Ніч ополудні. Скотоферма [Артур Кестлер] (fb2) читать онлайн

Артур КЕСТЛЕР НІЧ ОПОЛУДНІ Джордж ОРВЕЛЛ СКОТОФЕРМА

ПЕРЕДМОВА

Коли в одній книзі друкують кілька творів різних авторів, їх, певна річ, мав щось об’єднувати. Здебільшого такий «симбіоз» — це дитя практицизму чи комерції. Хоча трапляються й винятки, найвдалішим з яких за останні роки вважаю поєднання під однією палітуркою романів Євгена Замятіна «Ми» і «Чудовий новий світ» Олдоса Хакслі. І справа тут не в їхній тематичній або жанровій спорідненості чи часовій одноплощинності (вони написані відповідно в 1922-му і 1932 роках), а в тому, що обидві речі натискають на один і той же соціально-політичний нерв і що інвектива їхнього художнього заряду працює в одному напрямі — викритті пекельності «земного раю» для нормальної людини, розвінчанні головних приваб організованого соціалізму, а саме уявного забезпечення для всіх обов’язкового щастя, тоді як у реальному житті діє зовсім інший закон, за яким що розумніше і справедливіше суспільство, то незатишніше людина себе в ньому почуває.

До наявності іншого, напрочуд гармонійного тандему в світовій літературі привертає увагу відомий у нас англійський письменник Дж. Уейн, який свого часу зауважив: «Не певен, що прихід тоталітаризму в Європу затримали два романи — „1984“ Орвелла і „Ніч ополудні“ Кестлера, проте вони зіграли в цьому велетенську роль». Залишається лише сподіватися, що видавці нашої республіки колись та на це зважать.

Комбінація творів, яка пропонується вашій увазі, можливо, ідеальна, позаяк йдеться про художнє осмислення на вершинному світовому рівні такого трагічного для нашого суспільства явища, як «казармовий соціалізм» у найпотворнішому його варіанті — тоталітарній сталінщині. Вихід цієї книги знаменний навіть не стільки вже звичним для сьогодення процесом стрімкої ліквідації «білих плям», скільки фактом відвоювання у несвободи нової території.

Витоки, які живили творчість обох авторів, не тільки схожі — вони однорідні. Незаперечно, що в житті кожної людини трапляється таке перехрестя з її долею, коли вона починає «бути». На таке перехрестя обидва англійських письменники географічно натрапили не в своїй країні, а в Іспанії. Й на історичному годиннику для обох був один і той же час — громадянська війна. Орвелл бився з фашизмом в народному ополченні, був поранений у горло і на рік позбувся голосу. Кореспондента англійської лівобуржуазної газети «Ньюс кронікл» Кестлера в Малазі захопили фашисти, які засудили його до розстрілу за полум’яні антифашистські репортажі. Тільки втручання іноземних дипломатів та протести світової громадськості порятували йому життя.

Чи не правда — цілком героїчна історія за стандартами офіційної пропаганди? І навіть гірке визнання Орвелла в листі його другу Кестлеру, що «в 1936 році в Іспанії зупинилась історія», також лягав в контекст наших одноплощинних стереотипів. Проте розшифровка цієї формули виводить нас на висновок з протилежним знаком, позаяк обидва вважали, що в Іспанії фашизм і сталінізм, дійшовши неофіційної мовчазної згоди, задушили демократію.

У розповіді про «іспанський вузол» у біографії Орвелла багато важить та обставина, що він бився з фашизмом не в лавах Інтернаціональної бригади, а в міліції Об’єднаної робітничої марксистської партії — ПОУМ, лідери якої перебували у відкритій опозиції до Іспанської компартії і різко засуджували сталінський терор. У Москві ПОУМ проголосили «троцькістською бандою» і «п’ятою колоною». В 1937 році Орвелл разом з дружиною були свідками, як у Барселоні комуністи «московського напрямку» заарештовували і розстрілювали на місці бійців ПОУМ. Оцей «мотив загальної зради» примусив його глибоко зацікавитися історією зрадженої революції. Він так ніколи і не побував у Радянському Союзі, проте відчув за собою відповідальність розповісти про перекручення, «до яких схильна централізована економіка і які частково уже здійснено в умовах комунізму і фашизму».

Комуніст Артур Кестлер у СРСР побував. 1937 року в Москві вийшла навіть його книга «Безприкладні жертви», що розповідала про звірства франкістів у перші місяці фашистського заколоту в Іспанії. Та біолога, психолога, філософа, а найголовніше, тонкого і чутливого пошукувача істини Кестлера офіційні фанфари сталінської пропагандистської машини оглушити не спромоглися. Московські процеси 1936–1938 років викликали в його душі глибокий розлад. Особливо його вразила масштабність і характер отих судилищ, незбагненне прагнення відомих революціонерів ганьбити себе і паплюжити своїх товаришів. Він наполегливо дошукувався пояснень, як таке могло розгорнутися у країні переможної соціалістичної революції, а дошукавшись, не спромігся подолати глибокої внутрішньої кризи і назавжди розійшовся з комуністами. Власне, з цього болю, з цієї драми і виростав роман, написаний «гарячим пером» у 1940 році. «Ніч ополудні» — видатний за своїми художніми параметрами літературний твір, який розкриває саму ідеологію морального і фізичного розчавлення людської особистості.

Орвеллівська «Скотоферма» — можливо, найталановитіший антитоталітарний твір світової культури — не потребує якогось особливого ключа для розшифровки його партитури. Власне, як і інші його твори. Та він цього і не приховував, заявивши, що «кожний серйозний рядок моїх робіт з 1936 року написаний прямо чи дотично проти тоталітаризму і на захист демократичного соціалізму, як я його розумів». Можливо, читачеві буде цікаво дізнатися, що цей шедевр кілька років відмовлялися друкувати десятки видавців, до нього негативно поставилося й Міністерство інформації Великобританії, яке вимагало від Орвелла обрати інших тварин замість свиней для зображення панівної верстви Радянського Союзу. Секрету тут немає: всі вони боялися реакції дядька Джо, себто Сталіна. Все це примусило Орвелла написати передмову, яка ніколи не була надрукована. В ній з властивою йому відвертістю автор проголошує своє творче кредо: «Я знаю, що англійська інтелігенція має всі підстави бути несміливою та безчесною… але принаймні не будемо більше розводити безглузді теревені про захист свободи проти фашизму. Якщо свобода дійсно щось значить, вона значить право розказати людям те, про що вони не хочуть слухати».

На відміну від англійських видавців, українське емігрантське видавництво «Прометей» здійснило видання українського перекладу «Скотоферми» з першого ж заходу в 1947 році. Цікаво, що Орвелл одразу ж погодився написати до цього видання передмову, і цей унікальний документ ми друкуємо вперше в СРСР. Сам Орвелл настільки зацікавився цією справою, що у листі до Кестлера (20 вересня 1947 року) пише, що американці захопили 1500 примірників і передали радянським репатріаційним органам, а ще дві тисячі розійшлися поміж українських емігрантів. Переклад зробив відомий учений-візантист Ігор Шевченко, який ховався під псевдонімом знову ж таки через побоювання помсти з боку сталіністів. Нинішній переклад «Скотоферми» — перший, що друкується в Українській РСР.

ВАЛЕРІЙ ГРУЗИН.

Артур КЕСТЛЕР НІЧ ОПОЛУДНІ Роман

Усі персонажі цієї книги вигадані. Історичні обставини, якими зумовлені їхні вчинки, взяті з життя. В образі М. С. Рубашова відбито долю кількох людей, що стали жертвами так званих «московських процесів». Декого з них автор знав особисто. Їхній пам’яті він і присвячує цю книгу.

Париж, жовтень 1938 — квітень 1940

Диктатор, що не вбив Брута, і засновник республіки, що не вбив Брутових синів, приречені врядувати недовго.

Мак’явеллі. Бесіди

Ах, милостивий пане, таж треба, щоб кожна людина мала хоч одне таке місце, де б її пожаліли.

Достоєвський. Злочин і кара

Перший допит

Ніхто не може правити безвинно.

Сен-Жюст

1

Двері камери грюкнули за спиною Рубашова. Він подався назад, оперся об них спиною і запалив цигарку. Повів зором по камері. Направо, біля стіни, стояло ліжко, а на ньому лежали дві чисті згорнені ковдри. Матрац виглядав свіжим, недавно набитим соломою. По лівий бік був умивальник, у якому бракувало чопика, але кран діяв справно. Прямо біля умивальника стояла параша, щойно з дезінфекції. Стіни камери були викладені з доброї цегли. Їхня товщина, напевно, не пропускала ніякого звуку. Місце, де через стіну пробивалися водогінна й огрівальна труби, було з цементу, а отже, краще проводило звук. Вікно починалося трохи нижче від рівня очей. Крізь нього можна було дивитися на подвір’я в’язниці, не витягуючись навшпиньки. Здавалося, в камері все було гаразд.

Рубашов позіхнув, скинув пальто, згорнув його і поклав на матрац замість подушки. Тоді підійшов до вікна й оглянув подвір’я. Від змішаного світла місяця й електричних ліхтарів сніг видавався жовтуватим. На подвір’ї, попід стінами, була розчищена вузька доріжка, мабуть, для прогулянок в’язнів. Незважаючи на ліхтарі, зірки мигтіли ясно, як у справжню морозяну ніч. Ще не світало.

По верху зовнішньої стіни-огорожі, прямо проти камери Рубашова, вартовий з рушницею у руках проходив сто кроків в один бік, а тоді повертав назад. Кожний свій крок він карбував, як на параді. Час від часу жовтаве світло ліхтарів відбивалося на його багнеті.

Не відходячи від вікна, Рубашов скинув один за одним черевики з ніг. Згасив цигарку і поклав неподалік, на підлогу біля ніжки свого ліжка. На кілька хвилин присів на матрац. Потім підвівся і знову пішов до вікна. На подвір’ї панувала тиша. Вартовий якраз робив поворот у своєму монотонному марші. Над кулеметною вежею виднілася смужка Молочного Шляху.

Рубашов ліг на ліжко, витягнувся, вкрився однією ковдрою. Була п’ята година ранку. Не виглядало на те, щоб тут хтось прокидався раніше сьомої. Почувався сонним. Тобто був у стані, коли людина дрімає й водночас здатна думати. Подумки вирішив, що навряд чи на протязі наступних трьох-чотирьох днів його викличуть на допит. Зняв пенсне, поклав його на підлогу біля недопалка, посміхнувся й заплющив очі. Тепло закутаний у ковдру, почувався безпечно. Вперше за довгий час не відчував страху перед тим, що йому насниться.

Коли через кілька хвилин черговий вимкнув у коридорі світло і зазирнув у камеру через вічко, Рубашов, колишній народний комісар, спав, повернувшись до стіни спиною. Його голова спочивала на витягнутій руці, що кистю звисала з ліжка. Деколи рука здригалася.

2

За годину перед тим, як два співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ затарабанили у помешкання Рубашова, йому якраз снилося, що його заарештовують.

Грюкіт у двері дедалі дужчав, і Рубашов силкувався прокинутись. Він уже мав неабиякий досвід, як позбуватися паралічу кошмарних снів, — адже сон про його перший арешт періодично, з регулярністю годинника повторювався. Часто зусиллям волі йому вдавалося зупинити хід цього годинника, струсити з себе кошмар подробиць, але цим разом його зусилля були даремними. Він пітнів і задихався вві сні, годинник цокав, кошмар продовжувався.

Як і раніше, йому снилося, що у двері грюкає троє людей, які прийшли його заарештовувати. Він бачив крізь зачинені двері, як вони гатять п’ястуками об раму дверей. Вони були зодягнуті у нові однострої — однострої преторіанської охорони німецького диктатора. З їхніх кашкетів і рукавів агресивно вищирювалась чорна свастика. У руках тримали гротесково великі пістолі. Їхні пояси й портупеї пахли новою шкірою.

Й ось вони у його кімнаті, біля його ліжка. Двоє з них виглядали дебелими сільськими хлопцями з товстими губами й риб’ячими очима. Третій був низького зросту й опецькуватий. З пістолями у руках вони стояли біля його ліжка, тяжко дихаючи прямо на нього. Було тихо, якщо не рахувати хриплої задишки отого третього, товстого. Потім хтось на верхньому поверсі відкрив в умивальнику чопик і вода зірвалася вниз по трубах.

Час біг. Грюкіт у двері сильнішав. Двоє співробітників НКВС по черзі гатили у двері і хукали на замерзлі руки. Але Рубашов ніяк не міг прокинутися, хоч і знав, що ось-ось має настати особливо болюча сцена: троє насмішкувато поглядають на нього, поки він квапиться зодягнути нічний халат. Рукав халата вивернутий, і йому ніяк не вдається встромити туди руку. Він шукає рукав, поспішає, але даремно, і параліч сковує його єство: він не може поворухнутися, хоч усе залежить від того, чи він знайде рукав вчасно.

Ця нестерпна безпомічність тривала кілька секунд, упродовж яких Рубашов стогнав і вкривався потом. Грюкіт у двері проникав у його сон, як відлуння далеких барабанів. Його рука під подушкою здригалася у гарячковому зусиллі знайти рукав; нарешті від усіх цих потуг його звільняв удар у вухо руків’ям пістолета…

В ту мить, повторену й пережиту сотні разів (від того удару він частково втратив слух), Рубашов щоразу прокидався. Ще якийсь час він тремтів, а його рука під подушкою інстинктивно шукала рукав. Коли цей сон навертався й у в’язниці, він, перш ніж остаточно прокинутися, мусив пережити останній і найгірший момент. Цей момент складався з запаморочливого й безформного відчуття, ніби його пробудження є лише початком справжнього сну, і йому доводилось докладати нових зусиль, щоб збагнути вогку кам’яну підлогу темної камери, кухоль з водою у головах, крихти хліба довкола кухля, парашу в кутку…

Це безформене відчуття, тільки трохи м’якше, накотилося й цього разу. Потім засвітилося світло і мряка розвіялась. Рубашов кілька разів глибоко вдихнув, склав руки на грудях і насолоджувався дивовижним відчуттям свободи й безпеки. Витер піт із чола й лисини і, примруживши очі, іронічно глянув на кольоровий портрет Хазяїна, вождя партії, що висів на стіні над його ліжком, висів на стінах усіх інших його кімнат, висів на стінах усіх кімнат цього будинку і, зрештою, на стінах усіх кімнат усіх будинків усієї величезної країни, за яку він боровся й страждав, і яка тепер знову брала його під свою опіку.

Рубашов остаточно прокинувся. Але грюкіт у двері не припинявся.

3

Два енкаведисти, що прийшли за Рубашовим, стояли біля дверей і радилися. Двірник Василь, який провів їх нагору, на східцях знемагав від страху. Він був дуже худий і старезний. На карку, над відірваним коміром старої шинелі, яку він накинув поверх білизни, виднівся широкий червоний шрам. Це був слід від рани з часів громадянської війни; він воював у дивізії Рубашова. Згодом Рубашов виїхав у службових обов’язках за кордон, і Василь чув про нього лише принагідно, з часописів, що їх дочка читала вголос вечорами. Вона читала йому промови, виголошені Рубашовим на партійних з’їздах. Промови були довгі й малозрозумілі, і Василь ніяк не міг відчути за ними голосу малого, бородатого бойового командира, який умів так гарно і легко лаятися, що навіть казанська Божа Мати не образилася б на нього. Василь, як правило, засинав посередині цих промов і прокидався лише в кінці, коли донька, поважно підвищивши голос, доходила до заключних речень та оплесків. До кожного урочистого вигуку «Хай живе Інтернаціонал! Хай живе революція! Хай живе вождь!» Василь додавав щире «Амінь», але тихо, щоб не почула донька. Потім скидав піджака, потай хрестився і з важким сумлінням лягав спати. Над його ліжком теж висів портрет вождя, а поруч — знімок Рубашова у формі червоного командира. Коли б тепер на цей знімок натрапили гості з комісаріату внутрішніх справ, не оминув би арешту й він.

На східцях було тихо й холодно. Василь почув, як молодший енкаведист запропонував розбити замок пострілами. Двірник зіщулився з переляку і затремтів. Він не мав часу взути черевики як слід. Тепер хотів їх зашнурувати, але руки тремтіли, шнурки не зав’язувались.

Старший енкаведист заперечив — мовляв, арешт треба провести так тихо, як тільки можливо. Вони знову подмухали у свої задубілі руки і заходились грюкати в двері. Молодший гатив по них руків’ям пістолета.

Кількома поверхами нижче заверещала жінка.

— Скажи їй, щоб замовкла! — скомандував Василю молодший.

— Ану, замовкни там! — гаркнув той донизу. — Тут начальство!

Жінка відразу втихла.

Молодший енкаведист почав гамселити у двері ногами. Грюкіт наповнив увесь східцевий колодязь і, не маючи куди вирватись, не вгасав. Нарешті двері подалися і відчинилися.

Всі троє зайшли досередини й стали біля ліжка Рубашова: молодший із пістолетом у руці; старший випростаний, як на команду «струнко», Василь, спершу спинившись позаду них, відступив до стіни. Рубашов, не підводячись із ліжка, витирав піт із чола. Він дивився на прибульців напівсонним короткозорим поглядом.

— Громадянине Рубашов Микола Салманович! Іменем закону ви арештовані! — голосно проголосив молодший енкаведист.

Рубашов знайшов під подушкою своє пенсне і трохи підвівся. Тепер, в окулярах, його обличчя набуло виразу, добре знаного і Василю, і старшому енкаведистові зі старих фотографій та кольорових портретів. Старший енкаведист навіть інстинктивно виструнчився. Молодший, що виріс під промінням нових героїв, ступив до ліжка. Було видно, що він намагається виглядати брутальнішим, аби лише приховати свою незграбність.

— Будь ласка, сховайте ваш пістолет, товаришу, — озвався Рубашов. — До речі, чого ви від мене хочете?

— А хіба ви не чули? Ви арештовані. Швидко вдягайтеся і… без фокусів! — вигукнув молодший.

— А ордер? — спитав господар.

Старший енкаведист витяг із кишені папір, передав його Рубашову і знову виструнчився. Рубашов уважно оглянув ордер.

— Що ж, гаразд, — сказав він. — У таких справах не вельми второпаєш.

— Поспішайте, поспішайте, — квапив молодший. Його брутальність виглядала не вдаваною. «Нівроку собі виховали генерацію», — подумав Рубашов. Пригадалися плакати, на яких молодь незмінно зображалася з дружніми, усміхненими обличчями.

— Замість бавитись пістолетом, краще подайте мені халат, — мовив Рубашов до парубка.

Той почервонів, але не сказав нічого. Стояв непорушно. Старший енкаведист без слова метнувся, подав халат, і Рубашов знайшов рукав дуже легко.

— Цього разу принаймні рукав не вивернутий, — сказав він з усмішкою.

Ні енкаведисти, ні Василь нічого з цих слів не второпали, та й не силкувалися второпати. Мовчки стежили, як він повільно підвівся з ліжка і повагом зібрав свою одіж.

Дім після пронизливого викрику жінки залишався мовчазним, але відчувалося, що всі мешканці пробудилися і тепер, наполохані, ледве стримували свій віддих.

Хтось нагорі висмикнув в умивальнику чопик, і вода загурлила вниз по трубах.

4

Біля під’їзду стояло легкове авто — нова американська модель. Утрьох вони підійшли до нього, і водій увімкнув ліхтарі. Вулиця спала чи вдавала, що спить. Вони сіли в авто, спочатку молодший, тоді Рубашов, і останнім — старший енкаведист. Шофер, який також був в однострої, завів мотор. За рогом асфальтова кладка увірвалася, хоч вони перебували у центрі міста. Довкруги височіли модерні будівлі, але самі дороги скидалися на замерзлі степові шляхи. Колеса провалювались у засніжені вибоїни, і авто посувалося зі швидкістю пішохода. Воно провалювалося, стогнало й скрипіло, як селянський віз.

— Їдь швидше, — невдоволено буркнув молодший. Мабуть, сказав це, щоб обірвати тишу в авто, якої сам боявся.

Шофер, не повертаючи голови, здвигнув раменами. Коли Рубашов залазив до авто, водій подивився на нього байдужим і неприхильним поглядом. Одного разу, коли з Рубашовим стався нещасливий випадок, шофер «швидкої допомоги» подивився на нього так само. Дрібниця, а чомусь пригадалося.

Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури.

— Ще далеко?.. — спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів.

Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?»

— Добрих півгодини, — відповів старший.

Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», — подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою говорити, створюючи в кабіні атмосферу людського тепла.

— Шкода авто, — озвався він. — Закордонні машини коштують чимало золота, але на наших дорогах не витримують і півроку.

— Маєте рацію. Наші дороги нікудишні, — погодився старший.

З його тону Рубашов відчув, що той розуміє його безпомічність. Ця крихта співчуття чомусь підбадьорила Рубашова. Почувався як пес, якому кинуто кістку. І все ж вирішив більше не говорити. Та несподівано молодий енкаведист сердито спитав:

— А хіба в капіталістичних країнах дороги кращі?

Рубашов ледь усміхнувся.

— А ви були хоч раз за кордоном? — спитав.

— Я й так знаю, що там, — відповів хлопець. — Мені не треба розповідати казок…

— За кого ви мене вважаєте? — холодно, але загалом чемно спитав Рубашов.

І одразу ж додав:

— Ви мусили б уважніше студіювати «Історію партії». У ній мене хвалять не за казки…

Молодший мовчав, непорушно втупившись у шоферову спину. Усі принишкли, мов змовилися. Шофер похапцем переключив важіль, натис на педаль муфти, попустив, знову переключив і раптом не витримав — матюкнувся. Авто стрибало завулками передмістя, але вже швидше. Світло фар ковзало по убогих дерев’яних будинках — нічого тут не змінилося. Над будинками висів місяць, блідий і холодний.

5

У коридорах усіх зразкових в’язниць (Рубашова привезли якраз до такої) світили електричні лампочки. Бліде світло лилося на залізні галереї, на голі, добре вимиті стіни, на дверці камер, на картки з іменами в’язнів, на чорні вічка.

Це безбарвне світло й різкі, розкотисті звуки кроків по цементній підлозі були Рубашову такі знайомі, що на кілька секунд усе це видалось йому ірреальним. Він навіть спробував себе переконати, що все це сон. «Якщо я переконаю себе, то все це й справді виявиться сном», — думав він.

Бажання було таким сильним, що він відчув навіть легке запаморочення. Коли ця мана минула і в голові прояснилося, з’явився сором. «Що ж, треба все перейти й пережити. До кінця».

Його підвели до камери 404. Над вічком висіла карта з його прізвищем: «Рубашов Микола Салманович». Отже, все було продумано і приготовлено заздалегідь. А все ж вигляд власного прізвища на картці підбадьорив його. Хотів було попросити у чергового ще одну ковдру, але двері різко грюкнули за його спиною.

6

Через рівні проміжки часу черговий зазирав крізь вічко до камери Рубашова. Той спокійно лежав на ліжку. Лише рука час від часу здригалася уві сні. Біля ліжка лежали пенсне й недопалок.

О сьомій годині ранку — через дві години після прибуття до в’язниці — Рубашова розбудив сигнал сурми. Йому, здається, нічого не снилося, і почував він себе досить свіжо. Сигнал повторився тричі на тій самій сердитій ноті. Звук сурми відбився від стін і поволі завмер. Запала зловісна тиша.

Ще як слід не розвиднілося. Контури параші й умивальника пом’якшувалися сіруватим світлом. Ґрати на вікні видавалися чорними грубими лініями на тьмяному склі. Шматочок розбитої шиби вгорі був заліплений клаптем газети.

Рубашов підвівся, трохи посидів, підняв з підлоги пенсне й недопалок і знову впав на матрац спиною. Надів пенсне й припалив недопалок. Було тихо. В усіх камерах цього цементного вулика людські істоти пробуджувалися, вставали з ліжок, лаялися, юрмилися біля параш. Лише в камерах ізолятора пробудження не приносило якихось помітних змін. В них і далі стояла тиша. Хіба що час від часу долинали звуки кроків з коридору.

Рубашов знав, що опинився в ізоляційній камері і що лишатиметься в ній, аж поки його не розстріляють.

Встромивши пальці в коротку цапину борідку, він трохи покуйовдив її, кинув недопалок на підлогу і втупився в стелю.

«Отже, мене розстріляють», — подумав. Примруживши очі, стежив за рухом великого пальця на власній нозі. Почувався добре, хоч легка втома млоїла усе тіло. Погодився б заснути й не прокидатися — щоб ніхто його більше не турбував і не стягував з нього зігрітої ковдри.

— Отже, вони тебе розстріляють, — мовив сам до себе. Дивився на великий палець ноги і чомусь згадував рядки, у яких ноги Христа порівняно із ногами білої косулі. Потер пенсне об рукав, цей жест добре знали його прихильники й послідовники. Під теплою ковдрою почувався напрочуд щасливим і боявся лише одного — бути зігнаним з ліжка.

— Отже, вони тебе знищать, — знову сказав сам до себе тихим голосом.

Дістав цигарки і знову запалив, дарма що в пачці лишилося лише три штуки.

Куріння натще викликало легке сп’яніння, з якого зроджувалось відчуття, ніби він уже зазнав у минулому очікування смерті. Він розумів, що таке відчуття варте осуду, а під певним кутом зору й абсолютно неприпустиме, але в цю мить йому було цілком байдужо до тієї партикулярної точки зору. Стежив за грою великого пальця, і тепла хвиля співчуття до власного тіла, долею якого він раніше взагалі не переймався, прокотилася по ньому, а неминучість розстрілу пробудила щемливий жаль до самого себе.

— Стара гвардія мертва, — сказав він. — Ми останні. І всі ми будемо знищені. Бо легендарні герої, як і сажотруси, мусять перетворитися в тлін…

Він хотів пригадати мотив пісні «Ви жертвою впали», та згадались лише слова.

— Стара гвардія мертва, — повторив він і спробував відтворити в уяві обличчя знищених.

Пригадав кілька облич. Голова Комінтерну, якого ліквідували як зрадника. У жилетці, з ледь округлим животом. Він ніколи не носив підтяжок, лише шкіряний ремінь. Згадалось обличчя другого голови Раднаркому, якого також розстріляли. Цей у момент заклопотаності, неспокою, небезпеки мав звичку кусати нігті. «Історія вас реабілітує», — подумав Рубашов, але без особливої певності. Зрештою, що знає історія про кусання нігтів? Пихкаючи димом, він думав про мертвих і про приниження, якого вони зазнали перед смертю. І все ж ненависті до Хазяїна не відчував, хоч знав, що мусив би його ненавидіти. Між собою вони придумали для нього багато прізвиськ, але Хазяїн утвердилося найпевніше.

Жах, випромінюваний Хазяїном, посилювався відчуттям його правоти; навіть дістаючи кулю в потилицю, його жертви падали з сумнівом щодо своєї невинності і з виправданням його вчинків. У цих справах не було жодної певності. Можна було лише апелювати до того насмішкуватого чаклуна на ймення Історія, який давав свою відповідь лише тоді, коли апелюючий перетворювався на прах.

Рубашов відчув, що за ним стежать через вічко. Навіть не дивлячись на двері, він знав, що око, притиснене до шпигувального отвору, бачить усю камеру. Невдовзі почувся скрегіт ключа у замку. Але поки двері відчинилися, здавалось, минула вічність. Наглядач, невисокий старий чолов’яга у кімнатних капцях, зайшов до камери.

— Чому ви досі не встали? — спитав він.

— Погано чуюся, — відповів Рубашов.

— Що болить? До речі, лікар зможе оглянути вас лише завтра.

— Зуби… — сказав Рубашов.

— Зуби? — перепитав наглядач і відразу ж пішов геть, різко зачинивши двері.

«Тепер принаймні мене ніхто не турбуватиме», — подумав Рубашов, але ця думка не зродила особливої приємності. Ковдра вже заважала йому і він скинув її геть. Знову зосередився на великому пальці ноги, але й це почало надокучати.

На п’ятках шкарпеток помітив дірки й усміхнувся. Захотів було заштопати їх, але прохати голку й нитку в наглядача не хотілося. Та й навряд чи той дасть.

Інша річ — подивитись газету. Це бажання було таким сильним, що він навіть відчув запах друкарської фарби і шелест паперу. Може, вночі десь почалася революція, або голова якоїсь держави впав жертвою замаху, або якийсь американець відкрив спосіб зрівноважувати тяжіння землі. Звичайно, про його арешт газети ще не пишуть. У цій країні подібні справи до певного часу тримаються в таємниці, але за кордоном його арешт уже, мабуть, огорнутий в ореол сенсації. Редактори, очевидно, повідкопували його знімки десятирічної давності і понадруковували про нього безліч нісенітниць, особливо про його взаємини з Хазяїном…

Вже не хотілось газет, зате з не меншою пристрастю хотілося б знати, які саме хвилі здіймаються зараз у голові Керманича. Рубашову часто доводилося бачити його за робочим столом, обважнілого й непривітного, — він повільно щось диктував стенографістці. Інші люди його масштабу, диктуючи розпорядження, реферати, шкіци тез, переважно походжали по кабінету, грайливо пускали кільця диму чи перекладали з руки в руку лінійку. Хазяїн не рухався, не пускав кілець і, звичайно ж, не грався лінійкою.

Аж тепер Рубашов помітив, що підвівся з ліжка і ходить по камері вздовж і впоперек. Але коли саме він покинув ліжко, пригадати не міг. Крокуючи, пригадав старий забобон: ніколи не ступати на краї цементових плит. Чому? Засміявся. Але й при цьому його не покидала думка про Хазяїна, який у його уяві з живої істоти поволі перетворювався на кольоровий портрет, що висів над ліжком кожного громадянина цієї країни.

Він і далі ходив по камері, від дверей до вікна і назад. Його шлях пролягав між ліжком, умивальником і парашею; шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Біля дверей завертав праворуч, біля вікна — ліворуч. Це був старий в’язничний звичай — чергувати повороти, щоб прогулянка не перетворилась на коло і не закрутилася голова.

То що ж усе-таки снувало у голові Хазяїна? Рубашов уявив собі мозок вождя на схемі, виконаній аквареллю. Сірі купки спіралей збільшувалися до розмірів покручених кишок. Вони звивалися одна довкола одної, наче гадюки, і робилися невиразними, наче спіральні туманності астрономічних розмірів. Що саме снувалося в цих мільйонах сірих спіралей? Про галактики ми знаємо чимало, але про спіралі мозку — нічого. Через це, певно, й історія уподібнюється радше до оракула, ніж до науки. Може, пізніше, колись пізніше, усі процеси у мозку будуть з’ясовані за допомогою таблиць і статистики. Учитель виведе на дошці алгебраїчну формулу, яка подаватиме умови життя мас певної країни певного періоду: «Ось тут, громадяни, ви бачите об’єктивні фактори, що зумовлювали той історичний процес». І, ткнувши лінійкою в сіро-туманні клуби спіралей мозку Хазяїна, вчитель продовжуватиме: «А ось тут ви бачите суб’єктивну рефлексію тих факторів. Ця рефлексія у другій чверті XX століття допровадила принцип тоталітаризму у Східній Європі до тріумфу…» Так, поки все це не буде як слід з’ясовано, політика залишатиметься кровожерним дилетантством, таким собі забобоном і чорною магією.

З коридору донеслися кроки кількох людей. Рубашов отямився. «Тепер почнуть катувати», — подумав він. Зупинився посеред камери, напружив слух і гордо підняв голову. Кроки враз стихли. Ті, що йшли коридором, мабуть, зупинилися. Почулася тиха команда, задзеленчали ключі. І знову тиша.

Рубашов затамував віддих, сподіваючись почути крик катованого. З досвіду знав, що перший крик, у якому елемент терору панував над фізичним болем, був найстрашнішим. Те, що приходило потім, було більш-менш стерпним. З часом люди до всього звикають, і допитливі могли навіть робити висновки про метод тортур за тоном і ритмом криків. Під кінець більшість жертв поводилася приблизно однаково, незважаючи на різницю їхнього темпераменту й силу голосу: крики слабшали і переходили у схлипування. Тоді чувся грюкіт дверей, відгомін кроків і знову дзенькіт ключів. Крик чергової жертви виривався у коридор; нерідко він зринав ще до того, як мучителі торкалися своєї жертви. Уже сам їхній вид у дверях камери зроджував у в’язня такий страх, що дочасний крик був усього лише потрібною розрядкою.

Рубашов стояв посередині камери, дожидаючись крику. Зняв пенсне і за звичкою протер його рукавом. Подумки зарікався кричати, хоч би що йому там робили. Повторив зарікання вголос, як фанатик молитву. Та очікуваний крик катованого не долинув. Натомість почувся невиразний дзенькіт, схожий на удар металевих мисок. Потім пролунала коротка команда і двері зачинилися з грюкотом. Кроки залунали ближче.

Рубашов підійшов до вічка і зазирнув у коридор. Кілька людей в одностроях зупинилися майже біля його камери, але стояли до нього спиною. Старий наглядач відмикав двері у камері навпроти, на яких видніло число 407. Двоє інших тюремників тримали бак. Третій ніс кіш із порціями чорного хліба. Процесію замикало двоє озброєних вартових. Ну от, сподівався тортур, а воно — сніданок…

Якраз у цю мить в’язневі камери 407 подавали хліб. В’язень, напевно, стояв у належному місці — один крок від дверей, — бо Рубашов його не бачив. Виднілися лише його руки, аж до ліктів. Голі й тонкі, як дві паралельні палички, вони стирчали з дверей. Долоні були повернуті догори і складені в пригорщі. В одну з них поклали хліб, в’язень прикрив його другою долонею і відступив у темряву камери. Двері грюкнули.

Рубашов відійшов від вічка і знову почав «прогулянку». Ще раз потер пенсне об рукав, начепив його на носа і полегшено видихнув. Посопуючи, походжав, чекаючи на сніданок.

На думку наверталися худі, щойно бачені руки і навіювали дивне відчуття. Нагадували йому щось дуже туманне, чого не міг означити, хоч і силкувався. Вид тих рук, навіть тінь на них були йому звідкись знайомі. Але все вислизало з пам’яті, наче старий мотив, наче запах вузької вулиці біля гавані.

7

Процесія у коридорі продовжувала свій обхід. Двері відчинялися й зачинялися. Рубашов чекав своєї черги. Він знову підійшов до вічка подивитися, чи вони вже йдуть. Хотілося гарячого чаю. Зняв пенсне і прилип оком до отвору. В його полі зору були двері чотирьох протилежних камер, від 401-ї до 407-ї. Над дверима нависала металева балюстрада, щось схоже на вузький балкон, по якому можна було дістатись у камери другого поверху.

Процесія поверталась назад. Вони, певно, обслужили в’язнів непарних камер, і тепер перейшли до парних. Ось вони зупинилися біля камери 408. Рубашов бачив лише спини двох вартових. Інші випадали з його поля зору. Ось відчинилися двері камери 406. Він знову побачив бак, із якого парував чай, та кіш чорного хліба.

Процесія рушила, проминула камеру 404, його, Рубашова камеру, і зупинилась навпроти 402-ї. Не задумуючись, він ударив кулаками у двері. Побачив, як двоє, що несли бак, переглянулись і повернули голови у бік його камери. Але наглядач з особливим піклуванням на обличчі відчиняв двері 402-ї, вдаючи, ніби нічого не чує. Двоє озброєних вартових навіть не озирнулися. Подавши хліб і чай у камеру, наглядач зачинив двері, і процесія рушила далі. Рубашов затарабанив у двері ще дужче. Він скинув черевика й гамселив ним по тяжких, кованих дверях.

Офіцер, що був з ними, повернувся, вирячив очі на камеру Рубашова, щось, видно, обмірковуючи, тоді повернувся й пішов за процесією. Раптом усі спинилися. Той, що оглядався, мовив щось ключареві, відібрав у нього ключі й пішов до камери Рубашова. Решта подалася за ним.

Рубашов відступив від дверей на один крок і чекав. Весь внутрішній неспокій, весь акумульований гнів раптом розрядилися. Зробилося раптом байдуже, дадуть вони йому чаю чи ні. Коли в замку заскреготів ключ, він підійшов до ліжка, сів і почав взувати скинутого щойно черевика. Двері відчинилися, і в камеру зайшов офіцер, той самий, що так вирячився в коридорі. Щоки мав гладкі, добре виголені. Очі невиразні. Випрасувана уніформа лопотіла; хромові чоботи порипували. Рубашову здалося, що він відчув запах свіжої шкіри, і він уважніше подивився на лискучий пояс вартового. Той зупинився біля параші й оглянув камеру, яка, здавалось, поменшала від його присутності.

— Чому не прибрано? — спитав він різким голосом. — Ви ж знаєте приписи?!

— Чому мені не дали сніданку? — у свою чергу спитав Рубашов, розглядаючи охоронця через пенсне.

— Якщо ви хочете сперечатися зі мною, то спершу встаньте! — відрубав той.

— Не маю ні найменшого бажання сперечатися з вами чи бодай говорити! — відповів Рубашов, зашнуровуючи черевика.

— В такому разі не гатіть у двері, бо ми вживемо дисциплінарних заходів.

Він знову оглянув камеру й мовив до ключаря:

— В’язень не має швабри.

Наглядач кинув щось одному з носильників, і той одразу побіг коридором. Інші тим часом поставили свої речі долі і з цікавістю роздивлялися камеру. Другий вартовий стояв до камери спиною, розставивши ноги й заклавши пальці рук за пояс.

— В’язень не має й миски для їжі, — сказав Рубашов, не перестаючи зашнуровувати черевика. — Я припускаю, ви заохочуєте мене до голодного страйку. Я справді здивований вашими новими методами.

— Ви помиляєтесь, — відповів офіцер, дивлячись на Рубашова невиразним поглядом.

На його гладко виголеній щелепі виднівся широкий шрам, а на грудях висів орден бойового Червоного Прапора. «Учасник громадянської війни», — подумав Рубашов. Але війна відгриміла давно, і тепер це не мало для нього ніякого значення.

— Ви помиляєтесь, — повторив той. — Вам не дали сніданку тому, що ви хворі.

— Зуби… — поспішно підказав старий наглядач-ключар, що стояв у дверях.

Він і досі був у кімнатних пантофлях. Його однострій виглядав пом’ятим і засмальцьованим.

— Вам видніше, — сказав Рубашов.

Ще хотів запитати, чи є це останнім здобутком режиму — примусово переводити хворих на піст. Але стримався. Від цієї сцени його нудило.

Носій швидко вернувся, задиханий і розпашілий, з мокрою, брудною ганчіркою у руках. Наглядач перебрав від нього «швабру» і кинув неподалік параші.

— Маєте ще якесь прохання? — спитав офіцер без видимої іронії в голосі.

— Облиште комедію і дайте мені нарешті спокій, — сказав Рубашов.

Той вийшов. Наглядач задзеленчав ключами. Грюкнули двері, і Рубашов устав з ліжка. Підійшов до вікна. Враз схаменувся й підбіг до дверей. Крикнув у вічко:

— Олівця і паперу!

Зняв пенсне й подивився в отвір. Хоч крикнув він досить голосно, процесія віддалялася, ніби нічого не чула. Встиг побачити ще спину слідчого з гладко виголеними щоками, його широкий шкіряний ремінь і револьвер при боці.

8

І знову шість з половиною кроків до вікна і шість з половиною кроків назад. Крокував, розмірковуючи про все, що трапилося щойно. Протираючи пенсне рукавом, прокручував подумки усю сцену до найменших подробиць. Хотів пробудити в собі ненависть до охоронця зі шрамом на щелепі. Сподівався, це загартує його для прийдешньої боротьби.

Та не зміг не піддатися давній фатальній спокусі — ставати на місце опонента й дивитися на речі його очима. І що ж він побачив очима слідчого? Побачив себе, Рубашова, низькорослого, з цапиною борідкою, зарозумілого, що, розсівшись на ліжку, провокуючи, виставляв прибульцям свою прілу шкарпетку з діркою на п’яті. Авжеж, цей чоловік, Рубашов, мав свої заслуги і славне минуле, та одна річ — бачити його у президії партійного з’їзду, інша — на солом’яному матраці у камері. «Оце він і є, той легендарний Рубашов?» — запитував він сам себе тоном охоронця з невиразними очима. Та це ж ракло! Верещить за сніданком, мов вередливе дитя, без стриму й сорому. Камера не прибрана. Дірки в шкарпетках. Сварливий інтелігент. Плів інтриги проти закону й порядку — за гроші чи з переконання, не має значення. Революцію здійснено не для примхливих всезнайків. Рубашов, правда, допомагав її здійснювати. Тоді він іще був людиною. Але тепер він старий, та ще й із претензіями на безпомильність. Якраз визрів для ліквідації. Може, його треба було ліквідувати ще тоді, як палали революційні пожежі. Бо на тілі революції опинилося надто багато мильних бульбашок, які почали згодом лускати. Якщо він не втратив іще самопошану, то мусив би принаймні прибрати в камері.

Якусь мить Рубашов розмірковував, братися йому чи ні за миття долівки. Не дійшовши жодного висновку, постояв ще трохи посеред камери, тоді почепив пенсне на ніс і підійшов до вікна.

Над в’язничним подвір’ям займався день. Була восьма година ранку. Минуло лише три години, відколи він опинився в цій камері. Знадвору в’язниця скидалася на величезний барак. Сталеві ґрати на вікнах. За ґратами камери, надто темні, аби можна було хоч що-небудь у них розгледіти. Навіть тих, що стояли за ґратами так, як він, розглядаючи сніг на подвір’ї, знадвору не було видно. Сніг видавався приємною білою скатертю. Він, мабуть, примерз і скрипить, коли хтось по ньому ступає.

«Стара хвороба, — розмірковував Рубашов. — Революціонери не можуть, не сміють дивитись на речі очима інших. Чи, може, мусять? Бо як можна змінити світ, уподібнюючи всіх собі? А інакшим робом — можна?»

Якщо все розуміти й усім пробачати — де тоді взяти рішучість у вчинках? «От вони просто розстріляють мене та й усе. Бо мої мотиви їх не обходять». Рубашов схилив голову на підвіконня. Надворі було біло й тихо.

Стояв, забувши про все. Лише відчував на чолі холодний дотик ґрат. З часом йому здавалося, що камеру наповнює глухий, але впертий стукіт. Обернувся довкола, напружуючи слух. Стукіт був тихий, і неможливо було визначити, від якої стіни він долинає. Раптом глухі звуки втихли. Рубашов підійшов до стіни, де стояла параша, і постукав до камери 406, але відповіді не отримав. Тоді наблизився до протилежної стіни, яка відділяла його від камери 402 і біля якої стояло його ліжко. Стукнув по стіні кілька разів, і вона «обізвалася».

Він сів на ліжко так, щоб мати на оці вічко, і відчув хвилювання. Перший контакт із будь-ким завжди хвилює.

Тепер із камери 402 стукіт долинав безупинно. Три удари з короткими інтервалами, тоді пауза; знову три удари і пауза. Рубашов відповів таким самим сигналом, що означало: «Слухаю». Йому нетерпеливилось дізнатися, чи отой співрозмовник за стіною знає «прямолінійну систему», інакше б треба було багато терпцю, щоб його навчити.

Стіна була грубою і пропускала звук кепсько. Рубашов мусив притиснутися вухом до холодної цегли. З’ясувалося, що сусід має добрий досвід і знає усі, які тільки є, системи перестукування. Він ударяв по стіні без поспіху, але гучно, — можливо, використовуючи олівець. Рубашов намагався тим часом відтворити в уяві прямокутник літер — 28 квадратів, чотири горизонтально, сім вертикально. Літери, без яких можна обійтися, до системи не входили.

Почулись чотири удари — отже, останній, нижній ряд. Потім один удар — перша літераряду. «X»! Після паузи — ще три удари. Тоді шість — шоста літера. «Т»! Знову три удари — третій ряд, тоді — два. «О»!

«Хто?»

«Практичний чоловік, — подумав Рубашов. — Хоче знати відразу, з ким має честь!»

Відповідно до революційної етики, той, що за стіною, мав би почати з якогось політичного штампу, тоді передавати новини, побалакати про їжу й куриво. І лише після того наступало справжнє знайомство — називалися імена. А втім, досвід Рубашова обмежувався поки що країнами, де партія була переслідуваною, а не переслідувачем, і члени партії з огляду на конспірацію знали один одного лише на ймення. Але й імена змінювалися так часто, що врешті втрачали будь-яке значення. Тут, здається, було інакше. Рубашов завагався — називати йому чи ні своє прізвище?

В’язень із 402-ї домагався відповіді. Він знову вистукав: «ХТО?»

«Зрештою, чому ховатися?» — вирішив Рубашов. І відповів: «РУБАШОВ МИКОЛА САЛМАНОВИЧ».

Чекав, що з того вийде.

Відповіді не було. Усміхнувся. Сусід, певно, дістав шок, довідавшись, яка птиця опинилася поруч. Почекав ще хвилину, але стіна залишалася безгучною. Здвигнув раменами і підвівся з ліжка. Знову закрокував по камері, час від часу підходячи до стіни й наближаючи до неї вухо. Але стіна не озивалася. Рубашов протер рукавом пенсне, підступив до дверей і визирнув у вічко. Коридор був безлюдний. Лампочки поливали стіни понурим, одноманітним світлом. «Дивно, чому замовк 402-й?»

Може, від страху? Може, боявся скомпрометувати себе контактом із такою великою рибою? Може, не мав нічого спільного з політикою? Може, був лікарем чи інженером і тепер трясся від самої думки про свого сусіда? Хто б він не був, але ясно: він не мав жодного політичного досвіду. Коли б мав, не домагався б прізвища зразу. Скоріш за все, замішаний у якусь саботажну справу. А що сидить тут давно — очевидно, бо вже досконало вивчив усі системи перестукування, і тепер, раптово урвавши розмову, намагається доказати свою невинність. Певно, один із тих, що й далі вірять, ніби їхня суб’єктивна вина чи невинність щось значать для влади. Певно, один із тих, що не мають уявлення про вищі інтереси, яким підпорядковується уся гра. Мабуть, сидить тепер на матраці і пише сотий протест до влади, переконаний, що його листи уважно вивчаються у відповідних інстанціях. А може, пише тисячного листа до дружини, яка ніколи його не отримає. Правдоподібно, він запустив некрасовську бороду, перестав митися, набув звички кусати нігті й заповнювати уяву еротичними розкошами минулого. Ніщо так не допікає в ув’язненні, як усвідомлення своєї невинності. Воно сповільнює акліматизацію і підриває моральну снагу.

Несподівано майже впав на ліжко і притулив вухо до стіни, але вже проґавив слово. В’язень за стіною стукав швидко, нервово.

«… ВАМ І ТРЕБА!»

Що? «Так вам і треба?»

Цього Рубашов не сподівався. Он воно що. Його сусід і далі залишався лояльним до влади і партії, зневажав опозиційних єретиків за всіма правилами, і вірив, що потяг історії мчить непомильною колією, а Хазяїн — непомильний стрілочник. Він, певно, вірив, що його власний арешт — звичайне непорозуміння, і що всі катастрофи останніх років — від Китаю до Іспанії, від голодомору, до винищення старої гвардії — були випадковістю чи результатом диявольських витівок Рубашова та йому подібних.

Рубашов уже не приписував своєму сусідові некрасовської борідки. Бачив його з гладко виголеним обличчям, у взірцево чистій камері, — все згідно з приписами. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Людей цього типу навчати чогось дуже важко. Але так само не було жодного сенсу відрізати себе від, можливо, єдиного контакту з іншими людськими істотами.

«ХТО?» — спитав Рубашов через стіну.

Відповідь надійшла у потоці нерівномірних ударів:

«ВАМ ДО ТОГО НЕМАЄ НІЯКОГО ДІЛА».

«ХАЙ БУДЕ ПО-ВАШОМУ», — відповів Рубашов і підвівся, наміряючись поновити блукання по камері. Розмова, здається, скінчилась. Але звуки полинули знову, цим разом голосніше — сусід, очевидно, гатив у стіну черевиком, аби надати словам більшої ваги:

«БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНИ..!»

«Он воно що», — усміхнувся Рубашов.

Невже й сьогодні існують нефальсифіковані, автентичні контрреволюціонери? А ми гадали, вони існують лише у промовах Хазяїна, такі собі козли відпущення! Та ось за стіною сидить справжній, незламаний ворог, духом і плоттю підтверджуючи застереження геніального кормчого, і галасує: «Боже, царя храни».

«АМІНЬ», — вистукав Рубашов, усміхаючись.

Відповідь прийшла негайно:

«СВИНЯ!»

Рубашову зробилося справді весело. Він скинув пенсне і застукав ним по стіні:

«НЕ РОЗУМНО…»

Сусід аж оскаженів. Ніби молотком, гатив він чимось важким об стіну, і з цих несамовитих ударів поволі зринало слово «СОБАКА». Тоді раптом утихомирився й запитав:

«ЗА ЩО АРЕШТОВАНІ?»

Яка зворушлива простота! В уяві Рубашова обличчя сусіда набрало нового вигляду. Тепер йому ввижався молодий гвардійський офіцер, вродливий і дурний. Може, навіть з моноклем.

Рубашов відповів:

«ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».

Настала пауза. Сусід, напевно, шукав слів для саркастичної відповіді. І таки знайшов:

«БРАВО! ВОВКИ ШМАТУЮТЬ ОДИН ОДНОГО!»

Рубашов замовк. Забавка йому набридла, і він знову почав походжати по камері. Але офіцер із 402-ї уже впав у розмовний настрій. Він знову застукав:

«РУБАШОВ…»

Ого, це вже скидалося на фамільярність.

«Ну?» — відповів Рубашов.

Сусід, здавалося, вагався; тоді зі стіни полинуло довше речення:

«КОЛИ ВОСТАННЄ ВИ СПАЛИ З ЖІНКОЮ?»

Рубашов уже не сумнівався, що сусід за стіною носить монокля. Може, навіть вистукує зараз ним по стіні і його оголене око нервово сіпається. І все ж не почував до нього жодної огиди. Сусід принаймні не ховався зі своїми смаками і показував себе саме таким, яким був насправді. Та й, зрештою, це його запитання було доречнішим, ніж подальші монархічні маніфести. Рубашов трохи повагався і відповів:

«ТРИ ТИЖНІ ТОМУ».

«РОЗКАЖІТЬ МЕНІ ВСЕ ДОКЛАДНО».

Цього вже Рубашов не сподівався. Його стихійною реакцією було обірвати нитку розмови. Але враз пригадав, що сусід міг йому прислужитися у налагоджуванні зв’язку з камерою 400 й наступними камерами. Бо камера ліворуч, схоже, була порожньою і зв’язок із цього боку уривався.

Рубашов напружив пам’ять. Згадалася дореволюційна пісня, яку чув ще студентом у ресторані, де напівголі жінки у чорних панчохах танцювали канкан. Самодокірливо зітхнув і застукав обводом пенсне:

«ЇЇ СНІЖНО-БІЛІ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ БОКАЛИ ВІД ШАМПАНСЬКОГО…»

Сподівався, що це слушна лінія. І таки не помилився, бо сусід уже квапив його:

«ПРОДОВЖУЙТЕ! ХОЧУ ПОДРОБИЦЬ».

Рубашов уявляв собі, як офіцер нервово пощипує свої вусики, бо ж напевно мав невеличкі вусики, кінчиками догори. «А, кат його бери, нічого не вдієш. Він цінна ланка у ланцюгу зв’язків. До речі, про що царські офіцери говорили між собою на дозвіллі? Про жінок і коней». Рубашов потер пенсне об рукав і продовжував:

«СТЕГНА, ЯК У ДИКОЇ ЛОШИЦІ…»

Зупинився. Почувався вичерпаним. Хоч би яка була необхідність, не знав, що сказати далі. Та сусід був дуже вдоволений.

«МОЛОДЕЦЬ!» — гатив він з ентузіазмом.

І, можливо, сміявся до сліз, хоч Рубашов не чув нічого. А може, вдоволено поплескував себе по ногах і підкручував вусики, хоч Рубашов і цього не бачив.

«ДАЛІ…» — домагався сусід.

Але на цьому фантазія Рубашова спасувала.

«ОТО Й УСЕ», — сказав він стукотом. І пошкодував. Сусід іще, чого доброго, образиться, а ображати його було не вільно. На щастя, офіцер виявився миролюбнішим. Він лише домагався продовження історії.

«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ ДАЛІ…»

Рубашов навіть не рахував ударів, що линули зі стіни. Він мовби автоматично перекладав їх в акустичне звучання. Йому здавалося, що він майже чує тон голосу, яким сусід прохав у нього більш еротичного матеріалу.

Сусід, очевидно, ще був молодий. Скорше за все, виростав за кордоном, у родині з військовими традиціями, викинутій за межі вітчизни в роки громадянської війни. Мабуть, з фальшивим паспортом дістався назад і тепер ось, у камері за стіною, катував сам себе. Пощипував вусики і крізь монокль безнадійно позирав на стіну.

«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ…»

Він безнадійно позирав на стіну, де плями цвілі нагадували йому жінку з грудьми, як бокали шампанського, і стегнами, як у дикої лошиці.

«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ…»

Може, він стояв перед стіною на колінах, із простягнутими до неї руками, з долонями, складеними у пригорщі, як ті, що стирчали з дверей камери 407…

Щось ніби дзенькнуло йому в пам’яті, і Рубашов пригадав, на що були схожі ті простягнуті руки: на простягнуті руки Божої Матері перед розп’яттям.

9

Скорботна Мати… Картинна галерея у південнонімецькому місті одного понеділка після полудня. У залі не було ні душі, за винятком Рубашова і молодого чоловіка, для зустрічі з яким він сюди спеціально прибув. Вони сиділи на округлій оксамитовій софі у центрі порожньої зали. Довкола, на всіх стінах, висіли картини фламандських майстрів, запруджені центнерами голих жіночих тіл. Це було 1933 року, в перші місяці терору, незадовго перед арештом Рубашова. Комуністична партія зазнала поразки. Її члени опинились поза законом, зацьковані, загнані у підземелля й на ешафоти. Партія перестала бути політичною організацією. Вона обернулася на тисячоголову і тисячоруку плоть, що спливала кров’ю. Подібно до того як волосся й нігті людини продовжують рости після її смерті, партія продовжувала функціонувати окремими клітинами, окремими мускулами, окремими членами. В країні ще існували малі групи людей, які врятувалися від катастрофи і які продовжували діяти конспіративно. Вони зустрічалися у підвалах, лісах, на вокзалах, у музеях і спортивних клубах. Вони раз у раз змінювали місця проживання, прізвища, звички. Вони знали одне одного лише на ймення й ніколи не просили адрес. Кожен довіряв своє життя іншому, і ніхто нікому не довіряв ні на йоту. Вони друкували листівки, в яких намагалися переконати себе й інших, що вони таки живуть і діють. Крадькома вони пробиралися на вузькі приміські вулички і виписували фарбою на парканах старі гасла, щоб лише показати, що вони до кореня не знищені. Вночі вони видряпувалися на високі фабричні димарі і прикріплювали до них свої стяги, аби лише доказати, що вони існують.

Та мало хто читав розповсюджувані листівки, а ті, що читали, хутко викидали їх геть, бо послання мертвих лякали кожного. Гасла на парканах швидко замальовувались владою, прапори з димарів знімалися, хоч наступної ночі з’являлися знову. По всій країні існували невеликі групи людей, які називали себе «мертвими у відпустці» і які робили все, щоб довести, що вони живі й не здаються.

Вони не мали зв’язку між собою. Нервові волокна партії були розірвані і кожна група діяла самостійно. Та поступово вони висували щупальці із своїх ніш. Поважні комерсанти прибували з-за кордону з фальшивими паспортами й подвійним дном у своїх валізах. Це були кур’єри. Здебільшого їх ловила влада, катувала й карала на горло. На їхнє місце приходили інші. Партія була мертва. Вона не могла ні рухатися, ні дихати, але її волосся й нігті продовжували рости. Провідники партії, які опинилися за кордоном, намагалися оживити її немічне тіло гальванічним струмом, але він лише стрясав окремими членами, не осягаючи бажаного ефекту.

Скорботна Мати… Рубашов забув про сусіда за стіною і збуджено походжав по камері — шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Бачив себе на округлій оксамитовій софі у картинній галереї, де пахло пилом і ваксою для підлоги. Просто зі станції він поїхав до місця зустрічі, прибувши туди на кілька хвилин раніше від умовленого часу. Був певен, що уник поліційного нагляду. Валізу, набиту зразками найновішого зуболікарського приладдя голландської фірми, залишив у камері схову на станції.

Сидів на софі, споглядаючи жіночі тіла на картинах, і чекав. Молодий чоловік, знаний як Ріхард, ватажок партійної групи цього міста, запізнювався. Він ніколи не зустрічав Рубашова раніше, так само й Рубашов ніколи його раніше не бачив. Ріхард проминув дві порожні зали, зайшов у третю й побачив на софі «товариша звідти». На колінах Рубашова лежала розгорнута книга — «Фауст» Гете у виданні всесвітньовідомого видавництва «Реклама». Молодий чоловік зауважив книгу, сторожко озирнувся довкола і сів біля Рубашова. Виглядав дуже соромливим хлопцем. Сидів на краю софи, за півметра від гостя, поклавши на коліна кепку. За фахом він був ковалем і на побачення прийшов у своєму найкращому, святковому одягу. На інші побачення він ходив у робочому комбінезоні, але, зрозуміло, не до музею.

— Вибачте, будь ласка, що запізнився, — сказав він тихо.

— Нічого, — озвався Рубашов. — Давайте спочатку поговоримо про наших людей. Маєте список при собі?

Ріхард заперечливо хитнув головою.

— Я ніколи не ношу списків при собі. Все, що вам потрібно, я маю в голові: імена й адреси.

— Добре, — сказав Рубашов. — Але як ми знайдемо потрібних людей, якщо вас заарештують?

— Я подбав про це. Список має Анна, моя дружина. Він замовк і ковтнув слину. Адамове яблуко на його горлі засмикалося. Уперше він глянув Рубашову просто в обличчя. Рубашов помітив запалені очі, на білках яких видніли тоненькі червоні прожилки.

— Анну заарештували минулої ночі, — мовив він, дивлячись на Рубашова.

Рубашов вичитав у його очах хитку, хлоп’ячу надію, що він, кур’єр Центрального Комітету, зробить чудо і виручить її.

— Так? — здивувався Рубашов і потер пенсне об рукав. — Значить, поліція має в руках список усієї групи?

— О, ні. В час арешту Анни з нею була її сестра. В останню хвилину Анна передала їй список. Сестра замужем за поліцаєм, але співпрацює з нами.

— Гаразд, — сказав Рубашов. — А де були ви, коли арештовували вашу дружину?

— Це було так, — відповів Ріхард. — Я не живу на своїй квартирі ось уже три місяці. Мій приятель працює кіномеханіком, і більшість часу я просиджую в його будці. Коли кінчається останній сеанс, я залишаюсь там спати…

Він ковтнув слину й продовжував:

— Мій приятель діставав для Анни контрамарки, і вона часто зазирала у віконце будки. Мене вона, звісно, не бачила, але коли на екрані бігли яскраві кадри, я міг виразно розгледіти її обличчя…

Він замовк. Навпроти нього висів «Страшний суд»: голі кучеряві херувими летіли крізь громовицю, звістуючи сурмами своє наближення. Ліворуч висіла картина німецького майстра. Рубашов бачив лише її частину. Решту ховала оксамитова спинка софи та Ріхардова голова. Бачив тонкі руки Божої Матері з долонями, складеними у пригоршні, і смужку чистого, голубого неба. Більше не міг роздивитись нічого, бо Ріхард, говорячи, тримав голову нерухомо, ледь похиливши її вперед.

— Он як, — увірвав мовчанку Рубашов. — А скільки років вашій дружині?

— Сімнадцять…

— Так? А вам?

— Дев’ятнадцять.

— Є діти? — поцікавився Рубашов. Він витягнув шию, але решту картини так і не зміг побачити.

— Якраз сподівалися першої, — відповів Ріхард. Він сидів непорушно, ніби вилитий з бронзи.

Запала пауза. Рубашов попросив Ріхарда перелічити всіх членів партійного осередку. Дещо перепитав і кілька адрес записав до книги замовлень з рекламою голландської стоматологічної фірми. Він записав їх у графи, спеціально залишені серед адрес місцевих дантистів та батьків міста, визбираних з телефонного довідника.

Коли Рубашов закінчив, Ріхард сказав:

— Тепер я хотів би подати вам короткий звіт про нашу працю.

— Гаразд. Я слухаю.

І Ріхард почав. Він трохи похилився вперед, поклав великі червоні руки на коліна і, говорячи, ні разу не випростався. Говорив про прапори на димарях, про гасла на парканах, про листівки, розкидані на фабриках. Говорив сухо, як бухгалтер.

Навпроти нього, дмухаючи у сурми, летіли крізь громовицю ангели. Ліворуч Божа Мати простягала свої тонкі руки. З усіх боків їх мовби стискали чиїсь плечі, груди, стегна…

«Її сніжно-білі груди були наче бокали від шампанського», — пригадав Рубашов. Стояв на цементній підлозі і прислухався, чи сусід за стіною не озветься. Не почув нічого. Підійшов до вічка у дверях і глянув на камеру 407. Побачив на дверях цятку — вічко — і засув із замком. Електричне світло заливало коридор, як завжди. Було тихо й безрадісно…

Упродовж Ріхардового звіту Рубашов не озивався. З-поміж тридцяти чоловіків і жінок, що їх Ріхард зібрав докупи після катастрофи, активними залишалося сімнадцять. Двоє, заводський робітник і його дівчина, викинулись із вікна п’ятого поверху, коли в їхню кімнату вламалась поліція. Один дезертирував і виїхав з міста. Двох запідозрено у співпраці з поліцією, але остаточно ще не доведено. Троє вийшли з партії на знак протесту проти політики Центрального Комітету. Двоє з них організували опозиційну групу, третій прилучився до поміркованих. П’ятьох заарештували останньої ночі, між ними й Анну. Двоє з п’яти вже закатовані. Залишалося сімнадцять, готових і далі розповсюджувати листівки та виписувати гасла на парканах.

Ріхард оповідав детально, щоб Рубашов якомога швидше вникнув у їхні зв’язки і справи. Наївний Ріхард! Він не здогадувався, що Центральний Комітет мав у їхньому осередку таємного інформатора, від якого Рубашов уже знав усе, розказане Ріхардом. Він не здогадувався також, що цим довіреним був його приятель, кіномеханік. Тим більше він не здогадувався, що цей приятель мав інтимні зв’язки з його дружиною Анною, заарештованою останньої ночі. Про все це Ріхард не знав нічого, зате Рубашов знав. Партія була пошматована, але її розвідка й відділ контролю функціонували. Це була чи не єдина ділянка, на якій відчувався рух. І очолював цю ділянку сам Рубашов. Зрозуміло, й про це Ріхард не знав нічого. Він знав лише одне: Анну заарештували, проте його доля незмінна — розповсюджувати й надалі листівки та виписувати гасла на стінах. Він знав також, що Рубашов був товаришем із ЦК, отож йому можна довірятись, як батькові. Член партії, однак, не смів виказувати своїх почуттів, не смів зраджувати людських слабостей. Бо той, хто мав м’яке серце й відкриту душу, мусив бути усунутий від справ, відставлений убік, викинутий із партії у самоту й позаорганізаційну темряву…

З коридору почулися кроки. Рубашов підійшов до дверей, зняв пенсне і глянув у вічко. Двоє вартових, підперезаних шкіряними ременями, з револьверами на боках, провадили молодого селянина. Позаду них чвалав наглядач зі зв’язкою ключів у руках. Одне око селянина було підбите синцем і запухле; на верхній губі виднілася засохла кров. Минаючи двері Рубашова, селянин витер рукавом носа, з якого звисала червона крапля. Його обличчя було пласке й невиразне. Десь далі, за полем зору Рубашова, відчинилися двері й за мить із гуркотом зачинилися. Двоє вартових і наглядач повертали назад самі.

Рубашов знову рушив по камері. Здавалося, знову сидить на округлій оксамитовій софі, а поруч із ним — Ріхард. Здавалося, знову все заполонила тиша після звіту молодого німецького хлопця.

Ріхард сидів нерухомо. Долоні тримав на колінах і вичікував. Схожий був на людину, яка щойно висповідалася і тепер очікує від священика мудрого повчання.

Рубашов якийсь час розмірковував, тоді мовив:

— Гаразд. Це все?

Хлопець кивнув головою. Адамове яблуко на його горлі знову перекотилося з місця на місце.

— Мені у вашому звіті не все зрозуміло, — сказав Рубашов. — Кілька разів ви згадували листівки й брошури, які виготовляли самі. Ми знаємо про них. Їхній зміст неодноразово зазнавав критики. Як ви знаєте, там є кілька фраз і абзаців, абсолютно неприйнятних для партії…

Ріхард подивився на нього налякано і почервонів.

— Крім того, — продовжував Рубашов, — кілька разів ми висилали вам затверджений і схвалений нагорі матеріал для поширення. Був там зокрема і журнал малого формату — офіційний орган партії. Настільки я знаю, ви всі посилки отримали.

— Так, — погодився Ріхард.

— Але ви їх не розповсюдили. Ви навіть словом не згадали про це у своєму звіті. Замість надісланого вам матеріалу, ви поширювали речі, написані вами самими; речі, не перевірені й не апробовані партією.

— Т-так, — видушив із себе Ріхард.

Рубашов глянув на хлопця уважніше. Лише тепер він помітив, що той заїкається. «Дивно, — подумав Рубашов. — За два тижні це вже третій партієць, який заїкається». Щось забагато у партії людей з усіляким ґанджем. Чи це зумовлюється обставинами, у яких ми працюємо, чи, може, партія сама висуває калік…

— Ви м-мусите з-зрозуміти, товаришу, — тон Ріхарда був розпачливий, — що суть вашого пропагандистського матеріалу розходилася з дійсністю, б-бо…

— Говоріть тихіше, — обірвав його різко Рубашов, — і не повертайте голови до дверей…

Високий молодик у чорній уніформі зайшов разом із дівчиною до галереї. Дівчина була білява й добре збудована, хоч трохи повнувата. Він обнімав її за талію, в той час як її рука спочивала на його плечі. Вони не звернули жодної уваги на Рубашова і його співрозмовника, зупинившись навпроти летючих херувимів, спиною до софи.

— Продовжуйте, — мовив Рубашов спокійним, низьким голосом й інстинктивно витягнув із кишені цигарничку. Враз спохопився, що у музеї курити заборонено, і сховав цигарничку назад до кишені. Ріхард сидів, мовби спаралізований електричним ударом, вирячивши очі на пришельців.

— Продовжуйте, — повторив Рубашов тихим голосом. — Ви заїкалися в дитинстві? Відповідайте. І відірвіть свої очі від них.

— Д-деколи, — витиснув Ріхард.

Молода пара рушила вздовж картин і зупинилася перед однією, на якій була намальована товста, оголена жінка. Вона лежала на сатиновому дивані і дивилася просто на відвідувачів. Чоловік в уніформі щось сказав, мабуть, соромітно-двозначне, бо дівчина зайшлася сміхом і збентежено озирнулася на незнайомців позаду. Потім вони рушили далі.

— Ч-чи не краще піти звідси геть? — спитав Ріхард.

— Ні, — відрізав Рубашов.

Він боявся, що, підвівшись, Ріхард накличе на них підозру.

— Вони скоро підуть. До того ж світло падає на наші спини; наших облич вони не побачать. Вдихніть кілька разів повільно й глибоко. Це помагає.

Сміючись, пара повільно наближалася до вихідних дверей. Раптом вони повернулися і подивились у бік конспіраторів. Дівчина показала пальцем на картину Божої Матері і потягнула до неї свого приятеля.

— Моє заїкання вам заважає? — тихо спитав Ріхард, дивлячись на підлогу.

— Треба себе контролювати, — відрізав Рубашов.

Відрізав навмисно, бо не міг дозволити, щоб їхня розмова зробилась інтимнішою.

— З-за хвилину ц-це м-мине, — ніби вибачався Ріхард. — Анна завжди глузувала з моєї вади…

Поки пара лишалася в залі, Рубашову ніяк не вдавалося спрямувати розмову в потрібну колію. Спина молодика в уніформі величезною чорною брилою притискала його до софи разом із Ріхардом. Ріхард, який ще гостріше відчував небезпеку, долаючи соромливість, підсунувся ближче до Рубашова.

— Т-так, вона глузувала з мене, — продовжував він. — І все ж вона кохала мене. Часом я не розумів її. Наприклад, вона не бажала дітей, але й про аборт слухати не хотіла. Можливо, вони її не битимуть. Як по-вашому, катують вони вагітних жінок чи ні?

Кажучи «вони», він кинув головою на чорну спину молодика. У ту ж мить чоловік в уніформі обернувся й зосереджено глянув на Ріхарда. Їхні погляди стрілися. Чоловік в уніформі щось сказав дівчині і вона теж втупилась у нього поглядом. Рубашов схопив цигарничку в кишені, але тим разом не витягнув її.

Дівчина щось буркнула і потягла хлопця до виходу. Поволі вони віддалялися; хлопець раз у раз озирався і, видно, щось зважував. Нарешті вони вийшли і їхні кроки розтали у коридорі.

Ріхард уважно стежив за ними. Коли вони виходили, він аж голову витягнув їм услід, відслонивши ще шмат картини. Рубашов міг тепер розгледіти тонкі руки пречистої діви аж до ліктів. Вони були схожі на руки малої, виснаженої дівчинки.

Рубашов глянув на годинника, а Ріхард тим часом посунувся на своє місце.

— Мусимо розібратися, — сказав Рубашов. — Якщо я розумію вас правильно, ви навмисно не поширювали наш матеріал через незгоду із його змістом. Тимчасом ми не згодні із змістом ваших листівок. Зрозумійте, товаришу, що з цього випливає певний висновок…

Ріхард глянув на нього почервонілими очима, відвів погляд і опустив голову.

— Ви добре знаєте, що в надісланому вами матеріалі було повно нісенітниць, — сказав він безбарвним голосом.

Його заїкання зникло.

— Я б так не сказав, — заперечив Рубашов.

— Ви пишете так, мовби нічого не сталося, — говорив Ріхард. — Партію розтерзано на шматки, а ви белькочете про нашу незламну волю до перемоги. Кожен, кому ми показували ваш матеріал, плював на нього, як на безсоромну брехню. Зрештою, ви самі це добре знаєте… Рубашов кинув погляд на хлопця, що сидів, похилившись, підперши долонями підборіддя, і сухо мовив:

— Це вже вдруге ви приписуєте не властиву мені думку. Будь ласка, не робіть цього більше.

Ріхард подивився на нього так, ніби не повірив почутому. Рубашов продовжував:

— Партія проходить важке випробування. Інші революційні партії на своєму шляху стикалися з іще більшими труднощами. Вирішальним чинником є наша незламна воля. Кожен, хто в цей важкий час розм’якає чи розкисає, не належить до наших лав. Кожен, хто поширює паніку, допомагає ворогові, незалежно від мотивів, через які він це робить. Така особа небезпечна для всього руху і заслуговує на відповідне до себе ставлення.

Ріхард, оперши голову на руки, залишався спокійним. Не підводячи голови, глянув на Рубашова.

— Інакше кажучи, я небезпечний для руху? Допомагаю, виходить, ворогові? Ще й, мабуть, дістаю від поліції гроші? І Анна теж?..

— У листівках, до авторства яких ви признаєтеся, — провадив Рубашов тим самим сухим, незворушним голосом, — часто зустрічаються фрази на кшталт: «ми зазнали поразки», «партію спіткала катастрофа», «ми мусимо починати справу наново, фундаментально змінивши політику». Це пораженство. Ви деморалізуєте партію.

— Я вважаю, — відповів Ріхард, — що людям слід говорити правду, бо вони її й так знають. Брехнею прихильності не здобудеш.

— Останній з’їзд партії, — вів далі Рубашов, — у своїх резолюціях зазначив, що партія не зазнала поразки, а лише здійснила стратегічний відступ, отож змінювати дотеперішню політику немає жодних підстав.

— Але ж це нісенітниця! — вигукнув Ріхард.

— Якщо ви й далі продовжуватиме в такому стилі, — зауважив Рубашов, — то нам лишається тільки перервати розмову…

Якийсь час Ріхард мовчав. У залі почало сутеніти. Контури херувимів і голих жінок на стінах зробились м’якими і тьмяними.

— Даруйте, — лагіднішим голосом озвався Ріхард. — Я хочу лише сказати, що керівництво партії помиляється. Ви говорите про «стратегічний відступ», тимчасом як половина наших людей наклала головами, а ті, що вціліли, аби лиш вижити, юрбами перебігають до ворожого табору. Резолюції, що ви їх складаєте десь там нагорі, тут просто незрозумілі…

Постать Ріхарда в сутінках робилася дедалі невиразнішою. Після короткої паузи додав:

— Бо, за вами, виходить, що минулої ночі Анна теж зробила «стратегічний відступ». Щось воно не так, як ви кажете. Ми живемо тут, як у джунглях…

Рубашов приготувався слухати довшу тираду, проте Ріхард замовк. Темрява заповнювала залу доволі швидко. Рубашов зняв пенсне і потер його об рукав.

— Партія ніколи не помиляється, — сказав він із притиском. — Ви і я можемо помилятися, але партія — ніколи. Партія, товаришу, це щось більше, ніж ви, і я, і тисячі нам подібних. Партія є втіленням революційної ідеї в історії. А історія не визнає компромісів і вагань. Невпинна і безпомильна, вона простує до мети. На кожному закруті вона викидає зі свого русла бруд і трупи утоплеників. Вона знає свій шлях, вона — безпомильна. Той, хто не має абсолютної віри в історію, не може належати до наших лав…

Ріхард мовчав. Опираючись на руки, непорушно дивився на Рубашова. А цей декларував далі:

— Ви відмовились поширювати наш матеріал, отже, ви заглушили голос партії. Натомість ви поширювали брошури, в яких кожне слово було шкідливе й облудне. Ви писали: «Рештки революційного руху і всі сили, ворожі до тиранії, мусять об’єднатися; треба забути наші внутрішні суперечки і почати спільну боротьбу наново». Неправильно. Партія не сміє співпрацювати з поміркованими. Бо вони вже сто разів зрадили нас і зрадять знову. Той, хто йде з ними на компроміси, закопує революцію в землю. Ви писали: «Коли дім горить, обов’язок кожного — допомогти гасити вогонь. Якщо ми будемо й далі сперечатись довкола доктрин, ми всі згоримо на попіл». Знову ж невірно. Ми гасимо вогонь водою; інші — олією. Тому спершу слід з’ясувати, який спосіб правильний, а не сліпо об’єднувати пожежні бригади. Політика — річ складна. Політику не можна формувати за допомогою емоцій. Курс партії чітко визначений, як вузенька стежка у високих горах. Найменший ухил зі стежки вправо чи вліво — і необережний летить у провалля…

Ріхард сидів нерухомо у попередній позі.

— Так, щодо цього я не маю жодних заперечень, — мовив він нарешті; його голос звучав розчаровано й змучено. — Все, що ви кажете, є безсумнівною правдою. Й аналогія зі стежкою в горах надзвичайно вдала. А проте я знаю одне — нас розбито. І ті, що вціліли, втікають геть. Мабуть, тому, що на нашій стежці дуже холодно. А наші вороги… Так, наші вороги захлинаються звуками оркестрів, маршують у повені прапорів і спочивають у затишку домашніх вогнищ. Перш ніж розгромити нас, вони робили те саме. Може, тому вони й виграли.

У залі вже геть стемніло. Не видно було навіть руки Скорботної Матері. Задзеленчав дзвінок — раз, потім вдруге. Дзеленчав різко, проникливо, сповіщаючи нечисленних відвідувачів, що вони мають іще чверть години. Рубашов знову глянув на годинника. Мав іще передати рішення центру, й побаченню кінець. Та перш ніж завершити справу, хотів остаточно переконатися, чи цей юнак розповів усе, що мав розповісти. Зрештою, хоч би що Ріхард тепер казав, він, Рубашов, рішення змінити не може. А все ж хотів, щоб хлопець виговорився.

Обриси Ріхардової постаті робилися невловимими. Він непомітно відсунувся від Рубашова ще далі. Рубашов випростався. І відчув раптом біль у верхній щелепі. Скоріш за все — зіпсутий зуб. Ріхард мовби здогадався про все й запитав:

— Що я маю тепер робити?

Рубашов намацав язиком хворий зуб і ледве стримався, щоб не помацати його пальцем. Тихо, але чітко сказав:

— Повідомляю вас, що згідно з рішенням ЦК, ви не є більше членом партії.

Ріхард не ворухнувся. Рубашов трохи почекав, а тоді намірився йти геть. Ріхард, сидячи, підвів голову і спитав:

— Це й було причиною вашого приїзду?

— Майже…

Рубашов мусить іти геть, але не міг зрушити з місця, ніби приріс до підлоги. Стояв навпроти Ріхарда й чекав не знати чого.

— Як же тепер мені бути? — спитав Ріхард. Рубашов мовчав.

— Очевидно, мені тепер і в будці мого приятеля не можна спати?

Рубашов переступив з ноги на ногу, вагаючись із відповіддю, й нарешті сказав:

— Вам краще не бачитися з ним…

Розсердився на себе за цю фразу. Не був певний, як саме Ріхард її зрозуміє. Потім, вдивляючись у чорну постать навпроти, мовив:

— Буде краще, якщо ми вийдемо з музею поодинці. Прощавайте!

Замість відповіді Ріхард випростався, але не підвівся. Рубашов не бачив його обличчя, але здогадувався, як воно зараз виглядає. Здогадувався, який зараз вираз його запалених, ледь поблискуючих очей. Ця незграбна, прибита постать на тлі канапи закарбувалась у його пам’яті назавжди.

Вийшов із зали, швидко проминув наступну, таку саму порожню й темну. Було тихо, лише його власні кроки шаруділи по паркету. Уже на східцях згадав, що так і не побачив усього полотна Скорботної Матері. Тільки й запам’ятав долоні, складені в пригорщі, та тонкі, до ліктів, руки.

На вулиці зупинився. Зубний біль допікав ще дужче. Проймало холодом. Здригнувся од свіжості й тісніше затягнув шарф на шиї. Вуличні ліхтарі вже запалили, і їхнє світло заливало фронтон музею. Людей на вулиці було мало. Трамвай, калатаючи дзвінком, шмигнув мимо по рейках. Рубашов оглянувся, шукаючи таксі.

