Дочка Медічі [Софі Перино] (fb2) читать онлайн

Софі Перино Дочка Медічі

Присвячується Е., К., і К.

Ніколи й нікому не дозволяйте диктувати вам свою волю. Не дозволяйте чужим порадам заглушити голос вашої совісті. Навіть якщо це мої поради.

Частина перша

Якби молодість знала...

Передмова Літо 1562 — Амбуаз, Франція

 моїх снах птахи завжди чорні.

Цього разу, коли я прокидаюсь, задихана й перелякана, виявляється, що я не сама. Розтривожений власними кошмарами Геркюлес, мабуть, прокрався до мене в ліжко, коли я спала. Мені приємно відчувати, як його маленьке тепле тіло пригортається до мене, поки я намагаюсь заснути. Ні, він більше не Геркюлес, суворо нагадую я собі. Після конфірмації він Франциск, другий з моїх братів, який носить це ім’я. Інший Франциск, найстарший, не був мені ані другом, ані товаришем моїх дитячих ігор, адже він був королем Франції. Він помер близько двох років тому.

Моя нянька стверджує, що причина появи величезних чорних птахів у моїх кошмарах — рання смерть короля Франциска II і трагічна загибель мого батька — короля Генріха II, яка сталася незадовго до цього лиха. Образи плачучих, убраних у чорне дворян, наполягає вона, закарбувалися у моїй дитячій пам’яті й перетворилися у моїй бурхливій уяві на птахів.

Я знаю, що вона помиляється, але тримаю язик за зубами.

Так само помилявся і мій брат Генріх. Коли ми разом ділили дитячу кімнату у Вінсені, він дражнився, що ті птахи насправді круки, бридкі й галасливі, але, зрештою, необразливі. Вони не були круками ані тоді, ані зараз. Круки з їхнім різким карканням ніколи мене не лякали. До того ж, мої птахи мовчазні. Мовчазні та пильні. І один птах завжди більший за інших. Він дивиться на мене своїми очима-намистинками, неначе зазираючи в глибини моєї душі. У цьому погляді я впізнаю свою матір, Катерину Медічі, королеву Франції, і байдуже, що жоден із тих, кому я розповідаю мої сни, її не впізнає.

Обійнявши брата, я пригортаюсь до нього ближче і вдихаю запах літнього сонця з його волосся. Я згадую нічне видіння: птахи прилетіли з півночі, насуваючись на Амбуаз. Птах, який летів попереду зграї, був величезним, він затьмарював сонце. Вони кружляли нижче й нижче, доки не вмостилися на куполі каплиці Сен-Юбер.

Моя мати їде до нас. Я знаю це, навіть коли заплющую очі, і мої думки розпливаються. Я впевнена в цьому так, наче отримала звістку, підписану нею власноруч.

Наступного ранку, стоячи біля вапняних перил у нашому саду, я тримаюсь вельми самовпевнено. Моя гувернантка сміялася, коли я сказала, що її величність прямує до нас, але після прибуття посланця, який підтвердив мої слова, перехрестилася. Мадам постійно кидала на мене дивні погляди, допомагаючи мені вбратися в одну з моїх найкращих суконь — ту, що торік мені її пошив пан Клуе, всю з важкого кремового шовку та перлів. Нахилившись, аби пересвідчитися, що облямівка не забруднилася, поки я бігла, завважую, що моя чудова сукня мені замала.

Не біда, думаю я, головне, що мати їде до нас! Ставши навшпиньки, я спираюсь на верхній край стіни і вдивляюсь у далечінь зі знайомими змішаними відчуттями страху й захоплення. На іншій стороні самі лише круті схили. Унизу звивається спокійна зелена Луара, поступаючись темнішим і різноманітнішим відтінкам зелені дерев на протилежному березі. Зліва річку перетинає міст, білосніжний, як і стіна, в яку я вчепилася. Мій погляд зосереджується на дорозі за мостом. Переді мною простирається довгий шлях, але там, де дорога починає танути в сонячному мареві, я бачу якийсь рух. Невже це королівський кортеж?

Аж раптом поряд зі мною щось ворушиться. Франциск пішов за мною, коли я втекла, й зараз намагається видертися на стіну, аби краще все роздивитися. Від страху мені судомить живіт. Він неодмінно розіб’ється, якщо зірветься зі стіни й упаде на той дах, що внизу. Обхопивши стан брата, я намагаюсь посунути його назад, але він уперто чіпляється за камінь.

— Ходімо,— наказую я.

Чи то у відповідь на мій наказ, чи то під тиском моїх рук, Франциск розслабляє пальці, і ми разом котимось у дорожній пил. Мій молодший брат — хлопчик тендітної статури, але у свої сім років достатньо важкий, аби збити мене з ніг. Він обурено лізе вгору, не зважаючи, що топче мої спідниці.

— Я не дитина.

— Але поводитесь саме так! — кричу я, розглядаючи чорні плями на сукні. Можу лише уявити, який вигляд має моя спина, яка найбільше постраждала від бруду. Я ладна заплакати, і моє обличчя, мабуть, це видає, оскільки зухвалий вигляд Франциска змінюється почуттям провини.

— Вибачте, Марго,— він опускає очі долу й топче ногою стежку.

— Допоможіть мені підвестися,— я простягаю руку, уникаючи ставати навколішки, аби геть не зіпсувати сукню.

Узявши мене за руки, Франциск вигинається назад. Упродовж кількох коротких небезпечних секунд я зависаю в повітрі. Послизнувшись, мій брат відпускає мене, й ми знову падаємо на землю. У цю саму мить я бачу мою гувернантку, баронесу де Кюртон, яка мчить до нас разом із моєю нянькою та людьми з оточення Франциска. Обличчя мадам біле, як моя сукня, або навіть біліше, думаю я, ледве стримуючи сміх, значно біліше, враховуючи жахливий стан мого донедавна гарного вбрання.

— Що сказала б її величність, якби побачила доньку Франції у такому вигляді! — мадам хапає Франциска і ставить його на ноги. Він — дуже розумно, на мій погляд,— біжить до своєї няньки, яка, важко дихаючи, зупинилася неподалік.

— Ви надто дорослі для такої поведінки.

Знайома фраза. Єдина, що дратує мене більше:

«Ви надто молоді». Це повторюється не рідше. Я надто доросла для ігор, у які звикла грати з Франциском. Я надто молода, аби приєднатися до матері та її фрейлін при дворі. Цікаво, а що взагалі можна робити у моєму віці? Проте за нинішніх обставин краще не порушувати таке філософське питання.

Я дозволяю мадам допомогти мені підвестися. Вона ходить довкола мене, хитаючи головою.

— Ви мусите перевдягнутися. Не можна зустрічати її величність у такому вигляді.

Неабияка метушня та галас привертають нашу увагу. Під аркою, що на задній стороні саду, з’являється кортеж. Судячи з лівреї служників і напрочуд вишуканого вбрання чоловіків та жінок, маємо визнати неприємну правду. Готові ми до зустрічі чи ні, але мати прибула.

Коли я бачу її (вона неквапливо ходить серед своїх людей і жестами віддає накази), починаю тремтіти, й не лише через стан моєї сукні. Франциск, відірвавшись від няньки, ховається за моєю спиною. Але я надто доросла для такої поведінки, тож, якщо я сховаюсь за спиною мадам, маю сумніви, що вона мене захистить. Я швидко струшую пил зі спідниць і розправляю плечі. Мадам змушує Франциска вийти вперед і наказує нам прямувати до королівського кортежу. Я намагаюсь крокувати рівно, імітуючи плавну ходу матері, але моє ковзання лише здіймає пилюку, тож гувернантка шипить: «Піднімайте ноги вище».

Потім я опиняюсь віч-на-віч з матір’ю. Її очі темні й пильні, точнісінько як у птаха з мого сну. На якусь мить, поки мадам і няньки схиляються перед нею в реверансі й шепочуть «Ваша величносте», я ціпенію під її поглядом. Звільняюсь від чарів лише тоді, коли мадам не надто ввічливо штовхає мене. Слідом за ними я схиляюсь у реверансі й, випроставшись, беру Франциска за руку: не стільки заспокоїти його, скільки відчути більшу впевненість у власних силах.

— Баронесо де Кюртон,— чорні очі обмацують нас із Франциском із ніг до голови.— Як видно з розкішного вбрання моїх дітей, мій посланець приїхав вчасно. Якщо ви знали, що я їду, не розумію, чому це вбрання в такому стані.

Мадам схиляє голову. Чути, що їй забракло дихання. Якби ж і я могла нормально дихати. Якби ж я могла сказати, що в усьому винен Франциск, який видерся туди, де не мав бути. Але мені відібрало мову. Натомість я кусаю губи, караючи себе цим болем.

— Уклінно прошу вибачити мене, ваша величносте. Мені дуже соромно.

Моя гувернантка схиляє голову ще нижче, і сльози каяття набігають на мої очі.

Мати стоїть мовчки, можливо для того, аби ми повною мірою відчули наші гріхи. Нарешті, коли мені здається, що я вже не можу витримувати цей прискіпливий погляд, вона мовить:

— Я побачу дітей згодом. Потурбуйтесь, аби вони мали кращий вигляд.

Після чого, не промовивши жодного слова ані до мене, ані до Франциска, її величність проходить повз наше маленьке товариство й сідає біля тієї стіни, від якої ми щойно відійшли.

Коли починає сутеніти, я знову вбрана в одну з моїх найкращих суконь. Час відвести нас із Франциском до королеви. Я відчайдушно прагну справити приємніше враження, ніж уранці. Мадам сповнена не меншого ентузіазму. Дорогою до апартаментів її величності вона змушує мене двічі повторити уривки з Плутарха, які я маю намір декламувати. Біля дверей вона поправляє мені намисто й витирає якусь невидиму пляму з обличчя Франциска.

Задоволена, мадам стукає і без вагань відчиняє двері, почувши запрошення матері. Вона впевнено переступає поріг, а мої ноги немов чавуном налиті.

— Ваша величносте, прибули принц із принцесою,— каже мадам, вітаючи першу фрейліну матері, герцогиню Д’Юзес.

Мати оцінююче дивиться на нас.

— Франциску, ви були слухняним і гарно вчилися?

Мій брат шанобливо уклоняється:

— Так, пані.

Мати відповідає схвальним жестом. Потім переводить погляд на мене.

— Марго, ви така мила дитина, коли не вкриті брудом.

Я червонію й присідаю в глибокому реверансі — це значно легше, ніж знайти в собі сили говорити.

— Мені приємно, що обоє моїх дітей при доброму здоров’ї,— мати схвально киває баронесі.— Для мене було великою втіхою знати, що вони в безпеці тут, де повітря чисте й вільне від смороду війни та епідемії єресі, поки я намагалася вести мирні перемовини з принцом де Конде.

Почувши ім’я відомого лідера єретиків, мадам хреститься. Я вчиняю так само.

— Сподіваюсь, тут немає французьких часословів,— веде далі мати.

— Звісно, ні, ваша величносте!

— Добре. Мені вдалося викорінити всю цю маячню з душі мого сина Генріха,— її погляд знову зосереджується на мені.— Чи потішить вас звістка, що вже не треба ховати ваш часослов, коли ви зустрінетеся з братом?

Я киваю. Я задоволена. Задоволена, що мати приділяє мені увагу, задоволена, що мій брат уже не налаштований спалювати мої книжки. Коли ми жили разом, він спалив чимало. Натомість подарував мені молитовник гугенотів, але я віддала його мадам і щодня молилася, аби він відвернувся від єресі. Я не співчувала йому, коли мати довідалася про його гріхи, але співчувала, коли його добряче побили за це.

— Пані Маргарита дуже набожна,— каже мадам. Певно, це похвала. Чому ж тоді вона переминається з ноги на ногу? — Але...— вона замовкає, стискаючи та розтискаючи пальці.

— Що таке? — наполягає мати. Погляд стає суворим.

— Ваша величносте,— голос мадам лунає приглушено, наче вона збирається повідомити важливу таємницю.— Пані Маргарита знала, що ви ідете до нас. Знала до прибуття посланця,— вона знову хреститься.

— Знала?

— Так...— мадам робить паузу. Чути, як вона ковтає слину.— Під час наших уранішніх занять вона сказала, що чекає на вас.

Очі матері блищать.

— Отже, Марго, здається, що ви не менш гідна представниця роду Медічі, ніж роду Валуа.

Я не розумію. Очевидно, як і мадам. Вона цілком спантеличена.

— Я передбачила смерть вашого батька,— мовить мати, дивлячись мені у вічі.— Мені наснилося його скривавлене обличчя. Я благала його відмовитися від участі в турнірі того самого дня, коли він отримав смертельне поранення. Він не послухав,— невимовна печаль бринить у її голосі, але згодом куточки губ розтягуються у вельми хитрій посмішці.— Декого лякає дар передбачення. Але я скажу вам, дочко: ніколи не бійтесь того, що може принести вам користь,— мати переплітає пальці й усміхається ширше.

— Запам’ятайте мої слова, баронесо. Я здобуду корону для цієї дівчинки, як я вже зробила для її сестри — королеви Іспанії. У цьому випадку не буде потреби обирати герцога, як ми були змушені вчинити з Клод.

У мене лишилися невиразні спогади про мою сестру, герцогиню Лотаринзьку, але я знаю, що вона мала добру вдачу й кульгаву ногу. Вочевидь, на пошук чоловіка перше вплинуло значно менше, ніж останнє. Усе це здається мені цікавим і захоплюючим.

Я замислююсь, чи означає ця бесіда про моє майбутнє, що мені дозволять повернутися до двору разом із королевою. Я надто молода для заміжжя, але, поза сумнівом, багато б чого навчилася, спостерігаючи за матір’ю та її фрейлінами. Мій брат Генріх зараз при дворі. Чому ж мені не можна? Я відкриваю рота, щоб спитати про це, але не наважуюсь.

— Маєте щось сказати, дитино? — Її питання приголомшує мене. Від матері ніщо не укриється — жоден подих, жоден рух.

— Я...— прохання вирушити до двору ледве не вихоплюється з мене. Однак я кажу дещо інше.— Я приготувала уривок для задоволення вашої величності.

— Гаразд. Читайте.

Пригнічена власною сором’язливістю, я змушую себе сказати те, що хотіла, але слушна мить минула. Мені наказали декламувати. Покірливість і дисципліна беруть гору. Добре відрепетирувані цитати з Плутарха мимоволі ллються з моїх вуст, немов вино з бочки. Увесь цей час погляд матері прикутий до мене. Закінчивши читати, я стою, стиснувши руки, в очікуванні її вердикту. Можливо, якщо вона мене похвалить, я зможу перейти до теми мого повернення.

Але похвали немає, принаймні для мене. Натомість королева звертає увагу на мадам.

— Ваше виховання добре позначилося на принцесі. Гадаю, вона вже готова вчитися ґрунтовніше.

— Наставник у такому віці? — мадам дещо шокована. Її реакція мене дратує. Я знаю, що розумна.

— Так. Для отримання корони зовнішності й походження Марго цілком достатньо, але потрібно більше, якщо ми хочемо, аби вона стала нам у пригоді, коли зійде на трон. Для королеви вкрай важливо мати дисциплінований, розвинений розум.

На цій ноті аудієнцію закінчено. Мати махає рукою на прощання і, поки мадам підштовхує нас до дверей, бере якийсь плід із чаші на столі.

Нічого, втішаю я себе, улаштувавшись у ліжку, можливо, завтра мені вистачить сміливості запитати про моє повернення. Коли вранці я прокидаюсь і дізнаюсь, що королева вирушила в дорогу,— поїхала, не попрощавшись ані зі мною, ані з Франциском,— я усамітнююсь і гірко плачу.

Глава 1 Зима 1564 — Фонтенбло, Франція

 оже мій, який холод!

За останні три дні моя гувернантка, мабуть, промовляє ці слова всоте, якщо не більше.

— В Амбуазі теж холодно,— відповідаю я, удаючи веселу інтонацію, хоча насправді ледве стримую бажання вдарити мадам по гомілках, тим паче що вона сидить навпроти мене в кареті. Як вона може думати про холод у таку мить?

— В Амбуазі нас зігрівав вогонь, ваша високосте, й коминки горіли як слід.

Коли минулого вечора ми робили зупинку в Немурі, вона, змучена хронічним нежитем, мало не задихнулася. Але ж моєї провини у цьому немає: я пропонувала прямувати до Фонтенбло, адже залишалося не більше двох годин їзди. Проте мадам наполягла на зупинці. Вона хотіла, аби я перевдягнулася у свіже вбрання й мала якнайкращий вигляд перед нашим прибуттям до палацу, перед моїм прибуттям до двору.

Двір! Відтоді, як два тижні тому це слово пролунало, і мені звеліли їхати, я не можу думати ні про що інше. Я приєднаюсь до двору, а двір вирушить у найдовшу за всю історію королівську ходу містами Франції.

Піднявши край важкої завіси на вікні, обережно, аби не потурбувати мадам, я жадібно вбираю очима краєвид. Під час нашої поїздки довкола переважали річки — спершу Луара, а згодом Луан,— але зараз нас оточують ліси, королівські ліси Фонтенбло. З більшості дерев облетіло листя, і вони стоять голі в сірому зимовому світлі, але я так само легко уявляю їх вбраними в зелень, як уявляю королівське полювання на кшталт тих, свідками яких ми з Генріхом часто були у Вінсені. Я немовби бачу, як вершники у дивовижних костюмах мчать серед дерев, чую, як фиркають і б’ють копитом коні, як гавкають собаки. Мені не потрібно уявляти оленя: велична тварина раптом з’являється біля самісінької дороги.

— Дивіться! — кричу я. Але мадам та інші пані надто повільні. Поки вони встигають повернути голову, олень уже зник. Не зважайте, попереду ще багато цікавого, значно цікавішого. Я відвертаюсь до вікна і замовкаю, поки розмови моїх супутниць струменять навколо мене, немов вода навколо каменя. На якийсь час я забуваю про краєвид і думаю про мого молодшого брата. Як плакав Франциск, дізнавшись, що його не беруть у подорож разом з усіма! Йому сказали, що він надто молодий для такої виснажливої мандрівки й не повністю одужав після нападу віспи, що ледь не вбив його торік. Він наполягав, що з ним усе гаразд. Пізніше, вночі, перш ніж він вирушив до Вінсена, де йому доведеться жити, Франциск розбудив мене і поскаржився, що вважає віспу причиною його вигнання.

— Це все тому, що я маю поганий вигляд,— сказав він, і сльози котилися його спотвореним обличчям.— Вони бояться, що я налякаю коней і зіпсую ходу.

Я просила його не плакати, запевняла, що ніхто його не злякається. У таких випадках брехня не може бути гріхом. Насправді хвороба завдала моєму ще донедавна гарненькому брату вражаючої шкоди: обличчя поцятковане глибокими шрамами, неправильна форма носа залишається незмінною. Якась частина мене припускає і почувається за це винною: невже він має рацію? Невже мати не дозволяє йому їхати через те, що він зіпсує картину? Ходять чутки, що вона хоче намалювати цю процесію, зобразити перемогу королівського дому Валуа, який нарешті панує над мирною Францією. Ні, маленький хлопчик зі шрамами не може завадити її планам. Я мушу вірити, що його не пустили заради його ж блага.

Моя печаль через розлуку з Франциском не може надовго затьмарити радісне хвилювання. Дерева змінюються більш цивілізованим краєвидом. Я помічаю чудову лагуну з острівцем посередині, а потім — фрагмент білокамінного палацу, облицьованого ніжно-рожевою цеглою. На відміну від Амбуаза, який вирізняється висотою, цей палац вирізняється довжиною. Я відчуваю, як колеса торкаються каміння, і моє хвилювання зростає. У цьому я не самотня: попри потік холодного повітря, фіранки на віконцях різко здіймаються з обох боків. Баронеса поправляє сукню і, нахилившись, щипає мене за щоки.

Проїхавши величні ворота, ми зупиняємось в овальному дворі, оточеному елегантними колонами. Скрізь нас вітає емблема мого діда — саламандра, вирізьблена на камені або кована золотом. Постаті в лівреях і всілякі лакеї мчать до наших карет. У сум’ятті різних тіл і облич мені вдається розгледіти один силует, який я жадала побачити.

Не чекаючи на допомогу, я висуваюсь і навстіж відчиняю дверцята карети.

— Генріх! — я чую, як мадам, перелякана й незадоволена, задихається в обуренні, коли я стрибаю вниз, але мені байдуже. Я не бачила мого тринадцятирічного брата майже два роки.— Ви так виросли!

— Ви забули сказати, який поважний вигляд я маю,— він бере мою руку і демонстративно уклоняється. Потім, ущипнувши мене, розвертається і біжить. Я біжу за ним, поки він протискається крізь юрбу у дворі та мчить до палацу.

Генріх має перевагу. Не лише тому, що він старший і вищий за мене, а й тому, що добре знає Фонтенбло. Забувши про моїх супутниць, я проходжу кілька кімнат у намаганні скоротити відстань між мною та братом. Аж раптом опиняюсь на відкритому просторі. Зимове світло проникає крізь величезні вікна, надаючи підлозі крижаного блиску. Ковзаючи гладкою поверхнею, я бачу емблему мого батька. Я зупиняюсь і дивлюсь угору, аби з’ясувати, що створює такий дивний ефект. Там, серед ретельно вирізьблених дерев’яних панелей, розфарбованих у блакить і золото, я розрізняю батьків герб. Слідом за мною зупиняється і Генріх.

— Що це за місце? — запитую я.

— Зала урочистостей, дурепо.

Ігноруючи насмішку, я повільно повертаюсь і з захопленням розглядаю приміщення. За спиною мого брата височіють фрески, на яких зображено сцени полювання, подібні до тих, що я уявляла цього ранку. От тільки, на відміну від помпезної моди нинішнього двору, люди вбрані в костюми минулих століть. Я хочу танцювати. Зрештою, у цій залі відбуваються бали. Без вагань я розпочинаю алеманду. Коли я вчетверте балансую на одній нозі, Генріх приєднується до мене. Наспівуючи якусь мелодію, він бере мене за руки й відводить до центру кола. Я усвідомлюю, що ми вже не самі. Маленький темний силует стоїть в отворі дверей, які ми щойно минули. Мати! Я завмираю, не дозволяючи Генріху рухатися, але не раніше, ніж він наступає мені на ногу.

— Чому ви зупинилися? — попри значну відстань, голос матері лунає чітко.— Нужбо, покажіть мені, як ви танцюєте гальярду.

Мій брат не коливається.

— Варіація на одинадцять кроків,— шепоче він і починає муркотіти швидшу мелодію, ніж того вимагає ритм танцю. Мій брат у чудовій фізичній формі. Що ж до мене, я схожа на молодого веселого оленя. Виконавши фігуру, ми перепочиваємо. Мати аплодує.

— Генріху, серденько, ви перевершили вдвічі старших за вас чоловіків! Взірець елегантності! Приємно бачити вас із партнеркою, чия краса та граційність не поступаються вашим. Тепер, коли Марго з нами, треба підготувати балетну виставу з вами обома в головних ролях,— промовляючи ці слова, мати прямує нам назустріч і зупиняється зовсім поряд.

— Для розважальної програми у масничний вівторок? — жваво запитує Генріх.

Мати поблажливо усміхається, простягнувши йому руку.

— І на додачу амбітний,— каже вона, куйовдячи волосся Генріха вільною рукою, поки він нахиляється і цілує іншу.— Ви найкращий подарунок від Бога.— Потім, повернувшись до мене, вона дивиться суворіше, губи стискаються у тверду лінію.— Ваша гувернантка геть розгубилася, пояснюючи, куди ви зникли, коли я прибула до Овального двору.

Я шаріюсь.

— Це моя провина,— зненацька дивує мене Генріх.— Я чекав на Марго й повів її сюди.

Обличчя матері стає ніжнішим. Обійнявши мене за плечі, вона каже:

— Король бажає вас прийняти.

Я гадала, що зустрінуся з Карлом у його апартаментах у родинному колі. Тож я налякана, коли двері відчиняються і я бачу його величність на помості, в оточенні десятків дворян, які чекають аудієнції.

Перед ним стоять жінка і юнак. Облич не видно. Почувши, як ми зайшли, Карл відвертається від них. Він справжній чоловік! Над верхньою губою з’явилися тоненькі вуса. Зовні не такий гарний, як Генріх, але здається доброю людиною. Чи усміхається король, побачивши мене? Якщо так, його усмішка ледь помітна. За моєю спиною мати рішуче киває головою, і Карл знову звертає погляд на відвідувачів.

Перехопивши його увагу, вишукано вбрана пані мовить:

— Ваша величносте, закликаю до вашого почуття справедливості. Поза сумнівом, жінка, яка втратила чоловіка від руки вбивці, має право переслідувати злочинця.

— Герцогине де Гіз, Жана де Польтро страчено рік тому. Хіба це не справедливо?

Голос Карла теж змінився — лунає грубіше. Якщо прохачка — Анна д’Есте, тоді рудоволосий юнак біля неї, певно, її син Генріх, герцог де Гіз.

— Ваша величносте, Польтро міг завдати удару, але він був лише маріонеткою в чужих руках.

Мати виступає вперед.

— Ваша милість знає,— каже вона, оминаючи вдовуючу герцогиню й піднімаючись на поміст до Карла,— наскільки важливими для його величності є ваша родина і справедливість. Але ви також маєте знати, герцогине, наскільки важливим для його величності, так само, як і для всіх, кого турбує доля Франції, є нинішній хиткий мир. Ще й року не минуло, як ми досягай цього миру. Невже ви зі своїм позовом проти Гаспара де Коліньї ладні знищити його в зародку?

Пронизливий погляд матері вимагає відповіді й водночас відверто говорить, що її влаштує одна-єдина відповідь.

— Його величність не відхиляє ваш позов, а лише відкладає його виконання,— підкреслює вона.

— Три роки — надто довгий термін для очікування справедливості,— випроставшись, мовить герцог. Як для ровесника Карла він дуже високий на зріст.

Мати дарує йому усмішку — зверхню усмішку, якою дорослі реагують на слова дітей. Але не відповідає. Натомість звертається до вдовуючої герцогині:

— Почуття вашого сина вшановують пам’ять його покійного батька, але й свідчать про його юний вік. Ми з вами, герцогине, прожили достатньо, аби розуміти, що три роки, за розумним розрахунком, проминуть дуже швидко.

Герцогиня схиляється в реверансі.

— Ваша величносте, ми матимемо терпіння, якщо на те воля короля.

Вона торкається плеча свого сина, і він уклоняється, після чого вони сходять із помосту. Я завважую, що погляд герцога, коли він скоса позирає на матір, відбиває змішані почуття — збентеження й нетерпіння. Він так само гарний, як і високий.

Мої спостереження уриває голос церемоніймейстера.

— Її високість, герцогиня де Валуа,— оголошує він.

Я дивлюсь на мадам, і вона киває у відповідь. Під шепіт дворян я йду проходом в оточенні людей з моєї свити, титули яких оголошують у такій самій офіційній манері. Зупинившись біля підніжжя помосту, я усвідомлюю, що погляди всіх присутніх прикуті до мене. Я намагаюсь триматися якнайрівніше, присідаючи в реверансі.

— Сестро,— мовить Карл,— ми раді вітати вас при дворі, прикрасою якого ви неодмінно станете. Нам відомо про ваші успіхи в навчанні та мистецтві танцю.

Я здивована. Гадала, моє виховання не надто цікавить Карла. Якщо джерелом інформації була мати, я просто приголомшена схвальними відгуками від нього. У листах, що їх вона надсилала мадам, надзвичайно мало приємних слів на мою адресу — принаймні в тих уривках, які мені зачитували. Якщо вона повідомляє братові, що задоволена мною, чому ж тоді, дивуюсь я, їй шкода бодай якогось заохочення для мене? Упродовж останнього року я старанно працювала на кожному занятті як із наставником, якого вона мені обрала, так і з учителем танців.

Розвернувшись до її величності, Карл каже:

— Пані, колекція красунь у вашій свиті викликає заздрість усіх європейських дворів. А зараз до них приєднається ще один чарівний екземпляр.

Я приєднаюсь до свити королівських фрейлін!

— Як полюбляв казати дід вашої величності, король Франциск: «Двір без красунь немов весна без троянд», — усміхаючись, відповідає мати.

Надвечір я маю нагоду вперше подивитися на ці троянди. Вбрана у вишукану, незвичну для Амбуаза сукню, я заходжу до апартаментів матері в супроводі баронеси де Рец, яка прибула до Фонтенбло разом зі мною та моєю амбуазькою свитою. За дверима передпокою її величності я бачу щонайменше дві дюжини молодих жінок. Кольори їхніх розкішних шовкових, оксамитових і парчевих суконь на тлі яскраво розписаних стін засліплюють мене, аромат парфумів, водночас солодкий і пряний, огортає звідусіль. Уся сцена виглядає дивовижно і вражає ще сильніше завдяки яскраво-зеленій пташці, яка літає над жіночим товариством.

— А ось і маленька принцеса! — жінка, яка вигукує ці слова, квапливо присідає в реверансі. Усміхаючись, вона простягає руку. Я її потискаю.— Схожа на ляльку,— каже вона, повертаючи мене в різні боки. Інші фрейліни сміються і захоплено плескають у долоні.

— Чогось бракує,— нова співрозмовниця має дуже світле волосся, що сяє, немов золоті нитки. А ще вона має найстрункіший стан з усіх, що я бачила. Я не можу відвести від неї очей. Зробивши крок уперед, вона бере мене за підборіддя, торкаючись мого обличчя тут і там.— Трохи помади, гадаю.

Фрейліни хихотять, і хтось дає жінці маленький флакон. Відкривши його, вона вмочує палець у червону речовину й наносить її на мої губи.

— Бездоганно! — оголошує вона.— Дівчинка розіб’є багато сердець.

Баронеса де Рец виразно кашляє.

— Мадемуазель де Суссі, принцеса Маргарита надто молода, аби думати про таке.

Гарненька білявка сміється.

— Думати про таке ніколи не рано.

Мадемуазель де Суссі мені подобається!

— Де Шарлотта? — запитує баронеса.

Дівчина з каштановим волоссям і ретельно підведеними бровами виходить наперед.

— Ваша високосте, дозвольте представити вам мадемуазель де Бон-Самблансе. Вона наймолодша панянка з усіх присутніх фрейлін, майже вашого віку. Може, бажаєте познайомитися ближче?

Мадемуазель простягає мені руку.

— Ходімо,— каже вона,— треба обрати місце, звідки краще видно сукні всіх, хто заходить сюди.

— Хіба ж це не всі? — здивовано запитую я.

— Звісно ні, тут навіть і половини немає,— відповідає моя супутниця.— Свита її величності налічує вісімдесят фрейлін — представниць найбільш шляхетних та старовинних родів.

Дівчина спритно протискується крізь натовп, доки не знаходить місце, що її влаштовує. Коли двері відчиняються й дві панянки заходять пліч-о-пліч, Шарлотта затуляє рота рукою і шепоче:

— Та, що нижча зростом,— принцеса де Порсіан, а та, що вища,— її сестра, герцогиня де Невер.

Я відзначаю схожість. Обидві мають розкішне волосся з рудуватим відтінком. Обидві мають молочно-білу шкіру. Проте риси герцогині приємніші, оскільки принцеса ще не втратила по-дитячому круглу форму обличчя.

— Скільки років принцесі?

— П’ятнадцять,— у голосі моєї супутниці бринить заздрість.

Бажаючи зробити комплімент новій подрузі, я шепочу:

— Ви значно гарніша за неї.

Шарлотта цілує мене в щоку. Але її задоволення швидкоплинне — темні очі знову сповнені ревнощів.

— Принцеса вже три роки заміжня. А от мені цього року виповниться чотирнадцять, а чоловіка все ще немає.

Якусь мить я не дивлюсь ані на двері, ані на фрейлін, які заходять. Я поринаю в роздуми. В Амбуазі ніхто з мого оточення не розмовляв про чоловіків. Але, здається, що тут ця тема в усіх на вустах, починаючи з мадемуазель де Суссі, яка запевняє, що чарувати чоловіків ніколи не рано, і закінчуючи дівчиною біля мене, занепокоєною відсутністю чоловіка.

— Її величність королева.

Ці слова повертають мене на землю.

Я не одразу бачу матір, але бачу якісь темні плями, що контрастують з різнобарвними сукнями фрейлін. Протискаючись у напрямку до цих похмурих, убраних у темне постатей, я таки стикаюсь із матір’ю, на плечі якої вмостилася зелена пташка.

Я сподіваюсь, що вона мене впізнає, але її погляд ковзає повз мене.

— Не треба змушувати його величність чекати,— каже вона, плескаючи в долоні й відпускаючи пернату подругу в політ.

В апартаментах стоїть неабиякий гамір: усі метушаться, розмовляють, сміються. Здається неможливим, що хтось, окрім нас, почує її. Але слова матері справляють негайний ефект. Фрейліни підводяться й, пропустивши її величність уперед, слідують за нею.

Шарлотта бере мене під руку.

— Мерщій — інакше займуть найкращі місця.

Під найкращими місцями маються на увазі ті, звідки краще видно короля та іменитих осіб. Мій брат Генріх сидить дуже близько від Карла. Він жестами підкликає мене й Шарлотту, й ми прямуємо до нього. При нашому наближенні юнак, який сидить біля брата, підводиться.

— Франсуа д’Еспіне де Сен-Люк,— мовить Генріх, киваючи головою в його бік. Після чого, змінивши напрямок, вказує на мене.— Моя сестра.

Сен-Люк уклоняється.

— Навіть і не думайте запрошувати її на танець,— веде далі Генріх, плескаючи по сусідньому сидінню й одним ривком змушуючи Сен-Люка сісти.— Тепер, коли вона повернулася, я нарешті маю гідну партнерку, яку нікому не віддам.

Я червонію.

За вечерею я сиджу поряд із ним, але з часом завважую, що якась жінка не відводить від нього погляду. Вона має темні кучері, а її сукня вирізняється надто глибоким декольте.

— Хто вона? — запитую я Шарлотту.

— Рене де Р’є.

— Вона одна з нас?

— Одна з перших фрейлін її величності,— Шарлотта якось нерішуче втягує повітря.— Але вона дуже дика й амбітна. Стережіться: все, що ви їй розповідатимете, вона використає у власних інтересах.

Я знову звертаю погляд до дівчини. Неподалік від неї висока жінка, яка повертала мене в різні боки, по-власницьки вчепилася в рукав чоловіка, повністю вбраного в чорне. І знову я запитую у моєї обізнаної подруги:

— Хто цей пан і по кому він носить жалобу?

Шарлотта сміється.

— Він не носить жалобу. Навіщо йому це робити, якщо протестанти уклали мир із королем? Це принц де Конде. Він і більшість людей з його секти полюбляють темні вбрання, хоча важко сказати, чому вони вірять, що ці похмурі кольори подобаються Господу всемогутньому.

Я приголомшена. Невже цей чоловік з яскраво-блакитними очима й охайно підстриженою рудою бородою, який випромінює впевненість у власних силах, є тим самим чудовиськом із мого дитинства? Великий Боже! Змалку я звикла вважати його ворогом корони, але ось він тут, при дворі, спокійно обідає і сміється так, наче в цьому немає нічого надзвичайного. Мабуть, так і є. Мабуть, саме так виглядає мир. Здається, я маю змінити ставлення до подібних ситуацій.

Принц нахиляється й шепоче високій жінці якісь слова, що змушують її зашарітися.

— Попри суворе вбрання, очевидно, що товариство принца тішить цю пані,— кажу я.

— Баронесу де Лімей? Ще б пак! — сміється моя подруга.

Принц простягає палець і проводить ним по щоці баронеси. Якийсь чоловік біля мене відверто гнівається, побачивши цю сцену.

— Бідолашний Флоримон,— Шарлотта пускає очі під лоба й указує головою на розгніваного пана.— Він робить із себе посміховисько. Не може змиритися, що Конде його замінив. Поза сумнівом, він гадає, що гарніший за принца. І це правда. Але, позаяк його покровитель, старий герцог де Гіз, помер, королеву значно менше цікавить, про що він думає,— їй важливіше знати, що на думці у принца. Отже, наразі баронеса стрибнула в потрібне ліжко.

Я чогось не розумію. Здається, Шарлотта натякає, що баронеса була коханкою обох чоловіків. Моє обличчя, либонь, видає розгубленість, тож Шарлотта нахиляється до мого вуха й тихо шепоче:

— Невже ви думаєте, що її величність зібрала найвродливіших жінок Франції лише для власної розваги? Деякі фрейліни роблять їй оригінальніші послуги замість просто допомогти вдягнутися або розвіяти нудьгу.

Промовивши ці слова так, наче в них немає нічого особливого, Шарлотта бере келих вина і звертається до іншої фрейліни.

Вечір минає немов у тумані. Коли я повертаюсь до своїх апартаментів, я геть виснажена, вражена до глибини душі й надзвичайно схвильована. При дворі надто багато всього: їжі, вина, танців, музики, інтриг.

Сидячи на краєчку ліжка, я не можу визначити, що мені сильніше болить — ноги, шлунок чи голова. Проте розтираючи втомлені пальці, я з нетерпінням чекаю світанку, який сповіщатиме про початок нового дня, сповненого відкриттів і пригод.

— Завтра,— промовляю я до подушки, загасивши свічки й спустивши балдахін,— коли я виконаю свої обов’язки перед матір’ю та двором, я збираюсь як слід оглянути цей величезний палац.

Я знала, що велика галерея мого діда вражає красою. Але я не очікувала, що від такої величі мені перехопить подих. Вона затьмарює все, що я бачила за своє життя, усе, що я уявляла,— монументальне, дивовижне видовище, особливо зараз, коли вранішні промені сонця проникають крізь елегантні вікна. Дерево на панелях та стелі вирізьблене з такою майстерністю, що в порівнянні з цим зала урочистостей, якою я так захоплювалася вчора, не вражає взагалі. Верхня частина стін укрита обрамованими ліпниною фресками з класичними сюжетами. Величний слон тримає герб мого діда — ініціали «F» в оточенні саламандр. Невже мій дід мав саламандр при дворі? Якби ж я могла побачити це на власні очі!

Поки я роззявивши рота просуваюсь уперед, я усвідомлюю, що більшість людей і навіть тварин на цих полотнах зображені якось незвично. Жінка на білому коні, низько схилившись, пестить лебедя. Щось у виразі її обличчя мене бентежить, нагадуючи, як учора ввечері мадемуазель де Р’є взяла руку якогось дворянина й поклала собі на коліна.

Відвернувшись від хвилюючих картин, я перетинаю галерею, але протилежна стіна навряд чи заспокоїть мої розтривожені почуття. Пара херувимів торкається пікантних частин тіла одне одного. Трохи далі я натикаюсь на групу людей і тварин у чудернацьких неприродних позах. Херувими раптом здаються невинними. Я відчуваю, що не варто дивитися на такі сюжети, не відаючи напевно, що саме я бачу. Утім, я зачарована. Озирнувшись навкруги, аби переконатися, що нікого немає, я лізу на лавку під фрескою, прагнучи розглянути краще. Аж тут двері в західному крилі галереї відчиняються, і я ціпенію, сподіваючись лишитися непомітною.

Хлопець, який заходить до галереї, не вписується у ці блискучі та вишукані декорації. Комір зім’ятий, одна штанина бриджів коротша за іншу. Хоча його вбрання безумовно свідчить, що він дворянин, тканина дуже проста. Він не помічає мене — принаймні мені так здається,— тому що зненацька починає щодуху бігти вниз. Його руки зі свистом прорізають повітря. Його кроки відбиваються луною на дерев’яній підлозі. Посмішка осяює нічим не примітне обличчя, надаючи йому більшої привабливості. Потім він бачить мене. Зупинившись неподалік, хлопець нахиляється, впирається руками в коліна і якусь мить важко дихає. Дивлячись угору, він запитує:

— Навіщо ви залізли на лавку?

Я не вважаю, що маю щось пояснювати. Тож обмежуюсь намаганням відтворити один із суворих поглядів матері.

— Вам не слід тут бігати,— зауважую я.

— Я знаю,— хлопець повністю випростовується. Він не дуже високого зросту. Світло-каштанове волосся виглядає так само неохайно, як і його вбрання.— Але мій наставник сказав, що надворі надто холодно, а втекти звідси не так легко, як вам здається.

Утекти? Мені важко уявити, що хтось бажає втекти з палацу, враховуючи, що я стільки тижнів чекала і мріяла потрапити сюди.

— Хіба ви не можете знайти собі заняття тут, адже при дворі більш ніж достатньо всіляких розваг, які ніхто й не думає пропускати?

— Я краще пошукав би жаб у лагуні,— він переминається з ноги на ногу. Запустивши руку під сорочку, чеше шию.

— Ви забруднитесь,— кажу я.

Він знову знизує плечима.

— Мені подобається бруд.

— А мені не подобається! — я поправляю верхню спідницю тим самим жестом, який тисячі разів спостерігала в мадам.

— Тоді спробуйте, аби ваша мати не впіймала вас за спогляданням цієї картини,— він вказує на фреску за моєю спиною.

Мій погляд мимоволі спрямовується на найближчих до мене оголених чоловіків, які цілуються. Мої щоки палають. Слова хлопця дивним чином співпадають з моїми думками за мить до того, як він з’явився в галереї. Як він сміє навіювати мені почуття провини! Зіщуливши очі, я відрізаю:

— Що вам відомо про мою матір?

— Вона — королева,— без вагань відповідає він.— А ви — принцеса Маргарита. Ви щойно приїхали. Я бачив вас учора за вечерею,— потім додає, наче вгадавши моє наступне запитання: — Я — ваш кузен Генріх де Бурбон, принц Наваррський.

— Чого ж ви одразу не сказали? Ви не надто ввічливі.

— Справді, не надто. Принаймні так мені кажуть тут вельми часто. Я хочу повернутися до Беарна.— Він знову переступає з ноги на ногу.— Там у мене були гарні манери. І я постійно був надворі — лазив по горах, плавав, ходив на полювання.

Я пригадую, що його мати, Жанна Д’Альбре, королева Наваррська, повернулася до Беарна після того, як його батько помер від поранень, отриманих під час облоги Руану. Мене ніколи не цікавило, де живе мій кузен. Правду кажучи, відтоді, як ми востаннє зустрічалися в дитинстві, мені було байдуже, чи існує він узагалі. Я дивуюсь, що він тут робить і чому покинув двір своєї матері. Але я всім серцем бажаю, аби він поїхав. Він страшенно мене дратує.

— Чому ж ви не вирушаєте до Беарна?

— Я залюбки поїхав би, якби міг відмовитися від участі в королівській ході. Але не думаю, що мене відпустять,— він здіймає підборіддя і дивиться прямо мені у вічі.— Моя мати зустріне його величність дорогою, й тоді ми з нею повернемося додому разом.

Він простягає мені руку.

— Бажаєте спуститися?

Я не схильна приймати його допомогу, але стрибати негідно принцеси, тож я беру запропоновану мені руку й обережно ставлю одну ногу на підлогу.

— Ви дуже гарна,— це лунає скоріше як твердження, ніж комплімент.

— Дякую,— напружено відповідаю я.

— Гадаю, я вас поцілую.

— Ні за що! — я відпускаю його руку й відступаю назад.

Він знизує плечима. Присягаюсь, якщо я більше не побачу, як його плечі рухаються вгору-вниз, це мене цілком влаштує.

— Тоді я зроблю це згодом.

— Що? — фиркаю я.— Я ніколи не дозволю вам цілувати мене!

— Навіть якщо вийдете за мене заміж? — він схиляє голову до одного плеча і, націливши в мій бік свій довгий тонкий ніс, дивиться на мене.

— Навіщо мені виходити за вас? Ви навіть бриджі не вмієте вдягнути як належить.

Звинувачувальним жестом я вказую на його щиколотку, де перекрутилася штанина. Він анітрохи не збентежений.

— Коли я був маленьким, його величність король Генріх сказав мені, що я буду вашим чоловіком.

Не маю жодного уявлення, чи каже він правду, і мене це не обходить.

— Мій батько помер,— безапеляційно кажу я.— А мій брат Карл ніколи не дозволить мені стати дружиною хлопця, який бігає по великій галереї й замість танцювати хоче гратися з жабами.

Повернувшись на підборах, я йду геть. Я сподіваюсь, що мій кузен розчавлений моїми словами й сумно дивиться мені вслід. Проте, коли в кінці галереї я озираюсь, аби побачити, яке враження справила моя промова, принц Наваррський уже зник.

Сьогодні масничний вівторок. Залишається останнє пишне свято, перш ніж ми перейдемо до урочистостей Великого посту. Верба біля лагуни наче зійшла з картини, на якій зображено стародавній світ. Елегантні білі колони — деякі стоять рівно, а деякі навмисно розбиті на уламки — розкидані серед столів. Складається враження, що ми вечеряємо на руїнах Античної Греції.

Мати перевершила себе, і, судячи з рум’янцю на її щоках та блиску очей, вона це знає.

— Дім Валуа,— оголошує вона, спираючись однією рукою на плече Генріха, а іншою — на моє, поки ми піднімаємося до столу короля.— Вкриті славою, маємо честь нагадати всім, що ми єдиніпредставники влади у Франції, і його величність не стерпить, аби хтось підривав його авторитет і порушував мир, який він приніс королівству.

Усівшись, я пильно роздивляюсь острівець посередині лагуни, де сотні смолоскипів осяюють граційну вежу та інші будівлі.

— Дивіться! — звертаюсь я до Генріха, плескаючи у долоні.— Дивіться, хто охороняє вежу!

Генріх сміється, адже пара охоронців мають досить дивний вигляд. Обоє — чоловіки, обоє вбрані у просторі білі туніки та блискучі золоті лати, але один із них — величезний, справжній гігант, тоді як інший — улюблений карлик матері. Я згораю від нетерпіння дізнатися, яку ж виставу нам покажуть на яскраво освітленій сцені.

Заходять представники дому Гізів із герцогом на чолі. Його дядько, кардинал Лотаринзький, крокує, однією рукою власницьки обійнявши юнака за плечі. За Гізами заходять представники дому Монморансі, які, поза сумнівом, заслуговують на цей привілей, адже констебль відповідальний за організацію королівської ходи. Нарешті настає черга принців крові — Бурбонів. Людовик, принц де Конде, з елегантністю уклонившись Карлу, прямує до столу праворуч від мене, що фактично межує з нашим, і займає своє місце у центрі. За ним ідуть інші представники Бурбонів, серед яких присутній і мій кузен, принц Наваррський. Я не розмовляла з ним відтоді, як ми зустрілися в галереї, і це мене влаштовує. Щоразу, як я дивлюсь на нього, згадую мить, коли він зухвало погрожував поцілувати мене. Я молюсь, аби він не всівся поряд, але він посунув стіл ближче до мене.

Я намагаюсь ігнорувати його, і зусилля мають бути успішними, враховуючи, що королівський поміст розташований вище за стіл Бурбонів.

— Привіт,— каже він, дивлячись угору.

Я притуляюсь до брата і роблю вигляд, ніби нічого не чую.

Попри відстань між нами, відчуваю, як мене смикають за рукав. Я не можу дозволити собі бути настільки неввічливою, тож змушена повернутися до нього і промовити з крижаною усмішкою:

— Добрий вечір.

Анітрохи не знітившись, він веде далі:

— Ви граєте у виставах?

— Після десерту ми з братами представимо пастораль.

— Поезія...— мій кузен вимовляє це слово так, ніби його очікують тортури.

— Вірші пана Ронсара,— дещо уїдливо відповідаю я.— І дуже гарні.

— Закладаюсь, не такі гарні, як учорашній потішний бій.

— Тоді вам краще втекти і сховатися, коли принесуть десерт.

— Це чудова ідея,— каже він без іронії.— Боюсь, я не зможу набити печивом кишені, а торбинки у мене немає. Доведеться обмежитися марципанами та зацукрованими горіхами,— він зітхає, наче це неабияка жертва з його боку.

Уявивши, як мій кузен ховає солодощі й біжить геть, аби лише не бачити наш виступ, я відчуваю лють.

— Кузене, робіть як знаєте, але зараз прошу мене не турбувати.

— Як бажаєте,— знизування плечима знову нагадує мені нашу зустріч.— Тільки потім не звинувачуйте мене в неввічливості.

Він відвертається. Судячи з того, як мені судомить живіт, саме я поводилася неввічливо. Ненавиджу мого кузена. Він пробуджує мої найгірші якості.

Поки триває вечеря, задіяні у виставах люди потроху зникають. На острівці музики займають свої місця. Я спостерігаю за ними, спантеличена, що всі навколо мене можуть спокійно їсти та розмовляти. Тим часом у вежі запалюють вогні. В одному з вікон мені вдається розгледіти спину чоловіка в червоному капелюсі з рогами чорта. Я настільки захоплена, дивлячись, як актори готуються до виходу на сцену, що навіть не торкаюсь останньої страви.

Поруч зі мною Генріх промовляє:

— Ходімо! Інакше розберуть найкращі місця.

Озирнувшись, я з подивом помічаю, що всі швидко прямують до краю лагуни. Ми приєднуємося до них. Діставшись берега, стикаємося з Шарлоттою, яка біжить нам назустріч. Схопивши мене за руку, вона каже:

— Під тими деревами є невеличкий пагорб. Звідти ми все побачимо!

Ми щодуху мчимо туди, а слідом за нами — Генріх і Сен-Люк.

Шарлотта має рацію. З маленького гаю відкривається чудова панорама. Але ми не першими це виявили. Едуард де Карандас, привабливий молодий пікардієць, сидить на вкритій мохом землі. Поки всі ми намагаємось якнайзручніше вмоститися на березі, з’являється мадемуазель де Суссі. Без вагань вона сідає поряд із паном де Карандасом, указує на його коліна й запитує:

— Чи вільне це місце?

Чоловік сміється.

— Я зберіг його для вас, мадемуазель. Бажаєте присісти?

— Може, згодом. Поки що просто покладу голову.

Вона лягає на землю, спираючись головою на його коліна. Інші жінки прибувають маленькими групами, тримаючи одна одну під руку. Як завжди, я особливо відзначаю герцогиню де Невер. Упродовж останніх тижнів вона стала об’єктом мого захоплення: завжди вбрана у найгарніші сукні, завжди висловлюється найдотепніше. Я вважаю її чарівною.

Грають сурми, лунає музика. Біля вікон юрбляться жінки, яких переслідують чорти з мечами та хтиві негідники. Жінки зображують переляк: ховаючись від нападників, закривають обличчя руками й демонстративно тремтять усім тілом. Мадемуазель де Р’є визирає з найвищого вікна й, затуливши рота долонею, кличе на допомогу. Така поза передбачає, що її неможливо почути, але один із карликів мого брата підбігає з плакатом, де написано, що саме кричить мадемуазель.

З’являються вбрані в обладунки троянських воїнів рятівники на чолі з маршалами Франції. Шановний констебль Монморансі спотикається. Мій брат сміється — я прошу його замовкнути.

— Не можу втриматися,— відповідає він.— Смішно дивитися, як сімдесятирічний чоловік штурмує замок, навіть якщо він зроблений із шовку.

Хореографія дозволяє констеблю подолати карлика, після чого, захистивши свою честь, він повертається в тил до лицарів.

Лунають дзвони. Чорти в латах вистрибують з вежі, деякі з них тягнуть полонених. Загін очолює принц де Конде. Він вправно володіє мечем і, попри те, що його присутність серед демонів свідчить, що, зрештою, він зазнає поразки, я все одно в захваті від його несамовитості.

Один за одним чорти падають, гротескно звиваючись під мечами троянських воїнів. Коли їх майже не лишається, шовкова вежа займається полум’ям, і в той час, як феєрверки осяюють небо, останній в’язень біжить обійняти рятівників.

Поряд зі мною Генріх гучно веселиться. Інші приєднуються до нього, і усі разом аплодують.

— Ходімо, Марго, Сен-Люк, час перейти до десерту,— мій брат хутко прямує вперед, не зважаючи, що його друг не йде слідом.

Я не маю жодного наміру бігти, наче дитина. Беру Шарлотту під руку. Тим часом пан де Карандас допомагає мадемуазель де Суссі підвестися.

— Принц де Конде чудово володіє мечем,— захоплено каже він.

— Так, але його меч не довший за той, що ви тримаєте у піхвах. Я добре відчула його там, де лежала,— відповідає Флері.

Ті, хто стоять неподалік, від душі сміються так само, як і пікардієць. Він уклоняється і надзвичайно галантно цілує руку мадемуазель. Мадемуазель де Суссі розквітає від задоволення, й обоє пліч-о-пліч ідуть геть.

— Флері дуже вродлива,— з легкою заздрістю у голосі каже Шарлотта.— Це золоте волосся... Така чарівна. Якщо вона не знайде заможного шанувальника під час наших найближчих подорожей, я буду здивована. Когось більш впливового, ніж пан де Карандас.

— Але ж він має гарне обличчя,— зауважую я. Під впливом фрейлін матері я почала звертати увагу на такі речі.

— Гарне обличчя — непоганий привід для флірту, але зі шлюбом це аж ніяк не пов’язано,— мовить герцогиня де Невер, встаючи між нами та обіймаючи нас за плечі.— Запам’ятайте, дівчата: шлюб — це справа політики, грошей та родини. Приваблива зовнішність — для коханців,— відпустивши нас, вона зникає в сутінках.

Поки ми дивимося їй услід, до нас наближається Сен-Люк.

— Пані,— каже він, нахиливши голову.

Ми з Шарлоттою озираємось навкруги й усвідомлюємо, що він звертається до нас. Невже цього вечора з нами теж фліртуватимуть? Як мило! Якщо мадемуазель де Суссі може практикуватися з не надто шляхетним пікардійцем, чому б і мені не спробувати себе в цьому мистецтві із Сен-Люком? Він походить зі старовинної та шанованої норманської родини.

— Пане,— мої вії тріпочуть точнісінько як у мадемуазель де Суссі.— Ви складете нам компанію?

— Залюбки,— його голос тремтить, і я помічаю, що юнак трохи зашарівся, коли, уклонившись, він пропонує руку кожній з нас.

Шарлотта стискає мої пальці, а потім відпускає.

— Ідіть удвох.

Вона відходить, залишивши мене наодинці з Сен-Люком.

Я беру його під руку і відчуваю... що нічого не відчуваю. Невідомо, що саме я очікувала відчути, але, безумовно, щось особливе, оскільки я часто спостерігала, як розширюються очі багатьох фрейлін, коли вони беруть чоловіка під руку.

Якийсь час ми мовчки гуляємо. У світлі смолоскипів я бачу, як рухається його кадик, коли Сен-Люк ковтає.

— Я з нетерпінням чекаю на пастораль за участю вашої високості,— нарешті каже він.

Я знову згадую, як роздратовано відреагував мій кузен, почувши, що я декламуватиму вірші.

— З більшим нетерпінням, ніж чекаєте на зацукровані фрукти? — запитую я, даруючи йому — як я сподіваюсь — кокетливу усмішку й усім серцем бажаючи, аби на моїх щоках грали ямочки, як у мадемуазель де Суссі.

— Авжеж! Хіба можна порівняти якийсь цукор із вашим солодким голосом? — Сен-Люк охоче приєднується до цієї гри. Ми — дворяни, які обмінюються компліментами. Я почуваюсь дуже поважною, дорослою особою.

— Дехто може. Уявляєте? — я приглушую голос до удаваного шепоту, експериментуючи з підняттям брів.— Дехто надає перевагу набитій горіхами кишені.

— Неможливо! — його спроба здаватися шокованим виглядає надто театрально, але я ціную зусилля.

Ми майже дісталися парадної їдальні. Генріх і Шарлотта чекають на нас, із задоволенням куштуючи солодощі. На величезному столі — сила-силенна всіляких делікатесів, серед яких вирізняється фантастична, прикрашена золотою лускою риба з цукрової пудри, що височіє всередині кільця зі смолоскипів.

— Запевняю вас, принц Наваррський зізнався мені у цьому раніше,— я сумно хитаю головою з таким виглядом, наче на багато років старша за мого кузена.— Він планує втекти й сховатися, коли я виступатиму.

— Треба відлупцювати його за такі слова.

— Ви зробите це? Поб’єте його заради мене? — я стискаю лікоть Сен-Люка вільною рукою. Я уявляю його вбраним у золоті обладунки, схожі на ті, які мали лицарі в сьогоднішній виставі... і мого кузена з рогами чорта.

— І кого ж там хоче побити Сен-Люк? — запитує Генріх, неквапливо підходячи. Він тримає солодкий млинець, який я не втрачаю нагоди спробувати.

— Принца Наваррського,— каже Сен-Люк — за те, що він образив вашу сестру.

— Оце так! Хотів би я на це подивитися, Сен-Люк. Може, наш кузен погано вбраний і має погані манери, але його виховали як справжнього воїна, він дуже вправний з мечем.

Навколо нас зібралося маленьке приємне товариство. Усі п’ють вино і слухають нашу розмову. Я хочу сказати щось дотепне, викликати сміх оточуючих.

— Не дозволяйте моєму брату змінити ваше рішення,— я повертаюсь до Сен-Люка й цілую його в щоку.— Адже меч принца Наваррського, поза сумнівом, значно коротший за той, що ви тримаєте у піхвах.

Мій жарт справляє бажаний ефект. Придворні схвально хихотять.

Раптом я відчуваю на плечі дотик чиєїсь руки. Це баронеса де Рец. Вона не сміється. Насправді вираз її обличчя дуже суворий.

— Ходімо,— каже вона.

Відвернувшись, вона протискається крізь натовп. Мені доводиться прискорити крок, аби не відставати. Коли ми дістаємося палацу, мені бракує повітря. Зупинившись, баронеса кидається в атаку.

— Мадемуазель Маргарито, я шокована чути від вас жарти про чоловічі статеві органи!

Я приголомшена. Я ж нічого не казала про Сен-Люка. Лише про його меч. Я хочу заперечити, але баронеса веде далі:

— Що подумає її величність?

Болюче запитання. Відтоді, як я приїхала, я отримувала від матері маленькі дорогоцінні знаки уваги. Звісно, я не маю бажання викликати її незадоволення.

— Що ви маєте на увазі? — запинаюсь я.— Я вела розмову так само, як і інші фрейліни її величності. Цього вечора я чула, як мадемуазель де Суссі пожартувала саме так. Вона перша фрейліна з однієї з найшляхетніших французьких родин. Чому ж мені не можна те, що їй дозволено?

Баронеса глибоко зітхає.

— Ви маєте поводитися пристойніше та стриманіше за Флері де Суссі. Ви можете проводити час у товаристві фрейлін її величності, але ви не одна з них. Розумієте різницю?

— Не розумію,— відповідаю я.— Я бачу, що поведінка фрейлін її величності відрізняється від правил етикету, яких ви з мадам навчили мене в Амбуазі. Але такі манери вважаються нормальними при дворі. Чому ж на мене ці норми не поширюються? — я роздратована несправедливістю ситуації.— Чому їм можна вбиратися в сукні без жахливого коміру з рюшами,— обурююсь я,— а мене змушують закриватися до самого підборіддя? Чому Рене де Р’є може безсоромно фліртувати з моїм братом, а я маю почуватися винною за те, що жартувала з його другом?

Баронеса мовчить, без тіні усмішки розглядаючи моє обличчя у тьмяному світлі.

— Ваша високосте, кожна фрейліна з королівської свити має певні обов’язки перед її величністю, зокрема обов’язок покірності. Якщо вони не служать королеві належним чином, можуть залишити двір. Якщо вони нехтують своїми обов’язками, їм накажуть повертатися додому. Я не маю права обговорювати особливі обов’язки деяких фрейлін її величності. І вам про це краще не думати. Ваш обов’язок перед королевою зовсім інший. Це обов’язок королівської доньки та доньки Франції. Він полягає в тому, щоб ураховувати інтереси вашого королівського роду, а коли настане час, узяти шлюб задля блага корони. Це було зрозуміло з моменту вашого народження. Від такого обов’язку, дорученого вам за правом крові, не можна відмовитися. Проте ви можете схибити.

Моє нахабство миттєво зникає. На очі набігають сльози.

— Я не хочу схибити.

— Звісно, не хочете. І я цього не хочу,— вона кладе руку мені на плече.— Її величність поки що не розголошує, тож, мабуть, не слід вам казати, але мадам старішає. На думку її величності, час звільнити цю пані від її обов’язків і дати їй змогу насолоджуватися дозвіллям у винагороду за роки відданої служби. Коли ми вирушимо в ходу, мене призначать вашою гувернанткою замість мадам і офіційно доручать наглядати за вашою високістю.

Я різко вдихаю повітря. Не можу згадати часи, коли мадам не було поряд. Сльози, які кілька хвилин тому лише набігали на очі, вже струменять щоками.

Баронеса витягає з рукава хусточку й віддає мені.

— Призначення на цю посаду дуже тішить мене. Маю надію, що трохи згодом ви добре сприйматимете таку зміну. Ваша краса — подарунок від Бога, але, якщо ви прагнете бути не просто вродливою, а вишуканою, розумною й освіченою жінкою, мусите докласти зусиль, аби розвинути ваші найкращі риси й викорінити найменш бажані. Я намагатимусь допомогти вам, і, сподіваюсь, одного дня ви затьмарите всіх фрейлін її величності. Станете предметом найпалкішого захоплення при дворі.

Змахнувши останню сльозу, я усміхаюсь. Мені лестить, що жінка, яку часто називають «десятою музою», вважає мене здатною на такі досягнення. Віднині я маю намір поводитися згідно з указівками баронеси де Рец.

Глава 2 Березень-червень 1564 — Дорогами Франції

аш двір нагадує місто, що рухається. Хоча ні, він величезніший за більшість міст, якими ми проїдемо. Протягом тижнів ми з Генріхом спостерігали за підготовкою до королівської ходи, але я навіть уявити не могла, скільки людей налічує королівська свита. Визирнувши з карети, я здивовано розглядаю процесію, що простягається, наскільки сягає око. Вози, карети, вершники, пікінери, важко озброєні солдати, піхота і ціла юрба служників — розмаїття, кольори, галас, метушня королівської ходи ошелешують.

— Генріху,— кличу я.— Чи є кінець цій процесії? Призупинивши коня, мій брат намагається крокувати на одному рівні з віконцем карети, біля якого я сиджу.

— Я не бачу кінця. Б’юсь об заклад, за воротами Фонтенбло ще залишаються вершники.

— Справді? Ми ж подолали чимало миль.

— Так, але за нами їдуть п’ятнадцять тисяч осіб,— у його голосі бринить гордість.

Я ніколи не бачила п’ятнадцять тисяч будь-чого, не кажучи вже про п’ятнадцять тисяч осіб, які подорожують разом. Я заздрю, що мій брат може все це бачити, заздрю його відносній свободі.

— Вам пощастило їхати верхи,— кажу я.

— Ви матимете багато часу їхати верхи зі мною, коли холоди відступлять. Ми подорожуватимемо місяцями, навіть роками.

Роками. Думка про все, що очікує мене дорогою, і все, що може статися протягом такої тривалої мандрівки, страшенно хвилює мене. Як же я маю змінитися, коли знову побачу Фонтенбло. Я стану жінкою.

Я відчуваю дотик руки й розвертаюсь до баронеси де Рец.

— Ваша високосте,— делікатно каже вона.— Будь ласка, запніть завіси, інші фрейліни тремтять від холоду.

Засоромившись, я звертаю до Генріха красномовний погляд і запинаю завіси.

— Ваша світлосте, будьте так люб’язні,— баронеса вказує головою на неприкрите вікно біля герцогині де Невер на протилежному боці карети.

— Авжеж,— бурмоче герцогиня, прикриваючи вікно. Проте мені здається, що вона, шукаючи мій погляд, ледве помітно заводить очі вгору.

Я шокована, але це не єдине почуття. Попри те, що її світлість та баронеса де Рец — ровесниці, вони дуже різні, й ці відмінності мене інтригують. У той час як баронеса розважлива і може вважатися взірцем пристойності, герцогиня — яскрава й авантюрна. Я знаю, що мій обов’язок — дозволити гувернантці керувати моєю поведінкою, але трохи авантюризму, звісно, не завадить.

— Чому ви ображені? — мій брат підкрадається до мене, поки я спостерігаю, як Карл і мати отримують з рук кардинала Бурбонського чаші та глечики. Неподалік зібралися жебраки Труа, переважно жінки та діти. Усівшись на довгій лавці, вони готуються прийняти королівську милостиню на честь Великого посту.

— Я не знала, що мені заборонять брати участь у найпишніших церемоніях королівської ходи.

Учора король здійснив урочистий в’їзд до Труа: він їхав під балдахіном, який несли сановники, проходячи заздалегідь визначеним маршрутом і час від часу зупиняючись послухати вірші, присвячені цій події. Усім мешканцям міста, починаючи з найзаможніших і закінчуючи вуличними хлопчиськами, дозволили бути присутніми. А от мені не дозволили. Здається, придворні дами, навіть ті, що з родини Валуа, не допущені до заходів, передбачених королівським в’їздом.

— Ви не пропустили нічого, що було б варте уваги,— шепоче Генріх. Я знаю, він бреше, аби заспокоїти мене, і це приємно.— Може, Жан Пассера — видатний поет за мірками Шампані,— провадить далі він,— але я був не єдиним, хто глузував з його вимучених віршів. Гадав, Ронсар улаштує істерику.

Почувши це слово, я шаріюся, оскільки знаю, що, на відміну від мене, Ронсар має краще самовладання. Це я влаштувала справжню істерику, дізнавшись, що, крім усього іншого, мені не вдасться побачити дикунів, яких привезли з Нового світу. Я щиро радію, що Генріху нічого не відомо про мій спалах гніву. Баронеса де Рец була нажахана.

— Якщо ви поводитесь так, коли відчуваєте розчарування,— сказала вона,— вам доведеться витратити більшу частину життя на тупотіння ногами та скандали. Бути жінкою означає чекати, триматися в тіні, змиритися, що вашим життям керують інші люди.

Коли вона закінчила свою догану, я плакала і просила вибачення. Проте дивлячись, як моя мати миє ноги обраним для такої честі людям, я не впевнена, що триматися в тіні — саме та доля, з якою я бажала би змиритися. Її життя зовсім інше. Як і життя герцогині де Невер. Безперечно, вони надзвичайні жінки, і я не можу дурити себе думками, що я одна з них. Хіба що якби я була королевою. Мати обіцяла мені, що я буду нею, ще до того, як Франція уклала мир. Я маю довіряти їй, маю виявляти терпіння.

Поруч зі мною брат переминається з ноги на ногу. Він ніколи не виявляє терпіння. Якщо Генріх чогось хоче, він нахабно це вимагає, до нестями дратуючи матір.

— Не можу дочекатися, коли закінчиться піст,— мурмотить він.— Мій шлунок уже не витримує цього болю. Він хоче бенкетувати, а не поститися. Ходімо подивимось на подарунок, який місто піднесло Карлу.

— Ви ж бачили його учора.

— Але ж ви не бачили, а він розкішний.

У розумінні мого брата «розкішний подарунок» означає опудало невідомого мені звіра. Схожий на саламандру, тільки значно більший за розміром, із квадратною мордою та жахливими іклами.

— Це подарунок одного з чоловіків, який супроводжував адмірала Коліньї,— Генріх ігнорує застережливий погляд одного зі швейцарців з охорони й, простягнувши палець, постукує по морді звіра.— Торкніться шкіри.

Я не зважаю на цей заклик.

— Він не виглядає цінним,— зауважую я.— Пан де Л’Оспіталь, мабуть, буде розчарованим.

Л’Оспіталь має отримати перший подарунок: поза сумнівом, його вшанували на знак подяки за те, що він підтримав матір, нещодавно оголосивши короля повнолітнім.

— Чи ви при розумі? Це набагато краще за якусь там золоту статуетку. На місці Карла я не віддав би такий подарунок Л’Оспіталю, а залюбки перекупив би його.

— Я вчинив би так само,— голос за моєю спиною дещо налякав мене.

Генріх повертається.

— Кузене,— з ентузіазмом вітається він. Упізнавши принца Наваррського, я аж ніяк не поділяю цих почуттів.

— Я волів би вирушити до Нового світу з Коліньї. Або принаймні подивився б, як дикуни беруть участь у церемонії,— мовить кузен.

— Не переймайтесь,— відповідає Генріх.— Незабаром нас розважатимуть англійці. Англійського посла Трокмортона випустили з в’язниці для підписання угоди. Гадаю, мені доведеться пильнувати за вами, кузене. Хіба Трокмортона заарештували не за змову з гугенотами проти корони?

Принц Наваррський знизує плечима.

— Я ніколи й ні з ким не був у змові, й краще подивився б на дикунів або на сатирів, які їхали верхи на цапах під час учорашньої процесії, ніж спостерігати, як дипломати підписують якісь папірці.

Нарешті я згодна з кузеном бодай в одному питанні. Щоправда, це не має значення. Королівська свита надто велика, тож ми рідко спілкуємося.

— А на кого з них волієте подивитися ви? — запитує принц Наваррський так, наче йому вкрай важливо це з’ясувати.

— Ні на кого з них. Я хочу подивитися на новонароджену дитину герцогині Лотаринзької, надзвичайно схожу на її величність.

— Жінки! Хіба їх зрозумієш? — не чекаючи відповіді, він біжить геть — певно, у пошуках дикунів.

— Представники міської ради Ліону знають, як справити враження, Карл сидить на коні, роздивляючись розкішний човен, який чекає на нього. Чекає на нас. Звісно, не на всіх, лише на тих, кого мати з братом обрали супроводжувати його величність дорогою від міста Шалон-сюр-Сон до Ліона. Усі інші мають скористатися тими ж засобами пересування, що й раніше: коні, вози, карети, а дехто взагалі піде пішки. Мені кортить швидше потрапити на човен. Піднімаючись на борт, я бачу принца Наваррського серед тих, хто чекає своєї черги. Що ж, родина є родина, розмірковую я. Зауважую, що молодий герцог де Гіз і його мати теж подорожують із королем. На відміну від мого кузена, герцог — гарний, бездоганно вбраний юнак. Він завжди почувається на своєму місці й у будь-якій ситуації добре володіє собою. І він справді привабливий — майже не поступається вродою моєму братові Генріху. Погляд його милості на мить зустрічається з моїм, і я почуваюсь так, немов метелики в животі пурхають. Цікаво, що він про мене думає. Здається, нічого, адже його погляд швидко ковзає повз мене. Розчарована, я вирішую, що він просто підраховує тих, кого король відзначив запрошенням скласти йому компанію.

— Ходімо, пані,— герцогиня де Невер звертається до мене з Шарлоттою.— Може, нам краще сісти, перш ніж займуть найвіддаленіші від її величності місця?

Жарт її милості сміливий, але дуже точний. Наймолодші та найвідважніші фрейліни матері зазвичай намагаються триматися якнайдалі від неї, прагнучи свободи й менш суворого нагляду.

Ми прямуємо слідом за герцогинею, яка жваво крокує палубою, але потім ненадовго зупиняється і повертає в інший бік. Я бачу сестру її милості, принцесу де Порсіан, яка йде в напрямку, обраному нами спершу.

— Ви не бажаєте сісти біля сестри? — запитує Шарлотта.

— У жодному разі. Хіба ви не помітили, що її супроводжує принц де Порсіан? Маю сумніви, що навіть вона довго терпітиме його товариство.

— Тому що він гугенот? — запитую я.

— Тому що він страшенно нудний,— усміхаючись, відповідає герцогиня.— Я знаю, його величність бажає, аби ми любили протестантів. Скільки промов він сказав дорогою, закликаючи людей дотримуватися його мирного едикту? Безліч. Але я не думаю, що порушу його декрет лише тому, що уникаю спілкування з моїм зятем.

Ми з Шарлоттою схвально сміємося. Відверто кажучи, я вважаю, що бути протестантом — серйозніший гріх, ніж бути нудним, але я ніколи не промовлю це вголос, оскільки хочу, аби мої манери здавалися вишуканими. Вочевидь, набожність тут не в моді, тому я намагаюсь приховувати свою.

Ми вмощуємось на сидіннях біля мадемуазель де Суссі.

— Пані, якими скандальними новинами бажаєте поділитися? — запитує герцогиня, коли всі ми зручно сидимо.— Розповідайте. Я хочу розважитися, але я не з тих, хто милується краєвидами.

— Вас не дивує, що баронеса Лімей залишилася на березі? — Флері залюбки переходить до пліток.— Я чула, що, попри набожність і суворий вигляд, дон Франциско де Альва виявив неабияке захоплення нею.

— Іспанський посол! Оце так поталанило. Завдяки йому вона матиме більший вплив на королеву,— каже Шарлотта.

Герцогиня ствердно киває.

— Прихильність цього пана найважливіша для її величності, адже вона відчайдушно прагне зустрічі з королем Філіпом.

Я знаю, що головна дипломатична мета нашої подорожі, яка начебто полягає у знайомстві Карла з його підданими, насправді пов’язана з організацією зустрічі з моєю сестрою Єлизаветою та її чоловіком, деталі якої поки що не узгоджено.

— Точно! — каже Флері.— Він найважливіший. Однак коли королева наказала Ізабеллі приділити йому увагу, та відмовила.

— Відмовила королеві? — у ту саму мить, коли я промовляю ці слова, я усвідомлюю, що мій голос лунає надто гучно. Проте я так здивована, що не маю наміру шепотіти. Правду кажучи, якби мати наказала мені стрибнути з човна у воду, я без вагань зробила б це.

— Саме так,— Флері нахиляється до нас.— Її величність сказала баронесі, що їй байдуже, як та дістанеться Ліона.

— Я охоче приділила б увагу дону Франциско,— каже Шарлотта.

— Ви амбітні,— герцогиня схвально киває.— Але не перестарайтеся. Для такого завдання ви надто юні та недосвідчені. Не втручайтеся в цю справу в гонитві за королівською милістю, майте терпіння й чекайте розпоряджень королеви. Адже покірність волі її величності зазвичай приводить до шлюбу із заможним чоловіком.

— Якщо ви настільки обізнані у шлюбних питаннях,— уїдливо зауважує Флері,— чому ви досі не заміжня?

— Мій випадок відрізняється від інших. Я маю власний титул і власні статки. Це надає свободу. Аби остаточно звільнитися, я маю вийти заміж і, якщо випаде нагода, я планую так учинити, перш ніж ми повернемося до Парижа.

— Що ви шукаєте в майбутньому чоловікові? — запитує Шарлотта.

— Він має бути аристократом, який добре розуміється на звичаях двору. Кимось впливовим. Окрім цього,— підморгує вона,— він має бути чоловіком без жодної сивої волосини в бороді. Коли я лежатиму під ним, не хочу, аби хрускіт його колін заважав мені спати.

Я тихесенько сміюсь, сподіваючись, що лунає переконливо. Я впевнена, що, у порівнянні з моїми подругами, невиразно уявляю, що відбувається між чоловіком і жінкою, коли вони займаються коханням, але не хочу видатися наївною.

Після холодного обіду придворні починають позіхати. Попри те, що я почуваюсь ситою і голова паморочиться від захоплюючої та подекуди непристойної інформації, яку я почула у товаристві герцогині де Невер та інших фрейлін, я не збираюсь дрімати. На відміну від її милості, краєвиди довкола нас я вважаю чарівними. Залишивши подруг спати, я йду до перил, аби краще роздивитися панораму.

Бачу групу людей на березі, які бурхливо вітають короля,— мало хто знає, що він куняє у своєму просторому кріслі. Аж тут до мене приєднується мій кузен. Я впізнаю його завдяки неохайним бриджам і брудним чоботам, на які крадькома дивлюся. Не відчуваю жодного бажання обертатися до нього і розпочинати розмову.

— Розповісти вам таємницю? — без прелюдій запитує він.

— Чому ви впевнені, що я її збережу? — бути повірницею принца Наваррського — останнє, чого я хочу.

— Не можу сказати, що я цілком упевнений, але, якщо ви пообіцяєте, я повірю вашому слову,— поки я думаю, що сказати, кузен навіть і не думає чекати моєї відповіді.

— Ви єдина жінка, яка не вважає сонце надто пекучим,— він указує на тих, хто спить під вишуканим балдахіном.— Вони дурні, тому що подорож триватиме ціле літо, й вони все одно засмагнуть, коли їхатимуть верхи. Краще б насолоджувалися краєвидом, як це робимо ми.

Я насолоджувалася краєвидом. Я ледве стримуюсь, аби ці слова не зірвалися з моїх вуст. Як мені відомо з попереднього досвіду, попри те, що мій кузен провокує мене бути неввічливою, я завжди засмучена, коли поводжуся з ним брутально. Мені зле від однієї думки про це.

— Яку таємницю ви хотіли розповісти? — запитую я, повертаючись до нього обличчям. Це запитання — свідчення мого каяття.

Він вичікувально дивиться на мене.

— Обіцяю нікому не казати.

— Ви знаєте, що моя мати зустріне нас у Маконі.

Я знаю. Бачила, яким схвильованим був мій кузен в очікуванні цієї події. Генріх і деякі з його друзів насміхалися з нього, але, якою б сильною не була моя антипатія, я не могла стати на їх бік. Мій кузен не бачився з матір’ю майже два роки. Мені добре відомо, як це важко.

Він присувається ближче.

— Я повертаюсь із нею до Гасконі.

— Щаслива за вас.

Це справді так. Попри тривале перебування мого кузена при дворі, він постійно робить щось недоречне. Йому більше пасує дорога, якою він може мчати цілий день. Я спостерігала, як він ішов пішки, як бігав у пилюці з деякими пажами. Складається враження, що принц насолоджується нашими пригодами сильніше за більшість учасників ходи. Ще одна наша спільна риса. Мене бентежить думка про те, що між мною та принцом Наваррським чимало спільного. Утім, цей факт не можна заперечити. Я щиро не розумію, коли деякі дворяни скаржаться на незручності подорожі. На мою думку, привабливість нових місць робить ці незручності геть непомітними.

Але навіть під час мандрівки принц Наваррський залишається відчутно «іншим». Дивно, міркую я, релігія тут ні до чого: багато протестантів подорожують із нами і мало чим відрізняються, доки не настає субота або святий день, коли вони відокремлюються заради своїх чудернацьких богослужінь. Принц де Конде, який нещодавно попрощався з нами, аж ніяк не виглядає диваком, а, між тим, він видатний лідер гугенотів. Важко уявити мого кузена в такій ролі.

Ми прибуваємо до Макону задовго до запланованого «веселого в’їзду» Карла. Поки готуються причалити, я помічаю жінку з волоссям точнісінько такого кольору, як у Єлизавети Англійської. Вона чекає в оточенні півдюжини багато вбраних чоловіків. Шанобливе ставлення до неї впадає в очі. Зрозуміло, хто вона, судячи зі збудження мого кузена, який ледь не штовхає короля у спробах пробитися ближче до краю палуби. Нас зустрічає Жанна Д’Альбре. Трохи попереду неї стоїть молодий чоловік, одягнений у церковне вбрання. Щойно човен пристає до берега, він стрибає на нього. На палубі він схиляє коліна перед її величністю, передаючи їй послання. Вона читає, і її обличчя поступово хмурніє.

— Ваша величносте, що сталося? — запитує канцлер.

— Деякі з підданих його величності вигукували образи під час святкування торжества Тіла і Крові Христових.

Я відчуваю, як земля йде з-під ніг, і хитання човна тут ні до чого. Мати не вимовляє слово «протестант», але хто ще здатен поводитися так огидно?

— Вони відмовилися скинути капелюха, коли процесія проходила повз них. Дехто заважав криками, а дехто штовхав священиків, які несли Святі Дари.

Абат де Брантом, який стоїть за спиною її величності, шепоче:

— Хай Небо захистить нас від єретиків.

Амінь.

Мати відвертається від посланця, і мій погляд стежить за її поглядом, спрямованим на королеву Наваррську.

Вона простягає молодому священику руку для поцілунку, після чого прямує вперед пліч-о-пліч із Карлом.

— Не треба змушувати нашу кузину чекати. Де принц Наваррський? — угледівши його, вона каже: — Ставайте між моїм сином та донькою.— Помітивши недовірливі погляди оточуючих, королева додає: — Ті, хто не поважають євхаристію, прагнуть знову розділити Францію. Король не дозволить цього, а відтак, не звертатиме увагу на їхню бридку поведінку.

На березі відбувається офіційне вітання між королевою Наваррською, Карлом і матір’ю. Присягаюсь, я відчуваю, як напружуються всі м’язи мого кузена, коли він стоїть біля мене, чекаючи на завершення обміну люб’язностями. Я неодноразово перехоплюю погляд Жанни Д’Альбре, прикутий до обличчя її сина у той час, як інші звертаються до неї. Дотримавшись етикету, Жанна, зрештою, підходить до нього. Він уклоняється.

— Сину, наша розлука тривала так довго. Мене тішили ваші листи.

Мій кузен дивиться їй у вічі з неприхованою ніжністю. Здається, якби вони були самі, він кинувся би в обійми своєї матері. Якби ж сотні людей, які спостерігають за цією сценою, могли зникнути! Я бажаю цього не тільки тому, що збентежена такою палкою, незвичною для двору реакцією. Його задоволення від зустрічі з матір’ю зворушує мене, і я хочу, аби він міг піддатися пориву.

— Сподіваюсь, пані, вас не дуже засмутили мої помилки у правописі.

Королева Наваррська ледь помітно посміхається.

— Поговоримо про це згодом,— повернувшись до моєї матері, вона каже: — Дякую вам за увагу до навчання принца й за вашу турботу про нього.

— Будь ласка. Ми одна родина, тож ваш син не менш дорогий для нас, ніж для вас,— відповідає мати без тіні іронії.— Ми витримаємо розлуку з ним лише тому, що це ненадовго, й незабаром ми побачимо вас обох на церемоніях, які відвідає його величність під час перебування в Маконі.

Мати дивиться, як Жанна спирається рукою на плече мого кузена. Коли королева Наваррська вже майже уводить свого сина, мати каже:

— До речі, щодо церемоній. Я впевнена, що наступного четверга ви приєднаєтеся до нас задля ще однієї важливої події. Його величність звелів повторити процесію, присвячену святкуванню торжества Тіла і Крові Христових. Як ми зрозуміли, перша процесія була зіпсована негідною поведінкою деяких людей. Оскільки мені відомо, що ви вхожі до певних кіл, нагально прошу вас подбати, аби це не сталося знову.

Очевидно, королева Наваррська знає, що має на увазі мати. Її губи щільно стискаються. Супроводжуючі її чоловіки перешіптуються.

— Як відомо вашій величності, наша віра забороняє нам відвідувати такі процесії,— відповідає Жанна Д’Альбре.

— Так, але ж його величність наполягає на виявленні поваги до ваших людей, тож ви і ваші послідовники можете відповісти тим самим вашим католицьким братам, відвідавши церемонію.

— Ми прийдемо.

Мати чіпляється пальцями за інше плече мого кузена Генріха Наваррського. Хлопчик затиснутий між двома королевами. Напруга зростає, і на якусь страшну мить мені здається, що вони битимуться за нього.

— Добре, тоді ви маєте сісти біля мене,— мовить мати.— Зважаючи на те, що він лише хлопчик, який звик проводити час зі своїми кузенами, дозвольте йому перевдягнутися в костюм ангела разом із моїми дітьми.

Дві королеви дивляться у вічі одна одній. Жодна з них не посміхається, хоча мій кузен у костюмі ангела — комічне видовисько для всіх, хто його знає.

— Гадаю, у цьому немає нічого поганого,— нарешті відповідає королева Наваррська.— Буде корисно нагадати католицьким підданим його величності, що на небесах теж є протестанти.

Єретики на небесах? Ніколи!

— Сподіваюсь, такі ангели виявлять більше поваги до їхніх католицьких братів, ніж ваші прибічники в Маконі.

Мати відпускає плече кузена, і королева Наваррська веде його геть.

Мій кузен добре впорався з роллю ангела. Він лише двічі наступив на своє вбрання й один раз — на моє. Я мужньо стерпіла це, оскільки знала, що сьогодні ми повертаємося на наш човен, а він вирушає на південь зі своєю матір’ю. Під час процесії — цього разу протестантські мешканці поводилися як слід, уклонялися і знімали капелюха — він двічі нагадав мені, що незабаром повернеться до Піренеїв. Проте цього не сталося. Натомість я спостерігаю, як Жанна Д’Альбре прощається із сином.

Погляд королеви Наваррської сповнений болю. Але це ніщо в порівнянні з агонією, яка геть спотворює обличчя мого кузена.

— Чому? — шепочу я герцогині де Невер.— Чому він не їде з нею? Чому його мати взяла золото замість сина?

Вранці Генріх сказав мені, що принц Наваррський залишиться з нами, оскільки його величність заплатив за його подальше перебування при дворі.

— Вона взяла золото, бо не дурна,— відповідає її милість.— Хлопчик не може її супроводжувати. Її величність вирішила, що його присутність при дворі необхідна для зміцнення миру.

— Яким чином? Як і більшість його ровесників, він цікавиться лише їздою верхи, перегонами та боями.

— Подумайте, ваша високосте. Згадайте історію власного батька. Хіба він не гостював кілька років при дворі короля Іспанії?

Мій кузен стискає в обіймах свою матір, не звертаючи уваги на насмішкувате хихотіння деяких придворних. Я напружуюсь. Король Іспанії тримав мого батька в заручниках як живу гарантію безпеки від французів. Не думаю, що я колись відчуватиму симпатію до мого кузена, але втриматися від співчуття не можу.

— Я не хотіла би розлучатися з родиною через політичні справи,— пошепки звертаюсь до герцогині. Вона якось дивно на мене позирає.

Наставник мого кузена обіймає його за плечі й відводить до човна. Для мене велика втіха бачити, що принц Наваррський не плаче. Карл і мати легкими кроками піднімаються на палубу, але мій кузен, який слідує за ними, ледве пересуває ноги. Потім він зникає з мого поля зору, загубившись у натовпі чоловіків та жінок із королівської свити, які стрімким потоком ринулися на борт.

Рік змінюється. Ні, не в тому значенні, що один рік змінюється іншим (у цьому немає нічого незвичного), змінюється сама система літочислення. Ми перебуваємо в Русільйоні, й Карл підписав указ, який проголошує, що віднині кожен рік розпочинається першого січня замість Великої суботи після вечірні. Це визначна подія.

До того ж, трапилася інша, менш визначна подія. Цього ранку, вставши з ліжка, я виявила, що моя білизна та нічна сорочка заплямовані кров’ю. Хоча я дуже ніяковіла і постійно шарілася, слухаючи докладні інструкції баронеси де Рец стосовно того, як треба поводитися в таких ситуаціях, що повторюватимуться щомісяця, радість переважила смуток. Нарешті я жінка. Ці слова заповнюють мої думки, але я не уявляю, як можна розповідати про таке комусь, навіть Шарлотті або герцогині де Невер. Упродовж цих мандрівок остання стала мені не менш близькою подругою, ніж перша, і наразі дозволяє називати її Генрієттою. Чи зрозуміють вони, що сталося, поглянувши на мене? Чи зрозуміє мати? Поза сумнівом, її величність дізнається, адже така зміна робить мене придатною до шлюбу. Чи скаже вона щось? Чи одразу повідомить про майбутнього нареченого?

Я уважно роздивляюсь своє зображення у дзеркалі. Крім того, що мої щоки дещо червоні від збудження, я не помічаю нічого особливого. Яке розчарування... Що ж, доведеться якось цьому зарадити. Усівшись за туалетним столиком, я послабляю зав’язки коміру й заправляю тканину у верх корсажу для досягнення бажаного ефекту. Так краще.

Я часто відчуваю, що моє життя, справжнє життя, розпочалося лише тоді, коли я приєдналася до свити матері. Якось я розповіла про це Генріху, а він сміявся.

— За таким підрахунком, ви немовля, яке навіть ходити не вміє.

Мабуть, він надто давно жив у дитячій кімнаті, аби пам’ятати, яким бідним на події було таке життя. Я добре це пам’ятаю — пам’ятаю, що найзахоплюючим епізодом міг бути приїзд матері або випадкова поява якоїсь іменитої особи. Тепер я щодня бачу іменитих осіб і матір теж. Але, попри те, що я — герцогиня де Валуа і сестра короля, я не можу вважатися іменитою особою.

Саме цього визнання я жадаю найближчим часом.

Глава З Травень 1565 — Бордо, Франція

партаменти матері забиті речами та переповнені жінками, які готуються до завтрашнього від’їзду. Я гадала, що мене покликали на допомогу, але, побачивши мене, вона плескає в долоні.

— Пані,— каже вона,— ми з герцогинею де Валуа маємо поговорити про справи.

Поки вони виходять, я міркую над її словами. Справи? Як мені відомо, ми з матір’ю ніколи не мали спільних справ. Проходячи повз мене, моя сестра Клод, яка нещодавно приєдналася до королівської ходи, радісно мені посміхається.

Коли ми залишаємося наодинці, мати розпочинає без прелюдій.

— Ви знаєте, що наступного місяця ми зустрічаємо іспанців.

— Звісно, пані, усі тільки й говорять про підготовку до цієї події.

Я могла б додати: або принаймні говорили про це три місяці. На жаль, омріяна подія відбудеться не зовсім так, як уявляла мати. Їй обіцяли, що король Філіп приїде, а, може, вона запевнила себе у цьому. Коли їй повідомили, що король відмовився їхати на знак незадоволення продовженням мирної угоди з протестантами, вона страшенно розлютилася.

— Можна нам із Генріхом станцювати на одному зі свят? — запитую я.— Наша іспанська павана викликала неабияке захоплення в Тулузі.

— Так, незабаром будуть бали, балетні вистави та всілякі розваги,— відповідає мати.— Але, дочко, все це лише обгортка, а не цукерка. Коли вибудете королевою, добре запам’ятайте, що угоди значно легше укладати у приємній атмосфері, ніж у формальній. І ці угоди справді важливі.

— Королевою?

— Хіба ви забули, що я обіцяла вам корону? — вона правою рукою легенько торкається пасма волосся на моїй скроні.

Авжеж, я пам’ятаю.

— Ця зустріч з іспанцями — дещо більше, ніж сімейні посиденьки,— веде далі мати.— Як би я не бажала обійняти твою сестру, я маю важливіші дипломатичні потреби. Точніше, їх має Франція. Зі свого боку іспанці теж бажають чогось більшого, ніж просто нагородити Карла орденом золотого руна. Я звертаюсь до вас, адже ви — юна жінка, придатна до шлюбу. Наскільки я розумію, уже більше півроку ваші регули відбуваються вчасно.

Я опускаю очі до облямівки її сукні й червонію. Як би мені не хотілося почути від неї визнання тієї зміни, що сталася зі мною,— визнання, якого я так і не дочекалася,— відверта, нетактовна згадка про це бентежить мене.

— Так, ваша величносте.

— Чудово. Його величність король бажає зміцнити стосунки з Іспанією. Крім кровних уз, шлюбні узи — найвірніший засіб. Ми маємо намір посприяти вашому шлюбу з сином короля Філіпа, принцом Астурійським. Ви успадкуєте іспанську корону, коли ваша сестра овдовіє.

Королева Іспанії! Цього разу мої щоки палають від задоволення, а не від сорому. Як же мені кортить розповісти про це Шарлотті. Не дивно, що Клод так багатозначно усміхалася.

— Я — наречена!

— Однак,— квапливо зауважує мати,— не поспішайте це обговорювати, доки ми все не підпишемо й не скріпимо печаткою.

Наблизившись до ніші найближчого вікна, вона безтурботно змахує зі стільця купку згорнених сорочок так, ніби вони нічого не варті. Усівшись, указує на місце поряд із нею.

Коли я сідаю, мати нахиляється до мене з таким виглядом, неначе ми змовниці.

— Я докладу всіх зусиль для досягнення цієї мети,— вона торкається моєї руки, що лежить на лавці між нами.— І залучу до справи вашу сестру Єлизавету. Як мені відомо з її листів та звітів моїх шпигунів, вона має значний вплив на свого чоловіка, який дуже її поважає. Але ви теж маєте нам допомогти.

Я киваю, сповнена бажання зробити все, що в моїх силах, аби догодити матері.

— Я замовила в Байонні більше дюжини нових суконь для вашого гардеробу. Коли зустрінетеся з іспанцями, завжди намагайтесь бути елегантною, граційною, скромною. За останні місяці ви перетворилися на імениту панянку не лише за правом народження.

Комплімент від матері! Мене охоплює гостре відчуття радості. Я тяжко працювала над моїм перетворенням на зразкову придворну даму почасти під впливом баронеси де Рец, почасти — попри завуальоване незадоволення баронеси — під впливом герцогині де Невер. Як чудово, що мати помітила результати.

— Демонструйте ваш природний розум, але ніколи не виставляйте у невигідному світлі принца або будь-кого зі свити вашої сестри. За першої-ліпшої нагоди демонструйте вашу набожність, адже іспанці — фанатичні прихильники Римо-католицької церкви і, до речі, у цьому вони дуже схожі на адмірала Коліньї та його прибічників з їхньою відданістю так званій реформатській церкві.

— Пані, я підкорююсь вам у всьому.

Хтось гучно стукає у двері.

Мати бере мене за руки і цілує їх.

— Виконайте ваш обов’язок переді мною та королем — і ви станете іспанською принцесою до того, як мине цей рік. Тепер ідіть. Прийшов ваш брат Генріх.

— Генріх? — запитую я, підводячись. Але думки матері вже далеко.

Брат уклоняється мені при вітанні, але повідомити йому звістку немає можливості. Мені кортить поділитися з ним. Попри необхідність пакувати мої особисті речі, я чекаю за дверима, коли він закінчить розмову з матір’ю. Королева Іспанії! Знову й знову я вимовляю цей титул. Королева, як моя мати. Або моя сестра. Звісно, аби здобути корону Іспанії, доведеться дочекатися смерті чоловіка моєї сестри, але бути спадкоємицею такої корони — неабияка честь, і, між тим, я отримаю титул принцеси Астурійської. Якщо я мушу вирушити в далекі краї, краще приєднатися до двору моєї сестри. Я майже не пам’ятаю її, але родина є родина.

Мої думки звертаються до майбутнього чоловіка. Я хочу дізнатися у когось, який вигляд має принц Астурійський. Цікаво, чи любить він танцювати. Чи вміє рухатися так само спритно, як Генріх? Ах, навіщо мій брат обірвав нашу з матір’ю розмову, перш ніж я встигла поставити ці запитання?

Аж тут з’являється Генріх, із жахливим гуркотом грюкнувши дверима. Він швидко крокує повз мене, наче я невидима. Наздогнавши, я хапаю його за руку.

— Я буду іспанською принцесою,— кажу я. Лише коли він повертається до мене, я помічаю його похмуре обличчя.

— До біса іспанців! — він різко відштовхує мене.

— Генріху, в чому справа?

— Ваш шлюб не єдина тема для обговорення. Мій брат сподівається, що я одружуся з жінкою, яка мені в матері годиться.

Він б’є по маленькій лавці біля стіни, і та відскакує, немов перелякана тварина.

— З ким?

— З овдовілою сестрою короля Іспанії,— люто викрикує він.— Їй тридцять. Тридцять! Я відмовив матері. Сказав, що навіть припущення про такий шлюб свідчить, що моє щастя нічого для неї не варте.

— Ви не могли так учинити.

Я приголомшена, що він здатен відмовити матері, яка так ніжно його любить і має право чекати від нього допомоги в укладанні цього шлюбу.

— Не вірите? — цього разу вже він хапає мене за руку і тягне назад до дверей.— Увійдіть і подивіться. Я залишив її у сльозах.

Я не маю жодного бажання бачити матір у такому стані. Відсахнувшись, я щодуху біжу геть і не зупиняюсь, доки не дістаюся своїх апартаментів. Там на мене чекає Шарлотта. Побачивши її, я забуваю про недоречну поведінку Генріха.

— Її величність бажає мого шлюбу з принцом Астурійським.

— Королівський шлюб! — кричить Шарлотта. Служники, які згортають та пакують мої речі, завмирають, дивлячись на нас.

— Тихіше, мені не дозволено говорити про це публічно.

— Чому ні? Якщо на те воля королеви, це неодмінно станеться.

Мушу визнати, я відчуваю те ж саме. Воля матері — неабияка сила, і хоч би якою скромною я не була, я знаю, що моя зовнішність та інші переваги роблять мене привабливою кандидатурою для шлюбу.

— Отже, я буду єдиною з усіх нас, хто залишився без чоловіка,— Шарлотта сумнішає.

У березні Генрієтта вийшла заміж за Луї де Гонзага, принца Мантуанського.

Вона не виявляє особливої прихильності до цього дворянина. Але він — один із державних секретарів Карла, він не має сивої бороди, тож, зрештою, вона вирішила, що такий вибір є прийнятним.

— Це недовго триватиме, я впевнена. Жодна жінка вашої вроди не може залишатися незаміжньою, якщо сама цього не хоче,— відповідаю я, сподіваючись заспокоїти її. Мені це вдається. Вона усміхається.

— Я воліла би побратися до мого тринадцятиріччя, як, здається, станеться з вами. Пообіцяйте, що я нестиму вашу мантію під час весільної меси. Може, церемонія відбудеться в Іспанії? Це було би надто жорстоко. Окрім мого власного весілля, я насолоджуватимусь вашим понад усе на світі,— вона міцно мене обіймає.

Поки вона стискає мене в обіймах так, що мені важко дихати, заходять моя сестра Клод і баронеса де Рец. Обидві сяють від щастя.

— А ось і ще одна наречена! — вигукує Шарлотта, відпускаючи мене.

Моя гувернантка заручена з Альбером де Гонді, колишнім наставником Карла, який здобув милість як короля, так і королеви. Його щойно призначили першим камер-юнкером, але Генрієтта наполягає, що жодні титули не зітруть такої темної плями, як його походження, адже він — син флорентійського торговця.

— Вітаю! — вигукує Клод, обіймаючи мене.— Здається, що з трьох сестер дві призначені Іспанії, але мені не дуже прикро, адже зі мною залишається мій любий герцог Лотаринзький.

— І ваша чудова дитина! — кажу я, цілуючи її. У моїх думках постає образ мого пухкенького рум’яного племінника, хрестини якого відбулися на початку нашої подорожі. Як же я хочу народити гарненьке немовля! — Розкажіть мені все про принца! Її величність нічого не сказала... навіть як його звуть.

Його звуть дон Карлос. Йому майже двадцять. Кажуть, він високий на зріст. Кажуть, батько дуже цінує його. Коли три роки тому з ним трапилося лихо й усі думали, що він помре, Філіп благав Бога про диво й обіцяв зробити диво на знак подяки, якщо небеса врятують хлопця.

Мої нові сукні вже готові. Сьогодні я вдягну першу. Вона чорна. Як запевняє мати, саме цей колір до смаку іспанцям. Не надто вдалий вибір для нинішньої погоди. Надворі страшенна спека. З цієї причини в’їзд королеви Іспанії до Байонни відбудеться ввечері. Попри те, що сонце зайшло за обрій, я відчуваю, що спітніла під сорочкою. Я трохи хитаюся, стоячи біля їх величності в оточенні яскраво вбраних придворних і сотні людей зі смолоскипами. Відсутність рівноваги чи знервованість? Хоча ми вчора бачилися з моєю сестрою Єлизаветою (спокійно зустріли її у місті Сен-Жан-де-Люз і насолоджувалися вечерею у родинному колі, неначе ми звичайна родина, яка не володіє багатьма коронами), я маю підстави нервувати. Сьогодні я вперше зустрінуся з майбутнім чоловіком.

Мій любий Генріх має доручення супроводжувати нашу сестру до Байонни. Вони ідуть пліч-о-пліч. Спішившись, він допомагає їй зійти з оздобленого коштовностями сідла. Коли вони стоять поруч, упадає в очі, що це брат і сестра. Єлизавета має білосніжну шкіру, на щоках квітне ніжний рум’янець, а очі темні. Вона чарівна. Усі так кажуть, і я в захваті від думки, що мене вважають вродливішою за неї. Чи одразу це помітить іспанський принц? Я знаю, що бути пихатою — гріх, але хіба ж погано бажати, аби майбутній чоловік вважав мене вродливою?

Генріх веде Єлизавету, слідом за якою ідуть двоє чоловіків. Перший старий. Очевидно, другий — дон Карлос. Як мені й казали, він високий на зріст. Я хотіла би відзначити, що він гарний (як мені теж обіцяли), але щось порушує пропорції в його обличчі. Його підборіддя якось дивно випинається вперед. Так, певно, це й створює дисгармонію. Насправді виглядає не так уже й погано. Він має гарний ніс і стрункі литки — я досить чітко бачу їх, коли він уклоняється. Я намагаюсь перехопити його погляд, але складається враження, що я йому не цікава; на моїх братів та матір він майже не дивиться. Його погляд частіше спрямований у бік Єлизавети.

Мати усміхається дону Карлосу, але, здається, виявляє більшу цікавість до другого чоловіка, якого представили як герцога Д’Альбу. Вона простягає йому руку для поцілунку.

— Ваша милосте, ми раді вас бачити. Нам відомо, як вас поважає наш син, його величність король Філіп.

Вона розмовляє привітно, але кожен французький придворний розуміє: її аж ніяк не тішить, що замість Філіпа перед нею стоїть Альба, і, якщо герцог не ідіот, він теж це розуміє.

— Ваша величносте,— вельми стримано мовить він,— я маю честь відповідати за безпеку королеви Іспанії і радий сприяти вашій зустрічі з любою донькою.

Він представляє нового іспанського посла, а я знову звертаю увагу на дона Карлоса. Важко не помітити, що його вбрання, хоч і не бідне, не йде у жодне порівняння з пишним вбранням моїх братів. Загальна неохайність нагадує мені мого кузена, принца Наваррського, мого кузена, якому разом з іншими братами по вірі заборонено бути присутнім на прохання короля Іспанії. Дон Карлос постійно смикає головою в різні боки. Я дивуюсь: чи він втомився і ледве змушує себе триматися на ногах.

Мати запланувала розкішну вечерю — один із багатьох заходів, які коштували сотні тисяч екю. Все це влаштовано, аби показати іспанцям, що Франція не менш впливова держава, ніж Іспанія. Позаяк сьогодні пісний день, усі несолодкі страви містять рибу, одна рідкісніша за іншу. Я сиджу біля принца Астурійського.

— Як пройшла подорож вашої високості? — розпочинаю я з найпростішого запитання, коли приносять першу страву — міногу в соусі з білого імбиру та кориці.

Жодної відповіді — мене відверто ігнорують. Принц просто кидається на їжу. Таке враження, що він два тижні нічого не їв! Я ціпенію від жаху. Далі — гірше. Коли приносять наступну страву — вугрів, він так гучно сьорбає бульйон, що люди, які сидять унизу, дивляться на нас.

У відчайдушному намаганні зупинити його та потішити матір, яка кидає на мене виразні погляди, я роблю другу спробу.

— Бачу, вашій високості подобаються вугрі.

Цього разу він здіймає голову, і я чекаю на відповідь. Замість неї отримую відрижку.

— Очевидно,— мовить він, не дивлячись на мене. Після чого підводиться і зникає.

Він повертається, коли приносять наступну страву. На хутрі його короткого плаща видніється щось схоже на плями від блювоти.

Служники підносять запечений зі шматочками помаранчі лосось із річки Бідасоа.

— Гадаю, ваша високість бачила помаранчі на деревах в Іспанії, але я побачила, як їх збирають, лише коли ми відвідали Прованс.

Скоса позираючи на мене, він куштує шматочок риби з помаранчею. Не приховує подиву.

— Вони солодкі, як ті, що продають португальські торговці,— принц кусає вдруге.— Кажете, ці помаранчі збирали у Франції? — обличчя виражає недовіру, внаслідок чого нижня губа випинається ще більше.

— Так, я бачила їх на полях біля Середземного моря,— я радію, що мені зрештою вдалося розпочати бесіду, і прагну розвеселити його.— Її величність була в такому захопленні, що придбала власність неподалік від Йеру, аби мати свій сад помаранчевих дерев.

— Краще витратити ці гроші на знищення єретиків.

— Нам не треба нікого знищувати. У Франції панує мир.

— Ха-ха! — він різко й голосно сміється.— Не кажіть це у присутності герцога Альби. Його девіз — «Deo patrum Nostrorum», тобто «Бог отців наших», і він прибув сюди, аби змусити короля Франції та Змію підкоритися рішенню Тридентського собору.

— Кого?

Він зневажливо кривить губи, але мовчить.

Певно, він має на увазі мою матір. Я відчуваю, як у грудях закипає гнів, що навряд чи допоможе мені поводитися люб’язно. Мене цілком влаштовує провести решту трапези, не обмінявшись жодним словом із принцом. Я дивлюсь куди завгодно, тільки не на нього, не тому, що прагну покарати його, а тому, що мені нестерпно спостерігати за тим, як він їсть. Коли служники забирають залишки морської свині під солодким соусом, надзвичайно вишуканої страви, мати перехоплює мій погляд. Вона суворо стискає губи. Я знаю, що вона хоче сказати. Якби ж я могла поглядом передати їй мої думки. Я запитала б у неї, що можна вдіяти, якщо принц невихований і не бажає підтримувати ввічливу розмову.

Час танцювати. Король відкриває бал у парі з моєю шановною сестрою. Поки Карл веде Єлизавету до центру зали, принц Астурійський бурмоче щось під ніс. Я користуюся нагодою знову звернутися до нього.

— Що ви сказали, ваша високосте?

Він пильно дивиться на них, і я боюсь, що моя спроба знову провалиться. Потім він переводить погляд на мене, і я майже шкодую, що потурбувала його. Очі принца сповнені шаленої люті. Не зрозуміло, що її викликало, адже протягом вечора не сталося нічого страшного, за винятком його жахливої поведінки.

— Вона мала вийти заміж за мене.

— Хто, ваша високосте? — невимушено запитую я так, ніби у його згадці про колишніх потенційних наречених немає нічого нетактовного.

— Ваша сестра. Я хотів її. І звісно, він її забрав. Мій батько завжди так чинить. Усе найкраще має належати йому, навіть те, що спершу обіцяли мені.

Він підвищує голос. Збентежена, я кручуся на стільці. Він мусить знати, що порушує етикет. Страшно уявити, що герцог Альба і моя мати могли підслухали цю розмову. Я затримую подих, бажаючи, аби знову запала та сама тиша, яку я хотіла похитнути. Але він провадить далі.

— Ми з нею ровесники. Вона ідеальна для мене. Натомість сьогодні вона сидить поряд із його фаворитом, герцогом Альбою, а я змушений розмовляти з маленькою дівчинкою. А вночі його немічна плоть торкається її, поки я страждаю від самотності у своєму ліжку.

Він стискає руками коліна і замовкає.

— Я не маленька дівчинка,— відрізаю я.— Мені лише на рік менше, ніж було Єлизаветі, коли вона виходила заміж. Очі дона Карлоса розширюються.— А що стосується його величності короля Іспанії, якщо мені повідомили точну інформацію, він — чоловік у розквіті сил.

Дон Карлос мурмотить щось незрозуміле й повертається до мене спиною. Вочевидь, він не має наміру запросити мене на танець, тож, коли до мене наближається Генріх, я без жодних докорів сумління приймаю його запрошення.

— Генріху,— кажу я, сподіваючись, що близькість наших тіл і музика дозволять мені говорити відверто.— Мені здається, з принцом Астурійським щось не так.

— Ви маєте на увазі його поведінку за столом або дещо інше? — Мій брат сміється.— Як він їв! Великий Боже! Мені справді було шкода вас. Їжа літала скрізь. Не викликало сумніву, що вашу милу сукню буде зіпсовано.

Він знову сміється. У нинішньому настрої він навряд чи мене втішатиме. Де ж мені шукати підтримки? Про мої переживання я не скажу матері ні слова. Дивна поведінка принца може мене лякати, але ще більше я боюсь незадоволення матері, а вона чітко висловила своє бажання. Вона бачить дона Карлоса майбутнім сином. До того ж, кажу я собі, танцюючи у похмурій чорній сукні, мати не пропонуватиме мою руку, якщо з ним справді щось не так.

— Не розумію!

Мати розлючена, і це мене лякає. Ми самі в її апартаментах. Сьогодні переддень Різдва Святого Іоанна Хрестителя. Минуло більше тижня відтоді, як прибули іспанці, а події розгортаються не так, як уявляла мати. Здається, Альба приїхав із цілим списком скарг стосовно того, як мати з Карлом правлять Францією, а також — зі списком вимог, головна з яких полягає у скасуванні Амбуазького едикту та оголошенні війни проти єретиків. Королю Філіпу байдуже, як ми досягнемо мети — змусимо їх перейти в католицизм чи вб’ємо.

