Вірші з війни [Борис Гуменюк] (fb2) читать онлайн

Борис Гуменюк ВІРШІ З ВІЙНИ

…Бачу сон…

12.06.2014

Коли юна дівчина Ліна Костенко...

26.06.2014.

Стара шовковиця під Маріуполем...

28.06.2014

Наш чотовий — чоловік з химерами...

01.07.2014

Сиджу на березі моря...

Сиджу на березі моря, поряд стоїть автоматник, вдивляється в далечінь. Не можна бійцю скупатися в морі без того, щоб автоматник не стояв поруч. Завше пам’ятаємо, що інший берег — це берег ворога, до того ж спільні води, а там всяка кацапська нечисть водиться. Вата у воді не тоне.

Спиною чую — наближається чота. З полігону. Втомлені. В морі скупатися — і знову на вишкіл, хоча цього разу, може, і в бій. Тут усім у бій хочеться.

Зупинилися біля мене. Дехто вперше побачив ФБ, дехто вперше побачив планшет, дехто у мене в друзях. Привіт, письменнику.

Пишемо? Авжеж, пишемо. Що пишемо? Листа. Кому? Турецькому султану! Папі Римському! Путіну!

Путін — нах. То кому ж? Порошенку! Верховній Раді! Нах Верховну раду! Українському народу! Українському народу? Цікаво.

Від кого? Від усіх нас! Від кого «нас»? Вася. Петя, Макс, Тарас! Від нашого батальйону! Від нашоїчоти! Ага! — І мертвим, і живим, і ненародженим…» Ні, тільки живим. Відкритий лист. Добре. І так. Лист. Від нас — українському народу.

Ну? Чого стишилися, титани війни? Та страшнувато якось. Це ж нас почують наші близькі, батьки. Ну то не матюкайтеся. Моя перша вчителька. Ну то говори грамотно. Як це — грамотно? Моя перша любов. Ну то говори нєжно. Моя ти кохана. Закрий пащу.

Моя босота, з якими я тягнув перший строк, за той ларьок (на хера він був нужен!). Шо то я очкую, парні. Стаять! їді сюда! Как хадіть в развєдку в логоео сепаратаров. он не ачкуєт, а как сказать добрав слово людям, он абдєлался. Нє, пацани, в натуре, давайте лучше завалю ватніка. Ватника й дурень завалити може. Кожен може бути злим — ти спробуй бути добрим. Во папалі. Блін.

Пауза.

Короче. давай так: ми вас любимо. Да, ми вас любимо, усіх-усіх-усіх. І все буде добре. Да, всьо будєт харашо. Ми скора вєрньомся. Я хочу пацанам передати привіт. У Житомир. Можна? Передавай. Привіт, пацани. У мене все клас. Зустрінемося вдома. І я хочу! Одногрупникам! І декану! Я від Нового року, як на Майдан поїхав. Вже, мабуть, відрахували. Мати порося і корову продали, щоб дурень вчився. А дурень дурнем — замість на правника вчитися і сидіти потім все життя в теплому охвісі — воює з автоматом на війні.

Слушайтє сюда. Я шо хочу сказать. Ми больше не крадьом. Так ложится масть, братва. Ми тєперь одна сємья. А как в своей сємьє ти будеш красть? Ти ж не криса, тваю мать? Ну і слава богу, шалом і аллах акбар, пацелуємся, братья мої, бившиє лохі.

Марічко. це Андрій. Пам'ятаєш, останнього разу я казав тобі, що хочу сина? Так от, я згоден на доню. Шо ги-ги? Шо ги-ги? Я тут хочу повинитися перед своєю Оксаною за те, що покинув її з дітьми. Якщо буду живий-здоровий, повернуся до вас, як приймете назад дурного хлопа.

Слиш, малая, ти там хату нє пєреварачівай. Та бєда в ванной комнатє, за вєнтєляціонной рєшоткой. Да, пол кіло. Да, много. Ти дастань, разарві кульок і смой ета гамно в унітаз. То, что била — била нєправільно. Я тут многоє понял. Так нє должно бить. Так больше нє будєт. Да, малая, єслі нє вернусь к пєрвому сєнтября, іді в школу.

Слава Ісусу Христу! Пробачте, отче Василю, що підвів вас. покинув семінарію і пішов на війну. Ми тут теж викупляємо фіхи. Як можемо.

