Посмертні записки Браса Кубаса [Машаду де Ассіс] (fb2) читать онлайн

Машаду де Ассіс Посмертні записки Браса Кубаса

До читача

Стендаль визнавав, що написав одну зі своїх книг для ста читачів. Такий факт і дивує, і бентежить. Що не дивує і не стало б бентежити, то це те, що оця, інша вже, книжка не матиме і ста читачів, як у Стендаля, навіть п’ятдесяти, ані двадцяти, а щонайбільше — десять. Чи й десять? Хіба що п’ять. Тож йдеться про книгу, написану в доволі невизначеному жанрі, у котрій я, Брас Кубас, у вільній формі на кшталт Стерна^[1] або ж Ксав’є де Местра^[2], додам, можливо, ще трохи гіркоти песимізму. Можливо. Адже це твір покійника. Я написав його пером іронії та чорнилом меланхолії, тож неважко передбачити, яким може бути результат такого альянсу. Люди серйозні шукатимуть у ньому ознаки суто роману, а люди безтурботні й легковажні не побачать там звичного для них роману, саме це й позбавить цей твір високої оцінки перших та захоплення других, та саме ці дві категорії людей і є головними виразниками суспільної думки.

Проте я все ж сподіваюсь, що мені вдасться завоювати прихильність в оцінках читачів; і перше, що я зроблю, — то це спробую уникнути довгої й детальної передмови. Найкращою передмовою є така, де міститься якнайменше речей, або ж така, де говориться тільки дещо: невиразно і незавершено. Відповідно, мені не треба розповідати про надзвичайний процес, яким я послуговувався під час створення цих «Записок», роботу над якими я здійснив уже тут, в іншому світі. Це було б цікаво, проте скрупульозно і довго, ба більше, геть непотрібно для розуміння самого твору. Він сам собою є завершеним: якщо він тобі, любий читачу, до вподоби, я буду тобі щиро вдячний за те, що ти доклав сил і прочитав цей твір, якщо ж ні, то вважай, що отримав од мене щигля, ото й усе.

Розділ перший. Смерть автора

Якийсь час я вагався, з чого розпочати ці записки: від початку чи з кінця, тобто поставити на перше місце моє народження чи мою смерть. Зважаючи на те, що зазвичай починають від народження, два мотиви наштовхнули мене на те, щоб обрати інший спосіб: перше — це те, що я не просто собі автор, котрий уже помер, а навпаки, автор, що пише з того світу, для якого могила — це лише інша колиска; другий мотив полягав у тому, що написаний у такий спосіб твір виглядатиме більш елегантним і новаторським. Мойсей теж говорив про свою смерть, але не в передмові, а наприкінці: ось у чому докорінна відмінність між моєю книгою та П’ятикнижжям^[3].

Отож пропонуючи вам свою розповідь, скажу, що помер я о другій годині пополудні в одну з п’ятниць серпня 1869 року в моїй чудовій садибі в Катумбі. Було мені шістдесят чотири роки, які я прожив у достатку і здравії, був одинаком, грошей у мене було близько трьохсот тисяч, і на цвинтар мене супроводжувало одинадцять друзів. Одинадцять друзів! Насправді ніхто ніде не розсилав з цього приводу листів і не друкував некрологів. Додайте до того ще й дощ — йшла собі така мжичка, сумна і безкінечна, така тривала і така гнітюча, що наштовхнула одного з моїх вірних друзів, які проводжали мене в останню путь, вставити у промову, котру він виголошував на краю могили, таку оригінальну ідею: «Ви, мої дорогі сеньйори, котрі його знали, можете сказати разом зі мною, що, здається, сама природа оплакує непоправну втрату однієї з наших найкращих особистостей, що є окрасою людства. Ця похмура погода, ці краплі з неба, ці темні хмари, що закривають блакить неба на сході траурною вуаллю: це все є справжнім болем і недугою, котрі гризуть природу в самій її глибині; все це є найвищою похвалою нашому високошановному небіжчикові».

Мій любий, вірний друже! Ні, я не шкодую, що заповів тобі двадцять облігацій. Саме таким чином я підійшов до завершення своїх земних днів, саме таким чином я попрямував до undiscovered country^[4] Гамлета, не маючи, ані тривог, ані сумнівів молодого принца данського, навпаки, відчуваючи втому і старість. Я був як глядач, що запізно покидає театр після спектаклю. Пізно і сповнений нудьги. Прийшли провести мене якихось дев’ять чи десять персон, серед них три дами: моя сестра Сабіна, заміжня за Котріном, та їхня донька, «лілія в долині», і ще... Майте терпіння! Невдовзі я вам розповім, хто та третя сеньйора. Поки що ж вдовольніться тим, що ця незнайомка, хоча вона й не була моєю родичкою, сумувала більше за моїх рідних. Насправді, вона страждала більше за них. Я не кажу, що вона голосила, не кажу, що вона падала землю від горя, билася в конвульсіях. Ні те, що моя кончина була дуже драматичною подією... Одинак, котрий віддає богу душу в шістдесят чотири роки, здається, не обіймає усіх складників справжньої трагедії. Справді, здавалося геть зайвим, щоб та незнайомка вдавала горе, якого не відчувала. Вона стояла біля узголів’я труни, з порожнім поглядом, трохи відкритими вустами; сумна сеньйора ніяк не могла повірити у мою кончину:

— Він таки помер, помер, — казала вона сама собі.

Як журавель, що його побачив той відомий мандрівник^[5], полинув у вирій з берегів Іліссоса^[6] до Африканського берега, незважаючи на руїни і час, так і уява цієї сеньйори також полетіла від руїн сьогодення до берегів Африки її молодості. Нехай вона собі летить у своїй уяві, ми ж туди підемо згодом, ми попрямуємо туди після того, як я опишу свої перші дитячі роки життя. А зараз я хочу спокійно померти, за звичаями, слухати плач сеньйор, тиху розмову чоловіків, дощ, що барабанить об листя дерев у садибі, і різкий звук ножа, котрого гострильник заточує там надворі разом з іншим приладдям. Я вам присягаюся, що той оркестр смерті був не таким уже й сумним, як могло здатися. У певному сенсі, пізніше він видався мені навіть вишуканим. Життя билось у мене в грудях з натиском морських хвиль, моя свідомість розчинялась, а я спускався до фізичної та духовної нерухомості, і тіло моє оберталося на рослину і камінь, на землю, і просто на ніщо...

Я помер від запалення легенів, проте я вам скажу, що причиною моєї кончини було дещо більше, ніж пневмонія. Ідея велична і корисна спричинила мою смерть, — можливо, ти, читачу, і не повіриш, але це таки правда. Я спробую коротко викласти тобі цей випадок. А ти вже сам вирішуй, чи маю я рацію.

Розділ II. Пластир

Коли одного ранку я прогулювався у себе в садибі, за трапецію у моїй голові вхопилась думка, розмахувала руками й ногами, робила які тільки можна собі уявити кульбіти. Я став спостерігати за цим. Аж раптом моя думка високо скочила, розвівши руки і ноги в боки літерою Х: «Розгадай мене, або я тебе поглину».

Ця думка була не більше й не менше, аніж винахід найдовершеніших ліків — протиіпохондричного пластиру, призначеного для полегшення страждань нашої меланхолійної людської спільноти. У заявці на патент, котрий я підготував, я звернув увагу уряду на суто християнське призначення мого винаходу. Окрім того, я не заперечував перед своїми друзями, що з цього винахід матиму ще й матеріальний зиск, який можна отримати за рахунок розповсюдження великих обсягів такого продукту у великих обсягах і з відчутними результатами. А тепер, однак, я стою по той бік життя і можу зізнатися, що: головним для мене було відчуття того, що я побачу в газетах, на вітринах, у рекламних проспектах, на розі вулиці і власне на упаковках із самим засобом оці три слова: «Пластир Браса Кубаса». У мене була пристрасть до гучної слави, до яскравих плакатів, до феєрверків. Мені кортіло зробити щось таке, що спонукало б когось до дії, навіть до плачу. Можливо, скромні люди мене засудили б за такий недолік, проте я сподіваюся, що таке моє бажання зрозуміють люди меткі. Таким чином, мій винахід мав дві сторони медалі: одна спрямована на публіку, глядачів, а друга — на мене. Тобто з одного боку — благодійність і вигода, а з іншого — жага до визнання. Скажімо так: любов до слави.

У мене є дядько, він священик, цілковито залежний від церковних доходів: так от він зазвичай говорив, що любов до тимчасової слави призводить до втрати душі, адже людина має думати про вічність. Та йому заперечував інший мій дядько, офіцер одного з піхотних полків, котрий стверджував, що саме жага слави найбільше притаманна людям і, відповідно, є найприроднішою рисою людини.

А ти, читачу, маєш обрати, хто більше має рацію — канонік чи офіцер; я ж повертаюся до пластиру.

Розділ III. Генеалогія

Отож я вже говорив про своїх дядьків, то ж дозвольте мені представити вам тут мій короткий генеалогічний нарис.

Засновником нашої родини був такий собі Даміау Кубас, котрий процвітав у в першій половині ХVIII століття. Він був бондарем за фахом, родом з міста Ріо-де-Жанейро, та помер би він в бідності й невідомості, якби займався лише бондарством. Але ж ні: він був землеробом, сіяв, збирав урожай і обмінював його на гарні та чесно зароблені патакас^[7], аж доки не помер, залишивши гарні статки своєму синові, ліценціату Луїсу Кубасу. Саме цей молодий чоловік став родоначальником цілої низки моїх дідусів та бабусь, саме про нього завжди говорили в родині, адже Даміау Кубас був усього-на-всього бондарем, можливо, навіть поганим бондарем, тоді як Луїс Кубас учився в університеті в Коїмбрі, обіймав помітні державні посади і був одним з особливих друзів віце-короля Бразилії графа да Кунья.

Оскільки прізвище Кубас^[8] видавалося йому занадто простим і нагадувало про бондарське минуле, наголошував мій батько, правнук Даміау, почав говорити, що таке прізвище було присвоєно йому як герою війни в Африці на визнання його подвигів під час баталій, де він розбив триста діжок, що належали маврам. Батько мій був людиною з нестримною фантазією — він утік від бондарства на крилах такого собі calembour^[9]. Він мав добру вдачу, людиною він був достойною, яких мало, і до того ж як ніхто вірний. Щоправда, певною мірою йому було притаманне марнославство, проте покажіть мені в цьому світі хоч кого-небудь, кому б це хоч трохи не було притаманним. Варто зазначити, що він вигадав оту історію про діжки тільки тоді, коли зазнав невдачі з іншим планом. Спочатку він віднайшов родину свого відомого однофамільця, капітана-губернатора, Браса Кубаса, котрий заснував Сан-Вісенте, де і помер в 1592 році. Саме на його честь він і назвав мене Брасом, назвавшись його родичем. На це не погодились рідні того капітана-губернатора, і тоді він і вигадав історію про оті триста мавританських діжок.

Ще живі деякі з членів моєї родини: моя небога Венансія, «лілія в долині» — квітка поміж дам свого часу; живий її батько — мій шваґро Котрін, персонаж неоднозначний... Проте не станемо забігати наперед і викладати події, давайте вже спершу закінчимо цю історію про пластир.

Розділ IV. Нав’язлива ідея

Мої міркування після стількох кульбітів і переворотів обернулися на нав’язливу ідею. Нехай береже тебе, читачу, бог від такої нав’язливої ідеї, краще вже порошина в оці або навіть колода. Згадайте Камілло-Бенсо Кавура^[10] — саме нав’язлива ідея об’єднання Італії його доконала. Бісмарк, щоправда, ще не помер, проте варто зазначити, що природа буває примхливою, а історія — це вічне лаврове дерево. Наприклад, Светоній^[11] представив нам Клавдія таким собі простачком — або ж «гарбузом», як його назвав Сенека^[12]. А про Тіта говорив, що той заслужив усі принади Риму. Прийшов скромний професор і знайшов спосіб показати, що з двох цезарів насправді всі заслуги належали саме тому, кого прозивав «гарбузом» Сенека. А ти, мадам Лукреціє, квітка родини Борджіа, якщо якийсь поет^[13] і змалював тебе як католицьку Мессаліну, то з’явився такий собі недовірливий Грегоровіус^[14], котрий таки применшив значною мірою оцю твою якість, і якщо ти й не постала як лілія, то все ж і не лишилась геть закаляна в болоті. Я ж не зробив свого остаточного вибору між поетом і мислителем.

Тож нехай живе історія, примхлива історія, котра дозволяє трактувати себе як завгодно, і повернувшись до своєї нав’язливої ідеї, скажу, що саме вона гартує чоловіків, і сильних, і навіжених; а ідея непевна, розпливчаста, мінлива — саме вона породжує Клавдіїв, — стверджує Светоній.

Моя ідея була визначеною, точною, такою як... Мені не спадає на думку ніщо таке непорушне в цьому світі: можливо, місяць, можливо, єгипетські піраміди, можливо, колишня німецька їжа. Подивися, читачу, на порівняння, що краще підходить сюди, подивися сюди і не відходь убік, скрививши носа лише тому, що ми ніяк не дійдемо у цих записках до власне оповіді. Саме туди ми і прямуємо. Гадаю, що тобі, як й іншим читачам, твоїм побратимам, більше сподобається розповідь про пригоди, аніж роздуми, і гадаю, що ти маєш рацію. Тож прямуймо туди. Наразі ж варто сказати, що ця книга написана флегматично, повільно, як це робить людина, котра вже змирилася з короткотривалістю свого віку. Праця ця надзвичайно філософська, та належить незвичайній філософії, іноді дуже суворій, іноді грайливій. Те, що не будує, але й не руйнує, не запалює, але й не коштує дорого, і все ж є радше і більше марнуванням часу й меншою мірою пропагандою якогось вчення.

Ходімо туди, повернімо ніс у потрібний бік і звернімося до пластиру. Залишмо історію з її капризами елегантної дами. Ніхто з нас не брав участі у битві біля острова Саламін^[15], ніхто, з мого боку, не писав свідчення з Аугсбурга. Якщо я коли-небудь і згадую Кромвеля, то лише в тому сенсі, що такою ж твердою рукою, як розігнав парламент, він міг би накласти на англійців ще й пластир Браса Кубаса. Не смійтеся з цієї спільної перемоги пуританізму й аптекарської справи. Хто не знає, що біля підніжжя великого прапора — державного, величного — часто майорять і здіймаються інші прапорці — скромні, особисті, і що саме вони й виживають? Не дуже вдале порівняння. Скажімо так, це як чернь, що збиралася в тіні замку феодала: коли замок упав, чернь усе ж вижила. Правда, що замок був великий... Ні, і таке порівняння невдале.

Розділ V. В якому з’являється миле вушко однієї дами

Саме тоді, коли я весь був поглинутий тим, як якомога швидше оформити свій винахід, я став жертвою протягу, що спричинив моє захворювання, після якого я вже не одужав. У мене в голові була тільки одна думка про пластир; мене нав’язливо переслідувала думка про навіжених та сильних. Я бачив, як я відриваюся від землі і здіймаюся над натовпом прямісінько у небеса, як безсмертний орел. Тож при думці про таке видовище, хіба людина здатна відчувати біль, що її діймає? На другий день мені погіршало, я став лікуватися, проте не зовсім серйозно, не дотримуючись особливого режиму, не докладаючи особливих зусиль, без наполегливості. Отож хвороба врешті-решт мене привела у вічність. То ж знайте, що я помер в одну з п’ятниць, день був непогожий, і гадаю, що саме мій винахід і доконав мене. Хоч мої свідчення й не надто переконливі, проте вони вагомі.

Адже цілком ймовірно, що я прожив би сто років і про мене написали б у газетах як про довгожителя. У мене було гарне здоров’я і був я кремезним. Тож уявіть собі, що замість того, аби закладати основи фармацевтичного винаходу, я намагався би розробляти елементи політичної інституції чи то релігійної реформи. Проте тут з’явився протяг, котрий за своєю дієвістю переважає людські розрахунки, і все пішло шкереберть. Отак буває і з людською долею.

З такими думками я попрощався в жінкою, не можу сказати, що найдоброчеснішою, проте вочевидь найгарнішою серед своїх ровесниць. Це ота незнайомка з першого розділу з уявою, як у журавлів з Іліссоса. Тоді їй було п’ятдесят чотири роки — тож була вона вже в літах, проте як на свій вік мала неординарну зовнішність. Уяви собі, читачу, що ми кохали один одного багато років тому, і ось тепер, коли я вже лежав хворий у ліжку, вона зайшла до мене в спальню...

Розділ VI. Chimene. Qui l’eût dit? Rodrigue, qui l’eût cru?^[16]

Я бачу, як вона з’являється у дверях моєї спальні — бліда, схвильована, вдягнена в чорне. Вона завмерла десь на хвилину, не маючи сил зайти до кімнати, або ж не наважуючись зайти, коли побачила чоловіка, котрий був зі мною. Лежачи в ліжку, я дивився на неї весь цей час, не промовивши ні слова, не поворухнувши жодним м’язом. Минуло два роки відтоді, як ми бачились востаннє, а тепер я її бачив не такою, як вона зайшла, а такою, якою була колись, коли ми були молодими, бо загадковий Єзекиїл^[17] ніби повернув час назад і навіть сонце засяяло, як у наші молоді роки. Сонце відступило, а я обтрусив усі нещастя, увесь той пил часу, що його смерть розвіє у вічності небуття, здатній зробити більше, аніж час, котрий і є повелителем смерті. Ніяка вода Ювенти^[18] не зрівняється з простою тугою за минулим.

Повірте мені, згадувати — то ще найменша біда, ніхто не вірить у щастя сьогодення, у якому є краплі слини Каїна. Коли минуло кілька миттєвостей, і біль відступив, тоді справді можливо, і навіть вірогідно отримати справжню насолоду, тому що між двома цими уявними станами кращим все ж є той, коли насолода приходить без болю.

Спогади тривали недовго, наразі реальність взяла верх, теперішнє відсунуло минуле. Можливо, пізніше, в одному з розділів цієї книги, я тобі викладу свою теорію про те, що люди, як і книги, мають своє перше видання, а потім нові, змінені чи доповнені, видання. Що важливо знати для нас зараз, то це те, що Віржилія — а звали її Віржилією — ввійшла у спальню рішуче, з величністю, котру їй надавало вбрання й роки, і підійшла до мого ліжка. Чоловік підвівся і вийшов. Цей тип приходив до мене щодня поговорити про реформи, про колонізацію та необхідність розбудови залізничного транспорту. Хіба може цікавити щось більше людину, яка збирається на той світ? Він вийшов. Віржилія все ще стояла, якийсь час ми дивились один на одного, не промовивши жодного слова. Хто заговорить першим? Від двох закоханих, від двох пристрастей, що не знали спину, зараз не лишилось нічого — проминуло якихось двадцять років. Що було — то це два втомлених серця, спустошених життям і ним же насичених, я не знаю, чи було це однаковою мірою, проте врешті-решт роки були насиченими теж. Віржилія зараз мала старечу красу, серпанок суворості та материнства, вона не була такою стрункою, як я її бачив востаннє на святі Святого Іоанна в Тіжуці. Вона належала до породи тих, хто не здається плину часу, лише зараз у неї стали з’являтися посеред темного волосся тоненькі пасма сріблястого волосся.

— То ти вирішила провідати покійника? — спитав я.

— Теж мені покійник! — відказала Віржилія, скривившись. А потім, стиснувши мені руки, додала: — Я прийшла, щоб вивести цього ледаря на вулицю.

У її голосі вже не було слізних ніжностей минулих часів, звучав він дружньо і приємно. Я був вдома сам, зі мною був лише доглядальник, тож ми могли говорити між собою, не наражаючись на небезпеку. Віржилія довго розповідала мені всілякі світські новини, все це з певною часткою сарказму, що надавало її мові гостроти. Я ж, котрий збирався покинути цей світ, відчував сатанинське вдоволення від того, що глумився з нього, ніби переконуючи себе, що нічого не втрачаю, полишаючи його.

— Що за думки! — перервала мене Віржилія, досить сердито. — Дивись, бо більше не прийду! Зібрався помирати! Ми всі коли-небудь помремо! Радіймо з того, що ми ще живемо!

Потому вона глянула на годинник:

— Господи! Вже третя година, я маю йти.

— Ти вже йдеш?

— Так, пора, я прийду завтра або ж пізніше.

— Не знаю, чи так буде пристойно, — зазначив я, — хворий одинак, а в домі немає господині...

— А твоя сестра?

— Вона має приїхати сюди на кілька днів. Проте не може раніше суботи.

Віржилія подумала якусь мить, знизала плечима і серйозно сказала:

— Я вже стара! Ніхто вже не звертає уваги на мене. Проте, щоб не виникло пліток, я прийду сюди з Ньоньо^[19].

Ньоньо був вже дипломованим молодиком, єдиним сином, котрого вона мала у шлюбі і який у віці п’яти років був мимовільним свідком нашого кохання. Вони прийшли до мене через два дні разом, і я маю визнати, що коли їх побачив у себе у спальні, мене охопила така невпевненість, що мені важко було відповісти на люб’язні слова молодого чоловіка. Віржилія мене зрозуміла і сказала синові:

— Ньоньо, не звертай уваги на цього великого лежня-рюмсу, він не хоче говорити, аби ми подумали, що він ось-ось помре.

Хлопець усміхнувся, мені здається, що я теж, і все скінчилося як простий жарт. Віржилія поводилася спокійно: усміхалась і мала вигляд людини, сумління якої незаплямоване. Ніякого підозрілого погляду, жодного жесту, котрий міг би її видати, говорила однаково рівно, а стосовно настрою — вона цілковито собою володіла, що, можливо, таки здавалося дивним. Коли ми торкнулися у розмові — випадково — питання позашлюбного кохання, напівтаємного, напіввідомого, мені було дивно, що вона говорила про жінку, якої це торкалося, з презирством і навіть трохи з обуренням, а то була її подруга. Син відчував задоволення, коли слухав такі слова, гідні й сильні, а я сам себе запитував, що сказали б про нас серцеїди, якби Бюффон^[20] народився серцеїдом...

Саме тоді у мене починалося марення...

Розділ VII. Марення

Наскільки мені відомо, ще нікому не вдавалося переказати зміст свого марення; я це роблю, і наука мені за це віддячить. Якщо читачеві не до вподоби споглядання такого роду ментальних явищ, то він може просто перегорнути цей розділ і переходити власне до оповіді. Утім, якщо навіть це і не дуже цікаво, я завжди наполягаю на тому, що все ж існує певний інтерес до того, що саме коїлося в моїй голові протягом якихось двадцяти чи тридцяти хвилин.

Спочатку я набув форми китайського перукаря, з пузцем, що вправно голив китайського мандарина, котрий платив мені за роботу, лоскочучи та пригощаючи мене цукерками: отакі були примхи в мандарина.

Невдовзі я відчув, як перетворився на «Суму Теології»^[21] Святого Томи Аквінського, видану в одному томі в сап’яновій палітурці зі срібними застібками та естампами. Така ідея призвела мене до повної нерухомості і навіть зараз, коли я згадую, як мої руки стали застібками до книги, що схрестилися на животі, і хтось їх мені розводив (вочевидь, то була Віржилія), така моя поза справляла враження, що я вже став мерцем.

Наостанок, коли я знову набрав людської форми, я побачив, як суне гіпопотам, котрий накинувся на мене. Я йому підкорився — не знаю, чи тому що довірився йому, чи то від страху, проте невдовзі гіпопотам помчав так карколомно, що я ледь наважився сказати, що така мандрівка немає мети.

— Помиляєтесь, — відповів мені гіпопотам, — ми мчимо до початку віків.

Я натякнув йому, що така подорож мала би бути дуже довгою, проте гіпопотам чи то мене не зрозумів, чи то не почув. Тож я запитав, побачивши, що він-таки вміє говорити, чи він є нащадком коня Ахілла або Валаамового віслюка. Він відказав мені особливим жестом, притаманним саме парнокопитим: стріпнув своїми вухами. Я ж, зі свого боку, заплющив очі й віддався на волю долі. Тепер уже я не можу вам не зізнатись, що мене мучили ці та інші вияви цікавості, я хотів знати, з чого починалися віки, чи було це таким же таємничим, як і походження виявів цікавості, чи було це таким же містичним, як і походження Нілу, і, головним чином, я був не певен, чи вартувало так чи інакше проходити крізь усі ті віки: такими були роздуми хворого. Оскільки в мене все ще були заплющені очі, то я не бачив дороги. Мені тільки згадується, що все сильнішим ставало відчуття холоду відповідно до того, як проходив день, і нарешті настав той момент, коли мені здалося, що ми опинилися в зоні вічних снігів. Дійсно, коли я розплющив очі, то побачив, що тварина скакала полем, вкритим снігом, побачив я і кілька інших великих тварин, теж на снігу. Навкруги був суцільний сніг, нас заморожувало сніжне сонце. Я намагався щось сказати, проте мені вдалося пробурмотіти тільки одне запитання:

— Де ми?

— Ми вже проїхали Рай.

— Гаразд, тоді давай зупинимося біля шатра Авраама^[22].

— Але ж ми рухаємось у протилежний бік, — глумливо зауважив він.

Я відчув себе пригніченим і спантеличеним. День видався мені надокучливим і незвичайним, я промерз до кісток, їзда була важкою, а результату я не відчував. А потім — думалося мені хворому — якби таки ми дісталися до початку віків, нашої зазначеної мети, було б цілком вірогідним, що обурені віки, оскільки я таки вдерся у їхнє володіння, просто могли мене розчавити між своїми кігтями, котрі були такими ж віковічними, як і самі вони. Поки я так думав, ми потроху долали дорогу, і під нашими ногами пропливали рівнини, аж доки тварина не зупинилася, і я сам спокійно зміг подивитися навколо себе. Тільки подивитися: бо я нічого не міг побачити окрім білого снігу, котрий цього разу заполонив і саме небо, що до того часу виглядало блакитним. Можливо, час від часу мені видавалося, що я таки бачив то одну, то іншу рослину — величезну, незграбну, листя якої тріпотіло від вітру. Тиша була в тій місцевості, як у гробниці: можна сказати, що життя речей для людини здавалося безглуздим.

Впала з неба? Виросла з землі? Я цього не відаю, тільки пам’ятаю, що тоді переді мною з’явилася величезна постать жінки і спрямувала на мене погляд, що пломенів, ніби сонце. Уся ця фігура мала розмах диких форм, що не могли поміститися в кут зору людського ока, бо контури розчинялися в середовищі, і те, що мені видавалося спочатку щільним, насправді часто було прозорим. Сказати, що я був ошелешеним, — не сказати нічого: стан мій був такий, що я не зміг витиснути з себе навіть слова. Однак за якийсь час — доволі короткий — я все ж запитав, хто вона і як її звати.

— Звати мене Природа, або ж Пандора, я твоя мати і твій ворог.

Коли я таке почув, то трохи відступив назад, охоплений страхом. А з горла тієї жінки вирвалось щось таке, що збурило усе навколо нас, наче буревій; рослини нагнулися до землі, а довгий стогін розірвав німоту зовнішніх речей.

— Не лякайся, — сказала вона, — моя ворожість не вбиває, це головно задля життя, яке таким чином стверджується. Ти живеш — і мені не треба іншої напасті.

— Я живу? — спитав я, вп’явши нігті собі в долоні, аби пересвідчитися в тому, що я існую.

— Так, подивися сюди, де ти живеш. Не бійся втратити отой непотріб, що ти називаєш гордістю. Ще протягом кількох годин ти скуштуєш хліб болю, і якщо твоя свідомість на мить повернеться до тебе, ти скажеш, чи хочеш жити.

Сказавши таке, жінка-привид простягнула руку, схопила мене за волосся й підняла у повітря, ніби я був легкий, як пір’їнка. Тільки тоді мені вдалося побачити її обличчя — воно було здоровенним. Я не бачив нічого більш спокійного: жодного різкого руху, ніякого виразу ненависті чи гніву, єдиним виразом була загальна, повна егоїстична незворушність; вираз безкінечної глухоти й відсутності волі. Обурення, якщо воно в мене й було, лишилося закритим у серці. Водночас на цьому обличчі з крижаним виразом проступала аура молодості, суміш сили та процвітання, перед якими я відчував себе найслабшим та найстарезнішим посеред живих.

— Ти мене зрозумів? — запитала вона після тривалого споглядання один одного.

— Ні, — відповів я. — Ти просто абсурд, ти просто з казки. Я марю або ж якщо це правда, то я з’їхав з глузду, а ти не виходиш за межі поняття божевілля, тобто, ти лише маячня, котрою людина в несвідомому стані не може управляти й до якої не може доторкнутися. Ти — Природа? Природа, яку я знаю, — то лише мати, а не ворог; вона не робить з життя болячку, і не має, як оце ти, такого байдужого виразу обличчя, як зі склепу. А чому Пандора?

— Бо я несу у своїй торбині^[23] добро і зло, і найбільше благо, що його мають люди, — надію, останню втіху людей. Ти тремтиш?

— Так, твій погляд мене заворожує.

— Я тобі вірю: я не тільки життя, я також і смерть, і ти маєш повернути мені те, що я тобі дала в борг. Великий ласунчику, чекай на насолоду від нічого.

Коли це слово прозвучало, як грім серед отієї величезної долини, мені здалося, що то був останній звук, котрий долинув до моїх вух. Мені здалося, що я відчуваю, як моє тіло раптом розкладається. Тоді я повернувся до неї з очима, сповненими благання, і попросив у неї ще кілька років.

— Нещасна хвилина! — вигукнула вона. — Навіщо ти просиш ще кілька моментів життя? Для того, щоб пожирати інших і щоб тебе поглинули потім? Хіба тобі не набридли цей спектакль і ця боротьба? Ти надто добре знаєш. Все, що я тобі показала, не таке безглузде і не таке сумне: світанок дня й меланхолія вечора, тиша ночі, краєвиди землі, сон, врешті-решт, — все те, що є найкращим моїм здобутком. Чого ще хочеш ти, прекрасний бовдуре?

— Просто жити, я не прошу тебе більше ні про що. Хто, як не ти, вклала в моє серце любов до життя? І якщо я люблю життя, чому ти маєш убивати саму себе, убиваючи мене?

— Бо ти вже мені більше не потрібен. Не важлива для часу хвилина, що минає, проте важлива та, що йде назустріч. Та хвилина, що надходить, — сильна й соковита, вона гадає, що несе в собі вічність, проте несе і смерть і зникає, як і інші, хоча якийсь проміжок часу таки існує. Ти кажеш — егоїзм? Так, егоїзм, у мене немає іншого закону. Егоїзм збереження. Ягуар розриває бичка тому, що він є їжею для ягуара, і щоб ягуар вижив, він має його з’їсти, а якщо той до того ж іще має ніжне м’ясо, то це ще краще, — оце і є всесвітній закон. Піднімися й подивися.

І, сказавщи це, вона схопила мене і підняла високо вгору. Я спрямував свій погляд на один із схилів і став дивитися, довго дивитися вдалину; дивився крізь снігопад — то було щось унікальне. Уяви собі, читачу, віки у зменшеному вигляді, їхню ходу, усі народи та раси, всі пристрасті, скупчення імперій, війни апетитів та ненависті, взаємне знищення людей і речей. Ось таким було видовище, вистава дивовижна і жорстока. Історія людей та історія Землі мали таку силу, котру їм не могли надати ні наука, ні людська уява, бо наука — річ доволі повільна, а уява не така чітка. То ж побачене мною було живою концентрацією усіх часів. Щоб описати все це, було б необхідно зупинити блискавку. Століття пролітали у вихорі і все ж, — саме тому, що очі того, що бачить марення не такі як звичайні — я бачив усе те, що проходило переді мною — пошесті та насолода — все від того, що називають славою аж до того, що називають злиднями, я бачив також кохання помножене на злидні і бачив злидні, що призводили до ще більшої немочі. Там були і жадібність, котра пожирає, і гнів, що спалює, і заздрощі, що зводять з розуму, і мотика, і перо, змочені потом, і амбіції, і голод, і марнославство, і меланхолія, і багатство, і кохання — всі вони хвилювали людину, всі ним бемкали як дзвіночком, аж поки не руйнували його, як непотріб. Це були різні форми однієї недуги, котра то гризла нутрощі, то гризла думки. І завше ходила вдягнена в костюм паяца, що блукав в оточенні людської раси. На якийсь час біль тамувався, відступав перед байдужістю, котра видавалась сном без сну, або перед вдоволенням, котре було несправжнім болем. Тоді людина, побита недугою та охоплена бунтарством, бігла перед фатальністю речей, поза постаттю неясною та мінливою, котру не можна було помацати руками, інші ж картинки здавались неймовірними, або ж невидимими, всі вони зшиті зі шматків, з’єднані неміцним швом, голкою самої уяви, а ця фігура — не більше і не менше, ніж примара щастя — або ж тікала від неї або ж дозволяла, щоб її тримали як у пелюшках, а людина притискувала її собі до грудей — вона ж собі сміялася, беручи на глум і зникала як марево.

Доки я дивився на таке горе, я не міг стримати скрику болю, котрий чи то Природа, чи то Пандора слухала без заперечень чи сміху. І я не знаю, за яким саме законом порушення функціонування мозку я став реготати — і сміх мій був ідіотським і недоречним.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Річ дійсно курйозна й заслуговує на увагу, можливо, трохи монотонна, проте варта уваги. Коли Йов проклинав день свого зачаття, то це тому, що він хотів побачити звідси, з висоти, таке видовище. Ходімо туди, Пандоро, відкрий своє черево і з’їж мене, прохання кумедне, проте з’їж мене.

Відповідь примусила мене подивитися пильно вниз і побачити віки, котрі й далі рухалися, швидко та бурхливо; покоління змінювалися новими поколіннями, одні були сумними, як євреї під час полону, інші веселі та розпутні, як Коммод^[24], та всі вони врешті лишилися в могилі. Я хотів було втекти, але якась таємнича сила тримала мене за ноги, тоді я сказав собі: «Гаразд, століття минають, прийде й моє і також мине, аж доки не настане останнє століття, котре й дозволить мені знайти розгадку вічності». Я примружив свій погляд і продовжував дивитися на віки, котрі наближалися й віддалялися. Чи був я тепер спокійним і рішучим, не знаю. Навіть чи можна сказати, що було мені весело. Можливо, я себе відчував навіть веселим. Кожне століття приносило свою частку світла й тіні, апатії та бажання боротьби, правди й помилок, і за ними йшли кортежем системи, нові ідеї, нові ілюзії; кожна з них спочатку розквітала, як рослина весною, а потім марніла та жовкла, щоби потім знову воскреснути. Відповідно до того, як життя набувало регулярності календаря, творилися історія й цивілізація, а людина — гола й беззахисна, озброювалася і вдягалася, будувала палац або ж хижу, просте село або ж «стобрамні» Фіви, створювала науку, що все досліджувала, і мистецтво, що захоплювало, ставала оратором, механіком, філософом, проходила поверхнею Землі і спускалася в черево планети, піднімалася на повітряній кулі понад хмарами, тим самим допомагаючи працювати над містичним твором, чим і заповнювала потребу життя і меланхолію незахищеності. Мій погляд, тим часом, — неуважний і з відразою — побачив нарешті нинішнє століття, а поза ним — майбутні. Це століття відчувало себе вправним, умілим, сповненим життя, вібруючим, трохи неясним і мінливим, знавцем багатьох речей, проте врешті-решт таким же жалюгідним століттям, як і попередні, що вже минули. Так само воно минуло, як і інші, швидко і монотонно. Я подвоїв свою увагу: пильніше став вдивлявтися, я ж збирався побачити останнє століття — останнє! Проте тоді вже швидкість проходження віків була такою стрімкою, що неможливо було що-небудь зрозуміти. На тлі такого мерехтіння століть — удар блискавки був завдовжки у ціле століття. Можливо, тому речі почали змінюватися; снігопад усе закрив собою — окрім гіпопотама, що мене туди привіз, та й він зменшувався, зменшувався, аж доки не досяг розміру кота. Насправді то-таки був кіт. Я його добре роздивився, то був мій кіт на прізвисько Султан, котрий грався біля дверей моєї спальні скрученим у кульку листком паперу.

Розділ VIII. Розум проти Глупоти

Як ти вже збагнув, читачу, Розум повертався на своє місце і пропонував Глупоті йти собі геть, звертаючись до неї словами Тартюфа, котрий безперечно мав рацію: «La maison est à moi c’est à vous d’en sortir»^[25].

Проте древньою слабкістю Глупоти була любов до чужого дому, тож важко її вигнати, бо почувається там вона господарем. Не піде вона з чужого дому, адже сором вже давно втратила. Тепер ми помічаємо, у якій величезній кількості домів вона живе: в одних тільки тимчасово, в інших протягом довгих років, отож можемо зробити висновок, що ця люб’язна мандрівниця — просто жах для господарів. У нашому випадку, на порозі мого Розуму зчинилася колотнеча, тому що Глупота не хотіла покидати дому, а господар не відступав у своїх намірах забрати те, що він вважав своїм. Врешті-решт Глупота погодилася на малесенький закуток у підвалі дому.

— О, ні, сеньйоро, — відповів Розум, — я вже втомився від вас і маю гіркий досвід того, що пускаю в підвал, а ви знову захочете нишком пробратися з підвалу до їдальні, а потім уже й до вітальні, а затим і до всіх інших помешкань.

— Гаразд, дайте мені побути ще трішечки часу, я саме на шляху розкриття таємниці...

— Якої таємниці?

— Двох, — поправила Глупота, — таємниці життя та таємниці смерті, я прошу вас усього хвилин десять.

Розум розсміявся:

— Ти завжди торочиш одне й те саме... завжди одне й те саме... одне й те саме…

І, кажучи це, він взяв Глупоту за руки й витяг з будинку, потім сам зайшов і зачинив за собою двері. Глупота ще трохи поскиглила на порозі, виявляючи своє невдоволення, проте швидко заспокоїлась і, висунувши язика на знак глуму, пішла собі своєю дорогою.

Розділ IX. Перехід

Ви тільки подивіться, який я зараз вправний! Як майстерно я роблю оцей перехід у своїй книжці. Подивіться: моє марення почалося за присутності Віржилії; Віржилія ж була моїм найбільшим гріхом молодості, а молодості не буває без дитинства, а дитинству передує народження, і ось тут ми й дістаємося без особливих зусиль до дня 20 жовтня 1805 року, коли саме я й народився. Ви бачили? Жодного видимого шва, нічого такого, що могло б відвернути увагу читача: нічогісінько! Таким чином, книжка залишає за собою всі переваги обраного автором методу, водночас суворо його не дотримуючись. Насправді такий то був час. Що стосується методу, то оскільки він є річчю необхідною, все ж краще дотримуватися його не педантично, а так — без краватки і без підтяжок, щоб звучав він свіжо і вільно, як людина, що не залежить від оцінок сусідки навпроти, ні від поліціянта. Це як красномовність, котра може бути природною й вібрувати, справжнім мистецтвом, що зачаровує, або ж бути суворою, педантичною і такою, якій вже бракує здорового глузду. Тож повернімося до 20 жовтня.

Розділ X. Того дня

Того дня на генеалогічному дереві Кубасів розкрилася ще одна прекрасна квітка. То народився я, і прийняла мене у цей світ Паскуела, відома баба-пупорізка з провінції Мінью, котра хвалилася тим, що відчинила двері цього світу цілому поколінню славних лицарів. Цілком можливо, що мій батько не чув оте її зізнання, проте гадаю, що батьківські почуття наштовхнули його на думку віддячити їй двома монетами по півдублона. Після того як мене вимили й загорнули в пелюшки, я невдовзі став головним персонажем нашого дому. Кожен з присутніх намагався передбачити моє майбутнє, зважаючи на власні уподобання. Мій дядько Жоау, старий артилерійський офіцер, знаходив у мене щось подібне до погляду Наполеона — а мого батька від такого натяку нудило, мій дядько Ідельфонсу, на той момент простий священик, хотів, щоб я став каноніком.

— Він стане каноніком, може піти й ще вище, втім, не хочу наперед загадувати, проте мене не здивує, якщо Богу буде угодно зробити з нього єпископа... Справді, чому б йому не стати єпископом? У цьому нема нічого неможливого. Що скажеш на це, брате Бенту?

Мій батько всім відповідав, що я стану тим, ким Бог захоче. Він підкидав мене вгору, ніби хотів мені показати місто і світ, у всіх запитував, чи я на нього схожий, чи розумний я, чи гарнюк...

Я розповідаю про це все так, як мені пізніше розповідали. Також я пропускаю велику кількість дрібниць, що мали місце того знаменного дня. Я знаю, що подивитися на мене приходили сусіди, або ж просто знайомі слали вітання з новонародженим, і що протягом перших тижнів наш дім відвідало чимало гостей. Не було в домі такого стільця, якому б не довелося тримати на собі гостей, чимало піджаків та черевиків провітрилося під час прогулянок до нашого дому. І якщо я вже не розповідаю про подарунки, поцілунки, вияви захоплення та благословення, то лише тому, що якби я все це описував детально, то кінця цьому розділу не було б, а його таки треба закінчувати.

Крім того, я не можу вам розповісти нічого про свої хрестини, бо мені нічого такого не розказували, хіба те, що свято з цього приводу було одним з найгучніших наступного, тобто 1806 року. Хрестили мене в церкві Святого Домініка, у вівторок у березні, день був ясним, небо чисте і світле, хрещеними стали полковник Родрігеш де Матуш і його дружина. І він, і вона походили з дуже древнього роду з Півночі, і насправді кров, що текла в їхніх жилах, була благородною, колись її пролили у війні проти Голландії. Гадаю, що імена своїх хрещених були першими, котрі я вивчив і промовляв особливо кумедно, чи, може, тим виявляв свій ранній талант, бо не було такого випадку, щоб, коли хто-небудь новий з’являвся в нашому домі, мене не примушували сказати, як звуть моїх хрещених.

— Ну ж бо, синку, скажи цим сеньйорам, як звати твого хрещеного батька.

— Мого хрещеного? Його звати високоповажний сеньйор полковник Паулу Важ Лобу Сезар де Аради-і-Соуза Родрігеш де Матуш; а мою хрещену — високоповажна сеньйора дона Марія Луїза де Маседу Резенди-і-Соуза Родрігеш де Матуш.

— Який розумний цей хлопчик! — вигукували слухачі.

— Дуже розумний, — ствердно кивав мій батько, і його очі наповнювалися сльозами гордості. Він гладив мене по голівці, лагідно на мене дивився, з любов’ю та гордістю за нас обох.

Коли саме я почав ходити, не знаю, проте, звичайно ж, раніше, ніж того очікували. Можливо, то квапилася природа, мене рано примушували стояти, тримаючись за стілець, підтримували, обхопивши під пахвами пелюшкою і простягували мені дерев’яного візочка:

— Ну ж бо сам, Ньонью, сам-сам, — говорила мені няня. А я, почувши дзвіночок у руках матері, що ним вона калатала переді мною, йшов вперед, звідси туди, звідтіля сюди. І я почав ходити, напевне поганенько, проте пішов і так почав ходити сам.

Розділ XI. Дитина — то батько чоловіка

Я підростав, і в цьому родина не брала участі, я ріс природно, як ростуть магнолії чи коти. Можливо, коти не такі хитрі, як я, і, звичайно ж, магнолії не такі рухливі, яким я був змалечку. Якийсь поет^[26] сказав, що дитина — то батько чоловіка. Якщо це так, то давайте подивимося на деякі риси дитини.

З п’ятирічного віку я вже заслужив прізвисько «Чортеня, а не дитина», і справді я таким і був; свого часу я був одним із найшкідливіших — бешкетник, кмітливий, нахабний і норовливий. Наприклад, одного разу я розбив голову одній рабині, бо вона бач не дала мені ложку кокосового десерту, котрий саме готувала, і навіть не вдовольнившись цим, я всипав жменю попелу в посуд, де був той десерт, а потому побіг до матері й поскаржився на рабиню за те, що вона зіпсувала десерт «на зло всім, просто такий собі жарт». А було мені тоді лише шість років. Пруденсіу, чорношкірий хлопчик, що живу нашому будинку, був моїм коником мало не щодня: він ставав навкарачки, а я його гнуздав, — це щоб його гальмувати, залазив йому на спину, підстьобував його, щоб він скакав, і гасав без кінця туди-сюди, і той хлопчик мені підкорявся — інколи навіть стогнав, проте слухався і жодного слова супроти не сказав, або щонайбільше: «Ой-ой, Ньонью!», на що я відповідав: «Заткнись, тварюко!» Заховати капелюхи гостей, розсипати на голови поважних присутніх клаптики паперу, смикати гостей за кіски перук, лоскотати руки поважним дамам і сила-силенна «звершень» подібного ґатунку були проявами мого невгамовного норову, проте мушу вважати, що також це було вираженням мого міцного духу, бо мій батько щиро захоплювався такими моїми витівками і, якщо іноді і сварив мене у присутності інших, то робив це чисто формально; а потім цілував мене за скоєне.

Ти ж, читачу, не роби висновку, що до кінця свого життя я тільки те й робив, що бив голови іншим чи ховав капелюхи, проте правда була в тому, що я лишився впертим і ставився до людей зневажливо. Якщо не ховав капелюхи, то все ж інколи таки смикав гостей за кіску перуки.

Також мені було до вподоби розглядати прояви людської несправедливості, я намагався її пом’якшити, пояснити, упорядкувати, частково зрозуміти, проте не за жорсткими схемами, а відповідно до обставин і місця. Моя мати настановляла мене на свій лад, вона привчала мене розказувати напам’ять деякі настанови та молитви, однак я відчував, що більше, ніж молитви, мною керували емоції та кров, а гарні приписи, які мали би примусити мене добре себе поводити, втрачали свою силу наді мною і залишалися порожніми фразами. Вранці, перед тим, як з’їсти ранішню кашу, й увечері перед сном, я просив Бога, щоб він мене пробачив так само, як я пробачав тих, хто мене ображає; проте у проміжок часу від ранку до вечора я скоював багато прикростей, мій же батько, коли все стихало, плескав мене по щічках і, сміючись, вигукував:

— Ох і шибеник ти у мене, ох і шибеник!

Так, батько мене просто обожнював. Моя мати була сеньйорою, котра не дуже-то вирізнялася розумом, але мала велике серце, вона була дуже довірливою, щирою, жалісливою — берегиня домашнього вогнища, котра, попри те, що була красивою, і скромною, була ще й багатою. Однак понад усе боялася грому та чоловіка. Чоловік був її богом на Землі. Моє виховання складалося зі співпраці цих двох створінь: воно, якщо й мало якісь позитивні сторони, в цілому було хибним, неповним і почасти шкідливим. Мій дядько-канонік, час від часу робив зауваження своєму братові. Він говорив, що той давав мені більше волі, ніж науки, і більше любові, аніж строгості, проте батько відповідав йому, що запроваджував у моєму вихованні систему набагато досконалішу, ніж загальновживана. Зрештою, дядько залишався при своїй думці, батько — при своїй.

Окрім спадковості та виховання, суттєвий влив має ще й домашнє середовище. Ми вже бачили батьків, давайте поглянемо на моїх дядьків та тіток. Дядечко Жоау жив з шиком, говорив з гумором, в кишеню за словом не ліз. Ще коли мені не було й двадцяти років він дозволяв собі розповідати мені історії, реальні чи вигадані, сповнені непристойностей чи сороміцьких подробиць. Він не звертав уваги на мій вік так само, як не зважав на сутану свого брата. Єдиною відмінністю було те, що той інший дядько швиденько втікав, коли Жоау розпочинав розповідати якусь непристойну історію. А я ні. Я лишався, хоча спочатку нічого й не розумів, потім потроху до мене доходило, а згодом мені це видавалося дуже кумедним. Врешті-решт, кого він шукав, так це мене: я йому дуже подобався, він мене пригощав солоденьким і вів на прогулянку. Вдома, коли він був у нас кілька днів, я часто заставав його десь у глибині садиби, у пральні — він там вів розмови з рабинями, котрі прали одяг, а він розповідав оті срамотні історії, зі смішками і приказками, його перепитували, а потім всі реготали. Цього всього ніхто в будинку не чув, бо пральня була далеко. Чорношкірі служниці — у самих спідницях, підв’язаних на стегнах^[27], — одні біля корита, інші надворі, нахилившись над одягом, який прали: намилювали, викручували та розправляли його, водночас жартуючи з дядьком Жоау. Час від часу вони вигукували:

— Святий Боже! Цей сеньйор Жоау — чистий тобі біс!

Геть іншим був дядько дядько-священик. Цьому була притаманна стриманість і чистота. Такі риси, однак, не підіймали на велику висоту його духовність, скорше вони компенсували посередність його духу. Це не був той чоловік, що осмислює суттєву частину релігії, він бачив лише зовнішній її бік: ієрархічну структуру, їхні превелебності, поклони. Він радше йшов до ризниці, ніж до вівтаря. Його більше тривожило якесь недовиконання узвичаєного ритуалу, ніж порушення заповідей Божих. Зараз, коли минуло вже стільки років, мені важко сказати, чи зміг би він розпізнати який-небудь фрагмент з Тертуліана^[28], чи зміг би він викласти без запинки історію Нікейського символу віри^[29]; проте ніхто під час святкової служби не знав краще за нього, як виявити повагу до присутніх там офіційних осіб. Стати каноніком — було єдиним заповітним бажанням у його житті. Милостивий, суворий у дотриманні традицій, ретельний у дотриманні всіх приписів, м’який, боязкий, поштивий перед старшими по рангу; у нього були певні чесноти, де його можна було ставити за взірець, проте йому були абсолютно невластиві сила й наполегливість у прищепленні чеснот іншим.

Я вже нічого не говоритиму про свою тітку по материнській лінії, дону Емеренсіану, яка, окрім усього іншого, мала в мене найбільший авторитет. Саме цим вона відрізнялася від інших. Проте вона прожила з нами не дуже довго, десь років зо два. Інша рідня та деякі інші близькі нам люди не варті того, аби про них щось писати. У нас нічого не було спільного в житті, проте час від часу ми з ними не бачилися досить тривалий час. Що важливо, то це загальний стан домашньої атмосфери. Про неї я вже написав — доволі прості характери, любов до зовнішнього блиску, до гамірного життя, слабка воля, потакання усім моїм примхам і все таке інше. На такому ґрунті й із такого гною й виросла оця квітка.

Розділ XII. Епізод 1814 року

Однак я не хочу йти далі, не розповівши коротко про один пікантний епізод 1814 року. Мені тоді було дев’ять років.

Коли я народився, Наполеон уже перебував у розквіті своєї слави і влади. Він був імператором, яким захоплювалися. Мій же батько завдяки силі переконання інших членів нашого благородного товариства врешті-решт дійшов висновку, що той негідник і відчував до нього суто ментальну ненависть. Саме це й було причиною запеклих суперечок у нашому домі, бо мій дядько Жоау — не знаю, чому саме, чи то з класової солідарності, чи за спорідненістю за фахом — вибачав тому його деспотизм і в цілому захоплювався ним, а мій батько був незламно ворожим до корсиканця. Інші ж родичі ділилися на два табори: от з чого й виникали розбіжності та сварки.

Коли до Ріо-де-Жанейро дісталася новина про перше падіння Наполеона, звісно ж, у нашій домівці сталася гучна сварка, проте без усіляких жартів та наруг. Переможені, свідки загальної радості, вважали більш прийнятним мовчати; деякі ж пішли далі й почали плескати в долоні. Народ, від щирого серця веселий, не шкодував емоцій для вираження своєї любові до королівської родини. Влаштували феєрверк, салют, співали Te Deum^[30], був кортеж і вигуки радості. Я ж крокував зі своєю новою іграшковою шаблею, котру мені подарував мій хрещений на день Святого Антонія, і, чесно кажучи, мене більше цікавила моя шабля, аніж поразка Наполеона Бонапарта. Я ніколи не забуду тих подій. Я ніколи не переставав думати відтоді, що наша власна маленька шабля завжди більша за шаблю Наполеона. Врахуйте й те, що я чув багато дискусій навколо Наполеона, коли той ще був живий, я прочитав багато славетних сторінок про великі ідеї та гучні слова, проте, не знаю чому саме, в глибині оплесків, що звучали в моїй душі, десь там відлунювало час від часу оце відчуття, про яке я вже писав:

— Йди собі геть, ти ж насправді думаєш тільки про свою маленьку шаблю.

Моя родина не вдовольнилася тим, щоби просто відзначити разом з усіма народне свято; вони вважали за належне відзначити усунення з трону імператора святковим бенкетом, та ще й галас від вигуків під час такого обіду був таким, що мав дійти і до вух Його Високості або, щонайменше, до його міністрів. Сказано — зроблено. Спустили донизу увесь срібний посуд, успадкований від мого діда Луїса Кубаса; принесли фламандські серветки та скатертини^[31], великі глечики з Індії. Зарізали кабанця, замовили черницям з Ордену Допомоги компоти та варення, вимили та причепурили всі зали, сходи, начистили усі підсвічники та люстри, великі скляні лампи й усе причандалля з класичного набору розкоші.

У призначену годину зібралося вишукане товариство: мировий суддя, троє чи четверо військових офіцерів, кілька комерціантів та адвокатів, кілька державних службовців — деякі зі своїми дружинами та дітьми, інші самі, проте усіх їх об’єднувало бажання з виразом зверхності втоптати у бруд пам’ять про Наполеона. То був не просто обід, то був Te Deum, щось подібне до церковних співів. Особливо відзначився один із двох присутніх адвокатів, доктор Віласа, незрівнянний оратор, котрий додав до власне страв ще й приправу від муз. Згадується мені, — ніби це було вчора — як він підводиться, в перуці з довгою кіскою, у шовковому сюртуку, на пальці перстень зі смарагдом, і просить мого батька, щоб той виголосив яку-небудь сентенцію, а коли ту сентенцію виголосили, він витріщився і став дивитися на голову однієї з сеньйор, потім прокашлявся, підняв праву руку, зібравши пальці в кулак, окрім вказівного, і показав на стелю, і тільки тоді увесь витягнувся як струна і переказав у поетичній формі зміст тієї сентенції. Він склав не один куплет, а цілих три, а потім заприсягнувся, що зможе безкінечно продовжувати складати такі вірші. Він просив, щоб хтось йому проказав ще якусь сентенцію, йому її пропонували, він швиденько переінакшував по-своєму і просив наступну, а потім ще і ще — аж до того часу, доки одна з присутніх там сеньйор не стрималась і висловила своє неймовірне захоплення ним.

