Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна [Гілберт Кіт Честертон] (fb2) читать онлайн

Ґілберт К. Честертон Таємниці аристократів Детективні історії отця Бравна

Відсутність містера Янка

Кабінет Оріона Гуда, визначного криміналіста та консультанта з нервових та особистісних розладів, був у Скарборо. За його вікнами, зрештою, як і за иншими величезними і світлими вікнами, виднілася блакитно-зелена стіна Північного моря. У таких місцях морський пейзаж одноманітний, як орнамент; у кімнатах також панував нестерпний, воістину морський порядок. Не подумайте, що у цьому помешканні не було розкоші чи поезії. Вони були там, де їм і належить. Розкіш була поруч — на столику лежало з десять коробок найвишуканіших сигар, ті, що міцніші — біля стіни, а легкі — ближче. Тут також був широкий вибір вишуканих напоїв, і люди з багатою уявою подейкували, що мірка віскі, бренді й рому в пляшках ніколи тут не знижується. Поезія також була — у лівому кутку на полицях стояло рівно стільки книжок англійських класиків, скільки було книжок англійських та іноземних фізіологів у правому кутку. І якщо хтось звідти брав Шеллі^[1] або Чосера,^[2] то це місце зяяло пусткою, як вирваний передній зуб. Не можна стверджувати, що книги тут не читали — напевно, читали. Та все одно видавалося, що вони приковані до полиць ланцюгом, як Біблія у давніх церквах. Доктор Гуд шанував свою бібліотеку так, як шанують міські книгосховища. І якщо професорська суворість оберігала полиці з лірикою та стіл з дорогими напоями і сигарами, то можете собі уявити, з яким язичницьким поклонінням тут ставилися до наукових праць, старовинних інструментів та приладів, необхідних для заняття хімією або фізикою.

Доктор Оріон Гуд відмірював кроками простір, який зі сходу був обмежений (як пишуть у підручниках з географії) Північним морем, а з заходу — рядами книжок з соціології та криміналістики. Він був одягнений в оксамитову куртку, як художник, однак носив її навіть без натяку на недбалість. Його волосся добряче посивіло, але не порідшало, обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його обитель видавалися водночас і тривожними, і строгими, ніби море, біля якого він (звичайно ж, заради здоров’я) побудував собі дім.

Напевно, заради жарту доля впустила у подовгасті кімнати, за вікнами яких виднілося море, людину, дивовижно неподібну на їхнього власника. У відповідь на ввічливе: «Прошу, заходьте», — двері відчинилися, і до кімнати увійшов безформний чоловічок, який безуспішно боровся з непокірною парасолею та капелюхом. Стару чорну парасолю, було помітно, не раз лагодили; капелюх — з широкими і вигнутими крисами, такі в цих околицях не носили, а їхній власник видавався втіленням безпорадности.

Господар дивився на гостя зі стриманим здивуванням, напевно, так само він дивився б на величезне, безпечне морське чудовисько, якби воно раптом заповзло в його кімнату. Гість дивився на господаря, сяючи невідомо чого від задоволення і віддихуючись, ніби огрядна прибиральниця, якій ледь вдалося протиснутися в омнібус; подібно гість світився наївною святковістю, однак йому і досі ніяк не вдавалося впоратися зі своїми речами. Коли він врешті сів у крісло, капелюх упав, а за мить з глухим стукотом впала парасоля. Чоловік нахилився, щоб підняти їх, не зводячи при цьому свого круглого радісного обличчя з господаря.

— Моє прізвище Бравн, — промовив він. — Вибачте мені, будь ласка. Я прийшов у справі родини Макнебів. Я чув, що ви допомагаєте людям у подібних справах. Ви вже вибачте, коли що не так.

Йому врешті вдалося вхопити капелюх, і він смішно кивнув головою, ніби радів, що все гаразд.

— Я не зовсім вас розумію, — стримано і трохи прохолодно відповів науковець. — Боюсь, ви помилилися адресою. Я — доктор Гуд. Я займаюся викладацькою справою, трохи пишу. Справді, кілька разів поліція консультувалася зі мною в особливо важливих справах, але…

— Це якраз і є дуже важлива справа! — перебив його дивакуватий гість. — Ви лишень уявіть, її мати не дозволяє їм одружитися! — І він відкинувся на спинку крісла, а його обличчя ніби випромінювало перемогу.

Науковець похмуро насупив брови. В його очах зблиснув гнів, а можливо, — просто сміх.

— І все-таки я не розумію. Поясніть, будьте ласкаві.

— Розумієте, вони хочуть одружитися, — продовжував чоловічок у дивному капелюсі. — Меггі Макнеб і Тодхантер хочуть одружитися. Що може бути важливіше на світі?

Наукові тріюмфи багато чого відняли у Гуда: дехто стверджував, що здоров’я, а дехто навіть казав, що й віру. Однак науковець ще вмів дивуватися безглуздю. Коли він почув останній аргумент, то у нього всередині щось ніби надломилося, і він важко опустився у крісло, глузливо посміхаючись, немов лікар на прийомі.

— Містере Бравн, — серйозно промовив він, — минуло майже чотирнадцять з половиною літ з того часу, відколи зі мною радилися у приватній справі. Тоді йшлося про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорд-мера. Зараз, наскільки я зрозумів, йдеться про те, чи може ваша знайома Меггі одружитися з якимось Тодхантером. Ну що ж, містере Бравн, я люблю ризик. Я погоджуюся допомогти вам. Родина Макнебів отримає відповідь, настільки ж цінну, як і та, яку отримали французький президент і англійський король. Хоча, ні, ця відповідь буде кращою на цілі чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, розповідайте вашу історію.

Гість-коротун подякував господареві щиро, але якось надто просто (так дякують незнайомцеві в курилці, який віддає позичені сірники, а не кураторові Лондонського Ботанічного саду, який пообіцяв посприяти у важливій справі), і відразу, без жодної павзи, почав розповідати.

— Я вже казав, що моє прізвище — Бравн. Я служу в католицькій церковці, ви її, певно, бачили, — там, за похмурими вулицями, у північній частині. На останній і найпохмурішій вулиці, котра тягнеться вздовж моря, ніби гребля, живе одна моя парафіянка, місіс Макнеб, жінка достойна і досить норовиста. Вона винаймає кімнати, і в неї є донька, і ця донька, і вона, і квартиранти… одним словом, всі по-своєму праві. Зараз там живе лише один квартирант, його звати Тодхантер. І з ним ще більше клопотів, ніж з усіма иншими. Він хоче одружитися на цій доньці.

— А донька? — запитав Гуд, щиро потішаючись. — Що ж вона хоче?

— Як це — що хоче? — вигукнув священик і випростувався у кріслі. — Вийти за нього заміж, звичайно! Ось у цьому і вся заковика.

— Так, загадка просто жахлива, — сказав доктор Гуд.

— Джеймс Тодхантер, — продовжував священик, — наскільки мені відомо, хороша людина. Однак, з иншого боку, про нього майже нічого не відомо. Він невисокий, веселий, спритний, як мавпа, поголений, як актор, і люб’язний, як туристичний гід. Грошенята у нього є, та ніхто не знає, чим він займається. Місіс Макнеб, а вона трохи песимістична жінка, переконана, що він займається чимось жахливим, а швидше за все — робить бомби. Напевно, ті бомби дуже безшумні, бо він, бідолаха, цілими днями сидить узаперті. Він каже, що це тимчасово, що так потрібно, і щодо весілля він усе пояснить. Ось і все, та місіс Макнеб вперто повторює, що знає ще багато чого. Хіба мені вам пояснювати, як швидко легенди обростають чутками! Подейкують, що з-за дверей чути два голоси, а коли двері відчинені, то квартирант завжди один. Подейкують, що з імли, ледь не з моря, вийшов чоловік у циліндрі і, тихо перейшовши через пляж та садок, розмовляв з Тодхантером біля вікна. Здається, та розмова закінчилася сваркою — господар зачинив вікно, а гість просто розчинився в імлі. Сім’я в це вірить, та у місіс Макнеб є своя версія. Вона свято переконана в тому, що той «другий» (ким би він не був), виходить уночі зі скрині, яка вдень завжди замкнена. Як бачите, за дверима приховані дива і чудовиська, достойні «Тисячі й одної ночі». А низький квартирант у чорному піджаку точний, як годинник. Він своєчасно платить за Кімнату, не п’є спиртного, терплячий і лагідний з дітьми і може безконечно забавляти їх, та головне те, що він полонив старшу доньку, і вона готова обвінчатися з ним хоч сьогодні.

Люди, які віддані якійсь важливій теорії, люблять застосовувати її й до дріб’язкових справ. Знаменитий вчений зглянувся над священиком, і зробив це не без гордости. Він вмостився якомога зручніше у своєму кріслі, й почав говорити неуважним тоном викладача:

— У кожному, навіть нікчемному, випадку необхідно враховувати закони природи. Та чи та квітка може не зів’янути зимою, однак більшість квітів в’яне і висихає. Та чи та піщинка може встояти перед прибоєм, однак прибій таки є. Для вченого історія — це низка подій, руйнувань та міграцій, які змінюють одне одного. Люди приходять, потім вони зникають, так, як зникають мухи восени і відлітають птахи. Основа історії — це раса. Вона породжує і віровизнання, і суперечки, і закони. І найкращий приклад — дика, зникаюча раса, яку ми називаємо кельтською. До неї й належать ваші Макнеби. Кельти низькорослі, смуглі, ліниві й замріяні. Вони легко приймають будь-які забобони, ось хоча б ті, які (ви мені вибачте, звичайно) пропонує ваша Церква. Тому не варто дивуватися, що є люди, які заколисані шумом моря і звуками органів (ще раз вибачте!), і вони з допомогою фантастики схильні пояснювати найпростіші явища. Коло ваших турбот обмежене, і ви бачите лише конкретну господиню, котра перелякана вигадками про два голоси і вихідця з моря. А от людина науки бачить цілий клан таких господинь, і вони однакові, ніби птахи з одної зграї. Науковець бачить, як тисячі бабусь в тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в горнятко з чаєм для сусідки. Науковець бачить…

В цю мить за дверима почувся голос, цього разу — нетерплячий. Коридором хтось біг, шурхочучи спідницею, і в кабінет увірвалася дівчина. Вона була одягнена пристойно, але не зовсім акуратно. Світле волосся розвіялося, а обличчя можна було б назвати чарівним, якби вилиці (як це й буває у багатьох шотландців) не були ширші і виразніші, ніж належить.

— Даруйте, що перешкоджаю! — вигукнула вона настільки різко, ніби наказувала, а не просила вибачення. — Я прийшла за отцем Бравном. Це справа життя і смерти.

Отець Бравн обернувся:

— Що трапилося, Меггі? — запитав священик.

— Здається, Джеймса вбили, — задихаючись, відповіла вона. — Цей Янк знову приходив. Я чула два голоси. У Джеймса низький голос, він трохи гаркавить, а в того иншого — такий високий голос, і ще й злий…

— Який Янк? — дещо збентежено повторив священик.

— Його так звати! — нетерпляче вигукнула Меггі. — Я чула, як вони сварилися. Напевно, через гроші. Джеймс все повторював: «Так… так… містере Янк… ні, містере Янк… два, три, містере Янк»… Ой, та що ми тут теревенимо! Ходімо швидше, ми ще встигнемо!

— Куди саме? — запитав науковець, який зацікавлено дивився на відвідувачку. — Чому фінансові справи містера Янка вимагають такого поспіху?

— Я хотіла виламати двері, — сказала дівчина, — але не змогла. Тоді я побігла на подвір’я і залізла на підвіконник. У кімнаті було зовсім темно, ніби порожньо, але, присягаюся, в кутку лежав Джеймс. Він зіщулився. Боюся, а раптом його чимось отруїли, або задушили?…

— Це дуже серйозно, — сказав священик і підвівся, насилу позбиравши непокірні речі. — Я саме розповідав про вашу справу докторові, і його точка зору…

— Дуже змінилася, — перебив науковець. — Здається, у нашої гості не так вже й багато кельтських рис. Зараз я свобідний. Ось тільки візьму капелюх і піду з вами до міста.

Декілька хвилин потому вони дійшли до потрібної вулиці. Дівчина йшла твердо й невтомно, як альпіністка; вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард; священик дріботів бадьорим підтюпцем, зовсім не претендуючи на вишуканість. Ця частина міста якоюсь мірою виправдовувала міркування про середовище, яке навіває тугу. Будинки тягнулися вздовж берега переривчастим нерівним рядом. Ранні, похмурі сутінки згущувалися, а море, бузкове, як чорнило, шуміло тихо і зловісно. У невеличкому садку за домом місіс Макнеб, який тягнувся до берега, стояли чорні і голі дерева, ніби демони підняли лапи зі здивування. Назустріч бігла господиня, яка підняла до неба худі руки. В тіні її суворе обличчя було темним, вона й сама чимось була подібна на демона. Доктор і священик слухали, киваючи головами, як вона сповіщає про вже відомі їм події, додаючи моторошні деталі і вимагаючи помститися незнайомцю за те, що він вбив, і квартирантові — за те, що його вбили, і за те, що він сватався до дочки, і за те, що він так і не дожив до весілля. Потім вони пішли вузькими коридорами, дійшли до замкнених дверей, і доктор хвацько, ніби досвідчений детектив, виламав їх плечем.

В кімнаті було тихо і якось страшно. Перший же погляд промовляв на користь того, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє. На столику і на підлозі були порозкидані гральні карти, ніби хтось раптово перебив гру. Дві винні склянки стояли на столику (вино в них так і не встигли налити), а уламки третьої виблискували на килимі. Недалеко від них лежав довгий ніж, точніше — коротка шпага з дивним, візерунковим руків’ям. На матове лезо падало сіре світло з вікна, за яким на свинцевому фоні моря чорніли дерева. В иншому кутку лежав циліндр, його, певно, збили з голови, і здавалося, що він й досі котиться. А в третій куток недбало кинули Джеймса Тодхантера, однак його зв’язали так, як це роблять з багажем, заткнули шарфом рота і скрутили руки-ноги. Карі очі квартиранта бігали туди-сюди.

Доктор Оріон Гуд зупинився біля порога, дивлячись туди, де все говорило про здійснене насилля. Потім він швидко пройшов через кімнату, підняв циліндр і, дивлячись дуже серйозно, поміряв його на голову зв’язаного Тодхантера. Циліндр був настільки завеликим, що закрив все обличчя і сповз на плечі.

— Циліндр містера Янка, — промовив науковець, у лупу роздивляючись підкладку циліндра. — Чому ж він тут, а власника немає? Янк не грішить недбалістю, циліндр дуже модний, хоча й не новий. Помітно, що його часто чистять. Мабуть, цей Янк — старий денді.

— О Господи! — вигукнула Меггі. — Ви краще б розв’язали Джеймса.

— Я спеціяльно кажу «старий», — вів далі Гуд, — хоча цілком можливо, що моє твердження не зовсім правильне. Волосся у людей випадає по-різному, та все ж випадає, і я помітив би у лупу малі волосинки. Та їх немає. Тому я й вважаю, що містер Янк — лисий. Зіставимо це з високим, різким голосом, про який згадувала міс Макнеб (потерпіть, мій друже, потерпіть!), додамо до цього лисий череп і суто старечу сварливість, — і можна буде робити висновки. Окрім цього, містер Янк рухливий і (поза сумнівом) високий. Я міг би опиратися й на розповідь про високого чоловіка у циліндрі, та у нас є більш точні докази. Склянка розбита, один з уламків лежить над каміном, на консолі. Якби склянка розбилася у руці такого невисокого чоловіка, як Тодхантер, то уламок туди б не попав.

— До речі, — втрутився священик, — може його врешті слід розв’язати?

— Склянки говорять не лише про це, — продовжував експерт. — Я й відразу сказав би, що містер Янк — лисий і дратівливий не стільки через свій вік, скільки через спосіб життя. Тодхантер — тихий, спокійний, ощадний, він не п’є спиртного і не грає в карти. Отож, карти і склянки він приберіг для свого гостя. Та цього мало. П’є він чи ні, а вина у нього немає. То що ж було у склянках? Смію припустити, що там було бренді або віскі, напевно, дорогої марки, а налив випивку містер Янк зі своєї фляги. От у нас вимальовується певний образ: це високий, немолодий і модний чоловік, трохи пошарпаний, азартний гравець і пияк. Таких людей часто можна зустріти на смітниках суспільства.

— Ось що, — вигукнула дівчина, — якщо ви мене не пустите до нього, я піду викликати поліцію.

— Я б вам не радив, міс Макнеб, — серйозно промовив Гуд, — поспішати за поліцією. Містере Бравн, будь ласка, заспокойте своїх підопічних заради них самих. Отож, ми знаємо про містера Янка головне. А що ми знаємо про Тодхантера? Три факти: він трохи скупуватий, у нього достатньо грошей і в нього є таємниця. А кожному відомо, що саме це — складові характеристики жертви шантажу. Так само зрозуміло, що збляклий лиск, погані звички та озлобленість — незаперечні риси шантажиста. Перед вами, шановні, типові персонажі трагедії такого типу. З одного боку, порядна людина, яка щось приховує, з иншого — старіючий стерв’ятник з Вест-енду, який занюхав здобич. Сьогодні вони зустрілися, і справа дійшла до бійки, а точніше, до кровопролиття.

— Ви врешті розв’яжете мотузки? — вперто запитала дівчина.

Доктор Гуд обережно поставив циліндр на столик і попрямував до полоненого. Він оглянув його, навіть посунув і трохи повернув, і відповів лише:

— Ні. Я не розв’яжу мотузки, поки поліцейські не принесуть кайданки.

Священик, який до цього часу уважно роздивлявся килим, повернув до науковця своє кругле обличчя.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.

Оріон Гуд підняв з килима дивну шпагу і, роздивляючись її, відповів:

— Ваш знайомий зв’язаний, — почав він, — і ви вирішили, що його зв’язав містер Янк. Зв’язав і втік. А у мене є чотири заперечення. По-перше, з якої радости такому денді залишати тут свій циліндр? По-друге, — науковець підійшов до вікна, — це єдиний вихід, і він зачинений зсередини. По-третє, на лезі є крапля крови, а на Тодхантері немає жодних поранень. Ворог, живий він чи мертвий, забрав цю рану зі собою. І врешті, згадаймо те, з чого ми й почали. Швидше жертва шантажу вб’є свого мучителя, ніж шантажист позбудеться курки, яка несе золоті яйця. Здається, досить логічно.

— А мотузки? — запитав священик, який дивився на науковця захоплено і водночас розгублено.

— Ох, мотузки… — протяжно промовив Гуд. — Міс Макнеб дуже хотіла дізнатися, чому я не розв’язую її приятеля. Ну що ж, я відповім. Та тому, що він може звільнитися, як тільки йому цього захочеться.

— Що? — вигукнули всі, дивуючись кожен на свій лад.

— Я оглянув всі вузли, — спокійно пояснив експерт. — На щастя, трохи знаюся на цьому. Самі розумієте, криміналістам це потрібно. Кожен вузол він зав’язав самостійно, жодного вузла на ньому не зміг би так зав’язати хтось инший. Виверт розумний, скажу я вам. Тодхантер прикинувся, що жертва — він, а не злощасний Янк, тіло якого, певно, закопане у саду або сховане у каміні.

Всі понуро мовчали. Сутеніло, гілки, викривлені морем, видавалися все чорнішими і сухішими, ніби це морські чудовиська вилізли, щоб подивитися останній акт трагедії, так само, як колись виліз звідти загадковий Янк, злочинець чи жертва, чудовисько у циліндрі. Сутеніло, ніби сутінки — це темна справа шантажу, найогиднішого зі злочинів, у якому одна підлість закриває иншу, немов чорний пластир на чорній рані.

Привітне і радісне обличчя коротуна-священика раптом змінилося. На ньому з’явилася гримаса цікавости, не дитячої, як це було спочатку, а творчої, з якої починаються великі відкриття.

— Повторіть, будьте ласкаві, — знічено попросив він. — Ви вважаєте, що містер Тодхантер власноруч зв’язав себе і власноруч розв’яже?

— Саме так, — відповів науковець.

— О Господи! — вигукнув священик. — Та невже це правда?

Він задріботів кімнатою, як кролик, і особливо уважно вдивлявся в обличчя, котре наполовину було прикрите циліндром. Потім він повернув своє простакувате обличчя до присутніх.

— Ну звичайно ж! — схвильовано вигукнув він. — Хіба ви не бачите? Та ви погляньте в його очі!

Науковець і Меггі поглянули й побачили, що верхня частина обличчя, та, що не була прикрита шарфом, якось дивно кривилася.

— Так, очі дивні, — схвильовано промовила Меггі. — Тварюки! Йому ж боляче!

— Ні, це не те, — заперечив науковець. — Вираз обличчя справді особливий… Я припустив би, що оці поперечні зморшки свідчать про незначне психологічне зрушення…

— Що за нісенітниці! — закричав Бравн. — Ви що, справді не бачите? Він сміється!

— Сміється? — повторив доктор. — А чому б це йому сміятися?

— Ну, як вам сказати… — винувато почав отець Бравн. — Не хочу вас образити, та він сміється з вас. Я й сам посміявся б, бо вже все зрозумів.

— Що ви зрозуміли? — не витримав Гуд.

— Я зрозумів, чим він займається, — відповів священик.

Він задріботів кімнатою, якось бездумно дивлячись на речі і бездумно хихочучи над кожною, — усіх це почало дратувати. Священик голосно розсміявся над чорним циліндром, ще голосніше — над уламками, а коли подивився на краплю крови, то він так сміявся, що у нього ледь не почалися судоми. Врешті він обернувся до насупленого Гуда.

— Докторе! — захоплено вигукнув він. — Ви — великий поет! Ви, ніби Бог, викликали з небуття живу істоту. Це дивовижніше, ніж звичайна вірність фактам! А факти просто сміховинні, просто банальні, так-так.

— Я вас не розумію, — зарозуміло сказав Гуд. — Мої факти незаперечні, хоча, визнаю, недостатні. Я ціную інтуїцію (або, якщо хочете, поезію) лише тому, що на разі зібрані не всі деталі. Містера Янка немає…

— Ось! Ось! — весело вигукнув священик. — Саме про це і йдеться — його немає. Його немає взагалі, — додав він задумливо, — ніде.

— Ви хочете сказати, що його немає у місті? — запитав містер Гуд.

— Його ніде немає, — відповів отець Бравн. — Він відсутній, як то кажуть, у своїй суті.

— Ви справді вважаєте, — посміхнувся науковець, — що такої людини немає?

Священик ствердно кивнув головою.

Оріон Гуд презирливо засміявся.

— Ну що ж, — сказав він, — перш ніж ми перейдемо до сотні з лишком инших доказів, звернімо увагу на перший, на те, з чим зіткнулися відразу. Якщо загадкового містера немає, то кому ж тоді належить ось цей циліндр?

— Тодхантеру, — відповів отець Бравн.

— Він завеликий на нього! — нетерпляче вигукнув містер Гуд. — Він не зміг би його носити.

Священик похитав головою, і зробив він це надзвичайно покірно.

— А я й не кажу, що він його носить, — відповів отець Бравн. — Я лише сказав, що це його циліндр. А це, хоч і невелика, та все ж відмінність.

— Що? — перепитав криміналіст.

— Та ви подумайте самі! — вигукнув покірний священик, і вперше зробив це нетерпляче. — Зайдіть у найближчий магазинчик і побачите, що капелюшник не носить своїх капелюхів.

— Він отримує з них користь, — заперечив Гуд. — А що отримує з циліндра Тодхантер?

— Кроликів, — відповів отець Бравн.

— Що?! — закричав Гуд.

— Кроликів, кольорові стрічки, рибок, серпантин, ласощі, — почав швидко перераховувати священик. — Як ви не зрозуміли цього, ви ж здогадалися про вузли? І зі шпагою те саме. Ви ствердили, що на його тілі немає рани. Це правда — рана у нього всередині.

— Під сорочкою? — серйозно запитала господиня.

— Ні, у нього всередині, — відповів священик.

— До біса, що ви хочете цим сказати?

— Містер Тодхантер вчиться, — спокійно почав пояснювати отець Бравн. — Він хоче стати фокусником, жонглером і черевомовцем. Циліндр потрібний йому для фокусів. Ви не знайшли на ньому волосинок не тому, що його носив лисий містер Янк, а тому, що його взагалі ніхто не носив. Склянки потрібні для жонглювання. Тодхантер кидав їх і ловив, та він ще добре не навчився і одну розбив, поціливши нею в стелю. Шпагою він теж жонглював, а ще вчився її ковтати. Ковтати шпаги — це, знаєте, справа почесна і складна, от він і подряпав собі горло. Там у нього є ранка, досить невелика, в иншому разі він був би сумніший. А ще він вчився звільнятися від мотузок і саме збирався це зробити, та тут увірвалися ми. Карти також потрібні для фокусів, вони впали на підлогу, коли він вправлявся у метанні картами. Ви зрозумійте, він береже таємницю, а фокусникам по-иншому не можна. Коли якийсь перехожий зазирнув у вікно, Тодхантер вигнав його, а люди навигадували казна що. От ми й повірили, що йому докучає денді-примара.

— А як пояснити два голоси? — здивовано запитала Меггі.

— А хіба ви ніколи не бачили черевомовця? — запитав отець Бравн. — Хіба ви не знаєте, що спочатку він говорить нормально, а потім відповідає таким тоненьким, скрипучим, дивним голосом, який ви й чули?

Усі доволі довго мовчали. Доктор Гуд уважно дивився на священика і якось дивно посміхався.

— Так, ви — розумна людина, — сказав він. — Краще навіть у книзі не вигадаєш. От тільки одне ви не пояснили — ім’я. Міс Макнеб каже, що чітко чула: «Містер Янк».

Священик якось по-дитячому захихотів.

— Ой, — сказав він, — та це найпростіше. Наш знайомий кидав склянки і рахував, скільки йому вдалося зловити, а скільки впало. Він говорив щось на кшталт: «Один, два, три, впала склянка, один, два, три, впала склянка».

Ще якусь мить всі мовчали, а потім дружно засміялися. Тоді фокусник-початківець, який все ще лежав у кутку, з задоволенням скинув всі мотузки, підвівся і вийняв з кишені червоно-синю афішу, де було сказано, що Саладін, перший у світі фокусник, жонглер, черевомовець і акробат, виступить з новою програмою у місті Скарборо, в понеділок о восьмій вечора.

Грабіжницький рай

Славнозвісний Мускарі, найоригінальніший з-посеред молодих тосканських поетів, швидко увійшов до свого улюбленого ресторану, що був розташований під тентом на березі Середземного моря і оточений низькими лимонними та апельсиновими деревами. Лакеї у білих фартушках саме розставляли на білих столах все, що необхідне для вишуканого раннього сніданку. Недодало поетові задоволення, який і так був надто схвильованим. Містер Мускарі мав орлиний ніс, як Данте, волосся! хустинка на шиї були темними і розвівалися; він носив чорний плащ, і міг би носити чорну маску, настільки все у ньому нагадувало венеційську мелодраму. Поет поводився так, немов трубадур, який має чітко визначену суспільну роль, наприклад, урядовця чи єпископа. Наскільки дозволяли звичаї його століття, він жив, як Дон Жуан, з рапірою та гітарою.

Містер Мускарі ніколи не подорожував без скриньки зі шпагами, володіння якими довів до досконалости у численних дуелях. Він також завжди возив зі собою мандоліну, на якій акомпанував собі, співаючи серенади міс Етель Харрогіт, надзвичайно добропорядній доньці банкіра з Йоркширу. Та він ніколи не був ані шарлатаном, ані наївним дитям; Мускарі був логічним латинянином, який прямує до визначеної і конкретної мети. Його поезія була прямолінійною і простою, як проза. Він прагнув слави або вина, або чарівности жінок, палкої відвертости, яку неможливо уявити серед імлистих ідеалів та похмурих компромісів півночі. Цій невиразній расі його палкість видавалася небезпечною, або навіть злочинною. Як вогонь або море, він був надто простим, щоб йому довіряти.

Банкір та його чарівна донька зупинилися саме у тому готелі, ресторан якого так полюбляв відвідувати містер Мускарі, власне кажучи, він саме тому й надавав перевагу цьому ресторанові. Мускарі було достатньо одного короткого погляду, щоб зрозуміти, що англійці ще не снідали. Ресторан просто сяяв, та відвідувачів у ньому майже не було. Двоє священиків розмовляли за столиком у кутку, та Мускарі (хоча й був ревним католиком) звернув на них не більше уваги, аніж на пару ворон. З-за иншого столика, який частково ховався за карликовим деревцем з золотими апельсинами, підвівся і попрямував до поета чоловік, одяг якого цілком відрізнявся від одягу містера Мускарі.

На чоловікові був твідовий костюм у строкату клітинку, рожева краватка, жорсткий комірець та важкі жовті черевики. Йому, за тодішньою модою, вдалося виглядати приголомшливо, а водночас банально. Та коли цей кокні^[3] підійшов ближче, приголомшений Мускарі помітив, що його обличчя зовсім не пасує до одягу. Цей чоловік був італійцем: жваве та засмагле лице, кучеряве волосся, і все це недоречно стирчало з-над жорсткого, ніби з картону, комірця та комічної рожевої краватки. Мускарі впізнав це обличчя. Над святковим і штивним англійським вбранням поет побачив лице свого давнього і призабутого приятеля на ім’я Ецца. У коледжі цей молодик був вундеркіндом, у п’ятнадцять йому пророкували велику славу; та коли він вийшов у світ, то не досяг успіхів ані в театрі, ані в політиці, і вже впродовж кількох років встиг спробувати себе у якості мандрівника, комівояжера і навіть журналіста. Мускарі не бачив його ще з тих пір, коли Ецца підкоряв сцену; він також чув, що надмірні випробування цієї професії завдали приятелеві моральних збитків та ледь не поглинули його.

— Еццо! — вигукнув поет, і відразу ж схопив й потис руку приятеля. — Ну, знаєш, я тебе бачив в різних костюмах у театрі, та ніколи не очікував побачити щось подібне. Та ти викапаний англієць!

— Це не одяг англійця, це майбутній одяг всіх італійців.

— У такому разі, — відповів Мускарі, — мені більше до вподоби їхній попередній одяг.

— Це твоя стара помилка, Мускарі, — сказав чоловік у твідовому костюмі і похитав головою. — І це помилка всієї Італії. У шістнадцятому столітті саме ми, тосканці, робили погоду в моді, це ми створювали новий стиль, нові скульптури, нову науку. То чому б нам тепер не перейняти нові заводи, нові машини, нові банки і новий одяг?

— Тому що нам це не потрібно, — відповів Мускарі. — Італійця не можна зробити справді прогресивним, він надто інтелігентний. Людина, яка знає коротший шлях до доброго життя, ніколи не поїде об’їзною дорогою.

— Для мене справжні зірки Італії — це Марконі^[4] та Д’Анунціо,^[5] — відповів Ецца. — Саме тому я і став футуристом та гідом.

— Гідом?! — сміючись, перепитав Марконі. — І яка ж твоя остання подорож? І кого ти супроводжуєш?

— О, такого собі чоловіка на ім’я Херроґіт, зі сім’єю, — спокійно відповів Ецца.

— Невже це банкір, що зупинився у цьому готелі? — схвильовано допитувався Мускарі.

— Еге ж, — відповів новоспечений гід.

— І як, добре тобі платять? — невинно запитав поет.

— Вони мені заплатять, — з загадковою посмішкою сказав Ецца. — Я дещо дивний гід. — І він раптово змінив тему розмови, — у нього донька і син.

— Донька — просто божественна, — підтвердив Мускарі. — Батько і син теж, мені видається, пристойні люди. Та хіба всі ці якості не є доказом моєї правоти? У Херроґіта у сейфі лежать мільйони, а в мене — дірка в кишені. Та навіть ти не стверджуєш, що він розумніший від мене, сміливіший або енергійніший. Він не розумний, ти придивися — у нього очі, як сині ґудзики; він не енергійний, цей чоловік човгається від крісла до крісла як паралітик. Він добросовісний і доброзичливий старий бевзь; а от грошенята у нього є, бо він їх колекціонує, ніби якийсь хлопчисько, який збирає поштові марки. А ось ти занадто розумний для власного бізнесу. Тобі не досягти успіху. Для успіху в бізнесі розум, звичайно ж, потрібен, та лише дурень захоче досягти ділових успіхів.

— Я достатньо дурний для цього, — похмуро сказав Ецца. — І, будь такий люб’язний, припини критикувати банкіра, він якраз наближається.

