, а привид Берлін – Багдад ще не показався на політичному екрані Європи.

В таких обставинах не було на нашім континенті жодної держави, котра б жичила собі непомірний зріст російського колосса. Навпаки, вже помітні російські наміри поділити Австро-Угорщину непокоїли Європу, збуджуючи в неї недовір’я. Се була доба політики, що ще жила традиціями 1853 – 1856 років, політики, що не була ні русофільською, ні австро- ні германофобською. Лорд Пальмерстон¹⁷⁰, граф Бойет¹⁷¹, Віктор Гюго¹⁷² і генерал Лямермора¹⁷³, командуючий італійським експедіційним корпусом в Криму, котрого погруддя стидливо винесли з італійської камери в 1915 р., були символами сих настроїв урядів і громадської думки на Заході.

Ситуація змінилася по 1871 році, а в роках 1907 – 1908 стала цілком протилежною. Австрія, котрій Наполеон 3 відмовив союза, під претекстом що з трупом не робиться союзів, наближується до великої Німеччини, що стає найбільшою мілітарною та найсильнішою економічно державою Європи. Від сього часу Париж знав, що інвазія французьких військ в Альзації напіткнеться не тільки на опір поморських гренадирів, але й кроатських полків Франца-Йосифа, підтриманих гарматами Шкоди. Італія знов, котрої політика до її східного сусіда офіціально не змінилася, не могла все ж таки ігнорувати, що Трієст і Трентіно в разі потреби боронитимуться також баварською піхотою.

Часто повторювана фраза – “будуччина Німеччини лежить на воді”, поперта славнозвісним морським програмом Тірпіца¹⁷⁴, звучала для британського вуха, як провокація, а романтична подорож Вільгельма в Святу землю (1898) ясно показала, що коли наддунайська монархія не мала зробитися помостом для економічної та політичної експансії Німеччини в Малій Азії, з усіма наслідками сього факту для держав, що вели активну орієнтальну політику, – то в такім разі треба було шукати сим державам всіми засобами знищити турецьку і габсбурзьку монархії, ставлячи на їx місце ворожі Німеччині слов’янські держави.

Свіжий дух, що зачав віяти з-понад Шпреє в Туречині та в Австрії, куняючій в своїм лицарськім, але не пристосованім до модерних часів феодалізмі, – сей свіжий дух почули скрізь в Європі. Там рішили нарешті замісць того, щоби безчинно приглядатися одностороній ліквідації двох політичних центрів, Відня і Константинополя, спровокувати таку їx ліквідацію, в котрій кожний дістав би свою частину. Кожний, розуміється, опріч Німеччини. З того кругу ідей повстала спершу в Парижі та Римі, а пізніше і в Лондоні ідея російської противаги (contre poids russe).

Ся ідея, до котрої французька громадська думка поволі призвичаїлася ще від часів Тена¹⁷⁵ і Гамбети¹⁷⁶, зробила свій урочистий вступ до Франції разом з фльотою адмірала Авеляна¹⁷⁷ в Тулон. Підчас боснійської кризи 1908 р., коли рівночасно албанське питаня і отрантське прийняло небезпечну актуальність, думка про російський аліанс зачала мимо існуючого союзу з центральними державами, здобувати терен і на Апенінській півострові. Власне приступленя Італії до союзу двох цісарів, власне заключеня тридержавного союза, було початком тої дороги, що привела пізнійше Італію до війни з Австрією, як би парадоксально се не звучало. Бо приступленя Італії до австро-німецької комбінації та зміцнення через се тридержавного союзу поклало кінець незалежній політиці кожної з великих держав, гуртуючи їx в два ворожі табори.

Сей поділ прискорив вибух війни, а тим самим ввів плани Італії на Адрію в сферу близької можливості, що, свою чергою, було виключене, як довго Італія стояла по стороні центральних держав. Приєднаня Італії до німецько-австрійського союзу прискорило отже її отвертий виступ проти центральних держав. Раконіджі (побачення італійського короля в царем 24. X. 1909) було природною консеквенцію дня 20 мая 1882 р., коли Італія ввійшла, як третій член, до австро-німецького порозуміння.

По невдачі кількох спроб зблизитися з Німеччиною (особливо за канцлерства Бюлова¹⁷⁸) і розпачливих спроб навернути Австрію до давньої політики Бойста¹⁷⁹, вийшла зі свої “блискучої самітності” також Велика Британія, що також зачала політику зближеня з Росією (угода 31.08.1907). В той час ніхто з союзників не мав нічого проти того, що Росія розпоряджала польською розгоновою дошкою для офензиви проти Німеччини, а українською – проти Австрії. Історичне призначення сих націй полягало для союзників на тім, щоб вони дали себе згвалтити російським арміям, а принцип національності в застосованні до Східної Європи був для союзників “туманною засадою” (princip nuageux).

Росія стала істотним чинником європейської рівноваги, російський примітивізм – особливою формою демократії, а старий панславізм, перехрещений на неославізм, свіжо зачесаний та наперфумований, став знов salonfähig в Європі. В той час, як і тоді, коли ходило о коаліцію проти Туреччини в 17 в., Європа робила розпачливі зусилля, добиваючися ласки московського царя. По скінченню війни світ опинився перед новою сітуацією.

Спроба Німеччини (при допомозі Відня і Стамбула) скрижувати горизонтальні лінії експансії західніх держав Марсель – Смирна, Венеція – Трієст, Отранто – Вальона, Каїр – Кувейт – Бомбей – не вдалася. Роль Берліна в Оріенті скінчилася. Через дезанексію Ельзації та Лотарінгії та союз Франції з досі нейтральною Бельгією ослабла ударна сила Німеччини на Заході. Повстання нових ворожих їй держав на трупі австро-угорської монархії замкнуло їй дорогу на Південь. Її кольонії та фльота знищені.

(обратно)

Незалежна Україна можлива тільки в союзі з Європою

Отже всі майже цілі, які ставляли собі держави коаліції, шукаючи союзу з Росією, вже здійснилися. Тим самим тратить сей союз рацію існуваня. Від тої хвилини, коли альзацьке питаня розв’язано так, як хотіла Франція, німецьке і турецьке – як хотіла Велика Британія, австрійське – як Італія, від тої хвилини зачався смерк ідеї російської противаги на Заході. Росія, що володіє Варшавою, Києвом і Севастополем, загрожує вже не Потсдаму, Шенбруну і Золотому Рогу, але – Празі, Букарешту, італійському Фіуме і антантським впливам в Малій Азії.

Ся небезпека представиться ще страшнішою, коли взяти під увагу, що в разі відновлення традіції слов’янської політики (посування в сторону Адрії та Середземного моря) Росія напіткнеться не на колосси Німеччину і Австрію, лише на рівалізуючі між собою новосформовані державки на Заході і Полудні, на розпорошену Австрію і розпорошену Німеччину. В таких обставинах виростає російська небезпека для Європи до розмірів, що лишають в тіні небезпеку з-перед 1871 року.

Ся небезпека набере просто катастрофального значення, коли згадати про можливість німецько-російського союзу. Загально беручи існуваня в центрі Європи компактної маси дисциплінованої, пересякнутої военим духом раси, що числить близько 70 міліонів, є великим плюсом для України. Бо ся раса, особливо по збалканізованню Середньої Європи – се одинока сила, котра може встримати завоювання Європи Росією. Виходячи з того факту, деякі німецькі політики (Рорбах¹⁸⁰) уважають, що сталою лінією німещкої політики на Сході має бути попираня окраїнних держав, бо тільки ослаблення Росії може назавше усунути з німецького політичного овиду марево московської Dampfwalze.

Можемо поминути питаня, чи сі погляди слушні чи ні. Певно, що в деякі моменти, як остатніх десять літ перед війною та під час війни, німецька орієнтація української політики була одиноко можливою і, як показали події, такою, котра осягла головну свою ціль: розбиття Росії. Але тепер мало виглядів на се, щоб ся орієнтація могла принести які-будь корисні результати для України. Бо все жене сі обидві держави, Німеччину і Росію, в обійми одну другій.

До 1914 р. політика Прусії, а потім і Німеччини, проти Росії була політикою заприязненої держави. Як в 1828 – 1829, в 1830 – 1831 і в 1863, підчас польських повстань, підчас Кримської війни Прусія, а підчас війни [18]77 – 78 рр. і Японської – Німеччина все відносилася приязно до імперії царя. Потреба вести сю політику зближення обох країн знаходила свій відгук і в Росії, та коли генерал Куропаткін писав в своїх мемуарах, що не лежало би в інтересах ні Німеччини ні Росії вести війну між собою, з него говорила майже вся громадська думка Росії [Ген. А. Куропаткін, Мемуари, ст. 59].

Як відомо, також Бісмарк все шукав союзу з Росією. Він був тої думки, що коли Австрія та Росія знайшли б собі заняття на Сході, се було б лише на руку Прусії, котра би тим способом увільнилася від тиснення сих обох держав [Gedanken und Erinnerungen I, 12]. В сей момент Бісмарк ще думав, що ціле східне питання не варте кості одного поморського гренадіра. Тому він стремів в 1872 р. до союзу трьох цісарів. Тому аранжував відоме побаченя в Скерневіцах (14. X. 1884), де на перераженя всього світа заключено славнозвісну “контрасекурацію”.

Не мало услуг оказала своєю чергою Берлінові також Росія, за Наполеона 1 і 3, під час порахунку Прусії з Австрією і з Францією [Про російську політику Німемчини пор. “Die ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Bussland”, D. Donzow, Berlin 1915, переложено в Києві 1917; у Львові 1918]. Ся традиційна німецько-російська приязнь мала під собою чотири головні підстави. По-перше, Прусія не мала спершу інших опріч континентальних претензій (1864, 1866, 1870), але ще ніяких світових і колоніальних забаганок. Далі, Німеччина в своїй континентальній політиці не лише не стояла на дорозі Росії, але також мала з нею деякі спільні цілі, як напр. в своій польській політиці. По-трете, се були торговельні відносини, що лучили оба сусідні цісарства тісними вузлами. Нарешті географічне положення обох країн впливало на їx тодішну політику. Спільна границя між Росією і Німеччиною з погляду стратегічного має подвійне значення. Коли вона з одної сторони наражає одну з тих держав на напад другої, то вона ж дає можливість комбінованих спільних операцій проти третьої, координованого зосередковання, скупчення і поділу сил военних і средств виживлення. Союз тих держав позбавив би евентуальну блокаду зі сторони їx противників всякого ефекту.

Сю, так сказати, природну приязнь між Петербургом і Берліном трохи закаламучено від того часу, як вступаюча на арену світової політики Німеччина стала рішучо по боці наддунайської монархії. Від сього часу, втягнуті в вир подій обидві “приятельки” опинилися перед проваллям, в котре зрештою таки звалилися. Але се наступило не раптом і навіть підчас війни уважала Німеччина акцію проти Росії за неприємний, проти її волі їй накинутий обов’язок. Коли в перший рік війни стало перед Німеччиною питаня: проти кого – проти “російського варварства” чи проти “вампіра континента – облудного Альбіона”, відповідь не була на користь Англії. Вже оперативний планнімецького Генерального штабу, інвазія Бельгії та раптовий наступ на Францію при дефензиві на Сході, свідчив досить проречисто про напрям політичної орієнтації керуючих берлінських кругів. Др. Рорбах в своій новій книзі писав:

“Генеральний штаб рішив уважати стосунок до Росії, як істотний момент, а до нього прихилилася і публична думка, з’єднано до сеї ідеї також цісаря.”

Побідила концепція осібного миру з Росією і невблаганної війни проти Англії. Сему ж русофільству треба завдячувати і факт, що раптом застановлено в осени [19]15 р. офензиву проти Росії, хоч, як оповідає той самий Рорбах, заявив Гінденбург, що взяття Петербургу рішило би війну, бо 60% процентів російської амуніції були в нім і коло нього зосередковані [Politische Erziehung, S. 52].

В ніякій суперечності з таким курсом німецької політики не стояла так звана політика поділу Росії. Бо сю політику формально накинено Німеччині невблаганим ходом подій, але ніяк не намірами упланованими з гори, як напр. політика розділу Австрії та Німеччини для Антанти. Подібно також інвазія України була страшаком, котрим послуговувалися лише москалі на доказ, що ціла “українська інтрига” носить штемпель made in Germany – версія, в котру зрештою навіть вони самі не вірили, бо знали, що Берестейський мир заключено не для реалізації великої ідеї поділу Росії, лише тому, що се був конечний обом державам центральним “хлібний мир” (Brotfrieden).

Ідея поділу Росії як певний політичний план існувала тільки в немногих головах в Німеччині перед війною. По війні, мимо того, що ся ідея прибрала конкретні форми, сторонників її в Німеччині можна було обчислити на пальцях. Тепер в перший день, коли стануть на ноги Німеччина і Росія, вони опиняться в положенні сих продираючих очі п’яних, покинутих товаришами, котрим презентують рахунок дебошу. Спільний грунт для amitie і навіть, для alliance. Особливо, коли приняти під увагу повстання нікому з них не потрібної Польщі, та що по ліквідації німецької виправи в Малій Азії та Австрії, всякі причини до ворогуваня між двома державами зникли. Не можуть бути такими причинами, розуміється, і претензії Великої Британії на Константинополь ні полонофільська політика Франції.

Ся змора німецько-російського союзу диктує нашій політиці більш коли-будь шукати опори в так званого антантського імперіалізму, себто в тих держав серед Антанти, котрі зі зміною політичної карти Європи попадуть в антагонізм до Росії. Об’єктивно беручи, для нас катастрофальне всяке ослаблення держав, котрі сусідують з Росією (взглядно з Україною), бо вони, як Німеччина, Австрія, а свого часу і Швеція і Туреччина, все були запорою російському посуваню на Європу і тим самим охороною для нас. Ось чому тепер для нас належить вітати всяку солідну комбінацію, котра могла б заповнити отвір, що повстав на західній границі Росії в наслідок Версальського мира.

Для того в наших інтересах лежало би створення солідного блоку держав від Балтика до Чорного моря. Для того в наших інтересах сильна Румунія, Угорщина і Польща, Для того добре було б, коли б union Jak зачав би повівати над Босфором і Дарданелами. Се значило б, що міст між Європою і Азією, як називав Константинополь Карл Маркс, зробився tete de pont Європи в її поході на Схід, а не Росії в її експансії на Захід. Взагалі, з всіх можливих антиросійських комбінацій на дальшу мету найможливішою представляєтеся комбінація з Англією, котра через свою активну політику підтриманя “окраїних держав” довела, що їй та може їй одиноко, залежить поважно на розділі Росії [На сю роль Англії в розв’язанню російського питання звертав я увагу в квітні 1918 р. під час німецької окупації України. Гл. Д. Донцов, Міжнародне положення України і Росія, – Київ 1918].

Політики з жіночою психологією, себто ті, для котрих логіка пасує перед чувством, закинуть напевно одностороність сим поглядам. Як, бачити колективний ідеал нації тільки в боротьбі з Росією? Яку ж ролю займає тоді в сій концепції Польща? Розуміється, щоб бути консеквентним треба було б ще запитати – де Румунія, де Угорщина, взглядно Чехія, але лишімся при одній Польщі. Отже, питаються: чи ідеал, в ім’я котрого полум’ям горіла Україна як довга і широка 270 літ тому, не лишився колективним ідеалом нації?

Ні, не лишився. Так, як ненавість голандців до Іспанії перестала бути складовим чинником нідерландської національної ідеї. Чувства, що одушевляли наших дідів проти Польщі, ввійшли лише яко дрібна частинка в політичний ідеал нації, будучи, відновлені тепер, в своїй великій частині нічим іншим, як політичним атавізмом, хоч може і походячим з великої любові до рідного краю. Стендаль¹⁸¹ знав дві категорії любові (правда не до рідного краю): l’amour passion, любов, що мутить мозок і відбирає розум і l’amour goût, любов для забави, флірт парижського товариства часів Людвіка 15, при котрім згубити esprit було найтяжчим непростимим гріхом. Політики, про котрих мова, відчувають до свого рідного краю лише перший сорт Стендалівської любові, котра в політичнім, так як і в товариськім світі, часто тільки осмішує палкого адоратора.

Так Польща. Маємо з нею багато неполагоджених рахунків, і тут і там, та ще десь. Але все се конфлікти локального значення, може болючі і страшні, як питаня Ельзації та Лотарінгії для Німеччини, зглядно Франції, але все ж локального значення, котрі мимо свого трагізма ніколи не зможуть наповнити собою поняття колективного ідеалу, не лише частини, а цілої нації. Не треба спускати з ока, що відносини між нами і Польщею (що до взаємної числової та політичної сили) скорше нагадують відносини між Австрією та Угорщиною, а не, скажім, між старою Австрією та Чехією, що колективного ідеалу з українсько-полського антагонізму так само не можна зробити, як для Франції XIX в., по Ватерльо, по Седані та Меці, не можна було зробити свого національного ідеалу з антагонізму проти Габсбургов.

Найзавзятійші ідеологи ягелонської ідеї не мріють і не можуть мріяти далі, як по Збруч і Случ, не підносячи претензїй на решту Волині, Поділля і Київщини, не кажучи вже про Херсонщину, Катеринославщину, або про дідизну Вишневецьких Полтавщину. Не значить се, що зглядна скромність їx претензій йшла в парі з їx оправданістю, але наївно було б робити з тих аспірацій центр нашої політики, тоді коли маємо під боком народ, що підносить з сильнішим натиском права на цілу українську територію, навіть на ту її частину, котра як Галичина, ніколи до нього не належала. Не треба чейже забувати факт, що – українці в Києві, се тільки винятково також значить: і поляки в Києві, але совітські українці у Львові – се конче значить: і росіяне у Львові.

Так було, коли “малороссийские” полки вступали а українськими піснями до Львова в 1914 р., самим своїм видом заганяючи бідного Павлика¹⁸² в могилу. Так було в 1920 р., коли кавалерія Буденного, під оплески пари збожеволілих українських “патріотів”, готовилася вступати у Львів. Дрібною частиною переживань і споминів входить і наш західній антагонізм в наш національний ідеал, але суть сього останнього – інша.

Більше. Концепція того великого і старого конфлікту між Європою та Росією кидає нас, чи ми того хочемо, чи ні, разом з Польщею, по сю сторону демаркаційної лінії, по сю сторону баррикади. З тим фактом також мусимо числитися, мимо протестів маньяків, котрим милі традиції Тарговіци, або Переяслава. Не треба забувати, що в данім питаню ніколи перед нами не стояла так справа, як перед поляками, котрі мали вибірати: Німеччину або Росію, держави майже однаково сильні та однаково небезпечні і ворожі Польщі.

Питання – Польща чи Росія – в нас не існувало. Се питання ставлялося так: або спираючися на цілу бувшу “західну Росію” (нові окраїнні держави), що без Польщі і (без Румунії) було неможливим, – і роблячи відповідні, зрештою часові і майже конечні жертви, прямувати до суверенності України. Або знов – через антипольську або антирумунську політику, розбити блок західних окраїнних держав, старатися відібрати українські провінції Польщі та Румунії – ціною з’єднаня їx всіх під Росією, ціною втрати національної суверенності.

Жертвувати частиною для цілого, або цілим для части, політика провінціональна і політика національна. Третьої не було. І тому, які б горячі обвинувачення не кидали своїм противникам наші провінціалісти, як би не апелювали до чуття (проти Ланцута можна згадати безчислені “чрезвичайки” і навіть Талергоф¹⁸³, котрий міг одначе лише Дудикевичівців¹⁸⁴ привести на сторону Росії, якби вони ще перед тим не зробили вже вибору), кожний, хто стремить до з’єднання всіх українських земель, зараз ставляючи сей постулат понад все і оріентується на схід – працює на користь Росії, помагаючи їй поставити хрест над українською непідлеглостю.

Логічний наслідок першої, національної політики – болісна, але певно часова, втрата кількох провінцій. Логічний наслідок противної політики – Росія на наших землях!

Суть спору між нашими “полонофілами” і “москвофілами” – проста. Прибитість, інертність, аморфність російської суспільності, і се, що в ній всі реформи мусіла робити одинока політично активна сила в країні – держава, витворили в безкритичних земляків легенду про меншу агресивність російської суспільності, про меншу небезпечність Росії, як і легенду про “соціальну монархію”, легенду, котрій, як побачимо пізніше, бив чолом навіть Драгоманов.

Російська суспільність віками мовчала, не сміючи говорити, не беручи участи в публичнім життю, тому в нас зачали вірити в її лібералізм (вона также ж була пригнічена). На Заході, також і в Польщі, суспільність здавна була активна, вона, а не лише уряд, робила історію, отже мусила сама власними руками робити се (пригнічення інших народів), що – за мовчазною згодою величезної більшості росіян, робив моськовський уряд. Для того польська суспільність виглядала для вульгарного ума більш агресивною і більш небезпечною. Там був суспільний націоналізм, там були всякі національні колонізації, боротьба о землю, там ціла суспільність вела екстермінаційну проти України політику, про що легко переконатися хочби з лектури Костомарова¹⁸⁵, в котрого однак – у всім де ходить о Росію – стрічаємося лише з царськими боярами.

Я вже з гори зазначив, для уникненя плутанини, що питаня вибору між Польщею і Росію не представляється так, що або Польща або Росія має панувати над цілою українською територією, лише так: чи з’єднати всі українські землі під егідою Росії, тратячи їх непідлеглість, або, в зв’язку з цілим союзом держав від Балтика до Чорного моря (включаючи евентуально Румунію та Угорщину) добиватися сеї непідлеглості ціною деяких територіальних хвилевих уступок.

Зрештою, твердження про меншу небезпечність російського націоналізму, про меншу агресивність російської суспільности тільки позірно мають слушність. Польща провадить систематичну полонізацію українських земель?! Те саме робить і Росія. Реформа 1863 р.¹⁸⁶ в своїй суті була нічим іншим, як примусовою експропріацією близько четвертої частини землі, що була в користанню українського селянина на річ російського панства, що сталося не лиш в його економічних, але й в національних інтересах. Далі, систематичну колонізацію українських земель провадив російський уряд і пізніше, спроваджуючи цілі села з Московщини на таврійські та херсонські степи або навіть на Поділля. Все те були прояви новітного суспільного націоналізму, котрий, розуміється через нерозвиненість російської суспільності, не був ще так сильно виражений, але тенденції котрого були вже ясно визначені.

Дальшим розвитком сього суспільного націоналізму в Росії була ціла політика всіх 4-х Дум та їx нагінка на українську пресу, на стоваришення культурні та господарські, на цілий національний український рух, а столипінський закон 1907 р. (нова виборча ординація до Дум) був виданий в спеціальній цілі знищити вплив неросійських національностей, в тім числі і української, на внутрішню і внішню політику держави. З пізніше опублікованих тайних урядових документів видко, що обмежуючи представництво селянства і козацтва на Україні, уряд мав на цілі головне – не допустити до політичного впливу національного українського елементу.

Отже, той суспільний націоналізм, котрий за наших часів набрав такої величезної сили в Росії, та котрий повинен був вже бачити (але не бачив) Драгоманов, він так само характеризує російську, як і всяку іншу суспільність. Різнипя між Росією та Європою під сим взглядом лише ся, що Захід своєю культурою витворює рівночасно активність і в переможених, навчаючи їx хисту самоорганізації та духу відпорності. В Росії – аморфна маса в горі, але така сама аморфна, нездібна до опору маса з долу.

Гаката¹⁸⁷ і пруський мілітарізм нищив національно познанських і поморських поляків, але рівночасно гартував їx відпорну силу, прищеплюючи їм свій дух організапії та суспільної карності. Незвикла економічна організація пруської Польщі, котру подивляють самі німці, і котра засудила на фіаско цілу гакатистичну політику, першорядність і висока моральна вартість польського жовніра, познаньчика, все се наслідки великого виховуючого впливу Заходу.

Австрія могла нищити нас, але, може проти свої волі, виховувала нас в дусі європейського почуття громадського обов’язку і тим не тільки зміцнила відпорність галичан проти поляків, але й дала новій українській державі багато цінних по-європейськи вихованих робітників. Та сама унія, що ще збереглася в Галичині, також показалася ліпшою зброєю проти полонізації, ніж православіє проти обмосковлення.

Приклади ірландців, австрійських і турецьких слов’ян, що мимо всього ліпше зберегли свої національні прикмети і національну волю, ніж підбиті народи Росії, – ще зайва ілюстрація згубного впливу на самодіяльність суспільності, який робить Росія. Поки ся жива сила нації, її активність, її організаційний змисл не нарушені, доти не можна заперечувати її будуччини, а активність може забезпечити нам лише західна культура. Воліємо боротьбу з усіма її наслідками, воліємо можливість боротьби, аніж російську рівність рабів, рівність, котра може гарантує від утиску зі сторони рабської суспільності, але котра і нас самих робить неспосібними проти насильства спільного пана.

Опріч того не треба забувати, що географічні і числові відносини народів Європи роблять сю останню не так страшною для нас, як Росію. Захід вже задля поданої причини не потрафить знищити якоїсь нації, ціла Німеччина і Австрія не могли зробити з Польщею того, що зробила з нею Росія. В Австрії 8 міліонів мешканців Галичини мусіли стати королівством з далеко йдучими автономними правами, а 30 міліонів угорців – самостійною державою. Росія зробила з 12 міліонів “крулев’яків” Привислянський край з російським генерал-губернатором на чолі, а з 40 міліонів українців “Юго-западний край” та “Малоросію”, а коли незадовго перед своїм упадком здобула Монголію, ся остання дістала назву “Жовторосії”.

При поділі Австрії при всій ненажерливості її сусідів, – саму незаперечено національно німецьку Австрію ніхто не міг анектувати. Росія при поділі Польщі забрала не лише непольські території, але й величезний шмат етнографічно полських земель, – “Царство Польское”. Російський імперіалізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву, як незалежні політичні центри, Захід навпаки в своїх імперіалістичних цілях потребує, аби такі центри в Варшаві і в Києві повстали. Навіть тоді, коли б він хотів обмежити їx самостійність, се йому з наведених причин і як свідчить історія, на довший час не вдалося б. Росія се зробити може. Не допустити до сього можливо лише тоді, коли опертися на ті європейські держави, котрі в даний момент виступають проти російського імперіалізму, коли опертися на Європу взагалі.

“Росія, – казав Герцен, – може оволодіти Європою до Атлантицького океану, так само, як вона може бути побідженою аж до Уралу. В першім випадку, мусить Європа бути порізненою. В другім – Європа новина бути міцно злучена в одну цілість” [А. Герцен, Старый мир и Россия, с. 54].

Ся лучність з Європою, при всяких обставинах, за всяку ціну, – категоричний імператив нашої зовнішньої політики.

(обратно) (обратно)

4. Основна ідея внутрішньої політики України

Українці – політична нація

Але не тільки зовнішньої, також і внутрішньої. Надзвичайно складне питання нашої внутрішньої політики майже ніколи не ставлялося в нас принципіально. Ся політика диктувалася знова “l’amour-passion” – правдивою або вдаваною. А тим часом і тут страшено мститься зрада колективного ідеалу нації. Знайти сей ідеал не легка річ і всякі дилетантські експерименти даються тут взнаки, як ніде. Наприклад, хотіти застосувати темп політичної еволюції Франції до Англії було б цілковитим божевілям і партія, котра в Англії Пітта¹⁸⁸ або хочби в Англії чартизма¹⁸⁹ виступила з ідеями 1789 р. або з ідеями тиранісідства – на Британських островах стала би в найкоротший час свідком власного банкротства.

Так само, напевно був би зачислений до божевільних політик, котрий би в Англії старався оперти внутрішню політику на сих елементах, на котрих опиралася вона в Австрії: на бюрократії, клері та армії. Старатися віднайти загал політичних ідей та понять нації, що базуються на її історії та економічній структурі, котрі зачерпнуті з напівзабутих традицій предків, живуть в теперішній генерації, – значить знайти колективний ідеал нації в її внутрішній політиці, ідеал, котрого реалізація єдино може забезпечити народові його незалежність.

З тої універсальної засади політичної непідлеглості випливає перша найголовнійша максима внутрішньої політики: мати все за ціль створення не тільки культурної, але політичної нації, нації свідомої свого політичного післаництва. Коли нація зформована, – не допускати впливів, котрі нищили б сей цемент, котрим вона спаяна в одну державну цілість. Коли нація ще не представляє зформленої цілости – нищити все, що процес такого зформлення стримує. В обох випадках ідеалом є скерувати всі помисли і стремліня одиниць, груп і племін нації до одної вищої політичної цілі.

Ніцше вживав колись вираз Wille zur Macht. Отже, категоричним імперативом внутрішньої політики повино бути – прищепити всім складовим частинам нації – “Wille zur Nation”, – “волю к отечеству”, як казав Мережковський. В нас тим остатннім терміном („нація”) за часів нашого упадку і, як то не дивно, за часів відродження, нехтували. Замісць нього вживалося термін народ („Українська народна республіка”). І в сім, як не може бути краще, відбивався факт, що ми не були ще тим, що німці звуть Staatsnation, лише тільки – Kulturnation, себто націю, що трималася разом почуттям культурної спільности, як напр. Німеччина до 1871 року), а не вузами спільних політичних цілей, не волею взяти у власні руки свою політичну долю, як напр. Швейцарія, котра, хоч зложена з різних “культурних націй”, довела сю волю до найбільшого напруження.

Нація, в котрійся воля до власного політичного ідеалу, до політичного чину ще не розвинена, або розвинена рудиментарно, власне не нація, а тільки народ. Слово народ (Volk, peuple, people) мало у всіх народів трохи згірдливий сенс (звідси французьке “populace”), як щось низше, недозріле, як одна з верств нації, як російське “простонароддя”, себто маса, позбавлена політичних аспірацій; а в Англії, наприклад, нації, що найповніше втілила в собі поняття нації політичної, слово народ (people) взагалі майже щезло, як означення поняття народ, існуючи тільки в сенсі “всі” або “люди” або “служба”.

Лише в польській мові слово naród не носило в собі сього згірдливого значіня, а се тому, що naród се властиво по-польськи нація, а народ буде по-польськи lud, котре якраз має сенс, що в інших мовах поняття народу. І лише в Росії безперестано плуталися сі два поняття – “народ” і “нація”, бо там нація суверенна і незалежна завше мислилася, як панування плебса, простонароддя, диктатура мастерових. Навпаки слово “нація” завше служило на означення чогось вищого, шляхетнішого. Се слово виражає стремління народа до гори, до вищих форм, до політичної самостійності. Се слово родилося або виринало з забутя в народів, котрі лаштувалися переходити зі стадії Kulturnation до стадії Staatsnation, котрі дозрівали до власного політичного ідеалу, коли в них прокидалася “воля до нації.”

Про teutsche Nation зачинає говорити Лютер¹⁹⁰. Слово la nation набуває чимраз більшого значіня в політичній думці французів з хвилею наближення революції, коли воно, яко поняття держави, стало домінувати над всіма стремліннями, ідеями і чувствами тої страшної доби, котра нишачи язикові та історичні партикуляризми, зформувала ельзасців, бретонців, провансальців, полудневих і північних французів – в одну політичну націю. В сім самім сенсі вживається слово “нація” і в Угорщині, в сій політичній нації par excellence. В уяві її великих державних мужів, Кошутів¹⁹¹, Тісс¹⁹² та інших, – на всій території бувшого угорського королівства існували правда різні національності (племена), різні культурно-язикові гуртовання, як румуни, серби, словаки, але одна одніська всіх їx обіймаюча мад’ярська політична нація з одною і тою самою політичною волею, в середині держави і на вні. Така була їx теорія (виняток робилося тільки для Кроації, котра уважалася за націю політичну), котра, як в уже згаданих випадках, досягла повного розвитку в момент найвищого напружена самоохороного інстинкту нації: в роки безпосередно попереджаючі велику війну і підчас сеї останної.

Ми про себе не можемо сказати, що ми, подібно, як неісторичні народи Австрії (словінці, словаки тощо) тільки народ, тільки культурницька нація. Щоби бути першою – жили ми занадто різничкованим суспільним житям, маючи все і свій міщанський і свій дідичівський стан (слабий розвиток першого – прикмета цілого Сходу Європи, не виключаючи Польщі), свою давню культуру. Щоби бути другою – занадто багато виявили ми волі до самостійного політичного життя. Дикої волі, часом викривленої, часом ніби атрофованої, ніби корчами зводженої на цілі віки, але такої, що потім прокидалася раптом знова з тим більшим розмахом, з тим більшою енергію.

Українці – се ні люд, ні народ, се нація, нація політична, бо перший не має взагалі ніяких історичних традицій, як збуджений зі сну лунатик жодних споминів про свою вандрівку, другий – має традиції, ало однобокі, лише культурницькі. Ми маємо повноту сих традицій, хоч може й не таку багату, як щасливіші нації, але все ж традицій, котрими живе тільки історична нація. Ми може не маємо традицій Сорбонни¹⁹³ і Саламанки¹⁹⁴, але маємо спомини про Києво-Могилянську академію¹⁹⁵. Може не маємо декларації прав людина і громадянина, ані habeas corpus act’a, але зате маемо традиції Немирича¹⁹⁶ і Орликівської конституції¹⁹⁷. Може на маємо традицій Столітньої війни і “Великої армії”, але маємо спомини про Жовті Води¹⁹⁸, Конотоп¹⁹⁹ і Полтаву²⁰⁰.

І ніхто не сміє сказати, що на сих полях або за мурами наших культурно-просвітних інституцій рішалися справи менш важні для долі людськості, або для політичної будуччини нашого континенту, ніж ті, котрі рішалися в Упсалі, в Сорбонні або на зрошених кров’ю полях Фландрії. В своій філософії права каже Гегель:

“держава – се не штучний твір, вона знаходиться в світі, отже в сфері сваволі, випадку і помилок. Невластиве заховання може її деформувати, з одної чи з другої сторони. Але й найгидкіша людина, злодій, хорий або каліка все ж живий чоловік: афірмативний принцип життя живе в нім, мимо його хиб, а тут власне якраз розходиться о сей афірмативний принцип” [Hegel, Philosophie des Rechtes].

Ми може каліка серед націй. Як на обставини, серед котрих нам довелося жити, се й не дивно, але все ж – нація з великими історичними традиціями. Плекання сих традицій політичної нації – се власне той перший категоричний імператив нашої внутрішньої політики, про котрий говорилося в горі. Сей імператив каже нам ніколи не забувати, що головною ціллю нашої політики мусить бути національно-державний, а не національно-культурний ідеал.

Нація, що сього не розуміє, задивлена лише в культурні цінності, – засуджена скорше чи пізніше на смерть. Ніякий культурний розвій без політичної непідлеглості неможливий, ні навіть розвиток національної літератури. “Що се може бути за література, література народа без політичної самостійностє?” – питається Фіхте і відповідає, що ціллю літератури є вриватися в публічне життя і старатися зформувати його після свого ідеалу. Літератор думає за тих, що правлять і “тому може він писати тільки в такій мові, в котрій правиться державою, в мові народа, що творить національну державу” [Rede an die deutsehe Nation].

Баварці не стали нацією не тому, що мали спільну мову з іншими німцями, лише тому, що стратили свою політичну незалежність. Мають натомість свою осібну культуру голандці, себто такі самі німці, як і баварці, тільки через те, що їм удалося вибороти власну державність. Нація “культурна”, не маюча власних політичних ідей, мусить жити чужими, звикло переложеними, чужим колективним ідеалом. Вся її культура, що не виходить поза рамки примітивного, стає перекладом з чужого. Національна психіка вироджується в скалічення. “Нація” перестає бути повним організмом, вона робиться сектою, як жиди або “старообрядці.” Роздвоєна психіка одиниці, що має нещастя належати до такої нації, шукала повноти змісту і в своїх безуспішних змаганнях кінчила або Дон-Кіхотством, як Містраль²⁰¹, або божевіллям, як Гоголь.

З принципу політичності нації випливає недопустимість ніяких інших, що претендували б на вищість над ним, над принципом політичної непідлеглості. В ім’я сеї засади відкидається по-перше примат територіального з’єднання всіх частин нації. Бо лише коли хоч в невеличкій частині народа жевріє ідея незалежності, коли хоч частина народа має змогу виявляти волю нації, то се ліпше, ніж коли нидіє цілий мозок нації в рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя.

З того ж принципу випливає недопустимість жертвувати політичною незалежністю задля осягнення економічних вигід для країни, бо втративши власну політичну волю, народ не довго користатиме мнимими економічними вигодами, стаючи скоро рабом переможця. Рівно ж не сміється жертвувати політичним ідеалом в ім’я “соціальної справедливості”, в ім’я сих чи інших космополітичних, інтернаціональних ідей, бо і в сім випадку кінчиться на уярмленню нації.

З того ж принципу випливає конечність відстоювати права нації не проти того чи іншого режиму, лише проти агресивних замірів інших націй, бо не соціальна боротьба є домінуючим чинником в міжнароднім життю, а боротьба расова, боротьба народів з народами.

Той, хто сього не розуміє, яким би патріотизмом не прикривався, бореться за ідеали суспільної верстви, провінції або племені, але не за політичні ідеали нації.

Засада політичности нації тягне за собою другу важну засаду внутрішньої політики, засаду, з котрою нація стоїть і паде. Ся засада – се примат зовнішньої політики над внутрішньою, або підпорядкування остатнньої першій. Всі напрямки та цілі політики внутрішньої мусять оцінюватися після того, чи вони сприяють устоятися нації в тій війні всіх проти всіх, котра панує в міжнароднім життю, чи ні? Внутрішні реформи, урядження, принципи, що захитують незалежністю нації на вні, муситься без жалю викидувати на смітник історії. І навпаки, ідеї та принципи, якими б вони кепськими не видавались засліпленим доктринерам або фанатикам всяких “ізмів”, треба з залізною енергією проводити в життя всередині держави, коли сього вимагає інстинкт самоохорони нації, коли через них вона потрафить встояти на власних ногах, як незалежний гуртовий організм.

Організація внутрішних сил в державі мусить відповідати вимогам її зовнішньої екзистенції, та ніколи навпаки. Се передовсім не треба забувати сторонникам певної універсальної форми конституції, парламентарським або “радянським” кретинам, котрі навіть в епосі, коли йде о життя нації, коли всі її сили треба сконцентрувати в одній руці, підпорядкувати одній волі, – домагаються “привернення конституційного режиму”, “свободи преси” і пр.

В одних випадках сі фанатики – се тільки папуги, що вміють вимовляти давно заучені слова про свободу, рівність і братерство. В других – свідомі провокатори, котрі з тих чудових слів роблять собі ще менше, ніж ті, проти кого вони їx беруть в оборону. В сих остатніх випадках їx робота – се робота людей над руїнами немилого їм державного організму. В обох випадках се демагоги, що можуть стати незвичайно шкідливими в критичні моменти напруження всеї енергії нації.

