Прокляття дому [Дженні Ерпенбек] (fb2) читать онлайн

Ерпенбек Дженні Прокляття дому

Дженні Ерпенбек (нар. у 1967 році в Берліні)　

Дженні Ерпенбек можна назвати династійною письменницею, адже в її родині чимало майстрів слова: письменницею, відзначеною всіма можливими літературними регаліями НДР, була бабуся Дженні, Гедда Ціннер; дідусь, Фріц Ерпенбек, був автором численних детективних романів; батько Джон Ерпенбек - знаний фізик, філософ і письменник, мати Доріс Кіліас - арабістка й перекладачка з арабської. Сама Дженні вивчала театральну режисуру, декілька років працювала режисером-постановником в оперному театрі міста Ґрац (Австрія).　

Почавши з 90-х років минулого століття, взялася за письменництво. На цей час є авторкою восьми книжок, її твори перекладено понад двадцятьма мовами, вона - володарка багатьох престижних літературних премій, зокрема в 2015 році, після написання несподівано такого актуального роману про біженців (Gehen, ging, gegangen), отримала одразу дві премії: британську Незалежну літературну премію (Independent Foreign Fiction Prize) та нідерландську Європейську літературну премію.　

...вона зачиняє двері і до кімнати з пташкою, тоді зачиняє двері до ванної, в якій уже немає більше підлоги, спускається сходами, друга, п’ятнадцята і передостання сходинки риплять під її кроками, зачиняє чорні віконниці схованою в стіні корбою, задкує далі, виходить за двері світлиці, клямка видає металеве зітхання, зачиняє двері до кухні, ставить на місце відро, віник, ганчірки, шуфлю на сміття, підкурювач, віничок для павутиння і зачиняє двері в комірчину, які, в цьому вона була в дитинстві переконана, насправді ведуть до раю, тоді виходить надвір і наостанок зачиняє двері будинку, хоча й не знає, як це можливо, адже все, що вона зачиняє, міститься так глибоко всередині, а та частина світу, в який вона відступає, лежить так далеко назовні.

присвячується Доріс Каплан

Доки світ стоїть і день на одному місці,

багато хто може стояти:

один одного заступає^[1].

Марія у «Войцеку» Георґа Бюхнера

...о ви, ліси моєї юності,

Чи обіцяєте мені, коли

Повернуся, повернення спокою?

Фрідріх Гьольдерлін

У збудований дім приходить смерть.

Арабське прислів'я

Пролог

Близько двадцяти чотирьох тисяч років тому лід тягнувся аж до громаддя скель, від яких тепер залишився лишень невисокий пагорб понад домом. Неймовірний тиск льоду поламав і потрощив промерзлі стовбури дубів, сосен і вільх, розкришив цілі фрагменти скель, змусив левів, гепардів та шаблезубих котів перебратися подалі на південь. За громаддя скель лід не пішов. Після льодоходу поступово залягала все лункіша тиша, і лід узявся робити свою роботу — спати. Тисячі років поспіль він розтягав або повертав своє велетенське крижане тіло всього на лічені сантиметри, і поки це відбувалося, валуни скель під ним поступово обшліфовувалися. У тепліші роки, десятиліття, століття поверхня льодової брили злегка танула, й вода просочувалася під важке здоровенне тіло в тих місцях, у яких пісок легко вимивався з-під криги. Просування льоду вперед зупинило узвишшя, а зсередини лід підточувала вода. Так почався його відступ, стікання льоду додолу. У холодні роки лід просто був, він лежав собі, важкий, тільки й усього. Туди, де в теплішу пору він виривав під собою рівчаки в ґрунті, у холодні роки він затрамбовувався, десятиліття й століття, з усіх сил, щоб позаповнювати всі шпарини.

Коли близько вісімнадцяти тисяч років тому язики льодовика почали танути і все теплішою ставала земна твердь, усі її південні відростки, лід залишав у глибині рівчаків тільки лиш поодинокі нагадування про себе, острівці криги, осиротілий лід, мертвий лід — скажуть про нього пізніше.

Відрізаний від тіла, до якого він колись належав, і затиснений у рівчаки, такий лід танув значно пізніше, близько тринадцяти тисяч років перед початком християнського літочислення він знову перетворився на воду, просочився у землю, випарувався в повітря і знову випав дощами, почав циркулювати у вигляді води між небом і землею. Де він уже не міг проникнути глибше, бо ґрунт був ущерть наповнений, там він збирався над блакитною глиною і прибував, він нависав над темним ґрунтом. Його знову можна було побачити в щілині — тепер то було прозоре озеро. В озеро подекуди осипався зусібіч пісок, вискребений зі скелі водою, коли та ще була льодом. Пісок залягав на дно озера. Так у деяких місцях утворювалися підводні гори, а в інших вода сягала глибини колишньої ущелини. Якийсь час озеро підставляло небові свою гладеньку поверхню посеред Бранденбурзького узвишшя, лежало нескаламучене поміж дубами, соснами й вільхами, що знову тут росли. Значно пізніше, коли вже з'явилися люди, вони навіть дали озерові ім'я: Бранденбурзьке море. А тоді якогось дня і воно минулося, адже, як кожне озеро, воно було тимчасовим явищем, як кожна порожня форма, ця щілина також була тут для того, щоб її повністю засипало. У Сахарі теж колись була вода. І щойно в новітній час там розпочалося те, що наука називає дезертифікацією, звичайними словами — перетворення на пустелю.

Садівник

Звідки він узявся — про те в селі не знає ніхто. Можливо, він був тут завжди. Весною він допомагає селянам щеплювати фруктові дерева, окулює на Івана дички живими вічками або в період наступного сокоруху — застиглими вічками, наживлює гілки дерев, які підновлює, черешком або прищеплює їх іншим деревам, залежно від товщини, розчиняє необхідну суміш із живиці, воску й терпентину, обмотує рану папером або волокном. Кожен у селі знає, що найкраще сформовані крони у тих дерев, які він заново щепив. Улітку селяни кличуть його на покіс і ставити скирти. Коли ділянки темної землі на березі озера беруться осушувати, до нього звертаються за порадою. Він добре вміє виплітати з зеленого ялинового хмизу косички, знає, на яку глибину ввіткнути їх у вибурувані отвори для відведення води. Він допомагає селянам відремонтувати плуг та борону, взимку разом з ними коле дрова та розпилює поліна. Сам він ані землі, ані лісу не має. Живе самітником у закинутому мисливському будиночку на узліссі, живе там, здається, завжди, його знає у селі кожен, однак називають його і старе, й мале тільки Садівником, ніби іншого імені у нього й немає.

Маєтний селянин та його чотири доньки

Коли дівчина одружується, їй не можна самій шити собі весільну сукню. Не можна шити сукню і в її домі. Сукню шиють деінде, а під час шиття не можна зламати голку. Тканину для весільної сукні не можна під час шиття відривати, тільки відрізати. Якщо, пришиваючи якусь деталь, кравчиня помилиться, то цієї тканини вже не можна використовувати вдруге, слід докупити новий відріз такої самої тканини. Взуття нареченій не може дарувати наречений, вона сама має купити взуття, за ті гроші, які перед тим копійка до копійки заощаджувала. Не можна святкувати весілля в найжаркішу пору, в нестерпну спеку, але й у капризний квітень не можна, не можуть дні оповіді про шлюб припадати на Страсний тиждень, а в день самого весілля має бути повний місяць, якщо ж неповний — то принаймні місяць має рости, найкращою порою для весіль є травень. За кілька тижнів перед весіллям готують оголошення і поміщають його на видноті. Дружки нареченої плетуть гірлянди з квітів і обплітають ними скриньку, в якій можна прочитати оголошення про весілля. Якщо дівчину в селі люблять, то гірлянда обкрутить скриньку тричі, а то й більше разів. За тиждень до весілля починають різати худобу і пекти солодке, проте нареченій в жодному разі не можна бачити вогонь у печі. За день перед весіллям сходяться над вечір сільські діти і галасують, жбурляючи перед брамою посуд, але не скляний, щоб натовкти там черепків, за це господиня весілля виносить їм солодке. У вечір передвесільного галасу дорослі приносять подарунки, проказують віршовані привітання і сідають до столу. У вечір галасу не можна, щоб свічки миготіли, бо це принесе нещастя. Черепки перед воротами наречена змітає наступного ранку в купку і викидає до ями, викопаної нареченим. Після цього дружки виряджають наречену, одягають на неї миртовий віночок і вельон. Коли молодята виходять з дому, дві дівчини тримають перев'язь із квітів, наречені переступають через неї. Після цього їдуть до церкви. На боках кінської упряжки майорять дві стрічки: червона означає кохання, а зелена — надію. Такі самі стрічки і на батогах. На бричці наречених — дуга, оздоблена букшпаном, а ще може бути ялівець. Бричка наречених їде позаду візків, у яких сидять гості, бричка наречених не може ані зупинятися, ані звертати. Весільна процесія за всяку ціну мусить уникнути проїзду повз цвинтар. Нареченим під час їзди озиратися не можна. Коли падає дощ — не біда, але недобре, якщо під час поїздки випаде сніг. Скільки сніжинок — стільки схлипів. Не можна, щоб наречена впустила перед вівтарем додолу хустинку, тоді в подружжі буде багато сліз. На зворотній дорозі бричка наречених їде перед усіма іншими, треба їхати швидко, інакше в подружжі все відбуватиметься надто повільно. Коли наречені уже на порозі дому, в якому святкуватимуть весілля, вони мають переступити через залізо — сокиру або підкову. За столом молодята сидять у кутку, так званому закутку наречених, з якого їм не можна нікуди відлучатися. Стільці, на яких сидять наречені, обвивають плющем. Після гостини хтось із хлопців залізає під стіл і стягає з ноги нареченої один черевичок. Черевичок беруться продавати, а врешті його має викупити наречений. Виручені гроші передають куховаркам. Опівночі вельон, приспівуючи, розривають, а клаптики на згадку про весілля роздають гостям із собою додому. Після весілля молодята вселяються в нове житло. Там на печі лежить залишений добрими приятелями пакуночок з хлібом-сіллю, а ще — трохи грошей, щоб їм ніколи не бракувало ані їжі, ані грошей. Пакуночок має пролежати на печі неторкнутим увесь рік. Два найважливіші слова, коли поберуться двоє людей: можна і слід, можна, слід, можна, слід. Перше, що має зробити молода жінка в новому помешканні: принести води.

У солтиса чотири доньки: Ґрета, Гедвіґа, Емма і Клара. Коли в неділю він їде з доньками бричкою по селу, то натягає коням на ноги білі панчішки. Батьком солтиса був солтис, а батьком тамтого — також солтис, котрого батьком і собі був солтис, і так далі аж до тисяча шістсот п'ятдесятого року. Не хто інший, як сам король, зробив батька батька батька батька солтиса солтисом, ось чому солтис, їдучи селом бричкою, де всі місця займають його доньки, натягає коням білі панчішки. Ґрета, Гедвіґа, Емма і Клара сидять у бричці, якою править батько, коні біжать легким клусом, і якщо ґрунт ще вогкий, то білі панчішки коней забруднюються, ще заки бричка доїде до крамниці різника. Щонеділі батько везе чотирьох своїх доньок після літургії від церкви центральною вулицею, повз м'ясну крамницю і школу, повз цегельню, за якою звертає з центральної вулиці ліворуч до набережної понад озером, їде в північному напрямку аж до ділянки посередині Пастушої гори, яку всі в селі називають Клариним лісом, бо це її доля спадщини. Там батько розвертає бричку, а поки він розвертається, дівчата швидко зістрибують, якщо саме літня пора, щоб скубнути праворуч від дороги декілька ягід малини, але от уже Вуррах, а саме так звуть у селі батька чотирьох доньок, ляскає батогом, як він це завжди робить у будні дні, коли мчить селом на порожній бричці, щоб скликати наймитів до роботи, отож щойно Вуррах ляскає батогом, усі чотири сестри негайно застрибують на свої місця, і бричка їде в бік дому, повз цегельню, школу і м'ясну крамницю, аж на протилежний кінець села, до Клоттгофа, що його Вуррахів далекий предок отримав від короля як лен, разом із кількома моргами поля.

Якщо дівчина хоче дізнатися, чи скоро вийде заміж, їй слід новорічної ночі постукати в курник. Якщо першою на стук відізветься квочка, нічого не буде, а якщо півень, то бажання дівчини здійсниться. У новорічну ніч перед нею може з'явитися її майбутній обранець. Якщо дівчина хотіла б отримати чоловіка-моряка, їй треба сісти на тачку, тоді милий швидко об'явиться. Щоб одружитися з муляром, дівчина сідає на колоду для рубання дров. І він не забариться, якщо вона візьме до рук кельму та кирку. Якщо ж вона хоче мати судженим землероба і доброго господаря, то хапається за косу і лопату. Мати дівчини на виданні намагається привернути до хати залицяльників. Вони з'являться, якщо вона не змітатиме павутину зі стелі в світлиці. Павутина порветься — залицяльників не буде.

Матір чотирьох дівчат померла, народжуючи Клару. Сина в солтиса немає. У селі є халупники, а є селяни, що, крім хати, мають ще й садок, є двоє малоземельних котселтів та декілька селян із худобою, але солтис — один. Ґрета не виходить заміж, тому що найстаршого сина селянина Зандке, з яким вона була заручена і який був єдиний з-поміж шести синів Зандке, котрого призначали для сільського господарювання, адже йому належалося успадкувати обійстя Зандке, цього сина власник маєтку, на величезне здивування Зандке-сина й Зандке-батька, не призначив спадкоємцем. Весілля відклали, а наречений Ґрети, після того як у вересні один зі шваґрів почав управляти обійстям, сів у Бремергафені на корабель і подався за 280 марок через Антверпен, Саутгемптон, Ґібралтарську протоку, Геную, Порт Саїд, Суецький канал, Червоне море, єменський Аден, Коломбо та Аделаїду до австралійського Мельбурна, куди прибув 16 листопада 1892 року після шеститижневої поїздки з залишком грошей у сумі 8 марок та золотим кишеньковим годинником, якого заставив у ломбарді за 20 марок. Із Мельбурна він написав про це своїй нареченій, а після того Ґрета нічого більше про нього не чула, тож лани Зандке, що межували з посілостями Вуррахів, сім'я солтиса остаточно втратила.

Гедвіґа сплуталася з доморобником, що влітку молотив зерно на Клоттгофі. Коли батько дізнався про це від сусіда, то вдерся посеред білого дня в стодолу, вирвав робітникові ціп із рук та прогнав його з ґвалтом: Як зара вхоплю сокиру, то тя вб'ю! Він гнався за ним з двору аж попід ліс, і ціле село чуло голос солтиса, що від крику звучав якось аж надтріснуто, немов голос п'яного: Як зара вхоплю сокиру, то тя вб'ю! Повернувшись на обійстя, він зачинив Гедвігу на кілька днів у вудильні на стриху, там вона втратила дитину, що на той час була лише маленькою закривавленою грудкою.

Емма, третя за віком донька солтиса, стовідсотково стала б солтисом, якби народилася чоловіком. Вона в усьому допомагає батькові, коли той відлучається, приймає рішення про платежі, що належиться здати мешканцям села, призначає найманим робітникам роботу, наглядає за вирубкою лісу, за ланами і худобою. Ніхто ніколи ані в родині, ані в селі не згадував жодним словечком про одруження Емми.

А Кларі, наймолодшій солтисовій доньці, належався в посаг ліс на Пастушій горі, унизу ліс межує з озером, угорі — з лугом, порослим малинниками, що також належить до маєтностей, праворуч — із ґрунтами старого Варнака і врешті ліворуч — із лугом одного халупника, що, через протиправний випас худоби на лузі, на котрий зазіхає Вуррах, уже кілька років розсварений із батьком Клари. За таких обставин батько розглядає Кларин ліс як певною мірою острів, адже заміжжя не передбачає об'єднання його з іншими маєтностями.

Коли рибалка причалює до берега, що належить їй, Клара не знає, що сказати. Рибалка також мовчить, тільки кидає їй трос, вона ловить трос і обв'язує навколо вільхи. Вона зовсім випадково прийшла сьогодні у свій ліс. Після катастрофи, що спіткала Гедвіґу, батько перестав брати доньок кататися на бричці. Сьогодні Клара тут сама, вона прийшла пішки, нагорі на луці вона збирала малину, а тоді повільно спустилася стежкою між кущами й деревами, що належать їй: між дубами, соснами і вільхами, зі схилу, щоб помилуватися на мерехтіння води, адже з Клоттгофа побачити озеро неможливо навіть узимку, коли на деревах немає листя.

Незнайомий рибалка подає їй руку, вона допомагає йому вийти з розхитаного човна і відпускає його руку. І тільки коли він бере її за руку вдруге, вона розуміє, що потрібно вести його далі. Мабуть, вище, на середині схилу, там, де земля не така чорна, а трава сухіша, знайдеться місце для неї і для рибалки, у нього таке мокре волосся, аж вода скрапує йому на плечі і стікає руками додолу в їхні переплетені пальці. І тільки тепер, поки вона роззирається за місцем, де б вони могли побути, Клара помічає, скільки людей навколо них на цій ділянці лісу. Всюди, де могло б бути гарне місце для відпочинку, вже хтось сидить чи стоїть, одні лежать у затінку дерев і дрімають, інші тамують голод, а є такі, що, спершись на дерево, курять і пускають у повітря кільця диму. Мабуть, вона не помітила всіх цих людей раніше тому, що всі вони так тихо поводяться. Он там на осонні під крислатим дубом росте саме така трава, як їй подобається, висока суха трава, травинка до травинки, а коли вона опускається в траву, тягнучи за собою рибалку, люди навколо нарешті починають ворушитися, кладуть хліб, яблука і зварені на твердо яйця назад у кошики, складають підстилки і спокійно випростовуються, а ті, що спиралися на стовбури дерев, кидають недопалки і затоптують їх. Зрештою всі збираються в дорогу з пагорба на долину і покидають це місце, не промовивши до Клари з її рибалкою й слова, ба навіть не привітавшись із ними. Рибалка кладе їй, наймолодшій і все ще незаміжній доньці солтиса, голову на коліна, і вона береться витирати насухо подолом спідниці його мокре волосся. Позаду дуба, відразу ж у них за спиною, підіймаються в цю мить двоє останніх відвідувачів лісу, що їх вони не зауважили, і також ідуть геть.

Біле, як мука — не мука; хвіст має, як миш — не миш. Живе чорне, умре красне.

Марушка в семи кожушках; хто на неї гляне, той і заплаче.

Лісом іде — не трісне, водою іде — не плюсне, очеретом — не шелесне.

Летів птах, на воду бах; води не змутив, сам не полетів.

Нім ся батько народив, то син по світі ся находив.

Хто плаче без голосу?

Стоїть дуб, а на дубі дванайцять гілляк, а на кожному гіллі по штири гнізді, в кожнім гнізді по сім птах.

Хата — не хата, вікон багато: єсть куди влізти, та нікуди вилізти.

Спочатку єдине, що помічають сестри, це те, що часами Клара вітається з ними вранці особливо ґречно і питає їх про здоров'я, немов вони їй чужі або немов вони давно вже не бачилися. А як приходить наступний день — вона відвертає голову від сестер, які бажають їй доброго ранку. Друге, на що звертають увагу сестри та й усі люди в селі, що, замість того, щоб спорожнити відро з помиями для свиней у стайні, Клара виходить із повним відром зі свого двору. Вона проходить із відром село, минає м'ясну крамницю і школу, повертає за цегельнею ліворуч на дорогу понад озером. Старий Варнак, ґрунти якого межують праворуч із Клариним лісом, повідомляє Вуррахові, що Клара виливає помиї аж десь там, у заростях, а тоді сідає собі в траву, спирається до дуба і, обіперши зігнені в колінах ноги на перевернене відро, розмовляє з повітрям або просто мовчить. Після того як батько забороняє їй виходити з двору, Клара береться ховатися на обійсті Клоттгоф. Вона пригинається в кущах або за деревами в саду, або за дошками, спертими десь до стіни, а часом навіть залізає в бочки чи скрині. Будь-де на обійсті сестри або челядь можуть наштовхнутися на Клару. Часом із котроїсь схованки долинає її плач або чутно, як вона свариться з кимось, коли ж до неї підійти — вона тиха й мила. Ґрета відкрила якось дверцята до комірчини, щоби взяти віника, а там у тісноті Клара — зустрічає сестру з такою спокійною усмішкою, наче давно вже чекала тут на неї. Ще іншим разом вона раптом посеред обіду запихає долоню в миску на столі і в присутності усіх розмазує собі навколо губ гарячу кашу, так, немов ніяк не знайде рота, однак при цьому привітно усміхається. На якусь мить за столом солтиса всі завмирають. Тепер непросто стає знайти наймита, який би попросився до поважного Вурраха на роботу, адже кому до шмиги опинитися віч-на-віч із кимось, хто не знає норм поведінки і в кожній хвилі може накинутися на тебе. Сестри замикають усі гострі ножі по шухлядах, робітники кладуть сокири зверху на полицю над в'їзними воротами, куди жінці без драбини ніяк не дістатися, а в Клариній кімнаті батько відкручує усі клямки на вікнах і внутрішню клямку дверей, які на ніч власноручно зачиняє ззовні. Уночі ж Клара, наймолодша донька солтиса, перевертає часом свого нічного горщика догори дном і барабанить по ньому.

Ось ключ до саду / на нього чекають дівчата / перша — Вінка, / друга — Бібельдебінка. / А третьої ім'я Цікетцак Нобель де Бобель де Бібель де Вінка. / Бінка хапає камінчик / і кидає в Бібельдебінку / а тоді — цет, цак, цік — плаче Нобель де Бобель де Бібель де Бінка гірко.

Згодом не відбувається нічого, хіба тільки те, що Ґрета, і Гедвіґа, і Емма, а з ними й Клара старішають, а їхній батько стає і геть старий. Нічого не відбувається, хіба у Клариному лісі відламується гілляка від старого дуба, падає у траву і там зотліває. Усі в селі давно вже звикли до того, що стара солтисівна, як Клару взялися віднедавна в селі називати, часом накульгуючи проходиться селом, вона іде у двох різних черевиках, а часом навіть взагалі в самих панчохах, аж до м'ясної крамниці, аж до школи, аж до цегельні, але ніколи не заходить далі цегельні, а коли її питають: Куди йдете? — відказує: Або я знаю.

Минулої рукавиці / я загубив свою осінь. / Три дні довелося знайти, / поки я її шукав. / А тоді я пішов повз садочок, у якому стояв чоловік. / За чоловіком сиділо три столи. / Я тоді зняв свій день / та й кажу: Добрий капелюх, панове. Панове ну сміятися, / аж їм тріс живітнув.

Першу третину Клариного лісу старий Вуррах продає імпортерові кави і чаю з Франкфурта-на-Одері, другу третину — фабрикантові сукна з Ґубена, той вписує в купчу свого сина, щоб забезпечити йому спадщину, і, врешті, останню третину, ту, на якій стоїть старий дуб, — Вуррах продає берлінському архітекторові, що побачив якось цей порослий деревами й кущами схил і задумав поставити там літній будинок для себе і своєї нареченої. Солтис веде бесіду про визначену кількість квадратних метрів спочатку з імпортером кави і чаю, тоді — з фабрикантом сукна і нарешті — з архітектором. Це вперше солтис міряє ґрунти не гектарами чи моргами, вперше в житті він веде мову про парцелі. Декілька сотень літ Кларин ліс називався лісозаготівлею, регулярно кожні тридцять років усі дерева навколо дуба вирубувалися, а тоді насаджувалися нові, а тепер усі ці дерева, так, як вони ростуть, мають залишитися на своїх місцях назавжди. Наречена архітектора каже: щоб була тінь. Батько торгується за ціну третьої парцелі, а Клара, котру в селі називають старою солтисівною, як звикло, накульгує селом, на одній нозі черевик, а на другій — тільки панчоха. Вона кульгає повз м'ясну крамницю, тоді минає школу, тоді цегельню, а тоді знову завертає. Коли залягають сутінки, вперше випадає сніг. Старий Вуррах ставить на договорі про купівлю парцелі на Пастушій горі підпис від імені своєї доньки, відстороненої через неадекватність від участі в торгу, а за архітектора підписується його молода наречена, яка тепер стає новою власницею парцелі.

Кларині сліди на свіжому снігу Емма виявляє щойно наступного дня, сліди провадять неподалік від громадської купальні прямісінько в сіру воду, на відбитках видно раз підошву, раз слід від ноги в панчосі, раз підошву, раз панчоху, раз підошву. Невдовзі знаходять тіло Клари, воно зачепилося при березі біля цегельні за коріння старої сосни, що стирчить під водою. Пастор не хоче здійснити чин похорону самогубці за християнською традицією, але втручається солтис, який, попри поважний вік, і далі керує сільською громадою, і до цього не допускає.

У домі, де хтось помер, відразу ж зупиняють годинник. Дзеркало завішують, бо інакше всі побачать двох покійників. Верхні віконниці відчиняють і, якщо дозволяє конструкція даху, виймають з даху цеглину, щоб душа могла вислизнути назовні. Покійника обмивають і переодягають. На чоловіка надягають чорний святковий сурдут, на жінку — чорну сукню. Покійникові натягають черевики. Незаміжню жінку ховають у білій сукні нареченої, віночку з мирта й вельоні. Покійника кладуть на солому. На обличчя йому кладуть ганчірку, намочену в горілці або в оцті. На тіло кладуть кропиву, щоб воно не покрилося синіми плямами. По обидва боки покійника кладуть по сокирі. Покійниці сокиру кладуть на тіло, древком до стіп. Коли покійника кладуть у домовину, то сокири прибирають геть. Посудину з водою, що нею обмивали покійника, закопують під дощовою ринвою. Солому, на якій лежав покійник, і його стару одежу спалюють або закопують. Про смерть оголошують худобі в хліві і деревам у саду, примовляючи: Нема уже вашого господаря. Перш ніж перенести домовину через поріг, її тричі ставлять на долівку. Щоби душа не могла повернутися, вікна й двері в хаті відразу ж після винесення домовини зачиняють. На долівку хлюпають воду, а кімнату підмітають. Стільці, на яких стояла домовина, перевертають і так залишають. Щоб запобігти поверненню, услід похоронній процесії хлюпають із миски воду, як це зазвичай роблять, коли з двору виходить лікар чи покрівельник.

Садівник

Коли на березі озера починають будувати перші літні будинки, значну частину яких вкривають очеретом, садівник береться, як тільки озеро затягає кригою, допомагати різати очерет на дахи будинків. Він і в цій справі виявляє надзвичайну вправність, замерзлі стебла ламаються в його руках, немов вони зі скла, дощечку, призначену для розсування стебел, він застосовує настільки вміло, що покрівельник не йме віри, що він ніколи ще не допомагав збирати очерет. Садівник завзято ламає зібрані стебла через ліве коліно, зовсім не втомлюючись при цьому, короткі цурпалки і залишки трави відпадають самі собою, а чисті в'язки він складає збоку.

Садівник маломовний, а щодо подій у селі він взагалі мовчить, байдуже, чи йдеться про потопельника, чи про самовільне пересунення дрібномаєтним селянином межового каменя, або ж про те, як Шмелінґ відправив американця Льюїса у дванадцятому раунді в нокаут. Слухай, ото наш Шмелінґ молодець, звертається з висоти драбини покрівельник до садівника, що подає йому в'язки очерету. Як наш Шмелінґ того чоколядового супербоксера поклав, то було щось із чимось, а ти шо, радіа не слухаєш. Садівник заперечливо хитає головою. Дім, на даху якого саме сидить покрівельник, — це дім Шмелінґа. Я і в Тораків уже якось крив дах, — сказав покрівельник на самому початку співпраці з садівником, можливо, хотів вразити відомого своєю мовчазністю садівника і схилити його до розмови, та садівник, здається, взагалі не знав, хто такий Торак, у всякому разі він тільки кивнув і промовчав.

Декого з мешканців села садівник відштовхує саме мовчазністю, вони кажуть, що він бездушний, кажуть, що в нього риб'ячий погляд, підозрюють, що його високе чоло свідчить про напади божевілля. А інші навпаки — вважають, що садівник розмовляє з людьми тільки про найнеобхідніше, а коли думає, що за ним ніхто не спостерігає — у саду або на полі, — то вони, мовляв, виразно бачили, як безперестанку ворушилися його губи, поки він розпушував землю, копав, прополював чи обтинав або підливав рослини — йому, мабуть, більше подобається розмовляти з зелепухами. Він нікого не запрошує до своєї хатини, а коли туди, за його відсутності, зазирають через вікно діти, то бачать лише стіл, стілець, ліжко і накинені на гачок лахи. Отож дім мовчить так само, як і його власник, і, як і у випадку будь-якого мовчання, це може означати і те, що дім криє якусь таємницю, але одночасно і те, що дім — просто порожній.

Коли очеретяний дах на будинку, що його зводить на ґрунтах Клари Вуррах для себе і своєї дружини берлінський архітектор, уже практично готовий, а покрівельник і садівник саме сідають перепочити, перш ніж покласти у дах останні в'язки очерету, до них приєднується майбутній господар дому і береться випитувати місцевих, чи не знайдеться десь в околиці хтось, хто зумів би допомогти у перетворенні лісу на сад. На що, цілком прогнозовано, покрівельник радить садівника, котрий сидить поруч. Той за своїм звичаєм мовчить, а тоді, коротко кивнувши архітекторові, дає згоду.

Садовий архітектор — кузен власника дому, він живе на сусідньому курорті і щоденно приїжджає сюди обговорити з господарем дому і садівником наступні плани і проконтролювати хід робіт. На передній верхній ділянці між домом і озером слід буде викорчувати сосновий ліс і насипати шар родючого ґрунту, щоб добре прийнявся дерен. Лівий коротший край лугу, перед самим домом, треба буде обсадити хвойними кущами та чорною бузиною, а з боку тераси його відділятиме клумба з трояндами.

Більшу частину лугу, праворуч від дороги, що веде вниз до води, позначать по краю дерев'яним парканом, за яким починатиметься залишена без додаткових насаджень сусідня ділянка, з боку схилу там ростиме крислатий дуб і група ялинкових чагарників, з боку будинку на кремнієвому бордюрі, що обрамлюватиме ділянку, насадять кущі форзиції, бузку і декілька рододендронів. Враження природного каскаду посилюватимуть декілька новопосаджених дерев, так на краю лівої галявини ростиме червоний глід, на краю правої галявини — японська вишня, горіх і блакитна ялина — вони ростимуть відповідно на переходах до кущів і тих більших дерев, що вже ростуть на задньому плані.

Схил, що веде до озера, попри сосни, молоді дубки і зарості ліщини, що ростуть тут самі собою, треба буде густо засадити новими кущами, щоб запобігти осуванню схилу.

До озера можна буде підійти доріжкою, викладеною плитами з ламаного каменя, вона вестиме вниз зі схилу викладеними вісьмома маршами по вісім сходинок. Ділянка при самій воді, заросла вільхами, — тіниста й вогка, тому садовий архітектор, порадившись із господарем дому, доручає садівникові зрубати деякі дерева і висушити ділянку. Щоби все ж використовувати цю не надто затишну місцину якось доцільно, господар дому вирішує поставити там споруджену за його ескізом майстерню і дровітню. З часом буде видно, в якому місці найліпше поставити місток в озеро.

Так кожна з обох галявин творитиме завдяки природному обрамленню свого роду сцену, каже садовий архітектор до кузена, власника дому, а садівник вивертає тачку удобреної землі на місце майбутньої клумби з трояндами. Власник дому каже: У принципі, все завжди залежить від того, куди спрямувати погляд. І від чергування, — докидає садовий архітектор: світло й тінь, вільна поверхня й густе насадження, погляд згори і погляд догори. Садівник рівномірно розподіляє на клумбі землю тильним боком лопати. Між вертикаллю й горизонталлю має бути розумний баланс, — каже власник дому. Абсолютно погоджуюся, — киває садовий архітектор, — саме тому важко вигадати щось краще за ці східчасті тераси, які провадять до води, цим тут розпорядилася сама природа. Садівник везе порожню тачку геть. Обоє чоловіків стоять на терасі й дивляться звідти униз на озеро, що мерехтливо поблискує в просвітах між червонястими стовбурами сосен. Садівник привозить наступну наповнену землею тачку і вивертає землю на клумбу. Мистецтво — це приручення дикого стану і поєднання його з природою, — каже власник дому. Абсолютно погоджуюся, — киває його кузен. Садівник рівномірно розподіляє лопатою землю на клумбі. Скористатися красою, незалежно від того, де її надибаєш, — каже власник дому. Абсолютно погоджуюся. Садівник везе повз обох чоловіків, що мовчки стоять на терасі, порожню тачку геть.