— Сеньйоро, це ви так кажете, бо не чули справжнього Бокаже^[32] так, як це випало мені в кінці минуло століття. Було це в Лісабоні, — відказав скромно Віласа. — Ото справжній майстер! З якою легкістю він писав поезії, і які то були поезії! У нас відбувалися турніри протягом однієї чи двох годин у кав’ярні «Нікола», де ми складали вірші, і нам аплодували і супроводжували схвальними вигуками. Бокаже був таким талановитим! Саме про це мені говорила кілька днів тому сеньйора графиня де Кадавал...

Саме оці три останні слова, вимовлені з особливою інтонацією, викликали у всіх присутніх трепет захоплення та подиву. Бо ж той чоловік — такий талановитий, такий простий у спілкуванні — не тільки вів бесіди і змагався з поетами, але й із графинями був на короткій нозі. Бокаже і Кадавал! Маючи справу з таким чоловіком, жінки відчували себе особливо витонченими, чоловіки дивилися на нього з повагою, деякі заздрили, було багато й тих, хто не дуже-то йому вірив. Він же тим часом ішов своїм шляхом — додаючи прикметник до прикметника, прислівник до прислівника, щоб узгодити усі рими з «тиран» та «узурпатор». Дійшла черга десерту, та ніхто вже не хотів їсти. У паузах між імпровізованими віршами було чутно веселий гул, що його може собі дозволити людина на ситий шлунок, погляди здавались лагідними і злегка вогкими, або ж гарячими і жвавими, гості перекидалися словами на обох кінцях столу, заставленого солодощами і фруктами, — ось тут скибочки ананаса, там розрізана диня, у скляних глечиках компоти чи порізаний тоненькими смужками кокосовий десерт, жовтий, як яєчний жовток, чи густий темний сік з цукрової тростини, неподалік від сиру й діскореї. Час від часу чутно сміх молоді — нестримний, щирий родинний сміх, що порушує урочистість політичного моменту банкету. У середовищі загальних і вагомих зацікавлень знаходять своє місце й інтереси окремих гостей — маленькі та особисті. Дівчата говорили про пісеньки, які співали під клавесин, про менует і про соло англійською. Вистачало й поважних сеньйор, котрі обіцяли показати, як слід танцювати ойтаваду де компассу^[33], і це лише для того, щоби показати, якими вправними вони були молодими. Один тип, що стояв біля мене, розповідав комусь про прибуття нових чорношкірих, про що йому написали в листі з Луанди — там його небіж повідомляв його про те, що купив біля сорока душ, а в іншому листі, що... Він приніс ті листи прямо в кишені свого костюма, проте не мав можливості прочитати їх раніше. Що таки точно міг стверджувати, то це те, що лише цим рейсом прибудуть принаймні сто двадцять негрів.

— Плесь! Плесь... Плесь... — Віласа плескав у долоні. Раптом запала тиша, як під час репетиції оркестру, і голови всіх повернулися у бік мовця. Ті, хто були подалі, приставляли руку до вуха, щоб не пропустити жодного слова, більша ж частина ще до того, як Віласа почав промовляти рими — була готова зустріти його оплесками — традиційними й наївними.

Що ж до мене, то я, відчуваючи себе самотнім та забутим, зачаровано дивився на той компот, що мені найбільше припав до душі. Наприкінці кожного куплету я відчував велике вдоволення, сподіваючись, що то вже останній куплет, проте цього не ставалося і десерт залишався на столі неторканим. Ніхто не хотів брати на себе ініціативи. На чолі столу сидів мій батько, вельми втішений тим, що гостям було весело. Ті дивилися один на одного з веселим виразом обличчя, роздивлялися страви, квіти, втішаючись атмосферою близькості таких різних за духом людей, смакуючи гостинний обід. Я це бачив — бо переводив свій погляд з батька на компот, а потім з компоту на батька, ніби просячи його, щоб він мене ним пригостив, проте всі мої зусилля були марними. Він не звертав на мене уваги, поглинутий собою... А куплетам не було кінця, вони лилися, як злива, і примушували стримувати своє бажання і прохання. Я тримався, скільки міг, але терпіти таке мені вдавалось недовго. Спочатку я попросив десерту тихенько, згодом закричав, потім почав репетувати і тупотіти ногами. Мій батько, котрий ладен був дістати для мене саме сонце, якби я його попросив це зробити, покликав раба, аби той подав мені компот, проте було вже пізно. Тітка Емеренсіана зняла мене зі стільця й передала рабині, незважаючи на мої пручання й репетування.

Саме в цьому й полягала провина того куплетиста: через нього я не посмакував компотом, через нього мене вивели з-за столу. Цього було достатньо, щоб я вигадав для нього свою помсту — хоч яку-небудь, але щоб була вона великою і показовою, що-небудь таке, що зробило б його смішним перед іншими. А доктор Віласа був дуже серйозний чоловік — поважний і неквапливий, йому було сорок сім років, був він одружений і мав дітей. Мене не вдовольнили б у цьому випадку клаптики паперу чи смикання за кіску його перуки. Я став за ним стежити протягом решти післяобіднього часу, я ходив за ним по садибі, куди всі спустилися на прогулянку. Я бачив, як він розмовляв з доною Еусебією, сестрою старшого сержанта Домінгеса, — це була доволі огрядна дама, хай і не дуже гарна, але й не бридка.

— Я дуже сердита на вас, — говорила вона.

— Чому?

— Тому що... я не знаю чому... бо така в мене доля... гадаю, що краще я померла б.

Вони саме зайшли в кущі, а надворі вже смеркалося; я ж ішов за ними. В очах Віласи блищали вино та хтивість.

— Облиште мне! — сказала вона.

— Нас ніхто не бачить. Померти, мій янголе? Що за думки у вас в голові? Ви ж знаєте, що я також помру... Як вам сказати?.. Я... я помираю щодня... від пристрасті, від розлуки...

Дона Еусебія витерла очі хусточкою, куплетист згадував доречний уривок з літературного твору і врешті віднайшов той, що, як я з’ясував пізніше, належав до творів Юдея^[34]:

— «Не плач, моє серце, не проси, щоб завтра вранці на небі з’явилося два сонця».

Після цього він потягнув її до себе, вона трохи опиралася, проте все ж підкорилася йому, їхні обличчя наблизилися один до одного, і я почув дуже тихенький звук поцілунку — такого собі несміливого поцілунку.

— Дон Віласа поцілував дону Еусебію! — заволав я та стрімко кинувся бігти стежкою в саду.

Мої слова пролунали, як вибух, всі завмерли від несподіванки, очі присутніх стали дивитися то в один, то в інший бік, почувся сміх, хтось щось тихенько зашепотів, матері забрали своїх доньок, говорячи, що вже випала роса і надто прохолодно. Батько тишком-нишком смикнув мене за вуха, проте він дійсно на мене розсердився за таку нетактовність. Але наступного дня за обідом, коли згадували той випадок, він мене смикнув за носа і засміявся:

— Ну ти й бешкетник, ох і бешкетник ти у мене!

Розділ XIII. Стрибок

А тепер давайте поставимо рівненько ноги, напружимося і стрибнемо — понад школою, набридливою школою, де я навчився читати, писати, рахувати, давати стусани й самому отримувати їх від інших, бешкетувати — чи то на природі в лісі, чи то на березі моря, де завгодно, де випадала нагода проводити свій вільний час.

У ті часи у мене були і свої прикрості — мене сварили, карали, уроки були важкими й довгими, але було трохи й іншого — легкого і простого. Що таки допікало, то це лінійка, і навіть так... Ой та лінійка, жах моїх дитячих днів, ти була тим compelle intrare^[35], з яким старий вчитель — кістлявий і лисий примушував вчити абетку, просодику, синтаксис, і що найбільше він умів, то це використовувати священну лінійку, яку так проклинають теперішні учні, ту, яка тримала мене у покорі з моєю молодою душею, з моїм неуцтвом і з моєю невеликою шаблею, тією шаблею 1814 року, яка для мене була настільки важливішою за шаблю самого Наполеона! Чого ж тобі треба було ­врешті-решт, мій перший вчителю? Вивчити урок напам’ять і добре себе поводити в класі, не більше і не менше, ніж хоче від нас життя, котре є нашим останнім уроком. Відмінністю ж є те, що я тебе боявся, але я ніколи на тебе не сердився. Я ще й зараз бачу, як ти заходиш до класу у своїх туфлях зі світлої шкіри, у капорі, у руках тримаєш хусточку, виблискує лисина, підборіддя поголене. Я бачу, як ти сідаєш, сопеш, бурчиш, потім вдихаєш понюшку табаки, а потім звертаєшся до нас, починаючи урок. І робив ти так протягом двадцяти трьох років, мовчки, в темряві, пунктуально, повертаючись після уроків у свою халупу на вулиці Піолью, не обтяжуючи світ своєю вбогістю, аж доки одного дня розчинився в пітьмі, і ніхто не плакав за тобою, окрім старого чорношкірого слуги, ніхто, навіть я не плакав, хоча й зобов’язаний тобі елементарними навичками письма.

Вчителя звали Луджеру, я хочу написати тут на цій сторінці повне його ім’я — Луджеру Барата — ім’я страхітливе, котре слугувало для всіх дітей джерелом глуму. Один з нас, Кінкас Борба — саме цей хлопець був особливо жорстоким з ним. Двічі або тричі на тиждень він клав у кишеню його штанів — широких, пошитих у кравця — або в шухляду столу чи біля чорнильниці дохлого таргана. Якщо вчитель знаходив того таргана ще під час занять, його охоплювала лють, він обводив нас своїм палючим поглядом і злісно лаяв: ми були і дармоїдами, і віслюками, і глупаками, і недоумками, і зухвальцями. Деякі з нас тремтіли, а інших душив сміх. Кінкас Борба тим часом залишався спокійним і блаженно дивився на стелю.

Кінкіс Борба — ще та квіточка. Ніколи — ні в дитинстві, ні в усьому своєму житті — я не бачив такого вигадливого баламута і такого привабливого хлопчиська. Це була така собі квіточка не тільки в школі, а й в усьому місті. Його мати-вдова обожнювала свого синочка, вона його пестила, чепурила. Він завжди був такий чистенький, як мальовничий «паж»; він спонукав нас прогулювати заняття, йти шукати гнізда з пташенятами, або полювати за маленькими ящірками на схилах Лівраменту та Консейсау, або ж просто бездумно гасати, як безробітні ледарі. А щодо імператора! Нас просто вражало, як Кінкас Борба грав роль імператора на святі Святого Духа. І в цілому, в наших дитячих забавах він завжди обирав собі роль короля, міністра, генерала, будь-якого зверхника, хто б там таким не був. Він був і шляхетним, і водночас шибеником, і серйозним, з такими величними жестами, з такою поставою. Хто б тоді сказав... Давайте поки що не будемо ні про що шкодувати, не варто квапити події. Давайте перескочимо у рік 1822, рік нашої політичної незалежності^[36] і мого першого особистого полону.

Розділ XIV. Перший поцілунок

Було мені сімнадцять років. У мене пробивався пушок над верхньою губою, котрий я намагався видавати за вуса. Очі були в мене жваві й рішучі, саме це й було моєю справді чоловічою принадою. Оскільки я вів себе досить зверхньо, важко було сказати, чи поводився я як дитина, котра себе вважала дорослим чоловіком, чи був я уже чоловіком, що поводився як дитина. Врешті-решт я був гарним молодиком, вродливим і сміливим, котрий входив у життя у чоботях зі шпорами, в руці тримав нагайку, кров стугоніла в жилах, коли я пришпорював свого неспокійного, прудкого і сильного жеребця, такого, як у древніх баладах, якого романтизм шукав у середньовічному замку, однак зустрів його вже на вулицях нашого століття. Найгіршим було те, що його так надурили, що довелося лишити на узбіччі, де його віднайшов уже реалізм, усього поїденого хробаками та ледь живого від голоду, й зі співчуття переніс його на сторінки своїх книжок.

Так, я був молодиком вродливим, зграбним, з гарними статками, тож легко собі уявити, що не одна дама схиляла переді мною своє личко в задумі або ж спрямовувала на мене свій спраглий погляд. З усіх дівчат, що мене оточували, полонила одна... одна..., не знаю, як сказати. Ця книга — дуже цнотлива, принаймні за задумом. Та річ ось у чому: або я маю сказати все, або ж нічого. Дама, що полонила моє серце, була іспанкою. Марсела, «прекрасна Марсела» — так свого часу називали її молоді люди. І ті молодики таки мали рацію. Вона була донькою садівника з Астуріас, про що вона одного разу сама мені розповіла в пориві відвертості, бо вважалося, що вона була донькою адвоката з Мадриду, жертви французької окупації країни, котрого поранили, кинули до в’язниці й розстріляли, коли їй було всього дванадцять років.

Cosas de España!^[37] Хоч ким був її батько — чи то адвокатом, чи то садівником, проте правда все ж полягала в тому, що Марселі не була притаманна провінційна наївність, і вона ніяк не могла второпати, у чому полягав кодекс високої моралі. Це була добра дівчина, весела, не надто вибаглива, її приводила в певний ступор суворість епохи, котра не дозволяла їй прямо на вулиці показувати свою легковажність і свій екіпаж. Вона була шикарною, нестримною, любила молодих людей та їхні гроші. У той час вона була до смерті закохана в такого собі Шав’єра — чоловіка багатого і хворого на сухоти, одне слово, не чоловік, а просто перлина.

Я побачив її вперше в Росіо Гранде — того дня був феєрверк після проголошення незалежності, свято було навесні. Саме на світанку пробудження державної душі. Я відчував своє єднання з народом: нас було двоє — народ і я, ми прийшли з дитинства з повним запалом молодості. Я побачив, як вона підіймалася зі стільчика, тендітна і яскрава, з витонченою фігуркою, вона не йшла, а просто пливла, у ній була якась безсоромність, чого я ніколи не бачив у жінок цнотливих.

— Йди за мною, — сказала вона пажеві. Я пішов за нею, так само, як і її паж, ніби вона наказала йти за нею не пажу, а мені. Я пішов, закохавшись у неї, тремтливий, сповнений перших променів світанку. На півдорозі її покликали: «Прекрасна Марсело!» — і я згадав, що чув таке ім’я від свого дядька Жоау, і відчув себе — маю таки визнати — відчув себе геть дурним.

Три дні потому мій дядько запитав мене по секрету, чи не хотів би я піти повечеряти разом з дівчатами в Кажуейрусі. Ми пішли, це було вдома у Марсели. Шав’єр, хоча і хворий на сухоти, все ж кермував столом, з якого я майже нічого не з’їв, бо не зводив свого погляду з господині дому. Якою ж привабливою була іспанка! Там було ще кілька жінок — всі як на підбір були гарними, сповненими граційності, проте іспанка... Заповзяття, кілька келихів вина, напористий характер, легковажність — все це разом спонукало мене зробити щось незвичайне. Коли вже виходили, у дверях я сказав своєму дядькові, щоб він мене почекав хвилинку, а сам побіг сходами угору.

— Ви щось забули? — запитала Марсела, стоячи на майданчику біля сходів.

— Носовичка.

Вона відступила, щоб дати мені пройти до зали, я ж схопив її у свої обійми, притягнув до себе і поцілував. Я не знаю, чи сказала вона щось у відповідь, чи закричала, чи когось покликала, я нічого не знаю. Я тільки пам’ятаю, що збіг сходами униз так швидко, як вихор, в голові шуміло, як від вина.

Розділ XV. Марсела

Минуло тридцять днів, доки я знову з’явився у Гранде Росіо, прокладаючи шлях до серця Марсели. Я не підганяв жеребця свого сліпого бажання, радше їхав на віслюку терпіння, хитро і наполегливо. Насправді є два способи завоювати прихильність жінки: бурхливий — так, як бик, що захопив Європу, та улесливий — так, як лебідь Леду чи золотий дощ Данаю, — всі три є винаходами батька Зевса, котрий нині вийшов з моди й тепер його замінили кінь та віслюк. Я не стану розповідати про хитрощі, до яких я вдавався, ні про підкуп, ні про альтернативу довірі чи страху, ні про марні очікування, ні про будь-які інші каверзи, до яких я вдавався на попередньому етапі. Я можу стверджувати, що віслюк, вартий жеребця, — це віслюк Санчо Панси, справді філософа, котрий і привів мене в її домівку в кінці вказаного періоду, я зліз з віслюка, штовхнув його в бік і наказав іти на пасовисько.

Перші відчуття моєї молодості, якими ж ви були солодкими! Такими мали бути під час створення світу враження від перших сонячних променів. Уяви собі оце відчуття від першого сонечка, що торкається поверхні обличчя світу, який розквітає під його впливом. То було таке саме відчуття, друже читачу, і якщо колись тобі було вісімнадцять років, ти сам можеш це все пригадати.

Наша пристрасть, чи то зв’язок, чи можна це назвати якимось іншим словом, бо я щодо назв не дуже звертаю на це уваги, мала два етапи: консульський та імператорський. На першому, котрий був доволі коротким — правили ми обоє: і Шав’єр, і я, хоча він ніколи й не повірив би, що ділить зі мною правління Римом. Утім, коли його довірливість не змогла протистояти свідченням дійсності, Шав’єр склав свої повноваження, і я взяв у свої руки всю повноту влади. Це вже був період імператорського правління Цезаря. Увесь всесвіт належав лише мені, проте — як сумно! — недешево коштувала мені ця влада. Мені доводилось шукати гроші, примножувати їх, щось вигадувати. Спочатку я з’ясував, наскільки щедрим був мій батько, він же мені давав усе, що я в нього просив, без застережень, без затримки, без гніву. Він говорив, що я молодий хлопець, і що він колись теж таким був. Проте мої потреби були настільки великими, що переходили певні межі, і він уже переставав бути таким щедрим, а потім ставав усе більш і більш скупим щодо грошей. Тоді я звернувся до матері й переконав її, щоб вона передала мені деякі речі, що вона й робила тишком-нишком. Цього було мало, і тоді я вдався до останнього засобу: я почав закладати майно, що мав мені потім передати у спадок батько, підписував боргові зобов’язання, що мусив віддати те колись лихвареві разом з чималими відсотками.

— Справді, — говорила мені Марсела, коли я приносив їй шовк чи якусь перлину, — ти справді хочеш, щоб я з тобою посварилася?.. Навіщо це?.. Такий дорогий подарунок...

А якщо то була прикраса, то вона, говорячи це все, тримала її в руці, намагалась роздивитися у кращому освітленні і, сміючись, приміряла, а потім щиро і палко мене цілувала. Тож вона ніби і протестувала, але очі у неї світилися від задоволення, а я відчував щастя від того, що вона така рада. Вона дуже тішилась нашими старовинними золотими дублонами, котрі я приносив їй стільки, скільки міг отримати. Марсела все те складала в залізну шухлядку, ключ від якої ніхто й ніколи не знав, де саме лежить. Вона його ховала, боячись прислуги. Будинок, у якому вона жила в Кажуейрусі, належав їй. Меблі в ньому були хорошої якості й міцні, з чорного дерева, різьблені; так само, як і всі інші домашні речі: дзеркала, глечики, інший посуд — у неї був дуже гарний столовий набір з Індії, котрий їй подарував один вищий чиновник з департаменту Митниці. Пішов би він до дідька той посуд, скільки нервів мені коштували оті подарунки. Бо ж господиня не раз мені нагадувала про це, а я не приховував, як дратували мене оці та й інші подарунки її колишніх коханців.

Вона слухала мене і сміялася з таким наївним виглядом — то була наївність і ще щось, чого я на той час добре не розумів; проте зараз, коли я згадую ту історію, думаю, що в тому сміхові змішалися різні речі, як у того створіння, що народилося, наприклад, від шекспірівської відьми та серафима Клопштока^[38]. Не знаю, чи зрозуміли ви мене. Оскільки вона знала про мої запізнілі ревнощі, здавалося, що їй подобалось викликати їх у мене все більше. Тож одного дня, коли я не зміг їй придбати кольє, котре вона побачила у ювеліра, вона сказала мені, що то була просто примха, і що наше кохання не потребувало таких грубих виявів для його підтвердження.

— Я вам не пробачу, якщо ви будете думати про мене таке, — додала вона, погрожуючи мені пальчиком.

І зразу ж по тому, швидка як пташечка, сплеснула в долоні, потім обвила руками моє обличчя, притягнула до себе і скорчила таку милу гримасу, як мала дитина. А потім, схилившись на кушетці, й далі говорила про те ж саме, просто й відверто. Вона ніколи не погодилась би з тим, щоб її почуття купували. Часто вона робила вигляд, що купилась на щось, проте справді вона дуже небагатьох таки кохала по-справжньому. Наприклад Дуарте, лейтенант Дуарте, котрого вона справді кохала два роки тому — так от йому важко було примусити її погодитися на якісь вартісні подарунки від нього, так само як і від мене. Вона могла прийняти без відрази лише дрібнички незначної вартості, як золотий хрестик, що він його подарував їй одного разу на свято.

— Той хрестик...

Говорячи це, вона торкнулася рукою своїх грудей і дістала тоненького золотого хрестика, що звисав з шиї.

— Але ж цей хрестик, — перебив я, — хіба ти не говорила, що саме твій батько...

Марсела похитала головою і сказала з жалем у голосі:

— Хіба ти не зрозумів, що то була брехня, що я те говорила, аби тебе не бентежити? Йди-но сюди, chiquito^[39], хіба можна так мені не довіряти... Я кохала іншого, та хіба то має значення, якщо все вже в минулому? Коли-небудь, коли ми з тобою розійдемося...

— Не кажи такого! — заволав я щосили.

— Всьому настає кінець! Одного дня...

Вона не змогла закінчити свої слова, ридання стиснуло мені горло. Вона простягла руки, взяла в них мої, поклала собі на груди і прошепотіла мені тихо на вухо:

— Ніколи, ніколи, моє кохання! — я подякував їй своїм вологим поглядом. Наступного дня я приніс їй те кольє, яке раніше відмовлявся їй купувати.

— Щоб ти пам’ятала про мене, коли ми розійдемося, — сказав я.

Спочатку Марсела гнівно мовчала, потім зробила прекрасний театральний жест, намагаючись викинути те кольє на вулицю. Я схопив її за руку, попросив її дуже, щоб вона не робила такого необдуманого кроку та лишила прикрасу собі. Вона усміхнулася й погодилася.

Тим часом вона щедро відплачувала мені за мої жертви; вона слідкувала за моїми найпотаємнішими думками, не було такого бажання, яке б вона від душі не задовольнила, без особливих зусиль, за особливим законом сумління та сердечного поклику. Ніколи таке бажання не бувало розумним, то була просто примха, дитяча забаганка: мені хотілось подивитись, як вона вдягається, як виглядає з тими чи іншими прикрасами, щоб вдягнула цю сукню, а не ту, хотів, щоб вона пройшлася переді мною або ще щось подібне. І вона це все робила з усмішкою і весело щебетала.

— Ти з арабського світу, — говорила вона мені.

А потім йшла по сукню й по мереживо, і все це з такою покірністю, що просто зачаровувала.

Розділ XVI. Аморальні міркування

Мені на думку спадає аморальне судження, котре водночас є виправленням власне стилю викладу. Здається, в розділі XIV я сказав, що Марсела помирала від кохання до Шав’єра. Не помирала, а жила. Жити — це не те ж саме, що помирати — так твердять усі ювеліри на цьому світі, а вони вміють правильно сформулювати думку. Добрі ювеліри! Що лишилося б від кохання, якби не було ваших прикрас і не було боргових розписок? Третина або ж принаймні п’ята частина торгівлі йде від серця. Це і є те аморальне міркування, яке я хотів викласти, котре є ще більш темним, ніж аморальним, бо багато хто не зовсім добре розуміє, що саме я цим хотів сказати. А я хотів сказати, що найгарніша голівка не стане менш красивою, якщо її не прикрасити діадемою з вишуканим коштовним камінням, не стане вона менш гарною й кохати її будуть не менше. Марсела, наприклад, яка була такою красунею, Марсела мене так кохала...

Розділ XVII. Про трапецію та інші речі

...Марсела кохала мене протягом п’ятнадцяти місяців і одинадцяти тисяч ескудо, не більше і не менше. Мій батько, котрому вітром принесло новину про одинадцять тисяч ескудо, по-справжньому розхвилювався. Він дійшов висновку, що цей випадок переходить межі того, що зветься юнацькими примхами.

— Цього разу ти таки поїдеш до Європи, — сказав він. — Пройдеш курс навчання в університеті, найвірогідніше в університеті в Коїмбрі. Я хочу, щоб ти став серйозним чоловіком, а не марнотратом і шахраєм. Так, шахраєм, сеньйоре. Як інакше назвати сина, котрий мені ось що зробив?

І він дістав з кишені мої боргові розписки, які він уже викупив, і став розмахувати ними в мене перед обличчям. — Ти це бачиш, гультяю? Хіба молодий чоловік отак має шанувати ім’я своєї родини? Ти гадаєш, що я та мої предки заробляли гроші у гральних домах чи вештались по вулицях? Нероба! Цього разу або ти берешся за розум, або я тобі нічого не лишу.

Він був страшенно розгніваним, проте той гнів був стриманим і нетривалим. Я слухав його мовчки і нічого не сказав супроти його наказу їхати до Європи, як я це робив раніше. Я собі обмізковував, яким саме чином взяти з собою і Марселу. Я пішов до неї. Розказав їй, як сталася сварка, і запропонував їй поїхати разом. Марсела вислухала мене, дивлячись кудись вбік, проте нічого у відповідь не сказала. Оскільки я таки наполягав, то вона мовила, що не поїде, що вона не може поїхати до Європи.

— Чому ж ні?

— Не можу, — сказала вона страдницьким тоном. — Я не можу дихати тим повітрям, що мені нагадуватиме про мого бідного батька, котрий загинув через Наполеона...

— Котрого з татусів: садівника чи адвоката?

Марсела насупила брови, тихенько наспівуючи якусь пісеньку — крізь зуби; потім поскаржилася на спеку і наказала, щоби принесли склянку алуа^[40]. Прислуга принесла їй напій на срібній таці, котру було куплено за частину отих одинадцяти тисяч ескудо. Марсела поштиво запропонувала й мені напою. Натомість я ляснув по склянці і таці рукою так, що рідина проллялась на спідницю. Прислуга закричала, а я гримнув на неї, щоб вона забиралась геть. Коли ми лишилися удвох, то я виплеснув на Марселу весь відчай, що був у мене в серці. Я їй сказав, що вона просто чудовисько, що вона ніколи мене не кохала, що вона спричинила моє падіння, причому навіть не можна сказати, що робила вона це щиро. Я називав її всякими лайливими іменами, припускався грубих жестів. Марсела мовчки сиділа, покусуючи нігті, холодна, як шматок мармуру. У мене виникали пориви її задушити, принаймні принизити її, підкорити так, щоб вона валялась у мене біля ніг. Можливо, я цього й домігся б, проте мої дії повернулися в інший бік: саме я кинувся до її ніг, з каяттям та благанням, я цілував їх, згадував місяці нашого щастя наодинці, я став повторювати всі ті ніжні імена, з якими до неї звертався в минулому, я сидів на підлозі, поклавши голову їй на коліна і міцно стискав її руки. Схлипуючи, в пориві безумства я зі сльозами на очах просив її, щоб вона мене не покидала... Марсела дивилася на мене кілька секунд, обоє ми мовчали, а потім м’яко мене відштовхнула від себе і з виразом нудьги сказала:

— Не набридай.

Вона встала, поправила сукню, все ще вологу, й рушила до себе у спальню.

— Ні, — кричав я, — ти не можеш піти від мене, я не хочу... — я збирався простягнути до неї руки, та було пізно, вона пішла й зачинила за собою двері.

Я вийшов як навіжений. Протягом двох фатальних годин я тинявся кварталами на околицях міста, де не було людей, де я міг не боятися, що когось зустріну. Я пережовував свій відчай з особливим хворобливим смакуванням болю, я згадував дні, години, моменти насолоди, і час від часу мені видавалося, що вони були вічними, що все те було маренням, що я сам себе дурив, намагався відкинути їх від себе як непотрібну ношу. Тоді я вирішив сісти на корабель негайно, щоби поділити своє життя надвоє, і тішився думкою про те, що Марсела, коли дізнається про мій від’їзд, буде мучитися і страждати від гризот сумління. Якщо вона таки мене все ж по-своєму любила, мала ж вона щось та відчувати, який-небудь спогад, як про лейтенанта Дуарте... Тут зуб ревнощів вп’явся у моє серце, вся природа волала, щоб я таки забрав з собою Марселу.

— Насильно, під примусом... — говорив я собі, розтинаючи кулаком повітря.

Нарешті мені спала в голову рятівна думка... Ага! Трапеція моїх гріхів, трапеція заплутаних концепцій! Рятівна ідея працювала над нею, як і у випадку з пластиром (розділ II). Треба було просто зачарувати її, дуже захопити, осліпити її й затягнути, вона нагадала мені, щоб я попросив у неї щось конкретніше, ніж просто прохання. Я не зважував на обставини, я звернуся до останньої позики; я пішов на вулицю Оурівес, купив найкращу прикрасу в місті, три великі діаманти, вмонтовані у гребінець зі слонової кістки. Я побіг додому до Марсели.

Марсела лежала в гамаку, вираз у неї був апатичний і втомлений, одна нога звисала так, що можна було побачити маленьку ніжку в шовковій панчосі, волосся розпущене й розкидане по боках, а погляд спокійний і сонливий.

— Поїхали зі мною, — сказав я. — Я знайду гроші... У нас буде багато грошей, ти матимеш все, що забажаєш. Ось подивися, візьми.

Я показав їй гребінець з діамантами... Марсела трохи здивовано підскочила, наполовину підвелася і, спершись на лікоть, дивилася на гребінець протягом кількох секунд, потім відвела погляд: вона опанувала себе. Тоді я простягнув руки до її волосся, зібрав його разом і заплів, потім вигадав таку собі зачіску, не дуже пригладжуючи волосся, та завершив свою працю, вставивши гребінець з діамантами. Я відійшов назад, знову наблизився й поправив пасма волосся, трішки опустив їх з одного боку, спробував зробити так, щоб зачіска була симетричною при всьому тому безладі на голові. Все це я робив дуже ретельно й ніжно, як мати дитині.

— Годиться, — сказав я.

— Божевільний, — такою була її перша відповідь.

Потому друге, що вона зробила — вона потягнула мене до себе і заплатила мені за мою жертву найпалкішим з усіх поцілунком. Потім взяла в руки того гребінця: вона була просто захоплена і роботою майстра, і самим матеріалом, з якого той було зроблено. Час від часу вона дивилася на мене і, киваючи головою, стримуючи себе, промовляла:

— Оце так-так!

— Ти поїдеш зі мною?

Марсела на якусь мить задумалась. Мені не сподобався вираз її очей, котрі вона переводила з мене на стіну й зі стіни на прикрасу, проте всі погані враження у мене розвіялись, коли вона рішуче сказала:

— Поїду. Коли ти виїжджаєш?

— Через два-три дні.

— Гаразд.

Я їй подякував, стоячи навколішки. Я знову побачив колишню Марселу, як у перші дні, і сказав їй це, вона усміхнулась і пішла, щоб заховати коштовний гребінець, поки я спускався сходами.

Розділ XVII. Вигляд з коридору

У кінці сходів, в глибині темного коридору я зупинився на кілька секунд, щоби перевести дух, навести лад у своїх думках, зібрати все до купи, знову врешті-решт відчути себе в атмосфері глибоких і суперечливих відчуттів. Я вважав себе щасливцем. Звичайно ж, діаманти трохи гнітили моє щастя, проте не менш правдивим було і те, що вродлива дама може дуже добре любити як древніх греків, так і своїх сучасників. І крім усього, я дуже довіряв своїй добрій Марселі — можливо, у неї були якісь недоліки, проте вона мене кохала...

— Янгол мій! — прошепотів я, дивлячись на стелю у коридорі.

А там, ніби щоби поглумитися з мене, я побачив погляд Марсели, той саме погляд, котрий нещодавно вселив у мене смуток недовіри, котрий світився понад її носом, який одночасно був і носом Бакбараха, і моїм власним. Бідний закоханий з «Тисячі і однієї ночі»! Я саме там тебе побачив, як ти біг за жінкою візира, вздовж галереї аж до довгої тополиної алеї, а потім вибіг на вулицю, де усі шорники свистіли тобі услід і били тебе. Тоді мені здалося, що коридор у будинку Марсели й був тією алеєю, і що вулиця була в Багдаді. Дійсно, коли я подивився на двері, побачив на вулиці трьох шорників — один вдягнений в сутану, другий у ліврею, а третій був у цивільному одязі — всі троє зайшли в коридор, взяли мене попід руки й посадили в екіпаж; батько сів праворуч, дядько-канонік ліворуч, а той, що в лівреї, сів на місце кучера. Вони відвезли мене в будинок до інтенданта поліції, звідки перевезли на корабель, що мав відчалити до Лісабона. Уявіть собі, як я пручався, проте всі мої зусилля були марними.

Через три дні ми відпливли, я ж був пригнічений і мовчав. Я навіть не плакав, та у мене була нав’язлива думка... Хай їм грець тим нав’язливим думкам! Цього разу такою була думка кинутися в океан з іменем Марсели на вустах і не виплисти.

Розділ XIX. На борту

Нас було одинадцять пасажирів на борту: один божевільний у супроводі дружини, двоє молодих хлопців, що вирушили у мандри, четверо комерсантів і двоє слуг. Мій батько представив мене усім, починаючи від капітана корабля, котрий, утім, мав власний великий клопіт: з ним була хвора на сухоти в останній стадії дружина.

Я не знаю, чи то капітан запідозрив щось стосовно мого фатального плану, чи мій батько його попередив про мій стан, я тільки знаю, що він не зводив з мене очей. Він кликав мене з собою повсюди. Його дружина майже завжди сиділа у відкритійколясці, вона сильно кашляла і запевняла, що мусить показати мені околиці Лісабона. Вона була не просто худа, вона майже світилась, важко було уявити, що вона ось-ось не помре. Капітан робив вигляд, що він не вірить у її близьку смерть, можливо тому, що сам себе обманював. Я нічого не знав і про таке не думав. Яке значення для мене мала якась туберкульозна жінка посеред океану? Для мене світ зійшовся клином на Марселі.

Одного вечора, було це в один з перших вихідних на кораблі, я знайшов вдалий момент для того, щоби піти з життя. Я обережно піднявся на палубу, проте там зустрів капітана, котрий стояв поруч з фальшбортом і дивився за горизонт.

— Невже буде шторм? — запитав я.

— Ні, — стрепенувшись, відповів він. — Я просто насолоджуюсь красою ночі, ви подивіться — вона ж просто благословенна!

Стиль розмови капітана суперечив його досить грубому і простацькому вигляду. Я пильно подивився на нього. Здавалося, що він потішається справленим на мене враженням. Через кілька секунд він взяв мене за руку, показав на місяць і запитав, чому б мені не написати оду ночі. Я сказав йому, що я не поет. Капітан щось пробурмотів, зробив кілька кроків, засунув руку в кишеню й дістав з неї клаптик пожмаканого паперу. Потім під світлом лампи прочитав мені оду в стилі Горація про свободу життя на морі. Ті вірші написав він сам.

— Ну і як вам?

Я не пам’ятаю, що я йому сказав, але пам’ятаю, як міцно він потис мені руку і дуже дякував. Потім збирався продекламувати мені ще два сонети, та його покликали з каюти дружини.

— Я вже йду, — відгукнувся він і прочитав ще й третій сонет — повільно, з любов’ю.

Я лишився сам. Проте муза капітана змела з моєї душі погані думки. Я вирішив піти виспатися, що можна було б назвати тимчасовою смертю. Наступного дня ми прокинулися від бурі, котра вселила страх у всіх, окрім божевільного, який почав стрибати, говорити, що його шукає донька в екіпажі. Саме смерть доньки і стала причиною його божевілля. Ні, мені ніколи не забути бридкої фігури того нещасного посеред скупчення людей і завивання урагану. Він наспівував і танцював з витріщеними очима, блідий, з довгим волоссям, що дибки стояло у нього на голові. Час від часу він зупинявся, піднімав угору свої кістляві руки, схрещував пальці, потім складав їх у квадрати, потім зводив у кільця, а ще він дуже сміявся, з відчаєм. Жінка була не в змозі його стримати, сама охоплена страхом перед смертю вона молилася за себе і зверталася до всіх святих на небі. Врешті буря стихла. Визнаю, що той ураган для мого серця був прекрасною розвагою. Я, котрий роздумував, як зустріти смерть, не наважився заглянути їй у вічі, коли вона прийшла до мене на побачення.

Капітан запитав мене, чи мені було лячно, чи відчував я небезпеку, чи вважав той спектакль високим мистецтвом. І це все він говорив як друг. Природно, мова зайшла про життя на морі. Капітан запитав мене, чи мені до вподоби ідилія рибацького життя. Я відверто відповів, що не знаю, що то воно таке.

— Ось побачите, — мовив він.

І він продекламував мені вірша, потім іншого — еклогу, а потім ще п’ять сонетів, котрими й завершив той день літературних сповідей. Наступного дня, перед тим як почати мені декламувати поезії, капітан пояснив, з яких саме причин він взявся за морську справу. Його бабуся мріяла, щоб він став священиком. Він дійсно володів деякими знаннями з латини, але не став церковником, проте не перестав бути поетом, що було його природним покликанням. Щоб довести це, він невдовзі продекламував мені близько сотні своїх власних віршів. Я помітив одну річ: його жести були такими, що час від часу примушували мене стримувати сміх, проте доки капітан декламував, він настільки заглиблювався в думки та емоції, що не бачив і не чув нічого.

Минали дні, ми пливли, звучали вірші й разом із цим усім добігало до кінця життя жінки. Лишалось зовсім небагато. Одного разу, невдовзі після обіду, капітан мені сказав, що навряд чи його хвора жінка доживе до кінця тижня.

— Ой! — скрикнув я.

— Вночі вона почувала себе дуже погано.

Я пішов її провідати. Вона насправді виглядала вже майже мертвою, проте все ще говорила про те, щоб я провів кілька днів у Лісабоні перед тим, як їхати в Коїмбру, бо вона сама хотіла відвести мене в Коїмбрський університет. Я попрощався з нею, охоплений неймовірним хвилюванням, пішов до її чоловіка, котрий вдивлявся у хвилі, що помирали, розбиваючись об борт нашого корабля. Я намагався його втішити, він подякував мені, розповів історію свого кохання, дуже вихваляв вірність і відданість своєї дружини, згадав вірші, які він написав для неї, і продекламував їх. У цей момент його покликали до неї; ми побігли удвох. У неї саме стався напад. Цей та наступні дні були дуже важкими, а на третій день вона померла. Я втік від того видовища, воно викликало у мене відразу. Через півгодини я знайшов капітана, котрий сидів на купі канатів, взявши голову в руку — я сказав йому кілька заспокійливих слів.

— Вона померла, як свята, — сказав він і для того, щоб такі слова не сприймалися як прояв слабкості, підвівся, хитнув головою, подивився за горизонт і з глибоким та повільним жестом сказав: — Ходімо, віддамо її тіло могилі, котра вже більше ніколи не відкриється.

І справді, через кілька годин її тіло скинули в море згідно з традиціями. Обличчя усіх присутніх заполонив сум, а вдівець мав вигляд вершини гори, що її вразила блискавка. Глибока тиша. Хвиля відкрила своє черево, прийняла в нього здобич і закрилася. Я лишився на кілька хвилин на кормі, спрямувавши погляд на те непевне місце в морі, де лишилася одна з наших мандрівниць. Потому пішов до капітана, щоб якось його розрадити.

— Дякую, — сказав він мені, розуміючи мій намір. — Я шукав якийсь вихід у поезії, і ним стала моя любов до неї.

Я говорив йому про вірші, які він мені читав, і запропонував йому їх опублікувати. Очі капітана трохи пожвавішали:

— Можливо, я б і погодився, проте я не знаю... вірші мої доволі слабкі.

Я присягався, що це не так, я попросив його, щоб він зібрав їх усі докупи і віддав мені, коли ми сходитимемо на берег.

— Нещасна Леокадія! — пробурмотів він, не давши мені відповіді на запитання. — Мертве тіло... море... небо... корабель...

Наступного дня він прийшов до мене і прочитав уривок, який щойно склав, у якому були згадані обставини смерті та поховання його дружини. Він читав той вірш справді схвильованим голосом, з тремтячими руками. Потім він запитав мене, чи вірш був гідним того скарбу, який він втратив.

— Так, — сказав я.

— Можливо, там немає натхнення, — зазначив він через якусь мить, — проте ніхто не може заперечити відчуття, емоції, хіба що саме почуття і завадили досягти довершеності...

— Мені так не здається, я гадаю, поезія довершена.

— Так, я думаю, що... Вірші моряка.

— Моряка-поета.

Він знизав плечима, подивився на листок паперу і знову почав декламувати твір, проте цього разу вже без тремтіння, наголошуючи на літературних складниках, на образах і мелодійності твору. Врешті він зізнався, що це була найдовершеніша його праця. Я погодився, він міцно потиснув мені руку і сказав, що мене очікує велике майбутнє.

Розділ XX. Я вчуся на бакалавра

Велике майбутнє! Коли ці слова дісталися мого слуху, я подивився на нього, потім за непевний горизонт, що розчинявся в далині. Одна думка відганяла з голови іншу. Амбіції скидали з висоти Марселу. Велике майбутнє? Можливо, ботанік, літератор, археолог, банкір, політик або ж навіть єпископ, аби тільки висока посада, було якесь з відповідна репутація, особливе становище, його високоповажність, з відповідною репутацією, високим становищем. Амбіція, котра в даному випадку діяла як орел: розбила яйце і показала, що в середині — золотистий сяючий жовток. Прощавай, кохання! Прощавай, Марсело! Прощавайте, дні насолод, коштовні прикраси, легковажне життя без правил, прощавайте! Тут я буду важко трудитися і досягну слави, а вас залишу, як пелюшки з яких виріс, як мої дитячі штанці.

Тож я зійшов з корабля в Лісабоні й поїхав далі в Коїмбру. В університеті на мене чекали важкі предмети, котрі я долав з посередніми оцінками, і не тільки з цієї причини я не зміг вчасно отримати ступінь бакалавра. Після років навчання права мені важко було все ж набути урочистості стилю. З цієї нагоди влаштували прекрасне свято, яке сповнило мене гордістю і тугою — головним чином тугою розставання з Коїмбрі. Я набув в університеті слави великого гультяя, схильного до пригод; пройшов практику романтичних стосунків та теорію лібералізму, вивчаючи жіночі очі та конституцію. Того ж дня, коли університет мені таки видав диплом, у котрому на пергаментному папері було перераховано, які саме науки я опанував (хоч і мав я досить поверхневі знання), я відчув гордість, що чогось-таки домігся, а й сум. Адже диплом був, наче лист звільнення раба від його залежності від рабовласника, я отримував не тільки свободу, а й мав брати на себе відповідальність за свою долю. Я його заховав, полишив береги річки Мондегу і виїхав звідти досить розгублений, проте відчуваючи вже бажання, порив, сверблячку розштовхати інших, набути певного впливу і блаженствувати, жити, іншими словами — продовжити університети в майбутньому житті.

Розділ XXI. Погонич мулів

Отож я їхав верхи на віслюку зі складеними позад себе речами, підганяючи його батіжком, той брикнувся один раз, два, потім ще три рази, врешті ще один раз із такою силою, що я вилетів із сідла і так невдало, що моя ліва нога застрягла у стремені. Я намагався вхопити тварину за живіт, проте віслюк перелякався і чкурнув геть з дороги. Я сказав не зовсім так, як було: тварина хотіла втекти з дороги і справді двічі стрибнула вбік, проте погонич мулів, котрий там трапився, вчасно підскочив, щоб схопити його за вуздечку й зупинити — і все це з великим зусиллям та не без ризику для себе. Коли він зупинив тварину, я зумів висмикнути ногу зі стремена і стати на ноги.

— Ви тільки подивіться, від чого вам вдалося врятуватися, — сказав він.

І справді, якби віслюк звернув з дороги, я дуже забився б і не знаю, чи взагалі лишився б живим, таким був би той нещасний випадок: розбита голова, крововилив, ще якесь пошкодження внутрішніх органів — саме тоді я згадав усе, що вивчив з наук. Можливо, погонич мулів мене врятував від смерті, це було добре, я відчував, як стугоніла кров у мене в голові й шалено билося серце. Добрий погонич мулів! Коли я трохи оговтався, то побачив, що він намагався привести до ладу віслюкову упряж і робив це дуже вправно й ретельно. Я вирішив дати йому три золоті монети з п’яти, які були у мене в кишені, і не тому, що саме такою була ціна мого життя — життя моє було безцінним, а тому, що такою була винагорода, на яку заслуговував той, хто з такою відданістю мене рятував. Сказано — я йому дам три золоті монети.

— Готово, — сказав той, і подав мені повід.

— Я мало не помер, — відповів я. — Зачекайте, бо я ще не зовсім оговтався після того, що сталося.

— Отакої!

— Та хіба не правда, що я міг загинути?

— Якби віслюк зіскочив з дороги, то можливо. Слава Богу — Він вас врятував, і з вами нічого такого не трапилося.

Я підійшов до своїх клунків, взяв старий жилет, в кишені якого лежали мої п’ять золотих монет, і весь цей час я думав: а чи не занадто високою була винагорода, може, досить було б і двох монет. А може — й однієї вистачить. Дійсно, однієї монети було б досить, щоб його просто затрясло від радощів. Я глянув на його одяг — то був бідний чолов’яга, котрий ніколи в житті не бачив золотої монети. Отже мова може йти лише про одну монету. Я її взяв, побачив, як вона засяяла у променях сонця, та погонич мулів її не бачив, бо я повернувся до нього спиною, проте про щось таки став підозрювати, бо давав віслюкові поради, щоб той віз мене обачливо, що «сеньйор доктор» міг його покарати: такий собі монолог бувалого в бувальцях, батьківський. Господи, Боже ти мій! Я навіть почув, як він його поцілував — погонич мулів поцілував тварину в голову.

— Овва! — скрикнув я.

— Пробачте мені, сеньйоре, проте бісова тварина дивиться на людей так кумедно...

Я засміявся, поклав йому на долоню срібного крузаду^[41], сів на віслюка і поїхав. Я продовжував їхати швидкою риссю, трохи соромлячись. Краще сказати, що я не був певним у тому, чи достатньо я йому віддячив, давши срібну монету. Проте коли я від’їхав на кілька метрів, я подивися назад. Погонич мулів мені дуже чемно вклонявся, висловлюючи своє вдоволення. Я зауважив собі, що саме так, я йому таки добре заплатив, можливо, навіть і занадто багато. Я засунув пальці в кишеню свого жилета, і намацав там кілька мідяків, то були монети по 20 рейсів, котрі й треба було дати погоничеві замість срібного крузаду. Бо врешті-решт він не мав на увазі отримати якусь винагороду чи зробити якусь доброчинну дію, він діяв за природним інстинктом, згідно зі своїм темпераментом, відповідно до приписів його професії. До цього ще слід було б додати й те, що він випадково опинився саме в тому місці, де стався нещасний випадок зі мною, не попереду й не позаду; здавалося, що то була просто рука Провидіння, і таким чи іншим чином заслуги в його діях насправді не було ніякої. Я засмутився від таких роздумів, назвав себе марнотратником, зарахував ту монету на карб мого колишнього тринькання. Навіщо приховувати? Мене мордувало сумління.

Розділ XXII. Повернення до Ріо-де-Жанейро

Бісовий віслюче, ти перервав нитку моїх роздумів. Я вже не буду говорити, що я думав з того часу, як прибув до Лісабона, ні про те, що я робив у Лісабоні, на всьому Піренейському півострові та в інших куточках Європи, старої Європи, яка саме в той час ніби відроджувалася. Ні, я не стану розповідати, як я став свідком світанку романтизму, що так само, як і інші, складав романтичні поезії на лоні природи Італії. Я ні про що таке не говоритиму. Бо тоді мені довелося б писати «Щоденник мандрівника», а не такі «Записки», як оці, головне в яких — показати сутність життя.

Через кілька років мандрувань я все ж прислухався до благань мого батька: «Повертайся, — писав він в останньому листі. — Якщо ти забаришся, то вже не побачиш живою своєї матері». Оці останні слова я сприйняв як удар долі. Я любив матір: у мене все ще стояли перед очима обставини її останнього благословення, котре вона мені дала, коли я вже був на борту корабля. «Мій засмучений сину! Я вже тебе ніколи більше не побачу!» — і вона ридала, притискаючи мене до грудей. І ці слова знову зазвучали у моїх вухах, як пророцтво, що таки мало здійснитися.

Зверніть увагу, що тоді я перебував у Венеції, все ще упиваючись ароматом поезії лорда Байрона, я був там і ніби занурився в глибокий сон, відновлюючи в пам’яті минуле, гадаючи, що я таки в Республіці Святого Марка. Якось так сталося, що одного разу мені спало на думку запитати у трактирника, чи того дня дож^[42] збирається на прогулянку.

— Якого ж саме дожа ви маєте на увазі, сеньйоре? — я отямився, проте не сказав, що така в мене була фантазія. Я йому сказав, що моє питання — то була свого роду американська головоломка. Здавалося, що він мене зрозумів і додав, що йому до вподоби такі жарти. Тож я лишив те все: і трактирника, і дожа, і Місток Зітхань, і гондолу, і поезію англійського лорда, дам з Ріалто, я полишив усе і кулею помчав у напрямку Ріо-де-Жанейро.

Розділ XXIII. Сумний, проте короткий

Я повернувся. Я не можу заперечувати, що коли побачив рідне місто, відчуття у мене були геть нові. І річ не в моїй політичній батьківщині, це було місце, де пройшло моє дитинство, вулиця, вежа, фонтан на розі, жінка з мантильєю на голові, чорношкірий жебрак, дрібнички та картинки з дитинства, якісь дитячі дурниці, що виринали в голові. Дух, як пташка, котра ще не відчувала перебігу років, повертався в напрямку джерел, і летів туди, щоб втамувати спрагу чистою, свіжою водою, до якої ще не домішалася вода злив і дощів життя.

Добре обміркувавши, можна сказати, що там є одне загальне місце. Іншим таким загальним місцем, сумнозвісним місцем стала стурбованість родини. Мій батько обійняв мене зі сльозами на очах.

— Твоя мати вже недовго житиме, — сказав він мені. І дійсно, її заганяв у могилу не ревматизм, а рак шлунка. Нещасна страшенно страждала, бо ракові байдуже до чеснот людини — коли він вгризається, то таки справді гризе. Гризти — то його робота. Моя сестра Сабіна, на той час вже одружена з Котріном, просто валилася з ніг від втоми. Та й сам дядько Жоау виглядав втомленим і засмученим. Була там ще дона Еусебія та кілька інших жінок, таких же сумних і не менш стурбованих.

— Сину мій!

Біль трішки відступив, розімкнувши свої лещата; усмішка осяяла обличчя хворої, над яким вже схилила своє вічне крило смерть. Власне там було не обличчя, а просто череп, краса зникла, як ясний день, лишилися кістки, що ніколи не худнуть. Я її ледь упізнав. Пройшло вісім чи дев’ять років, як ми не бачилися. Біля ліжка я мовчки й непорушно стояв навколішки, тримаючи у своїх руках руки матері, я страхався заговорити, бо кожне слово могло перерости в ридання, ми боялися, що таким чином ми дамо їй зрозуміти, що вона на порозі смерті. Боже, як то було страшно! Та вона знала, що її чекає невдовзі і сказала мені про це. А вранці ми вже стали свідками цього.

Агонія була довга, довга і страшна, жорстокість хвороби була витонченою, холодною, вона накочувалася раз за разом. Мене це сповнило болем та привело у ступор. Я вперше бачив, як на моїх очах помирає людина. Я знав, що таке смерть зі слів інших, навіть більше: я бачив її закам’янілою на обличчях мерців, котрих я проводжав на цвинтар, або ж мав неясну думку щодо цього на основі риторичних міркувань викладачів історії давніх часів — про віроломну смерть Цезаря, сувору смерть Сократа, горду смерть Катона. Проте ця дуель між бути і не бути, існувати і вже не існувати, тобто смерть як дія — болюча, що мучить у конвульсіях та спотворює людське тіло, де немає місця політичним чи філософським міркуванням, смерть людини, яку ти любиш, — це сталося вперше у моєму житті. Я не плакав, я добре пригадую, що я не плакав під час самої церемонії; я мав безпорадний погляд, стояв не спроможний проковтнути клубок у горлі. Як же це так? Щоб створіння таке м’яке, таке любе, таке святе, котре ніколи й нікого не спонукало й до однієї сльозинки від невдоволення, моя ласкава мати, бездоганна дружина — щоб вона померла отак, у таких муках, затиснута в лещата безжальною недугою? Я маю визнати, що мені те здалося чимось темним, нелогічним, нездоровим...

Сумний розділ, перейдімо до веселішого.

Розділ XXIV. Короткий, проте веселий

Я перебував у пригніченому стані. І при всьому тому лишався я тоді типовим зразком поєднання тривіального та зарозумілого. Питання життя та смерті ніколи не пригнічували мій розум. До того дня я ніколи не міркував над прірвою непізнаного, мені не вистачало головного, а саме якогось стимулу, запаморочення...