Сю засаду треба памятати рівно ж Дон-Кіхотам всенародного братерства і міжнародного пацифізму. Серед сих людей також не мало шкідників, взагалі ж вони належать до кляси, котру німці називають загально-небезпечними ідіотами. До сеї категорії належала між іншим німецька соціал-демократія до 1914 р. в своїй політиці відмовлення воєнних кредитів. Лежачи на центрі Європи, окружена державами, котрі всі мали претензії до її території, мусила Німеччина зброїтися до зубів. Сему приказу мусіла підлягати ціла її внутрішня політика, се мусів признати і один з найбільших ворогів Німеччини, Ллойд Джордж, котрий ще перед війною сказав, що народ, котрий знаходиться в географічнім положенню Німеччини, мусить бути мілітаристичним народом.

Про сю засаду думав і знаний Штайн²⁰³ в остатніх днях 1813 року, коли запитаний про бажаний будучий устрій німецької держави, відповів, що сей устрій має бути такий “котрий дав би силу відпору проти заграниці” [Meinecke, Weltbürgertum und Nationalität, ст. 182]. Сю засаду знав добре й Бісмарк, що хоч сам юнкер, монархіст і консерватист, уважав потрібним послуговуватися навіть революційними гаслами всередині держави, коли се було потрібно до зміцненя її зовнішньої незалежності. В своїх “Думках і споминах” писав він:

“З огляду на конечність боротьби з колосальною перемогою заграниці, в конечнім випадку, хапатися навіть за революційні средства, не вагався я ні хвилину викинути на стіл найсильнішу тоді з карт лібералізму, загальне виборче право… Приняття загального виборчого права було зброєю в боротьбі проти Австрії та інших держав, в боротьбі за німецьку єдність, а рівночасно погроза остатніми средствами в боротьбі з коаліцією” [Gedanken und Erinnerungen, T. 2, ст. 78].

І ми знаємо, що він не помилився в своїх рахунках. Навіть Лясаля і його партію з’єднав для себе і для держави в критичний для нації момент. Підводячи висновки сій своій політиці, старий канцлер писав:

“В подібній боротьбі на життя і смерть не бачиться зброї, за яку хапається і цінності, котрі через її вживання нищаться: одинокий дорадник тоді успіх в боротьбі, рятування незалежності на вні.”

Революція чи еволюція, загальне виборче право чи диктатура, клерикалізм чи антиклерикалізм, роялізм чи республіканізм, – все мусить підлягати категоричному імперативу зовнішньої політики, утриваленню політичної незалежності нації.

(обратно)

Наша революція – буржуазна, а не соціалістична

В наших умовах зміст поняття “волі до нації” набирає спеціфічний характер, і тут ми підходимо до третього постулату нашої внутрішньої політики: до т. зв. традиціоналізму. Аби нація могла утриматися на вні, мусять бути міцними сі урядження та ідеї, котрі віками довели свою пристосованість до народної психіки, досвідом довели, що потрафлять бути міцним цементом суспільності. Сі ідеї та урядження випливають з того ідеалу нації, котрого головною прикметою є відстоювання свої незалежності проти Росії.

Народ, котрого історичним завданням і ціллю було не позволити московським впливам вийти поза свої етнографічні границі, мусить плекати в своїй внутрішній політиці ідеї, на котрих нація в своій боротьбі зросла і зміцніла: ідеї окцидентальної культури. З примату зовнішньої політики над внутрішньою, з вимоги політичної незалежності і традиціоналізму випливає, як логічний наслідок, вимога окціденталізації цілого нашого внутрішнього життя.

Можна мати різні погляди на наше минуле, як і різні культурні симпатії. Але два факти ніхто не посміє заперечити: що першим етапом або передумовою політичної сепарації від Росії є культурна сепарація та що тільки так довго могли ми опиратися російським впливам, як довго непорушно стояли засвоєні нашим народом традіції германо-латинської культури.

Се вона вложила в нас індівідуалістичну психіку, її активність, котрі ділаючи, як в одиницях, так і в групах, позволили ставити чоло російським впливам. Литовський статут, магдебургське право, незалежна від світської власті церква (латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея “лицарства”, що лежала в їx основі, також чисто європейська), становий конституціоналізм, зрештою приватна власність – все се були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московськім принципі приказа, тільки на англійсько-європейськім – самоуправи (Selfgovernment).

Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях – сю активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці. Я вказував вище, як ся активістична психологія помогла Україні стати запорою побідному ходові російського деспотизму, в його політичній, релігійній та соціальній експансії. Се, що було перепоною сій експансії тоді, лишилося нею і досі. Коли інституції, що витворювали сю психіку, зникали, “московилися” або, що було те саме, “православилися”, нація стала наближатися до тої медузоватої маси, якою була і є маса російського народу.

Шляхта, насильно і передчасно позбавлена політичного проводу в суспільності, стала забавкою в руках самодержця; за нею пішли позбавлені права самоуправи міста і церква, що організувала таку величаву самооборону в 16 віці, спускаючись до рівня московського “ведомства православних дел”. Передвиборча агітація на Україні під час виборів до Катерининської комісії²⁰⁴, розумовщина, українська масонерія початку XIX в., опозиція українського духовенства секулярізації церковних маєтків, слабий відгомін козацьких традицій за часів Кримської війни, селянські повстання на Полтавщині і Харківщині в 1902 р. та велика участь Українців в російській революції – були останіми вибухами завмираючої енергії нації, зведеної московськими політиками до значення кількох десятків міліонів Плятонів Каратаевих, що разом з 70-ма московських стали тим тараном, перед котрим тремтіла Європа.

Нам нема ніякого іншого виходу, щоб врятуватися перед політичною смертю, як здобути назад давню активність, як вернути на стару дорогу, врятувати се, що дасться врятувати. Уживаючи англійського виразу, можна сказати, що внутрішньою нашою політикою, що відповідала би зовнішній політиці сепаратизма, має стати: вестернізація нації (the westernisation, “узахіднення”, “зокциденталення”), плеканя всіх живих ще в народній психіці традицій та інституцій Заходу, котрі колись зробили з нас націю та з занепадом котрих стали ми народом. Сю вимогу мусимо переводити консеквентно, в усіх областях нашої внутрішньої політики: в стисло політичній, соціальній, культурній і релігійній.

Характеристику сього західноєвропейського ідеалу я спробував дати вище. Його загальні риси, се – признання вартості індивідуальності, особистого зусилля, егоїзму в суспільній праці по-перше; засади організованого колективу і самоакції по-друге; енергічна оборона національним колективом своїх прав на вні по-трете, зрештою, негація російських ідеалів орди (охлократії або деспотизму), уярмленя одиниці і космополітизму.

В области політики, се значить передовсім – ідея демократії так як се слово розуміється на Заході. Було б тривіальностю хотіти сим словом означити суть європейського типу політичної еволюції, але на жаль з браку ліпшого терміну мусимо ним послуговуватися. Під демократією розуміємо тут, як вже не раз зазначено вище, економічну і політичну самодіяльність, оперту на свободі одиниці. Ся демократія переходить тепер велику кризу, в котрій її вороги хочуть бачити такий самий смерк богів, як був колись упадок монархії та аристократії.

Kpиза репрезентаційної системи (парламентаризму), що викликала рецидив монархізму не лише на Заході, але й в нас, і загальний крик за новою економічною і соціальною демократією (не соціал-демократією), все се тяжкі симптоми ще тяжчої хороби, в яку впала демократична суспільність. Але мимо сих хороб нікому в Європі не впадало до голови захитувати самим принципом, на котрім базувалася досі ціла суспільна еволюція в Європі: принципом самодіяльності і негації всяких форм “просвіченого абсолютизму”, монархічного чи совітського. Виняток під сим взглядом роблять хіба купки платних або збаламучених агентів кремлівського маньяка, що зрештою стрічають велику опозіцію у власних краян.

Сей принцип демократії не сміємо опускати і ми, що маємо усталити провідні лінії нашої політики по тій великій революції на сході Європи, котру закохані у всяких плагіатах москалі називають російською. Ся революція привела до упадку царського абсолютизму, офіціального православія і політичної переваги російської народності. На Україні вона повела до уконституювання власних форм політичних, правно-державних і церковних.

Щодо оцінки сеї революції панує в нас найдивніший хаос. Взагалі слово революція має в нас якийсь містичний і, ще так скажу, антинауковий змисл. В нас часто під сим словом розуміють просто великих розмірів дебош. Революцію робилося не тому, щоби щось позитивного осягнути, лише тому, що ображене революційне сумління шукало виходу на вні. Не акція, не свідомий план, а помста. Не ut a quia.

Відповідно до сього скептично дивляться в нас на кожного, хто з будинку, заваленого революцією, збирає цеглини на будування нового. Се в нас називається контрреволюцією, революцією ж – зрівняння з землею зненавидженої установи, щоб на місці, де вона колись стояла, як колись на площі Бастілії, можна було повісити табличку з написом on danse ici. Контрреволюцією називаються рівно ж тенденції замінити анархію новим, але все ж ладом, котрий, як і щойно повалений, незабаром зачинає зраджувати нахил до стабілізації, а значить і до консерватизму. При сім забувають, що, як в механіці, так і в геометрії революцією зветься коловротний рух, що кінчиться в тім своїм пункті, звідки почався (по франпузьки оборіт землі навколо сонця зветься lа révolution de la terre autour du soleil).

В нас революція – се рух, котрий ніколи ніякого кінця не сміє мати. Се надзвичайно оригінальне розуміння слова “революція” виявилося і в оцінці російської революції, також того перевороту на Україні, котрий, мимо декретів совітського уряду, зробили все ж таки українці, а не росіяни. Не можучи допустити, аби революція вернула до свої вихідної точки, наші політичні публіцисти, покликані і непокликані провідники нації та представники соціалістичних партій (а яка партія в нас не є соціалістична?) прийшли до внеску, що революція, котра відбуваеться в нас, се – революція соціалістична.

Не могло бути більш абсурдного твердження. Бо соціальна революція, котра доконалася на Україні, була не соціалістична, а буржуазна, в правдивім сенсі того слова, так зненавидженого нашими давніми і новонаверненими, безвусими і сивобородими прихильниками Маркса та Йоффе²⁰⁵. Се була в своїх причинах і наслідках, в самім своїм типі та сама революція, котру легалізувала славнозвісна ніч 4-го серпня у Франції і котра скінчиться на Україні так само, як вона скінчилася там – витвореним поважної верстви середного селянського буржуа, типа, котрий mutatis mutandis, як одно око до другого буде подібний до сього мужика, котрому присвятив стільки годин свого таланту Мопасан²⁰⁶.

Соціалістичним ідеям в масі українського селянства не було зрештою звідки взятися, за ними ніхто не стояв, опріч горстки міського робітництва і неосвіченої, здекласованої та змосковщеної, хоч і закоханій в “Кобзарі” інтелігенції. Твердження деяких “чесних з собою” інтелігентів з тої породи, що кожний селянин ніби а природи речей вже соціаліст, належить до сих милих і наївних дотепів, котрі охоче даруються жінкам і поетам, але котрі як логічні аргументи в рахубу не йдуть.

Лишаеться звичайно верства “бідного селянства”. Але вона від соціалізму так само далека, як і інші селяни. Соціальні симпатії кожної верстви означуються не висотою її доходів, тільки тим, звідки він йде, його природою. Робітник, котрого джерело доходів – зарібна платня, якби висока вона не була, може бути соціалістом. Селянин, що черпає свій дохід з приватної власності (яким би малим сей дохід не був) лишиться стороником засади приватної власності. В своїм “Тероризмі і комунізмі” глузує Каутський з тих наївних економістів, котрі

“думають, що бідний селянин має інші клясові інтереси, як заможний, а такі самі, як міський зарібник. Се так само фальшиво, як думка сих, що малі капіталісти мусять мати інші інтереси, як великі. Малі капіталісти хочуть стати великими, а дрібні селяни – збільшити свою посілість. Се якраз їx мета, а не соціалістична суспільність. І одні і другі хочуть збільшити свій дохід коштом робітників, одні через низьку зарібну платню і довгий час праці, другі – через високі ціни на средства поживи” [“Terrorismus und Kommunismus” von Karl Kautsky].

До останої уваги я ще верну пізніше, а поки що обмежуся на занотованню авторитетного свідоцтва визначного теоретика марксизма про анти-соціалістичність селянства в його цілому.

Отже не могла революція, котру зробило се селянство, бути соціалістичною, навіть в своїх замірах. Небула вона нею і фактично. Причини її лежали в недокінченості того переворота, котрий зробив в 1863 р.²⁰⁷ Александер 2. Визволення селян з наділенням їx землею привело до сього, що селяни стратили до 24 % землі, котрою користалися за панщини на річ дідичів. З тої ж, що їм лишилася (1,9 десятини на господарство в середньому на Поділлю, 1,2 – на Полтавщині і Київщині) було фактично неможливо вести господарство, бо для того, як на українські відносини, треба було мати від 5 до 10 десятин [O.Bauer, Bolschewismus oder Sozialdemokratie, Wien 1920. – D. Donzow, Grosspolen und die Zentralmächte, Berlin 1916]. Бракуючі десятини старався селянин шукати, докуповуючи їx або, хто не міг, орендуючи панську землю.

Отже та сама панщина залишилася в суті речи і надалі та за її остаточне скасування якраз зачав своє повстання український селянин ще три роки перед т. зв. російською революцією, бо вже в 1902 р. в величезних мужицьких розрухах на Полтавщині і Харківщині, розрухах, котрі витягнули на Україну з Петербурга всесильного Плеве²⁰⁸, котрі були прологом до “російської” революції та котрі, як всі самостійно-національні, не підтримувані з Москви рухи, замовчували наші фахові історики. Отто Бауер бачить в сій новій революції за повне знищення панщини аналогію до європейської революції [18]48 р.

І в Середній Європі абсолютізм зніс кріпацтво, як і в Росії. Але він зніс тільки особисту неволю. Повинність селян працювати на дідичівськях ланах і обов’язок платити податок панові лишилися аж до 1848 р. Як в [18]48 р. в Середній Європі, так на Україні 1917 р. положено підвалини для нового буржуазного ладу, що приходив на зміну збанкротованому феодалізмові.

В 1863 [1861] р. правний титул взаємин між селянином і великим земельним власником змінено, але не змінено його економічного змісту. В 1917 змінено його економічний зміст, але ні одному селянинові на Україні навіть не снилося зміняти правний титул, на підставі котрого він володів землею: титул приватної, буржуазної власности. “Особое мнение” поетів, як вже зазначено, справи не міняє.

Соціалістичні симпатії малочисленого і малосвідомого, цілком не організованого міського робітництва на Україні і большевизмоманія ще менше численних російських і жидівських партій на Україні не міняють нічого в суті революції, що доконалася на Україні в остатні роки по упадку царату. Сей переворіт відбувається тепер в цілій Східній та Середній Європі. Угорщина, Румунія, Кроація, Польща і Балканські держави так само, як і Україна, стоять під знаком великої селянсько-буржуазної революції, котрій дала війна незвиклий розмах. Наслідок сеї війни – розпад трьох великих держав, Росії, Австрії та Угорщини, і революція в Німеччині був кінцем політичного впливу земельної аристократії в сих країнах.

В сих землях, котрі ми назвали скрайнім Сходом Окциденту, слабий розвиток міського життя і міської буржуазії зробив се, що політичний вплив в державі лишився в руках земельної аристократії: українських дідичів, балтійських баронів, польської шляхти, румунських боярів, богемських великих панів, угорських джентрі і східно-пруських юнкерів. Позбавити політичного впливу сю клясу, що найбільш очевидним способом стратила колишній політичний план, стало ціллю революційних рухів. На зміну їй приходить нова кляса – селянська демократія. Се була наскрізь буржуазна ціль, що одначе не позбавляє цілого історичного процесу, про котрий мова, несподіваного ренесансу селянства, епохального значення в політичній історії Європи.

Така оцінка сеї революції означує також головні лінії зовнішньої та внутрішньої політики України. Разом з революцію війна пересунула осередок ваги економічного і суспільного життя на село, нищучи промисловість, викликуючи валютову кризу, звільняючи селянина від гіпотекарних довгів, зменшуючи силу міських занепадаючих центрів всякого люксусу. З загалюканого білого раба, невільника міста, став селянин віссю, коло котрої зачинає крутитися все господарське життя країн, діткнутих війною. Нема нічого дивного, що се пересунення центра економічного життя мусить відбитися і в області політики.

(обратно)

Ворожість большевиків до селянства

В сій області конечність історична вимагає, щоби кляса земельної аристократії, що перестала віддавати суспільності соціальні вартості, відложила провід нації, уступаючи його новій клясі, котра має своїм ідеалом “організовану індівідуальну ініціативу” як її називає Jules Meline, Le salut par la terre et le Programme economique de l’avenir. Виступлення на політичну арену селянства наступає і в нас. Кляса дідицько-шляхецька, що за часів Виговського і Мазепи віддала справді великі прислуги рідному краєві, організуючи його та служачи йому шаблею і пером, випустила тепер з своїх немічних рук зброю. Справжнім організатором господарського життя країни та його військовим оборонцем стає селянська маса. До неї новинен перейти і політичний вплив, а не, як того хоче Росія, до нової бюрократії.

Двісті літ тому ся Росія усунула організаторські кляси на Україні не в ім’я недозрілості маси до політичного життя, а для тріумфу московської бюрократії. Се, що тепер стараються робити москалі і наші червоні москвофіли, се знов в ім’я суто російської засади не допустити до політичного панування нової організаторської кляси, що становить величезну більшість людності, і заступити її знову московською бюрократією. Боротьба проти принципу самоуправи тоді, і боротьба проти того самого принципу – тепер. Сковання демократії, унерухомлення її активності – і тоді, і тепер. Для того не можемо абсолютно приняти абсурдного принципу диктатури пролетаріату, пропагованої в нас економістами, вихованими на безконечних дебатах в брудних емігрантських кімнатах над lac Leman або політиками, що черпали свою соціалістичну мудрість з популярних брошур “для детей младшего возраста”.

Не говорю тут про большевизм. Для кожного, хто хоч трохи розуміється на загальних принципах економіки, ясно, що ся система засуджена на банкротство. Але навіть в своїм іншім виді, в виді диктатури пролетаріату, совітська система – небезпечна для нас нісенітниця. Після совітської конституції з 10 липня 1918 р. найвищий орган республіки – се всеросійський совітський з’їзд. Він вибирає всеросійський центральний виконавчий комітет, котрий знова делегує з себе Совіт народних комісарів. Отже сей совітський з’їзд складається з висланців міських совітів, з котрих кожний припадає на 25 000 голосуючих, та з висланців губерніальних совітських з’іздів (що складаються переважно з селян), з котрих кожний припадає на 125 000 мешканців.

До губерніальних з’їздів посилають міста, котрі мають таким чином плюральне право голосування на 2000 управнених до голосування, одного посла, а повітові збори вибирають также одного посла, але на 10 000 мешканців [Конституція РСФСР в “Собрании узаконений”, ч. 51, 20/7 1918 р.]. Отже вся, ніколи на практиці зрештою нестосована совітська Констітуція спирається, так само, як і знана вже виборча географія та аритметика Столипіна, на штучнім майоризованню демократії пануючою клясою, котрою за царата було дворянство і котрою за большевизма був в теорії пролетаріат.

Як справедливо зауважив Отто Бауер “диктатура пролетаріату в Росії спирається не так на отвертім погвалтованню буржуазії, як на замаскованім позбавленю прав селянства” [Bauer, цит. твір., стор. 48]. Зрештою навіть самі соціалісти большевицького автораменту не криються з тим, що їx політика проти села – ніщо інше, як звичайне хлополапство, як кажуть в Галичині. На партійним з’їзді злучених німецьких комуністів в грудні 1920 р. отверто признавалися промовці, що ні один совітський режим не мислимий без селянства, себто без його бодай нейтральності, а А. Гофман209 мусів признати, що і середнє і дрібне селянство творить проти комунізму одну масу, котру різними економічними уступками треба привести до залишення опозиції комуністичним політикам. Такої думки тримається і Ленін, котрий, як вірити Уелсу210, дослівно сказав йому, підчас візити остатного в Москві: “се може бути тяжко поконати селянина en masse, але нарізно се не представляє жодної трудності” [Morning Post, 9/12 1920].

Як бачимо, апостоли комунізму зовсім не криються з тим, що їx ціллю на селі не є безвиглядне зрештою запровадження комунізму, тільки накинення селянству своєї політичної волі, зроблення з нього безсловесної худоби, з котрою могли б робити що схочуть червоні ущасливителі світа.

Для українців, як нації селянської, ніякий компроміс з тою ідеологією неможливий. Як тому, що вона, як кожна диктатура, як кожна негація демократії – убійча для розвитку нації, так і тому, що ся диктатура скорше чи пізніше завше виродиться в диктатуру російської меншості, до зведення до нуля політичного значення селянства на Україні. Аргументи, що політична перевага буржуазно настроєного селянства може легко повести його до союзу з міською буржуазією, отже до упадку соціальної революції, нас так само мало обходить, як аргументи, що союз з європейськими імперіалістами може привести до їx переваги над міжнародною революцією.

Сі аргументи нас не обходять, по-перше тому, шо український селянин свою революцію вже зробив і ніякої іншої вже не потребує. Проти совітського режиму, проти диктатури люмпен-пролетаріату він, в правдивім сього слова значенню, контрреволюціонер. Далі не обходять нас сі аргументи тому, що ми можемо лише вітати все, що веде до упадку Росії, з якою би то поміччю се не сталося, зрештою тому, що ні в якій мірі українці не заінтересовані в перемозі соціалістичної революції в цілім світі.

Для цілого українського селянства буржуазний лад, що панує в Англії або Америці та ідеї, котрими він пересякнутий, безконечно близші, ніж абсурдна “система”, що вродилася в татарськім інтелекті Леніна, система, що ближче стоїть до способу думання ідеологів царату, ніх проводирів європейського соціалізму. Під час одної з таємних нарад, що скликав перед запровадженям Думи Микола 2, заявив Коковцев211, “селяни – се віск, з котрого можна ліпити як чудові, так і ні до чого непотрібні речи” [Die russische Gefahr, Heft 3. (Aus den Geheimprotokollen des Zaren.) Stuttg. 1916]. Так само, як царський міністр Коковцев, задивляється на селянина, очевидно, і “вождь світового пролетаріату!”

Апологети нової форми російського абсолютизму глядять на селян з кепсько укритою погордою і ненавистю, як на щось нижше, як на щось, що має лише служити фундаментом їx пануванню, як колись служило воно основою панування дворянства. Сеї погорди не викреслити з життя ні дешевими фразами про єдність інтересів пролетара і селянина. Коли хочете знати, як т. зв. пролетаріат, а особливо його самозвані ідеологи, глядять на селянина, прочитайте твори ідейного босяка Горького:

“Я всех мужиков не люблю, – каже один з його героїв, – они сволочи. Они прикинулись сиротами, сидят да притворяются, но жить могут, у них есть зацепка – земля. А я что против них? – Я мещанин… А мужика бы, этого черноземного барина, ух ты! Грабь, дери шкуру, выворачивай наизнанку”, і далі: “что есть мужик? Мужик есть для всех людей материал питательный, сиречь съедобное животное”.

В сих словах чується вже програма другого духовного босяка, Леніна. Всі вони глядять на мужика, як глядів на него колишній барін, як на матеріал для політичних експериментів. Колись робилося сі експеріменти “в Государственном Совете” і в Думі, а потім в Совітах, але в обох випадках лишився він об’єктом політики. “Грабь, дери шкуру, выворачивай наизнанку” – се лише спопуляризована формула диктатури пролетаріату.

І таке відношення, розуміється, не виняткове, а сумарне. Не тільки вже цитовані німецькі, але й інші соціалісти тримаються тих самих поглядів на селянство, думаючи, що воно лише припадково прокинулося з політичної летаргії, та що ціною дрібних уступок можна буде його примусити продати права політичного первородства і сховатися назад в свою клуню. Се побожне бажаня леліють і російські соціалісти та їx українські підніжки, розвиваючи демагогічний прапор боротьби з “кулаками і куркулями”, мобілізуючи сільських “паливодів горлорізів”, збираючи під свій стяг під терміном “деревенской бедноты” злодіїв, конокрадів та інші знищені екзистенції, сих, як думав Бакунін і Ленін, переконаних сторонників соціалізму.

Се робилося в тих самих цілях, в котрих колись цариця Катерина мобілізувала поспільство на Україні проти шляхти і козацтва, аби по знищенню політичної сили, що була одинокою перепоною для її деспотизму, віддати “визволені” демагогічними гаслами маси до рук московської деспотії. Тоді, коли б політична сила українського панства не була зломана царатом, себто, коли б Україні вдалося відстояти свою незалежність, тоді економічне панування свого панства ніколи не тривало б так довго, як воно тривало фактично.

Говорять, що указ 1783 р., що запровадив панщину в нас, тільки дав правну санкцію існуючому станові речей. По-перше, се не цілком так. По-друге, без тої санкції, без санкції всього апарату великого самодержавного цісарства ніколи не набрало б кріпацтво на Україні такої сили і консолідованості. Нарешті, як і скрізь на Заході, здана на свої сили Україна скорше прийшла б на дорогу зламання політичної та економічної домінації панства або через повстаня здолу, як у Франції, або шляхом компромісу, як в Англії, шляхом перетворення станового конституціоналізму в модерний, початки чого вже намічалися в конституції Пилипа Орлика.

Так само річ мається і тепер. В чиї руки українське селянство добровільно не віддало б свою долю (як від Хмельницького віддало воно її в руки козацтва і нового панства), все се буде ліпшою запорукою його будуччини, ніж повне знищення політичної активності суспільности і відданя її під курателю деспотизму. Не є виключене, що селянська реакція проти диктатури голоти приведе до українського 18-го брюмера, але скорше чи пізніше панування селянства, себто більшості, мусить вилитися в форми демократії. Можливо, що селянство піде рука в руку з міською буржуазією, а навіть і з фінансовим капіталом. Війна, через обезцінення гроша, і кооперація знищили значення гіпотеки і лихви, котрі тяжили над селом і гонили селянина в антикапіталістичний табор, а потреба високого мита на збіжжя також лучить його скорше з великою промисловістю, як з пролетаріатом.

Се економічне положеня веде селянина часом в табор християнського соціалізму і антисемітизму, часом в табор т. зв, клерикалізму (Partito populare в Італії). Коли сі ідеології відповідають інтересам нашого селянства, воно засвоїть їx, мимо охів і ахів стороників різних “ізмів”, коли ні – воно відкине їx, так як відкинуло вже царську і совітську ідеологію. Головне ж – аби зістала ненарушеною політична активність нації, що не дається ніяким способом погодити з російським комунізмом. Визволена ж від своєї “буржуазії” (під котрою розуміється не лише клерикалів, антисемітів, але й всіх небольшевицьких ідеологів селянства, в тім числі “правих”, кооператорів і “кулаків”), уярмлена московською бюрократією маса знов політично вмре, як вмерла по упадку першої гетьманщини. Старатися не допустити сього – значить помочи тріумфові виставленої вище тези нашої внутрішньої політики, “вестернізації” нації, тріумфові європейських понять політичної революції.

(обратно)

Наш ідеал – селянська дрібнобуржуазна республіка

Отже, селянська дрібнобуржуазна республіка. Такий наш ідеал. Чи економічний розвій має на сім скінчитися? А де ж “соціалістичний лад”? Говорити про соціалістичний ідеал – для того треба було б писати нову книгу. Питання про його можливість або ні в даний момент не входить в рамки сеї книги. Можливо, що має рацію Бауер, котрий каже,

“що війна, правда, створила суб’єктивні психічні премісси пролетарської революції, революціонізуючи європейські робітничі маси, але правда також, що вона істотно погіршила об’єктивні економічні премісси соціальної революції в промислових державах, що вели війну, бо розклала їx продукцію, а через те надзвичайно збільшила їx залежності від закордону, а перед всім від Америки, котра не зубожіла через війну, а ще більше збагатилася, і через те не зреволюціонізувалася” [О. Bauer, Цитов. тв., ст. 82, 83].

Може він має рацію, коли каже, що так звана надвартість стала меншою, як перед війною, а що з другої сторони суспільність мусить більшу її частину акумулювати, то в таких умовах конфіскація сеї надвартости робітництвом мало що тому помогла би. Може він має рацію, що в таких умовах ліпше не спішитися з юридичним актом соціялізації. Може має з ним рацію Каутський, на думку котрого основною задачею, що тяжить над Європою, буде ще довгий час не так запровадження соціалізму, як ліквідація війни, що “моментальне відновленя продукції – значить моментальне відновлення капіталістичної продукції” та що в сім “найсильніша соціалістична воля нічого змінити не може” (Arbeiter-Zeitung, 13/VI 1920).

Може обидва автори мають рацію (я, власне, так і думаю), може – ні, але одно певне: завданям внутрішньої української політики не може бути фаворизування того соціалізму, що зродився в незвиклих до логічного думання хаотичних мозках москалів, у людей, що в крові мають звички татарщини і кріпацтва. Європейський соціалізм може приймати різні форми. Наша суспільність справді хора і божевільний сей, хто думає її врятувати самими багнетами. Тому в стремліннях європейського соціалізму є багато здорового. Сей соціалізм має різні форми: етатізм, синдикалізм, націоналізація, муніципалізація, фабіанізм, тред-юніонізм, кооперативний соціалізм або тепер так популярний в Англії т. зв. “гільдійський соціалізм.”

Всі вони – проти системи наємної платні (salariat), натхнені глибоким недовір’ям до парламентаризму. Деякі з них стремлять взагалі до заміни існуючої системи системою “економічної демократії”, в котрій pays légal (правляча верства в країні) буде ділитися не після дистриктів, не після засади географічної, а на організації консументів і продуцентів, з повним поминенням дотеперішного територіального принципу. Але при всіх їx різннцях всі сі соціалістичні течії твердо стоять на відкиданій москвою засаді самоуправи, репрезентації та активності мас.

Навіть гільдійський рух, котрому Бернард Шоу²¹² закидуе наміри заснувати нову диктатуру, звести ні на що “пана Кожного”, консумента (Mr. Everybody the consommer), на користь “пана Хтося”, продуцента (Mr. Somebody, the producer), але й він, сей гільдійський рух схиляється чим раз більше до вищезазначених принципів. Його метою, так як вона була означена в конституції Національної гільдійської ліги, є знищення системи наемної праці та “запровадженя self government в промисловості через демократичну систему національних робітничих гільдій в порозумінню з демократичною державою” [Le probleme des nationalisations et le “Guild socialism” en Angleterre, par Edm. Laskine, Revue d’Economie politique, No. 4, 1920, Paris].

Розвій, взятий тред-юніонізмом в напрямку до joint control, також не грішить проти повисших засад. Цілий професіональний рух робітництва також збудований на сих самих засадах демократії; Найдрастичніше висловив се президент американської федерації Самуель Гомперс²¹³, федерації, що числить стільки робітників, 5 міл., скільки в Росії ніколи не було пролетаріату. Він назвав сі засади засадами “свободи, справедливості і загального виборчого права”, котрі на його думку, американські “мужчини і жінки ледве згодяться викинути на смітник лише тому, щоби подобатися московським диктаторам Леніну і Троцькому” (гл. Берненський “Бунд” ч. 463, 1920 р.). Засади, що лежать в основі європейського соціалізму, абстрагуючи від його конкретних вимог і можливості соціалізму ьзагалі – се загальні засади динаміки європейського громадського життя, і яко такі мусять бути приняті нами. В політиці – парламентаризм, а не совіти. В промисловості – національна угода, а не хаос і диктатура меншості.

Зовсім інші принципи московського соціалізму. Бо згодитися, щоби одна партія, що зве себе комуністичною, абсорбувала в собі всю соціалістичну акцію, претендувати, що вона одна повинна підчинити своїм вказівкам цілий робітничий рух, що вона має заступати всі робітничі соціалістичні організації, партії, синдикати і кооперативи – се не європейський соціалізм. Осудити парламентаризм, як систему, що має свої дефекти – так, але відкидати загальне виборче право як джерело і средство до опанування масами політичної влади – се не європейський соціалізм. Піддати цілий робітничий рух безконтрольному диктату тайних організацій, зречися принципу більшості, свідомої свої сили і прав, відкидати свободу преси, особи, стоваришень, яко буржуазні пересуди, а пропагувати принцип дефетизму – се не європейський соціалізм.

Се скорше ідеал, котрий присвічував попередникам Леніна, московським царям, від котрого віє тим самим духом терору і нетолеранції, тим самим дріб’язковим формалізмом. Читайте напр. § 17 випрацьованих 2-м комуністичним конгресом умов приступленя до 3-ї Інтернаціоналі,

“всі партії, що хочуть належати до Комуністичної інтернаціоналі мусять змінити свою назву, так що кожна партія, що хоче приступити до сеї Інтернаціоналі, має наперед носити ім’я: Комуністична партія такої і такої країни, секція 3-ї інтернаціоналі”.

Чи не пригадується вам при читанню сього параграфа маніфест царя Олексія Михайловича до православних мешканців Польщі і Литви:

“а вы бы, православные христиане, освободившись от злых, в мире и благоденствии свое житие провождали, и сколько вас Господь Бог на то доброе дело возставил прежде нашего царского пришествия разделение с Поляками сотворите, как верою, так и чином: хохлы, которые у вас на головах постригите”.

Хіба се не одно й те саме? Правда, в умовах приняття до московської Інтернаціоналі (не Олексія Михайловича, а Леніна) стоять в тім самім § такі слова:

“питання назви не є лише формальне, воно питання політичне великої ваги. Конечно потрібно, щоби кожному звичайному робітникові стала ясна різниця між комуністичними партіями і старою офіціальною соціал-демократією, котра зрадила прапор робітничої революції”.

Але і цар Олексій напевне міг би додати до свого маніфесту:

“питаня чубів не тільки формальне, але в великій мірі політичне. Конче потрібно, щоб кожному посполитому була ясна різниця між сторонниками православного царя і номінальними його прихильниками, що зрадили інтереси православія”.

Аналогію можна було б перепровадити і далі, бо в обох випадках ціль в суті речі була одна й та сама: знищегня групи, що стоїть на чолі якогось масового руху, котрий москалі хочуть використати для себе, щоби зробити аморфну масу потульною приказам Москви. Ленін гремить проти “робітничої аристократії” в Англії. Проти неї ж виступає і Апфельбаум²¹⁴ в відозві до французького робітництва (гл. Humanité, 18/ХІ 1920). Хоч ся аристократія була соціалістична, але рівночасно і небезпечна для Москви, як самостійний чинник, що може стати їй в опозицію.

Подібно було, коли Московщина з’єднувала собі в 17 в. хлопські маси в Польщі, як тепер пролетарські в Європі. Тоді в Могилевськім воєводстві цілі повіти покозачилися, йдучи їй на поміч, але Москва, як каже Драгоманов, “воліла мати до діла з неорганізованою хлопською масою, як з козаками і тому сама встримала розвиток козацтва на Білій Русі”. Подібно й тепер воліє вона мати діло з дезорганізованим робітництвом, з робітничою голотою, ніж з його свідомою і активною частиною, бо ся остатня, як колись козаки, ніколи з московським деспотизмом не погодиться.

Ту саму політику обсервували ми і під час російської (большевицької) інвазії в Галичині. Тоді організуючою силою була там галицька інтелігенція і власне вона стала тою клясою, з котрою треба було звести рішучу боротьбу, здискредитувати її в очах селян (гл. “Факел”, орган політичного відділу 14 червоної армії з 1 серпня 1920 р., цит. з “Гром. думки” 10 жовтня.)

Там проти шляхти, тут проти кваліфікованого робітництва, проти інтелігенції або проти “кулаків” – і все з найбільш темними масами, аби знищити елементи політично думаючі та опозиційні всякій деспотичній методі, що оперує лише з рабами, та щоби запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє. Се якраз властива метода також московського царату і московського соціалізму. Для того напр. і в своїм посланії до французьких робітників домагається Апфельбаум не лише вірності соціалізмові, але й Москві і перестерігає проти шовіністів, котрі нарікають на диктатуру Москви. Отже спершу служба Москві, далі боротьба з шовіністами, котрі інакше називаються ще кулаками, українськими націоналістами і т. д. – заповідь всіх дотеперішних панів на Кремлю… Ясна річ, що такий соціалізм повинен стрінути в нас невблаганих противників.

В політиці – демократія, в соціальнім життю – закріплення здобутків селянсько-буржуазної революції та рішуча боротьба з диктаторським соціалізмом, так виглядає на практиці поставлений вище принцип “вестернізації” нашого внутрішнього життя.

В церковнім життю сей принцип вимагає визволення нашої церкви з пут російського православія, повернення до сих часів, коли церква на Україні була грецька, але й католицька, греко-католицька, а не “греко-кафолическая”. Я в горі вказував на величезну роль церкви, яко чинника формуючого народну психіку. Тому церковного питання ні один політик обійти не сміє. Не входячи в догматичні розумовання, виходимо з простого факта існування церкви як великого культурного фактора, з факта її впливів в масах. З того простого факта якраз маємо намітити лінії нашої церковної політики: якою має бути вона в сім колосальнім реформаторськім русі, який настав на Україні по упадку Росії на всіх полях громадського життя.

Зачепивши поле соціальне, політичне і культурне, сей рух розуміється не міг затриматися і на полі релігійно-церковнім. Реформація мусіла наступити і тут. В якім напрямку піде сей реформаційний рух на Україні та який його розвиток бажаний тим, хто стоїть на принципах, боронених в сій книзі?

Напрямок сей вказується знова всіми, європейськими в своій суті, традиціями нашого церковного життя. Принявши релігію з Візантії, Україна скоро з-під залежності від константинопольського патріарха визволилася, і з другої сторони коли східна церква, за Керуларія²¹⁵, зв’язок з римською церквою зірвала, Україна за нею відразу не пішла. А хоч і зробила се пізнійше, одначе старих зв’язків з церковним Заходом не рвала, при першій можливості нав’язуючи знов обірвану нитку. Сим зв’язком з незалежною, без порівняння від східної культурнішою церквою, пересякнутою духом активності та індивідуалізму, – завдячує також українська церква і народ сей дух відпорності, сю високо розвинену правову психіку, про котру я говорив в горі. Сі прикмети можна ще й тепер спостерігати там, де наш народ не підпав під ярмо московського православія, як в Галичині з її національно свідомим і активним духовенством.

Здобути їx назад може наша церква, як я вже сказав, тільки тоді, коли звернеться до своїх давніх традицій. Хочемо сього чи ні, без релігії народ поки що жити не хоче, з московського православія незадоволений. Одинокий вихід з того ненормального стану – не зупинятися, на втіху демагогам, на половині сього великого шляху реформації, на який вступив наш народ по 1917 році, а перейти його до кінця, не ганяючись за отруйними для нації московськими взірцями, і вертаючи як в політиці, так в соціяльнім і релігійнім життю до європейських засад, котрі Україна, хоч в змінених формах, але все визнавала та котрим завдячує, що досі її не знищила московська “культура”…

Росія вмирає на наших очах. Організм сього потвору смертельно зранений в своїх трьох головних підставах: самодержавію, народності і православію. Наш колективний ідеал ставляє замісць першого – принцип самодіяльності, замісць другого – самоозначення націй, замісць третього – незалежну, навернену до своїх давніх зв’язків з Окцідентом, церкву.