Тож садівник зрізає кілька сосен, розпилює їх і складає поліна в дровітні, викорчовує коріння і насипає на бранденбурзький пісок товстий шар родючого ґрунту, садівник відмірює доріжку між малою і великою галявиною в один бік і в інший, вісім маршів по вісім сходинок, поламаний пісковик, місцевий камінь, він насіює траву, насаджує троянди, садить кущі, що ними позначатимуться краї малої і великої галявин, садить кущі на схилі, садить червоний терен, волоський горіх, японську вишню і блакитну ялину. Копаючи, він наштовхується, минувши тонкий шар гумусу, на пласт місцевого каменя, його треба розсікти лопатою, а вже під цим шаром залягає верства піску, крізь який просочуються ґрунтові води, а під піском лежить врешті-решт блакитна глина, характерна для цієї місцевості. Колись озеро вкривало і це узвишшя, що його люди називають Пастушою горою, а тисячі років тому Пастуша гора була не чим іншим, як мілиною, подібно до того, як сьогодні нижче рівня моря стоять Огіркова гора або Чорний Ріг, Кеперлінґ, Гоффте, Бульценберґ, Гола гора, а також Міндахова гора. У піщаному шарі, на який садівник натрапляє, засипаючи отвори землею, під місцевим каменем усе ще звиваються хвилі піску, в яких увічнилися вітри, що колись давно шугали понад водою. Садівник вибирає ямки для рослин на глибині 80 сантиметрів і наповнює їх підживленою землею, щоб добре розросталися кущі, чагарі, японська вишня, червоний терен, блакитна ялина та волоський горіх. Понад берегом садівник зрізає п'ять вільх, викорчовує кореневище, плете косички з зеленого ялинового хмизу і встромляє їх у вибурувані отвори, аби осушити чорний ґрунт. Улітку садівник підливає троянди, кущі й молоді деревцятка двічі на день, перший раз — удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків, він поливає голу землю на обох галявинах доти, поки там не виростає густа трава.

Восени садівник обтинає всі кущі на кремнієвому бордюрі, а форзицію і бузок він обтинає наступної весни, відразу після цвітіння. Він виполює бур'яни біля троянд, він обтинає троянди, він бере у селян гній з-під худоби і удобрює перегноєм червоний глід, горіхове дерево і японську вишню, удобрює форзиції, бузок і рододендрони, влітку він підливає троянди і кущі двічі на день, перший раз — удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків, на кожній галявині він встановлює поливалку, що по півгодини двічі на день розхитується навсібіч, перший раз — удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків. Кожні два-три тижні садівник косить траву. Восени він відрізає довгою пилкою сухі гіллячки з великих дерев, викурює кротів, восени він згрібає з галявин листя і спалює його, наприкінці осені він висушує усі водогони в домі і закручує основний кран, узимку він напалює дім перед приїздом архітектора та його дружини і, поки вони в домі, знову вмикає воду.

Архітектор

Як гірко, що йому доводиться зараз усе закопувати. Майсенську порцеляну, колекцію олив'яних дзбанків та столове срібло. Наче війна розпочалася. Він і сам не знає, чи то він щось заховує, чи просто відкладає до свого повернення. Як не знає і того, чи не є і те, й інше практично тим самим. Він зараз узагалі знає набагато менше, ніж колись. Його дружина вже якось запаковувала перед самим приходом росіян власне цей посуд, ці олив'яні дзбанки і це столове срібло до ящиків, тільки тоді вона випливла з ящиками на середину озера й опустила все під воду, на мілину, про яку добре знала, бо багато плавала в озері. То було місце посеред озера, таке мілке, що влітку, запливаючи далеко-далеко, можна було зненацька заплутатися ногами в водоростях, а тоді вдати сміючись, ніби тонеш. Росіяни, шукаючи за схованими речами, додумалися тільки розколупати довгими тичками газон та порозривати клумби. І поки вони тицяли в землю, озеро неспішно змивало бруд зі скарбів, що лежали в надійному сховку. Нові мешканці дому матимуть, мабуть, більше часу для плавання.

Йому ще пощастило, що зима цього року така тепла, і він без проблем може ввігнати лопату в землю. Олив'яні дзбанки він закопує між корінням крислатого дуба, майсенську порцеляну — під ялиновими заростями, а столове срібло — на трояндовій клумбі, тут-таки біля дому. Спочивайте в мирі. За дві години він уже сидітиме з чорними від землі обідками під нігтями в електричці до Західного Берліна. Архітектор засипає вириті ями і питається себе, чи виростуть з олив'яних дзбанків нові олив'яні дзбанки, з тарілок і чашок — тарілки і чашки, а з виделок, ножів і ложок — виделки, ножі і ложки, уявляє собі, як вони похитуються серед троянд. Він розмірковує, чи не закопати йому врешті й лопату, а тоді закидати цю останню яму голими руками. Він справді вже не знає нічого з того, що знав колись: що можна вважати скарбом, а що — ні. Чи справді ощасливить його, якщо він повернеться, якщо повернеться, знайдена майсенська порцеляна, а може, більше ощасливить оця лопата за дві марки п'ятдесят, держак якої руки садівника натерли до блиску за останні двадцять років. Щоправда, такий дерев'яний держак так чи так знищать хробаки. Тож, подумавши, він не закопує лопату, відносить її, як звикло, назад до дровітні з садовим реманентом унизу над водою, там лопата вже двадцять років має своє місце між граблями, вилами, сапками і шуфлями. Він зачиняє дровітню, на ключі зблискує блешня, що її він раніше використовував на риболовлі, тоді знову підіймається пласкими кам'яними східцями догори, вішає ключ на дошку для ключів у передпокої, миє в ванні руки, за дві години він сидітиме з усе ще чорними від землі обідками під нігтями в електричці до Західного Берліна, востаннє виймає зі стіни корбу, щоб опустити віконниці, і зачиняє їх ізсередини за допомогою прихованого механізму, що його він вигадав іще в молодості, щоб посмішити дружину.

Він ще раз підіймається сходами нагору, друга, сьома і передостання сходинки риплять, минає кімнату дружини, звідти, як звикло, долинає запах м'яти і камфори, до його майстерні потрібно заходити через темну гардеробну кімнату-шафу, там він вмонтував невелике віконечко, напівкругле, затінене солом'яним дахом, ніби око — повіками, він зовсім недавно зауважив за цим віконцем куницю. Куниця зазирала в вічко до будинку, а він дивився в вічко назовні, і тварина, і людина на якусь мить завмерли, а тоді звіря шмигнуло геть. Два ряди по три шибки з матового скла, які він колись замовив для дверей у майстерню, востаннє зустрічають його тихеньким бряжчанням, він відчиняє двері і заходить досередини, зупиняється на хвилю біля кульмана і дивиться вниз на озеро, на столі ще лежать креслення першого спроектованої ним будівлі в центрі Берліна, то було його найважливіше замовлення, замовлення, що стало причиною його нещасть. У покрівлі товчуться куниці. Куниці залишаються.

Він знову спускається вниз, тепер риплять друга, п'ятнадцята і передостання сходинки, перила внизу він власноручно оздобив різьбленим виноградом. Зачиняю. У кишені брязкає ключ, що відчиняє і зачиняє усі двері дому, в тому числі й бджолярню та дровітню. Фірма «Цайс», надійний ключ, незмінна німецька якість аж по сьогоднішній день. Зачиняю. Прохід через велику кімнату, під ногами світлі плити з піщаника, п'ятнадцять на п'ятнадцять, клямка на дверях у передпокій мосяжна, зверху приплюснута, щоб зручно було класти долоню, на боках — виїмки, щоб не зісковзував великий палець, при натисненні клямка, як звикло, видає металеве зітхання, плити з піщаника в передпокої, тридцять на тридцять, на дверях до комірчини пурхають пташки, пурхають ось уже сто років, і квіти квітнуть сто років, звисає додолу виноград, райський город на дванадцятьох квадратних квадрах, тоді він зняв двері з завіс старої садиби, двері такі гарні, що зовсім забуваєш про щітки, віники, відра, ганчірки і скобила, заховані за ними. Спрямувати погляд, так він завжди вважав, спрямувати погляд. У кухні крапає вода з крана, треба закрутити. Визирнути через вітражні шибки на піщану доріжку і на дерева. Кольорове скло забарвлює в зелене навіть безлисті дерева, спрямувати погляд, перший день нового року, садівник ще спить, на доріжках нікого не видно. З новим роком. За дві години він сидітиме в електричці до Західного Берліна.

Позачиняти. Позачиняти, а ключ залишити в замку. Щоб вони його не виламували. Не вибивали двері, тільки щоб не гнули чи не розрізали ґрати, що захищають скло у вхідних дверях. Металеві прути помальовані червоною і чорною фарбою, так само були помальовані решітки в райх-школі мореплавства, яку він проектував, її висадили в повітря відразу після закінчення війни, ніхто не знає, навіщо. Позачиняти.

Досі до його професії належали три виміри: висота, ширина і глибина, він хотів будувати високо, широко й глибоко, проте зараз його наздогнав четвертий вимір — час, і тепер час проганяє його з рідних стін. Ми не беремо під арешт на вихідні, — сказав йому чоловік в уніформі та відпустив його на цей час, значить, вбивати його ніхто не збирається, йому просто треба поїхати звідси, покинути все, чкурнути подалі, забратися під три чорти: за дві години він сидітиме в електричці, що довезе його до Західного Берліна. Покарання як мінімум п'ять років, сказав чоловік в уніформі, за оту нещасну тонну гайок, що їх він купив за свої гроші на Заході задля будівництва на сході, тонна мосяжних гайок для найважливішої будови його життя: на Фрідріхштрасе у Берліні-Митте. Будівлі на замовлення держави, що тепер проганяє його геть. Зараз він знає набагато менше, ніж знав колись.

Його професія — проектувати батьківщину. Поставити навколо повітряного простору чотири стіни, вирвати кам'яними кігтями повітряний простір з усього, що росте і бринить, зафіксувати його. Батьківщина. Дім як третя шкіра, після дому з плоті та одягу. Рідна сторона. Доладно скроїти дім відповідно до потреб його власника. Їжа, куховарство, сон, вмивання, туалет, діти, гості, машина, сад. Все з переліченого — а може, й без одного-двох пунктів — обчислити в дереві, камені, склі, соломі та металі. Дати життю напрям, ногам — опору, очам — погляд, тиші — двері. А тут був його дім. Це ж для того, щоб посидіти тут із дружиною, він запроектував обидва стільці зі шкіряними сидіннями, це ж для того, щоб могти споглядати з дружиною захід сонця, він спорудив тут терасу з краєвидом на озеро, його з дружиною спільну радість приймати гостейвидно було у великій кімнаті — там стояв довгий стіл, це ж для того, щоб вони не мерзли взимку, він замовив кахляну піч із Голландії, це для його та її втоми після катання на ковзанах — лавочка перед піччю, врешті-решт його креслення за кульманом, його майстерня. А тепер він мусив радіти, що просто зумів винести звідси ноги, скинув з себе третю шкіру і поспішає досягти рятівного Заходу, світячи нутрощами.

Коли ти перебуваєш на лінії ворога, завжди продумуй до дрібниць шляхи відступу. Це ще під час першої війни легше було сказати, ніж зробити. Вони ще скидали бомби на Париж, як у цепелін влучили, і він повільно почав втрачати висоту, поки врешті не опустився на дах стайні в якомусь бельгійському селі і не прикрив власної гондоли велетенською знесиленою оболонкою. Коли вони з товаришами виборсалися з-під тканини, то побачили на подвір'ї кілька курей, що порпалися в піску, на осонні спав кіт, і щойно тоді, коли селяни не розпочали по них стріляти, а принесли драбину, вони збагнули, що німці вже зайняли село. Атож, зовсім випадково їх не розстріляли, а дозволили спуститися бельгійською драбиною назад у життя. З цепеліна світ видавався кресленням, проте звисока неможливо було побачити лінію фронту. Село, якому вони завдячували своїм життям, для них називалося «німецька позиція», а для бельгійських селян воно називалося «рідною стороною», і не виключено, що лінія фронту проходила точнісінько між вусами сонного кота. Тоді він раз і назавжди зрозумів, що такого до міліметра вивіреного порятунку не буде вже ніколи. Він обходить дім з лівого боку, минає рододендрон, наступаючи на решітку, якою він захистив під час другої війни всі вікна в підвалі. «Протиповітряна оборона Mannesmann» можна прочитати на решітці, напис видно і зараз, у мирний час. У другу війну він уже був застарий для боїв, проте по-своєму розширив власну позицію. Завжди нападай з сонцем за спиною — так звучало перше правило повітряного бою.

Уранці промені сонця ковзнули по сосні перед домом, це означало, що погода весь день буде гарною, в такий час тераса ще лежала в затінку будинку, а масло на столі зі сніданком ще не тануло. Сонце весь день світило на обидві галявини ліворуч і праворуч від доріжки, що вела вниз до води, сестри його дружини та їхні діти лежали чи сиділи на траві, гралися, спали, читали, сонячні плями вкривали доріжку аж донизу, сонце пробивалося крізь листя дуба, крізь ялинову хвою і ліщинові кущі на сходи з вісьмома маршами по вісім сходинок, ламаний піщаник, природний камінь, а внизу біля озера сонце потрапляло крізь віти вільх на вогку, аж чорну землю над озером тільки зрідка, що ближче підходити до гладенької поверхні озера, то гучніше шуміло листя, то більше затінку ставало довкола, майже темно, протиповітряна оборона Mannesmann, однак усе це тільки для того, щоб із першим же кроком на місток в озеро засліпити відпочивальника, котрий рухався до краю мостика між сонцем і водою, і крім нього — нічого, що могло б відкидати тінь. Отут уже сонце накидалося на нього, на нього і на озеро, а озеро відбивало світло сонця, і той, хто всідався чи лягав на краю мостика, міг спостерігати за цією грою, можливо, виймав з долоні скалку, яку загнав необачно, сідаючи або лягаючи, вдихав запах смоляної фарби, що нею був просякнутий дерев'яний місток, слухав хлюпання човна під тентом, тихеньке дзеленчання ланцюга, яким було припнуто човна, дивився на непорушних рибин у прозорій воді, на раків, що повзли по дні, відчував ступнями, ногами, животом тепло дощок, вдихав запах власної шкіри, лежав собі там чи сидів і мружив від яскравого сонця очі. І навіть із заплющеними налитими кров'ю повіками бачив мерехтіння сонячної кулі.

Якби цей клаптик землі, дім і озеро не були його батьківщиною, ніщо би не тримало його у східній зоні. І ось батьківщина перетворилася на пастку. Наприкінці війни він п'ять ночей безпробудно пив з росіянами в Берліні, щоб зупинити вивіз обладнання з його берлінських столярних майстерень, йому вдалося порятувати своє архітектурне бюро і фірму від першої хвилі націоналізації, з соціалістичним привітом, а грамота від Шпера навіть забезпечила йому врешті-решт за червоної влади замовлення на Фрідріхштрасе, проте зараз, через шість років після завершення війни, комуністи таки добралися до його підприємства, тепер вони про це згадали, раптом, посеред мирного часу, протиповітряна оборона Mannesmann, не можна спускати з ворога очей. Як діти, що вхопили в руки звірину, в природі якої нічого не розуміють, так вони тепер відривали іграшці голову і дуже здивувалися б, якби ця штука припинила раптом тріпатися в їхніх руках.

Усе своє життя він працював задля того, щоб перетворювати гроші на щось реальне, купив спочатку одну частину схилу, побудував на купленій ділянці дім, тоді купив решту схилу з доріжкою і купальнею, сюди влилися усі його важко зароблені гроші, це його гроші проростають із дубів, сосен і вільх, колись казали: вкладати гроші, в неспокійні часи вкладати гроші в незмінні цінності, він так навчився, та, на жаль, те, чого він навчився, втратило сенс, і у тому нереальному, як зі страшної казки, хаосі, який росіяни залишили німцям, людину, що мала ділянку землі, а не летючий килим, можна було хіба що пошкодувати.

Той, хто щось будує, припечатує своє життя до землі. Його професія — давати тіло тому, що залишиться. Створювати внутрішній простір. Все глибше врізатися в ті місця, в яких нічого немає. Ззовні кольорові шибки на вікнах великої кімнати, повз які він зараз проходить, видаються ніякими і не дають зазирнути всередину, світло оживає тільки тоді, коли спостерігач сидить з другого боку шибки, тільки тоді, власне кажучи, світло і стає світлом, тоді, коли його беруться використовувати. Дюрер також бачив крізь такі мальовані шибки світло світу, але не просто світу самого по собі, він сидів усередині і творив свій власний світ. Коли Дюрерова дружина хотіла дізнатися, хто там проходжується нюрнберзьким ринком, їй доводилося піднімати невеликий клапан, і аж тоді можна було глянути на площу перед будинком. Що товщими були стіни, що меншими віконця, то менше тепла втрачали мешканці будинку. Польове каміння, солома, глина, все це був місцевий будівельний матеріал. У заглибленні між високим дахом і ринвою — міститься невелика люкарна. Дім мав видаватися таким, немов виріс тут, немов був живим. Він власноручно допомагав мурувати комин. Він завжди міг добре порозумітися зі звичайними робітниками і селянами. Проте не знаходив порозуміння з державою, ліва рука службовців якої не знала, що робить права.

Влітку, перед від'їздом звідси, він завжди йшов плавати. Зараз, у січні, він знову пішов під воду, тільки вже не в озері. З такого жалюгідного жарту навіть його дружина не сміялася б, а вона ж завжди любила посміятися. Він уже не пам'ятає, коли саме плавав тут востаннє. Як не пам'ятав, чи може бути в мові така часова форма, щоб перетворити минуле на майбутнє. Можливо, то було на початку вересня. Адже востаннє не означало тоді «останній раз», тому він і не запам'ятав собі того дня. Останній раз настав позавчора. Так немов час, навіть якщо його дуже міцно затиснути в жмені, може борсатися і тріпатися, і вириватися з рук. Там унизу в купальні точно висить його зелений рушник. Тепер ним, хтозна, витиратиметься хтось інший. Коли він відкупив купальню у євреїв, їхні рушники ще висіли всередині. Його дружині ще й не спало на гадку випрати їх, а він уже пішов плавати і повитирався насухо чужими рушниками. Чужі рушники. Фабриканти сукна, євреї. Рушники фроте. Найвища якість. Мабуть. Коли він подав заяву на прийом у культурну палату Райху, йому відмовили тому, що в графі про арійське походження він дав дві відповіді: «так» і «ні». Завжди наближайся до ворога ззаду. Фроте. Один службовець, який хотів йому допомогти, пояснив пізніше, що раса батьків дідуся й бабусі не має в такій заяві значення, після того йому дозволили подати заяву вдруге, він відповів на запитання про арійське походження однозначним «так», додав до заяви підтвердження про походження — своє і дружини до третього коліна, і його прийняли. Так і Ні. Проміжки між дошками купальні зашпакльовано клоччям. То була дуже провізорична конструкція. І все ж він заплатив цим євреям половину вартості. А то було зовсім немало. За такий короткий час навряд чи знайшовся би інший покупець. Проміжки зашпакльовано клоччям. Мати матері його батька. Так і Ні. Купивши ділянку, він допоміг євреям профінансувати виїзд звідси. Кудись до Африки. Чи до Шанхая. На благо чи ні. Купивши цю ділянку, він профінансував виїзд «Ні» зі своєї анкети. До Африки чи до Шанхая, яка різниця. Зникнути, щезнути, пріч. Так і Ні. Нападати з сонцем за спиною. Нападати на сонце з сонцем за спиною, поки все не згорить, а тоді згасити полум'я Бранденбурзьким морем. Так і Ні. Нехай би африканські пустелі, китайські праліси були достатньо великими, щоб його Ні пропало там з голоду чи спраги, щоб його розтерзали там дикі звірі. Ви за походженням арієць? Так. Але чому ж зараз він змушений забиратися геть? Барон Мюнхгаузен витягнув себе з болота за власного чуба. Але ж болото — то не була його батьківщина. Архітектор знає ще менше, ніж знав колись. Він витерся рушником євреїв і повісив рушник назад на гачок. Білий рушник фроте. Найвища якість. Пізніше він став членом культурної палати Райху. Тоді отримав дозвіл побудувати біля мостика тент для човна. Його рушник фроте, що все ще висить там унизу, зеленого кольору.

Ворота він зачиняє із зовнішнього боку запасним ключем, якого про всяк випадок прихопив до кишені. Система «Цайс». Незмінна німецька якість. Коли він на самому світанку приїхав сюди, клямка на воротах була ще волога від інею. Через невелику хвіртку в паркані архітектор виходить із саду перед домом і опиняється на піщаній дорозі. Якщо з дороги обернутися назад, то можна знову побачити фасад, так немов і не було нікого всередині, можна побачити точнісінько те ж саме, що привітало прибулого. Він кладе ключа до кишені і йде до машини. Садівник іще, мабуть, спить. Згодом, уже вдень, він, можливо, розпиляє стовбур великої блакитної ялини, яка впала позавчора. От тільки він, власник блакитної ялини і землі під її вивернутим корінням, буде на той час уже в Західному Берліні.

Садівник

Навесні він садить біля дому з боку дороги квіти, засаджує клумбу, на побажання власника дому, маками, півоніями та жовтим лісовим зіллям, у центрі красується кущ бруґмансії. Для обрамлення клумби він просто втикає навколо квітів декілька гілочок букшпану, вони пускають корінці і приживаються. Улітку він встановлює на обох галявинах поливалки, що двічі на день по півгодини розхитуються навсібіч, перший раз — удосвіта, а другий — з настанням сутінків, а сам поливає клумбу, троянди і кущі. Він обтинає сухий цвіт, підрівнює букшпан. Восени він уперше збирає врожай волоських горіхів, від вилущування горіхів зі ще м'яких шкаралупок його долоні стають темно-коричневі, восени він визбирує сухі гілки, що відламалися під час штормового вітру від дуба чи від котроїсь із сосен і впали додолу, він розпилює їх, розколює на поліна, а поліна складає в дровітню.

У 1936 році колорадський жук саме перейшов Рейн і подався далі у східному напрямку, у 1937 році — доповз до Ельби, а в 1938 — окупував територію навколо Берліна. Не втрачаючи терплячості, садівник щоразу береться збирати жуків з листя бруґмансії, вона — єдиний представник родини пасльонових у саду, і жуки накидаються на неї у незліченній кількості. Садівник чавить відкладені яйця шкідників і навіть намагається знайти і знищити в землі личинок жуків, обкопуючи землю навколо куща. Цього літа, трапляється, піщана доріжка цілими днями геть чорна від жуків. Якщо на початку навали жуків листя на кущі з розкішними червоними квітами було погризене лише на краях і лише подекуди подірявлене, то під кінець літа від куща залишився лише скелет, декілька ребер на листочках і голі пагони самого куща, квіти ж давно поопадали. З розпорядження власника дому садівник викопує залишки куща бругмансії, а на його місце висаджує кипарисовик, що відтепер творитиме новий центр квіткової клумби.

Фабрикант сукна

Герміна та Артур, його батьки.

Він сам, тобто Людвіґ, першонароджений у батьків.

Його сестра Елізабет, одружена з Ернстом.

Донька обох, його небога Доріс.

А також його дружина Анна.

І врешті-решт діти: Еліот та крихітка Елізабет, названа на честь його сестри.

Еліот котить до маленької м'яч. М'яч котиться по траві аж до самої клумби з трояндами. Елізабет не хоче йти по м'яч, бо знає, що троянди колючі, тоді братик біжить туди сам, пробирається між квітами, розсуваючи їх ліктями, і копає м'яча назад на траву. Червоний колір троянд змішується з темнішою червінню куща бугенвілії, що росте перед самим домом і нависає квітами над вікном вітальні.

Пізнім ранком вони їдуть на своєму «Адлері» прибережною дорогою у східному напрямку. Адлер, — каже Артур, старійший у родині, — незмінна німецька якість. Так, — погоджується він, тобто Людвіґ. То вони продають його навіть тут? — запитує батько. Так, — відказує Людвіґ, — для нас вони привезли його аж сюди. Поруч із ним сидить його мати Герміна, на задньому сидінні — Артур, батько, та Анна. Артур та Герміна, Людвіґові батьки, приїхали в гості. Через два тижні вони повертаються додому. Анна одягнула з нагоди приїзду свекрів білий костюм. Жакет і спідниця, комплект із 2-х предметів, фірма Peek & Cloppenburg, придбано з метою виїзду на початку 1936 року, 43 марки 70 пфенігів.

Рідна сторона. На сусідській території — рух, там прийшли землеміри. Декілька робітників і архітектор, він працює в Берліні. Он він стоїть у кнікербокерах і вітається до них. Хайль. Ходи до мене, я тебе підніму, — каже Людвіґ, дядько, до Доріс, своєї небоги. На сосні, приблизно на висоті його плеча, гілка творить дерев'яний горбик, туди він підіймає дитину. Ну як, що тобі видно, — питається. Вежу церкви, — каже Доріс, показуючи на озеро.

Ах, — захоплюється патріарх, — який чудовий краєвид. Просто рай, — відгукується Герміна, мама. Артур та Герміна, Людвіґові батьки, приїхали в гості. Хтось із відпочивальників робить їм фотографію. На фотографії Анна, його, тобто Людвіґова, дружина, сидить на капоті «Адлера», мама, Герміна, сперлася на невисокий мур, за яким гора круто обривається вниз у море. Його батько Артур і він стоять позаду жінок. Усі четверо потрапляють у рамку гір, які височіють на задньому тлі позаду бухти. Після обіду вони поїдуть униз, до лагуни, на пляж, можливо, можна буде поплавати, води Індійського океану теплі й лагідні, на відміну від західного узбережжя, де шаленіє Атлантичний океан. Через два тижні Артур та Герміна, Людвіґові батьки, повертаються додому.

I don't want anymore, — каже мала Елізабет і біжить у дім. Еліот бере м'яча, відбиває його декілька разів від землі, а тоді й собі заходить досередини. Зараз, посеред літа, дім так розігрівся, що свічки на різдвяній ялинці повигиналися.

Ти собі тільки уяви, — каже патріарх, він стоїть із високо закачаними холошами у теплій воді лагуни, — весною мого ялика перевернули, перед самим берегом. Твій тато сам зайшов у воду і допомагав його перевертати, — каже Герміна, тобто мати. З закачаними холошами у Бранденбурзькому морі. З закачаними холошами в Індійському океані. Той хлопець із села, що притранспортував його з верфі, був весь блідий, — розповідає мама. Ти собі тільки уяви, він же на якусь мить опинився під човном. Він перелякався. Артур та Герміна, Людвігові батьки, приїхали в гості. Через два тижні вони повертаються додому.

Дім, рідна сторона. Коли падає дощ, чутно запах листя в лісі і запах піску. Все крихітне й крихке, увесь краєвид над озером, усе видно, як на долоні. Так близько листя, так близько пісок, немов їх за бажання можна було б надягнути. Озеро ніжно облизує берег, облизує руку, занурену в воду, воно як цуценя, вода лагідна й неглибока.

Людвіґ дав малій ім'я Елізабет, на честь своєї сестри. Так немовби сестра так глибоко запалася в землю, що вийшла з неї на іншому боці, запалася в землю і в тому ж році народилася знову від його дружини на протилежному кінці світу. А як же донька Елізабет, його сестри, як же Доріс?

Метал лопати з неприємним звуком пробиває гальку, дістаючись землі. На ділянці сусіда ліворуч копають будівельний котлован. Хайль.

Еліот одним стрибком перелітає через сходинки дому й опиняється на траві, біжить до смокви, зриває кілька свіжих плодів. Анна гукає йому в відчинене вікно: Принеси і для Елізабет. Еліот киває: All right. Для дітей, для Еліота та малої Елізабет, він посадив тут фігове дерево, а в кінці саду — ананас.

Why does Lametta hang on the tree, — питається мала Елізабет. It is supposed to look as if дерево в засніженому зимовому лісі, — відказує він, тобто Людвіґ, її батько. What is а засніжений зимовий ліс, — допитується мала, Елізабет. A deep forest, — пояснює він, — in which the ground and all branches вкриті товстим шаром снігу, а з гілок звисають додолу бурульки.

Давай спочатку поглянемо, що вийде, — каже він, тобто Людвіґ, до батька. Але принаймні вербу ми сьогодні посадимо, — відказує батько, Артур, подаючи лопату, — я пообіцяв Доріс. Із сусідньої ділянки долинає звук удару кельні об цеглу. Хайль. Диви, архітектор також мурує, — дивується батько, — не задається. Людвіґ копає яму для верби. Земля чорна і вогка, вода тут зовсім близько до поверхні.

Землю під трояндами садівник завжди оновлює навесні. Він перевертає і пересіює добриво. Людвіґ сам обрізає троянди. Сорти Челеста і Нью-Доон, тут вони ростуть хіба найкраще в світі, адже тут ніколи не буває морозу. Які розкішні троянди, — захоплюється мама, Герміна. Артур та Герміна, Людвігові батьки, приїхали в гості. Через десять днів вони повертаються додому. Обрізати завжди потрібно на зовнішньому боці! — каже мама, Герміна. Знаю, — відказує він, тобто Людвіґ, і доливає чаю. 1 чайний сервіз (фірма «Розенталь»). Придбаний у 1932 році, 32 марки 80 пфенігів.

Імпортер чаю і кави на тому боці також уже заклав фундамент, — зауважує Артур, його батько. Людвіґ копає яму для верби. Той самий архітектор, — додає мама. — Твій сусід ліворуч. Він сам мурує комин, я на власні очі бачив, — додає Артур, батько Людвіга, — він цілком порядний чоловік. Анні зараз, окрім мостика й купальні, нічого-нічого іншого не потрібно, — відповідає Людвіґ.

А там — побачимо. Робітники на ділянці праворуч про щось перегукуються. Думаю, достатньо буде, — каже Людвіґ і ставить лопату в землю поруч із ямою. Його батько дивиться на Бранденбурзьке море, воно тихо похлюпує. Рідна сторона. То твоя спадщина, — каже йому батько. Знаю, — відказує він, Людвіґ, єдиний син свого батька.

Евкаліптові дерева шумлять гучніше за всі інші дерева, що їх Людвіґ коли-небудь у своєму житті чув, евкаліпти шумлять гучніше за буки, липи чи берези, шумлять гучніше за сосни, дуби та вільхи. Людвіґу до душі цей шум, тому завжди, коли трапляється нагода, він влаштовує для них із Анною та дітьми перепочинок у затінку цих могутніх дерев зі звислими клаптями кори, просто щоб слухати, як шарудить вітер, упійманий у лабіринт мільярдів срібних листочків.

Артур, батько Людвіґа та Елізабет, дідусь Доріс, підіймає з землі тонкий саджанець, ставить його в ямку, підкликає до себе Доріс, кажучи: На, тримай! Доріс стоїть, похитуючись над краєм ями, і тримає деревцятко обома руками. Жінки підходять ближче, Анна тримає черевички Доріс, Елізабет каже, звертаючись до Людвіґа: Як же у вас тут буде гарно. Авжеж, — погоджується Людвіґ.

Між високих дерев з обдертою корою стрибають мавпи. Найсильніші з них можуть першими хапати свою частину здобичі. Якщо візьмешся їх підгодовувати, вони вважатимуть тебе слабаком і різко перейдуть в атаку, якщо їжа закінчиться або ти не надто швидко їм її подаватимеш. Потрібно спокійно постояти, а тоді відступити, не повертаючись до них спиною. Марш у машину, — командує Людвіґ Еліотові та Елізабет. Анна просить: Вікна не опускайте.

