Юрій Шовкопляс
ПРОФЕСОР
Оповідання
Славетний учений, професор фізіологічної хемії ... медінституту, Адріян Євгенович Терещенко, прокинувся, як завжди, по-старечому, рано: непривітний світанок кінця листопада тільки-тільки зазирнув у вікно.
Декілька хвилин професор нерухомо пролежав з заплющеними очима, розшукуючи серед низки зайвих, напівсонних думок потрібну — ту, що з нею вів заснув учора. Це була думка про новий, ніким ще не поставлений дослід, до якого він тепер готувався; дослід цей мав освітлити йому проблему — над її розв'язанням він працював от уже півтора роки, покищо безнаслідково. Піймавши цю думку, він хутко сів на ліжку й простяг руку до стільця, де лежав його неохайно кинутий одяг. Він взагалі ніколи не залежувався, бо на письмовному столі завжди на нього чекала або розкрита, залишенаа вечора книга, або акуратно розкладений папір, що своєю незайманою білістю вимагав од нього продовження роботи.
Але сьогодні рука йому не дотяглась до одягу: несподівано здригнула й поволі впала на ковдру: Погляд йому встромився в календар, що висів якраз над стільцем, — рясна ранкова сутінь не сховала від Адріяна Євгеновича двох великих чорних цифр, що неясно виднілись на білому тлі: 25... Учора ввечері, лягаючи спати, він зірвав з календаря попередній аркушик, та, захоплений думкою про новий дослід свій, не звернув уваги на те, що відкрилось йому під зірваним. А зараз одчув, що нема йому сили одвести погляд от тих цифер: дивився на них, нерухомий од незрозумілого болю, що враз зробив його кволим І мерзлякуватим. Настільки кволим, що не зміг навіть натягти на себе ковдру... Двадцять п'яте листопада... День його народження… Але це не злякало його: адже день народження — звичайний день. Моторошно стало від того, що цифра «2», химерно змінена сутінню і його уявою, здавалась зовсім не двійкою, а сімкою — нагадала йому про кількість прожитих років... Сімдесят п'ять літ... Старість ...
Невже вона підкралась непомітно, мов злодій? Невже він так і не помітив її наближення?..Все його життя було сповнене улюбленою роботою й ніколи було подумати про невпинний плин часу, що помалу перетворював його в мислетворну руїну. Невже він зараз подібний до своїх колеґ по інституту, що працювали й старілись поруч нього, — колеґ, що кволо перебирають непевними ногами, йдучи, і не розмовляють, а шепочуть щось собі під ніс беззубими ротами? До цього часу вій ніколи не порівнював їх із собою, але тепер... Невже він такий, як і вони?
Але лише хвилину рука йому безсило лежала на ковдрі. А потім, так само несподівано, як і впала, рвучко підвелась і вхопила одяг. Адріян Євгенович з радістю відчув звичну й приємну міць своїх тонких пальців...
Це раптове одубіння зникло йому через те, що думка про кволість і беззубість була просто безглуздою.
Він — беззубий? Язиком провів по двох рівних низках своїх гострих зубів — ними можна ще розгризати горіхи! — І посміхнувся... Він — кволий? Жваво схопився з ліжка, просунув ноги в штани й босоніч пройшовся по прохолодному паркеті своєї спочивальні, перевіряючи свої напруги, упевнені рухи і не втримав голосного сміху. Адже він зовсім не відчуває ще свого тіла, воно таке ж слух'яне, як і думки! Він звично й легко справляється з ним, як з першим-ліпшим приладдям у своїй лабораторії! Років на десять принаймні його ще вистачить. А скільки проблем — нових і цікавих — можна розв'язати за цей надзвичайно довгий час!
З посмішкою, що ніяк не хотіла зникнути йому з обличчя, професор узув свої домашні пантофлі й скинув нічну сорочку, щоб підставити тіло під холодний і хвисткий струмок води з-під крану. (Так він робив щоранку). Задоволено крякаючи й пирхаючи, довго мився, з насолодою почуваючи, як організм йому наснаджується бадьорістю й легкістю. По тому підійшов до свічада й, витираючись шорстким рушником, уважно оглядів себе, щоб остаточно переконатися в своїй здатності переносити вагу свого віку. І свічадо цілком виконало його бажання.
Він побачив там високу й широкоплечу людину, зовсім ще не згорблену й м'язисту: на голих грудях високо підіймались два бугри, під шкірою рук помітно движіли пружисті вузли, а шия гордо тримала велику голову з коротко підстриженим волоссям. На лиці де-не-де залягли неглибокі зморшки — під очима й на скронях; були вони ще й навколо рота, але ховались під вусами і рясною бородою Чоло ж і щоки — такі ж ріпні, як і півста років тому. А очі дивились так молодо, з такою усмішкою наче належали юнакові. І ще одна чуднота була йому в обличчі: на голові волосся ніде не запорошилось сивизною, без найдрібнішої плішинки було, брови ж вуса й борода — майже зовсім білі; а втім білість брів лише відтіняла юний блиск його очей ... І коли б не ця сивизна, коли б не шкіра, що трохи пожовкла й була розкреслена надутими жилами-віщунами старечого склерозу, ніхто ніколи не подумав би, що Адріян Євгенович прожив уже значно більше, як три чверти свого життя.
Уславлений учений ніколи не розглядав себе так уважно. Навіть за часів молодости його знайомство з свічадом обмежувалось лише зав'язуванням краватки й розчісуванням густого волосся (тоді воно не було стриженим). Тепер же майже ніколи не заглядав у нього. Але зараз, боляче ужалений уявою про величезність сімдесяти п’яти прожитих років, довго не відходив од нього — аж поки не впевнився, що сьогоднішній острах є завчасний і даремний.
— Gaudeamus igitur juvenes dum sumus*
[1], — іронічно затяг він старовинної студентської пісні, і його хриплуватий гучний бас ураз наповнив невеличку спочивальну. Трохи сп'янілий од думки, що старість ще не доторкнулась до його міцного тіла, він співав диригуючи собі обома руками: — Post molestam senectutemnos habebit humus!* — Земля його візьме лише після тяжкої хвороби. Отже, їй доведеться почекати бо він аж дотепер не встиг ще довідатись, що це таке — хвороба. — Vivant omnes virgines, vivant professores! — почав він був другого куплета*, але ніяково засміявся й замовк: дівчатам ще можна славу співати, а от самого себе вихваляти — якось не з руки.
Крім того, він зміркував, що цей, нічим не виправданий і надто гучний спів напевно побудить усіх сусідів, а вони чого доброго подумають, що відомий мало не всій землі учений почав помалу з глузду з'їжджати від старости. Прислухався до ранкової тиші, з задоволенням переконався, що її ніщо не порушує й, усе ж таки ніяково посміхаючись, одійшов од свічада, щоб закінчити свій нескладний туалет. Потім запалив спиртовку, поставив на неї чайник і, чекаючи, поки він закипить, почав поволі ходити по двох невеликих кімнатах своєї квартири: ритм кроків ушиковував йому думки, спрямовуючи їх на той дослід, що його доконче потрібно почати якщо не сьогодні, так завтра в усякому разі... Так він ходив щоранку, обдумуючи сьогоднішній день, бо не міг сісти за роботу, не випивши чаю.
Та, видно, розум його не зміг ураз перебороти прикрої отрути сьогоднішнього непроханого спомину. Раз-у-раз спомин цей затуманював потрібне й викликав перед очі давно минуле — те, що, здавалось, час уже зовсім і навіки засипав своїм важким і непрозорим порохом. Наче хтось ходив просторими склепами його пам'яті, де нерухомо лежали давнішні події й почуття, струшував з них той порох і показував їх професорові такими, наче пережив він їх кілька годин тому.
Мимоволі він зупинився в своєму кабінеті проти стінки, що на ній висіли два портрети: молодої жінки й красивого юнака, схожого з нею, в студентському одягу, — портрети його дружний й сина... І дивно: щодня він бачив ці портрети, але ніколи вони не оживали так, як ожили зараз, — їдкі очі встромилися в нього, роз'ятрюючи дві давніх рани…
Як давно це було... Одній рані більш, як п'ятдесят років, а другій... другій — тридцять два... Адріян Євгенович сам був ще студентом, коли вперше зустрів цю невисоку жінку, що скоро стала для нього найближчою істотою в світі. Портрет зле зберіг риси її милого лиця, і єдине, що запам'яталось з її зовнішности, було: розріз великих очей, подібний до розрізу католичних мадон, і посмішка, вона завжди здавалась сумною через те, що кутки вуст не підводились угору, як це буває у всіх, а чомусь знижувались... Сімнадцять місяців, найщасливіших місяців за все його довге життя — пробула Марійка з ним. Саме до того дня, коли він, радісний і щасливий, повернувся додому з останнього свого іспиту в університеті. Та як же не радіти йому було, коли він узнав, що професор фізіології лишив його за аспіранта при своїй катедрі! Але Марійка не могла розділити з ним його щастя: перед вечором того дня їй почались пологи, що від них вона й умерла, подарувавши йому сина... Навіть тепер, за п'ятдесят два роки по тому, Адріян Євгенович одчув невимовно гострий біль, що враз знесилив його; щоб устояти на ногах, він обіперся обома руками на стінку, а очі йому заслав непроглядний сірий туман. Через усе життя своє проніс він кохання до Марійки, жадного разу не зрадивши спомину про неї, бо певний був, що ніяка жінка не дасть йому того почуття життєвої наповнености, яке протягом коротких сімнадцяти місяців давала йому дружина… Лишившись самотнім, він усього себе віддав науковій роботі й синові: адже йому передала Марійка свої очі й свою посмішку; через це, мабуть, Адріян Євгенович так гарно зберіг їх у своїй пам'яті. Від батька ж хлопець узяв розум і здатність до інтелектуальної праці: він без єдиної затримки скінчив гімназію й уступив до університету. Але не довго тривало його навчання там: захоплений підчас однієї з революційних студентських демонстрацій поліцією, він потрапив до тюрми, звідти в заслання, а там у чотири дні згорів од запалення легенів. Було хлопцеві тоді всього лише двадцять літ...
Адріян Євгенович од штовхнувся від стінки й, важко пересуваючи ноги, наче всі сімдесят п'ять років раптом лягли йому на плечі, підійшов до письмового столу, впав на крісло й закам'янів, безсило схиливши голову.
