КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Кістяк з Чорнобиля [Антін Мухарський] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

друзі-інопланетяни, вони тобі все пояснять…» — загадково відказувало воно, пильно щулячи єдине око в химерну далечінь, де, залиті тремтливим місячним сяйвом, малювалися абриси Чорнобильської АЕС та біле засніжене поле деінде вкритого кригою ставу-охолоджувача.

А як знову прийшла весна, бабусин серіал закінчився.

Ескобар застрелив Педро, а потім застрелився сам. Дізнавшися про смерть коханих чоловіків, Кончітта вкоротила собі віку за допомогою гострого кинджала.

«Ото і мені вже час іти в потойбічні світи», — промовила баба Ганя, яка завжди казала, що мріє померти навесні, коли знову розквітнуть яблуні в її саду.

Вбравшись у вишиту сорочку, що берегла її в старій скрині спеціально на похорон, вона напрочуд легко закинула собі на спину соснову труну, в яку за помахом її руки враз перетворився телевізор.

А потім у супроводі онука та синього хріну, спираючись на грушевий ціпок, віщунка почимчикувала на старовинне кладовище, де на неї вже чекала розрита могила. Баба Ганя заздалегідь викопала її самотужки, аби не обтяжувати близьких зайвими клопотами.

«Не треба боятися смерті, бо смерть — це лише нове життя. Весь світ — це ми. А світ ніколи не вмирає. Отже, не вмирають і наші душі. Просто час від часу вони змінюють свій прихисток, переселяючись у іншу людину, кота, рибу чи дерево».

«І я те саме кажу, — прошепотіло Педро-Кончітто на вухо Кістяку під час передсмертної промови баби Гані. — Душа — субстанція вічна, а оболонку можна й змінити».

Тим часом стара продовжувала:

«Бережіть природу, ніколи нікого не вбивайте, особливо тварин. Бо я свого часу трохи грішила… Ну не люблю москалів, що поробиш… Тому йду, але лишаю вас на сторожі цієї землі. Любіть і шануйте одне одного. Не кидайте друзів у біді. Ікони в хаті пильнуйте, бо в них ваша сила та оберіг. Ну і мене час від часу згадуйте незлим тихим словом».

По тому обійняла та поцілувала онука, холодно потиснула руку Педро-Кончітто та лягла в труну.

«Все, з Богом, пішла до своїх…» — тільки й промовила, відпускаючи дух на волю.

Відразу після її смерті задзвеніла в повітрі схожа на срібну кулю муха, що, всівшись на носі в покійниці, почала по-діловому чистити собі мармизу.

«Ну оце про москаля та ікони вона дарма сказала… — глибоко зітхнувши, мовило Педро-Кончітто. — Тут я з нею не згоден. Держави, нації, мови, релігії, статеві ознаки, словом, все, що розділяє людей, треба відмінити. Бо через це починалися всі війни на Землі. Адже всі ми однакові…»

«Ти на себе в люстерко давно дивилося?»

«Нє, а шо?»

«А те, що всі ми різні, — заперечив йому Кістяк. — І це чудово, бо світ прекрасний у своєму розмаїтті. Таким створив його Бог! Проте дехто, прикриваючись благими намірами, хоче нав’язати іншим власний світогляд. Але я вважаю, що краще просто не зазіхати на чужу територію. То і не буде ніяких воєн».

«Бога нема».

«Давай краще до справи…»

Накривши труну кришкою, друзяки на довгих мотузках опустили її в розриту могилу й заходилися засипати яму жовтуватим піщанистим ґрунтом.

Срібна муха весь час вилася неподалік.

«То ти віриш у реінкарнацію душ чи ні?» — нарешті поцікавилося в Костя набурмосене Педро-Кон­­чітто, яке вкрай не любило важку фізичну працю і розмови про Бога.

Але Кістяк мовчав, без зайвих слів зрозумівши, що бабина душа переселилася в сріблясту муху, яка з того часу мешкала в їхній хаті під іконами. А ще любила навідуватися до буфету, де, запечатана кукурудзяним корком, стояла сулія найчистішого козацького самогону.

Глава четверта. МАРОДЕРИ

А наступної зими до їхньої оселі прибилася молода Чупакабра, що, втікаючи від розстрільної команди, сховалася в бабин льох, та й так у ньому і прижилася.

Страшні події другої від часу Великого Вибуху зими місцеві мешканці охрестили часом Великих Розстрілів.

«Мій тато вовк, мама лисиця, бабуся куниця, а дядько — єнот. Всі загинули», — розповідала легенду, пояснюючи походження своєї нестандартної зовнішності.

Але друзяки, які вже на власні очі бачили і двоголових змій, і шестиногих жаб, і волошкових ведмедів, мовчки кивали головами, не наважуючись вимовити слово «мутант», від якого тварина впадала у відчай, надовго ображаючись за таке несправедливе, на її думку, оціночне судження.

Схожа була на невеличке кенгуру із псячою головою, круглими, налитими кров’ю очима і пащекою, повною довгих, гострих зубів.

Саме вона і повідала друзям неймовірну історію про чорнобильського крокодила, яку почула від восьминогого кабана Лесика-Стасика, котрий після важкого поранення загоював рани у бабиному льосі.

Рохкаючи на кожному слові, кабан розповідав, буцім бачив у ставі-охолоджувачі гігантського крокодила, вкритого рожевими плямами, що посеред зими грався із