Твори [Мілорад Павич] (fb2) читать онлайн

Мілорад ПАВИЧ Твори, опубліковані у незалежному культурологічному часопису «Ї»

АВТОБІОГРАФІЯ^[1]

Я письменник уже дві сотні років. Далекого 1766 року один Павич^[2] видав у Будимі^[3] свою збірку віршів і відтоді нас вважають письменницькою родиною.

Народився я 1929 року на узбережжі однієї з чотирьох райських річок^[4] о 8.30 ранку під знаком Терезів (підзнак Скорпіона), за астекським гороскопом — Змія.

Вперше зазнав бомбардувань у віці 12 років. Востаннє — у віці 15 років^[5]. Поміж тими двома бомбардуваннями я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської від одного пана, який курив люльку з духмяним тютюном^[6]. У той же час я вперше забув французьку (пізніше я забував її ще двічі). Врешті, на одній псарні, куди я потрапив ховаючись від англо-американського бомбардування, один російський еміґрант, царський офіцер, почав мені давати уроки російської з книжок Фета і Тютчева^[7]. Інших російських книжок у нього не було. Тепер я думаю, що вивчення мов було до певної міри перетворенням на різноманітних заворожених звірят^[8].

Я любив двох Йоанів — Йоана Дамаскина і Йоана Золотоустого (Хризостома)^[9].

У моїх книгах я реалізував набагато більше любові, аніж у свому житті. Лише за одним винятком, який і досі триває^[10]. Ніч у сні солодко прилипала до обох моїх щік.

До 1984 року я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль — найбільш читаним^[11].

Я написав роман у вигляді словника, другий — у вигляді кросворда, третій — у вигляді клепсидри і четвертий — у вигляді довідника для гадання картами таро^[12]. Я намагався якнайменше перешкоджати тим романам. Вважаю, що роман — це рак. Існує завдяки своїм метастазам. Із дня на день я дедалі менше є автором своїх уже існуючих книжок, але дедалі більше автором майбутніх, яких, можливо, так ніколи й не напишу.

На мій подив, книги мої дотепер перекладені 66 разів на різні мови^[13]. Словом, я не маю біографії. Маю лише бібліографію^[14].

Критики у Франції та Іспанії відзначили, що я — перший письменник XXI століття^[15], а жив я у XX столітті, коли треба було доводити невинність, а не провину.

Найбільше розчарувань у житті я спізнав від перемог. Перемагати не виплачується.

Я знав, що не треба торкатися живих рукою, якою уві сні доторкався до мертвих.

Я нікого не вбив. Зате мене вбили. Задовго до смерті. Для моїх книг було б краще, якби їхній автор був якимось турком чи німцем. Я був найвідомішим письменником найненависнішого народу на світі — сербського народу.

Гадаю, що Бог осипав мене безмежною милістю, подарувавши мені радість писання, але тією ж мірою і покарав мене, либонь, що через ту ж таки радість.

Переклав і склав примітки Іван Лучук

СКЛЯНИЙ СЛИМАК Різдвяна історія

Читач може сам вибрати, яким із двох вступних розділів почати це оповідання і яким із двох заключних розділів завершити читання. Від таким чином вибраної стежки залежатиме, яку саме історію він дістане і до якого вихідної точки прибуде. Зрештою, якщо матиме охоту, то може це оповідання прочитати багато разів різними способами. Все решта — то вже справа автора.

ПАННА ХАТШЕПСУТ

Панна Хатшепсут, продавщиця з однієї крамниці жіночої білизни, прокинулася знову вельми пізно і з відчуттям самотності. Приснився їй дзбанок із двома дзьобиками. В її сні вино в’язалося у вузол і розділеними струменями наповнювало одночасно дві чаші.

Зазвичай, за таких обставин, коли почувалася самотньо, відразу знала, що треба вчинити. Спершу кинула погляд на ріки. Хмари того дня не могли здолати воду. Звивалися проти течії вздовж правого берега Дунаю і загачували вітри біля гирла Сави. Під вечір вирушила на роботу. Працювала в другу зміну і залишалася до глибокої ночі. Того дня біля газетного кіоску на розі помітила вишуканого пана в зимовому пальті кольору чорного лаку. Стала біля нього, правою рукою простягнула продавцеві гроші за газету, а лівою з панової правої кишені поцупила першу ж річ, яку там намацала. В ту мить продавець дав їй газету, і вона непомітно покинула місце крадіжки. Пан сів у машину кольору свого пальта і зник. Тепер панні Хатшепсут залишилася легша частина роботи. На Теразіях вона вийняла зі своєї торбинки малесеньке дзеркальце і заглибилася в нього. Своїм відображенням, побаченим у дзеркалі, була задоволена: /картинка/

Шкода, що ця картинка не може тут залишитися. Та хто знає, може й залишиться? Зрештою, поставлю бодай підпис. І поцілувала дзеркальце, залишивши на склі трішки своєї помади. У підземному переході Теразій вона ступила на ескалатор і непомітно опустила дзеркало у торбу якоїсь перехожої.

Справу було успішно скінчено, і панна Хатшепсут полегшено зітхнула. У крамницю жіночої білизни, місце своєї праці, увійшла вся перероджена, ніби годинами була на масажі, в сауні чи на гімнастичному спорядженні у спортивному залі. Відчуття самотності щезло, як завжди, коли поступала таким чином. Завжди так само. Одну річ вкрасти, іншу річ подарувати. І то різним особам. Не важливо ні що, ні кому. Подеколи, залежно від обставин, мусила міняти послідовність ходів і спершу дарувала, а вже тоді крала. Але цього разу все було в порядку.

Набагато пізніше, лише коли на хвильку залишилася сама в крамниці, змогла поглянути, що ж то вона вкрала з кишені пана в лакованому пальті. То була запальничка. Коштовна і нова-новісінька. У неї ще стирчала ґарантія з блискучого шкіряного чохла. На червоній верблюжій шкірі було витиснено: МОЗІС III. Щось ніби знак власника. А на кришці було вигравіювано:

Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання.

Панна Хатшепсут не встигла докладніше оглянути свою здобич, бо до крамниці увійшов новий покупець. За спиною схопила лівою рукою праву за лікоть і окинула його уважним поглядом.

Був то молодик у джинсах, синій сорочці та темному пальтечку, в черевиках на довгошерстому хутрі. У руці тримав дощового кобеняка і малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір із бантиком зверху. Перше, на чому зосередила увагу, були кишені. Цілковито їй відповідали, бо навіть трохи зяяли. Тоді вона розглянула і того, кому ці кишені належали. Він був напрочуд сивим, наперекір молодості. Мав п’ять розділів, розміщених у його волоссі впоперек, від вуха до вуха. Стрункий, з дивними очима.

— Цей і уві сні короткозорий, — подумала вона і спитала, чим може йому бути корисною.

Він поклав кобеняка і коробочку на столик біля її крісла і мовив стидливим, теплим голосом:

— Хотів би купити нічну сорочку. Різдвяний подарунок своїй дружині. Вона носить четвертий розмір.

— Тепло такого голосу можна осягнути передчуттям десь високо між двома самотніми жіночими кроками, що відлунюють на порожній вулиці… — Так подумала, а сказала:

— Ті розміри нагорі, на полиці, — і підсунула драбину. Піднімаючись, відчула його погляд на собі. Тримала той погляд на тому ж місці, на висоті стегон, і коли злізла, ніжкою драбини, прибираючи її, непомітно зіпхала золотистий пакуночок зі столу на крісло. Тепер пакуночок був відокремленим від дощовика відвідувача. Надіялась, що молодик не помітить, що пакуночка нема і що він його забуде в крамниці.

Та ба, він тоді сказав щось настільки непередбачене, що вона залишила драбину там таки, де була і задивилася у його очі. Немов крізь воду вдивлявся, крізь декілька тисяч років прямо в неї. Ті очі зблідли від часу, крізь який дивилися.

— Можливо, вам моя забаганка видасться надмірною, — мовив він, — але я не вмію купувати жіночих нічних сорочок. Чи не могли б ви її вбрати на себе? Так я міг би взнати чи підходить вона, чи ні. Моя дружина майже такої ж статури, як ви…

Якби не той пакуночок на кріслі, панна Хатшепсут точно б відкинула цю пропозицію. Але в цій ситуації вона відповіла:

— Не ви один про таке просите. Одягну її в кабінці, щоб ви змогли її на мені побачити… Лише спершу приберу драбину.

Знаючи, що жіночий зір завжди бистріший від чоловічого, панна Хатшепсут зачепила легенько молодика драбиною, щоб мати нагоду непомітно опустити в його кишеню запальничку.

Коли з’явилася у нічній сорочці четвертого розміру, помітила, що йому перехопило дух. У його короткозорих очах вона прочитала щось на зразок слів:

— Ця ніч вагітна. Вагоніє новим пречудовим днем!

Проте він тужливо повідомив:

— Знаєте, зараз я навіть попри найщиріше бажання не можу купити цю нічну сорочку. Вона так чудово вам пасує, що я по вечорах, коли б тільки вдягала її моя дружина, мусив би згадувати про вас… А так не можна. Ви й самі то розумієте, хіба ні? У кожному разі, дякую і добраніч…

З тими словами він вийшов із крамниці, кутаючись у свій кобеняк, а панна Хатшепсут, вся збуджена, проводжала його поглядом вниз по вулиці. Потім, все ще в нічній сорочці, гарячковими пальцями розпакувала золотисту коробочку, не пошкоджуючи про всяк випадок обгорткового паперу і бантика.

Всередині лежало щось чарівне, і вона не зразу могла визначити його застосування. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском із ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Панна Хатшепсут хотіла було її запалити, але згадала, що вона все ще в нічній сорочці, що сидить у крамниці і що не має більше запальнички.

ПАН ДАВИД СЕНМУТ, АРХІТЕКТОР

Того дня саме розлучена дружина молодого архітектора Давида Сенмута відчула себе особливо самотньою. Відразу знала, що треба вчинити. Спершу кинула погляд на ріки. Хмари того дня не могли здолати воду. Звивалися вздовж правого берега Дунаю, йдучи у протилежному напрямку до його течії і загачували вітри біля гирла Сави. Колишня пані Сенмут гарячковими пальцям розпакувала малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір. Всередині лежало щось чарівне, чийого застосування вона не могла зразу визначити днем раніше, там, у крамниці кришталю, де його купила. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском з ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Подарунок для її колишнього чоловіка. Захотіла була в одну мить написати якусь посвяту на слимаковій черепашці, та передумала. Не мала довір’я до мови.

Вона знала, що мова є лише мапою думки, чуття і пам’яті людини. — Як і всі мапи, — роздумувала вона, — у сотні тисяч разів мова є зменшеною картиною того, що вона намагається передати. У сотні тисяч разів звужена картина людських відчуттів, думок і пам’яті. На тій мапі моря не солоні, ріки не течуть, верховини пласкі, а сніг на них не холодний. Замість ураганів і вітрів там намальована лише малесенька троянда вітрів…

Так, замість щось написати, колишня пані Сенмут обережно вийняла воскову заглушку, висипала в умивальник рожевий порошок зі скляної слимакової черепашки і на його місце з баночки, на якій писало: «Вибухівка великої руйнівної сили. Вогненебезпечно!», насипала срібного смертоносного піску. Потім обережно у скляну черепашку повернула воскову заглушку з ґнотиком посередині.

Коли слимак знову був у своїй коробочці, колишня пані Сенмут загорнула подарунок золотистим папером і обв’язала бантиком.

— Перед цим Давид хоч би що там не стримається, — промимрила вона, поставила коробочку з бантиком на креслярський стіл, який ще донедавна належав її чоловікові, і вийшла з квартири.

Молодий пан арх. Давид Сенмут більше тут не мешкав. Після розлучення він був змушений винайняти окреме помешкання, але пара ключів від старої квартири, де зараз жила його колишня дружина, знаходилася й далі в нього. Він міг прийти туди коли захоче, за умови, що в той час там не буде колишньої пані Сенмут. Міг дивитися телевізор, мав право дещо випити, але не смів нічого винести. Такою була угода. У противному разі, а його колишня дружина добре знала чому так вчинить, замок того ж дня був би змінений, а поліція повідомлена про те, чого в квартирі бракує.

І цього дня архітектор Сенмут навідався в час, коли знав, що не застане своєї колишньої дружини. Почистив зуби своєю старою щіткою, випив порцію віскі з содовою і сів. Але не міг всидіти на одному місці. Вже смеркалося, коли на своєму креслярському столі помітив пакунок у золотистому папері з бантиком. Не стримався. Взяв його так, ніби щось краде, та й насправді таки вкрав його. І вийшов на вулицю.

Поваландався трохи містом, наміряючись у якійсь кнайпі ще дещо вкрасти, а тоді вже викроїти принагідну хвилинку, щоб розглянути вже вкрадену річ своєї колишньої дружини. Та от крізь вітрину крамниці з жіночою білизною помітив нічні сорочки, поскладані на прилавку. Увійшов без вагань. Там була молода продавщиця, яка могла відповідати його намірам. Знав з досвіду — коли крадеш, мусиш того іншого ошукати ще до того, як скажеш йому добридень. Потім буде вже запізно. Щойно увійшов, кинув погляд на нічні сорочки, розставлені в рядок на прилавку і акуратно складені в коробки. Жодна з них не була четвертого розміру. Мовив добридень і поклав свої речі на стіл. Висловив бажання придбати нічну сорочку.

— Четвертого розміру. То є розмір моєї дружини, — вимовив.

— Ось ці тут на прилавку лише третього розміру. Четвертий розмір там на полиці, — сказала дівчина. Взяла драбину і вилізла взяти потрібну річ, а він спробував потягнути з прилавка одну з нічних сорочок третього розміру. Але дівчина вже злізла з сорочкою в руці, в тісній крамниці легко його штовхнула, прибираючи драбину і запахла ароматом імпортних дурманячих олійок. Це йому завадило здійснити крадіжку. Тоді він їй стидливо сказав:

— Знаєте, я в цьому не найуміліший. Чи не могли б ви замість моєї дружини приміряти нічну сорочку? Ви приблизно такої ж статури… Ви б мені дуже допомогли.

Вона його зміряла поглядом, вагою як мінімум кільо і триста грамів. Але, на превеликий подив, вона згодилася. Увійшла в кабінку, щоб вбрати на себе нічну сорочку, а в той час пан арх. Давид Сенмут не стримався таки. За другим заходом поцупив у кишеню одну з тих нічних сорочок третього розміру, залишивши на прилавку акуратно поправлену коробку, так що нічого не можна було помітити.

Коли дівчина вийшла з кабінки у нічній сорочці, він подумав, засліплений її виглядом:

— Так ніби вперше її бачу. Коли тобі щось таке здається, то так само, ніби ти вже того когось бачив у попередньому житті. Отакій годилося б будувати палати, бути їй покровителем, будь-ким, виховувати дітей, стати її прихильником або другом…

Так подумав. Але сказав:

— Знаєте, я не можу купити ту нічну сорочку. Задорога для мене.

І вилетів з крамниці зі здобиччю в кишені. Ледве встиг прихопити свого дощового кобеняка.

Після відвідин декількох кав’ярень з метою вбити час, після двох чи трьох дрібніших крадіжок, коло півночі вдома, точніше перед винайнятою квартирою, він наткнувся на свій телефон, викинутий на сходи. Через неоплачені рахунки у квартирі йому було відмовлено. Охоплений відчаєм, він у сусідній кав’яренці увімкнув на хвильку автовідповідач і прослухав повідомлення. Було лише одне. Телефонувала йому його колишня дружина. Її голос з апарату був лагідним:

— Знаю, що ти приходив. Знаю теж, що ти зробив. Знову щось вкрав. Малу золотисту коробку з бантиком. Проте не бійся, не заявила на тебе в поліцію. Наразі. Цього разу ти взяв лише подарунок, який я підготувала тобі на Різдво…

На тому місці він нагло зупинив повідомлення і почав нишпорити по кишенях. Але коробки у золотистому папері з бантиком ніде не було. Ламав собі голову, щоб згадати, де ж то він міг її забути, але нічого йому не спадало на гадку. Ще раз обнишпорив кишені і тоді намацав щось, чийого вигляду не міг визначити пальцями. Витягнув з кишені коштовну чоловічу запальничку у шкіряному чохлі, не пригадуючи, яким робом та річ потрапила до його пальта і коли й у кого він її вкрав… На запальничці було написано:

«Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання».

ДОЧКА, ЯКА МОГЛА ЗВАТИСЯ НІФЕРУРЕ

Переночував у найближчому готелі, зранку винайняв нову квартиру в кредит, а десь під вечір вирушив обійти кав’ярні, в яких провів частину попередньої ночі. Ніде не було навіть сліду його подарунка, загорнутого у золотистий папір. Тоді він згадав про дівчину з крамниці жіночої білизни. У перших-ліпших канцтоварах купив темно-синю торбинку, посипану зірочками, поклав до неї вкрадену вчора звечора нічну сорочку. Зайшов потім до крамниці жіночої білизни і сказав дівчині, простягаючи подарунок:

— Я прийшов, панянко, щоб вибачитися. Вчора я вас обдурив і то було негарно. У мене нема дружини і я не хотів купувати нічної сорочки. Хотів лише вас побачити у нічній сорочці. Вона вам так чудово пасувала, що цієї ночі я ніяк не міг заснути. Ледь дочекався, щоб відчинилися крамниці, і купив вам на подарунок таку ж саму.

— То не така сама, — відповіла дівчина і усміхнулася, — ця має третій розмір.

Від тих слів молодик гепнувся у крісло. Його було викрито. Нарешті він мовив розпачливим голосом:

— Чи можна вас принагідно запитати… Часом не тут у вас я забув учора ввечері один пакуночок, загорнутий у золотистий папір?

— Пакуночок, загорнутий у золотистий папір? З бантиком?

— Так, так!

— Ви його тут не забули, — рішуче відповіла дівчина, — я б його знайшла і знала б, як то ми завжди знаємо і повертаємо все, що покупці часами забувають у нас… Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу?

Він спантеличено дивився на неї. Її вії чіплялися за брови і творили там безлад. З її очей було видно, що вічність несиметрична. Спитав її:

— Чи ви мали колись дочку? Давно. Перед багатьма, багатьма роками.

— Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала. Але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама. Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її постерегти?

— Кого?

— Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса.

— З великою радістю, — мовив молодик, поцілував продавщицю у вухо і рушив до виходу. У дверях зупинився і додав:

— Я знаю її ім’я.

— Чиє?

— Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре.

ДЕКОРАТИВНА СВІЧКА

Панна Хатшепсут любила тварин, особливо котів, імпортні парфуми та екзотичні квіти. Але на ті її уподобання не вистачало коштів. Не мала грошей навіть на якесь кишенькове щеня. На Святвечір ледве придбала рибу і локшину, щоб зготувати їх із маринованими сливами. Про подарунки, безумовно, не могла навіть подумати. Коли вже закінчила приготування вечері, одягнулася, тушшю поглибила внутрішні кути очниць, щоб віддалити їх від носа, а зовнішні клинці повік продовжила контурним олівцем майже до самих вух. Навколо чола намотала стрічку. Верхня губа була рівно підмальована, а нижня підкреслено вивернута. Відчула себе добре, задоволена своїм виглядом. Ніби перед якимось завойовницьким походом. Підійшла до вікна і кинула погляд на ріки.

— Хмари пройшли над водою, — зробила висновок.