Але біль, породжений спомином за давноминуле, — лише слабкий і скорозгасаючий відгомін колись пережитого, справжнього болю. Він звучить, мов тяжке зідхання з суміжної кімнати — придушене й зменшене стіною. Крім того, порох часу, здутий незрозумілою примхою нам'яти з набальзамованих подій минулого помалу осів, знову сховавши їх під своїм товстим шаром.
Проповзло кілька хвилин, і Адріян Євгенович, трудно зідхнувши й провівши тремітною рукою по лиці, підвівся, щоб продовжувати перервану гулянку. Ходив з низько схиленою головою, несвідомо торгаючи собі бороду пальцями. Кілька разів пройшовся повз спиртовку, не помічаючи, як буйно парує поставлений на неї чайник. Звернув увагу на нього лише тоді, як гаряча крапля, виплюнута їм, упала йому раптом на руку... Машинально налив у шклянку окропу, знов присів край столу. І сидів, поволі розмішуючи ложкою рудувату рідинку, аж поки вона зовсім не прохолонула, — гірка отрута споминів опанувала весь його мозок, витіснивши звідти думки про потрібне й необхідне. Він же навіть не спробував боротися з цим.
Довгою шерегою вишикувались перед його уявою минулі роки. І були вони подібні до шереги однаково вдягнених салдатів, напівсхованих дрібним осіннім дощем: сіра смуга на сірому ж тлі... Але хіба могли ті роки бути іншими, коли постійний тоскний сум за втраченими близькими істотами, клав на них свій пригнітливий відбиток? Навіть наукова робота, що він оддав їй усе своє життя, що на неї він переніс своє нерозтрачене кохання, не зробила його життя барвистим. Кожна книжка, кожний підручник з фізіології — а тих, що вийшли протягом останніх років, — посилався на його роботи. Щодня він діставав кілька листів з радянських і закордонних лабораторій, наукових установ, інститутів і учених, листів з висловами пошани до нього, з проханням приїхати на такий то з'їзд, прислати звістку за свою теперішню роботу, з повідомленнями про обрання його на почесного члена такої-то наукової організації. Але все це після синової смерти цілком його обходило й ніскільки не заглушало почуття постійної самотности... А що гірш над усе, протягом останніх років цю самотність він одчував чимраз гостріше: він пережив багатьох товаришів по роботі, другі переїхали в інші міста, а починати зближення з новими співробітниками — не той йому був уже вік. Серед студентів же — молоді, що для неї варт, на його думку, ще жити й працювати, вік почував себе зовсім чужим.
Щоб не лишатися з своїми тоскними думками на самоті, додому він приходив лише спати, і тільки півгодини до сну та ранком він сидів за своїм столом. Весь же час свій проводить у лабораторії. Власне її він і вважав за свою справжню домівку: там була його бібліотека, там він написав більшість своїх книжок. Тут же на столі й лутках лежало кілька принесених звідти книжок, перемішаних із зошитами, що а них вік накреслював пляни майбутніх робіт та записував думки, що впадали йому в голову тут, або дорогою сюди.
У гості до нього, за винятком Олександра Матвієвича Ганевського, єдиного його приятеля, ніхто не приходив. Та й Олександер Матвієвич заходив рідко — раз на місяць. Сидів з годину, весь час потираючи свої старечі висохлі руки, майже не порушуючи мовчанки своїм розслабленим голоском Щоразу зауважував, що квартира ця скидається більш на житло пролетарського студента, ніж на місце, де живе й працює великий учений. Іноді пробував заговорити про минуле, але зараз же замовкав, бо Адріян Євгенович ніколи не підтримував таких розмов: він завжди боявся споминів, знав, що всі вони надовго порушать його налагоджене життя, як от порушили сьогодні... Посидівши, Олександр Матвієвич витягав свого золотого годинника, довго дивився на нього й, обережно клацнувши кришкою, прощався.
Щоправда, іноді заглядали сюди й студенти, порушуючи своїми нестриманими голосами застиглість професорових кімнат. Але приходили вони сюди не в гості, а за довідками про складення іспитів, про підручники тощо. І ніколи не затримувались у нього більш, ніж треба, ніколи його розмови з ними не виходили з узького кола учбових справ... Важкуваті взаємини мав вій із молоддю — важкуваті й чудні. Через те чудні, що всього лише десять-дванадцять років тому вони були зовсім іншими. Сам він змінився, чи змінились студенти? Андріян Євгенович переконався, що думати про це —даремно...
Довго сидів старий професор зупиненим поглядом устромившись у якусь плямку на столі, багато ще чого перебрав своєю пам'яттю. Схаменувся лише тоді, як десь за стінкою глухо продзвонив годинник. Була вже десята година — час, коли він звичайно бував уже в лабораторії. Прикрий на самого себе за те, що дозволив споминам так заполоняти свій розум, він рвучко відсунув шклянку з невипитим чаєм, розплескавши його по столі, і хутко підвівся. Похапцем натяг на себе пальто, вийшов на вулицю. І тільки тут, простуючи до найближчої трамвайної зупинки, відчув, що спомини помалу зникають, звільнюючи його для сьогоднішньої звичної роботи.
***
Вони дійшли до кінця довгого інститутського коридору, де на стінці висів великий годинник. Хлопець глянув на нього, здивовано знизав плечима й сказав:
— Ого! Уже початок одинадцятої... Сьогодні наш професор щось не дуже акуратний. Цього я за ним ніколи не помічав... А чого це тобі так приспічило побачити його?
Дівчина хвилину ніяково помовчала, не відважуючись глянути в очі своєму розмовникові. Потім нерішуче відповіла:
— Поговорити мені з ним треба... За його асистента поговорити.
— А що хіба трапилось?
Знову дівчина відповіла не відразу. Схилила голову, немов шукаючи на підлозі найменш образливу для себе відповідь.
Вони поволі проходжувались коридором, і дівчина раз-у-раз зупиняла свій погляд на жовтих дверях що з-за них негучно доносилось шипіння газового пальника, стриманий брязкіт посуду й лагідне висвистування, — там, за ними, професорова лабораторія, там же знаходиться зараз і його асистент, що з ним вона менш за все хотіла зустрітися... Десята година — час для інституту ранній: крім них у коридорі нікого не було, і його тиша порушувалась лише згаданими звуками та стукотінням їхніх кроків.
Дівчина була на зріст невисока, але навіть під пальтом угадувалась гнучкість й властива молодости напруженість її постаті. Глянувши ж їй у лице, можна було з певністю сказати, що воно рідко коли буває сумним і засмученим, що воно зовсім не цурається веселої усмішки, яка зараз же відбивається на обличчях її розмовників. Великі сірі очі говорили про те, що вони надзвичайно гарно стежать за всім навколишнім, і існують зовсім не для того, щоб тільки прикрашати й без того непогане лице, а й для того, щоб приковуватися до сторінок розкритого підручника. Так само можна було сказати, що вона загарлива фізкультурниця: кожний рух її тіла був пластичним і закінченим. Навіть зараз, коли всі її рухи були зв'язані ніяковістю.
Її співбесідник відзначався від неї лише тим, що був чоловічої стати та на голову вище неї. Він мав таке ж усмішливе лице, як і вона, з тією хіба ріжницею, що в ньому було більш енерґійности. Крім того, рухався він спокійніш і впевненіш; не боявся зазирати їй в очі. І весь час стріпував темнокаштановим чубом, що непокірно вибивався з-під кепки.
Не дочекавшись на її відповідь, він повторив своє питання:
— Так ти, Таиько, все ж таки скажи, що в тебе з тим асистентом трапилось?
— А тобі не терпиться взнати? — з ледве помітною прикрістю відказала вона. — Нічого особливого й цікавого зі мною не трапилось.
— Коли б нічого особливого не трапилось, ти не була б такою засмученою, — резонно зауважив він. — Адже ти за сьогодні жадного разу не засміялась... Ти розкажи, може я допомогти тобі чим зможу.
— На жаль, ця справа не знаходиться в твоїй компетенції. Це чисто учбова справа, а секретарі профкомів до цього, здається, ніяк не торкаються.
Але за мить, побачивши його неприємно вражене гострою відповіддю обличчя, вона розповіла:
— Розумієш, Туман двічі погнав мене. А за що погнав, цього я ніяк уторопати не можу.
— За те, мабуть, що ти не знала як слід фізіологічної хемії, — посміхнувся хлопець.
—А я якраз певна, що знаю її. Коли б не знала, не прийшла жалітися на Тумана професорові. Ти от послухай, як він мене ганяв. Прийшла я до нього вперше. Поговорив він зі мною хвилин із п'ять, потім скривився, мов середа на п'ятницю, покрутив головою й каже: «Перед тим, як складати звіт, треба якнайуважніш простудіювати підручника. От коли ви це зробите, тоді й прийдете до мене. Ну, за перший раз я на нього серця не маю. Щоправда, то правда: не дуже гарно я тоді вивчила... За два тижні по тому приходжу до нього вдруге, уже як слід вивчивши. Почав він мене питати, а сам зовсім до моїх відповідів не прислухається: біля якоїсь реторди крутиться й щось собі під ніс белькоче. Наче мене тут нема... Не міг він хіба проробити той досвід, а потім уже мене питати? Я б почекала... Ну, говорила я йому, говорила, а потім замовкла, не досказавши: все одно він нічого не чує. Він глянув на мене, угукнув зневажливо й дав друге питання. Почала я йому відповідати, а він знову біля своєї реторди закрутився. Мене аж зло взяло. Він же, накрутившись досхочу, підходить до мене й питає: «Чого ж ви мовчите?» — «А того, — це я йому, — що прийшла я сюди звіта з фізіологічної хемії складати, а не говорити в порожню просторінь». — Від такої моєї відповіді, він аж губу закусив. Люто глянув на мене й, не почекавши, поки я йому дам відповідь на друге питання, раптом спитав мене таке, чого, й певна, в жадному підручнику немає. Звичайно, я на це нічого не могла йому сказати. Тоді він єхидно віддув свої губи, крутнув своїм кирпатим носом і порадив прийти до нього ще раз, простудіювавши до того й його останнє питання. Такої несправедливости я вже не могла стерпіти. Зараз я не пригадую, що саме я йому наговорила, але таки наговорила. Він аж очі на мене вилупив і зблід од злости. На останнє крикнула, що коли й прийду складати звіта, так не до нього, а прямо до професора. Грюкнула дверима й подалась...