Вже на тротуарі його наздогнав Ріхард, захеканий і стурбований. Рубашов простував рівним, не надто швидким і не надто повільним кроком. Ріхард був вищий за нього на півголови і ширший у плечах. Але він увібрав голову в плечі й зіщулився, виглядаючи біля Рубашова зовсім малим чоловічком з дрібними кроками.

Продріботівши за ним певну відстань, Ріхард спитав:

— Ваша порада не бачитися з ним — пересторога? Рубашов угледів таксі, яке їхало їм назустріч.

Зупинився, чекаючи, поки воно з ним зрівняється.

— Все, що я мав сказати, Ріхарде, я сказав, — відповів Рубашов і зупинив авто.

— Т-т-товаришу, — тремтливим голосом озвався хлопець, — н-н-невже ви можете видати мене поліції?

Таксі зупинилося кроків за п’ять од них. Ріхард вихопився перед Рубашовим, зігнутий і перестрашений, і загородив йому шлях. Він тримав Рубашова за рукав і торохтів йому просто в обличчя. Рубашов відчував на щоці його гарячий віддих і бризки слини.

— Я не ворог партії! Ви не смієте кинути мене на розтерзання вовкам, т-т-товаришу…

Шофер у таксі, напевно, почув останнє слово. Це Рубашова трохи збентежило, але він вирішив таки їхати цією машиною, бо їхня метушня з Ріхардом робилася дедалі підозрілішою, а поліційний пост знаходився неподалік.

— На вокзал, — діловим тоном кинув Рубашов, сідаючи в авто.

Водій причинив за пасажиром дверцята.

Ріхард стояв на хіднику, жмакав у руках кепку, і його адамове яблуко перекочувалось угору-вниз.

Таксі рушило. Рубашов волів не озиратися. Знав і без того, що Ріхард стоїть на краю хідника, вдивляючись у задні червоні ліхтарі автомобіля.

Кілька хвилин машина мчала не надто запрудженою вулицею. Водій раз у раз озирався, мовби хотів пересвідчитися, чи пасажир на місці. Рубашов не орієнтувався в цих вулицях, і тому не мав уявлення, куди вони їдуть. Вулиці робились дедалі тихішими, а в кінці однієї з них з’явилась нарешті масивна будівля, над широким входом якої висів великий освітлений годинник. Вокзал.

Таксі у цьому місті ще не мали лічильників, і Рубашов спитав шофера:

— Скільки з мене?

— Ніскільки, — відповів шофер.

Його обличчя було старим і зморшкуватим. Він витягнув із кишені червону хустину, більше схожу на ганчірку, і висякався у неї. Рубашов глянув на нього уважніше. Був певен, що ніколи не бачився з ним раніше. Водій тим часом сховав хустину й сказав:

— Для таких, як ви, пане, послуга безкоштовна…

Сказав і взявся за важіль. Несподівано він простягнув з вікна руку. Це була рука робітника з синіми жилами й чорнуватими нігтями.

— Бажаю вам щастя, пане, — додав він, якось дурнувато посміхаючись. — Якщо ваш молодий друг потребуватиме допомоги, моя стоянка біля музею. Можете передати йому номер моєї машини…

Праворуч Рубашов помітив носія, що стояв, обпершись об стовп, і уважно дивився у їхній бік. Замість потиснути простягнуту руку, Рубашов кинув у неї кілька монет і, не мовивши ані слова, рушив до входу на станцію.

Взявши у камері схову валізу, він ще мусив цілу годину дожидатися свого поїзда. Зайшов до буфету і випив склянку ерзац-кави. Зубний біль не давав спокою.

Заснув у вагоні. Снилося, що біжить по колії перед паровозом. Ріхард і водій таксі визирають згори, тримаючи руки на важелях. Піддають поршням пари, щоб таки наздогнати Рубашова і розчавити його сталевою масою. Колеса шалено стугонять на рейках і накочуються усе ближче й ближче, а ноги важчають і відмовляються бігти… Прокинувся, відчуваючи нудоту. На лобі виступив холодний піт. Пасажири в купе поглядали на нього здивовано й загадково. За вікном була ніч. Потяг мчав крізь закутану в темінь ворожу країну. Справу з Ріхардом треба було ще довести до кінця. І страшенно болів зуб…

Тижнем пізніше Рубашова арештувала німецька поліція.

10

Він притулився чолом до ґрат і глянув униз, на подвір’я в’язниці. Ноги були важкі. У голові стугоніло. Безконечне ходіння по камері давалося взнаки. Подивився на годинника: за п’ятнадцять дванадцята. Майже полудень. Наново переживаючи епізод зі Скорботною Матір’ю, проблукав по камері цілих чотири години.

Така довга задума його не дивувала. Ці «білі сни» в одиночній камері не були новиною. Пригадав, як його приятель, голяр за професією, розповідав колись, що на другому році «одиночки» снив серед білого дня упродовж семи годин. Сплючи з розплющеними очима, він промаршував по камері 28 кілометрів. Стер ноги до пухирів, не відчувши ніякого болю.

Що Рубашова турбувало, то це надто швидке настання такої прострації. Лише перший день ув’язнення, а його вже пойняла така слабість. Раніше цей стан наступав по кількох тижнях. Знову ж, що було дуже дивним: він пригадував минуле. Хронічні камерні мрійники переважно мріють про майбутнє. Якщо пригадують минуле, то все одно втрясають його відповідно до потреб своєї мрії, намагаються бачити його інакшим, ніж воно було насправді. Хотів вгадати, які ще несподіванки приготував для нього апарат його мозку. Знав з досвіду, що зіткнення зі смертю щоразу змінює механізм думання і витворює найдивніші реакції…

Небо посіріло, виглядало низьким і обважнілим. Снігопад ось-ось мав початися. На подвір’ї, по розчищеній стежці, походжало двоє в’язнів — в’язнична прогулянка. Один із них кілька разів підряд підвів голову і, здавалося, дивився просто у вікно Рубашова. Вістка про його арешт, напевно, вже розійшлася по цілій в’язниці.

Той, що поглядав догори, був дуже худий, і навіть здаля Рубашов міг розгледіти надзвичайну блідість його шкіри. Верхня губа була розсіченою і здертою, як у зайця. Він був щільно закутаний у плащ-намет і раз у раз стягував його краї ще тугіше. Другий в’язень, що виглядав старшим, мав на плечах накинуту ковдру.

Вони не розмовляли між собою і навіть не дивилися один на одного. Хвилин через десять до них підійшов вартовий, щось сказав, і вони вслід за ним почимчикували до будівлі. Перед тим як переступити поріг, молодий чоловік із заячою губою ще раз глянув угору, в бік Рубашова. Звичайно, самого Рубашова він побачити не міг. Вікна камер знадвору були просто чорними дірами з мережею ґрат. І все ж молодик дивився на вікно шукаючим поглядом.

«Ось я бачу тебе, — думав Рубашов, — і вбий, не знаю, хто ти такий. А ти, хоч мене й не бачиш, проте своїм поглядом даєш зрозуміти, що знаєш мене. Хто ти?»

Рубашов відступив від вікна, сів на ліжко і застукав до офіцера.

«ХТО ВОНИ?»

Припускав, що сусід за стіною тяжко образився і навряд чи озветься. Але офіцер, видно, вгамувався, бо негайно ж відповів:

«ПОЛІТИЧНІ».

Рубашов здивувався. Він узяв був Заячу Губу за кримінального злочинця.

«ВАШОЇ ПОРОДИ?» — поцікавився Рубашов.

«НІ, ВАШОЇ», — відповів офіцер не без зловтішної усмішки.

Наступне речення сусід вистукав голосніше. Певно, стукав моноклем.

«ЗАЯЧА ГУБА — МІЙ СУСІД, КАМЕРА 400. ЙОГО ВЧОРА КАТУВАЛИ».

Рубашов завмер. Потім протер пенсне, яке зняв раніше і яке вживав для перестукування. Хотів спитати «ЧОМУ?», але вистукав «ЯК?»

«ПАРОВА КУПІЛЬ», — пояснив сусід.

Рубашова не раз катували в Німеччині, переважно били, Але про «парову купіль» він лише чув. Знав із власного досвіду, що будь-які муки можна стерпіти, якщо заздалегідь знаєш методи катування, тобто знаєш, чим кат орудуватиме. В такому разі вимагалося лише одного — витримки, як під час хірургічної операції, наприклад, зуба. Найгіршим було невідоме, коли жертва не могла передбачити своєї реакції, а отже, й не могла обрахувати силу спротиву. Зроджувався страх, що під тиском того невідомого скажеш щось таке, чого вже ніколи назад не вернеш.

«ЗА ЩО КАТУВАЛИ?» — спитав Рубашов.

«ЗА ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ», — зіронізував офіцер.

Рубашов надів пенсне й дістав цигарничку, в якій лишилося дві цигарки. Цього разу застукав цигарничкою:

«А ЯК ВАШІ СПРАВИ?»

«ДЯКУЮ, ДОБРЕ».

Чекав ще якихось сигналів зі стіни, але, схоже, розмова скінчилася. Здвигнув раменами, відкрив цигарничку і запалив передостанню цигарку. Знову рушив по камері. Дивно, але те, що мало відбутися, бадьорило його. Меланхолія розвіялась, у голові проясніло. Підійшов до вмивальника і вмився холодною водою. Освіжив руки до плечей, прохолодив груди. Прополоскав рота і витерся носовиком. Засвистів стару мелодію й засміявся: мелодія лунала фальшиво. Згадав, як за кілька днів до арешту хтось пожартував: «Якщо б Хазяїн мав музичний слух, він давно вже знайшов би привід тебе ліквідувати». — «Він і без того знайде», — відповів тоді Рубашов, радше жартуючи, аніж вірячи у власні слова.

Запалив останню цигарку й на свіжу голову почав розмірковувати: яку лінію вести на допиті? Почуття самовпевненості аж нуртувало в ньому, як колись у студентські роки перед іспитами. Силкувався пригадати все, що чув колись про «парову купіль». Уявляв себе в усіх можливих ситуаціях цієї купелі і подумки відзначав усі потрясіння, яких слід було сподіватися і до яких треба бути готовим, аби не дати себе захопити зненацька. Був свято певен, що нічого вони тою купіллю не осягнуть. Він не скаже нічого зайвого. Хотів, щоб допит починався якнайшвидше.

Пригадав давній сон: Ріхард і таксист наздоганяють його на локомотиві, аби переїхати його, аби помститися за обман і зраду.

«Так, я за все заплачу», — подумав Рубашов. Він хотів усміхнутися, та натомість лише болюче скривився.

Цигарка догоряла і вже припікала пальці. Кинув недопалок на підлогу і намірився розтоптати його черевиком. Але передумав, нагнувся, підняв його й притиснув до кисті руки між двома синіми жилами. Припікав руку з півхвилини, поки недопалок не погас. Лишився вдоволений: ні разу не сіпнув рукою і ні на мить не піддався пекельному болеві.

Око, що стежило за ним через вічко, зникло.

11

Розносили обід. Рубашова знову оминули. Не хотілося принижувати себе зазиранням у вічко, отож навіть не знав, що там давали. Але запах страви наповнив камеру, нагадуючи щось дуже смачне.

Хотілося курити. Треба було якось дістати цигарок, бо не міг без них зосередитись. Цигарки для нього були важливіші, ніж їжа. Через півгодини не витримав, затарабанив у двері. Минуло ще півгодини, перш ніж двері відчинилися. На порозі стояв наглядач із в’язкою ключів.

— Принесіть мені з в’язничної крамниці цигарок, — сказав Рубашов.

— А купони маєте?

— Я мав при собі гроші. Їх відібрали при обшукові.

— Тодіпочекайте, поки їх поміняють на купони.

— І скільки для цього потрібно часу у цьому зразковому закладі? — не без іронії перепитав Рубашов.

— Якщо хочете, напишіть скаргу, — порадив наглядач.

— Але ж я не маю ні олівця, ні паперу…

— Нічим не можу допомогти. Для цього теж потрібні купони…

Злість ударила в голову, але Рубашов не втратив самовладання. Наглядач, проте, помітив, що зіниці в’язня зайнялись особливим блиском. Крізь пенсне цей блиск скидався на далекий високовольтний спалах. Це нагадало ключареві кольоровий портрет, з якого очі Рубашова світилися таким самим блиском. Ще донедавна цей портрет висів скрізь. Наглядач вишкірився старечою, злосливою усмішкою. І відступив у коридор. Та Рубашов помітив цю усмішку.

— Невже й ви почуваєте зверхність? Ви? Ходяча купа гною?

Він процідив ці слова якомога дошкульніше і зневажливіше. Тоді відвернувся й пішов до вікна.

— Я буду змушений написати відповідний рапорт, — сухо мовив старий, і двері зачинилися.

Рубашов потер пенсне об рукав і заспокоївся, навіть усміхнувся. Та цей стан відпруження тривав недовго. Він мусить знайти цигарки, інакше про жодну витримку нема мови. З півгодини він походжав по камері, тоді підійшов до стіни й постукав до сусіда:

«МАЄТЕ ТЮТЮН?»

Відповідь надійшла не зразу. Сусід якийсь час розмірковував, а тоді відповів чітко і зважено: «МАЮ… АЛЕ НЕ ДЛЯ ВАС».

Рубашов уявив собі офіцера з вусиками й моноклем в оці. Він, мабуть, дурнувато посміхається до стіни, що їх розділяє, що зараз у голові в того офіцера? Мабуть, тішиться: «Ну, що, дістав облизня?» Не виключено, що саме в цю мить у його голові снується й таке запитання: «А скільки ти, чортів виродку, постріляв моїх родичів?»

Рубашов дивився на сіру стіну і мовби бачив крізь неї офіцера, що стояв навпроти й так само роздивлявся Рубашова. Він тяжко дихав, і його дихання, здавалося, долинає сюди крізь грубезний мур. «А й справді, — подумав Рубашов, — скількох я вбив власноручно?» Точного числа не міг пригадати. Це було надто давно, ще у громадянську війну. Застрілив, мабуть, не менше сімдесяти й не більше ста. То й що? Те все відбувалось за інших обставин, то було щось цілком інше, ніж ось, скажімо, справа з Ріхардом. Коли б йому довелося знову пережити ту саму революцію, він би знову розстрілював не вагаючись, навіть знаючи, що революція закінчиться Хазяїном на троні.

«З тобою, — подумав Рубашов, дивлячись на стіну, за якою стояв сусід з цигаркою в губах, — я не маю жодних рахунків. Я нічого тобі не винен. Ми не маємо ані спільних справ, ані спільної мови…»

Стіна знову озвалася. «Ну от, що ж ти від мене хочеш?» Рубашов притулив до стіни вухо й почув:

«ПОСИЛАЮ ВАМ ТРОХИ ТЮТЮНУ».

Невдовзі почулося грюкання в двері сусідньої камери. Офіцер кликав наглядача. Рубашов аж затамував подих: ану ж із цього щось вийде? Наглядач зачовгав по підлозі. Не відчиняючи дверей сусідньої камери, він спитав через отвір:

— Чого вам?

Відповіді офіцера Рубашов не почув, хоч і дуже хотів пізнати, як звучить його голос. Натомість почув окрик наглядача:

— Не положено! Порушення правил!

І тиша. Мабуть, офіцер щось пояснював наглядачеві, але Рубашов і цим разом не чув його голосу.

— Це образа при виконанні службових обов’язків! Я подам рапорт! — вигукнув стариган і зачовгав кудись коридором.

Незабаром з-за стіни знову полинули звуки: «ЗА ВАМИ СУВОРИЙ НАГЛЯД». Рубашов рушив по камері, усім тілом відчуваючи нестерпне бажання закурити. Думки його перескочили знову до офіцера за стіною, до його готовності поділитися тютюном.

— І все ж я б стріляв у вас зараз, як і в революцію, — мовив уголос. — Бо це потрібно й виправдано. Чи, може, я й перед тобою в боргу? Може, я маю тепер розплачуватися за все, що робив задля справедливості?

Бажання закурити збільшувалося. Організм потребував нікотину. Потреба в отруті свердлила свідомість, нила, як скабка, у глибині мозку. Роздратований, Рубашов крокував по камері, не помічаючи, що говорить уголос:

— Невже я повинен тепер розплачуватися і за справедливі вчинки? Невже, крім власної свідомості, є ще й інший для них критерій? Невже праведник стає найбільшим грішником, коли його вчинки переміряти за тим мірилом? І чи не буде цей гріх удвічі більшим — адже інші не відали, що чинять?

Зупинився навпроти вікна. Що це? Напад релігійного безуму? Лише тепер помітив, що розмовляє вголос. Та хоч і отямився, а вуст угамувати не міг. Супроти його волі вони промовили:

— Розплачуватися треба за все…

Вперше після арешту він злякався. Страх проникав у кожну клітину тіла. Гарячково шукав цигарок, хоч добре знав, — що не лишилося жодної.

З-за стіни долинув стукіт. Рубашов прислухався.

«ЗАЯЧА ГУБА ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ», — сповіщав офіцер.

В уяві постало бліде, повернуте до його вікна обличчя. Вістка його збентежила. Спитав:

«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?»

Офіцер відповів:

«ВІН НЕ ХОЧЕ КАЗАТИ. АЛЕ ВСЕ ОДНО ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ».

12

Після полудня Рубашов почувався ще гірше. Раз у раз набігала дрож. Знову заболів зуб — правий верхній, зв’язаний із зоровими нервами. З часу арешту він нічого не мав в роті, проте голоду не відчував. Хотів зосередитися, але напади дрожі й нестерпне бажання закурити перешкоджали цьому. Помітив, що його думки, наче зграї, кружляють довкола двох речей — курива й ненароком кинутої фрази «Розплачуватися треба за все». Спогади поглинали його. Вони, здавалося, дзижчали над вухом, а іноді м’яко гули десь усередині слухової системи. Обличчя й голоси зринали і в ту ж мить зникали. А ті, що їх він намагався затримати на рубцях пам’яті, спричиняли біль. Усе його минуле було болючим і гноїлося скрізь, де тільки торкнешся. Його минуле — це партія. Сучасне й майбутнє — усе належало їй. Його доля була нерозлучно зв’язана з нею. І це минуле теж раптом стало непевним. Тепле, ще сповнене живого дихання тіло партії видавалося йому помережаним безліччю гнійних виразок, кривавих чиряків. Де і коли в історії траплялося щось подібне? Де і коли шляхетна справа знаходила гірше втілення? Якщо партія уособлювала волю історії, тоді сама історія була суцільною помилкою…

Рубашов глянув на вогкі плями на стіні. Стягнув ковдру з ліжка й накинув на плечі. Марширував по камері дедалі скоріше, різко повертаючи перед вікном та дверима. Але тремтіння находило знову й знову. Особливо чомусь терпла спина.

У вухах дзвеніло, гуло. Шум змішувався з м’якими голосами, але він не міг з’ясувати, чи то вони линуть із коридору, чи то він опинився у стані галюцинації. «Це, мабуть, від зуба, — подумав Рубашов. — Треба буде таки попроситись до лікаря. Завтра. А поки що треба все обдумати. Насамперед треба знайти причину помилок партії. Всі наші концепції були правильні, але результати — хибні. Це хворобливе сторіччя. Ми діагностували хворобу з мікроскопічною точністю, але щоразу, коли ми бралися за хірургічний ніж, з’являлися нові болячки. Наша воля була непохитна й чиста; наша концепція мусила б викликати в усіх народів щирий захват. А тимчасом нас усі ненавидять. Чому ж ми стали такими одіозними й ненависними? Ми несли вам правду, але в наших устах вона обернулась брехнею. Ми несли свободу, але в наших руках вона перетворилася на батіг. Ми несли життя, але там, де лунає наш голос, сохнуть дерева й опадає листя…»

Рубашов затремтів. В уяві постала фотографія делегатів першого з’їзду партії. Делегатів увіковічено за довгим столом. Одні сиділи, спершись ліктями на сукно столу; інші — склавши руки на колінах. Майже всі мали цапині борідки і всі серйозно дивилися в об’єктив апарата. Над головою кожного делегата було біле коло з цифрою, а навпроти такої самої цифри на білому полі під фотографією стояло прізвище.

Всі делегати виглядали поважно. Лише у вузеньких татарських очах ватажка світилася хитрість і легенька усмішка. Рубашов сидів праворуч від нього, блискаючи зіницями крізь пенсне. Хазяїн сидів у кінці столу, важкий і квадратний. Усі вони виглядали як члени міської Ради на засіданні, хоч насправді були моторами найбільшої революції в історії людства. Так, вони були групою людей цілком нового типу — войовничими філософами. Вони спізнали всі в’язниці Європи. Вони мріяли про владу, щоб за її допомогою скасувати владу взагалі. Вони мріяли про панування над людьми, щоб визволити їх з-під будь-якого гніту. Усі їхні думки втілилися в реальність. Усі їхні мрії збулися. І де вони тепер, ці люди? У їхні мізки, що змінили курс світу, вліплено певну кількість свинцю. Одних застрелено в лоб, інших — у потилицю. Лише двоє чи троє зостались живі, поневіряючись десь по світі, спустошені й викінчені. Та ще він. І — Хазяїн…

Рубашов змерз. Страшенно хотілося закурити. Заплющив очі. Картини з минулого змінювали одна одну, ніби невидима рука вставляла їх у проектор мозку і враз витягала, не даючи глядачеві схопити усіх подробиць. Одна картина затрималась трохи довше. Бельгійський порт. Малий Леві з невеликим горбом на спині й неодмінною люлькою у зубах. Навіть тут, у камері, мовби запахло причалами. Запахло мішаниною цвілої морської трави й бензину. Долинув музичний передзвін годинника на вежі. Привиділись вузькі вулички, що їх підмивали численні затоки, над якими сушили свою білизну портові повії.

Це було через два роки після зустрічі з Ріхардом. Між прибуттям до Бельгії і Скорботною Матір’ю минуло два роки. Рубашов побував у руках гестапо. Його били щоночі, — але він уперто заперечував усі підозри і звинувачення. Йому вибили зуби, пошкодили слух, викрутили руки, але він мовчав або заперечував. Тижнями його тримали у «псярні» — маленькій холодній камері, де можна було стояти лише на чотирьох і скавуліти від болю в усіх частинах тіла. Та він не піддавався. Слідчі так нічого й не витягли з нього. Скільки разів він втрачав свідомість і скільки разів його відливали холодною водою! Та отямившись, він просив цигарку і ще затятіше заперечував усі закиди. Здавалося, вся поліційна машина німецької диктатури обрушилася на нього, а проте він витримав, його звільнили й літаком відправили на батьківщину в обмін за пійманого там їхнього агента. Вдома його зустрічали як героя. Грали оркестри, маяли прапори, маси народу вітали його революційними окликами. Навіть сам Хазяїн кілька разів узяв участь у цих святкових масових вітаннях.

Рубашов пробув за кордоном досить довго. Повернувшись на батьківщину, застав там чимало змін. Половини старих колег — тих самих, увічнених на фотографії, — уже не було в живих, і навіть сама згадка про них вважалася злочином. Їх можна було згадувати хіба що з прокльоном, новим різновидом лайки. З них усіх у пошані залишився лише той один, із татарськими очима, що встиг вчасно померти власною смертю. Його шанували як Бога-отця, з Хазяїна — як Бога-сина. Хоч кружляли чутки, що Хазяїн підробив заповіт Бога-отця і лише таким чином став спадкоємцем.

Ті з-поміж знаменитостей, котрі вижили, зробилися цілком іншими людьми. Цапині борідки позникали, їхні обличчя були тепер гладенько виголені, зношені і повні цинічної меланхолії. Час від часу Хазяїн висмикував з-поміж них нову жертву, і тоді всі інші били себе п’ястуками в груди й хором каялися у справжніх та вигаданих гріхах.

Пробувши в столиці два тижні, ще навіть не звільнившись од милиць, Рубашов попросив, щоб його знову відправили за кордон з новою місією.

— Чому такий поспіх? — спитав Хазяїн, дивлячись на нього з-за хмари тютюнового диму.

Після двадцяти років спільного перебування на чолі партії, вони все ж зберігали між собою певну формальну відстань. Над головою Хазяїна висів портрет померлого святого отця. Поруч колись висіла й побільшена фотографія його учнів із цапиними борідками. Тепер її довелося зняти.

Зустріч була короткою — всього кілька хвилин. В останній момент Хазяїн підвівся й потиснув Рубашову руку дещо сильніше, ніж звичайно. Рубашов потім довго роздумував, що мав означати цей потиск. Знову і знову згадувався іронічний погляд Хазяїна із-за тютюнового диму.

Рубашов узяв свої милиці й мовчки вийшов із кабінету. Хазяїн не став підводитися з-за робочого столу й проводити його до дверей. Наступного дня Рубашов відбув до Бельгії.

На пароплаві він уже почувався краще. На місці призначення його зустрів Малий Леві, провідник місцевого партосередку. Він сподобався Рубашову з першого погляду. Леві ознайомив гостя з причалами й покрученими вуличками, якими, видно було, пишався так, мовби збудував їх сам, власноручно. У кожній кав’ярні Леві мав безліч знайомих — портовиків, моряків, повій. Скрізь, де вони появлялися, йому пропонували кухоль пива. Леві відмовлявся й вітав знайомих, підіймаючи люльку до вуха. Навіть поліцай на ярмарку привітно йому підморгнув. А моряки з чужих кораблів, хоч і не знали мови, підходили до нього й привітно поляскували його по кривій спині. Все це викликало у Рубашова почуття подиву й визнання. Малий Леві мав авторитет і пошану. Недарма ж і партосередок цього порту вважався найкраще зорганізованим і найдисциплінованішим за кордоном.

Увечері Рубашов у компанії Леві та кількох портовиків гаяв час у невеликій кав’ярні. Був серед присутніх і дебелий портовик Пауль, організаційний секретар місцевого осередку. Замолоду він був борцем і кілька років провів на циркових аренах. Він був геть лисий, рябий, із надзвичайно великими вухами. Під пальтом він носив моряцький светр, а на голові мав старого чорного й вельми аристократичного капелюха. А головне — він умів рухати вухами. Його капелюх то піднімався, то знову опускався на очі. Поруч нього сидів Білл, колишній моряк. Свого часу він написав роман про моряцьке життя, зазнав слави, але невдовзі його як автора забули, й тепер він дописував до місцевої комуністичної газети.

Решта були звичайними портовиками, що любили у вільний час посидіти, погомоніти й випити. До кав’ярні заходили нові й нові люди, підсідали до столу, виставляли пиво, відходили. Власник шинку, грубий малий чолов’яга, час від часу підходив до них і награвав на губну гармонію. Випито було чимало.

Малий Леві представив Рубашова як «товариша звідти». І ніяких більше пояснень. Ніхто, крім Леві, не знав ні його прізвища, ні становища в партії. А що Рубашов, схоже, не мав настрою до розмов, присутні його не надто й розпитували. А те, що запитували, стосувалося переважно матеріального стану людей «там»: розмір їхньої зарплатні, земельні проблеми, розвиток промисловості. Все, що вони казали, засвідчувало непогане розуміння технічних деталей. І водночас — цілковиту необізнаність із загальною ситуацією й політичною атмосферою «там». Вони питали про збільшення виробництва кольорових металів з такою самою цікавістю, з якою діти питають про точні розміри ханаанського овоча.

Старий докер, що самотньо стояв оддалік, поки Малий Леві не покликав його до гурту, тиснучи Рубашову руку, сказав:

— Ви дуже схожі на Рубашова.

— Я це чую не вперше, — відповів Рубашов.

— Може, ви коли-небудь зустрічалися з ним? — наполягав портовик. — То виняткова людина!

За північ шинок спорожнів. Залишилися тільки Рубашов і Малий Леві. Шинкар позавішував вікна і позасовував стільці під столи. Поки Рубашов і Леві тихо перемовлялися, він, похилившися на шинквас, куняв.

Власне, вони й не перемовлялися. То радше був монолог. Малий Леві розповідав гостеві свою біографію. Розповідав із власної ініціативи, бо Рубашов ні про що його не просив, передбачаючи ускладнення наступного дня. І справді, ускладнення не забарились: наступного дня майже всім його новим знайомим закортіло оповісти гостеві «звідти» про своє життя.

Леві говорив монотонно, і Рубашов почувався як приречений. Хотів уже було вибачитися й піти геть, але відчув неймовірну втому й лишився.

Як з’ясувалося, Малий Леві не був бельгійцем, хоча говорив французькою мовою, як тутешній, і знав ледь не кожного мешканця цього містечка. Народився він на півдні Німеччини, навчився там столярського ремесла і гри на гітарі, а по неділях виступав із лекціями у клубі революційної молоді, роз’яснюючи теорію Дарвіна. У тривожні місяці перед приходом фюрера до влади, коли партія відчувала потребу у зброї, в його містечку було вчинено зухвалу акцію. Однієї неділі пополудні хтось вивіз автомобілем із поліційної дільниці у центрі міста 50 рушниць, 20 револьверів і два легких кулемети з амуніцією. Авто під’їхало до будинку поліції, з нього вийшли люди, показали ордер з урядовими печатками; супроводило їх два поліцаї. Наступного дня зброю таки вдалося знайти в гаражі, яким завідував член партії, а проте аферу до кінця так і не розкрили. Кількох комуністів, щоправда, заарештували, але Малий Леві тим часом зник із міста, пропав.

Вищі партійні інстанції пообіцяли йому роздобути паспорт та інші документи, але нічого з того не вийшло. Кур’єр, який мав доставити паспорт і гроші на подорож, не прибув у домовлене місце.

— Між іншим, у нас недотримання слова весь час має місце, — сказав Леві філософічно, акцентуючи усе речення.

Рубашов не відповів нічого.

Та, попри всі труднощі, Малий Леві таки добувся до кордону і перейшов його. Хоч і мусив спершу проблукати сім місяців, ховаючись від людського ока, бо ж фотознімок його висів перед кожним поліційним відділком.

Вирушаючи до місця зустрічі із посланцем центру, він мав при собі грошей всього на три дні.

— Раніше я просто не вірив, що люди можуть їсти кору. Читаючи про таке в книжках, я був певен, що це мелодраматичні витівки авторів. А тепер я вже знаю, що найсмачніша кора молодих дерев…

Мовби від згадки про ті голодні дні він підвівся і взяв із шинкваса кілька ковбасок. Рубашову тимчасом згадалися в’язниці, рідка юшка у них, голодні страйки, і він теж почав жувати.

Після тривалих митарств Леві перейшов кордон і опинився у Франції. Не маючи паспорта, він був заарештований п’ятого дня. Поліція наказала йому забиратися чимскоріше в якусь іншу країну і лише при такій умові звільнила його з-під арешту.

— Це все одно ніби мене просили видряпатися на Місяць, — зауважив він.

А проте треба було щось робити. Наладнавши зв’язок із французькими комуністами, він попрохав у них допомоги. Йому сказали, що спершу наведуть про його особу довідки, тобто звернуться до німецьких товаришів, і лише тоді, можливо, допоможуть.

Леві і далі блукав без паспорта. Через кілька днів його знову заарештували. Відбуваючи тримісячне ув’язнення, він товкмачив своєму сусідові по камері, волоцюзі, значення резолюцій останнього партійного з’їзду. В обмін за це волоцюга відкрив йому секрет, як жити з продажу котячих шкур.

Через три місяці його випустили, привезли вночі до прикордонного лісу, дали хліба, сиру і пачку французьких цигарок. Старший жандарм сказав:

— По той бік кордону — Бельгія. Йди прямо й за півгодини ти будеш там. Та хай тебе Бог боронить повернутись назад. Ще раз нам попадешся — позбудешся голови…

Кілька тижнів Малий Леві блукав по Бельгії. Звернувся до комуністів за допомогою, але дістав таку саму відповідь, як і у Франції. Переситившись корою, він почав ловити котів. Зловити кота неважко. За шкуру, якщо не стара, можна було купити півхлібини та пачку тютюну для люльки. Щоправда, між ловінням кота і продажем шкури була ще одна, не вельми приємна операція. З емпіричного досвіду Леві відкрив, що найшвидше й найлегше кота можна забити таким способом: схопити його однією рукою за вуха, другою — за хвіст, повернути навзнак і сильним ударом зламати йому хребет об коліно. Після перших спроб його нудило, але з часом обвикся. Та невдовзі Малого Леві знову заарештували, бо, виявляється, в Бельгії теж треба мати документи. Спершу його попередили й відпустили, а за другим разом вліпили три місяці тюрми. Однієї ночі бельгійські жандарми привезли його до прикордонного лісу, дали хліба, сиру і пачку бельгійських цигарок. Старший жандарм сказав:

— По той бік кордону — Франція. Іди прямо й за півгодини ти будеш там. І хай тебе Бог боронить повернутись назад. Ще раз нам попадешся — позбудешся голови…

Так протягом року французька й бельгійська поліція кидали Малим Леві через кордон, як м’ячем, тричі. Пізніше він довідався, що декотрі члени партії були жертвами цієї гри впродовж багатьох років.

Знову і знову він звертався до однопартійців за допомогою, боячись втратити з ними контакт.

— Нам нічого не надіслано з вашої попередньої організації, — відповідали йому функціонери. — Зачекайте, поки надійдуть відповіді на наші запити. Якщо ви член партії, то дотримуйтеся партійної дисципліни…

І Леві продовжував жити з котів, то бельгійських, то знову французьких. Минув іще один рік. Малий Леві, раз у раз пожбурюваний через кордон, підупав фізично й почав харкати кров’ю. А до всього ще й марив котами. Все на світі, йому здавалося, пахло котами — харчі, люлька, немолоді повії, що давали йому деколи дах над головою. Знову звертався до партії.

— Ми й досі не отримали відповіді на наші запити. Минув іще один рік. За цей час товариші, що могли поручитися за Малого Леві, або померли у німецьких в’язницях від катувань, або просто зникли невідомо куди.

— Шкода, але нічим вам допомогти не можемо, — сказали йому партійні функціонери у Бельгії. — Вам не слід було приїжджати сюди без офіційної директиви. Хтозна, чи не вибули ви з батьківщини без партійного дозволу? Самі знаєте, безліч шпигунів і провокаторів намагаються проникнути у наші лави. Партія мусить бути пильною.

— Навіщо ви мені це розказуєте? — спитав Рубашов. Шкодував, що таки не пішов раніше. Малий Леві налив пива до кухля і, всміхаючись, підніс люльку, салютуючи гостеві.

— А для того, щоб ви знали, — відповів Леві. — Бо це типовий приклад. Я міг би вам навести ще не одну сотню подібних. Роками найкращі з нас борсаються у цій тяганині. Партія на очах кам’яніє. У її тілі з’явились подагра і склеротичне звуження вен. Такий стан унеможливлює революцію.

«Про це я міг би тобі розказати набагато більше», — подумав Рубашов, але не озвався.

Тимчасом історія Малого Леві мала щасливий кінець. Відбуваючи чергове ув’язнення, він опинився в одній камері з колишнім цирковим борцем Паулем, котрий останнім часом працював у порту. До в’язниці потрапив за те, що під час демонстрації скористався борецькими навиками і скрутив поліцая вдвоє.

Малий Леві і Пауль заприятелювали. Виявляється, Пауль був організаційним секретарем осередку. Вийшовши з в’язниці, Пауль дістав йому документи, влаштував його на роботу і поновив у партії. Таким чином Малий Леві знову має можливість читати портовикам лекції з питань дарвінізму та пояснювати їм поточні постанови Центрального Комітету, мовби нічого й не трапилось. Він забув про котів і свою злість на партійних бюрократів. Минуло півроку — і він став політичним референтом портової організації. Все добре, що добре кінчається.

Рубашов справді зрадів, почувши щасливий кінець, бо не міг передбачити своєї реакції, якби вся ця історія закінчилася інакше. Він-бо знав, із яким завданням прибув. Якщо й була ще якась революційна якість, невідома йому, то це схильність до самообману. І Леві розкрив краєчок завіси над нею. Рубашов уважно подивився на Малого Леві. Той, не зрозумівши значення його погляду, злегка зніяковів і віддав почесть — цього разу недоречно — піднесенням своєї люльки до вуха.

Рубашов задумався. Згадались коти. Зі страхом помітив, що його нерви напружилися. Мабуть, через втому. Але думка про котів не покидала його. Ставала настирливою ідеєю. Може, тому, що все складалося всупереч сподіванням. Коти… А тепер Рубашов мусить взяти оцього Малого Леві за вуха й ноги і зламати його горбату спину…

Почувався хворим. Встав, щоб іти. Малий Леві допровадив його додому. Не міг не завважити, що Рубашов дістав якийсь напад депресії і всю дорогу промовчав.

Тижнем пізніше Малий Леві повісився.

Між цим вечором і смертю Малого Леві відбулося кілька засідань бюро портового осередку, які не мали в собі нічого драматичного. Все відбувалося дуже просто.

Але трохи передісторії. Два роки тому найвища інстанція партії закликала робітників світу до боротьби проти молодої диктатури, що постала у серці Європи. Ця боротьба мала полягати у політичному й економічному бойкоті. Товари, експортовані Німеччиною, не купувати; сировину, призначену для гігантської військової машини Німеччини, — не пропускати. Всі закордонні секції партії виконували це розпорядження з ентузіазмом. Робітники цього малого бельгійського порту відмовлялися розвантажувати й навантажувати кораблі, що йшли до Німеччини чи прибували з неї. Інші профспілки підтримали їх. Страйк був нелегкий: траплялися сутички з поліцією, були вбиті й поранені.

Боротьба затягувалася і ніхто з певністю не знав, чи закінчиться ця акція успіхом. І раптом одного дня невелика флотилія з п’яти старих, на чорно пофарбованих кораблів зайшла до порту. Кожне судно було пойменоване прізвищами славетних керманичів революції. На їхніх щоглах майоріли червоні прапори з серпом і молотом. Страйкуючі робітники зустріли ці судна з небувалим піднесенням. Без жодних вагань, відразу ж, почали їх розвантажувати. Та після кількох годин праці з’ясувалося, що вантаж — рідкі мінерали — був призначений для військової індустрії бойкотованої країни.

Секретаріат партійного осередку негайно скликав загальні збори, на яких дійшло до гострого словесного зіткнення. Дискусії поширилися на всю бельгійську компартію. Реакційна преса підхопила цей випадок і щонайкраще для себе його використала. Поліція раптом відмовилася встрявати в перебіг страйку і проголосила нейтралітет. Керівництво партії закликало робітників припинити страйк і в суворій відозві наказало портовикам розвантажити кораблі. У тій відозві наводилися зокрема й хитромудрі аргументи на користь уряду революційної держави, які, щоправда, мало кого переконували. Осередок розколовся. Більшість членів партії добровільно відмовлялись від членства. Протягом кількох місяців від портового осередку залишалась тільки тінь. Але промислова криза зростала, і партія поступово повертала собі попередню популярність і силу.

Минуло два роки. Інша диктатура — цього разу італійська — розпочала в Африці загарбницьку війну і вдерлася в Абісінію. Знову Центральний Комітет закликав робітників світу до бойкоту. Цей заклик зустрів ще більшу підтримку, ніж попередній, бо й уряди багатьох держав цим разом теж засудили агресію й пообіцяли не постачати сировину італійській промисловості.

Без сировини, й зокрема без бензину, Італія була б паралізована. Та раптом відома флотилія з п’яти старих кораблів знову вийшла в море. Найбільший із цих кораблів мав ім’я теперішнього вождя революційної держави, який нещодавно на повен голос засудив загарбницькі війни, за що зазнав чергових нападок реакційної преси. На щоглах кораблів майорів прапор революції, а в їхніх трюмах хлюпотів бензин для агресора. Флотилія перебувала на віддалі одноденної подорожі від цього малого бельгійського порту, і Малий Леві та його товариші ще нічого не знали про її наближення. Завданням Рубашова було підготувати їх до неприємної зустрічі.

Першого дня він не сказав нічого — обмацував ґрунт. Лише наступного дня він попросив Леві скликати усіх членів партії до будівлі, де містилася партійна канцелярія.

Кімната була велика, гола, неприбрана, й обставлена так само неохайно, як усі партійні канцелярії усього світу. Почасти це пояснювалося бідністю, почасти аскетичною традицією. На стінах висіли старі виборчі плакати, політичні гасла і видрукувані на машинці повідомлення та об’яви. В одному куті стояв старий, запорошений гектограф. У другому лежала купа одягу, зібрана для родин страйкарів. Поруч височіли стопи пожовклих листівок і памфлетів. Вікна були заляпані фарбою, як у незакінченій будівлі. Над довгим саморобним столом висіла лампочка без абажура. Поруч зі стелі звисала липка стрічка для мух. За столом сиділи горбатий Леві, колишній атлет Пауль, письменник Білл та інші активісти.

Виступав Рубашов. Говорив довше, ніж звичайно. Оточення було для нього звичне. Уся ця довколишня незграбність і неохайність зроджували в ньому легкість і сміливість. Почувався як удома. Відчував тут потрібність своєї місії і не міг зрозуміти, чому вчора в шинку його охопив дивний, незрозумілий настрій.

Об’єктивно й не без експресії з’ясував він реальний стан справ, не кажучи, правда, нічого про справжню причину свого візиту. З його слів випливало, що світовій бойкот агресора не вдався через лицемірство й захланність європейських урядів. Декотрі з них хоч і наполягали на продовженні бойкоту, однак це було лише маскування. А інші й не намагалися приховати свою нещирість. Агресорові потрібен бензин. Донедавна країна пролетаріату постачала Італії велику кількість пального. Якщо тепер зупинити цей експорт, інші країни жадібно кинуться в порожнину й заповнять її. Фактично їм тільки того й треба — витіснити соціалістичну країну зі світового ринку. Можна бути до кінця принциповим, але товариші мусять зрозуміти, що втрата позицій на світовому ринку означає сповільнення промислових темпів «там», а від цього постраждає революційний рух у цілому світі. Отже, висновок ясний…

Пауль і троє робітників притакнули. Вони думали дуже повільно, і суть сказаного до них іще не дійшла. Все, що «товариш звідти» сказав, звучало досить переконливо. Все було схоже на черговий тактичний маневр, який практично їх не зачіпав. Нікому з них і в голову не прийшло, що все, сказане Рубашовим, мало якийсь зв’язок із чорною флотилією, яка наближалась до порту.

Лише Малий Леві і письменник Білл значуще переглянулися. Рубашов це помітив. Свої пояснення кінчив сухо, без попередньої теплоти в голосі:

— Ось і все, що я мав вам сказати. Ваш обов’язок — виконати рішення Центрального Комітету і пояснити менш свідомим товаришам значення цієї постанови, звичайно, якщо хтось із них матиме якісь сумніви. От і все.

На хвилину в кімнаті запала мовчанка. Рубашов зняв пенсне й запалив цигарку. Малий Леві як головуючий сказав:

— Від імені присутніх дякую промовцеві. Є питання до гостя?

Питань не було. Один із робітників незграбно сказав:

— Що питати? Все ясно. Товариші «там» знають добре, що роблять. Ми, звичайно, постанову викопаємо і бойкот продовжимо. Будьте певні, товаришу, через наш порт нічого до тієї італійської свині не пройде…

Двоє його товаришів притакнули. За ними озвався Пауль:

— За цей порт Центральний Комітет може бути спокійний, — і ворухнув кілька разів вухами.

На якусь мить Рубашову здалося, що він опинився перед опозиційною фракцією. Лиш перегодя зрозумів, що присутні, за винятком Леві і Білла, не схопили суті справи. Він подивився на Малого Леві, сподіваючись, що той розтлумачить усе звичайною портовою говіркою. Проте Леві опустив очі й мовчав. І тоді Білл, лице якого почало раптом нервово смикатися, сказав:

— А чи не могли ви цим разом для своїх трансакцій вибрати якийсь інший порт?

Товариші витріщилися на нього із здивуванням. Вони не могли збагнути, до чого тут слово «трансакція». Думка про чорну флотилію і досі не приходила їм до голови. Але Рубашов сподівався такого питання і мав наготовлену відповідь:

— Політично й географічно ваш порт дуже зручно розташований. Бензин буде розвантажено тут і далі до Італії він піде залізницею. Ми не маємо причин ховатися з цією справою. Було б добре, щоб ми уникли непорозумінь, бо реакційна преса тільки того й чекає.

Білл і Леві знову переглянулися. Портовики дивилися на Рубашова поглядами, що означали: «Ніяк не второпаєм». Та поступово вираз на їхніх обличчях змінювався — вони роздумували.

Нарешті Пауль якимсь гучним, хриплим голосом запитав:

— Про що, власне, йдеться?

Усі подивились на нього. Його шия почервоніла, він вирячився на Рубашова булькатими очима. Стриманим голосом Малий Леві сказав:

— Ти що, тільки-но проснувся?

Рубашов оглянув присутніх, кожного зокрема, і тихо сказав:

— Я забув ще одну деталь. П’ять вантажних кораблів Комісаріату зовнішньої торгівлі ввійдуть у ваш порт завтра, якщо дозволить погода.

Але й тепер ще не всі присутні збагнули суть справи. Усі мовчали. Мовчали й дивилися на Рубашова. Пауль повільно підвівся, жбурнув капелюха об підлогу і вийшов з кімнати. Двоє його приятелів подивилися йому вслід, вагаючись. Стояла тиша. Тоді Малий Леві відкашлявся і сказав:

— Товариш «звідти» пояснив нам причини тієї трансакції. Якщо вони не завезуть бензин, то це зроблять конкуренти. Є ще запитання?

Портовик, який уже брав слово, засовався на стільці і сказав:

— Цю пісню ми знаємо. Під час страйку завжди знаходяться люди, що кажуть: якщо я кину працю, вона дістанеться іншому. Ми наслухались цього досить. Так співають штрейкбрехери…

Знову запала тиша. Ззовні грюкнули двері — Пауль пішов, можливо, назавжди. Рубашов сказав:

— Товариші, інтереси промислового будівництва «там» стоять понад усім іншим. Ці інтереси значною мірою залежать від нашої зовнішньої торгівлі. Сліпа принциповість не завжди окупається. Подумайте над цим.

Портовик подався над столом уперед і вигукнув:

— Ми думали над цим! Ви «там» мусите подавати приклад. Цілий світ стежить за вами. А ви патякаєте про солідарність, жертовність і дисципліну і водночас своїми п’ятьма кораблями займаєтеся шахрайством, штрейкбрехерством…

Малий Леві випростався. Був геть блідий. Підніс люльку до вуха і якось швидко, низьким тоном, проторохтів:

— Усе, що сказав цей товариш, є і моєю думкою. Хто хоче ще висловитись? Ніхто? Засідання вважаю закритим!

Рубашов узяв свої милиці і зашкутильгав із кімнати. Тепер справи мали піти наперед визначеним, неминучим курсом. Поки флотилія заходила в порт, Рубашов послав телеграму «туди» й отримав нову директиву. Через три дні керівників портового осередку виключили з партії, а про Малого Леві у місцевій партійній газеті з’явилася стаття, де його було названо агентом-провокатором та низкою подібних епітетів.

Ще через три дні Малий Леві повісився.

13

Уночі Рубашову погіршало. До самого рання він не стулив очей. Напади лихоманки повторювались. Нестерпно болів зуб. Здавалось, усі рецептори його мозку були запалені і боліли. Він знав, що в його голові тепер невідступно кружлятимуть нові видіння і голоси. Пригадав Ріхарда в святковому костюмі, з запаленими очима: «Ви не смієте кинути мене на розтерзання вовкам, т-т-товаришу…» Пригадав горбатого Леві: «Хто хоче ще висловитись?» Тих, що хотіли висловитись, було багато. Але партія не визнавала вагань. Вона посувалася до мети, не зважаючи ні на що, і на закрутах свого русла викидала утоплеників. Її курс мав багато закрутів — таким був закон її буття. І кожного, хто не міг слідувати її покрученим руслом, вона викидала на берег, бо таким було її всесильне право. Прагнення й почуття індивідуума для неї нічого не значили. Його совість була для неї ніщо. Їй було абсолютно байдуже, що творилося в його голові й серці. Партія визнавала лише один непоправний злочин — ухил від її курсу. І мала лише одну кару — смерть. Смерть не була таємницею в партії. Застосування смертної кари не викликало зайвих емоцій. Смерть була логічним завершенням долі кожного відступника.

Лише над ранок Рубашов, вичерпаний і змучений, звільнився від мук минулого і заснув. Та невдовзі звуки сурми сповістили початок нового дня. А вслід за тим до камери зайшли наглядач і два охоронці і забрали його до лікаря.

Виходячи з камери, Рубашов намірився прочитати прізвища на дверях камер Заячої Губи й сусіда-офіцера, але його повели в інший бік. Камера праворуч була порожня; нею кінчався правий ряд ізоляційних камер. Крило одиночок було відгороджене від решти в’язниці солідним муром. Наблизились до важких, масивних дверей, під якими наглядач добряче упрів, перш ніж відчинив їх. Далі вони йшли довгим коридором між двома рядами дверей, де на картах виднілося по кілька прізвищ. З камер доносилися розмови, сміх, навіть пісні. Рубашов здогадався, що опинився в дільниці для кримінальників.

Проминули голярню, двері якої були відчинені. Рубашов встиг побачити арештанта, якому голили обличчя, та двох селян, яким стригли волосся — мабуть, новаки. Всі в голярні, загледівши Рубашова з вартою, повернули голови в їхній бік.

Незабаром опинилися перед дверима, на яких був намальований червоний хрест. Наглядач шанобливо застукав, кивнув Рубашову, й удвох вони зайшли досередини. Конвоїри залишились у коридорі.

Медпункт був тісний, з важким повітрям. Пахло карболкою і тютюном. Відро і дві миски, що стояли біля стола, були по вінця заповнені зужитою ватою і старими бинтами. Біля другого кінця столу сидів лікар, повернутий до прибульців спиною. Він читав газету і їв хліб, намащений смальцем.

Коли наглядач зачинив за собою двері, лікар оглянувся. Був лисий, з напричуд малим черепом.

— Каже, що болять зуби, — кивнув наглядач у бік Рубашова.

— Зуби? — перепитав лікар, вдивляючись у пацієнта. — Ану, розкрийте рота. Швидко!

Рубашов кинув на лікаря погляд, у якому не важко було розпізнати зневагу.

— Дозвольте зазначити, — сказав Рубашов тихо, — що я політичний в’язень, і тому хотів би, щоб ви поводились чемно.

Лікар повернувся до наглядача:

— А це що за птиця?

Наглядач назвав прізвище Рубашова. Якусь мить лікар свердлив пацієнта очима, тоді сказав:

— Ваша щока розпухла. Відкрийте рота.

Дивно, але тепер Рубашов не відчував ніякого болю. Рота, проте, відкрив.

— Ліворуч на верхній щелепі ви взагалі не маєте зубів, — сказав лікар, мацаючи пальцем ясна.

Раптом Рубашов зблід і знесилено відкинувся на спинку крісла.

— Ага, ось де він! — вигукнув лікар. — Корінь від правого оптичного зуба залишився у гнізді!

Кілька разів Рубашов вдихнув на повні легені. Біль просто роздирав щелепу і, здавалося, свердлив мозок. Кров натужними поштовхами пульсувала у тілі.

Лікар знову взяв газету і хліб зі смальцем.

— На ваше бажання, — сказав, — я можу витягти корінь. Операція триватиме яких півгодини. Мушу попередити: ми не маємо жодних знеболюючих засобів…

Рубашову здавалося, що кімната наповнена густим туманом, у якому голос лікаря ледве чувся. Він знову зробив кілька глибоких вдихів і сказав:

— Дякую. Якось обійдуся.

Згадав чомусь про Заячу Губу і «парову купіль». Пригадав також, як учора недопалком припікав руку. «Не так воно буде легко», — підсумував.

Повернувшись до камери, відразу впав на ліжко й міцно заснув.

У полудень, коли розносили обід, Рубашова теж не оминули. Від цього часу він уже отримував раціон регулярно. Зуб болів, але менше, можна було терпіти.

Через три дні його викликали на перший допит.

14

Об 11-й ранку до камери зайшли охоронці і наказали слідувати за ними. По врочистому виразу на їхніх обличчях Рубашов відразу здогадався куди. Ішов коридором між ними, спокійний і байдужий. Байдужість завжди проймала його в момент небезпеки, як несподіваний дарунок долі.

Йшли у той самий бік, що й три дні тому, коли його провадили до лікаря. Масивні двері знову відчинилися й грюкнули позаду нього так, ніби впала вся стеля. Та Рубашов навіть не озирнувся. «Дивно, — міркував він, — як швидко людина звикає до нових обставин». Почував себе так, ніби дихав повітрям цього коридору вже багато років, ніби затхла атмосфера в’язниць, у яких він побував раніше, перенеслася й сюди.

Проминули голярню, потім — медпункт, біля якого, чекаючи своєї черги, стояли три в’язні, а біля них — наглядач.

За медпунктом перед Рубашовим відкрилася нова «територія». Проминули сходову клітку, яка вела десь униз, у невідому глибінь. Цікаво, що там, унизу? Склади? Катівні? Його охопила допитливість експерта, страшенно кортіло вгадати — що там? У кожному разі ця сходова клітка йому явно не подобалася…

Проминули вузьке подвір’я, що було сподом високого кам’яного мішка. Вгорі, над мішком, висів клапоть неба. Зайшли в іншу будівлю. Тут коридори були ширші й світліші. Двері були вже не металеві, а дерев’яні і пофарбовані. Поблискували мідні клямки. Зосереджені службовці поспішали сюди й туди, не звертаючи жодної уваги на Рубашова та конвоїрів. Звучало десь радіо. Торохтіли друкарські машинки. Це була адміністративна частина в’язниці.

Дійшли нарешті до глухої стіни — коридор закінчився. Конвоїр підійшов до останніх в ряду дверей і постукав. Усередині хтось, говорив, мабуть, по телефону. Потім озвався й до них:

— Зачекайте хвилину.

Чути було «так», «я знаю», «в порядку», «зателефоную пізніше». Голос видався Рубашову знайомим, хоч кому саме він належав, точно визначити не міг. Це був згідливий чоловічий голос, сильний, ледь хрипкуватий. Не було сумніву — десь цей голос він уже чув.

— Зайдіть, — пролунало з-за дверей.

Конвоїр запустив Рубашова у кабінет, сам залишився у коридорі. За столом Рубашов побачив свого приятеля з студентських років Іванова, який був комбатом його дивізії у громадянську війну.

Іванов, кладучи телефонну трубку, глянув на гостя з усміхом.

— Друзі зустрічаються знову, — сказав він замість вітання.

Рубашов стояв біля дверей.

— Приємна несподіванка, — відповів сухо.

— Сідайте, — Іванов показав на стілець. Сам притому шанобливо підвівся і так і лишився стояти. Він був на півголови вищий від Рубашова. Стояв і чемно посміхався до в’язня.

Нарешті сіли. Іванов — у крісло за столом, Рубашов — на стілець проти нього. Якийсь час дивились один на одного з неприхованою цікавістю — Іванов з лагідною усмішкою, Рубашов — обережно й допитливо. Очі Рубашова ковзнули по цілій постаті Іванова і зупинилися на його правій нозі під столом.

— О, все в порядку, — пояснив Іванов. — Штучна нога з автоматичним коліном. Можу плавати, їздити на коні, вести авто і танцювати. Закурите?

Він простягнув через стіл портсигар. Рубашов дивився на цигарки і згадував свій візит до військового шпиталю, в якому Іванову щойно ампутували ногу. Він прийшов тоді на його прохання — Іванов був у розпачливому стані й просив отрути. Цілих півдня минуло в дискусії, впродовж якої Іванов намагався переконати і Рубашова, й себе самого, що кожна людина має право на самогубство. Зустріч закінчилась тим, що Рубашов попросив трохи часу обдумати його пропозицію. Тієї ж ночі його дивізію перекинули на іншу ділянку фронту, і після того вони не бачилися.

Рубашов розглядав цигарки. Вони були саморобні, але з дорогого американського тютюну.

— Це неофіційна прелюдія чи вже сама битва? — спитав Рубашов. — Якщо битва, то я від цигарки відмовлюся. Етикет вам відомий…

— Ет, дурниці…

— Якщо дурниці, то я візьму.

Він запалив цигарку і кілька разів глибоко затягнувся, ховаючи своє вдоволення.

— А як ревматизм у вашому плечі? — спитав він Іванова.

— Дякую, непогано, — відповів Іванов. — А як ваш опік? Він глузливо примружив очі і показав пальцем на ліву руку Рубашова. Там, між набряклими жилами, в тому самому місці, де три дні тому Рубашов загасив недопалок, виднів пухир завбільшки з середню монету. «Як він довідався? — запитав себе подумки Рубашов. — Стежив за мною, за кожним кроком?» Не відчував злоби, навпаки — відчув сором. Затягнувся востаннє і кинув недопалок у попільничку.

— Як на мене, то неофіційну частину можемо вважати закінченою, — сказав Рубашов.

Іванов пускав кільця диму і дивився на нього з лагідно-іронічною усмішкою.

— Не будьте задерикуватим, — сказав він.

— Задерикуватим? — повторив Рубашов. — Хто ж кого заарештував, я вас чи ви мене?

— Ми вас, — чітко сказав Іванов.

Він дістав нову цигарку й запалив від попередньої. Простягнув портсигар Рубашову, але той не ворухнувся.

— Чорт вас забирай! — гримнув Іванов. — Ви пам’ятаєте історію з отрутою?

Він нагнувся через стіл і видихнув дим Рубашову просто в обличчя.

— Я не хочу, щоб вас розстріляли, — сказав він поволі і випростався у кріслі, — А втім, чорт вас забирай..

Він усміхнувся, ніби даючи знати, що остання фраза не означала нічого, а була лише звичайною лайкою.

— Зворушливо з вашого боку, — сказав Рубашов. — А чи не могли б ви мені пояснити ще й таку дрібницю, як причина для мого розстрілу?

Іванов посерйознішав. Мовчки курив і малював олівцем фігури на промокашці. Здавалося, він добирав найпотрібніших слів.

— Слухайте, Рубашов, — озвався нарешті. — Я хочу зробити одне зауваження. Кілька разів ви сказали «ви», розуміючи під цим займенником державу й партію, і протиставляючи їм «я», тобто Миколу Салмановича Рубашова. Ви знаєте, що глядачеві на публічному процесі треба подати хоч кілька видимих доказів. Але для нас досить самого лише цього протиставлення, аби вас розстріляти.

Ці слова повергли Рубашова в задуму. Вони застали його зненацька. Здавалося, Іванов ударив по камертону й автоматично викликав у ньому відповідний відгук. Усе, у що Рубашов вірив, за що боровся, чого навчав інших упродовж сорока років, прокотилося через його мозок бурхливою хвилею. Одиниця була ніщо, партія — все. Гілка, відламана від дерева, має засохнути…

Він протер пенсне об рукав. Іванов, випроставшись, спокійно сидів і покурював, але вже не посміхався. Погляд Рубашова ковзнув угору і прикипів до білої квадратної латки на дещо темнішій стіні. Ясно, що на тім місці висів портрет чи картина, недавно зняті. Що саме висіло? — Скоріш за все фотографія Бога-отця разом з апостолами на першому з’їзді. Іванов, слідкуючи за поглядом арештанта, також подивився на стіну, але на його обличчі не з’явилося жодної реакції.

— Ваш аргумент дещо застарілий, — сказав Рубашов. — Як ви слушно помітили, ми звикли казати «ми», оминаючи першу особу однини. Я позбувся цієї звички; ви — ні. Але кого саме уособлює оте ваше «ми» сьогодні? Тут потрібно нової дефініції. Ось у чому річ.

— Я так і думав, — підхопив Іванов. — Добре, що ми так швидко дійшли до суті справи. Отже, ви переконані, що «ми», тобто партія, держава і маси, які стоять за ними, більше не репрезентують інтересів революції?

— Лишіть маси у спокої, — порадив Рубашов.

— З якого це часу у вас появилося таке презирство до плебсу? — єхидно спитав Іванов, — Чи це теж зв’язано з граматичною зміною «ми» на «я»?

Він похилився грудьми на стіл і, здавалось, дивився на Рубашова підбадьорливо й приязно. Його голова затуляла тепер білу латку на стіні, і це нагадало Рубашову зустріч у музеї, коли Ріхардова голова затуляла руки Скорботної Матері. Тої ж миті біль від хворого зуба пронизав йому щелепу і розпанахав череп від лоба до вуха. На секунду Рубашов аж заплющив очі. «Ось коли я розплачуюсь», — подумав. І не знав, чи подумав тільки, чи сказав це уголос.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Іванов.

Голос звучав майже над вухом, трохи глузливо, трохи здивовано. Біль минув. Відпруження поволі розливалося клітинками мозку.

— Залиште маси у спокої, не чіпайте їх, — повторив Рубашов. — Ви не розумієте маси. І я їх не розумію, тобто перестав розуміти. Коли велике «ми» справді існувало, ми розуміли маси так, як ніхто перед нами чи після нас. Ми проникали у їхню глибінь, ми діяли в аморфному, сирому матеріалі самої історії…

Він узяв цигарку із цигарнички слідчого, що лежала відкритою на столі. Узяв, не помічаючи, що робить. Іванов догідливо нахилився через стіл і запалив сірника.

— Тоді, — продовжував Рубашов, — нас називали партією плебеїв. Ті, що називали нас так, — що вони знали про історію? Для них історія була невловимими брижами, колиханням хвиль. Вони дивилися на плинну поверхню, що раз у раз змінювалася, і не могли пояснити цих змін. Але ми шугнули вглиб, у безформні, безіменні маси, які завжди, в усі часи й епохи, творять субстанцію історії. Зробивши цей крок, ми перші відкрили закони її руху. Ми відкрили закони її енергії, закони повільної молекулярної зміни її структури й несподіваних вибухів. В цьому полягала велич нашої теорії. Якобінці були моралістами, ми — емпіриками. Ми копалися у первісному гною історії, поки не відкрили її законів. Про людство ми знали більше, ніж будь хто до нас. Тому й революція наша виявилась успішною. Але сьогодні… Сьогодні усі ті свої здобутки ми закопали назад, під найгрубіші пласти…

Іванов слухав. Випроставши ноги, сидів нерухомо, хіба що деколи черкав щось олівцем на промокашці.

— Продовжуйте, — сказав він. — Мені дуже цікаво, куди ви провадите.

Рубашов курив з задоволенням. Після довгого тютюнового голоду нікотин викликав легке запаморочення.

— Я свідомий, що ці зізнання коштуватимуть мені голови, — сказав Рубашов, знову переводячи погляд на білу латку на стіні, де ще не так давно висіла фотографія старої гвардії.

Цього разу Іванов не послідував за поглядом Рубашова.

— Але, — зітхнув Рубашов, — головою більше, головою менше, яка різниця! Все йде в землю: люди, їхній розум, їхні надії. Ви вбили велике «ми», знищили його. Невже ви справді вірите, що маси й досі з вами? Всі узурпатори у Європі висловлюють ті самі претензії з таким самим правом…

Він узяв ще одну цигарку і припалив її сам, бо Іванов цим разом не ворухнувся.

— Даруйте мені цю пишномовність, — вів далі Рубашов. — Але невже ви справді вірите, що народ досі з вами? Я вам відповім. Він терпить вас, німий і знекровлений, так само як терпить інших тиранів у інших країнах, але в його глибині немає й крихти відгуку на ваші гасла. Маси знову зробились німі і глухі, зробились отим великим і таємничим іксом історії, байдужим, як море до кораблів, що пливуть по його поверхні. Саме так: вони байдужі, як море. Всяке рухоме світло відбивається на його поверхні, але в своїх глибинах воно темне і таємниче. Колись ми таки спромоглися ворухнути тими глибинами, але той момент зник у минулому. Все закінчилось. Тобто, — він зробив паузу і надів пенсне, — колись ми творили історію. Сьогодні — лише політику. Різниця очевидна для кожного…

Іванов відкинувся на спинку крісла й пустив кілька кілець диму.

— Даруйте, але мені та різниця не зовсім ясна, — сказав він. — Коли ваша ласка, поясніть докладніше.

— Прошу. Якийсь математик сказав, що алгебра — це предмет для ледачих людей, бо в ній не відшукується значення ікса, а оперується ним так, мовби його величина відома. У нашому випадку ікс означає маси, народ. Політика — це оперування іксом без з’ясування його властивого значення, його природи. Тимчасом творити історію — це насамперед шукати значення ікса у рівнянні.

— Чудово! — вигукнув Іванов. — Але, на жаль, дещо абстрактно. Ви, як я розумію, хочете просто сказати, що «ми», тобто партія і держава, — більше не представляємо інтересів революції, інтересів мас чи, коли хочете, прогресу людства.

— Цього разу ви влучили, — відповів Рубашов з усміхом, але Іванов залишався серйозним.

— Коли саме у вас почали зароджуватися такі думки?

— Вони зароджувалися поступово, впродовж останніх років, — сказав Рубашов.

— А якщо точніше? Рік? Два? Три?

— Що за дурниці! — вигукнув Рубашов. — Ви можете сказати, коли стали дорослими? У сімнадцять? У вісімнадцять із половиною? У дев’ятнадцять?

— Не вдавайте дурника, — спокійно сказав Іванов. — Кожний ступінь духовного розвитку людини є результатом певного досвіду. Якщо вам справді цікаво, коли я став дорослим, то це трапилось у сімнадцять років, мене вперше тоді заслали в Сибір.

— Ви були тоді порядною людиною, — погодився Рубашов. — Сьогодні ви цілком інший…

Він знову глянув на білий квадрат на стіні і кинув недопалок у попільничку.

— Я змушений сформулювати питання точніше, — Іванов, здавалось, пустив повз вуха ущипливий коментар Рубашова. — Коли ви вступили до організованої опозиції?

Задзвонив телефон. Іванов узяв слухавку, буркнув: «Я зайнятий», — і кинув її на вилку. Відкинувся назад і чекав відповіді.

— Ви не гірше від мене знаєте, що ні до яких опозиційних організацій я не належав, — відповів Рубашов.

— Ваша воля, — здвигнув плечима Іванов. — Шкода, бо ви змушуєте мене вдаватися до бюрократичних методів.

Він дістав із шухляди папку і витяг із неї жмут паперів.

— Почнемо роком 1933-м, — сказав він, розкладаючи аркуші на столі. — Виникнення диктатури й розгром партії у Німеччині, де перемога, здавалося, ось-ось мала впасти у наші руки. Вас послали туди нелегально із завданням провести чистку й реорганізацію партійних лав…

Рубашов випростався й уважно слухав свою біографію. Думав про Ріхарда й сутінки біля музею, де він зупинив таксі.

— Через три місяці вас арештовано. Два роки в’язниці. Ви тримались зразково; поліція так і не змогла довести своє звинувачення. Звільнення й тріумфальний поворот додому…

Іванов відірвався від паперів, кинув швидкий погляд на Рубашова й продовжував:

— Удома вас бучно вітали й вшановували… нам тоді не вдалося зустрітися, бо ви були дуже зайняті. О, не подумайте, ніби я вам заздрив. Я розумів, що ви просто не мали змоги зустрітися з усіма своїми друзями. Я бачив вас двічі в президії. Ви ходили з милицями й виглядали абсолютно виснаженим. Логічно було б поїхати на кілька місяців до санаторію, підлікуватися, а тоді попросити якусь урядову посаду, адже ви були за кордоном чотири роки, виконуючи небезпечне завдання, мали б уже тим збридитись. Але ж ні! Не минуло й двох тижнів, як ви проситесь за кордон із якоюсь новою місією…

Несподівано Іванов перехилився через стіл і, майже сягаючи голови Рубашова, різко спитав:

— Чому?

Вперше його голос був жорсткий і пронизливий.

— Чи не тому, що вдома вам не сподобалося? Поки ви там були, тут сталися певні зміни, які вам не до шмиги, еге ж?

Іванов знову сів рівно й чекав, поки Рубашов щось скаже, але той спокійно сидів на стільці, потираючи пенсне об рукав і, видно, не мав наміру відповідати. Іванов продовжував:

— Ви повернулися на Батьківщину невдовзі по тому, як першу опозиційну групу було засуджено й ліквідовано. Між членами групи було чимало ваших близьких приятелів. Коли стало відомо, до якого ступеня розкладу спустилася опозиція, по цілій країні прокотилася хвиля всенародного обурення, але ви особисто не обмовилися й словом. Більше того, пробувши вдома всього два тижні, ви добровільно зголосилися до закордонної місії, дарма що не могли ходити без милиць…

Рубашову здалося, що кімната враз наповнилася запахом малого бельгійського порту — мішаниною цвілої морської трави й бензину. Привидівся цирковий атлет Пауль, який рухав вухами; Малий Леві, що салютував піднесенням люльки. Малий Леві… Він повісився у своїй кімнаті. Старий будинок, у якому він мешкав, щоразу здригався, коли по вулиці проїздило авто. Коли Леві знайшли над ранок із мотузком на шиї, усі подумали, що він ще живий. Насправді він уже був холодний. Лише будинок здригався, і від цього двигтіння його тіло крутилося на мотузку, мов живе…

— Після того відрядження, з яким, треба сказати, ви справилися взірцево, вас призначено керівником торговельної делегації в Б. Ви й на цей раз попрацювали добре, уклавши дуже вигідний для нас торговельний договір. На перший погляд, ваша поведінка залишалася бездоганною. А проте через шість місяців після того, як ви обійняли посаду, двох ваших найближчих співробітників, зокрема вашу особисту секретарку Орлову, відкликано з Б. як запідозрених у приналежності до опозиції. Розслідування підтвердило цю підозру. Вся країна сподівалася, що ви привселюдно відмежується від цих осіб, але даремно… Ви промовчали. Через півроку вас теж довелося відкликати з Б. Підготовка до другого процесу над опозицією наближалася до кінця. На попередньому слідстві ваше ім’я неодноразово згадувалось арештованими. Мовчати за цих обставин — це все одно що визнати себе співучасником. Ви й самі це все усвідомлювали, проте відмовлялися від прилюдних виступів та покаянь доти, доки партія не надіслала вам ультиматум. І тільки коли небезпека нависла над вашою власною головою, ви погодилися публічно схвалити курс партії й засудити тим самим Орлову. Її доля вам відома…

Рубашов слухав. У щелепі знову занило. Клятий зуб. Він завжди починав боліти при найнеприємніших згадках. Так, він знав долю Орлової. І долю Ріхарда. І Малого Леві. І свою власну. Глянув ще раз на білу латку на стіні — ось він, єдиний слід від апостолів революції. Доля апостолів йому теж була відома. Колись історія ступила на шлях, що обіцяв людству кращі форми життя. Сьогодні це був лише спогад. То навіщо ж тоді ця балаканина, ці церемонії?

Якщо якась частина людського єства непідвладна смерті, то Орлова лежить десь у величезній порожнечі і дивиться своїми очима — великими й лагідними, як у корови, очима, — на товариша Рубашова, якого вона мала за бога, і який навіть пальцем не ворухнув, щоб її врятувати…

Біль у зубі наростав, вдаряючи струмом по нервах.

— Прочитати вам зміст тої вашої заяви? — запитав Іванов.

— Ні, не треба, — Рубашов раптом помітив, що його голос зробився хрипким.

— Ви, мабуть, пам’ятаєте, що ваша заява, яка одночасно була й зізнанням, закінчувалася гострим засудженням опозиції та безумовним схваленням лінії партії і її керівництва на чолі з вождем.

— Лише не ламайте комедії, — сказав Рубашов. — Ви добре знаєте, як подібні заяви пишуться. Якщо не знаєте, то заздрю вашій невинності. Тож прошу вас — облиште цю комедію.

— Ми майже дійшли до кінця, — заквапився Іванов, — Ще тільки лишилося з’ясувати два роки вашої діяльності, протягом яких ви були головою державної комісії з виробництва алюмінію. Рік тому, під час другого процесу над опозицією, головний підсудний, обмовившись про ще не до кінця з’ясовані справи, кілька разів згадав ваше прізвище. Хоч нічого конкретного сказано не було, підозра до вас серед партійців зростає. Ви робите ще одну прилюдну заяву, в якій знову проголошуєте свою вірність партії та її керівництву і різко засуджуєте злочинність опозиції. Це було якихось шість місяців тому. А сьогодні ви признаєтеся, що весь той час і навіть раніше вважали політику партії помилковою й шкідливою…

Іванов зробив паузу і випрямився у кріслі.

— Виходить, ваші заяви і клятви у вірності були лише засобом маскування. Я, між іншим, не моралізую. Ми з вами виростали на тих самих традиціях і до подібних справ ставилися однаково. Ви вважали, що наша лінія помилкова, а ваша власна — правильна. Якщо б ви це сказали відверто, вас напевно виключили б з партії, а це, в свою чергу, унеможливило б вам працю на користь власних ідей. Отже, ви мусили відкидати баласт, аби тільки служити справі, яка, на вашу думку, була єдино чистою й правильною. На вашому місці я, зрозуміло, чинив би точнісінько так, як і ви. До цих пір, отже, все в порядку…

— А далі? — не втримався Рубашов.

На обличчі Іванова знову з’явилася лагідна усмішка.

— Я не розумію однієї речі, — провадив він. — Ось зараз ви признаєтеся, що на протязі багатьох років були переконані в тому, що ми провадимо революцію до руїни. І водночас заперечуєте свою приналежність до опозиції та антидержавну діяльність. Невже ви гадаєте, я повірю, що ви спокійнісінько стежили за нашими справами зі складеними руками? І це в той час, коли ми, за вашим переконанням, закопувати революцію?

Рубашов здвигнув плечима.

— Я, мабуть, застарий і зашарпаний, щоб спромогтись на якусь протидію.

Іванов запалив нову цигарку. Його голос був тихий, але проникливий:

— Невже я повірю, що ви віддали в жертву Орлову й он тих, — він кивнув головою в бік білого прямокутника на стіні, — аби лише врятувати власну голову?

Рубашов мовчав. Ця мовчанка затяглася на кільканадцять хвилин. Чутно було лише, як Іванов пахкав цигаркою. Не дочекавшись нічого від Рубашова, слідчий заговорив знову:

— Я вас не розумію. Ось годину тому ви виголосили промову, повну всіляких випадів проти нашої політики. За кожен такий випад вас годилося б розстріляти без усякого суду. І водночас ви заперечуєте простий і логічний висновок, а саме: свою приналежність до опозиційної групи, на що ми, зрештою, маємо докази.

— Справді? — запитав Рубашов з іронією. — Якщо ви маєте докази, навіщо вам здалися мої зізнання? До речі, що ж то за докази?

— Доказів багато, — недбало сказав Іванов. — Між ними й план замаху на самого вождя.

Знову запала мовчанка. Рубашов надів пенсне.

— Дозвольте й мені поставити вам питання, — сказав він. — Ви справді вірите в це ідіотство чи тільки вдаєте?

У кутиках очей Іванова з’явилась та сама привітна лагідна усмішка.

— Я ж вам сказав, що ми маємо докази. Буду конкретнішим: ми маємо зізнання. Буду ще конкретнішим: ми маємо зізнання людини, яка мала виконати замах за вашим наказом.

— Вітаю! І що ж то за людина? Іванов голосно засміявся.

— Хвацьке питання!

— Можна те зізнання прочитати? Або зустрітися на очній ставці з тою людиною?

Іванов уже не сміявся, лише усміх застиг на його устах. Похилившись на стіл, він знову випустив дим просто Рубашову в обличчя. Ця розв’язність Рубашову не сподобалася, проте він змовчав.

— Пам’ятаєте ту історію з отрутою? — раптом сказав Іванов. — Здається, я вже запитував вас про це? Сьогодні ролі помінялися. Сьогодні ви на грані самогубства, А я хочу вам зарадити. Колись ви переконали мене, що самогубство — це дрібнобуржуазна романтика. Тепер я спробую відмовити від самогубства вас. І таким чином ми розквитаємось.

Рубашов не поспішав з відповіддю. Намагався відгадати, чи Іванов говорить щиро, а чи в його словах криється неминуча в подібних справах підступність. І водночас почував дивне, майже нестерпне бажання помацати пальцями білу латку на стіні. «Нерви, — подумав він. — Одержимість. Смішний забобон ступати лише по краях цементних плит у камері; бурмотіння безглуздих фраз; постійне потирання пенсне об рукав… Нерви».

— Цікаво, — порушив тишу Рубашов, — яку саме схему ви розробили для мого порятунку? Характер цього допиту радше вказує на протилежну мету.

Усмішка розлилася по всьому обличчі Іванова.

— Ви старий дурень, — сказав він Рубашову і, перехилившись через стіл, схопив його за ґудзика піджака. — Я таки добре зробив, що дав вам змогу вибухнути. Інакше ви вибухли б у найнедоречніший час. Невже ви не бачите, що зі мною нема навіть стенографа?

Він подав Рубашову цигарку.

— Ви поводитесь, як дитина. Як романтична дитина. Але досить цього. Зараз ми накидаємо коротеньке зізнання, і на сьогодні досить. Гаразд?

Гострим поглядом Рубашов пронизав слідчого:

— Що має бути у цьому зізнанні?

Іванов, не перестаючи посміхатися, відповів:

— У зізнанні зазначимо, що ви з такого-то року належали до такої-то опозиційної групи. А нижче додамо, що ви категорично заперечуєте свою участь у планах замаху на вождя. І пояснимо: ви вийшли з групи, довідавшись про злочинні терористичні задуми опозиції.

Вперше Рубашов посміхнувся.

— Якщо це і є метою нашої розмови, — сказав він, — то давайте краще її закінчимо, бо нічого з того не вийде.

— Дозвольте мені договорити, — сказав Іванов без видимої злоби. — Звичайно ж, я передбачав вашу впертість. Тож давайте розважимо ще й моральний аспект справи. По-перше, своїми зізнаннями ви нікого не видаєте. Вся та група була заарештована ще перед вами і половина з неї вже ліквідована. Від решти ми можемо добитися значно кращих, тобто цінніших зізнань, ніж оце невинне лепетання, яке я пропоную вам підписати. Сподіваюсь, ви мене розумієте й покладаєтесь на мою щирість.

— Іншими словами, ви й самі не вірите в існування замаху на Хазяїна, — сказав Рубашов. — То чому ж ви не хочете влаштувати очної ставки з тією особою, яка приписує мені такий намір?

— Поміркуйте як слід, — сказав Іванов, і обличчя його посерйознішало, — Уявіть себе на моєму місці. Зрештою, розподіл ролей, як ви знаєте, не остаточний. Ще може статися так, що наші місця поміняються. Зважте це — і дістанете відповідь.

Рубашов на хвилину задумався.

— Стосовно моєї справи ви вже отримали згори інструкції. Так?

Іванов посміхнувся.

— Ну, ваше формулювання дещо різке. Фактично ще не вирішено, чи класифікувати вашу справу як «А» чи як «П». Сподіваюсь, ці терміни вам відомі.

