БАБЕЛЬ Ісак Емануїлович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Псевдонім – К. Лютов.
З міщанської родини. Батько, Бабель Е., – крамар.
Народився 1 (13) червня 1894 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Розстріляний 17 березня 1940 р. в московських катівнях НКВД. Похований на цвинтарі «Бутово».
Навчався в Одеських комерційному училищі, комерційному інституті.
Працював у книжковому видавництві, Надзвичайній комісії, Народному комісаріаті освіти,
політвідділі Першої кінної армії.
Друкувався в газетах «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради»,
«Літературні додатки до газети «Вісті Одеського губвиконкому, губкому КП (б)У і губпрофради», журналах «Знамено», «Літопис», «Леф», «Червона цілина».
Як літератор дебютував оповіданням в журналі «Літопис» (1916).
Потім настала черга наступних доробків: цикли «Кінармія» (1923-1926), «Одеські оповідання»
(1923-1926), п’єс «Захід» (1928), «Марія» (1935).
Схвальні відгуки щодо творчості письменника пролунали з уст багатьох відомих російських
письменників. А коли книгу переклали іспанською, французькою мовами, до вітчизняних
долучилися голоси їх зарубіжних колег – А. Барбюса, М. дю Гара, Р. Ролана, Т. Манна, Л.
Фейхтвангера.
Проте у ситуації, що вже складалася в країні, слова підтримки всесвітньо відомих персон, мало що
значили у порівняні з думкою командуючого Першою кінною армією С. Будьонний. А він жадав
нещадного покарання письменника: «Вимагаю захисту від безвідповідальних наклепів тих, кого
дегенерат від літератури Бабель обплював художньою слиною класової зненависті».
В результаті в 1939 р. Б. заарештували, конфіскувавши 24 папки начерків. І тільки через 15 років, після смерті Сталіна, стало відомо: письменника розстріляли в катівнях КДБ ще 1940 року.
У м. Одеса встановлено пам’ятник видатному землякові (2011).
Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Маяковський, М. Асєєв, Ю. Олеша, Е.
Багрицький, В. Катаєв, О. Кручених та ін.
***
ПОШУК ТРАДИЦІЇ,
з письменницького кредо І. Бабеля
Творчість – це пошук автором власної традиції.
ПОМИЛКА, з оповідання І. Бабеля «Казка про бабу»
Жила була баба, Ксенією кликали. Груди товсті, плечі круглі, очі сині. Ось яка баба була. Якби
нам з вами!
Чоловіка її на війні вбили. Три роки баба без чоловіка прожила, у багатих панів служила. Добродії
на день щонайменше тричі гаряче домагалися. …Три роки баба для панів готувала і чесна була з
чоловіками. А груди-то пудові куди подінеш? Ось бачите! На четвертий рік до лікаря пішла,
говорить:
– У голові в мене тяжко: те вогнем палахкоче, а то слабшаю...
А лікар візьми та й скажи:
– Невже у вас у дворі мало хлопців бігає? Ой, ти, баба...
– Не насмілитися мені, – плаче Ксенія: – ніжна я...
І вірно, що ніжна.
…Баба Морозиха всю справу залагодила. Баба Морозиха на всю вулицю повитуха й знахарка
була. Такі до жіночого черева безжалісні. Їм би спаруватися, а там хоч трава не рости.
– Я, – мовить, – тебе, Ксенія, забезпечу. Суха земля потріскалася. Їй божий дощик потрібен.
І привела. Валентин Іванович прозивається. Непоказний, та вигадливий – умів пісні складати. Тіла
ніякого, волосся довге, прищі веселкою так і переливаються. А Ксенії бугай, чи що, потрібен?
Пісні складає і чоловік – краще в усьому світі не знайти.
Напекла баба млинців зі сто, пиріг з ізюмом. На ліжку в Ксенії три перини покладено, а подушок
шість, усі пухові, – катай, Валю!
Наспів вечір, збилася компанія в кімнатці за кухнею, усі по чарці випили. Морозиха шовкову
хусточка одягла, ось яка поважна. А Валентин незрівнянні розмови веде:
– Ах, дружочок мій Ксенія, занедбана я на цьому світі людин, замордований я юнак. Не думайте
про мене легковажно. Прийде ніч із зорями та чорними віялами – хіба виллєш душу у віршах? Ах, багато в мені цієї сором’язливості...
Слово за слово. Випили, звичайно, горілки дві пляшки повних, а вина – і всі три. Іншими словами
кажучи: п’ять карбованців на частування пішло, – не жарт!
Валентин зарум’янів майже до коричневого і вірші так гучно читає. Морозиха від столу тоді
відсунулася.
– Я, – говорить, – Ксенечко, піду, Господь зі мною, – між вами може любов буде. Як, – уточнює, –
ви на лежанку ляжете, ти з нього чоботи зніми. Чоловік, – на них не наперешся...
А хміль-то грає. Валентин себе за волосся хапає, крутить його.