Вона різко відкинула руку назад, повторюючи той рух, що з ним вона грюкнула дверима, і ображено замовкла. По хвилинній павзі студент глянув на свою збентежену товаришку й спитав:
— Коли це було?
— Та вчора ж перед вечором. А мені аж досі серце заходиться, як згадаю оту зневажливість на Тумановому обличчі. Сам не чув нічого, а потім до мене присікався... Як ти думаєш, професор, коли взнає про таке його ставлення до студентів, зробить йому відповідне зауваження?
— А я ж не знаю. Спробуй... А краще за все попрохай, щоб він сам прийняв од тебе звіт.
— І спробую. І попрохаю. І певна, що він слухатиме мене уважніш, ніж його задрипаний асистент.
— Напевно вислухає. Тільки коли ти не знаєш його дисципліни, так і не йди до нього, бо він тобі таку нотацію прочитає, що ти ладна будеш у землю провалитися від сорому. Але після тії нотації ти вже справді опануєш усю премудрість його дисципліни… Словом так або інакше, а користь од особистого знайомства з Терещенком ти матимеш.
— Невже він такий страшний?
— Не страшний, а просто закоханий у своїй науці. Крім того, надто він нелюдимий: з ранку до пізнього вечора сидить у лябораторії, мордує собак та пацюків, викриваючи щось нове, і вилазить звідти лише для того, щоб сходити на лекцію, або додому. Через це важко розмовляти а ним.
— А все ж легше, мабуть, ніж з Туманом... А що ти ще за професора знаєш?
— Та чув я багато про нього, а чи правда то, чи ні, — не знаю. Мені доводилось говорити з такими, що закінчили свою вищу освіту ще до революції, так вони завжди з великою пошаною за нього висловлювались. Рідко кому, говорять, випадає щастя бути учнем такого професора, як Адріян Євгенович Терещенко, бо він не тільки прекрасний учитель, а й найближчий друг кожному студентові... Дивно, правда?
— Надзвичайно дивно...
— Да, для нас він не більш, як професор. Дружби його ми геть чисто не відчуваємо... Навіть думаємо іноді, що він вороже ставиться до пролетарського студентства і йому нема місця в радянській ВИШ'і. Одного разу навіть, років з три тому, повстало питання про усунення його з посади. Зупинило міркування, що кращого професора інститут ніде не знайде. Ну, і його революційні вислуги...
— Революційні вислуги? — аж зупинилась од здивовання дівчина. — У такого крота, як Терещенко?
— Уяви собі, — підтвердив студент. — А втім треба взяти на увагу те, що до Жовтня навіть така партія, як от кадетська, вважалась за революційну... Про Терещенка говорять, що його син загинув у засланні. Говорять так само, що він захищав студентів і від реакційної університетської адміністрації, і від поліції: переховував у себе на кватирі тих, що за ними бігали горохові пальта. Навіть більше: підчас 905-го року, а потім і підчас реакції в його авдиторії, на його лекціях, студенти влаштовували революційні сходки. Він стояв на катедрі, його асистент порався коло приладдя, а в авдиторії шумували студенти. Коли ж хто з непевних заглядав до нього, він ураз припиняв усі суперечки й своїм гучним басом починав читати нібито на хвилину перервану лекцію... Прямо не віриться, щоб Терещенко міг утворювати щось подібне. Але ті, хто його тоді знав, присягаються, що це було... Охранка ж...
Він раптом замовк і підштовхнув свою товаришку. Дівчина, зацікавлена його оповіданням, не помітила, кола саме в коридорі з'явилась висока широкоплеча постать, що йшла їм назустріч. Руки їй були сховані в кишенях старенького пальта, на лице падала тінь од крислатого бриля, а сива борода ховалась у піднятому міховому комірі. І вони мимоволі відступили до стінки, даючи професорові дорогу. Твердими й великими ступенями пройшов він до дверей своєї лабораторії, навіть не глянувши на студента й студентку, що проводжали Його уважними поглядами, — очі йому зосереджено дивились просто перед себе. Біля дверей він на мить зупинився, щоб струсити з себе крапельки розталого снігу й відкотити комір. По тому враз розчинив двері й зник за ними.
— Важко повірити, щоб отака людина могла в своїй авдиторії ховати студентські сходки, — промовила дівчина після короткої мовчанки. — Це ж ходяча мумія, а не людина... Не знаю, як і говорити мені з ним зараз.
— Да, повірити нелегко, — згодився студент. — А, між іншим, це так. І він міг робити це, майже ні від кого не ховаючись, бо знав, що охранка не заарештує його. Правильніш: не посміє заарештувати: адже затримання такого відомого вченого, як він, викликало б страшенний скандал на весь світ. Ясно, що царський уряд побоювався таки цього й обмежувався лише тим, що стежив буквально за кожним його рухом. Біля дверей його квартири вдень і вночі на варті стояв шпиг.
— Чого ж він тепер такий — чужий нам?
— А хто ж його знає. Мабуть, Жовтень приніс не ту революцію, що на неї вій чекав. От він і сховався у свою мушлю, мов той слимак. А шкода; не важко уявити, які величезні наслідки дало б сполучення такого вченого, як Терещенко, з революцією.
Дівчина замислено оглянулась на щільно зачинені двері лабораторії, помовчала трохи й закінчила розмову:
— Говорити про це, звичайно, корисно. Але мені треба все ж таки до нього. Якщо хочеш і цікавишся взнати кінець моєї історії, почекай мене тут... Почекаєш?
— Робити мені зараз усе одно нічого. Можу почекати.
***
Зайшовши в лябораторію, Андріян Євгенович стриманим кивком відповів своєму асистентові на вітання, але коли той обережно висловив свою думку відносно сьогоднішньої погоди, мовчки й непомітно знизав плечем. Професор не любив асистента й терпів його біля себе лише через те, що той умів працювати, як гарно й точно збудований механізм; акуратно виконував завдання, уважно стежив за порядком в лабораторії й досить прийнятно допомагав студентам, що практично проробляли курс фізіологічної хемії. Не любив же його за те, що асистент не мав ніякої ініціятиви й жадного досліду не зробив без професорових указівок.
Те, що поруч нього працює безсловесний помічник, а не науковий співробітник, трохи дратувало Адріяна Євгеновича.
Роздягшись і повісивши пальто й бриль, професор пройшов до свого столу, дорогою оглядаючи шафи, що з них визирали різноманітні прилади й хемічний посуд, і робочі столи, суспіль заставлені тим же. З задоволенням помітив, що все звично стоїть на своєму місці, і сів, присунувши до себе клаптики паперу з учорашніми замітками щодо роботи... Обстанова, без якої вів не мислив свого існування, мішанина знайомих пахощів, що ними назавжди було пронизане повітря, і розмірені рухи асистента, що відміряв мензуркою якусь рідину, — все це враз витравило з нього лишки ранкових споминів. Він навіть забув, що саме трапилось з ним удома: цілком поринув у свої замітки. А закінчивши з цим, хвилину дивився в вікно, додумуючи свій новий дослід, потім звернувся до асистента:
— Отже, Анатоліє Петровичу, сьогодні, я думаю, ми можемо розпочати. Ви розпорядились із собаками?
— Так, — односкладово відповів асистент, поставивши мензурку.
— І приготували всі реактиви й прилади?
— Якраз кінчаю.
— От і гаразд...
Не хапаючись, Адріян Євгенович одяг робочий халат і підійшов до асистента перевірити його роботу. Але його зупинив обережний і тихий стукіт у двері. На запрошення а лабораторію ввійшла невисока дівчина іі зупинилась біля дверей, приховуючи свою ніяковість посмішкою й невпевнено поглядаючи то на нього, то на асистента. Професор помітив, як ворухнулись їй брови, коли її очі зустрілись з примруженим поглядом його помічника.
Нарешті вона сказала:
— Професоре, можна поговорити з вами?
— Можна, звичайно, — відповів той. — Скиньте калоші й посидьте хвилину біля того столу. А я зараз.
Дійсно, за хвилину, закінчивши поверхове оглядання наготовленого асистентом, Адріян Євгенович сів напроти дівчини. Уважно оглянув її схилене до столу обличчя й мовив:
— Ну, я вас слухаю.
Дівчина не відразу перемогла свою ніяковість, що збільшувалась од присутности того, на кого вона прийшла жалітися. Спершу плутаючись, а потім більш-менш заспокоєно розповіла професорові за свою вчорашню неприємність із звітом. Вона бачила, що професор жадного слова не пропускає з оповідання, а це підбадьорювало її. Так само вона помічала, що він інколи озирається на свого помічника, що порався в протилежному кінці кімнати, наче розмова йшла зовсім не про нього. А коли знову повертався до неї, в очах йому просвічувалась стримана іронічна посмішка.
Коли дівчина кінчила, вій спитав:
— Отже, ви хочете, напевно, щоб звіт прийняв я?
— Проти цього я не протестую. Навіть рада буду, бо боюсь, що після моїх зауважень з приводу його ставлення до студентів, ваш асистент провалюватиме мене, скільки б я до нього не приходила.
— Добре, — посміхнувся професор. — Але сьогодні, на жаль, я ніяк не зможу перевірити ваші знання: надто багато справ усяких. А от, скажімо, завтра в оцей же час... І ще одна умова: раз ви складаєте мені, то повинні настільки гарно знати дисципліну, що не злякаєтесь і того питання, на яке відмовились одповісти Анатолю Петровичу.
Дівчина з неприємним дивуванням глянула на професора.
— Та я ж вам говорила, що за це в підручнику нічого не написано. Звідки ж я можу взнати?
Професор нічого не відповів; лише поволі знизав плечима й добродушно посміхнувся. Не розуміючи, чи серйозно він говорить із нею, чи просто жартує, засмучена його несподіваною відповіддю дівчина спробувала посміхнутися й собі. Але на цьому їй не пощастило: посмішка вийшла вимученою й нещирою. Кутки губ гірко знизились, як у дитини перед сльозами, а очі глянули на професора з таким сумом, що сум той раптом відбився йому в очах. А ще за мить брови йому напружено посунулись на чоло, очі поширшали й з якимсь невисловленим питанням впились їй у лице...