Сказати вам правду, я віддзеркалював опінію цирульника, котрого зустрів у Модені, і котрий вирізнявся тим, що у нього геть не було власної думки. Він був неперевершеним цирульником: якою б тривалою не була робота над зачіскою, він ніколи не дратувався, між прийомами перукарського мистецтва він вставляв безліч приказок та жартів, всі вони були дотепними, з таким гумором... У нього не було іншої філософії. Так само й у мене. Я не кажу, що в університеті мене нічому не навчили, проте тими знаннями я лише присмачував свою мову, лексикон, вислови. Я ставився до філософії, як до латини, вивчив три вірші Вергілія, два Горація, десь із дюжину політичних та етичних афоризмів, аби приправити ними розмову. Я ставився до неї, як до історії та до юриспруденції. З усіх цих речей я обрав лише форму, обгортку, оздоблення...

Можливо, читача трохи лякає відвертість, з якою я викладаю і підкреслюю свою посередність. Зазначте, що саме відвертість є найпершою чеснотою покійника. У житті, з огляду на думку товариства, відмінні інтереси, боротьба ревнощів примушує людей ховати брудну білизну, прикривати подряпини та дірки і не поширювати серед людей визнання своїх докорів сумління. А найкращим виходом є дурити саму себе, якщо хочеш обдурити інших, бо таким чином ти ніби ховаєшся від власного сумління, котре є тяжким відчуттям, а лицемірство є огидним пороком. Проте після смерті різниця разюча! Яке полегшення, яка свобода! Як легко людині скинути з себе ту машкару, лишити в ямі всі блискітки, випростатися, стерти з себе фарби, скинути всі шати і прямо визнати, ким ти був і ким перестав бути! Тому що врешті-решт вже немає сусідів, немає друзів і немає ворогів, немає знайомих і немає чужих, немає глядачів у партері. Громадська думка, гостра і осудлива, втрачає свою цінність, щойно ми ступаємо на територію смерті. Я не кажу, що така оцінка не сягає цієї території і що вона на нас не поширюється. Утім, сеньйори, які ще живуть, немає нічого, що можна порівняти з байдужістю покійників.

Розділ XXV. У Тіжуці

Ой! Як же мені важко перейти до високого стилю! Давайте говорити по-простому, так само, як просто я вів своє життя в Тіжуці протягом перших тижнів після смерті матері.

На сьомий день після закінчення поминальної меси я взяв мисливську рушницю, кілька книжок, одяг, сигари, чорношкірого слугу — того самого Пруденсіу, про якого я писав у розділі XI — і поїхав мешкати до нашого старого будинку в Тіжуці. Мій батько намагався змінити моє рішення, проте я не міг та й не хотів його слухатися. Сабіна запропонувала поїхати на якийсь час до неї — хоча б тижнів на два, мій швагро майже силою хотів мене туди затягнути. Отой Котрін був гарним чоловіком — швидко переходив від невимушеності до обачності. Зараз він торгував бакалійними виробами, напружено і наполегливо працював з ранку до ночі. Увечері, сидячи біля вікна, закручував свої бакенбарди, ні про що інше не думаючи. Він любив свою дружину і сина, котрий помер через кілька років. Подейкували, що він був скупим.

Я відмовився від усього, я трохи занепав духом. Гадаю, що саме тоді у мені почала прокидатися іпохондрія, ця жовта квітка, самотня і хвороблива, вона була такою слабкою й без пахощів.

«Як добре залишатися сумним і нічого не говорити!» — коли ці слова Шекспіра привернули мою увагу, визнаю, що я відчув у душі відлуння, солодке відлуння тих слів. Мені спадає на думку, як я сидів під тамариндом з книгою поезій в руках, настрій у мене був ще пригніченішим, аніж моя згорблена фігура — або меланхолійний, як ми іноді говоримо про журливого голуба без голубки. Я тримав у грудях свій мовчазний біль, єдиним відчуттям було те, що можна назвати насолодою від нудьги. Насолода від нудьги! Оціни оцей вислів, читачу, запам’ятай його, проаналізуй і, якщо ти не зумієш зрозуміти, можеш зробити висновок, що тобі невідоме одне найтонших відчуттів у цьому світі і того часу.

Іноді я ходив на полювання, іноді просто спав, іншим разом читав — читав я багато; були дні, коли я нічого не робив, я плинув повільно від однієї думки до іншої, від однієї фантазії до іншої, як голодний чи ледачий метелик. Години спливали одна за одною, сонце заходило, нічні сутінки вкривали гори і місто. Ніхто не приїздив до мене, я всім казав, щоб мене лишили на самоті. Один день, другий, третій, таким чином минув цілий тиждень, я не промовив жодного слова, і цього було достатньо, щоб я струсив з себе Тіжуку і відновив свої сили для галасливого життя. Дійсно, через сім днів я вже був ситий самотністю, біль відступив, душі вже було замало вийти на полювання з рушницею чи сісти з книгою в руках, недостатньо було просто дерев та неба. Відновлювалася молодість, треба було жити. Я поклав у скриню проблему життя та смерті, іпохондричний настрій поета, сорочки, роздуми, краватки і вже збирався її зачинити, коли Пруденсіу сказав мені, що напередодні приїхала одна особа, яку я знав, і що вона поселилася по сусідству, у фіолетовому будинку, котрий стояв за кроків двісті від нашого.

— Хто саме?

— Ньоньо напевне добре пам’ятає дону Еусебію...

— Я згадую її... То вона приїхала сама?

— Вона та її донька. Вони приїхали вранці.

Мені згадався випадок 1814 року, і я відчув сором, проте маю сказати, що події, які мали місце потому, підтвердили мою правоту. Насправді було неможливо уникнути розголосу про близькі стосунки Віласи з сестрою старшого сержанта. Вже перед моїм від’їздом до Європи говорили по секрету про народження дівчинки. Мій дядько Жоау передавав мені пізніше, що Віласа, помираючи, лишив значний спадок доні Еусебії, про що багато говорили в нашому кварталі. Сам дядько Жоау, ласий до скандалів, ні про що інше й не писав, все розписував ту історію на багатьох сторінках. Події підтвердили, що я таки розголосив тоді правду. Хоча, якби навіть і не підтвердили, 1814 рік вже давно минув, а разом з ним і пригода, і Віласи вже не було, і поцілунка в кущах. Врешті-решт між нами не було ніяких тісних стосунків. Так я сам собі розмірковував і врешті зачинив скриню.

— Ньоньо не піде провідати дону Еусебію? — запитав мене Пруденсіу. — Саме вона вдягала вашу матір після її смерті.

Я згадав, що бачив її поміж інших жінок саме тоді, коли померла моя мати, і на похоронах. Проте я не знав, що вона зробила їй отой останній дарунок. Слова служки були слушними: я таки мав її відвідати, і вирішив негайно спуститися до неї.

Розділ XXVI. Автор вагається

Раптом я чую голос:

— Привіт, мій синку, хіба це життя?

То був мій батько, котрий прибув до мене з двома пропозиціями в кишені. Я сів на скриню й зустрів його без особливого сум’яття. Він кілька хвилин стояв, дивлячись на мене, потім простягнув мені руку і з виразом співчуття мовив:

— Сину мій, змирися зі втратою, на все воля Божа.

— Я вже змирився, — такою була моя відповідь, і я поцілував його руку.

Він ще не обідав, тож пообідали ми разом. Ніхто з нас не нагадував причини мого усамітнення. Лише одного разу ми згадали про це — мимохіть, — коли мій батько повернув розмову про Регента, саме тоді він сказав, що хтось із родини Регента надіслав листа співчуття. Він приніс з собою того листа, вже доволі затертого, можливо, тому що читав він його вже багатьом. Гадаю, що я таки сказав вам, що мова йшла про одного з Регентів. Він прочитав мені того листа двічі.

— Я вже ходив до нього, щоб засвідчити йому своє шанування, — підсумував батько. — Гадаю, що і ти маєш також зробити йому візит...

— Я?

— Саме ти: він особа знана, на сьогодні часто виконує обов’язки імператора. Крім того, у мене тут є ідея, план або... гаразд, я тобі все розкажу. У мене дві пропозиції: одна щодо місця в парламенті, а друга щодо одруження.

Батько говорив повільно, роблячи довгі паузи, і промовляв слова різним тоном, проте надавав їм такого сенсу та наміру, метою яких було якомога глибше запасти мені в душу. Проте його пропозиція ніяк не перегукувалася з моїми останніми відчуттями. Я слухав і насправді не розумів його. Батько не здавався і знову повторив свої плани: він вихваляв роботу в парламенті і наречену.

— Ти згоден?

— Я не розумію нічого в політиці, — сказав я після невеликої паузи. — Що ж до нареченої... то дозволь мені жити, як ведмедю, яким я і є.

— Але ж і ведмеді шукають собі пару, — відказав він.

— Ну то пошукай мені ведмедицю. От хоча б Велику Ведмедицю...

Батько розсміявся, а коли заспокоївся, то почав говорити серйозно: мені пора було починати політична кар’єру, говорив він, і навів двадцять з лишком причин, що їх доводив з особливою витонченістю, наводив приклади людей з нашого оточення. Що ж до нареченої, то достатньо було, щоб я її просто побачив, я негайно буду просити руки у батька дівчини. Таким чином, він спочатку намагався мене запалити, потім переконати, потім примусити. Я ж не давав йому відповіді — тим часом я розмірковував, підстругуючи зубочистку та ліплячи кульки з хліба, всміхаючись в душі. Тож відповідь була і не схвальною, і не заперечною. Я відчував себе пригніченим. Одна частина мене говорила, що батько мав рацію, що красива дружина й політична кар’єра гідні високої оцінки; друга ж частина запевняла, що ні, а смерть матері здавалася мені прикладом крихкості речей, прихильностей і родинних зв’язків...

— Я не поїду звідси, не отримавши остаточного рішення, — сказав батько. О-ста-точ-но-го! — промовив він підкреслено, тицяючи пальцем на кожному складі.

Він випив останній ковток кави, відкинувся у кріслі й заходився просторікувати про все поспіль: про Сенат, про нижню палату, про Регента, про реставрацію, про Еварісту, про те, що він збирається купити новий екіпаж, про наш маєток у Мата-Кавалус... А я собі сидів у кутку за столом геть розгублений, писав заструганим олівцем на клаптику паперу: вимальовував одне слово, фразу, вірш, потім малював ніс, трикутник і знову починав те ж саме, і знову, без особливої послідовності, як вийде, щось таке:

Все це я робив машинально, і все ж таки була в цьому якась логіка, якась дедукція, бо слова, які я писав, наштовхували мене на ім’я самого поета, через збіг першого складу virum, я збирався написати: «Віра прийде», а вийшло у мене: “Vir”, тож я продовжив:

Мій же батько, трохи роздратований моєю байдужістю, підвівся і підійшов до мене, подивився на аркуш паперу...

— Вергілій! — вигукнув він. — Це ти так написав, мій синку, а твою наречену звати Віржилія.

Розділ XXVII. Віржилія?

Віржилія? Тож виходить, що йдеться про ту саму жінку, про яку я згадував багато років потому? Саме та сеньйора у 1869 році навідала мене в останні дні мого життя і котра задовго до тих подій відіграла дуже важливу роль у моїх внутрішніх переживаннях. А в той час їй було лише п’ятнадцять чи шістнадцять років. Здавалося, що вона була найсміливішою поміж представниць нашої раси і, без усякого сумніву, була найсвавільнішою. Я не можу сказати, що я віддав би їй пальму першості в категорії краси серед дівчат її покоління, та це й не роман, в якому автор прикрашає дійсність і заплющує очі на ластовиння та вугрі, проте я не можу також сказати, що її обличчя затьмарювали якесь-там ластовиння чи вугрі, ні, такого не було. Вона була гарненькою, зі свіжим личком, природа їй подарувала чарівність, мінливу і вічну, котру людина передає іншим, щоб зберегти таємницю творіння. Саме такою була Віржилія. Шкіра у неї була дуже світлою. Дуже білою, була вона чарівною, наївною, ще дитиною, сповненою таємничих бажань, у ній поєднувались лінощі і якась побожність — побожність, чи то, може, просто страх, гадаю, що радше то був страх.

Ось вам, читачу, кількома словами портрет — зовнішній і внутрішній особи, котра пізніше матиме вплив на моє життя, а тоді їй було шістнадцять років. Якщо ти, любо Віржиліє, ще жива, коли оці мої спогади вже вийдуть друком, не звертай уваги на відмінності сьогоднішньої моєї мови і тих слів, з якими я звернувся до тебе, коли побачив! Повір, що я був таким же щирим тоді, як і тепер. Смерть не зробила мене ані сварливим, ані несправедливим.

— Але, — скажеш ти, — як ти можеш зрозуміти правду, коли минуло вже стільки років, а ти зараз намагаєшся її висловити?

Ой, яка ж ти нетактовна! Яка ти наївна! Адже саме ця властивість воскресити минуле, щоб збагнути мінливість наших вражень і марнославство наших почуттів, робить нас людьми на Землі. Нехай вважає Паскаль^[45], що людина це просто мисляча тростинка. Ні, це мисляча помилка, ось що. Кожна пора життя — це нове видання, котре виправляє помилки минулого, які потім знову треба буде виправляти, аж поки не вийде останнє видання, і видавець із задоволенням нарешті його побачить.

— Віржилія? — запитав я.

— Так, сеньйоре, саме так звуть дівчину. Це просто янгол, мій дурнику. Янгол без крил. Уяви собі дівчину — десь такого зросту, дуже жваву і непосидючу, а очі в неї... Вона донька Дутри...

— Якого ще Дутри?

— Радника Дутри, ти його ще не знаєш, та він має значний політичний вплив. Поїхали... От побачиш... То ти згоден?

Я зразу нічого не відповів, на якусь мить я втупився в носаки своїх черевиків, а потім заявив, що я готовий подумати над обома пропозиціями, про посаду і про одруження, за умови якщо...

— За якої ще умови?

— За умови, що я не буду зобов’язаним прийняти одразу обидві пропозиції. Гадаю, що я можу бути просто державним службовцем, а одруженим чи ні...

— Будь-який державний службовець має бути одруженим, — перебив батько. — Проте нехай буде, як ти хочеш, я прибічник обох пропозицій, я певен, що коли ти її побачиш, ти мені повіриш! А крім того, Парламент і одруження — це одне й те ж саме... це є... Або ж ні... потім ти зрозумієш. Гаразд, я згоден на відтермінування за умови...

— За якої умови?.. — перебив я, імітуючи його слова.

— Отакої, шибенику! За умови, що ти не станеш таким собі нікчемою, сумним і сірим. Я витратив гроші, я піклувався про тебе, докладав зусиль для того, щоб побачити, яка у тебе блискуча кар’єра. І тобі це під силу, і добре для всіх нас, треба продовжити славний рід, продовжити, щоб продемонструвати це ще яскравіше. Послухай, зараз мені шістдесят років, проте, якби треба було почати все з самого початку, я б почав, не вагаючись ні хвилини. Послухай, людину оцінюють по-різному, проте найвідчутніше з усього це те, якої думки про тебе інші люди. Не псуй переваги твого стану, твоїх засобів...

І тут він пішов переді мною, як маг-чарівник, тримаючи в руках і бемкаючи брязкальцем, як це мені робили маленьким, щоб я навчився ходити швидше. Тут квітка іпохондрії закрилася в пуп’янок, а на її місце розквітла інша — жовтогаряча і зовсім не хвороблива — квітка кохання, яку назвав я потім «Пластир Браса Кубаса».

Розділ XXIX. Візит

Мій батько взяв гору: він розпорядився, щоб я погодився на роботу і на одруження, на Палату представників і на Віржилію.

— Це просто дві Віржилії, — сказав він у пориві політичної ніжності.

Я їх обох прийняв, батько двічі мене міцно обійняв. То була та ж сама кров, що й у нього, врешті-решт — визнана світом.

— Ти поїдеш зі мною?

— Я поїду завтра. Я хочу ще провідати спочатку дону Еусебію...

Батько скривився, проте нічого не сказав; ми з ним попрощалися і він поїхав. Я ж по обіді пішов у гості до дони Еусебії. Я побачив її, коли вона саме щось виказувала чорношкірому садівникові, проте, схвильована, вона його облишила, щоб зустріти мене — її радість була такою щирою, що я перестав соромитися. Здається, що вона навіть взяла мене в свої міцні обійми. Потім запропонувала сісти перед собою, на веранді, увесь час голосно вигукуючи:

— Ви тільки подивіться, який Бразинью! Вже дорослий чоловік! Хто б сказав, роки летять... Оце так парубок! А який гарний! Ви мене напевне не пам’ятаєте...

Я сказав, що я її добре пам’ятаю, що просто неможливо забути таку близьку людину для нашої родини. Дона Еусебія почала розповідати про мою матір, говорила про те, як їй не вистачає її. Невдовзі вона просто полонила мене, я теж розчулився. Вона відчула це, глянувши мені в очі, і перевела розмову на інше. Вона попросила, щоб я їй розповів про свою подорож, про навчання, про кохання... Це нагадало мені епізод з далекого 1814 року — вона, Віласа, кущі, поцілунок і мій викрик. І саме тоді, коли я згадував все це, я почув, як рипнули двері, зашерхотіла спідниця, і оці слова:

— Мамо, мамо...

Розділ XXX. Лісова квітка

Голос і спідниця належали смаглявій дівчині, котра зупинилася у дверях на якусь мить, побачивши чужого. Коротке й німе мовчання. Врешті дона Еусебія його порушила рішуче і відверто:

— Йди-но сюди, Еуженіє, — сказала вона. — Привітай пана Браса Кубаса, сина сеньйора Кубаса, він приїхав з Європи.

І повернувшись до мене:

— Це моя донька Еуженія.

Еуженія, лісова квітка, ледь відповіла ввічливим жестом, вона дивилася сором’язливо і здивовано і повільно підійшла до стільця, на якому сиділа мати. Мати поправила їй пасмо волосся, що вибилося із зачіски.

— От пустунка! — сказала вона. — Ви собі, пане докторе, не можете уявити, що воно таке... — І поцілувала її з такою ніжністю, що мене зворушило. Я згадав свою матір, і, скажу вам відверто, у мене щось тьохнуло усередині — мені захотілось стати батьком.

— Пустунка? — сказав я. — Та вона вже не такого віку, як виглядає.

— Скільки б ви їй дали?

— Сімнадцять.

— На один рік менше.

— Шістнадцять. Отак-то! Вже справжня паннночка!

Дона Еуженія не могла приховати вдоволення від моїх слів, проте невдовзі набрала незворушного вигляду й лишалася в такому стані — стояла, холодна, і мовчала. Насправді вона мені видалась навіть старшою, просто жінкою, хоча була ще дитиною, однак навички мала жіночі. Зараз перед нами стояла спокійна і безтурботна, що можна сказати — мала вигляд заміжньої жінки. Можливо, саме ця обставина трішки зменшувала її дівочу принаду. Невдовзі ми заприятелювали, мати її дуже вихваляла, я слухав з доброзичливим виглядом, дівчина ж стояла з блискучими очима, так, ніби в голові у неї кружляв метелик із золотими крильцями й діамантовими очима.

Я говорю — там усередині, в голові, бо раптом сюди, на веранду, впурхнув чорний метелик і почав кружляти навколо дони Еусебії. Дона Еусебія скочила й заволала, ледь зв’язуючи між собою слова:

— Геть з моїх очей!.. Геть, чортяко!.. Свята Діво Маріє!..

— Я не боюся, — сказав я і, махаючи хустинкою, вигнав чорного метелика геть.

Важко дихаючи, дона Еусебія знову сіла, трохи знітившись від того, що сталося. Донька ж зблідла від страху, вона намагалась приховати те враження, яке на неї справило видовище. Я потиснув їй обом руки і вийшов, усміхнувшись сам до себе щодо забобонів цих двох жінок. То був філософський сміх, без особливого інтересу, зверхній. По обіді я побачив, як проїжджала верхи на коні дона Еусебія в супроводі пажа, вона мені зробила знак, змахнувши канчуком. Зізнаюся, я себе тішив думкою, що, проїхавши кілька кроків, вона озирнеться, проте вона цього не зробила.

Розділ XXXI. Чорний метелик

Наступного дня, коли я вже збирався покинути будинок у Катумбу, до мене в кімнату влетів чорний метелик, такий чорний, як і попереднього дня, проте значно більший за того першого. Він нагадав мені вчорашній випадок, і я собі всміхнувся, потім почав думати про доньку дони Еусебії, як вона перелякалася, і водночас про те, з якою гідністю вона трималася. Метелик довго кружляв навколо мене, а потім сів мені на голову. Я струсив його, і метелик сів на шибку, але оскільки я його і звідти прогнав, він полетів і сів врешті нагорі — на рамку портрета мого батька. Метелик був чорним, як ніч. Ті м’які рухи крильцями, коли вже він був у недосяжності, свідчили про якусь насмішку з його боку, що мене дратувало. Я знизав плечима і вийшов з кімнати, проте, коли я повернувся за кілька хвилин, я побачив його на тому ж самому місці і відчув, як у мене напружились нерви, і я, взявши в руки рушник, метнув ним у метелика. Той упав додолу.

Він не був мертвим, тіло метелика все ще здригалося, він водив вусиками на голівці. Мені стало шкода його, я поклав його на долоню і пішов з ним до вікна, а там — поклав на підвіконня. Але було вже пізно: нещасна комаха через кілька секунд сконала. Це мене роздратувало.

— Але також питання — якого біса він був чорним? — запитував я себе.

І такі роздуми — одні з найглибших, які проводилися в цьому напрямку від самого початку, коли були винайдені метелики, мене заспокоїли щодо мого поганого вчинку, і я знайшов примирення з собою. Я став розглядати мертвого метелика, відверто кажучи, відчуваючи певну симпатію. Я уявив собі, як він вилетів із хащ, ситий і щасливий. Ранок був чудовим. Він прилетів сюди здалеку, чорний і скромний, розмахуючи своїми крильцями під безмежним куполом блакитного неба, котре завжди блакитне, для всіх крил, що у небі літають. Ось він пролітає через вікно, влітає у кімнату і зустрічає мене. Напевне, він ніколи ще не бачив людини, не знав, що воно таке — людина; він описав навколо мого тіла безліч кіл і побачив, що я рухався, що у мене є очі, руки, ноги, цей божественний дух, величезна для нього постать. Тоді він, мабуть, сказав сам собі: «Видно, саме це і є винахідник, творець метеликів». Така думка захопила його, вона його ошелешила, проте страх, котрий також може давати поради, підказав йому, що найкращим способом показати свою вдячність творцеві — поцілувати його в голову, і він таки мене туди поцілував. Коли ж я прогнав його звідти, він полетів і сів на шибку вікна, а потім полетів до портрета мого батька і цілком ймовірно, що він для себе відкрив ще одну половину правди, а саме те, що там було зображено батька творця метеликів, і він полетів до нього, щоб попросити у нього прихильності.

Проте удар рушником поклав край його пригодам. Для нього вже не мали значення ні блакить неба, ні яскраві радісні квіти, ні розкішне листя дерев — йому в обличчя вдарили рушником, по носу дали грубим лляним полотном. От подивіться, наскільки краще бути вищим за метелика! Бо — справедливо буде сказати, що якби він був блакитним чи жовтогарячим, життя у нього не було б набагато безпечнішим. Однак, цілком вірогідно, що я його проштрикнув би шпилькою для того, аби потім ним милуватися. Все одно йому не було б безпечніше. Оця остання думка відновила в моїй душі спокій. Тож я з’єднав великий палець зі вказівним і дав щигля: мертвий метелик упав у сад. Зробив я це вчасно: он вже повзли обережні мурахи... Ні, я таки повернуся до першої своєї думки. Гадаю, що краще було б, якби метелик був таки блакитним.

Розділ XXXII. Кривенька від народження

По тому я взявся за підготовку свого від’їзду. Більше вже я тут не затримуватимусь. Спущуся вниз у місто, хоча, може, якийсь підозріливий читач і запитає себе, чи не був попередній розділ просто несмаком чи навіть наругою... Я ж майже і не розмовляв з доною Еусебією. Я вже був готовий до від’їзду, коли вона ввійшла до мене в будинок. Вона прийшла, щоб запросити мене на обід і щоб я відклав на пізніше свій від’їзд того дня. Я почав було відмовлятися, проте вона так наполягала, що я не міг непогодитися. Крім того, за мною все ж таки залишався певний боржок, і я пішов туди.

Еуженія того дня не особливо чепурилася. Гадаю, що саме через мене, — якщо тільки вона зазвичай так не ходила вдома. На ній не було золотого ланцюжка, як минулого разу, не було й сережок у вухах, що так пасували до її витонченої, як у німфи, голівки. На ній була проста сукня з мусліну, без оборок, рівна донизу, замість брошки просто перламутровий ґудзик, такі самі на манжетах, і навіть натяку на браслет.

Таким був її зовнішній вигляд, але і внутрішньо вона була такою ж. Ясні думки, поводилася дуже врівноважено, мала природну граційність, певний шарм господині, не знаю, може, то було щось... інше. Так, вуста — вони були такі самі, як у її матері, що мені нагадувало епізод 1814 року, і тому мені хотілося так само назвати її, як і її матір...

— Зараз я вам покажу садибу, — сказала мати, після того, як ми допили каву.

Ми вийшли на веранду, а звідти пішли на природу. І саме тоді я помітив, що Еуженія злегка кульгала, настільки легенько, що я навіть наважився запитати, чи не пошкодила вона собі ногу. Мати замовкла, а донька відповіла не задумуючись:

— Ні, сеньйоре. Я кульгаю від народження.

Я подумки вилаяв себе й обізвав нечемою. Дійсно, сама по собі вірогідність того, що дівчина була кульгавою, було достатньою підставою, щоб не запитувати її ні про що. Тоді мені спало на думку, що першого разу, коли я її побачив, дівчина повільно підійшла до стільця матері, а другого дня я застав її, коли вона вже сиділа за столом. Можливо, вона це робила, щоби приховати свою кульгавість? Зрештою, чому ж зараз вона про це заявила відкрито? Я глянув на неї і звернув увагу, що вона була сумною.

Я намагався залагодити якимось чином свою нетактовність. Зробити це було нескладно, бо мати була, як сама про це говорила, старою жартункою, і невдовзі завела зі мною бесіду. Ми пройшлися всією садибою, побачили дерева, квіти, ставок з качками, ставок, де прали білизну, безліч інших речей, котрі мати мені показувала й розповідала, а я між тим все ще крадькома розглядав очі Еуженії.

Чесне слово — погляд Еуженії не кульгав, він був прямим, і цілком здоровим, а очі були чорними і спокійними. Здається, двічі чи тричі вона їх опустила, трохи схвильовано, проте лише двічі чи тричі. Взагалі ж дивилася вона на мене відкрито, без остраху і без сором’язливості.

Розділ XXXIII. Щасливі ті, хто не спускається в місто…

Найгіршим було те, що вона кульгала. Такі блискучі очі, такі свіжі вуста, така горда постава — і кривенька качечка! Такий контраст примушує думати, що іноді природа просто глузує з нас. Навіщо тоді така гарна, якщо кульгава? Чому кульгава, якщо така миловидна? Саме таке питання я ставив собі, коли повертався додому ввечері, проте не міг знайти розгадки. Найкращим виходом у тому випадку, коли задача не піддається розв’язку, — викинути її геть через вікно. Саме це я і зробив. Простягнув руку за рушником і прогнав геть оцього іншого чорного метелика, котрий шурхотів крилами у моїх мізках. Тоді мені полегшало, і я пішов спати. Проте сон, котрий теж свого роду слухове вікно, пропустив оту комаху мені в голову, тож цілу ніч я намагався розкрити ту таємницю, але пояснити не зміг нічого так і не зміг.

Вранці пішов дощ, а тому я знову переніс свій від’їзд, проте вже наступного дня ранок був ясним, а небо блакитним, але я, незважаючи на це, лишився ще на певний час, принаймні на третій день, а потім і на четвертий, і так аж до вихідних. Ранки були погожими, свіжими, приємними, а там у місті, внизу, кликала мене родина, там чекали на мене наречена й парламент, а я нікуди не поспішав, зачарований моєю кульгавою Венерою. «Зачарований» — я так кажу, щоби підкреслити стиль свого викладу, проте насправді там не було зачарування, а було певне фізичне задоволення і моральна втіха. Я її любив, це правда. Біля ніг такого щирого створіння я відчував себе добре, а вона, котра була плодом кохання та зневаги, позашлюбна донька, та ще й кульгава, гадаю, вона так само добре почувалася поряд зі мною. І було все те в Тіжуці. Проста еклога. Дона Еусебія наглядала за нами, проте не дуже пильно; вона намагалась поєднати необхідність з доречністю. Донька ж у цьому першому пробудженні природи розкривала переді мною свою квітучу душу.

— Ви вже завтра від’їжджаєте? — запитала вона в суботу.

— Збираюся.

— Не їдьте.

Я не поїхав, і додав до цього абзац у Євангеліє: «Щасливі ті, хто не спускається в місто, бо їм належить перший поцілунок дівчини». Адже саме в неділю і мав місце отой перший поцілунок Еуженії — перший, бо до цього жоден інший чоловік не торкався її вуст; той поцілунок не був таємно вкрадений чи силоміць вирваний — ні, він був відданий просто так, як віддає свій борг чесний боржник. Бідолашна Еуженія! Якби ти тільки знала, які думки блукали у мене в голові в інші моменти мого перебування там. Ти тремтиш від почуттів, ти поклала мені руки на плечі, ти дивишся на мене як на жаданого нареченого, я а дивлюся очима 1814 року, з кущів, бачу Віласу і гадаю, що ти не можеш обдурити своєї крові, свого походження...

Дона Еусебія ввійшла неочікувано, проте не настільки нагло, щоб застати нас разом. Я відійшов до вікна, а Еуженія сіла, щоб затягнути тасьму. Яка мило вона прикидалась! І як вправно! Яке глибоке лицемірство! І це все так природно, живо, не завчено, природно, як апетит, природно, як сон. Ну то так ще краще! Дона Еусебія нічого не підозрювала.

Розділ XXXIV. Чутлива душа

Ось там, посеред п’яти чи десяти людей, котрі мене читають, є одна сентиментальна душа, котру вочевидь дратує попередній розділ, та душа починає хвилюватися за долю Еуженії, а можливо... так, можливо, десь у глибині називає мене циніком. Я — цинік, сентиментальна душе? Через кульгаву Діану? За таку несправедливість слід помститися кров’ю, якщо кров що-небудь може змити в цьому світі. Ні, сентиментальна душе, я не цинік, я був просто чоловіком, а мій мозок був сценою, на якій були розташовані персонажі з різних жанрів: священна драма, мелодрама, трагедія, весела комедія, нестримний фарс, вертеп, буфонада, одно слово, суцільний гармидер, сентиментальний чоловіче, там — нагромадження людей і речей, як за лаштунками, де ти зможеш побачити все, починаючи від прекрасного ложа Клеопатри до закутка на березі моря, де злидар дрижить від холоду, намагаючись заснути. У голові пробігали думки різноманітного характеру і обрисів: орел та колібрі, там були також і хробак і жаба. Тож забери назад свої слова, сентиментальна душе, заспокой свої нерви, протри окуляри — бо часто винуваті саме окуляри, і давай раз і назавжди завершимо цю історію про лісову квітку.

Розділ XXXV. Шлях із Дамаска

Тож через вісім днів потому, коли я був на шляху з Дамаска, я почув таємничий голос, котрий прошепотів мені слова зі Святого Письма: «Встань та йди в місто…»^[46] Цей голос виходив з мене самого і мав два походження: жалість, котра мене обеззброювала перед простотою юної дівчини, та жах перед тим, що справді можу закохатися й одружитися з нею. Кульгава жінка! Тож щодо причини мого рішення повернутися до міста, без сумніву, що вона її зрозуміла і мені про це сказала. Це було на веранді у понеділок по обіді, коли я їй сказав, що наступного дня збираюся спуститися в місто.

— Прощавай, — зітхнула вона і простягнула мені руку, — ти правильно чиниш. — І оскільки я нічого не сказав, то вона продовжила: — Ти правильно робиш, що тікаєш від посміховиська, коли б ти одружився зі мною.

Я хотів їй заперечити, але вона повільно пішла від мене, ковтаючи сльози. Я наздогнав її за кілька кроків і заприсягнувся всіма святими, що я мушу поїхати в місто, але що я її все ще кохаю, все більше і більше. Вона холодно вислухала цю мою гіперболу, не промовивши і слова.

— Ти мені віриш? — врешті-решт спитав я її.

— Ні, і я й далі наполягаю на тому, що чиниш ти правильно.

Я хотів її затримати, якби не погляд, який вона кинула, — в ньому я прочитав уже не благання, а волю. Наступного ранку я залишив садибу в Тіжуці, трохи засмучений, проте в чомусь і задоволений. Я говорив сам собі, що було би правильним послухатися свого батька, що принагідно було б зробити політичну кар’єру... що у нього є для мене наречена... що мій кінь...

Розділ XXXVI. Щодо чобіт

Батько, що мене не чекав, обійняв, сповнений ніжності та вдячності:

— Тепер уже остаточно? — сказав він. — Я врешті-решт можу...

Я полишив його самого на половині фрази, а сам пішов, щоб скинути чоботи, які мені тиснули. Як тільки я зняв їх, я вільно видихнув, ліг і простягнувся на увесь зріст, а щодо ніг, то насамперед я витягнув їх, а потім і все тіло — тож ми з ногами перебували у блаженстві. Тоді я подумав, що тісні чоботи — то був найбільший винахід на Землі, бо від них боліли ноги, і вони давали нагоду відчути неабияке задоволення, коли ти їх скидав. Вони мучили бідолашному ноги, проте потім переставили тиснути, коли їх скидали — ось тобі таке нехитре щастя задля вдоволення шевців та Епікура. Доки така думка займала мою знамениту трапецію, я кинув погляд на Тіжуку й побачив, як образ калічки починає зникати на горизонті минулого, і я відчував, як моє серце також не забарилося скинути з себе також свої тісні чоботи. І хтиве серце таки скинуло їх. Через чотири чи п’ять днів я упивався цим швидким, невловимим і нестримним моментом вдоволення, котре приходить на зміну гострому болю, тривозі чи незручності... Відтоді я зробив висновок, що життя — то найдотепніший винахід, адже голод існує задля того, щоби була нагода добре поїсти, та й мозолі вигадано лише для того, щоб відчуття щастя було ще довершенішим. Насправді я вам скажу, що людська мудрість нічого не важить порівняно з тісними чобітьми.

Ти ж, моя Еуженіє, так ніколи й не скидала тих чобіт, ти пішла дорогою життя, страждаючи від своєї кульгавості та кохання, сумна, як похорон бідняка, самотня, мовчазна, працьовита, аж поки не дійшла до тієї останньої межі... Я не знаю, чи твоє існування було таке вже й необхідне в цьому столітті. Хто знає? Можливо, просто на одного статиста було б менше на сцені театру людської трагедії.

Розділ XXXVII. Нарешті!

Нарешті! Ось вам Віржилія. Перед тим, як прийти в гості до радника Дутри, я запитав у батька, чи була якась попередня домовленість про одруження.

— Ніяких домовленостей. Колись давно, коли ми з ним розмовляли і мова зайшла про тебе, я зізнався, що хотів би бачити тебе депутатом. І говорив я таким чином, що він пообіцяв як-небудь допомогти, і сподіваюсь, що таки допоможе. Що ж до нареченої, то таке ім’я я сам дав тому створінню, то просто перлина, квітка, зіронька, щось надзвичайне... — така в нього донька. Я подумав собі, що якби ти з нею одружився, то швидше став би депутатом.

— Оце і все?

— Оце і все.

Ми пішли в гості до Дутри. Той чоловік був справді уособленням купи чеснот: усміхнений, життєрадісний, патріот. Його трохи дратували суспільні негаразди, проте він плекав надію, що невдовзі їх можна буде подолати. Він сказав, що моя кандидатура до парламенту цілком підходить, проте варто було б почекати кілька місяців. А потім він представив свою дружину — дуже поважну сеньйору — та доньку, котра в жодному разі не спростувала панегірики мого батька. Я вам присягаюся, що геть нічого мій батько не перебільшував. Перечитайте розділ XXVII. Я, у котрого в голові все ще роїлися думки про ту маленьку кульгаву дівчину, розглядав доньку Дутри під особливим кутом. А вона ж, не знаю, чи взагалі в неї в голові тоді були якісь думки, дивилась на мене по-іншому. Наприкінці місяця ми вже мали тісні стосунки.

Розділ XXXVIII. Четверте видання

— Завтра приходьте до нас на обід, — сказав мені Дутра одного вечора.

Я прийняв його запрошення. Наступного дня я наказав, щоб екіпаж чекав на мене на проспекті Сау-Франсішку-де-Паула, де я зупинився, щоби прогулятися. Пригадуєте мою теорію людських видань? Отож знайте, що саме тоді починається моє четверте видання, перероблене і виправлене, проте в ньому все ще є повно помилок та варваризмів, такий дефект, крім усього іншого, певною мірою можна було компенсувати тим, що чоловіком я був елегантним, а щодо палітурки, то вона була просто розкішна. Пройшовшись кілька разів і минаючи вулицю Оурівес, я подивився на годинник, і саме в цей момент у мене з нього випало скло. Я зайшов у першу ж крамницю: це був такий собі закапелок — запилений і темний. У глибині, за прилавком сиділа жінка — обличчя в неї було рябим і мало жовтий колір. Нічим не примітне на перший погляд, проте невдовзі мені стало здаватися, що її вигляд якийсь неординарний. Вона не могла бути колись некрасивою, навпаки, мабуть, що раніше вона виглядала гарною, і дуже гарною, проте хвороби та передчасне старіння зруйнували прекрасну квітку. Сліди від віспи були жахливими, численні глибокі шрами вкривали шкіру, вона виглядала нерівною, в заглиблинах і виступах, схожою на надзвичайно грубий наждак. Найпомітнішою елементом рисою обличчя жінки були очі, але в них застиг особливий непривітний, навіть відразливий вираз, котрий змінився, до речі, як тільки я почав говорити. Що ж до волосся, то воно було сірувате і майже таке, ніби припало пилом, як і все у крамниці. На одному з пальців лівої руки у неї виблискував діамант. Чи ж то ви можете повірити, що було потім? Тією жінкою виявилась Марсела.

Я її впізнав не одразу, це було важко зробити, проте вона мене впізнала, щойно я промовив перші слова. Очі в неї заблищали, і їхній вираз залишився таким же мінливим, як і колись: трохи сумний і трохи ніжний. Я побачив, як сполохано вона сіпнулась: вона ніби хотіла заховатися чи втекти. То був інстинкт марнославства, котрий тривав щонайбільше одну мить. Марсела опанувала себе і всміхнулась.

— Ви хотіли щось купити? — сказала вона, простягнувши мені руку.

Я мовчав. Марсела зрозуміла причину мого мовчання (це було неважко зробити), і — мені так видалося — лише завагалися, щó більше її охопило в той момент: чи подив від побаченого, чи пам’ять про минуле. Вона запропонувала мені стільця і, відгороджена прилавком, почала довго розповідати мені про себе і про те, яке в неї було життя, скільки сліз вона пролила через мене, про сум і про лихо, яке довелося їй пережити і яке лишило на її обличчі такі шрами, і про час, котрий допоміг їй здолати ту недугу, що й призвела до її занепаду. Насправді в неї вже й душа постаріла. Вона все продала, майже все. Чоловік, котрого вона тоді любила, помер у неї на руках. Він залишив їй цю ювелірну крамницю, проте на завершення усіх нещасть зараз крамниця не була популярною — можливо, через таку незвичну обставину, що керувала справами тут жінка. Я коротко розказав їй про себе — моя історія не була ні такою довгою, ні такою цікавою.

— Ти одружився? — запитала Марсела, коли я закінчував свою оповідь.

— Ще ні, — сухо відказав я.

Марсела кинула погляд на вулицю з виразом людини, котра чи то розмірковує, чи то пригадує. Я запитав себе, чому я тоді діяв так нерозважливо. Безперечно, переді мною була не та Марсела, що в 1822 році. Втім, чи колишня краса Марсели була варта хоч третини моїх страждань? Ось на яке питання я намагався знайти відповідь, вдивляючись в її обличчя. Її обличчя говорило мені, що ні, не варта, водночас її очі мені говорили, що як і тоді, в них горів вогонь жадоби. Мої ж очі не зуміли цього розгледіти — то були очі ще першого видання.

— Між іншим, чому ти зайшов сюди? Ти мене побачив з вулиці? — запитала вона, оговтавшись.

— Ні, я шукав крамницю годинникаря, я хотів купити скельце для цього годинника. Я піду, даруй, але я кваплюся.

Марсела сумно зітхнула. Насправді я відчував себе засмученим і ніяково, водночас мені дуже хотілося опинитись вже на вулиці, поза дверима цієї крамниці. Марсела тим часом покликала посильного, дала йому годинника і, хоча я й заперечував, відправила його в сусідню крамницю, щоб той купив скельце. Виходу не було, я знову сів. Вона мені сказала, що сподівалась на підтримку колишніх знайомих, адже рано чи пізно було би природно, щоб я одружився, і запевнила, що вона продасть мені вишукані коштовності за прийнятними цінами. Вона так прямо не сказала «за дешевими цінами», а вдалася до метафори — витонченої і прозорої. Я засумнівався, чи дійсно з нею сталось якесь нещастя (окрім власне хвороби), став думати, що вона таки мала гроші, які добре сховала, і що займалася торгівлею з єдиною метою —задовольнити свою жагу до наживи, що то був червак, що гриз її все життя. Саме про це мені розказали пізніше.

Розділ XXXIX. Сусід

Доки я отак розмірковував сам з собою, до крамниці зайшов низенький чоловік без капелюха, тримаючи за руку дівчинку років чотирьох.

— Як ви сьогодні почуваєтесь? — запитав він у Марсели.

— Нічого, так собі. Йди сюди, Марікото.

Чоловік підняв дитину над прилавком і передав її туди, де була Марсела.

— Ну ж бо, — сказав він, — запитай у Марсели, як вона спала? Вона так хотіла прийти сюди, проте матір все не знаходила часу її вдягнути... Що ж ти, Марікото? Попроси благословення... Подивися, який то ніжний паросток... Отак... Ви не можете собі уявити, як їй там вдома, тільки й говорить про вас, а тут їй ніби заціпило. Навіть вчора... Можна я розкажу, Марікото?

— Ні, не говори, тату.

— Хіба це щось погане? — запитала Марсела, плескаючи дитину по щічках.

— Я таки розкажу. Мати вчить її молитися щодня перед сном, проказувати «Отче наш» і «Аве Марія» на честь Святої Діви Марії, проте мала вчора попросила її, дуже тихо і сумирно... знаєте про що? Помолитися за Святу Марселіну.

— Дитинко моя! — мовила Марсела й поцілувала дівчинку.

— Вона у вас закохана, це просто пристрасть, ви просто не можете собі уявити... Мати каже, що то пороблено...

Чоловік ще щось розказував, все дуже приємне, а потім пішов разом з дівчинкою, я ж дивився на них підозріливо і допитливо. І запитав у Марсели, хто він.

— Це годинникар, що живе тут по сусідству, гарний чоловік, і жінка в нього теж. А дівчинка така вихована. Здається, що я їй дуже подобаюся... Гарні люди.

Коли вона це говорила, в її голосі забриніла радість, а на обличчі хвилею промайнуло щастя.

Розділ XL. В екіпажі

У цей момент зайшов посильний і приніс годинника з новим скельцем. Годі вже: мені було важко лишатися там, я дав срібну монетку посильному, сказав Марселі, що ще якось до неї зайду, і швидко вийшов. Аби бути до кінця щирим, маю визнати, що серце у мене не сильно забилося від зустрічі, проте це було щось схоже на дзвін за покійником. Мою душу переповнювали протилежні враження. Врахуйте, що того дня я прокинувся у веселому настрої. Мій батько за обідом завчасно повторив мені, яким мав бути мій перший виступ у Палаті депутатів, ми довго сміялися, а сонце сяяло, як у один з найясніших днів у світі, так само мала б сміятися й Віржилія, коли я їй переповідатиму наші витівки з батьком за сніданком. Усе пішло інакше, коли в мене випало скельце в годиннику, і я зайшов до найближчої крамниці: тут з’являється переді мною моє минуле: ось воно — те, що мене розвивало й цілувало, ось воно мене запитує з обличчям, що спотворене сумом і шрамами.

Я його лишив там, швиденько заскочив у екіпаж, котрий чекав на мене на площі Сан-Франсішку-де-Паула, і наказав кучеру, щоб він їхав. Кучер стьобнув коней, і екіпаж почав мене трясти, ресори скрипіли, колеса розбризкували по сторонах багно, що з’явилося після нещодавнього дощу, а мені здавалося, що все стоїть на місці. Не вистачало хоча б легенького вітерцю, не сильного і поривчастого, а м’якесенького, котрий не зриває капелюхів з голови, не підіймає спідниць жінок або ще гірше. Що міг би зробити такий зухвалий вітер — стьобати, знесилювати і пригнічувати настрій? Та саме такий вітер я відчував у себе всередині і він дув так, щоб я відчував себе у своєрідному тунелі між минулим і сьогоденням, аби вийти на простори майбутнього.

— Жоау! — заволав я до кучера. — Наша бричка їде чи просто стоїть?

— Тпру! Ньонью, ми вже під’їхали до дверей сеньйора радника.

Розділ XLI. Галюцинація

Таки правда, що я увійшов квапливо. Віржилія була схвильована, у поганому настрої, з нахмуреним чолом. У кімнаті також сиділа її глухувата матір. Після того, як я привітався, дівчина мені сухо виказала:

— Ми чекали на вас значно раніше.

Я намагався виправдатися, як тільки міг. Говорив про те, що кінь не хотів з місця рушати, що я зустрів друга, котрий мене затримав. Раптом я замовкаю на півслові, увесь охоплений подивом... Віржилія... Хіба ця дівчина насправді Віржилія? Я став у неї вдивлятися, і враження було настільки болючим, що я відступив на крок і відвів погляд. Потому знову подивився на неї. Її обличчя вкривали віспинки, шкіра, що напередодні виглядала такою чистою, тонкою і рожевою, зараз здавалася мені жовтавою, ураженою тією ж самою недугою, що й обличчя іспанки. Очі, котрі були грайливими, здавалися тьмяними, вуста були сумними, і поводилася вона, ніби втомлена життям. Я пильно вдивлявся в неї, взяв її руку і ніжно стиснув. Я не помилявся — то були таки шрами. Здається, мені навіть не вдалося приховати своєї відрази.

Віржилія відійшла й сіла на софу. На якусь мить я опустив очі й дивився собі під ноги. Мені слід було вийти чи лишитися? Я відкинув першу ідею, бо вона мені здавалася абсурдною, і рушив до Віржилії, що сиділа мовчки. Я марно намагався знайти на її обличчі якісь сліди хвороби, не було нічого: шкіра була гладенькою і білою, як завжди.

— Ти ніколи мене не бачив? — запитала Віржилія, звернувши увагу на те, як пильно я в неї вдивлявся.

— Ти така гарна, як ніколи.

Я сів, а Віржилія мовчки постукувала нігтями пальців. Упродовж кількох секунд панувала мовчанка. Я говорив їй про дивні речі, що трапилися. Вона між тим нічого не відповідала, навіть не дивилася у мій бік. Окрім того постукування — то була статуя тиші. Лише одного разу вона підвела на мене погляд — дуже зверхньо, одночасно піднявши лівий кутик вуст, насупивши брови, так що ледь не звела їх разом. Уся ця сукупність рухів надала її обличчю водночас виразу напівкомічного й напівтрагічного.

У виразі її презирства було щось неприродне, воно полягало в манірності жестів та рухів. Десь там усередині вона страждала, і страждала сильно, — чи то була справжня печаль, чи просто роздратування, бо біль, котрий ти приховуєш, зростає удвічі, і цілком вірогідно, що Віржилія страждала удвічі сильніше, ніж вона мала б страждати. Гадаю, що то вже метафізика.

Розділ XLII. Що саме випало з поля зору Аристотеля

Ще одна річ, яка видається мені метафізикою, то це така: наприклад, ти штовхаєш кулю, вона котиться, стикається з другою кулею і передає їй поштовх, і там вже друга куля котиться, як котилася перша. Припустімо, що першу кулю звати... Марсела, а друга — Брас Кубас, а третя — то вже Віржилія. Що ж ми маємо: Марсела, отримавши поштовх з минулого, покотилася, аж доки не зіткнулася з Брасом Кубасом, котрий, піддавшись силі поштовху, почав сам котитися, аж поки не зачепив Віржилію, яка не мала нічого спільного з першою кулею. І ось так, як за простої передачі сили дотикаються крайні соціальні сили, і встановлюється така собі річ, що її можна назвати солідарністю людської відрази. Як така річ могла випасти з поля зору Аристотеля?

Розділ XLIII. Маркізою! Бо я стану маркізом

У позитивному сенсі Віржилія була чортеням, янгольским чортенятком, якщо бажаєте, проте ним вона завжди була і ось тоді...

Тоді з’являється Лобу Невес, чоловік, котрий не був стрункішим за мене, не був він і елегантнішим, не був освіченішим, ні симпатичнішим, та однак саме він — зі справжнім натиском Юлія Цезаря — відібрав у мене Віржилію, а також і моє депутатство і це все всього за кілька тижнів. Ніякої причини для роздратування не було, ніщо не передувало такому ходу подій, не було жодного насильства з боку родини. Просто одного дня Дутра сказав мені, щоб я чекав іншої нагоди, бо кандидатуру Лобу Невеса підтримали дуже впливові сили. Я відступив, що стало початком моєї поразки. Через тиждень з усмішкою на вустах Віржилія запитала у Лобу Невеса, коли той стане міністром.

— Якби на те моя воля, то вже й зараз, але ж це залежить від інших, отож через рік.

Віржилія запитала:

— Ви обіцяєте, що коли-небудь я стану баронесою?

— Маркізою, бо я стану маркізом!

Відтоді я втратив свої позиції. Віржилія порівняла орла з павичем і обрала орла, покинувши павича з його страхами, з його досадою і трьома чи чотирма поцілунками, котрі вона йому подарувала. Можливо, п’ять поцілунків, проте навіть якби їх було десять, то це нічого не означало б. Чоловічі вуста — це ж не копито коня Аттіли, яке зробило ґрунт, по якому било, безплідним, все ж було якраз навпаки.

Розділ XLIV. Це ж Кубас!

Мій батько був просто вражений таким ходом подій, і мені так видається, що саме від такої новини він врешті-решт і помер. Він вибудував стільки повітряних замків, у нього було сила-силенна мрій, тож він не зміг витримати, коли побачив, як це все зруйнувалося. Він страждав від сильних потрясінь. Спочатку він не хотів вірити в це. Кубас! Славетна гілка генеалогічного дерева Кубасів! Він говорив про все це з таким переконанням, що я, котрий був у курсі справ стосовно нашого бондарського минулого, на мить навіть забував про примхливу даму задля того, аби роздивитися такий феномен, не стільки рідкісний, скільки кумедний: поступове захоплення свідомості фантазією.

— Це ж Кубас! — повторював він мені наступного ранку під час сніданку.

Сніданок не був радісним, я сам ніяк не міг дійти тями після ночі. Частину ночі я таки не спав. Страждав від кохання? Двічі одну і ту ж саму жінку не можна любити, а я, котрий значно пізніше не міг не любити ту жінку, не був пов’язаний на той момент жодними узами, окрім швидкоплинної фантазії, певною мірою слухняністю та великою самовпевненістю! І саме цим можна було пояснити моє безсоння: це була гіркота, гостре роздратування, як укол шпилькою, яке я лікував сигарами, подеколи читанням та ударами кулаком по столу, аж доки не розвидніло — то був найтихіший світанок.

Проте я був молодим, тож швидко заспокоївся. Моєму ж батькові було важко витримати таке потрясіння. Якщо добре поміркувати, то виходить, що він помер не від самої біди, однак та невдача значною мірою загострила його останні больові відчуття. Він помер чотири місяці потому — пригнічений, зажурений, його постійно і настирливо не покидали турботи, щось на штиб мук сумління, смертельне розчарування, котре замінило йому ревматизм та кашель. Проте доля подарувала йому ще якихось радісних півгодини: це коли один з міністрів прийшов його провідати. Я побачив, і я це добре пам’ятаю, — я побачив у нього на вустах приємну усмішку минулих часів, а в очах сяяло світло, котре — так би мовити — стало останнім спалахом душі, що відходила в інший світ. Проте Міністр пішов, і смуток знову повернувся до нього — смуток від того, що він помирав, так і не влаштувавши мене на якусь солідну посаду, яка, на його думку, мені належала за правом народження.

— Це ж сам Кубас!

Він помер одного травневого ранку через кілька днів після візита міністра. Біля нього були його двоє дітей — Сабіна та я, а ще були дядько Ідельфонсу і мій швагро. Він помер, і йому не допомогла ні медична наука, ні наша любов, ні наше піклування про нього. Хоча ми дуже старалися, ніщо не допомогло. Він мав померти — і помер.

— Це ж Кубас!

Розділ XLV. Нотатки

Ридання, сльози, будинок в жалобі, чорна тканина на вхідних дверях, прийшов чоловік, котрий мав вдягнути покійного, інший зняв розміри, щоб виготовити труну; труна, катафалк, свічники, запрошення; люди, що прийшли попрощатися, входять повільно, їхні кроки нечутні, тиснуть руки членам родини, деякі з них сумні, інші мовчазні й похмурі; отець і паламар, молитви, освячення святою водою, труну закривають, забивають цвяхи молотками, шестеро чоловік беруть катафалк, підіймають його, з великими зусиллями спускають сходами, незважаючи на сльози родини, несуть до похоронного екіпажу, ставлять поверх нього і закріплюють, затягують пасками, екіпаж котиться, тук-тук... Все це здається простим описом, просто нотатками, які я зробив для сумного й важкого розділу, якого не писатиму.