— Козімо Руджері побачив корону у вашому гороскопі,— мовить мати, кружляючи кімнатою. Я знаю, що вона довіряє старому астрологу.— Але герцог уперто не бажає обговорювати ваш шлюб. Йому більше подобається скаржитися на те, що його величність обідав із турецьким послом! Що ж до вашої сестри, вона дізналася у дона Карлоса, якої він думки про ваш розум і красу. Він заявив, що майже не помічає вас.

— Не помічає,— запинаюсь я.— Але ж я завжди спілкуюсь із ним, коли ми зустрічаємось. Ми навіть танцювали на маскараді.

У мене залишилися неприємні спогади про ту подію. Дон Карлос не найкращий кавалер. Він так міцно стискав мені руки — аж до синців. Усміхнувся один-єдиний раз, коли наступив мені на ногу і я скрикнула від болю. Я все більше впевнююсь, що з принцом щось не так. Того вечора, коли відбувся урочистий салют на честь отримання Карлом ордену золотого руна, мені здалося, ніби я бачила, як він намагається штовхнути у вогонь одного з молодих спанієлів короля. Наразі його дивакувата поведінка очевидна для всіх. Щоправда, не для Єлизавети: я неодноразово була свідком, як вона його втішає. Мати теж мовчить про це: її бажання видати мене заміж незмінне.

— Докладіть більше зусиль,— радить вона.— Принц — ключ до вирішення всіх проблем. Якщо ви йому сподобаєтеся, Альба буде змушений вести перемовини.

— Сподобатися йому? Він назвав мене «маленькою дівчинкою».

— Поводьтесь із ним інакше. Фліртуйте. Ваша краса — предмет заздрощів моїх фрейлін. Скористайтеся цим. Сьогодні у вас з’явиться нагода побути з принцом на самоті. Я відволічу герцога Альбу на баржі,— вона зупиняється і пильно дивиться на мене.— І я накажу баронесі де Рец особливо не наглядати за вами. Побачивши величезного кита, можете зобразити переляк і вчепитися в руку дона Карлоса.

Я легенько тремчу. Невже, зрештою, я маю поводитися, як мадемуазель де Р’є та інші фрейліни? Якщо так, сподіваюсь, мати заздалегідь попередить баронесу, і мене не покарають.

— Ідіть і вдягніться.

Шарлотта і Генрієтта готуються приєднатися до мене на урочистостях. Я потребую їхньої поради, але аж ніяк не в захваті від першої реакції Шарлотти на моє прохання.

— Я вам не заздрю через завдання підкорити серце дона Карлоса,— каже вона, заводячи очі вгору.

Образ принца, який схилився над їжею із заплямованим підборіддям, пригнічує мене.

— Це безнадійна справа,— з моїх вуст зривається стогін.

— Не настільки,— заперечує Генрієтта,— він — чоловік, а чоловіків здебільшого можна звабити.

Мені допомагають убратися в найбільш вишукану з моїх нових суконь. Для цієї оказії вона не чорна, а сріблясто-червона, прикрашена незліченною кількістю перлів.

За останні два роки — лещу я собі — я непогано оволоділа мистецтвом флірту. Проте жоден із моїх трюків не зацікавив дона Карлоса. Треба вигадати щось дієвіше.

— Що мені робити? — запитую я Генрієтту, поки вона наносить рум’яна мені на щоки.

— Торкайтесь його,— без вагань відповідає вона.— Беріть його під руку. Коли він сидить поруч із вами за столом, мимоволі торкайтеся його пальців.

— А ще краще торкнутися його колін під столом,— додає Шарлотта.

Я не можу уявити, як удамся до таких прийомів, принаймні, з принцом.

— Підлещуйтесь до нього,— веде далі Генрієтта.— Я розумію, про що ви думаєте: що в ньому може заслуговувати на комплімент?

— Він справді жахливий,— кажу я.

— Саме так, бідолашна моя дівчинко,— Генрієтта хитає головою.— Однак вам пощастило, що ви маєте лише пробудити в ньому бажання, а не задовольнити його,— вона обвиває мою шию намистом із величезних перлів і закріплює.— Пам’ятайте: коли йдеться про шлюб, здатися надто швидко означає програти гру. Не дозволяйте йому чогось більшого за поцілунок.

У дзеркалі видно, як Шарлотта, роблячи мені зачіску, виразно кривиться.

— Ви висловлюєтесь так само, як баронеса де Рец,— я намагаюсь засміятися, але спроба виявляється марною, враховуючи серйозність ситуації і стійку відразу, яку я відчуваю до принца.— Краще взагалі не виходити заміж, ніж цілувати дона Карлоса.

— Не кажіть так,— голос Генрієтти лунає впевнено й розважливо.— За нинішніх обставин, здається, шлюбу не буде.

— Її величність дуже розлютиться, але, якщо шлюб неможливий, навіщо мені турбуватися про принца?

— Тому що ви маєте рацію. Її величність таки розлютиться, а ви не хочете, аби її лють спрямувалася на вас.

Я знаходжу дона Карлоса, коли баржа піднімає якір і прямує до острова Егмо. Він сидить на одному з її країв. Нічого дивного, що він сам. Я змушую себе присісти на лавку поряд із ним. Він не звертає на мене уваги.

— Ваша високосте, здається, сьогодні морські боги співатимуть нам серенади.

— Чи не забагато французької поезії та галантності? Ви ніколи не втомлюєтесь хизуватися?

— Це несправедливо, пане. Все це ми робимо, аби вшанувати та розважити її величність королеву Іспанії, вас і ваших придворних,— усвідомивши, що роздратування не допоможе мені досягти бажаної мети, я намагаюсь придушити обурення і зчіплюю на колінах руки, які стрибають, немов розгнівані метелики.— Якщо вам не подобається поезія, що ж тоді вам подобається?

— Коли мене залишають у спокої,— відповідь відверто непривітна.— Де б я не був, ви миттєво з’являєтеся.

Але ж ви сказали Єлизаветі, що майже не помічаєте мене. Великий Боже, яке ж принизливе це завдання.

— Пане, я намагаюсь бути люб’язною й уважною з моїми гостями.

Упродовж нашої розмови він уперше дивиться мені в обличчя. Судячи з його гримаси, він ось-ось скаже щось уїдливе, аж раптом його погляд змінюється.

— У цьому освітленні ви схожі на вашу сестру.

Гаразд, якщо я маю цим скористатися, так і буде.

— При французькому дворі мені часто кажуть, що я схожа на неї.

Мені здається чи він справді присувається трохи ближче? Він ладен заговорити, аж тут маленький човен підпливає до нас, і артист затягує пісню. Дон Карлос відсахується. Не промовивши жодного слова, він підхоплюється і біжить геть, дорогою зіштовхнувшись із моїм кузеном, принцом Наваррським. Перш ніж я встигаю підвестися, інший принц займає місце дона Карлоса.

— Колись я мав пса, схожого на нього,— без церемоній говорить він, указуючи головою в бік іспанського принца.

— Що?

— Його поранили на полюванні. Його вдарили, але удар був не сильним, і він не помер. Спершу я зрадів — цей пес був одним із моїх улюбленців,— але згодом пошкодував.

— Пошкодували, що він не помер? — порівняння принца Астурійського із псом видається цілковитим порушенням етикету, але мій кузен — перший, хто згадує дивацтво дона Карлоса, тож я залишаюся на місці й не докоряю йому.

— Так. Коли це сталося, я вже не міг йому довіряти. Він поводився погано. Турбував інших собак. Кусався без попередження. Після того лиха його очі назавжди змінилися, і це мало підказати мені, що він уже не той самий пес, якого я любив. Моїм людям довелося його вбити. Я плакав, але потім відчув полегшення,— він витримує коротку паузу і замислюється.— У цьому полягає основна відмінність між людьми й собаками. Я не знаю напевно, як ви реагуєте, коли дивитеся чоловіку у вічі й розумієте, що він змінився... що з ним не все гаразд.

Нарешті хтось промовив це вголос або майже промовив: з доном Карлосом не все гаразд. Той факт, що йдеться про мого кузена, викликає у мене суперечливі почуття. Переважає полегшення, але воно витісняється обов’язком відносно матері, тож я кажу:

— Принц Астурійський — іменита особа й одного дня стане королем Іспанії.

Мій кузен знизує плечима.

— А це його вилікує? Сумніваюсь,— він підводиться.— Я піду вперед, аби не пропустити появу кита. Ви чули? Він випускатиме фонтани вина.

Я чула. І дуже хочу це побачити. До того ж, я мушу переслідувати дона Карлоса й слушної миті схопити його за руку. Проте, коли мій кузен пропонує мені руку, я відмовляю йому. Він знову знизує плечима.

— Ваша мати зробила поганий вибір. Гадаю, ваш батько зробив кращий.

Після чого він підморгує (підморгує мені), перш ніж піти геть. Яке нахабство! Останній, кого я бажала би бачити своїм нареченим, окрім дона Карлоса Іспанського,— це, безумовно, принц Наваррський.

Я неквапливо переходжу на інший край баржі й дуже вчасно дістаюся носа — у цю саму мить з’являється кит. Хоча мені добре видно дона Карлоса, я влаштовуюсь біля мого брата Генріха, який спирається на перила. Поки тварину атакують придворні, які грають роль рибалок, Генріх обома руками стискає мою руку.

— Ця сукня чудова,— шепоче він.— Цілий натовп золотих пастушок не зміг би затьмарити вашу красу.

Пастушки, на яких натякає Генріх, вітають нас і весело танцюють, коли ми сходимо на берег. Кожна з них представляє певний регіон Франції. Тримаючи брата під руку, я стрімко прямую до луки. Я ще не бачила нічого подібного — бездоганний овал, обрамлений гігантськими деревами й рівномірно заставлений столами — достатньо великими, аби вмістити дюжину дворян. Все розкішно обставлено — особливо поміст, де сидітимуть Карл, Єлизавета і мати. Якщо бенкет не менш розкішний, ніж декорації, по закінченні трапези нам буде важко підвестися без стогонів. Усім, за винятком мене, звісно.

Звичайно, мене посадили поряд із доном Карлосом, і це псує мені апетит. Після стількох бенкетів я все ще не можу звикнути до його манери жувати з широко відкритим ротом. Я не можу навіть дивитися в його бік. Попри те, що я розмірковую над порадою Шарлотти торкнутися його коліна своїм, я не можу цього зробити, тому що мій брат Генріх сидить з іншого боку. Я згоріла б від сорому, якби він побачив мене в такій ситуації.

Коли служники прибирають останні страви, сутінки переходять у темряву. Заходять музики в супроводі десятків чоловіків, перевдягнених у сатирів. Сотні смолоскипів освітлюють широкий грот, що представляє сцену. Сліпуче сяють коштовності на рогах сатирів та їхні оголені, змащені маслом торси. Поглянувши на закляклого дона Карлоса, очі якого відбивають світло смолоскипів, я чітко бачу: що б там він не казав про наше «хизування», він вражений.

Генріх теж звертає на це увагу. Нахилившись до мене і стиснувши мою руку, що лежить на колінах, він шепоче:

— Закладаюсь, цей дратівливий іспанський принц ніколи не бачив нічого подібного при дворі свого батька.

Лунає музика. Неначе якимись чарами, з верхньої частини гроту спускаються німфи в той час, як усередині їх зібралося ще більше. Сила-силенна коштовностей на їхньому вбранні, здається, світять не менш яскраво за смолоскипи.

— Подивіться, як він витріщає очі,— веде далі Генріх.— Він засліплений їхньою красою, хоча я не розумію, чому тут дивуватися. Найвродливіші жінки в іспанській королівській свиті — француженки,— він тихенько сміється над моїм вухом, лоскочучи мене.

Я знаю, він не хотів образити мене цими словами, але почуваюся приниженою. Принц Астурійський може вважати французьких жінок привабливими — тільки не мене. Я відчуваю, як сльози підступають до очей,— якщо я заплачу, це аж ніяк не зробить мене гарнішою. Змахнувши руку брата, я верчуся на місці так, наче хочу краще споглядати видовище, і навмисно притискаю коліно до коліна принца. Голову тримаю прямо, удаючи, ніби моя увага цілком зосереджена на німфах, які розпочали балет, але краєчком ока я бачу, що дон Карлос дивиться на мене. Сподіваюсь, у такій темряві він не помітить, як палають мої щоки, інакше одразу зрозуміє, що насправді я недосвідчена маленька дівчинка, якою він мене, власне, і вважає. Від раптового пориву холодного вітру смолоскипи тремтять. Принц нахиляється до мого вуха так само, як чинив мій брат кілька хвилин тому.

— Альба розповів мені, чого прагне ваша мати.

Зненацька я відчуваю його руку на моїй нозі. Вдалося, думаю я, попри те, що цей дотик не приносить мені жодного задоволення. Потім він вельми брутально відштовхує мою ногу подалі від себе.

— Мабуть, її величність не повідомила вам,— веде він далі,— що герцог сказав їй, що мій батько не зацікавлений у французькій нареченій для свого сина. Що ж стосується мене, я не одружився би з вами, навіть якби король Іспанії благав мене про це.

Він прибирає руку з моєї ноги й відхиляється на спинку стільця. Поки я з жахом дивлюся на нього, величезна крапля води падає йому на щоку. На якусь божевільну, хаотичну мить мені здається, що хтось плюнув на нього — можливо, тому, що бажаю цього,— але згодом розумію, що пішов дощ, адже небо розколоте блискавкою, і скрізь струменить вода. Я підстрибую, як і всі навколо, за винятком принца. Коли я пробігаю повз нього, рятуючись від хльостких, різких поривів вітру, тікаючи від бурі та власного сорому водночас, дон Карлос відкидає назад голову і сміється.

Я мчу до берега, де стоять баржі. Дорогою хтось хапає мене за руку. Шарлотта знайшла мене. Разом ми видираємося на перший човен. Це не королівська баржа, але мені байдуже. Я хочу повернутися до Байонни, хочу спокійно дістатися туди без дона Карлоса.

Злива не вщухає. Багато хто з фрейлін перелякано кричить. Дехто плаче. Мені не прикро. Хто запідозрить за таких обставин, що мої сльози викликані не страхом, а приниженням? Дон Карлос не подобався мені й, можливо, мав психічні розлади, як пес принца Наваррського, але його слова про те, що він не одружився би зі мною навіть на прохання батька, завдали мені неабиякого болю. І мені не лише боляче, а й страшно. Я маю один головний обов’язок перед Карлом і матір’ю — вийти заміж за обраного ними чоловіка. Мені не вдалося його виконати. Якщо стосунки між Іспанією та Францією відновляться, я не матиму до цього жодного відношення.

Генріх захворів. Звичайна застуда, наполягає він, не більше. Коли мати метушиться, він пояснює це «знервованістю» і жартує, що одужає, щойно іспанці поїдуть, і йому не доведеться бачити дона Карлоса. Він не знає напевно, що сталося між мною та принцом на острові Егмо, але здогадується, що дон Карлос образив мене, й за першої-ліпшої нагоди віддячує йому тим самим. Не переконана словами Генріха, мати наказує йому не вставати з ліжка.

— Не переймайтесь,— кажу я, підсуваючи до нього стілець. Він спирається на подушки і виглядає схвильованим.— Я складу вам компанію впродовж цих довгих годин.

Попри величезну ніжність до Генріха, мене утримує біля його ліжка й дещо інше. Я не знайшла в собі сили розповісти матері, що сказав мені дон Карлос три ночі тому. Але, якщо я не можу змусити себе зізнатися, я не можу й продовжувати той фарс із принцом: прагнути його уваги, коли мене виставляють на посміх. Тож я намагатимусь уникати дона Карлоса, доки за кілька днів іспанці не поїдуть.

— Може, зіграємо в карти? — запитую я у брата.

Генріх — завзятий гравець, тому я розумію, що з ним щось не так, коли він робить дурні помилки, дозволяючи мені вигравати. Потім мої перемоги бентежать його, і я навмисно програю. Переконливо зобразити поразку не так уже й просто. Мій брат обирає надзвичайно погані карти, а я змушена піддаватися йому. Дивно, але він не помічає цього і майже не зосереджується на грі.

Підвівшись, я торкаюся його чола. Надто гаряче, на мою думку. Поцілувавши місце, де лежала моя рука, я залишаю його відпочивати й вирушаю на пошуки матері. Вона навіть не дякує мені — просто біжить до нього і дорогою кличе Кастелана.

Не бажаючи турбувати матір та її лейб-медика, я дозволяю собі відволіктися на різні денні розваги з Шарлоттою та Генрієттою. Проте мої думки постійно повертаються до брата. Коли мати не приходить перевдягнутися до обіду, я вибачаюсь і залишаю їх. Діставшись апартаментів Генріха, я бачу, що передпокій безлюдний. Невже відіслали його друзів, які завжди тиняються тут? Не надто добрий знак. За дверима опочивальні чути шепіт. Я притискаюся вухом до дерева.

— Йому пустили кров тричі, але температура піднімається,— голос матері лунає схвильовано.

— Так, але поки що рано судити. Можливо, це сильна застуда, як і наполягає його високість,— я впізнаю голос Кастелана.

— «Можливо» — слабка втіха.

Так. Звісно, слабка. Підібравши край сукні, я мчу до каплиці. Мені значно спокійніше на душі, коли я схиляю коліна перед Пресвятою Дівою Марією. Її умиротворене обличчя нагадує мені фразу «Deo adjuvante non timendum» — з Божою допомогою нічого боятися. Я молитимусь за Генріха, а мати зі своїми фрейлінами та священиками, певно, теж молитимуться за нього до заходу сонця. Я стою на колінах, аж доки вже не відчуваю ніг. Повернувшись до апартаментів Генріха, я з тихим рипанням відчиняю двері й бачу Кастелана біля його ліжка.

— Ваша високосте,— каже він,— вам не можна тут бути. Є небезпека зараження.

— Але вона мені потрібна,— голос Генріха хриплий, але впевнений.

Я ігнорую лейб-медика.

— Я вам потрібна, і ось я тут,— кажу я, посуваючи стілець до узголів’я і стискаючи його руку.

Кастелан хитає головою, але мовчить. Після кровопускання Генріх позіхає. Я хочу піти, проте, вирвати руку не можу — так міцно він стискає її уві сні. Я намагаюсь умоститися комфортніше.

— Ні!

Цей вигук розвіює мою незручну дрімоту. Я розплющую очі. Кімната занурена в напівтемряву. З іншого боку ліжка стоїть мати з Кастеланом. Бажаючи залишитися й послухати розмову, я знову заплющую очі.

— Ваша величносте,— урочисто лунає низький голос Кастелана.— Жар дуже сильний, і це небезпечно. Подивіться, як він пітніє і тремтить. Я підозрюю малярію.

Малярія. Ця хвороба поширена там, де тепло і волого, а у Байонні — з її річками та болотами — саме такий клімат. Ах, Боже мій, ну чому ж це не просто застуда?

Я чекаю реакції матері. Але панує тиша. Глибока тиша. Коли, зрештою, вона починає говорити, її голос здається дуже хриплим, нагадуючи мені інтонації брата, з якими він просив мене залишитися з ним.

— Наскільки це серйозно?

— Ваша величність знає, що на ранній стадії це неможливо визначити. Мені навіть не відомо, про яку малярію йдеться, доки ми не з’ясуємо тип лихоманки. Сподіваємось, випадок не надто серйозний.

— Чому?

— Ваша величносте?

— Чому Господь мене випробовує?

Кастелан витримує паузу. Я співчуваю йому: як відповідати на таке запитання? Потім він кашляє.

— Ваша величносте, я застосую всю мою майстерність. Не впадайте у відчай. Принц сильний...

— Я не дурна, пане Кастелан. Починаючи від близнюків, яких я втратила, і закінчуючи королем з його постійними хвилюючими проблемами з диханням,— як не дивно, голос матері стає впевненішим у міру того, як вона визнає страшну правду.— Єдина здорова дитина з усіх моїх дітей — це принцеса Маргарита.

Я відчуваю певну гордість, хоча нічого не зробила для отримання мого загалом непоганого здоров’я. Можливо, її слова мене тішать, тому що, крім моєї краси, яка теж є подарунком від Бога, а не результатом тяжкої праці, мене рідко хвалять за щось.

— Тоді вам пощастило.

Мати пронизливо сміється.

— Ви називаєте це щастям? Сини слабкі, а донька здорова і сповнена сил? Я бачу в цьому не щастя, а лише прокляття. Я вже поховала одного сина. Я маю не так уже й багато синів, аби поховати ще одного. Донькою я могла би пожертвувати. Робіть усе, що у ваших силах, Кастелан, і навіть більше.

Гіркий клубок підступає мені до горла, і я заплющую очі міцніше. Якби ж я була далеко звідси і не чула слів матері. Якби ж це я захворіла, а не Генріх. Але моє найпалкіше бажання — аби моє життя мало таке ж значення для оточуючих, як і життя Генріха — для матері, для королівства, для будь-кого.

По шести днях ми дізнаємося діагноз Генріха — триденна лихоманка. Я чую, як він кричить у гарячці, поки я сиджу в передпокої. Кожен третій день він страждає від лихоманки. Розпочинається третій цикл, і Кастелан чекає на покращення його стану. Натомість жар підсилився настільки, що вранці з моїм братом стався жахливий напад. Я чую, як мати вигукує накази тим, хто тримає його, аби він не завдав собі шкоди. І мене охоплює страх, якого я ніколи не знала.

Мати майже не виходить із апартаментів Генріха, їй було важко залишати його для виконання своїх обов’язків під час зустрічей з іспанцями, але, зрештою, вони поїхали. Цього дня Генріх кличе мене. Він стільки разів вимовив моє ім’я, що я збилася з рахунку. Проте я мушу чекати, доки двері не відчиняться і мати не запросить мене, але цього не трапляється.

Єдине, що може позбавити мене страху і безпорадності,— молитовник. Я прошу принести мені лавку для молитви й часослов. Улаштувавшись біля дверей до опочивальні Генріха, я маю надію, що Господь краще прислухається до моїх благань, коли зовсім поряд лунають крики брата. Я починаю з Літанії до всіх Святих. Розглядаючи обличчя мучеників, я відчуваю, як сльози заливають мені очі. Мій замутнений погляд звертається до святої Агнеси, яка чинила мужній опір усім переслідувачам і будь-яким спокусам. Вона покровителька всіх молодих жінок, які зберігають цноту,— вона має допомогти мені. Поки я вивчаю її миле обличчя, у голові крутиться одна-єдина думка — я і тільки я можу врятувати Генріха. Не молитвами, а жертвою. Я мушу щось запропонувати.

Отець наш небесний, стільки благословенних святих віддали своє життя в ім’я вашої церкви. Вони вшановані християнами скрізь і відзначені вами за їхні жертви. Певно, померти заради родини — теж шляхетний вчинок. Прийміть моє життя замість життя брата. Королівський дім Валуа потребує трьох живих синів. Доньками можна пожертвувати; мабуть, ви чули, як її величність висловилася з цього приводу,— так само чітко, як чула це я.

Під час того, як прохання зриваються з вуст, мене охоплює надзвичайний спокій. Я гортаю сторінки, присвячені нічним молитвам. Якщо потрібна нагода молитися Пресвятій Діві за тих, хто помирає, за всіх, для кого незабаром настане вічна ніч, ця нагода випала саме зараз. Коли двері відчиняються, я заглиблена в молитву.

— Маргарито.

Я піднімаю очі — мати пильно дивиться на мене. Потім вона схвально киває так, ніби все розуміє. Це мовчазне схвалення зігріває мене. Вона підходить і заглядає в мою відкриту книгу.

— Спати. Так, я маю трохи поспати. Кастелан наполягає.

— Якщо моя допомога не потрібна вашій величності, я молитимусь далі.

— Залишайтеся тут: ви на своєму місці.

Поки триває хвороба Генріха, а я цілими днями сиджу в передпокої, у мене було чимало можливостей спостерігати за режимом лікування. Зазвичай лікар іде з його апартаментів після останнього кровопускання, залишаючи Генріха під наглядом колишньої няньки короля. Вона здорова, але немолода жінка. Я припускаю, що, провівши достатньо годин у тихій опочивальні, вона засинає біля узголів’я. Кастелан виходить, кивнувши головою в той бік, де я стою на колінах. Починається моє чергування.

Час спливає повільно. Моє нетерпіння, що є помилкою, заважає мені всім єством поринути в молитву. Мені сумно, що в таку важливу мить, коли від мого душевного стану багато що залежить, мені не вдається зосередитися. Свічі в кімнаті догоріли. Я вже не можу читати мій часослов. Настала вирішальна мить.

Піднятися з колін — неабияка втіха, адже ноги не слухаються мене. Чи не тому вони тремтять? Намагаючись ступати тихо, я підходжу до дверей опочивальні Генріха. Вони відчинені, і я дякую Богу, що петлі не риплять. Я прослизаю всередину. Все так, як я і передбачала: нянька спить у своєму кріслі.

Генріх лежить тихо, його гарне обличчя спокійне, тіло нерухоме, немов у небіжчика. Наблизившись до нього, я підношу руку до його вуст і відчуваю його подих. Переконавшись, що він живий, я полегшено зітхаю. Мабуть, Генріх реагує на мій рух, адже тривожно перевертається і приглушено стогне; здається, кожен рух завдає йому болю. Нянька ворушиться, але не розплющує очей. Відкинувши ковдри, я забираюсь до нього в ліжко. Я лягаю поряд, пригортаюсь до нього всім тілом і ніжно обвиваю його рукою, сподіваючись, що лихоманка таємничим чином перейде на мене. Здається, від цієї лихоманки мої руки геть холодні, тому що мій брат знову стогне і конвульсивно тремтить.

— Генріху,— шепочу я,— це Марго.

Почувши мій голос, він розслабляється, але потім знову починає безупинно тремтіти. Я тихесенько наспівую, притулившись губами до його потилиці. Мелодія набуває форми. Це колискова. Невже вона така ж давня, як і наше дитинство у Вінсені? Тремтіння припиняється.

Тепло його тіла у моїх обіймах, хоча й викликане лихоманкою, заспокоює мене. Повіки наливаються свинцем. Я силкуюся співати далі. Коли я вже не можу, розумію, що мене зморив сон. Я міцніше пригортаюсь обличчям до потилиці брата і кажу йому, що люблю його і сумуватиму за ним. Моя остання думка — про небеса. Чи там тихо, наче в могилі, чи постійно лунає музика? Мені подобається музика.

— Що тут відбувається? — суворий голос кричить зовсім поряд. Вирвана з тепла, я падаю на щось тверде.

Япомерла? Якщо так, я, мабуть, потрапила до чистилища, адже важко уявити, що на небесах можна так забитися.

Поки мене штовхають уперед і я намагаюся підвестися, мої очі розплющуються. Це рука матері. Насправді вона вчепилася в мене обома руками. Її обличчя похмуре й смертельно-бліде. Нянька теж прокинулася, вона стоїть біля ліжка, притиснувши руку до чола Генріха. Але одного наказового жесту матері достатньо, аби вона втекла.

Мати гнівно трясе мене.

— Маргарито, що ви робили в ліжку вашого брата?

Я коливаюся, і вона трясе мене ще дужче. Я вражена її відвертою люттю.

— Я так сильно люблю його,— випалюю я.— Я просила Бога врятувати його й натомість забрати моє життя, якщо потрібна жертва.

У грудях все обривається. Невже я порушила угоду, промовивши це вголос? Якщо так, я зазнала жахливої поразки.

— Дурепа! — мати дає мені ляпаса, вивернувши мою шию і змусивши відступити на крок назад. Сповнена злості, вона з відразою хитає головою.— Невже ви справді вірите, що Господь торгуватиметься з вами?

Вона запитує це так, що мої розчервонілі щоки палають ще яскравіше. Чому, дивуюсь я, мені має бути соромно за мої добрі наміри?

Вона примружує очі. Я не пам’ятаю її такою розгніваною, принаймні, я не пам’ятаю її такою розгніваною на мене.

— Якби на молитви справді відповідали, невже ви гадаєте, що ваш батько був би мертвим? — запитання падає на мою голову, немов блискавка.— Невже ваш брат, король Франциск, лежав би холодним у могилі? Бог не відгукнувся на мої молитви. Чому ж він має прислухатися до ваших?

Я не знаходжу відповіді.

— Віра — це добре, Маргарито,— інтонація, з якою вона це промовляє, суперечить її словам,— але ви вже не маленька дівчинка, тож маєте врівноважити віру розумом і здоровим глуздом. Лише уявіть, якби хтось побачив вас замість мене. Що б вони подумали? Що і з ким вони могли би обговорювати? Принц Астурійський не одружиться з вами...

Отже, вона знає. Єдине, що може змусити мене почуватись ще гірше в цю мить і підсилити мою відразу. Моє приниження абсолютне.

— Невже ви хочете, аби вас вважали непридатною до шлюбу через непристойну поведінку?

Я не розумію. Можливо, мої дії були нерозумними, а моя віра — дитячою (хоча я так не думаю); навіть якби я була геть дурною, навіть божевільною, моя приналежність до королівської родини — достатня підстава для шлюбу. Дон Карлос — переконливий доказ цього. Він божевільний, але може дозволити собі відштовхнути мене і бути певним, що знайде іншу принцесу.

— Невже ви хочете дати привід для чуток, що у дванадцять років ви розпусниця і, що найжахливіше, грішите з власним братом?

Милостивий Боже, як могла мати подумати про таке? Як могла уявити, що моя поведінка, яка пояснюється найчистішою любов’ю і бажанням урятувати брата від страждань, викликана гріховними думками? У якому збоченому, дикому розумі могла народитися думка звинуватити мене в розпусті через те, що я лежала в одному ліжку з братом? Я нажахана. Я хочу сказати їй, що такими припущеннями вона принижує нас обох. Але, звичайно, мені бракує сміливості.

Я мовчу, а мати здіймає руки.

— Розмову закінчено. Я втомилася і не хочу витрачати ані слова на вашу дурість. Повертайтеся до ваших апартаментів. Нікому не розповідайте про те, що сталося. І дозвольте мені бути відвертою: якщо це повториться, ваша подорож дійде кінця, і вас відішлють до Вінсена, де ви приєднаєтеся до вашого брата Франциска.

Мені не дозволено заходити до апартаментів Генріха, доки не оголошують, що він поза небезпекою, не пускають навіть на чергування в передпокої. У день, коли я нарешті отримую дозвіл, Генріх сидить у тій самій позі, що й на початку хвороби, спираючись на безліч подушок. Він простягає до мене обидві руки і, коли я нахиляюся обійняти його, цілує мене спершу в одну, а потім в іншу щоку.

— Можете йти,— каже він няньці Карла. Вона не рушить із місця.— Ви чуєте мене, жінко?

Наказовий тон Генріха мені подобається. Він справді одужує. Це справляє бажаний ефект і на няньку, яка тікає з кімнати.

— Ви не виглядаєте щасливою,— зауважує брат.

— О, я щаслива, що ви поза небезпекою! Я так хвилювалася за вас.

— Не сумніваюсь,— він стискає мою руку.— Ви співали для мене.

Він пам’ятає! Агресивна реакція матері на мою поведінку, яка турбувала мене весь цей час, раптом здається не такою вже й важливою.

— Я співала для вас.

— І тримали мене в обіймах. Потім ви пішли. Я так жадав вашого повернення! Я прохав матір, але вона була невблаганна. Вона гнівається на вас. Чому?

Я не можу сказати, що мати гнівається через те, що я була з ним у ліжку. Тож я пропоную найпростішу відповідь.

— Дон Карлос сказав, що я не влаштовую його як наречена, навіть якщо його батько бажатиме нашого шлюбу. Я підвела матір і підвела його величність.

Генріх стискає мою руку міцніше. Його спотворене люттю обличчя відчутно більше схоже на материнське, ніж у тих випадках, коли виражає інші емоції. Проте ця лють не лякає мене і не завдає мені шкоди: вона тішить мене, адже я знаю, що вона спрямована на тих, хто виявив до мене зневагу.

— До біса принца Астурійського! До біса всіх іспанців! — вигукує він.— Вони образили двох найшляхетніших жінок французького двору.

Я плачу: мене тішить не лише його одужання, я вражена силою його почуттів. Ніхто не любить мене більше за нього.

Обличчя Генріха стає ніжним. Лівою рукою він піднімає мене за підборіддя, пестить його, витирає сльози.

— Навіщо вам турбуватися, отримавши відмову від чоловіка, чия голова геть дірява після трепанації? Ви — моя принцеса, а не його, і, якою б важливою не була корона Іспанії, я не відпущу вас так далеко. Навіть заради задоволення матері.

Частина друга

Любов сильних світу цього швидкоплинна або небезпечна...

Глава 4 Кінець літа 1567 — Монсо, Франція

енріх уривається до кімнати.

— Герцог Альба дістався Іспанських Нідерландів! — заявляє він.

Усі присутні фрейліни одночасно висловлюють задоволення. Звісно, я теж радію: мене тішить, що іспанці не вторглися на французькі території. До того ж, я сподіваюся, що принца дона Карлоса ударить грець. Я чула, він хотів керувати військом короля Іспанії, і йому справді це обіцяли, але, зрештою, призначення отримав Альба разом із посадою губернатора. Минуло більше двох років відтоді, як я бачилася з принцом Астурійським, але я не забула його зневагу.

Я замислююсь, і Генріх легенько штовхає мене. Він прагне моєї уваги, і він її матиме, адже гідний цього значно більше за іспанського принца. Він осередок мого світу.

— Її величність молиться, дякуючи Богу на колінах,— він так ретельно зображує серйозність, що я здогадуюсь: ось-ось почую дещо приємне.— Після чого (він робить паузу задля більшого ефекту) вона накаже стріляти глиняними кульками,— його усмішку вже не можливо приховати.— Ви знаєте, що це означає.

Авжеж, знаю.

— Полювання! Ми їдемо на полювання! — співуче промовляючи ці слова, я пританцьовую і, зрештою, оповиваю руками шию Генріха. Фрейліни сміються і плескають у долоні.

Підхопивши мене, мій брат кружляє мене.

— Щонайменше на місяць! Я вимагатиму вепра на день народження,— здійнявши руку, аби обірвати заперечення, що крутиться в мене на язиці, він додає: — І я вимагатиму, аби вам дозволили супроводжувати нас на полюванні.

— Її величність ніколи не дозволить.

М’язи на спині Генріха напружуються у відповідь на цей виклик.

— Дозволить. І погодиться поїхати з нами. Невже ви відмовите мені в тому, що моє серце бажає на день народження?

— Я ніколи і ні в чому не можу вам відмовити.

— Мати теж, і вам це відомо. До того ж, ми вирушаємо до Монсо. Цей палац завжди її розчулює, адже нагадує про батька. Не далі, як сьогодні вранці, вона відзначила, наскільки схожим я став на нього.

Я думаю про єдиний портрет, на якому бачила батька молодим,— той, де Клуе зобразив його верхи на білому коні. Генріх успадкував батьківський ніс і рот. Але темні очі Генріха й розкішне темне волосся надають йому більшої привабливості.

— Анжу, ви набагато гарніші.

Таке звертання — наш приватний жарт. Торік Генріх отримав титул герцога Анжуйського, й відтоді з одержимістю наполягає, аби його називали «Анжу», хоча я не можу сказати, чому «Анжу» подобається йому значно більше за «Орлеанського». Я й досі трохи кепкую з нього через таке марнославство.

— Великий Боже, найвродливіша жінка королівства вважає мене гарним,— Генріх переплітає наші руки.— Підлещуватися до мене — мудре політичне рішення, Марго. Якщо її величність заборонить жінкам супроводжувати мене під час полювання на вепра, я буду змушений обрати іншу розвагу. Ні за що в світі я не поїду на полювання без вас.

— Це герцог де Гіз? — запитую я Шарлотту.

Ми перебуваємо у гроті Монсо, спостерігаючи, як Анжу з легкістю перемагає інших чоловіків у грі «пел-мел».

— Де?

Нахилившись уперед, я вказую туди, де закінчуються фантастичні декорації пана де Л’Орме,— штучні скелі, які виглядають, немов природні, переходять у пласку галявину, залиту яскравим осіннім сонцем. На вході до гроту завмер юнак: його силует наполовину освітлений, наполовину прихований тінню. Мені здається, він міг би бути старшим братом герцога де Гіза, якби його світлість мала брата, тому що він значно вищий, ніж був герцог, коли ми бачилися востаннє.

— Боже! Гадаю, це він.

— Знати, що він повернувся з Австрії, і бачити на власні очі — дещо різні речі, чи не так, пані? — Генрієтта дарує нам одну зі своїх хитрих усмішок.— Погляньте, як дивиться на нього моя сестра. Її чоловік має бути пильним — інакше йому знову наставлять роги.

Я шукаю очима принцесу де Порсіані, бачу, що вона відійшла досить далеко від двору, повністю розвернувшись у тому напрямку, на який я щойно вказала.

— Жах! — шепоче Шарлотта.— Вона надто стара для нього.

— Розумію,— відповідає Генрієтта.— Але ж ви не старі для нього. Можливо, треба попередити барона де Сов. Бідолашному загрожують роги, а він одружений менше півроку.

Шарлотта, яка так довго чекала весілля, вийшла заміж цієї весни за Симона де Фіц — колишнього секретаря короля, а нині — державного секретаря. Він не був чоловіком її мрії, і вона пролила чимало сліз, справедливо вважаючи, що цей пан не гідний її. Попри те, що він барон, Фіц придбав землі й титул у єпископа Монпельє менше п’яти років тому, а за походженням він селянський син.

— Ні, не загрожують,— мовить Шарлотта.— Гіз не для мене. Не тому, що я боюся барона, а тому, що знаю свій обов’язок керівниці королівського гардеробу і першої фрейліни,— моя подруга елегантно складає руки навхрест, на якусь мить суворо стискає губи. Потім, припинивши гру, вона диявольськи усміхається.— Я наставлю роги моєму чоловікові лише з тими кандидатами, яких обере її величність.

Ми весело регочемо втрьох.

Перевівши дух, я кажу:

— Генрієтто, герцог заслуговує на щось краще за малюнок у часослові вашої сестри, на якому його зобразять розіп’ятим на хресті.

Принцеса має дивну звичку малювати саме такі портрети своїх коханців. Усі придворні фрейліни знають про це, і байдуже, що її чоловік демонстративно ігнорує чутки.

— Справді? — Генрієтта кидає на мене пронизливий погляд.— Невже ви зацікавлені у ньому?

— А чом би й ні?

Озирнувшись, я спостерігаю, як герцог займає місце серед людей короля, і Карл вітається з ним. Безперечно, Гіз набагато гарніший, ніж тоді, коли вирушив воювати з турками, і тепер, коли він усміхається у відповідь на слова короля, його обличчя жвавішає і виглядає ще привабливіше. Поки я витріщаюся на нього — мушу визнати, що я таки витріщаюся,— герцог несподівано відводить очі, і наші погляди зустрічаються. Я відчуваю тремтіння у грудях. Він трохи нахиляє голову так, неначе вивчає мене і намагається вгадати мої думки. Бурхливі овації переривають цей обмін поглядами. Гру закінчено. Анжу переміг усіх. Мої супутниці підводяться, і обличчя та постать герцога губляться в морі спідниць. Коли я теж підводжуся і знову дивлюся в його бік, його вже немає.

Мене охоплює певне розчарування, але це почуття зникає, коли Генріх перестрибує низьку стіну, що відділяє гральний майданчик від гроту, і мчить до мене.

— Ось і переможець дня,— я присідаю у неглибокому реверансі.

— Не треба докладати особливих зусиль, аби перемогти таких суперників. Дякувати Богу, приїхав Гіз. Нарешті ми матимемо пристойний теніс.

Отже, Генріх помітив герцога. Нічого дивного: мій брат успадкував гострий зір матері.

— Ходімо зі мною,— він простягає руку в очікувальному жесті.— Я маю ідею, як привернути до нас погляди всіх придворних на завтрашньому балі й змусити матір пишатися нами.

Я дозволяю йому повести мене крізь натовп і перетнути галявину в напрямку до саду.

— Учора вночі я бачив це уві сні,— каже Анжу, озираючись через плече, щоб переконатися, що ніхто з придворних нас не чує.— Ми маємо зіграти Артеміду та Аполлона.

— Але, Генріху, мені вже пошили вбрання. Як вам відомо, я граю роль Терпсіхори. Що робитимуть інші вісім муз, якщо я їх покину?

— Яке мені діло до інших муз? І чому ви так переймаєтесь? Наше перебування в Монсо присвячене спорту. Ми щодня ідемо на полювання. Чому б тоді нам не зіграти близнюків — найкращу пару лучників серед богів. Хіба ви не казали мені якось уранці, що полюбляєте полювання навіть більше за бали?

— Так, але...

— Але нічого. Хіба ж ми не брат і сестра, як Артеміда з Аполлоном? Кого з братів і сестер, окрім нас, можна назвати найбільш відданими честі матері? Лише цю пару з давньогрецького міфу. Така аналогія потішить королеву — аби вона напевно її помітила, я написав короткий вірш про історію Ніоби.

— І вбивством чиїх нащадків погрожуватимемо ми?

— О, я писав у загальних рисах — жодних натяків на політику,— він відмахується від мого запитання, немов від мухи.— Я просто хочу дати зрозуміти всім: з боку будь-якої родини надзвичайно нерозумно вважати себе рівнею королівському дому Валуа.

Я здіймаю руки, адже зазнала відвертої поразки. Надто приємне видовище — ми з братом стоїмо пліч-о-пліч і висловлюємо відданість матері. Я піддаюся спокусі.

— Якщо ви роздобудете золоті луки, я подбаю, аби нам пошили схожі туніки.

— Чудово. Ви маєте надіти вашу нову золоту перуку з кучерями у грецькому стилі.

Зазвичай я заперечила б, оскільки мені надто жарко носити перуку. Але, згадавши обличчя герцога де Гіза, я замовкаю. Можливо, варто принести маленьку жертву заради краси. Усі кажуть, що світле волосся підкреслює колір моїх очей і пасує до моєї блідої шкіри.

— І годі вже давати поради щодо мого вбрання. Ідіть і принесіть ваш костюм до моїх апартаментів, а я вирішу, який варіант найкращий.

Поцілувавши мене в щоку, він зникає. Проте замість негайно повертатися до палацу, я заглиблююся в пишний сад, прагнучи насолодитися дотиками осіннього сонця. Усівшись на лавці, я відкидаюсь назад і заплющую очі під акомпанемент розмов, які лунають десь далеко.

Аж тут чути кашель. Якщо Генріх повернувся порушити мій спокій іншими інструкціями, я задушу його. Я розплющую очі. Переді мною стоїть герцог де Гіз. Боже мій, він високий і зблизька ще гарніший, ніж тоді, коли ми розглядали одне одного через прохід. Його волосся золоте без будь-якої перуки. Завивається в легенькі кучері. Тоненькі вуса зміяться над губами. Він усміхається.

— Ваша високосте,— уклоняється він.— Я щойно повернувся до двору і волів би бути представленим.

— Мені?

— Ви ж тут сама, чи не так? — його очі видають веселість, що межує з нахабством.

— Авжеж, це багато що пояснює,— глузую я. Якщо він може бути нахабним, я теж можу.— Коли нікого немає, згодиться і французька принцеса.

— У жодному разі. Якби весь двір був присутнім, я все одно прагнув би уваги вашої високості.

Він киває в бік сусідньої лавки, немов просячи дозволу сісти, після чого сідає, не дочекавшись моєї відповіді. Гостро відчуваючи близькість його тіла, я підводжуся.

— Ваша милосте, якби весь двір був присутнім, ця зустріч була би доречною, але, зважаючи, що ми на самоті, у віддаленому куточку саду... Невже таких манер ви навчилися при австрійському дворі?

Обличчя герцога не виражає ані тіні збентеження. Мої слова скоріше викликають у нього усмішку. Ця усмішка зачаровує мене. Я фліртую, але втішаю себе, що баронеса де Рец пишалася би мною за те, що я визнала непристойність ситуації попри неабиякі зусилля, яких я докладаю, аби думати про дотримання етикету, коли очі герцога прикуті до мене. Мені краще піти, перш ніж я зміню рішення і залишуся з ним.

Я роблю крок, і герцог підводиться. Ще один уклін. Цілком бездоганний.

— Чи можу я бути представленим вам за сприятливих обставин?

— Можете.

Я сподіваюсь усім серцем, що герцог обере мить, коли я буду в товаристві Шарлотти та Генрієтти. Його увага, приємна сама по собі, буде ще приємнішою, якщо її помітять інші.

— Тоді я прощаюся з вами, доки не дочекаюся слушної нагоди,— він знову усміхається.— Більше не турбуватиму вас.

Він іде геть, не озираючись, і це добре: якби озирнувся, побачив би, що я проводжаю його поглядом. Це він називає «не турбувати»? Коли серце так шалено калатає? Дорогою до моїх апартаментів я безупинно біжу.

Коли я вбігаю до кімнати, моя гувернантка вже чекає на мене. З нею якась незнайома дівчина. Побачивши мене, розчервонілу й задихану, обидві підводяться. Баронеса зітхає.

— Мадемуазель Маргарито, вам мало активності на полюванні? — запитує вона.— Невже треба бігти, наче дитина, коли ви залишаєтеся на самоті? Така поведінка більше личить принцу Наваррському, а не французькій принцесі.

Це порівняння дошкуляє мені. Я рідко думала про мого кузена відтоді, як його мати перехитрила мою і забрала його з двору невдовзі після Нового року. Жанна Д’Альбре сказала матері, що хоче показати принцу землі, які він успадкує. Мати благословила її на це, але згодом вона вирушила до Пуату та Гасконі без дозволу матері й без дозволу Карла. Усі кажуть, що навряд чи ми знову побачимо принца Наваррського у Франції, хіба що в разі порушення миру, коли він очолить армію гугенотів. Такі розмови дратують матір. Попри те, що я визнаю, що відсутність мого кузена — різновид політичної поразки, я цілком схвалюю її. Я не сумую за ним і не можу уявити, хто на це здатен. Поза сумнівом, я не хочу, аби мою поведінку порівнювали з його манерами.

— Анжу бажає перешити наші костюми для балу, а часу обмаль, тож я хотіла швидше розпочати,— бурмочу я вибачення.

— Ясно,— баронеса кидає на мене останній суворий погляд і каже: — Дехто може вам допомогти,— вона вказує на дівчину.— Ваша мати вирішила, що ви вже достатньо дорослі для власної фрейліни.

Це дивовижна і приємна новина — визнання моєї зрілості, й не має значення, що ця мовчазна сіроока дівчинка надто юна.

— Дозвольте представити вам Жийону де Гойон де Матіньйон, доньку графа де Матіньйон і Торіньї,— дівчинка вельми елегантно схиляється у реверансі.— У вашому гардеробі вже відведено місце для мадемуазель,— моя гувернантка озирається навкруги, немов розмірковуючи, чи варто обговорювати інші справи. Дійшовши висновку, що не варто, вона мовить: — Я залишу вас, аби ви могли ближче познайомитися.

Я стою і мовчки розглядаю цю Жийону. Вона опускає очі під моїм поглядом, як зазвичай робила я в присутності матері, і цим жестом викликає моє співчуття. Мене змушували почуватися незручно достатньо часто, аби відбити бажання вчинити так само з цією дівчинкою. Озирнувшись, я помічаю костюм Генріха серед купи одягу на моєму ліжку.

— Жийоно,— кажу я,— будь ласка, ідіть до мого гардеробу і візьміть звідти світло-блакитну сукню у грецькому стилі.

Вона знову присідає в реверансі та виходить, не промовивши ані слова. Поки її немає, я знаходжу моє приладдя для вишивання й починаю відривати оздоблення з костюма Генріха. Низько схилившись над роботою, я здивовано підстрибую, коли переді мною з’являється сукня. Жийона повернулася так тихо, що я не чула її кроків. Коли я здіймаю на неї погляд, вона присідає в реверансі.

— Боже, ви рухаєтесь тихо, наче тінь! Не обов’язково робити реверанс щоразу, як ми бачимось. Це виснажить вас.

— Так, ваша високосте,— вона ледве не повторює реверанс, але вчасно зупиняється.

Дивлячись, як вона стоїть з моєю сукнею в руках, я запитую себе, що робити далі, й усвідомлюю, що так само розгублена. Я думаю про фрейлін матері, які провели з нею найбільше часу. Це не просто жінки, які одягають королеву та допомагають їй вишивати: вона ділиться з ними своїми переживаннями і довіряє їм свої таємниці; вони подруги. Саме те, чого я хочу.

— Скільки вам років? — запитую я.

— У січні минуло дванадцять.

Отже, вона лише виглядає дитиною, а насправді ближча до мого віку, чотирнадцять, ніж будь-хто із фрейлін. Навіть ближча, ніж мої любі подруги, адже Шарлотті сімнадцять, а Генрієтті незабаром виповниться двадцять п’ять.

— Я була молодшою за вас, коли приєдналася до свити фрейлін її величності. Двір може бути приголомшливим. Коли я приїхала, баронеса де Сов допомогла мені стати на ноги. Я допоможу вам, і ми будемо близькими подругами,— я широко усміхаюсь — у відповідь куточки її губ ледь помітно піднімаються.— А тепер допоможіть мені з цими костюмами. Герцог Анжуйський вимагає їх перешити, а я не люблю розчаровувати мого брата.

Генріх не розчарований.

— Чудово! — каже він, обвиваючи руками мій стан і розглядаючи наші відображення у дзеркалі.

— Насправді ми не схожі на близнюків, ви набагато вищі на зріст,— кажу я.

— Я впевнений, що Аполлон був вищим за Артеміду. Чоловіки завжди вищі. Проте ми схожі у важливішому. Ми уособлюємо ідеал досконалості: я — для моєї статі, ви — для вашої. З нами ніхто не зрівняється. Ми перевершили всіх на танцювальному майданчику, у мистецтві вести розмови, зовнішньою красою. Ми могли би змагатися лише між собою,— він пихато розправляє плечі. Мені дуже кортить розсміятися, але я стримуюсь. Гордовитість Генріха — то не жарт.

— Мені приємно, що ви вважаєте мене найчарівнішою жінкою при дворі. Можливо, ви підлещуєтесь до мене, аби я й надалі швидко перешивала ваші костюми. Зрештою, я бачила, що останнім часом ви часто дивилися у бік мадемуазель де Р’є.

Мій брат шаріється.

— Це інша справа,— бурмоче він.— Її обличчя не можна порівнювати з вашим.

Я могла б відповісти, що він дивиться не на її обличчя. Однак це зауваження поставить у незручне становище скоріше мене, а не його. Наскільки я пам’ятаю, Рене завжди фліртувала з Генріхом, інколи більше, інколи менше. Наразі — більше. Значно більше. Я ніколи не відчувала до неї симпатії, а тепер і поготів не відчуваю, коли бачу, як вона сидить на колінах мого брата, а він витріщається на її груди.

Генріх повертається подивитися на себе з іншого ракурсу, й золотий лук, що висить на його плечі, ледве не вдаряє мені в око.

— Обережно! Якщо я осліпну, не зможу зіграти свою роль.

Ми вирушаємо на вечірній бал. Неподалік від нас повільно крокує Жийона.

Генріх двічі озирається назад, поки ми спускаємося сходами.

— Моя маленька тінь дратує вас? — запитую я.

— Мені просто цікаво, чи вміє вона говорити. Мої люди набагато жвавіші.

— Якщо під «жвавими» ви маєте на увазі «п’яні», краще залиште їх собі.

Веселі друзі Генріха — справжні дикуни. Мене цікавить, чи приєднається до його свити герцог Гіз після свого повернення.

Коли ми заходимо до бальної зали, там уже зібралася сила-силенна придворних. Генріху це подобається. За будь-якої нагоди ми запізнюємося, щоб привернути увагу якнайбільшої кількості людей. Побачивши, що ми наближаємось, мати усміхається.

— Любі мої діти,— каже вона, простягаючи до нас руки.

— Можете вгадати, кого ми граємо? — запитує Генріх.— Дам вам підказку. Як видно з наших костюмів, вам дісталася роль Лето.

Як і передбачав мій брат, мати розчулена.

— Я гадав, ви будете музою,— Карл, який сидить поряд з її величністю, очевидно, чув нашу розмову.

— Я знайшла заміну на роль Терпсіхори,— відповідаю я.— Хіба ви можете звинувачувати мене в тому, що я не бажаю, аби мене порівнювали з вашою Ерато?

Король усміхається. Його коханка, Марі Туше, грає роль музи Ерато. Вона стоїть, спираючись на поруччя трону.

— Дякую за комплімент,— мовить вона.— І дякую, що врятували мене від порівняння, з якого я й не сподівалася вийти переможницею.

Відпустивши руку Генріха, я обіймаю жінку, до якої король виявляє прихильність уже майже два роки — відтоді, як уперше звернув на неї увагу в Блуа, коли ми поверталися з королівської ходи.

— Я в захваті від ваших золотих кучерів! — каже вона.

— Я замовлю вам декілька таких перук,— з ентузіазмом відповідаю я.

Мені подобається Марі. Може, вона й не належить до вищої знаті, але вона всім серцем кохає Карла, без жодного натяку на користолюбство.

— Як мило з вашого боку, але прошу вас не турбуватися. Мій колір шкіри відрізняється від вашого, тож з такою перукою я виглядатиму неприродно. Залишаю вам право бути чарівною білявкою,— дивлячись поверх мого плеча, Марі приглушує голос.— Здається, ви вже причарували декого... декого, хто має власне світле волосся.

Розвернувшись, я бачу герцога де Гіза, який стоїть між двома своїми дядьками — кардиналом Лотаринзьким і герцогом Д’Омалем. Він не зводить з мене очей. Побачивши, що я перехопила його пильний погляд, він злегка киває мені, анітрохи не збентежений, що його спіймали на гарячому. Чи спробує він представитись мені? Я не маю часу поміркувати над цим питанням: Генріх торкається мого ліктя. Кашлянувши, він піднімає руку. Сурмач, якого я не помітила раніше, виходить уперед і починає грати. Генріх здатен подбати про такі деталі, коли бажає грати у виставі!

Мій брат починає свій виступ.

— Сім стріл випустив Аполлон, і стільки ж стріл випустила його сестра, аби помститися за честь улюбленої матері обох...

Я піднімаю мій лук і натягую тятиву, випускаючи уявну стрілу. Поки Генріх декламує далі, чимало поглядів прикуто до мене. Поза сумнівом, усі глядачі думають про Артеміду. Проте я знаю, що у цю мить більше нагадую собі Купідона. Я не маю бажання вбивати навіть заради помсти за образу, заподіяну матері; я бажаю підкорювати серця. Я впевнена, що Гіз дивиться на мене, але намагаюсь не затримувати на ньому погляд. Я достатньо спостерігала за фрейлінами її величності й розумію: якщо жінка хоче звабити чоловіка, краще бути хитрою.

Коли Анжу закінчує декламувати, усі аплодують. Мати обіймає нас обох, після чого утримує руку Генріха і звертається до нього з похвалами. Я користуюсь нагодою підійти до моїх подруг, навмисно повертаючись до Гіза спиною. Чи стежить він за мною?

— Так ось чому ви покинули нас,— каже Генрієтта.— Вона вбрана у костюм Талії, на руці прикріплена комічна маска. Шарлотта грає роль її сестри Мельпомени.— Справа не в тому, що ми засуджуємо вас,— додає вона.— Але віддати свою роль мадемуазель де Люд!

— Невже це мало нас розважити? — запитує Шарлотта.— Ви, певно, погодитесь, що мадемуазель може похвалитися певними талантами, але танець до них не належить.

Флері де Суссі прикриває рота рукою, іронічно удаючи, ніби шокована зауваженням Шарлотти. Ми весело сміємося вчотирьох. Аж тут я відчуваю, як хтось торкається рукава моєї сукні. Судячи з розширених очей Шарлотти, неважко здогадатися, хто це. Я обертаюсь.

— Ваша світлосте, я нещодавно повернувся до двору і користуюсь нагодою бути представленим вам,— як і вимагає етикет, вираз його обличчя серйозний, його уклін — бездоганний, але, випроставшись, він не приховує пустотливої усмішки.— Маю надію, що ця спроба успішніша за попередню.

— Не зовсім, пане. Ви добре почали, але, на жаль, не втрималися від легковажності. Ваша остання фраза може справити на моїх подруг неприємне враження і змусити думати, що ви переслідували мене неналежним чином.

— Цікаве враження,— каже Генрієтта.

— Тепер уже герцогиня ставить мене в незручне становище,— відповідає герцог.— Якщо я заперечу, що в нашій останній зустрічі не було нічого цікавого, це буде сумнівний комплімент, більше схожий на образу. Якщо я скажу щось інше, мої слова можуть підштовхнути до компрометуючих висновків.

— Сподіваюсь, ми дійдемо таких висновків,— каже Генрієтта. Вона обмінюється виразними поглядами з Шарлоттою та Флері.

— Мушу розчарувати вашу милість,— відповідає Гіз.— Учора я натрапив на герцогиню де Валуа в саду. Позаяк герцогиня — шляхетна і добре вихована пані, вона пішла, перш ніж трапилося щось достатньо скандальне, аби розважити вас.

— Що ж такого скандального могло би трапитися, пане, якби я залишилася? — дражливо запитую я, хоча мені справді цікаво.

— Прикро,— обличчя герцога набуває урочистого виразу,— але ми ніколи не дізнаємось. Можливо, якщо ви зробите мені честь, ми дізнаємось, що трапиться після нашого танцю. До речі, музика вже грає.

— Так, музика грає,— я підстрибую, почувши голос Анжу за моєю спиною. Повернувшись, бачу його в компанії Карла та Марі.

— Гіз,— Карл стискає герцога в обіймах. Анжу вітається з меншим ентузіазмом.

Зосередивши увагу на мені, Анжу каже:

— Ходімо танцювати.

Я хочу сказати, що пообіцяла танець герцогу, але це неправда. До того ж, я звикла виконувати бажання Генріха. Я беру брата під руку. Дивлячись на Гіза, він питає:

— Граємо завтра в теніс перед соколиним полюванням?

— Якщо я виграю, перший танець герцогині де Валуа на завтрашньому балі — мій.

Генріх знизує плечима.

— Я завжди ладен битися об заклад, знаючи, що не програю. Коли я переможу, вам буде заборонено танцювати з моєю сестрою впродовж усього завтрашнього вечора.

Я йду слідом за Генріхом до центру зали. Коли ми відходимо від групи, я чую, як Флері каже:

— Я буду вашою партнеркою, герцоге. Я маю таке ж саме волосся, що її високість, але моє справжнє.

Дуже прикро!

— Хочете, я прийду й підтримаю вас на завтрашній грі? — запитую я у Генріха, поки ми виконуємо фігуру.

— Якщо ви не дуже втомилися. Я хочу, аби Гіз захопився винагородою, яка вислизне з його рук.

Я теж хочу, аби Гіз захопився мною.

Наприкінці нашого танцю Генріх каже:

— До нас прямує герцог. Дозволити йому танцювати з вами?

Моє серце калатає швидше. Мені ніколи не спадало на думку, що Анжу монополізував мене, хоча насправді він часто так робить. Повз нас проходить мадемуазель де Р’є, пронизуючи мого брата поглядом, здатним запалити свічку. Він шаріється.

— Мабуть, я дозволю. Хай спробує на смак те, чого завтра йому не вдасться досягти.

Поцілувавши мені руку, він квапливо йде слідом за мадемуазель. Дивно, але мене це не дратує.

— Ваша високосте,— каже Гіз, підходячи до мене,— дозвольте запросити вас на танець.

Цей танець повільніший за попередній, що дає змогу вести розмову. Проте у першому турі танцю Гіз лише дивиться на мене. Мені часто казали, що я вродлива. Сподіваюсь, герцог теж так вважає. Мене не лякає його відвертий погляд. Я сміливо дивлюсь йому у вічі, підбадьорюючи розповісти, про що він думає.

Зрештою, коли розпочинається другий тур, він каже:

— Навіщо вам ця перука?

Такого компліменту я точно не очікувала.

— А навіщо вам цей камзол? Ми дотримуємося моди, от і все.

— Ваше натуральне волосся личить вам більше.

— Ви дуже вільно висловлюєте свої думки.

— Так. Сильні думки роблять чоловіка сильним так само, як і сильні переконання.

— Можливо,— обурююсь я — але вони навряд чи допоможуть досягти визнання при дворі, якщо їх виражати так безпосередньо.

Він сміється.

— І хто з нас безпосередній? Проте безумовно, ви маєте рацію: існує багато способів висловити одну й ту ж саму думку. Спробую ще раз,— він ніжно і люб’язно посміхається.— Ваша високість має напрочуд гарний вигляд сьогодні, але насмілюся сказати, що перука не може вдосконалити подароване вам богом волосся, оскільки воно бездоганне.

Моє роздратування розвіюється, змінившись знайомим відчуттям пурхання метеликів у животі. Даремно Флері намагалася зачарувати його своїми золотими косами. Я усміхаюсь йому, сподіваючись, що в цій усмішці він побачить заохочення. Коли ми виконуємо поворот і знову стаємо в пару, я запитую:

— Як вам двір після повернення з Австрії?

Я очікую на потік стандартних похвал. Натомість Гіз каже:

— Благословенно вільний від єретиків.

Учергове зіткнувшись із безпосередністю герцога, я не знаю, куди дивитися. Мати докоряла мені за вияви задоволення, коли Коліньї та його прихильники відмовилися їхати з нами на полювання.

— О, ні,— кажу я, силкуючись здаватися розважливою,— їх не можна називати єретиками, оскільки мир триває. Вони наші протестантські брати.

— Єретики — завжди єретики,— спокійно відповідає Гіз.— Гадаю, вам це відомо, адже ви заперечуєте досить невпевнено.

— Це правда, пане,— я приглушую голос,— мені не прикро, що вони відсутні.

Захоплююче відчуття — зізнатися в тому, за що мене нещодавно покарали. Я затримую подих, чекаючи на його реакцію.

— Радий це чути.

Щире задоволення, що читається на його обличчі, надає йому надзвичайної привабливості. Але не лише його зовнішність прискорює мій пульс — є щось хвилююче в розмовах на серйозні теми, більш хвилююче за обмін дотепними жартами. Вести бесіди при дворі означає демонструвати розум і грати на публіку. Проте, коли порушуються важливі питання, моя думка нікого не цікавить. Я жадаю обговорити з ним інші теми, але танець закінчено, і він відводить мене до моїх подруг.

— Ви прекрасна пара,— захлинається від емоцій Шарлотта.— Половина жінок у залі — принаймні ті, кому менше тридцяти,— ревниво спостерігали за вами.

— І моя сестра була серед них,— додає Генрієтта.— Гадаю, вам треба вступити у гру з герцогом, і ми чудово розважимося упродовж цього місяця.

— Ми?

— Так, ми. Ви маєте практикуватися у звабленні, а ми, ваші любі подруги, підтримаємо вас. Підкоривши Гіза, ви забезпечите собі репутацію. Удвічі старші за вас жінки імітуватимуть ваш стиль і манери, якщо прекрасний герцог упаде до ваших ніг.

Заманлива перспектива. Однак ще більш заманливою здається ймовірність, що спроба закохати в себе герцога призведе до того, що я закохаюсь сама. Я ніколи не була закохана і вважаю це дивним, ураховуючи мій вік.

— Вона шаріється! — тріумфально зауважує Шарлотта.— Вона у грі!

— Це не гра,— жваво заперечую я.

— Звісно, гра,— цокає язиком Генрієтта.— Найприємніша з усіх, які лише можна уявити.

Я прибуваю завчасно на тенісний матч, не очікуючи особливої конкуренції у змаганнях за увагу герцога де Гіза. Однак попри ранню годину, зібралася сила-силенна людей. Герцогиня де Невер змушена вдатися до найсуворішого погляду, а я — до свого титулу, аби вигнати кількох дворян з оточення Анжу і зайняти гідні нас місця. На жаль, поряд із нами вмостилася мадемуазель де Р’є.

— Прийшли вболівати за брата? — запитує вона.

— Авжеж. З якої іншої причини я прокидалась би так рано?

— Навіть уявити не можу,— відповідає вона, хоча її інтонація дає зрозуміти, що вона чудово уявляє.

Генріх і Гіз прибувають одночасно; мій брат крокує в супроводі своєї свити. Він відверто позіхає, але я не можу визначити, чи він прикидається, що йому нудно, чи й справді погано спав напередодні сьогоднішнього випробування. Гіз мав розслаблений вигляд людини, що добре відпочила.

Мій брат вітає глядачів, після чого бере ракетку з рук свого нового фаворита Луї де Беранже дю Гаста. Гіз бере свою із рук першого-ліпшого служника, не дивлячись у мій бік.

Обоє чоловіків мають дивовижне атлетичне тіло, тож матч одразу стає напруженим і повністю захоплює глядачів. Майже не чути звичних пліток — жодні голоси не перебивають крики й буркотіння гравців, задоволені ударами ракетки, що сильно стрясають підлогу. Мій брат рухається з притаманною йому граційністю, але суперник не поступається йому елегантністю — таке трапляється вельми рідко. Я спостерігаю, як герцог простягає свою надзвичайно довгу руку і піднімає ракетку, утворюючи в повітрі бездоганну арку. Комір його сорочки розстебнутий, і тонка плівка поту надає його ключиці шовкового блиску. Коли він згинається в очікуванні наступного удару Анжу, його гомілки здаються висіченими з каменю.

Схилившись до Генрієтти, я шепочу:

— Я могла б цілий день дивитися, як герцог грає в теніс.

— Разом із половиною придворних дам. Погляньте: навіть красуня Руе, яка могла би бути матір’ю герцога, якби вийшла заміж трохи раніше, ніж передбачено нинішньою модою,— зітхає й, оскільки він почав пітніти, нахиляється вперед, сподіваючись відчути його запах.

Його запах. Яка збуджуюча та хвилююча думка.

Анжу виграє перший сет і радісно святкує перемогу. Гіз виграє другий сет, але реагує на це ледь помітною усмішкою. Обоє чоловіків геть мокрі. Волосся прилипає до лоба, сорочка прилипає до торсу та рук, даючи змогу оцінити красу м’язів. Гаст приносить воду для Анжу. Герцогу теж наливають келих.

— Дякую,— каже Гіз, спорожнивши її одним великим ковтком.

— Немає за що,— Анжу поблажливо знизує плечима.— Вам не доведеться скаржитися на спрагу, адже я переможу в наступному сеті.

Генріх дивиться в мій бік і підморгує. Рене хихотить. Герцог стежить поглядом за моїм братом, і наші очі зустрічаються. Моє серце калатає, а подих пришвидшується.

Останній сет найзапекліший. Гіз перемагає, але Анжу гучно заперечує, що м’яч був поза грою. Всі його люди згодні. Чимало глядачів сперечаються, і на трибунах зчиняється галас. Герцог мовчить.

— Здається, ми маємо переграти цей сет,— каже мій брат.

На мить герцог озирається на мене.

— Ваша високосте, я втомився. Я поступаюсь і віддаю перемогу вам.

Обличчя Генріха виражає розчарування, що змінюється гнівом.

— Нужбо,— заохочує він.— Упевнений, ви протримаєтесь якийсь час.

Герцог дивиться йому у вічі.

— Мені прикро, але я не можу. Перемога ваша,— він уклоняється і йде до виходу.

Блідий, як полотно, Генріх робить крок слідом за ним. Гаст хапає його за руку.

— Ходімо, є кращі ідеї відсвяткувати перемогу, ніж переслідувати чоловіка, який не спромігся завершити гру як слід.

— Ви маєте рацію. Жахливий гравець. Хай іде собі.

Невже мій брат не усвідомлює, що він єдиний, хто не має права зватися гравцем? Невже лише я розумію, що зробив герцог? Він відмовився переграти сет, тому що згода означала, що його точний удар був порушенням правил. Він знав, що переміг, і цього знання було достатньо. Він не потребував публічного визнання. Хоча... можливо, він прагнув мого визнання, і саме про це говорив його останній погляд.

Друзі Анжу оточили його. Він приймає їхні привітання, а потім прямує до перил. Либонь, очікує, що я теж його привітаю, і я налаштована так учинити попри те, що мої слова будуть формальними і нещирими. Я здивована, коли він швидко звільняється з моїх обіймів і повертається до мадемуазель де Р’є.

Здається, вона глибоко вдихає повітря перед тим, як заговорити з ним.

— Мабуть, ви виснажені.

— Зовсім ні,— відповідає Генріх.— Трохи задиханий, от і все.

Рене перехиляється через перила і шепоче Анжу на вухо:

— Я можу це виправити.

Я запитую себе, чи погано я почула, але сміх і глузливі погляди приятелів мого брата заперечують це.

Анжу киває і гордовито віддаляється зі своєю свитою. Перш ніж вони дістаються дверей, мадемуазель де Р’є квапливо виходить.

— Що ж, схоже, Рене нарешті досягла своєї мети,— мовить Шарлотта.

— Я не розумію,— кажу я. Але боюсь, що розумію.

— Годі вже, ви не маленька дівчинка,— докоряє Генрієтта.— Ровесники вашого брата мають коханок, а Рене прагнула бути королівською коханкою відтоді, як голос вашого брата почав змінюватись. Як гадаєте: чим займається його величність із мадемуазель Туше?

— Але ж Карл кохає Марі,— порівняння скромної та стриманої Марі з мадемуазель де Р’є дратує мене.

— Здається, кохає,— погоджується Генрієтта.— Але яка різниця?

— Для шляхетної пані різниця суттєва,— зауважує Шарлотта.

— Не думаю,— каже Генрієтта.— Зрештою, обом знайдуть заміну, обох покинуть, які б там титули та багатства вони не отримали за час свого панування. Якщо багатств вистачає, не має значення, які спогади залишаться про чоловіка — приємні чи ні. Якщо їх мало, всі ніжні слова, які чоловік шепотів на вухо, не принесуть особливої втіхи.

— Не можу повірити, що Генріх обере жінку, в якій так мало вишуканості,— кажу я, випнувши підборіддя.

— Тоді не вірте,— Генрієтта знизує плечима.— Незалежно від вашого ставлення до цього, не дозволяйте псувати собі настрій.

Але мій настрій уже зіпсовано. Я відходжу від подруг і прямую до апартаментів брата, переконуючи себе, що говоритиму з ним про полювання, хоча насправді хочу пересвідчитися, що Генрієтта помиляється. Я звикла, що в апартаментах Анжу мене приймають будь-якої години. Увірвавшись до передпокою, я зітхаю з полегшенням. Як завжди, там повно чоловіків, які грають у кості, жартують та п’ють. Угледівши Сен-Люка, я запитую:

— Де Анжу?

Інші сміються, але Сен-Люк виглядає зніяковілим. Підвівшись, він каже:

— Відпочиває.

Ці слова викликають ще один вибух сміху.

— Хотів би я так відпочивати,— каже Сен-Мегрен.

— З його милістю? — запитує хтось і отримує удар по вухах.

Моє обличчя палає від сорому. Сен-Люк пропонує мені руку.

— Ходімо, я супроводжу вас до апартаментів її величності,— мовить він.

Я знаю, що він прагне бути люб’язним, але мені неприємно уявляти, як він ітиме поряд і бачитиме мою розгубленість.

— Дякую, не треба,— відповідаю я й біжу геть.

За межами кімнати я притуляюся до стіни і закриваю обличчя руками. Важко сказати, що переважає: збентеження чи гнів. Я певна в одному: моє бажання підкорити герцога де Гіза посилилося. Якщо Анжу гадає, що може однією рукою тримати Рене, а іншою — мене, він дуже помиляється!

Настав час полювання. Ледве стрибнувши в сідло, я шукаю очима Гіза. Двір заповнений ущент, і всі люди кудись рухаються. Поряд зі мною іде сповнена ентузіазму мати, тримаючи на руці улюбленого птаха. Соколине полювання — її пристрасть, вона ретельно готується до нього заздалегідь. Коли відчиняють ворота, япомічаю герцога, але потім він зникає з мого поля зору, загубившись у натовпі. Наступного разу я бачу його, коли ми робимо зупинку, і люди з собаками розбігаються луками під керівництвом Головного сокольничого. Герцог супроводжує Карла — коричневий колір його камзола добре пасує до каштанового волосся.

Придворні розбиваються на групи. Анжу, який збирається приєднатися до його величності, призупиняє коня, аби привітати мене та матір. Я не реагую на його жест.

— Уперед,— каже мати.

Я іду слідом за нею, просуваючись далі в поле. Коли ми зупиняємося біля густих заростей, мати знімає клобук із голови свого птаха. Я наслідую її приклад — обережно нахиляюсь і розриваю зубами один із шнурів. Темні очі мого сокола пильно вдивляються в поле, й мій погляд стежить за ним. Я бачу, як напружено завмерли пси в той час, як приборкувачі заспокійливо гладять їх по спині. Не менших зусиль докладають жінки, аби стримати своє збудження. Всі ми знаємо, що ось-ось розпочнуться захоплюючі лови. Перші пси зриваються з місця. За мить вся зграя заглиблюється в зарості. Праворуч від мене злітає перша здобич. Мати реагує найшвидше — вона випускає свого сокола одразу після того, як птах покинув схованку. І зненацька небо заповнюється птахами — як переслідувачами, так і переслідуваними. Ми пришпорюємо коней, сполохнувши ще більше здобичі. Усі погляди прикуті до неба. Я не бачу, як спотикається кінь матері, але чую, як він падає на землю. Смикнувши мого коня за поводи, я примудряюсь зупинитися і не налетіти на коня королеви — або, ще гірше, на саму королеву.

Зосереджена на спробі підняти коня, мати дивиться на мене.

— Рушайте!

Можливо, мені треба проігнорувати її наказ і упевнитися, що з нею все гаразд. Але мати часто вилітала із сідла, а я так само, як і вона, надто розпалена, кров кипить у моїх жилах. Тож я квапливо звертаю ліворуч і щодуху мчу вперед. Не встигаю я подолати двадцяти ярдів, як мати випереджає мене. Ми летимо, як вихор, невпинно переслідуючи здобич, доки вершники й коні не починають задихатися. Чимало вершників, які їхали поряд з її величністю, падають із сідла, а барон де Сов заплутується у кущах ожини, куди жваво поліз слідом за псами.

Ми зібралися довкола короля перед тим, як перейти до іншого поля. Аж раптом чути стукіт копит. Прикривши очі рукою, я рушаю з місця, намагаючись наблизитися до герцога де Гіза. З’являються троє королівських охоронців. Вони прямують до королеви і різко зупиняються перед нею. Чоловік, що іде в центрі, зістрибує з коня.

— Термінове послання.

Мати впивається очима в рядки. Потім, не промовивши жодного слова, вона віддає листа барону де Рец.

— Ваша величносте,— мовить вона до Карла,— ми мусимо повертатися до палацу. Їдьте поруч.

Вона простягає руку, підкликаючи короля, наче він дитина, яка стоїть надто близько до краю. Король уже давно звик підкорятися матері, тож він не сперечається. Мовчки пришпорює коня і займає відповідне місце.

— А ви,— наказує вона охоронцям,— будьте поряд.

Одним стрімким рухом вона змушує свого коня пуститися навскач.

Страх стискає мені груди, й такі ж самі емоції відбиваються на обличчях усіх придворних, коли ми мчимо слідом за нею. Надійшли погані новини, але невідомо, які саме.

Оскільки я чудова вершниця, я дістаюсь палацу майже одразу за королем. Анжу допомагає мені спішитися. Я вже забула роздратування, що відчувала до нього, тож приймаю його допомогу.

— Ходімо,— каже він, протискуючись крізь юрбу людей, які сходять з коней, та тягнучи мене за собою.

Нас відділяє менше п’яти кроків від Карла і матері, коли ті зустрічаються на сходах із секретарем її величності. Мати веде розмову.

— Півтори тисячі вершників у Монтаржі не хвилюють мене. Проте, коли вони зовсім поряд, це інша справа. Хто очолює загін?

— Конде,— відповідає її секретар.

Мати крокує вперед у супроводі всіх сановників.

— Нам потрібні солдати.

— Найближчі війська перебувають у Шато-Тьєррі,— відповідає констебль.— Більшість солдатів — швейцарці, ті самі, які охороняли кордон і зупинили іспанців під керівництвом Альби.

— Клятий Альба! — каже мати.— Причина цього лиха — його дурні маневри та арешт кузена Коліньї. Невже чотири роки миру зійдуть нанівець через якогось іспанця?

Западає незручна тиша, і я користуюсь нагодою озирнутися й визначити, куди ми прямуємо,— вочевидь, до зали для нарад його величності. Коли ми дістанемось туди, нас із Генрихом не пустять усередину. Мабуть, мій брат думає про те ж саме, адже стає нахабним.

— У чому полягає загроза, пані? — запитує він.— І чим я можу допомогти моєму братові королю?

Мати витримує паузу і схвально розглядає Анжу.

— Ходімо,— рішуче каже вона.— Ви достатньо дорослий і маєте право бути присутнім на обговоренні. І достатньо сміливий, аби бути сильною правою рукою його величності,— потім її погляд звертається до мене.— Марго? А що ви тут робите?

Я мушу піти: іншого вибору немає, і це мене засмучує. У свої шістнадцять Генріх не набагато старший за мене, але те, що дозволено йому, заборонено мені. Дорогою до апартаментів матері я розмірковую, чи мені колись дозволять брати участь у більш значущих заходах при дворі, а не просто танцювати павану. В апартаментах я бачу натовп фрейлін. Схоже, побоювання пропустити щось важливе змусило щонайменше дві дюжини жінок знехтувати необхідністю перевдягнутися після полювання.

— Неподалік від палацу бачили велику кількість озброєних протестантів із принцом Конде на чолі,— кажу я. Коли я промовляю ці слова, в очах фрейлін бачу страх.

Ми чекаємо на інші новини. Якийсь час ми сидимо всі разом, аж тут заходить герцогиня Д’Юзес. Плеснувши в долоні, вона оголошує:

— Ми вирушаємо за годину.

— Куди? — запитує хтось.

— До міста Мо. Не витрачайте мій та ваш час на запитання. Беріть із собою лише необхідні речі, які знадобляться вам завтра. Усе інше служники відправлять згодом. Виходьте на двір — там все готове для від’їзду. Карет не буде.

Ми відкидаємо всі книги, шиття, інструменти, які відволікали нас до цієї миті, та біжимо з кімнати. Майже діставшись своїх апартаментів, я стикаюся з герцогом де Гізом.

— Спокійно, ваша високосте,— каже він, простягаючи руку, аби завадити моєму падінню.— Паніка не допоможе нам швидше потрапити до Мо.

— Чому саме Мо? — запитую я.

— Укріплене місто легше захищати, ніж палац, зведений для задоволення,— відверто каже він.

— Ми потребуємо захисту?

На мить він замислюється.

— Незабаром з’ясується. Якщо протестанти залишаться у Розе-ан-Брі, тоді ми даремно відмовилися від нашого полювання.

— Гадаєте, вони залишаться?

— Ні.

— Якою буде їхня мета, коли вони поїдуть?

Я затримую подих. На запитання такого типу мати ніколи не відповіла би, але герцог нещодавно розмовляв зі мною, як із розумною людиною.

Він оглядається навкруги, аби впевнитися, що ми самі, після чого наближається до мене. Він так близько, що я відчуваю його дихання.

— Кажуть, вони змовились викрасти короля.

Свята Марія! Яка жахлива зрада! Моє тіло тремтить, і герцог звертає на це увагу — його погляд сповнений турботи.

— Не бійтеся, ваша високосте. Вас супроводжуватимуть чимало озброєних охоронців, які допоможуть вам безпечно дістатися Мо,— стиснувши мою руку, він додає.— І я не дозволю, аби вам завдали шкоди,— він прибирає руку, наче знітившись від інтимності цього жесту.— Тепер ідіть і готуйтеся вирушати в дорогу.

Глава 5 Мо, Франція

іставшись Мо, ми розміщуємось у палаці єпископа, принаймні, представники вищої знаті. Куди поїхали дворяни менш шляхетного походження, мені невідомо. Його Превосходительство, звичайно, аж ніяк не готовий до нашого візиту. Інтенданти його величності попередили його за чверть години до приїзду королівської свити. Я співчуваю його милості, дивлячись, як він розгублено стоїть на вкритих килимами сходах власного помешкання у натовпі гостей. У палаці панує хаос. Служники з купою білизни снують туди-сюди. Місця обмаль. Повз мене проходить Генрієтта і скаржиться, що її запхнули — от халепа! — до однієї кімнати з її чоловіком. Мене відводять до апартаментів, де мене зустрічає герцогиня Д’Юзес. Перспектива спати в одному ліжку зі старою пані не дуже приваблює мене. Угледівши мене у дверях, вона каже:

— Заходьте, будь ласка. Її величність розмовляє з королем, а я приводжу все до ладу згідно з її уподобаннями.

Сповнена емоцій, я ледве не задихаюсь. Здається, уперше в житті я спатиму в одному ліжку з матір’ю.

Таке сусідство викликає певні побоювання, що підсилюють загальну схвильованість. Мені потрібне спокійне місце, аби зібратися з думками, але куди податися, якщо кожен куток ущент заповнений людьми? Почувши дзвони, я розумію, де знайти прихисток. Вислизнувши з палацу, я прямую до собору Сент-Етьєн. Діставшись трансепту, милуюсь граційними арками з білого гладкого каміння та складним різьбленням, завдяки якому стіни нагадують мереживо. Зачарована цією красою, я задоволено зітхаю. Відчуваю, що серце б’ється спокійніше.

Занурившись у знайомі аромати ладану та воску, я наближаюсь до нефа. Церква не безлюдна. Біля високого вівтаря я бачу чоловіка, який стоїть на колінах, схиливши голову. Я тихо проходжу вперед, аби не заважати йому молитися. Віддалившись на кілька ярдів, я впізнаю герцога де Гіза. Отже, він набожна людина. Приємне відкриття. Піднявши голову, він киває з ледь помітною посмішкою, а потім знову схиляється над стиснутими руками. Ставши на коліна й заплющивши очі, я дякую за наше безпечне прибуття й молю Бога захистити короля, захистити нас усіх. Потім я прошу про менш важливе, а саме — допомогти мені справити якнайкраще враження на матір, поки я маю нагоду проводити з нею більше часу. Розплющивши очі, я бачу, що місце, де був герцог, уже порожнє. Я дещо розчарована, але розчарування відступає, щойно я знаходжу його біля дверей. Він мовчки пропонує мені руку, і ми виходимо на двір, залитий золотим світлом призахідного сонця. Витримавши паузу, він каже:

— Ви значно спокійніші, ніж тоді, коли ми бачились востаннє.

— Мури міста та мої молитви надають мені мужності.

— Радий це чути.

— А вас утішають молитви? — запитую я.

— Я шукаю не втіху, а силу — силу вбити Коліньї,— його голос сповнений люті.

— Але я гадала, що військо, від якого ми тікали, очолював Конде.

— Єретики ніколи не замислили би такий підступний план без погодження з усіма лідерами. Їхнє військо — багатоголове чудовисько, і я впевнений, що ми побачимо не одного керівника, якщо зустрінемося з ними.

Ми чекаємо на прибуття швейцарців. Це все, що я знаю. Це все, що знають усі. Щоправда, не зовсім так. Впливові особи, допущені до зали для нарад його величності, поза сумнівом, знають набагато більше, але, оскільки вони весь час усамітнюються з Карлом, їх ніде не видно й не чутно. Минулої ночі я чекала на повернення матері, сподіваючись дізнатися щось. День змінила ніч, а вона все не верталася. Накрившись ковдрою, я залишила свічку горіти й намагалася не спати. Ця спроба провалилася.

Увійшовши до парадної зали єпископа цього ранку, першого ранку після нашого прибуття, я розмірковую: чи вона взагалі лягала спати? У залі повно людей. Учора, коли ми так швидко тікали, відчувалось певне збудження, хоч і породжене страхом. Але сьогодні не залишилося нічого, крім скупчення народу, хандри й незадоволення умовами проживання.

Роздратована нудьгою, я мовчки сиджу. Аж тут мій погляд натикається на Анжу. Я не бачила мого брата відтоді, як мати розлучила нас учора. Мабуть, він знає, що відбувається. Він завжди знає. Я підхоплююсь, але Генріх протискається крізь натовп і зникає. Я відчайдушно шукаю його і, зрештою, помічаю його спину, коли він виходить крізь інші двері. Перш ніж я встигаю дійти до наступної кімнати, він як крізь землю провалився. Я хутко прямую далі, але у кожній кімнаті на мене чекає розчарування, аж доки я не дістаюсь приміщення, що схоже на бібліотеку єпископа. Присягаюсь, я чула голос Генріха, коли зайшла, але його не видно. Зупинившись, прислухаюся. Десь поряд чути шепіт і дихання, що вказують на чиюсь присутність. Завіси на одному з широких вікон трохи коливаються. Навіщо мій брат ховається від мене? Зараз не час гратися. Наблизившись, я розсуваю завіси. Рене де Р’є притиснута до стіни, її ноги обвиті навколо стану мого брата, який шалено рухається вгору і вниз знову й знову. За мить я усвідомлюю, що саме бачу, розвертаюсь і біжу геть у той час, як сміх Рене несеться слідом і довго лунає у моїх вухах навіть після того, як важкі дубові двері заглушили цей звук. Я мчу прямісінько до моїх апартаментів.

Я надзвичайно розлючена. Після інциденту в Монсо я впевнилася, що мій брат має стосунки з Рене, але знати й бачити на власні очі — різні речі. Я заплющую очі, намагаючись витіснити з пам’яті жахливий доказ їхньої близькості, який я щойно бачила. Марні зусилля: образ не зникає.

Чому саме вона? Чому? У свиті її величності можна знайти дюжину інших фрейлін — більш вишуканих, привабливих і приємних у спілкуванні. Навіть дві дюжини. Я кажу собі, що була би поблажливою, якби Генріх обрав когось із них, але насправді я сумніваюсь. Я вважаю, що мій брат належить мені. Він мій повірник, мій партнер для танців, і мене дратує, що йому потрібна інша жінка.

Минають години, а я все сподіваюсь, що Анжу прийде та вибачиться за те, що мені довелося побачити. Нарешті я здаюсь і прошу Жийону принести мені холодну вечерю. Не в змозі заспокоїтися, я йду спати. Уві сні я бачу Генріха та Рене. Він цілує їй шию точнісінько так, як було насправді, а вона сміється — сміється наді мною. Я кличу його й наступної миті дивовижним чином, можливим лише уві сні, виявляється, що це я притиснута до стіни. І мою шию він цілує. Я прокидаюсь і різко підводжусь, відчуваючи дивне збудження в глибинах мого тіла. Мати сидить перед туалетним столиком і розчісує волосся, готуючись спати. Я рада, що мене приховує тінь; було б жахливо, якби вона помітила мій стан. Дякувати Богу, мої думки ніхто не може прочитати. Хоча я збентежена цим сном, я ще й розгнівана — розгнівана на Генріха.

— Анжу має зв’язок із мадемуазель де Р’є,— випалюю я.

Мати припиняє розчісувати волосся і дивиться на моє відображення у дзеркалі, бліде, з широко розплющеними очима.

— Я помітила,— відповідає вона.

Це добре.

— І що ви плануєте робити?

Вона з цікавістю дивиться на мене.

— Нічого. Ваш брат — дорослий чоловік і поводиться відповідним чином.

— Я не розумію.

Мати зітхає.

— Якби ж вам не треба було розуміти. Це незручна тема, але я поясню, оскільки жінка, яка не розуміє потреб чоловіка, приречена бути дружиною з розбитим серцем і опиниться в невигідному становищі,— на мить її очі мутнішають. Потім вона розправляє плечі, погляд знову стає пронизливим.— Вам рідко вдасться бути єдиною жінкою у житті важливих для вас чоловіків. Не має значення, чи матимете ви лише одного чоловіка або, якщо Бог дасть, народите синів, хай там як, ви мусите змиритися з тим, що ділите їх із коханками.

Мені важко ковтати.

— Вам не обов’язково має подобатися така ситуація,— каже мати.— Ви можете навіть помститися. Пам’ятаєте, коли ви були маленькою, я забрала палац Шенонсо у Діани де Пуатьє? — вона усміхається.— То була моя помста. Але зверніть увагу: я чекала, доки ваш батько не помер.

Звісно, я чула цю історію, всі її чули. Так само, як і всі, включаючи дітей мого батька, знали, що Діана де Пуатьє була його коханкою. Проте чути це з уст матері — інша справа. Я стискаю коліна й нервово обвиваю їх руками.

— Поки його величність був живий, я люб’язно поводилася з цією пані заради короля,— веде далі мати,— але й задля мого блага теж. Якби я турбувала вашого батька, наполягала, аби він позбувся її, я нічого не досягла б — лише розгнівала його та втратила владу і впливовість, яких я прагнула. Але я опанувала себе. Я не просто розповідаю вам цю історію, а даю урок, яким ви можете скористатися у майбутньому.

Наблизившись до ліжка, вона сідає і торкається моєї руки.

— Вам вигідно терпіти та ігнорувати менш небезпечних жінок — тих, хто поступається вам розумом, тих, кому бракує зв’язків при дворі, або тих, чиї особисті якості не передбачають тривалого володарювання. Жінка, від якої чоловік швидко втомлюється, не є особливою загрозою. У випадку з вашим батьком я не мала нагоди вплинути на цей зв’язок. Діана де Пуатьє підкорила серце короля до мого прибуття до франції. Якби я приїхала і виявила, що його величність не має коханки, я поставила б собі за мету підштовхнути його до відданої мені жінки. Коли йдеться про чоловіка, треба бути розумною.

— Але Анжу не ваш чоловік. Він ваш син. Якщо ви накажете йому, він покине мадемуазель де Р’є.

— Ви надто переймаєтесь цією ситуацією,— роздратовано відповідає вона.— Ви маєте рацію в тому, що жінка має більше влади над своєю дитиною, ніж над чоловіком. Проте сини — теж чоловіки. Вони можуть збитися з пуття, знехтувати порадами тих, хто найбільше дбає про них, у погоні за гарними очима та покірливо розведеними стегнами.

Я відвертаюсь. Мені зле від думки про розведені стегна Рене, які я нещодавно бачила. Незважаючи на моє збентеження, мати веде далі:

— Ваш брат на порозі змужніння, і його шлях до зрілості буде чудовим. Його навчали іноземних мов, основ дипломатії, мистецтва бою. Його освіта не буде повною, доки він не стане досвідченим у статевих стосунках. Я розглянула кандидатуру мадемуазель, і, гадаю, вона добре впорається із завданням. Вона задовольнить його плотські бажання, але я не боюсь, що він захопиться надто сильно і дозволить їй впливати на нього.

Зацікавлена, я знову дивлюсь на матір. Вона усміхається.

— Рене недостатньо розумна, аби зачепити Генріха, і недостатньо граційна, аби відповідати його естетичним вимогам щодо жіночої краси. Він може жадати її тіла, але ніколи її не покохає. І він ніколи не надасть перевагу її порадам замість моїх.

Я відчуваю, що вона хоче почути від мене визнання цінності її уроків. Я не бажаю її розчаровувати, тож кажу:

— Пані, я все зрозуміла.

Якщо вона і здогадується, що я брешу, то не дає цього зрозуміти.

— Добре,— каже вона, плескає по моєму коліну й забирається в ліжко.— Час спати. Коли прибудуть швейцарці, ми поїдемо.

Звук нагадує грім. Хтось грюкає у двері. Жийона стрибає зі свого сінника, у тьмяних відблисках майже згаслого вогню її очі наче очі дикої тварини.

— Подайте мені сюрко,— голос матері лунає чітко та впевнено. Вдягнувшись, вона вигукує.— Увійдіть!

Я ледве встигаю натягнути ковдри до підборіддя — двері широко відчиняються.

Освітлені ліхтарями, Герцог де Невер і барон де Рец стоять на порозі.

— Ворота міста відчинені для швейцарців,— каже Невер.

— Котра година? — запитує мати, продовжуючи застібати своє сюрко.

— Минула третя.

— Я розбуджу короля, а ви — двір. Ми вирушаємо, щойно осідлають коней.

Жодної паніки в її голосі. Якби ж я могла сказати те ж саме про себе! Я не думала, що ми поїдемо вночі. Коли я засинала і чула від матері, що ми вирушаємо після прибуття швейцарців, я не зрозуміла, що її слова можуть означати нічну втечу.

Біля дверей мати повертається, плескає в долоні й говорить:

— Вдягніться.

Я вистрибую з ліжка. Жийона шукає чисту сорочку.

— Не переймайтесь,— кажу я їй.— Допоможіть мені вдягнутися в учорашнє вбрання і забудьмо про це.

Переступаючи дві сходинки за раз, я заходжу до освітленого смолоскипами двору і виявляю, що тепла для цієї пори року погода вже змінилася. Повітря холодне та вологе. Віконниці брязкають під пронизливим вітром, що дме з ріки. Мій плащ для верхової їзди надто легкий, але іншого я не маю. Опинившись у сідлі, я нахиляюсь до шиї коня і промовляю молитву подяки за тепло його тіла. Я шукаю матір, але не бачу ані її, ані короля. Проте я бачу Анжу в товаристві заспаної мадемуазель де Р’є. Він залишає її та іде мені назустріч.

— Тримайтесь біля мене — так безпечніше,— каже він.

— Мені страшно.

Я чекаю, що він скаже щось зневажливе, назве мене дурепою. Така його манера. Але він лише бурмоче:

— Кляті протестанти.

З появою Карла та матері починається метушня. Ми прямуємо до них, наближаючись одночасно з начальником охорони. Мовчки проїжджаємо ворота і зустрічаємось із групою солдатів на конях. Їх не надто багато, і я тремчу, уявивши, як швидко могли б упоратися з ними п’ятнадцять тисяч єретиків. Дякувати Богу, на виїзді з міста до нас приєднується значно більший загін. Нас розміщують у центрі. Я начебто маю заспокоїтися в оточенні цілого лісу списів, чиє металеве вістря виблискує у світлі смолоскипів, але від думки про необхідність вдатися до таких жахливих застережних заходів мій страх лише дужчає. Я простягаю руку до Анжу і торкаюся його долоні.

Капітан швейцарців дає команду, і ми вирушаємо.

— Хіба ми не чекаємо на інших? — здивовано запитую я. Нас мало: лише моя родина та кілька найбільш іменитих сановників.

— Ми ні на кого не чекаємо,— відповідає мати.

Пікінери швидко крокують, але ми все ще стримуємо наших коней. Поки ми плетемося, немов черепахи, мої думки мчать далеко. Як насмілюються наші переслідувачі загрожувати королю? Вони його піддані, адже він обраний всесильним Богом сидіти на престолі та правити ними. Можливо, я не маю чому дивуватися: це єретики, які не поважають Бога та його Святу Церкву. Чому ж тоді я очікую від них поваги до призначеного Богом правителя?

Після довгих годин у сідлі я все ще напружена: мої нерви та вуха реагують на будь-яку ознаку небезпеки — я трохи заспокоююсь лише тоді, коли не помічаю нічого підозрілого і навколо мене чути лише тупіт безлічі ніг та удари копит по вологій землі. Світає — ніч добігає кінця, але наша подорож не закінчується. Мої ноги болять через тривале перебування в тій самій позі.

Зрештою, ми робимо зупинку в селищі Де Пен. Повернувши коня, я бачу деяких дворян, які їдуть за нашим загоном пікінерів. Їх небагато. Я розглядаю обличчя, але серед них немає Жийони, Генрієтти або Шарлотти. Мене непокоїть, що трапилося з рештою королівської свити. Вони залишились у Мо? Їх уже взяли в полон?

Спішившись, я відчуваю, що у моєму животі бурчить від голоду, і з радістю чую, як вершники наказують принести щось поїсти. Я хочу розім’яти ноги, але не маю бажання наражатися на небезпеку, виходячи за межі нашої живої цитаделі. Тож я обмежуюсь легким тупцюванням неподалік від мого коня. Між тим, герцог де Гіз протискається крізь оточуючих і підходить до мене.

— Як ви? — запитує він.

— Бажаю побачити за обрієм Париж.

— Ми побачимо його до заходу сонця.

— Гадаєте, ми більше не зупинятимемось?

Про таку можливість я не подумала. Відстань від Мо до Парижа — більше п’ятнадцяти льє. Коні можуть витримати таку подорож, але здійснити її за один день у супроводі піхоти — надзвичайне, майже неможливе випробування.

— Як мені відомо, ні.

— А пікінери?

— Ті, хто не зможуть рухатися далі, залишаться позаду.

— Мені здається, ми маємо не так уже й багато солдатів, аби жертвувати кимось.

— Можливо. Але я певен, що їх недостатньо для перемоги, якщо ми дамо протестантам час наздогнати нас.

— Не будьте нудним, немов стара бабця, Гізе,— Анжу обходить мого коня.— Ви розтривожите мою сестру. Для досягнення перемоги нам не потрібні рівні сили, адже у бій вступають браві католики.

— Прошу вибачення, ваша високосте,— мовить до мене герцог.— Я не мав наміру налякати вас, лише пояснював наші дії,— потім, розвернувшись до Анжу, він каже: — Я поділяю ваше прагнення битися у наступній війні, яка неодмінно розпочнеться після змови єретиків. Маю надію, ми вб’ємо багато протестантів, але я волів би вступати в бій із кращими шансами на перемогу і вже після того, як його величність буде в безпеці,— уклонившись на прощання, герцог повертається до свого коня.

Анжу сміється.

— Сподіваюсь, страшні пророцтва герцога не зіпсували вам апетит. Нам пропонують хліб і сир.

Хліб і сир? Після майже восьми годин у сідлі...

Генріх відводить мене до матері, Карла та Марі. Мати роздає жалюгідну провізію. Змерзла та голодна, я пригортаюсь до Карла, аби відчути заспокійливе тепло його тіла. Вельми сумне видовище: притиснувшись одне до одного, представники шляхетного роду Валуа жадібно жують убогий обід. Це засмучує і лякає. Генріх може поводитися самовпевнено, якщо бажає, але ніхто, крім нього, не радіє перспективі зіткнутися з військом протестантів дорогою додому.

Невдовзі після того, як мати наказує нам забиратися в сідло, сонце зникає.

— Невже нам ні в чому не щастить? — з досадою мовить Карл.— Ще й дощить на додачу?

Мати вертиться в сідлі.

— Ваша величносте, я сказала би, що нам дуже щастить. Ми маємо перевагу в часі й поки що не бачили жодного протестантського солдата.

— Пані, ви дивуєте мене! Протестанти переслідують нас незалежно від того, бачимо ми їх чи ні. Це принизливо. Справжнє божевілля. Вони змушують мене почуватися й виглядати дурнем. Присягаюся, вони заплатять за це!

— Вони заплатять, так,— попри оціпеніння, я розпізнаю погрозу, що бринить у голосі матері.— Повною мірою. Ми переслідуватимемо їх скрізь, навіть у власному ліжку, їм не вдасться уникнути покарання за підлу зраду.

— Ви...— відповідь Карла уриває крик.

Ми заклякаємо, а оточуючі нас пікінери розвертаються. «Кіннота!» — лунає шепіт серед завмерлих людей.

Анжу підводиться на стременах.

— Можливо, нам не доведеться переслідувати гугенотів, пані.

Я плачу.

— Контролюйте себе,— відрізає мати.

Я затуляю рота, аби приглушити ридання. Оминаючи пікінерів, начальник охорони наближається до Карла.

— Ваша величносте, наші розвідники вгледіли кінноту гугенотів менше, ніж за півмилі від того великого пагорба. Здається, вони ні на кого не чекають, а рухаються тією ж дорогою, що й ми, але у протилежному напрямку.

— Вони шукають нас,— зауважує мати.

— Шукають, проте не знаходять. З невідомих причин вони не використовують розвідників.

— Вони гадають, що ми перебуваємо в Мо,— припускає герцог Д’Омаль.— Вони не мають підстав запідозрити, де ми є.

Дякувати Богу за маленькі радощі. Що ж можна вдіяти? Сповнена страху, я ледве дихаю.

— Якби ми залишилися в Мо, мали б змогу захистити себе,— похмуро каже Анна де Монморансі.

— Суперечки стосовно нашого рішення ні до чого не призведуть,— мовить мати.— Ми тут. Гугеноти — там. І що тепер?

— Можна відступити. Звернути на іншу дорогу,— вмовляє констебль.

— Я не відступатиму, немов загнаний собаками кролик! — люто каже Карл.

— Добре сказано! До бою! — Анжу хапається за руків’я свого меча, і я відчуваю, як у горлі застрягає гарячий клубок.

— Краще не битися, а зробити вигляд, ніби ми готуємось до бою,— втручається Д’Омаль.— Те, що вони не очікують нас зустріти, дає нам перевагу. Якщо ми їхатимемо швидко, перетнемо дорогу гугенотам невдовзі після того, як вони почують кроки наших солдатів. Вони не матимуть часу порахувати нас і визначити свою перевагу. Захоплені зненацька, вони навряд чи захочуть нападати.

Начальник охорони киває.

— Я накажу пікінерам бігти на них. Це виглядає досить страшно — нас можуть пропустити.

— Мені не подобається це «можуть»,— констебль хитає головою.

— Мені аж ніяк не подобається така ситуація, але король не хоче відступати, і я з ним погоджуюсь.

Д’Омаль кидає на констебля тріумфальний погляд.

— Ваші величності, я радив би вам їхати в оточенні всіх озброєних чоловіків та великої кількості солдатів на конях. Коли ми проїдемо повз негідників-гугенотів, можна буде стрімко мчати до Парижа.

— Деяких солдатів я залишу, аби вони завадили протестантам вирушити слідом за нами і змусили їх швидше забратися геть,— додає начальник охорони.

Мати переводить погляд із герцога на начальника.

— Мерщій! Треба все підготувати.

Поки солдати готуються, я намагаюсь стримати майже нездоланне бажання кричати. Я підозрюю, що мені це вдається лише тому, що бракує подиху, а не тому, що я маю силу волі. Важкий камінь давить на серце. Мати надто зосередилася на розмові з Карлом і не може втішити мене. Анжу надто збуджений. Проте, коли охоронці короля оточують нас, дехто таки приносить мені втіху. До мене наближається герцог де Гіз. Нахилившись, він каже:

— Ви маєте молитися, ваша високосте, а я маю битися, і колись ми вдвох розповідатимемо про цей день нашим онукам.

Ми рушаємо. Пікінери швидко піднімаються на пологий пагорб, що височіє попереду. Я впевнена, що з вершини нам удасться розгледіти людей Конде. Гадаючи, скільки їх може бути, я так міцно стискаю поводи, що на долонях залишаються подряпини. Пікінери зникають за пагорбом. Я затримую подих. Нічого. З вершини не видно нічого, крім іншого, вищого пагорба. Під час спуску ми потрапляємо в затиснуту між опуклостями западину; поки ми спускаємося, я відчуваю, як у грудях усе обривається, мої руки намертво вчепилися в поводи. Я молюсь, як і просив мене герцог. Молюсь, аби сталося диво: ми опинимось на вершині наступного пагорба й нічого не побачимо: протестанти звернули в інший бік або Божа рука прибрала їх із нашого шляху. Мої молитви марні. Діставшись іншої вершини, всі раптом зупиняються попри те, що жодної команди не пролунало. За сто ярдів від підніжжя низка вершників просувається уздовж дороги.

Я одразу помічаю Конде. У цю ж саму мить чую, як Гіз шепоче: «Коліньї»,— шепоче так, наче це слово має огидний смак.

Два лідери й не менше тисячі воїнів. Вражаюче море коней.

Вдивляючись в обличчя найближчих протестантів, я бачу, що вони теж здивовані. Як і ми, вони витріщаються на нас із роззявленими ротами. Цікаво, чи знають вони напевно, хто ми такі. Чи вгледіли вони короля серед наших рядів?

Різкий наказ. Ми прямуємо вниз. Діставшись рівнини, затримуємось. Ще один наказ. Пікінери опускають зброю, займаючи наступальну позицію, а барабани, які весь цей час мовчали, аби не видати нашу присутність, починають гриміти. Моє серце калатає в одному ритмі з барабанним дробом. Пікінери рухаються хутчіше, наставивши вістря списів у бік ворога. За ними йдуть солдати з мечами в обох руках і невелика кількість кінноти.

Це вирішальна мить для протестантів. Вони атакуватимуть? Чи відійдуть і пропустять нас? Я відчуваю запаморочення і боюсь, що впаду з коня, і мене затопчуть незалежно від того, чим закінчиться протистояння.

Коли стіна списів майже насувається на першу лінію ворожого війська, Конде щось вигукує. Він робить знак рукою, і його люди звертають з дороги, від’їжджаючи праворуч.

Анжу тріумфально кричить. Мати кидає на нього вбивчий погляд, від якого Сена могла би вкритися кригою в серпні.

— Панове,— викрикує вона,— виконуйте ваш обов’язок відносно короля.

Солдати витягають мечі.

— Діти,— веде далі вона,— коли пікінери вирушать навздогін за єретиками, якнайшвидше мчіть уперед. Не зупиняйтесь. Не озирайтесь. А ви, Генріху, не звертайтесь до наших ворогів. Жодних іронічних привітань або гучних образ.

Анжу кривиться, але нічого не відповідає.

Ми з нетерпінням чекаємо на сигнал, проте минає деякий час, доки протестанти звільняють шлях. Коли останні вершники відходять на притоптану траву, Д’Омаль кричить: «їдьмо!». Він пришпорює коня. За ним — Карл. Я підострожую мого коня. Він не в найкращій формі, але підкорюється, рвонувши вперед. «Біжи!» — думаю я. Біжи.

Я люблю верхову їзду — що швидше, то краще,— але в цю мить не відчуваю радості. Свист вітру у вухах і тупіт копит не приносять мені жодного задоволення. Дорожній пил звивається коричневими хмарами щоразу, як кожен утомлений кінь пускається в галоп. Я запитую себе, чи протестанти розвернулися й готуються перейти в атаку, але не дозволяю собі озиратися. Коли ми проїхали близько півмилі, мій кінь уповільнює ходу. Я не можу змиритися з думкою, що мені доведеться відстати. Я знову люто б’ю ногами обидва його боки. Кінь пронизливо ірже й летить стрілою, вчергове пускаючись у галоп, який я не контролюю. Ми мчимо, як вихор, повз інших вершників, доки я не опиняюсь попереду королівської свити. Я чую, як мати гучно кличе мене, й відчайдушно намагаюсь стримати коня, але керувати ним неможливо, тож я лише притискаюсь до сідла. Поступово кінь заспокоюється й переходить у клус, унаслідок чого я нарешті маю можливість його зупинити. Виснажена, я тремчу. Аж тут до мене одночасно наближаються двоє вершників: Анжу та Гіз.

— Чудове божевілля,— схвально каже мій брат.— Закладаюсь, серед протестантів не знайдеться і двох чоловіків, здатних так добре триматися в сідлі.

Я радію цьому компліменту і змушую себе поводитися невимушено, як Анжу, ховаючи страх за усмішкою.

— Божевілля, це точно,— озивається Гіз. У його голосі не чути захоплення.

Коли до нас підходить мати, вираз її обличчя не залишає сумнівів, що вона поділяє думку герцога щодо моєї нерозважливості.

— Якщо ви не можете контролювати цього коня,— каже вона,— вам краще підсісти до когось.

Приємні слова Анжу втрачають привабливість.

— Пані, мій кінь лише відреагував на страх, що відчувався скрізь. Не думаю, що він знову зірветься. Навіть якщо спробує, йому забракне сил.

— Ваша величносте, нам необхідно змінити коней,— втручається барон де Рец,— якщо ми прагнемо відірватися від Конде. Я поїду вперед і розвідаю, що можна зробити.

Щойно матері нагадують про протестантів, вона цокає язиком і рушає далі.

— Заплатіть, скільки потрібно,— наказує вона барону.

Він віддає честь і безжально підострожує свого коня.

Цікаво, як далеко домчить ця тварина? Може, ми побачимо барона на дорозі поряд із її трупом?

Здається, нам пощастило, адже ми не натрапляємо на нього, доки не дістаємося Шеля, де барон чекає на нас із новими конями. Їх недостатньо. Вистачить лише деяким вершникам. Усі інші змушені втрачати коней, одного за одним. Я хвилююсь за них. Однак не менше я хвилююсь за нас: що більше коней гине, то менше королівських охоронців нас супроводжує. Ті вершники, які залишаються, втомлені більше за власних коней. У мене болить спина так само, як і руки. Ми не розмовляємо. Мовчки ідемо клусом, аж доки — благословенне видовище! — вдалині не височіють стіни Парижа. Передзахідне сонце надає місту вогняного блиску.