Всього лише хвилину тривала поміж них мовчанка, але якою довгою й химерною здалась вона дівчині! Професор закам'яніло сидів, не відриваючи від неї свого нерухомого погляду, а лице йому було таке, наче вона боляче його вдарила; воно стало блідим раптом укрилось рясним мереживом дрібних, але глибоких зморшок. Лише тепер дівчина помітила, який він уже старий… Але нічого не розуміючн в його поведінці, теж нерухомо сиділа, і тільки очі Їй розгублено бігали по вдягненій у білий халат кремезній постаті. Потім розгубленість змінилась переляком: а що як професор просто непритомний? Нервово схопилась була з стільця, але він зупинив її беззвучним ворушінням застиглих губ... Нарешті підвів руки до лиця (дівчина помітила, що вони дрібно тремтіли), стис щосили їми скроні й випростався.
А коли він, кінець-кінцем, порушив цю незрозумілу мовчанку вона раптом одчула, що це говорить із нею не професор, не уславлений учений, а звичайна людина, котра довго таїла в собі щось і тепер хоче саме про це розказати. Стільки було йому в голосі несподіваної теплоти, хоч він тільки відповідав на останнє її зауваження.
— Люба товаришко, — говорив він, — підручники існують зовсім не для того, щоб розжовувати знання та в рот вам їж запихати, а для того, щоб правильно організувати ваше мислення щодо даної наукової дисципліни. Насамперед він дає вам змогу опанувати не суть дисципліни, а методи, що за їх допомогою та суть викривається... Якщо ви опанували ті методи, так вам ніяке питання не страшне: приклавши їх до нього, ви враз його розв'яжете. А щоб їх опанувати, треба не зубрити, як це роблять звичайно студенти, а й трохи думати про те, що вичитуєш з підручника... Отже, коли ви просто визубрили мою дисципліну, так вам варт посидіти сьогодні над підручником й привести в єдину систему уже вивчений матеріал. Це для того, щоб ви мали не розпорошені знання з фізіологічної хемії, а всеохоплююче уявлення про цю науку.
Від того, що говорив він з нею так, дівчина настільки посмілішала, що навіть заперечила:
— Ну, професоре, цього я до завтра ніяк не встигну зробити. Тут принаймні тиждень треба витратити,
— Так ви за тиждень і прийдете до мене.
— Це легко сказати. А коли оця фізіологічна хемія вже місяць як мені на шиї висить... Я ніколи не думала, що ви вимагаєте від студентів такого ставлення до вашої дисципліни.
— Чому саме до моєї? До всякої науки так треба ставитися!.. Але не плутайте, будь ласка, категорій: досконало знати науку й мати про неї уявлення, Я — фахівець — повинен знати, від вас же цього ніхто не вимагає.
— Але ви забуваєте, що ми, студенти, готуємось всього лише на лікарів, практичних працівників. І ні тепер, ні по закінченні інституту ми не матимемо часу, щоб кохатися в чистій науці... Не думаю, щоб така абстрактна наука, як хоч би і фізіологічна хемія, стала (…)* майбутньої лікарської практики,
— Ну, — з посмішкою розвів руками професор, — коли по-вашому навіть фізіологічна хемія є чиста наука, так тоді взагалі ніякої науки, крім чистої, не існує... Ні, так думати не можна, —продовжував він, посерйознішавши. — Тим більш, про фізіологічну хемію. Наука ця, щоправда, ще дуже молода, але без неї сучасний лікар обійтися ніяк не може. Я певний, що ви в цьому переконаєтесь, як тільки почнете практикувати.
Дівчина неймовірно посміхнулась і глянула на професора. Вона хотіла сказати йому, що він говорить так тільки черев властиву йому, як і кожному вченому, захопленість саме своєю наукою, але стрималась.
Дедалі вона слухала його й дивилась на нього, чимраз більше відчувала, що ставиться він зараз до неї, не як до студентки, а якось інакше. Який професор пропустив би повз вуха всі ті дурниці, що вона йому тут наверзла про його науку? Він же не тільки добродушно посміхався, а й старався по-дружньому довести їй її помилки... Вона пригадала, що їй за нього говорив нещодавно секретар профкому, і тепер їй здалось, що пошана колишніх студентів до цього старого вченого має не абиякі підстави.
—А я думаю, що ви перебільшуєте, — відважилася таки зауважити вона.
—Ніскільки, — відповів професор і раптом засміявся. — А от на вашому місці я не робив би такого зауваження. Воно лише показує, що ви маєте надзвичайно поверхове уявлення про суть фізіологічної хемії. Не дуже уважно читали ви підручника: не побачили навіть, які широкі обрії викриває людству ця наука.
—Які ж саме? — зацікавлено спитала дівчина.
Одну мить професор здивовано дивився на неї, (…) студентка, прийшовши (…) може питати за те, що повинна сама добре знати. А потім іронічно засміявшись, почав розказувати ...
Не хапаючись, докладно розповів їй, чому лікареві так важко знати про ті хемічні процеси, що відбуваються в людському тілі, як ведуться дослідження, підсумував досягнення в цій галузі на сьогоднішній день і накреслив проблеми, що над її розв'язанням б'ється зараз наукова думка всесвіту: вивчення змін у білкових речовинах, ролі заліз унутрішньої секреції й ролі вітамінів... Поглядав на широко розплющені, уважні очі своєї слухачки, на її стиснуті губи, і інколи, наче відганяючи настирливу думку, провадив рукою собі по лиці. Він не помічав, що асистент закінчив (…) стоїть коло вікна, чекаючи на нього; забув, що кілька хвилин тому сказав дівчині про неможливість прийняти сьогодні звіт.
Вона слухала його, і здавалось їй, що про це вона чує вперше. Те, що було написане в підручнику й що вона досить добре знала, мало зовсім інший вигляд. Там не було такого захоплення й такої яскравости, що з ними розповідав професор; там було те, що просто треба вивчити для звіту. Ніколи не думала вона, що ця наука така цікава. А дивніш за все було те, що старий професор був зовсім не такий, яким вона звикла його бачити: не сухий учений, а людина, цілком захоплена своєю роботою... І коли він скінчив, їй стало шкода, що така цікава розмова так скоро обірвалася. Щоб підбити його говорити ще, сказала:
— От ніколи не думала, що це така широка й розгалужена наука. І невже є люди з таким великим розумом, що не тільки охоплюють усі ці галузі а ще й додають щось своє до них?
— Ви не точно висловлюєтесь, — поправив її професор. — Не не думали, а не задумувались над ним А задумавшись, ураз побачили всю величезність її. Варт отак задуматися над кожною наукою — наслідки цього ви вже відчули на собі... А щодо людей, так звичайно, таких великорозумних нема. Кожний з нас працює лише в маленькій галузі, кожний з нас поширює вузеньку стежку для того, щоб вена, врешті-решт, стала битим шляхом... Я. наприклад, працюю над дослідженням ролі вітамінів у нашому організмі, і, здається, дещо таки зробив.
— Я знаю, що ви маєте всесвітню славу. Але невже через самі вітаміни?
— Майже виключно через них. Зате й витратив я на них останні двадцять років.
— Так багато?.. Та скільки ж вам тоді? — мимоволі й несподівано вирвалося в неї.
Але зараз же вона зрозуміла всю нетактовність і недоречність свого питання. Густо почервоніла й схилила голову, щоб не бачити докору в його очах. Та професор зовсім на неї не розсердився: лагідно посміхнувся й відповів:
— Сьогодні мені стукнуло сімдесят п'ять літ. Мало не дві третини з них я присвятив роботі на науковому полі.
— Сімдесят п'ять літ, — пошепки повторила дівчина. — Хто 6 подумав...
Асистент не дав їм кінчити. Йому, видно, сутужно стало стояти без діла й він одважився натякнути професорові, що для досвіду все вже готове. Підійшов до них і перервав їм розмову, сказавши, що вже початок дванадцятої.
— Та що ви говорите! — здивовано вигукнув професор, схоплюючись па рівні ноги.
Дістав свого годинника, глянув на нього й з удаваним засмученням похитав головою. По тому, простигши дівчині руку на прощання, мовив:
— Ну й заговорився я з вами. Зовсім забув, що мені зараз аж он як ніколи... Так ви завтра приходьте, навіть не заглядаючи в підручник. Тепер, після нашої розмови, я певен, що ви маєте достатнє уявлення про фізіологічну хемію... Чекатиму на вас...
Але дівчина тихо заперечила:
— Краще все ж таки я ще раз почитаю. Бо бачу тепер, що зовсім не знаю цієї науки.
Професор посміхнувся Й міцно стис їй руку. Замисленим поглядом провів її до дверей. А коли вона зникла за ними, прислухався, як помалу вщухає стукіт її квапливих кроків. Почув також її зворушений голос — вона з кимсь зустрілась в коридорі, — але слів не розібрав. Пішов до свого робочого стола, але до того, як розпочати роботу, суворо зауважив асистентові, що його ставлення до студентів аж ніяк не припустиме. І не захотів вислухувати його виправдувань.
***
Вийшовши з лябораторії, дівчина метнулась до свого товариша, що, чекаючи на неї, сидів на лутці. Їй так хотілось поділитися своїми вражіннями від розмови з професором, але, підбігши до студента й розкривши рот, раптом одчула, що тих вражінь так багато, що двома словами про них не розкажеш. Зупинилась перед ним з лицем, заквітчаним радістю, не звертаючи уваги на його іронічне дивування.
— Чого ти так довго там сиділа? — спитав він. — І що це з тобою сталося, що ти наче сама не своя?
— Якби ти знав! — нарешті вигукнула вона. — Якби ти тільки міг знати!
— Та що таке?
Дівчина набрала повні груди повітря, але видихнула його, так таки й не сказавши нічого. Лише за кілька хвилин, коли перший приступ зворушення трохи вщух, вона змогла мовити:
— Та професор же... Якби ти знав!.. Адже я тепер переконана, що колишні студенти мали велику рацію вважати його за найкращого товариша. Він розмовляв зі мною, і я не помітила, що просиділа в нього більш, як годину. Так розмовляв, ніби я йому старий-старий друг.
— І звіт тобі зарахував?
— Навпаки: довів нені, що я зовсім дурна й абсолютно нічого не знаю.
— Так чому ж ти так радієш?
— А тому, що я тепер хочу знати. Розумієш? Не тільки скласти звіта, а й щоб назавжди лишилось мені в голові все, що я вивчила... Крім того, я багато дечого зрозуміла. Хоч би й те, наприклад, що він... Ні, ти краще послухай...