Розділ XLVI. Спадок

А тепер подивися на нас, читачу. Через вісім днів після кончини батька моя сестра сидить ось тут на софі, трохи попереду Котрін, він стоїть, спершись на столик, схрестив руки і прикусив вуса, я ж ходжу з кутка в куток, опустивши очі додолу. Важка жалоба. Глибока тиша.

— Однак врешті-решт, — говорить Котрін, — цей будинок може коштувати від тридцяти тисяч реалів, припустимо, що він коштує тридцять п’ять...

— Гаразд, але все ж не менше, ніж п’ятдесят, — оцінив я. — Сабіна знає, що він обійшовся в п’ятдесят вісім....

— Він міг коштувати і шістдесят тисяч, — правив своє Котрін, — проте невідомо, чи стільки був він того вартий тоді і чи вартує стільки ж зараз. Ви ж знаєте, що вже кілька років, як будинки впали в ціні. Послухайте, якщо цей будинок коштує п’ятдесят тисяч, скільки ж ви хотіли б отримати за свій — той, що в Кампу?

— Про це навіть і не згадуйте. То стара будівля.

— Стара? — вигукнула Сабіна, здійнявши догори руки.

— То ви вважаєте, що вона не стара, я вас правильно зрозумів?

— Гаразд, братику, давайте облишимо зараз цю справу, — сказала Сабіна, підіймаючись із софи. — Ми зуміємо все владнати по-дружньому і чесно. Наприклад, Котрін не сприймає темношкірих, він хоче отримати лише кучера батька й Паулу...

— Щодо кучера, то я заперечую, він лишиться мені разом з екіпажем, я не буду купувати іншого.

— Добре, тоді мені лишиться Паулу і Пруденсіу.

— Пруденсіу отримав вільну.

— Він уже вільний?

— Вже два роки.

— Вільний? Оскільки ваш батько сам приймав рішення, що стосувалися його власності, він нікому не доводив до відома про таке. То було його право. Що ж стосується срібного посуду... здається, сріблу він не давав вільної?

Ми стали говорити про срібні речі, старий столовий срібний сервіз часів короля Жозе І^[47]. Найвагоміша частина спадку, бо там вартувала і робота ювеліра, і те, що він був антикварний, та й походження мав славне. Батько розповідав, що граф да Кунья, коли був віце-королем Бразилії, подарував його моєму прадідові Луїсу Кубасу.

— Щодо столового срібла, — вів далі Котрін, — то тут навіть питання не було б, якби не бажання вашої сестри мати його у себе, і гадаю, що вона має рацію. Сабіна одружена, їй потрібно мати вишукані коштовні келихи для прийому гостей. А ви ж одинак, ви ж не приймаєте гостей... ні...

— Проте, можливо, я одружусь.

— Навіщо? — перебила мене Сабіна.

Питання було настільки несподіваним, що я на якусь мить навіть забув про власні інтереси. Я всміхнувся, взяв за руку Сабіну, легенько поплескав її по долоні, і все це я робив з таким добрим виразом, що Котрін зрозумів мої жести, як мою згоду на все те і подякував за це.

— Що?! — вигукнув я. — Я ні від чого ще не відмовився і не відмовлюся.

— Не відмовишся?

Я кивнув головою.

— Облиш його, Котріне, — сказала моя сестра чоловікові. — Ти ж бачиш, що він хоче привласнити навіть той одяг, що ми на собі маємо. Тільки цього йому й бракувало.

— Чого тільки він не хоче. Щоб і екіпаж був його, і кучер, хоче столове срібло, він усе хоче. Знаєш, для нього значно швидше справа вирішиться, якщо він піде в суд і надасть докази того, що Сабіна не його сестра, що я не твій чоловік, що Бог не Бог, і він нічого не втратить, навіть чайної ложечки. Ну ж бо, друже, є чим зайнятися!

Він був таким роздратованим, а я не менше за нього, тож зрозумів, що варто запропонувати такий спосіб примирення: поділити столове срібло. Він засміявся й запитав мене: кому належатиме чайник, а кому цукорниця, а потім заявив, що принаймні в нас лишається час, щоб вирішити претензії кожного хоча б у суді. Тим часом Сабіна підійшла до вікна, що виходило в сад, і, за якусь мить повернувшись на попереднє місце, запропонувала мені лишити собі Паулу і ще одного темношкірого за умови, якщо я погоджуся віддати їм срібло; я вже збирався сказати, що мене це не влаштовує, та Котрін випередив мене і сказав те ж саме.

— Я цього ніколи не допущу. Я не подаю милостині, — відрізав він.

Ми пообідали в сумному настрої. Коли подавали десерт, з’явився мій дядько-канонік і запропонував деякі зміни.

— Діти мої, — сказав він. — Пам’ятайте, що мій брат лишив вам доволі велику хлібину, яку можна розділити між усіма.

На що Котрін йому відказав:

— Я так і думаю. Питання, проте, не в хлібині, а в маслі на ньому. Суха скибка в горло не лізе.

Врешті-решт все було поділене, проте ми таки розсварилися. І маю вам сказати, що навіть у такому питанні мені було дуже непросто сваритися з Сабіною. Ми ж були такими близькими. Дитячі ігри, дитячі сварки, сміх і смуток уже в дорослому віці, ми стільки разів ділили цей хліб радощів і бідності, по-братськи, як добрі брат та сестра. Проте ми таки посварилися. Так само як зникла краса Марсели, коли з’явилися шрами від віспи.

Розділ XLVII. Усамітнення

Марсела, Сабіна, Віржилія... Я намагався поєднати в уяві таких різних жінок, ніби їхні імена та їхні особистості були просто виразом моєї до них прихильності.

Перо, що не звикло до гарних манер, вдягни стильну краватку та не такий заяложений жилет, увійди в цей будинок, відчуй насолоду витягнутися в цьому гамаку, котрий так солодко заколисував мене більшу частину часу, який я провів з тих пір як помер батько і до 1842 року. Йди ж сюди, якщо ти відчуєш аромат цього туалетного столика, не думай, що я вилив на нього парфуми задля власної втіхи, це запах, що лишила N, чи, може, X або Y — всі ці великі літери приховують свою елегантну ницість. Бо окрім аромату, якщо ти мене й попросиш, не отримаєш більше нічого від мене, я не зберіг ні листів, ні портретів, ні нотаток, навіть відчуття розтанули, у пам’яті зосталися лише ініціали.

Я жив відлюдькувато, рідко відвідуючи якийсь бал, театр, або ж вечірку, проте більшу частину часу я проводив на самоті. Я жив, дозволяючи долі нести мене на хвилях подій відповідно до своїх засобів, час від часу я був то гамірним, то апатичним, то амбітним, то розчарованим. Я писав статті на політичні теми й займався письменством. Я відправляв статті та вірші до періодичних видань і досяг певної ваги як есеїст та поет. Коли я згадував Лобу Невеса, котрий уже був депутатом, і Віржилію, яка мала стати маркізою, я запитував себе чи не став би я кращим депутатом і кращим маркізом за Лобу Невеса, — я, котрий був вагомішим за нього, — говорив я собі, дивлячись на кінчик носа...

Розділ XLVIII. Кузен Віржилії

— Знаєте, хто вчора приїхав із Сан-Паулу? — запитав мене одного вечора Луїс Дутра.

Луїс Дутра — кузен Віржилії, котрий також приятелював з музами. Його поезія мені подобалась і вартувала більше, ніж моя. Проте йому видавалось необхідним, щоби про нього висловили свою думку інші, бо це підтвердило б оплески шанувальників. Оскільки він був соромливий, то нікого нічого не питав, проте його страшенно тішило, коли хтось його вихваляв, тоді він набирався нового натхнення і по-молодечому брався за працю.

Бідолашний Луїс Дутра! Тільки-но в нього виходило друком щось новеньке, він мчав до мене і ходив навколо колами, чекаючи на мій вердикт, щоб я сказав хоча б кілька слів, щоб я схвально висловився про нещодавню публікацію, а я теревенив про казна-що — про останній бал у Катети, про дебати в парламенті, про екіпажі і про коней — про все, тільки не про його вірші та прозу. Він підтримував бесіду зі мною, спочатку із завзяттям, потім потихеньку його інтерес слабшав, він повертав розмову в русло своїх справ, розгортав книжку, запитував у мене, чи не вийшла у мене нова книжка, я ж іноді говорив, що так або ж ні, він ходив за мною, врешті замикався в собі і засмученим покидав мій дім. Я хотів, щоб він сумнівався у власних силах, хотів розбити його запал, геть засмутити. І водночас я дивився на кінчик свого носа...

Розділ XLIX. Кінчик носа

Ніс, сумління без гризот, ти мені багато вартував у житті... Ти коли-небудь міркував над призначенням носа, любий читачу? Пояснення вольтерівського Панглоса полягало в тому, що ніс створено для носіння окулярів. Маю визнати, що таке пояснення до певного моменту мені здавалось остаточним. Проте одного дня, коли я виношував якусь філософську думку, що до того видавалась доволі заплутаною, я здогадався про єдине, справжнє і остаточне призначення носа.

Дійсно, мені було досить звернути увагу на звичку факіра. Ти ж знаєш, читачу, що факір годинами дивиться на кінчик свого носа з єдиною метою — побачити небесне сяйво. Коли він спрямовує свої очі на кінчик носа, він втрачає відчуття сторонніх речей, його зачаровує невидиме, він доторкується до недоторканного, відривається від землі, розчиняється, стає безсмертним. Така сублімація особи через кінчик носа є найвитонченішим проявом духу, а здатність досягти такого стану не належить тільки факіру, вона є загальною. У кожної людини є потреба і змога спостерігати за кінчиком свого носа, в результаті чого увесь всесвіт підпорядковується лише носу, котрий є балансом суспільства. Якби ми дивилися лише на носи інших людей, людський рід не протримався б і двох віків. Він би зник разом з першими племенами.

Тут я чую заперечення читача:

— Хіба таке можливе? Він каже, що ніколи не бачив людей, котрі дивилися б на кінчик свого носа.

Наївний простачку читачу! Це доводить, що ти ніколи не бував у голові якого-небудь капелюшника. Капелюшник проходить крамницею капелюхів, припустімо, що це крамниця його конкурента, котрий її відкрив два роки тому. Тоді тут було двоє дверей, тепер їх четверо, а він збирається зробити так, щоб їх було шість або ж вісім. У вітринах висять капелюхи конкурента, через оті двері входять покупці конкурента, капелюшник порівнює ту крамницю зі своєю, котра старіша і має всього лише двоє дверей, ті капелюхи зі своїми, не такими вишуканими, хоч і за таку ж саму ціну. Він, звичайно ж, страждає, проте йде зосереджено, втупивши погляд або в землю, або ж вдалечінь, запитує себе, чому в одного з них справи йдуть дуже добре, а в іншого занепадають, адже він кращий капелюшник, аніж той, кого він щойно бачив... Саме в цей момент очі зосереджуються на кінчику носа.

Висновок, таким чином, в тому, що є дві основні сили: кохання, котре сприяє розмноженню роду людського, і ніс, який його собі підпорядковує. Поява на світ і рівновага.

Розділ L. Віржилія вийшла заміж

— Знаєш, хто приїхав з Сан-Паулу? Віржилія, моя двоюрідна сестра, щойно одружена з Лобу Невесом, — продовжував Луїс Дутра.

— Отакої!

— Я тільки сьогодні дізнався одну річ, бешкетнику... Що ти хотів одружитися з нею!

— То була ідея мого батька. Хто тобі про це розказав?

— Вона сама. Я їй багато розповідав про тебе, і вона врешті розказала мені все.

Наступного дня, коли я йшов по вулиці Оувідор, на порозі видавництва «Планшер» я побачив здалеку дуже вишукану жінку. То була вона, я її впізнав лише за кілька кроків, настільки вона змінилась, певною мірою природа і мистецтво надали останніх штрихів до її краси. Ми привіталися, вона йшла у супроводі свого чоловіка до екіпажа, що чекав на них неподалік. А я лишився просто ошелешений.

Через вісім днів я зустрів її на балу, здається, ми таки обмінялися кількома фразами. Проте на наступному балу, що відбувся десь через місяць по тому, у будинку однієї сеньйори, котра була окрасою двору за часів першого короля, та не перестала такою бути і за часів наступного короля, ми підійшли один до одного ще ближче і спілкувались триваліше й навіть потанцювали разом. Вальс — прекрасна річ. Проте я не можу заперечувати і того, що, коли до мене наближалось її гнучке прекрасне тіло, у мене виникало особливе відчуття, відчуття обкраденого чоловіка.

— Сьогодні дуже спекотно, — сказала вона, щойно ми закінчили танець. — Ходімо на терасу.

— Ні, ти можеш там застудитися. Ходімо в іншу кімнату.

В іншій кімнаті був Лобу Невес, котрий заходився вихваляти мої політичні есе, додавши, що не говорить нічого про мої літературні твори, оскільки геть не розуміється на цьому, а мої політичні статті були блискучими, глибокими і вправно написаними. Я йому відповів, ввічливо виказавши подібні компліменти, і ми розійшлися вдоволені один одним.

Десь тижнів за три потому я отримав від нього запрошення на приватний обід. Я пішов, Віржилія зустріла мене такими люб’язними словами:

— Ви маєте сьогодні танцювати зі мною вальс.

У мене була слава прекрасного танцівника, отож не дивно, що вона вибрала мене. Ми протанцювали один вальс, потім другий. Книга погубила Франческу^[48], а нас до згуби привів вальс. Здається, що того вечора я їй міцно стискав руку, а вона її не висмикувала, ніби не помічаючи, як я її обіймав, наші погляди зустрілися, інші також танцювали, обійнявши одне одного, кружляючи по залу... Це було наче уві сні...

Розділ LI. Вона моя!

— Вона моя! — сказав я собі, щойно інший танцівник забрав її у мене. Я маю зізнатися, що до кінця вечора саме така думка засіла в моїй душі, проте не так, якби її туди вбили молотком, а ніби її туди вкрутили як свердло, котре заходить ще глибше.

— Вона моя! — сказав я, коли повернувся до свого дому.

А там, ніби то була доля, або ж випадковість, або ж хоч що ви там собі уявляєте, ніби нагадуючи мені про те, що треба дати якусь поживу моєму екстазу володіння, долу лежало щось жовте та блискуче. Я нахилився: то була золота монета, півдублона.

— Вона моя! — повторив я ще раз і засміявся, кладучи монету в кишеню.

Тієї ночі я більше не думав про ту монету, проте наступного дня, згадавши той вчорашній випадок, я відчув гризоти сумління і якийсь голос, котрий мене запитував, якого біса мала бути моєю монета, яку я не успадкував і не заробив, а лише знайшов на вулиці. Ясна річ, що та монета не була моєю, вона належала іншому, тому, хто її загубив, бідний він чи багатий, і найвірогідніше, що то таки був бідняк, може, якийсь робітник, котрому не було за що прогодувати жінку та дітей. Втім, якщо то був багатій, то це справи не міняло. Мені належало віддати ту монету, а найкращим способом, єдиним способом було зробити це через оголошення в газеті або ж звернутися в поліцію. Я написав листа начальникові поліції, вказавши на знахідку, і просив, у міру його можливостей, зробити так, щоб монета знайшла свого власника.

Я відправив листа і спокійно взявся за сніданок, можнасказати, що я був просто в піднесеному стані. Моя сумлінна свідомість, яка кружляла у вальсі напередодні, що аж дух перехопило, відчувала просто задуху, проте повернення півдублона стало такого собі роду віконцем, що відчинилося задля того, щоб я побачив зворотній бік моралі. Ввійшла ціла хвиля чистого повітря, і бідна сеньйора вдихнула на повні груди. Крім усього іншого, без будь-яких інших обставин, сам мій вчинок був прекрасним, бо у ньому проглядалась власне тактовність, почуття тонкої натури. Ось що мені говорила моя внутрішня сеньйора голосом суворим і м’яким одночасно, говорила вона, перехилившись через підвіконня відчиненого вікна:

— Ти вчинив добре, Кубасе, ти поводишся просто зразково. Це повітря, воно не тільки чисте, воно лікує, це запах вічних садів. Ти хочеш побачити, що саме ти зробив?

І добра дама витягла люстерко й відкрила його перед моїми очима. Я чітко побачив того вчорашнього півдублона — блискучого, круглого, що примножував свою вартість — до десяти, потім до тридцяти, потім до п’ятиста дублонів — тим самим виражаючи прибуток, котрий мені принесе життя за простий вчинок повернення знайденого. Усе моє єство розчинилося в спогляданні того дійства, я знову і знову дивився на себе, вважаючи, що я таки добре зробив, можливо, то був величний вчинок. Просто одна монета, невже? От подивіться, що то воно значить ще трохи покружляти у вальсі.

Таким чином я, Брас Кубас, відкрив прекрасний закон, закон рівноваги вікон, і встановив, що для того, аби врівноважити вікно, що зачиняється, треба відчинити інше вікно для того, щоб мораль могла постійно провітрювати свідомість. Можливо, ти не зовсім второпав, друже, про що це я говорю, можливо, тобі треба показати це на конкретних речах, скажімо пакункові, таємничому пакункові. Ну що ж, давай, ось тобі таємничий пакунок.

Розділ LII. Таємничий пакунок

Сталося так, що кілька днів потому, коли я їхав у Ботафого, я натрапив на пакунок, що лежав на узбережжі. Я не зовсім точно висловився, я не просто натрапив, я дав копняка тому пакункові. Побачивши пакунок, схожий на велику хлібину, проте чистий і акуратно загорнутий, перев’язаний жорстким шпагатом — така собі річ, що здавалась чимось особливим, наштовхнула мене на думку підкинути його ногою, як це мені підказував мій досвід, що я і зробив, проте пакунок лишився лежати на своєму місці. Я подивися навколо себе — на березі не було нікого, десь вдалині гралися діти — ніхто не міг стежити за мною. Я нахилився, взяв того пакунка й пішов собі.

Я йшов, проте не без побоювань. Це ж міг бути такий собі жарт, що його вигадали дітлахи. Я хотів було повернути знахідку з пляжу, проте помацав пакунок і відкинув таку думку. Пройшовши ще трохи, я звернув з дороги і попрямував додому.

— Давай подивимось, що там, — мовив я, входячи до свого кабінету.

На якусь мить я завагався, думаю, що мені було трохи соромно, мені знову спало на думку, що то витівка дітлахів. Дивувало те, що зовні не було ніяких особливих ознак. Проте в мені також сидів той хлопчак, котрому хотілося свистіти, вищати, рохкати, лопотіти, реготати, репетувати, клеїти дурня. А раптом я, відкривши пакунка, знайду там півдюжини старих простирадл чи дві дюжини гнилих фейхоа? Та було вже пізно, моя цікавість була настільки гострою, як вона має бути і в тебе, читачу... Я розв’язав пакунок, відкрив його і побачив там... знайшов... порахував... ще раз перерахував — не більше і не менше ніж п’ять мільйонів рейсів банкнотами та монетами, все чистесеньке і добре упаковане. Дуже дивна знахідка. Я знову його запакував. Під час обіду мені здалося, що один зі слуг щось запитував другого очима. Може, вони підглядали за мною? Я їх тактовно запитав і з того, що вони сказали, зробив висновок, що ні. Після вечері я знову пішов до себе в кабінет, перевірив, чи на місці гроші, і посміявся з себе — я, котрий фінансово взагалі-то був досить забезпечений.

Щоб більше не думати про те, ввечері я пішов у гості до Лобу Невеса, котрий дуже просив мене завітати на прийоми, котрі влаштовувала його дружина. Там я зустрів шефа поліції, мені його представили, він згадав про листа і про півдублона, що я йому надіслав кілька днів тому. Він намагався з’ясувати справу. Віржилія, здавалось, мліла, насолоджуючись моїм вчинком, і кожен з присутніх намагався розповісти щось подібне. Я ж усе те слухав з нетерплячістю істеричної жінки.

Увечері, наступного дня, весь наступний тиждень я намагався не думати про той пакунок з п’ятьма мільйонами рейсів, і навіть можу зізнатися, що лишив їх спокійненько лежати в шухляді свого письмового столу. Мені подобалось говорити про будь-що, окрім грошей, особливо про знайдені гроші. Знайти гроші — це ж не злочин, це просто щастя, щасливий випадок або, може, сама рука Провидіння. Не могло бути інакше. Просто так не гублять п’ять мільйонів рейсів, як можна загубити носову хустинку. П’ять мільйонів рейсів несуть так, що всі тридцять тисяч відчуттів їх контролюють, їх щоразу мацають, чи не пропали, з них не зводять очей, не випускають з рук, так само, як і з думок, а для того, щоб геть їх загубити прямо на березі, то необхідно щоб... Злочин — це просто не знайти їх, не злочин і не безчестя отримати їх так, нічого такого, що затьмарило б характер людини. То була знахідка, щасливий випадок, як виграш в лотерею, як ставка на іподромі, як виграш у карти в чесній грі, і навіть можу сказати, що я заслужив на таке щастя, бо я не почувався погано, не вважав, що я не вартую на дари Провидіння.

— Цих п’ять мільйонів рейсів, — говорив я сам собі, — через три тижні я використаю на якусь доброчинність, можливо, на посаг якій-небудь бідній дівчині або ж на щось таке інше... Треба подивитися...

Того дня я відніс їх у Банк Бразилії. Там мене зустріли, увесь час дуже делікатно згадуючи випадок з половиною золотого дублона, новина, яка вже розлетілась посеред моїх знайомих. Я відповідав доволі сердито, що сам вчинок не вартий був такої гучної реакції, тож мене похвалили за скромність. Тоді я взагалі вийшов з себе, а мені відповіли, що я велика людина.

Розділ LIII. ......

Віржилія вже не згадувала мені про півдублона, вона вся зосередилась на мені, на моїх очах, на моєму житті, на моїх думках — саме про це вона говорила, і говорила вона щиро.

Деякі рослини проростають і ростуть швидко, інші доволі пізно сходять і швидко марніють. Наше кохання було, як у першому випадку: воно проросло з такою швидкістю і такою силою, що невдовзі стало найкрислатішою, найгустішою і найквітучішою рослиною в лісі. Я не можу вам сказати точно, скільки днів росло таке почуття. Згадується мені, що одного вечора квітка розкрилася, або ж то можна назвати поцілунком, — його мені подарувала Віржилія, вона дрижала, бідолашна, дрижала від страху, бо сталося це на порозі її садиби. Нас з’єднав той поцілунок — швидкий, як нагода, палкий, як кохання, пролог до насолоди життя, жахів, гризот сумління, задоволення, котре доповнювалось болем, смутком, що виливався в радість; лицемірство терпляче і систематичне, яке стало єдиним гальмом для пристрасті без гальм; життя сповнене хвилювань, гніву, відчаю, ревнощів, котрих було через край протягом однієї години; проте вже інша година наступала і поглинала оту попередню, як і все інше, аби з’явились на поверхні хвилювання; і врешті-решт наступав стан, що його характеризують ситість і відраза: таким було продовження книги з прологом.

Розділ LIV. Маятник

Я пішов, відчуваючи на собі той поцілунок. Я не міг заснути, ліг у ліжко, проте все одно що й не лягав. Я чув, як годинник бив кожну годину тієї ночі. Зазвичай, коли мені не спалося, стукіт годинника мені заважав, оцей «тік-так» вночі, здавалося, сухе і повільне цокання з кожним ударом відраховувало скорочення дистанції до моєї смерті. Я уявляв собі такого старого чорта, який сидів між двома мішками — один з життям, а другий зі смертю — і кидав монети життя в мішок зі смертю і приказував при цьому:

— Ще на одну менше...

— Ще на одну менше...

— Ще на одну менше...

— Ще на одну менше...

Найцікавішим було те, що я, коли годинник зупинявся, заводив його, щоб він не переставав відбивати години і хвилини, а я міг порахувати всі свої втрачені миті. Бувають винаходи, котрі щось змінюють або ж так і не знаходять застосування, навіть сама інституція зникає, а годинник є вічним і остаточним. Остання людина на землі, прощаючись з холодним згасаючим сонцем, повинна тримати в кишені годинника, щоб знати точно годину, коли вона померла.

Тієї ночі у мене не було того журливого відчуття досади, а було інше — насолоди. Фантазії переповнювали мою голову, одна наштовхувалась на іншу, подібно до того, як богомолки тиснуться під час процесії аби побачити одягненого янголом півчого. Я вже не рахував втрачених моментів, а радше відвойовані хвилини. З певного часу я вже нічого не чув, бо мої думки, хитрі та пустотливі, вистрибнули через вікно на вулицю, змахнули крилами в напрямку будинку Віржилії. Там на підвіконні її вікна вони знаходили думки Віржилії, віталися і починали свою бесіду. Ми переверталися у своїх ліжках, можливо тому, що було нам зимно, нам потрібен був відпочинок і дні, вільні від роботи, ми присвятили тому, щоб повторити давній діалог Адама та Єви.

Розділ LV. Давній діалог Адама та Єви

Брас Кубас

............................................................................?

Віржилія

...............................

Брас Кубас

..................................................................................................

Віржилія

.................................................................................................................? ……...............................................................................

………………………………………………………

Брас Кубас

............................................................

Віржилія

........................................?

Брас Кубас

...................................................................................................

........................................................!.........................................................................................................................!........................................................................................................!

Віржилія

.......................................................................?

Брас Кубас

....................................................................!

Віржилія

..........................................................................!

Розділ LVI. Вдала нагода

Хай тобі грець! Хто може мені пояснити причину таких змін? Одного дня ми зустрілися, збиралися одружитися, потім розірвали стосунки й розійшлися в різні боки — холодно, без болю, бо не було між нами ніякої пристрасті, мене тільки гризла якась досада і більше нічого. Пролетіли роки, я знову її зустрічаю, ми закружляли у вальсі, зробили три чи чотири кола і на тобі — покохали один одного до нестями! Безперечно, краса ї стала ще витонченішою, проте в цілому ми лишились такими ж самими, як і раніше, я ж не став ні симпатичнішим, ні елегантнішим. Хто зумів би мені пояснити причину таких змін?

Причиною не могло бути ніщо інше, як вдалий момент. Перша спроба була не дуже вчасною, бо ніхто з нас обох не дозрів до справжнього кохання, ми обоє не були готові до «нашого» кохання: у цьому крилась основна причина. Кохання неможливе, коли немає нагоди для обох сторін. Таке пояснення я знайшов для себе самого через два роки після того поцілунку, коли Віржилія скаржилась на якогось дженджика, що не давав їй проходу, упадаючи за нею.

— Як недоречно! — говорила вона, скривившись від гніву.

Я стрепенувся, пильно глянув на неї і побачив, що її невдоволення було щирим. Тоді мені спало на думку, що колись і я міг викликати на її обличчі таку ж гримасу, й одразу зрозумів, якими величезними були зміни. Я пройшов шлях від недоречного до доречного.

Розділ LVII. Доля

Так, сеньйоре, ми кохали один одного. Саме зараз, коли всі соціальні норми стояли нам на заваді, саме зараз ми по-справжньому покохали один одного. Ми злились воєдино, як дві душі, котрих великий поет зустрів у чистилищі: “Di pari como buoi, che vanno a giogo”^[49].

Слова про биків сказані невдало, ми на них не схожі, ми були тваринами іншого порядку, не такими повільними, хтивішими та розпуснішими. Ось так ми вирушили в путь, не знаючи, куди і якими темними стежками пробиратися. Це питання мене дуже лякало протягом перших тижнів, проте його вирішення я віддав на волю долі. Бідна доля! Де ти зараз блукаєш, велика повірена в людських справах? Можливо, ти зараз вирощуєш нову шкіру, нове обличчя, маєш інше ім’я. І цілком можливо, що... Мені вже важко згадати, де ти була... А-а-а! На темній стежині. Я кажу собі зараз, що буде так, як того захоче Бог. То була наша планида — кохати один одного. Якби це було не так, то як пояснити той вальс і все інше? Віржилія думала так само. Одного разу, коли вона говорила мені, що в неї гризоти сумління, а я їй відповів, що якщо вона так каже, то це тому, що мене не любить. Тоді Віржилія охопила мене своїми прекрасними руками і прошепотіла:

— Я тебе кохаю, і на те воля божа.

Ті слова вона промовила не просто так. Віржилія була не дуже побожною. Вона не відвідувала щонеділі месу, це правда, гадаю, що вона ходила до церкви лише на великі свята, або коли були вільні місця. Проте вона щодня молилась перед сном, а під час грози затуляла вуха і промовляла всі молитви з катехизису. У її спальні був невеликий вівтар з чорного дерева, це був витвір різьбярства розміром у півметра, де стояло три образи. Однак вона не розповідала про це своїм подругам, навпаки, вона їх обзивала святенницями, за те, що вони виявляли надмірну побожність. Певний час я підозрював, що вона соромиться своєї побожності, що її віра була — як свого роду спідня фланелева сорочка, тепла і не для чужих поглядів. Проте, вочевидь, я все ж помилявся.

Розділ LVIII. Зізнання

Спочатку я страшенно боявся Лобу Невеса. Який самообман! Як він обожнював свою дружину, він не соромився мені говорити про це весь час, вважав, що Віржилія — сама довершеність, сукупність чеснот витончених і непорушних, вона була люблячою, елегантною, привітна, просто взірець. Його довіра до мене на цьому не закінчувалась. Від маленької щілини довіри він перейшов до розчахнутих навстіж дверей. Одного дня він мені зізнався в тому, що і його точив хробак буття: він прагнув публічної слави. Я його підбадьорював, сказав йому багато гарних слів, які він вислухав з тим благоговінням, що його викликає доторк до заповідної мрії, з котрою неможливо розстатися. Тоді я зрозумів, що амбітність його заморилася розмахувати крилами, так і не зумівши злетіти. За кілька днів він розказав мені про всі свої негаразди та слабкості, гіркоту поразки, з якою він мусив змиритися, придушений гнів; він розповів мені, що політичне життя — то плетиво із заздрощів, прикростей, інтриг, зрад, боротьби інтересів та марнославства. Вочевидь, він переживав напад меланхолії, я ж намагався побороти її у нього.

— Я знаю, що саме я кажу, — відказав він мені. — Ви не можете собі уявити, що я пережив. Я пішов у політику за власним покликанням, з огляду на сім’ю, керований амбіціями і трохи марнославством. Ви ж бачите, що у мене є всі мотиви, котрі приводять чоловіка до політичної кар’єри. Мені здавалося, що цього досить. О, як я помилявся! Я бачив політичний театр із глядацького залу, і слово честі — він прекрасний! Велична сцена, життя, постійний рух і вишуканість у самій постановці. Я записався туди, щоб стати його актором, і мені дали роль що... Та навіщо я буду забирати у вас час і набридати такими розмовами? Нехай мої прикрощі залишаться зі мною. Я думав, що от промайнули години й навіть роки... Проте немає сталості почуттів, немає вдячності, немає нічого... нічого... нічого...

Він замовк, глибоко засмучений, дивився кудись у порожнечу, здавалося, що він нічого не чув, хіба що відлуння власних думок. За кілька секунд він підвівся і простягнув мені руку:

— Ви будете з мене сміятися, — сказав він, — проте пробачте мене за таку відвертість. У мене ж була справа, котра гризла мені душу. — Він засміявся якось похмуро і сумно; потім він попросив мене нікому не розповідати про нашу розмову. Я твердо пообіцяв, що нічого такого не станеться. Тут ввійшли два депутати і політичний лідер цього району. Лобу Невес, показово веселий, попрямував до них — спочатку якось дуже вимушено, а потім уже більш природно. Через півгодини вже ніхто не міг би заперечити, що він не — найщасливіша людина посеред смертних: він лопотів, жартував і сміявся, і навколо сміялися всі інші.

Розділ LIX. Зустріч

Від політики голова йде обертом як від п’янкого, говорив я собі, вийшовши з будинку Лобу Невеса. Я собі йшов, йшов, аж поки не дістався до вулиці Борбонус, де побачив екіпаж, в якому сидів один з міністрів, колишній мій однокашник з коледжу. Ми тепло привіталися, екіпаж собі поїхав, а я все йшов... і йшов... і йшов...

«Чому б і мені не стати міністром?»

Така ідея — блискуча і натхненна — «елегантно оформлена», сказав би падре Бернардеш^[50], — саме така ідея почала карколомні стрибки, я став за нею пантрувати, і вона таки видалась мені привабливою. Я вже не згадував невеселі роздуми Лобу Невеса, а відчував потяг до безодні. Я згадав наші шкільні роки, прогулянки в гори, витівки та веселощі, а потім порівняв того хлопчика з цим чоловіком і запитав себе, чи міг би я бути таким, як він. Саме тоді я підійшов до бульвару Публіку, і все мені підказувало, що таки так. «Чому б тобі не стати міністром, Кубасе?» «Кубасе, а чого це ти не хочеш стати міністром?» Коли я це чув, то мене всього проймало приємне відчуття свіжості. Я пішов, сів на лаву і почав пережовувати таку ідею. Віржилії це мало б сподобатися! За кілька хвилин я бачу, як до мене прямує знайоме мені обличчя. Я його упізнав би, де б не зустрів.

Уявіть собі чоловіка тридцяти восьми чи сорока років, високого, худорлявого і блідого. Його одяг був у такому стані, що — за винятком власне фасону — здавалось, що належав людині, яка втекла з Вавилонського полону; капелюх здавався ровесником Геслера. Уявіть собі піджак, що звисав нижче всього тулуба, точніше сказати — кісток його тулуба чорний колір вицвів і зараз здавався жовтавим і без блиску, від восьми ґудзиків, що мали би бути, зосталося лише три. Темні парусинові штани сильно випуклі на колінах, на згинах внизу були вщент витерті підборами давно не чищених напівчобіт. На шиї теліпалася двокольорова краватка, обидва кінці якої геть вицвіли. Краватка підв’язувала засмальцьований комірець несвіжої сорочки. Здається, що на ньому був ще й жилет, жилет з темного шовку, порваний в кількох місцях і без ґудзиків.

— Б’юся об заклад, що ви мене не впізнали, сеньйоре Брасе! — вигукнув він.

— Якось не пригадую.

— Я — Борба, Кінкас Борба.

Вражений, я відступив назад. Хто мені допоможе підібрати влучне слово з Боссюе^[51] чи з Вієйри^[52], щоб описати моє величезне розчарування! То був Кінкас Борба, славний хлопчик, якого я знав з дитинства, мій шкільний товариш, такий розумний, і з заможної родини. Кінкас Борба! Ні, це просто неможливо, не може бути. Я ніяк не міг повірити, що оця хирлява статура, ця сива борода, оцей голодранець, цей злидар був не ким іншим, як Кінкасом Борбою. Зрештою так і було. У його очах ще виднілися залишки того виразу дитинства, його посмішка ще зберегла якийсь відблиск іронії, так притаманної йому. Через якийсь час я відвів погляд убік: його зовнішній вигляд відштовхував, порівняння з минулим пригнічувало.

— Мені не треба вам нічого розповідати, — сказав він нарешті. — Ви й так здогадуєтеся про все. Життя у злиднях, невдачі та боротьба. Ви ж пам’ятаєте наші свята, де я грав роль короля? Яке падіння! Тепер я — злидар...

Він підняв праву руку і байдуже знизав плечима; здавалося, що він змирився з ударами долі, навіть здавалось, що він був вдоволеним. Можливо вдоволеним... Сама байдужість, а християнське чи філософське смирення, не було і філософського конформізму. Здавалося, від злиднів його душа зашкарубла до такого стану, що він перестав відчувати відразу до бруду. Він носив своє дрантя з таким самим виглядом, як колись пурпуровий одяг короля — з виразом особливої безтурботної граційності.

— Ви зайдіть якось до мене, — сказав я. — Я спробую вам чим-небудь допомогти.

Чудесна посмішка осяяла його вуста.

— Ви не перший, хто мені обіцяє допомогти, — відповів він. — Не будете ви й останнім, хто нічого не зробить для мене. Та й навіщо? Я нічого не прошу, хіба що гроші; гроші, так, бо мені треба їсти, а в харчівнях не дають безкоштовно нічого. Навіть у овочевих лавках. Жалюгідного ангу^[53] на два грошики ніхто в борг не дає... Це просто пекло, мій... Збирався сказати: друже... Пекло! До біса! Все під три чорти. Я сьогодні ще й не снідав.

— Не снідав?

— Ні, я вийшов з дому дуже рано. Знаєте, де я мешкаю? На третій сходинці до церкви Святого Франциска, ліворуч, якщо ви піднімаєтесь, не треба стукати у двері. Будинок холодний, дуже холодний. Отож я вийшов вранці звідти й не мав і риски в роті...

Я витягнув гаманець, вибрав банкноту у п’ять тисяч рейсів — найбруднішу — і дав йому. Він взяв її, жадібно зблиснувши очима. Він підніс банкноту вгору і радісно помахав нею.

— In hoc signo vinces!^[54] — вигукнув він.

А потім поцілував її; своїми жестами він виражав ніжність, його реакція була така бурхлива, що викликала у мене змішане почуття огиди і жалю. Він був кмітливим і зрозумів мене, став серйозним, гротескно серйозним, і попросив у мене пробачення за свою веселість, сказавши, що то була радість бідняка, який вже багато років не бачив банкноти в п’ять тисяч рейсів.

— Проте у ваших руках зробити так, щоби побачити ще багато таких банкнот своїми.

— Невже? — сказав він, натякаючи на мене.

— Якщо будете працювати, — сказав я.

Він зневажливо відмахнувся, кілька секунд мовчав, потім відказав, що він, в прямому сенсі цього слова, не збирається працювати. Мені було так гидко від його нікчемності, комічної і сумної водночас, що мені хотілося вже попрощатися з ним.

— Стривай, не йди, я хочу тобі викласти мою філософію злиднів, — сказав він, стоячи переді мною, широко розставивши ноги.

Розділ LX. Обійми

Я боявся, що нещасне створіння було хворим, і хотів відсахнутися від нього, проте він схопив мене за зап’ястя і кілька секунд пильно дивився на діамант, що був у персні в мене на пальці. Я відчув у його руці тремтіння пожадливості, просто сверблячку отримати його у власність.

— Чудовий камінь! — вигукнув він.

Потім він став ходити навколо мене, пильно мене оглядаючи.

— Ви піклуєтесь про себе, — сказав він. — Коштовності, вишуканий одяг, елегантний і... Порівняйте оці черевики і мої — бачите, яка різниця! Ще б пак! Я ж вам кажу, що ви слідкуєте за собою. А дівчата? Як там у вас справи з цим? Ви одружені?

— Ні...

— І я ні...

— Я живу на вулиці...

— Я не хочу знати, де саме ви живете, — перебив мене Кінкас Борба. — Якщо ми з вами коли-небудь і зустрінемось, то дайте мені ще одну банкноту у 5 тисяч рейсів. Та додому до вас за нею я не піду. Це свого роду мій гонор... А тепер прощавайте, я бачу, що вам уже не терпиться.

— Прощавайте!

— І ще раз дякую. Дозвольте мені вам подякувати дещо тісніше, — і промовляючи ці слова, він обійняв мене з такою силою, що я не зміг уникнути його. Врешті-решт ми попрощалися, і я швидко пішов у пожмаканій ним сорочці — сердитий і сумний. Тепер у мені вже переважала не симпатія до нього, а інші відчуття. Я хотів побачити в ньому гідність у злиднях. Однак при всьому тому я не міг не порівнювати теперішнього Борбу з колишнім, не міг не шкодувати з цього приводу і не бачити тої прірви, що відділяє надії минулого і реальність теперішнього.

— А тепер прощавайте, час обідати, — сказав мій однокашник.

Я засунув руку в кишеню жилета й відчув, що годинника немає. Останнє розчарування! Борба поцупив у мене годинника.

Розділ LXI. Проект

За обідом мені було сумно. Я переживав не через вкрадений годинник, а через того, хто це вчинив. У мене виринали з пам’яті картинки з минулого, і знову порівняння, і висновок з цього... Від самого початку, коли я схилився над супом, у мені почала розкриватися ота жовта хвороблива квітка з розділу XXV. Тож я швидко пообідав і стрімко попрямував у дім Віржилії. Віржилія — то сьогодення, я хотів у ньому сховатися, щоби втекти від гнітючості минулого, бо зустріч з Кінкасом Борбою повертала мій погляд у минуле, котре було таким же справжнім, але то було зруйноване минуле — гидке, злиденне і злодійське.

Я вийшов з дому, але було ще рано. Я знову став думати про Кінкаса Борбу, і тоді мені захотілось знову повернутися на бульвар Публіку — може, я його там-таки знайду; думка про те, щоб відновити його особистість, засіла в мені як сильна потреба. Я пішов, проте Кінкаса там уже не було. Я запитав про нього у поліцейського і він мені сказав, що час від часу той «тип» дійсно приходив туди.

— О котрій годині?

— Коли як.

Отож не було неможливим зустріти його іншим разом. Я сам собі пообіцяв навідуватися туди час від часу. Потреба повернути його до нормального життя, переконати стати до праці, щоб він таки став поважати себе, переповнювала моє серце. Я починав відчувати добро, відчув підйом від мого захоплення ближнім... В цей час уже вечоріло, і я пішов до Віржилії.

Розділ LXII. Подушка

Я пішов до Віржилії і швидко забув про Кінкаса Борбу. Бо саме Віржилія була подушкою моєї душі, подушкою м’якою, теплою і духмяною, загорнутою в батист і чари. Саме там моя душа зазвичай виливала всі свої враження, а також і всі прикрості і навіть болючі моменти. І якщо добре подумати, хіба у Віржилії було інше призначення? Такого не могло бути. П’яти хвилин вистачило, щоб забути про Кінкаса Борбу, п’яти хвилин взаємного споглядання, тримання один одного за руки, п’яти хвилин і одного поцілунку. І ось уже спогад про Кінкаса Борбу полетів собі геть... Виразки на тілі інших, мотлох минулого — хіба мене чіпає усе те, що комусь болить, якщо у мене є малесенька чарівна подушка, щоб лягти, заплющити очі і спати.

Розділ LXIII. Давай втечемо!

Але ж! Не завжди ж спати! Через три тижні, коли я прийшов до Віржилії, — була десь четверта година по полудню — я застав її сумною і пригніченою. Вона не хотіла мені говорити в чому справа, та оскільки я наполягав, вона сказала:

— Видно, Даміау щось підозрює. Я стала помічати деякі дивні речі в його поведінці... Я не знаю. Він ставиться до мене, без сумніву, добре, та його погляд мене лякає. Я стала погано спати, навіть сьогодні вночі проснулась геть нажахана. Мені приснилося, що він збирається мене вбити. Можливо, це тільки мої припущення, вигадки, проте у мене таке відчуття, що він мені перестав довіряти...

Я її заспокоював як тільки міг, сказав, що, може, то у нього зараз негаразди в парламентській роботі. Віржилія погодилася, що таке могло бути, проте лишилась такою ж збудженою і знервованою. Ми були саме у вітальні, вікна якої виходили в сад, де ми якраз і обмінялися першим поцілунком. Через вікно в кімнату проникав вітерець, що погойдував завіси, і я став на них дивитися, хоча власне їх і не бачив, бо тримав у руках бінокль уяви: десь вдалині ледь проступав наш дім, наш світ, в якому не було ні Лобу Невеса, ні одруження, ні гризот сумління — не існувало ніяких інших перепон, котрі стояли б на шляху нашого бажання. Від такої думки у мене паморочилося в голові: усунувши суспільство, мораль та чоловіка, ми з Віржилією могли б потрапити в рай.

— Віржилія, я хочу тобі дещо запропонувати, — сказав я.

— Що саме?

— Ти мене кохаєш?

— Ой! — зітхнула, обійнявши мене за шию.

Віржилія шалено мене кохала, і та відповідь була очевидною правдою. Пригорнувши своїми руками мою голову, мовчки, важко дихаючи, вона стала пильно дивитися на мене своїми великими прекрасними очима, котрі світилися вологим світлом. Я тонув в тих очах, намагаючись дістатись її вуст, свіжих, як світанок, і ненаситних, як смерть. Краса Віржилії набула зараз величних форм, чого не було до того, як вона вийшла заміж. У неї зараз була фігура, як у античних статуй з пентелійського мармуру роботи великого майстра. Її краса була спокійною, як у статуї, проте не була ні холодною, ні млявою. Навпаки, натура у неї була гаряча і, можна було б сказати, що вона втілювала в собі усе поняття кохання. Втілювала його в першу чергу, коли мовчки висловлювала очима все те, що лиш може сказати людина. Проте час линув, я відвів її руки, взяв її за зап’ястя, пильно на неї подивися і запитав, чи вистачить у неї відваги.

— Для чого?

— Втекти. Ми поїдемо туди, де нам буде зручно, у великий чи маленький дім, як ти забажаєш, в горах або у місті, або в Європі, куди ти захочеш, де ніхто не буде нам заважати, не буде небезпеки для тебе, де ми житимемо один для одного... Давай втечемо! Рано чи пізно він зуміє щось розгадати, тоді ти пропала... Ти чуєш? Пропала... мертва... І він також, бо я його вб’ю, присягаюся.

Я замовк. Віржилія дуже зблідла, опустила руки й сіла на канапу. Вона застигла в такій позі кілька секунд, нічого не кажучи — не знаю, чи вона вагалась, чи робила свій вибір, чи була нажахана згадкою про викриття і смерть. Я підійшов до неї, став наполягати на своїй пропозиції, говорив їй про всі переваги життя удвох, без ревнощів, без страхів, без прикростей. Віржилія слухала мене мовчки, а потім мовила:

— Ми, напевне, не зможемо втекти, він мене знайде й уб’є в будь-якому разі.

Я доводив їй, що це не так. Світ дуже широкий, а в мене достатньо коштів, щоб жити там, де ми захочемо, де чисте повітря і багато сонця; він туди не приїде. Лише сильні пристрасті здатні на великі вчинки, а він не кохав її так сильно, щоб міг зважитися їхати на пошуки, якщо вона буде десь далеко. Віржилія перелякано і майже обурено замахала руками. Вона пробурмотіла, що чоловік її дуже любить.

— Можливо, — відповів я. — Можливо, що й так...

Я підійшов до вікна і почав барабанити пальцями по підвіконню. Віржилія покликала мене, я лишився на місці не спроможний впоратися з нападом ревнощів: я хотів задушити її чоловіка, якби він був у мене тут під рукою... Саме в цей момент Лобу Невес з’явився в саду. Не тремти так, моя настрахана читачко, заспокойся, я не стану підписувати цей вирок краплями крові. Як тільки він увійшов у сад, я йому дружньо помахав рукою, сказавши кілька компліментів. Віржилія швидко вийшла з кімнати, куди він зайшов через три хвилини.

— Ви тут давно чекаєте? — запитав він.

— Ні.

Він увійшов з серйозним виразом, погляд його був якимось непевним, як часто бувало, та невдовзі став справжнім уособленням радощів, коли побачив свого сина, майбутнього бакалавра з розділу VI. Він взяв його на руки, підняв у повітря, кілька разів поцілував. Я просто ненавидів цього малого, тож відійшов від обох. Віржилія повернулася в кімнату.

— Ох! — видихнув Лобу Невес, сівши втомлено на софу.

— Втомилися? — запитав я.

— Дуже. Спочатку дві першочергові роботи, одна з парламенту, друга з вулиці. А тепер у мене є ще й третя робота, — додав, дивлячись на дружину.

— Що за робота? — запитала Віржилія.

— Ну... Вгадай!

Віржилія сіла поруч з ним, взяла його за руку, поправила йому краватку і почала розпитувати, що там таке.

— Не що інше, як ложа.

— На Кандіані?

— На Кандіані.

Віржилія заплескала в долоні, підвелася й поцілувала сина з виразом дитячої радості, котра так контрастувала з її фігурою. Потім вона почала розпитувати, чи ложа бокова чи центральна, порадилася тишком з чоловіком щодо того, яку сукню вдягнути і яка саме буде опера, і не пам’ятаю ще про скільки речей вона розпитувала.

— Ви з нами сьогодні пообідаєте, докторе? — звернувся до мене Лобу Невес.

— Саме тому він до нас і прийшов, — підтвердила дружина. — Він каже, що у нас найкраще вино в Ріо-де-Жанейро.

— Ну я думаю, що він п’є не з цієї причини.

Під час обіду я спростував це твердження і пив більше, ніж зазвичай, проте менше, ніж потрібно для того, щоб втратити розум. Я вже був збуджений і лишалося небагато, щоб його таки втратити. Це вперше, коли я так розгнівався на Віржилію. Я жодного разу не подивився в її бік під час обіду. Говорив про політику, про пресу, про міністерство, здається, я б навіть говорив про теологію, якби її тільки знав, або ж хоча б міг щось згадати. Лобу Невес підтримував зі мною розмову спокійно й гідно, я б навіть сказав, з якоюсь зверхньою прихильністю. Та це все тільки дратувало мене, і обід видався мені гірким і довгим. Я попрощався, як тільки ми встали з-за столу.

— До зустрічі? — запитав Лобу Невес.

— Можливо.

І я собі пішов.

Розділ LXIV. Оборудка

Я тинявся вулицями і повернувся додому лише о дев’ятій. Я не міг заснути, тож узявся за читання й писання. О дев’ятій годині я вже шкодував, що не пішов у театр, подивився на годинник, вирішив одягнутися і вийшов. Подумав, що приїду таки пізно, а з іншого боку — це було би проявом слабкодухості. Видно, я вже став набридати Віржилії— думав я. І саме така думка поступово дала мені відчуття відчаю та холоднечі, я був готовий забути її чи вбити. Я її побачив там, вона сиділа в ложі, я бачив її оголені прекрасні руки — руки, що належали тільки мені, — вони зачаровували очі всіх присутніх, як і вишукана сукня, і білі, як молоко, перса та шия, і волосся, розділене на дві частини за модою того часу, а діаманти сяяли, проте не так яскраво, як її очі. Я її бачив такою, і мені було боляче, що й інші такою її бачили. Потім — в думках —я починав її роздягати, класти з одного боку прикраси і шовк, куйовдити волосся своїми хтивими і пожадливими руками, і оволодівав нею — не знаю чи ще прекраснішою, чи ще природнішою, — і вона ставала моєю, тільки моєю.

Наступного дня я не міг більше терпіти і рано вранці поспішив до Віржилії. Я застав її з червоними від сліз очима.

— Що сталося? — запитав я.

— Ти вже мене більше не кохаєш, — такою була її відповідь. — Ти ще ніколи так мало мене не любив. Ти до мене так ставишся, ніби ти мене зненавидів. Якби я тільки знала, що саме я вчинила поганого! Проте я не знаю. Може, ти мені скажеш, що ж сталося?

— Що сталося? Гадаю, що нічого не сталося.

— Нічого? Ти до мене ставишся, як до якоїсь сучки.

На цих словах я взяв її руки, поцілував і дві сльози скотилися у мене з очей.

— Все скінчено, скінчено, — сказав я.

У мене не було сил щось доводити, а окрім усього — що доводити? Хіба то була її провина, що її любив чоловік? Я сказав їй, що вона мені нічого такого не зробила, що я обов’язково буду ревнувати її до іншого, що не завжди мені вдаватиметься зберігати жвавий і безтурботний вираз обличчя, до того я ще додав, що напевне й у неї була необхідність приховувати свої почуття, що найкращим способом зачинити двері перед усіма цими страхами і сварками — прийняти мою ідею, про що я говорив напередодні.

— Я багато думала над цим, — відповіла Віржилія — Будинок — тільки наш, порожній, десь у садку на якійсь прихованій вуличці, хіба не так? Гадаю, що ідея слушна, проте навіщо тікати?

І говорила вона це все таким наївним і млосним голосом жінки, котра не думає про зло, і усмішка ховалася в кутиках її вуст, що також свідчило про її простодушність. Тоді я, трохи відсторонившись, відповідаю їй:

— Ти ніколи мене не кохала.

— Я?

— Так, ти егоїстка. Тобі краще бачити, як я страждаю щодня... такому егоїзму навіть назви немає!

Віржилія розплакалась і для того, щоб не привертати до себе уваги, притулила до рота хусточку. Вона здригалась від ридань. Від такого бурхливого виливу почуттів мені стало не по собі: якщо хто-небудь почує нас, то все буде втрачено. Я нахилився до неї, схопив її обидві руки і почав шепотіти їй найсолодші слова наших близьких стосунків, вказав на те, яка небезпека на нас чатує, і страх змусив її трохи заспокоїтися.

— Я не зможу, — сказала вона трохи згодом, — я не покину свого сина. Якщо ж я його візьму з собою, то він мене знайде і на краю світу. Я не можу більше, убий мене, якщо хочеш, або ж дай мені померти... Ой, Боже ти мій, Господи Боже!

— Заспокойся, подивись, тебе можуть почути.

— Нехай чують! Мені байдуже.

Вона все ще була схвильованою. Я попросив її, щоб вона все те забула, щоб вона мене пробачила, що я був просто божевільний, проте моє божевілля було спричинене нею і нею закінчувалося. Віржилія витерла очі і простягнула мені руки. Ми обоє всміхнулися один одному. Через кілька хвилин ми вже повернулись до теми про приватний будинок на якій-небудь тихій забутій богом вулиці міста...

Розділ LXV. Очі та вуха — побачити і почути

Нашу розмову перервало торохтіння екіпажу, що під’їздив до садиби. Прийшов слуга-раб і сказав, що то завітала баронеса Х. Віржилія подивилася на мене: в її очах було питання.

— Якщо у вас так болить голова, — сказав я, — то мені здається, що ліпше б її не приймати.

— Вона вже вийшла з візка? — запитала Віржилія у слуги.

— Так, вже вийшла і каже, що їй вкрай необхідно поговорити з вами.

— Нехай заходить!

Потому баронеса стрімко увійшла. Я не знаю, чи вона помітила мою присутність у вітальні, проте, важко уявити метушню, яку вона створювала.