Доходячи до кінця моєї спроби дати короткий нарис того, що я називаю колективним ідеалом нації, реасумую сказане. Нашим ідеалом повинна бути – непідлегла нація з власним національно-політичним ідеалом. Се значить по-перше, що не сміємо ставити на перший план або чисто-культурні, або чисто-економічні, ані чисто соціальні, ані чисто племіні („всі в купі”) потреби національного колектива. Хто продає права політичного первородства за “Наталку Полтавку”, за принесене на ворожих багнетах “визволення” сеї чи іншої кляси нації від соціального гнету, за гарантію приналежності до великого господарчого організму, за “національне з’єдинення” всіх частин нації – сей ренегат, а його політика – політика кляси, племени, а не політика суверенної нації, котра сю сувереність ставить понад все.

Дальше, мусимо стреміти до національного ідеалу, а се виключає, щоб ми ставили понад сей ідеал якісь космополітичні цілі (світова революція, інтернаціональний соціалізм, пацифізм). Стремлючи до власного національно-політичного ідеалу, мусимо по-трете відкинути всякі його заступаючі чужі, що зрештою виходить на одно і те саме, бо за т. зв. космополітичними ідеалами, під гіпнозу котрих попадають слабі нації та мало відпорні одиниці, криються звичайно суто-національні, але чужі ідеали, як під слов’янофільством, большевизмом тощо. Конкретно – сей наш ідеал провадить до політики лучності з Європою і сепаратизму від Росії – на вні; до “окціденталізації” нашої культури, до засвоення європейського способу політичної еволюції – в середині. До опертя на сей чи інший європейський “імперіалізм” і до оборони аграрно-буржуазної революції – в даний момент.

Тільки ясна свідомість сього ідеалу врятує життя нації. Тільки нація, що свідома великих задач, які має виконати в інтересах цілої людськості, втягається яко самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації відводиться спеціальна клітка на шахівниці світової історії. Лише ясно зформулований національний ідеал робить з певної національної ідеї кристалізаційний осередок для індівідуальних і групових воль внутрі нації, котрі інакше шукають інших центрів тяжіння.

Поставити сей ідеал вимагала від нас історія під час великої катастрофи, що наступила в наслідок світової війни. Як сю вимогу сповнено?

(обратно) (обратно)

5. Рушійні сили української революції

Москвофільство української інтелігенції

Роки, що почалися від 1917, були свідками трагічних зусиль нашої генерації вибороти для нації се, що не вдалося дідам і батькам. Як вона взялася до виконання великої задачі? На се не можна відповісти, заким не здамо собі справи з тих сил, котрими, з волею чи проти волі, довелося будувати українську державу або так чи інакше брати участь в політичній творчості нації в останні роки, починаючи від военої катастрофи Росії.

Сі сили були: селянська маса, національна інтелігенція різних кляс і український Ольстер, себто національні меншості.

Селянська маса хоч цілком не підготована до державного будівництва, показала себе чудовим матеріалом до нього. Глибока свідомість своїх інтересів, великий політичний інстинкт, бистра орієнтація, незломна упертість в переслідуванню цілей, організаційний сприт, змисл порядку, повна байдужість до пацифізмів, антимілітарізмів та інших “ізмів”, аристократична відраза до всяких форм охлократії, насильно накидуваних їй інтелігенцією, – ось були прикмети нашого селянства. Їх не в стані зменшити ніякі наївні, скороспілі осуди його ворогів ні приятелів, що старалися представити йото раз “небезпекою для Європи” (гл. славнозвісний колись польсько-французький памфлет: “Un danger pour l’Europe”), раз “гайдамацькою диччю”, то знов бандою, ворожою всякому порядку.

Остатні голоси зверталися особливо проти так званої отаманщини, забуваючи, що вона, які б жорстокі quasi антикультурні (розбирання залізниць) форми не приймала, була лише реакцію на спроби насадити в нас большевицьку державність. Реакція була страшна і в своїх формах може ніде опріч України в теперішнім світі не стрічалася, але хиба деінде існували подібні форми державності, як в пореволюційній Росії? Та чи цивільна війна у Франції, припустимо, мала б інші форми, коли б їй довелося зі зброю в руках боронитися не тільки проти зовнішнього ворога, але й проти напівзнімечених або переповнених німецькими патріотами-жидами міст? Відповіддю хай буде французьке франктірерство в 1871 р., і бельгійське за сеї війни, а вони прецінь мали до діла тільки з зовнішним ворогом, ще до сього в тисячу разів культурнішим і більш людяним – ніж большевики.

Люди, що знали наше селянство ближче, дивилися на сі і подібні ексцеси, як на протест проти дегенерації державної влади, котрої значення селянин розумів, як не кожний з інтелігентів. Так дивився на сю справу, м. і. також Стефан Баторій²¹⁶, котрий казав, що з тих “лотриків”, як він називав наше козацтво, може колись повстане самостійна держава. Подібно дивились на справу і многі самовидці Хиельничини, що не відмовляли їй певних елементів лицарськості. Не інакше справа мається і тепер та напевно на фундаменті українського селянства можна було б вибудувати міцний будинок власної державності, коли б сей народ не був народом без голови. Він її не мав, бо в супереч до свої назви інтелігенція сею головою не була.

Тут переходимо до другої верстви, котра несла на своїх плечах наше державне будівництво від 1917 року. І тут бачимо дивну диспропорцію між генієм української раси, між глибокою мудрістю селянина, з його вродженою шляхетністю, розвиненим змислом до дистинкції, – між цілим підсвідомим життям нації та верствою, що її репрезентувала навні – інтелігенцію. Між генієм країни та її інтелектом. Серед сеї інтелігенції треба спершу відділити сю її частину, котра активно з зброю в руках віддалася праці здійснення національної цілі. Перед нею стоїмо з німим подивом, бо всякі слова похвали були б тут блюзнірством. Вона в остатні літа одинока представляла волю нації до чину, була властиво кажучи майже одиноким політичним чинником на Україні. Яко така вона зливається з масою нації, з селянством, що робила одне і те саме діло.

Зовсім що інше доведеться сказати про масу інтелігенції, котра “робила” нашу історію останніх літ. Українська інтелігенція здавна носила на собі подвійну каїнову печать: власного духовного каліцтва та історичного каліцтва нації. Нація була ампутована, позбавлена більшої частини своїх вищих кляс. Інтелігенція терпіла на духовне каліцтво, будучи – в найвищих проявах свого інтелектуального життя, – змосковщеною до непізнання. Обидва факти склалися на дивну гермафродітську анархістську психіку українського інтелігента. Належачи до “мужицької нації”, він скоро зачав ідентифікувати націю з клясою. Се зачалося ще від “старих”, котрі ні слова не вміли нам оповісти ні про чудові палаци Розумовського, ні про бібліотеку Самойловича, ні про Батурин, ні про Глухів, ні про їx панів, котрим стільки завдячує матеріальна і духова культура України, і котрі скорше нагадували grands seigneurs в стилі Валенштайна²¹⁷, ніж вічно п’яних дурників, як їx малює Мордовцев або Костомаров.

Се почалося від “старих”, що робили разом з російськими істориками з Виговського – ляха, з Мазепи – “реакціонера”, що поминали мовчанкою конституцію Орлика і незалежницькі змагання українського панства за Катерини, що знали Котляревського – веселого оповідача і не знали Котляревського – члена національно-патріотичної організації; що цілий історичний ідеал народа хотіли представити в виді якоїсь колосальної “демократичної” та “антибуржуазноі” махновщини.

Шевченко був тільки метеором, що блиснув в сій темряві, в котрій куняли в своїх зруйнованих храмах українофільські божки. По ній темрява залягла ще темнійша. Звичайно, він став національним пророком, але офіціальне українство викидало з нього все, що не гармоніювало з “демократичним” ідеалом, як його розуміли семінаристи, фармацевти і ліберальні учителі “словесности”. Найглибші акорди його поезії, в котрих дзвеніли мелодії стародавньої традиції та пориву до національної боротьби – не знайшли жодного відгомону в нашій інтелігенції. Тужливі згадки “про стеии та про могили” були не на часі, а мрії про се, коли на сих степах “блисне булава” – шовінізмом. “Гайдамаки” – ляпсусом поета, фальшивим акордом, що бринів національною ненавистю.

Лишалися отже лише “вишневий сад зелений”, “ласки дівочі” і “червоний місяць мов діжа”, та ще протест кріпака проти панщини. За се остатнє і вхопилися в нас, примітивізуючи всього Шевченка і роблячи з цілого “Кобзаря” якийсь перелицьований “утьос Стенькі Разіна”. Ідеал, котрий створила собі українська інтелігенція з чудового багатства Шевчевкової поезії, був не політичний ідеал нації, а соціально-економічний ідеал кляси, ідеал Спартака, феллахів, паріїв, китайських кулі, ідеал народів-кляс, котрим, загалюканим, не в голові були якісь політичні стремліня. Почутя напіональності в пересічного інтелігента розпливалося в сентименталізмі, в чувстві.

Болеві моменти в поезії Шевченка, що де в чому так нагадували Франка; моменти, що творять істотну прикмету політичних націй, – лишились мертвими для української інтелігенції. Найбільш популярним гимном була “сладкозвучная” “Ще не вмерла Україна”, в котрій навіть тріумф над ворогами мислився не як вислід волевих зусиль нації, тільки як якесь побожне бажання („згинуть наші вороженьки як роса на сонці”), як зникнення нечистої сили перед обличчям вічної правди або перед фіолетовими промінями, котрими колись французький консул Енно²¹⁸ лякав нас, а ми большевиків.

До того самого приводила також ширена з давніх часів концепція, що ми “нація без буржуазії”, твердження безконечно наївне (бо ні одної європейської нації без буржуазії нема, лише одні мають свою, другі чужу), але котре, культивоване з запалом ученими, ще більш зміцняло в нас розуміння нації, яко кляси. Іншими словами, інтелігенція стратила не тільки колись її одушевляючий політичний ідеал, не тільки спустилася до ролі “культурної нації”, якою були напр. чехи або словаки перед 1848 роком, але ще нижче: до сього щабля, де саме поняття нації зникає, уступаючи місце понятю суспільної верстви.

В їx очах українство не було прастарою, історичною расою, що будилася з довгого сну, сягаючи по політичну владу, се була суспільна верства, упосліджена, без традицій, що прийшла упоминатися о свої соціальні права. В головах нашої інтелігенції українське національне відродження не викликало споминів про італійське рісорджіменто або угорські чи польські повстанчі рухи. В її пам’яті вставали не великі фігури нашої історії, не тіні забутих предків, що будували державу, тільки рухи, що сю державу будувати перешкоджали, їx ідеалом було провансальство і каталонство.

Весь примітивний український націоналізм (рідна мова в школі і т. д.) засвоювався не як постулят нації хвилево пригніченої, але не забувшої своїх прав, ні! Наша інтелігенція вибирала українську мову, як російський революціонер косоворотку або козакоман смушкову шапку. Як аксесуар не нації, а плебса, бачучи в ній, як Драгоманов “етнографічну ознаку мужицтва”, або як український Арцибашев ознаку “простости” (чи не простацтва?). Поворот до української мови в нашій літературі – се часто-густо не дальший тяг гетьманських універсалів або листів Мазепи, мови предків, мови традицій, ні, се було звернення до воляпюка сіроми, свого рода арго, котрий пописуються французькі симпатики большевизму Барбюс²¹⁹ в своій “Clarté” або Ролян в своїй “Liluli”.

Українська мова не була мовою колишної цивілізації, мовою Литовського статута і старих наших конституцій, се була мова ігноранта, що прийшов диктувати “панам” свою волю. Се була мова сеї “grande canaille populaire”, котру Бакунін думав ужити для своєї соціальної революції. Її плекалося і шанувалося не як переказану дідами святощ, лише яко річ, що належала до босяцького стилю, до стилю масовика, ворожого, як думали, всяким буржуазіям.

В своїх споминах („Грядущая Россія”, Париж січень 1920) описує Боборикін²²⁰ один російський революційний кружок в Швейцарії, котрого “дами” (зрештою з інтелігентських кругів) інакше не називали одна одну як “Варька” і “Катька”, та щоби стати подібними до “народа” вживали таких виразів, як “трескать груши” і “лопать яблоки”. Вони думали, що се жаргон нової кляси, 4-го стану, котрий кожний правдивий революціонер мусить засвоїти, як, на думку Толстого, кожний народолюбець мусить вбратися в лапті та зіпун.

Чимсь подібним була для української інтелігенції народна мова, котру вона все плутала з мовою пригніченої суспільної верстви, так само як поняття суспільної верстви з поняттям нації. Таке розуміння нації знайшло м. і. своє відбиття і в літературі. Її темою стали невинна етнографія або протести проти соціальної неволі, а таких поем, як “Войнаровський” Рилеєва українська література, опріч Шевченка, не здобулася дати. Характеристичне для сього настрою також, що навіть таємнича фігура Мазепи, що натхнула своїм трагізмом Ліста, Верне, Гюго, Байрона і многих інших, зацікавила лише одного – двох з наших письмеників. Першою фігурою в нашій літературі 10 літ перед війною став згаданий вже малоросійський Арцибашев, котрого чисто толстовська, чисто босяцька ненависть до інтелігенції йшла в парі з неохайностю стиля і карикатурізацією мови, що часто справді спускалася до якогось огидливого арго.

Навпаки, немногі письменники європейці, що будили старі традиції нації, що хотіли вивести свою творчість поза вузькій овид суспільної верстви або племені, торкаючи моменти чисто національні, як Леся Українка, дусилися і гинули незрозумілі, в атмосфері літератури народжуючогося хама, соціально-революційної фанфаронади, благодушного провінціалізму, селянського етнографізму, порнографії. Перед ними з респектом відкривали голову, інстинктово, як звірі в людині, чуючи в них вищий інтелект, але – охочо збочували. Не до них, великих пророків національних, летіли оплески інтелігентськоїюрби, не їм усміхалися розпромінені обличчя розентузіазмованих земляків, не їм співали хвалу в пресі: тріумф належався ідеологам сперматоїдізму і поетичним горобчикам, цвірінькаючим славу сходячому сонцю “соціальної революції”.

Очевидно, що в такій атмосфері не могла зродитися думка про власну державність, повстати національно-політичний ідеал. Живучи психологією соціальної верстви, інтелігенція наша не могла протиставити свій народ, яко націю – другій теж нації російській. Свідомості протилежності політичних інтересів між Україною та Росією, між українським і російський народами, не було. Ворогом був режим, та й се ворогування було властиво лише непорозумінням, що виникало з “непоінформованості” про правдиві цілі та стремління українського руху. Ідея національної самостійності була смішним і шкідливим шовінізмом, бо так гляділа на нього пануюча серед нашої інтелігенції російська соціалістична думка. Отже не тільки не малося власного політичного ідеалу, без котрого нація не є нація, навіть його мати уважалося за непотрібний шкідливий люксус.

Взагалі на всі політичні прояви нашого життя гляділося через призму московської державної ідеї: всі великі рухи минулого, як самостійницький рух українського панства, до Орлика включно, як рух уніатський, стемплювалося як реакція або клерікалізм. І тільки сі з них, котрі носили москвофільський характер, підносилися до значення народного ідеалу. Під впливом сеї московської соціалістичної ідеології навіть початки державницької думки (РУП, НУП та інші) завмирали і гинули. Чесноти, плекані в кожнім національно-державнім ідеалі, як суспільна дісципліна, державний авторитет, мілітарізм, відкидалися, як лахміття.

Міжнародне братерство, погодження народів, їx федерація, знищення національних границь – ціле сміття засад, котрими ще донедавна дурили собі голову упосліджені верстви суспільности, забуваючи про інстінкт самопомочі і самоохорони – стали доктриною, котрою мала жити нація, що хотіла собі вибороти самостійне існування! Традиції в нас були, але до них звертатися забороняло пануюче розуміння української ідеі, ідеї нової кляси, що підносилася з долу, котрій яко такій ніяких традицій мати не належалося. Таке розуміння не лишалося без впливу і на концепцію зовнішньої та внутрішньої політики.

Нація – держава, котрої інтереси означуються її географічним або стратегічним положенням, може входити в усякі політичні комбінації, як напр. Росія Александра 3, що союзничала з республіканською Францію або Росія Леніна – союзниця Кемаля і Енвера. Упосліджена суспільна верства, що бореться за своє визволеня в даній вже державі, шукає тобі союзників тільки в інтернаціональнім соціалізмі, в визвольних рухах рабів інших рас. В середині нація, що стратила колись свою державу, могла стреміти до її відзискання, пригноблена суспільна верства мріє тільки про зміну режиму в уже існуючій державі.

Сей класовий світогляд перенесла наша інтелігенція також в сферу своєї національної політики. Назовні се була політика кокетуваня з космополітичними доктринами, опозиції “клерикалізмові” та “реакції”. Всередині – політика не будови, але революції. Відхрещуючися від держави, як від шовіністичної вигадки, ніхто з тої інтелігенції навіть не сушив собі голову над питанням, як має виглядатися держава. В суті речі національного ідеалу інтелігенція не мала. Його заступав ідеал соціальний або інтернаціональний. Річ природна, що в таких обставинах чужий національний ідеал заступив місце власного, як за браком власного засвоювався провансальцями політичний ідеал Франції.

Спершу се був ідеал російської державності, потім – слов’янофільський або антинімецький, в остатні часи – ідеал “світової революції” – всі з московською фабричною маркою. Під гіпнозою сього в суті речі московського ідеалу знаходилися майже всі політичні течії на Україні. По-перше соціал-демократія, що була копією російської партії тої ж назви, та котра, хоч працювала також серед селянства, уважала його за причепок, за таран, котрий має розчистити дорогу до соціальної революції пролетаріату. Ще більше перенята москвофільськими тенденціями була партія українських соціалістів-революціонерів, котра, з її соціалізацією землі, була на Україні таким самим дивоглядом, якби були напр. торії в Франції або якобінці в Англії або християнські-соціалісти в Росії, і котра зродилася лише з невільничої психіки українського інтелігента, задивленого, як в сонце, в сліпучі московські бані. В супереч до соціал-демократії селянство було все ж для них самоціллю, але зі своїм бакунінським анархізмом і з російською “общинностью” вони так само далеко стояли від нього, як соціал-демократи зі своїм пролетароманством. Інші несоціалістичні течії, за малими винятками (НУП) рівно ж пливли в російськім руслі.

Сі партії та течії різнилися між собою. Одні, ліберали, робили величезне культурне виховуюче діло, були справжніми працівниками, а не героями революційної фрази, але мимо того фактично звужували розмах національного руху, відбираючи йому всякі політичні тенденції. Другі, соціалісти, підкреслювали політичність українства, одначе вистерігалися надати йому самостійний національний характер. І перші і другі старалися погодити українство з існуючим або з будучим російським режимом. Свідомості великого конфлікту Європа – Росія в них не було, тим менше, що сей конфлікт вступає в свою гостру стадію. Для всіх них Україна належала до російського світа, хоч і представляла певну його відміну. Голоси, звертаючі увагу на неминучу війну, на потребу використати її в інтересах нації, уходили за голоси маньяків, коли не провокаторів.

Ідея самостійності мала кредит тільки в Галичині, але й там се була лише фраза, повторювана на всіх вічах; скорше звичайне “умонаклоненіє”, як сказала би Катерина, без жодного конкретного змісту, a головне зовсім непередумане і позбавлене розуміння конкретних шляхів для його реалізації. Опріч сього, ся вимога завше підпорядковувалася гаслу “пролетарської революції” (в соціалістів) або “з’єдиненню нації” (в несоціалістів). На програмі зовнішньої політики стояли гасла, перекладені з російського, як установчі збори, слов’янська федерація тощо. На програмі внутрішньої політики – подібні плагіати з маленькими ледве помітними відмінами. Але сі відміни, як “автономія”, “сейм” були розпливчасті, неясні, ніколи в агітації не акцентовані, аби могли стати центром, притягаючим увагу мас. Різко зформульованих національних гасел в нас не було. Тому національна українська ідея не могла знайти формули, що об’єднала б більшу частину населеня країни, як українського, так і чужого.

Неясність і москвофільство в програмі зовнішньої політики не могли прикувати до українства також уваги заграниці, як до можливого міжнародного чинника. При тім ся неясність не була, як дехто думає, “малоросійською хитростю” для улегшення легальної акції. Вона була щирою і представляла собою скорше сю “малороссийскую самоотверженность”, котру подивляла ще цариця Катерина в наших дідах, що так легко захоплювалися чужими національними ідеалами. Немислимий хаос і мішанина зі селянського демократизму і соціалістичної диктатури, з міжнародного братерства і націоналізму, з патріотизму і слов’янофіьлської дурійки, хитання між “королем Данилом” і світовою революцією, між визволенням нації та визволенням пролетаріату, між Костомаровим та Іловайським – ось що панувало в головах нашої інтелігенції перед війною і революцією.

Не маючи ясного національного ідеалу, котрий могли б протиставити російському, ставала інтелігенція під взглядом національним мертвим чинником: активні, що щиро переймалися російським ідеалом, переходили до московського табору, пасивні, що не хотіли сього робити – кінчали провансальством. Провансальство і москвофільство – такі були два бігуни, до котрих йшла наша інтелігенція. Такими були два береги, між котрими, як човно без керми, шамоталася скалічена політична думка українського інтелігента в остатні літа перед вибухом війни.

(обратно)

Ідейні помилки Драгоманова

Велику частину відповідальности за пануючу в нас сентиментально-космополітську, москвофільсько-гуманітарну ідеологію поносила людина, що і досі є головним вождем українського націоналізму. Чоловік, котрий своєю великою інтелігенцією і працьовитістю відіграв величезну роль в розвитку нашої політичної думки, чоловік, котрого вважають своїм учителем майже всі наші партії – Драгоманов. Річ природна, що Драгоманов мав великі заслуги перед нашим поколінням та ніхто їх йому ніколи не відбере. Сі заслуги були – його колосальна праця, його широка освіта і се, що він вперше поставив українство, яко питання політичне (що зрештою його епігони так само скоро, як і грунтовно забули) та підкреслював значення національних традицій.

Але не відбираючи сих величезних заслуг Драгоманова, треба врешті раз ствердити, що цілим напрямком і духом свої науки він приніс надзвичайні шкоди здоровому розвиткові українського націоналізму. Сі шкоди випливали з трьох засадничих ідей Драгоманова: з його космополітизму, з його переконаного і старанно обгрунтовуваного (але не обгрунтованого) політичного москвофільства, на котре він терпів, хоч як се не стараються заперечити його ученики, далі з його неясного розуміння суті національних конфліктів, нарешті з його дивного погляду на українство, котрий трохи зближався до погляду цілої нашої інтелігенції, що дивилася на українство не то, як на націю, не то як на соціальну верству.

Вся наука Драгоманова була наскрізь пересякнута сим неясним і туманним космополітичним універсалізмом, цілий отруйний вплив котрого ми власне тепер відчуваємо на собі. На його думку, всякий націоналізм повинен був бути поставлений “під контроль космополітизму” („Листи на Наддніпрянську Україну”, ст. 17). Сей космополітизм уявляв він собі не все ясно. Раз були се взагалі “поступові європейські ідеї”, раз знова ближче не означений соціалізм, котрому, як він думав, робили уступки і англійські “міністри і консерватори”, і “німецький імператор і папа” (там же, ст. 37). Провідної думки для громадської праці він шукає не в “почуттях та інтересах національних”, але “в інтересах інтернаціональних, вселюдських” (там же, ст. 38). Через те він відкидає націоналізм, “а надто такий, котрий себе сам протиставляє людськості або космополітизму”. Він відкидав ненависть до других народів. Для него національність допускалася тільки “в грунті і в формах культурної праці”, а “космополітизм в ідеях і цілях” (там же, ст. 38). Він був переконаний, що се дух часу, та що тепер скрізь в Європі “висунулись на перший план тенденції космополітичні або універсальні” (там же, ст. 109).

Таке підпорядкування національного моменту моментові “вселюдському”, підхоплене, розпопулярізоване і звульгаризоване його учениками, а особливо нашою пресою в часі між першою і другою революціями, счинило в молодій та кволій національній свідомості нашої інтелігенції неможливе спустошення. Перше всього через те, що звичайно йшли до нас різні “інтернаціональні” ідеї з Росії, а йдучи звідтіля, були вони звичайно тільки маскою, що прикривала їx націоналістичну суть. Так було зі слов’янофільством, так було з боротьбою проти німецького Drang nach Osten .Так було зрештою також з “світовою революцією”.

Всі вони, сі цілком, на пів і чверть універсальні або космополітичні ідеі, a в кожнім разі далекі від “вузького” націоналізму – були плащиком, в котрім з’являвся до нас заборчий імперіалізм Росії. Респект, з котрим, між іншим, під великим впливом Драгоманова, стрічалися сі ідеї в нас і страх протиставляти їм націоналістичні гасла допровадив до повної безплодності політичну думку на Україні. Пересякнутий сими ідеалами, звикнувши після вказівки Драгоманова ставити національні постулати під контроль космополітичних, мірив український інтелігент всі завдання національної політики “інтернаціональним”, а на практиці московським, мірилом.

Соціаліст роздирав програму самостійності, заміняючи “самостійну Україну” – “дядьком Дмитром”, живцем відписуючи програму “укр. с.-д. робітн. партії” з універсальної російської. В сій “універсальній” програмі шукав він також розв’язання аграрної справи на Україні. З простолінійною логікою ігноранта російський соціаліст ділив всю людськість на пролетаріат і буржуазію. Для селянства, яко особливої кляси з власною програмою серед сих бігунів не було місця. Не могли знайти для нього сього місця і наші соціалісти, загіпнотізовані “універсальною” ідеєю соціалізму, “котрому навіть папа і германський імператор робили уступки”.

Вони так само, як їx російські товариші впихали многоміліонову селянську масу на прокрустове ліжко соціал-демократії. З респекту до сих “універсальних” ідеалів вагався український інтелігент до останнього моменту, навіть під час війни, втягати в свої комбінації “клерикальну” Австрію або “гогенцолернську” Німеччину, не бачучи в своїй наївности, як чудово лучилися сі самі універсальні ідеали в росіянина Плеханова²²¹ з підтриманням династії Романових. З респекту до тих самих ідей звикли в нас взагалі ховати національний прапор за всякою іншою, щоби лиш не “шовіністичною”, синьо-жовтою, ганчіркою.

Се раз виявлялося в обороні українського шкільництва сим аргументом, що се улегшило б засвоєння “державної мови”: раз в порадах домагатися не національної автономії, а тільки адміністративної, під полою котрої хитрому малоросу вдалося б провести і першу (програма Драгоманова). А особливо величезну шкоду вирядив нам сей універсалізм Драгоманова через проповідь “братерства народів”, через боротьбу з ширеням “ненависті до інших народів”. Сама по собі чудова, засада звелася на практиці до повного абсурду, бо в сей час, коли українська ідея мала перед собою важучих на її життя безліч ворогів, їй проповідувалася поміркованість і залишення ненависті. В сей час, коли одним фронтом стояла проти нас Росія, нас переконувано, що сього фронту в суті речи нема та що проти нас тільки купка “злонамеренных личностей”. Сим ослаблювано чуйність національної свідомості, сим її ошукано і приспано аби зненацька збудити в огні революції.

Тоді зачалися, розуміється, несподівані відкритя: “несподіванка” щодо московського лібералізму, “несподіванка” щодо московського соціалізму і т. д. Стукали головою о мур, розбиваючи її до крові, там де сподівалися братерського поцілунка. Коли українська національна думка щойно кривавим досвідом остатніх років зачала приходити до правильної оцінки політичної ідеології різних верств російського народу, до свідомості засадничої ворожості російського народу до українських домагань, то вина в сьому в значній мірі паде на сих наївних ілюзіоністів, котрі свідомо прищеплювали нації віру в “вселюдські ідеали”, в “солідарність працюючих кляс всіх народів” і погорду до релігії ненависті.

Другим моментом політичної ідеології Драгоманова, котрий уємно відбився на формуванню нашого національного ідеалу – було його політичне москвофільство. Він правда, в супереч його ученикам, (особливо з першої “Громадської думки” і з “Ради”) бачив в українстві не тільки культурний, а й політичний рух. Але цілі сього руху він розумів дуже вузько і вважав їx паралельними з цілями Росії, і в сім була його засаднича похибка. Вже тоді російські політичні мислителі, як Леонтьєв (котрого, м. і. і Драгоманов раз цитує) і інші, виразно формулювали своє відношення до Європи, в котрій вони бачили засадничого противника Росії. Вже тоді бачили вони в слов’янстві, а в тім числі і в нас, тільки поміст, котрий треба “відєвропеїзувати”, аби по нім перейти на підбій Європи. Вже тоді вони ставили російську месіянську мету так високо, що готові були зачекати з “визволенням” слов’ян і з усуненням турків з Європи, коли се повело б до опанованя Константинополя одною з великих європейських держав.

Та Драгоманов сього не бачив. Він не бачив того, що бачили його російські сучасники, а навіть їx батьки: що унезалежнення якоїсь країни від Росії (України або Польщі) може наступити тільки при ослабленню Росії та при зміцненню Європи. Ненависті до Росії в нього не було і сліду, а слова Достоєвського: “кожний росіянин, що став європейцем, не може не ненавидіти Росії”, напевне звучали для него абсурдом…

Таким самим абсурдом уважав він також політику сепаратизму від Росії, і то не тільки з тих причин, котрі він подає офіціально: що він нібито не бачив “ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії” (Листи, ст. 82), ніякої поважної групи, на котрій сей сепаратизм мігби опертися. Сі причини не були правдиві. Вже хочби тому, що розвиваючи свій програм перебудови Росії („Историч. Польша и великоруск. демокр.”, ст. 266) він проговорюється:

“Ми не вважаємо можливим вдаватися в розумування про те, хто властиво тепер може взятися за здійснення бажаної нам перебудови Росії, тим більше, що, правду кажучи, всі громадські елементи, що виявляли себе за останій час, і уряд, і революціонери, і земство дуже мало збуджують в нас оптимістичних сподіванок”.

Отже “правду кажучи” Драгоманов навіть для здійснення свого програму (котрий він протиставляє сепаратизму), так само як і для здійснення сепаратистичного програму, не бачив громадських елементів, на котрі можна було б спертися при його здійсненню. Навіть в земстві – ні, в сім земстві, котре спершу він представляв, яко головну остою своєї політики. Отже, “правду кажучи” підстав для його політики перебудови Росії було так само мало (або так само багато), як і для програму сепаратизму. Чому ж він вибрав не другий, а перший? Тому, що з нього говорив переконаний політичний москвофіл. Тому, що він відкидав програму сепаратизму не тільки через те, що нібито не було верств, на котрі можна було б спертися борючися за сю програму – він був засадничим її противником.

Бо одна річ – не допускати можливості практично осягнути якусь ціль в даний момент, а друга річ – виставляти сю ціль як пожадану, хоч і віддалену. Як напр. від самого повстання соціалізму представляв сей останній соціалізацію средств продукції яко програму максимум, суспільні реформи, яко програму мінімум. Сі різниці дуже добре знав і сам Драгоманов, для котрого його програма демократізації Росії також була до певної міри програмою максимум. Він сам писав:

“Ми зовсім не думаємо вимагати від кого-небудь з наших земляків у Росії активної боротьби з теперішним політичним режимом. Ми знаємо, що се праця не легка і ризиковна. Тільки ж з того не виходить, щоб наші земляки мусіли держати в тумані і свої голови. Се вже зовсім недостойно поважної людини. Треба раз на завше признати, що серйозна праця для маси української неможлива, поки не буде в Росії політичної волі” (Листи, ст. 51).

Отже, як видно, сам Драгоманов розрізняв дуже добре – виставлення політичної мети в програмі, і можливість в даний момент за сю мету боротися. Коли б він відкидав сепаратизм не засадничо, а тільки з браку сих груп суспільності, котрі могли б в даний момент боротися за нього, він сказав би всім противникам сепаратизму, парафразуючи себе самого:

“Ми зовсім не думаємо вимагати від кого-небудь з наших земляків у Росії активної боротьби з російською державністю, ми знаємо, що се праця не легка і ризиковна. Тільки ж з того не виходить, щоб наші земляки мусіли держати в тумані свої голови. Се вже зовсім не достойно поважних людий. Треба раз на завше признати, що серйозна праця для української маси неможлива, поки ми не відірвемося від Росії”.

Так мусив би сказати Драгоманов, коли б він не був принципіальним противником української самостійності, коли б він не хотів “держати в тумані голови своїх земляків”. Але він був принципіальним противником сепарації від Росії. Він навіть глузував з тої ідеї!

“В принципі, – писав він, – не тільки нація чи плем’я має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть же й досі посеред Італії республіка Сан-Маріно… Схотіли дві частини Аиенцелю поділитись на осібні півкантони і живуть собі так… То чоиуб не то Україні, а навіть. Миргородові і Сорочинцям не бути осібною державою!” (Листи, ст. 43).

Представте собі, що в такім глумливім тоні говорить про свій програм-maximum соціаліст, ви будете мати відповідь на питання: чи Драгоманов був тактичним тільки, чи засадничим противником української самостійності…

Розуміється, що в сім анархістичнім крузі ідей не могла знайти собі місця ідея державної суверенності. Де причини ворожості Драгоманова до сеї ідеї? Причини були сі, що він уважав політичні інтереси України ідентичними з інтересами російського імперіалізму, і в сім, на мою гадку, лежить найфатальнійша похибка сього, зрештою ясного і тверезого розуму, похибка, що мала для розвою нашої політичної думки найшкідливіші наслідки. Він був переконаний, що Росія “виповняла і наші національні задачі”, що “такими національними задачами були м. і.: увільнення нашої країни від насильства татарсько-турецького і від підданства польського”.

Сю задачу мусіла виконати Росія, бо Польща була “державою балтійського басейну, і через те байдужою до чорноморської справи”, Московщину ж тягла до сього моря Донщина, і тому сю нашу задачу мусила виконати якраз вона (Листи, ст. 18). Тому і “присяга Богдана Хмельницького цареві восточному була актом не тільки натуральним, але й цілком національним” (Там же, ст. 20). Тому бачив він багато спільних інтересів між Україною і Росією, напр. право колонізації країн між Доном і Уралом (Чудацькі думки про українську справу, ст. 94). Тому експансія російська на полудню, переступаючи через труп самостійної України, довершилася для него “на задоволення самої України, котра дістає тепер… береги Чорного моря” (Іст. Польща, ст. 23).

В своїх фатальних похибках йде Драгоманов ще дальше. Він уважав ідентичними не тільки інтереси України та Росії, але й інтереси Росії та всього слов’янства! Він думав, що “поляки все будуть іграшкою інтриганів, поки не злучать своєї долі з долею інших слов’ян” (Восточная политика Германии и обрусение, ст. 15) і уважав “зовсім природним, що німецько-мад’ярські інтереси знаходяться в противенстві до російських і (sic!) слов’янських!” Він був противником розкладу Росії та вважав “моральним обов’язком перед рідним краєм (яким?) вказати на заміри, дуже живлені в німецькій літературі на королівство польське” (там же, ст. 62).

Українські експедиції на береги турецькі в 16 – 17 віках – се для нього початок “тої російської (sic!) історичної місії, за котру взялася Російська імперія по прилученню України” (там же, ст. 86). Як бачимо, коли заходила мова про зовнішню політику, Україна в Драгоманова моментально розпливалася в Росії, котру він називає навіть “рідним краєм” (!). Для нього відірвання України і навіть Польщі від Росії засадничо недопустиме, бо перечить російському імперіалізмові, котрий Драгоманов ідентіфікує з українськими національними інтересами. По всім сказанім в перших розділах сеї праці, нема що доводити недоречність думок, що національні інтереси України можна нібито реалізувати не проти Росії, але з нею.

Оправдання ідеям Драгоманова не можна шукати навіть в сім, що в той час російсько-український конфлікт не набрав таких гострих форм та що не можна було передбачати конечності боротьби з Росію. Об’єктивні підстави сього конфлікту були, була й наша історія, що вказувала на сей конфлікт. Історія, котра свідчила, що була в нас тенденція рятувати наш стан посідання на Чорному морі в союзі з всіми іншими державами, навіть з тими самими турками і татарами, проти Росії.

Але для Драгоманова сі тенденції не існували, для него, для котрого Мазепа і Орлик були не виразниками національних прагнень, тільки “виключними появами” (Листи, ст. 17). Рівно ж не розумів він, що переяславський акт був актом розпачу, котрий навіть його творцем мислився, як щось хвилеве. Не існували для него і свідчення самовидця сих подій, серба Крижанича, котрий знайшов на Україні велику “политическую ересь, что жить под православным царством Московским горше турецкой муки и египетского рабства”. Мимо голосів самих росіян, котрі товмачили російську імперіалістичну ідею, як знищення політичної ролі слов’янства, мимо цілої 300-літної практики російської зовнішньої політики, Драгоманов тримався своїх думок.

Аргументація його була досить поверхова. Він думав, що як Росія, так і Україна були заінтересовані в посіданню чорноморських берегів (що було зовсім слушно), та що через те між обома народами виростає певна спільність політичних ідеалів (що було зовсім неслушно). Бо в такім разі мусила б існувати тожсамість національно-політичних ідеалів Чехії та Австрії, бо чеські королі все стреміли до берегів Адрії та й Габсбурги, анектуючи Чехію та завойовуючи адрійське побережя, також, кажучи словами Драгоманова, “виповняли і національні задачі” Чехії?! Отже не було б ніяких підстав для чеського сепаратизму, ані для югославянського? І тому “присяга Чехії Габсбургам була б актом не тільки натуральним, але й цілком національним”?! Дальше, в такім випадку і Бельгія мусила б не так вже нарікати на німецьку окупацію, котра лишала неторкнутими осягнуті Бельгію “національні задачі” – володіня берегами океана?

Нарешті сам Драгоманов узнав, що Польща була державою балтійського басейну. Як Україна, котра з тяжкою бідою сама ледве могла утвердитися над Чорним морем, так і Польща над Балтицьким. Отже, парафразуючи Драгоманова, Росія завойовуючи сі береги, а потім анектуючи і саму Польщу – ділала також в національних інтересах поляків, бо забезпечувала їм посідання балтійського побережжя?! Се значить доводити ідею Драгоманова до абсурда? Але вона є ним в самім заложенню.

Причина сеї засадничої похибки була ся, що коли дві держави, або народи, мають деякі спільні об’єкти в зовнійшній політиці, то се веде не до їx союзу, як вчив Драгоманов, а до рівалізації, як вчить історія. Бо здобуваючи “для нас” береги Чорного моря, Росія думала не о сім, тільки о своїх інтересах, о стратегічнім забезпеченню експлуатації України проти можливої загрози зі сторони Європи, і більше ні о чім.

Як зрештою і Австрія, стоячи міцною ногою на Адрії, дбала тільки про скріплення своєї стратегічної позиції в цілях тим більше успішного панування над тими самими чехами та югослов’янами. Драгоманов не хотів бачити, що під взглядом економічним російський імперіалізм привів нас не до здобуття чорноморських портів, а до колоніального визиску, а під взглядом політичним і культурним – до ослаблення відпорної сили нації та до політичної летаргії.