Віднині ми жорстоко пришпорюємо коней, сподіваючись досягти воріт, перш ніж вони зачиняться. Нажахана, я зачаровано спостерігаю, як кінь кардинала Лотаринзького падає мертвим. Його брат Д’Омаль зупиняється підхопити кардинала. Ще декілька королівських охоронців втрачають коней. На відміну від його превелебності, вони ідуть пішки. Я не знаю, чи хтось підхопить мене, якщо мій кінь упаде. Я не знаю, чи зупинюсь я заради когось. Я усвідомлюю, що плачу, лише тоді, коли ми проїжджаємо ворота, й мені доводиться витерти очі, аби роздивитися дорогу.

Я не єдина, хто проливає сльози. У дворі Лувру Марі впадає в істерику, гірко ридаючи на землі біля свого спітнілого, вкритого піною коня. Карл намагається допомогти їй підвестися, проте спотикається — перенапружені ноги не тримають його. Я бажаю спішитися, але мені бракує сил. І знову на допомогу приходить Гіз. Піднявшись драбиною, яку приніс служник, він наполовину піднімає мене вгору, наполовину витягає із сідла.

— З вами все гаразд,— ніжно каже він.— Ви вдома.

Може, я й удома, але зі мною не все гаразд. Я довго не почуватимуся добре. Принаймні, доки не повернуться живими мої подруги, які застрягли бозна-де, між Мо та Парижем. І доки ми своїми мечами не навчимо протестантів виконувати їхній обов’язок перед королем.

Глава 6 Жовтень, 1567 — Париж, Франція

 к нам змусити цього чоловіка ворушитися? — мати відривається від депеші, яку читала, і б’є кулаком об стіл.

Барон де Рец, який сидить навпроти неї, підстрибує, але я намагаюсь сидіти тихо й не рухатися. Завдяки Анжу я заховалася в місці, про існування якого ніколи не знала, і зараз підглядаю за ними крізь отвір, зроблений, вочевидь, саме з такою метою.

— Минуло більше місяця відтоді, як ми примчали сюди, тікаючи від тих, хто насмілився на жахливу зраду,— веде далі мати.— Вимоги протестантів перетворюють перемовини на фарс. Його величність наказав повстанцям скласти зброю. Цей наказ ніхто не виконав. А констебль усе ще вагається!

— Він надто старий, пані,— Генріх торкається чогось на рукаві свого камзола і зневажливо кривить губи.— Монморансі більше переймається своїм травленням, ніж командуванням військами його величності.

— Унаслідок блокади єретиків люди голодують,— каже барон.— Охоплені відчаєм, вони можуть звинуватити короля, а це неприпустимо. Напишіть констеблю. Накажіть йому вирушити до Сен-Дені та атакувати.

— Я вчиню краще. Оскільки він не приносить користі своєю бездіяльністю, хай іде до нас. Побачимо, чи здатен він бурмотіти такі ж непереконливі заспокійливі слова, як у його листах, коли буде змушений дивитися мені у вічі,— мати жужмить аркуш і кидає його на стіл.

Я не уявляю, як можна перечити матері, коли вона пронизує поглядом співрозмовника. На мить мені здається, що вона мене бачить, і я тремчу.

— Я накажу йому приїхати,— барон підводиться.

— Ви звільнете констебля з посади? — запитує мій брат, коли вони з матір’ю залишаються наодинці.

— Майте терпіння, сину. Вам вистачає сміливості, але треба поводитися дипломатичніше. Констебль Монморансі був добрим другом вашого батька. Більше того, він був надійним щитом, що захистив нас від представників Лотаринзького дому та Гізів після смерті вашого брата Франциска. Не можна так легко відштовхувати тих, хто віддано служив нам.

— До біса його!

Мати піднімає руку.

— Коли констебль розпочне бойові дії, я відправлю на війну молодих і сильних чоловіків. Ви будете воєначальником, як і інші ваші однолітки. Я знаю, що війна — справа молодих, і король у розквіті сил потребує підтримки воїнів свого віку.

— Ви пишатиметеся мною, пані.

— Як і завжди. Тепер ідіть і знайдіть собі якесь заняття.

Кілька хвилин по тому Анжу звільняє мене з моєї схованки.

— Щасливі? — запитує він.

— Так. І ви теж маєте бути щасливим. Ви поведете війська в бій.

— Це лише початок, і я не заспокоюся, доки не отримаю від матері бажану нагороду й не очолю всі королівські війська.

— Невже вам завжди мало того, що ви маєте? — я намагаюсь вимовляти це обурено, але насправді мені все подобається. Амбіції Анжу гідні похвали, і він знає, що я захоплююсь ним. Можливо, тому він нахиляється і цілує мене в щоку.

— Коли ви зі мною, я задоволений.

— Гаразд, і як ми розважимось сьогодні?

— Хіба ви не хочете побігти до герцогині де Невер і баронеси де Сов, аби розповісти їм усе, що почули?

Я хочу цього дуже сильно. Проте я вперто проводжу кампанію з розлучення Генріха і мадемуазель де Р’є. Тож плітки про те, що я чула, можуть зачекати.

— Якщо ви бажаєте, я піду...

— Ні, не треба! — Генріх знову усміхається.— Запрошую вас подивитися, як я тренуюсь із моїм новим маленьким мечем.

— Згодна,— я беру його під руку.

Останнім часом Карл дуже зайнятий підготовкою до останніх етапів створення королівської Академії фехтувального мистецтва. Анжу з ентузіазмом пропонує свої ідеї та підтримку не лише тому, що поділяє загальне захоплення фехтуванням, а й тому, що шукає прихильності короля, аби той посприяв здійсненню його планів.

Спершу ми прямуємо до апартаментів брата. Я спостерігаю, як він знімає камзол і шукає щось зручніше для фехтування. Милуючись м’язами його спини, я думаю, чи прийде герцог де Гіз на тренування з іншими молодими людьми. Після нашого повернення до Лувра я майже не бачила герцога і з сумом усвідомлюю, що ймовірність зустріти його на сьогоднішньому тренуванні надзвичайно мала, адже його родичі потурбувалися, аби він якнайшвидше вирушив на захисну лінію і не дозволив констеблю пожинати лаври самому. Тепер це побоювання видається безглуздим.

Анжу вбирається в нову сорочку. Просуваючи голову крізь комір, він каже:

— До речі, я маю розповісти вам дещо цікаве. Учора наша мати отримала листа від Єлизавети: наша сестра скаржиться, що поведінка дона Карлоса стає геть неврівноваженою. Він агресивно чіплявся до неї. Єлизавета докладає всіх зусиль, приховуючи ці та інші ознаки божевілля від батька принца. Ці спроби наша мати називає «недоречною ніжністю до нікому не потрібного хлопця», але боїться, що король Іспанії незабаром ізолює її пасинка від світу задля його ж блага.

Підхопивши рапіру, Генріх робить кілька коротких випадів, із кожним ударом дедалі нижче схиляючи коліно.

— Ви дуже раді, чи не так?

— Неймовірно!

Так, я рада, що дон Карлос не мій чоловік, і рада, що проблеми з головою таки здолали його. Я знаю, що радіти такому лиху погано, але не можу позбутися п’янкого відчуття помсти, дізнавшись, що чоловік, який насміхався з перспективи одружитися зі мною, став навіженим, здатним лише верзти нісенітниці. Поразка в битві за руку і серце божевільного не є поразкою.

Проте... рана, якої завдала мені зневага принца, досі не загоїлася. Божевільний чи ні, але дон Карлос заручений з донькою імператора, а я все ще не знайшла нареченого. Хоча мені відомо, що мати цілком захоплена думками про війну, і так має бути, але я воліла би звернути її увагу на пошуки мого майбутнього чоловіка.

— Чому ви зітхаєте? — запитує Анжу.

— Я не зітхаю! — активно заперечую я.— Ви колись думали про одруження?

— Ні,— відповідає Анжу, і голос його лунає на диво мляво.— Мені не дозволять зробити вибір самому, а пропозиції матері жахливі.

Якщо під «вибором» мій брат має на увазі мадемуазель де Р’є, я щиро радію, що йому відмовляють у цьому праві.

Він виймає меч із піхов.

— Мати — не єдина, хто дратує мене шлюбними пропозиціями. Присягаюсь, герцог де Гіз натякав на вдову нашого брата — байдуже, що Марія Стюарт уже має чоловіка.

— Коли ви бачили герцога?

— У таборі, коли востаннє був там із Карлом на огляді військ,— Генріх пронизливо дивиться на мене.

Я знервовано відводжу погляд, а потім беру його під руку і кажу:

— Ходімо. Я гадала, ви маєте намір вразити мене вашим фехтувальним мистецтвом.

Він нахиляється і цілує мене в маківку. Я відчуваю, що він вдихає аромат моїх парфумів, його улюблених. Випроставшись, він мовить:

— Ясподіваюсь вражати вас завжди і будь-якими засобами.

— Упевнена, так і буде. А я скрізь розповідатиму історії про вашу сміливість та відвагу, як і належить люблячій сестрі.

Я не можу сидіти склавши руки! Зчинилася справжня різанина, а я змушена її проґавити.

Монморансі нарешті вступив у бій з Конде та його протестантами. Констебль має потужну силу: п’ятнадцять тисяч піхоти, три тисячі кінноти та вісімнадцять чудових нових гармат. Протестанти в Сен-Дені не мають і сьомої частини. Уявляю, як єретики тремтять у цю мить — принаймні ті, яких ще не відправили відповідати перед Богом. Як вони мають кричати, коли католики простромлюють їх списами або рубають мечами!

Минулої ночі Анжу приєднався до констебля. Цього ранку Карл теж вирушив туди, щоб спостерігати за перебігом подій з безпечної відстані. Ми з матір’ю залишилися чекати на звістку про славний кінець битви. Ця звістка незабаром надійде, адже бій розпочався кілька годин тому. Я кусаю нігті й тиняюсь від одного вікна до іншого попри те, що нічого не видно. Вранці ми чули залпи артилерії його величності, але згодом вони припинилися. Звісно, з такої відстані ми не маємо можливості щось почути; проте, я так цього жадаю, що постійно нашорошую вуха. На відміну від мене, мати сидить за своїм столом і щось пише.

— Маргарито,— каже вона, звертаючи до мене погляд.— Якщо не можете сидіти спокійно, вам краще піти.

Я заклякаю. З нагоди сьогоднішньої битви мені зробили поступку і дозволили перейти до кабінету матері разом із герцогинею Д’Юзес, а не замкнули в кімнаті з іншими фрейлінами. Безперечно, у багатолюдному товаристві ми проводили б час веселіше, обговорювали, що відбувається на полі бою, і взагалі було б значно цікавіше, але мати першою дізнається новини. Я змушую себе сісти біля шахівниці матері та повільно розставляю фігури, уявляючи, що кожна з них — людина, яку я знаю. Анжу — червоний король, хоча я справедливо припускаю, що ним має бути Карл. Фігури вирізьблені дуже вишукано, особливо вражають лицарі. Можливо, тому я уявляю, що один із них — герцог де Гіз. Я проводжу пальцем уздовж цієї фігури, перш ніж зробити хід. Після чого розвертаю шахівницю і граю від іншої сторони.

Я розігрую третю партію білими, коли двері навстіж відчиняються. Важко дихаючи, поріг переступає солдат приблизно мого віку.

— Ваша величносте,— каже він,— констебль Монморансі зазнав поразки. Він уже на шляху до Парижа, але всі розуміють, що цей переїзд потрібен лише для того, аби він міг спокійно померти вдома.

Мати навіть не зблідла. Жоден м’яз не ворухнеться на її обличчі.

— Прикро це чути, але що відомо про битву?

— Принц Конде має диявольський талан,— юнак хреститься так, наче згадка про принца може викликати сатану.— Він прорвався крізь нашу лінію. Саме тоді, коли він пішов у наступ, Монморансі отримав поранення.

— Конде атакував?

— Він випередив нас.

— Неймовірно! Ваш брат мав рацію.— Мати повертається до мене.— Констебль надто старий для таких доручень,— укотре звернувши увагу на солдата, вона суворо дивиться на нього.— Я почула від вас погані новини, тепер переходьте до кращих.

В очах юнака я бачу страх. Боже милостивий, а якщо він не приніс кращих новин? Я молюсь, аби принаймні не було гірших.

— Ми майже наздогнали Конде. Герцог Анжуйський кричав нам хапати його. Але люди Конде врятували принца.

Можу лише уявити, як лаявся мій брат, коли це сталося. Мати глибше занурюється в крісло.

— Але ми зупинили їхній наступ,— швидко додає посланець.— Вони мають недостатньо солдатів, аби протриматися цей день. Поза сумнівом, у наступному звіті вашій величності повідомлять, що протестанти тікають.

— Саме такі новини ми бажаємо почути, і горе тому, хто принесе інші звістки.

Цікаво, чи думає солдат, що краще померти, ніж принести наступну депешу; якби я була у його шкурі, мої думки були б саме такими.

— З дозволу вашої величності я повертаюсь на поле бою.

Мати коротко киває. Юнак миттєво зникає. Коли двері зачиняються, її величність підводиться і прямує до того ж самого вікна, від якого змусила мене відійти.

— Боже мій! — каже вона, вдаряючи по підвіконню.— Невже це забагато — просити величезну армію його величності знищити двадцять п’ять тисяч супротивників? Я могла б сама їх убити, тому що маю хист до цього. А констебль — ні.

— Ваша величність відвідає його? — запитує герцогиня Д’Юзес.

— Ні. Виправдання від чоловіка, який помирає, влаштовує мене не більше, ніж виправдання від того, хто житиме довше,— розвернувшись, мати сідає за письмовий стіл і зітхає.— Однак оскільки я добра християнка, я надішлю йому листа, у якому напишу, що засмучена його пораненням і молюсь, аби він одужав.

— Анжу має хист до військової справи,— кажу я.

Мати відкладає перо, яке щойно взяла. Я напружуюсь, готуючись почути, що моя думка нікого не цікавить. Натомість вона усміхається.

— Генріх успадкував найкращі якості від мене, і незабаром я побачу, як він скористається цим у боротьбі проти ворогів короля.

Коли сутеніє, заходить Анжу, спітнілий та злий.

— Ми втратили все — людей, коней, час,— каже він, швидко нахиляючись, щоб поцілувати матір.— І заради чого? — Наливши собі келих вина, Анжу плюхається в крісло, не зважаючи на бруд, який залишає скрізь.— Упевнений, це вас шокує, але мушу повідомити, що вночі наші позиції майже не змінилися порівняно з тими, які ми зайняли на світанку. Ми просунулися вперед, але йдеться про ярди, а не про милі,— одним духом вихиливши келих, він витирає рота зворотним боком долоні.— Я поїхав до міста з Карлом.

— Де король? — запитує мати.

— Унизу, у дворі, б’є конюха.

Отже, внаслідок цієї поразки Карл піддався гніву. Я здригаюсь від думки, що такий настрій може тривати днями й завдати шкоди не лише нещасному конюху, а й багатьом іншим людям.

— Маєте якісь звістки про стан констебля? — запитує Генріх, струшуючи бруд із чобіт на килим.

— Коли він помре, звістку надішлють із вулиці Сант-Авуа,— незворушно відповідає мати.— І що б ви не думали про його сьогоднішню поведінку, ви мусите виявити належну повагу до констебля після його смерті. Зрештою, немає нічого поганого і загрозливого у тому, що послідовник хвалить попередника, ураховуючи, що останній мертвий.

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш брат призначить вас генерал-лейтенантом.

Широка усмішка осяює обличчя Генріха.

— А герцога де Гіза я призначу заступником мого брата.

Карл стоїть у проході. На відміну від Анжу, його вбрання чисте за винятком носка його правого чобота, де я чітко бачу плями крові. Я також бачу, що фаланги пальців його правої руки подряпані та кровоточать, хоча він, здається, нічого не помічає.

— Гіз чудово бився, і це, на жаль, вирізняє його з-поміж інших. Можливо, Бог на нашому боці, але Коліньї та Конде підтримують сміливіші чоловіки.

Я впевнена, він не хотів, не міг принизити нашого брата. Але усмішка на обличчі Анжу зникає.

Увійшовши до кімнати, Карл дивиться на одного з собак матері, що скрутився клубочком біля ніжки її робочого стола. Мене охоплює жахливе передчуття, що він ударить його. Мабуть, мати думає так само, адже каже:

— Ваша величносте, якщо вам треба вдарити щось, будь ласка, обмежтесь меблями. Я погано сприймаю насильство над моїми тваринами.

— Мені не треба щось бити. Мені треба когось убити.

— Хіба ви не вбили конюха? — запитує мати.

— Гадаю, ні. Можливо, варто повернутися й покінчити з ним.

— Робіть як знаєте.

Така відповідь налякала би багатьох, але не мене. Мати добре знає Карла, і я теж. Якщо йому щось заборонити, він неодмінно це зробить. Якщо зараз він повернеться до двору і вб’є хлопця, він учинить так усупереч її величності, а не тому, що послухається її поради. Король залишається на місці, і я відчуваю полегшення. Аж тут, демонструючи підступність, яку я не розумію, Анжу виймає свій кинджал і простягає його Карлу.

Я сиджу спокійно, настільки спокійно, що, якби не дихала, можна було б подумати, що я скам’яніла, гадаючи, чи візьме Карл зброю. Його очі люто виблискують, немов полум’я в коминку. Щелепи стискаються. Присягаюсь, я бачу, як його забризкана кров’ю рука піднімається, й у цю саму мить Генріх підносить кинджал ближче, мовлячи:

— Я піду з вами, якщо бажаєте. Можемо трохи розважитися.

— Заберіть ваш кинджал,— голос Карла сповнений відрази, можна подумати, що це Анжу першим запропонував убити конюха, а не він.— Скористайтесь ним, аби різати моїх ворогів. Якби констебль не помирав, було б непогано розпочати з нього,— Карл обома руками міцно стискає скроні.— Мої думки випереджають одна одну, а голова нестерпно болить,— ображено промовляє він у той час, як його тіло, напружене від гніву відтоді, як він зайшов, розслабляється.

Ненавиджу спостерігати за його стражданнями. Уже не вперше я дивуюсь, навіщо Бог покарав його цими жахливими нападами люті. Якби їх не було, він мав би найприємнішу вдачу.

— Ваша величносте,— кажу я,— ви дозволите мені супроводити вас до ваших апартаментів, перев’язати вам руку і покласти компрес?

— Так,— він жестом кличе мене до себе.

Коли я наближаюсь, він тяжко спирається однією рукою на мої плечі й давить так сильно, що я ледве тримаюсь на ногах. Таке враження, що він був на полі бою з іншими воїнами і бився до повного виснаження.

Мати схвально дивиться на мене.

— Я накажу принести вам випити щось заспокійливе перед сном,— каже вона Карлу.

Ми повільно прямуємо до королівських апартаментів. Із кожним кроком мій брат рухається незграбніше. Служники двічі намагалися звільнити мене від цього тягаря, й щоразу король знову впадав у збудження, відмахувався від них і сипав прокльонами. Діставшись передпокою, він у такій самій манері відсилає геть свого камердинера.

— Принести вам чогось випити чи поїсти? — запитую я, допомагаючи йому вмоститися в кріслі.— Можливо, це відновить ваші сили.

— Я не хочу відновлювати сили — хочу лише заспокоїтися.

Я киваю головою. Переходжу до його опочивальні, наливаю трохи води в чашу і додаю масло з лимонним бальзамом. Схопивши шматок чистої тканини, я повертаюсь і бачу, що Карл обхопив голову руками. Підсунувши до нього стілець, я ніжно беру його руку.

— Відкиньтесь назад,— прошу я,— підніміть ноги та дозвольте мені покласти компрес.

Він ворушиться повільно, немов старезний дід. Розстібає камзол, піднімає ноги на стілець і відкидає голову назад із таким виглядом, наче саме зусилля завдає йому болю. Я відриваю смужку тканини, занурюю решту у воду, викручую і кладу йому на лоба. Його очі заплющуються, але обличчя все ще напружене.

Схилившись над ним, я перев’язую йому руку тією ж смужкою, яку щойно відірвала. Закінчивши, запитую:

— Покликати вашу няньку?

— Ні, посидьте зі мною хвилинку.

Я змінюю позу: сідаю на підлогу біля нього, тримаючи чашу в руках.

Поступово його дихання уповільнюється. По кількох хвилинах, все ще не розплющуючи очей, Карл каже:

— Ви — ангел.

— Ні, ваша величносте, але, сподіваюсь, я хороша сестра та вірна піддана.

— Гаразд, хай буде так. Ви єдина, хто нічого не просить в обмін на доброту, принаймні єдина, з ким мене пов’язують узи крові,— він зітхає.— Марі достатньо того, що я даю, більше вона не просить. Якби ж я міг...

Він замовкає, залишаючи мене в сумнівах щодо його бажань. Якби ж він міг одружитися на Марі? Може, він хоче, аби навколо нього було менше амбітних і жадібних осіб? Я відчуваю, що мушу заступитися за найрідніших йому людей.

— Карле, ви несправедливі до матері. Вона бажає найкращого для вас і для Франції.

— Справді? — він знову зітхає, розплющивши очі та зацікавлено дивлячись на мене.— Мабуть, так. Але інколи я маю сумніви. Що ж стосується Анжу, він волів би бути старшим братом — тут жодних сумнівів немає. А тепер він поведе мої війська.

— Заради вашої слави.

— І своєї.

— Що ж поганого, якщо він служить вам обом? Усі найкращі чоловіки мають амбіції, хіба ні?

— Ваша правда,— він сідає та кидає компрес у чашу. Краплі лимонної води розлітаються, забризкуючи мені обличчя.— Але найгірші чоловіки теж їх мають, люба сестро. Я зрозумів це відтоді, як здобув корону. І ви зрозумієте. Сподіваюсь, не дуже болісно.

Хтось стукає у двері.

— Увійдіть,— гукає Карл.

Поріг переступає герцог де Гіз, увесь укритий пилом і потом.

— А ми саме про вас говорили,— мовить Карл.

Цікаво, до яких чоловіків Карл відносить Гіза — найкращих чи найгірших?

— Ваша величносте, здається, принц Конде має намір знятися з табору.

Карл підхоплюється.

— За ним! Чи ви втомилися і не зможете очолити частину моєї армії та вирушити навздогін?

— Я ніколи не втомлююсь служити моєму королю і готовий очолити будь-яке військо, велике чи мале, аби вирушити туди, куди ви накажете.

— Чудово!

На вилицях Карла вимальовуються дві червоні плями. Уже вдруге після його повернення він шаленіє, цього разу це викликано ентузіазмом, а не гнівом. Я запитую себе, чи знає герцог, що цей раптовий стан піднесення може бути примхливим і небезпечним. Король стискає герцога в обіймах і відпускає з не меншою пристрастю.

— Уперед!

— Кого з ваших людей я маю повести?

Це запитання неприємно дивує Карла: він не звик приймати такі рішення. Більш того, я підозрюю, що він недостатньо володіє інформацією, аби відповісти. Помітивши збентеження мого брата, герцог швидко відмовляється від запитань.

— Вибачте, ваша величносте,— каже він.— Я даремно турбую мого короля запитаннями, які краще залишити для ваших підлеглих. До кого мені звернутися за наказами?

— До нашого брата Анжу. Завтра його буде призначено генерал-лейтенантом.

На обличчі Гіза видно подив, але він миттєво опановує себе, елегантно уклоняється й виходить.

Не минає й миті, як Карл стає стривоженим. Протиснувшись до письмового столу, він вириває аркуш і люто щось пише.

— Ідіть за герцогом,— наказує він, абияк згорнувши аркуш і жбурнувши його мені.— Попросіть його передати це Анжу. Я не хочу, аби мій брат виставив мене дурнем, відмінивши мій наказ.

Я перехоплюю Гіза, коли від апартаментів Анжу його відділяє менше одного метра.

— Ваша милосте! — гукаю я. Зупинившись, він обертається.— Його величність просить передати це герцогу Анжуйському.

— Він уже змінив думку про моє призначення?

— Пане, я не пліткуватиму про зміст листів його величності.

— Вельми чесно,— каже він, приймаючи листа.

— Битва була жахливою? — запитую я.

— Програвати завжди жахливо.

Звісно, я очікувала іншої відповіді; я жадала подробиць про помираючих у багні чоловіків, про запеклі рукопашні бої.

— Але, зрештою, ми переможемо. Ми мусимо,— я пригадую жарт Карла про те, що Бог на нашому боці, а найкращі чоловіки — ні. Проте чоловік, який стоїть переді мною, викликає довіру. Анжу викликає довіру.

— Ваша впевненість надихає, ваша високосте. Я візьму із собою згадку про ваші слова та ваші яскраві очі, коли вирушу на схід.

Мурашки пробігають по моєму тілу. Я бажаю запропонувати йому щось конкретніше, якийсь талісман. Проте це надто сміливо. Поцілунок теж підійшов би. З мого боку це було б дуже люб’язно. Але ж яка безсоромність!

Він простягає руку.

— Чи можу я?..

Я дозволяю і захоплено спостерігаю, як він схиляється над моєю рукою. Його губи, які притискаються до моїх пальців, тверді й гладкі на дотик.

— На щастя,— каже він, випростовуючись. Не знаю, чи зашарілася я, але він — так. Рум’янець помітний навіть крізь шар пилу, і це дивує мене.

— Я молитимусь за вас,— тихо кажу я.

— Це велика честь. Достатньо, що ви думатимете про мене.

Коли він зникає з поля зору, я цілую місце на руці, якого щойно торкався герцог, уявляючи, ніби він цілував мої вуста, а я цілую його у відповідь.

Глава 7 28 вересня 1568 — Париж, Франція

оли Анжу покинув Париж, очоливши королівську армію близько року тому, я думала, що звістка про нашу перемогу надійде швидко. Я мріяла зустріти герцога де Гіза як героя і, можливо, дозволити йому поцілувати не лише мою руку. Однак після битви при Сен-Дені я отримала зовсім не ті новини, на які очікувала. Протестанти захопили Ла-Рошель. Мій кузен, принц Наваррський, приєднався до Конде, внаслідок чого двоє принців повели єретиків проти корони. Чотири місяці я не бачила мого брата та мого гарного герцога. Зрештою, коли підписання мирної угоди в Лонжюмо привело до закінчення протистояння й вони повернулися додому, вони не виглядали переможцями ані у власних очах, ані в очах парижан.

Це несправедливо, й саме так я сказала Анжу. Адже мати пояснила, що нова угода не дає жодних переваг протестантам: все це вони вже отримали завдяки попередній угоді. Але мої слова не переконали брата так само, як і католицьких підданих його величності не переконали відповідні плакати. Анжу перебував у жахливому настрої. Між тим, у містах протестанти почали помирати: їх убивали на вулицях і навіть у власних домівках. Я не раділа цим смертям не тому, що мені було шкода, а тому, що вони розгнівали матір. Я повірила їй, коли вона сказала, що вбивства протестантів спричинять чергову війну.

Сьогодні ми знову воюємо, але цього разу це наша ініціатива, а не протестантів. Уранці Карл підписав едикт у Сен-Mop, який скасовує права єретиків проводити богослужіння, а зараз король іде вулицями Парижа, а попереду несуть останки Святого Дені. За традицією, процесія вшановує святого перед тим, як воїни беруться за зброю. Уперше за багато місяців двір об’єднується.

Крокуючи слідом за королем, я усміхаюсь, коли бачу Анжу: він несе підпору до балдахіна, який прикриває святі реліквії. Задля цього мій брат покинув великий військовий табір в Орлеані. Я промовляю особливу молитву подяки святому за його повернення. За ним іде герцог де Гіз, підтримуючи балдахін ззаду.

Тисячі людей висипали на вулиці, якими йде процесія, щоб насолодитися видовиськом. Я чекаю, коли все закінчиться, чекаю нагоди поговорити з герцогом на бенкеті, який відбудеться згодом. Як завжди, я не мушу довго чекати. Ледве ми зупиняємося, герцог підходить до мого коня й допомагає мені стрибнути в сідло.

— Ваша милосте,— кажу я, приймаючи простягнуту руку і шкодуючи, що не можу торкнутися її без рукавиці.— Я здивована, що ви усміхаєтесь. Коли ми востаннє бачилися при дворі, ви мали надто похмурий вигляд.

— Я почувався пригніченим через ту огидну угоду,— каже він, спираючись рукою на холку мого коня і дивлячись на мене,— а ще мене не влаштовувало товариство, яке я був змушений терпіти.

— Конде та Коліньї пішли раніше за вас, але ви залишалися сумним. Чи ви маєте на увазі товариство Валуа?

— Ні за що у світі,— відповідає він.— Бути в товаристві короля — неабияка честь.— Його рука спускається до стремена, куди я устромлюю ногу; він бере мою ногу і намагається допомогти, але йому не вдається; я смикаю спідницю, ховаючи оголену щиколотку.— А бути у вашому товаристві — неабияка насолода.

— Чи надовго ви та інші чоловіки залишитеся з нами?

— Не можу сказати, але, на жаль, маю сумніви, що надовго.

— На жаль? Нужбо, герцогу, не брешіть мені. Ви ж вирушите навздогін за протестантами — таке доручення потішить вас.

— Правда. Проте я не брешу, адже будь-яке задоволення вимагає жертви. Я відчуватиму задоволення у війні проти ворогів короля, але пожертвую щастям бути поряд із вашою високістю.

Невже його рука рухається вгору? Так, вона піднімається до моєї щиколотки, і це відчуття настільки дивовижне, що я вже не можу ні про що думати. На якусь мить я уявляю, що відчувала би, якби герцог далі ковзнув рукою по гомілці та зупинився на коліні. Аж тут з’являється баронеса де Рец, і герцог відступає назад, забравши руку.

— Ваша високосте,— каже баронеса,— ми не хочемо відставати.

Вона розвертає коня в бік моєї матері, а я їду слідом.

У дворі Лувра Анжу допомагає мені спішитися.

— Сьогодні ваш перший танець — мій,— каже він.

— Навряд. Боюсь, вам доведеться танцювати з мадемуазель де Р’є, оскільки я вже пообіцяла перший танець герцогу де Гізу.

— Справді? Гадаю, герцог переслідує власні інтереси з такою ж швидкістю, з якою виконує мої накази під час бою,— він пропонує мені руку.— Упевнений, ви пообіцяли танець йому, аби роздратувати мене, але в цьому немає потреби: мої стосунки з Рене закінчено. За той час, що я провів в Орлеані, я зрозумів, що вона не варта моєї уваги.

— О Генріху,— я імпульсивно стаю навшпиньки та цілую його,— здається, я танцюватиму з герцогом пізніше, а перший танець все ж таки віддам вам.

Перш ніж він встигає щось відповісти, я біжу геть. Ледве відчинивши двері моїх апартаментів, кличу Жийону. Я розглядаю розкладене на ліжку вбрання для бенкету, поки Жийона роздягає мене. Можливо, я схвалювала їх перед виїздом до Базиліки, але зараз я не задоволена.

Звільнившись від спідниці з фіжмами, я кажу:

— Я змінила рішення щодо моєї сукні. Я хочу рожеву сукню, новий виложистий комір, оздоблений мереживом, і срібний помандер — подарунок герцогині Лотаринзької.

Такий вибір, безперечно, підвищить мої шанси на прихильність Гіза. Рожевий шовк добре відтінятиме колір мого обличчя. Що ж до коміра, мої спостереження дозволили дійти висновку: аби привернути увагу такого привабливого чоловіка, як герцог, розумно потішити його погляд не лише рум’яними щоками.

Жийона покірно підбирає відкинуте вбрання, яке так старанно підготувала для мене, й прямує до гардероба.

На туалетному столику я відкриваю кілька флаконів у пошуках ідеального аромату. Якби ж я мала парфуми, які щойно привезли матері з Флоренції. Її фрейліни передавали їх одна одній, і всі визнали цей аромат чарівним. Я теж прагну бути чарівною. Зрештою, я змушена обрати парфуми серед тих, що мені доступні. Я наливаю щедру порцію в долоні, потім занурюю руки в комір сорочки і масажую між грудей. Наостанок втираю те, що залишилося, у потилицю, біля лінії росту волосся.

Жийона повертається. Замінивши мою сорочку на нову, вона зупиняється, принюхується й дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Я вже не маленька дівчинка,— кажу я,— і сьогодні я хочу пахнути, як усі придворні дами.

А ще я хочу фліртувати, як вони. І в цьому мені потрібна допомога. Убравшись у сукню, я одразу вирушаю до воріт чекати на Генрієтту. Зі свого паланкіну вона бачить мене і, щойно носії зупиняються, запрошує піднятися до неї.

— Маргарито, що трапилось?

Я виразно дивлюсь у бік запнутих завіс.

— Не бійтеся, я сама обираю носіїв мого паланкіну і плачу їм. Відтак, вони охоче стали глухими, сліпими та німими.

— Гра з герцогом де Гізом знову розпочинається, а я майже нічого не знаю про те, що може статися.

— А чого ви хотіли би?

— Поцілувати його.

Генрієтта сміється. Потім, здогадавшись, що мені соромно, вона стискає мою руку.

— Моя люба, я сміюсь не з вашого бажання. Я в захваті від скромності ваших запитів. Уже давно я не спілкувалася з такою невинною п’ятнадцятирічною дівчиною. Це надзвичайно чарівно, і маю зазначити, що саме це зробить вас неперевершеною в очах герцога. Я не раз казала сестрі, що з таким чоловіком, вкрай набожним, який поважає традиції та прагне зберегти найкращі надбання Франції, безсоромна, доступна поведінка не спрацює.

Дуже рада це чути.

— Певно, ви знаєте, як треба цілуватися,— вона витримує паузу й запитально дивиться на мене.— Якщо не знаєте, повірте, це відбувається цілком природно, і вам не знадобляться інструкції. Єдина допомога, яка вам знадобиться,— створити сприятливі обставини. Жінці можуть цілувати руку на балу, і це не викличе скандалу, навіть якщо вона принцеса, але щось більше неможливе,— Генрієтта виразно хмикає.— Що ж, я надам вам таку нагоду. Довірте це мені.

Вона стукає, наказуючи нести паланкін далі, аби ми могли вийти біля самісіньких сходів.

— Але пообіцяйте мені, люба подруго, що ми ще поговоримо, коли ви захочете чогось більшого за поцілунок,— каже вона, поки ми наближаємося до зупинки.

Я не знаю, як реагувати на її безтурботний коментар про «дещо більше за поцілунки». Мої знання про це обмежені, а інформація, яку я маю, дуже суперечлива. Фрейліни, яких мати залучає до зваблення чоловіків, часто жартують, що це нестерпно, але, вочевидь, багато хто насолоджується амурними пригодами. Генрієтта точно насолоджується. Вона рідко залишається без коханця і, здається, отримує неабияке задоволення, доки він їй не набридає. Проте я звикла до думки, що моя цінність полягає у цнотливості, і це, поза сумнівом, біблійна чеснота. Зрештою, я відчула відразу, коли спіймала Анжу на гарячому. Не уявляю, як можна хотіти, аби чоловік притискав тебе до стіни і хапав руками, де йому заманеться. Можливо, варто поділитися цим із Генрієттою: вона значно досвідченіша за мене, і, хоча вважатиме мою наївність чарівною, я бажаю здаватися більш обізнаною у таких питаннях. Тому я втомлено хитаю головою у відповідь, удаючи, ніби все розумію.

Ми заходимо пліч-о-пліч. Сьогодні у склепінчастій залі переважає інша енергетика — дуже чоловіча. Чоловіки видаються більш мужніми, оскільки готуються вирушити на війну. Вони демонстративніше хизуються. Вони більше п’ють, щоправда, якщо йдеться про друзів Анжу, це навряд чи можливо. Вони гучніше жартують. Вечеря галаслива. Я сиджу біля Анжу. Його поведінка відбиває загальні настрої.

— Як же чудово мати можливість веселитися,— каже він.— Ми, чоловіки, маємо вдосталь насититися цивілізованими розвагами. За кілька днів ми блукатимемо під осінніми дощами, прагнучи проливати кров і тонути в її потоках. Не буде гарного вина, музики, ніжних форм і облич,— його рука торкається мого коліна під столом.

— Як мені відомо, ви берете вино з собою,— я усміхаюсь йому, намагаючись визначити, які відчуття викликає його рука, що лежить на стільці біля мого стегна.

— Я волів би взяти вас із собою.

— Це мене дуже потішило б. Багно мені не подобається, але побачити битву... як хвилююче!

— Це справді хвилює. Але надто брутально для ваших очей, Марго. Бажаєте, аби я привіз вам якийсь трофей? Приміром, голову Конде?

— Будь ласка! Я могла би тримати її у скриньці,— я сміюсь над такою перспективою, й Анжу сміється зі мною.

— Якщо я здобуду його голову, підозрюю, що королева захоче наштрикнути її на спис.

— Повертайтесь живим — цього мені достатньо,— я знаю, що серйозність не зовсім доречна, але мій брат наражається на справжню небезпеку, а його життя надзвичайно цінне для мене.

— Просто повернутися — не достатньо,— відповідає він у тому ж галантному тоні, що й раніше.— Я мушу повернутися з перемогою. Не стерплю, якщо друга війна розчарує, як і перша.

— Бідолашний мій! — я стискаю його руку, яка все ще лежить на моїх спідницях.— Навіть не думайте про таку можливість.

Він нахиляється поцілувати мене в щоку і затримується біля мого обличчя.

— Що це за аромат? Він гіпнотизує.

Мені приємно це чути. Якщо мій брат так уважає, молюсь, аби герцог поділяв його думку.

— Може, візьмете з собою флакон моїх парфумів? — запитую я, шукаючи очима Гіза.

Нас відділяє лише один стіл. Його очі прикуті до мене. Я сміливо зустрічаю його погляд, після чого прижмурюю повіки й майже непомітно надуваю губи.

— Будь ласка.

— Сказано — зроблено. Парфуми ваші,— не відводячи погляду від герцога, я уявляю, що це його рука лежить на моєму стільці,— і раптом мене огортає теплом. Я повертаюсь до Анжу.— Ви все ще маєте право на перший танець.

— Яка честь. Чи ви робите це, аби розгнівати мадемуазель де Р’є? Ревнива дурепа.

— Хто з нас дурепа — мадемуазель чи я?

— Обидві, але по-різному. Ви були дурепою, тому що взагалі ревнували до неї, адже вона нічого для мене не значила, була звичайним засобом тренування, що нічим не відрізняється від мого коня або мого меча. Я ніколи не кохав її. А вона дурепа, тому що не може елегантно сприйняти свою відставку.

— Вона не вміє бути елегантною.

— Що правда, то правда. Натомість ви — втілення граційності. Закладаюсь, ваші пестощі такі ж граційні, як і ваші танці.

Я звільняю мою руку від його руки, кладу її на стіл і граю з виделкою.

— А хто замінить мадемуазель?

— Я гадав, ви не хочете, аби їй знайшлася заміна.

Я пригадую темну ніч у Мо і пораду матері, яку вона дала мені.

— Чоловік мусить мати коханку, чи не так? Цього вимагає світське життя. Чому б вам не обрати жінку, якій, на відміну від мадемуазель, не бракує вишуканості?

Мій брат гучно ковтає, піднімає келих і залпом вихиляє.

— Кого б ви запропонували? — його голос лунає приглушено.

Я не замислювалася над цим серйозно. Розглядаючи придворних, які обідають, я помічаю Луїзу де ля Беродьєр.

— На вашому місці я обрала би красуню Руе.

Анжу виглядає розчарованим.

— Вона вишукана, походить із шляхетної родини. І хіба ж не ця пані була коханкою короля? Це означає, що в танці кохання вона тримається граційно. Ви заслуговуєте на гідну партнерку.

— Якщо ви бажаєте бачити мене з нею, я підкорююсь,— він бере мою руку з виделкою і підносить її до своїх губ.— Я практикуватимусь із Руе, доки не настане день, коли я обиратиму самостійно, адже я прагну бути гідним тієї, що затьмарює всіх муз своєю граційністю.

Невже він має на увазі баронесу де Рец? З нею йому точно знадобиться талан — я ніколи не чула пліток про її подружні зради.

Карл підводиться.

— Ходімо,— кажу я братові.— Не хочете прогулятися перед танцями? Я вже сита.

Ми зупиняємось, чекаючи, коли спуститься король, який з одного боку тримає під руку матір, а з іншого — Марі. Потім ідемо далі. Поки Карл прямує до свого місця під позолоченим балдахіном, за столами вже нікого немає. Проходячи повз Гіза, я усміхаюсь йому, моє серце калатає, коли він усміхається у відповідь. Я хочу швидше розпочати: після першого танцю з Анжу маю намір танцювати з герцогом.

Мій брат, завжди чутливий до зміни мого настрою, здогадується про моє нетерпіння. Зупинившись перед матір’ю, він каже:

— Ваша величносте, можливо, король не дуже хоче танцювати, але дехто з нас хоче.

Вона повертається до Карла, який мило перешіптується з Марі. Король поблажливо киває і намагається посадити Марі собі на коліна.

Мати дає знак, і лунає музика — гальярда. Чудово! Природний атлетизм Анжу завжди привертає увагу, а якщо я танцюватиму жваво, можна примудритися, аби герцог на якусь мить побачив мою щиколотку. Сподіваюсь, він спостерігатиме за мною. Ми не єдина пара, яка рухається енергійніше, ніж зазвичай. Шукаючи герцога в натовпі, я з подивом виявляю, що довкола атмосфера якась божевільна. Танцівники задихані. Жінки сяють від радості, а чоловіки переводять погляд з облич на груди. Герцог танцює з принцесою де Порсіан. Мене переповнює гнів, доки я не помічаю, як часто він відвертається від неї і дивиться на мене. Чи справді я бачу томління в його поглядах, чи лише уявляю це, оскільки всім серцем жадаю опинитися біля нього?

Коли танець закінчується, Анжу знову простягає мені руку. Я вже не можу відкладати далі здійснення своїх планів щодо цього вечора, тому я не погоджуюсь.

— Гадаю, вам треба звабити одну жінку.

— Як накажете,— він палко цілує мою руку й відходить, залишивши мене чекати на герцога. Довго чекати не доводиться. Розвернувшись у правий бік, я бачу його зовсім поряд.

— Ваша милосте, ви дозволите запросити вас?

З неабияким задоволенням! Мені знадобилося все моє самовладання, аби не виявити радість, бо це суперечить світським правилам. Я ствердно киваю головою, зберігаючи холодний вираз обличчя. Ми чекаємо. Його рука так близько від моєї, що вони майже торкаються. «Майже» мене не влаштовує. Я хочу, аби музики швидше заграли. Наче у відповідь на моє бажання танцювати й відчути дотик руки герцога, вони розпочинають. Вольта!

Ми розходимось, але я не проти. Попереду багато приємного, й передчуття лише посилить насолоду. Коли герцог уклоняється, я бачу чітко окреслені м’язи його гомілки, гарну форму щиколотки. Він наближається до мене; я беру його витягнуту руку, не просто торкаючись пучками, а даючи змогу повною мірою відчути шовковистість шкіри та вагу моєї долоні. Відчуття божественне, але все відбувається надто стрімко. Ми виконуємо поворот і знову розходимось. Мій подих пришвидшується. Коли ми зустрінемось, він підніматиме мене в першому колі поворотів. Одна лише думка про це викликає несподівані реакції: я відчуваю свої груди так, як ніколи раніше не відчувала, усередині все обривається, а нижче, у потаємних глибинах, прихованих під вбранням, щось начебто тріпоче.

Його рука стискає мій стан. Я торкаюсь плеча герцога і, присягаюсь, мене огортає жаром його тіла навіть крізь камзол. Поки він кружляє мене в танці, моя друга рука лягає на інше його плече; виглядає так, наче ми ось-ось обіймемось. Потім його коліно піднімається, і я присідаю на нього, дозволяючи підкинути моє тіло високо в повітря. Я не вперше танцюю вольту, однак такого досвіду в мене ще не було. Я кудись лечу, в моїй душі — сум’яття. Канделябри, обличчя, шовкове та оксамитове вбрання танцюристів, стеля бальної зали — усе зливається в яскравому вихорі. Кожен сантиметр моєї шкіри на диво чутливий. Вітерець ласкаво обдуває моє обличчя, поки я кружляю й кружляю. Коли ми виконуємо п’ять поворотів і я мушу відійти від Гіза, я ледве тримаюсь на ногах, неначе п’яна, як друзі мого брата. Дорогою я стикаюся з Генрієттою. Вона усміхається і зображує поцілунок.

Знову й знову я повертаюся в обійми герцога. Потім музика — дуже різко, як на мене,— уривається. Я мушу присісти в реверансі; він мусить уклонитися. Коли я випростовуюсь, герцог уже чекає: він переплітає наші руки таким природним жестом, ніби ми не раз це робили. Не промовляючи ані слова, ми приєднуємось до тих, хто повільно обходить залу. Мені все ще переймає подих. Я не знаю, що сказати. Здається, де Гізу теж відібрало мову. Навколо нас усі сміються й весело теревенять. Але ми рухаємося мовчки — говорять лише погляди герцога. У його очах я бачу відверте захоплення, хвилювання і навіть подив — віддзеркалення всіх моїх почуттів.

До нас наближається Генрієтта, тримаючи під руку Бюссі Д’Амбуаза.

— Боже, важко повірити, що вже майже кінець вересня,— Генрієтта демонстративно обмахується віялом.— Я саме казала сеньйору, що деякі вікна треба відчиняти, інакше ми всі задихнемося. Герцогу де Гіз,— вона виступає вперед, бере його під руку і змушує відійти, добряче перелякавши мене,— не могли би ви із сеньйором відчинити вікно для мене та її високості, аби ми подихали свіжим повітрям?

— Якщо бажаєте,— каже Гіз, не приховуючи збентеження.

— Оскільки ми не хочемо застудити когось із танцюючих, можливо, варто знайти вікно в якомусь затишному кутку,— вона підморгує Бюссі.

— Вікно в сусідній кімнаті здається затишним і тихим,— хриплим голосом каже сеньйор.

— Ходімо, герцогу. Гадаю, ви не проти трохи освіжитися подалі від натовпу.

Генрієтта киває Бюссі, який пропонує мені руку. З Генрієттою та герцогом на чолі ми вчотирьох перетинаємо залу. Я бачу Шарлотту, яка стоїть у віддаленому кутку біля майже непомітних дверей для служників. Коли ми наближаємось до неї, вона каже:

— Баронеса де Рец не дивиться,— і найприроднішим жестом відчиняє нам двері.

Ми заходимо всередину. Нас огортає темрява, а потім відчиняються інші двері. За мить я усвідомлюю, що ми опинилися в маленькому червоному салоні.

Підходячи до вікна, Генрієтта вказує на нього:

— Панове, виконуйте ваш обов’язок.

Чоловіки квапливо відчиняють стулки.

— Ой, погляньте,— вигукує Генрієтта так, наче ніколи не була в цій кімнаті, хоча насправді провела тут чимало годин,— сеньйоре де Бюссі, я бачу балкон. Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

Бюссі охоче прямує до залитого передвечірнім сонцем балкону. Генрієтта йде слідом, але перед тим повертається до нас і каже:

— Боюсь, для чотирьох там замало місця. Сподіваюсь, ви не проти залишитися.

Може, вона й замислила якусь хитрість, але тримається в межах етикету.

Ми з герцогом залишаємося самі. Мовчки витріщаємося одне на одного. Думай, дурепо. Незліченну кількість разів ти бачила, як жінки причаровують чоловіків. Що сказала би Флері де Суссі в таку мить?

— Герцогу, для чоловіка, який сьогодні захоплювався моїм товариством, ви надто спокійні,— я намагаюсь промовити це дражливим тоном, як зробила б на моєму місці Флері.

— Прошу вибачення, ваша високосте. Це все танець. Здається, він забрав увесь мій подих і всі мої слова разом із ним,— його голос серйозний так само, як і погляд.

Я не можу жартівливо відповідати на таке зізнання.

— Я теж це відчула.

— А ви відчули ось це? — взявши мою руку, він притискає її до своїх грудей достатньо сильно, аби я відчула серцебиття.

— Воно калатає.

— А ваше?

— Так,— я коливаюсь, але потім переміщую наші стиснуті руки до моїх грудей.

Коли його долоня торкається мене, я відчуваю, як мої груди, у яких тріпоче серце, наливаються томлінням. Він різко вдихає повітря. Піднявши руку, все ще переплетену з моєю рукою, він спершу цілує фаланги моїх пальців, а згодом — зап’ясток. Я вся тремчу.

Він присувається ближче — так близько, що ми опинилися би в обіймах одне одного, якби підняли руки.

— Ваша високосте,— урочисто каже він,— я до нестями кохаю вас. Відтоді, як наші погляди зустрілися в Монсо рік тому, жодна жінка, крім вас, не гідна, аби дивитися на неї двічі.

— І принцеса де Порсіан?

— Принцеса? Вона не варта жодного погляду.

— А вам достатньо поглядів, пане?

— Якщо ви накажете, так. Інакше — ні.

— Я хочу, щоб ви тримали мене, як це було під час нашого танцю.

Він оповиває мій стан однією рукою.

— Так?

— Не зовсім,— я кладу руки йому на плечі так само, як робила, коли ми танцювали вольту.— Ось так краще.

Він оповиває мій стан другою рукою.

— А ось так ще краще.

Я глибоко зітхаю і розслаблено притуляюсь до нього. Чути, як б’ється серце, якого я торкалася мить тому. Його ритм не уповільнився.

Герцог нахиляється до моєї шиї та вдихає аромат парфумів. Я легенько здригаюсь, коли його губи торкаються місця, де шия переходить у вухо.

Відсахнувшись, він дивиться мені у вічі.

— Я образив вас?

— Ні. Просто мої губи заздрять шиї,— цим натяком я впритул наближаюсь до мого прохання.

— Як порядна людина я не можу дозволити собі це.

Він ніжно стискає моє підборіддя великим і вказівним пальцями, пестить його. Рот повільно спускається так, що я, на свій подив, відчуваю і навіть смакую його подих. Нарешті ми цілуємося. Його губи м’якіші, ніж я очікувала від такого м’язистого чоловіка. Вони повністю зливаються з моїми. Потім трохи розмикаються, надихаючи мене вчинити так само. Тихе зітхання вихоплюється з його грудей і передається мені, сповнюючи мене невідомим раніше хвилюванням. Здається, я відчуваю і навіть чую, як кров струмить моїми венами. Коли його язик вступає у гру, мене охоплює неймовірна насолода. Мої руки міцніше стискають його плечі в той час, як мій власний язик відповідає йому. Його пальці відпускають моє підборіддя, а його рука обвиває мою шию, підтримуючи мені голову, яку я в екстазі відкидаю назад. Так, екстаз — єдине доречне слово. Лунає приглушений сміх, і я дивуюсь, чи це моя радість мимоволі виражає себе, аж доки не усвідомлюю, що це Генрієтта сміється на балконі. Я хочу залишитися тут якнайдовше, але тихий наполегливий стукіт змушує нас розійтися.

Генрієтта повертається до кімнати.

— Мені набагато краще,— каже вона.— Судячи з усього, вам теж. Проте час вертатися до зали, доки відсутність її високості не помітили.

Герцог киває і простягає мені руку.

— Ваша милосте, ви з паном Амбуазом повертайтесь звичайним шляхом. Ми з її високістю вийдемо звідси, як і зайшли. Якщо на її відсутність звернули увагу, ніхто й нічого не запідозрить, коли ми потрапимо до зали з різних боків.

Коли я підходжу до потаємних дверей, Генрієтта зупиняє мене, поклавши руку на плече.

— Ну? — запитує вона; її очі яскраво виблискують.

— Я отримала свій поцілунок.

— Я ж обіцяла вам, що це можна владнати,— поблажливо посміхається вона.

— О, Генрієтто, мені здається, я закохалася.

— Кожна дівчина думає, що закохалася в чоловіка, з яким поцілувалася вперше. Це минеться,— вона зводить очі вгору.— Не дивіться так похмуро й ображено. Закоханість справді минає. Якщо не контролювати почуття, вони можуть бути не лише дивовижними, а й руйнівними. Насолоджуйтесь почуттями тут і зараз — поринайте у них — і, зрештою, опануйте. Що швидше ви навчитеся контролювати ваші емоції та потреби, то швидше зможете отримувати задоволення, не наражаючись на небезпеку.

Я не насмілююсь сказати їй, але мені подобаються неконтрольовані почуття. Це дуже схоже на кружляння в повітрі під час вольти.

У кімнаті нас зустрічає Шарлотта. Вона з полегшенням зітхає.

— Якісь проблеми? — запитує Генрієтта.

— Баронеса де Рец шукала Маргариту. Я сказала їй, що бачила, як її високість виходить із герцогом Анжуйським.

— Анжу пішов?

— Утік із красунею Руе. Уявляєте?

Я уявляю, але ця думка не запалює жодної іскри ревнощів. Що б там не відбувалося між ними, це не може бути кращим за поцілунок герцога де Гіза.

— Вона могла би бути його матір’ю! — веде далі Шарлотта.

— Хай розважається,— відповідає Генрієтта.— Я щойно відкрила для себе поцілунки Бюссі Д’Амбуаза. Я вважаю їх достатньо збуджуючими, аби запросити його до мого маленького будиночка сьогодні ввечері. Там я насолоджуватимусь кожним сантиметром його тіла, і я щиро вдячна долі за те, що йому лише дев’ятнадцять років. Я палка прихильниця давнього прислів’я: «Молода плоть живить кохання».

Шарлотта сміється.

— Ходімо, треба показатися баронесі.

Упродовж двох наступних танців я стою біля моєї гувернантки, яка веде розмови на звичні теми. Я не чую ані слова. Я спостерігаю за Гізом через усю залу. Невдовзі мій герцог підходить і знову запрошує мене на танець. Нещодавно наші язики немовби запліталися під час бесіди, але, здається, поцілунок їх розв’язав, і тепер ми обоє жваво розмовляємо. Він нахвалює моє вміння танцювати, мою зовнішність, мій голос. Ми говоримо про війну, і я висловлюю впевненість, що він буде найвизначнішим воєначальником. Ми фліртуємо за всіма світськими правилами, але я почуваюсь дуже дивно, тому що кожен жарт і кожен погляд приховують потяг, який надає близькості наших тіл особливої пікантності. Ми незчулися, як протанцювали три танці поспіль, аж поки нас не атакувала Шарлотта:

— Ваша милосте, ви не танцювали зі мною, і я дуже ображена. Я впевнена, її високість відпустить вас, тим паче, що її гувернантка вже деякий час пильно дивиться на вас обох.

Баронеса де Рец мовчить, і я майже переконала себе, що вона нічого не скаже. Потім, коли я готуюсь лягти в ліжко, вона мовить:

— Мадемуазель Гойон, я закінчу за вас.

Відкинувши мої ковдри, вона веде далі:

— Ваша високість багато танцювала з герцогом де Гізом.

Усівшись на краєчку ліжка, я відволікаюсь, знімаючи взуття.

— Його милість добре танцює.

— Гадаю, так. Питання в тому, чи він лише партнер у танцях чи дещо більше.

— Він воєначальник армії його величності, кузен за шлюбом і друг моїх братів. Ви це маєте на увазі?

— Ні, я маю на увазі, чи викликає він у вас особливу зацікавленість.

Забравшись під ковдри, я гніваюсь на себе за те, що не можу приховати рум’янець, що спалахує на моїх щоках.

— А якщо так?

Баронеса сідає на край мого ліжка і серйозно дивиться на мене.

— Ваша високосте, ви неправильно мене розумієте. Я не засуджую вас. Я просто бажаю знати, як ви почуваєтесь. Закохуватися — привілей молодих, оскільки таке кохання чисте і при цьому поведінка бездоганна. Мій обов’язок — упевнитися, що ваша поведінка саме така. Танцюйте з герцогом. Гуляйте з ним. Обговорюйте музику, мистецтво і навіть політику — це нормально. Я буду задоволена.

Я почуваюсь винною за те, що грубіянила баронесі. Потім вона знову звертається до мене:

— Прошу вас бути обережною з тими, хто дає вам поради, інакше невинний флірт може перейти в щось непристойне, що заслуговує на осуд. Пам’ятайте: я — гувернантка, обрана для вас її величністю.

— Пані, я завжди відкрита для ваших указівок. Що ж стосується людей, які дають недоречні поради, навіть не знаю, кого ви маєте на увазі.

Якщо баронеса зводить наклеп на моїх подруг, хай буде відвертою.

Підтикаючи ковдри, вона каже:

— Ми не обговорюватимемо цю тему... принаймні зараз.

Чудово. Краще я подумаю про приємніші речі, скажімо, про смак і дотик губ герцога де Гіза. Я майже загасила свічки — аж тут та сама подруга, від якої застерігала мене гувернантка, вбігає до моєї кімнати.

— Генрієтто! — вигукую я і випростовуюсь, готуючись обійняти її.— Я гадала, ви підете на вулицю Паве.

Мене не обіймають. Герцогиня стоїть у ногах мого ліжка; її обличчя освітлене свічкою, яку вона тримає в руках. Вона хитає головою.

— Я піду туди. Але я змушую Бюссі чекати, тому що ви вважали пристойним протанцювати весь вечір із Гізом.

Що? Невже я вислухаю другу догану за сьогодні?

— Я дозволила герцогу поцілувати мене з вашого благословення,— збентежено кажу я.

— Поцілунок — не проблема. Проблема — відсутність здорового глузду, яку ви продемонстрували згодом. Обережність — найкраща подруга Купідона, Маргарито,— обійшовши ліжко, вона ставить свічку на стіл і вмощується на тому самому місці, де сиділа баронеса, аби повчати мене.— Ви хочете мати нагоду зірвати поцілунок перед тим, як війна оволодіє чоловіками, а ми залишимося самі?

— Звичайно,— мені було б ніяково, якби моя подруга дізналася, як сильно я цього хочу.

— Тоді не афішуйте ваші стосунки, танцюючи з герцогом цілий вечір, або, запам’ятайте мої слова, за вами стежитимуть із пильністю, до якої ви не звикли.

— Баронеса де Рец уже дала мені це зрозуміти.

— Я не здивована. Вона надто дбає про свою честь, а посада гувернантки передбачає, що вона мусить дбати про неї ще ретельніше. Ваша невинність — розмінна монета королівства, яку треба зберегти, а потім витратити для задоволення інтересів корони. Якщо баронесі не вдасться зберегти вашу цноту, й про це дізнається її величність, покарання буде суворим.

— Але поцілунок...

— Поцілунок швидко призводить до інших речей.

— Чому ж тоді ви допомагаєте мені?

— Тому що,— нарешті вона обіймає мене,— я обожнюю вас. І я вірю, що ми маємо право на насолоду, якщо діяти обережно.

— Іншими словами, я можу цілувати Гіза таємно, але не можу виявляти мою прихильність публічно.

— Ви навчаєтеся науки кохання так само швидко, як учите латину,— усміхається вона.

— Гаразд, я діятиму обережно. От тільки скажіть мені, коли я знову побачу герцога?

— Боже, яка палка поведінка! Але в цьому ви не самотня. Герцог поставив мені точнісінько таке запитання.

Як же чудово знати, що герцог шалено закоханий, як і я!

— І що ви йому відповіли?

— Що завтра він має бути на змаганнях із боротьби, які проводить Анжу, обов’язково програти й незабаром піти.

— Вам було дуже прикро програвати моєму брату?

— Зовсім ні,— Гіз пригортає мене до себе.— Хай герцог Анжуйський хвалиться своєю перемогою і тією жалюгідною сумою грошей, яку він отримав від мене. На мене чекає краща винагорода.

— Тихіше,— шепоче Генрієтта, яка стоїть неподалік,— невже ви не можете скористатися вашими губами без зайвих слів?

Герцог нахиляється поцілувати мене. Я з нетерпінням стаю навшпиньки. Його поцілунок навіть кращий за той, що я пам’ятаю.

Більшість придворних — принаймні не дуже старих — зібралися в апартаментах Анжу подивитися на вечірні змагання. Мати дозволила мені піти з Шарлоттою. Більше дюжини інших фрейлін теж пішли, за винятком баронеси де Рец, яка, поза сумнівом, почувалася в безпеці, адже стільки людей будуть присутні, й на додачу герцогиня де Невер рано покинула Лувр, бо нездужає.

Генрієтта «нездужає» не більше за мене. Моя розумна подруга відіслала порожній паланкін за ворота палацу, а сама повернулася забрати Гіза, щойно він програв бій. Я втекла кілька хвилин по тому.

Руки герцога, стиснуті навколо мого стану, повільно рухаються вгору. Я ледве стримую крик задоволення, коли ці руки охоплюють мої груди, але обмежуюсь тим, що кусаю його за губу,— дотики герцога стають наполегливішими.

Ми зачаїлися в Залі каріатид, у ніші за колонами. Якби не відлуння, це була б ідеальна схованка. Генрієтта знову шикає зі свого місця, за два вікна від нас. Єдине джерело світла — сріблястий місяць, наполовину прикритий хмарами, тож роздивитися Гіза вельми важко. Я не заперечую. Я можу відчувати його, смакувати, і я вважаю, що темрява звільняє від скутості.

Його губи відриваються від моїх вуст і торкаються мого горла. Я занурюю руки в його волосся і притискаю його голову до моїх грудей там, де вони вимальовуються під верхом корсажу. Він мусить цілувати їх крізь тканину, і, хоча це безсоромно, я бажаю, аби вона зникла, бажаю відчути його губи на моєму оголеному тілі.

— О, Генріху,— шепочу я.

Він відхиляє голову.

— Ви назвали мене моїм християнським іменем.

— Назвіть і ви мене.

Він вагається. Щоправда, я не уявляю, чому він ніяковіє після того, чим ми займалися. Трохи згодом шепоче:

— Маргарито.

Я цілую його в шию.

— Скажіть ще раз,— наказую я.

— Маргарито,— у його голосі бринить благання.

Я знову припадаю до його шиї, мої губи спускаються за ключицю, так низько, наскільки це дозволяє розстебнутий комір його сорочки. Я відчуваю присмак поту після бою з Анжу.

Він стогне. Цей стогін змушує Генрієтту вкотре прокричати: «Тихіше!». За мить вона делікатно кашляє.

— Ваша високосте,— шепоче вона,— час повертатися до змагань, перш ніж про вас почнуть розпитувати.

— Ні,— мені уривається подих попри те, що вона має рацію.

Герцог востаннє цілує мене й тихо каже:

— Я кохаю вас, і тому не хочу завдавати вам клопоту.

Він кохає мене.

— Я мріятиму про вас,— каже Гіз. Оповитий місячним сяйвом, він віддаляється.

Я зітхаю.

— Він мріятиме про мене.

Генрієтта вистрибує з-за колон і каже:

— Він не лише мріятиме,— потім вона сміється.— Хотіла б я бути п’ятнадцятирічною і мати сімнадцятирічного коханця.

Я крадькома повертаюсь до апартаментів Анжу і змішуюсь із натовпом, що оточує учасників боїв і підбадьорює їх криками. Анжу, який поки що жодного разу не програв, усе ще лежить на підлозі. Він зіштовхує Сен-Люка, й, щойно його оголошують переможцем, підстрибує і кричить:

— Досить! Мені вже досить. Час випити вина.

Хтось простягає йому келих, після чого він прямує до мене.

— Сестро, як мило ви зашарілися. Невже поєдинок розігрів не лише мою кров, а й вашу?

— Я впевнена, що поєдинок вплинув на мій рум’янець,— відповідаю, не втримавшись від двозначності висловлювання.— Сьогодні вам справді пофортунило. А як щодо минулого вечора?

Мій брат сідає і кличе мене до себе.

— Вас цікавлять мої амурні справи?

— Авжеж. Чи мій вибір кращий за ваш попередній?

— Що стосується мого попереднього вибору, ваш успішно його перевершує. Що ж стосується мого майбутнього вибору, насмілюсь сказати, що вона перевершить Луїзу де Берадьєр.

— Ви заінтригували мене.

— Маю надію на це,— він віддає мені свій келих, і я допиваю вино.

— Коли ви вирушаєте в дорогу?

— До кінця тижня.

Так мало днів залишається. Так мало хвилин наодинці з Генріхом. Дуже приємно називати герцога його християнським іменем подумки, але ще приємніше шепотіти це ім’я йому на вухо.

Мій брат пильно дивиться на мене.

— Мене тішить сумний вираз вашого обличчя, коли я згадую про мій від’їзд. Мати супроводжуватиме мене якийсь час; можливо, вам дозволять подорожувати з нею.

— Сподіваюсь, так і буде!

Заплющивши очі, я уявляю Анжу на чолі армії його величності: на коні, у гарних обладунках, з одного боку — королівський прапор, а з іншого — герцог де Гіз, неймовірно привабливий у бойових латах.

— Будь ласка, Генрієтто,— шепочу я.— Минуло вже три дні, а завтра вони ідуть.

Моя подруга дивиться в бік моєї матері перед тим, як відповісти:

— Може, я відрізняюсь від баронеси де Рец, Марго, але я не настільки божевільна. Краще зустріч не відбудеться взагалі, ніж її розкриють,— вона робить ще один стібок. Ми дошиваємо останні сорочки для чоловіків, які вирушають на війну; вона шиє для свого чоловіка, я — для мого брата.— Якщо ви скомпрометуєте себе, я вам не подруга.

Закінчивши сорочку, Генрієтта обережно згортає її й бере іншу. Шарлотта тихо лається, коли її нитка рветься.

— Можливо, чоловіки не надовго залишають нас.

— Боже милий, сподіваюсь, що надовго,— Генрієтта корчить гримасу.— Герцог де Невер — найкращий чоловік, коли він перебуває якнайдалі від мене.

Шарлотта сміється.

— Париж недостатньо великий для вас обох?

— Зазвичай так, але я боюсь, що герцог захоче «набратися сил» перед місяцями нашої розлуки. Яка ж нудьга, особливо враховуючи, що Бюссі теж поїде.

— Розумію,— відповідає Шарлотта, затягаючи нитку в голку.— Барон де Сов теж у грайливому настрої. На щастя, я втекла з дому і від нього під приводом «важливих доручень», що начебто маю виконати для королеви. Але, гадаю, що сьогодні ввечері я маю попрощатися з ним належним чином.

— О, ви гарна дружина,— сміється Генрієтта.— А ще ви гарно брешете! Наразі ви не маєте жодного коханця, схваленого королевою.

Роками я мріяла вийти заміж. Слухаючи розмову моїх подруг, я дивуюсь, навіщо я цього прагнула. Хоча, якщо жінка виходить заміж за чоловіка, який припав їй до серця і водночас влаштовує її родину, навряд чи вона вважає його тягарем.

— Генрієтто,— кажу я,— якщо ви залишитеся зі мною, ви уникнете товариства герцога де Невера.

— Непоганий хід. Але який привід я вигадаю, аби ввечері залишитися в Луврі? Кожна родина вечеряє вдома, усі жінки прощаються з синами, чоловіками та братами. Дехто прощатиметься зі своєю матір’ю. Вона прибула з Ансі, щоб провести його на війну.

— І нагадати йому вбити Коліньї,— додає Шарлотта.

Охоплена відчаєм, я підводжуся, тримаючи закінчені сорочки для Анжу. Мати звертає на мене увагу, коли я кладу їх біля неї. Якщо моїм подругам не прикро розлучатися з чоловіками, очевидно, що мати сумуватиме за своїм сином.

— Можна мені провести Анжу разом із вами?

— Маргарито, ми вже обговорювали цю тему. Це не розважальна подорож. Я маю впевнитися, що накази короля та вказівки Анжу виконуються як слід, перш ніж армія вирушить до Естампа.

Здається, усі налаштовані відмовляти мені. Зібравши докупи всі сорочки, я кажу:

— Віднесу їх до Анжу.

Мати киває.

У поганому гуморі я прямую до апартаментів мого брата. Трохи згодом чую голоси, зокрема один, який вказує, що герцог десь близько! Вельми впевнено я відчиняю двері до наступної кімнати й бачу Карла, Гіза та деяких інших чоловіків, які сміються та розмовляють. Вони підходять до мене.

— Сестро! — весело каже Карл.— Невже її величність доручає вам носити білизну?

— Це сорочки для Анжу. Він збирає речі,— Гіз дивиться на мене, і я відчуваю, як кров приливає до моїх щік. Сподіваюсь, чоловіки подумають, що я збентежена жартом Карла.

— Дурниці, це його камердинер збирає речі, а не він. Краще знайдіть служника, віддайте йому сорочки та ходіть із нами до зброярні. Я покажу цим панам, як я володію молотом.

— Обов’язково так напружуватись?

Після загострення хвороби, що спіткала його влітку, Карл все ще має змарнілий вигляд. Мати розробила для нього спеціальний раціон та обмежила його фізичну активність включно з полюванням. Цю заборону Карл сприйняв без особливого ентузіазму.

Його величність поблажливо усміхається.

— Дивіться, панове, ось це справжня сестринська відданість. Якби ж мій брат турбувався про моє здоров’я з такою самою щирістю.

Я радію, що мати не чує від нього таких слів про Анжу, хоча його супутники не надто здивовані: усі знають, що суперництво між синами її величності зростає.

— Якщо бажаєте, сестро, можемо піти подивитися на нового жеребця, якого мені привезли. Його виростили на фермі її величності.

— Я зустрінуся з вами в стайні, коли знайду когось, хто допоможе мені з сорочками.

— Ваша величносте, чи можу я супроводити герцогиню де Валуа? — приєднується до нашої розмови герцог.

Який розумник!

— Так, я дозволяю,— киває Карл.

Я проходжу повз чоловіків. Герцог слідує за мною. Побачивши, що наступні апартаменти порожні, я маю слабку надію, що Генріх зупинить мене і стисне в обіймах. Але, звісно, це був би верх непристойності. Натомість він крокує поруч.

— Я радію нагоді побачитися з вами віч-на-віч,— каже він.— Я прибув до Лувра, чекаючи на таку мить.

— Я вдячна, що ви це зробили. Я боялася, що ми не матимемо нагоди попрощатися,— мені не подобається, як лунає останнє слово: у ньому відчувається можливість завершення нашої історії, якої я не помічала раніше. І несподівано я починаю плакати.

— Маргарито, не треба,— він торкається моєї руки, і ми обоє зупиняємося.— Не прощайтесь зі мною сльозами, прощайтесь усмішками — вони приносять щастя.

— Вам це не потрібно,— кажу я.— Я знаю, що ви виявлятимете відвагу, а я чекатиму на звістки про ваші сміливі вчинки й захоплюватимусь вами. Проте я чекатиму на ваше повернення з більшим нетерпінням, і, хоча мені відомо, що ви полюбляєте битви, я щодня молитимусь, аби війна швидше закінчилася.

— Ще тиждень тому я не думав би так,— відповідає він,— але я теж радітиму, якщо ця війна триватиме тижні, а не місяці. Щойно я здобуду перемоги для поліпшення моєї репутації і зможу похвалитися вбивством Коліньї, я залюбки повернуся до двору,— він приглушує голос.— І до ваших обіймів.

Ми відчуваємо потяг такої сили, що нам важко дихати. Я проклинаю світло дня і відкритість місця, де ми стоїмо. Чому в такому великому палаці так мало закутків, де можна усамітнитися?

— Я воліла б обійняти вас зараз і попрощатися з вами поцілунком, який би нагадував вам про мене.

— Невже ви думаєте, що я вас забуду? — він здається щиро засмученим.— Ваш образ надихатиме мене щоразу, як я братимуся за меч. Я битимусь за мого короля, за мою церкву і за вас.

— Пане, це неабияка честь. Якщо ви битиметеся за мене, маєте взяти з собою якусь мою річ так, як ви носили б мої кольори на лицарському турнірі.

Увесь цей час я міцно притискала сорочки Анжу до грудей — жалюгідна заміна обіймів із герцогом. Одну з цих сорочок я вишивала особливо ретельно: вона прикрашена вишуканим чорним візерунком на комірі та манжетах. Витягнувши її із загальної купи, я віддаю сорочку йому.

Коли він простягає руку, найближчі до нас двері відчиняються. До кімнати входить служниця з глечиком у руках. Вона щось наспівує під ніс. Від подиву я упускаю всі сорочки на підлогу.

— Ваша високосте, мені так прикро,— дівчина шукає місце, де поставити глечик, аби зібрати розкидані мною речі.

— Не переймайтесь,— кажу я,— я підніму. Але зачекайте хвилинку.

Я нахиляюсь, Гіз згинається біля мене й допомагає зібрати все докупи. Користуючись нагодою, він залишає собі ту саму сорочку, яку я приготувала для нього.

— Будь ласка,— я передаю дівчині білизну,— згорніть її і віднесіть герцогу Анжуйському з привітаннями від мене.

Коли двері за нею зачиняються, герцог відкидає голову назад і сміється.

— Що вас розсмішило? — запитую я.

— Ми. Якщо ми й надалі так нервуватимемо, можна ризикнути зірвати поцілунок. Заборонені поцілунки найсолодші,— він нахиляється.

Поцілунок триває недовго, але герцог має рацію: пристрасть і страх, що нас спіймають на гарячому, роблять його надзвичайно збуджуючим.

— Тепер,— усміхаючись, каже він,— я готовий битися.

Глава 8 20 жовтня 1568 — Париж, Франція

 аша величносте,— баронеса де Рец уривається до кімнати,— до нас іде король із кардиналом Лотаринзьким та кардиналом де Бурбон. У них похмурий вигляд.

Мати підводиться.

— Битва? — шепочу я Генрієтті. Невже поразка? Мої думки одразу мчать до двох чоловіків, найдорожчих для мене серед сотень воїнів із армії його величності. Моє серце калатає.

— Неможливо,— шепоче у відповідь моя подруга.— Її величність щойно повернулася з огляду військ в Орлеані. Вони не могли наздогнати протестантів. Сторони мають зійтися віч-на-віч, аби розпочалася битва.

Цікаво, що ж це за новини? На порозі з’являється Карл. Баронеса назвала його «похмурим». Так можна описати обличчя двох кардиналів, але аж ніяк не вигляд мого брата. Він убитий горем.

— Пані,— він зупиняється перед матір’ю і бере її за руки,— я волів би, аби цю звістку приніс хтось інший, але я не міг цього дозволити — такі новини мають повідомити родичі.

Обличчя матері стає білим, як полотно.

— Наша сестра Єлизавета померла під час пологів.

Усі фрейліни одночасно скрикують від жаху.

— Ні,— вперто заперечує мати,— це неможливо. Перша половина терміну її вагітності ще не минула.

— Може й так, але її час вийшов,— Карл плаче, притискаючись губами до рук матері.

Мати дивиться повз нього, у бік кардинала Лотаринзького.

— Ваша величносте,— каже він,— з Іспанії надійшла звістка про те, що королева народила завчасно й померла невдовзі після своєї новонародженої доньки-інфанти.

— Тільки не Єлизавета! Тільки не Єлизавета! — у розпачі кричить мати. Стискаючи одне одного в обіймах, вони з Карлом здригаються від ридань.

Я налякана, більше налякана, ніж сумна. Я майже не знала Єлизавету, але я знаю матір. Вона сильна й непохитна, немов камінь. Бачити її в такому стані дуже незвично й жахливо. Здається, не лише я це відчуваю. Навколо мене ридма ридають фрейліни. Загальна пригніченість привертає увагу матері. Вона піднімає голову з грудей Карла. Відступивши на крок, вона рішуче витирає сльози.

— Пані,— вона плескає в долоні,— така поведінка недоречна.

Цікаво, чи має вона на увазі нашу поведінку, чи збентежена власною слабкістю?

— Превелебні, я доручаю вам підготовку до заупокійної меси за королевою Іспанії. Упевнена, це принесе втіху всьому двору,— вона торкається руки Карла.— Ходімо, сину мій, попросимо втіхи в Бога зараз, у моїй каплиці,— вона веде за собою короля, наче дитину. Біля дверей обертається і спокійно каже: — Хай ніхто нас не турбує.

Невдовзі Карл повертається. Він мовчить, але визнає мою присутність, мимохіть цілуючи мене в маківку. Королева залишається в каплиці. Сонце повільно котиться за обрій, заливаючи все довкола теплим осіннім світлом. Проте мені холодно. У Байонні мати вельми стримано прощалася з Єлизаветою, але впродовж наступних трьох років вони, здається, забули про неприємну зустріч з іспанцями. Спостерігаючи, як маленька пташка дзьобає насіння на підвіконні, я думаю про останній лист матері до моєї сестри, відправлений менше двох днів тому; я згадую, як старанно її величність писала цей лист, як радилася зі своїм лейб-медиком та кухарями, намагаючись розробити найкращий раціон для Єлизавети, на диво гладкої для такого раннього терміну вагітності. Я заздрила цій турботі. Тепер я почуваюся винною через свої дріб’язкові ревнощі.

Нарешті, коли я вже починаю думати, як досидіти до кінця обіду, двері відчиняються. До кімнати заходить мати. Вона має незворушний вигляд. Якби я на власні очі не бачила її відчай, ніколи не здогадалася б про її нещодавню істерику.

— Марго,— каже вона,— ходімо зі мною.

Вона швидко йде вперед — я прямую слідом. Коли ми дістаємося пункту призначення — кабінету для нарад його величності,— я задихаюсь. Мати вривається всередину, не стукаючи. Чоловіки, які сидять за столом, підводяться. На місці залишається один Карл. Його обличчя сумне, очі набрякли від сліз.

— Панове,— мати підходить до короля і спирається на його плече,— дім Валуа зазнав важкої втрати. Проте не можна допустити, аби особиста трагедія стала трагедією політичною. Якщо ми дозволимо, смерть королеви Іспанії може вплинути на нашу війну з протестантами — священну війну, яку я присяглася рішуче продовжувати. Заявляю, що я цього не дозволю.

Чоловіки дуже уважно слухають. Мати озирається довкола, пильно дивлячись на кожного з них.

— Не сумнівайтесь,— веде далі вона,— лідери протестантів уже дізналися про смерть моєї доньки або незабаром дізнаються.

Чути шепіт: очевидно, більшість із присутніх такої ж думки.

— Безперечно, вони пліткують, що її смерть призведе до охолодження стосунків між Францією та Іспанією. Такі балачки висловлюють їхні бажання, а не факти. Нас і Філіпа Іспанського поєднує відданість святій Римо-католицькій церкві.

— Ваша величносте,— каже Рене де Біраг,— король Іспанії вважає себе найревнішим католиком. Він виявляє відверту зневагу до наших спроб придушити повстання єретиків. Якщо він так поводився, коли кровні узи пов’язували його з вашою родиною, тепер, коли цих уз немає, він, поза сумнівом, проводитиме більш непримириму політику.

Усі кивають, і мати також. Суперінтендант фінансів завжди був її улюбленцем.

— Саме так,— каже мати,— ми мусимо знайти причину, що завадить Філіпу засуджувати політику Франції активніше, ніж він зазвичай це робить. Я маю чудову ідею. Філіп повинен одружитися знову. Це не підлягає сумніву. Його єдиний син помер три місяці тому. Якщо він кохав одну принцесу Валуа, він залюбки покохає іншу. Я бажаю, аби четвертою дружиною короля Іспанії стала герцогиня де Валуа.

Я не впевнена, що правильно зрозуміла її, доки всі погляди не звертаються до мене.

— Принцеса Маргарита вродлива, як і її сестра,— веде далі мати, вказуючи на мене, немов на товар, виставлений на ринку.— Вона молода і завжди мала добре здоров’я, тож може народити синів.

Мати має намір відправити мене до Іспанії, аби я зайняла місце Єлизавети! Чоловіки кивають і усміхаються. Я маю відчувати таке ж саме задоволення, що бачу на обличчях радників. Мене часто засмучувало моє становище незаміжньої доньки королеви, якій ніяк не можуть знайти чоловіка. Але цієї миті я здатна думати лише про дві речі: обличчя герцога де Гіза та необхідність цілувати чоловіка, який має спільних дітей з моєю сестрою. Оскільки я вже знаю, до чого призводять поцілунки, думка про те, що я торкатимусь губ, яких торкалася моя сестра, сповнює мене відрази.

— Ми не можемо відверто пропонувати руку принцеси, поки іспанський король у жалобі,— каже Жан де Морвільє, ліниво постукуючи пальцями по столу.— Але ми можемо вдатися до хитрішої стратегії.

Мати схвально киває канцлеру.

— Я хочу, аби за місяць Філіп дізнався про нашу пропозицію. І я хочу,— вона багатозначно дивиться на присутніх,— аби наші плани не обговорювалися ніким за межами цього кабінету,— виходячи з-за столу, вона бере мене під руку.— Панове, я вас не затримую.

Коли вона виводить мене з кімнати, я чекаю на розмову про можливий шлюб. Натомість вона прямує далі, залишаючи мене біля дверей. У тій сцені, яка щойно розігралася, я була лише маріонеткою.

— Пані, ви маєте якісь вказівки для мене? — кричу я навздогін.

Навіть не озирнувшись, вона каже:

— Учіть іспанську.

Заупокійна меса за Єлизаветою добігає кінця. Плечі Карла, обтягнуті фіалковим камзолом, здригаються від ридань. Його присутність — красномовне свідчення того, якої глибокої рани завдала йому смерть сестри. Згідно з традицією, король мав би бути відсутнім, але він, як люблячий брат, не міг такого допустити. Я простягаю йому руку, і він міцно стискає її. Я відчуваю, як клубок підступає до горла,— мені шкода не Єлизавету, а Карла. Він має ніжне серце.

Ще один брат тягнеться до моєї вільної руки. Відтоді, як я попрощалася з ним в Амбуазі, Франциск тривалий час жив далеко від родини. Востаннє я бачила його на «зборах нотаблів», які скликав Карл узимку 1566. На тих зборах Франциск отримав титул герцога Алансонського. Учора він повернувся до нас. Франциск здавався незнайомцем, коли вельми незграбно спішувався з коня. Потім наші погляди зустрілися, і він ледь помітно усміхнувся. Які б зміни не відбулися з ним за ці роки, усмішка не змінилася. Це той самий хлопчик, який грався зі мною у нашій дитячій кімнаті, і щось мені підказує, що ми, як і тоді, будемо друзями.

На виході з каплиці ми прямуємо до наших коней. Охоплена горем мати жадає побачити сина, який не був на вранішній церемонії, тож ми вирушаємо до Сюмуру — місця зимового розквартирування королівських військ. Спостерігаючи, як її величність стрибає в сідло, я міркую над тим, як так сталося, що лише Анжу здатний втішити її у тих ситуаціях, коли нам це не вдається. Я люблю мого брата, але разючий контраст між тим, як вона ставиться до нього і до нас, мучить мене. Він — найулюбленіший серед її дітей. А я... боюсь, що я остання в цьому списку. Зараз я маю нагоду підвищити мій авторитет у її очах завдяки престижному шлюбу. Однак я коливаюсь.

Відтоді, як мати оголосила королівським радникам про свої надії, пов’язані з моїм шлюбом, я постійно думаю про її плани. Знову й знову я кажу собі, що Філіп — наймогутніший король у християнському світі, а, відтак, і найбажаніший чоловік. Але ці яскраві думки затьмарюються іронічними історіями, що їх розповідали фрейліни її величності про старих панів, яких їм доводилося зваблювати. Мені сняться жахіття про короля Філіпа — точніше, одне й те саме жахіття, що повторюється нескінченну кількість разів. У цьому сні я бачу себе у Залі каріатид. Генрієтта стоїть на варті, як вона це робила того вечора, коли ми з герцогом уперше поцілувалися. Якийсь чоловік стискає мене в обіймах, але його манера торкатися мене дає мені зрозуміти, що це не мій герцог. Відсахнувшись, я піднімаю голову і з жахом бачу дона Карлоса Іспанського — точніше, сивого чоловіка з випнутим підборіддям дона Карлоса і пихатим поглядом. Певно, це Філіп. Коли він нахиляється поцілувати мене, я пручаюсь. Але він лише сміється й каже:

— Стійте спокійно, дівчино, ваша сестра ніколи не була такою полохливою.

Після таких снів я завжди тремтіла й прокидалася з відчуттям огиди. Але коли я розповідала про це Генрієтті та Шарлотті, жодна з них не співчувала мені.

— Ви не можете звинувачувати реального короля Іспанії у тому, як поводиться його двійник, створений вашою уявою,— каже Шарлотта.

— Знаю,— відповідаю я,— але боюсь, що моя уява створює його таким, тому що мені здається неправильним займати місце моєї сестри.

— Не кажіть дурниць,— докоряє Генрієтта.— Попри те, що чоловік моєї сестри гниє в могилі, я лягла би з ним у ліжко, якби це допомогло мені здобути корону Іспанії. Ваше жахіття не означає нічого особливого. Дуже ймовірно, що його викликала ваша дурнувата примха — віра в те, що ви закохані в Гіза.

Дурнувата примха! Я думаю про це, поки мій кінь іде поруч із конем Франциска під променями пізнього осіннього сонця. Мої почуття до Генріха — більше, ніж примха. Але я погоджуюсь, що буде нерозумно, якщо мої амурні справи з Гізом завадять виконати мій обов’язок перед королем і матір’ю.

— Ви дуже замислені,— каже Франциск.— Думаєте про королеву Іспанії?

— Так,— я приглушую голос,— я думаю, чи хотіла би стати наступною королевою Іспанії.

— Чом би й ні? — запитує мій брат.— Що може бути кращого у світі за корону? — ані тіні сумніву в його голосі.— Якби я був королем, ніхто не відвертався б від мене. Ніхто не шепотів би за моєю спиною про мої шрами або про те, що мій зріст не змінюється. Якби вони насмілились,— його обличчя раптом стає злим,— я наказав би їх убити.

Я впевнена, що він жартує, і готуюсь відповісти, що королева не має такої влади. З іншого боку, мати має владу, Єлизавета Англійська — теж. Усвідомивши це, я тримаю паузу. Чи могла б я стати впливовою, як королева Іспанії? Не можу сказати напевно, але мати неодноразово зауважувала, що Єлизавета мала вплив на свого августійшого чоловіка. Принаймні, заміжня жінка — сама собі господиня. Це було б чудово. Звісно, дружина мусить слухатися свого чоловіка. Але Філіп був би моїм єдиним господарем. Наразі я під контролем і стеженням надто багатьох людей.

Я усміхаюсь Франциску. Може, він і молодший за мене, але говорить мудрі речі. Я прийняла рішення. Я стану королевою Іспанії. Якщо я мушу цілувати короля Філіпа, хай буде так. Зрештою, я можу цілувати й інших чоловіків. Генрієтта та Шарлотта дозволяють собі зв’язки з коханцями, які задовольняють їх більше, ніж законні чоловіки. Можливо, іспанський коханець — моє майбутнє.

Секретар королеви поспіхом заходить до апартаментів її величності в Меці:

— Лист із Мадрида.

Він простягає скріплений печаткою пакунок. Я підводжуся разом з іншими фрейлінами, але мати зупиняє мене жестом.

— Можете залишитися,— каже вона зі слабкою усмішкою.— Я сподіваюсь на добрі новини стосовно вас.

Я почуваюся дивно. Які б новини не отримувала мати стосовно мого можливого шлюбу, я майже нічого не довідалася за чотири з гаком місяці. Попри те, що мені не повідомляли про хід перемовин, я докладала всіх можливих зусиль, готуючись стати королевою Іспанії,— старанно вивчала історію дому Габсбургів та іспанську мову. Можливо, настала мить дізнатись про моє майбутнє. Спостерігаючи, як мати розгортає депешу посла, я намагаюсь пригадати, як буде «печатка» іспанською.

Усмішка матері зникає першою. За нею зникає рум’янець.

— Батько зацікавлений у вас не більше за сина.

Таке відчуття, що мені дали ляпаса.

— Я не розумію.

— Щасливий шлюб Філіпа з вашою сестрою дає підстави оплакувати її, але не дає підстав виявляти прихильність до її родини. Здається, ворожість — єдине, на що може сподіватись Франція при іспанському дворі.

Її погляд повертається до сторінок, але завмирає на місці — це означає, що вона розмірковує, а не читає. А ось я не розмірковую — лише відчуваю. Збентеження, викликане черговою шлюбною відмовою, досить жахливе, але є щось особливо брутальне, коли тебе відштовхує чоловік, який обожнював твою сестру.

— Кров Господня! — слова матері уривають мої жалісливі думки.— Іспанія знову й знову наказує нам розірвати мирний договір та підкорити протестантів. Проте, коли його величність розпочинає війну, іспанці не допомагають, а скоріше створюють перешкоди.

На її обличчі знову спалахує гнівний рум’янець, утворюючи червоні плями.

— Філіп значно менше зацікавлений у збереженні віри, ніж удає,— веде далі вона, лють змушує її висловлюватись відвертіше, ніж я звикла чути.— Насправді його цікавить зміцнення влади, і він, поза сумнівом, розраховує, що збідніння Франції внаслідок війни сприятиме посиленню позицій Іспанії. Я надаю перевагу німецьким принцам. Може, вони й єретики, але чітко дають зрозуміти, хто для них друзі, а хто — вороги.

Обличчя матері набуває майже пурпурового кольору. Я бачу, як кров пульсує в її скронях. Підвівшись, вона ладна щось сказати, аж раптом хитається, наче опинилася на борту човна. Після чого хапається за стілець, з якого щойно встала.

— Пані!

Королева падає на сидіння. На якусь мить її очі відображають ту ж саму паніку, що бриніла в моєму голосі. Потім вона каже:

— Тримайте себе в руках, Маргарито. Хіба не достатньо, що я мушу мати справу зі зрадниками-іноземцями та виснаженою державною скарбницею? Невже я маю нести на своїх плечах ще один тягар — істеричну доньку, яка, здається, приречена залишатися незаміжньою? — вона закриває обличчя руками.— Ідіть.

Я мчу до моїх апартаментів. Там мене зустрічає Франциск. Останнім часом він часто навідується. Мовчки я біжу повз нього, хапаю всі мої іспанські підручники та нотатки і кидаю їх у вогонь із такою силою, що скрізь розлітаються іскри. Від однієї з них мої спідниці займаються. Перш ніж я встигаю нахилитися, мій брат уже поряд і гасить полум’я руками, затоптуючи жевріюче вугілля, розкидане навколо коминка.

— Марго, ви, мабуть, обпеклися,— коли він дивиться на останні затухаючі іскри, його очі розширюються.— Хто змусив вас плакати?

— Король Іспанії та наша мати. Ніхто мене не любить, нікому я не потрібна.

— То гірше для них,— Франциск стискає мої руки.

Я здивована такою відповідаю. Я очікувала на заперечення, що мати дбає про мене. Я витираю сльози, рівно дихаю та пильніше дивлюся на Франциска.

— Отже, гадаєте, мати мене не любить?

— Не так, як люблю вас я. Не так, як вона мала б любити. Не так, як вона любить Анжу,— він вимовляє ці слова з болем, що робить відчутнішою його впевненість.

Невже наслідком самотності та тривалого перебування в Амбуазі стала впевненість мого брата в тому, що його не люблять? Якщо так, це жахливо чи ні? Я коливаюсь: з одного боку, визнаю байдужість її величності, а, з іншого, намагаюсь згадати якісь ознаки її прихильності. Я постійно прагну заслужити її любов і визнання, і поразка в цій боротьбі була б для мене нищівною. Цікаво, якби я була переконана, справді переконана,— що вона не любить мене, чи могла б я звільнитися? Ні. Я впевнена, це вбило б мене. Думка, що я нічого для неї не значу, сповнює мене відрази, і я відчуваю потребу довести Франциску, що він помиляється.

— Мати любить усіх своїх дітей.

— Брешіть собі, якщо бажаєте,— відповідає він.— А я відмовляюсь дурити себе. Вона не любить мене, і мені байдуже,— йому не байдуже, адже його голос тремтить.— Настане день, коли вона пошкодує, що так мало думала про мене. Тоді вона не зможе ігнорувати мене та нехтувати мною. Тоді я буду їй потрібен, і вона прагнутиме бути потрібною мені.

Я вважаю мого брата дитиною. Зрештою, йому лише виповниться чотирнадцять. Але після такої заяви я можу розгледіти чоловіка в його світлих, сповнених гніву очах та відвертому честолюбстві, що читається у виразі його обличчя. Подібно до Карла, цей чоловік чимось лякає. Таке знання вельми корисне, хоча й навіює якийсь невиразний смуток. Здається, серед моїх братів Анжу — єдиний, хто не має темної сторони. У моїх спогадах постає образ принца — взірець мужності, елегантності, упевненості у своїх силах. Саме таким я бачила його в Сомюрі під час огляду військ, який він проводив для його величності. Що ж тут дивного, якщо мати любить його більше за інших? Він заслужив на цю прихильність, тому що ніколи не розчаровував її. Чи можу я сказати те ж саме про себе? Якщо чесно, ні. Анжу якось назвав мене «рівнею» собі. Я мушу докласти неабияких зусиль, аби досягти цього.

Коли це сталося, Франциск лежав поряд зі мною, заплющивши очі й поклавши голову мені на коліна. Я читаю йому вголос. У мить, коли я зупиняюсь, гортаючи сторінку, і дивлюсь у вікно, якийсь птах ударяється об шибку з огидним звуком. Це чорний птах. Я мимоволі здригаюсь.

— У чому справа? — запитує мій брат, не розплющуючи очей.

— Птах вдарився об скло і впав. Боюсь, він мертвий.

— Навколо достатньо птахів, аби заповнити березневе небо й без нього.

Франциск має рацію. З якого дива смерть птаха так мене схвилювала?

Я повертаюсь до читання, але тривога не відступає. Більш того, вона зростає. Двері широко відчиняються. На порозі стоїть смертельно бліда Шарлотта.

— Королева знепритомніла!

Франциск підводиться, зачепивши книжку й вибивши її з моїх рук. Вона падає на підлогу зі звуком, дуже схожим на той, з яким падав чорний птах.

Боже милостивий, невже, коли мати знепритомніла, вона впала з таким самим звуком?

Схопившись за обличчя, Франциск запитує:

— Що трапилось?

— Я не знаю, я не знаю,— відповідає охоплена панікою Шарлотта.— Вона була з королем і його радниками. Вони віднесли королеву до її апартаментів,— моя подруга знервовано смикає спідниці.— Я бачила їх. Її величність не приходила до тями й висіла у них на руках, немов...— вона вибігає, затуляючи рота обома руками.

Ми з Франциском ідемо разом, точнісінько як робили це в дитинстві. Коли ми добігаємо до апартаментів матері, там уже зібрався натовп. Я протискаюсь до дверей і натикаюсь на стурбовану Марі. Обіймаючи мене, вона каже:

— Карл і Кастелан з нею.

Повернувши ручку, я штовхаю. Двері трохи піддаються, але їх стримує кремезне тіло королівського охоронця. Він налаштований вигнати будь-кого, хто спробує увійти. Однак побачивши мене з Франциском, відходить, пропускаючи нас усередину.

Лейб-медик матері сидить біля її ліжка. Карл стоїть біля підніжжя з іншими придворними. Король вітається з нами поглядом, але нічого не каже. Випроставшись, Кастелан підходить до нього.

— Це перенапруження, викликане війною,— шепоче він.— Після смерті королеви Іспанії її величність не відпочивала попри те, що я неодноразово радив їй розслабитись. Вона не вірила, що війна може тривати без її вказівок. Тепер природа подбала про те, у чому вона відмовляла собі, змусивши її лягти в ліжко.

— Я звинувачую Флорентійського герцога,— сердито каже Карл.— Учора надійшла звістка, що він відкладає позику, яку обіцяв нам.

Я дивлюсь на матір. Її очі заплющені, на обличчі ані кровинки, нерухомість тіла складає разючий контраст із люттю, якою вона палала, коли ми бачилися востаннє. І я знаю, що винна. Чи маю я розповісти Кастелану про те, що сталося вранці? Про те, як її напад гніву урвався через раптове хитання? Ні, я не можу зізнатися. Натомість я кажу:

— Боюсь, ваша величносте, що лист від вашого посла у Мадриді засмутив її не менше.

Чоловіки навколо мене збентежені.

— Який ще лист? — запитує Карл.

Отже, мати зберегла в таємниці відмову Філіпа від шлюбу зі мною.

— Незалежно від того, що саме призвело до хвороби її величності,— канцлер Карла, вочевидь, уважає, що обговорення дипломатичних відносин може зачекати,— є одне запитання, яке необхідно поставити,— він робить паузу. Ми всі знаємо, що це за запитання. Воно тріпоче в повітрі, немов жива істота. Але, здається, лише він наважується говорити про це вголос, тож ми чекаємо, поки він закінчить.— Чи є підстави боятися за життя її величності?

— Зарано судити. Я знатиму більше про її стан, коли вона отямиться.

— Вона точно отямиться? — наполягає канцлер.

— Годі! — наказує Карл.— Такий песимізм недоречний біля ліжка її величності. Геть звідси!

Чоловіки виходять, залишається лише Кастелан.

Королівське самовладання, продемонстроване Карлом, одразу зникає. Наближаючись до ліжка, він ніби зіщулюється. Коли король схиляється на коліна поряд із матір’ю, він більше нагадує восьмирічного хлопчика, ніж вісімнадцятирічного чоловіка.

— Мати...— голос, який був таким суворим мить тому, переходить у приглушений сльозами шепіт.— Не покидайте мене. Я не зможу правити без вас.

— А я зміг би.

Чи справді Франциск пробуркотів ці слова собі під ніс?

Підходячи до Кастелана, я повторюю запитання де Морвільє:

— Вона прокинеться?

— На мою думку, так. Окрім міцного сну, від якого не можна прокинутися, я не бачу жодного симптому хвороби. Я впевнений: коли її тіло повністю відпочине, вона повернеться до нас.

— Я буду тут, коли вона розплющить очі,— кажу я.

— І я,— здіймає голову король.

— Ні, Карле,— ніжно кажу я,— ви маєте правити вашим королівством і віддавати накази воєначальникам. Це обов’язок короля. Чекати та спостерігати за нею — мої обов’язки доньки.

Він киває головою.

— Оскільки я знаю, що ви дбайливо виконаєте свій обов’язок, я не можу нехтувати своїм,— підвівшись, він наближається до мене з палаючим поглядом.— Не відходьте від неї. Будьте моїми очима та вухами в її опочивальні.

Франциск приносить мені мою книгу та приладдя для вишивання. Я посилаю за Генрієттою та Шарлоттою. Вони залюбки приходять. Розповівши їм про стан королеви, я порушую тему, що особливо мене хвилює.

— Корона Іспанії не буде моєю,— я відчуваю, як сльози щипають мені очі.

— Це справді ганьба,— Генрієтта хитає головою.

— Сподіваюсь, не більше. Сподіваюсь, розчарування її величності не стало причиною хвороби.

— Не кажіть дурниць. Її величність не з такого тіста. Вона поховала чоловіка та сина. Залишившись із неповнолітнім королем, вона примудрилася утримати його на престолі за часів війни. Якщо король Іспанії винен у її хворобі, його відмова одружитися з вами тут ні до чого.

Я молюся, аби Генрієтта мала рацію. Однак я не відчуваю полегшення. Очевидно, й не виглядаю заспокоєною, адже Шарлотта каже:

— Я знаю, це егоїстично з мого боку, але я рада, що ви не поїдете до Іспанії. Було б чудово, якби ми троє провели трохи більше часу разом.

— Я можу назвати ще одну людину, яку потішить рішення іспанського короля,— додає Генрієтта.— Герцог де Гіз бажає, аби ви залишалися у Франції, і він чітко дав це зрозуміти.

— Кому він це казав? — я не бачила герцога, коли ми були в Сомюрі, оскільки його військо розквартироване в Шиноні.

Генрієтта підморгує:

— Не можу розповісти. Але я довіряю моїм джерелам інформації. Ідея вашого заміжжя не до вподоби герцогу.

Яне відповідаю: раптове ворушіння на ліжку відволікає мене. Мати наполовину підвелася. Її очі розплющені, але, здається, вона нас не бачить.

Підскочивши, я вигукую:

— Пані! Ми думали, ви покинули нас!

— Так. Я вирушила до Шатонефу побачитися з вашим братом,— вона дико озирається, наче шукаючи щось знайоме.

— Ви у Меці, пані. Уже багато тижнів.

Замість заспокоїти, мої слова збуджують її сильніше.

— Дурна дівчино, я була з Генріхом.

Я торкаюсь її плеча. Вона палає; жар відчувається крізь сорочку.

— Генрієтто, знайдіть Кастелана. Скажіть йому, що королева прокинулася і в неї жар.

Шарлотта хреститься.

Я ніжно допомагаю матері відкинутися на подушки.

— Відпочивайте. Коли ви прокинетеся, Генріх буде тут.

Це брехня, але вона спрацьовує. Прошепотівши ім’я мого брата, мати заплющує очі. Цікаво, чи сповістили Анжу про її хворобу? Певно, так.

Кастелан, здається, бачить добрий знак у тому, що мати заговорила, якими би безглуздими не були її слова. Він робить їй кровопускання, аби збити жар, не надто сильний та небезпечний, за його словами.

Коли сутеніє, мати починає крутитися в ліжку. Її очі розплющені, вони яскраві, але, здається, нічого не бачать. Торкнувшись її, я помічаю, що жар посилився. Покликавши служника, я знову посилаю за лейб-медиком.

Ви сказали, що вона не помре. Мені кортить жбурнути ці слова в обличчя Кастелану, щойно він приходить. Його вигляд уже не такий оптимістичний, як кілька годин тому. Спостерігаючи, як він пускає її величності кров, я зненацька відчуваю бажання вийти та спробувати знайти тіло птаха, який вдарився об моє вікно. Можливо, якщо я його не знайду, я повірю, що він був лише оглушений, а, коли прокинувся, полетів. Але я не покину матір. До того ж, які шанси відшукати чорного птаха в темряві?

— Якщо ваша високість бажає піти,— каже Кастелан,— я подбаю про її величність.

Я вперто відмовляюсь. Я прокидаюсь від уривчастого сну, почувши голос матері.

— Олександре, мій Олександре,— співуче промовляє вона,— я знала, що так буде.

Слова лунають дуже чітко, але я їх не розумію. Розплющивши очі, я бачу заспаного Кастелана, який стоїть біля ліжка матері. Вона сидить і вдивляється в темряву кімнати.

— Ваша величносте, у вас жар, вам треба відпочити,— каже лейб-медик.

— Так, битва закінчилася. Я можу відпочити. Але спершу я маю побачити мого Генріха,— я не впевнена, кого вона має на увазі: мого батька чи мого брата,— я маю побачити голову принца.

Страх накриває мене величезною хвилею. Невже щось трапилося з Анжу?

Кастелан відходить до місця, де він зберігає ліки та інструменти. Він швидко готує мікстуру, поки мати продовжує вдивлятися в далечінь з усмішкою на обличчі.

— Це її заспокоїть,— каже лейб-медик.

Мати напрочуд спокійна, її обличчя майже умиротворене. Але я розумію, на що він натякає: мікстура змусить її заснути, і це принесе йому полегшення. Чи відчую полегшення я? Якби ж це було так просто. Навіть після того, як мати випиває рідину й заплющує очі, я божеволію від хвилювання. Упевнена, мати щось бачила. Звісно, не в цій кімнаті — своїм внутрішнім зором вона зазирнула далі. Це міг бути просто спогад. Або передчуття. Усім відомо про її дар передбачати майбутнє. Чи в безпеці мій брат Генріх? І хто втратив голову?

— Генріху! О, Генріху!

Я знаю, що така поведінка непристойна, але мені байдуже: щойно мій брат спішується з коня, я стискаю його в обіймах, не звертаючи уваги ані на супроводжуючих його чоловіків, ані на конюхів, які мчать до вершників. Ставши навшпиньки, я знову й знову цілую його щоки. Учора, коли прибув пан де Лозес, я дізналася, що мій брат живий. Але знати і бачити на власні очі — зовсім різні речі.

Генріх сміється, прощається зі своїми супутниками і кружляє мене в повітрі.

— Що сталося? Я більше подобаюсь вам, коли перемагаю у битвах, чи не так?

Генріх таки переміг. Пан де Лозес приніс і цю звістку: він розповів, як у місцині під назвою «Жарнак» Анжу з маршалом де Таванном зненацька атакували гугенотів; як гугеноти зазнали поразки; як було вбито Конде. Мати, яка спала значно спокійніше, ніж попередньої ночі, і прокинулася в кращому стані, не мала терпіння вислухати все до кінця, обмежившись зауваженням: «Хіба ж я не казала вчора, що він переможе?» Проте я не пропустила жодного слова.

— Я завжди вас люблю! — стверджую я.

— Я знаю, я знаю,— він знову обіймає мене.— Які рядки присвятив вам Ронсар?

Я перебираю пальцями ґудзики на його камзолі.

— «Перед лицем богів лише тобі одній я присвячу ручай, що в’ється по долині. Хай не жене пастух отари рунопінні на берег ручая; хай в ранки весняні барвисто зацвітуть троянди запашні».

Ці слова, які я востаннє промовляла під час вистави у воєнному таборі, лунають інакше, коли я декламую для мого брата, ніжно дивлячись йому у вічі.

У цю мить між нами відбувається щось дивне, але відчуття зникає, коли Генріх відпускає мене і запитує:

— Де мати?

— Хворіє. Хіба Карл не сказав вам?

Обличчя Анжу спалахує гнівом.

— Ні, не казав.

— Можливо, посланець не встиг принести вам листа від нього. Ви були в дорозі.

— Можливо,— він не заспокоюється.— Їй дуже зле?

— У неї був жар, але все минулося. Однак вона дуже слабка. Не може тримати перо й писати — вранці намагалася це зробити.

— Вона намагалася писати? Отже, її розум залишається ясним.

— Так, її думки тверезі, як і завжди.

— Відведіть мене до неї.

Коли ми заходимо до кімнати, біля ліжка матері стоїть Карл. Побачивши Анжу, її величність захвилювалась.

— Мій Олександре! — вигукує вона, простягаючи до нього тремтячі руки.

Ці ж самі слова вона промовляла тієї ночі, коли її мучив жар. Це не просто збіг! Гадаю, вона справді передбачила його перемогу, як і запевняла Лозеса минулого вечора.

Анжу наближається до неї, ведучи мене за собою. Поцілувавши руки матері, він повертається до Карла і каже:

— Ваша величносте, ми розгромили ваших ворогів.

Карл не виявляє особливого ентузіазму.

— Я приніс би вам голову Конде, але всі трупи єретиків залишилися в Жарнаці, прив’язані до спини віслюка на радість вашим вірним католицьким підданим.

— Чи правда, що Конде здався перед тим, як його вбили? — запитує Карл.

Я цього не чула.

— Звичайна формальність,— без вагань відповідає Генріх.— Я гадав, ви хотіли бачити його мертвим.

— Так, хотів,— неохоче бурмоче Карл.— Але мені цікаво: якщо ви потрапите в полон, чи вважатимете ви ці почесні традиції «звичайними формальностями»?

— Я не потраплю в полон.

Вони з ворожістю дивляться одне на одного. Потім Анжу повертається до матері:

— А ви задоволені мною, пані?

На очах матері закипають сльози.

— Ви знаєте, що так. Уся Франція пишатиметься вами, коли звістка про вашу перемогу пошириться скрізь. Ваш брат теж задоволений — так само він радів би успіхам будь-якого зі своїх воєначальників,— вона кидає виразний погляд на Карла.— Анжу покинув поле бою, аби повідомити вам про перемогу. Не бажаєте висловити йому ваше схвалення?

Карл підводиться.

— Ми задоволені вашою перемогою при Жарнаці.

Анжу уклоняється.

Коли він випростовується, Карл додає:

— Але було б ще краще, якби ви не дозволили втекти Коліньї з більшістю гугенотських військ.

Ще один невідомий мені факт.

Анжу намагається робити вигляд, ніби йому байдуже, хоча його губи кривляться в сердитій гримасі.

— Ваш брат вирушить навздогін за Коліньї, щойно попрощається з нами,— каже мати.

Карл нахиляє голову.

— Можливо, я особисто вирушу навздогін за адміралом. Тепер, коли розпочалася справжня боротьба, мені не завадить здобути трохи військового досвіду. Я не відчуваю жодного бажання жити в наметі цілу зиму, але перспектива провести весну в сідлі цілком мене влаштовує.

Анжу переводить погляд на матір. Та застережливо дивиться у відповідь.

Жодна деталь не ухиляється від Карла. Він усміхається.

— Пані, я залишаю вас, хай наш брат розважає вас історіями про битви. Я ж дочекаюся звіту маршала Таванна. Він — найповажніший воєначальник.

Обличчя Анжу бліде, як стіна. Коли за королем зачиняються двері, мати ніжно звертається до нього:

— Спокійно, мій любий, спокійно.