Потім уважно розгорнула золотистий папір і вийняла скляного слимака. Не подобався їй сріблястий пісок, яким була наповнена скляна черепашка. Вона обережно вийняла воскову заглушку і вміст слимака витрясла в умивальник. Потім вимила черепашку, висушила і наповнила своїм запахущим блакитним порошком для купелі. Потім повернула на місце воскову заглушку з ґнотиком. Слимака знову можна було використовувати як декоративну свічку, і він чудово поблискував своєю блакитною утробою. Колір слимака тепер нагадував очі молодика, на чий візит вона чекала.

— Атлантида-блакить, — мовила дівчина і здивувалася від тих слів.

— Дурниці, — сказала сама собі. — Звідки ти знаєш, що то «атлантида-блакить»?

За якусь хвилину скляний слимак знову був у своїй коробці, загорнутий золотистим папером і обмотаний стрічкою з бантиком. Готовий до вручення в якості презента.

Якраз задзеленчав дзвінок над дверима. Візитер приніс вино. І той теплий голос. Вона його посадила за стіл і сама сіла навпроти нього. Взяла чотири горіхи і кинула їх на чотири сторони, хрестячи кімнату. Тоді з шуфляди вийняла коробку зі скляним слимаком і вручила йому її.

— Це тобі різдвяний подарунок від мене, — мовила і поцілувала його.

Його очі зблиснули і він, як дитя, тремтячи від збудження, розгорнув золотистий папір і вийняв скляного слимака. На його обличчі відбилася бентега.

— Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці? — спитала панна Хатшепсут.

— Не знав, — у відповідь.

— Розчарований?

— Так.

— Так?

— Ні. Він чудовий. Дякую!

Потім обняв її.

– І я маю для тебе подарунок, — додав він, намагаючись трохи загладити ситуацію. Він витягнув на стіл червоно-білу калитку, посипану дрібнесенькими дзеркальцями. Панна Хатшепсут розгорнула подарунок і в калитці знайшла вже знайому їй запальничку з вигравіюваним написом про здійснення бажання. Панна Хатшепсут була дещо згіршена розвитком вечері. Тепер вже вона була розчарована. І тому, щоб зі свого боку загладити ситуацію, виголосила:

— Я знаю, як тебе звати.

— Звідки знаєш?

— Не знаю докладно звідки, але знаю. І то віддавна. Можливо, знаю то по запаху. Звешся Сенмут.

— Ніколи не чув такого. Звідки в тебе та ідея? — спитав і поставив слимака на срібну мисочку, щоб запалити його і вечеряти при свічці.

— Чудово! — вигукнула панна Хатшепсут, подаючи йому запальничку, — будь ласка, запали скляного слимака, заки я принесу вечерю.

Арх. Сенмут взяв запальничку і вголос прочитав напис ва ній:

«Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання».

– І так буде, щоб ти знав, здійсниться! Ще цього вечора, — додала вона, усміхаючись.

Тоді він черкнув раз і запальничка запалилась. Вона заплескала в долоні. Він підніс полум’я до слимакового ґнотика і запалив його. Скляний слимак заблискотів на столі й перетворився на найкращу декоративну свічку. Кімната ніби відліпилася від своєї підлоги і майоріла в ніжній кулі сяйва.

— Як ти то робив? — вигукнула вона, — треба тричі черкнути!

— Навіщо черкати тричі, коли я свічку запалив з першого разу?

— Таж так пише на запальничці! Хіба не знаєш? Кожну річ, щоб раз почути, треба тричі вимовити.

Тоді він черкнув вдруге і запальничка видала зелений вогник, який вона зустріла громохким «браво!» Коли запальничка спалахнула втретє, потужний вибух розніс квартиру і їх у ній. Залишилися тільки імена. Їх можна знайти в кожній історії Єгипту (18-а династія).

ЗАПАЛЬНИЧКА

У переддень Різдва арх. Давид Сенмут знову навідався до квартири своєї колишньої дружини, яка була десь в дорозі. Тут він викупався і почистив зуби, прилизав волосся, сів і обійняв коліна так, що став схожим на кубик. Декілька хвилин відпочивав у такому положенні. На якусь мить він забажав мати в обіймах якесь малесеньке створіння, дитя, можливо дівчинку, щоб її захищати і боронити… Потім з кишені вийняв ту запальничку і поклав її до червоно-білої калитки, посипаної тьмою малесеньких дзеркалець. Випив порцію віскі й вибрав з жінчиного бару пляшку світлого італійського ігристого вина. Зупинився на світлому жіночому шампанському «Блю», тому солодшому, з написом «мускатне», а не на чоловічому, з написом «брют». Загортаючи пляшку в білий папір, він подумав, що вино є вічно хворим, як жінка, а вмирає, як чоловік, і рідко яке вино перетриває людський вік…

В записці продавщиці жіночої білизни прочитав, де вона мешкає і пішов туди, взявши зі собою шампанське. Вона його зустріла серед розкиданої по підлозі соломи і обійняла, вручивши йому коробку в золотистому папері з бантиком.

— Це неможливо! — вигукнув він.

— Мій різдвяний подарунок для тебе, — мовила.

Збентежений, поглянув на неї і подумав, що морок зійшов з неба в її очі, щоб тут переночувати. Лише звук її дешевих браслетів з дзвіночками вартував більше, ніж найкоштовніший пес.

Розгорнув золотистий папір і на своє здивування знайшов всередині лише одноразову подарункову свічку у вигляді якоїсь черепашки, наповненої блакитним порошком.

— Отже, моя колишня дружина справді вміє зашкодити людині. І то подарунок! — подумав.

— Розчарований? — спитала продавщиця жіночої білизни.

— Ні. Навпаки, — відповів, а з кишені вийняв калитку з червоно-білими смужками і простягнув її дівчині.

– І я тобі приніс подарунок.

З калитки вона вийняла вже знайому їй запальничку, яку лише день тому вкрала в пана у лакованому пальті.

— Чудово, якраз мені бракувало запальнички!

Вона обійняла і поцілувала арх. Давида Сенмута, додавши:

— Запали скляного слимака, заки я винесу вечерю.

— Що на ній пише? — докинула йому, пораючись коло їжі.

— На чому?

— На запальничці.

— Маєш на увазі інструкцію для користування? Не знаю. Я то викинув. Та й навіщо до запальнички здалася інструкція для користування?

— Таж ні, питаю, що пише на самій запальничці!

— Не пригадую, почекай, лишень погляну…

Та вона його випередила і продекламувала з пам’яті:

«Якщо мене запалиш три рази підряд, сповнить твоє бажання!» Хіба не то пише?

Арх. Давид Сенмут ще раз був заскочений того вечора. Абсолютно не міг пригадати, коли ж то він у продавщиці жіночої білизни вкрав теж запальничку.

Власне кажучи, якщо то не її, то звідки б знала, що там пише. Про нічну сорочку третього розміру він знав, але, що вкрав у неї також і запальничку, те не поміщалося в нього у голові.

Безсумнівно, справи з подарунками пішли шкереберть. Мус було щось зробити, щоб не зіпсувати вечора. І він видав перше, що йому спало на гадку:

— Я знаю як тебе звати!

— Справді? — спитала продавщиця жіночої білизни, — звідки знаєш?

— Не знаю звідки, але знаю. Ти звешся Хатшепсут.

— То мені вперше хтось щось таке сказав, — відповіла вона і поставила скляного слимака на срібну мисочку посередині столу.

Арх. Давид Сенмут черкнув тоді запальничкою. Першого разу запальничка видала гарне, синювате полум’я. І пан Сенмут запалив скляного слимака. Світло розлилося по столі і осяяло кімнату. Золоте сяйво проникло скрізь, навіть у їхні уста. То було видно, як тільки вони щось промовляли.

— Черкни ще раз, — сказала вона, — треба три рази!

І другого разу запальничка добре пописалася. Але третього разу ні. Підвела.

— Пшик! — сказав арх. Сенмут панні Хатшепсут, — не здійсниться моє бажання.

— Здійсниться, ще й як, — сказала вона і поцілувала свого архітектора Давида Сенмута так, як його ще ніхто ніколи не цілував.

Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні стола, кинута інструкція для власника запальнички:

«УВАГА! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ! Зберігати далеко від вогню. Це не запальничка. Це зброя особливого призначення. Її динамітне наповнення активізується після третього послідовного запалювання пристрою».

Переклав Іван Лучук

ПОЧАТОК І КІНЕЦЬ РОМАНУ

Борхесу цікаво було побачити обличчя своїх перших ста читачів. Для мене цікавим є інше. Чи саме нам судилося побачити обличчя останніх ста читачів. Тобто, якщо бути менш патетичним, обличчя останніх ста читачів роману?

Я вже давно питаю сам себе, де початок і кінець роману? Наскільки початок і кінець роману, початок і кінець читання обумовлені тим, що Ясміна Михайлович називає «читання і стать»? Чи мусить роман мати кінець? І що таке взагалі кінець роману, кінець літературного твору? Й чи неодмінно він має бути лише один? Скільки початків і кінців може мати роман?

Я до певної міри відповів на ці питання, коли писав свої книги. Вони, по суті, й були відповідями. Мені вже давно зрозуміло, що мистецтва поділяються на реверсивні й нереверсивні. Існують такі види мистецтва, котрі дають можливість людині, що сприймає твір, підійти до нього з різних боків або навіть обійти його довкола й роздивитися, змінюючи напрям оглядання на власний розсуд, як у випадку з архітектурою, скульптурою чи живописом, які є реверсивними. Існують й інші, нереверсивні види мистецтва, як, наприклад, музика чи література, що подібні до вулиць з одностороннім рухом, по яких усе переміщається від початку до кінця, від народження до смерті. Я вже давно хотів зробити реверсивною саме літературу, котра є взагалі-то нереверсивним видом мистецтва. Тому мої романи не мають початку й кінця в класичному розумінні слова.

Наприклад, «Хозарський словник» має словникову структуру: це роман-лексикон на 100 000 слів, і в залежності від алфавіту він по-різному закінчується при перекладі на різні мови. Оригінал «Хозарського словника», друкований кирилицею, завершується латинською цитатою: «…sed venit ut illa impleam et confirmem, Mattheus». В перекладі на грецьку мій роман закінчується реченням: «Я відразу помітив, — сказав він, — що у мені сидять три страхи, а не один». Єврейська, іспанська, англійська й данська версії «Хозарського словника» завершуються так: «А тоді читець повертав назад, і все починало відбуватися в зворотному порядку; так Тібон поправляв свій переклад, опираючись на досвід, здобутий в час того читання в русі». Сербська версія, друкована латиницею, шведська, видана у Nordstedts, голландська, чеська й німецька закінчуються фразою: «Той погляд виписав ім’я Коена у повітрі, запалив ґніт і освітив її шлях до самого дому». В угорській версії «Хозарського словника» останнім є речення: «Очевидно, він лише хотів нагадати тобі, якою є справжня твоя природа…» Італійський і каталанський переклади закінчуються реченням: «Воістину, хозарський глечик служить досьогодні, хоча його давно вже немає». Японський, виданий у Tokio Zogen Sha, завершується фразою: «Дівчина народила бистру дочку — свою смерть; її врода у тій смерті розділилася на сироватку й кисле молоко, а на дні виднілися чиїсь уста, які тримали корінь очерету».

У другому моєму романі «Краєвид, намальований чаєм» (його можна порівняти з кросвордом), якщо читати його по вертикалі, на першому плані опиняються портрети героя книги. Якщо ж ті самі розділи читати по горизонталі («класичним способом»), тоді на перший план виступає зав’язка і розв’язка книги. Подивімось і тут на початок і кінець роману. Насамперед, цей роман закінчується по-різному, коли його читають жінка й чоловік. Зрозуміло, що його початок і кінець різняться ще й залежно від того, чи читати його вертикально, чи горизонтально. «Краєвид, намальований чаєм» по горизонталі починається реченням: «Жодного ляпаса, якого не дав, не треба забирати в могилу», а закінчується фразою: «Читач напевне не такий уже й дурний, щоб не пригадати, що тепер сталося з Атанасієм Свіларом, який певний час називався Разін». «Краєвид, намальований чаєм» по вертикалі починається так: «Готуючи цю Пам’ятну книгу нашому другові, товаришу шкільних років і доброчинцю, арх. Атанасію Федоровичу Разіну, який колись писав своє ім’я язиком на спині найкрасивішої жінки цілого покоління, а тепер записав його золотими літерами в зоряні книги… сторіччя і став великою… особою, чия ніч вміщає десять днів. Редколегія мала на увазі, що всієї правди про його життя й роботу ми не дізнаємося ніколи». Якщо ви читатимете роман по вертикалі, кінець його звучатиме: «Я побіг до церкви».

Крім роману-словника й роману-кросворда, я спробував створити ще один різновид роману, аби перевести його до ряду реверсивних видів мистецтва. Це «Внутрішня сторона вітру» — роман-клепсидра. Він має дві титульні сторінки, і його найкраще читати півтора рази, як колись зауважив мій друг, археолог Драґослав Срейович. Завершується він посередині, там, де зустрічаються героїня і герой цього древнього грецького міфу — Гера й Леандр. Якщо ви будете читати роман з Леандрового боку, початок звучатиме так: «Майбутнє має чудову властивість: воно ніколи не буває таким, яким його уявляєш». Якщо ж почнете читати роман з Гериного боку, він звучатиме інакше: «В першій половині життя жінка народжує, а в другій — убиває й хоронить себе або тих, хто поруч з нею…» Кінець цього роману з Леандрового боку звучить так: «Було п’ять хвилин на першу, коли від страшного вибуху вежі злетіли в повітря, розносячи вогонь, у якому зникло Леандрове тіло». Якщо ж ви читатимете «Внутрішню сторону вітру» з Гериного боку, закінчення буде таким: «Як стверджує збожеволілий поручник, лише на третій день надвечір Герина голова скрикнула страшним, глибоким і наче чоловічим голосом».

Мій четвертий роман — «Остання любов у Царгороді» — є по суті романом-таро, що складається з 22 розділів, які відповідають картам Великих арканів. Як відомо, таро можуть пророкувати майбутнє, а роман «Остання любов у Царгороді» можна читати в різних ключах, як і самі карти. Інакше кажучи, цей роман є посібником для ворожіння, і ним можна користуватися по-різному. Він не пророкує долю своїм героям. Він пророкує долю своєму читачеві, й читач може знайти її в книзі. Під час ворожби можна вичитувати значення карт у розділах роману (котрі мають такі ж назви й числа, як і карти), можна вичитувати смисл розділів роману у значеннях карт, можна читати роман, не зважаючи на карти, можна, не зважаючи на роман, користуватися картами таро, які додаються до нього. Або ж можна, згідно з тлумаченням карт таро, яке є у змісті, спершу розкинути на столі карти, а тоді вже читати розділи в тому порядку, в якому вони випали з колоди.

Отже, зрозуміло, що в романах, про які йшлося, є не один, а кілька виходів, на певній віддалі один від одного. Що далі, то менше я бачу різницю між домом і книгою, і це, мабуть, найкраще, що я можу сказати у цій статті.

Кінець роману перед нами чи вже за нами, питають прихильники ідеї, що ми вже живемо в постісторичному часі. Чи є він і «построманним» часом? Чи ми вже пройшли крізь мету і навіть не помітили цього, і всі разом біжимо у вже скінчених перегонах? Гадаю, що ні. Хіба що з нами трапиться якась ядерна катастрофа космічних масштабів. Я б радше сказав, що ми бачимо занепад звичного трибу читання. Криза стосується нашого способу читання роману, а не самого роману. У кризі — роман-вулиця з одностороннім рухом. У кризі перебуває ще дещо. Графічний вид роману. Тобто, у кризі книга. Комп’ютерна література показує нам, що роман може поводитись так, як поводиться наша думка, розгалужуючись у всіх напрямках. І бути інтерактивним.

Я намагаюся змінити спосіб читання роману в тому розумінні, що я підняв на вищий рівень роль і відповідальність читача у побудові твору (не забуваймо, що у світі набагато більше талановитих читачів, ніж талановитих письменників і літературних критиків). Саме їм я намагаюсь дати змогу обирати, якою буде зав’язка та розв’язка роману, де почати й де закінчити читання і навіть вирішити долю головних героїв. Але, щоб змінити спосіб читання, я мусив змінити і спосіб писання. Тому ці рядки треба розуміти не лише як розмову про форму роману. Це водночас і розмова про його зміст. І справді, дві тисячі років зміст будь-якого роману був наче на Прокрустовому ложі, нещадно затиснений незмінною моделлю форми. Гадаю, цьому настав кінець. Кожен роман має обирати свій особливий вигляд, кожна оповідь може шукати і знайти свою адекватну форму. Цьому нас вчить комп’ютер. А якщо ви не любите комп’ютер, подивіться, чому нас вчить архітектура.

Архітектура змінює спосіб життя. Літературний твір, якщо сприймати його як будівлю, також може змінити спосіб життя. Роман — це також будинок. Принаймні для певного часу.

Переклала Наталя Чорпіта

КОНІ СВЯТОГО МАРКА, або РОМАН ПРО ТРОЮ

Гей!.. У лісі вивірки завжди удвічі далі від тих місць, де чути, як вони гризуть горіхи. У сні ми завжди вдвічі молодші, ніж наяву, як та безсловесна жінка, котра, годуючи мене своїм молоком, заснула, і побачила уві сні, як смокче свою матір. Прокинулась від страху, бо приснилось їй, що наш град Троя згине у вогні через дитя, народжене в той день, коли кобили побіжать на пашу, щоб їх запліднив вітер. У той час наш град Троя ще був увесь на кораблях. Разом з биками-переможцями й кобилами ми вирушили з Кіпру, але до Азії так і не дісталися. В дорозі нас зупинив штиль, і кораблі вже третій тиждень стояли, наче табун з обвислими вітрилами. А ми місили тісто із пітьми й вечеряли очима. — Хтось грішний і нечистий є на кораблях, — казали в Трої. І щойно мати оповіла свій сон, всі пригадали, що приборкувачі вітрил вивели того дня наших кобил на корму, аби вони прикликали вітри із Греції, які покрили б їх і тим би зрушили з місць кораблі. Але кобили лише марно перділи у вітрила. Отож, усі зійшлись на тім, що один хлопчик, народжений в сей день, без сумніву винен у тому, що ми не можемо зрушити з місця, себто з води, і він — той грішник, про якого говорилося в пророцтві, що через нього буде спалений весь град. Налякані вогнем уже тут, на кораблях, наповнених послідом і сухою землею, троянці кинули дитя у воду, та кораблі ані не ворухнулись. Тоді згадали, що й я народжений в той сам день, лише пізніше. Дали мене одному з моряків, аби кинув мене в море, але він, підкуплений підковою зі срібла, спустив мене вночі таємно в човен, спустив зі мною і козу, і, прив’язавши її до корми, покинув нас під берегом біля гори Іди. І щойно я зійшов із корабля, здійнявся вітер, і галери всі як одна рушили до Азії, до нових берегів, а мене коза, годуючи й купаючи в своїй сечі, доправила до суші. Там мене зустріли табуни кіз і підібрав мене якийсь приблуда, один із тих, що вміють зупиняти ріст бороди й живуть, розписуючи за невелику плату великодні яйця чи розмальовуючи пір’я гусям. Той приблуда відніс мене пастухам, де мені дали ім’я Паріс Пастирович Александр, і з ними я виріс і навчився їхньому ремеслу так добре, що міг би випасати і скорпіонів. Я кидав камінь туди, куди сягав мій голос, і був таким гарним, що мене жадали не тільки жінки й богині, але і кози, отож найшвидше я став удівцем за козою. І я ніколи не дізнався б, звідки я, коли б одного разу потай не погнав нашу худобу в Трою на бій биків і там випадково не упізнав свою родину. На березі я стрів двох мармурувальників, двох убогих чортів, що споруджували місто, занурюючись у свій піт дедалі глибше, що вище зводилась стіна. Один із них звався Фебом, і був він каменяр, що різав і укладав каміння, й на суші все будували так, як наказував він. Другий, Нептун, був морським дияволом, який розпоряджався на морі. І витягали вони з моря всі скарби, і будували на воді, як того хотіли.