Рубашов ствердно кивнув. Так, ці терміни були йому відомі.

— Здається, ви починаєте розуміти, — провадив Іванов. — «А» означає ліквідацію в адміністративному порядку. «П» — прилюдний процес. Переважна більшість політичних справ вирішується адміністративно, тобто всі ті справи, які не вдається оформити для відкритого процесу. Якщо ви попадете в категорію «А», вас заберуть з-під мого слідства. Адміністративний суд, як ви знаєте, завжди закритий і короткий. На такому суді не існує навіть тих можливостей для самооборони, які є на відкритому політичному процесі. Пригадайте собі… — Іванов назвав кілька прізвищ і кивнув головою в бік білого квадрата на стіні.

Несподівано Іванов цілковито змінився. Він опустив очі долу й замовк. А коли знову глянув на Рубашова, в його очах були втома й розгубленість. Здавалося, він дивився не на Рубашова, а на якусь далеку точку поза його спиною.

Тоді знову перелічив кілька прізвищ спільних знайомих.

— Я знав їх так само, як і ви, — провадив Іванов. — І все-таки певен, що вони працювали на дискредитацію революції. Я певен у цьому так само, як ви певні, що ми є її болячкою. Це принциповий момент. Аргументи ґрунтуються на логічних висновках. Ми не маємо змоги вдаватися в юридичні тонкощі. Адже й ви свого часу на них не зважали!?

Рубашов не озвався.

— Все залежить від того, — продовжував Іванов, — чи ваша справа попаде в категорію «П», тобто чи слідство залишиться у моїх руках. Знаєте, як добираються справи для відкритого процесу? Насамперед я мушу впевнитися у вашій готовності допомагати. Для цього потрібне передусім каяття і часткове зізнання в злочинах. Якщо ж ви оберете собі роль героя і все заперечуватимете, ви автоматично опинитесь у категорії «А» і вас розстріляють на підставі зізнань, зроблених, скажімо, Іксом. Якщо ж ви хоч у чомусь визнаєте свою вину, то тим самим дасте підставу для докладніших допитів. На цій підставі я зможу влаштувати очну ставку з вашим інкримінатором. І ви спростуєте найтяжчі пункти обвинувачення, визнаючи вину лише в певних, обережно визначених рамках. Завдяки такій тактиці ви дістанете щонайбільше 20 років ув’язнення. Фактично ж, по двох-трьох роках вас амністують. А через п’ять років ви знову повернетеся до праці і сидітимете в сідлі з тою самою певністю, що й раніше. Отож прошу вас: перш ніж відповідати, добре все обміркуйте…

— Я вже обміркував, — спокійно сказав Рубашов. — І ось моя відповідь: вашу пропозицію я відкидаю. З погляду вашої логіки і моралі все, що ви кажете, звучить переконливо. Але цієї логіки я вже маю досить, по зав’язку. Я змучений і старий, і ця гра мені невимовно набридла. Коли ваша ласка, дозвольте мені повернутися до камери.

— Що ж, вам видніше, — кивнув Іванов, — Правду кажучи, я й не сподівався, що ви приймете мою пропозицію… відразу. Такі розмови потребують тривалішого осмислення. А тому даю вам ще два тижні. Якщо надумаєте, дайте знати. Скажу відверто: я нітрохи не сумніваюсь, що врешті-решт ви сприймете мою пропозицію.

Рубашов підвівся. Підвівся і слідчий. Він натиснув на столі кнопку і, перш ніж до його кабінету вступили конвоїри, мовив:

— Кілька місяців тому у своїй останній статті ви сказали, що найближче десятиліття має вирішити долю людства. Невже вам не хочеться бути свідком цих вирішальних подій?

Рубашов дивився поверх голови Іванова, за якою виднів краєчок білого поля на стіні. У коридорі почулися кроки, двері відчинилися. Зайшли два охоронці і по-військовому віддали честь Іванову. Рубашов мовчки став між ними й утрьох вони рушили з кабінету.

Другий допит

Коли існування Церкви під загрозою, вона автоматично звільнює себе від приписів морального кодексу. Для осягнення єдності дозволені будь-які методи, включно з підступом, зрадою, брутальною силою, продажем церковних знань, ув’язненням, карою на смерть. Бо єдиний і повсюдний порядок потрібен для добра суспільства, а тому індивідуум мав бути принесений у жертву заради спільного добра.

Дітріх фон Нігайм, Єпископ Верденський, року божого 1411

Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного у п’ятий день ув’язнення.

1

«Остаточна істина, перш ніж утвердитись як остаточна, завжди виглядає фальшем. Той, хто в кінцевому підсумку має рацію, перед підбиттям того підсумку, на думку багатьох, робить лише помилки та шкоду.

Але хто матиме рацію у кінцевому підсумку? Сьогодні цього ніхто не знає. Отож поки що мусимо діяти в борг, продаючи душу дияволу й сподіваючись, що історія нас виправдає.

Кажуть, Хазяїн завжди має при собі „Принца“ Мак’явеллі. І добре. Бо з часів Мак’явеллі нічого ліпшого не було сказано про правила політичної етики. Ми були першими, хто замінив ліберальну етику „справедливої гри“ 19-го століття революційною етикою століття 20-го. І правильно зробили. Бо революція, здійснювана за правилами гри в крикет, є абсурдом. В історичні періоди загального відпруження політика може бути відносно м’якою, але в переломні моменти історії не залишається нічого іншого, крім старого правила: мета виправдовує засоби. Ми впровадили в це століття неомак’явеллізм. Інші, а саме: контрреволюційні диктатури, — лише незграбно нас наслідували. Ми були неомак’явеллістами в ім’я історичної правди, і в цьому полягала наша велич; інші — в ім’я національної романтики, і в цьому — їхній анахронізм. Тому в кінцевому підсумку історія виправдає нас, а не їх…

І все-таки в даний момент ми діємо й думаємо в борг. Викинувши за борт усі умовності й правила крикетної етики, ми залишили собі єдиний провідний принцип — логіку, що випливає з дії. Ми змушені слідувати за нашою думкою аж до останнього висновку і відповідно до цього діяти. Ми пливемо без баласту, стрімко й швидко. Тому кожен дотик до стерна є справою життя або смерті.

Не так давно наш провідний сільськогосподарський експерт Б. був ліквідований разом зі своїми тридцятьма співробітниками за те, що палко відстоював думку про перевагу нітратних добрив над поташем. Хазяїн, як відомо, руками й ногами обстоює поташ. Тому Б. і його тридцятку треба було ліквідувати як саботажників. У централізованому сільському господарстві проблема нітратів чи поташу набирає грандіозного розміру: вдалий чи невдалий вибір може вирішити навіть долю майбутньої війни. Якщо Хазяїн мав рацію, історія його виправдає й екзекуція над Б. і його тридцятьма товаришами залишиться вдало зіграною більярдною партією. Якщо ж він не мав рації, то…

Важливою є лише остаточна і об’єктивна істина. Крикетні моралісти дивляться на справу з іншої точки зору: чи діяв Б. суб’єктивно щиро, коли рекомендував нітрати? Якщо ні, то відповідно до їхньої етики він заслуговував смертної кари навіть якщо в кінцевому підсумку з’ясувалося б, що нітрати таки є кращим добривом. Якщо ж він діяв щиро, то заслуговує прощення й створення умов для подальшого пропагування нітратів, навіть, коли в кінцевому підсумку це добриво занапастить усю країну.

Зрозуміло, що така етика — цілковите безглуздя. Для нас питання суб’єктивної щирості не має жодного значення. Той, хто помиляється, мусить платити, зокрема й життям. А тому, хто йде правильним шляхом, усе буде прощено. Таким є закон історичного боргу. Таким є й наш власний закон.

Історія вчить, що брехня часто служила їй краще, ніж правда. Адже людина завжди нерішуча й тюхтіювата, і перш ніж вона вдосконалиться на один ступінь, її слід поводити пустелею сорок років. Поводити… Ні, її треба гнати через пустелю погрозами й обіцянками, терором і уявними полегшами, щоб вона завчасу не сіла відпочивати й молитися до золотих тільців.

Ми вивчали історію більш ґрунтовно, ніж інші. Від інших ми відрізняємось невблаганністю нашої логіки. Ми знаємо, що благодійність для історії — ніщо; а злочини залишаються непокараними. Ми знаємо також, що кожна помилка породжує нову помилку, за яку часто платить дорогою ціною сьоме покоління. Тому всі свої сили й здібності ми зосередили на тому, щоб не допускати помилок, і робили все, щоб знешкодити їх у зародку. Ніколи в історії людства у руках однієї людини не зосереджувалося стільки влади. Допускаючи ту чи ту помилкову думку, ми тим самим закладаємо міну під майбутні покоління. Через це мусимо карати носіїв помилкових думок, як і інших злочинців, — смертю. Нас називають безумцями за те, що ми, йдучи за своєю думкою, доходимо до кінцевих, тобто до крайніх висновків, і відповідно діємо. Нас порівнюють з інквізицією, бо ми, як і інквізитори, відчуваємо на собі всю вагу відповідальності за прийдешнє понадіндивідуальне життя. Ми подібні до великих інквізиторів тим, що, як і вони, шукаємо диявольське насіння не лише у ділах людини, а й у її думках. Ми не дозволяємо людині посідати бодай найменшу особисту сферу, навіть під власним черепом. Ми почуваємо постійну потребу впорядкувати все до останку. Наш мозок живе у такій напрузі, що найменша протидія здатна спричинити смертельне замикання. Тому нам судилось дійти до взаємного винищення.

Я був серед тих, хто відчув у собі покликання творити історію. Я думав і діяв так, як того вимагала справа. Я вбивав людей, які мені подобалися, і давав владу тим, яких ненавидів. Я лише займав місце, відведене мені історією. Я вичерпав її борг. Якщо я чинив правильно, я не маю у чому каятися. Якщо я помилявся, я заплачу за все.

Але як можна сьогодні визначити, що виявиться правдою завтра? Ми зробимося віщунами без відповідного хисту. Ми замінили візіонерство логікою. І хоч усі ми стартували з тієї самої лінії, фінішувати нам судилось по-різному. Один аргумент заперечував інший, врешті ми мусили звернутись до віри — до аксіоматичної віри у правоту своїх вчинків. Так ми дійшли до найкритичнішого моменту. Ми викинули за борт весь баласт і тримаємося завдяки одному якорю — вірі в себе. Геометрія є найнаочнішим втіленням людського мислення, а проте Евклідові аксіоми довести неможливо. Той, хто не вірить у них, бачить, як ціла будівля валиться. Хазяїн вірить у себе. Вірить твердо і непохитно. Його якірний ланцюг найміцніший. А мій ланцюг зносився, зробився тонкий, як дріт. Це факт — я більше не вірю у свою безпомильність. І тому я пропав…»

2

Наступного дня слідчий Іванов і його колега Клєткін, пообідавши у їдальні адміністративного крила в’язниці, сиділи за столом, з якого офіціанти вже встигли прибрати посуд. Іванов виглядав дуже змореним. Він поклав свою штучну ногу на сусідній стілець і розстібнув комір гімнастерки. Поналивав у склянки дешевого вина і допитливо глянув на Клєткіна, який, нашпанований і обважнілий у своїй накрохмаленій уніформі, сидів проти нього. Він навіть не відстібнув свого револьвера, хоча щойно закінчив зміну і мусив теж почуватися втомленим. Клєткін випив вино, і шрам на його щелепі помітно почервонів. Окрім них, у їдальні оддалік сиділо троє енкаведистів. Двоє з них грали у шахи. Третій уважно стежив за грою.

— Як справа з Рубашовим? — запитав Клєткін.

— Йому дуже тяжко, — відповів Іванов. — Але, як завжди, він логічний. І тому він врешті капітулює.

— Ні, в це я не вірю, — заявив Клєткін.

— А я кажу, що капітулює, — повторив Іванов, — Коли він передумає все до кінця, йому нічого іншого не лишиться. А тому важливо його не турбувати. Я дозволив видати йому папір, олівці і цигарки. Все це лише прискорить процес його думання.

— Ти робиш помилку, — завважив Клєткін.

— Я бачу, що ти злий на нього, — сказав Іванов. — За що?

Клєткіну пригадалася сцена в камері, коли Рубашов сидів на ліжку в дірявих шкарпетках.

— Нічого особистого, — ухилився від докладнішої відповіді Клєткін. — Його персона мене взагалі не цікавить Мене цікавлять методи допиту. Я вважаю вашу систему помилковою. Таким способом ви його не розколете.

— Якщо Рубашов капітулює, то не від страху, а лише завдяки логіці. Він із того матеріалу, який чим дужче товчеш, тим він стає міцнішим…

— Це звичайна риторика, — не погодився Клєткін. — Людей, які б могли знести безмежний фізичний тиск, не існує. Принаймні я ще таких не бачив. Із досвіду знаю, що витривалість людського організму обмежена самою природою.

— Не хотів би я потрапити у твої руки, — жартома сказав Іванов, і, здавалося, нотка тривоги майнула у його голосі. — Зрештою, ти сам є живим запереченням власної теорії.

Погляд Іванова упав на шрам, що розтинав щелепу його співрозмовника. Походження цього шраму було Іванову відоме. У громадянську війну Клєткіна схопили білогвардійці і, щоб витиснути з нього потрібну інформацію, прив’язали до його щелепи запалену свічку. Через кілька годин червоноармійський загін порятував його, непритомного. Полум’я свічки випалило в щелепі глибоку борозну, але Клєткін не виказав жодної таємниці. Тепер він дивився на Іванова незворушним поглядом:

— Шрам? Це теж тільки риторика. Я не здався лише тому, що втратив свідомість. Коли б не це, я б напевно «заспівав».

Він надпив зі склянки й продовжував:

— Отямившись, я був переконаний, що повиказував усі таємниці. Але двоє червоноармійців, які потрапили у полон зі мною і бачили все, заявили, що я не сказав ні слова. Мені тоді дали ордена. Але навряд чи заслужено. Бо то був лише певний збіг обставин.

Іванов теж відпив зі своєї склянки. Протягом усієї розмови він пив більше від співрозмовника.

— З якого це часу ти обстоюєш теорію «фізичного натиску»? Пригадується, у перші роки про це й говорити не дозволялось. Усю службу безпеки зобов’язували не застосовувати фізичних методів. Планувалися санаторії з клумбами для перевиховання антисоціальних елементів. Справжня тобі казка!

— Це не казка, — заперечив Клєткін. — Ти просто цинік. Через сто чи більше років будуть і санаторії. Та поки що мусимо пройти через терни. І чим швидше пройдемо, тим краще. Біда була тільки та, що ми піддалися ілюзії, ніби час санаторіїв уже настав. Спочатку ми справді хотіли саджати квіти. Яка наївність! Через сто років, можливо, і вдасться апелювати до свідомості злочинця квітами і санаторіями. Але сьогодні важливіше знати його анатомію. Бо інакше не розчавити його ні фізично, ні духовно…

Іванов припустив, що Клєткін випив більше, ніж треба. Але його спокійні, незворушні очі переконували, що він не п’яний.

— Отже, я цинік, а ви — мораліст? — усміхнувся Іванов.

Клєткін, схоже, пустив повз вуха цю репліку. Сидів непорушно й, здавалося, щось обдумував. Його ремінь і кобура револьвера пахли свіжою шкірою.

— Кілька років тому, — заговорив він нарешті, — мені доручили справу одного селянина. Це було в провінції, в часи, коли ми ще вірили у квіти і санаторії. Допити провадилися майже лагідно. Селянин закопав своє збіжжя й упирався йти до колгоспу. Я суворо дотримувався тодішніх правил. Майже по-товариському я пояснював йому, що зерно нам потрібне для харчування зростаючого міського населення, а також для експорту, щоб купити потрібні машини для індустріалізації. То чи не був би він такий люб’язний показати, де саме він заховав надлишок зерна? Коли того селюка ще тільки провадили до кабінету, він втягнув голову в плечі, сподіваючись побоїв та катувань. Цей тип селюків мені добре знайомий, я й сам із села. Коли ж замість побоїв я почав його чемно вмовляти, він, напевно, подумав, що я божевільний. Це було видно з його очей. Я говорив до нього з півгодини, але він навіть не розкрив рота, лише колупався пальцем у носі та вусі. Я вмовляв його, хоч і бачив, що він взагалі не слухає моїх аргументів і вважає мене за дурня. Мої докази не проникали у його вуха. Його вуха були зашпакльовані ваксою багатьох сторіч патріархально-розумового паралічу. Я й далі дотримувався приписів, бо на той час мені і в голову не приходило, що у слідчій практиці існують ще й інші методи… Таких селянських справ я мав два-три десятки на день. Усі мої колеги були завантажені подібними справами. Революція опинилась у небезпеці, потрапивши у залежність від цих нікчемних, розжирілих селян. У містах бракувало продуктів. Бракувало валютних кредитів, потрібних нам для воєнної промисловості, а в повітрі пахло війною. І в той самий час ці селяни тримали в панчохах понад двісті мільйонів золотих карбованців, а в таємних ямах марнували мільярди пудів зерна. А ми мали їх чемно вмовляти, та ще й називати громадянами. І це тоді, коли вони вдавали з себе дурників, колупалися у своїх брудних носах і чхали на всю нашу революцію!

Я викликав того селянина на допит втретє. Сталося це о 2-й годині ночі, цілком випадково. Я працював тоді без відпочинку 24 години підряд і так вийшло, що його справа попалася мені якраз після півночі. Його привели заспаним. Він спав, стоячи. А коли пробуджувався, страшенно лякався. Словом, тієї ночі він признався в усьому й відтоді я почав робити допити переважно вночі.

Інший випадок. Одна заарештована пожалілася мені на охоронців, що змусили її стояти перед дверима мого кабінету цілу ніч. Її ноги опухли й тремтіли, а сама вона виглядала геть знеможеною. Під час допиту вона заснула. Я розбудив її. Вона не тямила, де вона й що вона, щось почала белькотіти, а тоді заснула знову. Я ще раз розбудив її. І врешті вона призналася в усьому й підписала протокол, навіть не читаючи його, аби тільки я дав їй заснути. Те, що вона повідомила нам, було надзвичайно цінне: її чоловік мав захований кулемет та іншу зброю й намовляв селян до спротиву владі. Та найцікавіше, що вона прождала всю ніч перед моїми дверима через службовий недогляд мого помічника. Звідтоді я й сам почав заохочувати його до подібних недоглядів. Найупертіші арештанти вистоювали перед моїми дверима деколи понад 48 годин. Після такої підготовки вакса у їхніх вухах розтавала і вмовляти їх було дуже легко…

Двоє енкаведистів, що грали в іншому кутку їдальні в шахи, згорнули фігури й почали розставляти їх для нової партії. Третій, що спостерігав за їхньою грою, подався геть.

Упродовж усієї розповіді Іванов стежив за співрозмовником, немовби вивчав його. Голос Клєткіна був діловий, але очі, як і завжди, залишались байдужими.

— Подібного досвіду набули і мої колеги, — розповідав Клєткін. — Бо лише так можна було добитися хоч якихось результатів. А щодо приписів… Що ж, і приписів ми дотримувались: жодного в’язня ніхто не вдарив. Декотрим, правда, доводилось ніби ненароком бути свідками розстрілів. Це стосувалося найнепоступливіших. І таки допомагало. Або ще таке. З міркувань гігієни кожен в’язень щотижня мав відвідати лазню. Бувало, зимою з технічних причин зникала гаряча вода і в’язні мусили купатися у холодній. Тривалість купелі залежала, зрозуміло, від наглядачів. А влітку, бувало, вода виявлялася надто гарячою. Знову ж таки з вини наглядачів. Усі вони були досвідченими товаришами, і їх не треба було спеціально інструктувати. Усі вони чудово розуміли, що революція у небезпеці.

— Годі, — сказав Іванов.

— Ти питаєш, як я відкрив теорію «фізичного тиску», і я пояснюю, — виправдовувався Клєткін. — І пам’ятай: у жодному разі не слід забувати логічне обґрунтування цієї теорії. Інакше легко зробитися циніком. Таким, як ти. О, я, здається, засидівся.

Іванов спорожнив свою склянку і опустив протез на підлогу. Відчув в обрубку ноги ревматичний біль. Пожалкував, що взагалі почав цю розмову з Клєткіним.

Той заплатив за вино і, коли офіціант відійшов, запитав:

— То як буде з Рубашовим?

— Я вже сказав: залишимо його в спокої.

Клєткін підвівся, і його хромові чоботи зарипіли.

— Я визнаю його минулі заслуги, — сказав він. — Але сьогодні він нічим не відрізняється від того селянина, про якого я розповідав. Тільки стократ небезпечніший.

Іванов зосереджено глянув у незмигні очі Клєткіна.

— Я дав йому два тижні на роздуми. І впродовж цих двох тижнів ніхто не сміє його турбувати.

Іванов говорив офіційним тоном. Клєткін був одним із його підлеглих. Отож віддав честь, по-військовому повернувся й пішов до дверей, наповнюючи їдальню рипом своїх чобіт.

Іванов якийсь час сидів сам. Випив ще одну склянку вина, закурив і кілька разів глибоко затягнувся. Згодом підвівся і пошкутильгав до шахістів.

3

Після допиту умови життя Рубашова набагато покращали. Вже наступного ранку старий наглядач приніс йому папір, олівець, мило й рушник. Передав йому також купони замість грошей, відібраних при обшукові. Рубашов міг тепер замовляти собі цигарки й додаткові харчі з в’язничної крамниці.

Коли старий наглядач пішов, Рубашов попростував до вікна. Подвір’я вже було розчищене від снігу і група в’язнів ходила по колу. Перед цим в’язнів не вигулювали через снігопад. Лише Заяча Губа та його компаньйон виходили на подвір’я щодня, можливо, завдяки спеціальному розпорядженню. Щоразу, коли вони виходили на подвір’я чи повертались до камер, Заяча Губа дивився на вікно Рубашова. Цей погляд був такий виразний, що не лишалося жодного сумніву в його невипадковості.

Коли Рубашов не був зайнятий своїм записником, він завжди підходив до вікна. Годинами спостерігав прогулянки арештантів. Їх виводили групами по 12 чоловік. Вони шикувались по двоє, десять кроків між парами. У центрі кола, як вісь, стояло четверо конвоїрів, головним обов’язком якихбуло стежити, щоб в’язні не перемовлялися. Минало 10 хвилин і група зникала, на її місці з’являлася інша.

Перші дні Рубашов уважно вдивлявся в обличчя арештантів, силкуючись упізнати когось із знайомих, але даремно — не впізнав нікого. Зрозуміло, не жалкував. Та й не хотів зараз жодних згадок про зовнішній світ, не хотів нічого, що могло б відволікати його від основного завдання. А завдання полягало у тому, щоб обдумати все до кінця, до остаточного висновку, примиритися з минулим і майбутнім, живими й мертвими. З двох тижнів часу, даного йому Івановим, він мав ще десять днів. Упорядковувати свої думки він міг лише у записнику. Але це заняття вичерпувало його, і працювати з олівцем йому вдалося не більше двох годин на день. Поза цим його мозок працював без системи, але безупинно.

Рубашов завжди був переконаний, що ніхто його не знає так добре, як він сам. Живучи без моральних забобонів, він не мав ілюзій щодо феномена, який називався «першою особою однини», і не сумнівався, що цей феномен наділений певними імпульсами, в існуванні яких люди зізнаються не дуже охоче. Тепер, стоячи біля вікна чи завмираючи раптом на одній із цементних плит підлоги, він робив несподівані відкриття. Він відкривав, наприклад, що процеси, які помилково називаються монологами, є насправді діалогами особливого виду — діалогами, у яких один співрозмовник завжди мовчазний, а другий, усупереч усім граматичним правилам, звертається до нього займенником «я», а не «ти», наміряючись увійти до нього в довір’я і з’ясувати характер його намірів. Мовчазний співрозмовник завжди залишається мовчазним, невловимим, невизначеним у часі й просторі.

Тепер Рубашов довідався, що традиційно мовчазний партнер здатен теж говорити, часом навіть без приводу чи прохання. Його голос звучав по-новому і Рубашов прислухався до цього голосу зі щирим подивом. Прислухаючись, помічав, що його власні уста ворушаться. Не було в тому ніякої містики, навпаки — все мало конкретний характер і форму. Шляхом спостережень Рубашов поступово дійшов відкриття, що головну роль тут відіграє феномен, який протягом усіх цих років залишався німим, а тепер раптом заговорив. Називається цей феномен першою особою однини — «я».

Це відкриття поглинало його увагу набагато більше, ніж деталі недавньої бесіди з Івановим. Зрештою, він зразу вирішив, що над пропозиціями Іванова не варто гаяти часу. Було ясно — пропозиції Іванова він відкидає і ніякої участі в його грі не бере. З цього виходило, що жити йому залишилося дуже мало. Цей висновок і ліг в основу його рефлексій.

Про звинувачення в замаху на життя Хазяїна він теж не думав. Вважав це цілковитим абсурдом. Його більше цікавила особа Іванова. Коли той сказав, що їхні ролі могли б помінятися, то був, безумовно, недалеко від істини. Бо за своєю духовною біографією вони були близнятами. Правда, вони не вийшли з того самого черева, але їх живила та сама пуповина спільних ідей. Партійне оточення сформувало характер обох у найвирішальніші роки. Вони сповідували ту саму мораль, філософію, мислили тими самими категоріями. І сьогодні їхнє становище могло бути діаметрально протилежним. Він, Рубашов, міг бути слідчим і сидіти за столом замість Іванова, і той міг бути підсудним і нервово тепер поглядати на свого колишнього приятеля. І, швидше за все, Рубашов користувався б тими самими аргументами, що й Іванов. Правила гри, так чи так, були затверджені, зафіксовані. Допускалася лише варіація деталей — і тільки.

Стара звичка ставити себе на місце інших знову взяла гору. Уявив себе в ролі Іванова, побачив себе його очима, як бачив себе колись на місці Ріхарда і Малого Леві. Для Іванова він був на дні падіння і деградації, був тінню колишнього Рубашова, отож розумів і ту суміш ввічливості й зневаги, з якою Іванов його трактував. Під час допиту Рубашов запитував себе кілька разів: чи Іванов щирий, а чи грає лише певну стратегічну роль? Чи розставляє сильця, аби зловити в них Рубашова, як птаха, а чи намагається й справді показати йому вихід? Ставлячи себе на місце Іванова, переконувався, що той не фальшує. Іванов ставився до Рубашова настільки щиро, наскільки той ставився колись до Ріхарда чи Малого Леві.

Ці рефлексії теж мали форму монологу, але монологу, що плинув знайомим руслом: ота нововідкрита істота, отой мовчазний партнер залишався поза сферою рефлексій. Хоч завжди припускалося, що ця істота, власне, і є тією особою, до якої звернені всі монологи, вона залишалася й далі німою і її існування обмежувалось граматичною абстракцією на ймення «перша особа однини». Прямі запитання й логічні умовиводи не спонукали її до відповіді. Озивалась вона несподівано й без видимої причини і, на диво, під незмінний акомпанемент зубного болю. Її ментальна сфера, здавалося, була складена з таких різних і непоєднуваних частин, як простягнуті руки Скорботної Матері, коти Малого Леві, мелодія пісні з приспівом «Обернемось у прах», а також уривок речення, мовленого Орловою за певної оказії. Сфера її вираження теж була якоюсь химерною й хаотичною, наприклад: звичка потирати пенсне об рукав, бажання торкнутися білої латки на стіні в кабінеті Іванова, мимовільний порух губів, що підсвідомо шепотіли: «Я заплачу за все», — і якийсь дивний стан, в який впадав згадуючи.

Він намагався збагнути цю нововідкриту реальність. Щоб уникнути акцентування на першій особі однини, як і личить правовірному партійцеві, він перехрестив цю реальність на «граматичну фікцію». Йому залишалося жити кілька тижнів, і він відчував, як внутрішні сили підганяють його чимскоріш з’ясувати це, «продумати все до логічного кінця». Але терени «граматичної фікції», здавалося, починалися там, де кінчалися логіка й «обдумування до кінця, до остаточного висновку». Відчувалось, що суть цієї реальності — залишатися поза межами логічної думки, щоб нападати на жертву з тих недосяжних сфер несподівано, мов із засідки, і катувати її мріями й зубним болем. Весь сьомий день ув’язнення, тобто третій після допиту, Рубашов провів у болісному переживанні ще одного минулого епізоду, а саме: у згадуванні своїх взаємин із дівчиною Орловою, яку одного дня заарештували і невдовзі засудили до розстрілу.

Визначити точну хвилину, коли він проти власного бажання поринув у спогади, було неможливо, як неможливо визначити момент, коли людина засинає. Вранці на сьомий день перебування в тюрмі він працював над своїми записами. Згодом, здається, підвівся, щоб розігнути спину, а коли почув раптом дзенькіт ключів за дверима, збагнув, що вже дванадцята година і що п’ять годин він проблукав по камері, не помічаючи цієї «прогулянки». Лише тепер він помітив на плечах ковдру, яку накинув не знаючи коли, скоріш за все в хвилину навернення лихоманки. Механічно черпав ложкою з металевої миски, в яку наглядач налив супу, і знову ходив. Старий ключар зачинив двері і кілька разів зазирнув у вічко. Побачив згорблену постать Рубашова і спостеріг, що його губи ворушаться.

А Рубашов у цю мить був далеко-далеко звідси. Він вдихав повітря, насичене особливим, знайомим запахом великого, гарно збудованого тіла Орлової. Йому ввижалася її біла шия, її великі, круглі очі, що віддано слідкували за його ходою по кабінету, поки він диктував їй меморандуми й повідомлення. Вона завжди носила білі блузки, точнісінько такі, як і ті, що їх колись носили його сестри, з мереживом на рукавах і на комірі. Вона вдягала також дешеві сережки, і коли схиляла голову над блокнотом, вони випиналися кульками й виглядали зайвими. Повільна і врівноважена, вона, здавалось, була послана йому самими вищими силами, аби раз у раз своїм неймовірним спокоєм гамувати його розбурхані нерви.

Головою торгпредства в Б. Рубашов став невдовзі після випадку з Малим Леві; в нову роботу поринув він з головою. У глибині душі він дякував Центральному Комітетові за доручення йому цієї місії, яка забирала у нього всі сили і залишала обмаль часу для рефлексії.

Як правило, переведення керівників Комінтерну на дипломатичну службу траплялося надзвичайно рідко. Очевидно, Хазяїн мав щодо нього якісь свої міркування, бо у більшості випадків ієрархічні структури партапарату і Комінтерну тримались окремо, не мали між собою видимого контакту і переслідували начебто різні цілі. Лише згори, з точки зору Хазяїна ці протиріччя поставали у формах, що одна одну доповнювали й зміцнювали.

Минуло немало часу, перш ніж Рубашов звик до нової посади. Він не міг дивитися без усмішки на свій дипломатичний паспорт, уперше в житті автентичний, виписаний на справжнє прізвище. Йому було смішно, коли у поважній трійці він ішов на вечірки й прийоми і поліцаї виструнчувались перед ним, а бездоганно вбрані особи у чорних аристократичних капелюхах ходили за ним, пильнуючи його безпеку.

В атмосфері кабінетів торгпредства, розташованого при посольстві, він почувався спочатку чужим і зайвим. Він знав, що у буржуазному світі треба насамперед дбати про поведінку, дотримуючись усіх параграфів етикету, але йому здавалося, що працівники посольства дбають про ці правила аж надто ревно, так що вже й не відрізниш етикет від людини. Коли перший секретар посольства попросив Рубашова дещо змінити в одязі й трибі життя (до революції цей секретар займався підробкою грошей для партійних потреб), то зробив це не по-товариському, тепло-іронійно, але з підкресленою зверхністю і пихою. Від тону цих порад Рубашов страшенно зніяковів і ледве не вибухнув люттю.

У своєму розпорядженні він мав 12 підлеглих, кожного із чітко визначеною функцією. Мав, зокрема, першого й другого заступників, першого й другого бухгалтерів, секретарів та їхніх помічників. Здогадувався, що для них він був чимось між народним героєм та ватажком розбійників з великого шляху. Вони ставилися до нього з перебільшеною пошаною та підкресленою терплячістю. Коли секретар місії доповідав йому про якусь справу, було видно, що він з усіх сил намагається послуговуватись найпростішими словами, наче з дикуном чи дитиною.

Особиста секретарка Орлова дратувала його найменше. Він не міг лише зрозуміти, чому вона носить туфлі на таких високих підборах, та ще й із патентованої шкіри, хоча ці туфлі цілком не пасують до її простих, гарно скроєних блузок та спідниць.

Минуло більше місяця, перш ніж він звернувся до неї суто особисто. Втомившись від диктування і крокування по кабінету, він зупинився й відчув у приміщенні нестерпну тишу.

— Чому ви завжди мовчите, товаришко Орлова? — спитав він, опускаючись у крісло за своїм робочим столом.

— Якщо ви не маєте нічого проти, — відповіла вона своїм сонливим голосом, — я завжди буду повторювати останнє продиктоване вами речення…

Щоранку вона приходила в блузі, облямованій вузьким мереживом, сідала за стіл і затуляла своїми пишними грудьми нотатник для записів. Лише одним неприємним елементом її гардеробу були туфлі на високих підборах з патентованої шкіри. Вона ніколи не закидала ногу, як то робила більшість жінок, з якими в своєму житті Рубашову довелось стрічатися. Походжаючи по кабінету, він постійно бачив її або зі спини, або в профіль, і що найбільше йому запам’яталося з її постави, то це аристократичний вигин шиї, коли вона писала.

Замолоду Рубашов мав небагато справ із жінками. Майже завжди вони були «товаришками», а якщо коли й «накльовувалася» любов, то починалася вона з довгих дискусій на політичні теми, що кінчалися вдосвіта потиском рук і незграбними поцілунками.

Після невдалої спроби почати товариську розмову минуло близько двох тижнів. Спочатку Орлова справді повторювала останні записані нею речення. Та невдовзі це їй обридло, і коли Рубашов переривав своє диктування, у кабінеті знову робилося тихо й порожньо, якщо не рахувати запаху її парфумів. Якось пополудні, на власний подив, Рубашов зупинився позаду неї, поклав їй руки на плечі і запитав, чи не хотіла б вона прогулятися цього вечора з ним містом. Вона не ворухнулася. Її плечі під його долонями навіть не здригнулися. Вона лише згідливо кивнула головою, не підводячи на нього погляду. Рубашов не любив легковажних жартів, але пізніше, тієї самої ночі, не втримався, щоб не засміятися:

— Можна подумати, ти й досі записуєш мій диктант… Обриси її пишних грудей видавалися в темряві добре знайомими, мовби вона завжди була з ним. Лише сережки лежали тепер на подушці. В очах її був такий самий вираз, як тоді в кабінеті, коли вона промовила речення, що врізалося в його пам’ять так само глибоко й болюче, як Скорботна Мати й невеликий бельгійський порт:

— Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете…

— Звідки така приреченість? — спитав Рубашов, здивований і навіть трохи приголомшений.

Вона, однак, не відповіла. Можливо, вже встигла заснути. Коли вона спала, її дихання було нечутним. Рубашову здавалося, що вона взагалі не дихає. Вперше тієї ночі він побачив її сплячою: обличчя було цілком іншим, дивним і почужілим. Коли вона сиділа за робочим столом, її підборіддя завжди було похилене до грудей, і він звик до цього. Тепер воно стреміло догори, як у мертвого.

В наступні дні вона непорушно сиділа за столом, завжди зодягнута в біленьку блузку. В наступні ночі блідий силует її грудей вирізьблювався на тлі штори у спальні. Вдень і вночі Рубашов перебував біля її неповороткого, великого тіла. Її поведінка в час праці нічим не змінилася після їхнього зближення. Її голос і вираз очей були такі самі, як і тоді, коли він її вперше побачив. Жодного натяку на інтимність. Інколи, втомившись, він підходив до неї ззаду і клав долоні на плечі. Й мовчав. Її плечі залишалися непорушними. Він знаходив потрібну фразу, починав знову ходити по кабінету і диктувати.

Інколи до свого звідомлення він додавав саркастичні коментарі. Тоді вона переставала записувати і чекала, тримаючи олівець у руках, поки він скінчить «відступи». Але вона не сміялася з його дотепів, і Рубашов так і не взнав, як вона ставилась до його «думок не для запису». Лише раз, після особливо небезпечного жарту, вона, натякаючи на відомі звички Хазяїна, сказала своїм сонливим голосом:

— Ви не повинні говорити таких речей у присутності інших осіб. Ви повинні бути обачнішим…

І все-таки часто, особливо коли зі столиці прибували нові інструкції й циркуляри, він не стримувався і давав волю своїм єретичним думкам.

То був час, коли підготовка другого великого процесу над опозицією наближалася до кінця. Атмосфера у представництві зробилася особливо напруженою. Певні портрети і фотографії зникали зі стін протягом ночі. Вони висіли на стінах роками і ніхто на них не звертав уваги. Тепер білі плями самі впадали у вічі. Працівники посольства звели свої розмови до потреб служби. Спілкувалися з обережною й запобігливою ввічливістю. Під час перекусок у їдальні, коли розмови були неминучі, усі вишукували запаси фраз і слів з офіційної термінології, що в атмосфері робочої фамільярності й існуючої раніше близькості виглядало гротесково і несерйозно. Часто траплялося, що хтось починав протестувати проти перекручень сусідом чи сусідами того, що він щойно сказав, раз за разом гаряче повторюючи: «О ні, я цього не казав», — або: «Це зовсім не те, що я мав на думці». І щоб не полишити ніякого сумніву, той, що, виправдувався, кликав інших за свідків. Рубашов почував себе ніби між декорацій дивної маріонеткової вистави, де фігури-ляльки рухаються так, як того вимагають пальці майстрів, до яких прикріплені дротики. Лише Орлова, здавалося, залишалась такою, як і раніше.

А тим часом зникали не тільки портрети. Стоси книжок у бібліотеці теж виявилися прорідженими. Зникали вони непомітно, як правило, після чергових відомостей із Батьківщини. З цього приводу Рубашов і далі робив у своєму кабінеті саркастичні зауваження, але Орлова, як і раніше, сприймала їх мовчки. З бібліотечних полиць позникали всі праці про закордонну торгівлю та міжнародну валюту. Автора цих праць — народного комісара фінансів — щойно заарештували. Зникли так само всі стенограми і постанови з цього питання, прийняті на попередніх з’їздах партії. Зникли книжки й довідники про перебіг революції та її передісторію, зникли праці, в яких висвітлювалася партійна філософія, книжки про контроль за дітонародженням, підручники з військового будівництва, трактати про профспілковий рух та право робітника страйкувати в соціалістичній державі. Фактично, зникли всі суспільно-політичні студії, видрукувані раніше, як два роки тому.

На місце зниклих книг прибували нові. Видання з соціології мали тепер безліч зносок і коментарів під текстом. Старі підручники були замінені новими. Спомини старих, уже померлих вождів революції були замінені новими споминами, написаними тими самими покійниками. Одного разу Рубашов зауважив при Орловій, що єдина річ, не замінена ще новою — це старі числа газет.

А тим часом прийшло розпорядження «звідти» назначити у посольстві бібліотекаря, який би відповідав за всі необхідні зміни. Це нове навантаження поклали на Орлову. Рубашов невдоволено щось промимрив про «дитячий садок», але врешті прийняв новий стан речей, не підозрюючи навіть, які ускладнення чекають на його подругу. І ось на черговому засіданні партійного осередку Орлову заатакували одразу з кількох боків. Троє чи четверо промовців, тон яким завдавав перший секретар, почали жалітися, що кількох особливо важливих промов Хазяїна неможливо знайти у бібліотеці. І навпаки, на полицях ще й досі повно праць опозиційних авторів. Відзначено також, що праці діячів і політиків, яких недавно було демасковано як шпигунів, зрадників і наймитів чужих держав, ще майже вчора виставлялися на видному місці. Все це викликало підозру стосовно зумисних дій з боку бібліотекарки. Усі промовці говорили крижаним тоном, підкреслено коротко, по-діловому. Промови кінчалися висновком, що партія мусить бути пильною, що члени партії мають непощадно викривати всі зловорожі підступи. Хто відмовляється від такого обов’язку, той співчуває саботажникам і підтримує ворогів народу. Орлова, змушена дати пояснення, сказала своїм звичайним, урівноваженим голосом, що вона була далека від будь-якого лихого наміру і що вона детально виконувала всі надіслані інструкції. Даючи пояснення, вона звернула свій погляд на Рубашова і затримала його на ньому довше, ніж це звичайно робила в присутності інших. Збори винесли Орловій «серйозне попередження».

Рубашов, добре знаючи методи, недавно впроваджені в партії для піднесення пильності і дисципліни, втратив спокій. Він здогадувався, що десь хтось уже заварював свій трунок для Орлової, але почувався безпомічним, бо не бачив перед собою нічого конкретного, проти чого можна було б повстати на боротьбу.

Повітря у представництві дедалі розріджувалось, дихати ставало все важче. Диктуючи чергові звіти Орловій, Рубашов уже не робив саркастичних коментарів. Цей перехід у «зону безпеки» зроджував у ньому почуття особистої провини. Це почуття, що виникало від неспроможності робити й далі саркастичні зауваження під час диктування, позбавляло його також сміливості підійти до неї ззаду й покласти їй долоні на плечі.

Минуло кілька днів, і Орлова ні разу не прийшла до його кімнати. Кілька днів він збирався запитати її про причину цього охолодження, але так і не наважився. Коли ж нарешті спитав, вона промимрила щось невиразне про мігрень і замовкла. Більше вона до нього не приходила, за винятком одного разу.

Трапилось це через три тижні після зборів, на яких Орловій було винесено «серйозне попередження». Трималася вона, як і раніше, але протягом усієї ночі Рубашова пекло відчуття, що вона сподівається від нього чогось рішучого, чогось обнадійливого. Він натомість лише сказав, що радий її візитові та пожалівся на втому, яка справді його обезволювала. Прокинувшись, помітив, що вона лежить із розплющеними очима, непорушно втупившись у стелю. Спостерігаючи її задуму, він ще дужче карався відчуттям своєї провини й ніяк не міг цього депресивного почуття позбутися.

Наступного дня перед приходом Орлової до кабінету перший секретар місії сказав Рубашову ніби довірливо, але акуратно підібраними реченнями, що брат Орлової і невістка заарештовані «там». Брат Орлової був одружений з іноземкою, отож їм обом закидалися шпигунські зв’язки із її країною, а також використання цих зв’язків для потреб опозиції.

Через кілька хвилин надійшла Орлова. Сіла за стіл і приготувала записник. Рубашов ходив по кімнаті, диктуючи свій черговий звіт, і не міг відірвати очей від її білої шиї. Його зір був прикутий до вигину, що просто фізично виводив його з рівноваги. Він дивився на її оголену шию й не міг позбутися думки про те, що «там» усіх приречених стріляють у потилицю…

На наступних зборах партійного осередку за пропозицією першого секретаря Орлову було усунуто з посади бібліотекаря через недовір’я. Усі присутні проголосували «за». Ніхто не виступав. Ніхто нічого не запитував. Ніхто не виявляв бажання подискутувати. У Рубашова якраз розболілися зуби, і він на збори не прийшов…

А ще через кілька днів Орлову та ще одного працівника місії було відкликано на Батьківщину. Їхніх прізвищ ніхто більше не згадував. Але ще кілька місяців, поки його й самого не відкликали з місії, Рубашов жадібно вдихав приємний запах її великого, неповороткого тіла, що, здавалось, затримався на всіх стінах, на всіх предметах кабінету й спальні…

4

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Вранці на десятий день ув’язнення Рубашов почув стукіт зі стіни, що відгороджувала його камеру від камери 406. Прислухався. Хтось у рівні проміжки часу підходив до стіни і відбивав по ній одне й те ж речення, щоразу роблячи ту саму помилку у слові «вставайте» — опускаючи «с». Рубашову страшенно кортіло «розговоритися» з новим сусідом (ще вчора камера була порожня). Отож відповідав з поспіхом. Коли стукав до нього, новий сусід, здавалося, уважно слухав, але у відповідь лився потік незв’язаних між собою літер, що врешті закінчувався реченням із помилкою:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!» Після сніданку молодий офіцер із камери 402 дав знати, що хоче поговорити. Між Рубашовим і ним за цих десять днів склалися приятельські, навіть дружні взаємини. Молодий офіцер із моноклем і закрученим вусом страждав від хронічного одноманіття і дякував Рубашову за всяку дурницю, передану через стіну. По п’ять-шість разів на день він просив Рубашова розказати йому якусь історію. Та Рубашов рідко мав настрій до подібних розмов і навіть не знав, із чого їх починати. Тоді ініціативу перебирав сусід. Він передавав класичні анекдоти «офіцерських собраній». Дійшовши до кульмінаційної точки, в’язень по той бік втихав і чекав. Усе це були старі, запорошені анекдоти патріархальної давності. Рубашов уявляв, як, дійшовши до розв’язки, сусід чекав гучного сміху від слухача і сумовито дивиться на німу, голу стіну. Зі співчуття і ввічливості Рубашов після кожного жарту вистукував голосно «ХА-ХА». Сусід підхоплював це, виявляв надзвичайне вдоволення і гатив по стіні п’ястуками або черевиками: «ХА-ХА-ХА-ХА!», — або: «ГО-ГО-ГО!» Здавалося, він аж іржав від задоволення, що зумів розвеселити за стіною такого самого, як і він, нещасного. Зупинявся, щоб пересвідчитись, чи Рубашов і далі вистукує свій «регіт». І коли той після співчутливого, двоскладового «ХА-ХА» втихав, офіцер ображався й відразу про це заявляв:

«ЧОМУ Ж ВИ НЕ СМІЄТЕСЯ?»

Щоб не псувати відносин, Рубашов спохоплювався й вибивав по стіні дальший потік вдаваного «ХА-ХА-ХА…» Сусід із 402-ї не затримувався з підсумком: «ПРАВДА, СМІШНО?»

Дуже часто Рубашова будило гупання сусіда в стіну. З тих чи інших причин не завжди хотілося відповідати, але офіцера це не бентежило. Аби чимось зайнятися, він вистукував старі солдатські пісні, після кожної строфи старанно подаючи довгі приспіви. Поступово мотив таки передавався Рубашову і він рушав по камері, мимрячи військовий марш.

Свого сусіда з 402-ї Рубашов цінив дуже високо. Він сидів у цій в’язниці вже більше двох років, знав таємні комунікаційні канали, був добре поінформований про всі в’язничні новини і знав прізвища багатьох в’язнів та за що їх заарештовано.

Вранці десятого дня, коли в камері 406 появився «мешканець», Рубашов спитав офіцера, чи йому що-небудь відомо про новака. Той відповів відразу:

«ЦЕ — РІП ВАН ВІНКЕЛЬ».

Офіцер полюбляв говорити загадками, намагаючись таким чином внести в розмову елементи таємничості і полонити слухача від самого початку. Рубашов напружив пам’ять. Пригадалася історія людини (здається, в Америці), яка проспала 25 років і, прокинувшись, не могла впізнати знайомого їй світу.

«ТОБТО ВІН ВТРАТИВ ПАМ’ЯТЬ?» — спитав Рубашов.

Сусід, задоволений ефектною аналогією, розповів усе, що знав. З його слів виходило, що новак був викладачем соціології у невеликій країні південно-східної Європи. В кінці світової війни у тій країні спалахнула революція і цей чоловік узяв у ній активну участь. Була створена «комуна», яка романтично проіснувала кілька тижнів і врешті була нещадно задушена.

Лідери революції були аматорами, однак репресії проти опонентів проводили з професійною досконалістю. У новоствореній «комуні» наш герой дістав пост «державного секретаря народної інформації». Після розгрому революції його засудили до страти, після чого замінили цей присуд довічним ув’язненням.

Колишній «державний секретар» відбув 20 років в одиночній камері без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом. Про нього просто забули, бо юридична система у тій невеликій південно-східній країні, попри плин часу, залишалася, по суті, патріархальною.

Пару місяців тому завдяки амністії його звільнили і, достоту як Ріп ван Вінкель після двадцяти років сну й темноти, він вийшов на денне світло. Йому дали дозвіл покинути батьківщину, отож першим потягом він поїхав до країни своїх мрій. Через два тижні після прибуття сюди його заарештували. Мабуть, за двадцять років одиночної камери він дуже «відстав». Не виключено, що він уголос розповідав знайомим про те, як він уявляв собі життя в країні революції. Можливо, він розпитував про старих друзів, героїв революції, не знаючи, що їх уже розстріляно як шпигунів і зрадників. Можливо, він вшановував вінками не ті могили. Можливо, він навіть хотів зустрітися з ним, Рубашовим…

Тепер екс-секретар, мабуть, запитував себе, що було краще: 20 років мрій в одиночній камері чи два тижні дійсності на омріяній волі. Можливо, він збожеволів. От і вся історія цього Ріпа ван Вінкеля…

Коли офіцер закінчив розповідь, від протилежної стіни почулись глухі удари. Ріп ван Вінкель озвався. Шість чи сім разів він повторив рядок з гімну, роблячи ту саму помилку:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Потім усе затихло.

Рубашов ліг і заплющив очі. У свідомості знову заворушилася «граматична фікція». Вона не озивалася словами, а поставала якимсь туманним неспокоєм, що означав приблизно: «За це ти мусиш теж заплатити. За це ти мусиш теж відповісти. Бо поки він мріяв, ти діяв».

Того самого дня по обіді Рубашова повели до голярні. Цього разу його супроводили старий наглядач та один конвоїр. Наглядач човгав ногами два кроки попереду, а конвоїр на такій самій відстані йшов позаду. Минули камеру 406, на дверях якої ще не було картки з прізвищем арештанта. У голярні працював лише один чоловік — теж в’язень? Рубашов здогадався, що були вжиті всі заходи, аби він не міг запізнатися ближче з запротореними сюди людьми. Всівшись у крісло, він оглянув голярню. Було в ній порівняно чисто. На стіні навіть висіло дзеркало. Рубашов зняв пенсне й глянув на своє відображення. Особливих змін не помітив.

Голяр працював мовчки, швидко, але обережно. Двері у коридор були відчинені. Наглядач вийшов, а конвоїр, спершись спиною об одвірок, спостерігав процедуру голення. Хотілося заговорити до голяра, та Рубашов знав, що це суворо заборонено. Не хотів накликати зайвого лиха на молодого хлопця з помазком і бритвою у руках, широке й відкрите обличчя якого йому подобалося. Зовнішній вигляд голяра вказував, що до ув’язнення він був скоріш за все ковалем або механіком. Намиливши щоку, він злегка провів по ній бритвою, спитавши, чи не шкребе. Звернувся словами «громадянин Рубашов».

Це було перше речення, почуте Рубашовим у в’язниці від іншого в’язня. Хоч воно було сказане діловим тоном, він догледів у ньому якесь особливе значення. Потім знову запанувала мовчанка. Вартовий біля дверей стояв у попередній позі. Голяр ножицями підрівнював клинок борідки Рубашова й підрізав пасма з потилиці. Він заклав два пальці за комір, мовби відтягуючи його для більшої зручності, а коли відпустив комір назад, Рубашов відчув на спині кульку з паперу. Через кілька хвилин вартовий відпровадив його знову до камери.

Всівшись на ліжку і стежачи за вічком, Рубашов дістав із-за коміра кульку, розгорнув її і прочитав два слова, написані, мабуть, у великому поспіху: «УМРИ МОВЧКИ».

Прочитавши цю записку, він пошматував її на дрібні клаптики, кинув у рот, довго їх жував, а тоді виплюнув у парашу. Це була перша записка, що дісталася до нього нелегально. Під час ув’язнення у ворожих країнах він часто отримував подібні записки. В них обов’язково вимагалося від нього витримати тортури, підняти свій голос проти суддів, кинути обвинувачення в обличчя обвинувачів. А зараз… Невже в історії наступали моменти, коли від революціонера вимагалося лише одного — вмерти мовчки?

Думки, немов наполохані стукотом, що полинув із камери 402, здійнялися і відлетіли. Рубашов приклав вухо до стіни й прислухався. Сусід питав, куди Рубашова викликали.

«ДО ГОЛЯРНІ», — відповів Рубашов.

«А Я ВЖЕ ДУМАВ ПРО ВАШ КІНЕЦЬ», — признався сусід.

«СПОЧАТКУ ВИ, ПОТІМ — Я», — відповів Рубашов.

«ХА-ХА», — з якимось піднесенням стукав сусід. — «ВИ СПРАВДІ ДИЯВОЛ!»

Як не дивно, цей архаїчний комплімент додав Рубашову снаги. Несподівано він почав заздрити сусідові, рід якого дотримувався виробленого у віках правила: як жити, так і померти. Змалку людину привчали шанувати це правило, і вона його дотримувалася. Але для Рубашова і для таких, як він, жодних правил не існувало; все треба було створювати самому.

Навіть перед обличчям смерті він не мав установлених норм чи, по-буржуазному, етики. Що було більш шляхетним — умерти мовчки чи принизити себе прилюдно, щоб таким чином урятувати життя для осягнення важливішої мети? Він пожертвував Орловою, бо його власне життя для важливіших подій було істотнішим, ніж усі міщансько-буржуазні моралі. Для тих, хто змінив курс історії, не існувало важливішого обов’язку, ніж залишатись живим і бути напоготові. «Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете», — сказала Орлова, і він вчинив із нею відповідно до її слів. То навіщо ж тоді взагалі розмірковувати про свою долю? «Наступне десятиліття вирішить долю нашої ери», — цитував Іванов його власні слова на допиті. Невже він повинен тепер утекти від усього з почуття огиди і втоми, або й самолюбства? А що, коли, попри все, Хазяїн матиме рацію? Що, коли тут ось, у бруді і крові, в брехні, не зважаючи ні на що, закладається грандіозний фундамент майбутнього? Хіба не була й раніше історія жорстоким, безпринципним будівником, що замішував цеглу з неправди, крові і багнюки?

Умерти мовчки, зникнути — сказати легко.

Раптом спинився біля вікна. Зловив себе на підсвідомому повторюванні слів «Умри мовчки». Повторював їх незгідливим, заперечливим тоном, мовби хотів підкреслити їхню крайню безглуздість. Лише тепер помітив, що його намір відкинути пропозицію Іванова не був і наполовину таким твердим, як здавалося. Рубашов сумнівався навіть, чи його намір відкинути ту пропозицію і зійти зі сцени без слова взагалі був серйозним.

5

Умови ув’язнення Рубашова продовжували поліпшуватись. Вранці на одинадцятий день його вивели на прогулянку. Знайомий старий наглядач і той самий конвоїр, що водив його до голярні, випровадили його з камери. Віднині, сказав наглядач, йому дозволено прогулянку на подвір’ї, 20 хвилин щоденно.

Рубашов опинився у першій групі, що гуляла зразу після сніданку. Наглядач читав правила: будь-які розмови з іншими в’язнями заборонені, жестикуляція — також; заборонено передавати й приймати записки. Недотримання цих правил тягнуло за собою кару у вигляді скасування прогулянок та арешту до чотирьох тижнів у холодному й абсолютно темному ізоляторі.

Йдучи коридором, вони зупинилися біля камери 406. Наглядач відчинив двері, і Рубашов побачив камеру, подібну до власної. Помітив ліжко і ноги на ньому. То були ноги Ріпа ван Вінкеля. Мав на собі чорні черевики й штани в клітинку, обтріпані долі, але загалом мовби щойно куплені. Наглядач пробубонів низку правил і ноги почали зводитися, а тоді, не поспішаючи, опустилися на підлогу. За хвилину у дверях з’явилася підстаркувата людина, що часто кліпала очима. Все її обличчя вкрилося сіруватою щетиною. Крім поношених, але ще міцних штанів, мав на собі чорну жилетку й піджак. Ріп ван Вінкель зупинився у дверях і допитливо глянув на Рубашова. Тоді дружньо кивнув головою, і вже вчотирьох вони рушили далі.

Рубашов, котрий уже склав собі певну думку про сусіда з 406-ї, сподівався зустріти людину, розумово збочену. Натомість побачив, принаймні зовні, людину цілком нормальну. Очі в сусіда були проникливі і довірливі, як у дитини. Лише брова раз у раз сіпалася, мабуть, від довголітнього перебування у темній камері. Його хода, хоч і рухався він швидкими короткими кроками, найбільше зраджувала старість і вичерпаність. Спускаючись сходами, цей низький чоловік раптом спіткнувся й напевно впав би, коли б вартовий вчасно не підхопив його під руку. Ріп ван Вінкель щось тихо пробурмотів — надто тихо, щоб можна було розібрати, проте Рубашов здогадався, що в тому мурмотінні була щира, душевна подяка. Нарешті вони вийшли на подвір’я, де вже парами у широкому колі стояли в’язні. Пролунав свисток і коло заоберталося.

Вгорі височіло чисте, прозоре, блідо-голубе небо. Повітря ще зберігало кришталеву свіжість нічного снігопаду. З недосвідченості Рубашов не взяв ковдри й тепер мерз. Ріп ван Вінкель мав на плечах сіру накидку, яку йому при виході на подвір’я дав один з вартових. Мовчки ішов він поруч Рубашова, деколи підводячи зір до блідої голубизни неба. Краї накидки спадали до колін, ховаючи його, як ховає дзвін металеве осердя.

Не підводячи голови. Рубашов дивився на ряди вікон, намагаючись віднайти свою камеру чи камеру 402. Чомусь вірив, що, віднайшовши їх, побачить, хоч здалеку, обличчя офіцера з моноклем. Але всі вікна, заґратовані й по краях заліплені снігом, виглядали однаково, і ця цікавість раптом змінилася на співчуття до сусіда з 402-ї. «Офіцера з моноклем» ніколи не випускали з камери. Навіть не водили до голярні. Не викликали на допити…

Живе коло із в’язнів, поставлених парами, поволі оберталося. Рубашов скоса дивився на свого сусіда і бачив, що його уста ледь помітно ворушаться — Ріп ван Вінкель щось бурмотів до себе. Спочатку годі було розібрати, але з часом почувся тихий мотив: «Вставайте, гнані і голодні». Невже він справді збожеволів? Ні, божевільним він, мабуть, не був, але дивним — так. Скоса поглядаючи на сусіда, Рубашов пробував уявити собі, що означало бути відрізаним від світу впродовж двадцяти років. Двадцять років тому авто були рідкістю і мали майже комічний вигляд; радіо взагалі не було; імен сьогоднішніх партійних вождів ніхто не знав. І навряд чи хто передбачав тоді масові рухи, політичні зрушення, покручені, незрозумілі, приголомшуючі шляхи, якими пішла революція. В той час усі вірили, що двері до Утопії вже відчинено і що людство стоїть на її порозі.

Врешті Рубашов відчув, що ніяка фантазія не допоможе йому збагнути переживання сусіда, — його мистецтво дивитись на речі очима інших було тут безсиле: одна річ Іванов чи Хазяїн, чи навіть «офіцер із моноклем», і зовсім інша — Ріп ван Вінкель.

Коли їх провадили назад, до камер, Ріп ван Вінкель, зупинившись біля своїх дверей, знову поглянув на Рубашова і по-товариському підморгнув. Потім раптом закліпав очима і на його обличчі з’явився вираз страху й розпуки. На мить здалося, що він ось-ось щось скаже. Але він мовчки пішов у розчинені двері камери, залишаючи враження, що прочитані вранці наглядачем правила таки дійшли до нього.

Опинившись у себе, Рубашов відразу підійшов до стіни, що відгороджувала його від Ріпа ван Вінкеля. Але на свій стукіт не дістав ніякої відповіді.

«Офіцер із моноклем», навпаки, не відходив від муру, жадаючи найдрібніших деталей прогулянки. Рубашов терпеливо розповів йому, як пахне повітря, який там мороз, чи зустрічав він у коридорі інших в’язнів і чи вдалося порозмовляти з Ріпом ван Вінкелем. Відповідаючи на всі запитання, Рубашов почувався привілейованою особою. Адже сусід із 402-ї протягом тисяч днів і ночей нічого, крім голих стін та наглядача з ополоником, не бачив. Рубашов почував жаль до нього й незрозумілу провину.

В наступні дні у той самий час Рубашова знову виводили на прогулянку і поруч нього завжди йшов Ріп ван Вінкель. Походжали по колу мовчки, сутулячи плечі під накинутими ковдрами. Рубашов здебільшого впадав у глибоку задуму. Ріп ван Вінкель, неголений, із дитячою усмішкою на обличчі мугикав мелодію «Інтернаціоналу».

До третьої прогулянки ні Рубашов, ні його сусід не обмовились ані словом, хоча Рубашов бачив, що інші в’язні, незважаючи на пильне око вартових, переговорювались між собою. Вони розмовляли, дивлячись просто поперед себе, послуговуючись тюремною технікою — говорити лише язиком, не ворушачи губами.

На третій день Рубашов поклав записника й олівця у нагрудну кишеню так, щоб їхні кінці було видно. Очі у Ріпа ван Вінкеля відразу загорілися. Пильно стежачи за вартовими, він вибрав момент і блискавично вихопив з кишені Рубашова і олівець, і записник. Під ковдрою він щось швидко писав. Закінчивши, відірвав листок і непомітно для вартових тицьнув його Рубашову в долоню. А сам далі під ковдрою продовжував писати. Рубашов вибрав момент і зирнув на аркуш. Сподівався побачити текст, але натомість знайшов лише схему — досить акуратне відтворення контурів СРСР. Були там і найбільші міста, ріки, гори, а в центрі, як символ нової ери, майорів прапор із серпом та молотом. За хвилину Ріп ван Вінкель відірвав ще один аркуш і передав його Рубашову. На аркуші була та сама схема, мовби скалькована з попередньої.

Ріп ван Вінкель дивився з усмішкою на свого сусіда і напевно чекав похвали. Від цього погляду Рубашов дещо розгубився, та все ж спромігся на кілька слів подиву. Низенький стариган підморгнув йому і сказав:

— Цю карту я можу намалювати не дивлячись. Рубашов невиразно кивнув головою.

— Ви, мабуть, сумніваєтеся? Знаєте, протягом двадцяти років ув’язнення я тільки те й робив, що малював цю карту…

Крадькома він поглянув на вартових, тоді заплющив очі, і олівець під одіялом забігав знову. Останній начерк, виконаний наосліп, не був такий точний, як попередні, а проте все одно напрочуд акуратний. Лише прапор у центрі вийшов непропорційно великим.

— Тепер вірите? — спитав, посміхаючись. У його голосі звучало вдоволення.

— Так, — підтвердив Рубашов.

Раптом обличчя Вінкеля спохмурніло; по ньому перебігла тінь страху.

— Що ж, тепер нічого не вдієш. Мене обманули. Мене посадили не в той потяг… — прошепотів він.

— Не розумію, — щиро здивувався Рубашов.

Ріп ван Вінкель посміхнувся лагідно й сумовито.

— Коли мене звільнили з тюрми і дали дозвіл на виїзд в СРСР, вони зіграли лихий жарт. Мене посадили в потяг, що їхав у протилежний бік. Вони думають, я цього не помітив. Але я все знаю…

Прозвучав свисток. Повертаючись до своїх камер, вони знайшли ще один момент для кількох слів.

— Мабуть, щось подібне трапилось з вами? — спитав Ріп ван Вінкель зі співчуттям. — Але не падайте духом. Одного дня ми таки дістанемося туди, — і він показав пальцем на аркуш із картою.

Потім спритно запхав Рубашову в кишеню олівець і блокнот і тихо замугикав мотив «Інтернаціоналу».

6

Тієї ночі, коли мав закінчитись термін, визначений Івановим для «обдумування до логічного кінця», Рубашова охопило незрозуміле відчуття. Атмосфера була насичена чимось важким, гнітючим. Цієї зміни в собі і в атмосфері він не міг нічим пояснити. Харч отримав як завше; меланхолійний звук сурми прозвучав у той самий час; із коридору лунали такі ж, як раніше, кроки обслуги. І все ж Рубашову здавалося, що атмосфера була тяжкою й задушливою. Може, від того, що один із носильників при видачі вечірньої порції подивився на нього уважніше? Може, тому, що цього вечора голос старого наглядача мав у собі дивний підтон? Хтозна. Але цього вечора він не міг зібрати думок докупи. По нервах циркулювала напруга, як по кістках ревматиків — тупий біль перед дощем.

Коли відсурмили відбій, він підійшов до вічка і зирнув у коридор. Лампи горіли на половину своєї потужності і їхнє бліде світло тьмяно падало на цементну долівку. Тиша у коридорі здавалася остаточною й безнадійною.

Рубашов ліг на ліжко. Але невдовзі підвівся, дістав записника і змусив себе дещо занотувати. Обридло. Пішов до вікна і виглянув на освітлене подвір’я. Розтавав сніг, брудний і м’який. На небі — ні зірки, все затягло хмарами. Знову підійшов до вічка — тиша, пустка й бліде електричне світло.

Незважаючи на пізню годину, почав розмову з сусідом із 402-ї.

«СПИТЕ?»— спитав офіцера.

Сусід не озивався і Рубашов почав був розчаровуватись. І раптом тихо, повільніше, ніж завжди, почулася відповідь:

«НІ. А ВИ ЩО, ТЕЖ ПЕРЕДЧУВАЄТЕ?»

«ПЕРЕДЧУВАЮ? ЩО?» — ожив Рубашов.

Його дихання почастішало. Тим часом «офіцер із моноклем», ніби навмисно, не поспішав пояснювати. Тоді постукав тихо, мовби говорив пошепки:

«КРАЩЕ ЛЯГАЙТЕ СПАТИ…»

Цей батьківський тон Рубашову не сподобався. Проте навіть віч-на-віч він не став би із ним сваритись. Непорушно лежав на ліжку, втупившись у власне, затиснене в кулаці пенсне. Тиша назовні була такою відчутною, що її тиск, здавалось, розколював слухові мембрани. І раптом зі стіни долинуло:

«ДИВНО, ЩО ВИ ТЕЖ ЦЕ ВІДЧУЛИ…»

«ЩО? РОЗТЛУМАЧТЕ!» — закалатав Рубашов об стіну.

Після короткого зволікання офіцер пояснив:

«СЬОГОДНІ ПОЛІТИЧНІ РОЗБІЖНОСТІ БУДУТЬ ВРЕГУЛЬОВАНІ».

Рубашов зрозумів. Притиснувся до стіни, сподіваючись почути більше. Але в’язень 402-ї вмовк. По якомусь часі Рубашов застукав:

«РОЗСТРІЛ?»

«ТАК», — підтвердив сусід.

«ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ?»

«ВІД ЗАЯЧОЇ ГУБИ».

«НА ЯКИЙ ЧАС ПРИЗНАЧЕНА ЕКЗЕКУЦІЯ?»

«НЕ ЗНАЮ», — і після паузи: — «НЕЗАБАРОМ».

«ЗНАЄТЕ ПРІЗВИЩА?»— спитав Рубашов.

«НІ… ЗНАЮ, ЩО ВОНИ — ВАШОЇ КАТЕГОРІЇ… ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».

Гетьзнесилений, Рубашов відкинувся на матрац і на мить час завмер. Потім надів пенсне, повернувся на один бік, на другий, знайшов нарешті найзручнішу позицію й підклав руку під голову. Ззовні не чулося ані звуку. Здавалося, всякий рух у цій величезній будівлі був кимось задушений, в одну мить заморожений.

Рубашову не доводилось бути присутнім при розстрілах, якщо не рахувати, звісно, громадянської війни. Але то було давно й за інших обставин, — то була боротьба — або ти їх, або вони тебе. Він не міг уявити, як виглядає екзекуція за нормальних обставин. Чув колись, що розстрілюють у підвалах, вночі, у потилицю. Чутки, звичайно. Але точних подробиць не знав. У партії смерть не була таємницею, не містила в собі романтичних загадок. Вона була логічним наслідком, чинником, із яким треба було рахуватися і який підпадав під абстрактні категорії. Про смерть у партії говорилося рідко, а слово «розстріл» майже не вживалося. Замість нього вживали термін «фізична ліквідація», він був менш конкретним і сприймався передусім як звістка про припинення чиєїсь політичної активності. Сам же акт смерті був лише технічною деталлю, що не викликає особливої цікавості. Смерть як складова логічного рівняння втратила своє значення чогось, близько пов’язаного з тілом людини…

Не моргаючи, він дивився через пенсне і нічого не бачив. Цікаво, чи приречених уже вивели з камер? Чи виконавці вироку вже готуються до звичної процедури?

Скинув черевики. Подумав і скинув шкарпетки. Ліг. Укрився. З-під протилежного кінця ковдри стирчали його ноги. Тиша була винятковою; вона справді бентежила, здавалось, вона поглинула геть усі звуки. Рубашов дивився на свої ступні. Пальці на ногах підгиналися й випрямлялися, і почало здаватися, що ноги були не його; здавалось, вони жили своїм власним життям. Та це лише здавалося… Насправді ж Рубашов у цю мить відчував усі свої кінцівки як ніколи гостро. Він міг навіть сказати точну вагу ковдри — так різко й повно він відчував лінії власного тіла.

А все ж, де саме відбувається «фізична ліквідація»? Рубашов здогадувався, що десь унизу, у підвалах, до яких провадили сходи, що їх він бачив дорогою до голярні. Чомусь запахло новою шкірою портупеї й кобури Клєткіна і вчулося шелестіння його нового однострою. Що він казав жертві в останню хвилину? «Поверніться до стіни?» Чи, може, потішав жертву словами: «Не бійтеся, це не болітиме»? А може, стріляв без попередження ззаду? Навряд, адже жертва раз у раз озирається. Може, він заховав нагана в рукав, як дантист часом ховає щипці? Може, на розстрілі присутні й інші? Як вони поводяться? І чи жертва падає навзнак а чи долілиць? І чи вона кричить? Можливо, виконавець стріляє двічі, тричі, аж поки приречений вмовкне?

Рубашов закурив. Було так тихо, що потріскування цигаркового паперу скидалося на тріск стіни. Глибоко затягнувся. «Ет, дурниця», — підбадьорив себе. Адже він ніколи не вірив у технічну реальність «фізичної ліквідації». Смерть була абстракцією, а тим паче власна смерть. Чого перейматися? Ймовірно, все же скінчилося, а що минуло, те перестає бути дійсністю.

Проте йому немилосердно хотілося, щоб назовні хтось крикнув і розірвав цю неприродну тишу. Бо вона поглинала все, навіть скрип ліжка, коли він перекидався з боку на бік.

Хотів підвестися й запалити нову цигарку, як раптом почув од стіни:

«ІДУТЬ!»

Рубашов увесь перетворився в слух. Але чув лише биття пульсу у скронях і більше нічого. Тиша продовжувала свій нестерпний тиск. Він зняв пенсне і простукав:

«НІЧОГО НЕ ЧУЮ».

Але 402-га не відзивалась. Терпеливо чекав. І раптом різко:

«НОМЕР 380. ПЕРЕДАВАЙТЕ ДАЛІ!»

Рубашов схопився. Зрозумів усе. Цю вість було передано сусідом в’язня 380 через одинадцять камер. В’язні камер 380–402 створили акустичний ланцюжок. Це все, що вони могли зробити. Передати вість — усе, чим вони могли підтвердити свою солідарність з приреченим.

Рубашов босий побіг до протилежної стіни і загаратав до Ріпа ван Вінкеля:

«УВАГА! НОМЕР 380 МАЄ БУТИ НЕЗАБАРОМ РОЗСТРІЛЯНИЙ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

Прислухався — ніякої відповіді. Стрибнув назад, до ліжка. Цього разу стукав не пенсне, а п’ястуками: «ХТО ТАКИЙ 380?»

Ніякої відповіді. Рубашов здогадався, що офіцер, подібно до нього, бігав тепер від стіни до стіни, і в’язні в подальших камерах робили те саме. Зачекав. Нарешті: «В ЦЮ ХВИЛИНУ ЙОМУ ЧИТАЮТЬ ВИРОК. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ».

Рубашов, щоб затримати сусіда, відразу ж запитав: «ХТО ВІН?»

Але офіцер, мабуть, уже був біля протилежної стіни, бо ніхто не відповів. Хоч Рубашов знав, що передавати ці подробиці Ріпу пан Вінкелю було марною тратою сил і часу, він усе-таки побіг по холодних плитах і вистукав у стіну ціле річення. Його підганяло почуття обов’язку, віра, що ланцюг не сміє урватися.

Повернувся до ліжка. Притулив вухо до стіни. «ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!»

В наступну мить Рубашов застукав до Ріпа ван Вінкеля:

«ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!» Прибіг назад.

«ВОНИ ВЕДУТЬ ЙОГО. ВІН КРИЧИТЬ І ПРУЧАЄТЬСЯ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?» — швидко спитав Рубашов, навіть не даючи сусідові скінчити речення.

«БАГРОВ. ОПОЗИЦІОНЕР. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!» Ноги Рубашова обважніли і підламалися. Він не пішов — побрів до протилежної стіни. Вистукав:

«МИХАЙЛА БАГРОВА, КОЛИШНЬОГО МАТРОСА З ПАНЦЕРНИКА „ПОТЬОМКІН“, КОМАНДУВАЧА СХІДНОГО ФЛОТУ, КАВАЛЕРА ОРДЕНА БОЙОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА, ВЕДУТЬ НА РОЗСТРІЛ…» Обтер з чола піт і додав: «ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ…»

Не міг пригадати, як виглядав Багров. Запам’яталася лише його гігантська постать, довгі, незграбні руки, веснянки на широкому, плоскому обличчі і ледь кирпатий ніс. Вони були разом на засланні після 1905 року, мешкали в одній кімнаті Це тоді Рубашов навчив його читати й писати та ознайомив його з основами історичного вчення. З тих пір, хоч би де Рубашов був, Багров двічі на рік присилав листи, написані від руки, які обов’язково кінчалися словами: «Ваш вірний до гробу Багров».

«ІДУТЬ!» — полинуло від стіни так голосно, що Рубашов, стоячи збоку Ріпа ван Вінкеля, почув через камеру.

«СТІЙТЕ БІЛЯ ДВЕРЕЙ! БИЙТЕ В ДВЕРІ! ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

Швидко передав вістку до камери 406 і побіг до дверей. Задихався від хвилювання. Тиша, як і раніш, була абсолютною.

Через кілька хвилин офіцер повідомив:

«НАБЛИЖАЮТЬСЯ!»

З коридору почувся приглушений, тупий звук, схожий на гул далеких тамтамів у джунглях. Саме тамтамів. Це не був звичайний стукіт у стіну чи двері. Мешканці камер 382–402, які підтримували акустичний ланцюг, стояли тепер біля дверей, мов члени почесної варти, і лише їм відомим способом відтворювали звуки далеких тамтамів. Якийсь час Рубашов дивився в вічко, потім почав ритмічно гатити в двері. На його велике здивування, хвиля тупих звуків почулася також із камери Ріпа ван Вінкеля та подальших камер.

Зліва донісся скрегіт дверей на роликах. Рубашов ще нічого не бачив, бо двері, які відгороджували дільницю з камерами смертників, були поза полем його зору. Їх тепер відчинено — він чув це. Знову скрегіт дверей і удар у лутку. Забрязкотіла в’язка ключів — двері знову замкнуто. Кроки наближалися. Барабанний відгомін ліворуч піднісся аж до крещендо. Рубашов припав до вічка, але ще нічого не бачив. Чув гупання по підлозі, шаркання, ніби хтось волочив одну чи обидві ноги, стогін і пхикання. Кроки лунали вже зовсім близько. Барабанний гул зліва дещо втих, праворуч став голоснішим. Рубашов бив по дверях. Поступово він втратив відчуття часу й простору. Чув лише звуки барабанів у джунглях.

Раптом тіні з’явилися у його полі зору. Процесія порівнялася з його камерою. Тепер він бачив усіх. Не бив по дверях. Секунда — і процесія зникла.

Те, що він побачив за кілька секунд, розпанахало його мозок щонайглибше. Двоє дужих чоловіків у нових одностроях тримали під пахви третього, що майже висів на їхніх дебелих руках. Обличчя додолу, присадкуватий, як велика лялька, фігура якої ще не викінчена. Ноги волочилися. Носки черевиків ковзали по підлозі, видаючи звуки, схожі на скрегіт немащених коліс. Клоччя посивілого волосся звисало на лоб; рот був широко відкритий. Краплі поту звисали з обличчя, як бруньки. З розкритого рота тоненькою цівкою стікала слина. Коли вони зникали з поля зору Рубашова, стогін і пхикання теж почали втихати. Ці притуплені зойки приреченого ще наверталися кілька разів, але вже як далекий, глухий відгомін, що складався з трьох голосних «у-а-о». Та перед тим, як за голярнею процесія завернула в інше крило будівлі, Багров заревів голосно двічі, і цього разу Рубашов почув не лише голосні, а й приголосні. Він виразно почув слово, що було його власним прізвищем: «Ру-ба-шов…»

І враз, мовби по команді, запала тиша. Лампи, як і раніше, розливали своє бліде світло. В коридорі було порожньо. Лише стіна, що відділяла його від Ріпа ван Вінкеля, глухо «декламувала»:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Рубашов не пам’ятав, коли саме відійшов від дверей і ліг на ліжко. Гул далеких барабанів ще відлунював у його вухах, але тиша, яка западала знову, вже була звичною і стерпною для людини. Вона більше не гнітила. Сусід у 402-й, напевно, міцно спав. Багров, певно, був уже мертвий.

«Рубашов, Рубашов…» Розпачливий крик Багрова врізався в пам’ять, як лезо. Те, що він бачив на власні очі протягом кількох секунд, не було таким болючим, як те, що він чув. Не хотілося вірити, що Багров став тією незграбною лялькою, в якої волочилися ноги і яка була скорше схожа на опудало, несене попід руки двома квадратовими силачами. Аж тепер пригадав побіліле волосся Багрова. Боже, що вони з ним зробили? Що мусив пережити цей сильний матрос, щоб нарешті по-дитячому запхикати? Чи Орлова теж схлипувала, коли її волочили по коридору?

Підвівся. Сів на ліжку й прихилив голову до холодної стіни. Почало нудити, і він навіть кілька разів глянув у бік параші. Досі він не намагався уявити собі смерть Орлової у найдрібніших деталях. Він сприймав цю смерть як неозначене, абстрактне явище. Думки про неї завжди викликали у ньому неспокій, збентеження, але він ніколи не сумнівався у своїй правоті. Тепер же, коли нудота перевертала його шлунок, а на лобі виступив холодний піт, усе його колишнє резонерство здалося щонайменше лунатизмом. Пхикання Багрова зруйнувало баланс логічного рівняння. Донедавна Орлова у цьому рівнянні була лише складовою, маленькою, нестійкою складовою порівняно з тим, що мало вийти в сумі. Та рівняння розсипалося. Візія ніг Орлової у туфлях з високими каблуками, що носками волочилися по долівці, порушила математичний баланс. Малозначна складова виросла до колосальних розмірів. Стогін Багрова, нелюдський голос, яким він викрикнув його прізвище, тупий гул барабанів стугоніли у вухах, заглушуючи голос логіки, покриваючи його собою, як вода покриває предмет, що повільно тоне.