Да. ви прастітє нас. За ту угнаную машину. За той розбитий ніс. І за цю війну. Ми такіє, как єсть. Ми багато чого зрозуміли. Пробачте. Ми вас любім всєх. Ми вас любимо.

Батальйооооон!!!

Ну все, побігли. Наші грузяться на КАМаз. В слєдующій раз.

Може, якось іншим разом…

07. 07.2014

Я цього не бачив. Ніхто цього не бачив. їхній підрозділ ніс бойове чергування на околиці Маріуполя. Надійшла інформація, що з боку ватників рухається велика колона вантажівок, бронетехніки без розпізнавальних знаків. Армійці передали по рації. Попросили підсилити і прикрити фланг з боку моря — в разі чого.

Вони саме патрулювали приватний сектор, коли пролунав постріл. Власне, не було ніякого пострілу. Бійця повело у різні боки і він тихо приліг на землю, наче перепочити. Мабуть, тварюка працювала з глушником.

Пораненого бійця евакуювали. Тварюка поцілила йому збоку, в місце, яке не захищене бронежилетом. Зараз в одній з лікарень Запорізької області лікарі борються за його життя.

В кишенях заплямованого кров'ю одягу, який довелося розрізати ножем, щоб швидко дістатися до рани і зупинити кровотечу, поряд з дрібними грошима, пластмасовою вервицею і пластмасовим Ісусом знайшли оцей списаний аркуш. Я не знаю імені цього чоловіка, навіть не знаю, скільки йому років.

Цей списаний аркуш з кишені пораненого бійця — можливо, його перша літературна спроба, можливо, у майбутньому великого поета (тільки б залишився живий!) — розірвав мені душу.

То нехай і вам розірве.

03.07. 7014

Маріуполь. Азов

Коли чистиш зброю...

Марійка

Андрійко

04.07. 2014

Ці чайки над полем бою — вони такі недоречні...

05.01. 2014

 Під Слов’янськом бої...

Під Слов’янськом бої. А у нас під Маріуполем напруга така, що в бійців суглоби вискакують зі своїх місць і кришаться зуби.

Тримаємо фронт, тримаємо за наших побратимів зброю — не кулаки, немолодий «Афганець» тримається за серце і крадькома, щоб не побачили й не відрахували з батальйону, ковтає валідол. «Семінарист» однією рукою теребить вервицю і самими губами мовить БогородицеДіво і ОтчеНаш, а іншою до хрускоту пальців стискає зброю. «Студент» з Могилянки раз за разом протирає запітнілі окуляри і нервово клацає затвором. Я теж хочу чи то кави, чи то гранчак спирту, чи то обернутись і завити вовком.

Нараз сигнал тривоги. Бойовий виїзд. Перша рота.

Нелюди прийшли з боку моря, з нелюдської сторони, і обстріляли з міномета наших прикордонників. Наших було дев'ятеро, ті напали на них втридцятьох, одного вбили, ще двох важко поранили.

Пацани такі вмотивовані, такі злі, жадають по- мститися за своїх братів, що нормально на війні для воїна. Кажуть: піймаємо — в полон не візьмемо жодного. От тільки ті дурнуваті КАМази так

повільно їдуть, що хоч бери та й вистрибуй за борт і біжи піхотинцем на місце бою.

А Маріуполь з околицями потроху звикає, що тут базується батальйон, як перед тим звик Бердянськ — день за днем усе більше «Слава Україні» — «Героям Слава», синьо-жовтих прапорців, гудків клаксонів і дівочих усмішок. Особливо — дівочих усмішок.

Зі спостережень бійців: переважна більшість місцевих мешканців за нас, та, власне, вони — це ті самі ми, усі ми одна сім'я, просто дехто щось не так зрозумів чи заплутався.

Ми — це місцеві рибалки, які під обстрілом, ризикуючи власним життям, винесли з поля бою загиблого і двох поранених прикордонників.

Ми — це один із керівників Донецької міліції, який вивів увірений йому особовий склад на допомогу нашим бійцям, а тим, які не з’явилися, тому що бояться чи симпатизують ватникам, обіцяв начистити пику і натягнути «глаз на жопу».

Ми — це літні жіночки, які приносять бійцям сир, сметану, абрикоси, скрушно зітхають і без кінця «бєрєґі вас Ґаслодь, роднєнькіє».

Ватники розділилися. Двома групами — 17 і 13 осіб відходять суходолом у бік грьобаного Таганрогу.