Генріх не заспокоюється.

— Я радше прийму жорстоку смерть і дозволю прив’язати себе до віслюка, ніж передам командування моєму брату,— пристрасно каже він.

— Про це не може бути й мови,— відповідає мати. Вона заплющує очі.— Я хочу, аби ви з Карлом не сварилися так. Ваше протистояння триває з дитячих років.

Бажання матері видається мені дивним. Яким би не було суперництво між моїми любими братами, саме вона посіяла ці зерна.

Обличчя Анжу геть стурбоване.

— Ви хворі, а ми втомили вас.

— Я не настільки втомлена і хочу почути все, що ви маєте розповісти мені про битву.

— Трохи згодом.

Я здивована, що мій брат відкладає розмову. Розважати матір — його улюблене заняття: понад усе на світі він насолоджується, купаючись у променях її захоплення.

— Я голодний і брудний,— каже він.— Ви знаєте, що мені не подобається бруд.

Мати усміхається, не розплющуючи очей.

— Ідіть і причепуріться — хай ваша краса зрівняється з вашою відвагою. Я зачекаю.

— Відпочивайте. Коли ви знову розплющите очі, я буду поряд.

Анжу кличе мене, і ми разом вислизаємо з кімнати. Не встигаємо зробити і двох кроків, як його гнів вибухає.

— Ви бачили? Ви бачили, як його величність ставиться до мене?

— Карл заздрить,— я розумію, як почувається мій брат, тож і Генріх має зрозуміти.— Короля не порівнювали з другим Александром Македонським. Двір не говоритиме про нього як про сміливого воєначальника, який привів королівські війська до доблесної перемоги.

— Чи здобуду я таку славу? Може, король побачить, як Таванн спочиває на лаврах?

— Мати ніколи цього не допустить.

— Якби ж вона була здорова...— він робить паузу, і його обличчя стає похмурим.— Вона на вигляд така слабка. Кастелан справді вважає, що немає підстав хвилюватися за неї? Ви впевнені?

— Так. Присягаюсь: я постійно з нею і намагаюсь робити все, аби вона не докладала зайвих зусиль. Останні дві ночі я спала біля її ліжка.

— Карл теж проводить багато часу в її апартаментах? Шепочеться з нею,— він насуплює брови.

— Хіба не природно, що він піклується про неї, як і ми з вами?

— Природно чи ні, це дає йому можливість обмовляти мене. Поки я на війні, він годинами зводить наклеп на мене і бреше матері.

— Це просто смішно! Серце матері завжди належить вам, що б там не шепотів їй на вухо Карл. Невже ви думаєте, що її прихильність до вас може похитнутися?

— Ні, бо я цього не дозволю. Ходімо, я маю для вас пропозицію, вигідну нам обом.

В апартаментах Анжу дуже людно — ніде голці впасти. Чоловіки, які приїхали з ним, перемішалися з тими, хто, почувши про його повернення, прийшли випити вина та послухати його історії. Дехто обіймає його. Звільнившись від обіймів, Генріх піднімає руки:

— Панове, я пробуду в Меці недовго, але достатньо, аби добре це відсвяткувати на вечірньому бенкеті. Решту часу я проведу біля ліжка її величності. Це означає, що я мушу причепуритися. Вийдіть, будь ласка,— камердинер мого брата підходить допомогти йому, але Генріх додає: — І ви теж.

Коли ми залишаємося наодинці, він каже:

— Ви ж не проти виконати обов’язки мого камердинера? Знаю, вам бракує досвіду в роздяганні чоловіків, але це не складно.

Він розстібає і знімає камзол. Я простягаю руки. Вбрання пахне ним. Я скучила за цим запахом, який знаю, наче мій власний.

— Ось у чому справа. Серед усіх наших братів і сестер я довіряю лише вам. Ви — моя принцеса, віддана мені настільки, наскільки може мріяти чоловік.

Я шаріюсь від його похвали і, ховаючи рум’янець, відвертаюсь, аби покласти камзол і налити води в таз.

— Бачите? — він дарує мені сліпучу усмішку.— Ви вгадуєте мої бажання. Я можу вам довіряти.

Він починає митися. Кожен рух підкреслює м’язи його рук і торсу. Здається, війна ще більше зміцнила його гарне, атлетичне тіло.

— Ви допоможете мені?

— Лише скажіть, як саме.

— Будьте моїми очима, моїми вухами, моїм голосом. Повідомляйте мені всі новини і намагайтеся впливати на королеву, аби моє нинішнє становище не змінювалося.

Я спостерігаю, як він сідає і знімає взуття. Позаяк він дивиться в інший бік, я насмілююсь порушити делікатну тему.

— Я писатиму вам щодня, але, що стосується впливу на королеву, ви наділяєте мене владою, якої я позбавлена. Навіщо її величності прислухатися до мене?

— Вона прислухатиметься, тому що я їй накажу,— відповідає він, звертаючи до мене погляд.— Я наголошуватиму, що ви вже не дитина, а доросла жінка — розумна і віддана мені не менше за неї. Я попереджу її, що поважаю ваші думки і завжди беру їх до уваги.

— Справді?

— Звичайно.

— О, Генріху...— я розчулена, що він так мене цінує.

— Ви присягаєтесь бути моєю розвідницею? Ви допоможете мені залишатися в думках матері та зберігати її прихильність, коли я буду на відстані багатьох льє звідси?

— Маю за честь служити вам.

— Добре. А я раджу вам відкинути вашу сором’язливість і розмовляти з матір’ю так, як ви звикли розмовляти зі мною.

— Я намагатимусь.

— Запевняю вас, це не важко. Варто лише зрозуміти, що вона уважно слухає. Мати має здатність змушувати співрозмовника почуватися так, ніби він — пуп землі.

Я маю сумніви, що вона колись приділятиме мені таку увагу, але мовчу і відвертаюсь, коли Генріх знімає бриджі та одягає нові. Я беру чисту сорочку й віддаю йому. Приймаючи її, він каже:

— Така служба не залишиться без винагороди.

— Вашої турботи мені достатньо.

— Але ви отримаєте дещо більше. Ви пообіцяли зберігати мої привілеї, а я обіцяю поліпшити ваше становище при дворі. Будьте впевнені, що ви, людина, яку я люблю більше ніж будь-кого, завжди будете частиною моїх успіхів.

Він починає розстібати свій новенький гаманець. Я жартома відштовхую його руки.

— Заспокойтесь, і дайте мені зробити це. Усе ж таки гаманець тут я.

Глава 9 Травень 1569 — Мец, Франція

ьогодні мені виповнилося шістнадцять. Шістнадцятирічна, вродлива і щаслива, невимовно, безмежно щаслива. Усе сталося так, як і передбачав Анжу. Невдовзі після того, як у березні він вирушив навздогін за Коліньї, мати покликала мене і сказала: — Ваш брат розповів мені про вашу з ним бесіду й висловив бажання, аби я побачила у вас те, що бачить він. На його думку, ви гідні нашої довіри. Хай буде так. Поки його немає, для мене неабияка втіха розмовляти з вами, як я робила б це з ним.

Як же ці слова змінили моє життя! Все, що донедавна було оповите покровом таємниці, діяльність королівської Ради, сподівання й побоювання матері щодо її синів, її стосунки з іноземними дипломатами — зненацька відкрилося мені. Ми з її величністю проводимо разом чимало годин, я слухаю її і вчуся.

Зазвичай я відвідую матір, коли вона тільки-но прокидається, але сьогодні я приділила більше уваги вранішньому туалету й забарилася. Діставшись її апартаментів, бачу, що тацю зі сніданком уже прибрали.

— Марго! — вигукує вона, дивлячись на мене сяючими очима.— Сідайте поруч мене. Я на вас чекала.

Фрейлінам матері відомо про підвищення мого статусу, тож вони хутко облаштовують мені місце. Її величність витягає з-під подушки щось маленьке в оксамитовій обгортці.

— Я не хотіла віддавати це вам, допоки все не з’ясується, але вчора дізналася, що король Іспанії прихильно прийняв Форкево,— вона простягає мені пакуночок.— З днем народження!

Шарлотта і баронеса де Рец, які сидять з іншого боку, кваплять мене, поки я знімаю обгортку. На моїй долоні лежить невеличкий овальний предмет у важкій золотій оправі. Намисто? Ні, зворотний бік портретної мініатюри. Перевертаю. Юнак із пронизливим поглядом. Убраний у найкращі обладунки.

— Який красень! — вигукує Шарлотта.

Він таки приголомшливо гарний, точніше, міг би бути, якби не вогненно-руде волосся.

Я обережно нахиляюсь, щоб прочитати напис «Sebastianus I Lusitanor Rex».

— Король Португалії?

— Так,— усміхається мати.— Звісно, Португалія — не Іспанія, але такою короною можна пишатися. І ви отримаєте її разом із гарним нареченим майже вашого віку.

Чи має вона на увазі?.. Напевно!

— Мадам, я в захваті!

— Дами,— каже вона,— можете привітати герцогиню де Валуа.

Я підводжусь, і всі фрейліни почергово обіймають мене.

— Ну що ж, дами,— продовжує мати,— можете досхочу пліткувати про цей шлюб. Королю Іспанії буде важко заперечити домовленість, про яку стільки говорять.

— До чого тут король Іспанії? — запитую я.— Король Португалії — дорослий чоловік і повноправний правитель. Він може самостійно обирати наречену.

За інших часів моє запитання, найімовірніше, залишилося би без відповіді, але не зараз.

— Усі молоді монархи мають радників,— відповідає мати.— Король Іспанії — дядько дона Себастьяна — активно цікавиться його справами. Так само, гадаю, як і двоє монахів-театинців, яким король Іоанн — дід дона Себастьяна — доручив його виховання. Проте позаяк я маю підстави вважати, що Його Святість Папа Пій підтримає ваш шлюб, не думаю, що хтось із цих людей стане вагомою перешкодою на нашому шляху.

Торкаючись мініатюри, я знову дивлюся в очі дона Себастьяна, уявляю, як називаю його своїм чоловіком, і усміхаюсь.

— Ваша величність усе врахували,— кажу я.

Мені кортить сказати більше: розповісти матері, що її турбота, її зусилля влаштувати моє майбутнє — єдиний подарунок, що зворушує мене понад будь-які інші речі. Але в присутності стількох людей — ніколи. Нахилившись до неї, я цілую її в обидві щоки.

Мати схвильована цим проявом ніжності. Можливо, моя стриманість — одна з багатьох сімейних рис, які нас єднають.

— Ідіть. Ідіть і покажіть цей портрет герцогині де Невер.

Мене не треба вмовляти двічі. Схопивши Шарлотту за руку, я мало не тягну її з кімнати. Наша подруга — якщо обов’язок не вимагає — аж ніяк не є ранньою пташкою, тож її не важко знайти. Хоча, коли у відповідь на наш стукіт у двері її кімнати чути крик: «Хвилинку!», мені здалося, що вона ще не вставала з ліжка. Але ні. Повністю вбрана, з легким рум’янцем на щоках, герцогиня чекає на нас, зручно вмостившись.

— Чудово, що ви прийшли! Маю для вас подарунок! — каже вона, ледве побачивши мене.

— А я маю звістку.

— Звістку чи плітки?

— І те і те,— дражниться Шарлотта.— Марго має звістку, яка незабаром буде головною темою для пліток при Дворі.

— Гаразд, хай вона розпочне.

— Його величність веде перемовини стосовно мого шлюбу з королем Португалії.

— Невже?

Лунає знайомий чоловічий голос. Без жодного попередження, герцог де Гіз виходить із потаємного кабінету.

— Мій подарунок,— каже Генрієтта так, немовби нам не потрібні інші пояснення щодо раптової появи дворянина, якого я не бачила більше півроку.

Я заклякаю, стискаючи в долоні мініатюру з портретом дона Себастьяна. Герцог виглядає стрункішим, ніж під час нашої останньої зустрічі. І вищим, якщо це взагалі можливо. Коли він обіймав мене в Парижі, я вважала його справжнім чоловіком (очевидно, так і було), але нині його мужність вражає сильніше.

— Здається, ваша милосте, наш сюрприз не надто сподобався.

Голос серйозний. На якусь мить він зустрічається зі мною поглядом і одразу відводить очі.

— Скажіть щось,— шепоче Шарлотта, підштовхуючи мене.

— Ваша милосте,— хіба не дивно, що стільки часу минуло, а я все ще не називаю його християнським іменем, навіть подумки? — Будь ласка, не плутайте здивування з незадоволенням. Я просто не очікувала побачити вас тут, адже гадала, що ви перебуваєте з армією його величності.

— Я маю послання для короля.

— Мабуть, це важливий лист, якщо посланцем обрали герцога.

— Заради Бога! — Генрієтта підводиться й, нахилившись, забирає в мене портрет дона Себастьяна.— Він навмисно шукав доручення.

Я переводжу погляд на герцога. Судячи з того, що він зашарівся, схоже на правду. Я не бачу, а скоріше відчуваю, як Генрієтта відходить і веде за собою Шарлотту. Мене охоплюють суперечливі почуття. Минулої осені, коли Гіз поїхав, я часто думала про нього. Проте я усвідомлюю, що останнім часом рідко його згадувала. Може, причина в тому, що мене як довірену особу матері відволікала безліч інших думок? А, може, він мене більше не цікавить?

Його милість робить крок уперед, і мені перехоплює подих. Ні, останнє припущення неправильне, один-єдиний крок назустріч — і моє серце калатає швидше.

Він дивиться мені в очі.

— Можливо, мені варто було залишитися в Коньяку.

— Ні, мені краще, коли ви тут.

— Справді? — він робить іще один крок.

— Так.

— Навіщо я вам потрібен, якщо ви маєте намір взяти шлюб із королем Португалії?

— Рішення не остаточне. Я лише дізналася, що його величність схвалює цей шлюб.

— Він прагне знайти вам чоловіка-іноземця.

— Він прагне, аби я побралася з королем,— дещо роздратовано відрізаю я. Карл любить мене й бажає мені найкращого. Так само, як і мати. Навіщо герцог натякає, що вони налаштовані позбутися мене?

— Я не хотів би для вас такої долі.

— Генрієтта розповідала мені, що ви не хотіли і мого шлюбу з королем Іспанії. Звідки вона знає?

— Я їй сказав.

— Ви листуєтесь з нею?

— А ви ревнуєте?

— Звісно, ні,— навряд чи моє заперечення звучить переконливо.

— Підстав для ревнощів немає. Суперників маю я, а не ви. Мене не було сім місяців, а вашу руку запропонували вже двом королям.

Я не маю бажання й далі обговорювати дона Себастьяна або мій шлюб: ця тема дедалі більше мене бентежить. Як і близькість герцога. Я бажаю повернути все, як було до його від’їзду, аби він міг без церемоній обіймати та цілувати мене. Проте він і пальцем мене не торкається.

Я намагаюсь змінити тему.

— Ви прибули з міста Коньяк. Як там облога?

— Поговоримо про війну? — він іронічно усміхається.— Добре. Ми знімемо облогу. Нам не вдається просунутися, тож ми краще перехопимо німецьких найманців герцога Цвайбрюкенського, перш ніж вони приєднаються до головного війська гугенотів,— він хитає головою.— Задоволені?

— Ні.

— Я теж. Я доручив битися іншим людям і перетнув половину Франції заради того, аби побачити вас,— він робить паузу.— І торкнутися.

— Так у чому справа? — попри слабкий шепіт, він мене чує. Простягає руку і пестить мені щоку. Його шкіра шкарубка на дотик. Мені це подобається.

— Справа в тому, що спочатку мені здалося, наче ми знову стали чужими.

— Не думаю, пане герцоге, що ми колись будемо чужими одне одному.

— А ким тоді?

Я мовчу, бо не знаю.

— Я волів би цілком присвятити себе служінню вам,— каже він.— На війні я був свідком, як багато чоловіків робили вчинки, за які доведеться каятися на сповіді. Я нічого подібного не робив.

Моє серце тріпоче.

— У яких би гріхах я не зізнавалася на сповіді за ці довгі місяці, пане герцог, я не винна в тому, на що ви натякаєте. Може, я погано виконувала обов’язки доньки, сестри й християнки, але мої вуста не цілували іншого чоловіка.

Нарешті він пригортає мене до себе.

— Якби я вважав наші обійми гріхом,— урочисто промовляє він,— я відмовився б від них, як би палко цього не жадав. Але я знаю, що маю шляхетні почуття до вас, і моє бажання зберегти вашу репутацію бездоганною сильніше за нижчі інстинкти,— він нахиляється до мене. Поцілунок саме такий, як я пам’ятаю: надзвичайно, неймовірно дивовижний. Відірвавшись від моїх вуст, він дивиться на мене, і його погляд уже не виражає ані тіні сумніву.— Завтра я іду.

— Ні! — тепер, коли я згадала все, що відчуваю до нього, рішення залишити мене саму так швидко здається мені жорстоким.

— Цей обов’язок тяжіє наді мною, адже поки що я особливо не відзначився в боях.

— Хіба не ви керували королівським військом у місті Жарнак? Ми дивом перемогли в тій битві, передусім, завдяки вправному командуванню.

— Мене тішить, як красномовно ви доводите мою сміливість,— усміхається він.— Думка про те, що ви спостерігаєте за мною, надихає мене на подвиги, гідні вашого захоплення. Ваш брат може похвалитися вбивством Конде, а ваша мати — вбивством де Андело. Чи маю я вбити брата останнього, перш ніж ми зустрінемося знову?

Мене збуджує його готовність убити заради мене. Однак знищити Коліньї непросто: він загартований воїн. Я хочу коханця не лише сміливого, але й живого.

— Я розумію вашу жагу помститися за батька. Але прошу вас пам’ятати: навіть якщо батько дивиться на вас із небес, він був би проти, аби ви жертвували своїм життям. Убивайте, але не дозволяйте вбити вас.

— Докладу всіх зусиль. Натомість обіцяйте мені дещо. Намагайтесь не виходити заміж до нашої наступної зустрічі.

— Це легко виконати, адже я побачу вас за обідом.

— Не жартуйте, Маргарито,— я відчуваю раптовий, гострий спалах насолоди, коли він знову промовляє моє ім’я.— Скажіть, що ваше серце належить мені і що ви не поспішатимете віддати вашу руку іноземному принцу.

— Моє серце належить вам.

Він ніжно цілує мене вдруге.

— Мушу піти перевдягнутися. Я обіцяв королю приєднатися до нього.

— Але ж я побачу вас згодом.

— Авжеж. Ми підемо на прогулянку, тримаючись за руки, або танцюватимемо під належним наглядом. І всі подумають: «Яка гарна пара!»

— Чи побачу я вас так, як сьогодні? — я знаю, що питання нескромне, але відчуття його рук навколо мого стану надто приємне.

— У цій самій кімнаті. Герцогиня де Невер дала мені слово.

Мати відриває погляд від свого письмового столу. Здається дивовижним, що їй вистачає сил годинами сидіти так: читати листи, відповідати, приймати радників і дипломатів. Незабаром вона матиме змогу подорожувати, і ми разом поїдемо до Анжу! Ми обоє жадаємо бачити його. І я маю надію, що цього разу я зустріну в таборі герцога де Гіза.

— Португальський посол у Мадриді повідомляє Форкево, що він лише очікує вказівок із Лісабону, аби завершити перемовини про ваш шлюб.

— Мені так приємно це чути.

Я намагаюсь зобразити радість попри те, що моє серце не погоджується. Зустріч із герцогом, хоч і коротка, багато що змінила. Таємне листування, що стало можливим завдяки Генрієтті, змінило ще більше. Якщо обійми можуть призвести до плутанини між хіттю та коханням, слова на це не здатні. Листи Генріха сповнені такої шляхетності й набожності, передають таку глибину почуттів, що з кожним рядком я дедалі сильніше захоплююся ним. Певно, це кохання справжнє, святе кохання. Я настільки ціную це почуття, що навіть не розповідаю про нього своїм подругам. Хай думають, що я все ще веду світську гру. Я не витримаю, якщо вони глузуватимуть із мене, як це робила Генрієтта, коли я вперше зізналася, що кохаю його милість. До того ж, Генрієтта може припинити допомогу, якщо довідається про серйозність наших стосунків.

— Можливо, ви станете нареченою раніше, ніж ваш брат Карл обере собі дружину.

Мати прагне одружити Карла зі старшою донькою Імператора — Анною.

Намагайтеся не виходити заміж, до нашої наступної зустрічі. Слова лунають у моїй голові так чітко, наче Гіз присутній у цій кімнаті.

— Гадаєте, перемовини закінчаться так швидко?

— Я молюся про це.

Цікаво, до кого з нас прислухається Бог, якщо я звертаюся до Нього із протилежним проханням?

За дверима зчиняється якась метушня. Ми з матір’ю одночасно звертаємо увагу на галас.

— Не тривожтеся,— каже вона.— Там мій охоронець.

Але я помічаю, що вона крадькома виймає з піхов кинджал, який тримає на своєму робочому столі. Я підводжуся в ту мить, коли двері широко відчиняються. До кімнати вривається мій брат Генріх — Генріх, який, згідно з останніми повідомленнями, рухався зі своїми військами униз річкою Н’євр. Він сердитий. Я німію, збентежена як його несподіваною появою, так і його злим обличчям. Здається, матері теж відібрало мову. Натомість Анжу налаштований розмовляти.

— Я розпустив армію,— каже він.

— Сподіваюсь,— обережно мовить мати,— ви вчинили так, тому що здобули важливу перемогу і армія нам більше не потрібна. Проте якщо це правда, чому ви не вітаєте нас усмішкою?

— Ваші молитви, пані, останнім часом не надто допомагали. Хіба ви не просили Бога, аби найманці герцога Цвайбрюкенського ніколи не зустрілися з людьми Коліньї? Але вони зустрілися. Згодом їхні об’єднані війська протистояли моїм у Ла-Рош-л’Абей, і я не вийшов переможцем,— він із такою люттю б’є найближчий стілець, що той перевертається.

— Багато людей загинуло?

— Більшість солдатів із двох підрозділів піхоти включно з людьми Його Святості. Ці італійці краще знаються на моді, ніж воюють. Філіппе Строцці потрапив у полон, а я сплатив викуп, хоча, враховуючи його неспроможність як воєначальника, варто було вимагати гроші від Папи. Герцог де Гіз...

— Герцога поранено? — я не усвідомлюю, що заговорила, доки Анжу не витріщається на мене, роззявивши рота.

— Ні. Я зрадів би, якби цей марнославний ідіот отримав поранення. Його відмова виконувати мої накази призвела до плутанини. Де б він не вештався, я молюся не зустрітися з ним. Якщо наші шляхи перетнуться, я відлупцюю його або навіть гірше.

— Якщо герцог справді винен,— кажу я, намагаючись заспокоїти Генріха, але не бажаючи визнавати провину мого коханого,— його неодмінно покарають. Вас не звинуватять у поразці.

— Сестро, я обожнюю вас, але ви помиляєтесь, уважаючи, що розумієтесь на військовій справі. Я — генерал-лейтенант, коли щось іде не так, я несу відповідальність. Принаймні, на думку мого любого брата,— він виразно дивиться на матір.

Подавшись уперед, я ніжно поправляю волосся на його скронях.

— Ви мусите знати, що ми ніколи не повіримо будь-яким поганим відгукам про вас, навіть якщо це скаже Карл.

Він обіймає мене і пригортає, занурившись обличчям у моє волосся.

Потім, піднявши голову, звертається до матері:

— Не хвилюйтеся, пані. Я не зазнав втрат більших за ті, які може собі дозволити король. Однак я так розгнівався на тих, хто залишився живим, і бачив так мало шансів на успіх, що вирішив відпустити чоловіків додому. На думку Таванна, це найкращий спосіб відігнати армію Коліньї. Якщо вони не зустрінуться з нами у бою, найбільш імовірно, що вони розбіжаться, і ми матимемо час на роздуми.

— А якщо вони залишаться?

— Тоді я знову стрибну в сідло й негайно вирушу на південь. Але зараз я маю намір піти до моїх апартаментів і напитися,— він відпускає мене.

— Я піду з вами,— підводиться мати.

Я залишаюсь сама, але не переймаюсь цим. Я не зазіхатиму на час, який мати проводить у товаристві Генріха. Між тим, я наближаюсь до стола її величності, аби побачити на власні очі лист від нашого посла у Мадриді. Маю надію, що мати сприймає перемовини оптимістичніше за нього. Однак здається, Форкево вірить, що дон Себастьян погодиться прийняти мою руку. Я відкладаю сторінки у бік, аж раптом мою увагу привертають слова: «Я не вважатиму мій обов’язок виконаним, якщо не повідомлю вам, що я чув, причому із кількох джерел, що дон Себастьян навряд чи здатен зачати дитину. Відтак, цей шлюб може сприяти зміцненню стосунків між Португалією і Францією, але такий політичний союз триватиме, доки житимуть принцеса та її чоловік, і не довше».

Навряд чи здатен зачати дитину. Я не впевнена, що розумію значення цих слів, але вони хвилюють мене. Я жадаю мати дітей, і мої бажання цим не обмежуються. Відтоді, як я вперше поцілувалася з Гізом, я відчуваю нагальну потребу вдатися до дій, які призводять до появи дітей.

— Секретар нунція каже, що він боїться жінок понад усе на світі,— Генрієтта приглушує голос попри те, що ми перебуваємо у моїх апартаментах. Лувр — місце, де можна зберегти будь-яку таємницю, тільки якщо розмовляти пошепки.

— Я не вірю, що мати здатна видати мене заміж за пана, який надає перевагу...

— Чоловікам? — припускає Генрієтта.

— А я не вірю, що ви звабили священика! — каже Шарлотта.

— Чом би й ні? — відповідає Генрієтта.— Я люблю експерименти. Позаяк його Святість брав активну участь у перемовинах щодо шлюбу Марго, я була впевнена, що секретар нунція знатиме всі подробиці,— розвернувшись до мене, вона додає: — Що ж стосується переваг дона Себастьяна, не зовсім зрозуміло, хто подобається йому більше — чоловіки чи жінки, коли йдеться про плотське кохання. Зрозуміло лише те, що його виховували монахи, які навіяли йому думку, що кожна жінка нечиста, адже є джерелом гріхів. Такому, як він, чоловіки видаються меншим із двох лих,— доливаючи вина до наших келихів, каже вона.— Як прикро.

Я не впевнена, кому із нас вона співчуває, але у цю мить я жалію себе.

— Дякувати Богу, не всі чоловіки схожі на нього,— веде далі її милість, піднімаючи келих.— Пропоную випити за чоловіків, які люблять жінок. За чоловіків, якими ми можемо насолоджуватися й використовувати у власних цілях.

А як же кохання?

Шарлотта п’є, ласкаво посміхається мені та каже:

— За таких чоловіків, як герцог де Гіз — захисник Пуатьє.

Мій брат був у Меці недовго: незабаром надійшла звістка, що армія гугенотів зібралася біля Пуатьє. Назрівала облога. Генріх поїхав об’єднувати розігнане ним військо. Ми повернулися до Парижа: мати нарешті одужала і мала змогу подорожувати. Поки ми чекали новини про Генріха, який мав дістатися Пуатьє, почали надходити інші повідомлення: про подвиги графа де Люда та його гарнізону; як виявилося, мій коханий герцог зі своїм братом, герцогом Маєннським, перебували в Пуатьє й відважно захищали місто. Здається, прагнення герцога відзначитися на полі бою справдиться. Якщо його подальші дії будуть так само успішними, Пуатьє стане його особистим досягненням.

Сповнена ентузіазму випити за нього, я піднімаю келих.

— Коли вчора до столиці прийшла звістка, що Гіз здійснив сміливу операцію зі знищення мосту над річкою Клен, моя сестра замовила месу, аби подякувати Богу за те, що він живий і робить героїчні вчинки,— каже Генрієтта.

На жаль, моя радість, викликана успіхами герцога, не є повною. Я не єдина, хто захоплюється ним. Майже кожна жінка при дворі божеволіє від хвилювання, коли приносять чергову депешу. Принцеса де Порсіан не лише замовляє меси, а й пише жахливі вірші, присвячені герцогу. Я бачила.

Крім цього, мене тривожить реакція мого брата. Відтоді, як Анжу дізнався про подвиги герцога, його листи до матері сповнені гнівних тирад на адресу Гіза. Схоже, він вірить: все, що робить герцог, так чи інакше принижує його.

— Я скоріше вийшла б заміж за Гіза, ніж за короля Португалії,— зітхаю я.

Генрієтта та Шарлотта миттєво стають серйозними.

— Нікому не кажіть це навіть жартома,— говорить герцогиня.

— Я знаю. Але ж має бути якийсь спосіб уникнути цього шлюбу. Я не бажаю виходити заміж за чоловіка, для якого моя присутність буде нестерпною. Я не зможу впливати на нього, а як майбутня королева я жадаю бути впливовою особою.

Обидві жінки з розумінням кивають.

— Монсеньйор згадував, що мати дона Себастьяна бажає одружити його на ерцгерцогині Австрійській,— каже Генрієтта.— Можливо, якщо вам удасться відкласти шлюб, втрутиться доля.

— Я маю слабку віру в долю, принаймні, коли мене примушують до чогось.

Генрієтта підкочує очі під лоба.

— О, так, ваше життя жахливе. Вас обожнюють два сміливі герцоги, один із них — королівського походження. Ви надзвичайно вродлива. Ви маєте двох найвідданіших у світі подруг, і останнім часом ви дуже близькі з її величністю. Вочевидь, доля та фортуна не дуже прихильні до вас,— змінивши уїдливий тон на звичайний, вона веде далі: — Оскільки ви в добрих стосунках із вашою матір’ю, може, краще розраховувати не на долю, а на вашу впливовість і поговорити з нею про португальця?

— Подивлюсь, як розвиватимуться події в Пуатьє. Якщо Анжу переможе, можливо, я звернусь до нього по допомогу. Зараз я втомилася про це думати. До того ж, нарешті визирнуло сонце. Ходімо насолоджуватися ним у садах.

— Спершу я маю допити своє вино,— каже Генрієтта. Вона бере напівпорожній келих і вихиляє його.

Я наслідую її приклад, аж тут до кімнати швидко заходить сяюча від щастя мати.

— Анжу надіслав листа. Військо Коліньї значно зменшилося через епідемію і перебуває в найгіршому стані. Будь-якого дня він очікує на перемогу в Пуатьє і бажає обговорити це з королем і його радниками, перш ніж виникне потреба переслідувати утеклих протестантів. Ми вирушаємо негайно!

Ми. Мене не залишають!

Дорогою ми отримуємо звістку, що мій брат, не бажаючи випробовувати на міцність здоров’я матері, вирушив на північ і чекає на нас у Плессі-ле-Тур. Коли за обрієм з’являється затишний старий палац, вся наша свита почувається виснаженою після швидкої подорожі. Анжу біжить нам назустріч жваво, немов мала дитина; він знімає матір із сідла та палко обіймає її. Потім він вітається зі мною, й, коли стискає мене в обіймах, я бачу під аркою освітлену сонцем постать. Це Гіз! Невже вони примирилися?

Карл виходить уперед привітати Анжу. Поки обоє удають, ніби раді бачити один одного, я дивлюсь у бік Гіза, який стоїть неподалік з іншими офіцерами. Він виділяється навіть у такому товаристві, серед найкращих представників французької знаті, і причина аж ніяк не у високому зрості. Він тримається якось особливо: серйозний, зосереджений і водночас цілком розслаблений, і це привертає увагу.

— Кого ви шукаєте? — голос Генріха лякає мене.

Я з усмішкою повертаюсь до нього.

— Нікого. Просто хочу увійти всередину та трохи відпочити.

Анжу пропонує одну руку мені, другу — матері, й веде нас повз групу придворних. Угледівши нас, Гіз усміхається — звичайна усмішка й не більше, але цей простий жест будить у моїй душі зливу почуттів, які, певно, відбиваються на моєму обличчі, тому що усмішка герцога стає ширшою. Коли ми проходимо повз чоловіків, я усвідомлюю, що не лише Гіз помітив мою реакцію. Сеньйор дю Гаст задумливо дивиться на мене.

Генріх супроводжує нас до апартаментів матері. Вона взяла з собою так мало фрейлін, що я не маю нагоди втекти. Справа не в тому, що я нехтую своїми обов’язками перед її величністю. Генрієтта з нами не поїхала, але Шарлотта — тут. Поки ми розбираємо предмети королівського гардеробу, я шепочу їй на вухо:

— Я мушу його побачити.

Вона знає, кого я маю на увазі.

Ми вечеряємо в апартаментах короля. Генріх у чудовому гуморі. Карл зробив декілька спроб обговорити завершення облоги та війни в цілому, але Анжу щоразу каже:

— Завтра. Завтра я докладно розповім вам усе, ви та ваші радники маєте чітко розуміти ситуацію, як ми з Таванном.

Ухилятися від запитань його величності у такий спосіб — неввічливо, але хто сваритиме Анжу? Мати точно не захоче. Вона дивиться на нього з безмежною любов’ю. Цього достатньо, аби зіпсувати настрій Карлу, навіть якби Анжу не відмовлявся говорити з ним. Незабаром король хмурніє.

Мати поводиться обережно, пам’ятаючи, що нещодавно одужала після тривалої хвороби. Коли ми, вдосталь ситі, піднімаємось з-за столу, вона каже:

— Я піду до себе.

— Ви дозволите піти з вами та спати біля підніжжя вашого ліжка? — запитує Генріх.

— Якщо ваші друзі відпустять вас.

— Їм доведеться відпустити мене, а, якщо хтось буде проти, він відчує мій гнів. Проте я навряд чи почую заперечення, всі мої друзі знають, що ви — найдорожча для мене людина.

Чи справді Карл зневажливо фиркає?

— Ходімо, Марго, допоможете мені роздягнутися.

— Може, дозволите й мені приєднатися, аби зібрати докупи всіх ваших дітей? — запитує Карл. І додає, не чекаючи відповіді: — Хоча ні. У мене все одно болить голова. Позаяк Марі сьогодні не з нами, ви могли б принаймні відпустити зі мною Марго — хай промасажує мені скроні.

— Чому всі люблять його більше? — усівшись у крісло, запитує Карл, коли ми залишаємось наодинці.

— Це не так.

— Ви надаєте перевагу йому.

— Я люблю всіх моїх братів,— я заходжу за його спину і торкаюся пальцями його скронь. Випроставшись, він відштовхує мої руки.

— Геть звідси.

— Але ж я думала...

— Що? Ви думали, що ми — друзі та повірники? Я теж так думав. Мені здавалося, я знайшов у вас любляче серце, здатне зберігати таємниці. Але ви — ставлениця Анжу.

Обійшовши крісло, я схиляюсь перед ним і кладу руку йому на коліно.

— Карле, будь ласка, не треба.

Він стискає мою руку.

— Я не звинувачую вас. Може, я й король, але саме Анжу посприяв вашому злету при дворі. Тлумачте мої слова як заманеться, докоряйте мені за цей гнів, якщо насмілитесь.

— Я не докоряю вам. Я не маю права судити вас. Ви — мій король та любий брат. Хочу лише попередити: не дозволяйте Анжу дратувати вас — від цього ви втомлюєтесь, а він нахабнішає.

— Хіба він може бути ще нахабнішим?

Боюсь, може. Я не знаю людини більш самовпевненої за Генріха. Проте йому бракує повноважень.

— Сміливість не зробить його королем,— кажу я Карлу.— Ви маєте значно авторитетніший вигляд, коли стримуєте бажання відповісти на його кпини.

— Це природжений інстинкт. Жеребець відганяє муху, чи не так? Як би мій брат не кусав мене, я не віддам йому мою корону. Можете передати йому це... і матері також,— він відпускає мою руку.— Ідіть.

За дверима апартаментів мого брата я почуваюся сумною та втомленою. Дуже повільно прямую до своєї опочивальні. Я не помічаю Шарлотту, доки вона не промовляє моє ім’я.

— Ось ви де! Боже мій, яка ж ви незграбна сьогодні, блукаєте в якомусь оціпенінні, хоча вашою свободою можна скористатися краще.

Я розгублено кліпаю очима.

— Хіба ви не казали мені, що хочете його бачити?

Уся моя нудьга одразу розвіюється.

— Так!

— Тоді ходімо. Її величність сказала мені, що ви з королем. Вона не шукатиме вас. Якщо ж хтось раптом питатиме, де ви, Жийона скаже, що ви пішли спати.

— Куди ми йдемо? — запитую я, поки вона підштовхує мене до сходів.

— У темряву, туди, де легше сховати те, що ніхто не має бачити.

Здається, ми потрапили до саду біля кухні. Я відчуваю запах розмарину, коли наші спідниці чіпляються за рослини на вузькій стежині. Попереду височіє якась постать, що різко вирізняється на тлі блискучих мідних уламків.

— Я зачекаю всередині,— каже Шарлотта, зупинившись.

Мене не треба двічі вмовляти. Я не можу розгледіти обличчя герцога, доки не підходжу на кілька ярдів ближче. Він не усміхається, як робив це у дворі, але його очі огортають теплом, як і простягнута до мене рука.

Я притискаюсь до нього,сподіваючись отримати поцілунок, але натомість він каже:

— Біля стіни є лавка.

Там і справді стоїть лавка, вкрита мертвою та зморщеною виноградною лозою. Ми сідаємо впритул одне до одного. Генріх бере мою другу руку та цілує обидві.

Коли він піднімає голову, я кажу:

— Пане, відтоді, як ми бачилися востаннє, ваше ім’я в усіх на вустах. Вам має бути приємно.

Він відмахується так, наче його досягнення нічого не означають.

— Ви досі не заміжня. Ось це приємно.

— Не знаю, чи надовго. У кожному листі, який отримує її величність, повідомляється, що португальці налаштовані завершити перемовини з її послом.

Гарне обличчя мого коханого стає серйозним. Укотре за останні дні я думаю, що надто молода для заміжжя, незалежно від того, що раніше була іншої думки. Спершу мені потрібно більше часу для кохання, зокрема для кохання цього чоловіка.

Нахилившись уперед, він ніжно цілує мене.

— Ви маєте повідомляти мені про хід перемовин,— каже він, коли наші уста роз’єднуються.— Погано відволікатися на припущення, коли мусиш битися.

— Я намагатимусь.

Я думаю про те, як швидко втратила з ним зв’язок, коли армію розпустили після битви в Ла-Рош-л’Абей. І про те, яких клопотів завдає Генрієтті наше заборонене листування.

Здається, Генріха хвилює дещо інше.

— Я розумію. Для вас ризиковано писати мені. Я буду страшенно засмучений, якщо хтось запідозрить. Ваша честь важливіша за мій спокій.

— Не для мене,— шепочу я.— Ви і ваш спокій важливіші за мої власні почуття.

Він знову цілує мене. У цю мить я чую сухий хрускіт. Генріх теж чує. Відпустивши мене, він намацує рукою кинджал. Потім вдивляється в темряву.

Ближче до палацу видніється силует, він нахиляється зірвати щось із кущів.

Перелякавшись, я важко дихаю, намагаючись ні про що не думати. Силует випростовується і на якусь мить зазирає в сад. Ми з Генріхом заклякаємо на місці. Я воліла б узагалі не дихати, якби мала таку можливість. Мить по тому ця особа — ким би вона не була — кидає до рота зірвані ягоди та повертається до нас спиною. Коли вона заходить до палацу, в отворі дверей спалахує світло.

— Саме цього я й боявся,— спокійно каже Генріх.— Хто б це не був, він міг пройти спереду, побачивши нас у такій компрометуючій ситуації, поширити плітки або навіть гірше. Ваш брат Анжу має зуба на мене. Він прагне занапастити мою репутацію, налаштувати проти мене придворних, а також короля. Він залюбки знищив би мене.

— Як би не обмовляв вас Анжу, це лише підвищить ваш авторитет в очах його величності,— відповідаю я.— Чи справді все так погано між вами й Анжу? Невже одна-єдина битва, яка сталася два місяці тому, могла призвести до такої ворожнечі?

— Наші стосунки з герцогом ніколи не були надто дружніми. Він любить мене як супротивника у тенісних матчах, у двобоях, у змаганнях за славу, що зазвичай відбуваються одночасно з війною. Проте маю сумніви, що я міг би назвати його «другом».

Я знервовано соваюся на краю лавки. Я не можу пригадати нічого, що спростувало б його слова, і лише дивуюсь, чому я ніколи над цим не замислювалася.

— Якщо Анжу прагне знищити вас, він знищив би й мене. Він не вчинив би так. Він дуже сильно любить мене.

Оскільки він любить мене, гадаю, він полюбить і герцога, якщо побачить моє ставлення до нього.

— І я люблю вас дуже сильно, а, відтак, не можу ризикувати. Я волів би відкрито здобувати вашу ласку,— моє серцебиття прискорюється,— але слушна мить ще не настала. Хай спершу владнається питання з португальцями.— Немов здогадавшись, що я напружуюсь, він додає: — Владнається на нашу користь.

— А що ми робитимемо тим часом?

— Тим часом ми будемо обережними, немов миші, які зачаїлися на кухні, ховаючись від кота. Можна вигадати якусь розвагу. Приміром, я залицятимусь до іншої.

Я заперечно хитаю головою.

— Подумайте про це, Маргарито. Це найвірніший спосіб зберегти в таємниці увагу, яку я приділяю вам.

— Це найвірніший спосіб змусити мене зневажати іншу жінку.

— Ваші ревнощі збуджують мене,— нахилившись, шепоче він мені на вухо.

Пригорнувши мене до себе, він цілує мене, доки я не забуваю, на якому я світі. Усі мої думки зосереджені на ньому. Усе моє тіло тріпоче й нестерпно болить.

— Боже, дай мені сил,— бурмотить він, відпускаючи мене.

Тепер моя черга шепотіти. Притулившись губами до його вуха, я запитую:

— Якщо я дозволю вам розважитися, ми матимемо змогу усамітнюватися й дарувати одне одному такі миттєвості?

Йому уривається подих. Його рука піднімається до моїх грудей і стискає їх крізь сукню.

— Залишитися наодинці з вами... по-справжньому... це моя величезна спокуса і мій величезний страх.

Я знову нахиляюсь до його вуха. Відчуваю, як усе його тіло заклякає.

— Навіщо боятися того, що приносить таку насолоду? Попри те, що я незаймана і маю боятися невідомого, коли я з вами, я ладна мчати туди, де ніколи не була раніше, Я лише боюсь викриття наших стосунків, от і все.

Його губи торкаються моєї шиї, цілуючи нижче й нижче. Я уявляю, як лягаю на лавку і дозволяю йому... не знаю, що саме, адже насправді я геть недосвідчена в таких питаннях. Проте я сказала йому правду: я не боюсь. Охоплена бажанням продовжувати, я відкидаюсь назад, спираючись головою на його плече. Він вагається.

— Сестра герцогині де Невер божеволіє від вас,— кажу я.— Я ніколи не відчувала симпатії до неї. Хай вона буде об’єктом ваших удаваних залицянь. Надсилайте їй листи. Цілуйте їй руку,— я щільніше пригортаюсь до нього.— Тільки, заради Бога, поцілуйте мене, перш ніж я не згоріла у вогні, запаленому вашим останнім поцілунком.

Герцог коливається.

— Я цілуватиму вас,— мовить він,— доки мені вистачить самовладання, аби не зробити чогось більшого.

Подавшись уперед, він притискається губами до місця, де мої груди сходяться над лінією корсажу. З моїх вуст зривається тихий стогін — у відповідь він активніше пестить язиком цю улоговинку, змушуючи мене вигинати спину від задоволення. Я занурюю руки в його волосся, міцно вчепившись, аби він не міг відсторонитися. Я забуваю про принцесу де Порсіан. Я забуваю про все, крім п’янких відчуттів та ароматів саду, якими огортає нас серпневий бриз.

Глава 10 Осінь 1569 — Резиденція Плессі-ле-Тур, Ла-Рош, Франція

 ачиніть вікно,— відірвавшись від шиття, мати переводить погляд на мене.

Я квапливо виконую її прохання. Теплі літні вітри полетіли до далеких країв так само, як і всі чоловіки. Цікаво, чи відчувається осінь там, де вони зараз. Коли вже на те пішло, я воліла би знати точне місце їхнього перебування.

Щодня ми з матір’ю чекаємо на дві звістки: повідомлення про те, що війну закінчено і Анжу переміг, а також на лист від посла її величності в Португалії з підтвердженням моїх заручин. На першу звістку ми чекаємо зі справжнім нетерпінням. Що ж стосується другої... я удаю, ніби сповнена ентузіазму, але докладаю чимало зусиль. Два тижні тому її величність отримала повідомлення, у якому причиною затримки наших заручин оголошували спалах епідемії в Лісабоні. Я спіймала себе на думці — хоча це аж ніяк не по-християнськи,— що дон Себастьян може стати її жертвою. Однак згодом надійшла звістка, що епідемія відступила і король навіть не заразився. Відтак, не варто розраховувати, що смерть допоможе вирішити мої проблеми. Я маю впоратися самотужки.

— Принести вам ковдру? — запитую я матір.

— Ні, я присуну крісло ближче до вогню,— вона знову схиляється над рукоділлям, але перед цим усміхається мені.— Ви стали чудовою помічницею.

— Ніщо не тішить мене більше, ніж спілкування з вами та моїм братом, пані. Відверто кажучи, я не хочу залишати мою родину та вирушати до Португалії, аби стати королевою.

— Жодна дівчина не хоче жертвувати всім знайомим заради невідомого,— відповідає мати. І додає після миті роздумів: — Можливо, я була винятком: хоча мій дядько, Папа Римський, добре ставився до мене, він не міг замінити батька або матір. Натомість ваш дід Франциск опікувався мною майже як батько.

— Король Португалії відкладає вирішення нашого питання. Може, нам слід вчинити так само? Ми з моїм нареченим молоді. Один рік нічого не значить для португальців, чи не так? А я була б надзвичайно задоволена провести цей рік у вашому товаристві.

Цього разу погляд матері стає більш допитливим.

— Невже для вас справді так важливо не розлучатися зі мною?

— Так, пані. Служити вам... Я відчуваю, що це справа мого життя. Служити вам і завжди бути тут заради Анжу.

— Ви сумуєте за ним так само сильно, як і я,— вона з розумінням киває.

— Якби ж оголошення смертного вироку, що його виніс Парламент стосовно Коліньї, було достатньо, аби вбити цього пана!

— Майте віру, дочко. Хтось захоче отримати п’ятдесят тисяч екю або ваш брат здійснить цей подвиг, не розраховуючи на винагороду, і повернеться до нас.

— Герцог де Гіз теж охоче вбив би його без будь-якої винагороди.

— Ваша правда, але не треба сподіватися на це. Зрештою, якщо його милість здобув би трофей у вигляді адмірала, ваш брат повернувся б до нас розгніваним і сипав прокльонами.

— Яким би він не повернувся, я бажаю бути тут,— кажу я, намагаючись продовжити обговорення мого шлюбу.

— Ви й будете тут. Навіть якщо завтра ви вийдете заміж за довіреністю, мають минути кілька місяців, перш ніж ви вирушите до Португалії. Перевезення одного вашого гардеробу — нелегка справа.

— Звісно, я готова виконати мій обов’язок, пані. Я прошу лише подумати, чи не можу я бути корисною вам на близькій відстані. Якби мені обрали французького чоловіка, як моїй сестрі Клод, ми могли б і надалі тісно спілкуватися.

Ось я і сказала це. Слова, які я жадала, але боялася вимовити.

— Марго! — обличчя матері не виглядає сердитим, але особливого задоволення я теж не бачу.

Я напружуюсь в очікуванні нарікань, коливаючись між упертістю та швидкою капітуляцією.

Хтось грюкає у двері й навстіж відчиняє їх попри те, що мати ще не встигла запросити відвідувача. Укритий пилом і брудом, сеньйор дю Гаст, близький друг Анжу, переступає поріг. Я одразу забуваю про короля Португалії й сумніваюсь, що мати зможе згадати його ім’я, навіть якщо дуже старатиметься. Цей чоловік прибув із поля бою. Він приніс звістку від мого брата... і від Гіза.

— Ваша величносте, ваша високосте, я прибув із Монконтуру. Там відбулася важлива битва.

— І що?.. — допитується мати.

— Війська його величності під командуванням герцога Анжуйського здобули перемогу. Вісім тисяч гугенотів здалися в полон. Коліньї утік на південь, але він сильно поранений, тож, якщо його наздоженуть, він та його люди неодмінно зазнають поразки.

— Дякувати Богу! — кажу я, рішуче перехрестившись.

— Дякувати вашому брату,— відповідає мати.— Він — найвідважніший принц у світі. Як почувається мій син?

Я вперше звертаю увагу, що вираз обличчя дю Гаста — всупереч звісткам, які він приніс,— не можна назвати переможним.

— Ваша величносте,— він нервово облизує верхню губу,— у розпалі битви герцога вибили з сідла.

— Боже милостивий! — мати блідне, а у мене в душі холоне. Якщо з Генріхом трапилося лихо, як ми з нею це переживемо? — Він поранений?

— Лише подряпини та синці, ваша величносте. Присягаюсь, я був поряд із ним, коли це сталося.

— Ви впевнені?

— Вельми впевнений, ваша величносте. Ця прикрість більше зачепила душу герцога, ніж тіло. Його особистий охоронець — відданий йому, як і всі ми,— люто бився, аби захистити його, і, зрештою, герцог знову скочив у сідло і залишив поле бою. Його милість особисто наказав мені передати вам не хвилюватися за нього: він надто цінує ваш душевний спокій і не хоче, аби ви турбувалися без жодних на те підстав.

Я бачу, як смикаються м’язи на обличчі матері, її руки намертво прикипіли до поручнів крісла.

— Сеньйоре, ми вдячні вам за те, що ви швидко принесли звістку, і за те, у якій формі повідомили її нам. Будь ласка, перекажіть герцогу, що ми сприйняли це лихо з такою ж сміливістю, яку виявив він під час того інциденту.

— Звісно, я перекажу. Проте ваша величність матиме нагоду продемонструвати витримку й на власні очі переконатися, що після падіння з герцогом усе гаразд. Переслідуючи Коліньї, герцог наказав мені звернутися з проханням до вашої величності та його величності короля: він молить вас вирушити за ним на південь і зустрітися біля Сен-Жан-д’Анжелі. Він планує взяти місто в облогу, і для цього йому потрібні мудрі поради та схвалення від вас обох.

Моє серце, яке хвилину тому калатало від страху, тепер калатає від щастя. Ми вирушаємо слідом за Анжу. Я побачу на власні очі, що мій брат цілий та неушкоджений. Я заспокою та потішу його розповіддю про те, до яких слів і дій я вдавалася заради нього, поки він так відважно бився.

— Пане, я передам королю ваше послання. Якщо ви можете витримати розлуку з вашими товаришами по зброї, прошу вас залишитися з нами на один день. Потім ви мусите поїхати й переказати моєму синові, що, попри велику відстань, яку я не можу подолати так само швидко, як і ви, незабаром він побачить двір біля своїх наметів.

Уклонившись матері, Гаст проходить повз мене. Дорогою до дверей він кидає на мене погляд, значення якого я не зовсім розумію.

Зчиняється метушня: всі починають пакувати речі в той час, як мати все ще перебуває в апартаментах Карла. Нас очікує подорож, упродовж якої доведеться подолати понад сорок п’ять льє і витратити три дні. Я не можу дочекатися миті, коли обійму та привітаю героя Монконтуру, як віднині кличуть Анжу.

Жваво віддаючи накази, я молюсь, аби гарна осіння погода протрималася ще трохи. Мокрі дороги змусять нас їхати удвічі довше. Я намагаюсь не думати про інші причини, які можуть завадити нашій подорожі; коли країна у стані війни, жодна дорога не є безпечною.

До мене підкрадається Жийона з купою згорнених сорочок у руках.

— Ваша високосте,— тихо каже вона,— сеньйор дю Гаст стоїть біля дверей.

Я надзвичайно здивована. Не уявляю, навіщо сеньйор завітав до мене замість відпочинку після тривалої поїздки.

— Подбайте, аби не забули мою нову сукню, ту, що має колір золотого осіннього листя,— я даю останні вказівки, прямуючи до дверей. Я не одразу бачу дю Гаста, адже він стоїть збоку.

— Сеньйоре,— я нахиляю голову.

— Ваша високосте,— він не рушить із місця.

— Бажаєте увійти, пане?

— Ні, дякую,— дивлячись в інший бік, він приглушує голос.— Я маю передати вам листа. Це приватний лист від герцога Анжуйського.

Моє серце б’ється швидше. Що ж такого хоче розповісти мені брат? Якісь подробиці стосовно його поранення? Чи просить виконати чергове доручення? Я простягаю руку.

— Ні, не тут,— він поплескує по шкіряній сумці на поясі.— Ось тут,— він підносить два пальці до скроні.— Можете зустрітися зі мною?

— Зустрітися з вами?

— Наодинці.

Я знову озираюсь, аби упевнитися, що ніхто не йде слідом. Переконавшись, що за мною не стежать, я протискаюсь крізь вузький отвір між огорожами на задній стороні саду. Прохід між огорожами та кам’яною стіною залишили для садівників, які підстригають масивний бордюр. У цілому нагадує маленьку алею. Я виявила її за місяць після нашого приїзду. Якби ж я знала про її існування раніше, ми з Гізом могли би прогулятися нею.

Сеньйор дю Гаст уже чекає. Побачивши мене, він прямує назустріч і вклоняється. Дещо здивована, я помічаю, що він вбраний як кавалер — таке враження, що цей пан зібрався на світський захід, а не на таємну зустріч задля вручення листа.

Він пропонує мені руку, і я, не знаючи напевно, як реагувати, приймаю її. Ми мовчки крокуємо, переходячи зі світла в тінь, що її відкидає висока стіна попереду.

— Я чув,— каже дю Гаст,— що після облоги Пуатьє герцог де Гіз приїжджав сюди.

— Так,— я цілком збентежена. Навіщо сеньйору обговорювати герцога? — Як один із головних захисників міста він хотів звітувати перед королем і отримати його схвалення, на яке заслужив.

— Я також чув, що король не єдиний, хто хвалив його; усі придворні дами захоплювалися ним.

— Його сміливість до вподоби всім, і представниці слабкої статі не виняток,— мої вуха палають від думки про мої ревнощі, викликані компліментами інших дам на адресу герцога.

— Ви захоплюєтесь ним, чи не так?

Я зупиняюсь і відпускаю його руку.

— Яке це має відношення до мого брата та його листа?

— Ви не відповіли на моє запитання,— каже він.— Цікаво. Утім, мені не потрібна відповідь. Я бачив, як ви усміхалися йому, коли ми стояли всі разом і слухали про плани герцога Анжуйського. І я бачив ще більше.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Тієї ночі, коли ви приїхали, мене мучив біль у животі, і я вийшов у сад зірвати м’яти.

Я пам’ятаю той вечір, пам’ятаю напівприхований темрявою силует, мій важкий подих і довгу мить, коли незнайомець дивився в наш бік. У мене пересихає в роті від думки, що тим незнайомцем був Гаст. Я доходжу висновку, що будь-яке заперечення лише посилить його впевненість, тож не кажу ані слова.

— Знову мовчання,— він хитає головою так, наче це щось означає.— Сподіваюсь, вам буде приємно дізнатися, що мої шпигуни розвідали, що герцог божеволіє від вас? Його не тішать загравання з іншими жінками та компліменти від них.

Мені приємно, але я не маю наміру розповідати про свої почуття цьому чоловіку. Те, що відбувається між мною і Гізом, анітрохи його не стосується.

— Які дурниці, пане. Усі придворні знають, що його милість упадає за принцесою де Порсіан.

Гаст має нахабство сміятися!

— Пане,— відрізаю я,— мені було непросто влаштувати зустріч із вами, і я маю якнайшвидше вертатися до палацу. Ви гаєте час.

— Справді,— він упритул підходить до мене і проводить вказівним пальцем по моїй щоці.— Ось так вас торкається герцог? — від його запаху, від тепла його подиху на моєму обличчі мене нудить. Раптом я усвідомлюю із жахливою впевненістю, що ніякого листа немає.

Я відступаю, але мені заважає огорожа, а Гаст продовжує наступ. Я затиснута між його тілом, таким близьким, що я відчуваю його жар, та гілками дерев, що вчіплюються мені у спину крізь шовк сукні.

Нахилившись так низько, що його борода лоскоче мені обличчя, він каже:

— Вам подобаються пестощі Гіза? Мої руки не можна назвати руками герцога, але вони вміють дарувати задоволення,— без жодного попередження його права рука обвиває мій стан, притискаючи мене до нього в той час, як ліва рука торкається моїх грудей.

— Сеньйоре, ви забуваєтесь! — задихаюсь я.

— Ні, ваша високосте, я знаю, хто я: гордий нащадок давнього роду і близький друг вашого брата Анжу. Я стану і вашим близьким другом.

Його губи впиваються у мої. Різкі рухи його язика нагадують зґвалтування. Я стискаю зуби, аби запобігти подальшому вторгненню, та щосили штовхаю його в груди, звиваючись усім тілом та відвертаючись від нього.

Нарешті його губи відриваються від мене.

— Я розповім моєму братові, що ви переслідуєте мене.

Я очікую, що Гаст відпустить мене. Усім відомо, що Анжу мене обожнює. Натомість він каже:

— Краще не робіть цього. Я можу завдати вам клопоту, пані, нашептати вашому брату все, що я знаю про ваш флірт із Гізом. Він терпіти не може герцога. Так, я можу вам зашкодити, але я волію задовольнити вас.

Він притискається до мене щільніше, і я відчуваю його збудження. Мене охоплює страх, рівного якому я ще не знала. Ми стоїмо у віддаленому закутку, де нас неможливо побачити. Якщо мені вдасться звільнитися, чи зможу я обігнати його? Чи зможу вийти за межі огорожі? Якщо я закричу, хтось почує?

— Будь ласка, відпустіть мене.

— Я маю відпустити вас? — його губи знову впиваються у мої. Поки я борюся з ним, гілки дряпають мою спину, немов пазурі розлючених собак.

— Моя мати,— випалюю я, коли він уриває брутальний поцілунок.— Я розповім королеві про ваші спроби примусити мене,— якщо Гаст не боїться Анжу, він точно боїться матері. Усі її бояться.

— А я розповім її величності, що ви із власної волі запропонували ваші принади. Розповім, що ви втекли з-під нагляду вашої гувернантки та намагалися звабити мене. Інакше навіщо прийшли у це безлюдне місце?

— Ви сказали, що маєте листа від мого брата!

— Я таке казав?

— Ви — лиха людина.

— Ви змушуєте мене вдатися до погроз,— рука, що лежала на моїх грудях, переміщується до мого стегна і починає піднімати спідниці. Я відчуваю, як облямівка рухається вгору.— Я — раб вашої краси, точнісінько як Гіз.

— Ні, ви не схожі на його милість,— я відчайдушно намагаюся відкинути його руку.— Герцог ніколи не примушував би мене. Він людина честі, а я незаймана.

Гаст гучно вдихає повітря.

— Незаймані?

Я усвідомлюю, що припустилася жахливої помилки. Моє зізнання аж ніяк не надихає його пожаліти мене або поводитися пристойно — навпаки, збуджує сильніше.

— Яке несподіване задоволення.

Не звертаючи уваги на біль, я заглиблююсь далі в кущі.

— Пане, моя невинність належить королю Португалії. Якщо в мою шлюбну ніч виявиться, що я втратила цноту, і вас звинуватять...

— Ніхто не повірить, що це я, а не Гіз, позбавив вас цнотливості. А я насолоджуватимусь перемогою над ним. Як і насолоджуватимусь, здобувши те, що належить королю.

Його голос хриплий від хіті. Схопивши мене за плечі, він витягає мене з кущів. Я інстинктивно розумію, що він налаштований штовхнути мене на землю. Якщо йому це вдасться, я пропала. З усіх сил я навалююсь на нього, упершись долонями йому в груди. Він втрачає рівновагу і відпускає мене, намагаючись втриматися на ногах. Здається, у нього виходить, але тут трапляється диво. Нога сеньйора послизнулася на злиплому й вологому осінньому листі, і він знову хитається.

Коли він падає на одне коліно, я розвертаюсь і мчу до проходу між огорожами, немов тварина, за якою женеться зграя гончих псів. Протиснувшись крізь нього, я перетинаю квітник. Я не насмілююсь озирнутися. Не можна витрачати дорогоцінні миті на якісь погляди. Свята Маріє, Мати Божа, дайте мені крила. Потім — друге диво! — я опиняюсь у палаці. Моя перша, нагальна потреба втекти від сеньйора змінюється необхідністю дістатися моєї опочивальні, не привертаючи уваги. Один лише факт, що я вийшла з палацу сама, повертаюсь із розірваним убранням, і моє обличчя смертельно бліде, може покласти початок небезпечним для моєї репутації пліткам.

Нарешті я прокрадаюсь до моєї опочивальні. Я ладна заплакати. Сльози, перші з майбутнього потоку, уже струменять щоками. Проте замкнувши двері, я натикаюсь на Жийону, яка дивиться на мене.

— Ваша високосте, що трапилось? Ви плачете? — вона поспішає мені назустріч.

— Допоможіть мені роздягнутися,— я рідко вдаюся до наказового тону, але зараз це дасть мені змогу уникнути інших запитань. Я повертаюсь спиною, аби Жийона розшнурувала мій корсаж.

— Ваша високосте, сукня! — скрикує вона.— Вона подерта, наче пазурями диких звірів.

— Не фантазуйте, дурна дівчино. Я просто послизнулася, коли поверталася з саду, і налетіла на огорожу.

— Послизнулися? — здається, Жийона не переконана. Вона знімає з мене верхню спідницю і обмацує проріху в тканині.

— Так. Якщо сукню не можна зашити, знищіть її,— помітивши, що її погляд стає ще більш недовірливим, я додаю: — Її величність не терпіла зіпсованих суконь, коли я була дитиною. Невже ви думаєте, що вона не дасть мені прочухана попри те, що я подорослішала?

Понуривши голову, Жийона забирає розірвану сукню.

— Можливо, вам варто розповісти її величності, що трапилося.

Ми обоє знаємо, що вона не має на увазі історію, яку я їй розповіла. Вона здогадується, що це брехня, й заохочує мене сказати матері правду, яку я замовчую від фрейліни. Мабуть, вона радить це з добрих мотивів, але я вибухаю гнівом.

— Геть звідси! — наказую я.

Що я маю розповісти матері? Вона вважатиме мене непокірною і дурною через те, що я погодилась зустрітися з Гастом. А, може, й гірше. Вирішить, що я розпусниця. Напевно, Гаст саме на те й розраховував. Я вважала невинною мою поведінку з герцогом де Гізом — або, принаймні, нешкідливою. Що значать кілька таємних поцілунків? Тепер я розумію, що це гріх.

Наблизившись до моєї лавки для молитви, я стаю на коліна і дозволяю собі поплакати, охоплена полегшенням і почуттям провини водночас. Пресвята Діво, для мене очевидно, що я сповнена хіті, і мої непристойні бажання важко приховати, адже сеньйор дю Гаст помітив це. Допоможіть мені очиститися від гріховних думок і почуттів. Дайте мені сил тримати герцога на відстані й приймати від нього знаки уваги лише в присутності інших людей.

У моїй пам’яті постають миті, пережиті в саду. Мої губи палають, по тілу пробігають мурашки від спогадів про дотики Гаста, але все одно я доходжу висновку, що це я винна, бо привернула його увагу, дозволивши герцогу торкатися мене в подібній манері. Відтак, я мушу вічно мовчати про те, що сталося: не лише тому, що мені не повірять, а й тому, що моє мовчання — єпитимія за гріхи минулого.

Нарешті Сен-Жан-Д’Анжелі видніється за обрієм. Останні шість днів були жахливими. Після нашої зустрічі сеньйор дю Гаст затримався при дворі. Він не промовив до мене жодного слова, але його безтурботність і нахабні погляди лише погіршили мій стан. Його від’їзд мав стати справжнім благословенням. Але та сцена в саду навіки закарбувалася в моїй пам’яті. Мені сняться жахіття. Я не можу їсти.

Я ігнорувала відверті запитання Генрієтти та погляди Жийони. Я виконала єпитимію, яку сама на себе наклала, й нікому не розповіла про те, що трапилося. Дякувати Богу, мати приписує відсутність у мене апетиту та темні кола під очима тривогам, пов’язаним з Анжу. Зрештою, мати теж має виснажений вигляд, причиною якого є інцидент із вибитим із сідла Анжу.

Коли табір мого брата постає перед нами крізь пелену дрібного дощу, який мрячив упродовж усієї нашої поїздки, вона стискає мою руку.

— Уже недовго. Ми побачимо вашого брата цілим та неушкодженим і вперше почуватимемось добре відтоді, як сеньйор приніс звістку про його падіння.

О Генріху, я так жадаю бачити вас! Якщо я — ваш ідеал, то ви — мій, і я буду в безпеці, щойно опинюся біля вас. Можливо, я знайду спосіб вигнати Гаста з вашого оточення, не розповідаючи вам, що він зробив.

Коли карета зупиняється, Анжу вже чекає на нас. Карл спускається. Вони незграбно уклоняються один одному, після чого його величність квапливо прямує до намету під королівським прапором. Генріх не йде слідом за ним. Він стоїть попри те, що дощ стікає з його капелюха на камзол, і чекає, доки ми спустимося. Не встигає мати торкнутися ногами землі, як він стискає її в обіймах.

— Мій любий,— вона трохи відсувається від нього, аби краще роздивитися,— яке полегшення бачити, що з вами все гаразд. Ось і ми — жінки, які люблять вас понад усе на світі.

Вона знову обіймає його, а потім відступає убік, пропускаючи мене до брата. Я залюбки наслідую її приклад і кидаюсь йому на шию — мої сльози радості змішуються з краплями дощу.

Генріх не притискається до мене. Натомість він відвертається і пропонує руку матері.

— Вам не можна стояти під такою зливою. Я не пробачу собі, якщо ви захворієте через мене.

Анжу веде її до намету, а я, підібравши сукню, біжу за ними, хлюпаючи калюжами і дивуючись, чому він не відповів на мої обійми.

Усередині Генріх допомагає матері зняти плащ. Поки служник допомагає мені зробити те ж саме, я намагаюсь перехопити погляд брата, але він заклопотаний тим, що наливає матері вина, відганяючи другого камердинера, аби той не заважав. Його очі не оминають нічого, от тільки на мені не зупиняються. Відпустивши служників, він кличе матір:

— Підійдіть до вогню.

Генріх розтирає матері руки.

— Сподіваюсь, вас задовольнить, як я облаштував ваш намет. Я особисто перевірив, щоб він нічим не відрізнявся від мого.

Анжу розмовляє без упину. Його обличчя пашить вогнем. Збудження впадає в око. Це пояснює, чому він зігнорував мене. Як і Карл, Генріх схильний зосереджуватися на чомусь одному; коли він одержимий якоюсь ідеєю, він чіпляється за неї, немов пес за свою кістку. Цікаво, що його непокоїть. Згадує той чи інший епізод із минулої битви чи готується до наступної? Гадаю, лестощі підвищать йому настрій і привернуть увагу до мене.

— Ми багато чули про вашу грандіозну перемогу,— кажу я, виходячи вперед і наливаючи собі келих вина, оскільки ніхто не зробив цього для мене,— але ніхто не зрівняється з вашим талантом оповідача. Скажіть: що ви відчували, коли швейцарці розгромили німецьких найманців?

Погляд Анжу вперше зустрічається з моїм. Його очі на диво суворі.

— Я не маю жодного бажання говорити про це. Вам доведеться удовольнитися іншими оповідачами. Може, їх і влаштовує неповна перемога, але мене — ні.

— Мій Александре,— мати торкається його плеча,— як ви можете називати таку перемогу неповною? Тисячі полонених, поранений Коліньї... Поза сумнівом, це доблесна перемога.

— Так, пані, але я мріяв привезти труп Коліньї на спині віслюка, як це було з Конде. Мертвий чоловік не може втекти на південь і взяти із собою залишки війська гугенотів.

Ось чому Генріх не в гуморі: Коліньї утік.

— Адмірал має диявольський талан,— мати хитає головою.— Однак це не може тривати вічно. Ви маєте розповісти мені про сеньйора де Морвера, якого ви згадували у своїх листах. Така недобросовісна людина може стати в пригоді для досягнення нашої мети.

— Пані, я з радістю висловлю свою думку з цього приводу, але потім...— Анжу дивиться на мене, скрививши губи в дивній гримасі.

Щось із ним не так, і причина не лише у втечі Коліньї.

— Певну інформацію краще тримати в таємниці, адже наша сестра має друзів, які прагнуть знати все про наші плани.

Я збентежена згадкою про цих «друзів». Натяк Генріха неоднозначний, але його ворожість очевидна. Звісно, мати не пропускає його слова повз вуха: хіба вона може таке пропустити?

— Генріху, що відбувається?

— Тут? — відповідає він.— Нічого не відбувається. В інших місцях — так. Поговоримо про це згодом. Коли ви позбудетесь мокрого вбрання і ми будемо наодинці.

Кілька жінок забігають до намету, сміючись та струшуючи краплі дощу зі своїх плащів. Генріх цілує матері руку.

— Залишаю вас під наглядом ваших фрейлін.

Перш ніж піти, він кидає на мене прощальний погляд, сповнений гніву та болю водночас.

Невже Гаст розповів щось Анжу? Що саме? Якщо він стверджує, що я піддалася йому, я зможу себе захистити. Навряд чи він такий дурень. Я мушу розвідати, що трапилося. Проте мені заважають звичайні в таких випадках клопоти фрейлін. На щастя, усі втомилися після тривалої подорожі. Коли нам приносять холодну вечерю, багато хто позіхає, і її величність оголошує про свій намір рано піти спати. Добре. Коли вона ляже в ліжко, Генріх неодмінно завітає до неї. Він завжди так чинить. Я спробую поговорити з ним, щойно ми втрьох усамітнимося.

Шарлотта готує для матері вино, а ми допомагаємо її величності роздягтися. Коли мати вбирається в оксамитову нічну сорочку, підшиту шовковою тафтою, заходить Анжу. Фрейліни розступаються перед ним, пропускаючи його до матері, він цілує її в обидві щоки.

— Ви вільні,— каже вона, відпускаючи всіх. Поки вони вбираються в плащі, я наливаю вина для себе та брата.

Анжу нахиляється і шепоче щось на вухо матері.

Поколивавшись, вона каже:

— Марго, ви теж вільні.

Ні, тільки не це. Генрієтта, яка виходить однією з останніх, озирається. Намагаючись виглядати спокійною, я беру плащ і квапливо приєднуюсь до неї.

Надворі я одразу зупиняюсь. Генрієтта та Шарлотта також. Ми мовчки стоїмо в колі світла, що його відкидає ліхтар у руках Генрієтти. Коли всі інші зникають з поля зору, я кажу:

— Щось тут не так.

— Дурниці! — Шарлотта стискає мою руку.— Ви ж знаєте, які вони — її величність та герцог. Вони надто довго були в розлуці, і жоден із них не бажає ділитися увагою іншого.

Утім, Генрієтта схильна мені вірити. Здійнявши ліхтар, аби краще бачити моє обличчя, вона запитує:

— Вас відіслали з тієї ж причини, що змусила вас змарніти та втратити апетит?

— Напевно, так.

Думки колесом крутяться в моїй голові. Більше, ніж будь-коли, я боюся, що в усьому винен Гаст. Проте як я можу упевнитися в цьому, не розповідаючи відверто про мою зустріч із тим чоловіком? Якщо я помиляюся, я не хочу, щоб Анжу або мати дізналися про напад Гаста.

— Ходімо звідси, і ви нам усе розповісте. Разом ми знайдемо рішення, як діяти далі,— вмовляє Генрієтта.

Я заперечливо хитаю головою.

— Залиште мене саму.

Стоячи під дощем, я вирішую спершу розпитати матір про причини роздратування Анжу. Вона любить мене і має все розповісти. Треба дочекатися, доки мій брат піде.

Генрієтта знизує плечима, знаючи, що я можу бути не менш упертою за неї. Вона простягає мені ліхтар. Я не рушу з місця. Тоді вона обвиває рукою стан Шарлотти, і вони удвох ідуть геть. На прощання Шарлотта озирається, її бліде обличчя геть стурбоване. Мені прикро, якщо я її образила. Вони з Генрієттою — мої найкращі подруги, але ця справа стосується лише Валуа.

Загублена в темряві, під потоками дощу, я стою бозна-скільки часу, знаю лише, що достатньо, аби моє взуття та плащ змокли до нитки, достатньо, аби відчути, що я начебто тону в цій зливі. Потім промінь світла пронизує темряву. Мій брат виходить із намету матері з ліхтарем у руках.

— Добраніч, мій любий.

Він стрімко йде, не помітивши моєї закляклої постаті.

Мати не піднімає очей, коли я заходжу. Либонь, думає, що це служниця. Замислена, вона спокійно сидить перед коминком, схрестивши руки на грудях. Я кашляю.

— Маргарито, що ви тут робите? — уживання повної форми мого імені багато про що говорить.

— Пані,— я ступаю вперед,— я волію поговорити з вами.

— Тоді говоріть. Я втомилася. Цей день виявився важчим, ніж очікувалося,— вона дивиться на мене так, наче я маю знати причину, і моє серце завмирає.

— Для мене теж, пані. Ви можете сказати мені, чому мій любий брат зневажливо ставиться до мене? Чому ви відмовились від нашої чудової звички проводити разом кілька спокійних хвилин перед тим, як ви засинаєте? Я не можу збагнути, чим заслужила на таку холодність із вашого боку,— якщо точніше, я можу, але краще б я помилялася.

— Я вірю, що не можете, дочко, адже ви молода та нерозумна.

— Можливо, я молода, проте за останній місяць ви часто хвалили мене за ясність думок і зрілість вчинків. Як мені відомо, я не зробила нічого, аби змінити вашу точку зору.

Її обличчя пом’якшується.

— Я схильна вірити, що все, що ви робили, зроблено ненавмисно...

Ці слова збивають мене з пантелику. Якщо Генріх повідомив її величності, що я фліртувала з Гастом або робила щось гірше, як можна звати «ненавмисною» таку непристойну поведінку?

— Однак факт залишається фактом: ви привернули увагу герцога де Гіза, і він залицяється до вас. Ви заперечуєте це?

На якусь мить мені стає легше. Мене звинувачують у стосунках із Гізом, а не з Гастом, а, відтак, я можу захистити себе й не почуватися приниженою. Потім полегшення змінюється більш сумною думкою: двічі за останні два тижні мій флірт із герцогом призводить до неприємних наслідків.

— Герцог захоплюється мною, пані, але як це може вплинути на ваше ставлення до мене?

— Я не можу дозволити, аби Лотаринзький дім використовував ваші вуха для підслуховування державних таємниць. Вони мали неабиякий вплив на вашого брата — короля Франциска. Доки я жива, їм не вдасться впливати так само на іншого короля з роду Валуа.

— Пані, запевняю вас, мої вуха належать лише мені, а мої вуста мовчатимуть про те, що важливо для мого короля або моїх родичів.

— Коли доходить до поцілунків, вуста забувають про стриманість, дочко. З часом ви це зрозумієте. Ваш брат каже, що ви фліртували з Гізом. Немає нічого дивного в тому, що дівчина вашого віку бавиться, граючи в кохання, але, якщо ваші вуста відкриті для насолоди з герцогом та іншими чоловіками, хіба ви можете докоряти мені, що я мушу завадити вам володіти інформацією державного значення?

«Інші», у звинуваченнях матері це слово особливо виділяється. Я так розлючена, що гнів на якийсь час засліплює мене. Моє обличчя палає, і злі сльози щипають очі.— Які ще стосунки закидає мені мій брат? — я знаю відповідь, але все одно маю поставити це запитання. О Генріху, я була так віддана вам, як ви могли повірити наклепам і говорити лихі речі про мене?

— Анжу стверджує, що ви загравали з сеньйором дю Гастом і стали загальним посміховиськом, переслідуючи його.

— Я ненавиджу цього сеньйора і скоріше дозволила б відрізати собі рота, ніж цілувати його!

— Це добре, але, боюсь, це суперечить словам вашого брата.

— Мого брата ввели в оману!

— Навіщо сеньйору розпускати чутки про вас?

Тому що я відмовила йому. Я хочу вимовити цю фразу, вигукнути її, але це неможливо. Думка про наслідки такої відвертості змушує мене тримати язика за зубами. Як розповісти матері про зустріч із Гастом? Я згорю від сорому. А якщо вона не повірила б мені... певно, я померла б.

Після однієї чи двох хвилин мовчання мати підводиться і, взявши мене під лікоть, підштовхує до дверей.

— Ідіть спати, Марго.

— Пані, я благаю вас більше довіряти мені. Не треба сумніватися в мені й прислухатися лише до Анжу.

— Ви забуваєте, що я почала довіряти вам після його поради. Якщо ви втратили його довіру, цього достатньо, аби похитнути мою.

— Усе, що було між нами, теж варто забути? Усі послуги, які я робила йому, відкинуті лише тому, що хтось розповів йому якусь брехню про мене або він сам бреше?

Мати дає мені ляпаса.

— Не смійте ніколи називати вашого брата брехуном.

Я відчуваю присмак крові, але вперто наполягаю на своєму.

— Тоді я називатиму його зрадником. Якщо бажаєте, можете вдарити мене ще раз, але я не відмовлюсь від своїх слів. Анжу не бачив від мене нічого, крім відданості, натомість він зводить на мене жахливий наклеп і цілеспрямовано шкодить мені. Я не забуду цього.

Я задирливо піднімаю підборіддя, з нетерпінням чекаючи на її відповідь. Вона мовчки повертається до мене спиною. Це гірше за ляпас.

— Ви заливаєте водою мій килим,— голос Анжу до божевілля спокійний.

— Це все, що ви можете сказати? — лють і розчарування клекочуть у моїх грудях.

— А що я маю сказати?

— Ви могли б розповісти, чому зганьбили мене перед матір’ю попри те, що я неухильно дотримувалася обіцянок, якими ми обмінялися в Плессі-ле-Тур.

З притаманною йому граційністю Генріх підводиться, наче нічого особливого не трапилося, і йде до мене, доки не наближається впритул.

— Ви знаєте чому. Герцог де Гіз. Він захоплюється вами. Всі про це говорять,— він простягає праву руку й ніжно проводить зворотною стороною долоні уздовж моєї щелепи, після чого стискає моє підборіддя великим і вказівним пальцями.

— І що? Гадаєте, невинний флірт змусить мене забути мій обов’язок перед вами?

— Але ж це не просто флірт! Ви закохані в герцога! — він жорстоко щипає мене за підборіддя й відпускає.

— Ні,— я торкаюся місця, де відчувається біль від його дотику.

— Ні? Годі, Марго, ваш рум’янець розкриває правду, яку замовчують ваші вуста.

— Якщо я захоплююсь герцогом, половина придворних дам чинить так само,— визивно відповідаю я.— У чому зрада?

— Ви відрізняєтесь від інших придворних дам. Ви затьмарюєте їх так само, як і я затьмарюю Гіза. Як ви можете принижувати себе, захоплюючись ним?

— Я не принижую себе! Герцог не мій...— я силкуюсь вимовити слово, аби прямо заперечити те, що мій брат, певно, чув від Гаста.— Він не мій коханець. Я не маю коханців. Ви не можете сказати те ж саме про себе.

— Мої коханки нічого не значили для мене. Але ви маєте почуття до Гіза,— Анжу нахиляється, аж доки його губи торкаються мого вуха. Від його гарячого подиху я тремчу.— Ви любите його сильніше за мене? Ви змусите мене страждати, обіймаючи мого ворога?

Я відступаю назад.

— Герцог не ворог вам. Він служить королю під вашим командуванням.

— Він служить лише собі та ігнорує мої накази, коли йому заманеться. Чи ви забули Ла-Рош-л’Абей? — обличчя мого брата спотворене люттю. Попри те, що минули місяці і відбулося чимало битв, спогади про ту подію все ще турбують його, немов незагоєна рана.

— Я не забула, але весь двір — так. І вам час забути. Відтоді ви здобули багато перемог, про які говорить уся Франція.

Здається, Анжу не заспокоюється. Я не розумію, чому він не бачить очевидного: якою би сильною не була моя прихильність до Гіза, це не заважає мені любити його.

— Герцог — амбітна людина,— продовжую я.— Було б дивно, якби він не відстоював власні інтереси. Але я обіцяла захищати ваші інтереси, і ви можете довіряти мені, адже я люблю вас.

— Справді?

— Ви сумніваєтесь? Як ви можете сумніватися, якщо я співала для вас, танцювала з вами, полювала пліч-о-пліч і ставала на ваш бік у будь-якому конфлікті відтоді, як ми возз’єдналися у Фонтенбло п’ять років тому? Як ви можете сумніватися, якщо я запропонувала Богу моє життя замість вашого, коли ви хворіли?

— Я таки сумніваюсь,— його очі знову сяють, але гніву в них немає. Є щось інше. Він знову наближається.— Але ви можете розвіяти мої сумніви. Присягніться, що ви не бачитиметесь із Гізом наодинці.

Важко уявити подібну клятву, але не настільки, як мені здалося б тиждень тому. Мій брат лише просить мене промовити вголос обіцянку, яку я давала на колінах тієї ночі, коли Гаст накинувся на мене. Однак мій голос все одно падає до шепоту:

— Присягаюсь.

Анжу гучно видихає. Його ліва рука обвиває мій стан. Він нахиляється, і я очікую на звичний поцілунок у чоло, проте його губи спускаються нижче, доки не торкаються моїх. Це поцілунок коханця. У моїй голові здіймається вихор думок, серед яких вирізняється одна: гнів Генріха викликаний ревнощами! Я збентежена як цим відкриттям, так і відсутністю відрази з мого боку. Цей гріх незрівнянно більший за будь-який, що я вчиняла з герцогом, але моє серце калатає так само, як і в обіймах Гіза. Мій язик шукає язик Анжу, а моє тіло збуджується від дотику його рук.

Аж тут потяг миттєво змінюється огидливістю. Мабуть, я — найбільш розпусна та хтива жінка на цій Землі; безсоромне чудовисько, що пробуджує низькі інстинкти в усіх чоловіках довкола — зваблюючи навіть власну кров і плоть. І що найгірше, я пристрасно відповідаю на такі гріховні пестощі. Вирвавшись із обіймівГенріха, я нахиляюсь, упершись руками в коліна, встромляю пальці до рота і блюю.

Генріх відсахується. Певно, він уперше усвідомив непристойність того, що ми накоїли. Я закриваю обличчя, ховаючись від його погляду.

— Я бачу, як ви мене любите. Я огидний вам! Я викликаю у вас відразу, але Гіз — ні.

Я дивлюсь на нього, приголомшена. Ось цим він переймається?

— Подумати лише, я вірив вам, коли ви казали, що любите мене понад усе на світі. Ви наскрізь фальшиві, як і казав Гаст. Ви причаровуєте чоловіків задля власних жорстоких цілей. Але не бажаєте виконувати обіцянки, на які натякають ваші губи та ваші вчинки.

Я не можу дихати. Не можу повірити в те, що чую. Я знову встромляю пальці до рота, але з цього нічого не виходить.

Брутально схопивши мене, Анжу тягне моє тіло до виходу з намету.

— Що ж, герцог може отримати вас. На здоров’я. Мені від вас нічого не треба. Віднині ваша краса та ваші гарні слова вже не мають наді мною влади. Геть звідси!

Піднявши завісу, він штовхає мене під дощ. Я перечіпаюсь і падаю, нестримно тремтячи у смузі світла, що вибивається з-за спини мого брата. Потім він запинає завісу, і світло зникає — суцільна темрява огортає мій світ. Генріх покинув мене, мати втратила довіру. Я почуваюсь нещасною, винною і самотньою.

Я не маю сил рухатися. Може, Анжу справедливіше розсудить мене, якщо вранці знайде мертвою на землі? Схиливши голову на коліна, я плачу. Коли сліз уже немає, я не знаю, що робити далі. Згодом приходить рішення: сповідатися. Я мушу добитися відпущення моїх гріхів і намагатися не повторювати їх. Клятва віддалитися від герцога, яку я дала Анжу, може й не поверне довіру матері та брата, але все одно її варто дотриматися. Зануривши руки в багно, я насилу підводжуся. Я мушу написати моєму герцогу. Попросити його не наближатися, коли ми знову зустрінемось. Я більше не побачу його наодинці, і ця думка ледве не доводить мене до нових сліз.

Світильники в моєму наметі тьмяно сяють. Жийона спить: голова відкинута назад, на колінах лежить моя нічна сорочка. Радіючи, що не треба пояснювати, де я була, я обережно рухаюсь, аби не розбудити її. Угледівши якесь обличчя у дзеркалі над моїм туалетним столиком, я ледве стримую крик. Я повертаюсь в усі боки, шукаючи божевільну жінку, яка вдерлася до мого намету, перш ніж усвідомлюю, що це моє відображення. Мої очі мають дикий вираз. Зачіска почасти розвалилася: мокрі пасма волосся звисають над обличчям і липнуть до шиї. Моя шкіра така бліда, що мене можна прийняти за мертву.

Знявши плащ, я жбурляю його на килим. Скидаю просякнуту водою сукню, розірвавши її там, де я не могла дотягнутися до зав’язок. Вбрана лише у вологу сорочку, я прокрадаюсь у ліжко, притискаючи до грудей письмове приладдя.

Яке ж складне моє завдання! Сам факт, що я пишу герцогу, є непристойним. Якщо мого листа перехоплять, я мушу принаймні подбати, аби він не зашкодив мені ще більше. Відтак, жодних ніжних слів, здатних пролити бальзам на рану, яку я повинна завдати.

«Ваша милосте». Таке вітання може здатися ляпасом чоловіку, який чув, як я шепотіла його християнське ім’я. Я відкидаю такі думки і продовжую: «Попри невинність нашої дружби, я боюсь, що вона...» Було б жорстоко розділити з ним провину, яку я відчуваю через нашу поведінку; у цьому немає необхідності, адже це ніколи не повториться, «...стала причиною пліток при дворі». Кров закипає в моїх жилах, коли я згадую, про які саме плітки йдеться. Загалом лист виходить коротким, але він завдасть не меншого болю тому, хто його читатиме, ніж завдає мені, поки я його пишу. Я підписуюсь «Герцогиня де Валуа», квапливо згортаю і скріплюю печаткою послання, перш ніж інші сльози, подібні до тієї, що залишила пляму на моєму підписі, не впали на сторінку і не зіпсували її. Потім я ховаю листа під подушкою. Важко уявити, що я спатиму на папері, де написані такі жорстокі слова. Але я виснажена, і думка, що я не засну, не встигає народитися, як я роблю протилежне.

Я просинаюсь із чханням. Мій плащ зник так само, як і залишки моєї сукні. Мою голову стискає тупий біль. Мої ноги немов чавуном налиті. Однак я мушу підвестися. Я маю певні обов’язки. Я не чекаю на теплий прийом у наметі матері, проте я служитиму їй разом з іншими фрейлінами і своєю старанністю спростую те, що наговорив про мене мій брат. До того ж, я маю передати мого жахливого листа Генрієтті. Допомагаючи мені вбратися, Жийона запитально дивиться на мене. Однак що б там моя фрейліна не думала і яких би висновків не дійшла, розглядаючи розірвані та зіпсовані речі, які вона забрала, поки я спала, вона тримає їх при собі.

Коли я потрапляю до намету матері, вона вже закінчує свій туалет. Попри те, що інші фрейліни тепло вітаються зі мною, вона ніяк не реагує на мою присутність. Уже надто пізно наполягати на такому почесному обов’язку, як передати їй взуття, але, коли вона підходить до свого туалетного столу, я виступаю вперед. Останнім часом мені доручають робити матері зачіску. Беручи гребінь, я відчуваю, що моя рука тремтить. Унаслідок цього гребінь зачіпає її.

— Ви сьогодні якась незграбна,— мати пронизливо дивиться на моє відображення у дзеркалі.

— Прошу вибачення, ваша величносте.

— Віддайте гребінь іншій фрейліні, доки мене не поранили.

Передаючи гребінь, я почуваюсь так, ніби поранили мене. Я прийшла виконати свій обов’язок, проте, якщо мене публічно принижуватимуть, це буде нестерпно.

Коли матері закріплюють каптур і вуаль, заходить Анжу.

— Пані,— він іде повз мене, навіть не дивлячись у мій бік.— Бачу, міцний сон відновив ваші сили,— погляд Анжу зустрічається з моїм у дзеркалі матері,— чого не можна сказати про нашу сестру. Такі втомлені очі, Марго. Цікаво, що зіпсувало вам відпочинок?

— Можливо, нечиста совість,— мати тихо промовляє ці слова, проходячи повз мене, але, поза сумнівом, я не єдина, хто їх чує.

— А може, вона сумує за відсутніми друзями,— Генріх задирливо підморгує.— Проте ми не маємо часу перейматися такими дрібницями. Ходімо, я жадаю обговорити мою підготовку до облоги.

Коли вони виходять, інші фрейліни починають прибирати речі матері. Я наближаюсь до Генрієтти.

— Ви маєте поганий вигляд,— каже вона.

— Як жорстоко відзначив мій брат.

— Ні, не втомлений,— хворий. Ходімо, я відведу вас до намету.

Я дозволяю їй вивести мене надвір, а потім зупиняюсь.

— Я піду й ляжу в ліжко, але мені потрібна ваша допомога у значно важливішій справі, ніж супровід до намету,— я витягаю листа, затиснутого між корсажем і коміром.— Ми обоє знаємо, що ви маєте можливість передавати листи, які заборонено відсилати.

Генрієтта сміється.

— Я мала б заперечити мою схильність до хитрощів, але я насолоджуюсь цим. Дайте мені листа,— взявши папірець, вона крутить його в руках.— Адреси немає, але я знаю, хто адресат,— мій лист зникає в корсажі її сукні.— Невже кохання — причина цієї блідості? Я була б дуже розчарована це чути. Сподіваюсь, якщо я й навчила вас чогось путнього за останні роки, так це не бути посміховиськом заради чоловіка, навіть дуже гарного,— вона вижидально схрещує руки.

— Ні. Я змарніла не тому, що сумую за Гізом. Я засмучена втратою прихильності через нього. Він причина мого розриву з Анжу, а завдяки Анжу — і з матір’ю. Вони думають, що я — шпигунка герцога.

— А це справді так?

— Ні.

Вона задоволено киває.

— Тоді вважайте ваш лист відправленим.

Я замислююсь: якби вона отримала іншу відповідь, я залишилася би без посланця?

Глава 11 Осінь 1569 — Сен-Жан-Д’Анжелі, Франція

изнаю, я сподівалася, що мати покличе мене.

Відтоді, як вона мене принизила, три дні поспіль я щоранку одягалася й чекала, що мою відсутність помітять. Чекала, що мене запросять до неї. Але, здається, мати вельми охоче займається своїми справами без мене. Я їла на самоті під приводом поганого самопочуття, але навіть це не тривожило матір. Я й справді хвора: апатія, напади лихоманки, відсутність апетиту. Учора Жийона благала мене покликати лейб-медика, але я відмовилась. На третій день мого добровільного вигнання я змінюю рішення. Озноб змінюється відчуттям постійного жару під шкірою і надзвичайним головним болем. Жийона повертається замість лікаря з Генрієттою.

Погляд моєї подруги сповнений хвилювання.

— Вона вся палає! Послухайте,— Генрієтта присідає біля мене,— жахлива епідемія охопила табір. Усе почалося з півдюжини хворих чоловіків, а зараз злягли вже більше п’ятдесяти — у всіх пересохлі губи, укриті пурпуровими виразками,— вона повертається до Жийони.— Ви бачили такі виразки на її тілі?

— Ні, ваша світлосте.

— Тоді їй пощастило. Треба перенести її до ліжка.

Я відчуваю на собі їхні руки, але не можу уявити, що вони мене піднімуть. Я важка, немов залізна гармата мого брата. Однак попри мої сумніви, мене піднімають. Я розплющую очі, й моя кімната неначе обертається. Я роблю спробу рухатися, але, боюсь, що мало чим здатна допомогти Генрієтті та Шарлотті, яким вдається таки подолати коротку відстань і донести мене до ліжка.

— Я піду до королеви,— каже Генрієтта.

Жийона торкається рукава її милості.

— Вони помирають? — шепоче вона.

— Так.

Я лежу із заплющеними очима. Отже, поки я ховалася, Смерть прокралася до табору. Вона прийшла за мною? Я хочу запитати дещо, але мій язик надто сухий і прилипає до піднебіння. Бурмочучи щось незрозуміле, Жийона кладе мені на лоба клаптик тканини. Він холодний, як крига! Я намагаюсь прибрати його.

— Ви що, не бачите, що я замерзаю? — роздратовано кажу я, клацаючи зубами.

Я заплющую очі й, коли тканина повертається на місце, уже не маю сил опиратися.

Час більше не існує. Я непритомнію і впадаю в забуття: я не впевнена в тому, що бачу та чую, коли мої очі розплющені, а мої вуха сприймають якісь звуки. Лише в одному я цілком упевнена: мати тут. Зараз ніч. Чи день. Важко визначити. Однак мати залишається. Одного разу мені здалося, що вона співає мені італійською. Може, все це сон — все, крім вогню, який палає всередині та віддається в моїх суглобах і голові? Якщо це так, краще не прокидатися взагалі, адже у лихоманковому маренні я отримала докази того, що не байдужа матері.

Мої очі розплющені. Щось змінилося. Біль минув. Речі довкола мене вже не схожі на тіні, що розпливаються і втрачають контури. Я досить чітко бачу запалений світильник на столі біля підніжжя мого ліжка. Мати дрімає у кріслі неподалік. Я переконуюсь, що мені вистачає сил повернути голову і виявити Шарлотту, яка сидить біля узголів’я. Я піднімаю руку і кличу її — неабиякий подвиг із мого боку. Вона наближається і, підносячи мою руку до своїх губ, заливається сльозами.

— Чому ви плачете? — мій голос прорізує тишу і лунає якось дивно, із хрипом, наче говорить стара жінка.

— Тому що два дні тому ніхто не думав, що ми побачимо, як ви розплющуєте очі.

Почувши мій сухий кашель, вона відпускає мою руку і підносить мені води. Я роблю глибокі ковтки, заспокоюючи пересохле горло, після чого запитую:

— Як довго я хворіла?

— Більше двох тижнів, і кожен день був гірший за попередній. Її величність була у відчаї. Вона не відходила від вас навіть тоді, коли помираючий Кастелан кликав її.

— Кастелан помер?

— І Шаплен теж. Амбруаз Паре приїхав із Парижа, аби король не залишився без лейб-медика. Загинуло чимало людей, починаючи з солдатів із піхоти і закінчуючи дворянами, з якими ми вечеряли і танцювали,— її слова тонуть у риданнях.

Отже, наш мудрий Господь залишив мене жити, а інших забрав до себе.

— Анжу був?..

Я хочу запитати, чи був мій брат тут, чи плакав він і просив вибачення, але Шарлотта квапливо відповідає:

— Не сумнівайтеся, жодного з ваших братів епідемія не торкнулася.

Мати ворушиться й розплющує очі. Побачивши, що Шарлотта сидить на моєму ліжку, вона підстрибує.

— Вона вже відійшла у вічність?

— Куди мені відходити, якщо ви так ніжно дбали про мене? — кажу я.

Зазвичай незворушне обличчя її величності виражає полегшення.

— Хвала Богу,— мовить вона, поклавши руку мені на чоло. Потім, наче соромлячись своєї нестриманої поведінки, додає: — Я мала б це знати, що б там не казали лікарі, я не бачила вас у могилі.

Мати вказує на стілець, і Шарлотта підсуває його до ліжка. Усівшись, її величність одразу стискає мою руку.

— Ми провели чимало годин у хвилюваннях за вас. Його величність та Анжу розпитували про ваш стан, доки я вже не могла терпіти цих допитів. Обоє сиділи б біля вашого узголів’я, якби обережність не змусила мене заборонити їм це. Упевнена, ви побачите їх уранці. Подумайте лише, яку втіху принесе ця зустріч.

Анжу лежить біля підніжжя мого ліжка й витріщається на мене, як на Боже диво. Побачивши, що я тягнусь за книжкою, що лежить на столі біля мене, він каже:

— Читання не втомить вас? Може, почитати вам уголос?

Не чекаючи на відповідь, він підстрибує, вириває книжку з моїх рук і повертається на своє місце.

Мати, яка сидить поряд із нами зі своїм шиттям, дарує йому ніжну усмішку. Її величність у захваті від того, з якою відданістю Анжу ставиться до мене, поки я повільно одужую. Я намагаюсь ігнорувати гримаси, які він робить мені, коли мати схиляється над рукоділлям, намагаюсь прислухатися до його слів. Виходить не дуже добре. Я міцно стискаю долоні під ковдрою. Десь за чверть години мати каже:

— Надворі сутеніє. Мені вже час перевдягатися для вечері з королем. Сину, ви приєднаєтесь до мене?

— Я приєднаюся згодом. Мені достатньо світла, аби ще трохи розважити сестру.

Мати кладе руку йому на плече та цілує Анжу в маківку.

— Не перенапружуйте очі. Добраніч, дочко.

Він недовго вдається до своїх хитрощів. Щойно мати виходить із намету, Анжу жбурляє книжку на ліжко і каже:

— Дочитаєте самі, якщо бажаєте. Чи маєте щось цікавіше? Нужбо, Марго, зізнавайтесь: ви ховаєте листи Гіза під матрацами? — він запускає руку під подушки, не переймаючись тим, як боляче штовхає мене.

Я й не думаю заперечувати листування.

— А ви маєте місто, яке треба тримати в облозі? — уїдливо запитую я.

— З облогою все гаразд. Я можу приділити вам час.

— Ваша компанія мені не потрібна.

— Ваша правда. Проте мені потрібно упевнитися, що ви не дуритимете нашу матір гидкою брехнею.

Його візити не є основною причиною, що змушує мене не виступати проти нього. Якщо я казатиму неприємні речі про Анжу, це лише зашкодить мені. Я зрозуміла це, коли отримала ляпаса за те, що назвала його брехуном. Упродовж мого одужання мені ще раз нагадали про таку небезпеку: я бачу, як мати нахвалює його за удавані знаки уваги до мене. Але я не розкриватиму правду Анжу, навіть якщо це допоможе мені позбутися його. Страх мого брата, що хтось опорочить його в очах матері,— єдина зброя, якою я володію у війні, що розпочалася між нами.

— Я дочекаюсь свого часу,— кажу я.— Одного дня місто здасться, і ви вирушите на війну до інших країв. За вашої відсутності мати побачить мою пристойну поведінку і зрозуміє, що її побоювання щодо мене не обґрунтовані. Вона надто розумна, аби довго вірити вашій брехні.

— Це не брехня! — Анжу нависає наді мною.— Якби ж це була брехня! — гірко каже він. Мій брат глибоко вдихає, і щось у його погляді змінюється.— Доведіть мені, що я помиляюсь. Скажіть, що любите мене, і я відбудую те, що знищив.

— Сказати, що люблю вас? Після того як ви зводили на мене наклеп? Після того як ви мучите мене дражливими словами й натяками в той час, як я борюся за своє одужання? Я думала, що Господь урятував мене тому, що моя хвороба змусила вас розкаятися у вашій жорстокості. Тепер я бачу, що він урятував мене тому, що не хотів дарувати вам задоволення від моєї смерті.

— Я плакав, коли вони сказали, що ви помираєте.

— Мати, певно, була вражена.

Він піднімає руку, наче хоче вдарити мене, але зупиняється. На мій подив, він стає на коліна й намагається стиснути мої пальці. Я вириваюсь.

— Я не хотів вашої смерті. Я хотів, аби ви були моєю і лише моєю. Що в цьому поганого?

— Я й була вашою. Вашим союзником.

— Цього недостатньо.

Я згадую поцілунок: його губи притиснуті до моїх, відчуття жару між нами тієї холодної дощової ночі.

— Чому? — запитую я, силкуючись відігнати цей образ.— Це моя провина? — шепочу я.

— Ваша чи Божа, хтозна. Ви ідеальна пара для мене, а Він створив вас моєю сестрою. Лише ваша краса може зрівнятися з моєю. Лише ваш розум може зацікавити мене. Коли ви обрали для мене красуню Руе, я сказав вам, що наступний вибір зроблю самостійно, і ця жінка затьмарить усіх. Мій вибір — ви. Ви привабили мене кожним вашим учинком, кожним рухом.

Клубок застряє у мене в горлі. Усе саме так, як я й боялася. Може, я цього не хотіла, але почасти винна в тому, що мимоволі привернула його увагу.

— Брате, я не мала наміру спокушати вас до чогось більшого за те, на що ми маємо право як родичі. Присягаюсь.

— Ви заперечуєте, що свідомо зваблювали мене. Може й так. Проте, коли мої бажання стали для вас очевидними, ви безжально відштовхнули мене,— попри ніжність його голосу, він сповнений люті.— Я маю гордість, Марго. Ви перевершуєте всіх придворних дам, а я перевершую всіх чоловіків. Однак ви надаєте перевагу іншому.

— Я зреклася того пана,— хрипло відповідаю я.— Ви чули мою урочисту клятву.

— Тоді закінчуйте те, що розпочали, і подаруйте мені ваше кохання,— нахилившись ближче, він повільно й глибоко втягує повітря. Я здригаюсь, збагнувши, що він принюхується до моїх парфумів, немов гончий пес, який переслідує здобич.— Добре подумайте, перш ніж відповідати, Марго,— його губи так щільно притискаються до мого вуха, що я відчуваю, як вони рухаються. Так, я справді загнана тварина, і моє серце калатає відповідно до обставин.— Це ваш другий шанс, третього не буде. Відмовте мені — і вашим заклятим ворогом стане той, хто ладен обожнювати вас.

Його губи торкаються місця, де лінія вуха поєднується з обличчям. Поцілунок ніжний та невинний, але я знаю: варто мені якось заохотити його, й поцілунки, які слідуватимуть за цим, будуть далекі від невинних. Я змушую себе не рухатися, доки не прийняла рішення.

Мій брат — небезпечний ворог. У нього немає совісті. Він має величезний вплив на матір. Упродовж тижнів мого одужання я скуштувала його злість на смак. Уявивши, що мені доведеться терпіти таке ставлення місяцями або навіть роками, я відчуваю розпач і спустошеність. Я не знаю, чи вистачить мені сміливості та сил для тривалої боротьби з Анжу.

Якщо я віддамся йому і мій жахливий гріх приховають сутінки, що я отримаю? Примирення з Анжу; повернення прихильності її величності; і, враховуючи, що мій брат ревниво охороняє свою власність,— захист від Гаста. Це досить вагомі переваги.

— Я чекаю,— шепоче він.

Сподіваюсь, Бог дивиться кудись в інший бік. Повернувшись обличчям до брата, я беру його руку і кладу собі на груди. Його не треба вмовляти двічі. Губи Анжу притискаються до моїх, і я вдруге відчуваю дотик його язика. Горлом піднімається жовч, але я рішуче ковтаю її. Рука, що лежала на моїх грудях, повзе вище, послаблює зав’язки сорочки і поринає у виріз, уперше торкаючись оголеної плоті. Мене охоплює паніка, дуже схожа на ту, що я відчувала в садах Плессі-ле-Тур. Потрібно все моє самовладання, аби не закричати. Вільною рукою мій брат висмикує подушку з-за моєї спини — я падаю навзнаки. Він лягає біля мене.

— О Марго,— шепоче він, цілуючи мене в ключицю,— скажіть, що любите мене.

Змусивши себе занурити руки в його волосся, я зосереджую погляд на тканині мого намету.

— Я люблю вас,— слова лунають приглушено, і я молюсь, щоб Анжу вирішив, що виною цьому пристрасть, а не страх і відраза.

Рука ковзає вниз, до моїх зведених разом стегон. Я починаю молитися, хоча не знаю, чого прошу, і в цю мить я аж ніяк не гідна Божої уваги. Дивовижно, але Анжу раптом прибирає руки з мого тіла. Можливо, він задоволений. Можливо, мої страждання закінчаться. Ця думка не встигає набути форми, як мій брат розкриває ширше виріз моєї сорочки, оголивши груди.

— Такі бездоганні. Такі білі,— у захваті бурмоче він,— немов Венера. Ось хто ви — богиня кохання. Моя богиня.

Його губи торкаються тієї з грудей, що ближче до нього. Рука повертається до моїх ніг, намагаючись протиснутися між ними. Мене затоплює жах. Я знаю, що маю розвести стегна, але не можу. Я відчайдушно бажаю відкинути руку брата, так само відчайдушно містяни бажають відкинути його за межі Сен-Жан-Д’Анжелі.

— Не бійтеся,— співуче промовляє Анжу,— я подарую вам насолоду. Усю насолоду, на яку заслуговує богиня.

Я намагаюсь думати про те, скільки тягарів упаде з плечей після моєї капітуляції. Мені вдається трохи розслабити м’язи.

— Ось так краще,— схвалює Анжу в той час, як його рука прослизає поміж моїх ніг і прямує вище, доки не сягає потаємної розвилки.— Перший раз — найважчий. Обіцяю, незабаром ви навчитеся залюбки розводити коліна. І співатимете мені дифірамби не менш палко, ніж я роблю це для вас.

Перший раз! Раптом мене осяює думка, що подібне злягання, наругу над усім святим, доведеться терпіти неодноразово. Коли я віддам цноту моєму братові, це принесе мир, але для утримання цього миру я буду змушена знову й знову ділити з ним ліжко. Мій гріх буде постійним, аж доки він не втомиться робити мене грішницею. Нічого гіршого я не можу уявити — це гірше за смерть; безперечно, гірше за втрату прихильності королеви чи тривалу ворожнечу з моїм братом.

— Ні! — вигукую я. Учепившись у руку, яка прагне ґвалтувати мене, я відкидаю її.

Анжу сміється, неначе моя боротьба з ним — лише гра. Звільнивши руку з моїх цупких пальців, він обвиває мій стан і пригортає мене до себе.

— Я можу бути терплячим,— каже він.

Він нахиляється поцілувати мене, і я кусаю його за губу. Я відчуваю смак крові. Судячи з крику здивування й болю, це його кров. Він відпускає мене, прикладаючи долоню до рани, а я, користуючись нагодою, з усіх сил відштовхую його. Він котиться з мого ліжка і з приємним гупанням падає на підлогу.

Я хапаю дзвоник зі столу та гучно дзвоню.

— Жийоно, ти мені потрібна! — кричу я.

Анжу підстрибує. Його погляд сповнений такої ненависті, що я боюсь, що навіть присутність Жийони не завадить йому завдати мені шкоди. Але, згадавши про матір, він опановує себе, демонструючи холоднокровність. Торкнувшись своєї губи, він розглядає сліди крові на пальцях.

— Ті, хто проливають мою кров, завжди шкодують про це. Я відповідаю за свої слова. Я не бажав вашої смерті, але віднині ви самі можете бажати її.

Метнувши погляд на своє відображення в моєму дзеркалі, він поправляє камзол, після чого піднімає завісу, пропускаючи Жийону всередину.

— З вашою пані знову стався напад,— каже Анжу.— Боюся, від наслідків хвороби вона страждатиме все життя.

Коли Сен-Жан-Д’Анжелі капітулює, ми вирушаємо до Анжеру. Я надто слабка для верхової їзди. Карл віддав мені свій паланкін і щоранку допомагає мені підніматися на нього. Генрієтта сидить біля мене, коли ми наближаємось до міста. Незважаючи на холод та її докірливий погляд, я відчиняю вікно, аби краще розгледіти міцні круглі вежі палацу, більше схожого на фортецю. Сьогодні, уперше за тривалий час, ми вечерятимемо і спатимемо у приміщенні, і такі прості задоволення гріють душу.

— Гадаєте, Амбруаз Паре дозволить мені помитися? — запитую я в подруги.

Я залюбки змила б останні сліди моєї лихоманки разом із затяжним відчуттям бруду, що його залишили на моєму тілі дотики Анжу.

— Навіщо радитися з паном Паре? Довірте це мені.

— Тоді я, мабуть, піду до каплиці.

Я хочу бути чистою тілом і духом. Заплющивши очі, я уявляю, як схиляюсь на коліна перед уламком справжнього розп’яття, принесеного до Анжеру святим Луї, і молю Бога очистити мою душу.

Ми заїжджаємо до двору. Я в чудовому настрої, найкращому з того жахливого дня, коли сеньйор дю Гаст порушив мій спокій. Карл спішується і протискається крізь натовп до мого паланкіну. Я усміхаюсь йому, але наступної миті до мого поля зору потрапляють менш привітні обличчя — герцога де Гіза і його дядька кардинала. Що вони роблять в Анжері? В очах моєї матері читається те ж саме питання, коли вона стоїть біля Карла.