Справді, містер Херроґіт, відомий фінансист, саме увійшов до зали, однак на нього навіть ніхто й не глянув. Це був масивний і немолодий чоловік, з тьмяними блакитними очима і сіро-рудими вусами. Якби не його важка хода, можна було б подумати, що це колишній полковник. У руці він тримав кілька запечатаних листів. Його син, Френк, був симпатичним юнаком з кучерявим волоссям, засмаглим обличчям й енергійними рухами, та навіть на нього ніхто не дивився. Очі всіх присутніх були звернені у бік Етель Херроґіт, з її золотою грецькою голівонькою та рожевим, мов вранішня зоря, обличчям, яке, здавалося, виринуло з сапфірового моря, наче лик справжньої богині. Поет Мускарі глибоко вдихнув, так, ніби він зробив великий ковток п’янкого вина. Він впивався класичною чарівністю, яку створили її предки. Ецца також пильно дивився на Етель, та його погляд був набагато красномовнішим.

Цього ранку міс Херроґіт була особливо променистою, їй дуже хотілося потеревенити, і її сім’я підкорилася континентальному звичаю й дозволила незнайомцеві Мускарі та гідові Ецці приєднатися до розмови за їхнім столиком. Етель Херроґіт була не лише досконало вихованою особою, а й справді шляхетною. Вона пишалася успіхами свого батька, полюбляла модні розваги, з легкістю кокетувала, та її добра вдача пом’якшувала навіть вроджену гордовитість та світський лиск.

Вони схвильовано розмовляли про те, чи безпечно їхати у гори, оскільки якраз цього тижня збиралися туди вирушити. Небезпечними були навіть не скелі й обвали, а щось набагато романтичніше. Етель була щиро переконана у тому, що в горах переховуються розбійники, справжні герої сучасних легенд, які часто навідуються на поближні гірські дороги.

— Подейкують, — вигукнула вона, ніби школярка, котра полюбляє страшні розповіді, — що тут володарює не король Італії, а король грабіжників. Хто він?

— Це велика людина, — відповів Мускарі. — От як у вас Робін Гуд, синьйорино. Його звати Монтано, король грабіжників, вперше ми почули про нього приблизно десять років тому, коли люди вже перестали говорити про розбійників. Та його влада поширювалася так швидко, ніби тиха революція. У кожному гірському селі з’явилися його несамовиті прокламації, біля кожної ущелини — його озброєні вартові. Італійська влада шість разів намагалася схопити його, і шість разів отримала поразку, як Наполеон.

— В Англії такого неподобства, — вагомо завважив банкір, — ніколи б не допустили. Можливо, було б краще вибрати иншу дорогу. Та наш гід вважає, що тут немає жодної небезпеки.

— Жодної, — зневажливо підтвердив гід. — Я бував там разів з двадцять. За часів наших бабусь там орудував якийсь арештант на прізвисько Король, та це вже давно відійшло до історії. Розбійників тут вже давно немає.

— Знищити всіх розбійників неможливо, — відповів Мускарі. — Хоча б тому, що збройний опір — це природне заняття людей з півдня. Наші селяни подібні на тутешні гори: вони люб’язні й милі, та всередині у них палає вогонь. Коли мешканця півночі охоплює розпач, він береться за склянку з чимось міцненьким, а наш земляк хапається за кинджал.

— Ви, поети, привілейований народ, — глузливо відізвався Ецца. — От якби сеньйор Мускарі був англійцем, то він шукав би розбійників в центрі Лондона. Повірте мені, в Італії у вас не більше шансів потрапити в руки розбійників, аніж в Бостоні — в руки аборигенів, що знімають скальпи.

— То ви пропонуєте не звертати на них уваги? — запитав містер Херроґіт, насупивши брови.

— Ой, це, напевно, так страшно! — вигукнула дівчина, поглянувши на Мускарі. — Ви справді вважаєте, що подорож у цій околиці може бути небезпечною?

Мускарі трусонув гривою чорного волосся.

— Я знаю, що це небезпечно. Я й сам завтра туди їду.

Херроґіт-молодший затримався біля столика, щоб допити біле вино і закурити сигару, а чарівна панна пішла з батьком, гідом та поетом. Приблизно у цей же час двоє священиків, які сиділи у кутку, також підвелися; високий сивоволосий італієць також вийшов із зали. Нижчий підвівся і попрямував до сина банкіра, який дуже здивувався, що римо-католицький священик виявився англійцем. Він навіть пригадав, доволі невиразно, щоправда, що бачив цього священика у когось зі своїх знайомих. Та священик підійшов, перш ніж спадкоємець банкіра спромігся зібратися з думками.

— Якщо не помиляюся, ви — містер Френк Херроґіт? — запитав священик. — Ми знайомі, та я наважився підійти до вас зовсім не тому. Я маю сказати вам щось, що краще почути від незнайомої людини. Так ось, містер Херроґіт, бережіть вашу сестру, їй загрожує велика біда.

Навіть по-братньому байдужий Френк помітив блиск в очах своєї сестри, сміх якої й досі було чути зі саду, розташованого біля готелю. Молодик спантеличено подивився на свого дивного співрозмовника.

— Ви маєте на увазі розбійників? — запитав він, а потім, згадавши свої невиразні підозри, додав: — Чи це ви про Мускарі?

— Ніколи не відомо, як і коли прийде справжнє горе, — відповів чудний священик. — Ми лише можемо бути добрими, коли воно прийде.

І він досить швидко вийшов із зали, залишивши свого молодого співрозмовника здивованим і збентеженим.

Наступного дня двійко коней важко тягнули карету з пасажирами схилами небезпечних гір. Ецца заперечував будь-яку небезпеку, Мускарі попереджав про неї, та сім’я банкіра вперто хотіла подорожувати, і тому вони вирушили всі разом. На своє превелике здивування, на найближчій станції вони зустріли низького і дивакуватого священика, якого напередодні бачили у ресторані; він стверджував, що також має якісь невідкладні.справи саме у тій околиці. Та молодий Херроґіт несвідомо пов’язав появу священика з учорашньою загадковою розмовою.

Екіпаж більше був подібний на відкритий вагончик, який винайшов гід, схильний до технічних інновацій. До речі, він керував поїздкою фахово, розумно й енергійно. Про можливу небезпеку більше ніхто не згадував, та до неї все-таки підготувалися. Гід та син банкіра мали при собі револьвери, а Мускарі, з притаманним йому юнацьким задоволенням, тримав чудернацьку шаблю.

Він усівся поруч чарівної англійки, трохи далі сів священик на прізвище Бравн, який більше до нікого не відзивався, гід і банкір зі сином сіли навпроти. Мускарі виглядав щасливим і піднесено-бадьорим. Та на цих гірських схилах, які заросли деревами і виглядали, як фруктовий сад, її душа також возносилася у безглуздо рожеві небеса, до яскравого сонця. Біла дорога вилася уверх спритною кішкою, обминала темні й глибокі провалля, ніби туго натягнутий канат, а гори затягували мандрівників, ніби аркан.

Галявини були залиті яскравим сонцем, і нагадували зимородка або папугу, або ще колібрі. А квіти вражали різнобарв’ям і якоюсь несамовитою свіжістю. Не було кращих галявин і лісів, аніж в Англії, і не було найкрасивіших скель та урвищ, аніж у Сноудон і Гленкоу. Та Етель Херроґіт ще ніколи не бачила південних лісів, які ростуть на скелях. Тут не було навіть натяку на холод, непривітність і спустошення, до яких так звикли англійці, перебуваючи у горах. Ці гори були більш подібні на дивовижний палац після землетрусу або на тюльпанову галявину після потужного вибуху.

— Це все нагадує ботанічний сад у Лондоні, — сказала Етель до Мускарі.

— Наша таємниця, — відповів він, — полягає у вулканічності. Це також таємниця революції. І, погодьтеся, несамовитість приносить плоди.

— Ви також несамовитий, — сміючись, промовила Етель.

— Та от тільки плодів я ще не приніс. І якщо сьогодні мені випаде померти, то вмру я неодруженим і дурним.

— Я не винна, що ви поїхали разом з нами, — ніяково відізвалася Етель.

— Так, ви не винні. Ви не винні у тому, що впала Троя.

Поки вони мило розмовляли, коні увійшли під скелі, що нависали над ними, мов чорна хмара, і зупинилися, злякавшись такої раптової темряви. Кучер зіскочив на землю, і раптом втратив контроль над кіньми. Один кінь став дибки, у всю свою конячу висоту. І вже в наступну мить вагон з пасажирами зісковзнув униз, проломив зарослі і впав зі стрімкої скелі. Мускарі обняв Етель, вона закричала з переляку і пригорнулася до нього. От заради таких хвилин він і жив на цій землі.

Гірський краєвид закружляв довкола поета, та тут сталося щось, що налякало його ще більше. Немолодий і сонний банкір підвівся в увесь зріст і вискочив з вагончика у прірву перш ніж упав сам вагончик. На перший погляд, це було подібне на самовбивство; насправді, це виглядало так само розсудливо, як робити продумані інвестиції. Можливо, йоркширець був енергійнішим та мудрішим, ніж Мускарі, бо він приземлився на м’якій зеленій галявинці, яка була ніби спеціяльно приготована для таких стрибків. Щоправда, всі инші теж впали на цю галявину, але не в такій достойній позі, як банкір. Безпосередньо під небезпечним поворотом був розташований прекрасний клаптик землі, схожий на оксамитову кишеню в кам’яному одязі довколишніх гір. Саме туди вони й упали, без особливих пошкоджень, лише дрібні речі розсипалися у траві довкола них. Вагон зачепився за корчі, коні скотилися на галявину. Першим підвівся священик, і з якимось безглуздим здивуванням потер чоло. Френк Херроґіт почув, як він бурмоче: «І чому ми впали саме тут?».

Безперервно кліпаючи, священик оглядався довкола і врешті побачив свою стару й пошарпану парасолю. Поруч лежав крислатий капелюх поета Мускарі, трохи далі — запечатаний лист, який Мускарі, глянувши, кому він заадресований, відразу передав банкірові. З иншого боку від Мускарі лежала анітрохи не стара і зовсім не пошарпана парасолька міс Етель, а поруч з нею — маленький скляний флакончик. Священик швидко підняв його, відкрив, понюхав, і його сонне обличчя вмить зблідло.

— Господи, спаси і помилуй! — пробурмотів він. — Це не може належати їй! Невже її горе вже прийшло? — Він сховав флакончик у кишеню. — На разі я залишу це у себе, — сказав він, — поки не дізнаюся щось більше.

Він сумно подивився у бік міс Етель і побачив, що вона піднімається з квіткового килима, а Мускарі говорить їй:

— Ми впали в небеса. Це знак. Смертні дряпаються вгору, а падають — вниз. Лише боги можуть падати вгору.

Вона підвелася з різнобарвного квіткового килима з таким щасливим обличчям, що священик відкинув свої підозри. «Зрештою, — подумав він, — цілком можливо, що флакончик не належить їй, це ж Мускарі полюбляє всілякі мелодраматичні вибрики».

Мускарі делікатно підтримав міс Етель, коли вона підводилася, низько їй вклонився, потім театральним жестом вийняв ніж і перерізав туго натягнуті віжки. Коні піднялися на тремтячі ноги, і в цю мить сталася ще одна дивина. Дуже спокійний чоловік, засмаглий і обшарпаний, вийшов з-за кущів і підійшов до коней. У нього був дивний ніж, широкий і чудернацько вигнутий. Поява цього чоловіка була несподіваною. Поет запитав, хто він і що йому потрібно, та чоловік не відповів.

Мускарі оглянувся довкола, і побачив, що звідкись знизу, із хащів з’явився ще один засмаглий чоловік у якомусь лахмітті і з рушницею у руці. Він уважно дивився на мандрівників. Потім Мускарі глянув угору, на дорогу, з котрої вони впали у цю яму — на них цілились ще чотири рушниці, а над ними темніли ще чотири обличчя і чотири пари блискучих та уважних очей.

— Розбійники! — на диво бадьоро вигукнув Мускарі. — Це була пастка. Еццо, зроби послугу, спочатку надавай стусанів візникові, а потім візьмемося за решту. Їх тут усього шестеро.

— Візник, — повільно і похмуро промовив Ецца, який стояв, тримаючи руки в кишенях, — належить до прислуги містера Херроґіта.

— Саме тому з нього й почнемо, — нетерпляче наполягав поет, — значить, ці розбійники його підкупили! Потім ви прикриєте міс Етель, і ми прорвемося. От побачиш, ми вирвемося з цієї пастки.

І він пішов, безжалісно топчучи квіти, просто на людей з рушницями, та за ним, окрім Френка, ніхто не пішов. Поетпомітив, що Ецца спокійно стоїть посеред галявини, тримаючи руки в кишенях, а його довге іронічне обличчя ніби ще більше видовжилося у вечірньому світлі.

— Ти, Мускарі, думав, що з мене нічого путнього не вийшло, — сказав він, — і що лише ти досягнув якихось успіхів. Та мої успіхи більші, ніж твої, й історія пам’ятатиме про мене, а не про тебе. Поки ти писав свої поеми, я їх втілював ужиття.

— Ходи сюди, кажу ж тобі! — голосно сказав Мускарі. — Що ти якісь дурниці верзеш? Нам треба врятувати леді та її родину. Та що ж ти за людина?!

— Я — Монтано, — голосно промовив дивний гід. — Це я — король грабіжників. Ласкаво просимо до нашого літнього палацу.

Поки він говорив, з хащів вийшли ще п’ятеро озброєних чоловіків, і зупинилися, чекаючи на подальші розпорядження. Один з них тримав у руці якийсь папір.

— Це затишне гніздечко ми звили, так би мовити, щоб організовувати тут пікніки, хм, — продовжував гід-розбійник, і на його обличчі з’явилася крива й зловісна посмішка. — Ця галявина, і печери отам, унизу, ми називаємо Грабіжницьким раєм. Цю місцину неможливо помітити ані зверху (як ви могли переконатися), ані знизу. А це краще, аніж неприступна фортеця. Ось тут я й оселився, і тут я й помру, якщо, звичайно ж, жандарми не знайдуть мене. Я не належу до тих розбійників, які «захищаються до останнього», хоча це краще, аніж отримати останню кулю.

Усі приголомшено слухали його, затамувавши подих, лише отець Бравн полегшено зітхнув, тримаючи в кишені маленький флакончик.

— Богу дякувати! — пробурмотів він. — Це більш вірогідно. Цей флакончик належить ватажку розбійників. Він не хоче, щоб вороги схопили його, як колись Катона.^[6]

Король розбійників продовжував говорити, його голос лунав так само люб’язно, й водночас погрозливо.

— Залишилося лише розповісти, — сказав він, як я розважатиму своїх гостей, і що я можу їм запропонувати. — Мені не потрібно розповідати вам про старовинний звичай викупу, який мені випало здійснити; зрештою, це стосується лише частини вашої компанії. Преподобного отця Бравна і прославленого сеньйора Мускарі я звільню завтра вранці, і мої люди проведуть їх у безпечне місце. Даруйте мені мою простакуватість, та у поетів і священиків грошей немає. І тому я дозволю собі висловити своє захоплення класичною літературою та благоговіння перед святою Церквою.

Він зробив павзу і знову неприємно посміхнувся. Отець Бравн закліпав очима й почав прислухатися уважніше. Ватажок розбійників узяв в одного з чоловіків папір та продовжив, заглядаючи у написане:

— Решта моїх намірів чітко висловлено у цьому документі, який я зараз дам вам прочитати. А потім його вивісять у всіх селах та на гірських роздоріжжях. Я не хочу втомлювати вас своєю педантичністю, отож перейдімо до суті. У цьому листі я сповіщаю, що взяв у полон англійського мільйонера, містера Самюеля Херроґіта, і знайшов у нього дві тисячі фунтів, які він віддав мені. В наших умовах було б аморально говорити людям неправду, тому доведеться це втілити вжиття. Сподіваюся, що містер Херроґіт-старший сам віддасть мені ці гроші.

Розчервонілий банкір похмуро подивився на гіда-розбійника, зараз він був схожий на залякану тварину. Здавалося, містер Херроґіт втратив рештки своєї мужности. Тремтячою рукою він вийняв з нагрудної кишені в’язку листів та грошей і віддав розбійникові.

— Чудово! — вигукнув той. — Поки що все йде просто чудово. Наступна справа — викуп. Я вимагаю у друзів сім’ї Херроґіт ще три тисячі фунтів, що, я просто впевнений у цьому, ображає сімейство Херроґіт такою помірною оцінкою їхньої важливости. Не буду від вас приховувати, що цей документ містить традиційні фрази про різні неприємні речі, які можуть трапитися у разі невиплати зазначеної суми. А тимчасом, пані й панове, я пропоную вам усі можливі зручності, вино і сигари. Отож, дорогі гості, ласкаво просимо у Грабіжницький рай.

Впродовж усього часу, коли він говорив, обдерті й сутулі чоловіки з рушницями безшумно з’являлися з різних боків галявини. Їх було так багато, що навіть Мускарі зрозумів: прорватися крізь таку охорону буде просто неможливо. Він роззирнувся довкола. Міс Етель утішала батька, бо її любов до нього була неймовірно сильна і щира, набагато більша, аніж гордість за його успіхи. Мускарі був нелогічний, як усі поети і закохані, тому поведінка юної леді викликала у нього і роздратування, і захоплення. Він сховав свою зброю і, насуплений, упав на траву. Священик сів поруч, Мускарі повернув до нього свого орлиного носа і роздратовано запитав:

— І що скажете, романтик я, чи ні? І ще мені цікаво знати, чи є якісь розбійники в цих горах? — саркастично запитав він.

— Можливо, і є, — відповів священик.

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитав поет.

— Я хочу сказати, що все це мене дуже здивувало, — відповів священик. — Мене дивує оцей Ецца, чи Монтано, чи як його ще звати. Він дивує мене як розбійник, а ще більше — як гід.

— Чому ж це? — наполегливо допитувався Мускарі. — Санта Марія! Мені здається, тут усе просто.

— Мене здивували три деталі, — вже тихіше продовжував священик. — І мене цікавить, що ви про все це думаєте. По-перше, вчора, коли ви були в ресторані і виходили з міс Етель, за вами йшли банкір з гідом, і я випадково почув, як Ецца сказав: «Нічого, нехай порадіє, біда може прийти в будь-яку хвилину». Містер Херроґіт нічого не відповів, отож ці слова повинні означати щось конкретне. Я підкорився імпульсові й попередив її брата про можливу небезпеку, хоча й сам не знав, про що йдеться. Якщо він мав на увазі те, що щойно трапилося, — тоді це просто безглуздя. Хіба ватажок розбійників попереджуватиме про напад? Якщо йшлося не про це, то про що ж знають і банкір, і гід? І яке лихо загрожує міс Херроґіт?

— Якесь нещастя з міс Херроґіт?! — вибухнув Мускарі, але опанував свою лють, і попросив: — Гаразд, отче, продовжуйте.

— Усі мої загадки впираються в нашого гіда-розбійника, — задумливо підсумував отець Бравн. — Ось, наприклад, друга загадка. Чому в тому листі він так наголошує, що забрав у банкіра саме дві тисячі фунтів? Від цього викуп швидше не з’явиться. Гадаю, це нелогічно. Друзі банкіра більше злякалися б, якби розбійники були бідними і здатними на крайні заходи. А в листі наголошено на тому, що банкіра взяли в полон. Чому ж Ецці-Монтано так закортіло сповістити всій Европі про те, що він вичистив кишеню банкіра ще до того, як розпочати шантаж? Ось питання.

— Уявлення не маю, — промовив Мускарі, і вперше за увесь цей час зовсім не ефектно почухав потилицю. — Ви не пояснюєте, а навпаки, зовсім заплутали мене. А яка третя загадка про короля розбійників?

— Та ось ця галявина, де ми з вами сидимо, — задумливо відповів отець Бравн. — На неї аж надто зручно падати і приємно дивитися, вона добре схована від чужого ока. Так, це добра схованка, але аж ніяк не фортеця. Вона ніколи не була й не буде фортецею. І взагалі, я вважаю, що це найгірша з усіх можливих схованок. Ось погляньте уважно: цю так звану фортецю найпростіше захопити з дороги, котра пролягає угорі, а поліція саме звідти і прийде. Пів години тому нас тут утримало лише п’ять старих рушниць. Декілька солдат могли б без зайвих зусиль скинути нас у прірву. Не знаю, для чого призначений цей мальовничий закуток, та одне можу сказати з певністю — він зовсім не захищений. Це щось инше, ця місцина має инше призначення, а от яке — не збагну. Знаєте, вона чимось подібна на гримерку на лоні природи або на сцену для якоїсь романтичної комедії, або…

Поки низенький священик продовжував свій щирий, але дещо нудний монолог, Мускарі, наділений майже тваринною гостротою відчуттів, почув якийсь новий шум десь далеко у горах. Та навіть для нього цей звук був надто віддаленим і незрозумілим, він нагадував стукіт кінських копит і приглушені вигуки. Ще до того, як ці звуки сягнули вух англійців, Монтано вибіг на дорогу і став біля розламаної огорожі, неподалік від дерева. Він одразу увійшов в образ короля розбійників, одягнув дивакуватий капелюх і шаблю на перев’язі, які зовсім не пасували до його твідового костюма гіда.

У наступну мить він повернув обличчя, на якому була глузлива посмішка, і махнув рукою. Це був сигнал для розбійників, усі вони дисципліновано поховалися у хащі. Шум посилювався, дорога почала здригатися, і навіть можна було розрізнити чиїсь вигуки. В хащах теж почулися дивні звуки, ніби розбійники гострили ножі об каміння або заряджали гвинтівки. І врешті всі ці звуки злилися в одне ціле, а окрім всього, почали іржати коні, затріщали гілки дерев, люди з обох боків щось вигукували.

— Ми врятовані! — вигукнув Мускарі, жваво підвівшись з землі і розмахуючи капелюхом. — Поліція вже тут! Давайте допоможемо поліцейським! Ми повинні допомогти схопити цих розбійників. Не залишаймо все поліції! Ми повинні напасти на цих негідників з тилу!

Він закинув свій капелюх на дерево, знову схопився за свою чудернацьку шаблю і вже було хотів видряпатися на дорогу. Френк Херроґіт побіг за ним з револьвером у руці, та батько владно наказав йому повернутися.

— Не втручайся, — приглушено сказав банкір. — Я наказую тобі, не смій втручатися.

— Але ж, батьку, — м’яко заперечив Френк, — італієць виявив ініціятиву. Невже ти хочеш, щоб англієць стояв осторонь?

— Це марна спроба, — тремтячим голосом повторив Херроґіт-старший. — Марна спроба. Ми повинні підкоритися долі.

Отець Бравн подивився на банкіра, і раптом схопився рукою за серце, однак відчув під рукою маленький флакончик у нагрудній кишені, і його обличчя проясніло; він глибоко зітхнув, ніби щойно врятувався від смерти.

Тимчасом Мускарі, не чекаючи на допомогу, подерся вгору, на дорогу, і кулаком ударив короля розбійників у щелепу, той аж похитнувся від удару. Вони майже одночасно вийняли з піхов свої шаблі і вже приготувалися до поєдинку. Та раптом король розбійників поволі опустив зброю і розсміявся.

— Та годі тобі, старий, — сказав він, використавши італійський сленг, — цей проклятий фарс скоро закінчиться.

— Це ти, пройдисвіте, про що? — вигукнув поет, який, здавалося, дихав вогнем. — Чи твоя хоробрість — це такий самий обман, як і твоя чесність?

— А в мені все бутафорське, — добродушно відповів колишній гід. — Я — актор, і якщо в мене й були якісь власні якості, я про них забув. Я не розбійник і не гід. Я — жмут масок, а маски ніхто не викликає на поєдинок.

Він засміявся з якоюсь юнацькою насолодою, і знову зайняв свою позицію на дорозі.

Під гірськими скелями густіли сутінки, та все ж можна було помітити, що сутичка більше нагадує мляву тяганину, а розбійники швидше лякають коней, аніж мають намір когось убивати. Вони більше нагадували міський натовп, що загороджує дорогу поліції, аніж має намір прийняти бій. Поет здивовано дивився на розбійників, аж тут хтось доторкнувся до його ліктя. Це був підстаркуватий, низенький священик, який був схожий на іграшкового Ноя у крислатому капелюсі.

— Сеньйоре Мускарі, — сказав священик, — пробачте мені мою нескромність. Не ображайтесь на мене, я повинен сказати вам, що ви зробите набагато краще, якщо не допомагатимете поліції. Вони знають свою справу. Вибачте мені за зухвало інтимне питання. Чи ви готові турбуватися про цю юну леді? Тобто, я хочу запитати, чи ви достатньо любите її, щоб піклуватися про неї у багатстві й у бідності, і бути їй добрим чоловіком?

— Так, — не задумуючись відповів Мускарі.

— І вона любить вас?

— Думаю, що так, — поважно відповів поет.

— Тоді йдіть до неї і запропонуйте все, що можете їй дати. Не можна гаяти ані хвилини.

— Чому? — здивувався Мускарі.

— А тому, — відповів отець Бравн, — що доля наближається до неї ось цією дорогою.

— Та ні, дорогою наближається порятунок, — заперечив Мускарі.

— От ідіть і врятуйте її від цього порятунку, — відповів священик.

Поки вони розмовляли, розбійники, продираючись через хащі, кинулись навтьоки, а на дорозі, біля розламаної огорожі, з’явилися жандарми. І на тому місці, де недавно всі впали у цей Грабіжницький рай, з’явився високий офіцер з якимись документами у руці. На якусь мить всі замовкли. І раптом почувся хриплий і приглушений крик банкіра:

— Обікрали! Мене обікрали!

— Тебе давно обікрали, — здивовано вигукнув його син. — Минуло вже зо дві години, коли вони забрали у тебе дві тисячі фунтів.

— Я говорю не про дві тисячі фунтів, — з якимось спокійним розпачем промовив банкір, — а про маленький флакончик.

Офіцер у сірій еспаньйолці прямував якраз до них. Зустрівшись з королем розбійників, він поплескав його по плечі, потім легко штовхнув і промовив:

— Через такі фокуси можна й у біду потрапити.

Навіть романтично налаштований Мускарі помітив, що все це не надто нагадує затримання відомого злочинця. Поліцейський підійшов до Херроґітів і промовив:

— Самюель Херроґіт, іменем закону ви арештовані за привласнення банківських коштів.

Відомий банкір ствердно кивнув головою, якусь мить подумав, і перш ніж хтось встиг зрозуміти, що відбувається, він повернувся і зробив крок з краю кам’яної скелі. Та тепер унизу не було зеленої галявини, він упав прямісінько у глибоку гірську ущелину.

Італійський полісмен звернувся до отця Бравна, висловлюючи своє роздратування, яке значною мірою було змішане із захопленням.

— Йому таки вдалося нас уникнути, — сказав він. — Він був великим розбійником. А оцей останній трюк, мушу вам сказати, так взагалі безпрецедентний. Він утік з грошима компанії в Італію і найняв оцих «розбійників», щоб таким чином пояснити зникнення грошей і власної персони. Багато хто в поліції повірив, що справді йдеться про викуп. Та впродовж свого життя він ще й не таке виробляв, кажу вам. Це велика втрата для його родини.

Мускарі вів нещасну міс Етель, а вона міцно трималася за нього, так само, як і багато років після цієї події. Та навіть у такий трагічний момент Мускарі, проходячи повз Еццу, посміхнувся до нього і запитав:

— І куди ж ти тепер підеш?

— У Бірмінгем, — відповів актор, закурюючи цигарку. — Хіба я не казав тобі, що я людина майбутнього? Якщо й вірю у що-небудь, то хіба в зміни, в заворушення, у новизну. Я поїду у Манчестер, Ліверпуль, Лідс, Гулль, Хадерсфілд, в Глазго, Чикаго, одним словом, в енергійне, ділове, цивілізоване суспільство!

— Одним словом, — сказав Мускарі, — у справжній грабіжницький рай.

Дуель доктора Хірша

Мсьє Моріс Брюн та мсьє Арман Арманьяк поважно крокували сонячними Єлисейськими полями. Це були приземкуваті, жваві і дещо самовпевнені чоловіки. На обличчях в обох були чорні борідки, які здавалися штучними, та це була данина дивакуватій французькій моді, згідно з якою справжнє волосся мало видаватися штучним. У мсьє Брюна під нижньою губою чорніла борідка, що виглядала немов приклеєна. Мсьє Арманьяк, щоб виглядати більш оригінально, прикрасив свою нижню щелепу двома борідками, по одній з кожного боку. Чоловіки були молодими, і кожен з них вважав себе атеїстом. Їхні судження вирізнялися безапеляційністю та непослідовністю. Обоє були учнями доктора Хірша, відомого науковця, публіциста та мораліста.

Мсьє Брюн прославився тим, що запропонував вилучити з французької літератури слово «Адью»^[7] та заборонити його вживання у повсякденному житті. «Таким чином, стверджував він, саме слово, котре означає вигаданого Бога, піде в небуття». А от мсьє Арманьяк зі всіх сил боровся з мілітаризмом. Це саме він висловив побажання, аби змінити слова «Марсельєзи», і, замість: «Громадяни, до зброї!», співати: «Громадяни, на страйки!». Та його антимілітаризм був якимось своєрідним, французьким. Якось один видатний і дуже заможний англійський квакер,^[8] який обговорював з мсьє Арманьяком питання, як їм краще влаштувати роззброєння усієї планети, був здивований пропозицією цього молодика.

Так ось, мсьє Арманьяк запропонував, що насамперед потрібно налаштувати солдат, аби вони перестріляли своїх офіцерів, — це неабияк роздратувало боговгодного квакера.

На ці та инші справи зовсім по-иншому дивився їхній лідер і духовний батько. Доктор Хірш народився у Франції і тут здобув велику славу завдяки своїм науковим працям. Та темпераментом від своїх земляків він все-таки відрізнявся. Це була надзвичайно м’яка, мрійлива та гуманна особа, а його погляди на життя, незважаючи на значну долю скептицизму, були доволі близькі до засад трансцендентальної філософії Канта. Якщо коротко, він був радше німцем, аніж французом; а його учні й послідовники, хоча й захоплюватися ним, та все-таки десь у глибині своєї галльської душі несвідомо засуджували його за те, що він бореться за мир так миролюбно. Послідовники в усій Европі трактували Поля Хірша як святого. Його великі й відважні космічні теорії вражали багатьох. А от їх творець вів аскетичний спосіб життя, він був прихильником етики, дещо відстороненої від життя; у його поглядах відчувався вплив Дарвіна і навіть Толстого. Та його не можна було назвати анархістом чи космополітом; стосовно роззброєння він притримувався поміркованих поглядів, які брали до уваги еволюцію. Уряд висловлював чимале зацікавлення винаходами доктора Хірша у сфері хімії. До останніх його винаходів належала безшумна вибухова речовина, формулу якої уряд старанно зберігав у суворій таємниці.

Будинок вченого був розташований на милій вуличці неподалік Єлисейських полів. Це одна з тих вуличок, вздовж котрої ростуть каштани, і зараз, у розпал літа, вона була схожою на тінистий парк. Сонячне проміння ледве пробивалося крізь густе і пишне листя, лише майданчик перед невеликим кафе був незатінений. Ось якраз навпроти кафе й знаходився будинок прославленого доктора Хірша. На вікнах виднілися білі й зелені штори, на другому поверсі був залізний балкон, пофарбований також у зелений колір. Під балконом був вхід на невелике подвір’я, де виднілися яскраво-зелені кущі і кахельна стіна. Ось саме до цього будинку й прямували двоє молодих французів, які жваво розмовляли.

Двері їм відчинив Сімон, старий слуга доктора. Він також виглядав наче вчений: чорний, суворий костюм, окуляри, сиве волосся, конфіденційна манера поведінки. І справді, Сімон більше підходив на роль великого вченого, аніж його господар доктор Хірш, який будовою свого тіла нагадував роздвоєну редиску, а його голова чимось була схожа на цибулину. Поважно, наче відомий лікар, який дає рецепт, Сімон подав мсьє Арманьяку лист. Джентльмен відкрив конверт з істинно французькою нетерплячістю і швидко прочитав. Доктор Хірш писав:

«Я не можу вийти, щоб порозмовляти з вами. До мене прийшов відвідувач. Це офіцер Дюбоск, він шовініст. Я відмовляюся його прийняти, а він сидить на сходах і не йде. Він порозкидав меблі по всіх кімнатах. Я зачинився у моєму кабінеті, вікна якого виходять на кафе. Якщо ви мої прихильники, прошу вас, зачекайте мене в кафе, біля якогось столика, що на вулиці. Я спробую вислати його до вас на переговори. Я хочу, щоб ви поговорили з ним. Я не хочу зустрічатися з цією людиною. Не хочу і не можу. Виглядає на те, що починається нова справа Дрейфуса.^[9]

П. Хірш»

Мсьє Арманьяк подивився на мсьє Брюна. Мсьє Брюн узяв лист, прочитав і подивився на мсьє Арманьяка. Потім обоє швидко перейшли через вулицю, всілися за столиком під каштанами і замовили дві великі склянки огидного зеленого абсенту, який вони звикли пити за будь-якої погоди і в будь-який час. Кафе виглядало порожнім. За одним столиком сидів військовий, який пив каву, а за иншим — високий чоловік з малою склянкою сиропу та священик, який взагалі нічого не замовив.

