будівництву нової церкви власним коштом, згідно із заповітом відписав на утримування
вчителя сільської школи 30 десятин землі.
…Петро Гаврилович надзвичайно цінував людську гідність. У своїй педагогічній практиці
він запровадив звертатися до вихованців духовних навчальних закладів тільки на «Ви». І
хоча спочатку церковне керівництво і навіть митрополит негативно відреагували на таку
новацію, згодом змушені були підтримати її.
…Коли трапився прикрий конфлікт між поліцейським урядовцем і парафіяльним
священиком, часопис «Київські єпархіальні відомості» публічно виступив на захист
останнього. І хоча публікація викликала роздратування у генерал-губернатора, який
рекомендував митрополиту покарати і звільнити з посади редактора Петра Лебединцева,
все ж переміг здоровий глузд.
Ще один красномовний факт мужнього ставлення у відстоюванні національних прав
українського духовенства. Після подій, пов’язаних з польським повстанням 1863 р.,
Святійший Синод прагнув здійснити переміщення київського парафіяльного духовенства
у російську глибинку, а Київську єпархію віддати у руки російським священикам і тим
самим русифікувати наш край. Петро Гаврилович рішуче виступив супротив і домігся
відміни такого рішення.
КРАЩОГО МІСТА У СВІТІ НЕМАЄ, з підручника «Українська література»
Візник знову повіз їх Кузнечною вулицею, потім площею-пустирем перед університетом,
а там загуркотів широкою Університетською вулицею. Проминули квартал Першої
гімназії, обнесений чавунними чорними стильовими ґратами на цегляних підвалинах.
Театр із сквером попереду. Золоту Браму. Зупинилися біля бічного входу до Софії.
Пройшли великим цвинтарем повз зимову церкву, Собор, Митрополичий будинок і
ввійшли до двоповерхового будинку. Подзвонили. До передпокою назустріч вийшов
маленький сухий попик у сірій рясі. Під колір її борідка, вуси, заплетена сива кіска. Понад
окуляри у срібній оправі допитливо дивилися невеликі карі розумні очі. Права рука весь
час машинально гралася з нагрудним хрестом.
Антонович приязно привітався з ним і познайомив Лазаревського (Гліба – сина історика
О. М. Лазаревського – авт.), мовляв, це ж і є панотець Петро Лебединцев, Софіївський
протоієрей, той самий, що, коли йому пропонують архієрейський сан, відповідає:
архієрейських катедр чимало, а Софія одна, як же мені її залишити?!
Господар тільки посміхався. Виходило у нього: кхе-кхе-кхе...
– Що ж,– казав він, – до Шевченкових слів: «Немає в світі України, немає другого Дніпра»
– я приєдную завжди Кулішеві: «Кращого міста на світі немає, як Київ», кхе-кхе-кхе...
Лазаревський і Лебединцев уже пригадали собі один одного: це ж за незабутніх
Шевченківських днів Петро Лебединцев клопотався, аби труну на ніч поставити до
церкви, це ж він правив одну з панахид.
У кабінеті з дуже важкими дерев’яними стільцями з зеленими штофними сидіннями і
спинками, такою ж канапою, з великими портретами якихось архієреїв на стінах, з
погруддям Шевченка на письмовому столі, з кліткою у кутку, накритою парусиною,
звідки іноді було чути цвіріньчання мов крізь сон, – Антонович зразу почав говорити про
справу видання історичного журналу і, очевидно не вперше, запропонував Лебединцеву
стати за редактора-видавця.
– Кхе-кхе-кхе, – посміхався Лебединцев, – діло дуже добре, дуже корисне, але редагувати
вже не візьмуся, застарий я. Проте, пропоную на кандидата мого брата, Феофана. Як для
нас, так і для Петербурга кандидат цілком відповідний. А він якраз і збирається подавати
до демісії і переїжджати з Польщі до Києва. Навіть запитував, якою б справою зайнятися?
Кхе-кхе-кхе...
Почали говорити про програму журналу, про бажаних співробітників, про бажані теми для
статей. І заговорились, курячи незчисленну кількість цигарок, тягнули з шклянок давно
вже захололий чай.
Коли, попрощавшись з гостинним господарем, гості вийшли на Софійський завулок, вже
посірішала ніч, вже яснішало поза Михайлівським Золотоверхим монастирем. Раптом
навпроти в садибі почулося тріпотіння крил і дзвінко, протяжливо проспівав півень.
Ліворуч йому відгукнувся другий, приглушений. А там і третій, ще зовсім молодий. Хвиля
цього співу на різні голоси пропливла Києвом. Так, мабуть, співали півні ще о тій порі,
коли тільки люди стали тут селитися.
ЗНАВЕЦЬ