– У мене, – говорить, – видіння. Я як вип’ю – у мене видіння. Ось бачу я – ти, Ксенія, мертва, обличчя в тебе огидне. А я піп – за твоєю труною іду і кадилом махаю.
І тут він, звичайно, голос підняв. Ну, не більше чим жінка, вона-те. …Вона вже й кофтинку ніби
ненароком розстебнула.
– Не кричіть, Валентину Івановичу, – шепоче, – не кричіть, хазяї почують...
Проте хіба зупиниш, коли йому гірко зробилося?
– Ти мене скривдила, – плаче Валентин й хитається, – ой, люди-змії, чого захотіли, душу купити
захотіли... Я, – говорить, – хоч і байстрюк, та дворянський син... чула, куховарко?
– Я вам ласку зроблю, Валентине Івановичу...
– Пусти. – Встав і двері розчинив. – Пусти. У світ піду.
Ну, куди йому йти, якщо він, голуб, п’яний. Впав на постіль, обблював, вибачите, простирадла й
захропів, раб божий. А Морозиха вже тут як тут.
– Користі не буде, – каже, – давай винесемо.
Винесли баби Валентина на вулицю й поклали у підворітті. Повернулися, а господарка вже чекає в
очіпку й багатющих кальсонах; куховарці зауваження робить.
– Ти ночами чоловіків приймаєш…. Завтра ж зранку отримаєш розрахунок і геть з мого чесного
будинку. У мене, – говорить, – дочка-дівиця в родині...
До синього світанку плакала баба в сінях, скиглила:
– Бабусю Морозихо, ой, бабусю Морозихо, що ти зі мною, з молодою бабою, зробила? Себе мені
самій соромно, як я очі на божий світ підніму, і що я в ньому божому світові, побачу?
Плаче баба, скаржиться…
– Помилка вийшла, – відповідає їй Морозиха, – нам чоловік був потрібен простіший, нам би
Митька покликати…
МЕРЗОТНА РОБОТА ВБИВСТВА, з книги І. Бабеля «Кінармійський щоденник 1920 року»
Білів. 14.7.20
Франк Мошер. Збитий льотчик-американець, босий, але елегантний, шия, як колона, сліпуче білі
зуби, костюм в маслі і багні. З тривогою питає мене, невже я скоїв злочин, воюючи з радянською
Росією.
...Ой, як запахло Європою, кафе, цивілізацією, силою, старою культурою, багато думок, дивлюся, не відпускаю.
Лист майора Фонт-Ле-Ро – в Польщі погано, немає конституції, більшовики сильні, соціалісти в
центрі уваги, проте не у владі. Треба вчитися новим способам війни.
Що говорять західноєвропейським солдатам? Російський імперіалізм, хочуть знищити
національності, звичаї – ось головне, захопити всі слов’янські землі, які старі слова. Нескінченна
розмова з Мошером, занурююся в старе, розтрусять тебе, Мошер... Лукавить Мошер чи ні –
гарячково добивається, що таке більшовизм. Сумне і солодке враження.
26.7.20. Лешнюв
Україна у вогні. Врангель не ліквідований. Махно робить набіги в Катеринославську і Полтавську
губернії. З’явилися нові банди, під Херсоном – повстання.
Чому вони повстають, короткий комуністичний піджак?
Хотин. 27.7.20
Від Радзивілова – нескінченні села, вершники, які мчать вперед, важко після безсонної ночі.
Хотин – те саме село, де нас обстріляли. Квартира – жахлива – убогість, баня, мухи, статечний, покірливий, стрункий мужик, пройдисвітка баба, нічого не дає, дістаю сало, картоплю. Живуть
безглуздо, дико, кімнатка і міріади мух, жахлива їжа, і не треба нічого кращого – і жадність, і
огидне облаштування житла, ...і шкіри, що смердять на сонці, грязь без кінця дратує.
Був поміщик – Свєшников, розбитий завод, розбита садиба, величний остов заводу, червона
цегляна будівля, ...алеї, вже немає сліду, мужики байдужі.
У нас шкутильгає артпостачання, втягуюся в штабну роботу – мерзотна робота вбивства. Ось
заслуга комунізму – немає хоч проповіді ворожнечі до ворогів, окрім, хіба що, до польських
солдатів.
Привезли полонених, одного абсолютно здорового ранив двома пострілами без всякої причини
червоноармієць. Поляк корчиться і стогне, йому підкладають подушку.
Убито Зинов’єва, молоденького комуніста в червоних штанях, хрипи в горлі і сині повіки.
...Ночую в смердючій дірці, званій двором. Не сплю допізна, заходжу до штабу, справи з
переправою не блискучі.
Пізня ніч, червоний прапор, тиша, спраглі до жінок червоноармійці...
У ПОШУКАХ СЕКСУ, зі спогадів І. Бабеля «Мій перший гонорар»
Туман весняної задухи заганяв мене знову на горище, в ліс почорнілих пнів, осяяних місяцем.