Артур звертається до нього, до Людвіґа, свого сина: Дай мені, — він береться за лопату і засипає навколо кореня яму землею. Людвіґ обіймає Анну, свою майбутню дружину, за плечі, вони задивляються на мерехтливий простір озера. Рідна сторона. І чому всі так люблять дивитися на воду, — питається Доріс. Не знаю, — каже їй на це Анна. Доріс тоді: Мабуть, тому, що над озером завжди так багато порожнього неба, бо ж кожному подобається дивитися якийсь час на порожнечу. Можеш відпускати, — командує Артур до Доріс.

Евкаліптові дерева аж на глибину висушують грунт, вони забирають воду в інших рослин. А після лісової пожежі саме насіння евкаліптів проростає першим, витісняючи інші рослини. Евкаліпт періодично скидає сухі гілки і таким чином заощаджує воду та сприяє поширенню пожеж. Пожежі хоч і не добрі для кожного дерева зокрема, проте надзвичайно сприяють поширенню виду. Стовбури евкаліптів спалахують легше за інші дерева ще й тому, що дерево містить олію. Під стовбурами свіжо пророслих лісів ґрунт порожній, а земля — червоняста від пожеж. Листя евкаліпта шарудить незрівнянно гучніше за всі інші дерева, що їх Людвіґ коли-небудь у своєму житті чув.

Коли верба виросте і почне лоскотати довгими вітами рибу в воді, ти, коли знову приїдеш у гості до своїх двоюрідних братиків та сестричок, пам'ятатимеш, як допомагала посадити вербу, — каже бабуся Герміна до малої Доріс. До моїх двоюрідних братиків та сестричок? — дивується Доріс. Ніколи не знаєш, як воно буде далі, — усміхається Артур до своєї майбутньої невістки, Анни. Герміна озивається: Вони ще плавають у лоні Авраама. А їх можна впіймати, — цікавиться Доріс. Дурниці, — відказує Людвіґ, її дядько, і просить: Ходи, допоможеш мені. Вони притоптують землю навколо деревцятка. Парою черевиків великого розміру, придбаних у 1932 році за 35 марок, і парою босих дитячих ніжок. Дім. Рідна сторона. Еліот та крихітка Елізабет бігають перед струменем води з поливалки, що розхитується навсібіч, вода хляпає на них, вони тікають. Еліот зриває зі смокви листок і бризкає краплями води з нього на Елізабет. Елізабет також зриває листок і підіймає його до личка, щоб заховатися від старшого брата.

Доріс підіймає з землі декілька жолудів і кидає їх в озеро. Глянь — рибки, — показує вона дядькові Людвіґові на концентричні кола на воді. Вдалого кльову. Завтра в архітектора на будові вже буде квітка.

Людвіґ гукає: Що це у вас за гра? Закрившись фіговим листком, маленька Елізабет шепоче йому: Вигнання з раю.

Герміна та Артур, його батьки.

Він, тобто Людвіґ, першонароджений у батьків.

Його сестра Елізабет, одружена з Ернстом.

Донька обох, його небога Доріс.

А також його дружина Анна.

І врешті-решт діти: Еліот та крихітка Елізабет, названа на честь його сестри.

Ходімо, Доріс, — каже дідусь Артур, — наберемо води і піділлємо дерево, щоб добре росло.

Людвіґ добре знає, що відпочивати в евкаліптовому лісі — небезпечно, адже додолу часто падають сухі гілляки. Але йому так подобається слухати шум листя. Удома він любив грати на фортепіано. Удома він був фабрикантом сукна, як батько. А тут відкрив авторемонтну майстерню і спеціалізується на зчепленнях і гальмах. Тут його садівникові держслужбовець втикає у густу шевелюру олівець. Олівець тримається. Після того садівник отримує в паспорті штамп «С», тобто «colored», і заборону заходити в громадські парки. Відколи він, Людвіґ, тут, він ще жодного разу навіть не підійшов до фортепіано. Тут замість нього грає крихітка Елізабет, вона бере уроки музики і вчиться дуже швидко, так немов ще перед своїм народженням зуміла взяти з дому невагоме: музику.

Нагадай мені, як називаються гори на дні озера, — питається Доріс у дідуся. Які ще гори, — дивується Артур. Людвіґ пояснює, що Доріс розповідав про це садівник з ділянки ліворуч: Огіркова гора і Чорний Ріг, Кеперлінґ, Гоффте, Гола гора та Бульценберґ. І ще Міндахова гора. Гола гора, — повторює дівчинка і пирскає сміхом. Елізабет каже: Ото б мені таку пам'ять, як у мого брата. Від сусідів долинають звуки столярних інструментів, столяри вже практично завершили дах. Хайль. Вони збираються класти очеретяний дах, — каже Артур, батько. Може б, і вам про такий подумати, — додає він, — наприклад, для купальні. Побачимо, — відказує Людвіґ.

Вони з батьком оглядають, взявши із собою столяра, місце, на якому стоятиме купальня. Її найкраще буде збудувати метрів за десять від озера і не паралельно до берега, а злегка діагонально, щоб розвернути її до озера, немов до сцени. На ділянці імпортера кави і чаю, за парканом праворуч, уже звели цегляні стіни майбутнього першого поверху, в них залишено квадратні отвори для вікон і вихід на терасу врівні з землею, з тераси видно буде, залежно від місця перебування, або дім зсередини, або, навпаки, дерева й озеро. Людвіґ складає план проекту. А всередині хоча б одне двоповерхове ліжко і мийка, — вважає батько. Ми тут ніколи не ночуватимемо, батьку, — каже на це Людвіґ. Артур заперечує: Але ж це не забере забагато місця.

Людвіґ ляскає складеним проектом по комару, що всівся батькові на руку. Припиняється стукотіння ліворуч і совання кельмою по голій цеглі. Кінець робочого дня. Тут — твоя спадщина, — каже патріарх. Так, — відказує він, Людвіґ, — я знаю, — і кладе до портфеля проект купальні (довжина 5,5 метрів, ширина 3,8 метрів, стіни купальні: дерево, покриття даху: очерет) разом із прибитим комаром. Хтозна, можливо, цей комар, затиснений на німецькій полиці між паперами, перетриває довгі-довгі часи, а згодом, чом би й ні, можливо, навіть закам'яніє.

Вісім металевих паль, на них пластини, кожна складена з десяти дощок, від однієї палі до іншої щоразу одна плита, місток має довжину дванадцять метрів, його пофарбували чорною смоляною фарбою, щоб дерево надійніше трималося. Перш ніж ступити на місток, Анна бере Доріс на руки, вона боїться, що мала може впасти у воду. Доріс обхоплює ногами стан Анни. Хайль. Елізабет каже: Пусти її, вона не впаде.

Ходи, занесу тебе до ліжка, але ж іще день, влітку не видно різниці, а Еліот, він старший, але я не хочу, не капризуй, but only if you carry me, all right, крихітка Елізабет обхоплює стан Анни ногами, Анна несе дитину, тіло притиснене до тіла, хто з них двох кого несе. Чи не тому він вирішив одружитися з Анною, що йому так сильно подобалося, як вигинається її стан, щоб утримувати вагу дитини.

Коли тут зима, вдома якраз літо, і навпаки. На картах для гри в скат, що мають Людвіґові батьки, Артур та Герміна, на лінії з одного боку половина короля, а з протилежного — друга половина короля. Приблизно так само, можна собі уявити, відображається на екваторі він, Людвіґ, який, як і батько, був фабрикантом сукна, а від лінії екватора починається його образ автомеханіка. Якщо дивитися під таким кутом, то евкаліптові дерева шумлять над криницею, що стоїть біля воріт, а вода озера просочується крізь землю наскрізь і перетворюється на море, не випадково ж кажуть про підземні води. А Елізабет і справді схожа на Елізабет.

Доріс каже: От вже й сонечко заходить. Навіть коли ти будеш старенькою бабусею, — каже їй дідусь Артур, — ти й тоді сідатимеш собі на березі, щоб подивитися, як сонечко закочується за озеро. Рідна сторона. Чому? — питається дитина. Тому що кожна людина хоче бачити сонце якнайдовше, — каже Герміна, Людвіґова мати, бабуся Доріс.

Зрідка, якщо пощастить, можна побачити навколо Тафельберґа, Столової гори, скатертину. Серпанок туману, забарвлений ніжним рожевим кольором під час сходу сонця. Він залишив столове срібло, але спакував ялинкові прикраси. Дванадцять алюмінієвих затискачів для свічок на ялинку, ялинкові кульки, солом'яні зірочки, гірлянди і скляний вершечок на ялинку. Придбано у 1928 році, 14 марок 70 пфенігів. What are бурульки, — питає його мала, Елізабет. Одного зимового дня на озері Анна, його майбутня дружина, навчила його небогу Доріс кататися на ковзанах. Що таке сніг, — питає його мала, Елізабет.

Герміна та Артур, його батьки.

Він, тобто Людвіґ, першонароджений у батьків.

Його сестра Елізабет, одружена з Ернстом.

Донька обох, його небога Доріс.

А також його дружина Анна.

І врешті-решт діти: Еліот та крихітка Елізабет, названа на честь його сестри.

У березні 36 року, наприкінці зими, він, Людвіґ, та його майбутня дружина Анна поїхали слідом за зимою, через Ґібралтарську протоку, праворуч — побережжя Європи, ліворуч — побережжя Африки. Поїхали крізь усе це від зими в зиму. Тут узимку снігу немає, тільки дощ, багато дощу, а все одно він мерзне тут більше, ніж будь-коли мерз удома. У 1937 році до них на два тижні приїхали в гості його батьки, мама каже: Як же у вас тут гарно, — і повертається додому. Його батько каже: Шкода твоєї спадщини, — і повертається разом із мамою додому. Народження маленької Елізабет ще навіть не планується, до народження Еліота ще далеко, обоє ще тільки плавають у лоні Авраама. Його батьки гостювали в них. Артур і Герміна з Ґубена приїжджали в гості до сина Людвіґа, що виїхав до Кейптауна, а тепер повертаються додому до Ґубена, з літа їдуть у літо, праворуч — побережжя Африки, ліворуч — побережжя Європи. Вони з дружиною Анною ще стоять якусь хвилю в порту. Він мовчить, його дружина — теж.

Коли у 1939 році Артур та Герміна все ж намагаються виїхати, вони продають архітекторові по сусідству Людвіґову ділянку з мостиком і купальнею за половину ціни на квитки. З огляду на вдалу покупку, архітектор виплачує у фінансову службу Райху 6-відсотковий податок за виручку від єврейського майна.

Гроші, якими батьки, Артур та Герміна, мають оплатити на настійне прохання Людвіґа переїзд, лежать, поки їм виготовляють паспорти, на депозиті. Приблизно в цей час їм забороняють заходити на територію громадських парків. Еліот вчиться спускатися трьома сходинками в сад, не тримаючись за мамину руку. Людвіґ разом із садівником, у якого таке густе волосся, що в ньому можна тримати олівець, садять фігове дерево і першу з трьох ананасових пальм.

Коли у війну вступає Голландія, Людвіґові батьки отримують паспорти, проте здійснити грошовий переказ у корабельну компанію вже неможливо. Людвіґ добре знає, що відпочивати під евкаліптом небезпечно. Але він так любить шум листя. Навіть коли садівник хитає головою, олівець із волосся не випадає. Еліот каже перше слово: mum. Анна вдруге вагітна.

Через два місяці після того, як Артур і Герміна зайшли у Кульмгофі, що біля Ліцманштадта, у газовий вагон, після того, як очі Артура випливли з очниць, коли він задихався, а Герміна обкаляла у смертельному жахові ступні жінки, якої зовсім не знала, усю їхню власність і власність їхнього сина Людвіга, який виїхав з Німеччини, конфісковують, усі банківські рахунки скасовують, а будинок і все майно продають з аукціону. Усе майно Артура та Герміни, зокрема й гроші, виручені з продажу ділянки над озером, забудованої купальнею у кількості 1 і містком в озеро у кількості 1, отримує Німецький Райх, що його представляє райхсміністр фінансів.

Це місто ще називають Материнське місто, mother city. Незадовго до Різдва Ернст, Людвіґовий швагер, заражається на будівництві автобану плямистим тифом і через декілька днів помирає. У великодній понеділок збираються в дорогу Елізабет з Доріс. Кажуть, що їхати недалеко, — пише Елізабет йому, Людвіґу, своєму братові, з потяга. 1 ніж для розрізання листів, ебенове дерево з мосяжною ручкою, придбаний у 1927 році, 2 марки і 30 пфенігів. Відповідь, яку Людвіґ надсилає з Кейптауна до Варшави, іде шість тижнів в один бік, а тоді ще шість тижнів у зворотному напрямку, лист повертається закритим. Через три місяці народиться маленька Елізабет. У Материнському місті, у найгарнішому куточку світу.

Садівник

Після розширення земельної ділянки власник дому доручає садівникові знести паркан і зрізати сосни на узвишші колишньої сусідської ділянки. Садівник розпилює стовбури, рубає їх на поліна і складає поліна в дровітні. Він викорчовує чагарник угорі на пологій частині придбаної ділянки і береться пізньої осені готувати ями для висадки фруктових дерев. П'ять яблунь, три вишні і три груші з розпорядження власника дому. Копаючи, він наштовхується під тонким шаром гумусу на пласт місцевого каменю, пробиває його наскрізь, нижче за хвилястою лінією верству піску, крізь який просочуються ґрунтові води, можна розпізнати, як тисячі років тому над озером віяв вітер, а вже під піском, як і всюди в цій місцевості, залягає блакитна глина. Садівник копає ями на глибину 80 сантиметрів і наповнює їх удобреною землею, щоб фруктові дерева добре прижилися і плодоносили. Він прокладає на ділянці дренаж під землею, а від нього відгалужує декілька трубок для додаткового зрошення молоденьких фруктових дерев. Садівник насипає материнський ґрунт і насіює між деревцяток траву. І вже перед настанням перших морозів гола земля поростає травою.

Дружина архітектора

А оцей знаєш? Ну то слухай.

Вона не може стримати сміх, хоча так часто розповідала вже цей анекдот, сміється вона, інші сміються само собою, вона любить посміятися, в дитинстві вона часом сміялася як заведена, так казав її тато, сміялася як заведена, так немов у неї всередині механізм сміху, і тіло саме, без її участі, не припиняє стрясатися від сміху. Її старші сестри, які всюди мусили брати її, малу, з собою, також сміялися, коли вона корчила свої гримаси, або коли вони переконували її полікувати ніс нюхальною табакою чи підсовували їй, замість солодкого перцю, стручки перцю чилі. Вона чхала, пирскала, відпльовувалася, а інші сміялися. Вона хотіла стати еквілібристкою або дресувальницею диких звірів, але нікому про свої мрії не розповідала, навіть татові, Великому Моголові, який узагалі-то був великим консулом, найбільше вона хотіла все своє життя просто сміятися й подорожувати, а її сестри нехай ростуть собі далі, товстішають і народжують дітей. А вона — знай на гастролях. Коли вона вже достатньо підросла, щоб можна було балансувати на линві або приручати лева, Великий Могол, який узагалі-то був великим консулом, дозволив їй вчитися на стенографістку. Стенографія, — казав Могол до дресувальниці, — вартує знання шести іноземних мов. Стенографія і друкування на машинці — знання, яких потребують у цілому світі, — казав Великий Могол. А тепер вона сиділа зі своїм чоловіком і друзями на терасі перед домом, навколо великого казана, в якому плавали варені раки, вона їх власноручно наловила кілька годин тому в озері, а тоді варила, поки вони не червоніли, вона тримала ракову клешню і все ще сміялася. Так само вона сиділа тут і перед війною, зі своїм чоловіком і кількома сусідами або друзями, так сиділа під час війни, часом до пізньої ночі, сиділа на терасі з краєвидом на озеро, сиділа й тепер. Найбільше їй хотілося просто сидіти так вічно.

Перед знайомством зі своїм чоловіком, у якого вона після навчання працювала стенографісткою, вона нізащо б не подумала, що однією з найбільших пригод її життя стане заміжжя. На той час її чоловік ще був одружений із першою дружиною, мав, як то кажуть, жінку-діти. І це вперше в житті плач на багато вечірніх годин винайняв собі в сміху її тіло. Дев'ять місяців минуло, поки шеф вперше її поцілував, потім ще шість місяців — поки вони почали жартувати про життя удвох, а тоді ще кілька місяців, поки, лежачи біля неї в траві неподалік від Берліна, на березі цього розлогого мерехтливого озера, він раптом сказав їй: Отут ми могли б жити, правда? І тільки цього дня еквілібристка збагнула, що людина, у якої є все, що заманеться, зокрема жінка-діти, мусить спочатку перестати сидіти, тоді піднятися, зрушити з місця, а тільки через довгий-довгий час набрати швидкості, щоби врешті стрибнути, якщо до стрибка дійде взагалі, і що ця людина, коли вона стрибне, то ж мусить десь приземлитися, а не зависне в порожнечі. І тільки з дня, коли він сказав їй: Отут ми могли б жити, правда? — а вона лежала на спині і дивилася на сосни, що хиталися на тлі синього неба, — саме з цього дня для неї стало зрозуміло, що він приземлиться біля неї, якщо тільки вона дасть згоду чекати на нього на цій конкретній ділянці землі, розміщеній доволі близько від Берліна. І тоді молоденька машиністка, яка мріяла провести своє життя на гастролях, сказала на свій величезний подив: Так.

Ще півроку минуло, поки він справді оформив купчу і дав підписати договір їй, щоб у випадку розділу майна після розлучення половина ділянки не змогла відійти його тоді ще законній дружині й спільному з нею синові. Усе разом це тривало спочатку стільки часу, скільки вона собі й уявляла, а тоді ще раз стільки ж часу, так що їй уже важко було витримати чекання, і врешті-решті ще трохи часу, що вже було понад її сили. Підписуючи договір про купчу ділянки над озером, вона була така виснажена, що, зачувши фразу «рідний клаптик землі», яким її чоловік назвав цю землю, мимоволі згадала одну берлінську зиму, що давно вже минула, коли вона, ще дитина, потайки від усіх вискочила на замерзлу річку Шпреє, і саме та крижина, на яку вона стрибнула, відкололася і попливла за течією. Її тоді так виснажило втримування рівноваги, холод у промоклих наскрізь черевичках, а тоді хапання простягнених рук, драбин і жердин, та насамперед страх, що крижина винесе її геть з Берліна ще до того, як комусь вдасться порятувати її, що вона, уся мокра, негайно ж заснула на руках у чоловіка, що заніс її додому до тата-мами.

Після підписання купчої архітектор справді розлучився, тоді одружився з нею і взявся будувати дім. Сміх знову повернувся до неї, і, немов прагнучи назавжди вбудувати цей сміх у дім, чоловік виконував найхимерніші її бажання: на решітці балкона її кімнати з'явилася викута металева пташка, її шафу для одягу він заховав, спорядивши позаду подвійних дверей секретним механізмом для відкривання, для телефону в стіні поруч з її ліжком було вмонтовано спеціальну поличку, постіль вона складала в три ніші, заховані біля ліжка за обшивкою стіни рожевим шовком, на вікна в домі поставили шибки з кольорового скла, на спинках стільців у їдальні вигравірували їхні монограми, а віконниці на першому поверсі зачинялися й відчинялися за допомогою схованої у стіні будинку корби — і коли хтось проходив повз дім, їх забавляло лякати перехожого тихим, моторошним рухом чорних віконниць. Немов демон, він випаровував для неї дім, а вона знай сміялася. Те, що дитячої кімнати в домі не передбачалося, для обох було очевидним.

Вона працювала й далі в чоловіковому берлінському бюро, але на вихідні вони завжди їхали сюди, а що її чоловік спроектував незабаром літні будиночки для декого з сусідів, які також хотіли мати дім над озером, і наглядав за ходом будівельних робіт, то вони все більше часу проводили на клаптикові рідної землі, як її чоловік усе ще називав цю ділянку над озером, і їхнє коло друзів розросталося. Під час поїдання раків вони, раз він, раз вона, починали розповідати історії, вони ставали в цьому все вправнішими, і їм неважко було ніби випадково продовжувати те, що говорить інший, від чого гостям було ще смішніше, а ключові моменти історій звучали ще дотепніше. А ми хіба вам ще не розповідали? Як він їй, а вона йому, а він тоді, і як вона, як він їй на це, а вона як здивується, вона дослівно думала собі, що, а він врешті, ні справді, каже вона і киває для заповнення паузи, яка зараз настане, головою. А її чоловік додає, тоді вона й собі докидає слово, він продовжує, але їй ще конче треба сказати, що, і він погоджується з нею. Невдовзі перед кульмінацією історії вона починає сміятися вже наперед, тоді нарешті — розв'язка, і все вибухає сміхом, сміється все, сміються всі, ще пива, ще вина, залюбки, я вже пас, хіба склянку води. Так архітектор та його дружина допомагають проминати своєму часові і часові своїх друзів.

Дружина архітектора, яка від заміжжя знає, що сенс пригоди полягає властиво в тому, щоб віддатися незвіданому, з усією вродженою любов'ю до руху допадається до осілості, а ідеальним місцем для цього виявляється саме їхня ділянка, не в останню чергу завдяки розташуванню над водою. Її сестри, які за цей час обидві народили дітей, дивляться з мостика їй услід, коли вона кролем перетинає слід на воді, який тягнеться за катером, і пливе ще далі в озеро, так далеко, що вже видно тільки її купальну шапочку, сестри ж залишаються на березі і плюскаються з дітьми на мілині; сестри люблять смакувати раків, проте верещать, коли молодша сестра притуляє їм рака, що безпомічно звивається в неї в руці, до спини, а тоді без гидливості вкидає рака в сітку; коли гойдалка племінників заплутується в гіллі крислатого дуба, то це вона вправно залізає, чіпляючись долонями й ступнями в кору дерева, нагору, осідлавши гілку, просувається до її краю, а тоді кидає розплутані шнури гойдалки донизу. Старші сестри та їхні діти досхочу висипляються, поки власниця дому вдарить у ґонґ, скликаючи на сніданок, а принаймні за годину до початку сніданку клямка масивних в'їзних воріт ще мокра від роси, вона виходить з дому і йде далеко в ліс, а тоді повертається полями назад, дивлячись на озеро. Щоліта сестри разом із дітьми приїжджають до неї на їхній клаптик землі на декілька тижнів, вони купаються, їдять, обмінюються переписами страв, дивляться на свою бездітну сестру, слухають її сміх і млосно лежать у затінку, відпочиваючи після обіду, вони відпочивають, як то кажуть, проте часом, попри всі зусилля, вони все ж справляють враження не жінок, що відпочивають, а здаються такими, наче очікують на щось і наче чекання дається їм дуже важко.

Так минають роки, і низка років відчувається, немов один. Вона вже й не пригадає, коли це була ота навала хрущів. У тридцять сьомому чи наступного року, вона ще й сьогодні пригадує тільки звук, коли велосипедом наїжджалося на жуків, що перетворювали піщану стежку на темну ворушку поверхню, вона не забула тріску під колесами. Усі ті літа були як одне. Чи то було у тридцять восьмому році, чи у тридцять дев'ятому, а може, аж у сороковому, коли вони почали користуватися мостиком спорожнілої сусідської ділянки, коли її чоловік прибудував до мостика тент для човна — вона вже й цього докладно не пригадує. Мабуть, тент він поставив уже тоді, коли сусідня ділянка стала їхньою власністю, але коли саме то відбулося? Літо за літом плавати, засмагати, збирати малину, ідучи лісом навпроти дому, осінь за осінню слухати, як садівник згрібає листя в саду, вдихати запах диму від вогких куп сухого листя, зиму за зимою кататися по замерзлому озері на буєрі, а тоді складатипочервонілими задубілими пальцями вітрило і скоренько ховатися в дім: до болю відігрівати руки біля печі, Великдень за Великоднем ховати для племінників шоколадні яйця серед перших квітів у саду. Все було неподільним. Сьогодні — це сьогодні, але воно було таким самим і вчора або двадцять років тому, а її сміх — такий самий, яким вона сміється сьогодні, сміялася вчора чи двадцять років тому, здається, час — весь належить їй, як і дім, у якому вона заходить то в одну кімнату, то в іншу. А цей знаєш? Поки вона сміялася, її біляве волосся підступно посивіло. Сьогодні чи вчора, чи двадцять років тому вона сидить із друзями навколо великого казана, в якому плавають варені раки, вона вправною рукою наловила їх перед заходом сонця, а тоді варила, поки вони не почервоніли. Їсти раків — зовсім не проста справа. Спочатку треба відкрутити йому голову і висмоктати сік, тоді — відірвати клешні і витягнути тоненькою паличкою з них м'ясо. Та найбільше смакує м'ясо ракової шийки, її ще називають раковим серцем. Перш ніж його з'їсти, треба вийняти нутрощі рака і відкласти вбік.

Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона, висмоктуючи сік із клешні в котрийсь із літніх вечорів котрогось з останніх двадцяти років, один із приятелів, кінорежисер, саме розповідав, як важко гримерам накласти семітський грим арійським акторам, які грають ролі настирливого єврейського спекулянта Іпльмайєра та його помічника. Принаймні на пробних зйомках вони здавалися зовсім справжніми, каже режисер, зітхаючи, а її чоловік йому на це: Не втрачайте надію, — а вона додає: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, каже вона якогось іншого літнього вечора в якийсь інший з двадцяти років і переламує панцир рака, тоді її чоловік саме розповідає друзям, що має поїхати на Захід, щоб купити за власні гроші гайки для молодої республіки, адже від нього вимагають жорсткого дотримання термінів будівництва — будівлю конче завершити до третьої річниці. В усій східній зоні немає гайок, неймовірно просто, каже він, а вона на це: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все. Котрогось із літніх вечорів у котрийсь із двадцяти років її чоловік розповідає комусь із гостей, як росіяни перетворили сад наприкінці війни на кавалерійський манеж, як усе тут витоптали коні, як навіть його садівник, побачивши це, розплакався, він розповідає усе це, а його дружина мовчить, вона саме витирає руки серветкою, і приятель, який може судити тільки про те, що йому розповіли, висловлює свою думку, кажучи: Мати почуття гумору — означає вміти сміятися попри все, і, кажучи це, він виловлює з казана ще одного рака. Якби не було тієї ночі у влаштованій спеціально для неї шафі, крізь яку можна пройти, вона все ще, мабуть, вважала б, що тоді, коли вона підписувала купчу, її чоловік купив для неї шматочок вічності і що ця вічність не має жодної пробоїни.

Вона й сьогодні, коли хтось говорить про війну, думає насамперед про війну, яку її тіло розпочало проти неї в той самий час, коли на Німеччину впали перші бомби. Попри те, що харчів ставало все менше, її тіло, всупереч здоровому глузду, раптом розповніло, і це тоді, коли інші, ті, що раніше були товстими, як от її сестри, спочатку через хвилювання, а згодом через голод спершу схудли, тоді стали тонкими і врешті худющими. Шоста армія капітулювала під Сталінградом, а її вже з самого ранку заливала гаряча хвиля, піт проступав на її верхній губі, утворюючи з дрібних крапельок вуса, їй було жахливо незручно пітніти, а ще більш незручно було витирати піт, росіяни наближалися до Польщі, а її по кілька разів на день охоплювали приступи млості, так що вона змушена була хапатися, щоб не впасти, за край столу, за клямки на дверях, і врешті, коли союзники висадилися в Нормандії, в її тіло навіть повернувся плач, плач захопив її тіло і не погоджувався піти геть, немов давно забутий кредитор, що вирішив повернути борг, про який вона і не знала. Тепер вона, яка колись мала вигляд підлітка, щоранку ставала перед дзеркалом, пітніла, трималася за рукомийник, щоби не впасти, втирала сльози й уникала дивитися на своє молочно-біле кругле обличчя, до якого не мала жодного стосунку, натомість іще ріднішими видавалися їй кольорові шибки на вікнах праворуч і ліворуч від дзеркала, що ними колись її чоловік засклив вікна просто тому, що їй так хотілося.

У той час їй було так погано, що вона навіть змушена була попросити одну з племінниць приходити до неї допомагати на господарстві, поки чоловік зачиняв бюро в Берліні, пакував проекти і шукав надійного від вогню сховку для своїх паперів. Як добре, що телефон стояв у ніші так близько біля ліжка, адже тепер вона переважно лежала і вдень. Поки вона тримала біля вуха слухавку, в якій чоловік розповідав, кого засипало, чий дім зруйновано і як тісно внизу в бомбосховищі, вона роздивлялася кольорове пір'ячко пташки, викуваної на решітці балкона, а за пташкою — безлисте гілля дерев, а крізь гілки дерев — мерехтливе Бранденбурзьке море. І тільки після битви за Зеєловські висоти вона вислала небогу до родини на Захід, щоб порятувати її від зустрічі зі слов'янською ордою, сама ж, узявши останні припаси харчів і трохи води, влаштувалася в потаємній шафі, захованій за подвійними дверима. А тоді з'явився цей росіянин.

Вона не хоче згадувати те слово, яким він її називав, немислиме слово, яким він назавжди пробив пробоїну в її вічності. Її тіло, що на той час було уже неплідним, з усіх сил рвонуло до себе його, котрий знав слово, що позбавило її влади і притлумило сміх, який так довго стояв йому на перепоні, тієї ночі в потаємній шафі, вбудованій спеціально для неї її чоловіком, коли вона, тоді ще принцеса цирку, так собі забажала, вона врешті перейшла на бік ворога. Тільки після падіння столиці Райху її чоловікові вдалося добратися до неї, він застав розриту витоптану землю і садівника, що плакав, дивлячись на спустошення. Його дружина поділила з ним половину хлібини, що залишив їй росіянин.

А цей знаєш? Музикант — на гастролях. Його дружина от-от має народити дитину, вони домовилися, що вона передасть йому звістку, коли дитина нарешті народиться. Словом-паролем буде: груша. І от музикант сидить на сцені і грає. А його колега нахиляється до нього збоку і шепоче: груша, груша, груша-дюшес, одна з хвостиком, інша — без! Бувають такі історії, з них неможливо не сміятися. Цей анекдот завжди мав успіх, усі завжди сміються, завжди сміється архітектор, сміється його дружина, яка цей анекдот розповідає, сміються гості. Музикант, гастролі, груша-дюшес, з хвостиком і без. Років п'ятнадцять тому актор Лідтке, одружений з оперною дівою, вони жили в кінці піщаної доріжки, оздоблював анекдот, показуючи руками пишний бюст і наспівуючи мотив з «Веселої вдови»: Лімони... мільйони! Музикант, гастролі, груша-дюшес, з хвостиком і без, це і в час війни було доречно, коли імпортер кави і чаю, що мешкав у сусідстві, розповідав, що донька різника на днях народила двійню, хоча її чоловік у відпустку зі східного фронту не приїжджав уже понад рік. Музикант, гастролі, груша-дюшес, з хвостиком і без, дружина архітектора каже сьогодні до директора автошинного комбінату, приятеля її чоловіка, перечекавши, поки вщухне сміх: Ні, скажу я вам, те, що Гітлер вимагав від нас, жінок, народжувати для держави дітей, це вже було занадто — ми ж не машини якісь. А її чоловік на те: Таким чином моя дружина чинила практичний опір системі. Сміється директор комбінату, сміється архітектор, і його дружина також сміється.