Перша преміса Драгоманова, що українці самі не зуміли здійснити свій національний ідеал, і тому мусіли з волею чи проти волі, прийняти поміч Москви, привела його до ворожості до всяких сепаратизмів. Ся преміса та ще його розуміння космополітизма, що змушувало його думати, що еволюція народів в Європі вже переростає рамки державних організацій і стремить до федерації. Такі були його і вихованого ним покоління ідеї, і тому, коли наша суспільність стала перед страшним завданням політичної організації українства, то не могла вона нічого іншого сказати, як повторити драгоманівську клятву на російську державність.

“Сей напад Німеччини, – писала київська “Рада” в момент вибуху війни, – загрожує великим нещастям нашому українському народу і народ наш, як підданий Російської імперії (що за горда мова!), стоїть перед очевидним і простим фактом: треба боронити імперію, треба обороняти свої доми, волю (sic!), свое добро” (ч. 163, 20 липня 1914 р.).

Як бачимо, як се зрештою все буває, думки Драгоманова, що мали хоч позір аргументації, знайшли в його епігонів дуже просту, зрозумілу для кожного мужика синтезу: ми піддані Російської імперії, отже маємо її боронити і сю “волю”, котру в ній заживаєм… Се називалося політичним ідеалом нації!

Ідентіфікуючи політичні цілі України з цілями Росії, уважаючи їx властиво за одну політичну націю, не міг зрозуміти Драгоманов і суті конфлікту між обома народами. Для него сей конфлікт не був суперечкою між націями, а відповідальність за русифікаторську політику на Україні поносив не народ, а правлячі кола. Се не дало йому можливості виробити ясну програму національної політики, котра вся обмежувалася для него боротьбою з режимом.

Коли ми захочемо ближче підійти до питання, чому Драгоманов не бачив того, що бачили многі його сучасники – росіяни, не кажучи вже про європейців, то прийдемо до висліду, що спершу може видатися навіть трохи парадоксальним. Отже причина політичного москвофільства Драгоманова була та сама, що й у галицьких москвофілів старої та новішої дати (адораторів Брусілова в 1914 р. і – Буденного чи Денікіна в 1919 і 1920), що і в заметеличених московським універсалістським дурманом українських соціалістів і в наших мужиків катерининської доби.

Причина ся була: ставлення засади егалітарізму, інтересів соціальних понад національні і політичні. Думка, властива всім політично нерозвиненим верствам і соціально незрізничкованим націям, а особливо їx інтелігенції, що безперестано плутала поняття нації з понятям суспільної ікляси. Колись наш селянин думав, що цар принесе йому волю і тому готов був зректися всіх політичних прав за сочевицю економічних полекш. Його примітивна логіка не здавала собі справи, що навіть хвилевий економічний успіх в решті решт нищить націю, котра продає право свого політичного первородства, право самій рішати власні справи. Його логіка не розуміла, що зберігаючи се остатнє право, так сказати, право національної недоторканості, нація скорше чи пізніше ліпше урядить також свої соціальні справи у власнім, а не в інтересі чужинця. Як відомо, гайдамаки, що кликали на поміч проти своїх панів царя, ним же були повернуті скоро в кріпацтво, і скоро переконалися в хибності своїх сподіванок.

Наша інтелігенція сього переконання ще не набрала. Не мав його і Драгоманов. Він, як і В. Антонович, глядів почасти на українську націю, як гляділа на неї наша інтелігенція перед війною: майже як на соціальну верству. В своій сповіді писав колись В. Антонович („Основа” 1862 р., ч. 1, ст. 94 – 95): “я перевертень і гордий з того, так точнісінько, як буду гордий в Америці, коли став би аболіціоністом з плантатора”. Отже, поляки – се не нація, а плантатори, українці – також не нація, а невільники, і одні і другі – просто соціальні верстви, що ведуть між собою боротьбу.

Трохи подібний погляд на сю справу мав також Драгоманов, котрий, як і Антонович, ставляв економічні і соціальні інтереси на перший план, жертвуючи для них ідеалом політичної самостійності.

“Коли б я був поляком, – писав він – я благословляв би небо, що останнє польське повстання не вдалося і в той самий час перешкодило завершенню системи маркіза Велепольського конституцією для Королівства Польського. І в однім і в другім разі Польща могла б стати конституційною державою, в злуці з Росію чи ні, але з перевагою в представництві аристократії…, котра ніколи не потерпіла б нічого подібного тому устрою селянського стану в Польщі, який запроваджено в 1864 р. московським урядом. А забезпечення мас народа – се такий здобуток для країни і національності, для котрого варто навіть багато перетерпіти” (Восточ. полит. Германии, ст. 132).

Який сенс сеї вражаючої свою наївностю тиради? Її сенс – примат ідеї егалітарності над політичною свободою і національною незалежністю, ідеї, котра змушувала многих росіян тішитися, що спроби “верховників” в 18 в. обмежити царську власть не довели до нічого, бо “дворянський парламент” також ніколи не дав би волі селянам; ідеї, що дала початок легенді про “народного царя”, ідеї, спільної всім політичним москвофілам від сосницького гайдамаки 18 в. до галицького соціаліста 20 в., ідеі, котра змушує також деяких наших учених тішитися, що Петро І зламав українське панство; ідеї верстви, кляси, а не нації, ідеї східних паріїв, а не європейців, для котрих навіть сурогати політичної свободи, самодіяльності дорожчі всякого щастя під деспотом.

Не потребую тут вказувати на нестійність аргументації Драгоманова, що нібито незалежна Польща не могла б так скоро прийти до селянської реформи. Його твердження найліпше збиваються такими фактами, як 1648 рік на Україні, або варшавська конституція 3-го мая²²², котра, як би поверховно не розв’язувала селянське питання в Польщі, все ж таки ставляла селянина в ліпше положення, ніж в котрім він був тоді в Росії. Тут важно сконстатувати тільки дивний факт, що Драгоманов був взагалі сторонником “народної монархії”, стороником незрізничкованої суспільності без пануючих кляс, але зате з одним деспотом на горі, котрому не нині то може за сто літ, але захочеться ущасливити своїх підданих якоюсь великою реформою.

Тепер на большевицьких експериментах ми можемо переконатися, до чого доводить така політика “просвіченого абсолютизма”, політика натхнення, що не спирається на політично розвинену і активну суспільність. Большевизм навчив нас бачити, в які форми виливаються в політично аморфних суспільностях соціальні реформи, коли по першім “вундеркінді” (Александрі 2) не знайшлося в 1917 р. другого, котрий міг би довершити діло свого попередника. Напевно ні в самостійній Польщі, ні в самостійній Україні, де, як скрізь в Європі, з рудиментів політичної свободи повстала б демократія, де народ не стратив би політичної активності, – не довелося б селянам так довго ждати на своє остаточне увільнення, як в Росії, бо аж до 1917 р.

Драгоманов сього всього не бачив. Читаючи ще раз вже наведені цитати з нього, так і чується за ними відгомін старої давно знаної ідеї: “нема визволення без Росії”. Ідеї, з котрої зробилась ідеологія Росії – центра світової революції, Росії – визволительки народів, ідея російського месіанства. Зіставляючи в одну цілість всі писання Драгоманова, підноситься враження, що він справді був недалекий від сеї ідеї. Росія – для нього – здійснювала наші національні ідеали і соціальні ідеали польського селянства, а ворогами сих націй – були Туреччина, Німеччина і Австрія, вся Європа, та ще їx власні інтелігентні кляси, ті самі отже, що й вороги Росії…

Як се все знайоме, і як мало виграють сі ідеї в їx обоснованості навіть тоді, коли в числі їx оборонців знаходимо Драгоманова! Не дивно, що з такими думками сумнівався Драгоманов, хто ворог поляків, чи московський уряд чи весь народ? Не дивно, коли він думав, що “наклін до православія (себто пропаганда платних московських агентів – Д.) може послужити в Галичині якраз свободі совісті і поділу церкви від держави” (Листи, ст. 30. та інш.). Куди може довести ясний зрештою розум, затуманений ідеями московського месіанства і космополітизму!

Сей космополітизм і туманний соціалізм, замість націоналізму, невміння поставити осібного українського політичного ідеалу, плутанина ідеала національного з ідеалами суспільних верств і, в наслідок сього, неспосібність оцінити суть російсько-українського антагонізму – ось були найголовнійші хиби науки Драгоманова, що були в значній мірі причиною умового каліцтва цілої нашої інтелігенції остатніх двох генерацій. Недавно ювілей Драгоманова обходили, як ювілей пророка “нової України”. Тривожна ознака закам’янілості нашої політичної думки…

Спихати відповідальність за ідейний сумбур, що панує в головах нашої інтелігенції, на самого Драгоманова було б, одначе, неслушно. Бо його ідеї були зпопулярізовані і звульгаризовані цілою хмарою його епігонів, а в першій лінії чоловіком, що недавно став на чоло партії соціалістів-революціонерів, а перед тим з всею енергію підтримував віру в російський лібералізм і зневіру у власний народ, та про котрого буде мова пізніше.

(обратно)

Чому національні меншини ворожі до українства

Не більше ясності і одностайності в політичній ідеології виказав також український “Ольстер” (Ольстер – англікансько-бритійська частина католицької Ірландії, її національна меншість, упертий противник сепарації Ірландії від триєдиного королівства). Ся наша “національна схизма” складалася з російської міської інтелігенції, безуслівно по-російськи буржуазно чи соціалістично настроєної, в своій масі інертної; з жидівства та з чужого національно капіталу і великої земельної посілості.

Жидівство на Україні, як зрештою і скрізь, було на стороні пануючої нації. Може тому були глибші причини. Певна покревність жидівської та російської психіки: психіки обох народів, що досі залишилися майже народами-номадами. Такі покревності у вдачі жидів і москалів справді маються. І одні і другі такі самі буквоїди, одні й другі – страшні догматики і формалісти. Перші – прив’язані до букви своїх святих книг, другі – вічно готові счинити суперечку задля хибного розуміння того чи іншого слова в Маркса, або задля полишення одного слова в титулатурі царя, як се робили посли перших Романових, роблячи з того не раз навіть casus belli.

Як жиди, так і москалі – в своїх власних очах “вибрана нація”, і коли майже всі жидівські партії приступили до большевизму, то чи се не тому, що в крові сеї раси лежить месіанська ідея? В своїм гето вони чекали месію на білім коні, поза гетом – бачать вони його, як Блок, йдучого за червоним прапором. Обидва народи в суті речі ненавидять теперішнє життя та його втіхи. Обидва – надзвичайно ексклюзивні і се був ніхто інший, як жидівський соціаліст Юлій Урі²²³, котрий за большевизмом своїх земляків в Росії добачав той самий нахил до месіанства.

“Треба мати, – писав він в сприяючій большевикам Humanité (один з грудневих нумерів 1920 р.), – треба мати справді зарозумілість моїх російських одновірців, треба бути переконаним, як багато дітей гето, що вони тільки сини Давида, що вони тільки посідають “правдивий закон”, аби мати нахабство говорити всім великим партіям: не увійдете до Інтернаціоналі, поки не приймете спершу наші услів’я і нашу тактику. Не кожний, хто хоче, увійде в землю обіцяну, бо тільки чисті допущені туди. Треба спершу відчитати симбол віри, сліпо йти за святим письмом, інакше лише здалека зобачите Сіон-Москву”.

Зближеня жидів до росіян ще пояснюється їx любов’ю до скрайностей і не один жид в нападі щирості признається, що жидам, як нації пригніченій, нема рації “чіплятися за сучасні форми культури, за сучасний порядок життя”. Навпаки їx національний ідеал веде скорійше в сторону “катастрофічних можливостей”, бо тільки катастрофічний перебіг історії зможе в найкоротший час принести жидівству повне нащіональне визволення (Жидівська трибуна, Париж, 2.07.1920 р., ч. 27).

Якби там не було, чи мої припущення оправдані, ча тільки гіпотетичні, одно певне, що жидівство на Україні, як свою месіанською філософією, так і своїм русофільством, так і своїм космополітизмом (наслідком розпорошення раси) мусить ворожо ставитися до української національної ідеї.

Іншою була позиція вищих верств українського Ольстера. Капітал, мимо деяких націоналістичних тенденцій, що виявилися перед війною, був чужий ідеї української державності, але при відповідній політиці, опозиції сій ідеї не робив би. Земельне панство мало за собою великі національні історичні традиції, відгомін котрих чутно ще навіть в XIX віці. Сі традиції тліли ще в деяких родах, як в спольщених, так і в змосковщених, навіть за наших часів, але в великій своій частині наше земельне панство було цілком полонене російською державною ідеєю.

В сій його ворожій українству позиції укріпив його також новий український рух, котрий виступав в першій лінії, як рух соціальний, не дбаючи про створеня державної ідеології, в котрій знайшлося б місце – нехай під суворими умовами, але для всіх кляс суспільності. Такий український рух, в котрім наше панство бачило лише “гайдамаччину”, не міг стати притягаючим центром навіть для найбільш ліберальних і українофільських верств вищої земельної аристократії на Україні. Ся тенденція українського руху, що не потрафив стати відразу на державницький грунт, скріпила і без того ясно виражені москвофільські симпатії росіян на Україні, а поляків – заморозила в їх “нейтральності”. Многі готові були погодитися зі знишенням Ольстера, але ні в якім разі зі знищенням самих ольстерців, кожної їх ролі, навіть співробітництва в публичнім життю.

Так малася справа з суспільними елементами на Україні в 1917 р. Маса селянства, спрагнена соціальних реформ, але під взглядом політичним консервативна, ксенофобна, ворожа всяким космополітичним і “гуманним” гадкам. Національна схизма – не вірюча в свої сили, загрожена соціальною і національною революціями, але інертна і готова на компроміси; національна інтелігенція – пливаюча в своій більшости під прапором непродуманого, синьо-жовтого соціалізму, далека від яких будь мрій про власну державу, з увагою, скерованою виключно в сторону соціальної революції, антимілітарістична і, як се не звучить парадоксально, позбавлена всякого революційного розмаху, бодай в особах своїх вождів.

І се в той момент, коли слов’янофільство, германофобія та “американізація” Росії – ідеї, що мали зліпити різні народи Росії в одну російську націю, з одним політичним ідеалом, – одна по одній банкротували, коли об’єктивні умови і удари ззовні категорично вимагали на “окраїнах” падаючої імперії повстання нових власних центрів політичної волі!

Зачався період шукання наосліп, неясних поривів, хаотичної організації сил, без означеної мети. Період надання певних форм стихійному піднесенню мас, що йшли здійсняти об’єктивну вимогу часу: створення нової Київської держави. Період так званого національного будівництва.

(обратно) (обратно)

6. Перебіг української революції

Українська інтелігенція нездала до керівництва революцією

Політична нікчемність російського елементу на Україні, як що до числа, так і до якості, зробила се, що з вибухом революції, в дуже короткий час влада в краю, оскільки в сі часи взагалі можна було говорити про владу, перейшла до української інтелігенції. Люди, котрі до ідеїукраїнської державності відносилися, як до гасла контрреволюційного, котрі готові були орієнтуватися на всякий російський фронт: війни з німцями, революції, а ніколи на фронт національно-український, сі люди попали в трагікомічне положення – будувати національну державу.

Розуміючи під нацією раз пролетаріат, раз “трудове селянство”, раз знову “трудящий народ”, до котрого в виді великої ласки з-поміж інтелігенції допускалися лікарські помічники, – більшість сих людей, дилетанти з виховання і демагоги в душі, логічно прийшли до висновку, що будувати їx державу, під котрою розумілося щось в роді центрального комітету партії, можуть тільки сі, хто уважав себе за представників сього мітичного “трудящого народа”. Монополь державного будівництва дістався отже до рук соціалістів, а що елемент справді державно-творчий і вправлений, недилетантський і недемагогічний, знаходився тільки в рядах “буржуазії”, котру треба було прецінь стерти на порох, то дилетантство і демагогія стали паспортом кожного кандидата на державний пост.

Розуміється, страх за буржуазію, що притягнута до роботи, могла б керувати, не грав би великої ролі в людей з большевицькою енергію. Але власне сього бракувало нашій інтелігенції, напханій туманними універсалістськими ідеалами і драгоманівським страхом перед всяким насильством і терором. Боючися сеї буржуазії більше як ся остатня ії, наша інтелігенція відкинула всяке співробітництво інших груп. Як в Щедріна в “Современной идиллии” була корпорація “странствующих полководцев”, котра скоро знайшла “применение и в других ведомствах”, так повстала з соціалістичних партійників в нас “корпорация странствующих политиков”, що одні мали монополь на ведення державних справ.

Скоро до сеї корпорації будь-що-будь патріотів прилучилася плеяда нових людей, новонавернених грішників. Як колись до Січі, збігалися під новий український прапор люди різних переконань, сумнівного минулого, необмежених апетитів на будучину і нічим незахитаної віри в своє провіденціальне для України значення. Як сих, що йшли до січовиків, питалися тільки чи вірують в святу тройцу, так і новонавернених питалися лише, чи вірують в соціалістичне євангеліє і до якого соціалістичного “толку” належать. Тоді Сезам отвирався і корпорація українських політиків заповнялася різного рода парвеню, що приносили з собою всі додатні та уємні сторони сеї симпатичної породи людий: неперебірчивість в средствах, кар’єровництво, зарозумілість “случайних людей”, манери nouveaux riches, і почуття особистої гідности “з Івана пана”.

Попри ідейних і старих українців виринули люди, котрі в упорядкованих “буржуазних” державах звикло сидять не на лаві міністрів, а на лаві обжалованих. Але вони вели свої інтереси, не оглядаючись на боки. Українська суспільність була за безкритична, що ж до вождів корпорації “странствующих политиков”, то вони на всякі рекрімінації мали стереотипову щедринську відповідь: “мерзавец, но на правильной стезе стоит”, що в данім випадку значило: “але належить до соціалістичної партії”. Многі офіровали свої послуги нації, але вони були або “буржуа”, або “поляки” (себто не православні), або аристократи, що носили якесь славне в нашій історії ім’я, як перший український посол при Ватикані, як голова галицько-української церкви або як останній гетьман. Таких ненавиділося найбільше, ненавиділося з цілою злостю жаби, що не могла стати волом, з ненавистю нових богачів до старого пана, котрого інтелігенцію і всяку іншу вищість над собою вони в глибинах своєї душі мусили признавати.

Маса робітників не знаходила доступу до “корпорації політиків”, бо, як вже сказано, не були соціалістами. Се не значило, що в слово “соціаліст” вкладався якийсь певний означений зміст. Далеко від сього! Соціаліст міг виробляти скоки, котрих позаздрив би цирковий блазень: нині разом з “Новим временем” виступати в обороні російського імперіалізму, завтра – тримати “революційний фронт” з Керенським, позавтра – як провідник українських комуністів або ес-ерів, пропонувати свої послуги московській Чрезвичайці, що правила Україною, далі знов каятися перед “всем чесним народом” в своїх похибках, перед полуднем – бути на утриманню військового міністерства одної з “імперіалістичних” держав, по полудні міністром республіки. Все се міг робити соціаліст і мимо сього лишатися соціалістом. Як той самий цирковий блазень, чи коли “виступав” з обличчям насмарованим крейдою, чи рожевою пудрою, все лишався тим самим блазнем.

В усіх сих хитаннях в одиниць, вже публично розшифрованих, безперечно грало роль розумовання Дона Базіліо Бомарше²²⁴, котрий все був прихильний тій стороні, що мала des arguments irresistibles dans ses poches, в многих грали роль амбіційки людей, що не могли дарувати своїм політичним противникам, що сі, а не вони, в’їхали або збиралися в’їхати або думали, що в’їдуть до української столиці на білім коні. Але в маси партійників головною причиною їx хитань був застрашаючий брак всякого політичного ідеалу і свідомості метод до його реалізації, по-друге – повне неуміння передбачати події та на підставі комбінацій виводити лінії свої політики.

Кожний з них міг докладно довести, чому для робітництва потрібні вісім годин праці, але як практично перевести сю реформу, аби не потерпіла видатність продукції, – не знав ніхто. Що вся земля мусить відійти до “народа” – знали, але як зробити, щоби не пішла внівець ціла земельна господарка і пов’язаний з нею промисел – не мали найменшого поняття. Знали, що армія – се “знарядя в руках кляси експлуататорів”, в копійкових брошурах читали, що її треба замінити на “міліцію”, як се мусіло бути в кожнім шануючім себе “социалистическом отечестве”. Але як зробити, щоб ся міліція фігурувала не тільки в партійній програмі, але була здібною до оборони краю, яко дисциплінована сила – про се ніхто не мав поняття. Знали, що “буржуазна фінансова система” збудована на “визиску працюючих мас”, але як видумати таку нову систему, щоб не ахнули ні спеціалісти, ні ляіки – сього ні один “товариш-міністр” не знав.

Всі, навіть запитані зненацька в сні, могли дати моментальну і нехибну відповідь про се, що, де, коли і як треба руйнувати, але нікому не був ясний проект будови. Не було також її плану. Сей план не повстав навіть тоді, коли з права на ліво і з гори в діл краялася політична мапа Європи, коли над Росією вже висіла смерть, коли в кривавому хаосі війни падали тисячолітні держави і вставали з мертвих напівзабуті народи. Навіть в сей момент світової катастрофи вагалася наша інтелігенція виступити з ясним і власним національно-політичним програмом. Вона се зробила, але проти волі, пхнута масою і подіями.

Мимо страшних лекцій революції не хотіла інтелігенція розуміти суті російсько-українського конфлікту, бо соціалістичний мозок відмовлявся розуміти таку річ, як конфлікт двох націй, двох рас. Він знав тільки боротьбу кляс, всяка ж боротьба між народами, що повинні прецінь любити один другого, була певно сатанською грою “визискувачів” або фортелем “тайної дипломатії”. Сі примітивні погляди, переплітаючись з закоріненим майже в кожного інтелігента москвофільством, привели до сеї політики угоди, що характеризує весь розвиток подій на Україні навіть в сей час, коли вона була в стані війни з Росією.

Навіть проголошуючи самостійність, наші соціалісти не могли відірватися від думки, що справа України тісно зв’язана з справою Росії, з котрою вона має – як се думав і Драгоманов – одні й ті самі зовнішні політичні інтереси: боротьба з німецьким “посуваням на Схід” під час війни, “спільний революційний фронт” за Керенського, “фронт світової революції” – за большевиків. З Росією могли ми сперечатися і навіть воювати, але коли ходило о Європу, о Польщу, або о “антантський імперіалізм”, тоді ми виступали разом з Росією. Тоді наша суперечка з Росією була – “домашним спором”, („старый спор славян между собою”), до котрого чужинцям було зась і котрий на всяку інтервенцію зовні міг не в одного нашого соціаліста викликати патріотичну відправу, подібну до “клеветникам Росии” Пушкіна.

Ті немногі моменти, коли наші правлячі круги отверто та ясно виступали проти Росії, треба завдячувати не свідомому плану, а, як пізніше побачимо, або енергії більш ясно видючих одиниць, або частіше упертому натискові мас, котрі пхали москвофільську інтелігенцію в антиросійськім напрямку. Самій же ж інтелігенції ходило не стільки о боротьбу з російським народом, як о боротьбу з режимом або навіть з його хибами, з незначними дефектами, зрештою досить доброго механізму: спершу з непослідовністю російського конституціоналізму, далі з нещирістю Керенського, потім “похибками” большевицького централізму (як давнійше з “похибками” царського централізму на Україні), о боротьбу з “чорносотенщиною”, з “п’ятаковщиною” і т. д, а ніколи з Росією, яко такою.

Доводилося, що український конституціоналізм (автономія) ні скільки не суперечить російському, українське “радянство” чудово дасться погодити з російським советізмом. Взагалі – що українська державна ідея дуже легко дасться зреалізувати в порозумінню з російською, а не проти неї. Ся наївна віра і брак власного політичного ідеалу привела до сеї політики зигзагів, і гопсання, котра так характеристична для нас, до політики сидження між двома кріслами або скакання з одного на друге, про котру буде мова пізнійше.

Подібно зигзагувала також наша внутрішня політика. Так як на вні не знали, на яку силу треба опертися, так не знала інтелігенція наша, на якій клясі в середині країни мусить вона будувати свою силу. Зачалися безконечні гопсання і тут, які робили враження, що нашою політикою керує пара особистостей, котрим щасливий випадок позволив втекти з дому божевільних. В парі з тою нерішучістю щодо цілей їx політики, йшла нерішучість і щодо її метод. Тут було безконечне хитання між революцію та угодою, між політикою революційних жестів і таємних переговорів в передпокоях, при чім революцію ніколи не мислилося як національну, а переважно, як соціальну, що ще більше затирало границю між нашою та російською політикою.

В обох випадках – і в плані політичної роботи, і в методах звикло йшли напомацки, шарпаючись з одного кінця в другий, не ведучи маси за собою, але йдучи за нею. Глибшою причиною сього всього було безпорадне невміння передбачати події. В нас не передбачали світового конфлікту, ні еволюції московського лібералізму в сторону імперіалізму, ні націоналістичного підкладу большевизму. Внаслідок сього будували політику не на схоплених тенденціях політичного розвою, тільки на натхненню, на політичних плітках, на заявах Савінкова²²⁵ або Раковського²²⁶, приходячи від них в телячий захват – аж до нової блямажі. Все се приводило до якоїсь проституції думки, котра робила для чужинців неможливим розбиратися в нашій політиці.

Одна й та сама особа, одна й та сама часопись могла протягом найкоротшого часу зміняти свою політичну фізіономію без найменшої видимої причини, без того, щоб в політиці наших сусідів зайшло щось таке, чого б не можна було бачити ще вчора. Самозакоханість сих “політиків” доходила до того, що гримнувши в брудну калюжу, до котрої вони летіли, як до чистого озера, вони ще глузували з тих, що за двадцять кроків бачили в калюжі калюжу і не потребували в ній аж вилежуватися, щоб пізнати, що се не прегарне озеро. Хаос думок, брак ясного ідеалу і метод політичного будівництва, страшена революційність на словах і наївна угодовість на практиці – такі були характеристичні риси нашої офіціальної політики остатніх літ.

(обратно)

Угодовська політика Центральної Ради

А поза нею йшла власною дорогою політика народних мас, уперта, з інстинктовим, але завше вірним розумінням своїх цілей і метод до їх осягнення, недовірлива, чужа всяких ізмів, оперта на почуттю великого расового антагонізму і своїх правдивих, невидуманих всякими “есами”, класових інтересів. Коли під натиском мас, окремим енергійним одиницям удавалося хоч на хвилину привести в координацію з бажаннями сеї маси офіціальну політику, результати були блискучі. Коли ж або під впливом ходу подій, або втручення соціалістичної інтелігенції, сю координацію загублено, наступав знов кавардак, котрому не передвиділося кінця.

Але спочатку сього не було видно. Спочатку, в медові місяці української свободи, в мартові дні 1917 р. про се не думали. Се була доба руйнації, себто доба, до котрої українська інтелігенція ніби була створена. Опріч того, під впливом рішучого настрою мас, вона не сміла вести соціалістичної політики, виступаючи тільки, як оборонниця демократії. Так їй вдалося стати в Центральній Раді каліфом на годину, стати на час нібито керуючим органом революції. Несподівано для неї самої, з’їзди селянський, військовий, національний один по однім виносили довір’я до Ради. Політика, якої вони від Ради домагалися, була політика національна і революційна.

Такі домагання, як творення національного війська, скликаня Українських установчих зборів, ставлені організованими українськими масами, були виразом волі нації створити з Києва осібний центр політичної волі, незалежний від Росії, по-друге – створити сей центр самовільно, не оглядаючись на петербургський уряд, котрий ще до того сидів дуже не міцно, загрожений всякими заповідженими і незаповідженими револьтами. Для політика, що будував свою тактику на тенденціях хвилини, завдання, здається, було ясне; поглиблювати розбуджений “національний шовінізм” і ввести назріваючий конфлікт в рамки конфлікту Україна – Росія, зв’язуючи міцно політичні та соціальні гасла національної революції. Далі, робити революцію – революційним шляхом.

Але Центральна Рада сього не зробила. Рвати з російським урядом вона не хотіла, бо до самостійності відносилася так само неприхильно, як і росіяни. Ще менше хотіла вона “ослабити єдиний революційний фронт”. Бодай такий погляд має знаний український історик Поприщин²²⁷, що недавно випустив трьохтомовий твір про відродженя нації. “Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в революцію” (гл. т. І, ст. 42), запевняє нас з обеззброючою наївністю автор книги, в котрій несмачна вульгарність стилю успішно конкурує з грубою примітивністю думки. А коли хто вірить комусь, як він може з ним боротися?

“Зразу одпали всі інші способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі Росії сили. Український сепаратизм тоді помер” (яка шкода, акурат перед тим, як йому треба було вродитися!). “Ми (себто Поприщин та його близькі) так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність руської демократії” (т. І, ст. 42, 43), – як розмріяний мартовський українець. “Що ж до самостійності”, то її навіть уважали небезпечною для революції ідеєю сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всеї Росії” (ст. 44), і борони Боже, повалити свободолюбного вождя нової Росії – незрівняного декламатора Керенського.

Правда, воля народа виявлялася величаво, але “стотисячні маніфестації” все ж таки не зовсім переконували! – “Хто його зна, а може се так собі, а в дійсності українство то є собі купка інтелігентів, яка гвалтує, робить шум і лякає спокійну совість чесного російського демократа?” (Ст. 67.) Сумнів був поважний і свідчив про глибоку віру українських соціалістів в українську справу. Опріч того, як було йти на перебій?

“Ми ж не мали до того ні матеріальних, ні духових сил. Військо, отой штик, яким нас погрожували ще раз знищити (і котре, додам від себе, за пару місяців розлізлося як руді миші по своїх хатах), було не нашим, хоч може частками і складалося з українського елементу. Вся адміністрація, всі органи управління (котрих, знов додам від себе, також за пару місяців розігнала на чотирі вітри нова большевицька революція) були також не наші” (ст. 91).

Правда, маніфестації та все нові величаві маніфестації йшли своїм порядком, але “ми” старалися ввести їx в лояльнІ рамки. Тому, коли зійшовся всеукраїнський національний з’їзд 5 – 7/IV 1917 р., то першою найбільш невідкличною справою соціалістичної інтелігенції було доводити “стурбованим росіянам, що конгрес зовсім не має на меті проголошувати себе Установчими зборами і брати державно-політичну владу в свої руки” (ст. 90), а щоби заманіфестувати лояльність конгресу до Тимчасового уряду і Росії, то його голова²²⁸, а теперішній предсідатель партії ес-ерів “поцілував представника уряду Суковкіна²²⁹” (ст. 97 – 8). Розбурхана маса могла лише під впливом “шовіністів” попсувати сю ідилію, і тому Центральній Раді, себто тим же “нам” нічо не лишалося, як для рятунку Керенського, – pardon! революційного фронту, робити революцію з чорного ходу та йти на переговори з Тимчасовим урядом.

Правда, як запевняє нас вже цитований Поприщин, тоді вже совети були сильнішими за уряд, і “влада дійсно була в руках не уряду, а совета, бо совет спирався на озброєні військові частини, на революційно рішучий пролетаріат, а правительство тільки на піддержку того самого совета, та й то з умовою, “остільки-оскільки” (ст. 155), але мимо того соціалістичні представники відродження України виїхали до ексцеленції Керенського, щоби представити йому “українські жалі”.

Що робити? Льокайський кодекс моралі має свої правила – і “коли відродженя нації новино добуватися крім усяких інших способів і пониженням, і соромом, то українська демократія (себто – “ми”) щедро заплатила, як усій російський нації, так і її найпоступовішій демократії” (ст. 157). Хто сказав А мусить сказати Б. Хто цілувався з Мілюковим і Суковкіним, мусів цілувати і Керенського…

Як перед царським урядом, котрому вона доказувала, що запровадження української мови в школі улекшить засвоєння “мови державної” і зробить з українців лояльних підданих, так тепер благала “українська демократія” Тимчасовий уряд піти на деякі уступки, щоби “ся стихія (українська) стала найвірнішим, найбільш одушевленим чинником волі Росії!” (ст. 163). Ах, се були ще шасливі дні першої любові, коли соціалістичні противники українського сепаратизму офірували свої послуги не “світовій революції”, не “ділу пролетаріата”, а просто на просто – Росії! Перед її волею, обіцяли вони, клячатиме вся вдячна українська нація, революційний порив котрої “ми” всіми силами старалися загальмувати.

Так сталося, що замісць надати сій волі, що шукала чину, ясну мету, “ми” звернулися до Тимчасового уряду (дні котрого були вже почислені) з петицією, суть котрої була: сподіванка (не домагання!), що

“Тимчасове правительство висловить в тім або іншім акті принципіально (тільки принципіально!) своє прихильне відношення (не волю законодавця, а тільки відношення!) до сього постуляту!” (автономії) (ст. 164).

Мова, гідна революційної демократії, що спираючись на розбурхану масу, вела від імені сеї маси переговори з засудженим вже на смерть буржуазним урядом! Така гідна, якби се була не петиція Центральної Ради, а супліка Союза “визволення України” до цісаря Вільгельма, інших німецьких князів і – німецького народа, “прийти і володіти нами”. Але може се була тільки дипломатична форма, за котрою, в разі відмови, була приготована інша? Ні, ніякого страхінтя ми не домагалися. Ми тільки скромно хотіли, щоб правительство… висловило… своє прихильне відношення… Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитеся “прихильно”. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення сього постулату, не вирішуйте його навіть тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви “прихильно ставитесь” (ст. 166)… Така автентична інтерпретація революційного кроку революційної української демократії…

Наші предки, хоч би ті, що в катерининській законодавчій комісії домагалися того самого постулату, вели трохи гіднішу мову. Але вони не були соціалістами, їм не треба було рятувати революційного фронту, їx положення було легше. Хоч переслідування, на котрі вони себе наражали, були поважніші від сих, котрим підпали б соціалістичні делегати Ради, коли б захотіли промовляти до Тимчасового уряду мовою, відповідаючою, коли не товаришівській, то загальнолюдській гідности.

Перші наслідки демаршу були такі, що його в Петербурзі просто не зрозуміли. Тимчасовий Уряд не міг собі просто представити, що в такий момент, момент практичних діл, знайшлися люди, які приїхали з Киіва до них займатися теоретичними дискусіями і прохати, щоб видано принципіальну декларацію про автономію. В Петербурзі питалися “який розмір сеї автономії уявляє собі Рада? Які права, які обов’язки, які взаємовідносини між автономною Україною та Росією?” (ст. 166) і т. д. На се делегати Ради відповіді не мали, бо ніякого проекту автономії з собою не мали. Дискусію довелося відрочити.

Тим часом, власне тепер більш ніж коли будь могла би стати Рада на революційний шлях. Бо ніколи, як тепер не була українська маса готова вступити на сей шлях. Селянський з’їзд, що якраз в сей час радив в Києві, готов був на крайні кроки. Справоздання делегації з її подорожі

“викликало таке обуреня, що воно переллялось через край і залляло мавіть Центральну Раду. Для чого, навіщо вона посилала делегацію випрохувати милостей від сих віковічних ворогів нашого народу? Не проханнями, не переговорами, не справедливістю треба з ними балакати, а кулаком!” (ст. 174).

Подібний настрій був також серед учасників 2 Військового з’їзду: “піднесений, розпалений, рішучий, який нераз вибухав у гострих пропозиціях, промовах і вигуках на адресу уряду” (ст. 200). З’їзд навіть ухвалив

“Центральній Раді в сій справі (автономії) до Уряду більше не звертатися, а негайно приступити до твердої організації в краю… себто до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу” (ст. 202).

Разом з тим настроєм все яркіше виявлялась безсилість уряду, котрий не хотів балакати з Радою в той час, як сам був безсилий зреалізувати заборону Українського військового з’їзду, котрий мимо сеї заборони зійшовся. Але мимо сього Рада не відразу вступила на шлях, котрий їй вказував і настрій людності і безсилість уряду. Вона роздумувала над тим, що б сталося, коли б революційний рух в широких розмірах удалося викликати. Се можна було б зробити, отвираючи напр. фронт і з’єднуючи собі популярним гаслом мира військо, на котре потім можна було б опертися в боротьбі з російським урядом.

“На се ми мали досить сили. Обурене національне почуття українських вояків… помогло б нам. Ми б зруйнували фронт. Але що дала б нам і всій Росії така акція одчаю? Розгром російської армії? Відновленя Гогенцолернами дому Романових?” (ст. 192).

Аргументи, котрих не злякалися большевики, перелякали на смерть українських патріотів “всієї Росії” і змусили їx до поміркованості. Тим більше, що “національна організація війська була під той час потрібна не як технічна, фізична, чисто військова сила, а як моральна, як ще один доказ нашої дозрілості” (ст. 139). Полуботківців відправлено на фронт, а Рада вживала всього, “аби не внести серіозного заколоту у ряди демократії”, аби стлумити новий порив до формування національної української армії. Та й се було цілком логічно. Бо нащо була потрібна ся армія в боротьбі з укоханою російською демократією, коли “ми” мали за собою “справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму” (ст. 90), до котрих не могла ж лишитися глухою російська демократія!?

Для маси не Петербург, а Київ став вже фактичним центром, до котрого летіли її думки та її воля, тоді як над “нами” північна столиця тяжила ще тяжкою зморою, немов би її збудовано не на запорозьких кістках, а на твердих черепах української соціалістичної інтелігенції. В сей переломовий момент “ми” справді дали “ще один доказ нашої дозрілості”! Самочинна організація армії, самовільна політика в справі миру і отверте опертя на революційні маси проти цілком захитаного вже і підмінованого уряду – ось була тактика, що сама накидалася бігом подій. Се була тактика національно-революційна, і тому власне Рада її – не вибрала.

Замісць національної тактики вона мала соціальну, замісць революційної – угодову. Та й звідки мала взятися в сих людей сама ідея національної революції, коли майже ніхто з них не розумів українсько-російського противенства, як конфлікту міжнаціонального? Коли вину за сей конфлікт спихали вони на режим або злу волю кількох одиниць? Коли директивою для наших політиків була прецінь “воля Росії”, коли їм треба лише переконати своїх панів, що створення осібного центру політичного в Києві інтересам Росії ніскільки не суперечить? Коли їм ходило не о боротьбу з російською демократією, але о союз з нею, коли кликання помочі в чужинців було “зрадою Росії”, коли на їx думку, великими подіями мали керувати не великі, зроджені моментом, кличі, що порвали б за собою маси, а млява мішанина революційно-москвофільсько-соціалістичних ідейок, приправлених “загальнолюдським” сентиментальним космополітизмом?

Отже Рада рішучо стала на шлях компромісу. А що зовсім ігнорувати незадоволення мас не було можливо, то рішили спинитися на півдорозі. Першим дороговказом на сих манівцях, по котрих судилося блукати Раді аж до її упадку, був її перший універсал – “рішучий крок”, на котрий проти її волі штовхнули Раду радикально настроєні маси. В сім маніфесті, не розриваючи з російською державою, не відділяючись від “всієї Росії”, признаючи над собою власть неіснуючого російського парламенту і більш ніж проблематичних російських Установчих зборів, і запевняючи, що “нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю”, заявляла Рада, що хоче сама збудувати автономний лад на Україні. Не для того, щоби се було святим правом нації, а тому, що “нас приневолено”!