7

У сні Рубашов стогнав. Йому снився перший арешт. Рука неспокійно й поквапливо шукала рукав нічного халата. За цим мав послідувати відомий удар у вухо, але удар не послідував. І все ж за звичкою він прокинувся. Біля його ліжка стояла людина. Хоч Рубашов спав усього четверть години, проте сон про перший арешт, як завжди, чіплявся за краї його свідомості й відпускав її повільно. Рубашов закліпав очима, силкуючись зосередитися для чергового ходу, для повсякденного в’язничного ритуалу. Дійсність дещо пов’язувалася зі сном — він прокинувся в камері. Та разом з тим здоровий глузд нашіптував, що це — не ворожа держава. Отже, він — вільна людина. Але чому тоді на стіні немає портрета Хазяїна і чому у кутку стоїть параша? І чому біля ліжка стоїть Іванов, посмоктуючи цигарку і пихкаючи димом йому в обличчя? Це теж сон? Здається, ні. Іванов і параша в кутку — реальність. Він перебуває в своїй країні, що стала тепер ворожою. Й Іванов, що був колись його другом, тепер теж став ворогом. І дитяче пхикання Орлової — це теж не сон. Чи… Ах, то була не Орлова. То був Багров, вірний до могили товариш Багров. Той самий, що у передсмертному розпачі кликав Рубашова на поміч. Ні, то була не Орлова. Орлова, навпаки, колись сказала: «Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете…»

— Вам недобре? — нарешті озвався Іванов. Рубашов ще частіше заморгав проти світла лампи.

— Подайте мені халат, — сказав.

І враз отямився, що нічний халат — це зі сну. Іванов не зводив з нього очей. Права щока Рубашова напухла.

— Хочете склянку вина? — запропонував Іванов. Не чекаючи відповіді, він пішов до дверей і крикнув у вічко. Рубашов блимав очима, не в змозі оговтатись.

Ніби вже й пробудився, але бачив усе і сприймав мовби крізь мряковиння.

— А вас що, теж заарештовано? — спитав він Іванова.

— Ще ні, — тихо відповів той. — Я прийшов вас відвідати. Мені здається, вас лихоманить.

— Дайте мені цигарку, — попросив Рубашов.

Раз чи двічі він глибоко затягнувся, і мряковиння почало розвіюватись. Він відкинувся на подушку, не випускаючи з вуст цигарки. Двері відчинилися. Зайшов молодий енкаведист із пляшкою вина й склянкою. Це був худий чоловік в окулярах у сталевій оправі. Він клацнув підборами, передав Іванову пляшку та склянку і швидко вийшов з камери. Його кроки поволі розтали у коридорі.

Іванов сів на край ліжка і налив у склянку вина.

— Пийте! Рубашов випив.

В голові проясніло. Події й особи — Орлова, Багров, Іванов — розташувались нарешті у належному порядку.

— Вам недобре? — знову спитав Іванов.

— Усе гаразд, — сказав Рубашов.

Чого він ніяк не міг зрозуміти, це — навіщо Іванов завітав до нього.

— Ваша щока напухла. У вас, мабуть, температура.

Рубашов підвівся, підійшов до дверей, подивився крізь вічко у коридор, немовби хотів пересвідчитися, що там немає нікого, тоді кілька разів пройшовся по камері і зупинився нарешті проти сидячого Іванова.

— Що вам тут потрібно? — спитав.

— Я хочу поговорити з вами, — відповів Іванов. — Краще випийте ще склянку вина і лягайте. Пощо даремно втомлюватися?

Настороженість поступово зникла з погляду Рубашова. Натомість погляд виповнився іронією.

— Донедавна, — зізвався він, — щось мене спонукало вірити, ніби всі ваші вчинки обумовлені справді добрим до мене ставленням. Але тепер я бачу, що ви — свиня. Забирайтеся звідси геть!

Іванов не ворухнувся.

— Можна взнати, на підставі чого ви робите такі висновки? — спитав він.

Рубашов підійшов до стіни, притулився до неї спиною і знову пильно глянув на Іванова, який спокійно курив.

— По-перше, — почав Рубашов, — ви знали про мою дружбу з Багровим. І саме тому подбали, щоб Багрова чи, власне, те, що від нього залишилось, проволокли повз мою камеру, — мені в науку. А щоб я, боронь боже, не проґавив цю сцену, ви заздалегідь повідомили кого слід про страту Багрова, знаючи добре, що звістку мені передадуть тюремною азбукою. Дальшим кроком режисера було повідомити Багрова за кілька хвилин до виходу з камери, що і я в цій тюрмі. Це, зрозуміло, теж було зроблено з розрахунком, що шок викличе в нього відповідну голосову реакцію, що, фактично, й сталося. Вся ця вистава була розрахована на те, щоб повергнути мене в стан патологічної депресії. І ось у цю чорну годину товариш Іванов з’являється переді мною у власній особі, з пляшкою вина, як спаситель. Далі має йти зворушлива сцена братання, ми обіймаємося, пригадуємо героїку громадянської війни, від розчулення пускаємо сльозу і непомітно підписуємо моє зізнання в усіх злочинах. Після цього в’язень впадає в легке забуття й засинає. А товариш Іванов із зізнанням у кишені навшпиньках виходить із камери й отримує за свою психологічну вправність чергове підвищення по службі… Забирайтеся геть звідси!

Та Іванов мовби й не почув останнього речення. Він випустив дим і всміхнувся, показуючи золоті зуби.

— Невже ви справді гадаєте, що я аж такий примітивний? — озвався він. — Або точніше: невже ви гадаєте, що з мене такий нікудишній психолог?

Рубашов знизав плечима.

— Від ваших дешевих спокус мене нудить, — відповів він. — Я не маю права вигнати вас із камери, але якщо у вас збереглося хоч трішки гідності, залиште мене. Ви навіть не уявляєте, які ви для мене усі мерзенні.

Іванов підняв з підлоги склянку, наповнив її вином і випив.

— Я пропоную угоду, — спокійно сказав він. — Ви даєте мені змогу говорити п’ять хвилин, не перебиваючи, І, зрозуміло, уважно вислухаєте все, що я скажу. Якщо після цього ви домагатиметесь, щоб я забирався геть, я слухняно піду.

— Говоріть, — кинув Рубашов.

Він засік час на годиннику Іванова, відійшов до протилежної стіни й обперся об неї спиною.

— По-перше, — почав Іванов, — щоб ви не мали жодних сумнівів чи ілюзій з цього приводу: Багров справді розстріляний. По-друге: його тримали в тюрмі кілька місяців і протягом останніх десяти днів катували. Це, зрозуміло, таємниця. Якщо ви викриєте її на суді чи розкажете вашим сусідам-в’язням, я пропав. Щодо того, чому саме так з ним вчинили, ми поговоримо пізніше. По-третє: його волочили повз вашу камеру навмисне. Навмисне йому сказали про ваше перебування тут. І по-четверте: цей, як ви кажете, дешевий фокус розроблений не мною, а моїм колегою Клєткіним, і то всупереч моїм інструкціям.

Рубашов слухав, не перебиваючи.

— Якщо б усе залежало від мене, я б ніколи чогось подібного не вчинив, — продовжував Іванов. — Не із співчуття до вас, а тому, що це не має нічого спільного з моєю тактикою. А ще тому, що я вас дуже добре знаю. З якогось часу ви маєте нахил до гуманітарних роздумів та інших сентиментальностей цього ж характеру. До того ж справа з Орловою і досі гризе вашу совість. Отже, сцена з Багровим могла лише посилити вашу депресію й моралістичні тенденції. Хто-хто, а я це передбачав. Лише профан у царині психології, яким є Клєткін, міг припуститися такої помилки. Протягом останнього тижня він, між іншим, переконував мене, що до вас треба застосувати «тверді методи». Він має на те дві причини. По-перше, не любить вас, бо побачив на вас шкарпетки з дірками. По-друге, він звик «розколювати» селян… Про справу з Багровим, гадаю, годі. Тепер — про вино. Я замовив його, щоб вас хоч трохи відпружити. Не в моїх інтересах поїти вас і доводити до ментального шоку. Все це може лише посилити вашу моральну екзальтацію. Для мене краще, коли ви тверезі й логічні. Мій інтерес — дати вам змогу обдумати свою справу до логічного кінця. Бо ви — та людина, що здатна капітулювати лише тоді, коли обдумає все до кінця…

Рубашов тільки знизав плечима. Перш ніж відповісти, він мусив вислухати ще порцію щирості Іванова:

— Я знаю, ви глибоко переконані, що не капітулюєте. Але скажіть: коли б ви пересвідчилися в логічній доцільності й об’єктивній правильності вашої капітуляції, ви пішли б на неї?

Рубашов відповів не зразу. Відчував, що розмова пішла шляхом, яким він не смів її далі провадити. П’ять хвилин минуло, а Іванов сидів у камері. Сам факт, що він і далі лишався у камері, був зрадою Багрова, Орлової, Ріхарда, Малого Леві.

— Краще йдіть, — сказав він Іванову. — Нічим ви мене не зламаєте…

Лише тепер помітив, що швидко крокує по камері, не намагаючись навіть приховати своє хвилювання. Іванов зауважив:

— Ваш тон показує, що ви таки визнаєте несправедливість своїх нападок на мене за всю ту історію із Багровим. Якщо так, то чому ви женете мене геть? Чому не відповідаєте на моє запитання?

Усім корпусом він подався вперед і зміряв Рубашова глузливим поглядом. А тоді повільно, наголошуючи кожне слово, сказав:

— Тому, що боїтеся мене. Тому, що мій спосіб мислення й аргументування є і вашим способом. Ви боїтеся моїх аргументів, бо вони знаходять відгук у вашому мозкові. Ще хвилина і ви заволаєте: «Сатано, заступись за мене!»

Рубашов крокував по камері, не звертаючи уваги на Іванова. Почувався безпомічним; не міг знайти сильного аргументу. Свідомість власної вини, яку Іванов називав «моральною екзальтацією», не вкладалася у логічну форму — вона була в царині «граматичної фікції». І в той же час кожне речення, сказане Івановим, справді викликало у ньому відгук. Ні, він не мусив вступати у цю дискусію. Здавалось, тепер він опинився на гладенькій похилій площині, по якій котиться вниз без жодного опору.

— «Сатано, заступись за мене!» — вигукнув Іванов і знову налив вина у склянку. — Колись спокуса апелювала до хтивості. Тепер апелює до розуму. Цінності змінюються. Я б хотів написати повну пристрастей п’єсу, у який Бог і Диявол борються за душу святого Рубашова. Провівши усе життя в гріхах, він нарешті навертається до Бога, до Бога з двома обличчями, одне з яких означає буржуазний лібералізм, а друге — подачки з кухні Армії Спасіння. Сатана ж, навпаки, є худим, аскетичним і фанатичним послідовником логіки. Сатана читає Мак’явеллі, Ігнатія Лойолу, Маркса й Гегеля. Він байдужий і немилосердний до людства. Він приречений робити те, що йому глибоко відразливе: бути різником заради знищення будь-якої різні; вбивати ягнят, щоб надалі ягнята залишались недоторканими; періщити людей батогами, щоб ніхто більше не міг їх ударити у майбутньому; відмовитися від принциповості заради вищого принципу; накликати на себе ненависть людства за свою любов до нього — абстрактну й геометричну любов. «Сатано, заступись за мене!» Товариш Рубашов хоче стати мучеником. Писаки ліберальної преси, які ненавиділи його ціле життя, проголосять його святим після смерті. Бо товариш Рубашов відкрив совість, а совість робить людину непридатною до революції. Совість в’їдається в мозок, як рак, і клітина за клітиною поїдає волю й рішучість. Сатана, отже, переможений. Він відступає, але не так, як уявлялося — з ошкіреними зубами й лютим випльовуванням вогню. Він лише здвигає ременами, худий і аскетичний. Він уже бачив не раз, як люди падають духом і вибувають із лав під усілякими пишномовними приводами…

Здавалося, Іванов сказав усе, що хотів сказати. Похапцем наповнив склянку, ніби поспішав сполоснути пересохле горло. Рубашов, крокуючи й далі по камері, по затяжній паузі запитав:

— За що ви розстріляли Багрова?

— За що? За ухил у питанні підводних човнів, — відповів Іванов. — Усе це розігралося довкола розбіжностей щодо водомісткості — стара сварка, початки якої вам добре відомі. Багров беззастережно обстоював човни великої водомісткості, тобто човни з великим радіусом дії. За ті самі гроші можна збудувати втричі більше малих човнів, ніж великих. Обидві сторони висували на користь своїх проектів силу-силенну переконливих доказів. Експерти робили розлогі порівняння, дошукуючись найкращої відповіді. Але суть справи була не в тому. Великі човни, як ви розумієте, означають політику експансії, дальшого поширення світової революції. Останнє є точкою зору Хазяїна, а отже й партії. Серед командування морськими силами Багров мав багатьох прихильників, зокрема командирів старої гвардії. Тому усунення самого лише Багрова було б недостатнім. Його конче треба було скомпрометувати, дискредитувати. Отож ми підготували процес, на якому прихильників великого тоннажу мали судити як саботажників і зрадників. Вдалося довести кількох дрібних інженерів до стану, в якому вони залюбки призналися б привселюдно в усьому, що тільки треба. Але Багров уперся. До самого кінця він захищав позицію великого тоннажу і перспективу світової революції. Зі своїм мисленням він відстав від дійсності на два десятиліття. Він не розумів, що час проти нас, що Європа вступила у період реакції, що ми опинилися унизу між хвилями і мусимо чекати, поки нас знову винесе на черговий гребінь. На прилюдному процесі він лише наробив би клопоту. А тому нічого не лишалося, як ліквідувати його адміністративним порядком. Чи не зробили б ви на нашому місці те саме?

Рубашов перестав ходити. Зупинився біля стіни, опершись об неї спиною. Не помітив, що зупинився біля параші. Зняв пенсне, від якого довкола очей відтиснулися червоні обідки.

— Так, але ви не чули його пхикання, — нарешті сказав.

— Ні, не чув, — погодився Іванов. — Але подібне я чув в інших випадках. Ну й що?

Спокуса дати ґрунтовну відповідь на оте «Ну й що?» була нездоланною, проте Рубашов не піддався їй. Будь-які відповіді були зайвими. Та й він не почував себе у належній формі, бо пхикання й тупий звук далеких барабанів знову дерлися до його слуху.

— Ну і що? — повторив Іванов.

Він витягнув свою неушкоджену ногу й чекав. Не дочекавшись відповіді, продовжував:

— Коли б я мав хоч трохи жалю до вас, я б пішов геть негайно. Але ніякого жалю я не маю. Хоч я п’ю, а якийсь час, як ви знаєте, навіть вживав кокаїн, порок жалю мене поки що милував. Бо крихта жалю — і людина пропала. Ридання над долею людства й оплакування самого себе — патологічний нахил нашої нації. Наші найвизначніші поети й письменники зруйнували себе цією отрутою. До 40–50 років вони були революціонерами. Але після цього їх починав їсти жаль, і світ проголошував їх святими. По-моєму, з вами діється щось подібне. Очевидно, ви вірите, що це індивідуальний процес, щось, пов’язане лише з вами і цілком небувале…

Він говорив голосніше й дедалі частіше затягувався димом.

— Стережіться цього екстазу! — вигукнув Іванов. — Відповідна кількість його закупорена у кожній пляшці спирту. На жаль, лише кілька людей, особливо з-поміж наших земляків, здають собі справу, що екстаз приниження і страждання такий самий дешевий, як і той, що осягається хімічним способом. Коли я очуняв після наркозу й побачив, що моє тіло закінчується лівим коліном, я пережив абсолютний екстаз нещастя. Пам’ятаєте, які лекції ви тоді мені читали?

З хвилину Іванов дивився на Рубашова виклично, вдаючи, що той нічого не відповість.

— Цим я хочу сказати, що не треба вважати світ метафізичним будинком розпусти для людських емоцій. Це наша перша й основна заповідь. Співчуття, совість, огида, розпука, каяття — це для нас огидна розпуста. Сісти й загіпнотизувати себе власним пупом, підвести очі й слухняно наставити потилицю під дуло нагана Клєткіна — це дуже простий вихід. Найбільшою спокусою для таких, як ми, було і є засудити брутальність, покаятися, примиритися із самим собою. Найвизначніші революціонери піддалися цій спокусі, починаючи від Спартака і закінчуючи Дантоном та Достоєвським. Вони є класичним прикладом зради справі. Божі спокуси завжди були небезпечнішими для людства, ніж спокуси диявольські. Доки у світі панує хаос, Бог залишатиметься анахронізмом. І всякий компроміс із власною совістю є не чим іншим, як деградацією. Коли проклятий внутрішній голос говорить до тебе, щільніше затуляй вуха…

Іванов узяв із підлоги пляшку і знову налив собі. Рубашов помітив, що пляшка спорожніла більше як наполовину. «Чоловіче добрий, — подумки сказав Рубашов, — роки утіх і тобі б не зашкодило».

— Найбільші злочинці в історії, — жваво продовжував Іванов, — не типу Нерона й Фуше, а типу Ганді й Толстого. Внутрішній голос Ганді перешкоджає визволенню Індії більше, ніж британські рушниці. Продати себе за 30 срібняків — це принаймні чесна трансакція. Але продати себе власній совісті — це зректися людства. Історія є аморальною a priori; вона не має совісті. Формувати історію відповідно до вимог суботніх шкіл означає залишити все таким, яким воно є. Ви це знаєте не гірше за мене. Ви знаєте розміри ставок у цій грі. І водночас ви ставите мені на карб схлипування Багрова чи долю вашої товстухи Орлової…

З минулого Рубашов знав, що Іванов може випити дуже багато без видимих змін у поведінці. Лише мова робилася дещо виразнішою. «Так, ти потребуєш втішання більше, ніж я», — знову подумав Рубашов і підійшов до Іванова.

Все, що казав слідчий, було йому відоме. Подібні погляди він сам обстоював упродовж багатьох років майже тими самими словами. Різниця була лише та, що він сприймав внутрішні процеси, про які Іванов так глузливо висловлювався, як чисту абстракцію. Але тепер він відкрив у своєму єстві «граматичну фікцію», відкрив її як фізичну реальність. Тепер він хотів знайти відповідь, чи оті ірраціональні процеси зробилися більш очевидними лише тому, що він особисто зіткнувся з ними? Чи він не хотів боротися з «містичним сп’янінням» лише тому, що сам тепер п’яний ним? Коли рік тому він відцурався Орлової, віддавши її на вірну смерть, його уява була справді бідною, щоб у деталях вималювати собі картину розстрілу. Але тепер, коли деякі деталі екзекуції йому відомі, чи повівся б він щодо неї інакше? Він пожертвував Ріхардом, Орловою, Малим Леві — це було правильно чи злочинно? Але що мали спільного заїкання Ріхарда, коров’яча лагідність Орлової і схлипування Багрова з об’єктивною правильністю чи помилковістю самої справи?

Рубашов знову рушив по камері. Починав переконуватися, що все, пережите ним від моменту ув’язнення, було прелюдією і що роздуми завели його до глухого кута, до краю, який Іванов називав «метафізичним будинком розпусти». Треба було все починати наново. Але чи вистачить часу?

Зупинився перед Івановим, вихопив із його рук склянку і жадібно випив. Іванов без жодного подиву стежив за ним, ніби наперед знаючи, що саме так і буде.

— Це вже краще, — сказав Іванов. — Монологи у формі діалогів — корисна звичка. Сподіваюся, роль сатани я виконав добре. Шкода лише, що антипод не представлений. Але Його неприсутність — це, зрештою, лише фокус, щоб уникнути раціональної дискусії. Методи Великого Мораліста з небес надто підступні, надто театральні. Він воліє промовляти до людини, коли вона безборонна, коли вона одинока, знеможена, сонна…

Та Рубашов більше не слухав. Походжаючи взад-вперед, він хотів самому собі відповісти: чи сьогодні, якби Орлова була живою, він пожертвував нею чи ні? Ця проблема геть заполонила його. Чомусь вважав, що у ній криється відповідь на всі інші питання.

Зупинився проти Іванова й спитав:

— Пам’ятаєте Раскольникова?

Обличчя Іванова стягнулося в саркастичну гримасу.

— Я знав, що рано чи пізно ви обов’язково дійдете й до цього. «Злочин і кара». Справді! Ви або дитинієте, або впадаєте в неміч…

— Ні, ні, зачекайте хвильку, — заквапився Рубашов. — Усе це, звичайно, лише балачки, але ми наближаємося до розв’язки. Наскільки я пам’ятаю, проблема там полягала в тому, мав чи не мав студент Раскольников право вбити стару жінку? Він молодий і обдарований. Усе життя в нього попереду. Тим часом вона — стара й нікому не потрібна. Але рівняння не сходиться. По-перше, обставини змушують його вбити ще одну людину, а це вже несподіваний і нелогічний результат, здавалося б, простої й логічної акції. По-друге, рівняння, хоч сяк, хоч так, розпадається, бо Раскольников переконується, що двічі два не дорівнює чотирьом, коли замість математичних одиниць — людські істоти…

— Справді? — перебив його Іванов. — Якщо хочете знати мою думку, то кожний примірник цього твору слід вилучити з обігу і спалити. Подумайте самі, куди ця гуманна-туманна філософія може допровадити, якщо її інтерпретувати буквально. Коли б ми виходили з концепції, що кожний індивідуум священний і недоторканий, коли б ми трактували людське життя не за правилами математики, то це означало б, що командир не має права пожертвувати кількома розвідниками, щоб урятувати полк. Це означало б, що ми не маємо права жертвувати дурнями, подібними до Багрова, наражаючи тим самим наші прибережні міста на небезпеку у війні, що може початися через два-три роки. Рубашов заперечив:

— Ви наводите приклади з війни, тобто з критичних обставин…

— Відколи винайдено парову машину, — відповів Іванов, — світ постійно перебуває в критичному стані. Війни й революції — лише видимі вияви цього стану. Але ближче до теми. Ваш Раскольников — дурень і злочинець. І не тому, що він діє логічно, вбиваючи стару жінку, а тому, що він убиває її заради власної користі. Засада, що мета виправдовує засоби, є і буде завжди єдино непорушною у політичній етиці. Все інше — пустодзвін, бурулька в жмені. Якби Раскольников убив ту стару за наказом партії — наприклад, щоб збільшити страйковий фонд чи відкрити підпільну друкарню, — то рівняння б зійшлося, а роман з його хибною мораллю ніколи б не був написаний. І повірте, що це було б краще для всього людства.

Рубашов не виставив жодного контраргументу. Він і далі дошукувався відповіді на питання: чи сьогодні, маючи досвід останніх місяців і днів, він відправив би Орлову на смерть? Але відповідь барилася, не приходила. Логічно Іванов мав рацію в усьому сказаному. Незримий антипод, Великий Мораліст, залишався мовчазним і виявляв свою присутність лише невиразним почуттям збентеження. І тут Іванов був правий. Манера «невидимого антипода» — ніколи не наражати себе на аргументи, а лише атакувати людину, коли вона беззахисна, — ця манера лише посилювала сумніви щодо необхідності примирення з собою.

— Я проти змішування ідеологій, — продовжував Іванов. — Є лише дві концепції людської етики, і свій початок вони беруть на протилежних полюсах. Одна з них — християнська, гуманна, проголошує, що індивідуум є недоторканий, і вважає, що закони математики не можна застосовувати до людських одиниць. Друга випливає з засади, що спільна мета виправдовує будь-які засоби. Ця концепція не лише дозволяє, а й вимагає підкорення індивідуума колективові, жертвування ним заради спільних інтересів — як жертвують кролем у лабораторних експериментах. Першу концепцію можна назвати абсолютною, і тому абстрактною мораллю. Другу — діалектичною, і тому конкретною. Шахраї й дилетанти завжди намагалися змішати ці дві ідеології докупи, хоч практично це неможливо. Кожен, кому ввірено владу й відповідальність, при першій же оказії усвідомлює, що мусить вибирати одну мораль або другу. Й хоч як фатально, він переважно вибирає другу. Чи знаєте ви з часів узаконення християнства хоч один випадок, щоб держава справді й послідовно дотримувалася християнських норм етики? Якщо знаєте — назвіть мені! Отож-бо. Ніхто не назве, бо їх не було. В разі необхідності — а політика завжди хронічно стикається з «необхідністю»— правителі винаходять «критичні обставини», які потребують виняткових заходів оборони. Відколи існують нації й класи, вони постійно перебувають у стані війни, відкладаючи на прийдешнє практику справжньої гуманності…

Рубашов визирнув у вікно. Сніг, розквашений відлигою, знову примерз і поблискував жовтуватими кристалами. Вартовий із рушницею через плече стояв на вежі. Небо було чисте, зоряне. Понад вежею мерехтів Молочний Шлях.

Він знову повернувся до Іванова.

— Погоджуюсь, — сказав, — що гуманність і політика, пошана індивідуума й соціальний прогрес — речі несумісні. Погоджуюсь, що Ганді є катастрофою для Індії, що цнотливість у виборі засобів провадить до політичної імпотенції. У негативних моментах ми згоджуємося. Але дивіться, куди завела нас альтернатива.

— Гаразд, куди?

Рубашов, потираючи своє пенсне об рукав, короткозоро дивився на Іванова.

— Куди? Дивіться, який розгардіяш, який розгардіяш ми зробили з цього золотого віку!

Іванов усміхнувся..

— Можливо. Але пригадайте Гракха, Сен-Жюста й Паризьку комуну. Революціями керували моралізуючі дилетанти. Вони завжди керувалися доброю вірою і завжди гинули через своє дилетантство. Ми перші в історії послідовні…

— Так, — підхопив Рубашов. — Ми такі послідовні, що заради справедливішого розподілу землі виморили голодом п’ять мільйонів селян протягом одного року. Ми такі послідовні, що, визволяючи робітників з ярма промислової експлуатації, послали десятки мільйонів людей до таборів примусової праці у тундру й тайгу, при тому створивши для них умови, як для рабів на галерах. Ми такі послідовні, що розбіжності у думках усуваємо одним способом — смертю, байдуже, про що йдеться: про підводні човни, мінеральні добрива чи політичну лінію щодо Китаю. Наші фахівці працюють з усвідомленням того, що найменша помилка може запровадити їх до в’язниці або під розстріл. Наше начальство жертвує людьми наліво й направо, бо знає, що люди нічого не варті, тимчасом як за найменшу невдачу відповідатиме власною головою. Наші поети розв’язують дискусії щодо стилю доносами у таємну поліцію, бо експресіоністи вважають натуралістичний стиль контрреволюційним і навпаки. Діючи послідовно в інтересах прийдешніх поколінь, ми впровадили такі обмеження для покоління сьогоднішнього, що вкоротили його пересічний вік принаймні на чверть. Щоб захистити країну, ми вдалися до виняткових заходів і видали закони перехідного періоду, кожна літера яких суперечить меті революції. Рівень життя народу нижчий від дореволюційного; умови праці гірші, дисципліна ще більше нелюдяна; виробничі норми вищі, ніж у колоніях; смертну кару застосовують навіть до дванадцятилітніх; наші закони щодо статевого співжиття примітивніші від англійських; обожнювання вождів у нас таке ж візантійське, як у найреакційніших диктатурах. Наша преса і школи культивують шовінізм, мілітаризм, догматизм, конформізм і тотальне невігластво. Влада уряду необмежена; подібної сваволі ще взагалі не було в історії. Свобода преси, думки, пересування абсолютно задушена, так ніби ми самі ніколи не проголошували прав людини. Ми створили найбільший у світі поліційний апарат, ушляхетнили донощицьке ремесло, винайшли найрафінованішу систему фізичних і моральних тортур. Батогами ми женемо стогнучі маси до майбутнього теоретичного щастя, яке тільки ми, провідники, бачимо. Енергія нашого покоління розтрачена, вичерпана. Фактично, її було розтрачено ще під час революції. Наше покоління спливло кров’ю й нічого, крім стогону й мертвої груди м’яса, фактично не залишилося. Такі наслідки нашої послідовності. Ви назвали це конкретною мораллю. По-моєму, це конкретність експериментаторів, що зірвали шкіру з жертви й залишили її стояти з оголеними клітинами, м’язами, нервами…

— Ну й що з того? — з викликом запитав Іванов. — Невже все це не здається вам прекрасним і величним? Чи було щось подібне в історії? Адже ж ми зриваємо з людства стару шкіру і зодягаємо його в нову. Погоджусь, це заняття не для людей зі слабкими нервами, але ж був час, коли це заняття викликало у вас захоплення й ентузіазм. Що зробило з вас примхливу стару діву?

Рубашов хотів сказати: «Схлипування Багрова та його волання о поміч», — але відчув, що подібним чином він лише пом’якшить свої аргументи. Замість цього сказав:

— Відповім вам попередньою метафорою: я бачу облуплене тіло, але не бачу появи нової шкіри. Всі ми колись вважали, що експеримент з історією можна порівняти з експериментом у лабораторії. Але в лабораторії експеримент можна повторити тисячу разів, тоді як з історією — лише раз. І якщо навіть колись з’ясується, що великі підводні човни, попри все, були правильною пропозицією, товариш Багров із мертвих не підведеться.

— То й що? — запитав Іванов. — Невже нам сидіти тепер бездіяльно лише тому, що наслідки вибору передбачити важко? То чи не погодитися тоді, що будь-яка акція у самому своєму зародкові лиха? Але ж ні, за кожну акцію ми ручаємось головою — чого ж іще? У протилежному таборі керівники, звичайно, поблажливіші. Який-небудь ідіот у ранзі генерала може експериментувати там із тисячами людських істот. І якщо навіть зробить помилку, найбільше, чим його покарають, — відставкою. Сили реакції й контрреволюції не мають ніяких етичних правил. Уявіть собі Суллу, Галіфе або Колчака над читанням роману про Раскольникова. Ви справді рідкісна птиця, яку можна знайти хіба що в нашому революційному лісі. Для багатьох інших це все виглядає просто…

Рубашов дивився у вікно. Шиби зробилися сірими. Шмат газети, що ним було заліплено розбите скло, вигинався під подувами вранішнього вітерцю. Навпроти на вежі вартовий притупцьовував та грів руки, б’ючи ними одна об одну.

— Ваша огида до наших методів, — провадив Іванов, — особливо з огляду на ваше минуле, видається мені майже штучною. Щороку мільйони людей гинуть від епідемій та інших стихійних лих. І гинуть цілком безцільно. А ми не можемо пожертвувати кількасот тисяч заради найперспективнішого експерименту в історії? Незліченні маси людей помирають від недоїдання й туберкульозу, у ртутних і вугільних шахтах, на рисових, бавовняних, чайних та інших плантаціях. І ніхто цим не переймається, ніхто не питає чому й за віщо. А от коли ми розстріляємо кілька тисяч об’єктивно шкідливих людей, тоді гуманісти усього світу піняються і протестують. Так, ми ліквідували паразитичну частину селянства. Це була хірургічна операція, необхідна, щоб вилікувати організм раз і назавжди. Адже ж в оті добрі дореволюційні часи така сама кількість селян помирала кожного засушливого року, тільки даремно й безцільно. Жертви від повені на Жовтій ріці в Китаї вимірюються сотнями тисяч щороку. Природа напрочуд щедра на безцільні експерименти з людством. Чому ж людство не має права експериментувати на собі?

Іванов зупинився, напевно, чекаючи відповіді на останнє питання, але Рубашов не озвався. Невідомо, чи слухав він, а чи мріяв.

— Ви читали брошури, видані благочинними товариствами? — спитав Іванов. — Ці книжечки просто приголомшують, серце крається… Читаєш про якусь бідну шавку, якій вирізали печінку, а вона жалібно кавчить і лиже руку свого мучителя, — і так марудно робиться, як вам сьогодні. Але коли б усі оті люди, так звані захисники тварин, та правили світом, то ми не мали б сьогодні жодних вакцин проти холери, тифу чи дифтерії…

Іванов допив рештки зі склянки, позіхнув, потягнувся і встав. Зашкутильгав по камері до вікна, до Рубашова.

— Світає, — цілком іншим тоном сказав він. — Не будьте дурнем, Рубашов. Усе, що я вам говорив, — елементарні речі, які ви знаєте не гірше від мене. Ви просто були у стані депресії, але вам уже краще.

Він став поряд із Рубашовим і обійняв його однією рукою.

— Лягайте й виспіться. А завтра на свіжу голову ми опрацюємо ваше зізнання. Прошу вас, не опирайтеся. Адже наполовину ви вже переконані, що вам нічого не лишається, як підписати протокол. Якщо ж ви почнете твердити, що це неправда, тоді мені ясно: ви в лабетах морального боягузтва. Моральне боягузтво, як ви знаєте, зробило мучеників із багатьох, але що вони тим осягнули?

Рубашов дивився у вікно. Вартовий на вежі саме зробив крутий поворот. Небо над кулеметною вежею зробилося блідо-сірим, з’явилися червоняві смуги.

— Я подумаю… — по тривалій мовчанці сказав Рубашов.

Коли гість вийшов із камери й за ним гримнули двері, Рубашов признався собі, що наполовину він уже справді капітулював. Упав на ліжко. Почувався виснаженим, але водночас відчував і полегшу. Був спустошений, висмоктаний, але було легко, мовби зняли з нього важкий тягар. Патетичний вигук Багрова ще бринів у його вухах, але вже без попередньої пронизливості й гостроти. Невже це зрада, коли, замість мертвим, людина залишається вірною живим?

Поки Рубашовспокійно спав (нічого не снилося), Іванов, ідучи до своєї кімнати, зайшов до Клєткіна. Той сидів за столом, як завжди, у формі й гортав папери. За давньою звичкою він три або й чотири рази на тиждень працював протягом усієї ночі. Коли Іванов зайшов, Клєткін виструнчився.

— Здається, все в порядку, — полегшено промовив Іванов. — Завтра він підпише зізнання. Але я мусив добре попріти, щоб поправити твоє ідіотство.

Клєткін мовчав. Витягнувшись, стояв за столом і навіть не кліпав очима. Іванов пригадав різку сутичку з ним перед камерою Рубашова; видно було, що Клєткін ще не забув прочухана — стояв насуплений. Іванов підійшов до нього і видихнув хмару диму в обличчя.

— Не будь дурнем, — промовив зверхньо. — І ніколи не дозволяй собі піддаватися особистим упередженням. На його місці ти, напевно, опирався б ще дужче.

— У мене хребет міцніший, — огризнувся Клєткін.

— Ну, чи ти не ідіот? Чи ти хоч розумієш, що кажеш? Та за саму цю відвертість тебе треба розстріляти скоріше ніж його! — гримнув Іванов.

Сердито повернувся й пішов до дверей, гримнувши ними з коридору. Клєткін сів і відпружився. Не вірив, що Іванову вдасться розколоти Рубашова «м’якими методами», і водночас побоювався його успіху. Останні фрази Іванова були явною погрозою. Чи, може, він жартував? Зрештою, Іванов і сам не знає, коли він серйозний, а коли жартує. Такий, як і всі оті інтелектуальні циніки…

Третій допит

Іноді слова мусять служити для прикриття фактів. Але це треба робити так, щоб нікому нічого не було відомо. Коли ж би це стало поміченим, виправдання мусять бути під рукою, щоб ними можна було скористатися негайно.

Мак’явеллі.

Інструкції Рафаелю Джіроламо.

Слово ж ваше нехай буде: так, так; ні, ні; бо що більше від цього, те від диявола.

Євангеліє від Матвія, 5:37

Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного на 20-й день ув’язнення.

1

«Михайло Багров випав із гойдалки. 150 років тому, в день штурму Бастілії, європейська гойдалка після затяжного стояння знову зрушила з місця. Від точки стояння — тиранії — вона полинула вгору. Нестримно, з розгону, вона здіймалася ввись, до голубих небес свободи. Цілих сто років вона здіймалася вище й вище, у сферу лібералізму й демократії. Та поступово швидкість меншала, злет наближався до найвищої точки, до точки тимчасового непорушного висіння. Після цього почалося падіння вниз. Із наростаючою швидкістю, з тим самим розмахом, що й догори, гойдалка несла своїх пасажирів від свободи назад до тиранії. Кожен, хто замість цупко триматися, продовжував дивитися вгору, діставав запаморочення й випадав…

Щоб уникнути запаморочення, треба знати закон руху гойдалки. Маятник історії коливається від абсолютизму до демократії, від демократії назад до абсолютної диктатури.

Кількість особистої свободи, яку народ може вибороти і втримати, залежить від його політичної зрілості. Згадане коливання маятника показує, що політичне визрівання мас не піднімається безперервно вгору, подібно до всебічного зростання індивідуума, а улягає іншим, складнішим законам.

Зрілість мас полягає у їхній здатності пізнавати свої інтереси. А пізнавати їх можна лише через усвідомлення процесів виробництва й розподілу товарів. Отже, здатність народу до демократичного самоврядування пропорційна його розумінню структури та способу функціонування всього суспільного організму.

А проте кожне технічне поліпшення додатково ускладнює економіку, спричиняв появу нових чинників і комбінацій, що їх протягом якогось часу маси не спроможні переосмислити. Кожен ривок технічного прогресу випереджує інтелектуальний розвиток мас бодай на крок, від чого у шкалі політичної зрілості спостерігається падіння. Деколи треба десяток років, а деколи — вік цілого покоління, щоб піднести свідомість мас до нового стану речей, тобто до ступеня, коли маси набудуть такої самої здатності до самоврядування, яку вони вже мали на нижчому щаблі цивілізації. Таким чином політичну зрілість мас не можна виміряти абсолютними числами. Її можна виміряти лише відносно, тобто у певному зіставленні з даним щаблем цивілізації.

Коли рівень свідомості мас відповідає даному стану речей, неминуче перемагає демократія — мирним шляхом або й силою. Та наступний ривок в технічному прогресі — наприклад, вдосконалення ткацького верстату — знову повергає маси в стан відносної незрілості, роблячи можливим чи навіть потрібним установлення певної форми абсолютизму.

Цей процес можна порівняти з підніманням корабля в шлюзах. Коли корабель запливає в шлюз, він відносно всієї шлюзової системи перебуває на низькому рівні. Та поволі він підіймається, поки рівень води не сягне найвищої точки. Проте велич цього підіймання загалом ілюзорна, бо рівень води у наступному шлюзі все одно вищий, тож процес вирівнювання мусить початися знову. У цьому прикладі стіни шлюзу показують рівень опанування природних сил та сил технічного прогресу. Тим часом рівень води у шлюзі показує, якого рівня сягнула політична зрілість мас. Було б абсурдом вимірювати рівень води у шлюзі його висотою над рівнем моря. Істотною є лише відносна висота рівня води супроти стіни шлюзу.

З винайденням парової машини почався період швидкого технічного прогресу і, як наслідок, період такого ж швидкого регресу політичного. В історичному плані промислова ера ще дуже молода. Різниця між її надзвичайно складною економічною структурою та здатністю мас цю структуру розуміти ще дуже велика. Отже, ясно, що відносна політична зрілість націй у першій половині 20-го століття менша, ніж у 200-му році перед Христом чи в кінці феодальної епохи.

Помилкою соціалістів є віра, що рівень свідомості мас поволі, але неухильно підвищується. Звідси їхня безпорадність перед новим злетом маятника; звідси ідеологічне самозасліплення народів. Ми вірили, що застосувати концепцію світу, уособлену масами, до змінних обставин буде простою справою — справою кількох років. Тим часом, беручи до уваги весь історичний досвід, цей процес треба планувати на сторіччя. Народи Європи ще далекі від повного розумового перетравлення парової машини. Лише коли вони повністю зрозуміють механіку парової доби, капіталістична система буде знищена.

Що стосується нашої Батьківщини — батьківщини революції, — то й тут маси улягають тим самим законам мислення, що й скрізь. Маси нашої Батьківщини осягли розумовий рівень вищого шлюзу, але їхня свідомість супроти стін нової шлюзової клітки є на найнижчому рівні. Нова економічна система, яку впроваджено на місце старої, стала для них іще незрозумілішою. Важке і виснажливе піднімання доводиться починати наново. Правдоподібно, мине кілька поколінь, перш ніж наші люди почнуть розуміти новий стан речей, створений ними самими під час революції.

А до того часу демократичне врядування у нас неможливе, і частка особистої свободи, що припадає на одиницю, у нас навіть менша, ніж в інших країнах. Наші керівники мусять поки що врядувати, як у порожнечі. Якщо до даної ситуації підходити з класичною ліберальною міркою, то це видовище, звісно, не з найприємніших. Страх, фарисейство, деградація, що їх ми повсюдно спостерігаємо, є зримим і неминучим виявом закону, описаного вище. Горе дурням і естетам, які запитують „як“, а не „чому“. Але горе й опозиції, що хоче вийти на кін у період відносної незрілості мас, як ось зараз. Апелювати до мас у період їхньої зрілості є обов’язком і функцією опозиції. Але в час незрілості лише демагоги звертаються до „вищої розсудливості народу“. За цих обставин опозиція має два вибори: захопити владу шляхом змови, при тому рахуючись із фатальною інертністю мас, або у мовчазному розпачі випасти з гойдалки — „мовчки вмерти“.

Є й третій шанс, не менш послідовний, перетворений у нашій країні в загальну систему: заперечити й задушити власні переконання, якщо немає змоги їх реалізувати. А що єдиним моральним критерієм, який ми визнаємо і схвалюємо, є безкорисливе служіння суспільству, то прилюдна відмова від власних переконань заради подальшого перебування в партії є почеснішим актом, ніж донкіхотське продовження безнадійної боротьби.

Почуття особистої гордості, гідності, втоми, огиди, сорому — все це має бути вирізане в самому корені…»

2

Рубашов почав нотувати свої думки про «гойдалку» відразу після вранішньої побудки. Це був другий після страти Багрова та бесіди з Івановим день. Взявши сніданок, Рубашов лише сьорбнув кави і так ні до чого більше й не доторкався.

Його почерк, що протягом кількох останніх днів розхитався й почав виглядати «розлізлим», тепер знову випростався й дисциплінувався. Літери знову лягали рівними рядками, між якими видніли такі ж рівномірні проміжки. Цю зміну він спостеріг, перечитуючи написане.

Об 11-й ранку його вивели на прогулянку. Цього разу його сусідом був не низенький Ріп ван Вінкель, а худий і високий, у подертих чоботах, селянин. Ріпа ван Вінкеля взагалі не було на подвір’ї, і щойно тепер Рубашов пригадав, що вранці не чув з його камери звичного «Втавайте, гнані і голодні». Стариганя, певно, кудись відвезли, але куди — Бог відає. Ріп ван Вінкель… Бідний, обтріпаний торішній метелик, що чудом пережив визначений природою вік і появився у невідповідний сезон. Пару разів наосліп облетів околицю і десь у куті упав прахом.

Селянин поруч Рубашова йшов мовчки, час до часу лише косо позираючи в його бік. Пройшовши коло, він не витримав, кашлянув і озвався:

— Я з Енської області. Вам доводилось там бувати, ваше благородіє?

Рубашов відповів заперечливо. Енська область лежала на сході, і про неї Рубашов мав туманне уявлення.

— Це дуже далеко звідси, — продовжував селянин. — Щоб дістатися туди, треба довго їхати залізницею, а тоді ще з тиждень верблюдами. А ви політичний, ваше благородіє?

— Так, — буркнув Рубашов.

Чоботи на ногах селянина, видно, бачили не одне літо. Підошви на них повідставали, і посинілі пальці загрібали сніг. Селянин мав довгу шию й, говорячи, він весь час кивав головою, ніби притакував під час проповіді священика.

— Я теж політичний, — інформував селянин. — А саме: реакціонер. Кажуть, усіх реакціонерів зашлють на 10 років. Мене теж зашлють на 10 років, ваше благородіє?

— Яка ж ваша провина? — щиро поцікавився Рубашов.

— Мене демаскували як реакціонера, бо я був проти прививок дітям, — пояснював селянин, не відчуваючи, як кумедно звучить його «самокласифікація». — Щороку уряд присилає до нас комісію. Два роки тому нам прислали газети і багато малюнків з начальством. Торік — молотарку й зубні щітки. А цього року нам привезли скляні трубочки, з яких стирчали голки. І почали колоти наших дітей. Усе це робила баба у чоловічих штанях. Коли вона прийшла до моєї хати, я і моя жінка заступили двері і не впустили її. Ну і, значить, демаскували себе як реакціонерів. А тоді ще й спалили газети і малюнки з начальством, і молотарку розбили гуртом. Ну, нас і забрали.

Рубашов співчутливо щось пробурмотів і згадав свої записи на тему самоврядування. Згадав також про тубільців з Нової Гвінеї, що інтелектуально стояли десь на рівні цього селянина. А проте жили у суспільній злагоді і, на диво, мали добре розвинуті демократичні установи. Досягли, інакше кажучи, найвищого рівня у нижньому шлюзі…

Селянин, помітивши раптову задуму свого сусіда, сприйняв її як знак охолодження щодо себе і ще більше знітився, ніби навіть поменшав. Пальці ніг його геть посиніли від снігу й морозу, проте, здавалось, він не звертав уваги на холод: здавшись долі, він підтюпцем ішов поруч Рубашова.

Повернувшись до камери, Рубашов одразу ж кинувся до записника. Був певен, що винайдений ним «закон відносно суспільної зрілості» — справжнє відкриття. Писав у надзвичайному напруженні. Скінчив, як принесли обід. Поїв з апетитом, пісна каша смакувала, як рідкісний делікатес. Викурив цигарку і, вдоволений, ліг на ліжко.

Спав не більше години. Прокинувся бадьорішим і світлішим. Ще й не протер очей, як від стіни полинули звуки. Офіцер. Мабуть, сердега, знудився. Рубашов притулив вухо до стіни.

Офіцер запитував, з ким він познайомився на прогулянці, — з вікна він бачив його нового компаньйона. Але Рубашов не підтримав цієї теми. Усміхаючись, вистукав:

«Я КАПІТУЛЮЮ…»

Вгадував, який ефект справили ці слова на сусіда. Офіцер, певно, був приголомшений, бо минуло зо дві хвилини, перш ніж він спромігся на відповідь:

«Я Б КРАЩЕ ПОВІСИВСЯ…»

Усмішка на обличчі Рубашова стала виразнішою. Відповів:

«КОЖНИЙ ДІЄ ВІДПОВІДНО ДО СВОЄЇ ПОРОДИ».

Думав, це розсердить сусіда і з-за стіни залунає лайка. Натомість звуки стишились, мовби рука, що передавала їх, враз охляла:

«Я СПОДІВАВСЯ, ВИ ВИНЯТОК. НЕВЖЕ ВИ НЕ МАЄТЕ АНІ КРИХТИ ГІДНОСТІ?»

«МОЯ І ВАША КОНЦЕПЦІЇ ГІДНОСТІ РІЗНІ», — спокійно пояснив Рубашов.

Сусід із 402-ї застукав швидко і впевнено:

«ГІДНІСТЮ Є ЖИТИ І ВМЕРТИ ЗА СВОЇ ПЕРЕКОНАННЯ».

Так само швидко Рубашов застукав у відповідь:

«ГІДНІСТЬ — ЦЕ БУТИ КОРИСНИМ БЕЗ САМОЛЮБСТВА».

Сусід закалатав у стіну дуже різко:

«ГІДНІСТЬ — ЦЕ ПОРЯДНІСТЬ, А НЕ КОРИСНІСТЬ».

«А ЩО ТАКЕ ПОРЯДНІСТЬ?»— запитав Рубашов, роблячи довші паузи між словами.

Чим спокійніше він стукав у стіну, тим завзятішим і збудженішим ставав офіцер.

«ПОРЯДНІСТЬ — ЦЕ РІЧ, ЯКУ ВАША ПОРОДА НІКОЛИ НЕ ЗРОЗУМІЄ».

Рубашов здвигнув раменами і продовжував:

«МИ ЗАМІНИЛИ ПОРЯДНІСТЬ РОЗУМОМ».

Сусід не відповів нічого.

Перед вечерею Рубашов іще раз проглянув написане. Зробив кілька поправок і переписав усе начисто у формі листа до прокурора республіки. Підкреслив абзац, що торкався можливостей опозиції, і закінчив реченням:

«Я, що нижче підписався, М. С. Рубашов, колишній член Центрального Комітету, колишній народний комісар, колишній командир 2-ї дивізії революційної армії, кавалер ордена бойового Червоного Прапора, у зв’язку з причинами, поданими вище, вирішив цілковито відректися від своїх опозиційних поглядів та прилюдно засудити свої помилки».

3

Два дні він чекав виклику до Іванова. Сподівався, що його відразу ж покличуть після того, як він передав старому наглядачеві свою заяву. Це сталося того самого дня, коли закінчився термін, встановлений Івановим для «роздумів». Проте з викликом ніхто не квапився. Можливо, Іванов вивчав «Теорію відносної зрілості», додану до заяви, хоч, вірогідніше, документ відразу пішов до вищих інстанцій.

Рубашов посміхнувся, уявивши, який переляк викличе його записка у «теоретиків» Центрального Комітету. До революції і якийсь час після неї, коли ще живий був Бог-отець, між термінами «політик» і «теоретик» різниці не існувало. Тактика, обов’язкова для всіх на той чи той момент або період, вироблялася на ґрунті революційної доктрини у відкритій дискусії. Стратегічні ходи в громадянській війні, «продрозверстка», конфіскація і розподіл землі, впровадження нової валюти, реорганізація промисловості — фактично, — всі адміністративні заходи були, так би мовити, втіленням прикладної філософії. Кожен бородань на старій фотографії, що колись прикрашала кабінет Іванова, знав про закони історичної спадкоємності, політичної економії та державного врядування більше, ніж усі зірки у професорських кріслах Європи разом узяті. Дискусії на з’їздах під час громадянської війни провадились на рівні, якого ні перед тим, ні після того не осягнула жодна політична установа. Ті дискусії дорівнювали розвідкам у наукових журналах. Різниця була лише та, що розвідки у наукових журналах нікого ні до чого не зобов’язували, тимчасом як від результату тих дискусій залежали життя й доля мільйонів та майбутнє революції.

Але тепер стара гвардія виснажилась. За логікою історії, чим стабільнішим ставав режим, тим твердішими мали бути його форми, щоб величезні динамічні сили, звільнені революцією, не вихопилися назовні і не висадили революцію в повітря. Часи філософських з’їздів минули. Там, де висіла фотографія інтелектуалів із цапиними борідками, тепер зяяла біла пляма. На місце філософської пристрасності прийшла всеосяжна безплідність. Революційна теорія перетворилася в кригу догматичного культу, спрощений, легко зрозумілий катехізис, який підносив Хазяїна на п’єдестал високого жерця. Його промови й статті навіть за стилем виказували святу простоту. Вони були поділені на питання й відповіді, препаровані з гідною подиву послідовністю в бік спрощення повсякденних проблем і явищ. Хазяїн, безсумнівно, мав добрий інстинкт щодо застосування «закону відносної зрілості мас». У минулому тирани змушували своїх підданих поводитися згідно з суворими приписами. Хазяїн навчив їх за своїми приписами навіть мислити.

Уявивши собі реакцію «теоретиків» ЦК на його лист, Рубашов ледь не засміявся вголос. У цій ситуації його лист був неприпустимою єрессю. Адже він критикував у ньому вітців доктрини, чиє слово було священне; він називав лопату лопатою; навіть недоторкано-свята особа Хазяїна була трактована в її історичному контексті, об’єктивно. О ті нещасливі сьогоднішні теоретики! Вони мусять корчитися в агонії, прочитавши його листа. Адже вони тільки для його й існують, щоб одягати стрибки й несподівані зміни курсу Хазяїна в шати останніх відкриттів філософії.

Деколи здавалося, що Хазяїн навмисно придумує кумедні трюки для своїх теоретиків. Одного разу він наказав комісії експертів, що редагувала журнал з економіки, зробити аналіз американської промислової кризи. Підготовка аналізу зайняла кілька місяців. Нарешті з’явився спеціальний номер журналу, в якому за допомогою тез, виголошених Хазяїном на останньому з’їзді партії, на сотнях сторінках доводилося, що темпи розвитку американської промисловості були звичайного симуляцією і що фактично Америку з’їдала депресія, покінчити з якою могла лише пролетарська революція.

У день появи цього журналу Хазяїн дав аудієнцію американському журналістові і між двома затяжками люльки приголомшив його й цілий світ такою заявою:

— Криза в Америці минула, й американська економіка знову функціонує нормально…

Усі експерти, сподіваючись офіційної нагінки або й арешту, скомпонували того самого дня листа, в якому визнавали свою вину у протягуванні контрреволюційних теорій та виготовленні шкідливих аналізів; обіцяли прилюдно спокутувати цей гріх і своєю відданістю партії виправити помилки. Лише Ісакович, сучасник і ровесник Рубашова, один з усієї комісії експертів, що належав до старої гвардії, вважав за краще застрілитися. Втаємничені у цю справу згодом стверджували, що Хазяїн затіяв цю комедію з однією метою — позбутися Ісаковича, якого підозрював в опозиційних настроях.

Комедія й трагедія. Жонглювання «революційною філософією» було засобом зміцнення диктатури, яка, попри насильницький характер, усе ж була історичною необхідністю. Що ж, тим гірше для того, хто сприймав цю комедію всерйоз, хто лише бачив дію на сцені, але не розумів машинерії поза нею. Раніше революційна політика ухвалювалася на партійних з’їздах; тепер її курс вирішувався за кулісами. Це теж був логічний наслідок «закону відносної зрілості мас».

Рубашов хотів зараз одного: опинитись у тихій бібліотеці, освітленій зеленавими лампами, щоб підкріпити там свою теорію історичними фактами. Найпродуктивніше революційна філософія творилася в еміграції, в часи вимушених перепочинків між періодами політичної діяльності, коли можна було поринути в архіви й бібліотеки. Але зараз Рубашов був би радий будь-якій бібліотеці, хай навіть «вичищеній», процензурованій, аби тихій…

Він походжав по камері, намагаючись уявити собі найближчі роки свого життя, коли політично він буде проклятий і житиме як внутрішній емігрант. Вірив, що прилюдне самозречення купить йому потрібну передишку. Зовнішня форма капітуляції не означала для нього нічого. Раз вони хочуть, хай мають стільки заяв про непогрішність Хазяїна, скільки витримає папір. Адже все це лише данина візантійському звичаєві, який постав із потреби всвердлювати кожну фразу в людські черепи шляхом спрощення й безконечного повторення. Все, що видавалося за добро, мало сяяти, як золото; все те, що вважалося злом, мусило бути чорним, як смола. Політичні заяви для мас мають бути розмальовані, як ярмаркові пряники.

Усе це речі, яких сусід із 402-ї ніколи не зрозуміє. Його вузьке поняття гідності належить до іншої епохи. Бо що таке гідність? Певний набір правил, оправлений традицією і приписами лицарських поєдинків. Нове поняття гідності формулюється інакше: бути корисним без самолюбства і залишатися таким до кінця…

«Краще вмерти, ніж збезчестити себе», — заявив сусід із 402-ї і при цьому, мабуть, ще й підкрутив вуса. Ця заява, власне, і є класичним виявом самолюбства. Сусід із 402-ї вистукував свої речення моноклем, а Рубашов — пенсне. І в цьому полягала різниця: характер предметів визначав характер їхніх власників.

Та всі ці роздуми заступались бажанням тихо попрацювати у бібліотеці, розробляючи свою теорію. Він працював би роками і написав би масивну книгу, перший корисний підручник для зрозуміння історії демократичних інституцій, що кинув би світло на психологію мас. Ця психологія змінювалась, наче рух маятника, і в наш час це було особливо помітно, хоча теорія класової боротьби не могла цього пояснити.

Рубашов кружляв по камері і думка про дальшу працю над своєю теорією не покидала його. Зуб не болів; почувався жвавим, заповзятливим, повним бадьорого неспокою. Відтоді як переговорив з Івановим і подав заяву, минуло два дні, але нічого не сталося. Протягом перших двох тижнів ув’язнення час минав швидко, але тепер, здавалося, перетворився на важкий предмет, що висів над головою нерухомо. Години розпадалися на хвилини, а хвилини — на пекучі секунди. Брав олівця й починав новий розділ своєї теорії, але невдовзі зупинявся, не маючи змоги підкріпити свої думки історичними фактами. І знову мріяв про бібліотеку. По чверть години вистоював біля вічка, сподіваючись побачити старого наглядача, що простує до його камери, аби запровадити його до Іванова. Але в коридорі не було нікого. Лише світло лампочок стікало по стінах незмінною блідістю.

Деколи починав вірити, що Іванов сам прийде до камери і формальність із протоколом буде залагоджена тут. Навіть вважав, що залагодження цієї справи у камері було б приємнішим. Цього разу Рубашов, напевно, не відмовився б від горілки чи вина. В уяві він до дрібниць відтворював майбутню розмову. Бачив, як разом вони фарширують його «зізнання» помпезною фразеологією і як Іванов цинічно піджартовує з цієї процедури. Чи ж не обіцяв він викликати його до себе наступного ж ранку?

Неспокій зростав, перетворюючися поступово у страх. На третю ніч він уже взагалі не міг заснути. З розплющеними очима лежав на ліжку, прислухаючись до слабких, притлумлених звуків в’язниці. Перекидався з боку на бік, втікаючи від несподіваної загадки, вперше з часу арешту бажав присутності поруч себе теплого жіночого тіла. Щоб заснути, пробував дихати «по-спортивному», але натомість збуджувався ще дужче. З останніх сил гамував у собі бажання побалакати з офіцером, який від часу дискусії про гідність зовсім не озивався.

Пролежавши без сну до півночі й знудившись клаптем газети на верхній шибі, в яку впирався його зір, загрюкав об стіну кулаком. Нетерпляче чекав на відповідь, але стіна залишалась німою. Знову затарабанив, відчуваючи в скронях гарячу хвилю приниження. Сусід із 402-ої не відповідав. Рубашов був певен, що він не спить, а лежить, як завжди, пережовуючи подумки свої давні пригоди. Одного разу сусід признався, що ніколи не засинає раніше другої години ночі. Також признався, що знову став жертвою хлоп’ячих звичок.

Рубашов лежав на спині і безцільно дивився в стелю. Матрац під ним збився у великий чотирикутний коржик. Під ковдрою було дуже жарко, але коли скидав її з себе, починав тремтіти. Запалив цигарку. Тоді ще одну. Скурив сім підряд. Недопалки лежали довкола ліжка. Усе завмерло, ніде ані звуку. Здавалося, час зупинився, перетворившись на безформну темряву. Заплющив очі й уявив Орлову поруч себе. Забув, що її волочили по підлозі, як і Багрова. Тиша зробилась такою нестерпною, що здавалось, вона коливається і скрипить. Чим зайняті тисячі людей у щільниках цього вулика? Тиша вбирала у себе їхнє нечутне дихання, їхні невидимі мрії, їхній притлумлений страх і жадання. Якщо історію можна обрахувати кількістю, то скільки заважить сумарний кошмар двох тисяч людей?

…Двері камери відчинились раптово, з гучним брязкотом. Ввійшло двоє охоронців у одностроях, підперезані новими ременями з кобурами. Цих двох Рубашов бачив уперше. Один із них, високий, з обличчям, що випромінювало брутальність, і хрипким голосом, що звучав надто наказово, підійшов до ліжка. Зневажливо, майже глузливо наказав Рубашову йти за ними, не пояснюючи куди.

Рубашов розшукав пенсне, почепив на носа й підвівся. Йдучи по коридору, почувався змученим, обважнілим, ніби повним свинцю. Поруч із вартовим, що виглядав циклопом і мав сажневі кроки, іти було нелегко. Другий конвоїр ступав іззаду.

Назовні годинник вибив другу годину ночі. Значить, він таки трохи поспав. Ішли попереднім маршрутом — до голярні. Цією дорогою вели й Багрова. Страшенно хотілося озирнутись на того, що йшов позаду, але Рубашов стримувався. Бажання було таке сильне, що, тамуючи його, він аж упрів. Невже це бажання походить зі страху? В усякому разі, втішав він себе, вони не штовхнуть мене в прірву без церемонії. Але й це заспокоєння потопало в напливах сумнівів. І раптом урівноважився. Так чи так — яка різниця? Аби тільки швидше закінчилося. Силкувався збагнути, має він страх чи ні, але відчував лише фізичну незручність від потамованої спокуси озирнутись назад.

Коли проминули голярню, він побачив вузькі сходи, що провадили вниз. Інстинктивно його зір прикипів до ніг вартового-велетня: стишить він свою ходу чи ні? Переконував себе, що це тільки тривога й цікавість, а не всесильний страх. Та коли повернули на сходи, він здивовано помітив, що ноги зробились хиткими, підламалися у колінах. Помітив також, що пальцями він стискає пенсне, потираючи його об рукав. Мабуть, зняв його з носа ще перед голярнею. Криво посміхнувся. Шахрайство! Невдале шахрайство! Мозок свій можна перехитрити, але нижче, від шлунка і до кінцівок, організм усе чує. «Якщо вони почнуть мене зараз бити, я підпишу все, що вони хочуть. Але завтра відкличу назад…»

Пройшовши ще кілька кроків, пригадав свою «теорію відносної зрілості», а заразом і те, що вирішив піддатися й підписати «зізнання». Від цієї згадки полегшало. І водночас, дивуючись, запитував себе, як же це він так швидко забув своє «тверде» рішення останніх днів?

Велетень в однострої враз зупинився, відчинив двері і відступив набік, пропускаючи Рубашова. Через відчинені двері було видно частину кабінету, схожого на кабінет Іванова, з тією різницею, що зсередини просто в очі било сліпуче світло. Навпроти дверей стояв стіл, за столом сидів Клєткін.

Двері за спиною зачинилися. Клєткін, який уважно вивчав розкладені на столі папери, відірвав від них зір і вперше глянув на Рубашова.

— Сідайте, будь ласка, — сказав сухим, безбарвним голосом, що його Рубашов добре запам’ятав іще з першої зустрічі в камері.

Рубашов теж упізнав широкий шрам на щелепі Клєткіна, хоч обличчя його було в тіні, за єдиною лампою у кімнаті, що з диявольською напругою світила на двері. Світло було таке сильне, що якийсь час, крім Клєткіна, Рубашов нічого й нікого не бачив. І лише трохи оговтавшись, помітив, що в кімнаті є й третя особа — стенографістка, яка сидить спиною до них за невеликим столом, наполовину відгородженим завісою.

Рубашов сів на табуретку навпроти Клєткіна. Інших стільців не було.

— У зв’язку з відсутністю комісара Іванова я маю повноваження допитати вас, — почав Клєткін.

Світло лампи різало очі. Рубашов повернувся до нього профілем, але світло все одно потрапляло у кут його правого ока, і незабаром ця позиція теж зробилась нестерпною. До того ж говорити кудись убік було досить складно й абсурдно.

— Я волію, щоб мене допитував Іванов.

— До вашого відома, слідчий назначається певними інстанціями, — відповів Клєткін. — Ваше право — продовжувати зізнання або відмовитися від допиту. Ваша відмова автоматично робить нечинною й ту заяву, яку ви написали два дні тому. Слідство автоматично припиняється. В такому разі я маю розпорядження передати ваші папери до компетентних органів, які винесуть вам вирок адміністративним порядком…

Рубашов розмірковував дуже швидко. Було ясно, що з Івановим щось сталося. Може, дістав «відпустку», може, його звільнили або й заарештували. Навряд щоб про їхню колишню дружбу нагорі забули. Іванов був занадто розумний для цієї справи, та й Хазяїнові служив виключно з логічних умовиводів, а не з сліпого фанатизму. До того ж Іванов був вихованцем старої школи. Сьогодні були потрібніші Клєткіни з їхніми методами… Мир тобі, Іванов.

Та часу для жалю й сентиментів не було. Думати доводилось швидко, а клята лампа не давала зосередитись. Рубашов зняв пенсне й заблимав очима. Знав, що без пенсне виглядав голим і безпорадним. Знав, що Клєткін своїми незмигними очима реєструє кожен порух на його обличчі. Головне — не мовчати. Якщо він затягне мовчанку хоч на одну зайву секунду — він пропав. Клєткін був гидким типом, але що вдієш? Клєткін — нова генерація. Стара генерація мусила порозумітися з новою або зійти зі сцени спустошеною й розчавленою. Іншої альтернативи не було. Несподівано Рубашов відчув старість. Таким старим іще не почувався ніколи. Якось не замислювався досі, що йому вже за 50. Надів пенсне, намагаючись зустріти погляд Клєткіна, але колюче світло навертало на очі сльози, і пенсне знову довелося зняти.

— Я готовий підписати зізнання, — сказав Рубашов, силкуючись погамувати злість у голосі. — Але за однієї умови: ви негайно ж припините свої фокуси. Приберіть цю прокляту лампу і побережіть свої методи для злочинців і контрреволюціонерів…

— Ви забуваєте, що умови тут ставлю я, а не ви, — відрізав Клєткін. — Задля вашої зручності ніхто освітлення не мінятиме. Мені здається, ви ще як слід не усвідомили свого становища. А головне, ви забули, що саме вас звинувачують у контрреволюційних діях і що саме ви уже двічі впродовж останніх двох років у подібних діях розкаювались. Не думайте, що й цього разу вам усе так минеться.

«Ах ти ж свиня! — майже вигукнув Рубашов. — Нахабна, брудна свиня в однострої!»

Почервонів. Знав, що червоніє. Знав, що Клєткін це теж помітив. Цікаво, скільки цьому Клєткіну років? Не більше, як 37. Мабуть, у громадянській війні брав участь зеленим хлопчиськом. Належав до покоління, яке сформувалося вже після відпливу. Це покоління не мало традицій, не мало минулого, не мало нічого, що хоч би трохи пов’язувало її зі старим, зниклим світом. Це покоління народилося без пуповини. А проте сила була по її боці. Залишалося й собі розрізати пуповину, що в’язала з пустими концепціями честі й гідності старого світу. Гідність — це служіння без самолюбства, без оберігання себе, служіння до останнього логічного висновку.

Поволі заспокоївся. Тримаючи пенсне в руці, повернувся до Клєткіна, але враз мусив заплющити очі — лампа просто пекла. З заплющеними очима почувався абсолютно роздягненим, але це його вже не турбувало.

— Я готовий на все, аби лише допомогти партії, — сказав Рубашов чітким голосом. — Я прошу вас зачитати обвинувачення в деталях. До цього часу я з ним іще не ознайомлений…

Радше почув, ніж побачив, як пожвавилася уся постать Клєткіна. Сорочка його зашелестіла, а сам він почав дихати вільніше, мовби щойно його тіло звільнилося від невидимих кайданів. Рубашов здогадувався, що Клєткін переживав найбільший тріумф свого життя. Перемога над Рубашовим означала початок великої кар’єри, навіть не вірилося, що хвилину тому справа невизначено лежала на хитких терезах. Такий поворот не міг не тішити, надто коли врахувати долю менш удачливого Іванова.

І тут Рубашов відчув, що тримає Клєткіна у руках не менше, ніж той тримає його. «Я вхопив тебе, хлопче, за горлянку, — подумав Рубашов. — І якщо вже падатиму з гойдалки, то потягну й тебе». Якийсь час він бавився цією думкою, не звертаючи уваги на Клєткіна. Останній, знову ретельний і незворушний, шукав щось у папці з документами. Рубашов, перепочиваючи, заплющив очі.

Невже треба спалити останні залишки самолюбства? Клєткін, безумовно, вірив, що це саме завдяки його методам, а не аргументам Іванова, Рубашов опинився на грані капітуляції. Хтозна, може, Клєткін навіть переконав вищі інстанції в недосконалості методів Іванова і тим самим прискорив його падіння! Свиня! «Свиня!» — повторив подумки, але без попередньої злості. «Ти, безпардонна тварюко в уніформі, наш власний виплодку! Варваре новочасного і прийдешнього віку! Ти ж зовсім не розумієш суті справи! Зрештою, коли б ти розумів, коли б ти був потрібен!..»

Відчув, що світло лампи зробилося ще різкішим. Здогадувався, що десь біля столу є реостат, яким можна посилювати й знижувати напругу в лампі. Сліпуче світло змусило його відвернутися від Клєткіна й витерти засльозені очі. «Тварюка! — подумав знову. — Проте саме таке покоління тварюк нам сьогодні потрібне…»

Клєткін зачитав звинувачення. Його сухий, монотонний голос дратував невимовно. Рубашов слухав, відвернувши голову й заплющивши очі. Він вирішив трактувати звинувачення як формальність, як абсурдну, але потрібну комедію, річ, болючий сенс якої могли зрозуміти лише втаємничені. Але те, що читав Клєткін, своєю абсурдністю перевершило його найгірші сподівання. Невже Клєткін справді вірив, що він, Рубашов, планував усі оті дитячі змови? Що протягом багатьох років він тільки й думав, як би розвалити будівлю, фундамент під яку він і вся стара гвардія закладали? Невже Клєткін вірив, що всі оті люди з групової фотографії, герої його дитинства, раптом стали жертвами епідемії, яка поробила їх продажними й нікчемними, одержимими одним бажанням — угробити революцію? Та ще й методами, запозиченими з дешевих детективних романів?

Клєткін читав монотонно, без інтонації, сухим і безбарвним голосом людини, яка вивчила абетку пізно, будучи вже дорослою. Він читав про переговори, що мали місце між Рубашовим і представником ворожої держави. Переговори відбувалися в Б., а їх метою була реставрація старого режиму силою. Називалося й прізвище представника ворожої держави, вказувались навіть час і місце зустрічі. Рубашов почав слухати уважніше. Пригадалася коротка і незначна сцена, яку він відразу забув і яка ніколи не наверталася до пам’яті. Вичислив дату. Так, усе збігалося з обвинуваченням. Так невже ця невинна сцена й буде тим мотузком, на якому його повісять? Усміхнувся й знову витер очі.

А Клєткін читав. Рівно, монотонно-мертвотно. На обличчі мав вираз, властивий людям, що сприймають прочитане некритично. Невже він не помічав гротесковості й абсурдності тексту? А далі… Йшлося тепер про період, коли Рубашов очолював комісію з виробництва алюмінію. Клєткін наводив цифри, які мали засвідчити страшну дезорганізацію на цій стрімко розвинутій промисловій ділянці. Подавалася кількість робітників, що загинули за підозрілих обставин, кількість літаків, що розбилися внаслідок дефектності матеріалу. І все це разом було результатом диявольських саботажних операцій Рубашова. Слово «диявольський» зустрічалося в тексті кілька разів. Рубашов навіть було подумав, що Клєткін схибнувся. Мішанина логіки й абсурду скидалась на комплекс шизофренії. Але… Але звинувачення готував не Клєткін! Він тільки читав його і щиро вірив прочитаному чи принаймні вважав це все цілком вірогідним…

У кутку сиділа стенографістка. Вона була невеликого зросту, в окулярах. Коли Рубашов повернувся до неї, вона саме загострювала олівець. Зовні вона виглядала надзвичайно спокійною й ні разу не оглянулася. Безумовно, вона теж вважала прочитане Клєткіним за річ нормальну і переконливу. Вона була молода, не більше 25 років. Зростала теж після відпливу. Що для неї, генерації новітніх примітивів, могло значити прізвище Рубашов? Ось він сидів перед сліпучим рефлектором, не в силі розплющити змокрілі очі, а вони читали безбарвними голосами звинувачення і дивились на нього безбарвно-байдужими очима, немовби він був кроликом на дослідницькому столі.

Клєткін дійшов до останнього розділу, який, як виявилось, був «цвяхом програми». У ньому розповідалося про замах на життя Хазяїна. Таємничий X., що про нього був згадав Іванов на першому допиті, знову вийшов на кін. З читаного виходило, що цей X. був помічником директора кремлівської їдальні, з якої, коли Хазяїн був особливо зайнятий, йому приносили бутерброди. Самі по собі ці бутерброди не були таємницею — про них навіть писали у пресі на підтвердження спартанської скромності вождя. А тим часом згаданий X. за наказом Рубашова саме цими бутербродами мав отруїти Хазяїна.

Коли Рубашов відкрив очі, Клєткін уже перестав читати й уважно дивився на арештанта. Потім звичним, рівним голосом, радше стверджуючи, ніж запитуючи, сказав:

— Ви вислухали звинувачення й визнаєте себе винним?

Рубашов хотів зосередитись на обличчі слідчого, але не зміг — знову мусив заплющити очі. На кінці його язика вже крутилась ущиплива відповідь. Натомість він тихо, так, що навіть стенографістка мусила витягнути шию, сказав;

— Я вважаю себе винним у тому, що не зрозумів історичної необхідності, на якій ґрунтується політика уряду, і тому розвинув у собі опозиційні погляди. Я вважаю себе винним у тому, що дозволив собі керуватися сентиментальними імпульсами і таким чином прийшов у суперечність з історичною потребою. Я відкрив свій слух лементові приречених і тому став глухим до аргументів, які доводили необхідність жертвувати ними. Я вважаю себе винним у тому, що питання вини й невинності поставив вище корисності й шкоди. І нарешті, я вважаю себе винним у тому, що ідею людини поставив вище ідеї людства…

Зупинився. Хотів розплющити очі, але світло лампи проникало в сам мозок, і він знову безпорадно закліпав повіками. Відвернувся від лампи і зупинив свій зір на стенографістці, яка щойно скінчила нотувати його слова. Бачив її профіль. На ньому лежала легка іронічна усмішка.

— Я знаю, — провадив Рубашов, — що мій ухил у випадку його реалізації міг бути смертельною небезпекою для революції. Всяка опозиція на критичних закрутах історії містить у собі мікроб розколу організації, а отже, й мікроб громадянської війни. Гуманістична м’якосердість, лібералізм, демократія в часи політичної незрілості мас є самогубством для революції. А тим часом мої опозиційні погляди випливали саме з симпатії до цих ліберальних методів, з виду таких привабливих, але фактично смертельних. Визнаю, що домагання ліберальних реформ, припинення терору, впровадження ширшої демократії, послаблення контролю в партії, все це в теперішній ситуації є об’єктивно шкідливим, а тому за своїм характером і контрреволюційним…

Рубашов знову зупинився, бо в горлі пересохло і голос його захрип. Чув, як подряпує олівець секретарки. То був єдиний звук у цій неймовірній тиші. Рубашов підвів голову і, не розплющуючи очей, закінчив:

— Лише в цьому плані ви можете вважати мене контрреволюціонером. Що ж до абсурдних обвинувачень, прочитаних вами, то вони до мене не мають ніякого відношення.

— Скінчили? — в’їдливо запитав Клєткін.

У його безбарвному голосі з’явилась нотка брутальності. Ця брутальність забриніла так різко, що Рубашов здригнувся. Яскраво освітлена з-за спини постать слідчого залишалася непорушною. Рубашов нарешті знайшов точну характеристику Клєткіна — «коректна брутальність».

— Ви не сказали нічого нового, — тим самим сухим, шкребучим голосом мовив Клєткін. — В обох ваших попередніх каяттях зазначено, що ваша позиція була «об’єктивно контрреволюційною й шкідливою для інтересів народу». Обидва рази ви принижено просили у партії прощення і клялися у вірності керівництву. Зараз ви сподіваєтеся відбутися таким самим способом утретє. Зроблена вами щойно заява є звичайним окозамилюванням. Ви признаєте свою опортуністичну позицію, але заперечуєте акти, які логічно з неї випливають. Я вже казав вам, що цього разу ви так не викрутитесь.

У тиші Рубашов почув зміну в гудінні лампи — світло подужчало.

— Мої попередні заяви робилися з тактичних міркувань, — відповів Рубашов низьким голосом. — Адже ви пам’ятаєте, що цілий ряд визначних діячів мусив робити подібні заяви, щоб лише залишитися в партії. Але цього разу я говорю інакше…

— Тобто цього разу ви справді щирі? — спитав Клєткін без видимої іронії в голосі.

— Так.

— А раніше ви говорили неправду?

— Хай буде по-вашому.

— Щоб врятувати свою шкіру?

— Щоб мати можливість для праці.

— Без шкіри людина не може працювати. Отже, щоб врятувати шкіру?

— Хай буде по-вашому.

В коротких паузах між питаннями слідчого і його відповідями Рубашов чув лише дряпання олівця секретарки та гудіння рефлектора. Від випромінюваного ним тепла Рубашову з обличчя збігали краплі поту. Дивитися на Клєткіна було неможливо; він усе рідше й рідше розплющував очі. Почалися напади сну. Коли Клєткін після серії швидких питань замислився над отриманими відповідями, Рубашов моментально поринув у сон і голова його немічно впала на груди. Та наступне питання Клєткіна миттю повернуло його до свідомості. Очунявши, мав враження, ніби прокинувся з довгого сну.

— Я повторюю, — сичав Клєткін, — чи правда, що ваші попередні каяття мали на меті одурити партію щодо ваших справжніх намірів та врятувати власну шкіру?

— Я вже признався в цьому.

— А як із вашою прилюдною відмовою від секретарки Орлової? Чи це було зроблено з тією самою метою?

Рубашов німо підтакнув. Струмінь сліпучого світла вривався в зіниці й обпікав мозок. Знову занив хворий зуб.

— Адже ви пам’ятаєте, що громадянка Орлова, захищаючись, весь час посилалась на вас як на головного свідка?

— Мені казали про це, — тихо відповів Рубашов.

Сіпання в зубі зробилося дужчим.

— Ви, певно, усвідомлюєте, що зроблена вами тоді заява, яку ви тепер називаєте неправдивою, мала вирішальне значення для винесення Орловій смертного вироку?

— Мені казали про це…

Відчув, що праву щоку судомить. У голові запаморочилось, почорніло. З трудом утримував її від падіння на груди. А голос Клєткіна й далі всвердлювався увухо:

— Значить, не виключено, що громадянка Орлова була невинною?

— Можливо, — відповів Рубашов, вкладаючи у це слово рештки іронії, яка, наче присмак крові і жовчі, подразнювала кінчик його язика.

— Ви хочете сказати, що її розстріляно внаслідок ваших фальшивих заяв? Тобто ви прирекли невинну жінку на смерть, щоб порятувати власну шкуру?