— Це — той град, — подумав я, — який має згоріти через мене. — Отож вони побудували Трою, ані на суші, ані на морі, одною половиною солону, іншою на розпеченому камені, і в ній оселилась і розрослась моя родина. Мій молодший брат, народжений на суші, отримав ім’я Олень, і це притча про нього, а правда про мене. Було усе так.

* * *

У мого батька був самостріл, який увесь час хибив, та батько не міняв його, бо той мав тятиву з протяжним гарним звуком. Натомість, аби стріла не хибила, він лише більше попускав свою руку, щоб та під час віддачі сильніше відбивалась від натягнутої тятиви, і тим скеровував стрілу в саму мішень. Тоді олень падав на землю, а самостріл і далі дзвенів ласкавим звуком, який наповнював весь ліс, так що й віддалік говорили:

— Чуєш? Лимар знову голодний. Він полює! — Прізвисько «Лимаренко» мій брат перейняв від батька, який добре розумівся на конях і «на упряжі». Ім’я Олень дала моєму братові матір на знак спокути. Вона твердила, що тієї миті, коли мій брат був зачатий, їла оленяче м’ясо, і було це м’ясо оленя, якого мій батько підстрелив неправедним і негідним способом. Цілу ніч він полював за здобиччю, та не зловив ані мухи. Самостріл уже почав бриніти сам собою від нічної вологи, розлякуючи дичину, коли батько помітив оленя, який пізніше дав ім’я моєму братові, але тварина була далеко, і стріли не могли її дістати. Тоді Лимар перехрестив її і спробував молитвою примусити тварину залишитись на місці, щоб змогти її підстрелити. Він дивився на неї і говорив:

Батько мій і мати моя залишили мене, а зима стоїть у вухах. Хворіє тіло, близько старість, кругом біда; робота гне, труди мої нікому не потрібні, друзі мої зрадили мене, церква стоїть без пастира. Відходить все, що гарне, оголюється зло. Пливемо у пітьмі, не видно берегів. Чи не гребемо на одному місці? Тиснуть нам комірці, а розстібаючи їх, оголюємо спіднє. Христос заснув. Що буде далі? Від зла єдиний порятунок — смерть. Але й прийдешнє лякає мене, коли дивлюся на теперішнє.

На ту мову олень підійшов і став, захоплений у полон мотузками молитви, як тіло душею, і батько застрелив його. Після вечері батьки лягли в сиру, ще теплу оленячу шкіру і зачали в ній мого брата, а мати на знак спокути дала йому ім’я Олень.

Чим більше він виростав, тим більше ставало видно, що він не буде таким красивим, умілим і сильним, як я. Ще в дитинстві змії облизали йому очі й вуха, і з того часу він почав хворіти. У нього була свята хвороба — пророчий дар, і всі казали, що він буде передбачати майбутнє. Він говорив якоюсь дивною ламаною мовою, так, ніби тримав у роті сливову кісточку, і це нагадувало те, як ходять пташки. Однак тоді, коли б він, такий жалюгідний і обпоясаний шерстю, завжди придушений залишками світла від учорашнього дня, ненароком опинився під вікном чи перед входом, тієї ж миті, коли на небі спалахувало сонце, він раптом починав співати, наче пташка, глибоким і м’яким голосом, який легко летів назустріч прийдешньому дню, наче пес, спущений із ланцюга. Коли батьки побачили, що він засадив свої очі священним лавром і що бачить верхівки дерев у завтрашньому дні, вони віддали його під опіку монахам.

Щойно він з’явився у монастирі, йому відразу показали тих лошаків — його нових учителів. Один із них увесь час мовчав, а другий без упину щось базікав, так, ніби за зубами вони носили різну плоть. Їх покарали за взаємну злість і ненависть. Вони сиділи у спільній келії один навпроти одного, у дивний спосіб підставляючи одне своє коліно іншому для сидіння й молилися, схрестивши руки так, щоб під час молитви мати дві праві і дві ліві долоні, складені навхрест. На шиї в кожного з них висів камінь, який звичайно носять закохані, і тими каменями вони озивалися один до одного. Камінь був порожній усередині, і коли його швидко обертали на шнурівці, він починавзовсім тихо гудіти, але звук цей було чути далеко навкруги. Так вони перегукувались, щоб завжди знати, де знаходиться другий, бо кожен з них весь час боявся, щоб інший не зробив йому якої шкоди, щойно зникне з очей. Оленю вони відразу сказали дві речі:

Перше: Уві сні людина завжди вдвічі молодша, ніж наяву, та наші спогади і наші сльози й наяві вдвічі старші від нас. Її чуття — теревенили вони далі — лише проходять крізь її тіло, але у ньому не закінчуються: одне з них, болотисте й чорне, виходить із землі і підіймається з минулого до завтрашнього дня й до Сонця, як рослина, а друге опускається від світла, чисте і прозоре, на землю і наглядає за минулим. Одне ірже й гримить, виростаючи й напираючи, а друге опускається в повній тиші, на доказ того, що воно досконало виконує свою роботу без шуму і зусиль. Мета того, яке підіймається вгору — очиститись, а того, яке опускається вниз — не забруднитися. Олень Лимаренко перебуває на такому місці, де всі його чуття зав’язуються у вісімку.

Друге: Якщо він хоче зберегти своє уміння, він повинен подолати свою спрагу. Іншими словами, ті віслюки пояснили, ніби його проблема в тім, що після приходу в монастир він не матиме права тамувати свою спрагу звичайною водою, а лише водою з однієї-єдиної річки. Та вода, сказали вони йому, тече неподалік від гори Іди і до неї надвечір сходиться спрагла звірина на водопій. Але, позаяк та вода гірка, всі звірі, і мирні й хижі, стоять на берегах і чекають, доки не прийде пити Одноріг. Коли він приходить і нахиляється до води, щоб напитися, і ріг його торкається плеса, — вода враз каламутніє і перестає бути гіркою до того часу, доки в ній залишається ріг. Тоді всі тварини, а з ними і мій брат Олень Лимаренко можуть пити, аж доки Одноріг не втамує своєї спраги і не підніме голови. Щойно ріг виходить з води, вона знову стає гіркою, як і була раніше. За той короткий час, єдиний, коли ти можеш напитися, твоє завдання — намовляли мого брата монахи — утриматись від того. І ось чому. Доки Одноріг п’є і його ріг каламутить воду, його очі починають бачити далі, і в таку мить на такому місці, доки вода прозора і солодка на смак, ти можеш, якщо сам не зайнятий втамуванням спраги, побачити крізь свою смерть майбутнє — чітко й ясно, як на долоні. В цей час ти повинен розпізнати образ, який покажеться тобі на дні річки. Усе, побачене тобою, набере ваги тільки від того образу. Якщо він буде чоловічим — все, що ти побачиш і передбачиш, буде стосуватися просторів, народжених під знаком Сонця, Сходу й ранку, а якщо в воді буде жіночий образ — все, що узриш у воді, буде прив’язане до просторів під знаком Заходу, ночі й Місяця. Отож, якщо ти побачиш, як горить місто, а під ним на дні річки у воді помітиш жіночий образ, знай, що місто це — на Заході. І навпаки.

— Насамкінець, — закінчили свою мову ті пустодзвони, — ми відведемо тебе подивитися на коней, аби ти знав, на що подібний Одноріг. Це — довгий шлях, і в нього ми вирушимо тільки тоді, коли ти осягнеш все інше.

Так мій брат почав учитися. Це тривало довго, і найтяжче було звикнути до спраги, а не померти. Коли нарешті усе було зроблено, монахи почали лаштуватися в дорогу. В грудку сиру вони увіткнули пекучий перець, сир залили воском, сплели із трави перстені й вирушили. Вони пливли вздовж азійського узбережжя, наче два налякані молоді бички з мавпою, аж до царського града, і спали на кораблі в «священному колі», окресленому навколо них, із хрестиками під язиками, впевнені, що так вони перебувають у безпеці. Вони відмовилися їсти рибу, позаяк вважали, що її можна їсти лише в ті місяці, які мають кістяк (звук р) у назві. Зійшовши з корабля на сушу, всі свої гроші вони віддали першому ж жебракові, який пообіцяв відкрити їм таємницю закопаного в Царгороді скарбу. Отримавши гаманець, він шепнув їм: «Під кожною п’ятою у землі лежить скарб!» — і зник. Тому свої справи вони змушені були зробити швидко і відразу ж повертатися назад. На головній площі вони показали Оленю Лимаренкові чотирьох бронзових коней, відлитих за часів Александра Великого. Між ними Олень відразу упізнав Однорога, лише тут на його чолі не було ніяких наростів. І тоді монахи сказали:

— Придивись добре до коней. Зараз вони завмерли. Але, щойно коні поворухнуться, загине одне царство.

* * *

Повернувшись, вони відвели брата на берег річки і залишили його вслухатися, принюхуватися, наче звіра, разом із іншими тваринами, до нездалої і каламутної води межи морями, яку не можна пити; залишили чекати Однорога і тамувати свою спрагу. Так шматки їжі в його горлі поволі почали хоронити оленя в ньому. Проте, людина ніколи не знає, коли з’явиться ангел, тому й мій брат не міг знати, коли з’явиться Одноріг. Він приходив багато разів, але мій брат не міг здолати спраги, а чи сну, або не міг вгадати того часу, коли Одноріг очистить своїми очима воду, і тому йому довго не вдавалося зазирнути крізь свою хворобу в майбутнє. Але якось йому пощастило у всьому відразу, і тоді перед ним, отим неробою і страхопудом, відкрилося й засяяло в безмежній далечі незліченне число безглуздь і нісенітниць, які він побачив так чітко, що вони наповнили його вщерть, — так, як бувають вщерть наповнені люди сміхом. Він дивися все далі й далі крізь дні, що накочувалися, мов хвилі, і без упину говорив нам, що бачить. А бачив він свою суботню бороду, що відросла завчасу у неділю, яку не міг він обхопити і розчесати. Відкрилися перед ним нові землі, і майбутні дерева зашуміли в його вухах, і смак каменю закипів у його устах. Рахуючи сонячні роки, він бачив, як вогняне яблуко Адама й Єви оселяється в нашому граді Трої. І бачив він мене, свого брата Паріса Пастировича Александра, як ставлю я свій чабанський кий у капелюх, як змінюю сандалі і йду у Спарту, щоб пальцем, вмоченим в вині, написати зізнання в коханні одній прекрасній і чужій жінці на ім’я Єлена. І бачив потім, ніби я вкраду ту жінку, як вівцю, і віднесу її в наш град Трою, і як через це Троя прийме вогняне яблуко й згорить дотла. І бачив мій брат Олень Лимаренко далі, дедалі глибше крізь час, без міри різних див і чуд, і не міг зупинитися, занурюючись крізь свої очі у той час, коли очей тих вже не буде, наче у вивернуту панчоху. Від пальми він дізнався, що найважче на світі стояти, але стояв і далі перед вікном межи своїми вухами й дивися у майбутнє, і бачив хрестоносців у Царгороді в 1204 році, які виводять чотирьох важких коней на венеційські галери, бачив наляканих Палеологів і слов’ян, взутих у болото, які встромляють свої списи в царгородські брами, і як зникає ще одне царство. І бачив, як Рим переселюється в Царгород, і бачив Рим у Москві, і корабель Індикоплава Козьми, і корабель Колумба біля берегів Нового світу, бачив турків у Відні й Наполеона взимку, і ґаллів у Білорусі, які жеруть конину… І бачив мій причинний брат Олень Лимаренко із троянських валів червоний сніг одного жовтня у Росії, і бачив він бліцкріґ, і четвірку в Ялті, і Сталіна в 1948 році, і, наляканий, продираючись крізь тумани своїх гріхів, бачив Єрусалим, і стіну плачу, і арабів, і нафту, яка знову тече на схід, і англосаксів на Місяці у космосі, і радянських росіян там же, і хто зна скільки й чого ще побачив він, черпаючи з криниць своїх пророчих очей. А на самому дні побачив він покинутий примірник італійської газети Corriere della sera за 21 березня 1975 року, і прочитав сам собі те, що було написано в газеті:

«Один із чотирьох знаменитих бронзових коней, які століттями прикрашають фасад Базиліки святого Марка у Венеції, був знятий позавчора із постаменту, позаяк його уразив рак бронзи. Довгих двадцять три століття ці коні успішно протистояли поривам вітрів з моря і дощам, однак не здужали встояти проти згубного впливу забрудненого повітря нашого часу. Таким чином, коні заплатили дорогу ціну, яку людство й без того платить за свій технічний розвиток, оскільки руйнівні складники суттєво ушкодили тисячолітні тіла цих чудових пам’яток. Знесення одного з коней із фасаду Базиліки святого Марка нагадало багатьом венеційцям стару приказку: „Коли коні святого Марка зрушать з місця, загине одне з двох царств. Яке з них цього разу?“»…

Щоб відповісти на це запитання, моєму братові залишалося зробити ще тільки одне — розпізнати, чий образ відбивається у воді — чоловічий чи жіночий. Чи зникне Захід, а чи Схід? І там, де очі Однорога роз’яснили воду, він побачив на дні річки тебе, побачив, як ти читаєш ці рядки і думаєш, сидячи на своїй лавці чи у кріслі, що ти — в безпеці й поза грою.

Тоді мені обридло слухати всі ці дурниці і безглуздя, я поставив свій чабанський кий у капелюх, і, змінивши сандалі, вирушив у Спарту, щоб пальцем, вмоченим у вині, написати на столі зізнання в коханні тій прекрасній жінці, Єлені Василевсі.

Хай побачене колись нарешті почнеться!

Переклала Ольга Рось

ПРИНЦ ФЕРДИНАНД ЧИТАЄ ПУШКІНА

1

Коли я після навчання у Ґеттінґені повернувся додому, в заміський маєток, мені одразу сказали, що наш найближчий сусід помер, що його поховали на тому місці, яке хрестять вітри, і що його спадкоємець уже приїхав до села, аби оглянути будинок та інше майно. Вони не знали його імені, але називали ім’ям покійного дядька, отож і я від першого дня звик так до нього звертатися. Він привіз повне пальто модних столичних ґудзиків, вії, які переплутуються з бровами, і гарні кучері, якими вже марили дівчата з нашого села. Я чув, що він займався економічними науками, уникав товариства і стрибав у сідло свого мотоцикла біля заднього виходу з будинку, як тільки хтось із сусідів наближався до парадного входу. Після Німеччини, де я читав Канта, він і мене не дуже цікавив. Одного разу, женучи свої мотоцикли, ми зустрілися у полі на осонні і, не бажаючи ковтати пилюку, їхали поруч. Так сталося, що я запросив його на чарку алкоголю з цитриною більше для годиться, аніж з дружніх спонук. Я дивився, як він сидить переді мною, як посміхається на всі мої слова і як під тою посмішкою проростає трава над моїми думками, котрі я ховав, ще коли вони теплими летіли в повітрі.

Kurz und gut — мені здавалося, що я його вже десь бачив, напевно, у Ґеттінґені у корчмі «Junkerschaenke», або деінде. Зрештою, приємно було після щоденних зустрічей, прогулянок та гри в шахи з Ольгою, що, як завжди, займали мене, трохи перепочити у невимушеній розмові із знайомим, який був — also — уважним слухачем. Час від часу я ходив до нього на вечерю з білим вином. Ми сиділи, курили люльки, обмінювалися тютюном (я курив свій голландський, він — якийсь англійський, сушений з родзинками та малагою), розмовляли і дивилися, як дим з люльок пливе до каміну, що був в успадкованому будинку і куди він час від часу підкладав дрова. Інколи мені здавалося, що ми обоє даремно витрачаємо час і гріємо протяг. Палячи, я переглядав книжки на його поличках і набрів на економічні твори Адама Сміта, старі календарі, а на столику — на маленьку металеву статуетку Наполеона Бонапарта.

Тим не менше, eines schoenes Tages, я познайомив його з родиною Ольги, а ті запросили його на день народження Ольжиної сестри. Того вечора, коли ми з’явились із запізненням і потрапили просто за стіл, я лише на мить переключив увагу з Ольги на її сестру. Вона сиділа навпроти нас дивно бліда. Тримала обіруч перса, мов дві ручні, одноокі тваринки, і пізніше кусала виделку та ніж, ніби кусала коханця, якого — я знав — у неї не було. У цю мить заграли «An der schoenen blauen Donau», чи щось подібне, і я помітив, що Ольга та мій знайомий торкнулися під столом колінами, притупуючи в такт музики. Коли вони помітили, що я їх бачив, сусід, замість того, щоб відступити, простягнув під столом руку, схопив Ольжину долоню і вона, не кліпнувши оком, пролізла під столом з нашою вечерею і пішла танцювати з ним. Потім вони вийшли разом на терасу, а я бачив, що Ольжина сестра не їсть, так само як і я, але це було не через мене або сестру, а через нього. І тоді я не витримав. Як тільки вони повернулися, я вилетів надвір, залишив вечірку і повернувся додому. Спати я не міг. Витягнув і оглянув свій пістолет, почистив і зарядив його. Потім написав листа Ользі, трохи почитав Шиллера і перевернувся горілиць, коли мене перед світанком огорнув сон. Тоді я заснув, але у війську мене привчили не спати горілиць довше двадцяти хвилин. Через двадцять хвилин я й справді підхопився, побачив, що світає, немов ніч позеленіла, одягнувся, взяв пістолет і подався до сусідового будинку. Я погрюкав у двері і розбудив його. Він, позіхаючи, вийшов. Я запитав у нього, чи має він якусь зброю. Він мовчки подивився на мене і повернувся до будинку. Трохи згодом він з’явився з дядьковою мисливською рушницею. Сказав, що йому жаль, але нічого іншого у нього немає. Запропонував мені обрати зброю, від чого я відмовився. Тоді він запропонував спуститися до водяного млина, щоб не забруднювати будинок.

Ми спустилися. Падав сніг, подібний на попіл. Я зупинився на цьому боці, він перейшов через міст на другий берег. Коли він опинився навпроти мене, я заплющив ліве око і прицілився. Цієї миті він вистрелив. Коли в мене влучила куля, я випустив пістолет і пригадав його ім’я. Воно звучало: Євгеній Онєґін.

2

Річка, в яку я впав, була холодна, мене понесла течія, але я не втопився. Навпаки, мені здавалося, що вона лікує мене, носячи днями й ночами, здавалося, що поклавши руки під голову, я пливу за водою, з річки до річки, але там, де мене викинула вода, було дике пустище, придунайські болота тяглися за обрій, поорані віддзеркаленням пропливаючих хмар. Галки летіли зграями, мов плямистий килим, що ширяє у небі. Я не міг заснути від голоду, а коли знаходив щось поїсти, не встигав докінчити обіду через сон, що нестримно полонив мене. Я збудував з багна та очерету курінь і кожного ранку ходив убрід по Дунаю, розпачливо намагаючись спіймати щось на гачок. Від голоду я розмовляв сам зі собою, а коли річка починала текти швидше, я переставав думати і голова у мене паморочилася, бо я не міг думати швидко, а водночас не ставало сили опиратися течії, яка нестримно несла все, і мою думку теж.