Я переводжу погляд з королеви на герцога. Він дуже пригнічений. Робить кілька кроків уперед, а потім відступає. Добре. Я молюся, аби він тримався на відстані. Якщо він підійде до мене, це підтвердить усе, що наговорив Анжу. Між тим, Анжу підкрадається до Гіза, заводить розмову й підштовхує його до мого паланкіна навіть тоді, коли Карл простягає мені руку й допомагає зійти вниз.

— Ось цей пан особливо бажає розпитати про здоров’я моєї сестри,— єлейно усміхаючись, Анжу вже відверто штовхає Генріха до мене.

— Ваші величності,— герцог уклоняється.— Ваша високосте,— він схиляє голову, не дивлячись на мене. Його неприхований біль крає мені серце, але не достатньо, аби я пожалкувала про моє бажання віддалитися.

Кардинал Лотаринзький, який завжди ходить слідом за герцогом, теж уклоняється.

— Ваші величності,— каже він,— ми дуже засмутилися, почувши про епідемію в королівському таборі, і постійно молилися, щоб загроза оминула його величність і всю його родину.

— Дякувати Богу, ця загроза оминула всіх нас без винятку,— відповідає Карл, вочевидь, не здогадуючись, що тут щось не так. Можливо, мати не переказувала йому чутки, які розповів їй Анжу.

— Ваша величносте,— кажу я, поклавши руку на лікоть Карла,— я втомилася. Ми можемо зайти всередину?

— Авжеж. Герцогине де Невер, де плащ моєї сестри? Накиньте його їй на плечі, інакше вона застудиться.

Виразно дивлячись на мене, Генрієтта підводиться. Накинувши плащ мені на плечі, вона бере герцога під руку.

— Ви допоможете мені знайти мою сестру, пане? Упевнена, ви бажаєте її бачити.

Благослови її Господь! Ми з Карлом ідемо в одному напрямку, а Генрієтта з Гізом — в іншому. Однак шкода вже заподіяна. Я чую, як за моєю спиною Анжу каже матері:

— Дивно! Його присутність — саме та втіха, якої потребує Марго. Цікаво, хто його покликав — гарненька герцогиня чи наша сестра?

Жийона вже в моїх апартаментах. Я сідаю на край ліжка, а вона стає на коліна, допомагаючи мені розбутися. Мати затримується. Ми обоє знаємо причину.

— Ви маєте втомлений вигляд,— каже вона.— Знаю, ми думали, що ви вечерятимете з усіма, але краще я накажу служникам принести вам щось сюди.

Я маю бути розчарована, але натомість відчуваю полегшення. Мені не доведеться бачитися з герцогом.

— Я вдячна вам за турботу, пані. Я охоче залишуся у своїх апартаментах.

Отже, моя мрія піти до каплиці не здійсниться; будь-яка вилазка за межі цієї кімнати дасть Анжу підстави пліткувати, що в мене побачення з Гізом. Якщо я замкнуся тут, цього теж може бути недостатньо, адже мій брат натякатиме, що я запросила герцога до себе.

— Я буду рада, якщо хтось складе мені компанію. Ваша величносте, будьте так люб’язні прислати до мене когось.

Я навмисно не кажу, кого саме хочу бачити, сподіваючись переконати матір, що я не боюся шпигунів.

Залишившись на самоті, я міркую над тим, як краще вчинити. Я не можу передати листа герцогу. Поза-як Генріх не знає, що Анжу хоче зашкодити нам, він може мимоволі посприяти лихим задумам мого брата. Я маю попередити його, а також повідомити, що з моїм здоров’ям усе гаразд, небезпека минулася. Біль, що стискає моє серце від спогадів про його засмучене обличчя у дворі, нагадує мені, що рішення відмовитися від герцога не знищило моїх почуттів до нього. Я можу бути безжальною до себе, викорінюючи моє легковажне захоплення, але не можу втриматися від співчуття до Генріха — це було б не по-християнськи.

Стукіт у двері свідчить про прибуття баронеси де Рец. Улюблений вибір матері, коли за мною треба наглядати.

Вона вітає мене поцілунком, перш ніж умоститися на стільці.

— Почитати вам, ваша високосте?

Щойно вона розпочинає, заходять Генрієтта з Шарлоттою, а за ними — дюжина служників, які несуть мідну діжку та глечики з окропом.

Баронеса де Рец звертає до герцогині запитальний погляд. Анітрохи не знітившись, моя люба подруга відповідає:

— Лейб-медик радить її високості помитися.

Як майстерно бреше Генрієтта! Сподіваюсь, одного дня я зрівняюсь із нею. Це справжнє диво, і воно приносить неабияку користь. У кімнаті здіймається метушня, поки діжку заповнюють водою, а навколо неї встановлюють ширму. Розслабившись у ванні, я шукаю привід відіслати мою гувернантку достатньо далеко, аби спокійно поговорити з моїми подругами.

— Баронесо, будь ласка, читайте далі...— коли жінка повертається до свого стільця, що стоїть з іншого боку ширми, Генрієтта шепоче мені на вухо: — Це правда, що ви порвали з Гізом?

— Так має бути,— шепочу я у відповідь.

— Пані де Сов,— Генрієтта говорить гучніше, ніж потрібно,— будьте люб’язні, принесіть останні глечики,— потім, приглушивши голос так, що її зовсім не чутно через звук води, що ллється, вона каже: — Я рада, що ви визнаєте, що жоден чоловік важливіший за ваше щастя, але, запевняю вас, достатньо лише зробити вигляд, що ви відмовилися від нього. Серце герцога розбите.

Баронеса робить паузу, гортаючи сторінку. Я сиджу мовчки, від хвилювання дух спирає у грудях. Коли баронеса повертається до читання, я беру Генрієтту за руку й шепочу:

— Мені дуже прикро. Перекажіть йому це. Але моя печаль нічого не змінює. Перекажіть і це.

— А я гадала, що ви закохані в нього,— я відвертаю погляд.— Що ж, моя сестра буде рада дізнатися, що ви припинили стосунки з ним,— мій погляд знову зосереджується на ній.— Принаймні я так думаю.

Вона змінює тему, а я відкидаюсь назад і заплющую очі, стримуючи сльози. Чому так боляче робити те, що належить?

Уранці її величність забирає мене на месу. Шлях до каплиці — найдовший, який я долала відтоді, як захворіла. Я відчуваю, як відновлюються мої сили, коли я бачу вівтар і різнобарвне світло, що проникає крізь вітражі й омиває моє тіло священним блиском. Карл щасливий бачити мене і робить усе, аби мені було затишно. Я не бачу мого герцога. І це добре. Потім до вівтаря піднімається кардинал Лотаринзький — приголомшливе видовище. Його обличчя надто схоже на обличчя племінника. Проте щойно його преосвященство починає говорити, я зосереджуюсь на його словах, а не на його зовнішності.

Я знаю, що Бог — скрізь, завжди, але часто доводиться приймати це на віру, натомість сьогодні я відчуваю присутність Його. Мене охоплює надзвичайний спокій. Навіть Анжу, який сидить неподалік, не може зіпсувати цю мить. Святе причастя зміцнило мій дух, тож, коли я виходжу з каплиці й бачу герцога, я реагую вельми спокійно. У цьому немає нічого дивного: попри те, що я присяглася уникати непристойних контактів із ним, ми все одно будемо змушені зустрічатися публічно. Якщо він не переслідуватиме мене, сподіваюсь, усе буде добре.

Я повертаюсь до своїх апартаментів і, напівлежачи, умощуюсь біля вогню. Я читаю в компанії баронеси де Рец і баронеси де Сов, коли раптом вривається Анжу. Його супроводжує Гіз.

— Люба сестро,— каже він,— подивіться, кого я привів до вас. Щастя, що ми не застали вас у ліжку, це було б непристойно,— він хитро підморгує, й мені зводить живіт від огиди. Мій брат — справжній демон.

Шарлотта підводиться, звільняючи місце чоловікам. Відчайдушним стрімким рухом я хапаю її за руку і змушую сісти.

З баронесою де Рец мені не щастить. Перш ніж я повертаюсь до неї, вона каже:

— Ваша високість бажає сісти?

— Хай сідає мій друг, я наполягаю,— обійнявши Гіза за плечі, Анжу підштовхує чоловіка вперед,— я люблю його як брата, й він страшенно турбувався через хворобу герцогині де Валуа.

Генріх, очевидно, збентежений дружнім ставленням Анжу. Він обережно сідає на запропонований стілець. Мій брат стоїть за його спиною, міцно стискаючи плече Гіза. Це жест господаря, і, судячи з погляду герцога, він не в захваті. Але нічого не вдієш. Навряд чи можна скинути руку принца — спадкоємця корони.

Дивлячись на мене, Анжу докірливо хитає головою.

— Сестро, як неввічливо з вашого боку не прийняти його милість минулого вечора. Ви прирекли його на безсонну ніч.

— Запевняю вас, ваша високосте, я спав,— каже Генріх. Незрозуміло, до кого він звертається, до мене чи до мого брата.

— Радий це чути,— відповідає Анжу.— Але ви спали б набагато краще, якби зустрілися з Маргаритою.

У словах Анжу і в тому, як він їх вимовляє, лунає відвертий натяк. Можливо, лише я це помічаю, але мені все більше перехоплює подих, і моє обличчя шаріється.

Анжу не може промовчати про таке.

— Подивіться на її рум’янець, Гізе. Ваша присутність добре впливає на неї. Якби ж це бачила її величність,— весело додає мій брат.— Мені час іти. Королева чекає на мене.

Герцог підводиться.

— Я теж піду.

Так, ви маєте піти.

— Ні, Гізе, залишайтесь тут. Я наполягаю. Якщо вас шукатимуть, я скажу, де вас знайти,— проходячи повз баронесу де Рец, Анжу каже: — Пані, гадаю, ваш чоловік шукає вас.

Розумно. Я стискаю руку Шарлотти й одними губами промовляю: «Будьте тут». Вона здивована, але ствердно киває.

Я молюсь, аби присутність Шарлотти захистила мене від злих язиків, але герцогу вона не заважає. Щойно всі виходять, він нахиляється, спираючись руками на коліна, і каже:

— Я божеволів від хвилювання. Ми дізналися, що ви хворі, але не отримували жодних новин, нічого, крім щоденного звіту про загиблих. Я міг лише затримувати подих і молитися, аби вашого імені не було серед мертвих, адже ви не надали мені права запитувати про вас.

— Мені прикро, що ви хвилювалися через мене.

— Справді?

— Авжеж.

— Як я можу вірити цьому після...— він уривається.— Гадаю, баронеса може трохи відійти. Будь ласка.

Шарлотта дивиться на мене.

Я борюся із собою.

— Якщо залишитесь біля дверей,— зрештою кажу я.

Герцог полегшено видихає.

— Навіщо ви написали мені того жахливого листа?

— Ваша милосте...

— Генріх.

— Ваша милосте, мені дуже чітко дали зрозуміти, що наш...— я зупиняюсь. Наш? Яке слово краще підібрати? «Зв’язок» передбачає щось більше за те, що було між нами. «Флірт» надто банально описує наші зустрічі, які були для мене чимось незвичним,— наші амурні справи змусили мене вийти за межі пристойності, поводитися не так, як належить французькій принцесі,— я дивлюсь на свої коліна.— Я повинна виправитися, доки не завдала клопоту його величності.

— Я завдаю вам клопіт?

Я бачу, що його очі сповнені болю, як і вчора у дворі. Якби ж я могла не засмучувати його...

— Ні,— кажу я,— ви людина честі, яка заслуговує на свою чудову репутацію, моє захоплення вами не завдало мені жодного клопоту. Але привело мене до гріха.

— Поцілунок — це гріх?

— Не один.

— А скільки? Скільки їх потрібно для гріха?

— Пане, ми обмінювалися поцілунками достатньо разів, аби зайти за межі дозволеного, де б ця межа не була. І не всі поцілунки однакові,— я червонію.

— Я вважаю себе набожною людиною й, на мою думку, ми не скоїли гріха,— серйозно відповідає він.— Ані наші обійми, ані зізнання в коханні не є гріхом,— забравши руку з коліна, він занурює її у своє волосся.

— Дехто вважає наш флірт не таким невинним,— я приглушую голос.— Вони приймають мене за придворну даму іншого сорту.

— Хто? Хто такої думки про вас? — він підстрибує.— Я викличу їх на дуель і проштрикну мечем!

Цей лютий, захисний тон, сердите посмикування його щелепи... Здається, я ніколи не кохала герцога сильніше. Моє серце розривається.

— Не можу сказати,— я опускаю голову. Якусь мить нічого не відбувається. Потім герцог сідає. Я відчуваю дотик його пальців на своєму підборідді й піднімаю голову, і наші погляди знову зустрічаються.

— Такі плітки — отрута, але не дозволяйте їй вбити вас. Ви знаєте, що ви — інша. Я знаю.

Хотіла б я мати таку впевненість. Однак гнівні слова Анжу про неприпустимість мого захоплення й вовчі погляди Гаста не так легко ігнорувати.

— Є ще дещо. Герцог Анжуйський думає, що я — ваша шпигунка.

— Він — дурень!

Він значно гірший.

— З цієї причини ви віддалилися від мене! Хочете припинити брехливі плітки?

Я киваю. Він усміхається. Я здивована.

— Чому ви усміхаєтесь?

— Я вирішив, що ви мене більше не кохаєте,— він стискає мою руку. Я знаю, що мушу припинити це, але його дотик, на відміну від дотиків чоловіків, які останнім часом торкалися моєї руки й не тільки, заспокоює.— Я переконував себе, що це неможливо, адже ви плакали, коли писали цього жахливого листа.

— Ви помітили.

— Авжеж. Але сліди від сліз так суперечили змісту, що незабаром я думав лише про останнє. Знову й знову запитував себе, навіщо ви принижуєте мене словом «дружба» і звертаєтесь до мене за титулом. Єдине пояснення, до якого я додумався, було страшним: я втратив ваше кохання.

— Не втратили. Однак хіба ми не можемо кохати на відстані?

Він підносить мою руку до своїх губ і ніжно цілує пальці.

— Хіба я можу робити це на відстані?

— Ні,— зітхаю я. Певно, він прагнув розсмішити мене, його обличчя хмарніє.

— Я засмучую вас. Я не бажав цього жодним чином. Якщо ви не дозволяєте мені битися за вашу репутацію, тоді я захищатиму її своїми вчинками. Що я маю робити?

— Я присяглася не залишатися з вами наодинці.

— Тоді ви не залишитесь: я відмовлюсь від задоволення бути з вами без нагляду. А на людях я не промовлю жодного слова, не зверну до вас жодного погляду, що змусив би баронесу де Рец незадоволено підняти брови, принаймні, якщо хтось спостерігатиме за нами.

Цього разу я таки сміюсь.

— А якщо не спостерігатиме?

— Тоді я зізнаватимусь вам у коханні й називатиму вас Маргаритою. А ви з усмішкою прошепочете мені: «Я теж кохаю вас, Генріху».

— Я кохаю.

— Упевненість у вашому коханні дозволить змиритися з новими застережними заходами.

Глава 12 Весна, 1570 — Париж

 і-ні-ні! — голос Генрієтти лунає достатньо різко, аби Жийона визирнула із сусідньої кімнати. Я жестом наказую моїй тіні заховатися.

— Як ви можете бути такою жорстокою?

Обличчя Генрієтти суворе.

— Це ви жорстокі до себе і до мене, вашої подруги, яка лише намагається захистити вас від вашої власної дурості.

— Але ж ви передавали наші листи. Багато разів. — Я хотіла допомогти вам бути обережною, проте це вже неможливо. Увесь двір говорить про ваш роман із герцогом і мудрує, чим закінчиться ця історія. Мені не треба мудрувати. Я можу передбачити ваше майбутнє не гірше за її величність, яка стверджує, що має дар передбачення,— вона хитає головою.— Ваша мати безжально вб’є це кохання, а ви ще більше втратите її прихильність.

— Я не вірю в це. І Генріх теж не вірить,— відповідаю я з визовом.— Її величність розчарована відсутністю прогресу в перемовинах із португальцями стосовно мого шлюбу.

— І ви гадаєте, що її роздратування вам на користь? Неймовірно! — Генрієтта заламує руки.

— Ні! Як думаєте, чому Генріх залишив двір? Ми знаємо, що дали привід для небезпечного поширення пліток, і зараз не час виявляти його почуття до мене. Але це не означає, що слушна мить ніколи не настане,— очі моєї подруги залишаються суворими. А вираз її обличчя відверто іронічний. Я не в гуморі терпіти насмішки.— Лотаринзький дім — одна із найвпливовіших родин Франції,— кажу я з усією гордовитістю, на яку здатна.— Може, Генріх — представник молодшої гілки, але він, поза сумнівом,— майбутнє цього роду. Він герой останніх битв, і вся Франція захоплюється ним.

— Уся, за винятком тих, хто справді вирішує вашу долю: пані Катерини та Анжу.

— На нашому боці король,— випалюю я.— Ми з Карлом близькі. Я розумію його. Я втішаю його, якщо йому погано. Коли Анжу приєднається до армії, ми з Генріхом наблизимось до короля. Він любить мене і бажає мені щастя.

— Вам сімнадцять років, Марго, ви вже не дитина. Годі поводитися по-дитячому. Хіба його величність — щаслива людина?

Питання Генрієтти змушує мене згадати останні години, які я провела з Карлом. Він страждав від чергового нападу мігрені й потребував як моєї допомоги, так і допомоги Марі. Нещодавно мати завдала йому болісного удару: Анна Австрійська, з якою він був заручений, вийшла заміж за довіреністю за Філіпа Іспанського попри те, що мій брат першим просив її руки. Звісно, у тому, що сталося, не було провини Карла, але розлючена мати змусила його почуватися винним.

Генрієтта порушує тишу.

— Король не має влади добитися власного щастя через те, що її величність ним маніпулює. Невже ви гадаєте, що він може здійснити ваше бажання всупереч королеві?

Я не благатиму її більше. Я знайду інший засіб листуватися з Генріхом. І я не дозволю себе залякати.

— Я вірю його величності,— відповідаю я.— І вірю герцогу. Вони не розчарують мене, навіть якщо ви це зробите.

Генрієтта вибухає сміхом.

— Цікаво, чи похитнеться ваша віра, якщо я запитаю вас, куди пішла її величність сьогодні вранці?

— Я не знаю.

Це правда. Мати ретельно приховує, куди вона йде і від кого повертається. Вона може бути зі своїм астрологом або з метром Рене, який готує для неї як парфуми, так і отруту. Вона може бути на приватній зустрічі з іноземними посланцями. А може, вона пішла подивитися, як просуваються роботи в її улюбленому Тюїльрі під керівництвом архітектора Жана Бюллана. Я була щаслива мати вільну хвилинку для бесіди з Генрієттою і якось не замислювалася, чому нам надали таку можливість.

— Її величність відвідує хворого кардинала Лотаринзького,— повідомляє Генрієтта.

— І що? Це дуже християнський вчинок, який переконливо доводить, що навіть вона не може ігнорувати Лотаринзький дім.

— Ваш аргумент міг би бути вагомим, якби вона не відвідувала його таємно. Це означає, що вона не просто прийшла побажати йому одужання. Я маю підстави вважати, що вона докорятиме кардиналу за його участь у поширенні чуток про те, що ви вийдете заміж за його племінника.

Яке жахливе припущення. Я розлючена, що не можу спростувати його.

— Маєте підстави? Тобто на вас працюють шпигуни?

— Усі мають шпигунів, усі, хто може собі дозволити. Ви були вдячні мені за інформацію, яку я здобувала для вас у минулому. Якщо вам не подобається послання, ви проклинаєте посланця? Ви — донька своєї матері. Гаразд. Будьте сліпою. Будьте глухою. Жоден варіант навряд чи зробить вас щасливою,—Генрієтта уривається й кілька разів глибоко вдихає.— Я люблю вас, тож краще піду, доки ми не наговорили одна одній образливих слів, які завадять нам примиритися.

Коли вона виходить, я сідаю й гірко плачу. За шість місяців мого розриву з Анжу я ще більше зблизилася з Генрієттою та Шарлоттою, яких завжди любила. Мати тримає дистанцію. Більш того, вона виявляє недовіру, якої не виявляла навіть тоді, коли я ще не здобула її прихильності. Тоді за мною просто наглядали. Тепер за мною дуже пильно стежать. І це все ускладнило. В Анжері ми з Генріхом присяглися не спілкуватися наодинці, проте, коли минула осінь, термін дії нашої обіцянки теж минув. Було напрочуд легко заглушити докори сумління, майже так само легко, як нехтувати щоденними нотаціями баронеси де Рец. Значно важче не звертати уваги на слова Генрієтти. Я знаю, вона любить мене, і вона — одна з найхитріших придворних дам. Однак я мушу вірити, що вона помиляється, і сподівання Генріха небезпідставні. Інакше моє серце розіб’ється. Жоден чоловік, окрім нього, не зробить мене щасливою. Я просто маю бути його дружиною. І поки його немає поряд, я просто хочу написати йому кілька рядків.

Витираючи очі, я спрямовую думки у практичному напрямку. Хто з фрейлін матері може листуватися з герцогом? Я пригадую, що графиня де Мірандоль — подруга матері Генріха. Вона в такому віці, що може писати будь-кому, не викликаючи підозри в чомусь непристойному. Ми не подруги, тож вона не зробить цього заради мене, і я не можу довіряти їй, як довіряю Генрієтті. Але, якщо її підкупити, гадаю, можна буде розраховувати, що власні інтереси не дозволять їй зрадити мене. Якщо нас викриють, її неодмінно відішлють із Двору. Ризик вигнання високий, їй вигідніше допомогти мені, ніж донести на мене матері. Мати завжди рада отримати інформацію про своїх дітей, але вона захищатиме від пліток навіть тих, кого найменше любить.

Підходячи до гардеробу, я відчиняю скриньку з коштовностями. Це ніщо в порівнянні з тим, чим володіє мати. Однак я принцеса з королівського роду, а відтак маю деякі вироби з цінними камінцями. Мій погляд падає на перстень, подарований Анжу. Знак нашої колишньої дружби нічого не значить для мене. Сховавши його в кишені, я вирушаю на пошуки графині, на пошуки моєї нової змовниці.

— Ваша високосте,— наполегливо будить мене якийсь голос. Одна-єдина свічка освітлює бліде обличчя Жийони.— Її величність кличе вас.

Я силкуюсь підвестися на ліжку. Судячи з того, як мені важко розплющити очі, я не змогла проспати всю ніч.

— Котра година?

— Чверть на шосту.

Страх, що бринить у голосі Жийони, сповнює мене хвилювання. Щось не так: іншого пояснення, чому мене розбудили так рано, немає. Невже щось трапилося з Карлом?

— Мерщій,— наказую я,— мені треба вдягнутися.

За таких обставин я не маю терпіння закінчити свій туалет як належить. Коли я приєднуюсь до барона де Рец, який супроводжує мене, на мені навіть немає спідниці з фіжмами.

Мене приводять до королівських апартаментів. Карл, мати й Анжу стоять маленькою групою. Бачити їх — велике полегшення, адже це означає, що ніхто не помер, принаймні серед тих, хто в Парижі. Я мовчки молюся, аби Бог не забрав у нас ані Клод, ані її дітей, які перебувають у Нансі. На відміну від мене, мати й Анжу бездоганно вбрані. З іншого боку, Карл лише в нічній сорочці. Коли король повертається до мене, його очі дико блищать чи то від лихоманки, чи то від гніву.

— Карле,— я подаюсь уперед,— що сталося? — на мить я торкаюсь його руки, доки він не відсахується. Рука холодна. Отже, лихоманки немає.

— Що сталося? — сміється він.— Цієї ночі наш спокій порушили певні новини, але для вас це точно не новини,— м’язи на його щоках нервово смикаються.

Мене покликали до суду. Я тремчу не тому, що почуваюся винною, а тому, що вдача мого брата змушує його рідко прислухатися до розуму.

— Покажіть їй,— відрізає Карл.

— Ви знаєте, що це?

Мати виймає пергаментний аркуш, і у мене пересихає в роті. Авжеж, я знаю — це лист від графині де Мірандоль, той самий, до якого я лише дві ночі тому з ніжністю дописала постскриптум для Генріха. Можливо, мені варто зробити вигляд, ніби я не розумію, але мати розпізнає мій почерк.

— Звідки він у вас? — запитую я. Усмішка Анжу дає зрозуміти, що це його заслуга, хоча я не можу уявити, як він перехопив мій лист.

— Дозвольте сказати,— каже мати, стискаючи руку Анжу й тим самим підтверджуючи мої підозри,— що дехто при дворі дбає про вашу репутацію більше за вас.

— Пані, кілька рядків не мають суттєвого значення. Присягаюсь, я не робила нічого загрозливого для моєї репутації.

Рука матері рухається так швидко, що я не встигаю побачити, як вона відпустила Анжу. Її долоня з усіх сил б’є мене по обличчю.

Я прикладаю руку до палаючої щоки в той час, як вона спокійно переводить погляд на аркуш.

— Я жадаю бачити вас при світлі сонця і мріяти про вас при світлі місяця,— її холодний голос вимовляє слова, які я писала з такою любов’ю.— Повертайтеся швидше, і ми зможемо залюбки обмінятися словами, які не можна довіряти листам.

Я кидаюсь до неї, тягнучись за аркушем, але Анжу хапає мене і штовхає назад, розриваючи мій рукав. Я не можу нічого вдіяти, лише спостерігаю, як мати підпалює край аркуша свічкою, після чого кидає лист на кам’яну підлогу. Коли аркуш згорає, вона незворушно затоптує попіл. Анжу дає мені стусана й відпускає.

— Вам відомо,— питає мати,— що я наказала кардиналу Лотаринзькому тримати язика за зубами, але спершу він похвалявся, що ви станете нареченою його племінника? Може, герцог де Гіз уже володів вами?

— Повія! — цього разу мене б’є Карл з такою силою, що я хитаюся.

— Ні! Карле, присягаюся, на моїй совісті немає цього гріха. Герцог мав чесні наміри. Він бажає одружитися зі мною, у цьому його дядько не помиляється,— зараз не дуже слушна нагода ділитися з братом моїми надіями, але це єдиний спосіб захистити себе. Я тягнуся до Карла, і він знову відсахується.

— Я не маю сумнівів, що герцог бажає одружитися з вами,— голос Карла сповнений ненависті.— Він страшенно амбітний. Але те, чого бажає Гіз, і те, що він отримає,— різні речі.

— Дуже різні,— з погрозою каже Анжу.

— Не лише кардинал Лотаринзький говорить про ваш шлюб із Гізом,— Карл повільно ходить довкола, зупиняючись переді мною. Нахилившись, він шипить: — Увесь двір гуде про це.— Я тремчу.— Але я хотів вірити, що причиною чуток стали ваша краса й амбіції Гіза, навіть коли наш брат запевняв мене в іншому.— Я відчуваю, як його рука занурюється в моє волосся й повзе в напрямку спини, після чого він притягає мене до себе одним жорстоким ривком.— Я вважав вас невинною,— він смикає брутальніше, і я боюся, що він відірве пасмо волосся з моєї голови,— а ви пошили мене в дурні.

— Карле, будь ласка,— молю я, намагаючись відступити й звільнитися з його цупких рук,— присягаюсь, я ні на що не погоджувалася. Я нічого не обіцяла. Ми хотіли прийти до вас, коли Генріх повернеться до двору. Прийти до вас разом, аби герцог міг попросити моєї руки.

Карл з огидою фиркає, але розтискає пальці й відштовхує мене. Якусь секунду я думаю, чи не втекти звідси, але я — наче загнана тварина: за мною — король, попереду — мати, з одного боку — Анжу, а з іншого, біля дверей, чатує барон де Рец.

— Навіщо мені погоджуватися мати герцога за брата, якщо я сподівався називати так короля Португалії?

— Тому що він кохає мене, а я кохаю його,— я шкодую про ці слова тієї ж миті, коли промовляю їх. Глузливі погляди матері й Анжу — неприємний доказ того, що моє зізнання робить мене посміховиськом у їхніх очах.

— Карле, на відміну від інших, ви ж знаєте, що таке кохання,— благаю я.— Ви кохаєте Марі.

— Так, але я не маю наміру одружуватися з нею. Я мушу пам’ятати про мій обов’язок короля, а ви мусите пам’ятати про ваш обов’язок перед королем.

Наблизившись до Карла, мати каже:

— Дочко, ви даремно порівнюєте мадемуазель Туше з Гізом. Вона надзвичайно віддана Карлу. Невже ви настільки дурна, що вірите, що мета герцога — ви? — Її зневажлива гримаса — удар ножем у моє серце.— Може, кохання відібрало вам розум, але герцог — практична людина, впливова людина, яка жадає досягти більшого. Коли він шепотів вам гарні слова в темряві, він шукав шлях до королівського дому Валуа.

— А ще — затишне місце для свого прутня,— знущається Анжу.

Мене нудить від його слів. Що ж стосується заяв матері, я їй не вірю. Я не можу повірити в таке. Але я все одно розлючена. У глибині душі я розумію, що мій гнів почасти спрямований на мене саму й на Генріха. Невже я справді дурна? Не тому, що дозволила Генріху зізнаватися мені в коханні та відповіла йому взаємністю, а тому, що не прислухалася до Генрієтти, коли вона передбачила такий розвиток подій. А хіба Генріх не міг тримати в таємниці свої сподівання замість розголошувати їх своєму балакучому дядькові? За ті сумніви, що мати посіяла в моїй душі, я ненавиджу її як ніколи.

— А що таке, пані? — сердито запитую я, прямуючи до неї.— Ви не вірите, що хтось може цінувати мене й захоплюватися мною? Не можете збагнути, що хтось безкорисливо мене любить? Лише тому, що ви мене не любите?

— Не верзіть дурниць. Мої діти — моє життя! Франція — моє життя. Звісно, я ціную вас більше, ніж ви цінуєте себе, адже знаю, наскільки важлива жіноча честь,— обличчя матері палає від злості. Її рука здіймається; я чекаю, що вона знову мене вдарить, але рука падає. Я зачаровано спостерігаю, як вона опановує себе, одягаючи маску спокою.— Ви не зашкодите мені, Маргарито, як би не намагалися.

Те, що вона виставляє себе жертвою в цій ситуації,— за межами мого розуміння. Я хочу кинутися на неї, рвати її вбрання з такою ж люттю, з якою брати рвали мою сукню. Я роблю ще один крок уперед, але Анжу з легкістю утримує мене на місці.

— Ви не зашкодите мені,— веде далі мати,— й не загрожуватимете правлінню вашого брата. Це божевілля припиняється тут і зараз. Віднині вам заборонено будь-яке спілкування з герцогом за винятком публічного обміну люб’язностями. Змиріться з цим, інакше отримаєте значно суворіше покарання, ніж кілька ударів. І запам’ятайте: вам не дозволять вийти заміж за герцога.

Мені перехоплює подих від категоричності, з якою вона це промовляє. Я дивлюсь на Карла. Його обличчя не виражає ані тіні співчуття. Це так жахливо, що в мене підгинаються ноги.

Якусь мить Анжу тримає мене, а потім відпускає з пронизливим, брутальним сміхом — я падаю на підлогу.

— А як щодо Гіза? — запитує він.— Невиправдані амбіції — надто маленька розплата за те, що він позбавив цноти нашу сестру. Ваша величність має по-мститися краще.

— Гіз на полюванні, чи не так? — Карл дивиться на мене безжальними очима.— Я відправлю Ангулема на полювання й накажу його принести дещо серйозніше за оленя. Він поцілить у герцога, й це нарешті зіб’є пиху з дому Гізів і спустить їх із небес на землю.

Hi-ні-ні! Голос у моїй голові перелякано кричить. Якщо Карл віддасть такий наказ, наш зведений брат підкориться. Його статки, його життя як таке залежать від короля. Мати з ним не дружить, вона не бачить у ньому нічого від свого чоловіка, але забагато від жінки, яка звабила того чоловіка.

— Чудово! — Анжу сміється.— Відвести нашу сестру до її апартаментів?

— Хай забирається звідси,— відвернувшись, каже Карл.

— Дозвольте спершу подбати, аби вона мала пристойний вигляд,— каже мати.— Нам не потрібні розмови, які ще більше її скомпрометують.

Може, ви маєте на увазі розмови про те, що ви чудовиська, здатні здійняти руку на власну кров і плоть?

Анжу бере мене під руки й допомагає підвестися. Посадивши мене за туалетний стіл короля, мати розчісує моє волосся й приводить до ладу моє обличчя. Однак вона не може приховати ані розірваний рукав, ані синець на моїй правій вилиці. Дивлячись на відображення Анжу, який стоїть за нашими спинами, вона каже:

— Мерщій, поспішайте, доки всі в палаці не прокинулися.

Я підводжусь, докладаючи всіх зусиль, аби поводитися гідно. Анжу хапає мене за руку. Я намагаюсь вирватися, але він хитає головою, даючи зрозуміти, що не терпітиме опору. Відчинивши двері, він пхає мене вперед. Барон де Рец стоїть осторонь, його обличчя незворушне. Що б він не чув, що б не бачив, він завжди на боці моєї матері.

Анжу заштовхує мене до моїх апартаментів майже в обійми Жийони, яка чекає на моє повернення. На її обличчі, немов у дзеркалі Карла, чітко видно, як жахливо я виглядаю. Ми не самі. Баронеса де Рец сидить на одному з моїх стільців.

— Як ви дійшли до такого? — сумно запитує вона, хитаючи головою.

— Закохуватися — привілей молодих. Ви самі казали,— відповідаю я, вивертаючись із рук Жийони.

— Ви знаєте, що я зовсім не це мала на увазі.

— Я не вчинила нічого непристойного,— випалюю я. Я втомилася доводити мою невинність.

Баронеса дивиться мені прямо у вічі, вона ніколи так не робила під час своїх нотацій про порядну поведінку. Таке враження, що прагне зазирнути в мою душу. Мабуть, їй вдається, адже вона каже:

— Я вірю вам.

— Тоді допоможіть мені.

— Не можу.

— Якщо так, ви прирікаєте герцога на смерть.

— Упевнена, що це перебільшення.

— З королем стався один із його нападів люті,— відповідаю я.— Він хоче влаштувати нещасний випадок на полюванні, і ніхто з його оточення не має підстав зупиняти його. Треба знайти спосіб попередити герцога, аби він був напоготові.

— Герцогиня де Невер,— смиренно каже баронеса.

Звісно, вона знає: усе, що відбувалося між мною та герцогом за межами двору, відбувалося за сприяння Генрієтти. Деякий час вона вважала герцогиню своїм ворогом і моєю розбещувачкою. Як же я люблю її за те, що вона здатна подолати свої особисті почуття. Я лише сподіваюся, що Генрієтта вчинить так само. Минув місяць після нашої суперечки, і, попри те, що зовні все здається таким, як і раніше, наші стосунки залишаються напруженими.

— Вони стежитимуть за герцогинею біля воріт,— кажу я.— Якщо моя мати не подбала про цей застережний захід, Анжу подбає неодмінно.

Я наказую Жийоні бігти до готелю де Невер і переказати її милості: якщо вона ще любить мене, хай відправить вершника туди, де полює Гіз. Посланець, якому вона довіряє, мусить попередити мого герцога, що в лісі він наражається на небезпеку значно вищу за ймовірність випасти із сідла, тож йому краще повернутися до Парижа й заховатися у своєму готелі.

Я дивлюсь, як моя тінь виходить із кімнати, схиляю голову на руки й гірко плачу. Якщо Карл одержимий вбивством мого коханого, врятуватися на полюванні — лише перший крок. Невже Генріху доведеться жити, постійно озираючись у пошуках Ангулема? Першого замаху ще можна уникнути. Проте, коли моя родина налаштована позбутися когось...

Кілька хвилин я ридма ридаю, аж тут відчуваю дотик руки на моєму плечі.

— Невже корона Португалії — така жахлива доля? — ласкаво запитує баронеса.— Ви закохалися в герцога, оскільки він гарний і сміливий. З достовірних джерел нам відомо, що король Португалії не поступається йому. Просто виконуйте свій обов’язок, і все буде гаразд.

Я дивлюсь на неї, не вірячи власним вухам. Як мені розлюбити Генріха й закохатися в чоловіка, якого я ніколи не бачила? У чоловіка з рудим волоссям диявола?

— Якщо мені заборонено виходити заміж за коханого, я волію не виходити заміж взагалі.

— Це небезпечні слова, особливо для герцога де Гіза.

Глава 13 Літо 1570 — Париж

ри дні по тому я дізнаюсь, що Генріх повернувся до Парижа. Звістка спершу надійшла від Генрієтти, яка за нинішніх обставин пробачила мені все й навіть не нагадувала, що вона мене попереджала. Вриваючись до апартаментів матері, вона шепоче: «Він у місті». Невдовзі інформацію підтверджують і плітки сотень язиків, і похмурі погляди моїх братів.

Опівдні, коли король і його люди грають у теніс, прибуває Ангулем. Зі свого відчиненого вікна я бачу, як він проходить ворота. Він рухається невпевнено, і я радію. Ви зазнали поразки,— думаю я.— Цікаво, що скаже Карл. Я мушу довідатися. Склавши колоду карт, я дивлюся на Шарлотту через стіл.

— Мені нудно. Ходімо звідси. Побачимо, хто кого переміг на матчі.

Моя подруга жваво підводиться. Баронеса де Рец, яка майже не відходить від мене після тієї жахливої ночі, коли мене побили, підводиться теж, однак, згадавши, що я прямую туди, де присутня її величність, вона знову сідає і схиляється над своїм шиттям.

Щойно ми виходимо з апартаментів матері, я беру Шарлотту за руку й стрімко мчу вперед. Задихані, сміючись, ми прибігаємо на місце. Ми справляємо враження двох молодих жінок, які шукають розваг. Мати реагує на нашу легковажність незадоволеним хитанням голови, але згодом не звертає на нас уваги. Анжу, геть спітнілий, сидить біля неї, на звичному для короля місці. Карл грає з Бюссі Д’Амбуазом. Пан Карандас, найбільш завзятий гравець у теніс у королівській свиті, дає поради кожному з них, але більшість глядачів, здається, зацікавлені своїми розмовами. Генрієтта привітно махає мені рукою з іншого боку майданчика. Вона їсть виноград із долоні свого останнього коханця Шарля Д’Антрага, або красеня Антрага, як зазвичай його кличуть при дворі. Я впевнена, вона чекає, що я приєднаюсь до неї, але я займаю місце біля моєї родини.

— Прийшли підтримати брата? — питає мати.

— Кого ще я можу підтримувати?

— Авжеж,— глузує Анжу.— Гіза тут немає.

— Годі вже, Генріху,— каже мати.— Марго знає, що все скінчилося.

— На перший погляд, може, й так,— каже він.— Герцог повернувся до Парижа, чи я помиляюсь?

Мати суворо дивиться на нього.

— Нічого дивного, він живе тут,— відповідаю я, знизуючи плечима.

— Поки що живе,— Анжу злобливо усміхається.— Але, підозрюю, що незабаром він приєднається до свого батька.

— Генріху! — у голосі матері не чути звичної ніжності.— Годі!

Мені кортить випалити, що того ж дня, коли Анжу спробує вбити мого коханого, він отримає смертельне поранення чи то від руки Гіза, чи то від моєї.

Бюссі пропускає м’яч, віддаючи Карлу перемогу. Піднявши ракетку над головою, Карл повертається до однієї трибуни, а потім — до іншої, поки придворні гучно вітають його. Ми з Шарлоттою підводимось і кричимо разом з іншими. Мати аплодує. Лише Анжу не ворушиться, доки всі не повертаються на свої місця. Тоді він піднімає руку й указує кудись униз.

— Подивіться, хто прийшов просити вибачення.

Ангулем протискається крізь натовп гомінливих молодиків. Прибуття мого зведеного брата аж ніяк не надихає їх протверезіти — вони плескають його по спині та штовхають. Угледівши Ангулема, його величність змінюється в лиці. Переможний вираз витісняє рум’янець, викликаний менш приємними емоціями.

— З ким ваша величність гратиме зараз? — питає Бюссі.

— Грайте замість мене,— відповідає король.— Може, з наступним супротивником ви боротиметесь краще, ніж зі мною.

Залишивши Бюссі збентеженим, Карл прямує до матері.

— Геть з нашого місця,— наказує він Анжу, змахнувши рукою.

Анжу не підводиться й не уклоняється, він сповзає на підлогу й притуляється до ніжки стільця матері так, наче хоче сказати Карлу: «Ви можете мати трон, але я завжди ставатиму між вами й нашою матір’ю».

Ангулем нарешті звільняється від надокучливих дворян і підходить до нас.

— Ваша величносте, пам’ятайте, що ваша справа з шевальє — приватна. Тому я прошу вас приховати ваше незадоволення й не виявляти його публічно,— мати розмовляє пошепки. Вона намагається перехопити мій погляд і вигнати мене, але я вперто не дивлюсь на неї.

Наблизившись до нас, Ангулем уклоняється і, відкашлявшись, каже:

— Ваша величносте...

— Будь ласка,— уриває його Карл, піднявши руку,— не кажіть, що ви принесли нам вепра чи оленя. Як вам відомо, ми сподівались, що ви вполюєте іншу здобич. Якщо вам це не вдалося, ніщо нас не задовольнить.

— Цей чоловік має дві пари очей і вдвічі більше друзів.

— Забагато виправдань.

— Якщо ваша величність бажає, я переслідуватиму його й далі.

— Ми бажаємо цього, проте, якщо вам не вдалося вбити звіра в лісі, чому вам має більше пофортунити на вулицях Парижа? Те, що може зійти за нещасний випадок там, де багато стріляють, навряд чи видасться випадковістю на вулиці дю Шом.

Мати застережливо стискає руку Карла: либонь, вважає, що згадка про вулицю, де розташовується готель де Гіз, є надто відвертою.

— Ваша величносте, головорізи є скрізь. Людина може зазнати нападу через гаманець, а, зрештою, втратити руку або навіть життя,— каже Ангулем.

Я мимоволі зойкаю. Повернувшись, мати каже:

— Баронесо де Сов, будь ласка, повертайтеся з герцогинею де Валуа до моїх апартаментів і скажіть моїм фрейлінам, що я незабаром прийду перевдягнутися для обіду.

Мені нестерпно важко виходити, тим паче що я сама в цьому винна: мені забракло самовладання. Дорогою я втішаю себе: неможливо уявити, що вони обговорюватимуть будь-які подальші плани мого зведеного брата під час тенісного матчу. Наразі достатньо знати, що гнів Карла не минув.

Саме це я й сказала Генрієтті трохи згодом, коли всі фрейліни з королівської свити пішли на прогулянку садами Тюїльрі. Ми з Генрієттою усамітнилися в гроті пана Паліссі. Це чудове місце для приватних розмов, адже керамічні жаби, змії та ящірки, які прикрашають грот і надзвичайно мені подобаються, викликають відразу в більшості фрейлін. Додатковий застережний захід — Шарлотта, яка сидить на варті й попередить нас відповідним сигналом, перш ніж хтось підслухає, про що ми говоримо.

— Довірте це Антрагу й мені,— упевнено каже Генрієтта.— Ми зробимо так, що герцог на один крок випереджатиме людей короля. Я побачу Гіза сьогодні ввечері.

— Якби я могла піти з вами.

— Знаю. І знаю, що герцог тисячу разів благословив би мене, якби я таємно привезла вас на вулицю дю Шом. Але, на жаль, така хитрість — за межами навіть моїх неабияких можливостей,— здається, їй справді прикро. Хоча незрозуміло, чи їй прикро розчаровувати мене, чи визнати, що її махінації мають обмеження. Я не впевнена. Вона прямує до дверей, аж раптом зупиняється.— А чом би й ні?

— Що саме?

— Допомогти вам побачити вашого герцога, звісно.

Зірвавшись із місця, я стискаю її руки.

— Гадаєте, це можливо? Жорстоко дарувати мені надію, якщо це не можна здійснити.

— Я нічого не роблю жорстоко,— сміється вона.— Я планувала зустрітися з Антрагом у маленькому будиночку на вулиці Паве, що я придбала виключно для побачень, про які не має довідатися мій чоловік. Натомість я відмовлюсь від годин кохання, аби ви мали змогу вкрасти годину наодинці з Гізом. Я привезу його сюди.

— Сюди?

— Надворі тепло. Місяць майже повний. Увесь двір перебуватиме в Луврі, а в цих садах буде безлюдно. Усе, що треба від вас,— бути тут.

Генрієтта мала рацію. Місяць дуже яскравий, хоча й не настільки, аби виправдати ретельність, з якою я вбиралася. Я не приділяла такої уваги моєму туалету відтоді, як мій коханий вирушив на полювання. Скинувши плащ, я залишаю його на лавці, щипаю себе за щоки, поправляю намисто й чекаю.

Генрієтта домовилася, що перед тим, як зайти до гроту, Генріх дасть про себе знати протяжним низьким свистом. Ще ніколи я так палко не чекала жодного сигналу. Коли він таки лунає, я опиняюсь у його обіймах, перш ніж відлуння замовкає у скелях довкола нас. Його губи притискаються до моїх. Його руки ніжно гладять мої щоки там, де залишилися вологі сліди. Він уриває поцілунок.

— Ви плачете? — він відводить мене під місячне сяйво, аби краще роздивитися.

— Лише трохи, і це — ніщо в порівнянні зі сльозами, які я проливала б, якби Ангулему вистачило сміливості поцілити у вас у лісі.

— Ангулем? Тьху! — великими пальцями Генріх витирає мені сльози.— Вибачте мене, кохана, але він не може похвалитися ані сміливістю, ані влучністю, тож я не сприймаю його серйозно. Коли я прибув до готелю де Гіз, я дізнався, що ви отримали значно гірше покарання від рук ваших жорстоких братів. Я доклав неабияких зусиль, стримуючи бажання поїхати до Лувру та змусити їх заплатити за образу.

— Навіть не жартуйте про таке. Мої брати — ваші закляті вороги. Карл бажає бачити вас мертвим, тож не давайте йому жодної нагоди здійснити цю мрію.

— Він не зможе вбити мене в усіх на очах. Я поважав би його більше, якби він або Анжу відкрито кинули мені виклик. У чесному двобої вони зазнали б ганебної поразки і, можливо, на майбутнє запам’ятали, що чоловік, здатний бити жінку, не може називатися чоловіком. Він пригортає мене до себе й перебирає пальцями моє волосся.— У них замало честі, аби зрівнятися з одним справжнім чоловіком. Але, даруйте, я забув, що вони — ваші брати.

— Ви не можете сказати мені нічого нового про Анжу — все це мені відомо. Що ж до Карла...— я відступаю і дивлюсь йому у вічі.— Гадаю, якби йому дозволили бути собою, він був би доброю людиною і добрим королем.

— Але ж йому ніколи не дозволяють бути собою.

— О Генріху,— я знову плачу,— ви билися й проливали кров за Карла. Ви найсміливіший і найшляхетніший дворянин у його свиті. Чому він не може нагородити вас, віддавши мою руку?

— Ваша мати хоче зупинити поширення мого впливу. Вона боїться, що навіть звичайна дружба з королем зміцнить моє становище при дворі. А ви здатні відмовитися від мене так легко? — його голос лунає серйозно.— Ви погодитесь вийти заміж за дона Себастьяна?

— Для порятунку вашого життя — так.

— Присягаюсь, до цього не дійде,— він цілує мене в потилицю.

Його дотики, його запах справляють на мене дивовижний ефект. Мене знову охоплює непереборне бажання, яке я відчувала до його від’їзду, саме ця причина — разом із необхідністю припинити плітки — змусила його втекти в холодні ліси, аби уникнути гріхопадіння. Я знаю, що він відчуває те ж саме, адже, коли він притискається до моїх вуст, його поцілунки шалені, а руки, що тримають мене в обіймах, дуже напружені; коли я торкаюсь верха бриджів, його збудження очевидне. Я майже божеволію від почуттів. Мене вже звинуватили в тому, що я віддалася Генріху, а його — у тому, що він позбавив мене цноти. Чому б нам і справді це не зробити? Пропозиція крутиться в мене на язиці, який цієї миті переплітається з його язиком.

Потім я пригадую, з яким розлюченим обличчям Карл кричав: «Повія!» Якщо залишається слабка надія заспокоїти короля, я маю утримувати мій головний козир — готовність пройти медичний огляд і довести свою незайманість.

Я відштовхую Генріха. Моя реакція його не бентежить — навпаки, він відпускає мене, двічі глибоко вдихає, після чого відходить і сідає на низьку лавку. Як і я, він знає, що ми ледве не вчинили те, чого не можна виправити.

— Ми маємо скласти план,— нарешті каже він.— Так, наче прагнемо здобути перемогу в битві.

— Ви перемогли у стількох битвах. Гадаєте, ми маємо шанс перемогти у цій?

— Я мушу вірити. Інакше ми зазнаємо поразки вже на початку. А що стосується винагороди, яку я можу отримати,— попри тьмяне світло, я бачу, як він хитає головою,— її цінність значно вища за будь-яке місто, що я колись захоплював.

Мене охоплює нестримна радість, подібна до бажання, яке пронизувало моє тіло мить тому.

— Я нетерпляча людина, але знаю, як тримати місто в облозі, як треба грати в очікування. Король охолоне. У нього не той норов, аби підтримувати активну й запеклу боротьбу. Десь за два тижні має відбутися королівський бал. Доки це не станеться, я не виходитиму за межі мого готелю. Потім я скористаюсь тим, що виконую обов’язки головного розпорядника, й публічно присягнусь королю, що залишаюсь його вірним підданим і відповідальним воєначальником.

— А що робити мені?

— Найближчі два тижні ви будете найбільш покірливою сестрою і донькою у християнському світі. Принаймні зовні. Запевніть короля й вашу матір у своєму бажанні вийти заміж за португальця, щойно владнають усі формальності.

— Але цей шлюб, або навіть заручини з доном Себастьяном, покладе край нашим мріям!

— Саме тому треба уникнути цього, але без вашої участі. Коли перемовини ні до чого не приведуть, ваша репутація має бути бездоганною.

— Чому ви так упевнені?

— Філіп Іспанський вважає, що ваш брат надто поблажливий до єретиків.

Я знаю, що мій коханий такої ж думки. Його набожна натура не сприймає жодного вияву терпимості до протестантизму. Я вкотре думаю, як було б чудово, якби ми одружилися і Генріх став головним радником короля, здатним зробити Францію цілком католицькою державою.

— Адмірал Коліньї підступає зі своїми військами до Парижа,— веде далі Генріх.— Можливо, до іспанців дійде звістка, що Карл хоче миру.

— А це справді так?

— Хтозна! Його бажання визначаються бажаннями пані Катерини. Не має значення. Мій дядько хоче отримати вашу руку для Лотаринзького дому не менше, ніж цього хочу я. Він залюбки передасть потрібну інформацію в потрібні вуха,— він простягає руку.— Ходіть сюди. Поцілуйте мене без сліз.

Я вагаюсь. Не тому, що мені бракує бажання поцілувати його, а тому, що мені щойно нагадали: дуже сумнівно, що ми обмежимось лише поцілунками. Генріх відчуває мої коливання.

— Маргарито, даю вам слово честі, що я поважаю вас і маю надію одружитися з вами, а тому я не скористаюсь правами чоловіка, доки офіційно не візьму на себе шлюбні обов’язки.

Інших обіцянок не треба — я хочу опинитися на його колінах не менше, ніж він хоче бачити мене там.

— Не стримуйте себе занадто,— прошу я за мить до того, як наші губи поєднуються.

Забувши про всіх королів — Португалії, Іспанії та Франції, я цілком віддаюсь своїм почуттям. Доки не чую сигнал — низький свист.

Генріх теж чує його — підстрибнувши, він без жодних церемоній опускає мене на землю. Він хапається рукою за меч і обережно виймає його з піхов. Свист лунає вдруге.

— Хто тут? — голос Генріха більше скидається на ричання.

— Опустіть меча, дурню. Хто це, по-вашому, може бути? — Генрієтта прокрадається до гроту.— Ви настільки втратили голову, що забули, що це я привезла вас сюди?

Я шаріюсь у темряві, намагаючись уявити, де була Генрієтта, поки ми з Генріхом хтиво вовтузилися.

— Час іти,— без будь-яких пояснень каже вона.— Але спершу тримайте,— вона знімає свій плащ і віддає йому.— Вам доведеться зіграти роль моєї служниці, а я відвезу вас додому в моєму паланкіні.

— Упевнений, я можу поїхати на своєму.

— Не можете. Поки ви тут милувалися, мене знайшов Антраг. Здається, один зі шпигунів Анжу доніс йому, що ви покинули готель де Гіз, хоча, дякувати Богу й на наше щастя, він не зміг сказати, куди саме ви поїхали.

— Ні! — я стискаю лікоть Генріха.

— Антраг чув слова вашого брата: «Не має значення, куди він пішов,— він все одно повернеться додому, а я відправлю Ангулема чекати на нього». Отже, герцогу, ви зіграєте мою служницю.

Генріх бере плащ і зав’язує його. Я допомагаю йому закріпити каптур.

— Генріху, будьте обережні. Якщо з вами щось трапиться...

— Нічого не трапиться. Я почуватимусь приниженим і не більше,— розвернувшись до Генрієтти, він каже: — Я не розумію, чого ми досягнемо. Навіть якщо мене приймуть за вашу служницю, як я потраплю до мого дому з вашого паланкіну? Ви дуже відома особа, пані.

— Сподіваюсь на це.

— І добре відома як подруга герцогині де Валуа. Якщо Ангулем побачить, що ваш паланкін під’їжджає до мого готелю, а звідти виходить якась жінка, невже він не запідозрить, що ви влаштували мені побачення з Маргаритою?

— Не запідозрить, якщо цією жінкою виявиться моя сестра — принцеса де Порсіан, яку супроводжуватиме служниця. Ось ким ви прикинетеся: служниця, яка супроводжує господиню під час нічного візиту до чоловіка, не викличе особливої підозри. Дорогою ми заберемо Катрін. Я відправила їй записку, що ви бажаєте бачити її, і ми всі добряче розважимось.

Така новина аж ніяк не тішить мене, але хіба я можу заперечувати? Безпека Генріха — понад усе. Коли він нахиляється поцілувати мене, я питаю:

— Коли ми зустрінемось?

— На балу.

Мені перехоплює подих.

— Не раніше?

Я знаю, що це мудре рішення. Після сьогоднішнього вечора стало очевидним, що будь-яка вилазка з готелю де Гіз смертельно небезпечна. Однак я так сильно прагну бути з ним, що мені нестерпна думка про те, що цілих два тижні я не зможу бачити й торкатися його.

— Пам’ятайте: ми на війні,— рука, яка обвиває мій стан, стискається так міцно, що завдає мені болю.— Ми мусимо принести жертву.

Нарешті настала ніч королівського балу! Поки я плетусь за матір’ю разом з іншими фрейлінами, я намагаюсь стримати хвилювання або принаймні здаватися спокійною. Але це надзвичайно важко, враховуючи, що сьогодні мій коханий повертається до двору. Багато що залежить від того, як прийме його король. Коли ми дістаємось Зали каріатид, музики тихо грають на балконі. Карл сидить під своїм оксамитовим балдахіном, навколо зібралися дворяни, які насолоджуються його тимчасовою прихильністю; Анжу розташувався зі своєю свитою в іншому кутку.

Карл підводиться, реагуючи на появу матері. Підходячи до нього, ми уклоняємось. Усі погляди прикуті до королеви, доки щось не відволікає увагу. Скрізь чути шепіт: «Це Гіз!» Голови повертаються. Усі придворні, крім його величності, вдивляються у кінець зали. Мені вже не треба боятися, що я приверну увагу, тож я спокійно можу спостерігати.

Генріха одразу видно завдяки його статурі. Пишно вбраний, він наближається до короля твердим, неквапливим кроком. Карл разом із матір’ю прямує назустріч герцогу. Відсутність Гіза пояснювали різними причинами: деякі були звичайними вигадками, а деякі відповідали дійсності, але він не був при дворі достатньо довго, аби заінтригувати всіх. Нічого дивного, що придворні намагаються підібратися ближче до місця, де мають зустрітися мій брат і мій коханий. Коли вони майже підійшли впритул одне до одного, Генріх зупиняється, низько уклоняється й каже:

— Ваша величносте.

Рука Карла хапається за меч. Я роблю крок уперед, але Генрієтта утримує мою руку.

— Навіщо ви прийшли? — голос Карла лунає різко.

— Я прийшов служити моєму королю, як служив у минулому, виконуючи свій обов’язок за покликом серця,— Гіз уклоняється вдруге.

— А ви служили у минулому нам? Чи собі?

— Ваша величносте, запевняю вас, що я віддано служив вам, часто зі зброєю в руках, але я не думав ані про власну кар’єру, ані про власне життя.

Хтось промовляє за моєю спиною:

— Бідолашний Гіз, здається, він каже правду. Якби він турбувався про власне життя, не прийшов би сюди сьогодні.

Це Анжу. У моїй душі закипає ненависть. Якби я так пильно не спостерігала за тим, що відбувається між Карлом і Генріхом, я кинулася б на Анжу, немов дика тварина, дряпала і кусала б мого брата, доки мене не відірвали б від нього; байдуже, який скандал зчинила б така поведінка.

— Отже, ви служите нам для нашого задоволення, чи не так? — уїдливо запитує Карл.— Тоді ви неправильно розумієте, як задовольнити нас, якщо вважаєте, що сьогодні ми чекали на вас і раді бачити вас тут.

Генріх стоїть перед королем упевнено й гордовито. Але я кохаю його, тож помічаю легеньке посмикування м’язів уздовж його щелепи. Карл робить крок уперед, стискаючи руків’я меча.

— Ми відмовляємось від вашої служби, пане, й наказуємо вам триматися подалі від наших очей і нашого меча.

Мовчазний натовп починає гудіти, немов розтривожений вулик. Важко уявити відвертішу публічну образу і конкретніше попередження. На вилицях Генріха спалахує рум’янець. Він бездоганно уклоняється на прощання. Коли він випростовується, наші погляди на мить зустрічаються. У його очах бачу схвильованість. Потім він розвертається і протискається крізь юрбу до дверей.

— Якщо ви кохаєте його й довіряєте мені,— шепоче Генрієтта,— не йдіть за ним.

Вона відходить від мене в той час, як оточуючі придворні потроху приходять до тями. Дехто прямує до короля. Дехто повертається до сусідів. Дехто йде слідом за герцогом. Гудіння вже нагадує якусь жахливу какофонію. Я приголомшена всіма цими звуками й рухами. Може, це просто паніка? Шарлотта займає місце, яке звільнила Генрієтта, й оповиває рукою мій стан.

— Ходімо,— наказує мати.— Це ж бал. Ваша величносте,— вона торкається рукава Карла,— чому б вам не відкрити бал танцем із вашою сестрою?

Зі мною? Які ще танці! Я не впевнена, що втримаюсь на ногах, якщо Шарлотта мене відпустить!

— Розчаровані, Марго? — запитує Анжу, наближаючись до мене.— Пані,— звертається він до матері,— гадаю, наша сестра розраховувала на танець із іншим партнером.

Королева пронизує його поглядом, від якого здригнувся би будь-хто, крім її улюбленця.

— Марго,— Шарлотта відпускає мене, і я дивовижним чином не падаю і простягаю руку Карлу. Придворні розступаються. Музики грають перші акорди нової мелодії. Її величність шипить мені на вухо: — Усміхайтеся,— це останнє попередження перед тим, як вона відходить.

Жодних причин усміхатися немає, але я роблю це, помітивши насмішкуватий вираз на обличчі Анжу. Одна справа — почуватися розчавленою. Інша — дозволити моєму брату побачити, що я розчавлена. Коли ми з королем закінчуємо другу фігуру, усі приєднуються до танців. Карл спокійно питає:

— Це ви покликали його сюди сьогодні?

— Я? Я не хотіла, аби він приходив,— я кажу правду, і, здається, моя інтонація переконує Карла в щирості цих слів.

— Мені неприємно завдавати вам болю,— каже він. Я вірю йому. У цьому він зовсім не схожий на Анжу.— Я не можу допустити, аби Гіз нахабнішав. Як і казала мати, з цим покінчено, Марго. І не сумнівайтеся,— співчуття в його голосі миттєво зникає,— я радше побачу герцога мертвим, ніж дозволю йому стати частиною нашої родини.

— Я відмовилася від нього, Карле, присягаюсь!

— Ви маєте зробити більше. Довести це.

Як можна довести таке?

Аж раптом у натовпі танцюючих я бачу принцесу де Порсіан, і з жахливою впевненістю усвідомлюю, як треба діяти. Упевненість змінюється відчаєм. Якби моя гордість не вимагала протриматися весь танець і мені не залишалося виконати ще одне страшне завдання, я б уже не дихала, упала додолу й розпалася на порох.

Коли музика припиняється, я вирушаю на пошуки Шарлотти. Вона й без моїх пояснень чудово розуміє, що мені не місце в забитій ущент залі, де всі штовхаються і сміються. Узявши за руку, вона веде мене до дверей. Коли залишається кілька футів до виходу, з’являється баронеса де Рец. Я не чекаю на її запитання.

— Я повертаюсь до своїх апартаментів. Якщо ви думаєте, що моє горе потребує ще одного свідка, можете приєднатися.

Мабуть, Шарлотта очікувала, що я знепритомнію, ледве ми зникнемо з поля зору придворних: вона якось дивно коситься на мене, поки я швидко крокую до моїх апартаментів. Коли ми вже майже дійшли, натикаємось на Генрієтту.

— Він у безпеці, але він розбитий,— каже вона. У її погляді немає ані тіні того задоволення, що зазвичай супроводжує подібні вилазки.

— Ми всі розбиті,— каже Шарлотта, коли ми дістаємось передпокою.— Що б там люди не думали про сварку герцога з королем, закладаюсь, ніхто не уявляв, що його милість проженуть із Лувру.

— Поза сумнівом, зараз вони уявляють дещо набагато гірше,— каже Генрієтта.

— Це моя провина,— нарешті мій язик розв’язується, і я можу говорити.

— Ні! — відповідає Шарлотта.— Ви тут ні до чого.

— Який сенс підтверджувати чи заперечувати провину? — з нетерпінням запитує Генрієтта.— Що нам робити?

Я відкриваю рота, але не можу вимовити жодного слова. Я глибоко вдихаю, після чого роблю іншу спробу.

— Генріх мусить одружитися. Він мусить негайно владнати цю справу з вашою сестрою.

Слова виходять уривчастими, немов моє розбите на друзки серце. Якась частина мене очікує, що Шарлотта й Генрієтта не погодяться зі мною, проте, хоч вони й виглядають здивованими, жодна не заперечує.

— Його доведеться переконувати,— каже Генрієтта.— Потрібні вагомі аргументи, я не впораюсь самотужки.

Сподіваюсь. Боже милий, я сподіваюсь на це. Якщо Генріха не жахатиме перспектива одружитися з принцесою так, як вона жахає мене, я буду безутішна.

— Я напишу Клод. Генріх не самотній у своїй біді; весь Лотаринзький дім має бути глибоко стурбованим через лихо, що його спіткало.

— Так! — Генрієтта схвально киває.— Чоловік герцогині захоче якнайшвидше вирішити цей конфлікт. Запросіть їх обох до двору.

Від думки про те, що мені доведеться сказати, до горла підступає клубок. Я мушу розповісти дуже болісну правду: розкрити не лише глибину моїх почуттів і моєї втрати, а зраду й жорстокі вчинки нашої родини. Єдине, що приносить певну втіху: про жахливі гріхи Валуа довідається одна з нас.

Я страшенно нервую. Рахую й рахую дні в очікуванні прибуття Клод до Парижа. Вона не приїхала вчора, тож сьогодні має бути тут. Віддана сестра, вона одразу відповіла мені, пообіцявши зарадити моїй біді й знайти спосіб урятувати мого коханого. Мені байдуже, що буде зі мною. Якщо Генріху не загрожуватиме небезпека, я залюбки прийму будь-які нещастя.

Мати знає, що герцог із герцогинею ідуть до нас. Хіба могло бути інакше? Без її відома не впаде жоден лист із дерев у садах її палаців. Вона тихенько насвистує собі під ніс, чекаючи на візит доньки, з якою їй пощастило більше, ніж зі мною: Клод вийшла заміж, коли їй звеліли, її репутація бездоганна. Спостерігаючи, як королева цокає язиком і, усміхаючись, годує свого папугу, я замислююсь, чи здогадується вона про справжню причину їхнього приїзду. Підозрюю, що так. Було б дивно, якби герцог Лотаринзький не приїхав дати пораду своєму родичу.

Двері відчиняються. Я з нетерпінням дивлюсь у той бік. Це лише Анжу. Поза сумнівом, він прийшов за мадемуазель де Р’є. Він знову зв’язався з нею і поводиться вкрай непристойно. Я повертаюсь до свого рукоділля.

— Погляньте, кого я зустрів у дворі,— каже Анжу.

Я знову здіймаю погляд. Клод!

— Дочко,— мати почергово пропонує моїй сестрі обидві руки для поцілунку, а потім — обидві щоки,— ви привезли дітей?

Клод уже має шістьох.

— Ні. Шарль вирішив залишити їх у Бар-ле-Дюк, оскільки наш візит не триватиме довго.

Мати обнімає Клод і веде її до лавки навпроти мене.

— Він має рацію,— каже вона.— З вини Коліньї та його людей дороги щодня стають усе небезпечнішими. Сьогодні вранці я отримала звістку, що він зупинився у Шаріте-сюр-Луар. Але нам краще не говорити про війну. Я майже весь час думаю про це на шкоду моєму здоров’ю, і, боюсь, безособливої користі для королівства вашого брата.

— Пані,— відповідає Клод,— ви недооцінюєте себе. Може, війна поки що не закінчилася швидкою й остаточною перемогою, якої бажали би найвідданіші піддані його величності, але ваші мудрі поради — неабияка підтримка для короля та його військ,— потім, звертаючи погляд до мене, вона каже: — Сестро, сподіваюсь, ви добре почуваєтесь.

Мати суворо дивиться на мене.

— Ваша сестра вчинила притаманне молодим безрозсудство і внаслідок цього почувається пригніченою.

Мене дратує, що вона так банально описує мою особисту трагедію, але я мовчу.

— Я впевнена: що б не накоїла Маргарита, вона вже покарана. У неї серце справжньої Валуа,— вона підводиться.

— Ви вже йдете? — запитує мати.

— Мушу. Я ще не була в нашому готелі. Я так жадала бачити вас, що переконала Шарля спершу привезти мене сюди. Однак якщо ми повернемось на вечерю, мені треба розпакувати речі й позбутися дорожнього пилу,— Клод прямує до дверей і, зробивши кілька кроків, зупиняється.— Ви дозволите мені взяти з собою Маргариту?

— Так. Ви добре впливаєте на неї. До того ж, у своєму нинішньому гуморі вона нікому не приносить користі — ані собі, ані нам.

Анжу відходить у бік, пропускаючи нас.

— Немає сенсу бити її; ми вже спробували.

Клод кидає на нього крижаний погляд, після чого шепоче мені:

— Сміливіше.

Ми хутко виходимо на двір, де стоїть її паланкін. Усівшись біля мене, вона каже:

— Готель де Немур.

Мені перехоплює подих.

— Вибачте, що не попередила вас завчасно, але відтоді, як прочитала вашого листа, я твердо впевнена: що швидше ми владнаємо цю справу, то краще. Перш ніж поїхати до Лувру, ми з Шарлем відвідали герцогиню де Немур. Її милість одразу збагнула наш план, але вона боїться, що її сина важко переконати. Зрештою, він дуже рішучий чоловік і звик отримувати те, чого хоче.

— Що ж нового я можу сказати герцогині? Усе це вона вже чула від вас.

— Ви не зрозуміли. Поки я була тут, Шарль поїхав за своїм кузеном.

Генріх! Я зустрінуся з Генріхом у готелі де Немур. Ось до чого я аж ніяк не готова: обговорювати з ним шлюб, який мене вб’є.

Клод має схвильований вигляд.

— Вам вистачить сил побачитися з ним? Гадаю, ніхто не має над ним такої влади, яку маєте ви.

Чи вистачить мені сил? У цю мить я боюсь, що ні. Попри те, що після балу я постійно переконувала себе, що врятую Генріха будь-якою ціною, боюсь, я не зможу відштовхнути його. Я заплющую очі. Боже, молю Вас, дайте мені достатньо сил, аби пожертвувати собою, і зробити цю жахливу, але необхідну річ. В ім’я Вашого Сина, який віддав своє тіло на побиття, а своє життя — заради прощення чужих гріхів, допоможіть мені зректися всіх моїх надій на майбутнє і врятувати коханого.

Коли я розплющую очі, Клод все ще дивиться на мене.

— Розвернути паланкін?

— Ні. Герцог мусить покинути двір і не повертатися, доки не одружиться з принцесою де Порсіан. Лише тоді нашим ворогам доведеться замовкнути. Лише тоді я врятую дорогоцінне мені життя. Якщо потрібна моя допомога, я зроблю все, що в моїх силах.

Вона бере мою руку й цілує її.

— Ви справді маєте серце Валуа або, якщо точніше, серце Медічі.

Здивована, я здогадуюсь, що вона має на увазі: усі знають, що мати здатна робити те, на що інші не здатні; її сила перевищує силу всіх її синів, разом узятих. Невже я успадкувала від неї не лише огидні риси, а й щось корисне?

Коли ми прибуваємо до готелю де Немур, герцогиня вже чекає на нас біля входу. Вона обіймає Клод, а зі мною вітається реверансом. Її погляд насторожений, але я не можу докоряти їй за це. Певно, вона мене ненавидить, адже її сини — це її життя, а з моєї вини на небезпеку наражається найстарший і найулюбленіший із них.

— Шарль уже розмовляє з ним?

— Він не прислухається до наших порад,— каже герцогиня.— Він знає, що потрапив у немилість, і навіть погоджується, що його життя в небезпеці, але відмовляється виправляти ситуацію.

Її милість відводить нас до сусідньої кімнати. Мій зять стоїть руки в боки. Відчинивши двері, ми уриваємо його на півслові. Генріх, який сидить навпроти нього, скоріше виглядає нудьгуючим і роздратованим, ніж переляканим. Побачивши мене, він підхоплюється.

— Маргарито! — його манера вимовляти моє ім’я, світло в його очах... Я не встигла розпочати, а вже почуваюсь розчавленою. Лише кілька кроків, і він опиняється біля мене, обвиває рукою мій стан і пригортає мене жестом заступника, незважаючи на непристойність таких дій.— Ці дурні не розуміють, як я кохаю вас.

— Ми розуміємо,— відповідає Клод.— Але ми також розуміємо, що кохання не зробить вас щасливим і не поверне ваше становище при дворі.

— Король публічно відвернувся від вас, сину,— каже Анна Д’Есте.— Кажуть, незабаром відбудуться перемовини з єретиками. Невже ви бажаєте, аби Лотаринзький дім та Гізи не брали в них участі? — я відчуваю, як Генріх напружується.

— До біса короля і гугенотів!

— Саме цього я й боялася,— наполегливо каже його мати.— Подумайте, якої шкоди ми можемо завдати Франції, якщо впевнені католицькі голоси герцогів Лотаринзьких не лунатимуть на мирних перемовинах. Ви готові пожертвувати душами ваших співвітчизників лише тому, що закохалися до нестями?

— Якщо мої співвітчизники і мій король недостатньо розумні, аби подбати про порятунок власних душ, чому я мушу цим перейматися? Я віддано виконував свій обов’язок перед усіма. Але замість винагороди отримав приниження. Віднині я відмовляюсь бути вірним підданим його величності.

Попри те, що нас у кімнаті лише п’ятеро, Анна Д’Есте та моя сестра знервовано озираються, почувши ці слова.

— Від ваших амбіцій ви теж відмовляєтесь? — запитує мати Генріха.— Вас задовольнить життя людини зі знищеною репутацією? Ви ладні відкинути все, що ваш батько здобув для нашої родини, й жити — якщо вам дозволять жити — у Жуанвілі, забутий усіма?

Мій коханий здригається, наче йому дали ляпаса. На якусь мить здається, що він відпустить мене, але потім його пальці знову стискаються.

— Я впевнений, це не зайшло так далеко,— він намагається засміятися, але марно.— Або, принаймні, триватиме недовго.

— Ваша високосте,— звертається до мене герцогиня де Немур.— Поговоріть із ним.

— Так, Маргарито, говоріть,— просить Генріх.— Скажіть їм, що значать наші почуття для нас обох.

— Генріху, ви знаєте, що я кохаю вас,— я здивована власним спокійним голосом,— але моя сестра має рацію: Карл ніколи не дозволить нам бути щасливими. Він налаштований проти нас, а єдина людина, яка могла б це змінити,— моя мати — бажає нам лиха.

Цього разу він таки відпускає мене й відходить на крок, аби краще роздивитися моє обличчя. Біль і збентеження в його очах крають мені серце.

— Ви просите мене одружитися з іншою? Адже саме це пропонує герцог Лотаринзький. Він хоче, аби я дозволив принцесі де Порсіан зайняти місце, яке мало бути вашим,— його голос схвильований, але самовпевненість все ще відчувається. Генріху, я обожнюю ваше зухвальство, проте, зараз ваша бравада недоречна.

Він з нетерпінням відступає ще на один крок, кружляє навколо мене, після чого приглушує голос і допитується, пронизуючи мене поглядом, немов заточеним мечем:

— Ви більше не хочете бути моєю дружиною?

— Мені не треба брехати — я лише молю вас бути розважливим. Понад усе на світі я хочу бути вашою дружиною, але мій життєвий досвід засвідчує, що мої бажання не мають значення, ніколи не мали. Під час того балу король сказав мені, що він радше побачить вас мертвим, ніж дозволить нам одружитися,— я завважую, що герцогиня де Немур ледве втримується на ногах від цих слів.— Гадаєте, якщо ми не можемо бути разом, я бажаю вам смерті? Ви хочете, щоб цей гріх був на моїй совісті?

Генріх похнюплює голову. І я розумію, що ми близькі до перемоги. Успіх ніколи не був таким гірким на смак. Перша сльоза котиться по моїй щоці, і я сердито змахую її. Я не можу дозволити собі підкоритися емоціям, доки не закінчу те, що повинна закінчити.

— Генріху, подивіться на мене.

Він не піднімає очей.

Повільно, немов стара бабця, у якої хрустять суглоби, я подаюсь уперед і стаю перед ним на коліна. Я бачу, що він дивиться на мене крізь опущені вії.

— Мій любий,— благаю я,— ви мусите врятувати себе. Ви не можете бути моїм чоловіком, але ви можете прославитися як один із найвідоміших і найвпливовіших чоловіків Франції. Не дозволяйте моєму братові вкрасти ваше майбутнє, як він украв моє,— мій голос тремтить і, попри відчайдушні зусилля, сльози нестримно котяться. Генріх дивиться мені прямо у вічі.

— Що я маю зробити? — хрипло запитує він.

— Попросити руки принцеси де Порсіан.

— Ви прирікаєте мене на нещасне життя.

— Я прирікаю не лише вас, а й себе. Однак я вважаю це непоганою угодою. Можливо, ви не знайдете щастя в особистому житті, але досягнете успіху в інших царинах. Я молюсь, аби так і було,— я справді так думаю, але, промовивши це вголос, відчуваю, що останні сили залишають мене. Я падаю додолу й, забувши про гідність, гірко плачу.

Схилившись на коліна, Генріх пригортає мене до себе й заколисує, немов дитину.

— Допоможіть їй,— каже він моїй сестрі.

— Ніхто, крім вас, їй не допоможе.

Ніжно колишучи мене, Генріх притискається губами до моєї скроні, а потім шепоче мені на вухо:

— Я одружуся з нею. Сподіваюсь, Бог пробачить мене за те, що я брехатиму біля вівтаря й за те, що я завдав вам такого болю,— піднявши голову, він звертається до присутніх.— Робіть як знаєте. Можете просити руки цієї пані від мого імені — я візьму з нею шлюб.

Я відчуваю, як на мою щоку впала сльоза Генріха. Відводячи погляд від мого коханого, я завважую, що герцог Лотаринзький відвертається чи то розчулений, чи то шокований виявом емоцій свого кузена. Клод і герцогиня де Немур стискають одна одну в обіймах. Попри те, що їхні очі мокрі від сліз, вони переможно блищать. Я теж мала б радіти цій перемозі, адже Генріх урятований, але я зосереджена лише на наших із герцогом стражданнях.

Моя сестра робить крок уперед і простягає до мене руку.

— Ні! — рішуче втручається Генріх.— Не чіпайте. Вам вдалося розлучити нас, але я не відпущу її. Не зараз!

Я щільніше пригортаюсь до нього.

Нас залишають наодинці. Я не бачу цього, а скоріше відчуваю. Гупання важких дубових дверей свідчить, що вони пішли. Раптом мене пронизує жахлива думка, що це наше останнє побачення.

Рука Генріха занурюється в моє волосся, смикає і пестить водночас. Він тремтить — не від бажання, а від горя; зі мною відбувається те ж саме. Відкинувши голову, я бачу в його очах відображення мого душевного болю.

— У нас мало часу,— ридаю я. Точніше, у нас взагалі його немає.

— Не забувайте мене,— каже він,— коли вони відішлють вас до Португалії.

Болісно думати, що він одружиться з іншою жінкою, але ще гірше усвідомлювати, що я ніколи його не побачу, коли покину двір.

— Ні за що в світі,— кажу я, торкаючись його щоки.— Моє серце ваше, і цього не змінити. Я залишаю його вам — кому б не віддали мою руку.

Нахилившись, він цілує мене. Я відчуваю солоний присмак наших сліз. Наш поцілунок глибокий, але в ньому немає пристрасті. Це виключно духовний поцілунок — єднання двох сердець, двох душ, які незабаром роз’єднають.

— Ходімо,— мовить Генріх,— вийдемо звідси з власної волі, доки вони не повернулися забрати вас.

Я розумію, що він має на увазі. Нам не залишили жодного вибору: ми можемо лише попрощатися як забажаємо, і цим правом не варто поступатися. Витираючи сльози обома руками, я підводжусь і питаю:

— Це схоже на відчуття, коли ви зазнаєте поразки й покидаєте поле бою?

— Так,— ствердно киває він.— Як виявилося, ми не змогли перемогти сьогодні, але краще гідно здатися, ніж благати про милість, у якій нам відмовлено.

Тримаючись за руки, ми виходимо з високо піднятими головами. Але мене все одно мучить думка: «Чому ж ніхто не зглянувся над нами — ані наш король, ані наш Бог?»

Частина третя

Смерть не має друзів...

Глава 14 Березень 1571 — Париж, Франція

 апніть завіси. Я не вставатиму.

Жийона прямує до вікна, але Генрієта зупиняє її. Моя подруга рішуче наближається до ліжка, де я лежу, відкинувшись на стінку.

— Годі вже! — вона трясе мене за плечі.— Стільки місяців ви марнієте і втрачаєте сили!

Я знаю, що це правда, але мовчу. Здається, така реакція розлючує її сильніше.

— На королівській шлюбній церемонії у Мезьєрі ви були присутні лише тілом. У Блуа ви тинялися, наче привид,— Генрієтта відпускає мене, і я падаю на подушки; вона береться в боки.— Нарешті ми повертаємось до Парижа. І що? Усе місто веселиться, крім вас!

Знизавши плечима, я заплющую очі.

— Сьогодні ви встанете з ліжка й засліпите всіх вашою красою.

— Навіщо?

— А чом би й ні? — задирливо відрізає моя подруга.

Під заплющеними повіками мої очі наливаються сльозами.

— Ви знаєте чому.

— Тому що герцог де Гіз уже півроку, як одружений, і весь цей час не з’являвся при дворі? Якщо ви не помітили, він повернувся два дні тому, аби бути присутнім на коронації дружини його величності.

Жорстокі слова Генрієтти змушують мене широко розплющити очі, унаслідок чого сльози, які весь цей час накопичувалися, ринули потоком.

Вона сердито хитає головою.

— Його присутність завдала вам таких страждань? Ви не звернули увагу, що, попри багатозначні погляди у ваш бік, він має квітучий вигляд? Натомість ви — лише тінь тієї принцеси, у яку він колись закохався.

Я різко випростовуюсь.

— Я впевнена, що Генріх очікував побачити мене такою,— випалюю я.— Це ознака люблячого, відданого серця. Чому ви не поважаєте мої почуття?

— Поважати жінку, яка цілком віддалася горю й відмовилася від усіх задоволень у тому віці, коли треба особливо насолоджуватися життям? Ви схожі на безпомічний листок, який покірно пливе вируючою Сеною. Опануйте себе!

— Я пливу за течією, бо нічого не можу вдіяти. Я лише частина угоди, яку пропонують тому чи іншому нареченому залежно від інтересів корони. У минулому я змирилася з цим, але...

Я замовкаю, згадуючи жахливий день весілля мого коханого. Те весілля більше нагадувало похорон — мій власний. Я спромоглася дочекатися кінця церемонії й дуже раділа, коли ми покинули готель де Гіз. Хіба ж могла я передбачити, що найжорстокіший удар долі попереду?

Коли ми дісталися Лувру, секретар його величності приніс листа з Португалії. Дон Себастьян заявив, що він надто молодий для шлюбу, а я можу не поспішати із заміжжям. Сльози, які я надлюдськими зусиллями стримувала цілий день, полилися бурхливим потоком. Не тому, що я хотіла вийти заміж за дона Себастьяна, а тому, що він мав би хотіти мене, він або будь-хто інший. У сімнадцять років я була найвродливішою жінкою Франції, але від моєї руки тричі відмовлялися. Дуже болісний удар для мого серця. Проте від наступного удару моє серце ледве не зупинилося. Поки я плакала, затуливши обличчя руками, мати та його величність оголосили, що з доном Себастьяном покінчено. Натомість моєю рукою скористаються як печаткою для закріплення Сен-Жерменського миру й таким чином нерозривно поєднають католицьку та протестантську гілки нашого роду, віддавши мене заміж за Генріха де Бурбон, принца Наваррського. Тобто за мого кузена, неохайного, невихованого, надокучливого мужлая, персонажа з мого дитинства. За відомого єретика.

— Але що? — визивно каже Генрієтта.— Ви нещасливі. Вам відмовили в тому, чого бажало ваше серце. Як вам боротися з цим? Всі жінки — лише маріонетки в руках родичів, ними торгують, їх штовхають у потрібне ліжко задля сімейної вигоди. Я теж не стала винятком. Однак ви не бачили, щоб я плакала й чекала, поки моя краса зів’яне. Я — герцогиня де Невер, і не тільки за шлюбом, а за власним правом. Я маю гроші, я маю привабливу зовнішність, я маю кохання, причому на моїх умовах. Моя зброя в битві з долею — жити, як мені заманеться. Ви мусите опанувати себе й учинити так само. Ви хочете Гіза у своєму ліжку. Візьміть його. Він чоловік іншої жінки. Якщо конкретніше, моєї сестри. Ви будете дружиною іншого чоловіка, можливо, принца Наваррського. Але це полегшує справу.

— Полегшує? — обурююсь я.— Як може шлюб із єретиком полегшити щось?

Генрієтта нахиляється до мене.

— За ким стежать більше — за дівчиною чи заміжньою жінкою? Звісно, за дівчиною. Вам це відомо з власного досвіду. Коли ви станете принцесою Наваррською, хто знатиме, який саме дворянин змушує вас стогнати й пітніти — законний чоловік чи коханець? Якщо вас не спіймають на гарячому, ніхто.

Несподівана думка. На якусь мить я приголомшена, але водночас відчуваю, як розвіюється оціпеніння, що не відпускало мене з жовтня минулого року.

— Ви радите мені взяти шлюб із принцом Наваррським, аби мати можливість зробити Гіза коханцем?

— Я мала б дати таку пораду, але я дивлюсь на вас і боюсь, що ви геть змарнієте, поки це станеться. Необхідність бути обережною залишилася в минулому, тим паче що вам це погано вдавалося,— уперше за нашу розмову вона усміхається.— Тому я закликаю вас повертатися до життя, не чекаючи шлюбу або інших подій. Після довгих місяців відсутності герцог знову тут. Годі вже безпорадно страждати за ним — краще нагадайте йому, чому він вас кохає.

Мене охоплює відчуття сили та впевненості. Я відкидаю ковдри і встаю з ліжка. Наблизившись до свічада, я розглядаю своє відображення. Я худіша, ніж була восени, але все одно залишаюсь бажаною для Генріха. Я побачила це в його голодних очах, коли ми зустрілися два дні тому. Це ж саме сказали його губи, які притискалися до моєї руки під час нашої короткої зустрічі. Я теж хочу Генріха. О Боже, так. Моє тіло тремтить від однієї думки про нього.

Розвернувшись до моєї подруги, я кажу:

— Герцог буде моїм. Мене звинувачували в тому, що я віддалася йому, і били за це. Тепер я можу дозволити собі насолоду — мене вже покарали.

— Браво! — очі Генрієтти яскраво блищать. На її щоках, як і на моїх, спалахує рум’янець.— Гадаю, цього тижня вам варто прийти до мене на вечерю в готель де Невер,— вона підкликає Жийону з чистою сорочкою.

— Ви маєте на увазі...

— Що може бути природнішим, якщо я запрошу й герцога? — Генрієтта знімає з мене сорочку й допомагає вбратися у свіже. Дотик м’якої і хрусткої тканини здається мені чудовим.— Він — мій брат. Моя сестра не прийде. Відтоді, як вона завагітніла від герцога, вона майже нічого не їсть, і їй нестерпно бачити, як їдять інші.

Я кривлюсь від згадки про стан принцеси де Порсіан. Це вже давно не новина, але я й досі не можу змиритися з думкою, що вона чекає дитину від мого коханого, адже я теж мріяла народити від нього.

Здогадавшись, що мені неприємно це чути, Генрієтта стискає мою руку.

— Дозвольте мені все владнати. Хай це буде моїм маленьким подарунком.

Я глибоко вдихаю. Генрієтта промовляє це вельми легковажним тоном, але запропонований нею подарунок у жодному разі не можна вважати «маленьким».

— Будь ласка, владнайте це швидше,— молю я.

У відповідь Генрієтта мило сміється.

— А зараз,— кажу я, схиливши голову так, наче роблю їй послугу,— можете обрати мені будь-яке вбрання — хай моя краса засліплює і вражає.

Поїздка до готелю де Невер ніколи не здавалася довшою. З-під моєї шкіряної маски я спостерігаю, як будівельники зводять монументи на честь приїзду моєї зовиці до Парижа. Боже, благословіть Єлизавету та її коронацію. Завдяки їй мій коханий повернувся до міста. Якби не вона, я не мчала б зараз на побачення з ним і не сподівалася, що його сильні руки обіймуть мене... і не тільки. Моя плоть немовби прокидається в очікуванні миті, коли я віддам йому мою цнотливість. Я тремчу. Сьогодні вранці я не могла їсти.

Генрієтта вітає мене, відводячи до знайомих затишних апартаментів. Стіл накритий, вино розлите по келихах.

— Це для пристойності,— каже вона.— Тим паче, що пізніше ви можете зголодніти.

Мені перехоплює подих, а серце тріпоче в грудях, немов пташка в клітці. Узявши келих зі столу, я роблю великий ковток. Чути стукіт.

— Герцог поспішає до вас,— з усмішкою каже Генрієтта. Вона забирає келих із моїх тремтячих долонь, ставить на стіл і лише тоді вигукує.— Увійдіть!

Служник відчиняє перед Генріхом двері. Наші погляди зустрічаються. На мить він завмирає, дивлячись на мене з таким захопленням, наче я — цариця небесна.

— Брате, заходьте. Ваша вечеря готова,— Генрієтта усміхається Генріху. Потім звертається до служника.— На сьогодні ви вільні,— наказує вона.

Генріх підходить до мене, бере мою руку і підносить її до своїх вуст.

— Марго,— зазвичай дзвінкий голос лунає уривчасто й хрипло.

Він стискає мене в обіймах, і наші губи зливаються в поцілунку. Після п’яти довгих самотніх місяців я знову відчуваю його смак. Його подих стає моїм. Мене огортає п’янким запахом його тіла.

Генрієтта виразно кашляє — це справляє миттєвий ефект. Ми з Генріхом розходимось, зачаровано дивлячись одне на одного. Його щоки розчервонілися, мабуть, як і мої.

Зніяковілий, Генріх звертає погляд до Генрієтти, уклоняється й каже:

— Вибачте, сестро, але зголоднілий чоловік забуває про гарні манери.

— Так, ваша милосте, проте я наполягаю на дотриманні етикету,— удавана суворість Генрієтти викликає сміх у всіх нас.— Візьміть келих вина. Я допоможу вашій коханій роздягтися.

Мені бракує повітря. У грудях усе обривається. І не тільки там. Таке враження, що інші, нижчі губи, яких не торкався жоден чоловік, неначе оживають.

Здається, Генріх теж схвильований. Коли Генрієтта веде мене з кімнати, він хапає найближчий келих і вихиляє його.

В опочивальні Генрієтти ліжко вже розстелене, на ковдрах розкидані пелюстки квітів. По кількох хвилинах я лежатиму під цими ковдрами поряд із Генріхом. Поки Генрієтта допомагає мені зняти все, крім шовкової сорочки, ми на диво неговіркі. Потім вона відводить мене до туалетного столика. Відчинивши скриньку, виймає намисто з величезних сапфірів і надягає його мені на шию.

— На вашій шкірі це виглядає дуже гарно,— каже вона й починає робити мені зачіску.

Розчесавши мої коси, Генрієтта послаблює зав’язки на комірі моєї сорочки. Відкоркувавши якийсь флакон, вона змащує парфумами руки, розтирає долоні, а потім несподівано нахиляється й проводить пахучими руками по моїх грудях. Збентежена й зачарована водночас, я спостерігаю, як мої соски напружуються під тонким шовком.

Я влаштовуюсь на ліжку в той час, як Генрієтта поправляє подушки. Підвівшись, вона задоволено киває.

— Чудово. Остання деталь,— вона підбігає до туалетного столика й невідомо з якою метою відкриває карафу з коньяком.— Люба подруго, судячи з поглядів герцога, боюсь, що ви змусили його втратити самовладання, яким він так хизується. Треба вжити заходів для запобігання вагітності. Герцог матиме достатньо часу, аби подарувати вашому кузену спадкоємця, коли ви вийдете заміж,— вона сміється так, наче її дуже тішить перспектива зробити принца Наваррського рогоносцем.

Вона простягає руку. На її долоні я бачу маленький шматочок губки.

— Він просякнутий коньяком,— каже моя подруга.

Таке пояснення нічого мені не говорить.

— І що мені з цим робити?

— Проштовхнути подалі у піхву, розумієте? Буде боляче, але це забезпечить вам непоганий захист.

Відвернувшись, я розводжу стегна й просуваю шматочок губки всередину. Якусь мить нічого не відбувається, аж раптом губка зникає в глибинах мого тіла. Я зойкаю від болю, на очі набігають сльози.

— Добре,— схвалює Генрієтта. І виходить з опочивальні.

Майже одразу з’являється Генріх. Він завмирає на порозі й милується мною.

— Боже, ви надто вродливі, аби бути справжньою,— мовить він.

Герцог повільно наближається до ліжка, знімаючи камзол. Поки він роздягається, я торкаюсь сапфірів і чуттєво вигинаю шию, сподіваючись, що виглядаю привабливо. Генріх не відводить від мене очей.

Коли він залишається у самій сорочці, тонкій і прозорій, як і моя, я кличу його до себе.

— Ходіть сюди,— кажу я, послаблюючи зав’язки й оголюючись ще більше.— Візьміть те, що належить вам. Те, що я віддаю з власної волі. Присягаюсь завжди кохати вас і лише вас.

Його не треба довго вмовляти. Він лягає біля мене й проводить руками по всьому моєму тілу — обхоплює груди, пестить талію і живіт, занурюється між стегон.

— Я мріяв про це відтоді, як уперше побачив вас дівчинкою,— тихо зізнається він, цілуючи мене в шию.

Коли він обіймає мене, я відчуваю, як його чоловічий орган притискається до мого живота. Нагадує залізний жезл. Я захоплено тягнусь до нього. Коли мої пальці торкаються надзвичайно ніжної плоті, він задоволено скрикує. Від такої реакції я нахабнішаю — мої дотики стають наполегливішими. Його руки ковзають нижче й піднімають мою сорочку.

Опинившись зверху, він питає:

— Ви готові бути моєю?

Лагідне обличчя Генріха крає мені серце. Я піднімаю коліна, потираючи ними уздовж його стегон. Бархатиста шкіра така приємна, що я не втримую стогін.

— Так.

Він не дає мені часу підготуватися. Наче воїн, який кидається в бій, Генріх завдає потужного удару й проникає в мене, зупиняючись лише тоді, коли наші стегна стикаються.

Упродовж усіх цих місяців, коли ми насолоджувалися забороненими поцілунками, упродовж усіх вечорів, коли він обіймав мене й шепотів слова кохання, упродовж усіх миттєвостей розчарування, коли я жадала цього й не могла здобути, я навіть не уявляла, яким божественним буде поєднання наших тіл. Поки він рухається туди-сюди, цілуючи моє обличчя й шию, щипаючи й подразнюючи мої соски, я поринаю в екстаз. Я хочу торкатися його скрізь. Мої руки гладять його спину під сорочкою. Мої ноги обхоплюють його сідниці. Я кричу від насолоди, і звук мого голосу збуджує мене сильніше. Я хочу горлати й сповістити весь світ, що Генріх — мій.

Він проникає в мене дедалі шаленіше, його обличчя пашить пристрастю. Мені навіть здається, що він може проштрикнути мене й торкнутися шовкових ковдр, на яких я лежу. Я заплющую очі, безсила перед власними відчуттями. Зненацька, без попередження, моя плоть, що міцно стискає його, починає тремтіти. Я вигукую його ім’я, і він негайно приєднується до мене. Його голос радісний, гучний і якось дивно здавлений. Скотившись із мене, він лягає на спину і пригортає мене до себе. Схиливши голову йому на груди, я чую, як несамовито б’ється його серце — швидше, ніж у коня, який мчить у галопі. Його рука пестить моє волосся.

— Боже милий,— шепоче він,— я міг би бути з вами день і ніч. Міг би навіки залишитися всередині вас. Присягаюсь, ваше тіло створене для мого задоволення.

Він задоволений! Ця думка сповнює мене гордості й подяки. Він кохає мене, він оволодів мною, і я задовольнила його. Якби моє серце зупинилося цієї миті, я не заперечувала б. Я отримала все, про що мріяла.

Глава 15 Січень 1572 — Париж, Франція

озпочався новий рік. Я позую для Клуе. Минуло десять років відтоді, як він намалював мій портрет, на якому я зображена в кремовій сукні. Цього разу я вбрана в чорне. Чудовий вибір. Жанна Д’Альбре покинула По й вирушила на північ. Вона везе з собою угоду й мого ненависного кузена.

Вирішення питання було відкладено на цілий рік, і ця затримка сповнила мене впевненості, що королева Наваррська насправді не зацікавлена в укладанні шлюбу між мною і принцом Наваррським. Я вже почувалася в безпеці. Однак я недооцінила матір. Коли вмовляння й підкупи не спрацювали, вона скористалася улюбленим методом: погрозами. Її величність натякнула, що вимагатиме від Папи розслідувати законність шлюбу між Жанною й Антуаном де Бурбон. Таке розслідування поставило б під сумнів права мого кузена як першого принца крові.

Хто може сказати напевно, чи було щось незаконне у шлюбі Жанни? Враховуючи приналежність королеви Наваррської до церкви, що зазнає утисків, вона могла злякатися, що суд Його Святості не буде справедливим. Хай би там як, Жанна написала, що принц Наваррський одружиться зі мною, якщо його величність підтвердить титул її сина. Дива не станеться: до наступної осені я вийду заміж за мого кузена. Відтак моє серце огортає темрява, така ж сама, як і похмура сукня, в якій я позую.

Я не єдина, кого мучить кепський настрій. Старий Руджері пророчить, що мати помре біля Сен-Жермену. Усі роботи в Тюїльрі припинилися, оскільки ця місцевість належить єпархії Сен-Жермен-Л’Озеруа. Але навіть такі застережні заходи не заспокоїли її величність — її обличчя залишається блідим і виснаженим. Я не співчуваю їй. Мати зруйнувала моє життя. Я рада, що її щастя затьмарене цим пророцтвом попри те, що я не настільки підступна, аби бажати їй смерті.

Якби задоволення чужим горем було моєю єдиною втіхою, таке існування видалося б мені жалюгідним. На щастя, після тривалої відсутності мій коханий, мій герцог повернувся до двору. Він щодня навідувався до Лувру фліртувати зі мною, залишаючи дружину саму в готелі де Гіз. Вона знову вагітна, і її постійно нудить. Мати кидає на нас виразні погляди, але, здається, готова терпіти знаки уваги, які ми вже не приховуємо. Я не розумію причини такої поблажливості й, відверто кажучи, не дуже хочу замислюватися над цим.

Коли ми з Генріхом разом — танцюємо, обмінюємось дотепами, крадькома позираємо одне на одного або цілуємось у темному кутку,— я почуваюсь живою. Відтоді, як він востаннє покинув Париж, я жодного разу не почувалася так добре. Однак мій душевний біль повністю зникає лише тоді, коли наші тіла поєднуються. Генріх жартує, що моя хіть ненаситна, але він насолоджується цим. А я насолоджуюсь, виявляючи нові засоби задовольняти його: обожнюю бачити мого коханця безсилим, цілком під моєю владою.

Перше, що подарував мені Генріх після свого повернення,— маленька драбина, за допомогою якої можна дістатися сухої канави під моїм вікном. Вона на диво легка. Я сміялася, коли він сказав, що ця драбина може витримати його вагу й дасть нам змогу таємно зустрічатися. Але, коли я вперше побачила його обличчя за моїм підвіконням, я більше не сміялася. Тієї ночі я отримала від Генріха ще один подарунок — намисто з перлів, в якому я позувала для портрета. Зараз я теж наділа його. До речі, крім намиста, на мені нічого немає. Я з нетерпінням чекаю на сигнал спустити драбину. Нарешті лунає довгоочікуваний низький свист. Я навстіж відчиняю віконниці — холодний зимній вітер дме в обличчя, сповнюючи мене бадьорості. По кількох хвилинах Генріх видирається на підвіконня й зіскакує на підлогу. Не промовляючи ані слова, я беру його крижану руку й притискаю до моїх грудей. Він робить спробу пригорнути мене до себе, але я стримую його іншою рукою. Я підношу його долоню до моїх вуст і ніжно кусаю її. З його горла вихоплюється хриплий стогін. Він подається вперед, а я вчергове вивертаюсь.

— Майте терпіння,— шепочу я.— Ви змусили мене чекати. Тепер ваша черга.

— Я змусив вас чекати?

— Минула вже година, як король відпустив вас.

— Я вирішив трохи зачекати, аби впевнитися, що інші відвідувачі вже пішли, і більшість дворян, які мешкають у Луврі, лягли спати,— благально каже він.

— Я вже почала думати, що ви повернулися додому, до вашої дружини,— я дражню його, але насправді продовжую вважати принцесу суперницею.

— З якого дива?

Я веду його до ліжка.

— Сідайте,— наказую я.

Дуже повільно я знімаю з нього камзол і сорочку, знову й знову відштовхуючи його руки, коли він намагається допомогти мені; я дозволяю йому лише короткі пестощі. Коли він оголений до пояса, я стаю навколішки й знімаю з нього чоботи. Між тим його пальці ніжно перебирають моє волосся. Звільнивши його від штанів, я починаю розстібати бриджі. Щойно з’являється достатньо широкий отвір, його прутень енергійно вистрибує. Я торкаюсь його губами, згадавши, що Генрієтта радила мені спробувати це.

Генріх кричить. Я відчуваю, як рука, занурена в моє волосся, стискається в кулак. Без попереджень я підводжусь і опускаюсь на нього. Він здіймає голову, його руки міцно обхоплюють мій стан. Нахилившись, я кусаю його за вухо, за шию, а потім пристрасно цілую в губи. Коли все закінчується, ми обоє виснажені. Ми лежимо, притиснувшись одне до одного, наші тіла вкриті потом, наші серця б’ються в унісон. Відкинувшись назад, він із неприхованим захопленням дивиться на мене: я сиджу на ньому верхи, його прутень все ще залишається всередині.

— Боже, я сумуватиму за вами.

Полум’я моєї насолоди раптом затухає, неначе хтось різко загасив свічку мокрими пальцями.

— Сумуватимете? Ви не поїдете до Блуа?

— Я мушу дочекатися народження дитини.

Я сповзаю з нього й шукаю якийсь одяг.

— До пологів принцеси залишаються місяці.

Натрапивши на сюрко, я обгортаюсь ним.

— Так, але лікарі схвильовані її слабким здоров’ям. Ця вагітність не схожа на попередню, коли вона чекала Карла.

— Чудовий привід залишити її тут, але поганий привід залишатися самому.

— Маргарито! Ви хочете, аби весь двір вважав мене чудовиськом? Я можу не кохати мою дружину, але я дворянин і ціную свою репутацію,— він тягнеться до мене, але я відступаю назад.

— Я відмовилася від моєї репутації заради вас.

Йому нелегко підібрати відповідь.

— Не треба пов’язувати це з моєю або вашою честю,— збентежено каже він.— Я визнаю, що для мене ви важливіші за мою честь. Але правда в тому, що її величність навряд чи дозволить мені бути присутнім у Блуа, коли відбудуться перемовини щодо вашого шлюбу.

— Як вона може завадити вам, якщо всі чоловіки з королівської свити супроводжуватимуть його величність? Який привід може вигадати?

Генріх зітхає.

— Хіба вашій матері потрібен привід, аби робити те, що їй заманеться? Вона надто хитра, тож не скаже відверто: «Герцогу, я забороняю вам їхати до Блуа». Скоріше дасть мені якесь доручення і змусить поїхати подалі звідти,— він шукає ознаки того, що я погоджуюсь із ним, але вираз мого обличчя залишається суворим.— Якщо ж вона не захоче шукати привід не пускати мене до Блуа, зі мною може трапитися лихо.

Як відрізняється цей Генріх від того Генріха, яким він був до одруження, від того, хто відмовлявся покидати мене, покидати Париж і рятувати своє життя. Я відганяю цю думку. Звісно, він змінився. І я теж. Чи маю я право докоряти моєму коханому за обережність, якщо ми принесли такі жертви заради його безпеки?

— Годі,— він смиренно піднімає руки.— Може, я божевільний, але я поїду за вами, що б там не казали інші і яким би не був ризик.

Його бажання зробити мені приємне заспокоює мене.

— Не треба,— кажу я, підбігаючи до нього. Обхопивши голову Генріха обома руками, я цілую його у чоло так, як могла би поцілувати мати любого сина.— Я не можу змиритися з думкою, що незабаром ми знову розлучимось, але я не можу принести в жертву вашу честь і безпеку для задоволення моїх егоїстичних потреб.

— Красуне моя, кохана моя,— каже він.— Я писатиму вам щодня. От тільки мої листи можуть наразити вас на небезпеку.

— Аж ніяк. Мене дуже потішить, якщо Жанна Д’Альбре побачить, як я читаю вашого листа. Звісно, було б іще приємніше, якби вона зустріла нас разом. Мені не потрібен ніхто, крім вас. І я хочу, аби мій кузен знав, що я належу вам. Тоді він був би змушений відмовитися від мене з міркувань честі.

Рух мого коня нагадує мені про Генріха як ритмом, так і легким болем між стегон після кількох годин у сідлі. За останні дні в Парижі мій коханий оволодівав мною незліченну кількість разів. Це відбувалося так часто, що я стала чутливою, немов дівчина після першого інтимного побачення.

Я тихо іду біля короля, згадуючи нашу з Генріхом божевільну ніч. Аж тут мати розвертає свого коня і наближається до мене з іншого боку.

Вона робить моєму брату знак від’їхати від нас.

— Я вирішила розмістити вашого кузена по сусідству з вашими апартаментами,— без прелюдій каже вона.— Королеві Наваррській я відведу апартаменти поряд із моїми — під приводом того, що це дозволить нам спілкуватися без втручання величезної кількості королівських радників як наших, так і їхніх. У суміжних до Жанни апартаментах житиме її донька. Це виглядатиме природно й, водночас, у вас з’явиться шанс.

— Який шанс, пані? — запитую я з певним лукавством.— Ви неодноразово казали мені, що королева Наваррська — людина суворої моралі. Відтак, ви не можете бажати, аби я відверто фліртувала з її сином.

— Звісно, ні. Якщо його мати спостерігає за вами, не треба,— вона прискіпливо оглядає мене з усіх боків.— Ви маєте здоровіший вигляд відтоді, як один герцог повернувся до двору. Але навіть у найгіршій формі ви найвродливіша жінка, яку бачив ваш кузен за своє життя. Як повідомляють мої шпигуни, Жанна їде з величезним списком умов. Я не хочу витрачати місяці на обговорення.

Натомість я воліла б витратити роки.

— На щастя,— веде далі її величність,— син Жанни успадкував її силу волі. Ним важко попихати. Принаймні так мені казали.

Мене дивує захоплення в її голосі. Зрештою, від своїх власних синів мати вимагає поступливості.

— Якщо ви вразите вашого кузена,— каже мати,— це дозволить нам обійтися без довгих годин перемовин,— вона приглушує голос.— І пам’ятайте: я нагороджую слухняних дітей, але караю тих, хто кидає мені виклик, а інколи навіть і їхніх друзів.

Тепер зрозуміло, якими мотивами керувалася мати, виявляючи терпимість до мого флірту з Гізом. Вона шукала спосіб підкорити мене своїй волі, тож замислила використати його — точніше, моє кохання до нього — як мотузку, що потягне мене вперед або обів’ється довкола моєї шиї. Як би я не намагалася уникнути шлюбу, коли прибудуть представники королівства Наваррського, доведеться робити це хитро. Я не можу жертвувати Генріхом.

— Я буду люб’язною.

— Більше ніж люб’язною. Ви ж знаєте, як полонити й утримати чоловіка. Принцеса де Порсіан збирається подарувати своєму чоловікові другого сина й тим самим зміцнити свої позиції, але вона все одно ревнує до вас, і небезпідставно.

Я хочу заперечити, але мати піднімає руку.

— Не варто витрачати наш час на заперечення. Якщо вам удасться підкорити принца Наваррського й відвести його до вівтаря, мені байдуже, яких прикростей ви завдаватимете принцесі.

Я пригадую, як багато років тому баронеса де Рец переконувала мене, що моя поведінка має суттєво відрізнятися від поведінки королівських фрейлін. Цікаво, що подумала б моя колишня гувернантка, якби почула, чого вимагає від мене мати.

— Пані, я зроблю все, що в моїх силах, аби причарувати принца, не принижуючи гідність дому Валуа.

— Раніше ви не були такою нудною,— зневажливо фиркає мати.— Інакше на півдні вас не називали б «повією Гіза». Так, я чула це.

— Від Анжу.

— Яке це має значення — від кого? Я лише попереджаю: якщо ви зганьбите себе перед королевою Наваррською, наслідки будуть неприємними,— вона вимовляє останнє слово з підтекстом «смертельні».— Що стосується принца Наваррського, я розраховую на вашу вроду, навіть якщо ви відмовитесь допомагати. Хтозна, може, ваш кузен полюбляє складне полювання. Він завзятий мисливець. Однак не сумнівайтеся: ви — здобич, яка не втече від нього. Щойно ми досягнемо домовленості, Генріх де Бурбон отримає вас, навіть якщо мені доведеться зв’язати вас і особисто відвести до нього.

Усі чекали, що королева Наваррська приїде до Блуа зі своєю свитою невдовзі після нас. Проте дні минають, а ніхто не з’являється. Мати стає дедалі дратівливішою. Я рахую дні з суперечливими почуттями. Кожен день дарує дорогоцінні миті свободи. Очікування приємних подій зазвичай посилює задоволення, але в моєму випадку очікування робить мій страх ще дужчим.

Коли минув тиждень відтоді, як ми прибули до Блуа, до моїх апартаментів увірвалася Генрієтта. Цієї самої миті мене причісують. Судячи з її жестів, вона має повідомити щось важливе. З’явився кортеж мого кузена? Надійшли якісь звістки з Парижа?