Моріс Брюн відкашлявся і сказав:

— Звичайно, ми повинні допомогти вчителеві, чого б це нам не коштувало, та…

Вони якусь мить помовчали, а потім мсьє Арманьяк промовив:

— У нього, безперечно, є якісь причини, щоб не зустрічатися з цим офіцером, але…

Та перш ніж він устиг завершити фразу, у будинку навпроти почувся якийсь шум, мабуть, вчений таки позбувся надокучливого гостя. Кущі під аркою зашелестіли, розсунулися на різні боки, і з них кулею вилетів непроханий гість. Це був чоловік міцної статури, з малою тірольською шапочкою на голові, що з’їхала на бік. Зрештою, постать цього чоловіка також можна було назвати тірольською. Це був широкоплечий чолов’яга, доволі рухливий, одягнений у бриджі. Його обличчя було смугле, ніби горіх, а карі очі тривожно блистіли. Темне волосся було гладко зачесане і акуратно підстрижене, а особливо впадали в око його чорні вуса, майстерно закручені вгору, вони чомусь нагадували роги бізона. У незнайомця була міцна, бичача шия; та вона була схована під великим кольоровим шарфом. Чоловік замотався ним по самі вуха, а кінці шарфа звисали спереду, немов елемент якогось чудернацького жакета. Кольори шарфа були дуже глибокі і насичені: темно-червоний, тьмяно-жовтий, фіолетовий. Це схиляло до думки, що це якась східна річ. У такому одязі незнайомець був більше схожий на якогось варвара або на угорського поміщика, а не на французького офіцера. Проте його вимова була просто досконалою, а патріотизм був настільки імпульсивним, що видавався навіть недоречним. Не встиг він вискочити з-під арки, як на весь голос загорлав: «Де ви, французи?», немов християнин у Мецці, який скликає своїх єдиновірців.

Арманьяк і Брюн зірвалися на рівні ноги, та все одно було надто пізно. З усіх боків до місця дивної події бігли люди, зібралася невелика, зате активна, юрба. Виглядало на те, що чорновусий незнайомець непогано знається на вуличних промовах, він підбіг до кафе, заскочив на один зі столиків, схопився за гілку каштана, і закричав, ніби Каміль Демулен,^[10] який кидає у натовп дубове листя.

— Французи! — вигукував він. — Я не вмію промовляти! Та Господь допомагає мені, і тому я скажу! Ці шахраї у мерзотному парламенті, які навчилися промовляти, також вміють мовчати. Вони вміють мовчати, як і шпигун, який затаївся у цьому будинку навпроти! Вони мовчать так само, як він, коли я стукав у двері його спальні! Вони мовчать так само, як він у цю мить, хоча й чує мій голос у своїй схованці! О, ці політикани мовчать дуже красномовно! Та врешті прийшов час, і пора промовити тим, хто не вміє промовляти. Вас видали прусам. Вас зрадили саме зараз. Вас зрадив чоловік, який живе навпроти. Я — Жюль Дюбоск, полковник артилерії у Белфор. Вчора біля Воз ми спіймали німецького шпигуна, у нього ми знайшли записку. Ось, я тримаю її у руці. О, дехто хотів би замовчати цю історію. Та я пішов до людини, котра написала цю записку, я пішов до чоловіка, який живе в ось цьому будинку! Це його почерк і його ініціяли. У записці подано вказівки, де можна знайти формулу нововинайденої безшумної вибухівки. Її винайшов доктор Хірш. І саме він написав цю записку. Записка написана німецькою, і ми знайшли її в кишені у німця. «Передайте своїй людині, що формулу порошку можна знайти у Військовому міністерстві. Рецепт написаний червоним чорнилом і схований у сірому конверті, який лежить у першій шухляді шафи, котра стоїть зліва від столу секретаря. Нехай ваш агент буде обережним. П. X.»

Ці відчеканені короткі фрази лунали, як кулеметна черга. Та було зрозуміло: цей чоловік або марить, або ж говорить святу правду. Натовп поділився на дві групи. Націоналісти, які були у більшості, почали навперебій щось вигукувати. Меншість, тобто інтелектуали на чолі з Брюном та Арманьяком, з таким самим запалом почали заступатися за доктора Хірша, та це лише дратувало їхніх опонентів.

— Якщо це військова таємниця, — вигукнув Брюн, — то чому ви репетуєте про неї посеред вулиці?

— А я вам відповім, чому я репетую! — горлав Дюбоск, перекрикуючи натовп. — Я відкрито пішов до Хірша. Я попросив конфіденційно пояснити мені все, що трапилося. Він відмовився будь-що пояснювати. Він послав мене до якихось своїх двох поплічників у кафе. Він вигнав мене з дому, та я повернусь! І повернусь я не один, зі мною прийдуть парижани!

Здавалося, від цих вигуків почали тремтіти кам’яні стіни будинків, хтось кинув камінь, потім ще один, і він потрапив у скляні двері на балконі. Обурений полковник знову побіг у арку, і тепер його крики було чути у подвір’ї. Натовп все збільшувався, люди стояли вже біля самісінького порогу будинку, де живе вчений-зрадник. Залишалося зовсім небагато, і будинок могла б спіткати доля Бастилії. Та раптом відчинилися балконні двері, і перед схвильованою юрбою з’явився доктор Хірш. Шаленство натовпу відразу змінилося у регіт. В такій ситуації його постать і справді виглядала безглуздо. Його довга і оголена шия та похилені плечі нагадували пляшку з-під шампанського. Та це була єдина святкова риса у цій постаті. Пальто теліпалося на ньому, як на вішакові, волосся дивного морквяного кольору було довгим, рідким і недоглянутим, а щоки і підборіддя були кумедно облямовані борідкою, котра, здавалося, от-от сповзе з обличчя. Він був дуже блідий, на обличчі поблискували сині окуляри.

Хоча доктор Хірш був мертовно-білий, та говорив він рішуче й строго, і натовп майже відразу втихомирився, і третю фразу доктора слухали вже у цілковитій тиші.

— …я хочу сказати вам лише про дві справи. По-перше, я хочу звернутися до моїх недоброзичливців і до моїх друзів. Своїм недоброзичливцям я кажу: так, це правда, що я не захотів розмовляти з мсьє Дюбоском, і даремно він намагається взяти приступом двері моєї кімнати. Також правда і те, що я попросив двох своїх знайомих зустрітися з ним. І зараз я поясню, чому! Тому що я не хочу і не можу бачитися з ним, бо це суперечить всім принципам гідности й порядности. Перш ніж я тріюмфуватиму у суді, і моя невинність буде очевидною, правила третейського суду вимагають, аби вирішити нашу суперечку з допомогою иншого способу. Тому, назвавши полковникові своїх секундантів, я цілком…

Арманьяк і Брюн почали радісно розмахувати капелюхами, і тоді навіть вороги доктора Хірша почали аплодувати, схвалюючи цей несподіваний виклик. Кілька фраз потонули у шумі натовпу, та потім знову запанувала тиша, і Хірш продовжував:

— А тепер кілька слів для моїх друзів: я завжди надавав перевагу тому, щоб відстоювати свої погляди з допомогою інтелектуальних аргументів, і колись людство еволюціонує такою мірою, що вони будуть вирішальними у суперечках. Та наша істина, яку ми проголошуємо, — це фундаментальні закони матеріялізму та спадковости. Мої наукові праці мають успіх, мої теорії загальновизнані, та у політиці я постійно страждаю від упереджености французів, котра у них ледь не в крові. Я не вмію промовляти так, як Клемансо^[11] і Дерулед, тому що їхні промови — це відголос їхніх пострілів. Французам необхідні дуелянти так само, як англійцям потрібні спортсмени. Гаразд, я можу довести свою невинність, я сплачу цю варварську данину, і після цього повернуся до своїх улюблених занять.

Коли полковник Дюбоск знову вийшов на вулицю, то майже відразу до нього підійшли двоє чоловіків, які погодилися бути його секундантами. Одним з них був той самий військовий, який пив каву за одним зі столиків. Він просто запропонував:

— Я до ваших послуг, сер. Мене звати герцог де Валон.

Іншим секундантом погодився бути високий чоловік. Його приятель, священик, намагався його відмовити від цього, та потім просто відійшов.

У кафе «Шарлемань» саме подавали легку вечерю. Столики стояли під відкритим небом. Над головами відвідувачів не було ані скляної, ані позолоченої стелі, роль даху виконували декоративні дерева, під якими й були розташовані столики. Дерев було досить багато, і вони виглядали як невеликий фруктовий сад. Біля столика у центрі цієї площадки у цілковитій самотності сидів низенький товстуватий священик. Перед ним стояла тарілка з невеликими рибками, а також різноманітні додатки. Священик їв неквапливо, він смакував кожен шматок. Життя отця Бравна було дуже поміркованим та простим, і тому він умів цінувати несподівані й нечасті приємності; він був поміркованим епікурейцем. Священик не піднімав своїх очей від тарілки, довкола котрої стояли тарілочки з червоним перцем, цитринами, чорним хлібом, маслом і таке инше. Та раптом на стіл упала довга тінь, це його друг Фламбо сів навпроти. Він був похмурий.

— Боюся, мені слід залишити цю справу, — важко промовив він. — Я серцем і душею на боці таких французьких солдат, як оцей Дюбоск, й усім серцем і душею я проти таких французьких атеїстів, як Хірш. Та виглядає на те, що тут трапилася якась помилка. Ми з герцогом перевірили обвинувачення, і я дуже задоволений, що ми це зробили.

— І що, записка виявилася фальшивою? — запитав священик.

— Та в цій справі все дуже дивне, — відповів Фламбо. — Це, безумовно, почерк доктора Хірша. Це підтверджують усі без винятку. Та це написав не Хірш. Якщо він патріот Франції, то він не став би передавати секретну інформацію Німеччині. Якщо ж він німецький шпигун, то також не міг цього написати, тому що з цієї інформації немає жодної користи.

— Ви маєте на увазі, що ця інформація неправдива? — запитав отець Бравн.

— Неправдива, — відповів здоровань, — і неправдива саме стосовно місця, де схований секретний рецепт. Хірш посприяв нам, і Військовий департамент дозволив нам оглянути шухляду, де мав би бути таємничий конверт. Про це знали лише ми з герцогом, доктор Хірш та міністр військових справ. І міністр погодився посвятити нас у цю таємницю лише для того, щоб не допустити до поєдинку. І якщо звинувачення Дюбоска — лише марення непритямного, то ми не будемо йому допомагати.

— Справді? — запитав священик.

— Справді, — похмуро відповів Фламбо. — Той, хто незграбно вдався до цієї підробки, не мав зеленого поняття, де насправді сховано рецепт. У записці написано, що папір лежить у шафі, зліва від столу секретаря. А насправді шафа стоїть праворуч від столу. У записці сказано, що це має бути сірий конверт, всередині — велика картка, списана червоним чорнилом. Нічого подібного, рецепт написаний звичайнісіньким чорним чорнилом. Це просто нісенітниця, що доктор Хірш міг зробити такі помилки стосовно документа, про який знав лише він. Так само ніхто не повірить, ніби Хірш навмисне вказав на иншу шухляду. Гадаю, нам потрібно залишити цю справу і попросити вибачення у Хірша, цієї старої морквини.

Отець Бравн замислився. Він зачепив виделкою рибину на тарілці і запитав:

— А ви впевнені, що сірий конверт справді лежав у шафі праворуч від столу?

— Звичайно, — відповів Фламбо. — Сірий конверт, який насправді виявився білим, справді лежав…

Отець Бравн опустив на тарілку виделку з рибиною і здивовано витріщився на приятеля.

— Що? — перепитав він якимось зміненим голосом.

— Що «що»? — перепитав Фламбо, який зі смаком взявся за вечерю.

— Конверт справді не сірий? Фламбо, ви мене лякаєте.

— А що, до біса, — вас так налякало?

— Білий конверт, — серйозно відповів священик. — Якби він був сірий… Ну чому той конверт не сірий?! Якщо він справді білий, то це дійсно якась чорна справа. Що ж задумав Хірш?

— Та кажу ж вам, він не міг написати цієї записки! — вигукнув Фламбо. — У записці все навпаки. А доктор Хірш, винен він чи ні, достеменно знав усі факти і подробиці.

— Людина, котра написала цю записку, якраз і знала всі подробиці, — розсудливо завважив священик. — В іншому разі ця особа не змогла б переинакшити всі деталі. Фламбо, ви повинні знати, для того, аби змінити всі деталі й подробиці, потрібен диявольська спритність.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що людина, котра бреше, час від часу таки каже правду, — рішуче відповів низенький священик. — От уявіть, що хтось доручив вам віднайти будинок із зеленими дверима і синіми віконницями, перед яким (а не позаду якого) розташований невеликий садок. Біля будинку має бути пес (і жодних котів!), а його господарі п’ють лише каву, і не визнають чаювання. Ви не знаходите такого будинку і вважаєте, що його немає. Та я кажу вам: «Зачекайте». Я кажу вам: «А чи ви не бачили, бува, будинку із синіми дверима і зеленими віконницями, із садом позаду будинку, де тримають котів, а собак не підпускають і близько, де зранку і до вечора п’ють лише чай, і не визнають навіть запаху кави. Якщо ви бачили такий дім, то це саме те, що ви шукали. Людина, котра описала вам будинок, знала всі деталі, в іншому разі вона не змогла б змінити їх».

— І що ви хочете всім цим сказати? — запитав Фламбо.

— Та от, ніяк не можу збагнути. В цій справі з Хіршем я вже нічого не розумію. Поки йшлося про переплутані шухляди, чорне чорнило замість червоного, то я, так само як ви, вважав, що це просто промах шахрая, як ви кажете. Та число три — містичне, воно замикає коло. І коло замкнулося. Оскільки ані розташування шухляди, ані колір чорнила, ані колір конверта не збіглися з тим, що було написане у записці, — значить це не випадковість.

— А що тоді? Зрада? — запитав Фламбо, продовжуючи їсти.

— І навіть у цьому я не впевнений, — відповів отець Бравн, і на його обличчі знову з’явилася тінь збентеження. — Можу лише здогадуватися… Знаєте, я ніколи не міг збагнути, про що насправді йшлося у справі Дрейфуса. Я завжди краще розумів нематеріяльні докази, аніж будь-які инші. Ви ж пам’ятаєте, я більше можу сказати про людину, дивлячись їй у вічі, звертаючи увагу на тембр її голосу та інтонацію, на те, чи її сім’я почувається щасливою, чому вона віддає перевагу, а чого уникає. Так ось, а справа Дрейфуса мене дуже спантеличила. Я маю на увазі не ті жахливі звинувачення, які обидві сторони висунули навзаєм; я знаю (хоча це й звучить старомодно), що серед високопоставлених представників нашого людства знову можуть з’явитися новітні Ченчі та Борджія.^[12] Ні, мене спантеличила щирість обох сторін. Я маю на увазі не політичні партії, рядові члени яких переважно чесні, і тому часто обдурені. Мені йдеться про змовників, якщо це були змовники. Я маю на увазі зрадника, якщо це був зрадник. Я маю на увазі людей, які мусили знати правду. Виглядає на те, що Дрейфус знав про свою невинність і про наклеп. А французькі державні діячі та військові знали про те, що це не наклеп. Зараз я говорю не про реальні події, а про те, у чому були впевнені учасники тих подій. Знаю-знаю, я висловлююся не надто зрозуміло, та, сподіваюся, ви вловили суть.

— Принаймні намагаюся. — відповів Фламбо. — А як все це пов’язане з Хіршем?

— Уявімо собі, що якась особа на відповідальному становищі, — вів далі священик, — починає передавати ворогові фальшиву інформацію. Припустімо також, що ця особа має благі наміри і хоче допомогти своїй батьківщині, вводячи ворога в оману. Припустімо, що ця особа починає входити у шпигунське коло, вона отримує якусь винагороду, у неї з’являються якісь зобов’язання. І ця особа, щоб зберегти таку подвійну позицію, ніколи не говорить всієї правди, але поводиться так, ніби всі все розуміють. Краща частина цієї особи (точніше, те, що від неї залишилось) ніби каже: «Я не допомагаю ворогові, я сказав, що конверт лежить у лівій шухляді». А підла частина єства завжди готова сказати: «Але вони, напевно, збагнуть, що насправді я мав на увазі праву шухляду». Гадаю, що, з погляду психології, таке пояснення цілком можливе, особливо у нашу інтелектуальну епоху.

— З погляду психології — можливе, це правда, — відповів Фламбо, — ви навіть пояснили, чому Дрейфус був впевнений у своїй невинності, а судді були переконані у його провині. Та ось історик з вами не погодився б, тому що у документі Дрейфуса (якщо це був його документ), були точні дані.

— Та я говорив зовсім не про Дрейфуса, — відповів отець Бравн.

За столиками в кафе вже не було відвідувачів, запанувала тиша. Сонце ще не зайшло, воно ніби заплуталося у гілках дерев. У цій тиші Фламбо різко відсунув свій стілець, і від цього по кафе ніби прокотилася луна, потім поклав лікоть на спинку крісла і суворо сказав:

— Гаразд, якщо Хірш зовсім не благородний вчений, а полохливий зрадник…

— Не будьте таким суворим стосовно зрадників, — м’яко сказав отець Бравн. — Вони не настільки й винні, просто не відчувають інстинкту самозбереження. Гадаю, що це можна порівняти із жінкою, яка відмовляє кавалерові у танці, або із бізнесменом, який потихеньку краде кошти, призначені на конкретні інвестиції. Їх навчили, що просто потрібно знати міру.

— В усякому разі, — нетерпляче вигукнув Фламбо, — поведінка цього доктора якось не сумісна з моїми принципами. Цей дивак Дюбоск може й трохи навіжений, та він все ж патріот.

Отець Бравн продовжував їсти малі рибинки.

Безпристрасність, з котрою священик продовжував вечерю, чомусь не сподобалася Фламбо. Він підвів на отця Бравна несамовиті чорні очі і запитав:

— Та що з вами діється? Дюбоск має рацію. Чи ви і його в чомусь підозрюєте?

— Мій друже, — промовив приземкуватий священик, і з якимось холодним відчаєм відклав ніж і виделку, — я сумніваюся в усьому. В усьому, що сьогодні трапилося. Вся ця історія, хоча вона й відбулася у мене на очах, видається мені якоюсь підозрілою. Я сумніваюся у всьому, що мої очі побачили сьогодні вранці. У цій справі є щось із кримінальної історії, де один говорить напівправду, а инший — напівбрехню. Тут обоє чоловіків… Гаразд! Щойно я розповів вам свою версію справи, котра влаштовує всіх. Так от, ця версія не влаштовує мене.

— Мене теж не дуже влаштовує, — похмуро відповів Фламбо, дивлячись, як отець Бравн смиренно доїдає свою вечерю. — Ви ж мали на увазі те, що зміст записки потрібно було розуміти навпаки. Це дуже розумно, але… мені видається, як би вам це сказати…

— Недуже переконливо, — швидко підказав священик. — Так-так, мені теж так видається. У цій справі є ще одна дуже сумнівна деталь. І вона дуже вже схожа на невмілу брехню школяра. Я бачу лише три пояснення: Дюбоска, Хірша і моє власне. Або цю записку написав французький офіцер, щоб знищити французького вченого, або ж записку написав французький вчений, щоб допомогти німецьким військовим, або ж її написав французький вчений, щоб збити з пуття німецьких військових. Отакі справи. Та чомусь мені видається, що секретна записка такого рівня мала б виглядати дещо по-иншому. У секретній записці мав би бути якийсь шифр, абревіатури, стисло наукові та спеціялістичні терміни абощо. А та записка, про яку ми говоримо, надмірно проста, щось на кшталт того, що можна прочитати в дешевеньких романах жахів: «У пурпуровій печері ти знайдеш золоту скриньку». Виглядає на те, що… автор записки написав її так навмисно, ну, щоб у ній відразу засумнівалися.

Перш ніж співрозмовники встигли обміркувати щойно сказане, як до них підбіг невисокий чоловік у формі французького військового і втомлено сів на стілець.

— У мене надзвичайні новини, — сказав герцог де Валон, — я якраз вертаюся від нашого полковника. Він пакує свої речі і хоче покинути країну ще сьогодні. Він попросив нас прийти на місце поєдинку і вибачитися від його імени.

— Що?! — вигукнув Фламбо, не повіривши власним вухам. — Вибачитися?

— Так, — різко відповів герцог, — саме так, ви можете собі це уявити?! Перед усіма присутніми, і саме тоді, коли мала б початися дуель. Він собі їде з країни, а ми з вами маємо вибачатися!

— Та що він собі думає? — обурювався Фламбо. — Він що, злякався жалюгідного Хірша? Хай йому грець! Як можна боятися того миршавого Хірша?

— Це якась змова, я вам кажу, от побачите! — сказав герцог. — Це змова жидо-масонів. Вони хочуть зробити з Хірша героя…

На обличчі отця Бравна не було й сліду емоцій, лише тінь якогось таємничого задоволення. А потрібно завважити, що вирази обличчя отця Бравна могли змінюватися миттєво, і в долю секунди всезнаючий мудрець перетворювався на недоумкуватого простака. Фламбо добре знав свого приятеля і тому зрозумів: отець Бравн про щось здогадався. Однак той не промовив ані слова, лише нарешті доїв свою рибу.

— І де ви бачили нашого вельмишановного полковника? — з іронією запитав Фламбо.

— Там, куди ми його й відвезли, у готелі «Сан Луї» на Єлисейських полях. Кажу ж вам, він пакує свої речі.

— Як ви думаєте, ми ще застанемо його? — запитав Фламбо, насупивши брови.

— Та навряд чи він встиг усе спакувати, — відповів герцог, — він, прецінь, збирається у далеку подорож…

— Ні, — просто відповів отець Бравн і підвівся з-за столика. — Це буде дуже коротка подорож. Насправді це буде одна з найкоротших подорожей. Та ми встигнемо його побачити, якщо візьмемо таксі.

Дорогою до готелю «Сен-Луї» отець Бравн не промовив ані слова. Врешті таксі зупинилося, і секунданти пішли за священиком у вузький провулок. Герцог не втримався і запитав отця Бравна, чи злочин Хірша справді полягає у тому, що він зрадник. Священик відповів досить неуважно:

— Ні, він просто дуже амбітний. Як Цезар, наприклад, — а потім якось недоречно додав: — Він живе один, отож йому все довелося робити самому.

— Якщо він дуже амбітний, то тепер може радіти, — розлючено сказав Фламбо, — парижани ладні його на руках носити, а наш клятий полковник збирається накивати п’ятами.

— Не говоріть так голосно, — прошепотів отець Бравн, — он, з’явився ваш «клятий» полковник.

Чоловіки напружили очі і прожогом сховалися у тінь від стіни. І справді, попереду вони побачили міцно збудовану постать дуелянта-втікача, в кожній руці він тримав по валізі, які, певно, були важкими, бо-він якось дивно човгав ногами. Дюбоск був одягнений так само, як і тоді, коли вони вперше побачили його, лише змінив альпіністські бриджі на звичайні штани. Було зрозуміло: він справді втікав з готелю.

Вузький провулок, у якому вони стояли, більше нагадував задрипаний задній двір або театральні декорації. З одного боку була довга стіна якогось невизначеного кольору, а в ній де-не-де виднілися брудні і зачинені двері, які вуличні хлопчиська розмалювали найрізноманітнішими закарлюками. У деяких місцях над стіною можна було помітити верхівки поодиноких дерев, а далі у сутінках виднілися довгі ряди високих будинків, фасади яких виходили на одну з вулиць. До них було зовсім близько, та в темряві вони були схожі на ряд мармурових гір. З иншого боку провулка, за високою позолоченою огорожею, виднівся похмурий парк.

Фламбо здивовано оглядався довкола.

— Знаєте що, — промовив він, — це місце нагадує мені…

— А на маєш! — вигукнув герцог, — він кудись щез. Полковник зник, яку якійсь дитячій казці!

— У нього був ключ, — пояснив священик. — Він відімкнув якісь двері й зайшов усередину.

Отець Бравн ще не закінчив фразу, і вони почули, як справді тихо замикаються якісь двері. Фламбо хотів було підбігти до дверей, та вони зачинилися перед його обличчям. Заінтригований Фламбо зупинивсябіля дверей, покусуючи свої чорні вуса. Потім він спритно, ніби мавпа, схопився довгими руками за край стіни і вже за мить був нагорі. Тепер його велетенська постать виднілася на стіні, поруч з верхівками дерев.

Герцог здивовано подивився на отця Бравна.

— Дюбоск придумав більш продуманий план втечі, ніж ми могли уявити, — сказав він. — Чогось мені здається, він не затримається у Франції.

— Він не затримається ніде на цьому світі, — відповів отець Бравн.

Очі герцога де Валона зблиснули, та запитав він майже пошепки:

— Гадаєте, це самогубство?

— І тіла ви не знайдете, — додав священик.

Десь згори пролунав крик Фламбо, він усе ще стояв на мурі:

— О, мій Боже, — вигукнув він по-французьки, — я ж вам казав, що це місце мені щось нагадує. Я врешті зрозумів: ми підійшли до будинку Хірша, тільки з иншого боку. А я вважав, що можу впізнати будинок ззаду так само легко, як і людину зі спини.

— І саме сюди зайшов Дюбоск, — вигукну герцог, ляснувши себе по стегні. — А це означає, що вони все-таки зустрінуться!

І він з галльською жвавістю заскочив на мур і всівся поруч із Фламбо, схвильовано махаючи ногами, як вуличний хлопчисько. Священик залишився самотньо стояти біля стіни, потім він сперся на неї і задумливо вдивлявся в останні відблиски сонця, котре вже майже зайшло.

Герцог, хоча й був досить схвильований, та все ж поводився як істинний аристократ: він лише спостерігав за будинком. А от Фламбо, який зберіг звички злодія (а тепер був детективом), вирішив зазирнути у вікно. Він стрибнув зі стіни на одну з гілок і поповз до єдиного вікна, у якому горіло світло. Червона штора не заслонювала усього вікна, Фламбо, обережно просуваючись по не надто надійній гілці, підповз якомога ближче. Він побачив, як полковник Дюбоск увійшов у яскраво освітлену розкішну спальню. Та навіть тут, на дереві, він чув розмову своїх приятелів, і пошепки повторював за ними:

— Вони все-таки зустрінуться!

— Вони ніколи не зустрінуться, — промовив отець Бравн. — Хірш мав рацію, коли сказав, що він не може зустрітися зі своїм супротивником. Ви не читали цікаве психологічне оповідання Генрі Джеймса^[13] про двох людей, які ніяк не можуть зустрітися? Щось постійно стає їм на перешкоді, і врешті вони починають вбачати у цьому фатум і бояться зустрічі. Так ось, наш випадок ще цікавіший.

— У Парижі знайдуться люди, які вилікують їх від цих хворобливих вигадок, — мстиво промовив герцог. — Вони все одно зустрінуться на поєдинку, навіть якщо нам доведеться звести їх силою.

— Вони не зможуть зустрітися навіть на Страшному суді, — сказав священик, — навіть якщо Всемогутній Бог своїм перстом вкаже їм місце, а архангел Михаїл засурмить, навіть тоді, коли один з них чекатиме до посиніння, инший все одно не зможе прийти.

— Це що, якісь містичні байки? — нетерпляче запитав герцог де Валон, — це чому ж вони не можуть зустрітися, як нормальні люди?

— Вони надто несхожі один на одного, — відповів отець Бравн і загадково посміхнувся. — Вони надто суперечать один одному. Вони, так би мовити, заперечують один одного.

Він продовжував вдивлятися у дерева навпроти, які майже поглинула темрява, та герцог де Валон раптом різко обернувся, тому що почув здивований вигук фламбо. Приватний детектив, який продовжував спостерігати за кімнатою, помітив, як полковник увійшов і почав знімати верхній одяг. Спочатку Фламбо вирішив, що полковник справді має намір вирушити на поєдинок, та події розгорнулися зовсім по-иншому. Міцний та широкоплечий полковник Дюбоск насправді був зовсім не таким: під верхнім одяг була схована товста оббивна тканина, складена у кілька шарів. Коли полковник стояв у штанах та сорочці, то виявилося, що це порівняно худорлявий чоловік, він продовжував походжати по спальні, і всі його войовничі наміри увінчалися тим, що він зайшов до ванної кімнати, щоб умитися. Полковник схилився над рукомийницею, вмився, витер обличчя і руки і повернувся до вікна. Його смаглявість зникла, шикарні чорні вуса також, насправді таємничий джентльмен був блідий та ідеально виголений. Про полковника нагадувала лише одна риса — блиск в карих очах та пронизливий погляд. Внизу біля муру стояв отець Бравн, він ніби розмовляв сам зі собою:

— Ось усе це я й намагався пояснити Фламбо. Такі протилежності насправді не такі вже й протилежні. Вони не стикаються. Якщо білому протиставляють чорне, твердому — рідке, і так далі, то щось тут не так, мсьє, щось тут не так. В одного з суперників темне волосся, а в иншого — світле, один з них — огрядний, инший — худорлявий, один аж пашить силою, а инший — ледве дихає. В одного є вуса, але немає бороди, в иншого — лише борода, за котрою не видно підборіддя. Один коротко стрижений і закутаний у шарф, инший ходить з відкритою шиєю, зате з довгим волоссям. Усе надто вправно продумано, а це, мсьє, означає, що тут щось не так. Такі неспівпадіння не можуть бути причиною для суперечки. Там, де у одного вигнутість, в иншого — увігнутість. Вони пасують до себе, як маска й обличчя, як замок і ключ…

Фламбо зблід, як стіна, і вдивлявся у чоловіка у кімнаті. А той повернувся до нього спиною, дивився у дзеркало і… приклеював собі руде волосся і бороду. На його обличчі з’явилася викривлена подоба посмішки. Фламбо на мить видалося, що це обличчя Юди, який регоче у пекельному полум’ї. Колишній розбійник також помітив блискучі карі очі з якимось багряним відтінком, та вони відразу сховалися за окулярами з синіми шкельцями. Чоловік одягнув широке чорне пальто і вийшов з кімнати. Через кілька хвилин шквал аплодисментів на вулиці привітав доктора Хірша, який знову з’явився на балконі.

Людина у провулку

Двоє чоловіків одночасно вийшли з двох кінців провулка, який простягався вздовж стіни театру «Аполлон» у районі Адельфі. Вечірнє світло м’яко лягало на вулиці, воно було немов невагоме і мало молочний полиск. Цей провулок був доволі довгим і темним, і кожний з чоловіків міг бачити лише силует в иншому кінці. Навіть не зважаючи на це, кожен з них відразу впізнав силует иншого; зовнішність в обох була доволі своєрідна, а окрім цього, вони відверто ненавиділи один одного.

Провулок, властиво, був закінченням однієї зі стрімких вулиць Адельфі. В її иншому кінці височів насип над рікою, у якій віддзеркалювалися всі відтінки вечірнього сонця. З одного боку провулка стояла глуха стіна будинку, в якому містився старий театральний ресторан, що був на межі занепаду. Він саме був зачинений. З будинку навпроти, в якому містився театр, на вулицю виходили двоє дверей, що були в протилежних кінцях провулка. Парадний вхід розташований з иншого боку будинку, а ці двері для обраних виконавців; тепер ними користувалися головний актор та головна актриса у виставі за п’єсою Шекспіра. А, як відомо, знаменитості полюбляють мати власний вхід і вихід, щоб приймати або ж уникати друзів та шанувальників.

Двоє чоловіків якраз належали до кола таких друзів, вони добре знали, де розташовані двері, і як їх відчинити. Кожен з них сподівався, що двері не зачинені, і кожен з них підійшов до дверей спокійно і впевнено. Однак вони наближалися до дверей з різною швидкістю: той, що йшов з дальнього кінця провулка, крокував швидше, то ж до службового входу вони підійшли одночасно. Чоловіки люб’язно привіталися, вичекали кілька секунд; той, що крокував швидше, виглядало, не вирізнявся особливою терплячістю, врешті постукав У двері.

