Ростові, бо думав про мою родину, про злобну Пелагею Лук'янівну, що погрожувала викинути родину з помешкання, про те, що вдома немає грошей, про голод, організований для нас Сталіним, і про все те, що лишилось там у Харкові.
«Встати». — І я встав. Всі пасажири вже покинули вагони. Мене повели пероном. На пероні мене зустріли ще чотири конвоїри ростовського ГПУ, і один з цих нових наказав мені «следовать». Ми проходили бічними дверима, але скрізь було повно пасажирів і всі з зацікавленням проводили мене очима. Це справді виглядало імпозантно. Я, невеликий щуплий чоловік, а зі мною один спереду, а сім позаду нагодованих, опецькуватих зі зброєю напоготові. Я одного разу обернувся, щоб переконатися, чи всі вони мене супроводжують. Сконстатував, що всі. «Важна я птиця», — подумав і я собі і вже спокійно, влізав до «чорного ворона». Мене підвезли до якихось дверей і сказали виходити. Коли я переступив поріг, мені впала з голови шапка. «Погана ознака», — подумав я. Підняв шапку і пішов за конвоїром нагору.
Ідучи за конвоїром, я переступив поріг маленької кімнатки, двері якої були відчинені заздалегідь. Я зайшов. Конвоїри трахнули дверима і регочучи пішли геть. Кімнатка була не кімнаткою, а звичайною вбиральнею із зіпсованими рурами. Ціла підлога її була вкрита льодом, і все навколо зледеніло. Я вважав, що мене впхнули на якусь годину, бо мабуть комендатура не знає де мене оселити. Але так міг думати я, наївний «контрреволюціонер». В тій кімнатці я пробув три доби. Тричі протягом трьох днів хтось запитав за дверима:
«Жалоб нєт?» — і зразу ж ішов далі, а я лишався. В перший день я згадував фешенебельну камеру ч. 67, але вже наприкінці другої доби я не згадував і не мріяв, а коли таки на кінець третьої доби зайшов комендант, я лежав на льодовій підлозі, мене била пропасниця, і я слабим від голоду голосом ввічливо сказав йому: «Розстріляйте краще, я більше не можу».
— А це ти можеш? — крикнув комендант і почав крутити перед моїм носом тою листівкою, що її мав кинути до поштової скриньки мій добрий, «національно свідомий» земляк — конвоїр. Я замовк. Все було ясно. Значить, справді «битіє визначає свідомість». Комендант пішов. Я лишився з думкою, що я тут вмру. Наївність! Його величність комендант Кукушкін дарує мені амнестію і наказує мене перевести до камери ч. 54.
Камера ч. 54
Все на світі відносне. 54 камера з залізними ліжками, без матраців і ковдр, проте з автоматичними замками, з звичайною підлогою і вонючою парашею, видалася мені найсимпатичнішим апартаментом. Але це все я побачив трохи пізніше, бо, переступивши поріг, я шукаю очима батерії центрального опалення і відразу, не звертаючи ні на що і ні на кого уваги, попрямував до неї, давно очікуваної теплої батерії. Я притулився до неї якомога ближче і зразу відчув тепло, таке запашне приємне тепло. Я обіймав її, я гладив її моїми зведеними від холоду пальцями, я пестив її, як наречену, цю залізну теплу батерію. Щонайменше з годину я обіймався з батерією, не помічаючи ані мешканців камери, ані її обладнання. Думаю, що виглядав я досить оригінально, бо співкамерники не чіпали мене. «Ах, як у вас тут прекрасно!» — було моєю першою фразою. Мої колеґи засміялись.
— Ваша правда, товаришу! У нас тут так затишно, що скоро псами вити почнемо.
— Не нарікай, — сказав другий.
Я підтримав того другого і розповів про мого симпатичного земляка — конвоїра і малопридатну для постійного замешкання вбиральню із зіпсованими рурами.
Цілу ніч, аж до ранку, я провів з моєю батерією, і коли б я мав хоч 100 грамів хліба, я почував би себе найщасливішою істотою на землі. Проте, коли людина триматиме себе порядно і не буде входити в колізію з існуючими нормами права чи безправ'я, вона завжди може бути щасливою. Так було й тут. Вранці я дістав 400 грамів ориґінального хліба 1933 року, гарячої води, а сіль мої колеґи мали. По сніданкові я почував себе так добре, що наближався до тієї межі, коли людина стає на позиції всепрощення. Та раптом брязнув замок, і в камеру вступив комендант, той самий, що вчора крутив під моїм носом листівкою.
Мої колеґи підхопилися і, як військові, стали перед ним струнко. Я теж попробував і собі наслідувати їх та, мабуть, не зовсім вдало наслідував, бо комендант передусім до мене із свистом прошепотів:
— Ну, як?
Я, підтягнувши праву до лівої, подякував «гражданіна-начальника», а він, буркнувши: «Тото ж!» — трахнув дверима і пішов геть.
— Звідки ви його знаєте? Це страшний пся-віра, це ж Кукушкін — говорили мені колеґи.
Я їм сказав, що саме він, цей Кукушкін, вирішив, що найкраще починати мені мій осідок тут з тієї вбиральні, про яку ви вже знаєте.
— Пропали ви, товаришу, їй-богу, пропали. Він вас не лишить в супокої! — була резолюція Гастінґса, симпатичного зрусифікованого англійця, колишнього комівояжера «Новороссийского Товарищества», чи як він любив називати «Нью-Раше Компані».
По візиті Кукушкіна я почав знайомитись з моїми колеґами. Виявилось, що