Велика територія для зачистки — а «ловушки», а міни, а розтяжки, а всяка інша хрєнь, а снайпери — наші викликають на підмогу другу роту.

Поле за полем, балка за балкою, яр за яром, двір за двором — і так добу — без їжі, без води, без сну, без сходити до вітру.

Знайшли місце, де стояв міномет і вівся обстріл наших прикордонників. Залишки зброї вражають наших спеців. Нові технології. Ще не бачили такого. Працювали вишколені профі.

Місцеві допомагають. Селяни, рибалки — та усі — показують, де ховаються ватники, контрабандисти, видають цілі арсенали зброї.

Убивць цього разу не піймали. Цього разу. Вони встигли добігти до кордону і заскочити на свій бік.

Наші бійці постояли на кордоні з кацапією. подивилися ворогам очі в очі чи, точніше, бінокль у бінокль, а потім показали їм те, що зазвичай показували ворогам козаки, приспустивши штани, і сказали, щоб чекали на нас в гості у Таґанрозі.

06.06.2014

У мене є земляк...

09.07.2.014

Час на війні...

Час на війні — це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити.

Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям.

Та що там час — мить усе вирішує в цій столітній війні. Мить вирішує, хто стріляє першим, хто житиме.

Вирушаємо з Києва до Артемівська, бо війна, бо там наші побратими з батальйону «Донбас» кожен день під обстрілом, тримають передову, бо так треба.

Збираємося виїжджати зранку, але то те, то се. То делегації, то волонтери, то добровольці, «коли нас візьмете з собою на передову, коли дасте нам зброю, ви не дивіться, що я старий, малий, кривий, я не буду вам обузою, а якщо доведеться загинути, то не одного кацапа візьму з собою», то священики, то матері — й усім мусиш вкраяти свого часу, наче нарізати смужку життя; легше врізати і віддати пальця.

Тактично неправильно, час не любить такого легковажного поводження з ним. Вирушаємо коло полудня. Полтаву, Харків пройшли за сонця, в Ізюмі сонце стало червоним, скільки не підживлюй його світлом фар; у Слов'янськ — наче висадилися на невідомій планеті — зайшли глибокої ночі. Марсіанські пейзажі, декорації для зоряних війн, усюди відчувається, що тут побували чужі. Стівену Спілберґу це сподобалось би. Моторошно. Моторошно. Моторошно. Невже це наша планета, наш час, невже це з людьми зробили люди?

Між Ізюмом і Слов’янськом 5 блокпостів. Наші. А покажіть документи, вийдіть з машини, відкрийте багажник, а тримайте руки так, щоб я їх бачив, мета поїздки, зброя є, немає зброї, а якщо я пошукаю, спробуй, поїдеш далі з нами, в багажнику. Це на першому блокпості з боку Харкова. А сам весь такий чистенький, випрасуваний, відгодований, з шевроном із зображенням птаха і ненависним для кожного майданівця написом. А зброя — ми від заздрості дар мови втратили. Мрія натівця. От би нашим пацанам таку на передову, а не цим бикам у тилу нею красуватися. Ледве стрималися від спокуси здійснити захоплення. Просто нас троє, а їх десяток.

Що ближче до передової, то ближчі люди. То більше наші наші.

П'ятий блокпост, околиця Слов'янська. Не партеся, хлопці, своїх впізнаємо на дух, у нас вата не розмовляє українською, тим паче з галицьким акцентом. От блін, а що, так помітно, 25 років у Києві. У мене слух. Як у снайпера. Як у вчителя української мови і літератури з двадцятилітнім стажем. Та ну. Ти звідки, брате? З Борислава. А я з Тернополя. Обнімемося, брате. А він теж має стосунок до мови і літератури. Це наш Влад, Ніжинський Робін Гуд. Письменник — каже, якщо не бреше. Хлопці, ану бігом сюди, подивіться, хто до нас приїхав — герой майдану, лєніноборець і комбат Микола Коханівський, сер Робін (не футболіст) Гуд і Гуменюк — письменник. Блін, досить приколюватись.

Ви куди зараз? В Артемівськ. До Семена. Ага. Бля. У них там жорстко. Щодня м'ясорубка. Я б на ніч не радив. Треба. А що по зброї. Три коротких стволи. Херня. Були у нас трофейні. Дали б вам 2–3 калаші. Вчора повіддавали. Тут від Слов'янська до Артемівська реально нікого нема. Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка — нічийна земля. Особливо вночі різні групи шаряться. За півгодини перед вашим приїздом була пальба — з калашів і кулемета, якраз із того боку, куди ви збираєтеся. Блядство.