У цьому, та й всьому иншому вони були протилежністю один одного, та жоден з них не поступався бодай у чомусь иншому. Обоє були доволі статечними чоловіками, здібними і користувалися популярністю. Обоє займали високе становище у суспільстві. Та все в них, від їхньої слави до зовнішнього вигляду, було инакшим, їх годі було порівняти. Сер Вілсон Сеймор належав до того типу публічних осіб, яких знають усі втаємничені. Що вище ви вибиратиметеся по службовій драбині, що в тісніше коло державних діячів чи знаменитостей ви входитимете, то все частіше будете чути про сера Вілсона Сеймора. Він — чи не єдина розумна особа у десятках нерозумних комісій, що працюють над усілякими проблемами, починаючи від реформи Королівської академії і закінчуючи проектом про введення біметалізму^[14] на користь процвітання великої Британської імперії. А ще він був просто всемогутнім у сфері мистецтва. І ніхто не міг збагнути, чи він належить до відомих аристократів, що опікуються мистецтвом, чи ж він — великий митець, яким опікуються аристократи.

Його зовнішність була «видатною», саме в такому розумінні: водночас звичайна й унікальна. Шовковий циліндр містера Вілсона Сеймора був зразком вишуканости, а водночас він не був схожим на жоден инший шовковий циліндр — трішки вищий, і це додавало зросту його власникові. А власник був високим і струнким, він трохи сутулився, однак зовсім не виглядав кволим. У нього було сріблясто-сиве волосся, та це не додавало йому літ, воно було трохи довше, аніж це прийнятно для чоловіків, та не робило його женоподібним; волосся було хвилястим, та воно не виглядало завитим. Навпаки, акуратна гостра борідка додавала обличчю мужности та рішучости, і він навіть був схожий на старих адміралів пензля Веласкеса,^[15] картинами якого був завішаний його будинок. Його сірі пальчатки мали ледь блакитний відтінок, трішки вишуканіші, ніж в инших джентльменів, а ціпок зі срібним руків’ям був трішки довшим від двох десятків инших ціпків, якими джентльмени хизувалися і виставляли напоказ у театрах та ресторанах.

Инший джентльмен був нижчого зросту, та ніхто не назвав би його коротуном, а лише міцним чоловіком приємної зовнішности. Його волосся також було хвилястим, однак коротко підстриженим і світлим, а голова — масивною та міцною, такою, напевно, добре розбивати двері, як колись казав Чосер про свого мірошника. Вуса цього джентльмена були як у військового, зрештою, постава та манера триматися також видавали його військове минуле, хоч такий відкритий і проймаючий погляд більш притаманний колишнім морякам. Його обличчя було майже квадратним, а підборіддя було справді квадратним, так само, як і його плечі, і навіть жакет.

Він також був публічною особою, хоча його слава була зовсім иншою. Щоб почути про капітана Катлера, про облогу Гонконга і великий похід через Китай, зовсім не обов’язково бути членом вищого світу. Ви могли почути про нього всюди, де б ви не пішли; його портрет друкували на поштових листівках; мапи та схеми його баталій слугували ілюстраціями для журналів; пісні на його честь можна було почути майже в кожному мюзиклі та ледь не в кожній шарманці. Популярність капітана Катлера, можливо, була більшою мірою тимчасова, аніж його суперника, однак вона була ширша, безпосередніша та доступніша. У тисячах англійських будинків його шанували так само, як адмірала Нельсона. Та все-таки сер Вілсон Сеймор був набагато впливовішим.

Двері їм відчинив підстаркуватий слуга, або костюмер, його обличчя промовисто свідчило про підірване здоров’я, а постать та обшарпаний піджак і штани підозріло контрастували з сяючим інтер’єром костюмерної кімнати великої актриси. Кімната була оздоблена і обставлена дзеркалами різноманітної форми, вони стояли під різними кутами, і часом могло видатися, що все це — грані одного велетенського алмаза. Инші ознаки розкоші, наприклад чудові квіти, декілька кольорових диванних подушок, театральні костюми безмежно помножувалися завдяки всім цим дзеркалам і нагадували шаленство арабських ночей; все це розмаїття крутилося, виблискувало і змінювалося, аж паморочилося у голові.

Обоє джентльменів завели розмову з неохайним костюмером, називаючи його Паркінсоном, і запитали про міс Аврору Ровм. Паркінсон відповів, що вона в иншій кімнаті, та він негайно повідомить її про відвідувачів. На обличчях обох гостей промайнула тінь, тому що инша кімната належала відомому акторові, який також був задіяний у цій виставі; а міс Аврора належала до того типу жінок, якими не можна не захоплюватися і в той же час люто не ревнувати. Та вже через кілька секунд внутрішні двері відчинилися, і міс Аврора з’явилася так, як вона з’являлася завжди, не лише на сцені, а й у приватному житті: і здалося, що навіть тиша вибухнула аплодисментами, зрештою, цілком заслуженими. Вона була одягнена у дещо дивакуваті шати, а сині і зелені відтінки одягу виблискували так, що нагадували пір’я павича. Такими кольорами завжди захоплюються діти та естети. Яскраве каштанове волосся обрамовувало чарівне обличчя, таке небезпечне для всіх чоловіків, а особливо для юнаків та сивіючих панів з життєвим досвідом. Зі своїм колегою, знаменитим американським актором Ісидором Бруно, вона здійснила надзвичайну поетичну та фантастичну інтерпретацію твору «Сон літньої ночі». Партнери талановито зіграли роль Оберона та Титанії. Серед вишуканих казкових декорацій, її зелений костюм у містичному танці досконало передавав невловиму індивідуальність королеви ельфів. Однак у денному світлі, і навіть у вечірньому, кожен чоловік бачив лише її лице.

Міс Аврора обдарувала обох чоловіків своєю сяючою і загадковою посмішкою, котра багатьох збивала з пантелику й утримувала на такій небезпечній відстані від неї. Актриса взяла квіти від Катлера, вони були тропічні і дуже дорогі, так само, як і його перемоги; потім вона також прийняла подарунок від сера Вілсона Сеймора, який він дав дещо недбало, як для джентльмена. Вихованість не дозволяла йому виявляти зайвий запал, а небажання дотримуватися умовностей не дозволяло йому дарувати щось просте, наприклад, квіти. Він знайшов рідкісну дрібничку, сказав він, — грецький кинджал часів Мікенської культури, такий кинджал цілком могли носити у часи Тезея та Іполита. Мідний кинджал сподобався йому своєю дивовижною формою, котра нагадувала листок; ця річ була досконала, як грецька ваза. Якщо ця дрібничка сподобається міс Ровм або якось придасться для акторської гри, то він сподівається, що вона…

Внутрішні двері різко відчинилися, і на порозі з’явилася висока постать, яка ще більше контрастувала з сером Сеймором, аніж капітан Катлер. Це був чоловік приблизно шести футів зросту, міцної статури, його м’язи були напружені, він був одягнений у розкішну леопардову шкіру і золотисто-коричневе вбрання Оберона. Ізидор Бруно був схожий на язичницького бога. Актор сперся на щось, що нагадувало мисливський спис. На сцені ця річ здавалася легкою срібною паличкою, та в цій малій кімнаті, де було стільки осіб, спис більше нагадував грізну зброю. Палкі чорні очі актора аж виблискували, а вродливе смагляве обличчя з виразними вилицями і білосніжними зубами наводило на думку, що він, як подейкували в Америці, нібито був родом з півдня країни.

— Авроро, — промовив він, і його глибокий та пристрасний голос, яким він зачаровував театральну публіку, пролунав, ніби звук барабана, — ви не могли б…

І він нерішуче замовк, тому що в дверях зненацька з’явилася шоста постать, котра була тут настільки недоречною, що вся ситуація ставала комічною. Це був дуже низький чоловік у сутані римо-католицького священика, він виглядав (особливо порівняно з Бруно та Авророю) наче дерев’яна фігурка Ноя, який залишив свій ковчег. Однак, сам священик не усвідомлював ані цього контрасту, ані недоречности власної появи. Він мляво, але люб’язно, промовив:

— Здається, міс Ровм хотіла мене бачити.

Стало помітно, що після його безпристрасної появи пристрасті у кімнаті запалали з новою силою. Відстороненість священика, який дав обітницю безшлюбности, раптом дуже виразно показала усім присутнім, що вони обступили жінку колом закоханих суперників; подібно, коли у кімнату заходить людина у засніженому пальто, всі помічають, що у кімнаті гаряче, як у печі. Присутність священика, чоловіка, який не намагався завоювати прихильність міс Ровм, ще раз дала їй зрозуміти, наскільки всі инші в цій кімнаті закохані у неї, і кожен по-своєму небезпечно: актор — з жадібністю дикуна і розбещеністю дитини; солдат — з простуватим егоїзмом людини, яка звикла діяти, а не мислити; сер Вілсон — з постійно зростаючою зосередженістю, з якою гедоністи ставляться до своїх захоплень; і навіть жалюгідний Паркінсон, який знав її ще до того, коли вона досягла слави і популярности, навіть він водив за нею очима, як безсловесний і відданий пес.

Проникливий спостерігач також помітив би ще одну, дивну деталь. Чоловік, який був схожий на чорного дерев’яного Ноя (а його не можна було назвати непроникливим), помітив її з великим, але стриманим задоволенням. Було очевидно, що прославлена Аврора, яку годі було звинуватити у байдужості до залицянь чоловіків, виразно хотіла спекатися своїх залицяльників і залишитися наодинці з тим, хто не захоплювався нею, у кожному разі, в такому розумінні, як решта присутніх. Низенький священик захоплювався її жіночою спритністю і дипломатичністю, з якою вона взялася за справу. Здається, єдина річ, на якій Аврора справді зналася, — це була сильна половина людства. Маленький священик спостерігав за тим, що відбувалося, наче за кампанією Наполеона. Аврора швидко і вправно спекалася всіх, при цьому нікого не виганяючи. Бруно, знаменитий актор, був настільки дитинним, що вона наказала йому покинути кімнату, і він, насупившись, пішов, гримнувши дверима. Капітан Катлер, британський військовий, був товстошкірим і не надто здогадливим, та його поведінка була бездоганною. Він не зрозумів би жодних натяків, та водночас швидше б помер, аніж не виконав би доручення леді. А от що стосується старого Сеймора, то з ним потрібно було поводитися по-иншому, його потрібно було відіслати після всіх. На нього можна було вплинути лише з допомогою одного способу: звернутися до нього з конфіденційним проханням, як до доброго приятеля, і посвятити його у суть справи. Священик справді захоплювався міс Ровм і тим, наскільки вправно вона спекалася всіх залицяльників.

Аврора підійшла до капітана Катлера і люб’язно промовила:

— Ці квіти дуже цінні для мене, тому що це ваші улюблені. Та букет не зовсім досконалий, оскільки у ньому немає моїх улюблених квітів. Ви б не могли піти у магазин за рогом і купити конвалій, і тоді все буде просто чарівно.

Вона досягла свого, перший об’єкт її дипломатичних зусиль, розлючений Бруно, відразу ж вийшов. Він навіть встиг віддати свій спис Паркінсону, і зробив це настільки гордо, ніби то був скіпетр. Актор саме хотів велично сісти у крісло, наче на трон. Та раптом він помітив, що леді відкрито надає перевагу суперникові, і в його очах зблиснув вогонь зухвальства, притаманний невільникам; Бруно стиснув величезні засмаглі кулаки, підбіг до дверей, різко відчинив їх і зник у своїх апартаментах. А тим часом міс Ровм мізкувала, як мобілізувати британську армію в особі капітана Катлера, що було зовсім не просто. Катлер, щоправда, відразу ж підвівся і, ніби по команді, попрямував до дверей, забувши про свій капелюх. Та щось, можливо показна елегантність, з якою сер Сеймор сперся на одне із дзеркал, зупинило його посеред кімнати. Він стояв, ніби спантеличений бульдог, і неспокійно почав оглядатися довкола.

— Я мушу показати цьому недоумку, куди потрібно йти, — тихо промовила Аврора до сера Сеймора, і швидко підійшла до дверей, щоб поквапити гостя, який ніяк не міг вийти.

Видавалося, що Сеймор, не змінюючи своєї елегантної пози, прислухається до того, як Аврора вигукує останні настанови вслід Катлеру, аж раптом вона різко повернулася, засміялася і побігла в инший кінець провулка, який виходив до вулиці над Темзою. За мить обличчя сера Сеймора знову спохмурніло. Адже у нього стільки суперників, а в тому кінці провулка є двері до костюмерної кімнати Бруно. Не втрачаючи почуття власної гідности, він промовив до отця Бравна кілька загальних фраз про відродження візантійської архітектури у Вестмінстерському соборі, а потім відразу ж попрямував у дальній кінець провулка. У кімнаті залишилися отець Бравн і Паркінсон, і ані один, ані инший не були схильні до пустослів’я. Костюмер ходив по кімнаті, відсував і присував дзеркала, а його темний, зношений одяг видавався ще більше похмурим, бо у руках він тримав казковий спис короля Обертона. Щоразу, коли він поправляв якесь дзеркало, у ньому з’являлася постать отця Бравна; і ця безглузда дзеркальна кімната заповнилася отцями Бравнами, вони літали у повітрі, ніби ангели, оберталися і робили сальто, наче акробати, поверталися один до одного спинами, ніби якісь неотеси.

Видавалося, що священик зовсім не помічає цього нашестя свідків, він слідкував поглядом за Паркінсоном, поки той разом зі своїм чудернацьким списом не пішов у кімнату Бруно. Тоді, залишившись сам-один, отець Бравн розпочав абстрактну медитацію, котра завжди приносила йому задоволення. Отож, він почав вираховувати кути нахилу дзеркал, кути нахилу відображень у дзеркалах, кути, під якими дзеркала опираються на стіни… і раптом він почув, як хтось голосно, але якось придушено кричить.

Він підвівся і почав прислуховуватися. В цю ж мить до кімнати вбіг сер Вілсон Сеймор, він був білий, наче стіна.

— Що це за чоловік у провулку? — вигукнув він. — І де мій кинджал?

Перш ніж отець Бравн у своїх важких черевиках встиг повернутися, Сеймор метався по кімнаті, шукаючи свою зброю. Та він ще не встиг знайти кинджал або якусь иншу зброю, як за дверима почувся тупіт, і з’явилося квадратне обличчя капітана Катлера. У руках він безглуздо стискав букетик конвалій.

— Що це? — вигукнув він. — Хто це там, у провулку? Це знову ваші витівки?

— Мої витівки! — прошипів його блідий суперник і зробив крок уперед.

А тим часом отець Бравн вийшов у провулок, подивився в один з його кінців і швидко попрямував туди, де щось помітив.

Инші чоловіки припинили сперечатися і кинулися за ним. Катлер встиг вигукнути услід священикові:

— Що ви тут робите? І хто ви?

— Мене звати отець Бравн, — сумно промовив священик, потім він схилився над чимось і відразу ж випростувався. — Міс Ровм просила мене прийти, і я поспішав, як міг. Та все-таки я спізнився.

Троє чоловіків подивилися вниз, і у цих вечірніх відблисках сонця принаймні для одного з них життя завершилося. Проміння лягало провулком, наче золота стежина, а посередині цієї стежини лежала Аврора Ровм, її блискуче зелене вбрання мало золотавий відтінок, а обличчя було повернене вгору. Плаття було роздерте, праве плече оголене, однак рана, з якої текла кров, була з иншого боку. Мідний кинджал лежав на відстані одного ярда від убитої.

Якусь мить усі мовчали, і було чути, як десь на Черрін-Кросс сміється квіткарка, а на одній з вулиць, які виходять на Стренд, хтось нетерпляче насвистує, чекаючи на таксі. І раптом капітан у спалаху гніву або ж просто вдаючи гнів, ухопив за горло Вілсона Сеймора.

Сеймор безпристрасно дивився на капітана.

— Ви не мусите мене вбивати, — байдужим голосом промовив він. — Я сам це зроблю.

Капітан завагався, і його рука опустилася, а Сеймор додав з тією ж холоднокровною відвертістю:

— Якщо мені не вистачить мужности заколоти себе кинджалом, то впродовж місяця я знищу себе за допомогою вина.

— Мені одного вина буде замало, — відповів Катер, — та перш ніж я вмру, хтось заплатить кров’ю за її смерть. Не вита мені видається, я знаю, хто.

І перш ніж вони зрозуміли, що він має на думці, капітан схопив кинджал, підбіг до дверей у костюмерну Бруно, виламав їх і опинився навпроти актора. І саме в цю мить з костюмерної вийшов старий Паркінсон, як завжди, шкутильгаючи. Він побачив труп, похитуючись, підійшов ближче, його обличчя засіпалося, і він, знову похитуючись і шкутильгаючи, пішов у кімнату Бруно і сів у крісло з м’якими подушками. Отець Бравн підбіг до нього, не звертаючи уваги на капітана Катлера та прославленого актора, які вже почали видирати один в одного кинджал. Сеймор, який, попри все, намагався зберігати бодай крихту здорового глузду, стояв у кінці провулка і кликав поліцію.

Коли поліцейські врешті прибули на місце злочину, їм довелося розбороняти двох чоловіків, що вчепилися один в одного, наче мавпи. Після декількох запитань для протоколу вони заарештували Ісидора Бруно, якого оскаженілий суперник звинуватив у вбивстві. Сама думка, що злочинця впіймав відомий національний герой, була більш ніж переконливою для поліції, яка, як відомо, чимось подібна до журналістів. Вони зверталися до Катлера з урочистою уважністю і помітили, що у нього на руці є невелика рана. Коли Катлер тягнув Бруно через перекинутий стіл та крісло, то актор зловчився вихопити кинджал і вдарити капітана трохи нижче зап’ястка. Це була невеличка подряпина, та поки розлюченого арештованого не вивели з кімнати, він дивився на кров, і на його обличчі блукала зловтішна посмішка.

— Погляньте, який він кровожерливий, хіба ні? — довірливо промовив констебль до Катлера.

Катлер не відповів, а за мить промовив:

— Потрібно подбати про… про померлу, — останні слова він промовив беззвучно.

— Про двох померлих, — відізвався з кутка кімнати священик. — Цей бідолаха був уже мертвий, коли я підбіг до нього.

Отець Бравн стояв і дивився на старого Паркінсона, який виглядав як чорна безформна маса у розкішному кріслі. Він також віддав належну данину померлій, і зробив це доволі красномовно.

Першим порушив тишу Катлер, а в його голосі почулася дещо неотесана ніжність:

— А я йому заздрю, — хрипло промовив він. — Я пригадую, як він завжди дивився на неї, куди б вона не йшла. Вона була для нього повітрям. Він залишився без повітря і помер…

— Ми всі померли, — дивним голосом промовив Сеймор, дивлячись кудись на вулицю.

Вони попрощалися з отцем Бравном на розі вулиці, вибачаючись за те, що йому довелося бути свідком такої події. Обличчя в обох були трагічні й дещо загадкові.

Мозок низенького священика завжди нагадував заячі тунелі, якими несподівані думки гасали настільки швидко, що він не завжди встигав їх упіймати. І ніби білий хвостик зайця-втікача, промайнула думка про те, що горе цих чоловіків очевидне, а от невинність — доволі сумнівна.

— Буде краще, коли ми всі підемо звідси, — слова важкувато давалися Сеймору, — ми допомогли всім, чим могли.

— Не знаю, чи ви мене зрозумієте, — тихо промовив отець Бравн, — коли я скажу, що ви зробили все, аби нашкодити.

Обоє здригнулися, ніби відчули свою провину, і Катлер різко запитав:

— Кому нашкодити?

— Собі, — відповів священик. — Я не став би збільшувати вашу скорботу, та я не можу не попередити вас. Це було б просто несправедливо. Якщо актора виправдають, то у вас всі шанси потрапити на шибеницю. Мене, швидше за все, викличуть у якості свідка, і мені доведеться розповісти, що ви обоє, коли почувся крик, вбігли у кімнату, наче навіжені, і почали сперечатися через кинджал. Згідно з моїми словами, вбити Аврору Ровм міг кожен із вас. Ви зашкодили собі, до того ж у капітана Катлера поранена рука.

— Зашкодили собі! — презирливо відповів капітан. — Та це ж звичайна подряпина.

— Так, але вона кривавила, — киваючи, додав священик. — Зараз на кинджалі є кров, це ми бачили. Та ми ніколи не дізнаємося, чи на ньому була кров до цього.

Усі замовкли, а потім відізвався Сеймор, і його голос був зовсім иншим, ніж зазвичай:

— Але у провулку я бачив якогось чоловіка.

— Так, я знаю, — цілком байдуже відповів отець Бравн, — капітан Катлер також його бачив. Ось це і є невірогідно.

І перш ніж вони збагнули, що він має на увазі, й зібралися з думками, священик ввічливо вибачився і пішов собі, тримаючи в руках стару обшарпану парасолю.

У сучасних газетах все влаштовано так, що найчесніші й найважливіші новини належать поліції. Якщо у двадцятому столітті вбивства займають важливіше місце, аніж політика, то це має вагомі аргументи: вбивство — це набагато серйозніша тема. Та навіть цим навряд чи можна пояснити величезне зацікавлення і широке висвітлення деталей «Справи Бруно», або «Таємниці провулка» у лондонській та провінційній пресі. Людей охопило величезне хвилювання, бо впродовж кількох тижнів преса публікувала чисту правду про згадані події; а рапорти про звичайні та перехресні допити хоча й були нестерпно довжелезними, та все ж заслуговували на достовірність. А пояснювалося це тим, імена яких людей згадувалися у цій справі. Жертвою була знаменита актриса, підозрюваним — популярний актор, якого, так би мовити, схопив на гарячому найпопулярніший воїн цієї патріотичної епохи. За таких надзвичайних обставин преса просто почувалася зобов’язаною старанно подавати достовірні новини; і саме завдяки цьому все, що стосується цієї унікальної справи Бруно, можна передати згідно з офіційними рапортами поліції.

У суді головував містер Монкхауз, один із тих суддів, з кого кепкують, вважаючи не надто впливовим, хоча насправді такі, як він, набагато серйозніші від поважних суддів, тому що їхня ніби-то несерйозність є наслідком несприйняття порожнього гонору набурмосених колег-юристів; а серйозний суддя насправді може виявитися легковажним, тому що його не переповнює марнославство. Оскільки основні особи у цій справі користувалися величезною популярністю, то адвокатів підбирали особливо ретельно. Обвинувачем був сер Волтер Ковдрей, похмурий, але цінований юрист, він належав до тієї когорти своїх колег, які вміють справляти враження на громадян і заслуговують на довіру, а водночас не схильні до пустовлів’я. Захищав підсудного містер Патрік Батлер, королівський радник, один з тих, хто хибно сприймав ірландську ментальність, а ті, кого він так і не допитував, вважали його неробою. У висновках медиків не було жодних протиріч. Місцевий лікар, якого викликав Сеймор, погоджувався зі знаменитим хірургом, який оглянув тіло вбитої пізніше. Аврору Ровм убили якимось загостреним предметом, можливо, ножем або кинджалом. У кожному разі, це був предмет з коротким лезом. Вбивця поцілив у самісіньке серце, і жертва померла миттєво. Коли лікар уперше побачив її, вона була мертвою не більше двадцяти хвилин. А це означає, що отець Бравн підійшов до неї приблизно через три хвилини після смерти.

Детективи намагалися визначити, чи перед смертю відбулася якась боротьба, бо доказів цього не було. Єдиною ознакою боротьби був одяг, однак він був розірваний на плечі не в тому напрямку, в якому було завдано удар. Коли всі ці подробиці було прийнято до відома, ніхто не міг пояснити їх причини, викликали першого важливого свідка.

Сер Вілсон Сеймор давав свідчення так, як він робив все у своєму житті: якщо він щось робив, то робив це не просто добре, а найкраще, як лише умів. Він був набагато публічні тою особою, аніж королівський радник, однак поводився доволі скромно і стримано, як і належало поводитися в такій ситуації; всі дивилися на нього, ніби він був прем’єр-міністром або єпископом Кантерберійським, а він поводився як пересічна особа, у котрої просто відоме ім’я. Він давав свідчення чітко і зрозуміло, так само, ніби промовляв у котромусь з комітетів, де він працював. Так, він ішов у театр, щоб провідати міс Ровм, у неї він зустрів капітана Катлера; потім прийшов обвинувачений, який згодом повернувся у свої апартаменти, а окрім цього, до них приєднався католицький священик, який також прийшов до міс Ровм і назвався отцем Бравном. Потім міс Ровм вийшла зі своєї кімнати у провулок, щоб показати капітану Катлеру, як пройти до квіткового магазину, де той мав купити конвалії. Свідок залишився у кімнаті і перекинувся кількома фразами зі священиком. Потім свідок чітко чув, як міс Ровм відіслала капітана Катлера, повернулася і, сміючись, побігла в инший кінець провулка, де розташовані двері до кімнати підозрюваного. Звичайна цікавість змусила свідка вийти у провулок і подивитися у бік цих дверей. Чи він щось побачив у провулку? Так, у провулку він дещо побачив.

Сер Волтер Ковдрей зробив доволі значущу павзу, а тим часом свідок стояв, опустивши очі додолу, і, не зважаючи на свою витримку, він чомусь видавався бліднішим, ані зазвичай. Обвинувач врешті неголосно запитав, його голос був сповнений співчуття, й водночас викликав жах:

— Ви побачили це чітко?

Хоча сер Вілсон Сеймор був дуже схвильованим, та його мозок працював чітко:

— Що стосується обрисів, то їх я побачив дуже чітко, а все решта — ні, не цілком чітко. Провулок дуже довгий, і на світлому фоні кожен, хто стоятиме посередині, видається просто чорним силуетом, — свідок знову опустив очі і додав, — я це помітив ще раніше, коли побачив капітана Катлера.

Знову запала тиша, суддя нахилився вперед і щось занотував.

— Гаразд, — наполегливо продовжував сер Волтер, — на кого був схожий цей силует? Чи він був схожий, наприклад, на постать убитої?

— Ні, анітрохи, — спокійно відповів Сеймор.

— А на кого була подібна та постать, яку ви побачили?

— Це була постать високого чоловіка, — відповів свідок.

Присутні у суді почали дивитися хто куди: хтось на поручні крісла, хтось на свою парасольку, на взуття або книжку. Виглядало на те, що вони спеціяльно не дивляться на обвинуваченого; та всі відчували його присутність на лаві підсудних, і всім він почав видаватися велетнем. Високий зріст Бруно і так відразу впадав у вічі, а після слів свідка обвинувачений видавався ще вищим.

Ковдрей повернувся на своє місце, з урочистим і з дещо похмурим виразом обличчя розправив чорну шовкову мантію і білі шовковисті бакенбарди та сів. Сер Вілсон відповів ще на декілька загальних питань, на які могли б відповісти й инші свідки і вже було збирався залишити місце свідка, та раптом підвівся королівський радник і зупинив його.

— Я затримаю вас лише на хвилинку, — промовив містер Батлер, який виглядав як селюк зі своїми рудими бровами і якимось заспаним обличчям. — Чи ви могли б пояснити достойному судді, як ви зрозуміли, що це був чоловік?

На обличчі Сеймора промайнула слабка, витончена посмішка.

— Справу прояснила така вульгарна деталь, як штани, — відповів він. — Коли я побачив просвіт між довгими ногами, я врешті був впевнений, що це чоловік.

Сонні очі містера Баталера раптово відкрились, це нагадувало беззвучний вибух:

— Врешті був впевнений! — виразно повторив він. — Тобто, спочатку ви були схильні вважати, що це — жінка?

Уперше за весь час Сеймор виглядав неспокійно.

— Це лише деталь, — сказав він, — та якщо високий суд забажає, щоб я розповів про свої враження, то я, звичайно ж, зроблю це. У цій постаті було щось не те, щоб жіноче, але й не зовсім чоловіче: вигини тіла були якісь инші. І ще у нього було довге волосся.

— Дякую, — промовив містер Батлер і повільно сів, так, ніби він щойно почув саме те, що хотів.

Капітан Катлер у якості свідка викликав набагато менше довіри порівняно з сером Вілсоном, та його розповідь про те, що відбувалося перед вбивством, повністю збігалася зі свідченнями попереднього очевидця. Він розповів про те, як Бруно повернувся у свою кімнату, як його послали купити конвалії, як він повертався у провулок і побачив, що там хтось є і запідозрив, що це — Сеймор, і, врешті, про сутичку з Бруно. Та капітан Катлер не зміг допомогти в описі постаті, яку бачили у провулку і він, і Сеймор. Коли його запитали про обриси таємничої постаті у провулку, він відповів, що він не знається на мистецтві, і в його відповіді відчувалася неприхована насмішка над Сеймором. Коли ж його запитали, чи це був чоловік, чи жінка, він відповів, що постать найбільше була подібна на звіра, і в цій відповіді була неприхована злість на обвинуваченого. Поза тим, було помітно, що його скорбота зовсім не вдавана, а гнів — цілком щирий, і тому Ковдрей не затримував його і не змушував підтверджувати факти, які й так були очевидними.

Представник захисту також не став затягувати перехресний допит; хоча видавалося, що він зовсім не поспішає.

— Ви якось дивно висловилися, коли сказали, що постать у провулку була подібна не на чоловіка і не на жінку, а на звіра, — сказав він, сонно дивлячись на капітана Катлера. — Що ви хотіли цим сказати?

Катлер виглядав дуже схвильованим.

— Може, мені не слід було так казати, — промовив він, — але у цієї тварюки були настільки великі, сутулі плечі, що він чимось був схожий на шимпанзе, ось. А на голові у нього була наїжачена щетина, яку свині…

Містер Батлер перебив його на півслові.

— Ну, не треба тут про свиней розповідати, краще скажіть, це було подібне на жіноче волосся?

— Жіноче?! — вигукнув військовий. — Та ви що! Зовсім не було схоже!

— А попередній свідок сказав, що було схоже, — швидко додав адвокат. — А чи ви помітили в обрисах постаті якісь жіночі риси, на що нам уже промовисто натякали? Не було ніяких жіночих обрисів? Ні? Отож, якщо я добре зрозумів, це була приземкувата і міцно збудована постать?

— Він міг йти, зігнувшись, — хриплуватим голосом і якось тихо відповів Катлер.

— Або й ні, — сказав містер Батлер, і сів так само несподівано, як і попередньо.

Третім свідком, якого викликав сер Волтер Ковдрей, був низенький католицький священик. Порівняно з иншими він був настільки низьким, що його голову ледь було видно над перегородкою, і видавалося, що на перехресному допиті присутня дитина. Та, невідомо чому, сер Волтер чомусь вирішив, що отець Бравн має намір захищати обвинуваченого (можливо, це пояснювалося віросповіданням його родини), який був аморальним типом, до того ж чужоземцем, а окрім цього, в його жилах текла частково негритянська кров. Тому юрист щоразу перебивав священика, як тільки той, як йому видавалося, пихатий підданий папи, намагався щось відповісти, і наказував відповідати лише «так» або «ні», і розповідати про факти без жодного єзуїтства. Коли отець Бравн, покладаючись на свою простодушність та наївність, почав пояснювати, ким міг бути той чоловік у провулку, обвинувач оголосив, що не має жодного наміру вислуховувати пустослівні теорії священика.

— У провулку бачили темну постать. Ви також стверджуєте, що бачили цю темну постать. І на кого вона була подібна?

Отець Бравн моргнув, так, ніби йому щойно оголосили догану; але він уже надто довго знав, у чому полягає суть покори.

— Це була постать низької і доволі товстої особи, — сказав він, — а по обидва боки голови були два темні виступи, подібні на роги, і ще…

— Ну, звичайно! Поза сумнівом, це був рогатий диявол! — з переможною радістю вигукнув Ковдрей і сів. — Диявол власною персоною з’явився, щоб зжерти протестантів.

— Ні, — спокійно відповів священик, — я знаю, хто це був.

Усі присутні у суді відчули ірраціональне, але непідробне передчуття чогось жахливого. Вони навіть забули про обвинуваченого, і думали лише про постать у провулку. А постать у провулку, яку описали троє свідків, правдомовних і шанованих, починала нагадувати нічні жахіття: один з них побачив у ній жінку, инший — звіра, ще инший — диявола…

Суддя дивився на отця Бравна спокійним і проймаючим поглядом.

— Ви дуже нетиповий свідок, — промовив суддя, — та у вас є щось, що змушує мене повірити у те, що ви говорите правду. Гаразд, і що ж це була за постать у провулку?

— Це був я, — безпристрасно відповів отець Бравн.

У неймовірній тиші різко підвівся Батлер, королівський радник, і цілком спокійно запитав:

— Ваша честь, чи ви дозволите допитати свідка? — і відразу ж ніби вистрілив в отця Бравна питанням, котре, видавалося, не зовсім стосувалося справи. — Ви чули, що тут згадували про кинджал; чи ви знаєте, що, на думку експертів, убивство здійснили з допомогою зброї з коротким клинком.