— Уранці прибув представник Його Святості,— заявляє вона.— Це не просто дипломат, а племінник Папи — кардинал Алессандріно.

Боже милий, невже це дозвіл? Генріх запевнив мене, що отримати його буде важко, і ці слова втішили мене — я вважала Його Святість останнім бастіоном, який захищає мене від ненависного шлюбу. Якщо він так швидко надав дозвіл... Мені перехоплює подих. Потім мене осяює думка: Генрієтта усміхається. Вона ніколи не раділа б жахливим для мене новинам.

— І що? — запитую я, вчепившись за край мого туалетного столика.

— Кардинал привіз листа від короля Португалії.

Здається, я вже не дихаю взагалі.

— Він бажає одружитися з вами без зволікання, навіть відмовляється від посагу.

— О Генрієтто,— я підстрибую і стискаю мою подругу в обіймах.— Я врятована.

Три роки тому, на початку перемовин із португальцями, такі новини аж ніяк не потішили б мене. Але зараз, коли немає надії вийти заміж за мого коханця й наді мною нависла загроза взяти шлюб із єретиком, дон Себастьян здається привабливою кандидатурою.

— Марго, не поспішайте! Боюсь, кардинал запізнився. Мій чоловік, від якого я дізналася цю звістку, поділяє мою думку. Він каже, що король і королева-мати твердо переконані, що принц Наваррський більше влаштовує їх як наречений.

— Їм легко так думати, це ж не вони вийдуть заміж за єретика! Не вони, а я буду змушена віддатися єретику. Мені доведеться розводити ноги перед чоловіком, від якого завжди тхне потом, який завжди має такий вигляд, ніби провів у сідлі довгий літній день,— принаймні так було, коли ми бачилися востаннє. Як таке витримати?

— Ви не зможете сказати їм це. Але ви можете якось вплинути на них. Тому я одразу повідомила вам те, що знаю.

— Я негайно піду до короля.

Діставшись апартаментів Карла, я анітрохи не здивована, коли мати вигукує: «Увійдіть!» Зі свого боку її величність надзвичайно здивована бачити мене.

— Марго? Ми з вашим братом обговорюємо важливі державні справи.

— Я теж маю обговорити з вами важливу державну справу.

Ці слова веселять її.

— Єдина справа, що має хвилювати вас, це послідовність, у якій ви змінюватимете ваші сукні в той час, як ми спілкуватимемося з вашим майбутнім чоловіком.

— Гадаю, пані, йдеться про дещо серйозніше.

Мати зіщулює очі. Її пальці барабанять по підлокітникам крісла.

— Я чула, що дон Себастьян Португальський прагне відновити перемовини.

Пальці матері завмирають, але вона тримає язика за зубами, мабуть, не бажаючи підтверджувати інформацію.

— Це правда, Карле? — запитую я.— Король Португалії написав, що одружиться зі мною?

— Так. Він власноруч написав величезного листа. Але всі ці слова не розчулили нас. З якого дива?

Не виключено, що Карл почувається ображеним. Я молюсь, аби розуміння його почуттів допомогло мені.

— Король Португалії пізно усвідомив, що зближення з королівським домом Франції — це неабияка честь і неабиякі переваги,— кажу я, хитаючи головою.— Гадаю, саме цим пояснюється його нинішня поведінка, й, безперечно, ви вважаєте так само. Попри те, що його прохолодне ставлення до нашого шлюбу глибоко образило мою гідність, я здатна вибачити його, зважаючи на те, що важливо для вас і для Франції,— я схиляю голову на знак покірності.

— Ви здатні пробачити образу дону Себастьяну? — голос Карла видає зацікавленість. Здається, мати почула це, адже вона підскакує.

— Образили не лише вашу сестру...

Карл зупиняє її жестом. Він рідко просить матір помовчати. Я хочу сподіватися на краще. Якщо він прислухається до мене, я принаймні матиму якийсь шанс.

— Чому? — він допитливо дивиться на мене.

— Тому що інтереси Святої Церкви важливіші за мої власні. Мій шлюб із Генріхом де Бурбон стане прокляттям нашої віри, Карле. Якщо я вийду заміж за короля Португалії, католицькі сили об’єднаються і наша репутація залишиться незаплямованою.

Він зневажливо відмахується.

— Мене більше цікавить мир і добробут у моєму королівстві.

Треба діяти обережно. Я напружено ковтаю, побоюючись, що розгніваю його, якщо скажу те, що чула від Генріха та Генрієтти. Проте він мав чути це від інших людей, тож я веду далі:

— Шлюб із принцом Наваррським викликає сумніви й у цьому питанні. Такий союз не користується підтримкою ваших підданих, особливо в Парижі. Вони вважають нашого кузена ворогом корони і представником церкви, до якої ставилися надто поблажливо.

— А чому думка звичайних людей має лякати його величність? — питає мати.— Він знає, що краще для них.

Карл киває.

Я близька до поразки, але не хочу здаватися. На терезах — моє майбутнє. Карл не сприймає раціональні аргументи, але я можу звернутися до нього як сестра. Я підходжу до крісла брата й преклоняю перед ним коліна. Дивлячись йому просто в очі, я кажу:

— Карле, як король ви маєте право розпоряджатися моєю долею, як і долею інших ваших підданих. Але невже ви не можете прислухатися до моїх бажань як добрий і люблячий брат? Благаю вас видати мене заміж за короля Португалії.

— Дон Себастьян — не єдиний, хто запізно усвідомив свої почуття,— сардонічно промовляє мати.— Ви чудова пара. Він не хотів одружуватися з вами, а зараз відчайдушно цього прагне, тому що йому наказав Пій П’ятий. Ви не хотіли виходити за нього заміж, а зараз благаєте про це на колінах. Цікаво, хто керує вами? Може, якийсь герцог, а не Папа?

Невже мати справді вірить, що Генріх дає мені такі поради, чи вона хоче переконати в цьому Карла? Вона казала королю, що мій шлюб із принцом Наваррським допоможе зменшити вплив Лотаринзького дому. Якщо Карл розгледить у моєму проханні присутність Гіза, моя доля вирішена.

— Ні, пані! Я підкоряюсь лише моїй совісті. Моїй власній і нічиїй іншій.

Сухий смішок матері свідчить, що вона сумнівається в тому, що я взагалі маю совість. Гнів майже засліплює мене.

— Пані, я ревна католичка! Ви маєте всі підстави знати це. Поки інші ваші діти промовляли молитви французькою, я була цілком віддана Римо-католицькій церкві. Я їй не зрадила. Чому вас дивує, що мені огидна перспектива поєднатися шлюбом із єретиком?

— Марго! Не смійте називати так свого кузена,— застерігає мати.

— А як мені його називати? Хіба від нього вимагали зректися його віри для підписання мирної угоди? Якщо так, я про це не чула,— я знаю, що неврівноважена поведінка лише зашкодить мені, але не можу стриматися.— Я не скаржилася, коли ви намагалися видати мене за божевільного. Ні, я схиляла голову і казала: «Як бажаєте». Я не заперечувала й проти старого короля, якого завжди уявляла чоловіком сестри. Король Португалії не припав мені до серця, але принаймні він, як і інші претенденти, був католиком. Погано вже те, що ми мусимо вечеряти й танцювати з єретиками; те, що вони повернулися до королівської Ради. Я гадала, що мирна угода передбачає терпимість — жити й давати жити іншим, але тепер я бачу, що ця угода передбачає покірливість. Не для гугенотів, а для ваших дітей, яким доведеться страждати від їхнього згубного впливу.

Мати тріумфально усміхається.

— Ваша сестра наполягає, що це її власна думка, але вона висловлюється точнісінько, як ця дурнувата Анна Д’Есте та її син. Марго, невже мій прагматизм нічого не навчив вас за останні роки? Прикро. Інакше ви могли б пристосуватися до будь-якої ситуації й розвертати її в потрібному напрямку. Якщо вас не влаштовує чоловік-протестант, зробіть так, аби після весілля він перейшов у католицьку віру. Запевняю вас, ми з королем не заперечуватимемо. Насправді ми на це розраховуємо. Встаньте.

Не звертаючи уваги на її наказ, я дивлюсь на Карла. Але він уперто відвертається. Переможена, я підводжусь.

— Ми вислухали вас,— каже її величність.— Послухайте і ви нас. Представник Папи вимагає аудієнції з вами. Вам дозволять зустрітися з ним, але я буду присутня. Якщо ви спробуєте якось завадити укладанню шлюбу з принцом Наваррським, я нагороджу вас за релігійну ревність, яку ви нам продемонстрували: вас замкнуть у найвіддаленішому абатстві в королівстві вашого брата.

Я схиляю голову, розуміючи, що не витримаю, якщо мене замкнуть бозна-де й Генріх не зможе мене знайти. У мене немає вибору — я мушу сказати представнику Його Святості, що моя віра вимагає від мене покірності моєму королю, а не лише моєму Богу.

Це місце сповнене краси, краси й печалі. Печаль викликає моя мати, а незабаром, підозрюю, що я теж її викликатиму. Щойно представник Папи покинув мої апартаменти у Блуа, було вирішено, що ми поїдемо до Шенонсо, а Жанна Д’Альбре змінить маршрут і зустрінеться з нами там. Нещодавно прибув вершник у королівській лівреї. Певно, до нас прямує кортеж королеви Наваррської. Знервована, я тиняюсь туди-сюди по своїй кімнаті, дивлячись у вікно на покриту кригою річку Шер в очікуванні принца Наваррського і його матері. Я пишно вбрана; побачивши мене, всі придворні вважатимуть, що я готова зіграти свою роль. Лише я знаю, що під моєю сукнею, біля серця, захований лист від Генріха — нагадування, що я маю й надалі опиратися цьому шлюбу.

Двері за моєю спиною відчиняються. Поза сумнівом, за мною прийшли. Я не повертаюсь.

— Якщо ви не доведете мене до смерті, це зробить Жанна Д’Альбре.

Мати!

— Королева Наваррська зовсім близько,— каже її величність, підкликаючи мене до себе. Вона мала би бути задоволеною, проте її обличчя сердите.— Її супроводжує донька, але син не приїхав,— у її голосі бринить гнів. Мене охоплює полегшення.— Ходімо. Привітаємо цю диявольську жінку усмішками й спробуємо з’ясувати, де вона залишила принца.

Ми спускаємось і займаємо свої місця на вишукано опорядженому помості. Одне з найпочесніших місць відведено вдові принца де Конде — так само, як і іншим протестантським дамам. Хтось передає мені щеня з бантом на шиї. Його взяли з королівського приплоду. Я маю подарувати це щеня Катерині де Бурбон на знак сестринської турботи. Гаразд, не заперечую, мені приємно потішити тринадцятирічну дівчинку. Песик виривається з моїх рук. Я притискаюсь обличчям до його вуха.

Заходить Жанна. Вона не така гарна, якою запам’яталася мені багато років тому. Її рот постійно кривиться — складається враження, що її дратує все довкола. Добре. Жінка з подібним виразом обличчя не матиме схильності симпатизувати мені. Вона й принцеса Наваррська йдуть у супроводі величезної свити. Коли вони наближаються, баронеса де Рец шепоче мені імена найвпливовіших сановників. Я не слухаю її. Не бачу сенсу запам’ятовувати ці імена. Моє спілкування з ними, вочевидь, буде дуже обмеженим, а тому мені байдуже, хто вони такі — тим паче, що вони поїдуть звідси незадоволені.

Ми обмінюємось формальними вітаннями згідно з етикетом. Я віддаю принцесі щеня, що скавчить у мене на руках. Потім мати каже:

— Кузино, ми мали надію привітати й вашого сина. Де принц? Сподіваюсь, він у доброму здоров’ї?

— Не хвилюйтесь,— відповідає Жанна.— Три дні тому я отримала від нього листа, в якому він повідомляв, що чудово почувається. Я доручила йому правити королівством, поки мене немає. Це безцінний досвід для чоловіка, який буде королем.

Мати з розумінням киває, а я ледве стримую сміх. Вона аж ніяк не зацікавлена дозволити моєму бідолашному брату Карлу правити самостійно, хоча він уже король.

Королева Наваррська розвертається до мене.

— Принц передає вам вітання. Він сподівається зустріти вас у По, коли будуть узгоджені всі деталі вашої шлюбної угоди.

Весілля у королівстві Наваррському? Це не просто маленька деталь. Отже, боротьба розпочалася ще до того, як вони розсідлали коней.

— Ваша величносте,— кажу я,— коли писатимете принцу, подякуйте йому за привітання й перекажіть: попри те, що він жив на півдні, дитячі спогади допомагають мені скласти уявлення про нього. Можливо, він теж згадає нашу останню зустріч.

З точки зору Жанни Д’Альбре, у моїй короткій промові немає нічого поганого, але фрейліни матері мають зрозуміти не надто утішний підтекст. За тих часів моє ставлення до принца ні для кого не було таємницею. Сподіваюсь, принц Наваррський добре пам’ятає всі епізоди, коли я докоряла йому за недоречну поведінку, уникала його товариства або дражнилася. Особливо сподіваюсь, що він пам’ятає мою клятву ніколи не дозволити йому цілувати мене.

— Ви дозволите герцогині де Валуа провести мене до моїх апартаментів? — запитує Жанна.

— Ми розділимо цю честь,— відповідає мати.— Я так давно не бачилася з вами. Усім серцем бажаю відновити наше знайомство, і, звісно, ви матимете нагоду ближче познайомитися з моєю донькою.

Іншими словами, мати не налаштована залишати мене наодинці з Жанною, адже жодній з нас не можна довіряти: ми обоє здатні діяти всупереч її планам. Я підозрюю, що королева Наваррська не звикла, коли нею маніпулюють. Я співчувала б їй, якби моє майбутнє не залежало від її поведінки на перемовинах.

— Королева Наваррська почувається такою пригніченою, що захворіла,— каже Генрієтта.

Ми заховалися в каплиці, в одній зі сповідалень. Палац ущент забитий шпигунами, які працюють на всіх учасників перемовин, тож це єдине безпечне місце для подібних розмов. Генрієтта теж має власних шпигунів — один із них чатує біля дверей, удаючи, ніби молиться.

— Я почула її кашель,— відповідаю я.

— Ночами вона пітніє і страждає від лихоманки,— Ґенрієтта на мить уривається, пильно прислухаючись.— А де Шарлотта?

Ми чекали, що третя подруга приєднається до нас: вона має повідомити, що знайшла в листах Жанни. Шарлотта виявила неабияку винахідливість, підкупивши одну зі служниць, яка обіцяла принести чернетки королеви Наваррської.

— Забудьте про Шарлотту,— кажу я.— Що ще вам відомо?

— Королева скаржиться, що ваша мати вранці каже одне, а ввечері — інше,— Генрієтта ворушиться й випадково наступає мені на ногу.— Також вона скаржиться, що за нею скрізь стежать, навіть в її апартаментах.

— Авжеж, стежать. Коли мати береться за справу, жодна миша не сховається від неї. Я мрію, аби мій кузен відмовився. Замість повертатися з нами до Блуа Жанна краще вирушила б на південь до Наварри.

— Прикро це казати, але, попри те, що перемовини проходять важко, придворні, які роблять ставки, схильні вважати, що домовленість буде досягнуто.

— На моє майбутнє роблять ставки?

Їх не хвилює, що мене приносять у жертву?

— Так, деякі чоловіки б’ються об заклад.

На противагу двом похмурим королевам, які без упину сперечаються про умови підписання угоди, дворяни з оточення Жанни непогано порозумілися з чоловіками зі свити Карла. Його величність знайшов фаворита — графа де Ларошфуко. Він значно старший, але це не заважає йому брати активну участь у всіх розвагах: тенісних матчах, картах, виставах.

Завіса піднімається, й з’являється Шарлотта. Вона бліда як стіна.

— У вас такий вигляд, ніби ви побачили привид,— я хочу розсмішити її, але вона стоїть із похнюпленою головою.

— Гірше. Я розмовляла з вашою матір’ю.

— Нас викрили? — питає Генрієтта.

Шарлотта хитає головою. Ми пропускаємо її всередину. Оминувши Генрієтту, Шарлотта вмощується на лавці, підібравши ноги. Вона дуже засмучена.

— Розкажіть нам, що сталося. Вам полегшає,— вмовляє Генрієтта.

— Я маю виконати жахливе завдання,— Шарлотта сумно дивиться на нас.

— І хто це? Сивобородий і непривітний барон де Росні?

— Якби ж це був він,— вона закриває обличчя руками й, визираючи з-поміж пальців, каже: — Королева-мати наказала мені бути готовою звабити принца Наваррського, якщо Марго не вдасться зачарувати його.

Генрієтта тихо присвистує. Я підводжусь і спираюсь на стіну сповідальні. Мені має бути байдуже. Я не бажаю спати з моїм кузеном. Ніколи. Але мене приголомшує, що мати особисто організовує подружню зраду для того, кого планує зробити моїм чоловіком. Це справжня дикість. Особливо враховуючи, що йдеться про жінку, яка дуже страждала від невірності власного чоловіка.

— Марго, скажіть щось.

— Я ненавиджу її.

— А мене?

— Вас? Ні за що в світі! — я торкаюсь плеча Шарлотти.

Я виходжу зі сповідальні першою. До своїх апартаментів я не поспішаю, вважаю за краще помолитися. Після розмови з Генрієттою та Шарлоттою тиша здається мені раєм. Я насолоджуюсь нею, розглядаючи розп’яття над вівтарем.

— У молодості я була католичкою.

Я встаю з колін і повертаюсь обличчям до королеви Наваррської.

— Так, я чула про це.

— Насправді я була нею майже до тридцяти років.

— Проте зараз ви вже не католичка, пані, тож я не розумію вашої присутності в цій каплиці.

— Гадаю, ви розумієте.

— Хочете поговорити зі мною наодинці?

Вона ледь помітно усміхається.

— Я казала моєму Генріху, що ви розумні. Знаєте, що він мені відповів?

Я не знаю, і мене це не цікавить.

— Він відповів, що чудово пам’ятає з дитинства, що серед усіх кузенів Валуа ви завжди були найяскравішою.

— Він мені лестить.

— На відміну від вашої вдачі, ваш розум не викликає жодних сумнівів.

— Пані! Відколи ви приїхали, я поводилася дуже люб’язно. Чим я заслужила таку неввічливість із вашого боку?

— Я не хочу бути грубою з вами, а радше відвертою. Правду кажучи, я здивована, що ви така незіпсована, зважаючи на атмосферу, що панує при вашому дворі. Саме це я написала моєму синові. Як би не відрізнялися наші релігійні переконання, ви як щиро віруюча людина маєте знати, що французький двір просякнутий гріхом.

Мої щоки пашать від гніву.

— Якщо ви так незадоволені моїм вихованням, я не розумію, чому ви й досі тут.

— Ваше минуле мало цікавить мене. Я маю вагомі підстави схвалити цей шлюб. Однак вони не матимуть жодного значення, якщо я не знатиму, як ви поводитиметеся в майбутньому.

— Якщо ви питаєте, чи зможу я покохати вашого сина, чесно відповім вам: ні. Отже, тепер ваша черга бути прямолінійною.— Вона киває.— Добре. Я не надто переймаюсь, чи любитимете ви Генріха. Я вийшла заміж за Антуана де Бурбон по любові. Такий вибір має не лише переваги, а й чимало недоліків. Питання в іншому: чи зможете ви підкоритися моєму синові?

— Пані, коли принц Наваррський стане моїм законним чоловіком, я підкорятимусь йому в межах розумного.

Здається, така відповідь їй не до вподоби. Жанна пильно дивиться на мене.

— А як ви визначатимете «розумне» та його межі? Як чоловік Генріх мусить домінувати. Ви згодні дотримуватися його поглядів? Ви зміните свою віру на віру вашого чоловіка?

Я випростовуюсь на повний зріст і торкаюсь хрестика на моїй шиї.

— Пані, я не зреклася б моїх поглядів заради вашого сина й не перейшла би в іншу віру, навіть якби він успадкував корону цілого світу, а не одного королівства, значно меншого за те, яким править моя родина.

— А якщо ваша власна совість підкаже вам змінити віру? Як і двір, церква може стати зіпсованою. Навіщо тоді чіплятися за неї?

— Людина не може зіпсувати те, що створене Богом, бо воно незмінне. Люди можуть нехтувати Божими заповідями, коли коять гріхи, або порушувати їх, піддавшись єресі. Але це нічого не змінює. Істина — одна.

Кров закипіла в мені. Я небезпечно близька до того, аби в очі сказати королеві Наваррській, що вона єретичка. Однак вона лише пронизує мене своїм холодним, жорстким поглядом, після чого киває з таким виглядом, наче прийняла якесь рішення.

— Молодь зазвичай висловлюється з упевненістю, обумовленою браком досвіду. Я часто застерігаю Генріха не робити так. Проте я першою закликала вас бути відвертою і не шкодую про це. Чи буде вам прикро дізнатися мою думку? Здається, я даремно проїхала такий довгий шлях. Попри всю вашу красу та шляхетне походження, ви погана наречена для мого сина.

— Що ви їй наговорили? — лютує мати.

Я гадала, що мене раніше покличуть до суду через розмову з королевою Наваррською. Точніше, того самого дня. Але хитра Жанна Д’Альбре дочекалася нагоди поговорити з Карлом наодинці, вдруге обійшовши матір.

— Я сказала її величності, що підкорюся принцу Наваррському тілесно, але в питаннях віри — ні. От і все. Можу присягтися всім святим, якщо бажаєте.

Мати дивиться на Карла, який ходить перед вікнами її кабінету.

— А що саме сказала вам королева Наваррська?

— Вона сказала, що весілля не буде, й вона надто добре ставиться до мене, аби й надалі зловживати моєю гостинністю.

— Це схоже на неї,— мати підходить до Карла.— Вона розумніша, ніж я думала,— попри незадоволення, вона каже це з певною повагою.— Але я не здамся так легко,— вона визирає з вікна. На що б там не дивилася мати, сподіваюсь, вона не знайде натхнення. Я щойно відіслала листа Генріху, повідомивши, що мені, ймовірніше за все, вдалося уникнути шлюбу.

Мати розвертається до короля.

— Ваша величносте, ми маємо діяти зухвало.

— Що ви пропонуєте, пані? Я не благатиму її видати Марго заміж за принца. Це принизить нас обох.

Якщо Жанна принизила гідність Карла, все буде гаразд.

— Ми домовилися про укладання шлюбу ще до того, як Жанна покинула Нерак,— каже мати.— Відтоді, як вона приїхала сюди, вона одержима тисячами різних деталей, пов’язаних із весільною церемонією.

— Давня історія,— відповідає Карл.— Здається, зараз вона пояснює свою відмову непохитним католицизмом Марго.

— Можливо, проте їй буде важко відстоювати таке заперечення, адже вона з самого початку знала, що ваша сестра — так само, як і ваша величність,— переконана католичка.

— І що це означає? — Карл напрочуд здивований, і я поділяю його почуття.

— Ми відмовимось від усіх вимог одразу, крім віри вашої сестри й вимоги до Генріха де Бурбон одружитися в Парижі.

Мені бракує повітря.

— І ви оголосите наше рішення публічно під час сьогоднішньої вечері.

— Це поставить нашу кузину в незручне становище,— Карл фиркає, і цей сміх передвіщає мою поразку. Карл любить перемагати не менше за матір та Анжу. Йому рідко випадає така нагода, тож можливість переграти королеву Наваррську здається привабливою.— Авжеж, я зроблю це навіть для того, аби побачити її обличчя. Вона така стримана, так добре контролює себе, але гадаю, що наша заява змусить її втратити самовладання.

— Важливіше те, що їй нікуди відступати,— каже мати.— Майже всі її радники схвалюють цей шлюб, а Коліньї успішно зміцнює їхню впевненість. Одна з основних причин її вагань, не рахуючи одержимості деталями, сумніви в тому, що нашому слову можна довіряти. Що ж, ми зробимо їй цю пропозицію в присутності сотень придворних. Вона не зможе ухилитися, принаймні вийти з честю з такої ситуації.

Мати усміхається так, наче вона вже перемогла.

Грайливий теплий вітерець дме у вікно. Пташки гучно щебечуть на квітучих деревах. Ніхто не залишається байдужим до приємних ознак весни. Я трохи розтуляю губи, і мені здається, що відчуваю весну на смак. Заплющивши очі, я спираюсь на стулки й дозволяю собі забути, навіщо я тут. Я дозволяю чудовій квітневій погоді обдурити мене, навіяти мені думку, що я відроджуюсь і в мене попереду ціле життя.

— Папери готові.

Почувши голос матері, я розплющую очі. Блакитне небо над Блуа вже не тішить мене. Аж раптом щебетання пташок виявляється кудкудаканням дипломатів. Упродовж трьох місяців мої надії уникнути шлюбу з принцом Наваррським то спалахували, то згасали. За мить я підпишу шлюбну угоду. Жодної надії не залишилося.

Відвернувшись від вікна, я бачу короля в оточенні кардинала де Бурбон з одного боку й адмірала Коліньї — з іншого. Вираз обличчя Карла незрозумілий, адмірал усміхається, кардинал серйозний. Можливо, тому, що, на відміну від Коліньї, який просто посприяв укладанню угоди, його милість був змушений заплатити за досягнення цієї мети. Він відмовився від усіх своїх прав і визнав мого кузена єдиним спадкоємцем дому Бурбонів. До того ж, він віддасть моєму нареченому сто тисяч ліврів.

Навпроти його милості стоїть мати з Жанною Д’Альбре. Обидві королеви в темному вбранні неначе заклякли біля позолочених панелей, якими оббитий кабінет матері. Цих панелей — сила-силенна, й вони так майстерно розташовані, що апартаменти матері вважаються одними з найгарніших у Блуа. Більшість відвідувачів бачать саму красу. Натомість я бачу не тільки бездоганну роботу майстра, а й хитрість його задуму. Лише мати знає, що одним натиском руки можна навстіж відчинити панелі й виявити потаємні відділення, в яких зберігається бозна-що. Наближаючись до столу, я міркую, чи не заховають там і мою шлюбну угоду.

Документ великий, але мені не треба читати — лише поставити підпис. Перо лежить біля останньої сторінки. Аби я його точно побачила, мати хапає перо і передає мені. На якусь божевільну мить я хочу відштовхнути її руку, відмовитися скріплювати моїм іменем цю жахливу угоду. Але яке життя чекає на мене? Якщо припустити, що мене не примусять підписати погрозами та силою або моя мати не підробить мій підпис, я не можу уявити іншої долі, крім ув’язнення. Мені доведеться жити в чотирьох стінах, далеко від Генріха й від моїх подруг, можливо, ще й без світла, повітря, музики й книг. Хіба це життя? Ні, це смерть душі. Справжня смерть, поза сумнівом, приємніша й тепліша. Я беру перо. На ньому чорні пір’їни. Може, я перетворюсь на чорного птаха? Кинусь до вікна й стрибну вниз? Полечу в обійми смерті, здійнявши руки до яскравого весіннього неба?

Ні. Перечити матері — божевілля, але перечити Богу, порушити Його святі закони — набагато гірше. Це призведе до кари, вічних мук у вогні та стражданнях. Бути королевою Наваррською — огидно, але це більш-менш прийнятний вибір, який мені залишили. Від такої дивовижної думки я усміхаюсь. Мати погрозливо дивиться на мене. І даремно, адже перо вже рухається — я підписую угоду.

Коли я відкладаю папери, мати стискає руками мої плечі й цілує мене спершу в одну щоку, а потім — в іншу. Королева Наваррська вчиняє так само й ніяково називає мене дочкою. Ми не усміхаємось. Вона виймає скриньку. Всередині лежить перстень. У вишуканій золотій оправі сяє один величезний діамант. Камінь чудовий: верхні грані відбивають промені весняного сонця. Якби цей перстень не був обручкою, я була б у захваті від такої огранки. Однак за нинішніх обставин я бажаю прийняти його не більше, ніж те перо.

Чи помітив Карл мої коливання? Може, він відреагував на погляд матері або поштовх адмірала? Він першим забирає перстень, оголошує його «чарівним» і каже:

— Люба сестро, зробіть мені приємність — дозвольте допомогти вам надіти це.

— Я не можу піти на прогулянку до Тюїльрі,— суворо кажу я Генріху. Вечеря закінчилася, і придворні розходяться. Зазвичай це чудова нагода втекти з Генріхом. Останнім часом сади Тюїльрі стали нашим улюбленим місцем, де можна «загубитися». Але не сьогодні. Наша кузина, королева Наваррська, захворіла, і ми мусимо її відвідати.

— Чому вона не могла захворіти, коли була у Вандомі? Це достатньо далеко, аби нікого не турбувати,— питає мій нетерплячий коханець.

Після підписання моєї шлюбної угоди двір повернувся до Парижа. Мати поспішала розпочати підготовку до весілля. Мені теж не терпілося опинитися в столиці попри неприємні запахи й нестерпну спеку, через які перебувати в Парижі влітку вельми небажано. Але в місті був Генріх, і мені невідомо, скільки часу ми зможемо бути разом. Королева Наваррська уникала паризького двору, проблеми зі здоров’ям змусили її зупинитися у Вандомі. За нею ніхто не сумував. Проте минулого тижня вона регулярно відвідувала готель Конде. Я чула, що вона замовляє весільне вбрання для принца Наваррського у найкращих шевців. Мені важко уявити, яке вбрання може змінити його зовнішність мужлая.

— У Вандомі вона теж нездужала. І вона часто хворіла в Шенонсо й Блуа,— відповідаю я. Він намагається взяти мене за руку, але я ухиляюся швидше.— Я мушу йти. Її величність розіграє цілу виставу. Якщо ми виявимо байдужість, поширяться плітки.

— Гаразд, займайтесь вашою виставою. Сподіваюсь, трохи згодом ви зіграєте щось цікаве і для мене,— остання фраза супроводжується хтивим поглядом.

Нахилившись до нього, я шепочу:

— Біля фонтана, найближчого до гроту. Коли зійде місяць.

Потім я вирушаю на пошуки матері.

Коли ми прибуваємо на вулицю Гренель-Сен-Оноре, одразу стає зрозуміло, що хвороба Жанни Д’Альбре набагато серйозніша за ті, від яких вона страждала всі попередні місяці. Люди з її свити виглядають похмурими. В опочивальні королеви Наваррської повно лікарів.

Коли ми наближаємось до ліжка, я бачу, що Жанна тихо розмовляє з якимось чоловіком, який записує її слова. Вона бліда, як смерть, на губах — кров.

— Я забороняю моєму сину бути суворим з його сестрою. Хай він ставиться до неї ніжно й лагідно,— вгледівши нас, Жанна замовкає. І відразу починається жахливий напад кашлю, внаслідок чого хусточка, яку вона прикладає до рота, ще більше просякається кров’ю.

— Люба кузино,— мати зупиняється й утримує мене на місці,— ми й гадки не мали, що вам так зле. Якби ми знали, лейб-медик його величності негайно прийшов би до вас. Я накажу йому не зволікати,— вона клацає пальцями, підкликаючи одного з найближчих до неї служників.

— Дякую за турботу,— Жанна криво усміхається матері.— Не хочу образити королівського лейб-медика, але навряд чи він допоможе мені більше за моїх лікарів: нічого вже не вдієш.

— Не думаю, що все настільки погано!

— Гадаю, пані, наступного разу ви побачите мене, коли прийдете вшанувати мою пам’ять. Дозволите попросити вас про дві послуги?

— Авжеж.

— Перша — я хочу, аби мене поховали в родинному склепі в соборі Лескар. Друга — я хочу поговорити наодинці з герцогинею де Валуа.

Не маю жодного бажання залишатися наодинці з Жанною. Однак не годиться відмовляти жінці, яка впевнена, що помирає.

Поки всі виходять, очі Жанни прикуті до мене. Не можу сказати, що мені незручно від цього погляду, але я воліла б, аби вона дивилася кудись в інший бік. Коли в апартаментах нікого не залишається, я ступаю вперед, проте вона зупиняє мене жестом.

— Задля вашого блага й блага мого сина ми мусимо бути обережними,— каже Жанна.— Ця лихоманка може виявитися заразною.

Вона знову кашляє. Мені прикро спостерігати, як здригається її змучене тіло.

Відкашлявшись, вона веде далі:

— Я мала намір наглядати за вами в королівстві Наваррському.

Від цих слів моє співчуття зникає.

— Упевнена, ви не пошкодуєте, що уникнули мого нагляду. Але, повірте, я також хотіла стати вам гарною матір’ю. Вам потрібна гарна матір.

— Її величність королева не для того залишила нас наодинці, аби ви ображали її.

— Мені залишилося не так довго дихати, аби витрачати сили на дурниці або люб’язності. Кажу відверто: для вас краще бути донькою іншої матері. Щоправда, тоді не було б жодного сенсу обирати вас нареченою мого сина.

Розумна думка.

— Ви дали мені зрозуміти, що у вашій душі не залишилося жодних слідів дитячої прихильності до мого сина,— веде далі Жанна.— Ви папістка і, якщо вірити чуткам, розпусниця...

— Пані! Помираєте ви чи ні, я не можу спокійно слухати такі образи.

— Я не затримую вас, але, може, ви зробите мені ласку й дозволите закінчити речення.

Я стискаю зуби, проте не рушу з місця.

— Я збиралася сказати, що, попри все, я переконана, що ви добра жінка.

Певно, це найбільш приголомшливе твердження.

— Я звертаюсь до вашої доброї натури. Будьте гарною і слухняною дружиною моєму синові. Я не побачу, як Генріх віддасть вам коштовності, які я придбала цими днями. Пам’ятайте: їхня цінність — ніщо в порівнянні з моїм сином. Може, він не блищить, як золото, але спробуйте розгледіти його справжнього, як я розгледіла вашу сутність за зовнішнім блиском.

Блискуча промова. Треба щось відповісти, проте я не знаю, що казати. Той факт, що королева Наваррська любить і дуже цінує свого сина, змушує мене замислитися. Але ж яка мати не любить своїх синів? Можливо — саме так часто й трапляється,— матері кращої думки про синів, ніж ті заслуговують. Достатньо поглянути на мою матір та Анжу. Тож думка королеви Наваррської про мого кузена не повинна впливати на мою думку. Але вона не просить мене про таке. Вона не просить погодитися, що принц Наваррський чудовий, вона лише просить бути доброю з ним. Гадаю, я можу пообіцяти їй це й не вважати себе клятвопорушницею.

— Пані, я старанно виконую свої обов’язки. Інакше я не виходила б заміж за вашого сина. Обов’язок доньки та сестри змусив мене погодитися на цей шлюб. Я не хвалюся цим — лише заспокоюю вас. Якщо я дам шлюбну обітницю як дружина принца Наваррського, я візьму на себе обов’язок дружини, і я не нехтуватиму їм. Обіцяю: я намагатимусь виявляти до нього повагу й доброту.

— Якщо?

Від неї ніщо не вкриється.

— Я мала на увазі «коли», пані.

— Дякую, дочко,— киває вона.

Жанна вдруге називає мене так. Цього разу звертання лунає цілком природно.

— Я благословляю ваш союз, адже боюсь, що не матиму нагоди зробити це на весіллі. Я не можу дати таке благословення з легким серцем: як і ви, я маю певні сумніви щодо вашого шлюбу, які, мабуть, розвіялися б із часом. На жаль, часу немає. Але ваша обіцянка дозволяє мені благословити вас без докорів сумління. Тепер ви вільні.

Я присідаю в реверансі, але Жанна цього не бачить. Вона заплющила очі. У передпокої я кажу матері, що королева Наваррська відпочиває. Ми сідлаємо коней надворі, аж тут чути плач. Вікно відчиняється, і з кімнати визирає канцлер нашої кузини.

— Ваша величносте,— каже він,— королева Наваррська померла.

— Я передам сумні новини його величності, і ми всі разом повернемося оплакувати її.

Чоловік киває і зачиняє вікно.

— Отже, дочко,— каже мати, підходячи до мене,— вам не доведеться чекати на корону,— вона й не думає приховувати своє задоволення.— Треба негайно їхати до вашого брата. Карл мусить взяти на себе сумний обов’язок сповістити вашого кузена про цю втрату. Якщо друзі принца, точніше, короля Наваррського захочуть його сповістити, вони можуть мчати дуже швидко. Було б непогано, якби Генріх де Бурбон подолав чималий шлях до Парижа, перш ніж отримає звістку,— ми не хочемо відкладати весілля через його горе.

Глава 16 Липень 1572 — Париж, Франція

они прибувають, немов чорні птахи з моїх дитячих кошмарів,— вісімсот вершників, жалобні мантії яких тріпоче вітер. Нам повідомляють про їхній в’їзд до міста задовго до того, як їх видно або чутно в Луврі. Однак більше не можна відкладати неминуче. Я мушу вийти й привітати чоловіка, за якого вийду заміж.

Попри неабиякі зусилля вбрати мене в яскраві кольори, я знаю, що моє обличчя — похмуре й невиразне, як вбрання мого кузена. Містяни теж невеселі. Інакше не можна пояснити, чому не чути гучних вітань навіть тоді, коли до нас долинає тупіт безлічі копит. Парижани не радіють моєму весіллю, і я люблю їх за це.

Перші гості в’їжджають до парадного двору. У Фобур-Сент-Антуан до свити мого кузена приєднався королівський кортеж із чотирьохсот осіб, тож вершників і коней не злічити. На чолі іде мій наречений у супроводі Алансона та Анжу. Неподалік від них я бачу мого Генріха. Його обличчя напружене від люті й болю. Страждання мого коханого посилюють мої власні страждання. Аби стримати сльози, я впираюсь руками в боки, дряпаючи нігтями шкіру.

Стоячи біля мене на сходах, мати наказує мені усміхатися, коли мої брати та мій кузен зупиняють коней. Я не підкоряюсь, тож вона обвиває рукою мій стан, і я відчуваю, як її нігті впиваються в моє тіло крізь важку тканину сукні, що змушує мене почуватися ще жахливіше в літню спеку.

Чоловік, який одружиться зі мною за місяць, схиляється в поклоні, навіть не відійшовши від свого коня.

— Ваші величності, ваша високосте.

Ані слова більше. Жодної промови, жодних заздалегідь приготовлених люб’язностей. Я не бачила мого кузена понад п’ять років. Коли ми зустрічалися востаннє, він справляв не надто приємне враження, і ніяких змін на краще я не помічаю і тепер. Його манери не вирізняються вишуканістю, комір сорочки перекручений.

Карл, який має напрочуд гарний вигляд у бездоганному блідо-рожевому камзолі з фіолетовими вкрапленнями, виступає вперед.

— Генріху, король Наваррський, ми раді вітати вас при нашому дворі. Ми родина, і незабаром наш зв’язок буде тіснішим, адже ми віддаємо вам руку нашої сестри. Будьте як удома, хай наша дружба й добра воля зміцнять мир між католиками й протестантами в усій Франції.

Адмірал Коліньї, який сидить на коні, має надзвичайно задоволений вигляд. Він і мати зіграли головну роль в укладанні мого шлюбу, але сумніваюсь, що хтось із них думав про мене — обох хвилював лише власний зиск.

Першими спішуються найвпливовіші сановники. Лише ті, хто посідають важливі посади й походять з найшляхетніших родин, запрошені на бенкет із нагоди приїзду мого нареченого. Анжу дуже наполягав, що католиків має бути більше, ніж протестантів, аби останні «одразу зрозуміли своє місце». Проте мати вирішила, що кількість католицьких і протестантських підданих буде однаковою.

Мій кузен перестрибує через дві сходинки, наче зголоднів і з нетерпінням чекає на вечерю. У ньому немає нічого королівського. Він простягає мені руку. Я спираюсь на неї двома пальцями. Я знаю свій обов’язок і правила поведінки, але не бачу сенсу виявляти надмірний ентузіазм. Коли ми крокуємо пліч-о-пліч, я усвідомлюю, що мій кузен лише трохи вищий (якщо взагалі вищий) за мене. Не знаю чому, але я отримую від цього якесь збочене задоволення. Може, я все життя насолоджуватимусь його невдачами?

Скоса позираючи на мого супутника дорогою до парадної зали, я завважую, що його обличчя сумне й утомлене. Я пригадую останню розмову з Жанною Д’Альбре, свою обіцянку бути доброю. Цей чоловік утратив матір. І на відміну від мене, він не мав нагоди вшанувати її під час прощання. Не було його й на похороні. Він дуже бурхливо відреагував на звістку про її смерть, і це затримало його в дорозі — коли він дістався Вандому, її вже поховали.

— Ваша величносте, мені прикро, що ваша шановна мати не може привітати вас сьогодні. Вона доклала таких зусиль, аби ми одружилися, і, на жаль, не побачить весілля.

— Справді? — він пильно дивиться на мене.— Підозрюю, ви — єдина придворна дама, якій прикро.

— Пане, запевняю вас, ви помиляєтесь. Коли двір вшановував пам’ять королеви Наваррської відповідно до її титулу та наших родинних зв’язків, я бачила сльози в очах багатьох жінок.

— Як довіряти таким сльозам, пані, якщо я чув, що ваша мати теж плакала? — люто випалює він.

Здається, мій кузен кмітливий і непогано проінформований. Щоправда, замість звинувачувати він міг би відповісти люб’язністю на мою спробу бути люб’язною.

Опанувавши себе, король Наваррський розправляє плечі й змушує себе торкнутися моєї руки, що лежить на згині його ліктя.

— Ви така ж гарна, як і в дитинстві.

Я ледве стримую сміх.

— Сумнівний комплімент, пане, припускати, що жінка не стала менш привабливою. Якщо так залицяються в королівстві Наваррському, дивно, що хтось взагалі одружується. Але вам не треба залицятися до мене: ви мене вже підкорили або, якщо точніше, отримали разом із угодою.

Кузен відводить мене до мого місця, після чого сідає поруч.

— Пані, я не хотів образити вас, і я не маю наміру погоджуватися з хибними твердженнями про те, що ви начебто моя власність. Це призведе до поганих наслідків для нас обох.

Я жадаю крикнути, що це правда, незалежно від того, до яких поганих наслідків вона призведе. Проте якщо мій кузен налаштований грати свою роль у цьому фарсі, я не дозволю незграбному мужлаю переграти мене.

— Пане, гадаю, з політичної точки зору було б розумно, якби ми погодилися, що обоє змінилися на краще відтоді, як бачилися востаннє, і кожен із нас у захваті від такого відкриття.

— Якщо бажаєте,— він знизує плечима. Як я могла забути цей жест? Мій кузен дивиться повз мене. Потім, без жодного попередження, він бере мою руку й цілує її. Повернувши руку на місце, він міцно стискає її своєю.— Мене дуже тішить, що дещо таки змінилося з часів нашого дитинства,— він підвищує голос.

— Що саме? — я намагаюсь вирвати руку, але він стискає пальці міцніше й не відпускає.

— Пам’ятаєте, коли ми були дітьми, ви вперто торочили, що мені ніколи не дозволять цілувати вас? — він знову підносить мою руку до своїх губ. Я напружую всі м’язи, але спроби опиратися його силі марні. Доводиться зчепити зуби й спостерігати, як він повільно повертає мою руку долонею догори й цілує зап’ястя. Кузен дарує мені широку, на диво галантну усмішку — не гірше за будь-якого кавалера, здатного говорити вишукані компліменти.— Як виявилося, я все ж таки маю задоволення цілувати вас. Який чоловік не позаздрить мені, якщо він не сліпий?

Десь зліва від мене чути дзвін розбитого скла.

Очі кузена загоряються блиском, і він відпускає мою руку. Неподалік від нас келих герцога де Гіза розлетівся на друзки — скло розсипалося довкола його тарілки. Рука герцога затиснута в кулак.

Так от чого добивався мій кузен! Його перша атака на Генріха.

Служники швидко наводять лад. Голос матері відволікає мою увагу від герцога.

— Розбите скло краще за розбиті голови,— уїдливо каже вона Карлу.— Мирна угода — це чудово, чи не так?

Її дотепи викликають посмішку Карла й схвальне хихотіння оточуючих. Я хочу дати ляпаса моєму кузену, попри обіцянку його покійній матері, але у присутності стількох придворних я навряд чи можу відверто виявити моє обурення. Натомість я кокетливо усміхаюсь і, спираючись на його руку, нахиляюсь так низько, що мої губи майже торкаються його вуха. Від близькості мого тіла він здригається. На мене теж чекає несподіванка. Від мого кузена жахливо тхне потом і кіньми. Виникає бажання одразу відсахнутися. Переборовши себе, я шепочу:

— Обіцяю вам: моя рука — єдине, що вам удасться поцілувати.

Потім я відкидаюсь назад із веселим смішком, наче сказала йому щось приємне.

Моя мати задоволено киває. Яка ж вона дурна. Які ж вони всі дурні. А мій кузен — найбільший дурень серед них.

Упродовж трапези я не обмінююсь жодним словом із королем Наваррським, на всі його зауваження відповідаю кивком голови. Він швидко збагнув мою тактику й зосередився на розмові з моєю зовицею: нахвалює здоровий вигляд дружини короля, вітає її з прийдешніми пологами й висловлює палкі побажання, аби в Карла народився здоровий син.

Мій найближчий сусід зліва — адмірал. Після підписання мирної угоди його положення при дворі настільки зміцнилося, що він ніколи не сидить далеко від короля, з яким колись боровся. Карл обожнює його. Коліньї дратує мене балачками про те, яку користь принесе Франції мій шлюб, і намагається донести до мого відома, який надзвичайний мій майбутній чоловік. Таке враження, що я потрапила до пекла.

Звичайно, мати запланувала танці. Жодних вистав: попереду достатньо часу для таких розваг, адже до мого весілля залишаються тижні. Сьогодні відбудеться пишний бал, перший з низки урочистих заходів, які завершаться шлюбною церемонією. Ми з королем Наваррським маємо цей бал відкрити. Проте мені вже набридло втілювати задуми матері. Наступну сцену я розіграю, як мені заманеться.

Коли ми спускаємось із помосту, я спотикаюсь і, зойкнувши, падаю на нижню сходинку, гострий край якої боляче впивається в мої сідниці, змусивши мене зойкнути вдруге, цього разу зі справжнім подивом. Згодом залишиться синець. Мій кузен дивиться на мене. Його погляд не можна назвати байдужим, але схвильованим — теж. Або він розгадав мою хитрість, або не переймається, чи забилася я. Її величність поспішає до мене.

— Дочко, що сталося? — голос стурбований, проте очі холодні.

— Нічого особливого, пані,— заявляю я. І додаю, удаючи, ніби мені прикро: — Боюсь, я підвернула щиколотку.

— Ви не можете танцювати,— це констатація факту, а не питання. Вона кличе на допомогу найближчих до нас фрейлін і, перш ніж Шарлотта та Генрієтта протискаються до мене крізь натовп, відходить від місця, де я сиджу.— Ваша величносте,— звертається вона до короля Наваррського.— На жаль, сьогодні я не побачу, як ви танцюєте з моєю донькою, але ви маєте ціле життя для танців із герцогинею де Валуа. Будь ласка, дозвольте мені обрати вам гідну партнерку, яка замінить її цього вечора.

— Якщо дозволите,— я не усвідомлюю, що він говорить до мене, доки погляди всіх придворних не зосереджуються на мені. Я стою, балансуючи на одній нозі та обома руками обіймаючи за плечі Генрієтту з Шарлоттою. Мій кузен шанобливо схиляє голову.— Я залюбки відмовлюсь від танців і складу вам компанію. Як бажаєте.

Чому в присутності цього чоловіка я завжди відчуваю якусь невиразну провину?

— Пане, не треба жертвувати вечірніми розвагами через мене. Я буду рада, якщо ви оберете іншу партнерку для танців,— ось це щираправда.

— Герцогине де Невер,— каже мати,— ви допоможете герцогині де Валуа? Добре,— мати бере Шарлотту за руку.— Ваша величносте, дозвольте представити вам баронесу де Сов. Вона чудово замінить мою доньку.

Шарлотта дарує моєму кузену свою знамениту зніяковілу усмішку, в якій відчувається певна загадковість. Вона виглядає дещо переляканою, немов олень, якого можна підкликати й нагодувати з руки, але один невірний рух — і він утече до лісу. Звісно, такий вигляд — мила брехня. Моя подруга не сором’язлива. Вона не чекає на ініціативу чоловіка. Як і я, вона належить королю Наваррському — мати прирекла служити йому нас обох.

Коли лунає музика, про мене майже забувають. Майже. Мати час від часу зиркає в мій бік, вочевидь міркуючи над тим, що зі мною трапилося, і над тим, чого від мене чекати в майбутньому. Похмуро обходячи залу, Генріх помічає її стеження й намагається триматися на відстані від мене. Під час одного з таких обходів я трохи піднімаю спідницю й кручу щиколоткою — красномовна підказка щодо моєї витівки. Навіть це не викликає усмішку на його обличчі.

На відміну від мого коханого, король Наваррський неодноразово підходить до мене. Спершу він цікавиться, як моя нога. Згодом представляє мені різних дворян. Темне вбрання робить їх усіх схожими як дві краплі води. Усі начебто люб’язні, але недовірливі; усі уклоняються згідно з етикетом, але не виявляють поваги до мене як до королеви.

Нарешті нудний вечір добігає кінця. Король Наваррський покидає залу в оточенні своєї свити, а я, тримаючи Генрієтту під руку, демонстративно кульгаю, доки не впевнююсь, що ми самі в моїх апартаментах. Коли ми заходимо до опочивальні, моя подруга негайно розпочинає:

— Отже, зустріч відбулася,— каже вона, роблячи мені знак повернутися спиною, аби вони з Жийоною могли роздягти мене.— Ви розумно вчинили, уникнувши танців із королем Наваррським. От мені не пощастило.

— Як вам мій наречений?

— Його акцент жахливий, а його запах ще гірший. Великий Боже! Бідолашна моя! — Генрієтта імпульсивно обіймає мене.— Вам доведеться вийти заміж за гірського цапа, але насмілюсь припустити, що ви витримаєте й нагородите його рогами, гідними цапа. До речі, Гіз був дуже блідим сьогодні. А розбитий келих! Я сказала йому, що ви заспокоїте його різними ніжностями, коли він навідається до вас увечері. Але й цього виявилося недостатньо, аби покращити його настрій.

— Я дам йому більше, ніж ви думаєте.

— Справді? Ви дивуєте мене. Мені здавалося, ви віддали йому все, що тільки можливо, як і він — вам. Чесно кажучи, я трохи заздрю вам через безмежну насолоду, яку ви з ним отримали. Відтоді, як мій коханець поїхав до Португалії, я змушена розсувати стегна лише перед моїм чоловіком. Допоможи мені Боже.

— Я дам йому обіцянку,— відповідаю я, звільнившись від нижньої спідниці та спідниці з фіжмами, які падають додолу. Терпляче дочекавшись, коли Жийона понесе їх до гардеробу, я закінчую свою думку.— Йдеться про обіцянку вірності. Знаєте, що я сказала моєму кузену сьогодні?

— Навіть не уявляю.

— Я сказала, що моя рука — єдине, що йому вдалося поцілувати проти моєї волі. Більшого він ніколи не отримає.

Генрієтта припиняє збирати мій одяг і ошелешено дивиться на мене.

— Марго, ви не можете так чинити. Якщо шлюб буде недійсним і ви розірвете мирну угоду, мати поб’є вас або гірше.

— Мати нічого не знатиме.

— Гадаєте, ви так збентежите короля Наваррського, що він промовчить про вашу відмову? Гадаєте, він не вимагатиме своїх шлюбних прав у короля? Я б на це не розраховувала. Уявіть, як буде незручно, якщо Карл або ваша мати захочуть особисто переконатися в консумації шлюбу.

Я здригаюсь, уявивши, як моя мати стоїть біля ліжка й зловтішно спостерігає, як мій кузен ґвалтує мене. Це було б жахливо, сумніваюсь, що я пережила б таке приниження. Проте можливість виконати шлюбний обов’язок без свідків здається мені не менш огидною.

Якщо моя рішучість похитнеться, я зазнаю поразки.

— Я не можу розраховувати на короля Наваррського,— кажу я, високо піднявши підборіддя,— але я — представниця роду Валуа та роду Медічі. Упевнена, я зможу налякати мого провінційного кузена — він ніколи не насмілиться і пальцем мене торкнутися.

Уранці я дізнаюсь, що король Наваррський запрошує мене на прогулянку в Тюїльрі.

— Але ж надворі така спека! — кажу я, поки мати спостерігає, як Жийона робить мені зачіску.

— Дурниці! Сади освіжать вас після душних апартаментів Лувру. Нас буде небагато,— вона задумливо нахиляється й поправляє шпильку з дорогоцінним камінням на моїй правій скроні.— Я триматиму інших подалі від вас, аби ви мали змогу поговорити з вашим кузеном наодинці.

— Боже мій, пані, навіщо? Мені нічого сказати королю Наваррському.

— Гаразд, гуляйте мовчки. Але не робіть нічого компрометуючого, інакше — попереджаю — я власноруч вас поб’ю,— вона усміхається так, наче ніякої погрози не пролунало.— Ви маєте чарівний вигляд. Ходімо, ваш кузен чекає на вас.

Він справді чекає біля воріт — геть спітнілий. Щоправда, я не можу звинувачувати його, зважаючи на жахливу спеку.

— Маргарито,— каже він, уклоняючись і пропонуючи мені руку.

Перш ніж відповісти, я чекаю, поки ми випередимо інших на кілька ярдів.

— Краще називайте мене «ваша високосте».

— Це нерозумно. Я зватиму вас Маргаритою, а ви звіть мене Генріхом, доки не матимете права назвати мене вашим чоловіком.

Не знаю, чому я не подумала про це раніше, проте я з жахом усвідомлюю, що не можу назвати мого кузена його християнським іменем. Генріх — поширене ім’я, але, попри те, що одного з моїх братів звуть так само, коли я промовляю ім’я «Генріх» уголос, я завжди думаю про мого коханого герцога.

Король Наваррський зупиняється.

— Скажіть моє ім’я, я наполягаю.

— Пане, ви не в тому становищі, аби наполягати на чомусь. Моя мати може наказати мені гуляти з вами, але ви не маєте такої влади наді мною.

— Вагомий аргумент,— він знизує плечима. Боже, я ненавиджу цей жест. Він крокує вперед, тягнучи мене слідом.— У Франції я мушу грати роль гостя. Це непогана роль, особливо враховуючи, що я — перший принц крові, й лише Валуа впливовіші за мене. Тому я поки що дозволяю вам звати мене, як бажаєте. Однак пам’ятайте,— він крадькома дивиться через плече, виявивши, що король, який тримає під руки матір і дружину, звернув на іншу стежку й покликав за собою всю свиту,— коли ми одружимось, вам доведеться підкорятися мені, а не вашій матері.

Кузен докоряє мені, але робить це якось невпевнено. Він відводить погляд, дивлячись на безхмарне небо.

— У королівстві Наваррському теж буває жарко, але наша спека відрізняється від тутешньої. Можливо, впливають гори. Гадаю, ви терпітимете її краще.

Не думаю, що зможу терпіти бодай щось у Наваррі.

Ми мовчки йдемо. Яке важке випробування! Піт заливає мені спину. Чути, як удалині жваво розмовляють придворні. Натомість мене змусили блукати наодинці зі своїм кузеном. Праворуч від нас я помічаю грот. Не втримавшись, я дивлюсь у той бік, згадуючи кращі часи й приємніше товариство.

— Саме те, що нам треба,— каже мій кузен,— можна сховатися в тінь,— вочевидь, його погляд стежив за моїм. Як же я шкодую, що подивилася туди. Звернувши на стежку, він заводить мене всередину і відпускає мою руку. На мить я заплющую очі й згадую, як ми востаннє зустрічалися тут із Генріхом, як я роздягалася для нього в місячному сяйві.

Голос кузена розвіює мої мрії.

— Чудово!

Я розплющую очі й бачу, як він обмацує одну з керамічних ящірок. Потім, присівши навпочіпки, розглядає жабу. Він радіє, немов дитина. Добре, що поряд із нами нікого немає.

— Вам завжди подобалися жаби,— кажу я, бажаючи поглузувати з нього.

— Вони й досі мені подобаються,— відповідає він, не зважаючи на мою інтонацію і демонструючи цілковиту відсутність світської холоднокровності.— Цей маленький приятель бездоганний. Здається, він ось-ось закумкає,— несподівано він імітує жаб’яче кумкання. Низький, горловий звук відбивається від стін. Цікаво, що подумав би про нас який-небудь придворний, якби випадково потрапив сюди?

— Ваша величносте, нам краще приєднатися до інших. Не годиться нам залишатися на самоті в безлюдному місці.

Випроставшись, він каже:

— Невже ви боїтесь, що після ваших учорашніх слів я поводитимусь непристойно? Вважаєте свою руку такою привабливою?

— Ні. Насправді я впевнена, що ви не відчували вчора особливого бажання цілувати мені руку. Це був знак.

Він усміхається. Потім, запропонувавши руку, виводить мене на сонце. Закривши очі долонею, я озираюсь: компанія короля Наваррського мені вже набридла. Угледівши Карла біля фонтана, я кажу:

— Ходімо, приєднаємось до його величності. Зрештою, ви погодились прийняти мою руку, аби стати ближчим до короля, чи не так?

Коли ми наближаємось, мати пильно дивиться на нас.

— Сину мій,— каже вона, потискаючи руку короля Наваррського,— сподіваюсь, ви не заперечуєте, що я трохи зарано звертаюсь до вас так. Підходьте з Маргаритою й сідайте поруч зі мною. Будемо всі разом у затишному родинному колі.

Вона каже це так, наче моя родина колись була «затишною».

— Я знаю, ви сумуєте за матір’ю,— веде далі її величність.— Можливо, я допоможу вам пережити цю втрату ніжним ставленням до вас.

Я пригадую, що говорив про неї мій кузен, коли прибув до Лувру: він не має ілюзій щодо її величності, і той факт, що вона не знає його як слід і вірить, що може обдурити, дає йому перевагу. Це вельми приємне відкриття. Не виключаю, що я радше підкорюся моєму кузенові, ніж моїй матері.

— Пані,— відповідає мій кузен,— листи моєї матері не дають вичерпного уявлення про вашу доброту.

Я кашляю, приглушуючи сміх.

Карл нахиляється вперед, аби краще бачити нашого кузена.

— Коли ми вирушимо на війну з іспанцями, ви маєте взяти командування.

Мене дивує бажання Карла здійснити вторгнення до Нідерландів із такою метою. Це свідчить, що його прихильність до адмірала починає переважувати прихильність до її величності, принаймні зараз.

Обличчя матері хмарніє.

— Ми не воюватимемо з іспанцями.

— Чому ні? Ми з адміралом обговорювали це вчора ввечері.

Аж раптом на боковій стежці з’являється Коліньї — неначе почув, що його згадують. Він прямує до нас.

Карл підводиться й обіймає його.

— Вітаю вас, батьку.

Чути, як мати скрегоче зубами.

— Ваша величносте,— обличчя старого адмірала серйозне,— дон Федеріко де Толедо атакував сеньйора де Жанліса та його війська у К’єврені. Вижило не більше двохсот французів.

— Ха! — скрикує мати, привертаючи увагу обох чоловіків.— І ви наполягаєте, адмірале, що об’єднані війська протестантів і католиків здатні протистояти іспанцям.

Коліньї ігнорує її слова.

— Жанліс мав дочекатися принца Оранського та його людей. Але він учинив інакше. Що вирішить його величність?

Мати клацає пальцями. Фрейліни, включно з дружиною Карла, підводяться й розбігаються. Я не рушу з місця — вперше я задоволена, що залишаюсь зі своїм кузеном. Мати зіщулює очі й питає:

— Чому його величність має щось вирішувати?

— Жанліс отримав наше благословення,— відповідає Карл.

— Це не так,— категорично заперечує мати.— Ви не настільки дурні, аби дозволити будь-кому з ваших підданих нападати на іспанські війська на їхній території.

Карл розлютився.

— Хіба Людвіг Нассау дурний? Його вторгнення було успішним, і всі мої радники разом із вами раділи цьому.

— Радіти чужій перемозі й вирушати у військовий похід — зовсім різні речі,— мати так сердита, що аж тремтить.— Повторюю: ви не схвалювали дії Жанліса. І ви оголосите про це публічно.

— Якщо сеньйор потрапив у полон, він має лист, який доводить, що таке твердження — брехня.

Мати спопеляє адмірала поглядом. На його місці я всім серцем воліла би озброїтися. Повернувшись до Карла, вона каже:

— Тоді брешіть. Ваші піддані не підкорялися вашим наказам, коли дісталися Фландрії. Ви бажаєте миру між Францією та її католицьким союзником — Іспанією.

Плечі Карла опускаються. Коліньї розуміє, що це ознака капітуляції. Уклонившись королю, він каже:

— Я повернусь до Лувру й подумаю, що можна зробити для звільнення полонених.

— Чудово,— говорить мати.— Сподіваюсь, ви не збираєтесь сплачувати викуп за рахунок короля. Протестанти мають власні кошти, тож витрачайте їх.

Коли адмірал іде геть, Карл підводиться, але мати утримує його. Вона ще не закінчила розмову з ним доки не з’ясується питання, хто має більший вплив на короля. Це питання читається в очах усіх присутніх.

— Сину мій,— каже мати,— ви краєте мені серце такою нерозумною поведінкою.

— Там було лише п’ять тисяч солдатів, і я нічого їм не платив.

— Я маю на увазі іншу — значно серйознішу нерозсудливість. Ви довіряєте тому, хто не вартий вашої довіри.

Вона не називає ім’я. У цьому немає потреби.

— Якщо дитині загрожує небезпека, мати не може сидіти склавши руки. Я присвятила життя одній меті — допомагати моїм синам і сприяти їхньому успіху. Заради цієї мети я багато чим жертвувала: я витрачала мої особисті кошти на захист корони, не спала ночами, за будь-якої погоди вирушала в дорогу, щоб супроводжувати вашу величність або королівську армію. Проте ви надаєте перевагу людині, яка колись протистояла вам,— вона повільно хитає головою.— Це вже занадто. Я прошу дозволу покинути двір.

— Ви покинете мене? — Карл украй схвильований.— Куди ви поїдете?

— До Італії. Хіба мої вороги, які вважають мене відьмою, не звуть мене «цією італійкою»? — для більшого ефекту вона виймає з рукава хусточку. Його величність таки вражений.

— Якщо хтось насмілиться назвати вас так у моїй присутності, йому відріжуть язика. Не може бути й мови про те, що хтось замінить вас у моєму серці чи в моєму кабінеті для нарад. І не може бути мови про ваш від’їзд із Франції.

Мати не заспокоюється або принаймні робить вигляд.

— Як скромна піддана вашої величності, я підкорююсь: я не виїду за межі королівства. Однак сьогодні я вирушаю до Монсо,— вона стрімко іде.

Карл удає, ніби йому байдуже.

— Жінки! — він сміється, але цей сміх пронизливий і нервовий.— Ходімо помилуємося трояндами.

Король Наваррський простягає мені руку. Перш ніж приєднатися до свити його величності, мій кузен дивиться в бік, куди пішла мати.

— Сумніваюсь, що будь-які листи можуть дати вичерпне уявлення про її величність,— каже він.— Аби зрозуміти цю жінку, її треба бачити на власні очі.

— Жінкам небезпечно виходити на вулицю,— Генрієтта уривається до мого передпокою, де ми з Шарлоттою з самого ранку зручно вмостилися наодинці. Коли мати поїхала до Монсо, нас залишили тут. Я користуюся свободою, аби уникати мого кузена, незграбні спроби якого залицятися до мене — надокучливі й безглузді, а також робити все, що мені заманеться разом з моїми подругами.

— Напевно, кишеньковим злодіям ще зарано готуватися до мого весілля,— кажу я.

— З цими я знаю, як поводитися,— відповідає Генрієтта.— На жаль, на вулицях повно протестантів, які скрізь блукають озброєні й не терплять жодної незручності чи образи,— вона стискає руків’я уявного меча й ходить туди й сюди, аж доки не падає в крісло й не приймає келих із рук Жийони.— Жахливе видовище.

— Шкода, що Карл не забрав деяких із них, коли помчав слідом за її величністю.

Мій брат виїхав сьогодні вранці. Він протримався без матері лише день — на більше йому не вистачило удаваної байдужості. Мабуть, адмірал розчавлений. Гадаю, він сподівався звільнити короля. Який дурень.

— Це було б дуже люб’язно з боку його величності, особливо якби він забрав ще й короля Наваррського, чи не так?

— Ви читаєте мої думки.

— Я читатиму далі,— підморгує Генрієтта.— Може, вам прикро, що ваш кузен не поїхав, але ви задоволені, що Гіз залишився в Парижі.

— Справді? — я не знала цього. Сказати, що я задоволена,— не сказати нічого.

— Так,— заходить Генріх. Він ніколи не був у моїх апартаментах удень, ніколи відкрито не заходив через основні двері. Є щось хвилююче в цьому зухвальстві,— хвилююче і збуджуюче.

Шарлотта звільняє місце біля мене.

— Її милість має рацію,— я очікувала на усмішку, але обличчя Генріха похмуре.— Єретики нестерпні. Парижани не витримають цього. Якщо протестанти й надалі так поводитимуться, деяких із них виженуть з міста ще до кінця місяця.

— Не думайте про кінець місяця,— докоряю я. Не думайте про те, що буде після мого весілля.— Забудьте про протестантів з їхніми чудернацькими манерами та дивними запахами. Думайте лише про мене — я поплескую по своїй нозі. Генріх усміхається й витягається на сидінні, поклавши голову мені на коліна.

Дивлячись мені в обличчя, він каже:

— Так, будьмо щасливі.

— Як там маленький Генріх? — запитую я, накручуючи його волосся на пальці. Як не дивно, але, попри мою ненависть до дружини Генріха, я добре ставлюся до його дітей. Можливо, тому, що він їх обожнює. Його другому сину щойно виповнився місяць. Через жахливу спеку на тілі дитини з’явився висип.

— Йому вже краще.

— Йому було б іще краще, якби ви відіслали його з цього задушливого міста,— зауважує Генрієтта.— А вам було б краще, якби разом із ним ви відіслали і його матір.

Я пишаюсь тим, що Генрієтта віддана мені більше, ніж герцогині де Гіз — своїй власній сестрі.

— Можливо, після весілля,— відповідає Генріх.

На якусь мить мені здається, що він має на увазі моє весілля, і я неприємно вражена його байдужим тоном.

— Моя дружина навряд чи пропустить весілля своєї наймолодшої сестри,— веде далі він, даючи зрозуміти, що йдеться про шлюбну церемонію Марії Клевської.

— Я теж поплентаюсь до Бланді, аби подивитися на шлюбний ритуал єретиків,— відповідає Генрієтта.— Бідолашна Марі, за лічені дні вона стане принцесою де Конде. Хоча, може, й не треба співчувати їй: наразі модно брати шлюб із протестантами.

— Мене не обходить така мода,— голос Генріха сповнений огиди.

— Ось іще одне питання, герцогу, у якому ми не доходимо згоди,— я здригаюсь від знайомого голосу небажаного гостя. У дверному отворі стоїть мій кузен. Як же я шкодую, що, попри задуху, не зачинила двері!

Прибравши пальці з волосся герцога, я почуваюсь украй ніяково. Вочевидь, Генріх не збентежений — він залишає голову на моїх колінах, трохи розвернувши її, аби краще бачити мого кузена.

— Хіба ми погоджуємось бодай в одному питанні? — спокійно запитує він.

— Гадаю, ми погоджуємось в тому, що моя майбутня дружина — найчарівніша із жінок,— король Наваррський усміхається; зустрівшись зі мною поглядом, він каже так, наче нічого особливого не сталося.— Я збирався пограти в теніс і подумав, що ви захочете подивитися, але тепер зрозуміло, що ви маєте інші справи.

Моє обличчя палає від сорому. Я не знаю, куди подіти руку, якою перебирала кучері герцога.

— Я піду з вами, якщо бажаєте.

Навіщо я це сказала?

— Ні, не варто,— мій кузен поблажливо відмахується,— ви ще не раз побачите, як я перемагаю моїх людей у спортивних змаганнях, коли ваші нинішні розваги закінчаться,— він виходить.

Я приголомшена, а Генрієтта відкидає голову назад і сміється.

— Боже мій, це було неймовірно. Ніколи не сказала б, що король Наваррський здатен демонструвати таке самовладання, таку холоднокровність. Якої б думки ми не були про нього, цей учинок заслуговує на овації.

Генріх піднімає голову, недовірливо дивлячись на Генрієтту.

— Він боягуз. Він мав би битися зі мною.

— Ще б пак, який мудрий політичний хід,— Генрієтта дивиться на Генріха не менш недовірливо.

— Коли йдеться про захист честі, обережність недоречна.

— Це вельми конкретна й зрозуміла філософія, але вона не забезпечить довгого життя або високих державних посад.

— А як щодо вас? — Генріх повертається до мене.— Ви бачите щось захоплююче у витівці короля Наваррського?

— Звісно, ні. Мені ще доведеться виявити, чим узагалі може захоплювати цей чоловік.

Я кажу це тому, що не хочу об’єднуватися з Генрієттою проти мого герцога, але я не зовсім щира. Чесно кажучи, мені слід було б визнати, що мене вразило вміння мого кузена зробити з нас посміховисько в ситуації, коли посміховиськом мав виглядати він. Король Наваррський таки продемонстрував дивовижне самовладання. Якщо він не розгнівався, побачивши мене з герцогом у такій відвертій позі... Ця думка водночас нервує і дратує мене. Я хочу відігнати її. Хочу повернути невимушену атмосферу, яка панувала до появи мого кузена. Та настрій зіпсовано. Я усвідомлюю, що така моя доля. З кожним днем присутність короля Наваррського буде дедалі відчутнішою в моєму житті, у моїх апартаментах, у моїх думках. Він, або його привид, буде несподівано вриватися до мене, заважаючи нам із Генріхом нормально розмовляти, змушуючи нас почуватися незручно.

— Що ми робитимемо? — запитує Шарлотта, намагаючись послабити напругу.

— Молитися, аби дозвіл Папи на шлюб не прийшов,— похмуро каже Генріх.— Присягаюсь, якщо він надійде, я вб’ю двох єретиків замість одного.

Карл і мати повертаються примирені. Їхньому зближенню посприяло те, що радники його величності зустрілися в Монсо без адмірала. Головні воєначальники короля — Монпансьє, Невер, Косе й Анжу — одностайно підтримали мир, зміцнивши позиції матері. Позаяк Карл не звик протистояти стільком людям, він оголосив, що не має наміру воювати з Іспанією.

Отже, тепер мати лагідно усміхається йому та скрізь ходить за ним, тримаючи його під руку, як раніше робила це з Анжу.

Однак попри те, що обоє начебто заспокоїлися, всі інші, навпаки, втрачають спокій. Почасти в цьому винна спека. Хто може бути ввічливим, якщо Париж перетворився на розпечену піч? Але все серйозніше, як і казала Генрієтта. Забагато протестантів блукають залами Лувру й вулицями міста так, наче вони — рівня католикам. Це видовище страшенно дратує тих, хто дотримується істинної віри. Зі своїх амвонів священики таврують ганьбою «загарбників», незважаючи на гнів її величності.

При дворі Анжу та його друзі постійно сваряться з дворянами мого кузена. Спорт не сприймається як звичайна розвага. Під час тенісних матчів проливається кров. Спортивна боротьба більше нагадує справжні битви. Як і в місті, мати докладає всіх зусиль, аби розбурхані пристрасті вгамувалися. Коли у неї виходить погано, вона запевняє, що все це триватиме недовго: на день мого весілля Карл скасував усі офіційні заходи, а за два дні після церемонії вся свита переїде до Фонтенбло, оскільки вагітній дружині короля потрібні кращі умови.

Я плачу щодня. Учора ввечері розплакалася в ліжку з Генріхом — герцог так розхвилювався, що я боялася, що він схопить кинджал і в самій сорочці помчить Лувром у пошуках мого кузена. Така відсутність самоконтролю налякала мене. Як би мені не хотілося ухилитися від шлюбу з королем Наваррським, я не можу бажати йому смерті. Не лише через докори сумління. Смерть мого кузена від руки Генріха означатиме смертний вирок і для мого коханого. Я заспокоїла мого герцога і змусила його присягтися, що він стримуватиме свій гнів і не вдасться до насильства. Проте я не можу вплинути на його ненависть і на його роздуми. Коли ми на публіці, очі Генріха завжди прикуті до короля Наваррського.

— Якби я не знала, що жахливе завдання доручили мені, я подумала б, що це герцог мусить звабити короля Наваррського,— жартує Шарлотта, затуливши рота долонею.

Ми зібралися в апартаментах короля, чотири дюжини жінок і чоловіків — найшляхетніших дворян зі свити мого брата та кузена. На перший погляд здається, що всі приємно проводять час. Мій кузен грає в кості з королем. Гіз тиняється туди-сюди, витріщаючись на нього.

— Той самий випадок, коли спокійніший вираз обличчя більше личив би Гізу. Насправді, Марго, йому пішло б на користь, якби ви переконали його опанувати себе,— каже Генрієтта.— Його милість витратив багато часу на повернення королівської прихильності; з його боку нерозумно шкодити собі, ображаючи принца, якого ваша мати та брат бажають обіймати.

Я знизую плечима й одразу кляну себе, адже цей жест нагадує мені мого кузена.

— Я не можу змінити Генріха. Він кохає мене, а відтак ненавидить короля Наваррського.

— Йому доведеться терпіти так само, як і вам довелося терпіти товариство моєї сестри,— відповідає Генрієтта.

Король Наваррський переможно скрикує; один з його друзів плескає його по плечу. Цей чоловік постійно поряд із ним. Сеньйор де Піль? Ніяк не запам’ятаю імена протестантів — мабуть, тому, що не дуже прагну їх знати. Мій кузен підводиться. Шарлотта зітхає і вчиняє так само.

— Побажайте мені удачі,— каже вона, перш ніж покинути нас і розпочати метушню біля нього.

— От дурненька, просить мене побажати їй удачі. Мені самій не щастить,— кажу я.

— Вам не потрібна удача, адже ви маєте красу і розум,— нахилившись наді мною та Генрієттою, мій брат Франциск простягає мені лютню й усміхається.— Ви зіграєте для мене?

Я беру інструмент і усміхаюсь у відповідь.

— Авжеж.

Франциск сідає на підлогу переді мною. Я починаю грати й тихенько співати. Мій голос приваблює Генріха, немов поклик сирени. Він зупиняється за моєю спиною й по-власницьки стискає моє плече. Принц де Конде каже:

— Кузене, ви пропустите виставу.

Мій кузен відвертається від Шарлотти, з якою мило шепотівся. Не зрозумівши справжнє значення слів Конде й побачивши мене з лютнею в руках, він каже:

— Вибачте, пані, ви граєте для нас?

— Я граю для будь-кого, хто слухає.

— Яка привітна жінка,— усміхається Конде, але в цій усмішці немає тепла.— Герцогиня де Валуа не дуже перебірлива. Вона розважатиме всіх гостей.

Генрієтта різко вдихає і торкається моєї ноги. Рука Генріха міцніше стискає моє плече. Однак на мій захист кидається Франциск. Підстрибнувши, він каже:

— На що ви натякаєте, пане?

Король Наваррський торкається руки Конде. Принц ігнорує його.

— Ходімо надвір, і я буду відвертим.

— Залюбки, пане, тільки хай спершу нам принесуть мечі. Коли ви скажете те, що хотіли, я швидко впораюсь із вами.

Протестант, у якому я таки розпізнаю сеньйора де Піля, сміється. Поза сумнівом, така реакція викликана тим, що Франциск — недосвідчений воїн, а принц загартований у боях. Цей сміх — помилка. Розлючений, Франциск крутить головою в пошуках кривдника. Не знайшовши його, він звертає погляд до Карла.

— Брате, якби ці гугеноти не були вашими гостями, я вбив би їх усіх — ніхто не сміє глузувати з честі та талантів Валуа.

— А я охоче допоміг би вам,— голос Генріха над моїм плечем лунає тихо, але не настільки, аби король і принц де Конде не почули його.

— Мені не до вподоби ваші жарти,— відповідає Конде.— Ми маємо стільки ж чоловіків, скільки й ви, і жоден із нас не здався.

Остання фраза — камінь у город Анжу, адже, згідно з чутками, він убив батька принца лише тоді, коли той потрапив у полон. Усім присутнім перехоплює подих.

Анжу, який до цієї миті лежав у кутку з Сен-Мегреном і насолоджувався виставою, підхоплюється й обіймає мого молодшого брата за плечі на знак єднання, до якого він зазвичай не схильний.

— Брате, коли ми накажемо принести мечі,— каже він,— треба буде пошукати в стійлі віслюка.

Конде робить крок у бік Анжу, але лише один: йому заважає Карл, який хутко опиняється поруч.

— Ви всі показалися? — кричить він.— Жадаєте смерті? Гаразд, але запам’ятайте: я — король. Ви помрете, коли й де я накажу. Не тут і не зараз.

Він по черзі дивиться на супротивників. Король Наваррський знову торкається рукава Конде, цього разу успішно. Чоловік відступає. Карл схвально киває, після чого пронизує поглядом Анжу та Алансона. Франциск підходить до Гіза за моєю спиною. Анжу дарує Конде останню уїдливу усмішку й повертається до Сен-Мегрена.

— Я втомився від французів, які вбивають французів,— оголошує король.— Адмірал має рацію: я мушу відправити вас усіх битися з іспанцями. Здається, лише так я досягну миру.

Усівшись, він хапає келих, вихиляє його й просить Марі налити ще.

Анжу в своєму кутку ледь помітно усміхається. Я знаю, про що він думає: ось що можна розповісти матері, аби Карл втратив її прихильність.

Конде приєднується до групи протестантів, які до цієї сварки грали в карти. Він плескає по плечу одного з них, і йому негайно звільняють місце.

— Граємо,— каже принц. Тасування колоди порушує тишу.

— Правильне рішення,— мовить Карл.— Повернімося до приємніших занять.

Наблизившись до мене, мій кузен усміхається.

— Здається, сьогодні я знехтував своїми обов’язками — і подивіться, до чого це призвело. Якщо ви продовжите грати, я приділю вам усю мою увагу.

Я аж ніяк не бажаю уваги мого кузена, але, з іншого боку, не бажаю, аби вечір закінчився образами або бійками. Тож я усміхаюсь і піднімаю лютню з колін. Коли я починаю грати, Генрієтта підводиться.

— Це місце ваше, пане,— каже вона королю Наваррському. Потім обертається до Гіза.— Брате, візьміть мене на прогулянку. Гадаю, ми обоє перегрілися.

Я відчуваю, як герцог прибирає руку з мого плеча.

Щойно він виходить із моєю подругою, мій кузен каже:

— Довкола так багато Генріхів, що можна заплутатися. Тому я буду відвертим. Я не ображатиму вас, як мій кузен Конде. І я — не ваш брат, який використовує всіх у власних інтересах. Запам’ятайте, що я відрізняюсь від них, але не плутайте мене і з герцогом де Гізом. Саме я — той чоловік, який одружиться з вами за кілька днів.

— Пане, жодної плутанини немає, мені все зрозуміло. Думка про наш шлюб не дає мені спати ночами.

Ходять чутки, що дозвіл від Папи й досі не прийшов попри те, що залишаються лічені дні до моїх офіційних заручин і весілля: З легким серцем я вирушаю на пошуки Карла. У мене ніби крила виростають. Я мушу знати правду. Я майже біжу, коли звертаю в коридор і натикаюсь на мого кузена — він без камзола, з розстебнутим коміром.

— У вас дуже щасливий вигляд,— зауважує він, уклоняючись мені й змушуючи мене зупинитися.

Я не знаю, що відповідати. Я справді щаслива, але навряд чи можу розкрити причину, не образивши його.

Я завважую, що він посміхається. Це дає мені підказку, як ухилитися.

— Ви теж.

— Я щойно покинув вашого брата Анжу. Він кляне спеку за те, що програв мені в теніс.

Я посміхаюсь, уявивши цю сцену.

— Невже ми радіємо разом? — грайливо каже мій кузен.— Гадаю, так. Насмілюсь висловити надію, що таких оказій буде багато.

Я не поділяю цю надію, але перечити немає сенсу.

— Я хочу бачити вас щасливим,— це правда. Мій кузен аж ніяк не є моїм улюбленцем. Проте поспілкувавшись із ним ближче, я вважаю його приємнішим, ніж раніше. І на відміну від багатьох людей з мого оточення, він ніколи не намагався навмисно шкодити мені.— Мене дуже тішить, що ви перемогли Анжу.

— Розгромив,— підтверджує він — самовпевнено й дражливо водночас.

Я тихо плескаю в долоні.

— Що ганебніша поразка, то краще.

Він серйозно дивиться на мене, наче шукає відповідь на важливе питання.

— Знаєте, попри те, що в дитинстві я провів чимало років при дворі, а згодом моя мати докладно повідомляла мені, що тут відбувається, я виявив багато несподіванок. Мене здивували майже всі ваші родичі.

— Охоче вірю.

Я сміюсь від думки про те, як Жанна Наваррська могла мене описувати. Безперечно, вона лестила мені не більше, ніж моя мати лестить королю Наваррському, коли його немає поряд. Вона називає його «селянином». Цікаво, коли вона почне звертатися до нього «друже мій». Тоді всі зрозуміють, що мати вважає його дурнем, адже саме цим звертанням вона зазвичай виставляє людину на посміх. Але він не зрозуміє. Мені неприємно думати, що мати гратиме в такі ігри з моїм кузеном без його відома.

— Ваша величносте,— я простягаю руку й торкаюсь його рукава, уперше я торкнулася його з власної волі, коли цього не вимагав етикет,— я не знаю, які у вас придворні і які звичаї панують при вашому дворі. Судячи з вашої поведінки, можна дійти висновку, що ваші піддані щирі та прямолінійні.

— Я сприйматиму це як комплімент.

— Сприймайте як завгодно. Але пам’ятайте: Валуа дуже мінливі. Не вірте власним очам — інакше вас обдурять або навіть гірше.

— Я не переймаюсь, якщо мене вважатимуть ідіотом, адже знаю, що це неправда.

Я зазираю в спокійні темно-сірі очі мого кузена. Ніякий він не ідіот. Я киваю.

— Безпечніше, коли вас недооцінюють.

— Ваші родичі недооцінюють багатьох людей, включно з вами,— вимовивши ці слова, він почувається якось незручно, наче сказав щось зайве.

Я теж почуваюсь незручно: мене дратує його проникливість, істинність його спостережень, а особливо — невимушеність нашої розмови. Так могли б спілкуватися люди зі спільними інтересами. Але ми не маємо нічого спільного. Так могло б спілкуватися подружжя — дуже недоречне відкриття у мить, коли я радію, що його Святість може заборонити наш шлюб.

Я швидко змінюю тему, і мої думки повертаються до пошуків Карла.

— Його величність був на тенісному матчі?

— Він вийшов одразу після мене. Його покликала пані Катерина.

— Я піду до нього, а ви...

— Я йду митися.

На щастя, мій кузен не пропонує супроводити мене. Я дивлюсь, як він віддаляється, доки зовсім не зникає з поля зору.

Мати з Карлом можуть бути де завгодно, але її величність завжди надає перевагу своїм апартаментам. Спробую потрапити до схованки.

Відкриваючи потаємні двері, я думаю, чи пам’ятає Анжу, що показав мені спостережний пост. Даремно він це зробив. За дверима — невеличкий прохід, яким треба просуватися тихо. Я обережно повзу вперед. Перш ніж я щось бачу, до мене долинають голоси.

— Зволікання послабить наші позиції. Я не допущу цього. Накажу кардиналу де Бурбон допомогти нам.

Я притискаюсь до однієї з широких щілин, вирізьблених саме для таких цілей. Похмурий, Карл сидить, схрестивши руки на грудях. Мати ходить туди й сюди довкола нього.

— Не можна бути впевненими, що він погодиться,— каже вона.— Кардинал підкоряється Його Святості. Якщо він довідається, що ми не отримали дозвіл, він не захоче накликати на себе гнів Григорія навіть заради задоволення свого короля.

— Тоді я затримаю його у Вінсені і знайду когось іншого для проведення церемонії.

— Ув’язнити дядька нареченого — не найліпший спосіб влаштувати весілля. І хто його замінить? Кардинал Лотаринзький? Навряд.

Отже, чутки виявилися правдою!

— Що ж нам робити? Григорій не кращий за Пія. Він оголошує про свою готовність піти мені назустріч, але це брехня, адже він висуває такі умови, які ми не виконаємо, і йому це відомо. Можете уявити, як мій кузен схиляється переді мною на коліна і приймає католицьку віру? Він не настільки палко бажає одружитися з Марго. Сумніваюсь, що навіть адмірал переконав би його. І що? Дозволити Папі правити Францією?

— Ні. Ви покажете Його Святості, що лише ви правите у своєму королівстві. Ви не замикатимете в чотирьох стінах його кардиналів і не доводитимете ваші права в наступному листі — натомість ви обійдетеся без його дозволу.

— Ви ж щойно сказали, що кардинал де Бурбон не погодиться нам допомогти, якщо дозволу не буде.

— Погодиться, якщо вважатиме, що він ось-ось надійде.

— Але ваші шпигуни повідомляють, що його немає.

— Мої шпигуни кращі за шпигунів його превелебності. Увесь двір це знає. Відтак, якщо ви скажете кардиналу, що посланець із Рима прямує до Парижа, ніхто не спростує ваших слів. Кардинал заспокоїться, і ці огидні чутки розвіються.

Карл задумливо торкається рукою підборіддя. Уявляю, які дикі варіанти він розглядає: обдурити представників Святої Церкви; здійснити шлюбну церемонію, яка без необхідного дозволу стане порушенням канонічних законів...

— Так! — Карл підстрибує.— Я зроблю це. Хіба я не давав обіцянку Жанні Д’Альбре? Хіба я не сказав їй: якщо Папа поводитиметься недоречно, я візьму Марго за руку й сам обвінчаю з Генріхом?

— Ви обіцяли,— мати киває, її щоки заливає рум’янець задоволення.— А я обіцяла вам, що не дозволю Його Святості стати на заваді вашим планам. Я звелю губернатору Ліону затримувати всіх посланців із Рима, доки шлюб вашої сестри не буде освячено.

Карл сміється.

— Зробіть це! Зчиниться неабиякий скандал, якщо офіційна відмова надійде, коли наша сестра стоятиме перед вівтарем або коли вона з моїм кузеном перейдуть до консумації шлюбу.

— Треба поспішати — ми маємо поширити звістку, що дозвіл уже везуть, доки Гіз, Філіп Іспанський або, борони Боже, ваша сестра не дізналися правду.

Надто пізно, мати. Я знаю правду. Вона стане мені в пригоді. Я сповзаю на підлогу. Схованка така тісна, що я впираюсь колінами в груди. Я завмираю в цій позі. Я не плачу. Мене охоплює такий жах, що сліз немає.

Що я можу зробити? Викрити Карла публічно? І що далі? Брехун не зізнається у своїх гріхах лише тому, що його звинуватили. З іншого боку, кидати виклик Карлу небезпечно. Він дуже ніжно ставиться до мене. Я не зруйную його почуття безглуздими проханнями. Я бачила його обличчя й чула його розгніваний голос, коли він засуджував упертість Папи. Цього достатньо, аби розуміти, що його рішення щодо мого весілля незмінне. Насправді я впевнена, що він радше підтримав би протестантський ритуал, ніж відмовився від свого задуму. Я здригаюсь. Якщо мене примушують вийти заміж, я щонайменше маю право на католицьку церемонію. Будь-які інші варіанти — єресь. Відтак, я не викриватиму брехню Карла й продовжу підготовку до весілля, удаючи, ніби вірю в неіснуючий дозвіл.

Я заплющую очі, поринаючи в порожнечу, де немає жодних думок. Потім у моїй голові лунає голос Генріха. Він розповідає мені про битву. Я дражню його, тому що він захопив місто з другої спроби, а він наполягає, що це не ганьба, і пояснює, як перша поразка може допомогти воєначальнику здобути перемогу під час другого штурму. Якась невиразна думка починає набувати форми. Є інша причина провести моє жахливе весілля за католицьким обрядом. Шлюб, який освятили, а згодом визнали незаконним через неприпустимість союзу між близькими родичами, можна розірвати. Якою б слабкою не була ця надія, я чіпляюсь за неї.

Я мушу капітулювати зараз, аби перемогти пізніше. Але я здамся не повністю. Я згадую день прибуття короля Наваррського й мою обіцянку про те, що моя рука — єдине, що він цілуватиме. Я згадую обіцянку Генріху не спати з моїм чоловіком. Ось моя наступна битва. Я мушу знайти спосіб дотримати слова й не стати дружиною тілесно. Сьогодні ми з кузеном розмовляли як друзі — ось цим я скористаюсь. Король Наваррський розумний; він уже збагнув, що потрапив до зміїного лігва. Можливо, його влаштує, якщо принаймні одна з цих змій його не кусатиме.

Це наша остання ніч перед тим, як я стану заміжньою жінкою. Генріх приходить до мене, сповнений кохання й гніву водночас. Він оволодіває мною так, наче захоплює місто — брутально й безжально. У всіх наших діях, у всіх наших словах відчувається розпач. Таємниці, які я присяглася нікому не відкривати, важким тягарем лягли на мої плечі.

— Нічого не зміниться,— кажу я, масажуючи йому спину, поки він сидить оголений, зігнувшись біля мого ліжка.

— Маргарито, не розмовляйте зі мною, як із дитиною або дурнем. Я не дитина й не дурень.

— Я знаю,— я сідаю поруч.— Подумайте: що змінила між нами принцеса де Порсіан? Нічого.

— Вона жінка. Які права вона має на мене, навіть якщо насмілиться вимагати їх?

— Я пообіцяла вам, що деякі права я ніколи не надам королю Наваррському — байдуже, чоловік він мені чи ні.

— Так, обіцяли,— на мить він обхоплює голову руками, занурюючи пальці в золотисте волосся, яке я так люблю. Коли він переводить погляд на мене, його очі все ще сповнені відчаю.— Я вірю, що ви присягалися від щирого серця. Але те, що ви плануєте, і те, що дозволить Генріх де Бурбон...— він замовкає.

Я намагаюсь бути безтурботною. Однак я думала про це. Мій кузен не схожий на деспотичного чоловіка, але він неодноразово давав зрозуміти, що після весілля мені доведеться скоритися його волі.

— Не розумію Його Святість. Він обіцяв...— Генріх уривається.

Не сумніваюсь, що Лотаринзький Дім плів інтриги, добиваючись заборони мого шлюбу. Якщо кардинал Лотаринзький розмовляв із Папою, чому мій коханий не розповів мені про це? Мабуть, боявся обнадіювати.

— Не зважайте на якісь там обіцянки,— я стискаю його руку.— Кожного з нас зраджували ті, кому ми довіряли. Головне, що ми не зрадили одне одного — усе інше можна витримати.

— Справді? Як мені витримати ваші заручини, а завтра ввечері дивитися, як вас відводять до палацу архієпископа? Як? Як мені стояти в темряві, шукати ваше вікно й знати, що ви не спустите драбину? А наступного ранку... Я навіть говорити не хочу про те, що буде.

Я розумію, що він має на увазі. Хіба я не відчувала таке ж бездонне горе в день його весілля? Проте я витримала і пережила це, тож і він мусить зібратися з силами. Він мусить бути сильнішим за мене. Його скарги, попри їхню зворушливість, дратують мене. Може, йому варто заспокоювати мене, враховуючи, що я єдина з нас, хто дає обітницю, яку непросто виконати? Я не промовляю це питання вголос так само, як і промовчала про те, що дозвіл від Папи — вигадка.

— Чого ви хочете від мене? — питаю я.— Якщо я відмовлюсь узяти шлюб, я померла для вас. Не мине й тижня, як я захворію або помру; якщо ж цього не станеться, мене замкнуть у монастирі до кінця моїх днів,— я здригаюсь, уявивши, як мене віддають служити Богу проти моєї волі: вбрання черниці перетворить мене на темного птаха в клітці.

— Краще монастир, ніж король Наваррський.

Я приголомшена. Я ніколи не просила цього чоловіка відмовитися від майбутнього заради мене. Навпаки, я благала його покинути мене, аби він мав змогу зберегти своє положення при дворі. Я запевняю себе, що його вустами говорять гнів і виснаженість.

— Ви серйозно, Генріху?

Він відвертається. Якусь хвилину ми мовчки сидимо, і моє збентеження зростає.

— Ні,— зрештою каже він, звертаючи до мене погляд і цілуючи мені руку.

Я видихаю, хоча не усвідомлювала, що затамувала подих.

— Кажуть, ваш кузен має намір припинити жалобу в день весілля. Тоді я носитиму жалобне вбрання замість нього. Ви легко впізнаєте мене серед натовпу придворних у Соборі Паризької Богоматері. Я буду єдиним чоловіком, убраним у чорне.

— Обережно, пане,— навіть у таку мить я не втримуюсь і дражню його,— васможуть прийняти за одного з протестантів короля Наваррського.

Він не посміхається.

— Вам не вдасться розсмішити мене сьогодні, Маргарито. Бажаєте сміятися сама?

— Ні. Але й плакати я не збираюсь. У нашому розпорядженні кілька годин перед тим, як ви маєте піти. Не треба проводити їх у печалі, немов на похороні. Не думайте про майбутнє, яке ми не можемо змінити,— краще віддамося нашій незмінній всепоглинаючій пристрасті.

Я сідаю йому на коліна й нахиляюсь поцілувати його. Спершу він не реагує, але потім відповідають його губи, а слідом за ними назустріч мені рухаються його стегна.

Глава 17 18 серпня 1572 — Париж, Франція

 підхоплююсь на ліжку. Промені сонця заливають мою кімнату. Ні, не мою кімнату — ці апартаменти належать його милості архієпископу. Великий Боже, я пригадую, який сьогодні день, і шкодую, що прокинулася,— краще б мої фрейліни знайшли мене мертвою.

Я захлинаюсь плачем.

Дещо перелякана, Жийона наближається до мене з моїм сюрко в руках. За її спиною сонце зазирає у вікно — здається, воно високо стоїть у небі. Учора я довго не могла заснути. Невже, зрештою, я проспала останній ранок моєї свободи?

— Котра година? — запитую я, витираючи очі кулаками, немов дитина.

— Минула одинадцята, ваша високосте.

Мене охоплює паніка, таке враження, ніби до горла підступає жовч.

— Я принесла вам сніданок.

Мене нудить від самої думки про їжу.

— Скільки часу залишилося?

— Менше двох годин.

Не мине й двох годин, як прийде жінка, відповідальна за підготовку до шлюбної меси. Нестерпно уявляти, як дюжина фрейлін метушитиметься навколо мене, сміючись і розважаючи одна одну.

Пронизливе томління, яке я відчувала минулої ночі, повертається. Учора мене привела сюди вся моя родина. Вони залишили мене саму в палаці архієпископа, і я була сама, коли лежала без сну. Як я жадала Генріха! Якби ж я могла побачити його зараз і нагадати собі, що мені все ще є заради чого жити. Але я не насмілююсь запитати про нього. Я побачу його в товаристві людей, яких він зневажає. Мій коханий мусить супроводжувати кортеж короля Наваррського, оскільки виконує свої обов’язки.

— Я воліла би вбратися в чорне,— кажу я Жийоні, згадавши слова Генріха про його костюм. Я угортаюсь у сюрко, наче зараз розпал зими, а не спекотний серпневий день.— Де моя перука?

Жийона здивована. Маленький сюрприз для неї. Зазвичай я не ношу перук, якщо точніше, відтоді, як Генріх сказав, що йому не подобається, як вони виглядають на мені. Проте мені надіслали спеціальну перуку для весілля. Як і все інше, її обирала мати, прагнучи створити мені образ відповідно до її мети.

Жийона відкриває великий шкіряний футляр і виймає перуку. Світлі чудернацькі кучері — чудовий вибір. Така перука допоможе мені змиритися й запевнити себе, що заміж за короля Наваррського виходить не жінка Марго, а Маргарита — герцогиня де Валуа, французька принцеса.

Служники з моїм елегантним убранням приходять раніше, ніж я гадала. Жийона допомагає мені одягти сорочку з високим, оздобленим мереживом коміром, який обрамлятиме мою голову. Вона тримає моє позолочене взуття, коли з’являється Генрієтта.

Глянувши на моє обличчя, вона каже:

— Ваш наречений припиняє жалобу заради весілля, але я бачу, що ви вирішили інакше.

Я ударяюсь у сльози. Відтоді, як я прокинулася, я пролила стільки сліз, що й не злічити.

Моя подруга хитає головою:

— Гаразд, краще виплакатися зараз. Коли ви будете вдягнені, можете зіпсувати сукню.

— От і добре,— сердито відповідаю я.

— Нещастя — не привід виглядати погано. Пам’ятайте: герцог дивитиметься на вас, причому набагато частіше за вашого чоловіка.

Заходить Клод у компанії баронеси де Рец.

— Скажіть усім, що вони вільні,— наказую я баронесі. Хай моє горе бачать якнайменше свідків.

Затискаючи мене в корсаж, так рясно прикрашений коштовностями, що його вага могла би придавити тендітнішу жінку, моя сестра робить слабку спробу втішити мене.

— Фіолетовий оксамит гарно підкреслює колір вашої шкіри.

Не втримавшись, я розвертаюсь до свічада. Мене зробили одним із державних символів — на моїй сукні вишили стільки золотих лілей, що мене можна прийняти скоріше за королеву Франції, ніж за майбутню королеву Наваррську.

Коли мене відводять до туалетного столика, я заглиблююсь у власні думки, поки фрейліни фарбують мені обличчя, а Жийона підколює моє волосся шпильками, готуючись закріпити вуаль.

— Це поліпшить їй настрій,— іронічний голос Генрієтти привертає мою увагу. Герцогиня тримає тацю, на якій лежить дивовижної краси намисто. Його прикрашають величезні рубіни та діаманти, а між ними, немов сльози, сяють перли розміром із виноградину.— До нього додається така ж сама тіара,— Генрієтта наказує баронесі де Рец відкрити іншу скриньку.

— Подарунки від нашого брата,— поспішає уточнити Клод, наче боїться, що я подумаю, що коштовності надіслав мій кузен. Даремно боїться. Я знаю, яким вбранням і прикрасам надає перевагу мій майбутній чоловік. У нього жахливий смак. Такий неуважний дворянин ніколи не обрав би подібні подарунки.

Коли Клод нахиляється застібнути намисто, Генрієтта шепоче:

— Намисто добре пасує до вашої сукні, але уявіть, як чудово воно виглядатиме на оголеному тілі. Ви маєте продемонструвати це Генріху,— я знаю, якого Генріха вона має на увазі, але все одно здригаюсь від думки, що мій кузен колись може побачити мене оголеною.

Коли на мене одягають перуку й корону, я знову підводжусь, даючи змогу Жийоні загорнути мене в горностаєву накидку. Інші фрейліни чекають, кожна тримається рукою за мою мантію з величезним шлейфом. Щойно вони закріплюють мантію на моїх плечах, заходить мати.

— Дочко,— вона вітає мене коротким кивком голови. Розвернувшись до Генрієтти, питає.— Вона готова?

Я захлинаюсь сльозами. Не можу втриматися. Я роблю те, що бажає її величність,— виходжу заміж за мого огидного кузена, але все одно не можу дочекатися від матері слів любові та підтримки.

— Пані, невже вам нічого сказати вашій доньці у день її весілля? — схлипую я.

— Годі плакати,— велить вона.— Ми витратили півмільйона екю, аби ви мали королівський вигляд. Хочете все зіпсувати червоним носом?

У парадній залі чекає мій кортеж. Карл здається недоречним на чолі свити з-понад сотні придворних дам. Багато поглядів прикуто до мене, але, здається, більшість придворних зацікавлені деталями мого вбрання. Лише дружина короля дивиться мені просто в очі. Вона підбадьорює мене усмішкою. Мати відводить мене до короля, після чого займає своє місце. Довкола нас чути збуджений шепіт, але ми з братом не промовляємо ані слова. Лунають сурми.

— Сигнал! — моя сестра Клод не єдина, хто каже це, але я чую саме її.

Фрейліни, які несуть мою мантію, квапливо розгортають її. Тепер мене відділяє близько чотирьох метрів від моєї матері та сестри. Навіть якщо в останню хвилину вони спробують звернутися до мене з порадами або заспокійливими словами, я все одно їх не почую.

Двері зали відчиняються, і я бачу, що ворота палацу теж відчинені навстіж — таке враження, ніби переді мною — безодня сліпучого білого світла. Коли ми рушимо з місця, я не побачу нічого за порогом. Чи відчуває те ж саме в’язень у день страти? Коли його витягають із темниці, він бачить світло (зазвичай це символ добра й чистоти), але він знає, що приречений, і для нього це ознака загибелі.

Опинившись надворі, я налаштована тримати себе в руках. Я докладу всіх зусиль, аби сльози, які я проливала в моїх апартаментах, були останніми, доки мене не залишать на самоті.

Замружившись від променів сонця, я стою на дерев’яному помості, що з’єднує палац архієпископа з воротами Собору Паризької Богоматері. Унизу з’являється кортеж більший за мій. Герольди, убрані в камзоли, розшиті державними емблемами Франції, й королівські охоронці з сурмами й кимвалами очолюють величезну королівську свиту, озброєну алебардами. Відблиск сонця на зброї знову викликає в моїй уяві образ ката в каптурі. А ось і мій особистий кат. Він стоїть між Анжу та Алансоном, убраний у жовтий атласний костюм, рясно прикрашений сріблом і перлами. Вбрання моїх братів нічим не відрізняється. Невже мій кузен не бачить, що припускається помилки, одягаючись так само, як і вони? Мої брати високі, темноволосі, з виразними рисами обличчя. Жовтий їм пасує. Натомість король Наваррський має хворобливо блідий вигляд.

Мій наречений зустрічається зі мною поглядом. Що я бачу в його очах? Надію? Недовіру? Мені байдуже. Я шукаю очима Генріха. Неважко здогадатися про релігійні переконання кожного дворянина з королівської свити: на відміну від мого чоловіка, його товариші по вірі, очевидно, не відмовилися від жалоби. Я ледве стримую сміх: я мала рацію, коли дражнила Генріха,— він зливатиметься з протестантами. Проте виявилося, що він змінив рішення вбратися в чорне. Коли я помічаю його біля похмурого принца де Конде, він блідий, як смерть, але вбраний у сріблясто-рожевий костюм. Його очі сповнені люті, й вони не відриваються від мене, доки кортеж не просувається вперед.

Здається, ми чекаємо вічність. Урешті-решт настає наша черга. Коли ми проходимо, безліч облич повертається до нас. Чимало роззяв спостерігають із вікон і дахів. Однак особливої радості ніхто не виявляє. Сподіваюсь, моя мати це бачить. Упевнена, що люди мого кузена все розуміють. Деякі з них збилися в окремі групи, їхні очі насторожені, їхні усмішки фальшиві. Вони знають: попри те, що король Карл виявляє однакову прихильність до католицьких і протестантських підданих, парижани не настільки одностайно їх підтримують.

Перед воротами Собору король підводить мене до мого кузена, той простягає руку. Я ігнорую його жест і руки не подаю. Поки фрейліни поправляють шлейф моєї мантії, мої родичі займають свої місця. Так само вчиняє і кардинал де Бурбон. Він дуже скромно вбраний: на ньому звичайне облачення. Таким було бажання матері короля Наваррського. Кардинал починає церемонію, і я начебто непритомнію: задихана від спеки, зачарована його голосом, я навіть не прислухаюсь до його слів. Потім я чую голос мого кузена. Кардинал знову щось говорить. Аж раптом западає тиша. Карл робить крок уперед і вельми брутально штовхає мене в плече. Ошелешена, я усвідомлюю, що не відповіла кардиналу.

— Згодна,— бурмочу я.

Жалюгідна відповідь, але я підтвердила мою згоду, і цього достатньо. Я дивлюсь на зображення над головою кардинала. Це сцени зі Страшного суду: архангел Михаїл зважує душі померлих і вирішує їхню долю залежно від того, яким було їхнє земне життя. Цієї миті я низько оцінюю мої шанси потрапити до раю, адже я взяла шлюб із єретиком, порушивши канонічний закон. Уся церемонія триває на диво недовго, враховуючи, що йдеться про ритуал, який має змінити моє життя. Однак я радію. Близькість мого кузена нестерпна. Не знаю, можливо, причиною є цілковита фальш нашого союзу. Віднині він має стати для мене близькою людиною, найдорожчою й найважливішою за всіх, крім короля — мого брата. Проте цього не трапиться. Мене тішить, що невдовзі ми розійдемось. Я благословляю Жанну Д’Альбре з її нескінченними умовами, завдяки яким мій кузен не може бути присутнім на нашій шлюбній месі.

На жаль, перш ніж я зможу насолодитися цією паузою, я змушена прийняти його руку. Поки ми прямуємо до темної й холодної церкви, довкола нас лунають фанфари. На помості, що відділяє неф від хору, до нас приєднується Анжу, який замінить мого кузена під час меси. Зазвичай я вперто відмовляюсь від руки Анжу. Сьогодні я залюбки погоджуюсь. Мабуть, він здається меншим із двох лих. Хоча ні. Відверто кажучи, якщо порівнювати його з моїм кузеном, мій брат підступніший. Нічого не вдієш, боюсь, у моєму новому житті лиха буде забагато.

«...factum est, et habitavit in novis et vidimus gloriam ejus, gloriam quasi unigeniti a Patre, plenum gratiae et veritatis. Deo gratias».

Меса добігає кінця. Кардинал де Бурбон і Єпископ Діня не встигають спуститися з вівтаря, як хтось поспішає привести мого кузена. Я замислююсь, чи усвідомлює він недоречність своєї поведінки, коли гомонів зі своїми приятелями в монастирі, чи усвідомлює він, що всі чули їхні гучні розмови та сміх, і це викликало загальний подив і ворожість. Коли він наближається до мене, я не бачу на його обличчі жодних ознак збентеження. Я готова взяти його під руку. Натомість він без попередження стискає мене в обіймах. Я напружуюсь, але він пригортається щільніше й шепоче:

— Ми маємо показати королю Франції те, за що він заплатив,— символ нового кохання між протестантами й католиками. Не заперечуєте?

Коли ми спускаємось уздовж нефа під звуки органа, я відповідаю:

— Ми справді виступаємо символом, пане, але не ідеалів Карла: ми — символ брехні. Подружжя, що усміхається натовпу, удаючи щастя, дуже схоже на мир, який існує лише на папері, а не в серцях людей.

— Серця важко змінити. Учинки важливіші за них. Нам не обов’язково любити, аби навчитися не вбивати одне одного.

Я міркую над тим, кого він має на увазі — французьких протестантів і католиків або нас обох.

За нашої відсутності залу палацу встигли розкішно прикрасити. Ми сидимо на почесних місцях біля короля. Таке враження, що це Карл одружився. Він сяє від задоволення. Ледве я вмощуюсь, він палко цілує мою руку.

— Сестро, сьогодні великий день. Я наказав відчинити всі вікна, аби містяни чули, як ми святкуємо.

Глянувши на гостей, я завважую, що вони не виявляють особливої радості та веселощів, але мені не вигідно висловлювати цю думку. Королівська прихильність понад усе.

— Брате,— відповідаю я, у свою чергу підносячи його руку до моїх вуст,— попри те, що я стала дружиною короля Наваррського, сподіваюсь, ви розумієте, що передусім я залишаюсь вашою сестрою. Благаю вас не викидати мене з вашого серця й надалі любити так, як я люблю вас.

— Авжеж! Король Наваррський може пригортати вас до серця, але це не означає, що я викину вас із мого серця,— Карл жваво нахиляється до мого кузена.— Кузене, я віддав вам найцінніший скарб, і йдеться не про її посаг, а про неї саму. Пообіцяйте дбати про неї, як завжди дбали її брати. Інакше я буду незадоволений.

— Ваша величносте, обіцяю вам ставитися до моєї дружини з усією повагою й турботою, до яких вона звикла.

Я пильно вдивляюсь у його обличчя, намагаючись визначити, чи він навмисно знущається. Проте погляд мого кузена ніжний.

Приносять перші страви. Я нічого не кажу кузену, а він нічого не каже мені. Час від часу Карл припиняє жувати й красномовно нахвалює всіх і все. Коли на тарілках нічого не залишається, король оголошує:

— Я приготував чудовий сюрприз,— він робить знак двом офіцерам. Заходять герольди з тацями, повними золотих медальйонів. Юнаки починають розкидати їх гостям. Карл підкликає одного з герольдів, і він підходить до нас зі своєю тацею.— Візьміть один,— велить Карл.