Одного дня зловив я малесеньку рибку.

— So etwas? — подумав я і кинув рибку назад до Дунаю.

Вона ж не хотіла плисти геть, а зупинилася переді мною і нашорошила свої риб’ячі вуха, в яких риби зберігають душі добродіїв.

— Wie heisst du? — запитав я у неї з берега.

— Гаврило, — відповіла вона з води.

— Du verstehst deutsch? — зачудувався я, і засміявся, і здивувався власному сміхові, який ледь впізнав, так довго я не сміявся.

— Also, Gavrilo, wie Archangelus?

— Так, — сказала риба й запропонувала виконати три мої бажання.

— Kurz und gut, — сказав я їй відразу, — я хотів би насамперед замість цього куреня з багна ein Haus. Дім, побудований на гарній воді та вині, просторий, щоб у ньому міг птах загубитися, і високий, щоб кінь з вершником міг пройти у двері. Дім із садом, повним криничок і дерев. А потім, позаяк я молодий, була б мені придалася жінка, aber nicht zu junge! Щоб не була надто молода: щоб більше років було в ній, аніж на ній, щоб мала два закручених пучки волосся, сплетених як змії на вухах, і великі перса, щоб можна було дві шапки почепити… І нарешті, але насамперед, тебе на вечерю. Але не думай приходити отака мала і ніяка, а спершу потовстішай, щоб людина мала що вкусити!

— So bitte? — закінчив я, а рибка плеснула хвостиком по Дунаю, і від того на воді залишилося щось подібне до дірки. Я плюнув у дірку і ліг спати. Отакого втомленого зморив мене сон, і уві сні втратив я і слух, і волосся, ім’я і пам’ять, як втрачають усі, коли сплять.

Мене розбудив ліжник, що трусився від ударів мого власного серця. Крізь високе вікно було видно небо, блакитне і посипане птахами як кропом. Я лежав на якомусь м’якому дивані кольору рудого коня. Знадвору чувся різкий голос великих садових ножиць, як вони постійно вимовляють одне й те саме слово, жуючи щоразу інший шматок. Переді мною на столику на коліщатках пахла і парувала риба, фарширована пташиною печінкою, і я нарешті втамував голод. Я пив вино ковтками, наче незліченні дзеркала у залах навколо мене, які ковтали моє віддзеркалення у русі. На мені був блакитний доломан з торочками, що танцювали під брязкіт острог. Я взяв дворогого капелюха з пір’ям і через відкриті двері тераси вийшов у день, який з цього боку ріки якраз спускався до лісу. На другому боці, зі сторони ночі, розлігся парк, повний зелених вулиць аж до пагорба, де стояла галерея з куполом посередині. Я озирнувся довкола і зрозумів, що знаходжуся серед прекрасного палацу з місцем для полювання та риболовлі, і що цей палац з усією округою належить тепер мені.

E. M. Kroenfeld, K. Kobald та інші історики архітектури, які розглядали це питання у спеціальній літературі, а потім K. Hilscher та A. Eigner сходяться на тому, що палац побудовано там, де колись на місці водопою звірів біля Дунаю стояв мисливський будинок. За проектом J. B. Fischer’a von Erlach’a почато будівництво тої частини палацу, креслення якої помилково не були, коли будівничий помер, поховані разом з ним. Було багато сумнівів щодо продовження будівництва. Зрештою його було доручено N. Tacassi, який завершив будову між 1744 та 1750 роком. До серединної вищої частини він з обох боків добудував нижчі крила з придворним театром у західній частині будинку і з 1441 кімнатою. Ціла армія теслів та кравців, годинникарів та музикантів влетіла тоді до 44 приміщень на другому поверсі, щоби прикрасити їх шовковими шпалерами, блискучими, ніби їх слимаки вилизували, порцеляновими кахлями, розписаними у китайському стилі блакитними квітами й птахами, щоб їх вистелити килимами і облаштувати камінами, на яких при повній параді стояв полк уланів і відповідна кількість майолікових дам у спідницях із кринолінами. Люстри спущені з високих стель, і скільки сягало їхнє світло, стіни були вкриті інкрустованою дерев’яною обшивкою та шкірою, а годинники, які грають і говорять, поставлені так, що здавалося, ніби вони перегукуються з кімнати до кімнати. Зала мільйонів була викладена мініатюрами перських рукописів XIV та XV століття, а маленька та велика дзеркальні зали мали канделябри, з яких свічки, ніби соснові ліси на шпичастому острові, піднімалися вгору, пливучи у порожнечі. Їхнє світло витікало крізь незліченні дзеркала у пітьму. Перед палацом на двох квадратних кілометрах був розбитий парк, навколо місця, що називалося Прекрасний колодязь, з джерелом Нептуна і низкою статуй, схованих у зелені. На пагорбі над парком — прикрашений колонами оглядовий майданчик, побудований у 1775 році за проектом E. von Hochenberg’a, а серед зелені біля самого палацу вибудувана простора стайня, у якій окрім коней зберігаються карети та сани власника, повні дзвіночків, які вміють видзвонювати державний гімн.

Над усім отим зараз висіла мжичка з Дунаю, а я, у довгому пальті з розпірками на полах, із дорогоцінними ґудзиками на вилогах, потихеньку зійшов з тераси у парк. Я гуляв, доки не помітив, що заблукав у зелені. Пообідній час відходив з хмарками та водою, а мені не вдавалося зорієнтуватись, поки не помітив на маленькій кам’яній колоні знак терезів. За цим знаком я зрозумів, що парк являє собою велику карту пір року, лабіринт дванадцяти місяців та їхніх змін, і що треба лише знайти день та місяць, де ти перебуваєш цієї миті, і тоді неважко вийти у напрямку, який іде до кінця року. Бо рік починався на одному крилі сходів, що ведуть з палацу до парку, а закінчувався на другому крилі тих же ж сходів. Я, щоправда, знав, який був рік (коли я заснув на болоті, йшов 1914), але поняття не мав, який сьогодні день і місяць. Тільки-но я присів відпочити на якійсь лавці, як здалеку почувся голос, що вигукував чоловіче ім’я. Це ім’я було Фердинанд, і я зрозумів, що воно належить мені. Тієї ж миті на стежці з’явилася жінка у довгій мережаній сукні, з парасолькою від сонця, шпичастою, як її підбори. Вона наближалася швидкими кроками, і я зауважив, що вона має високі груди і два пучки волосся на вухах, мов дві скручені змії. Я підвівся їй назустріч, скориставшися скельцем на золотому держаку, яке я підніс до очей:

— Софія! — вигукнув я радісно, здивувавшись подумки, звідки я знаю це ім’я. Бажаючи її обійняти, я випустив скельце і воно лишилося висіти на шовковому шнурку, але Софія мала сказати мені щось важливе.

— Мій любий принце, — говорила мені молода жінка, — як довго я Вас шукаю! Ми запізнимось. До Сараєва їхати 28 годин…

P. S. Що сталося через 28 годин у Сараєві з принцесою Софією та принцом Фердинандом, відомо всім, оскільки закінчення оповіді належить історії, і його можна прочитати у будь-якій енциклопедії під гаслом «Сараєвський замах». Представник визвольного руху однієї балканської країни, окупованої Австрією — Гаврило Принцип — убив у Сараєві на Відовдан, 28.VI.1914 року австро-угорського спадкоємця престолу та його дружину, ерц-герцоґа Фердинанда та принцесу Софію, під час завершальних урочистостей на маневрах австрійських військ, на яких принц був присутній у якості верховного інспектора збройних сил Австро-Угорської імперії у Боснії. Відомо, що після цього вбивства Австро-Угорщина оголосила війну Королівству Сербія, що й призвело до Першої світової війни (1914–1918).

Переклала Алла Татаренко

КОРСЕТ

1

У травні минулого року зі мною трапилася неймовірна річ. У своїй поштовій скриньці я знайшла оголошення, вирізане з газети. Там було написано:

«ПОТРІБНА ЧОРНЯВА НАВЧИТЕЛЬКА МУЗИКИ (ГІТАРА). ВИМОГИ: ЗРІСТ БІЛЯ 170, ОБ’ЄМ ГРУДЕЙ І СТЕГОН ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИЙ.»

Під дивним оголошенням була адреса, за якою слід звернутися.

— Gare Montparnasse, — прочитала я.

Той, хто дав оголошення, жив у шостій окрузі. Тоді я ще нічого не підозрювала. Але то був рік, коли я любила лише найсолодше: чоловічі парфуми «Van Cleef», восени — липкий виноград, а навесні — черешні, наддзьобані птахами. Вже від січня мені вдавалося ловити на льоту випущені з рук речі, перш ніж вони впадуть, і я була щаслива, що врешті виросла і що вже можу єбатися.

Я машинально поклала папірець у кишеню, як завжди, взяла гітару і зійшла сходами вниз. Щось мені докучало. Я чорнява, відповідного зросту, та й усе інше підходило до того, що було в оголошенні. Перед оголошеннями я не можу встояти, і за ними мене завжди чекає якийсь метелик, котрий викличе землетрус. Та моя мишоловка завжди була швидшою за мене. Ось і тепер вона вже знала. Як завжди, знала все раніше, ніж я.

Був ранок. Коли я відчинила браму, з імли виринув 96-й автобус. Він повільно наближався до своєї зупинки перед моїм домом на Rue des Filles du Calvaire. На боці в нього на усю довжину були написані назви зупинок:

PORTE DES LILAS — PYRENEES — REPUBLIQUE — FILLES DU CALVAIRES — TURENNE — HOTEL DE VILLE — ST. MICHEL — GARE MONTPARNASSE.

Автобус зупинився переді мною, і двері тихо відчинилися. Він ніби заманював мене. Спокуса була непереборною. Я сіла й поїхала на Montparnasse, просто за адресою з газети. На дверях не було жодної таблички з іменем, але ж і в оголошенні не було імені — лише адреса й телефон.

Двері мені відчинив хлопець приблизно мого зросту. Я ледве його впізнала. Блідість на його обличчі була такою, наче передавалася принаймні чотири-п’ять поколінь. І в тій блідості вгадувалося щось схоже на пруг. Але я відразу зрозуміла, що це він, мій коханець. Той, з котрим я познайомилась у Греції. Через стільки років він знову підписався на мені тією своєю посмішкою, що може обпалити. Тимотей із золотистою бородою, наче зірваною з куща винограду. Я хотіла було відразу піти звідти, та, на диво, він ні на мить нічим не виказав, що ми вже знайомі. Поводився так, ніби й не вчив мене ворожити на спогляданні прутня. У деякі моменти він поводився і виглядав наче хтось інший. Навіть дуже ввічливо поцікавився, як мене звати, і згодом тримався так, ніби ніколи раніше не чув того імені. Це було настільки переконливо, що я залишилася.

— Ви — вчителька? — спитав він, впускаючи мене до помешкання. Від нього війнуло якимось незнайомим, приємним запахом парфумів, як на мене, дещо солодкавим, густим, мов олія. То було не «Azzaro» — Eau de Toilette, яким він колись користувався. Він мене вивів на середину просторої кімнати і зміряв поглядом з голови до п’ят, ніби бачив уперше.

— Гадаю, ви підходите, — замислено процідив він, — у вас природній колір волосся?

— Чого бракує моєму волоссю? Натуральне чорне волосся. Бельгійська чорна барва… Хіба ви не ставили таку вимогу у своєму нечемному оголошенні? — я підхопила його гру, вдаючи що ми раніше й не кохалися, щойно впаде дощ.

Та волосся в мене кучерявиться, коли я відсторонена або закохана, а коли пісяю на кропиву — випрямляється. Я глянула мимохідь у найближче дзеркало й побачила, що на голові в мене «афро». Я була на злеті. Сказавши, скільки беру за урок, попередила, що після п’ятого заняття, якщо не буде результатів, навчання припиняється. Потім посадила його біля себе на канапу, взяла акорд і почала:

— Перш ніж розпочнемо урок, я вам розкажу, що треба знати про пальці, коли ви граєте. Великий палець на правій руці — це ви, а на лівій — ваше кохання. Решта пальців — то люди довкола вас. Два середні пальці означають: правий — вашого друга, лівий — ворога; безіменний на правій руці означає вашого батька, на лівій — матір; мізинці — дітей, хлопчика й дівчинку, а вказівні — предків… Думайте про це, коли будете грати.

— Якщо це так, — мовив він, — музику з гітарних струн добуває моя ліва рука, а це значить, коли вірити вашій баєчці, що на них грають моя кохана, моя мати, мій ворог, моя бабуся й моя майбутня донька, якщо я її заслужу. Словом, це жіноча гра, особливо якщо моїм головним ворогом теж виявиться жінка. А ви, — на мить він став моїм учителем, — коли пораните палець, майте на увазі те, про що говорили мені. Не думайте, що та ранка стосується лише вас. Рани на пальцях попереджають про хвороби й небезпеку для близьких вам людей або тих інших, які вас ненавидять…

Після такого його випаду я трохи знітилась і швиденько перейшла до уроку, звертаючись до нього й далі на «Ви», як і він до мене. Я йому показала, як ставити пальці для початкового акорду, і він це легко засвоїв. Але правою рукою навіть не торкнув струн. Ні на першому, ні на наступних уроках. Він знав напам’ять позиції пальців лівої руки і вже почав дуже точно і вправно виконувати ними першу мелодію, котру я йому задала, проте й далі, незважаючи на мої вимоги, не грав правою рукою. То були добре оплачувані німі уроки музики. Тоді я відчула, що мій parfum spray «Molineux» якось губиться в присутності того не знайомого мені запаху туалетної води, якою він тепер користувався. В один з наступних днів я побризкалась туалетною водою «Paco Rabanne» — La Nuit, Eau de Parfum.

— Чому б нам не підключити й праву руку? — спитала я його. — Мушу вам нагадати, що завтра п’ятий урок, і я більше не прийду, якщо ви й далі гратимете без звуку.

— О Боже, як ви одягнені! — перебив він мене незадоволено й підвівся. — Я не можу вчитися, коли бачу вас у такому одязі…

Я страшенно здивувалась. Він узяв мене за руку, наче маленьку дівчинку, ми спустилися на вулицю і зайшли у два-три бутіки. З неймовірною спритністю й безпомилковим смаком він купив мені чудову спідницю, картаті панчохи і шотландську шапочку з помпоном, потім плащ на два боки і сорочку з емальованими ґудзиками. Просто тут, в магазині він примусив мене все це вдягнути. Продавщицям звелів скласти в пакет той одяг, який я щойно зняла, і викинути геть. Усе моє обурення кудись поділося, досить було одного погляду в дзеркало.

— Ну от, тепер можна продовжити урок, — мовив він задоволено, і ми повернулися в його квартиру.

На цьому місці я мушу сказати, що мене вже почало лякати те, що він вперто робить вигляд, ніби ми ніколи раніше не бачились. Я сіла з гітарою, щоб продовжити заняття, але він не взяв, як зазвичай, свій інструмент. Несподівано він підійшов до мене ззаду, обняв мене і, коли я хотіла звільнитися з його обіймів, взяв перший акорд на моїй гітарі, не випускаючи мене. Акорд був кришталево чистим, права рука робила свою справу безпомилково, і він тихо, хриплуватим голосом заспівав старовинну пісню, якої я його навчила на третьому німому уроці. Через кожні два слова він цілував мене в шию, а я глибоко вдихала запах отих його незвичайних парфумів, яких я ні в кого перед тим не зустрічала. Тільки от слова були не французькі, а з якоїсь дивної, не знайомої мені мови:

— Це сербські слова? — спитала я.

— Ні, — відповів він, — чому це ви так подумали?

Посеред пісні він перестав грати і повільно почав мене роздягати. Спершу зняв шапочку й туфлі, далі перстені та пояс із перламутровою застібкою. Потім через сорочку розстебнув на мені станик. Тоді я взялася роздягати його. Тремтячими пальцями зняла з нього сорочку і все інше, а коли ми нарешті залишилися голі, він кинув мене на ліжко, сів поруч, високо задер свої ноги й натягнув на себе, одна за одною, мої шовкові картаті панчохи. Я із жахом побачила, що мої щойно стягнені панчохи пасують йому набагато краще, ніж мені, а за мить переконалася, що те ж саме стосується і моєї нової спідниці, й сорочки, котрі він теж одягнув на себе. Ось такий, повністю вбраний в одяг, який мені щойно купив, він опускає руки вздовж стегон, взуває мої туфлі, розчісується моїм гребінцем, на ходу вдягає мою шапочку з помпоном, малює губи моєю помадою і, притьмом спустившись по сходах, біжить кудись у місто.

Я сиділа без слів і без одягу сама у квартирі, і мусила обирати одне з двох: або піти звідти в його чоловічому одязі, або чекати на нього. І тут мені дещо спало на думку. В скрині я знайшла чудову старовинну жіночу сорочку, розшиту срібною ниткою. З монограмою «А» на комірі. І спідницю зі шнурівкою. На підшивці спідниці було вишито «Roma». Той старий одяг привезли з Італії. Все це цілу вічність ніхто не носив, ну то й що, подумала я. Воно мені личило, я вдяглась і вийшла на вулицю. Він сидів у ресторані неподалік від дому і пив «Сотерн», заїдаючи його гусячим паштетом. Щойно він мене помітив, очі в нього заблищали, він підвівся й поцілував мене куди пристрасніше, ніж годилося б цілуватися двом високим дівчатам увечері на вулиці. В тому поцілункові моя губна помада дивно запахла на його губах, і ми поспіхом повернулися в його квартиру.

— Як тобі шалено личить одяг моєї тітки, — прошепотів він і ще на сходах почав розстібувати на мені ґудзики. Ми навіть не замкнули двері, він був на мені, прямий, наче стрибун у воду, з’єднавши долоні в мене над головою і випроставши складені докупи ступні. Прямий, мов спис, чий політ переживе його. Далі я нічого не пам’ятаю…

Найкращі хвилини свого життя людина забуває найшвидше. За миттю найвищої самореалізації, оргазму або чарівного сну настає забуття, амнезія, стираються спогади. Бо під час найкращих снів, під час найвищого творчого акту — зачаття дитини — людська істота на мить підіймається по драбині життя на кілька щаблів над собою, та не може там довго втриматись і, падаючи назад, у реальність, мусить якнайшвидше забути ті хвилини просвітлення. За життя ми не раз буваємо в раю, та пам’ятаємо лише вигнання…

* * *

Наші уроки музики перетворилися на дещо інше. Він був наче зачарований мною. Одного ранку сказав, що хотів би показати мені свою матір і тітку.

— Але, — додав він, — для того, щоб ти їх побачила, нам треба поїхати в Котор, у наш родинний дім, який я нещодавно успадкував. Це в Чорногорії. Війна там уже скінчилась, і можна туди їхати.

Тут він показав мені старовинний позолочений ключ із голівкою у вигляді персня. Якщо одягнути ключ на палець, здавалося, що на руці — перстень із гарним коштовним сардоніксом. Він мені його надягнув, і це було схоже на заручини. Тієї ж миті зі мною сталося щось дивне. Подумки я побачила не сам будинок, а те, що всередині, і там, як підказувала вага ключа, цілком ясно було видно якісь сходи, що розходилися на два боки. Та я не відповіла, чи хочу…

2

Коли ми приїхали, в Которі панував штиль. Човни витали в повітрі над своїми перевернутими відображеннями, наче моря взагалі не було. По білих схилах гір ковзали чорні тіні хмар, схожі на прудкі рухомі озера.