— Так, з коротким клинком, — погодився отець Бравн, і поважно кивнув головою, ніби сова, — але з дуже довгим руків’ям.

Перш ніж усі присутні в залі відмовилися від думки, що священик бачив, як сам вбиває жертву клинком з довгим руків’ям (а таке вбивство видавалося ще жахливішим), отець Бравн поквапився все докладно пояснити.

— Я маю на увазі, що не лише у кинджалів короткі клинки. У списа також короткий клинок. І спис пробиває так само, як і кинджал, якщо він належить до тих чудернацьких театральних списів, які ми там бачили. Ось таким списом бідолаха Паркінсон і вбив свою дружину, це сталося якраз того дня, коли вона попросила відвідати її, щоб я допоміг владнати їхні сімейні неприємності. Ось, а я прийшов надто пізно, Господи, прости мені! Та коли він вмирав, то встиг покаятися. Він не зміг витримати того, що скоїв.

Усім присутнім у залі суду почало видаватися, що низенький священик, який стояв на місці для свідків і виговорював нісенітниці, просто з’їхав з глузду. Та суддя продовжував зацікавлено дивитися на нього, а містер Батлер незворушно продовжував ставити запитання.

— Якщо Паркінсон вбив її цим театральним списом, — сказав Батлер, — він мав би метнути його з відстані чотирьох ярдів. Як тоді ви поясните сліди боротьби на тілі вбитої, наприклад, розірваний одяг на плечі? — він почав звертатися до свідка, як до експерта, але цього ніхто не помітив.

— Одяг нещасної леді розірвався, — відповів свідок, — тому що вона зачепилася ним за одвірок. Вона саме хотіла поправити одяг, а в цю мить Паркінсон вийшов з кімнати обвинуваченого і вдарив її списом.

— За одвірок? — здивовано перепитав Батлер.

— Так, з иншого боку ці двері виглядають як дзеркала, — пояснив отець Бравн. — Коли я був у кімнаті міс Ровм, то помітив, що деякі дзеркала водночас виконують роль дверей у провулок.

У залі суду знову запанувала напружена і якась неприродна тиша. Цього разу тишу порушив суддя:

— Ви справді вважаєте, що, коли ви бачили постать у провулку, то ви бачили себе у дзеркалі?

— Так, ваша честь. Саме це я і хотів сказати, — відповів отець Бравн, — та ви запитали мене про обриси, а на моєму капелюсі вигини подібні на роги, от я й…

Суддя нахилився уперед, його старечі очі заблистіли ще виразніше, і він промовив особливо виразно:

— Тобто, ви хочете сказати, що, коли сер Вілсон Сеймор бачив щось незрозуміле, з нібито жіночими вигинами, волоссям, але в штанах, то він бачив сера Вілсона Сеймора?

— Так, ваша честь, — відповів отець Бравн.

— І ви стверджуєте, що коли капітан Катлер побачив у провулку шимпанзе з сутулими плечима і свинячою щетиною, то він просто побачив себе?

— Так, ваша честь.

Суддя задоволено відкинувся на спинку крісла, й у його виразі обличчя важко було відрізнити захоплення від цинізму.

— А чи ви не могли б пояснити, — запитав він, — чому ви змогли впізнати власну постать у дзеркалі, тоді як двоє таких видатних людей не змогли цього зробити?

Отець Бравн почав кліпати ще швидше, аніж до цього, а потім, заїкаючись, відповів:

— Ваша честь, правду кажучи, не знаю. Напевно, тому, що я не надто часто дивлюся у дзеркало.

Помилкаприладу

Якось під вечір Фламбо та його друг священик сиділи в парку Темпл і розговорилися про судочинство. Чи цьому посприяло сусідство адвокатських офісів, чи була на те инша причина, так ніхто й не знає. Спочатку вони розмовляли про зловживання під час перехресного допиту, потім — про давньоримські та середньовічні тортури, потім — про французьких слідчих, і врешті — про американські допити третього ступеню.

— Я недавно читав, — сказав Фламбо, — про цей новий психометричний метод, про який стільки всі говорять, особливо в Америці. Та ви, напевно, знаєте. На зап’ясті прикріплюють особливий пристрій і слідкують, як б’ється серце, коли людина вимовляє ті чи инші слова. Що ви про це думаєте?

— Ну що ж, — відповів отець Бравн, — це цікаво. Знаєте, у середньовіччі вважали, що рани на тілі вбитого кривавлять, якщо до нього доторкнеться вбивця.

— То що, по-вашому, — здивувався його друг, — ці методи так само достовірні?

— По-моєму, вони однаково недостовірні, — відповів отець Бравн. — І в живих, і в мертвих кров тече або ж не тече з різних причин. І зрештою, нехай вона собі витворяє, що їй заманеться, нехай навіть потече уверх по Монблану. Я задля чогось подібного не проллю людської крови.

— Однак, — заперечив Фламбо, — цей метод схвалили найвизначніші американські науковці.

— Науковці такі сентиментальні! — вигукнув отець Бравн. — А американські — поготів! Кому, окрім янкі, звичайно, прийде в голову будувати докази, опираючись на серцебитті? Вони чуттєві, як якийсь простачок, який вважає, що жінка у нього закохана, якщо вона зашарілася. Здогадки, що опираються на кровообігові і крові, на які звернув увагу безсмертний Гервей, — марна трата часу.

— Однак, — не піддавався Фламбо, — ця ознака все-таки на щось вказує!

— Палка також на щось вказує, — відповів його співрозмовник, — і все ж, вона може підвести, тому що инший її кінець вказує у протилежний бік. Все залежить від того, за який кінець тримати палку. Колись я бачив подібний експеримент, і тепер я не довіряю таким штучкам.

І отець Бравн оповів історію свого розчарування.

Це трапилося років з двадцять тому. В ті часи отець Бравн був духовним пастирем своїх єдиновірців в одній з в’язниць Чикаго, де ірландські засуджені виявляли таку ж здатність до покаяння, як і до злочинів, і тому роботи отцеві вистачало. Начальником в’язниці був Грейвуд Ашер, детектив у відставці, такий собі худющий і ввічливий філософ, у якого суворий вираз обличчя раптом міг змінюватися на винний і розгублений. До отця Бравна він ставився з якоюсь поблажливою симпатією, той йому також симпатизував, хоча й не схвалював начальницьких теорій. Вони були надзвичайно складні, хоча Ашер і сповідував їх з граничною простотою.

Одного вечора він послав за священиком. Той, за звичкою, всівся перед столом, на котрому панував паперовий розгардіяш, і чекав, поки Ашер знайде серед паперів вирізку з газети. Священик уважно прочитав написане. Це була стаття з т. зв. жовтої преси. Ось її зміст:

«Найблискучіший удівець нашого товариства знову вирішив влаштувати дивакувату вечірку. Всі наші громадяни, звичайно ж, пригадують „Парад немовлят“, який витівник Тод влаштував у своєму розкішному будинку на Ставку Пілігрима, коли то наші дебютантки пустували, як кізоньки. А яким елегантним, неповторним і щедрим був бенкет за рік до того! Ми маємо на увазі „Бенкет канібалів“, на котрому подавали солодощі у вигляді людських рук і ніг, і наші неперевершені дотепники те й робили, що пропонували один одному шматочок ближнього. На разі, нова вигадка містера Тода ховається у його мовчазному розумі, і ще, можливо, у золотих душах безжурних патріярхів нашого міста, та публіка подейкує про чарівну пародію на манери і звичаї нашого міста. Якщо це правда, то ідея набуває особливо пікантного відтінку, оскільки гостинний Тод саме приймає у себе лорда Фелконрі, відомого мандрівника й чистокровного аристократа, який, дослівно, прибув з тіні англійських дубів. Лорд Фелконрі розпочав свої мандри ще до того, як отримав свій древній титул. У юні роки він жив у нашій Республіці, і подейкують, що він повернувся сюди, маючи якісь конкретні наміри. Міс Етта Тод — надзвичайно витончена дівчина, родом із Нью-Йорка, а окрім цього ще й успадкує мільйон доларів з лишком».

— От, — сказав Ашер. — І як вам це подобається?

— У мене немає слів, — відповів отець Бравн. — Зараз я навіть не можу уявити щось більш нецікаве. Хіба що Республіка вирішила стратити тих журналістів, які оце понаписували. Якщо ж ні, то я не розумію, чим же вас зацікавила ця інформація.

— Це не те, — сухо промовив містер Ашер і подав священикові иншу газетну вирізку. — А що ви скажете на це?

Заголовок був такий: «Дике вбивство тюремного наглядача. Втік засуджений», а ось стаття: «Сьогодні, перед самісіньким світанком, у каторжній в’язниці міста Секуах у нашому штаті пролунав крик про допомогу. Представники влади, які прибігли на крик, знайшли мертве тіло тюремного наглядача. Він патрулював північну стіну в’язниці, яка була настільки стрімкою, що було достатньо одного охоронця. Однак, тієї ночі хтось зіштовхнув нещасного наглядача зі стіни, його череп розтрощили якоюсь палицею, а його вогнепальна зброя зникла. Подальше розслідування показало, що одна з тюремних камер, була пустою, — та, у якій відбував покарання один з найпаскудніших бандитів на ім’я Оскар Раян. Його тимчасово затримали за якийсь доволі незначний злочин, однак він був людиною, котра справляла враження особи з темним і злочинним минулим. Остаточно, коли сонячні промені освітили місце вбивства, виявилося, що вбивця залишив коротку записку поруч з тілом вбитого охоронця, очевидно, він написав її пальцем, змоченим у крові. Там було написано: „Я захищався, у нього була зброя. Я не хотів вбивати ані його, ані будь-кого иншого. Моя куля призначена для „Ставка Пілігрима“ — О. Р.“ Цей чоловік мусить бути віроломним і жорстоким або диким і зухвалим, якщо він наважився штурмувати таку неприступну стіну, яку охороняв озброєний охоронець».

— Що вам сказати, стиль дещо кращий, — весело погодився священик, — та я ніяк не можу зрозуміти, чого ви очікуєте від мене. Я, з моїми короткими ногами, не найкраща кандидатура для того, щоб бігати штатом за найманим убивцею, у якого такі атлетичні здібності. Побоююся, його навряд чи вдасться знайти. В’язниця розташована миль тридцять звідси; а околиця — суцільні нетрі, а там далі, куди він міг податися, взагалі незаселена територія, і так аж до самих прерій. Там він може сховатися на будь-якому дереві або в будь-якій ямі.

— Він не сховався ні в якій ямі, — відповів комендант, — і на дереві йому теж вже не вдасться сховатися.

— Звідки ви знаєте, — спантеличено кліпаючи очима, запитав отець Бравн.

— Хочете порозмовляти з ним? — запитав Ашер.

Простодушні круглі очі священика відкрились ще ширше.

— Як, то він тут? — вигукнув він. — Невже ваші люди вже впіймали його.

— Я впіймав його особисто, — розтягуючи слова, промовив американець і ліниво витягнув ноги ближче до вогню. — Я впіймав його з допомогою зігнутого руків’я свого ціпка. Так, саме так, не дивуйтеся. Розумієте, часом я люблю відволіктися від справ і пройтися навколишніми полями, хоч вони й виглядають доволі похмуро. Так ось, сьогодні, коли вже вечоріло, я йшов поміж темними живоплотами, за якими були зорані поля. Зійшов молодий місяць і освітлював дорогу. У світлі місяця я помітив, що полем біжить чоловік, якось дивно пригинаючись, було помітно, що він поспішає. Він, певно, вже добряче втомився, але пробирався крізь густий живопліт, ніби крізь павутину; або ж так (оскільки колючі гілки ламались, як штики), ніби він сам був з каменю. Коли він вискочив на дорогу просто переді мною, я махнув своїм ціпком і руків’ям зачепив його за ноги. Він упав. Тоді я свиснув щосили, прибігли наші хлопці і взяли його під варту.

— Було б дуже незручно, — спокійно завважив отець Бравн, — якби потім з’ясувалося, що цей чоловік — якийсь відомий спортсмен, що тренується перед змаганнями з бігу.

— Ні, він не спортсмен, — без посмішки відповів Ашер. — Ми швидко з’ясували, що він за один. Зрештою, я це зрозумів відразу ж, як тільки трохи роздивився його у місячному світлі.

— Ви вирішили, що це той злочинець-втікач, — простодушно сказав отець Бравн, — тому що вранці у газеті ви прочитали про втечу небезпечного злочинця.

— О, у мене були більш вагомі підстави, — холодно відповів начальник в’язниці. — Не знаю, чи варто говорити про те, що й так очевидно: порядні спортсмени не бігають зораними полями і не пролазять крізь колючі живоплоти. А вже напевно не прокрадаються нишком, пригнувшись до землі, як пес, що збирається напасти. Ні, моє досвідчене око помітило дещо суттєвіше: цей, з вашого дозволу, бігун, був одягнений у грубий і зношений одяг, та й той якось не дуже йому пасував. Він виглядав просто абсурдно. Коли у місячному світлі я побачив чорну постать з великим, горбуватим коміром, з рукавами, які теліпалися, як у безрукого, то мені відразу подумалося, що він поміняв в’язничний одяг на одяг спільника, і тому він йому зовсім не пасує. Ось, а по-друге, його волосся зовсім не розвівалося на вітрі, хоча вітер був нівроку. А це що означає? А це означає, що волосся у нього коротко підстрижене. Я пригадав, що за тими зораними полями розташований «Ставок Пілігрима», для якого (як ви пам’ятаєте) він приберіг кулю. От тоді я й махнув ціпком.

— Блискучий зразок миттєвого висновку, — сказав отець Бравн. — А зброя у нього була?

В цю мить Ашер, який походжав кімнатою, різко зупинився. І отець Бравн, ніби вибачаючись, додав:

— Я просто хочу сказати, що без гвинтівки від кулі невеликий пожиток.

— Зброя? Ні, не було, — дещо збентежено відповів співрозмовник. — Можливо, його плани змінилися, або щось йому не вдалося. Можливо, він викинув гвинтівку з тієї ж причини, з якої змінив одяг. Скажімо, він розкаявся, що залишив собі в’язничний одяг, замащений кров’ю своєї жертви.

— Ну що ж, цілком можливо, цілком можливо, — промугикав священик.

— Так-так, це цінне припущення, — продовжував Ашер, перебираючи якісь документи. — Зрештою, ми й так вже знаємо, що це він.

— А звідки? — пробурмотів отець Бравн.

Грейвуд Ашер відклав папери і знову взяв у руки дві вирізки з газет.

— Ну добре, оскільки ви настільки впертий, то почнемо все спочатку, — сказав він. — Ось, бачите, в цих двох статтях є щось спільне; тут згадано про «Ставок Пілігрима», маєток мільйонера Айртона Тода. А вам відомо, що це постать непересічна, він один з тих, які піднялися вгору сходами…

— …залишивши минуле, вознеслися увись, — кивнув головою отець Бравн… — Так-так, я розумію. Напевно, завдяки нафті?

— В будь-якому разі, — продовжував Ашер, — остання витівка Тода зовсім не випадково опинилася у центрі підозрілих подій.

Він знову потягнувся біля каміна і продовжував пояснювати у своєму улюбленому, повчальному, тоні:

— Насамперед, потрібно визнати, що у цих подіях немає жодної таємниці. Немає нічого таємничого, і навіть дивного, у тому, що запеклий злочинець мав намір напасти на «Ставок Пілігрима». Наші люди відрізняються від англійців, які пробачають заможним їхнє багатство, якщо ті викидають гроші на лікарні або коней. Жартівник Тод здобув свою популярність саме завдяки своїм чималим здібностям і спритності. І я зовсім не сумніваюся у тому, що ті, кому він демонстрував оті свої здібності і спритність, тепер не проти відімстити йому з допомогою гвинтівки. У Тода є вороги, про яких він навіть не чув; це можуть бути звільнені робітники або дрібні службовці, що працювали у компаніях, які збанкрутували завдяки отій його спритності. Цей жартівник — людина великих розумових здібностей, він займає значне місце у суспільстві; але у цій країні взаємини роботодавців з найманими робітниками доволі напружені.

Ось як все виглядає, враховуючи те, що Раян мав намір вбити Тода на «Ставку Пілігрима». Так мені принаймні видавалося, поки инше маленьке відкриття не пробудило у мені детектива. Коли я наказав взяти під варту свого полоненого, то підняв свій ціпок і пішов прогулятися околицею. Коли я минув два чи три повороти, то опинився біля бічного входу до маєтку Тода, якраз неподалік ставка чи озерця, котре й дало назву його маєткові. Це було дві години тому, близько сьомої. Місяць світив ясніше, і довгі пасма місячного світла ніби лежали на поверхні озера, оточеного болотистими берегами, де, якщо вірити легенді, наші предки топили відьом. Я не пам’ятаю подробиць легенди; та ви, певно, знаєте, про яке місце я говорю, — це на північ від будинку, у напрямку до нетрів. Там ще ростуть два покручені дерева, подібні на зморщені гриби. Так ось, я стояв і дивився на озеро, ніби вкрите імлою, і раптом мені здалося, що від будинку до озера рухається чоловік, але відстань була надто великою, імла — надто густою, і я не був цілком упевнений у тому, що побачив, вже не згадуючи про деталі. Крім того, мою увагу привернуло щось, що відбувалося набагато ближче. Я присів позаду паркану, який був розташований на віддалі приблизно двісті ярдів від великого особняка. На щастя, у паркані були щілини, вони були ніби спеціяльно зроблені для того, щоб підглядати. У лівому крилі будинку відчинилися двері, і в слабкому місячному світлі я побачив людську постать, у щось закутану. Особа нахилилася вперед, напевно, вдивлялася у темноту. Потім двері позаду цієї людини зачинилися, і я помітив, що вона несе в руці ліхтар, та він світить дуже тьмяно. Це була жінка в обшарпаному плащі, напевно, вона одягнулася так, щоб її не впізнали. Було щось дуже дивне і в її одязі, і в тому, що вона маскується, адже вона вийшла з заможного будинку. Потім вона почала поволі сходити садовою стежкою, і ярдів п’ятдесят від мене зупинилася, ось. А потім вона підняла ліхтар над головою і тричі хитнула ним, подаючи якийсь сигнал. Коли вдруге хитнула ліхтарем, він освітив її обличчя, і я впізнав цю жінку. Вона була неприродно бліда, на голові якась плебейська хустина, та я впевнений — це була Етта Тод, донька мільйонера.

Намагаючись бути непомітною, вона повернулася у будинок. Я хотів було перелізти через огорожу, щоб побачити, що буде далі, та зрозумів, що моя цікавість спокушає мене на негідний вчинок. Зрештою, у мене були всі необхідні докази. Я вирішив повернутися у свій кабінет, та раптом почув шум. На котромусь поверсі відчинилося вікно, і хтось несамовитим голосом питав, де лорд Фелконрі, якого ніяк не можуть знайти у будинку. Я впізнав цей голос. Я часто чув його на політичних зборах і на засіданні директорів. Це був голос Айртона Тода. До вікон унизу підбігли якісь люди, вони відповіли, що годину тому лорд Фелконрі пішов на прогулянку до озера і досі не повернувся. Тоді Тод вигукнув: «От чортівня!» — і зачинив вікно. Я навіть чув, як він голосно грюкає дверима в кімнаті. Я пригадав собі, що мета моєї прогулянки була дещо иншою, і повернувся у свій кабінет близько восьмої вечора.

А тепер повернімось до газетної статті, котра видалась вам нудною і бездарною. Якщо каторжник приберігав кулю не для Тода, то, швидше за все, для Фелконрі. І, якщо я добре зрозумів, куля потрапила в ціль. Важко вигадати краще місце для вбивства, ніж заболочені околиці озера, де все, що падає, відразу засмоктує гидка трясовина. Припустімо, що наш коротко підстрижений полонений мав намір вбити Фелконрі, а не Тода. Я вже говорив, що в Америці багато хто хоче покінчити з Тодом. Та я дуже сумніваюся, чи в Америці знайдеться хтось, хто мав би намір вбити англійського лорда, який щойно приїхав в нашу країну, якщо, звичайно ж, не брати до уваги того, що сказано в статті, — що лорд залицяється до доньки мільйонера. Так ось, наш полонений (хоча він одягнений, як опудало городнє) — цілеспрямований і закоханий.

Я здогадуюся, що такі здогади можуть видатися вам смішними й недоречними, та це тому, що ви англієць. Для вас це звучить майже так само, якби я сказав, що донька єпископа Кентерберійського вінчається в церкві св. Георга на Гановер-стріт зі злодієм, якого достроково звільнили з в’язниці. Та ви не помічаєте, скільки енергії та честолюбства у наших чудових громадян. Ось, наприклад, ви побачите поставного, сивочолого чоловіка, у смокінгу та з манерами джентльмена. Потім ви дізнаєтеся, що він — один з державних авторитетів у нашому штаті, і ви мимовільно припускаєте, що він — нащадок знатного роду. І це помилка. Ви навіть не усвідомлюєте, що декілька років тому цей чоловік міг жити в орендованій кімнаті або, і це ймовірніше, перебувати у в’язниці. Ви не берете до уваги життєрадісність та духовне піднесення, які притаманні нашій нації. Багато хто з найвпливовіших громадян нашої країни розпочали свою кар’єру зовсім недавно. Доньці Тода виповнилося вісімнадцять, коли татусь врешті доробився свого маєтку. А тому зовсім не дивно, якщо до неї залицяється якийсь дармоїд, або вона залицяється до нього, згадайте про її сигнали з допомогою ліхтаря. Якщо так, то рука, що тримала ліхтар, і рука, що тримала зброю, — це руки спільників. Цей випадок, сер, ще наробить шуму, ось побачите.

— Добре-добре, — наполегливо промовив священик, — і що ви будете робити далі?

— Припускаю, що це може вас шокувати, — відповів Грейвуд Ашер, — наскільки я знаю, ви не любите, коли наука втручається у такі справи. Та у мене є достатньо повноважень, окрім цього, я можу їх збільшити. І ось тепер трапилася чудова нагода для того, щоб випробувати психометричний прилад, про який я вам розповідав. На мою думку, цей прилад не може збрехати.

— Ні, прилад не може збрехати, — втрутився отець Бравн, — але й не може сказати правди.

— Та тільки не у цьому випадку, і зараз ви переконаєтеся, — рішуче продовжував Ашер. — Я посадив цього дивно одягненого чоловіка у зручне крісло, і просто почав писати слова на дошці. Прилад фіксував, як змінюється його пульс, а я спостерігав за його поведінкою. Хитрість полягає у тому, що поміж підібраних слів вставляють якесь слово, котре пов’язане з можливим злочином. Спочатку я написав «фалерн», потім — «фалерист», і чоловік почав хвилюватися, а коли я почав писати «фальконет», то прилад аж зашкалювало. Хто у нашій Республіці міг би ще так розхвилюватися на згадку про слово, яке нагадує прізвище англійця Фелконрі, як не той, хто мав би його вбити? Хіба це не кращі свідчення порівняно з пустослів’ям свідків? І це свідчення надійного приладу!

— Ви постійно забуваєте, — зазначив його співрозмовник, — що цим надійним приладом керує инший, не надто надійний, прилад.

— Це ви про що? — запитав детектив.

— Я про людину, — відповів отець Бравн. — Це найненадійніший прилад, з тих усіх, про які ми знаємо. Я зовсім не хочу вас образити, та ви сказали, що спостерігали за цим чоловіком. А звідки вам відомо, що ви правильно пояснили його поведінку? Ви стверджуєте, що потрібно підбирати слова згідно з якимсь принципом, а звідки ви знаєте, чи вам це вдалося? А звідки ви знаєте, чи він не спостерігав за вашою поведінкою? І хто може підтвердити, що ви не були схвильованим? Адже ваш пульс не фіксував жодний прилад.

— Я ж кажу вам! — схвильовано вигукнув американець. — Я був холодним, як крига!

— А злочинець також може бути холодним, як крига, — з посмішкою відповів отець Бравн. — Майже так само, як ви.

— Можливо, але цей таким не був, — відповів Ашер, перекладаючи на столі якісь папери. — Ви мене геть замучили!

— Вибачте, — вів далі священик, — я лише хочу звернути вашу увагу на те, що тут просто потрібно поміркувати. Якщо ви, спостерігаючи за його поведінкою, могли визначити, котре слово небезпечне для нього, то хіба він не міг помітити цього з вашої поведінки? Мені було б потрібно щось більше, аніж звичайні слова, щоб засуджувати когось.

Ашер вдарив рукою по столі і роздратовано підвівся.

— І це, — вигукнув він, — я зараз вам продемонструю. Я застосував прилад, щоб перевірити його покази з допомогою иншого способу, і покази приладу правильні.

Він зробив павзу, і продовжував вже дещо спокійніше:

— Гаразд, якщо на те пішло, скажу вам, що я хотів лише провести науковий експеримент. У нас справді нічого не було проти цього чоловіка. Як я уже казав, його одяг був обшарпаний і не пасував йому, та він все одно виглядав краще, аніж особи з нижнього прошарку населення, до якого він також належить. Мало того, якщо не зважати на болото, яким він вимастив одяг, коли біг через зорані поля і пролазив через колючі живоплоти, то виглядав він відносно охайно. Це, звичайно, також може вказувати на те, що він недавно втік із в’язниці; та я згадав про порядних бідняків, які намагаються зберегти пристойний вигляд. Зрештою, потрібно визнати, що він поводився так само, як і вони. Цей чоловік мав почуття власної гідности, він не говорив зайвого; виглядало на те, що глибоко у ньому схована якась велика образа. Він відкрито заявив, що не розуміє, про який злочин йдеться. Мені здалося, що він з понурою терплячістю чекав, коли ж завершиться ця безглузда халепа і врешті переможе здоровий глузд. Затриманий декілька разів запитав у мене, чи може зателефонувати до якогось знайомого адвоката, який колись давно допоміг йому у діловій суперечці. Загалом, цей чоловік поводився саме так, як і повинна поводитися невинна особа. Ніщо не промовляло проти нього. Ніщо, окрім маленької стрілки приладу, котра фіксувала зміни його пульсу.

Таким чином, сер, ми випробували цей прилад; і він не схибив. Потім я вивів затриманого зі свого кабінету у вестибюль, де було багато різних людей, вони чекали на допит. Так ось, він уже був майже готовий зізнатися у всьому. Він повернувся до мене і тихо промовив: «Ох, я так більше не можу. Якщо ви справді мусите все про мене знати, то…». Та саме в цю мить одна з бідно одягнених жінок, які сиділи на довгій лаві, раптово підвелася і почала верещати, вказуючи на нього пальцем. Ніколи у життя я не чув нічого більш демонічного. Її худющий палець цілився у чоловіка, ніби іграшкова рушниця, а кожний склад лунав настільки чітко, ніби це був бій годинника.

— Махляр Дейвіс! — вигукувала вона. — Вони схопили махляра Дейвіса!

— Нещасні жінки, переважно злодійки і повії, їх було десь зо двадцять, — усі, як одна повернулися, а їхні обличчя, здавалося, аж випромінювали ненависть. Якби я ніколи й не чув про цього Дейвіса, достатньо було поглянути на обличчя Оскара Раяна, щоб зрозуміти: це таки він. Може ви здивуєтесь, та я не такий вже й нетяма. Махляр Дейвіс — один з найжахливіших і розбещеніших злочинців, з якими нашій поліції доводилося мати справу. Нам достеменно відомо, що він убивав і задовго до свого останнього «подвигу» з тюремним охоронцем. Однак, тоді його так і не вдавалося схопити. А найцікавіше те, що тамті вбивства він здійснював так само, як організовував і инші свої злочини, за які, до речі, його частенько притягали до відповідальности. Колись він виглядав доволі шляхетно, був гречним, зрештою, таким і залишився. Так ось, махляр Дейвіс залицявся до буфетниць і продавщиць, а водночас спустошував їхні гаманці. Та на цьому він не зупинявся: виявилося, що він ще й підмішував їм наркотики у каву або в цигарки. Потім одну з тих панянок знайшли мертвою; та зумисність злочину не довели, і, що важливіше, не вдалося знайти самого злочинця. Потім, подейкують, він знову з’явився, та цього разу діяв трохи по-иншому: він позичав гроші, а не відбирав їх; але все одно продовжував дурити бідних вдів, яких зачаровував власною персоною. І, зрозуміло, це для них завершувалося доволі сумно. Ось таким виявився наш невинний, непогані у нього «подвиги», еге ж? Окрім цього, четверо злочинців і троє тюремних наглядачів упізнали його і все підтвердили. І що ж ви, отче, тепер скажете про мій прилад? Хіба не він викрив цього злочинця? Чи ви знову будете стверджувати, що я і ота нещасна якось допомогли цьому негідникові?

— Звичайно, що допомогли, — відповів отець Бравн, підвівшись з крісла і ніяково поправляючи одяг, — ви врятували його від електричного стільця. Не думаю, що махляра Дейвіса можна засудити до страти на основі сумнівної старої історії про отруєння; а в’язень, який вбив вартового, швидше за все, залишився на волі. Принаймні у цьому злочині містер Дейвіс не винний.

— Що ви хочете сказати? — допитувався співрозмовник. — Як це він не винний?!

— Господи, спаси і помилуй! — вигукнув низенький чоловічок, раптом пожвавившись. — Та тому, що він винний в инших злочинах! Ніяк не збагну, з чого зроблені люди? Ви вважаєте, що всі гріхи можна скинути в один лантух і повісити на людину. Якщо послухати вас, то виходить, що людина, яка у понеділок була скнарою, у вівторок перетвориться у марнотратника. Ви кажете мені, що цей чоловік упродовж тривалого часу лестощами виманював гроші у бідних жінок; що він у кращому випадку використовував наркотики, а в гіршому — отруту; що він перетворився у підлого лихваря і спокійнісінько обдурює мирних мешканців. Мені доведеться повірити, що все це — правда. Та я скажу вам, чого він не міг зробити. Він не міг взяти штурмом стіну з гострими виступами і озброєним охоронцем нагорі. Він не міг власною рукою написати на стіні, що це він вбив охоронця. Він не міг затриматися лише для того, щоб залишити таке самовиправдання. Він би не переконував, що у нього не було нічого проти того бідолахи, охоронця. Він не назвав би маєтку багатої особи, яку має намір убити. Він ніколи не написав би своїх ініціялів людською кров’ю. Боже милостивий! Ви що, не бачите, що тут зовсім инший характер, і в доброму, і в поганому? Ви анітрохи не подібні на мене, у вас, певно, немає жодних вад і недоліків.

Вражений американець вже відкрив рота, щоб заперечити, та саме в цю мить у двері його кабінету загримали настільки безцеремонно, що й годі уявити щось подібне.

Двері відчинилися. Ще кілька секунд до цього Грейвуд Ашер схилявся до думки, що отець Бравн, можливо, божевільний. Потім він почав думати, чи він, бува, сам не збожеволів. До кабінету увірвався чоловік у брудному лахмітті, він навіть не зняв обшарпаного, капелюха, який з’їхав йому на одне око. А очі у нього виблискували, наче у тигра. Решту обличчя не було видно, воно було сховане за скуйовдженими бакенбардами і жалюгідним червоним шарфом. Містер Ашер навіть гордився тим, що у своєму штаті знає всіх найбрутальніших суб’єктів, та цього страхопуда, подібного на бабуїна, він бачив уперше. До того ж, ніколи за усе його шановане, вчене життя такий тип, як оцей, не починав розмову першим.

— Слухай сюди, стариган Ашер! — почав кричати незнайомець у червоному шарфі. — 3 мене досить! Вистачить грати зі мною у хованки, я тобі не дурник! Залиш у спокої моїх гостей, а то я швидко припиню цю забаву. Давай його сюди, швидко, або добряче пошкодуєш. Ти пам’ятай, у мене є зв’язки.

Видатний Ашер дивився на цього дикуна зі здивування, котре просто витіснило всі инші емоції. Виглядало на те, що через шок він втратив і слух. Врешті-решт, він простягнув руку, взяв дзвіночок і почав ним несамовито трясти. Дзвінок ще не затих, коли почувся м’який і виразний голос отця Бравна:

— Я хотів би дещо запропонувати, — почав він, — та це може видаватися вам дещо дивним. Я не знаю цього джентльмена, але… але, здається, я його знаю. А ви його знаєте, дуже добре знаєте, але… але водночас ви його зовсім не знаєте. Ось. Звучить парадоксально, я знаю.

— Здається, світ перекинувся догори дригом, — промовив Ашер, і відкинувся на спинку свого зручного крісла.

— Слухай сюди, — знову загорлав незнайомець, гримнувши кулаком по столі, та в його голосі, від якого аж дрижали стіни, з’явилася якась м’якість і втихомирення. — Я ж по-доброму прошу. Мені ж…

— Ти, до біса, хто такий?! — пронизливо заверещав Ашер, раптово зірвавшись з крісла.