При цьому ось уже років шість крізь отвір, що в її вічність пробив цей росіянин, нестримно витікає час. І тільки тому, що час — важкий, настає щось, що можна окреслити історичним пригальмовуванням, тільки тому, що час такий важкий, що навіть для втечі потрібно мати час, тільки тому дружина архітектора і через шість років після війни все ще сидить на терасі, перед казаном, наповненим червоними вареними раками, подає приятелям до столу найвлучніші кінцівки анекдотів, сама сміється найдзвінкіше і дивиться на озеро, що тим часом стало власністю народу. Час спливає, поки дружина архітектора під руку з чоловіком відпроваджує друзів до воріт і махає у темряву на прощання, час спливає, поки подружжя повертається назад у дім, збирає наповнені раковими панцирами тарілки і виносить їх на кухню, час спливає, поки вона каже йому, що втомилася, а він відповідає, що викурить надворі ще одну цигарку, час спливає, поки вона підіймається сходами, скидає у своїй кімнаті одяг, накидає на себе шовковий халат і йде до ванни, кольорові шибки у вікнах праворуч і ліворуч від дзеркала вночі ще темніші, ніж звичайне скло, час спливає, поки жінка сідає на край ліжка, втирає в литки камфору, а груди натирає маззю з м'ятою, час спливає, коли вона гукає «на добраніч» крізь напівпрочинені двері балкона чоловікові, що курить унизу на терасі останню цигарку, час спливає й спливає, поки вона вішає кремовий шовковий халат на місце у вбудованій шафі, спливає й спливає, поки вона лягає і засинає. Спливає. Уже нема. Невдовзі вона житиме у двокімнатному помешканні в Західному Берліні, а тоді в старечому домі неподалік від вокзалу Бангоф Цоо. Від дня втечі на Захід і до кінця життя вона завжди матиме в торбинці при собі все, що необхідно у важкі часи мати, різні скріпки, ґумочки, поштові марки, папірці й ручки. А у заповіті передасть ділянку над озером і дім, який назавжди збереже запах камфори і м'яти і який, з юридичної точки зору, все ще є її власністю, навіть якщо стоїть у країні, в яку вона не може повернутися через небезпеку арешту, своїм небогам та дружинам своїх небожів. У всякому разі — нікому з чоловіків.

Садівник

За ескізами господаря дому на придбаній нещодавно ділянці відразу ж біля фруктових дерев весною будують повернену на південь бджолярню на дванадцять роїв, насамперед щоб підняти врожайність дерев, але й для отримання меду також. Тут, окрім приміщення з вуликами, була центрифуга для викачування меду, а оскільки садівник, який прекрасно знається на бджільництві, так чи інакше проводить біля бджіл весь час, що залишається йому після роботи в саду, то невдовзі він ставить у приміщення з центрифугою сяке-таке ліжко, і врешті, отримавши дозвіл господаря дому, зовсім перебирається до бджолярні.

Польські примусові робітники в селі розповідають, що колорадські жуки уже давно переповзли через Одру і саме збираються перейти кордон Польщі. Влітку садівник двічі на день підливає квіти і кипарисник на клумбі, біля тієї стіни дому, що повернена до піщаної дороги, він підливає троянди перед терасою з боку озера, підливає кущі форзиції, бузок і рододендрони, які обрамлюють велику галявину: перший раз удосвіта, а вдруге — з настанням сутінків. Садівник привчився курити, щоб дим сигар не підпускав до нього бджіл, коли він сидить на порозі бджолярні й відпочиває. Восени він згрібає сухе листя крислатого дуба і спалює, розпилює сухі гілки сосен, рубає на дрова поліна і складає їх у дровітні.

Дівчинка

Тепер ніхто не знає, що вона тут. Навколо неї все чорно, а центром цієї чорної комірчини є вона сама. І те, що тут немає навіть найменшої щілинки, крізь яку проникало б світло, має порятувати їй життя, тільки от уже й вона нічим не відрізняється від темряви. Їй хотілося б мати хоч найменший доказ того, що вона — тут, але доказів немає ніяких. Вона Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Чиї це слова, тут, у цій пітьмі? Вона сидить на маленькій скриньці і впирається колінами в протилежну стіну, час до часу вона ставить ноги то на один бік, то на другий, щоб вони на затерпли, так минає час. Минає час, напевно. Час, який, мабуть, усе далі віддаляється від дівчинки, якою вона, мабуть, колись була: Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Тут немає нікого, хто сказав би їй, чи насправді ці слова — бездомні і тільки випадково приблукали сюди, в цю комірчину, в цю голову, чи все ж вони таки належать їй. Час втиснувся між нею і її батьками, між нею і всіма іншими людьми, час ухопив і потягнув її за собою, зачинив у цю темну комірчину. Кольоровим є лише те, що вона собі пригадує, тут посеред пітьми, що її оточує, центром якої є вона сама, кольорові спогади містяться в її голові, забутій світлом, спогади про когось, ким вона колись була. Мабуть, що була. Ким вона була? Її голова — це чия голова? Чиїми є її спогади? Невже час збігає й далі, навіть коли людина просто собі сидить, невже час збігає й далі, тягнучи за собою навіть закам'янілу дитину?

Огіркова гора і Чорний Ріг, Кеперлінґ, Гоффте, Гола гора та Бульценберг. І ще Міндахова гора. Коли дядько підняв її тоді на криву гілляку сосни, їй здалося, що вона звідти з такої висоти справді може розпізнати в воді всі ті підводні гори, що їхні назви їй перелічив садівник і що їх вона пам'ятає по сьогодні. На найближчому узвишші стояла вежа церкви затопленого міста, її вершечок високо здіймався, майже зачіпаючи півником флюгера вгорі хвилі. А внизу на землі, там, де вода була цілком непорушною, на вулицях і площах міста вона навіть могла, якщо заплющувала очі, розгледіти людей, вони ходили там, сиділи чи стояли, на щось обіпершись, крізь мерехтливу поверхню озера вона бачила мовчазну товкотнечу всіх тих мешканців міста, затоплених разом з ним, вони рухалися в воді цілком невимушено, їм зовсім не треба було дихати, і у вічному житті вони ходили, сиділи чи стояли, на щось обіпершись зовсім так само, як перед тим на землі. Вона сиділа на сосні, міцно-міцно трималася за шорсткий стовбур, і їй видно було, як над містом плавають у затопленому небі риби. Коли дядько зняв її вниз, її руки були липкі від живиці, і дядько набрав жменю піску і витер ним живицю з її рук.

Поки дівчинка сидить у чорній комірці, намагаючись час до часу випростатися і вдаряючись при цьому в стелю схованки, поки вона широко-широко розплющує очі, але все одно не бачить навіть стін комірки, поки темрява така сильна, що дівчинка навіть не може побачити, де закінчується її рука, в її голові з'являються спогади про дні, коли все довкола по вінця було виповнене кольорами. Хмари, небо і листя, листя дубів, листочки верби, які звисають додолу, ніби вербове волосся, чорна земля між пальцями ніг, суха соснова хвоя і трава, шишки, шорстка кора, хмари, небо і листя, пісок, земля, вода і дошки мостика в озеро, хмари, небо і гладенька вода, в якій відбивається сонце, затінена вода під мостиком, коли вона лягає животом на теплі дошки, щоб підсохнути після купання, крізь щілини їй видно воду. Коли дядько вже поїхав, дідусь брав її ще два літа підряд із собою на воду. Дідусевий ялик все ще стоїть, напевно, на пристані в селі. От уже чотири роки на зимівлі. Зараз, не відаючи, що там надворі — день чи ніч, дівчинка хапається за простягнену руку дідуся, ступає з мостика на край човна, дивиться, як дідусь розв'язує вузол, що тримав човен біля мостика, і кидає трос на дно.

Усі вікна дому на Новоліп'єштрасе, де переховується дівчинка, все ще стоять відчинені навстіж, ще декілька днів тому в усіх кімнатах було повно людей, всі вони дихали, але тепер усюди суцільна тиша. Зникли люди з кімнат, ніхто не ходить дорогою перед будинком, ніхто не котить тачку, не говорить, не кричить і не плаче, навіть вітру не чутно, не рипнуть ні вікно, ні двері. Поки дівчинка сидить у своїй чорній комірчині і повертає коліна раз в один бік, раз — в другий, поки за дверима комірки все в домі тихо, і за дверима будинку внизу на вулиці також усе тихо, і за цією вулицею на всіх інших вулицях дільниці — також суцільна тиша, дівчинці чутно все, що було колись: шум листя, плюскіт хвиль, гудок катера, занурення весел у воду, стукіт майстрів по сусідству, тріщання вітрила. Від гами до-мажор переходиш до соль-мажор, ре-мажор, ля-мажор, мі-мажор і сі-мажор, все далі й далі перехрещуючи пальці. А от від гами сі-мажор до гами фа-дієз-мажор тільки один маленький крок. Від гри тільки на чорних клавішах до гри на самих білих клавішах — це найкоротший шлях, а поки дійдеш до найлегшої тональності до-мажор, знай перехрещуєш пальці. Так їй пояснював дядько Людвіґ, перед тим як поїхав до Південної Африки, і точнісінько так само Доріс наштовхується у цій абсолютній тиші й порожнечі своїми спогадами на час, у якому все було.

Тепер їй треба зробити тільки один маленький перехід. Або вона тут з голоду помре у своїй схованці, або її знайдуть і вивезуть. Ніхто з тих, хто її знав, не знає, що вона тут. І саме це робить перехід таким коротким. Вона добралася сюди крок за кроком, майже до самого кінця, а це означає, що дорога мусить же десь мати початок, і на цьому початку вона, без сумніву, була на такій самій короткій віддалі від життя, на якій вона зараз є від смерті. Початок видавався майже точно таким самим, як і життя, він точно мусить бути десь по самій середині, і все ж ніяк не сплутаєш, що це — перший відрізок шляху, про який їй тільки зараз стало відомо, куди він веде. Коли верба виросте і почне лоскотати довгими вітами рибу в воді, ти, коли знову приїдеш у гості до своїх двоюрідних братиків та сестричок, пам'ятатимеш, як допомагала посадити вербу. Чи тоді її життя ще було цілим? Коли вона згадує про дядька Людвіґа, вона завжди бачить його з лопатою в руці на березі озера. Коли вона згадує його наречену Анну, вона пригадує собі, як Анна, перш ніж узяти її на руки, повторювала: Робись легенька! Немов дівчинка за допомогою самих лише думок могла зменшити свою вагу. Коли дідусь, зиркнувши на рушники, що виробляла його власна фабрика, зачинив купальню, але залишив ключа в замку для наступного власника, вона пригадала собі його ялик, що цього літа вперше стояв на мілині. Восени батьки завезли її до тітки в Берлін, щоб оберегти від злих жартів однокласників про її єврейську кров. Два довгі роки щонеділі, завжди після літургії у церкві на Гогенцоллернпляц, вона сідала на вікно в кухні і писала листа батькам, а від понеділка до суботи — не писала, щоб зекономити конверти й марки. На останню спільну вечерю з дідусем і бабусею, яких вивезли з Льовецовштрасе у берлінському районі Моабіт, тітка приготувала фарширований перець. На Новий рік подруга подарувала їй маленьку коробочку, в якій на ваті лежали горошинки. Якщо додавати до вати по крапельці воду, з горошинок має вирости маленький ліс. Коли в січні було оголошено про збір шерстяних речей, вона вагалася, чи віддати, крім шапок і довгого шалика, ще й короткий шалик, адже його можна було закрутити на голову, і тоді принаймні в вуха було б тепло, але що було б, якби хтось це побачив? Виїзд до Бразилії все затягувався, вона ходила до школи при мінус дванадцять у легких черевичках, а не в чобітках, про всяк випадок, щоб загартуватися перед Польщею, адже там точно було ще холодніше, ніж у Берліні. Останнього листа від тата дівчинці треба було спалити, так написала їй мама, тому що була небезпека заразитися. Закон, який дозволив би дівчинці поїхати додому потягом на похорон тата, вийшов надто пізно. Озеро, над яким була земельна ділянка, що належала колись її дядькові, озеро, на якому вона провела з дідусем і бабусею ще два літа після виїзду дядька, розміщувалося рівно на середині шляху між Берліном і Ґубеном. Чи вона, Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен, була в цьому місці дороги на половині свого життя, чи вже далі, а може, ближче?

Вона хоче пісяти, але їй не можна виходити з комірчини, мама сказала їй це перед тим, як пішла на роботу. Мама, мабуть, ніколи вже не повернеться, тому що за цей час усі мешканці дому зникли, всі мешканці дому на Новоліп'є, всі мешканці дільниці, в якій стоїть дім. Мабуть, дільницю за цей час повністю взяли в кільце, тому що суцільна тиша триває вже дуже-дуже довго. Проте поки це речення має вагу, вона ще називається Доріс, вона ще є: Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен. Тоді вона підіймається, вдаряється головою об стелю схованки і старається пісяти так, щоб не намочити дошку, на якій сидить.

Сєнна, Паньска і Тварда. Крохмальна, Хлодна, Ґжибовска. Огродова, Лезьно і Новоліп'є, де зараз заховалася дівчинка, а тоді ще Кармеліцка, Ґенся, Заменгофа та Міля. Якщо померти в дванадцять років, то стареньким стаєш швидше? Усього ставало чимраз менше, їм доводилося залишати все більше речей, або їх у них забирали, так немов зараз вони надто слабенькі, щоб нести все те, що потрібно для життя, так немов хтось намірився змусити їх постаріти, розвантаживши їм ношу. Дві теплі ковдри, перин брати не можна, харчі на п'ять днів, годинник, невелика торбина, документів не можна. Так її мама зайшла з нею за руку в гетто, а ту частину міста, до якої вони зайшли, також уже розвантажили від багато чого. Там не було дерев, тим більше парку, не було річки, не було машин і трамваю не було, там було зовсім небагато вулиць, так що перечислити їхні назви тривало б не довше, ніж проказати «Отче наш». Те, що тепер називалося світом, навіть дитина могла б завиграшки обійти пішки. І що ближче було до кінця, то більше цей світ малів, стискався. Спочатку спорожніло мале гетто, і його закрили, тепер на черзі була південна частина великого гетто, а невдовзі точно прийде черга на решту. Не будь така дика, завжди казав їй тато, коли вона розганялася і їхала по паркету кімнати, тут вона таки справді була дикою дитиною, але бути дикою тут означало: не йти замість іншої дівчинки, не виставляти голову для підрахунку, вдавати мертву, замість іти на смерть, намагатися вижити без їжі та води. Вона ще зроду не була такою дикою, як у цій крихітній комірчині, тут вона не говорить, не співає, не може випростатися, а коли сидить, то впирається колінами в стіну. Вона, Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен, дика дитина, глуха і сліпа бабуся, яка вже не в стані поворушити руками і ногами. У Бразилії, сказав тато, ти матимеш солом'яного бриля. А в Бразилії є озера? Звісно є. А дерева в Бразилії є? Удвічі вищі за наші. А що з фортепіано? Воно не влізає, сказав тато і зачинив двері контейнера, в якому стояв письмовий стіл, валізи з постіллю й одягом, її ліжечко з матрацами і всі їхні книжки. Тепер цей контейнер точно стоїть десь на подвір'ї котроїсь із контор Ґубена, але все це було так давно, що її ліжечко, якби вона зараз приїхала до Бразилії, вже було б закоротким для неї, і всі сорочинки і колготки, і спіднички, і блузочки були б на кілька розмірів меншими. Спочатку, після того, як контейнер запакували для переїзду до Бразилії, квартиру в Ґубені віддали, тоді дівчинку вислали до Берліна, а адреса батьків, на яку вона відсилала недільні листи, щоразу змінювалася — від одного нужденного закутка Ґубена до іншого, ще нужденнішого. Все ж, поки існувала надія на еміграцію, ані їй, ані батькам не було важко залишати важливі для спогадів речі, пакуючись до Бразилії. Коли тата взяли на примусову роботу на будівництво автобану, холодильник, що мав витримувати тропічну спеку, все ще стояв у контейнері на подвір'ї контори. І тільки після смерті тата виявилося, що пакування ґубенського побуту в темряву контейнера було насправді випередженням її власного запакування і що в обох цих подіях було щось остаточне.

Єдиним місцем, яке відтоді залишилося схожим на себе і про яке дівчинка навіть звідси, зі своєї темної комірчини, все ще могла розповісти, яке там зараз усе на вигляд, була земельна ділянка дядька Людвіґа. Може, вона тому краще за все інше пригадує собі тих декілька вихідних і обидва літа, які вона там провела. Вона й зараз може гуляти дядьковою ділянкою від одного дерева до іншого, ховатися в кущах, дивитися на озеро і знати, що озеро — все ще там. А поки вона ще хоч щось знає у цьому світі, вона сама собі не чужа.

Насправді ще декілька тижнів тому, докладно того червневого дня, коли її мама пішла на Ґенсю, щоб продати на чорному ринку годинника, а сама вона стояла на Кармелітській біля книжкової розкладки, на якій виявила книжку, яку мама так довго не дозволяла їй читати, роман, що називався «Святий Ґюнтер, або Без батьківщини», саме цього дня, коли вона, стоячи на Кармелітській і, з зусиллям не даючи потоку людей відтіснити її від розкладки, читала книжку і тішилася, що власник не мав сили заборонити їй читати не заплативши, саме цього дня Карл Пфлюґер і його підлеглий, комісар поліції Паушель, виймали з контейнера у зворотному порядку, ніж два роки тому їх пакували тато і мама перед виїздом до Бразилії, усі їхні ґубенські речі і готували їх до розпродажу. Того самого дня, коли вона так довго стояла на Кармелітській і читала, адже в неї не було грошей, щоб купити книжку, а поки вона читала, то не думала ані про фаршировані перці, ані про налисники з яблучним мусом, ані навіть просто про хліб з маслом і сіллю, саме цього червневого дня, приблизно через два місяці після їхнього прибуття до Варшави, в Губені без їхнього відома продали на аукціоні її ліжечко, номер лоту 48, ціна 20 марок — купила пані Варнічек, адреса Нойштедтерштрасе, 17, її дзбаночок на какао, номер лоту 119, купив пан Шульц, адреса Альте Постштрасе, 17, це всього через кілька будинків від дому, в якому вони мешкали, а губну гармоніку тата, номер лоту 133, ціна 36 марок, купив пан Мосманн, адреса Зальцмарктштрасе, 6. Увечері цього дня, коли вона повернулася у свою дільницю перед самою комендантською годиною, увечері одного з найдовших днів 1942 року, коли безтурботний літній вітерець здував газети, що прикривали тіла мертвих, і вивільняв запах розкладу, цього світлого вечора, коли вона поверталася додому зигзагами, так вона тут привчилася, щоб не переступати через тіла мертвих, увечері цього дня, коли, як і в інші вечори, з будинків долинав плач сиріт, цього понеділкового вечора, коли мама поставила перед нею картоплю, на яку виміняла годинника, то цілком напевно була остання картопля, яку їй доведеться їсти в житті, уже цього вечора всі простирадла Ернста, Елізабет і Доріс, які попарно розпродали за ціною від 8 марок 40 пфенігів до 8 марок 70 пфенігів, номери лотів від 177 до 185, лежали акуратно поскладані у білизнярках у помешканнях родини Віттґер, Шульц, Мюллер, Зайлер, Ланґман і Брюль, Клемкер, Фрьоліх і Вульф.

Напевно так само темно, як тут, було і тоді під човном, який перекинувся під самим берегом, коли той хлопець із села хотів причалити до мостика. Перш ніж він повернувся до села, дівчинка повела його піщаною доріжкою догори в малинник. А хлопець показав їй за це пізніше, як плавати. Зовсім близько від берега, вода там така мілка, що ноги досягають, коли пливеш, дна, тоді вона вперше відчула, як вода сама несе її. А сусідка показала їй того літа, як ловити раків. Але хіба все це справді існувало, раки, озеро, човен, кущі малини? Чи був ще той хлопець, якщо вона вже ніколи його не бачила? Чи є ще в світі хоч хтось, крім неї? Тепер вона зрозуміла те, чого весь цей час не усвідомлювала: якщо ніхто не знає, що вона тут, коли її тут немає, то хто тоді взагалі знає щось про світ?

Вона не знала, що підлога старого дому, в якому вона заховалася, була крива, а оскільки через страшенну темряву їй нічого не видно, то вона й не бачить, як струмочок витікає з-під дверей її схованки, витікає в покинуту кухню покинутого помешкання на покинутій Новоліп'єштрасе у Варшаві. Коли в помешканні з'являється група оцінки майна під керівництвом якогось німецького солдата, на підлозі в кухні зі струмочка вже утворилося невелике озерце.

Тепер вже вона востаннє іде Заменгофою на північ, сонце світить їй у спину. Разом з нею ідуть інші, вона їх не знає, закінчилися вже всі щасливі випадкові збіги, і тепер уже всі вони нарешті назавжди ідуть додому. На порожніх вулицях, якими колона йде від блоку до блоку, валяються розбиті столи і ліжка тих, що йшли цією дорогою перед ними, йшли бруківкою в тіні від будинків. Через те, що гетто ніколи не було надто великим, дівчинка достеменно знає, що залишається позаду. Перечислити назви тих кількох вулиць тривало б не довше, ніж проказати «Отче наш».

Одного разу Шмелінґ звалив собі на плече ціле дерево і пройшов так пішки усю дорогу від свого літнього будинку на сусідньому курорті аж до сільського пляжу. Так він тренував м'язи на руках, сказав їй той хлопець із села. Вона не повірила, а хлопець запевнив: тренував, тренував, він сам, мовляв, був тоді на пляжі, коли з'явився Шмелінґ. На пляжі Шмелінґ пожбурив дерево геть, немов воно з паперу було, потягнувся, а тоді стрибнув у воду і поплив далеко-далеко, аж його вже навіть не видно було. Хтось із села закричав: Люди, наш Шмелінґ тоне! А він тоді повірив і взявся благати того селюка поплисти за Шмелінґом і порятувати його. А то ж був просто жарт такий.

Зі ста двадцяти людей у вагоні під час двогодинної поїздки помирають від браку повітря приблизно тридцятеро. Через те, що вона — дитина без батьків, то, як і декілька літніх людей, що вже не можуть ходити, і ще декілька, що збожеволіли під час поїздки, вона вважається перепоною для безпроблемного перебігу акції, тому відразу ж після прибуття її відсувають убік, аж за купу одягу, таку високу, немов гора, Гола гора, думає вона і пригадує собі свою усмішку, якою вона усміхнулася, коли дізналася від садівника смішну назву для тієї мілини в озері. На дві хвилинки над нею клубочиться небо з легкими білими хмаринками, як буває на озері перед дощем, дві хвилинки вона вдихає запах сосен, який так добре знає, тільки через високий паркан самих сосен їй не видно. Невже вона справді вдома? На дві хвилинки вона відчуває пісок під черевичками, в ньому ще трапляються невеличкі крем'яшки та кварцова і гранітна галька, а тоді назавжди скидає черевички, зупиняється на дошці, і її розстрілюють.

Немає нічого прекраснішого за пірнання з розплющеними очима. Пірнути вниз аж до ніг тата і мами, он вони біліють, вони вже наплавалися і бредуть тепер плиткою водою до берега. Немає нічого прекраснішого, ніж лоскотати їх за ноги і слухати їхні верески на догоду дитині, що приглушено звучать під водою.

Три роки дівчинка вчилася грати на фортепіано, але зараз, коли її мертве тіло зсувається в яму, люди забирають слово «фортепіано», і перекид назад на брусах, який дівчинці вдавався краще за її однокласниць, також забирають, і всі ті рухи, які робить плавець, і вихоплювання раків з води забирають, так само, як і в'язання морських вузлів, забирають усе це туди, де немає нічого, і врешті, наостанок, забирають ім'я самої дівчинки, яким її вже ніколи ніхто не покличе: Доріс.

Садівник

Узимку садівник звозить відкладені ще в минулі роки поліна нагору в будинок і палить ними піч для власниці дому та її племінниці.

Він обрізає яблуні і груші. Навесні допомагає власниці дому знести вниз скрині, в які вона поскладала все цінне, щоб порятувати від росіян. Коли вона збирається виплисти човном на середину озера і там на мілині Голої гори поставити скрині у воду, він приносить весла і шарніри до весел. Коли з'являються росіяни, вони розміщують у саду зо дві сотні коней, близько 70 — на малій галявині перед самим домом, а десь 130 — на великій галявині, праворуч від дороги, що веде вниз до озера. Коні б'ють копитами землю, що саме починає відходити від морозів, і до кінця дня земля перетворюється на болото. Коні обскубують усе, що тільки можна знайти довкола їстівного: молоді листочки і квіти форзиції, пагони ялинкових зарослів та бруньки ліщини й бузку. Росіяни конфісковують увесь запас меду. На той час колорадський жук саме доповз до Радянського Союзу, рухаючись назустріч просуванню червоноармійців, і саме береться виїсти дочиста поля картоплі, що залишилися після німців.

Червоноармієць

Уночі доставили ще дванадцятьох коней. Зараз їх у саду стоїть понад дві сотні, пирхають і б'ють копитами. Молодий червоноармієць іде між конями, немов по стайні, замість даху в якій безмісячне небо. Запах тварин краще зачиняє сад від ночі, ніж це зробили б стіни чи ворота. Дерева — чорні, кущі — чорні, трава, розрита копитами, — чорна. Чорні крупи тварин, вони настільки добре знайомі хлопцеві, що він і з заплющеними очима міг би переходити від одного коня до іншого, щоб так добратися до будинку. Хлопець віддав іншим наказ ще раз прочесати навколишню місцевість, чи не залишилося десь захованих тварин. Будинок смердить калом і сечею його людей. Що багатший дім, у якому вони розквартировуються, то більше вони серуть, немов тільки в такий спосіб можна вирівняти знову те, що перекособочилося. Під'юджуючи один одного, його люди накладали купи на блискучу кам'яну долівку, сцяли на розмальовані двері, ригали за піч. Тому в цьому домі він поселився нагорі, в невеликій кімнаті з балконом. Сам він мочиться з балкона вниз і випорожнюється в сад, тільки тому, що не любить робити ці справи при інших. Злість солдатів страшенно посилилася останнім часом, відколи вони зайшли глибоко на німецьку територію — тепер вони ведуть війну вмістом власних нутрощів. Зі зростанням кількості німецьких будинків, у які вони заходили, перед ними щораз болючіше поставало питання, чому, ну чому німці не могли залишатися там, де їм нічого, ну справді нічого не бракувало для бажання нікуди звідси не йти.

Молодий червоноармієць багато у чому з того, що поробляють старші солдати, участі не бере, він тільки у бою завжди на місці. Саме тому він, хоч його шкіра ще вкрита майже дитинним пушком, уже в чині майора. Йому було п'ятнадцять, коли він пішов на війну добровольцем, після того як німці вбили його маму, тата і сестер. Першою, коли він повернувся додому з пасовища, він знайшов маленьку сестричку, їй було всього чотири рочки. Вона лежала в воді криниці, обличчям до неба. Минулої ночі він ще чув у ліжку поруч із собою її сонне посопування. З того часу він завжди був на передовій, і в якийсь момент проганяння перетворилося на загарбання, а захист батьківщини на лютування на чужині, куди він точно ніколи б зроду не потрапив. Його несла вперед якась сила, яка, немов вирваний пирій, що високо й далеко летить у повітрі, збоку від нього самого, збоку від його ще дитячого тіла, це вона спричиняла те, що він просувався все далі вперед і боровся, і брав собі, щоби все далі відсувати німців на карті, відсувати їх з їхньої країни, гнати їх через Швейцарію або Францію, або Австрію чи Італію, гнати їх усе далі вниз і вниз аж до Середземного моря або до Атлантичного океану, а потім піти за ними на глибину, все нижче й нижче, аж поки рух, і ворога, і його, не втихомирить врешті та сама тиша. Напевно, його сестричка вибігла з дому, і там надворі її схопили німці. Тата, маму і старшу сестру спалили в будинку. Долоні, груди і очі його мами спалили в будинку.

Навколо ліжка, в якому він тепер спить, стіна на метр обтягнена рожевим шовком. Під шовком ховаються великі ніші в стіні, які відкриваються ребристим ключиком, за обшивкою була постіль, на ній він уже кілька днів спить. Постіль пахне м'ятою і камфорою, м'ятою і камфорою пахне халат, який він знайшов в одній із вбудованих шаф навпроти ліжка. Ця шафа, яку з обох боків прикрашають дерев'яні колони, подібна на двері в стіні, вона відчиняється латунною клямкою, на внутрішньому боці дверей шафи висить дзеркало в людський зріст. Коли червоноармієць вселився в кімнату, він відчинив ці двері, щоб подивитися, що там за ними, побачив халат і, не знати навіщо, взяв його в руки і втягнув ніздрями запах, м'ята і камфора, а дзеркало тим часом мовчки відбивало його відображення, від по-російськи коротко стриженого волосся аж до стоптаних підошов чобіт, у яких він пройшов від батьківщини аж сюди, все це було в німецькому дзеркалі, тоді хлопець зачинив двері. Відтоді коли він буває один у кімнаті, він підходить до вбудованої шафи, відчиняє її, не знати навіщо, занурює на якусь мить обличчя у кремову тканину, не звертаючи уваги на своє відображення в дзеркалі, потім зачиняє двері і лягає. Він і цієї ночі бере в руки гладеньку, блискучу тканину, підносить до обличчя, розтирає між пальцями, потирає одну внутрішню неблискучу поверхню об іншу, глибоко втягає ніздрями запах м'яти і камфори, а тоді зачиняє шафу і лягає в ліжко, а навколо обтягнені рожевим шовком стіни, балконні двері відчинені у темряву, а внизу в саду тихо пирхають коні, сопуть і б'ють копитами у величезній глухій стайні, стіни якої сягають зірок.

Аж раптом цієї ночі до нього долинає звук, ніби шарудять куниці, що звили собі на горищі гніздо, він учора одну застрелив, її шкурка звисає тепер з балконної решітки, за стіною, в яку вбудовано шафу, знову чується шарудіння. Червоноармієць рвучко підіймається, навіть не встигнувши подумати, що в стіні, якщо все зроблено справді так, як має бути зроблено, немає місця для куниці. Він відчиняє двері, і за стіною, на якій висить халат, відразу ж усе тихне. Він відступає крок назад і оглядає вбудовану шафу зверху донизу, оглядає дерев'яні колони по боках шафи, тільки тепер він помічає, що вони не досягають до самої підлоги, між підлогою і колонами — кількаміліметрова щілина, і коли він опускається на землю і зазирає туди, то бачить заокруглення майже повністю схованих у колонах коліщаток. Тільки тепер він бачить, що перед вбудованою шафою на м'якій корковій підлозі видніється слід півкола, це при тому, що двері з дзеркалом завжди відчинялися зовсім легко. У ті уламки секунди, за яку всі ці думки проносяться у нього в голові, з'являється думка і розуміння, що з протилежного боку шафи хтось дихає, хтось, хто вже знає всі його думки, чекаючи тільки, поки закінчиться ця довга-предовга секунда.

Він хапає пістолет, тихо зачиняє дзеркальні двері і рвучко шарпає за металеву ручку, не повертаючи її, як завжди. Одна з дерев'яних колон, чого і слід було сподіватися, відокремлюється від обшивки стіни, і плоска шафа з тихим скрипом подається від сильного ривка, немов хлопець відкрив товсту сторінку дерев'яної книжки. Хлопець зазирає у заховану досі глибоку шафу, бачить жакети, сукні, пальта, сорочки і блузки, що тісно висять у шафі, на верхній полиці лежать светри, шалі та капелюшки, ряд одягу і верхні полиці ведуть у темряву. Саме звідти чутно шарудіння, тільки молоденькому червоноармійцеві нічого не видно. Він чує лише різкий запах сечі й калу і бачить унизу під одягом горщик, наповнений нечистотами. Одні всираються від страху, інші — бо не можуть покинути свого сховку, а ще треті — з люті, думає він, а все разом це зветься війною. Може, ці німці забагато позаховували усього, думає він тепер, наштовхнувшись на таємну шафу з одягом, вони навіть постіль у стіну заховали, а батареї з опаленням — за дерев'яну решітку. І зовсім не розраховували на те, що війна з розмаху накотиться на них назад, заховали все тільки від своїх власних очей. А тепер нарешті все це виволікається назовні: одяг, прикраси, велосипеди, худоба, коні й жінки. Тепер усе це бачать інші, на усе це мусять дивитися і вони самі. Усе виволікують на світло, всі цим користуються, хто живий — уже не миється, а кого засипало — той розкладається і також смердить.

З націленим у темряву пістолетом червоноармієць протискається між одягом углиб, поки не наштовхується на тіло, що мовчки чинить опір, коли він намагається схопити його. Перед війною червоноармієць був іще дитиною, а під час війни його якось не цікавили питання використання жінок, проте тут, коли він знову ховає пістолет у кобуру, щоб мати змогу схопити те, що звивається перед ним, обома руками, він настільки зайнятий хапанням і триманням, а через хапання і тримання підступає так близько, що, поки до нього доходить, що саме він робить, він дотикається в темряві до теплих жіночих грудей, жінка все ще тріпоче і, опираючись, притягає його до себе, тоді він відчуває на своєму обличчі її волосся, і врешті, коли він заштовхує її в найдальший куток, а вона кусає його в плече, а він заломлює їй руки за спину, до нього долинає запах камфори і м'яти, запах хвороб, з якими лежать у ліжку, запах зрілості й мирного життя.