Патрон у патронник, кожної секунди будьте готові до того, що вас можуть обстріляти, швидкість 200, педаль до поляка — і газу, газу. Рації у вас нема. Ви з Маріуполя. Ви тут типу чужі. Йобане керівництво, про що воно думає. Пиши телефон. Якщо приймете бій — дзвони, поможемо.

Ну що, обнімемося, брате. Бережіть себе. І ви себе бережіть. З Богом.

Легко сказати «200 — і газу». Бетонні блоки впоперек дороги, шини, повалені дерева, обірвані дроти, вирви, залишки блокпостів, напівзруйновані кулеметні гнізда, бліндажі, спалена техніка, швидкість руху почасти нульова, загальна — 40 кілометрів.

Раз мало не злетіли у воду, прогледіли, що попереду підірваний міст. Раз нас обстріляли — на виїзді зі Слов'янська, здається, свої, у місцині, яку тутешні називають «на каналі». Таке буває. Це нормально. Залишили серед поля, серед лісу десяток другий срочників-пацанів, насипали кілька відер набоїв і — як хочете, так до ранку відбивайтеся. Вранці поміняємо. А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів, усіх жирних пацюків, які окопалися в тилу і судять про те, як погано воює наша пацанва, наші батальйони і наша армія. Чуєте? Я вас проклинаю, педерасти обидвох статей.

У Слов’янську не зустріли жодної людини, жодного авта, жодного світла у вікні. Страшно. Страшно. Заледве вирулили з цього «цвинтаря розстріляних ілюзій». Заледве знайшли іншу дорогу на Артемівськ. Заправка. Десь на півдорозі між Слов'янськом і Краматорськом. Дивина. Працює. Пошарпана, потрощена, пограбована, попалена, але — працює! Заправник сам-один білясвоєї заправки, як біля своїх вулканів Маленький принц. Вступає в розмову, до болю рідний, милий вуху суржик, радіє, що бачить людей, ще більше радіє, що, заправившись, платимо гроші. Бо ті заправлялися за будь здаров, хто ті, ну ті, озирається, чужі погані люди.

У центрі Краматорська дорогу перегородила жінка. Точніше — людина, скажімо так, не дуже твереза і не дуже жінка. Рєбята, подвєзіте. Куда? Здєсь нєдалєко. Три кеме. Розмова не заладилася. Окрім неї, нікого більше не цікавив інтим, підвезли, довезли, висадили, повідкривали вікна, щоб вивітрився перегар, та й що там тих три кілометри. Тішить те, що й тут живуть люди. Якось живуть. Якось люди.

В Артемівськ, на базу батальйону «Донбас», дісталися за опівніч. Майже у воротях зіткнулися з розвідувальною групою, яка поверталася із завдання. Половина облич знайомі, всі пройшли Майдан, з другою половиною спільні знайомі. Друзі.

Обнялися. Обмінялися новинами з фронтів. Ну, що у вас тут? А що у нас тут? Війна. Воюємо.

5 днів тут стоїмо. Жодної ночі спокійної. Щоночі обстрілюють наш гуртожиток. Тільки в’їхали. тільки вклалися спати, нараз — бабах! — постріл із «джмеля». Добре, що в стіну попав, а не у вікно, всі вікна посипались із першого по п'ятий поверх. Потім другий постріл — бабах! — потім третій. Позалягали біля вікон, повибігали в коридор, зайняли кругову оборону, відкрили вогонь, відбилися. На ранок пішли прочісувати місцевість, знайшли місця, звідки вівся вогонь; якщо й поклали когось, то вони забрали своїх двохсотих. Люди повиходили на вулиці, відкрилися магазини, їздять автівки, жінки з колясками, кажуть, уперше за багато тижнів. Наступної ночі — снайпер. Тільки бах-бах, бах-бах — то в одне вікно, то в інше. Засікли його в тепловізор, вальнули, а він, гад, поміняв позицію, і знову бах-бах і бах- бах. І так цілу ніч — він на нас полює, а ми на нього, профі. А вчора під'їжджає беха, зупиняється он там, водій не глушить, сидить за кермом, а пасажир з гранатомета — бабах! — розкурочив дах, зняв шифер. Пацани на посту давай поливати його з калашів, а тут дерева, мандраж, відстань, а наш старий афганець, той, в якого радикуліт, приліг за бруствер і одиночними з калаша бах, бах, бах — і посипалися в бесі вікна. А тут таксист приїхав, якраз за бехою. сам бачиш, через ці гори щебеню там вузький проїзд, перекрив нашим зону обстрілу. Довелося припинити, щоб не покласти цивільного. Беха рвонула з місця, водій може поранений, може ні, а пасажиру-стрільцю, здається, кришка. А де ти його будеш шукати? Без номерів. Місцеві приходять, приносять їсти, розказують — той був, той був, той колорад, але лише окопи рив, подивитися на нас. доторкнутися рукою, свої ж бо. А таксист учора приходив, каже — дякую, хлопці, що врятували мені життя, дякую, що не стріляли, хоча мали на це повне право, бо так, як боно вчора виглядало все, ви мали право подумати, що я з ними заодно і прикриваю їхній відхід. Була така думка.