Мені нічого не залишалося, окрім як шукати любові. Звичайно, я знайшов її.
На біду чи на щастя, жінка, вибрана мною, виявилася повією. Її звали Віра.
...Лише о дванадцятій годині ночі потрапили ми до готелю...
Віра сіла на ліжко, розставивши коліна. Очі її блукали в чистих сферах турботи і дружби. Потім
вона побачила мене, в двобортній куртці. Жінка зчепила руки і потягнулася.
– Заждався, мабуть... Нічого, зараз зробимося...
Приготування її були схожі на приготування лікаря до операції. Вона запалила гасницю і
поставила на неї каструлю з водою. Поклала чистий рушник на спинку ліжка і повісила кухоль від
клізми над головою, кухоль з білою кишкою, що бовталася по стіні. Коли вода зігрілася, Віра
перелила її в клізму, кинула в кухоль червоний кристал і стала через голову стягувати з себе
сукню. Кремезна жінка з опалими плечима і пом’ятим животом стояла переді мною. Соски, що
розпливалися, сліпо втюпилися в сторони.
– Поки вода дозріє, – сказала моя кохана, – іди сюди, дурисвіте...
...Вона лягла і, притягла мене до себе, стала шарити по моєму тілу.
– А баб ти знаєш?
– Ні... Звідки мені їх знати, хто мене допустить?
...Тепер ...мені хочеться запитати, чи бачили ви, як сільські теслярі рубають хату для свого ж
побратима тесляра, як хвацько, сильно і щасливо летять стружки в усі боки від обтісуваної
колоди?
У ту ніч тридцятирічна жінка навчила мене своїй науці...
НАРОДИВСЯ НЕ ВІД ЗОЩЕНКА, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Як і всі ми, він ходив у полотняній толстовці, у дерев’яних босоніжках, які гриміли тротуарами зі
звуком італійських кастаньєт.
У нього була велика голова начебто трохи деформований гарбуз, що сильно облисіла попереду, і
вічна іронічна посмішка, згадані вже круглі окуляри, за стеклами яких виднілися родзинки
маленьких дитячих очей, котрі дивилися на світ з допитливою цікавістю, і широке, ніби злегка
прим’яте чоло з декількома зморшками, мудрими не за віком, – чоло філософа, книгаря, фарисея.
…І разом з тим – щось хитрувате.
Він був небагато старшим за нас... і почував свою перевагу як майстер. Він був схильний до
моралізування, хоча й робив це з почуттям гумору, причому його губи приймали форму іжиці або, якщо завгодно, римської п’ятірки.
…Він не цурався нашого товариства і виявляв іноді милість тим, що читав нам свої оповідання
про місцевих бандитів і грабіжників, сповнені гумору й написані тим дивним
південноноворосійським, чорноморським, місцями навіть містечковим жаргоном, котрий, власне, і
зробив його знаменитим.
Манера його письма в чомусь зближалася з манерою штабс-капітана (М. Зощенко – авт.), і це
дозволяло честолюбним ленінградцям вважати, що наш кінармієць усього лише наслідувач штабс-
капітана.
Ходила така епіграма: «Під гармат грім, під дзенькіт шабель від Зощенко народився Бабель».
ПРО ЗІРКИ І ГОНОРЕЮ, з рецензії В. Шкловського
Головний винахід Бабеля полягає в тому, щоб говорити одним тоном про зірки і гонорею.
ШАШЛИКИ І ГОЛОД В УКРАЇНІ, зі спогадів А. Пиріжкової
Відпустку я збиралася провести в будинку відпочинку в Сочі. Дізнавшись про це, Бабель порадив
мені скористатися вільним часом і поїздити Кавказьким узбережжям.
Спочатку ми вирішили поїхати автомобілем в Гагри – там йшли зйомки картини «Веселі
хлоп’ята».
...Ми спускалися з гір, коли вже стемніло, і були жахливо голодні. У першому ж що трапився
духані замовили харчо і їли його з білим, свіжим, пухнастим хлібом. Здавалося, смачнішого за це
нічого не може бути.
У місті всюди смажилися шашлики: і на базарі, і прямо на головній вулиці, в якихось нішах
будинків, де влаштовані для цього спеціальні пристосування. Місто було наповнене запахом
смаженої баранини. Вечорами зустрічалися на набережній і пили міцний чай з бубликами.
На базарі було вже повно народу, багато коней, торгували зерном, худобою. Всі птахи, що
продаються, – жива. Ми купили гарячих коржиків, пшінки і пішли на вокзал.
– Немає колишнього достатку, дається взнаки голод в Україні..., – зауважив Бабель.
ТАЛАНОВИТО МОВЧИТЬ, епіграма О. Архангельського на І. Бабеля
Читатель перед сим почтенным ликом,
Вздыхая, справедливо заключит:
Сначала Бабель оглушил нас КРИКОМ,
Ну, а теперь – талантливо молчит.