— Гадаю, цього чоловіка звати Тод, — промовив священик і взяв зі столу газетну вирізку. — Ви не надто уважно читали світські новини, — продовжував він і почав монотонно читати, — «нова вигадка… ховається… у золотих душах безжурних патріархів нашого міста, та публіка подейкує про чарівну пародію на манери і звичаї нашого міста… Сьогодні увечері в маєтку „Ставок Пілігрима“ відбувся „Обід злидарів“. Зник один із гостей. Містер Айртон Тод — добрий господар і настільки поспішав на допомогу, що забув зняти маскарадний костюм».

— І що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що це чоловік у смішному, обшарпаному одязі, який біг зораними полями. Так-так, це той, кого ви бачили. Може, буде краще, коли ви запитаєте у нього особисто? Він, напевно, хоче чимшвидше повернутися до свого шампанського, яке залишив, щойно побачив каторжника зі зброєю.

— Ви це серйозно? — запитав Ашер.

— Містере Ашер, пригадайте, — спокійно сказав отець Бравн, — ви стверджували, що ваш прилад не може помилятися; у певному розумінні, він справді не помилився. Але помилився инший «прилад», який керував ним. Ви подумали, що цей чоловік почав хвилюватися, коли побачив, як ви написали слово, подібне на прізвище лорда, тому що він його вбив. А насправді його пульс пришвидшився тому, що він і є тим самим лордом.

— То якого біса він так і не сказав? — запитав Ашер.

— Він подумав, що аристократові не пасує панікувати, — відповів священик, — і тому вирішив приховати своє ім’я. Потім він хотів зізнатися, та тут, — і отець Бравн почав розглядати своє взуття, — жінка назвала инше його ім’я.

— Ви розумієте, що кажете? То що ж, лорд — це і є махляр Дейвіс?

Священик подивився на Ашера доволі серйозно, а водночас його обличчя було загадковим і непроникним.

— Я нічого про це не говорив, — сказав він. — Висновки ви зробите самі. У вашій газеті написано, що свій титул він отримав нещодавно, але газети, як відомо, не надто надійне джерело інформації. Там також було написано, що в юності він жив у Штатах; однак багато що в цій історії видається дивним. Дейвіс і Фелконрі — добрячі боягузи, але таких, як вони, — багато. Та я не хочу нав’язувати вам свою думку. Я ось що думаю, — задумливо і м’яко продовжував священик, — я думаю, що ви, американці, надто скромні. І ви ідеалізуєте англійських аристократів, хоча б тому, що вважаєте їх якимись особливими. Ви побачите якогось вихованого англійця у смокінгу і відразу уявляєте, що він засідає у Палаті лордів. Ви не берете до уваги нашої національної наполегливости і завзяття. Багато хто з впливових дворян піднялися на цей щабель зовсім недавно, але…

— Так, досить! — вигукнув Грейвуд Ашер, заломивши худі руки, а на обличчі отця Бравна з’явилася іронічна посмішка.

— Вистачить теревенити з цим безумним! — брутально вигукнув Тод. — Де мій знайомий?

Наступного ранку в кабінеті Ашера знову з’явився скромний отець Бравн. Він приніс нову вирізку з газети.

— Здається, ви не надто полюбляєте світські плітки, — промовив він, — та це може вас зацікавити.

Ашер прочитав заголовок: «Веселий інцидент поблизу „Ставка Пілігрима“: заблукали гості Витівника Тода». Далі було написано: «Минулої ночі біля гаража Вілкінсона стався кумедний випадок. Поліція звернула увагу на чоловіка у в’язничному одязі, який спокійно сідав за кермо гарненького і модного автомобіля, з ним була дівчина, закутана у подерту шаль. Коли один з поліцейських втрутився, дівчина відкинула шаль, і всі побачили, що це донька мільйонера Тода. Вона саме залишила „Обід злидарів“ у батьківському маєтку, де всі гості були одягнені у лахміття. Вона та її супутник, одягнений у робу каторжника, просто мали намір здійснити звичайнісіньку автомобільну прогулянку».

Під цією заміткою була прикріплена инша вирізка з газети, котра вийшла дещо пізніше. Заголовок сповіщав: «Сенсаційна втеча доньки мільйонера з каторжником». І трохи нижче: «Вона влаштувала костюмовану вечірку. Тепер вони переховуються…».

Містер Грейвуд Ашер підвів очі, та отця Бравна в кімнаті вже не було.

Голова Цезаря

Десь у Бромптоні або у Кенсінгтоні є нескінченно довга вулиця з високими будинками, більшість з яких незаселена; ця вулиця чимось схожа на ряд гробниць. А стрімкі сходи до темних вхідних дверей нагадують сходи до пірамід. У такі двері якось не поспішаєш стукати, побоюючись, що їх відчинить мумія. Та найбільш гнітюче враження залишається від сірих будинків, які зливаються в одну суцільну і безкінечну стіну. Подорожній, який йтиме цією вулицею, матиме враження, що йому вже ніколи не пощастить побачити просвіток або поворот. Та все-таки там є один виняток, і кожен подорожній голосно висловлює радість з цього приводу. Між двома високими будинками, майже у щілині, якщо це місце порівняти з усією вулицею, розташувалася невеличка пивна чи їдальня, яку багатії ласкаво надали у розпорядження своїх візників та слуг. Є щось радісне у цій тьмяній споруді, а ще відчувається якась свобода і чарівність у такій мініятюрній будівлі. Біля підніжжя цих кам’яних гігантів вона нагадує освітлений будиночок гномів.

Одного осіннього вечора, який також був схожий на казковий, можна було побачити, як чиясь рука відхилила червону штору, що разом з великими білими літерами на склі, приховувала інтер’єр таверни від чужих очей, а у вікні з’явилося невинне обличчя, ніби у наївного домовика. Насправді це було обличчя одного з найдобродушніших людей на ім’я Бравн, колись він душпастирював у Ессексі, а тепер виконував свої пастирські обов’язки у Лондоні. Його друг, Фламбо, напівофіційний детектив, сидів навпроти нього і записував у нотатник останні дані щодо справи, яку він недавно розкрив у цій околиці. Вони сиділи за маленьким столиком, який стояв поруч з вікном, аж раптом священик відсунув штору і виглянув у вікно. Він почекав, поки єдиний перехожий пройде повз вікно, а потім опустив штору. Круглі очі священика вдивлялися у великі білі літери на вікні, які були розташовані над його головою, потім перевів погляд на сусідній столик, за яким сидів землекоп з кухлем пива і сиром, а також рудоволоса дівчина зі склянкою молока. Побачивши, що його приятель сховав записник, він м’яко промовив:

— Якщо у вас знайдеться декілька хвилин, я попросив би вас простежити за цим чоловіком з фальшивим носом.

Фламбо здивовано подивився на нього; рудоволоса дівчина також поглянула на нього, але в її погляді було щось більше, аніж звичайне здивування. Вона була одягнена у просте і дуже свобідне світло-коричневе плаття з мішковини; та все одно було помітно, що вона леді, а якщо добре придивитися, то можна було помітити, що вона ще й зарозуміла.

— За чоловіком з фальшивим носом! — повторив Фламбо. — А хто це?

— Уявлення не маю, — відповів отець Бравн. — Я хочу, щоб ви це з’ясували. Зробіть мені таку послугу. Він пішов униз вулицею, — і тицьнув великим пальцем десь собі за плече, до речі, це був один з його улюблених і невиразних жестів, — він, певно, ще не встиг зайти далі, аніж до третього ліхтарного стовпа. Мене цікавить лише напрямок, куди він піде.

Фламбо якийсь час уважно дивився на свого приятеля, не знаючи, дивуватися йому чи розважатися, потім підвівся з-за столу, протиснув своє велетенське тіло через вузенькі двері, які виходили на вулицю, і ніби розчинився у сутінках.

Отець Бравн вийняв з кишені маленьку книжечку і почав читати; він настільки захопився читанням, що навіть не помітив, як рудоволоса леді підійшла і сіла навпроти нього. Врешті вона нахилилася і тихо, але серйозно запитала:

— Чому ви так сказали? Звідки ви знаєте, що ніс фальшивий?

Він підняв свої важкі повіки і збентежено закліпав. Потім, ніби вагаючись, подивився на білі літери на вікні. Очі молодої леді прослідкували за його поглядом і також спантеличено зупинилися на білих літерах.

— Ні, — промовив отець Бравн, ніби відповідаючи на її безмовне запитання. — У цьому написі немає нічого дивного, там написано не «овип», хоча спочатку я саме так і прочитав, там написано «пиво».

— І що? — допитувалася дівчина, уважно вдивляючись у свого співрозмовника. — А до чого тут цей напис?

Задумливий погляд священика зупинився на полотняному рукаві дівчини, унизу якого було ажурне гаптування ручної роботи; і це давало підстави вважати, що це плаття не звичайної робітниці, а робочий одяг леді, котра займається малюванням. Здавалося, що у цій деталі священик знайшов багато поживи для роздумів, та відповів він дуже повільно і ніби вагаючись:

— Розумієте, міс, — промовив він, — ззовні це місце виглядає… ні, це, звичайно, цілком пристойне місце… але такі леді, як ви, зазвичай вважають інакше. Вони ніколи не заходять у такі заклади з власного вибору, хіба що…

— Що «хіба що»? — допитувалася дівчина.

— Хіба що це ті нещасні, які заходять сюди зовсім не для того, щоб випити молока.

— Ви — надзвичайна людина, — промовила молода леді. — І про що ж вам йдеться?

— Зовсім не про те, щоб схвилювати вас, — м’яко відповів священик. — Я просто хочу допомогти вам, якщо ви, звичайно, добровільно попросите мене про допомогу.

— А чому мені має знадобитися ваша допомога?

Священик продовжив свій сонний монолог:

— Ви зайшли сюди зовсім не тому, що захотіли зустрітися з господарями закладу, вашими протеже, тому що тоді ви зайшли б у внутрішнє приміщення… І ви зайшли сюди не тому, що вам зробилося погано, у такому разі ви звернулися б до господині, шанованої жінки… зрештою, ви не виглядаєте хворою, а лише нещасливою… Ця вулиця дуже довга, тут немає ніяких поворотів, а будинки з обох боків зачинені… Я можу лише здогадуватися, що ви побачили когось, з ким не захотіли зустрічатися, а таверна виявилася єдиним захистком у цих кам’яних нетрях… Сподіваюся, я не порушив прав незнайомця, коли виглянув у вікно, щоб подивитися на єдиного перехожого, який з’явився тут після вас… А оскільки він видався мені особою, яка не викликає довіри… а ви довіру викликаєте… от я й вирішив допомогти, якщо цей незнайомець надокучає вам. Ось і все, власне кажучи. А що стосується мого приятеля, то він незабаром повернеться; хіба на такій вулиці вдасться щось з’ясувати… Я й не очікую, що йому це вдасться.

— То навіщо ж ви його послали?! — вигукнула дівчина, нахилившись уперед і вже не приховуючи свого здивування. У неї було горде обличчя з легким рум’янцем і римським носом, як у Марії Антуанети.

Священик вперше уважно подивився на неї і промовив:

— Бо я сподівався, що ви захочете порозмовляти зі мною. Дівчина озирнулася довкола, по її обличчі ковзнула тінь гніву, добрий настрій майже зник з її очей, так само, як посмішка з її уст, і врешті вона промовила майже похмуро:

— Гаразд, якщо вам так хочеться порозмовляти зі мною, то, може, ви відповісте на моє запитання, — і після невеликої павзи вона додала, — …отож, чому ви вважаєте, що ніс того чоловіка — фальшивий?

— У таку погоду віск завжди трохи тане, — просто відповів отець Бравн.

— Але той ніс такий кривий, — сказала рудоволоса дівчина.

Священик посміхнувся.

— А я й не стверджую, що мати такий ніс — ознака франтівства. Гадаю, цей чоловік зробив собі такий ніс, тому що його справжній ніс — набагато гарніший.

— Але навіщо? — наполягала незнайомка.

— Як там кажуть у дитячих віршиках? — неуважно промовив отець Бравн. — «Якось кривий чоловічок став на криві ніжки і почимчикував по кривій доріжці»… Щось мені видається, що цей чоловік став на дуже криву стежку, хм…, прямуючи за своїм кривим носом.

— А що він зробив? — допитувалася дівчина, і її голос затремтів.

— Я не хочу змушувати вас зраджувати свої секрети, — дуже тихо промовив священик, — та мені видається, що ви можете розповісти мені про цього чоловіка набагато більше, аніж я вам.

Дівчина зірвалася на рівні ноги і стала, стиснувши кулаки, ніби збиралася втекти, та потім її пальці поволі розтиснулися, і вона знову сіла.

— Ви значно таємничіші порівняно з иншими, але я відчуваю, що вашій таємничості можна довіритися.

— Ми завжди боїмося того, що не зможемо знайти виходу з лабіринту, — тихо промовив священик. — Ось чому атеїзм схожий на нічне жахіття.

— Я вам усе розповім, — рішуче промовила рудоволоса незнайомка. — Чому я вам це розповідаю, і сама не знаю до ладу.

Тереблячи пальцями стареньку заштопану скатертину, вона почала свою розповідь:

— Мені здається, ви можете відрізнити, що є снобізмом, а що — ні; і якщо я скажу, що походжу зі старовинного аристократичного роду, ви зрозумієте, що це необхідна частина моєї розповіді. Насправді основна небезпека прихована у безпорадних уявленнях і поглядах мого брата: становище зобов’язує і таке инше. Гаразд, мене звати Крістабел Корстерс, мій батько був полковником Корстерсом, про якого ви, можливо, чули: він зібрав велику колекцію римських монет. Я навіть не намагатимусь описати батька, він і сам був подібний на римську монету. Він також був таким гарним і щирим, таким міцним і таким застарілим. Він більше пишався своєю колекцією, аніж родинним гербом, годі знайти влучніше порівняння. Екстраординарний характер мого батька найкраще розкрився у заповіті. У нього було двоє синів і донька. Він посварився з одним із синів, з моїм братом Джайлзом, і вислав його до Австралії, заповівши йому невелике фінансове забезпечення. Після цього він склав заповіт, у котрому заповів колекцію монет і ще менше фінансове забезпечення моєму братові Артурові. Батько щиро вважав, що це найвища честь, якої міг удостоїтися його син за вірність, високу моральність та успіхи, яких Артур досяг у математиці та економіці у Кембриджі. Мені він залишив майже всі свої статки, до речі, немалі; і я впевнена, що він зробив це з презирства до мене.

Слід сказати, що Артур мав право висловлювати своє невдоволення; та він навіть перевершив батька. Щоправда, у юності в нього були якісь суперечки з татом, та коли брат отримав колекцію, то ніби перетворився у жреця язичницького храму. Для нього ці дрібні римські монети стали уособленням доброго імени Корстерсів, і він почав благоговійно поклонятися їм, так само, як і батько. Він поводився так, ніби римські гроші вимагають усіх можливих римських достоїнств і чеснот. Артур відмовився від всіляких задоволень; він нічого не витрачав на власні потреби, він жив лише для своєї колекції. Бувало, він навіть не докладав зусиль, щоб перевдягтися, коли сідав за обідній стіл, на котрому, до речі, були лише найпростіші страви; він днями міг ходити у своєму старому коричневому халаті й перебирати пакетики з темного поштового паперу, перев’язані мотузками. До цих пакетиків з монетами Артур нікому не дозволяв навіть торкатися. Усі ці мотузки-й пакети, його бліде, худе і шляхетне обличчя уподібнювали його до старого монаха-аскета. Однак, час від часу він усе-таки міг галантно одягнутися, як і належить джентльменам; та це бувало лише тоді, коли він вибирався на лондонські авкціони або в антикварні магазини, щоб поповнити свою колекцію.

Отож,якщо вам доводилося мати справу з молодими людьми, то вас не здивує, якщо я скажу, що мій настрій від усього цього лише погіршувався. Знаєте, це таке відчуття, коли ти починаєш думати, що стародавні римляни — це, звичайно ж, просто чудово, але кому вони потрібні зараз! Я не подібна на Артура. Я люблю отримувати задоволення від розваг, і не бачу у цьому нічого поганого. Від матері я отримала не лише руде волосся, але й романтичну вдачу. Бідолаха Джайлз був таким самим, і, гадаю, атмосфера у нашому батьківському домі може бути для нього виправданням; хоча він справді вчинив дуже погано і за це ледь не потрапив до цюпи. Але ви зараз переконаєтеся, що він не поводився гірше, аніж я…

А тепер я перейду до найважливішої частини своєї розповіді. Ви — розумна людина і, напевно, здогадуєтеся, що може порушити монотонне життя непокірливої сімнадцятирічної дівчини. Я ж так спантеличена цими жахливими подіями, що навіть не спроможна розібратися з власними почуттями; і я вже не знаю, чи зневажаю цей невинний флірт, чи у мене розбите серце… Ми тоді жили на невеликому курорті у Південному Вельсі. По сусідству жив капітан далекого плавання у відставці, у нього був син, років на п’ять старший від мене. Це був приятель Джайлза, який тоді вже виїхав у колонії. Його ім’я не суттєве для цієї розповіді, та оскільки я вирішила розповісти вам все, то не буду приховувати: його звали Филип Ховкер. Ми разом ловили креветок і розмовляли, а нам видавалося, що ми закохані; у кожному разі, він казав, що закоханий, і мені видавалося, що я також закохана. Якщо я скажу, що у нього було хвилясте бронзове волосся і засмагле римське обличчя, то це не тому, що мені хочеться поговорити про нього; це необхідно, оскільки саме це стало причиною дуже дивних подій.

Одного літнього пополудня, коли ми з Филипом домовилися піти ловити креветки, я нетерпляче чекала у вітальні й дивилася на Артура, який саме розпаковував монети і по одній, часом по дві, переносив їх у свій похмурий кабінет, який був розташований позаду будинку і водночас був своєрідним музеєм. Як тільки важкі двері зачинилися за ним, я схопила сітку, якою ловлять креветок, свій шотландський берет і саме збиралася вислизнути з будинку. Та раптом помітила, що брат забув у вітальні одну монету, і вона лежить на довгій лаві під вікном, виблискуючи на сонці. Це була бронзова монета, а її бронзовий колір у поєднанні з обрисами римського носа і міцної шиї зробив голову Цезаря майже точною копією портрета Филипа Ховкера. І в цю мить мені пригадалося, як колись Джайлз розповів Филипові про те, що існує монета з зображенням, котре дуже подібне на портрет Филипа. Уявіть собі, який вихор безумних ідей закрутився у моїй голові. Я уявила собі, що отримала майже казковий подарунок. У мене з’явилася безумна ідея: а що, як я візьму цю монету і віднесу Филипові як знак наших заручин, і це об’єднає нас навіки. Впродовж хвилини подібних думок у моїй голові було дуже багато. А потім переді мною ніби відкрилася глибока прірва, це було усвідомлення того, що я маю намір зробити. Потім з’явилася нестерпна думка, котра аж обпікала мене: як до цього поставиться Артур? Один з Карстерсів — злодій, і цей злодій вкрав скарб Карстерсів. Підозрюю, що за такий вчинок брат погодився б спалити мене на вогнищі, як відьму. І саме лише уявлення про таку фанатичну жорстокість викликало у мене нехіть до його скупої метушливости довкола цих монет, а мені ж так хотілося бути свобідною, і ця свобода чекала на мене біля моря. За вікном було яскраве сонячне світло, вітер і свобода. Я сиділа й роздумувала про те, що цей яскравий світ кличе мене, а потім про мідні монети і запилюжені пакети мого брата, які заповнювали моє теперішнє життя. Живий світ і колекція Карстерсів зійшлися у рішучому двобої.

Але світ древніший від колекції Карстерсів. Коли я бігла заплутаними вуличками до моря, стискаючи у руці монету, мені видавалося, що за мною женуться не лише всі предки роду Карстерсів, а ще й уся Римська імперія. Не лише сріблястий лев з нашого герба, а й сам Цезар наздоганяли мене у повітрі, завиваючи і розвіваючись у повітрі, ніби повітряні змії, поки я врешті не добігла до сухих і пухких дюн ідо вологого піщаного пляжу, де по щиколотки у воді стояв Филип. Він був приблизно за сто ярдів від берега. Небо було червоним від променів вечірнього сонця, і широке пасмо мілководдя було більше схоже на озеро, котре оточене рубіновим полум’ям. І ось тоді, знявши панчохи і взуття, я підбігла до Филипа, а це було доволі далеко від берега. Я оглянулася. Ми були самі, поблизу, ані на березі, ані у морі, не було жодної душі. І тоді я віддала йому монету із зображенням Цезаря.

І саме в цю мить мене охопило якесь незбагненне відчуття, що на мене дивиться чоловік, який стоїть на дюнах. Я майже відразу збагнула, що це просто нерви; цей чоловік був доволі далеко, він більше нагадував чорну цятку, аніж людську постать. Я лише бачила, що він непорушно стоїть і дивиться поперед себе, схиливши набік голову. У мене не було жодних раціональних доказів, що цей чоловік дивиться саме на мене. Він міг дивитися куди завгодно: на корабель, на море, на чайок, врешті, на людей, які прогулювалися неподалік. У кожному разі, це відчуття було пророчим, незалежно від того, звідки воно взялося. Коли я дивилася на нього, він швидко почав прямувати до нас мокрим піском. Чим ближче він підходив, тим краще я бачила, що у нього темне волосся, борода, а на очах — чорні окуляри. Він був одягнений бідно, але доволі пристойно, у все чорне, починаючи від капелюха і завершуючи міцними черевиками. Не вагаючись він зайшов у черевиках у воду і продовжував йти просто до мене, він наближався, ніби куля, котра не схибить.

Я не можу передати вам, що я відчувала, коли він зайшов у воду. Це була якась мішанина жаху і дива. Це було так, ніби раптом ви побачили, як летить будинок. Він лише намочив свої черевики, але в цю мить він видавався мені демоном, який ігнорує закони природи. Якби він завагався, ступивши у воду, все було б природно. А він ішов і дивився на мене, і здавалося, що він навіть не помічає океану. Филип стояв кілька ярдів від мене, повернувшись до мене спиною і розплутуючи сіті. Незнайомець підійшов до мене, між нами залишалося десь зо два ярди, вода майже сягала йому до колін.

І тоді він промовив, чітко і якось неприродно вимовляючи кожне слово:

— Чи ви не були б так ласкаві, щоб і мені подарувати монету з особливим зображенням?

Власне кажучи, в його зовнішності не було нічого надзвичайного: трохи притемнені окуляри, звичайні блакитні очі, і він дивився на мене прямо, навіть не кліпаючи. Темна борода не була ані надто довгою, ані занедбаною, і все ж він видавався якимось зарощеним, тому що борода починалася відразу біля бакенбардів. Його обличчя не було ані хворобливо-жовтим, ані синюшним, навпаки, це було обличчя доволі юної особи. Однак, його шкіра видавалася якоюсь штучною і восковою, а це робило його обличчя дуже неприємним. Єдиною дивною рисою у його зовнішності був ніс, доволі гарної форми, але кінчик носа був якось неприродно вигнутий, так ніби його хтось стукнув дитячим молотком, коли він ще не затвердів. Це викривлення навіть важко було назвати потворністю, та все одно, я навіть не можу висловити, наскільки жахливо це було для мене. В ту мить, як він стояв у воді, а промені сонця виблискували на ньому неймовірними відтінками, він видався мені морською потворою, яка щойно випірнула з глибин закривавленого моря. Я не знаю, чому цей ніс настільки вплинув на мою уяву, та мені почало видаватися, що він може ним ворушити. І в наступну мить він саме так і вчинив.

— А також кожна инша допомога, — продовжував він, якось неприродно і самовдоволено вимовляючи кожне слово, — може допомогти вам позбутися моїх контактів з вашою родиною.

І лише тоді я збагнула, що він мене шантажує, бо йому відомо про крадіжку бронзової монети; всі мої забобонні побоювання і сумніви поглинуло одне-однісіньке, дуже практичне запитання. Як він про це дізнався? Я ж вкрала цю річ несподівано навіть для себе, під впливом імпульсу, і цього ніхто не міг побачити. Тому що я завжди намагалася переконатися, чи мене ніхто не бачить, коли я виходжу на зустріч з Филипом. Я тримала монету у затисненому кулаку, він же не міг мене просвітити рентгенівським промінням! Чоловік, який стояв на дюнах, не міг бачити, що я дала Филипу.

— Филипе! — безпорадно вигукнула я. — Запитай у цього чоловіка, що йому потрібно.

Коли врешті Филип підвів голову від сітей, які він лагодив, його обличчя, принаймні мені так здалося, почервоніло, ніби він розізлився або йому раптом зробилося соромно… а можливо, це було просто проміння вечірнього сонця. А може, це була лише моя хвороблива уява, яка цього вечора виробляла казна що. А Филип лише різко й сердито сказав незнайомцеві:

— Ану геть звідси!

А потім він запросив мене жестом йти за ним на берег, і більше не звертав уваги на дивака у чорному одязі. Потім Филип став на кам’яний берег, який простягався аж до дюн і попрямував додому, можливо вважаючи, що наш переслідувач буде важче йти по нерівному камінню, котре позеленіло і обросло водоростями. А для нас, молодих, ця дорога була звичною. Та мій переслідувач ходив так само витончено, як і розмовляв; і він продовжував йти за мною, старанно добираючи слова і кроки. Я постійно чула позаду його нестерпно ввічливий і огидний голос, поки ми врешті не дійшли до дюн. І тоді Филип не стримався. Він раптово повернувся до незнайомця і промовив:

— Йдіть звідси. Я не можу розмовляти з вами.

І коли чоловік завагався і відкрив уста, щоб щось відповісти, Филип досить сильно вдарив його по обличчі, тому що той просто покотився з вершини найвищої дюни. Потім я побачила, як він повзає, намагаючись підвестися.

Удар Филипа трохи заспокоїв мене, хоча, насправді, це могло лише погіршити справу. Однак, дивлячись на Филипа, не було помітно, що його доблесть викликала у нього піднесений настрій, як це бувало раніше. Він був ніжним, як завжди, однак без гумору; і перш ніж я встигла запитати, у чому справа, він попрощався зі мною біля своєї хвіртки. А на прощання він висловив два зауваження, які видалися мені більше, аніж просто дивними. Він сказав, що, беручи до уваги все, що сталося, мені слід покласти монету на місце, але «поки що» він затримає її у себе. А потім несподівано і зовсім недоречно додав:

— Ти знаєш, що Джайлз повернувся з Австралії?..

Двері пивної відчинилися, і гігантська тінь детектива Фламбо лягла на столик. Отець Бравн представив його дамі, і зробив це легко й переконливо, як зазвичай. Він згадав про досвід Фламбо та про його розуміння у подібних справах; і вже через кілька хвилин дівчина, сама того не помітивши, почала розповідати свою історію з самого початку для двох слухачів. Фламбо вклонився дівчині і, перш ніж сісти, подав священикові невеликий папірець. Отець Бравн дещо здивовано взяв папірець і прочитав: «Кеб до Уегга-Уегга, 379, Мефікін-авеню, Путні». А тим часом дівчина продовжувала:

— Я піднялася вгору крутою вулицею, котра вела до мого будинку. У моїй голові був повний безлад, цей вихор думок не вщух і тоді, коли я врешті дійшла до дверей будинку і на сходах побачила бідон з під молока і чоловіка з викривленим носом. Молочний бідон говорив про те, що прислуга вже пішла, а Артур, як завжди, занурився у похмурі роздуми, сидить у своєму кабінеті і не чує дзвінка. Отож, не було нікого, хто міг би допомогти мені, окрім брата, а його допомога була для мене крахом. У відчаї я ввіткнула в руку жахливого незнайомця два шилінги і сказала йому, щоб він задзвонив через кілька днів, коли я про все подумаю. Він пішов незадоволений, але набагато слухняніше, аніж я очікувала, можливо, він ще не прийшов до тями після падіння на дюнах. І я з якимось мстивим задоволенням дивилася, як віддаляється його спина, на якій білів пісок. Він завернув за ріг, минувши зо шість будинків.

І лише тоді я відчинила двері, ввійшла, зробила собі чай і спробувала впорядкувати думки. Я зручно всілася у вітальні, біля вікна, котре виходило у сад, освітлений слабкими променями сонця. Та я була надто спантеличена, щоб милуватися квітами. Моє збентеження лише зросло, тому що я побачила все це ніби сповільнено.

Людина або чудовисько, котре я щойно відігнала, стояла посеред саду. Звичайно, ми всі читали купу книжок про різні блідолиці фантоми у темряві; але те, що я побачила, було набагато жахливіше. Його обличчя й не було блідим, навпаки можна було помітити восковий рум’янець на обличчі, котре більше нагадувало манекен у перукаря. Він стояв, повернувшись обличчям до мене, і я передати вам не можу, яким жахливим він мені видавався серед тюльпанів й инших барвистих квітів. Він виглядав, мов воскова фігура, яку поставили посеред саду.

Однак, помітивши, що я поворухнулася, він миттю повернувся і вибіг через задню хвіртку, яка була відчинена. Напевно, саме через неї він потрапив у наш сад. Ця боязкість була настільки несхожа на зухвалість, з якою він увійшов у море, що я відчула полегшення. Я навіть уявила, що він злякався Артура. У кожному разі, я заспокоїлася, тихо пообідала (тому що Артура не можна було турбувати, коли він працював у своєму музеї). Мої думки отримали свободу і втекли до Филипа і, напевно, там і залишились. Я сиділа й байдуже дивилася на инше вікно, за яким до того часу було вже темно, і воно було схожим на грифельну дошку. Мені привиділося, щодо скла прилипло щось на кшталт слимака. Та коли я придивилася уважніше, то побачила, що це «щось» подібне на людський палець, притиснений до скла. В мені одночасно прокинулись відвага і побоювання, я кинулася до вікна, потім відскочила від нього, намагаючись стримати крик, який міг почути Артур.

Це був не палець і не слимак. Це був кінчик кривого носа, притиснений до скла; обличчя і широко відкриті очі, яких я спочатку не побачила, видалися мені сірими, як у примари. Я заслонила вікно, втекла до своєї кімнати і зачинилася. Але присягаюся, у своїй кімнаті я теж побачила вікно, до якого ззовні притиснувся викривлений ніс того чудовиська.

Напевно, було краще піти до Артура. Якщо ця кривоноса потвора повзала довкола будинку, наче кішка, то у неї могли бути гірші наміри, аніж просто шантаж. Мій брат, можливо, й вигнав би мене і прокляв навіки, але в цю мить він би захистив мене, він все-таки джентльмен. Після кількахвилинних роздумів я повернулася, постукала у двері братової кімнати, увійшла і побачила ще гірше видовище.

Крісло було пусте, брата у кімнаті не було. Зате чоловік з викривленим носом нахабно сидів біля лампи і читав одну з книг Артура, навіть не знявши капелюха. Було очевидно, що він чекає на Артура. Його обличчя було спокійне і зосереджене, але кінчик носа залишався найрухливішою частиною, і тепер, як мені видалося, перехилився вправо. Це було огидно, коли він переслідував мене і спостерігав за мною, та його байдужість щодо моєї присутности була просто жахливою.

Здається, я закричала голосно і протяжно, та це несуттєво. Важливо инше: я віддала йому всі гроші, які у мене були, а також велику суму в цінних паперах, які, до речі, я не мала права чіпати, хоча вони й належать мені. Врешті він пішов, тактовно і багатослівно вибачаючись, це було так неприємно. А я сіла, відчуваючи, що все зруйноване. Однак, цієї ж ночі цілком випадково прийшло спасіння. Артур, який виїхав до Лондона (він часто так робив), несподівано, посеред ночі, повернувся. Він просто сяяв від щастя, виявляється, йому вдалося знайти ще одну дорогоцінну монету, котра могла стати окрасою навіть для його колекції. Він був такий щасливий, що я ледь не зізналася у крадіжці монети. Та мені це не вдалося. Його настільки переповнювали власні плани, що все инше його просто не цікавило. Оскільки братова угода могла не вдатися, він наполіг на тому, щоб я негайно зібрала всі речі і поїхала разом з ним на квартиру, яку він винайняв у Фуллемі, бо хотів бути якомога ближче до антикварного магазину. Ось так, несподівано для себе, посеред ночі я втекла від свого ворога… і від Филипа. Брат багато часу проводив у Кенсінгтонському музеї, а я, щоб бодай створити ілюзію самостійного життя, заплатила за кілька уроків у мистецькій школі. Сьогодні увечері я саме поверталася з занять, коли раптом помітила, що назустріч мені суне ця кривоноса потвора. І я зайшла сюди, щоб сховатися і відпочити.