Сьогодні один з наших блокпостів отут, за містом, кілометрів 2–3, атакувало дві групи. Перерізали їх вогнем. Просто нам пощастило, що вони закидали гранати нам за спину. Більше десятка гранат — і все перельот, ні разу не влучили. А ми їх накосили. Коли все закінчилося, ми оглянули місце, де вони стояли, покидали рпг, свд, інше залізо, всюди кров, бачу — рукавиця, о, думаю, зараз, якщо іншу знайду, буду мав, а там в рукавиці кисть руки, ще тепла, прикинь? Закопали, а що робити? Якщо вночі буде виїзд, візьмете нас з собою. Візьмемо. Чого ж. Але краще най не буде.

Кілька днів тому ще не те було. Стоять пацани на посту, чують — лазить хтось, мінує чи розтяжки ставить. Стой, хто ідьот! Ні звуку. Ну, влупили чергу. А зранку знаходимо чеченця. Розтяжки ставив. Що робити? Ворог. А ворог — він живий, а це — мертвий, а з мертвими ми не воюємо. Нехай Бог з ним розбирається, чи хто в них там. Закрили очі. викопали могилу тут-таки в полі, поклали йому в могилу його зброю, засипали, прочитали Отченаш. Все. Спочивай з миром.

Вкладаємося спати. Ось вам кімната, ось вам матраци, світло не вмикайте, у вікнах не маячте, хочете жити — у вікнах не куріть, зброю напоготові, що ще? Може, ви приїхали нам на фарт і хоча б цю ніч буде спокій. Ага. Якщо почнеться обстріл. якщо буде кіпіш, ви краще сидіть в кімнаті і в коридор не йдіть, наші пацани вас не знають, ще хтось подумає, що ворог вдерся на поверхи, і влупить чергу. Суттєве зауваження. Головне — розумне. Добраніч, хлопці. Добраніч, хлопці.

Уранці розбудило сонце і горобці, які, здається. нічого не знають про війну, у яких на дереві за нашим вікном якісь там свбі' гороб’ячі клопоти.

Вийшли у двір, бійці збираються на патрулювання. на блокпости, обступили, купа знайомих, а що там у Маріуполі, а що там у Києві, а доки це все. Зав'язалася розмова, обмінялися телефонами. пофоткалися. Семен Семенченко без балаклави — звичайний хлопець, звичний український пацан. як будь-який інший з Харкова. Львова чи Житомира.

Їдете? Їдемо. А що у вас? Два пееми і тете. Мало. Та мало, а попробуй проїдь пів-України з калашом і доведи кожному мусору. що ти не ворог. Візьміть трійко гранат, негусто, та все ж, що можемо…

13.07.2014

«Жодного сну за усю війну»...

15.07.2014

Цей вірш починався як білий...

14.07.2014

Коли працює установка залпового вогню «Град»...

20.07.2014

Дивне це відчуття коли відкриваєш рахунок...

