Передбачалося зробити два приймачі – один для Р. М. Маленкова, інший – для Л. П. Берія.
УРЯДОВЕ ЗАВДАННЯ, зі спогадів О. Ліверовської «Мій Фізтех»
Тучкевич зібрав групу людей, куди включив і мене, молодого старшого лаборанта. Відповідно до
рівня нашої секретності ми знали, що «виконуємо урядове завдання». І розвернулася велика кухня.
Я приносила з майстерні механіка Чайки германієві шайби необхідної орієнтації. Ми їх
шліфували, полірували і потім наносили шар індію. Заготовки поміщали в печі, де вони
витримувалися за певної температури. На цьому наша робота закінчувалася. Дослідженням
одержаних приладів займалася інша група.
Масштаби нашого виробництва були чималі. Про відсоток браку навіть не думали. Вдалими
виявлялися лише окремі екземпляри.
Після закінчення роботи ми одержали винагороду. Тільки грошову. Ніколи потім я не одержувала
стільки грошей відразу. Я купила собі тристулкову платтяну шафу і тумбочку.
РАНКОВИЙ КОНЬЯК, з статті М. Абросимова «Синхроциклотрону ПІЯФ – 40 років»
Улітку 1967 року до нас приїхав з Дубни відомий фізик, фахівець з прискорювачів Венедикт
Петрович Джелепов, який подивився на наш прискорювач і сказав: «Ця купа заліза працювати не
буде». З’явилася пропозиція – відправити високочастотну систему назад на доопрацювання. Якби
ми це зробили, пуск прискорювача був би відкладений на багато років. І тут наша молодь сказала:
«Нікуди відправляти нічого не будемо, зробимо все самі».
Ми цілодобово не виходили з корпусу. Нарешті, в ніч на 5 листопада, здійснили пробний пуск
синхроциклотрону.
...Д. Г. Алхазов працював разом з нами. О 5 годині ранку, після того, як ми зареєстрували
прискорені протони, він подзвонив на квартиру В. М. Тучкевича, розбудив його і сказав:
– Володимире Максимовичу, ситуація складається так, що з Вас коньяк.
Треба віддати належне. М. Тучкевичу, який мав хороше відчуття гумору. Він все зрозумів і
відповів:
– Зрозумів! Вранці буду у Вас в Гатчині.
Вранці Володимир Максимович з’явився з пляшкою коньяку. Де він його узяв – не відомо,
оскільки в ті часи коньяк вранці не продавали.
АЛФЬОРОВА НЕ ЗРОЗУМІВ, зі спогадів Б. Захарчені
Займатися гетеропереходами його (Алфьорова Ж. – авт.) відмовляли багато наукових
співробітників, – у тому числі і його шеф, завідувач лабораторією Володимир Максимович
Тучкевич, про що він сам неодноразово згадував потім в промовах і тостах, кажучи про сміливість
і здатність Жореса передбачати шляхи розвитку науки.
СПАВ У ЙОГО КАБІНЕТІ, з кореспонденції Б. Піпія «Відкриття роблять диваки»
На дорогу до Фізтеха і назад витрачалося щодня 3 години. Алфьоров звернувся до завідуючого
лабораторією Володимира Тучкевича:
– Можна принести розкладачку і спати у вас в кабінеті?
Той дозволив.
– Настали найчудовіші роки мого життя: ціла доба у Фізтеха! – згадує Алфьоров. – В гастрономі
напроти купиш кефіру, ковбаски, повечеряєш і до двох-трьох годин ночі працюєш собі на втіху.
Але якщо вранці я не встигав повісити номерок на дошку, то вимушений був писати
пояснювальну до дирекції, чому «запізнився» на роботу. Нарешті мене осяяло: досить повісити
номерок пізно увечері і – спи спокійно, табельниця не прискіпається.
Поділився своїм відкриттям з найближчими колегами і незабаром вішав увечері номерки за всю
лабораторію...
ШУБКА ВІД УКРАЇНЦЯ-ТАНКІСТА, зі спогадів Ж. Алфьорова
У лютому 1974 року ми з академіком Володимиром Максимовичем Тучкевичем опинилися в Нью-
Йорку. Він бував в Америці неодноразово і на правах старшого сказав, що ми повинні поїхати за
подарунками нашим дружинам на вулицю, яку радянські командировані називали «Яшкін-стріт».
Взагалі-то це була Orchard street, а «Яшкін-стріт» вона стала на честь власника розташованого на
ній магазина Яші з Барнаула. Досить колоритна фігура. Коли мій колега спробував збити ціну
відрізу на костюм, Яша йому вагомо сказав: «Професоре, я вже всі знижки вам зробив».
Проте шуби ми купили не у нього, а в магазині навпроти, де господарем був Коля. Свого часу його
переселили із Західної України до Нижнього Тагілу, звідти призвали на фронт. Він дійшов до
Польщі, де оголосив себе поляком, аби згодом емігрувати до Америки.
Коля відкривав ящик столу і показував колишнім землякам свої ордени: Червоного Прапора,
Олександра Невського,