Я беру медальйон. У центрі вигравіювано ягня, що згорнулося клубочком біля розп’яття. На зображенні видно напис: «Я несу вам мир».

— Переверніть,— підказує мій брат.

На зворотній стороні я бачу мої ініціали, переплетені з ініціалами мого кузена,— відверте свідчення того, що я — ягня, принесене в жертву задля підтримання дворічного миру.

Карл усміхається, чекаючи на мою реакцію.

— Гарно,— з натугою кажу я.

— Кузене, ми маємо поділитися вашою радістю і показати мою щедрість. Ходімо, роздамо медальйони вуличному натовпу.

Я спостерігаю, як вони удвох — Карл ще попереду з тацею, яку він забрав у герольда,— прямують до вікна і жменями розсипають золото. Бачу, що інші теж спостерігають,— не лише мій коханий герцог, а й більшість католицьких аристократів. Коли мій брат і мій чоловік, усміхаючись, відходять від вікна і Карл обіймає його за плечі, деякі гості не приховують гніву. Я розумію їхні почуття, проте нагадую собі, що мене має тішити дружня бесіда короля з моїм кузеном. З одного боку, шлюб може зробити мене нещасною, а з іншого — посилити мій вплив при дворі. Якщо я не отримаю від цього союзу ані влади, ані престижу, я не отримаю нічого.

Тримаючись за руки, обоє повертаються до столу. Мій кузен усміхається мені, після чого одним ковтком вихиляє келих вина. Ще кілька тижнів тому я б вирішила, що він не помітив зневагу й незадоволення декого з присутніх. Однак упевнившись, що він розумніший, ніж підозрюють інші, я схильна думати, що він відчуває антипатію багатьох гостей, але удає, ніби не звертає уваги.

— Кузене,— каже Карл, коли король Наваррський просить наповнити йому келих,— ви маєте добрий апетит.

— Завжди мав, ваша величносте.

— Чудово. Я не довіряю людям, які погано їдять,— Карл зиркає на Анжу.— Гадаю, ви станете одним із моїх улюблених братів.

Мати стискає губи, Анжу та Алансон дивляться на нього спідлоба.

Коли всі ми підводимось наприкінці трапези, Генрієтта й Шарлотта підходять до мене.

— Ваша величносте, зачекайте хвилинку, ми знімемо вашу мантію,— каже її милість.

Я зупиняюсь, радіючи нагоді побути з подругами.

Король Наваррський теж зупиняється, чекаючи на мене, але Генрієтта просить його піти.

— Не бійтеся, пане, ми негайно приведемо вашу наречену й у значно кращому вигляді. Навряд вас обох умістить один паланкін, якщо королева Наваррська залишиться в такому вбранні.

Мій кузен усміхається герцогині, підморгує Шарлотті й каже:

— А вам навряд чи вдасться пліткувати, якщо я стовбичитиму тут, як дурень,— уклонившись, він виходить.

— Він добре знає жінок,— каже Генрієтта, проводжаючи його поглядом.

— Він краще розуміється на конях,— глузую я.

— Якби ж він подобався вам трохи більше, а королю — трохи менше,— зітхає Генрієтта.— Так склалося, що ви обоє дратуєте найвпливовіших придворних. Як це вам допоможе?

— Я поводитимусь як належить.

— Неправда. Невже ви змінили ваші плани на вечір?

Я мовчу.

— Сумніваюсь. Навіть заради порятунку Шарлотти.

Повернувшись до моєї другої подруги, я кажу:

— Мені прикро, що вам доведеться виконати обов’язки, якими я знехтую.

— Усе гаразд. Я впевнена, що він буде не найгіршим із моїх коханців. Принаймні він у розквіті сил. Чоловік, який добре б’ється, їздить на полювання, грає в теніс, має бути фізично витривалим і в ліжку.

Мій кузен чекає на мене біля нашої карети, аби допомогти мені піднятися. Усівшись поряд, він питає:

— Пил чи спека?

— Пане?

— Якщо ми не зачинимо вікна, задихатимемось від пилу. Якщо зачинимо, нас не обдуватиме вітерець.

— Як бажаєте.

Бачите, Генрієтто, я можу пристосовуватись.

— Зачиніть вікна,— каже він лакею.— Гадаю, на нас достатньо витріщалися.

— Боюсь, ваша величносте, найгірше ще попереду. Хіба ми не позуватимемо для портрету вдень? Хіба не влаштовують бал увечері?

— Так, але художники не витріщаються, а придворні, які будуть на балу, вже бачили нас разом,— він витримує паузу.— Ті, хто ніколи не схвалював наш шлюб, тепер мусять звикнути. До речі, про звички. Пані, настав час уживати інші звертання, крім «кузене».

— Як щодо «пана»?

— Непогано. Однак зважаючи на те, що нам не треба давати привід для пліток, а я анітрохи не зацікавлений викликати незадоволення вашої матері, насмілюсь запропонувати вам скрізь звати мене «чоловіком». Згодні? — він усміхається.

Мені не до вподоби ідея називати його «чоловіком». Проте я бажаю, аби ми обоє сприймали наш шлюб практично й невимушено. Які б не були причини його укладання, сутність залишається незмінною: це політичний союз.

— Домовились... чоловіче.

Він знову усміхається й запитально дивиться на мене.

— Що змусило вас надіти цю жахливу перуку?

— Той самий демон, пане, який умовив вас убратися в жовтий костюм.

— Отже, це ваша мати.

Я не можу стримати сміх.

— Я знав, що сьогодні ви або сміятиметесь, або плакатимете через мене,— каже він.

Насправді і те, і те. Паланкін зупиняється, й мій новоспечений чоловік допомагає мені зійти. Я усвідомлюю, що навіть уявити не могла подібних веселощів, коли гірко плакала вранці.

Гості багато танцювали на моєму весіллі. Вони напилися. Усі захоплювалися опорядженням склепінчастої зали, де переважали морські мотиви. Етьєн Лерой дивовижно співав упродовж балету, але його затьмарив Карл, який прибув у костюмі Нептуна, усівшись на хвості величезного золотого гіпопотама. Урешті-решт я витримала офіційну частину сьогоднішніх урочистостей. Щоправда, судячи зі стану багатьох придворних, вони гулятимуть до світанку. Дюжина жінок супроводжує мене, щоб допомогти підготуватися до інтимної церемонії — моєї шлюбної ночі. Дюжина придворних дам, серед яких немає матері.

Попри те, що я не жадаю її товариства, відсутність матері дошкуляє мені. Моє походження й мої привілеї заслуговують на королівський супровід. Її саму відводила до шлюбного ліжка королева Елеонора. Потім я збагнула: королева Франції — у моїй свиті, принаймні та, кого формально вважають королевою — моя зовиця Єлизавета. Вона крокує з одного боку, а Генрієтта — з іншого; обидві жінки тримають мене під руку. Генрієтта знає, про що я думаю, і підтримує моє рішення потисканням руки. Натомість Єлизавета, роздягаючи мене, намагається ніжними дотиками розвіяти мої дівочі страхи. Я вдячна їй, адже я справді знервована, хоча вона помиляється щодо причини мого хвилювання.

Я все ще налаштована відмовити моєму кузену. Щоправда, я не впевнена, що він прийме цю відмову. Лягаючи в ліжко, я пригадую, як він буянив на вечірніх урочистостях. Може, мій кузен і не високий, але, як відзначила Шарлотта цього ранку, він завзятий спортсмен, тож має бути сильним. Якщо мої слова не завадять йому вимагати здійснення шлюбних стосунків, я маю сумніви, що впораюсь із ним.

— Ви дуже бліда,— Єлизавета ніжно нахиляється, простягаючи мені келих вина, від якого я відмовляюсь. Гадаю, сьогодні я пила менше за всіх. Якщо розум — моя єдина зброя, він має бути гострим.

— Я просто втомлена.

— Погано, адже цієї ночі вам доведеться мало спати,— кепкує Флері де Суссі.

Фрейліни, які зібралися довкола мого ліжка, сміються. Так само, як і люди за дверима. Прибув мій кузен у супроводі деяких своїх підданих. Вони гучно розмовляють і регочуть, підштовхуючи одне одного. Потрапивши до моєї яскраво освітленої кімнати, повної чарівних жінок, вони негайно замовкають. Потім якийсь придворний за спиною мого кузена змушує короля переступити поріг зі словами:

— Уперед. Може, вона й католичка, але вона гарна.

П’яний,— думаю я. Обличчя чоловіка розчервонілося, верхні ґудзики камзола розстебнуті. Точно п’яний. Я придивляюсь до мого кузена, який шаріється, коли мої фрейліни проходять повз нього. Комір відірвано; обличчям струменить піт. У цьому винна спека чи він напився, як і його приятель?

Я зістрибую з ліжка так швидко, наче воно зайнялося полум’ям. При цьому я забуваю, яке прозоре моє нічне вбрання.

Король Наваррський відверто витріщається на мене, поки його люди виходять з опочивальні.

Генрієтта підбадьорює мене поглядом, після чого виходить слідом за іншими. Почувши грюкання дверей, король Наваррський відвертається, що дає мені час схопити сюрко.

— Пані,— мій чоловік вітається зі мною легким нахилом голови. Несподівана граційність його рухів і ясність мовлення дають зрозуміти: якими би п’яними не були його приятелі, він цілком контролює себе. Дякувати Богу.

Усівшись на найближчому стільці, він знімає чоботи. Я не в силах говорити й мимоволі згадую, як заплітався мій язик, коли в дитинстві мене кликали до матері. Підвівшись, мій кузен починає розстібати камзол. Побачивши оголене тіло під сорочкою, я переходжу до дій.

— Зупиніться.

Його пальці завмирають.

— Пані?

— Нам треба дещо обговорити.

— Сьогодні ви майже не розмовляли зі мною, а зараз хочете щось обговорювати? Я втомився; розмови можуть зачекати.

— Не можуть.

— Гаразд, я слухаю,— він схрещує руки на грудях.

— Я не хочу, аби ви були тут,— заявляю я, здіймаючи підборіддя.

— Це все? Ви не хотіли виходити за мене заміж, про що неодноразово згадували, але ми вже одружені.

Я здогадуюсь, що мій безпосередній виклик лише підштовхує його відповісти мені тим самим. Я змінюю тактику. Пригадавши, як ми разом сміялися в паланкіні, я усвідомлюю, що варто поводитися як союзниця ще до того, як цей союз з’явився. Я лагідно торкаюсь його руки.

— Ми одружені, тож треба діяти так, аби цей шлюб був нам на користь. Пропоную спершу стати друзями,— важко уявити мене другом мого кузена, але не настільки, як це було в день його приїзду до Парижа.— Ви втомлені. Я втомлена. Якщо ми говоритимемо зараз, ми лише виснажимо одне одного. Покиньте мої апартаменти — поговоримо завтра.

— Покинути вас? І не лягти з вами в ліжко?

— Саме так. Навіть не думайте про це. Мій брат король міг примусити мене взяти з вами шлюб у церкві, але я не маю наміру бути вашою дружиною тілесно.

Я прибираю руку й відступаю назад, готуючись до вибуху гніву.

Проте люті немає. Натомість мій кузен здивований.

— Але ж це моє право.

— Так, ваше право,— погоджуюсь я. Мені боляче це визнавати, але поступки необхідні для досягнення угод.— Але якщо ви скористаєтесь ним, я стану вашим ворогом. Вам мало ворогів у Парижі?

Якусь мить він дивиться на мене, після чого знизує плечима й знову застібає камзол.

— Я можу знайти задоволення не лише у ваших обіймах. Ваша подруга — маленька чарівна баронеса — фліртує зі мною.

— Фліртуйте з Шарлоттою, як вам заманеться,— кажу я, намагаючись промовляти ці слова якнайбайдужішим тоном.— Спіть із нею. Я ніколи не докорятиму вам. Спіть з усіма придворними дамами й наставляйте роги всім чоловікам. Я не ображусь.

— Яка ж ціна за таку терпимість?

Мій чоловік не дурний.

— Я теж хочу бути вільною.

— Ви маєте на увазі, вільною у ваших почуттях.

— Так, і я сподіваюсь, що ви будете сліпим, як і я.

— Навіть якщо ви обійматимете мого заклятого ворога?

З моїх вуст ледве не зривається глузливе питання: «Якого з них?», але я стримуюсь, адже ми обоє знаємо, що він говорить про Гіза.

— Так.

— Тоді ви просите мене бути не лише сліпим, а й дурним,— мій кузен хитає головою.

— Ви вже були дурним, коли, дізнавшись про смерть матері, не розвернулися й не поїхали до Наварри. Оскільки ви дісталися Парижа й прив’язали себе до дому Валуа, час виявити практичність — вашу природну якість, я гадаю. Вам не потрібен вірний друг серед Валуа? Відданий союзник при французькому дворі?

— Король обіймає мене й називає братом.

— Король мінливий, як вітер.

Цього разу він ствердно киває. Проте я відчуваю, що мій кузен не повністю переконаний. Він замислюється.

— Якщо я втрачу прихильність короля,— зрештою каже він,— я не втрачу впливовість. Король прислухається до Коліньї, мого давнього друга. Його дружба перевірена роками й, вибачте за відвертість, заслуговує на більшу довіру, ніж та, яку пропонуєте ви. Що ж до союзників, я привіз їх сюди — вісімсот осіб.

— Протестантські союзники при католицькому дворі,— я знизую плечима, удаючи таку ж безтурботність, як і він.— Вони бачать лише те, що дозволяє бачити моя мати. Жоден із ваших друзів не знає всіх кімнат і залів цього палацу, як і людей, що ходять цими кімнатами. Навіть адмірал.

— І ви будете моєю помічницею? — він відступає й пильно дивиться на мене.

Легке, необтяжливе «так» завмирає на моїх устах. Тепер моя черга зупинитися й поміркувати, вирішити, чи готова я взяти на себе такі зобов’язання: якщо я погоджуся бути помічницею мого кузена, від цієї обіцянки буде важко відхреститися.

Я не очікую ані кохання, ані щастя від цього шлюбу, але завдяки йому я хочу поліпшити моє становище при дворі: звільнитися від ярма материнських наказів, мати власну свиту. Аби титул королеви Наваррської приніс мені користь, король Наваррський має чогось досягти. Я розглядаю мого кузена; його розкішний світло-жовтий камзол, застебнутий криво в місцях, де він переплутав ґудзики, тонка лінія вусів кидає тінь на неусміхнений рот, очі зосереджено вивчають моє обличчя. Він не вписується в ці декорації. Він розумніший, ніж усі думають, але йому потрібна допомога. Я майже не впливаю на Карла. Для Анжу та матері я — ніщо. Можливо, я матиму більший вплив на мого чоловіка, якщо з самого початку стану йому в пригоді.

— Обіцяю бути чесною з вами й давати слушні поради, якщо ви не тиснутимете на мене.

— Домовилися.

Він розслабляє плечі. Це перша ознака, що він нервувався. Глянувши вниз і виявивши, як жахливо виглядає його камзол, він знову починає розстібати ґудзики, намагаючись виправити все.

— Залиште так. Певна неохайність у вашому вбранні підтримає бажану ілюзію.

Мій чоловік тихенько сміється.

— Отже, ваша перша порада стосується того, як треба виглядати, аби всі повірили, що я зробив те, що заборонено нашою угодою?

Я сміюсь у відповідь. Не так гучно, як у паланкіні, але щиро. Між нами немає фізичного потягу, але, здається, що нам добре разом. А це значно цінніше. Страх, що охоплював мене перед приходом короля Наваррського, зник. У моєму чоловікові немає нічого загрозливого. Навіть смішно згадувати, що я нещодавно боялася, що він візьме мене силою.

Глава 18 19 серпня 1572 — Париж, Франція

ього разу я прокидаюсь без сліз. Давно я так добре не відпочивала. Дивно: сталося те, чого я найбільше боялася, але я не розчавлена — навпаки, я здобула свободу. Я — королева, заміжня жінка з усіма відповідними правами й привілеями. І я вільна, цілком вільна... ніщо не заважає мені віддатися моїй пристрасті, доки мій чоловік не забере мене до Наварри, або доки вони обоє, мій коханий та мій чоловік, не вирушать на війну з іспанцями.

Я відганяю останні думки й устаю з ліжка. Я напишу Генріху: запрошу його на обід до готелю Анжу, хай приходить із легким серцем і чудовим апетитом. Протягом вечора він матиме змогу втамувати голод — це стосується як їжі, так і мого тіла.

Ступивши на підлогу, я помічаю, що в кімнаті страшенна задуха: або я довго спала, або цей день спекотніший за попередній. Я відчиняю віконниці найближчого вікна. Сонце стоїть високо в небі. Минула вже половина дня? Великий Боже!

До кімнати заходить Жийона.

— Чому ви не розбудили мене, коли прийшла герцогиня де Невер? — запитую я.

— Вона не приходила, ваша величносте.

— Справді?

— Ніхто не приходив. Палац був безлюдним увесь ранок. Усі відпочивають після вашого весілля. У кухні подейкують, що навіть королева-мати пізно прокинулася.

Усівшись за свій письмовий стіл, я відкриваю чорнильницю.

— Однак ваш чоловік піднявся вдосвіта й зараз грає в теніс.

Попри те, що я не цікавилася й не думала про те, чим займається король Наваррський, я здивована.

— У таку спеку? Не уявляю, хто з його друзів здатен грати; минулої ночі вони всі були п’яні.

— Ми теж,— відповідає Жийона, вочевидь, маючи на увазі католицьку половину двору.— Мабуть, це особливість гугенотів — вони всі прокидаються рано. У них багато особливостей,— вона виходить за сніданком, а я починаю писати листа.

Коли двері відчиняються знову, заходить не Жийона, а Генрієтта з моїм сніданком.

— Ось і наречена,— іронічно каже вона.— Бачу, ви пережили шлюбну ніч. Не було проблем?

— Жодних.

— Це підтверджує чутки, які долетіли до мене, щойно я проїхала ворота.

— Чутки?

— Кажуть, хтось бачив уранці, як король Наваррський виходив із опочивальні баронеси де Сов із чоботами в руках.

— Бідолашна Шарлотта,— глузую я. Як не дивно, я не настільки співчуваю їй, як очікувала.

— Це точно,— Генрієтта зловтішно усміхається і ставить тацю на стіл.— Тепер вона цілий тиждень відчуватиме присмак часнику.

— Я маю листа для герцога,— кажу я, виймаючи папірець.

— Хочете сказати, що відправляєте мене назад на розпечені вулиці? — вона спритно ховає лист у декольте. Схопивши ягоду з таці, вона кидає її до рота.— Принаймні це приємне доручення. Мені було б лячно з’явитися в готелі де Гіз, якби хтось побачив, як король Наваррський виходить із ваших апартаментів із чоботами в руках.

Я швидко снідаю. Для денних урочистостей одягатися зарано, але, попри спеку, я не хочу байдикувати в сорочці. Жийона може підібрати мені якесь просте вбрання.

— Ходімо подивимось, як король Наваррський грає в теніс,— я розмовляю безтурботно, але очі Жийони розширюються від подиву.— Люди чекатимуть цього від мене.

Непереконливе пояснення. Сподіваюсь, Жийона не розпитуватиме мене. Я все одно нічого не відповім.

Мій кузен грає з маркізом де Ренель проти графа де Ларошфуко та сеньйора де Пардайян. Він жваво бігає, енергійно розмахуючи ракеткою. Глядачів немає, тож він грає заради спорту, а не заради публіки. «Цей матч відображає його вдачу»,— думаю я й одразу відганяю цю думку. Прихована темрявою, я насолоджуюсь грою. Мій кузен має приємний природний атлетизм. Здобувши перемогу, він потискає руку Ренелю й дякує супротивникам за їхні зусилля. Потім він бачить мене.

Усе ще тримаючи ракетку, король Наваррський уклоняється.

— Панове,— заявляє він,— королева Наваррська вшанувала нас своєю присутністю.

У цих словах немає ані тіні насмішки, проте, коли неприязні погляди його приятелів звертаються до мене, я почуваюсь незручно.

Чоловіки вітаються зі мною, після чого розвертаються один до одного.

— Вам уже досить? — кричить партнер короля іншим гравцям.— Бажаєте знову програти?

Я підводжусь, тікаючи від власного збентеження. Мій кузен, який спостерігав за мною крізь сітку, що відділяє нас, чіпляється пальцями за петлі.

— Ви покидаєте нас, пані? Я був би радий, якби ви вболівали за мене в наступному матчі,— його погляд цілком серйозний, наче він здогадується, що його товариші змусили мене почуватися ніяково, і йому прикро.

— Боюсь, я мушу, ваша величносте,— я присідаю в неглибокому реверансі.— На відміну від чоловіків, жінки витрачають більше часу на свій туалет. На сьогоднішньому обіді ми з вами будемо в центрі уваги.

— Це правда. Але ж ви, прославлена красуня, не маєте боятися чоловічих поглядів. Гадаю, ви натякаєте, аби я присвятив більше уваги моєму туалету,— він ледь помітно усміхається. Стільки порад щодо мого вбрання відтоді, як ми одружені, очевидно, що він має на увазі нашу нічну розмову. Навіщо її згадувати? Нагадати мені про нашу угоду? Можливо, він просто хоче повернути невимушеність, з якою ми спілкувалися вчора.

— Я буду в сріблястій сукні. Доберіть схоже вбрання.

Мене неприємно вражає, що ми могли здаватися подружжям на наших весільних урочистостях, але насправді нам потрібен час, аби стати парою, навіть якщо йдеться про пару союзників. Я вдруге присідаю в реверансі й повертаюсь до них спиною.

Віддаляючись від майданчика, я чую, як один із чоловіків бурмоче: «Шпигунка».

Мої щоки палають. Я постійно чую це звинувачення, але мені все одно боляче. Моя мати засуджувала мене за те, що я — шпигунка герцога. Мабуть, піддані мого чоловіка теж підозрюють, що я працюю на герцога. Або думають, що я — шпигунка моєї матері, яка вважає мене негідною своєї довіри. Я втомилася бути маріонеткою, втомилася, що мені ніхто не вірить. Я вирішую довести, що я союзниця мого кузена що швидше, то краще.

Наступного разу я бачу свого чоловіка, коли він піднімається до мене в паланкін, і ми разом ідемо до розташованого неподалік готелю Анжу. Анжу влаштовує цей обід і вечірній бал у Луврі. Мені смішно й радісно від того, що етикет змушує брата святкувати мій шлюб. Смішно, тому що він ненавидить мого чоловіка. Радісно тому, що, враховуючи його гордість і вишуканий смак, він мав витратити чимало грошей на ці заходи.

Позаяк я вирішила бути в добрих стосунках із моїм кузеном, я усміхаюсь йому.

— Як пройшли інші тенісні матчі?

— Чудово. Я виграв усі.

— Справді?

— Ні,— він широко усміхається,— але я сподівався, що ви мені повірите на слово, адже ви не залишилися подивитися.

— Ніхто б не здогадався, що ви гасконець,— дражню я його.

— Та що ви, усі знають напевно, хто я: якщо мене не видає моє хизування, то любов до часнику неодмінно видає. Я чув, що двір багато говорить про це, особливо жінки.

Я шаріюсь, згадуючи сотні коментарів про запах часнику як невід’ємний атрибут короля Наваррського.

— Прикро, що ми всі поїдемо до Фландрії. Доведеться відкласти подорож до Наварри, а я так хотів би познайомити вас із нашою кухнею.

— Будь ласка, пане, не розмовляйте сьогодні про війну з іспанцями, принаймні в присутності королеви-матері,— мій голос серйозний, але я утримую усмішку на вустах, аби її бачили люди, які проїжджають повз нас.

— Я знаю, що її величність не схвалює цю ідею,— відповідає мій кузен, супроводжуючи свої слова звичним для нього знизуванням плечима.— Але мені здається, що його величність з адміралом вирішили воювати.

— Тоді вони змусять мою матір діяти жорсткіше та небезпечніше,— я розмовляю так тихо, що король Наваррський вимушений нахилитися до мене.— Якщо ви всі поїдете до Фландрії і вам там сподобається, ви матимете багато часу поговорити про це. Можете навіть похизуватися по-гасконськи за умови, що поводитиметеся добре. Доки це не станеться, прислухайтесь до моєї поради: не беріть активну участь у суперечках щодо війни.

Він замислюється.

— Мої люди радять протилежне. Вони вмовляють мене відкрито підтримати короля, аби він знав, що ми його союзники.

— Ті самі люди, які називають мене шпигункою?

— Вони не знають вас.

— Ви теж не знаєте мене, пане,— я торкаюсь його руки, даючи зрозуміти, що кажу це без гніву.— Але я сподіваюсь проявити себе, дотримуючись нашої угоди й пропонуючи вам найкращі поради, на які я здатна. Запевняю вас: бути ворогом її величності, навіть уявним ворогом, набагато небезпечніше, ніж змусити Карла думати, що ви байдуже ставитесь до можливої війни. Є вірніші способи завоювати прихильність короля. Коли прийдуть холоди, придворні їздитимуть на полювання. Як і ви, король — завзятий мисливець. Покажіть йому вашу пристрасть. Уполюйте для нього вепра, і ви будете братами, незрівнянно ближчими, ніж зараз. Повірте, такі тактики значно успішніші, ніж розмови про Іспанію, і значно безпечніші.

— Ви хочете сказати, що ваша мати страшніша за загнаного вепра?

— Так, хоча це ви, а не я висловлюєте вголос таку думку.

— Якщо ви не шпигунка, мені не треба боятися,— його усмішка незмінна, а от очі не настільки впевнені.

Коли ми дістаємось готелю Анжу, король Наваррський вагається, озираючись навкруги. Ми побачили Шарлотту одночасно.

— Ідіть до неї.

Мій чоловік пильно дивиться мені в очі.

— Учора я сказала вам те, що думаю. Усе це правда. Пане, ви можете сказати про себе те ж саме?

Я дивлюсь у бік Гіза. Герцог перехоплює мій погляд. Його очі голодні.

— Пані, я завжди виконую умови угоди. Але дозвольте зауважити, що не в наших інтересах публічно ставити одне одного в незручне становище. Прошу вас бути обережною.

— Маю таке ж прохання до вас.

Спостерігаючи, як мій чоловік підходить до Шарлотти й задоволено шепоче щось їй на вухо, я думаю, чи варто було попередити його, що Шарлотта — ставлениця матері. Натякнути, що її величність може використати баронесу як зброю проти нього? Можливо, я мала б так учинити, але я ще не готова до таких зізнань.

Мати зупиняється біля мене.

— Не витріщайтесь на них. Люди подумають, що ви ревнуєте.

Сьогодні ми розмовляємо вперше, і ось це вона хоче мені сказати?

— Я не ревную.

Вона змушує мене взяти її під руку, і ми піднімаємось сходами.

— Якщо ревнуєте, звинувачуйте лише себе. Король Наваррський дав вам чимало шансів підкорити його серце, а ви не скористалися ними.

— Пані, одна ніч у товаристві мого чоловіка не змінила мене. Я залишаюсь байдужою до нього.

— Добре. Байдужість — це сила.

— Ви говорите з якоюсь гіркотою.

— Можливо,— вона витримує паузу.— Мій досвід саме такий. Я шалено кохала вашого батька. Ми були одружені двадцять п’ять із гаком років, але я ніколи не приваблювала його як жінка. Якби я була байдужою до нього, це стало б моєю перевагою.

Гадаю, треба висловити співчуття, адже їй боляче робити таке зізнання. Проте в цю мить я не схильна виявляти доброту до матері.

— Тоді мені пощастило більше, ніж вам.

— Поки що ні. На відміну від вас, я маю синів. Раджу вам, дочко, не використовувати вашу подругу Шарлотту як привід нехтувати вашими шлюбними обов’язками.

— Пані, якби в короля Наваррського не було нащадків, підозрюю, що ви плакали б останньою. Ще одне покоління Бурбонів-протестантів на півдні навряд чи вам сподобається.

— Може, вони оберуть католицизм, як їхня мати. Діти вашого кузена будуть нащадками як Валуа, так і Бурбонів. Це охолодить релігійну боротьбу.

— О так, ми ж любляча родина: жодних ревнощів, жодних інтриг,— я виразно дивлюсь на Анжу, який вітає гостей.— Я бачила, як поводяться ваші сини, пані, і з такою ріднею мені страшно народити більше, ніж одного сина.

Мати відпускає мене. Її очі випромінюють щось схоже на ненависть. Але я не боюсь. Уперше в житті я відчуваю, що можу зробити боляче жінці, яка часто і з певною безкарністю завдавала болю мені.

Мій чоловік повертається й веде мене до столу. Упродовж бенкету я усміхаюсь лише йому, доки не завважую, що моя люб’язність викликає гнів герцога. Перестаралася. Я прагну переконати кузена в щирості моєї обіцянки, але не за рахунок спокою мого коханого.

Мій любий, дочекайтесь, коли закінчиться обід. Я буду вашою партнеркою, а не його.

Коли придворні повертаються до Лувру, більшість із них ледве пересуває ноги. Карл обіймає однією рукою графа де Ларошфуко, а іншою — мого герцога; він наполегливо вмовляє їх стати друзями. Ларошфуко відповідає жартами. Генріх мовчить. Мій чоловік іде в оточенні своєї свити. Він махнув мені рукою, перш ніж сісти на чужого коня. За мить він і дві дюжини дворян включно з моїми братами їдуть із двору. Паланкін залишається в моєму розпорядженні, тож я користуюсь нагодою. Наблизившись до Шарлотти, я стискаю її плечі.

— Поїхали разом.

Завісивши віконця, я питаю:

— Люба моя, як ви?

— Усе добре. Хіба може бути інакше? — вона відводить від мене погляд, по її щоках розливається рум’янець.

— Не хвилюйтесь, ми ж домовилися, що не дозволимо королю Наваррському стати між нами. Можете пліткувати йжартувати про нього так само, як і про ваших колишніх коханців.

— Нема над чим жартувати. Я вважаю вашого кузена приємним. Він неговіркий, але, якщо вже говорить, чесно висловлює свої думки.

Я не знаю, що відповісти. Тиждень тому я сказала б щось уїдливе про запах часнику — один із тих дотепів, над якими весело кепкував мій кузен під час нашої поїздки. Тепер мені це не вдається.

— Я рада, що він виявився приємнішим, ніж ви очікували. Рада, що ми обоє такої думки. Я почуватимусь менш винною, насолоджуючись із Гізом сьогодні ввечері, якщо знатиму, що ви не страждаєте.

Ми потискаємо руки і впродовж усієї поїздки пліткуємо про дивні палкі погляди мого брата Анжу в бік принцеси де Конде.

У Луврі розпочинається бал. Я покірно дозволяю Карлу відвести мене до зали. Король Наваррський танцює з його дружиною. Генріха забрала Генрієтта. Коли танець добігає кінця, вона усміхається мені, ніби запитуючи: «Насмілитесь?»

Так. Без жодних вагань я прямую до них.

— Пане, ви згодні бути моїм наступним партнером?

— Якби це залежало від мене, я був би не лише наступним, а вашим єдиним партнером.

Стільки всього трапилося відтоді, як ми стояли так близько. Цілий день ми не дивилися в очі одне одному, тож перший дотик наших пальців особливо хвилюючий — ми відчуваємо кожен нерв. Я здогадуюсь, що Генріх схвильований не менше, адже його рука тремтить.

Коли ми сходимось утретє, він нарешті збирається з духом.

— Що подумає Наваррський, коли побачить наш танець?

— Нічого, запевняю вас. Ми з моїм чоловіком чудово порозумілися. Маємо намір жити, як і більшість щасливих пар... заплющивши очі на гріхи одне одного.

— Отже, я — ваш гріх? — він усміхається, даючи зрозуміти, що жартує.

— Ви — мій тяжкий гріх. Так думає не лише мій чоловік,— я киваю в бік матері. Вона розмовляє з адміралом, але її очі прикуті до нас.

— Це робить вашу насолоду гострішою, правда?

— Авжеж. Один мудрий чоловік якось сказав мені, що заборонені поцілунки найсолодші,— я торкаюсь язиком верхньої губи.

— Тоді я зараз украду те, що заборонено,— Генріх веде мене до ніші одного з найбільших вікон.

У тіні стоїть Бюссі Д’Амбуаз, обіймаючись з якоюсь не надто знатною фрейліною. Угледівши нас, він квапливо біжить разом зі своєю дамою. Ховаючись за цією парою, Генріх підштовхує мене за масивну завісу біля яскраво освітленого вікна.

— Ви не уявляєте, як я страждав минулої ночі,— шепоче він.— Я тинявся до світанку й заснув лише тоді, коли отримав вашого листа.

Обхопивши руками голову Генріха, я нагинаю його ближче до себе, і наші губи зливаються. Огорнена музикою і м’яким оксамитом, я притискаюсь до його вуха й пристрасно шепочу:

— Я обіцяла вам. Чому ви не повірили мені?

— Віднині я не сумніватимусь у ваших словах.

Його рука торкається моєї шиї, переміщується на груди, там, де вони відкриті вирізом сукні. Потім його губи проходять тим самим шляхом. Я зітхаю, мріючи, аби цей день швидше закінчився, аби мій кузен пішов геть, а разом із ним — і всі придворні, які сміються, п’ють і танцюють так близько, що я чую, як тупотять їхні ноги.

— Генріху, ми не можемо!

— Не можемо,— погоджується він, пригортаючи мене до себе,— але, великий Боже, я до нестями цього хочу.

— Ви прийдете сьогодні ввечері?

— Я прийду сьогодні, завтра, післязавтра... Я буду з вами щоночі. Усе життя.

Звичайно, я знаю, що він перебільшує — він поїде з Парижа, як часто це робить; я, поза сумнівом, вирушу до Наварри. Однак це саме те, що я хочу чути, а він щиро цього бажає.

— Побачимось згодом,— пошепки кажу я.

Я виходжу на світло і з удаваною безтурботністю прямую до герцогині де Невер. На півшляху мене зупиняє мій чоловік, відходячи від своєї свити.

— Пані, дозвольте запросити вас на танець?

— Ви танцюєте? — я знаю, що моя усмішка відверто іронічна, але не можу стриматись.

— Підозрюю, що мої вчорашні зусилля не справили на вас враження, але ви дали мені лише один шанс. Я потребую другого шансу, аби виправдатися у ваших очах. До того ж,— каже він, беручи мене за руку,— від нас цього чекають. Ми ж не хочемо дати привід для пліток, принаймні ми маємо контролювати те, що про нас казатимуть.

Цього разу моя усмішка щира. Поки він веде мене до зали, я розглядаю його і з подивом виявляю, що все гаразд. Мій кузен не взірець моди, але сьогодні він має цілком пристойний вигляд. Я вперше усвідомлюю, що його перлисто-сірий костюм зі сріблястим оздобленням гармонійно доповнює мою сукню.

Певно, мій чоловік прочитав мої думки. Коли ми стаємо на позицію, він каже:

— Ви обіцяли мені розумні поради, пані. Помічниця не приносить користі, якщо її слова ігнорують. Мушу визнати, мій камердинер був у захваті від моєї раптової зацікавленості модою. Гадаю, Арманьяк приречений полюбити вас.

Дивлячись в усміхнене обличчя свого чоловіка, я несподівано розумію, що бажаю йому добра, я точно не бажаю йому лиха, як це було протягом останніх місяців. Ми можемо бути щасливими. Не в традиційному смислі, у якому буває щасливим звичайне подружжя. Паралельно одне одному. Ми немов коні в одній запряжці. Якщо ми штовхатимемо воза разом, будемо господарями власної долі. Це приємна думка.

Новий день, нові урочистості, нова поїздка в паланкіні з моїм кузеном.

— Кого ви граєте? — запитую я, поки ми стоїмо за іншими паланкінами на вулиці Д’Отріш в очікуванні своєї черги на під’їзді до готелю Петі Бурбон.

— Лицаря.

— Напрочуд дивний костюм. Судячи з нього, ви не на боці переможців, чи не так?

— Ваш брат Анжу ставить цю виставу. Гадаєте, я мав якісь шанси опинитися на боці переможців?

— Дуже слабкі. Це несправедливо, адже ви наречений, і всі ці заходи мали б ушанувати вас,— наш паланкін трохи просувається вперед. Визирнувши з вікна, я спостерігаю, як його величність із дружиною заходять до готелю. Побачивши Карла, я згадую дещо.— Пане, ви чули, що герцог де Монморансі поїхав із Парижа сьогодні вранці? Він попросив дозволу в короля. Карл був не дуже задоволений і довго розпитував Монморансі, чому той не може зачекати кілька днів і вирушити з усім двором до Фонтенбло,— не знаю, чи важлива ця інформація, але я намагаюсь викликати довіру мого нового союзника, тож вирішила звітувати йому про все, що трапляється.

— Я чув це від Коліньї,— він зупиняється на мить, відкидає голову й пильно дивиться на мене. Я торкаюсь волосся, перевіряючи, чи не збилася моя тіара.— Дідько! — лайка кузена захоплює мене зненацька.— Мої люди наполягають, аби я нічого вам не розповідав. Але як ви можете щось радити мені, якщо не знаєте те, що знаю я? Монморансі також переконував адмірала поїхати з міста.

— Дивно,— від моїх посмикувань шкіра на потилиці пече.— Коліньї не сказав чому?

— Монморансі не подобається натовп на вулицях Парижа. І погляди, які кидають на його кузена деякі особи, наближені до його величності. Проте адмірал вважає Монморансі боягузом,— король Наваррський закінчує фразу своїм улюбленим знизуванням плечима.— Він не покине Париж без вашого брата, принаймні доки вони не обговорять певні справи.

— Війну з Іспанією?

— Пані, ви ж просили мене не порушувати цю тему,— мій кузен ухиляється від відповіді. Отже, він хоче вірити, що я не шпигунка, але не впевнений у цьому.

Наш паланкін зупиняється востаннє. Кузен подає мені руку, допомагаючи зійти.

— Маю попередити вас,— каже він, коли ми піднімаємося сходами.— У сьогоднішній виставі я потрапляю до пекла й, поки я там перебуваю, балет дуже довго танцює, що значно погіршує враження.

Мій кузен помиляється: балет не найгірша частина вистави. Я закипаю гнівом. Декорації та музика чудові, але вся ця екстравагантна історія навмисно вигадана для приниження мого чоловіка і його підданих.

— Пані,— кажу я матері,— я здивована, що ви дозволили показати таку виставу. Упевнена, що приниження короля Наваррського та його друзів суперечить вашому бажанню об’єднати двір.

— Це не моя ідея.

Можливо, але я ні за що не повірю, що Анжу насмілився б винести таке на сцену без схвалення матері. Я звертаю до неї похмурий погляд.

— Марго, це лише розваги й годі. За мить ваш чоловік звільниться й повернеться до вас. Не думала, що ви так жадаєте його товариства.

Коли жахлива вистава добігає кінця, мій чоловік не повертається. Він залишається біля Карла, який однією рукою обіймає його, а іншою — Коліньї. Король усміхається і жваво розмовляє. Я бачу, що матір кривиться.

— Що ж,— кажу я,— може, мій брат Анжу і хоче бачити мого чоловіка в пеклі, але його величність, очевидно, любить його. Так само, як і адмірала. Закладаюсь, ви воліли б, щоб чоловік, який виїхав з Парижа сьогодні, забрав із собою свого кузена.

— Ви помиляєтесь, дочко, запевняю вас.

— Великий Боже, оце так погода! — Генріх виймає меч і кладе його на стілець.— Я залюбки залишу Париж.

— Поїдете до Фонтенбло?

— Якщо там будете ви.

— А якщо ні? — я вже вирішила, що подорожуватиму з двором незалежно від того, поїде мій кузен із нами чи ні. Але я не маю наміру повідомляти це Генріху, доки не почую його відповідь.

— Тоді я мушу залишитися, навіть якщо тут буде спекотно, немов у пеклі. До речі, про пекло. Я насолоджувався святкуванням вашого весілля більше, ніж міг уявити.

— Рада, що бодай хтось насолоджується,— напружено відповідаю я. Не можу визначити, що дратує мене сильніше: те, як швидко Генріх звик, що я дружина іншого, або те, що він насолоджувався урочистостями лише тому, що його суперника виставили на посміх.

— Годі, Марго! Хіба вас не потішила вечірня вистава?

— Не зовсім.

— Я здивований. Вистава була б іще приємнішою, якби Коліньї теж палав у вогні разом із жалюгідним чоловіком, за якого ви вийшли заміж,— Генріх заплющує очі й глибоко вдихає, наче отримує задоволення від цих образів.— Однак усе закінчилося тим, що адміралу пробачили його гріхи, як і іншим єретикам. Коли Коліньї потратить на той світ, я хочу, аби він навіки залишився в пеклі,— він по-власницьки обіймає мене.— Годі вже думати й говорити про протестантський непотріб.

Я починаю розстібати його камзол.

— Цього вечора король виявляв неабияку прихильність до вашого чоловіка. Мабуть, тому, що Наваррський підтримує цю дурість щодо Фландрії.

Я зупиняюсь.

— Ми ж домовилися не говорити про протестантів.

— Звісно. Ми говоримо про придворних, про впливових осіб, про політику взагалі. Звичні для нас теми.

Генріх має рацію. Я завжди обговорювала з ним головні події дня, завжди радила йому, як досягти успіху при дворі, де обізнаність, милість і впливовість тісно пов’язані. Протягом років я розповідала йому про вчинки моїх братів і матері, щоправда, сподіваюсь, не розкрила нічого, що зашкодило б моїй родині. Однак розмовляти з ним про те, що я чула від короля Наваррського,— інша справа.

— Я майже не бачила короля Наваррського сьогодні. Здається, я частіше зустрічалася з ним до весілля. Звісно, я не скаржусь.

Генріх киває.

— Я теж. Що менше часу ви проводитимете в товаристві цього чоловіка, то краще. Проте ви будете змушені їздити з ним, сидіти поряд, танцювати, спілкуватися з його людьми. Саме тому я просив би вас пильно стежити за ними й не пропускати повз вуха те, що вони говорять.

Я ошелешено дивлюсь на нього.

— Ви просите стежити за королем Наваррським, але його союзники вже звинувачують мене в цьому.

— Чом би й ні? Він ніщо для вас, а думка його людей взагалі нічого не значить.

Великим пальцем він піднімає за підборіддя мою голову й нахиляється поцілувати мене. Я відвертаюсь, і його губи лише ковзають по моїй щоці.

Він украй здивований.

— Маргарито?

— Він не ніщо,— мій голос лунає впевнено. Велика несподіванка для мене, адже до цієї миті я не підозрювала, що можу виявити відданість до короля Наваррського за таких обставин.— Він мій чоловік, хоч і небажаний.

— Хіба це не просто слово?

Цікаве питання. Як не дивно, я не замислююсь над відповіддю — вона приходить сама.

— Шлюб треба поважати, і я хочу бути гідною дружиною.

Генріх сміється: неприємний звук, більше схожий на гавкання собаки, ніж на теплий, лагідний сміх, яким ми зазвичай обмінювалися.

— Ваша раптова любов до пристойності вражає мене. Ми самі вирішуємо, що заслуговує на повагу, а що — ні. Інакше те, що ми називаємо коханням, було б банальною зрадою. Але я щось не пригадую, щоб ви опиралися моїм обіймам.

Я знаю, що це говорить гордість Генріха, а не його серце, але його слова дошкуляють мені. Чому він не хоче спробувати зрозуміти мою позицію?

— Я не прошу вас зрадити довіру вашої дружини.

— Який у цьому сенс? — він дратівливо уриває мене.— Вона не може сказати нічого цікавого і, безперечно, нічого корисного,— Генріх відступає на кілька кроків і одразу повертається. Він у розпачі.— Маргарито, я змушений постійно підтримувати мій вплив на короля і докладати всіх зусиль, аби становище моєї родини не похитнулося. Ви забули, що два роки тому його величність погрожував убити мене через кохання до жінки, якій зараз я не можу довіряти? Тоді ви були ладні зробити для мене будь-що,— Генріх замовкає. Може, він помітив мої здивовані очі, помітив, що я шокована його словами, які спотворюють реальність?

— Ви ладні були зробити будь-що, аби врятувати мене,— виправляється він.

— Якби ваше життя було в небезпеці, я зробила б усе, що в моїх силах, аби зберегти його,— я повільно наближаюсь до нього, побоюючись, що він знову відвернеться, хоча не менше мене лякає, що його подальші слова, як і останні, розчарують мене.— Як ви можете казати, що не довіряєте мені? — Він мовчить, тож я простягаю руку і торкаюсь його рукава.— Король Наваррський не претендує на моє кохання, і я відмовила йому у здійсненні шлюбних прав стосовно мого тіла. Ви маєте і те, і те. Однак попри все він заслуговує на відданість і впевненість у тому, що я не підтримую його політичних супротивників,— я міцніше стискаю пальці, відчуваю тепло руки, яка стільки разів тримала мене в обіймах. Я прагну його розуміння.

— Якщо ви не допоможете мені в боротьбі з Наваррським, як я можу бути впевненим, що ви не зрадите мене й не приєднаєтесь до нього? — таке питання схоже на ляпас.

— Даю вам слово.

Цього має бути достатньо. Учора він сказав, що віднині не сумніватиметься в моїх обіцянках. В очах Генріха я бачу кохання, але також бачу гнів. Сподіваюсь, кохання переважить. Потім він демонстративно відкидає мою руку.

— Слово жінки ненадійне, як і її почуття. Ви присягалися, що я завжди буду для вас усім, натомість тепер ви відмовляєтесь підтримати мене в боротьбі проти чоловіка, який волів би позбавити мене прихильності короля й усіх моїх привілеїв. Більш того, ви стали союзницею єретика, який прагне не лише зашкодити вірним католицьким підданим його величності, а й знищити Святу Церкву, що є основою всього порядку у Франції.

Мої очі щипає від сліз.

— Коханий...

— Не звіть мене так.

— Генріху, будь ласка. Я кохаю вас і готова бути для вас усім, тільки не вашою шпигункою при королі Наваррському.

Генріх вкладає свій меч у піхви. Витримує паузу.

— Я йду,— він вижидально дивиться на мене.

Я нажахана, мене охоплює паніка. Якась частина мене хоче благати вибачення й розкаятися у своєму рішенні. Але загалом я усвідомлюю, що втомилася, що на мене постійно тиснуть і пропонують любов лише за умови, що я робитиму те, чого від мене вимагають. Саме так любила мене моя мати. І мій брат Анжу. А зараз цей чоловік, який незліченну кількість разів присягався, що кохає мене заради мене самої, крає мені серце своїми амбіціями. Я можу пробачити це, хоча така поведінка підтверджує жорстокі напівзабуті насмішки моєї матері про те, що герцог кохає мене лише тому, що я королівського роду.

— Якщо ви покинете мене сьогодні, Генріху, залишите на самоті з вашими злими словами й несправедливими звинуваченнями, не розраховуйте на теплий прийом завтра,— мені було важче сказати ці слова, ніж я гадала, але сам факт, що я зуміла їх вимовити, здається дивовижним.

Відвернувшись, він прямує до вікна. Коли герцог майже дістається підвіконня, я бачу, що він вагається. Я сподіваюсь, що він передумає, але цього не сталося. Відчинивши стулки, Генріх закріплює драбину і зникає швидко й тихо, немов привид.

У перші миті я сумніваюсь, що ми взагалі зустрічалися. Може, все це наснилося мені в кошмарі, і насправді Генріх от-от прийде на побачення. Я бажаю цього всім серцем, вдивляючись у нічне небо, що простирається за незачиненим вікном. Сльоза, що струмить моєю щокою, розвіює ці ілюзії. Я падаю додолу, потонувши в шовках своєї сукні. Затуливши обличчя руками, я безутішно плачу.

Герцог прийшов. Герцог пішов. Я відштовхнула чоловіка, якого кохала і за якого не могла вийти заміж, заради чоловіка, за якого я вийшла заміж, але ніколи не покохаю.

Глава 19 21 серпня 1572 — Париж, Франція

ене засліплює відблиск сонця на обладунках придворних, які готуються вийти на ристалище. Бенкети, бали, турніри... як же мені набридли всі ці розваги. Не менше за спеку.

Сидячи між матір’ю та дружиною короля на балконі, зведеному спеціально для того, аби ми могли добре бачити бій, я дивлюсь в інший бік, поки моїх братів вітає натовп. Їх супроводжує Генріх — один із небагатьох обраних. Усі піддані короля перевдягнені в костюми амазонок. Зазвичай я посміялась би над таким видовищем, але сьогодні я не в гуморі. Минулої ночі моя угода з королем Наваррським втратила сенс. Спостерігаючи, як глядачі аплодують Генріху, я з болем згадую, якою самотньою я почувалася, коли прокинулася сьогодні вранці й не відчула його запах на своєму тілі. Мене охоплював страх, що ми розлучилися навіки. Я звертаю погляд на свого чоловіка в костюмі турка. Позаяк турнір більше нагадує виставу, його роль передбачає, що він зазнає поразки, але це не заважає йому усміхатися мені й показувати мої кольори на його рукаві. Я силкуюсь усміхнутися у відповідь, але мені це не вдається. Тож я розвертаюсь до балкона навпроти, де вмостилася мати Генріха, герцогиня де Немур, яка обмахується віялом. Розглядаючи її, я думаю, що її рот дуже схожий на рот Генріха. Аж тут я бачу кров, що цебенить із руки, яка тримає віяло.

Мені перехоплює подих.

Мати якось дивно зиркає на мене.

Учепившись руками в перила, я глибоко вдихаю повітря, намагаючись опанувати себе. Разом із повітрям мене огортає запах крові. Цей запах добре знайомий мені з полювання. Але з такої відстані відчути його неможливо! Я дивлюсь униз. Потішний бій ще не розпочався, а земля вже багряна від крові. Звідки вона з’явилася? Я спостерігаю за реакцією людей довкола мене. Але всі сміються, плескають у долоні або улюлюкають у відповідь на передмову до вистави. Ніхто не шокований і не переляканий. Я знову дивлюсь на ристалище. Кров зникла. Я хитаюсь на сидінні, міцніше вчепившись у перила. Зупинившись, я змушую себе глянути в бік герцогині. Як я й підозрювала, жодних слідів крові на її руці немає.

Я намагаюсь переконати себе, що це була галюцинація, викликана сліпучим світлом або спекою. Коли Генріх покинув мене вчора, я майже не зімкнула очей, а відтак особливо чутлива до нещадної погоди. Проте попри всі раціональні аргументи, жахливе передчуття вже оволоділо мною. На пам’ять приходить почута в дитинстві розповідь матері про те, як вона передбачила смертельне поранення мого батька. Може, зі мною сталося те ж саме? Може, потішний бій закінчиться смертю? І хто помре? Я уважно стежу за королем Наваррським: його люди наступають, але їх відкидають назад. Охоплена панікою, я думаю, що мій розрахунок невірний. Зрештою, кров текла з руки Генріхової матері. Я зосереджую увагу на своєму герцогу. Раптом з ним трапиться лихо, його поранять або гірше, а ми так і не примирилися! Я напружена, як струна, але на ристалищі нічого надзвичайного не відбувається. Геть нічого. Амазонки перемагають. Бій закінчено. Усі аплодують. Я роблю спробу плеснути в долоні, проте я з такою силою чіплялася за перила, що мої пальці заніміли.

Підвівшись з усіма королівськими фрейлінами, я розкидаю квіти переможцям. Я маю розслабитися. Однак мені не стає легше. Я вибігаю геть. Я мушу побачити Генріха. Біля сходів я помічаю Карла та його амазонок, але Генріха серед них немає. Неподалік від його величності пишна тканина, що спадає з балкона, легенько рухається. Вітер не дме. Здійнявши завісу, я зазираю всередину. Там, зачаївшись у тіні, Генріх відповідає на уклін незнайомого мені чоловіка з вузьким обличчям й темною бородою.

— Не треба було приходити сюди,— до мене чітко долинають слова Генріха, коли я залізаю під балкон.

Угледівши мене, Генріх ховає незнайомця за своєю спиною.

— Пані,— каже він,— учора ви обіцяли, що ніколи не видасте мене Наваррському. Якщо ваша обіцянка дійсна і вдень, нікому не кажіть, що ви бачили тут.

Перш ніж я встигаю щось сказати, він зникає крізь отвір у завісі так само, як і чоловік із загостреним обличчям.

Повернувшись на світло, я намагаюсь знайти його й опиняюсь на відстані кількох футів від свого чоловіка. Він здивовано піднімає брови, але не питає, чому я ховалася. Можливо, він бачив, як виходив Генріх, і думає, що ми зустрічалися, аби пошепотітися наодинці. Мені байдуже, що він думає. Я мушу попередити його, хоча не знаю, про що саме.

— Пане, я надзвичайно рада бачити вас і буду вдячна, якщо ви запропонуєте мені руку.

Він одразу подає її.

— Пані, попри спеку, ваша рука холодна, як лід,— він пильніше приглядається до мене.— І ви тремтите. Що сталося?

— Я боялася... Боялася, що когось поранять під час турніру.

Мій кузен виглядає збентеженим.

— Зачепили хіба що мою гордість. Це друга «битва», яку я змушений програвати за останні два дні.

— Я маю на увазі не репутацію, а рани, з яких тече кров,— наполегливо шепочу я.

— Пані, мене не поранено, а от із вами не все гаразд. Дозвольте відвести вас до ваших апартаментів.

— Ні,— я відсахуюсь,— ображена як на нього за те, що він не розуміє, так і на себе за те, що не знаю напевно, що хочу сказати.— Я бачила кров. Бачила там, де її насправді не було.

Я чекаю, що він засміється або знову скаже, що я хвора, але він спокійний. Він веде мене до балкона, де вже нікого немає. Усівшись на задній лавці, яку не видно знизу, мій кузен жестом запрошує мене сісти поряд.

— Де?

— На полі,— я не вважаю за потрібне згадувати герцогиню де Немур, і без того я можу видатися божевільною.

Він мовчить. Це підбадьорює мене.

— Ви теж бачили?

— Ні, але...— він витримує довгу паузу. Його обличчя, зазвичай таке люб’язне, змінюється, наче він скинув маску й розкрив свої сумніви. Минулої ночі я грав у кості з герцогом Анжу, сеньйором Бюссі Д’Амбуазом, маркізом де Ренель і сеньйором де Піль. Ця партія не була дружньою. Зрештою, були часи, коли Піль та Анжу дивилися одне на одного з протилежних боків муру під час облоги Сен-Жан-Д’Анжелі; Бюссі та Ренель, попри те, що вони кузени, судяться одне з одним. Дотепи, якими обмінювалися гравці, більше скидалися на образи, ніж на жарти. Потім до нас приєднався герцог де Гіз. Я здивувався, побачивши його...

Ми обоє знаємо, про що йдеться: він гадав, що вночі Гіз буде зі мною.

— Я не мав жодного бажання грати з ним. Я збирався піти, але ваш брат сказав: «Нужбо, кузене, ви відібрали найцінніший скарб Гіза, принаймні дайте йому можливість обчистити ваш гаманець». Я повернувся на своє місце, не бажаючи сперечатися. Анжу взяв кості. Поки він трусив їх, я побачив, точніше, мені здалося, що побачив, як між його пальцями цебеніла кров,— я подаюсь уперед і торкаюсь коліна мого кузена.— Спершу я подумав, що він так міцно стискав кості, що нігті впилися у шкіру. Проте, коли він кинув їх, його рука була неушкодженою, а кров зникла,— я з розумінням киваю.— Це повторилося і з Гізом. Я не забобонна людина, але, коли партія закінчилася і я забрав мій виграш, я припинив гру і пішов разом із моїми підданими. Ніякі кпини Анжу не змусили б мене знову сісти за стіл,— він знизує плечима, після чого його звична маска знову повертається.— Звісно, у своїх апартаментах я посміявся над собою. Коли власна уява навіює тобі видіння, це смішно.

— Не смішно — розумно. Моя мати колись сказала мені, що лише дурні не звертають уваги на видіння.

— Не впевнений, що я вірю в такі знамення.

Я розумію, чому він не бажає змінювати своє скептичне ставлення. Кров не може віщувати нічого доброго. Однак на його обличчі читається така вперта відмова прислухатися до попереджень, що я розумію: її не похитнути. Я не можу наполягати. Наскільки я пам’ятаю, нотації ніколи не справляли на мого кузена бажаного ефекту. Наразі я намагаюсь зблизитися з ним, а не відштовхувати його. Так склалося, що він єдине, що в мене залишилося.

— Вірте чи ні, але раджу вам бути обережним. Якщо ви не визнаєте інших причин, вважайте причиною те, що ви самі помітили: дружба між вашими підданими й моїми братами сходить нанівець. Урочистості на честь нашого весілля закінчуються сьогодні. По двох днях його величність вирушить до Фонтенбло. Куди поїдете ви?

— Я? — він здивовано дивиться на мене.— Ми супроводжуватимемо короля, доки мені не доручать їхати до Фландрії.

Я полегшено зітхаю, адже мене переслідує відчуття, що тут небезпечно. Якщо двір переїде до Фонтенбло, може, воно зникне.

Увечері я складаю список тих, кого хочу бачити у своїй свиті. Прийшов час готувати мою матір до сну, але я не рушу з місця, упевнена, що не потрібна їй. Я помиляюсь. Коли Генрієтта з Шарлоттою виконали свої обов’язки, вони прийшли до моїх апартаментів і поскаржились на мою недбалість.

Я усміхаюсь їм.

— Я воліла б бачити вас фрейлінами в моїй свиті й ніколи з вами не розлучатися.

— Що за дурниці! — Генрієтта наливає собі води, змішуючи її з вином.— Ми не розлучимось. Ваш чоловік говорив щось про подорож до Наварри?

— Зі мною не говорив,— я дивлюсь на Шарлотту.

— Постійно говорить,— усміхається вона.— Він сумує за Наваррою, особливо за горами.

— Краєвиди — це добре, але споглядання гір не можна порівняти із спостереженнями за інтригами придворних,— Генрієтта зазирає через моє плече до списку.— Якщо принцеса де Конде погодиться стати вашою першою фрейліною, вам доведеться заплатити за це високу ціну. Хочете, аби Анжу постійно тинявся біля вас?

— Я знаю, він цікавиться нею, проте підозрюю, що він лише прагне дошкулити Конде.

— Ваше припущення хибне. Ваш брат до нестями закоханий.

— Кохання несумісне з його вдачею.

— Хтозна,— герцогиня зіщулює очі.— В амурних справах трапляються несподіванки. Правда, Шарлотто?

Моя друга подруга червоніє по самі вуха.

— Шарлотта?

— Ваш чоловік її причарував. Хай заперечує, якщо хоче. Я бачу певні ознаки.

— Я вважаю його приємним. Що тут поганого?

— Нічого поганого, просто це дивно. Мені доведеться припинити жартувати про короля Наваррського,— Генрієтта демонстративно зітхає, наче на неї чекає важке випробування.

— Ви мали б зробити це для мене,— я відкладаю перо і підводжусь налити собі вина.

— Я не ваша мати, Марго. Мої жарти розраховані лише на присутніх. Але тепер Шарлотта не отримуватиме від них задоволення. Мабуть, і ви теж.

— Тобто? — я вмощуюсь на стільці й ставлю келих на стіл. Я здогадуюсь, що вона скаже. Дивно, що Генрієтта не порушила цю тему раніше.

— Сьогодні ви з Гізом майже не дивилися одне на одного, а ті кілька поглядів, якими ви обмінялися, були сумними або напруженими. Ви не танцювали з герцогом, проте тричі обирали партнером свого чоловіка, поки герцог розгнівано спостерігав за вами. Невже король Наваррський став між вами?

— Звісно, ні! — я не маю наміру розголошувати причини сварки між мною та Генріхом.— Про це вже пліткують?

— Дуже активно. Усе почалося сьогодні вранці, коли стало відомо, що Гіз грав у кості минулого вечора, коли мав бути з вами.

— Коханці інколи сваряться,— я намагаюсь промовити це, як досвідчена жінка.

— Так. І навіть набридають одне одному. Але, Марго, якщо Гіз вам набрид, це буде найбільшою з усіх амурних несподіванок, які трапилися після вашого весілля.

Щира правда. Саме тому, що б я не казала минулої ночі, я не готова розривати стосунки з Генріхом. Цікаво, чи готовий він до розриву зі мною?

Схоже, моє обличчя відбиває цю сумну думку, адже Генрієтта сідає біля мене.

— Не сумуйте, усе минеться. Якою б не була причина вашої сварки, б’юсь об заклад, що в усьому винна спека. Як можна бути люб’язними, коли люди почуваються так, ніби їх смажать живцем?

— Може, треба передати йому листа.

— Ні, не треба! Це ж не ваша провина.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що ви — моя подруга і представниця чарівної статі,— Генрієтта сміється.— Не витрачайте зусилля на пояснення, хто винен, а хто ні. Я й без доказів розумію, що ви — постраждала сторона.

— Це справді так.

— Я ж казала. Отже, герцог мусить миритися першим або принаймні він має так відчайдушно хотіти зустрічі з вами, що забуде, що ви теж почасти винні. Ви не побачите його сьогодні?

— Ні.

Але не тому, що я йому відмовлю.

— Добре. А завтра ми розпочнемо кампанію, аби він на колінах просив у вас вибачення.

Я знову й знову згадую, як я вперше прокинулася вдосвіта, сподіваючись привернути увагу Генріха, коли він грав у теніс. Того дня він змагався з Анжу. Сьогодні він грає з Карлом проти мого чоловіка та зятя адмірала. Навпроти мене сидить Анжу, він спостерігає за ними, поклавши голову на коліна матері. Вона ніжно перебирає пальцями його волосся, і цей жест нагадує мені, як я робила те ж саме з Генріхом. Перш ніж чоловіки почали гру, мій чоловік привітав мене, а може, привітав Шарлотту, яка сидить біля мене. У будь-якому разі я помітила, що Генріх трохи напружився: це свідчить, що він ще не звик виявляти байдужість до знаків уваги короля Наваррського в мій бік. Проте коли я перехоплювала його погляд у перерві між сетами, він швидко відвертався.

— Якби ж з’явився якийсь приємний дворянин і пофліртував із вами,— каже Генрієтта, помітивши, що його очі уникають мене. Вона витягує шию.— Ось і сеньйор де Ла Моль. Він єретик, але дуже гарний єретик,— вона кличе його. Я виразно дивлюсь на неї.— Чом би й ні? — шепоче вона.— Так, він звичайний придворний зі свити Алансона, але найкращий танцівник при дворі.

Ла Моль сідає між нами, приголомшений власним щастям. Я усміхаюсь йому, сумніваючись, що Генріх помітить це і якось відреагує.

Сеньйор витріщається на мене, немов дитина — на тацю з солодощами.

Що замислила Генрієтта?

Карл здобуває перемогу. Ми радісно аплодуємо, але овації уриває крик:

— Мій королю, вони застрелили адмірала!

Сеньйор де Піль уривається до двору, зупиняється біля Карла.

— Що? Що ви сказали? — питає король.

— Я щойно з вулиці Бетізі. В адмірала стріляли, коли він повертався з Лувру.

Кров! Я знала, що це видіння щось означає.

Придворні зойкають. Протестанти підстрибують зі своїх місць. Чути шепіт і різні коментарі, серед яких чітко вирізняються слова: «Дякувати Богу!» Між тим на майданчику Карл спотикається і кидає ракетку додолу.

— Якого біса! — кричить він, розглядаючи трибуни.— Коли я нарешті заспокоюсь? Коли це припиниться? Чому вас не задовольняє мир, який я намагаюсь вам дати?

Навпроти короля стоїть чоловік, за якого я вийшла заміж чотири дні тому. Він блідий, як стіна. Його партнер Теліньї геть приголомшений.

— Адмірал помер? — голос матері спокійний. Дивно.

— Ні, дякувати Богу! Небеса врятували його: тієї миті, коли в нього випустили кулю, він нахилився зав’язати шнурок. Інакше я впевнений, що приніс би вам гіршу звістку. Проте він отримав важкі поранення.

— Мій бідолашний батько! — вигукує Карл.— Амбруаз Паре мусить негайно їхати до нього.

— Ви! — сеньйор де Піль дивиться повз короля, звинувачувальним жестом указуючи на Гіза.— Я знаю, що це ваших рук діло.

Герцог мовчить, відповідає лише зневажливим поглядом.

— Хто б не скоїв цей злочин, я знайду його,— Карл дивиться на герцога, потім на Піля і, зрештою, на мого чоловіка.— Він буде покараний.

Я розвертаюсь до матері побачити її реакцію. Вона пішла! Так само, як Анжу і барон де Рец, який сидів біля неї з іншого боку. Карл щодуху біжить геть, кличучи своїх радників. Щойно він зникає, сотні тіл починають ворушитися. Змішуватися з натовпом безглуздо. Натомість я спускаюсь і підходжу до сітки, яка відділяє гральний майданчик. За звичкою я спершу шукаю поглядом герцога. Як і мати, Генріх теж пішов. А мій кузен залишився. Він веде розмову з Пілем.

— Чоловіче! — я навмисно вживаю це звертання, аби привернути увагу. Попри нашу домовленість, я не називала його чоловіком публічно. Це спрацьовує. Король Наваррський зустрічається зі мною поглядом і прямує до мене. Його люди йдуть слідом.

— Пані.

— Сумні новини.

— Так, але підозрюю, що для різних людей причини засмученості різні. Гадаю, деяким прикро не через те, що на адмірала вчинили замах, а через те, що він вижив.

— Він точно вижив? — дехто з підданих мого чоловіка реагує на це питання ворожими поглядами.

— Піль не знає напевно. Він побіг сюди, коли Коліньї ще несли до його дому.

— Ви підете туди,— це твердження, а не питання.

— Негайно.

— Обережніше на вулицях,— сеньйор де Пардайян, який називав мене шпигункою, глузливо сміється за спиною мого кузена. Я вибухаю гнівом.— Смійтеся скільки завгодно, пане! — сердито кричу я на нього.— Але, хто б не поранив адмірала, він, поза сумнівом, захоче вистрілити і в мого чоловіка.

— Вона має знати,— шепоче хтось.

— Ходімо, Марго,— Генрієтта торкається мого рукава.— Цим ідіотам бракує розуму, аби розрізнити ворогів і друзів. У них манери селян,— вона обурено випльовує останнє слово.

Вона має рацію. Навіщо витрачати час та емоції на людей, які знущаються з мене? Я відвертаюсь від загорожі.

— Зачекайте,— чути голос мого кузена. Озирнувшись, я бачу, що він наблизився до сітки, учепився пальцями у петлі точнісінько, як робив це наступного ранку після нашого весілля.— Прошу вибачення за моїх людей, вони надто схвильовані,— він чекає на якусь відповідь, але я мовчу. Мені добре відомо, що його піддані вважають мій католицизм і приналежність до роду Валуа нездоланними перешкодами між нами; вони ніколи не довірятимуть мені. Я не прикидатимусь, що все гаразд.— Коли ми розмовляли вчора,— веде далі він,— ви передбачили такий розвиток подій, що дає підстави прислухатися до ваших сьогоднішніх слів. Я піду озброєним. Я буду обережним.

Я киваю, не розуміючи, чому так переймаюсь, якщо взагалі переймаюсь, безпекою мого кузена. Є значно гірші речі, ніж стати вдовою.

Вулиці вщент заповнені людьми. Я рада, що їду на коні, адже карета не змогла би протиснутися. На вулиці Бетізі звели ще одні ворота, які охороняють протестанти. Годину тому Карл наказав усім католикам, які живуть по сусідству з адміралом, тимчасово покинути свої домівки, аби забезпечити кращий захист Коліньї. Він також заборонив містянам носити зброю. Проте коли ми спішуємось, я помічаю під плащем перехожого блиск меча та пістолета. Карл хоче бачити Коліньї попри запевнення Амбруаза Паре, що чоловік житиме. Мати тримається якнайближче до короля. Я теж намагаюсь бути попереду, штовхаючись ліктями, коли це необхідно. Пан Паре чекає на нас усередині. Він вражений кількістю людей у королівському кортежі так само, як і дюжина протестантів, які охороняють двері та сходи, що ведуть до опочивальні адмірала.

— Ваша величносте,— Паре уклоняється,— я витяг кулю з ліктя адмірала і видалив залишки мізинця, розтрощеного внаслідок пострілу.

Карл здригається, почувши подробиці ампутації.

— Адмірал відпочиває, але бажає бачити свого короля. Ви дозволите попросити вас відвідати його самому?

— Мені не подобається ця ідея,— бурмоче хтось.— Не треба його величності лізти самому до осиного гнізда.

— Я впевнена, пане, що в кімнаті вистачить місця для десяти людей. Стільки придворних схвильовані станом його здоров’я: їм мало знати на словах, як він почувається,— каже мати.

Королівський лейб-медик достатньо розумний, аби не суперечити її величності, тож він ствердно киває. Карл, Анжу, мати й головні радники короля піднімаються сходами. Я приєднуюсь до них останньою.

В опочивальні страшенна задуха. Адмірал лежить на ліжку. Почувши наші кроки, він піднімає голову.

— Ваша величносте, мені прикро, що я не в змозі привітати вас належним чином.

— А мені прикро, мій любий батьку, що на вас учинили такий жорстокий замах.

Карл наближається до ліжка, замінивши мого кузена, який, не дивлячись на мене, тихо відступає до відчиненого вікна, де стоять Піль і Теліньї.

— Я звелів провести розслідування цього підступного нападу,— каже король, обережно торкаючись перев’язаної руки адмірала.— Хто б це не був, він завдав удару і мені, адже ви — моя права рука і надійний радник.

— Сподіваюсь, ваша величносте, я незабаром одужаю і знову сидітиму біля вас у залі для нарад. Поки мене немає, прошу вас прислухатися до вашої совісті, а не до тих, хто прагне використати вас для своєї вигоди, а не для блага Франції.

— Адмірале,— каже мати,— вам немає чого боятися. Я завжди поряд із його величністю.

Маю вагомі сумніви, що це заспокоїть адмірала.

Теліньї виступає вперед.

— Ваша величносте, ми з моїм батьком цілком довіряємо вашому слову. Чи можемо ми розраховувати, що герцога де Гіза заарештують, перш ніж закінчиться цей жахливий день?

Адмірал звертає на свого зятя застережний погляд.

— Якщо ви маєте докази провини герцога,— каже Карл,— наказую вам виконати свій обов’язок переді мною і продемонструвати їх.

— Усі знають, що Гіз присягався вбити мого батька відтоді, як був дитиною.

— І всі знають,— мовить мати,— що його величність заборонив будь-які спроби втілити цю клятву в життя. Проте,— зітхає вона,— запальні чоловіки часто суперечать монаршій волі.

Неймовірно! У кімнаті, повній протестантів, мати щойно припустила, що мій коханий може бути винним у пораненні адмірала. Вона кинула його на поталу скаженим псам!

— Однак пане,— додає вона,— для розслідування необхідні докази, а не припущення.

— Ваші величності, можливо, ви не чули, але ми знайшли аркебузу, ще гарячу після пострілу. Зброя була на першому поверсі будинку, розташованому на території церкви Сен-Жермен-л’Озеруа. Будинок належить герцогині де Немур.

Я похолола від згадки про матір Генріха.

— Ця справа потребує розслідування,— каже Карл.

— Ви маєте слово короля! — тріумфально кричить мати.— Годі вже говорити про це. Такі розмови не заспокоюють. Адмірал має відпочити, чи не так, пане Паре?

Я бачу, що союзники адмірала не надто задоволені. Так само, як і католики, які супроводжують його величність. Я замислююсь, чи усвідомлює адмірал, який останнім часом невпинно добивався зближення між протестантськими та католицькими підданими Карла, що замах на його життя поглибив конфлікт, чи фізичні страждання не дозволяють йому думати. Натомість я усвідомлюю, і мені дуже боляче. Мене осяйнула жахлива думка, що моєю рукою скористалися даремно: незабаром я стану дружиною короля, який воює з моїм братом. Я дивлюсь на мого кузена: він мовчки спостерігає за всім, що відбувається. Чи вистачить йому сил поєднати Бурбонів і Валуа, досягти того, що не вдалося його батькові? Чи здатен він, якщо знадобиться, зайняти місце адмірала при моєму братові?

— Пане,— мати нахиляється до Коліньї,— я залишаю вас. Знайте: попри всі наші суперечки, я бажала б усім серцем, аби вас не поранили,— мати випростовується і жестом кличе дворян, яких ми привели з собою.— Ходімо, адмірал у колі друзів. Я впевнена, вони радше пожертвують життям, ніж дозволять комусь заподіяти йому шкоди.

Поки всі виходять, Карл затримується і про щось шепочеться з Коліньї. Я наближаюсь до мого кузена, навмисно не звертаючи уваги на його приятелів, роздратованих моєю присутністю.

— Пане, ви повертаєтесь з нами до Лувру?

— Ні, пані, я буду тут якийсь час.

Я відходжу до Карла й беру його під руку. Він із таким сумом дивиться на адмірала, що крає мені серце.

— Вірте мені, батьку,— лагідно каже він.— Я помщуся за вас, кого б мені не довелося покарати.

Мати, яка чекає в ногах ліжка, знервовано переминається з ноги на ногу.

— Я пришлю до вас охоронців, аби бути впевненим, що ніхто не турбуватиме ваш спокій.

Король стискає мою руку, що лежить на згині його ліктя. Ми протискаємось крізь натовп протестантів у чорному вбранні й прямуємо до наших коней. Коли всі сидять у сідлі, Карл повертається до матері:

— Цей підступний злочин — наслідок ворожнечі між домами Шатільйон і Гіз. Дім Гізів заплатить за це,— вигукує він.— Я накажу герцогу прийти, щойно ми дістанемось Лувру.

— Вибачте, ваша величносте,— каже мати,— його милість попросив дозволу покинути Париж, побоюючись, що якийсь розлючений гугенот може застрелити його, перш ніж з’ясується правда. Я дозволила йому.

Нарешті бодай одна приємна новина за цей жахливий день.

Коли настає час лягати в ліжко, я геть виснажена, і причина не в тому, що я перевтомилася. Мене пригнічує напружена атмосфера, яка панує при дворі. Чути безліч припущень про те, що сталося: починаючи з прямолінійних, наполегливих скарг протестантів, які стверджують, що в адмірала стріляв Генріх, і закінчуючи чудернацькими теоріями, які не варті уваги,— серед них вирізняється думка, що гугеноти покалічили власного лідера, сподіваючись, що поранений адмірал матиме ще більший вплив на короля. Дехто з тих, хто вважає винним Гіза, згадує й мене.

— Коли придворні цікавляться, чому герцог поводиться так, ніби хоче накликати гнів короля, ті, хто звинувачують Гіза, відповідають, що підтримка вашого шлюбу з боку адмірала стала останньою краплею,— каже Жийона, допомагаючи мені вмоститися під ковдрами.

— Яка маячня!

— Герцог прийде сьогодні?

— Він поїхав з міста,— я намагаюсь говорити невимушено, наче зовсім не переймаюсь звинуваченнями проти нього і його тривалою відсутністю в моєму ліжку.

Хтось грюкає у двері мого передпокою. Хто це може бути?

— Зачекайте,— кажу я Жийоні, коли вона вже прямує до дверей.— Допоможіть мені надіти сюрко. Хто б це не був, я не прийматиму його в ліжку.

Ми разом проходимо допередпокою. Вона відчиняє двері — на порозі стоїть мій кузен. Біля нього я бачу одного пажа, а за його спиною — принаймні чотирьох дворян із його свити.

— Вибачте, що я так запізнився, люба дружино,— каже він із люб’язною усмішкою.— Я затримався в адмірала.

Я вкрай збентежена. Те ж саме відчуває Жийона. Вона безпорадно дивиться, як король Наваррський та його піддані уриваються всередину, не чекаючи мого дозволу. Мій кузен бере мою руку, підносить до губ і демонстративно цілує. Уся ця сцена нагадує недолугий фарс.

— Панове,— мовить він, усміхаючись усім довкола, але ніхто не усміхається у відповідь,— мені треба поговорити з королевою наодинці.— Він обвиває рукою мій стан і веде мене до опочивальні. Попри розгубленість, я не опираюсь. Коли він відпускає мене й зачиняє двері, мій язик розв’язується.

— Ви збожеволіли? Вранці ви сказали мені, що цінуєте мої поради, а ввечері вдираєтесь до моїх апартаментів, немов справжній чоловік, незважаючи на ваші обіцянки відмовитися від шлюбних прав.

— Заспокойтеся,— каже він, піднімаючи руки на знак примирення.— Я прийшов не порушувати нашу угоду, а отримати з неї найбільшу користь.

— Справді? Не розумію, яким чином!

— Мені здається, що у такий день, як сьогодні, коли католики кляли мене на вулицях і брязкали мечами, а мої піддані погано висловлювалися про вашу родину, ми маємо нагадати всьому двору про те, що мене з королем пов’язують особливі узи: ви — моя дружина. Ось чому я так відкрито відвідав ваші апартаменти.

— Вас бачили?

— Я доклав усіх зусиль, аби мене побачило якнайбільше людей.

Я така розгнівана, що можу лише лаятися.

Мій кузен притискається ближче.

— Пані, я справді вважаю, що ця хитрість у наших інтересах. Невже ви хочете, аби мир порушився?

Його слова перегукуються з моїми сьогоднішніми думками, з моїми страхами щодо того, що мій шлюб визнають недійсним через останні події. Може, це й невдалий союз, але він існує, і єдине, що може зробити його гіршим — розірвання шлюбу зусиллями короля і моєї матері.

— Не хочу,— погоджуюсь я.— Проте я не очікувала, що вам доведеться порушити мир у моїх апартаментах задля збереження загального миру.

— Прошу вибачення.

— Ураховуючи, що ви так демонстративно завітали до мене, ваше бажання нагадати придворним про те, що ви — мій чоловік, уже здійснилося. Забирайте своїх людей і дайте мені поспати.

Він не рушить із місця, лише переминається з ноги на ногу.

— Сподіваюсь, ви дотримаєте слова бути моїм другом і дозволите мені залишитися на ніч.

— Тут?

— Достатньо пустити мене з моїми людьми в сусідню кімнату. Ми звикли спати в суворих умовах у горах Наварри, тож зручно розмістимось на підлозі. Коли я покину ваші апартаменти, ніхто не наважиться сказати, що ми посварилися через те, що чоловік, якого вважають вашим коханцем, поранив адмірала.

Він переміг, чорт забирай.

— До мене долетіли чутки, що наше весілля підштовхнуло герцога до злочину.

Він киває.

— Можливо, так і було.

Я ігнорую це зауваження, адже впевнена, що мій кузен не має на увазі нічого образливого, він лише розглядає таке припущення.

— Отже, ви мусите залишитися,— констатую я.— Однак мені б хотілося припинити плітки не лише з боку католицьких придворних, а й ваших протестантів. Я не викликаю у них ані любові, ані довіри. Якщо ви спатимете з ними в сусідній кімнаті, вони знатимуть, що наш шлюб — фікція, і гадатимуть, що ви теж мені не довіряєте.

Його очі розширюються.

— Тому вам краще спати на моєму ліжку, за завісами.

— Зовсім не обов’язково змушувати вас терпіти мене.

— Це обов’язково. Я бачила, як дивилися на мене ваші піддані, коли надійшла звістка про поранення Коліньї. Вони впевнені, що я можу завдати вам шкоди...

— Ні, пані!

— Так! — не отримавши відповіді, я вважаю, що все вирішено.— Відверніться,— наказую я. Він напрочуд швидко підкорюється. Я знімаю сюрко, вішаю на стілець і квапливо лізу під ковдри.— Тепер роздягайтеся і лягайте поряд.

Він сміється.

— Що тут смішного?

— Ви наказуєте мені лягти до вас у ліжко, хоча менше тижня тому чітко дали зрозуміти, що не бажаєте бачити мене поруч.

Я відвертаюсь, уявивши, що подумає Жийона, що подумає Генрієтта, коли завтра почує плітки, що подумає Генріх. Остання думка завдає мені болю. Мені байдуже, якщо Жийона вирішить, що я зійшлася зі своїм чоловіком, Генрієтті я розповім правду, але не матиму нагоди пояснити все Генріху. Враховуючи його ганебну поведінку, можливо, він і не заслуговує на пояснення.

Завіси з протилежного боку ліжка розсуваються, і мій кузен жваво стрибає на матрац, немов десятирічний хлопчик. Не промовивши ані слова, він лягає і миттєво засинає, чим надзвичайно дивує мене. Я була впевнена, що після сьогоднішніх подій він не зможе заплющити очі. От я не можу. Вдивляючись у темряву, я намагаюсь розгледіти його профіль, але нічого не видно. Лунають дзвони, а я все ще лежу без сну й дивлюсь у його бік, страждаючи від задухи і мріючи, аби він був чужим чоловіком, а не моїм.

Глава 20 23 серпня 1572 — Париж, Франція

арлотта кидає на мене дивні погляди, коли я заходжу до апартаментів матері. Вона не єдина. Якби не поранення адмірала, я була б головним об’єктом пліток. З іншого боку, якби не поранення адмірала, король Наваррський ніколи не провів би ніч у моїй опочивальні.

— Що відбувається з усіма? — запитую я, усівшись біля моїх подруг.— Фрейліни її величності наче збожеволіли.

— Не лише вони, запевняю вас,— каже Генрієтта. Помітивши мій недовірливий погляд, вона веде далі: — Сумніваєтесь? Справа в тому...

— Подейкують,— уриває її Флері,— що протестанти жахливо помстяться королю за те, що їхнього лідера поранили. Вони повстануть, і на вулицях Парижа спалахне нова війна.

Генрієтта звертає до мене красномовний погляд, в якому читається: «Я ж вам казала».

— Дурниці,— кажу я.— Ніхто не може звинуватити Карла. Усі знають про його відданість адміралу Коліньї.

Флері із сумнівом хитає головою.

— Гадаєте, ніхто не звинувачує вашого брата? — питає Генрієтта.— Поки ви солодко спали, кілька підданих вашого чоловіка побилися з королівськими охоронцями.

— Кажуть, вони намагалися силою вдертися до апартаментів його величності,— додає Шарлотта.

Я тихо лаюсь.

— А де мій чоловік?

Коли я прокинулася, він уже пішов, а я особливо не переймалася його пошуками.

— Король Наваррський, принц де Конде й сила-силенна їхніх друзів пішли до адмірала на світанку. Принаймні так кажуть,— Шарлотта змірює мене звинувачувальним поглядом.

Генрієтта притискається ближче.

— Розмови про можливий вуличний бунт протестантів точаться далеко за межами Лувру. До того ж пліткують, що вони змовилися вбити не лише короля, а й усю вашу родину.

— А потім посадять на трон вашого чоловіка,— втручається Шарлотта.

— Ці чутки ширяться містом, наче епідемія,— закінчує Генрієтта.

Мене охоплює страх. Я не боюсь, що мій кузен і його союзники збираються вбити мою родину: я не вірю в це. Мені страшно, що все так швидко вийшло з-під контролю.

— Карл мав одразу перевезти двір до Фонтенбло,— кажу я.— У таку спеку люди втрачають розум. Якщо ми поїдемо на місяць, парижани побачать, що в цих божевільних чутках немає ані слова правди, і заспокояться.

— Ви надто оптимістичні, Марго,— докоряє Генрієтта.— Король звелів провести розслідування нападу на адмірала, і парижани слідкуватимуть за цим.

— Немов пси, які переслідують поранену тварину,— завершую я думку моєї подруги.

— Вони будуть страшенно розлючені,— киває Генрієтта.

Кров Господня!

— У Карла не було іншого виходу. Якби він не намагався знайти й засудити злочинця, його вважали б слабким королем, хіба ні?

— Не хотіла б я бути на місці його величності,— відповідає моя подруга.— Він опинився між двох вогнів — протестантами й католиками, яких мимоволі зіткнув лобами. Аби заспокоїти перших, він мусить покарати винного, але,— вона ще більше приглушує голос,— це викличе гнів останніх: парижани не хочуть покарання для Гіза.

Я теж не хочу покарання для нього.

— Герцог забарикадувався у своєму готелі,— каже Флері, стискаючи й розтискаючи пальці.— А він зазвичай нічого не боїться. По-вашому, це не знак?

Генріх поки що в місті!

До кімнати вривається Рене де Р’є.

— Вони вдерлися без дозволу! У дворі величезний натовп протестантів.

Починається справжній безлад. Я стою біля дверей, тому першою вибігаю з кімнати. Діставшись вікна, з якого видно двір, я відчуваю, що фрейліни всією вагою навалюються на мене, поки я намагаюсь відчинити його. Дуже швидко сусідні вікна займають придворні дами, які нахиляються й дивляться на сотні вбраних у чорне чоловіків. Я розпізнаю на чолі групи сеньйора де Піля. Короля Наваррського немає.

— Йолопи! Про що вони думають, приходячи такою юрбою? — питає Генрієтта поверх мого плеча.— Страх парижан лише посилиться.

Унизу з’являється Карл, широким кроком він прямує до протестантів у супроводі Анжу, матері та всіх своїх радників.

Піль зістрибує з коня, наближається до нього й уклоняється.

— Ваша величносте,— його голос відлунюється від стін,— ми, чотириста ваших вірних підданих, прийшли...

Чотириста.

— Прийшли просити, ні, вимагати справедливого суду за напад на адмірала. Ми не можемо чекати. Рішення має бути швидким. Ті, хто замислили вбити Коліньї, мусять померти на шибениці Монфокону, якщо ви справді цінуєте нас так само, як ваших католицьких підданих.

Я приголомшена сміливістю цієї заяви. Мати кипить від злості. Її очі палають, ніздрі роздуваються. Вона виглядає молодшою років на десять.

— Сеньйоре, панове, ми діятимемо швидко,— мовить Карл. Його голосу бракує сили й впевненості Піля.— Заарештовано двох служників, які працювали в будинку, звідки здійснили постріли. Їх допитують. Затримано чоловіка, який надав коня, аби вбивця міг утекти.

— З чиєї стайні той кінь? — вигукує хтось із натовпу.

Карл піднімає руку.

— Ми не можемо сказати вам зараз.

— Вони ніколи не скажуть,— шепоче Генрієтта. Я розвертаюсь до неї. Вона виразно дивиться на мене.

— Ми повідомимо вас, коли дізнаємось. Задовольняйтесь цим рішенням,— каже Карл.— Тим часом повертайтесь до адмірала і дбайте про нього, як дбав би я, якби мене не відволікали пошуки тих, хто вчинив замах на його життя,— за спиною короля Гаст щось шепоче на вухо Анжу — мій брат відповідає своєму фавориту на диво похмурим поглядом.

— Так, ваша величносте,— Піль уклоняється. Коли він сідає в сідло, Генрієтта торкається мого плеча. Схопивши Шарлотту за руку, я протискаюсь між фрейлінами.

— Кінь належить Гізу,— каже Генрієтта, коли ми залишаємось наодинці.

Великий Боже!

— Сваряться коханці чи ні, ви маєте вмовити його покинути місто.

— Упевнена, Карл не дозволить стратити його на потіху протестантам!

— Гадаєте, розлючений натовп прислухається до короля? Невже ви розраховуєте лише на те, що герцогу пощастить?

Звісно, ні. Ми мчимо до моїх апартаментів і одразу стикаємось із королем Наваррським. Забувши про мою присутність, Шарлотта біжить до нього, оповиває руками його стан і схиляє голову йому на груди.

— Я дуже рада, що вас не було в тій делегації.

— Фізично — ні. Мені здалося недоречним ставити мого нового брата в незручне становище. Але моя душа була з ними. Ми з Конде дали Пілю наше благословення.

Тепер уже я лаюсь уголос.

Дивлячись на мене поверх голови Шарлотти, мій кузен каже:

— Пані, ви можете приділити мені хвилинку вашого часу?

— Авжеж.

Я залишаю двері моєї опочивальні відчиненими. Перш ніж приєднатися до мене, мій кузен квапливо цілує Шарлотту. Чи розповість він мені про коня слідом за Генрієттою? Якщо утримається від коментарів, це буде акт великодушності.

Якусь мить він розгублено стоїть, нагадуючи незграбного хлопчика, яким був колись.

— Пане,— кажу я,— здається, ми обоє маємо невідкладні справи.

— Можу лише уявити ваші,— іронічно відповідає він.

Отже, про великодушність не йдеться.

— Я не бажаю уявляти ваші,— відрізаю я.— Оскільки ви не завадили Пілю піти до короля із цілим військом, не сумніваюсь, що ви маєте намір підписати якусь провокаційну заяву й тим наразити на небезпеку себе й інших людей.

Він червоніє. Приємно усвідомлювати, що я можу дошкулити йому, адже в дитинстві мені це не вдавалося. Він робить два кроки до дверей. Потім зупиняється.

— Я не дозволю, аби дрібні образи роз’єднали нас. Якщо ми союзники, бути друзями необов’язково.

Добре.

— На вулиці Бетізі передають тривожні повідомлення. Подейкують, що герцогиню де Немур тричі викликали до королеви Катерини. Такого не було багато тижнів. Вона відвідувала її таємно, під покровом темряви.

— Що це означає?

— Може, кінь належав Гізу, й не виключено, що чоловік, який їхав на цьому коні, був найнятий Гізом, але справжніх винуватців треба шукати серед значно шляхетніших осіб.

— Виявляється, плітки протестантів не менш фантастичні за плітки католиків,— я обурено піднімаю підборіддя.— Карл обожнює адмірала. Він ні за що в світі не завдав би йому шкоди.

— Я не мав на увазі його величність. Але не забувайте про інших братів і про вашу матір, яка має всі підстави заздрити Коліньї.

— Запевняю вас, пане, заздрість ніколи не відібрала б її величності розум. Їй вистачає мудрості розуміти: якби вона скоїла такий злочин, втратила б набагато більше за впливовість, якої їй наразі бракує.

Я замовкаю й усвідомлюю, що мій подих прискорився. Попри мої заперечення, припущення про те, що мати відіграла вирішальну роль у нападі на адмірала, не можна відкидати. І це мене жахає.

Король Наваррський підступає ближче.

— На які б ганебні вчинки не була здатна пані Катерина, мене тішить, що зазвичай вона намагається бути поза підозрами,— він промовляє це лагідним тоном, наче йому прикро, що довелося розповісти мені про ті плітки. Така поведінка дивує мене, і я відчуваю, що мій гнів ущухає.

— Ви не вірите цьому, пане? Чи вважаєте, що, якщо її величність замішана в цій історії, доказів усе одно немає?

— Тепер це не має значення.

Я приголомшена.

— Вам байдуже, що моя мати могла підтримувати вбивство адмірала?

— Мені не байдуже, аж ніяк. Але наслідки були б непередбачуваними, якби це розкрилося. Мені важко їх уявити, і така невизначеність лякає мене,— він куйовдить рукою волосся майже так само, як і мій Генріх.— Що ви думаєте з цього приводу? Багатьох учасників нашої драми ви знаєте краще за мене. Як, по-вашому, вчинить його величність, якщо до нього дійдуть чутки? Він неодмінно дізнається до кінця сьогоднішнього дня. Як він діятиме, якщо з’являться докази?

Що робитиме Карл, якщо мати замішана в цій історії? Я не маю готової відповіді. Якби Анжу був винним, реакція Карла була б бурхливою. Але мати...

— Не можу сказати, пане. Таке питання лякає мене, як і вас.

Він енергійно киває.

— Ми достатньо розумні, аби боятися, набагато розумніші за тих, хто поширює плітки. Вони плескають язиком, не думаючи.

Тепер моя черга схвально кивати — його слова співпадають із тим, що я відчувала в товаристві фрейлін її величності.

— Пані,— він стискає моє плече,— ніхто з нас не може передбачити, як учинить король. Ви не можете передбачити дії католиків, а я не знаю, як відреагують мої люди, якщо слід крові простягнеться від будинку адмірала до Лувру. Проте я хочу, щоб ви знали: я не дозволю заподіяти вам шкоди.

Ураховуючи нинішні обставини, це дуже люб’язно з його боку. Мною оволодіває бажання заспокоїти його, відповісти таким же піклуванням. Такі власницькі почуття бентежать мене.

— Пане, я здатна подбати про себе,— я вивертаюсь з-під його руки.— Я не наважуюсь блукати вулицями. Краще подумайте, як захистити себе, коли повертатиметеся до опочивальні адмірала.

— Не хвилюйтесь.

— Перш ніж ви підете,— я зображую усмішку, ховаючи за нею мої побоювання,— поясніть дещо баронесі де Сов, яка має хибне уявлення про те, що сталося вчора. Я не хочу втрачати найкращу подругу через її ревнощі.

Він усміхається.

— Ви — дуже зручна дружина.

— Я обіцяла бути нею.

Я не йду за ним до сусідньої кімнати. Натомість берусь за написання листа до Генріха. Непросте завдання. Ще кілька днів тому я цілком довіряла цьому чоловіку без жодних докорів сумління або суперечливих почуттів. Проте він несподівано віддалився від мене: почасти цьому сприяв мій гнів, але загалом я дедалі більше переконуюсь, що ми маємо різні інтереси. Я вирішую писати стисло, зрозуміло й без прикрас. Чи завдасть йому болю таке прохолодне послання? А може, Генріх зрозуміє, що цей лист сам по собі є доказом моєї небайдужості до нього? Такі питання несуттєві. Їх затьмарює дещо важливіше: чи прислухається він до моїх порад? Я не впевнена. Знаю одне: якщо, борони Боже, Генріха заарештують або вб’ють, думка про те, що я намагалася попередити його, заспокоїть мою совість, але не врятує мене від розбитого серця. Я помилялася, вважаючи, що воно вже розбите.

— Ви не знайдете королеву в її опочивальні,— баронеса де Рец сидить одна в просторому передпокої матері.

— Де ж вона? — увесь ранок я блукала в пошуках достовірнішої інформації, ніж чутки, які продовжують розпускати придворні.

— Вирушила до Тюїльрі.

За таких обставин? Аж тут я усвідомлюю: немає зручнішого місця для усамітнення.

— З ким?

Моя колишня гувернантка вагається.

Я знизую плечима.

— Я поїду і сама побачу.

— З нею Анжу, мій чоловік, герцог де Невер і кардинал Біраг.

Поважне товариство — всі італійські фаворити матері та її улюблений син, але не король. Мене пробирають дрижаки. Така зустріч викликає неабияку тривогу. Я змушую себе усміхнутися. Потім я прямую до апартаментів Карла. Якщо він не знає, де мати і з ким, він мусить довідатися. Діставшись потаємних дверей, про які знають лише найближчі до нього особи, я здригаюсь від несподіванки, коли звідти виходить якась постать у плащі з каптуром. Постать піднімає голову.

— Маргарито! — очі Генріха зустрічаються з моїми. Я бачу в них подив, біль, кохання і гнів.

— Чому ви й досі в Парижі?

— А чому ви, та, хто знає мене краще за всіх, вирішили, що я втечу, як боягуз?

— Невже сміливці ховаються під каптуром?

Він випростовується на весь зріст і відкидає каптур назад. Його погляд стає лагіднішим, і я відчуваю, що зі мною відбувається те ж саме.

— Генріху,— кажу я, простягаючи до нього руку.— Сміливці теж можуть помирати, як боягузи.

— Так, сміливці можуть помирати. Але вони завжди роблять це краще за боягузів.

— Я воліла б, щоб ви жили до глибокої старості,— я опускаю очі.

— Невже? — його голос сповнений бажання знати правду. Я пильно вдивляюсь у його обличчя.

— Авжеж.

— Ви бажаєте бачити мене живим, аби мати змогу катувати? — сердиті інтонації дають мені зрозуміти, що він чув про ніч із королем Наваррським.— Ви обіцяли! — вкрай розгніваний, він звинувачує мене, немов примхлива дитина.

Я хочу розповісти, що мій кузен не торкався мене. Проте вирішую мовчати. Він не заслуговує на таке зізнання. До того ж, наша хитрість, про яку ми домовилися з кузеном, утратить сенс. Натомість я кажу:

— Ми багато чого обіцяли одне одному. А ви, Генріху, можете сказати, що дотримали свого слова? Ви відштовхнули мене попри ваші клятви кохати вічно,— якщо його мучить совість, я побачу це.

— Я мушу йти.

— Ідіть. Але спершу я прошу вас згадати нашу дружбу. Ви знаєте, що я не видала вас. Увесь день я боялася бозна-чого. Ви розмовляли з королем. Можете сказати, що відбувається насправді? Чутки надто дикі, аби бути правдою.

Відверто кажучи, я не чекаю від нього відповіді. Але я нічого не програю, якщо спробую бути нахабною.

Подолавши сумніви, він каже:

— Я не знаю, як учинить ваш брат, і я не можу зрадити тих, хто давав йому поради. Особисто я порадив йому вдарити по гугенотах, перш ніж вони припинять вимагати справедливості й повстануть. От бачите, мені теж небайдужа ваша доля: я хочу, щоб ви жили довго разом зі своєю родиною.

— Ударити? Ви маєте на увазі арешти?

Ігноруючи мої питання, він знову насуває каптур.

Коли він намагається пройти повз мене, я роблю другу спробу зупинити його.

— З боку Піля було нерозумно привести чотириста чоловіків до Лувру, але вони не вчинили насильства. І не всі протестанти супроводжували його.

Він хоче прибрати мою руку, але я чіпляюсь міцніше. Йому доведеться звільнитися від мене силою.

— Будь ласка,— благаю я, хоча таке приниження мені не до вподоби,— скажіть: якщо Карл піде проти лідерів гугенотів, він буде нерозбірливим? Заарештує всіх?

Генріх змушує мене розтиснути пальці. Наступної миті вже він хапає мене за обидві руки й люто трясе. Я ніколи не боялася його, але зараз уперше відчуваю страх.

— Ви — його шпигунка! Моєю шпигункою ви відмовилися бути. Ви стали справжньою королевою Наваррською! Хай Господь оплакує вас, пані. Я не маю такого наміру.

Я чекаю, що він відпустить мене, але натомість він пригортає мене до себе й брутально цілує. Я звиваюсь усім тілом у його обіймах, намагаючись вирватися. Урешті-решт він відштовхує мене з такою силою, що я спотикаюсь, ударяюсь об стіну й ледве утримуюсь на ногах. Не озираючись, він іде геть, поки я розтираю забиту руку.

— Мені не потрібні ваші сльози! — кричу я йому вслід.— І моїх сліз ви не дочекаєтесь!

Це брехня. Я починаю плакати, щойно він зникає. Водночас я гамселю в двері. Коли вони відчиняються і з’являється мій брат, я вражена його божевільним поглядом. Він не впускає мене. Не промовляє ані слова. Просто зачиняє двері перед моїм носом.

Залишається єдине місце, куди я можу піти. Чорт забирай, це вони штовхнули мене туди. Витираючи сльози, я йду з апартаментів Карла й прямую до короля Наваррського, молячись, аби він повернувся.

Він повернувся не один. Коли Арманьяк відчиняє двері, у передпокої мого чоловіка повно людей.

— Погляньте, хто до нас завітав,— принц де Конде промовляє ці слова з демонстративною глумливою посмішкою. У віддаленому кутку кімнати мій чоловік піднімає на мене погляд.

— Пані,— вітання люб’язне, але прохолодне.

— Ми зайняті,— бурмоче хтось.— Залиште нас,— мене змірюють сповненими ненависті поглядами.

— Пане,— я змушена підвищити голос, адже чимало приятелів мого кузена гучно розмовляють,— на хвилинку.

— Вибачте за такий прийом,— каже він, коли ми усамітнюємось у його опочивальні.— Вони дуже збуджені. Подейкують, що король дозволить Гізу втекти. Постійно говорять про участь вашої родини. Навіть шепочуться, що Анжу заплатив убивці з власного гаманця.

Я не маю часу обговорювати всі ці теорії.

— Гіз може втекти,— кажу я,— але вам краще потурбуватися про власну втечу. Саме тому я й пришла. Мені теж відомі чутки, серед останніх — те, що ваші товариші по вірі надто зухвало вимагають розслідування, якщо вони й надалі ходитимуть вулицями озброєні й провокуватимуть простих людей, їх заарештують.

— Його величність не насмілиться! Заарештувати гостей, яких він сам запросив на весілля своєї сестри, які не зробили нічого поганого? Вони лише засуджують підступну спробу вбити одного з найвідданіших підданих його величності. З його боку це було б нешляхетно й нерозумно.

— Це погроза?

Мій кузен здивований.

— Ні.

— А схоже на погрозу. Хіба ви не відчуваєте? Ось чому поведінку протестантів часто вважають загрозливою незалежно від ваших справжніх намірів. Ви маєте зупинити ваших підданих. Віднині — жодних вимог від короля. Тримайтесь подалі від вулиць або принаймні не з’являйтесь зі зброєю в руках.

— Зачаїтися? — він з відразою дивиться на мене.— Ви радите нам зачаїтися? Ні, пані, ми не зробимо цього. Завтра вранці ми відправляємо делегацію до його величності, аби офіційно звинуватити Гіза. Я теж буду у складі цієї делегації.

— Кузене, не треба! Невже голова Гіза цінніша за вашу власну свободу й безпеку?

— Ви виконуєте наказ герцога? Його цілком влаштувало б, якби ми не висували звинувачень проти нього.

— Боже мій! — я у відчаї заламую руки.— Я не допоможу вам. Навіщо я стараюсь? Послухайте мене: якщо завтра ви підете до Карла, готуйтесь тікати після цієї зустрічі. І якщо вам не вдасться, не сподівайтесь, що я відвідуватиму вас у Вінсенській в’язниці.

Я думала, що мій кузен розгнівається. Натомість він галантно й самовпевнено усміхається. Така реакція дратує сильніше: очевидно, він переконаний, що краще розуміє ситуацію. Чудово! Я не намагатимусь допомогти йому так само, як я відмовилася від спроб допомогти Генріху. Хай ці дурні чоловіки виживають самотужки, власним розумом. Мій розум утомився від марних зусиль.

Увечері я прямую до апартаментів її величності, аби запропонувати свої послуги. Такою розслабленою я не бачила матір відтоді, як стало відомо про поранення адмірала. Вона спокійно вишиває: її рука не тремтить, її усмішка умиротворена. Поганий знак.

Клод, яка сидить біля її величності, плескає по подушці на сусідньому сидінні. Я влаштовуюсь там.

— Як почувається король цього вечора, пані? — питаю я.

— Коли ми прощалися, він почувався добре.

Добре? За таких обставин? Недоречність її відповіді зміцнює мої підозри.

— Рада це чути,— я теж можу бути лицемірною.

Генрієтта приєднується до нас із Клод. Вона сідає спиною до матері, почасти затуливши мене від королеви.

— Король зустрічався з купецьким прево,— тихо каже вона.

Немає нічого дивного в зустрічі Карла з представниками міської влади, відповідальними за суспільний порядок. Проте в нинішній ситуації це важлива новина, що підтверджують виразні погляди моєї сестри й подруги.

— Герцогине, будьте так люб’язні, принесіть мені клубок блакитної вовни зі сховища,— це прохання — привід розлучити нас. За вовною можна було відправити служника. Вочевидь, мати не хоче, аби Генрієтта розмовляла зі мною.

— Залюбки, ваша величносте.

Коли мати передає Генрієтті зразок вовни, Клод нахиляється до мене й шепоче:

— Сьогодні вони нагадали Карлу про Монсо.

Про давню спробу викрадення?

— Хто? — шепочу я у відповідь.

— Біраг, Таванн, Монпансьє,— каже вона.— За наказом матері, Рец розмовляв із Карлом кілька годин.

Генрієтта зникає з поля зору її величності, і Клод хутко розправляє плечі.

На що вона натякала? Згадані нею придворні мають значний вплив на короля, і всі вони — ставленики матері. Таванн — військовий, а, відтак, більше схильний до військового розв’язання конфлікту.

— Ви дозволите мені взяти щось із вашої корзини? — безтурботно запитую я Клод, удаючи, ніби шиття — єдине, що мене хвилює.

Вона нахиляється за корзиною, а слідом за нею — я.

— Карл підкорився волі матері,— у її голосі відчувається розпач.— Він уже не хоче розслідувати злочин.

Випроставшись, я анітрохи не здивована, що очі матері прикуті до нас.

Я беру голку й намагаюсь удіти нитку, але мої руки тремтять. Може, Клод хоче заспокоїти мене, що Генріх у безпеці? Якщо так, чим пояснити її переляканий голос? Що страшного у відмові Карла розслідувати замах на життя адмірала?

— Марго,— зауважує мати,— ви маєте втомлений вигляд. Лягайте спати раніше. Я відпускаю вас,— я ошелешено дивлюсь на неї. Я не хочу йти, доки не розвідаю, що відбувається.

— Ваша величносте, дякую за турботу, але, запевняю вас, зі мною все гаразд. Невже ви позбавите мене честі допомогти вам підготуватися до сну? Адже це моє право і мій обов’язок.

— Слухняні діти тішать мене,— відповідає вона,— але для матері здоров’я доньки важливіше за можливість насолоджуватися її товариством. Ваша присутність необов’язкова, тож я бажаю, аби ви повернулися до ваших апартаментів.

Мені немає чим заперечити. Я мушу йти. Я повертаю корзину Клод, підводжусь і присідаю в реверансі. Аж тут сестра хапає мене за рукав. Розвернувшись, я бачу, що по її щоках горохом котяться сльози.

— Марго,— каже вона, захлинаючись риданнями,— залишайтесь. Цієї ночі краще не спати.

— Годі! Клод, ви перехвилювалися й даремно засмутите вашу сестру.

— Ваша величносте, благаю...

— Ані слова більше.

Клод похнюплює голову.

— Добраніч,— я прямую до дверей, гостро відчуваючи, що погляди присутніх зосереджені на мені.

Коли я дістаюсь моїх апартаментів, Жийона визирає із сусідньої кімнати. За кілька хвилин вона вибігає з посланням до короля Наваррського. Поза сумнівом, відбувається щось жахливе.

Я стою на колінах на моїй молитовній лавці, коли вони приходять усією юрбою — мій чоловік і три дюжини його підданих.

— Пропустіть лише короля,— наказую я, залишаючись на своєму місці. Раніше я принижувалася перед Гізом, а тепер маю намір поводитися так і з моїм чоловіком. Зрештою, кажу я собі, коли він переступає поріг, сумирність — чеснота, схвалена Богом.

— Дружино, уже можна не молитися, адже я прийшов,— цей жарт, цей сміх здаються мені незграбними й недоречними; я мимоволі згадую, як він дратував мене підлітком.

— Я молилася не за ваш візит, пане, а за безпеку нас обох.

— Ви щось дізналися.

— Герцогиня Лотаринзька повідомила, що король уже не бажає проводити розслідування.

— Чорт забирай! У будь-якому разі наше бажання незмінне. Якщо це все, залишаю вас із вашими молитвами.

— Не поспішайте. Я розмовляла зі своєю матір’ю. Щось змінилося. Така усмішка не віщує нічого доброго тим, кого вона вважає ворогами.

— Я впевнений, що навряд чи належу до її ворогів. Якби вона вважала мене одним із них, сумніваюсь, що вона віддала б мені рідну доньку, обіймала мене як сина й просила короля звати мене «братом».

— Бути впевненим стосовно її величності — жахлива помилка, пане. Проте не зважайте. Я не збираюсь переконувати вас бути боязким, як я. Я покликала вас сюди, аби попросити про послугу.

Він хитає головою зацікавлено й недовірливо водночас.

Я напружено ковтаю і подаюсь уперед.

— Залишайтеся зі мною цієї ночі.

— Ви не жадаєте мого товариства, тож я припускаю, що ви й справді передчуваєте якесь лихо.

— Я впевнена в цьому, як і того дня, коли я бачила кров.

— Гаразд. Якщо ви спатимете спокійніше, знаючи, що я тут, я прийду. Проте ще зарано; мені треба обговорити чимало справ із моїми людьми. Я піду до них, а потім повернусь.

Я чекаю на полегшення. Його немає. Я заперечно хитаю головою.

— Ні, не повертайтесь до ваших апартаментів. Ви можете розмістити ваших підданих у моєму передпокої. Ми з Жийоною зачинимось тут і не заважатимемо вам.

— Ви хочете, щоб мої люди теж лишилися?

— Я бачила, як вони захищають вас. Якщо королівські охоронці прийдуть за вами, ваші піддані дадуть вам можливість виграти час і втекти.

— У такому разі я докладу всіх зусиль, аби втекти, адже я знаю, що у Вінсені мене ніхто не відвідуватиме.

— Ваша правда,— відповідаю я, імітуючи його браваду. Однак це чергова брехня. Мені невідомі причини такого рішення, але я точно знаю, що навідуватимусь до мого кузена, якщо його кинуть за ґрати.

Жийона повертається.