75.01.7014

«Сивий» — «Кармелюку»

«Сивий» — «Кармелюку». «Сивий» на дроті. Як справи, братику? Краще не питай. Іду до Бердянська. Хочу вбити суддю. Ти хочеш вбити їхню честь? Так. А заодно начальників міліції, СБУ і прокурора. Ну, начальника міліції і прокурора у цій країні мріє убити, либонь, чи не кожен громадянин, але їхню честь? Якби їхня честь мала честь, вона сама б застрелилася. Шо, все так погано? Ше гірше, братику. Поки батальйон стояв у Бердянську, вони мали хоч якийсь страх, а коли «Азов» перебрався до Маріуполя, ці тварі знову за старе взялися. Знову заказні кримінальні справи, знову кришування наркоторгівлі і повій, знову узаконення рейдерства, знову хабарі і розгул злочинності в лавах правоохоронців. Ну, але це я як би ще розумію. Менти і заказухи, судді і хабарі — це як би синоніми. А зараз — просто державна зрада. Ми відловлюємо сепарів, іноді — ризикуючи життям, передаєш їх мусорам, а ті через суд чи якось там ще їх відпускають! Жартуєш? Які тут, на хер, жарти?! Бердянськ симпатизує нам відсотків так на 95. Приходить жіночка, приносить фотографію. На фото її колишній в обнімку зі «Стрєлком» і ще п'ятеро мєсних мудаків, усі при стволах, так звана освободітєльная армія юга у складі стрелковської банди. Через тиждень телефонують люди, кажуть — засікли трьох з цієї фотки, сидять на косі, бухають віскар і тьолок лапають. Ну, ми розвід групу з «Азова» — і по бікіцеру, на косу, ментам ні гу-гу, шоб не злили інформацію. Приїжджаємо, придивляємося — точно, вони. Беремо лагідно, щоб не зіпсувати нікому шкуру і відпочинок людям — люди ж бо навкруги — у кожного за поясом по стволу, в кишені по гранаті. Вивозимо подалі, знімаємо інформацію про контрабанду морем зброї з Росії, куди підвозять бойовиків, дізнаємося графік, за яким причалюють ворожі катери, накриваємо два склади зі зброєю, а потім викликаємо СБУ і ментів, і з рук в руки передаємо офіційній владі усіх трьох цілих і неушкоджених, без жодної подряпинки. І шо? Суд їх відпускає! Виявляється, ми порушили їхні права під час затримання! Усі троє на волі, знову сидять на косі, трахають тьолок. бухають віскар, нагло либляться і розказують, скільки вони наших пацанів під Слов'янськом поклали. На хера ви взагалі віддавали їх мусорам? Вивезли б подалі в море, мішок на голову, камінь до ніг — і шубовсть. Відтепер тільки так і будемо робити. Дай прізвища судді і прокурора. Повісимо на сайт. Не поможе вішати на сайт. Їх, гадів, просто треба вішати.

***

«Тополя» — «Кармелюку». Ало! Бачу, тобі не дуже зручно розмовляти? В слухавці замість твого голосу суцільні вибухи і пальба. Та є трохи! Сепари пішли в атаку! Чув ти зі своїми унсовцями зараз в «Айдарі»? Хотів запитати — як там? Як тут?! Тут — війна! Вчора з нашого боку 38 трьохсотих і 10 двохсотих! Скільки сьогодні — ще не знаю! Пауза. Передзвони! Не зручно розмовляти! Просто на нас пре танк! Треба з РПГ його прибрати! А то подавить пацанів на хрен! Того дня у них 30 трьохсотих і 8 двохсотих. Так наче легше, коли позначаєш цифрами наших загиблих пацанів. Чиїхось синів, чоловіків, батьків. Не можу це коментувати. Хочеться кричати.

***

«Малий» — «Кармелюку». Привіт, братику. Привіт. Але ж ти свиня. Був у «Донбасі» — нє, шоб провідати старого бойового товариша. Старий, по-перше, я не знав, шо ти в «Донбасі», тоді не знав, а, по-друге, ми були одна нога тут — друга там, так би мовити, стрельнули по москалику — і на базу. Та ладно. Шо там у вас? У нас — гаряче. Але я зараз не там. Я — вдома. Під Артемівськом посікло трохи осколками. Сильно посікло? Та так. Пару подряпин. Ротний відправив додому на тиждень-два. Полікуватися. Полікуєшся тут. Аякже. Шо сталося? Поїхали вчора в Зарваницю, на прощу. Помолитися, сили набратися. Божої благодаті. А там сидить на інвалідному візочку в білій вишиванці мале дев'ятнадцятирічне хлопченя, напівпаралізоване, рука, нога і половина обличчя віднялися. Був у «Добровольчому Українському Корпусі» під Карлівкою, разом з Ярошем. Як поперли на них сепари, як вальнули по них з РПГ, його товаришу півчерепа знесло, а його так осколками посікло — півтіла паралізувало. Подивився я на нього — дитина, мамця з ложечки годує, обтирає слину, такий напав на мене туск! Соромно стало за свої подряпини. Повернувся додому, позривав свої бинти, жінка в крик, завтра назад повертаюся. А тут сусіди надвечір поприходили. Подивитися на долбойоба-героя. Журяться. Бачте, забрали воріженьки у нас Крим, де ж ми тепер дітей оздоровимо перед новим навчальним роком, вибирають — Хорватія чи Болгарія. Я ненавиджу їх. І їхніх дітей теж ненавиджу.