— Тут надвечір простягнеш руку — і ніч падає тобі просто на долоню, — мовив він.

— Не показуй мені, де ваш дім, — сказала я, надягнувши голівку ключа на палець, — думаю, я сама зможу знайти до нього дорогу, тобто ключ приведе мене просто до свого замка.

Так і сталося. Я йшла, тримаючи ключа перед собою, і опинилася на невеличкій площі. То була, як виявилося, Салатна площа, і перед нами постав дім його предків — которський палац Врачен. Він мав номер 299.

— Що значить Врачен? — спитала я його.

— Не знаю.

— Як то не знаєш?

— Не знаю.

— Жартуєш, — сказала я.

Якусь хвильку ми стояли під родинним гербом. Два кам’яні ангелочки над нашими головами тримали ворону на золотій перекладині.

— Справжня старизна, — сказав він, — у ній є звуки, котрим щонайменше чотири століття. За комуністів, після Другої світової, палац був націоналізований. Недавно тутешні власті повернули його нашій родині. Ми знаємо, що в XIV столітті він був власністю вдови Міха Врачена, пані Катени. Катеною звали й мою матір…

Тепер стіни будинку були вкриті червоним шпаровинням із подрібненої цегли. Та мене це не цікавило. Мені страшенно кортіло побачити, що там всередині. Я відімкнула браму. У дворі був кам’яний колодязь. Величезний, старіший за будинок, наповнений звуками з XIII сторіччя. Щойно ми увійшли, на мене повіяло запахами, котрі пережили не одне століття, і я подумала, що ворожий запах якого-небудь дому може прогнати жінку ще з порога, не дозволивши їй увійти. Тут переді мною показалися сходи, що розходились на два боки. Я їх одразу впізнала. Їх прикрашав настінний живопис із підписом якогось італійського маляра на ім’я Napoleon D’Este. Та це було найменш важливим. На другому поверсі кожне відгалуження сходів закінчувалось прекрасним жіночим портретом.

– Їх я й хотів тобі показати, — сказав він, — оця справа, чорнява, то моя тітка, а та друга — мати.

Я побачила в золотих рамах двох красунь, одна з яких була зображена із чудовими зеленими сережками на фоні чорного, наче воронове крило, волосся, а друга була іще вродливіша, тільки зовсім сива, хоча молода й висока, як і перша. На руці в неї був перстень із коштовним каменем сардоніксом, в якому я впізнала голівку того самого ключа, котрий був зараз на моєму пальці. На обох портретах стояв підпис одного й того ж художника — Маріо Маскареллі.

Однак нас ніхто не зустрів. Марно я чекала, що вийде його мати, пані Катена, або тітка. Ніхто так і не з’явився. Мозаїка з кості та дерева на підлозі й інкрустовані двері привели нас до кімнат на другому поверсі й маленької домашньої каплички, яка знаходилась над аркою вуличного переходу. Там у напівтемряві молилася, вклякнувши на колінах, якась старенька. Я було подумала, що то його мати чи тітка, та коли сказала йому про це, він мило розсміявся.

— Ну що ти, це ж Селена, наша стара служниця.

У третій кімнаті були поясні портрети тих же ж двох красунь, дуже подібних одна до одної. На тітчиному портреті була намальована гітара, на материному виднілася вдалині якась которська церква. Тоді він мені й сказав, що тітка подарувала свої коштовні сережки його майбутній дівчині.

— За однієї умови, — додав він. — Моя дівчина має вміти грати на гітарі. Судячи з усього, сережки призначені для тебе.

Тоді я спитала:

— Де вони?

Він відповів, що обидві вже давно мертві.

— Хіба сережки можуть померти? — здивувалась я, на що він знову розміявся і вийняв із кишені пару чудових італійських сережок, наче дві зелені сльози. То були ті самі сережки, які я бачила на портреті його тітки, котрий висів над сходами.

— Мама й тітка давно померли, — сказав він, — маму я майже не пам’ятаю, а тітка була мені замість матері. Ти бачила, які вони були вродливі…

Я вибачилась, він ушморгнув мені сережки у вуха, поцілував, і ми пішли далі оглядати дім. Все було неймовірно старим і зношеним. В одній кімнаті я побачила два ліжка, чоловіче й жіноче. Чоловіче було обернуте на північ, а жіноче — на південь. Чоловіче ліжко було вузеньким і, схоже, його принесли з якогось корабля. Жіноче було величезним, зробленим з кованого заліза, мало шість ніжок і було прикрашене латунними яблуками. Таке високе, що на ньому можна було накривати вечерю, наче на столі.

Зелені сережки в моїх вухах раптом запахли. Їхній аромат трохи нагадував той його солодкавий німий акорд.

— Що це за ліжко? — спитала я, показуючи на те, що було зроблене з кованого заліза.

— Це ліжко на три особи. Третя особа з нього завжди зникає.

— Як це?

— Дуже просто. Коли жінка завагітніє, з ліжка зникає її чоловік. Коли дитина виросте, вона покидає мамину постіль. І тоді там зазвичай з’являється коханець. Або коханка. І так далі…

Ми з’їли легеньку вечерю, не сідаючи до столу. З неймовірною спритністю пальців і швидкістю рухів, яка не впадала у вічі, він подав мені «мицву» — єврейський сир у вигляді олівця, загорнутого в сріблястий папір, і медову ракію, що пахла воском. Потім запропонував мені три вишеньки, сказавши, що кісточки я можу залишити собі. Кісточки в тих вишень були насправді трьома перлинами, які поклали в ягоди, а з мушель їх вийняли більш як сто років тому…

* * *

Ранки в Которі солоні, а світає тут після сніданку… Майже щодня він вирушав уранці до якоїсь контори, щоби переглянути свої документи на право власності. В неділю ми ходили до церкви. Селана і я — в католицьку катедру св. Трипуна, а Тимотей — у православний храм св. Луки. Потім ми разом ішли на каву на Збройну площу. Одного разу він повів нас через затоку в Столив, де була церковця, наполовину східнохристиянського обряду, а наполовину римо-католицька. Того дня я знайшла вдома віяло його матері. На віялі дрібними літерами було написано:

Як тіло має члени, так їх має й душа. Так ми приходимо до подвійної реальності. Божественна чеснота (інтуїція), людська чеснота (думка, яка божеству не потрібна), сон (який теж є істотою), мрія, знання, спогади, почуття, поцілунок (який є невидимим світлом), страх і нарешті смерть — все це члени душі. Душа їх має десять — удвічі більше, ніж тіло має органів чуттів. Вони душі допомагають рухатися по світу, який вона тримає в собі…

Якось уранці ми снідали вдвох із Селеною. Вона поставила на стіл вугра, смаженого на молоці, та зелений салат із єдиною крапелькою сонця, котру ми мали в домі. На руках замість рукавиць в неї були старі панчохи, з яких визирали лише пальці.

— Я бачила ті прекрасні картини. Ви знали тих жінок? — спитала я італійською, якою вона говорила краще за мене. Селена вишкірила в посмішці зуби, покришені могутніми хвилями сербських та італійських слів, які їх десятиліттями сточували, облизували й ґлянцували в припливах, повторюючись до непритомності завжди в одному й тому ж роті. Несподівано вона мовила:

— Вважай, дитинко, жінка може постаріти за одну мить, навіть посеред любощів. А тим картинам краще б не висіти там одна напроти іншої. Жодній з них це б не сподобалось. Ні Анастасії, ні Катені.

— Чому?

— Вам Тимотей не розповідав?

— Ні. Я гадала, вони ще живі, і, їдучи сюди, думала, що він хоче познайомити мене з ними. Тепер ясно, що я помилялася.

— Вони вже давно померли. Тимотеєва мати, Катена, коли віддалася в цей дім, мала таке ж чорне волосся, як і сестра її Анастасія, котру вона привезла із собою. Вони були схожі одна на одну. Та їхній батько, багатий купець, грек, який увесь час був десь у дорозі, Анастасію виховав у Італії, а її сестру Катену — в Греції, в Солуні.

Пам’ятаю, пані Катена мала чудовий голос, який мінився, наче полум’я у вогнищі. Ввечері, бувало, я слухала, як вона тихенько співає у спальні свого чоловіка. То був якийсь дивний спів, його переривали зітхання та зойки. Та мене не обдуриш. Я швидко допетрала, що воно таке. Хазяїн Медош любив, щоб вона над ним співала, коли вони кохалися. Часом він замовляв повільні, тихі наспіви, як-от «День для мене смеркається двічі…», де кожний рядок, як морська хвиля. Тоді вони кохалися дуже довго. А іншим разом вона йому співала швидкі мелодії. Здається, того вечора, коли зачала Тимотея, вона проридала пісню «Тихо так, немов тоді, як мовчать блакитні квіти…»

А в той час її старша сестра Анастасія сиділа у своїй кімнаті з вервицею на колінах і слухала. Проте й вона не могла мене обдурити. Вервиця їй слугувала не задля молитви. Тому вона її і не брала до церкви. Вона сиділа в темряві й перебирала вервицю, згадуючи свої колишні кохання там, в Італії. Кожна бурштинова намистина мала своє ім’я. Ім’я коханого. А деякі ще не мали імені. Чекали, що його їм дасть майбутнє. І чекали недовго. Та й нічого дивного. В Анастасії очі були, наче два перстені. Я тоді ще прислуговувала не їй, а чоловікові господині, хазяїну Медошу, та всі знають, що сталося потім.

— Я не знаю. Розкажіть.

— Пані Катена, мати Тимотея, загинула на дуелі.

— На дуелі! В другій половині XX століття? З ким?

— З іншою жінкою, котра хотіла відібрати в неї кохану людину.

— Господи Боже! Щось відомо про неї, про ту іншу?

— Звичайно, відомо, ви носите її сережки, тож знову все залишається в родині. Обидві вони вже покійниці, так що можна про це й розповісти.

ОПОВІДЬ СЛУЖНИЦІ СЕЛЕНИ

Як я вже сказала, та інша жінка була панна Анастасія, старша сестра пані Катени, портрет якої ви бачили над сходами з правого боку. Хазяїн Медош, батько Тимотея, не встояв перед чарами тієї красуні, котра спала у своєму волоссі, наче в чорній постелі…

Судячи з усього, існував таємний спосіб порозуміння між хазяїном Медошем і його свояченицею через страви, які подавалися на вечерю. Анастасія щодня давала розпорядження, що варити, і ті страви, котрі я готувала під її пильним оком, були наче любовною обіцянкою того, що діятиметься того вечора в постелі Анастасії, якщо до неї прийде хазяїн Медош. Важко сказати, але можна було здогадатися, що одну насолоду обіцяла пивна юшка з кропом, іншу — заєць у порічковому соусі, а ще якусь третю — вино з фруктами. Вечері, власне, були чимось на кшталт любовних листів. Ув очах хазяїна Медоша з’являвся особливий блиск, коли панна Анастасія веліла мені подавати на стіл устриці св. Якова з грибами. Що відбувалося після тих вечерь в Анастасіїній спальні, я не знаю, та пані Катена була у відчаї, за одну ніч посивіла з ревнощів, отака сива вона й на портреті, який писали з неї тоді, коли вона вже носила Тимотея…

Та чоловік ходить у снах по грязюці стільки ж, скільки й наяву. Коли настав час, хазяїн Медош послав дружину родити в Сараєво, де тоді жив його батько. Коли народився Тимотей і пані Катена повернулась у спальню свого чоловіка, можна було сподіватися, що його пристрасть до своячениці мине, як минають інші пристрасті в людському житті. Але зв’язок між хазяїномМедошем і його свояченицею Анастасією не перервався.

Пані Катена була сильною та енергійною жінкою. Вона вирішила зробити рішучий крок і врятувати свою сім’ю. Одного вечора, коли Анастасія замовила устриці св. Якова з грибами, не знаючи, що пана Медоша немає в Которі, пані Катена замість устриць поставила на стіл чоловікову скриньку з фамільними пістолями. Наладувала їх і відверто сказала сестрі, нехай вибирає. Або негайно, ще цієї ж ночі поїде з Котора назавжди і залишить у спокої її родину, або вийде на світанку стрілятися на пістолях. Таке вже давно не було в моді, навіть у мій час, а тим паче в їхній, оті дуелі, навіть між чоловіками. Проте пані Катена вирішила розв’язати ту справу в поєдинку з рідною сестрою…

Анастасія, дивлячись на Катену своїми гарними нерухомими очима, тихо спитала:

— Чому ж на світанку?

А тоді голосно додала:

— Бери пістолі і негайно спускайся на берег!

Я тоді вже була служницею Анастасії і, хоч не хоч, мусила йти з ними. Через «Браму для сміття» ми спустилися до моря. Встромили в землю між двома каменями на березі стару шаблю, котру мені звеліли взяти зі стіни в будинку, і повісили на неї ліхтар. Дув юго, ребристий холодно-гарячий вітер, і двічі гасив вогонь. Нічого не було видно, ані чути через дощ і шум хвиль. Вони взяли пістолети, обернулися спиною одна до одної й до ліхтаря, а я мусила рахувати, поки сестри не зробили по десять кроків. Вони мали право на два постріли, по черзі. Першою стріляла пані Катена і не влучила.

— А тепер добре цілься, бо наступного разу я не промахнусь, — гукнула вона сестрі крізь вітер. Тоді Анастасія випросталась на увесь зріст і поволі спрямувала свою зброю на себе. Постояла так хвилинку, потім поцілувала свій пістоль в цівку й вистрелила в сестру. Вбила її на місці. Через отой поцілунок.

Справу зам’яли, начебто стався нещасний випадок. Тіло ми перенесли в будинок і сказали, що пістоль вистрелив, коли пані чистила стару чоловікову зброю. Що там казати, господар Медош ледве все те пережив. Спершу йому наче мову відібрало, а потім він махнув рукою і мовив:

— Злочин, скоєний тоді, коли дме юго, навіть суд карає вдвічі м’якшим покаранням.

Мабуть, йому примарилося, що він молодий, чи що, тож він капітулював і помирився зі свояченицею. А що було робити? Ми обоє мовчали, і він і я, заради дитини. Бо після смерті Катени дитину взяла сестра покійної й залишилася жити в домі Врачена. Вона й виростила Тимотея. Коли вони виїхали з Котора, панна Анастасія повернулася до свого батька і хлопчика відвезла з собою. Вона була йому як мати. Жили вони разом в Італії, поки хлопець не підріс, і тоді хазяїн Медош забрав його до себе в Белґрад. Тимотею важко було пережити ту розлуку, гадаю, він ще й зараз страждає через те…

Кажуть, — закінчила свою оповідь стара служниця, — що ненависть живих перетворюється на любов мертвих, а ненависть покійних — на любов живих. Не знаю. Але знаю, що для щастя треба мати дар, для щастя потрібен слух, як для співу чи танцю. Тому я думаю, що щастя передається у спадок і його можна заповісти.

— Не зовсім так, — відрізала я, — щастя не успадковується, воно будується, цеглина за цеглиною. Зрештою, важливіше, як ти виглядаєш, ніж те, чи ти щаслива…

3

Наступного дня я знайшла в одній із шуфляд пару шовкових рукавичок. У одній з них була пляшечка з пахучою олійкою. На пляшечці було написано щось, чого я не розуміла: «Io ti sopravivro!»

— «Я тебе переживу!» — переклала мені Селена напис на пляшечці. Понюхавши її, я зрозуміла, що це ті самі парфуми, якими пахнув Тимотей. Він і тітка Анастасія надавали перевагу одному й тому ж аромату. Я нічого йому не сказала. Та він зауважив:

— Тітці напевно було б дуже приємно, якби моя дівчина приміряла її хутра й сукні. Вони зараз тут. Гадаю, тобі її речі чудово б пасували, бо ви маєте подібну статуру. Зрештою, це ми бачили ще в Парижі.

Ось так ми почали порпатися в шафах по всьому тому старому домі. В ньому ще залишалося безліч прекрасних речей у благеньких скринях, які колишні власники, моряки, привозили з далеких мандрів. Блукаючи будинком, ми увесь час напотикалися на величезні комоди й оббиті залізом корабельні сейфи із дубровницькими замками. Одну з тих скринь, де було повно тітчиних речей, він привіз із собою з Італії до Парижа, а з Парижа сюди. Звідти він вийняв і запропонував мені одягти шубу з полярного лиса… Шуба підійшла мені бездоганно.

— Вона твоя, — шепнув він і поцілував мене. Потім дарував мені браслети, десятки тітчиних мітенок і рукавичок, і перстені, що надягаються поверх рукавиці, з камінням кольору шкіри, мережива чи шовку.

— Коли прийде час, отримаєш у дарунок і нові парфуми. Але ще не зараз.

З Тимотеєм було дуже цікаво. Тут він почав демонструвати мені всілякі свої вміння. Навчив мене, як можна їсти двома ножами, навчив малювати стопи арабськими фарбами, а губи — чорним лаком. До біса мені личить. Почав мені давати уроки куховарства. В мене аж волосся стало дибки, коли він мене навчив готувати пивну юшку з кропом, зайця в порічковому соусі, і врешті устриці св. Якова з грибами. Я добросовісно всьому навчилася, та куховарити й далі доручала Селені. Він був трохи розчарований. Коли я якось запитала, де б я могла в Которі зробити зачіску, він посадив мене на диван, узяв виделку й ніж і вмить підстриг мене так, що зразу й узяв мене тут, на дивані, перш ніж я встигла глянути на себе в дзеркало. А з новим проділом, який він мені зробив, у дзеркалі я була викапана його тітка.

— Кого це він тут насправді бере, мене чи свою тітку Анастасію? — спитала я сама себе.

Найприємнішими були вечори, коли ліхтар з Тунісу, щойно його засвітиш, розстеляв барвистий перський килим на стелі, вечори, коли ми дивилися з душі, а чули з темряви. Ми сиділи в саду за будинком, на рівні другого поверху, мружилися в пітьмі та їли виноградарські персики, волохаті, немов тенісні м’ячики. Як вкусиш його, наче мишу гризонув за спинку. Тут, нагорі, у високій траві росли фрукти, лимон і дикий апельсин. Над нами змінювали одна одну ночі — кожна глибша й просторіша за попередню, а за стінами змішувалися хвилі, чоловічі й жіночі голоси. У кам’яному відлунні з міста до нас долинали звуки скла, металу й порцеляни.

— Слухай, — казав мені Тимотей, — чоловічим голосом можна збезчестити жінку. Чуєш отой жіночий сміх?

Я прислухалася. Сміх був гортанний, гарячий і набубнявілий, от-от лусне. І тут раптом хтозна-звідки, з верхнього Котора, в той жіночий сміх увірвався оксамитний чоловічий голос, прорвав його і позбавив цноти чи й запліднив, і жіночий сміх тієї ж миті завмер…

Пам’ятаю, іншого разу, на Івана, коли час (як каже Тимотей) тричі спиняється, я крадькома роздивлялась його. Він лежав у ліжку й дивився на стелю, вистелену моїми барвистими спідницями, розгорнутими, наче віяла. І тоді я відчула, як він дивно став пахнути. Потім я бачила, як він голий прокрався в ніч, на спорожнілий берег, і увійшов у тепле море. Трохи поплававши, перевернувся на спину, розкинув руки й ноги, і з рота в нього висунувся величезний язик, яким він облизав ніс, як це роблять собаки. Лише тоді я помітила, що прутень у нього стоїть і, наче риба, раз за разом виринає з хвиль. І знову згадала, як він мене вчив, що можна ворожити на спогляданні чоловічого славня. Він лежав нерухомо в солоній морській воді і дозволяв припливу й хвилям легенько гойдати його статевий орган і, як жінка рукою, немов якась могутня коханка, вицідити сім’я. Врешті я побачила, як він викинув ікру в море й заснув на припливі, ніби на коханці…

4

Якось, заморившись блукати по дому, я мимохідь глянула на портрет пані Катени, матері Тимотея, і мені здалося, що він якось дивно позирає на мене. Дивніше, ніж перед тим. Були сутінки, коли на небі перемішуються птахи й кажани, юго зненацька вривався в кімнати й задирав краї покривал…

Взагалі-то, в домі, точніше, між мною й Тимотеєм і далі була якась напруженість. Він і тут поводився так, наче познайомився зі мною в той день, коли я прийшла з гітарою дати йому перший урок музики. Наче колись у Греції я ногою не розстібала йому під столом штани.