— Здається, ви звикли до вашого чоловіка,— каже вона, допомагаючи мені перевдягатися.

— Якщо бажаєте, можете йти спати,— відповідаю я моїй тіні.— Моя розмова з Богом не закінчена.

Я повертаюсь до лавки. Мої молитви супроводжуються гудінням голосів за стіною; вони лунають то гучніше, то тихіше, деякі — сердиті. Свічки перегоріли, й тьмяне світло змінюється суцільною темрявою. Я продовжую молитися. Зосереджена на власних думках і власному шепоті, я навіть не чую, як відчиняються двері.

— Ви не спите.

На порозі стоїть мій кузен зі свічкою в руках, біля нього — камердинер.

Аж раптом я ніяковію — мені соромно, що Арманьяк може подумати, що я чекаю на мого чоловіка, а що стосується цього самого чоловіка, я побоююсь, що він глузуватиме з моєї набожності. Натомість він каже:

— Нам зачекати в передпокої?

— Ні,— я піднімаюсь із колін,— ви, мабуть, виснажені, і мені треба відпочити.

— Мій камердинер...— розгублено каже він.

— Може, йому буде зручно в ногах ліжка?

Арманьяк уклоняється. Це глибокий, шанобливий уклін. Я усвідомлюю, що усміхаюсь йому. А чом би й ні? Серед підданих мого чоловіка він єдиний, хто щиро виявляє до мене повагу без будь-яких ознак відрази.

Я влаштовуюсь у ліжку й чекаю. На відміну від минулої ночі, мій кузен не вагається. Прослизнувши під ковдри, він мовить:

— Хай Господь оберігає ваш сон, пані.

Господь не звертає уваги на його прохання. Судячи з усього, я втратила здатність відпочивати. Може, це сталося, коли Генріх пішов від мене й, перекинувши драбину через підвіконня, зник у темряві? Відтоді, як ми посварилися, я сплю погано. Сьогодні я не впевнена, що бажаю спати взагалі. Наді мною тяжіє попередження моєї сестри про те, що цієї ночі краще не заплющувати очей. Мене переслідує відчуття, що я маю прислухатися до тривожних звуків. Якийсь час я чую лише голоси протестантів. Але, зрештою, вони замовкають. Я вирішую, що відпочинок все ж таки необхідний. Проте щойно я заплющую очі, як бачу Піля та його чотириста союзників у дворі Лувра; бачу обличчя Генріха, коли він трусив мене; бачу дивну усмішку матері й божевільний погляд Карла в дверному отворі. Я підхоплююсь на ліжку — моє серце калатає з неймовірною швидкістю. Я налаштована дочекатися світанку. Кілька разів я ледве не засинала, але змушувала себе розплющити очі; зрештою, сон таки зморив мене.

Зненацька я прокидаюсь. Мій кузен сидить на ліжку біля мене.

— Що це було? — питає він.

— Про що ви?

У місячному сяйві, що проникає крізь віконниці, видно, як він хитає головою.

— Я впевнений, щось розбудило мене. Тим паче, що ви теж прокинулися.

Підвівшись, він підходить до найближчого вікна й відчиняє його. Кімнату затоплює світло майже повного місяця. Мій кузен визирає надвір.

Я теж підводжусь і сідаю на край ліжка. Ми обоє мовчимо, насторочуючи вуха. Нічого. Жодного звуку. Дуже повільно й обережно я намацую мій маленький годинник, виготовлений у королівській годинниковій майстерні в Блуа. Я не можу нічого розгледіти, тож переміщуюсь на інший бік ліжка і передаю годинник кузену.

— Котра година?

Він підносить циферблат до вікна, де падає найбільше світла.

— Четверта минула.

— Дивно, що в такий час ви прокинулися від якогось шуму. Зазвичай ви дуже міцно спите. Може, вам щось наснилося?

Він знизує плечима, кладе годинник на найближчий стіл і запалює свічку. Я здивовано спостерігаю, як він одягається.

— Куди ви? — після всіх цих жахливих чуток і сліз моєї сестри мені не подобається намір кузена блукати Лувром у темряві.

— Я вже прокинувся і навряд чи засну,— він пильно дивиться на мене.— У вас темні кола під очима. Гадаю, ви краще спатимете одна. Я зберу моїх людей і пограю в теніс.

— Ви збожеволіли. Зараз не час для спорту. Двір розтривожений, і лише Богу відомо, що може трапитися.

Він знизує плечима.

— Як на мене, нічого надзвичайного не відбувається. І нічого не станеться, якщо ми не будемо надто тиснути на його величність. Я гратиму в теніс, доки король не прокинеться. Потім наша делегація звернеться до нього з проханням добитися справедливості.

Отже, нічого не змінилося. Можливо, варто було б посперечатися з ним, але сили покинули мене. Мій кузен має рацію. Я втомилася. Страшенно втомилася. Не лише через безсоння. Я втомилася хвилюватися в ситуаціях, коли він спокійний.

Поки король Наваррський закінчує свій туалет, прокидається Жийона.

— Заради Бога,— кажу я їй, коли мій кузен і його камердинер виходять із моїх апартаментів,— замкніть двері на всі засуви й повертайтесь до ліжка. Ми не рушимо з місця, доки нас не покличе хтось впливовий. Минулого вечора її величність відмовилася від моїх послуг; вона впорається без мене і вранці.

Улаштувавшись під ковдрами, я заплющую очі. Можна погодитись із моїм кузеном: без нього моє ліжко набагато зручніше.

— Наваррський! Наваррський! — мене будить гучний, наполегливий крик, що супроводжується грюканням у двері моєї опочивальні. Дивно, що дерево не тріснуло. Жийона підхоплюється зі свого матраца. Здається, світанок уже близько, але надворі ще не розвиднилось.

— Двері! Швидше! Може, це мій чоловік!

Крик «Наваррський» повторюється, поки вона мчить відчиняти. Голос не схожий на мого кузена, але він міг прийти не один. Якщо він мусить тікати, я не розумію, чому він прибіг сюди.

Щойно вона відсуває засув, як поріг моєї опочивальні переступає чоловік без камзола, у білій сорочці, заплямованій кров’ю. Хитаючись, він наближається до мене. Це сеньйор де Ла Моль, який нещодавно сидів поряд зі мною під час тенісного матчу. Його очі сповнені жаху. Він підтримує одну руку. Відпустивши її і схопившись іншою закривавленою рукою за моє нічне вбрання, він кричить від болю. Перш ніж встигаю щось сказати, я розумію причину його страху. Чотири королівські охоронці уриваються до моєї опочивальні. Останній брутально збиває Жийону на підлогу.

Я вистрибую з ліжка. Бідолашний поранений чоловік все ще чіпляється за мене. Охоронці на мить завмирають; потім той, хто очолює групу, прямує до мене.

— Зупиніться! — кричу я.— Що зробив цей дворянин, якщо ви переслідуєте його в приватних апартаментах рідної сестри короля?

— Він єретик,— відповідає солдат.

— Як і мій чоловік. Але що він накоїв?

Охоронець тягнеться до спини Ла Моля у намаганні штрикнути його мечем. Роздратована відсутністю відповіді, я обхоплюю руками стан сеньйора і міцно тримаю, вирвавши у нього стогін.

— Пане! Негайно покиньте мої апартаменти або я накажу добряче вас побити.

Охоронець не відступає і не припиняє спроб дотягнутися до Ла Моля. Інший охоронець, який стоїть біля ліжка, глузливо сміється.

— Ваша величносте,— каже той, що наступає,— цей чоловік — ворог короля, і ми переслідуємо його згідно з королівською волею.

— Пане, така відповідь мене не влаштовує, доки я не почую це від самого короля. А зараз вийдіть із моєї опочивальні. Він залишиться тут,— поки я веду розмову, у дверному отворі з’являється пан Нансе.— Капітане, ваші чоловіки не підкоряються моїм наказам. Побачимо, чи вдасться вам вигнати їх. Накажіть їм забиратися звідси!

Нансе зустрічається зі мною поглядом — у його очах я бачу здивування й повагу.

— Залиште його! — звертається він до солдатів.— Ви марнуєте час. Якщо королеві Наваррський потрібен цей чоловік, ми можемо віддати його. Його величність вирішить його долю пізніше.

Охоронці виходять, а я опускаю непритомного Ла Моля на ліжко. Нансе вклоняється.

— Пане, що відбувається?

Моє питання затримує його, але відповідати він не поспішає. Поки я чекаю на пояснення, я усвідомлюю, що в палаці порушено тишу. За межами моїх апартаментів чути якісь тривожні шуми, тупіт ніг і пронизливі крики.

— Ваша величносте,— капітан знову вклоняється,— мені прикро, що я не маю ані часу, ані повноважень відповісти вам. Проте оскільки ви — улюблена сестра короля, щиро раджу не виходити з апартаментів.

Я подаюсь уперед.

— Пане, ми завжди були друзями. Будь ласка, скажіть: де король Наваррський?

— Я не можу.

— Не можете чи не хочете?

Він виходить, не промовивши ні слова. Я знаходжу сюрко й одягаю його поверх моєї скривавленої сорочки.

— Коли я піду, замкніть двері й нікому не відчиняйте, крім мене й короля Наваррського,— наказую я Жийоні.— Вам зрозуміло? Нікому. Навіть королю,— відкривши шухляду свого письмового столу, я виймаю кинджал.— Поки мене немає, якнайкраще подбайте про сеньйора.

У моєму передпокої жахливий безлад. Хто перевернув усе догори дриґом? Королівські охоронці чи піддані мого чоловіка, які ночували тут? Куди поділися люди короля Наваррського? Де вони зараз? Я обережно відчиняю двері й зазираю в щілину. Перше, що я бачу,— розпростерте на кам’яній підлозі тіло чоловіка. Його голова повернута в мій бік, але я не можу впізнати, хто це, тому що обличчя надзвичайно спотворене. Навіть у смерті його широко розплющені очі сповнені страху. Я відсахуюсь. Отже, охоронці, одержимі якоюсь незрозумілою зловісною метою, переслідували не лише Ла Моля. Глибоко вдихаючи повітря, я виходжу зі своїх апартаментів, радіючи, що озброєна кинджалом.

У перші хвилини я нікого не зустрічаю, а моторошні звуки, що долинають до мене, здаються вельми далекими. Потім починається лемент. Із кімнати вибігає чоловік. Він кричить як божевільний і мчить щодуху в моєму напрямку. За ним женуться троє лучників. Вони зупиняються, прицілюються і збивають чоловіка. Він падає зі стрілою в спині за десять кроків від мене. Однак верещання не припиняється.

Пресвята Богородице, невже це я верещу? Мабуть, так. Лучники не звертають на мене уваги; вони просто опускають луки й біжать далі — затримуються лише на мить, аби пересвідчитися, що жертва мертва. Я заплющую очі. Певно, це кошмар. Проте ще до того, як я розплющу очі, я знаю, що тіло чоловіка нікуди не зникне; мене огортає запах крові.

Я прямую вперед швидше й швидше. Праворуч від мене вікна виходять на той самий двір, де вчора зібралися чотириста протестантів. Різкий наказ відбивається луною від кам’яних стін. Підбігаючи до найближчого підвіконня, я дивлюсь униз, де розгортається сцена, яку міг би описати Данте. Солдати її величності пронизують списами чоловіків, які, судячи з їхнього вбрання, належать до протестантів і, можливо, стояли вчора тут, вимагаючи справедливості. Налякана, я впізнаю сеньйора де Піля, який лежить на бруківці з пробитими грудьми. Я не хочу дивитися на ці жахи, але відвернутися не можу. Охоплена відчаєм, я шукаю мого кузена. Може, це за ним женуться троє солдатів? Ні, надто високий. Може, це він люто відбивається мечем і дико кричить, падаючи на землю? Я затримую подих і відчуваю дивне полегшення, коли голова жертви відкидається назад: це обличчя сеньйора де Понт, а не короля Наваррського. Аж раптом я усвідомлюю: я не пам’ятаю майже нікого з підданих мого чоловіка. Той факт, що я впізнала вже двох, означає, що вбивають протестантську знать — людей з найближчого оточення мого кузена. Ця думка паралізує мене. Тим часом вікно навпроти відчиняється. Звідти викидають чоловіка — перевертаючись у повітрі, він летить і з неприємним тріском падає на каміння; його руки й ноги вивернуті в різні боки. Двоє королівських придворних з дивними білими хрестами на вбранні сміючись, визирають із вікна.Від цього видовища кров холоне в моїх жилах. Перехрестившись, я рушаю далі, сподіваючись, що не спізнилася.

На моєму шляху дедалі більше трупів як чоловіків, так і жінок. Я бачу маркіза де Ренеля, який б’ється зі своїм кузеном Бюссі Д’Амбуазом. Бюссі завдає йому кількох ударів кинджалом. Попри те, що я вражена такою жорстокістю, я зосереджуюсь на іншій меті. Я впевнена, що мій кузен у смертельній небезпеці, й хвилююсь, що мене можуть поранити, якщо я не сховаюсь у надійному місці. Я мушу дістатися апартаментів своєї сестри. Я наближаюсь до її дверей, коли за моєю спиною лунає крик. Розвернувшись, я опиняюсь віч-на-віч із паном де Бурс. Він так близько, що можна торкнутися. З його розірваного живота стирчить вістря алебарди. Я ледь не зомліваю. Він задихається і хоче щось сказати, але чути лише невиразне белькотіння. Якби охоронець не тримав його настромленим на вістря зброї, помираючий чоловік неодмінно впав би на мене. Потім охоронець кидає тіло до моїх ніг, висмикує алебарду, відчиняє найближче до нас вікно й виштовхує агонізуючого Бурса. Після чого, здіймаючи червону від крові алебарду, він каже:

— Прошу вибачення, ваша величносте.

Я гамселю у двері Клод — вперше в житті я стукаю з такою силою — й невпинно вигукую своє ім’я. Коли двері відчиняються, я відкидаю кинджал і з риданнями падаю в обійми сестри.

— Марго! З вами все гаразд?

— У неї кров! — почувши другий голос, я озираюсь. Дружина Карла стоїть за моєю сестрою.

— Покажіть! — Клод зриває з мене мантію.

— Це не моя кров,— кажу я, розглядаючи свою сорочку і з подивом виявляючи, що вона вся закривавлена.

— Дякувати Богу! — Клод стискає мене в обіймах.

— Що відбувається? — питаю я.

— Гріх і божевілля,— каже дружина короля. Її обличчя залите сльозами.

— А король? Хтось розповів Карлу?

— Він знає,— спокійно відповідає вона.

Боже милий, невже все це влаштував мій брат?

— Що нам робити?

— Я маю намір молитися,— упевнено заявляє королева.— Я прийшла сюди, аби переконатися, що з герцогинею Лотаринзькою все гаразд, і попросити її молитися зі мною. Я принесла мій часослов,— вона демонструє книжку так, наче в навколишньому хаосі це має якесь значення.

Гадаю, моя зовиця й справді набожна жінка, але молитви навряд чи врятують когось цієї ночі.

— За кого ви молитесь? За Карла?

Вона шаріється.

— Ви марнуєте час! Якщо він винний у тому, що відбувається, він приречений горіти в пеклі. Іменитих і поважних дворян переслідували й безжально вбивали в кімнатах, залах і дворах його палацу.

— Марго,— Клод стискає мою руку,— Єлизавета непричетна до цієї різанини, і я теж. Що можуть вдіяти неозброєні жінки? Вибігти надвір і померти разом з іншими?

— Тут ви в безпеці й можете залишатися, не боячись нікого зрадити,— я нахиляюсь підібрати кинджал, після чого розправляю плечі.— Але я не можу. Ті, кого я бачила мертвими й пораненими, були протестантами. Я мушу знайти короля Наваррського.

Клод стає між мною та дверима.

— Ви не можете знову піти туди.

— Можу й піду, але я не хочу безцільно тинятися. Минулого вечора ви щось знали.

Клод відвертається.

— Ви попередили, щоб я не спала. Час попереджень минув. Я не прошу вас розповідати все, про що ви дізналися і як вам це вдалося. Я благаю розкрити лише одну таємницю: що замислили зробити з моїм чоловіком і де мені його шукати.

Моя сестра ударяється в сльози. Я думаю, чи не дати їй стусанів, але в цьому немає потреби. Дружина короля каже:

— Я не знаю, що замислили зробити з королем Наваррським, але його можна знайти в апартаментах Карла.

Я навіть не дякую їй. Штовхнувши Клод, я відсуваю засув, відчиняю двері й знову занурююсь у жахіття.

Дорогою до апартаментів Карла я промовляю молитви на кожному кроці. Я молюсь, коли протестанти падають мертвими під мечами. Молюсь, коли чоловіки тягнуть служницю, яка кричить і опирається; їхні сповнені хіті очі нагадують погляд Гаста, коли той накинувся на мене. Молюсь, переступаючи предмет, який виявляється відрізаною рукою. Віддалившись від людних місць палацу, я молюсь про дві речі: потрапити до апартаментів Карла й побачити свого кузена живим. Не можу сказати, чому останнє прохання з кожним кроком видається дедалі важливішим, але це правда.

Стримуючи страх і нетерпіння водночас, я стукаю у потаємні двері. Відчиняє барон де Рец.

— Ваша величносте? — він збентежений і схвильований.

— Дозвольте мені увійти.

Його збентеження росте.

— Мені звеліли нікого не пускати.

— Як вам відомо, я не є загрозою для короля. Проте якщо ви не пропустите мене всередину, я опинюсь у небезпеці. Ви скажете моєму брату, що відмовили мені, коли мене знайдуть пораненою або мертвою?

Я перемогла. Він пропускає мене до гардеробної Карла. Я добре відчуваю, що просунутися далі буде непросто.

— Пане, дружина короля й моя сестра, герцогиня Лотаринзька, замкнулися в апартаментах останньої, їх ніхто не охороняє. Я боюсь за них,— мені не треба удавати переляк, адже після тих жахів, що я бачила, я й досі налякана.— Присягаюсь своєю честю, що замкну двері й нікого не впущу. Ви приведете до них кількох королівських охоронців, аби забезпечити їм захист?

Якусь мить барон розглядає мене. Те, що він бачить, навряд чи видається погрозливим: напіводягнена, скривавлена жінка, не озброєна нічим, крім кинджала. Я навмисно простягаю йому цей кинджал. Він заперечно хитає головою, не бажаючи ображати мене недовірою.

— Я піду.

Замкнувши двері, я одразу прямую до опочивальні Карла. Там безлюдно, лише стара нянька притулилася до шпарини дверей, що ведуть до приймальні. Почувши мої кроки, вона розвертається. Її обличчя бліде, як стіна. Нічого дивного. Як і мій кузен, вона сповідає так звану реформатську релігію.

— Король Наваррський там? — приглушеним голосом запитую я.

— Так. Ви прийшли за ним?

Я киваю.

— Хвала Богу.

Я заспокійливо стискаю її руку, проходячи повз неї.

— Обережно,— шепоче вона.— З ними королева-мати.

Боже, допоможи моєму чоловіку. Я навстіж відчиняю двері й бачу його. Він стоїть, спираючись усією вагою на спинку крісла. Здається, не поранений, але, судячи з одягу, бився. Його очі, які зустрічаються з моїми, мають якийсь божевільний вираз. Принаймні я так думаю, доки не зазираю в очі Карла. Мій брат, який крокує туди-сюди перед моїм кузеном, повертається до мене, наче не зовсім упевнений, хто я така. Його обличчя смертельно бліде й роздратоване. Це знайоме й тривожне поєднання зазвичай свідчить про напад неконтрольованої люті. Цікаво, його гнів уже вщухає? Поки я міркую над цим питанням, чути кашель. Мати, яка тихо сидить і спостерігає за всіма, прагне моєї уваги. Її очі напрочуд спокійні, і це лякає.

Я прямую до короля Наваррського й роблю те, чого ніколи в житті не збиралася робити: цілую його в губи.

— Чоловіче, дякувати Богу, ви в безпеці.

Мій кузен дивиться на мене з німим питанням: «Справді?»

Те ж саме питання читається в погляді Карла. Не дуже обнадійливий знак.

— Ваша величносте,— я відходжу від кузена й обіймаю свого брата,— я дуже рада бачити вас цілим і неушкодженим. Попри те, що сьогодні релігійне свято, у палаці панує зло; скрізь лише насильство і смерть.

— Доброчесним католикам немає чого боятися,— каже мати.— Щоправда, я припускаю, що дехто може загинути, виконуючи свій обов’язок перед Богом і королем.

Стиснувши руки Карла, які він знервовано піднімав у повітря, я ніжно запитую:

— Це ваш наказ, брате? Не вірю. Я гадала, ви — той король, який розкидав медальйони на моєму весіллі, святкуючи мир.

— Я хотів миру, Марго,— він із силою стискає мої руки у відповідь,— але вони не дозволили мені його утримати!

Він не уточнює, хто ці «вони». Можливо, як я і попереджала свого кузена, зухвалість, яку виявляли протестанти останніми днями, призвела до того, що Карл почав уважати їх небезпечними. А може, мій брат має на увазі щось інше. Може, він збожеволів. Від останньої думки я похолола.

Поки я дивлюсь на нього, печаль Карла миттєво змінюється люттю.

— Якщо мого любого батька немає, інші мені не потрібні. Якщо я не можу примирити католиків із протестантами, залишаться самі католики.

Пречиста Діво!

— Що сталося з адміралом?

Карл відступає від мене, але мовчить.

— Ми з його величністю щойно бачили його голову,— каже мати.

Мені спирає подих. Я бачу, як здригається мій кузен від байдужості, з якої її величність розповідає про наругу над тілом видатного лідера.

— Здається, Гіз таки помстився за свого батька. Ви радієте за його милість?

Звісно, ці слова призначені для мого кузена. Він злегка тремтить. Я не дозволю їй використати Гіза як бар’єр між мною і моїм чоловіком. Не зараз. Незалежно від того, чи мав герцог право на помсту, я не бачу жодних підстав кидати напризволяще чоловіка, з яким мене поєднав Господь,— і байдуже, що ми з ним не пара.

— Якщо його величність благословив герцога закінчити саме так його тривалу ворожнечу з адміралом, я тут ні до чого.

— Ні! Його величність ніколи не вчинив би так! — мати даремно намагається вразити мене розгніваним голосом, я не переконана.— Гіз — некерована людина,— веде далі вона.— Він і досі на вулицях завзято вбиває. Хтозна, що з ним може трапитися?

Отже, вона хоче позбутися і Генріха. Двір без адмірала і з послабленим Лотаринзьким домом дозволить їй здобути абсолютну владу над королем. Щось усередині мене обривається. Я не хочу бачити Генріха мертвим. Потім я нагадую собі, що він достатньо розумний, аби не довіряти матері,— якої б угоди вони не досягли. І де б герцог не був зараз, він озброєний і чудово б’ється.

— До біса Гіза,— каже мій чоловік.— Я хочу знати, що сталося з моїми людьми. Я знову питаю вас: де мої товариші, з якими ви розлучили мене після арешту?

Арешт! Те, що вчора здавалося мені таким жахливим, сьогодні ледве не смішить. Ніколи не уявила б такого.

Мати безжально дивиться на нього.

— Вони мертві.

Він похитнувся. А хто б утримався на ногах після такої новини? Я тягнусь до його руки, але він виривається.

— Піль? Ренель? Кельнек?

— Лаварден, Рошфуко, Понт,— мати з жорстокістю перелічує протестантів на пальцях.— Усі. Якщо хтось із них ще живий, незабаром буде мертвий.

— Я не вірю вам! Вони б билися,— мій кузен випинає підборіддя.

— Так, вони билися би, якби їм дали таку можливість. Не забувайте, ми мали перевагу, захопивши їх зненацька.

Я усвідомлюю як ніколи чітко, на які звірства здатна мати. Йдеться не лише про вбивства. Я вже знаю, що їй це під силу, але серед представників впливових родин є чимало вбивць. Її підступність полягає у здатності сприймати людей як цифри і спокійно говорити про свої злочини, наче про погоду.

— Вам ніколи не відмитися від цієї ганьби,— кажу я.

— А навіщо мені відмиватися? Люди радітимуть цим смертям, а ті, хто виживуть, надто сильно боятимуться короля, аби протистояти йому.

Мій кузен напружується. Я знаю, або принаймні підозрюю, що він скаже. Я знову тягнуся до його руки й міцно стискаю її. Я чую, як він затримує подих, і бачу, що його щелепа більше не смикається. Дякувати Богу.

— Його величність король Наваррський не має наміру протистояти королю. Він — брат Карла і мій чоловік. Я вдячна його величності за те, що ви привели його сюди й врятували від небезпеки.

— Але король Наваррський не може лишатися тут вічно. І ви чули, що сказав ваш брат. Після цієї ночі при дворі не буде протестантів і в Парижі їх буде обмаль. Навіть якби його величність не прийняв таке рішення, містяни не терпіли б єресі й надалі.

Цього разу моє стискання не спрацьовує.

— Я не перейду в католицизм,— каже мій кузен.

Мати зітхає, наче ці слова дуже розчарували її.

— Ви не можете стратити суверенного правителя і першого принца крові за те, що він слухається власної совісті,— кажу я.— Особливо зважаючи на те, що він виявляє покірність своєму королю.

— Він не виявляє покірності! — мати підводиться.— Його величність наказує йому зректися єресі!

— Карле, цей чоловік — ваш брат.

— Я можу пожертвувати деякими братами.

Сподіваюсь, мати розуміє, що Карл має на увазі не лише мого чоловіка, поза сумнівом, він натякає і на Анжу.

— Миру вже не буде, Карле. Я згодна, що запізно добиватися цього. Однак ви ще можете зберегти свою честь. Невже ви хочете, аби вас запам’ятали як короля, який фальшивими обіцянками заманив свого кузена-короля до Парижа, обіймався з ним перед усіма, потискав йому руку, а потім убив його, перш ніж об’їдки з весільного бенкету зникли з комори?

Карл упритул підходить до нас. Він так близько, що я відчуваю його прискорене дихання. Натомість я дихати не можу. Життя мого кузена висить на волосині.

— Гаразд,— мовить Карл.— Я помилую його. Проте якщо він не зречеться, решту життя проведе у Вінсенській в’язниці.

— Іншого рішення немає? Відпустіть нашого кузена до Наварри.

— Дозволити йому зібрати армію й піти на нас війною? — сміється мати.— Ні за що. Якщо король Наваррський прагне свободи, його величності варто випустити його на вулицю. Нам не вдалося переконати його зректися, але, можливо, це вдасться парижанам. Нам повідомили, що багато хто з його товаришів по вірі вирішив промовляти католицькі молитви, коли їм до горлянки приставляли меча.

— Дайте мені мого меча, і я скористаюсь своїм шансом,— відповідає король Наваррський.

Я приглушую голос, хоча не сподіваюсь приховати щось у цій кімнаті.

— Ви не потрапите на вулиці, пане. Ви не пройдете й десяти ярдів, коли покинете королівські апартаменти. Ймовірніше за все, вас уб’ють алебардою, як і багатьох інших людей, яких проштрикнули, немов смажену дичину.

Мене обпалює біль в очах мого кузена. Але я не шкодую, що була відвертою. Він не бачив те, що бачила я. Тож я мушу пояснити його справжнє становище, перш ніж він дасть моїй родині привід віддати його на поталу скаженим убивцям, які бігають по всьому палацу.

Звертаючи погляд до Карла, я кажу:

— Рішення щодо переходу в іншу віру важко прийняти одразу. Якщо ви наказуєте моєму чоловікові обирати між зреченням від його релігійних переконань і в’язницею, ви мусите дати йому час на роздуми.

— Я нічого не мушу. Я — король.

— Тоді я молю вас дати йому час.

— Три дні й ані годиною більше. Або він буде моїм католицьким братом, і саме такого брата я обійматиму, або буде моїм в’язнем.

Я киваю. Мати усміхається так, наче моя капітуляція — частина її плану. Випроставшись, вона поправляє спідниці.

— Хай ваша сестра подбає про свого чоловіка. Нас чекають важливіші справи.

Божевільний погляд Карла зосереджується на дверях.

— Так, я пропускаю найцікавіше.

Я здригаюсь від думки, що саме він пропускає; не менше лякає, що він жадає бачити те, що я залюбки стерла би з пам’яті, але знаю, що це неможливо.

— Марго,— каже мати,— можете забрати свого чоловіка. Я накажу охоронцям супроводити вас.

Коли вони виходять, мій кузен падає додолу, притиснувши коліна до грудей, немов маленький хлопчик, низько схиливши голову і вчепившись руками у своє коротке волосся. Лише по кількох хвилинах я усвідомлюю, що він плаче, адже жодних звуків не чути. Крім тремтіння плечей, його нічого не видає.

Я не знаю, що сказати, тому що не знаходжу слів, завдяки яким його майбутнє могло б видатися більш обнадійливим, а його втрати — менш жахливими. Я відчуваю, що заважаю йому, проте, щойно я відступаю, він здіймає голову.

— Не покидайте мене.

— Я не покину вас. Однак нам доведеться разом якось дістатися моїх апартаментів. Не знаю, чи буде там безпечно, але тут безпеки точно немає, і ми не можемо довіряти будь-яким охоронцям її величності.

— Якщо вірити вашій матері, всі, кому я довіряв, мертві.

— Тоді ми звертатимемось до тих, кому я довіряю. Якщо ви довіряєте мені.

Якусь мить він дивиться на мене. Потім каже:

— Звертайтесь, до кого хочете; ведіть мене, куди бажаєте,— навіть до моєї загибелі. Я не здатен ясно мислити й не маю сил захищати власне життя. Чоловік, який вийшов із вашої кімнати сьогодні вранці, помер разом зі своїми друзями.

— Не бійтеся, пане. Я не дозволю їм убити вас і захищатиму ваше життя до свого останнього подиху.

Це вагома обіцянка, яку буде важко виконати.

Глава 21 25 серпня 1572 — Париж, Франція

овий день настав, але вбивства тривають. Не в палаці — на вулицях. Через вікна до мене долинають жахливі крики. Зачинені віконниці мало захищають від них, лише створюють враження, ніби в моїх апартаментах панує вічна ніч. Це й справді ніч — ніч душі. Мені зле. Я не можу їсти. Не можу спокійно сидіти. Не можу навіть молитися. Я втомилася. Мій чоловік почувається ще гірше. Його змучена душа трохи заспокоїлася перед світанком, коли я заспівала йому колискову, немов дитині. Лише тоді сон дав йому кілька годин приємного забуття.

Новини доходять до моєї кімнати з різних джерел. Генрієтта, яку супроводжувало шестеро озброєних чоловіків, відповідальних за її безпеку в Луврі, розвідала, що сталося на вулиці Бетізі, коли вбили адмірала. Поведінка Гіза в тій ситуації розчарувала мене. Я відчула огиду, дізнавшись, що він об’єднався з Анжу й продовжує знищувати союзників адмірала. Я молюсь, аби правда була не такою шокуючою.

Жийона збирає всі плітки та подробиці щоразу, як виходить за межі моїх апартаментів. У палаці подейкують, що Карлу набридла різанина, і він намагається переконати всіх, хто його слухає, що звелів припинити її вчора опівдні. Якщо він не бреше, це свідчить про його слабку королівську владу.

Ні, я помиляюсь, думаю я, укотре обходячи свій передпокій Жийона стривожено спостерігає за мною. Цілком можливо, що придворні виконали його наказ і звільнили вулиці. Їхня присутність не потрібна. Звичайні люди роблять незвичайні вчинки.

— Торговці тканинами та вином кидають у Сену дітей своїх протестантських сусідів,— повідомляє Шарлотта, прошмигнувши до мене. Її обличчя перелякане, під очима з’явилися червоні кола.— Він усе ще тут?

Я киваю.

— Ви забезпечите його захист?

Я знову киваю, не бажаючи промовляти вголос обіцянку, яку можу не дотримати.

— Бажаєте його бачити?

— Він спить?

— Так,— я брешу, аби не хвилювати мою подругу.

Мій кузен не спить. Він у полоні печалі. Одну мить може лежати, скрутившись клубочком, немов маленький хлопчик, ридаючи і смикаючи себе за волосся, а наступної — підхоплюється і ходить туди-сюди, як звір у клітці, напружено міркуючи, як допомогти протестантам, на яких полює все місто. Я не кохаю його, але дивитися на його страждання дуже боляче. Підозрюю, що Шарлотта кохає його, а, відтак, розділить його відчай. Це розчавить її.

— Скажіть йому...— вона замовкає, і тихі сльози струменять її щоками.

— Я скажу,— обіцяю я.— Скажу.

Вона квапливо виходить, а я, розправивши плечі, повертаюсь до своєї опочивальні. Я відкладала цю розмову відтоді, як добу тому витягла мого кузена з королівських апартаментів, але далі чекати не можна. Як би мій чоловік не переймався своїм горем, у якому би стані він не був, ми мусимо обговорити його майбутнє — інакше майбутнього не буде взагалі.

Король Наваррський сидить на підлозі, спираючись спиною на ніжку мого ліжка. Почувши, як відчиняються двері, він хапається за кинджал. Однак побачивши, що це я, він укладає його назад у піхви.

— Вибачте, пані,— він намагається зобразити одну зі своїх іронічних усмішок, наче хоче пожартувати над власним страхом.

— Не вибачайтесь, обережність нам не завадить. Я дала Жийоні кинджал, а свій завжди тримаю при собі. Якби я мала пістолета, я віддала б його вам, але, на жаль, у мене його немає.

— Скількох я зможу застрелити, якщо Карл передумає і відправить до мене вбивць? — його плечі інстинктивно піднімаються. Потім він зауважує спокійнішим тоном.— Гадаю, я позбавлю їх задоволення вбити мене, як вони вбили Коліньї. Якщо я маю померти, я не хочу, аби в останні миті мого життя Гіз бив мене чоботами в обличчя.

— Не кажіть так.

— Про герцога?

— Про вашу смерть,— я підходжу до ліжка і сідаю на підлогу біля кузена. Я взяла б його за руку, але такий жест здається мені зухвалим.— Вам удалося уникнути найгіршого. Чому ви маєте помирати зараз?

— А чому ви вважаєте, що найгірше вже позаду?

— Тому що,— відповідаю я, згадуючи мої нещодавні думки,— мені нестерпно уявляти, що я помиляюсь. Якщо ми не хочемо збожеволіти, маємо вірити, що це жахіття добігає кінця.

— Гадаю, так, адже вони вже вбили стількох людей,— він затуляє обличчя руками. Я мовчу, не бажаючи турбувати його. За кілька хвилин він піднімає голову. Він так близько від мене. Ближче, ніж будь-коли. Його очі горять.— Герцогиня де Невер розповіла вам, що всі союзники адмірала, які були з ним у найжахливіші миті його життя, загинули. Зі мною було сорок чоловік, коли мене заарештували й потягли до його величності. Вони всі мертві. Кого з протестантських дворян ще можна зарізати? Лише мене й мого кузена Конде. Мені здається, їм нецікаво полювати на двох чоловіків після того, як вони вбили сотні.

— Не полювання, а політика вирішить, чи залишаться в безпеці ті, хто вижив.

— Ваша правда.

— Учора Карл помилував вас, але...— я вагаюсь, думаючи про постійні перепади настрою мого брата. Він божевільний? Якщо так, його божевілля тимчасове чи постійне? У будь-якому разі я не наважуюсь припустити, що він несповна розуму, тож я кажу: — Його настрій мінливий, як і настрій моєї матері. Він може скасувати своє рішення. Ви мусите добитися офіційного помилування.

— Звернутися до Ради,— киває мій чоловік.

— Так, вам треба прийти й публічно попросити помилування,— зібравшись із силами, я стискаю його руку.— І вам треба бути готовим заплатити за це.

— Зреченням? Відмовою від власної честі? Уся Франція глузуватиме з мене. Мої союзники зневажатимуть мене за слабкість. Католики засміють мене, коли ваша родина хизуватиметься мною як останнім надбанням для королівського звіринцю.

— Але ви сміятиметеся останнім. Ви завдасте вашим ворогам найсильнішого удару, якщо виживете. Не згодні?

Рука мого кузена переплітається з моєю, його пальці стискають моє зап’ястя.

— А ви підете зі мною на засідання Ради?

— Якщо бажаєте,— вільною рукою я відкидаю волосся з обличчя, аби він мав змогу подивитися мені у вічі й побачити, що я не брешу. Дотик його пальців стає наполегливішим.

— Чому? Чому ви так переймаєтесь, житиму я чи помру? Мої вороги — ваші рідні люди, ви пов’язані з ними як почуттями, так і узами крові.

Я хитаю головою.

— Я не знаю чому,— кажу правду. Я не кохаю цього чоловіка, а для дружби ми обрали не надто слушну нагоду.— Можливо, тому, що я дала вам слово — обіцяла бути вашим союзником,— така відповідь не задовольняє ані мене, ані мого кузена, адже його пальці не розтискаються.

— Його величність казав адміралу, що любить його, і обіцяв забезпечити Коліньї королівський захист, коли той лежав поранений. Бідолашний Ларошфуко грав у карти з вашим братом за кілька годин до того, як йому перерізали горлянку; коли вони прощалися, король обіймав його як друга. Зараз не можна довіряти жодним союзникам і жодним обіцянкам.

— Ви маєте рацію, пане. Проте я знову присягаюсь, що моєму слову ви можете довіряти.

Заплющивши очі, ми сидимо мовчки. Немов звірі, що зачаїлися в одному лігві.

— Я зіграю роль католика,— нарешті каже він.— Можете дозволити їм привести священика. Утім, якщо ви присягаєтесь бути моїм другом, я доручаю вам підготовку до мого зречення. Мені не доведеться брехати вам. Треба буде лише вивчити слова. Гадаю, достатньо збрехати перед усіма водночас, включно з Богом.

Я не знаю, що відповідати. Не дуже приємно слухати, як цинічно він говорить про своє фальшиве зречення. Проте хіба Христос не казав нам не засуджувати інших, оскільки всі ми — грішники? Коли я виходила заміж, я теж промовляла фальшиві обітниці перед Богом і людьми.

— Бог пробачить вас, пане. Після цієї ночі гріхи багатьох людей настільки жахливі, що ваш фальшивий перехід у католицизм — ніщо в порівнянні з ними.

Хтось наполегливо стукає у двері мого передпокою. Кузен відпускає моє зап’ястя. Я знаю, що Жийона не відчинить без мого дозволу. Це мій наказ. Підвівшись, я роблю два кроки. Драбина. Повернувшись до ліжка, я стаю на коліна й витягаю її. Стукіт продовжується.

— Тримайте,— я віддаю йому драбину,— це допоможе вам спуститися в льох. Я впевнена, що в Луврі ви маєте кращі шанси захистити себе, ніж на вулицях. Якщо вони прийшли за вами, і їх багато, я скажу: «Короля Наваррського тут немає». Це сигнал, що ви маєте тікати. Хай щастить!

— Дякую,— від його слів мені перехоплює подих, а на очі навертаються сльози. Я витираю їх рукавом, поки відчиняю двері до сусідньої кімнати.— Замкніться,— кажу я, не повертаючи голови.

Щойно він підкорюється, я жестом вказую Жийоні відчинити двері до передпокою. Заходить мати.

— Одягайтесь і виходьте надвір.

Я чекала від неї чого завгодно, але не цього.

— Куди? Пані, на вулицях ллється кров, і скрізь чути крики помираючих людей. Тільки божевільний захоче вийти туди.

— Ми будемо в безпеці.

Ці слова не заспокоюють мене, а сповнюють відрази.

— Що пропонує ваша величність? Ми всі вирушимо до церкви? Молитися за вашу душу і за душі моїх братів можна і в нашій каплиці. От тільки жодні молитви вам не допоможуть.

— Припиніть цей фарс. Ми не маємо підстав боятися Божого гніву або гніву набожних людей — навпаки. Один францисканець повідомив, що на Кладовищі невинно убієнних розцвів глід. Це знак, що Бог схвалює роботу своїх католицьких дітей.

— Яку ще роботу? Ви ж не маєте на увазі вбивство наших протестантських братів?

Боже милий, довкола мене панує божевілля, а його називають дивом.

Мати зневажливо усміхається. Вочевидь, вона вважає, що мій вибух гніву не заслуговує на відповідь.

— Ми вирушимо в паломництво до цього куща, і ви підете з нами.

— Я нікуди не піду.

Я мимохіть позираю на Жийону поверх плеча матері — на її обличчі читається неприхований страх. Але після вчорашніх жахливих сцен і не менш жахливих свідчень очевидців мати не може налякати мене.

— Король наказує вам бути. Ви відмовляєтесь виконати його наказ?

— Відмовляюсь.

Її усмішка зникає, очі зіщулюються.

— Тоді вас змусять.

— Як? Силою? Попереджаю вас, пані, якщо ви накажете найсильнішим охоронцям його величності тягти мене, їм буде непросто впоратися зі мною. І яку ви з королем матимете користь, коли я опиратимусь і кричатиму на вулицях? Може, ви хочете зв’язати мене й затулити мені рота кляпом? Чудове видовище для черні.

— Шлюб із єретиком зробив вас упертою.

— Мабуть, так.

Коли я промовляю це, мене раптом осяює розуміння, чому я вирішила захищати мого чоловіка і чому виявляю таку впертість. Якщо я не робитиму цього, я приречена на прокляття. Я ніколи не уявила б, що гості, які приїхали на моє весілля, будуть безжально вбиті, перш ніж зберуться повертатися додому. Але хто повірить у мою непричетність? Тим паче якщо мене побачать на кладовищі, в оточенні тих, хто святкує ці ганебні події. Я знаю, що невинна. Я навіть схильна думати, що король і моя мати не підозрювали, чим усе закінчиться, коли я давала шлюбні обітниці. Проте зараз їх ніщо не врятує від відповідальності за цю різанину.

Я не хочу, аби моє ім’я пов’язували з їхніми іменами, коли розповіді про ці звірства передаватимуть з уст в уста.

Мати повільно хитає головою. Я зачарована цим жестом. Здається, у ньому немає нічого особливого, але погроза відчувається.

— Побачимо, чи ви повністю втратили здатність тверезо мислити. Я тримаю в полоні Жана Д’Арманьяка.

— Камердинера короля Наваррського? Мій чоловік гадав, що він помер.

— Поки що ні. Хочете забрати його?

Кімната крутиться перед моїми очима, а, може, я просто похитнулася. Я пильно дивлюсь на її величність. Невже вона здатна на таку жорстокість? Невже я така дурна, що сумніваюсь? Адже я щойно сказала моєму кузену, що він мусить пожертвувати честю, аби вижити. Чому ж я коливаюсь?

— Приведіть його сюди.

— Потім.

— Спершу. Обіцяю: коли я побачу його, я почну одягатися.

— Чому я маю вірити вашим обіцянкам, якщо ви відмовляєтесь вірити моїм?

— Тому що на моїх руках немає крові, крім крові тих, кого я врятувала у Варфоломіївську ніч, у той час, як ваші руки червоні від крові вбитих.

— Я приведу його.

— Біле,— кажу я, коли за матір’ю зачиняються двері.— Я хочу вбратися в біле. Колір жалоби.

Я не повертаюсь до мого чоловіка, оскільки не знаю, що йому сказати. Мене не тішить перспектива розкрити йому мою участь у врятуванні Арманьяка. Але набагато гірше було б зізнатися, що я поїду з моєю родиною святкувати знищення його друзів і союзників. Я ціпенію від страху, уявляючи, що побачу на вулицях Парижа.

Я чекаю, мої думки блукають десь далеко.

Коли двері знову відчиняються, мати вже не одна. Швейцарський охоронець, убраний у заплямовану брудом і кров’ю форму, штовхає Арманьяка вперед.

— Пане, з вами все гаразд? — питання здається безглуздим. Воно і є безглуздим.

— Так, ваша величносте.

Мати виразно киває. Охоронець штовхає Арманьяка сильніше, і той падає в мої обійми.

— Ми вирушаємо за годину.

Заступницьким жестом я обіймаю камердинера мого чоловіка; він кладе голову мені на плече.

— Залиште нас.

Охоронець одразу підкорюється, але мати затримується.

— Король Наваррський тут?

— Так.

— Цікаво, як довго він витримуватиме ув’язнення.

— Він ще не вирішив стосовно Вінсену.

Вона сміється.

— Є різні в’язниці, дочко. Навіть якщо він повернеться до істинної Церкви, він не буде вільним. І ви теж понесете покарання за непокору. Ваш сьогоднішній вихід у світ буде останнім. Якийсь час ви залишатиметесь у своїх апартаментах.

— Пані, ви гадаєте, що ув’язнення в Луврі — важке випробування для мене? Помиляєтесь. Я ніколи не була вільною. Моє життя завжди підпорядковувалося вашій волі, примхам моїх братів, а інколи навіть і пліткам. От тільки мої бажання не мали жодного значення. Ви не можете обрізати мені крила, адже я не маю крил.

Коли вона виходить, я відчуваю, як тремтить Арманьяк, ридаючи на моєму плечі.

Дістатися мого коня — неабияке випробування. У залах Лувру вже немає трупів, але одяг і зброю загиблих ще не встигли прибрати. Неприродна тиша, що панує в приміщеннях, де зазвичай було повно людей, також нагадує про трагедію. Виходячи у двір, я одразу натикаюсь на розпростерте тіло: один із тих бідолах, які вчора стрибали з вікон у відчайдушному намаганні врятуватися. Я не бачу його обличчя, і це добре, адже я маю приховувати свій смуток. Мати спостерігає за мною. Будь я проклята, якщо вона помітить мій відчай.

Зібралося чимало придворних. Серед них поряд із моїм конем я бачу Генрієтту. Неподалік від неї стоїть Генріх. Він дивиться на мене — у його очах читається тріумф і тривога водночас. За ним височіє гора трупів, деякі з них проштрикнуті списами. У яскравому сонячному світлі здається, що це щось менш зловісне — приміром, копиця сіна. Зустрівшись поглядом із герцогом, я плюю на землю і забираюсь у сідло.

— Що це було? — шепоче Генрієтта, але я лише хитаю головою.

Коли ми проїжджаємо ворота, я завважую, що наш кортеж очолює Карл із двома священиками. Ми їдемо один за одним. Інакше не виходить. Вулиця Сен-Оноре достатньо простора, але вона завалена трупами — після стількох годин більшість із них залишилися оголеними. Однак кишенькові злодії та сміттярі не відмовилися від надії знайти щось цінне. Почувши стукіт копит, вони піднімають голову й розбігаються, немов щури, перед швейцарськими охоронцями.

Маленький хлопчик у нічній сорочці лежить на узбіччі дороги. Рука занурена у волосся жінки — поза сумнівом, його матері, яка не змогла ані врятувати його, ані тримати в обіймах після смерті. Я не можу відвести погляд від цих рук. Ми ідемо далі, але я знову й знову обертаюсь, аби подивитися на матір із сином. Зусилля стримувати сльози завдає мені фізичного болю. У грудях палає. Живіт судомить. Я поглядаю на Генрієтту, але вона дивиться вперед.

Які ж ми чудовиська.

Я уникаю дивитися на дорогу — зосереджую погляд на потилиці короля, на безхмарному небі, на чому завгодно, крім мертвих; не дивлюсь я і на величезний церемоніальний хрест, який несе один зі священиків. Бог не з нами. У цьому я впевнена.

Генріх під’їжджає до Генрієтти.

— Нам треба було раніше подумати про сморід і кинути більше трупів у річку. Завтра запах буде нестерпним.

Анжу, який іде переді мною, сміється й озирається через плече.

— Мені достеменно відомо, що біля Мосту мельників стільки трупів, що в річці вже немає місця. По цих трупах можна перейти на інший берег і навіть не замочити ноги. Але не бійтеся, Гізе, ми доручимо солдатам прибрати те, що залишать злодії та засмучені родичі. Лише уявіть, як приємно пахнутиме Париж цієї осені, коли стане прохолодніше, і значно менше єретиків псуватимуть повітря.

Герцог усміхається. Я ніколи не думала, що Генріх опуститься до рівня мого брата. Їхня поведінка завжди відрізнялася: на відміну від Анжу, Генріх виявляв найкращі якості. Те ж саме можна сказати про їхнє протистояння. Але зараз вони чудово порозумілися й навіть жартують разом. І з чого? Зі смертей невинних.

— Гадаєте, вам удасться позбутися вашого власного смороду? — я розмовляю тихо; мені бракує подиху підвищити голос, а якщо я раптом зірвусь на крик, мені забракне самовладання зупинитися.— Жодні парфуми не врятують вас від запаху смерті, брате. Цей запах супроводжуватиме вас, доки ви самі не помрете.

— І це каже та, що вийшла заміж за чоловіка, від якого тхне собаками й часником,— відповідає Анжу.

Генріх фиркає.

Я розвертаюсь до нього, наскільки це дозволяє моя подруга, яка іде між нами.

— Що таке часник у порівнянні зі смородом могили? — я змушую себе подивитися йому в очі, прагнучи, аби він відвернувся першим.— Якби моральний занепад мав такий самий запах, як і тіло, що розпадається, усі трималися б якнайдалі від вас, пане. Саме тому я щиро вдячна, що запах мого коня перебиває ваш сморід.

Він опускає очі, але перед цим я помічаю спалах болю в його погляді. Ніколи не уявила б, що здатна завдати Генріху болю й не розділити його разом із ним.

Я відчуваю полегшення, діставшись кладовища. Тут, принаймні, мертві лежать під землею. Мене охоплює дивне бажання зістрибнути з коня й побігти заховатися серед скелетів у склепі. Але що станеться зі мною, якщо мене визнають божевільною? Я не хочу бути жертвою моєї матері та моїх братів, і я не віддам їм короля Наваррського.

Старий кущ росте довкола могили, такої давньої, що ім’я небіжчика на плиті змите дощами. Розквітла одна-єдина гілка. Мушу визнати, що білий цвіт на тлі висохлої деревини виглядає дивовижно. Життя на тлі суцільної смерті. Ми спішуємось, і священики проходять уперед, промовляючи молитви. Король і мати йдуть слідом. Я маю нагоду трохи перепочити, тож я притискаюсь до мого коня, не відпускаючи поводи. Генрієтта підходить до мене.

— Марго, навіщо ви сперечалися з герцогом Анжуйським і герцогом де Гізом? Що штовхнуло вас на це? — попри шепіт, засудження мого вчинку очевидне.

— Горе і почуття провини — хвороби, які не торкнулися майже нікого з придворних у нашому кортежі.

Узявши мене під руку, Генрієтта змушує мене обійти коня і стати подалі від людей.

— Хіба ви втратили близьку людину, яку маєте оплакувати? Ви не відчували особливої симпатії до підданих вашого чоловіка, ваше знайомство з ними було таким швидкоплинним, що ви навіть не запам’ятали їхні імена.

— Але вони були моїми гостями. Навіть якщо я не маю підстав оплакувати їх, я вважаю огидним, що моє весілля стало причиною їхньої загибелі.

— Ви можете думати що завгодно. Чи варто висловлювати ці думки — ось у чому питання,— страх на обличчі моєї подруги передається й мені.— Яким чином такі думки та дії допоможуть вам? — запитує вона.— Нерозумно переходити на бік тих, хто зазнав поразки у війні, тим паче якщо вони мертві. Смерть не має друзів.

— Між нами був мир.

— Так, і незабаром мир знову запанує. Хто здатен повстати проти її величності? Що б там ви не думали про вчорашні події, померло ціле покоління лідерів гугенотів. Тіло адмірала протягли вулицями міста.

Я відштовхую її руку.

— Ви розповідаєте про це так, наче йдеться про якісь дрібниці. Ви сиділи за одним столом із Коліньї і полювали разом із ним! Лише тиждень тому він усюди супроводжував нас, він був королівським радником, одним із найвпливовіших дворян.

— Надто впливовим.

— Надто впливовим для Лотаринзького дому.

— І для дому Валуа теж,— Генрієтта приглушує голос до ледве чутного шипіння.— Ви подумали про це, коли накинулися на Гіза? Він не єдиний, хто бажав смерті Коліньї, і не єдиний, хто був причетним до першого замаху на його життя.

— Довкола нас чимало винних,— розгнівано шепочу я у відповідь.

— Ось чому будь-які звинувачення безглузді й небезпечні. Ми приїхали сюди святкувати. Зробіть вигляд, що усміхаєтесь. Принаймні з політичних міркувань. Убивати жінок і дітей у ліжку — неприпустимо, але радійте, що цю брудну роботу взяли на себе звичайні люди, а не знать. Так, Генріх убив адмірала й тим самим помстився за свого батька. Вам не здається, що це вчинок людини честі? Гадала, ви кохаєте його.

Не чекаючи моєї реакції, вона йде. Обійшовши коня, я бачу, що вона приєдналася до тих, хто зібрався біля куща, і разом з ними схиляє голову в молитві. Неподалік від неї молиться Генріх. Розглядаючи знайомий профіль, золотисте волосся, яке я так любила грайливо куйовдити під час наших побачень, я можу впевнено сказати, що кохала його. Я й досі кохаю. Саме тому я не можу погодитися з тим, як Генрієтта виправдовує його злочини.

Мати кидає виразний погляд у мій бік. Я зухвало дивлюсь на неї, але, зрештою, прямую до королівського кортежу. Я вдаю, ніби схиляю голову в молитві, хоча насправді мої думки більш прозаїчні.

Гіз не єдиний, хто вбивав людей минулої ночі. Незалежно від того, як розпочалася різанина, вона не тривала б так довго без дозволу моєї родини. Поза сумнівом, Анжу заплямував свої руки кров’ю, керуючись передусім дріб’язковими образами й амбіціями, а не бажанням очистити Францію від єретиків або зміцнити владу Карла. А Карл стверджував, що все, що відбулося в стінах Лувру, зроблено задля блага Франції. Проте я вірила, що Генріх відрізняється від моїх братів, які ставлять на перше місце егоїстичні потреби й примхи, але при цьому підкоряються матері. Я кохала його ще й тому, що вважала людиною честі, яка слухається власної совісті й підкоряється лише Богу. Коли я спостерігаю за герцогом, який молиться із заплющеними очима, я відчуваю, що моє серце обливається кров’ю. Я страшенно розчарована, що він не такий ідеальний, яким здавався моїм закоханим очам.

Я усвідомлюю, що люди довкола мене просуваються до куща. Карл отримує благословення першим і нахиляється поцілувати білі квіти. Придворні по черзі наслідують його приклад. Я не рушу з місця. Здається, я сама перетворилася на кущ і приросла до землі. Потім хтось змушує мене взяти його під руку. Ще до того, як я бачу його профіль, я розумію, що мій супутник — Гіз. Він не дивиться на мене, але з ніжністю каже:

— Якщо ви не хочете подбати про себе, я зроблю це за вас.

Він підштовхує мене й, коли ми дістаємось куща, відступає, залишаючись за моєю спиною. Переді мною Бюссі Д’Амбуаз приймає благословення, шепоче: «Дякувати Богу!» й цілує білосніжні квіти. Наближаючись до мене, священик хреститься й піднімає гілку, аби я теж мала змогу висловити подяку й припасти до неї губами. Я не маю наміру робити щось подібне. Але потім я думаю про бідолашного Арманьяка, який ридав на моєму плечі. Навіть у таку жахливу мить мені є за що дякувати. Я дякую зовсім не за те, за що дякують придворні у своїх молитвах, але це на краще.

Deogratias! На відміну від інших, я не бурмочу ці слова собі під ніс, а чітко промовляю їх, аби всі могли мене чути. Дякую, Боже, думаю я, за те, що дали мені сили врятувати Ла Моля від лучників, а Арманьяка — від моєї матері. Дякую, Боже, за життя короля Наваррського. Цілуючи глід, я прошу Бога й надалі зберігати життя моєму чоловікові. Потім я щодуху повертаюсь до мого коня. Я виконала свій обов’язок і можу забиратися звідси. Якби ж це було так само просто навіки розпрощатися з деякими присутніми.

Коли я повертаюсь до моїх апартаментів, король Наваррський сидить за моїм столом і щось пише. Арманьяк — біля нього. Обоє чоловіків перевдягнулися в чисте. Я запитально дивлюсь на Жийону.

— Я була в апартаментах його величності й забрала деякі його речі.

— За що я їй щиро вдячний,— мій кузен дивиться на мене. Він анітрохи не схожий на чоловіка, якого я залишила на підлозі своєї опочивальні. Утрачена холоднокровність повернулася до нього, і така сила духу надзвичайно вражає мене.— І я щиро вдячний за сильніші вияви співчуття,— він вказує очима на Арманьяка.

Я відвертаюсь, усе ще не бажаючи визнавати, що врятувала життя його камердинеру, адже мені огидно згадувати, яку ціну довелося сплатити за це.

— Що ви пишете?

— Список убитих. Можете допомогти.

Я здригаюсь.

— Ні, не треба,— заспокійливо каже він.— Це неприємне завдання, але я вважаю його важливим. Тих, кого не вбили, можна врятувати.

Очевидно, здатність сподіватися на краще — сімейна риса королів Наваррських.

— Якщо для вас це важливо, пане, я допоможу. Коли ми складемо список, я попрошу герцогиню де Невер переглянути його. Вона знає набагато більше за нас обох.

— Попросіть герцога де Гіза скласти свій список. Він має знати, кого з моїх союзників убив і скільки їх було. Щоправда, він міг знищити стількох людей, що збився з рахунку,— ці слова він промовляє спокійно, як і попередні, але вони висловлюють його гнів; перші злі слова, почасти спрямовані й на мене.

— Не можу. Гадаю, я ще довго не розмовлятиму з герцогом.

Хтось стукає у двері. Жийона визирає в коридор. Її очі розширюються. Вона просуває руку в щілину й повертається із запискою. Побачивши почерк, я одразу розумію, що це послання від чоловіка, від спілкування з яким я щойно відмовилася. Лише три слова: «Поговоріть зі мною».

— Я маю вийти.

Я знаю, що моє обличчя видає розгубленість, а, ймовірно, навіть і страх, але така реакція може пояснюватися багатьма причинами. Король Наваррський і не підозрює, щогерцог чекає по той бік дверей. І це добре — інакше зчинилася б бійка. Останнім часом було забагато насильства.

Вислизнувши в коридор, я бачу Генріха: він крутить головою в різні боки, виглядаючи мене. Коли наші погляди зустрічаються, мені важко визначити, що виражають його очі — здивування чи надію. Можливо, і те, і те.

— Ви не запрошуєте мене до себе,— усвідомивши, що це означає, він змінюється в обличчі.— Він у ваших апартаментах.

— Якщо ви маєте на увазі мого чоловіка, це справді так. Він у моїх апартаментах відтоді, як король урятував його вчора.

— Король урятував його?

— Авжеж! Невже ви думали, що його величність дозволить убити чоловіка, пов’язаного з ним як узами крові, так і шлюбом із його сестрою?

Немає жодної потреби розкривати йому, наскільки невпевненою я була стосовно цього рішення.

— Я сподівався, що дозволить. Як і ваш брат Анжу, який, поза сумнівом, молився, аби Конде був серед мертвих.

Жахливе зізнання, але в ньому немає нічого дивного. Генріх ненавидить мого кузена не лише як єретика, а також як чоловіка, який посів місце, що було бажаним для нього самого. Я відчувала те ж саме до принцеси де Порсіан, і, правду кажучи, гадаю, я була б рада, якби мій кузен помер незадовго до нашого весілля. Хіба я переймалася б, хто вбив його і за яких обставин?

— Це все, що ви хотіли мені сказати?

Він знову озирається.

— Може, поговоримо в іншому місці?

Скільки разів я чула таке питання? Цього разу я приголомшена відкриттям, що внаслідок різанини усамітнитися в палаці ніколи не було так легко, як зараз. Безліч апартаментів порожні, і немає надії, що господарі повернуться. Найближчі апартаменти належать моєму чоловікові.

Коли ми заходимо, мене шокує відсутність безладу. Мабуть, охоронці, які прийшли арештувати короля Наваррського, побачили, що нікого немає, і вирішили не чіпати кімнату. Я не розпитувала мого кузена, як і де його затримали, адже здогадувалася, що такі спогади змусять його страждати сильніше.

Я стою навпроти Генріха в очікуванні, коли він розпочне.

— Маргарито, оскільки я кохаю вас і ви колись казали, що кохаєте мене, я хочу знати, чому ви так зневажливо розмовляли зі мною сьогодні вранці.

Він вимагає пояснень? Від мене?

— Пане, мене дивує, що ви не здатні зрозуміти причину. Хіба не ви вбили адмірала? Хіба не ви вранці жартували про мертвих протестантів, оголені трупи яких розкидані на вулицях?

— Я не розумію,— каже він. Я бачу, що він не бреше, по його очах і захисній позі.— Ви завжди знали, хто я. І ви завжди знали, що я присягався вбити Коліньї. Коли я вирушав на останню війну, ви плакали й просили мене вбити скільки завгодно єретиків, певно, скільки знадобилось би мені, аби повернутися цілим і неушкодженим. Ви бажали мені удачі, коли я мріяв помститися за смерть мого батька. Тепер удача усміхнулася мені — я виконав мій синовній обов’язок. Але ви чомусь думаєте, що мені має бути соромно.

Як пояснити йому? Я не вірю, що дуже змінилася відтоді — можливо, я не хочу вірити в це. Я схильна вважати, що навіть тоді для мене мало неабияке значення, як саме Генріх уб’є адмірала.

— Так, я знала про ваш намір убити Коліньї,— відповідаю я.— Але я думала, що це трапиться в бою або коли ви протистоятимете одне одному в двобої, як належить шляхетним дворянам. Я ніколи не уявила б, що ви можете витягти пораненого чоловіка з ліжка й викинути з вікна його власного готелю.

Він трохи кривиться від моєї розповіді, і така реакція зворушує мене більше за будь-які слова й погляди. Потім його очі суворішають.

— Так можна вбити пса,— каже він.— Коліньї був псом.

— Ні, він був єретиком. Але дворянином. А навіть якщо він не був би ним, ви — дворянин. Убити його у такий спосіб — негідно.

Я не знаю, що трапиться, якщо він, засоромившись, похнюпить голову й визнає свою провину. Якщо намагатиметься виправдати себе раптовим нападом божевілля. Багато хто збожеволів тієї ночі, блукаючи Лувром і паризькими вулицями. Я вирішую: якщо він покається, я обійму його й заспокою.

— Я не шкодую, що адмірал помер,— каже він.— А перейматися обставинами його смерті — безглуздо,— приглушивши голос, він виступає вперед, скорочуючи відстань між нами.— Маргарито, мені прикро щодо інших подій тієї довгої ночі.

— Невже? — прохолодним тоном питаю я, але моє серце схвильовано тріпоче.

— Не треба було вбивати дітей. Вони — невинні створіння, яких згодом можна було б переконати в хибності релігійних уподобань їхніх батьків і повернути в лоно Святої Церкви.

— Бог не може вимагати любові силою,— я думаю про страждання мого чоловіка, якого змушують зректися, його почуття провини й неприховану огиду до самого себе, викликану необхідністю формально стати католиком.

Генріх розгнівано піднімає руку.

— Здається, я теж не можу нічого вимагати від вас: ваше серце втрачене для мене, що б я не казав! Чого ви хочете від мене? Я маю проливати сльози, тому що ми звільнили королівство його величності від його найгірших ворогів і ворогів Бога?

Він відступає, і я вважаю нашу розмову закінченою. Проте обійшовши кімнату, він повертається і цього разу підходить ближче, значно ближче.

— Ви ображені на мене через мертвих протестантів? Може, справжня причина вашої образи — моє прохання шпигувати за королем Наваррським, і те, що я відштовхнув вас після вашої відмови? Не варто було дозволяти, аби наша сварка тривала так довго. Я провів чимало безсонних ночей, згадуючи, як спускався з вашого вікна, а особливо ту мить, коли, опинившись унизу, я хотів повернутися і стиснути вас в обіймах. Я шкодував тисячі разів, що не піддався своєму бажанню. Тепер я зізнаюсь: попри те, що моє тіло залишило вас саму в темряві, моя душа була з вами й ніколи вас не покидала.

Отже, моя самотність не була цілковитою — він поділяв мої почуття. Це приносить мені певну втіху й дещо більше. Наше взаєморозуміння потроху відновлюється. Іскра ледве жевріє, але вона є. Я боюсь говорити, побоюючись, що скажу щось не те й загашу її. Поки я витримую паузу, Генріх пильно спостерігає за мною.

— Якщо не хочете шпигувати за королем Наваррським, не робіть цього,— веде він далі.— Через таку дрібницю не варто розлучати два люблячих серця, які прагнуть бути разом.

Ця поступка, яка зробила би мене щасливою не далі як позавчора, уже не задовольняє мене. Як дивно. Нічого, крім роздратування, я не відчуваю.

— Дозволю собі зауважити: це здається «дрібницею» зараз,— кажу я.— Віднині немає потреби шпигувати за королем Наваррським. Ви, мої брати та її величність потурбувалися, аби він був самотнім в’язнем, позбавленим друзів. Із ким він може змовитися, якщо всі його піддані мертві, а деякі з них навіть розірвані на шматки? Ви претендуєте на великодушність, але даремно. Ви не пропонуєте нічого цінного.

— Я пропоную вам моє кохання,— спокійно каже він.— Мені здавалося, ви його цінували так само, як і я цінував ваше.

Звісно, він має рацію. Я цінувала його кохання. Я жила заради нього. Навіть цієї миті, коли я збентежена, сердита, ображена й нажахана моїм майбутнім і майбутнім Франції, мені важко уявити подальше життя без наших взаємних почуттів. Наше кохання, що тривало так довго й подолало стільки випробувань, стало найважливішою частиною мого єства. Я заплющую очі, прагнучи краще зосередитися на моїх думках.

Голос Генріха знову порушує тишу.

— Це означає, що між нами все скінчено? Нас розлучає перемога Церкви, яку ви любите не менше за мене, і чоловік, якого ви не кохаєте?

Розплющивши очі й побачивши Генріха, я розумію, що, попри його жахливі гріхи — смертні гріхи, поза сумнівом,— я не готова відкинути можливість, що колись ми знову будемо разом. Він може покаятися. Бог може пробачити його. Чому б не пробачити й мені? Однак у моєму серці поки що немає прощення.

— Генріху, я пропоную мир,— кажу я.

Його погляд стає ніжним, коли я промовляю його християнське ім’я. Я торкаюсь його руки. Почуття дивне, але в ньому немає нічого неприємного.

— Можливо, одного дня між нами все владнається, але нинішні події важливіші за наші особисті переживання. Це історична мить. Ви з моїми братами впевнені, що творите історію. Я не маю таких грандіозних намірів. Проте я знаю, що всі ми змінимось після того, що сталося. Я кохала вас, тож прошу замислитись над моїми словами. Я не можу передбачити, якою людиною будете ви і якою людиною буду я, коли ці лихі дні закінчаться. Сподіваюсь, я буду жінкою, яку ви можете кохати. Сподіваюсь, ви будете чоловіком, якого я зможу щиро обійняти.

— А між тим? — питає він.

— Між тим робіть ваші справи та дійте за покликом серця. Бог вам у поміч.

— Бог і поцілунок?

Я вагаюсь. Якась частина мене хоче нахилитися й торкнутися таких знайомих на смак губ. Може, поцілунок знищить усі жахіття, що стояли між нами. Потім я згадую, де ми. Ці кімнати забиті речами мого кузена. Король Наваррський довіряє мені. Якщо не йдеться про довіру до дружини, він довіряє мені як другу. Сумніваюсь, що його довіра протрималась би довго, якби він побачив, як я цілую його запеклого ворога. Звичайно, його тут немає і він ніколи не дізнається, але достатньо уявити його почуття, аби вважати поцілунок неприпустимим.

— Бог і мої найкращі побажання,— відповідаю я.

Промовивши ці слова, я квапливо проходжу повз нього. Я не хочу бачити розчарування Генріха або визнавати моє власне розчарування.

Глава 22 Зі серпня 1572 — Париж, Франція

инув тиждень після тієї страшної ночі, яку називають Варфоломіївською. Сьогодні королівська Рада помилувала мого кузена. Коли вони оголошують рішення, я стою біля нього. Останнім часом я не розлучаюсь із ним. Ані дитячі спогади, ані наш шлюб не сприяли нашому зближенню. Але різанина поєднала нас по-справжньому. Коли ми виходимо з кабінету для нарад, король Наваррський повертається до мене.

— Пані, я завдячую вам життям двічі.

— Це не той випадок, пане. Ви переоцінюєте мій вплив на королівську Раду. Я ніяк не впливаю на неї. Я обіцяла супроводжувати вас, і я це зробила. Але ви самі захистили себе вашим красномовним виступом.

— Мої слова не мали б жодного значення, якби я не був вашим чоловіком. Саме цей титул урятував мене, а не «король Наваррський» чи «перший принц крові».

— Дурниці. Принца де Конде теж помилували. Запевняю вас, жага вбивства вичерпала себе, принаймні в Парижі,— насправді я не така впевнена, як намагаюсь переконати його; нам обом відомо, що різанина, яка розпочалася тут, поширилася далі — на Мо, Труа, ла Шаріте й багато інших міст.

— Можливо,— каже мій кузен.— Дехто з присутніх кидав на мене відверто вбивчі погляди. Ви помітили вираз на обличчі Анжу? І він був не єдиним герцогом, розчарованим рішенням королівських радників.

Звісно, він має на увазі Гіза. Генріху бракувало його звичного самовладання. Побачивши, що я зайшла разом із моїм кузеном, він мав такий вигляд, наче йому заподіяли особисту образу. Коли оголосили про помилування, його розчарування було очевидним для всіх.

Ми прямуємо до моїх апартаментів — нашого святилища і в’язниці, де ми перебуваємо вдень і вночі. Я боюсь відпускати мого кузена до його апартаментів, і ніхто з нас не бажає брати участь у світських заходах. Нам наказали відвідати деякі з них, і це було найжахливіше. Два дні тому нас змусили приєднатися до процесії, яка вирушила до Монфокону, де було виставлено останки Коліньї. Моєму кузену довелося дивитися на закатоване тіло. Так само, як і сімнадцятирічному сину адмірала. Юнак плакав. Мій чоловік — ні. Проте тієї ночі він кликав Коліньї уві сні. Заспокоївши його, я повернулася до сусідньої кімнати й оплакувала обох чоловіків, а ще оплакувала власну долю.

Коли ми дістаємось дверей, мій кузен зітхає. Скоса позираючи на нього, я бачу чоловіка, якого вбиває ув’язнення. Мати передрікала це. І мені страшно. Якщо мій кузен погодиться на якусь авантюру, навіть помилування королівських радників не врятує його від смерті — він загине, як і його союзники.

— Дякувати Богу, кардинал де Бурбон не прийде сьогодні. Сумніваюсь, що я витримав би його катехізис, навіть якби від цього залежало моє життя,— мій кузен підходить до вікна.— Два тижні, пані,— каже він, повернувшись до мене спиною.— Від сьогодні я страждатиму два тижні від фальшивого зречення. Але спершу я мушу знайти спосіб придушити свою гордість і написати листа Його Святості, благаючи про прощення,— він дивиться на мене, його обличчя жвавішає.— Чому я маю вибачатися перед ним, коли подейкують, що він влаштовує урочисту церемонію в Римі на честь святкування вбивства найдорожчих для мене людей?

— Справа не в тому, справедливо це чи ні.

— Ваша правда,— його плечі опускаються, і він виглядає старшим за свої роки.

— Пане, ви маєте знайти зброю — щит для захисту вашої душі. Інакше вас знищать наслідки тих жахіть, які вам вдалося пережити.

— Я ніколи не почувався таким безсилим.

— Я завжди почуваюсь безсилою,— це зізнання дивує його, але я здивована більше.

— Як ви вижили?

Я не впевнена, що вижила. Наразі моє життя важко назвати життям як таким. Я не маю впливу при дворі; я віддалилася від чоловіка, чиє кохання здавалося мені вічним; я навіть не можу відволіктися на світські розваги.

— Я прикидалася, що все гаразд. Ви теж можете приховати свої почуття за бравадою, що зазвичай супроводжує ваші слова та дії. Якщо мої родичі знатимуть, що саме може завдати вам шкоди, їхні удари будуть точнішими й болючішими.

Він киває.

— У всіх виставах, які ставили на честь нашого весілля, мене змушували грати ту чи іншу роль. Ви радите мені обрати наступну роль самостійно. Я буду королем Наваррським, коли здобуду свободу й поїду подалі звідси. Треба подумати, як утекти на південь і зібрати армію.

— Так, але планування втечі потребує часу. Якщо ви поспішатимете, вас повісять на Монфоконі й віддадуть ваше тіло на поталу крукам. Доки ви чекаєте слушної нагоди втекти, ви можете жити заради помсти, і для цього вам необхідно знайти собі якесь заняття при дворі.

Дивлячись на свого кузена, я запитую себе, чого мені найбільше бракує. Відповідь надходить миттєво: кохання. Це те, що я не можу йому дати. Але я знаю, хто може. Останніми днями Шарлотта кілька разів намагалася зустрітися з моїм кузеном, але він не бажав її приймати. Час побачитися з нею.

— Пане, чому б вам не провести день із баронесою де Сов? Упевнена, це краще, ніж сидіти зі мною, обговорюючи гріхи моєї родини.

Він шаріється.

— Пані, я вважаю недоречним платити зрадою за вашу доброту.

— Політичним союзникам не потрібна така вірність,— відповідаю я.— Інакше ніхто не мав би політичних союзників,— я хотіла розсмішити його, але він не сміється.— Нужбо, пане, ви ж пам’ятаєте сутність нашої угоди: згідно з її умовами, я схвалюю ваші розваги з іншими жінками.

Він недовірливо дивиться на мене.

— Мені здавалося, останні події змінили умови нашої угоди.

— Останні події змінили все. Проте якщо ми хочемо бути господарями власного життя, треба поводитися, як ми звикли.

— Гаразд,— каже він.— Я знайду втіху в обіймах іншої, якщо лише так ви матимете змогу побути на самоті кілька годин,— він усміхається, і до нього майже повертається колишня безтурботність.— Я зустрінусь із Шарлоттою.

Уперше за багато днів я жвавіше крокую залами Лувру. Аж раптом чую щось дивне — дикий, пронизливий крик. Потім інший. Здається, вони долинають із двору. Я відчуваю, як кров крижаніє у моїх жилах. Я мчу до найближчого вікна й визираю надвір. Унизу, на бруківці, сидить величезний крук. Здійнявши голову, він дивиться мені в очі й знову каркає. Птахи починають падати з неба — ні, вони не падають, а кружляють над двором, лопотячи крилами. Я ціпенію від жаху. Невдовзі їх стає так багато, що й не злічити; втім, вони прибувають і далі. На відміну від першого птаха, чиї крики змусили мене бігти до вікна, ці птахи не каркають, але їхнє мовчання зловісне. Коли на землі не залишається місця, вони влаштовуються на карнизах. Один із круків вмощується біля вікна, де стою я. Він повертає голову і розглядає мене своїми чорними круглими очима. Я хочу сказати йому невідомо що, аж тут він відкриває свій чорний дзьоб і видає щось дуже схоже на вереск. Цей лемент — лише початок. Його товариші одразу приєднуються, розпочинаючи пекельний концерт, у якому зливаються крики, виття, стогони.

Мене осяює божевільна думка, що це душі підданих мого чоловіка, які повернулися на місце, де їх убили. Я хочу втекти звідси, але, паралізована страхом, не можу рушити з місця, не можу навіть відвернутися або затулити вуха руками. Я усвідомлюю, що довкола мене здіймається метушня. Люди стікаються до вікон — так само, як це було того дня, коли Піль привів до короля чотириста протестантів. За кілька хвилин каркання круків доповнюється плачем фрейлін. Хтось стискає моє плече й нахиляється до мене, ледь не торкаючись губами мого вуха.

— Хіба Господь не помститься за своїх обранців, які волають до Нього вдень і вночі? — це голос мого чоловіка.

Я тремчу, адже вірю, що це кричать душі загиблих, і я впевнена, що Бог теж їх чує. Мій кузен обіймає мене й щільніше пригортає до себе. У палаці панує жахливий гамір. З’являється король під руку з матір’ю.

— От бачите,— каже вона, коли Карл дивиться на зграю птахів, що невпинно каркають,— це лише круки. Не треба наказувати охоронцям виходити на вулиці.

Отже, Карл теж переплутав ці крики з людськими.

Король переводить погляд на мого чоловіка.

— Накажіть їм замовкнути! — його різкі інтонації дуже схожі на звуки, які видають птахи.

— Ваша величносте, я залюбки зробив би це, адже вони лякають мою дружину. Але птахи — такі ж мої піддані, як і ваші. Вони належать небесам.

— Це знак,— Анжу підходить до короля.— Я казав вам, що залишати живим бодай одного протестанта — помилка.

Герцог де Гіз, який стоїть за спиною мого брата, схвально киває.

— Генріху,— кажу я,— я чула й бачила достатньо.

Мій кузен не одразу розуміє, що я звертаюсь до нього, натомість Гіз реагує значно швидше. Почувши, що я називаю клятого суперника їхнім спільним християнським іменем, герцог блідне, його рука інстинктивно тягнеться до руків’я меча. Він змірює мого чоловіка сповненим ненависті поглядом.

Коли мій кузен веде мене звідти, не рознімаючи обіймів, я усвідомлюю, що припустилася помилки. Як би я не прагнула дошкулити Гізу, я не мала так довго тримати його в омані щодо моїх близьких стосунків із чоловіком. Очевидно, що ця думка підживлює ненависть Гіза й робить його небезпечним. Поки ми протискаємось крізь натовп, я помічаю Шарлотту, яку я саме шукала до того, як стався прикрий інцидент із птахами. Одними губами я промовляю слова: «Генрієтта» і «Приходьте».

Попри чималу відстань, я все ще чую в моїх апартаментах каркання круків. Мої подруги, мабуть, теж це чують, але навмисно ухиляються від будь-яких коментарів. Наблизившись одна до одної, ми ніжно обіймаємось — відтоді, як почалася різанина, ми вперше відчуваємо єднання. Потім Генрієтта завважує, що ми з Шарлоттою плачемо.

— Любі мої, годі плакати, останнім часом було забагато сліз. Коли ми зустрічаємось, мають бути лише усмішки або, принаймні, інтриги.

— Щодо останнього я маю певні плани,— відповідаю я.— Шарлотто, ви з королем Наваррським надто довго були в розлуці.

Моя подруга витирала сльози, але, почувши мої слова, знову плаче.

— Боюсь, наша розлука триватиме довше. Її величність сказала, що мені вже не треба з ним зустрічатися.

Вона забула, що мій кузен нічого не знав про наказ королеви. Зі свого місця я не можу розгледіти його обличчя. Але Шарлотта може. Що б вона не бачила, це шокує її, очі моєї подруги сповнені жаху. Вона затуляє обличчя руками й ридає. Король Наваррський повертається до неї спиною.

— Настав час розкрити правду,— кажу я, торкаючись його плеча.— Принаймні для нас чотирьох. Якщо ми будемо щирими одне з одним, ми отримаємо неабияку перевагу над іншими придворними,— я глибоко вдихаю.— Моя мати наказала баронесі бути вашою коханкою так само, як і мені наказала вийти за вас заміж. І що з того?

Мій кузен розвертається до мене, його обличчя вкрай сердите й недовірливе. Перш ніж він встигає щось сказати, я зупиняю його жестом.

— Послухайте мене. Я не бажала виходити за вас, але, зрештою, ми порозумілися й досягай згоди, причому на наших власних умовах. Шарлотта звабила вас згідно із задумом моєї матері, але, підозрюю, що зараз вона плаче, тому що засмучена своєю особистою втратою.

— Це правда,— каже вона.

— От бачите, пане. Невже поганий початок має якесь значення, якщо наприкінці спалахує кохання?

Його очі вже не такі суворі. Я веду далі наполегливіше.

— Невже у Франції так багато люблячих вас людей, що ви дозволите вашій гордості відштовхнути віддане вам серце?

— Ні,— він розкриває обійми, й Шарлотта мчить до нього.

— Шарлотто,— зауважую я,— як дружина я не заперечую стосовно вашого кохання. Проте як союзниця короля Наваррського я прошу вас пообіцяти мені, що віднині ви нічого не розповідатимете її величності. Вона заборонила вам зустрічатися з моїм кузеном. Хай думає, що ви підкорилися.

Шарлотта дивиться на мого чоловіка.

— Обіцяю. Я радше відріжу собі язика, ніж вибовкну те, що може зашкодити вам, пане.

— Ви вільні. Поки весь двір переймається круками, ви обоє можете відволіктися на щось приємніше.

— Союзниця протестантів, звідниця... після весілля ви виявили в собі чимало прихованих талантів,— каже Генрієтта, коли вони виходять.— Однак насмілюсь сказати, що це не принесло вам щастя.

— Ви маєте рацію. Але я не маю скаржитись. Здається, за нинішніх обставин жоден французький дворянин не почувається щасливим. Назвіть мені бодай одну щасливу людину — я буду здивована. Може, це моя мати?

— Ні, навіть її щастя не повне. Прості люди моляться на неї як на рятівницю королівства, і вона докладає всіх зусиль, аби останні події принесли їй користь. Але ви бачили її обличчя сьогодні вранці, коли його величність промовляв свою тираду?

— Вона боїться втратити контроль над королем і над ситуацією,— кажу я.

Генрієтта киває.

— Як відомо, прихильність його величності та всієї Франції може бути мінливою. Французи завжди ставилися зі здоровим скептицизмом до дій пані Катерини. Мій чоловік боїться, що, попри всі наші відчайдушні спроби врятувати Конде, нам це не вдасться.

— Отже, ви теж стали союзницею протестантів.

— Не зовсім,— Генрієтта криво усміхається.— Але я зроблю все, що в моїх силах, аби не допустити смерті мого зятя. Жоден мій зять не має померти.

— Упевнена, Гіз у безпеці.

— Йому варто стерегтися її величності. Принаймні зараз. Хоча я вважаю, що він наражається на більшу небезпеку через вас. Після розриву з вами він дуже страждав. З ним відбулися дивні зміни. Він жадав крові Конде попри те, що породичався з цим чоловіком.

— Не треба звинувачувати мене в тому, що Генріх жадає крові. Саме з цієї причини ми не можемо помиритися. Я так і сказала йому. На жаль, я почасти винна в тому, що він відверто бажає смерті моєму кузену. Я дозволила йому думати разом з усіма іншими дворянами, що ми з моїм кузеном близькі, як справжнє подружжя.

Очі Генрієтти розширюються.

— Нічого дивного, що він хоче вбити короля Наваррського.

— Прошу вас розвіяти його страхи. Скажіть Генріху, що я виконала обіцянку. Якщо він кохає мене, хай збереже мою таємницю, адже я маю всі підстави не розголошувати цю інформацію.

Спостерігаючи, як Генрієтта виходить, я ловлю себе на думці, що цим зізнанням сподіваюсь убити двох зайців: захистити свого кузена й повернутися до обіймів герцога. Після возз’єднання мого кузена з Шарлоттою я передчуваю, що мені буде важче терпіти мою самотність.

Надвечір мій чоловік надіслав записку, повідомляючи, що залишиться у своїх апартаментах. Сподіваюсь, це розумне рішення, хоча думка про те, що принаймні двоє моїх друзів будуть щасливими цієї ночі, викликає в мене усмішку. Укрившись ковдрами, я радію, що сьогодні мені не заважатиме хропіння мого кузена. Годину по тому я все ще не сплю і починаю замислюватися, що, можливо, це хропіння заспокоїло б мене.

Я встаю з ліжка й прямую до сусідньої кімнати, де Жийона сидить за тьмяно освітленим столом, пришиваючи нові перлини до коміру моєї сукні. Я прошу її піти до кухні й принести мені трав’яну подушку з лаванди й ромашки. Темрява в опочивальні пригнічує мене як ніколи. Невже я повертаюсь у дитинство? — сердито думаю я.— Ні. Навіть коли я була дитиною, я не боялася темряви. Я заплющую очі, але раптом у моїй уяві постає образ мертвої Жийони, пронизаної алебардою. Розплющивши очі, я хитаю головою, відганяючи жахливе видіння. Треба позбутися хворобливих фантазій. Хто й навіщо може завдати шкоди Жийоні?

Однак як би я себе не переконувала, мої страхи нікуди не зникають. Схопивши світильник зі столу, я тремтячими руками запалюю всі свічки, розвіюючи тіні в кутках. Якщо сила волі не допомагає, може, такі дії повернуть мене до тями.

Я стою спиною до дверей, коли вони відчиняються.

Розвернувшись, я очікую побачити мою фрейліну, але переді мною стоїть мати. Я ледве стримую крик. Ось кого варто боятися значно більше за темряву.

— Дочко,— каже вона — я прийшла поговорити.

Від її люб’язного єлейного тону кров крижаніє в моїх жилах, але я не дозволю їй насолодитися моїм тремтінням у літню спеку, тож я докладаю неабияких зусиль, аби мої руки не трусилися, коли я ставлю світильник на стіл.

— Яких демонів ви сподіваєтесь знищити всім цим світлом? — Її питання на диво доречне. Таке враження, ніби вона зазирнула в мою душу. Проте я намагаюсь запевнити себе, що мати не здатна на це. Ймовірно, що вона має дар передбачення, але читати чужі думки — за межами її можливостей.

— Я нікого не прагну знищити,— відповідаю я.— Я збиралася почитати, але не хотіла турбувати мого чоловіка, який спить у сусідній кімнаті,— я молюсь, аби вона повірила мені на слово.

— Чоловіка. Авжеж,— не чекаючи на запрошення, вона сідає за стіл. Я не хочу стояти перед нею, наче неслухняна дитина, тож вирішую сісти поряд.

— Вас здивує, якщо я скажу вам, що мені прикро?

Є безліч учинків, за які моя мати має почуватися винною. Однак я впевнена, що найтяжчі гріхи її не хвилюють.

— Прикро? — відповідаю я.— Пані, я не знаю, за що ви можете просити вибачення, жодна ваша спроба не була б своєчасною.

— Ви все ще чіпляєтесь за старі образи... за старе кохання...— вона замовкає і переводить погляд на власні пальці, які торкаються перлин на моєму комірі, що лежить між нами.

— Ви помиляєтесь. Я рідко думаю про лихо, якого ви мені заподіяли в минулому. Але забути теж не можу. Лише дурень двічі входить в одну річку. Ви не могли виховати дурну доньку.

Вона усміхається. Це щира усмішка, а не одна з її фальшивих або глумливих гримас.

— Ви не дурні, Марго. Браво. Ви набагато розумніші за інших. А все тому, що ви знаєте, як дбати про свої інтереси. Саме про це ми й поговоримо. Я сказала, що мені прикро, і це правда. Мені прикро, що я змусила вас вийти заміж за короля Наваррського.

Вона витримує паузу, аби я мала змогу відповісти, але я не знаю, які слова підібрати, а навіть якби й знала, мій язик немов прилип до піднебіння. Подавшись уперед, вона стискає мою руку, що лежить на столі. Я не виношу її дотик. Вирвавши руку, я підводжусь і прямую до коминка. Потім розвертаюсь до неї.

— Ми з королем гадали, що ваш шлюб зміцнить Сен-Жерменський мир. Відтак, ми наказали вам заглушити ваші муки совісті й голос вашого серця. Ви підкорилися, адже були слухняною дитиною і донькою Франції.

Я посміялася б над таким описом моєї поведінки, якби мені не завдавали болю спогади про те, як я на колінах благала Карла видати мене заміж за іншого чоловіка.

— Як виявилося, ваша жертва була марною.

— Ви маєте на увазі, що погано скористалися моєю рукою,— випалюю я.— Передбачалося, що ваша величність і король отримають певний зиск від мого шлюбу. Ви прагнули контролювати короля Наваррського зблизька й запобігти можливому повстанню протестантів проти корони. Мій шлюб мав посприяти здійсненню вашої мети, і з часом вам би це вдалося. Моя рука могла заспокоїти ваших ворогів. Але ви були нетерплячі й вирішили знайти інші руки, які жадали вбити їх.

Я замовкаю, очікуючи, що мати почне сперечатися. Натомість вона знизує плечима. Її жест дуже відрізняється від жесту, який я звикла бачити в мого кузена — раніше я ненавиділа його постійне знизування плечима, але тепер я розумію його значення. Мені здається, що її жест — байдужий і зневажливий, у той час як жест мого кузена — спроба уникнути конфлікту або показати, що він не надто переймається у якійсь неприємній ситуації.

— Називайте це як завгодно. Так, ми погано скористалися вашою рукою. Але питання ось у чому: ви дозволите, аби все так і залишилося? За останній тиждень ви зрозуміли, що розділите долю вашого кузена, й діяли відповідним чином,— вона з розумінням киває. Тривожний знак.— Подумайте. Ваш кузен під контролем короля: його утримуватимуть у заручниках, як і багато років тому, коли він був хлопчиком. Невже ви не хочете здобути свободу, приєднавшись до сильніших і впливовіших союзників?

— Ви знаєте, як анулювати мій шлюб,— дивно, але, промовляючи це, я раптом згадую мого чоловіка дитиною: він стоїть у Великій галереї Фонтенбло, незважаючи на неохайно підвернуту штанину бриджів, і з пристрастю розповідає про повернення до Беарну. Тоді я не відчувала до нього симпатії. Я симпатизую йому зараз, але не кохаю його.

— Так. Ви можете звільнитися від Генріха де Бурбон. Але ви маєте самі попросити про анулювання.

— Тобто?

Мої послуги навряд чи потрібні матері, аби повідомити Папі, що я вийшла заміж без його дозволу. Його Святість, безперечно, знає, навіть якщо більшість придворних нічого не підозрюють. Мабуть, у цьому й полягає проблема. Карл і мати не хочуть розголошувати, що вони знехтували забороною Папи, особливо тепер, коли їх славлять як захисників католицької віри.

Піднявши брови, мати нахиляється вперед, змінюючи позу удаваної безтурботності.

— Сьогодні я мала розмову з Гізом. Він стверджує, що, можливо, ви не стали дружиною короля Наваррського в тілесному сенсі.

Так ось у чому інтрига. Таємниця, яку я довірила Генріху, аби заспокоїти його, таємниця, яку я просила зберігати, стала відомою матері за лічені години, внаслідок чого вона має підстави добиватися анулювання, не визнаючи, що мене видавали заміж без дозволу Папи. Ах, Генріху, де ж тут віра? Де ваша честь? Мене захлеснув вир думок і почуттів. Проте мати веде далі.

— Я пояснила його величності, що таке становище може бути нестерпним для вас, і переконала його допомогти вам, якщо ви визнаєте, що ваш шлюб існує лише на папері. Більш того, ви отримаєте винагороду — вам нададуть право самостійно обрати вашого наступного чоловіка,— вона великодушно усміхається.

— Той, кого я обрала би, уже одружений.

— За відповідну ціну можна звільнити будь-кого.

Пекучі сльози набігають мені на очі. Шлюб, про який ми з Генріхом мріяли стільки років і в якому нам відмовили, може стати реальністю. Я ще можу бути щасливою. Можу бути коханою. Якщо життя й навчило мене чогось, то сутність цього уроку така: людина, яку ніхто по-справжньому не любить, безмежно самотня. Я намагаюсь не зважати на клубок, що стоїть у моєму горлі.

Так, я можу бути коханою, але якою ціною?

— А що станеться з королем Наваррським? Ви дозволите йому вирушити на південь? — з удаваною наївністю запитую я, адже чудово знаю, що мати ніколи не дозволить моєму кузену поїхати туди, де він зможе зібрати військо з протестантів, які вижили.

— Ми спробуємо дійти згоди,— відповідає вона без жодних докорів сумління стосовно своєї брехні.— Його величність обговорить це питання зі своїми друзями та радниками, серед яких буде присутній і ваш новий чоловік.

Жахлива ціна.

Її слова не залишають жодних сумнівів: щойно мене звільнять від короля Наваррського, він загине. Так хоче мати. Генріх її підтримує. На відміну від його друзів, яких убили під час різанини, мого кузена не чіпатимуть у стінах Лувру. Його вб’ють хитро: скористаються отрутою, влаштують вуличну бійку, підстережуть, коли він вертатиметься до Наварри, якщо йому навмисно дозволять повернутися. Моя мати та мої брати не заперечують своєї відповідальності за смерті тисяч протестантів (навпаки, вони в захваті від цього), але моя родина надто обережна, аби пролити кров мого кузена.

Ця кров буде на моїх руках.

Ні! Я відштовхую таку думку. Вибір не може бути настільки страшним!

Мати підходить до мене й обвиває рукою мій стан.

— Люба моя Марго, скажіть мені: король Наваррський — справжній чоловік?

— А хто ж він, по-вашому, пані? — я ухиляюсь від прямої відповіді, відкладаючи мить, коли мені доведеться вирішити долю мого кузена.— Ви часто бачили його за столом і на полюванні, тож маєте знати, що він поводиться, як справжній чоловік. До того ж, я не сумніваюсь, що ви отримали докладні звіти від баронеси де Сов, якій доручили звабити його.

— Дивний вибір короля Наваррського на користь жінки, яка не може зрівнятися з вами ані красою, сіні розумом,— ще одна причина розпрощатися з ним,— мовить мати.— Він має смаки селянина, які не може приховати його корона,— мати відпускає мене.— Я прийшла дізнатися правду, дочко. Скажіть мені відверто: ваш шлюб був консумований?

Думки вирують у моїй голові роями маленьких кусючих комах, схожих на тих, що прилітають до Парижа влітку. Усе, що мені потрібно — сказати правду, і мій шлюб буде анульовано. Якщо вірити моїй матері, я буду вільною і зможу вийти заміж за покликом серця. Але... хіба моя мати колись дотримувала слова, принаймні якщо йшлося про обіцянки, дані мені? Крім того, чи можу я купувати свободу ціною чужого життя? Підступне вбивство шляхетної людини — а мій кузен шляхетний і порядний — гріх. І мене не переконають пишні урочистості та молебні, які влаштували в Парижі протягом цього тижня, святкуючи вбивство товаришів по вірі мого чоловіка. Я не така, як моя мати, яка досягає своїх особистих цілей за всяку ціну.

— Так, пані, мій шлюб консумований.

Мати здригається. Стиснувши моє плече рукою, вона допитливо вдивляється в моє обличчя. Її темні очі нагадують мені крука на підвіконні. Вона чекає, що я здамся, відвернусь, визнаю поразку й скажу те, що вона хоче почути.

— Ви присягаєтесь? Пам’ятайте: клятвопорушення — великий гріх.

Мене охоплює нестримне бажання сміятися — вельми недоречна реакція. Клятвопорушення — великий гріх? А вбивство — ні? А зрада дітей задля влади і власних політичних інтересів не викликає огиди? Саме тому я піду на клятвопорушення з легким серцем.

— Як набожна католичка і донька Франції я присягаюсь вам, що пов’язана з моїм чоловіком справжніми шлюбними стосунками.

На якусь мить мати втрачає самовладання — її обличчя розгублене. Потім вона опановує себе. Але тієї короткої миті було достатньо для мого тріумфу. Я вільна! Не від мого чоловіка й не від стін цього палацу. Здається, нас із Генріхом ще довго триматимуть у полоні. Проте мати вже не має наді мною влади. Стільки років я намагалася догодити їй, привернути її увагу, завоювати її прихильність, покірно виконуючи її накази. Стільки разів я почувалася розчарованою, коли її любов виявлялася лицемірством. Ця тривала боротьба закінчилася. Я — доросла жінка, королева, і вперше в житті я гідна цього титулу. Я не знаю, чи покинули круки Луврський двір, але чорні птахи з моїх кошмарів полетіли геть, і я вже не боюсь, що вони повернуться.

Післямова

кби ж Маргарита де Валуа народилася в Англії.

Я постійно думала про це, коли шукала матеріал для моєї книги про принцесу, яка була об’єктом чисельних наклепів. Якщо відкинути міфи про неї (до яких я звернуся згодом) і спиратися виключно на історичні відомості, очевидно, що Маргарита була надзвичайно розумною жінкою, мудрим політиком, а в останні роки життя справила неабиякий вплив на літературне життя Франції. Поза сумнівом, вона була політично кмітливішою за власних братів і більше нагадувала свою матір Катерину Медічі — рішучого й досвідченого політика. Однак, попри те, що королі з роду Валуа помирали один за одним, і, зрештою, Маргарита залишилася останньою законною спадкоємицею, Салічна правда забороняла їй зійти на трон на відміну від її сучасниці Єлизавети І, яка успішно правила в Англії. Вона теж могла би стати великою королевою, але фортуна була не надто справедливою до Маргарити де Валуа.

Так само, як і не була справедливою історія.

Поки династія при владі, репутацію її представників усіляко підтримують. Коли ж династія припиняє своє існування, про останні роки її правління часто пишуть люди, які прагнуть очорнити колишніх монархів. Саме так склалася доля Валуа наприкінці XVI століття. Жоден представник королівського роду не уникнув нападів анонімних памфлетистів — як упродовж життя, так і в подальші століття. Противники Валуа цілеспрямовано намагалися принизити й Маргариту. Подібно до памфлетистів, які пізніше переслідуватимуть Марію-Антуанетту, вони обрали найдавніший і найпростіший спосіб занапастити жінку: звинуватити у німфоманії й розпусній поведінці. Образ Маргарити зазнав найбільшого спотворення у «Сатиричному розлученні». У цьому злісному памфлеті її ображали й з неї знущалися від імені її чоловіка, який вимагав анулювання їхнього шлюбу у зв’язку з необхідністю мати спадкоємця династії Бурбонів — нагальною необхідністю для правителя, який вже був не лише королем Наваррським, а й королем Франції. Нині здається дивовижним, що такі недостовірні джерела приймали за реальні факти. Проте укладачі ранніх історичних хронік не дуже переймалися об’єктивністю інформації. Як резонно відзначає Р. Дж. Сілі у книзі «Міф про королеву Марго: знищення легенди»: «Документальні джерела, створені у період релігійних війн, зазвичай мають відповідне політичне забарвлення». Навіть історичні дослідження, написані у XIX столітті й на початку XX століття, не можуть претендувати на об’єктивність. У передмові автори щиро зізнаються, кого вони підтримують. Сподіваюсь, моя книга «Дочка Медічі» віддає належне Маргариті. Я справедливіше поставилася до неї, ніж наклепники й історики, котрі не бачили сенсу пильніше придивитися до постаті, яку вважали незначною.

А як тоді бути з Катериною Медічі? Якщо я не погоджуюсь із відвертою брехнею і виправдовую Маргариту, можна припустити, що й Катерина не відповідала образу «Змії», а скоріше була доброчесною «матір’ю нації». Катерина — неоднозначна постать. Попри те, що королева-мати не була типовою кінематографічною лиходійкою або «чорною королевою», як її називали найзавзятіші сучасні критики, історики не доходять згоди щодо доцільності її політики під час релігійних війн — як і щодо інших політичних рішень. Безперечно, Катерина була впливовою жінкою, яка захищала своїх синів і боролася за владу для них і для себе. Їй можна віддати належне за позитивні зрушення, що відбулися в країні після смерті Генріха II. Однак не підлягає сумніву, що деякі її вчинки призвели до катастрофічних наслідків. На мій погляд, нелогічно стверджувати, що вона приймала політичні рішення, які приносили користь, але не причетна до рішень, які обумовили жахливі події. Саме такі аргументи наводять її захисники. Подібні твердження нелогічні ще й тому, що й суперечать впливовості Катерини, адже йдеться про одну з королев XVI століття, яка мала майже абсолютну владу. Як зауважує історик Р. Дж. Кнехт: «Спроби виправдати Катерину можуть завести надто далеко. Можливо, її звинувачують більше, ніж вона заслуговує, але вона не була святою, на її руках кров багатьох людей».

На щастя, моя робота відрізняється від розвідок академічних істориків, тож мені не довелося заглиблюватися у мотиви дій Катерини й проблему моральної відповідальності за злочини. Я розповідаю цю історію від імені її доньки, а, як відомо, донька сприймає не об’єктивно будь-яку матір — навіть найкращу у світі. Маргарита де Валуа мала вагомі підстави почуватися ображеною й розгніваною на Катерину. Саме крізь призму цих почуттів розкрито образ Катерини у моєму романі «Дочка Медічі».

Жодна авторська післямова не була би вичерпною без певних уточнень.

— Зображуючи королівський двір у переломний період релігійних війн, я намагалася дотримуватися історичної правди. Водночас я мала на меті розповісти захоплюючу історію. Особливості сюжету й обраної теми інколи змушували мене вдаватися до незначних відхилень. Скажімо, я могла трохи змінити послідовність викладення фактів, щоб уникнути плутанини й зберегти цілісність композиції. У деяких випадках я робила Маргариту свідком подій, які насправді відбувалися без неї. Деякі мої рішення стосовно сюжету вимагали не стільки дотримання істини, скільки пошуків компромісу між суперечливими версіями істориків. Приміром, ключову роль у житті Маргарити зіграла домовленість із її братом Анжу представляти його інтереси при дворі — завдяки цій угоді вона стала повірницею їхньої матері. Історики не одностайні у визначенні дати її зближення з Анжу та Катериною Медічі. Я поділяю версію, яку висуває Леоні Фріда й інші дослідники: на їхню думку, злет Марго розпочався після того, як герцог Анжуйський прибув до двору повідомити про перемогу королівських військ при Жарнаці.

Які ж причини розриву між Анжу та Марго? Я шукала переконливе пояснення раптової ненависті Анжу до сестри, яку він обожнював стільки років. Антипатія до герцога де Гіза, викликана військовим і політичним суперництвом, — недостатня підстава. Тривалий час ширилися чутки про ймовірні інцестуозні стосунки Маргарити з її братами. Я не схильна вірити, що вона була близька з кимось із них, але припускаю, що Анжу мав романтичні почуття до неї. Гнів чоловіка, якому відмовили у коханні, може бути безмежним. Якщо Анжу сприймав Гіза як суперника у битві за прихильність сестри, його бурхлива реакція на захоплення Маргарити стає зрозумілою — так само, як і протистояння між братом і сестрою, що прийшло на зміну їхній колишній дружбі.

Слід зазначити, що одна сцена є цілком вигаданою. 4 червня 1572 року у Жанни Д’Альбре стався напад лихоманки, який звів її у могилу. Жоден представник королівської родини не відвідав її, коли вона лежала на смертнім одрі. Натомість вони демонстративно оплакували королеву Наваррську, віддаючи їй останню шану. Такудивну поведінку пов’язують із чутками про отруєння Жанни попри те, що королівські лейб-медики, які проводили розтин тіла, стверджували, що вона страждала на сухоти. Отже, візит до помираючої Жанни — плід моєї уяви. Я вважаю цю сцену дуже важливою, адже прохання королеви Наваррської виявити доброту до її сина й відповідна клятва Марго призвели до несподіваних наслідків.

Останні роки правління династії Валуа заплямовані кровопролиттям, зрадою, скандалами й релігійним фанатизмом. Кульмінацією цих жахіть стала Варфоломіївська ніч. Але найкраща представниця Валуа повелася як належить: вона врятувала від різанини Генріха Наваррського, майбутнього короля Генріха IV. Генріх Великий забезпечив релігійну терпимість до гугенотів, посприяв наповненню державної казни й досягненню фінансової стабільності, приніс мир і добробут своїм підданим, і наразі справедливо вважається одним із королів, якого найбільше любив народ за всю історію Франції. Маргарита де Валуа — жертва зневажливого ставлення її родини й наклепів істориків, але саме її забута сила, віра й винахідливість стали запорукою порятунку Франції. Така спадщина гідна повноправної королеви.

Подяка

Автор може написати перші рядки, але створення роману потребує зусиль цілої команди. Мої віддані друзі та критики — Френсіс і Кейт — звертають увагу на деталі, які я часто не помічаю у своїх текстах. Їхні чесні й дотепні зауваження допомагають мені не лише вдосконалювати мої книжки, а й зберігати спокій під час роботи. Я безмежно вдячна за підтримку, поради й копітку працю моєму літературному агенту Жаку де Спольберк — одному з тих справжніх джентльменів, яких надзвичайно мало за нинішніх часів. Я дякую й моїм видавцям — Тоні Кіркпатріку та Дженніфер Летуок — які поставилися до «Дочки Медічі» з не меншим ентузіазмом, ніж я сама.

Наостанок висловлюю подяку моєму чоловіку Майклу й моїм батькам — Барбарі та Генріху. Вони щиро вірять, що я здатна на все, й виявляли неабияку терплячість упродовж моєї роботи над цією книгою.

Про автора

СОФІ ПЕРИНО — авторка роману «Сестри-королеви». Кар’єру розпочинала як юрист. Наразі професійна письменниця. Мешкає у містечку Грейт-Фолс, штат Вірджинія, разом із трьома дітьми, трьома котами, однією собакою та одним чоловіком.

Схвальні відгуки на книжку «Дочка Медічі»

Франція епохи Ренесансу в поєднанні з Грою Престолів: похмурий, вишуканий історичний роман, події якого розгортаються, немов у лігві отруйних змій, довкола релігійних конфліктів, придворних інтриг, палкого кохання, сімейної ненависті та зрадженої невинності. Чарівна принцеса Марго виступає в ролі провідника, даючи нам змогу проникнути до світу, де живе її жорстока родина. Вона проходить довгий шлях: наївна дівчинка, якою маніпулюють родичі, перетворюється на мудру, шановану жінку, яка керується лише власною совістю. Історія про принцесу, яка вбиває своїх драконів. Варто прочитати!.

КЕЙТ КУІНН,

авторка бестселера «Лев і троянда».

Захоплююча історія про французьку принцесу XVI століття, яка опинилася в епіцентрі королівських інтриг і релігійної війни. Разом із читачами принцеса Маргарита вирушає в небезпечну подорож, потрапляючи з обіймів харизматичного герцога де Гіза на залиті кров’ю вулиці Парижа. Книжка, від якої неможливо відірватися!

МІШЕЛЬ МОРАН,

авторка бестселера «Бунтівна королева».

«Дочка Медічі» — потужна історична драма. Епічна оповідь, присвячена таємничому, сластолюбному й підступному Дому Валуа, ведеться від імені принцеси Маргарити — розумної і неоднозначної особистості. Блискуче показано, як на тлі релігійних воєн і битв на любовному фронті одна непересічна жінка долає всі випробування, щоб знайти в собі сили вирішувати власну долю й здобути те, що належить їй за правом народження.

ЕРІКА РОБУК,

авторка бестселера «Служниця Гемінґвея»

Франція епохи Ренесансу у поєднанні з «Грою Престолів»: похмурий, вишуканий історичний роман, події якого розгортаються, немов у лігві отруйних змій, довкола релігійних конфліктів, придворних інтриг, палкого кохання, сімейної ненависті та зрадженої невинності. Чарівна принцеса Марго виступає в ролі провідника, даючи нам змогу проникнути до світу, де живе її жорстока та підступна родина. Вона проходить довгий шлях: наївна дівчинка, якою маніпулюють родичі, перетворюється на мудру, шановану жінку, яка керується лише власною совістю. Це історія про принцесу, яка вбиває своїх драконів. Варто прочитати!

КЕЙТКУЇНН, письменниця (США).

Оглавление

Частина перша

  Передмова Літо 1562 — Амбуаз, Франція

  Глава 1 Зима 1564 — Фонтенбло, Франція

  Глава 2 Березень-червень 1564 — Дорогами Франції

  Глава З Травень 1565 — Бордо, Франція

Частина друга

  Глава 4 Кінець літа 1567 — Монсо, Франція

  Глава 5 Мо, Франція

  Глава 6 Жовтень, 1567 — Париж, Франція

  Глава 7 28 вересня 1568 — Париж, Франція

  Глава 8 20 жовтня 1568 — Париж, Франція

  Глава 9 Травень 1569 — Мец, Франція

  Глава 10 Осінь 1569 — Резиденція Плессі-ле-Тур, Ла-Рош, Франція

  Глава 11 Осінь 1569 — Сен-Жан-Д’Анжелі, Франція

  Глава 12 Весна, 1570 — Париж

  Глава 13 Літо 1570 — Париж

Частина третя

  Глава 14 Березень 1571 — Париж, Франція

  Глава 15 Січень 1572 — Париж, Франція

  Глава 16 Липень 1572 — Париж, Франція

  Глава 17 18 серпня 1572 — Париж, Франція

  Глава 18 19 серпня 1572 — Париж, Франція

  Глава 19 21 серпня 1572 — Париж, Франція

  Глава 20 23 серпня 1572 — Париж, Франція

  Глава 21 25 серпня 1572 — Париж, Франція

  Глава 22 Зі серпня 1572 — Париж, Франція

Післямова

Подяка

Про автора

Схвальні відгуки на книжку «Дочка Медічі»