Артема Веделя. Саме за його клопотанням юнака приймають співаком у хор Михайлівського
монастиря, де він незабаром стає солістом. В 1835 р. він повертається на навчання в семінарію, і
на цей раз успішно здає іспити за перший курс навчання та переходить на наступний, середній.
Ось так би і став Гулак-Артемовський священиком та ще, можливо, регентом у якійсь столичній
церкві, якби не один особливий випадок, що перевернув надалі всю його долю...
Улітку 1838 р. до Києва прибув засновник російської композиторської школи М. Глинка, що був
також капельмейстером Придворної співочої капели в Петербурзі і за традицією, що тяглась ще
від часів цариці Катерини II, набирав співаків для її поповнення на Україні. Звичайно це були
хлопчики 10-12 років. Проте цього разу він прагнув знайти і дорослого співака з сильним і
красивим баритоном. Такий голос потрібен був йому для виконавця партії Руслана у його другій
опері «Руслан і Людмила». Випадково відвідавши Михайлівський монастир, він заслухався
чудовим голосом соліста хору та познайомився з ним.
Розуміючи, що в Петербурзі Гулак не отримає належної освіти (на той час столиця Росії ще не
мала своєї консерваторії), Глинка шукає мецената, який би оплатив навчання талановитого співака
за кордоном. Для цього в квітні 1839 року він влаштовує його прилюдний виступ, на який був
запрошений весь «цвіт» російської аристократії. Прекрасний, сильний і Гулака-Артемовського,
його виняткова музикальність і задушевність виконання так зачарували всіх присутніх, що одразу
ж після концерту власник сталеварних заводів на Уралі П. Демидов зголосився допомогти
молодому талантові і оплатити його навчання в Парижі та Італії.
ЩАСЛИВИЙ ЧАС, з нарису М. Куценка «Щирий приятель Шевченка з Приазов’я»
Великою втіхою для Шевченка було товариство нових людей. Поет тоді жив у студентській
кімнаті на Василівському острові (у Петербурзі – авт.), і вона перетворилася на своєрідний
«літературний курінь». Окрасою його були дві яскраві постаті – співак Семен Степанович Гулак-
Артемовський і козак-чорноморець Яків Герасимович Кухаренко. Курінний отаман був знавцем
чорноморсько-запорозького побуту. Це була людина лицарської душі, добра і проста. Кухаренко,
живий носій запорозьких традицій, зробився предметом ніжної симпатії всього українського
оточення. Кухаренко полюбив Шевченка і згодом писав, що ладен йому душу свою послати.
У «літературному курені» панував дух особливої «січової богеми». Як і Шевченко, Гулак і
Кухаренко теж знали безліч українських пісень. Тоді ж Яків Григорович показав Тарасові п’єсу
«Чорноморський побут», яка зачарувала поета, і він клопотався, щоб п’єса була надрукована в
одному з петербурзьких часописів. Не вдалося.
27 листопада 1844 року Тарас Григорович просив Кухаренка надіслати йому п’єсу
«Чорноморський побут», щоб поставити її на аматорській сцені на Великодніх святах. І додав, що
земляки вже розучують і «Москаля-чарівника», і «Шельменка-денщика», «Сватання на
Гончарівці» і «Назара Стодолю».
Шевченко з несамовитим завзяттям поставився до цих вистав, вдруге писав до Кухаренка:
«Отамане, якби ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому й казати. Козацтво
ожило!!!».
Згадуючи пору своєї молодості, Шевченко вже по двох роках писав Гулаку-Артемовському, що то
був щасливий час.
НА СЛАВУ УКРАЇНІ НЕЗАЛЕЖНІЙ, з статті «С. С. Гулак-Артемовський – український співак
і композитор» на інтернет-сайті refineua.com.ru
«Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?». Який українець не стрепенеться, тільки почувши
перші акорди знаменитого дуету Одарки й Карася з опери Семена Гулака-Артемовського
«Запорожець за Дунаєм»! Якби наш земляк залишив по собі лише цю воістину народну оперу, то й
цього було б достатньо, аби обезсмертити своє ім’я в українській культурі.
Дитячі роки Семена пройшли на берегах звивистої, чарівної річки Ольшанки, в атмосфері
домашнього затишку і злагоди (батько й мати були людьми освіченими, своїх дітей Петра, Павла,
Семена та Марію не тільки любили, але й виховували в повазі до книги, пісні, Святого письма ).
Хлопець ще змалечку вирізнявся чудовим дискантом…
…Немалою перешкодою у світському навчанні Гулака-Артемовського була приналежність до
духовного відомства, але завдяки клопотанням Глинки спеціальною постановою Синоду