Такою мовою говорила установа, на одно слово котрої “сотки тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви”! (ст. 226). Разом з’явилася декларація про Генеральний Секретаріат: туманна, довга, благородна і сентиментальна, без ясних гасел, без ясно вираженої волі сі гасла перепроваджувати в життя.

Мимо сього на один момент здавалося, що зрештою вдалося революційним масам зіпхнути Центральну Раду з її угодової позиції. Показалося інакше. Переляканий уряд пішов на переговори, і Рада, котра щойно ухвалила самовільно творити правно-державні підстави політичної конституції України, – згодилася на се. О, “ми” не були такі дурні! “Ми” знали… “що переговорами та угодою з урядом ми охоложуемо температуру самочинності і революційності мас, що вводячи в “казьонні” норми нашу боротьбу, ми самі себе знесилюємо” (ст. 275), все се “ми” знали.

Але на жаль се знав також центральний уряд! Так обидва противники, “буржуазний уряд” та українська “революційна демократія”, рішили сісти при мировім столику, що й скінчилося ганебною угодою та другий універсалом, в котрім Рада “рішучо відкидала проби самочинного здійснення автономії України (до котрого кликала вчора) до всеросійських Установчих зборів”, признавала себе не органом революційного народу, але Тимчасового уряду, і відмовлялася від творення національної армії. Звичайно, що з подібними представниками “революційної демократії” російський уряд не потребував вже церемонитися.

Угоду зломлено, а замість неї Центральна Рада отримала (4.08.1917 р.) інструкцію Генеральному Секретаріатові, котра обмежувала власть Ради, зменшувала кількість секретарів, відбирала Україні кілька найліпших провінцій та, після компетентного пояснення українського автора угоди, була “цинічним, безсоромним і провокаційним зломанням угоди 16 мая – отвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки” (ст. 319 – 320). Остатнє було зрештою неправдою, бо Тимчасовий уряд зовсім не потребував сих здобутків видирати: з грацією льокая принесла їх йому сама українська “революційна демократія” в особі її вождів, як офіру на вівтар єдиного російського революційного фронту!

Даремне робітничий з’їзд, що радив саме тоді в Киіві, обіцяв своє попертя Раді, даремне “з усіх кінців України посилались протести проти поділу єдиного народу, проти шматуваня національного тіла” (т. 2, ст. 48). Даремне “в один голос кричали Ген. Секретаріатові: “беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!” (т. 2, ст. 55). Даремним мементо була большевицька револьта в Петербурзі, що показала навіч безсилість уряду, перед котрим збиралася компрометувати себе Центральна Рада, даремні були розумовання, що “наша згода на інструкцію виявить і перед Петербургом і перед нашими масами нашу слабість, що поділає на маси пригнічуючо, а на уряд підбадьоруючо” (ст. 333).

Рада інструкцію ухвалила приняти, бо відкидаючи ії, вона ж “зірвала б з неукраїнською демократією” (ст. 336), стала би – страшно сказати! – “нелегальною організацією!” “Прийшов би розрив фронту і поява німців!” (ст. 336). Розрив з російською демократією “народні маси зрозуміли би по-своєму, переходячи від слів до діла (а сього власне так боялися “ми”!), а розвитку їx поступовання ми не могли передбачати!” (ст. 336)…

Страх вождів “революційної демократії” перед нелегальністю і перед ділом народних мас, страх зрадити німцеві спільну вітчину Росію, страх перейти від балаканини до чину в момент, коли все, починаючи від Тимчасового уряду аж до фронту, хиталося і розвалювалося, страх виступити на нелегальну дорогу в той час, коли стерлася всяка різниця між легальним і нелегальним, коли до сеї нелегальності виразно кликали і маси і революція – сей страх вплинув на рішення Ради 22 серпня 1917 р., що на все лишиться дивним прикладом трусості і тупості вождів української демократії.

Від сього дня, властиво, і зачинається повільний упадок популярності Центральної Ради в масах. Характеристично і се, що найбільш активним оборонцем сеї капітуляції, що віддавала Росії кілька цінних українських губерній, в тім числі і Донецький басейн, був той самий провідник української соціал-демократії (автор цитованих записок), котрий два чи три роки пізніше кликав грім і пекло на людей, “продавших” Галичину урядові, в фактичнім посіданню котрого вона вже знаходилася…

Від своєї політики угоди за всяку ціну Рада очуняла тільки тоді, коли на троні Тимчасового уряду зробилося порожне місце: по поваленню сього уряду большевиками 20 листопада 1917 р. “Силою обставин Україна фактично відрізалася від Росії… Центральній Раді лишалося тільки відповідним актом зафіксувати сей стан” (т. 2, ст. 74). Але вона сього не зробила. Вона й тут злякалася “взяти всю владу в свої руки”, вона й тут запевняла в своїм третім універсалі, що Україна не хоче відділятися від Росії. Одиноке позитивне, що в сім універсалі було – се проголошеня України народною республікою, але в федеративнім зв’язку з неіснуючою Росію.

Опріч сеї капітальної дурниці (проголошення федерації) стрічаємо їx в універсалі ще дві. Друга була ся, що Рада знов не зважилася взяти питання миру в свої руки, упоминаючи всіх “громадян України… стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу”, хоч жовтневий всеукраїнський військовий з’їзд отверто кликав до сього Раду. Третьою дурницею було скасування приватної власності на землю.

Не дивно, що третій універсал, як з сумом зауважує той самий Поприщин в своїх записках, “уже не зробив такого сильного враження на населеня, як перший”, бо він “явився не результатом безпощадної боротьби”. Причини, що вивели на світ сей універсал, були “зовнішні, незалежні від нашої волі обставини робітничо-селянської революції в Росії” (т. 2, ст. 80).

Рада зачала явно падати в очах населеня. В області зовнішньої політики вона віддала ініціативу Росії, в области внутрішньої – також не могла знайти клясу, на котру повинна була опертися. Сентиментальне українофільство забороняло їй виступити провідником переважно змосковщеної міської голоти, як се зробили большевики, а їx “соціалізм” перешкодив їй зорганізувати середнє селянство, одиноку справді ворожу Росії силу. Замість сього вони зразили його собі земельним законом, що був наругою над цілим устроєм українського села і над здоровим розсудком, і що на віки лишиться пам’ятником безглуздого дилетантства українських соціалістичних кіл.

Не з’єднавши собі міської голоти, вони не залякали і міської буржуазії, національні меншості. Замість з’єднати їx собі ясним програмом державного будівництва, кинули їм нікому непотрібну національно-культурну автономію (жидам і полякам) або навіть самостійність (Криму), що свідчило знову про повне дитинство Ради та її застрашаючу безпорадність в рішенню державних справ. Армію здеморалізовано агітаційною вакханалією, решту довершило адміністраційне безголов’я дилетантів, що стояли “на доброй стезе” і безконечна балаканина в партійнім клубі в Педагогічному музеї.

Не помогли ні проголошення 4-го Універсалу (вимушене, як свідчать всі історики-актори сеї доби), ні рівно ж вимушене запрошення німців до краю, що не було виконанням наперед уложеного плану, а політикою “sauve qui peut”, рятунковою акцією тремтячих за свою владу, переляканих на смерть людей. Не помогли ні запізнені спроби змінити земельний закон, котрий треба було подерти на кусники, ні геніальні спроби деяких “самоотверженних малороссов” погодитися з большевиками, що вже сунули на Україну, ні інші скоки і викрути.

Центральна Рада агонізувала. Владу, що валилася з її рук, піднесла спершу Москва, а потім – гетьман. Ганебний, що в кожної поважаючої себе людини викликав згірдливу грімасу, уряджений німцями процес кретина, що за згодою майже всіх партій називав себе прем’єром Української народної республіки, був моментом, що довершив моральне банкротство вмираючого ладу. Як далеко від революційного патосу мас були всі сі партії, котрі толерували своїм міністром-президентом сього чоловіка, зі слезами в очах благаючого в окупантських судіїв “снисхожденія!”

Центральна Рада мала успіх, доки грала роль агітаційного клуба, підбурюючого маси до початкової роботи революції, до руйнації, і доки вона не важилася виступати з намірами ущасливити Україну соціалістичними експериментами. Коли ся доба минула, роль Ради, як самостійного чинника, скінчилася. Перший універсал видано під натиском мас, третій – внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий – знов проти волі Ради. Мир в Бересті Литовськім і закликання німців так само були вимушені. В зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї.

В політиці внутрішній вона обмежила своє завданя на гальмуванню революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відівчала маси глядіти на Київ, як на осібний центр політичної волі. В противність до німецьких і австрійських “інородців” вона, як п’яний плота, чіплялася фантома вмираючої російської державності. Спершу, в політиці “єдиного революційного.фронту”, далі “утриманя зовнішнього фронту проти німців”, зрештою в своїх перегонах з большевиками вона скрізь перебирала на себе ролю папуги, що рабськи мавпувала чужі національні ідеали.

В сім мусіла програти, бо природа любить економію, і коли Україна устами своїх революційних провідників хотіла робити те саме, що і Росія, показалося, що публіка воліє оригінал від кепського плагіата. Для ведення одної і тої самої кампанії не треба було двох Генеральних штабів. Рада не зрозуміла імперативних наказів національної політики, а її прекраснодушність і нехіть до всього, що (як армія, державний примус, ієрархія), було конечним аксесуаром державної волі, засудило її на повну імпотенцію. Скачучи між “кулаком” і люмпен-пролетаріатом, між оселедцем і “Капіталом” Маркса, між Айхгорном²³⁰ і Леніном, нарікаючи і на одного і на другого, не спосібна перенятися великим патосом ні одного, ні другого, вона скінчила тим, чим кінчать звикло люди, що сідають між двома кріслами: вона опинилася на землі.

Весь початковий успіх її політики полягав на дивнім qui pro quo. Тимчасовий уряд бачив в ній речників революційного народу, а не угодовців, переляканих духами, яких вони самі викликали. Маса селянства йшла спершу за нею, бо за “соціалізацією” бачила тільки конфіскату дідичівських маєтків і збільшення свої приватної власності. Німці бачили в ній представників слов’янської Італії, що переходила добу свого rissorgimento. Але се qui pro quo довго тривати не могло, і коли зрештою в українськім парламенті побачили агітаційний клуб, в міністрі-президенті – неграмотного молодика, а в предсідателі палати – перелицьованого на українське Менелая з “Прекрасної Олени”, гра в піжмурки скінчилася. Коли б опріч розгону Центральної Ради і процеса її скопромітованих діячів не було ні Крутів, ні бомбардованя Києва – можна було б жалувати, що шановна інституція зі своїм славутним президентом не застала в живих Жака Офенбаха…

(обратно)

Гетьманщина – Україна без українців

Так до власті прийшов український Ольстер. Можна розуміти обурення людей, котрі просили в німців “не правосудия, а снисхождения”, що їм замісць сього “снисхождения”, дали – гетьмана. Але треба признати, що їx нарікання на німецькі багнети, що дали Україні нового володаря, – принайменше облуда. Бо сі багнети закликала Центральна Рада, а не гетьман. Тільки їм завдячувала вона своє існуваня, від самої німецької інвазії, на сих багнетах, хоч і протестуючи, балансував також президент Ради, різнючися від гетьмана тільки тим, що навіть в сій невигідній позиції мріяв про се, щоби дати світові приклад соціалістичної республіки.

Опріч того треба рівно ж признати, що переворот завинила та сама безглузда земельна політика Ради, проти котрої в остатні місяці її існуваня отверто зачало повставати селянство. Об’єктивно думаючи, ми мусили б тішитися з переворота, бо тільки він заощадив нам огидливе видовище українського повстання проти демократичної української влади. Бо се не була вина гетьмана, що маса селянства, налякана всякими соціалізаціями, посунула юрбою до “Союза земельных собственников”, шукаючи там охорони для своїх приватно-власницьких інтересів (факт, повторення котрого ми бачимо на Угорщині, де правительство Горті²³¹ знаходить піддержку в навченого експериментами Куна селянства).

Розуміється, гетьмана хотіли мати німці, і сам акт його вибору в цирку не мав в собі нічого величавого. Що робити! Коли ж в остатні дні квітня Педагогічний музей більш нагадував цирк, ніж сей великий незграбний будинок на Миколаївській, де стався пам’ятний акт 29 квітня 1918 р…. Авспіції, під котрими зачав своє панування новий володар країни, були якнайліпші, бо гетьманська старовина, гетьманська армія, навіть гетьманський деспотизм, весь блиск гетьманського двору безперечно більше відповідали і нашим традиціям і селянській психіці та, що особливо важне, тривожній хвилині, котру переходила потрібуюча міцної руки країна, аніж анемічно-соціалістичний парламент кепських промовців.

І навіть особистий ворог нового пана, вже цитований автор записок про відродженя нації, не може не признати, що “гетьман в перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер” (т 3. ст. 29). Умови, в котрих розвивалася селянська революція на Україні, давали геніальному кондотьєру блискучу можливість повторити на українських степах бонапартівський експеримент, закріпляючи за селянською масою всі соціальні здобутки революції, накладаючи збавений намордник на довгоязиких “ідеологів” та інших героїв, що “стояли на добрій стезі”, а з другої сторони, коли треба, розстрілюючи навіть наших герцогів Енгієнських.

Сей образ власне і ввижався, як я думаю, всім щирим українським прихильникам гетьманщини. До того ж не тільки момент, але й особа гетьмана здавалась найбільш придатною до сеї спроби. Він мав особисту відвагу, з професії належав до стану, з котрого все виходили давні гетьмани, не лякався почуття відповідальності. Як многі йому подібні історичні діячі, був він homo novus, але з другої сторони, овіяний всіми традиціями старого українського імені, міг він своєю особою нав’язати перетяту нитку між обома Українами: старою і новою.

Його ім’я усувало конечність штучними церемоніями прилучати себе до старих, імпонуючих народові споминів, без чого напр. не міг обійтися Наполеон, простягаючий руку до Габсбургів і до корони. Він міг справді зачати нову добу української історії. Замість того він зачав тільки один з її епізодів, і то не найдовший. Щоб виповнити своє завдання, бракувало йому дрібнички: геніальності. В сім ціла суть і причина його невдачі, бо всяку нову еру в історії народа зачинали тільки геніальні натури. Одиноке, що йому вдалося – се зломити на час політичну силу “ідеологів”, що зрештою не було так тяжко зробити і на довший час, коли б їx погромця повів ясну селянську національну політику.

Але якраз сього він не зробив: герцогів Енгієнських не тільки не розстріляв, але навпаки масами спровадив до країни, доручаючи їм правити нею і, що найгірше, відновляти “старий порядок”, той самий порядок, котрий ще більше, ніж ancien regime за Наполеона, відійшов в країну споминів. Через те він дав знову силу “ідеологам”, котрим вже легко було, спираючись на розбурхану масу, скинути свого противника. Особливо, коли він, ставлячи точку над останім “і” та проголошуючи свою злочинну “федерацію”, вимазав себе раз на все з пам’яти своїх колишніх прихильників.

Багато завинили в неудачі гетьманської спроби, звичайно, і наші політики. З сектантсько-революційною нетерпимістю, з міною Марків Антоніїв²³², за котрими стояв весь народ, відмовили вони йому всякої підтримки, і хоронячи свою невинність (вони були переконані, що ще її не стратили) не взялися до одного, що було на потребу: стати опорою новій політичній комбінації, розуміється, роблячи тільки національно-селянську революцію, а не революцію голоти.

В той час обставини, що вложились на Україні, нагадували почасти сі, в котрих опинилась Франція по скиненню Наполеона 3. Там повстала “республіка без республіканців”, бо перша камера 3-ї республіки мала монархічну більшість, хоч розуміється, про відновлення цісарства не могло бути ймови. Щось подібного зайшло на Україні в 1918 р., коли навіть найбільш завзяті противники української республіки мусіли вдавати її прихильників і працювати над скріпленням ідеї, їx переконанням безумовно ворожої. Завданням українських політиків було використати се положеня.

Вони сього не зробили, загортаючись в тогу принципіальності, полишаючи спершу кадетам, а потім навіть правдивим російським монархістам надати свій зміст перевороту. Сі останні не вагалися для діла пожертвувати своїми засадами і стати на платформу їм ненависної українсікої державності. Сим способом справа, що лежала в руках одиниці, найбільш здавалося би, укваліфікованої до сповнення задачі моменту, відкриваючи перед Україною великі перспективи, опинилася в руках тупого і мстивого українського Ольстера, котрий скорим темпом довів її до катастрофи.

Сторонники бувшого гетьмана напевно не без апробати його самого роблять заходи, щоби знов поставити сю людину на ту височину, на котрій він, як показав досвід, не зумів балансувати. Запевняють, що він “покаявся” і тепер потрафить зробити ліпше. Колись граф Шамбор²³³, претендент на французький трон, сказав своїм землякам: Ensemble et quand vous voudrez, nous reprendrons le grand mouvement de 89 („Разом з вами і коли ви схочете, ми зачнемо наново великий рух [17]89 р.”) Сей заклик, здається, не знайшов великого відгомону. Не знайде його з певністю також заклик українського претендента. На жаль історія не знає “поправок”. Вона їx не допускає ні для одиниць, ні для систем.

(обратно)

Директорія – нова спроба задобрити Москву

По трагічнім кінці режиму 29 квітня “ідеологи” знов прийшли до влади. Прийшла до влади Директорія, а з нею і ціла хитка, непевна, безцільна політика, здавалось, на віки похованої Центральної Ради. Зачалася знов безпланова метушня. Селянство стало отверто на протибольшевицьквй бік, про що свідчили і повстання, що скоро по тім зачалися, і постанови т. зв. Трудового конгресу. На Директорію се все не мало ніякого впливу. Вона ніяк не могла зрозуміти суті селянської революції в краю, і мріяла про свій переворот, переворот, як його назвав Бакунін “великої простонародної наволочі анальфабетів, не діткнутих майже буржуазною цивілізацію”.

Але вона чула, що ся “наволоч” не є ніякий політичний чинник на Україні, селянські ж маси, до котрих вождів Директорії тягли спомини українофільської молодості, – були “буржуазні”. Таким чином Директорія опинилася між російським сіном і українським вівсом в нефортуннім положеню Буріданового осла.

З одної сторони видавалася гумористична Деклярація, котра думала “лікарськими помічниками” зачарувати большевицького опиря і довести йому політичну бездоганність нової влади на Україні, з другої – заряджувалася мобілізація проти Совітів. З одної сторони провадилася війна з Росією, з другої солдатськими радами розкладалася армія. Переговорювали а большевиками і рівночасно з Антантою, переконуючи одних в своїй соціалістичній, другу – в своій буржуазній невинності. При всім тім наївно думали, що Совітам справді ходить тільки о запровадженя рад на Україні, тоді, коли на ділі їм ходило о захопленя для Росії (а не для світової революції!) донецького вугля, подільського збіжжя, чорноморських портів і галицької нафти.

В той час, як Росія ставляла (дійсно, а не pro foro externo) конфлікт в площині національній, Директорія наївно думала розв’язати його в площині соціальній. Тому в той час, коли Росія нищила їй вже непотрібні, по доконанім розкладі царської армії, совіти в армії і в політиці, заступаючи їx дисципліною в війську і диктатурою комісарів в цивільній управі, – нужденні київські плагіатори думали виблагати собі московську ласку радами і “Трудовими конгресами”, шкідливими нам і непотрібними Москві.

Вони, а особливо їх тодішний інспіратор, щиро вірили, що большевики будуть захоплені системою виборних рад, котрі він хотів запровадити; ті самі большевики, котрі давно відкинули засади виборності в себе вдома. Думали, що ті самі большевики, що розігнали російську конституанту, вітатимуть з ентузіазмом заповіджені в “Декларації” Українські установчі збори. Думали, що там повірять в їx революційну фразеологію, що не побачать з-під незграбно накинутої львиної шкури довгих вух філістерів угоди.

Помагали сій політиці Директорії майже всі партії, бо коли сю Декларацію читано в гетьманському палаці, за нею висловилися (опріч хліборобів-демократів, котрих зрештою до національного Олімпу не впускали) всі партії. Всі партії, з властивим їм сервілізмом перед всякою владою, обіцяли підтримувати явно абсурдну Декларацію, котру навіть не можна було назвати програмою. Лише представник одної з партій, що належали до національного Олімпу, виголосив типову для свої партії “опозиційну промову”, в котрій, як в одного з салтиковських героїв, було “всё чередом сказано: с одной стороны нельзя не сознаться, с другой – надо признаться, а в то же время не следует упускать из виду”; що мовляв, декларація Директорії до нічого і приведе країну до руїни, але партія з почуття національної карності буде помагати Директорії в її ділі: себто в допровадженню країни до руїни.

Се була політика “опозиції”, знана нам вже з часів Центральної Ради, котра, як тоді, так і тепер, диктувалася браком цівільної відваги, і котра в обох випадках привела до катастрофи… Люди, що стояли на чолі політики, сеї катастрофи не передбачали. Вони думали, що зрештою найшли правдивий шлях, а коли Росія, не зважаючи на протести і реверанси Директорії, робила далі своє, себто воений підбій України, обуреня Манілових²³⁴ революції не знало границь. Відслонення правдивої фізіономії совітського уряду щодо України видалося їм таким самим чудом, як переміна пуделя на чорта для Фавста.

“Замісць допомоги нам”, Росія почала наступати на українську територію, “цілком ігноруючи Директорію” і “виявляючи проти українських військ навіть деяку ворожість” (цит. записки, т. 3, ст. 159). Директорія запитувала: навіщо Совіти посилають армію на Україну, і “що се має значити”? Червона Шапочка питалася в “бабусі”: “навіщо ти маєш такі великі зуби”? – І навіть коли прийшла на наївні запити наївних вождів “революційної демократи” відповідь з півночі, подібна до сеї, яку отримала від “бабусі” дурна Червона Шапочка або від Запорожців султан, навіть і тоді Директорія на дала себе збити з пантелику, з своєї угодової позіції.

І тоді вона ще вагалася стати на становище, на якім давно вже стояли Совіти – на становище національної боротьби. Як за вічної пам’яті царата, як в юні дні флірта з російським лібералізмом, так і тепер уважали вожді нашої “революційної демократії” сі противенства, що виллялися вже в форму війни, за непорозуміння, за дефекти режиму, котрі, відповідно направлені, установили б найкращу згоду між “братніми народами”. Тоді порозумінню сих народів перешкоджали “нововременцы”, тепер – як зі зворушуючою щирістю стверджує Поприщин, – “п’ятаковці”, а в ніякім разі не сам режим, не сама Росія.

Як за часів Керенського, він і тепер готов був зробити з України “виразника волі Росії”. Чому ж би ні? Прецінь заключав же ж він, ще перед повстанням, договір з представником совітської влади в Києві! Прецінь зроблено висланцеві Директорії в Москві “уважний і щирий прийом!” (т. 3, ст. 223). Прецінь “бабуся” так перебралася в спідницю і хустину, що хиба лише ясновидячий або “схолястик занадто вже хоробливо перейнятий національним чуттям” (т. 1, ст. 43) мігби з-під бабусиної спідниці вглядіти вовчий хвіст…

Ся москвофільська ідилія тяглася б не знати як довго, коли б їй не поклали край з одної сторони Росія, що на щастя знала ліпше від наших угодовців, що її національні інтереси не дадуться погодити з незалежністю Києва, з другої, коли б, як свого часу Центральній Раді, Директорії не вказали її шляху самі народні маси. Тим часом політика Директорії йшла зигзагами. Коли ворожим до большевизму показався навіть Директоріальний дивогляд Трудовий конгрес, коли показалося, що локальні совітські організації, що їx насаджувала Директорія, відкидалися селянами і навіть міським робітництвом, як про се свідчить один з вождів наших с.-р., ініціаторів сеї вакханалії (La lutte sociale et politique en Ukraine, Prague 1919), Директорія зробила зворіт направо в сторону парламентаризму і Антанти.

Але ся остатня дуже добре розуміла, що новий тяг українського уряду був такою самою особистою політикою, політикою sauve qui peut, як і радянська політика угоди з німцями. А що Антанті бракувало сил, щоби зайнявши Україну, бодай робити міну, що її признається, то і одесько-антантська комбінація скінчилася таким самим фіаско, що й комбінація з аптекарськими помічниками. Відпускаючи “правий” кабінет і віддаючи владу наново скомпрометованим соціалістичним партіям, Директорія ясно задокументувала, що права комбінація була вимушена, і що вона твердо рішила, як досі, так і на будуче своїми блискучими експериментами пустити в непам’ять славу Буріданового осла, рішила не звертатися консеквентно ані на право, ані на ліво.

Але що накинута боротьба з большевиками вимагала свого продовження і все ж таки якоїсь стабілізації влади, то ся остання і перейшла силою факту до рук тільки одного з членів Директорії. Директорія ж як установа перестала існувати.

(обратно)

Невдала спроба диктатури С.Петлюри

Жозеф де Местр²³⁵ в своій книзі „Du pape” говорить, що “les révolutions commencées par les bommes les plus sages sont toujours terminées par les fous” (революції, що зачиналися наймудрійшими людьми, кінчалися звичайно божевільними). Коли б прийняти, що повстання проти гетьмана зробили не Січові стрільці та збунтовані вже від кількох місяців маси селянства, а п’ятиголова Директорія, то до неї сі слова де Метра не стосуються, бо сю революцію почали ті самі люди, що її й скінчили. Хиба лиш до одного з них не можна застосувати нечемного епітета автора “Du pape”. Се власне до того²³⁶, котрий по упадку Директорії перебрав владу в свої руки.

Йому закидається багато злочинів і дурниць, але він мав тільки одну-одніську хибу, котра одначе в людині того положеня, в котрім він опинився, важила більше, ніж сотки інших: се була заслаба людина. Він мав ідейний запал і патріотизм, був великий артист і позер в душі, що в данім випадку ніскільки не шкодило і мав коли не енергію, то сю “хахлацьку впертість” в переведенню своїх цілей, котра могла допроваджувати ворогів до шалу.

Але він був заслабий. Він був запанібрата з окруженням, котре його висунуло, а сього юрба ніколи не дарує. Таких, як він, юрба може любити. Але кориться довший час, навіть ненавидючи, звичайно іншим. Ось напр. таким, як князь Дмітрій Ставрогін, до котрого говорить один з дієвих осіб в “Бесах”:

“Вы мой идеал! Ви никого не оскорбляете, а все вас ненавидят. Вы смотрите всем ровней і вас все боятся… К вам никто не подойдёт вас потрепать по плечу. Вы – ужасный аристократ. Аристократ, когда идёт в демократию, обаятелен”.

Сього “обаянія” якраз не мала людина, про котру тут мова. Він не став понад масою, лишаючись зв’язаним з нею тисячою ниток. Ні, він лишився в ній, лишився одним з їx. Річ непростима для чоловіка, що має аспірації вождя! Я бачив його колись за гетьманщини у великій юрбі, тоді, коли він ще не став самостійною звіздою, сяючи тільки в хвості якоїсь великої чи малої медведиці, у величезній, святочно настроєній юрбі оваційно його вітаючій і, – я бачив, як він цілувався з кількома з окруженя. В сей вечір я почав сумніватися в сій людині, в котру мені faute de mieux хотілося вірити. Бо народний вождь не сміє цілуватися ні з ким (річ йде розуміється про бридшу половину людського роду), він може когось цілувати, ніби спускаючись до него, уділяючи йому ласку. Сього він не вмів.

Він був занадто їx, аби не позволити клепати себе по плечу. Він мав в собі забагато старого “фільства” та “ізмів”, забагато сентиментальної любові до народу, коли людині, що хоче зробити щось велике, звичайно вистачає любити тільки свою ідею. Се все не дало йому змоги зрозуміти як треба момент, хоч він його розумів ліпше від многих, і хоч в ній було, попри всі його хиби, більше державного змислу, ніж в головах многих членів с-д., с-р., с-ікс і с-пет. партій разом взятих.

Він знав, що треба змобілізувати український “шовінізм” і вести невблаганну національну боротьбу з всякою Росією. Він знав, що лише ослабленням Росії та опертям о Європу можна будувати Україну. Він мав цивільну відвагу – річ надзвичайно рідка в нас – витягати всі висліди з своєї політики, яких се жертв не коштувало б. Він рвав (хоч і не пірвав) з клясовістю і провінціональністю нашої політики. Він був тим, котрому сю ідею боротьби з Росією в найнеможливійших обставинах удалося зорганізувати, і довший час вести, і тільки особиста заздрість або тупість його противників може не признавати йому сього.

Але багато він не бачив. Не бачив, що часи Гарібальді минули, що сій силі, сій дикій енергії, котру розвинула большевицька Росія, треба було протиставити щось рівновартне. Але для того в нім було забагато мягкості і шляхетності. Так само і в політиці внутрішній бракувало йому сього геніального цинізму, з котрим відносився напр. до своїх якобінців перший Бонапарт. Він не розумів, шо там, де йде о життя нації, півмірами не осягається жодних наслідків. Що в нас, як і в Франції, по Директорії повинен бувби прийти консулят, але не парламент, передпарламент, трудовий конгрес, або який інший дискутуючий, балакаючий і нікому не потрібний партійний клуб.

Більше того, умови моменту були того рода, що коли б війна з Росією застала б нас у Вінниці чи в Кам’янці якусь подібну до французької Ради п’ятисот колегію, то їй треба було б зробити її 18 брюмера. Він думав про се, але переговорював, втягаючи в справу ширші круги. Добре б удалися їx ініціаторам 18 брюмера, 2 грудня або 29 квітня, коли б вони тримали перед тим наради з партіями!

Він дочекався розпаду збольшевиченої Директорії, замість взяти в сій справі ініціативу, робив “міністерські кризи”, ухвалював “конституції” та пактував з “партіями” (що не раз зраджували справу), там де вистачило б тільки злегка вдарити навіть не кулаком, а долонею по столі, щоби переконати “громадську думку” в слушності своїх поглядів. Переконала ж колись анемічна Декларація Директорії маленьким натяком на “саботажників” наші праві партії в правильності своєї позіції! Переконали ж большевики наших боротьбістів!

Але на сей жест він не був спосібний, а коли навіть і робив його від часу до часу, розстрілюючи сього чи іншого (хоч не завше тих, кого треба), то так перед тим своєю нерішучістю вимучував людий, що вони ще перед смертю божеволіли. Він мав всі задатки стати українським Монком²³⁷, коли, на жаль, Україна не мала своїх Стюартів! Для того був лише розмах – без удару. Початок – без кінця. Добра воля – без тої залізної волі, котру мусять мати люди, що мріють про великі цілі.

Так сталося, що мимо скасовання Директорії, власть не зробилася, як сього вимагав момент, одноличною, а перейшла до рук двох партій – с-д. і с-р. В очах стороннього глядача, сі партії вже досить себе скомпрометували, щоби грати наново роль в політиці. Події одначе показали, що ніщо на Україні не є так тяжке, як скомпрометуватися політичному діячеві або партії. Часом навіть найбільш героїчні зусиля в сім напрямку не осягають ніякого наслідку. Так сталося і тепер, партії прийшли до власті знова.

По всіх експериментах з большевицькою Росією, по всіх недвозначних заявах своїх антибольшевицьких симпатій (з’їзди за Центральної Ради, навіть радянські, на Україні, вибори до обох конституант, трудовий конгрес, повстання) – здавалось, лінія української політики що до Росії мусила би вияснитися навіть для соціалістів. Здавалось, ясно було, що російській національній ідеї на Україні треба було б – протиставити такий самий впертий і безпардонний націоналізм, знаний на соціалістичнім жаргоні під іменем шовінізму, котрий робив дива в Латвії, Естонії, Фінляндії, Франції, Сербії, Польщі та Грузії. Націоналізм, котрий, боронячи свою землю від “зайдів”, відчував наш селянин.

Але власне суспільну вагу сього чинника важко було поняти соціалістам. Лімановський²³⁸ сказаз колись, що польський соціалізм – се патріотизм, розпечений до червоності. Червоний прапор наших соціалістів був навпаки – старий трикольоровий російський, з котрим вони парадували ще вчора, і котрому большевики віддерли білу і синю частину, не роблячи його від сього меньше російським…

Лінія політики диктувалася самими обставинами. Треба було, по упадку Австрії та ослабленню Росії, всіми способами підтримувати від занепаду новий блюк проти Росії, від Фінляндії через Польщу до Чорного моря. Треба було використати антиросійський настрій Румунії та Польщі. Треба було всіми способами помагати тому, щоб з обох тенденцій закордонної політики сих держав – антинімецької та антиросійської, перемогла ся остання, треба було для сього не порушувати справи Бесарабії, та, коли Біла Русь не потрафила б виявити державного хисту, навіть відкривати в сім напрямку перспективи для польської експансії, котра в сій країні все ж більш бажана як російська, хоч би для того, що ангажує раз на все польську політику в усякі протиросійські комбінації.

Треба було використати слабість в суті речи осамітненої Польщі, посвареної майже з усіма сусідами, не маючої піддержки Англії, маючої розбіжні інтереси з Малою Антантою, – аби нав’язати з нею добрі відносини, тим більше, що привид російсько-німецького союзу, небезпечного також для нас, повинен був би нас навчити ліпше розуміти не лише антиросійську, але й протинімецьку тенденцію польської політики, як і антилитовську, бо ся остання також перестала бути байдужою нам з хвилиною, коли Литва почала кокетувати з Москвою та Берліном.

Треба було вже раз зрозуміти, що мимо всього нам потрібна не сильна Росія, але сильна Європа, що остання не опиратиметься за всяку ціну повстанню нового політичного центра в Києві, як Росія. Треба було зрозуміти, що французький “імперіалізм”, о скільки він виступає проти політики німецько-російського зближення – позитивний чинник для нас. Що ні Антанта, ні Польща, ні Румунія не валили б української держави, коли б їй вдалося яко-тако уконституватися, що се робила би напевно і лише Росія. Що політика “соборності” проти суверенності (а вона все мусить йти проти суверенності) так само наївна, як була б нею політика балканських слов’ян, коли б вони хотіли малу Сербію та малу Болгарію (з-перед 1912 р.) прилучити назад до Туреччини в ім’я “з’єдинення” цілого сербського, взглядно болгарського народу. Що навіть хвилева невдача орієнтації на Європу ніскільки не нищить правильності сеї орієнтації взагалі, як не знищили її ні невдача Сагайдачного під Москвою, ні Мазепи під Полтавою…

Офіціальна наша політика, політика Директорії йшла, інстинктово і зигзагуючи, в сім напрямку, але під фатальним впливом керуючих соціалістичних партій безперестано робила екстратури. Не вміючи відділити справи України від справи Росії, вони схиляли чоло перед кожною видуманою в Москві “інтернаціональною” доктриною, за котрою ховався національний інтерес Росії, чи се ходило о “єдиний революційний фронт”, чи о “німецьку небезпеку”, чи о “антантський імперіалізм”.

Дійшло до сього, що проводирі українського соціалізму засвоїли не за страх, а за совість навіть ленінську ідею “визволення” азійських народів, спускаючись до положення сих українофілських дурників старої дати, що, замикаючи очі на російську політику на Вкраїні, приплескували “визвольній” акції Росії на Балканах…

В країні сі соціалісти відзначалися рецидівом большевикоманії, утруднюючи, як лиш могли, боротьбу війська і нації з Росією, висловлюючися в безчислених “нарадах” та “конференціях” всіх міст Волині й Поділля за “совітську владу”, кілька разів пробували навіть робити повстання на річ Росії, закладаючи “комітети зради”… пардон, “спасіння республіки”, заводячи “ревкоми”, зачинаючи деморалізувати большевицькою пропагандою навіть Галичину, як се робили “світила” галицької та буковинської соціал-демократії, котрі за се дістали теки міністрів в полонофільськім антибольшевицькім кабінеті, роблючи такі підлі, нікчемні та провокаторські виступи, як поміч, оказана росіянам проти української армії в осени 1920 р. в Галичині, розкладаючи своєю пропагандою армію, або як деякі “незалежні” (мабуть від здорового розсудку) та “боротьбісти”, переходячи отверто до табору ідеологів російської чрезвичайки.

Вони звали се компромісом, не вміючи добре відрізняти компроміс від компрометації. Вони прикривались обставинами, забуваючи, що є, як казав Берне²³⁹, невільники обставин, котрі не тратять права називатися порядними людьми, і льокаї обставин, котрих може виправдати хиба лиш їx льокайська совість… Своїми компромісами і своїм льокайством вони в великій мірі загальмували процес кристалізації єдиного національного фронту і в значній мірі улегшили роботу Росії на Україні.

(обратно)

Антинаціональна політика українських соціалістів в Європі

За кордоном робота сих політиків йшла ще ліпше. Се була робота офіціальна і неофіціальна. Першу робили послані спеціально Директорією екстраординарні і просто ординарні дипломатичні місії, що етаблювалися в різних європейських центрах. Сі місії, послані до країн Клемансо, короля Альберта²⁴⁰, Ллойда Джорджа та інших дістали від тодішнього міністра закордоних справ Високої Директорії наказ “високо держати” в сих країнах “прапор соціалізму”, і м. і. добиватися визнання української простонародної республики.

Початок їx діяльности був, можна сказати, блискучий. Про них заговорили всі в Європі, а часописі друкували про них (переважно в chronique scandaleuse) цілі колюмни. Поминаючи кілька світлих винятків, ділилася корпорація, що займалася закордонною політикою, на дві категорії. Перша, що трималася думок виховавців Гаргантюа, після котрих soy… peigner, laver et netoyer etoit perdre temps en се monde (чесатися, митися і чепуритися – значило тратити час на сім світі). Що треба лише займатися божественною справою служби рідному краєві, причім, подібно до раблевського монаха, також плутали сю божественну справу, сей service divin з service du vin, відсвіжуючи у вдячній заграниці призабуті спомини про перших висланців московського царя.

Друга категорія не тільки не трималася гадки першої, але, навпаки, була переконана, що “чесатися, митися і т. д.” – є одиноке гідне дипломата проводження часу, котре ще до того обезпечує повний успіх справі. Що займатися чимсь іншим – недозволена втрата часу. В однім обидві категорії цілком погоджувалися одна з другою: обидві були певні свого провіденціального значення для України і тяжкої конечності нести для неї свій важкий хрест. Мабуть сим пояснюється і засвоєна в нас в дипломатичній службі, зрештою знана тільки в судівництві, засада невіддаляємості з посади.

Щоби сказати правду,ся певність свого великого післанництва прийшла нашому дипломатичному корпусу не відразу. Цілковито не правдиве твердження, ніби переконання в своій непомильності кожний наш дипломат діставав від уродження. Спершу вони не чулися покликаними і як Сганарель Молієра²⁴¹, не раз зверталися до своїх мучителів з благальним запитанням: “Скажіть на Бога, панове, чи ви таки не помиляєтеся? Чи напевно я лікар, пардон, дипломат?”