— Я така рада вас бачити! — голосно скрикнула вона. — Куди ви поділися вчора, що ми вас не бачили? Отож послухайте, мене вчора страшенно здивувало, що вас не було в театрі. Кандіані була просто неперевершеною. Яка актриса! Вам подобається Кандіані? Аякже! Всі чоловіки однакові. Барон вчора сказав, що одна італійка варта п’яти бразилійок. Яка нетактовність! Причому нетактовність з боку вже поважної літньої людини, що ще гірше. Однак усе ж — чому вас вчора не було в театрі?

— Мігрень.

— Отакої! Напевне якісь любовні справи... Чи не так, Віржиліє? Тож покваптеся, сеньйоре, вам уже певно невдовзі сороківка стукне, або ж близько до того. Вам уже виповнилося сорок років?

— Я не можу вам сказати цього достеменно, — відповів я. — Втім, якщо дозволите, то я перевірю своє свідоцтво про народження.

— Гаразд, гаразд... — і простягнула мені руку. — Коли ми зустрінемося?

Домовилися, що в суботу я прийду до них, барон зараз такий засмучений...

Коли я вийшов на вулицю, то пошкодував про вчинене. Баронеса була однією з тих жінок, хто найбільше мав підозри щодо нас. Їй було п’ятдесят п’ять років, хоча вона й виглядала на сорок, приємна, усміхнена, ще лишались сліди її колишньої краси, все ще елегантна і з вишуканими манерами. Вона говорила не часто і не багато, у неї був прекрасний дар вислуховувати інших, шпигувати за ними, тоді вона схилялася на стільці, витріщала гострі та допитливі очі — і так сиділа. Інші, хто не знав її, говорили, переглядалися, жестикулювали, а вона в той час просто дивилася, іноді непорушно, іноді жваво, хитро всміхаючись краями очей, іноді сама до себе, або іноді вона навіть прикривала повіки, та оскільки вії у неї закручувались, то вона все ж продовжувала підглядати, копирсаючись у душах та житті інших.

Також щось підозрював родич Віржилії Вієгас — старий шкарбун, якому вже було сімдесят років, сухий і аж жовтий, він страждав від жахливого ревматизму, від не менш жахливої астми і від серцевої недуги: це був просто ходячий шпиталь. Проте очі у нього сяяли життям і здоров’ям. Віржилія в перші тижні геть не боялася його, вона мені говорила, що коли здавалось, що Вієгас щось винюхує, пильно вдивляючись, він просто рахує свої гроші. Він справді був дуже скупим.

А ще був кузен Віржилії — Луїс Дутра, проте тепер я його обеззброював тим, що повсякчас говорив з ним про поезію та про прозу і знайомив його з іншими. Коли ті співвідносили ім’я та особу, вони виявляли вдоволення від того, що їм його представили, тож немає сумнівів, що Луїс Дутра від цього просто танув від щастя, тож я використовував його піднесений стан від таких знайомств, сподіваючись, що він ніколи нас не видасть. Врешті-решт було дві чи три сеньйори, кілька хлюстів та лакеїв, котрі у такий спосіб мстилися за своє жалюгідне становище, і все це разом становило цілий ліс очей і вух, поміж якими ми намагались прослизнути непоміченими, вдаючись до хватки та спритності кобри.

Розділ LXVI. Ноги

Тим часом, доки я думав про всіх цих людей, ноги несли мене вулицею вниз так, що непомітно я опинився біля дверей готелю «Фарокс». Зазвичай я обідав у ресторані цього готелю. Та оскільки я йшов, сам з собою розмірковуючи, то не я заслуговую на винагороду за той шлях, а мої ноги, котрі самі мене сюди привели. Благословенні ноги! Є люди, котрі ставляться до вас зневажливо і байдуже. Я сам до сьогодні не дуже-то цінував вас, сердився, коли ви втомлювалися, коли не могли піти далі, якоїсь межі і лишали мене з бажанням полетіти — щось на кшталт того, як намагається злетіти курка, в якої сплутані лапи.

Того разу, однак, мене осяяло! Так, друзі-ноги, ви лишили мене з Віржилію в думках і сказали одна одній: «Йому треба поїсти, саме обідня пора, давай відведемо його в готель «Фарокс», давай поділимо його свідомість на дві частини: одна лишиться там з дамою, а ми візьмемо другу, щоб він ішов прямісінько, не натикався на людей і на екіпажі, щоб знімав капелюха, коли зустрічав знайомих, і, врешті, щоб живим і здоровим прийшов у готель». І ви бездоганно виконали ваш намір, любі ноги, що примушує мене увічнити вас у цьому розділі.

Розділ LXVII. Будиночок

Я пообідав і пішов додому. Там я знайшов коробку з сигарами, котрі мені надіслав Лобу Невес. Пакунок був загорнутий у подарунковий папір і перев’язаний рожевою стрічкою. Я зрозумів хитрощі Віржилії, відкрив коробку і дістав звідти таку записку:

«Мій Б....

На нас впала підозра, все втрачено, забудь про мене назавжди. Ми більше не побачимося! Прощавай, забудь про нещасну В...ю».

Той лист був для мене ударом, втім, як тільки стемніло, я стрімголов кинувся дім до Віржилії. Зробив я це вчасно, вона вже розкаювалася.

Крізь відхилене вікно вона мені розказала, що саме сталося з баронесою. Баронеса відверто їй розказала, що напередодні багато говорили в театрі щодо моєї відсутності в ложі Лобу Невеса, виказували судження щодо наших стосунків, і врешті-решт, можна сказати, що ми стали об’єктом суспільної підозри. На завершення сказала, що не знає, що робити.

— Найкраще — втекти, — натякнув я.

— Ні в якому разі, — відповіла вона, хитаючи головою.

Я зрозумів, що було неможливо розділити дві речі, котрі у неї в душі були міцно поєднаними: наші стосунки і її становище в суспільстві. Віржилія була здатна до значних жертв, аби зберегти обидві речі однаковою мірою, а втеча надавала один тільки вибір. Я відчув щось таке схоже на гіркоту, проте хвилювання протягом тих двох днів були такими сильними, що це відчуття невдовзі зникло. Нехай буде так: облаштуємобудиночок.

І дійсно — через кілька днів я знайшов такий будинок, збудований саме для цього в одному з куточків Гамбоа. Лялечка! Будиночок новий, з фасаду щойно побілений, чотири вікна виходять на вулицю і два з боків — всі жалюзі червоного цегляного кольору, на розі будинку плющ, перед будинком сад: таємниця і усамітнення. Просто благодать!

Ми домовились, що в тому будинку буде мешкати жінка — знайома Віржилії, котра в її домі була кравчинею й просто помічницею.

Віржилія мала на неї надзвичайний вплив. Ми їй усього не говоритимемо, однак вона з часом щось зрозуміє і легко сприйме решту.

Для мене такі справи стали новою обставиною для нашого кохання: відчуття повного володіння, повної влади, щось таке, що могло приспати моє сумління і зберегти обличчя. Я вже втомився від чужих завісок, від стільців, килима, канапи, усіх тих речей у домі Невеса, які постійно нагадували мені про наше подвійне життя. Тепер я міг уникнути частих походів на обід, вечірнього чаю щодня, врешті-решт присутності їхнього сина, мого спільника і мого ворога. Будиночок рятував від усього того, брудний світ лишався на порозі, а звідти й далі безкінечний, вічний, вищий, надзвичайний наш світ, тільки наш, без зовнішніх законів, інсинуацій, без баронес, чужих очей і чужих вух — єдиний світ, єдина пара, єдине життя, єдине бажання і єдине на двох почуття — моральна єдність усіх речей шляхом виключення всього , що було несумісним з нами.

Розділ LXVIII. Батіг

Я саме міркував про вищевикладене, коли проходив через Валонгу невдовзі після того, як обладнав той будиночок. Проте мої думки перебив гамір та натовп на дорозі. Якийсь темношкірий бив батогом іншого прямо на площі. Той інший не наважувався втекти, він тільки стогнав і промовляв жалібно: «Не треба, пробачте, мій пане, пробачте!» Проте перший не звертав уваги на його благання і не переставав його шмагати.

— Начувайся, чортяко! — кричав він. — Ось ще отримуй, пияко!

— Мій пане, — стогнав той.

— Закрий рота, тварюко! — відповідав йому той, що з батогом.

Я зупинився... Святий боже! Хто ви думаєте стояв з батогом і шмагав? Ніхто інший, як мій служка Пруденсіу, — мій батько йому дав вільну кілька років тому. Я підійшов, він одразу ж зупинився і попросив у мене благословення. Я запитав його, чи той чорношкірий був його рабом?

— Саме так, Ньонью.

— Він тобі зробив щось погане?

— Та це ледар і п’яниця, яких світ не бачив. Сьогодні я лишив його в крамниці, поки сам відлучився у місто, а він покинув крамницю без нагляду і сам подався у шинок!

— Гаразд, але ти його пробач, — сказав я.

— Е, ні, Ньоньо. Ньоньо карає, а не прощає. Йди вже додому, п’яничко!

Я вийшов з кола роззявляк, котрі дивилися перелякано і шепотіли свої здогадки. Я пішов своєю дорогою. Я хотів детально розібратися у всіх тих міркуваннях, котрі, здається, цілковито вивітрилися з моєї голови. Крім того, то був би гарний матеріал для цілого розділу і, можливо, навіть веселого. Мені подобаються веселі розділи, а вони у мене виходять слабкими. Зовні той епізод у Валонгу був доволі похмурим, проте лише зовні. Потому я встромив у свої роздуми ножа умовиводів і відшукав суть справи, яка виявилась смішною, досить тонкою і навіть глибокою. У такий спосіб Пруденсіу хотів позбутися отриманих ним штурханів, переклавши їх на іншого. Я, коли був малим, сідав на нього верхи, загнуздував і поганяв його без співчуття. Він стогнав і терпів. Однак тепер, коли він став вільним, він був сам собі господарем — дві руки, дві ноги, він міг працювати, відпочивати, спати, звільнившись від колишнього рабського стану, саме він міг шмагати: отож він купив собі раба і з високими відсотками відплачував йому за все, що колись отримав від мене. Ось така мінливість долі шахрая.

Розділ LXIX. Ступінь безумства

Цей випадок нагадав мені одного божевільного, котрого я знав. Його звали Ромуалду, і він говорив, що він татарський Тамерлан. Це була його єдина велика манія, і він це пояснював дуже по-чудернацьки.

— Я високоповажний Тамерлан, — говорив він. — Колись я був Ромуалду, проте захворів, потім довелось вживати татарське зілля, стільки татарського зілля, що і сам я зробився татарином і не просто татарином, а королем татарським. Татарське зілля має здатність робити татар.

Бідолашний Ромуалду! Люди сміялися йому у відповідь, проте можливо, що ти, читачу, не сміятимешся й матимеш рацію: мені те видається геть не смішним. Коли я його слухав, то в цьому був якийсь жарт, та коли отак все розказати, викласти на папері, так це те ж саме, що і шмагання батогом: колись його шмагали, а тепер він це робить. Я мушу визнати, що значно краще все ж повернутися в будиночок у Гамбоа, ми ж полишимо Ромуалду і Пруденсіу.

Розділ LXX. Дона Пласіда

Повернемося до будиночка. Зараз ти вже не зміг би ввійти туди, цікавий читачу, він став старим, почорнів, десь підгнив, і врешті власник зніс його, щоб збудувати новий, утричі більший, проте я тобі присягаюся, що новий значно тісніший за попередній. Світ був тісним для Александра Македонського, а горище на даху — безмежно велике для ластівок.

А тепер подивися, яка байдужа ця земна куля, котра несе нас у всесвіті, як човен з пасажирами після кораблетрощі, що має прибитися до берега. На тому ж самому місці спить порядна подружня пара, а раніше там спала пара коханців грішників. А завтра там же спатиме якийсь священик, а потім убивця, потім коваль, а потім поет, і всі вони благословлятимуть той куточок на землі, де у них з’являлися якісь мрії та бажання.

Віржилія зробила з того будиночка просто лялечку: розставила меблі і прикрасила речами, що найбільше туди пасували, з притаманним їй тонким естетичним смаком. Я приніс туди деякі книги, і за усім тим наглядала дона Пласіда, яка — вважалося, —була справжньою власницею того будиночка.

Їй було доволі складно погодитись на той будинок, вона, звісно, намагалась з’ясувати, з якою метою це робилося, і їй було боляче від своєї ролі. Думаю, що спочатку вона навіть потайки плакала, відчуваючи відразу навіть до самої себе. Принаймні вона ні разу не підняла на мене очі протягом перших двох місяців, говорила зі мною, закопиливши губу, серйозна, похмура, іноді геть засмучена. Я хотів завоювати її довіру, проте вона не допускала до себе, ніби була ображена, я ж ставився до неї з ласкою та повагою. Я намагався добитися в неї певної прихильності, а згодом і довіри. І таки досяг довіри, коли вигадав таку собі патетичну історію кохання з Віржилією, котра сталася ще до одруження Віржилії; говорив про супротив її батька, про жорстокість чоловіка, навіть не пам’ятаю, про які ще деталі роману я їй говорив. Дона Пласіда жадібно слухала всі сторінки того роману. У тому була потреба заспокоїти власне сумління. Через півроку ті, хто побачив би нас утрьох разом, сказали б, що дона Пласіда — моя теща.

Я не був невдячним. Я їй дав п’ять мільйонів рейсів — ті п’ять мільйонів, що знайшов у Ботафого — це їй було на хліб у старості. Дона Пласіда подякувала мені зі сльозами на очах і ніколи відтоді не переставала молитися за мене щовечора перед образом Святої Богоматері, що стояв у неї в кімнаті. Ось так була подолана її відраза.

Розділ LXXI. А що це за книжка?

Я вже починаю шкодувати про те, що завівся з цією книжкою. Річ не в тім, що я від неї втомився, а й справді — написати кілька коротеньких розділів для цього світу — завдання, що хоч трохи відволікає від питання вічності. Та й книжка ця нудна, від неї віє могилою, вона ніби містить гримасу покійника, тяжкий порок, а крім того, геть низький, бо найбільшим недоліком цієї книги є ти, читачу. Ти квапишся постаріти, а в книзі події розвиваються повільно, тобі ж подобається розповідь пряма й насичена подіями, стиль оповіді простий і вільний, а стиль цієї книжки, наче п’яничка — то завалиться праворуч, то ліворуч, то зупиниться, то знову рушає, то бурмоче собі щось під ніс, то кричить, то регоче, то погрожує небесам, то перечіпляється і падає.

І гепається! Нещасне листя мого кипариса^[55], ти теж падаєш, як і інше листя — прекрасне й мальовниче, і якби у мене були очі, я б заплакав за вами. Ось у чому велика перевага смерті, бо вона позбавляє наші вуста посмішки, також забирає і очі, щоб ми не плакали. Хіба що гепнутися разом з опалим листям.

Розділ LXXII. Бібіліоман

Можливо, я викину попередній розділ; до речі, там є в останніх рядках фраза, яка мені здається дуже не вдалою, а я не хочу давати поживи для майбутніх критиків моїх записок.

От подивіться: шістдесят років, такий собі чолов’яга — худорлявий, весь аж жовтий, з сивим волоссям, котрому нічого не до вподоби, окрім книжок, нахиляється над попередньою сторінкою — може, він там віднайде якусь недоладність. Він читає, перечитує, читає втретє, намагається розділити на слова, виділяє один склад, потім інший, ще один і решту, аналізує зовні і зсередини, з усіх боків, роздивляється на світлі, витирає пил, тре об коліно, вимиває їх, і — нічого! Не знаходить недоладності.

Це бібліоман. Він не знає автора, оце ім’я Браса Кубаса відсутнє в його бібліографічних довідниках. Він знайшов цей томик випадково у букініста, на полицях, де лежало все поспіль. Купив він цю книжку за двісті рейсів. Він поцікавився, пошукав ще, порився серед інших книжок і нарешті відкрив, що це був єдиний примірник... Єдиний! Ви, котрі не просто любите книги, а хворі на них, ви дуже добре знаєте вартість такого слова, і можете здогадатись, таким чином, яку насолоду отримує бібліоман. Він відмовиться від корони короля Індії, від папської тіари, від усіх коштовностей музеїв Італії та Голландії, якби йому запропонували обміняти їх на єдиний екземпляр. І не тому, що йдеться про мої «Записки...», те ж саме він зробив би з «Альманахом Леммерта»^[56], якби той був єдиним примірником.

Найгіршим є те, що трапляються незрозумілі місця. Ось там сидить чоловік, схилившись над сторінкою, в правому оці у нього монокль, він повністю присвячує себе цій благородній і важкій роботі, котра полягає в тому, щоб розгадати оті темні місця. Він уже сам собі пообіцяв написати короткі мемуари, в яких розповість про знахідку: що саме там приховано, що є у підтексті отієї туманної фрази. Врешті-решт він нічого не знаходить і вдовольняється тим, що є власником єдиного примірника. Він згортає книжку, дивиться на неї, знову звертає на неї свій погляд, підходить до вікна й роздивляється її на сонці. Єдиний екземпляр! А в цей момент у нього під вікном проходять своєю дорогою до влади Цезар чи Кромвель. Та він знизує плечима, зачиняє вікно, лягає у гамак і гортає повільно книжку — з любов’ю, насолоджуючись знахідкою... Єдиний примірник!

Розділ LXXIII. Ланч

Темні місця у книжці так мене захопили, що я мало не загубив інший розділ. Наскільки краще було б сказати про все те прямо, без усіляких-там викрутасів. Я вже порівнював свій стиль з тим, як ходить п’яничка. Якщо вам таке порівняння видасться недоречним, то все ж я можу сказати, що так само проходили й наші з Вержілією ланчі в будиночку в Гамбоа. Іноді ми там влаштовували наш маленький «бенкет», наш ланч. Вино, фрукти і компот. Ми їли, проте це була трапеза, яку пересипали солодкими словами, ніжними поглядами, милими жартами, безліччю реплік серця, окрім того, що то був справжній постійний діалогсердець. Час від часу якась суперечка розбавляла надмірну солодкавість наших побачень. Віржилія лишала мене самого, забивалася в куток канапи або ж ішла кудись в глибину будинку і заводила світську розмову з доною Пласідою. Через п’ять чи десять хвилин ми відновлювали нашу бесіду, як оце і я відновлюю свою оповідь, щоби потім знову її перервати. Зверніть увагу, що ми були далекими від того, щоб усамітнитися й не запросити за стіл дону Пласіду, проте дона Пласіда ніколи на таке не погоджувалась.

— Здається, що я вам зовсім не подобаюсь, — сказала якось їй Віржилія.

— Господь з вами! — вигукнула добра сеньйора, піднісши до неба руки. — Щоб мені та не подобалася моя Яя? Тоді скажіть мені, хто ще мені може подобатися, як не вона?

І взявши її руки у свої, стала дивитися на них пильно-пильно, аж доки очі в неї наповнились сльозами від того, як вона напружила свій зір. Віржилія її ніжно обняла, а я вкинув їй у кишеню срібну монетку.

Розділ LXXIV. Історія дони Пласіди

Не варто шкодувати за проявами щедрості, та срібна монетка принесла мені сповідь дони Пласіди й, відповідно, цей розділ. За кілька днів, коли я застав дону Пласиду одну, ми почали розмовляти з доною Пласідою, і вона коротко розповіла мені історію свого життя. Вона була позашлюбною дитиною, батьком її був паламар єпархії, а мати готувала солодощі на продаж. Батько помер, коли їй було десять років. Уже в той час вона вміла натирати кокосову стружку і робити ще якісь кондитерські вироби відповідно до свого віку. У п’ятнадцять чи шістнадцять років вона вийшла заміж за кравця, котрий невдовзі помер від сухот, лишивши її з донькою. Овдовівши молодою, вона мусила взяти на себе клопоти за дворічною донькою та пристарілою матір’ю, котра вже знесилилась від роботи. Тож їй доводилось утримувати трьох. Вона готувала солодощі, що власне й було її професією, а також займалася кравецтвом — з ранку до ночі, наполегливо, для трьох чи чотирьох крамниць, та ще й навчала кількох діток зі свого кварталу за десять тостонів на місяць. Отак промайнуло багато років, краса її не змарніла, бо її ніколи й не було. З’являлися якість кавалери, робили пропозиції, намагалися звабити, та вона не поступалася.

— Якби я могла знайти собі чоловіка, — говорила вона мені, — гадаю, що я таки вийшла б заміж.

Проте ніхто не хотів з нею одружуватися.

Один з кавалерів таки добився її згоди, проте він не був кращим за інших. Дона Пласіда прогнала його так само, як і інших, але, прогнавши, довго плакала. Вона й далі шила на замовлення й знімала пінку з солодощів у каструлях. Мати в неї була сварлива своєю природою, а з роками через нестатки ще більше. Вона наполягала, щоб донька погодилася на пропозицію когось з одружених чоловіків і стала його утриманкою. Вона кричала:

— Ти хочеш бути кращою за мене? Я не знаю, звідки у тебе така пиха багачки. Люба моя, життя не можна влаштовувати як забагнеться, не наситишся ж одним повітрям... Чи ти чекаєш на якогось принца?

Дона Пласіда присягалась, що ні, що то був її гонор. Вона лиш хотіла офіційного одруження. Вона добре знала, що мати не була заміжньою, також вона знала, що у деяких жінок були позашлюбні зв’язки, проте у неї був гонор і вона хотіла справжнього одруження. Так само вона не хотіла, щоб у її доньки була така ж доля. Вона багато працювала, її пальці загрубіли від роботи біля плити, а очі втомлювалися від роботи при свічках аж до знемоги. Вона схудла, захворіла, поховала свою матір і продовжувала працювати. Дочці сповнилось чотирнадцять років, та була дуже худорлявою і нічим не займалась, хіба що вертілася перед жевжиками, що заглядали їй у вікна. Дона Пласіда жила, намагаючись добре піклуватися про доньку, брала її з собою, коли треба було віднести шитво. В крамницях люди витріщались на дівчинку, підморгували, бо вважали, що мати її брала з собою для того, щоб знайти майбутнього чоловіка або щось інше. Дехто говорив їй компліменти, обсипав люб’язностями, а мати стала отримувати пропозиції щодо грошей...

На хвилинку вона замовкла, а потім продовжила:

— Дочка втекла від мене, вона пішла з одним типом — знати його не хочу... Вона зоставила мене саму. Так сумно, так сумно мені стало, що я хотіла померти. У мене не лишилося більше нікого в цьому світі, я вже майже зістарілась і хворіла. Саме в той час я познайомилася з родиною Яї. Вони гарні люди: дали мені роботу і навіть дали, де жити. Я прожила там багато місяців, цілий рік, навіть більше року, допомагала в усьому, шила. Я пішла від них, коли Яя вийшла заміж. Потім я жила як бог дасть. Подивіться на мої пальці, гляньте на мої руки... — і вона показала мені свої грубі зашкарублі руки, кінчики пальців, поколоті голкою.

— Все це не просто так, сеньйоре. Бог знає, як воно все це твориться... На щастя, Яя мене захистила, і ви також, сеньйоре докторе... Я боялася, що закінчу життя на вулиці, що насамкінець доведеться стояти з простягнутою рукою...

Коли дона Пласіда промовила останню фразу, вона вся здригнулася. Потім, ніби прийшовши до тями, здалося, зрозуміла недоречність такого зізнання коханцеві заміжньої жінки і почала сміятися, відмовляючись від власних слів, називала себе дурненькою, «занадто зухвалою», як її називала мати. Затим, не витримавши моєї мовчанки, вийшла з кімнати. Я ж і далі дивився на носаки своїх чобіт.

Розділ LXXV. Роздуми на самоті

Могло так статися, що хтось із моїх читачів перескочив попередній розділ, тож я вважаю за необхідне, щоб ви його таки прочитали, аби зрозуміти, що саме я сказав сам собі після того, як дона Пласіда вийшла з кімнати. А сказав я сам собі таке:

— Таким чином, одного разу паламар єпархії, допомагаючи у проведенні служби, побачив, як увійшла сеньйора, котра мала стати його коханкою для того, щоби потім на світ з’явилась дона Пласіда. Він на неї дивися і в інші дні, протягом кількох тижнів, вона йому сподобалась, привернула його увагу, і він торкнувся її ноги, коли запалював свічки на вівтарі під час святкової служби. Він їй також сподобався, вони зблизилися, полюбили один одного. Від цього союзу недбалої хтивості з’явилася на світ дона Пласіда. Цілком природно, що дона Пласіда в момент народження не могла сказати тим, хто привів її у цей світ: «Ось я. Навіщо ви мене покликали у цей світ?» І тоді б паламар і його коханка відповіли б їй: «Ми покликали тебе, щоб ти обпікала свої пальчики об гарячі баняки, напружувала свої очі над шитвом, погано харчувалась, або ж взагалі не мала що їсти, блукала з місця на місце, тяжко працювала, хворіла і одужувала, то сумна, то у відчаї, з часом упокорена, проте завжди обпікаючи пальці об баняки та напружуючи очі над шитвом, аж поки не настане день, коли ти опинишся десь у нетрях халуп чи в притулку для убогих. Хіба для цього ми покликали тебе у цей світ в один з моментів взаємної симпатії?».

Розділ LXXVI. Гарний ґрунт

Раптом мене ніби щось штовхнуло: я усвідомив і звинуватив себе в тому, що я примусив поступитися дону Пласіду її чесністю, примусив її виконувати огидну роль після того, як вона прожила довге життя, сповнене праці на нестатків. Бути посередницею не набагато краще, ніж звідницею, а я примусив її принизитися до такої повинності з допомогою подарунків та грошей. Саме це мені говорило моє сумління. А ще сумління мені підказувало, що я скористався тим захопленням, яким полонила Віржилія колишню кравчиню. Спочатку це була її вдячність, а потім необхідність. Я помічав спротив дони Пласіди в перші дні: сльози, скривлене обличчя, мовчанка, опущені вниз очі, та моя вправність полягала в тому, щоб витримати це все, аж доки я не поборов його. І вона все ж мене підтримала знову, хоча й нервово та роздратовано.

Я дійшов висновку, що старість дони Пласіли зараз перебувала поза загрозою злидарства: це мене виправдовувало. Якби не моє кохання, можливо, дона Пласіда закінчила б життя, як багато інших їй подібних створінь. З цього можна зробити висновок, що порок часто є гарним ґрунтом для чесноти. Що не заважає чесноті лишатися духмяною здоровою квіткою. Моє сумління з цим погодилось, і я пішов відчиняти двері Віржилії.

Розділ LXXVII. Зустріч

Віржилія ввійшла усміхнена і задоволена. З часом зникли і страхи, і сором. Як приємно було бачити, як вона заходила в перші дні, тремтячи від страху та сорому. Вона приїздила в екіпажі, загорталась у манто, котре прикривало випуклості її фігури. Прийшовши вперше, вона впала на канапу, важко дихаючи, і вся аж пашіла від сорому. Вона опустила очі вниз і, слово честі, не було іншого випадку, коли вона мені здавалося такою прекрасною, можливо тому, що в той момент сама ситуація мені лестила.

Нині ж, як я вже і говорив, сором і страхи покинули її, а зустрічі відбувалися з хронометричною періодичністю. Сила кохання лишалась такою ж; відмінність полягала в тому, що полум’я божевільної пристрасті перших днів переросло у звичайний сніп променів — спокійних та постійних, як це буває у подружніх пар.

— Я на тебе дуже гніваюся, — сказала вона, сідаючи на канапу.

— Чому?

— Тому що вчора ти не прийшов, як обіцяв. Даміау кілька разів запитував, чи ти прийдеш до нас на чай. Чому ти не прийшов?

Я й справді не дотримав даного мною слова, однак провина була цілком Віржилії. Питання ревнощів. Ця розкішна жінка знала, чого вона варта, і дуже любила, коли їй про це говорили, чи то вголос, чи то пошепки. Позавчора в домі баронеси вона двічі танцювала вальс з одним із джигунів, а потім слухала його компліменти в кутку біля вікна. Вона була такою веселою! Такою осяйною! Такою самозакоханою! Коли ж вона побачила, як я насупився, то геть не звернула на це уваги, не стала серйознішою, а ризикнула і стала далі кокетувати з джиґуном, слухаючи його компліменти. Потім вона підійшла до мене, взяла за руку й відвела в іншу кімнату, де не було стільки людей, а там заходилася мені скаржитися на те, що втомилася, сказала ще казна-скільки всього — і все це з таким невинним дитячим виглядом, як це зазвичай робила. Я ж її слухав мовчки.

Навіть зараз мені важко було що-небудь сказати їй у відповідь, врешті-решт я таки не стримався і відкрив причину своєї відсутності... О ні, святі небеса, я ніколи не бачив таких здивованих очей. Напіввідкритий рот, підняті вгору брови, явний подив, відчутний, якого не можна було не помітити, — такою була перша реакція Віржилії, вона кивнула головою з усмішкою, сповненою ніжності й милосердя, що врешті-решт геть збило мене з пантелику.

— Отакої!

А тоді пішла і скинула капелюшок — весела, радісна, грайлива як дівчинка, котра щойно повернулася зі школи, потім підійшла до крісла, де я сидів, і почала стукати мене по голові одним пальчиком, повторюючи:

— Ось тобі, ось тобі.

А мені більше нічого й не лишалось, як усміхатися. Отож усе закінчилося, як такий собі жарт. Та я бачив, що вона мене обдурювала.

Розділ LXXVIII. Головування

Одного дня, кілька місяців по тому, прийшов додому Лобу Невес і заявив, що він очолить провінцію. Я подивився на Віржилію — вона зблідла, він же, побачивши це, запитав її:

— Тобі такий варіант не подобається?

Віржилія хитнула головою.

— Мені це геть не подобається, — відрізала вона.

Більше нічого про це не говорили, проте ближче до вечора Лобу Невес уже рішучіше, ніж по обіді, став наполягати на такому проекті. Ще через два дні він заявив дружині, що його рішення про те, що він очолить провінцію, остаточне. Віржилія не могла приховати свого незадоволення таким рішенням чоловіка. Той же їй аргументував це політичного потребою.

— Я не можу відмовити тим, хто мені це пропонує. Так навіть краще, задля нашого майбутнього, задля твого імені, моя люба, бо я пообіцяв, що ти таки станеш маркізою, а зараз кажу, що станеш навіть баронесою. Ти скажеш, що я амбітний? Так воно і є, проте треба, щоб ти не зв’язувала крила моєї амбіції.

Віржилія дещо розгубилась. Наступного дня я застав її в будиночку на Гамбоа сумною. Вона на мене чекала й усе вже розповіла доні Пласіді, котра як могла намагалась заспокоїти її.

— Ти маєш їхати разом з нами, — сказала Віржилія.

— Ти з глузду з’їхала!? Це було б просто божевіллям.

— Що ж тоді?..

— Тоді необхідно зробити все, щоб він відмовився від свого наміру.

— Це теж неможливо.

— Він уже дав свою згоду?

— Здається, що так.

Я підвівся, кинув капелюха на стілець і став ходити з одного кінця кімнати в інший, не знаючи що робити. Я довго міркував, але на думку не спадало нічого путнього. Врешті я підійшов до Віржилії і взяв її за руку. Дона Пласіда підійшла до вікна.

— В оцій рученьці — все моє існування, — сказав я. — Ти відповідаєш за нього. Чини так, як вважаєш за потрібне.

Віржилія знеможено махнула рукою, я пішов і сперся на столик, що стояв навпроти. Кілька секунд тривала мовчанка, було тільки чутно, як десь гавкав собака — а може, то був шум хвиль, що долинав від берега. Бачачи, що вона мовчить, я все ще дивився на неї. Віржілія втупила вниз згаслий погляд, руки зі схрещеними пальцями лежали на колінах — вираз повного відчаю. В іншому випадку, з інших причин, я, безперечно, кинувся б їй у ноги і захистив би її своїми міркуваннями та ніжністю, однак зараз треба було примусити її саму піти на самопожертву, взяти на себе відповідальність за наше спільне життя і, відповідно, залишити її без своєї опіки й піти. Саме так я і зробив.

— Я повторюю, що моє щастя в твоїх руках, — сказав я.

Віржилія хотіла затримати мене, проте я уже вийшов. Я почув, що вона розплакалася, тож маю вам сказати, що я був ладен повернутися, аби витерти їй сльози, проте я опанував себе і вийшов.

Розділ LXXIX. Компроміс

Я ніколи не скінчив би своєї оповіді, якби треба було детально описувати все, що я відчував у перші години після того, що сталося. Я не знав, що робити — вагався між між бажанням і небажанням, між співчуттям, котре мене штовхало в дім до Віржилії, та іншим почуттям — скажімо так, егоїзмом, який говорив мені: «Стій, не руш. Нехай вони самі вирішують проблему, лиши її, щоб вона сама вирішила долю свого кохання».

Гадаю, що ці два почуття мали однакову силу, однаковий запал, тож жодне не хотіло поступатися іншому остаточно. Іноді у мене з’являлось невеличке відчуття докорів сумління, мені здавалось, що я зловживав слабкістю жінки, котру кохав, і звинувачував, при цьому сам нічим не жертвував і не ризикував. Коли я вже збирався здаватися, то знову з’являлося кохання і повторювало свою егоїстичну пораду, і я лишався в нерішучості і неспокої, бажав її побачити, і боявся, що побачення з нею призведе до того, що я таки розділю відповідальність за рішення разом з нею.

Врешті знайшовши компроміс між егоїзмом і співчуттям, я вирішив піти до неї, щоби побачити її у себе вдома, тільки вдома й у присутності чоловіка, ніяк не попередивши про свій візит. Зараз, коли я це все описую, мені видається, що той компроміс був просто жартом, наругою над нею, що таке співчуття було ще однією формою егоїзму, що рішення піти і втішити Віржилію не було нічим іншим, як виявом власного самолюбства.

Розділ LXXX. Працювати секретарем

Отож наступного вечора я вирішив піти в гості до Лобу Невеса. Обоє були вдома, Віржилія виглядала сумною, він же був дуже веселим. Я присягаюсь, що вона відчула певне полегшення, коли наші погляди, сповнені ніжності та цікавості, перетнулися. Лобу Невес розповів мені про свої плани щодо керування провінцією, про місцеві труднощі, про сподівання, про рішення. Він був у такому піднесеному настрої! Сповнений таких надій! Віржилія сиділа біля столу і вдавала, ніби читає книжку, проте дивилася понад сторінками і час від часу шукала мій погляд — погляд, допитливий і тривожний.

— Найгірше, — раптом сказав мені Лобу Невес, — що я до цього часу не можу знайти собі секретаря!

— Секретаря?

— Так, і у мене немає жодного кандидата на цю посаду.

— Ой лишенько!

— Одна ідея є... Ви не хочете поїхати на Північ?

Я не пам’ятаю, що я йому сказав у відповідь.

— Ви заможна людина, — продовжував він — вас не особливо хвилює, що платня буде незначною. Якщо ви хочете зробити мені послугу, поїхали зі мною в якості секретаря.

У мене всередині щось ніби відскочило назад, ніби я побачив прямо перед собою змію. Я подивися прямо в обличчя Лобу Невесу, пильно, допитливо, намагаючись зрозуміти, чи не було в цьому якоїсь прихованої думки... Навіть і тіні чогось такого я не помітив... Погляд був щирим і відкритим, вираз обличчя — цілком спокійним, воно не виражало якихось бурхливих почуттів, лише спокій, приправлений радістю. Я набрав повітря в легені, не маючи сили подивитися в очі Віржилії, та я відчував, що погляд над сторінкою книги просив мене про те ж саме, і я сказав так, що напевне поїхав би. Насправді губернатор провінції і його секретар — все це було вирішення ситуації в адміністративний спосіб.

Розділ LXXXI. Примирення

І все ж коли я виходив від них, то в мене все ще залишалися певні сумніви. Я міркував, чи я нерозважливо не поставлю під сумнів репутацію Віржилії, чи не було ще якого-небудь розумного способу поєднати інтереси держави та будиночка на вулиці Гамбоа. Я нічого не зміг придумати. Наступного дня, коли я прокинувся, я вже був морально готовим прийняти таке призначення. Опівдні зайшов слуга й повідомив, що на мене чекає у вітальні якась сеньйора, обличчя якої приховує вуаль. Я вийшов, це була моя сестра Сабіна.

— Далі так це не може тривати, — мовила вона. — Треба врешті-решт помиритися. Так наша сім’я не виживе. Ми не можемо лишатись ворогами.

— Але ж я тебе ні про що інше й не прошу, сестричко! — вигукнув я простягаючи руки, щоб обійняти її.

Я сів біля неї і став розпитувати про чоловіка, про доньку, про справи, про все. У них все йшло добре. Донька — була такою гарнюнею, як саме коханнячко. А чоловіка вона приведе до мене, як тільки я захочу.

— Отакої, я й сам піду до нього.

— Точно?

— Слово честі.

— Так ще краще! — зітхнула Сабіна. — Пора вже закінчувати з минулими чварами.

Мені вона здалася гладшою, ніж раніше, можливо, вона навіть помолодшала. Здавалося, що їй лише двадцять років, а їй вже сповнилося тридцять. Граційна, привітна, ніякої соромливості, ніяких образ. Ми дивилися одне не одного, тримаючись за руки, говорили про все й ні про що, як двоє закоханих. Здавалося, ніби це моє дитинство оживає — яскраве, пустотливе і світле, у пам’яті повертались роки, як карти, котрі тасуєш назад, згадалося, як я ними грався малим, і я згадав наш будинок, нашу родину, наші свята. Мені важко давалися ті спогади. Згадався і той перукар, що жив поблизу, як він фальшиво грав на скрипці, і той звук — бо до того часу спогади все ще були німими — той голос скрипки з минулого, сумний і гугнявий, і все ж він мене так схвилював, що... Очі у Сабіни були сухими. Сабіна не успадкувала жовтої хворобливої фантазії. Яке то мало значення? Вона моя сестра, моя кров, частинка моєї матері, і я говорю їй про це щиро і ніжно... Раптом я чую, як хтось стукає у двері вітальні, я йду відчиняти — це янголятко... йому всього п’ять рочків.

— Заходь Саро, — каже Сабіна.

Це моя племінниця. Я підняв її й поцілував. Мала, перелякана, відштовхувала мене своєю ручкою, вигнувшись усім тілом, щоб вирватися з моїх рук. У цей момент у дверях з’являється капелюх, а потім і сам Котрін, не більше і не менше, ніж Котрін. Я був такий схвильований, що облишив дівчинку й кинувся в обійми до її батька. Можливо, такий мій бурхливий вияв емоцій його дещо спантеличив. Чесно кажучи, він мені видався сором’язливим. Простий початок. Невдовзі ми вже розмовляли, як добрі давні друзі. Ніяких натяків на минуле, багато планів на майбутнє, обіцянки прийти на обід один до одного. Я не міг не сказати, що такий обмін візитами на обід міг мати певний інтервал з огляду на те, що я збирався їхати на Північ. Сабіна подивилася на Котріна, Котрін — на Сабіну. Обидва були спільної думки, що така ідея була просто безглуздою. Якого дідька мені було їхати на Північ? Хіба я тут не належав до світського товариства, до вищого світу, що я таки мав і надалі красуватися там, а не ховати власні чесноти, як гарні черевики у калоші? Правду кажучи, не було нікого, хто міг би зі мною зрівнятися, навіть Котрін. Він здалека подивлявся на мої успіхи, попри недоречну сварку, і завжди виявляв зацікавленість мною, пишався моїми успіхами і з цього приводу відчував навіть марнославство. Він чув, як відгукувалися про мене, як на вулиці, так і в світських салонах, це був просто хор дифірамбів та висловів захоплення. А тепер лишити це все, щоби провести кілька місяців у провінції, без особливої потреби, без серйозного наміру? Хіба що зробити це з політичних міркувань...

— Саме з політичних міркувань, — сказав я.

— Не знаю, не знаю, — відказала Сабіна. — Чоловік живе одинаком. Тобі треба одружитися, братику. Я теж хочу, щоб і у мене була небога, ти мене чуєш?

Котрін кивнув на знак згоди з Сабіною, хоча мені він видався не зовсім зрозумілим. Не має значення. Родинний мир важить більше, ніж якийсь невизначений жест.

Розділ LXXXII. Питання ботаніки

Що б там не говорили іпохондрики, а життя річ приємна. Саме про це я думав, коли побачив Сабіну, її чоловіка і донька галасливо спускалися сходами, вигукуючи до мене приємні теплі слова. Я зі сходового майданчика говорив безліч теплих слів до них, униз, почуваючись як у раю. Я продовжував тішитися, яка насправді я щаслива людина! Мене кохала жінка, її чоловік вірив у мене, я поїду з ними цілком офіційно як секретар, зрештою, я помирився зі своїми родичами. Чого ще я міг бажати? І все це впродовж однієї доби!

Того ж самого дня, намагаючись підтримати такий піднесений настрій, я почав розповідати, що, якщо я поїду секретарем провінції на Північ, я зреалізую деякі власні політичні цілі задля власної мети. Дехто, пов’язуючи моє призначення з посадою Лобу Невеса, про що вже подейкували, єхидно посміхалися, інші ж змовницьки плескали по плечу. В театрі одна сеньйора сказала мені, що любов до античної скульптури завела мене дуже далеко. Вона натякала на прекрасні форми Віржилії. Проте найдошкульніший натяк мені зробили в домі Сабіни три дні потому. І був це такий собі Гарсез, старий хірург, дрібний, цілковита посередність, до того ж пліткар; навіть коли йому виповниться сімдесят, вісімдесят, дев’яносто років, він ніколи на набуде тієї старечої суворості, котра притаманна достойному старигану. Недорікувата старість, напевне, найсумніша і найостанніша несподіванка в житті.

— Я вже знаю, цього разу ви читатиме Цицерона, — сказав він, коли дізнався про мій від’їзд.

— Цицерона? — скрикнула Сабіна.

— А що? Ваш братик — великий спеціаліст з Древнього Риму. Він завиграшки може перекласти Вергілія. Але зверніть увагу, що Вергілія, а не Віржилію… не плутайте...

І він засміявся. Його сміх був грубим, паскудним, непристойним. Сабіна подивилася на мене, очікуючи від мене якоїсь реакції, проте всміхнулась, коли я всміхнувся, і відвернулася, щоби приховати вираз свого обличчя. Інші присутні зацікавлено дивилися на мене, з поблажливістю й симпатією. Натяк був настільки прозорий, що не було в ньому нічого нового. Питання мого роману виявилось значного публічнішим, ніж я міг собі уявити. Я усміхнувся — усмішка була миттєва, ледь помітна і вдоволена — від чужого поговору не запнешся пеленою. Віржилія була моїм прекрасним гріхом, а так легко визнати прекрасний гріх. Спочатку, коли я чув якийсь натяк на наші стосунки, зазвичай у мене від такого псувався настрій. Проте — слово честі! — тут у глибині душі жевріло тепле відчуття, яке мені лестило. Одного разу сталося так, що я в цей момент усміхнувся, і так став робити й далі. Не знаю, чи хто-небудь може пояснити таку реакцію. Я це пояснюю таким чином: спочатку — вдоволення, котре відчуваєш всередині, наче внутрішня усмішка, то ще тільки пуп’янок, який з часом розвивається у бутон, той розквітає, і перед очима ближніх постає квітка. Це просто тема з ботаніки.

Розділ LXXXIII. 13

Котрін вивів мене зі стану такого самовдоволення і потягнув до вікна.

— Хочете, щоб я вам щось сказав? — запитав він — Не погоджуйтесь на таку подорож. Це нерозумно і небезпечно.

— Чому?

— Ви самі знаєте чому, — відповів він. — І головним чином це небезпечно, дуже небезпечно. Тут при дворі ваш роман не такий помітний посеред купи людей та безлічі різних інтересів, проте в провінції змінюються масштаби, а говорячи про політичних діячів, це справді дуже нерозумно. Опозиційні видання, як тільки рознюхають таку історію, почнуть друкувати, де тільки можна, а там з’являться і памфлети, глумливі жарти, прізвиська тощо.

— Я не розумію...

— Ви все розумієте, добре розумієте. Насправді, ви поставитеся до нас не дуже по-дружньому, якщо будете заперечувати те, що відомо всім. Я про це знаю вже багато місяців. Я повторюю: не погоджуйтесь на таке відрядження, краще потерпіть розлуку, це краще, таким чином ви уникнете і гучних скандалів, і великих неприємностей.

Він сказав все це і пішов собі. А я лишився, втупивши погляд у ліхтар на розі — старий гасовий ліхтар — тьмяний, невеселий, кривуватий, наче знак питання. Що мені належало зробити? Це було гамлетівське питання: підкоритися долі чи боротися й підкорити її собі. Слова Котріна дзвеніли у моїх вухах, і звучали вони зовсім не так, як слова Гарсеза. Можливо, Котрін таки мав рацію, проте я не міг собі уявити розлуки з Віржилією. До мене підійшла Сабіна й спитала, про що я думаю. Я відповів, що ні про що не думаю, що мені вже хочеться спати і я збираюся йти додому. Сабіна якусь мить помовчала.

— Я знаю, що тобі потрібно: ти маєш одружитися. Дозволь мені, я знайду для тебе наречену.

Я вийшов геть пригнічений і збитий з пантелику. Все вже було готове, щоб відчалити — і настрій, і серце, — і тут тобі з’являється цей портьє з доцільності і просить у мене перепустку. Я посилаю під три чорти всяку доцільність, а разом з нею і конституцію, і законодавчий корпус, і міністерство, все.

Наступного дня я розгортаю офіційний бюлетень і читаю новину про те, що декретом під номером 13 було призначено головою та секретарем провінції відповідно Лобу Невеса та мене. Я негайно написав записку Віржилії і за дві години вже був у будиночку на Гамбоа. Бідолашна дона Пласіда! Вона ставала все пригніченішою, запитувала мене, чи ми не забудемо про нашу стареньку, чи розлука буде довгою, чи провінція дуже далеко. Я її втішав, проте мені самому потрібно було, щоб і мене хтось розрадив, адже застереження Котріна мене вивели з рівноваги. Невдовзі прийшла Віржилія, весела як ластівка, втім, коли вона побачила, що я сумний, стала серйозною.

— Що трапилось?

— Я вагаюсь, — мовив я. — Я не певен, чи треба було мені погоджуватись....

Віржилія сіла на канапу і почала сміятися.

— Чому? — запитала вона.

— Це геть необачно, це дасть привід для розмов.

— Але ж ми вже не їдемо.

— Як це не їдемо?

Вона розказала, що чоловік відмовився від такого призначення через причину, яку він повідомив тільки їй, попрохавши тримати це в секреті. Нікому більше такого довірити він не міг.

— Це видається дитячою забаганкою, — зазначила вона. — Проте це вагома причина для нього. Батько помер 13 числа, через 13 днів після обіду, на якому було 13 гостей. Будинок, в якому він жив, мав номер 13. І так далі, і тому подібне. Це фатальне число. Він не міг сказати таке самому міністрові, тож він сказав, що не може поїхати туди з особистих причин.

Я — так само, напевно як і читач — був дещо здивований подібною самопожертвою через число, та оскільки він був амбітним, то така самопожертва мала бути щирою...

Розділ LXXXIV. Конфлікт

Фатальне число, чи пам’ятаєш ти, читачу, як часто я благословляв його? Так само фівські сивоволосі дівиці мусили благословляти кобилу з рудою гривою, котра заступила їх під час жетвопринесення Пелопіда — прекрасна кобила, яка померла, вкрита квітами, і про яку ніхто й ніколи не згадав з сумом. Тож я тобі, добросерда кобилице, висловлюю свої жалісливі слова не тому, що ти прийняла смерть, а тому що поміж дівиць, котрі врятувались, цілком вірогідно, могла бути й одна з прабабусь Кубаса... Фатальне число — ти стало для нас рятівним. Чоловік Віржилії не назвав мені причину відмови, але він мені сказав, що то були приватні справи. Доки я його слухав, у мене був такий серйозний вираз обличчя, що геть не лишало сумнівів, що людина може прикидатися. Саме Невесу важко вдавалось приховувати глибокий сум, який його охопив, він говорив мало, задумувався, йшов в кабінет, аби щось там почитати. Іншим разом приймав мене, балакав і дуже сміявся, голосно і з притиском. Його мордували дві речі — амбітність і жалкування про втрачену можливість; і проте він був надто забобонним, і якби все повторилося, він знову би відмовився, соромлячись і розуміючи безглуздість забобонності, але неспроможний її відкинути. Таке настирливе почуття, котре викликає відразу в самої людини, — явище, варте певної уваги. Проте мені більше до смаку наївність дони Пласіди, котра зізналась, що не може бачити, як хто-небудь хилитає ногою.

— Ну і що ж тут такого? — запитував я.

— Це не до добра, — відповідала вона, і це була єдина відповідь, що важила стільки ж, як і одкровення Іоанна. — Це не до добра.

Так їй сказали в дитинстві без жодних більше пояснень, і їй цього було достатньо, щоб мати певність з цього питання. По-іншому вона себе вела, коли говорили про те, чи можна показувати на зірки пальцем, тут вона точно знала, що це призведе до появи бородавки. Або бородавка, або щось інше, через що можна втратити місце губернатора провінції? Тож примітивний, він же недолугий, забобон живе і далі. Просто важко визнати, що він забирає частину життя. Саме так сталося з Лобу Невесом, якого мучили сумніви і страх бути смішним. А до цього ще додалося й інше, бо міністр не повірив у приватні причини, він зрозумів відмову Лобу Невеса як політичну гру, на що нібито були певні причини; Невес потрапив у неласку, і його нещодавній покровитель почав голосно говорити про недовіру до нього; трапилося ще кілька інцидентів, і врешті потенційний губернатор провінції, яким він так і не став, перейшов у опозицію.

Розділ LXXXV. Вершина гори

Той, хто уникнув смертельної небезпеки, любить життя особливо. Я став кохати Віржилію з надзвичайною пристрастю після того, як мало її не втратив, те ж саме можна було сказати і про неї. Таким чином, намір Лобу Невеса очолити провінцію нічого іншого не приніс нам, окрім нового спалаху почуттів; то був як наркотик, що зробив наше кохання ще солодшим. Відтепер ми ще більше його цінували. У перші дні після того інциденту ми раділи, коли тільки уявляли, якої небезпеки нам вдалося уникнути. Якби таке сталося, то як би ми сумували один за одним, — між нами розлука, як ріка, що простягалась рушником, котрий тягнувся між нами без кінця. Ми, ніби діти, що ховаються в подолі матері, коли бачать просто страшне обличчя, втекли від вірогідної небезпеки і стискували один одного в обіймах:

— Моя люба Віржиліє!

— Моє кохання!

— Ти ж моя, правда?

— Твоя, твоя...

І так ми ще раз зв’язали нитку пригод, як Шахерезада пов’язала в одне ціле свої тисячу і одну ніч. Гадаю, що то булавершина нашого кохання, вершина гори, з якої протягом якогось часу ми розглядали долину на сході й на заході. Над нами було небо, воно було блакитним і спокійним. Відпочивши там на вершині, ми поступово почали спускатися схилом — руки у нас були то з’єднані в одне ціле, то вільні, проте ми потроху спускались і спускались...

Розділ LXXXVI. Таємниця

Внизу гірський хребет. Оскільки Віржилія здалася мені якоюсь не такою, як завжди, не знаю — чи то пригніченою, чи щось інше, я запитав її, що з нею. Вона змовчала, роздратовано відмахнулася, можливо, від поганого самопочуття, можливо, від утоми. Я став допитуватись, вона ж сказала, що... Моїм тілом пробігло якесь невловиме відчуття: воно було сильне, раптове, якесь особливе, щось таке, що мені ніколи не вдасться викласти на папері. Я взяв її руки у свої, притягнув легенько до себе, поцілував у голівку так ніжно, як зефір, і так міцно, як Авраам. Вона стрепенулась, взяла мою голову в свої руки, пильно подивилась мені в очі, а потім приголубила мене по-материнськи... Ось тут і є таємниця: нехай сам читач з часом спробує розгадати цю таємницю.

Розділ LXXXVII. Геологія

У цей час трапилося нещастя. Помер Вієгас. Пішов у кращий світ він якось миттєво, було йому шістдесят років, у нього були напади астми, ревматизмом покалічені суглоби і хворе серце... Через це все. Він був одним зі свідків нашого роману. Віржилія плекала великі надії на те, що цей старий родич, скупий, як могила, все ж забезпечить майбутнє її сина, залишивши спадок. Її чоловік, якщо й думав так само, то все ж приховував такі думки, або ж навіть душив їх у собі. Треба все говорити до кінця: у Лобу Невеса була певна засаднича гідність, гранітний пласт, що чинив опір корисливості. Інші зовнішні пласти — просто звичайна земля і пісок — нанесло на нього життя, котре постає, як вічний приплив. Якщо ти читачу пам’ятаєш, в розділі XXIII я вже вживав таке порівняння, я тепер вдруге порівнюю життя з припливом, проте цього разу, зверни увагу, читачу, я додав ще один епітет — вічний. І лише богу відома сила одного прикметника, головно у країнах спекотних і незнаних. Що є нового в цій книжці, то це моральна геологія Лобу Невеса і, можливо, того добродія, який цю книжку читає. Так, ці пласти характеру, котрі життя змінює, зберігає або ж геть змиває відповідно до їхньої міцності, оці пласти заслуговують на окремий розділ, що його я таки не стану писати, аби не розтягувати оповідь. Я тільки скажу, що найчеснішим чоловіком, якого я знав у своєму житті, був Жаку Медейруш чи Жаку Валадареш, я не дуже добре пам’ятаю його ім’я. Можливо, його звали і Жаку Родрігеш, одним словом — Жаку. Це було втілення чесності; він міг стати багатієм, якби припустився маленької неточності, але він не захотів, він дозволив, щоб з його рук вислизнули не більше і не менше як якихось чотириста мільйонів рейсів. Його чесність була такою показовою, що навіть здавалась набридливою і дріб’язковою. Одного дня, коли ми були з ним наодинці і вели приємну розмову, з’явився доктор Б., тип, я вам скажу, набридливий. Жаку наказав сказати, що його немає вдома.