Я повинна сказати ще дещо. Я не заслуговую на допомогу і не скаржуся на покарання, саме так і мало все трапитися. Але я ніяк не можу збагнути: як це сталося? Мене карає якийсь фатум? Або хто, окрім Филипа і мене, може знати про те, що я дала йому маленьку монетку посеред моря, коли поруч не було ані душі?

— Екстраординарна проблема, — погодився Фламбо.

— І її вирішення таке ж, — доволі похмуро завважив отець Бравн. — Міс Корстерс, чи ви будете вдома, якщо ми відвідаємо вас у Фуллемі приблизно через півтори години?

Дівчина мовчки поглянула на священика, потім підвелася, одягаючи пальчатки.

— Так, — відповіла вона, — я буду вдома. — І відразу ж вийшла з пивної.

Цього вечора детектив і священик продовжували обговорювати цей дивний випадок і врешті підійшли до буднику в Фуллемі. Варто додати, що цей будинок не надто пасував до родини Корстерсів, навіть у якості тимчасового житла.

— Звичайно, якщо мислити поверхово, — сказав Фламбо, — то насамперед хочеться згадати про загадкового австралійського брата, який колись ледь не попався. Тепер він міг несподівано повернутися на батьківщину, й у нього можуть бути такі жалюгідні співучасники. Але я не можу збагнути, як він може бути замішаний у цій справі, хіба що…

— Що «хіба що»? — терпляче перепитав його співрозмовник.

Фламбо відповів уже тихіше:

— Хіба що залицяльник також якимсь чином замішаний у цій справі, і він якраз може бути найбільшим негідником. Австралієць знав, що Ховкеру хотілося мати монетку. Але ніяк не можу допетрати, як брат міг дізнатися, що Ховкер отримав її. Хіба що Филип подав йому якийсь сигнал на берег, йому або його помічникові.

— Ви маєте рацію, — з повагою відповів священик.

— А ви помітили ще одну деталь? — нетерпляче продовжував Фламбо. — Цей Ховкер чув, як ображають його кохану, але навіть не намагався її захистити. Він вдарив нападника лише тоді, коли вони були на м’якому піску, де йому було легко вдати переможця у несправжній бійці. Якби він ударив суперника на скелі, він міг би добряче його скалічити.

— Ви знову маєте рацію, — отець Бравн схвально кивнув.

— А тепер знову почнімо все спочатку. Тут потрібно кілька учасників, не надто багато, але й не менше трьох. Для самовбивства потрібен один учасник, для вбивства — двоє, а для шантажу — щонайменше троє.

— Чому? — м’яко запитав отець Бравн.

— Як це «чому»? Це ж очевидно! — вигукнув Фламбо. — Один, щоб було кого викрити, один, щоб погрожувати викриттям, і ще один, для якого викриття буде шоком.

Після задумливої павзи отець Бравн врешті відізвався:

— Фламбо, ви робите логічну помилку. Три особи потрібні як носії ідеї. Та у якості виконавців достатньо й двох.

— Що ви маєте на увазі?

— А чому б шантажистові власноруч, так би мовити, не погрожувати жертві? — тихо продовжував священик. — Для прикладу візьмімо непитущу дружину. Своєю поведінкою вона примушує чоловіка приховувати, що він відвідує паби, а потім вона власноруч, але зміненим почерком, пише йому листи, погрожуючи в них розповісти все дружині. Яка різниця, хто пише ці листи? Або, ось инший приклад. Припустімо, що батько забороняє синові грати на гроші, а потім, перевдягнувшись, погрожує йому батьківським невдоволенням. Або припустімо… Але, друже мій, ми вже прийшли…

— Господи! — вигукнув Фламбо, — видумаєте, що…

Хтось жваво збіг сходами, і в помірному світлі ліхтаря співрозмовники побачили профіль, який був дуже схожий на профіль з римської монети.

— Міс Корстерс, — промовив Ховкер без зайвих церегелів, — не хотіла заходити до будинку, поки ви не прийдете.

— Гаразд, — довірливо промовив отець Бравн, — а вам не видається, що їй краще взагалі не заходити до цього будинку і залишатися під вашою опікою? Бачите, мені видається, що ви самотужки здогадалися про все.

— Так, — вже тихіше відповів молодий чоловік. — Я здогадався про все ще на дюнах, саме тому я й вдарив його на м’якому піску.

Фламбо взяв від дівчини ключ, а від Ховкера — монету, потім пропустив усіх усередину будинку і швидко ввійшов у вітальню. Там був лише один чоловік. Це був той, кого отець Бравн бачив з вікна таверни, тепер він стояв, притиснувшись спиною до стіни, як зацькована тварина. Він навіть зараз стояв у чорному пальто, під яким був коричневий домашній халат.

— Ми прийшли, — ввічливо почав розмову отець Бравн, — щоб віддати монету її власникові. — І він вказав рукою на чоловіка з кривим носом.

Очі Фламбо широко відкрилися від здивування.

— Цей чоловік — колекціонер? — запитав він.

— Це містер Артур Корстерс, — впевнено відповів священик, — і він дещо незвично колекціонує монети.

Чоловік страшенно зблід, і тепер кривий, штучний ніс настільки виділявся, що був схожий на якусь самостійну і комічну деталь. Він щось говорив, однак це була лише розпачлива спроба зберегти власну гідність.

— Ви повинні подивитися, — промовив він, — що я втратив не всі родинні цінності.

І раптом він різко повернувся і вийшов у сусідню кімнату, гучно зачинивши двері.

— Зупиніть його! — вигукнув отець Бравн, кинувшись вперед і перечепившись через крісло. Фламбо кілька разів шарпнув двері, і врешті вони відчинилися. Та було надто пізно.

У мертвій тиші Фламбо пройшов через кімнату і зателефонував лікареві й у поліцію.

Порожній медичний флакон лежав на підлозі. Впоперек столу лежало тіло чоловіка у коричневому халаті, з-під тіла виглядали розірвані паперові пакетики, з яких висипалися зовсім не римські, а звичайні англійські монети.

Священик взяв у Фламбо монету з зображенням Цезаря.

— Ось це і все, — сказав він, — що залишилося від колекції Корстерсів.

Після доволі протяжної павзи він продовжував лагідніше, аніж зазвичай:

— Заповіт, який залишив схиблений на своїй колекції батько, був жорстоким, і, як ви бачите, син образився. Він усім серцем ненавидів ті римські монети, і щораз сильніше полюбив справжні гроші, яких батько не залишив йому. Він не лише почав продавати монети, одна за одною, а й опустився до найбільш негідних способів, щоб заволодіти бажаним. Він навіть почав шантажувати своїх рідних. Він шантажував свого брата, який повернувся з Австралії, за його давній і давно забутий злочин (саме тому він і взяв кеб до Уегга-Уегга в Путні). Він шантажував сестру, яка поцупила монету, тому що цю пропажу міг помітити лише він. До слова, саме тому в неї й виник цей надприродний здогад, коли він стояв далеко на дюнах. Часом буває так, що постать або якась поза швидше нагадають нам когось, аніж добре замасковане обличчя навпроти нас.

Знову запанувала тиша.

— Нічого собі, — пробурмотів детектив, — отож великий нумізмат і колекціонер виявився звичайнісіньким скнарою.

— А хіба це така велика відмінність? — спокійно запитав отець Бравн. — А що такого поганого є у скнарі, чого не буває у колекціонера? Що в них поганого, окрім… «не робитимеш собі ніякого різьбленого ідола і ніякої подобизни… не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо Я…» Але нам варто піти й подивитися, як почуваються бідні молоді люди.

— Гадаю, — відповів Фламбо, — незважаючи ні на що, молоді люди почуваються дуже добре.

Бузкова перука

Містер Нат, працьовитий редактор газети «Дейлі реформер», сидів за своїм столом. Під жваве тріскотіння друкарської машинки, на якій вистукувала енергійна панянка, він читав листи і корегував гранки.

Це був товстуватий симпатичний чоловік, одягнений у сорочку та жилетку. Його рухи були різкими, рот доволі виразний, але по-дитячому круглі й блакитні очі зраджували замріяність і збентеження, а це дещо суперечило його діловитості. Однак це було зовсім не оманливе враження. Як і багато журналістів, наділених владою, він жив під постійним страхом: він боявся, що його звинуватять у наклепі, і боявся втратити клієнтів, які друкують в газеті свої оголошення, він боявся недогледіти друкарську помилку і боявся, що його звільнять.

Його життя було схоже на ланцюг знавіснілих компромісів між власником газети (а отже, й редактора), підстаркуватим і безмозким миловаром, і штатом працівників, яких він особисто набрав у свою редакцію; деякі з них були знаменитими журналістами з великим досвідом (а це було ще гірше) і ставилися до політичного спрямування газети зі щирим ентузіязмом.

Лист від одного з них лежав перед редактором, а він, незважаючи на всю свою рішучість та непохитність, здається, не наважувався прочитати його. Замість того він взяв гранку, переглянув її блакитними очима й блакитним олівцем перекреслив слово «перелюб», написавши зверху «недостойна поведінка», потім замінив слово «єврей» на «чужоземець», задзвонив і віддав гранки нагору.

Потім, з глибокодумним поглядом, він усе-таки розпечатав конверт, на котрому була поштова марка з Девоншира, і взявся читати лист від одного з найталановитіших своїх співробітників:

«Дорогий Нате! Я бачу, ви цікавитеся і привидами, і герцогами. Може, ми розмістимо статтю про цю підозрілу історію про Ерів з Ексмура, яку місцеві пліткарі називають „Диявольське вухо Ерів“? Як вам відомо, глава родини, герцог Ексмур, один з тих справжніх аристократів і манірних консерваторів, яких у наш час залишилося небагато. Це один з тих тиранів, чиї застарілі погляди ми неодноразово коментували. Гадаю, я натрапив на історію, яка може бути вигідною для нас.

Зрозуміло, що я не вірю в стару легенду про Якова І; а що стосується вас, то ви, певно, ні в що не вірите, навіть у журналістику. Ця легенда, як ви пам’ятаєте, пов’язана з найчорнішою подією в історії Англії: мені йдеться про те, як ця відьма Френсіс Говард отруїла Овербері, і про той містичний жах, який примусив короля помилувати вбивць. Багато хто вважав, що тут замішані якісь чари; подейкують, що один зі слуг підслухав біля дверей розмову короля і Карра, і його вухо дивом розрослося і набуло жахливих розмірів, — ось наскільки страшною була таємниця, яку він підслухав. Довелося його щедро винагородити землями і золотом, і навіть зробити його родоначальником герцогського роду, а „диявольське вухо“ все одно часом з’являється в цій родині. Ви, звичайно ж, не вірите у чорну магію; та навіть якби ви вірили у щось подібне, все одно не розмістили б такий репортаж у вашій газеті. Навіть якби якесь чудо сталося у вашому офісі, ви все одно намагалися б це замовчати, адже у наш час навіть серед єпископів є агностики. Зрештою, йдеться зовсім не про це. Важливо те, що у сім’ї Ексмурів справді діється щось дивне; це щось природне, але, насмілюся припустити, анормальне. І щось мені видається, що „вухо“ якось причетне до цього: це може бути символ або ілюзія, а може, хвороба або ще щось. Якщо вірити деяким переказам, то після Якова І кавалери з цього роду почали носити довге волосся лише для того, щоб сховати вухо першого лорда Ексмура. Хоча, це також може бути вигадкою.

Ось чому я сповіщаю все це вам: мені видається, що ми зробимо велику помилку, нападаючи на аристократів лише за те, що вони носять діяманти або п’ють шампанське. Багатьом людям вони саме тим і подобаються, що вміють добре проводити час. Але я вважаю, що ми надто поступаємося, коли погоджуємося з тим, що приналежність до аристократії робить цих людей щасливими. Я пропоную вам серію статей, де спробую показати, що в деяких з цих величезних палаців царює похмура, нелюдська, і навіть диявольська атмосфера. Таких прикладів знайдеться чимало; а на початок годі й вигадати щось краще, як „Вухо Ексмура“. Гадаю, до кінця тижня мені вдасться віднайти всю правду про нього.

Завжди Ваш, Френсіс Фін»

Містер Нат задумався на мить, роздивляючи свій лівий черевик, а потім голосно, рішуче і без будь-яких ознак життя у голосі, роблячи наголос на кожному складі, промовив:

— Міс Барлоу, будьте такі ласкаві, надрукуйте лист містерові Фіну.

«Дорогий Фіне, гадаю, це годиться. Рукопис повинен бути в нас у суботу.

Ваш Е. Нат»

Цей старанно опрацьований лист він вимовив, ніби одне слово; а міс Барлоу одним духом відстукала його на друкарській машинці, ніби це й справді було одне слово. Потім він узяв инші гранки і синій олівець, і переправив слово «надприродній» на «чудесний», а «розстріляли на місці» — на «зупинили».

Такою приємною і корисною справою містер Нат займався аж до суботи, яка застала його за цим же столом, коли він диктував машиністці черговий текст і працював тим самим олівцем, виправляючи першу статтю Фіна. У вступі Фін накинувся на аристократів за їхні лиховісні таємниці, дух безнадійності та розпачу. Все це було написано у чудовому стилі, з влучними висловами, та редактор, як і годиться, доручив комусь поділити текст на малі частини з яскравими підзаголовками, щось на штиб «Знатна дворянка й отрута», «Жахливе вухо», «Круки у своєму гнізді» і так далі, використовуючи всі можливі варіянти. Потім Фін детально переповідав легенду про «Вухо», про яку він згадував у першому листі, а щойно тоді поділився власними відкриттями:

«Я знаю, що серед журналістів прийнято розмішувати закінчення розповіді на початку статті й робити з нього заголовок. Я також знаю, що журналістика часто зводиться до того, щоб інформацію „помер лорд Джонс“ сповістити тим людям, які до того навіть не підозрювали, що лорд Джонс взагалі колись існував. Я вважаю, що це, як багато инших журналістських звичаїв, не має нічого спільного зі справжньою журналістикою, і що у цьому випадку „Дейлі Реформер“ повинна показати гідний приклад для наслідування. Я маю намір висвітлювати події такими, якими вони є насправді. Також я назву справжні імена дійових осіб, і багато хто з них готовий засвідчити достовірність моєї розповіді. А що стосується заголовку та сенсаційних узагальнень, то ви отримаєте їх на завершення.

Отож, я йшов доріжкою для пішоходів, котра простягалася через чийсь фруктовий садок у Девонширі. Ця місцина всім своїм виглядом нагадувала мені про девонширський сидр, і, ніби навмисне, стежина привела мене до невеличкої таверни. Це була довга і низька споруда, насправді вона складалася з котеджу та двох комор, над якими була суцільна солом’яна покрівля. Вона була схожа на пасма коричневого та сірого волосся, яке виросло тут ще в доісторичні часи. Біля дверей була вивіска з написом „Блакитний дракон“, а під нею — довгий стіл. Такі столи часто можна було побачити біля кожної англійської таверни, ще до того, як непитущі вкупі з пивоварами занапастили нашу свободу. За цим ось столом сиділо троє джентльменів, які могли б жити сто років тому.

Тепер, коли я ближче познайомився з ними, то без особливих зусиль можу описати свої враження. Але тоді ці люди видалися мені примарами. Головною фігурою в цій групі був огрядний чоловік, що сидів у центрі, обличчям до мене. Він був у чорному одязі, з рум’яним, навіть апоплексичним, обличчям, високим лобом і насупленими бровами. Коли я уважніше придивився до нього, то й сам не міг збагнути, чому його особа наштовхнула мене на думки про старовину. Можливо, таке враження на мене справив крій його білого комірця і ще глибокі зморшки на лобі.

Ще важче передати враження, які на мене справив чоловік, що сидів з правого боку столу. Правду кажучи, вигляд у нього був цілком буденний, таких можна зустріти на кожному кроці. Кругле обличчя, темне волосся, короткий ніс, схожий на картоплину, він також був одягнений у чорну сутану, щоправда, строгішого крою. Як тільки я побачив його капелюх з широкими, вигнутими крисами, який лежав на столі, я відразу зрозумів, чому його вигляд нагадав мені про старовину. Це був католицький священик.

А третій чоловік був, напевно, головною причиною моїх дивних вражень. Він сидів з протилежного боку столу і не виділявся ані зростом, ані одягом. Його худющі кінцівки щільно обтягували вузькі рукави та штани. Обличчя у чоловіка було бліде, навіть жовтувате, ніс — орлиний, він видавався похмурим також тому, що запалі щоки були підперті старомодним комірцем. А волосся, котре мало б бути темно-коричневим, насправді мало дивний тьмяно-багряний відтінок, а в поєднанні з жовтуватим обличчям воно видавалося навіть не рудим, а фіолетовим. Цей відтінок впадав у вічі особливо тому, що волосся було неприродно густе й довге, до того ж — було завитим. Однак, після ретельних роздумів, я прийшов до висновку, що враження старовини робили високі бокали, кілька цитрин на столі та дві глиняні люльки. А також та історія, котра сягала давнини, адже саме через неї я прибув у цю місцину.

Таверна була відчинена. Я, як бувалий репортер, недовго думаючи, сів за довгий стіл і замовив сидр. Огрядний чоловік у чорному одязі був доволі обізнаним, особливо у тому, що стосувалося довколишніх пам’яток старовини; низенький чоловік у сутані був менш говірким, однак він видався мені більш освіченим. Ми розговорилися. Однак третій з них, підстаркуватий джентльмен у вузьких штанах, виглядав стриманим і зарозумілим до тих пір, поки я не згадав у розмові про герцога Ексмура та його предків.

Мені видалося, що двоє моїх співрозмовників дещо збентежилися, зате третій відразу пожвавився. Він говорив стримано, а вимова свідчила про те, що я маю справу з освіченим джентльменом. Пихкаючи люлькою, він почав розповідати різні жахливі історії — про те, як один з Ексмурів повісив власного батька, а инший прив’язав свою дружину до підводи і так наказав проволокти її через усе село і бити при цьому батогами, а ще инший підпалив церкву, де було багато дітей, і так далі.

Деякі з його розповідей зовсім не придатні до друку, як наприклад історія про Червоних монахинь, або огидна історія про плямисту собаку, або історія про те, що трапилося у каменоломні. Та він спокійнісінько сидів, манірно попиваючи вино з високого келиха, і перелічував оці всі непоштиві й ганебні історії.

Я помітив, що огрядний чоловік навпроти мене, намагається делікатно зупинити Нашого співрозмовника, однак з поваги до нього, він так і не наважився цього зробити. Низенький священик, який сидів в иншому кінці стола, не виглядав збентеженим. Він зосереджено роздивлявся стіл і слухав розповіді старого джентльмена, а з його обличчя можна було зрозуміти, наскільки йому боляче слухати це.

— Здається, вам не надто подобається родовід Ексмурів, — звернувся я до оповідача.

Він уважно подивився на мене, манірно стиснувши губи, потім різко розбив свою люльку та келих об стіл, підвівся і випрямився в увесь зріст — досконалий джентльмен з запальною вдачею.

— Ці джентльмени можуть вам розповісти, — промовив він, — чи у мене є причини на те, аби захоплюватися родоводом Ексмурів. З давніх-давен прокляття Ерів нависає над цією околицею, і багато хто постраждав від цього. Ці панове знають, що немає нікого, хто постраждав би більше, аніж я.

Він роздушив каблуком осколок келиха, який упав на землю, і пішов геть. Через кілька хвилин він ніби розчинився у вечірніх сутінках, поміж стовбурами старезних яблунь.

— Надзвичайно дивний джентльмен, — звернувся я до своїх співрозмовників. — Ви часом не знаєте, що йому зробила родина Ексмурів? Хто він?

Огрядний чоловік у чорному одязі несамовито вирячився на мене, ніби бик, якого от-от мали забити. Мені навіть здалося, що він не зрозумів запитання. Та врешті промовив:

— Як? То ви не знаєте, хто це?

Я заперечливо похитав головою, і за столом знову запанувала тиша. Потім низький священик, все ще дивлячись у стіл, сказав:

— Це герцог Ексмур.

І перш ніж я встиг отямитися від почутого, він спокійнісінько додав:

— А це доктор Мал, бібліотекар герцога. Моє прізвище — Бравн.

— Але, — затинаючись, врешті вимовив я, — якщо він — герцог, то навіщо він так паплюжить своїх предків?

— Здається, він справді вірить, що вони прокляли його, — відповів отець Бравн. А потім дещо недоречно додав: — От тому він і носить перуку.

Минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що він хоче цим сказати.

— Ви натякаєте на ту легенду про химерне вухо? Я, звичайно ж, чув про неї, та це, поза сумнівом, лише забобони й вигадки, хоча вони могли виникнути на основі якоїсь реальної події. Якось я подумав, що це могло бути своєрідним поясненням каліцтва. У шістнадцятому столітті так карали злочинців — їм відрізали вуха.

— Не думаю, що йдеться про це, — задумливо відповів низенький священик. — Ми всі знаємо, що ані наука, ані закони природи не заперечують того, що у родинні може траплятися спадкове каліцтво. Наприклад, коли одне вухо набагато більше, аніж другого.

Бібліотекар міцно стиснув велику і лису голову великими червоними руками, він сидів у позі людини, котра обдумує власні обов’язки.

— Ні, — врешті простогнав він, — все-таки ви несправедливі до цього чоловіка. Ви зрозумійте, у мене немає причин, щоб захищати його, або хоча б зберігати йому вірність. Він поводився зі мною, як тиран, зрештою, так само, як з иншими. Не думайте, що якщо він посидів отут з нами, то відразу перестав бути лордом у найгіршому сенсі цього слова. Він покличе слугу, який знаходиться за милю від нього, і накаже йому задзеленчати дзвоником, що стоїть біля нього, лише для того, щоб инший слуга, який знаходиться за три милі, приніс йому сірники, до яких потрібно зробити лише три кроки. Йому потрібен лакей, щоб ніс його ціпок, і ще один, щоб подавати йому в театрі бінокль, і ще…

— Зате йому не потрібен камердинер, щоб чистити одяг, — на диво холодно втрутився священик. — Тому що камердинер міг би почистити ще й перуку.

Бібліотекар повернувся до нього, здається, зовсім забувши про мою присутність. Він був дуже схвильованим, а вино ще й розігріло його.

— Я не знаю, звідки вам це відомо, отче Бравне, — сказав він, — та ви маєте рацію. Він доручає иншим робити замість себе майже все, та одягається без сторонньої допомоги. І завжди на самоті. Якщо б хтось тільки з’явився біля дверей його вбиральні, того відразу ж вигнали б з роботи, навіть не давши рекомендацій.

— Милий чоловік, — зауважив я.

— Ні, він не милий, — просто відповів доктор Мал. — І все-таки я продовжую наполягати: ви несправедливі стосовно нього. Джентльмени, герцог справді відчуває гіркоту родинного прокляття, про котре він щойно говорив. Цей чоловік з величезним соромом і страхом ховає під перукою щось дуже жахливе, що, як він вважає, не може побачити людське око. Я знаю, що це правда; також знаю, що це не звичайне каліцтво і не спотворення, завдане злочинцями. Це щось зовсім инше. Мені відомо, що йдеться про щось набагато страшніше. Я чув розповідь на цю тему одного чоловіка, а він набагато мужніший, аніж ми з вами. Так ось, він намагався проникнути в цю таємницю, та це його так налякало, що відмовився від свого задуму й утік.

Від здивування я аж рота роззявив, а Мал продовжував, усе ще стискаючи руками обличчя і зовсім забувши про мою присутність.

— Я можу розповісти про це, отче, тому що цим хочу захистити герцога, а не зрадити його. Ви ніколи не чули про ті часи, коли він ледь не втратив усі свої маєтки?

Священик заперечливо похитав головою; і бібліотекар продовжив свою розповідь, яку він почув від свого попередника. А той, як ми зрозуміли з розповіді, був для доктора Мала і наставником, і покровителем, і викликав безумовну довіру. Спочатку це була звичайна розповідь про розорення знатного роду та про родинного адвоката. Цей адвокат, проте, обманював досить чесно, сподіваюся, ви розумієте, про що я кажу. Замість того щоб використовувати довірені йому фонди, він скористався необачністю герцога і втягнув цю родину у фінансову кризу. І тоді бідолашний герцог уже був змушений віддати адвокатові свої гроші не на зберігання, а в повноцінну власність.

Адвоката звали Ісаак Грій, та герцог завжди називав його Єлисей; можливо, тому, що він був цілком лисий, хоча йому ще не виповнилося й тридцяти. Його кар’єра розвивалася дуже стрімко, хоча її початки доволі брудні: він був поліцейським агентом чи інформатором, потім — лихварем. А згодом, коли він став повіреним Ексмурів, у нього вистачило розуму, аби дотримуватися формальностей, аж поки він не завдав вирішального удару. Він зробив це під час обіду: старий бібліотекар стверджував, що й до сьогодні пам’ятає, як виглядали вишукані абажури й карафки, коли непоказний адвокат з посмішкою на обличчі запропонував герцогові, аби той віддав йому половину свого маєтку. Того, що було потім, неможливо забути: у мертвій тиші герцог схопив карафку й розбив її на лисій голові адвоката так само раптово, як сьогодні розбив склянку. На голові адвоката залишилася трикутна рана, його погляд змінився, а от посмішка залишалася незмінною. Похитуючись, він підвівся і завдав удару у відповідь, зрештою, цього можна було від нього сподіватися.

— Я навіть радий, — сказав він, — оскільки тепер я зможу забрати від вас цілий маєток. Закон буде на моєму боці.

Кажуть, що обличчя Ексмура було білим, як полотно, та блиск в його очах не згас.

— Закон буде на вашому боці, — відповів він, — та ви не отримаєте мого маєтку. Чому? Та тому що це було б для мене крахом. І якщо ви задумаєте забрати мої володіння, то я… то я зніму перуку. Ви, нікчемний, обскубаний півень, будь-хто може дивитися на вашу жалюгідну лисину. Та якщо хтось погляне на мою голову, то, присягаюся, це буде остання мить його життя.

Думайте, що хочете, і робіть які завгодно висновки, та Мал клянеться усім на світі, що адвокат якусь мить стояв з відкритим ротом і розмахував кулаками, а потім просто вибіг з кімнати і більше ніколи не з’являвся в цій околиці. З того часу Ексмура бояться більше не як землевласника і суддю, а як чаклуна.

Доктор Мал супроводжував свою розповідь доволі театральними жестами, і робив це з дещо перебільшеним, як на мене, ентузіязмом. До того ж мені здалося, що вся ця історія більше схожа на звичайнісіньке базікання старого хвалька. Та перш ніж завершити першу частину свого розслідування, мушу визнати, що я зробив кілька запитів і отримав підтвердження його розповіді. Старий сільський аптекар розповів мені, що якось уночі до нього прийшов лисий чоловік у фраку, який назвався Ґріном, та попросив обробити і заклеїти пластиром трикутну рану на лобі. А зі старих газет і судової документації я довідався, що якийсь Грін погрожував герцогові судовим процесом, який таки почався».

Містер Нат, редактор газети «Дейлі Реформер», написав кілька вкрай нерозбірливих слів на першій сторінці рукопису, потім на полях зробив кілька зовсім незрозумілихпозначок і голосно звернувся до міс Барлоу:

— Надрукуйте лист містеру Фіну.

«Дорогий Фіне, ваш рукопис цілком годиться, мені лише доведеться поділити його на частини з підзаголовками. Поза тим, в цій історії нашим читачам не сподобається католицький священик, навчіться врешті враховувати вподобання читачів з передмість. Я виправив його на містера Бравна, спіритуаліста.

Ваш Е. Нат».

Декілька днів пізніше цей енергійний та розсудливий редактор читав другу частину розповіді містера Фіна про таємниці великосвітського життя, і його блакитні очі відкривалися все ширше і ширше. Рукопис починався так:

«Я зробив вражаюче відкриття. Сміливо зізнаюся, що це перевищило всі мої сподівання, і буде просто потрясінням для читачів. Я стверджую, без тіні марнославства, що все, про що тут пишу, читатимуть у всій Европі, а також в Америці та колоніях. Я дізнався про все за тим же звичайнісіньким сільським столом, у тому ж яблуневому саду.

Цю розповідь я завдячую низенькому священику на прізвище Бравн; він — надзвичайна людина. Товстий бібліотекар залишив нас, можливо, він засоромився власної балакучості, а може, був стурбований тим приступом гніву, в якому нас залишив його таємничий господар. У кожному разі, він пішов услід за герцогом. Отець Бравн взяв зі столу цитрину і почав розглядати її з дивним задоволенням.

— Який прекрасний колір у цієї цитрини! — промовив він. — А от у перуці герцога колір мені зовсім не подобається.

— Здається, я вас не зовсім розумію, — відповів я.

— Насмілюся ствердити, що у нього є вагомі причини на те, щоб ховати власні вуха, подібно, як король Мідас, — продовжував священик з бадьорою простотою, котра за цих обставин видавалася мені дещо легковажною. — Я цілком розумію, що набагато краще було б закрити їх волоссям, а не залізними пластинами або шкіряними навушниками. Та якщо він вибрав волосся, то чому воно має неприродній колір? Такого кольору волосся не було ні в кого у цьому світі. Його перука більше схожа на хмарину в променях вечірнього сонця, що сховалася за верхівками дерев. Чому він ретельніше не приховує своє родинне прокляття, якщо справді соромиться його? Хочете, я скажу вам, чому… Та тому, що він зовсім його не соромиться. Він ним пишається.

— Як можна пишатися такою потворною перукою і такою потворною родинною історією? — запитав я.

— Усе залежить від того, — відповів дивний низький чоловічок, — як ви ставитеся до подібних справ і речей. От, наприклад, у вас не набагато більше снобізму та марнославства, ніжу всіх нас. Скажіть мені, хіба часом вам не видається, що це не так вже й погано похвалитися родинним прокляттям? Хіба ви не пишалися б, якби спадкоємець жахливого роду Гламісів назвав вас своїм приятелем? Або якби родина Байронів довірила вам, і лише вам, зловісні таємниці свого роду? А тому не варто надто суворо судити аристократів за їхні слабкості та снобізм у ставленні до своїх бід, тому що ми на їхньому місці поводилися б так само.

— І справді, ви маєте рацію! — вигукнув я. — Так-так, це правда! У родині моєї матері була легенда про фею, яка попереджала про смерть; і мушу визнати, що у важкі хвилини мого життя це мене втішало.

— Пригадайте собі, — продовжував священик, — який потік отрути вилився з тонких губ герцога, коли ви згадали про його предків. Хіба він почав би розповідати першому зустрічному про всі ці жахіття, якби не пишався ними? Він не приховує того, що носить перуку, він не приховує свого походження, він не приховує родинного прокляття, він не приховує родинних злочинів, але…

Голос низенького чоловіка змінився так раптово, він різко стиснув свій кулак, а його очі так несподівано заблистіли й округлилися, ніби у сови, яка щойно прокинулася, що у всіх склалося враження, немовби за столом стався маленький вибух.

— Але, — завершив він, — герцог справді зберігає таємницю свого одягання.

В цю мить мої нерви максимально напружилися, оскільки з-за рогу будинку у товаристві бібліотекаря вийшов герцог з волоссям, що мало колір заходу сонця. Вони мовчки наближалися до нас. Перш ніж герцог підійшов настільки близько, щоб почути нашу розмову, отець Бравн цілком стримано додав:

— Чому ж він так приховує таємницю своєї бузкової перуки? Мабуть, тому, що це зовсім не та таємниця, про яку ми з вами думаємо.

Герцог підійшов до нас і з притаманною йому гідністю сів на своє місце за столом. Бібліотекар тупцяв на одному місці, як величезний ведмідь, і не наважувався сісти. Герцог з цілковитою серйозністю звернувся до низенького священика:

— Отче Бравн, — сказав він, — доктор Мал повідомив мені, що ви прибули сюди, аби звернутися до мене з проханням. Я не стверджуватиму, що все ще сповідую релігію своїх предків, та, в пам’ять про них і перші дні нашого знайомства, я готовий вислухати вас. Однак, гадаю, ви бажаєте розмовляти без свідків.

Те, що залишилося у мені від джентльмена, примусило мене підвестися. А те, що було в мені від журналіста, змушувало стояти в очікуванні. Перш ніж я вийшов із цього заціпеніння, священик різким рухом руки зупинив мене.

— Якщо ваша світлість вислухає моє прохання, — промовив він, — і якщо я зберіг ще право давати вам поради, то наполягав би на тому, щоб нашу розмову чуло якомога більше осіб. Я всюди зустрічаю сотні людей, серед яких є навіть багато моїх одновірців, і їхня уява отруєна забобонами і чарами. Благаю вас: зруйнуйте це неподобство! Я хотів би, щоб увесь Девоншир побачив, як ви це зробите!