— З таким доведеться мені юшку виделкою їсти, — подумала я перелякано, — хіба може таке бути, що він мене не впізнав?

— Ти мене любиш? — спитала я його.

— Так.

— Відколи? Чи ти пам’ятаєш, відколи? Зізнайся, що в Парижі ти подав оте оголошення, склавши його так, щоб колір волосся і все інше підходило до мене! Зізнайся, що потім ти вирізав оглошення з газети і сам його підкинув у мою поштову скриньку на вулиці Filles du Calvaire. Коли ти зізнаєшся, що знаєш, хто я?

А він мені сказав:

— Я навіть не знаю, хто я, а тим паче хто ти.

— Ти той метелик, що викликає землетрус в чужому житті. Але я? Ти пам’ятаєш, хто я?

Задивившись у воду під західною брамою Котора, він додав:

— Ти й сама не знаєш, хто ти… А що стосується метелика, метелик значить дещо інше… Нині кінець світу настільки близький і настільки можливий, що будь-якої миті будь-який метелик може його спричинити… Та я тобі мушу дещо розповісти про кінець світу. Багато хто вважає, що кінець світу буде видно з будь-якого місця земної кулі. Треба зрозуміти, що це насправді значить. Якщо кінець світу можна бачити будь-де, це означає, що простір зникне. Отже, кінець настане тому, що час відокремиться від простору в тому сенсі, що всюди у світі простір буде зруйнований. Всюди залишиться лише безшумний час, вільний від простору.

— Ну що ж, можна й так сказати, — вирвалось у мене.

— Бачиш, я так не думаю. В древньому Ханаані поблизу храму був круглий жертовник, а навколо нього — сидіння. То були сидіння для того, щоб спостерігати кінець світу. З них судний день можна було бачити найкраще. Отже, вони чекали кінця світу в одній-єдиній точці. Для них то був кінець часу, а не простору. Бо якщо кінець світу можна бачити в одній-єдиній точці, це значить, що в тому випадку й на тому місці зникне саме час. Це кінець світу. Простір звільняється від часу.

— Я про кохання, а ти про кінець світу.

— Та я ж тобі про кохання й кажу. У серці немає простору, в душі немає часу…

І показав мені гори над Котором.

— Бачиш, — сказав він, — там, на горах, лежить сніг. І ти думаєш, що там сам лише сніг. Та це не так, там три сніги, і це навіть звідсіля можна ясно побачити й розрізнити. Один — минулорічний, другий, котрий видно під ним — позаторішній, а той, що нагорі, випав цього року. Сніг завжди білий, але кожного року він інший. Так і з коханням. Немає значення, скільки йому років, важливо те, чи воно змінюється чи ні. Якщо ти кажеш: моє кохання вже три роки таке саме, знай, що твоє кохання померло. Кохання живе лише доти, доки змінюється. Якщо перестане змінюватися, це кінець…

Тоді я надумала дещо, що мене водночас і лякало, й нестримно приваблювало. Я сказала Селені, що завтра власноруч приготую на вечерю зайця в порічковому соусі. Служниця вражено на мене глянула, проте пішла й купила все, що потрібно. Перед вечерею я шепнула на вухо Тимотею, що означатиме заєць на столі для нашої постелі того вечора. І виконала обіцянку. З тих пір він уважно придивлявся до страв, які я йому готувала, і чекав вечора із сяючими очима. А одного ранку подарував мені повний човен квітів. Їхній аромат змішувався із запахом солі й моря.

Минали дні, гарні й сонячні, ми купалися, їли смажену рибу, збирали мідій. Якось він поранив об край черепашки середній палець на лівій руці. Я висмоктала кров, і все минулося. Я їла смокви з його долоні, і вони пахли тими дивними парфумами. Вдихнувши той запах, я ніби почула, про що думає Тимотей. Нарешті зрозуміла — Тимотей продавав старий дім. А сама собі сказала:

— Що то тебе обходить? Вдар виделкою об ложку та й співай! Важливий Тимотей, а не дім. Якщо це взагалі він.

І аж захолола від такої думки.

Коли він виходив з дому в тій чи іншій справі, я й далі блукала порожніми кімнатами. На дні тієї самої корабельної скрині знайшла бурштинову вервицю і старовинний корсет з чорного мережива. Він був гаптований золотом і тримався на скляних ґудзичках. Корсет його тітки, з монограмою «А», укріплений китовим вусом. Його можна було носити поверх трусиків або без них, а панчохи трималися на каучукових підв’язках. Я взяла його, вирішивши зробити Тимотею сюрприз.

Того вечора я приготувала Тимотеєві устриці св. Якова з грибами, а після вечері взяла крапельку його парфумів «Я переживу тебе», помазавши ними зап’ястя і за вухами. Надворі дув юго, десь за кам’яною стіною захихотіла якась жінка. Крізь її сміх прорвався голос Тимотея. Він співав ту пісню, якої я його навчила, якщо він не знав її й раніше:

Потім я почула, як він пішов чистити зуби медом. Коли він ліг у величезне жіноче ліжко, ліжко на три особи, я з’явилися в самому лише корсеті його тітки Анастасії. Він лежав голий, ми дивилися одне на одного, мов заворожені, прутень його був якимось чотиригранним і схожим на могутній ніс з двома хвацько закрученими вусами під ним. Я сіла на нього верхи, і коли моя пристрасть мала сягнути вершини, закинула голову назад й ледь не знепритомніла від жаху — переді мною в золотій рамі була його чорноволоса тітка Анастасія у своєму корсеті й зі смарагдовими сережками у вухах, щоправда, картина рухалася в любовному ритмі. То було дзеркало, що висіло над ліжком, і я себе в ньому не впізнала…

Та вершина неодмінно настає, і ми не можемо її спинити, коли вона вже в дорозі.

Тієї миті, коли він витриснув сім’я й запліднив мене, я вся посивіла, цілком перетворюючись на власних очах в іншу жінку на ім’я Катена, а чорнява красуня, Тимотеєва тітка Анастасія, назавжди зникла з дзеркала, з ліжка на три особи і з дійсності…

Це було так, наче мене запліднила його мати.

Переклала Наталка Чорпіта

Мілош ЄВТИЧ РОЗМОВИ З ПАВИЧЕМ (уривки з книги)

Від перекладача

Світова критика не стомлюється висловлювати своє захоплення. Вона іменує Мілорада Павича письменником абсолютної літератури, а його твори — справжнім поетичним і фантасмагоричним дивом. Французькі й іспанські критики пишуть, що Павич — «автор першої книги XXI століття» («Paris Match», 1988), в Австрії його вважають «ватажком европейського постмодермізму». «Washington Times» називає Павича «гомерівським оповідачем», у Південній Америці він «один з найбільших письменників сучасності» («Veja», Сан-Пауло). «Tiempro» в Мадриді у 1994 році пише: «Павич — одна з великих фігур світової літератури». «Існують книги, які викликають у читача щось подібне до хемічної реакції. „Хозарський словник“ містить у собі саме такий складник» («Mainichi Shimbun», Японія, 1993).

Мілорад Павич, один з найвідоміших сучасних сербських письменників, означив наш час і мистецтво особливою магією та фантазією, які вирізнили його як привілейованого митця і свідка цього часу.

Мілорад Павич народився 15 жовтня 1929 року в Белґраді. Письменник та історик літератури XVIII і XIX століття, фахівець в галузі бароко та символізму, перекладач Пушкіна і Байрона, професор університету, член Европейського мистецького об’єднання, Павич — автор кількох поетичних збірок, чотирьох збірок оповідань («Залізна завіса», 1973, «Коні Святого Марка», 1976, «Російський хорт», 1979 і «Вивернута рукавиця», 1989), романів «Хозарський словник» (роман-лексикон на 100 000 слів, 1984), «Краєвид, намальований чаєм» (роман-кросворд, 1988), «Внутрішня сторона вітру» (роман-клепсидра, 1991) та «Остання любов у Царгороді» (роман-таро, 1994). Його драма у формі театрального меню «Завжди і ще один день» опублікована у 1993 році. Остання книга Павича, роман «Скринька для писання», побачила світ у 1999 році, безпосередньо напередодні бомбардування Югославії, і під час війни (!) з’явився другий наклад.

Окрім того, Павич є упорядником великої кількості видань творів давніх сербських письменників і автором численних праць, присвячених історії сербської літератури. Особливою увагою в Югославії та в цілому світі втішається його роман «Хозарський словник». У різних виданнях він опублікований загальним накладом бл. 1 млн. примірників.

Павич — не лише письменник, який блискуче представляє оригінальний підвид фантастичної літератури, але й автор, який ламає наші стереотипи щодо розуміння часу, історії, долі, кохання і того, що ми називаємо логічним розумінням сенсу буття. Павич створює і оновлює сьогоденну літературну дійсність, наші знання і сни, переінакшуючи і пам’ятаючи все те, про що ми знали й снили, і те, про що тільки дізнаємося.

Уривки з книги Мілоша Євтича «Розмови з Павичем» — на теми літературні, особисті та громадські, з перспективи десятирічної відстані^[16], підтверджені часом, чи ним же й заперечені, а також доповнені особистими враженнями перекладача від недавньої зустрічі з автором і розмовою з ним — новою «розмовою з Павичем» у Белґраді повоєнного літа 1999 року.

Є.: Розпочати цю розмову мені б хотілося питанням філософським і тривіальним водночас. Бо стосується воно чи не кожної миті Вашого сьогоднішнього життя, а відтак впливає на кожну його мить. Лише — якою мірою? Отож, як вплинула на Ваше життя світова слава? Чи змінилося щось, скажімо, у Ваших звичках, або ж у стосунках із людьми, особливо — у сфері ділових стосунків, чи взагалі у Ваших життєвих переконаннях? Одним словом, як Ви себе сьогодні почуваєте?

П.: Коли з вами трапляється щось таке, як сталося зі мною — а це може або трапитися, або не трапитися — тоді у вас є два виходи: або якнайшвидше отримати інфаркт, або ж і вухом на це не повести.

Мені дотепер вдавалося поводити себе отим другим чином. Тобто, я поводив себе так, наче нічого не сталося. Проте дотримуватися цього доволі важко. Важко переконувати себе у цьому. Життя і навколишні обставини безперервно затягують вас у якісь круговерті, в які вам не хотілося б потрапляти. Насамперед йдеться про той факт, що ми живемо наприкінці XX ст., і в наш час — я переконався в цьому на власному досвіді, і в Европі, і в США, і в Канаді, — дуже багато читачів бажають знати письменника в житті, а не тільки з його книг. Очевидно, така потреба зумовлена сучасним способом життя. Ця потреба — те, що я дуже ціную в читачах. Це щось благородне і прекрасне. Вони хочуть бачити, як письменник виглядає. Вони хочуть чути, як письменник вимовляє те, що вони прочитали і полюбили. Я кажу — полюбили, бо інакше навіщо б вони приходили на літературні вечори? У всьому світі вхід на літературний вечір платний. За вхідний квиток на літературний вечір платиться так само, як за вхід на концерт чи на виставу у театрі. Таким чином, людина, яка віддає певну суму грошей і викроює час — що куди складніше — аби піти на якийсь літературний вечір, — така людина, очевидно, любить цю справу. Очевидно, вона приходить, бо їй щось потрібно. Насправді сьогодні книга потрібна людям більше, аніж будь-коли раніше.

І ще одне стосовно слави. Сьогодні часто поруч із цим словом вживають інше — геніальність. У мене, натомість, є таке відчуття, ніби те, що ми називаємо геніальністю, насправді є певним непорозумінням. Зрозуміло, геніальні люди існують завжди. Це можна звести до питання таланту. Існують, проте, різні типи таланту. В світі, очевидно, завжди існує щось на кшталт інтелектуального авітамінозу. Поряд з тим авітамінозом, який відчуває наше тіло, ясна річ, існує також авітаміноз духу. Людина, котра шукає книгу, яку хоче прочитати її, і йде задля цього в бібліотеку, чи в крамницю, аби ту книгу купити, оглядає вітрини книгарень, розмовляє зі своїми приятелями про те, що можна прочитати — це та людина, котра прагне інтелектуального вітаміну, яка хоче той свій інтелектуальний авітаміноз певним чином компенсувати. Ті люди, які в певну епоху мають що запропонувати задля втамування такої спраги — тих ми називаємо талановитими, або ж геніальними. В той же час, можливо, живуть і інші, такі ж талановиті люди, але вони пропонують не той вітамін, який потрібен сучасникам, а якийсь інший, якого потребуватимуть через двісті років, або який був потрібен триста років тому.

Отож, якщо ви — той, хто має такий тип вітаміну, який потрібен людям сьогодні, тоді, безперечно, вас знайдуть. Безперечно, вас знайде і обере цей світ. Оце й називаємо ми банальним і повсякденним словом — слава!

Є.: Чи не оприлюднили б Ви платформи своєї життєвої філософії? За які цінності Ви завжди боролися? Яких традицій дотримувалися? Які ідеї — а чи найважливіші засади — внесли Ви до списку своїх життєвих переконань і прагнень?

П.: Я гадаю, що культура певного народу важливіша, ніж держава. Все, що я робив, я робив із огляду на це. Моя батьківщина — сербська література. Візантійська культура, до якої належить сербська література, охоплює певний простір, в якому я розвивався і в якому хотів розвиватися. В тому просторі я себе добре відчував, я відчував себе вдома. Йдеться про так звану Східну Римську імперію, як іменують цю східну половину европейської цивілізації. Багато хто плутає її з Росією. Росія — лише далека, провінційна частина тієї Східної Римської імперії. І хоча пізніше Східна Римська імперія змінювалася, сьогодні ми й далі живемо тут, на цих землях, усі разом, діти візантійської цивілізації.

Таким чином, моя наукова діяльність, як і літературна праця, були прив’язані до цього розуміння світу, до цієї концепції, яка, зрештою, не є виключно моєю; вона є моєю ситуацією, навіть більше моєю ситуацією, аніж моєю концепцією, яку я визначив для себе і прийняв, — можливо, з дещо глибшим відчуттям і розумінням, аніж хтось інший, кому не пощастило такою мірою, як мені, заглибитись в історію розвитку цієї цивілізації.

Є.: Чи можна було б почути, які дати Ви особисто вважаєте ключовими, вирішальними чи навіть переломними у своїй літературній біографії? Яке місце в цій біографії посідають, скажімо, книги, видання чи нагороди — вже присуджені чи ще не присуджені, як і всі інші відзнаки, які Ви здобули, чи яких ще не здобули?

П.: Якщо говорити зовсім коротко, то я сприймаю себе наступним чином: у мене немає біографії, у мене є тільки бібліографія.

Жодна дата з минулого неважлива для мене. Одна-єдина, яку я забув, але яка в мене десь занотована — це дата, коли мені спало на думку написати «Хозарський словник» у формі словника. Тобто, йдеться про ту дату, коли я вирішив матеріал про хозарів оформити в роман. Це — єдина дата, яку я занотував.

Ще менш важливими здаються мені нагороди, позаяк вони з’являються post festum за щось, що ви зробили значно раніше і про що ви вже взагалі не думаєте. Бо думаєте про те, що робите зараз. Натомість те, що завжди було для мене важливим і що мене вкрай засмучувало, а потім робило неймовірно щасливим — це реакція публіки. Як Ви знаєте, мої оповідання довго читалися лише у вузькому колі читачів, можна навіть сказати — лише вибраними.

Я безупину чудувався з того і запитував себе, чи то я хворий, а чи всі навколо мене похворіли, чи то я не розуміюся на цьому світі, а чи ті, що навколо мене, тямлять у ньому так мало. Я не міг збагнути, чому мої книги наштовхуються на стіну. Сьогодні я усвідомлюю, що вони були написані не для мого покоління, а для покоління іншого, наступного. Коли це покоління прийшло, воно сприйняло їх… І наступне покоління також сприйняло. І я надзвичайно щасливий, що так сталося. Люди, які найчастіше писали про мої книги — слава виняткам — це однолітки мого сина, або й ще молодші.

Таким чином, найважливішою датою в моєму житті є день, коли я втямив, що люди, нарешті, починають любити мої книги.

Є.: Чи Ви — принаймні тепер, коли Вас справді читають, коли Вас радо читають у всьому світі, а не лише в колі вибраних приятелів, як це було раніше, і про що Ви самі казали — чи відмовились Ви від однієї зі своїх ранніх заяв про те, що Ви — найменш читаний письменник Югославії?

П.: Те, що я був найменш читаним письменником Югославії — це справді так, але не зараз. Так було у той період, про який я щойно казав. Сьогодні доля моїх книг заперечила мені. Вони дивовижно себе поводять. Один театральний критик сказав мені, що «Хозарський словник» — це самостійна істота, яка сама вміє вирішувати всі проблеми, не тільки свої власні, але й наші, до того ж доволі часто — попри нашу волю або й всупереч їй, і завжди робить це якнайкраще.

Можливо, у долю своїх книг і не треба занадто втручатися. Треба їх відпустити. Книги — як діти. Одного дня вони достигають і падають у світ, і ви більше нічого не можете для них зробити. Будь-хто може заподіяти їм щось добре чи погане. І вам тяжко буде оборонити їх від того поганого, як і знати про все те добре, що з ними стається. Ці книги крокують значно швидше від мене. Я не встигаю більше за ними. Зрештою, вже сама робота над виданням, над першим виданням — доволі виснажлива праця.

Мої книги складні. Графічно їх важко оформити в друкарнях. Над цим я змушений багато працювати. Скажімо, «Краєвид, намальований чаєм» щойно тепер, не знаю в якому — в шостому чи в сьомому виданні — набув адекватного змісту. Ми довго шукали — і я, і технічний редактор — доки він, нарешті, не дійшов до графічного вирішення змісту книги, яке було б задовільним.

Словом, я рідко торкаюся тих книг, які вже написані. Скажімо, в той період, коли я писав «Хозарський словник», я був і розумніший, і кращий, ніж тепер, а тепер я не смію торкатися в ньому зовсім нічого, бо не відчуваю такого контролю над усім тим матеріалом, який відчував, доки писав ту книгу. Це стосується й інших книг. Якийсь час ви живете з ними, але незабаром, якщо вам хочеться робити щось нове, ви намагаєтесь їх забути. Після цього ви вже не маєте права кружляти навколо тих книг, бо цим можете заподіяти їм лише шкоду. Ви більше не тримаєте в своїх руках усіх ниток, як буває тоді, коли ви пишете.