— Ну, це вже занадто! — обурено випалив Рубашов, але подумки у тихій, безсилій злобі він несамовито кричав: «Ти, негіднику! Усі твої слова — щира правда. Але все-таки хто з нас більший негідник, ти чи я? Ти тримаєш мене за горло, а я не можу вхопитися за твоє, бо не смію випасти з гойдалки. Якби ти тільки знав, як мені хочеться спати! А втім, якщо ти мордуватимеш мене й далі, я заберу свої слова назад. Тоді мені кінець. І тобі — теж».

— І після всього цього ви ще ставите нам умови? — провадив Клєткін з попередньою брутальною коректністю. — Після цього всього ви ще смієте заперечувати свою злочинну діяльність? Після цього всього ви хочете, щоб ми вам вірили?

Рубашов не намагався тримати голову прямо. Так, Клєткін мав всі підстави не вірити йому. Навіть він сам починав губитися в лабіринті вирахуваного обману й діалектичної імітації, в сутінках між правдою й ілюзією. Остаточна правда завжди віддалялася на один крок. А те, що лишалося, було передостанньою брехнею, яка мала служити правді. Яким чином він міг переконати Клєткіна, що цього разу він справді щирий, що він прибув нарешті до останньої зупинки? І чому це весь час треба когось переконувати, доказувати, агітувати, коли єдиним бажанням є заснути й забути все?

— Я не хочу нічого, — повернувся Рубашов обличчям до Клєткіна, — хіба що нагоди зайвий раз доказати свою вірність партії.

— Є лише одна нагода для цього, — жвавіше підхопив Клєткін. — А саме: повне зізнання. Ми вже чули досить про вашу «об’єктивну опозиційність» та про ваші величні мотиви. Що нам потрібно, так це повне прилюдно визнання вашої злочинної діяльності, що була неминучим наслідком вашої «опозиційності». Єдине, чим ви ще можете прислужитися партії, це застерегти маси своїм власним прикладом, наочно показати, до чого доводить антипартійність.

Рубашов згадав бутерброди для Хазяїна. Нерв у щоці сіпався виразно, але біль уже не був таким пекучим і гострим; він напливав тепер потоком тупих, задубілих поштовхів. При згадці про бутерброди для Хазяїна м’язи на його щоках стягнулися у гримасу.

— Я не можу зізнатись у злочинах, яких не скоїв, — сказав він мляво.

— Ще б пак! Звичайно, цього ви зробити не можете, — Рубашову здалося, що в голосі Клєткіна вперше зазвучала іронія.

З цього моменту Рубашов мало що пам’ятав з допиту. Після речення: «Звичайно, цього ви зробити не можете», — яке запам’яталося через особливу інтонацію слідчого, в подальших згадках утворилася прогалина. Пізніше він пояснював це сном. Навіть згадував, що саме снилося. Сон тривав, мабуть, не більше хвилини, але в ньому він бачив розтягнутий, безконечний ландшафт і знайомі тополі, які визначали собою межі батькового маєтку.

Звідки й коли в кабінеті появилася ще одна особа — він не знав, хоч і напружував пам’ять. Чув дише громовий голос Клєткіна. Останній, мабуть, підвівся й кричав через стіл:

— Прошу вас бути уважнішим!.. Чи знаєте ви цю людину?

Рубашов підтакнув. Так, він упізнав Заячу Губу миттю, дарма що той був без дощовика, в якому Рубашов звик його бачити на подвір’ї в’язниці. Пригадалися цифри в’язничої абетки й удари в стіну: «Заяча Губа шле вам привіт».

— Де й коли ви з цією особою бачились?

Рубашову коштувало зусиль, щоб говорити. Гіркий присмак так і не зник з кінчика язика.

— Я бачив його кілька разів з вікна, коли він прогулювався…

— Ви не знали цього чоловіка раніше?

Заяча Губа стояв біля дверей. Світло лампи схоплювало його всього, з ніг до голови. Його жовтаве обличчя було тепер білим як крейда; ніс гострий; розсічена верхня губа ледве покривала зуби й помітно тремтіла. Його руки звисали незграбно майже до колін. Рубашов дивився на нього, як на привида на сцені. А в пам’яті билися нові цифри тюремної абетки: «Вчора катували Заячу Губу». І раптом крізь пам’ять майнула легка тінь… Здалось, ніби він колись зустрічався з живим оригіналом цих людських решток. Коли й де це було? Давно, задовго перед арештом.

— Не можу сказати точно, — відповів Рубашов непевно. — Але, придивившись уважніше, припускаю, що я з ним таки десь бачився.

Ще не закінчивши фрази, усвідомив, що зробив помилку. Не треба було поспішати з відповіддю. Під приводом роздумів міг відпочити й набратися духу.

— Не пригадуєте, коли ви зустрічалися з ним востаннє? — поспішив Клєткін з новим запитанням. Скидався на хижого птаха, що гострим дзьобом безупинно дзьобає жертву. — Прошу вас бути точним у відповіді. Гострота вашої пам’яті вважалася колись у партії взірцевою…

Рубашов перебирав згадки, але так і не міг з’ясувати, де й коли бачив цього привида, що тепер мружився під тисячами амперів світла й не міг стулити тремтячих уст. Заяча Губа стояв як укопаний. Кілька разів облизав язиком розсічену губу, а зір його тим часом наполохано бігав від Клєткіна до Рубашова й від Рубашова до Клєткіна.

Секретарка перестала нотувати. Чути було лише рівне гудіння лампи й хрускіт нової сорочки Клєткіна. Вхопившись руками за бильце крісла, він подався вперед і примружив очі:

— Ухиляєтеся від відповіді?

— Ні, не ухиляюсь. Просто, не можу пригадати…

— Гаразд, — сказав Клєткін.

Він майже навалився грудьми на стіл і, перевівши погляд на Заячу Губу, спитав:

— Може, ви трохи допоможете громадянинові Рубашову? Де ви бачилися з ним востаннє?

Обличчя Заячої Губи зробилося ще більшим. Перелякано тікаючи зором від Клєткіна, він наткнувся очима на стенографістку й прикипів до неї поглядом, мовби шукав у жіночій тендітності підтримки і зрозуміння. Нарешті відірвався від неї, шугнув зором по стінах, навіть по стелі, шукаючи й далі місця для душевного перепочинку. Та ось пригадав, що питання поставлено таки йому, облизав розсічену губу й поквапно, одним віддихом, сказав:

— Громадянин Рубашов намовляв мене умертвити вождя партії отрутою…

Глибокий, мелодійний голос, що несподівано полився з цих людських решток, здивував Рубашова. Здавалося, цілого, неполаманого в цьому молодому чоловікові тільки й було, що його приємний голос. Цей голос видавався дивною протилежністю до всієї його зовнішності. Сказане ним дійшло до Рубашова лише за кілька секунд. З моменту появи в кабінеті Заячої Губи Рубашов сподівався чогось подібного і намагався бути на сторожі. Але звинувачення прозвучало надто кумедно. За хвилю озвався й Клєткін. Його роздратований голос доносився ззаду, бо Рубашов майже повністю повернувся до дверей, біля яких і досі стояв Заяча Губа.

— Я ще не питав вас про це. Я спитав вас, де ви востаннє зустрічалися з громадянином Рубашовим?

«Ти помилився, хлопче, — звернувся Рубашов подумки до Клєткіна. — Ти не повинен був наголошувати, що на твоє питання дано не ту відповідь. Я б і не помітив цього. А тепер, після твоїх дурних додаткових з’ясувань, у моїй голові прояснилося, наступило гарячкове пробудження…»

Порівняти свідка з предметом вдалося легко. Цей свідок — Заяча Губа — є заведеним грамофоном. Голку поставлено не на ту борозну пластинки і в результаті — не та відповідь. Заяча Губа трішки знітився, і його «правильна» відповідь прозвучала ще мелодійніше:

— Я бачився з громадянином Рубашовим у Б., на прийомі, влаштованім торговельною делегацією. При зустрічі він намовляв мене до участі в терористичній змові проти вождя партії.

Говорячи, він гасав очима по стінах кабінету. Коли замовк, його погляд раптом упав на Рубашова й застиг, немов знайшов нарешті місце відпочинку. Рубашов надів пенсне й відповів на цей погляд допитливим позирком власних очей. Але в зіницях молодого чоловіка не було прохання вибачити. Радше — братерська довіра й німий докір безнадійно катованого. Рубашов був першим, хто розплів цей вузол переживань.

За спиною знову загримів голос Клєткіна, самовпевнений і, як завжди, брутальний:

— Ви пам’ятаєте дату зустрічі?

— Так, я пам’ятаю її дуже виразно, — відповів Заяча Губа своїм лагідним голосом. — Ми зустрілися на прийомі з нагоди 20-х роковин революції.

Погляд молодого чоловіка так і не відірвався від Рубашова. Цей погляд, здавалося, прикипів до нього, немовби в ньому крилася остання надія на порятунок, Рубашов труснув власну пам’ять, і в ній почали зринати образи, спочатку розпливчасті, а тоді конкретніші. Нарешті згадав, хто був Заяча Губа. Ця ідентифікація не зродила у ньому подиву, радше — розчарування.

Повернувшись до Клєткіна і раз у раз моргаючи проти світла, спокійно сказав:

— Вказана ним дата правильна. Спочатку я не впізнав свідка. Тепер бачу, що це син професора Кіффера. До речі, перед тим, як він пройшов через ваші руки, я бачився з ним лише один раз. Вітаю вас із блискучою обробкою! Не диво, що я навіть не впізнав його…

— Отже, ви підтверджуєте, що знаєте його і що зустрічалися з ним у вказаний день і за вказаних обставин?

— Я щойно це підтвердив, — кинув Рубашов байдуже і помітив, що гарячкове збудження минуло й у голові знову почалися тупі удари. — Якщо б ви відразу сказали, що свідок є сином мого нещасного друга Кіффера, я розпізнав би його швидше.

— В обвинуваченні його прізвище названо повністю, — зауважив Клєткін.

— Для мене й для інших професор Кіффер був відомий як Кіффер. Усі ми знали, що це — псевдонім, прибраний ще у дореволюційні часи. Його справжнього прізвища я не знав. Тим часом у звинувачення ви чомусь втулили останнє…

— Ну, це неважливо, — підсумував Клєткін і знову подався тулубом у бік Заячої Губи, немовби хотів розчавити молодого чоловіка своєю вагою. — Продовжуйте свої свідчення. Розкажіть тепер, для чого було влаштовано цю зустріч.

«Знову помилка, — подумав Рубашов, дарма що майже засинав. — Він вважає це неважливим. Але якби я справді вербував цього чоловіка до тієї опереткової змови, то, очевидно, згадав би його при першому натякові, з зазначенням чи без зазначення прізвища». Почувався, однак, надто виснаженим, щоб затівати ці всі уточнення. До того ж йому довелося б тоді знову повернутися до тієї диявольської лампи. А так міг принаймні сидіти спиною до неї.

Поки Клєткін і Рубашов перемовлялися на предмет ідентичності Заячої Губи, той стояв з утягнутою в плечі головою і його верхня губа не переставала тремтіти. Рубашов пригадав свого старого друга, професора Кіффера, найавторитетнішого фахівця з питань революції. На фотографії учасників Першого з’їзду партії, де їх зафіксовано з цапиними борідками, він сидів ліворуч від самого Бога-отця. У питаннях історії Кіффер був його помічником і співавтором. Він був також його улюбленим партнером у шахах і, мабуть, єдиним особистим другом. Після смерті «старого» Кіффер, який знав його зблизька більше, ніж будь-хто інший, дістав доручення написати його біографію. Він працював над нею десять років, але доля судила так, щоб ця праця ніколи не вийшла друком. За десять років офіційна версія революційних подій зазнала істотних змін. Ролі, зіграні в тих подіях головними акторами, були переписані наново; шкалу вартостей переінакшено. Старий Кіффер був надто впертий. Він не міг зрозуміти нової діалектики, що нею почалася ера Хазяїна.

— Ми з батьком, — продовжував Заяча Губа своїм неприродно мелодійним голосом, — вертаючись із міжнародного етнографічного конгресу, заїхали до Б. Мій батько дуже хотів зустрітися зі своїм давнім приятелем громадянином Рубашовим…

Рубашов слухав із змішаним почуттям цікавості й меланхолії. Свідчення молодого чоловіка поки що було правдивим: старий Кіффер справді заїхав до нього поговорити від душі й порадитись у деяких справах. Вечір, що його вони тоді провели разом, мабуть, був останнім приємним моментом у житті історика.

— Ми не могли затриматись довше, як на один день, — свідчив далі молодий чоловік, втупившись у Рубашова, мовби шукаючи в нього сили й підтримки. — Це якраз була річниця революції, і тому я так добре запам’ятав дату. Громадянин Рубашов був цілий день зайнятий офіційним прийомом і розмовляв із моїм батьком лише кілька хвилин. Лише ввечері, звільнившись від обов’язків у посольстві, він запросив нас до свого помешкання. Коли ми прийшли, громадянин Рубашов зустрів нас у домашньому халаті. Він виглядав утомленим, навіть виснаженим. Проте зустрів нас дуже тепло. На столі стояли вина й перекуски. Господар обняв мого батька й привітав його словами: «Будьте гостем на вечірці для останніх могікан…»

У розповідь вдерся голос Клєткіна:

— Чи ви відразу помітили намір Рубашова впоїти вас, щоб потім легше було втягнути до своїх планів?

Рубашову здалося, що легка усмішка промайнула по знівеченому обличчі Заячої Губи. На цю коротку мить воно справді стало схоже на обличчя того юнака, з яким вони зустрічалися за кордоном. Та невдовзі схожість зникла. Заяча Губа закліпав очима і знову облизав розсічену губу язиком.

— Він видався мені підозрілим, проте я не відразу розгадав його наміри…

«Нещасне ти цуценя, — подумав Рубашов. — Що вони з тебе зробили?»

Заячій Губі треба було майже хвилину, щоб оговтатись від самого лише голосу слідчого. У тиші було чути, як секретарка загострює олівець.

— Рубашов і мій батько якийсь час балакали про минуле, бо вони не бачили один одного кілька років. Згадували дореволюційні часи та своїх ровесників, яких я знав лише з чуток, а також громадянську війну. Часто вони говорили натяками і я не міг зрозуміти, про що йдеться. Сміялися з якихось спільних згадок, яких я теж не розумів…

— Багато пили? — перебив Клєткін.

Заяча Губа безпомічно блимав проти сліпучого світла, й аж тепер Рубашов помітив, що свідок, говорячи, ледь похитувався, мовби стояти йому на ногах було дуже важко.

— Так, пили чимало, — продовжував молодий Кіффер. — За останні роки я ще не бачив батька в такому піднесеному настрої…

— Це було, — втрутився знову Клєткін, — за три місяці до викриття контрреволюційній діяльності вашого батька і ще за три місяці до його розстрілу. Так?

Свідок облизував губи, тупо дивився назустріч лампі й мовчав. Рубашов різко повернувся до Клєткіна, але, засліплений лампою, заплющив очі й повільно відвернувся знов, потираючи пенсне об рукав. Олівець секретарки на мить заскрипів голосніше і враз відірвався від паперу. Ідеальну тишу порушив Клєткін:

— На той час ви були вже втягнуті батьком до його контрреволюційної діяльності?

Заяча Губа неспокійно облизував уста.

— Так, — ледве чутно сказав він.

— Ви знали, що Рубашов поділяв погляди вашого батька?

— Так.

— Прошу переповісти найістотніше з їхньої розмови. Оминайте несуттєве й менш важливе.

Заяча Губа заклав руки назад і плечима сперся об стіну.

— Згадавши минуле, мій батько й Рубашов перейшли на сучасні теми. Вони говорили про занепад партії та методів керівництва. Вождя партії вони інакше не називали, як Хазяїн. Рубашов сказав, що відколи Хазяїн сів на партію своїм широким задом, дихати у партійних низах зробилося неможливо. Тому він воліє виконувати доручення за кордоном.

Клєткін повернувся до Рубашова:

— Це, здається, було незадовго до вашої першої заяви про вірність вождю партії?

— Так, — підтвердив Рубашов.

— Чи згадувалося про намір Рубашова зробити покаянну заяву? — з особливим наголосом спитав Клєткін.

— Так. Мій батько не схвалював цього кроку і висловив своє розчарування в ньому. Рубашов сміявся і називав мого батька старим дурнем і Дон Кіхотом. Він зазначив, що робить це з наміром протриматися в партії, доки тільки можливо, щоб ударити у відповідний час.

— Що саме він мав на гадці, говорячи про удар у відповідний час?

Знову погляд молодого чоловіка впав на обличчя Рубашова. В цьому погляді крилась розгубленість і водночас щось схоже на ніжність. У Рубашова виникло абсурдне відчуття, що ось зараз Заяча Губа підійде до нього й поцілує в чоло. Посміхаючись від цієї думки, почув раптом відповідь, висловлену тим самим приємним голосом:

— Час, коли вождя буде усунено.

Клєткін, повз увагу якого не проминула усмішка Рубашова, сухо зауважив:

— Я бачу, ці спогади вас забавляють?

— Можливо, — недбало кинув Рубашов і знову заплющив очі.

Клєткін поправив обшлаг рукава й продовжував допитувати Заячу Губу:

— Отже, Рубашов говорив про час, коли вождь партії має бути усунений. Яким чином це мало бути осягнуто?

— Мій батько вважав, що одного дня чаша терпіння переллється і тоді партія сама усуне вождя або змусить його зректися влади. На думку батька, опозиція мала пропагувати саме таку ідею.

— І що на це Рубашов?

— Рубашов глузував з мого батька і знову назвав його дурнем і Дон Кіхотом. Він твердив, що Хазяїн не випадковий феномен, а втілення певних популярних рис, передусім — абсолютної віри у власну непомильність. Це означає, що він ніколи не зречеться влади добровільно. Усунути його можна лише силою. На партію покладатись не можна, бо Хазяїн тримає в своїх руках всі віжки, перетворивши партійну бюрократію на своїх співучасників.

Незважаючи на сонливість, Рубашов слухав уважно, дивуючись, що молодий чоловік так точно переповів його думки. Сам він подробиць тієї розмови не пам’ятав, але не сумнівався в правдивості сказаного свідком. Почав придивлятися до молодого Кіффера з новою цікавістю.

Клєткін:

— З ваших слів виходить, що Рубашов наполягав на застосуванні сили проти Хазяїна… Чи пак, проти вождя партії?

Заяча Губа кивнув головою.

— І його аргументи, посилені алкоголем, справили на вас сильне враження?

Молодий Кіффер відповів не зразу. Перегодя притишеним голосом він сказав:

— Я майже не пив. Але все, що він сказав, справило на мене колосальне враження…

Рубашов похилив голову й задумався. Слова молодого чоловіка зродили в ньому неспокій, який жеврів у ньому, наче фізичний біль. Невже це можливо й правдоподібно, що цей зелений молодик перейнявся його, Рубашова, думками і тепер стояв отут перед ним у світлі лампи як утілений наслідок його логіки?

Але Клєткін не дав йому додумати. Його голос знову гримнув об стіни:

— І після цієї теоретичної підготовки він почав під’юджувати вас до акції?

Заяча Губа безпорадно кліпав очима й мовчав. Клєткін нетерпляче чекав на відповідь. Рубашов теж підвів голову, хоч і з меншою цікавістю. Секунди збігали, чулося лише гудіння лампи. Клєткін не витерпів, і його голос, аж надто коректний і безбарвний, залунав по кабінету:

— Може, допомогти вам згадати?

Хоч Клєткін і висловив це речення з позірною байдужістю, Заяча Губа здригнувся, мовби хтось шмагнув його батогом. Він раз у раз облизував уста, а в його очах засвітився голий тваринний страх. І ось почувся його приємний співучий голос:

— Намовляння не мало місця того вечора. Воно відбулося наступного ранку в розмові віч-на-віч між мною і громадянином Рубашовим.

Рубашов усміхнувся. Перенесення уявної розмови на наступний день було, безсумнівно, винаходом Клєткіна. Навіть він, зі своїм примітивним мисленням, відчував неправдоподібність ситуації, за якої старий Кіффер дозволив би Рубашову намовляти свого сина до терористичних актів. Тут конче була потрібна розмова «віч-на-віч».

І хоч останнє «зізнання» свідка заскочило Рубашова зненацька, він залишався і далі спокійним. Повернувшись до Клєткіна й кліпаючи проти світла очима, він спитав:

— Наскільки мені відомо, звинувачений під час очної ставки має право ставити свої запитання, чи не так?

— Так, — кивнув Клєткін.

Рубашов повернувся до молодого чоловіка.

— Наскільки я пам’ятаю, — сказав він, поправляючи пенсне, — на час нашої зустрічі ви закінчили університет?

Рубашов уперше звернувся безпосередньо до Заячої Губи і помітив вираз надії й довір’я на його обличчі. Кіффер згідливо кивнув головою.

— Значить, цей момент я запам’ятав добре, — немовби впевнювався у своїй пам’яті Рубашов. — І якщо пам’ять мене не зраджує, ви якраз намірялись почати працю під батьковим наглядом в Інституті історичних досліджень?

— Так, — підтвердив Заяча Губа і по короткій паузі додав — Я працював там до батькового арешту.

— Ну, це зрозуміло, — сказав Рубашов. — Після батькового арешту вас вигнали з інституту і ви мусили шукати іншої праці, загадково опинившись у кремлівській їдальні…

Рубашов навмисне зробив перепочинок, а тоді повернувся до Клєткіна й закінчив:

— Це все показує, що на час зустрічі з цим молодим чоловіком ні я, ні він не могли передбачити характеру його майбутньої праці, а тому закид, ніби я намовляв його отруїти вождя, геть чисто позбавлений логіки…

Олівець секретарки раптом перестав скрипіти… Навіть не дивлячись у її бік, Рубашов знав, що вона зараз розгублено витріщилася на Клєткіна. Заяча Губа теж витріщився на слідчого, нервово облизуючи верхню губу. В його очах не було полегшення; навпаки, вони ще більше налилися тривогою й страхом. Тимчасове почуття тріумфу, що його зазнав Рубашов, моментально зникло. Натомість з’явилося дивне відчуття вини за псування цієї гладенької, врочистої церемонії. Голос Клєткіна прозвучав іще холодніше й коректніше:

— Маєте ще якісь запитання?

— Наразі ні, — сказав Рубашов.

— У звинуваченні не сказано, що ваші інструкції зводилися лише до застосування отрути, — спокійно відповів Клєткін. — Ви просто дали наказ про вбивство. Вибір способів ви залишили виконавцеві.

Клєткін перевів погляд на Заячу Губу:

— Адже так?

— Так, — поспішно відказав Кіффер, і в його голосі вчулося полегшення.

Рубашов добре пам’ятав, що в обвинуваченні стояло «намовляння до вбивства отрутою», але раптом усе це втратило будь-яке значення. Чи справді молодий Кіффер на власну руку готував замах, чи лише планував щось подібне, а чи всі ці зізнання були штучно всаджені в його голову — Рубашова це все цікавило тепер хіба що в суто юридичному аспекті. У визначенні його справжньої вини все це не грало ніякої ролі. Головним зараз було те, що ця поламана, жалюгідна фігура втілювала, по суті, його логіку, була, так би мовити, її матеріалізованим наслідком. Ролі помінялися, бо не Клєткін, а він, Рубашов, був тим, хто намагався заплутати ясну справу занадто тонким перебиранням деталей. Обвинувачення, яке донедавна виглядало абсурдом, здобувало нарешті — щоправда, незграбним і грубуватим способом — необхідну ланку для завершення логічного ланцюга. І все ж, як здавалося Рубашову, в одному моменті його скривдили. Але він був занадто зломлений, щоб викласти ще й цю свою кривду.

— Маєте ще якісь питання? — спитав Клєткін.

— Ні.

— Ви можете йти, — кинув Клєткін до Заячої Губи й натиснув кнопку дзвінка.

Зайшов конвоїр, начепив на руки Кіффера наручники і кинув головою на вихід. Перш ніж зникнути за дверима, Заяча Губа повернувся до Рубашова точнісінько так, як він це робив, повертаючись до в’язниці з прогулянки. Витримати цей погляд Рубашову було нелегко. Мусив скинути пенсне й опустити очі долу. Коли за Заячою Губою зачинилися двері, Рубашов майже заздрив йому, але всі ці рефлексії обірвав голос Клєткіна, бадьорий і, як завжди, брутальний:

— Тепер ви згодні, що зізнання Кіффера у головних пунктах збігаються з фактами?

Рубашов мусив знову повернутись до лампи. У вухах гуло, а світло, гаряче й проникливе, червоним жаром рвалося крізь закриті повіки. Проте фраза «у головних пунктах» не пройшла повз його увагу. Цією фразою Клєткін затуляв прогалину в обвинуваченні і лишав за собою можливість змінити «намовляння до вбивства отрутою» просто на «намовляння до вбивства».

— У головних пунктах — так, — погодився Рубашов. Рукава накрохмаленої сорочки Клєткіна захрустіли, і навіть стенографістка засовалась у своєму кріслі. Рубашов усвідомив, що щойно сказав вирішальне речення, яким припечатав своє зізнання у вині. Чи зможуть ці примітиви взагалі зрозуміти, що саме він вважає виною і що, за його поняттям, можна назвати істиною.

— Лампа дуже вам заважає? — несподівано запитав Клєткін.

Рубашов усміхнувся. Клєткін повертав борг. Він поводився на рівні розумового розвитку неандертальця. І все ж коли напруга у лампі раптом поменшала на кілька десятків вольт, Рубашов відчув полегшення і навіть щось схоже на вдячність. Хоч він і тепер не міг дивитись на лампу, не моргаючи, риси обличчя Клєткіна зробились чіткішими. Знову можна було бачити шрам на його щоці.

— Так, погоджуюсь, за винятком одного пункту, який, на мою думку, є дуже важливим, — сказав Рубашов.

— А саме?

«Він, певно, гадає, що я ухоплюся за зустріч із молодим Кіффером віч-на-віч, якої ніколи не було, — думав Рубашов. Ось що для нього є наріжним каменем: поставити крапки над „і“, навіть якщо ці крапки подібні до плям. Проте, з його точки зору, він, може, й має рацію».

— Пункт, який я вважаю особливо важливим, полягає ось у чому, — сказав Рубашов голосніше. — Це правда, що відповідно до моїх тодішніх переконань я обстоював потребу застосування сили. Але під цим я розумію політичну акцію, а не індивідуальний терор.

— Тобто ви воліли громадянську війну? — швидко перепитав Клєткін.

— Ні. Я волів широку дію мас…

— А це, як ви знаєте, неодмінно допровадило б до громадянської війни. Отже, ця майже непомітна різниця і є для вас надзвичайно важливою?

Рубашов опустив очі. Ще хвилину тому ця різниця видавалась йому справді важливою, але зараз вона стала нічим, нулем. Бо й справді, якщо опозиція могла здобути перемогу на партійною бюрократією та її незліченним апаратом лише за допомогою громадянської війни, то чим ця альтернатива була кращою від отруєння Хазяїна бутербродами, адже ця смерть, безумовно, спричинила б розвал режиму скоріше і з меншим кровопролиттям? Чому індивідуальне політичне вбивство було менш шляхетним від масової політичної різні? Той нещасний молодий чоловік зрозумів його тоді, очевидно, не так, як треба, але чи в помилці молодого Кіффера не було більше послідовності, ніж у його власній поведінці протягом останніх кількох років?

Той, хто виступає проти диктатури, мусить прийняти громадянську війну як засіб. Той, хто жахається громадянської війни, мусить відкинути спротив і прийняти диктатуру. Цими простими реченнями, написаними колись під час полеміки з поміркованими, він виносив сам собі присуд.

Не міг більше полемізувати з Клєткіним. Усвідомлення своєї поразки наповнило його почуттям полегкості. Обов’язок продовжувати герць, як і тягар відповідальності за його наслідки, спали з його плечей. І, як не дивно, це полегшення знову викликало запаморочення. Удари у скронях скидались на відгомін далеких громів; протягом кількох секунд йому видавалося, що за столом навпроти сидить не Клєткін, а сам Хазяїн з на диво іронічним поглядом, таким самим, яким він дивився під час їхньої останньої зустрічі. Пригадався напис, що його колись бачив на воротах цвинтаря в Ерранці, де були поховані Сен-Жюст, Робесп’єр та їхні шістнадцять соратників. Напис складався з одного слова:

DORMIR — СПАТИ.

Його пам’ять знову відкотилася в смугу суцільної чорноти. Він, мабуть, заснув удруге на хвилину чи дві. Але цього разу йому нічого не снилося. Його розбудив Клєткін, щоб підписати зізнання. Слідчий подав йому свою авторучку, яка від перебування в кишені була теплою, і це викликало в Рубашова дивну огиду. Стенографістка непорушно сиділа за своїм столом. У кабінеті панувала цілковита тиша. Лампа теж перестала гудіти і світилась тепер нормальним світлом, навіть дещо тьмяним, бо у вікно проникали вже перші сигнали світанку.

Без слова Рубашов підписав протокол. Почуття полегшення й безвідповідальності не покинуло його, хоча причина вже призабулася. Очамрілий від сну, прочитав своє зізнання, де зокрема підтверджував намовляння молодого Кіффера до вбивства вождя партії. На кілька хвилин його охопила думка, що все це — гротескове непорозуміння, і він ледве втримався, щоб не закреслити свій підпис і не пошматувати документ на клапті. Але згадав, як і коли це все почалося, потер пенсне об рукав і передав протокол Клєткіну.

Наступним, що йому запам’яталося, був поворот до камери. Ішов тим самим коридором повз сходову клітку кудись угору, повз медпункт і голярню, ескортований тим самим циклопом в однострої. Потім почув, як гримнули за спиною двері, і відразу ж упав на ліжко, відчуваючи приплив фізичного блаженства. Якусь мить іще бачив, як у вікно заглядав світанок, а тоді, наче з кручі, пірнув у хвилі сну.

Коли двері камери відчинилися знову, ще як слід не розвиднілося. Спав, мабуть, не більше години. Спочатку подумав, що це вже розносять сніданок, але замість старого наглядача у дверях стояв гігант в однострої. І Рубашов зрозумів, що його знову поведуть до Клєткіна і допит продовжуватиметься.

З трудом підвівся, підійшов до вмивальника, хлюпнув холодної води на обличчя й шию, витерся, начепив пенсне і вийшов у коридор. Його коліна підломлювалися, і весь він помітно похитувався з боку на бік, але сам цього не помічав.

Від того моменту туманна завіса, що впала на його пам’ять, зробилася грубшою й непрогляднішою. Пізніше йому пригадувалися лише окремі фрагменти розмови із Клєткіним. А тривала ця розмова кілька днів і кілька ночей з невеликими перервами на годину чи дві. Рубашов навіть не міг точно встановити, скільки днів і ночей це тяглося. Мабуть, не менше тижня. Рубашов і раніше чув про метод цілковитого фізичного знищення обвинуваченого, коли двоє чи троє слідчих на зміну «варили» його на безупинних допитах. Новим було лише те, що Клєткіна ніхто не підміняв, отож за цей тиждень він мусив витерпіти стільки, скільки й Рубашов. У цей спосіб він позбавляв Рубашова останньої психологічної переваги — моральної вищості жертви.

Після двох діб Рубашов втратив відчуття дня і ночі. Коли після годинного сну гігант в однострої розбудив його, він не міг зорієнтуватися, чи за вікном сіріє світанок, чи смерк. Коридор із дверима голярні, медпункту та сходами кудись униз завжди був залитий тим самим понурим світлом. Коли під час допиту у вікні починало прояснюватись і врешті розвиднювалось, Клєткін вимикав лампу. Це означало, що настав ранок. Коли у вікні темніло, Клєткін знову вмикав свій прожектор, і це означало, що настала ніч.

Під час допиту Рубашов часто голоднів. Тоді Клєткін негайно давав розпорядження й до кабінету приносили каву з бутербродами. Та рідко коли Рубашов їв з апетитом. Часто був голодний, як вовк, але від самого вигляду їжі його нудило. До того ж Клєткін ніколи не їв у його присутності, і тому вимагання їжі для себе самого видавалося Рубашову самоприниженням. Усе, що належало до фізіологічної сфери, у цій ситуації було проти Рубашова, принижувало його у присутності Клєткіна, котрий ніколи не виявляв утоми, не позіхав, не курив і, здавалося, навіть не їв і не пив, незмінно лишаючись за столом у тій самій коректній позі, у чистому, випрасуваному однострої, що при кожному його порусі свіжо шелестів. Найбільше Рубашова принижувала потреба відпрошуватись до клозету. Він мусив іти у супроводі високого конвоїра, який завжди очікував його під дверима, аж поки одного разу Рубашов не заснув на унітазі і відтоді мусив справляти усі потреби вже при відчинених дверях.

Під час допиту його стан коливався між апатією й незвичайною, просвітленою бадьорістю. Лише раз він втратив свідомість у буквальному значенні того слова. Та хоч як часто опинявся він на грані запаморочення, почуття гордості виповнювало його свіжими силами і рятувало від чергового приниження. В такі моменти він поспішав запалити цигарку, зосереджував увагу на своєму пенсне і переходив до нового випробування.

Деколи дивувався зі своєї фізичної витримки, хоч знав, що пересічна думка встановила доволі вузькі межі людській витривалості. Більшість людей не мали й уявлення про дивовижну гаму людських можливостей. Він чув про в’язнів, яких позбавляли сну на п’ятнадцять і двадцять діб, і вони витримували.

Коли на першому допиті у Клєткіна Рубашов підписав своє зізнання, він думав, що на тому все кінчилось. Але на другому допиті він зрозумів, що клубок щойно почав розмотуватися. Обвинувачення складалося з семи пунктів, а він капітулював лише щодо одного. Був навіть певен, що чашу приниження випив сповна. Тепер відкрив, що безсилля мало стільки ж ступенів, скільки й сила; що поразка була не менш виснажливою, ніж перемога, і що глибина поразки була безмежною. Крок за кроком Клєткін зіштовхував його по драбині вниз.

Зрозуміло, що всю цю справу він міг спростити. Міг одним духом підписати всі звинувачення, або ж відразу всі заперечити і мати спокій. Але дивне, незрозуміле почуття обов’язку не дозволяло йому піддатися тій спокусі. Його життя було настільки однобоким, що з феноменом «спокуса» він був знайомий лише теоретично. Тепер спокуса товаришувала йому днями й ночами. Вона була скрізь: у камері, напівпритомних подорожах коридором і в світлі диявольської лампи на допиті. Ця спокуса втілювалася в слово, яке колись прочитав на воротах французького цвинтаря — СПАТИ.

Вистояти перед цією спокусою було важко, бо вона була простою й спокійною, не підфарбованою і не хтивою. Вона була німою й не послуговувалася жодними аргументами. Зрештою, всі аргументи були на боці Клєткіна. Вона тільки німо підсовувала слова, що їх хтось написав на заяложеному клаптику паперу — «умри мовчки».

Деколи, в моменти апатії, що наставали після ясної бадьорості, його уста ворушилися, але Клєткін нічого не чув. Вдавано кашляв тоді і поправляв манжети сорочки. Рубашов сприймав це як сигнал і починав протирати своє пенсне та розгублено і бездумно притакувати, бо встиг уже зрозуміти, що спокуса була отим німим співрозмовником, якого він, думалося, забув, і якому, здавалося, не місце в цьому кабінеті, — вона була тією самою «граматичною фікцією».

— Отже, ви заперечуєте ведення переговорів від імені опозиції з представником чужої держави з наміром заручитися її допомогою в поваленні теперішньої влади? Ви також заперечуєте свою готовність заплатили за отриману пряму чи опосередковану допомогу певними територіальними концесіями?

Так, Рубашов заперечував це. Тоді Клєткін вичитав із паперів і дату, й обставини цих переговорів із одним чужим дипломатом, а заразом пригадав давню незначну сцену, яка набувала зовсім іншої ваги в інтерпретації Клєткіна. Сонний і збентежений Рубашов дивився на Клєткіна й відчував, що пояснювати йому невинність тієї сцени було справою безнадійною.

Було то після офіційного обіду в посольстві в Б. Поруч із Рубашовим сидів огрядний фон З., другий радник посольства, громадянин тієї самої держави, в якій зовсім недавно працівники поліції повибивали йому на допитах зуби. Між ними зав’язалась невимушена розмова про певні породи морських свинок, що їх колись плекали батько співрозмовника й батько Рубашова. Не виключено, що свого часу їхні батьки навіть листувалися між собою, а може, й обмінювалися рідкісними екземплярами свинок.

— Цікаво, що сталося з морськими свинками вашого батька? — запитав фон З.

— Їх усіх порізали й поїли під час революції, — засміявся Рубашов.

— А свинок мого батька перероблено на ерзац жиру, — меланхолійно інформовував співрозмовник.

Фон З. не крився зі своєю неприязню до режиму, який, мабуть, лише через недогляд забув усунути його з дипломатичної служби.

— Ми опинилися в однаковій ситуації, — провадив радник, попиваючи лікер із чарки. — І ви, і я нині — пережиток. З плеканням морських свинок раз і назавжди покінчено. Ми живемо в століття плебеїв…

— Але не забувайте, що я на боці плебеїв, — сказав Рубашов, посміхаючись.

— Я не це мав на думці, — заперечив фон З. — Якщо говорити щиро, я теж погоджуюся з програмою нашого опудала з вусиками. От коли б він тільки менше кричав під час промов. Але якщо йдеться про окрему особу, то її нині залюбки можуть розіп’яти за саму лише її віру…

Так вони сиділи, попивали лікер і каву, трішки п’яніли для гумору й перемовлялися. Наповнюючи ще раз чарки, фон З. раптом сказав:

— Пане Рубашов, якщо б вам знову довелося здійснити революцію й усунути Хазяїна, то, будь ласка, подбайте про центри плекання морських свинок…

— Таке навряд чи можливе, — відповів Рубашов з усміхом, — хоч подібні надії певно, плекаються серед ваших друзів?

— Ще б пак! — погодився фон З. легким, жартівливим тоном. — Судячи з останніх судових процесів, у вашій країні відбуваються дивні речі.

— Отож ваші друзі вже, певно, вибудовують плани на випадок отих, підкреслюю, неправдоподібних змін?

На це фон З. відповів коротко й чітко, мовби заздалегідь готувався до цього питання:

— Тихо сидіти й дивитися. Хоча за відповідну компенсацію можна було б…

Радник не закінчив речення. Вони стояли біля бару з чарками в руках.

— Яку ж компенсацію ваші друзі призначили? — спитав Рубашов, відчуваючи, що його легкий тон звучав досить штучно.

— Можу сказати, — відповів фон З., після чого назвав велику південну провінцію, знану своєю пшеницею та заселену національною меншістю.

На цьому співрозмовники розійшлися.

За всі ці роки Рубашов ні разу не згадав про ту розмову. Порожні балачки за кавою й коньяком — як пояснити Клєткіну абсолютну нікчемність і неістотність тієї сцени? Сонний, з безпорадним виразом на обличчі. Рубашов дивився на Клєткіна, що закам’яніло і незворушно височів за столом. Ні, пояснювати йому щось про морських свинок було безглуздо. Він би все одно нічого не втямив. Він ніколи не пив коньяку з чужими дипломатами. Досить послухати, як він читає текст звинувачення. Затинаючись, ставлячи наголос не на ті склади. Пролетарського походження, він навчився читати й писати, вже будучи дорослим. Він ніколи не зрозуміє, що в компанії дипломатів розмова, почавшися з морських свинок, може закінчитись бог знає чим.

— Отже, ви визнаєте, що ця розмова справді мала місце, — сказав Клєткін.

— Так, але суть її була цілком невинною… — відповів Рубашов утомлено, відчуваючи, що Клєткін зіпхнув його на ще один щабель додолу.

— Такою ж невинною, — зауважив Клєткін, — як ваші теоретизування в присутності молодого Кіффера про потребу усунення вождя силою?

Рубашов зняв окуляри. А й справді, чи була ця розмова такою невинною, як він собі уявляв? Авжеж, він не провадив «переговори» і не укладав жодних «угод». Зрештою, фон З. і не мав повноважень на такі угоди. Цю розмову можна було розцінювати, послуговуючись таким дипломатичним терміном, як зондування противника. Але в даному разі навіть це зондування було ланкою у логічному ланцюгу його ідей того часу. До того ж воно вкладалось у певні партійні традиції. Чи ж не пристав Бог-отець незадовго до революції на послугу генерального штабу тієї самої країни, аби лишень прискорити своє повернення додому з еміграції та допровадити революцію до перемоги? Чи ж не зрікся він при укладенні миру у Брест-Литовському певних територій за невтручання противника у справи революції? «Старий жертвує простір, щоб виграти час», — казали тоді у партійних верхах. Забута «невинна» розмова пасувала до ланцюга так добре, що навіть Рубашов почав дивитися на неї очима Клєткіна. Того самого Клєткіна, який так незграбно читав, незграбно думав, міг сприймати лише прості, загальнозрозумілі висновки. Мабуть, через це він нічого не тямив у морських свинках… До речі, звідки Клєткін дізнався про цю розмову? Або хтось підслухав, що у посольстві було не так легко, або ж огрядний фон З. був агентом-провокатором, приставши на цю роль бозна з яких незбагненних причин. Зрештою, подібні речі траплялися й раніше. Виходить, на нього було наставлено пастку, сконструйовану і приведену в дію відповідно до примітивного мислення клєткіних і Хазяїна. А він, Рубашов, так легковажно попався в неї!

— Будучи так добре поінформованими про зміст моєї розмови з фон З., — сказав Рубашов, — ви прекрасно знаєте й те, що вона не мала жодних наслідків.

— Це тільки тому, що ми вчасно заарештували вас та інших опозиціонерів. Інакше ви обов’язково реалізували б свої зрадницькі наміри.

Що Рубашов міг сказати у відповідь? Може, те, що коли навіть хотів би реалізувати свої опозиційні ідеї, то все одно б не зміг, бо був надто старий і зношений, отож міг тільки опозиційно думати, але не діяти? Може, втовкмачити йому, що активність так званої опозиції зводилася до двозначних розмов і не більше, бо стара гвардія була вичерпана й безсила, як і він сам? Якої акції можна було сподіватися від людей, виснажених роками підпільної боротьби, вкритих вогкістю тюремних стін, серед яких вони провели половину молодості, духовно спустошених постійним нервовим напруженням, що породжувалося тамуванням фізичного страху, про який ніколи не говорилося, але який завжди існував і з яким треба було давати раду самому, потайки від інших, — і все це впродовж багатьох років, десятків років? Знесилені засланням та еміграцією, фракційною боротьбою в партії, не кажучи вже про безоглядність цієї боротьби, зранені безконечними поразками й зневірою в кінцеву перемогу, який, власне, опір могли зчинити ці люди? Активної, організованої опозиції проти Хазяїна ніколи не було. Все зводилось до балачок, безсилого загравання з вогнем, бо покоління старої гвардії видавило з себе все, що могло; видавило з себе все до останньої каплі, до останньої калорії духу. І, як мертві на французькому цвинтарі, вони тепер бажали одного — СПАТИ, чекаючи, поки нащадки виправдають їх.

Яку переконливу відповідь він міг дати цьому неандертальцеві в ролі слідчого? Може, сказати йому, що він мав рацію в усьому, але робив одну фундаментальну помилку, а саме, вірив, що перед ним сидить давній, дійовий Рубашов, тимчасом як перед ним була лише його тінь? Може, пояснити йому, що його, Рубашова, слід карати не за те, що він скоїв, а за те, чого не зробив? «Розіп’яти особу за саму лише її віру», — сказав колись фон З. Воістину так.

Та перш ніж підписати чергове зізнання і відійти до камери, впасти на ліжко, поринути в обійми рятівничого сну, гойдатись на його хвилях до нового виклику й нових тортур, він задав Клєткіну питання. Воно не мало жодного стосунку до зізнань. Просто Рубашов помітив, що кожного разу після підписання протоколу Клєткін ставав трохи м’якшим до нього — платив за податливість. А тому Рубашов вирішив спитати його, що сталося з Івановим.

— Громадянин Іванов під арештом, — повідомив Клєткін.

— Яка ж його вина?

— Громадянин Івановпровадив розслідування вашої справи вкрай недбало, а в приватній розмові цинічно висловив сумнів щодо правдивості звинувачення.

— Але що, коли він і справді сумнівався? — перепитав Рубашов, — Може, він був доброї думки про мене?

— В такому разі, — відповів Клєткін, — він мусив припинити розслідування й офіційно заявити у відповідні інстанції, що, на його думку, ви невинні.

Може, Клєткін глузував? У кожнім разі відповідав він коректно й незворушно, як завжди.

Наступного разу, стоячи біля столу з теплою авторучкою Клєткіна, готовий підписати чергове зізнання — стенографістка вже пішла геть — Рубашов сказав:

— Можна вас запитати про дещо?

Говорячи, він дивився на широкий шрам на обличчі Клєткіна. Той не мовив нічого, лише підвів очі, чекаючи запитання.

— Мені казали, що ви прихильник так званих «твердих методів». Чому ж ви не застосували прямого фізичного тиску супроти мене?

— Ви маєте на увазі фізичні тортури? — перепитав Клєткін звичайним розмовним тоном. — Вам, напевно, відомо, що це заборонено кримінальним кодексом.

Він зупинився, спостерігаючи, як Рубашов підписував протокол.

— Крім того, — провадив Клєткін, — існує певна категорія обвинувачених, які зізнаються під фізичним тиском, але на прилюдному суді відрікаються від усіх попередніх свідчень. Ви належите до цієї категорії. Політична вартість ваших зізнань на суді залежить від їхньої добровільності.

Це вперше Клєткін заговорив про відкритий суд. Але дорогою до камери, крокуючи за високим конвоїром, Рубашов думав не про близький процес, а про речення «ви належите до цієї категорії». Мимохіть воно зроджувало в ньому самовдоволення. «Я дитинію й дряхну», — подумав, лягаючи в камері на ліжко. Але приємне почуття не покинуло його, поки не заснув.

Бій тривав. Аргументаціям і суперечкам, здавалося, не було кінця, але всі вони закінчувались тим, що Рубашов підписував протокол і повертався до камери, вичерпаний і на диво задоволений. Знаючи, що його знову розбудять після однієї-двох годин сну, він мав одне бажання: щоб Клєткін дозволив йому виспатися, бо інакше годі було й думати про збереження здорового глузду. Він знав, що його бажання не буде вдоволене доти, поки боротьба не дійде гіркого кінця і не буде поставлена остання крапка над останнім «і». Також прекрасно знав, що кожна нова дуель кінчатиметься його поразкою і що жодних сумнівів щодо наслідків цієї боротьби не існує. Чому ж тоді, запитував сам себе, він мучиться й дозволяє іншим мордувати себе? Чому замість визнати себе раз і назавжди подоланим, хоч би заради сну й відпочинку, він ішов на нові й нові муки? Думка про смерть для нього вже давно втратила свій метафізичний характер. Вона перетворилася в тепле, спокусливе, тілесне означення — СПАТИ. Але дивне, спотворене почуття обов’язку змушувало його триматися й продовжувати битву до кінця, дарма що ця битва нагадувала поєдинок з вітряками. Обов’язок вимагав від нього триматися, аж поки Клєткін не зіпхне його з останнього щабля драбини. Він мусив залишатися на тій драбині до кінця. Лише тоді, коли він з розплющеними очима опиниться у суцільній темряві, можна буде сказати собі: «Я виборов право СПАТИ не прокидаючись».

Упродовж цього довгого ланцюга днів і ночей певні зміни відбулися і в Клєткіні. Невеликі зміни, але Рубашов засумнівався щодо нездатності неандертальців сміятися. У його голосі й далі не було гнучкості, і тому неможливо було по ньому впізнати відтінки того чи іншого почуття. Але одного разу, коли після довгого діалогу у Рубашова не залишилось цигарок, Клєткін, дарма що сам не курив, витягнув із кишені пачку і посунув її по столу до обвинувачуваного.

А одного дня Рубашов навіть здобув перемогу. Це сталося, коли вони дійшли до пункту про саботаж в алюмінієвій промисловості. Хоч цей пункт і не важив багато у загальній сумі вже визнаних ним злочинів, Рубашов бився за нього з такою самою наполегливістю, як і за найважливіші пункти. Словесна дуель тяглася цілу ніч, і Рубашов стер на порох усі докази слідчого. Хрипким від утоми голосом він сипав числами й датами, які, на диво, в потрібний момент з’являлися у його голові. За цілу ніч Клєткін так і не міг знайти нитку, за яку потягнувся б увесь клубок. Між іншим, під час їхньої другої чи третьої зустрічі між ними постала неписана угода, за якою Клєткін, знайшовши логічну мотивацію вчинку — навіть якщо сам той «вчинок» був чистою абстракцією, — мав право обставляти його всіма потрібними подробицями чи, як казав Рубашов, ставити крапки над «і». Навіть не замислюючись над цією угодою, вони звикли до неї, і ні один, ні другий уже не розмежовували того, що Рубашов фактично здійснив, і того, що міг потенційно здійснити внаслідок своїх опозиційних поглядів. Поступово вони втратили відчуття уявного й дійсного, логічного домислу й факту. Деколи Рубашов усвідомлював цю химерну підміну і переживав щось на зразок пробудження з дивного, п’яного стану. Що стосується Клєткіна, то ніякого розриву між уявним і дійсним він не помічав.

Майже під ранок, коли Рубашов і далі заперечував факт саботажу під час свого керівництва алюмінієвою промисловістю, у голосі Клєткіна з’явилась нервозність, схожа на ту, що пойняла його, коли Заяча Губа переплутав завчені відповіді. Несподівано він посилив світло у лампі, чого не робив уже досить давно, але, помітивши на обличчі Рубашова іронічну усмішку, враз зменшив його. Тоді знову поставив кілька швидких питань, які Рубашов так само швидко розбив сильними аргументами. Наприкінці слідчий сказав:

— То ви рішуче заперечуєте свою причетність до шкідництва й диверсій у ввіреній вам галузі промисловості? Ви рішуче заперечуєте свою участь у підготовці таких диверсій?

Рубашов кивнув, повний цікавості, що з того вийде. Клєткін різко повернувся до стенографістки й сказав:

— Запишіть: у зв’язку з браком доказів слідчий пропонує зняти з обвинувачення пункт про саботаж і диверсії…

Щоб приховати дитяче почуття тріумфу, яке охопило його, Рубашов хутко запалив цигарку. Вперше він здобув перемогу над Клєткіним! Усвідомлював, що це була патетична, мала, локальна перемога у програній на широкому фронті битві, але — перемога. Востаннє він переживав це солодке почуття багато місяців, багато років тому!

Клєткін забрав від секретарки протокол допиту і відпустив її. Рубашов підвівся, а Клєткін, подаючи йому свою авторучку, сказав:

— Саботаж і диверсія в промисловості, як показує досвід, є найефективнішим засобом створення труднощів для уряду та провокування невдоволення серед робітників. Чому ви так уперто твердите, що опозиція не користувалася цими методами і не планувала їх?

— Тому що це технічний абсурд, — відповів Рубашов. — А ще тому, що цей жупел шкідництва провокує епідемію загального донощицтва, якого я терпіти не можу.

Невеличкий тріумф освітив Рубашову думки і змусив його говорити голосніше, ніж звичайно.

— Якщо, по-вашому, диверсія й саботаж — вигадка, то що є справжньою причиною невдач нашої індустрії? — поцікавився Клєткін.

— Низька платня, рабські умови праці й варварські дисциплінарні заходи, — сказав Рубашов. — Сам знаю кілька випадків у своїй галузі, коли робітників було розстріляно як саботажників тільки за те, що вони з перевтоми допустили дрібне недбальство. Якщо робітник запізнюється на кілька хвилин, його відразу звільняють з «вовчим білетом», з яким він уже не знайде собі жодної путньої праці.

Клєткін глянув на Рубашова звичним невиразним поглядом, а тоді таким самим невиразним голосом запитав:

— Ви мали годинника у дитинстві?

Рубашов із подивом витріщився на нього. Що було найхарактерніше в цьому неандертальському примітивові, то це абсолютна відсутність почуття гумору, безпросвітна понурість.

— Не хочете відповідати? — не вгавав Клєткін.

— Чому, будь ласка, — згодився Рубашов, не перестаючи дивуватися.

— У скільки років вам подарували першого годинника?

— Точно не пригадую. Мабуть, у вісім чи дев’ять…

— А я — сказав Клєткін коректним голосом, — тільки у шістнадцять років довідався, що година складається з шістдесяти хвилин. Селяни з мого села, коли їм треба було дістатись до міста, йшли на станцію на світанку, лягали у залі очікування й спали, доки не прибував поїзд. А він, як правило, прибував у полудень. Бувало, що приходив увечері або й наступного ранку. Й ось ці селяни тепер працюють на наших фабриках і заводах. Наприклад, неподалік від мого села стала до дії найбільша в Європі сталеварня. Спочатку деякі селяни між годинами розливу сталі вкладалися спати, і не було іншого виходу, як поставити їх під суд і розстріляти. В інших країнах селяни мали по двісті років часу, аби привчитися до промислової дисципліни й поводження з технікою. У нас вони мають для цього лише десять років. Якщо б ми не видавали їм «вовчих білетів» і не розстрілювали за недбальство, вся країна зупинилася б на мертвій точці, а селяни дрімали б на заводських подвір’ях, поки й трава поросла б на заводських димарях. І все обернулося б таким, як було. Торік до нас приїжджала жіноча делегація з Манчестера, з Англії. Ми їм показали все, що мали. А вони, повернувшись додому, почали обурено писати в газетах, що текстильники Манчестера ніколи б не працювали в таких умовах, у яких працює наш робітник. Я вичитав, що їхній текстильній промисловості скоро сповниться двісті років. Я також вичитав, які умови там мав робітник двісті років тому, коли індустрія лише закладалася. Ви, громадянине Рубашов, послуговуєтесь аргументами тих жіночок з делегації, хоча мали б розумітися на цих справах далеко краще. Мені лишається тільки дивуватися, звідки між вами така солідарність. А втім, я знаю: і вони, і ви отримали свого першого годинника ще в дитинстві…

Рубашов дивився на Клєткіна з іще більшою цікавістю. Що це? Примітив вилазить зі шкаралупи? Але зовні Клєткін залишався таким самим незворушним, як і раніше.

— У дечому ви маєте рацію, — сказав Рубашов. — Але тоді навіщо ви задавали мені те питання? Який сенс звалювати об’єктивні труднощі на козлів відпущення?

— Досвід вчить, — відповів Клєткін, — що на всі питання масам треба дати прості й зрозумілі відповіді. Наскільки я знаю історію, людство ніколи не могло обійтися без козлів відпущення. В усі часи принесення їх у жертву було необхідним. Ваш приятель Іванов казав мені, що ця практика має релігійне походження. Євреї начебто раз на рік приносили в жертву своєму богові козла, у якому зосереджувалися всі їхні гріхи. Були в історії й добровільні козли відпущення. У віці, коли ви дістали першого годинника, мені сільський священик пояснював, що Ісус Христос називав себе агнцем, що перебрав на себе всі гріхи людства. Признаюсь, і досі не можу збагнути, яка людству від того полегкість, що хтось віддасть себе в жертву за гріхи інших. Але ось уже дві тисячі років люди вважають це річчю нормальною.

Рубашов дивився на Клєткіна уважніше. Куди він цілив? Яка мета цієї розмови?

— Хоч би там як, — сказав Рубашов, — але сказати людям правду було б краще для наших ідей, ніж забивати їм баки історіями про саботажників та диверсантів.

— Так? — з особливим наголосом перепитав Клєткін. — Якщо ви скажете селянам мого села, що, незважаючи на революцію й індустріалізацію, вони повільні й відсталі, вони й вухом не поведуть. Але коли ви їм скажете, що вони герої праці і що продуктивність у них вища, ніж у американців, а все зло походить від ворогів і диверсантів, то це змусить їх принаймні хоч трохи задуматися. Правда — це те, що корисне людству; неправда — це те, що йому шкодить. У нарисах з історії, схвалених партією для робфаків, зазначається, що в перші століття свого існування християнство відігравало прогресивну роль. Яке нам діло, чи Ісус справді походить від Бога й пречистої діви. Головне, що селяни сприймають ці символи буквально. То чому б і нам не винайти символи, які б сприймалися селянами так само буквально?

— Ваші міркування, — завважив Рубашов, — дуже подібні до міркувань Іванова.

— Громадянин Іванов, подібно до вас, належав до інтелігенції вчорашнього дня. У спілкуванні з ним такі, як я, могли набути певних знань з історії, що їх нам бракує через недостатню освіту. Однак різниця між ним і мною та, що ці знання я намагаюся використати для служби партії, а Іванов був просто вченим циніком…

— Ви сказали «був»? — спитав Рубашов, знімаючи з носа окуляри.

— Громадянин Іванов, — сказав Клєткін безбарвним голосом, — був учора розстріляний відповідно до вироку, виданого адміністративним порядком.

Після цього допиту Клєткін дозволив Рубашову спати дві години підряд. Повертаючись до камери, Рубашов дивувався, чому звістка про розстріл Іванова не викликала в нього глибокого потрясіння. Вона лише позбавила його приємного почуття малої перемоги над Клєткіним, прикликавши знову втому й запаморочення. Схоже було, що він уже опинився в стані, де не існувало місця для глибоких емоцій. Йому навіть було тепер соромно за те дрібне почуття тріумфу над слідчим незадовго перед звісткою про смерть Іванова. Клєткін запанував над ним до такої міри, що навіть тріумфи видавались тепер поразками. Масивний і незворушний, Клєткін був брутальним втіленням держави, яку звели на ноги Рубашови й Іванови. Ця держава була плоттю від їхньої плоті. Плоттю, уже незалежною від них і некерованою. Чи ж не признався Клєткін сам, що вважає себе духовним спадкоємцем Іванова й старої інтелігенції? Всоте Рубашов повторював собі, що Клєткін і покоління нових примітивів докінчували працю тих, що їх було увіковічено на відомій фотографії. А те, що та сама доктрина з уст Клєткіна звучить так не по-людському, пояснюється змінами клімату. Коли Іванов послуговувався тими самими аргументами, в його голосі все ж звучали інтонації минулого світу, який зник. Можна було відмовитися від свого дитинства, але цілковито викреслити його було неможливо. Минуле Іванова волочилося вслід за ним, і якраз ця обставина забарвлювала все, що він казав, меланхолійною інтонацією. Тому Клєткін і називав його циніком. Клєткіни не мали чого викреслювати. Їм не треба було відмовлятися від свого минулого, бо й ніякого минулого у них не було. Вони народилися без пуповини, без пам’яті, без меланхолії…

Уривок зі щоденника Рубашова

4

…За яким правом ми, що сходимо зі сцени, дивимося на клєткіних з почуттям власної вищості? Коли перша неандертальська людина з’явилася на землі, мавпи, напевно, зустріли її гучним сміхом. Високоцивілізовані мавпи граційно гойдалися на гілках, а незграбний неандерталець був від самого початку прив’язаний до землі. Мавпи, вдоволені й миролюбні, жили у світі вишуканих забав чи ловили мух у філософській задумі. Неандерталець понуро брів світом, гаратаючи довкруги своїм києм. Мавпи дивилися презирливо на нього з верхівок дерев і шпурляли у нього горіхами. Деколи їх охоплював переляк: вони живилися овочами й ніжною рослинністю, а неандерталець пожирав сире м’ясо, нещадно вбивав звірів і навіть своїх спільників. Він валив віковічні дерева, двигав каміння, порушував усі правила і традиції джунглів. Він був незграбний, хижий, без справжньої тваринячої гідності. З погляду високоцивілізованих мавп, він був варварським реліктом історії. Останні вцілілі до наших днів шимпанзе відвертають і нині свої носи, вгледівши людське створіння…

5

Після шести чи семи днів трапилось те, чого й слід було сподіватися: під час допиту Рубашов втратив свідомість. Це сталося, коли вони дійшли до останнього пункту обвинувачення — до мотивів, які штовхнули Рубашова на стезю злочинів. Обвинувачення пояснювало ці мотиви просто: «контрреволюційною позицією», що було вже річчю самозрозумілою, службою ворожій державі. Рубашов завзято боровся проти цього формулювання. Дискусія тяглася з ночі до 11-ї години ранку. І раптом у момент порівняно стерпний Рубашов хитнувся й упав на підлогу.

За кілька хвилин, отямившись, він побачив над собою лису голову лікаря, який поливав його холодною водою з пляшки й розтирав йому скроні. Дихав лікар важкою сумішшю чорного хліба й смальцю, від якої Рубашова знудило. Писклявим голосом лікар зарепетував, щоб Рубашова негайно вивели на свіже повітря. Якийсь час Клєткін спостерігав цю сцену з незворушною міною, тоді подзвонив доглядачеві й наказав вичистити килим. Після цього дозволив Рубашову вернутися до своєї камери, а невдовзі з’явився конвоїр і випровадив його на подвір’я. Там Рубашов на якусь мить відчув сп’яніння від свіжого, різкого повітря. Виявляється, він має легені і кисень смакує. Смакує їм, наче свіжий солодкий напій — піднебінню. Сонце світило блідо, але ясно. Була 11-та година ранку, час, коли раніше — здавалося, цілу вічність тому! — його виводили на прогулянку. Як гарно було опинитися знову у свіжості білого дня! Лише дурень міг не цінувати такого блага. Ех, коли б можна було просто жити й дихати свіжим повітрям, ходити по снігу й відчувати бліді промені сонця на обличчі! Коли б то вдалося позбутися кошмарів клєткінського кабінету, його сліпучої лампи і всього того моторошного антуражу і жити так, як живуть інші люди.

Худий селянин у розлізлих чоботях, який раніше був сусідом Рубашова на прогулянках, знову стояв поруч нього. Він скоса дивився на блідого, виснаженого Рубашова і стурбовано кліпав очима, коли Рубашов починав похитуватись. Нарешті селянин легенько закашляв і, поглядаючи на вартових, сказав:

— Я довго вас не бачив, ваше благородіє. Ви виглядаєте дуже погано. В такому стані ви довго не протягнете. Кажуть, буде війна…

Рубашов, борючись зі спокусою нахилитись, взяти у жменю снігу й зліпити сніжку, намагався уважно слухати селянина.

— Скоро почнеться сівба, — не вгавав селянин. — Як розтануть сніги, вівці підуть у гори. Треба зо три дні, щоб вони туди добралися. Раніше всі села у нашій окрузі виганяли овець того самого дня. Від самого світанку нічого не видно за курявою, лише вівці. Куди не глянь — вівці, на всіх шляхах і стежках, на всіх полях. Всі виходили пастухам помагати. Ви, мабуть, у житті не бачили стільки овець і собак, ваше благородіє, та стільки куряви, а що вже лементу, гавкоту, мекання!.. Мати божа! Що то були за часи!..

Рубашов повернув обличчя до сонця. Воно світило блідо, проте у повітрі вже відчувалася тепла м’якість, повівало перемінами. З хлоп’ячою цікавістю стежив він за метушнею птахів над кулеметною вежею. А селянин говорив далі:

— В такий день, як сьогодні, коли починає пахнути весною, я не знаходжу собі місця. Здається, що ні ви, ні я довго не протягнемо, ваше благородіє. Вони розчавили нас, бо ми реакціонери. Вони розчавили нас, щоб ті дні, коли ми були такі щасливі, вже не вернулися…

— Невже ви були аж такі щасливі? — недовірливо перепитав Рубашов.

Селянин промимрив щось нерозбірливе, і його берлак кілька разів здригнувся. По паузі Рубашов запитав:

— Пам’ятаєте те місце у Біблії, де племена закричали серед пустелі: давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту?

Селянин жваво кивнув, але молоти почав щось незрозуміле. Пролунав свисток, і їх повели назад до камер. І враз бадьорість, викликана свіжим повітрям, минула. З’явилися знову запаморочення й нудота. Покидаючи подвір’я, Рубашов нахилився, вхопив пригорщу снігу й протер ним чоло та запалені очі.

Його повели не до камери, як він сподівався, а просто до Клєткіна. Той сидів за столом у незмінній позі. Гардини на вікнах були опущені, лампа горіла. Час у цій кімнаті стояв на місці. Опускаючись на стілець, Рубашов помітив мокру пляму на килимі і пригадав своє падіння. Отже, минула лише година.

— Сподіваюся, вам уже краще, — сказав Клєткін. — Ми зупинилися на заключному питанні, на мотивах, що спонукали вас до контрреволюційної діяльності.

З легким подивом глянув він на праву долоню Рубашова, де ще лишалася грудка снігу. Рубашов помітив цей погляд і посміхнувся. Тоді простягнув руку до лампи й обоє стежили, як сніг розтавав у її теплі.

— Це останній пункт, — повернувся до тями Клєткін. — Коли ви підпишете ще й це зізнання, ми нарешті розійдемося…

Лампа світила значно яскравіше, ніж протягом останніх днів, і Рубашов весь час кліпав очима.

— …і тоді будете мати вдосталь часу для відпочинку. Рубашов погладив долонями скроні, але прохолоди від снігу вже не відчув. Слово «відпочинок», яким Клєткін закінчив речення, повисло в тиші. Відпочивати й СПАТИ. «Давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту…»

— Мотиви вам добре відомі, — озвався Рубашов. — Ви прекрасно знаєте, що я не діяв від «контрреволюційних переконань» і не був на службі ворожої держави. Все, що я думав і робив, диктувалось виключно моїм сумлінням.

З купи папок на столі Клєткін висмикнув одну, розгорнув її, знайшов аркуш і поклав його перед собою.

— «Для нас питання суб’єктивної щирості не має ніякого значення. Той, хто помилявся, мусить розплачуватися. Тому, хто йде правильним шляхом, усе буде пробачено. Таким був наш закон…» Адже ви самі це написали, вже будучи під арештом.

Рубашов заплющив очі, але й через повіки відчував знайоме палахкотіння лампи. Його власні фрази в устах Клєткіна звучали дивно й оголено, наче адресована невідомому священику оповідь, записана на грамофонну платівку, з якої тепер зривалися тріскотливі звуки.

Клєткін дістав із папки другий аркуш і прочитав ще одне речення:

— «Гідність — це бути корисним без самолюбства аж до кінця».

— Але я не бачу, — сказав Рубашов, — яка користь партії від того, що її члени на очах цілого світу обкидають один одного багнюкою. Я підписав усе, що ви вимагали. Я визнав свою вину в обстоюванні фальшивої й об’єктивно шкідливої мети. Невже цього замало?

Він начепив пенсне на ніс, відвів погляд від лампи й закінчив безживним стомленим голосом:

— А крім того, ім’я Миколи Салмановича Рубашова є частиною партійної історії. Поливаючи його брудом, ви тим самим оскверняєте й історію революції…

Клєткін на хвилину зосередився над аркушем перед собою й сказав:

— На це я можу відповісти іншою цитатою з ваших записок. Ви писали: «Ми мусимо всвердлювати кожне речення в маси безконечними повтореннями й спрощеннями. Все, що видається за добре, має сяяти, як золото. Все, що вважається злом, має бути чорним як смола. Політичні декларації для мас слід розмальовувати, як ярмаркові пряники».

Рубашов мовчки дивився на Клєткіна, мовби вперше почув ці речення. Нарешті сказав:

— Ага, ось чого ви від мене хочете. Я маю зіграти роль чорта у вашій ляльковій виставі: вити, скреготіти зубами, показувати язика. І все це — добровільно. Дантонові і його друзям було принаймні дозволено вмерти без комедії.

Клєткін поклав аркуші в папку, закрив її й подався тулубом уперед.

— Ваші зізнання на суді будуть останньою послугою, яку ви можете зробити партії.

З заплющеними очима Рубашов перепочивав у світлі лампи, наче сонний, натомлений чоловік під літнім сонцем. Але голос Клєткіна, здавалося, лунав скрізь — ззаду і спереду, над головою, збоку, під ногами:

— Ваш Дантон із його конвентом — усе це було порожньою галантною грою порівняно з тим, що розігрується зараз. Я читав книжки про Дантона й тогочасні події. Ті люди носили напудрені перуки і декламували про особисту гідність. Для них умерти зі шляхетним жестом означало все, байдуже, чи той жест означав добро, а чи шкоду.

Рубашов слухав. У вухах гуділо й стугоніло, а голос Клєткіна, надходячи зусебіч, боляче шмагав по щоках і по лобі.

— Ви знаєте, яка ставка розігрується цим разом. Уперше в історії революція не тільки перемогла, а й утрималася при владі. Ми перетворили нашу країну на бастіон нової ери. Цей бастіон складає одну шосту земної кулі і заселений він однією десятою частиною населення планети.

Тепер голос Клєткіна напливав чомусь ззаду. Лише тепер Рубашов помітив, що слідчий устав із крісла й походжав по кімнаті. Уперше він вийшов з-за столу. Його чоботи порипували, нова сорочка лопотіла, пахло сумішшю поту й нової шкіри.

— Коли революція в нашій країні закінчилась переможно, ми сподівалися, що за нашим прикладом піде цілий світ. Натомість світом прокотилася хвиля реакції, яка загрожувала потопити й нас. У партії з’явилися дві течії. Одна складалася з авантюрників, які заради пробудження революцій в інших країнах хотіли ризикувати всім, що ми здобули. Ви належали до цієї течії. Ми відчули небезпеку цієї течії й ліквідували її…

Рубашов хотів підвести голову й сказати щось у відповідь, але порипування чобіт Клєткіна нагадало йому про ще одну силу, що під іншими знаками, кольорами й прапорами утверджувала своє право на історію. Намагався слухати. Був страшенно втомлений. Похилився трішки назад, але очей не розплющив.

— Вождь партії, — доносився ззаду голос, — мав ширші перспективи й кращу тактику. Він усвідомив, що все залежить від того, чи вистоїмо ми в час світової реакції, чи втримаємо свій бастіон. Він зробив висновок, що такий стан може тривати десять, двадцять, або п’ятдесят років, аж поки світ не визріє для нової хвилі революцій. І до тих пір ми мусимо витримувати натиск з усіх боків. До тих пір ми маємо один обов’язок — не загинути.

У пам’яті Рубашова зринуло речення: «Рятувати своє життя є революційним обов’язком». Хто автор цієї формули? Він сам? Іванов? Це ж в ім’я цього принципу він пожертвував Орловою. І куди це його запровадило?

— …Не загинути, — звучав голос Клєткіна. — Твердиня мусить втриматися будь-якою ціною, будь-якими жертвами. Вождь партії зрозумів цю вимогу з незрівнянною далекоглядністю і зробив усе для її здійснення. Політику Комінтерну було підпорядковано нашим національним інтересам. Тих, хто не зрозумів цієї потреби, довелося знищити. Цілі групи наших найкращих функціонерів у Європі були ліквідовані. Ми не зупинялися перед знищенням власних закордонних організацій, коли інтереси бастіону вимагали цього. Ми не зупинялися перед співпрацею з поліційними органами реакційних держав, аби тільки здушити революційні рухи, які зароджувалися у невигідний для нас момент. Ми не зупинялися перед зрадою друзів, ані перед компромісами з ворогами, — аби тільки зберегти бастіон. Таке завдання поклала на нас, представників першої переможної резолюції, історія. Короткозорі естети і моралісти не могли цього зрозуміти. Але вождь партії проникливо збагнув, що все залежить від того, хто довше витримає…

Клєткін перестав крокувати. Він зупинився позаду від Рубашова. Шрам на його обличчі почервонів і вкрився краплями поту, які в світлі лампи яскраво блищали. Він задихався, витер обличчя хустиною, не в змозі приховати збентеження й втрату звичної незворушності. Підійшов до столу і сів у своє крісло. Додавши напруги в лампі, продовжував:

— Партійна лінія була чітко визначена. Її тактика ґрунтувалася на тому, що мета виправдовує засоби, геть усі засоби без винятку. Згідно з цим принципом державний прокурор жадатиме для вас, громадянине Рубашов, смертної кари. Ваша фракція розбита й знищена. Ви хотіли розколоти партію, знаючи, що це допровадить країну до громадянської війни. Ви знали про незадоволення селянства, яке ще не усвідомлює нав’язаних йому жертв. У війні, яка може початися завтра, будь-яке опозиціонерство здатне допровадити до катастрофи. Звідси — неухильна потреба для партії бути єдиною. Вона мусить бути твердою й злютованою, мовби вилитою з однієї форми. Вона мусить бути безмежно вірною й відданою вождю. Ви й ваші друзі, громадянине Рубашов, спричинили тріщину в партії. Якщо ваше каяття щире, ви мусите допомогти нам зацементувати цю тріщину. Я вже казав, що суд буде останньою послугою, якої партія у вас просить. Ваше завдання просте. Ви сформулювали його самі: позолотити добро й очорнити зло. Політична опозиція — безмірне зло. Ваше завдання — пробудити зневагу й ненависть до опозиції, допомогти масам збагнути, що опозиція — це злочин, керівники опозиції — найпідліші злочинці. Лише таку просту мову маси зможуть збагнути. Якщо ж ви почнете говорити про ваші складні мотиви, це викличе лише замішання. Ваше завдання, громадянине Рубашов, — не викликати до себе співчуття чи жалю. Співчуття й жаль до опозиції — це небезпека для всієї країни. Товаришу Рубашов, я сподіваюся, що ви зрозуміли, яке колосальне завдання на вас покладає партія.

Вперше після «знайомства» Клєткін звернувся до Рубашова словом «товариш». Рубашов швидко підніс голову. По його тілу прокотилась гаряча хвиля, проти якої він безпомічний. Підборіддя тремтіло. Чіпляючи на ніс пенсне, він тихо сказав:

— Так, я все розумію…

— Зауважте, — продовжував Клєткін, — що партія не обіцяє вам нічого за вашу послугу. Деяких обвинувачених нам вдалося зламати фізичним тиском, деяких — обіцянкою пощадити їхні голови чи голови їхніх родичів, яких ми тримаємо заложниками. Але з вами, товаришу Рубашов, ми не хочемо торгуватися і будь-що обіцяти…

— Я розумію…

Клєткін знову розкрив папку:

— У ваших нотатках є фраза, яка справила на мене особливе враження. Ось вона: «Я думав і діяв так, як того вимагала справа… Якщо я чинив правильно, то не маю у чому каятись. Якщо я помилявся, то заплачу за все».

Він відірвав погляд від паперів і переніс його на Рубашова:

— Ви помилялися, товаришу Рубашов, і мусите розплачуватися. Партія може вам обіцяти лише одне: одного дня, після остаточної перемоги, коли матеріали таємних архівів уже не складатимуть небезпеки, їх буде повністю опубліковано. І світ дізнається, на якому тлі розігрувалась ця, як ви кажете, лялькова вистава, і маси зрозуміють, що ми готували спектакль відповідно до підручника історії…

Клєткін поправив манжети і закінчив доволі незграбно:

— І лише тоді ви й ваші друзі отримаєте належну пошану і співчуття, у вияві яких вам сьогодні відмовлено.

Говорячи це, він підсунув заготовлений текст зізнання до Рубашова й подав йому авторучку. Рубашов підвівся і з натужною посмішкою сказав:

— Мені дуже хотілося знати, як виглядають неандертальці, охоплені сентиментальністю. Тепер я знаю.

— Не розумію вас, — сказав Клєткін, теж підводячись.

Рубашов підписав зізнання, у якому значилось, що він коїв злочини з «контрреволюційних переконань», а також запродавшись чужій державі. Випроставшись, побачив портрет Хазяїна на стіні. І знову згадав вираз легкої іронії й меланхолійного цинізму, з яким кілька років тому той востаннє потиснув йому руку.

— Байдуже, — сказав Рубашов. — Є речі, що їх могли розуміти лише Іванови, Рубашови й Кіффери. Але все це позаду…

— Я дам розпорядження, щоб до суду вас ніхто не турбував, — після короткої паузи сказав Клєткін, знову закам’янілий і незворушний. — Може, маєте якесь особливе бажання?

— СПАТИ, — сказав Рубашов.

Попрямував до відкритих дверей і спинився біля конвоїра. Зі своїм пенсне й цапиною борідкою виглядав поруч із велетнем в однострої цілком старим, миршавим, непомітним…

— Я скажу, щоб вам не перешкоджали спати, — додав Клєткін.

Коли Рубашов вийшов і двері зачинилися, він знову всівся за стіл. Кілька секунд сидів непорушно. Тоді задзвонив, і до кабінету зайшла стенографістка.

— Товаришу Клєткін, вітаю вас із перемогою! — сказала вона піднесено.

Клєткін зменшив напругу у лампі до нормальної.

— Ця річ, — кивнув він головою на лампу, — плюс безсоння й фізичне виснаження. Все це справа людської конституції.

Граматична фікція

Не вказуй нам мети, не показавши шляху

Бо засоби і ціль, мета і шлях

Так зв’язані і навзаєм залежні

Що кожен шлях веде до іншої мети.

Фердінанд Ласаль. Франц фон Зікінген

1

— «На питання, чи він вважає себе винним, підсудний Рубашов відповів виразним „так“. На дальше питання державного прокурора, чи діяв підсудний як агент світової контрреволюції, він знову відповів „так“, але тихіше…»

Донька двірника Василя читала, повільно вимовляючи кожний склад. Газету вона розклала на столі і водила пальцем по рядках, час від часу доправляючи квітчасту хустину на голові.

— «На питання, чи потрібен йому адвокат, підсудний заявив, що відмовляється від цього права. Після цього суд перейшов до читання обвинувачення…»

Василь лежав на ліжку, обличчям до стіни. Віра Василівна не могла б сказати, слухав батько чи спав. Часом він щось мимрив сам до себе. Але вона вже звикла до цього і не звертала уваги на батькові примхи. Вже стало звичаєм, що кожного вечора з «освітньою метою» вона уголос читала газету, навіть тоді, коли після роботи на фабриці були збори і вона поверталася додому пізно.

— «Судове засідання вважає доведеним, що підсудний Рубашов винен за всіма пунктами обвинувачення. Це підтверджується сукупністю документів, а також його зізнаннями на попередньому слідстві. На питання голови суду, чи має підсудний якісь скарги щодо ведення слідства, підсудний відповів „ні“ і додав, що зізнання подав добровільно, у щирому каятті за свої контрреволюційні злочини…»

Василь лежав, як мертвий. Над ліжком, прямо над його головою, висів портрет вождя. Поруч із портретом стирчав іржавий цвях, на якому ще недавно висіла фотографія Рубашова у формі червоного командира. Рука машинально шаснула до дірки в матраці, де Василь ховав засмальцьовану Біблію. Біблії не було. Невдовзі після арешту Рубашова донька знайшла її й викинула на смітник, теж з «освітньою метою».