Вона зворушено й похапцем, але стараючись не пропустити жадної подробиці, передала йому про все, що сталося з нею в лабораторії. І ніяк не могла втримати тремтіння рук і голоса: її наче вщерть переповнила якась прозора й тепла рідина, що буйно хвилювалась, пробиваючи собі вихід з неї, щоб залити собою й її слухача. А погляд їй невпинно метушився, не зупиняючись ні на чому, шукаючи таких виразів і слів, що ними можна було б якнайкоротше й якнайяскравіш розповісти. Все ж таки слова переплутувались, забігаючи одне наперед одного, а думки линули так швидко, що жадної а них до кінця не висловлювала.
Не скоро зрозумів хлопець, що саме хотіла вона йому сказати. Знаючи, що перебивати її зараз не доцільно, мовчки слухав її з насмішливим усміхом. Нарешті не втерпів і зупинив її:
— Та постій же хоч хвилину! Адже я нічогісіньки не розумію. Ти толком скажи, яка це тебе муха вкусила й що ти хочеш оцим своїм зворушенням довести. А то торохтиш, мов той кулемет…
— Та невже ж ти не розумієш? — здивувалась дівчина; але його питання трохи остудило її й вона продовжувала, вже стримавши свій запал: — Я хочу сказати тобі, що ми й досі не зрозуміли його як слід... Він говорив мені зараз про свою роботу, про вітаміни. Якби ти знав, як багато зробила наука в цій галузі й як багато ще треба зробити... І яка це важна проблема! Адже вона перевертає догори бриком усі наші поняття про харчування. Вона наближує людину до того, що людина опанує свій організм, що всі сили свої, які зараз ідуть на травлення їжі, людина зможе використати на творчу роботу... Ти хоч уявляєш, яка це величезна проблема?.. І як можна не поважати людину, що всі сили віддає на її розв'язання? Невже ми, пролетарське студентство, не можемо як слід оцінити його? Невже буржуйські та чиновницькі синки, що колись тут учились, могли його цінити краще як ми?
— Та зупинись же ти на мить! Дай мені сказати, — уже трохи прикро перебив її студент. — Я не заперечую, що він гідний усілякої пошани, як науковий працівник. Та він і так має її у всесвітньому маштабі... Ми ж говорили про його ставлення до Жовтневої революції.
— Але хіба воно тепер тобі неясне? Невже людина, що дванадцять років прожила у Радянському Союзі, не спробувавши втекти звідси, може вважатися за контр-революціонера? Чим вів виявив свою контр-революційність?
— Одверто. здається, ні чим не виявив. Але те. що він не спробував утекти, зовсім не говорить за його лояльність.
— І не зробив навіть нічого подібного до вибрику академіка Павлова?*
— Наскільки я знаю, не зробив.
— Ну, так про віщо ж говорити тоді? Ми чомусь звикли думати, що раз людина мовчить, не розпинається на кожному перекресті за революцію, значить, людина та є прихований контр-революціонер. А того, що людина ця тихо, без усякого галасу робить своє діло, корисне насамперед пролетаріатові, — цього ми не помічаємо... Та будь він хоч трохи незадоволений з того, що в нас тут діється, хіба б він не поїхав за кордон? Адже він знає, що покажись лише він там і заяви, що ненавидить більшовиків і хоче працювати на капіталістів, так йому зараз же дали б і лабораторію, й кошти, І чого б він не захотів... Але ж він не поїхав! Вважає, що тут йому краще працювати...
— Це він тобі сам так сказав?
— Нічого
він мені про це не говорив. Я сама бачу.
— А я бачу інше. Колись він не боявся показати своєї революційности. а тепер нічим її не виявляв.
— Те, що він ховав у своїй авдиторії студентські сходки? Але, товаришу дорогий, хіба зараз треба ті сходки ховати? Від кого?.. Крім того, не забувай: йому вже сімдесят п'ять літ. Невже від такої старої людини можна вимагати, щоб він горів юнацьким запалом.
Студент помовчав, замислено розглядаючи її зачервоніле від зворушення лице. Потім похитав головою й мовив:
— Небагато треба, щоб ти почала ідеалізувати людину.
— Хай… Терещенко така людина, що її можна й варт ідеалізувати. Але це зовсім не ідеалізація. Я просто зрозуміла Його.
— Ну. гаразд, — подумавши, згодився студент. — Припустімо, що він, дійсно, такий гарний... Але того, що лише ти це зрозуміла, мало. Треба, щоб і інші студенти так само зрозуміли.
— А ти думаєш, що це важко зробити? Зовсім ні... Треба показати йому, що іноді й гора може посунутися трохи назустріч Магометові. І ми от що зробимо... Але ходім краще в профком. Там ми за це з усіма поговоримо.
***
О четвертій годині, саме в той час, коли Адріян Євгенович звичайно йшов обідати, в лабораторію зайшов Олександер Матвійович Ганевський. Вид він мав урочистий: Його згорблена постать старалася триматися рівно, піджак, завжди розхристаний, був застібнутий на всі ґудзики, а волосся й борода розчісані. Побачивши його, Адріян Євгенович не втерпів, щоб не спитати з усмішкою:
— Що це з вами, шановний Александре Матвійовичу?
Олександер Матвійович, видко, не сподівався на таку іронічну зустріч: докірливо глянув на свого друга й засмучено потер руки. Але, згадавши, що Адріян Євгенович має здатність на несвоєчасні й недоречні жарти, посміхнувся й собі. І трохи ніяковіючи, офіційно мовив:
— Дозвольте, дорогий Адріяне Євгеновичу, вітати вас із днем народження й побажати вам сили й здоров'я, щоб ви могли продовжувати свою роботу з таким же успіхом, як і досі.
Говорячи це, він дивився на підлогу, і не помітив, як Адріянові Євгеновичу пробігла по лиці якась тінь. Підвів голову, лише коли той упорався з собою й, простягши йому руку, голосно розсміявся.
— І для того, щоб нагадати мені про мій вік ви набрали такого серйозного вигляду?.. Чи ви цим хочете натякнути мені, що небагато вже часу лишилось мені коптити небо?
— Який же ви єхидний, Адріяне Євгеновичу, — ображено відповів Олександер Матвійович. — Невже ви не можете подумати, що я прийшов до вас із щирим серцем?.. Хіба я можу натякати на вашу старість? Варт вам лише мигцем глянути на мене, і ви зрозумієте, що мені до смерти значно ближче, аніж вам. А я на вісім років молодший за вас... Ви ще такий бадьорий.
Адріян Євгенович зрозумів, що своїми питаннями зробив старому другові боляче. Ступнув до нього й заспокоююче поклав йому руку на плече.
— Не ображайтесь на мене, любий друже. Повірте, мені дуже приємно, що ви оце зайшли до мене: не забули, значить, що сьогодні день мого народження... Але чого ж ми тут, біля дверей, стоїмо? Давайте сядемо... Почастувати, на жаль, я вас нічим не можу, а поговорити а вами завжди приємно.
Він узяв його під руку й повів до стола. Присунув йому стілець, а сам сів напроти так, що коліна їхні зіткнулися.
Як завжди, розмова між ними почалась невідразу. Вони так рідко бачились, що до того, як заговорити, їм треба оглянути один одного, порівняти з минулим разом, пригадати, про що саме тоді йшла розмова, і декілька разів з видом авгурів посміхнутися один одному. Потім вони починали перекидатися коротенькими й обережними зауваженнями щодо інститутських новин і чуток, погоди й своєї роботи, довідувались один в одного за здоров'я й самопочуття, і лише по тому розмова їхня ставала такою, якою повинна вона бути поміж старими друзями.
Так було й на цей раз. З тією хіба рівницею, що Олександер Матвійович ніяк не хотів позбавитися своєї урочистости й робив свої зауваження так. наче був присутній на якомусь офіційному засіданні. Адріян же Євгенович боровся з двома почуттями: йому дуже хотілося їсти, але він боявся образити свого друга, сказавши, що йому треба йти обідати. Та й не хотілося розлучатися з ним — хотілося поділитися з ним думками, навіяними сьогоднішнім днем...
Хвилин з десять він просидів, напівслухаючн по-старечому докладне оповідання Олександра Матвійовича за якусь справу, що він її й сам добре знав. А потім зміркував, що не так то вже й важко провести з ним годину-півтори, не мучаючись голодом. І терпляче вислухавши з уважним видом те оповідання, зробивши навіть з приводу його декілька зауважень, запропонував:
— Знаєте що, любий друже? Дозвольте мені сьогодні запросити вас пообідати зі мною... Не додому, звичайно, бо там на мене з обідом ніхто не чекає, а в ресторан... Там ми посидимо в затишку, вип'ємо по чарочці легенького шато-ікему заради моїх іменин і не хапаючись поговоримо. Як колись давно-давно ми це робили.
— Але... — спробував був заперечити Олександер Матвійович.
— Без нікоторих «але»... Не бійтесь, я не наполягатиму, щоб ви їли й пили багато, цілком помилую ваш шлунок. Ми лише легенько перекусимо... А щодо розмов, так не такі вже ми з вами старі, щоб нас з вами могла втомити проста дружня розмова... Отже, ви повинні піти зі мною.
— Але ж мене дома чекатимуть.
— Ну, то й що з того? Один раз можуть почекати ... Скажете вашій дружині, що це я примусив вас... Ну, без зайвих розмов, ідіть хутчіш одягайтесь і за п'ять хвилин будьте вже тут.
— Потім у мене сьогодні о пів на сьому лекція.
— Якраз я теж сьогодні читаю. От ми разом сюди й повернемось.
Ресторан, що в ньому от уже кілька літ обідав Адріян Євгенович, містився недалеко від інституту. Це було невеличке приміщення в підвальному поверсі, заставлене квадратними столиками. Денне світло сюди ніколи не заглядало, а жовтуваті вогники нечислених електричних лямпочок лишали деякі кутки сповитими сутінню. Офіціанти тут рухались нечутно, говорили пошепки, відвідувачі так само ніколи не підвищували своїх голосів, і тиша порушувалась лише стриманим дзвоном посуду. Ніколи також не було тут натовпу, ніколи ніхто не стояв за стільцем, поглядами й прикрими рухами вимагаючи скоріш звільнити місце... Саме за те, що тут можна було поїсти не хапаючись, а після обіду посидіти з газетою, Адріян Євгенович і любив цей ресторан.