— А дзуськи, — пролунало з коридору, — я вже тут.

І дійсно, майже одразу доктор Б. з’явився у дверях. Жаку пішов йому назустріч, стверджуючи, що чекав іншу людину, а не його, і додав, що він дуже радий візиту того чоловіка. Той же протягом півтори години смертельно докучав нам, і це навіть при тому, що Жаку витягував годинник і дивився на нього. Доктор Б. запитав його, чи не збирається той вийти прогулятися.

— Так, я йду з дружиною.

Доктор Б. пішов, і ми полегшено зітхнули. Потому я сказав Жаку, що тільки-но він чотири рази збрехав, і це — протягом менше двох годин: спочатку, коли сказав, що його немає вдома; потім, коли натякав на візит іншого гостя; по-третє, коли сказав, що збирається вийти на прогулянку, і по-четверте, коли сказав, що йде з дружиною. Жаку якусь мить думав, потім віддав належне резонності моїх суджень, вибачився і сказав, що абсолютна правдивість несумісна з просунутим соціальним станом, що миру в містах можна досягти лише за рахунок взаємних обдурювань і хитрощів... А-а! Тепер я згадав, звали його Жаку Тавареш.

Розділ LXXXVIII. Хворий

Зайве говорити, що я відкинув таку шкідливу доктрину за допомогою найелементарніших аргументів. Проте він був надзвичайно ображений на мою заувагу, він обстоював свою точку зору до кінця, виявляючи удавану запальність, можливо, для того, щоб заспокоїти сумління. Випадок з Віржилією мав ще одну складність. Вона не була такою делікатною, як її чоловік, вона чітко давала зрозуміти, що сподівалась на заповіт: вона оточувала свого родича всілякою увагою, була привітною і запопадливою, що могло би принаймні привести до певних змін у заповіті. Власне кажучи, вона йому лестила, проте я помітив, що лестощі жінок не такі, як чоловіків. Останні розраховують на послужливість, у жінок це поєднується з виявом любові. Солодкі слова, граційні округлі форми, навіть сама фізична слабкість надають улесливим діям жінки особливого забарвлення та законної форми. Не має значення вік особи, до якої підлещується жінка, вона завше має ставитися до нього як сестра чи мати — або ж навіть як доглядальниця. Це ще одна суто жіноча справа, в якій чоловікам завжди чогось бракуватиме, певного наповнення, чогось невловного. Саме про це я роздумував сам з собою, доки Віржилія геть зі шкури вилазила, намагаючись догодити старому родичу. Вона пішла до дверей, щоб зустріти його біля входу, весело щебетала і сміялась, взяла у нього з рук капелюха та палицю й підставила руку, аби відвести його до стільця або ж, точніше, посадити його саме на той стілець, бо там в будинку був «стілець Вієгаса»: спеціальної роботи, задуманий і виготовлений для людей хворих або ж старих. Вона пішла, щоб зачинити вікно, бо міг статися протяг, або ж треба було відчинити вікно, якщо було спекотно, проте дуже ретельно зважити все, щоб у будь-якому разі старого не прохопив протяг.

— То як ви? Сьогодні виглядаєте таким собі міцненьким..

— Та де там! Цієї ночі я погано спав, чортова астма не відпускає.

Чоловік бурчав, потроху відсапуючись після того, як зайшов та піднявся сходами. Він завжди приїздив у екіпажі. Поруч, трохи попереду на ослінчику сідала Віржилія, вона клала руки старому на коліна. Тим часом вбігав хлопчик, зазвичай він навіть не стрибав, а вів себе тихенько, був серйозним і ласкавим. Вієгас дуже любив його.

— Йди-но сюди, Ньонью, — говорив він і з великим зусиллям запускав руку в свою широку кишеню, діставав коробочку з льодяниками, одного клав собі в рота, а другого давав малому. Це були льодяники від астми. Малий казав, що вони дуже смачні. Все це повторювалось, проте були різні варіації. Оскільки Вієгасу подобалось грати в шашки, Віржилія йшла йому назустріч і виконувала його бажання, терпіла його, доки він своєю немічною рукою повільно переставляв шашки. Іншим разом вони спускались на прогулянку в сад, вона підставляла йому руку, та він не завжди погоджувався спиратися на неї, посилаючись на те, що він сильний і здатен пройти цілу милю. Вони йшли, там сідали, знову підіймалися і йшли, говорили про різні речі, чи то про сімейні справи, чи то про плітки з балів вищого світу, часом про будинок, що він його хотів збудувати для себе: мова йшла про модерновий будинок, бо його помешкання належало до старих, часів правління короля Жоау IV. Мені видається, що ще й зараз можна побачити такі самі будинки з масивними фронтальними колонами у кварталі Сау-Кріштовау. Йому здавалось, що будинок, в якому він мешкав, слід було замінити на новий. Він вже замовив план такого будинку в одного відомого муляра. Ах! От тоді Віржилія приїде й побачить, що таке вдоволений старий. Він говорив — як можна собі уявити — повільно і через силу, при цьому час від часу замовкав, що створювало ніякові моменти для нього і для інших. Час від часу у нього траплявся напад кашлю, він згинався, стогнав, підносив до рота хустинку, і розглядав її потім. Коли напад минав, він повертався до плану свого нового будинку, розказував, які в ньому будуть кімнати, тераса, водоспад. Ну просто шедевральне творіння!

Розділ LXXXIX. In extremis^[57]

— Завтра я проведу увесь день в будинку Вієгаса, — якось сказала Віржилія мені. — Бідолашний! У нього немає нікого...

Вієгас зліг остаточно, донька, заміжня, саме в цей час захворіла і не могла до нього приїхати.

Час від часу Віржилія провідувала його. Я скористався такими обставинами й вирішив провести цілий день поруч з нею. Коли я прийшов, була друга година по полудню. Вієгас так кашляв, що аж у мене в грудях все запекло. У проміжках між нападами кашлю він обговорював з якимось худорлявим чоловіком вартість нового будинку. Той тип пропонував тридцять мільйонів рейсів, Вієгас же наполягав на сорока. Покупець квапив його так, ніби він ось-ось запізниться на потяг, проте Вієгас не відступав від своєї ціни. Він відмовився спершу від тридцяти мільйонів рейсів, потім той додав ще два, потім три, врешті Вієгаса здолав сильний напад кашлю, що відтермінувало розмову десь хвилин на п’ятнадцять. Покупець ставився до нього дуже лагідно, поправляв подушки і врешті запропонував тридцять шість мільйонів.

— Нізащо! — загримів хворий.

Він наказав принести купу паперів на письмовий стіл і, оскільки не мав сил розв’язати поворозку, якою вони були перев’язані, попросив мене, щоб я це зробив. Я розв’язав. То були рахунки за витрати на будівництво будинку. Рахунки від муляра, від столяра, від маляра, рахунки за шпалери у вітальні, у їдальні, у спальнях, у кабінетах, рахунки за сантехнічні роботи, вартість земельної ділянки. Він їх розгортав, один за одним, рука в нього тремтіла, він попросив, щоб я йому їх прочитав.

— Ну от подивіться: тисяча двісті, шпалери по тисяча двісті за рулон. Петлі дверні французькі… Подивіться, те, що я пропоную, то просто подарунок, — сказав він, коли було прочитано останній рахунок. — Гаразд, але ж...

— Сорок мільйонів, я не погоджуся на меншу суму. Лише податки... Ану підрахуйте, скільки треба заплатити відсотків.

За цими словами він знову почав кашляти, там був свист, з рота летіла слизота, ніби то були шматки розірваних легенів. У глибоких западинах оберталися зіниці, що мерехтіли, нагадуючи мені ліхтарі на світанку. Під ковдрою просвічувала кістлява фігура, що випирала у двох місцях — де коліна і де власне ступні. Його голову вкривала жовта, стареча, у зморшках шкіра, обличчя не мало ніякого виразу, білий бавовняний капор закривав його давно облисілу голову.

— Ну то як? — запитав худорлявий чоловік.

Я зробив йому знак, щоб той не наполягав, і він замовк на кілька секунд. Важко дихаючи, хворий мовчки подивився на стелю: Віржилія зблідла, встала й пішла до вікна. Вона боялась, що той помре. Я намагався говорити на інші теми. Худорлявий чоловік розповів одну цікаву історію і знову повернувся до колишньої теми, піднявши ціну за будинок.

— То нехай буде тридцять вісім мільйонів, — сказав він.

— Що?.. — простогнав хворий.

Сухорлявий тип підійшов до ліжка, взяв його за руку і відчув, що вона холоне. Я підбіг до хворого, запитав його, як він себе почуває, чи, може, йому принести келих гарячого вина.

— Ні... ні... сор... сорок... сор... сор...

У нього знову стався новий напад кашлю, і то вже був останній. Невдовзі він сконав, що страшенно вразило сухорлявого чоловіка, котрий пізніше зізнався, що він був готовий заплатити всі сорок мільйонів, проте було вже пізно.

Розділ XC. Давня розмова між Адамом і Каїном

Нічогісінько. Навіть згадки не було в заповіті, хоча би про льодяника, щоб він не видавався таким забудькуватим чи невдячним. Нічого. Віржилія просто кипіла від гніву через таку невдачу, проте мені вона про це говорила з певною засторогою, не через сам характер справи, а тому що знала, що я не дуже-то любив її сина, якщо не сказати більше. Я натякнув їй, щоб вона не думала більше про подібні речі. Ліпше було б забути небіжчика, він просто дурень та й годі, шолудивий пес, ліпше говорити про речі приємні, про нашого сина, наприклад... Ось так злетіла у мене з язика розгадка таємниці, тієї солодкої таємниці кількома тижнями раніше, коли мені Віржилія видалась дещо відмінною від звичайної. Син! Плоть від плоті моєї! У той час саме це мене найбільше турбувало. Суспільна думка, ревнощі чоловіка, смерть Вієгаса — ніщо мене не цікавило: ні політичні конфлікти, ні революції, ні землетруси, геть нічого! Я тільки те й робив, що думав про той безіменний зародок з невизначеним батьківством, а внутрішній голос мені говорив: то твій син. Мій син! Я повторював ці два слова з певною невизначеною хтивістю, не знаю, може, й з якоюсь гордістю. Я відчував себе батьком. Найкраще говорити удвох, я і мій ембріон, і ми говорили про теперішні і майбутні плани. Пустун любив мене, це був такий кумедний малюк, він плескав мене долонями своїх пухкеньких ручок по щоках або ж планував отримати ступінь бакалавра, бо він мусив мати таку освіту, а ось він уже виступає в Палаті депутатів. А батько сидить у залі, і на очах виступають сльози. Думки про бакалавра змінюються іншими, про школу, коли він ще маленький, — ось він несе під пахвою грифельну дощечку і книжки; то я уявляв собі його в колисці, а потім знову вже дорослим. Дарма я намагався утримати в уяві якийсь вік дитини, його поведінку: цей ембріон в моїй уяві міг набути будь-яких розмірів, міг вести себе будь-як: то він ссе груди, то пише, то танцює. Не було кінця всьому, що я міг собі уявити за якихось п’ятнадцять хвилин: від немовляти до депутата, студента і джигуна-залицяльника. Іноді, сидячи поруч в Віржилією, я забував і про неї, і про все інше. Віржилія мене смикала, докоряла мені, що я мовчу. Говорила, що я вже більше не кохаю її. А правда була в тому, що я розмовляв з моїм майбутнім сином — це була давня розмова між Адамом і Каїном, бесіда без слів: одне життя з іншим життям, таємниця з таємницею.

Розділ XCI. Незвичайний лист

Саме в цей час я отримав одного дуже незвичайного листа разом із предметом не менш незвичайним. Ось про що йшлося в листі: «Мій любий Брасе Кубасе: колись давно на бульварі Публіку я позичив у вас годинника. Мене тішить те, що зараз я можу вам повернути борг разом з цим листом. Відмінність лише в тому , що годинник не той самий, втім, я не не стверджуватиму, що він кращий, проте й не гірший за позичений. «Que voulez — vous, monseigneur? — говорив Фігаро, — c’est la misère»^[58]. Багато різного трапилося зі мною відтоді. Я вам усе розповім, якщо ви не грюкнете дверима перед моїм носом. Отож знайте, що я вже не взуваю оті старі шкарбани, не вдягаю того славнозвісного пальта, поли якого були чорнішими за ніч. Я поступився іншому своїм місцем на сходах до церкви Святого Франциска, нарешті, я завше обідаю. Після того як я це все сказав, я прошу вашого дозволу прийти до вас одного дня, щоб викласти свою працю, плід тривалого дослідження, нову систему філософії, котра не лише пояснює, але й описує походження та зникнення речей, також робить великий крок уперед у розвитку філософії Сенеки та Зенона, чий стоїцизм видається дитячим лепетанням на тлі моїх моральних рекомендацій. Моя система особливо вражає, адже вона виправляє дух людини, тамує біль, забезпечує щастя, і сповнить нашу країну великою славою. Я називаю її Гуманітизмом від латинського Humanitas, себто принцип речей. Спершу мені хотілося потішити власне марнославство і назвати її борбізмом від власного ймення Борба, однак таке марнославне найменування видається грубим і немилозвучним. І окрім всього іншого, така назва була б менш виразною. Мій любий Брасе Кубасе, ви побачите справжній монументальний витвір; якщо щось і може примусити мене забути про прикрощі в цьому житті, то саме насолода від того, що я нарешті пізнав істину та щастя. Вони ось тут у мене в руці, ці дві втікачки; після століть боротьби, пошуку, відкриттів систем і падінь, вони в руках людини.

До зустрічі, мій любий Брасе Кубасе.

Вітання від давнього друга Жоакіна Борби дус Сантуса».

Я прочитав ці рядки, не збагнувши повністю їхнього змісту. Разом з листом принесли і пакунок з гарним годинником, на якому були вигравіювані мої ініціали, а також така фраза: «На згадку від колишнього шкільного товариша Кінкаса». Я знову повернувся до листа, повільно й уважно перечитав його. Повернення годинника виключало будь-яку думку про те, що це все жарт. Вишуканий стиль, спокійний тон, переконливість, трохи гумору, звичайно, здавалося, що мова не може йти про божевілля. Цілком вірогідно, що Кінкас Борба отримав спадок від когось зі своїх родичів у Мінас, тож достаток повернув йому колишню гідність. Я не наважувався цього стверджувати. Є такі речі, які неможливо повністю відновити, проте їх воскресіння не є неможливим. Я сховав годинника і став очікувати на Борбу та його філософію.

Розділ XCII. Незвичайний чоловік

Невдовзі я врешті закінчу історії про незвичайне. Коли я пішов, щоб сховати листа і годинника, до мене навідався худорлявий чоловік середнього зросту із запискою від Котріна, який запрошував мене на обід. Чоловік, що приніс цю записку, був одруженим з сестрою Котріна, він приїхав з Півночі і звали його Дамашсену. Він брав участь у революції 1831 року. Це все він мені розповів протягом якихось п’яти хвилин. Він виїхав з Ріо-де-Жанейро, бо не схвалював політики Регента, бо той був просто віслюком, ну майже віслюком, а міністри саме цим і користалися. Врешті-решт революція ось-ось мала вибухнути. У цей момент, хоча він і висловлював свої політичні погляди доволі суперечливо, йому все ж вдалося сформулювати, який саме мав бути уряд, який би його вдовольнив.

— Це мав бути поміркований деспотизм, — говорив він. — Людей цінують не за тим, як вони говорять, як вони співають, а за тим, як вони вдягнені.

Я тільки не збагнув, чи він мав на увазі деспотизм одного, двох, тридцяти чи трьохсот чоловік. Він висловлювався на найрізноманітніші теми, серед яких був і розвиток торгівлі африканцями і вигнання з країни англійців. Йому дуже подобався театр: як тільки він сюди приїхав, то пішов до театру «Сан-Педру», де дивився дуже пафосну драму «Марія Жуана» і ще одну дуже цікаву комедію «Кетлі, або Повертаючись у Швейцарію». Також йому дуже подобався Деперіні, в «Сафо», чи то в «Анні Болейн», він добре не пам’ятав. Проте щодо Кандіані, так, сеньйоре, то була просто сама чарівність. А зараз він хотів би послухати «Ернані», бо його донька наспівувала арії з опери вдома, коли грала на фортепіяно: “Ernani, Ernani, involami^[59]...” — все це він говорив і наспівував майже вголос. У провінцію такі речі доходять лише, як відлуння. А донька просто помирала від бажання почути ці всі опери. У неї такий ніжний голос. Та ще смак, дуже тонкий смак. А! Він дуже хотів повернутися в Ріо-де-Жанейро. Він уже обійшов знайомих у всьому місті, всім передавав вітання... Слово честі! У деяких місцях йому хотілося плакати. Він більше не стане подорожувати кораблем. Його дуже нудило на борту корабля, так само як і всіх інших пасажирів, крім одного англійця... Хай вони всі йдуть до біса ті англійці! Тут не буде порядку, якщо не вигнати геть усіх англійців. Що нам може зробити Англія? Якби йому знайти кількох людей, які бажали того ж самого, то вони за одну ніч вигнали б звідси цих британців... Дякуючи богу, патріотизму не бракує, — і він бив себе в груди. Що не дивувало, то це те, що він успадкував такі якості від родини. Він походив із сім’ї давнього дуже патріотичного капітана-мора. Так, панове, він був не якийсь-там злидар. Якби трапилась нагода, то він би показав, з якого дерева зроблено його човна... Проте час минав, вечоріло, і я сказав, що конче прийду на обід, а там на мене чекатиме вже триваліша розмова.

Я відвів його до дверей кімнати, він зупинився і повідомив мене, що він мені симпатизує. Коли він одружувався, я був у Європі. Він знав мого батька, людину правих поглядів, вони разом були на балу на Прайа-Гранде... Ех, було колись... Пізніше він мені ще розкаже, а зараз уже пізно, йому ж іще треба зайти до Котріна і повідомити мою відповідь. Він вийшов, я зачинив за ним двері...

Розділ XCIII. Обід

Яка кара господня був той званий обід! На щастя, Сабіна посадила мене біля доньки Дамашсену, звали її Еулалія, або ж по-домашньому ласкаво Нья-Лоло. Дівчина виявилась тендітною, спочатку вона соромилась, однак лише спочатку. Їй бракувало елегантності, проте вона це компенсувала своїми очима, котрі просто сяяли, і єдиним їхнім недоліком було те, що вона їх з мене не зводила. Хіба тоді, коли дивилася на страву, проте Нья-Лоло їла дуже мало, тож майже не дивилася у свою тарілку. Ввечері вона співала, голос у неї був, як говорив її батько, «дуже ніжний». Проте мені таки вдалося звідти вислизнути. Сабіна підійшла до мене і запитала, як мені видалася донька Дамашсену.

— Так собі.

— Вона дуже симпатична, правда ж? — прийшла на допомогу мені сестра. — І хоч їй бракує поки що трохи світськості, але яке в неї серце! Просто перлина. Дуже гарна наречена для тебе.

— Мені не до вподоби перлини.

— Ото вже впертюх! Скільки ти збираєшся бути одинаком? Коли вже ти дозрієш? Так от, мій скарбе, хочеш ти цього чи ні, але мусиш одружитися з Нья-Лоло.

Доки вона все це говорила, вона мене пестила, гладячи пальчиками по щоках. Така ніжна, як голубка, та водночас рішуча й наполеглива. Господи, Боже мій! Може, заради цього вона і вирішила помиритися зі мною? Мене трішки збентежила така думка, проте якийсь таємничий голос мене кликав до будинку Лобу Невеса. Я сказав «прощавай» Сабіні та її погрозам.

Розділ XCIV. Таємна справа

— Ну як там моя дорога матуся?

На ці слова Віржилія, як завжди, зреагувала роздратовано. Вона сиділа в кутку біля вікна і дивилася на місяць. Зустріла вона мене радісно, та коли я починав розмову про нашу дитину, настрій у неї псувався. Їй не подобались такі натяки, надокучали мої завчасні батьківські почуття. Я, для кого вона вже була святою, просто дароносницею, залишив її у спокої. Спочатку я подумав, що ембріон, цей обрис невідомого, ввійшовши в наш інтимний зв’язок, посилить у ній муки сумління. Та я помилявся. Ніколи ще Віржилія не видавалась мені такою відкритою і нестриманою, ніби її не торкалися думки інших та її чоловіка. Там не було мук сумління. Тоді я собі уявив, що вагітність — то була просто вигадка, свого роду засіб, щоб утримати мене, засіб не дуже-то ефективний і, можливо, він їй почав докучати. Моя гіпотеза не була абсурдною, бо моя люба Віржилія іноді брехала, та ще й так дотепно! Тієї ночі я дізнався і справжню причину. Вона боялась пологів і соромилась вагітності. У неї були дуже важкі пологи за першою дитиною, тоді вона кілька хвилин перебувала на межі між життям та смертю, і від цього її проймало морозом по шкірі. Що ж до сором’язливості, то йшлося про те, що вагітність завадить їй вести звичний світський спосіб життя. Безперечно, саме це й було причиною. Я їй натякнув на це і насварив її, але тільки з точки зору своїх прав як батька. Віржилія пильно подивилася на мене, потім відвела погляд і якось недоречно засміялась.

Розділ XCV. Колишні квіти

Де ви, колишні квіти? Одного дня, коли вагітності було вже кілька тижнів, увесь цей химерний замок моїх батьківських почуттів розсипався на друзки. На той момент ембріон був на такому етапі розвитку, коли навіть Лапласа не можна відрізнити від черепахи. Мені про це сказав Лобу Невес, залишивши мене у вітальні, а тим часом лікар попрямував у спальню Віржилії. Я сперся на вікно і став дивитися в сад, де зеленіли апельсинові дерева, що вже відцвіли. Куди ж поділися ті квіти, що розпустились колись на деревах?

Розділ XCVI. Анонімний лист

Я відчув, як хтось торкнувся мого плеча. Це був Лобу Невес Якусь мить ми, невтішні, дивилися один на одного мовчки. Я запитав про Віржилію, а потім ми ще десь з півгодини вели бесіду на інші теми. Насамкінець йому принесли листа, він його прочитав, страшенно зблід і тремтячою рукою згорнув його. Мені здалося, що він якось так повернувся, ніби хотів накинутися на мене, втім, я не дуже добре пам’ятаю саме цей момент. Однак я добре запам’ятав, що наступними днями він мене приймав холодно і майже не розмовляв. Врешті за кілька днів Віржилія, завітавши в будинок на Гамбоа, мені все розповіла. Чоловік показав їй листа, як тільки вона одужала. Лист був анонімний, і в ньому йшлося про наші стосунки. Там не все було сказано, нічого не було про те, що ми зустрічалися з Віржилією поза її домом. У листі лише застерігали чоловіка щодо моїх інтимних стосунків з Віржилією, причому стверджувалось, що така підозра вже відома багатьом. Віржилія прочитала листа і обурено сказала, що це підла брехня.

— Брехня? — запитав Лобу Невес.

— Підла.

Чоловік полегшено зітхнув, утім, коли знову перечитав лист, йому здалося, що кожне слово в ньому заперечно хитало йому пальцем, кожна літера кричала всупереч обуренню жінки. Цей чоловік був не просто безстрашним, водночас він був і занадто вразливим. Можливо, саме в уяві він побачив здалеку славнозвісне око громадської думки, котре дивилось на нього із сарказмом, з виразом глуму, можливо, невидимі вуста йому повторювали на вухо ті плітки, котрі він чув чи розповідав колись сам. Він став наполягати, аби дружина зізналась йому в усьому, тоді він її пробачить. Віржилія зрозуміла, що вона врятована, вона виказувала своє роздратування, присягалася, що з мого боку єдине, що вона чула, то це компліменти і слова ввічливості. Лист, напевне, написав один із залицяльників, котрі не мали успіху. І вона назвала кількох — одного, що просто відверто упадав за нею протягом трьох тижнів, потім ще один колись написав їй листа, а ще були й інші. Вона називала їхні імена, вказувала на обставини, одночасно стежила за очима чоловіка і врешті зробила висновок, що, аби не давати приводу для таких брехливих чуток, вона в майбутньому ставитиметься до мене так, щоб я більше не приходив. Я вислухав те все трохи стурбований не тому, що треба було в майбутньому вживати ще більше заходів задля маскування наших стосунків, аж до того, щоб не приходити в дім Лобу Невеса, а через моральній спокій Віржилії, відсутність у неї переживань, переляку, суму або ж навіть докорів сумління. Віржилія помітила моє занепокоєння, підвела вгору мою голову, бо до того я дивився вниз, і сказала мені якось трохи гірко:

— Ти не вартуєш тих жертв, на які мені доводиться йти.

Я не сказав нічого, не слід було доводити їй, що краплина відчаю та страху надали б нашим стосункам гостроти відчуттів перших днів, проте якби навіть я це все й висловив, то цілком імовірно, що вона б повільно й манірно виразила трохи відчаю та страху. Я не сказав їй нічого. Вона ж нервово стукала носаком свого черевика по підлозі, я підійшов і поцілував її в голову. Віржилія відступила, ніби це був поцілунок від мерця.

Розділ XCVII. Між головою і вустами

Я відчуваю, що від останніх слів мій читач здригнувся — або ж мусив здригнутися. Природно, що останні слова наштовхнули його на три або чотири думки. Давайте поглянемо на картинку: будиночок на Гамбоа, двоє, закоханих один в одного вже давно, одна людина схилилась над другою, щоб поцілувати в голову, а ця друга відступила, ніби відчула дотик вуст покійника. Ось тут у цьому маленькому проміжку між вустами і головою — до поцілунку і після поцілунку — великий простір для багатьох речей — гримаса образи — складка недовіри — чи врешті-решт блідий і сонний ніс від надмірної ситості...

Розділ XCVIII. Розділ, який слід було б вилучити

Ми попрощались у добром гуморі. Я обідав, уже змирившись з новою ситуацією. Анонімний лист відновив у наших стосунках сіль таємниці та перець небезпеки. Врешті-решт таки добре, що в розпалі тієї кризи Віржилія все-таки не перестала володіти собою. Ввечері я пішов у театр «Сан-Педру», ставили відомий твір, в якому Ештела примушувала плакати публіку. Отож я заходжу, пробігаю поглядом ложі, бачу в одній з них Дамашсену з родиною. Донька була вдягнена в елегантну, правда, трохи дивну, сукню, що виглядала непишно, та це неважко пояснити, бо батько заробляв рівно стільки, щоб йому вже ніхто не заздрив. Можливо, саме тому воно так і було. Під час антракту я пішов до них у ложу. Дамашсену зустрів мене і торохтів без упину, а його дружина не переставала посміхатись. Що ж до Нья-Лоло, то вона не зводила з мене очей. Зараз вона мені видалась гарнішою, ніж під час обіду. Я знайшов у ній певну ефірну м’якість на тлі суто земних форм тіла. Такий вираз доволі розпливчастий, тож потребує цілого розділу, де все має бути розпливчастим. Дійсно, я просто не знаю, як вам сказати, але поруч з дівчиною я почувався не так уже й погано. На ній була ошатно оздоблена сукня, котра викликала у мене сверблячку, як у Тартюфа. Дивлячись на неї, на те, як виступало крізь сукню її округле коліно, я зрозумів одну річ, а саме те, що природа передбачила одяг людини саме для примноження людського роду. Звичайна нагота, коли вона стає звичною через свою масовість і турботи людей, врешті-решт притупляє почуття і зменшує статевий потяг, в той час як одяг, прикриваючи природу, загострює наші бажання і вабить нас. Таким чином, одяг сприяє продовженню роду людського й відповідно розвитку цивілізації. Нехай будуть благословенними звичаї, що їх нам приніс Отелло і трансатлантичні кораблі. Мені хочеться вилучити цей розділ. Рух униз є небезпечним. Проте, врешті-решт це ж я пишу свої мемуари, а не ви, слухняний мій читачу. Біля граційної дівчини мене охопило подвійне відчуття, яке важко висловити: дівчина цілком виражала дуалізм Паскаля l’ange et la bête^[60], за винятком того, що янсеніст не припускав одночасності двох натур, хоча тут вони були якраз разом — l’ange виражався словами небес, а la bête... Ні, точно цей розділ слід вилучити.

Розділ XCIX. У партері

У партері я зустрів Лобу Невеса, він розмовляв з кількома друзями, ми ж з ним говорили голосно, холодно, і кожен з нас почувався ніяково. Проте під час наступного антракту, саме перед тим, як мали підняти завісу, ми з ним стикнулися в одному з коридорів, де не було нікого. Він підійшов до мене усміхнений і дуже люб’язний, потягнув мене до одного з вікон, і там ми з ним довго розмовляли. Говорив, головним чином, він, і видавався найспокійнішою особою у світі. Врешті я запитав його про дружину, він сказав, що з нею все гаразд, проте перевів бесіду на інші теми, говорив розкуто і майже з усмішкою. Відгадайте, читачу, звідки така зміна в поведінці: я вислизаю від нього, і йду до Дамашсену, котрий чекає на мене біля входу у свою ложу.

Під час наступного акту я нічого не чув: ні слів акторів, ні оплесків глядачів. Схилившись у своєму кріслі, я відновлював у пам’яті деталі розмови з Лобу Невесом, згадував його жести і дійшов висновку, що теперішня ситуація стала для мене значно ліпшою. Нам було достатньо будиночка в Гамбоа. Часті візити в інший будинок лише загострили б заздрощі. Чесно кажучи, ми могли обійтися без щоденних розмов, це було б навіть краще, ми тільки більше раділи б нашим зустрічам. Крім усього, мені вже сорок років, а я ще нічого до досяг, навіть не став місцевим депутатом. Треба було терміново щось робити, навіть задля кохання до Віржилії, котрій було би приємно, побачивши, що моє ім’я стало відомим... Гадаю, що в такому разі я чогось досягнув би, проте не стану заприсягатися. Я ж думав про інші речі.

Юрбище, як я прагнув твоєї любові, ну просто до смерті! Може, саме таким чином я хотів би тобі помститися. Я дозволив би, щоб люди кишіли навколо мене, а я на них не звертав уваги, як Прометей у Есхіла зневажав своїх катів. Ой! Ти, натовпе, намагався прикути мене до скелі своєї легковажності, своєї байдужості або до свого збурення! Крихкі ті кайдани, мій любий, я їх розірвав би одним махом, як Гуллівер. Ница, банальна річ — йти в пустелю, щоб там віддаватися роздумам. Наскільки бажаніше й витонченіше відчувати себе самотнім посеред моря слів та жестів, посеред бурі пристрастей і потрясінь і сказати, що тебе це все не торкається, ти сам по собі, ніби тебе там і немає. Що ще можна сказати, коли врешті приходиш до тями, тобто коли повертаєшся до натовпу? Здається, що ти звалився з місяця, цього таємного сяючого підвалу свого мозку, котрий не що інше, як зневажливе ствердження нашої духовної свободи? Слава Господу Богу! Ось яке гарне завершення цього розділу.

Розділ C. Вірогідність

Якби у цьому світі не було стільки душ, котрі читають неуважно, то цілком виправдано нагадати читачеві, що я стверджую лише про дієвість окремих законів, в чому я дійсно пересвідчився. Так само, як і в їхній істинності. Стосовно ж інших я припускаю їхню вірогідність. Прикладом останнього є саме цей розділ, читання якого рекомендовано усім особам, схильним до вивчення соціальних явищ. Як видається, не буде неймовірним припущення, що між фактами публічного та приватного життя існує певна взаємодія, регулярна або періодична. Наведу як приклад таке: щось подібне відбувається в час припливів та відпливів на Прайа Фламенгу^[61] та й в інших не менш бурхливих місцях узбережжя. Коли хвиля накочується на берег, вона просувається на кілька кроків вглиб, проте потім ця ж хвиля відкочується в море — сила її може бути різною — і вона додається до нової хвилі, що накочується, а та так само відкотиться назад у море. Ось така собі картинка, тепер подивимося на її застосування.

Раніше я писав про те, що Лобу Невес, котрий був призначений губернатором провінції, відмовився від такого призначення через те, що наказ про його призначення був під номером 13; цей тяжкий вчинок мав свої негативні наслідки: чоловіка Віржилії звільнили з уряду. Таким чином випадковий факт несприйняття числа спричинив явище політичного вигнання. Лишається тепер тільки подивитися, як з часом який-небудь політичний акт визначає в приватному житті зупинку руху. Оскільки такий метод не зовсім підходить до нашої оповіді, все ж скажу, що Лобу Невес через чотири місяці після нашої зустрічі в театрі залагодив свою справу в уряді. Цей факт, читачу, слід мати на увазі, якщо ти хочеш зрозуміти тонкощі моїх думок.

Розділ CI. Далматинська революція

Саме Віржилія одного жовтневого дня десь між одинадцятою та полуднем повідомила мене про політичний поворот у діяльності свого чоловіка, Вона розповіла мені про зібрання, зустрічі, розмови, про якусь промову...

— Отже, тепер ти вже точно станеш баронесою, — перебив я її.

Вона скривила рота, похитала головою, проте цей жест байдужості був спростований іншими речами, які важко визначити точно, бо вони менш яскраві. Однак то був усе ж вираз задоволення та надії. Не знаю, чому саме, але мені здалося, що лист від імператора про призначення міг спонукати її до доброчесності, не самої по собі доброчесності, а як знак подяки чоловікові. Бо вона ж так любила аристократичний світ. Однією з найбільших прикростей в моєму житті була поява такого собі нікчеми з дипломатичної місії — скажімо, з Далмації. Це був граф Б. В., у якого Віржилія була закохана впродовж трьох місяців. Я не знаю, що могло статися зі мною, якби не вибухнула революція в Далмації, уряд було скинуто, а в посольствах замінили усіх своїх амбасадорів. Революція була кривавою, болісною, масштабною. У газетах писали, що пасажири з кораблів, які прибували з Європи, розповідали жахи про ріки крові, називали кількість загиблих, усі тремтіли від обурення і жалю до потерпілих... Я — ні, у душі я благословляв ту трагедію, котра ніби витягла камінчик з мого черевика. А крім того, Далмація така далека!

Розділ CII. Перепочинок

Утім, та ж сама людина, котра так раділа з приводу від’їзду іншого, трохи згодом вчинила... Ні, ні. Я не буду про це розповідати тут, нехай ця сторінка буде свого роду перепочинком для мого сорому. Ниций вчинок, негідний, якому немає ніякого виправдання... Повторюю, я не буду про це розповідати на цій сторінці.

Розділ CIII. Неуважність

— Ні, сеньйоре докторе, так не роблять, даруйте, але так не роблять.

Дона Пласіда мала рацію. Кабальєро в жодному разі не має приходити на годину пізніше туди, де на нього чекає дама. Я ввійшов, геть засапавшись. Віржилія вже пішла. Дона Пласіда мені розказала, що вона мене довго чекала, що була роздратована, що плакала, що присягалась, що не пробачить за таку зневагу, і ще, і ще… наша домогосподарка говорила зі сльозами на очах. Вона мене благала, щоб я не кидав беззахисну панночку, що це було б дуже несправедливо щодо жінки, яка заради мене пожертвувала усім. Тоді я їй пояснив, що тут є помилка... Хоча й її не було, то була просто неуважність. Якась фраза, якась розмова, історія, будь-що, одним словом — просто неуважність.

Бідолашна дона Пласіда! Вона насправді страшенно засмутилась. Вона ходила з кутка в куток, хитала головою, голосно зітхала, щомиті визирала за ґрати вікон. Бідолашна дона Пласіда! З якою майстерністю вона терпіла примхи нашого кохання, прилагоджувала одяг, втішала наше кохання! Скільки було в неї фантазії, щоб зробити години нашої зустрічі такими солодкими. Квіти, солодощі — гарні солодощі, як у колишні часи — і завжди усміхнена, завжди така привітна. Усмішок та привітності більшало з кожним днем, ніби вона хотіла втримати наші стосунки або ж повернути їм свіжість перших днів. Нічого не лишалося поза увагою нашої доброї господині, нічого, вона не гребувала навіть брехнею, бо вона передавала одному й другому всі наші зітхання та ойкання, яких вона насправді не бачила, нічого її не спиняло, навіть наклеп, бо одного разу вона дійшла до того, що приписала мені нове захоплення.

— Ти ж знаєш, що я не здатен покохати іншу жінку, — такою була моя відповідь, коли Віржилія сказала мені про таке. І лише такі мої слова, без усякого протесту та нарікань розвіяли наклеп дони Пласіди, котра потім навіть засумувала.

— Гаразд, — сказав я їй десь за чверть години. — Віржилія має визнати, що там не було жодної моєї провини... Може, ви зараз віднесете їй цього листа?

— Вона страшенно засмутилась, бідолашка! Послухайте, я не бажаю смерті нікому, проте, якщо ви, сеньйоре докторе, коли-небудь таки з нею одружитесь, тоді дійсно переконаєтесь, що вона просто янгол!

Я пригадую, що на тих словах повернув голову в інший бік і опустив очі додолу. Рекомендую такий засіб усім, хто не може знайти влучної спонтанної відповіді, або ж тим, хто не хоче зустрітися поглядом з іншим. У таких випадках деякі надають перевагу цитуванню октав з «Лузіади»^[62], інші ж вдаються до насвистування мотивів з «Норми»^[63], а я дотримуюсь вищевказаного засобу. Він простий і не вимагає зусиль.

Через три дні всьому було знайдено пояснення. Гадаю, що Віржилія була дещо здивована, коли я попросив у неї пробачення за пролиті в той день сльози. Я навіть не можу пригадати, про чиї сльози йшлося: Віржилії чи дони Пласіди. Цілком могло статися, що плакала саме дона Пласіда, а я, побачивши дону Пласіду такою невтішною, якимось чином переплутав і подумав, що сльози лилися того дня саме з очей Віржилії. Хай там як, але всьому знайшлося пояснення, проте Віржилія не збиралася мені так легко пробачити, тим паче забути. Вона говорила мені жорстокі слова, погрожувала мені розривом стосунків, врешті почала вихваляти свого чоловіка. Він дійсно був людиною гідною, значно кращим за мене, делікатним — просто зразок ввічливості й ніжності. Доки вона це все говорила, я сидів, упершись ліктями в коліна й дивився на підлогу, де муха тягнула мураху, котра кусала її за лапку. Бідолашна муха! Бідолашна мураха!

— Але чому ти мовчиш? — запитала Віржилія, ставши навпроти мене.

— А що я маю казати? Я вже усе пояснив. Ти ж все одно сердишся! Що ще мені сказати? Знаєш, що мені здається? Здається, що тобі вже це все набридло, остогидло, ти хочеш зі мною розстатися...

— Саме так!

Тоді вона пішла, надівши тремтячою рукою капелюшка. Вона аж кипіла від гніву...

— Прощавайте, дона Пласіда, — крикнула вона у внутрішні кімнати.

Потім вона підійшла до дверей, відсунула засув і збиралася вийти. Я взяв її за стан.

— Гаразд, гаразд, — сказав я.

Віржилія виривалась, вперто намагаючись вийти. Я утримав її і попросив, щоб вона лишилась, щоб минуле забулось. Вона відійшла від дверей і сіла на канапу. Я сів поряд, говорив їй багато пестливих слів, говорив, що я винен, і ще я намагався її розвеселити. Я не можу стверджувати, чи наші вуста наблизились на відстань ниточки або ж і менше, це питання суперечливе. Що я пам’ятаю, то це те, що під час цієї метушні у Віржилії випала одна сережка, і я нахилився її підняти, а муха, про котру я писав, сіла на сережку, водночас на її лапі сиділа мураха. Тоді я, як сучасна цивілізована людина, поклав собі на долоню оту пару нещасних, вирахував відстань від моєї руки до планети Сатурн і запитав себе: невже в цьому кумедному епізоді є якийсь сенс? Якщо ти з цього зробиш висновок, що я варвар, мій читачу, ти помиляєшся, бо я попросив у Віржилії шпильку, щоб роз’єднати ці дві істоти; проте муха пронюхала мій намір, розкрила крила і полетіла. Бідна муха! Бідна мураха! А Бог дивився, що це все добре, саме так, як написано у Святому Письмі.

Розділ CIV. То була вона

Я повернув шпильку Віржилії, вона її заколола назад у волосся і вже збиралася йти. Була вже третя година пополудні. Все було пробачено і забуто. Дона Пласіда, котра шукала належного приводу, щоб вийти до нас, раптом зачинила вікно і вигукнула:

— Свята діво Маріє! Он там іде ваш чоловік!

Переляк був миттєвий і повний! Віржилія почервоніла до кольору свого мережива на сукні, швидко побігла до дверей спальні; дона Пласіда, що зачиняла ґрати на вікнах, хотіла також зачинити і двері в будинок. Я вирішив сам зустріти Лобу Невеса в будинку. Та це була коротка мить. Віржилія прийшла до тями і заштовхнула мене до спальні, наказавши, щоб дона Пласіда повернулась до вікна. Наша спільниця виконала наказ.

Так, це був він. Дона Пласіда відчинила йому двері з вигуками несподіванки:

— О, сеньйоре, ви — і тут! Ви робите честь цьому старому будиночку! Заходьте, будь ласка! Вгадайте, хто прийшов мене провідати тут... Тільки заради цього і прийшла... Йди-но сюди, Яя!

Віржилія, котра стояла в стороні, кинулася назустріч чоловікові. Я ж пантрував за ними через замкову щілину. Лобу Невес повільно ввійшов, блідий, холодний, спокійний, без виразу обурення чи гарячковості, і обвів очима кімнату.

— У чому річ? — вигукнулаВіржилія. — Що ти тут робиш?

— Я проходив мимо, побачив дону Пласіду у вікні й зайшов її привітати

— Я вам щиро дякую, — мовила та. — А тепер не кажіть, що старих у нас мають за ніщо... Подивіться, хто прийшов! Яя, здається, чогось ревнує. — І приголублюючи її: — Це янголятко ніколи не забуває стару Пласіду. Бідненька! У неї таке ж саме личко, як і у матері... Сідайте, сеньйоре докторе...

— Я не маю часу.

— Ти йдеш додому? — запитала Віржилія. — Тоді ходімо разом.

— Ходімо.

— Подайте мені, будь ласка, мого капелюшка, доно Пласідо.

— Ось він.

Дона Пласіда пішла за дзеркалом, щоб поставити його перед нею. Віржилія надягла капелюшок, поправила волосся. Вона щось сказала чоловікові, але той мовчав. А наша добра стара базіка говорила більше, ніж треба, так вона намагалась приховати своє тремтіння. Віржилія після того, як опанувала себе після першої миті, вже добре володіла собою.

— Я вже готова. Прощавайте, доно Пласідо, заходьте і ви до нас, не забувайте.

Стара пообіцяла, що завітає, і відчинила їм двері.

Розділ CV. Рівновага вікон

Дона Пласіда зачинила двері й упала у крісло. Я миттєво вийшов зі спальні і зробив кілька кроків, щоб вискочити на вулицю й вирвати Віржилію з рук її чоловіка. Я сказав про свій намір, і щойно це почула дона Пласіда, вона схопила мене за руку. Вже потім я подумав, що сказав те саме для того, щоб вона мене затримала. Проте прості міркування засвідчують, що після десяти хвилин, проведених у спальні, найприроднішим було б те, що я саме й намагався показати. І це все мало місце відповідно до славнозвісного закону про рівновагу вікон, який я відкрив, і про що написав із задоволенням у розділі LI. Необхідно було додати свіжого подиху для сумління. Спальня була, як зачинене вікно, я ж відчинив інше з наміром вийти і вдихнути свіжого повітря.

Розділ CVI. Небезпечна гра

Я вдихнув повітря й сів. Дона Пласіда сповнювала кімнату наріканнями й побиваннями. Я слухав її, не промовивши і слова. Я сам собі міркував, чи краще було зачинити в спальні Віржилію, а самому лишитися в домі, проте потім я таки зрозумів, що так було б гірше. Це підтверджувало б підозри, вогонь торкнувся б пороху, а там і кривава сцена... Вийшло значно краще. Але потім? Що там відбулося в домі Віржилії? Може, чоловік убив її? Чи просто сильно побив? Замкнув у домі, щоб не виходила? Вигнав з дому? Такі питання поступово виникали в моєму мозку, як чорні цяточки мерехтять у полі зору очей хворого чи втомленого. Вони з’являлися і зникали, у своєму трагічному і суворому вигляді, а я не міг вибрати щось одне з них і сказати: саме ти, ти і ніхто інший.

Раптом я побачив чорний силует. То дона Пласіда, котра була у внутрішніх кімнатах, вийшла, накинувши мантилью, і запропонувала: вона піде у дім Лобу Невеса. Я зауважив, що таке робити ризиковано, бо він не повірив би, що її візит станеться так швидко.

— Заспокойтесь, — перебила вона. — Я вмію залагоджувати справи. Якщо він вдома, то я не заходитиму всередину.

Вона вийшла, я лишився сам, аби ще раз обміркувати подію і можливі наслідки. Врешті мені видалось, що то була небезпечна гра, і я сам себе запитував, чи не пора було б піти і розважитися. Я відчув, що мене охоплює туга за шлюбом, бажання спрямувати життя в інше русло. А чом би й ні? У моєму серці ще можна було знайти щось привабливе, я не відчував себе нездатним до чистого, непорочного і суворого кохання. Насправді любовні пригоди є запаморочливою і бурхливою частиною життя, іншими словами — це виняток. Я вже втомився від них. Я навіть подумав, що у мене з’явились певні докори сумління. Як тільки я почав думати про таке, моя уява понесла мене казна-куди: я вже бачив себе одруженим, поруч з чарівною дружиною, у нас було baby, котре спало на руках у няньки. А всі ми стояли десь у глибині тінистого зеленого саду і споглядали вгорі клаптик блакитного неба, неймовірно блакитного...

Розділ CVII. Записка

«Нічого не трапилось, проте він щось підозрює, сам дуже серйозний і не розмовляє. Зараз саме вийшов. Посміхнувся лише один раз, дивлячись на Ньоньо, а то все дивився на нього довго і похмуро. Він до мене ставиться ніяк: ні добре, ні погано. Бог, вочевидь, бажає, щоб так сталося. Поки що треба бути дуже обачними, дуже обачними».

Розділ CVIII. Незрозумілий

Ось вам і драма, ось вам і майже шекспірівська трагедія. Оцей клаптик паперу, частково пожмаканий в руках, з карлючками, — став документом, який я, втім, не аналізував, цей аналіз я не викладу ні в цьому розділі, та й в іншому теж, можливо, навіть не зроблю цього і до кінця книги. Читач сам може зробити висновок щодо холоднокровності, завбачливості та настрою, з яким були написані нашвидкуруч ці короткі рядки. А поза цими рядками, з іншого боку, ураган у других мізках, прихований гнів, відчай, що соромиться і міркує, бо розв’язка може опинитися в багнюці, або в крові, або в сльозах.

Щодо мене, то я вам ось що скажу. Того дня я прочитав ту записку три чи чотири рази, можете вірити, що так і було. Якщо я вам скажу, що я її перечитав наступного дня — до і після сніданку — можете прийняти це без зайвих доказів. Ні тоді, ні тепер я не можу чітко окреслити, що саме я відчував. То був страх і не страх, то був жаль і не жаль, то було марнославство і не марнославство, врешті-решт то було кохання без кохання, тобто без запаморочення. І все це, напевне, складало таку складну й розпливчасту комбінацію, щось таке, що важко зрозуміти. Я так і не зрозумів. Тож вважатимемо, що я нічого і не сказав.

Розділ CIX. Філософ

Я вже писав, що перечитував листа до і після сніданку, я писав, що поснідав, лишається сказати хіба те, що мій сніданок був одним із найскромніших у житті: яйце, скибочка хліба, чашка чаю. Моя увага зафіксувала навіть таку незначну деталь: серед стількох важливих речей, що стерлися у пам’яті, цей сніданок якось не випав з поля зору. Головною причиною могло бути саме моє горе, проте його не було, головною причиною були роздуми, якими зі мною поділився Кінкас Борба, котрий прийшов до мене саме того дня. Він мені сказав, що стриманість не є обов’язковою для того, щоб зрозуміти його Гуманітизм, а ще менше для того, щоб дотримуватися цієї доктрини. Він стверджував, що його філософська доктрина легко пристосовувалась до принад життя, навіть щодо їжі, видовищ та кохання. Він говорив, що, навпаки, стриманість могла вказувати на певну тенденцію до аскетизму, котрий є абсолютним виразом людської дурості.

— От подивись, Святий Іоанн, — продовжував він, — живився сараною в пустелі замість того, щоб спокійненько набивати собі пузце в місті й таким чином сприяти недоїданню фарисеїв.

Збав мене, Боже, від переказу тут оповіді Кінкаса Борби, яку я вислухав у той сумний для мене час, — історія його довга, заплутана, проте цікава. Та якщо я не беруся тут переповідати історію його життя, то також не вважаю за необхідне і описувати його зовнішність. З іншого боку, маю сказати, що вона значно відрізнялась від тієї, яку він мав, коли ми зустрілися на бульварі Публіку. Я замовкаю. Я тільки скажу таке: якщо основними в характеристиці людини мають бути не риси обличчя, а її одяг, то це вже був інший Кінкас Борба. Він мав вигляд вищого судового чиновника без мантії, або ж генерала без військової форми, або успішного комерціанта. Я помітив його вишуканий піджак, його білосніжну сорочку, начищені черевики. Той самий голос, що колись був хрипким, зараз набув первісної мелодійності. Що ж до жестів, то хоча він і не втратив колишньої жвавості, тепер він не зловживав надмірною жестикуляцією, дотримувався певних стандартів. Втім, я не хочу його детально описувати. Бо якщо почну, наприклад, із золотого ґудзика, що виблискував у нього на грудях, та з якості шкіри його черевиків, то це вже буде справжній опис, котрий я вилучаю задля стислості викладу. Достатньо сказати, що черевики у нього були лаковані. Також маєте знати, що він успадкував кілька мільйонів рейсів від свого старого дядька з Барбасени.

Моя душа — дозвольте мені таке порівняння з дитинства, моя душа в той момент нагадувала м’ячик. Оповідь Борби — це ніби ударити по тому м’ячику, щоб він летів угору, потому він ось-ось мав приземлитися; записка Віржилії відбивала того м’ячика в інший бік, і він знову крутився в повітрі, падав, випадок на бульварі Публіку надавав йому нового поштовху, такого ж сильного та дієвого. Я гадаю, що народився для того, щоб переживати складні ситуації. Оцей пінг-понг протилежних речей виводив мене з рівноваги. Мені хотілось запакувати і Кінкаса Борбу, і Лобу Невеса, і записку Віржилії в одну філософську доктрину і послати їх подалі, як подарунок Аристотелю. Однак розповідь нашого філософа була все ж таки повчальною, тому що його талант споглядання був захопливим, зокрема те, як він описував зародження та зростання пороку, внутрішню боротьбу, повільну капітуляцію і звичку до ганьби.

— Послухайте, — зазначив він, — першу ніч, яку я провів на сходах церкви Святого Франциска, я проспав не прокидаючись, так ніби спав на пухкій перині. Чому? Тому що я поступово переходив від ліжка до дерев’яних нар у камері поліцейського відділку, від камери перейшов на вулицю...

Він врешті хотів викласти свою філософську доктрину, та я його зупинив. Я сьогодні дуже зайнятий і не зможу приділити достатньо уваги, приходьте пізніше, я завжди вдома. Кінкас Борба хитро посміхнувся. Можливо, йому була відома моя любовна історія, проте він більше нічого не сказав. Лише біля дверей він наостанок мовив:

— Приєднуйся до Гуманітизму. Це велике лоно для душі, вічне море, в яке я пірнав, щоб осягнути істину. Греки намагались дістати її з криниці. Яке недолуге поняття! Криниця! Саме тому вони її ніколи й не знаходили. Греки, недогреки, древні греки, вся ця довга вервечка людей схилялися над криницею, щоб побачити блиск істини, якої там ніколи й не було. Вони брали мотузки й ковші, деякі, найсміливіші, спускалися на саме дно та витягували з дна хіба що жабу. Я ж пішов прямо до моря. Приєднуйся до Гуманітизму!

Розділ CX. 31

Через тиждень Лобу Невеса було призначено губернатором провінції. Я все ще тішив себе надією, що він відмовиться, якщо цього разу наказ знову буде під номером 13, проте його номер був 31, проста перестановка цифр допомогла позбутися диявольського закляття. Якими глибокими бувають приховані пружини життя!

Розділ CXI. Паркан

Оскільки мені геть не притаманно удавати чи приховувати щось, я розкажу вам на цих сторінках випадок з парканом. Віржилія з чоловіком вже ось-ось мали відчалювати. Коли я ввійшов у будиночок дони Пласіди, то побачив на столі складений папірець. Це була записка від Віржилії. У ній ішлося про те, що вона чекала на мене ввечері у себе в саду. А в кінці була така фраза: «Паркан найнижчий з боку провулка».

Я незадоволено мугикнув. Лист видався мені незвично сміливим, нерозважливим і навіть комічним. Це означало не просто наразитися на скандал, а просто пертися туди, щоб стати ще й посміховиськом. Я уявив собі, як я перестрибую через паркан, хоча він і низький з боку провулка. І раптом уявив собі, як я стрибаю, а мене затримує поліціянт і відводить у відділок. Паркан бач низький! Що ще мало бути низьким? Очевидно, Віржилія не усвідомлює, що робить. Можливо, вона вже зараз шкодує, що написала таке. Я подивися на записку, клаптик пожмаканого паперу... Мені кортіло порвати його на тридцять тисяч клаптиків і розвіяти їх за вітром, як останнє свідчення нашого роману, проте я вчасно відмовився від такої ідеї. Почуття власної гідності, сором від втечі, думка, що я побоявся... Не було іншого виходу — треба було йти.

— Скажіть їй, що я прийду.

— Куди? — запитала дона Пласіда.

— Туди, де вона сказала, що буде на мене чекати.

— Вона нічого такого не говорила.

— Ось тут записка.

Дона Пласіда витріщилась:

— Але ж цей папір я знайшла сьогодні вранці в цій шухляді, я думала, що...