— «На прохання прокурора підсудний почав оповідати про своє переродження з ухильника від лінії партії до контрреволюціонера й зрадника Батьківщини. Перед схвильованою аудиторією Рубашов почав так: „Громадяни судді! Я розкажу, що змусило мене капітулювати перед слідчими і перед вами, представниками справедливості в нашій країні. Моя розповідь покаже вам, як найменший ухил від партійної лінії мусить неминуче закінчитися контрреволюційним бандитизмом. Неминучим результатом нашої опозиційної боротьби було те, що ми скочувалися далі й далі униз, у болото. Я розкажу вам про своє падіння, хай це послужить пересторогою для тих, хто в цю вирішальну годину ще коливається, ще має приховані сумніви щодо партійного керівництва та правоти лінії партії. Покритий ганьбою, затоптаний у бруд, стоячи на краю могили, я розкажу вам про сумний шлях зрадника, щоб це стало наукою для мільйонів у нашій країні…“

Василь повернувся на ліжку і вдавив обличчя в подушку. Перед його очима стояв образ бородатого червоного командира, що умів у найгірші моменти так легко й лагідно лаятися, що навіть сам Бог посміхався. „Затоптаний у бруд, на краю могили…“, — застогнав Василь. Хоч Біблія пропала, але він знав багато із неї напам’ять.

— „У цьому місці прокурор перервав розповідь підсудного і поставив кілька питань, що стосувалися його колишньої секретарки, громадянки Орлової, яку було страчено за зрадницьку діяльність. Із відповідей підсудного з’ясувалося, що тоді, загнаний партійною пильністю в кут, він переклав відповідальність за власні злочини на Орлову з метою уникнути кари та провадити свої диверсії далі. М. С. Рубашов зізнався у цьому потворному злочині з безсоромною й цинічною відвертістю. На репліку прокурора: „Виходить, ви не маєте жодного морального почуття“ — підсудний відповів із саркастичною посмішкою: „Виходить“. Його поведінка викликала в аудиторії стихійну демонстрацію ненависті й презирства, що було швидко зупинено головою суду. В якийсь момент ці вияви почуття революційної справедливості перетворилися на хвилю веселого пожвавлення. Це сталося, коли підсудний обірвав свою розповідь про злочини і попросив зробити коротку перерву з причини „нестерпного зубного болю“. З типовою для революційної юстиції коректністю голова суду негайно ж задовольнив прохання підсудного і наказав зробити перерву на п’ять хвилин“.

Василь повернувся на спину і пригадав, як Рубашова тріумфально вітали на мітингах, виголошували палкі промови про його порятунок із лабет закордонної поліції. Пригадував, як Рубашов стояв на трибуні з милицями під полотнищами червоних прапорів, усміхнений, потираючи окуляри об рукав.

„І вони повели його в залу, що називалася претор; і роздягнули його, надягли на нього багряницю і, сплівши вінець із тернини, поклали на голову йому, а тростину — в правицю його: і, падаючи на коліна перед ним, насміхалися з нього, й плювали, і молилися до нього“.

— Що ви там бурмочете? — запитала донька.

— Не твоє діло, — відповів Василь і відвернувся до стіни.

Знову мацав рукою матрац, але там не було нічого. Пригадав, як донька знімала зі стіни фотографію Рубашова і виносила її на смітник. Василь не перечив, не вмовляв. Був надто старий для хоробрості, надто наляканий…

Донька відклала газету й підвелася, щоб запалити примус і нагріти чай. Різкий запах гасу наповнив кімнату.

— Ви слухали, що я читала? — запитала донька. Василь слухняно повернувся до неї:

— Я все чув…

— Тепер бачите, — презирливо мовила Віра Василівна, заправляючи примус гасом, — що він сам називає себе зрадником. Якби це було неправдою, він не наговорював би на себе такої мерзоти. На зборах нашого осередку ми вже ухвалили резолюцію, яку мають усі підписати.

— Багацько ви розумієте! — зітхнув Василь.

Віра Василівна глянула на нього таким поглядом, що батько знову відвернувся до стіни. Кожного разу, коли її очі отак палали злістю, він пригадував, що заважав їй жити. Їй потрібна була ця кімната, але без нього. Три тижні тому вона й молодий механік із фабрики розписалися в ЗАГСі. Механік жив у гуртожитку, вона — з батьком. І не було надії найближчим часом дістати якесь житло.

Примус сичав сизим вогнем. Віра Василівна поставила на нього чайника.

— Секретар партійного осередку підготував резолюцію. В ній ми домагаємося, щоб усі зрадники були нещадно знищені. Той, хто являє до них жаль, сам є зрадником, і таких треба теж викривати, — пояснювала вона діловим тоном. — Робітники повинні бути пильними. Кожний учасник зборів одержав копію резолюції для збирання підписів.

Віра Василівна дістала з кишені блузки зім’ятий аркуш і розгладила його на столі. Василь лежав горілиць, дивлячись на іржавий цвях у стіні. Покосився на аркуш паперу, що лежав обіч примуса, й відвернувся.

„І він сказав: істинно, істинно глаголю тобі, Петре, не запіє півень, як ти відречешся від мене тричі“.

З чайника зашумувала пара. Василь хитро спитав:

— Учасники громадянської війни теж повинні підписуватися?

Донька, пораючись біля примуса, злостиво відказала:

— Ніхто не повинен, якщо не хоче, — і нагородила його крижаним поглядом. — На фабриці всі знають, що він жив у цьому домі. Секретар осередку спитав мене після зборів, чи ви залишались друзями до кінця і чи розмовляли часто.

Василь схопився як ошпарений і сів на матраці. Від поспішності він закашлявся, сині вени на шиї напружились. Донька поставила на столі дві склянки і кинула до них по дрібці чаю.

— Що ви там знову бурмочете? — спитала вона сердито.

— Подай мені той клятий папір, — простягнув Василь руку.

— Може, хочете знати, про що йдеться в резолюції? То я прочитаю.

— Не треба, — майже простогнав старий, видряпуючи на папері своє прізвище. — Я не хочу нічого чути… А тепер дай мені чаю…

Донька посунула до нього склянку. Уста Василя ворушилися. Відсьорбуючи зі склянки блідо-брунатну рідину, він щось бубонів сам до себе.

Напившись чаю, Віра Василівна продовжила читання газети. Суд над Рубашовим, Кіффером та іншими закінчувався. Плани опозиціонерів убити вождя партії викликали в аудиторії шквал обурення. Неодноразово лунали вигуки: „До розстрілу цих скажених собак!“ На заключне питання прокурора про мотиви злочинних дій Рубашов, котрий, як виходило з газетного повідомлення, виглядав морально зламаним, відповідав безбарвним повільним голосом:

— Можу лише сказати, що ми, опозиція, вирішивши усунути вождя, користувалися методами, які відповідали нашій меті. Ці методи за своєю природою були такі самі ниці, як і мета…»

Віра Василівна встала і відсунула крісло.

— Гидко читати! — гнівно заявила вона. — Мене аж нудить, коли уявляю, як він плазує!

Вона відклала газету і почала прибирати зі столу. Василь поглянув на неї трохи сміливіше. Мабуть, гарячий чай підняв йому настрій.

— Тобі здається, що ти все розумієш, — докірливим голосом сказав він. — Та тільки Бог знає, що він мав на гадці, коли говорив ці слова. Партія навчила нас лукавити, а хто стає лукавим, той втрачає совість. Бач, знизує плечима! — голосніше говорив він. — Бо лукавство й совість стали на прю, і хто починає лукавити, то вже мусить жити без совісті. Недобре, коли людина говорить багато слів. Адже ж написано: «Слово ваше хай буде так, так; ні, ні, а все, що більше від цього, те від лукавого».

Він знову впав на матрац і відвернувся до стіни, щоб не бачити пронизливого погляду доньки. Так хоробро він не перечив їй уже досить давно. Знав, що ця тирада могла закінчитися для нього сумно, бо доньці хотілося мати для себе кімнату. А хіба він сам не лукавив? У цьому житті треба було лукавити, бо інакше він залюбки міг опинитися на старості літ у в’язниці чи волочитися під мостами у голоді й холоді. Або хитрувати, або жити по совісті. А щоб і те й те разом — так не буває.

— Все одно дочитаю вам до кінця, — заявила донька.

Прокурор закінчив допит Рубашова. Після цього допитали підсудного Кіффера вдруге. Він підтвердив свої попередні свідчення щодо планів убивства вождя партії.

— «На питання голови суду, чи Рубашов має бажання про щось запитати Кіффера, підсудний відповів, що відмовляється від цього права. На цьому судове засідання закінчилося і голова суду оголосив перерву. Після перерви слово взяв прокурор».

Але промови прокурора старий Василь не чув. Відвернувшись до стіни, він заснув. Невідомо, скільки він проспав і скільки разів вказівний палець доньки добіг до низу газети і перескочив угору, до нової колонки. Він прокинувся, коли прокурор домагався для підсудних смертної кари. Може, донька змінила тон, може, зробила паузу, бо Василь прокинувся якраз тоді, коли вона дійшла до останнього речення прокурора, надрукованого в газеті жирним шрифтом:

— «Собаки сказилися, і їх треба розстріляти!» Журналіст зазначав, що після цього підсудним було надано останнє слово.

— «Підсудний Кіффер звернувся до суддів з проханням зглянутися на його молодість і помилувати. Він ще раз підтвердив ницість своїх злочинів, але звалив свою провину на Рубашова як злодія. Говорячи, він затинався, чим викликав серед глядачівсміх, який, до речі, був негайно припинений головою суду. Потім слово взяв Рубашов…»

У цьому місці кореспондент газети жваво описав, як підсудний Рубашов «перебіг поглядом по аудиторії, шукаючи хоча б одне співчутливе обличчя, і в розпачі опустив голову».

Промова Рубашова була короткою. Вона лише посилила неприємне враження, викликане цим підсудним ще на початку процесу.

— «Громадянине голово! Я промовлю востаннє в своєму житті. Опозицію розбито й знищено. Якщо я запитаю себе, за що я вмираю, переді мною постає абсолютна порожнеча. Якби я вмер без каяття і без примирення з партією, то я не бачив би нічого, за що варто віддати життя. А тому зараз, на краю могили, я стаю на коліна перед країною, перед масами і перед усім народом. Політичний маскарад, пантоміма дискусій і змов залишилися позаду. Політично ми вмерли ще перед тим, як громадянин прокурор вимагав для нас смертної кари. Горе переможеним, яких історія розтоптує в прах. Я маю одне лише виправдання перед вами, громадяни судді: мені не було легко виконати свій обов’язок на суді. Самолюбство й рештки гордості підказували мені: умри мовчки, без слова, або умри зі шляхетним жестом, з розчулюючою лебединою піснею на вустах. Гордість підштовхувала мене до того, аби виплеснути все із серця, кинути виклик моїм обвинувачам. Для старого бунтівника зробити це було не тяжко, але я вистояв перед спокусою. Тим самим моє завдання виконане. Я розплатився з історією за все. Було б глумом просити у вас помилування. Це все, що я можу сказати».

— «Після короткого засідання голова суду зачитав вирок. Верховний суд республіки засудив обвинувачених до найвищої міри соціального захисту — смертної кари через розстріл з конфіскацією особистого майна…»

Старий Василь не міг одірвати очей від іржавого цвяха.

— Хай буде воля твоя. Амінь, — пробурмотів він і заплющив очі.

2

Отже, все скінчилося. Опівночі мало настати «підбиття остаточних рахунків»…

Блукаючи по камері, до якої він повернувся після суду, Рубашов наново рахував кроки: шість з половиною до вікна, шість з половиною назад. Коли він зупинявся, завмерши, на цементованій підлозі і напружував слух, тиша білих стін напливала на нього, немов із глибокого колодязя. Ніяк не міг зрозуміти, чому раптом стало так тихо і в камері, й назовні. Але відчував: уже ніщо не порушить цього ідилічного спокою.

Напруживши пам’ять, він пригадав, коли саме ця спокійна тиша розлилася довкола нього. Вона прорвалася, як джерело, на суді, коли він виголошував останнє слово. Доти він вірив, що спалив у собі рештки егоїзму і самолюбства. Але коли його погляд блукав по аудиторії, натикаючись лише на байдужість і презирство, раптова потреба співчуття залила його хвилею. Відчуваючи крижаний холод, він намагався тоді зігріти себе власними словами. Спокуса поривала його говорити про своє минуле, напружити всі сили й розірвати пута, сплетені Івановим та Клєткіним, крикнути в обличчя суддям, як колись Дантон: «Ви охопили своїми пазурами все моє життя. Хай же воно випростається і викличе вас на поєдинок!..» О, він знав промову Дантона перед революційним трибуналом слово в слово. Ще хлопцем завчив її напам’ять. «Ви хочете втопити республіку в крові! Як довго ще сходи до свободи будуть могильними плитами? Тиранія продовжує свій похід; вона відкрила забороло, гордо піднесла голову, вона іде через наші трупи».

Ці слова вже крутились на кінчику його язика. Але спокуса опанувала його лише на мить. Ще мить — і він почав свою останню промову «за сценарієм». Тоді, власне, й почалася ота благословенна тиша. Власне, саме тоді він усвідомив, що йти іншими дорогами вже запізно. Запізно вертатися назад тією самою дорогою, ставати ще раз у сліди власних кроків. Словами вже нічого не зміниш.

Запізно і для нього, і для всіх, до нього подібних. Коли прийшов час їхнього останнього виходу на сцену, вони вже настільки звикли до приниження, що перетворити лаву підсудних на трибуну обвинувачів їм було не під силу. Ніхто вже не здатен був викрити всю правду перед світом, кинути обвинувачення в обличчя суддям, як зробив це колись Дантон.

Деяких, як от Заячу Губу, було зламано фізичними муками. Деяких — покорено обіцянкою помилування; ще інших — обіцянкою пощадити їхніх жінок і дітей. Ідеалісти погодилися своєю мовчанкою зробити останню послугу партії, погодилися стати козлами відпущення. Та й, зрештою, кожен із них мав на совісті Орлову чи Орлових. Вони заглибоко загрузли у своєму власному минулому, заплуталися у павутинні, сплетеному ними ж самими, за законами тієї самої спотвореної партійної моралі й логіки. Усі вони були винні, але не в тому, до чого признавалися. Повороту назад не було. Вони зійшли зі сцени згідно з правилами цієї дивної гри. Та ніхто й не сподівався від них лебединих пісень. Вони грали за підготовленим текстом, за яким їм відводилося лише вовче виття…

Але все це скінчилося. Він нічого більше не мав з тією п’єсою. Він не мусив більше грати роль вовка. Він розплатився, рахунок закрито. Він став людиною без тіні, людиною, яку ніщо не в’язало з минулим. Він ішов за кожною думкою до її кінцевої розв’язки і поводився, як веліла логіка цієї думки. Години життя, які йому залишилися, належали отому мовчазному партнерові, чиї володіння починалися там, де кінчалася логіка. Він охрестив цього партнера «граматичною фікцією», сором’язливо замінивши цим терміном першу особу однини, бо партія була проти «я» окремого члена, вона його не визнавала.

Рубашов зупинився біля стіни, що відгороджувала його камеру від 406-ї. Відколи її покинув Ріп ван Вінкель, камера стояла порожньою. Рубашов зняв пенсне, сторожко оглянувся й вистукав:

«4–7…»

Прислухався з почуттям дитячого сорому, а потім знову застукав:

«4–7…»

Знову прислухався, і знову повторив те саме. Стіна залишалась беззвучною, німою. Ніколи раніше він свідомо не вибивав об стіну слова «Я». Ніколи!.. Ще раз прислухався, але звуки розтали без відповіді.

Він закрокував по камері. Звідтоді, як тиша запала довкола нього, він почав ламати голову над багатьма питаннями, на які хотів знайти відповідь, поки мав іще трохи часу. Це були наївні питання. Вони стосувалися терміна «страждання», точніше різниці між стражданням осмисленим і стражданням без сенсу. Було ясно, що сенс мало лише таке страждання, яке було неминуче, тобто біологічно вимушене. З іншого боку, страждання, що мало суспільну причину, було неприродним, а тому — безцільним, позбавленим сенсу. Основною метою революції було усунення безцільного страждання. Але все обернулося так, що усунути безцільні страждання без тимчасового збільшення об’єктивно неминучих страждань виявилося неможливо. Ясна річ, поставало питання: чи така революція виправдовує свою мету? Так, якщо прикладати її до абстрактного «людства». Але коли цю операцію стосувати до «людини», окремої людини, що відповідала кодові «4–7», за яким стоїть жива істота з плоті й крові, тоді ця операція виглядає абсурдом. Юнаком він вірив, що, працюючи для партії, знайде відповіді на всі потрібні питання. Він пробув у партії 40 років, але з самого початку забув про питання, заради якого став на революційний шлях. Ці сорок років були позаду, а питання стояло тепер так само, як і тоді, коли він був юнаком. Партія взяла у нього все, що він міг дати, але взамін не дала жодної відповіді. І мовчазний партнер, чиє магічне ім’я він вистукав на стіні, був безсилий. Цей партнер не хотів чути прямих запитань, дарма що поставлених у безвиході й розпачі.

Та все ж інколи цей дивний співрозмовник прокидався. То він цілком несподівано відгукувався на мелодію чи навіть на натяк мелодії, то на згадку про згорнуті руки Скорботної Матері, то на спомин дитинства… Це було так, наче хтось торкав камертон і чулися якісь особливі вібрації. Цей тон створював стан, що його містики називали «екстазом», а священики — спогляданням. Новітні психологи називали цей стан «океанічним відчуттям». Особа у цьому стані немовби розчиняється, як крупинка солі у морі. І в той же час безкрає море, здавалося, вміщувалося в крупинці солі. Цю крупинку неможливо було локалізувати в часі чи просторі. Поставав стан, у якому думка втрачала напрям і починала ходити колом, як стрілка компаса над полюсом. Подібно до стрілки, думка крутиться, доки не відірветься від осі, доки не опиниться у вільному просторі. Тоді вона мчить, як промінь світла в нічній пітьмі, доки всі думки й почуття, навіть біль і радість, стануть лише спектральними лініями цього променя, переломленого крізь призму свідомості.

Рубашов кружляв по камері. Раніше він не дозволив би собі такої мрійливості. Тепер же він не відчував сорому. На порозі смерті метафізичне ставало реальним. Зупинився біля вікна і притулився чолом до холодної шибки. Над кулеметною вежею виднілася голуба смуга. Точніше, вона була блідо-голубою і нагадувала йому блакить, яку він бачив іще хлопцем, лежачи на траві у батьковому парку й дивлячись на темне гілля тополь, що коливалося на тлі неба. Отже, досить було голубої смуги, аби викликати «океанічне почуття». Недавно йому довелося читати, що, згідно з останніми відкриттями астрофізики, розміри Всесвіту обмежені. Тобто, космічний простір не мав меж, але був замкнутий, як поверхня сфери. Він так і не зміг як слід зрозуміти цього тлумачення, але зараз йому хотілося знати геть-чисто усе про Всесвіт. Рубашов пригадав, де саме вичитав цю інформацію. То було під час першого арешту в Німеччині. Товариші нелегально передали йому примірник підпільної газети. У її верхній половині, в трьох колонках, говорилося про діяльність партії по підготовці страйку на текстильних фабриках, а внизу дрібними літерами було видрукуване повідомлення про астрофізичне відкриття. Половина тексту була відірвана, і він так і не дізнався, чим закінчувалася стаття.

Стоячи біля вікна, він постукував знятими окулярами по стіні. Ще хлопцем Рубашов мав бажання студіювати астрономію, але протягом сорока років його займали зовсім інші справи. Чому прокурор не поставив йому такого питання: «Підсудний Рубашов! Що вам відомо про безмежність Всесвіту?» І він би не знав, що відповісти. Ось, власне, в чому полягала його справжня вина!

Читаючи тоді підпільну газету у камері-одиночці, коли суглоби ще боліли після тортур, він опинився раптом у стані дивної екзальтації — «океанічне почуття» підхопило його на свої хвилі. Пригадав, що тоді йому стало чомусь соромно. Партія не дозволяла таких почуттів, називаючи їх дрібнобуржуазним міфом, «втечею від свого обов’язку», «дезертирством з поля класових битв». «Океанічне почуття» було почуттям контрреволюційним. У боротьбі треба твердо стояти на землі, обома ногами. І партія вчила, як це робити. Безмежність була політично-підозрілою величиною, а «я» — підозрілою категорією. Партія не визнавала існування ані першого, ані другого. Дефініція індивідуума була така: сила одного мільйону, поділена на мільйон.

Партія не допускала вільного самовияву одиниці і водночас вимагала від неї готовності до самопожертви; вона не давала їй права вибирати між злом і добром, і водночас вимагала вміння знаходити правильний шлях. Вона позбавляла особу можливості розрізняти добро й зло, — і водночас патетично розводилася про вину й зраду. Індивідуум був поставлений під знак економічної приреченості, під колесо годинника, заведеного раз назавжди — його не можна ані зупинити, ані притишити, — і водночас партія вимагала крутити колесо цього годинника у протилежний бік. Вочевидь, десь у розрахунках трапилася помилка; рівняння не сходилося…

Сорок років він боровся проти економічної приреченості. Вона була головною хворобою людства, раковою пухлиною, що роз’їдала його нутрощі. Треба було терміново робити операцію, а решта лікувального процесу мала прикластися сама собою. Все інше — дилетантизм, романтика, шарлатанство. Бо не можна вилікувати смертельно хворого жалібними умовляннями. Єдиним розв’язком був скальпель хірурга і його холодні розрахунки. Та кожного разу, коли вирізалася пухлина, на її місці з’являлася нова. І знову рівняння не сходилося.

Сорок років він жив, суворо дотримуючись присяги своєму орденові — Партії, суворо дотримуючись правил логічних умовиводів. Він випалив кислотою розуму зі своєї свідомості рештки старої, нелогічної моралі. Він не піддався спокусам мовчазного партнера, боровся проти «океанічного почуття» всіма силами. І куди це його привело? Засади, безсумнівно правильні, привели до результату, що виявився цілковитим абсурдом. Неспростовна логіка висновків Іванова й Клєткіна кинула його в цю фатальну диявольську гру відкритого суду. Мабуть, недобре, коли людина суто логічно простує за думкою, аж до її кінцевої розв’язки.

Рубашов жадібно вдивлявся крізь ґрати в голубу смугу над кулеметною вежею. Оглядався на своє минуле, і йому здавалось, що протягом сорока років він кудись увесь час біг у несамовитій, але свідомій люті. Може, для людини краще, коли вона не цілком звільняє себе від стримуючих гальм типу заповідей «Ти не можеш…» і «Ти не повинен…» у цій гонитві.

Блакить на небі почала змінюватися рожевістю, западав присмерк. Довкола вежі літала зграя чорних птиць, повільно вимахуючи крильми. Ні, рівняння не сходилося. Не досить дати людині ножа й показати мету. Людині не годиться експериментувати з ножем у руці. Може, пізніше, значно пізніше, їй можна буде дати й ножа. Але нині людина для цього ще надто молода й недосвідчена. А доказом цього — він сам, Рубашов. Як він метався з ножем по великому дослідному полю, по батьківщині революції, по бастіону свободи! Все, що сталося, Клєткін виправдовував потребою збереження цього бастіону. Гаразд. Але якщо вже захищати бастіон, то треба б знати також, що в тому бастіоні. Ні, неможливо збудувати рай із цементу. Бастіон можна врятувати, але він втратить своє призначення, не зможе подавати прикладу світові. Режим Хазяїна заляпав брудом ідею справедливої держави так, як середньовічні папи осквернили ідею царства Божого. Прапор революції перетворився на жалобний…

Рубашов ходив по камері. Було тихо. Надворі стемніло. Незабаром двері камери відчиняться, він ступить на поріг, почнеться фінал. Ні, в рівнянні таки є помилка. Навіть не в рівнянні, а в усій системі математичного мислення. Вже давно, ще від зустрічі з Ріхардом, сумніви щодо правильності рівняння заважали його усталеним думкам, але він не смів висловити їх навіть самому собі. Мабуть, революція сталася завчасно. Може, вона народилася викиднем зі страшними, спотвореними рисами. Адже римська цивілізація теж стояла перед падінням ще в першому столітті до нашої ери і теж здавалася прогнилою до кісток, як і наша. Найкращі люди того часу теж вірили, що настав час для змін. І все ж вичерпана, знеможена, агонізуюча римська цивілізація протрималася ще п’ять століть. Пульс історії б’ється дуже повільно. Людина рухає на роки, а історія — на покоління… Йому захотілося жити й обдумати до кінця ту свою теорію відносної зрілості мас.

У камері панувала тиша. Чути було тільки човгання його черевиків по підлозі. Шість з половиною кроків до дверей, через які він невдовзі вийде в останню дорогу; шість з половиною кроків до вікна, за яким западала ніч. Невдовзі усе це скінчиться. Та коли він питав себе: «За що, по суті, ти вмираєш?», — то відповісти не міг.

Так, у всій системі десь сталася помилка. Вочевидь, вона була в аксіомі, яку він досі вважав абсолютно правильною, за яку віддавав у жертву інших і якій тепер сам був принесений у жертву. Помилка була в аксіомі, що мета виправдовує засоби. Це ж вона вбила революційне братерство, це ж вона змусила їх усіх бігти вперед у несамовитій люті. Чи ж не сам він ще недавно писав: «Ми викинули за борт усі забобони й звичаї, нашим єдиним принципом стала послідовна логіка; ми пливемо без морального баласту»?

Мабуть-таки, причиною нещастя була ця аксіома. Може, ліпше, коли людство пливе з баластом. Може, діалектика — поганий компас, якщо він веде нас таким покрученим, спотвореним курсом, що й мета врешті-решт зникла в тумані. Отже, настає час великої пітьми…

Можливо, колись пізніше виникне новий рух — з новими прапорами, з новим духом — що виходитиме з економічної необхідності й «океанічного почуття». Можливо, члени нової партії будуть носити чернече вбрання і проповідувати, що лише чистота засобів виправдовує мету. Можливо, вони навчатимуть, що догма, яка твердить, ніби людина — це результат ділення мільйона на мільйон, є шкідливою й веде до катастрофи. Можливо, вони принесуть нові правила обчислення, за якими сукупність мільйона індивідуумів складатиме нову реальність, котра, не будучи більше аморфною масою, розвиватиме власну свідомість і окремішність, збільшуючи «океанічне почуття» в мільйон разів, вміщуючись у безмежному, але самоорганізованому просторі…

І враз Рубашов похолов. З коридору почулися тупі звуки далеких барабанів.

3

Спочатку звуки були глухими, ніби вітром принесені десь здалеку. Вони поволі наближалися. Рубашов не рухався. Ноги перестали йому коритися. Сила земного тяжіння немовби наливала їх чимось важким. Не відриваючи погляду від вічка у дверях, Рубашов машинально ступив кілька кроків назад, важко дихаючи. Щоб якось відволіктися від стукоту, знайшов цигарки й запалив одну.

Вперше після суду «озвалася» стіна, за якою сидів офіцер.

«ВОНИ ПІШЛИ ДО ЗАЯЧОЇ ГУБИ. ВІН ШЛЕ ВАМ ПРИВІТ».

Тягар у ногах раптом зник. Рубашов майже стрибнув до дверей і почав бити в металеву обшивку обома руками. Не було ніякого сенсу передавати почуту новину в камеру 406 — вона стояла порожньою. Б’ючи долонями в двері, Рубашов дивився у вічко.

Коридор, як завжди, заливало бліде електричне світло. Було видно двері камер від 401-ї до 407-ї. Гул барабанів розбухав, посилювався. Наближалися кроки, повільні й тягучі. Їх уже було виразно чути. Потім у полі зору Рубашова появився Заяча Губа. Він зупинився й повернув обличчя до камери Рубашова. Обличчя виглядало точнісінько так, як у кабінеті Клєткіна при світлі рефлектора — верхня губа трусилася, очі бігали. Руки, скуті за спиною в наручники, виглядали особливо неприродно. Заяча Губа не бачив Рубашова, що прилип обличчям до вічка, проте він вирячив на двері свої каламутні, благальні білки, немов чекав якогось порятунку з-за цих дверей. Почувся голос, і Заяча Губа слухняно рушив із місця. За ним ішов циклоп в однострої, з револьвером на боці…

Гуркіт барабанів поволі вщухав і невдовзі цілком припинився. З-за стіни почувся стукіт:

«ВІН ТРИМАВСЯ ДУЖЕ ДОБРЕ…»

Відколи Рубашов зізнався офіцерові у своїй капітуляції, вони ні разу не розмовляли. Сусід продовжував:

«ВИ ЩЕ МАЄТЕ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ХВИЛИН ЧАСУ. ЯК ПОЧУВАЄТЕСЬ?»

Рубашов зрозумів, що сусід почав розмову заради полегшення його останніх хвилин, і відчув вдячність. Сів на ліжко й відповів:

«ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЦЕ НАРЕШТІ СКІНЧИЛОСЯ…»

«ВИ НЕ ЗДРЕЙФИТЕ ДО КІНЦЯ, — підбадьорював офіцер. — МИ ЗНАЄМО, ЩО ВИ ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА…»

Зробив паузу, тоді швидко повторив останні слова:

«ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА!»

Було ясно, що він робив усе, аби лиш розмова не урвалася. «ПАМ’ЯТАЄТЕ, ЇЇ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ КЕЛИХИ ДЛЯ ШАМПАНСЬКОГО? ХА-ХА! ДИЯВОЛ, А НЕ ЛЮДИНА».

Раптом Рубашов насторожився. Але ні, у коридорі було тихо. Сусід, мабуть, відгадав його думки, бо відразу закалатав у стіну:

«НЕ ПРИСЛУХАЙТЕСЬ, Я СКАЖУ ВАМ, КОЛИ ВОНИ ПОЯВЛЯТЬСЯ НА ГОРИЗОНТІ. ЩО Б ВИ РОБИЛИ, ЯКБИ ВАС ПОМИЛУВАЛИ?»

Рубашов задумався.

«СТУДІЮВАВ БИ АСТРОНОМІЮ».

«ХА-ХА! Я ТЕЖ, МАБУТЬ, УЗЯВСЯ Б ЗА АСТРОНОМІЮ. КАЖУТЬ, ЩО ІСНУЮТЬ ІНШІ СВІТИ, ЗАСЕЛЕНІ ЛЮДЬМИ. ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ДАТИ ВАМ ОДНУ ПОРАДУ».

«БУДЬ ЛАСКА», — відповів Рубашов, трохи дивуючись.

«НЕ ОБРАЖАЙТЕСЯ, ЦЕ ПОРАДА СТАРОГО СОЛДАТА. СПОРОЖНІТЬ СЕЧОВИЙ МІХУР. У ТАКИХ ВИПАДКАХ ЦЕ ДОПОМАГАЄ. ДУХ РВЕТЬСЯ ДО БОЮ, АЛЕ ТІЛО СЛАБКЕ. ХА-ХА!»

Рубашов посміхнувся й пішов до параші. Повернувся назад і передав:

«ДЯКУЮ, ЧУДОВА ПОРАДА. А ЯКІ ВАШІ ПЕРСПЕКТИВИ?»

Кілька секунд офіцер мовчав. Тоді дещо повільніше відповів:

«ЩЕ 18 РОКІВ. ТОЧНІШЕ, ВСЬОГО 6530 ДНІВ…» Помовчав, а тоді додав: «ЛИШЕ ПОДУМАЙТЕ — 6530 НОЧЕЙ БЕЗ ЖІНКИ…»

На це Рубашов не знайшов, що сказати. І лише перегодя порадив:

«АЛЕ ВИ МОГЛИ Б ЧИТАТИ, ВЧИТИСЯ…»

«НЕ ТА ГОЛОВА», — відповів сусід.

І враз за цим — гучно й квапливо:

«ІДУТЬ!»

І, немов оправдовуючись за цю фатальну вістку, додав:

«ШКОДА, МИ ВЕЛИ ТАКУ ПРИЄМНУ РОЗМОВУ…»

Рубашов підвівся з ліжка, зробив крок на середину камери. Тоді передумав, повернувся до стіни й передав:

«ВИ ДУЖЕ ДОПОМОГЛИ МЕНІ, ДЯКУЮ…»

У замку заскреготів ключ, і двері відчинилися. На вході стояли велетень в однострої і службовець у цивільному. Цивільний назвав Рубашова на прізвище, ім’я й по батькові і почав читати з розгорнутого паперу. Скінчивши, допоміг велетневі закласти руки Рубашова за спину і замкнути наручники. А зі стіни в цей час полилися ледь чутні звуки:

«Я ЗАЗДРЮ ВАМ. Я ЗАЗДРЮ ВАМ. ПРОЩАЙТЕ!»

Коридор сповнював глухий стукіт. Він супроводжував їх до голярні, потім почав стихати й віддалятися. Рубашов знав, що з-за кожних дверей через вічко на нього дивилися чиїсь очі, але не повертав голови ні вліво, ні вправо. Наручники тисли в зап’ястях, велетень прикрутив їх надто туго. Заводячи Рубашову руки назад, він, крім того, ще й шарпнув їх, і тепер боліли суглоби.

Показалися сходи, що вели кудись униз. Без попередження Рубашов стишив ходу. Цивільний дійшов до сходів і зупинився. Він був низькорослий, з випуклими очима.

— Маєте останнє бажання? — спитав він.

— Ні, — різко кинув Рубашов і рушив по сходах.

Цивільний службовець залишився стояти, силкуючись приховати своє здивування, але з його випуклими очима це було важко.

Вузькі сходи погано освітлювались. Рубашов ступав обережно, щоб не посковзнутися. Грюкіт у камерах нагорі вже затих. Лише чулося, як стукав підборами по металевих сходах конвоїр, що йшов за три кроки позаду.

Сходи закручувалися спіраллю. Рубашов нахилився вперед, щоб краще бачити, — і в цей момент пенсне зірвалося з носа й упало на сходи, скельця розбилися, а оправа застрибала вниз і завмерла на останній сходинці. Рубашов на мить зупинився. Потім, намацуючи сходи ногами, рушив далі. Чув, як ззаду конвоїр нагнувся, підняв оправу й поклав у кишеню. Досить добре уявляв собі рухи, але не оглядався.

Він майже нічого не бачив, лише відчував під ногами тверду підлогу. Йшли якимось довгим коридором. Стіни були брудні, і кінця їм не було видно. Велетень в однострої йшов за три кроки позаду, не зменшуючи й не збільшуючи цієї відстані. Рубашов відчував на карку його погляд, але не озирався, обережно посувався вперед.

Здавалось, вони йшли коридором уже кілька хвилин, але поки що нічого не сталося. Рубашов переконував себе, що напевно почує, коли велетень діставатиме нагана з кобури. А до того часу можна спокійно мріяти, пригадувати… А може, кат робив свою справу, як дантист, ховаючи інструмент у рукав? Рубашова дивувало, що про сам розстріл він майже не думав. Мабуть, тому, що вся його увага була спрямована на одне: не оглянутись назад.

Дивувало також, що зуб перестав боліти з того моменту, як благословенна тиша розлилася довкола нього, ще на суді. Може, якраз у ту хвилину прорвався нарив? Що він тоді казав? Ага: «Я стаю на коліна перед країною, перед масами, перед цілим народом…» А потім що? Що сталося з масами, з народом? Стільки років їх гнали через пустелю погрозами й обіцянками, терором і вигаданими успіхами. Де ж обітована земля?

І чи існує вона взагалі? Хотілося б почути відповідь на це питання, поки ще є хвилина часу. Мойсей теж не дійшов до обітованої землі. Але він бачив її з верхів’я гори, розпластану в долині, під його ногами. Таки легше вмирати, коли бачиш мету хоча б звіддаля. Йому, Миколі Салмановичу Рубашову, не довелося зійти на гору. Скрізь, куди не глянь, лише пустеля й темрява ночі…

Тупий, безболісний удар врізався у потилицю. Довго чекав його, а він настиг так раптово. Дивуючись, відчув, як коліна підламалися і він почав падати, повертаючись убік. «Як театрально! — подумав він, розпластуючись на цементі. — І все ж я нічого не відчуваю». Лежав з підігнутими ногами, притулившись щокою до холодної плити. Зробилося темно. Море несло його, гойдаючи на своїй темній поверхні. А спогади влягалися в мозку, як пасма туману на воді.

Хтось стукав у вхідні двері, вламувався в кімнату з ордером на арешт. Але в якій країні це все відбувалося? І рука, що ніяк не могла знайти рукав халата… І портрет… Чий портрет висів над його ліжком, позираючи на нього вниз? Хто це був, Хазяїн чи той, інший? Чи було ж обличчя з іронічною усмішкою а чи зі скляним, замороженим виразом?

Безформна постать похилилась над ним. Запахло новим ременем. Які відзнаки має ця постать на рукаві й на кашкеті? І в ім’я чого вона приставила дуло револьвера до його потилиці?

Другий, могутній удар настиг його. Навкруги залягла небувала тиша. Знову з’явилося море зі своїм заколисливим хлюпотінням. Хвиля повільно торкнулася його й підняла з підлоги. Тепла, вона прийшла здалеку й поволі покотилася в безмежжя, як сплеск вічності…

Париж,

жовтень 1938 — квітень 1940.

Джордж ОРВЕЛЛ СКОТОФЕРМА Казка

Від мене, мабуть, чекають, щоб я розповів у цій передмові, як появилася моя «Animal Farm». Перед цим мені доведеться сказати дещо про себе та про події, які формували мої політичні погляди.

Народився я в Індії 1903 року. Мій батько був урядовцем англійського адміністративного апарату в Індії, а моя родина була звичайною собі родиною з тих, що становлять середню верству, себто ту верству, що її членами є військові, священики, урядовці, вчителі, юристи, лікарі тощо. Освіту одержав у Eton, у найдорожчій та найснобістичнішій з англійських public schools^[1]. Проте я попав туди тільки тому, що був стипендіатом. Інакше мої батьки не змогли б мене вчити у школі цього типу.

Невдовзі по закінченні школи (мені не було ще тоді повних двадцяти років) я виїхав у Бірму і вступив у індійську Імперську поліцію. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія, щось дуже подібна до іспанської Guardia Civil чи Guarde Mobile у Франції. На цій службі пробув я п’ять років. Вона була мені не до вподоби і сповнила ненависті до імперіалізму, хоч у той час національно-патріотичні настрої в Бірмі не відзначались особливою силою, а відношення англійців до бірманців не було особливо погане. Повернувшись в 1927 р. до Англії у відпустку, я відмовився від старшинського чину і вирішив стати письменником; на початку без особливих успіхів. У 1928–1929 рр. жив у Парижі й писав повісті, які ніхто не хотів друкувати (я їх потім усі понищив). У наступні роки жив як щастило, і не раз голод заглядав мені в вічі. Тільки починаючи з 1934 року зміг існувати з заробітків за власні твори. У ці роки, я, бувало, місяцями жив між біднотою, між півзлочинними елементами, що мешкають у найгірших частинах бідних кварталів або блукають по дорогах, жебраючи чи крадучи. Часто через брак грошей мені доводилось перебувати між ними; а втім, їхнє життя дуже мене цікавило.

Кілька років я вивчав умови побуту й праці шахтарів у Північній Англії. До 1930 року я не вважав себе соціалістом. По суті, я не мав тоді ясно окреслених політичних поглядів. Я став соціалістом більш через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення плановим суспільством.

У 1936 році я одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії. Ми обоє з дружиною виявили бажання поїхати до Іспанії та взяти участь у війні на боці іспанського уряду. Ми зробили це через півроку, коли я закінчив працю над книжкою, що її якраз тоді писав. В Іспанії я пробув біля шести місяців на арагонському фронті, поки мені біля Huesca фашистський снайпер не прострелив шиї.

У перші дні і тижні війни іноземцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як і більшість іноземців, не до міжнародної бригади, а до міліції P.O.U.M., до т. зв. іспанських троцькістів.

Таким чином в середині 1937 р., коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькістів, ми обоє з дружиною опинились серед переслідуваних. Ми справді мали щастя, що нас не арештували і нам вдалося покинути Іспанію живими; багато з-поміж наших друзів розстріляно, інші просиділи довгий час по в’язницях чи просто позникали.

Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СРСР і були лише їх відгомоном. Суть обвинувачень — (а саме: змова з фашистами) була тут і там однакова; коли йшлося про Іспанію, я знав напевне, що ці обвинувачення неправдиві. Увесь цей досвід був для мене цінною наукою: він показав мені, як легко тоталістичній пропаганді керувати верхівкою освічених верств у демократичних країнах.

Ми обоє з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали в неправовірних поглядах. А повернувшись в Англію, ми побачили, що порівняно розсудливі й добре інформовані консерватори вірять в усякі неймовірні оповідання про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової зали.

Я тоді збагнув, ясніше як до того, негативний вплив радянського міфу на західний соціалістичний рух.

Та тут варто спинитись і окреслити моє ставлення до радянського режиму.

Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатись з книжок та часописів. Коли б навіть (уявімо це собі) я мав силу, я не бажав би собі втручатися у радянські внутрішні справи; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, користувалися варварськими та недемократичними методами. Цілком можливо, що в тамтешніх обставинах вони не могли діяти інакше, навіть коли й у них були добрі наміри^[2].

Та мені вельми не байдуже, щоб люди Західної Європи побачили радянський режим таким, яким він є. Десь від 1930 р. я не бачу жодної ознаки, що в СРСР справді чиниться щось таке, що можна було б обґрунтовано назвати соціалізмом, зате я помічаю, що дуже багато ознак, що СРСР перетворився в ієрархічне суспільство, де керівники-володарі мають не більше причин відректися від влади, як будь-який інший панівний клас. Переважна більшість робітників та інтелігентів у країні, такій, як Англія, не розуміють, що СРСР сьогодні зовсім інший, ніж у 1917 році, частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді соціалістична країна десь таки існує), а частково також тому, що відносна свобода і забезпеченість їхнього життя робить тоталітаризм для них незрозумілим.

Не треба думати, що в Англії — справжня демократія. Це капіталістична країна з великими класовими привілеями та (навіть зараз, після війни, що підвела всіх під одну мірку) значною майновою нерівністю. З іншого боку, це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, а різним чуткам і статистичним звітам можна ще йняти віри, і, нарешті, де безпечно мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно. У цій атмосфері середня людина не має справжнього зрозуміння, що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без процесу, цензура преси, тощо. Коли вона читає про події в такій країні, як Радянський Союз, вона перекладав все на мову англійських уявлень і не враховує безсоромної брехливості тоталітарної пропаганди. Аж до 1939 р., а може, ще пізніше більшість англійського народу неспроможна була розгадати суті нацистського режиму в Німеччині, а коли йдеться про радянський режим — вони у великій мірі в омані й досі.

Це завдало величезної шкоди соціалістичному рухові Англії, а посередні наслідки такої настанови для англійської закордонної політики жахливі. На мою думку, ніщо так не сприяло перекрученню давнього, спертого на однаковому всюди розумінні поняття соціалізму, як погляд, що Росія — соціалістична країна і що кожен вчинок керівників Росії заслуговує розуміння, коли не наслідування.

Тим-то за останніх 10 років в мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціалістичний рух, то знищення радянського міфу є необхідною передумовою для цього.

Невдовзі після повернення з Іспанії прийшло мені на думку виступити проти радянського міфу, вдаючись до казкової форми, доступної майже кожному читачеві, яку легко можна б перекласти на чужі мови. Такі міркування, трохи неясні, приходили мені вже від деякого часу в голову, коли раптом одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив, як малий, може, десятилітній, хлопець гнав по вузькій доріжці величезну тяглову коняку та лупцював її, як тільки вона хотіла звертати убік. Мені майнуло в голові, що коли б тільки оці тварини усвідомили собі свою міць, ми не були б в силі над ними панувати, та що людина визискує тварин майже так само, як багаті класи визискують пролетаріат.

Продовжуючи прогулянку, я взявся перекладати теорію Маркса на мову тваринячих понять. З тваринячого погляду, міркував я, класова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба визискувати тварин — усі люди згуртовані між собою. Правдива боротьба йде між тваринами й людьми. Здобувши таку вихідну позицію, не важко було побудувати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо інша праця завжди віднімала в мене час. Врешті я включив у неї деякі події, наприклад, конференцію в Тегерані, що тим часом відбулася. Проте головні нариси оповідання були чітко накреслені в моїй уяві ще за шість років до їхнього літературного опрацювання.

Не хочу писати коментаря до оповідання; коли воно само по собі незрозуміле, то є це літературний неуспіх. А втім, я хотів би підкреслити дві позиції. Ось перша: окремі епізоди, хоч загалом і правдиво переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані хронологічно. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. На другу позицію більшість критиків не звернули уваги, може, тому, що й я сам не поклав на неї відповідного натиску. Багато читачів закрили книжку із враженням, що вона кінчається цілковитим примиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я нарочито закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після Тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СРСР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як виявилося, не дуже помилявся.

Не знаю, чи треба мені ще щось казати. Коли ще хто бажає собі подробиць про мене, додам, що я удівець і маю майже трилітнього сина і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю перш за все журналістикою.

Часопис, що до нього найпостійніше дописую — це «Tribune», суспільно-політичний тижневик, що репрезентує, загально кажучи, ліве крило Labour Party. Ось мої книжки, що можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, коли б комусь з читачів цієї передмови довелось надибати примірники цих книжок): «Дні в Бірмі» (повість про Бірму); «Уклін Каталонії» (звіт з моїх досвідів у іспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есе переважно про сучасну популярну англійську літературу, наголос в них більш соціологічний, ніж літературний).

ДЖ. ОРУЕЛЛ.

Скотоферма

1

Пан Джоунс, хазяїн ферми «Статок», як завжди, позамикав на ніч усі курники, та сп’яну забув позачиняти й лази. Ліхтар у його руці танцював соняшником на вітрі, відкидаючи туди й сюди жовтий сніп світла, коли він плентався через подвір’я до чорного ходу садиби, де, скинувши на порозі чоботи з ніг, зачерпнув у сінях ще одну кварту пива з барила, останню того дня, і почалапав сходами на другий поверх, до спальні, в якій вже давала хропака пані Джоунс.

Щойно у спальні погасло світло, як по всіх господарських будівлях ферми прокотилася хвиля гомону й метушні. Ще зранку тут пройшла чутка, що минулої ночі старий Мер, йоркширський кнур — призер середньої білої породи, бачив дивний сон і хоче розповісти про нього своїм чотириногим землякам. Потайки було домовлено, що всі вони зберуться у великому хліві, як тільки згине з очей пан господар. Кнур Мер, більш відомий людям під його призовим прізвиськом Красунь Округи, користався на фермі такою пошаною, що жодна твариняча душа не відмовилася пожертвувати якоюсь годиною, аби лиш почути його бесіду, й усі потяглися на збори.

Сидячи на своїй солом’яній підстилці в дальньому кінці хліва на помості під підвішеним до крокви ліхтарем, на них уже чекав сам Мер. Після того як йому минуло дванадцять, він почав на очах набирати в тілі, що однак не заважало йому зберігати свій звичайний вигляд, мудрий і доброзичливий водночас, попри той факт, що йому зроду не спилювали ікол. Незабаром уся твариняча громада була у зборі, й усі почали розташовуватися якнайвигідніше, кожен на свій манір. Першими, як завжди, з’явилися собаки — Блубелл, Джессі та Пінчер, за ними повагом увійшла свинота, яка одразу зайняла усі перші місця на соломі перед помостом. Кури, як одна, позлітали на лутки, голуби ще вище на крокви, вівці й корови полягали позаду свиней і заходилися, як одне, ремигати. Водночас, як завжди, прийшла пара запряжених коней — Конюшина та Боксер, крокуючи неквапливо й обережно, щоб, бува, не наступити своїми могутніми волохатими ногами на котрогось із менших сестер чи братів, що примостилися на соломі. Конюшина була рослою ставною кобилою, яка останніми часами безнадійно поогряднішала, особливо після народження четвертого лошачка. Боксер ростом сягав мало не двох метрів, а за силою міг би легко дати фору двом звичайним конякам, коли б ті раптом надумали з ним змагатися. Біла смуга уздовж усього храпа надавала йому ледь дурнуватого вигляду, та й, по правді кажучи, великим розумом він ніколи не відрізнявся: загальну повагу йому забезпечували його рівна, лагідна вдача та воістину неймовірна працьовитість. Слідом за кіньми придибали біла коза Муріелла та віслюк Бенджамін, найстаріший за віком житель ферми, і, далебі, з найпаскуднішою вдачею. Загалом мовчазний, він розтуляв пельку хіба лиш для того, щоб висловити якусь капость: мовляв, слава богу, що той дав йому хвоста, яким можна відганяти ґедзів, та чи не краще було б, коли б він забрав і тих ґедзів, і того хвоста. Ще нікому на фермі не вдалося побачити чи почути, як він сміється, а на природне запитання, чому він такий понурий, відповідь у нього була завжди одна: «А я не бачу тут нічого смішного». Як не дивно, щира приязнь єднала його з Боксером, хоча сам він ніколи цього не визнавав, і ще не було неділі, якої б вони не провели разом, пліч-о-пліч на невеличкім випасі за фруктовим садом, мирно поскубуючи травицю у цілковитій мовчанці.

Допіру полягали Конюшина та Боксер, як до хліва впурхнула вервечка метушливих каченят, що відбилися від своєї неньки: бідолашні заходилися кидатися туди-сюди і схвильовано крякали, шукаючи безпечного притулку, де б на них часом ніхто не наступив. Розчулена Конюшина тут же по-материнськи витягла свої довгі ноги, влаштувавши таким чином для малят огорожу, де ті дружно вмостилися й майже одразу поснули. Нарешті до хліва, хрумтячи грудочкою цукру, грайливо забігла Моллі, гарненька, але трохи придуркувата юна біла лошиця, яка останнім часом тягала бідарку пана Джоунса. Прогарцювавши аж до самого помосту, де вже не було де ні лягти, ні сісти, вона одразу заходилася кокетливо махати своєю сніжно-білою гривою, сподіваючись привернути увагу присутніх до вплетених їй червоних стрічок. Останньою з’явилася кішка, шукаючи за звичкою найтеплішої місцини, і незабаром прослизнула поміж Конюшиною та Боксером, де вдоволено вуркотіла від початку й до кінця Мерової промови, не вловивши з неї жодного слова.

Усі тварини були тепер у зборі, крім, хіба що, Мойсея, ручного крука, який у цей час міцно спав на тичці перед чорним ходом садиби. Пильно оглянувши хлів й переконавшись, що вся громада належним чином влаштувалася й уважно чекає його слова, Мер почистив горлянку і почав так:

— Товариші! Як ви вже, сподіваюся, чули, минулої ночі я бачив дивний сон. Та про це потім. Передусім я хотів би сказати вам ось про що. Нещодавно я дійшов висновку, що недовго вже залишилося мені ряст топтати, тож мій обов’язок — поділитися з вами тим досвідом, що його я набув упродовж мого довгого життя. В мене було доволі часу для роздумів, коли я лежав сам-один у своїм стійлі, і, думаю, не помилюся, коли скажу, що пізнав сенс життя на нашій планеті не гірше за будь-кого з моїх чотириногих сучасників. Саме про це й хотів би вам повідати.

Ото у чому ж полягає сенс нашого з вами тваринячого життя? Гляньмо правді у вічі, товариші, — короткі дні, відпущені нам природою, минають у тяжких злиднях і ще тяжчій праці. Відколи ми з’являємося на світ, нам дають їсти рівно стільки, скільки потрібно, щоб ми не сконали з голоду, і ті, в кого є сили, змушені працювати до останнього подиху, а як тільки настане день, коли ми вже ні на що не спроможні, як нас тут же відвозять на бойню, де й убивають із лютою жорстокістю, притаманною людям. Жодна тварина в нашій країні віком понад один рік не відає, що таке щастя чи бодай заслужений відпочинок. Жодна тварина в нашій країні не знає, що таке воля чи, як іще кажуть, свобода. Суцільні злидні й рабство — ось що таке наша твариняча доля, і, як ви всі добре знаєте, це, на жах, гірка правда.

Та чи природний він — такий стан речей? Чи є він фатальним і неодмінним наслідком того, що наша земля вбога і не може забезпечити пристойного життя всім тим, хто на ній живе і працює? Ні, товариші, ні — і ще тисячу разів ні! Клімат у нас прекрасний, ґрунт у нас родючий, здатний прогодувати од пуза незрівнянно більше наших сестер і братів, ніж ті, що нині животіють на нашій батьківщині. Ба навіть така невеличка ферма, як наша, могла б стати домівкою принаймні дюжини коней, кількох десятків корів, сотень овець — домівкою, де всі жили б у такому затишку й достатку, про які нині можна лиш мріяти. Чому ж ми змушені миритися з таким нестерпним станом речей? А лиш тому, товариші, що майже всі плоди нашої тяжкої й непосильної праці день і ніч привласнюються підступними й пожадливими двоногими злодіями, інакше кажучи, людьми. Саме в цьому, товариші, і криється корінь зла. Все коріниться в одному-однісінькому слові — людина! Ось хто наш єдиний справжній ворог — люди! Варто прибрати людство зі сцени — і навіки зникне головна причина голоду та надтваринячої праці.

Людина, товариші, це єдина істота у світі, якаспоживає, нічого не виробляючи. Жодна людина не дає молока, не несе яєць, не має досить потуги, щоб тягти плуга, ні навіть досить прудкості, щоб наздогнати зайця. І ця двонога нікчема проголосила себе царем і богом над усією сущою на світі скотиною, всіма тваринами! Нас щодня женуть на роботу, нам одсипають на прокорм самий мінімум, аби ми лиш не витягли з голоду наші кінцівки, бо решта — то власність людини. Хоча, здавалося б, хто обробляє землю, як не ми з вами нашим потом, хто угноює її, як не ми з вами нашим лайном, а що ми маємо натомість, крім цілої шкури — і то ще коли пощастить? От ви, славні корівки, що лежите переді мною, скажіть: скільки відер молока віддали ви людям бодай від початку цього року? І що сталося з цим молоком, якого б отак вистачило, щоб вигодувати міцних і бадьорих телят?! Усе воно, до останньої краплини, потекло у горлянки наших ворогів! А тепер кажіть ви, любі курочки, скільки сотень яєчок знесли ви за той самий час і скільки милих курчаток могли б з них висидіти? Де ж решта, питаю я вас? Решта пішли на базар, аби лиш у нашого пана не переводилися гроші. Скажи й ти, Конюшино, де ті четверо лошат, що їх ти в радості понесла й у муках породила на світ, сподіваючись, що вони стануть тобі втіхою й підтримкою на старості літ? Їх ще стригунцями було продано за гроші, і тобі вже не судилося довіку побачити жодного з них. А що ти дістала в подяку за свої материнські страждання і каторжну працю на полі — що, крім жмутка сіна у самотній стайні?

Ба навіть наше жалюгідне животіння — і те рідко коли може скінчитися природною смертю. Я кажу не про себе. Мені вже годі нарікати на долю, бо я якраз один із небагатьох, кому якимось дивом поталанило. Мені вже минуло дванадцять літ, і я дав життя більш ніж чотирьом сотням дітей. Так мав би жити кожен нормальний кнур. Та, на жаль, навіть я не гарантований від того, що мої останні хвилини не скінчаться під безжальним ножакою. От ви, юні рожеві поросятка, що так любо сидите переді мною, знайте: не мине й року, як зовсім поруч із цим місцем пролунає ваш відчайдушний зойк, останній у житті. І така доля неминуче спостигне кожного з нас — корів, свиней, курей, овець — усіх до одного. Її не судилося уникнути нікому, навіть вам, коні й собаки. Можеш бути певний, Боксере, нехай тільки прийде той день, коли твої могутні м’язи відмовляться тобі служити, і пан Джоунс тут же відправить тебе до гицля, котрий переріже тобі горлянку і зварить на харч хортам. І, до речі, щодо собак, то як тільки вони постаріють і втратять зуби, пан Джоунс прив’яже їм цеглину на шию і втопить у найближчому ставку.

І хіба ж нині не бачить кожен, хто не сліпий, товариші, що всі наші біди мають лиш одне конкретне джерело — це тиранія людства! Варто позбутися людей, і плоди нашої праці перейдуть у нашу власність, забезпечивши нам добробут і свободу на віки. Подумайте: до нашого спільного щастя, як кажуть, ратицею подати! Що нам належить для цього зробити? Лише одне, товариші: невтомно працювати, віддаючи всі наші помисли одній високій меті — визволенню від тиранії людства! І ось вам мій заповіт, товариші: повстаньте, гнані і голодні! Я точно не знаю, коли станеться це повстання, — можливо, за тиждень, можливо, за сто років, але так само виразно, як я бачу цю солому під собою, я відчуваю, що рано чи пізно справедливість візьме гору. Тож скільки б вам не залишалося жити, товариші, віддайте решту вашого життя служінню цій шляхетній меті. А головне, я заповідаю вам переказати це моє послання тим, хто прийде після вас, так, щоб майбутні покоління могли продовжити нашу боротьбу й довести її до переможного кінця.

І не забувайте, товариші: ваша рішучість повинна лишатися непохитною. Нехай жодні супротивні заклики не зіб’ють вас із вірного шляху. Затуліть, хто чим може, свої вуха і одностайно плюньте на тих, хто доводитиме вам, що у вас, тварин, можуть бути спільні інтереси з ними, людьми, що благо і процвітання одних — благо й процвітання інших. Бо все це — нахабна брехня! У людей є лиш одні інтереси — їхні власні! Тож нехай і серед нас, тварин, восторжествує непорушна єдність і цілковита солідарність у нашій священній боротьбі! Всі люди — вороги тваринячого роду! Весь тваринячий рід — то наші друзі!

У цю мить зчинився страшенний ґвалт. Ще під час Мерової промови чотири дебелі пацюки вилізли зі своїх нір і, присівши на задні лапки, уважно дослухалися до кожного його слова. І от раптом їх завважили собаки. Важко сказати, чим би все це скінчилося, коли б пацюки були не такі прудкі і не встигли вчасно шмигонути до нір. Мер рішуче підняв угору свою праву передню ратицю, вимагаючи відновлення тиші.

— Товариші! — мовив він, — ми повинні ухвалити ще одне рішення. Давайте розв’яжемо, раз і назавжди, питання про диких звірят, таких як щури і зайці. Хто вони нам — друзі чи вороги? Ставлю на голосування: хто за те, щоб вважати пацюків нашими товаришами? Хто проти? Хто утримався?

Всі проголосували відразу й переважною більшістю голосів було вирішено, що пацюків слід вважати товаришами. Проти голосували всього четверо присутніх: троє собак та кішка, хоча згодом з’ясувалося, що кішка голосувала і «за» і «проти». Зате жодна твариняча душа того вечора від голосування не утрималася, і вдоволений з такої активності своїх чотириногих братів та сестер старий Мер провадив так:

— На цьому, власне, можна й кінчати. Ще раз нагадаю: невтомна й неугавна війна з родом людським — ось священний обов’язок усіх нас і кожного з нас. Війна з людьми і з усіма їхніми діяннями до переможного кінця — ось наша програма! Усякий, хто ходить на двох ногах — наш смертельний ворог. Усякий, хто ходить на чотирьох ногах або має крила — наш друг. І пам’ятайте також, товариші, що у нашій боротьбі проти Людини ми не повинні ні в чому їй уподібнюватися. Навіть одержавши остаточну перемогу, ми не повинні переймати жодного з людських пороків. Жодна тварина не мусить жити в домі, спати в ліжку, носити одяг, пити алкогольні напої, палити тютюн, торкатися грошей чи займатися торгівлею. Всі людські звички — це зло! І, головне, жодна тварина не повинна уярмляти собі подібних. Слабкіші чи дужчі, простіші чи мудріші, всі ми — брати. Жодна тварина не повинна позбавляти інших тварин права на життя. Всі тварини рівні.

А тепер, товариші, я розповім вам про те, заради чого ми, власне, всі тут зібралися. Я розкажу вам, що приснилося мені минулої ночі. На жаль, мені бракує слів, щоб змалювати вам те, що я бачив у цім сні. Я бачив світ, вільний від людей. І зненацька в моїй пам’яті спливло те, що я вважав навіки забутим. Багато-багато років тому, коли я ще був отакесеньким поросятком, моя мати й інші шановні свиноматки співали своїм малюкам колискову, з якої знали всього лиш три перших слова, ну і, звичайно, мелодію. Змалку ця пісня запала в душу, хоча за ці роки дещо й призабулася. І от минулої ночі ця пісня знову спливла в моїй пам’яті уві сні, і, головне, від початку до кінця такою, як її склали й співали наші великі предки з прадавніх часів. Зараз я от спробую проспівати її вам, товариші. Даруйте, що я вже не такий молодий, та й голос у мене не той, що раніше, та коли ви вловите мелодію й запам’ятаєте всі слова, то, сподіваюся, заспіваєте її краще за мене. Називається ця пісня «До бидла Англії».

Мер прочистив горлянку і заспівав. Голос його був і справді уже хрипкуватий, але загалом співав він, як на його вік, цілком пристойно, та й мелодія була запальною, нагадуючи часом «Клементину», часом «Кукарачу», а сама пісня звучала так:

Ця пісня викликала у всіх присутніх надзвичайне збудження, і не встиг ще Мер доспівати її до кінця, як вони підхопили її, кожне по-своєму. Навіть найтемніші із них уловили мотив та ключові слова, що ж до кмітливіших, як-от свинота чи собачня, то ті вже за кілька хвилин знали весь текст напам’ять, а чи то з другої, чи то з третьої спроби все збіговисько затягло «До бидла Англії» хором, в цілковитий унісон. Корови — мукали її, собаки — вили й скиглили, вівці — бекали й мекали, коні — іржали, качки — крякали. Співали вони із таким одностайним захватом, що незчулися, як устигли проспівати від початку до кінця п’ять разів підряд і, певно, могли б і далі співати, аж до світсонця, коли б їх не перебили.

Як на біду, їхній гамір розбудив пана Джоунса, який зненацька скочив з ліжка, упевнений, що до курників пробралася лисиця, і, не довго думаючи, схопив рушницю, яка завжди стояла напоготові в кутку спальні, й висунувся у вікно. Темряву ночі зненацька роздер гримучий і сліпучий спалах, і в стіну хліва врізався заряд шроту, вмить перервавши скотинячі збори. Всі одразу порозбігалися хто куди. Птаство пурхнуло на свої сідала, а чотириногі розляглися на соломі, одностайно вдаючи, ніби давно й мирно сплять.

2

Не минуло й трьох діб, як старий Мер уві сні мирно спочив. Поховали його неподалік од фруктового саду.

Сталося це на початку березня. Наступні три місяці конспіративна діяльність на фермі не вщухала ні на мить. Мисляча частина чотириногих мешканців ферми під враженням Мерової промови зовсім по-новому глянула і на світ, і на своє власне життя-буття. Звичайно, ніхто з них до ладу не знав, коли саме збудуться пророцтва старого Мера, ніхто навіть не сподівався дожити до тих часів, але кожен чітко усвідомлював свій тваринячий обов’язок — день і ніч готуватися до повстання! Роботу по просвіті й організації інших, природно, взяла на себе свинота, інтелектуальної переваги якої над рештою чотириногих не заперечував ніхто. Саме з її рядів вийшли два видатні агітатори й організатори тваринячих мас — товариш Сніжок та товариш Наполеон, що їх пан Джоунс вигодовував на продаж. Наполеон був кремезний, лютий з виду, чорний, як ніч, кнур беркширської породи, єдиний беркшир на весь свинарник, вельми норовистий на вдачу, хоча і гранично скупий на слова. Незрівнянно жвавіший і дотепніший за нього Сніжок мав, навпаки, репутацію неабиякого балакуна й вигадника, але йому фатально бракувало тієї ґрунтовності в усіх питаннях, яка завжди відрізняла Наполеона. Решта кабанців на фермі були на той час холостими: їх відгодовували на заріз. З цих особливо вирізнявся такий собі маленький гладунчик-моргунчик на прізвисько Крикунець, — жвавий кабанчик з округлими щічками й вельми верескливим голоском. Це був природжений — і, до того, блискучий — оратор: обстоюючи свою точку зору, він мав звичку сіпатися зненацька туди-сюди, швидко-швидко кліпаючи очицями й крутячи у такт хвостиком, що паралізовувало увагу аудиторії і взагалі виглядало надзвичайно переконливо. Казали, ніби йому нічого не варто видати біле за чорне, а чорне за біле, коли б тільки була відповідна вказівка.

Ці троє розробили Мерів заповіт у струнку й послідовну ідейно-філософську систему, якій дали назву скотинізм. Кілька ночей на тиждень, як тільки пан Джоунс укладався спати, на таємних збіговиськах у великому хліві вони розтлумачували всім іншим основні принципи скотинізму. Спочатку наші ідеологи зустрілися з загальною тупістю й байдужістю. Дехто базікав про обов’язок зберігати довічну вірність панові Джоунсу, якого вони йменували не інакше, як «наш господар», інші по-ідіотськи стояли на тому, що, мовляв, «пан Джоунс — наш годувальник, як його не стане, ми всі повиздихаємо з голоду». Ще інші задавали підступні провокаційні запитання, як-от: «А хіба мені не байдуже, що станеться після моєї смерті?» Або «Якщо Великий бунт історично неминучий, то яка в біса різниця, будемо ми на нього працювати чи ні?», — і трьом ідеологам часом доводилося добряче упрівати, аби довести, як несумісні обивательські висловлювання цих маловірів із самим духом скотинізму. Далебі, найдурніше запитання задала якось біла лошиця Моллі, із самого початку запитавши у Сніжка: «А чи буде цукор після Великого бунту?»

— Ні, товаришу Моллі, — переконано відповів їй Сніжок. — Чого не буде, того не буде. Ми не зможемо виробляти цукор на нашій фермі, цього не дозволить наша технічна база. Але ж без цукру можна легко обійтися. Кожна коняка матиме вдосталь і сіна й вівса.

— Ясно… А чи буде дозволено мені носити стрічки у гриві? — знову подала голос Моллі.

— Послухай-но, товаришу Моллі, — тут же відказав їй Сніжок, — ті стрічки, до яких ти так звикла, — то ж не що інше, як символ твого рабства. Невже ти досі не розумієш, що свобода дорожча за всякі стрічки?!

— Ну, як не розуміти, звичайно, розумію, — зітхнула Моллі, та дехто не зауважив у її голосі тих інтонацій, які б належним чином свідчили про цілковиту переконаність.

Далебі, ще більше клопоту мала керівна свинота з викриттям побрехеньок, що їх день і ніч ширив по фермі ручний крук Мойсей, відомий плетун, перший фаворит пана Джоунса і його улюблений шпиг, який міг, до того ж, переговорити кого завгодно. Так, він, приміром, запевняв, що йому відомо про існування потойбічної Льодяникової гори, таємничого краю, до якого по смерті нібито потрапляють усі чесні і праведні тварини. Розташований він десь там високо-високо на небі, розповідав Мойсей, по той бік хмар. Там, на Льодяниковій горі, сім днів на тиждень — неділя; конюшина квітне цілісінький рік, а щодо колотого цукру чи лляної макухи, — то вони ростуть просто на кущах, варто лиш не полінуватися витягти морду. Вся порядна скотина й худобина одностайно зневажала крука Мойсея уже за те, що той — замість чесно працювати — тільки й робить, що править несосвітенні теревені, але дехто потайки вірив у Льодяникову гору — попри всі запевнення свиней, цілком категоричні, що нічого подібного у світі нема, ніколи не було і не може бути.

Їхніми найвірнішими учнями та послідовниками були двоє ломовиків — мерин Боксер та кобила Конюшина. Не вельми привчені мислити самотужки, вони сприймали як одкровення буквально все, що їм казали вчителі-наставники, а далі популярно розтлумачували усе почуте іншим товаришам. Вони не пропускали жодних закритих зборів у великому хліві і першими заспівували «До бидла Англії», як тільки збори підходили до кінця.

Однак сталося так, що Великий бунт вибухнув значно раніше й відбувся куди легше, ніж сподівалося. Свого часу, попри всю його круту або навіть деспотичну вдачу, пан Джоунс був непоганим господарем, але в останні роки йому явно не щастило. Процвиндривши купу грошей на судову тяганину, він геть занехаяв справи ферми й заходився шукати втіхи у пиятиці, пускаючись чимдалі берега. Цілісінькі дні він міг не вилазити з кухні, де сидів, умостившись у своїм кріслі-гойдалці з газетою в одній руці і з пляшкою віскі — у другій, а коли й підводився, то лише для того, щоб почастувати вірного крука Мойсея шматком хліба, вимоченим у пиві. Його наймити геть зледачіли й крали все, що потрапляло до рук, поля заросли бур’яном, живопліт продірявився, а скотина часто-густо йшла спати негодованою.

Настав червень, а заразом і косовиця. І от якось у суботу, якраз перед днем літнього сонцестояння, пан Джоунс зранку поїхав до Віллінгдона, а точніше, до тамтешнього шинку «Червоний лев», де так нацмулився, що додому його привезли лише ополудні наступного дня, в неділю. Його наймити, так-сяк подоївши вранці корів, подалися полювати на зайців, не подбавши навіть про те, щоб нагодувати скотину. Що ж до самого пана Джоунса, то він одразу ж завалився спати, ледве переступивши поріг домівки і дочвалавши до кушетки у вітальні, де й упав, ледь встигши прикрити обличчя від мух учорашнім номером газети «Дейлі ньюс»; тож коли настав вечір, бідолашна худоба залишалась усе ще негодованою та навіть непоєною. Кінець кінцем тваринам урвався терпець і одна з корівок рогом вибила двері обори, чим проклала шлях для решти. Саме тоді й прокинувся пан Джоунс, і не минуло й хвилини, як він уже вибіг із батогом у руці на чолі своїх чотирьох наймитів, теж із батогами, наосліп шмагаючи всіх підряд, кого попаде. І тут чаша терпіння голодних тварин переповнилася. Без усякої попередньої підготовки чи навіть домовленості, в єдиному стихійному пориві вони кинулися на своїх двоногих мучителів. Зненацька пан Джоунс та його ледачі наймити опинилися у густому оточенні гострих рогів та дошкульних копит, що нещадно кололи й лупцювали їх з усіх боків. Ситуація з кожною хвилиною ускладнювалася. Ще ніколи їм не доводилося стикатися віч-на-віч із скотиною у такому стані, і цей несподіваний заколот покірних доти тварин, з яких вони звикли як завгодно збиткуватися, нагнав на кожного стільки страху, що здуріти можна! Тож за хвилину, втративши всяку надію дати собі раду, вони покидали батоги і в паніці дали драла — всі п’ятеро, як один! Коли б тільки хто міг бачити, як накивали вони п’ятами по грунтівці, що вела до проїжджого тракту, відбиваючись, як хто міг, від переможної худоби!

Пані Джоунс визирнула із вікна спальні і, побачивши, що діється, квапливо вкинула в саквояж перше, що трапило під руку, й драпанула з ферми городами. За нею, гучно каркаючи, полетів, зірвавшись зі своєї тички, й крук Мойсей. Тим часом чотириногі гнали пана Джоунса та його посіпак аж доти, поки за ними не зачинилися важкі залізні ґратовані ворота ферми й уся п’ятірка втікачів не вискочила на проїжджий тракт, волаючи пробі. Ось таким чином, перш навіть, ніж вони доладу усвідомили, що сталося, Великий бунт переможно завершився: пана Джоунса було повалено, і фермою «Статок» заволоділи вони самі.

Правду кажучи, тварини не відразу спромоглися повірити в свою вдачу. Спершу усі, як один, не змовляючись, дружним гуртом оббігли кордони ферми, немов хотіли зайве пересвідчитися, що жодна людська душа не причаїлася в її межах; потім, так само гуртом, усі побігли назад до маєтку, сповнені палкого бажання негайно вимести з нього і з усієї ферми всі — до останнього — сліди ненависного правління Джоунсів. Двері до комори, де зберігалася упряж, було виламано: вудила, носові кільця, собачі ланцюги, страшні ножі, якими пан Джоунс вивалашував поросят та ягнят, — усе це негайно полетіло на дно криниці. Віжки, недоуздки, шори, а передусім образливі для всякої тварини намордники, — усе це було кинуто у велике багаття, розкладене на подвір’ї. О, як нетямилися бідолашні тварини з радощів, коли бачили, як палахкотять у вогні батоги! Сніжок, не вагаючись, швиргонув до багаття й цілий оберемок стрічок, що їх колись уплітали на ярмаркові дні у хвости та гриви коней.

— Стрічки, — заявив при цьому він, — це та сама одежа, властива лиш людям. Усі тварини повинні ходити так, як їх мати народила — голяка!

Почувши таке, Боксер зірвав зі стіни невеличкого солом’яного бриля, якого надягав улітку, щоб уберегти вуха від ґедзів, і той теж полетів у вогонь.

Невдовзі усе, що могло б нагадати тваринам про пана Джоунса, було навіки знищено. Після цього Наполеон повів усіх до засіки й видав кожному подвійну пайку кормів, а собакам — крім того, — ще й по дві галети з кісткового борошна. Потім усі аж сім разів підряд виконали «До бидла Англії», — і співали б довше, коли б не спала ніч.

Тієї ночі сон у них був міцний, як ніколи!

За давньою звичкою всі пробудилися на світсонця, та, згадавши, яка велика подія сталася напередодні, кинулися з усіх ніг на пасовисько. Неподалік од нього був пагорб, з якого весь хутір виднівся, як на долоні. Збігши на його вершину, в сяйві новонароджуваного дня, нові господарі ферми побачили казковий вид, якого, здавалося, не бачили зроду. Все навкруги, скільки сягало око, було відтепер не чуже, а їхнє власне! Від цієї п’янкої думки вони, як один, заходилися безтямно носитися навколо пагорба кругами й безтямно гасати, весело підскакуючи в повітря, немов малі діти. Вони качалися по росі, набивали роти солодкою й соковитою літньою травою, вибивали копитами грудки чорнозему і з насолодою внюхувалися у його багатий аромат. Потім зробили обхід усього господарства, в німому захваті глядячи на пашні, пасовиська, на фруктовий сад, на ставок, на гайок. Здавалося, що вони зроду не бачили нічого цього, і от зараз насилу могли повірити, що все це належить їм самим.

Потім вони повернулися до будівель ферми і в сум’ятті зупинилися перед дверима маєтку. Тепер він теж належав їм, але зайти всередину було трохи страшнувато. Повагавшись якусь хвилину, Сніжок і Наполеон плечима широко відчинили двері, і тварини вервечкою зайшли досередини, боязко ступаючи, щоб, бува, нічого не зачепити. Навшпиньках вони пройшли із кімнати до кімнати, не наважуючись навіть перешіптуватися, і з подивом споглядаючи ту неймовірну розкіш, яка оточувала їх звідусіль — постелі з пуховими перинами, люстру, софу з матрацом з кінського волосу, брюссельські килими й мережива й літографію королеви Вікторії над каміном у вітальні. Уже всі спускалися сходами на подвір’я, коли виявилося, що Моллі кудись зникла. Коли тварини повернулися, то побачили її у панській спальні. Вона взяла шматок блакитної стрічки з туалетного столика пані Джоунс, перекинула її через плече і з майже ідіотським виглядом милувалася на себе в дзеркало. Тварини всією громадою в один голос розкритикували її та вже всі, як один, вийшли з будинку. Проходячи кухнею, вони зняли з гаків і взяли з собою для поховання кілька свинячих окостів, а в сінях Боксер перекинув копитом барило з пивом; усе інше в будинку залишилося, як і було доти. Тут же одностайно ухвалили рішення, що віднині маєток буде музеєм. Усі дійшли згоди, що жодна тварина не повинна жити в його стінах.

Після сніданку Сніжок та Наполеон зібрали громаду докупи.

— Товариші, — мовив Сніжок, — уже пів на сьому і на нас чекає довгий день. Сьогодні ми почнемо косовицю сіна. Але до того ми повинні розглянути одне загальне питання.

І свині повідомили, що впродовж останніх трьох місяців вони вчилися читати й писати за старим пошарпаним «Правописом», знайденим на смітнику — колись підручник цей належав дітям пана Джоунса. Наполеон наказав принести банки чорної та білої фарби й попрямував до залізних ґратчастих воріт, за якими починався проїжджий тракт. Потім Сніжок, котрий спостиг каліграфію краще за інших, узяв між ратиці правої передньої ноги пензля і, зачорнивши напис «Ферма „Статок“ на горішній перекладині воріт, вивів натомість великими літерами „СКОТОФЕРМА“. Так відтепер мало називатися їхнє поселення. Після цього вони повернулися на ферму й Наполеон та Сніжок звеліли принести дерев’яну драбину та притулити її до задньої стінки великої клуні. Кнури пояснили, що під час своїх тримісячних студій встигли ще й сформулювати основні принципи скотинізму, звівши їх до Семи Заповідей. Тепер ці Сім Заповідей буде увічнено на стіні клуні: в них знайде своє втілення той Основний Закон, за яким відтепер і довіку житиме й працюватиме вся громада. Після кількох невдалих спроб (бо ж не так легко свині балансувати на драбині!). Сніжок спромігся все-таки піднятися нагору й узявся до роботи. Кількома сходинками нижче стояв Крикунець, тримаючи в обох передніх кінцівках ту чи ту банку з фарбою. Заповіді було написано на просмоленій дочорна стіні великими білими літерами, добре видними на відстані тридцяти ярдів. Ось як вони виглядали:

СІМ ЗАПОВІДЕЙ

1. Усякий, хто ходить на двох ногах, твій ворог.

2. Усякий, хто ходить на чотирьох ногах або має крила, твій друг.

3. Хай жодна тварина не носить одягу.

4. Хай жодна тварина не спить у ліжку.

5. Хай жодна тварина не п’є спиртного.

6. Хай жодна тварина не вб’є іншої тварини.

7. Усі тварини рівні між собою.

Написано це було надзвичайно охайно, і, за винятком незначних описок у словах „ДРУГ“ та „ОДЯГ“, жодних інших помилок не було. Далі, щоб уся громада краще засвоїла Заповіді, Сніжок уголос прочитав їх по черзі, як тільки зліз на землю. Всі присутні щоразу кивали, висловлюючи свою цілковиту згоду, а хто був кмітливіший, той, не гаючи часу, заходився вивчати Заповіді напам’ять.

— А тепер, товариші, — вигукнув Сніжок, відкидаючи геть пензля, — давайте всі на луг! Закінчити сіножать швидше, ніж це вдавалося Джоунсу та його наймитам, — це справа нашої честі, нашої доблесті, нашого геройства, всіх нас, — і кожного з нас, товариші!