Але дружний хор партійних товаришів розвіював рештку сумнівів, і вони, сі дипломати мимо волі, бралися за свою роботу з апломбом молієровського “Médecin malgré lui”, дивуючи, не згірш як останній своєю латиною, своєю політичною штукою, весь світ… Зрештою відповідальності за сю штуку вони на себе, як і Сганарель за свою, брати не могли. Як сей останній, зможуть вони на страшнім суді відповісти суворому прокураторові: “я не знаю, звідки прийшла до них (до пославших їx) ся фантазія, але коли я побачив, що вони за всяку ціну хотіли, щоби я став дипломатом, я рішив стати ним”…

Всі вони були великі демократи, і яко такі мали страшний потяг до титулів. Цілком як провінціональвий французький буржуа до стрічки Почесного легіону, причім, за браком титулів правдивих (звідки їx в демократичній державі взяти?) користувалися видуманими, виписуючи всіх їx на візитівках, котрі подавали приймаючим їx або не приймаючим закордонним “колегам”. Один ставав таким легким способом доктором, другий професором і т. д. Перший титул вибирали найчастійше, але й другим не гребували.

В Сполучених Державах Америки і тепер ще існують університети, де можна навіть заочно купити докторський, а кажуть що й професорський титул. Оповідають, що один янкі звернувся до одного з таких університетів з просьбою уділити докторський титул його коневі, але дістав відповідь, що хоч університет і роздає часом титули ослам, але коням ніколи… Очевидно недавньому защепленню свобідних американських звичаїв на визволеній Україні треба завдячувати також колосальне збільшення в нас в остатні часи числа професорів.

Але, як сказано, користали з того привілею переважно дипломати, та й то лиш перший час, бо по кількох місяцях блискучої кар’єри такий політик мав вже від вдячного рідного краю цілий ряд титулів, котрі, з додатком ancien, видруковані один по другім, викликали правдиву констернацію, а як думали носителі сих титулів, навіть поважання в закордоннім політичнім світі.

В своій політиці всі сі ancien’и, всі сі “бывшие люди” вражали широтою розмаху. Одні (як плела чутка), видалені за границі держави, при котрій були акредитовані, виповідали їй війну, на превелике здивування свого уряду, другі, по недовгім розмислі, перемінялися нагло з представників України, що вели війну з большевиками, в представників большевиків, що вели війну з Україною, треті – просто переходили на бік Росії, “визволительки зарубежних галицьких братів”, мавпуючи старого Дудикевича, отвираючи обійми Денікінові, четверті, на котрих тяжив неспростований публічний закид підтримання “федералістичної” політики гетьмана, (гл. “Хліборобська Україна” стр. 75) призначалися на одну з найвідповідальніших дипломатичних посад – для оборони не “федерації” з Росією, але сувереної України. П’ятий представник “меншості” усильно конферував з сторониками Денікіна за границею і за се був призначений послом до найважнішого тепер політичного центру в Європі, і т. д. до безконечности.

Чужинці, придивляючися сій політиці, мали враження, що знаходяться на масковім балу, окружені “прекрасными незнакомками”, правдивого обличчя котрих ніяк не можна розпізнати… Армія, котрій “дипломатичні” і “закупочні” місії мали улегшити її тяжке завданя, надаремне чекала на їx поміч; на поміч людей, котрі свої партійні гасла – “пролетарі єднайтеся” і “в борбі здобудеш право своє” давно замінили на нове: о cives, cives, pecunia quaerenda primum est! Додати до сього згадані вище “дипломатичні” подвиги, що заповняли сторінки берлінської, віденської та паризької chronique scandaleuse, і будемо мати образ дипломатичної роботи висланців Директорії за кордоном. Хоч, правда, щодо останнього, то вони не були винні. Як Дон Жуан Хозе Цоріля²⁴² міг кожний з них сказати про себе: “світ свідком, що я не маю облуди. Що я тому винен, що де я не прийду, приходить ń мною і скандал?”

Неофіціальна праця українських висланців за кордоном, або радше праця неофіціяльних висланців перевисшала найбуйнішу уяву. Берлінська група Укр. соціал демократії виносила резолюцію на користь окупаційної російської армії. Дон Кіхот українського комунізму представляв “значну частину” сих, що зі зброєю в руці боролися за свою і свободу рідного краю, з властивою собі елеганцію стиля – “безсумнівними падлюками” (америк. Свобода, ч. 108, 1920 р.). А його вірний Санчо Панса запевняв німецько-мад’ярську публику, що “ніхто на Україні не боїться злуки з Росією” та що така злука “може нам лише бути пожадана” (Die Ukraine, Budapest, 30.09.1919 р.).

Інші знову запевняли міжнародний пролетаріат, що проголошення непідлеглої України наступило тільки contre coeur, бо лише тоді, коли стало ясним, “що всі зусилля партій що до утворення федеративної Росії не вдалися” (гл. Меморандум Укр. С. Д. на інтернаціональний соціалістичний конгрес в Люцерн, “Вперед” 1.X.1919 р.), а один з українських делегатів на сім конгресі поучав згодом румунів, що “він знає, що большевики жалують своє торішнє відношеня до українців” та що Україна, як тільки її займе армія Бронштайна “стане знова свобідною” (Clopotul, 21.12.1919 р.).

Оргією злочинного туподумства управляла галицька соціалістична преса, особливо ж її головний орган. Його пропаганда на річ Росії була так витривала, що якби окупанти України мали замір заложити у Львові большевицьку “Прикарпатську Русь”, котра баламутила б громадську думку країни, обробляючи її на річ Росії, то вони безперечно мусіли б доручити се славне завдання центральному органові української соціал-демократії у Львові.

Нині сей шановний орган поручав Польщі визнати “суверенну українську радянську республику і заключити з нею почетний мир” („Вперед” 5.09.1920 р.), в той час коли проти сеї “суверенної українськоі” республіки вів збройну боротьбу цілий український народ. В другім числі переконує свою публіку соціалістична “Прикарпатська Русь”, що визнання міжнародного пройдисвіта Раковського головою українського уряду було б “важним елементом в творенню української державності” (8.09.1920 р.).

Далі совітська Росія та окупована нею Україна трактуються яко “союзники, проти котрих скерована світова реакція”, а на звістку, що большевицький Муравйов-Вешатель в Києві “торжественно зобов’язався не вмішуватися у внутрішні справи України” – соціалістичні редактори впадають просто в телячий захват! (10.01.1920 р.). Потім наводиться провокаторську, брехливу, обраховану на безмежний ідіотизм читачів заяву Троцького про незалежність України під заголовкам “Троцький за незалежну Україну” (Вперед 21.12.1919 р.) – без жадної примітки редакції, котра тут же офірує окупантам Україну яко “спільника з невичерпаними запасами” (17.01.1920 р.), тій Росії, в котрій “пролетаріат повинен шукати взірців” (13.08.1920. р.). Ще далі наводиться мирову пропозицію російського генерал-губернатора в Києві до Польщі під заголовком – “третя українська радянська мирова нота” (18.03.1920 р.).

І се пише та сама газета, що дістала б спазми злості, коли б хтось поважився називати українським уряд, котрий, припустім, повстав би в Києві з панів Дем’янчука²⁴³, Кона²⁴⁴ або хоч би Дашинського²⁴⁵… Так з дня на день переконувалося широку публіку, що Україна властиво вже повстала, що купка російсько-румунсько-жидівських авантурників, що нищать вогнем і мечем країну – її правовитий уряд, що люди, що борються за визволення України від ярма зайдів, се просто психопати.

Так вмовлялося в загал, що провокаторські пропозиції Росії щодо миру, котрі робилися лише в мисль засади reculer pour mieux sauter, – щирі пропозції, та що одинокими противниками миру всего мира се власне ті, хто бореться проти окупантів. Так ширилася з дня на день, з місяця на місяць злочинна робота деморалізації та дезорієнтації, котрій могли б позаздрити платні агенти Росії.

Так, в сей час коли ті самі орди калмиків, китайців та інших комуністів, котрих вже бачила Галичина в 1914 році, знов лізли за Збруч, щоби знищити культурний доробок нації та її інтелігенцію, – в той час сьому походові приплескувала купка божевільних, що називала себе українською партією, і що напевно була б образилася, якби її назвати її справжнім ім’ям… Се не значить зрештою (як непосвячений в таємниці психології сих людий міг би подумати), що вони повівали тільки червоною хоругвою. Далеко від того! Не лише в слідуючім, в однім і тім самім числі шановної часописі можна було прочитати також випад проти большевизму, та його апологію. Се була просто якась проституція думки, що віддавалася всяким ідеологіям, нотуючи “з дневникарського обов’язку” найбільші дурниці без найменьшого слова критики.

Коли соціалістичним редакторам протягом цілої їx “освічуючої” діяльності удалося в головах їx читачів зробити таку саму саламаху, яка панувала, замісць переконань, в їx власних, то роки невсипущої праці потрібні будуть, щоби направити деморалізаційну “працю” соціалістичних політиків сеї доби! Не знати яку заплату дістануть вони від збаламученої ними суспільності, але що кожний з них заслужив на орден “Красной звезды” з власноручним написом Нахамкеса²⁴⁶ “от благодарной единой і неделимой Росии”, се певно.

(обратно)

Спроба українських соціалістів помиритися з Москвою

Особливо ж заслужив на сю почесну відзнаку Мальбрук українського комунізму²⁴⁷, що вернувши із походу, видав лист до мертвих, живих і ненароджених земляків своїх на Україні і не на Україні сущих. Се була велика спроба, ся його подорож, – на вислід котрої з затаєним віддихом чекали всі наші комуністи, спроба “примирить с собою правительство”, як хотів свого часу зробити Костомаров, а за ним і “найбільший” наш історик, що з юнацькою моторностю, протягом найкоротшого часу переробив карколомну еволюцію від скромного автономіста до федераліста, від федераліста – з болем і скреготом зубовним – до самостійника, а від самостійника спершу до большевика, а там до попихача і льокая московського уряду.

Але химерна доля хотіла, що в своїх заходах примирити українство з Росією комуністичний Мальбрук не осяг більше щастя як його славні попередники. Ох, хто ж його знав, хто ж міг думати, що там все, але то все, зовсім інакше виглядає, як представляв собі жадібний влади Мальбрук!? Прецінь він “мав змогу зазнайомитися тільки з декларативною програмовою стороною діяльности керуючої партії”, як нещаслива Маргарета, котра лиш тоді зазнайомилася з недекларативною стороною діяльности Фавста. коли було вже запізно…

Наївна Гретхен і “чесний з собою” Мальбрук чули тільки “сладкозвучні” серенади Фавста і Леніна, а не бачили того Мефіста, котрий був видний всім, не сліпим, глядачам драми. Мимо терору над селом, Мальбрук “вірив, що комуністична партія України… походить з широких пролетарських мас села і міста”. Він та його вірні, кажучи словами його ж однодумців, (Нова доба, цит. з Волі, т. І, ч. 3) “ведені за ніс всякими лавочниками (себто крамарями) революції, приймали в найкращій вірі декларативну сторону російських комуністів, з розбалушеними очима і з роззявленими ротами”…

Отверезіння прийшло, і, викинутий за двері большевицького раю, наш Мальбрук міг повторити історичні слова – “все страчено опріч честі”, як сказав шулер, спущений сходами в діл. Але показалося, що і сей досвід пішов на марне. Правда, в листі до народжених і ненароджених були скарги і квиління на “централізм” (нотки знайомі ще від 1905 р. і ранійше), але винна в усім злі була не Росія, навіть не режим, лише його хиби: “п’ятаковщина”, “централізм”, не звертання уваги на “особливості українського життя”, різні “помилки”, але врештою ніяка інша партія як комуністична України виратувати не потрафить!

Отже, нема Бога опріч Бога, а Магомет пророк його! Сему Богові треба було молитися, йому приносити в жертву все: власну державність, суверенну волю демократії, ба – коли буде треба – навіть і мову. До сього останнього правда сам Мальбрук не добалакується, але з тим більшою відвагою робить се один з “малих сих”, людина, правда зламана життям, але, в своїм соціалістичнім фаху, з безперечною ерудицією, з поважними супроти своєї партії заслугами, і, що особливо в данім випадку пікантно, людина з вироблений національним чувством.

І мимо сього останнього він пише (цит. з Народного слова, 28.10.1920 р. Пітсбург), що відданість наших соціалістів духові інтернаціоналізму була така велика, що

“коли б з Москви прийшов указ на Україну, в інтересі оборони обох радянських республик, в інтересі побіди над Польщею, в інтересі революції, скасувати в укр. рад. республиці не тільки такі комісаріати, як господарства, військовий, шляхів і т. д., але й комісаріат освіти, мало того, коли в сих інтересах треба було б скасувати українську мову на Україні… то українське робітництво і селянство… були б і на сю жертву пішли”…

Навіть стоячого на боці бере лють! Виявити стільки відданості “інтернаціональній” ідеї, стільки невільницької готовності торгувати своєю гідністю і честю нації – і замісць похвали дістати такий жорстокий удар! А удар, що дістав Мальбрук з товаришами в Москві, був справді тяжкий, від котрого, на щастя, довго не прийде до себе українська мальбруцька партія…

Хоч з другої сторони, наївно було б думати, що сей експеримент відбере скомпрометованому божкові його учеників тайних і явних. Він “покаявся” і – в ім’я “щирості”, коли не в ім’я розуму, вірні вернуть до него. Бо він належить до сеї оспіваної Салтиковим породи “искренних лгунов”, котра так часто здибується в нас.

“Лично, – пише про них Салтиков, (Благонамеренные речи) – каждый из этих господ может вызвать лишь изумление перед безграничностью человеческого тупоумія”, але все претендуватиме на провід в нації “во имя какой-то личной искренности („чесності з собою”), до которой никому нет дела и перед которой тем не менее сотни глупцов останавливаются с разинутыми ртами: “это дескать, искренность, а искренность надо уважать”…

Коли се правда, комуністичний август ще довго лишиться “улюбленцем публіки”, котру разом з собою ще не раз викупає в “багні смердючім”, що здаватиметься йому прегарним озером.

Слідами соціальних демократів і комуністів йшла в нас і друга, близька їй партія, партія соціального непорозуміння, або як вона сама себе називає, партія “соціалістів-революціонерів”. Проводирі сеї партії також не раз і не два відважно виступали ділом і словом проти російського комунізму і його “політики” на Україні, але лише щоби перестеречи Росію перед “похибками” режиму і улекшити для себе “примирение с правительством”. Старий льокай московського лібералізму²⁴⁸, а тепер шеф партії соціального непорозуміння каже виразно, що “які б не були похибки большевицьких провідників на Україні, як би не вилазила Україні боком діяльність їx агентів, належить всяко оминати конфлікту з большевизмом, шануючи загальнолюдську вагу” експеріментів кремлівських садистів! (Укр. голос, 11.08.1920 р. Вініпег)

Часом радить здитинілий есерівський Далай Лама перейти навіть в опозицію до Росії, але не в ім’я інтересів України, лише

“щоб принаймні зберечи в очах української людності від компрометації комуністичні гасла, відділяючи їx від хибної централістичної політики російських большевиків” (там же, 28.07.1920 р.).

Можливо, що се ес-ерівським політикам вдавалося, але що їм напевно не вдасться ніколи, се “зберечи в очах української людності від компрометації” себе самих і свою партію! Та над сим головний хамелеон партії не думає. Як давніше його головною ціллю було погодити українську національну ідею з ідеєю російської державності, так і тепер. Тоді він накликав уряд до уступок, лякаючи, що “помилкова” політика російських правлячих кіл пожене Україну на шлях революції. Тепер – він звертає увагу Копів, що їx “похибки” кинуть Україну на шлях контрреволюції (Укр. голос, 27.12.1920 р.).

І тоді, і тепер – інтереси російської державності стояли для него на першім плані, в конфлікті Росії з Європою все радив він вибирати першу – все одно, чи царську, чи “буржуазну” Керенського, чи большевицьку. Як для ідеолога нерозвиненої верстви або племені – для нього національні і політичні домагання були “побічними” (Борітеся і. т. д., ч. І, ст. 17), а проголошення незалежності зовсім не було таким вже неминучим. “Проголошуючи сю незалежність, ставилося величезну крапку над і, може більшу ніж треба було”. Бо все, що потребував український народ – “можна було забезпечити і в федералістичній формі”. Що ж до незалежності, то “се гасло було підхоплене гіршими елeментами української людності і елементами бандитськими” (там же ст. 47).

Під сим взглядом, отже обидва провідники обох наших соціалістичних партій виявляють зворушуючу тожсамість переконань: “падлюки” і “бандити” – ось хто – показується – хотів будувати непідлеглу українську державу… Відкритя цікаве, але не нове. До него додумалися вже давно і “Киевлянин”, і “Новое время” а тепер і Троцький, і Ленін. Для всіх їx – головне завдання се боротьба з тим “бандитизмом”, для всіх їx одиноке джерело культури і поступу – се Росія, з котрою наші соціалісти принципіально “відкидають боротьбу, явну і тайну” (там же ст. 48), ні словом, ні помишленієм.

Думати, що щастя країни можна осягнути в боротьбі з Росію – се наївна похибка, противно, показується, що “без порозуміння з Росією” сього добитися не можна (там же ст. 48). Особливо ж без порозуміння з большевиками, бо посивілий на службі московським панам льокай “вдячно пам’ятав, що з російських партій самі тільки большевики ще перед революцією визнали за Україною право на самоозначення” (там же ч. 2, ст. 5), а Троцький своїми заявами “давав надії на щире порозуміння”… всім, кому довголітня праця або інші причини висушили мозок, коли він в них був…

Зрештою суть нашої політики – се ніяка самостійність, головне – “вивести на шлях світової революції” Україну, на шлях “загальнолюдських культурних інтересів”, котрі дивним дивом стало покривалися з російськими! Не інакше думав прецінь і безсмертний Тарас, котрого “соціалісти з повним правом можуть уважати своїм апостолом і пророком” (там же ч. 1), хоч він ніколи в Центральній Раді не сидів ї з Копом переговорів не провадив. Отже завше з Москвою, з Москвою, “куди з вірою і з любов’ю (але певно без – софії) дивиться весь трудовий світ” (там же ч. 2).

Таке було гасло “товариша” екс-предсідателя Центральної Ради. А коли, прислухаючись до гуку невгаваючих повстань на Україні, зачаластара Європа відсвіжувати напівзабуті історичні спомини, а в Україні бачити правдиве забороло проти реакційної, царської чи совітської, Росії, – в сей момент не завагався здитинілий провідник партії соціального непорозуміня поклястися в органі російського жида Рапапорта²⁴⁹, в паризькім Юманіте, що проти коханої Росії Україна ніколи не піде… Цілком, як пару років тому, коли шановний діяч запевняв редакторів Речі, що на царат Україна руки ніколи не піднесе, ніколи не піде проти свого укоханого “отечества”.

Даремна праця! Бо що ес-ерівський патріарх, посивілий в боротьбі за соціалізм, промовляє в імени України – хто йому повірить? Що говорить в імені своєї партії? Напевно, але хто і коли посуджував її вождя о пересаджене почуття власної та національної гідності? Хто сумнівався в його та його товаришів вірности “социалистическому отечеству”? Хто не знав, що їх мрією все було привести Україну в “федерацію” совітських республик, сього блискучого товариства, до котрого, під егідою Росії, належать вже такі культурні нації, як башкіри, татари, киргизи, чуваші, карели, вотяки, череміси, калмики, азербейджанці, хивинці, бухарці та хорусмізи?

Чи се не була б велика шана, якби й нас до сього товариства, до сього нового, і сим разом вже правдивого соціалістичного інтернаціонала, зволили прийняти? І чи задля такого великого щастя не варто, як казав колишній провідник галицької соціал-демократії, навіть рідної мови відречися, а замість неї засвоїти одну з “федеративних”? І чи сей Інтернаціонал не криє в собі о много більше виглядів соціального поступу, як такі варварські країни як Англія або Франція?

Я був би несправедливим, колиб захотів твердити, що славні діячі славної партії соціалістів-революціонерів все вели одну лінію в своій політиці. Се вони робили ще менше як їx соціал-демократичні компаньони. Правда, думати логічно жоден з соціалістичних аяксів не вмів, се була вже їx органічна хиба. Але все ж їм не бракло способності відрізняти гусяче пір’я від кам’яного муру, особливо коли вони стукалися о нього головою.

Але розуміється не перед сим. Перед сим, вони, подібно вже згаданому Мальбруку, звертали увагу тільки на “декларативну сторону”. На “неясні звістки про побачення” ес-ерівського патрарха з Копом в Берліні, на “звістки з Києва про зменшення терору”, на “наказ Троцького російським військам на Україні”, на “признання Леніна в помилках московської совітської політики на Україні”, і т. д. (гл. Лист до парт. товар. У. П. С.-р. комітета камян. орг. Воля Т. І., ч. 7.08.1921 р.).

Заяви, звістки, чутки, плітки, власні бажаня – ось на чім будували свою тактику дві соціалістичні партії на Україні, допроваджуючи країну до гибелі, а себе до морального банкротства і політичної компрометації! Аналіза політичної природи якоїсь (в данім випадку большевицькоі) нової системи, і випливаючих з неї наслідків, базування на сім власної тактики – на сім не розумілися наші баби Палажки від політики. Вони не були “доктринерами” і найдурніший провокаторський жест Леніна, “заява” про мирні наміри, “признання” самостійності і т. д. ділали на наших соціалістичних Мальбруків, як сало в лапці на мишей. За гратами вони “спостерігали” свої похибки і “каялися”, але лише – до нової, більш спритної провокації противної сторони, і об’єктивно беручи, їx діяльність в останні часи служила тільки зміцненню і утриваленню московського панування на Україні.

В повнім банкротстві не лише їx цілої дотеперішньої політики, але також їx вихідної точки мусіли вони нарешті самі признатися. Вони самі признаються, що їм не вдалося захопити провід національним рухом на Україні “через несприятливі умови революційної боротьби на Україні, і в першу чергу окупації України совітською Росією”, через що був нарушений “нормальний розвиток класової боротьби на Україні”, а маси “здеморалізовані”, “відірвані від їx справжніх провідників” і кинуті “в бік контрреволюції” („Борітеся” і т. д. ч. 5, ст. 48.).

Іншими словами, їм, соціалістам не вдалося проводити масами просто через те, що боротьба на Україні приняла не вимріяний ними, фантастичний “класовий” характер, а такий, який і повинна була для кожного не сліпого прийняти – характер расової, національної боротьби. Претендувати, що справа соціалістів не вдалася лише через ненормальний біг подій, се все одно, якби пацифісти і сторонники вічного мира поясняли своє і свої доктрини банкротство не їx непристосованістю до життя, але сим, що розвиток міждержавних відносин “приняв ненормальний характер воених конфліктів”… Якби ж він сього ненормального характеру не приняв, пацифісти, “справжні провідники” народів, напевно “взяли би державне будівництво в свої руки”, так само як і соціалісти-революціонери… якби прокляте життя не захотіло йти дорогою іншою від приписаної наївними адептами наївної концепції…

В своій, повній грації, наївности панове “революціонери” навіть не розуміють, що коли тут можна говорити про якусь ненормальність, то тільки про ненормальність їx умових спосібностей. Одному з делегатів іспанської соціалістичної партії, що говорив з Леніном, сказав сей останій (гл. Times 20.01.1921 р.): “ми ніколи не говорили про свободу. Ми виконуємо диктатуру пролетаріату в ім’я меншості, бо селянська кляса не пролетаріат, і ще не є з нами. Ми виконуватимемо диктатуру над нею, поки вона не скориться”.

Так про наміри Леніна мусів думати і всякий, хто мав несоціалістичний мозок в голові, і тому кожний, хто хотів, ян се робили соціалісти, погодити совітський режим з інтересами більшості української нації, був: або сторонником російської диктатури над нашим селом, або – мягко виражаючись – людиною безконечно наївною. Як між сима двома категоріями “політиків” поділяються наші соціалісти, не моя річ рішати. Але одно певне, що і одні, і другі об’єктивно помагали скріпленню московської диктатури і державності на Україні. Сеї їхньої заслуги перед нащадками історія не забуде…

Помалу-малу вернули на лоно “спільної батьківщини” і жидівські соціалісти на Україні. Після компетентного свідоцтва одного жидівського політика у “Волі”, жидівське робітництво, в результаті останої кризи, готове було стихійно кинутися в обійми большевизму, шукаючи в ньому шляхів до радикальної зміни того соціального і економічного рабства, що є неминучим наслідком перебуваня жидів на чужих теренах, між чужими більшостями; що жидівське робітництво дивилося на совітську систему на Україні як на найскорший шлях до соціалізму.

І справді, незбитим фактом є, що майже всі найвпливовійші жидівські партії погодилися і пристали до большевизму, а з ними, після свідоцтва того самого автора з “Волі”, і жидівська інтелігенція, зголодніла за владою, бо досі все була віддалена від державного механізму. Констатуючи сі, зрештою і без того відомі факти, автор висловлює навіть побоювання, що його земляки зачнуть з занадто великим поспіхом хапати комуністичні посади, і не зуміють затримати необхідного такту в міжнаціональних відносинах, викликуючи антисемітські настрої серед людності. Побоюваня автора в значній мірі вже справдилися і великий процент жидівських соціалістів перейшов на сторону большевицьких Муравйових-Вешателів на Україні, або, вживаючи евфемічної термінольогії паризької “Жидівської трибуни” (ч. 59, 1921 р.) на сторону… “романтиків” і “утопістів”.

На превелике диво загальна прострація, в котру почала падати наша інтелігенція, не пройшла без сліду і для наших правих, націоналістичних кругів. Мимо досвідів минулого, давнього і недавнього, в опублікованій кілька місяців тому програмі наших “хліборобів-державників” стрічаємо такий уступ:

“Наше географічне положення, спільне історичне минуле (sic!) і спільні економічні інтереси (?) вимагають, щоб ми з Росією та Білорусією (мабуть з Білою Русією?) як зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, заключили тісний мілітарний та економічний союз”.

Про той самий союз говориться ще раз низше (гл. До українських хліборобів, вид ініціативної групи “Україн. союза хліборобів-державників” Відень 1920, ст. 9 і 13). Що се? Ляпсус? Певно ні, бо його повторюється. А коли так, то чи думали щось автори сеї наївної книжки, коли сей уступ писали?

Яке спільне історичне минуле з Росією в країни, половина котрої належить до неї, яко її складова частина, заледві двісті років, а друга сто і кілька? І навіщо нам економічний та мілітарний союз з Росію? Коли для того, щоб, в ім’я преславної програми “соборності” привести з поміччю Росії під московське ярмо Галичину, Буковину і Бесарабію, створюючи для Росії домінуюче становище в Європі і тим самим нас навіки їй закабаляючи, то пощо всі ті фрази про Суверену Українську Державу, написані ще до того з великої букви? Коли ж ні, то пощо ся москвофільська фразеологія? Тим більше, що в наші часи “тісний союз” і “федерація” – се такі нюанси, що дуже скоро переходять один в другий?!

На подібні манівці збочує наша “права” ідеологія не тільки в наведенім прикладі. З другого джерела довідуємося, що суто російська концепція мобілізації народів Азії для зміцнення Росії та для ослаблення Європи, а з нею також нас, – се геніальна ідея, варта уваги (гл. Хлібор. Україна збірн. І, ст. 90), що про європейську культуру, від котрої єдине може нам прийти рятунок, можна говорити тільки в знаках наведення, ба що її гибелі треба навіть бажати, як сього бажали російські слов’янофіли і большевики (там же ст. 98). Подібна саламаха, яку знаходимо і в головах наших соціалістів, те саме безкритичне засвоєння московських доктрин, ті самі нотки, що звучали в “федераційнім” маніфесті гетьмана.

Під гіпнозою москвофільства опинилася також Галичина, де воно в наші часи переживає свій ренесанс, що викликує в памяти “незабутні” часи Дудикевича і Глібовицького²⁵⁰. Тут ми маємо до діла з типовим маломістечковим патріотізмом, що ідею нації замінює “ідеєю” провінції, що за деревами не бачить ліса, зі з’явищем, котре Стендаль в італійців називав patriotism d’antichambre, передпокойовим патріотізмом, що інтереси свого шматка землі ставив вище інтересів нації.

Одинокою мудрістю їx політики сеї доби було: “хоч гірше, та інше!” Все ліпше від того що є. Большевики, правда, не принесуть нам повного національного визволення… але коли б се сталось („визволення” большевиками), мали б принаймні одно – факт об’єднаного і одноцільного фронту (Укр. прапор, 4.12.1920 р.). Яка шкода, що Росія ще за Катерини не забрала Галичини! Бо тоді політичні нащадки Кониського²⁵¹ вже від 120 років роскошували б “фактом об’єднаного фронту”, а навіть би дочекалися визволення селян – в 1863, а конституції – в 1905, замість 1848 року… Що то були б за щасливі часи!

А ще ліпше коли “перекотившися через Кавказ большевицька струя піде на Персію, Месопотамію та Індію… і зачне стукати до порогів великих англійських володінь в Азії”, “бо се зверне нарешті очі коаліції на нас” (там же). І яка шкода, що ми досі сього не знали, що тільки зміцнення Росії коштом антантського “імперіалізму” прискорить визволення української нації! Тоді ми могли б заощадити собі забавки в якісь там легіони, а разом з Дудикевичем вітали б “російських орлів” на Карпатах…

Коли існує така проста метода визволити Галичину з-під польського панування, як віддати цілу Україну під владу московської чрезвичайки, чому ж би сього не зробити? Для нас, як вже сказано, перше стремління – не визволення з політичного ярма, але “об’єднання з прочими нашими земляками, з цілою соборною Україною, а для сеї цілі немає в нас ніяких замалих жертв” (Укр. прапор, 11.07.1920 р.). Нема чого зупинятися навіть перед принесенням в жертву державної суверенності. Бо що значить суверенність 40-міліонового народу в порівнянню з визволенням з-під полського панування 4 міліонів галичан, сеї еліти нації, котра дала нам попри Сагайдачного, ще Дудикевича і його партію та цілу хмару русифікаторів нещасливої Холмщини?..

Зрештою і большевики ж не звірі, бо “якраз поширення большевизму є умовою повного визволення нашого селянства” (там же). А хоч би інтелігенцію большевики яко “буржуазію” навіть знищили, то… головна сила нації не кляса, що представляє політичні стремліня народу, її можна наново здобути, як свідчить хочби приклад Наддніпрянщини, котра, хоч і по двохсотлітній перерві (над нами не капає!), а все ж її здобула, та ще яку вишколену і політично вироблену!

Суть і остоя нації – се люд, се хлоп, що порпаеться на своїм куснику землі, а його прецінь большевики не зачеплять, хиба роблять вони що нашому селянинові на Наддніпрянщині? Лишать сю хлопську силу нам, і ми яко нація і далі існуватимемо, блискаючи всіми формами національного життя, яко самостійний чинник в сім’ї народів – ось як напр., також позбавлені інтелігенції, білорусини, кашуби або лужицькі серби! Треба бути кретином аби так простих річий ие зрозуміти! Отже віват Москва! Най приходять!

Що не прийде по Польщі, “се буде як не повне визволення, то в кожному разі бодай надійний початок до нього” (Укр. прапор, 4.07.1920 р.). Буде і в Галичині так як на великій Україні, де прецінь, як всім відомо, знаходиться “большевицька влада майже виключно в українських руках” (Укр. прапор, 10.03.1920 р.), де проти сеї влади повстають тільки авантурники та жменька збаламученого селянства, що немає таких блискучих і далекозорих провідників, як галицькі москвофіли, еліта серед еліти.

А зрештою, “нам байдуже який прапор буде в Києві віяти” (Укр. прапор, 19.12.1920 р.). “Нам” важно, аби всі в купочці були! Прецінь “нова Росія зорганізується без огляду на се, чи відновить її Колчак, Денікін чи хто інший”, прецінь “вона мусить збудуватися на основах конституційно-демократичних” (22.08.1919 р.). Се не великий ідеал, правда, і можна було його мати ще й за Миколи 2, але політика мусить бути реальною, “мусить перш усего наступити з’єдинення всіх українських земель”.

Чи тут говорить передусім ненависть до Польщі? Ні, передусім “передпокойовий патріотізм”, бажаня бути всім в купочці. Галичини не можемо зречися “навіть тоді, коли б якась справжна, наглядна, реальна випробована державна могучість за ціну відступлення Галичини запевнила нам у всіх подробицях негайну реставрацію української держави за Збручом” (Гром. думка, 2.02.1920 р.). Накидати українську політику Галичині – се злочин, накидати вузько-галицьку орієнтацію цілій країні, бажати, щоби для “визволення” Галичини вся Україна узнала владу денікінських або соціалістичних окупантів – се добре!

Самостійність – се гасло “падлюк” (с. д. Мальбрук), “бандитів” (с. р. Мальбрук) або людий наївних, що “не розібралися в політично-соціальній орієнтації Драгоманова”. Бо “прецінь найважнійшою річчю розважити, з котрої сторони грозила і грозить небезпека масам, більша небезпека втрати землі як економічної підстави і простору для експансії” (Гром. думка, 26.06.1920 р.).

Наплювати нам на самостійність, що відбирає нам Зелений Клин, ex Oriente lux! Туди маємо йти, до укоханої Росії, де стільки простору, хочби вона, як друга Катерина і перший Ленін обернула сього сувереного властителя землі в парію і раба, “хочби евентуально навіть під національно-культурним і політичним взглядом був здержаний його (народу) розвиток ще на один або два етапи” (там же), на одно або два поколіня…

Правда колись “ми” також вірили в примат гасла самостійності, але тепер, всадити ніж в спину армії, що боронила від московського заливу країну в “нас” називаеться не провокацією, а щоби-сьте знали – геройством! Правда, і “ми” колись посилали проти Росії якісь легіони, Січові стрільці, котрі боронили австрійської, навіть майже “виодрембньоней” Галичини проти Москви, створили навіть культ сеї жменьки завзятих, але, як теперішні події показують, “ми” їх шанували не за те, що вони робили, а за те, що вони, “родимці” робили…

Не культ ідеї самостійності, але звикле і примітивне – і яке ж провінціональне – співчуття зі своїми, що терплять… Тепер “ми” виросли, тепер “ми” вітаємо армію Буденного, а українські війська, що від московських орд “очищують українську територію, тратять назву національної сили” (Вперед, 23.09.1920 р.). Закидаєте “нам” зміну переконань? Зовсім не слушно. Прецінь писав же ж ще пять років тому орган найвпливовішої галицької партії під керівництвом одного з найбільших її дипломатів, що відступав країну Денікінові:

“Зазначимо, що з всіх можливостей, які можуть зустріти український народ наслідком війни, ніяка не є для нас така непримирима, як власне помирення з польською державністю” (Діло, 26.10.1916 р.).

А треба пригадати, що іншою можливістю, котру волів будучий приклонник Денікіна, була в той час передреволюційна царська Росія… “Ми” зосталися консеквентними! Дивно, як сього інші не розуміють, не розуміють, що експансія Росії була все “нам” на користь, що вона ще в році 1863 і 1795 “зробила нам безмірну національну прислугу” (Укр. прапор, 19.02.1921 р.), що – як і лнчить “льокаям обставин” – треба при виборі орієнтації все уважати не на інтереси нації, тільки на се, “котрий з ворогів має більше шансів на успіх” (там же), котрий сильніший…

Такий був ідейний баланс української інтелігенції по кількох роках визвольної боротьби. Баланс, коли не розпачливий, то в кожнім разі надзвичайно вбогий. Хаос в думках, брак плановости в акції, брак ясно сформульованих цілей. І все се підбито часом голосною самостійницькою фразеологією, дзвінкою як в неофіта і такоюж нетривкою.

(обратно)

Причини наших неудач

Що могла серед такого окруження зробити маленька, в порівнянню, кількість одчайдухів, що гинули масово в ім’я вимріяного ідеалу? Що міг зродити центр, що, хоч зигзагами, хоч наївно і недотепно, але все ж провадив самостійницьку лінію в останні два роки? (при загальній нашій прострації та мізерії се була велика річ.) Що значила галицька армія, чини котрої збудживатимуть подив в найдальших генераціях – супроти короткозорої політики галицьких політиків? Що могли зробити титанічні зусилля народу, позбавлені керуючої волі та інтелекту, що відкрив би йому сенс його власних чинів і його мету?

Шукаючи за причинами сумного балансу наших ідейних і політичних змагань, мусимо на першім плані згадати невміння віднайти, відчути колективний ідеал нації, ні так різко зазначити його, щоб він став притягаючим центром, до котрого, як до сталого, непорушного осередка стреміли б міліони поодиноких воль в краю, і пильна увага заграниці, котра була б бачила в сім центрі свідомий своєї ролі чинник, з котрим належало, з волею чи проти неї, числитися. Не маючи виробленої програми на вні, українство не могло ввійти, яко певна означена величина, навіть таким важним чинником в європейську політику, як маленька Сербія або Бельгія. Не маючи виробленого програму в середині, ні щодо сього, на якій клясі спирати державне будівництво, ні вміння споювати одною не класовою і не національною, а державницькою ідеологією всі національності країни в одну націю під прапором одного державного ідеалу, українство не могло осягти консолідації внутрішних сил края.

Далі, навіть сей, нашвидку зроблений, вічно мінливий сурогат національного ідеалу, що створився в нас, не прокламовано і не утримувано з цілою, потрібною в таких випадках, остротою. Знана річ, що консеквентна, залізна, сама в собі переконана афірмативна воля потрафить защепити свою концепцію масі навіть коли вона є абсурдна. І навпаки, сполучення найясніших ідей зі слабою афірмативною волею їx пропагаторів – не має часто практичних наслідків.

В нас була і одна і друга хиба, та коли про українство все-таки вироблялася як в країні так і поза нею, певне досить ясне представлення, як про ясно означений політичний чинник, наділений виразною афірмативною волею, то тільки мала частина була в сім заслуги свідомих зусиль інтелігенції, а величезна натомість – інтуїтивної, часто намірам інтелігенції ворожої, акції мас. Ся інтуїтивна акція мусіла знайти свій вираз в ясній формулі національного руху, формулі, котру мусила дати інтелігенція і котру вона не дала. Подібно як не знайшли ми ії, сеї формули, і в 17 віці.

Описуючи сю добу і походи козаків на Туреччину, пише Куліш (Історія воссоединения Руси, ст. 214): “бракувало одного” щоби надати козацькій акції значення першорядного політичного факту – “аби в козацьких головах повстала гадка про самостійне царство, але її вони ніколи не мали, вони були далекі від сеї думки, як обскуранти або як соціалісти”. В геніально-простій формі дав тут Куліш і причини, чому наші предки з тої доби не могли піднести своїх інтуїтивних зусиль до значення певного свідомого політичного програму, охопити їx ясною політичною формулою, але рівночасно він подав також причини того самого лиха і теперішної генерації!

Зі смутним інстинктом б’ється ось котрий вже рік маса нашого селянства проти російського стремління економічно підбити країну, проти російського стремління створити систему, щоб тримати його в політичній неволі і т. д. Щоби надати сим хаотичним зусиллям нашого селянства свідомість мети і організованість – відкрити йому глибший сенс його боротьби, треба було лише усвідомити се селянинові, так як колись усвідомлювалося страйкуючому робітникові, що він бореться не тільки проти економічного визиску, але й проти системи царату; усвідомити агітацією та ясною політикою.