Мене просто ошелешили її слова, важко сказати, що я відчував. Я ще раз перечитав записку. Авжеж, це була давня записка від Віржилії, яку я отримав ще на початку нашого роману. То було побачення в саду, коли дійсно мені треба було перестрибнути через паркан, паркан був низеньким і простим. Я зберіг той папірець і... Важко описати мої почуття в той момент.

Розділ CXII. Чутки

Мабуть, на небесах було передбачено, щоб цей день став для мене днем неочікуваних ризиків. За кілька годин потому я зустрів Лобу Невеса на вулиці Оувідор, ми з ними говорили про його майбутню роботу та про політику. Він скористався першою ж нагодою, коли побачив якогось свого знайомого, що проходив повз нас, і пішов з ним, попрощавшись та висловивши свої вибачення. Пам’ять мені підказує, що він був якимось замкненим, проте свою замкненість він намагався приховати. Тоді мені здалося (тут я хочу попросити вибачення у критиків, можливо, моя думка видасться їм зухвалою), так-от мені здалося, що він боявся — не мене він боявся, не себе боявся, навіть не законів чи сумління. Він боявся чуток. Я припустив, що цей суд, невидимий і безіменний, в якому кожен з його учасників звинувачує й виносить вирок і був тією межею, що визначала дії Лобу Невеса. Можливо, він уже й не любив своєї дружини, і таким чином, можливо, його серце не підказало б йому пробачення щодо останніх подій. Я думаю (і знову сподіваюсь на поблажливість моїх критиків), що він радше розлучився б з жінкою, так само як і читач часто розриває якісь свої особисті стосунки, проте чутки, які поповзуть по всьому місту, призведуть до ретельного з’ясування всіх подробиць цієї історії, чутки, де зіткнуться якась одна і всі разом обставини, колишні історії, натяки, докази… Це жахливе бажання людей знати, що коїться в чужих покоях, стало на шляху розлученню в сім’ї. Водночас вони зробили неможливим і помсту, що призвело б до розголосу. Він не міг собі дозволити виявити свою образу щодо мене, так само як не міг собі дозволити і розлучення. Тож йому доводилося вдавати таку ж саму необізнаність, як і раніше, і відповідно виявляти такі ж самі почуття.

Гадаю, що йому це вартувало багатьох зусиль. У ті дні (саме тоді, коли я його бачив) йому було дуже важко це витримувати. Проте час (тут я знову розраховую на поблажливість людей мислячих), час притупляє чутливість, стирає пам’ять про якісь речі. Можна припустити, що з роками колючки обламаються, що часова дистанція від тих подій розмиє обриси минулого, що тінь сумнівів покриє наготу реальності, врешті-решт чутки перейдуть на інші любовні пригоди. А син, коли виросте, спробує реалізувати всі батьківські амбіції, він стане спадкоємцем усіх його уподобань. Отак публічна діяльність, авторитет серед оточення, а потім старість, хвороби, поступова деградація і смерть — ось і згорнута книга життя без жодної краплини крові.

Розділ CXIII. Клей

Якщо й можна зробити якийсь висновок з попереднього розділу, то це те, що чутки є добрим клеєм для інституту сім’ї. Не можна вважати неможливим, що я не стану розробляти цю думку до того, як я завершу книжку, проте цілком вірогідно, що я залишу все так, як є. Так чи інакше світські балачки — то добрий клей, як для домашнього вжитку, так і в політиці. Деякі жовчні метафізики дійшли крайнощів і вважають такі балачки притаманними лише людям посереднім та пришелепкуватим, проте цілком очевидно, що коли саме поняття доволі контраверсійне, не містить само по собі відповіді, варто зважити на корисні наслідки від таких чуток, аби зрозуміти, що вони є шедевральними для найвитонченіших людей, а таких дуже багато.

Розділ CXIV. Кінець діалогу

— Так, завтра. Ти прийдеш попрощатися на корабель?

— Ти з’їхала з глузду? Це неможливо.

— Ну, тоді прощавай.

— Прощавай.

— Не забувай про дону Пласіду. Провідуй її час від часу. Бідолашна! Вона вчора приходила, щоб попрощатися з нами, дуже плакала, говорила, що вже більше нас не побачить... Вона гарна людина, чи не так?

— Авжеж.

— Якщо ми напишемо листа, то вона його отримає. Тепер до зустрічі аж...

— Можливо, років за два?

— Отакої! Він сказав, що до наступних виборів.

— Хіба? Ну тоді вже недовго. Поглянь, на нас уже звертають увагу.

— Хто?

— Ті, що сидять там. Давай розійдемося.

— Мені так болить.

— Проте це необхідно, прощавай, Віржиліє!

— До зустрічі, прощавай!

Розділ CXV. Сніданок

Я не бачив, як корабель з Віржилією на облавку відчалював, проте у призначену годину я відчув щось таке, що не можна назвати ні болем, ні задоволенням. Це щось змішане, полегшення і туга, все переплелось у рівних пропорціях. Не гнівайся на мене, читачу, за таку сповідь. Я добре розумію, що для того, аби полоскотати нерви фантазії, я мусив би страждати від великого відчаю, пролити кілька скупих сльозин і не їсти. Так було б романтичніше, проте не відповідало б дійсності. Чиста правда полягала в тому, що я поснідав, як і в інші дні, серце згадувало наш роман, а шлунок смакував делікатеси шеф-кухаря мсьє Прудона...

Старі друзі, може, ви пам’ятаєте цього кулінарного майстра з готелю «Фарокс»? Цей чоловік, як розповідав власник готелю, служив у відомих Вері та Вефура в Парижі, а ще в палаці графа Моле та герцога Ларошфуко. Він був неперевершеним. Він з’явився в Ріо-де-Жанейро саме тоді, коли входила в моду полька... Полька, мсьє Прудон, Тіволі, танець, що його привезли з собою іноземці, казино — ось вони найкращі спогади тих часів. Проте найсмачнішими з усього були делікатеси від шеф-кухаря.

Так було і того ранку. Здається, що чортів кухар здогадався про нашу катастрофу. Ще ніколи його витвір та майстерність не були такими чудовими. Яка вишукана приправа! Яке соковите та м’яке м’ясо! Яка витончена сервіровка столу. Можна було смакувати і ротом, і очима, і носом. Ой, мій біль! Мені треба було поховати своє кохання в чудесний спосіб. Вони попливли туди на Північ, вийшли в море, перетнули простір і час, а я лишився тут, сидів у кутку за столом, маючи сорок з гаком років, таких порожніх і проведених без діла. Я більше ніколи їх не побачу, а от вона могла б повернутися і повернеться. Втім, хто може очікувати пахощі ранку в сутінках надвечір’я?

Розділ CXVI. Філософія пожовклих листів

Мені стало сумно, коли я дописував останній розділ, і вже не хотілося писати цей, хотілось трохи відпочити, очистити душу від меланхолії, яка її заповнила, і жити далі. Проте я не бажаю витрачати час.

Від’їзд Віржилії справив на мене ефект удівства. У перші дні я зачинявся вдома, щоби бити мух, як Доміціан^[64], якщо не бреше Светоній, проте бив я їх дуже своєрідно: очима. Розтягнувшись у гамаку з розгорнутою книжкою в руках, я ловив їх одну за одною у глибині великої зали. Тут вистачало всього: і туги, і амбіцій, і трохи нудьги, і багато вільних мрій. У цей період помер мій дядько, той що був каноніком, а також два кузени. Мене це не надто схвилювало: я їх супроводив на цвинтар, як ото несуть гроші в банк. Що таке я торочу? Як несуть листи на пошту: я запечатав листи, кинув їх у скриньку, тобто передав поштареві, щоб він їх вручив особисто адресатові. Саме в цей період народилася моя племінниця Венансія, донька Котріна. Одні помирають, інші народжуються, а я ловлю мух.

Були дні, коли я жвавішав, йшов до шухляд, діставав старі пожовклі листи — від друзів, від родичів, від закоханих (там навіть траплялися листи від Марсели). Я їх усі розгортав, читав один за одним і відновлював у пам’яті минуле... Недосвідчений читачу, якщо ти не зберігаєш листів, отриманих в молодості, ти не матимеш такого філософського дня зі старими листами, не відчуєш задоволення від них, не побачиш себе десь там у глибині в сутінках — трикутний капелюх, семимильні чоботи і довга ассирійська борода, а ти танцюєш під звуки анакреонтичної сопілки. Не викидай свої листи молодості!

Розділ CXVII. Гуманітизм

А втім, дві сили, окрім третьої, змагалися задля того, щоби повернути мене до звичного активного трибу життя: Сабіна та Кінкас Борба. Моя сестра спрямувала свої сили — просто-таки шаленим натиском — на кандидатку на роль моєї дружини, Ньо-Лоло. Коли я оговтався, то дівчина була вже майже в мене на руках. Щодо Кінкаса Борби, то той врешті-решт виклав мені свій Гуманітизм, філософську систему, яка мала не лишити каменя на камені від інших філософських доктрин.

— Гуманітас, — говорив він — це початок усіх речей, це не що інше як сама людина, розділена між усіма іншими людьми. Гуманітас складається з трьох фаз: статичної, ще до свого створення; експансивної, початок розвитку речей; дисперсивної — поява людини і сюди додається ще одна фаза, а саме контрактивна, тобто поглинання людини та речей. Експансія, започаткувавши Всесвіт, порадила Гуманітас діставати задоволення, відтак з’являється дисперсія, що є ніщо інше як персоніфіковане примноження первозданної субстанції.

Оскільки таке пояснення мені здалося досить складним, Кінкас Борба розвинув його більш глибоко, щоб я зрозумів головні напрямки такої філософської системи. Він мені пояснив, що, з одного боку, Гуманітизм пов’язаний з брахманізмом^[65], а саме тим, що і він розділяє на різні частини тіло Гуманітас: однак те, що в індійській філософії мало лише вузьке теологічне та політичне значення, в теорії Гуманітизму означало фундаментальний закон, значення якого було важливим для кожної людини. Таким чином, якщо людина походила від грудей чи нирок Гуманітас, то це мав бути силач, зовсім інша річ, якщо ти походив від волосся чи кінчика носа. Відтак виникає необхідність розвивати і зміцнювати м’язи. Геркулес був не що інше як символ, предтеча Гуманітизму. На цьому місці Кінкас зауважив, що язичество могло б осягнути істину, якби не принизило себе вульгарністю своїх міфів. Нічого подібного не станеться з Гуманітизмом. У цій новій церкві не буде легковажних пригод, не буде руйнації, не буде суму і не буде дитячих пустощів. Кохання, наприклад, священне, розмноження ж є ритуалом. Оскільки життя є найбільшою цінністю всесвіту, не буде злидаря, котрий обрав би смерть, аби уникнути злиднів (в чому і полягає прекрасний внесок Гуманітас), окрім того, продовження життя це не просто випадковість, а наслідок залицяння, що є моментом причастя духовної меси. Таким чином, насправді існує тільки одна біда — не бути народженим.

— Уяви собі, що ти, наприклад, не народився, — вів далі Кінкас Борба, — Позитивним було б хіба те, що ти не мав би нагоди зі мною поспілкуватися, не міг би з’їсти оцю картоплю, ходити в театр, себто робити все те, що можна виразити одним словом — жити. Зазнач, що я не роблю людину носієм возом, який возить Гуманітас. Ні, вона є одночасно і возом, і візницею, і пасажиром. Вона сама є зменшеною копією Гуманітас. Відтак виникає потреба обожнювати самого себе. Тобі потрібен доказ досконалості моєї філософської системи? Ось поглянь на заздрощі. Не було жодного мораліста — грека чи турка, християнина чи мусульманина, хто б нам не торочив про шкідливість заздрощів. У цьому одностайні всі — від ланів Ідумеї^[66] до схилів Тіжуки, а тепер відведи рукою давні забобони, забудь заяложену риторику й пізнай суть заздрощів, відчуття такого тонкого і такого аристократичного. Оскільки кожна людина це просто зменшена копія Гуманітас, зрозуміло, що жодна людина не є протилежністю іншої людини, хоча зовні вони можуть видаватися такими. Тож коли кат страчує жертву, він може викликати марний зойк поетів, та головним чином саме Гуманітас виправляє в Гуманітас порушення закону Гуманітас. Те ж саме я можу сказати про того, хто розриває на частини іншого: це є проявом сили Гуманітас. Нічого неймовірного немає і в тому, що і першого врешті буде убито (і тому є приклади). Якщо ти мене правильно зрозумів, то ти легко дійдеш до думки, що заздрощі — не що інше, як захоплення, яке бореться зі своїм кумиром, а оскільки боротьба є основною функцією людського роду, то всі войовничі почуття найбільше сприяють його щастю. Відтак можна сказати, що заздрощі — то чеснота, а не порок.

Навіщо було сперечатися? Я був просто вражений. Чіткість викладу, логічна послідовність принципів, чітко виведені висновки, все це видавалось надзвичайно значущим, та мені треба було перервати нашу бесіду на кілька хвилин, поки я засвоював нову філософію. Кінкас Борба не міг приховати задоволення від свого тріумфу. У нього в руках було куряче крильце, і він його смакував з філософським спокоєм. Я зробив ще кілька зауважень, проте вони були такими слабкими, що йому було достатньо кількох хвилин, щоб спростувати їх.

— Щоб добре зрозуміти мою філософську систему, — наостанок сказав він, — важливо ніколи не забувати універсального принципу, розділеного і стисло присутнього в кожній людині. Ось подивись: війна здається на перший погляд лихом, проте це цілком прийнятна операція: так, ніби хруснули пальці Гуманітас; голод (він саме по-філософськи обсмоктував куряче крильце), голод є випробуванням Гуманітас своїх власних нутрощів. Проте я не хочу ніякого іншого доказу значення моєї філософської системи, як оця курка. Її годували кукурудзою, яку посадив африканець, котрого привезли, скажімо, з Анголи. Він народився, виріс, його продали, привезли сюди на кораблі, а корабель був зроблений з дерева, зрубаного в сельві десятьма або ж дванадцятьма чоловіками; на кораблі були вітрила з парусини, котру було виткано ще вісьмома чи десятьма ткачами. Не будемо вже згадувати про канати та інше начиння того корабля. Таким чином, оця курка, якою я пообідав сьогодні, є результатом зусиль і боротьби цілого натовпу, і все це було здійснено лише для того, щоби вгамувати мій голод.

Під час обіду після того, як подали сир та каву, Кінкас Борба показав мені, що його система руйнує біль. Біль, згідно з Гуманітизмом, — це чиста ілюзія. Коли малій дитині погрожують різкою, ще до того, як її вдарили, вона заплющує очі і тремтить. Така схильність і є основою для ілюзій, яку люди успадковують і передають наступним поколінням. Недостатньо прийняти таку філософську систему, щоби позбутись болю, проте це необхідно зробити. Все інше є природньою еволюцією речей. Як тільки людина добре усвідомить, що вона і є Гуманітас, їй тільки треба звернутись подумки до первинної субстанції, аби подолати будь-яке болісне відчуття. Тож еволюція — настільки глибока, що навряд чи людина досягне такої досконалості раніше ніж за декілька тисячоліть.

З того часу Кінкас Борба почав мені читати свою фундаментальну працю. Це були чотири томи рукопису, кожен на сто сторінок, списаних дрібним почерком та ще багато цитувань з латини. Останній том — політичний трактат, що базувався на Гуманітизмі; це була, напевно, найнудніша частина його системи, проте написана з суворим дотриманням логіки. Після реорганізації суспільства за його методом, ця система не гарантувала, що на землі не буде ні війн, ні бунтів, навіть пожеж, ударів ножем невідомого походження, бідності, голоду та хвороб, та оскільки всі ці нібито лиха насправді помилково тлумачаться (адже вони є зовнішні вияви внутрішньої субстанції, і не здатні впливати на людину інакше, як проста зміна загального одноманіття), то цілком зрозуміло, що вони не завадять людському щастю. Втім, коли такі лиха (що докорінно неправильно трактується) будуть співвідноситися в майбутньому з концепцією, виробленою в давні часи, саму систему не буде зруйновано і на це є дві причини: 1. Тому що Гуманітас є абсолютною і твірною субстанцією, і кожен індивід має віднайти найбільшу радість у тому, щоби присвятити себе принципу, з якого він походить. 2. Тому що навіть за таких умов не зменшиться духовна влада людина над Землею, котра була створена лише для її задоволення, так само як і зірки, бриз, фініки та ревінь.

— Панглос^[67] не був таким нерозумним, як його описав Вольтер, — сказав мені Кінкас Борба, згортаючи книгу.

Розділ CXVIII. Третя сила

Третя сила, котра мене кликала до веселої юрби, було бажання вирізнитися з-поміж інших і, головним чином, нездатність жити на самоті. Юрба мене притягувала, оплески мене підносили. Якби ідея з пластирем з’явилась у мене в той час, хто знає? Може, я і не помер би і став би знаменитим. Проте тоді пластир на думку не спав. З’явилось бажання розважитись чим-небудь, як-небудь і за допомогою чого-небудь.

Розділ CXIX. У лапках

Я хочу лишити тут у лапках з півдюжини афоризмів, які я написав у той час. Це як позіхання від нудьги. Їх можна використати як епіграф до промов без спеціальної теми.

***

«Будьте особливо терплячими, якщо біль допікає вашого ближнього».

***

«Ми вбиваємо час, а час нас хоронить».

***

«Один кучер-філософ часто говорив, що задоволення від прогулянок у кареті стало б зовсім незначним, якби всі їздили в каретах».

***

«Вір у себе, проте не слід завжди сумніватися в інших».

***

«Ювелір міркував: навіщо той абориген (ботокуду^[68]) робить дірку в губі, якщо встромляє туди просто паличку».

***

«Не гнівайся, якщо тобі не подякували за добру справу».

***

«Краще звалитися з небес, ніж з четвертого поверху».

Розділ CXX. Compelle intrare^[69]

— Ні, братику, тепер я кажу, хочеш ти цього чи не хочеш, але маєш одружитися, — сказала мені Сабіна і додала з іронією: — Яке прекрасне майбутнє! Одинак і без дітей.

Без дітей. Сама думка про те, що у мене будуть діти, мене просто підкинула, по тілу пробіг якийсь таємничий флюїд. Так, мені таки треба було стати батьком. Можливо, життя одинака має свої переваги, проте вони тьмяніють у порівнянні з самотністю, що супроводжує одинака. Без дітей? Ні, це просто неможливо. Я був налаштований на все, навіть породичатися з Дамашсену. Без дітей! Оскільки на той момент я мав велику віру в Кінкаса Борбу, то пішов до нього і виклав йому свої особисті міркування щодо батьківства. Філософ вислухав мене і реакція була бурхливою, він сказав мені, що в моєму лоні поворухнувся Гуманітас. Він підтримав мою ідею щодо одруження, навів доводи того, що в такому разі у мої двері постукають ще й інші вигоди тощо. Compelle intrare, як говорив Христос. І при цьому він не міг не вказати, що саме Ісус був не більше і не менше, ніж предтечею Гуманітизму, проте батьки церкви інтерпретували це хибно.

Розділ CXXI. Згори донизу

Через три наступні місяці мої справи йшли фантастично добре. Флюїди, Сабіна, очі дівчини, бажання її батька — все це були поштовхи, що наближали мене до одруження. Спогад про Віржилію час від часу з’являвся на порозі, а з нею і чорний чорт, котрий ставив переді мною люстерко, в якому я здалека бачив Віржилію, що обливалась слізьми, проте приходив і другий бісик, рожевий, з іншим люстерком, і в ньому відбилась постать Нья-Лоло — ніжна, осяйна, просто янгольська.

Я нічого не кажу про свій вік. Я його не відчував, додам навіть, що я його відкинув геть одної неділі, коли пішов на месу в каплицю Лівраменту. Оскільки Дамашсену жив у Кажуейрусі, то я часто супроводив їх під час меси. На схилі гори ще не було нічого, окрім одного невеличкого палацу на самій горі, де саме й була каплиця. Так от, у неділю, коли ми спускалися з Нья-Лоло з гори, а я тримав її під руку, не знаю, як так сталося, але раптом я відчув, що відкидаю тут два роки, там чотири, потім там попереду ще п’ять, і таким чином доки ми спустилися вниз, мені лишилось всього якихось років двадцять, такими, якими вони були колись — радісними й веселими.

Наразі, якщо ви хочете знати про обставини, чому сталася така пригода зі мною, то вам просто треба дочитати цей розділ до кінця. На схилі по дорозі вниз ми зустріли групу чоловіків. Дамашсену, який ішов поруч з нами, помітив їх і збуджено подався вперед, а ми йшли позаду. І ось що ми побачили: там були чоловіки різного віку, високі й низькі, різного кольору шкіри, одні в сорочках із закоченими рукавами, інші в піджаках, були й такі, хто був одягнений в лахміття, вони по-різному поводилися, одні стояли зігнувшись, інші сперлися на паркан, ще інші, нахилившись, руками тримались за коліна, дехто сидів просто на камінні, очі ж усіх були спрямовані в центр, а з розширених зіниць, здавалося, визирала душа.

— Що там? — запитала мене Нья-Лоло.

Я зробив їй знак, щоб вона мовчала, тихенько пройшов уперед — мене всі пропускали насправді мене просто не помічали. Саме центр кола приковував їхню увагу. Там проходили півнячі бої. Я побачив двох суперників, двох півнів з гострими шпорами, вогненними поглядами та гострими дзьобами. У обох гребні були скривавленими, вже не було пір’я на яскраво-червоних від крові грудях, сили вже почали їх покидати. Проте бою вони не припиняли, не відводячи погляди один від одного, дзьоб догори, дзьоб донизу, удар одного, удар другого, вони просто тремтіли від гніву. Дамашсену забув про все на світі: спектакль витіснив з його свідомості увесь світ. Марно я говорив йому, що час повертатися, він не відповідав, не чув, весь зосередившись на півнях. Саме бій півнів був його пристрастю.

Тоді Нья-Лоло м’яко смикнула мене за руку та попросила піти звідти. Я погодився, і ми рушили з нею схилом вниз. Я вже говорив, що схил був безлюдний, що ми йшли з меси, проте ще не сказав, що дощу не було, погода стояла сонячна. І сонце було таке пекуче, що невдовзі я відкрив парасольку, закріпив її по центру і нахилив так, що додав іще одну сторінку до філософського трактату Кінкаса Борби: один Гуманітас пестить іншого Гуманітас... Саме тоді мої роки покотилися згори донизу.

Біля підніжжя ми зупинилися на кілька хвилин, чекаючи Дамашсену. Невдовзі він з’явився в оточенні тих глядачів, що коментували, як завершився бій. Один з них, скарбник, що тримав гроші, які ставили на кін, роздавав пачку старих банкнотів по 10 тостонів тим, хто виграв заклад, від чого ті ще більше раділи. Що ж до півнів, то їх несли під пахвою їхні господарі. У одного з них гребінь був дуже рваний і закривавлений, — я зрозумів, що він зазнав поразки, проте я помилився, переможеним був другий, у котрого геть не лишилося гребеня. Обидва були з відкритими дзьобами, ледь дихали від виснаження. Публіка була ж весела, незважаючи на сильне збудження під час бою. Вони переповідали епізоди пташиної сутички, згадували колишні двобої. Я відчував сором і відразу, ще пригніченішою почувалася Нья-Лоло.

Розділ CXXII. Дуже тонкий намір

Від чого страждала та чому відчувала сором Нья-Лоло, то це через свого батька. Та легкість, з якою він вліз у натовп, що спостерігав за півнячими боями, засвідчувала його давні суспільні звички і смаки, і Нья-Лоло стало страшно, що такий свекор виглядатиме непристойно. Були дуже помітними зміни, які сталися з нею за цей час: вона сама вчилася й вивчала мене. Її вабило світське життя, вишукане і елегантне, головним чином тому, що вона думала, що так буде надійніше поєднати наші долі. Нья-Лоло спостерігала, копіювала, намагалася здогадатися, що і як, водночас намагалася приховати невисоке походження своєї родини. Того дня вона була надзвичайно невдоволена поведінкою батька. Це її дуже засмутило. Я ж безуспішно намагався її розвеселити, відвернути увагу, і розповідав їй багато жартів і приказок щодо вишуканих манер та мої зусилля були марними, і геть її не розвеселили. Таким сильним було її враження від того, що вона побачила що я подумав, що Лоло готова провести роздільну лінію між моїми стосунками з її батьком і нею. Таке почуття мені видалось піднесеним, це було ще одним знаком, що нас зближував.

— Хай там як, — сказав я сам собі, — я вирву цю квітку з болота.

Розділ CXXIII. Справжній Котрін

Хоча мені вже було сорок з гаком років, та оскільки я любив родину, то розумів так, що спершу слід поговорити з Котріном. Він мене вислухав і серйозно сказав, що він не має звички втручатися у справи своїх родичів. Його могли запідозрити в якомусь особистому інтересі. Якби він хоча б вихваляв надзвичайні чесноти Нья-Лоло, та він мовчав. Мало того: він був певен, що племінниця в душі пристрасно мене кохала, зрештою, якби вона захотіла б запитати у нього поради, то він би їй нічого не сказав. Він це робив не тому, що погано ставився до мене, він високо цінував мої чесноти — він не переставав захоплюватися ними, це правда, і що стосується Нья-Лоло, він ніколи не заперечував, що вона прекрасна партія. Але от щодо поради, за кого їй виходити заміж, — то тут він не порадник.

— Я умиваю руки, — сказав він насамкінець.

— Проте ви якось говорили, що мені слід було б одружитися якомога швидше...

— Це — зовсім інша справа. Я вважаю, що одруження є необхідним в першу чергу, якщо ви маєте політичні амбіції. Ви ж знаєте, що для політика — бути одинаком — це певною мірою мінус. А тепер щодо нареченої… Я не можу висловитися за чи проти, не хочу, не мушу, це мене не обходить. Мені здається, що Сабіна ходила до них, як то кажуть, робила їй певні пропозиції, проте в будь-якому разі вона не кревна тітка Лоло, як я. Послухайте, але ж ні... я не скажу...

— Скажіть.

— Ні, я нічого не скажу.

Можливо, делікатність Котріна видасться надмірною, якщо не знати його характер, адже Котрін був надзвичайно чесним. Навіть я був з ним несправедливим кілька років тому, коли виникло питання поділу майна після смерті батька. Я визнаю, що він просто взірець доброчесності. Йому закидали, що він занадто скупий, і, зверніть увагу, що то таки правда, але ж скупість — це всього лише перебільшена чеснота, а чесноти мають бути як у кошторисі: краще позитивне сальдо, ніж дефіцит. Оскільки він не був дуже привітним, то мав багато ворогів, котрі звинувачували його в тому, що він просто варвар. Єдиний факт, на який вони посилалися, було те, що він часто відправляв рабів до підземної в’язниці, де їх били батогом, аж поки ті стікали кров’ю. Але ж він туди відправляв лише найнегідніших рабів або ж втікачів. Річ у тім, що він протягом тривалого часу займався контрабандою рабів і звик до жорстокішого ставлення в ці сфери торгівлі, ніж вона того вимагала; тож не можна, чесно кажучи, зарахувати до власне природних рис людини ті, котрі він набув у результаті соціальних дій. Доказом того, що він мав почуття милосердя, була його любов до дітей, те, як він страждав, коли кілька місяців потому померла Сара. Я думаю, що то є незаперечним доказом, однак також не єдиним. Він був скарбником в якомусь церковному братстві і членом багатьох інших, а в одному був навіть почесним братом. Це все не дуже збігається з його репутацією скнари. Правда, добро просто так не робиться, оте братство (в якому він був скарбником) на знак вдячності замовило його портрет олією. Насправді він не був аж таким бездоганним, він, до прикладу, мав слабкість повідомляти газети про свою доброчинність, за це йому можна дорікати. Безперечно, такі дії не є похвальними, я згоден, проте він пояснював це тим, що добрі діла, коли поширюються, заохочують інших, особливо, коли вони є публічними. Його думку не можна просто так відкинути. Тож я гадаю, що він час від часу вдавався до доброчинності саме з метою спонукати до філантропії інших (і в цьому питанні я його найбільше ціную), і якщо саме такою була його мета, слід визнати, що публічність у такому питанні і була отим самим sine qua non^[70]. Взагалі-то можна зазначити, що якщо він когось і обійшов своєю увагою, то не було такого, кому він заборгував би хоч реал.

Розділ CXXIV. Проміжний

Що є між життям та смертю? Коротенький місточок. Але ж якби я не вставив його сюди, то читач дістав би важкого удару, котрий, можливо, зашкодив би враженню від цієї книги. Перескочити від портрета до смерті — у житті таке трапляється часто. Та й читач не втікає від реального світу у світ книги. Я не кажу, що цей вислів належить мені, я кажу, що в ньому є частка істини або принаймні якась її мальовнича форма. Тож я повторюю: не я перший сказав це.

Розділ CXXV. Епітафія

ТУТ СПОЧИВАЄ

ДОНА ЕУЛАЛІЯ ДАМАШСЕНУ ДЕ БРІТУ,

ЯКА ПОМЕРЛА

У ВІЦІ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИ РОКІВ.

МОЛІМОСЯ ЗА НЕЇ!

Розділ CXXVI. Скорбота

В епітафії сказано все. Вона вагоміша від моєї розповіді про недугу Нья-Лоло, смерть, розпач родини, похорон. Ви тепер знаєте, що вона померла, додам, що сталося це під час першої хвилі жовтої лихоманки. Я більше нічого не казатиму, лише те, що я провів її в останню путь до могили і простився з нею із сумом, але без сліз. Тож я зробив висновок, що, напевне, я її по-справжньому і не кохав...

Тепер же погляньте, до яких наслідків може призвести байдужа сліпота долі. Мені було боляче від того, що сліпа епідемія вбивала наліво та направо, забрала з собою молоду дівчину, котра мала б стати мені дружиною. Я так і не збагнув, в чому полягала необхідність епідемії, а ще менше тієї смерті. Здається, що остання видалась мені ще абсурднішою, ніж усі інші смерті. Кінкас Борба, однак, пояснив мені, що епідемії були корисними для людського роду, хоча і приносили лихо для певної кількості осіб. Він зазначив, що яким би жахливим не було те видовище, там була одна вагома перевага: більшість населення все ж вижила. Він навіть наважився запитати мене посеред трауру за померлою, чи я не відчуваю якесь таємне вдоволення від того, що мені вдалося вирватися з обіймів тієї чуми. Проте це питання було настільки безглуздим, що лишилося без відповіді.

Якщо вже я вам не розповідав про те, як вона померла, то не стану розповідати і про месу сьомого дня. Невтішність Дамашсену була безмежною, цей бідний чоловік миттєво зістарився. П’ятнадцять днів потому я розмовляв з ним, він так само був невтішним, і говорив, що той величезний біль, яким його покарав бог, ще більше посилився власне через людей. Більше нічого він мені не сказав. А ще через три тижні ми знову повернулись до тієї розмови, і тоді він зізнався, що коли сталося таке непоправне горе, він шукав розради серед своїх друзів. Всього дванадцять чоловік, а з них — три чверті друзі Котріна прийшли на цвинтар попрощатися з покійницею. А він відправив вісімдесят запрошень. Я послався на те, що то не так вагомо, і так буває часто. Цілком можна було пробачити такий начебто брак уваги. Сумний Дамашсену хитав головою, не вірячи мені.

— Отакої, — стогнав він, — вони мене покинули в горі.

Котрін, що був присутній при цій розмові, додав:

— Прийшли ті, хто справді небайдужий до вас і до нас. Вісімдесят прийшли б чисто формально, і розмовляли б вони про недоладність уряду, прочудодійні ліки в аптеках, про вартість нерухомості або ж перемивали б кістки один одному...

Дамашсену слухав мовчки і ще раз похитав головою:

— Але ж прийшли б!

Розділ CXXVII. Формальності

Яке то щастя, що небеса мене наділили часткою мудрості, даром знаходити зв’язок між речами, здатністю порівнювати і робити висновки. У мене була така психічна здібність, і я дякую небесам за це з глибини своєї могили.

Дійсно, звичайна людина, якби почула останні слова Дамашсену, не згадала б їх, коли через якийсь проміжок часу сталося так, що вона знайшла і спробувала оцінити гравюру, на котрій зображені турецькі жінки. Так от, а я пригадав. Там було шестеро мусульманок з Константинополя — сучасних — у вбранні, що його носять на вулиці, обличчя було прикрите, проте не грубим полотном, яке насправді вкриває лице, а тонюсінькою вуаллю, котра нібито давала можливість відкрити лише очі, а насправді відкривала все обличчя. Мене просто вразили винахідливість і франтівство мусульманок, які таким чином прикривають обличчя — тим самим дотримуються звичаїв — проте обличчя все ж не приховане і робить красу доступною. На перший погляд немає нічого спільного між турецькими жінками і Дамашсену, але якщо в тебе, читачу, прониклива і глибока душа (а я в цьому не сумніваюсь), ти зрозумієш, як і в першому, так і в другому випадках стирчать вуха однієї строгої і водночас поблажливої подруги людини в суспільстві.

Люба формальносте, саме ти є опорою нашого життя, бальзамом для сердець, посередницею між людьми, єднальною ланкою між земним і небесним, ти витираєш сльози батька, ти шукаєш прощення пророка. Якщо біль стихає, якщо сумління пристосовується, кому, як не тобі, ми маємо завдячувати цим величезним благом? Повага, котра виражається зняттям капелюха, не значить нічого, проте галантна байдужість справляє на нас приємне враження. Причина полягає в тому, що всупереч давньому абсурдному афоризму, не слово вбиває, а слово дає життя. Саме в душі зароджуються протиріччя, сумніви, тлумачення, а потім боротьба і смерть. Нехай живе люба формальність, задля спокою Дамашсену й на славу Мухамеда!

Розділ CXXVIII. У парламенті

Зверніть увагу, що я побачив оту гравюру з турецькими жінками через два роки після того, як говорив з Дамашсену, і побачив я ту картину в Палаті депутатів, де стояв неймовірний гамір саме тоді, коли якийсь депутат висловлював свою думку щодо висновків бюджетного комітету. Тоді і я вже став депутатом. Ті, хто вже читав мою книжку, зрозуміють моє вдоволення від цього, іншим же це абсолютно нецікаво. Я був депутатом і побачив оту турецьку гравюру, яку поставили біля мого місця між колегою депутатом, що саме розповідав якусь цікаву історію, та іншим, котрий на зворотній стороні конверта малював олівцем самого оратора. А виступав саме Лобу Невес. Хвиля життя знову винесла нас на той самий берег, як викинуті на сушу під час кораблетрощі дві пляшки. Він приховував свою образу, а я мав приховувати своє каяття. Я вживаю таке розпливчасте формулювання під знаком запитання та умовності з тим, аби сказати, що насправді мені нічого було приховувати, окрім амбіцій стати міністром.

Розділ CXXIX. Без докорів сумління

Моє сумління мене не турбувало.

Якби у мене були власні хімічні прилади, то я виклав би на цій сторінці книжки матеріал з хімії, бо мені хотілось розкласти гризоти сумління на найпростіші елементи, щоб дізнатися певним доказовим способом, з якої причини Ахілл носив навколо стін Трої тіло свого ворога, чи чому леді Макбет проходжалася по кімнаті із закривавленими руками. Але ж у мене немає хімічного приладдя, так само, як і мук сумління. У мене було бажання стати державним міністром. Але якщо мені все ж таки потрібно закінчувати цей розділ, то я сказав би, що мені не хотілося би бути ні Ахіллом, ні леді Макбет. Та якщо мені все ж треба вибирати, то я б радше носив труп свого ворога і слухав благання Пріама, подібно до Ахілла, аніж був би леді Макбет із закривавленими руками. Врешті-решт той вчинок Ахілла здобув хорошу репутацію серед військових та літературних колах. Я не чув благання Пріама, проте я слухав виступ Лобу Невеса, і сумління мене не загризло.

Розділ CXXX. Щоб вставити його в розділ CXXIX

Вперше я мав нагоду поговорити з Віржилією на балу в 1855 році після того, як вони повернулися з провінції. На ній була пишна сукня з синього муару з оголеними плечима, як у колишні часи. Вже не було свіжості першої молодості, проте вона все ще вирізнялась своєю осінньою красою, котра особливо впадала у вічі о вечірній порі. Я пам’ятаю, про що ми з нею говорили довго, проте зовсім не натякали на минуле. Все й так було зрозумілим. Якийсь призабутий вислів або ж колишній погляд і більше нічого. Невдовзі вона поїхала. Я пішов провести її на сходах і сам не знаю чому, завдяки якому поштовху мозкового черевомовлення (даруйте мені, мовознавці, таку незграбну фразу) я прошепотів сам до себе це слово, що сягало давнини:

— Просто незрівнянна!

Цей розділ слід було б помістити між першим і другим реченням розділу CXXIX.

Розділ CXXXI. Про наклеп

Саме в ту мить, коли я промовляв оті слова, використовуючи мозкове черевомовлення — в якому я просто висловлював свою оцінку, а не каяття, я відчув, як хтось поклав мені на плече руку. Я повернувся — це був мій давній товариш, морський офіцер, життєрадісний, з дещо фривольними манерами. Він хитро всміхнувся і сказав:

— Баламуте! Згадуєш минуле, еге ж?

— Слава минулому!

— Ти, звісно, вже поновився у правах?

— Відстань, дженджику, — сказав я йому, пригрозивши пальцем.

Я маю визнати, що отакі репліки є просто нетактовними — особливо остання репліка. І тому ще з більшим задоволенням я це визнаю. У той же час саме про жінок говорять, що вони занадто балакучі й нетактовні. Я все ж хотів би завершити цю книжку, і дати свою оцінку цьому поняттю людської душі. У питанні любовних походеньок я зустрічав чоловіків, котрі всміхалися не дуже-то й заперечуючи своєї участі, говорили вони холодно, однослівно, в той час як їх подруги ніколи в цьому не зізнавалися і готові були присягнути на Святому Євангелії, що все те наклеп. Причиною такої відмінності є те, що жінка (окрім гіпотези, викладеної в розділі CI та інших) віддається коханню, іншими словами, це кохання, пристрасть, як у Стендаля, або суто фізіологічний потяг, як це було у древніх римлянок, полінезійок, лапландок, африканок і, можливо, представниць інших рас нашої цивілізації. Що ж до чоловіка — маю на увазі цивілізованих чоловіків нашого світського середовища — чоловік поєднує будь-яке почуття з марнославством. Окрім того (я завжди маю на увазі випадки таємного любовного роману), жінка, котра кохає чоловіка, здається, що вона ніби порушує свій обов’язок і відтак має майстерно приховувати своє кохання, їй доводиться досконало завуальовувати свою зраду, тоді як чоловіком, що відчуває, що він є саме тим, хто став причиною такої зради і водночас переможцем над другим чоловіком, заволодіває інше відчуття, менш грубе і не таке таємне, — це така собі самовдоволеність, в якій проступає і виблискує його заслуга.

Я не певен, чи є справедливим, чи ні таке моє пояснення, проте все ж варто зазначити на цих сторінках, задля того, щоб це лишилось на майбутнє, що балакучість жінок — це жарт, який вигадали чоловіки. Бо принаймні в коханні вони — німі як могила. Часто вони себе видають, бо почуваються нещасними, через надмірне хвилювання, не завжди вміють зробити вигляд, ніби нічого не сталося, не витримують підозріливого погляду чи багатозначного натяку. Саме тому королева Наварри якось використала таку метафору для того, щоб висловити думку про те, що будь-який любовний роман рано чи пізно стає відомим загалу: «Як би ми не дресирували песика, врешті-решт колись то він все одно загавкає».

Розділ CXXXII. Несерйозний

Коли я цитував вислів королеви Наварри, мені спало на думку, що в нашого народу є такий вислів: коли хтось бачить, що людина геть не в гуморі, говорять: «Чоловіче, хто убив твого песика» так ніби натякаючи: — «Хто забрав у вас ваше кохання, таємні побачення тощо». Проте цей розділ вийшов геть несерйозним.

Розділ CXXXIII. Принцип Гельвеція^[71]

Ми зупинилися на тому місці, коли морський офіцер вирвав у мене зізнання, що в мене був роман з Віржилією, тож тут я можу додати принцип Гельвеція і, з іншого боку, поясню його. У моїх інтересах було мовчати. Підтвердити колишню підозру означало збудити старі приспані чутки, спровокувати скандал, щонайменше набути репутації людини нетактовної. Ось у чому полягав мій інтерес. Якщо ж так поверхово розуміти принцип Гельвеція, саме так я мусив був вчинити. Проте я вже дав привід для того, щоб мене вважали по-чоловічому нетактовним: над моєю зацікавленістю в безпеці стояла інша річ, — моє марнославство, котре більш особисте, мені більш близьке. Бажання безпеки рефлективне, воно припускає попередній силогізм, друге ж бажання — спонтанне, інстинктивне, воно йде від самої натури. Нарешті перше бажання має довгострокові наслідки, а друге майже миттєві. Висновок: принцип Гельвеція справедливий у моєму випадку, відмінність же полягає в тому, що така моя зацікавленість не явна, а прихована.

Розділ CXXXIV. П’ятдесят років

Раніше я вам цього не говорив, а тепер скажу. Коли Віржилія спускалася сходами, а морський офіцер мене поплескав по плечу, мені вже було п’ятдесят років. Отож моє життя котилося сходами вниз — іншими словами, мій найкращий період життя, або ж принаймні та його частина, котра була сповнена насолоди, бурхливих пригод, прихованих страхів. Проте врешті-решт той період був найкращим, якщо говорити щиро. Якщо ж вдатися до високих матерій, то найкращий період мене чекав попереду, про що я матиму честь розповісти на наступних сторінках цієї книжки.

П’ятдесят років! Не треба й зізнаватися, адже ти, читачу, відчуваєш, що моя розповідь уже не така весела й дотепна, як у перші дні. Того дня після розмови з морським офіцером, котрий невдовзі вдягнув свій плащ і пішов, маю зізнатися, мені стало сумно. Я повернувся до бальної зали. Пам’ятаю, що я танцював польку, що був у захопленні від світського балу, від квітів, від кришталю, від прекрасних очей і від приглушеного гомону світських розмов. Я не шкодую за тим всім, я відчував себе молодим. Та через півгодини, коли я залишив бал, а була вже четверта ранку, що я побачив, коли сів у карету? Свої п’ятдесят років. Вони вперто були там, не дрижали від холоду, не страждали на ревматизм, проте все ж дрімали від втоми, бажаючи швиденько дістатися теплого ліжка і відпочити. Тоді — ви тільки подивіться, яких меж може сягати уява людини, вже сонної, — тоді мені здалося, що я почув, як кажан, що забрався на дашок, вигукнув:

— Сеньйоре Брасе Кубасе, молодість залишилась у залі, у кришталі, у світлі, у шовках, іншими словами — не у вас, а в інших.

Розділ CXXXV. OBLIVION^[72]

А тепер мені видається, що якась дама, котра відстежувала події на цих сторінках, згорне книжку і не читати далі. Вона вже втратила інтерес, що ж сталося потім з моїм життям, яке раніше було сповнене кохання. П’ятдесят років. Це ще не цілковита немічна старість, проте вже й не молодість. Мине ще десять років, і я зрозумію те, що сказав колись один англієць, зрозумію, що: «річ полягає не в тому, щоб знайти когось, хто пам’ятає моїх батьків, а в тому, як саме мені самому зустрітися з самим ЗАБУТТЯМ».

Це слово написано великими літерами OBLIVION. Справедливо буде віддати всі почесті цьому такому зневаженому і такому гідному персонажу, свідкові нашої останньої години. Саме так. Це знає дама, котра вражала своєю красою на зорі правління цього імператора і ще болісніше відчує та, котра була нещодавно в розквіті і полонила своєю красою в міністерстві, бо зараз вона ще на вершині слави і тріумфу, та відчуває, що її тріумфальну колісницю зайняли інші. Тоді, якщо в неї є почуття власної гідності, то вона не стане намагатись пробудити пам’ять, яка вже померла або ледь жевріє, вона не стане шукати в поглядах присутніх такого ж захоплення, як вчора, коли ті, інші, лише починали вступати в життя з молодецькою завзятістю і душею, сповненою радості. Tempora mutantur^[73]. Вона зрозуміє, що цей вихор такий самий, як і колись, та він безжально оголює дерева і несе їхнє опале листя дорогами, ні для кого не робить ніяких винятків. А якщо вона має схильність до філософії, то не заздритиме, а навпаки пошкодує тих, хто сів у тріумфальну колісницю зараз, бо вони теж муситимуть зійти на станції OBLIVION. Це видовище, метою якого є розважити планету Сатурн, котрій так нудно на своїй орбіті.

Розділ CXXXVI. Геть зайвий

Або я дуже помиляюся, або щойно написав геть зайвий розділ.

Розділ CXXXVII. Ківер

І все ж таки ні, той розділ підсумовує мої міркування, якими я поділився наступного дня з Кінкасом Борбою, додавши, що я почувався пригніченим і додав до того ще тисячу і одну сумну річ. Проте цей філософ з притаманною йому витонченою розсудливістю гримнув на мене, сказавши, що я кочуся слизькою фатальною стежкою меланхолії.

— Мій дорогий Брасе Кубасе! Не дозволяй, щоб тобою заволодів такий настрій. Якого біса! Треба залишатися людиною. Бути сильним! Боротися! Перемагати! Красуватися! Впливати! Владарювати! П’ятдесят років — це саме час для того, щоб зайнятися наукою та політикою. Вище носа, Брасе Кубасе, не будь дурнем! Що ти маєш на увазі, коли говориш про такий перебіг — від руїни до руїни, від квітки до квітки? Спробуй дістати від життя насолоду і знай, що найгірша філософія — це філософія скиглія, котрий сідає на березі річки і плаче, бо, бач, вода в ній усе тече й тече. Її призначення і полягає в тому, щоб ніколи не спинятися. Пристосуй до себе цей закон і намагайся скористатися ним.

От що значить бути великим філософом, навіть у таких незначних речах відчувається його авторитет. Слова Кінкаса Борби мали магічну силу, щоб зняти з мене моральну та ментальну апатію, котра захопила мене в полон. Підемо далі, потрібно увійти до уряду, саме час. До сих пір я не втручався і не виступав під час великих дебатів у парламенті. Я запопадливо лестив, запрошував на чашку чаю, пропонував комісійні та голосував, як треба, щоб добутися міністерського крісла. Тож тепер мені нагально була потрібна трибуна.

Почав я з малого. Через три дні потому, коли саме обговорювався бюджет міністерства юстиції, я скористався слушним моментом і скромно запитав у міністра, чи не вважав він за потрібне зменшити розмір ківера у національній гвардії. Моє питання було не зовсім зрозумілим міністру, проте таким чином я все ж продемонстрував, що й мені притаманні роздуми державницького характеру. Я процитував Філопемена^[74], котрий наказав замінити маленькі щити для свого війська на більші, так само і стосовно списів, що були занадто легкими. Цей факт не був спростований у серйозних розвідках. Розмір ківерів у наших гвардійців мусив бути переглянутим, бо їм не тільки бракує елегантності, але вони ще й негігієнічні. Під час парадів, коли пече сонце, надмірне тепло, яке вони спричиняють, просто смертельно небезпечне. Ще Гіппократ наполягав, що голову треба тримати в холоді, тож видавалося жорстокістю примушувати громадян лише в силу недолугих приписів носити незручну уніформу, ризикувати своїм здоров’ям та життям і, відповідно, майбутнім своєї родини. Парламент і уряд мусили пам’ятати, що Національна гвардія охороняє свободу та незалежність, що громадянин, котрого призвали на обов’язкову військову службу, безоплатну і важку, — а торкалася вона багатьох — мав право, щоб така повинність була легшою завдяки удосконаленню і запровадженню більш легкої та елегантної форми. Я додав, що ківер своєю вагою обтяжував голову громадян, а Вітчизна потребувала громадян, котрі могли високо і спокійно підняти чоло перед владою. І завершив це все я такою думкою: плакуча верба нахиляє своє гілля додолу, — це дерево для цвинтаря. А пальма, струнка й висока — дерево пустелі, площ та парків.

По-різному сприйняли мій виступ депутати. Щодо форми виступу, щодо красномовства, філософської та літературної сторони, то думка була одностайною. Мені говорили, що виступ був довершеним і що ще нікому не вдавалось сказати стільки різного про ківер. Та з політичної точки зору багато присутніх вважали мій виступ нікчемним. Деякі парламентарі говорили, що мій виступ — то просто катастрофа. Врешті-решт вже інші мені сказали, що мене вже зарахували до опозиції, а опозиція саме в цей час ставила питання про вотум недовіри уряду. Я енергійно відкинув таке тлумачення, котре не просто було помилковим, я б сказав, що то був наклеп з огляду на те, що всі знали, як я підтримував уряд, і додав, що зменшення розмірів ківера не обов’язково мало бути значним і що його можна було б відкласти на декілька років, що я не наполягаю на зміні покрою, що мене влаштувало б зменшення його на три чверті дюйма або й того менше. Врешті-решт моя пропозиція могла б бути і відхилена, мені достатньо було, щоб її просто розглянули.

Кінкас Борба, проте, не зробив жодного зауваження.

— Я не політик, — сказав він мені під час вечері, — я не знаю, чи вчинив ти добре чи погано, але я точно знаю, що виступ твій просто блискучий.

А потім він підсумував найвдаліші місця, говорив про влучні образи, міцні аргументи, та вихваляв мене стримано, як і належить великому філософу. А потім взявся за ту ж саму тему сам і так розкритикував ківер, з такою силою, що не лишив каменя на камені, просто блискуче, що врешті-решт і мене переконало в його небезпечності.

Розділ CXXXVIII. До мого критика

Мій любий критику,

Кілька сторінок тому я говорив про те, що мені п’ятдесят років, і додав: «Ти, читачу, вже відчуваєш, що моя розповідь вже не така весела й дотепна, як у перші дні». Можливо, тобі ця фраза видасться дещо незрозумілою, адже ти знаєш моє теперішнє становище, проте я хочу звернути увагу на нюанси моєї думки. Я не мав на увазі думку про те, що зараз я старіший, ніж коли почав писати книгу. Мерці не старіють. Я хотів сказати, що про кожен етап мого життя я розповідаю з відповідними враженнями. Спаси мене, Боже! Це треба пояснити.

Розділ CXXXIX. Як я не став міністром уряду країни

..............................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................

Розділ CXL. Котрий пояснює попередні

Є такі речі, про котрі краще не розповідати. Саме такою є тема попереднього розділу. Його можуть зрозуміти амбітні невдахи. Якщо любов до влади є найсильнішою з усіх, як це деякі люди вбили собі в голову, то можете собі уявити мої відчай, біль і розчарування в той день, коли я втратив мандат депутата палати представників. Це зруйнувало будь-які сподівання я завершував свою політичну кар’єру. І зверніть увагу: Кінкас Борба своїми філософськими умовиводами довів, що мої амбіції не були амбіціями здобути владу, а радше забаганкою, бажанням побавитись. На його думку, це почуття глибше за інші, воно значно більше дратує, бо своєю суттю наближається до любові жінок до капелюшків та мережива. Кромвель чи Бонапарт додавали, що саме тому, що їх розриває жага до влади, вони її дістануться будь-якими засобами, чи то сходами праворуч, чи то сходами ліворуч. Мої ж відчуття були іншими: оскільки вони не були такими сильними, то й результат був не таким певним, а відтак більше розчарування, більше смутку, більше зневіри.

— Твоє почуття згідно з доктриною Гуманітизму...

— Пішов ти до біса зі своїм Гуманітизмом, — перервав я його. — Я вже по горло ситий від філософії, яка ні до чого не придатна.

Різкість, з якою я перебив цього видатного філософа, означала непослух, проте він сам великодушно мені вибачив, побачивши, як роздратовано я з ним розмовляв. Нам принесли каву. Була перша по полудню, ми сиділи у мене в затишній залі, вікна якої виходили у глибину саду. Гарні книги, предмети мистецтва, серед них бронзове погруддя Вольтера. У цій ситуації здавалось, що сам Вольтер саркастично посміхається. Як він на мене дивився, бешкетник! Вишукані стільці, а на вулиці сонце, велике сонце, якого Кінкас Борба жартома чи поетично назвав міністром природи. Віяв свіжий вітер, і небо сяяло блакиттю. На кожному з трьох вікон — пташки у клітках виспівували свої пасторальні арії. Усе виглядало як змова речей проти людей. Хоча я був у своїй залі, сидів на своєму стільці, дивився на свій сад, слухав своїх пташок, біля своїх же книжок, у променях свого ж сонця, все ж не міг забути і не тужити за кріслом у парламенті, котре було вже не моє.

Розділ CXLI. Пси

— То що ж нарешті ти збираєшся тепер робити? — запитав мене Кінкас Борба, несучи порожню філіжанку, щоб поставити її на підвіконні.

— Не знаю, напевне поїду у свою садибу в Тіжуці, хочу втекти від людей. Мені соромно, я зневірився. Стільки мрій, мій любий Борбо, стільки мрій — і ось тобі на — зась. Хто я тепер? Ніхто!

— Ні-ні, в жодному разі! — перебив мене Кінкас Борба, обурено махнувши рукою.

Щоб якось мене розважити, він запропонував мені прогулятися з ним, і ми пішли в напрямку Енженью Велью. Йшли ми повільно, по-філософськи розмірковуючи про світ. Слова тієї великої людини втішали своєю мудрістю. Він сказав мені, що я не маю права залишати поле бою. Якщо мене позбавили можливості виступати з трибуни, мені слід було б започаткувати свою газету. Він навіть вжив у цьому контексті не таке вже й вишукане слово, демонструючи цим, що філософська мова може інколи живитись і міцним народним слівцем.

— Відкрий свою газету, — промовив він, — і рознеси до дідька їхнє кубло.

— Чудова думка! Я засную газету і всіх їх розтрощу, я буду...