***

«Мольфар» — «Кармелюку». Шо у тебе з голосом, братику? Горе у нас, брате. Шо сталося? Пригадуєш того пацана, був у нас в 24 сотні, весь час ходив у навушниках, слухав музику і сам підспівував? Ну, того, якому ти тоді в лютому припер арбалета, бо він казав що мріє стати снайпером? А, пригадую. Сьогодні ми його втратили. Він таки став снайпером. Чимало на його рахунку вати, чимало виграних дуелей у ворожих снайперів, а сьогодні і на нього знайшовся снайпер. Вальнув так, що хлопчина перелетів через мішки з піском і зробив у повітрі сальто. Але куля пройшла навиліт. Він лишився живий. Уявляєш? Уявляєш нашу радість? Ми під обстрілом до нього, наші прикривають вогнем, відтягуємо його подалі. Ховаємося за БеТееРом, водій БеТееРа не бачить нас, люки задраяні, стукаємо по броні — впусти нас! А тут вата обходить з флангу, мабуть, здогадалися що у нас снайпер, хочуть взяти його живим. Переповзаємо ззаду за БеТееР, а той як рване назад — і колесами просто на нашого снайпера. Ми навіть зойкнути не встигли.

Після цих слів «Мольфара» і в мені щось всередині голосно зойкнуло і обірвалося.

27.07.2014

Я вчора вмер...

Пам'яті Руслана, побратима, загиблого бійця батальйону «Айдар»

30.07.2014

Може б ти не йшов сину...

class="book">1.

Може б ти не йшов сину

Ой може би ти не йшов синочку

Як я нині тут сама стара буду

Один кут в хаті підпирати

Коли три хитаються

Небо й так уже на серце давить

Ще й стеля от-от обвалиться

А що там доброго на тій війні

А чи я коли Вас не слухав мамко

А чи я коли Вам слово лихе сказав мамцю

А чи Ви мамко мене не любите

Ой пустіть мене мамцю на війну

Ой не пущу тебе на війну сину

Ой не пущу тебе на війну синочку

Та ж пішов на війну твій батько

А тобі щойно на Покрови буде вісімнадцять

Пречиста принесла мені тебе в запасці

Ой не пущу

Ой не пущу

Ой пустіть мене на війну мамко

Ой пустіть мене на війну мамцю

Бо як коло Вас лишуся

То як людям в очі гляну

А що я людям скажу

2.

Ми в Азові вітаємось як римляни

Як би Ви то виділи мамко!

Ми простягаємо один одному руки

І перехоплюємо трохи вище за зап'ястя

Ми беремо руку товариша мертвою хваткою

Ми сплітаємо наші руки в нерозривний замок

Ми кажемо один одному:

Ось тобі моя рука брате

Ти завжди можеш на мене покластися

Я ніколи тебе не залишу

Ні живого ні мертвого ні пораненого

Моя рука тобі на доказ моїх слів

Мій меч — твій меч

Твоя смерть — моя смерть

У такі хвилини я почуваюся

Хоробрим центуріоном

Непереможним гладіатором

Історія людства

За останні декілька тисяч років

Воскресає в мені

Повстає із попелу

Кров загиблих воїнів

Перетікає у мої жили

(Пробачте мамко що в такі хвилини

Мені здається наче я вам більше не належу

Я належу війні)

3.

У нашого батька в ОУН

Вої вітаються ще інакше мамко

Вони вітаються як бандерівці

Як люди які належать життю значно менше

Аніж вони належать смерті

І це їх свідомий триб

Вони підносять правицю на рівень очей

І злегка згинають у лікті

Так що твій брат стає до тебе ближче

І ти мимоволі хочеш його обняти

Вільною рукою поплескати по плечі

Коли я так з кимось вітаюся

Мені завше хочеться плакати —

А вої не повинні плакати —

Тож я тримаюся

Бо це вітання більше нагадує прощання:

Дякую що бачу тебе живим брате

Хтозна чи побачу тебе ще колись

4.