Хтось у темряві заспокоюється, і він береться повільно цілувати губи, яких йому не видно, а він же ще нікого не цілував у губи, він цілує ці, найімовірніше, німецькі губи, вони повні і, можливо, трохи прив'ялі, проте він цього зараз не бачить, адже він нікого ще не цілував у губи, тоді він відпускає її руки і починає пестити тіло жінки, вона більше не пручається, проте він чує її плач, він гладить її по голові, немов потішає, а тоді не знає, що робити далі, хоча стільки разів бачив уже, що робили у схожих ситуаціях його люди. Мама, каже він, не знаючи, що саме він каже, адже тут так темно, що не видно навіть власних слів, тоді вона відштовхує його від себе, він перечіплюється через щось, падає на неї, вона копає його ногами, він знову намагається втримати її, хапає за коліна, і вона завмирає, тоді повільно підіймає свою сукню догори, він притискається чолом до її лона, під сукнею, здається, нічого немає, він глибоко вдихає запах життя, який струменіє з кучерявого волосся на лоні. Вона каже слово, два, проте її слів також не видно в темному сховку. Можливо, війна — це лише розмивання лінії фронту, але тепер, коли вона притримує його голову між ногами, можливо, вона робить це тільки тому, що знає, солдат озброєний, і розумніше буде не пручатися, вона береться керувати, можливо, війна в тому й полягає, що завжди хтось зі страху перед іншим береться керувати, а тоді — все в зворотному напрямку, і так далі, і таке інше. І коли тепер молоденький солдат, можливо, тільки боячись цієї жінки, встромляє язика між кучеряве волосся і відчуває на язику смак заліза, а тоді на його обличчя виливається потужний гарячий струмінь, жінка пісяє на його обличчя, це все так само, як тоді, коли його люди обісцяли розмальовані двері в сінях будинку, жінка пісяє на нього, а значить, веде війну, а може, це все ж любов, солдат не знає, війна і любов — вони такі схожі, і тепер, коли керувати потрібно йому, він усе ще стоїть навколішки, по його мокрому обличчю стікають сльози, і його сльози мають ту саму температуру, що й потік, який його заливає, з яким тут, у глибині німецької шафи, змішуються його сльози. Він не береться керувати, він стоїть собі на колінах біля ніг жінки і голосно схлипує, але, можливо, саме його слабкість роззброює жінку значно дієвіше, ніж це зробила б сила. Тому що вона підіймає його догори, витирає його обличчя одягом, між яким вони стоять, і тихо щось починає йому говорити. Ще трохи, і вона, гляди, дасть йому легкого ляпаса по задку, випре його з шафи, як мама, прощаючись зі своїм синочком перед школою. Там, де був його дім, такого не було. Видається, що дитинство закінчилося разом з батьківщиною. Там, де була його батьківщина, дівчата йшли до школи з заплетеними косами або з калачиками над вухами, зав'язаними великими рожевими бантами, а на шиї вних була трикутна косинка. І коли вони йшли, то тримали голову так високо, як він ще ніколи не бачив тут, у німецьких жінок, так, немов у них забрали все-все, що могло пригнути їх додолу. Літніми вечорами вони ходили гуляти, отак-от задерши голову, аж у поля, трималися по двоє, по троє попід руки, розмовляли і сміялися, коли бачили хлопців, спертих до стовбура липи, вони сміялися і йшли собі далі, а ластівки літали, хлопці ж сиділи чи стояли навколо липи, і часом, дуже рідко, їм вдавалося заговорити до дівчат, коли ті поверталися цією дорогою назад, і тільки одного разу одна дівчина прийняла пропозицію хлопців і сіла на лавочку під липою, всі хлопці відразу ж піднялися, такі ще неотесані і безвусі, вони штурхалися і штовхалися, а дівчина посиділа хвилин п'ять і пожартувала, розмовляючи з ними. Він ніколи не бачив у себе на батьківщині жінок, які б стояли на вулиці чи у вікнах будинків і пропонували себе, як тут, у Німеччині, він ніколи не бачив там у себе непристойних картинок чи газет. Десь у другому чи третьому попередньому місті, в якомусь фотоательє з розбитою вітриною і розбомбленими стінами він вихопив поглядом, поки його люди грабували той заклад, вим'яту фотографію на долівці, на фотографії одна гола жінка погрожувала іншій голій жінці канчуком. Ця фотографія була така ж далека від мозаїчних панно, що прикрашали міську раду в найближчому до них містечку його батьківщини, як далекими були одна від одної Німеччина і Росія. На мозаїках були жінки зі снопами, молоді студентки тримали пробірки з хімічними реактивами, і матері тримали на боці своїх дітей. Вдома, щоб закохатися, вистачало побачити, як дівчина розплітає косу перед купанням у річці, побачити, як розсипається по плечах її волосся, а жінки з канчуком асоціювалися йому тільки зі зруйнованим ущент і розграбованим фотоательє, вони немов стояли на кількох верствах розтоптаних, порваних і замацаних речей і шмагали себе канчуками, щоби з залишками дикої радості спалити все в високому стовпі вогню. Його люди забрали собі такі фотографії і носили їх тепер у гімнастерках, поруч із фотографіями дружин і дітей. У школі його вчили, що в Радянському Союзі засіялося зерно щасливого майбутнього людства. Але зараз, коли вони просувалися Німеччиною, яка була війною, радянських чоловіків наздоганяло брудне минуле, якого вони досі не відали, і тягнуло їх за собою в незвідане. Та все одно, якщо врахувати, що Польщу на початку війни фактично було скасовано, існував кордон, на якому Росія з Німеччиною зіштовхнулися.

Посеред тиші жінка знову хапає його, хапає посеред його думок, не будь такий замріяний, казала йому завжди мама, хапає крізь штани його прутня і притискає хлопця вниз, тепер їй додалося сили, вона сильніша за нього, тепер вона кидається на нього зверху, тут немає куди укритися, вона укриє його, ця кобилиця, вона вправно розстібає його штани і настромлюється на нього, гарцює на ньому, тримається за його пояс і дусить його, шепочучи прокльони, він уже не обороняється, заганяє свого шпичака в її тіло, якщо цього їй так хочеться, вона тримає долонею його рот і плює йому на обличчя, треться до нього, він вганяється в неї, вона розриває на собі одяг, ляскає грудьми його по обличчю, він чує свій стогін, чує своє «не треба» російською, а вона йому: треба, він уже цю кобилицю вграє по сьомий день, перемога треться об поразку, а поразка — об перемогу, і піт, і рідини між народами, і випорскувати, випорскувати сік, поки все життя не випорснеться, останній крик — однаковий на всіх мовах. От нарешті смерть подолано, подолано молодість і старість, усе, що було і що неминуче буде, про все це можна забути, зараз узагалі нічого не існує, нічого, взагалі нічого, тільки втомлене хекання, рот у рот, рештка чогось, такого ж безформного, як і літній одяг в головах червоноармійця і цієї жінки, якої в темряві не розгледіти. Минулого літа, коли вона, чи, можливо, хтось інший носив цей одяг, тут ще був мир.

Він, по суті, всього лиш відчинив шафу.

А зараз він знову зачиняє шафу.

Надворі метушаться його люди, якраз повернулися з вилазки в околицю. Він чує їхні крики біля коней у саду, крики і розмови ввалюються в дім, голоси кличуть його, він відгукується: Іду. Спускається вниз, бачить, як його люди потягаються на лаві, бачить на довгому столі оселедці на проолієному папері, бачить хліб, ще хтось ставить поруч пляшку горілки. Коней уже немає, кажуть вони, зате в лісі ми натрапили на кілька німецьких уніформ, лежали під листям, недбало прикриті. Вони кажуть: за німцями вже й сліду не видно. Хтось саме приміряє німецьке пальто. Непогано, каже він, саме враз. На долівці валяється радянська шинель, геть порвана. І я хочу, каже хтось іще і береться роздягатися. Я сьогодні спатиму внизу, каже молоденький майор. Страшно тобі, напевно, було самому, каже хтось зі старших, сміється і веде далі: Киньте йому подушку з лавки, ще двоє знімають подушку з маленьких латунних гачків, на яких вона висить, і присвистують, коли бачать шкіряний зворотний бік. Та це ж мої нові чоботи, каже один з них і виймає ножа. Почекай, каже молоденький майор, чоботи мені будуть. Він відсуває стіл, кидає тому, що надягнув німецьке пальто, подушку, забирає в іншого з рук ніж, той тільки й каже: ну так, маленьких завжди ображають, скалиться при цьому, адже він значно вищий і сильніший за майора, кожному це видно, і тому інші також вискалюються, коли майор упирається коліном об лавку, щоб зручніше було різати. Він знімає ще дві подушки і кидає в купу, вирізає шкіру квадрат за квадратом, дванадцять разів потужно черкає ножем, він ріже рішуче, але й без жадібності, немов ідеться про операцію, необхідну для порятунку пораненого. Ті двоє беруться сперечатися за останнє німецьке пальто. Ще інший відригує. Один вкладається на лавку біля печі до сну і каже: ну просто як удома. Надворі розвиднілося, але через кольорові шибки у вікнах світанок у цьому домі видається зеленим. Дві години поспати, тоді підготувати коней, а в обід — вирушаємо далі, каже майор. Він акуратно складає шкіряні квадрати, скручує їх і підкладає шкіряний валок собі під голову.

Вранці, коли інші вже виводять коней із саду на піщану дорогу, він бере половину буханки і ще раз підіймається у кімнату нагорі. Там знімає хутро куниці з балконної решітки, перекидає шкурку через плече, підходить до шафи, береться за одну з псевдоколон і відсуває шафу. Не зазираючи всередину, кидає хліб у темряву, знову зачиняє шафу і виходить із кімнати. З хутерком, яке звисає в нього з плеча, і скрученою в рулон шкірою в кишені шинелі він схожий на мисливця. Удома, в його селі, був такий один, так от він настільки призвичаївся до життя в лісі, що приходив до людей, тільки щоб продати чи виміняти здобич на зброю і набої. Серед звірів, що раніше чи пізніше ставали його мисливською здобиччю, йому було затишніше, ніж серед людей.

Часом він довго не з'являвся в селі, а тоді знову приходив, так що ніхто ніколи не знав, живий він ще чи ні. А зараз села вже немає, а той мисливець, хтозна, може, й далі бродить лісами. Або він давно ліг собі серед звірів і припинив жити, ставши врешті власною здобиччю.

Садівник

Після того, як росіяни пішли, садівник обрізає кущі і чагарники, маючи надію, що вони, можливо, вдруге випустять бруньки. Він перекопує землю на малій і великій галявині і насаджує там на віддалі 40 см одна від одної картоплю. Картоплі, коли вона росте, потрібно багато води. Садівник приносить власниці дому з майстерні весла і шарніри для весел і допомагає їй підняти занурені на мілині Голої гори скрині та віднести їх у дім. Садівник викачує мед. Увечері він сідає на порозі бджолярні і викурює сигару, коли залягає ніч, він вкладається на свою лежанку поруч із центрифугою до сну. Коли картопляні кущики підростають заввишки 15-20 сантиметрів, він їх окучує. Він наново фарбує мостик свіжою смоляною фарбою і заміняє трухляві дошки. Він обрізає вербу, що росте над берегом, її віти вже так низько нависли над мостиком, що крізь них важко пройти. Він ставить до вуликів нові рамки на стільники. Прополює бур'ян між трояндами і на клумбі перед будинком. Підливає кущі, картоплю і квіти двічі на день, перший раз — удосвіта, а другий — з настанням сутінків. Листя картоплі починає сохнути ,а це означає, що настав час збирати врожай, він складає бульбини в прохолодній темній пивниці. Восени він згрібає листя, спалює його, накриває трояндову грядку і квіткову клумбу перед домом ялиновими гілками, щоби вберегти рослини від морозів, наприкінці осені висушує усі водопроводи і закручує основний кран, зачиняє усі віконниці, зокрема й віконниці купальні внизу біля води. Він приносить із підвалу електричний обігрівач і встановлює його в себе в кімнаті з центрифугою. Взимку він обрізає яблуні і груші. Перед приїздом архітектора та його дружини садівник пропалює дім і на час їхнього перебування в домі знову вмикає воду.

Весною він допомагає власникові дому встановити паркан перед домом, паркан, а насамперед великі ворота, мають охоронити від непроханих гостей квіткову клумбу і кипарисник та під'їзд до гаража. Садівник обрізає кущі, знову насіює на обох картопляних полях траву, допомагає випорожнити вигрібну яму, він виполює бур'яни і доти поливає голу землю на великій і малій галявині, поки не проростає трава, він збирає вишні, збирає яблука і грушки, складає їх у пивницю під домом, згрібає листя, спалює його, розпилює сухі гілки, коле дерево, виймає електричний обігрівач із підвалу і встановлює в себе у кімнаті з центрифугою, взимку він наставляє на горищі сильця на куниць. Перед приїздом архітектора та його дружини він пропалює дім. Він обрізає яблуні і груші. Весною він прикриває грядки, обрізає кущі, прополює бур'ян, замінює стільники, двічі на день встановлює на газоні поливалку і обрізає вишню. Восени він рубає дрова і викурює кротів, на початку зими він висушує водогони.

Коли через кілька років на сам Новий рік вивертається блакитна ялина, вона замалим не руйнує очеретяного даху на будинкові. Ялина падає поперек стежки, що веде донизу між малою і великою галявиною, вона розтрощує своєю вагою декілька трояндових кущів на клумбі перед терасою. Садівник розпилює стовбур, розколює кругляки і складає готові поліна внизу в дровітні. Весною він натрапляє, коли перекопує клумбу, щоб замінити знищені троянди новими, на скриньку зі столовим сріблом. Дім на той час уже опечатаний, тож він забирає скриньку до себе і ставить її, не чіпаючи вмісту, на полицю до наповнених медом слоїків у кімнаті з центрифугою.

Наступного року громада дає садівникові дозвіл на проживання в кімнаті з центрифугою і довіряє йому ключі від майстерні та дровітні. Протягом весни, літа, осені та зими садівник підтримує сад, що втратив власника, так само, як робив це досі: він удобрює, поливає, обрізає, замінює стільники, качає мед, обгортає стовбури фруктових дерев тканиною, щоб козулі, які перестрибують через паркан, не обгризали кору, садівник виполює бур'ян, збирає врожай, згрібає, спалює, розпилює, рубає, викурює і прикриває ялиновими гілками. Все, що йому потрібно для життя, він вимінює в селян за фрукти, дрова і мед. Через рік і три місяці з'являються нові власники будинку, вони орендували цю земельну ділянку в громади: це подружня письменницька пара з Берліна. Садівник показує їм сад, майстерню, дровітню, мостик в озеро і купальню, а також бджолярню для дванадцяти бджолиних сімей і приміщення з центрифугою та передає їм ключі.

Новий власник дому обговорює з садівником деякі зміни, що стосуються саду. Посередині малої галявини слід буде посадити декоративний сумах, а посередині великої — клен. Садівник викопує ями для дерев. Пройшовши тонкий родючий шар гумусу, він натрапляє, копаючи, спочатку на пласт місцевого каменю, пробиває його лопатою, під цим шаром залягає тонка верства піску, через яку просочуються ґрунтові води, а ще нижче, як і всюди в цій місцевості, тут залягає блакитна глина. Садівник викопує ями глибиною 80 сантиметрів, наповнює їх компостом, щоб сумах і клен добре росли.

Після наради з власником будинку садівник заливає бетоном дупло в стовбурі горіха, щоб дерево було стійкішим. Він удобрює квіти, кущі та нові дерева, косить траву на галявинах, міняє стільники у вуликах, качає мед, збирає вишні, влітку двічі на день підливає трояндову клумбу перед будинком і кущі, а на малій і на великій галявині, а також біля фруктових дерев щоразу на півгодини ставить поливалку, щоб добре усе зросити, він обрізає вишню, збирає яблука і грушки. З розпорядження власника дому він здає дві третини меду і врожаю фруктів у державну організацію торгівлі ФОК, «Фрукти, овочі, картопля».

Спільно з новим власником дому він викладає майданчик перед майстернею кам'яними плитами, щоб отримати кращу робочу поверхню для малярських і лагодильних робіт. Узимку там стоятиме човен, а також металеві сваї і дерев'яний настил для мостика. Палі під тентом для човна біля мостика попідгнивали, тому садівник з розпорядження власника будинку зносить тент. Садівник терміново здійснює необхідні лагодження очеретяного даху великого дому і даху купальні. Восени він розпилює гілки, що під час бурі впали з крислатого дуба і деяких сосен, розколює кругляки і складає поліна в дровітні, наприкінці осені виймає з підвалу електричний обігрівач і заносить його до себе в кімнату з центрифугою, і врешті на початку зими він висушує водогони в домі і закручує основний кран.

Наступної весни власник дому розпоряджається свіжо пофарбувати всі віконні рами в великому домі, в купальні й у бджолярні, садівник зашпакльовує щілини в купальні і поновлює смоляну фарбу, якою просякнуте дерево. Часом, коли він сидить на східцях бджолярні й курить сигару, щоб захиститися від бджіл, до нього підсідає син письменницької пари, який тепер, у канікулярний час, приїжджає сюди часом на кілька днів і розпитує садівника про життя бджіл.

Письменниця

Я в-д-о-м-а, це речення було останнім, яке вона надрукувала вчора на машинці. Зараз вона виймає аркуш паперу з машинки, кладе його вбік, на ще невисокий стосик уже задрукованих сторінок нової книжки, виймає ще з шухляди розкішний аркуш паперу з водяними знаками і починає листа до генерала, в якому йдеться про посягання нових сусідів на доступ до озера, про купальню, що стоїть власне на тому бажаному для сусідів місці берега, про народну власність, про те, як вона орендувала дім двадцять років тому, вона називає генерала іменем, яким його кликали в дитинстві, і звертається до нього на «ти», і поки вона пише, її злість минає, перетворюючись на втому. Вона запитує себе, що це, що саме відбувається, як назвати те, що дає право державному чиновникові говорити їй про рішення, прийняті вище. Під личиною конспірації, яку дехто з партійних товаришів проніс іще з нелегальних часів у нововинайдений мир, взялося розростатися щось, чого навіть їй збагнути несила.

Сидячи за письмовим столом, вона бачить мерехтіння озера між червонястими стовбурами сосен. Внизу куховарка бряжчить посудом, садівник сидить на порозі своєї кімнати і курить сигару, на великій галявині її онучка і сусідський хлопчик бризкаються водою, невістка саме спускається до мостика позасмагати, гостя лежить на лежаку під червоним глодом, син косить газон, а внизу перед майстернею її чоловік фарбує рибальські стільці зеленою фарбою, бо стара червона вже майже зовсім облущилася. Вікно відчинене навстіж, і до неї долинає запах озера й сонця, долинає дим садівникової сигари, а ще з кухні підіймається вгору аромат печеного м'яса, вона вдихає запах свіжоскошеної трави і навіть, якщо вітер змінює напрямок і віє знизу, запах свіжої зеленої фарби. Клацання на машинці чергуються з куканням зозулі, літера за літерою звук друкарської машинки лунає на обох галявинах угорі, лунає донизу в майстерню, і навіть на містку цей звук чути, якщо вітер віє згори вниз.

Лікар урядової лікарні в Берліні, за якого вона успішно клопоталася в громаді, щоб йому здали в оренду фруктовий сад і бджолярню, відразу ж, а вони ж домовлялися зовсім про інше, вирубав фруктові дерева і зніс бджолярню. З моторошною швидкістю, практично за одну ніч, невідомі робітники з Берліна спорудили для нього на місці бджолярні великий житловий дім, який він навіть, так їй сказали, зможе повністю викупити, цілковито проти всіх встановлених правил. І коли вона виступила з цим перед громадським комітетом, їй сказали, що так, мовляв, було вирішено вище, окрім того, надійшла вказівка надати йому, внаслідок зменшення орендованої земельної ділянки, доступ до озера, тож негайно слід уточнити лінію паркана до самої води. Цього молодого лікаря, коли вона після років утечі повернулася до Німеччини, ще навіть на світі не було, а зараз він — особистий лікар не одного важливого урядовця, а зараз він справді наважується напускати на неї невидиме військо, генералів якого вона колисала на своїх руках в еміграції.

Вона вкладає листа в конверт, заадресовує і заліплює, тоді бере зі стосика паперу аркуш, на якому друкувала вранці, і знову закладає його в машинку, щоб продовжити з того місця, де вона вчора закінчила. Я в-д-о-м-а. Клавіші машинки, на якій вона друкує, такі стерті, що окремих знаків уже просто не розрізнити. Це все ще та сама друкарська машинка, яку вона взяла тоді із собою з Берліна до Праги, з Праги до Москви, а тоді з Москви — в Уфу в Башкирі!, а під кінець війни, коли її син вже вільно говорив російською, знову — назад до Москви і врешті до Берліна. Вона цю машинку пронесла багатьма вулицями багатьох міст, тримала на колінах у переповнених вагонах поїздів, торкаючись ручки каретки, коли десь на чужині, одна на аеродромі чи на пероні, вона стояла, не знаючи, куди далі, або губила в натовпі чоловіка, або він був десь у дорозі, виконуючи якесь партійне завдання, або якщо вона сідала не в той поїзд. Ця друкарська машинка — то була її стіна там, де її помешканням був краєчок ковдри на підлозі, на цій машинці вона надрукувала всі ті слова, що мали знову перетворити німецьких варварів на людей, а батьківщину — на батьківщину.

Додому, він нічого не хоче — тільки додому, так записав у свій щоденник призначений мером невеликого містечка в такому собі Вартеґау один німецький чиновник, після того як колега повідомив йому, що під час відпустки усіх євреїв з околиці зігнали в церкву, протримали там три доби, а тоді вивезли у газових вагонах до лісу. Тіла тих, що померли ще під час перебування в церкві, закинули в газові вагони до живих, жбурнули мертвих дітей на голови ще живих батьків.

Додому, він нічого не хоче — тільки додому, відреагував на це у своєму щоденнику мер. Цей щоденник був серед матеріалів, що були в її розпорядженні для підготовки радіопередач на Уралі. Тоді вже всім була очевидною швидка поразка німців, і з кожною перемогою Червоної армії вони, її чоловік і їхній народжений у Радянському Союзі син, все ближчими були до повернення в Німеччину.

Коли вона тримала в руках щоденник того мера, їй гидко було, що німецький чиновник, як ставало зрозуміло під час дальшого читання щоденника, все ж залишився тоді на своїй посаді і в своєму кабінеті, керував далі містечком, поки туди не зайшла Червона армія, і він не утік на захід. І все ж вона не могла забути того його речення, додому, він нічого не хоче — тільки додому, волав він, як мала дитина, яка все б віддала за те, щоб не бачити того, що вона бачить, проте саме в цю коротку мить, у яку він затуляв обличчя руками, навіть цей свідомий виконання своїх обов'язків німецький чиновник знав, що «дім» ніколи більше не буде Баварією, ніколи більше не буде узбережжям Північного моря чи Берліном, дім перетворився на час, що залишився позаду нього, а Німеччина аж до кінця віку — на щось безтілесне, на заблуканий дух, який ніяк не допомагав реально уявити собі всі ті жахіття. В-д-о-м-а. Пожди лиш, — скоро. Після короткочасного спалаху розпачу німецький чиновник подав свою кандидатуру на продовження терміну на посаді. А от тих, котрі втекли з батьківщини від власного перетворення на чудовиськ, їх все те, що вони дізнавалися з дому, не тільки прирекло на довгі роки еміграції, але й, так їй принаймні видається, назавжди запроторило в бездомність, незалежно від того, поверталися вони чи ні. Додому, не хочу нічого — тільки додому, як часто вона тоді так думала, спрямовуючи канонаду слів з друкарської машинки на Уралі в бік батьківщини. Однак для неї, для якої батьківщиною була вже не країна, а людство, сумніви назавжди поєдналися з тугою за домом.

Сьогодні вранці вони з чоловіком зробили довгу прогулянку, аж вгору до лісу, до лавочки, на спинці якої багато років тому її син вирізав складаним ножиком ініціали батьків. Чотири літери давно вже посіріли. Вони завжди якусь хвилю відпочивають на цій лавці, перед тим як повернути назад. Вони сидять на лавці і невідривно ведуть очима схилом, що полого спускається до озера, дивляться, як вітер ворушить поле збіжжя, бачать за полем далеку-далеку олов'яну поверхню озера, не бачать із цієї віддалі, як той самий вітер брижить воду, не бачать і дому, що стоїть між пагорбом і озером, якщо дивитися звідси, то дім — у затінку Пастушої гори. Вони дивляться на землю. На те, що близько, собі під ноги, де вчорашній дощ спресував пісок у тоненькі рівчачки, бачать кремінь, бачать кварцову і гранітну гальку, а тоді знову підводяться, вона бере чоловіка під руку, вони повертають крок униз, назад у дім, де він сьогодні дофарбує зеленою фарбою рибальські стільці, з яких майже облущилася червона фарба, а вона сидітиме нагорі в кабінеті за письмовим столом, щоб записувати спогади про своє життя.

Його ще й на світі не було, цього лікаря, коли вона повернулася до Німеччини. Він їздив з урядовими делегаціями до Японії, до Єгипту, на Кубу. Я в-д-о-м-а. Унизу куховарка бряжчить посудом, садівник сидить на порозі своєї кімнати і курить сигару, на великій галявині її онука і сусідський хлопчик бризкаються водою, невістка саме спускається до мостика позасмагати, гостя лежить на лежаку під червоним глодом, син косить газон, а внизу перед майстернею її чоловік фарбує рибальські стільці зеленою фарбою, бо стара червона вже майже зовсім облущилася. Дещо з того, що вона собі пригадує, вона не записує. Не записує, що сказала «ні», коли після нападу Гітлера на Радянський Союз одна партійна товаришка, чоловіка якої саме заарештували, прийшла до неї зі своїм синочком і попросила сховати їх. Вона сказала «ні», тому що не мала вже дозволу на перебування, їй і самій можна було заходити в їхню московську квартиру тільки непомітно, і так само непомітно виходити з квартири. Вона не записує, що рукопис її радіопередачі про робочі будні німецького чиновника перевіряв радянський партійний товариш. І викреслив той епізод з євреями. Німецьких солдатів це не пройме, звучав вердикт, може зашкодити справі, не має у цьому контексті ніякого значення. І вона, що емігрувала не через свою єврейську матір, а через те, що була комуністкою, без заперечень викреслила цей пасаж із передачі. Вона не записує, що почала тоді-таки, після того як зникло декілька знайомих партійних товаришів, про яких знали, що вони євреї, фарбувати своє мідне волосся, за яке її дражнили жидівочкою ще в німецькому дитинстві. Вона ні слова не записує про те, як радянські партійні товариші звеліли їй з чоловіком сідати на поїзд до Новосибірська. І що вони, замість сісти на поїзд, переховувалися. Один німецький художник, з яким вони приятелювали, сів, виконуючи наказ партії, на такий поїзд і помер з голоду на будівництві казахського водосховища. Надворі кукає зозуля, а її пальці лежать на клавішах друкарської машинки.

Поет, який тоді заховав їх у себе, порівняв в одному вірші повернення додому з переїздом на берег смерті. Тоді вони навчилися мовчати, і після всіх злигоднів і нестач мовчання стало найбільшим дарунком для її мрії, настільки великої, що партійні товариші, потрапивши на терени цієї мрії, опинялися на самоті, бродячи її просторами.

Поет, який тоді заховав їх у себе, мешкає тепер із дружиною в літньому домі на протилежному березі озера, сьогодні по обіді вони обоє причалять, можливо, біля їхнього мостика своїм моторним човном з темного відполірованого дерева, тоді цей друг кине її чоловікові трос, чоловік упіймає трос і прив'яже човна при мостику, онучка ж дивитиметься, що робитиме дідусь, і добре запам'ятовуватиме вісімку, яку описує трос, коли його накидають на кілок.

Я в-д-о-м-а. Актор, що побудував собі тут трохи далі бунгало, вирушив нещодавно на гастролі й залишився на Заході, а тепер забирає до себе дружину і маленького сина. Їхнє бунгало вже опечатали. У ванній йому хотілося мати блакитну плитку. Блакитної плитки до ванн у цій частині Німеччині не існує. Почати нове життя означає вирости на старому. Ку-ку. Ку-ку. Новий світ має поглинути старий, а старий не піддається, нове і старе живуть поруч у тому самому тілі. Багато вимагати — багато втрачати.

Повернувшись до Німеччини, вона та її чоловік довго не могли пересилити себе і подавати руку незнайомим людям. Їм майже фізично відразливими були всі ті, що добровільно залишилися тут. Її чоловік навіть вагався, чи потрібно заїхати на гостину до матері та сестер, що жили в Західній Німеччині. Один-єдиний раз вони таки поїхали туди, у західнонімецьке місто, та й то, щоб показати синові бабусю, і, вітаючись, ані він, ані вона не подали тоді жодного разу мамі і сестрам руки. Вони зауважили, що небажання дотику було взаємним. Перед самою втечею до Праги вони залишили у чоловікових сестер картину і щось із меблів. А тепер свекруха і сестри чоловіка сиділи біля цього столу, на цих стільцях, а на стіні висіла ця картина. Вона з чоловіком також сиділа на цих стільцях, і було враження, що вони гостюють у себе самих. Обом комуністам забракло слів, щоб вимагати від цих німців, з якими вони колись були в родинних стосунках, повернення своєї власності. Згодом, коли син міг уже їздити залізницею без супроводу дорослих, вони на його побажання дозволили йому ще двічі поїхати в гостину до бабусі самому.

Звучить гонг, скликаючи до обіду. Вона переходить гардеробну кімнату і коридор аж до ванної, миє руки, на пучках — сліди від нової стрічки до друкарської машинки, яку вона нещодавно закладала, вона дивиться в дзеркало, пригладжує волосся, зачиняє праву стулку малого вікна, відчиненого для вентиляції — і ось уже мозаїка з кольорових квадратиків знову цілісна. Перш ніж зійти вниз до столу, вона ще на хвильку заходить у кімнату з пташкою, бере з вбудованої шафи светр, бо в домі навіть у розпал літа прохолодно. Кімната з пташкою називається так, бо на балконній решітці викуто маленьку металеву пташку. В канікулярний час у кімнаті живе її онучка. Зараз онучка вдруге вдаряє в ґонґ, з нетерплячки, а може, їй просто подобається бити в ґонґ.

Крізь кольорові шибки вікон навіть в обідню пору на довгий стіл падає не світло, а півтіні, навколо столу сидять її чоловік, син із дружиною, онука, нерідко ще друзі й колеги з Берліна, партійні товариші або ж, як от нині, гостя, а ще куховарка і врешті садівник. За супом її чоловік говорить про те, про се, син щось розповідає, невістка й собі докидає слово, гостя мовчить, садівник відмовчується, куховарка подає основну страву, вона доповнює сказане, невістка перепитує, син каже: Не думаю, що це можливо, її чоловік відказує: Цілком. Вона ж на це: Цікаво-цікаво, а ще: Добирайте картоплі, гостя відмовляється: Дякую, садівник мовчить, онука хитає головою, син каже: Давай сюди, невістка: Так смачно все було, а вона: Справді, дуже смачно, садівник: Дякую, куховарка: Суп я трохи пересолила, син їй на це: Та ні, зовсім ні, куховарка складає використані тарілки одну на одну й обережно виносить на кухню, повертається з невеликими мисочками на таці, роздає десерт, усі працюють ложечками, панує спокій, ззовні хтось тисне на клямку, вона видає металеве зітхання, сусідський хлопчик прийшов покликати її онучку гратися, він стоїть біля печі і чекає, поки закінчиться обід, гостя висьорбує рідке з мисочки, невістка каже малій: Спочатку ти допоможеш прибрати зі столу, її чоловік: Що ж, закінчили, вона киває куховарці. Всі встають з-за столу і виходять з кімнати, хто куди.