— Боротися! Можеш їх розбити вщент або ж ні, головне, щоб ти боровся. Життя — це боротьба. Життя без боротьби — це мертва тканина в організмі всесвіту.

Невдовзі ми побачили, як гризлися між собою якісь собаки. Само по собі таке явище не має ніякого значення в очах звичайної людини. Кінкас Борба запропонував зупинитися і став дивитися на псів. Їх було двоє. Він помітив, що поруч валялась кістка що власне і стало причиною бійки, і Кінкас Борба звернув увагу на те, що на кістці не було м’яса. Просто гола кістка і все. Собаки ж гризлися, гарчали, в їхніх очах палала така ненависть один до одного... Кінкас Борба взяв свою тростину під пахву і дивився на собак просто в захваті.

— Яка прекрасна картина! — час від часу повторював він.

Я хотів відвести його від тих собак, проте він не поступався, він ніби приріс до землі і рушив з місця лише тоді, коли бійка між псами повністю стихла завершилася тим, що один з них, покусаний і переможений, побіг, забравши з собою і свій голод. Кінкаса Борбу ця історія розвеселила, проте він стримував свою радість, як і належить великому філософу. Він звернув мою увагу на красу видовища, нагадав, щó саме стало предметом боротьби, і зробив висновок, що пси були голодними. Утім, філософію не цікавить відсутність їжі. Він не забув нагадати мені, що в інших куточках світу таке видовище ще грандіозніше: адже людські створіння змагаються з собаками за кістки та іншу їжу, не менш смачну. Боротьба значною мірою ускладнюється, бо у гру вступає людський інтелект, який накопичив протягом багатьох століть власну спритність тощо.

Розділ CXLII. Таємне прохання

«Скільки всього пролітає в мізках, поки танцюєш менует!» — сказав якийсь чоловік. Скільки всього можна побачити під час бійки двох псів. Проте я навіть у школі не був запопадливим чи сором’язливим учнем, котрий боїться зробити слушне зауваження. По дорозі я все ж сказав Борбі, що у мене були сумніви, що я не бачив нічого позитивного в тому, аби змагатися за харчі з собаками. Він відповів мені особливо поблажливо:

— Змагатися з людиною має більше сенсу, бо суть справи залишається тією ж, а кістку забирає сильніший. Проте забрати кістку в собаки набагато складніше: тут без хитрості і спритності не обійтися. Хіба видовище не стало б грандіознішим, якби харчі доводилось забирати у собак? Сарану їдять добровільно, як у випадку з Предтечею. Або ж їдять і щось гірше, як у випадку з Єзекиїла^[75]. Тож і бридке може бути їстівним, лишається дізнатися, чи достойно для людиниі: боротися з природніх потреб, чи вона все ж таки віддати перевагу послуху, щоб заглибитися в релігійному екстазі. Бо немає нічого вічного, окрім голоду, окрім життя чи смерті.

Ми були вже біля дверей дому, коли мені принесли листа, що його за словами посильного передала якась сеньйора. Ми увійшли, Кінкас Борба з тактовністю справжнього філософа пішов до полиць з книжками і став розглядати корінці. А я читав листа: він був від Віржилії.

Мій любий друже,

Дона Пласіда в жахливому стані. Я вас прошу щось зробити для неї. Вона живе в провулку Ешкадіньяш. Подумайте, може вдасться перевезти її в богадільню.

Ваша щира подруга В.

Лист було написано нерівним правильним почерком Віржилії: літери були кривими, рядки стрибали. Літера В на підписі виглядала, як хробачок. Отож якби лист потрапив у чужі руки, важко було б встановити його авторство. Я ще раз подивився на лист і перечитав його. Бідолашна дона Пласіда! Але ж я залишив їй п’ять мільйонів рейсів, які я колись неждано-негадано знайшов на узбережжі Ботафого, і я не міг зрозуміти...

— Зрозумієш потім, — сказав Кінкас Борба, дістаючи книжку з полиці.

— Що? — перепитав я перелякано.

— Нічого! — обурено перервав мене Кінкіс Борба. — Ти зрозумієш, що я тобі кажу чисту правду. Паскаль — один з моїх духовних батьків, і хоча моя філософія вартісніша за його, я не можу заперечити, що він велика людина. А тепер подивись, що він пише на цій сторінці? — З капелюхом на голові й тростиною на руці він вказував пальцем на рядки: — Що він каже? Він каже, що людина має велику перевагу над рештою всесвіту: «Вона знає, що помре. Це те, чого більше ніхто у всесвіті не усвідомлює». Ось бачиш. Отож людина, що виборює кістку в боротьбі з собакою, має велику перевагу, бо усвідомлює, що вона голодна. І це робить боротьбу величною, як я вже говорив. «Знає, що помре» — ця фраза має глибокий зміст. Проте гадаю, що ще глибший зміст має фраза: знає, що голодна». Усвідомлення того, що смерть існує, обмежене, скажімо так, людським розумінням, адже лиш коротку мить триває усвідомлення кінцевості життя триває невеликий проміжок часу і завершується назавжди. У той же час перевага голоду в тому, що він повертається, триває, і його усвідомлення постійне. Мені здається (якщо це не буде виглядати занадто нескромним), що формула Паскаля не дотягує до моєї, хоча все одно слід визнати, що він був великим мислителем і великою людиною.

Розділ CXLIII. Не поїду

Доки Кінкас Борба ставив на полицю книжку, я ще раз переглянув записку. Під час вечері, бачачи, що я був мовчазний, і тільки те й робив, що жував, навіть забуваючи проковтнути, переводив погляд з кутка кімнати на край столу, потім на тарілку, стілецьі на невидиму муху, він мені сказав:

— Тебе щось непокоїть.

— Так.

Дійсно, я почувався незручно, і мене дратувало прохання Віржилії. Я ж дав доні Пласіді п’ять мільйонів рейсів. Я сумніваюсь, що хто-небудь ще був таким же щедрим, як я. П’ять мільйонів! І що вона з ними зробила? Звісно ж — пустила на вітер, проїла на банкетах, і тепер їй лишалось лиш піти в богадільню, та щоб я її туди відвіз! Можна померти будь-де. До цього ще слід додати, що я не знав, де ж той провулок Ешкадіньяш. Однак сама назва вказувала, що то мав бути якийсь темний і вузький провулок. Мені треба було туди їхати, а це привернуло б увагу її сусідів, треба стукати у двері, і т. п. Яка морока! Ні, я не поїду.

Розділ CXLIV. Відносна користь

Врешті-решт ніч — гарна порадниця, вона мені підказала, що було б нечемно не виконати побажання моєї колишньої дами серця.

— Термін дії векселів закінчився, треба по них платити, — сказав я, підіймаючись з місця.

Після обіду я поїхав до дони Пласіди. Що я побачив, то це висохлий скелет, загорнутий у лахміття на старих смердючих нарах. Я дав їй трохи грошей. Наступного дня я прийшов, щоб перевезти її в богадільню, де вона десь за тиждень померла. Я трохи збрехав: одного ранку вона просто не прокинулась, пішла з життя непомітно, так само як і ввійшла в нього. Я знову запитав самого себе, як це я зробив у розділі LXXV, чи задля такого життя єпархіальний паламар і кондитерка привели на світ дону Пласіду, коли вони в один прекрасний момент відчули взаємний потяг. Проте мені одразу ж спало на думку й інше. Якби не дона Пласіда, напевне, мій роман з Віржилією не тривав би так довго, він скінчився б саме в момент найбільшого спалаху почуттів. Ось так, цьому саме й була користь від життя дони Пласіди. Відносна користь, я згоден. Але, чорт забирай, що в цьому світі не відносне?

Розділ CXLV. Так завжди буває

Щодо п’яти мільйонів рейсів, не варто й розповідати, як якийсь муляр, що мешкав по сусідству, прикинувся, що він закохався в дону Пласіду, йому вдалося пробудити в ній почуття, а може, марнославство, і вона вийшла за нього заміж. Через кілька місяців він вигадав якусь справу, продав акції, куплені за її гроші, і втік з грошима. Не варто уваги. Це такий же випадок, як з двома псами, філософськи осмислений Кінкасом Борбою. Просто повторення минулого розділу.

Розділ CXLVI. Програма

Терміново треба було заснувати газету. Я сформулював програмний текст на засадах гуманітизму, який я збирався впровадити в політичне життя. Оскільки Кінкас Борба ще не опублікував своєї книги (він її удосконалював рік за роком), ми домовились не посилатися на неї. Він вимагав лише декларації, написаної мною власноруч, із застереженням його прав щодо застосування деяких нових принципів до політики та зі вказівкою, що вони були запозичені з його ще неопублікованої книги.

Це була просто ягідка, а не програма; в ній обіцялось вилікувати суспільство, усунути будь-які зловживання, захистити принципи свободи і безпеки, містився заклик до розвитку торгівлі та праці. У ній були посилання на Франсуа Гізо^[76] та Ледрю-Роллена^[77] і закінчувалась програма таким застереженням, котре, на думку Кінкаса Борби, було дріб’язковим і містечковим: «Нова доктрина, якій ми слідуємо, невідворотно має скинути теперішній уряд». Я визнаю, що за політичних обставин того моменту програма мені видалась просто шедевральною. Погроза скинути уряд, яку Кінкас Борба вважав дріб’язковою, як я йому довів, була просякнута найчистішим Гуманітизмом, що згодом він таки визнав. Таким чином, оскільки Гуманітизм не виключав нічого, від наполеонівських війн до буцання цапів, всі, згідно з нашою доктриною, були однаковою мірою величними, за винятком того, що солдати Наполеона знали, що можуть загинути, чого не усвідомлюють, очевидно, цапи. Іншими словами, я не робив нічого такого, окрім застосування філософської доктрини до конкретних обставин: Гуманітас хотіла усунути Гуманітас задля втіхи Гуманітас.

— Ти — мій улюблений друг, мій халіф! — вигукнув Кінкас Борба, і в його голосі звучала ніжність, якої до тих пір я не чув. — Я можу сказати, як пророк Мухамед: «Навіть якщо проти мене постане сонце й місяць, я не зречуся моїх переконань». Повір мені, мій любий Брасе Кубасе, що в цьому є вічна істина, яка існувала до створення світу й існуватиме після плину віків.

Розділ CXLVII. Очманіння

Невдовзі я відправив до друкарні коротке повідомлення, у якому повідомляв, що, ймовірно, через кілька тижнів почну випуск опозиційної газети, редактором якої буде доктор Брас Кубас. Кінкас Борба, коли я йому прочитав, взяв ручку й зі справжнім братерським Гуманітизмом додав моє ім’я у наступну фразу: «Один зі славетних представників Палати депутатів попереднього скликання».

Наступного дня до мене в дім завітав Котрін. Він був трохи не в собі, хоча й робив вигляд, ніби спокійний і навіть веселий. Він прочитав новину в газеті і вважав, що я мусив, як друг і як родич, відмовитися від такої ідеї. То була помилка, фатальна помилка. Він вказав на те, що я себе ставлю у складну ситуацію і певним чином просто заблокую для себе двері в парламент. Уряд йому видавався дуже успішним, і хоча я міг не розділяти його думки, проте все одно цей уряд ще протримається довго. А який я матиму зиск, налаштувавши його проти себе? Він же знав, що деякі з міністрів до мене ставились дуже тепло, не може бути, щоб якась непевна і... Я його перервав на цьому місці, аби сказати, що я довго думав перед тим, як зробити такий крок, і тепер уже не міг відступити.

— Це просто очманіння, — повторював він. — Треба вам подумати ще трохи, і ви побачите, що це лиш очманіння.

Те ж саме увечері мені сказала Сабіна, коли я побачив її в театрі. Вона лишила доньку в ложі з Котріном і повела мене в коридор.

— Братику, що це ти таке робиш? — запитала вона, геть стурбована. — Що за ідея виступати проти уряду, без будь-якої потреби, коли ти міг би...

Я їй пояснив, що мені нецікаво просити крісло в парламенті, як милостиню, що моя ідея — скинути уряд, оскільки він не відповідає потребам часу, і це не моя така примха, а випливає з певної філософської формули. Я запевнив її, що в газеті я завжди дотримуватимусь ввічливих висловів, хоча і доволі експресивних. Насилля не характерне для моїх статей. Сабіна стукала кінчиком пальця по віялу, хитала головою і знову повернулась до цієї ж теми з виразом благання та погрози. Я їй сказав, що таки ні, що ні, що нізащо. Втративши надію мене переконати, вона кинула мені в обличчя слова про те, що я надаю перевагу порадам чужих людей, котрі заздрять їй та її чоловікові.

— Ну що ж, чини як знаєш, — сказала насамкінець. — Ми наш обов’язок виконали, — вона відвернулась від мене й попрямувала до своєї ложі.

Розділ CXLVIII. Нерозв’язна проблема

Я видрукував газету, а через двадцять чотири години в інших виданнях з’явилась заява Котріна, в якій говорилось буквально таке: «Заявляю, що я не належу до жодної з партій, на які поділена наша Вітчизна, проте вважаю за доцільне чітко заявити, що жодним чином, прямим чи непрямим, не мав впливу на газету мого шваґра доктора Браса Кубаса, політичні переконання та діяльність якого я цілковито засуджую. Чинний уряд (так само як будь-який інший, члени якого такі ж непересічні), на мій погляд, веде нашу країну до процвітання».

Я не міг повірити власним очам. Я їх тер двічі чи тричі, перечитував його заяву, грубу і незрозумілу. Якщо він не мав жодної причетності до партій, яке йому діло до такої пересічної події, як вихід нової газети? Не всі громадяни, котрі вважають уряд добрим або ж поганим, роблять подібні заяви в пресі, та й не зобов’язані таке робити. Дійсно, то була якась таємниця, чому Котрін втрутився у мої справи. Наші стосунки були рівними і доброзичливими, я не міг згадати жодного непорозуміння, ніякої тіні, нічогісінько після примирення. Навпаки, згадувалися саме послуги. Так, наприклад, коли я був депутатом, я зумів добитись для нього постачання озброєння для військово-морських сил. Ці поставки він продовжував здійснювати й дотепер, дуже пунктуально, він і мені розповідав про них кілька тижнів тому, говорив, що за три роки це могло принести йому прибуток у двісті мільйонів рейсів. Згадка про ту велику послугу все ж не стала на заваді, щоб він облив брудом свого шваґра перед людьми. Тож причина мала бути дуже вагомою, оскільки вона спонукала його, з одного боку, скоїти таку дурницю, а з іншого — виявити свою невдячність. Зізнаюсь, що для мене цей його вчинок залишився просто нерозв’язною загадкою...

Розділ CXLIX. Теорія вигоди

Така нерозв’язна, що навіть Кінкас Борба не може її зрозуміти, попри те що вивчав її довго і надто завзято.

— А тепер прощавай! — завершив він. — Не всі проблеми вартують і п’яти хвилин уваги.

Що ж до осуду його невдячності, то Кінкас Борба відкинув її геть, не як неймовірну, а як абсурдну, бо вона не підлягала під висновки його доброї філософії Гуманітизму.

— Ти не можеш мені заперечити того факту, — сказав він, — що доброчинець завжди дістає більше задоволення, аніж той, хто отримує доброчинність. Що таке прибуток? Це акт, завдяки якому припиняється певна нестача у того, хто отримує такий прибуток. Як тільки операція завершена, тобто, коли вже не відчувається браку чого-небудь, організм повертається до колишнього стану, тобто стан отримувача стає байдужим. Уяви собі, що ти занадто затягнув пасок на штанях: щоб позбутися незручності, ти розпускаєш пасок, видихаєш, одну хвилину ти відчуваєш полегшення, а потім організм повертається до стану байдужості, і ти вже не пам’ятаєш про пальці, що розпускали пасок ширше. Оскільки нічого не триває довго, природно, що в пам’яті такі речі не тримаються, бо вони є повітряною кулькою, а не рослиною, яку коріння тримає на землі. Безперечно, очікування нових послуг завжди зберігає пам’ять про першу, проте цей факт, крім того, що він є одним із найвизначальніших, які може знайти філософія на своєму шляху, пояснюється пам’яттю про колишній брак чого-небудь, котрий відлунює колишнім болем і радить бути обережним щодо слушного засобу. Я не кажу, що за відсутності таких обставин не трапляється того, щоби пам’ять про послугу зберігалася вкупі з більш або менш сильними емоціями. Проте все це є справжня омана, котра в очах філософа не має жодної вартості.

— Однак, — відказав я, — немає жодної причини, щоб той, хто отримав доброчинність, пам’ятав про нього, проте ще менше причин пам’ятати про це тому, хто робив таку послугу.

— Навіщо пояснювати те, що має свою явну природу, — відказав Кінкас Борба. — Втім, я тобі все ж дещо скажу. Збереження пам’яті про послугу в того, хто зробив її, пояснюється природою самої послуги та її наслідками. Спочатку, дедуктивно, з’являється почуття радості від того, що вчинено добрий вчинок, що люди здатні на добрі вчинки; по-друге, така людина отримує відчуття своєї вищості над іншими, а це є одна з речей, які справедливо є приємними для організму, згідно з точкою зору найкращих її представників. Еразм Роттердамський у своїй «Похвалі глупоті» написав багато слушних речей, привернув увагу до послужливості, з якою один віслюк впирається в другого. Я далекий від того, щоб відкинути таке спостереження Еразма Роттердамського.

Але я скажу те, чого він не сказав, а саме: якби один з тих віслюків міг чесати іншому спину з більшим завзяттям, він відчував би особливе задоволення від усвідомлення, що кращий за іншого. Чому гарна жінка часто дивиться у дзеркало? Саме тому, що вважає себе вродливою, і саме це надає їй зверхності над юрбою інших жінок, не таких гарних або ж геть бридких. З сумлінням відбувається те ж саме, воно часто милується собою, коли вважає, що вчинило добре. Та й мука сумління не що інше, як порух сумління, котрий дивиться на себе і бачить себе бридким. Не забувай, що оскільки все є простим випромінюванням Гуманітас, послуга та її наслідки — речі надзвичайно захопливі.

Розділ CL. Обертання навколо своєї осі та рух по орбіті

У кожної справи, пристрасті, або й у річки є повний цикл, подібний до людського життя. Перший номер моєї газети сповнив мою душу променями світанку, прикрасив весняною зеленню, пробудив у мені жвавість юності. Через шість місяців пробила година старості, а від того — через два тижні — і смерті, котра була непомітною, як смерть дони Пласіди. У той день, коли моя газета сконала, я зітхнув, як людина, що повернулася з довгої дороги. Таким чином, якщо я скажу, що людське життя живить собою інші життя, більш або менш ефемерні, так само як тіло людини живить паразитів, то гадаю, що не сказав нічого геть безглуздого. Але щоб не ризикувати таким порівнянням, хоч і слушним, та не досить красномовним, краще все ж звернусь до образів з астрономії: людина рухається по орбіті навколо таємниці життя, водночас у двох площинах: обертаючись навколо осі життя власного; . Таким чином у неї є своя довжина днів така сама як у Юпітера, і з таких днів складається довший рік.

Саме у той момент, коли я закінчував оберт навколо своє осі, Лобу Невес завершував свій поступальний рух Лобу Невес. Він помер на порозі входження до уряду. Кілька тижнів тому з’явились чутки про те, що він стане міністром. Такі розмови викликали у мене роздратування і заздрощі, тож цілком вірогідно, що звістка про смерть могла заспокоїти мене, принести полегшення та одну чи кілька хвилин задоволення. Велике задоволення, і це правда. Я присягаюсь віками, що то чиста правда.

Я пішов на похорон. У танаторії^[78] я зустрів Віржилію, яка стояла біля катафалка і ридала. Коли вона підняла голову, я пересвідчився, що вона справді ридала. Коли виносили труну, вона у розпачі хапалася за неї, геть вбита горем. Довелося її відтягувати і відвести всередину. Я вам кажу, що сльози її були справжніми. Я пішов на цвинтар і, якщо сказати відверто, у мене не було бажання щось говорити, у мене в горлі застряг клубок, а може, то було сумління. На цвинтарі, коли я кинув жменю землі на труну в у глибині могили, мене пройняв дрож, і він був справді неприємним. День був хмарним, небо було темно-сіре, як свинець, цвинтар, чорний одяг...

Розділ CLI. Філософія епітафій

Я пішов, віддаляючись від гурту людей, роблячи вигляд, що читаю епітафії на надгробках. До речі, я таки люблю читати епітафії. У культурному середовищі вони є вираженням таємного благочестивого егоїзму, котрий спонукає людину вирвати у смерті принаймні клаптик тіні, яку вона лишила в житті. Від того, напевне, і той безутішний сум тих, котрі знають, що їхні чиї мерці перебувають у спільній долині. Їм видається, що безіменний прах лишиться так само і після них.

Розділ CLII. Монета Веспасіана^[79]

Усі уже пішли, тільки мене чекала моя карета. Я розкурив люльку і пішов з цвинтаря. У мене перед очима все ще стояла церемонія поховання, я все ще чув ридання Віржилії. Ридання було як таємничий і непевний звук якоїсь таємниці.Віржилія зраджувала чоловіка цілком щиро, так само як вона сьогодні його невдавано оплакувала. Ось така складна комбінація, яку я не міг розібрати до кінця своєї дороги додому. Вдома ж, коли вийшов з екіпажа, я припустив, що таке цілком можливе і навіть досить легко. Добра природа! Скорбота — це як монета Веспасіана, вона нічим не вказує, звідки вона прийшла, чи мова йде про щось погане, чи про добре. З точки зору моралі, суспільна мораль засудить, напевне, мою спільницю, та тобі це все абсолютно байдуже, коли ти побачиш сльози в слушний момент. Благословенна, тричі благословенна Природа!

Розділ CLIII. Психіатр

Я починаю говорити занадто патетично, а тому йду спати. Я спав, мені наснилося, що я набоб, і встав я з думкою про те, як воно бути набобом... Іноді мені подобалось порівнювати в уяві наші відмінності: місцевості, устрою та вірувань. Нещодавно я міркував про гіпотезу соціальної, політичної чи релігійної революції, котра могла б зробити з архієпископа Кентерберійського^[80] простого збирача податків Петрополіса^[81], або ж довго гадав, чи збирач податків переможе в душі архієпископа, чи архієпископ відкине можливість стати збирачем податків, чи частина архієпископа все ще житиме в душі збирача податків тощо. Питання, на перший погляд, нерозв’язні, проте насправді цілком вправно вирішуються, якщо взяти до уваги, що в одному архієпископі може бути їх двоє один з папською буллою, а іншого урядовим указом^[82]... Одне слово, сказано, що — я стану набобом.

— Це просто жарт, — сказав я Кінкасу Борбі, котрий подивився на мене з підозрою і водночас з виразом жалю, а потім додав мені з болем, що я, напевне, божевільний. Я спочатку засміявся, проте благородне переконання Кінкаса Борби пробудило в мені страх. Єдиним застереженням словам Кінкаса Борби, про те, що я не божевільний, було те, що я себе таким не відчував, та оскільки всі божевільні зазвичай не можуть правильно дати собі оцінку, моє застереження не мало для того підстав. Ось подивіться, чи є якісь підстави для такої думки серед людей, що філософи — люди далекі від житейських речей. Адже наступного дня Кінкас Борба прислав до мене психіатра. Я його знав, і мене це приголомшило. Проте він поводив себе вкрай делікатно і професійно, а попрощався зі мною в гарному гуморі, так що я навіть наважився запитати його, чи справді він вважає мене божевільним.

— Ні, — сказав він мені, усміхаючись. — Є дуже мало таких розсудливих людей, як ви.

— Отже Кінкіс Борба помиляється?

— Цілковито, — запевнив він, а потім додав: — Навпаки, якщо ви його друг, то спробуйте його відволікти, щоб...

— Боже милостивий! Вам здається, що... людина з такою душею... філософ!

— То не має значення. Божевілля може вразити будь-кого.

Можете уявити собі мою прикрість. Психіатр, побачивши, як на мене вплинули його слова, і переконавшись, що я таки дійсно друг Кінкаса Борби, спробував пом’якшити серйозність застереження. Він зазначив, що, може, там нічого такого серйозного й не було, що піщинка божевілля зовсім не псує всю справу, а навіть додає смаку життю. Оскільки я з жахом відкидав таке міркування, психіатр усміхнувся і сказав мені одну надзвичайну річ, таку дивну, що вона варта окремого розділу.

Розділ CLIV. Кораблі Пірея

— Варто пригадати, — сказав мені психіатр, — відомого афінського божевільного, котрий вважав, що всі кораблі, що ввійшли в Пірей^[83], належали йому. Він був всього-на-всього бідним чоловіком, можливо, у нього не було навіть де спати, не було навіть діжки, як Діоген. Та уявне володіння кораблями для нього була варте всього золота Еллади. Так от, у кожному з нас сидить такий афінський божевільний. Якщо ви знайдете когось, хто запевнятиме, що не володіє уявними кораблями, хоча б в думках, двома або трьома двощогловими кораблями, можете вважати, то — така людина бреше.

— Невже і ви, сеньйоре? — запитав я його.

— І я теж.

— То, може, і я?

— І ви, сеньйоре, і ваш слуга, якщо той чоловік у вікні, що чистить килим, є не хто інший, а ваш слуга.

Так, дійсно, один з моїх слуг саме чистив килим, поки ми говорили в саду. Психіатр помітив, що той тримав розчиненими вікна протягом усього цього часу, а вітер розвівав у вікнах завіси. Таким чином багато умебльовану кімнату було видно знадвору. Тож психіатр завершив:

— У вашого слуги така ж манія, як у того афінянина: він теж думає, що всі кораблі належать йому. Якась година марень дає йому найбільше щастя на землі.

Розділ CLV. Сердечне міркування

— Якщо психіатр має рацію, — говорив я сам собі, — не треба дуже жаліти Кінкаса Борбу. Все питання в мірі — більше чи менше божевілля — яка різниця? Однак все ж треба піклуватися про нього і слідкувати, щоб його хворий розум не збирав божевільні ідеї зі всього світу.

Розділ CLVI. Гордість чи прислужливість

Кінкас Борба розійшовся в думці з психіатром щодо мого слуги:

— Може бути, за зовнішніми ознаками йому можна приписати манію афінянина, проте образи — не ідеї, не спостереження природи. Що таки притаманне твоєму слузі, то це благородне почуття, цілком обумовлене законами Гуманітизму — це гордість від прислужливості. Його намір показати, що він слуга, проте слуга не просто кого-небудь...

Потім він привернув мою увагу до кучерів, що служать у відомих домах, котрі ще пихатіші за своїх господарів Він згадав і про прислугу в готелях: їхня поведінка обумовлена соціальним статусом їхніх клієнтів тощо. І завершив він словами про те, що це все є вираженням тонкого і благородного почуття, найбільший доказ того, що навіть чистильник взуття є величним.

Розділ CLVII. Блискучий період

— Хто величний, то це ти! — вигукнув я, обійнявши Кінкаса Борбу.

І справді, неможливо було повірити, що така глибока людина могла дійти до божевілля. Саме це я сказав йому після того, як міцно обійняв і розповів йому про підозри психіатра. Я не в змозі описати, яке враження на нього справила така підозра, тільки згадую, що він здригнувся і дуже зблід.

Саме в цей період я знову помирився з Кортіном, хоча так і не збагнув, в чому полягала причина наших розбіжностей. Примирення виявилось дуже слушним, бо самотність мене обтяжувала, а бездіяльне, нудне життя було найгіршою втомою. Невдовзі він запросив мене записатися в один з релігійних орденів — терціаріїв^[84]. Я погодився після того, як порадився з Кінкасом Борбою.

— Що ж, записуйся, якщо хочеш, проте лише тимчасово. Я хочу додати до своєї філософської доктрини догматичну та літургійну частини. Гуманітизм має стати в майбутньому також і релігією, а потім він стане єдиним істинним вченням. Християнство є добрим лише для жінок та жебраків, інші ж релігії вартують ще менше: усі вони наближаються одна до одної своєю слабкістю та вульгарністю. Християнський рай — це гідний суперник мусульманського, що ж до Нірвани в буддизмі, то вона не більше, ніж концепція для паралітиків. Ти подивися, в чому полягає релігія Гуманітизму. Повне всотування, котрактивна фаза, відновлення субстанції, а не її знищення тощо. Йди туди, куди тебе кличуть, проте на забувай, що ти мій каліф!

Отож погляньте на мою скромність, я записався в орден, займав там якісь посади, і це був найблискучіший період мого життя. Однак я замовкаю, не буду нічого говорити, не розповідатиму про свою там службу, що саме я зробив для бідних та хворих людей, не буду говорити і про винагороду, яку отримав. Абсолютно нічого не розповідатиму.

Можливо, соціальна економіка і збагатилася б деякими моїми концепціями про те, що будь-яка віддалена винагорода не може порівнятися з безпосередньою і прямою особистою винагородою. Проте це означало б, що я порушив мовчанку, якої я присягнувся дотримуватися в цьому питанні. Окрім того, питання сумління важко аналізувати. З іншого боку, якби я розкрив одне питання, то мусив би зупинитися і на всіх інших, і врешті-решт це вже був би розділ з психології. Я тільки ще раз наголошую на тому, що то був найблискучіший період мого життя. Сцени життя, свідком яких я був, були сумними, вони пригнічували постійним горем, котре таке ж нестерпне, як і вічна радість, а може, навіть і більше. Проте душевна радість від того, що ти допомагаєш хворим та бідним, становила плату, котра була доволі високою, і не кажіть, що така плата має негативне сальдо, бо отримує насправді той, хто дає. Ні, я таки отримував винагороду, і вона була високою, такою високою, що я мав найвищу оцінку для самого себе.

Розділ CLVIII. Дві зустрічі

Минуло два чи три роки, і мені врешті-решт усе це добряче набридло. Я став відчувати певну відразу до своєї справи. Я зрештою покинув орден, хоча насамкінець зробив вагомий внесок, що дало мені право на те, щоб мій портрет повісили в ризниці. У попередньому розділі я так і не розповів, що у шпиталях ордену я став свідком того, як померла — ну ж бо вгадайте, хто? — прекрасна Марсела, я її побачив на смертному ложі того ж дня, коли прийшов у богадільню, щоб роздати милостиню. І здогадайтеся, кого я там зустрів?.. А зустрів я там лісову квітку, Еуженію, доньку дони Еусебії й Віласи. Вона була така ж кульгава, а тепер до того ще й сумна.

Вона страшенно зблідла, коли впізнала мене, і опустила погляд, проте лише на якусь мить. Потім підвела голову й подивилась мені в очі з великою гідністю. Я зрозумів, що вона не візьме милостині з моєї кишені, а тому простягнув їй руку, наче знатній дамі. Вона відповіла на мої люб’язності й зачинилась у своїй кімнатці. Більше я її ніколи не бачив, не знав про її життя, не знав, як померла її мати і яке саме лихо привело її до богадільні. Я тільки пам’ятаю, що вона була кульгавою і сумною. Саме під таким глибоким враженням я прийшов до шпиталю, куди саме привезли Марселу, яка через кілька годин по тому сконала — виснажена і геть розбита хворобами...

Розділ CLIX. Напівбожевілля

Я зрозумів, що я вже старий і мені потрібна була якась підтримка. Минуло вже шість місяців після від’їзду Кінкаса Борби. Він поїхав у Мінас Жераїс і забрав з собою найкращі сторінки зі своєї філософської доктрини. Повернувся ж він через чотири місяці, і одного ранку прийшов до мене майже в такому ж вигляді, як я його побачив колись на бульварі Публіку. Значно змінився його погляд. Він повернувся вже геть божевільним. Він розказав мені, що спалив свій рукопис і тепер почне все спочатку. Хоче вдосконалити свою доктрину Гуманітизму. Догматична частина вже була готова, проте він не встиг її написати, це дійсно стане релігією майбутнього.

— Ти присягаєшся на вірність гуманітизму? — запитав він мене.

— Ти ж знаєш, що так.

Я ледь зміг вирвати з грудей якісь слова. З іншого боку, я не зрозумів усієї жорстокої правди. Кінкас Борба не тільки був божевільним, він ще й розумів, що він божевільний, і ці рештки здорової свідомості, як слабесенький ліхтарик у пітьмі, ще більше ускладнювали його жахливе становище. Він знав про це і не сердився на свою хворобу. Навпаки, він мені говорив, що це ще один доказ Гуманітаса, який таким чином грався сам з собою. Він читав по пам’яті довгі розділи своєї книги, а також духовні літанії та антифони, він навіть продемонстрував мені сакральний танець, який винайшов для гуманістичних церемоній. Гнітюча граційність, з якою він піднімав ноги і трусив ними, була просто фантастичною. Іншим разом він тужливо заводив пісню, співав і дивився кудись у далечінь, і в його очах час від часу блищав упертий промінчик свідомості, сумний, як сльоза...

Невдовзі він помер у мене вдома, присягаючи і повторюючи раз за разом, що біль — це просто ілюзія і що Панглос, оббреханий Панглос, не був таким дурним, як його вважав Вольтер.

Розділ CLX. Про негативи

У проміжок часу між смертю Кінкаса Борби і моєю мали місце події, про які я вже розповідав у першій частині книги. Головним був винахід пластиру Браса Кубаса, який через мою хворобу помер разом зі мною. Чудодійний пластире, саме ти вивів би мене на перше місце серед людей у науці та підніс би над людьми, ти був істинним і прямим натхненням небес! Проте життя розпорядилося інакше. Тепер вам навічно залишатися іпохондриками.

Цей останній розділ геть сумний і негативний. Я не зміг стати знаменитим завдяки пластиру, не був я ні міністром, не був і каліфом, мені не вдалося спізнати радості подружнього життя. Проте правда й те, що поруч з такими невдачами доля вберегла мене від того, щоб я заробляв собі на хліб важкою працею, потом і кров’ю. Мало того, я не зазнав такої смерті, як дона Пласіда, ні напівбожевілля, як Кінкас Борба. Якщо все ж підсумувати те і те, то будь-яка людина, напевне, вважатиме, що там не було ні нестачі, ні лишку, отже, я відійшов з життя вільним від боргів. Однак це буде неточно, бо коли я дійшов до другого краю цієї самої таємниці, я все ж знайшов невеличке позитивне сальдо, котре і є останнім негативом у цьому розділі про негативи: у мене не було дітей, і я не передав жодному створінню у спадок нашу убогість.

Кінець

Машаду де Ассіс (1839-1908) - один з найвизначніших письменників та поетів Бразилії, чия творчість справила великий вплив на формування всієї бразильської літературної школи.　

Він провів дитинство у злиднях, погано вчився у школі, не вступив до університету, але дуже любив книжки. Самотужки вивчив французьку, англійську, німецьку і греку, а у 21 рік вже був визнаним на батьківщині поетом, письменником і журналістом.

Він був одним із засновників і першим президентом Бразильської академії письменництва. А 1941 року Академія заснувала на його честь премію - Machado de Assis Prize, яка сьогодні є найпрестижнішою літературною премією Бразилії.

Інтерес до творчості цього Автора й сьогодні є значним - його твори перекладають і видають різними мовами, екранізують і навіть роблять на їх основі комікси. Серед поціновувачів його творчості і Жозе Сарамагу, і Карлос Фуентес. і Сьюзен Зонтаг, і Вуді Аллен...

А найвідомішим романом Автора є «Посмертні записки Браса Кубаса».

...мені не треба розповідати про надзвичайний процес, яким я послуговувався під час створення цих «Записок», роботу над якими я здійснив уже тут, в іншому світі. Це було б цікаво, проте... геть непотрібно для розуміння самого твору. Він сам собою є завершеним: якщо він тобі, любий читачу, до вподоби, я буду тобі щиро вдячний за те. що ти доклав сил і прочитав цей твір, якщо ж ні, то вважай, що отримав од мене щигля, ото й усе.

Машаду де Ассіс

«Посмертні записки Браса Кубаса»

Примітки

1

Лоренс Стерн (1713–1768) — англійський письменник. Найвідоміші твори — романи «Життя й опінії Трістрама Шелді» та «Сентиментальна подорож через Францію та Італію».

(обратно)

2

Ксав’є де Местр (1763–1852) — французький письменник, відомий своїм романом «Подорож навколо моєї кімнати» та його продовженням «Нічна експедиція навколо моєї кімнати».

(обратно)

3

Тора, Закон Мойсея, П’ятикнижжя Мойсеєве — перша частина ТаНаХ, або, як його називають християни, Старого Заповіту. За єврейською традицією вважається, що Тора була записана Мойсеєм безпосередньо з «вуст» Бога. Тільки останні рядки про смерть самого пророка написала інша особа.

(обратно)

4

Невідкритий край (англ.).

(обратно)

5

Алюзія на Рене Шатобріана та його згадки про журавлів, що з Іліссоса перелітають у Африку.

(обратно)

6

Іліссос — грецьк. — річка в Аттиці, нині замурована у бетон. Названа на честь однойменного річкового бога давньогрецької міфології. Своє ім’я Іліссос дав одному з районів Афін — Ілісія.

(обратно)

7

Старовинна португальська монета.

(обратно)

8

Cuba — «діжка» (порт.).

(обратно)

9

Каламбур (франц.).

(обратно)

10

Камілло-Бенсо Кавур (1810–1861) — державний діяч і дипломат П’ємонту (Сардинське королівство) та Італії епохи її об’єднання. З проголошення Італійського королівства (березень 1861) Кавур став першим прем’єр-міністром Італії, однак одразу потому захворів і в червні 1961 р. помер.

(обратно)

11

Гай Светоній Транквілл (бл. 70–140) — римський письменник. Найвідоміша його книга — «Життя дванадцяти цезарів». Вона включає, зокрема, біографії римських імператорів Клавдія і Тита.

(обратно)

12

Луцій Анней Сенека (бл. 4 до н. е. – 65 н. е.) — римський філософ, письменник, політичний діяч, видатний представник стоїцизму.

(обратно)

13

Йдеться про історичну драму Віктора Гюго «Лукреція Борджіа».

(обратно)

14

Фердинанд Грегоровіус (1821–1891) — німецький історик і письменник.

(обратно)

15

Саламінська битва (28 вересня 480 р. до н. е.) між персами та греками. Завершилася цілковитою перемогою грецького флоту над перським.

(обратно)

16

Фраза з п’єси Ф.Корнеля «Сід»: «Хімена, хто б сказав? Родріго, хто б повірив?» (франц.).

(обратно)

17

Єзекиїл — один з юдейських пророків (VI ст. до н. е.).

(обратно)

18

Ювента — давньогрецька богиня юності.

(обратно)

19

Ніжне звертання до діток сеньйорів, аналогічне звертанню «панич, панночка». Проте як звертання часто зберігається і тоді, коли дитина виросла, її продовжують ласкаво називати Ньоньо, Ньонья.

(обратно)

20

Жорж-Луї-Леклерк Бюффон (1707–1788) — французький натураліст. Визнавав змінність видів під впливом довкілля.

(обратно)

21

Один із найвідоміших трактатів Томи Аквінського Summa Theologica.

(обратно)

22

Авраам — легендарний родоначальник (патріарх) єврейського народу. Його шатро стояло в Мамрійській діброві.

(обратно)

23

Автор вживає саме слово bolsa (торбина), а не Caixa de Pandora або Jarro de Pandora, які відповідають виразу «скринька Пандори».

(обратно)

24

Луцій Елій Аврелій Коммод (161–192) — давньоримській імператор, останній представник династії Антонінів, син Марка Аврелія і Фаустини Молодшої.

(обратно)

25

«Будинок — мій, ти маєш з нього вийти» (франц.).

(обратно)

26

Вільям Вордсворт (1770–1850) — англійський поет-романтик.

(обратно)

27

Мова йде про tanga — тканина, якою обгортаються замість спідниці.

(обратно)

28

Квінт Тертуліан (160–222) — видатний ранньохристиянський письменник, теолог, уродженець Карфагена.

(обратно)

29

Нікейський символ — «Символ віри», вироблений на першому Вселенському соборі єпископів християнської церкви Римської імперії, скликаному 325 року.

(обратно)

30

«Тебе, Боже, хвалимо» (лат.) — католицький гімн.

(обратно)

31

Йдеться про фламандські мережива, або вироби, прикрашені фламандським мереживом — різновид мережива, яке зародилося у Фландрії наприкінці XVI століття. Особливістю фламандських мережив була незвичайна тонкість виробів, оскільки фламандці володіли технологією виробництва дуже тонких ниток. Його купували всі королівські двори Європи.

(обратно)

32

Мануел Марія Барбоза ду Бокаже (1765–1805) — португальський поет.

(обратно)

33

Народний танець.

(обратно)

34

Так називали Жозе Антоніу да Сілва, відомого португальського комедіографа поч. XVIII ст.

(обратно)

35

Латинський вислів, що означає «примушує зайти».

(обратно)

36

7 вересня 1822 року Установчі збори в Ріо-де-Жанейро проголосили 24-літнього сина португальського короля Жуана VI імператором Бразилії під іменем Педру I. Династія Браганса правила країною 67 років і була повалена в результаті антимонархічного повстання і проголошення Бразильської республіки.

(обратно)

37

Іспанські звичаї!

(обратно)

38

Фрідріх Ґотліб Клопшток (1724–1803), німецький письменник, найвідоміший його твір — філософсько-релігійна поема в гекзаметрах «Мессіада».

(обратно)

39

Малюк (ісп.).

(обратно)

40

Алуа — освіжувальний напій з ферментованої подрібненої кукурудзи або з кукурудзяного борошна з додаванням кореня імбиру та інших прянощів.

(обратно)

41

Крузадо, або крузаду — португальська монета XV–XIX ст.

(обратно)

42

Дож Венеції — титул і посада виборного глави (дожа) Венеціанської республіки у VIII–XVIII ст. Виник у 697 р., коли Венеція входила до складу Візантії. Першим дожем став Паоло Лучіо Анафесто. Перші дожі виконували функції намісників Візантійської імперії.

(обратно)

43

Перші рядки «Енеїди» Вергілія: «Ратні боріння й героя вславляю» (пер. М.Білика).

(обратно)

44

Вергілій (порт.).

(обратно)

45

Блез Паскаль (1623–1662) — французький філософ, письменник, фізик, математик. Один із засновників математичного аналізу, теорії імовірності та проективної геометрії, творець перших зразків лічильної техніки, автор основного закону гідростатики.

(обратно)

46

«Діяння Апостолів», 9:6.

(обратно)

47

Жозе I Реформатор (1714–1777) — король Португалії в 1750–1777 рр.

(обратно)

48

Франческа да Ріміні, знатна італійська дама, яка стала одним з вічних образів у європейській культурі. Її кохання до Паоло, брата чоловіка, та їхня трагічна доля відображені у творах літератури, живопису, музики й кінематографа, зокрема в «Божественній комедії» Данте («Пекло», пісня V). Франческа і Паоло зрозуміли, що кохають один одного, читаючи роман.

(обратно)

49

Йдеться про «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі: “Неначе два бики в ярмі одному” (переклад Є.Дроб’язка).

(обратно)

50

Мануель Бернардеш (1644–1710) — португальський релігійний письменник.

(обратно)

51

Жак-Бенінь Боссюе (1627–1704) — французький католицький священик, єпископ, богослов, педагог і проповідник при дворі Людовика IV, член Французької академії.

(обратно)

52

Антоніо Вієйра (1608–1697) — єзуїт, знаменитий португальський проповідник, місіонер, дипломат і політик XVII ст., блискучий оратор і стиліст.

(обратно)

53

Кукурудзяна каша.

(обратно)

54

«Із цим знаком переможеш» (лат.).

(обратно)

55

З давніх часів кипарис вважали емблемою печалі. Кипарисові гілки клали у гробниці померлих; ними прикрашались на знак трауру в домі; кипарисові деревця висаджували на могилах.

(обратно)

56

Мається на увазі один з альманахів, що їх у великій кількості видавали в XIX ст.

(обратно)

57

«Перед самою кончиною» (лат.).

(обратно)

58

З франц.: «Що поробиш, монсеньйоре, то нужда».

(обратно)

59

«Ернані, Ернані, викради мене…» (італ.) — початок арії Ельвіри з першої дії опери Дж. Верді «Ернані».

(обратно)

60

Янгол і звір (франц.).

(обратно)

61

Прайа ду Фламенгу — узбережжя з пляжами затоки Гуанабара, що простягнулося в південній зоні Ріо-де-Жанейро.

(обратно)

62

Видатний твір літератури європейського Відродження, автором якого є порту­гальський поет Луїс де Камоенс (бл. 1524–1589).

(обратно)

63

Опера італійського композитора Вінченцо Белліні (1801–1835).

(обратно)

64

Доміціан (51–96) — останній римський імператор з династії Флавіїв.

(обратно)

65

Брахманізм — одна з найдавніших індійських релігій.

(обратно)

66

Ідумея (Едом) — історичний регіон у Палестині, до якого належали південь Юдеї та околиці Хеврону.

(обратно)

67

Філософ Панглос — персонаж повісті Вольтера «Кандід, або Оптимізм».

(обратно)

68

Ботокуду, індіанець одного з бразильських племен.

(обратно)

69

Переконай прийти (лат.). Тут: виклич бажання, намір вчинити саме так, а не інакше.

(обратно)

70

Тут: конче необхідним (лат.).

(обратно)

71

Клод-Адріан Гельвецій (1715–1771) — французький літератор і філософ-матеріаліст утилітарного напрямку; ідеолог французької буржуазії епохи Просвітництва. Під принципом Гельвеція розуміється його судження про те, що «користь (інтерес) — це природне мірило як ідей, так і вчинків».

(обратно)

72

Забуття

(обратно)

73

Часи змінюються (лат.).

(обратно)

74

Філопемен з Мегалополя (253–183 рр. до н.е.) — давньогрецький політик і воєначальник, стратег Ахейського союзу. За вперте обстоювання незалежності Греції був названий «останнім елліном».

(обратно)

75

Можливо, йдеться про такий епізод: «І їстимеш це, як ячмінного калача, і будеш пекти це на кавалках людського калу, перед їхніми очима…» (Єз. 4:12).

(обратно)

76

Франсуа-П’єр-Гійом Гізо (1787–1874) — французький державний діяч, дипломат, історик. Не раз обіймав міністерські посади в урядах Франції, зокрема міністра іноземних та внутрішніх справ і міністра освіти. У 1847–1848 роках був прем’єр-міністром країни.

(обратно)

77

Александр-Огюст Ледрю-Роллен (1807–1874) — французький політичний діяч епохи Другої Республіки; лівий республіканець (неоякобінець).

(обратно)

78

Спеціальна зала, де відбувається прощання з померлим.

(обратно)

79

Тіт Флавій Веспасіан (старший) (69–79 рр.) — римський імператор; ним був запроваджений податок на громадські вбиральні, саме від цього й виник вислів: «Гроші не пахнуть».

(обратно)

80

Ансельм Кентерберійський (1033–1109) — відомий католицький теолог, церковний діяч, філософ.

(обратно)

81

Петрополіс — місто в Бразилії, штат Ріо-де-Жанейро.

(обратно)

82

Йдеться про призначення 1827 року рішенням уряду Бразилії прелата Антоніо Маріа де Моура єпископом Ріо-де-Жанейро.

(обратно)

83

Пірей — торгова і військова гавань Стародавніх Афін.

(обратно)

84

Третій регулярний Орден Святого Франциска (Tertius Ordo Regularis Sancti Francisci). З 1447 року став окремою канонічно незалежною структурою. Ще має назву Терціани, або Брати Епітим’ї.

(обратно)

Оглавление

До читача

Розділ перший. Смерть автора

Розділ II. Пластир

Розділ III. Генеалогія

Розділ IV. Нав’язлива ідея

Розділ V. В якому з’являється миле вушко однієї дами

Розділ VI. Chimene. Qui l’eût dit? Rodrigue, qui l’eût cru?[16]

Розділ VII. Марення

Розділ VIII. Розум проти Глупоти

Розділ IX. Перехід

Розділ X. Того дня

Розділ XI. Дитина — то батько чоловіка

Розділ XII. Епізод 1814 року

Розділ XIII. Стрибок

Розділ XIV. Перший поцілунок

Розділ XV. Марсела

Розділ XVI. Аморальні міркування

Розділ XVII. Про трапецію та інші речі

Розділ XVII. Вигляд з коридору

Розділ XIX. На борту

Розділ XX. Я вчуся на бакалавра

Розділ XXI. Погонич мулів

Розділ XXII. Повернення до Ріо-де-Жанейро

Розділ XXIII. Сумний, проте короткий

Розділ XXIV. Короткий, проте веселий

Розділ XXV. У Тіжуці

Розділ XXVI. Автор вагається

Розділ XXVII. Віржилія?

Розділ XXIX. Візит

Розділ XXX. Лісова квітка

Розділ XXXI. Чорний метелик

Розділ XXXII. Кривенька від народження

Розділ XXXIII. Щасливі ті, хто не спускається в місто…

Розділ XXXIV. Чутлива душа

Розділ XXXV. Шлях із Дамаска

Розділ XXXVI. Щодо чобіт

Розділ XXXVII. Нарешті!

Розділ XXXVIII. Четверте видання

Розділ XXXIX. Сусід

Розділ XL. В екіпажі

Розділ XLI. Галюцинація

Розділ XLII. Що саме випало з поля зору Аристотеля

Розділ XLIII. Маркізою! Бо я стану маркізом

Розділ XLIV. Це ж Кубас!

Розділ XLV. Нотатки

Розділ XLVI. Спадок

Розділ XLVII. Усамітнення

Розділ XLVIII. Кузен Віржилії

Розділ XLIX. Кінчик носа

Розділ L. Віржилія вийшла заміж

Розділ LI. Вона моя!

Розділ LII. Таємничий пакунок

Розділ LIII. ......

Розділ LIV. Маятник

Розділ LV. Давній діалог Адама та Єви

Розділ LVI. Вдала нагода

Розділ LVII. Доля

Розділ LVIII. Зізнання

Розділ LIX. Зустріч

Розділ LX. Обійми

Розділ LXI. Проект

Розділ LXII. Подушка

Розділ LXIII. Давай втечемо!

Розділ LXIV. Оборудка

Розділ LXV. Очі та вуха — побачити і почути

Розділ LXVI. Ноги

Розділ LXVII. Будиночок

Розділ LXVIII. Батіг

Розділ LXIX. Ступінь безумства

Розділ LXX. Дона Пласіда

Розділ LXXI. А що це за книжка?

Розділ LXXII. Бібіліоман

Розділ LXXIII. Ланч

Розділ LXXIV. Історія дони Пласіди

Розділ LXXV. Роздуми на самоті

Розділ LXXVI. Гарний ґрунт

Розділ LXXVII. Зустріч

Розділ LXXVIII. Головування

Розділ LXXIX. Компроміс

Розділ LXXX. Працювати секретарем

Розділ LXXXI. Примирення

Розділ LXXXII. Питання ботаніки

Розділ LXXXIII. 13

Розділ LXXXIV. Конфлікт

Розділ LXXXV. Вершина гори

Розділ LXXXVI. Таємниця

Розділ LXXXVII. Геологія

Розділ LXXXVIII. Хворий

Розділ LXXXIX. In extremis[57]

Розділ XC. Давня розмова між Адамом і Каїном

Розділ XCI. Незвичайний лист

Розділ XCII. Незвичайний чоловік

Розділ XCIII. Обід

Розділ XCIV. Таємна справа

Розділ XCV. Колишні квіти

Розділ XCVI. Анонімний лист

Розділ XCVII. Між головою і вустами

Розділ XCVIII. Розділ, який слід було б вилучити

Розділ XCIX. У партері

Розділ C. Вірогідність

Розділ CI. Далматинська революція

Розділ CII. Перепочинок

Розділ CIII. Неуважність

Розділ CIV. То була вона

Розділ CV. Рівновага вікон

Розділ CVI. Небезпечна гра

Розділ CVII. Записка

Розділ CVIII. Незрозумілий

Розділ CIX. Філософ

Розділ CX. 31

Розділ CXI. Паркан

Розділ CXII. Чутки

Розділ CXIII. Клей

Розділ CXIV. Кінець діалогу

Розділ CXV. Сніданок

Розділ CXVI. Філософія пожовклих листів

Розділ CXVII. Гуманітизм

Розділ CXVIII. Третя сила

Розділ CXIX. У лапках

Розділ CXX. Compelle intrare[69]

Розділ CXXI. Згори донизу

Розділ CXXII. Дуже тонкий намір

Розділ CXXIII. Справжній Котрін

Розділ CXXIV. Проміжний

Розділ CXXV. Епітафія

Розділ CXXVI. Скорбота

Розділ CXXVII. Формальності

Розділ CXXVIII. У парламенті

Розділ CXXIX. Без докорів сумління

Розділ CXXX. Щоб вставити його в розділ CXXIX

Розділ CXXXI. Про наклеп

Розділ CXXXII. Несерйозний

Розділ CXXXIII. Принцип Гельвеція[71]

Розділ CXXXIV. П’ятдесят років

Розділ CXXXV. OBLIVION[72]

Розділ CXXXVI. Геть зайвий

Розділ CXXXVII. Ківер

Розділ CXXXVIII. До мого критика

Розділ CXXXIX. Як я не став міністром уряду країни

Розділ CXL. Котрий пояснює попередні

Розділ CXLI. Пси

Розділ CXLII. Таємне прохання

Розділ CXLIII. Не поїду

Розділ CXLIV. Відносна користь

Розділ CXLV. Так завжди буває

Розділ CXLVI. Програма

Розділ CXLVII. Очманіння

Розділ CXLVIII. Нерозв’язна проблема

Розділ CXLIX. Теорія вигоди

Розділ CL. Обертання навколо своєї осі та рух по орбіті

Розділ CLI. Філософія епітафій

Розділ CLII. Монета Веспасіана[79]

Розділ CLIII. Психіатр

Розділ CLIV. Кораблі Пірея

Розділ CLV. Сердечне міркування

Розділ CLVI. Гордість чи прислужливість

Розділ CLVII. Блискучий період

Розділ CLVIII. Дві зустрічі

Розділ CLIX. Напівбожевілля

Розділ CLX. Про негативи

*** Примечания ***