Та саме в цю мить три корови, які вже давненько тужливо переступали з ноги на ногу, почали голосно мукати. Їх не доїли вже цілу добу, і їхнє вим’я мало не розривалося від молока. По короткій виробничій нараді кнури послали за відрами й вельми успішно, як на перший раз, подоїли корів: при цьому виявилося, що свинячі ратиці якнайкраще пристосовані до такої роботи. Невдовзі п’ять відер наповнилися жирним спіненим парним молоком, на яке решта тварин дивилися з неприхованим інтересом.

— А куди піде це молоко? — не втримався хтось із них.

— Пан Джоунс інколи підливав його нам у кормушки, — промовила котрась із квочок.

— Годі турбуватися про такі дрібниці, товариші! — вигукнув зненацька сам Наполеон, заступаючи собою відра. — Можете бути впевнені в одному: це молоко не пропаде. Та в даний момент, товариші, для нас проблема сіножаті незрівнянно важливіша, ніж проблема молока. Зараз товариш Сніжок поведе вас усіх на луг. Я особисто наздожену вас за кілька хвилин. Тож уперед, товариші! Сіножать не чекає!

І тварини всі, як одна, рушили на луг, де аж до спадсонця збирали сіно. А повернувшись пізно увечері додому, вони виявили, що молока як і не було!

3

О, скільки праці та поту коштувало їм скосити сіно й згребти його у стоги! Та їхні зусилля не пропали марно, а заскиртували вони більше, ніж будь-коли сподівалися.

Що там казати, труднощів вистачало: адже весь реманент було розраховано на людей, а не на тварин, і далебі, головною перешкодою було те, що ніхто з них не міг працювати, стоячи на задніх ногах. Та у свиней стало кмітливості розв’язати й цю кардинальну проблему. Що ж до коней, то їм була відома кожна купина на лузі, а на косовиці й скиртуванні вони зналися незрівнянно краще, ніж пан Джоунс та його наймити. Фізично свинота не працювала, але вся організація робіт та керування ними стали природною місією свиней, глибоких і всебічних пізнань яких не заперечував ніхто. Боксер із Конюшиною впрягалися в косарку чи сінотяг (годі й казати, що ні про батіг, ні про віжки в ті дні ніхто й не думав!) і акуратно, смуга за смугою, проходили весь луг, супроводжувані кимось із свиноти, відповідальним за виконання норми: той ішов позаду й раз у раз вигукував: „Жвавіш, товаришу, жвавіш!“ або „Не так швидко, товаришу, не так швидко!“ — у залежності від конкретних обставин. Усі виснажувались до краю, косячи сіно та скиртуючи його. Навіть кури й качки, і ті снували з ранку до вечора лугом, зносячи звідусіль до купи загублені стебельця. Саме завдяки такій дружній праці сіножать того року скінчили на цілих два дні раніше строку, звичайного за часів Джоунса та його наймитів. Більш того — такого урожаю ферма „Статок“ не знали ще ніколи! Ніде не було залишено нескошеного, не загублено жодної травинки, гостроокі кури й качки не проминули жодної стеблини. І за весь час сіножаті жодна худобина не вкрала і не з’їла потай бодай найменшого пучка сіна.

Ціле літо робота йшла з точністю годинникового механізму. Чотириногі фермери нарешті пізнали щастя, про яке раніше не могли навіть мріяти. Ремигаючи, вони тепер діставали ще й незрівнянну насолоду від того, що самі споживали плоди своєї власної праці, добуті самими для себе, а не даровані якимось глитаєм-хазяїном. Позбувшись клятих двоногих паразитів, нікому у світі не потрібних, чотириногі зажили в небаченім доти достатку. І не лише кормів, навіть дозвілля стало незрівнянно більше, незважаючи на всю їхню технічну й виробничу темноту. А всіляких несподіваних труднощів та перешкод, гай-гай, не бракувало; так, приміром, коли вони приступили до збирання зернових, то, провівши сяк-так обмолот, на колишній манір, вони змушені були провіювати зерно власним дихом, бо комбайна, на фермі не було, — і невідомо, чим би це все могло скінчитися, коли б не кмітливість свиноти й не потуга Боксера, що завжди приходили па допомогу. Боксер викликав захоплення у кожного, хто його бачив. Його знали як невтомного трудівника ще за старих часів, але тепер він працював за трьох собі подібних; бували дні, коли здавалося, що вся ферма тримається лиш на його могутнім карку. З раннього ранку й до пізнього вечора він працював, не знаючи втоми, і завжди був там, де в дану мить ставало найважче. Він навіть домовився з одним із ранніх півнів, щоб той будив його на півгодини раніше за інших, так що ще до початку загального трудодня встигав попрацювати на найгарячішій ділянці. Стикаючись із будь-якими новими труднощами чи ускладненнями, він незмінно повторював одну й ту саму фразу: „Надалі я працюватиму ще краще!“ — і це стало його особистим девізом.

Але й решта тварин працювали, не покладаючи лап. Так, приміром, під час жнив кури знесли в засіки п’ять бушелів пшениці, по зернятку зібраної ними на полі. Крадіжки, ремствування на недокорм, постійні сварки й гризня, породжені ницими заздрощами, що були повсякденною нормою їхнього життя-буття за часів пана Джоунса, — все це неначе корова язиком злизала. Ніхто чи» майже ніхто тепер і не думав ухилятися під тим чи іншим приводом від трудової повинності. Щоправда, часом Моллі доводилося не раз будити вранці, перш ніж вона вставала, і не зайве було перевірити її копитця, коли вона запевняла зненацька посеред трудового дня, що там у неї застряла каменюка. Не менш своєрідно поводилася й кішка. Так, незабаром усі зауважили, що допіру виникала невідкладна робота, як вона кудись зненацька зникала і не з’являлася аж до самого обіду чи вечері, на які, до речі, ніколи не спізнювалася, — і як ні в чому не бувало! При цьому вона давала такі переконливі пояснення й муркотіла так зворушливо, що ні в кого не ставало духу засумніватися у її глибокій порядності. Єдиний, кого немов і не зачепив Великий бунт, то це старий віслюк Бенджамін. Як і раніше, він виконував свою норму, працюючи повільно, але сумлінно, не огинаючись, але і не рвучись у передовики. Що до самого Великого бунту й того, що він дав тваринам, Бенджамін волів краще не висловлюватися. Коли його запитували, чи відчуває він, як краще й веселіше стало їм жити після повалення тиранії Джоунса, він бурмотів собі під ніс лиш одне: «У віслюків довгий вік, пережили одних, переживемо й інших», — і решті тварин доводилось вдовольнятися такою не вельми виразною відповіддю.

Зате у неділю всі відпочивали. Сніданок починався на годину пізніше, ніж у будень, а потім усі відправлялися на регулярну недільну церемонію урочистого підняття і стягу. На старій зеленій скатертині пані Джоунс, знайденій ним у коморі, Сніжок власними ратицями намалював білою фарбою ріг та копито. Щонеділі уранці цей стяг підіймався по флагштоку, поставленому посеред городу. Зелений колір, як пояснював Сніжок, символізує зелені поля Англії, а ріг та копито — то символи майбутньої Республіки Тварин, яка утвердиться після того, як буде остаточно повалено весь рід людський. Після підняття стягу всі тварини марширували до великої клуні на загальні збори, що дістали урочисту назву Асамблея. Тут планувалася робота на наступний тиждень, висувалися й обговорювалися всілякі пропозиції новаторів виробництва. Як правило, пропонували виключно свині; решта тварин розуміли, як вони мають голосувати, та їм ніколи не спадало й на думку висувати власні пропозиції. Сніжок та Наполеон брали в обговореннях якнайактивнішу участь, хоча, як було незабаром помічено, згоди між собою вони ніколи не доходили: що б не запропонував один, то другий враз активно виступав проти. Навіть коли все, здавалося, було цілком ясно й загальнозрозуміло, — наприклад, проект перетворити невеличкий вигін за садком на місце для рекреації тварин, ветеранів праці, як тут же вибухнула палка суперечка про те, у якому віці має йти на пенсію той чи той вид тварин. Асамблея незмінно закінчувалася виконанням гімну «До бидла Англії», лиш після чого всі йшли відпочивати.

В приміщенні колишньої комори свинота обладнала свою штаб-квартиру. Тут, послуговуючись книгами, експропрійованими в панськім маєтку, свиноголів’я студіювало ковальство, теслярство та інші корисні ремесла. Сніжок, окрім того, займався ще й створенням організацій, що їх він називав Комітетами тварин, або, скорочено — Комтварами, віддаючи цій справі всю свою, здавалося, невичерпну енергію. Так було створено в найкоротший час «Комітет по виробництву яєць» («Комвиряй») для курей, «Спілку чистих хвостів» (Спілчисхвіст) для корів, «Комітет перевиховання диких товаришів» (Компервихдикт), — метою останнього було одомашнення зайців та щурів, «Рух за білу вовну» (Рухбілвов) для овець, та силу-силенну всіляких інших організацій, не кажучи вже про курси ліквідації неписьменності, інакше — Лікнепи. Загалом кажучи, то все була марна праця. Приміром, спроби одомашнення диких товаришів зазнали краху майже одразу: ті поводилися точнісінько так само, як і раніше, і, коли відчували, що до них ставляться поблажливо, то просто гріли на цьому лапи. Кішка охоче увійшла до Компервихдикту і з самого початку виявила неабияку активність в його діяльності. Одного дня її можна було бачити на даху маєтку перед зграйкою горобців на певній відстані від неї. Кішка, напівзаплющивши очі, вельми ласкаво розповідала їм, що відтепер усі тварини й птахи — побратими, а кожен горобець чи горобчиха можуть спокійно підійти й сісти їй на лапу. Горобці уважно слухали її, але скористатися з нових порядків чомусь не поспішали.

Далебі, найбільший успіх мали курси лікнепу. Під осінь майже всі тварини на фермі стали більш-менш письменними, навчившися читати або писати.

Що ж до свиней, то й читали і писали вони однаково бездоганно, краще за всіх. Собачня досить легко опанувала читання, але опріч Семи Заповідей її ніщо не цікавило. Віслюк Бенджамін умів читати краще за собак і часом після робочого дня читав уголос іншим тваринам клапті старих газет, знайдені на смітнику. Далебі, Бенджамін читав незгірш за будь-кого із свиноти, та ніколи не демонстрував своїх здібностей при громаді. «Не бачу нічого такого, що було б варто читати», — бувало промовляв він. Конюшина опанувала всю абетку, але так і не навчилася компонувати із окремих літер слова. Боксер дістався лиш до літери «Г». Своїм величезним копитом він виводив на пилюці А, Б, В, Г, а потім, прищуливши вуха й раз у раз трясучи чубом, стояв, утупившись в них і щосили намагаючись пригадати наступні літери, та марно. І навіть коли йому часом удавалося прорватися далі й запам’ятати подальші літери — Д, Є, Ж, З, як тут же виявлялося, що він уже не може пригадати літер попередніх, ні А, ні Б, ні В, ні навіть Г! Врешті він поклав собі вдовольнитися чотирма першими літерами і виводив їх на землі по кілька разів на день, щоб трохи освіжити свою пам’ять. Моллі вибрала із усієї абетки лише ті п’ять літер; з яких складалося її ім’я; решта знаків її аніскілечки не цікавили. Коли їм загадували писати якийсь твір на вільну тему чи навіть диктант, вона гарненько складала із гіллячок чи хворостинок своє ім’я, оздоблювала його кількома квіточками — і далі могла цілими годинами тупцяти довкола, милуючись на діло копит своїх.

Решта ж тварин ферми так і не спромоглися просунутися далі літери А. Крім того, як згодом з’ясувалося, найдурніші із них, такі, приміром, як вівці, кури, качки тощо, не могли, хоч убий, доладу вивчити напам’ять Сім Заповідей. Після довгих роздумів Сніжок оголосив, що Сім Заповідей можна, по суті, звести до одного загальнозрозумілого гасла, а саме: «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько». Саме в цьому, пояснив він, і полягає основний принцип скотинізму. І той, хто глибоко засвоїть його, буде застрахований від згубного впливу людини.

На перший погляд, цей принцип виключав птахів, оскільки в них теж було дві ноги, але Сніжок довів, що це не зовсім так.

— Пташині крила, — сказав він, — це передусім орган рухання, а не орган діяння. Тож, виходить, між пташиним крилом і тваринячими ногами чи, скажімо, лапами, товариші, немає суттєвої, сказати б, принципової різниці. Характерна ознака людини — це п’ятипальцева рука, за допомогою якої вона й чинить усе зло на нашій із вами землі.

Пернаті так і не збагнули усіх премудростей Сніжкових довгих тирад, але загалом його думка до них таки дійшла, і всі малообдаровані тварини ретельно заходилися вивчати напам’ять нове керівне гасло. «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», — було написано великими білими літерами на задній стіні клуні, трохи вище Семи Заповідей. Засвоївши, нарешті, це гасло напам’ять, вівці із захватом сприйняли його і раз у раз, пасучись на пасовиську, починали одностайно бекекати: «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», — і так цілими годинами, не показуючи при цьому жодних ознак утоми.

До організаційної діяльності Сніжка Наполеон не виявляв жоднісінького інтересу, тверезо виходячи з того, що виховання підростаючого покоління — справа незрівнянно важливіша, ніж усе те, на що спроможні тварини вже зрілого віку. Цю свою тезу Наполеон геніально сформулював невдовзі після завершення сіножаті, коли Джессі та Блубелл розродилися дев’ятьма міцними цуценятами. Допіру вони перестали ссати, як Наполеон забрав їх від матерів, заявивши при цьому, що справу їхнього виховання бере особисто на себе. Того ж дня він помістив їх на горищі маєтку, куди потрапити можна було лише по драбині, яка стояла у коморі, і тримав у такій ізоляції, що невдовзі усі чотириногі хуторяни просто забули про їхнє існування.

Незабаром з’ясувалася й таємнича історія із зникненням молока. Свинота, як виявилося, щодня тишком-нишком домішувала його у свої корита — кому більше, кому менше.

Достигли й ранні яблука, і земля в саду була всіяна падалками. Тварини, природно, вважали, що їх буде розподілено між усіма членами громади порівну, та ба: одного дня із штаб-квартири надійшов категоричний наказ зібрати всі, до єдиної, падалки з землі й доставити їх якомога швидше до комори, виключно для свинячого вжитку. Дехто, звичайно, спробував ремствувати й нарікати, та марно — у цьому питанні свинота виявила цілковиту солідарність, тут навіть, Сніжок із Наполеоном були цілковито й одностайно «за»!

Щоправда, Крикунцеві було доручено дати всі необхідні пояснення.

— Так от, товариші! — вереснув він. — Сподіваюся, ніхто із вас не гадає, що, приймаючи таке відповідальне рішення, ми, свині, керувалися лише вузько егоїстичними міркуваннями і дбали передусім про власні свинячі привілеї! Бачу, таких тут немає, не буде і бути не може, а чому?! А тому, передусім, товариші, що, коли щиро по-тваринячи, то насправді переважна більшість із нас ізроду терпіти не можуть ні коров’ячого молока, ні, товариші, тих самих садових яблук-падалок, здебільшого червивих. От мене особисто від них нудить, ви розумієте, нудить і все: як же я можу спокійно їх споживати, себто їсти, ну як?! Єдина мета, якою ми, свинота, керувалися, закріплюючи броню на ці тимчасово дефіцитні продукти за собою, це, як ви, сподіваюся, розумієте, товариші, турбота про наше здоров’я. Бо наша наука крокує переможно вперед, і, згідно її найостанніших висновків, товариші, саме в молоці і яблуках містяться ті речовини, які конче необхідні для нормальної життєдіяльності кожної свині. Бо не треба забувати, товариші, що ми, свинота, то передусім тварини розумової праці. Саме на наших плечах, я сказав би, на наших мозкових півкулях, лежить уся відповідальність, як за організацію трудового процесу на нашій фермі, так і керування ним. День і ніч ми — і ніхто інший, товариші, — дбаємо лише про одне: про ваш колективний добробут. І якщо ми змушені пити парне молоко та їсти ці самі червиві падалки, що це лише заради вас, товариші! Ви уявляєте, що може статися, якщо ми, свині, виявимося неспроможними виконувати свої обов’язки?! На ферму одразу повернеться пан Джоунс! Так, так, Джоунс і його жінка одразу повернуться на ферму! І я особисто впевнений, товариші, — патетично вигукнув Крикунець, крутячи хвостиком і часто-часто блимаючи очицями, — що серед вас немає жодної душі, жодної, товариші, яка прагнула б повернення пана Джоунса! Бо й справді, якщо й існувало б хоч щось, у чому тварини були абсолютно впевнені, то це саме те, про що й казав Крикунець: жодна твариняча душа не хотіла повернення пана Джоунса. Глянувши на речі під таким кутом зору, всі присутні прикусили язика: аж надто очевидною була необхідність постійної, загальної турботи про здоров’я та добробут свиней. Тож без подальших дискусій було одностайно вирішено, що відтепер і надалі всі надої молока, як і всі зібрані падалки (допоки не визріє основний урожай (ітимуть виключно на харч свиноті.

4

Під осінь про події на Скотофермі вже гомоніла чи не вся округа. Щодня Сніжок та Наполеон направляли на сусідні ферми своїх агентів-голубів із секретною інструкцією вступати в контакти з тамтешніми тваринами, розповідати їм про історію Великого бунту й навчати гімну «До бидла Англії».

Тим часом пан Джоунс не просихав, а інакше кажучи, майже не вилазив із бару при шинку «Червоний лев» у Віллінгдоні, гірко плачучись кожному, хто тільки хотів його слухати, на жахливу несправедливість, яка випала на його долю, коли банда якихось нікчемних тварюк позбавила його усього майна і маєтку. Інші фермери, товариші по чарці, загалом співчували йому, але допомогти ніхто не поспішав, бо кожен передусім метикував, як би краще погріти руки на сусідовій біді. Треба сказати, що власники обох хуторів, які межували із Скотофермою, майже споконвіку ворогували між собою. Один з хуторів, що звався Лисячий гай, становив велику й занедбану старосвітську садибу, майже суціль порослу верболозом, із виснаженими пасовиськами, обнесеними дірявими огорожами. Тамтешній господар, гладкий Пілкінгтон, був безтурботний нехлюй-джентльмен, який віддавав весь свій час полюванню й рибальству, в залежності від пори року. Другий хутір, що називався Вовче поле, був значноменший за площею, зате куди краще впорядкований. Хазяйнував там такий собі рудий Фридерик, чолов’яга грубий і лихий, котрий тільки те й робив, що з кимось судився; про нього казали, що він і з рідного батька три шкури здере. Ці двоє так люто ненавиділи один одного, що їм годі було дійти хоч будь-якої згоди між собою, бодай, здавалося б, і заради спільних інтересів.

Однак на обох них Великий бунт на сусідній фермі нагнав неабиякого страху, а турбота про те, як запобігти поширенню небажаної інформації серед власної худоби не давала їм спокою ні вдень, ні вночі. Спершу вони не вигадали нічого ліпшого, як виставити на глум саму ідею про те, що худоба може сама порядкувати на фермі. Не мине й двох тижнів, пророкували вони, як усе стане на свої місця. Вони щиро сподівалися, що тварини на фермі «Статок» (так вони воліли й далі називати Скотоферму), бо ця нова назва аж надто різала їхній делікатний слух, невдовзі перегризуться поміж собою, а то й просто витягнуть ноги з голоду. Але минали дні, тижні, місяці, а на Скотофермі ніхто й не думав простягати ноги передчасно, тож Фридерик та Пілкінгтон змушені були, воленс-ноленс, заспівати іншої й заходилися розводитися про звірячі звичаї, які нібито там запанували. Мовляв, на Джоунсовій фермі тварини вдаються до страшенних тортур за допомогою розпечених до білого підків, а то й просто пожирають одне одного живцем, а всі особи жіночої статі, від качки до кози, у них усуспільнені. Ось що значить бунтувати проти законів природи, додавали Фридерик та Пілкінгтон. А втім, мало хто брав ці байки за чисту монету. Химерні чутки про казкову ферму, звідки було вигнано людей, а скотина сама вирішує свої справи, і далі ширилися по всій окрузі та викликали до кінця року цілу хвилю всіляких заколотів… Там і там воли, доти завжди слухняні й покірні, зненацька немов дичавіли; вівці ламали паркани й пожирали конюшину на вигонах; корови перекидали відра з молоком; скакуни відмовлялися брати перепони й брикалися, скидаючи своїх вершників на землю. Більш того, не лише мелодія, але й слова гімну «До бидла Англії» стали загальновідомі, і популярність його серед чотириногих зростала буквально на очах. Люди не могли стримати свою лють, коли чули цю пісню, хоча при цьому запевняли всіх і всякого, ніби їм просто смішно. Ну, просто не віриться, казали вони, щоб загалом не зовсім дурні тварини можуть усерйоз співати такі несусвітні дурниці. Кожного чотириногого, котрий привселюдно співав чи бодай наспівував мелодію «До бидла Англії», карали батогами на місці. Але цю пісню годі було вбити чи задушити. Сховавшись у кущах загорожі, її хором цвірінькали горобці, голуби повагом туркотіли її у кронах в’язів; її чути було у гуркоті ковальських молотів і в перебовку церковних дзвонів. І, чуючи цю мелодію, кожен так чи інакше усвідомлював, що це голос їхньої неминучої загибелі.

На початку жовтня, коли пшеницю вже було зібрано, заскиртовано і навіть частково обмолочено, зграйка голубів крутнулася-мелькнула у повітрі і в надзвичайному збудженні приземлилася на клуні Скотоферми. Пан Джоунс зі своїми посіпаками, а також з півдюжини підмоги із сусідніх хуторів, Лисячого гаю та Вовчого поля, уже проминули великі ворота й рухаються ґрунтовою дорогою, що веде до ферми. У всіх них лиш одна зброя — кийки, окрім самого пана Джоунса, у якого натомість рушниця. Не може бути ніякого сумніву, що їхня стратегічна мета — це відвоювати у тварин усю їхню Скотоферму.

Та свинота не була б свинотою, коли б із самого початку не чекала такої інвазії: всі необхідні приготування було зроблено заздалегідь. І недарма ціле-цілісіньке літо од ранку до вечора студіював Сніжок галльську кампанію Юлія Цезаря зі стародавньої книжки, яку сам відшукав на фермі, коли припекло і керувати всіма оборонними акціями було доручено саме йому. Історичний досвід Юлія Цезаря виявився воістину неоціненним — даєш команду якнайзалізнішим голосом, і кожен займає своє місце.

Як тільки двоногі досягли будівель ферми, Сніжок завдав їм першого удару. Всі без винятку голуби, котрих було аж тридцять п’ять, умить зметнулися над нападниками, каляючи їм на голови з прицільної висоти, а коли ті почали відбиватися хто як міг від цих пернатих летунів, то цілий загін гусей, що причаївся в засіці за загорожею, рвонули вперед і тут же заходилися нещадно щипати нахабних агресорів за литки. Однак це був лише хитрий тактичний прийом з метою дезорієнтувати противника — всякому було ясно, що люди легко відіб’ються від гусей кийками. Саме тоді Сніжок кинув у бій свій другий ешелон оборони. Збірний ополченський загін у складі кози Муріелли, віслюка Бенджаміна й усієї отари овець, очолюваних самим Сніжком, навально рушили вперед, завдаючи ворогові нещадних ударів рогами чи просто лобами, тоді як Бенджамін, навпаки, розвернувшись задом, заходився щосили хвицяти нападників своїми гостренькими і влучними копитцями. Та й тут сили виявилися нерівні: кийки й шипи на черевиках давали людям незрівнянну перевагу, і Сніжок за хвилину пронизливо верескнув, даючи сигнал відступати. Усі тварини вмить повернулись й кинулися назад у ворота.

Люди тріумфально загукали. Вирішивши, що противник дає драла, вони в свою чергу розстроїли свої лави й кинулися в безладне переслідування. Та саме на це й розраховував Сніжок! Допіру люди опинилися у дворі, як взвод коней, взвод корів і цілий ударний батальйон свиноти, що доти лежав у засідці за корівнею, зненацька вдарили по ворогові з тилу, відрізавши шлях до відступу. З криком «Товариші, вперед!» сам Сніжок кинувся на пана Джоунса, який при його наближенні підняв свою рушницю й вистрелив із обох стволів, майже впритул. Кілька шротин проорали криваві борозни на Сніжковій спині, позаду впала трупом одна невинна овечка. Не втрачаючи ні секунди на роздуми, Сніжок кинув усі десять пудів своєї туші прямо під ноги Джоунсу. Рушниця вилетіла з його рук, а сам він повалився на купу гною. Та треба було бачити, що виробляв на той час мерин Боксер: немов розлючений жеребець, він звівся дибки, завдаючи туди і сюди могутніх ударів своїми величезними копитами, підкованими залізом. Уже першим ударом по черепу він умить вибив дух із молодого конюха із Лисячого гаю, і той замертво повалився в грязюку. Побачивши таке, решта нападників покидали «свої кийки й у паніці драпонули, впритул переслідувані тваринами, що гнали їх по всьому двору. Їх буцали, кололи, хвицяли, щипали, — дісталося всім. І не знайшлося такого мешканця Скотоферми, котрий не взяв би участі у цій оргії помсти, бодай і на свій лад та манір. Навіть кішка — і та зненацька скочила з даху на в’язи одного з пастухів, глибоко запустивши пазурі йому в потилицю, і треба було чути, як скрушно загорлав той неборака. Дорвавшись, нарешті, до відкритих воріт, люди відчайдушно кинулися геть з подвір’я в напрямку проїжджого тракту. Не минуло й п’яти хвилин з моменту їхнього вторгнення, як агресори вже ганебно відступали тією ж дорогою, по якій прийшли, впритул переслідувані загоном гусей, що тріумфально сичали, щипаючи їх за литки. Так було вигнано всіх, хто прийшов, крім одного. Стоячи посеред двору, Боксер обережно торкав копитом розпростертого долілиць у багнюці конюха, силкуючись перевернути його на спину. Той не подавав жодних ознак життя.

— Він мертвий, — із сумом мовив Боксер. Повірте, я не хотів його вбивати. Просто я забув про свої залізні підкови. Ви вірите, що я цього не хотів?

— Годі тобі розпускати нюні, товаришу Боксере, — вигукнув Сніжок, із ран якого ще юшила кров. — На те воно й війна. А нема кращої людини, як мертва людина!

— Але ж я ні в кого не хотів забирати життя, навіть у людини, — повторив Боксер із очима, повними сліз.

— Товариші, а де наша Моллі? — раптом почувся чийсь стривожений голос.

Моллі й насправді немов крізь землю провалилась. За хвилину на фермі піднявся ґвалт: чи не заподіяли їй, бува, люди якоїсь шкоди, або, чого доброго, чи не забрали її з собою у полон? Та невдовзі Моллі таки знайшли: лошиця стояла у своїм стійлі, заховавши голову в сіно. Виявилося, що сюди вона втекла з бойовиська, як тільки зачула перший постріл. А щойно знайшли Моллі й висипали усім гуртом на подвір’я, як побачили, що зник конюх, опритомнівши у холодній грязюці від удару Боксера, як виявилося, зовсім не смертельного.

І тут на всіх найшло неймовірне збудження: кожен, перегукуючи інших, намагався розповісти про свій ратний подвиг. Так стихійно почалося свято, свято Дня перемоги. Вгору зметнувся зелений стяг, і повітря струснулося від співу „До бидла Англії“, який повторювався доти, поки переважна більшість співців не захрипла. Загиблу овечку поховали з усіма урочистостями, посадивши на її могилі кущ глоду. Біля свіжої могили Сніжок виголосив коротку промову, закликавши всіх тварин наслідувати її приклад, коли цього вимагатиме рідна батьківщина.

Одностайно було ухвалено рішення заснувати високу бойову нагороду Герой Скотоферми Першого ступеня, і це високе звання того ж дня було присвоєне Сніжкові й Боксерові. Нагорода являла собою бронзову медаль (на щастя, у коморі знайшлося безліч подібних на ярмарковій конячій упряжі): спеціальний орденський статут дозволяв носити нагороду лише у великі свята і в неділю. Крім Героя Скотоферми Першого ступеня засновано було також Героя Скотоферми Другого ступеня, першим кавалером якого (посмертно!) стала загибла в бою овечка.

Тварини не відразу дійшли одностайної думки, як назвати минулу битву. Врешті більшістю голосів зійшлися на тому, щоб назвати її Битвою під Корівнею, бо саме ж за нею було влаштовано засаду, котра й визначила результат бою. Із багна підняли рушницю пана Джоунса, до якої на фермі був чималий запас набоїв. Рушницю вирішено було поставити біля флагштока замість гармати, щоб двічі на рік стріляти із неї в повітря, — раз дванадцятого жовтня на честь Битви під Корівнею, вдруге на день літнього сонцестояння, щоб відзначити ювілей Великого бунту.

5

Із приходом зими клопотів з Моллі не стало менше. Щоранку вона все пізніше й пізніше з’являлася на роботу, а з’явившись, одразу заходжувалася пояснювати, що просто проспала, й тут же скаржилася на всілякі несподівані болі і тут і там, що як не дивно, аж ніяк не позначалося на її чудовім апетиті. Під тим чи іншим приводом вона серед дня відпрошувалася з роботи, щоб побігти до ставка, де могла годинами стояти, як дурненька, спозираючи своє відображення у воді. Та по фермі пройшла чутка, що справа тут куди серйозніша. Тож одного дня, коли Моллі безтурботно басувала по двору, пишаючись із свого довгого хвоста й недбало смикаючи сіно, як її поманила до себе Конюшина.

— Ти, звичайно, пробач, товаришу Моллі, — мовила вона. — Пробач, але у нас із тобою буде дуже серйозна розмова. Річ у тім, доню моя, що вранці я краєчком ока бачила, як ти зазирала через живопліт до Лисячого гаю. А по той бік стояв один із наймитів пана Пілкінгтона. У мене, слава богу, гострий зір, тож хоча і здалеку, але я таки бачила, так-так, на власні очі бачила, як він гладив тебе по мордочці. Поясни мені, доню, що діється?

— Нікого він не гладив! Він був не такий! І взагалі, то була не я! Все це неправда! — закричала Моллі і, зніяковіло підскочивши, ні сіло ні впало, заходилася довбати землю копитом.

— Моллі, ану глянь мені в очі, — підвищила голос Конюшина. Заприсягнися честю, що цей тип не торкався тебе?

— Це неправда! — повторила Моллі, не наважуючись чомусь підвести голову, а за мить круто повернулася й поскакала на вигін.

Як усяка пристойна мати, Конюшина, звичайно, на цьому не заспокоїлася, й ані слова не кажучи нікому, подалася до стайні й ретельно перегребла солому, на якій спала Моллі. І — ой ґвалт! Під нею вона побачила отакеленну грудку цукру й цілу в’язку різнокольорових стрічок.

А за три дні Моллі зникла. Кілька тижнів ніхто на фермі не знав ні де вона, ні що з нею, і лише потім голуби повідомили, що бачили її за горбом, у Віллінгдоні. Вона стояла поблизу шинку між голобель невеличкої бідарки, пофарбованої у червоне і чорне. Гладкий червонопикий чолов’яга в картатих бриджах і гетрах, певно, сам шинкар, гладив їй храп і частував цукром. На Моллі була новенька попонка, в чілці — ясно — червона стрічка. Як запевняли голуби, вигляд у неї був цілком удоволений і просто щасливий. Відтоді ніхто на Скотофермі навіть не згадував про Моллі.

З початком січня вдарили люті морози. Земля немов скам’яніла, й усі роботи на фермі довелося припинити. Тепер тварини бачилися лише на зборах у великій клуні, де обговорювалися різні питання виробничого плану на наступний сезон, розробленого свинотою. На той час усі вже звикли, що саме свині, найрозумніші із тутешніх жителів, визначали генеральну лінію економічної політики, хоча всі їхні пропозиції проходили лише після схвалення більшістю голосів на Асамблеї. Така система могла б чудово працювати, коли б тільки не постійні суперечки між Наполеоном та Сніжком. Кнури сперечалися буквально з кожного приводу, мислимого й немислимого. Так, варто було одному запропонувати відвести більшість площі під ячмінь, як другий тут же заявляв, що сіяти треба переважно овес; коли один говорив, що те або інше поле найкраще годиться для капусти, як другий доводив, що нічого, крім буряків, на ньому не виросте. Кожен мав своїх прибічників, й між ними розгорялися шалені дебати. Та якщо на асамблеях Сніжок здебільшого брав гору завдяки своїм блискучим промовам, Наполеон був неперевершеним майстром закулісної гри. Найбільшої популярності домігся він у овець. Останнім часом вівці зненацька заходилися одностайно бекати „Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько!“, чим нерідко переривали нормальний хід асамблей. Було помічено, що особливо часто ці вигуки лунали в найпатетичніші моменти виступів Сніжка. Ретельно вивчити стару підшивку часопису „Фермер та скотар“, знайдену у маєтку пана Джоунса, Сніжок по саме тім’я сповнився всіляких сміливих ідей щодо модернізації й перебудови всього господарства ферми. Він із ученим виглядом промовляв про дренаж, силосування, компост; ним же було розроблено й складний проект, згідно з яким тварини повинні були доставляти свій гній просто на поля, кожного дня до іншого місця, що дозволило б вивільнити гужовий транспорт. Наполеон не сушив собі голову проектами, спокійно заявивши, що Сніжок займається мавпячою працею; було видно, що він чекає свого часу. Та всі ці суперечки й протиріччя здалися дурничками, коли постало питання про будівництво вітряка.

На довгому вигоні поблизу будівель ферми був невеликий пагорб — найвища місцина на всім хуторі. Ознайомившись з ґрунтом, Сніжок заявив, що саме тут слід поставити вітряк, який крутитиме динамо-машину й даватиме фермі струм. Можна буде освітити стійла й опалювати їх узимку, працюватиме циркулярна пилка, січкарня, а, можливо, навіть бурякорізка й електрична доїльна машина. Тварини зроду ще не чули й не бачили нічого подібного (бо на цій занедбаній фермі споконвіку були лише найпримітивніші механізми), і всі, роззявивши роти, слухали Сніжка, котрий розгортав перед ними грандіозні проекти загальної механізації, коли усю роботу за тварин виконуватимуть машини, тоді як самі вони мирно пастимуться на вигоні або вправлятимуться в читанні мудрих книг та бесідах про сенс тваринячого життя.

Не минуло й місяця, як Сніжкові проекти було розроблено в усіх деталях. Ідеї було запозичено головним чином з трьох книжок, що належали колись панові Джоунсові, а саме „Тисяча практичних порад домовласникові“, „Муляр — самоук“ та „Електротехніка для початківців“. Свої задуми Сніжок утілював у життя під дахом приміщення, що колись правило за інкубатор та мало гладеньку й рівну дерев’яну підлогу, цілком придатну для креслення. Із цієї майстерні він, бувало, не вилазив цілими годинами. Час од часу зазираючи до тієї книжки, придавленої камінцем на потрібній сторінці, озброєний шматочком крейди, затиснутим між ратицями, Сніжок метався туди й сюди, виводив лінію за лінією і збуджено хрюкав собі у рийку. Поступово майже вся підлога вкрилася химерними малюнками колінчастих валів та всіляких трибків, самий вигляд яких мимоволі вражав уяву тварин, бодай і неспроможних збагнути до кінця, що тут до чого. Поглянути на творчість Сніжка принаймні раз на день заходили всі мешканці ферми, навіть кури й гуси, з острахом переступаючи через крейдяні лінії, і лише Наполеон ні разу не навідався до інкубатора. Він із самого початку активно виступав проти будівництва вітряка. Та одного дня зовсім несподівано з’явився й він, щоб і собі ознайомитися з проектом. Важко ступаючи, він обійшов усе приміщення, пильно вдивляючись у кожну деталь креслення, часом навіть принюхуючись до окремих складних вузлів, потім відійшов і скоса поглянув на проект у цілому, а далі зненацька підняв праву задню ногу, помочився й вийшов геть, так і не сказавши жодного слова.

Питання про будівництво вітряка викликало на фермі бурхливі дебати. Сніжок не заперечував, що попереду тут будуть неабиякі труднощі. Спочатку треба було добути й наносити вдосталь каміння для стін, далі належало зробити крила, дістати вдосталь кабелів і саму динамо-машину. (Як саме їх дістати, Сніжок не казав, запевняючи однак, що за рік усе можна буде провернути). А там, заявляв він, вітряк візьме на себе стільки роботи, що тваринам досить буде працювати лише по три дні на тиждень. Що ж до Наполеона, то той невтомно повторював: „Головна наша задача, товариші, у теперішній момент — це розв’язання продовольчої програми. Змарнувати цілий рік па будівництво вітряка — значить одубіти з голоду“. Тварини розмежувалися на дві фракції, що виступали під гаслами „Голосуймо за Сніжка й триденний робочий тиждень!“ та „Голосуймо за Наполеона і повні ясла!“ Один лише віслюк Бенджамін не примкнув до жодної з фракцій, бо однаково не йняв віри ні в достаток харчів унаслідок виконання й перевиконання продовольчої програми, ні в триденний робочий тиждень унаслідок побудови вітряка. З вітряком чи без вітряка, бувало, казав він, а як ми жили, так і далі житимемо: гірше нікуди.

Крім гострих суперечок навколо будівництва вітряка, треба було ще й займатися питанням про оборону ферми. Усі чудово усвідомлювали, що люди не заспокояться на своїй поразці у Битві під Корівнею і рано чи пізно зроблять нову й рішучу спробу захопити ферму та відновити владу пана Джоунса. Ще одним стимулом для нової агресії став і той широкий розголос, що його здобув по всій окрузі крах першого походу, викликавши на деяких сусідніх фермах неабиякі заворушення. І тут між Сніжком та Наполеоном знову виникла суперечка. Так, Наполеон вважав, що треба негайно добувати вогнепальну зброю й навчатися володіти нею. Сніжок же, навпаки, твердив, що необхідно якнайчастіше засилати до сусідів якнайбільше голубів і розпалювати там священне полум’я загального повстання всіх тварин. „Якщо ми не навчимося оборонятися, то зазнаємо неминучої поразки“, — говорив один; „Якщо спалахне загальне твариняче повстання, нам не доведеться клопотатися про оборону“, — казав другий. Тварини слухали то Наполеона, то Сніжка і ніяк не могли второпати, хто з них правий, що однак не заважало громаді щоразу підтримувати тільки одного, — того, хто промовляв з трибуни у даний момент.

Нарешті настав день, коли Сніжків проект визрів остаточно, і наступної неділі на Асамблеї було поставлено на голосування питання, будувати вітряка чи ні. Коли всі зібралися у великій клуні, перший підвівся Сніжок і, не звертаючи уваги на овець, які час од часу перебивали його меканням, виклав свої міркування на користь будівництва вітряка. Потім слово взяв Наполеон. Не підвищуючи голосу, він заявив, що будування вітряка — то казна-що і тільки останній йолоп може за це голосувати. Вся його промова тривала не більше, як півхвилини, після чого він одразу сів, демонстративно нехтуючи те враження, яке справила на присутніх його промова. Сніжок рвучко скочив на задні ноги і, гарикнувши на овець, які знову забекали, палко закликав усіх, хто був у клуні, негайно виходити й починати побудову вітряка. До того моменту противників у нього було приблизно стільки ж, як і прихильників, але тут красномовність Сніжка зробила чудо: його пропозиція пройшла одноголосно. Простими та яскравими словами він змалював, яким світлим і радісним стане життя на Скотофермі, коли ганебне ярмо рабської праці навіки спаде із їхніх карків. Його уява сягнула значно далі січкарні чи бурякорізки. Електрика, сказав він, примусить працювати віялки й косарки, жатки й снопов’язалки, вона оратиме й боронуватиме землю, не кажучи вже про те, що в кожнім стійлі буде своє освітлення, гаряча й холодна вода, електрокамін. Та в цю вмить підвівся Наполеон і, недобре зиркнувши на Сніжка, зненацька пронизливо хрокнув щось таке, чого досі жодна твариняча душа від нього і не чула.

Тут ізнадвору долинув шалений гавкіт, і дев’ять величезних собак у цяцькованих мідними шипами нашийниках майже одним скоком увірвалися до клуні. Вони кинулися прямо до Сніжка, котрий, відскочивши, насилу встиг уникнути їхніх вищирених зубів. За якусь мить він уже був за дверима, а за ним гналася вся зграя. Надто приголомшені й пойняті жахом, щоб промовити хоч слово, тварини з’юрмилися в дверях, витріщившись на те, що відбувалося на подвір’ї. Сніжок щодуху мчав довгим вигоном в напрямку проїжджого тракту. Він біг так швидко, як тільки може бігти кнур, але собачня вже висіла в нього на ратицях. Раптом він послизнувся, і, здавалося, тут йому й капець. Але він таки спромігся стати на рівні — і припустив іще швидше. Собаки не відставали. Один із них уже заніс свої страшенні щелепи над Сніжковим хвостом, але той вчасно висмикнув його, рвучко крутнувши вбік. Останній відчайдушний ривок, — і, коли від переслідувачів його відділяло хіба що кілька дюймів, Сніжок пірнув у дірку в живоплоті і — поминай, як звали!

Пройняті жахом від щойно побаченого, тварини мовчки повернулися до клуні. За хвилину туди ж прискакали й собаки. Спершу ніхто не міг збагнути, звідки взялися вони, ці люті монстри, та все з’ясувалося дуже швидко: це були ті самі цуценята, яких змалку забрав у матерів Наполеон, ним особисто й виховані. Щоправда, вони ще не досягли цілковитої зрілості, та вже й так були величезними лютими псами, що скоріше скидалися на вовків. Від Наполеона вони не відступали ні на крок. І, як зауважила решта тварин, коли собаки запобігали його ласки, то крутили хвостами точнісінько так само, як це робила Джоунсова собачня у дні його тиранії.

І от, у супроводі вірних йому собак, Наполеон піднявся на той поміст, де колись сидів сам Мер, виголошуючи свою історичну промову. Наполеон коротко повідомив, що відсьогодні ранкові недільні асамблеї взагалі скасовуються. В них відпала всяка потреба, пояснив він, це не що інше, як марнування дорогоцінного часу. Надалі всі питання організації виробничого процесу на фермі вирішуватиме на закритих засіданнях спеціальний комітет із свиней (Спецсвинком) на чолі з ним особисто. Постанови Спецсвинкому будуть у належний час доводитися до відома всієї тваринячої громади. А щодо ранкових щонедільних зібрань, то вони провадитимуться за новою програмою: врочисте підняття стягу, співання гімну „До бидла Англії“ та визначення індивідуальних трудових завдань на наступний тиждень, без будь-яких непотрібних дебатів.

Незважаючи на загальний шок, що його викликало вигнання Сніжка, тварини відчули глибоке розчарування при цьому повідомленні. Деяким навіть закортіло виступити з протестом, та ніхто не спромігся знайти потрібних аргументів. Навіть Боксер — і той відчував неабияке збентеження. Він прищулив вуха, стряхнув кілька разів чубком й спробував навести лад у думках, та марно: потрібних слів так і не знайшлося. Тим часом дехто із свиноти виявився кмітливішим. Четверо підсвинків, що сиділи в першому ряду, пронизливим верещанням висловлюючи своє невдоволення, скочили на задні й заговорили всі одразу. Та в ту ж мить собаки, що оточували Наполеона, теж подали голос, що не віщувало нічого доброго: цього було досить, щоб підсвинки враз замовкли й хутенько посідали на свої місця. Потім і вівці вибухнули оглушливим меканням: „Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько!“, і це тривало щонайменше із чверть години, автоматично виключаючи саму можливість будь-якої подальшої дискусії.

Після всього Крикунець обійшов усю ферму — із метою розтлумачити всім, хто ще не розуміє, що то є — новий порядок речей.

— Товариші, — сухо промовив він, — я сподіваюся, що всі, хто проживає на нашій фермі оцінить самопожертву товариша Наполеона, який сам звалив на свій карк цей новий тягар. Глибоко помиляються ті із вас, котрі гадають, що керувати Скотофермою — то суцільна втіха. Якраз навпаки, — це велика й тяжка відповідальність. Глибока віра у те, що всі тварини — рівні, ось що визначає всі діла та помисли товариша Наполеона, і я не знаю нікого, хто б вірив у це глибше, ніж він сам. Він із радістю дозволив би кожному з вас жити власним розумом, керуватися власним почуттям. Та назвіть мені такого серед вас, товариші, — тільки чесно, хто був би гарантований від помилки, бо що тоді?! Як відіб’ється така помилка на всій нашій організації господарства, усій нашій фермі?! Уявімо на мить, що ви дали б одурити себе цьому авантюрнику Сніжку з його повітряними млинами, цьому всесвітньому пройді, що нині, як стало відомо, є звичайнісінький політичний злочинець..?

— Він пролив свою кров у Битві під Корівнею, — почувся чийсь голос. — У сміливості йому не відмовиш.

— Сміливість, — це ще не все, — заперечив Крикунець. — Цілковита відданість і загальний послух — ось що нині найголовніше! Що ж до Битви під Корівнею, то я вірю, товариші, настане час, коли ми всі побачимо, що роль Сніжка у нашій перемозі була грубо перебільшена. Дисципліна, товариші, залізна дисципліна, — ось гасло нинішнього моменту!

У третю неділю після вигнання Сніжка тварини з певним подивом почули із уст самого Наполеона, що план будівництва вітряка залишається в силі. Він не подав жодних пояснень з приводу зміни своєї попередньої позиції, а просто попередив тварин, що виконання цього додаткового завдання вимагатиме від усіх працювати краще; не виключено також, що доведеться зменшити щоденний кормовий раціон. Так чи інакше, але весь проект було розроблено до найменших деталей: як виявилося, останні три тижні над ним день і ніч працював Спецсвинком. Будівництво вітряка за цим удосконаленим проектом планувалося закінчити за два роки.

Того ж таки вечора Крикунець неофіційно пояснив тваринам, що насправді Наполеон ніколи не виступав проти будівництва вітряка, і проект, що його малював на підлозі інкубатора Сніжок, було викрадено із секретних паперів самого Наполеона. Інакше кажучи, вітряк — це задум тільки самого Наполеона.

— Тоді чому ж він так запекло виступав проти вітряка? — поцікавився був хтось із присутніх.

Крикунець лукаво примружився.

— Саме в цьому, товаришу, — пояснив він, — і полягала геніальність Наполеона. Товариш Наполеон лише удавав, що він проти вітряка, бо насправді був лише проти Сніжка і за всяку ціну намагався позбутися його, бо краще за всіх інших знав, який то небезпечний тип. Тепер же, коли усунення Сніжка стало доконаним фактом, проект можна втілити в життя і без його втручання. Все це, товариші, називається тактика, — ворог знову сидітиме на наших шиях. Чи, може, серед вас є й такі, які хотіли б, щоб пан Джоунс повернувся?

І знову ніхто на всій фермі не знайшов, що заперечити. Певна річ, жодна твариняча душа не хотіла, щоб на ферму повернувся пан Джоунс, а якщо ранкові недільні асамблеї могли сприяти його поверненню, то до біса такі асамблеї! Боксер, у якого, нарешті, стало часу добре подумати, висловив почуття всієї громади такими словами: „Якщо так сказав товариш Наполеон, то інакше воно й бути не може“. І тут же, на додаток до свого улюбленого гасла „Надалі я працюватиму ще краще!“, він уперше промовив іще одну фразу, яка відразу стала крилатою: „Наполеон завжди правий!“

Тут якраз потеплішало, прийшла пора оранки. Хлів, у якому Сніжок викреслював свій проект вітряка, було наглухо зачинено, й пішла навіть чутка, що всі малюнки стерто з підлоги. Тепер щонеділі о десятій годині ранку всі сходилися до великої клуні, де одержували трудові завдання на наступний тиждень. Із могили Мера дістали його голову, від якої залишився самий лише голий череп, і поклали на пеньок поблизу флагштока з трофейною рушницею. Після підняття стягу всі мали строєм проходити повз Мерів череп, висловлюючи в такий спосіб пошану небіжчикові Зайшовши до клуні, вже не сідали всі разом, як це водилося раніше. Наполеон, Крикунець і ще один кастрат на ім’я Коротун, котрий мав неабиякий хист до складання віршів та пісень, займали передню частину помосту; дев’ять собак, розсівшись півколом, затуляли їх від залу; задню частину помосту займала родова свинота. Всі інші тварини розташовувались нижче помосту, навпроти президії. Крикунець, як і годиться, по-військовому повторив кілька разів підряд „тактика, тактика, тактика“, пильно озираючи присутніх і жваво крутячи хвостиком туди й сюди.

Правду кажучи, тварини не зовсім добре второпали, що означає слово „тактика“, але Крикунець промовляв його так переконливо, а троє псів, котрі на той час випадково супроводжували його, гарчали так нелюб’язно, що у жодного із присутніх не виявилося жодних додаткових запитань.

6

Увесь той рік тварини працювали, як прокляті, хоча ніколи ще не почувалися щасливішими: не було таких труднощів, які б їх спинили, не було таких жертв, на які б вони не пішли, бо знали, що трудяться заради власного блага і блага своїх дітей, а не задля купки якихось двоногих ледарів та крадіїв.

Цілу весну й літо працювали по десять годин щодня і шість днів на тиждень, а у серпні Наполеон оголосив, що треба виходити на поле й у неділю після обіду, щоправда, не примусово, а на строго добровільних засадах. Хто ухилявся, кормовий раціон у того автоматично урізався навпіл. І все ж свиноті довелося змиритися з тим, що деякі виробничі завдання залишалися невиконаними. Урожай у порівнянні з торішнім зібрали менший, а дві ділянки, що їх на початку літа планувалося віддати під коренеплоди, залишилися незасіяними, оскільки оранку не спромоглися завершити вчасно. Неважко було здогадатися, що наступна зима буде не з легких.

Несподівані труднощі виникли й на будівництві вітряка. У старім кар’єрі на фермі було вдосталь вапняку, в одному із сараїв виявили купу піску й цементу, так що будівельних матеріалів нібито й не бракувало. Та одразу ж зіткнулися з неабиякими труднощами, коли виникла потреба дробити каміння на шматки потрібного розміру. Колись люди користалися в таких випадках кирками та ломами, але знаряддя ці не годилися для тварин бодай уже тому, що для користування ними треба було, як мінімум, стояти на двох ногах. Тож знадобилися цілі тижні напружених пошуків, поки, нарешті, когось осяйнуло: а чому б не використати силу гравітації? На дні кар’єру лежало безліч величезних брил, надто великих, щоб використати їх у первісному вигляді. Їх обв’язували вірьовками, а потім усі разом — корови, коні, вівці — всі, у кого ставало сили, витягали їх нагору, на край кар’єру, звідки зіштовхували донизу, де валуни розбивалися вдрузки. Після цього проблема транспортування каміння значною мірою полегшувалася. Коні возили їх возами, вівці волокли по землі, кожна по каменю, навіть Муріелла з Бенджаміном, упрягшись у стару дитячу коляску, вкладали й свою лепту в загальну справу. Так до кінця літа було накопичено вдосталь будівельного матеріалу, після чого під наглядом свиней почалося й саме будівництво.

Посувалося воно вельми важко й повільно. Часом потрібно було цілий день виснажливих зусиль, щоб витягти на край кар’єру бодай один великий валун, який, до того ж, залишався цілим-цілісіньким, коли його скидали донизу. І навряд чи вдалося б їм досягти чогось путнього, коли б не Боксер, у якого одного, здавалося, було стільки сили, як у всіх інших разом узятих тварин на фермі. Коли валун починав котитися вниз по схилу, тягнучи за собою пойнятих панікою тварин, Боксер упирався всіма чотирма ногами в ґрунт, вірьовка натягувалася, як струна, і валун таки зупинявся. Самий лише вигляд Боксера, коли він із лискучими від поту боками, важко дихаючи, тяг крок за кроком угору по схилу багатопудовий тягар, немов упиваючись в землю передками підкованих копит, сповнював решту тварин щирого захвату. Конюшина часом попереджала його, щоб, бува, не підірвався, та Боксер і слухати її не хотів. „Наполеон завжди правий“ та „Я працюватиму ще краще“ — ось були відповіді на всі питання й в усіх ситуаціях. Він навіть домовився з півнем, щоб той будив його вже не на тридцять, а на сорок п’ять хвилин раніше за всіх, а у вільні години, яких нині було вже не так і багато, самотужки відправлявся до кар’єру, збирав уламки брил і сам тяг їх до вітряка.

Незважаючи на виснажливу працю, життя тварин того літа було цілком стерпним, і якщо їжі в них не стало більше, ніж за часів Джоунса, то менше її теж не стало. До того ж за самий той факт, що вони тепер добували харчі тільки для себе, а не для зажерливих марнотратників — людей, можна було стерпіти будь-які тимчасові нестатки. До того ж нерідко прийоми, до яких удавалися в своїй трудовій діяльності тварини, були значно раціональніші, що забезпечувало й вищу продуктивність праці. Взяти бодай прополку: люди могли б тільки мріяти провести її з такою ретельністю, як це вдавалося тваринам. А що у тварин нині не було потреби красти, відпала потреба у спорудженні всіляких загорож поміж вигоном та орним полем, а також у їхньому постійному лагодженні та ремонті. І все ж під кінець літа стали даватися взнаки усілякі несподівані нестачі. Так, гостро забракло гасу, цвяхів, вірьовок, собачих нашийників та підків для коней, і годі було й сподіватися виготовити все це на фермі власними зусиллями. Можна було передбачити, що найближчим часом забракне й насіння та штучних добрив, не кажучи вже про господарський реманент, і, тим більше; про устаткування для вітряків. Ніхто до ладу навіть не уявляв собі, як і звідки все це добути.

І от одного недільного ранку, коли всі тварини зібралися на обговорення планів на наступний тиждень, Наполеон оголосив, що відтепер він проводитиме нову економічну політику. Відтепер Скотоферма вестиме торгівлю з сусідніми господарствами, звичайно, не заради зиску, а лише для того, щоб дістати життєво необхідні матеріали. „Питання вітряка на даному етапі для нас важливіше за всі інші питання, бо це — найважливіше наше питання“. Саме тому він постановив продати скирту сіна й частину вже зібраного врожаю пшениці, а пізніше, якщо не вистачить виручених грошей, доведеться пустити в обіг курячі яйця, на які у Віллінгдоні постійний попит.

— Наші кури, — пожартував Наполеон, — повинні з радістю піти на цю жертву, оскільки це їхній персональний внесок у будівництво вітряка.

І знову якийсь невиразний сумнів хвилею покотився по гурту тварин. Ніколи не мати ніяких справ із людьми, ніколи не торкатися грошей чи займатися торгівлею хіба не такі вікопомні рішення було ухвалено на тому першому історичному мітингу, що відбувся одразу після вигнання Джоунса?! Всі тварини ще пам’ятали, як приймалися ці історичні рішення, чи принаймні вірили, ніби пам’ятають. Четверо підсвинків, які свого часу протестували проти скасування Наполеоном асамблей, боязко спробували були знову подати голос, але загрозливе гарчання собак одразу ж примусили їх прикусити язики. Потім, як і звичайно, вівці взялися за своє „Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько“ і почуття ніяковості як рукою зняло. Нарешті Наполеон підняв ратицю, закликаючи всіх до мовчанки, і сказав, що він уже зробив усі необхідні розпорядження. Ніхто із тварин не матиме потреби вступати в безпосередній контакт з людьми, бо небажаність таких контактів очевидна. Він бере всю відповідальність, за них на свої власні плечі. Пан Хитрик, юрист із Віллінгдона, погодився взяти на себе посередництво між Скотофермою й рештою світу: щопонеділка уранці він відвідуватиме ферму для одержання відповідних інструкцій. Наполеон закінчив свою промову звичним гаслом „Хай живе Скотоферма!“ і, виконавши гімн „До бидла Англії“, всі розійшлися.

Трохи згодом Крикунець обійшов усю ферму, заспокоюючи збентежені уми. Він переконав тварин, що рішення не вдаватися до торгівлі й не мати справу з грошима насправді ніколи не ухвалювалося — ба навіть не ставилося на голосування. Все це суцільна фікція, певно, породжена брехнями, поширюваними Сніжком. Оскільки дехто із тварин і досі не позбувся сумнівів, то Крикунець прямо запитав: „А ви певні, товариші, що все це не приснилося вам серед ночі? Де зафіксовано такі рішення, га? Ну, скажіть, де їх записано?“ А що й насправді жодна тварина не бачила цих рішень на письмі, то всі погодилися на тому, що то просто якесь непорозуміння.

Згідно попередньої домовленості щотижня, в понеділок, пан Хитрик навідувався на Скотоферму. Це був невеличкий на зріст хитрун із великими бакенбардами, фаховий адвокат, котрий ніколи не міг поскаржитися на надмір клієнтів, зате перший спостиг, що рано чи пізно керівництву Скотоферми конче знадобиться посередник і що тут можна буде заробити непогані комісійні. Коли він з’являвся, тварини дивилися на нього з певним страхом і, як тільки могли, намагалися його уникати. Однак сам вигляд Наполеона, який, стоячи на чотирьох, віддавав розпорядження: двоногому панові Хитрику, сповнював їх почуттям законної гордості і частково примиряв з новим станом речей. Їхні стосунки із родом людським дещо змінилися в порівнянні з початковими. Люди не перестали ненавидіти Скотоферму, дізнавшись, що вона ступила на шлях соціального прогресу, — навпаки, вони зненавиділи її ще більше. Кожна людська істота плекала непохитну віру в те, що рано чи пізно Скотоферма збанкрутує і що в будь-якому разі, із будівництва вітряка вийде пшик. Здибуючись по всіляких шинках, вони навперебій сунули один одному під ніс усілякі схеми й діаграми і доводили з піною на губах, що вітряк неодмінно завалиться, а якщо навіть і встоїть, то працювати не буде. І все ж, мимоволі в них починала зростати певна пошана до тієї компетентності, з якою тварини дають собі раду. Однією із найпомітніших ознак нового ставлення до ферми було те, що вони почали називати її „Скотоферма“, а не так, як вона називалася до Великого бунту. Вони перестали підтримувати домагання Джоунса, який і сам втратив надію на повернення до ферми й поселився десь у іншому кінці округи. І хоча всі контакти Скотоферми із зовнішнім світом відбувалися через Хитрика, пішли уперті чутки, що Наполеон от-от вступить у прямі ділові стосунки чи то з паном Пілкінгтоном із Лисячого гаю, чи то з паном Фридериком із Вовчого поля — або з тим, або з тим, та ні в якому разі (що відзначалося спеціально!) не з обома одночасно.

Десь саме в цей час свинота переселилася до маєтку на постійне проживання. І знову решті тварин здалося, що колись давно ухвалювалося рішення про неприпустимість таких акцій, і Крикунцеві знову доводилося переконувати їх, що все це не так. Абсолютно необхідно, сказав він, щоб свинота, цей ходячий мозок їхньої ферми, мала де спокійно працювати. Крім того, жити в маєтку більше пасує гідності вождя (з недавна він вживав ім’я „Наполеон“ лише у супроводі цього титулу), аніж скніти у стійлі. Проте деякі тварини були збентежені чутками, що свинота не лише відпочиває у вітальні та їсть на кухні, але й спить у панських ліжках. Боксер відкинув усі сумніви своїм звичайним „Наполеон завжди правий“, та Конюшина, якій здалося, що вона пам’ятає заповідь, скеровану проти ліжок, пішла до клуні й сама спробувала розібрати, що там написано. Переконавшись, що, як це крути, а окремі літери в неї так і не складаються в слова, вона гукнула козу Муріеллу.

— Муріелло, — мовила вона, — прочитай-но мені Четверту Заповідь.

Муріелла по складах прочитала заповідь.

— Тут сказано: „Хай жодна тварина не спить у ліжку із простирадлами“, — врешті проказала вона.

Як не дивно, але Конюшина щось не пригадувала, щоб у Четвертій Заповіді згадувалися простирадла, та якщо це написано на стіні, то, певно, так воно й було. Усі її сумніви остаточно розвіяв Крикунець, який саме в цей час випадково проходив повз клуню у супроводі кількох собак.

— Ви, звичайно, чули, товариші, — мовив він, — що тепер ми, свині, спимо в маєтку у ліжках? А, власне, чом би й ні? Ви ж не станете твердити, буцімто існує якесь застереження проти ліжок? Бо ліжко — це, власне кажучи, лише місце для спання. З певного погляду купа соломи у стійлі це також ліжко. Заповідь ця виступає проти простирадл як творіння рук людських. Саме тому ми й познімали з ліжок у маєтку усі простирадла і спимо поміж двох ковдр. Так, це дає нам певний комфорт, товариші, але не більший, ніж нам потрібно, зважаючи на той обсяг розумової праці, що лягає на наші плечі останніми часами. Адже ви не збираєтесь позбавляти нас заслуженого відпочинку, га, товариші? Ви ж не примусите нас виконувати наші відповідальні обов’язки у стані перевтоми? Чи, може, дехто з вас хотів би, щоб повернувся пан Джоунс?

Тварини хором посвідчили, що таких серед них немає, і відтоді питання про ліжка більше не порушувалося. І коли через кілька днів вийшла постанова, що відтепер свині вставатимуть на годину пізніше за інших тварин, ніхто не зронив ані слова огуди.

Під осінь худоба валилася з ніг від утоми, але жодна твариняча душа не нарікала на життя — всі були щасливі. Вони винесли на своїх плечах нелегкий рік, і після продажу частини врожаю запасів на зиму могло не вистачити, але вигляд вітряка, що немов зростав у всіх на очах, з лихвою винагороджував їх за всі злигодні. Ще до жнив будівництво було доведено майже до половини, а з кінця серпня встановилася ясна суха погода, і тварини заходилися працювати, як ніколи, вирішивши не шкодувати жодних зусиль, від зорі до зорі, аби лиш підняти стіни будови ще на якийсь фут. Та навіть під час жнив Боксер виходив на будівництво серед ночі, щоб попрацювати годину-другу при світлі місяця. У хвилини відпочинку тварини любили прогулюватися навколо вітряка, захоплено споглядаючи міць прямовисних стін і часом навіть не вірячи, що самі спромоглися на таке диво. Тільки старий Бенджамін відмовлявся впадати у захват від вітряка, обмежуючись, як звичайно, своїм лаконічним зауваженням, що нікому ще не вдалося пережити осла.

Настав листопад зі своїми навальними південно-західними вітрами. Будівництво довелося припинити: зливи заважали належним чином замішувати бетон. Якось серед ночі налетіла така буря, що всі будівлі на фермі немовпідскакували на своїх підмурках, а з даху великої клуні злетіло кілька черепиць. Прокинувшись, кури схвильовано закудкудакали від страху: їм приснилося, що десь поруч стріляють із гармат. А вранці тварини виявили, що флагшток поламаний, а ялинку в садку вирвало з коренем, як звичайнісіньку редьку. Та не встигли вони доладу прокоментувати ці нещастя, як зойк відчаю вирвався з їхніх горлянок. Страхітливе видовище відкрилося їхнім очам: вітряк лежав у руїнах.

В єдиному пориві всі кинулися туди. Наполеон, який рідко тішив себе прогулянками, мчав попереду всіх. Так, вітрякові була амба, плоду їхніх неймовірних зусиль більше не існувало: будівля розвалилася аж до фундаменту, весь пагорб було всіяно битим камінням, тим самим, що його з такими труднощами вони добували й тягли сюди. Не в силах промовити ні слова, стояли вони, понуро дивлячись на те, що залишилось від їхньої самовідданої праці. Наполеон мовчки походжав туди-сюди, час од часу принюхаючись до землі. Його затверділий хвіст нервово сіпався, що завжди свідчило про одне: Вождь напружено думає. Зненацька він зупинився, немов його осяйнула якась думка.

— Товариші, — тихо промовив він, — ви хоч здогадуєтесь, чия це робота? Чи здогадуєтесь ви, як звуть того нашого спільного лютого ворога, який прийшов сюди серед ночі, коли всі спали, і перекинув наш вітряк? Це ніхто інший, як Сніжок! — зненацька гарикнув він громовим голосом. — Це все Сніжкова робота! Сповнений безсилої люті, він вирішив зірвати наші плани й відплатити нам за своє ганебне вигнання. Цей зрадник підкрався сюди під покровом ночі і знищив роботу цілого року. Товариші, тут, ось на цьому місці, я оголошую Сніжкові смертний вирок. Героя Скотоферми Другого ступеня і піввідра яблук тому, хто приведе його живим!

Тварини були вкрай уражені тим, що Сніжок міг піти на такий підступний злочин. Пролунав загальний крик обурення, і кожен заходився міркувати, як він захопить Сніжка живцем, коли той знову навідається на ферму. А за мить у траві поблизу горба було виявлено відбитки свинячих ратиць. Щоправда, їх можна було простежити лиш на відстані кількох ярдів, але вони вели до дірки в огорожі. Ретельно обнюхавши сліди, Наполеон оголосив, що належать вони нікому іншому, як Сніжкові. На його думку, все свідчило про те, що прийшов Сніжок із боку Лисячого гаю.

— Ні хвилини зволікання, товариші! — гукнув Наполеон після того, як сліди було ідентифіковано. — На нас чекає робота. Цього ж ранку ми починаємо відбудову вітряка, і будемо будувати його всю зиму, незалежно від погоди. Ми дамо зрозуміти цьому жалюгідному зрадникові, що нас не так легко зупинити. Всі наші плани залишаються в силі, пам’ятайте це, товариші. Ми закінчимо будівництво вітряка в належний строк, і ні на день пізніше. Тож уперед, товариші! Хай живе наш вітряк! Хай живе Скотоферма!

Такої жорстокої зими давно не було. Слідом за штормовими вітрами пішли холодні дощі з голольодом та повалив сніг. Потім ударили люті морози, які простояли аж до початку березня. Відбудовуючи вітряк, тварини не знали перепочинку, добре усвідомлюючи, що весь навколишній світ стежить за ними і що підступний рід людський тільки й чекає, щоб намічені строки зірвалися.

Водночас люди вперто стояли на тому, що між поруйнуванням вітряка та Сніжком немає нічого спільного: вітряк повалився лише через те, що його тонкі стіни не витримали натиску бурі, казали вони. Тварини ж були переконані, що справа не в стінах, хоча й постановили потовщити їх при відбудові до трьох футів заміть колишніх вісімнадцяти дюймів. Звичайно, для цього потрібно було значно більше будівельних матеріалів, передусім каміння. Але протягом тривалого часу не вдалося приступити до роботи, оскільки весь кар’єр було засипано талим снігом. Із морозами прийшло певне полегшення, та робота була тяжка, а колишнього ентузіазму не було, як і загальної віри у близьке світле майбутнє. Холод і голод стали постійними супутниками їхнього життя. Далебі, тільки Боксер та Конюшина не занепадали духом. Мало не щодня Крикунець виступав із дедалі яскравішими вимогами про радість та велич героїчної праці, що ставить найостаннішу із тварин на цілу голову вище будь-кого із людей, і їх, звичайно, слухали всі, хоча більшість худоби значно краще надихав повсякденний приклад невтомного Боксера з його незмінним гаслом „Я працюватиму ще краще“.

Десь на початку січня почалися перебої з харчами. Різко зменшилися порції зерна, й було оголошено, що натомість видаватимуть більше картоплі. Потім однак з’ясувалося, що більша частина запасів картоплі замерзла в буртах, не досить добре прикритих із осені. Голод невблаганно зирив їм у вічі.

Було життєво необхідно приховувати цей факт від решти світу. Збадьорені падінням вітряка, люди пустили в хід нові брехні щодо Скотоферми. Знову пішли чутки, що всі тварини здихають з голоду чи від хвороб, що між ними розгорілася жорстока усобиця і на фермі практикуються пожирання дітей і суцільний канібалізм. Наполеон не чекав нічого доброго від того, що люди дізнаються про справжнє становище з харчами на фермі, і вирішив використати пана Хитрика для активної контрпропаганди. Доти тварини, як правило, не зустрічалися з паном Хитриком під час його щотижневих візитів, але тепер кільком спеціально одібраним вівцям було велено ходити за ним слідом, час од часу повторюючи, що порції кормів невпинно ростуть. Крім того, Наполеон видав секретний наказ наповнити майже порожні засіки піском, а зверху присипати його залишками дерті й зерна. Під якимось вірогідним приводом пана Хитрика ніби між іншим провели повз підготовлені таким чином засіки і Наполеонова геніальна вигадка пройшла на всі сто. Повернувшись додому, пан Хитрик готовий був заприсягтися перед усім світом, що із запасом харчів у тварин Скотоферми немає жодних проблем.

І все одно під кінець січня стало ясно, що треба за всяку ціну добути хоч трохи зерна. В ці дні Наполеон лиш уряди-годи показувався надворі, проводячи весь час у маєтку, всі входи до якого день і ніч охороняли вовкоподібні пси. Кожний його вихід скоріше нагадував церемоніальну процесію: Наполеон ішов у супроводі шести собак, які люто гарчали на кожного, хто мав нахабство наблизитися. Траплялося, що його не бачили навіть на ранкових недільних зборах: всі його чергові постанови зачитував хтось із свиноти, здебільшого це був Крикунець.

І от одного недільного ранку Крикунець оголосив, що кури, котрі щойно сіли на яйця, повинні здати їх усі — до останнього і негайно. Наполеон уклав контракт на поставку чотирьохсот яєць щотижнево. За виручені гроші можна буде придбати зерно й інші необхідні продукти, що дасть фермі можливість протриматися бодай до початку літа, коли становище зміниться на краще само по собі.

При цій звістці квочки підняли страшенний ґвалт. Хоча свого часу їх попередили, що така патріотична жертва з їхнього боку може стати необхідною, ніхто з них не вірив, що до такого може дійти. Вони вже налагодилися висиджувати курчат до весни й залементували в один голос, що забирати з їхніх гнізд яйця під цю пору рівнозначно масовому вбивству немовлят. Так на фермі вперше після вигнання пана Джоунса сталося те, що можна було кваліфікувати як бунт чи принаймні заколот. Під керівництвом трьох молодих чорних мінорок квочки вирішили за всяку ціну зірвати антигуманні наміри Наполеона, Вони постановили собі нестися, злітаючи на крокви, звідки яйця падатимуть на підлогу й розбиватимуться вщент. Наполеон відреагував швидко й безжально. Він наказав негайно зняти квочок із постачання й оголосив, що кожну тварину, яка поділиться з ними бодай зернятком, буде скарано на горло. Відповідальність за виконання цих наполегливих вказівок було покладено на собак. Не минуло й тижня, як курячий заколот припинився: квочки одна по одній капітулювали й повернулися до своїх гнізд. Дев’ятеро з них за цей час узагалі віддали богові душі. Їхні трупи було закопано на звалищі і, згідно офіційним повідомленням, здохли вони від чумки.

Хитрик про все це й гадки не мав: яйця справно і в належних кількостях щотижня заповнювали фургон бакалійника і йшли за призначенням.

Тим часом Сніжок не подавав жодних ознак життя — так, неначе його ніколи й не було. Ходили чутки, що він ховається на одній із сусідніх ферм — чи то у Лисячому гаю, чи то у Вовчому полі. На ту пору Наполеонові вдалось ледь поліпшити свої стосунки із сусідами. Сталося це завдяки тому, що на подвір’ї вже майже десять років, відколи вирубали буковий гайок, лежав стос деревини. Вона була витримана найкращим чином, і пан Хитрик порадив Наполеонові продати дерево: і пан Пілкінгтон, і пан Фридерик вирвали б його з руками. Наполеон вагався, не знаючи, на кому зупинити свій вибір. Тільки чомусь виходило так, що варто було Наполеонові почати домовлятися з паном Фридериком, як виявлялося, що Сніжок переховується в Лисячім гаю, а тільки він вступав у переговори з паном Пілкінгтоном, як Сніжок тут же об’являвся у Вовчім полі.

Та вже в перші дні весни зненацька відкрилися факти, які не могли не стривожити мешканців ферми. Виявилося, що кожної ночі Сніжок навідувався на ферму! Всіх так занепокоїла ця звістка, що мало хто міг того вечора заснути у своїх стійлах. Як стало відомо, щоночі під покровом темряви він пробирався на ферму й робив шкоду. Він крав зерно, перекидав відра з молоком, трощив яйця, витоптував посіви, обгризав кору на фруктових деревах. Тепер було ясно, що всі їхні невдачі мали одне джерело: капості Сніжка. У маєтку розбилася віконна шибка — Сніжок, зіпсувався водогін — знову Сніжок: це він ще раз побував тут минулої ночі і залишив сліди; коли ж раптом зник ключ від сараю, ніхто не сумнівався, що це саме Сніжок особисто вкрав його й утопив у криниці. Цікаво, що ця точка зору не змінилася навіть після того, як ключа було знайдено під мішком із дертю.

Корови, як одна, заявили, що ночами, коли вони сплять, Сніжок тишком-нишком проникає в їхні стійла й видоює молоко. Існувала підозра, що пацюки, які особливо шкодили тієї зими, були агентурою Сніжка.

Наполеон постановив провести якнайповніше розслідування диверсійної діяльності Сніжка. В супроводі собак — решта тварин йшла за ним слідом на належній відстані — він пильно оглянув всі господарчі споруди. Через кілька кроків Вождь зупинявся й обнюхував ґрунт у пошуках слідів Сніжка, що їх, як він сам казав, міг би виявити навіть уночі. Він обнюхав кожен закуток у клуні, в корівні, в курнику, на городі — і майже всюди виявив неспростовні ознаки недавньої присутності Сніжка. Притуливши рийку до землі, Наполеон робив кілька глибоких вдихів і горлав страшним голосом: „Сніжок! Він і тут побував! Мене не обдуриш!“ —і при слові „Сніжок“ усі присутні пси одностайно шкірили зуби й гарчали так, що кров стигла в жилах.

Тварини були перелякані до краю. Їм здавалося, що Сніжок — це якийсь безплотний злий дух, який ні на мить не залишає їх, перетворюючи все їхнє життя на суцільні муки. Під вечір Крикунець зібрав усю громаду і з виразом неприхованої тривоги на писку повідомив, що має важливі новини.

— Товариші, — знервовано смикаючись, вигукнув Крикунець, — щойно з’ясувалися жахливі речі. Сніжок із тельбухами продався панові Фридерику з Вовчого поля, котрий замишляє зненацька напасти на нас і захопити нашу ферму. З самого початку нападу Сніжок правитиме йому за поводиря. Та коли б тільки це! Ми от гадали, що причиною Сніжкового заколоту були його пиха й марнолюбство. На жаль, товариші, ми помилилися. Ви знаєте, в чому полягала істинна причина? З самого початку Сніжок був заодно з паном Джоунсом. Він змалку служив у нього потайним агентом. Нині це неспростовно доведено документами, яких він не встиг знищити: тепер вони в наших ратицях. Як на мене, товариші, то це. багато що нам пояснює. Варто пригадати хоча б те, як по-зрадницьки поводився він під час битви під Корівнею, прагнучи за всяку ціну — та, на щастя, безуспішно — забезпечити перемогу нашим найлютішим ворогам, прагнучи нашої з вами поразки й погибелі!

Тварини заціпеніли. На тлі такої підступності Сніжка навіть повалення ним вітряка здавалося вже незначною дрібничкою. У них забракло уяви сприймати все це відразу, з першої хвилини. Адже всі ще пам’ятали, чи думали, що пам’ятають, як Сніжок підняв і повів їх усіх за собою у Битві під Корівнею, як він надихав їх відвагою, як навіть заряд шроту із рушниці пана Джоунса ні на мить не примусив його зупинитися, незважаючи на поранення. Як можна було ні сіло, ні впало, пов’язати все це з тим, що Сніжок був на боці Джоунса? Навіть Боксер, який волів не задавати зайвих запитань, відчув неабиякий сумнів. Він ліг, підібгав передні ноги, заплющив очі й заходився через силу наводити лад у своїх думках.

— А от я в це не вірю, — нарешті мовив він. — В Битві під Корівнею Сніжок бився, як лев. Я бачив це на власні очі. Та хіба ж ми самі не дали йому Героя Скотоферми Першого ступеня, як тільки битва скінчилася?

— І це була наша велика помилка, товариші. Бо тепер ми знаємо — і все. це чорним по білому написано у знайдених нами секретних паперах, — що насправді він намагався заманити нас у пастку.

— Але ж його було поранено, — нагадав Боксер. — Ми всі бачили, як текла кров.

— Все це було підстроєно! — вигукнув Крикунець. — То була не рана, а легенька подряпина. Я міг би показати вам, що він сам про це писав, коли б ви вміли читати. Змова полягала в тому, що в критичний момент Сніжок подає сигнал до відступу, і бойовище залишається за противником. І це йому майже вдалося, — більш того, товариші, скажу, це йому б цілком удалося, коли б не наш героїчний Вождь, товариш Наполеон! Невже ви не пригадуєте, як у ту саму мить, коли Джоунс та його спільники увірвалися на подвір’я, Сніжок зненацька задер хвоста і дав драла, тягнучи за собою всіх інших? І невже ви змогли забути, як саме в цю мить, коли паніка захопила всіх і все, здавалося, було втрачено, — товариш Наполеон вирвався вперед і, вигукнувши на весь голос „Смерть людству“, прокусив Джоунсові литку на лівій нозі? Звичайно, ви не могли забути такого, товариші! — докинув Крикунець, крутячи туди й сюди своїм довгим хвостиком.

Після того як Крикунець так яскраво змалював цю сцену, багатьом тваринам почало здаватися, що вони і справді пригадують її. В усякому разі вони пригадували, що в критичний момент битви Сніжок і справді дав дьору. Але Боксеру все ще здавалося, ніби щось тут не зовсім так.

— Я ні за що не повірю, що Сніжок міг бути зрадником з самого початку, — нарешті промовив він. — Незалежно від того, як він повівся потім. Але я певен, що під час Битви під Корівнею це був надійний товариш.

— Наш вождь, товариш Наполеон, — вельми повільно й твердо вимовляючи слова, заявив Крикунець, — категорично стверджує, категорично, товариші, — що Сніжок був таємним агентом Джоунса з самого початку, — так, саме так, і ще задовго до того, як було задумано Великий Бунт.

— Ну, тоді це інша річ! — відказав Боксер. — Якщо так каже товариш Наполеон, то так воно певно і є.

— От саме це я хотів почути! — знову вигукнув Крикунець, зупиняючи на Боксерові похмурий погляд своїх чорних неспокійних очиць. Вже зібравшись було піти, він зненацька зупинився й виразно промовив: — Я закликаю всіх мешканців ферми тримати очі й вуха широко розкритими. Є підстави гадати, що навіть у цю мить серед нас орудують агенти Сніжка!

