Маркевича з тим же жаром, з яким публіка німецька читає Грегора Самарова й інших авторів, що
пишуть романи на сюжети з «сучасної історії».
Якщо вірити його трилогії, котра зовсім мало виправдує свій підзаголовок «Правдива історія», державна зрада охопила в 60-і й 70-і роки не тільки суспільство, але й вищі сфери урядової влади, не виключаючи міністрів і членів Державної ради. Прокурори й жандарми не переслідують, а
захищають крамолу, справники – друзі пропагандистів і т. п. Прогресивна молодь – збори
жалюгідних боягузів, невігласів і дурнів, для яких, за переконанням позитивної особи трилогії
проповідника «сильної влади» Троєкурова – є тільки один шлях напоумлення: батіг.
ХУДОЖНІЙ ВИКЛАД ПЕРЕДОВИЦЬ, з статті С. Лебедєва «Маркевич Болеслав Михайлович»
Маркевич був одним з провідних авторів видань Каткова, нерідко він писав передовиці або ударні
матеріали. Особливу славу принесли йому виступу проти нігілістів, а також співчуваючих ним
літераторів, таких як М. Є. Салтиков-Щедрін і І. С. Тургенєв.
Крім публіцистики, Маркевич займався і белетристикою, працюючи в жанрі антинігілістичного
роману.
Слід відзначити, що політичні пристрасті письменника позначилися і на його творчості. Навіть
доброзичливі до Маркевича критики відзначали, що романи його за суттю є художній виклад
передовиць «Московських відомостей».
КРИТИКУВАВ ТУРГЕНЄВА І САЛТИКОВА-ЩЕДРІНА, з інтернет-сайту rusfil.com Маркевич виражає «тильний бік» літератури другої половини XIX століття, той бік, який ми не
звикли бачити, не зауважувати й, тим паче, не читати.
Придворний камергер, котрий грав значну роль в аристократичних колах, він постійно друкувався
в «Російському віснику» Каткова й критикував все те, що ми звикли називати справжньою
літературою 60-х – 80-х років – від Тургенєва («адвокат російських нігілістів») до Салтикова-
Щедріна.
…Здається, з дореволюційних часів його не перевидавали, а цікаво було б глянути.
ЗЛОВЖИВАВ ГАЛИЦИЗМАМИ, з рецензії А. Ц. на творчість Б. Маркевича
Творчість М. виражає ідеологію найреакційніших російських поміщиків, котрі протестували
навіть проти реформ 60-х рр., які суперечили її економічним інтересам, і перейшли в політичну
контратаку з початком економічного застою 80-х рр. Поступкою вимогам цієї групи були такі
заходи уряду Олександра III, як створення дворянського банку й інституту земських начальників.
М. зневажає суспільство, яке виникло в результаті «великих реформ», – «шинкаря, що нажився, жида-концесіонера, адвоката, газетяра, професора з прогресистів, урядовця-ліберала» та ін. Він
злобливо знущається з лібералізму людей сорокових років, котрі вимостили шлях нинішньому
повсюдному воцарінню різночинця. Він ненавидить революційну демократію 60-х років, наділяючи її представників найвідразливішими рисами (нігілісти Левіафанов в «Марині з
Червоного Рога», Іринарх Овцин в «Переломі», терорист Вовк в «Безодні» – в останньому М.
намагався зобразити Желябова).
…Трилогія, на думку автора, мала зобразити процес розпаду російського суспільства… М.
звинувачує у всьому, що сталося, бюрократію, яка «заграє» з революційним рухом і йде «на
приводу» у нігілістів (відразливі образи ліберальних губернатора, губернського прокурора й
навіть державного секретаря!). Ідеалом Маркевича є «дворянський служивий стан», – з одного
боку, землевласницький – з іншого.
Найулюбленіші герої М. – Чемисаров («Типи минулого»), граф Завалевський («Марина з
Червоного Рога») і особливо Троєкуров («Перелом», «Безодня») – феодалізований Печорін, зображений останнім могіканам славного дворянського минулого.
Вся ідеологічна концепція М. являла собою повне перекручення дійсності, – звинувачувати
російське самодержавство другої половини 70-х рр. у лібералізмові було не меншим знущанням
над істиною, ніж ігнорувати ті нещадні розправи, які абсолютизм систематично вчиняв над
авангардом революційної демократії.
Йому властивий вульгарний-прямолінійний розподіл образів на «світлі» і «темні», схильність до
штампованих категорій персонажів. Мова письменника характеризується галліцизмами, неправильними зворотами, манірністю (кожна глава величезної трилогії постачена двома
епіграфами), пишномовними метафорами та ін.
ІМ’Я СТАЛО ЗАГАЛЬНИМ, з листа І. Тургенєва редакторові «Вісника Європи»
І як подумаєш, із чиїх вуст виходять ці наклепи, ці обвинувачення!? З вуст людини (Маркевича Б.
–