Але се власне якраз занехала наша інтелігенція, і якраз з тих самих причин, на котрі вказує Куліш: провідники нації не здолали знайти формули масового руху – “як обскуранти або як соціалісти”. Як обскуранти, як люде з недорозвиненим політичним змислом, ставили вони на перший план не політичне панування української нації в країні, але моменти низшого порядку: “злучення всієї теріторії”, “Зелений Клин”, жертвуючи за се суверенністю нації, воліючи політичний деспотизм і політичне панування чужого народа від вільної конкуренційної гри свобідних націй.

Яко соціалісти, ставили вони на перший плян не політичні інтереси українства, але “інтернаціоналізм”, “вселюдське братерство”, інтереси мітичного “міжнародного пролетаріату” і т. д. Вони боронили або піднаціональну ідеологію, ідеологію племені, що журиться тільки безпосередними економічними потребами нації (ідеологія Галичан), або ідеологію наднаціональну (соціалісти), що підпорядковували національний ідеал соціалізмові або космополітізмові (Драгоманов).

Вони не мислили в крузі ідей держави, котра накидає громаді свій авторитет і дисципліну, а в крузі ідей суспільності, котра з тим всім стало провадить війну. Провідники української нації властиво тільки й робили се останнє, показуючи зайвий раз, що вони себе почували не державними будівничими, а суспільністю, громадською верствою, котрої одиноким завданням є боротися з чужою їй державою. Вони навіть тоді сеї боротьби не залишили, коли її довелося вести проти власної держави, ба навіть тоді, коли держава вже була ними зруйнована, коли зрештою настав, здавалось би, час для відбудови.

Надзвичайно характеристичні для сеї психології м. і. вискази вожда ес-ерів про принципіально вороже відношення його партії та й взагалі української інтелігенції до держави та всіх її атрібутів, як примус, армія, дисципліна, повага власті і т. д. Се власне та психологія, з котрої повстала типова аполітична психіка індусів та інших підбитих народів Азії: індуси напр. і досі з погордою дивляться на меткого, вічно зайнятого різними практичними та організаційними справами британця, вважаючи все се непотрібним гаянням часу, віддаючися вищій на їx думку культурі або й “стовпництву”.

Подібні погляди на політичні народи і подібну погорду до них (до європейців і японців) мають також китайці, і се страшний симптом, що ся атрофія політичного інстінкту, чи то в формі різних “ізмів”, чи в формі “обскурантизму” шириться в нас… І се якраз в сей час, коли народ кричить за ясною політичною формулою! Коли на Україні йде страшна боротьба не верстви з верствою, не інтернаціонального соціалізму з інтернаціональним капіталізмом, але раси з расою, боротьба двох виключаючих себе націоналізмів.

Наївно думати, що се все похибки, котрі легко забудуться. Ні, се принципіальне питання, бо нація, що зрікається власного національно-політичного ідеалу, мусить засвоювати собі чужий. Як би не твердив Драгоманов, що Росія виповняє нашу місію, тягнучи до Константинополя, – російські “орли” нас, української ідеї, не потребують до виконаня сеї місії. Як би не доводили наші “еси” конечність совітської системи на Україні, до її реалізації не потрібно спеціального українського національного чувства і його незалежного огнища в Києві.

Під якою б маскою інтернаціоналізму або космополітизму не заявлялися російські політичні стремління в нас, вони реалізуватимуться росіянами. Україна ж тоді лише житиме, яко самостійний чинник, коли вона, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці виступить з власним національно-політичним ідеалом. А здійснення сього ідеалу, як я в сій праці старався довести, можливо тільки проти Росії, ніколи разом з нею. Росія, казав Герцен, може перемочи Європу, але й може бути переможена нею. В першім випадку Європа мусить бути роз’єднана, в другім злучена в одну цілість. Сі слова мусимо як гасло пам’ятати. Пам’ятати, що жертвовання політичним моментом, всякі спроби вирішити нашу справу шляхом зміцнення Росії, всі сі “федерації”, “тісні мілітарні та військові союзи” – все се робота не на користь України, але Росії…

Головну відповідальність не лише за руїну держави, але й за се виродження політичної думки в нас поносять соціалістичні партії, соціалістичні герострати. Бо їx анаціоналізм – се не припадок, а щось, що випливає з підстав їхної доктрини, а цитовані в горі слова одного з їx провідників про зраду своєї мови, а тим самим і нації, як того вимагатимуть “інтереси соціалізму” – симптом, показуючий, що в кожнім соціалісті є зародок того національного ренегатства, котрого допустилися тисячі “малоросів”. Як зрештою і в кожнім, після виразу Куліша, “обскуранті”, резигнуючім власного політичного ідеалу нації.

Ся резігнація привчила соціалістів дивитися на самостійників як на хоробливих людий, на “падлюк” і “бандитів”, привела Драгоманова до ідеалізадії російсько-православної агітації в Галичині, а його адептів змусила бачити не тільки в російській експансії до Чорного моря, але і в поході Паскевича і Суворова – полагодження українських інтересів. Лише один маленький крок – і маємо “малороса” Савенка²⁵² з його апологією не лише Катерини, але й Петра, маємо Дудикевича…

Можна було б багато дарувати соціалістичній інтелігенції, якби ми мали до діла з витривалим противником, котрий знає, що він хоче і куди йде. На жаль сього не можна ствердити в данім случаю, бо стільки морального хамства і політичного льокайства найгіршого сорту, такої великої дози духового босяцтва, що виявила т. зв. демократична інтелігенція, трудно деінде стрінути. Героїв компромісу, недокровних революціонерів, геніальних політиків, вірячих в “добрі наміри” Леніна, як останній темний мужяк вірив в царя, блукаючих навмання між Європою та Росією, між Лігою націй та Третьою інтернаціоналею, тупих і зарозумілих дилетантів, кримінальних злодіїв, прем’єрів, благаючих на колінах “снисхождения” в окупантів, і не викинутих за се ні з партії, ні з товариства, з’ідіотілих стариків, “дякуючих” большевикам за їx працю на Україні, жебраків, шмигаючих в передпокоях московських окупантів, публіцістів, огиджуючих самостійницьку ідею та роблячих пропаганду на річ держави, що була в стані війни з Україною, платних агентів чужих урядів, як славнозвістний Союз “Визволення України” – ось кого видала українська соціалістична інтелігенція нашої доби!

Поколіня невільників, без власної та національної гідності, котрим після слів поетки, навіть на волі “бридкі мозолі нагадують хто вони такі”… І навіть в її упадку, в неудачі сеї інтелігенції тяжко мати співчуття з тим шумовинням революції. Впадаючи в гріх і “каючись”, не свідомі суті тої великої боротьби, до котрої вони яко участники хотіли примазатися; раз по одній, раз по другій стороні, приймаючи міцні удари, вони навіть не знали, за що їx приймали і навіть йдучі на Голготу – мали роздвоєне сумління, чи правою дорогою йшли, бо – “путь на Голготу велична тоді, коли тямить людина за що й куди вона йде” (Леся Українка), а в ідеологів нашого духового босяцтва сеї тямки не було. Вони нагадували скорше сих недолугих героів, котрі “без одваги і бою на путь заблукали згубливу, плачучи гірко від болю” давали “себе тернові ранить”…

З того осередка, позбавленого мудрости політичного передвидження і, головне, почуття особистої та національної гідності, – вийти вже нічого не може. Ідеологія, виросла в змосковщенім, невільничім соціалістичнім “підпіллю”, вмирає на наших очах, і не ми жалуватимемо за тим! Так, колись і вони, її адепти, горіли великим вогнем боротьби і протеста, але – були вогні, тепер лиш стелиться дим… Щоби в сім димі та задусі не зачаділо наше нове покоління, мусять вийти на сцену інші люди, носителі та представники іншої ідеології та іншої кляси.

Якої?

(обратно) (обратно)

7. Селянство – опора майбутнього державного будівництва

Україна разом з цілим європейсько-американськам світом переходить ту тяжку кризу, котра не скінчиться з упадком большевизму, бо не з ним вона і почалася. Сю кризу передбачав ще Ніцше в першій книзі свої “Wille zur Macht” в 1887 році. “Се що я оповідаю, – зачинає він свій класичний твір, – се історія двох будучих віків. Я описую се, що наступає… повстаня нігілізму”.

Такий і наголовок першої книжки твору: “європейський нігілізм”. Се з’явище, котре ми тепер називаємо большевизмом, прийшло до нас в проповідях Ляменне²⁵⁴, в музикальній демагогії Вагнера²⁵⁵, в малярській штуці футуристів, в літературі Барбюса і Ромен Ролана, в політичній акції Айзнера²⁵⁷ і Леніна, з тривогою передчуване ще Спенсером²⁵⁸ і Мережковським, Гюго і Бодлером²⁵⁹. Знаменує воно револьту тої бакунінськоі, “простонародної наволочі”, того власне “торжествующого Хама”, котрий захоче одної днини перевернути догори ногами світ “во имя равенства, зависти и пищеварения”.

Представлений інтелігентським шумовинням, людьми з кримінальними провинами проти “буржуазного ладу”, як Собельзон-Радек²⁶⁰, соціалістичними волоцюгами („інтернаціоналістами”), як Рапапорт, та парою істеричних жінок, як Клара Цеткін²⁶¹ і Балабанова²⁶², сей нігілізм загрожує похлинути також нас.

Геральдами його на Україні – Росія та її агенти. В нас ся повінь нігілізму загрожує не лише як деінде, руїною цивілізації, але і самому існуванню нації. Розглядаючися в силах, які могли б ставити чоло сій небезпеці, приходимо до висліду, що сею силою може в нас бути тільки селянство та відповідаюча його інтересам і способові думання ідеологія. Коли внаслідок війни не наступив би сей ренесанс селянства, один з найбільш несподіваних її результатів, довелося б справді розпачати над будучиною західної культури.

Бо міський пролетаріат, всупереч сподіванкам його перших ідеологів, не приніс зі собою нових богів, не сказав нового слова. Ті самі суто жолудкові інтереси, той самий тупий і вузький матеріалізм, та сама хіть панування над більшостю нації, та сама класова диктатура меншості, яку він закидає буржуазії, те саме нерозуміння ідеї солідаризму. Його противник, міська буржуазія, занадто слаба і в многих країнах за труслива, щоби виключно на своїх раменах витримати оборону європейської цивілізації проти нових варварів.

Аристократія, що прищепила масам багато великих ідей, як поняття честі, суспільного обов’язку, патріотизму – майже зникла, а там де існує тратить керуюче становище. Серед двох інших суспільних сил, що поруч з аристократією, творили ще доєнедавна підпори порядку – монархії та церкви, остання переживає в розбурханім війною світі не заперечуване навіть її противниками відродження, як інституція, що вносить в суспільність елемент карності, авторитету і дух антиматеріалізму (річ йде про католицьку церкву).

Коли б їй вдалося піднятися того завдання, котре вона виконала по упадку Римської імперії, се можна було б тільки вітати, але навіть в сім випадку вона мусіла б шукати клясу, на котру, як колись на феодалізм, могла б опертися. Отже сама в собі не може бути тою силою, котра могла б відмолодити і врятувати від катастрофи світ.

Даремне думати, що і монархія могла би стати сею ідеєю, що знов зуміла б споїти в одне розлізлі елементи суспільності. Монархія без аристократії – властиво ніщо, і не їй дати хворому національному організмові моральні костури, котрих він так потребує. А особливо в нас монархія не може бути ніякою панацеєю. Я не засадничий противник сеї форми політичного устрою і дуже тішився б, коли б ся форма (в виді національної монархії) в нас історично повстала, або коли б наш народ засвоїв той самий темп політичної еволюції, що Англія, з її глибоко вкоріненим монархічним чутям.

Признаю, що і гетьманська установа мала виразні прикмети поняття монарха (принципіальна доживотність суверена). Але попри все те сумніваюся, щоб монархічні проекти мали в нас вигляди на здійснення. Головно через те, що не маючи коріння в народі, як інституція нова, вона, національно-українська монархія, була б стало наражена на повний брак авторитету, на безнастанні хитання, як про се свідчить історія новокреованих європейських монархій не тільки на Балкані, але також в Італії.

В сих обставинах не виповнила б вона одну з найбільш істотних своїх функцій, на котру її прихильники кладуть натиск. Щоби не перечисляти старих прикладів (Батенберги²⁶³, Обреновичі²⁶⁴, Петровичі²⁶⁵, Віди²⁶⁶), досить згадати остатні випадки в Греції. Коли там досить поважну роялістську кризу викликала – одна мавпа, то що ж допіру потрафили б зробити в нас кількох соціалістів-революціонерів старшого і молодшого віку?! Наша монархія не виходила б з криз! Про її запровадження можна було хіба ще думати в разі перемоги центральних держав, а разом з ними і монархічного принципу, але тепер!

Що інше, розуміється, міцна центральна влада на Україні, в чім віддавна є велика потреба, але з монархією се не стоїть ні в якім зв’язку, і плутати ідею гетьманську, як се робить дехто в нас, з монархічною – так само смішно, як плутати її з ідеєю вбраного в фрак і лякрові півчеревики “президента республики”, як се робили наївні демократії, що хотіли погодити гетьманщину з соціалізмом. Ся тверда влада, розуміється, більше ніж коли-будь потрібна нам тепер, та й опозіція проти неї була б слабшою з боку всяких “істів”, котрі, як андалузькі бики, ніколи не кидаються на тореадора, лише на червону хустину.

Але нашим “легітимістам” власне залежить не на твердій владі, але на монархії, а ся ідея не тільки, зреалізована, не дала би сподіваних її сторонниками наслідків (зміцнення державного авторитету, тощо), але навіть як предмет агітації принесла б дуже велику шкоду. Коли б результати такої агітації були подібні до сих, котрими скінчилася пропаганда des ineroyables (золотої роялістської молоді) останіх часів Конвенту і Директорії, що замісць до реставрації монархії, привела до консуляту, а потім до імперії – можна б ще було толерувати акцію наших монархістів.

Але на се не має виглядів, і – в даних умовах – всяка монархічна агітація на Україні буде неминуче агітацією на річ російської монархії, одинокої знаної масам форми. Для того навіть всякі розмови про монархію в нас надзвичайно шкідливі та справі української незалежності ніскільки не помагають. Особливо ж в сій формі, в котрій ся агітація в нас ведеться її нефортуними менерами, що виступають більшими легітимістами, ніж ними були коли небудь, camelots du roi. Гаслом останіх було: le roi est mort, vive łe roi! гаслом наших монархістів натомість стало: le roi est mort, vive le mort! Легітимізм, що витягає своїх кандидатів з пантеону політичних мерців – се нежиттєва течія…

Кожний, хто хоче знайти чинник, спосібний привернути рівновагу розколисаної та занархізованої суспільності, шукаючи міцної остої проти ростучого нігілізму, мусить отже лишити “поваплені гроби” і звернутися до селянства, розуміється не так, як се робили збанкротовані соціал-демагоги, котрі ні з ідеологією, ні зі способом думання селянства нічо спільного не мають. Отже звернутися не до монархії, ні до “великої простонародної наволочі”, лише до тої верстви, що творить в нас (і не тільки в нас) більшість людності, себто до демократії.

Тут мушу зробити застереження. Розумію під словом демократія зовсім, але то зовсім що інше, як наші фахові демократи, не належу рівно ж до тих, що падуть перед ідеєю, вираженою в сім слові, на коліна. Своє відношеня до неї я найліпше виразив би словами Гізо:

“Демократія – се факт, котрий треба приняти, чи він нам подобається чи ні… Не можучи його знищити, треба взяти його в карби, урегульовати, бо, незагнузданий і неврегульований, він зруйнує цивілізацію” (гл. De la Democratie en France, розд. 7).

Політичні спіритисти, що хочуть тінями давно минулого заворожити небезпеку нігілізму, не вірять в можливість урегульовання демократії, називаючи се завдання квадратурою кола. Я так не думаю, бо є демократія і демократія. Демократія “Бесів”, Шігаєвщини, московського “ничего”, демократія Руссо, сього великого плебея, як його в один голос звуть Ніцше і Карлейл, демократія вагнерівського “Смерку Богів” – се одно. Демократія Бетговенової “Ероіка”, демократія французького або болгарського селянина чи канадійського фармера – се друге.

Демократія савойця чи гасконця, що в 1914 р. лишався дома, говорячи північним французам: c’est votre guerre, ce одно, демократія німецького соціал-демократа Франка²⁶⁸, що впав, як доброволець в однім з перших боїв в 1914 році – се друге. З одної сторони демократія пацифізму, егалітаризму, антимілітарізму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби, демократія загальної нівеляції та обоготвореня числа, сентиментально-анемічного народоправства, з другої – демократія праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і – міцного п’ястука.

Демократія розсаджуюча і – скріпляюча суспільність, демократія руйнуюча і – будуюча. Ся друга демократія теж стоїть за рівність, тільки її рівність – не рівність слабих, що хочуть принизити до свого рівня сильних хочби за ціну загального рабства. На першім місці стоїть в неї почуття свого права та ідеал свободи. Вона нічого не хоче знати про викликання звірячих інстинктів мас, ні про те, щоб всі, і великі і малі, і люди праці і ледарі, і талановиті і нездари, мали одну і ту саму нагороду, одне і те саме значення в суспільності. Вона проголошує натомісць право кожного, хто більш сильний, витривалий або інтелігентний, добиватися в рівних умовах до найвищого щабля суспільної драбини.

Ся демократія признає рівність в конкуренційній боротьбі життя, але рівність щодо точки, де перегони зачинаються, а не там, де вони кінчаються. Ся рівність вимагає, щоби всі конкуренти стояли в одній лінії, коли біг починається, але не гарантує хворим і недолугим, що прибіжать до цілі разом зі сильнішим сусідою… Демократія “істів” не знає іншого регулятора в суспільності, як низько-матеріалістичні інстинкти мас або сваволя пана над отарою рівних рабів. Демократія, про котру я говорю, – се демократія самодисципліни, вищих ідей, котрі, як “родина”, “рідний край”, “суспільна солідарність”, роблять з агломерату різнобіжних воль один громадський організм вищого порядку.

Охлократична демократія як також і абсолютизм підкреслюють в області економічній – момент поділу багатств, в сфері політичній – момент егалітаризму; демократія, про котру я говорю, – елемент продукції, праці та елемент свободи і самодіяльності. Типовою країною сеї останної демократії є північна Америка. Характеристичні її черти знаходимо також в селянських демократіях взагалі, а в українській зокрема. Се селянство є якраз одинокою силою, що потрафить внести в поняття демократії коректури, без котрих, як казав Гізо, готова згинути вся наша цивілізація.

До сеї сили маємо звернутися також ми. На жаль, ми не маємо в цілій нашій белетристиці ні одного філософа селянської душі. Кілька геніальних спроб Стефаника²⁶⁹, кілька нарисів Франка²⁷⁰, приповідки Руданського²⁷¹, отеє і все, решта ж або (розуміється дуже цінна) етнографія, або соціально тенденційні (в свій час також потрібні) оповідання в дусі знаного романа Бічер Стоу²⁷². Коли б ми мали свого філософа селянства, ми зобачили б, що весь світогляд нашого селянства нічого спільного не має з так званою демократією.

Зовсім антидемократичні риси зраджує передусім відношення нашого селянства до інших, вищих кляс, далеке від хамської заздрості і духа всерівняючого егалітаризму. Взяти напр. відношення Андрія („Тарас Бульба”) або Хоми Брута („Вій”), або героя “Марка Проклятого” (Стороженка²⁷³) до їх “панського” оточення, – се не відношення большевика до зненавидженого ним “буржуазного” світа. Український селянин приймає сей світ, з цілою виробленою ним рафінованостю, він уважає себе тільки його правним спадкоємцем. Він не топче ногами квітів, котрими пишається сей світ, він лиш хоче мати їх і для себе. Не хоче стягнути вище стоячих в діл (соціальна філософія москаля), тільки самому до них піднестися. А коли навіть воює з ними, то як з людьми одної породи, з котрими все ж треба якось “урядитися”.

Навіть апологет російського босяцтва в нас, цитований вже Поприщин, мусить се з болем признати. В своїм “Відродженню” (Т. 3, ст. 133) він стверджує, що “селянство ставилось дуже обережно що до захлоплення поміщицьких маєтків… Селяни не зачіпали їx, навіть самі охороняли від грабіжу”. Пояснює се автор страхом, але таке поясненя не обов’язкове для нас, що бачимо в сімцілком що інше – глибоко вкорінене почуття права та інстинктову ворожість до “демократичних” метод соціального будівництва. Се не значить, щоб наш селянин не мав зрозуміння до революції, він його має і то в більшій мірі, ніж його непокликані представники, і се він довів чином і в 1902, і в 1905/6, і в 1917 роках, і підчас свої боротьби з большевицькою реакцію, але, подібно англійцеві, він має глибоке зрозуміння до того, що називаеться традицією та тяглістю соціальної еволюції, тобто до речей, чужих і незрозумілих апостолам “світової революції”.

Іншою рисою української національної вдачі є сильно розвинений змисл гумору. Не дурно він так мало властивий нашій змосковщеній, “демократизованій” інтелігенції, котра досі робила безліч спроб видавати “гумористичні” часописі, спроб, що з правила кінчилися фіаском. Не дурно і найбільш аристократична модерна нація, британці, в високім степени посідають се чувство гумору. Сю українську рису підкреслив ще Куліш.

“Страх перед глузуванням, – писав він, – досі дуже інтенсивний в українського люда. Інтелектуальна вищість для нього – сила, перед котрою він більш ніяковіє („смущается”), як перед властю” (История воссоединения и т. д. т. 2, ст. 63).

Опріч респекту перед організуючою силою інтелекту, се чувство гумору має ще й інший глибший сенс: подібно як в героїв Молієра і Ренара²⁷⁴ насміхи над невдачниками, над моральними, а навіть і фізичними хибами мали передпосилкою почуття особистої вартості і відповідальності, в противність до колективної відповідальності нігілізму, що кидає на коліна всіх здорових і сильних перед безносим мужиком, як Толстой, або перед повією, як Андреєв, в ім’я фальшивого і розслаблюючого гуманітаризму. Нахил до дотепу зраджує, дальше, потяг до успіху, до особистого зусилля до вищого, подив перед ним, в противність до ідеалу большевизму, що бідність, каліцтво і злочин хоче зробити рівнем, до котрого має бути зведена вся суспільність.

Особливо ж недемократичний характер має само глузування, що погорджує скаргою перед загалом – чеснотою всіх “демократів”. Здоровий розум нашого селянина регочеться і над злодієм, котрого він, в супереч москалям, не вважає “несчастненьким”, і над свою бідою, бо соромиться ії, не знаючи московської приповідки “бедность не порок”, і над фізичними хибами, не думаючи, разом з нашим “демократичним” віком, що мізерію тіла можна трактувати не тільки з комічної, але ще й з “гуманітарної” точки погляду.

Вершку свого досягає се чувство гумору в насміху нашого “дядька” над самим маєстатом смерті. Знана байка про запорожця, котрий перед шибеницею просить Поляків повісити його вище, щоби улекшити їм… відданя останньої шани – виражає не тільки суверенну погорду перед смертю, подібну до погорди Камброна²⁷⁵ під Ватерлоо, але й ще щось більше: страх, щоби його кати не посудили о страх перед смертю… Сей страх був знайомий Марії Антуанеті²⁷⁶ в останні пять мінут її життя, і зовсім не знайомий наприклад Собельзону-Радеку, що арештований в Берліні плакав з боязні, що так несподівано, як Роза Люксембург, може розлучитися з своїм дорогоціним житям.

Як англієць при грі в футбол над кожним, хто впав, сміється “хохол” над всяким, кому поховзнеться нога в життєвих перегонах, не роблючи собі бога ні з чувства пожалування, ні з егалітаризму. Сю його прикмету чудово вхопив автор найліпшої книжки про неросійські нації колишньої імперії царя, англієць Ботлер (гл. Ralph Butler²⁷⁷ – The New Eastern Europe, London 1919), котрому вириваються такі слова про нашого селянина:

“Він глибокий індивідуаліст. Він подивляє успіх, як подивляє його англієць або американець. Він може йому заздрити або його надуживати, але при його обсервованню збуджується в нім бажання йти навипередки, дух конкуренції” (ст. 156).

Те саме бачить в українцеві також Мекензі Уолес, додаючи, о скільки чужі москалеві сі англо-саські поняття “особистої ініціативи та безграничної конкуренції” (Mackenzie Wallace²⁷⁸, – Russia v. I. р. 186).

Дальшими рисами української народної вдачі – також мало “демократичними” є глибока повага перед установами, на котрих тримається суспільна дисципліна і котрі завзято поборюються “демократами”: до родини, до приватної власності, до державного авторитету, до церкви. Прірву, котра ділить в сім відношенню психологію селянина від психології “демократичної”, мусять признавати зрештою і сторонники сеї останньої, так напр. Ото Бауер, котрий підкреслює, що ані закордонна політика большевизму, ані його “законодавство” про шлюбне право, право спадкове, про церковні відносини і пр. цілком а цілком не відповідали способові думання селянина (Ото Бауер, – Bolschewismus oder Sozialdemokratie, ст. 44).

Зовсім суперечить ідеалам “демократії” також політичний ідеал нашого селянина, такий, яким його виробила історія: влада гетьманська, хоч вибирана, але наділена величезними правами і, в засаді, доживотна – доказ тому.

Сі елементи селянської психології, котрі можуть служити підвалинами міцної суспільності, служать рівно ж підвалинами патріотизму, ще одної чесноти, котру не розуміють “істи” і без котрої ніяка нація та ніяка держава не можливі. Бюфон²⁷⁹ каже, що опріч родини, ніщо так не розвиває любові до рідного краю, як земля, котру обробляється, а знаний французький аграрій Мелін²⁸⁰ додає, що якби Франція не була країною хліборобів, вона не була б з стані так довго стримувати німецьку інвазію (Le salut par la terre, ст. 89).

Хіба зайвою річчю згадувати, скільки ми завдячуємо нашому селянству в боротьбі країни з білою і червоною Росією, скільки завдячує йому вся Європа, котра колись буде мусіла признати, що своє звільнення від варварів зі сходу, від большевизму, вона завдячує безприкладній відвазі та любові до рідного краю українського селянина. В сій власне боротьбі показав він ті риси, які конче потрібні нації, що хоче бути незалежною і клясі, що хоче вести провід в суспільності: сю здорову ксенофобію, се цілком оправдане недовір’я до всякого чужинця, котре творить підстави швейцарської незалежності і котре, протиставлене розслабляючому “інтернаціоналізмові” наших соціал-геростратів, одиноко помогло нашому селу втриматися на своїй важкій позіції.

Зі селянством виходить в нас на арену кляса не москвофільська, як наша інтелігенція, а москвофобська, не пересякнута ідеологією “кающегося дворянина”, не знесилена і не непевна своїх прав, як міська буржуазія, несуча через те в собі зародок свого упадку, тільки сильна, не пережита, наділена розвиненою правовою свідомістю, готова всякими способами боронити своїх прав, погорджуюча готовими ідеологіями, ворожа всяким “соціалізмам”, “пацифізмам” та “інтернаціоналізмам”, кляса майбутності. Кляса, що з соціалізмом має стільки ж спільного, як Свята Софія з соціалізацію землі, як Наталка Полтавка з Розою Люксембург, як повна великого драматизму боротьба села проти Росії з комуністичною фразеологією і “москвобесием” соціалістичної інтелігенції.

Серед сеї стихії чується чужою наша соціалістична змосковщена інтелігенція, як, після слів Герцена, серед європейців москаль. Бо коли ми захочемо ближче приглянутися сим рисам української селянської вдачі, про котрі тут мова, то дійсно прийдеться ствердити, що вони не тільки стоять в повнім противенстві до черт московського національного характеру, але й справді дуже споріднені з головними підставами європейської психіки. Свобода одиниці, виразно розвинена правова психіка і почутя особистої відповідальності, що є ніщо інше як відгомін давної “лицарскості”, так як англійський “джентльмен” є відгомоном давнішого поняття “шляхтича”, нахил до свобідної кооперації, відраза до ідеалу егалітаризму – все се підстави, на котрих тримається й досі європейська культура, і з котрими нічого спільного не має культура московська, ні ся “перелицьована”, котру хочуть насадити в нас симпатики Москви.

На сій клясі, що хоронить в собі всі здорові елементи, що рятують від розпаду європейську суспільність, а крім того велике почуття патріотизму, має якраз спертися наше державне будівництво. Ренесанс селянства позволяв м. і. виробити також нову програму української політики, спільну більшості людності країни і (небольшевицькому) “Ольстерові”. Сей останній ворожо ставився до національного руху на Україні як через своє москвофільство, так і через те, що сей рух представляли його ж проводирі як якийсь національний большевизм, як рух в своїм заложенню соціалістичний.

Дійсність розвіяла побоюваня одних і фантазії других, відслонивши правдиву фізіономію воюючого українства: селянську, приватновласницьку, націоналістичну. З другої сторони, “Ольстерці” мусили переконатися, що їx ідея утвердити з поміччю Росії панування чужо-національної групки на Україні – така сама анархічна, допроваджуюча країну до руїни, утопія, як і національний большевизм. Відкидаючи обидві, в суті річи анархістичні і типово-російські ідеї, ставляючи на їх місце ідею індівідуалістичного селянства і державної самостійності, самоозначення нації, ідеї, вироблені Заходом, – і українство, і “Ольстер” могли б зійтися на спільнім грунті одної програми, збудованої на прийнятих в Європі і не чужих Україні гадках.

Се не мало спричинилося б до остаточної кристалізації колективного ідеалу нації, яко групи людей різних кляс і національностий, замешкуючих спільну територію, зв’язаних спільними історичними традиціями. Сей ідеал буде ідеалом нації, але не ідеалом демагогів клясової боротьби, не знаючої національних різниць, ідеалом державності, але не автономії, збудований на вічних законах расової боротьби, але не інтернаціональної “солідарності пролетаріату”, ідеалом політичної самостійності, але не резигнації з незалежности за ціну “з’єдинення” всіх земель. Ідеал, що всі питання зовнішньої і внутрішньої політики розглядав в рамках великих світово-історичних концепцій. Ідеал, скерований в самій своій природі проти Росії, та проти її волі зреалізований. Лише з здійсненням сього ідеалу розв’яжеться також справа Галичини, бо не рішення галицької справи приведе до рішення української, але навпаки.

Тільки до здійснення незалежності нації конечна річ, щоби самостійницька інтелігенція, що стоїть на грунті селянської ідеології, знайшла формулу великого народного руху на Україні і виразно намітила його мету. Подібно до своїх предків-козаків, що воювали на власну руку з Туреччиною, українські селяни, що бються в Москвою, кажучи словами Куліша, “мало розуміли суть свого діла та його завданя, але змушені силою речей бити в певнім напрямку, вони ділали практичнійше від державників”, що відмовляли їx від їx чину.

Від кількох років “б’ють” наші селяни “в певнім напрямку”, але об’єднати їx рухи і проти Денікіна, і проти Леніна під одним синьо-жовтим прапором, яко боротьбу проти Росії, се зможе зробити лише свідома інтелігенція, так само як тільки свідома акція козацько-шляхетської інтелігенції, що окружала Хмельницького, могла надати політичну суть хлопським бунтам. Без сеї праці інтелігенції, без внайдення формули боротьби, лишиться вона боротьбою за відібрану худобу або за сконфісковане збіжжя, так само, як без Леніна і присних весь большевизм лишився би одною великою пугачовщиною.

Соціал-герострати на Україні багато попрацювали, щоби перешкодити людям доброї волі і думки знайти правдиву формулу великої національної боротьби, вивести її поза рамки махновщини, зробити з хаотичного руху свідому своїх цілей акцію. Тепер вони мусять зникнути, москвофіли з права і з ліва, і сі що вертають до “традицій” Гайдамаччини, або, як один “учений” професор, навіть татарщини, – і сі, що ніяк не можуть вимазати з свої пам’яти великої, жалованої на другий день ним самим, похибки Б. Хмельницького. Зникнути скорше, бо “время люте”, бо коли інтелігенція наша тепер свого завдання не виконає, можуть з’явитися різні чужонаціональні демагоги, котрі, заспокоюючи частину потреб нації, уярмлять її, як се хотіли зробити большевики, а перед ними П. Столипін²⁸¹. Коли се станеться, і наш народ знов ідейно буде запряжений до воза чужої державності, нестимуть виключну вину за се лише наші соціалістичні демагоги.

В димі пожарів, в морі крови, в нелюдськім напруженню нервів і думки, коли в один місяць переживається досвід десятків літ, повстає і формується українська нація, як в 1870 повставала нація німецька. Носителем сього процесу виступає селянство, не люди з “спокійними чолами, незахмареними соромом”, з “серцями порослими мохом”, котрих без ваги картала поетка українського рісорджімента, тільки оспівувані нею “месники дужі”, местники не за “пролетаріат” але за поневіряну націю.

Гомін їx боротьби може видасться спершу заголосним культурному європейському вухові, її поезія захимерна, як сей “непогамований, страшний, несамовитий вітер з України”, що інспірував Вергарена²⁸⁴, але, навіть гіперкультурна Європа, скоро знайде в сій боротьбі той своєрідній глибокий ритм, котрим хвилює вона сама. Розгадати сей ритм руху, його сенс, се якраз завдання нашої генерації, що мусить нарешті зрозуміти, що наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією.

Сей рух селянства позволить нам відновити також перервану нитку нашої традиції, котра не є традицією кирило-методіївців, Драгоманова та інтернаціонально-москвофільського соціалізму, не традиції часів упадку нації, тільки традиції сього часу, коли розгонова енергія народу досягла свого вершка – традиції лучності з Заходом, традиції 1709-го року, підхопленої в наші часи всіми тими, котрі зі зброєю в руці в остатні чотири роки хотіли її здійснити. Традиції не племені, не провінції, не суспільної верстви, не кляси, не політичного підсусідка, концедуючого свої права за сочевицю чужій державній ідеї, але традиції політичної нації, якою мусимо стати, коли не хочемо наново пірнути в історичну Лету.

Свідомі сього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця – встанемо. Зрікаючись його – ніколи!

(обратно) ¹Метерніх – Клемент Венцель фон Меттерніх (1773 – 1859), австрійський політичний діяч, канцлер Австрійськоі імперії (1821 – 1848).

(обратно) ²Лойд Джорж – Девід Ллойд Джордж (1863 – 1945), англійський політичний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1916 – 1922).

(обратно) ³Кіченер – мабуть, Герберт Кітченер (1850 – 1916), англійський фельдмаршал, один з керівників Великобританії під час 1-ї світової війни.

(обратно) ⁴Клемансо – Жорж Бенжамен Клемансо (1841 – 1929), французький політичний діяч, прем’єр-міністр Франції (1917 – 1920), один з творців Версальської системи, що постала внаслідок 1-ї світової війни.

(обратно) ⁵Берхтольд – Леопольд фон Берхтольд (1863 – 1942), політичний діяч Австро-Угорщини, міністр закордонних справ (1912 – 1915), один з ініціаторів 1-ї світової війни.

(обратно) ⁶Пашіч – Никола Пашич (1845 – 1926), сербський політичний діяч, прем’єр-міністр Сербії (1912 – 1918).

(обратно) ⁷Тіса – Іштван Тіса (1861 – 1918), угорський політик, прем’єр-міністр Угорщини (1913 – 1917).

(обратно) ⁸Гольвег – Теобальд фон Бетман-Гольвег (1856 – 1921), канцлер Германської імперії (1909 – 1917).

(обратно) ⁹Ляйбніц – Готфрід Вільгельм фон Лейбніц (1646 – 1716), німецький філософ.

(обратно) ¹⁰Ренан – Жозеф Ернест Ренан (1823 – 1892), французький письменник ті історик.

(обратно) ¹¹Наполеон І – Наполеон I Бонапарт (1769 – 1821), імператор Франції (1804 – 1815).

(обратно) ¹²Гюго – Віктор Гюго (1802 – 1885), французький письменник.

(обратно) ¹³Енгельс – Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), німецький філософ, один із засновників марксизму.

(обратно) ¹⁴Біконсфільд – власне, Бенджамін Дізраелі (1804 – 1881, з 1876 мав титул графа Біконсфільд), англійський політичний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1874 – 1880).

(обратно) ¹⁵Герцен – Олександр Іванович Герцен (1812 – 1870), російський революціонер і письменник.

(обратно) ¹⁶Леонтьєв – Костянтин Миколайович Леонтьєв (1831 – 1891), російський консервативний філософ-слов’янофіл.

(обратно) ¹⁷Бакунін – Михайло Олександрович Бакунін (1814 – 1876), російський революціонер-анархіст.

(обратно) ¹⁸Горький – Максим Горький (літературний псевдонім Олексій Максимовича Пешкова (1868 – 1936)), російський письменник, близький до большевиків; в радянський час – один з чільних хвалителів більшовицької імперії зла – СРСР.

(обратно) ¹⁹Достоєвський – Федір Михайлович Достоєвський (1821 – 1881), російський письменник.

(обратно) ²⁰Ленін – Ніколай Ленін (один з псевдонімів Володимира Ілліча Ульянова (1870 – 1924)), теоретик і вождь большевизму в Росії, голова радянського уряду Росії (1917 – 1924).

(обратно) ²¹Буденний – Семен Михайлович Буденний (1883 – 1973), маршал СРСР, один з чільних більшовицьких воєначальників у громадянській війні.

(обратно) ²²Катерина – Катерина 2-а (1729 – 1796), дружина російського імператора Петра 3-го (1745 – 1762). Організувала убивство свого чоловіка і сама стала російською імператрицею (1762 – 1796), за що й отримала від вдячних росіян титул «Катерина Велика».

(обратно) ²³Микола І (1796 – 1855) – російський імператор (1825 – 1855).

(обратно) ²⁴Чехов – Антон Павлович Чехов (1860 – 1904), російський письменник-декадент.

(обратно) ²⁵Л. Толстой – Лев Миколайович Толстой (1828 – 1910), російський письменник і мислитель.

(обратно) ²⁶П. Струве – Петро Бернгардович Струве (1870 – 1944), російський політичний діяч і публіцист, спочатку марксист, пізніше ліберал, відомий ворог українства.

(обратно) ²⁷Вехи – «Вехи. Сборник статей о русской интеллигенции» (Москва: 1909 р.). Ініціатором був М.О.Гершензон, П.Б.Струве – один з авторів. Збірник укладено колишніми революціонерами, які після революції 1905 р. зрадили свої ідеали і перейшли на позиції царизму.

(обратно) ²⁸Тютчев – Федір Іванович Тютчев (1803 – 1873), російський поет і консервативний публіцист, автор відомого афоризу «Умом Россию не понять» (1-й рядок одноіменного вірша, 1866).

(обратно) ²⁹С. Булгаков – Сергій Миколайович Булгаков (1871 – 1944), російський теолог.

(обратно) ³⁰Розанов – Василь Васильович Розанов (1856 – 1919), російський релігійний мислитель.