Коли він прийшов сюди з Олександром Матвійовичем, народу тут було зовсім не багато. Він вибрав столик у далекому кутку, — там де можна розмовляти, не боючись, що чиїсь цікаві вуха підслухають, — посадив свого друга так. щоб світло не різало йому в очі. Замовив обід з півпляшкою неміцного вина до нього. По тому позручніш усівся сам І, задоволено оглянувши прив'ялу хризантему, що стояла серед стола, мовив:
— Давно ми не обідали з вами вкупі. Років п'ятнадцять уже, мабуть... А ви ще не хотіли йти. Не хотіли мені зробити цієї приємности.
Олександер Матвійович ніяково потер свої худорляві руки й нічого не відповів.
Розговорились вони лише по тому, як перед кожним з них смачно запарували тарілки а першою стравою, а вино наповнило чарки своєю золотою прозорістю. Олександер Матвійович знов з офіційним і урочистим видом привітав Адріяиа Євгеновича, і маленькими обережними ковтками спорожнив свою чарку. Адріян Євгенович подякував за побажання й випив свою враз. По тому, лагідно посміхаючись один одному, вони схилились над тарілками.
Обидва вони давно не пили вина; забули навіть, який воно має смак, і через це воно хутко розлилось їм по тілам приємною теплістю, а очі зробилися веселішими й бадьорішими. Усмішки їм помалу поширшали, руки набрали упевнености й значности. А коли з першою стравою було закінчено, Олександер Матвійович раптом розстібнув свого піджака, зауваживши, що тут надзвичайно тепло й зовсім нема продувів.
— От бачите, —сміючись, сказав Адріян Євгенович, — який ви ще моложавий. А говорили, що вам до смерти ближче, як мені... Ну, так вип'ємо, любий друже, і по другій — за те, щоб нам наша праця не здавалась важкою.
І випити Олександер Матвійович не відмовився: чокнувся й спорожнив свою чарку не так уже обережно, як уперше.
— Я думаю, — продовжував Адріян Євгенович, витираючи собі вуса, — що за це ми можемо випити: років на десяток, а то так і на всі п'ятнадцять нас іще вистачить, а на цей термін ми багато встигнемо. Тільки б працювати не набридло.
— А ви вже почуваєте, що праця вам починає набридати? — поцікавився Олександер Матвійович.
— Чудне питання, — здивувався Адріян Євгенович. — Як це так може набриднути робота, що до неї звик, мов до дружини? Адже коли набридне вона, для чого ж нам тоді жити?
— Ну, не набридла, а втомила… Спочити хочеться... Невже ви ніколи не думали про те, що як було б гарно не йти в інститут, а посидіти вдома, читаючи книжку з небувалими пригодами, або що?
Не почувши відповіді, Олександер Матвійович глянув на свого друга й побачив, що той здивовано розширеними очима дивиться на нього, видимо, не розуміючи нічого. Сам цьому трохи здивувався, а потім, поклавши виделку й хвилюючись од випитих двох чарок і давно передуманих думок, заговорив:
— Невже ви ніколи цього не відчували? А я — дедалі відчуваю чимраз більш... Ну, от подумайте самі. Сорок років я віддав патологічній фізіології. Сорок років уся моя істота була скерована на те, щоб розв'язувати зв'язані з цією наукою проблеми. Сорок років... Наче все життя перетворилось у якийсь патологічний процес, наче вся земля тільки тими процесами й наповнена. Адже коли працюєш, всього себе віддаючи роботі, — а нам інакше працювати не можна, — так не помічаєш нічого, що діється навкруги тебе... І от тепер усередині мене доспіло єдине бажання: спочити від цієї праці. Навіть хочеться забути про неї зовсім... Зараз я клопочусь за пенсію. А тимчасом потроху кінчаю свою роботу. І мрію, що років із п'ять я просто поживу, жадного разу не подумавши за свою патологічну фізіологію: читатиму собі книжки, газети, гулятиму з онуком, — зроблюсь звичайнісіньким дідуганом... Розумієте тепер?
— Розумію, — невпевнено вимовив Адріян Євгенович. — Але... Не можу зрозуміти, як це ви прагнете до відпочинку, коли зараз, саме зараз, так цікаво й потрібно працювати?
— Чим же цікаво?
— Як чим?.. Та хіба ви не бачите, що навкруги вас усі працюють з таким напруженням, з таким захватом, що просто соромно не брати участи в цій загальній роботі?
— Та я ж говорю вам, що все життя моє було віддане науці й ніколи було мені дивитися навкруги.
— Не розумію, — розвів руками Адріян Євгенович. — Абсолютно нічого не розумію... Я розумію, що ви, як і кожний науковий працівник, були в шорах ... Ми повинні їх, ті шори, мати, бо вся наша увага мусить скеровуватися лише на те завдання, яке ми в даний момент розв'язуємо. Але ж ми повинні ні в якому разі не губити загальної перспективи. Нам треба знати, що саме від нас людство в отой даний момент вимагає. Адже ми не тільки для свого задоволення працюємо!.. Так от: для того, щоб не загубити загальної перспективи, ми іноді повинні скидати наші шори й перевіряти, чи то ми робимо, що всім потрібно… Невже ви ніколи не оглядались у такий спосіб навколо себе?
— Ніколи... Коли мені не треба було працювати, я, — використаю ваш образ, — скидав свої шори й заплющував очі. Спочивав… А по тому знову приступав до роботи.
— Не поцікавившись, чи потрібна ваша робота?
— Самого себе судити важко. Працював. А чи правильно, чи ні, — про це хай говорить хто що хоче. Я ж працював виключно через те, що моя робота перш за все давала мені задоволення... Утомився, але то вже зовсім інша річ.
Офіціянт, що в цю мить подав їм другу страву, на хвилину перервав їхню розмову. Адріян Євгенович дивився на свого друга, наче вперше його бачив. А коли офіціант пішов, він схилився через стіл, важко обіпершись на лікті й сказав:
— Якщо я правильно зрозумів ваші слова, так вам, виходить, усе одно, де й для чого працювати: була б тільки лабораторія та пенсія, коли ви старим станете. А все інше вас цілком обходить. Так, чи що?
— Приблизно так, — не дивлячись на нього, відповів Олександер Матвійович. — І мені дивно, наприклад, те що ви, людина із всесвітнім ім'ям, лишились тут, прекрасно знаючи, що за кордоном ви знайшли б значно кращі умови для своєї роботи й могли б працювати з надзвичайними наслідками, Адже ви мало не щодня дістаєте з-за кордону запрошення приїхати... Я б поїхав.
— Чи ж вам тут не подобається?
— Не вам про це питати. Самі прекрасно знаєте.
Адріян Євгенович пильно подивився на свого співбесідника, що сидів не відриваючи очей од тарілки. Потім одкинувся на спинку стільця й розсміявся:
— Невже вам не подобається те, що радянська влада асигнує на наукову роботу значно більше грошей, ніж наші лабораторії їх мали до революції? Чи те, що вона дає вам пенсію? Чи те, що вона нам, науковим працівникам, дає стільки всіляких благ, що ми можемо відчувати себе привилейованою кастою?
— Да-да... І водночас примушує нас читати лекції тим, для кого наука є, дійсно, такий граніт, що їм його розгризти абсолютно не під силу. А одно це надто перевищує всі ті блага.
Олександер Матвійович, зовсім зворушений, говорив чимраз голосніш і гостріш; навіть поклав свою виделку, щоб зручніш було розмахувати руками. Але цим він не порушив Адріянові Євгеновичу його спокійної й усмішливої лагідности, що з нею він спостерігав старечу рухливість свого друга. Ледве помітно знизавши плечима, відповів:
— Такі думки інколи впадали й мені в голову. Студентство наше, мовляв, дуже зле подготовлене й через це важко працювати з ним... Але біда наша в тому, що стикаючись з студентами трохи не щодня, ми зовсім не приглядаємось до них. Знаємо, що вони не мають середньої освіти, що ніхто з них не кінчив, мовляв, гімназії, і думаємо, що вони не можуть учитися так, як нам цього хотілось би...
— А на вашу думку, вони можуть учитися?— насмішливо перебив його Олександер Матвійович.
— Безперечно можуть... Бо зараз до ВИШів ідуть виключно ті, хто, дійсно, хоче опанувати знання, щоб якнайшвидше здійснити свою мету. А зараз більшість студентів має одну загальну мету: будування соціалізму. Не посміхайтесь так уїдливо, шановний Олександре Матвійовичу. Я не комуніст і, одверто кажучи, хемічна структура вітамінів цікавить мене більше, ніж оте будування соціялізму. Але, перебуваючи в сучасному оточенні, я думаю, що робота над вітамінами є так само ділянка, на якій повинно працювати для досягнення тії ж таки мети... От коли б ви не жили з заплющеними очима, а, кінчаючи свою роботу, оглядались би навкруги себе, ви, я певний, побачили б те ж саме й думали, як я.
— Ну, що ж... Коли б вас почув хто з наркомосівських комуністів, він на завтра причепив би вам прикладку заслуженого діяча науки ... Але ж це — те, що ви говорите, — зовсім не міняє умов вашої педагогічної праці. Читаєш лекцію, провадиш лабораторні заняття, а все відчуваєш, що робиш на вітер.
— Може, ви це й відчуваєте, а я цього про себе сказати не можу. Я переконаний, що студенти розуміють саме так, як я цього хочу.
— От і неправда! А чому тоді взаємини ваші з студентами зовсім не такі, якими вони були до революції? Тоді вас за найкращого серед нас усіх вважали, а тепер… Дивляться на вас, мов на машину, що повинна їм лекції читати. Мо, скажете, що я я зараз неправий?
Захоплені суперечкою, вони лишили свою їжу напівз'їденою, а самі впились один в одного очима й зовсім не стежили за тим, щоб їхні слова не долітали до сусідніх столиків. Олександер Матвійович обурено розмахував руками, а борода йому дрібно тремтіла. Адріян Євгенович говорив із спокійною іронією, наче перед ним був нерозумний юнак. Схиливши голову на бік, він відповів:
— Ні, я не можу сказати, що ви неправий. Але правий всього лише наполовину... Щоправда, я зараз стою трохи осторонь од студентства, тільки це виключно через мою старечу дурість... Річ у тому, що студентство тепер зовсім не таке, як до революції. Тоді воно складалось головним чином з третього елементу, а тепер з робітників та селян — кляси зовсім іншої. З її представниками мені зустрічатися майже зовсім не доводилось. Тоді студенти дивились на науку як на засіб заробляти собі хліб, а тепер — як на засіб вирвати культуру з рук ворожих кляс. Я цього відразу не зрозумів. От мені й здалось, що не я потрібен сучасним студентам, а лише мої знання... А сьогодні трапилось таке, що не міг не подумати: я ще можу і окрім своєї хемії, на щось вдатися.