Я в-д-о-м-а. Ні, вона та її чоловік не повернулися до Німеччини, вони просто хотіли повернути у свої думки цю країну, що цілком випадково була країною їхньої рідної мови. Вони хотіли видобутися нарешті з-під німецьких руїн і впертися ногами в землю, яка б не була більше облудною. І хоча їхні тіла старіли, проте надія на визволення людства від зажерливості й заздрощів довгий час залишалася молодою, помилки смертних — смертні, безсмертними є тільки їхні творіння. І от зараз саме цей молодий лікар, котрий робить їхнім із чоловіком постарілим тілам раз на рік медичний огляд, саме він використовує свої державні зв'язки, щоб позбавити спадщини засновників держави. І знову все здається так, немов дві частини розполовиненого невидимого війська мовчки наставляють проти себе невидимі щити і списи. І можливо, молоді, які про ворога вже тільки чули з розповідей старих, ніколи його не бачачи на власні очі, справді незабаром перейдуть на його бік, хоча б для того, щоби врешті, після такої тривалої облоги, знову дати волю рукам.

Чи в її постарілому роті і слова постаріли, а вона й не помітила? Після вечері внизу в вітальні ставлять стільці з саду, щоб можна було всім разом подивитися телевізійні новини: сідають вона, її чоловік, син, невістка, мала, гостя, хтось із друзів, що саме мешкають у купальні, часом до них приєднується куховарка. Новини о сьомій вечора показують успіхи у збиранні врожаю, на стерні стоять у куряві селяни і говорять про п'ятирічку, видно косарки й елеватори. Чужі слова, яких би вони самі не сказали, делегують селян у куряву полів, де вони змушені перебувати в центрі уваги. Відколи вони повернулися до Німеччини, весь її пафос вилився у спробу за допомогою літер перетворити свої спогади на спогади інших, на папері перевезти своє життя, немов на поромі, в інші життя. За допомогою літер їй вдалося видобути на поверхню дещо з того, що уявлялося їй вартим збереження, а інше, і це боліло, — навпаки, виштовхнути в непам'ять. Тепер вона вже не знає, чи не був цей відбір сам по собі помилкою, адже те, що стояло перед її внутрішнім зором протягом усього її життя, мало бути цілісним, а не розполовиненим світом.

Так, читає вона через декілька днів у листі від адміністрації громади, вона також має право придбати свій дім, щоправда, тільки дім, а не земельну ділянку, на якій дім стоїть, і, якщо вона захоче, купальню можна буде, коштом держави, перенести на верхню галявину, щоб і лікар отримав можливість виходу до озера, і вона щоб не почувалася обділеною. Вона виймає аркуш з машинки, на аркуші стоять якісь слова, а якихось слів там бракує, кладе аркуш на невисокий стосик уже задрукованих сторінок нової книжки, виймає з шухляди аркуш дорогого паперу, закладає в каретку машинки і відповідає адміністрації громади: Так, — пише вона, — з радістю придбаю дім, і, звісно, купальню треба буде пересунути вгору. З соціалістичним привітом.

Садівник

Після того як укріплений бетоном горіх, хоч і хилиться уже, перестає в останні три роки родити горіхи, садівник з розпорядження власника дому зрубує дерево. Він розпилює стовбур, розколює кругляки і складає поліна в дровітні. Збираючи вишні, садівник падає з драбини і ламає ногу. Йому доводиться лежати протягом двох місяців, поки кості зростуться, аж після цього він починає нарешті знову вчитися ходити. На щастя, син власника дому вперше проводить цього літа на ділянці батьків цілі канікули, його випустили з інтернату, і тепер він знову живе з батьками — він виріс і має достатньо сил, щоб узятися за скошування газону. От тільки через хворобу садівника не помічають вчасно, що цього літа гриб-трутовик обріс усі фруктові дерева, тож коли садівник нарешті встає, то виявляє, що стовбури всіх яблунь і груш всохли.

Після перелому садівник уже не може виконувати важку роботу. Тепер він обходить ділянку повільно, збирає подекуди гілля, що впало з дерев, обрізає сухі суцвіття квітів і кущів, підливає кущі й квіти двічі на день, перший — на світанку, а другий — з настанням сутінків. На початку зими він осушує всі водогони в будинку і закручує кран. Він зачиняє всі віконниці у великому домі і в купальні внизу над озером.

Тепер щорічне встановлення і розмотування мостика в озеро проводить власник будинку з сином. Доповненням до печі в домі встановлюють нічний газовий котел, так що дров, заготовлених попередніми роками, цілком вистачає для пропалювання печі прохолоднішими весняними й осінніми днями. Від ураження грибом яблуні і груші так і не відходять і в наступні роки. Вишню обсідає павутинний кліщ. Під час розширення вигрібної ями виявляється до того ж, що труби, якими подавалася вода для зрошення галявин, повністю поіржавіли, а в приватному продажі зараз водних труб не роздобути. Вперше заходить мова про зменшення орендованої земельної ділянки.

У селі говорять, що син власника дому водить після танців чи якихось інших забав дівчат із села в купальню і проводить там із ними ніч, і що нібито в такі ночі садівник сидить на ґанку купальні і несе нічну варту, щоб господиня не зауважила, що відбувається. Від садівника нібито знають, що коли син заручився нарешті з дівчиною з Берліна, його мати поселила цю дівчину саме в купальні, щоб не накликати на себе підозр у звідництві. Це стає предметом жартів у селі.

Після весілля молодого власника дому в пари народжується дівчинка, і, хоч їй немає ще й двох місяців, батьки привозять її сюди на вихідні і ставлять візочок, якщо надворі достатньо тепло, в саду під червоним глодом на краю малої галявини. Садівник обходить ділянку, з припаленою або вже згаслою сигарою в роті, збирає подекуди хмиз і, коли температура зростає, двічі на день встановлює поливалку для газону, звідси зрошуються грядки і галявини, ставить він її перший раз на світанку, а другий — з настанням сутінків.

Коли садівнику вже бракує сил орудувати великими садовими ножицями, молода жінка бере на себе обрізання кущів весною і влітку. Фруктові дерева, які так і не починають плодоносити, з розпорядження власника дому спилює чоловік із села, він розколює кругляки на дрова, а поліна складає в дровітні. Садівник, незмінно з недопалком згаслої сигари в роті, цілими годинами сидить на порозі бджолярні. Останні бджоли, що залишилися від його колишніх дванадцяти роїв, літають ще якийсь час після викорчування плодових дерев над галявиною, навколо вуликів, а тоді розлітаються поступово в пошуках нових місць для медозбору в навколишніх лісах. Часом біля садівника вмощуються дівчинка та її приятель з сусідського дому, тоді садівник показує їм, які на вигляд стоноги і сколопендри, показує, як вирізати сопілку з видовбаних пагонів чорної бузини, або вчить свистіти якусь мелодію на листочку бузку.

Гостя

Головне, що тут вона знову може плавати. Нехай першого разу вона й не знає, що ці порцелянові жолобки на столі призначені для того, щоб відкладати на них прибори між подачею страв. Ще менше їй вдається спроба розрізати булочку за сніданком за допомогою виделки й ножа, коли вона вирішує виправити непорозуміння попереднього дня за обідом. Обидва рази господиня дому однаково стримано усміхається, після чого обидва рази прохолодною долонею легко торкається її руки. Хліб, каже господиня, такий дорогий, що його спокійно можна брати руками. Там, звідки вона, їй ніколи не доводилося міркувати про те, наскільки дорогим є хліб і чи можна його тому брати руками чи ні. Там вона сама сіяла збіжжя, і рухи її рук, почавши від сівби та збору врожаю аж до випікання та поїдання, були однакові. А тут залишається тільки взяти готовий хліб, це ніби оболонка, під якою ховається фальшива начинка, як у різдвяній гусці. Тут, у цьому саду, на відміну від саду, який належав їй, нічого не висівають і врожаю не збирають. Тут ростуть сосни й дуби, в їхній тіні повільно розростаються кущі, садівник зрошує газон, квіти ростуть багаторічні, а кріп до картоплі мала приносить від сусідки, що мешкає на початку піщаної дороги. Тут у цьому саду всі перебувають тільки з однією метою — бути в саду. Мабуть, у своєму житті вона опинилася в потрібний момент у потрібному місці, тому що і в житті вона перебуває тільки для того, щоб бути. Є місця, вона чула про них, де таких старих, як вона, висаджують на дерево, прирікаючи їх там угорі на голодну смерть, але сьогодні старим навіть гроші дають, щоб вони змогли вижити, навіть якщо працювати в них уже немає сил. Вона ніколи не звикне до цих грошей, що їх їй дарують щомісячно за неробство. У цьому саду їй не залишається нічого іншого, як сидіти, просто сидіти посеред білого дня, склавши руки, і спостерігати за жайворонками в небі. Не барися, чує вона свій голос, поки вона сидить, вона нечутним голосом гукає: не барися, так вона гукала колись із вікна в кухні до своєї доньки, коли та теревенила на подвір'ї з донькою сусідів — тоді вона кликала доньку мити посуд, чистити рибу або патрати курей. На її голос донька негайно приходила, а її власні руки лежать зараз непорушно і не роблять нічого, і поки вона отак сидить, вона чує звук акордеона, на якому грає її чоловік, чує мовчання своїх батьків, лепетання внуків, і вона нечутно відповідає, потішає когось або беззвучно співає, чи просто мовчить, але головне, що в цьому зеленавому прохолодному озері вона знову може, коли надходить вечір, плавати, майже так, як удома.

В усякому разі чужою краще бути на чужині. Одного разу вона повернулася пішки разом з трьома онуками з міста, куди вони спочатку втекли, на своє подвір'я, спочатку вона тридцять кілометрів ішла не в той бік. Якийсь час вона працювала служницею у тих поляків, яким тепер належав дім, була служницею на своєму власному обійсті. Щоб донька змогла знайти її, коли нарешті повернеться з роботи, на яку її забрали. Її онучок хотів викопати іграшкового трактора, якого запорпав у закутку подвір'я декілька тижнів тому, коли вони тікали, але вона йому не дозволила. Донька не повернулася, до матері далекими шляхами повернулася тільки весільна фотографія доньки, котру та завжди мала при собі, фотографія потріпалася, погнулася, на звороті були якісь нотатки кириличними літерами. Ідучи до церкви через сад, донька зачепилася вельоном за кущ чорної смородини й мусила стати під вінець у порваному. Для фотографії вони замаскували порване місце, так що нічого й не видно. Донька додому не повернулася. І тоді мати, яка тепер уже була тільки бабусею, удруге вирушила в дорогу, взявши трьох своїх онуків. Адже в усякому разі чужою краще бути на чужині, аніж у власному домі.

Кульбаба тут така сама, як і вдома, і жайворонки такі самі. Зараз, коли вона вже стара, вона доросла врешті до фрази, яку чула сорок років тому від свого чоловіка. Кульбаба в її селі така сама, мовляв, як кульбаба в нього вдома, в Україні, звідки він утік, і жайворонки такі самі, казав він часто. І в Баварії, звідки його предки поїхали до Росії і куди він спочатку також збирався їхати, не знаючи про цю батьківщину нічого, крім назви, теж, безсумнівно, така сама кульбаба, такі самі жайворонки. Безсумнівно, предки її чоловіка казали колись таку саму фразу, якихось сімдесят чи вісімдесят років перед тим, як це казав її чоловік. Вона запитує себе, чи фрази рухаються до людей, чи навпаки, а може, фрази просто чекають, поки хтось їх скаже, а ще вона запитує себе, невже в неї немає іншого заняття, як запитувати себе про все це, якісь дурниці, думає вона, і знову усвідомлює, що в неї немає іншого заняття, вона дивиться на стілець, на якому лежать її здеформовані ступні, стілець обтягнено таким самим червоним шкірзамінником, як і лежак, у якому їй зручно сидиться. Мабуть, думає вона, просто настає час, коли всі фрази вже є, і їх вимовляє то одна людина, то інша, то в одному місці, то в іншому, це так, як під час втечі, коли всім належить все, адже хід подій і розвиток людей завжди був, якщо дивитися з позиції життя, по суті таким самим, як під час утечі. У мирні часи людей зривала з місця бідність, а у часи війни — фронт, і люди переміщалися, наче розтягнений ряд фігурок доміно, люди спали в чужих ліжках, використовували чужий посуд, з'їдали харчі тих, що змушені були залишити їжу. Тільки кімнати ставали тіснішими, що більше бомб падало. Врешті вона дісталася сюди, у цей сад, і коли гонг кличе її до столу, вона не виключає, що той самий ґонґ кликав її ще тоді, коли вона остаточно повернулася до свого обійстя спиною і вирушила в дорогу з трьома онуками, периною і каструлею в блакитні горохи. А коли людина доходить до якогось місця, чи втеча все ще називається втечею? І чи можна до цього місця дійти, якщо ти втікач?

Її чоловік помер, ще поки все це почалося. Коли вона згадує його смерть і нещасний випадок із січкарнею, їй здається, що його помирання вже тоді зайшло з чорного ходу, просто не подавало знаку. І те, що весільний вельон її доньки порвався, також було приходом того, що настало потім, просто вона ще не розпізнала тоді, що це. Тепер, коли вона вже стара і живе тільки для того, щоб бути, все є поруч одночасно. Тепер, коли вона вже стара, каліцтво її чоловіка цілком могло бути причиною того, що вона закохалася в нього, а музика, яку він грав, коли прийшов у їхнє село, цілком могла мати коріння в його передчасній смерті, а донька її, можливо, сиділа з нею разом у печі і тримала її за руку, ще коли вона тільки носила її під серцем, коли батьки закрили її у печі, караючи за кохання до чужинця-втікача, батька дитини в неї під серцем. І якщо продовжувати такі міркування, то причиною його втечі звідти, де він був, була вона ще перед тим, як він із нею познайомився. Вона дивиться назад, вона родичається з часом, із собою, тоншає. Почергово, поки ти живеш, відбуваються тільки виймання скалки дитині з ноги, вчасне виймання печеного м'яса з печі або пошиття одягу з мішковини, проте з кожним кроком під час утечі у тебе щораз менше багажу, і все більше залишається залишеного, і настає мить, коли ти зупиняєшся і просто сидиш, і якраз тоді від життя залишається життя як таке, а все інше лежить безладно у безконечних ровах безконечних доріг, у країні, яка того самого розміру, що й повітря, і там, безсумнівно, така сама кульбаба, такі самі жайворонки у небі.

Вона може тут плавати, як і тоді вдома, і плавати їй не важко, важко ходити, її кості давно вже не надаються для ходи. Вечорами, коли вона перед сном виймає шпильки з вузла своїх сивих кіс, волосся щемокре. Коли вона була молода, то наплавалася й напірналася влітку в Мазурських озерах, наловилася там риби, а взимку накаталася на ковзанах, леза треба було прикручувати знизу до підошов шнурованих ботиків. Вона обіймала озера руками, вмивалася водою з них, пила їхню воду, їла їхню рибу і розтинала лезами їхню кригу, вона місила озера, а згодом їх місила її донька, яка так любила випікати пироги і місила тісто обома руками чотириста разів, перш ніж дати його в піч. Її кісточки по сьогоднішній день мають синьо-фіолетові сліди від шнурованих ботиків, які слід було особливо міцно зашнуровувати для катання на ковзанах, синьо-фіолетові сліди, блискучі, як камінь. Від годин, проведених у тісно шнурованих чобітках, від годин гасання по замерзлих озерах, які глухо стогнали від порізів, завданих їм лезами ковзанів дівчини. Тепер її покручені ноги з синьо-фіолетовими слідами на кісточках лежать на червоному шкірзамінникові стільця, призначеного саме для того, щоб вона могла високо покласти ноги. Вона не знає, яке це озеро взимку, господиня дому називає дім літнім. Узимку тут залишається тільки садівник у своїй кімнатці, крім нього, в домі ні душі, дім ущільнюють на зиму, зачиняють віконниці, тепловий котел вмикають на найнижчу позначку. І від'їжджають геть, до міста. Її ж чоловік ловив рибу і взимку, він завжди був одним із перших на кризі, крига ще була тонка, його маленька темна постать непорушно сиділа навпочіпки в темряві. Взимку вони опалювали дім дровами, розпалювали сосновими скіпками, а коли вогонь уже добре розгорявся, докладали букові й дубові поліна, тверде дерево довше горіло. Коли помпа на подвір'ї замерзала, вони приносили воду з озера, з ополонки, яку її чоловік вирубував недалеко від берега. Вона не виключає, що стільці для того, щоб тримати ноги високо, винайшли аж тоді, коли люди почали вибирати собі пори року. Аж тепер, у цей час, коли вона до кінця свого життя в гостях.

Наймолодша з трьох її онуків, у якої усе дитинство була косоокість, а до школи її мусили поголити через лишай, ця найбільш незграбна наймолодша онука, яка впала в воду, коли перестрибувала через струмок, і прийшла додому ціла в зеленій рясці, ця онука одружилася з сином господині дому і тепер, перекинувши на плече рушник, стукає модними «древняками» по кам'яних східцях, прямуючи вниз до озера, мугикаючи якусь мелодію і махаючи їй рукою, перш ніж сховатися за великим ялиновим чагарником. Часом вона підсідає до бабусі, розмовляє з нею про се, про те, лакуючи червоним лаком нігті на ногах. Коли їй, бабусі, перекособочується під час їжі вставна щелепа, їй більше соромно перед онукою, аніж перед господинею дому. Там, де вона вчилася старінню від старих, не було вставних щелеп. Просто з настанням старості западали щоки і рот. Але сьогодні там, де вона зараз у гостях, навіть обличчя готують до зустрічі зими.

Бути гостею нелегко. У неї в селі подарунок годилося тричі відхилити, перш ніж прийняти, якщо подарунок прийняти, то наступного разу також треба було принести подарунок, а тоді інші так само відхиляли подарунок, перш ніж прийняти, і так далі, і так далі. Горщик із квітами — за полуниці, пляшка домашнього вина — за шмат свіжини, яблука — за грушки. По сьогоднішній день її приятелька, єдина з її села, яку доля після війни також закинула до Берліна, приносить їй на Новий рік горщичок із чотирилистою конюшиною, у якому стоїть невеличкий дротяний сажотрус, а вона тримає напоготові для подруги такий самий горщичок із конюшиною і всадженим у землю сажотрусом. Вони обмінюються горщичками з сажотрусами опівночі, а новорічного ранку приятелька забирає додому подарований горщичок у тій самій торбинці, в якій принесла в подарунку свій горщичок. Відколи онука вийшла заміж, вона забирає її, бабусю, у літній дім, до свекрухи, а свекрусі тій приблизно стільки ж років, скільки було б зараз її доньці, котра на віки вічні залишилася на примусових роботах. І коли вона, бабуся, запитує онуку, що їй із собою взяти в подарунок, онука завжди каже: Ти ж належиш до нашої родини. Але вона не певна, чи справді належить до цієї родини, в якій уже п'яте літо поспіль свекруха її онуки приймає її надзвичайно привітно, проте завжди звертається до неї на «ви». Часом ця свекруха радить їй мазь від ревматизму, запитує про її помешкання в Берліні, пропонує дати перешити для неї ту чи іншу свою сукню, але ніколи не звертається до неї на «ти». От і зараз, ось уже п'яте літо, свекруха каже до неї: Візьміть, будь ласка, ще картоплі, може, Вам ще трохи овочів або шматок печені, і тоді вона не знає, чи справді ввічливіше буде відразу погодитися чи навіть самій набирати собі з каструль і мисок, немов вона тут удома, чи все ж краще буде, перш ніж погодитися, тричі відмовитися, так, як це годиться робити в чужих. Гостя не знає, що їй, як старшій, випадало б першій запропонувати перейти на «ти».

У принципі їй навіть легше бути чужою на чужині, тому що чужість така знайома їй, відколи вона спізнала стояння по обидва боки великих воріт, що відділяли її обійстя від верхньої вулиці. Поки її родина мала той двір, великі дерев'яні ворота завжди тримали зачиненими, відчиняли хіба, коли везли молоко на продаж або ввозили на подвір'я сіно. Коли ж із певних причин виникла необхідність працювати служницею на власному обійсті, то вона стукала в ці ворота з зовнішнього боку, напитуючи в поляків, що тепер стали власниками дому, роботи. Бути вдома — то була перша половина чужості, про яку вона ще не знала тоді, коли була вдома, перший розділ, так би мовити, а відхід з дому був усього лиш іншою половиною, другим розділом, чужість, побачена ззовні, обидві половини були однакові і відповідали одна одній, проте все разом, мається на увазі: зачинити ворота, бути всередині чи назовні, все це разом їй знайоме. Німеччина розпочала війну і програла, а якби почала і виграла, то інші би програли. Вона навчилася втрачати, перший розділ: мати, другий розділ: втрачати, вона доти втрачала, поки не навчилася втрачати. Можливо, якщо ти щось добре вивчиш, то забудеш щось інше. Коли онука запитала її якось, чи не важко їй — без дому, без корів, без майна, вона взагалі не зрозуміла питання. Вона рятувала дітей, що тут ще відповісти.

Вона пригадує собі того незнайомця, що постукав якось у ворота подвір'я, через рік чи два після смерті її чоловіка, але ще перед початком війни. Вона відчинила і спиталася, чого йому треба. А він сказав, що хоче побачити брата, музиканта, він, мовляв, чув, що брат живе в цьому селі і тут одружений. Німецька мова, якою він запитувався про брата, була така сама старовинна і трохи чудернацька, як і німецька мова її покійного чоловіка. Ні, відповіла вона, тут музикантів немає. Той чоловік іще спитався: чи не дасте мені чогось напитися. І вона не запросила його зайти, а винесла йому молока перед ворота, почекала, поки він нап'ється, взяла склянку, побажала йому гарного дня і знову зачинила великі ворота.

Головне, що тут вона знову може плавати.

Там, звідки вона, їй ніколи не доводилося міркувати про те, наскільки дорогим є хліб і чи можна його тому брати руками, чи ні.

Є місця, вона чула про них, де таких старих, як вона, висаджують на дерево, прирікаючи їх там угорі на голодну смерть.

Головне, що вона знову може, коли надходить вечір, плавати в цьому зеленавому прохолодному озері.

Її маленький онук хотів викопати іграшкового трактора.

Ідучи до церкви через сад, донька зачепилася вельоном за кущ чорної смородини.

Кульбаба тут така сама, як і вдома, і жайворонки такі самі.

Якісь дурниці.

Коли вияснилося, що вона вже в тяжі, мати дозволила їй вилізти з печі.

Після каліцтва його рука завжди була дуже холодна.

Вечорами, коли вона перед сном виймає шпильки з вузла своїх сивих кіс, волосся ще мокре.

Тверде дерево довше горіло.

Просто з настанням старості западали щоки і рот.

Яблука — за грушки.

Потім підходить час, і гонг кличе до столу. Тоді онука знову підіймається з мостика вгору, тихо мугикаючи якусь мелодію, так вона наспівувала ціле своє життя, ще змалечку. А значить, тікаючи, можна взяти із собою щось невагоме, наприклад, музику.

Садівник

Восени старі власники дому пропонують садівникові перебратися до них у кімнату для гостей, вона на першому поверсі, у ній є рукомийник, вхід до кімнати — окремий, а холодними зимовими днями її швидко можна обігріти тепловим котлом. Садівник приймає пропозицію. Лікар з Берліна, кажуть йому, орендуватиме тепер бджолярню і колишній фруктовий сад. Вичищаючи полиці в бджолярні, молодий власник дому натрапляє серед слоїків з медом на скриньку зі столовим сріблом. Він бере срібло і розкладає його в великому домі у відповідній шухляді з приборами. Спіральний електрообігрівач, що залишився в кімнаті з центрифугою ще з минулої зими, він відносить назад у підвал. У тому самому місці, де колись уже стояв паркан, лікар з Берліна ставить новий паркан, як тільки лиш отримує права на праву частину земельної ділянки. Це не лише його право, але й обов'язок, тому що кожен орендар відповідає за лівий, якщо дивитися на озеро, бік своєї земельної ділянки. Садівник ще може показати чоловікові з села, що має поставити паркан, кілька колишніх межових каменів, що їх можна знайти подекуди в кущах.

У селі говорять, що, відколи знесли бджолярню, садівник перестав обрізати нігті на ногах. І тепер нігті обкрутили пальці і вже сягають п'ят, а навіть вилізають ззаду з черевиків. І хоча за черевиками і шкарпетками нічого не видно, але по його накульгуванню можна виразно зрозуміти, що з ним не все гаразд. У селі говорять, що садівник намовляє малолітню доньку власників дому видирати пучки трави і жбурляти їх разом з рештками землі на корінцях на свіжопотинькований дім лікаря з Берліна. Плями від тих пучків з травою, що їх дівчинка жбурляла на будинок, можна розгледіти на стінах цілком виразно. У селі говорять, що робітники з Берліна, які мають витягнути купальню вгору на пагорб, приїхали в костюмах і при краватках, а зверху по костюмах на них були темні маскувальні штормівки, людям у селі про це, мовляв, відомо з розповідей садівника. У селі говорять, що новий орендар колишньої єврейської ділянки, власне оцей ось лікар з Берліна, винний в тому, що його старший сусід, у якого був усього лиш нежить, помер у лікарні. Він, мовляв, свідомо забагато вколов своєму пацієнтові, бо йому мало було вузької стежки до озера, він, бачте, хотів привласнити і місток в озеро. Все це може підтвердити садівник. А ще садівник, кажуть, розповідав, як цей лікар з Берліна прокрався сюдою нещодавно після забави в сільському шинку «Крива ялина», ведучи за собою дівчину з Франкфурта-на-Одрі, перейшов через свою ділянку до води і зраджував дружину саме на цьому містку, на користування яким він ніколи не мав дозволу громади. Садівник, кажуть, бачив то все на власні очі.

Після смерті старого власника дому молодий власник віддає майстерню над водою для проживання на вихідних одній подружній парі з райцентру неподалік, що тримає свою яхту в селі на причалі. За це пара зобов'язується косити влітку траву на великій і малій галявині. Коли садівник наливає орендарям бензин у газонокосарку, донька молодого власника дому та її приятель з сусідського дому можуть тримати лійку.

Орендарі

Роби, як знаєш, сказав він. І вона відповіла: так. І сказавши «так», раптом зайшлася слізьми, а він не міг зрозуміти, у чому річ. Його дружина не плакала навіть тоді, коли вперше сиділа навпроти нього на побаченні у в'язниці. Він їй тоді сказав: Я би тебе викликав до себе. А вона на це: Я знаю. А більше нічого. І взагалі не плакала. Коли його відпустили на волю, вони без зайвого галасу одружилися. І ось тепер, через тридцять років, він їй усього лиш сказав: Роби, як знаєш. А вона відповіла щось, що звучало як «так», правда, це «так» зовсім не було виразним, а тоді затремтіла, а він вирішив, що їй зимно, і обійняв за плечі. Вони вже стільки вечорів провели отак обійнявшись на голлівудській гойдалці, під світлом ліхтаря в саду, сиділи собі допізна, розмовляли або мовчали, дивилися в чорноту, на озеро, що тихо похлюпувало в темряві. Коли він зачув її схлипування, то відразу ж прибрав руку і глянув на дружину, як ніколи ще за цих тридцять років подружнього життя не дивився. Тоді підвівся і пішов на місток, навіть не розвівши руками, як звикло, віт старої верби, що звисають над входом на місток, ніби завіса. І ось він стоїть там, дивиться в ніч і чує за спиною звуки з берега — то все ще схлипує його дружина. Голосить на голлівудській гойдалці, думає він собі й усміхається. Усмішка нестримно розтягає кутики його рота. Він стоїть на містку, на самому краєчку містка, на який він, коли його дружина почала плакати, вийшов так цілеспрямовано, ніби то дорога до фабричної їдальні чи до каси в супермаркеті, навіть попри те, що вербові віти вдарили його по обличчі. Він стоїть і усміхається, витріщаючись у ніч. І що тут скажеш. Вони виходили на яхті в озеро сьогодні вдень, вітер був несильний. Вона тримала линви, він поставив вітрила і час до часу трохи стернував.

Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Він і його дружина так любили воду, що роками зупинялися в наметовому містечку на кемпінгу біля причалу, поки їм не трапилася нагода облаштуватися тут. Їм дозволили переобладнати майстерню внизу над водою під дачне житло, коли майстерню передали, їм дісталися різні корисні речі, скринька з інструментами, поличка для вудок і невеликий рукомийник. Вони затишно облаштувалися серед цвяхів, тросів і зубил, викруток і гумових чобіт, там було все, що треба, телевізор, стіл і ліжко, а їхній човен похитувався тепер перед вікном між двома буйками неподалік від містка. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Після падіння Берлінської стіни, коли власниця дому працювала за кордоном і ані вона, ані її батько не дбали про земельну ділянку, його дружина взялася прикрашати маленьку галявину між клунею та берегом озера камінцями, насадила аж попід паркан спаржу, а праворуч і ліворуч від голлівудської гойдалки поначіпляла в гілки дерев кошичків з квітами, так як вона це колись робила в наметовому містечку. Коли приходила весна, вони за кожної погоди випливали на яхті в озеро. Якби їм захотілося різноманіття, то вони могли б веслувати на човні, що прикріплений до задньої стіни дровітні. Власниця дому їм дозволила. Але для них не було нічого кращого, ніж плисти по воді з вітром у вітрилах. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука.

Коли він на яхті, йому все видається таким тихим. Навіть коли вітер напинає вітрила і шарпає тросами, навіть тоді. Бо ж насправді тобі і руху крові по тілу не чутно, хіба що, коли прикладеш до вуха долоню, думає він собі, прикладаючи долоню до вуха. Коли вони на яхті, то розмовляють тільки про найважливіше. Виходити на воду — це немов служіння. Він не зумів би сказати, кому, так само як не знає, чому треба мовчати, чому він і його дружина намагаються без якихось попередніх домовленостей дотримуватися мовчання. Коли він на яхті, водяний простір видається йому безкраїм. Не вадить навіть те, що берег завжди можна розгледіти. Не вадить навіть те, що вони плавають по колу, від одного краю озера до іншого, а тоді знову назад, ще і ще. Мабуть, відчуття безконечності з'являється завдяки рухові, думає він собі, але він і про це ніколи не розмовляє з дружиною. Як думаєш, дзвонити мені до сестри чи ні, запиталася його дружина, а він відказав їй: Роби, як знаєш. І що тут скажеш. А тепер чорна вода хлюпотить під його ступнями, а позаду схлипує дружина. Можливо, це схлипування — лише плюскіт води, яка витікає під час плачу з її очей і носа, думає він і знову не може стримати усмішки. Тоді, коли він спробував доплисти на інший берег, вода теж була така ж чорна і так само тихо плюскотіла. Він тоді недалеко доплив, тієї очі. Як і сьогодні. Сьогодні він стоїть усміхаючись на краю містка над озером, і його знову впіймано, знову ззаду на нього накинули сачок, навіть без мотузок, тоді то були всього лиш крики з берега, погрози, прокльони, а сьогодні — це хлипання, тоді під ним не було човна, і він плив, а сьогодні стоїть на краю містка над озером. Його дружина не плакала навіть тоді, коли вперше сиділа навпроти нього на побаченні у в'язниці, а тепер ось плаче.