Через чотири дні по обіді Наполеон звелів скотофермівцям зібратися на подвір’ї. Коли всі зійшлися, із дверей маєтку вигулькнув і сам Наполеон з обома медалями на грудях (нещодавно за його наказом Наполеонові було присвоєно звання Героя Скотоферми Першого ступеня та Героя Скотоферми Другого ступеня); його супроводжували всі дев’ятеро величезних псів, які нишпорили навкруг очима й гарчали так грізно, що мурашки забігали по спинах тварин. Всі мовчки застигли на своїх місцях й зіщулилися, немов передчували, що зараз станеться щось страшне.

Наполеон зупинився, обвів усіх довгим суворим поглядом і раптом тонким голосом пронизливо вереснув. Собаки негайно рвонулися вперед, схопили за вуха чотирьох кабанчиків, які одразу залементували від жаху, й потягли їх до ніг Наполеона. Вуха кабанчиків кровоточили, і, скуштувавши крові, пси немов показилися; тварини не відразу повірили своїм очам, коли троє з них зненацька кинулися і на Боксера. Той почекав, поки вони наблизяться. а, коли перший пес підскочив, щоб ухопити його за горлянку, спокійно підняв своє велике копито й прибив нападника до землі. Пес заволав не своїм голосом на поміч; решта двоє вирішили вчасно драпанути, підібравши хвости. Не знаючи, що йому робити далі, Боксер запитально глянув на Наполеона, чекаючи його вказівки: придушити пса насмерть чи помилувати й відпустити. Наполеон раптом весь змінився на писку і різко наказав Боксерові відпустити пса, після чого кінь підняв копито. Скрушно виючи, побитий псюга відповз убік.

Запала могильна тиша. Четверо кабанчиків дрібно тремтіли, чекаючи, що буде далі; кожна рисочка їхніх писків виказувала свою провину. Наполеон коротко закликав їх зізнатися у скоєних злочинах. Це були ті четверо, які протестували, коли Наполеон скасував недільні асамблеї. Без зайвих зволікань всі четверо призналися, що, починаючи зо дня вигнання Сніжка, вони підтримували з ним потайний зв’язок, що саме вони допомогли йому зруйнувати вітряк й увійшли з ним у змову з метою віддати Скотоферму пану Фридерикові. Вони додали, що Сніжок по секрету признавався їм: упродовж багатьох років він був потайним агентом пана Джоунса. Коли вони скінчили сповідуватися у своїх гріхах, собаки перегризли їм горлянки, і Наполеон страшним голосом запитав, чи не хоче ще хто-небудь признатися в заподіяних злочинах.

Троє квочок, організаторок яєчного заколоту, вийшли наперед і зізналися, що їм уві сні з’явився Сніжок і закликав бойкотувати накази товариша Наполеона. Їх було так само позбавлено життя. Далі видибав гусак і признався, що торік під час жнив він утаїв шість колосків, які потайки здзьобав уночі. Потім одна із овечок призналася, що мочилася в ставок з питною водою, — звичайно, спонукана до цього Сніжком, а дві інші овечки пригадали, що довели до смерті старого барана — одного з найпалкіших прихильників Наполеона, примушуючи його бігати навколо багаття, хоча знали, що він — хронічний астматик. Цих ворогів тварин так само скарали на місці. Процес признань та страт тривав доти, аж поки біля ніг Наполеона не виросла ціла гора трупів, а в повітрі не згустився важкий запах крові, забутий, відколи було вигнано Джоунса.

Коли все скінчилося, решта тварин, опріч свиноти та собачні, гуртом подалися геть. Всі були приголомшені й відчували себе препаскудно. Вони ніяк не могли зрозуміти, що їх потрясло більше — чи то зрада тих, хто вступив у потайні стосунки із Сніжком, чи то люта розправа, свідками якої вони щойно були. Звичайно, і за старих часів траплялися досить жорстокі кровопролиття, але зараз вони сприйняли всі ці екзекуції значно тяжче, оскільки вони відбувалися в їхній власній громаді. Відколи залишив ферму пан Джоунс і аж до сьогоднішнього дня жодна тварина не важила на життя собі подібних. Навіть пацюків — і тих ніхто не вбивав. Всі побрели на пагорб, де бовванів зруйнований вітряк, лягли в єдиному пориві, немовби хотіли зогрітися, і збилися до гурту — Конюшина, Муріелла, Бенджамін, корови, вівці, цілий виводок гусей, кури — всі разом, крім, хіба що, кішки, котра зникла відразу ж, як тільки Наполеон наказав усім зібратися. Якийсь час скотофермівці немов води у рот набрали. Не лягав тільки Боксер. Він схвильовано походжав туди й сюди, вимахуючи довгим чорним хвостом і час од часу потихенько іржучи собі під ніс. Нарешті він сказав:

— І все-таки я нічого не розумію. Я ніяк не можу повірити, що на нашій фермі могло статися щось подібне. Схоже, що ми припустилися якоїсь тяжкої помилки. І, по-моєму, є лиш один вихід, — це працювати ще краще. Від завтра я вставатиму вранці ще на годину раніше.

З цими словами він повернувся й клусом поскакав до кар’єру. Діставшись до місця, він назбирав дві чималі купи каміння, поклавши собі ще засвітсонця дотарганити їх до стін вітряка.

Тварини мовчки тулилися до Конюшини. З пагорба, на якому вони лежали, відкривався широкий вид на округу. Перед їх очима простяглася майже вся Скотоферма — довгий вигін, що доходив майже до проїжджого тракту, великий луг, гайок, ставок, зелені поля, на яких уже густо пішла в ріст молода пшениця, червоні дахи господарських будівель і садиби, над якою клубочів сизий димок. Був ясний весняний вечір. І трава, і жива, настовбурчена бруньками огорожа, були немов позолочені косим промінням сонця при заході. Ще ніколи ферма (з легким подивом вони усвідомлювали, що це їхня власна ферма, кожна п’ядь якої належала їм) не здавалася їм ріднішою, ніж тепер. Очима, повними сліз, Конюшина дивилася перед собою. І коли б вона тільки могла висловити свої думки, то певно сказала б, що не про таке майбутнє вони мріяли, коли в ті далекі часи почали готуватися до повалення людського панування. Не ці сцени, сповнені жаху та крові, стояли перед їхніми очима тієї ночі, коли кнур Мер перше закликав їх до Великого Бунту! І якби вона могла виразніше уявити собі майбутнє, то це було б суспільство тварин, які назавжди позбавилися голоду й тортур, суспільство рівних, де кожен працює, як може, а дужчий захищає слабкішого, подібно до того, яка вона прихистила заблудлий виводок каченят тієї ночі, коли промовляв старий кнур Мер. А натомість — вона не могла збагнути, як це могло так скоїтися — настали часи, коли ніхто не може сказати, що думає, коли навколо шастають люті пси і на твоїх очах розривають на шматки твоїх же товаришів, змушених признаватися в неймовірних злочинах. У неї не було ніяких крамольних думок — ні про повстання, ні про непокору. Вона знала, що незважаючи на все, що відбулося, їм усе-таки живеться краще, ніж за часів пана Джоунса, і що перш за все треба зробити неможливим повернення колишніх хазяїв. Тож щоб так не сталося, вона залишиться такою ж відданою й слухняною і працьовитою, свято вірячи в непогрішимість їхнього Вождя Наполеона. І все ж, це було зовсім не те, про що мріяли вона й усі інші тварини, не те, заради чого вони так тяжко працювали. Не заради цього вони будували вітряк й підставляли свої груди під кулі пана Джоунса. Ось про що вона думала, та їй бракувало слів, щоб виразити свої думки.

Нарешті, відчувши, що їй уже несила мовчати, Конюшина затягла „До бидла Англії“. Решта тварин, що розташувалися довкола неї, підхопили пісню й проспівали її раз, другий підряд — дуже злагоджено, але тихо і сумно, як ніколи не співали раніше.

Вони саме доспівували її втретє, як у супроводі двох псів з’явився Крикунець і дав зрозуміти, що має повідомити щось надзвичайно важливе. Всі враз замовкли, й він оголосив, що згідно спеціальної постанови товариша Наполеона пісня „До бидла Англії“ скасовується. Відтепер виконання її суворо заборонено.

Тварини не тямили себе від подиву.

— Чому? — вигукнула Муріелла.

— Тому що в ній уже відпала потреба, товариші, — коротко відказав Крикунець — „До бидла Англії“ — це була пісня часів Великого Бунту. Та Великий Бунт успішно завершено. Останнім його актом було сьогоднішнє покарання зрадників. Наші вороги зазнали нищівної поразки, як зовнішні, так і внутрішні. В гімні „До бидла Англії“ ми висловлювали своє прагнення до кращого суспільного ладу в майбутньому. Але нині такий лад уже збудовано. Отже нині ця пісня не має ніякого сенсу.

Незважаючи на страх, який їх охопив, деякі тварини готові були сперечатися, та саме в цю мить овечки затягли аж на кілька хвилин своє звичне „Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько“, і коли вони скінчили, говорити вже нікому не хотілося.

З того вечора співання „До бидла Англії“ повсюдно припинилося. Натомість поет Коротун склав іншу пісню, яка починалася такими словами:

І саме її відтепер годилося співати щонеділі уранці при піднятті прапора. Та ні слова цієї пісні, ні її мелодія не могли заступити в душах тварин любого їм гімну „До бидла Англії“.

7

Через кілька днів, коли трохи вщух страх, викликаний жорстокою розправою, декому із тварин пригадалося — чи то здалося, що пригадалося, — що у Шостій Заповіді було записано: „Хай жодна тварина не вб’є іншої тварини“. І хоча жодна душа не наважилася навіть згадати про неї у присутності свиноти та собачні, тварини відчували, що ці вбивства явно їй суперечили. Конюшина попросила Бенджаміна прочитати їй Шосту Заповідь, а коли той за звичкою відмовився, буркнувши, що не хоче лізти у такі справи, Конюшина звернулася до кози Муріелли. Та прочитала їй заповідь, в якій значилося: „Хай жодна тварина не вб’є іншої тварини безпідставно“. Якимось чином останнє слово геть випало із пам’яті всіх тварин, хоча ніхто не міг сказати, що заповідь порушено: злигавшись із дворушником та ренегатом Сніжком, інші зрадники самі подбали про те, щоб для їхньої страти підстав було аж задосить.

Того року працювати довелось ще тяжче, ніж навіть минулого. Відбудова вітряка, стіни якого стали вдвічі товщі, вкладаючись при цьому у попередні строки і не полишаючи повсякденної роботи на фермі, вимагала пекельних зусиль. Були моменти, коли тваринам починало здаватися, що вони і працюють довше, і харчуються гірше, ніж за часів пана Джоунса. Та одного недільного ранку перед ними з’явився Крикунець, тримаючи у ратиці паперовий згорток, і зачитав їм, що виробництво продукції всіх видів зросло за цей час на двісті, триста і навіть п’ятсот процентів у порівнянні з дореволюційним минулим. У тварин не було жодної підстави не вірити йому, тим більше, що вони вже вельми невиразно пам’ятали, якими були умови життя на фермі до Великого Бунту. Однак були дні, коли їм хотілося, щоб цифр стало менше, а харчів хоч би трохи побільшало.

Всі Наполеонові постанови доводилися до свідомості тваринячих мас через Крикунця і ще одного кабанця. Наполеон показувався перед громадою не частіше, ніж двічі на місяць. Коли він виходив, його супроводжував не лише звичний собачий кортеж, але й чорний півень-сурмач, що крокував попереду й упереджував кожне Наполеонове слово гучним „Кукуріку“. Подейкували, що й у маєтку Наполеон мешкав тепер окремо від інших. Їжу він приймав на самоті, якщо не рахувати двох прислужників-псів, які подавали йому на порцеляновому сервізі фірми „Краун Дербі“, що стояв раніше у заскленому серванті у вітальні. Було також оголошено, що тепер окрім днів традиційних свят, рушничний салют відбуватиметься на день народження Наполеона.

Тепер про нього вже ніколи не говорилося як просто про Наполеона. Згадуючи його ім’я, годилося вживати офіційний титул „наш Вождь, товариш Наполеон“, і свинота навперебій вигадувала для нього все нові й нові титули на кшталт „Батько Всіх Тварин“, „Гроза людства“, „Заступник кошар“, „Друг каченят“ і таке інше. У своїх промовах Крикунець не стримуючи рясних сліз, говорив про мудрість Наполеона, про глибоку любов, яку той відчував до всіх тварин, а надто до тих нещасних, які й досі животіють у рабстві й темноті на інших фермах. Стало звичкою складати подяку Наполеонові за кожну удачу чи бодай найменше досягнення. Можна було почути, як одна курка промовляла до другої: „Під проводом нашого Вождя, товариша Наполеона, я знесла п’ять яєць за тиждень“; або як дві корови, стоячи біля водопою, вигукували: „Спасибі товаришу Наполеону за те, що під його геніальним керівництвом вода стала такою смачною!“. Загальні почуття всіх мешканців ферми знайшли своє втілення в новій поемі поета Коротуна. Називалася вона „Товариш Наполеон“ і починалася так:

Наполеон загалом схвалив ці вірші й порадив написати їх великими літерами на стіні, протилежній тій, де були Сім Заповідей… Того ж дня ці полум’яні рядки були увічнені на вказаному місці, а над ними білою фарбою Крикунець ще й намалював портрет Наполеона у профіль.

Тим часом при посередництві Хитрика Наполеон вступив у складні переговори зі своїми сусідами. Стос колод все ще лежав непроданий. Фридерик поривався купити деревину раніше за Пілкінгтона, але трусився над кожним шелягом і намагався виторгувати її за дурницю. Водночас знову пішли чутки, що він та його наймити готують напад на Скотоферму з метою зруйнувати вітряк, будівництво якого викликало у нього неабиякі заздрощі. Ніхто не сумнівався, що Сніжок переховувався саме у Вовчому полі. Якраз посеред літа тварин потрясла сенсаційна звістка: три курки самі прийшли до садиби й зізналися, що Сніжок завербував їх для вбивства Наполеона. Терористок було негайно страчено, і водночас вжито додаткових заходів для забезпечення безпеки Наполеона. Відтепер його ліжко вночі охороняли четверо псів, по одному біля кожної ніжки, а молодому підсвинкові на ім’я Пелюсток доручено було знімати пробу з кожної страви, подаваної Вождеві, щоб запобігти небезпеки його отруєння.

Приблизно в цей же час стало відомо, що Наполеон вирішив продати деревину панові Пілкінгтону; крім того, він мав от-от скласти угоду про регулярний товарообмін між Скотофермою та Лисячим гаєм. Стосунки між Наполеоном і паном Пілкінгтоном, незважаючи на те, що вони підтримувалися виключно через Хитрика, стали майже дружніми. Тварини не довіряли панові Пілкінгтону, як і всім іншим панам, але все-таки віддавали йому перевагу перед паном Фридериком, якого і боялися, і ненавиділи. В міру того, як літо кінчалося й будівництво вітряка наближалось до свого завершення, зненацька ожили дедалі впертіші чутки про неминучість підступного нападу. Подейкували, що Фридерик найняв щонайменше двадцять чоловік, озброєних мисливськими рушницями, що він підкупив поліцію та магістрат, і що, коли йому вдасться захопити Скотоферму й заволодіти купчою грамотою, права власності за ним буде визнано негайно. Крім того, із Вовчого поля доходили жахливі історії щодо жорстокості, з якою пан Фридерик поводиться зі своїми тваринами. Розповідали, як він закатував до смерті стару коняку, заморив голодом кілька корів, живцем спалив собаку, кинувши її в піч, а вечорами розважається, влаштовуючи півнячі герці, попередньо прив’язавши до пазурів нещасних птахів леза бритв. Кров скипала від люті, коли тварини слухали про знущання з їхніх чотириногих товаришів; часом навіть лунали заклики згуртуватися й напасти на Вовче поле, щоб вигнати звідти варварів-людей і дарувати тамтешнім тваринам свободу. Але Крикунець завжди радив їм уникати нерозважливих дій і цілком покластися па мудру стратегію товариша Наполеона.

Так чи інакше, але загальна лють і ненависть до пана Фридерика скипала на Скотофермі, як бурхлива хвиля. Тож одного недільного ранку Наполеон з’явився в клуні і пояснив, що зроду не вступав у жодні переговори з Фридериком щодо продажу йому деревини; треба зовсім себе не поважати, зауважив він, щоб узагалі мати справу з таким мерзотником. Голубам, яких і досі посилали за межі ферми для поширення звістки про Великий Бунт, було категорично заборонено залітати до Лисячого гаю, а гасло „Смерть людству!“ велено замінити іншим, а саме „Смерть Фридерику!“ Наприкінці літа було викрито ще одну із Сніжкових диверсій: виявилося, що вся пшениця рясно засмічена бур’янами, — наслідок одного із ранішніх нічних відвідин Сніжка, коли йому вдалося підмішати до насіннєвого фонду сім’я диких трав. Гусак, викритий як Сніжковий таємний агент, визнав перед Крикунцем свою вину і тут же порішив із собою, проковтнувши кілька ягід пасльону. Того ж дня тварини дізналися, що Сніжок — усупереч вельми поширеній омані—ніколи не одержував медалі Герой Скотоферми Першого ступеня: в цю оману ввів усіх сам Сніжок, поширивши після Битви під Корівнею міф про свої „ратні подвиги“. Насправді ж його не тільки не було нагороджено, а, навпаки, піддано загальному осуду за боягузтво, виявлене на полі бою. Щоправда, почувши таке, дехто із старіших тварин недовірливо перезирнулися, але Крикунець за хвилину пояснив маловірам, що це в них просто рецидив старечого склерозу.

Восени, — а такої тяжкої, виснажливої осені тварини ще не пам’ятали, бо водночас доводилося й збирати врожай, — будівництво вітряка було завершено. Тепер треба було діставати устаткування, чим і зайнявся Хитрик, але найважче було позаду. Незважаючи на всі нестачі і злигодні, брак усякого досвіду, примітивні знаряддя праці, зриви й невдачі, нескінченні диверсії Сніжка, корпус майбутнього млина було здано точно у визначений строк. Того пам’ятного дня тварини, мало не валячись з ніг від утоми, знайшли в собі сили влаштувати навколо свого дітища справжній хоровод, сердечно поздоровляючи одне одного з великою трудовою перемогою: і справді, нова будова виглядала в їхніх очах навіть краще, ніж попередня. Та й стіни зараз були, як фортечні мури: щоб їх повалити, Сніжкові довелось би діставати динаміт! І пригадуючи, скільки поту було там пролито, всі водночас думали про те, як зміниться їхнє життя, коли закрутяться крила вітряка й по проводах потече струм із динамо-машини: від самої лиш уяви про це їхню втому як рукою зняло, і всі заходилися весело гасати довкола, струшуючи повітря переможними вигуками. Сам Наполеон у супроводі своїх собак і горластого півня з’явився на будівельний майданчик оглянути роботу; він особисто поздоровив тварин із великим досягненням і запропонував назвати майбутній вітряк Млином імені товариша Наполеона.

А за два дні тварин було запрошено на екстрені надзвичайні збори до великої клуні, де вони, онімівши від подиву, дізналися, що Наполеон вирішив продати деревину панові Фридерику. Завтра по неї приїдуть підводи із Вовчого поля. Виявилося, що весь той час, поки Наполеон проголошував свою непорушну і вічну дружбу з паном Пілкінгтоном, він тишком-нишком вів переговори з Фридериком і довів їх до успішного кінця.

Всі стосунки з Лисячим гаєм було негайно розірвано: на адресу пана Пілкінгтона відправили ноту, сповнену лайки та образ. Голубам було суворо наказано облітати Вовче поле і змінити гасло „Смерть Фридерику!“. на інше, а саме — „Смерть Пілкінгтону!“. Далі Наполеон запевнив тварин, що чутки про підготовку несподіваного нападу пана Фридерика на Скотоферму — груба провокація, як і наклепницькі байки про те, що ніби пан Фридерик жорстоко поводиться зі своєю худобою. Все це — злісні вигадки та підступні інсинуації Сніжка та його таємних агентів.

Виявляється, що Сніжок ніколи не переховувався у Вовчому полі, його й духу там зроду не було: весь цей час він розкошував ніде інде, як, у Лисячому гаю, з усіма тельбухами продавшись його власникові — панові Пілкінгтону.

Ця дипломатична хитрість Наполеона викликала у свиноти одностайний захват. Демонструючи дружбу з Пілкінгтоном, він примусив Фридерика підняти ціну на цілих дванадцять фунтів. Та справжній геній Наполеона в тому, пояснив Крикунець, що він не довіряє нікому, навіть тому ж таки Фридерикові. Той хотів був заплатити за ліс не готівкою, а так званим „чеком“, себто звичайним клаптиком паперу, на якому було написано, що він належить оплаті. На, мовляв, тобі чек — і почекай! Та ще не народився той, хто б міг обвести товариша Наполеона довкола пальця. Він зажадав платню в справжніх п’ятифунтових банкнотах за принципом: спершу гроші, потім товар. Фридерик уже розрахувався; одержаної суми досить, щоб придбати для вітряка усе необхідне устаткування.

Тим часом тварини й не згледілися, як весь ліс уже був за межами Скотоферми. Коли відчалила остання підвода, в клуні було скликано ще одні загальні збори, на порядку денному яких стояло всього одне питання: „Огляд одержаних банкнот“. Блаженно всміхаючись, сам Наполеон при обох своїх регаліях розташувався на солом’яній підстилці на помості; поруч з ним на порцелянові тарелі, взятій на кухні маєтку, лежали акуратно складений стосик п’ятифунтовок. Тварини вервечкою проходили повз поміст, і кожен надивлявся донесхочу. Боксер навіть протяг храп до тарелі й понюхав синенькі папірці, які здригнулися й зашелестіли під його могутнім подихом.

Та не минуло й трьох днів, як на фермі знялася страшенна буча. До маєтку на всій швидкості підкотив на велосипеді Хитрик, блідий, як смерть; кинувши машину посеред двору, він щодуху помчав сходами нагору. А за хвилину із резиденції Наполеона пролунав глухий несамовитий рев. Звістка про те, що сталося, із швидкістю блискавки облетіла всю ферму. Банкноти виявилися фальшивими! Фридерик дістав будівельний ліс задарма!

Наполеон негайно ж скликав усіх тварин і громоподібним голосом оголосив Фридерикові смертний вирок. Після того, як його схоплять, сказав він, Фридерика буде зварено заживо на повільному вогні. Далі Наполеон попередив присутніх, що після такої підступної акції можуть чекати чого завгодно. Тепер Фридерик та його наймити можуть щохвилини напасти на ферму: вони вже давно готувалися до цього. На всіх підходах до Скотоферми було негайно виставлено вартових; до Лисячого гаю терміново відрядили четвірку найпрудкіших голубків з миролюбним посланням, щоб спробувати відновити добросусідські стосунки з паном Пілкінгтоном.

Агресія сталася наступного ранку. Тварини саме снідали, коли примчали дозорці й захекано доповіли, що Фридерик на чолі своєї раті вже проминув великі ворота. Забувши про їжу, тварини сміливо кинулися назустріч окупантам, та на цей раз їм не пощастило відбити напад так само легко, як під час Битви під Корівнею. Назустріч їм сунуло півтора десятка людей, половина з рушницями в руках, і вони відкрили вогонь уже з п’ятдесяти ярдів. Тварини не встояли перед жахливим гуркотом залпів та градом безжальних шротин і, незважаючи на всі зусилля Наполеона й Боксера утримати їх на місці, почали повільно відступати, відводячи за собою поранених. Зайнявши оборону за стінами клуні та найближчих сараїв, вони сполохано виглядали звідти крізь щілини між дошками та дірки від сучків, а на їхніх очах вороги в цей час уже захопили довгий луг й впритул підійшли до вітряка. На мить Наполеон і той, здавалося, розгубився. Він мовчки бігав по клуні із кутка в куток, судорожно смикаючи задубілим хвостом. Всі погляди тужливо звернулися в бік Лисячого гаю: вся надія була на пана Пілкінгтона та його людей, тільки б швидше вони підійшли! Та в цю мить прилетіли й сіли на клуню четверо голубів: в клювику одного із них біліла записка від Пілкінгтона. В ній було надряпано олівцем: „Так вам, падлюкам, і треба!“.

Тим часом Фридерик та його військо зупинилися біля вітряка. Чим пильніше тварини стежили за ними, тим більший жах та відчай охоплювали їх. Двоє чоловіків, озброївшись ломом та кувалдою, заходилися крушити вітряк.

— Нічого не вийде! — гукнув Наполеон. — Наші стіни надто міцні, щоб повалити їх цими залізячками, навіть за цілий тиждень! Не занепадайте духом, товариші!

Та Бенджамін і далі не відривав очей від того, що коїлося біля вітряка. Ті двоє — з кувалдою та ломом намагалися пробити дірку в фундаменті будівлі. Бенджамін тямуче кивнув своїм довгим храпом і немов посміхнувся сам до себе.

— Так я й думав, — промовив він. — Хіба ви не бачите, що вони роблять? Зараз вони закладуть у ту дірку вибухівку.

Паралізовані жахом тварини застигли в чеканні: залишати в таку мить укриття з дахом над головою було б надто небезпечно. Зненацька люди біля вітряка круто повернулися й побігли від нього, хто куди. І тут немов потужний грім прокотився над головами тварин. Голуби в паніці шугонули в повітря, а всі чотириногі, крім Наполеона, заплющивши очі, долічерева розтяглися на підлозі. Коли вони підвелися й глянули в бік вітряка, то побачили на його місці лиш величезну хмару чорного диму, що повільно пливла по вітру. На місці вітряка зяяла порожнеча.

І в ту ж мить де тільки взявся у тварин цей раптовий і бурхливий приплив відваги? Страх і відчай, що їх вони відчули хвилину тому, немов випарувався в пориві одностайної люті, коли вони побачили, що скоїли ці двоногі мерзотники. „До помсти!“ — вирвалося із їхніх грудей, і, не чекаючи жодних наказів, вони тісною і грізною колоною посунули на ворога. Їх нещадно сікла й обпікала злива шроту, але тварини навіть не помічали цього. Це була кривава й жорстока битва. Люди безперестанку смалили із рушниць, а коли тварини впритул наблизилися до них, пустили в хід кийки й важкі підковані чоботи. Смертю хоробрих полягли одна корова, три вівці, дві гуски; майже всі інші дістали усілякі поранення. Навіть Наполеон, котрий керував цією операцією з тилу, позбувся кінчика хвоста, зрізаного прямим попаданням шротини. Але й нападники зазнали неабияких втрат. Трьом із них Боксер розчерепив голови своїми копитами, одному проткнула пузо своїм рогом корова, ще один залишився майже без штанів, коли на нього напали Джессіка і Блюбелл. А коли дев’ять псів із особистої охорони Наполеона, що їх він під прикриттям живоплоту відправив в обхід, з лютим гарчанням з’явилися на одному із флангів нападників, тих охопила паніка. Вони збагнули — що їм загрожує небезпека оточення. Фридерик гукнув до своїх наймитів, що треба, поки не пізно, тікати, і за мить перелякані агресори дали дьору, рятуючи свої підлі шкури. Тварини гнали їх уздовж всього лугу, встигши ще завдати кілька влучних ударів, хто чим попадя, коли ті продиралися крізь колючу огорожу.

Вони перемогли, та якою ціною! Всі були ні живі ні мертві від утоми, із тіл багатьох юшила кров. Ледве переставляючи ноги, вони побрели до ферми. Вид мертвих товаришів, розпростертих на траві, викликав у багатьох із них щирі сльози. А потім у сумній мовчанці вони застигли там, де ще недавно височів їхній вітряк. Він і справді немов злетів у повітря, вся їхня тривала й виснажлива праця пішла за вітром. Навіть фундамент — і той був частковопошкоджений у місці вибуху. І на цей раз вони вже не могли використати для відбудови млина розкидане по землі каміння. Каміння зникло разом із будовою. Силою вибуху воно було роздроблене на порох і розкидане на сотні ярдів навкруг. Вітряка неначе ніколи й не було.

Коли вони повернулися на ферму, перед ними вигулькнув, сяючи від удоволення, Крикунець і грайливою ходою попрямував назустріч, жваво крутячи хвостиком; ніхто не пригадував, щоб бачив його у бою під градом шротин. Раптом усі почули, як із боку садиби долинули врочисті звуки салюту із рушниці.

— А що це там святкують? — здивувався Боксер.

— Як що? Нашу перемогу! — вигукнув Крикунець.

— Яку іще перемогу? — здивувався Боксер… Бабки його були в крові, він загубив підкову й розщепив копито, принаймні дюжина шротин застряли в нього в крупі та задніх ногах.

— Як це „яку перемогу“ товариші? Хіба ж ми не звільнили нашу священну землю від найлютіших наших ворогів?

— Але ж вони зруйнували вітряка! А ми ж будували його цілих два роки!

— Ну то й що? Ми збудуємо іншого вітряка. А буде треба, ми збудуємо і два, і три, і чотири, і п’ять і навіть шість таких вітряків. Ви не усвідомлюєте, товариші, всієї величі того, що нам удалося досягти. Ще недавно окупанти панували на всій нашій землі, навіть на ось цьому клаптику, де ми з вами нині стоїмо. А тепер під проводом товариша Наполеона ми відвоювали кожну її п’ядь!

— Ми лише відстояли те, чим володіли раніше, — мовив Боксер.

— То хіба ж це не перемога? — мовив Крикунець. Вони пошкандибали до двору. Шротини під шкірою пекли Боксера при кожному кроці гірше, ніж хмари ґедзів. Але в думках він уже знову був на відбудові вітряка, починаючи з фундаменту, і немов збирався в силі для виконання цього важкого завдання. Та чи не вперше в житті Боксер подумав про свій вік, невиразно відчуваючи, що ні колишнього здоров’я, ні колишньої сили в нього вже нема.

Але варто тваринам було угледіти зелений стяг, що гордо майорів на вітру, й почути новий залп із рушниці — і так ще п’ять разів підряд — та вислухати промову, яку виголосив Наполеон, подякувавши їм за виявлену мужність і відвагу, як усі й справді відчули, що одержали неабияку перемогу. Героям, котрі загинули на полі бою, було влаштовано врочисте поховання в братській могилі. Боксер з Конюшиною тягли підводу, яка правила за катафалк, на чолі процесії власною персоною крокував сам Наполеон. На святкування перемоги було відпущено цілих два дні. Повсюдно лунали пісні і промови, гриміли Залпи нового салюту, а кожному мешканцеві ферми було вручено пам’ятні подарунки — кожна худобина дістала по яблуку, кожна пташина по дві унції пшениці, кожна собака по три галети із кісткового борошна. Надійшло офіційне повідомлення, що ця битва ввійде в історію під назвою Битва під Вітряком. Водночас на пропозицію товариша Наполеона було засновано нову високу нагороду — Орден Зеленого стяга, першим кавалером якого став він сам. У вирі святкової метушні було остаточно забуто злощасний епізод із фальшивими купюрами.

Не минуло й тижня після вищезмальованих подій, як, риючись у підвалах садиби, свині випадково натрапили на ящик віскі, якого ніхто не помічав раніше, коли вони вперше переступили поріг будинку, щоб поселитися в ньому. Того вечора, аж до пізньої ночі, з садиби долунали звуки гучного співу, в якому, на величезний подив рядових мешканців ферми, можна було розрізнити мелодію гімну „До бидла Англії“. А десь о пів на десяту із дверей чорного ходу зненацька вискочив хтось на чотирьох ногах у старому капелюху-котелку на голові, що в ньому пан Джоунс колись грав у крокет і, оббігши чвалом весь двір, знову гулькнув до будинку; тільки потім тварини збагнули, що то був товариш Наполеон. Зранку над фермою запанувала глибока тиша.

Аж до дев’ятої години ніде не хрюкнула жодна свиня. Нарешті, по дев’ятій з’явився Крикунець; він пересувався мляво й понуро, а очі були каламутні, а хвостик безсило повис: все промовляло за те, що бідолаха серйозно захворів. Коли всі зібралися, Крикунець згаслим голосом сказав, що повинен повідомити їм тяжку новішу. Товариш Наполеон лежить при смерті!

Відчайдушний лемент негайно перекрив його слова. Перед дверима маєтку тут же розстелили солому. Всі ходила навшпиньках. Зі сльозами на очах тварини запитували одне в одного, що вони робитимуть, коли їх навіки покине їхній любий Вождь.

Пронеслася поголоска, що, незважаючи на всі перестороги, Сніжкові усе-таки вдалося підсипати отрути в їжу Наполеона. А за дві години Крикунець вийшов з новим повідомленням. Ідучи від них, товариш Наполеон видав свою останню Урочисту Постанову: надалі вживання алкоголю на фермі буде каратися смертю.

Однак під вечір товаришу Наполеонові немов трохи полегшало, а наступного ранку Крикунець уже зміг повідомити, що їхній Вождь на шляху до видужання.

По обіді Наполеон уже приступив до роботи, а наступного дня стало відомо, що він відрядив Хитрика до Віллінгдона з метою добути яку-небудь літературу з технології гуральництва та броварства. Наступного тижня Наполеон постановив розорати невеличкий випас за садом, вже Давно відведений для тих тварин, котрі пішли на відпочинок. При цьому пояснювалося, що випас цей виснажився й потребує рекультивації; невдовзі ж стало відомо, що Наполеон пропонує засіяти його ячменем.

Приблизно в цей час на фермі стався дивний інцидент, не зовсім доступний розумінню більшості її мешканців. Якось уночі, десь близько дванадцятої, на подвір’ї щось лунко гупнуло, примусивши всіх тварин перелякано повибігати зі своїх стійл. Стояла місячна ніч. Під клунею, біля тієї стіни, на якій було записано Сім Заповідей, лежала поламана надвоє драбина. Поруч із пензлем у ратиці простягся бездиханний Крикунець, трохи віддалік на землі лежав ще не згаслий ліхтар та перекинуте відерце з фарбою. Собаки тут же оточили місце події і, допіру Крикунець застогнав і так-сяк підвівся, підхопили його під пахви й одвели до садиби. Жодна з тварин не могла доладу второпати, що б це все мало значити. Один лиш старий Бенджамін, який стояв собі осторонь і з загадковим виглядом кивав головою, показував, що йому все ясно, та добитися від нього живого слова було неможливо.

Та через кілька днів коза Муріелла, випадково перечитуючи для себе Сім Заповідей, раптом зауважила, що з’явилася іще одна, яку тварини засвоїли невірно. Так, їм усім здавалося, що зміст П’ятої Заповіді був такий: „Хай жодна тварина не п’є спиртного“ — і крапка! Насправді ж там було ще два слова, на які вони чомусь не звернули уваги. Повний текст П’ятої Заповіді насправді виглядав інакше, а саме: „Хай жодна тварина не п’є спиртного надмірно“.

8

Ніхто не міг із певністю сказати, коли загоїться розтрощене Боксерове копито, і вирішено було взятися за відбудову вітряка наступного ж дня після Свята перемоги. Боксер відмовився бодай на день піти на лікарняний і поклав собі поводитися так, щоб ніхто навіть не здогадався, як йому боляче. Тільки після роботи наважувався він признатися, як його непокоїть поранена нога. Конюшина приклала до ушкодженого копита примочку із пожованих нею цілющих трав й у присутності Бенджаміна умовляла Боксера, щоб берігся й бува не надірвався на роботі. „Конячі легені не вічні“, — сказала вона йому, та Боксер й слухати її не хотів. У нього, сказав він, залишилась лише одна мета в житті: побачити як вітряк запрацює, ще до того, як він піде на відпочинок.

Спершу, як тільки вперше формулювалися закони Скотоферми, пенсійний вік для коней та свиноти було визначено в дванадцять років, для корів — у чотирнадцять, для собачні — дев’ять, для овець — сім, для курей, гусей та качок — в п’ять років. Було одностайно погоджено, що розмір пенсії має бути таким, щоб ветерани праці могли дожити віку безбідно. І хоча досі жодна тварина ще не вийшла па пенсію, останнім часом ця тема обговорювалася все частіше й частіше. Оскільки невеличкий випас за садом нині було розорано під ячмінь, подейкували, що буде відгороджено клапоть довгого лугу з метою відвести його під вигін для ветеранів праці. Казали також, що для коней пенсія становитиме п’ять фунтів зерна на день, а взимку ще й додатково п’ятнадцять фунтів сіна, а також по морквині чи, можливо, й по яблуку на голову в дні громадських свят. В кінці літа наступного року Боксер мав відзначити своє дванадцятиліття.

Тим часом життя далось непереливки. Зима виявилась такою ж холодною й затяжною, як і торік, а запас харчів навіть меншим. Щоденний раціон знову було скорочено для всіх тварин, крім хіба що свиноти та собачні. Поголівна харчова зрівнялівка — невтомно розтлумачував деяким радикалам та екстремістам Крикунець — несумісна з основними принципами скотинізму. Більш того, йому нічого не варто було науково довести всім і кожному, що насправді ніякого скорочення раціонів не відбувається, а всілякі безвідповідальні розмови про це — то чиста вигадка. Щоправда, пояснював він маловірам, останнім часом нам довелося провести перерозподіл продуктів харчування (Крикунець завжди волів уживати термін ПЕРЕРОЗПОДІЛ, вважаючи його більш науковим, ніж обивательське „скорочення“), та варто порівняти теперішнє становище на цьому фронті з тим, що було до Великого Бунту за часів тиранії Джоунса, як і сліпий побачить, що багато чого ми досягли.

— Що б ми, товариші, не взяли — овес, сіно, буряки, кормову ріпу, — тонким дзвінким голосом швидко говорив він, тут же наводячи найпереконливіші цифри, — всюди ми бачимо, як крива невпинного зростання нашого добробуту сягає все вище і вище. Й при цьому не треба забувати, що так само невпинно скорочуються наші трудодні і труднощі, підвищуються смакові та живильні якості питної води, ми стали жити не тільки краще, не тільки веселіше, але й, головне, довше, ніж раніше, а дитяча смертність у нас круто знизилася. Годі вже й доводити, що буквально на наших очах в наших стійлах стає дедалі більше дедалі чистішої та м’якішої і запашнішої соломи, в той час як усіляких кусаючих ґедзів, оводів, сліпаків, мух і навіть мошви в переліку на кожного з нас стає дедалі менше і менше, і цей процес триватиме далі і далі. Це саме можна сказати про кількість бліх на кожному з нас, товариші. Тварини безоглядно вірили кожному його слову. Правду кажучи, і сам пан Джоунс, і рівень тваринячого життя при ньому вже давно стерлися з їхньої пам’яті. Єдине, що тварини знали напевно, то це лиш те, що живуть вони в невилазних злиднях, холоді й голоді, хоча й тяжко працюють, не підводячи голів од землі, від зорі до зорі. Але, видима річ, раніше було ще гірше: їм усім так хотілося вірити в це! Не кажучи вже про те, що раніше всі вони були рабами, а нині вони не раби, бо раби — це не вони, вони — найвільніші тварини в усій окрузі, і в цьому вся суть, як невпинно доводив їм Крикунець.

Прибавилося і голодних ротів. Восени майже водночас опоросилося чотири молоді свиноматки, привівши навзагал аж тридцять одне порося. Молодняк був суцільно чорний, а що Наполеон був єдиним чорним кнуром на фермі, то неважко було здогадатися, хто їхній батько. Невдовзі і постановили, що заплановано побудувати в саду спецінтернат і вже зроблено відповідальні замовлення на імпорт цегли та будівельного лісу, а тим часом поросята проходили курс початкового навчання на кухні садиби під керівництвом самого Наполеона. В саду для них обладнали гральний майданчик, куди було суворо заборонено заходити дітям інших тварин. Під кінець року надійшла постанова, за якої при зустрічі на одній стежці свині і несвині, несвиня має давати свині дорогу; крім того, вся свинота, незалежно від звання та посади, дістала право носити по неділях на кінцях хвостиків подвійні бантики із зеленої стрічки.

Незважаючи на те, що минулий рік був загалом удалий, грошей на фермі не вистачало. А треба ж було закупити і цегли, і піску, і вапна для побудови школи, не забуваючи водночас заощадити й на купівлю устаткування для вітряка. Гроші були потрібні й на придбання достатньої кількості гасу та свічок для освітлення садиби, цукру для товариша Наполеона (решті свиноти вживання цукру було суворо заказано, як небезпечного для здоров’я продукту), а також усілякого інструменту й реманенту: молотків, цвяхів, вірьовки, вугілля, дроту, бляхи, а також собачих галет. Було реалізовано за межами ферми стіг сіна й половину врожаю картоплі, а за новим контрактом щотижня вивозилося по шістсот яєць, що не могло не позначитися на поголів’ї курей: приріст у курятнику майже припинився. Вже й без того зменшений у грудні, харчовий раціон тварин був додатково зменшений у лютому, а для економії гасу в стійлах скасували нічне освітлення. Та свиноту все це обминало і якимось дивним чином вона гладшала просто на очах. Якось у кінці лютого під вечір по всьому подвір’ї розлився теплий і густий ситний запах, подібного якому зроду не знали тварини; ішов він із невеличкої броварні за кухнею, занедбаної ще за часів пана Джоунса. Хтось упізнав аромат смаженого ячменю, і вся худоба жадібно повитягувала морди в бік кухні, сподіваючись, що там варять мішанку їм на вечерю. Та ніякої вареної мішанки на вечерю ніхто із них так і не побачив, а наступної неділі було оголошено постанову, за якою весь урожай надалі резервуватиметься виключно для свиней. Випас за садом з весни буде зорано й засіяно ячменем. А потім на подвір’я просочилася звістка, що свинота одержує по кухлю пива на день, тоді як порція Наполеона — повна супниця із порцелянового сервізу „Краун Дербі“.

Та всі ці окремі злигодні значною мірою компенсувалися гордим усвідомленням того безперечного факту, що тепер кожна тварина ні перед ким не гне шиї, як це було за старих часів. Вони мали право на власну пісню, право на власні висловлювання, право на влаштування власних мітингів та демонстрацій. Наполеон постановив, щоб раз на тиждень влаштувалися так звані „стихійні демонстрації“ з метою прославлення досягнень на перемог Скотоферми. В призначений час тварини повинні були стихійно залишати роботу і, зібравшись на подвір’ї, марширувати вздовж кордонів ферми по-військовому: першою мала йти колона свиноти, потім колона кінноти, далі корівня, за нею вівчарня, нарешті, птаство. Собачня супроводжувала процесію з обох боків, а попереду всіх по-стройовому крокував Наполеонів чорний півень-сурмач. Боксер та Конюшина йшли слідом, несучи зелений стяг з рогом та копитом і прикрашений гаслом „Хай живе товариш Наполеон!“.. Демонстрація закінчувалася привсетваринним читанням нових віршів, складених на честь товариша Наполеона, та ще однією промовою Крикунця з переліком цифр, що свідчили про епохальні досягнення у виробництві харчів за останній тиждень. На підтвердження цих небачених доти досягнень гримів рушничний салют. Із найбільшим ентузіазмом поспішали на стихійні демонстрації вівці, і коли хто-небудь скаржився (часом дехто із тварин дозволяв собі вільності, якщо поблизу не було нікого із свиноти чи собачні), що вони лише марнують час і мерзнуть на холоді, вівці одразу ж заглушали їх гучноголосим меканням-беканням „Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько“. Та більшості тварин подобалися ці збіговиська. Їм було приємно і втішно зайвий раз усвідомити, що, як би там не було, а над ними вже немає панів і що працюють вони для власного ж блага. І тому, коли лунали пісні, крокували колони, повідомлялися свіжі дані про нові досягнення, гримів салют, майоріли прапори й кукарікав півень, то всі на якийсь час майже забували про порожнечу в засіках і шлунках.

У квітні Скотоферму було проголошено Тваринною Республікою, а відтак належало обрати Президента. На цю посаду висунувся лише один претендент — товариш Наполеон, якого й було обрано одностайно. Того ж дня стало відомо, що виявлено нові документальні дані про ганебні подробиці злочинних зв’язків Сніжка з паном Джоунсом. З’ясувалося, що, всупереч попереднім уявленням, Сніжок не лише з властивою йому підступністю намагався унеможливити перемогу тварин у Битві під Корівнею, але й відкрито воював на боці пана Джоунса. Більше того, ніхто інший, як саме Сніжок був справжнім головнокомандуючим об’єднаних людських сил і повів їх в атаку зі словами „Хай живе людство!“ на устах. І якщо дехто із тварин ще пригадує ту рану, яку дістав у Битві під Корівнею Сніжок, то нехай знають, що залишили її на спині цього зрадника і найлютішого ворога всіх тварин грізні сталеві ікла товариша Наполеона.

Посеред літа тварини з подивом побачили, що на ферму звідкілясь повернувся старий крук Мойсей, загадково зниклий кілька років тому. Зовні він аніскілечки не змінився, як і раніше, відмовлявся працювати фізично і повторював знову і знову свої старі побрехеньки про Льодяникову гору. Злетівши на пеньок, він махав своїми чорними крилами і годинами провадив своєї, аби було кому слухати.

— Там, нагорі, товариші, — бувало, врочисто починав він, тицяючи в небо своїм величезним чорним дзьобом, — високо над нами, понад отією он темною хмарою, стоїть Льодяникова гора, блаженний край, куди рано чи пізно всі ми, нещасні тварини, підемо відпочивати після праведних трудів наших!

Мойсей присягався, що вже побував там особисто, злетівши якось понад ту чорну хмару, і на власні очі бачив безкраї лани люцерни, огороджені живоплотом, на якому росли вівсяне печиво та цукор-рафінад. Було чимало тварин, які йняли цьому віри. Оскільки наше земне життя, міркували вони, минає в тяжкій праці й нескінченних злигоднях, то хіба ж не природно припустити, що десь має бути й інший, кращий, справедливіший світ? Однак ставлення свиноти до Мойсея зрозуміти було дуже важко. З одного боку, свині в один голос заявляли, що всі Мойсеєві теревені про Льодяникову гору — суцільна брехня. З другого ж, ніхто з них не намагався прогнати його геть із Скотоферми, — бодай як злісного неробу, більш того — його навіть узяли на спецпостачання, видаючи по півсклянки пива на кожний трудодень.

Після того як копито в Боксера нарешті загоїлося, він з іще більшим запалом взявся до роботи. Щоправда, того літа й решта тварин працювали, як каторжні. Крім повсякденної роботи на фермі й відбудови висадженого в повітря вітряка з весни почалося будівництво спецшколи. Часом від непосильних тягарів, які кінь брав на себе, у бідолахи підгиналися ноги, а у шлунку було порожньо, як у каркасі вітряка, але Боксер ні на мить не западав духом. Ні в його словах, ні в його діях не було жодних ознак того, що сили його потихеньку занепадають. Щоправда, придивившись до нього пильніше, можна було помітити й певні зміни: його шкура вже не вилискувала, як раніше, а велетенський круп немов увесь збігся. „То дарма“ часом чулося на фермі, „от прийде весна, зійде свіжа травичка, і наш Боксер знову стане, як стій“. Та весна прийшла і пішла, а його круп так і не побільшав. Часом, коли на схилі, що вів до кар’єру, він напружував усі свої м’язи, намагаючись протистояти вазі величезного валуна, здавалося, що його тримає на ногах тільки неймовірна сила волі. І в такі хвилини його губи складалися, щоб вимовити слова: „Я працюватиму ще краще“, однак йому вже бракувало сил, щоб вимовити їх. Конюшина і Бенджамін ще раз попередили його, щоб хоч трохи додбав про власне здоров’я, але Боксер і вухом не повів. Наближався його дванадцятирічний ювілей, та йому було байдуже: всі його помисли були скеровані на те, щоб устигнути ще до того, як його відправлять на пенсію, натягати вдосталь каміння для відбудови їхнього вітряка.

Та от на початку літа, вже по закінченню трудодня, по фермі пробігла чутка, що з Боксером щось скоїлося. Як і завжди, він залишився того вечора сам-один на схилі, щоб іще до спадсонця встигнути зібрати й дотягти до будівельного майданчику вітряка ще одну купу каміння. Ця чутка виявилася, на жаль, правдивою. За хвилину прилетіли два голуби-поштарі і в один голос протуркотіли: „Боксер упав! Він лежить на правім боці і не може підвестися!“

Добра половина тварин негайно кинулася до пагорба, на якому будувався вітряк. Там, витягши шию і не в силах навіть підвести голову, поміж двох голобель лежав Боксер. Очі його оскліли, на всьому тілі виступили великі краплини поту. Тоненька цівка крові цибеніла із рота. Конюшина, як стояла, так і впала біля нього на коліна.

— Боксере, друже! — залементувала вона. — Скажи, що з тобою?

— Трохи легені підвели, — ледь чутно відказав Боксер. — Та дарма. Думаю, що тепер ви зможете відбудувати вітряк і без мене. Я все ж таки встиг навозити каміння. Так чи інакше, працювати мені залишився всього один місяць. Правду кажучи, я вже рахував дні, коли вийду на відпочинок. Добре було б, коли б і Бенджамінові дозволили піти на пенсію разом зі мною… Кращого приятеля мені й не треба, а він уже теж в літах.

— Зараз тобі потрібна негайна допомога, — відказала Конюшина. — Хто тут прудкіший, друзі? Біжіть якнайшвидше до Крикунця і розкажіть йому, що сталося.

Усі, хто тільки вмів бігати, щодуху кинулися до садиби, щоб повідомити про все Крикунця. Біля Боксера залишились тільки Конюшина і Бенджамін, котрий мовчки ліг поруч із своїм недужим другом, щоб відганяти своїм довгим хвостом набридливих ґедзів. Не минуло й півгодини, як з’явився Крикунець, весь сповнений жалю та співчуття. Він повідомив присутніх, що товариш Наполеон із великою і щирою скорботою сприйняв звістку про нещастя, яке постигло одного із найсумлінніших і найчесніших трударів ферми, й уже домовляється з ким слід, щоб помістити Боксера до найкращої лікарні Віллінгдона. Почувши таке, тварини перезирнулися. Опріч Моллі та Сніжка, ніхто із них зроду не переступав кордонів ферми, і думка, що їхній хворий товариш може опинитися в руках людей, просто покоробила їх. Та Крикунець тут же пояснив їм, що медична допомога, якої надасть Боксерові досвідчений лікар-ветеринар у Віллінгдоні, незрівнянна з тією, яку він може одержати вдома, на фермі, а ще хвилин за тридцять, коли Боксерові трохи полегшало, він так-сяк звівся на ноги й пошкандибав до свого стійла, де Конюшина й Бенджамін уже настелили для нього свіжої соломи.

Наступних дві доби Боксер залишався у стайні. Від Наполеона надійшла кругла пляшечка пахучої, але бридкої на смак рожевої мікстури, яку свині знайшли у ванній кімнаті пані Джоунс, і Конюшина давала її хворому, двічі на день після прийняття їжі. Вечорами, і собі лігши в його стійлі, вона намагалася втішити Боксера розмовою, в той час як Бенджамін відганяв докучливих мух. Боксер у свою чергу переконував Конюшину не брати близько до серця того, що сталося. Коли йому вдасться оклигати, то ще принаймні років зо три він проживе у спокої й достатку, мирно пощипуючи травицю на пасовиську. Уперше в житті в нього буде вдосталь часу для самоосвіти й самовдосконалення. Він ще сподівається, сказав Боксер, що йому таки вдасться ще на цьому світі вивчити до кінця абетку.

Однак Конюшина та Бенджамін могли навідувати Боксера лише увечері, після роботи, а фургон за ним прибув ополудні, коли всі тварини працювали на полі, де під наглядом одного з кабанів прополювали буряки. Тварини були дуже здивовані, побачивши, як від ферми галопом мчить Бенджамін, іржучи не своїм голосом. Ще ніколи вони не бачили його таким схвильованим, не кажучи вже про те, що ніхто доти не бачив, щоб він так кудись поспішав.

— Мерщій, мерщій! — кричав він. — Біжіть-но всі сюди! Вони забирають від нас Боксера!

Навіть не чекаючи дозволу від кабана-бригадира, всі залишили роботу й з усіх ніг майнули до ферми. І справді, на подвір’ї стояв критий фургон, запряжений двома кіньми. На одному боці фургона було щось написано, а на передку сидів шахраюватий на вид чолов’яга в насунутім до самі очі капелюсі. Боксерове стійло було вже порожнє.

— До побачення, Боксере! — хором закричали тварини, обступивши з усіх боків фургон. — Повертайся здоровий! До скорого побачення!

— О йолопи, бевзі! — загорлав на них Бенджамін, розштовхуючи їх та у відчаї б’ючи землю копитом. — Ідіоти! Ви лиш погляньте, що написано на фургоні!

Тварини вмить замовкли і перезирнулися. Муріелла заходилася складати літери в слова. Та Бенджамін відштовхнув її від фургону і серед могильної тиші прочитав:

— „Альфред Сіммонс. Бойня й миловарня. Торгівля шкурами та кістковим борошном. Харч для собак“. Невже ви не розумієте, що діється? Вони продали Боксера на шкуродерню!»

Тужливий зойк жаху вирвався водночас у всіх тварин. В цю ж хвилину чолов’яга на передку хльоснув коней батогом, і фургон повільно рушив із двору. Відчайдушно лементуючи, тварини гуртом пішли за ним. Доклавши всіх сил, Конюшина наздогнала його.

— Боксере! Боксере! — закричала вона. — Боксере! Боксере! Боксере!

Певне, той упізнав її голос і з заднього віконця фургона одразу ж висунувся його великий храп, перетнутий білою смугою.

— Боксере! — заволала Конюшина страшним голосом. — Боксере! Вискакуй звідти! Ну, швидше, швидше! Вони везуть тебе на забій!

Усі тварини хором підхопили «Вискакуй, Боксере, вискакуй!», та фургон уже набрав швидкості й одірвався від них. Важко сказати, чи розібрав Боксер, що кричала йому Конюшина, та його храп зник із заднього віконця, і стінки фургона здригнулись від глухих ударів із середини: це Боксер намагався пробити собі шлях на волю. Був час, коли б навіть від одного удару його могутнього копита весь цей фургон розсипався б на друзки, та ба! Невдовзі сили залишили його, і грюкіт копит почав завмирати, поки не припинився взагалі.

— Товариші, ну, послухайте хоч ви, товариші! — зарепетували у відчаї тварини, звертаючись до двох коней, які тягли фургон. — Схаменіться, товариші! Ви ж везете на смерть вашого брата!

Та дурні тварі були надто затуркані, щоб усвідомити те, що відбувається, і лиш у відповідь прищулили вуха та пришвидшили крок. Хтось був запропонував забігти їм наперед й зачинити залізні ворота, та пізно — за мить фургон уже проминув їх і виїхав на проїжджий тракт. Голова Боксера так і не з’явилася в задньому віконці.

А ще через три дні на фермі було оголошено, що він помер у ветеринарній лікарні у Віллінгдоні, незважаючи на всі зусилля, яких було докладено для врятування йому життя. Сам Крикунець, котрий, за його словами, не відходив від постелі хворого до останнього подиху, з’явився, щоб сповістити сумну звістку.

— Я зроду ще не бачив нічого зворушливішого, — мовив Крикунець, витираючи ратицею набіглу на око сльозу. — Я особисто не відходив від нього до останньої хвилини! Про що ми тільки не встигли поговорити! Та коли сили вже остаточно почали залишати його, він поманив мене копитом і прошепотів мені на вухо, ось на це саме вухо, товариші: «Як жаль, що я так і не побачу нашого вітряка в дії! Тож уперед, уперед, товариші! — додав він. — Вперед в ім’я Великого Бунту! Хай живе Скотоферма! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий». Це були його останні слова, товариші, — знову схлипнув Крикунець.

Зненацька вираз його писку враз змінився. Він перестав бігати по помосту, зупинив верткого хвостика й своїми гострими чорними очицями пильно оглянув присутніх.

До нього дійшли, мовляв він далі, ті нерозважливі й злісні чутки, що їх хтось поширював на фермі після евакуації Боксера. Хтось зауважив, що на фургоні, яким відвозили Боксера, було написано слово «Бойня», і одразу зробив скоростиглий висновок, що Боксера відправляють на шкуродерню. Просто неймовірно, товариші, просто неймовірно, що серед нас можуть бути такі наївні тварини.

— Як треба не знати товариша Наполеона, — обурено вигукнув він і знову, крутячи хвостиком, забігав по помосту, — як треба вміти не розуміти свого геніального Вождя, найкращого друга і батька всіх тварин, що хоч на мить припустити щось подібне! А пояснення — ось воно, товариші. До того, як цей фургон придбала ветеринарна лікарня, він і справді належав шкуродерові Альфреду Сіммонсу, давно покійному. А що в лікарні й досі не здогадалися замалювати старі надписи, то при чому тут ми з товаришем Наполеоном? Тепер, сподіваюся, товариші, вам усе ясно?

Як тільки все з’ясувалося, всі тварини зітхнули з величезним полегшенням. А коли Крикунець з усіма подробицями змалював, з якою гідністю прощався із життям Боксер, оточений загальною про нього турботою, які рідкісні медикаменти він одержував, оплачені Наполеоном, не глядячи, у них зникли останні сумніви, і смуток, що від них пішов їх бойовий друг і товариш, одразу полегшав від думки, що умер він щасливим.

Найближчої неділі на ранкову Асамблею з’явився Наполеон, який виступив з короткою поминальною промовою на честь Боксера.

— На жаль, — сказав він, — з технічних причин ми не можемо привезти назад останки нашого дочасно померлого товариша й поховати їх із належними почестями на фермі, але я вже наказав сплести із листя того лавру, що росте в нашім саду, великий лавровий вінок, який буде покладено на могилу товариша Боксера. Більш того, — провадив далі Наполеон, — в належний час на честь небіжчика свинями буде влаштовано спеціальний поминальний банкет. Я хочу закінчити цей свій виступ, товариші, цитатами із висловлювань покійного товариша Боксера, з якими він не розлучався все життя: «Я працюватиму ще краще», любив повторювати товариш Боксер. А ще він завжди говорив: «Товариш Наполеон завжди правий». Думаю, я не помилюсь, коли висловлю припущення, що ці світлі думки покійного товариша стануть у нас крилатими фразами, які завжди будуть у всіх на устах.

В день, призначений для банкету, зранку приїхав із Віллінгдона бакалійний фургон і привіз великий дерев’яний ящик, який тут же було занесено до садиби. Коли стемніло, звідти на всю ферму долунали звуки співу, дедалі гучнішого і незграйнішого. Потім спів узагалі припинився, з відкритих вікон у ніч полетіли хрипкі лайливі вигуки й звуки глухих ударів, супроводжувані лютими зойками та верещанням. Схоже було, що там зчинилася жорстока бійка. Десь близько півночі весь дім немов струснуло від брязкоту розбитого скла, після чого світло в усіх вікнах умить погасло. До полудня наступного дня ніхто із свиней не з’являвся на дворі ферми, де з самого ранку пішла гуляти чутка, що напередодні свинота купила собі цілий ящик віскі, невідомо де роздобувши гроші.

Минали роки. Приходили й відходили весни й осені, пролітали короткі тваринячі життя. Настав день, коли на фермі вже не залишилося майже нікого, хто пам’ятав би старі часи Великого Бунту, крім хіба що Конюшини, Бенджаміна, крука Мойсея та кількох свиней.

Померла коза Муріелла; не було вже ні Джессі, ні Блубелли, ні Пінчера. Помер і пан Джоунс — він віддав богові душу десь далеко в лікарні для алкоголіків. Сніжка було забуто. Ніхто вже не згадував і Боксера, крім хіба що тих старожилів, які знали його особисто. Конюшина перетворилася на геть стару кобилу; коліна в неї насилу згиналися, очі весь час закисали. Вона досягла пенсійного віку ще два роки тому, та на пенсію ніхто із тварин насправді ніколи й не виходив. Розмови про те, щоб виділити тваринам — ветеранам праці окремий випас за фруктовим садом, давно припинилися. Наполеон став тепер дебелим кабаном вагою в десять пудів. Крикунець так розплився, що міг насилу розплющити очиці. Тільки старий Бенджамін майже не змінився, хіба що посивів на храпу, а після смерті Боксера ще більше спохмурнів і замкнувся в собі.

На фермі тепер мешкало значно більше тварин, хоч приріст виявився і не таким великим, як було сподівалися одразу після Великого Бунту. Та й для багатьох народжених в останні роки сам Великий Бунт був далекою легендою, відомою лиш із переказів, а ті, кого було куплено за межами Скотинячого хутора, зроду й не чули про нього, аж поки не прибули сюди. Крім Конюшини, на фермі тепер працювали ще три конячки. Це були чесні створіння, сумлінні працівники й хороші товариші, але дурніші за дурних. Жодній з них не вдалося піти в опанування абетки далі літери «Б». Вони покірно слухали все, що їм розповідали про Великий Бунт та основні принципи скотинізму, а надто, коли чули про них від Конюшини, до якої ставилися з дитинною пошаною, але повторити почуте власними словами ніколи не могли.

Рівень життя на фермі значно підвищився, всюди панували сувора дисципліна й порядок, навіть площа господарства зросла після купівлі у пана Пілкінгтона із Лисячого гаю двох вигонів. Кінець кінцем успішно завершилося будівництво вітряка, крім якого на фермі працювали тепер і віялка, і елеватор; виросли нові клуні і кошари. Пан Хитрик купив собі нову бідарку. Щоправда, електрифікація ферми так і не відбулася. На вітряку мололи пшеницю, що забезпечувало фермі непогані прибутки. Розпочато було побудову ще одного потужного вітряка, де обіцяли поставити динамо-машину, але про вигоди, вимріяні колись Сніжком, як то — стайні з електричним освітленням й водогін з гарячою та холодною водою, тиждень з трьома трудоднями тощо — тепер уже ніхто і не згадував. Наполеон у своїх теоретичних працях вщент викрив реакційну суть подібних ідей, геть ворожих самому духові скотинізму. «Справжнє щастя, казав він, полягає в героїчній праці всіх й особистій невибагливості кожного».

Часом навіть здавалося, що, хоча ферма багатшає, достаток цей аж ніяк не поширюється на самих тварин — крім, звичайно, свиноти та собачні, що розплодилися на Скотинячому хуторі, як ніхто. І не можна було сказати, що свині й собаки по-своєму не працювали. Саме на їхніх плечах, як невтомно пояснював Крикунець, лежали нескінченні обов’язки щодо контролю над економікою та повсякденного керівництва. В чому саме полягали ці нескінченні обов’язки, було для більшості темних і затурканих тварин цілковитою загадкою, і вони лиш понуро мовчали, киваючи головами, коли Крикунець знову і знову пояснював їм, скільки напруженої праці вимагає від свиней щоденне складання «зведень», «звітів», «протоколів», та «записок». Вони являли собою величезні, густо списані аркуші паперу, що спалювалися в печах, як тільки їх було списано. Від цієї роботи, нагадував Крикунець, залежить не лише добробут, але й саме існування ферми. І все ж, ані свині, ані собаки не виробляли своєю працею жодних продуктів харчування, а їхній дедалі численніший колектив незмінно відрізнявся гарним апетитом.

Що ж до решти тварин, то їхнє життя протікало, загалом так, як воно протікало завжди. Вони недоїдали, спали на соломі, пили воду із ставка, надривалися на польових роботах; взимку вони страждали від холоду, влітку від ґедзів. Часом найстаріші, риючись в глибинах пам’яті, намагалися розібратися, краще чи гірше жилося їм в перші дні по Великому Бунту, коли вони щойно звільнилися від тиранії пана Джоунса. Та пригадати до ладу вони не могли. Їм ні з чим було порівняти своє теперішнє життя: єдине, що в них було, це повідомлення Крикунця, який, озброївшись цифрами, переконливо доводив їм, що жити стає дедалі краще, дедалі веселіше. Тварини відчували, що ця проблема нерозв’язана: у всякому разі, в них майже не залишалося часу, щоб розмірковувати на такі теми. Тільки старий Бенджамін, який мав міцну пам’ять, переконано заявляв, що, скільки він пригадує, життя ніколи не було ні гіршим, ні кращим, бо й не може бути іншим, ніж є: голод, злигодні, розчарування, казав він, ось незмінний закон життя.

І все-таки надія не залишала тварин. Більш того, ні за яких обставин вони ні на мить не втрачали солодкого почуття своєї обраності і навіть своєї винятковості. Адже, як не кажіть, ні в усій їхній окрузі, навіть в усій Англії не було іншої скотоферми, якою б і володіли, і керували самі тварини. Жодне з них, від малят до новоприбулих, куплених на фермах за десять і двадцять миль від Скотинячого хутора, — не забували про честь, яка випала на їхню долю. І при самих лише звуках рушничного салюту, при самому вигляді зеленого прапора, що майорів над їхніми головами, їхні серця сповнювалися неминущих гордощів, а думками вони поверталися до тої далекої героїчної роботи в підпіллі, до драматичних подробиць Великого Бунту й повалення тиранії пана Джоунса, написання Семи Заповідей, великих битв, у яких двоногі агресори зазнали нищівної поразки. Мрії про світле майбутнє, що живили їхніх пращурів, продовжували жити і в душах нащадків. Віра Республіки Тварин в провіщене старим пророком Мером, коли зелені лани Англії вже не топтатимуть людські ноги, не вмирала. Рано чи пізно, але цей час настане, байдуже, коли це буде — за життя нині сущих тварин чи вже після їхньої смерті, але день остаточної перемоги неодмінно прийде. І хоча ніхто б з них не наважився заспівати вголос «До бидла Англії», всі мешканці ферми знали не лише мелодію гімну, але й усі його слова, тож, можливо, дехто й мугикав його собі під ніс, коли нікого не було поруч. Так, життя їхнє було важке, і далеко не всі їхні сподівання справдилися, але вони усвідомлювали, що відрізняє їх від двоногих тиранів; якщо їм і доводилося тяжко працювати, то принаймні на самих себе. Ніхто з них не ходив на двох ногах. Ніхто не називав іншого «Хазяїн». Всі були рівні.

Якось на початку літа Крикунець наказав овечкам іти за ним й повів усю отару у віддалений кінець ферми, густо порослий молодим березняком. Під наглядом Крикунця овечки провели там цілий день, поскубуючи молоді пагони. Під вечір отара, було, рушила до ферми, але всім вівцям було велено залишатися на місці, з огляду на гарну погоду. Так вони провели в березняку цілий тиждень, протягом якого їх не бачив ніхто з решти тварин. Із ранку до вечора із ними невідступно був Крикунець.

— Ми з ними розучуємо нову пісню, — пояснив він, — тож краще, хай, ніхто не заважає.

І от одного чудового вечора, якраз після повернення отари, коли після трудового дня скотина поволі тяглася додому, всі почули несамовите іржання, що долинало з подвір’я. Скотина приголомшено зупинилася. Це був голос Конюшини. Зненацька вона заіржала знову, і все стадо. Щодуху кинулось до ферми. Увірвавшись у двір, вони побачили те, що й викликало такий жах у Конюшини. Це була свиня, яка крокувала на задніх ногах.

Помилитися було неможливо: всі одразу впізнали Крикунця. Трохи незграбно, можливо, через брак звички носити пузо в вертикальному положенні, але вельми вправно балансуючи, він пройшов по двору. А ще за хвилину із дверей садиби вигулькнула ціла вервечка свиноти — всі так само пересувалися на задніх ногах. Деяким із них це вдавалося краще, іншим гірше, дехто, здавалося, от-от знову стане на всі чотири, якщо йому не дати палиці, врешті всі вони цілком успішно зробили коло по двору. І нарешті розлігся собачий гавкіт й урочисте кукурікання чорного півня, який возвістив про вихід самого Наполеона. Пихато зиркаючи туди й сюди, він велично прочвалав через весь двір в тісному оточенні грайливих псів.

В правій горішній ратиці Наполеон тримав нагая.

Мертва тиша вмить запала на фермі. Збентежені, перелякані тварини, збившись докупи, не вірячи власним очам, спостерігали, як подвір’ям поволі просувається на двох ногах довга процесія свиней. Здавалося, весь світ перевернувся догори дригом. Та нарешті, коли минув первісний шок і коли, незважаючи ні на що — ні на страх перед псами, ні на виховану довгими роками звичку ніколи не скаржитись, ніколи не нарікати, щоб там не сталося — почулися слова протесту. І саме в цю мить, немов по команді, вівці заходилися одностайно мекати, скільки було духу:

— Чотири ноги — добре, дві ноги — краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — краще!

Мекання тривало без зупинки хвилин з п’ять. І коли вівці нарешті затихли, час для протестів було прогаяно, оскільки свині вже прямували назад до садиби.

Бенджамін відчув, як хтось ткнув носом йому в плече. Він оглянувся. Це була Конюшина. Її закислі очі були каламутніші, ніж звичайно. Не кажучи ані слова, вона обережно взяла його за гриву й потягла за клуню, де було написано Сім Заповідей. За кілька хвилин вони вже стояли біля засмоленої стіни, всіяної білими літерами.

— Зір у мене слабне, — зітхнувши, мовила вона. — А втім, навіть змолоду я не вміла прочитати, що там написано. Але в мене таке враження, що всі написи виглядали зовсім інакше. Поглянь-но, Бенджамін, чи не змінилися, бува, всі Сім Заповідей?

Чи не вперше погодився Бенджамін порушити свої правила і вголос прочитав їй те, що було написано на стіні. Ніяких Семи заповідей там більше не було: їх замінила одна заповідь, написана великими літерами. Ось як вона виглядала:

ВСІ ТВАРИНИ РІВНІ,

АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ ЗА ІНШИХ

Після цього вже не здавалося дивним, коли наступного дня вся свинота, що наглядала за роботами на фермі вийшла на службу на двох ногах і з нагаями у передніх ратицях. І вже нікого не здивувало й повідомлення про те, що свині придбали собі радіоприймач, провели телефон і підписалися на газети «Джон Булл», «Тит-бит» та «Дейлі Міррор». Тож ніхто й бровою не повів, побачивши Наполеона на прогулянці в саду ферми з люлькою у роті, як не здивувався ніхто й тоді, коли свинота познімала із гардеробів і натягла на себе вбрання пана Джоунса. Наполеонові дістався чорний сурдут, мисливські бриджі й шкіряні краги, а його улюблена свиноматка з’явилася у пастельному сатиновому халаті, що його вдягала у неділю пані Джоунс.

Не минуло й тижня, як десь біля ополудні на фермі з’явилося одразу кілька дрожок. Це прибула делегація із сусідніх ферм, запрошена Наполеоном для знайомства зі Скотинячім хутором. Вони оглянули все, що їм було показано, з неприхованою цікавістю і висловили свій глибокий захват від побаченого, особливо, від вітряка. В цей час усі мешканці скотоферми виполювали бур’яни на буряковому полі. Вони працювали якнайретельніше, майже не відриваючи очей від землі і не знаючи, кого треба боятися більше — чи то своїх свиней, чи то чужих відвідувачів.

Того вечора із садиби допізна лунав гучний регіт упереміж із незграйним хоровим співом. Зненацька, слухаючи цю мішанину голосів, тварини відчули приплив гострої цікавості. Як могла виглядати вона, ця перша зустріч тварин та людей на рівних? В одностайному пориві вони почали тишком-нишком стікатися до саду поблизу садиби.

Дійшовши до хвіртки, вони нерішуче завмерли й зупинилися, та Конюшина повела їх за собою. Навшпиньках усі підійшли до будинку, і ті, кому дозволяв зріст, обережно зазирнули у вікна їдальні. Там за довгим столом сиділо півдюжини фермерів і стільки ж найіменитіших свиней на чолі з Наполеоном, що поважно сидів на почесному місці. Решта свиноти невимушено розвалилася в кріслах. Компанія розважалася грою в карти, час од часу перериваючи це заняття заради ще одного тосту.

Із келихом в руці підвівся пан Пілкінгтон із Лисячого гаю.

— А тепер, — мовив він, — прошу шановне товариство приєднатися до мого тосту. Та спочатку я дозволю собі сказати кілька слів, яких просто не можу не сказати.

З почуттям величезної втіхи він мусить відзначити, провадив далі панПілкінгтон, і він певний того, що всі присутні поділяють це його почуття, що тривалий період взаємної недовіри й усіляких прикрих непорозумінь тепер залишається позаду. Треба чесно визнати, панове, хоча нині доводиться лише пошкодувати про це, але треба визначити чесно: був час, коли до вельмишановних власників Скотоферми люди по сусідству ставилися — ну, якщо і не зовсім вороже, то принаймні з певною, сказати б, недовірою. А відтак часом і говорилося, і навіть — чого гріха таїти, панове, робилося не зовсім те, що треба. Дехто навіть гадав, що самий факт існування ферми, якою володіють і керують свині, суперечить нормальному стану речей і становить небажаний прецедент, бо може хибно вплинути на сусідні господарства. Чимало фермерів беззастережно виходили з того, що на такій фермі неминуче пануватиме цілковита анархія та розпуста. Їх глибоко непокоїла думка, як може вплинути все це на їхню власну худобу і навіть на їхніх найманих робітників. Але нині, панове, від усіх цих сумнівів і тривог не залишилося й сліду. Сьогодні він та його друзі особисто побували на Скотофермі, ретельно оглянули все свиняче господарство, — і що ж вони побачили? Вони на власні очі побачили тут не лише найсучасніші методи господарювання, але й повсюдну дисципліну і порядок, яким могли б по доброму позаздрити всі інші фермери. І далебі, чи не найбільше враження на його друзів, як і на нього самого, справило те їхнє, хотілося б сподіватися, правильне спостереження, що робоча худоба на Скотофермі працює значно більше, споживаючи водночас значно менше, ніж на будь-якій іншій фермі в окрузі.

Хотілося б закінчити свій виступ, сказав він, та ще раз підкреслити, що дружба між Скотофермою та всіма сусідніми господарствами буде дедалі ширитися і міцнішати. Між свинотою і людством зроду не було і не може бути жодних непримиренних суперечностей, бо і їхні цілі, і їхні проблеми, панове, в принципі одні й ті ж самі. Взяти хоча б основне й універсальне питання — питання робочої сили.

— А тепер, джентльмени, — нарешті мовив він, — я прошу шановне товариство упевнитися, що наші келихи повні по вінця, й випити за цей тост стоячи. Тож, джентльмени, за процвітання Скотоферми!

Всі дружно й весело підвелися. В пориві вдячності Наполеон навіть залишив своє чільне місце й обійшов круг столу, щоб почаркуватися з паном Пілкінгтоном, перш ніж осушити свій келих. Коли вщухло загальне «ура!», Наполеон, не сідаючи, заявив, що він теж хотів би сказати кілька слів.

Як і всі виступи Наполеона, ця його промова була гранично коротка й ділова. Він теж, сказав Наполеон, щасливий, що період непорозумінь нарешті скінчився. Тривалий час в світі ходили чутки, — поширювані, як йому стало відомо, нашим злісним ворогом, — що й він сам, і його колеги дотримуються підривних і навіть революційних переконань. Що вони, мовляв, намагаються збурити тварин із сусідніх ферм на повстання. Важко навіть вигадати більш страхітливу брехню. Як і раніше, їхнє єдине бажання — це жити в мирі і підтримувати нормальні ділові стосунки зі своїми сусідами. Ферма, якою він має честь керувати, додав Наполеон, є кооперативне підприємство. Все рухоме й нерухоме майно, що є у його розпорядженні, являє собою спільну власність усієї свиноти.

Він не хотів би думати, провадив далі Наполеон, що старі підозри ще це зовсім відмерли, але водночас вважає за необхідне й корисне в ім’я подальшої і глибшої довіри запровадити певні зміни в повсякденному житті їхньої ферми. Так, досі на фермі водилася досить безглузда звичка серед тварин звертатися одне до одного: «Товариш)». Відтепер з цим буде скінчено. Так само було заведено, хоча важко сказати, який дивак чи просто дурень це вперше вигадав, жодної неділі зранку марширувати повз череп якогось здохлого хряка, прибитий до палки в саду. З цим теж доведеться скінчити, а вищезазначений череп уже закопано в землю. Шановні гості також могли помітити зелений прапор, що майорить на щоглі в саду. Та коли б вони придивилися пильніше, то, певно, зауважили б, що на ньому вже немає ні білого рогу, ні білого копита, які були там раніше. Відтепер це буде просто зелене знамено без усяких непристойних малюнків.

Він має лиш одне зауваження, зауважив Наполеон, щодо прекрасної, просякнутої духом добросусідства застольної промови пана Пілкінгтона. Говорячи про Скотоферму, він, звичайно, не знав, — оскільки Наполеон уперше повідомляє про це, — що назви «Скотоферма» відтепер не існує. Відтепер ця ферма буде зватися «Ферма „Статок“», що коли він не помиляється, і є її справжня колишня назва.

— Джентльмени, — закінчив свій виступ Наполеон. — Я хочу запропонувати вам той самий тост, але в дещо іншому вигляді. Наповнім же знову по вінця наші келихи, джентльмени, і ось мій тост: за процвітання Веселого хутора, за процвітання ферми «Статок».

Цей тост було зустрінуто загальним «ура!», не менш гучним, ніж попередній, й келихи було осушено до дна. Але тим, хто спостерігав цю сцену знадвору, крізь вікно, раптом здалося, що діється щось неймовірне. З писками свиней явно відбувалася якась химерна метаморфоза. Старі, підсліпуваті очі Конюшини перебігали з однієї морди до іншої: у того висіло п’ять підборідь, у того чотири, у того тільки три. Але що саме змінило мало до невпізнання їхній вираз? Після того як ущухли оплески й весела компанія повернулася до гри в карти, тварини тихенько побрели геть од вікна.

Та не ступивши й тридцяти кроків, вони зупинилися. Із садиби до них зненацька долинув рев розлючених голосів. Кинувшись назад, вони знову прилипли до шибок. Так, там, за вікном розгорілась люта сварка: гравці горлали, лупили кулаками по столу, обзивали один одного останніми словами, обмінюючись лютими поглядами. Виявилося, що за хвилину до того Наполеон та пан Пілкінгтон водночас кинули на стіл по виновому тузу.

Дванадцятеро голосів горлали водночас, перегукуючи один одного, як один голос. І лиш тепер стало ясно, що саме сталося із писками свиноти. Тварини за вікном переводили погляди од свиней на людей, од людей на свиней, знову і знову вглядаючись і в тих, і в тих, та вже неможливо було визначити, хто з них хто.

Примітки

1

Закриті дорогі середні школи з інтернатами, розташовані далеко від міст.

(обратно)

2

На той час письменник не мав змоги знати усієї правди про події у нашій країні.

(обратно)

Оглавление

ПЕРЕДМОВА

Артур КЕСТЛЕР НІЧ ОПОЛУДНІ Роман

  Перший допит

  Другий допит

  Третій допит

  Граматична фікція

Джордж ОРВЕЛЛ СКОТОФЕРМА Казка

  Скотоферма

*** Примечания ***