Є.: Хотілося б торкнутись у цій розмові Вашого минулого. Коли йдеться про перші післявоєнні роки, про перші роки після Другої світової війни, — як тоді Ви, ще зовсім молодий, відчували той час? Як жили Ви і Ваше покоління? Чи не могли б Ви поділитися своїми спогадами про головні тогочасні суспільні тенденції й події, передусім про нові ідеї у сфері духовного життя, які, переважно, перебували під впливом радянської моделі, що, в свою чергу, знайшло відображення передусім у літературі і малярстві?

П.: Я бачив, що в літературі відбуваються певні процеси, які дедалі більше дистанціюють усе те, про що пишеться в книгах і друкується у тогочасних газетах і журналах, від моїх літературних можливостей і прагнень. Напевно, я тоді гадав (зараз мені важко повернутися думками в ті роки) що у той спосіб, в який тоді писалося, я писати не вмію. Найбільше мої однолітки писали поезій, присвячених трудовим акціям.

Отож, той соцреалістичний напрямок, як я його називаю, був для мене чужим. Я абсолютно ніколи не вмів у тому напрямку ані думати, ані писати. Проте я не гадав, що це вада літератури; я гадав, що це моя вада. Поруч зі мною не було фактично нікого, я був ізольований. І я помалу — молода людина не може собі навіть уявити, що в майбутньому стан речей зміниться, як змінюється все і завжди, а міркує, натомість, що так буде вічно, й інакше бути не може — я починав відчувати себе немічним, зовсім немічним.

Коли в 1948 році відбувся розрив зі Сталіном, потрібен був ще дуже тривалий час, аби змінилася ситуація в культурі. Я й далі перебував у тому самому становищі. Верхівка піраміди справді була замінена. Тіто в той час, тобто в 1949 році, замінив переважну більшість своїх працівників. Інакше він не втримався б. Він пішов новим шляхом. У той сам час низи, та основа піраміди, яка декларативно дотримувалася нового курсу, насправді й далі розвивалася за старими правилами. Всі її звички, усі її шляхи, всі механізми були, по суті, старими. Особливо довго це відчувалося в культурі, в літературі, в малярстві. На перших сторінках газет і журналів і далі залишалися ті ж самі люди, з тими самими смаками, що й раніше. Битва була попереду.

Позаяк я не міг собі уявити, як все це буде в майбутньому, я цілком відмовився від думки про заняття літературою. Я намагався уявити своє життя, що було доволі складно, без літературної діяльності. Тоді я й узявся тлумачити Пушкіна, Байрона, інших поетів. Я не перекладав прози. Я перекладав тільки поезію. Це було якесь переховування, якась втеча від реальності.

Перекладав я дуже багато — з французької, з англійської, з російської. Я б сказав, що переклад — це входження в мову, скажімо, в мову Байрона чи Пушкіна. Тут є чому повчитися! Це був добрий метод, який приніс мені багато користі. Це була можливість відчути, як плавається в іншій воді, в іншій мові. Менш корисна сторона цієї справи — величезні втрати сили й часу, необхідні для роботи над перекладом. Хоч я й робив усі свої переклади з великою цікавістю і задоволенням, все ж це забрало в мене не один рік молодості й чимало енергії, яких я більше ніколи не зможу використати для інших своїх занять. Людина — це закрита посудина, і те, що з неї виллється, назад уже не увійде. Тому я не раджу письменникам перекладати. Це — втрата крові.

З тих самих міркувань пізніше, коли я вступив на філологічний факультет університету, то почав досліджувати історію сербської літератури, сприймаючи і це як певну форму втечі й намагаючись в такий спосіб усе ж не відходити цілковито від занять літературою і від літературних зацікавлень. Щоб принаймні опосередковано — як історик літератури і як перекладач поезії — підтримувати стосунки зі своєю справою, з тим, чим я хотів займатися ще з дитинства і що в моїй сім’ї передавалося як спадок з покоління в покоління.

Моя родинна традиція — це один з тих моментів, які завжди багато для мене важили. Вона завжди була пов’язана із літературою, хоча мій батько й не хотів, аби я обрав той шлях, яким я пішов пізніше. Він більше прагнув, аби я займався музикою. Та, як би там не було, між Павичами завжди, мабуть, в кожному поколінні були такі, що писали.

Від найранішого дитинства я хотів саме цього, я хотів продовжувати цю родинну традицію. Гадаю, для мене це було вкрай важливо. Якщо спробувати вдатися тут до певних невеликих узагальнень, я міг би сказати, що це важливо вже як сама ідея. Шкода, що ми відступили від звичаїв наших предків успадковувати певні ремесла, певні життєві покликання з покоління в покоління, робити їх своєрідним родинним надбанням. Це надає великі переваги. Візьміть, скажімо, родини лікарів, у яких ту родинну традицію передавали з покоління в покоління. Ця перевага виявляється в тому, що ви з дитинства живете — сказати б, не просто в середовищі однієї спеціальності, — ви живете в одній мові. Спільна мова, яка покриває спільне заняття. І той код, той мовний код всмоктується вами з дитинства.

Що ж стосується музики — це моя молодість. Під час мого навчання в університеті мене цікавило зовсім інше. Я вивчав музику. Музика забирала неймовірно багато часу. Тому під час навчання на філософському факультеті в Белґраді я робив там тільки те, що повинен був робити. Весь інший час я присвячував музиці. Я грав на скрипці. Спершу я займався чотири години на день, але дуже швидко ці заняття зросли до шести годин. Це мене вичерпувало повністю. Отож, приблизно в той період, коли я готувався до захисту диплому, тобто в 1954 році, я цілковито був захоплений музикою. Той концерт Бруха, який належить до найбільш знаних творів скрипкової музики, я знав напам’ять. З іншого боку, я займався перекладами поезій, а була ще й історія літератури. Все це розривало мене. Я не знав, чим це закінчиться.

Думаю, добре, що я покинув музику. Це був не мій шлях. Це було те, чого бажав мій батько, але особисто я не хотів того, бо не відчував своїм. Хоча, звичайно, я не можу заперечувати, що в мене бували хвилини великого піднесення, коли я відчував, як великі складні музичні твори промовляють крізь мене і крізь мій інструмент. Після того в мене довго було таке відчуття, наче я повною мірою і назавжди втамував свою потребу в музиці. Я навіть перестав ходити на концерти. Ще й зараз я люблю послухати якийсь із п’яти великих скрипкових концертів, концертів для скрипки з оркестром, — оце й усе.

Є.: Якщо ми вже почали говорити про Ваш життєвий шлях, про факти Вашої біографії — чи можна було б почути дещо більше про той період Вашого життя, коли, незабаром після закінчення університету, Ви почали працювати в «Просвіті» — найбільшому тогочасному, а можливо що й сучасному видавництві нашої країни? Що Вас привело у видавництво? Чим Ви займалися у «Просвіті»? Яким досвідом збагатила Вас ця робота?

П.: Після захисту в університеті я певний час працював на Радіо Белґрад, де вів кілька авторських передач.

Робота в «Просвіті», куди я прийшов одразу після цього, була для мене наближенням до моїх наукових зацікавлень. Я й далі займався історією сербської літератури як своїм фахом. Це й було однією з причин того, що мене туди прийняли. Відтак, робота в «Просвіті» дозволила мені наблизитися до мого заняття ближче, аніж це було можливо на Радіо Белґрад.

Я займався у «Просвіті» публікаціями давніх сербських, частково забутих, і деяких нових сербських письменників. Працював я також над рукописами сучасних літераторів. Так поступово почалося моє повернення до белетристики. Я читав поезію, а пізніше й прозу, писав рецензії. Безперечно, робота з книгою — починаючи від технічної редакції, через коректуру і аж до друкарні, тобто до виходу книги у світ — це величезний досвід для будь-якого письменника. Окрім того, що я робив для «Просвіти», я ще й здобував певний досвід, який став мені потім у великій пригоді. Сьогодні мої видавці з цілого світу радяться зі мною щодо технічних аспектів, пов’язаних з виданням моїх книг. Вони запрошують мене на певний час приїхати до Мюнхена чи деінде, або відправляють когось сюди, щоб, скажімо, показати мені дизайн певного мого видання чи щось інше. Отож, жоден видавець не може мені свиню підкласти!

Є.: Ви — водночас і письменник і літературний критик, до того ж із найвищими осягненнями як в галузі історії літератури, так і в самій літературі. Як Вам це вдається? Чому таких прикладів, як Ваш, немає більше в нашому середовищі? Яка, зрештою, ситуація в світі? Чи були у Вашому житті періоди, коли ви особливо вирізняли — а чи навпаки занедбували — якесь одне з Ваших занять? Можливо, спершу страждала література, а тепер, коли Ви знаходитесь у лізі найсильніших на світовому літературному стадіоні, страждає вже історія літератури, чи, можливо, Вам вдається зберігати рівновагу, щасливу рівновагу?

П.: Щодо щасливої рівноваги — її, на жаль, немає. Та енергія, яка віддається на одну сторону, не може зберігатися з іншої. Окрема розмова — про те, що означає бути дворемісничим, як називали це в XVIII столітті, що означає бути і людиною мови, і людиною для мови, що означає бути і письменником, і водночас істориком й теоретиком літератури. Подібних випадків більше, аніж ми собі гадаємо. Згадаймо, наприклад, Умберто Еко чи Італо Кальвіно. Сьогодні у світі таких людей стає дедалі більше. Колись це називали poeta doctus. Можливо, це й не найкращий вираз. Я думаю, те, що робив найбільший вчений поет нашого століття — Борхес — повинно сприйматися з найглибшою шаною.

Таким чином, наш час — це час таких дворемісничих, людей, котрі живуть у двох світах — і в науковому, і в літературному.

Доволі довго я приділяв більше уваги науці про літературу і перекладам, що, зрозуміло, відібрало чималу частку мого творчого натхнення в молодості — причина не тільки в тому, що я був відданий науці про літературу; були й інші, політичні обставини, котрі, як я вже казав, були не надто сприятливими для розвитку тієї літератури, яку єдину я умів писати. Поза тим, коли ви обираєте певний напрямок, потім не так то й легко змінити його. Ви певною мірою навіть звикаєте робити те, що змушені були робити, а не те, що хотіли робити усе своє життя. Втім, як і завжди, певні негаразди в моєму житті, в даному випадку те, що я змушений був займатися одними справами, а іншими, які я любив, займатися не міг, призвели й до чогось доброго. Відтак я уникнув усіх блукань лабіринтами літератури. Бо таки справді — у мене не було потреби в тих літературних блуканнях, бо як письменник я вийшов до публіки дуже пізно.

Перші мої літературні спроби належать до часів навчання в гімназії. Це були три прозові твори, і зараз мені невимовно жаль, що ці тексти не збереглися. Можливо, вони були чимось споріднені з тим, що я роблю в літературі сьогодні, а можливо, працюючи в літературі сьогодні, я безугаву намагаюся реконструювати в собі ті втрачені тексти, ті перші свої спроби, перші потуги.

Потім життя потягнуло мене зовсім у інший бік, і дуже пізно, точніше, в 1967 році, я повернувся на літературну ниву — вже як зовсім зріла людина, яка, можливо, багато чого забула з того, про що ми зараз тут розмовляємо.

Як уже сформована особистість і як уже сформований митець, я не відчував потреби у значних змінах. Зміни відбувалися у всьому навколо мене. Критика змінювала своє ставлення до мене. Я ж, натомість, змінювався всередині своєї поетики, але у стосунках із навколишнім світом я не відчував потреби щось міняти чи коригувати.

Є.: Першою книгою, з якою Ви вийшли до читача, була збірка поезій «Палімпсести» — Вам тоді виповнилося 38 років. Яке місце займає поезія у вашій творчості? Чи це — гріх молодості, а чи й зараз Ви відчуваєте свої поетичні надра наповненими, а, отже, можете однаково вільно висловлюватися і віршем?

П.: Першими моїми надрукованими творами були поезії, хоча починав я писати прозою, а не віршами.

Отож, першою я видав поезію. Нею я займався й пізніше. Белґрадська «Просвіта» хоче зібрати і опублікувати всі мої вірші. Їх давно вже немає в продажу. Зрештою, вони й виходили не надто великими накладами.

Збірки поезій були для мене свого роду прив’язками до сербського середньовіччя. Формально я використовував довгий вірш, який у моїй підсвідомості асоціювався із риторичним текстом або літературним співом. З іншого боку, усвідомлюючи, що сербська мова має не так багато рим, як деякі інші мови, я використовував рими з нашої старої, середньовічної мови, тобто користувався словами тієї мови, які, можливо, ще ніхто ніколи не римував. У такий спосіб я намагався збагатити сім’ю рим.

Розповідаючи про ті мої спроби на ниві поезії я, назагал, можу сказати: коли я помітив, що моя поезія не обстоює мене найкращим чином, я понизив її до ранґи оповідань. І тоді я взявся писати оповідання. Коли, знову ж таки, я побачив, що й оповідання не обстоюють мене так добре, як могли б, я понизив і їх до ранґи романів. І тепер я є там, де я є.

Проте поезія, зрозуміло, не повинна бути лише в збірках віршів. Я весь час намагався комбінувати. Більшість моїх поетичних збірок помережена прозою, водночас збірки прози помережені поезією. «Хозарський словник» деякі критики, як мені здається, не без рації, називають збіркою поезій. Отже, поетичний стрижень, я гадаю, вкрай важливий. Адмірал де Ґолль, син генерала де Ґолля, цілком слушно запитав мене якось в Парижі: «Як Ви вирішили проблему використання поезії в романі?» Я спробував відповісти на це прекрасне запитання, яке не схоже на запитання військового, але схоже на запитання людини з роду де Ґоллів. Вони чудово розуміються на літературі — і покійний генерал де Ґолль, і його син, адмірал Філіпп де Ґолль. Я відповів йому, що в «Хозарському словнику» існує два пласти поетичних нашарувань. Один пласт — ліричний. Усі ті поезії царівни Атех — назвемо їх умовно так — можна розглядати як інтимну лірику. Другий пласт — епічний. І на тому епічному рівні, в епічному ключі, ті самі поезії перетворюються в поезії ненависті. Тобто, один і той сам текст можна читати і в ліричному, і в епічному ключі. Якщо його сприймати як поезію ненависті, він буде пов’язаний із фабулою роману, тобто із його зав’язкою і розв’язкою.

Завершуючи цю тему, я хотів би сказати, що ми, всі ті, хто має стосунок до книг, виробили одну погану звичку. Ми заздалегідь визначаємо назву жанру книги. Таким чином, має бути цілком зрозуміло, чи то роман, чи збірка оповідань, чи есе, чи ще щось інше. Про це нагадує і підназва. Відтак, для того, хто купує книгу чи випозичає її в бібліотеці, все повинно бути зрозумілим наперед.

Я, натомість, сказав би, що головним нашим критерієм в процесі вибору текстів для читання, текстів нашої любові, взагалі не є питання літературних жанрів чи форм. Тут не існує проблеми. Проблема значно глибша і складніша, і знаходиться вона по той бік усіх літературних поділів на жанри. Важливо, насправді, тільки те, потрібен вам цей текст, чи ні. Ви увійдете в нього і побачите, чи він вам потрібен, чи вирішує він ваші проблеми, тобто чи тамує ваш інтелектуальний авітаміноз, а чи не вирішує їх. Якщо вирішує — тоді абсолютно байдуже, йдеться про поезію чи про оповідання, про роман чи про есе.

Є.: Після оповідань, як уже згадувалося, Ви перейшли до найціннішого і найскладнішого літературного поля — до роману. Вже перший Ваш роман, «Малий нічний роман», проголосив, що в сербському романописанні з’явилося нове велике імя. Це підтвердили і Ваші наступні романи. Сьогодні зрозуміло (і не тільки літературним критикам), що Ви — справді великий романіст, якого за літературною і душевною наснагою порівнюють із Андричем і Црнянським, нашими найбільшими романістами, а «Хозарський словник», відповідно, називають тим наріжним каменем, по якому відмірюється загальний розвиток сербського роману. Що привело Вас до роману? В чому переваги роману, і які нештатні ситуації траплялися на Вашому шляху романіста? Що взагалі потрібно для написання роману — талант, досвід, хоробрість, мудрість, знання, пам’ять про минуле — назвемо тільки деякі з можливих передумов? Чи вважаєте Ви, зрештою, що роман — це метрополія будь-якої літератури?

П.: Спершу я відповім на останнє запитання. Я не думаю, що роман — це метрополія будь-якої літератури. Я не перебуваю в тій ситуації, в якій можна надавати перевагу одному літературному жанру над іншим. Тобто, я не належу до тих, хто так гадає. В романі важливе дещо інше. Роман, окрім усього — це незвичайна форма. Роман — це щось таке, що не має права охолонути. І тут є проблема. Якщо він охолоне, вам тяжко буде повернутися до його писання. І це завжди буде відчутно.

З оповіданнями ситуація дещо відмінна. Я б сказав, що пишучи оповідання, я перебував у стані безнастанної насолоди. Пишучи оповідання, я насолоджувався, бо, працюючи над романом, насолоджуватися можна тільки час від часу. Окрім усього, роман — це глибока оранка. Роман — це не тільки натхнення, яке ви можете вилити в сім-вісім сторінок оповідання. Тут потрібно працювати у багатьох напрямках одночасно.

Що ж стосується мого навернення до роману, то воно взагалі небуло зумовлене жанровими потребами. Це видно хоча б з того, що «Малий нічний роман» я видав у збірці оповідань. Таким чином, мене це не цікавило. Для мене було важливо дещо інше. Романи для мене завжди були чимось таким, що дає відповідь — насамперед мені самому, але й усім тим, хто захоче їх прочитати — на щоденні питання мого життя. Відповіді на ті питання не можна було дати в жодній іншій формі.

Так, у «Хозарському словнику» було поставлене одне з найважливіших питань мого життя — чому з моїм сербським народом усе сталося саме так, і чому з ним відбувається те, що відбувається сьогодні. Так виник «Хозарський словник». Звичайно, тоді він ще так не називався. Для мене це була просто хозарська тема.

Є.: Ясна річ, нам хотілося б почути про Ваш найвідоміший роман, про «Хозарський словник», котрий, як Ви сказали, говорить про долю сербського народу… Як і коли прийшли Ви до ідеї написання цього роману? Як він виник, цей не тільки сербський, але й світовий роман?

П.: Приблизно в 1953 році, під час навчання — я студіював тоді югославістику — я прочитав про хозарську місію Кирила і Методія, яка була своєрідною підготовкою до їхньої, так би мовити, дипломатичної діяльності. Вже тоді мені в око впало те, що підтвердилося й пізніше. В християнських джерелах про хозарську полеміку, яка була важливою подією у всій тій історії, дуже мало говорилося про гебрейського і арабського учасників полеміки. Тоді мене зацікавило, чи це єдина згадка про ту полеміку чи, можливо, якісь інші, нехристиянські джерела, говорять дещо більше про інших її учасників? Коли я перечитав Юду Халеві, я побачив, що він говорить про джерела і подає інформацію про хозарську полеміку, оминаючи християнські джерела (якщо тільки це місце не було пізнішою інтерпретацією перекладачів і видавців його творів, які остерігалися інквізиції та християнської цензури). В будь-якому випадку, я побачив, що Юда Халеві дуже багато оповідає про того гебрейського учасника, про якого заледве що й згадується в християнських джерелах.

Мало-помалу, я почав шукати і віднаходити імена всіх тих учасників хозарської полеміки, які однаково замовчувались у всіх трьох джерелах. Найважче було із арабськими джерелами, які виявились зовсім скупими.

Словом, я побачив, що всі вони небагато знають одні про одних. Це видалось мені доброю метафорою нашого світу, такого, яким він став віддавна, і яким є дотепер.