Тоді він знав, що мусить розвернутися. Його друг не розвернувся. На тій річці, де плавати заборонялося, вода текла, як і в інших річках, в інших річках він і його друг часто плавали для свого задоволення, пірнали аж до дна або лягали на течію, яка несла їх із собою. Він ще плив тієї ночі, коли його охопило здивування, що, попри те, що плавати тут так суворо заборонялося, перебування в цій воді нічим не відрізнялося від плавання в інших річках. Він і зараз знає, що настає момент, коли треба розвернутися, повернутися під світло ліхтаря до дружини, яка там плаче, сидячи на голлівудській гойдалці. Коли він, ще коли йому навіть гаразд не виповнилося шістнадцяти, вчився їздити на мопеді, то їздив разом із приятелями тут неподалік, на недоробленій автостраді вгорі у лісі, на одному з тих численних бетонних шосе, що нізвідки і нікуди не провадять і що їх, якщо тут орієнтуватися, можна виявити всюди. Піщана доріжка для прогулянок зненацька перетворюється на автодорогу, а тоді, так само зненацька, знову стає прогулянковою доріжкою або обривається десь під самим лісом, немов перед стіною. Тоді, коли він уперше позичив старого мопеда у старшого за себе приятеля, щоб повчитися їздити на такій лісовій шосейній дорозі, він прекрасно знав, як тиснути на газ, але забув розпитати, де гальма. І коли перед самим лісом дорога обірвалася, немов перед стіною, він, викручуючи кермом, до якого приятель примонтував широкі дзеркала, на повному ходу в'їхав у ліс між дуби й сосни, не знаючи, як зупинити цю машину. Чорт, думав він і крутив кермом, крутив, шукаючи виходу з лісу не так поглядом, як власними сідницями. Він не додумався просто припинити тиснути на газ. Трапляється, що в жарті міститься тверда серцевина і що, вишкірившись для сміху, ти несподівано для себе прикушуєш губу і не можеш уже розтулити рота для сміху. Чорт. Дружина все ще плаче. Чорт, думає він, повернений до неї спиною. Він не знає, чи можна вважати одне-єдине слово думкою, та в усякому разі оце от слово — це зараз його єдина думка, думка, що думається радше сідницями, ніж головою. І якщо це слово справді — думка, тоді це думка, що починається цілковито раптово, як ліс, у який він тоді в'їхав, і яка так само раптово, як ліс, обривається. І ось тобі вже безконечною трасою видається кружляння між густо посадженими дубами й соснами, поки ти крутиш кермом, об'їжджаючи їхні стовбури, і тіниста прохолода лісу на цій трасі не приносить полегшення, а випалює зсередини. Коли після безлічі поворотів автобан цілковито раптово, так само як перед тим раптово обірвався, знову починається під колесами, він уперше в житті вдячний Гітлерові. Дзеркала всі цілі.

Розвертатися — це мистецтво, він його опанував, чи це воно опанувало ним, і що тут скажеш. Чи пливеш ти просто перед собою, чи розвертаєшся, плавання — завжди таке саме. Його друг, з яким він тієї ночі напився, а тоді, як у тому жарті, разом стрибнув у річку, не розвернувся. Він або не розчув пливучи криків за спиною, або вирішив, що то — частина жарту, або ж — і таке можливо — просто не хотів розвертатися. Плавання завжди таке саме. Його друг так ніколи і не доплив ані до тамтого, ані до цього берега. Коли вони з дружиною виходили на вітрилах на воду, він тренувався давати собі раду в оверкілі. Перевернути судно, разок крутнутися разом з залогою, а тоді знову випірнути нагору. Для цього треба було триматися за щоглу, щоб коли судно знову випірне, залишатися на борту. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Що тут ще скажеш.

Про те, що вона має сестру, дружина дізналася всього тиждень тому. Тиждень тому задзвонив телефон. То була її однокласниця, з якою жінка не бачилася і не розмовляла вже років тридцять, якщо не всі сорок. От сюрприз, а як же ти мене, де взяла номер, шкільна зустріч, ні, ти тільки подумай, і той, і тамтой, і та, а того як звати, він ще тоді раніше від інших, ой, та його вже, так, як сумно, не кажи, а скільки дітей. Робота, чоловік, яхта, земельна ділянка на вихідних, а яка в неї адреса, і взагалі, ким там. Взагалі, ким там стала твоя сестра? Яка сестра? А твій вітчим ще живий? Який вітчим? Ой, то ти все ще нічого не знаєш, каже врешті однокласниця, все це вона каже в телефонну слухавку, то ж не твій батько ніякий, що, каже жінка і, притискаючи слухавку до вуха, не зводить погляду з озера, на якому біля мостика похитується між двома буйками вітрильник, ой, вибач, каже голос однокласниці в слухавці, правда, чоловікові цього не чути. Чоловік чує тільки, як його дружина, послухавши хвильку, що їй кажуть на тамтому кінці, врешті каже: Яка сестра, а тоді за якусь хвилю, після ще однієї короткої паузи: Який вітчим. І вже зовсім під кінець тільки й каже чи питається: Що? Телефонний кабель він сам прокладав ще в часи НДР з дому нагорі сюди вниз, у майстерню. Батько власниці дому дозволив їм тоді відвести від основного підключення додаткове. Вони ж уже тринадцять років чекали на телефон у помешканні в містечку, де жили. Якщо десь стоїть телефон, він обов'язково задзвонить.

Моє дитинство було, як у казці, завжди казала дружина людям і усміхалася. Вона розповідала про батька, який навчив її риболовлі, догляду за спаржею і грабання. Батько завжди називав її своєю доцею. Коли вона розповідала про дитинство, то всі слухачі завжди мали такий вигляд, немов би і їм хотілося. Щоб і в них дитинство було, як у казці. Про мачуху вона ніколи не розповідала. Коли батько бував удома, мачуха ніколи не наважувалася бити її. Своєї рідної мами вона не пригадувала, а батько ніколи про неї не розповідав. І от зараз, із запізненням в одне життя, вона дізнається з телефону, що і батько був несправжнім і що, крім неї, була ще дівчинка в сусідньому селі, її сестра, якої вона не може пам'ятати. Обох, її і цю іншу, ще малими привезли сюди втікачі від війни з Карконош, найвищої частини Судетів, і віддали в різних селах різним людям, розповіла однокласниця. Всі в селі про це знали. Тільки вона не знала. Ой, вибач, каже однокласниця.

Чи потрібно, з запізненням в одне життя, намагатися розшукати власну сестру, а коли вже знатимеш, де вона зараз живе, чи треба тоді до неї зателефонувати, запросити її або податися до неї в гості? Написати їй листа чи краще залишити все, як є, навіть якщо зараз усе стало інакшим, ніж було досі? Будь-яка старша жінка, що пропливає човном повз неї, — це може бути її сестра. А може, її сестра — ота божевільна, що пхає перед собою порожнього візка з супермаркету на сусідньому курорті, бурмочучи прокльони. Або вона сидить у кафе, замовивши шматочок торта. Енергійна жіночка, вік 65 років, шукає через оголошення чоловіка без шкідливих звичок, або це якась виснажена мешканка Берліна. А може, ота її сестра взагалі вже давно упокоїлася і спочиває десь на цвинтарі. Чи тепер весь світ став їй родиною, чи навпаки: все, що було близьким, стало раптово чужим або мертвим? Дитиною вона, коли не знала, що робити, завжди питалася поради в батька. Та й згодом, після його смерті, завжди уявляла собі, коли часом не знала, що їй робити, що порадив би їй в тій чи тій ситуації батько. Однак якщо її батько — зовсім не її батько, то хто ж має їй тепер щось радити? Вона спиталася чоловіка, чи дзвонити їй до сестри, а він тільки коротко відказав: Роби, як знаєш. І зараз, із запізненням в одне життя, вона опинилася на самоті. Куди їй піти, щоб віднайти місце, де вона насправді народилася? Куди, в Карконоші в Судетах?

За тиждень до миті, коли вони зайшли в чорну річку, за якийсь час він знову вийшов з річки, з нього текла вода, і його трясло від холоду, а його друг так і не вийшов, за тиждень до того вони взялися осмислювати ситуацію. Вони мали здавати іспити і знали, що обоє не мали шансів ті іспити здати, це було зрозуміло. Були різні причини, чому, замість того, щоб готуватися до іспитів, вони витрачали час на інші речі. Його друг організовував студентський карнавал, шукав відповідні локації і писав купу листів у різні місця, аж поки врешті природничий музей не погодився дати в розпорядження студентів кілька залів для святкування. Після закриття музею подібну на палац будівлю заполонили перебрані чортами і свинями, школярками, римлянами і русалками студенти, порозкладали на музейних вітринах перекуску, протанцювали цілу ніч між скелетами динозаврів і опудалами горил, хтось спробував пити розведений водою спирт, застосований у презентації музейних експонатів, якась частина позалізала в діорами, зображаючи живі образи Морфія та Ероса серед лисиць і лосів. Поки його друг організовував це фантастичне свято, на якому засновувалися сім'ї і зачиналися діти, він і думати забув про статику чи будівельну фізику. Він же натрапив під час однієї зі своїх вилазок по руїнах Берліна на катакомби з минулого століття, під склепіннями яких повністю збереглися покійники епохи Бідермайєр разом з одягом і головними уборами. Вони перетривали у трунах війну і всі інші, пізніші смерті, і хоча й були поморщені, проте навіть нігті на ногах в них збереглися, і циліндри, і можна було добре розпізнати їхні риси. Він запитався свою дружину, а тодішню наречену, чи не хотілося б їй мати в себе в передпокої котрогось із покійників, так би мовити, як безмовного слугу. Але наречена вирішила, що вся ця історія вигадана, а пропозиція мати мовчазного слугу — то такий жарт, до того ж невдалий, так що вона навіть не засміялася. Він багато годин провів у цьому склепі, рисуючи мертвих, абсолютно не переймаючись питанням фізичних основ консервації, до прикладу, руїни.

Ми мусимо на Захід, сказав тоді якогось вечора його друг, коли до іспиту залишався всього тиждень. Ми там повторимо цей рік навчання. Студентів зі Східної Німеччини записують у випадку продовження навчання на Заході на один курс раніше, а їм якраз цього року і бракувало, через карнавал і тих мертвих у гроті. Почнемо спочатку, сказав його друг. Тут у них, казав він, шансів не було, тому що тут особові справи, а з ними і час, не зупиняють. Тоді вони поміркували, в якому місці найлегше буде організувати втечу. На зеленому кордоні ані він, ані його друг не зналися, повітряної кулі у них не було, тому вони вирішили тікати по Ельбі. Зараз ще так холодно, сказав друг, що ніхто з прикордонників не розраховуватиме всерйоз, що комусь спаде на гадку перепливати річку. Перед тим ми нап'ємося, щоб не відчувати холоду, і — на тамтой берег. Так сказав його друг, саксонець. Про своїх коханих не говорив ані він, ані друг. Так, хоча це й видається йому сьогодні неймовірним, сказав би він, але тоді він простісінько забув про свою наречену. Минув тиждень, вони спакували плоскогубці і три пляшки вина, сіли з велосипедами в поїзд, проїхали півтори години, а тоді вирушили з маленької залізничної станції над Ельбу. Там вони напилися, і, як і заплановано, забрели напередодні іспиту зі статики й будівельної фізики в річку, щоби вплав повернутися на один рік назад.

Свою наречену, сьогоднішню дружину, він побачив знову аж у залі суду. Туди її викликали давати свідчення і запитали, чи знала вона про його намір утекти. І вона, відповідно до правди, відповіла «Ні». Порівняно з тим моментом, усі екзаменаційні питання зі статики й будівельної фізики видавалися дитячими, і він збагнув, що доплив до свого іспиту, а не віддалився від нього. Та плавання — завжди однакове. Згодом він попросив наречену принести йому до в'язниці підручник зі статики і будівельної фізики, а тоді здавав співкамерникам окремі теми з предмета. Відсоток чоловіків з будівельної галузі був на той час вищим, ніж звичайно, тому що під час будівництва стіни щоразу знаходилися робітники, які робили спроби перемахнути на інший бік власного творіння. Після ув'язнення він подався до свого колишнього професора і попросив дозволу здати іспит екстерном. Іспит він склав без зусиль, проте навчання не поновив.

Здається, дружина вже заспокоїлася, вона бряжчить склянками, уже, мабуть, підвелася і взялася прибирати зі столу. Коли він обертається, то бачить крізь завісу з вербових віт, як вона з тацею в руках зникає за дверима майстерні. Його погляд ковзає по білих пластикових вазонах з квітами, які вона почепила на дерева, ліхтар освітлює вазони, і їхня штучність ще більше віддалена від ночі, ніж світло ліхтаря. Клуня, в якій вони з дружиною влаштували свій побут серед різноманітних інструментів, повністю неосвітлена. Угоди з власницею дому, відколи правонаступники попереднього власника заявили про свої претензії на земельну ділянку, вони дотримуються вже суто умовно. Адже і літнє помешкання, і відносини винаймач — орендар зараз — не більше, ніж провізоричне рішення, як сказала власниця дому. Коли виясняться відносини правовласності на користь спадкоємців, їм, йому та його дружині, доведеться звідси поїхати, так вони домовилися з власницею дому. Тільки ніхто не знає, коли саме це станеться. Орендарі — звучить подібно на «злидарі», сказала його дружина після однієї з розмов з власницею дому, і відтоді поняття «злидар» якимось чином пов'язується для нього зі щастям, що його він зазнає тут під вітрилами на озері. Щастя виростає з хаосу злиднів, подібно до того, як безконечність проростає з озера, обмеженого берегами, з озера, до якого він зараз повертається спиною. Він і його дружина проводять свої вихідні в помешканні, переобладнаному в клуні-майстерні, прив'язують яхту до мостика над озером, що не належить їм, та, незважаючи на це, міг би він сказати, вони абсолютно щасливі на цій земельній ділянці, яку орендують на відповідних умовах.

Якби тоді йому вдалося втекти, він би найімовірніше закінчив навчання на Заході. В усякому випадку після відкриття катакомб, переміщення мертвих і відбудови церкви музей міської історії відразу ж купив його рисунки мертвих. Та після відбуття ув'язнення його відрядили у Східній Німеччині на меблеву фабрику облагороджувати продукцію, ніхто й не чекав чогось інакшого. В принципі, то мав бути перехідний момент, тимчасове вирішення проблеми. Через півроку він би зміг і тут поновитися на своєму навчальному місці, проте прийняв інакше рішення і залишився простим робітником на фабриці. Тимчасове вирішення проблеми протривало усе його життя, аж досі, коли він уже вийшов на пенсію. Коли про це заходила мова, він завжди повторював, що йому легше дається практична праця, ніж навчання. І що тут скажеш. Він іде, відчуваючи розхитані дошки містка під ногами, і думає, що було б добре, якби йому і його дружині вдалося померти ще перед остаточним вирішенням долі власності. Адже тоді у поминальній промові сказали б, що вони змогли до кінця своїх днів робити найулюбленішу справу: виходити під вітрилами на воду.

Садівник

У селі говорять, що бачать ночами доньку господаря в товаристві хлопців на містку, вона там, говорять, курить і п'є. Особливо при світлі повного місяця, говорять, вона перелізає без відома батьків і бабусі через поруччя невеликого балкончика у своїй кімнаті, переступає на підвіконня вікна великої кімнати, а з нього на підставлені руки садівника, який таким чином допомагає їй спуститися, а згодом таким самим шляхом вона залізає назад до себе в кімнату.

Орендарі раді, що садівник не рухається зі свого порога, тримаючи в роті згаслу сигару, коли беруться спилювати великий ялиновий кущ, їм залежить на тому, щоб якомога прямішою дорогою прокласти телефонний кабель з верхнього будинку вниз у майстерню, бо інакше кабеля, який вони роздобули всіма правдами і неправдами, може не вистачити. Цей ялиновий кущ і так останнім часом пожовк, там уже й дивитися нема на що, ще й до того всередині він спорохнявів. Видаляючи розлоге коріння, вони наштовхнулися на скриню з порцеляною. Непогано, — каже власник дому, коли вони приносять йому скриню. — Стільки усякого росте в саду. Чудо природи, — каже він. Садівник киває. Власник дому підіймає скриню і ставить у багажник.

Друг дитинства

Зрідка він залізає на драбину і поправляє лист станіолю, яким прикрив очеретяний дах купальні минулої осені. Може, він і на своїй подрузі поправляв би так само вночі ковдру, якби вона лежала поруч із ним у ліжку, наче його дружина, як вони тоді домовлялися. З боку озера дах уже почав гнити. У тому, що він робить, не надто багато глузду, хтозна, чи не почне дах під станіолем гнити ще швидше, але він не може просто так віддати дах на поталу вітрам. Прикритий, він принаймні на якийсь короткий час ще протримається і буде схожим на дах.

Якби батько не вислав його тоді з будівництва додому по пиво, то він не потрапив би у відповідне місце, коли в малиннику навпроти їхнього дому вона зі своїм батьком збирала ягоди. Її батько підкликав його жестом і запитав, чи не хочеться і йому малин, а він відповів «Так». З тієї миті, коли вони разом збирали малину, і аж до сьогодні, коли він залізає на драбину, щоб поправити станіоль на даху купальні, його життя точилося своїм ходом. Часом він запитує себе, якби їхні батьки того дня не діяли, немов за домовленістю, щоб здружити їх, чи було б тоді його життя його життям. Хоч, мабуть, і тоді життя заповнилося б усілякими «якби не» і «якщо б», і було б від того не менше його життям. Коли йому було п'ять років, а їй саме виповнилося чотири, чи то батьки, чи то хтось інший раз і назавжди визначив рухи його рук, якими він тепер, у п'ятдесятилітньому віці, стоячи на драбині, натягає зіжмаканий вітром лист станіолю.

А ти не боїшся проповзти гілкою ще далі вперед, а давай погойдаємося, а ти знав, що зернівки очерету можна курити, а давай побудуємо у воді хатинку з камінців, я знайшов гільзу від патрона, і я, а давай гойдатися, якщо покласти на шину дошку, то можна зробити пліт, а свистки можна робити тільки з бузини, бо вона всередині порожня, так садівник сказав, ходімо в зарослий парк Лідтке, там стільки яблук, і вони нічиї, а давай гойдатися, ану я зроблю підставку з долонь, а ти на яку глибину можеш пірнути, мій кораблик має бляшаний штурвал, спальня буде звідси від подушки — до стелі, давай гойдатися, а ти вмієш їхати на ровері без рук, а ти чув, малий Даніель заліз на підвіконня і попісяв на доріжку, чорт, мій штурвал впав у воду, поцілуй мене.

На тому боці, серед коріння старого дуба, якого йому добре видно з драбини, вони тоді закопали шкатулку зі скарбом — алюмінієвими пфенігами з весілля його сестри, а закопуючи шкатулку, знайшли олив'яні дзбанки, які хтось колись заховав у цьому ж місці в землі. Стоячи тепер на драбині, він не дивиться на коріння дуба, та, думає, їхня шкатулка все ще в землі, або ж, якщо за цей час вона зігнила, то принаймні пфеніги все ще там. А ти знаєш, що маленького Даніеля вже немає серед живих? А знаєш, що він був мертвим уже тоді, коли його батько погрожував застрелити маму? Пам'ятаєш, як він ходив з нами пірнати, між щупаками й очеретом, а щупаки були холодні-холодні і торкалися своїми риб'ячими писками наших ніг. Відразу після відкриття кордонів він пірнав у Карибському морі і потонув. Авжеж. Немов відкриття кордонів збільшило його шанси на смерть. Подорожі — то були його «якщо б» і «якби не». Тепер він назавжди залишиться малим. Після тієї ночі, коли батько Даніеля, в якого виявили рак і який повільно помирав, поцілив у матір Даніеля, вона теж почала повільно помирати. Авжеж. Немов смерть у такій сім'ї пожирає навколо себе всіх. Новина стояла протягом трьох днів на перших шпальтах газет: на фотографіях можна було побачити бунгало, з вікна якого малий Даніель пісяв тоді на доріжку. Зараз вікно чорне й порожнє, як і весь дім після стрілянини. Казали, що вони зчинили сварку саме за цей дім. І батько Даніеля вистрілив у Даніелеву матір просто з ліжка. Ішлося про частину спадку для молодшого Даніелевого зведеного брата. Того, що тепер на Заході. Авжеж. Так виходить, що після відкриття кордонів шанси Даніелевих батьків на смерть зросли.

Щоб закріпити на даху лист станіолю, він уперше відтоді, як декілька років тому допомагав пакувати і виносити з будинку речі, знову зайшов минулої осені на земельну ділянку своєї подруги. Він переліз через низенький кам'яний мур і продерся крізь кущі на їхню земельну ділянку, тому що брама, через яку він завжди ходив дитиною, стояла зачинена. На мурованих стовпцях по обидва боки від брами вони з нею просиджували по обіді годинами, висолоплюючи язики до перехожих. Коли зараз він згадує ті вихідні, коли вона винесла з дому всі речі і поїхала звідси геть, або як він поїхав у своїх тринадцять років до Берліна, або, якщо ще далі сягнути пам'яттю, той день у дровітні, коли вони побачили щось таке, чого їм краще було не бачити, коли він усе це згадує, то йому дивно стає, що, незважаючи на будь-які події, за одним днем неодмінно починається наступний, а він і сьогодні все ще не знає, що ж насправді відбувається. Можливо, вічне життя існує вже за життя, от тільки ніхто його не розпізнає, тому що воно здається зовсім не таким, як люди собі уявляють, а уявляють вони собі його по інший бік старого життя, яке вже відбулося як старе. Адже дім усе ще стоїть, а йому невтямки, що це там усе ще стоїть собі. І хто він такий — невтямки. А вона ж хто, десь там у світах.

У нас у саду є агрус і чорна смородина, і яблука, але аґрус і смородина цього року вже закінчилися, сказав він, і її батько дозволив йому показати їй після обіду їхній садок. А в нас тільки троянди, сказала вона, стоячи згодом у його садку і надкушуючи зелене яблуко. З цієї миті розпочалося те, що з віддалі часу він може назвати своїм дитинством, канікули за канікулами воно розпочиналося її приїздом і закінчувалося від'їздом. Того дня, коли його сестра вийшла з дому в весільній сукні, щоб вирушити на шлюб до церкви, і над нею висипали горщичок з пфенігами, що мали принести їй щастя, а після цього він і його подруга вибирали з піску легенькі монетки, алюмінієві гроші, майже невагомі, і, поки весільна процесія все більше віддалялася, а вони водили долонями по світлому піску, вони вперше заговорили про одруження.

Ліщинові горіхи треба розбивати каменюкою, ой, та вони ще білі всередині, давай глянемо, а я можу об'їхати калюжу ліворуч переднім колесом, а праворуч заднім, а давай будемо говорити таємною мовою, цілуватися нехай буде щебетати, так, давай гойдатися, на риболовлі розмовляти не можна, затисни листок бузку між долонями, тоді він найкраще свистітиме, так сказав садівник, а давай гойдатися, ходи сюди, ми поховаємо кротика під оцим деревом, маленькі сердечка заячої капусти можна їсти, ховаємося в ялиновому кущі, давай сюди, ой, хочу щебетати, і я хочу.

Його батьки ішли з дому вдосвіта о шостій, подруга снідала о восьмій, пів на дев'яту йому можна було за нею зайти. Коли він тиснув на клямку брами, ліворуч і праворуч від якої стояли стовпці, клямка в такі прохолодні ранки ще була мокра від роси. Він стукав у зеленаві шибки кухні, щоб кухарка відчинила йому, тоді заходив у дім і зупинявся у великій кімнаті біля довгого столу, за яким снідала його подруга з сім'єю і друзями сім'ї, він стояв, спершись до холодної печі і чекав, поки вона закінчить сніданок. Після того вони бавилися в її садку або в його садку, ходили купатися з її містка або з його містка над озером, ховалися в таємній шафі в її дитячій кімнаті під пальтами і горами одягу або дивилися в нього вдома, де телевізор ніколи не вимикали, фільм, у якому чорно-білі ковбої мчали на конях чорно-білою прерією, а тоді чорно-біло зривалися з коней і помирали.

Якось він прочитав, що ембріони проходять у лоні матері всі стадії еволюції, тобто починають з риб і пуголовків, тоді вкриваються шерстю, тоді якийсь час мають свинячий хребет, поки врешті не народжуються людьми. Можливо, думає він собі зараз, після народження людини починається другий такий прачас, цим разом — то стиснена історія людства, під назвою дитинство, так немов період мисливства і збирання знову має стати спільним для всіх, немов те визначальне, з чого згодом творитимуться різні типи дорослих. Адже з риб і пуголовків у процесі еволюції також утворилися найрізноманітніші істоти, дехто еволюціонував у тварин суходолу, з яких урешті утворилися мавпи або коти, інші залишилися жити в воді і стали згодом дельфінами або китами. Як би там не було, а зі своєю подругою він познайомився в кам'яному віці і ділив з нею життя приблизно до періоду пізнього середньовіччя, а це — не багато, не мало — два з половиною мільйони років.

Можливо, а саме так видається йому з сьогоднішньої перспективи, такий спільно проведений прачас є тривкішим зв'язком, ніж звичайна обіцянка. Адже очі, якими він і вона бачили тоді в дерев'яній клуні щось таке, чого б їм ліпше було не бачити, все ще розташовані в їхніх головах, нехай навіть ці голови перебувають на значній просторовій віддалі одна від одної. А тодішнє розглядання все ще продовжує тривати. У дровітні вони влаштували собі на дерев'яних балках на самому вершечку, в метрі від складених під сам дах полін схованку. Полінами вони поділили собі «кімнати», в кімнатах постелили залишки старого килима, подекуди поначіпляли на дошки шматки тканини і причепили для освітлення ліхтарик — у тому помешканні вони собі навпочіпки господарювали. З драбини йому видно дах дровітні, вкритий за стільки часу купою опалого листя і сухим гілляччям. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. Рене, небіж директора автошинного комбінату, трохи старший за них, дитина літників, коли він приїжджав, то відразу рачкував до них у повітку, втягнувши голову в плечі сидів у їхній схованці, пропонуючи їм то те, то інше. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. І хоча їй тільки дванадцять років, як і вам, але вона точно переспить зі мною. У кожному електричному гнізді міститься три кабелі: синій, червоний і жовтий. Синій і червоний потрібні, щоб проходив струм, а без жовтого, хоча він ніде й не під'єднаний, не обійтися, його називають заземленням. Приїхала моя двоюрідна сестра, Ніколь, вона завжди купається гола, коли вона гола, вона дозволяє мені себе поцілувати. І хоча їй тільки дванадцять років, як і вам, але вона точно переспить зі мною. Якщо ви сховаєтеся за дровами, то зможете подивитися, хочете?

На той час вони вже давно знали, як воно буває, коли порізатися і тече кров, вони й самі надрізали собі руки і браталися кров'ю, ще вони знали, як буває, коли під час какання ковбаска виходить з дірки спочатку повільно, а тоді, відірвавшись,швидко падає, вони продемонстрували це одне для одного, спочатку він, тоді вона, під вербою біля води. А оскільки дивитися означало тільки дивитися, тобто не потрібно було доторкатися, нюхати, пробувати на смак чи навіть слухати, адже під час слухання як-не-як вібрувала долоня, це можна було відчути, приклавши долоню до тканини, якою був запнутий гучномовець на радіоприймачі, тож оскільки просто розглядання ніколи не заповнювалося навіть найменшим уламочком реальності, їм тоді видавалося, що комори за їхніми повіками безмежні, і, мабуть, саме це було причиною, чому вони не вагаючись погодилися на пропозицію сусідського хлопця.

Звичайно ж, вони могли погуркотіти полінами, які відділяли їх від спальні їхньої схованки, коли Рене запитався у своєї двоюрідної сестри Ніколь, чи знає вона, як робляться діти. Звичайно ж, трохи пізніше, коли Рене пояснював Ніколь те, чого вона ще не знала, вони могли зненацька вибігти зі схованки і перетворити все на жарт. Але коли Рене, який був трохи старшим за них, спитав у Ніколь, чи не хотіла б вона випробувати все те, про що він їй розповів, а вона відповіла «ні», а тоді ще і ще повторювала багато разів «ні», поки Рене міцно тримав її і розсував їй ноги своїм тілом, обоє були голі після купання, аж поки Ніколь, якій було всього дванадцять років і яка була слабшою за Рене, що мав уже восени розпочати навчання в коледжі, не розплакалася, а він затулив їй рота, а тоді почав ривками смикатися на ній, він і вона тільки дивилися через вузькі щілини між полінами, які давали можливість добре все роздивитися. Спочатку вибігати було надто рано, а тоді вже запізно, і межа між надто рано і запізно була такою тонкою, що її навіть не можна було б назвати нейтральною територією. За дерев'яною стіною, за яку Рене посадив обох глядачів, було темно й тісно, і якби вони хоча б легенько поворухнулися, все би розвалилося.

Вони дивилися. Вони дивилися довго-довго, доки комори за їхніми повіками на виповнилися тим, чого їм ліпше було не бачити. Він не пригадує собі, як вони з подругою виповзли згодом зі своєї схованки, як вони, переступаючи через стоси полін різної висоти, вибралися назовні. Зрештою, якщо виходити з того, про що людина згадує, то він цілком можливою вважав би й версію, що вони так ніколи й не вибралися зі своєї схованки, а сидять навпочіпки й нині під дахом дровітні, вкритим за стільки часу купою опалого листя і сухим гілляччям. Ліпше б йому ніколи було не збагнути, що до місця людей міцніше прив'язує спільні хіть і сором, аніж спільне щастя.

Він тільки одного ще тоді не збагнув, не збагнув, що там, де він живе, його подруга проводила тільки канікули. Він все ще живе там само, хоча його руки вже перетворюються на руки старого чоловіка. Він збагнув це тільки тоді, коли поїхав до Берліна в гості, незабаром після посвяти в юність, на ті особливі вихідні, коли один-єдиний раз напрямок руху був протилежний, коли приїжджим був він, а вона була в себе вдома, тоді він це збагнув, але було надто пізно. Ти — сонце мого серця, написав їй однокласник, він постійно називав її так: Ти — сонце мого серця, а тоді ще всяке різне на маленьких записочках, які вона тримала в пеналі. Вона сміялася з нього, коли він випадково побачив усі ці записки і запитав її, кому ще, крім нього, можна називати її сонце його серця. Це лише жарт, правда, не більше, ніж жарт, — сказала вона, але він не засміявся у відповідь, тоді вона надулася і вперше промовила те, що для неї, очевидно, вже тоді не підлягало сумнівам, а для нього й досі під питанням, вона сказала, що в Берліні, де вона в себе вдома, вона може вільно робити все, що заманеться.

Відтоді для нього вже неможливо було в наступні канікули ще будь-коли чекати на неї біля довгого стола, поки вона снідала з рідними, раптом він побачив себе там, як він стоїть, немов офіціант, що сам себе подає до столу, на таці, з голови до п'ят, з пучком петрушки в роті і між пальцями ніг, начиненого печеними яблуками. Не бажаєте скуштувати мене? Відтоді амфібія, що нею він був досі, вирішила жити на суші, амфібія ж, що нею досі була вона, вирішила жити у воді, чи, може, навпаки, у всякому разі їхня спеціалізація на Пізньому середньовіччі призвела до того, що одного прекрасного дня, без будь-яких пояснень, вона разом зі своїм хлопцем постукала до нього в двері, бо забажала познайомити хлопця з другом дитинства, як вона його назвала. Він, друг дитинства, стояв на порозі свого дому, з паперовою серветкою в ніздрі, бо перед самим їхнім приходом у нього пішла кров носом, і він спиняв кровотечу. Вона стукала в двері все ще тим самим ритмом, що й колись у їхньому дитинстві. Він відчинив двері і побачив за ними свою подругу і її супутника. Добрий день, зайдете? Берлінський приятель зиркнув на вимазаний кров'ю клаптик паперу, що стирчав з носа друга дитинства його коханої. Не буду заважати. Згодом вона рідше стукала до нього, коли проходила повз його дім в товаристві того чи іншого приятеля, яких вона привозила із собою на село, але щоразу, зауваживши його ноги, що визирали з-під машини в майстерні, яку він спорудив поруч із домом, вона гукала йому «привіт». І от коли врешті вона вийшла таки за одного зі своїх приятелів заміж, з часом стало очевидно, що він допомагатиме її чоловікові витягати взимку човен і весла на берег і перевертати його, вішати байдарку на задню стіну дровітні, весною разом з орендарями підправлятиме місток в озеро, або, принагідно, коли в неї з чоловіком не було на те часу, підстригатиме живопліт, згрібатиме старе листя і взагалі робитиме все те, для чого садівник давно вже був надто старим. Вона платила йому погодинно, і сума була значно вища за усталений тариф.

Візьмеш коробку з книжками, звісно, в мене ще вільна ліва рука, візьми черевики, добре, млинок до кави залишається, так, добре, він вже й так поржавлений, одяг і пальта я з шафи вийняла і поклала на ліжко, вони вже не помістилися в жодну з валіз, їх треба буде порозвішувати, нема проблем, у тебе є постіль, так, тоді просто залиш ключик із чотирма ребрами у вбудованій шафі, хтозна, чи комусь колись він ще знадобиться, мені воно ніби все одно, ти був у підвалі, вимкнути електрику, відключити воду, ні, краще не треба, якби садівник якось з'явився, і віконниці в купальні тримати зачиненими, вже йду, але байдарку ти залиш, я вже сказала орендарям, якщо вони захочуть, то можуть її взяти собі. Рушники, що з ними, віддай їх комусь, якщо тобі не потрібні, допоможи мені поставити лампу, більше в машину нічого не поміститься, так, ти, певно, правий.