(обратно) ³¹Пушкін – Олександр Сергійович Пушкін (1799 – 1837), російський поет.

(обратно) ³²Ю. Самарін – Юрій Федорович Самарін (1819 – 1876), російський філософ-слов’янофіл.

(обратно) ³³Чаадаєв – Петро Якович Чаадаєв (1794 – 1856), російський мислитель. Його твір «Апологія божевільного» написаний в 1837 р.

(обратно) ³⁴Бенкендорф – Олександр Христофорович Бенкендорф (1782 – 1844), російський державний діяч, керівник корпусу жандармів (1826 – 1844).

(обратно) ³⁵маленький Наполеон – Наполеон 3-й Бонапарт (1808 – 1873), імператор Франції (1852 – 1870).

(обратно) ³⁶Бернгарді – мабуть, Фрідріх фон Бернгарді (1849 – 1930), пруський генерал та воєнний теоретик.

(обратно) ³⁷Навман – мабуть, Фрідріх Науман (1860 – 1919), германський політичний діяч і пастор.

(обратно) ³⁸Стефен – не вміємо сказати, хто це.

(обратно) ³⁹Кіелен – не вміємо сказати, хто це.

(обратно) ⁴⁰Версальський мир – мирний договір (1919) між коаліцією держав-переможниць у 1-й світовій війні і переможеною Германією.

(обратно) ⁴¹Бухарін – Микола Іванович Бухарін (1888 – 1938), один з більшовицьких лідерів СРСР, теоретик червоного терору. Розстріляний у порядку того самого терору, який він з ентузіазмом людожера обгрунтовував.

(обратно) ⁴²Троцький – Лев Давидович Троцький (1879 – 1940), один з більшовицьких лідерів СРСР, убитий за наказом іншого лідера СРСР – Й.В.Сталіна.

(обратно) ⁴³Паризька комуна – революційний уряд Парижа (1871), який виник під час франко-пруської війни після зречення імператора Наполенона 3-го.

(обратно) ⁴⁴Гоголь – Микола Васильович Гоголь (1809 – 1852), російський письменник родом з України. «Записки божевільного» – його повість (1834). Образ головного героя повісті – Поприщіна – Донцов неодноразово використовує у своїй книзі.

(обратно) ⁴⁵Ізвестія – офіційна газета радянської Росії і потім СРСР. В 1921 р. мала назву «Известия ВЦИК и Московского Совета рабочих и солдатских депутатов».

(обратно) ⁴⁶Міллер – Орест Федорович Міллер (1833 – 1889), історик російської літератури.

(обратно) ⁴⁷Олексій – Олексій Михайлович (Романов) (1629 – 1676), російський цар (1645 – 1676). В його царювання Росія вела уперту війну за Україну (1654 – 1667 рр.)

(обратно) ⁴⁸Микола 2 (1868 – 1918), російський імператор (1894 – 1917). Розстріляний більшовиками.

(обратно) ⁴⁹Ордін-Нащокін – Афанасій Лаврентьєвич Ордін-Нащокін (1605 – 1680), російський боярин, один з керівників зовнішньої політики Росії в царювання Олексія Михайловича.

(обратно) ⁵⁰Меньшиков – Олександр Данилович Меншиков (1673 – 1729), російський фельдмаршал, один з найближчих помічників імператора Петра 1-го.

(обратно) ⁵¹Паніни – Микита Іванович Панін (1718 – 1783), керівник зовнішньої політики Росії за Катерини 2-ї (1762 – 1783).

(обратно) ⁵²Горчакови – Олександр Михайлович Горчаков (1798 – 1883), російський міністр закордонних справ (1856 – 1882).

(обратно) ⁵³Ізвольські – Олександр Петрович Ізвольський (1856 – 1919), російський міністр закордонних справ (1906 – 1910).

(обратно) ⁵⁴Щебеки – мабуть, Микола Миколайович Шебеко (1863 – 1953), дипломат Російської імперії.

(обратно) ⁵⁵Гартвіги – Микола Генріхович Гартвіг (1815 – 1914), дипломат Російської імперії.

(обратно) ⁵⁶Страхов – Микола Миколайович Страхов (1828 – 1896), російський філософ, публіцист, літературний критик.

(обратно) ⁵⁷Леруа-Боліє – Анатоль Леруа-Больє (1842 – 1912), французький публіцист та фахівець з історії Росії.

(обратно) ⁵⁸Зіновьєв – Григорій Овсійович Зіновьєв (1883 – 1936), один з більшовицьких лідерів СРСР, страчений за наказом іншого лідера СРСР – Й.В.Сталіна..

(обратно) ⁵⁹Александер 3 (1845 – 1894), російський імператор (1881 – 1894). Коли в липні 1891 р. французька ескадра прибула з дружнім візитом до Кронштадта, вона вітала російського імператора «Марсельєзою», яку Олександр вислухав стоячи з непокритою головою.

(обратно) ⁶⁰Черчіль – Уїнстон Черчіль (1875 – 1965), англійський державний діяч, під час 1-ї світової війни – перший лорд Адміралтейства.

(обратно) ⁶²Людендорф – Еріх Людендорф (1865 – 1937), германський генерал.

(обратно) ⁶³Б’юкенен – Джордж Вільям Б’юкенен (1854 – 1924), британський дипломат, посол в Росії (1910 – 1917). Активно виступав за введення конституційного ладу в Росії (1916 – 1917).

(обратно) ⁶⁴[1618] – Донцов зробив механічну описку, віднісши похід Сагайдачного на Москву до 1612 р. Насправді цей похід відбувся 1618 року.

(обратно) ⁶⁵Сагайдачний – Петро Конашевич Сагайдачний (бл.1570 – 1622), один з чільних провідників українського козацтва.

(обратно) ⁶⁶Шведчина – похід шведського короля Карла 12-го проти Росії (1707 – 1709), який закінчився розгромом шведів у Полтавській битві.

(обратно) ⁶⁷Іван 4 (1530 – 1584) – великий князь московський (1533 – 1547), російський цар (1547 – 1584). Провадив систематичний терор проти своїх підданих, зокрема бояр, за що отримав від росіян шанобливе прізвисько «Іван Грозний».

(обратно) ⁶⁸Людовик XVI (1754 – 1793), король Франції (1774 – 1792), страчений французькими революціонерами.

(обратно) ⁶⁹Кромвель – Олівер Кромвель (1599 – 1658), один з лідерів революції в Англії, фактичний керівник держави (1653 – 1658). Його великий противник – король Карл 1-й (1600 – 1649), страчений за вироком парламенту.

(обратно) ⁷⁰Мірабо – Оноре Габрієе де Мірабо (1749 – 1791), один з лідерів французької революції (1789 – 1791).

(обратно) ⁷¹Кавеньяк – Луї Ежен Кавеньяк (1802 – 1857), французький генерал, один з душителів революції 1848 р., в 1848 – 1852 рр. – фактичний керівник держави.

(обратно) ⁷²Островський – Олександр Миколайович Островський (1823 – 1886), славний російський драматург, автор п’єс з побуту купецтва та буржуазії.

(обратно) ⁷³Федя Родічев – Федір Іванович Родічев (1854 – 1933), політичний діяч Російської імперії, депутат Думи.

(обратно) ⁷⁴Хлестаков-Керенській – Олександр Федорович Керенський (1881 – 1970), політичний діяч Російської імперії, голова Тимчасового уряду (1917). Донцов порівнює його з Хлестаковим – головним персонажем комедії М.В.Гоголя «Ревізор». Ім’я Хлестакова стало символом брехливості і нереальних обіцянок.

(обратно) ⁷⁵Лавуазьє – Антуан Лоран Лавуазьє (1743 – 1794), геніальний французький вчений, засновник сучасної хімії як науки. За вироком якобінського суду йому відрубали голову.

(обратно) ⁷⁶Гредескул – Микола Андрійович Гредескул (1865 – 1930?), російський професор-юрист і політичний діяч. Після большевицького перевороту закликав визнати нову владу. Загинув у большевицькій катівні, рік смерті досі не встановлено.

(обратно) ⁷⁷Тімірязев – Климент Аркадійович Тімірязев (1843 – 1920), російський біолог. Привітав большевицький переворот 1917 р. Більшовики це високо цінували, і за їхнього панування в кожному місті СРСР була вулиця Тімірязева.

(обратно) ⁷⁸Шаляпін – Федір Іванович Шаляпін (1873 – 1938), славний російський оперний співак. Він перший отримав большевицький титул «народний артист республіки» (1918).

(обратно) ⁷⁹Брусілов – Олексій Олексійович Брусілов (1853 – 1926), царський генерал (1912), перейшов на бік більшовиків, служив у Червоній Армії (1920 – 1926).

(обратно) ⁸⁰Поліванов – Олексій Андрійович Поліванов (1855 – 1920), царський генерал (1911), перейшов на бік більшовиків, очолював розвідку Червоної Армії (1918 – 1920).

(обратно) ⁸¹Клембовський – Владислав Наполеонович Клембовський (1860 – 1921), царський генерал від інфантерії (1915), в 1918 – 1921 рр. на службі в Червоній Армії. В 1921 р. більшовики запідозрили, що він допомагав полякам, заарештували і замордували його. Донцов, коли писав цю главу, мабуть, про це ще не знав.

(обратно) ⁸²Гутор – Олексій Євгенович Гутор (1868 – 1938), царський генерал, служив у Червоній Армії (1918 – 1930).

(обратно) ⁸³Паскевич – Іван Федорович Паскевич (1782 – 1856), російський фельдмаршал (1829), головний душитель польського повстання 1830 – 1831 рр., керівник російського війська, яке штурмом здобуло Варшаву 25.08.1831 р. (Донцов помилково датує цю подію 1832 роком).

(обратно) ⁸⁴Гегель – Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831), славний німецький філософ.

(обратно) ⁸⁵Гліб Успенський – Гліб Іванович Успенський (1843 – 1902), російський письменник.

(обратно) ⁸⁶Сквознік-Дмухановський – персонаж комедії М.В.Гоголя «Ревізор», городничий. В переносному значенні – дрібний царський бюрократ.

(обратно) ⁸⁷Борис – Борис Федорович Годунов (1552 – 1605), російський цар (1598 – 1605); за його правління остаточно оформилося закріпачення селян.

(обратно) ⁸⁸Павло 1-й (1754 – 1801), російський імператор (1796 – 1801).

(обратно) ⁸⁹Дюмурьє – Шарль Франсуа Дюмурьє (1739 – 1823), французький генерал.

(обратно) ⁹⁰Катков – Михайло Никифорович Катков (1817 – 1887), російський журналіст консервативного напрямку.

(обратно) ⁹¹Святополк Мирський – Петро Дмитрович Святополк-Мирський (1857 – 1914), російський державний діяч, короткий час (1904 – 1905) – міністр внутрішніх справ, якого вважали лібералом.

(обратно) ⁹²К. Аксаков – Костянтин Сергійович Аксаков (1817 – 1860), російський публіцист, ідеолог слов’янофільства.

(обратно) ⁹³Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.), давньогрецький філософ.

(обратно) ⁹⁴К. Победоносцев – Костянтин Петрович Победоносцев (1827 – 1907), російський державний діяч-консерватор, обер-прокуров Синоду (1880 – 1905).

(обратно) ⁹⁵Хомяков – Олексій Степанович Хомяков (1804 – 1860), російський поет і публіцист, засновник слов’янофільства.

(обратно) ⁹⁶Криленко – Микола Васильович Криленко (1885 – 1938), прапорщик царської армії (1916), після більшовицького перевороту – голова Революційного трибуналу (з 1918 р.), пізніше – нарком юстиції РРФСР та СРСР, один з головних організаторів більшовицького терору. Розстріляний своїми товаришами-більшовиками.

(обратно) ⁹⁷Іліодор – Сергій Михайлович Труфанов (1880 – 1952), російський авантюрист-чорносотенець, чернець-розстрига.

(обратно) ⁹⁸Распутін – Григорій Юхимович Распутін (1869 – 1916), російський авантюрист, друг родини імператора Миколи 2-го.

(обратно) ⁹⁹Ніцше – Фрідріх Ніцше (1844 – 1900), німецький мислитель.

(обратно) ¹⁰⁰Т. Прокопович – Феофан Прокопович (1681 – 1736), російський церковний діяч українського походження, ідеолог російського абсолютизму.

(обратно) ¹⁰¹А. Смірнов – мабуть, Аполон Іванович Смирнов (1838 – 1902), російський філософ.

(обратно) ¹⁰²Омелька Пугачов – Омелян Івановчи Пугачов (1742 – 1775), один з керівників селянської війни 1773 – 1775 рр. В переносному значенні – отаман-анархіст.

(обратно) ¹⁰³Пальмер – мабуть, Христіан Давид Фрідріх Пальмер (1811 – 1875), німецький богослов.

(обратно) ¹⁰⁴никоніанство – церковна реформа патріарха Никона (проводилась в 1652 – 1658 рр.), яка спричинила розкол православної церкви в Росії.

(обратно) ¹⁰⁵А. Лавров – знайти докладніші відомості не вдалося.

(обратно) ¹⁰⁶Декарт – Рене Декарт (1596 – 1650), французький філософ і матерматик.

(обратно) ¹⁰⁷Ф. Зелинський – Фадей Францевич Зелинський (1859 – 1944), філолог, працював в Росії та у Польщі.

(обратно) ¹⁰⁸Гончаров – Іван Олександрович Гончаров (1812 – 1891), російський письменник. Ілля Обломов – головний персонаж його роману «Обломов» (1859) – став символом лінивства і недбалості.

(обратно) ¹⁰⁹С. Трубецькой – Сергій Миколайович Трубецькой (1862 – 1905), російський релігійний філософ.

(обратно) ¹¹⁰Н. Бердяєв – Микола олександрович Бердяєв (1874 – 1948), російський релігійний філософ.

(обратно) ¹¹¹Кутузов – Михайло Іларіонович Кутузов (1754 – 1813), російський фельдмаршал, головнокомандувач російськоі армії у війні з Наполеоном (1812 – 1813).

(обратно) ¹¹²Бородинська битва – генеральна битва під час походу Наполеона на Москву (1812).

(обратно) ¹¹³Златовратський – Микола Миколайович Златовратський (1845 – 1911), російський письменник.

(обратно) ¹¹⁴А. Богданов – Олександр Олександрович Богданов (1873 – 1928), російський большевик і філософ.

(обратно) ¹¹⁵Керженцев – Платон Михайлович Керженцев (1881 – 1940), большевицький функціонер.

(обратно) ¹¹⁶Шевирев – Степан Петрович Шевирев (1806 – 1864), російський літературний критик.

(обратно) ¹¹⁷Рембрант – Рембрандт ван Рейн (1606 – 1669), славний голандський художник.

(обратно) ¹¹⁸Золоагі – Ігнасіо Сулоага (1870 – 1945), іспанський художник.

(обратно) ¹¹⁹Мурільо – Бартоломе Естебан Мурільо (1617 – 1682), іспанський художник.

(обратно) ¹²⁰Беклін – Арнольд Беклін (1827 – 1901), швейцарський художник-символіст.

(обратно) ¹²¹Ботічелі – Сандро Ботічеллі (1445 – 1510), італійський художник.

(обратно) ¹²²Меньє – Костянтин Меньє (1831 – 1905), бельгійський скульптор-реаліст.

(обратно) ¹²³Мейсоньє – Жан-Луї-Ернст Месоньє (1815 – 1891), французький художник.

(обратно) ¹²⁴Іванов – Олександр Андрійович Іванов (1806 – 1858), російський художник.

(обратно) ¹²⁵Ярошенко – Микола Олександрович Ярошенко (1846 – 1898), російський жудожник.

(обратно) ¹²⁶Репін – Ілля Юхимович Репін (1844 – 1930), російський художник українського роду.

(обратно) ¹²⁷Верещагін – Василь Васильовч Верещагін (1842 – 1904), російський художник-баталіст.

(обратно) ¹²⁸Левітан – Ісак Ілліч Левітан (1860 – 1900), російський художник-пейзажист.

(обратно) ¹²⁹Явленський – Олексій Георгійович Явленський (1864 – 1941), російський художник.

(обратно) ¹³⁰Кандінський – Василь Васильович Кандинський (1866 – 1944), російський художник-абстракціоніст.

(обратно) ¹³¹Е. Бутмі – Еміль Бутмі (1835 – 1906), французький політолог.

(обратно) ¹³²Андреев – Леонід Миколайович Андреєв (871 – 1919), російський письменник.

(обратно) ¹³³Ромен Ролан (1866 – 1944), французький письменник.

(обратно) ¹³⁴Барбюс – Анрі Барбюс (1873 – 1935), французький письменник-комуніст.

(обратно) ¹³⁵Т. Шов – мабуть, Томас Шоу (1850 – 1937), британський політичний діяч.

(обратно) ¹³⁶Ренан – Жозеф Ернест Ренан (1823 – 1892), французький письменник.

(обратно) ¹³⁷Шпільгаген – Фрідріх Шпільгаген (1829 – 1911), німецький письменник.

(обратно) ¹³⁸Гамсун – Кнут Гамсун (1859 – 1952), норвезький письменник.

(обратно) ¹³⁹Гершензон – Михайло Осипович Гершензон (1869 – 1925), російський літературознавець і філософ, ініціатор видання збірника «Вехи».

(обратно) ¹⁴⁰Дант – Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), італійський поет.

(обратно) ¹⁴¹Байрон – Джордж Гордон Байрон (1788 – 1824), англійський поет.

(обратно) ¹⁴²Руссо – Жан-Жак Руссо (1712 – 1778), французький філософ.

(обратно) ¹⁴³Арцибашев – Михайло Петрович Арцибашев (1878 – 1927), російський письменник.

(обратно) ¹⁴⁴Скіталец – літературний псевдонім Степана Гавриловича Петрова (1869 – 1941), російського письменника.

(обратно) ¹⁴⁵Блок – Олександр Олександрович Блок (1880 – 1921), російський поет.

(обратно) ¹⁴⁶в белом венчике из роз – рядок з поеми О.О.Блока «Двенадцать» (1918).

(обратно) ¹⁴⁷Столітня війна – серія конфліктів і війн між Англією і Францією (1337 – 1453), в яких Франція відстояла свою незалежність.

(обратно) ¹⁴⁸Мальборо – Джон Черчіль, герцог Мальборо (1650 – 1722), англійський полководець, генералісімус.

(обратно) ¹⁴⁹Монрое – Джеймс Монро (1758 – 1831), президент США (1817 – 1825).

(обратно) ¹⁵⁰Карл X – Карл 10-й Густав (1622 – 1660), шведський король (1654 – 1660). Б.Хмельницький вів з ним переговори про спільні дії проти Польщі (1655 – 1657).

(обратно) ¹⁵¹Карл 12 (1682 – 1718), шведський король (1697 – 1718). Гетьман І.Мазепа приєднався до нього під час походу Карла в Україну (1708 – 1709).

(обратно) ¹⁵²Марія Тереза – Марія Терезія (1717 – 1780), австрійська імператриця (1740 – 1780).

(обратно) ¹⁵³Франц Йосиф (1830 – 1916), австрійський (австро-угорський) імператор (1848 – 1916). Напередодні Кримської війни (1853 – 1855) російський імператор Микола 1-й твердо сподівався, що Австрій його підтримає; але Австрія тримала у війні нейтралітет, звідси її «невдячність».

(обратно) ¹⁵⁴Гакстгавзен – Август Гакстгаузен (1792 – 1866), німецький економіст.

(обратно) ¹⁵⁵скасовано її в р. 1839 – тут Донцов впадає у перебільшення. Насправді на правобережній Україні унія вигасла в 1794 р., невдовзі після приєднання краю до Росії. В 1839 р. її ліквідацію завершено (на той час вона зберігалась в основному в Білорусії).

(обратно) ¹⁵⁶перший Скоропадський – Іван Ілліч Скоропадський (1646 – 1722), гетьман України (1708 – 1722).

(обратно) ¹⁵⁷Каталаунська битва – битва на Каталаунських полях (десь в Шампані, у Франції) в 451 р. між військом Західної Римської імперії і гунами Атіли.

(обратно) ¹⁵⁸Бісмарк – Отто фон Бісмарк (1815 – 1898), німецький політичний діяч, канцлер (1867 – 1890).

(обратно) ¹⁵⁹Гарібальді – Джузеппе Гарібальді (1807 – 1882), герой війни за визволення і об’єднання Італії.

(обратно) ¹⁶⁰Кавур – Каміло Бензо Кавур (1810 – 1861), італійський політичний діяч, перший прем’єр міністр Італії (1861).

(обратно) ¹⁶²Вільсон – Томас Вудро Вільсон (1956 – 1924), президент США (1913 – 1921), один з авторів Версальського миру (1919).

(обратно) ¹⁶³Швайтцер – мабуть, Жан Баптіст фон Швейцер (1833 – 1875), німецький поет і соціаліст.

(обратно) ¹⁶⁴Лібкнехт – Вільгельм Лібкнехт (1826 – 1900), німецький соціал-демократ.

(обратно) ¹⁶⁵Бебель – Август Бебель (1840 – 1913), німецький соціал-демократ.

(обратно) ¹⁶⁶Зутнер – Берта фон Зутнер (1843 – 1914), австрійська діячка пацифістського руху.

(обратно) ¹⁶⁷Раконіджи – замок на північному заході Італії, одна з королівьских резиденцій. Тут 23 – 25 жовтня 1909 р. російський імператор Микола 2-й мав зустріч з італійським королем Віктором-Емануїлом 3-м.

(обратно) ¹⁶⁸Кун – Бела Кун (1886 – 1938), більшовик угорського походження, керівник Угорської соціалістичної республіки (1919). Угорці скоро виперли незваного спасителя, і він, не маючи змоги ощасливити масовими розстрілами своїх співвітчизників, здійснював ці розстріли в Україні (1920). Більшовики відплатили цьому кривавому собаці його ж монетою, розстрілявши його.

(обратно) ¹⁶⁹Садова – місце в Чехії, де в 1866 році сталась вирішальна битва австро-пруської війни.

(обратно) ¹⁷⁰Пальмерстон – Генрі Джон Темпл (1784 – 1865), лорд Пальмерстон, британський політичний діяч, один з ініціаторів Кримської війни (1853 – 1855), прем’єр-міністр (1855 – 1865).

(обратно) ¹⁷¹Бойет – ?.

(обратно) ¹⁷²Віктор Гюго (1802 – 1885), французький письменник.

(обратно) ¹⁷³Лямермора – Альфонсо Фереро Ламармора (1804 – 1878), італійський генерал і політик.

(обратно) name="note_174"> ¹⁷⁴Тірпіц – Альфред фон Тірпіц (1849 – 1930), германський грос-адмірал, керівник військово-морської політики Німеччини.

(обратно) ¹⁷⁵Тен – Іполіт Тен (1828 – 1893), французький філософ.

(обратно) ¹⁷⁶Гамбета – Леон Мішель Гамбета (838 – 1882), французький політичний діяч.

(обратно) ¹⁷⁷Авелян – Федір Карлович Авелан (1839 – 1916), російський адмірал, командувач Середземноморської ескадри (1893 – 1894), яка відвідала Тулон.

(обратно) ¹⁷⁸Бюлов – Бернгард фон Бюлов (829 – 1929), рейхканцлер Германської імперії (1900 – 1909).

(обратно) ¹⁷⁹Бойст – Фердінанд Бойст (Бейст) (1809 – 1886), міністр закордонних справ Австрії (Австро-Угорщини) (1866 – 1871).

(обратно) ¹⁸⁰Рорбах – мабуть, Пауль Рорбах (1869 – 1956), німецький політичний мислитель.

(обратно) ¹⁸¹Стендаль – літературний псевдонім Марі-Анрі Бейля (1783 – 1842), французького письменника.

(обратно) ¹⁸²Павлик – Михайло Іванович Павлик (1853 – 1915), український громадський діяч.

(обратно) ¹⁸³Талергоф – концентраційний табір на території Штірії (Австрія), організований з початком 1-ї світової війни. В ньому були ув’язнені українці-москвофіли.

(обратно) ¹⁸⁴Дудикевичівці – те саме, що москвофіли, прибічники Володимира Федотовича Дудикевича (1861 – 1922).

(обратно) ¹⁸⁵Костомаров – Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885), історик України.

(обратно) ¹⁸⁶Реформа 1863 р. – не знати, чи це описка (замість загальновідомого 1861 р.), чи Донцов мав на увазі спеціальні закони для Польщі і правобережної України, прийняті в 1863 р., які запроваджували більш вигідні для селян умови реформи.

(обратно) ¹⁸⁷Гаката – (від перших літер прізвищ засновників: Гансеман, Кеннеман, Тідеман) поширена назва нім. організації Deutscher Ostmarkenverein, заснованої 1894 р. у Познані з метою германізації польських земель.

(обратно) ¹⁸⁸Пітт – Вільям Пітт (1759 – 1806), прем’єр-міністр Великобританії (1783 – 1801, 1804 – 1806), організатор боротьби проти революційної Франції.

(обратно) ¹⁸⁹Чартизм – масовий політичний рух в Англії (1830-40-і рр.) з вимогами політичних і соціальних реформ (помаранчева революція по-англійськи).

(обратно) ¹⁹⁰Лютер – Мартин Лютер (1483 – 1546), німецький богослов, ініціатор Реформації.

(обратно) ¹⁹¹Кошут – Лайош Кошут (1802 – 1894), угорський революціонер, прем’єр-міністр революційного уряду Угорщини (1848 – 1849).

(обратно) ¹⁹²Тісс – прізвище Тіса (Тісса) мали кілька відомих угорських політиків, зокрема Іштван Тіса (1861 – 1918) та Кальман Тіса (1830 – 1902) були прем’єр-міністрами.

(обратно) ¹⁹³Сорбонна – неофіційна назва Паризького університета, заснованого в 1215 р.

(обратно) ¹⁹⁴Саламанка – місто в Іспанії, де в 1218 р. засновано університет.

(обратно) ¹⁹⁵Києво-Могилянська академія – вищий учбовий заклад, утоврений в 1701 р. на базі давнішої колегії (середньої школи).

(обратно) ¹⁹⁶Немирич – Юрій Немирич (1612 – 1659), український політичний діяч за гетьманування І.Виговського (1658 – 1659).

(обратно) ¹⁹⁷Орликівська конституція – документ, складений Пилипом Орликом (1672 – 1742) і прийнятий в 1710 р., який визначав основи державного устрою проектованого гетьманату П.Орлика.

(обратно) ¹⁹⁸Жовті Води – перша битва (1648) Визвольної війни, в якій Б.Хмельниьцкий розгромив польську армію.

(обратно) ¹⁹⁹Конотоп – переможна битва (1659) українського війська І.Виговського проти росіян.

(обратно) ²⁰⁰Полтава – битва (1709), в якій російські війська перемогли шведів. Окремі відділи українців були в обох таборах.

(обратно) ²⁰¹Містраль – Фредерик Містраль (1830 – 1914), провансальський поет.

(обратно) ²⁰³Штайн – Генріх фон Штейн (1757 – 1831), пруський політичний діяч.

(обратно) ²⁰⁴Катерининська комісія – одна з численних і завжди безуспішних спроб ввести в Росії конституційний лад шляхом революції згори. В 1766 р. імператриця Катерина 2-га наказала скликати комісію, яка мала б виробляти закони для імперії; але в 1768 р. вона ж наказала комісію розпустити (одна з численних і успішних спроб конрреволюції згори).

(обратно) ²⁰⁵Йоффе – не можна з певністю сказати, кого мав на увазі Донцов. Можливо, Адольфа абрамовича Йоффе (1883 – 1927), російського більшовика і дипломата.

(обратно) ²⁰⁶Мопасан – Гі де Мопасан (1850 – 1893), французький письменник.

(обратно) ²⁰⁷1863 р. – мабуть, це описка Донцова, замість 1861 р.

(обратно) ²⁰⁸Плеве – Вячеслав Костянтинович фон Плеве (1846 – 1904), міністр внутрішніх справ Російської імперії (1902 – 1904). Проводив політику безоглядного жорстокого придушення всіх антиурядових виступів, зокрема, сленяських заворушень в Україні, про які згадує Донцов. Убитий соціалістами-революціонерами.

(обратно) ²¹²Бернард Шоу (1856 – 1950), англійський письменник ірландського роду.

(обратно) ²¹³Самуель Гомперс (1850 – 1924), американський профспілковий діяч, голова Американської федерації праці (1886 – 1924).

(обратно) ²¹⁴Апфельбаум – первісне (єврейське) прізвище Григорія Овсійовича Зіновьєва (1883 – 1936), один з більшовицьких лідерів СРСР.

(обратно) ²¹⁵Керуларій – Михаїл Керуларій (бл. 1000 – 1059), константинопольський патріарх (1043 – 1058), за якого стався остаточний розрив православної і католицької церков (1054).

(обратно) ²¹⁶Стефан Баторій (1533 – 1586), король Речі Посполитої (1575 – 1586), перший з королів, який мав державну політику щодо українських козаків.

(обратно) ²¹⁷Валенштайн – Альбрехт Валенштейн (1583 – 1634), німецький генералісімус, учасник Тридцятилітньої війни.

(обратно) ²¹⁸Енно – Еміль Енно (? – ?), французький авантюрист, який представлявся «французьким консулом в Одесі». Прихильник білогвардійців і ворог українства. Цим променям К.Г.Паустовський присвятив окрему главу в своїй «Книге о жизни».

(обратно) ²¹⁹Барбюс – Анрі Барбюс (1873 – 1935), французький письменник і комуніст. “Clarté” – журнал, який він видавав у 1919 р.

(обратно) ²²⁰Боборикін – Петро Дмитрович Боборикін (1836 – 1921), російський письменник.

(обратно) ²²¹Плеханов – Георгій Валентинович Плеханов (1856 – 1918), російський пропагандист марксизму.

(обратно) ²²²конституція 3-го мая – закон про політичну реформу Речі Посполитої, прийнятий 3 травня 1791 р.

(обратно) ²²³Юлій Урі – ?.

(обратно) ²²⁴Бомарше – П’єр-Огюстен де Бомарше (1732 – 1799), французький драматург. Дон Базіліо – персонаж його комедій «Севільський цирюльник» та «Весілля Фігаро».

(обратно) ²²⁵Савінков – Борис Вікторович Савінков (1879 – 1925), російський соціаліст-революціонер.

(обратно) ²²⁶Раковський – Християн Георгійович Раковський (1873 – 1941), російський большевик болгарського роду, з наказу партії більшовиків зробився українцем і головою Ради народних комісарів УРСР (1919 – 1923). Хоча він зробився українцем не за власним бажанням, а виконуючи наказ начальства, більшовики йому цього не подарували і розстріляли.

(обратно) ²²⁷Поприщин – головний персонаж новісті М.В.Гоголя «Записки божевільного»; в даному епізоді Донцов так називає В.К.Винниченка.

(обратно) ²²⁸його голова – Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934), український історик і політичний діяч.

(обратно) ²²⁹Суковкін – Михайло Суковкін (? – ?), у березні – вересні 1917 р. – комісар Тимчасового уряду в Київській губернії.

(обратно) ²³⁰Айхгорн – Герман фон Ейхгорн (1848 – 1918), германський фельдмаршал, після Берестейсього миру (1918) – голова німецької адміністрації в Україні.

(обратно) ²³¹Горті – Міклош Хорті (1868 – 1957), правитель Угорщини (1920 – 1944).

(обратно) ²³²Марк Антоній (83 – 30 рр. до н.е.), політичний діяч давнього Риму.

(обратно) ²³³Шамбор – Анрі, граф Шамбор (1820 – 1883), нащадок короля Людовіка 14-го і претендент на французький престол.

(обратно) ²³⁴Манілов – персонаж поеми М.В.Гоголя «Мертві душі»; його прізвище стало символом пустопорожнього мрійництва.

(обратно) ²³⁵Жозеф де Местр (1753 – 1821), французький філософ і дипломат.

(обратно) ²³⁶до того – Симона Петлюри.

(обратно) ²³⁷Монк – Джордж Монк (1608 – 1670), англійський полководець, реставартор королівської влади в Англії (1660).

(обратно) ²³⁸Лімановський – Болеслав Лімановський (1835 – 1935), польський соціаліст.

(обратно) ²³⁹Берне – мабуть, Людвіг Берне (1786 – 1837), німецький поет єврейського роду.

(обратно) ²⁴⁰король Альберт (1875 – 1934), бельгійський король (1909 – 1934).

(обратно) ²⁴¹Молієр, Мольєр (1622 – 1673), французький драматург-комедіограф. Сганарель – головний персонаж одноіменної комедії (1660).

(обратно) ²⁴²Хозе Цоріль – ?.

(обратно) ²⁴³Дем’янчук – ?.

(обратно) ²⁴⁴Кон – Фелікс Якович Кон (1864 – 1941), польський єврей, потім комуніст. В 1917 – 1922 рр. займав різні посади в комуністичній окупаційній владі в Україні.

(обратно) ²⁴⁵Дашинський – Ігнаці Дашинський (1866 – 1936), польський соціал-демократ єврейського роду.

(обратно) ²⁴⁶Нахамкес – більше відомий як Юрій Михайлович Стеклов (1873 – 1941), більшовик єврейського роду.

(обратно) ²⁴⁷Мальбрук українського комунізму – Володимир Кирилович Винниченко (1880 – 1951), український письменник і комуніст. Донцов розглядає його візит в Москву і Україну (1920) і спробу зайняти якусь посаду в більшовицькому уряді в Україні.

(обратно) ²⁴⁸Старий льокай московського лібералізму – Михайло Грушевський.

(обратно) ²⁴⁹Рапапорт – Шарль Рапопорт (1865 – 1941), французький соціаліст. Народився він в єврейській родині у Литві, яка на той час входила до складу Російської імперії, тому Донцов звав його російським жидом.

(обратно) ²⁵⁰Глібовицький – ?.

(обратно) ²⁵¹Кониський – мабуть, Георгій Кониський (1717 – 1795), український церквоний діяч. Відомий своїми панегіричними творами на адресу Катерини 2-ї (з нагоди 1-го розбору Польщі).

(обратно) ²⁵²Савенко – Анатолій Іванович Савенко (1874 – 1922), російський монархіст і націоналіст, ворог українства.

(обратно) ²⁵⁴Ляменне – Фелісіте Ламенне (1782 – 1854), французький католицький письменник.

(обратно) ²⁵⁵Вагнер – Ріхард Вагнер (1813 – 1883), славний німецький композитор.

(обратно) ²⁵⁷Айзнер – ?.

(обратно) ²⁵⁸Спенсер – Герберт Спенсер (1820 – 1903), англійський філософ.

(обратно) ²⁵⁹Бодлер – Шарль Бодлер (1821 – 1867), французький поет.

(обратно) ²⁶⁰Собельзон-Радек – Кароль Собельзон (1885 – 1939), єврей родом зі Львова, діяч більшовицької партії в СРСР. Убитий за наказом свого партійного товариша Й.В.Сталіна.

(обратно) ²⁶¹Клара Цеткін (1857 – 1933), німецька комуністка.

(обратно) ²⁶²Балабанова – Анжеліка Ісаківна Балабанова (1878 – 1965), учасниця соціалістичного руху в Італії та в російській еміграції.

(обратно) ²⁶³Батенберги – брати Олександр (1857 – 1893) та Франц-Йосиф (1861 – 1924) Баттенберги, німецькі князі; Олександр був першим правителем визволеної Болгарії (1879 – 1886).

(обратно) ²⁶⁴Обреновичі – сербська князівська і королівська династія (19 ст.).

(обратно) ²⁶⁵Петровичі – династія правителів Чорногорії (17 – 20 ст.).

(обратно) ²⁶⁶Віди – ?.

(обратно) ²⁶⁸Франк – ?.

(обратно) ²⁶⁹Стефаник – Василь Семенович Стефаник (1871 – 1936), український письменник.

(обратно) ²⁷⁰Франко – Іван Якович Франко (1856 – 1916), український письменник.

(обратно) ²⁷¹Руданського – Степан Васильович Руданський (1834 – 1873), український поет.

(обратно) ²⁷²Бічер Стоу – Гаріет Бічер-Стоу (1811 – 1896), американська письменниця.

(обратно) ²⁷³Стороженка – Олексій Петрович Стороженко (1806 – 1874), український письменник.

(обратно) ²⁷⁴Ренар – мабуть, Жюль Ренар (1864 – 1910), французький письменник.

(обратно) ²⁷⁵Камброн – П’єр Жак Етьєн Камброн (1770 – 1826), французький генерал. Коли французька армія терпіла поразку під Ватерлоо (1815), він зі своїм батальйоном відмовився капітулювати, сказавши: «Гвардія помирає, але не здається». Цей епізод мав на увазі Донцов.

(обратно) ²⁷⁶Марія Антуанета (1755 – 1793), дружина французького короля Людовіка 16-го, страчена революціонерами.

(обратно) ²⁷⁷Ralph Butler – ?.

(обратно) ²⁷⁸Mackenzie Wallace – Дональд Маккензі Валас (1841 – 1919), англійський журналіст.

(обратно) ²⁷⁹Бюфон – Жорж Луї де Бюфон (1707 – 1788), французький біолог.

(обратно) ²⁸⁰Мелін – Жюль Мелін (1838 – 1925), французький політичний діяч, прем’єр-міністр (1896 – 1898).

(обратно) ²⁸¹П. Столипін – Петро Аркадійович столипін (1862 – 1911), російський державний діяч, прем’єр-міністр (1906 – 1911).

(обратно) ²⁸⁴Вергарен – Еміль-Верхарн (1855 – 1916), бельгійський поет.

(обратно)

Оглавление

1. Росія і Європа: конфлікт цивілізацій

  Російський месіанізм

  Російське слов’янофільство – знаряддя агресії

  Царизм і большевизм – форми російського імперіалізму

2. Примітивізм російської культури

  Європейська цивілізація спирається на суспільство, російська – на державу

  Нехтування особистістю на користь колективу

  Російська церква підпорядкована державній владі

  Російська суспільна думка підносить масу і зневажає одиницю

  Примітивізм російського суспільного ідеалу

  Росіяни завжди підкоряються зовнішній силі

  Боротьба з Росією – національна ідея України

  Україна – забороло Європи перед російською навалою

  Федералізм, пацифізм та соціалізм – антинаціональні ідеали

  Союзники України – ті держави, які проти Росії

  Незалежна Україна можлива тільки в союзі з Європою

4. Основна ідея внутрішньої політики України

  Українці – політична нація

  Наша революція – буржуазна, а не соціалістична

  Ворожість большевиків до селянства

  Наш ідеал – селянська дрібнобуржуазна республіка

5. Рушійні сили української революції

  Москвофільство української інтелігенції

  Ідейні помилки Драгоманова

  Чому національні меншини ворожі до українства

6. Перебіг української революції

  Українська інтелігенція нездала до керівництва революцією

  Угодовська політика Центральної Ради

  Гетьманщина – Україна без українців

  Директорія – нова спроба задобрити Москву

  Невдала спроба диктатури С.Петлюри

  Антинаціональна політика українських соціалістів в Європі

  Спроба українських соціалістів помиритися з Москвою

  Причини наших неудач

7. Селянство – опора майбутнього державного будівництва