— Блажен, хто вірує, — посміхнувся Олександер Матвійович.
— Сьогодні я переконався в цьому, — не слухаючи його, продовжував Адріян Євгенович. — Якщо я раніш знаходив шлях до студентського серця, розпалюючи властиве юнацтву поривання до бунту, так зараз я можу знайти той, дотепер загублений шлях, розпалюючи любов до знання... Мені здається, що сучасне студентство не тільки хоче знання, а й любить його... І не може бути, щоб я помилився.
— Що ж таке сталося?
— Та нічого особливого. Просто поговорив я з однією студенткою з годину. І от тепер хочу знати, чи все студентство таке, як вона... І я одмінно взнаю це!
Олександер Матвійович ляше знизав плечима: що, мовляв, говорити з цим старим диваком. Узяв виделку й почав доїдати свій обід.
Адріян Євгенович посидів хвилину нерухомо, щось додумуючи. Потім посміхнувся сам собі на незадоволене лице свого друга й потягся до пляшки з вином. Тихо мовив:
— Я такий радий, любий друже, що ми ще настільки молоді духом можемо сперечатися з таким запалом і захватом... Ми повинні випити за цю нашу здатність. Тим більш, на дні пляшки лишилось ще трохи вина.
***
Точно о пів на сьому Адріян Євгенович увійшов у щедро й рівномірно залляту електрикою авдиторію. Трохи схиливши голову й твердо ступаючи, пройшов ті декілька кроків, що відділяли двері від катедри. Не підіймаючи голови на напівкруглий амфітеатр, де поволі завмирав студентський гомін, підвівся на катедру, оглянувся на асистента, що похапцем кінчав поратися біля свого довгого столу а приладдям для демонстраційних дослідів, і лише по тому, міцно спершись обома руками на пюпітр, різким рухом підкинув голову і глибоко зідхнув, набираючи повітря для перших слів лекції.
Завжди він починав читати саме так. Студенти звикли до цієї його маніри, вважаючи її просто за професорську звичку. Вони не знали, що Адріян Євгенович цим приховує легке хвилювання, що постійно, як тільки він підходив до дверей в авдиторію, холодком своїм дотикалось йому до спини. Але знали, що всі свої балачки треба припинити саме в ту мить, коли професор підводить голову, інакше лекція триватиме кволо й нецікаво.
Але сьогодні балачки не могли враз ущухнути, і від цього хвилювання ще більш остудило спину Адріянові Євгеновичу. Заглиблений у обдумування перших слів лекції й зв'язаний неприємним хвилюванням, він не відразу усвідомив, що саме заваджає йому почати, а гірко подумав, що це є перша ознака старости: він уже не може в одну мить упорядкувати своїх думок і перетворити їх у слова. Півхвилини стояв, розгублено й несвідомо оглядаючи авдиторію. І раптом зрозумів, що заваджає йому зосередитися глухий гомін, а вщухнути вік не може через те, що авдиторія незвично переповнена... Ніколи ще на його лекціях не бувало такого: за довгими пюпітрами, що тяглися впоперек авдиторії, підвищуючись один над одним, жодного вільного місця немає; проходи щільно забиті рухливою студентською масою; навіть невеличкий простір біля катедри був захоплений студентами: вони або просто сиділи на підлозі, підложивши книжки, або попритискувались до стінок; навіть верхні двери були розчинені й за ними виднілись обличчя, що старались зазирнути в авдиторію...
Здивовано, розширеними очима дивився на це Адріян Євгенович, ураз забувши все, що він мав зараз читати. Не розумів, чому це раптом студенти такою масою присунули на його лекцію. Він досить добре знав кожного студента з другого курсу, що для них він тепер читав, знав, що їх було не більш як сто. Але зараз ніяк не можна було знайти ті знайомі обличчя: так вони змішались з незнайомими й забутими. Очевидно, тут були й студенти з старших курсів — ті, що, давно вже, мабуть, перезабули фізіологичну хемію; були й такі, що він їх ніколи не бачив... Невже тут зібрався мало не ввесь інститут? Але тоді, що їм усім тут треба?.. Ці й ще багато інших питань промайнуло в голові Адріянові Євгеновичу, та на жодне з них відповіді не знайшов. Стояв, не вміючи приховати свого здивування, і очі йому розгублено моргали.
Нарешті а авдиторії запанувала тиша. Принаймні, тисяча очей звернулось до професора, мовчка вимагаючи від нього початку лекції. Але хвилини а півтори проповзло до того, як невпевнений і приглушений голос Адріяна Євгеновича порушив напружену тишу.
Чигати він почав настільки тихо, що на задніх пюпітрах нічого не було чути: голос йому щохвилини зривався, в горлі застряло якесь незрозуміле жужмо, і не мав він певности, що говорить потрібне. Думки, що завжди текли безперервним потоком, сьогодні раз за разом обривались, мов гнилі нитки. Кожне речення виходило сухим і невдалим, одгороджуючись од другого довгою й прикрою павзою — наче не лекція це була, а перебазування чогось погано вивченого. А, що найгірш за все, Адріян Євгенович почував на собі здивовані його незвичною розгубленістю погляди свого асистента й студентів: вони чекали від нього по-завсідньому яскравої лекції, подібної скорше до промови оратора на політичному мітингу, а не зле зрозумілої плутанини.
Але це тривало недовго. Чи від того, що тиша в авдиторії нічим не порушувалась і студенти все ж таки прислухались до його слів з напруженою увагою, чи від того, що він сам, кінець-кінцем, узяв себе в руки, голос йому помалу зміцнів, думки перестали розпорошуватися й хвилювання зовсім покинуло його. Він випростався, розгорнув свої плечі, відірвав руки від катедри, щоб плавкими жестами підкреслювати кожну свою думку, голос потужно залунав по всій авдиторії, а блискучі й зовсім молоді ще очі наче намагались блиском своїм запалити всіх слухачів тим огнем, що ним уже запалав сам професор. Студенти теж випростались, витягли вперед свої лиця, щоб не пропустити жодного ним сказаного слова. Адріяи Євгенович одчув, що між ним і слухачами ніби простягайсь невидимі нитки, а з їх допомогою він міг керувати своєю авдиторіею: напружувати чи послабшувати увагу, викликати посмішки й примушувати всіх разом з ним переживати його захоплення й надхнення. І від цього було радісно.
Давно вже не почував він такого надхнення, давно він не знав такого єднання з своєю авдиторіею. Але, радіючи цьому, вік ані на жодну мить не забув, що не було б цього, коли б не сьогоднішня розмова з студенткою, що посмішкою своєю нагадала йому дружину. Думка про це ввесь час непомітно ворушилась йому в голові, просочуючись крізь низку необхідних зараз думок — обережно, щоб нічим не порушити ту низку. І ввесь час очі йому бігали по численних студентських обличчях, розшукуючи між ними лице з великими очима, що дивились на нього ранком здивовано й щиро. Адріянові Євгеновичу не хотілось думати, що її могло тут не бути: адже вона приходила складати звіта, отже, вона не на другому курсі... Але вона була тут. Несподівано він побачив її десь ззаду. І не втримав радісної усмішки, навіть злегка кивнув їй головою. Посмішка стала йому ширшою, коли вона ніяково відповіла йому теж посмішкою. Та не тільки вона йому посміхнулась: вся авдиторія зацвіла посмішками, бо кожний із студентів подумав, що професор саме йому привітно кивнув. Од цього Адріян Євгенович продовжував читати ще з більшим захопленням, вже не задумуючись над тим, чому сьогодні авдиторія така переповнена.
І не звертав уваги на те, що в ті хвилини, коли він замовкав, чекаючи, поки асистент приготує приладдя для досвіду, або витираючи руки по закінченні його, студенти зворушено гомоніли поміж себе й перекидались записками: не тільки лекція їх зворушувала.
— Я говорила, — похапцем шепотіла одна а студенток своєму сусідові, — що треба було б бронзовий бюст Дарвіна або Маркса... або Леніна. Щоб він йому на столі стояв. А оті письмовні причандали — ну навіщо вони йому?
— Та не наївничай, — терпляче відповідав студент. — Адже знаєш же: все це так екстрено вийшло, що не встигли грошей зібрати. Та не у подарунку ж і справа.
— Можна було не таке звичайне придбати.
— Чого ти пристала до мене? Пішла б у комісію та й сказала б... Не даєш тільки слухати.
На другому кінці авдиторії щоразу поновлювалась перервана суперечка:
— Раніш ми просто не задумувались над цим. От і здавалось так, як ото ти кажеш. Ну, а сьогодні ми все пригадали.
— Що пригадали?
— Все… І порішили, що він цілком гідний цього... Щоправда, похапцем це все влаштовано. Але це нічого. Він зрозуміє: хоч і просто, хоч і недоладно, так зате щиро.
— Не підтримую я цього.
— А не підтримуєш, так нічого тобі тут і сідати та до мене липнути.
А в найдальшому кутку, де можна було говорити, нікому не заваджаючи. пошепки провадилось якесь екстрене засідання. В лоск запарений чорнявий юнак, хвилюючись і ковтаючи слова, питав у трьох інших, таких же запарених і трохи спантеличених:
— Що ж його тепер нам робити? Адже за якихось п'ятнадцять хвилин він кінчить, а в нас іще нічого неготове… Хто з промовою виступить? Хто такими словами про все розкаже, щоб він зрозумів нас як слід?
Хлопці похмуро мовчали... Тільки один з них одважився мовити:
—Ти от не хвилюйся до часу. Все обійдеться.
І він був правий: усе обійшлось...
Дві години читав Адріян Євгенович, ані на жодну мить не розгубивши уваги своїх слухачів. І хоч уся істота протягом цих двох годин була йому напружена, він не відчув утоми; тільки ввесь час чоло йому вкривалось рясним потом, а горло почало пересихати. Наближаючись до кінця, він навіть розтягав слова й нарочито робив коротенькі павзи, щоб ще трохи продовжити несподівану сьогоднішню радість.