Коли вона виїхала, дім ще належав їй та її батькові, адже продавати дім їм не можна було, поки не приймуть рішення про правовласника. Дім належав їй та її батькові, і телефонний кабель ще був підключений. Хоча електрику й воду вже відключили, коли інвестор, якому її батько доручив судові справи, пов'язані з земельною ділянкою, перервав роботи з переобладнання будинку, і дім так і стояв неторкнутим — правда, якби вона повернулася, то змогла б справді без особливих зусиль усе повернути в робочий стан. Тільки одного разу цей ось інвестор зателефонував до нього ще раз і попросив розкопати доріжку перед домом і розрубати електропроводи, а ще перервати водопостачання, щоб уникнути коштів, які могли б на нього лягти, якби комусь спало на гадку поселитися в порожньому занедбаному домі. Він тільки телефонних проводів не чіпав, тому що орендарі з дозволу її батька проклали телефонний кабель до себе в майстерню.

Такими й подібними заняттями він підробляв останніми роками на земельних ділянках навколо озера. Раніше в них називали таку працю без дозволу халтурою, а тепер халтурою були переважно заморожене будівництво або знос. Ще раніше він так само на прохання зведеного Даніелевого брата розкопав піщану доріжку перед бунгало Даніеля, розрубав електричні проводи і перервав водопостачання. Після пожежі дому Шмелінґа він допомагав прибирати територію, земельна ділянка після пожежі раптом страшенно здешевшала, проте для нього ціна все ще була захмарною, зрештою, у його віці так чи так не виплачувалося купувати незабудовану земельну ділянку, та й спадкоємців у нього не було. Наступна негода знову зірве станіоль з даху, бо ж його не приб'єш цвяхами до очерету. Те, що він кріпить до даху купальні кількома шнурками, власне і є халтурою, думає він собі, міцніше затягаючи вузли. Коли приймуть рішення щодо його дому, бо на нього теж уже хтось із колишніх власників подав реституційну заяву, він знайде собі невелике помешкання в районному містечку, з центральним опаленням, продовольчою крамницею неподалік і щоб не надто дорого.

Садівник

Узимку на вихідні, коли вони приїжджають покататися на ковзанах, орендарі бачать подекуди сліди садівника в снігу, вони ведуть від вітальні і провадять то в один бік, то в інший, перетинають обидві галявини, виходять повз палісадник з брами, проте, як видно зі слідів, жодним зі шляхів садівник не ходив більше одного разу. Коли вони зустрічають самого садівника, а це трапляється вкрай рідко, вони запитують у нього, чи не потрібно йому чогось привезти наступного разу — свіжого хліба з пекарні в селі, яєць, макаронів, овочів чи напоїв. А садівник кожного разу тільки дякує, хитає заперечливо головою і йде собі, зі згаслою сигарою в роті. У селі говорять, що орендарі після падіння Берлінської стіни контрабандою продали якомусь західному німцеві справжню майсенську порцеляну. У селі говорять, що садівник уже довший час харчується тільки снігом.

Коли власниця дому приїжджає з Берліна, щоб звільнити дім від речей для інвестора, садівника немає. У нього в кімнаті, як і завжди, стоять стіл, стілець і ліжко, на гачках висить одяг, у кутку стоять гумові чоботи, тільки самого садівника немає. Орендарі не можуть відповісти на запитання, куди він подівся, вони, мовляв, також уже довший час ніде його не бачили, останнім часом йому все важче було ходити, особливо спускатися зі схилу вниз. Чи не трапилося з ним чогось? Ні, відповідають орендарі, такого вони не думають. Спільно з власницею дому та її приятелем із села вони обшукують усю земельну ділянку ще раз уздовж і впоперек, шукають навіть понад берегом. Очевидним є принаймні те, що в домі його немає.

Відтоді ніхто й ніде садівника не бачив, так що врешті через два місяці власниця дому та її батько, на настійні наполягання інвестора, таки дають згоду відділити вогку кімнату садівника від основного дому перегородкою, щоб урешті припинити розповсюдження грибка, який кинувся на стінах його кімнати.

Недобросовісна володілиця

Суд розглянув справу за позовом про конфіскацію земельної ділянки і житлового приміщення за відповідну матеріальну компенсацію. Заслухавши доводи представників відповідача про право користування. Матеріалами справи підтверджено факт належності спірної земельної ділянки. Наявні обставини. Згідно зі статтею дев'ять вісім п'ять Земельного кодексу Німецької Федеративної Республіки. Розглянувши матеріали справи, суд встановив таке. Вирішення відповідно до законодавства, що регулює земельні відносини. Право на власність. Параграф сімнадцять Земельного кодексу Німецької Федеративної Республіки. Суд іде в нарадчу кімнату. З огляду на вимоги частини два статті двадцять чотири Земельного кодексу. Громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень, визначених Земельним кодексом. Реституційні претензії. У розмірі різниці сьогоднішньої вартості і вартості без вкладених інвестицій. Суд відхиляє доводи відповідача щодо порушення строку позовної давності. Заперечення відповідача викладено ним у відзиві та підтримано представником у судових засіданнях. Судом до уваги не приймається.

І от вона хоче ще раз зайти в дім. Скориставшись ключем, який все ще є в її в'язці і яким можна відімкнути і зачинити всі двері дому, включно з дверима дровітні, за допомогою оцього ось потертого ключа, фірма «Цайс Айкон», якого, відповідно до рішення суду, вона мала б віддати ще два дні тому, цим ключем вона збирається востаннє відімкнути двері, у яких після півоберту ключа замок завжди заклинює. Тихенько бряжчать шибки дверей, з металевих обрамлень, що захищають скло, на долівку облуплюється тоненькими стружками червона і чорна фарби. Злегка підважити двері, як вона завжди це робила, щоб прокрутити ключ до кінця, а тоді розчинити двері навстіж, поки стулка дверей не вдариться об стіну будинку, приперти двері каменем, що й далі лежить напоготові, а тоді зайти всередину.

Розмальовані дверцята комірчини для віників знято, тому перше, що вона бачить, заходячи в дім, — не райський сад, як колись, у дванадцятьох квадрах дверей, а стару мітлу для підмітання двору, віничок для змітання пилу, шуфельку на сміття та кілька ганчірок. Знято і двері до великої кімнати, тому їй не доводиться тиснути на мосяжну клямку, тому, переступаючи поріг великої кімнати, їй не чутно металевого зітхання клямки. Все, що тільки було дерев'яного під обома стінами, враженими грибком, довелося ще дев'ять років тому познімати або позривати, тому немає і довгої лави. Стіл і двері майстри віднесли тоді до купальні. Оскільки купальня була надто мала, стіл довелося поставити сторч на кант, так він там усе ще й стоїть, вона бачила крізь шпарину в віконницях, проходячи повз купальню. Ключ до купальні, як і раніше, висить на дошці для ключів поруч із ключем від дровітні, на ньому, як і колись, теліпається золота блешня, як і колись, дошка для ключів висить за піччю в кутку, тільки от печі вже немає, тому що вона стояла біля стіни з грибком. Грибок розрісся аж до верхнього поверху, поки вона працювала за кордоном і поки її батько протягом осені, зими і весни вів переговори з чоловіком, якому запропонував як компенсацію за невідкладні ремонтні роботи торг домом, що офіційно належав ще їм. До прийняття судового рішення їм не можна було продавати дому, проте після розполовинення східнонімецьких банківських рахунків у них не було уже засобів утримувати дім самотужки. Предметом позову є земельна ділянка. Перевірка відносин власності. Реєстраційний номер 654.

Її батькові ніколи особливо не залежало на природі, слово «природа» він вимовляв зі зневагою, завжди повторюючи, що терпіти не може підстригання газонів, що квіти викликають у нього нудьгу, а плавання — не цікавить, він хіба зрідка пірнав в очереті, щоб пополювати з гарпуном на щупаків. Саме тому її не здивувало, що відразу після смерті батькової матері батько вписав її співвласницею дому, позначка про погашення боргів, коли над першим і останнім рядком проведено горизонтальну лінію, а тоді обидві лінії поєднано з лівого верхнього кутка в нижній правий куток діагональною лінією. Її не дивувало, що, відколи спадкоємці дружини архітектора, які зараз живуть на Заході, заявили свої реституційні претензії, батько жодного разу більше сюди не приїхав, як не дивувало її й те, що він не брав участі у звільненні будинку від речей після остаточної угоди з інвестором. Друг дитинства допомагав їй у прибиранні дому і виявив грибок на дерев'яних частинах інтер'єру. Тільки одного разу, приблизно у той час, коли будинок багато років простояв пусткою, а вони з батьком чекали на рішення комісії, батько сказав їй щось, чого вона ніколи раніше з його вуст не чула, сказав, що коли бачить десь такий краєвид, краєвид з пагорбами й озерами, йому завжди на душі так, немовби він чує розмову російською, мовою країни, в якій він народився. Він не пояснював докладніше, що саме він мав на увазі, кажучи про це. Вона знала тільки те, що коли він вийшов з інтернату, до якого батьки віддали його на чотири роки, тому що вірили в колективне виховання, то був достатньо дорослим, щоб підстригати газони. Природа.

Дренажі від дощової води пустили коріння. На шістьох деревах потрібно пообрізати гілки. Доля права на користування така сама, як і договору про купівлю будинку — воно так і не вступило в дію. Віддано в позику. Скасовано. Прийнято. Виконавчі органи не можуть встановити належний розмір компенсації, застосовуючи дозволені засоби розслідування. Суму плюс відсотки. Враховуючи індикти минулого і закріплюючи дію на майбутнє.

Інвестор вивів грибок, заново перекрив дах, зірвав усю сантехніку з метою докорінного оновлення, відгородив муром кімнату садівника, що постраждала від вогкості, пробив ворота в гараж і так отримав ще одну кімнату — однак урешті-решт, коли сподівання інвестора на порозуміння зі спадкоємцями, а отже сподівання на купівлю будинку виявилися марними, відрізав електропостачання і залишив будинок стояти, не втручаючись більше в його переоблаштування. Вона вже тривалий час не розмовляла з батьком про земельну ділянку. Відповідно до частини третьої статті дванадцятої Цивільного кодексу добросовісність набувача презюмується. Маркування межі. Громадська земля. Частина галявини. Витребування майна від нинішнього власника.

Сходи, що ведуть нагору, вкриті пилюкою, на сходинки нападало, розкришившись, штукатурки зі стелі, нагорі бездоганна колись коркова підлога, як і все, також вкрита рівномірним шаром куряви, непридатна для життя будівельна конструкція, предмет позову. Від ванни залишилося тільки вікно з кольоровими шибками, умивальник, душ, унітаз і плитка відсутні, вона зазирає крізь перекриття підлоги вниз у світлицю, приблизно в те місце, де вечорами бабуся сиділа перед телевізором у найзручнішому з плетених крісел, ознака її виняткового, привілейованого становища. У кімнаті з пташкою, в якій вона мешкала протягом усього дитинства у час літніх канікул, вона відчиняє, просуваючись крок за кроком звільненим від речей простором, важкі двері вбудованої шафи, заборонене свавілля, таємні двері дитинства, коліщатка під дверима описують півколо в пилюці, на перекладині для одягу висять порожні вішаки, вона сама залишила їх там, коли мусила винести все з будинку. Крізь велику шафу вона може тепер подумки перейти аж до бабусиної з дідусем гардеробної, тому що перегородки немає, незалежно від наявності вини і заподіяної таким правочином шкоди, встановлена законом нікчемність правочину, ухвалити законне і обґрунтоване рішення. Шафа, через яку вона заходить до гардеробної кімнати, пахне, як і за життя бабусі, м'ятою і камфорою. У бабусиному кабінеті стелю роз'їло від сечі і посліду куниць, на письмовому столі лежать очеретяні стебла, крізь діру в стелі можна зазирнути в темряву нагорі. Фіранки на вікнах тільки в деяких місцях прикріплені ще до карниза, решта тканини перекособочено звисає вниз, творячи складки в пилюці. Вікна так скосило, що їх неможливо відчинити. Зауважені нещільності. Майбутні нещільності. За клопотанням сторін розгляд справи про право на власність продовжено. Вимоги другої сторони задовольнити неможливо. Клопотання відхилено. Встати, суд іде. Позов підлягає задоволенню.

Вона машинально змахує з письмового столу стебла очерету, тоді спускається донизу по віник, шуфлю на сміття та ганчірки. У бабусиному кабінеті, у гардеробній, у коридорі і в кімнаті з пташкою вона спочатку вимітає з кутків і з вікон павутиння, тоді витирає пилюку з вагонки, якою обшито стіни, наповнює пилюкою, сміттям, соломою і тваринним послідом старе відро, яке знайшла в кухні. Вона спускається сходами, змітаючи бруд зі сходинки на сходинку, а внизу висипає вміст наповненого по вінця відра під кущі. Тоді бере порожнє відро і йде між двома галявинами повз крислатий дуб доріжкою вниз до води. Півроку тому, коли відповідну ділянку берега суд віддав єврейському товариству, якому ділянка, як видно, належала на самому початку, вона змушена була перервати оренду цієї ділянки. Тож місток на території перед майстернею стоїть недобудований — проте оскільки паркану ще не поміняли, вона підходить до давнього місця, туди, де від доріжки, що вела колись на місток, залишився тільки фрагмент, там вона нахиляється над водою і зачерпує відром з озера. Однією рукою вона міцно вчепилася за вербу, іншою тягне відро до себе, тоді повертається назад у дім і береться мити верхній поверх. Вона п'ять разів іде вниз до озера і приносить щоразу чистої води, поки врешті у всіх кімнатах не стає чисто. Аж тепер їй, хоч і з деяким зусиллям, вдається таки відчинити двері на балкон, принаймні у кімнаті з пташкою, так підлоги швидше підсохнуть. Крізь відчинене вікно в дім заходить тепле літнє повітря, і коли вона виходить на балкон, все є таким, яким вона завжди знала. На сосну, що росте до будинку найближче, падає сонячне проміння, підтверджуючи, що день заповідається гарний.

На першому поверсі роботи більше, адже тут розібрали піч, пробили стіну в гараж і замурували кімнату садівника. Вікна вона вже сьогодні помити не встигне. Увечері вона опускає захованим у стіні механізмом чорні ставні на першому поверсі, зачиняє двері зсередини і вкладається спати нагорі в шафі кімнати з пташкою. Наступного дня вона миє вікна, ще через день приволікує з купальні двері й завішує їх на старе місце, крім того, вона притягає через галявину і терасу важкезний стіл, затягає його в дім і ставить у вітальні на місце. Стільці з вирізаними ініціалами вона знайшла в гаражі, тільки шкіряні сидіння до цих стільців знищила пліснява. Вона бере собі за звичку залишати машину нагорі на шосе, звідти вона спускається Пастушою горою униз, петляючи між заростями малинників, і, коли нікого навколо не видно, переходить піщану дорогу. Сусідів вона не зустрічає, тому що їхні будинки або вже зруйновано, або ж, як і її дім, вони стоять пусткою. Одного дощового дня вона бачить із кімнати з пташкою друга дитинства, який спускається великою галявиною вниз, а тоді повертається з довгою драбиною, що, як і колись, зачеплена на задній стіні майстерні. Він приставляє драбину до даху купальні, залізає на неї і поправляє лист станіолю, яким накрито прогнилий очеретяний дах. Щоб вітер не так швидко збурив його знову, він закріплює станіоль на краях.

Того ранку, коли маклерша вперше приводить на оглядини дому клієнта, вона, на щастя, ще не встала, вона ще спить у шафі, там же вона тримає харчі та змінний одяг. Її прокидає звук мосяжної клямки на зовнішніх дверцятах шафи, на яких причеплене дзеркало, коли маклерша відчиняє шафу і каже до клієнтів: А тут — дзеркало. Вона чує, як клієнт проводить долонею по декоративній поверхні кленового шпону, кажучи: Фанера вже розшаровується. Це все можна буде поправити, відказує маклерша і тягне, з деяким зусиллям, за двері балкона: Ви тільки гляньте на цей краєвид. Клієнт відгукується: Трохи все позаростало. Маклерша продовжує: Цей берег озера однозначно кращий, сонце ж заходить на заході, вона сміється, клієнти мовчать, крім того, додає маклерша, на тому боці земельні ділянки відділяє від озера променада. То вони не мають безпосереднього виходу до озера? Ні, — запевняє маклерша, — переважно не мають. Тоді веде далі: Ви тільки гляньте на пташку на перилах. Так, так, бачу, — відмахується клієнт. Колись такі речі ще робили з любов'ю, — каже маклерша. Клієнт мовчить. Архітектор дому, — не вгаває маклерша, — був членом архітектурного бюро Альберта Шпера, чули, може, проект «Германія». Он воно що, — реагує клієнт, — цікаво.

Тоді маклерша і клієнти переходять коридором до гардеробної, з її сховку дуже добре чути, про що вони говорять, адже від них її відділяють тільки тонкі двері. Маклерша каже: Таких вбудованих меблів, як тут, вам сьогодні вже ніхто не виготовить. Еге ж, — відказує клієнт, — тільки от запах тут якийсь дивний, котом смердить чи куницею. Знаєте, я ще тут зроду куниць не бачила, — каже маклерша, сміється і йде далі, в кабінет, матові шибки дверей тихенько бряжчать, клієнт пішов, мабуть, слідом, тому що настає тиша, за якийсь час група повертається, маклерша все ще або ж знову сміється. А будинок належить до пам'яток архітектури? Ні, ні, на жаль, не належить, — каже маклерша, клієнт прокашлюється, тоді всі спускаються сходами вниз, і тільки коли залягає цілковита тиша, колишня власниця дому виходить із шафи і підходить до вікна кімнати з пташкою, спостерігаючи, як маклерша та її клієнти прямують через сад, час до часу зупиняючись, показують у той чи той бік, наприклад, на дуб, від якого нещодавно відламалася велика гілка, або на дах купальні, вони йдуть повільно, розмовляють, ствердно або заперечливо кивають, а тоді знову десь зупиняються, щоб докладніше обговорити ту чи ту деталь.

Після цих перших відвідин маклерші з клієнтами на кухонному вікні залопотів непромокальний прямокутник м'ятої тканини з написом: Продається. А нижче номер телефону, білий напис на темно-синьому тлі. У вітряні дні оголошення рветься на шнурках, до яких воно прикріплене, так що чутно аж у дім. Згодом один зі шнурків розв'язується, тоді недобросовісна володілиця дому може бачити, спускаючись з Пастушої гори, як оголошення часом перекручується, немов б'ючи себе по записаному білим обличчю, а тоді знову опадає.

Будинок зараз такий порожній, що, мабуть, якби вона змогла наказати йому піднятися в повітря й полетіти геть, його вага дозволила б це зробити. Світло, що падає крізь кольорові шибки, вирвалося б разом з будинком, а ще блиск напастованої врешті підлоги і рипіння другої, п'ятнадцятої і передостанньої сходинки. Їй згадується, як бабуся замовила майстрів перенести купальню, вона зі своїм другом дитинства супроводжували майстрів усю дорогу догори схилом: купальню повільно пересували на колесах разом з очеретяним дахом, вікнами і віконницями, дашком над входом і обома дерев'яними колонами, підіймали шляхом між вільхами, дубами і соснами, і коли купальню встановили зверху на схилі, то краєвид на озеро, що тепер відкривався, якщо вийти на ґанок, був чи не кращий, ніж раніше. Полетіти, от тільки вона не знає, куди.

Вона ще чимало разів бачить із кімнати з пташкою, поки літо повільно наближається до кінця, маклершу з усе новими клієнтами в саду, клієнт стукає носаком черевика об кам'яну плиту, щоб перевірити, чи не розхитані сходи, іншому маклерша показує вигрібну яму, ще інший смикає за сусідський паркан, стовпці якого спорохнявіли, смикає доти, поки два стовпці, скріплені тільки дротом, не падають набік. Дім і земельна ділянка не з дешевих, тому вона вислуховує ще багато розмов, багато разів ще відчиняють дверцята до пласкої шафи, багато разів наголошується, що цей бік озера — кращий, багато разів вона чує про Альберта Шпера, про котів та куниць. Сміх. А будинок належить до пам'яток архітектури? Ні, ні. Сміх, прокашлювання. Маклерша не має одноосібних повноважень організовувати продаж будинку, не виключено, що сюди може приїхати приглянути за станом справ хтось зі спадкоємців з Австрії, Швейцарії чи з західної частини Німеччини, або, скажімо, спадкоємці пришлють майстрів чи знайомих оглянути дім, тому її ніколи не дивує, що дім вона щоразу застає не зовсім таким, як залишала попереднього разу.

Чого ти хочеш, завжди казав їй чоловік, коли вона, на цей час недобросовісна володілиця дому, говорила з ним про земельну ділянку: Ти вже своє в тому домі відбула. Вона не могла пояснити чоловікові, що з того самого моменту, коли стало зрозуміло, що в цьому домі вона не зможе зістаритися, минуле за її спиною почало розростатися з неймовірною силою, що її прекрасне дитинство з таким запізненням навалилося на неї, котра вже давно-давно стала дорослою, виявившись прекрасною в'язницею, у якій вона могла залишитися назавжди. Час, немов мертвою петлею, прив'язував місце, в якому вона перебувала, прив'язував землю до землі, і її також прив'язував до цієї землі, міцно-міцно зв'язував її та друга дитинства, якого вона не бачила вже дев'ять років і якого, мабуть, ніколи більше й не побачить, назавжди.

Вона чує, як тріскають двері автомобіля нових власників на піщаній дорозі, тоді двері автомобіля маклерші і, врешті, двері архітекторового автомобіля. Маклерша приїхала цього разу тільки для того, щоб відчепити свою непромокальну вивіску з оголошенням від кухонного вікна. Цього разу маклерші не потрібно більше проходити будинком разом з клієнтами, що називаються тепер новими власниками, вона не мусить вимовляти фрази, за які їй, після того, як вона змушена була вимовляти їх стільки разів, заплатять нарешті протягом наступних десяти днів комісійні в розмірі 6 відсотків від купівельної вартості, враховуючи ПДВ. Нові власники й архітектор також більше не заходять у дім, вони перетинають велику галявину і звідти показують спочатку на озеро, тоді на купальню і врешті на місце, в якому стоїть дім.

Ніколи досі тиша в домі не була більшою, ніж у день, коли вона востаннє витирає пил, підмітає, чистить і натирає, коли вона ще раз відчиняє всі ті вікна, котрі ще можливо відчинити, щоб впустити в дім свіже повітря, а після того востаннє зачиняє вікна, востаннє перетворює денне світло на зеленкаве, а частково також на синє, червоне, помаранчеве, день, коли вона засуває свіжовипрані в озері фіранки, закриває двері до кабінету з шибками з матового скла, як це завжди робила бабуся, коли працювала над рукописом, а тоді, постійно задкуючи, зачиняє і двері, що ведуть до гардеробної. Ще коли бабуся лежала при смерті, вона знайшла серед одягу її найгарнішу нічну сорочку, випрала й випрасувала, щоб, коли буде по всьому, покласти її покійниці в дорогу. Працівник похоронної служби пообіцяв їй надягнути сорочку на бабусю і зробити фотографію покійної, одягненої в цю річ. І він з певністю надягнув перед кремацією цю мережану нічну сорочку на покійницю, з певністю він зробив фотографію, що лежить у котрійсь із шухляд його бюро, де ж іще. Останнім часом їй часто снилася покійниця на урочистому ложі, як не дивно — з індіанським обличчям. Мабуть, це було пов'язано з тим, що в одній з газет, що їх вона використовувала для чищення вікон, вона прочитала: В ацтеків підмітання вважалося священним ритуалом.

І ось вона зачиняє двері і до кімнати з пташкою, тоді зачиняє двері до ванної, в якій уже немає більше підлоги, спускається сходами, друга, п'ятнадцята і передостання сходинки риплять під її кроками, зачиняє чорні віконниці схованою в стіні корбою, задкує далі, виходить за двері світлиці, клямка видає металеве зітхання, зачиняє двері до кухні, ставить на місце відро, віник, ганчірки, шуфлю на сміття, підкурювач, віничок для павутиння і зачиняє двері в комірчину, які, в цьому вона була в дитинстві переконана, насправді ведуть до раю, тоді виходить надвір і наостанок зачиняє двері будинку, хоча й не знає, як це можливо, адже все, що вона зачиняє, міститься так глибоко всередині, а та частина світу, в який вона відступає, лежить так далеко назовні. Вона зачиняє вхідні двері, минає розкішні рододендрони ліворуч від будинку, «протиповітряна оборона Mannesmann» стоїть на решітці підвальних вікон, вона відчиняє ворота, тоді зачиняє їх за собою, виходить крізь маленьку фіртку в палісаднику і кладе старенький ключ до кишені, попри те, що незабаром ним можна буде відчиняти хіба що повітря. Поновлення того майнового становища сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину. Рішення оскарженню не підлягає. Ця норма є імперативною.

Епілог

Під час знесення будинку — як і під час усіх інших знесень, що відбуваються в цій країні відповідно до чинних на сьогоднішній день законодавчих норм — найважливішими є дві речі. По-перше, кожна будівельна фірма зобов'язана ще перед зносом будь-якого будинку очистити дім від усього, що в ньому вбудоване, від дерев'яних елементів (вікна, двері, вбудовані шафи, плінтуси, сходи), металевих елементів (батареї, труби, решітки), а також, за умови наявності, від килимового покриття, а відтак, посортувавши за видом матеріалу, утилізувати, щоб мінімізувати вплив шкідливих речовин на довкілля під час пізнішого зносу будинку. Тільки скло розбивається під час розмонтування віконних рам відразу ж на місці та залишається в будинку, щоб утилізувати його разом з іншими будівельними відходами, адже воно, як і матеріали, з яких споруджено будинок, має мінералогічне походження. По-друге, важливо проводити знесення з якомога меншим стресом для довкілля, щоб не забруднювати будівельним пилом навколишню територію і не створювати зайвого галасу, а також щоб запобігти утворенню тріщин на сусідніх будівлях.

Отож першим кроком буде вичищення будинку, до демонтажу односімейного будинку необхідно залучити п'ятьох робітників, які працюватимуть від трьох до п'яти днів, поки підготують усе для наступної фази — самого знесення будинку.

Після цього демонтаж будинку здійснює група з трьох осіб, серед яких бригадир на екскаваторі та двоє помічників, котрі вручну виламують невеликі гнуті деталі під час самого знесення або ж сортують дерев'яні й металеві елементи у відповідні контейнери, їхнім обов'язком є також, застосовуючи шланг із водою, не давати підійматися пилові. Група працює близько десяти днів. Для неї найважливішим інструментом є так званий гідравлічний екскаватор, машина вагою 20-25 тонн з максимальним розмахом ковша 9 метрів, якого пускає в рух гідроциліндр. Екскаватор розпочинає демонтаж будинку з покрівлі, для цього використовують пряму лопату зі щелепним напіввідкритим ковшем, що забезпечує селективність виїмки, так крокви можна захоплювати поодинці, складуючи їх у контейнері з деревом, тоді як дрібніше будівельне сміття пересіюється.

Після того вимурувану стіну будівлі відповідно до ситуації зносять далі сортувальним ковшем або ж зворотним ковшем шар за шаром знімають будівельні матеріали згори донизу, переміщаючи брухт у призначений для нього контейнер. Грейфер — це пристрій, який використовується переважно для переміщення невеликих за розміром матеріалів або для зриву фундаменту, окрім того, цю машину можна застосувати для того, щоб звалити останню стіну будівлі та відтягнути її вбік.

У випадку цього будинку, довжина якого 14 метрів, ширина — близько 8 метрів, а висота двоповерхової будівлі з мансардою і підвалом — також близько 8 метрів, об'єм, який потрібно знести, становить близько 900 метрів кубічних, помножених на 0,25 об'єму твердої маси, в результаті чого отримаємо 225 метрів кубічних. Для того, щоб підрахувати кількість завантажених брухтом кузовів вантажівки, потрібно враховувати непресовану масу, для цього масу перераховують з урахуванням фактора 1,3. Отже, у результаті демонтажу цього будинку отримаємо непресовану масу об'ємом 290 кубів. Якщо ж урахувати, що одна ходка вантажівки забирає 17-18 кубічних метрів будівельного брухту, то розраховувати потрібно на 17 ходок вантажівки з причепом, внаслідок яких увесь будівельний матеріал звезуть на одне з численних у передмістях Берліна будівельних звалищ. Густина води дорівнює 1, густина дерева 0,25, бита цегла має густину 2,2. Такий фактор перерахунку габаритів матеріалів. Вага купальні, яка не має підвалу (довжина купальні 5,50 метра, ширина 3,80 метра), стіни якої і всі вбудовані об'єкти виготовлено з дерева, становить всього 4 тонни, тоді як вага основного будинку — цілих 500 тонн.

Спочатку п'ятеро, згодом троє робітників працюють на земельній ділянці упродовж двох тижнів. Перерва на сніданок від 9 до 9:30, обідня перерва від 12 до 13 години. Під час перерви чоловіки сидять на траві, їдять і п'ють, дехто — спершись на дерево, вони курять цигарки, дивлячись на озеро. Після завершення демонтажу будинку, коли про місце, де він стояв, нагадує тільки котлован, земельна ділянка несподівано зменшується в розмірах. І поки на цьому самому місці спорудять наступний дім, краєвид на короткий час знову стає самим собою.

Подяка

Хочу висловити щиру вдячність Індрі Вуссов, Беаті Пувалі, сенатові міста Берлін, а також фундації імені Боша за фінансову підтримку, надану можливість письменницької стипендії та сприяння дослідницько-пошуковій роботі під час написання цієї книжки.

Особлива подяка для пані др. Діклан з Центру імені Мойсея Мендельсона в Потсдамі; пані Весперманн з Федерального інституту у справах школи і медій в Берліні, пані Поланд з Архіву федерального округу на ріках Одра і Шпреє; пані Ваґнер з Центрального архіву землі Бранденбург, пані др. Шроль з Архіву федеральної землі Берлін, панові Яґельському з Інституту єврейської історії у Варшаві; Архіву будівельної документації міста Кьопенік — за надання численних актів та листів, а також відео- та фотоматеріалів, які стали визначальними для моєї праці.

За допомогу під час моєї пошукової роботи, поради і відповіді на безліч моїх запитань я дякую: д-ру Вайследеру, Андреасові Петеру, Еллен Яннінґс, Крістель Нойбельт-Мінцляфф, Елізабет Енґель, Саші Левіну, Ґотлібові Кашубе, Ірмґард Фішер, Бото Опперманнові, Марзі Томас, Бернду та Ангелі Андресам, Берндові Андресу ст. та Юттідоріс Андрес, подружжю Бенке, Райнерові Вагнеру, Маріон Вельш, родині Мюллер-Гушке, д-ру Фаберу, Карлі Міндах, панові Міндахові, Райнгарду Кізеветтеру, Гансові-О. Фінке, панові Герфурту, Єнсові Нестфоґелю, Франку Лємке, д-ру Цаумзайлю, панові Тожинському, д-ру Александеру, Клаусу Весселю, Діркові Ерпенбеку, Анке Оттен, Елізі Борг, пані Ердманн, Рюдіґеру та Зіґрід Ґалюнам, а також моєму батькові та моїй матері.

За те, що слухав, за безмежну терплячість до всіх моїх запитань, які, не було б його, я мусила б ставити сама собі, я вдячна Вольфгангу.

Якби цей клаптик землі, дім і озеро не були його батьківщиною, ніщо би не тримало його у східній зоні. І ось батьківщина перетворилася на пастку.

Примітки

1

Переклад Леся Курбаса. — Прим. перекл.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Садівник

Маєтний селянин та його чотири доньки

Садівник

Архітектор

Садівник

Фабрикант сукна

Садівник

Дружина архітектора

Садівник

Дівчинка

Садівник

Червоноармієць

Садівник

Письменниця

Садівник

Гостя

Садівник

Орендарі

Садівник

Друг дитинства

Садівник

Недобросовісна володілиця

Епілог

Подяка

*** Примечания ***