Тоді я й почав, так, як і мої герої, шукати сукупну істину. З цього приводу я якось сказав, що істина — це тільки штукарство. Один мій критик, обернувши ті слова, повторив: «Якщо Павич так каже, значить, і штукарство теж є істиною!»

Пишучи «Хозарський словник», я опинився у становищі, коли в малому можна побачити всі механізми світу, і учорашнього, і сьогоднішнього. Хтось пожартував: «Тут є все, окрім комунізму»…

Проте, знаєте, роман — то не тільки це, роман — не самі лиш ідеї. Роман повинен мати щонайменше два кістяки. Тут їх аж три. І він повинен мати тіло, яке приросло до тих кістяків. Якщо у вас слабкий кістяк і багато тіла — хорошого роману не буде. Якщо, знову ж таки, багато кісток, а тіла мало — таку жінку не назвеш гарною. Роман є чимось таким, що мусить бути гарним. Якщо ви мордуєтесь — не тільки з романом але й з будь-чим іншим у мистецтві, — потрібно відразу це покинути. Якщо роман вам не цікавий, потрібно зробити те ж саме. Роман — це не підручник, у якому певну кількість матеріалу необхідно засвоїти за певний період часу. Роман повинен бути чимось, що приваблює — когось в один, а когось у інший спосіб. Для когось у певний період цікава одна література, а для когось — інша. В будь-якому випадку, роман повинен тамувати той інтелектуальний авітаміноз, про який ми вже говорили. Отож, мені необхідно було знайти форму для втілення характерів й ідей. І необхідно було наділити їх їхнім життєвим шляхом. Це була найприємніша частина роботи.

Створити один невеликий гебрейський світ, один невеликий християнський світ і один невеликий ісламський світ — це була справді велика спокуса. Я все ще боюся, що буду за це покараний! Такі вчинки не минають безкарно.

Є.: Після публікації «Хозарського словника» — спершу у нас, а потім і за кордоном — він був проголошений великим, сенсаційним твором, книгою, яка розуміє сучасне і яка правдиво відчуває майбутнє. Сказано було також і те, що це — перший роман XXI століття. Читачі ж — і тут йдеться в найпрямішому розумінні про довжелезні колони читачів на хто зна скількох мовах — зустріли цю книгу як давно очікуваний еліксир, як вітамін, якщо повторювати Ваші слова, ба більше — як прилучення до таємниці, як духовний вказівник, як світильник цінностей, чи ще щось подібне. Чи такий прийом і розголос «Хозарського словника» були несподіваними, а чи, можливо, Ви передбачали таке життя свого роману, доволі інтенсивне й до сьогодні, позаяк ми постійно дізнаємося, що роман з’являється на нових мовах і в нових виданнях? Чи тішить Вас, а чи більше зобов’язує зацікавленість видавців, визнання критики і прихильність читачів? Чи не став той роман для Вас самого певною метою, або, можливо, дещо обтяжливим спадком?

П.: Наш народ згадує про небесні митарства. Вони — як митниці. Душа повинна пройти через декілька митарств, перш ніж вона опиниться на визначеному для неї місці.

Я сказав би, що й кожен письменник повинен пройти крізь три митарства, крізь три чистилища і крізь три митниці, де його майно буде детально переглянуте. І щось із того майна дозволять пронести далі, а щось ні. Ті три чистилища — це саме те, про що Ви згадували — це видавці, це критика і це читачі. Так є на цілому світі, так є і в нас. І такий стан речей існує уже дуже довго, і, мабуть, ще дуже довго так скрізь і буде.

Мені пощастило, що «Хозарський словник», про який я думав, що це — моя найгерметичніша книга і зрозуміти її буде найтяжче, першими відкрили читачі. Потім її відкрив видавець, бо побачив, що повинен її перевидавати. І, нарешті, роман помітила критика. Тобто, все йшло навспак!

Я б сказав, що кожна моя любов завжди приходила в такому ж порядку. Найважливішою для мене завжди була читацька публіка. Тому для мене було так важливо, що саме вона, відкривши «Хозарський словник», відкрила й того невідомого Павича, який існував до «Хозарського словника». Так само все відбулося і по світі. Кожного року ви ніби складаєте ті три іспити, складаєте їх щоразу заново, в кожній новій країні. А це означає, що в кожній країні ви починаєте з нуля. І в кожній країні зустрічаєте ті ж самі проблеми. Це дуже важко витримати.

Я сказав би, що читацька публіка показала тут свою незвичайну і несподівану зрілість. У якому сенсі зрілість? Ми дещо недооцінили інтелектуальні можливості і потреби нашого читача, і у нас, і у всьому світі. Багато хто припустився такої помилки щодо «Хозарського словника». Багато хто вважав, що для читання «Хозарського словника» потрібно щонайменше захистити дисертацію на історичному відділенні якогось університету.

Це, звичайно, не так. Це — такий сам роман, як і будь-який інший. І найкраще читає його той, хто читає його так, як «Тисячу й одну ніч», або як п’ють склянку води, коли хочеться пити. Це — справжній читач.

Справжній читач — це й дещо інше. І це теж видно відразу. Справжній читач — той, хто любить те, що читає. У своєму XX столітті ми мали чимало людей, яких ми повинні б були поважати. Нас учили цінувати їх. Було багацько книг і авторів, яких включали у шкільні програми і які й зараз там знаходяться, — ми повинні були їх шанувати. Все це у сфері мистецтва і в сфері літератури нічого не варте. Ми повинні запитати в себе, скількох ми мали авторів і скількох ми мали людей у XX столітті, яких ми б могли любити. І все. Це — найважливіше питання. Ви не можете по-іншому зрозуміти людину, яка приходить на літературний вечір і, не знайшовши для себе місця, щоб сісти, стоїть дві години, про яку книгу не йшлося б. Лише любов може пояснити такі речі. І ніщо інше!

Коли я кажу, що ми дещо недооцінили інтелектуальний потенціал читача, я думаю не тільки про нашого читача, хоча й про нього теж. У всьому світі люди спроможні на такі вчинки. Один відомий письменник, Ентоні Берджез, який писав про мою книгу в лондонському «Обзервері», дозволив собі такий ляпсус. Він говорив якісь дуже гарні слова, яких я ніколи до того не чув про жодну іншу книгу. Але — тут і є те «але», через яке я про все це і згадую, — на закінчення він сказав: «Це може бути бестселером в Америці, де люди купують книги, яких вони ніколи не зрозуміють, або книги, які вони будуть читати тільки коли підуть на пенсію, як, скажімо, „Війну і мир“. В Англії, проте, такого ніколи не буде!». Всього лиш через три дні книга опинилася в англійському списку бестселерів, якраз поруч із Берджезом, тим самим, котрий сказав ті слова. Він погано оцінив інтелектуальні можливості — і своєї власної, і американської читацької публіки.

Є.: Наступне запитання стосується Вашої роботи — так би мовити, технології, способу роботи. Як Ви пишете? Чи покладаєтесь Ви взагалі на так зване натхнення, як називають перший поштовх? Чи повертаєтесь Ви до вже написаних речень, чи вони завжди залишаються незмінними? Як Ви відчуваєте, коли потрібно поставити крапку і закінчити рукопис? Чи існують проблеми, скажімо, у виборі назви?

П.: Звичайно, все це речі дуже індивідуальні. Проте перше, що спадає мені на гадку з приводу цього запитання — це те, що пишу я дуже тяжко, можна сказати — багатостраждально. І триває це дуже довго. Одне тільки написання «Хозарського словника» тривало п’ять років. Коли я побачив, що це лише 250 друкованих сторінок, я був приголомшений. Мені здавалося, що це буде щонайменше 2 000 сторінок. У моїй голові це розрослося і зовсім не уміщалося в такий обсяг.

Я завжди пишу першу версію від руки. Тільки після цього з’являються версії, надруковані на машинці. І я безупину виправляю. Мій принцип — хто прочитає одне речення, той не може не прочитати наступного. Тому для мене дуже важливо мати єдиний ритм, чи ще щось, що вас постійно притягує до тексту. Моє бажання — не знаю, наскільки вдало я його здійснив — боротися за свого читача кожним реченням.

Назва, звичайно, завжди перебуває десь поруч. Іноді у вас є назва від самого початку, іноді ви не маєте її до останнього. Скажімо, «Хозарський словник». Назва з’явилася в ту мить, коли я зрозумів, як потрібно укласти матеріал. Це було тоді, коли я втямив, що книга мусить бути написана у формі словника, тобто, що це повинен бути роман-словник. Таким чином, назва прийшла сама. В «Краєвиді, намальованому чаєм» я довго не мав назви, позаяк увесь час ходив навколо тих записних книжок Свілара чи Разіна. А тоді одного дня я раптом звернув увагу на те, як мій син Іван — а він художник — коли я приходжу до нього в робітню, все частіше пригощає мене чаєм. Він, між іншим, має чудову колекцію чаїв. І чудово готує чай. Він знає, як це робити. У нього є й література про чаї. Він тим цікавиться. Це — цілий ритуал на Далекому Сході, — приготування і пиття чаю. Одного дня він показав мені свою картину, намальовану чаєм. Тієї мить я зрозумів, що записні книжки Разіна можна було б пов’язати із цією технікою. А тоді враз виявилося, що це може бути хорошою назвою для роману.

Є.: Природно було б після розмови про різні сторони і грані вашого творчого доробку запитати у Вас про Ваше розуміння літератури. Як би Ви означили і пояснити свою літературну програму? Іншими словами — що означає для Вас література — і в цей момент, і взагалі?

П.: Я гадаю, що література — це складова частина одного більшого феномену, це частина краси у світі. Коли я кажу «краси у світі», я думаю не тільки про мистецтво. Я думаю не тільки про те, що створене людиною, а про й те, що створене природою. Тут — значно більше краси, аніж у тому, що створено людиною.

Отже, цей феномен краси, взятий у цілому, являє собою простір, в якому слід розглядати і літературу. Окрім того, ми живемо у дивовижно влаштованому світі. Подумайте трохи про нього з точки зору краси! У цьому завжди безліч прекрасних речей. Завжди безліч розкішних книжок — значно більше, ніж ми можемо їх прочитати. Завжди безмір гарної музики, гарних картин і галерей — значно більше, ніж ми можемо подивитися. Завжди безліч гарних лісів і рік — значно більше, ніж ми будь-коли побачимо.

Натомість, ніколи не вистачає речей тривіальних. Ніколи не вистачає черевиків. Ніколи не вистачає шкарпеток. Ніколи не вистачає хліба. Ось у якому світі ми живемо!

Пройдіться якось восени по дорозі до Нового Саду — це був мій щоденний шлях упродовж десяти років — і ви побачите тони краси, яка зникає кожної миті… а її, можливо, ніхто й ніколи не бачив. Тобто, краса — це щось таке, що може відходити. Її настільки багато, що ми справді повинні дивуватися із того світу, в якому живемо. Тут захована велика мудрість. Я не вважаю, що література повинна повчати, але ми в розмові можемо говорити і про повчання. Ця велика мудрість полягає в тому, що ми не сміємо допустити, аби цей наш багатий-пребагатий і розкішний світ звівся до єдиної моделі, до єдиної ідеології, до єдиної релігії, до єдиної культури, до єдиної мови, до єдиного літературного напрямку, до єдиного мистецького стилю. В цій різноманітності — наша сила. В цьому багатстві ми є часткою природи.

Якщо ми спровадимо наше життя до однієї чи до двох моделей, якщо ми спровадимо тих сім сортів хозарської солі до однієї солі, — ми від’єднаємо себе від природи. Боюся, що ми дуже до цього близькі!

Є.: У наступній частині нашої розмови ми хотіли б почути Вашу думку про сучасні — передусім духовні, але також і всі інші — тенденції, як у нашій країні, так і у світі. Чи є наш час також і часом духовності, а не тільки часом фінансових і військових баталій, не тільки часом економічних і моральних криз, не тільки часом національної та економічної нестабільності? Наскільки світ відчуває потребу в духовному збагаченні, в тій красі, про яку ви говорили? Чи не зводиться ця потреба до певних загальноцивілізаційних стандартів?

П.: Якщо говорити про світ — він кращий, аніж ми про нього думаємо, кращий, аніж це виглядає з телевізійних новин, у яких говориться переважно про кровопролиття. Світ прагне культури. Скрізь, де я був, люди прагнуть літератури, люди прагнуть книг. Після тих моїх подорожей нічого не здавалося мені смішнішим від тверджень про смерть літератури, про смерть книги, про смерть, скажімо, роману. Я не чув нічого смішнішого, бо за всю історію людства ще ніколи не читали так багато, як сьогодні.

Звичайно, читають багато й такого, що насправді зовсім непотрібно тим, хто читає. Але, принаймні, це дає можливість вибору. Я не знаю, чи готовий світ також і в сфері ідеології погодитись із імперативом, очевидним у мистецтві — тільки різноманітність і постійні зміни можуть рухати нас уперед. Це як у притчі про тих чорногузів: живуть на болотах такі птахи, які, ходячи по трясовині, повинні швидко щось у ній ловити і швидко перебирати ногами, бо інакше втонуть. Тобто, ми повинні постійно міняти ногу. Повинні постійно рухатися вперед у мистецтві. Я не знаю, наскільки готова ідеологія поводитися подібним чином. Вона завжди грузне на одному місці, скрізь у світі. Можливо, така доля ідеології — завжди бути поза іншими духовними сферами.

Є.: Дозвольте поставити вам також одне запитання, яке стосується наших народів і взаємин між ними. Як відомо, все більше незгоди виникає у нашій багатонаціональній державі. Сербо-хорватські конфлікти доповнюються словено-сербськими та іншими. Звідкіля стільки непорозумінь? Чому ми так прагнемо роз’єднання — в той час, як стільки народів Европи, навіть віддаленіших поміж собою, прагнуть об’єднання? Чи можна взагалі говорити про якусь оновлену програму національної єдності?

П.: Мушу визнати, що я більше схильний розглядати Югославію як адміністративну одиницю, аніж як будь-яке багатонаціональне об’єднання.

Проблема Югославії полягає у тому, що в ній об’єднані різні народи, з різною історією і з різним минулим. У складі Югославії перебувають народи, які ніколи не мали своєї держави, а є й такі, що мали свою державу тисячу років, як це було у випадку сербського народу. Ті, хто ніколи не мав своєї держави, не винні у тому. Винен несприятливий збіг обставин. Проте вони, через цей несприятливий збіг обставин, не можуть зрозуміти однієї елементарної речі — створити будь-яку державу значно важче, ніж її зруйнувати. Державу можна зруйнувати за 24 години, а щоб її збудувати, створити, потрібні століття. Ті народи, які ніколи не мали своєї держави, але завжди, в складі будь-якої іншої держави відчували себе у ролі тих, хто покликаний руйнувати, а не берегти — чи йдеться про Австро-Угорщину, чи про Югославію — ті народи тяжко знаходять спільну мову з іншими, тими, які за створення власної держави чи за її відбудову пролили чимало крові, як це було, наприклад, у випадку із сербами. Це — одна проблема.

З іншого боку, якщо говорити про перспективи існування Югославії, я б сказав, що Югославія виникла не тільки внаслідок волевиявлення югославських народів; Югославія, як і всі держави світу, виникла водночас і як результат волевиявлення европейських народів і міжнародних сил. А це означає, що вона, як і всі інші держави світу, існуватиме доти, доки вона буде потрібна народам, які в ній живуть, доки буде потрібна Европі і доки буде потрібна світові. Тієї миті, коли вона перестане бути достатньо необхідною для усіх тих конституційних одиниць, вона зникне, як зникла вже не одна держава.

Втім, письменник не повинен бути пророком. Я не люблю пророків. Найбільше зла завжди бувало від різних пророків, які вели людство до так званого кращого майбутнього.

А окрім того, майбутнє має одну велику перевагу — воно ніколи не буває таким, яким ви собі його уявляєте.

Переклала Ольга Рось

Примітки

1

«Автобіографія» М. Павича опублікована у його збірці «Скляний слимак: оповідання з Інтернету» на початку 1998 року. Її можна знайти в Інтернеті за адресою: www.khazars.com (мовою ориґіналу).

(обратно)

2

Емерик Павич (1696–1780) — латиномовний письменник-богослов, францисканець; жив і працював у Буді (Будимі); автор історичних праць про Сербію та Боснію. Переклав на латину історико-поетичну збірку Андрії Качича-Міошича (1704–1760).

(обратно)

3

Будим (Буда) — правобережна частина сучасного Будапешту (від 1872 року); а до того — окреме місто. На титулі «Русалки Дністрової» стоїть: У Будимі. Письмом Корол. Всеучилища Пештанского, 1837.

(обратно)

4

М. Павич народився в Белґраді, який розташований на усті Сави в Дунай. Можна припустити, що саме Дунай є однією з тих чотирьох райських річок, а решта три — Дністер, Дніпро і Дін.

(обратно)

5

Властиво, бомбардований вперше і вдруге, а востаннє щойно цього (1999) року — вже військами НАТО, принаймні рік після написання «Автобіографії».

(обратно)

6

Сам Павич теж курить люльку з духмяним тютюном.

(обратно)

7

Знання російської не пропало намарно. Між іншим, М. Павич упорядкував восьмитомне видання творів О. Пушкіна сербською мовою, переклав його «Євгенія Онєгіна», «Полтаву» і «Циган».

(обратно)

8

Скільки ти знаєш мов — стільки раз ти заворожена тваринка.

(обратно)

9

Обидва ці Йоани посутньо присутні у творчості М. Павича.

(обратно)

10

Йдеться про дружину М. Павича, письменницю Ясміну Михайлович.

(обратно)

11

Від часу публікації «Хозарського словника» (1984), книги М. Павича видавалися і перевидавалися в Сербії рекордними накладами. Один лише «Хозарський словник» витримав понад сотню видань мовою оригіналу. Двічі побачило світ зібрання творів: семитомне (1990) і десятитомне (1996).

(обратно)

12

I. Хозарський словник: роман-лексикон на 100 000 слів;

II. Краєвид, намальований чаєм: роман для любителів кросвордів;

III. Внутрішня сторона вітру, або Роман про Геру і Леандра;

IV. Остання любов у Царгороді: довідник для гадання [картами таро].

(обратно)

13

Вже, либонь, що більше. Адже після публікації Павичевої «Автобіографії» вийшло українське видання «Хозарського словника», авторські примірники якого він отримав майже водночас із інформацією про китайське видання цього роману. Без сумніву, книги М. Павича й далі публікують у різних країнах світу.

(обратно)

14

Розлога бібліографія із посиланням на ще докладніші джерела знаходиться в Інтернеті за адресою: www.khazars.com.

(обратно)

15

У післямові до українського видання «Хозарського словника» я перефразував це визначення, назвавши М. Павича першим письменником третього тисячоліття.

(обратно)

16

Книга М. Євтича «Розмови з Павичем» була опублікована у Белґраді у 1990 році. Відповіді на поставлені запитання М. Павич давав 10 та 11 жовтня 1989 року.

(обратно)

Оглавление

АВТОБІОГРАФІЯ[1]

СКЛЯНИЙ СЛИМАК Різдвяна історія

ПОЧАТОК І КІНЕЦЬ РОМАНУ

КОНІ СВЯТОГО МАРКА, або РОМАН ПРО ТРОЮ

ПРИНЦ ФЕРДИНАНД ЧИТАЄ ПУШКІНА

КОРСЕТ

Мілош ЄВТИЧ РОЗМОВИ З ПАВИЧЕМ (уривки з книги)

*** Примечания ***