Зосередивши всього себе виключно на темі лекції, він не помітив, як у авдиторії з'явились спершу дехто з інститутських викладачів, потім професори й, нарешті, сам ректор. Усі вони входили через задні двері — ті, що вели звідси до лябораторій, — і зупинялись біля них, якось чудно оглядаючи захопленого Адріяна Євгеновича й напхом набиту авдиторію. Прийшов І Олександер Матвійович; він раз-у-раз зазирав у невеликий папірець, що тремтів йому в руці...
Як не старався Адріян Євгенович затягти на кілька хвилин свою лекцію, але зрештою кінчити її довелось: сьогоднішня тема вичерпалась до краю. Злегка уклонився авдиторії, дякуючи їй цим за увагу, і повернувся до виходу. Але занесена, щоб зійти з катедри, нога повисла йому в повітрі: так він здивувався, побачивши тут своїх колег, а між ними Олександра Матвійовича, що показував йому на свій папірець...
Не встиг він опанувати себе й зійти з катедри, раптом, ще збільшуючи йому дивування, в авдиторії знову стало тихо й чийсь голос вигукнув:
— Професоре, ми просимо вас ще кілька хвилин побути тут. Ми маємо вам дещо сказати.
Тільки тепер Адріян Євгенович зрозумів, що студенти зібрались сюди не стільки слухати його лекцію, скільки для чогось іншого. А побачивши, як якийсь студент пробивається крізь товщу своїх товаришів, тримаючи над головою щось загорнене в папір, зрозумів також, і для чого вони тут... Першим його рухом було видратися звідси, щоб запертися в своїй лабораторії або попросту втекти додому. Збіг з катедри, хутко попрямував до дверей, але щільний натовп студентів і його колег перед ним не розступився. Навпаки: ще щільніш стиснувся, цілком загородивши йому дорогу.
Хтось узяв його за руку і, дружньо тискаючи її, спитав:
— Невже ви нічого не знаєте?.. Адже ввесь інститут переповнений оцими оголошеннями. Одно з них навіть у лекторській висіло. Ось воно.
Це Олександер Матвійович простягав йому свій папірець. Адріян Євгенович не міг не взяти: той сунув його прямо в руку. Збентежено озирнувся, наче шукаючи в когось допомоги, а потім підніс того папірця до очей і прочитав:
«Сьогодні, 25-го листопада, в хемічній авдиторії після лекції з фізіологічної хемії відбудеться вшанування професора Адріяна Євгеновича Терещенка з приводу його сімдесятп'ятирічного ювілею. Профком запрошує всіх студентів, професорів і викладачів узяти в цьому участь. Початок лекції о 6 год. 30 хв.».
Зовсім розгубився Адріян Євгенович, прочитавши це. Безпорадно глянув на свого друга: той весело посміхався й підштовхував його назад до катедри. А там уже стояв студент; поклав свій пакунок на пюпітр і підвів руку, вимагаючи тиші. Адріян Євгенович відчув, що ноги йому тремтять, і важко сперся на Олександра Матвійовича, що любовно тримав його під руку й шептав:
— Воно й краще, що ви в лекторську не заходила: дістали сюрприза... Потім, знаєте, ви були праві сьогодні: вони таки люблять вас ... Науку, значить, теж.
Він іще хотів сказати, але студент перебив його.
— Любий професоре, — голосно почав він; Адріянові ж Євгеновичу здалось, що слова його доносяться здалеку. — Дозвольте сказати мені, що сьогоднішній день для нас, студентів, несподівано перетворився в свято.
Ми раптом узнали, що сьогодні день вашого народження, що сьогодні ви маєте право справити сімдесятп'ятирічний ювілей. І от усі, хто взнав про це, прийшли сюди, щоб просто й щиро привітати вас...
Він замовк на мить перевести подих, але продовжити своєї промови не зміг. Авдиторія наче вибухнула: студенти посхоплювались на рівні ноги, кожний а них зворушено щось кричав, заглушаючи свого сусіда, а руки шалено бились одна об одну.
Адріян Євгенович здригнув і підвів голову. Зупиненими очима подивився навколо себе. Все рухалось ї кричало, всюди очі були звернені на нього, всюди миготіли руки, а буйний їхній плескіт оглушай його, мов грім. Ворухнув рукою й пробелькотав щось про те, що він зовсім не гідний такого ювілею, але й сам не почув голосу. Одступив до своїх колег, але й вони разом з усіма плескала йому, а лиця їм так само були теплі й урочисті... І він почув, як гаряча ніяковість раптом ударила йому в лице, — та ніяковість, що буває в дитини, коли її незаслужено похвалять: і радісно, і трохи боляче, і трохи соромно, і в очах лоскотка...
Помалу шум ущух, і студент, що стояв на катедрі, міг продовжити свою промову. Але Адріян Євгенович мало що почув а неї: лише окремі слова доходили йому до свідомости. Ніяк не міг упоратися а своїм хвилюванням.
Студент довго стояв на катедрі, але сказати встиг небагато: мало не після кожного речення промова його перебивалась гучним і довгим плесканням. Він лише коротко спробував пояснити професорові, чому саме студентство захотіло відзначити сьогоднішній день. Для цього пригадав, що відбувалось у цій авдиторії за часів дореволюційних, розказав, якими легендами сповито професорове ім'я. Одверто признався, що сучасне студентство дивується тим легендам, бо бачить перед себе завжди похмуру, замкнену в собі людину, і водночас заздрить студентству колишньому, бо воно бачило Адріяна Євгеновича зовсім не таким... Невже він так змінився? Але цьому важко повірити: людина, що прожила, принаймні, втроє довше за першого-ліпшого в присутніх тут студентів, не може так хутко міняти своїх поглядів. І сучасне студентство не вірить. Коли б вірило воно, ця авдиторія не була б така переповнена і не вітало б воно його так... Студентство й професор просто не зрозуміли ще одне одного. Але вже давно наспів час порозумітися. Бо студентство хоче вітати Адріяна Євгеновича не лиш, як свого вчителя, а й як свого друга.
— Да, як свого друга, — закінчив студент. — І думаємо, що ви не відмовитесь прийняти від нас оцей скромний подарунок. — Він розгорнув свій пакунок. — Ми хочемо, щоб він повсякчас нагадував вам про те, що сучасна, революційна молодь не може пройти байдуже повз того, хто все життя своє присвятив їй... Ми вітаємо вас, як салдата тії армії, що всі сили свої віддає на боротьбу з природою, що вириває в неї її таємниці, щоб друга армія, армія революціонерів, змогла ті здобутки ваші повернути на користь пролетаріятові й усьому людству. Від щирого серця бажаємо вам сил, щоб протягом багатьох ще років ви могли вправлятися з своєю зброєю, а також навчили й нас користатися з неї. Ми хочемо бути тією зміною, що підхопила б вашу зброю, коли випаде вона вам із рук!
Після нього говорили ще й ще... А Адріян Євгенович усе стояв з кволо повислими руками й нерухомими очима дивився кудись у просторінь. Наче не він це був, а лише його оболонка: сам же він був десь далеко — все, що траплялося в авдиторії, доходило до нього, мов через товстий мур. От тільки дихати було важко: повітря в авдиторії розпечене й непорушне... Наче уві сні, чув і бачив він, як один за одним підводились на катедру студенти, щось зворушено говорили, викликаючи в усіх оплески. Говорив щось і ректор, звертаючись просто до нього. Навіть Олександер Матвійович висловив щось своїм розслабленим голосом.
Потім раптом настала тиша, і знов, як тоді від несподіваного шуму, Адріян Євгенович здригнув. Усе навкруги мовчало й дивилось на нього. Він зрозумів, що авдиторія чекає на його відповідь...
Наче не він сам, а хтось інший повернув його до катедри, примусив підвестися на неї. Машинально обіперся він на пюпітр. Авдиторію й студентів бачив неясно: якийсь білий туман розіслався перед його очима, і голова була зовсім порожня... Він не пам'ятав: хвилина, чи п'ять хвилин пройшло отак. І хто-зна, скільки б іще проминуло, не зустрінься він раптом з великими сірими очима, що, не відриваючись, гляділи на нього, — очима сьогоднішньої його співбесідниці, її погляд ніби повернув йому сили й здатність більш-менш складно мислити... Тихо мовив:
— Багато... дуже багато треба було б сказати зараз, але... я не можу... Несподівано це все для мене... Та й нема мені таких слів, що ними можна було б відповісти вам. Іншим разом скажу, а зараз не можу... Одно лише скажу: ясно мені тепер усе те, чого я досі не міг збагнути. І я радий з цього... Хочеться мені тепер наздогнати той загаяний час... і вірю я, що наздожену його...
____________________
Примітки
Оповідання Юрія Шовкопляса «Професор» представлено за публікацією у альманаху-місячнику «Літературний ярмарок», книга десята (140), вересень 1928, видавництво ДВУ, Харків.
Коментарі нижче додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року.
Gaudeamus igitur juvenes dum sumus – Перший рядок всесвітнього гімну студентства «Гаудеамус». В перекладі з латини «Отже, веселімося, поки ми молоді!»
Post molestam senectutem nos habebit humus! – «Після обтяжливої старості нас прийме земля». Закінчення першого куплету «Гаудеамуса».
Vivant omnes virgines, vivant professores! — почав він був другого куплета… – Неточність: «Vivant omnes virgines» («Хай живуть усі дівчата») – перший рядок п’ятого куплету, а «Vivant professores!» («Хай живуть професори!») – другий рядок четвертого куплету.
(…) – На жаль, упоряднику даної інтернетної публікації не вдалося розібрати декілька слів у тексті, бо на них надрукований великими літерами інший текст (ВІТАЄМО БУДІВНИКІВ РАДЯНСЬКОГО «ЗУЛЬЦЕРА» – РОБІТНИКІВ ХПЗ!), тож вимушений їх пропустити, замінивши трикрапками у дужках.
І не зробив навіть нічого подібного до вибрику академіка Павлова? – Російський академік Іван Петрович Павлов, лауреат Нобелівської премії, живучи й працюючи у радянській Росії, доволі жорстко критикував радянську владу, зокрема у своїх лекціях перед студентами.
1
Коментарі до словосполучень, позначених зірочками – у розділі «Примітки».
(обратно)
Оглавление
ПРОФЕСОР
Примітки
*** Примечания ***