Був день світило сонце

У той день вона втратила їх обох

Чоловік підірвався на міні

Кажуть не було що в домовину покласти

А в сина влучив снайпер

Стеля обвалилася в хаті

Не могла сама довше її тримати

В один день усі троє вкрились небом

В один день усі троє стали небом

Одної погожої днини

Небо схотіло усіх трьох

Заповіт

Сьогодні знову копаємо землю

Цю ненависну донецьку землю

Цю черству закам'янілу землю

Тулимося до неї

Ховаємось у ній

Ще живі.

Ми ховаємося за землю

Сидимо в ній тихо

Наче малі діти за маминою спиною

Ми чуємо як б’ється її серце

Як вона втомлено дихає

Нам тепло й затишно

Ще живі.

Завтра ми вже будемо мертві

Може багато з нас

Може всі.

Не забирайте нас із землі

Не відривайте нас від матері

Не збирайте на полі бою наші рештки

Не намагайтеся наново скласти нас докупи

І — благаємо вас — жодних хрестів

Пам'ятних знаків чи меморіальних плит.

Цього нам не треба

Адже це не для нас — для себе

Ви ставите нам величні пам’ятники.

Не треба ніде карбувати наших імен.

Просто пам'ятайте:

На цьому полі

У цій землі

Лежать українські солдати

І — все.

Не віддавайте нас батькам

Не хочемо щоб батьки бачили нас такими

Нехай батьки запам'ятають нас малими дітьми

Неслухняними хлопчиками

З рогатками з синцями на колінах

З двійками у щоденнику

З повною пазухою яблук із сусідського саду

Нехай батьки сподіваються

що ми колись повернемося

Що ми десь є.

Не віддавайте нас дружинам

Нехай кохані запам'ятають нас красенями

Такими які подобалися багатьом дівчатам

А дісталися їм.

Нехай вони запам'ятають наші гарячі губи

Наш гарячий подих

Наші палкі обійми

Нехай вони не торкаються

нашого холодного чола

Наших холодних вуст.

Не віддавайте нас дітям

Нехай діти запам’ятають наші теплі очі

Наші теплі посмішки

Наші теплі руки

Нехай діти не торкаються тремтячими губами

Наших холодних рук.

Ось в цих окопах

Які сьогодні для нас тимчасове житло

А завтра стануть нашими могилами

Поховайте нас.

Не потрібно прощальних промов

В тиші яка настає після бою

Це завше виглядає недоречно

Це наче штурхати загиблого воїна

І просити щоб той встав.

Не треба панахид

Ми й так знаємо де тепер буде наше місце

Просто накрийте нас землею

І — йдіть.

Було б добре якби на тому місці було поле

Колосилося жито

Щоб жайвір у небі

І — небо

Багато неба —

Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле

Де лежать бійці?!

(У пам'ять про нас їжте хліб з поля

Де ми полягли.)

Було б добре якби на тому місці були луки

І багато-багато квітів

І бджола над кожною квіткою

Щоб надвечір приходили закохані

Плели вінки

Кохалися до ранку

А вдень щоб приходили молоді батьки

З малими дітьми

(Не перешкоджайте дітям приходити до нас)

Але це буде завтра.

А сьогодні ми ще копаємо землю

Цю дорогу українську землю

Цю солодку ласкаву землю

Пишемо гуртом саперними лопатками

На її тілі

Останній вірш української літератури.

Ще живі.

Оглавление

Борис Гуменюк ВІРШІ З ВІЙНИ

  …Бачу сон…

  Коли юна дівчина Ліна Костенко...

  Стара шовковиця під Маріуполем...

  Наш чотовий — чоловік з химерами...

  Сиджу на березі моря...

  Коли чистиш зброю...

  Ці чайки над полем бою — вони такі недоречні...

   Під Слов’янськом бої...

  У мене є земляк...

  Час на війні...

  «Жодного сну за усю війну»...

  Цей вірш починався як білий...

  Коли працює установка залпового вогню «Град»...

  Дивне це відчуття коли відкриваєш рахунок...

  «Сивий» — «Кармелюку»

  Я вчора вмер...

  Може б ти не йшов сину...

  Заповіт