— Даруйте великодушно, але що я маю зробити?! — запитав герцог, а його брови від здивування вигнулися дугою.

— Ви повинні зняти свою перуку, — відповів отець Бравн.

Обличчя герцога здавалося застиглим, він лише подивився на прохача якимось скляним поглядом — страшнішого виразу на людському обличчі я ще ніколи не бачив, присягаюся. Я помітив, що великі ноги бібліотекаря захиталися, ніби віддзеркалення стовбурів у річці, а в моєму мозку, хай як намагався цього позбутися, вперто крутилася безглузда фантазія, що на деревах довкола нас сидять не принишклі птахи, а дияволи.

— Я зглянуся над вами, — відповів герцог, а в його голосі чулася нелюдська пихатість. — Відкидаю ваше прохання. Мені лиш досить натякнути вам, що за тягар доводиться мені нести, як ви лежатимете біля моїх ніг і благатимете, щоб я зупинився. Тому звільню вас від цього видовища. Ви не побачите жодної літери з того, що написано на вівтарі Невідомого бога.

— Я знаю цього Невідомого бога, — спокійно відповів маленький священик, а його впевненість була твердою, як гранітна скеля. — Його ім’я — Сатана. Істинний Бог став людиною і жив серед нас. І тому кажу вам: де б ви не побачили людей, якими керує таємниця, знайте, що в тій таємниці — беззаконня. Якщо диявол говорить вам, що є щось надто жахливе для людського ока, то подивіться на це. Якщо він говорить, що є щось надто жахливе для людського вуха, то вислухайте це. І якщо якась правда видасться вам нестерпною, — стерпіть її. Ваша світлосте, благаю вас покінчити з цим жахіттям негайно, раз і назавжди.

— Якщо я зроблю це, — тихо промовив герцог, — ви і все те, чим ви живете й у що вірите, загине. За проблиск миті ви пізнаєте велике Ніщо й помрете.

— Нехай розп’яття Христа додасть вам відваги, — сказав отець Бравн. — Негайно зніміть перуку!

Я схвильовано нахилився над столом і слухав цей незвичайний словесний поєдинок. Раптом у моїй голові з’явилася шалена думка.

— Ваша світлосте! — вигукнув я. — Ви блефуєте! Знімайте перуку або я зірву її!

Мабуть, мене можна було б звинуватити у нападі, та я вважаю, що вчинив так, як цього вимагали обставини. Коли герцог незворушно промовив: „Я відмовляюся“, — тоді я просто накинувся на нього.

Упродовж трьох хвилин, які видалися мені дуже довгими, герцог пручався. Він робив це так завзято, ніби всі сили пекла допомагали йому, а я закидав його голову назад, поки яскрава перука врешті не спала з неї. Мушу визнати, що коли перука впала, я аж замружив очі.

Отямився від вигуку містера Мала, який підбіг до нас. Ми обоє схилилися над лисиною герцога. Мовчанку порушив вигук бібліотекаря:

— Що все це означає? Тут немає чого приховувати. Його вуха нічим не відрізняються від наших.

— Так, — відізвався отець Бравн. — Ось це йому й доводилося приховувати.

Священик підійшов до герцога, але навіть не глянув на його вуха. З чудакуватою серйозністю він роздивлявся лоб, а потім вказав на ледь помітний трикутний шрам, який вже давно зажив.

— Це містер Грін, якщо я добре зрозумів, — люб’язно промовив священик. — Врешті-решт, він таки отримав маєток герцога.

А тепер дозвольте мені повідомити читачам нашої газети те, що мені видається найбільш дивним у всій цій історії. Всі ці перетворення, які, напевно, нагадують вам перські казки, насправді з самого початку (за винятком мого нападу) були цілком законними, враховуючи всі можливі формальності.

Чоловік зі звичайними вухами і шрамом на лобі — зовсім не самозванець. Хоча він носить (у певному сенсі) перуку иншого чоловіка, він не присвоїв собі чужого титулу. Він і справді — герцог Ексмур. Ось як це трапилося. У старого герцога справді була невелика деформація вуха, і це справді було спадкове. Він справді дуже болісно переживав це, і цілком вірогідно, що під час розмови з містером Гріном, коли герцог жбурнув у нього карафкою, він міг назвати свою ваду прокляттям. Та ця суперечка завершилася зовсім не так, як подейкують. Грін подав справу на судовий розгляд і отримав маєток; знеславлений герцог застрелився, не залишивши після себе спадкоємця. Через доволі великий проміжок часу прекрасний британський уряд відновив „вимерлий“ рід Ексмурів і, як і годиться, надав титул найголовнішій особі, до якої перейшов спадок.

Цей чоловік використав старі легенди. Цілком можливо, що він справді захоплювався ними і навіть заздрив Ексмурам. І ось тисячі бідних англійців тремтять лише від згадки про представника старовинного роду і страшне прокляття, котре висить над ним, наче Дамоклів меч. А насправді вони бояться того, хто якихось дванадцять років тому був безпритульним, лихварем і крутієм.

Гадаю, ця історія дуже типова для нашої аристократії, такої, якою вона є і буде до тих пір, поки Бог не пошле нам рішучих і хоробрих людей».

Містер Нат поклав рукопис на стіл і доволі різко звернувся до міс Барлоу:

— Міс Барлоу, надрукуйте, будь ласка, лист містерові Фіну.

«Дорогий Фіне, здається, ви збожеволіли, ми не можемо торкатися таких тем. Мені були потрібні вампіри, старі паскудні часи й аристократія, разом з її забобонами. Ось що подобається читачам. Ви повинні зрозуміти, що Ексмури вам цього ніколи не пробачать. І що подумають наші, скажіть, будьте такі ласкаві! Адже сер Саймон і Ексмур — давні приятелі. Окрім цього, така історія зашкодить родичеві Ексмурів, який підтримує нас в Бредворді. До того ж, містер Мильна Бульбашка дуже невдоволений тим, що минулого року не зміг отримати дворянський титул. Він звільнить мене, надіславши повідомлення телеграфом, якщо через наше безумство не отримає бажаного титулу цього року. А що буде з Даффі? Він пише для нас статті про сенсаційну „П’яту Нормана“. І як йому писати про норманів, якщо він — лише повірений? Будьте розважливим.

Ваш Е. Нат».

Поки міс Барлоу бадьоро відстукувала лист на друкарській машинці, редактор зім’яв рукопис і викинув його у смітник, та перш ніж це зробити, він встиг автоматично замінити слово «Бог» на «обставини».

Загибель Пендрагонів

Отець Бравн не відчував потягу до пригод. Останнім часом він багато працював, і це далося взнаки — він захворів. Щойно священик почав оклигувати, Фламбо запросив його в круїз на маленькій яхті. Разом з ними також мав подорожувати сер Сесіл Феншоу, молодий землевласник з Корнвола, закоханий у живописні краєвиди цього півострова. Та отець Бравн почувався доволі кволим, окрім цього, священик не дуже захоплювався морськими подорожами. Хоч він не належав до осіб, які полюбляють нарікати на долю та повсякчас висловлювати своє невдоволення, сьогодні він ледве спромігся на звичайнісіньку ввічливість стосовно своїх супутників. Коли вони захоплювалися бузковими хмарами, які пронизувало світло сонячних променів, або дивовижними формами скель, він лише мляво погоджувався з ними. Коли Фламбо звернув його увагу на скелю, що була подібна на дракона, отець Бравн лише кивнув головою. Коли Феншоу висловлював своє захоплення скелею, котра, як він стверджував, нагадує йому Мерліна, священик лиш байдуже поглянув у вказаний бік. А коли Фламбо запитав, чи ці скелі біля устя ріки не нагадують йому ворота у чарівну казку, отець Бравн тихо пробурмотів: «Так-так». Він однаково байдуже слухав і важливі повідомлення, і звичайні теревені своїх супутників. Священик чув, як його попутники казали, що це побережжя дуже небезпечне навіть для досвідчених моряків, і що кіт, якого взяли на яхту, заснув. Він чув, що Феншоу ніде не може знайти свій мундштук, а лоцман промовив щось на кшталт: «Очі горять — дорога пряма, одне око моргнуло — дорога до дна простягнулась». Він також чув, як Фламбо сказав Феншоу, що ця приповідка нагадує лоцманові про те, що він має бути дуже уважним. А Феншоу пояснював, що у приповідці йдеться про сигнальні вогні на березі. Якщо з судна видно обидва вогники, один ближче до берега, а инший — віддалений, то корабель рухається по фарватеру, а якщо вогні закривають один одного, то це означає, що корабель може винести на скелі. Священик також чув, як Феншоу додав, що в цих околицях побутує багато різноманітних приповідок, приказок і байок, тому що все тут дихає поезією. Молодий романтик ладен був навіть посперечатися на заклад, що Англія в часи королеви Єлизавети завдячує званням найбільшої мореплавної держави зовсім не Девонширу, а цим околицям Корнвола. На його думку, навіть Френсіс Дрейф був скромним дилетантом порівняно з капітанами, які досконало знають кожен острівець і кожну бухту на цьому побережжі. Фламбо засміявся і запитав, чи клич «Гей! На захід!» не означає, бува, бажання девонширців переселитися до Корнвола. Феншоу відповів, що не варто підсміюватися з відважних моряків Корнвола, дух яких досі витає над просторами південно-західної Англії, адже вони були справжніми героями. Ось, наприклад, старий адмірал, який живе неподалік. Цей моряк з покликання, який пережив безліч морських пригод, ще в юності відкрив групу з восьми островів у Тихому Океані, що потім були нанесені на карту світу. Сесіл Феншоу належав до того типу людей, які все сприймають з наївним захопленням. Цей юнак з русявим волоссям, аристократичним профілем, хлопчачою бравадою і майже дівочим рум’янцем на щоках був повною протилежністю до Фламбо, такого собі франта-мушкетера з широкими плечима і чорними бровами.

Отець Бравн чув і бачив усе це, хоча розмови своїх супутників він пропускав повз вуха, так само, як стомлений пасажир не вслухається у перестук залізничних коліс, як хворий не зупиняє свого погляду на шпалерах, які бачить день у день. Ніхто не може вгадати, як змінюватиметься настрій людини, що одужує. Та пригнічений стан отця Бравна лише посилювався, напевно, через те, що він не був призвичаєний до морських подорожей. Та мірою того, як яхта входила в устя річки, котре звужувалося, наче шийка пляшки, хвилі втихомирювалися, а з суші почав віяти теплий вітерець, отець Бравн жвавішав і почав вдивлятися в навколишній пейзаж з істинно дитячим зацікавленням. Це була та пора доби, коли небо і море світлішають завдяки останнім променям сонця, що от-от сховається за горизонтом, а берег, з усім, що на ньому росте, покриє тінь, аж до суцільної чорноти. Однак у цьому вечорі було щось виняткове. Погода видалася чудова, здавалося, що всі відтінки, які є в природі, набули особливої виразности та яскравости. У такі дні навіть темні кольори набувають глибших відтінків, аніж світлі кольори у звичайний день. Гай, що майже губився у суцільній імлі, нагадував поле яскраво-фіолетових квітів, які заколисує вітер. Ця чарівна інтенсивність кольорів і незбагненна таємничість природи чудодійно вплинули на отця Бравна: його сонливість та байдужість зникли безслідно.

Річка була доволі широка для такої невеличкої яхти, однак нерівні береги, здавалося, насувалися на неї, немовби погрожували проковтнути її. Дерева з обох боків річки, що росли біля самісінької води, ніби тягнулися одні до одних; часом їхні крони навіть сходилися, і тоді вони нагадували вигнуті мости, які височіють над цим загадковим тунелем. Однак, незважаючи на чарівність цього місця, споглядати краєвиди було замало, щоб наситити дослідницькі прагнення священика. Людей поблизу не було, окрім кількох циганів, які вийшли з лісу, несучи оберемки хмизу. В невеличкому човні неподалік сиділа темноволоса дівчина з непокритою головою. В тому, що дівчина правила човном, не було нічого надзвичайного, однак це заслуговувало на увагу. Рух на березі священика зацікавив, та ненадовго, тому що за наступним вигином річки на мандрівників чекало щось особливе.

Невеликий острівець, ніби чорна рибина, що застрягла посеред річки, розділював устя на два рукави. Яхта рухалася з незмінною швидкістю, і острів плив їй назустріч, наче корабель з дуже високим носом, або, якщо бути точнішим, з дуже високою трубою. На ближній частині острова мандрівники побачили якусь будівлю, доволі дивного вигляду і невідомого призначення. Коли вони наблизилися, то з’ясувалося, що це була недбало побудована вежа. Деякі бруси й дошки були міцні та свіжі, инші — старі й трухляві. На дубових брусах лежали абияк припасовані соснові дошки, деякі з них ще й просмолені. Прибиті вони були косо й криво, і вежа більше нагадувала дерев’яну примару. Однак там ще виднілися одне чи два вікна з кольоровими вітражами, у старовинному стилі, які притягували увагу. Мандрівники дивилися на них з парадоксальним відчуттям, яке з’являється у людини, що дивиться на якийсь предмет і не може згадати, що ж він їй нагадує.

Отець Бравн намагався аналізувати все і всюди, навіть коли його оточувало щось таємниче й незнане. І тепер він зрозумів, що дивацтво споруди можна легко пояснити її специфічною формою та невідповідністю сировини. Це те саме, якби комусь захотілося зробити капелюх з олова або пошити рясу з клітчастої тканини. Він напружено намагався згадати, де ж він бачив щось подібне, і засміявся. Священик поглянув у прогалину в листі й побачив один з тих старих будиночків, які й тепер можна побачити в різних куточках Англії: це була дерев’яна будівля з чорними балками. Хоча більшість з нас пам’ятає такі будиночки з макетів «Середньовічний Лондон» або «Шекспірівська Англія». Отцеві Бравну було достатньо кількох хвилин, щоб помітити старомодний вигляд та охайність будиночка, перед яким було розбито квіткові клумби. У його вигляді не було нічого спільного з чудернацькою вежею, для спорудження якої, вірогідно, використали матеріяли, що залишилися після будівництва дому.

— А це що таке? — запитав Фламбо, який все ще уважно роздивлявся вежу.

Очі Феншоу аж засвітилися і він радісно промовив:

— Ага! Ви ще ніколи не бачили чогось подібного! Тепер ви розумієте, чому я запросив вас сюди? Ось тепер вирішуйте самі, чи я перебільшував, коли розповідав про заслуги корнвольських мореплавців. Ця місцина належить старому Пендрагонові, якого всі тут кличуть Адміралом, хоч він уже давно у відставці, й адміралом так і не став. Тоді як легенди про Волтера Реллі і Хокінса зберігаються лише в пам’яті Девонширу, то перед вами — живий приклад Пендрагонів.^[16] От якби раптом воскресла королева Єлизавета, і її позолочена барка причалила б до цього берега! Адмірал провів би її з почестями у будинок, у котрому з точністю відтворено всі деталі, притаманні стилю її епохи. Все в будинку, починаючи з масивних віконниць і закінчуючи шпалерами в кімнатах, було б для неї звичне. І так само, як і тоді, коли королева проводила час у товаристві Дрейка,^[17] у залі для гостей вона почула б запальні промови англійського капітана, який свого часу відчайдушно прагнув відкриття нових земель, виходячи в море на невеликому кораблі.

— А в саду вона побачила б щось досить чудернацьке, — відізвався отець Бравн. — І навряд чи це втішило її око, призвичаєне до ренесансної архітектури. Ця будова аж ніяк не подібна на будівлю єлизаветинської епохи, а ще вона псує вигляд такого вишуканого будиночка.

— А от і ні! — заперечив Феншоу. — Це найромантичніша частина маєтку. Цю вежу Пендрагони побудували під час Іспанських воєн; потім її часто ремонтували і навіть перебудовували (на те була особлива причина), та завжди вежу відбудовували у її первісному вигляді. Подейкують, що на цьому місці її наказала звести дружина сера Пітера Пендрагона, і вона була такої ж висоти, як і оця. З верхівки вежі добре видно устя ріки, а леді Пендрагон хотіла першою бачити, як корабель її чоловіка повертається з Іспанського Майну.

— Ви сказали, що була якась особлива причина на те, щоб відбудувати вежу, — допитувався отець Бравн.

— О, стосовно цього побутує дуже цікава історія, — з задоволенням продовжував свою розповідь молодий чоловік. — Ми справді потрапили на батьківщину живих легенд. Тут був король Артур, тут з’являвся загадковий Мерлін, а колись тут жили навіть чарівні феї. Як розповідає легенда, сер Пітер Пендрагон був відважним моряком, та піратством теж не гидував. Якось він захопив у полон трьох іспанських дворян, яких мав намір конвоювати у розпорядження королеви Єлизавети. Однак сер Пітер був запальним та кровожерливим, наче тигр, і посперечався з одним із полонених. Під час сварки він схопив іспанця за горлянку і, випадково чи ні, викинув його за борт. Другий іспанець, брат загиблого, відразу ж вихопив свій меч і кинувся на сера Пітера. Оскаженілий поєдинок тривав лише кілька хвилин. Містер Пендрагон з люттю встромив свій клинок у тіло іспанця. Третій полонений вистрибнув за борт корабля, сподіваючись доплисти до берега. Він таки дістався мілководдя і, стоячи по пояс у воді й піднявши руки до небес, немов пророк, повернувся до англійців, які були на палубі. Вітер доносив його прокльони, звернені до Пендрагонів. Триклятому англійцеві не вдалося його вбити, він живий і житиме завжди, і від сьогодні його страшну помсту відчують покоління Пендрагонів. Ні, вони його більше ніколи не побачать, та щоразу, коли станеться якась біда, нехай знають: це невинно пролита кров волає про помсту до неба. Іспанець ще не договорив, як хвиля накрила його з головою. Він зник у воді, і невідомо, потонув він чи, може, врятувався, однак більше ніхто й ніколи його не бачив.

— А он там якась дівчина в човні, — не до ладу повідомив Фламбо, бо зазвичай молоді й красиві жінки повністю полонили його увагу. — Чудернацька вежа, здається, цікавить її не менше, аніж нас.

Справді, човен поволі наближався до таємничого острова. Чорноволоса дівчина з овальним обличчям напружено і зацікавлено вдивлялася у дивну башту.

— Не звертайте уваги на дівчат, — нетерпляче промовив Феншоу. — Їх у світі хоч греблю гати, а от таких диковинок, як вежа Пендрагонів — не так вже й багато. Уявіть лишень, скільки здогадок, пліток і забобонів спричинило прокляття іспанця. Всі нещасні випадки і біда, що траплялися у цьому сімействі, навколишні мешканці приписують саме цьому прокляттю. Мені достеменно відомо, що вежа двічі, а може, й тричі, згорала вщент. Та й взагалі родину адмірала важко назвати щасливою. Двоє його родичів загинули в морі, причому одна з тих трагедій сталася саме там, де колись сер Пітер викинув іспанця за борт свого корабля.

— Як шкода! — вигукнув Фламбо. — Вона відпливає.

— А коли ваш друг Адмірал розповів цю родинну історію? — запитав отець Бравн.

Тимчасом дівчина у човні поволі відпливала від острова, а яхта, яку Феншоу саме підводив до острова, не викликала у неї найменшого зацікавлення. Вона продовжувала пильно вдивлятися у вежу.

— Багато років тому, — відповів Феншоу, — Адмірал вже давно не виходить у плавання. Хоча морська стихія залишається сенсом його життя. А ось і пристань. Давайте зійдемо на берег і провідаємо старого морського вовка.

Вони попрямували за Феншоу в бік вежі. Отець Бравн пожвавішав. Можливо, тому, що врешті відчув під ногами землю. Хоч, цілком можливо, його щось зацікавило на протилежному березі, оскільки він дуже уважно поглядав у той бік. Вони побачили перед собою вхід у затінену алею, яка пролягала між двома огорожами, зробленими з товстих дощок, такими часом обгороджують сади або парки. Темні крони дерев коливалися угорі, ніби чорно-фіолетові плюмажі на катафалку гіганта. Зблизька вежа виглядала ще більш чудернацькою, у ній ніби чогось не вистачало. І згодом джентльмени збагнули — зазвичай біля входу в алею будували дві вежі, а тут була лише одна. Загалом алея зовсім не відрізнялася від тих, які ведуть до маєтку, щоправда, була трохи звивистою, і будинок Адмірала зникав з поля зору; а дерева довкола створювали враження великого парку, хоча насправді парк тут просто не помістився б. Отець Бравн трохи втомився, і, можливо, тому все почало йому видаватися набагато більшим, аніж є насправді. Так часом буває у нічних жахах. Вони йшли доріжкою, монотонно, ніби в якомусь містичному танці. Раптом Феншоу зупинився, і вказав на дивний предмет, що стирчав з огорожі. Це нагадувало ріг якоїсь тварини, що застряг у дереві. Коли гості придивилися уважніше, то розгледіли вістря викривленого металевого клинка, який тьмяно виблискував у вечірньому світлі.

Фламбо, що, як і всі французи, колись був солдатом, схилився над клинком і здивовано вигукнув:

— Та це ж шабля! Я навіть знаю, яка саме. Такі викривлені шаблі колись носили артилеристи. У кавалеристів були подібні, але трохи коротші…

Він ще не встиг договорити, коли хтось витягнув клинок з тріщини, і знову з силою увігнав його в паркан. Після цього шаблю знову витягнули, а вже за мить вона ще раз проштрикнула паркан, розколовши дошку навпіл. Чиясь рука витягувала шаблю з паркану, проклинаючи все на світі, потім знову почувся сильний удар, від якого тріснула ще одна дошка. Хтось могутнім поштовхом вибив частину дошки, і пролом у паркані заповнило темне листя.

Феншоу пильно вдивлявся у темний пролом і врешті вигукнув:

— Мій дорогий Адмірале! Невже щоразу, коли вам хочеться вийти на прогулянку, ви прорубуєте новий вихід?

У темряві хтось знову вилаявся, а потім почувся гучний сміх.

— Та ні. Я вже давно мав позбутися цієї огорожі, вона заступає світло моїм квітам. А хто ж це зробить, як не я? Ось ще трохи виламаю, і я — до ваших послуг.

І справді, він знову підняв свою шаблю, з розмаху вдарив нею, і в огорожі з’явилася нова тріщина, на відстані чотирнадцяти футів від попередньої. А за мить надламана частина огорожі впала, і в цих саморобних воротах з’явився Адмірал, тримаючи в руках шаблю, на лезі якої застряла велика тріска.

Зовнішній вигляд Адмірала повністю підтверджував розповідь Феншоу про старого морського бувальця. Однак ми на перший погляд. Коли гості уважніше придивилися до нього, по помітили, що деталі, які так вдало доповнювали одна одну, насправді не були якось пов’язані між собою. Наприклад, він носив звичайний капелюх, широкі криси якого спереду були загнуті вгору, а по боках звисали, а здалеку це нагадувало військовий капелюх, такий колись носив Нельсон. Звичайна синя куртка, на якій не було блискучих гудзиків, у поєднанні з білими лляними штанами, була дуже схожа на кітель моряка. Адмірал був високим і ходив, похитуючись, як і належить морякам. Шабля у його руці виглядала немов морський кортик, хоч і була вона вдвічі довша. Під капелюхом гості побачили обличчя з чіткими рисами і орлиним носом, гладко поголене, майже без брів. Очі були трохи витрішкуваті, погляд — уважний і сторожкий. Лице вкривала приваблива тропічна засмага, у якій сангвінічний рум’янець поєднувався з яскравістю перестиглої помаранчі. Та ця жовтуватість не була хворобливою, вона радше нагадувала блиск золотих яблук у мітологічному саду Гесперид.^[18] Отець Бравн ще ніколи не зустрічав когось, хто б настільки виразно і яскраво втілював би романтику південних морських просторів.

Феншоу представив Адміралові своїх друзів, і знову став жартувати з приводу поламаної огорожі. Адмірал спочатку заперечував, мовляв, рутинні садові роботи навряд чи можуть бути причиною для веселощів, та потім і на його обличчі з’явилася посмішка, і він нетерпляче вигукнув:

— Погоджуюсь, погоджуюсь, я справді занадто енергійно накинувся на цю огорожу. Але знаєте, яка то насолода — руйнувати все підряд. Мене зможе зрозуміти лише той, хто все життя провів у морських подорожах, щоб віднайти незнані острови, а тепер кинув якір біля вбогого шматка суші, який загубився в отій водоймі. Так я колись прорубував собі шлях у непрохідних джунглях, де багато отруйних рослин, а в руці в мене був лише кортик, до того ж — не надто гострий. Тоді я міг запросто пройти півтори милі у диких хащах, а тепер… Тепер, через триклятий договір, записаний у нашій родинній Біблії, я змушений стирчати ніби на прив’язі й рубати оці скалки. Та я…

І він махнув шаблею, розколовши ще одну дошку в огорожі.

— Я таке полюбляю, — з посмішкою промовив Адмірал, відкинувши свою шаблю. — А тепер ходімо в дім, ви, певно, зголодніли після подорожі.

На овальній галявині перед будинком було три клумби: одна — з яскраво-червоними тюльпанами, друга — з жовтими, а на третій цвіли екзотичні білі квіти, з майже прозорими пелюстками. Таких гості адмірала ще ніколи не бачили. Гладкий і понурий садівник розмотував садовий шланг. Останні промені сонця, котре вже майже сховалося за горизонт, виблискували на стінах будинку й освітлювали глибину саду. Перед будинком, з того боку, що виходив до річки, стояла велика тринога, а на ній — великий латунний телескоп. Поруч був садовий столик, пофарбований у зелений колір, він ніби нагадував, що зовсім недавно тут пили чай. Вхід у будинок прикрашали два великих камені, щось на кшталт ідолів, з дірками замість очей, яким поклоняються на островах біля південних морів тубільці. Над входом була темна дубова поперечина, а на ній — дивні різьблення, напевно, також тубільського походження.

Гості вже ввійшли до будинку, аж раптом низенький священик невимушено виліз на стіл і, виблискуючи скельцями окулярів, почав уважно розглядати поперечину над дверима. Адмірал Пендрагон здивувався, але не висловив свого невдоволення. Видовище нагадувало танець карлика на сцені, це так розвеселило Феншоу, що він аж розсміявся. Та отець Бравн не звернув уваги ані на здивування Адмірала, ані на сміх Феншоу.

Він вдивлявся у три вирізьблені символи, які вже стерлися від дощів і часу, та в них усе ж був якийсь смисл, зрозумілий лише священикові. Один знак нагадував обриси вежі, на якій висіли дивні гірлянди. Друге зображення було більш виразне: вітрильник часів королеви Єлизавети посеред живописних хвиль. Дірка посередині корабля могла бути наслідком природного знищення малюнка або ж вона означала пробоїну в судні. На третьому було зображено постать людини, наполовину поглинуту хвилями, які символізували хвилясті лінії. Риси обличчя були нечіткі, а обидві руки підняті вгору.

— Добре-добре, — змруживши очі, пробурмотів отець Бравн. — Ці зображення ілюструють легенду про полоненого іспанця. Ось він вимовляє прокляття, і воно збувається — спочатку пожежа на вежі, потім — корабельна аварія.

Пендрагон ввічливо похитав головою.

— А скільки ще цікавого тут можна побачити! — промовив священик. — Скажімо, ось ця постать, розсічена навпіл, нагадує міфічного кентавра або напівлева-напівлюдину, зображення цієї істоти часто можна побачити в древній геральдиці. Або, скажімо, смуга, що перекреслює корабель, дуже подібна на вертикальний переріз геральдичного щита. Найважче застосувати геральдику до третього сюжету, та все ж можна припустити, що над вежею видніється не дим, а лавровий вінок.

— Дивно, що зображення точно підтверджують стару легенду, — промовив Фламбо.

— Ах, — скептично відповів Пендрагон, — ніхто не знає, чи, бува, легенда не виникла під впливом цих зображень. Окрім цього, відомо кілька версій легенди. Феншоу знається на цьому, він підтвердить. Чого тільки люди не навигадують! В одній версії сказано, що мій нещасний предок розрубав іспанця навпіл. До речі, це зображення саме так можна пояснювати. Инша твердить, що в нашій вежі завелися якісь змії, ось звивисті лінії на зображенні, бачите? А ще хтось бачить блискавку в косій лінії, котра перерізає корабель. Людина, схильна до логічного мислення, зрозуміє, така подібність у зображенні може бути дуже оманлива.

— Як ви вважаєте, чому? — запитав Фламбо.

— Та хоча б тому, — прохолодно відповів господар, — що жодна корабельна аварія, яка приносила у нашу родину біду, не була пов’язана з блискавкою.

— О! — промовив отець Бравн і зістрибнув зі столика.

Усі присутні мовчали, лише чулося безперервне дзюрчання води. Потім дещо розчаровано відізвався Феншоу:

— Ви хочете сказати, що розповіді про пожежу у вежі — це лишень вигадка?

— Вигадки бувають різними, — знизуючи плечима, відповів Адмірал. — Деякі з них навіть базуються на свідченнях очевидців. Ось, наприклад, хтось повертався з лісу додому, і йому привиділося полум’я над вежею, або пастуху в горах здалося, що він бачить пожежу. І взагалі, подумайте самі, яка пожежа може бути у цьому клятому болоті?

— А що це горить он там? — спокійно запитав отець Бравн, вказуючи рукою на лівий бік ріки.

Усі неабияк здивувалися, коли побачили тонку цівку сизого диму, що поволі здіймався у вечірнє небо. Це справило неабияке враження на Феншоу, а Пендрагон лише зневажливо посміхнувся.

— Ет, цигани! — промовив він. — Вони отаборилися тут десь тиждень тому. Джентльмени, ходімо до столу!

І він повернувся до дверей, щоб провести гостей у будинок.

Однак Феншоу, який дещо засумнівався у старовинній легенді, все допитувався:

— Але, Адмірале, хіба ви не чуєте цих дивних звуків? Ніби потріскує вогнище…

— Та ні, це, напевно, десь човен неподалік пропливає, — з посмішкою відповів Пендрагон, заходячи до будинку. — А ми чуємо плюскіт води.

Поки Адмірал говорив, на порозі з’явився дворецький — худющий чоловік у чорному одязі, з дуже чорним волоссям і подовгастим жовтуватим обличчям. Він повідомив, що обід уже подано.

Вітальня в домі Адмірала також була схожа на каюту, але доволі сучасного корабля, а не вітрильника єлизаветинської епохи. Щоправда, над каміном висіли три старовинні шаблі, а на стіні — пожовкла карта XVI ст., на якій були зображені тритони, а маленькими крапками позначені кораблі на хвилястому морі. Однак це були дрібниці порівняно з майстерно виконаними опудалами яскравих південноамериканських птахів, фантастичними мушлями з Тихого океану і ще декількома дивними предметами, які цілком могли бути зброєю в руках дикунів, що слугувала для розправи з їхніми ворогами. Та особливо екзотично виглядали двоє слуг-негрів, одягнених у тісні жовті лівреї. Отець Бравн, який звик аналізувати все, що бачив, відразу подумав, що колір і форма одягу лакеїв асоціюється у нього з канарками, а канарки — з подорожжю на Канарські острови. Коли обід уже майже завершувався, темношкірі лакеї вийшли, натомість з’явився дворецький у чорному одязі.

— Ви надто легкодумно ставитеся до легенд, — звернувся Феншоу до господаря. — Бо я, знаєте, привіз сюди моїх приятелів, сподіваючись, що вони вам чимось допоможуть. Ви справді не вірите в цю родинну історію?

— Я взагалі ні в що не вірю, — відтяв Пендрагон, роздивляючись яскраво-червоне пір’я одного з опудал. — Я — людина науки.

Фламбо був дуже здивований, оскільки виявилося, що його приятель священик має неабиякі знання в галузі природознавства. Він виявив щире зацікавлення розмовою і завів довгу й невимушену бесіду з господарем. Вона продовжувалася до тих пір, поки слуги не подали десерт, а дворецький, виконавши всі обов’язки, врешті залишив їх. Не змінюючи тону голосу, отець Бравн промовив:

— Адмірале Пендрагон, не подумайте, що я — нахаба. У мене є одне запитання, і воно виникло не зі звичайної цікавості. Якщо я не отримаю відповіді, то ризикую спричинити вам деякі незручності. Чи це правда, що ви уникаєте розмов про сімейні справи у присутності вашого дворецького?

Безволосі надбрівні дуги адмірала піднялися від здивування:

— Не збагну, як ви здогадалися, та це правда. Я справді терпіти не можу цього дворецького, однак у мене немає підстав звільнити його. Наш приятель Феншоу, який закоханий у різноманітні легенди й забобони, пояснив би це, наприклад, тим, що я недолюблюю темноволосих людей, схожих на іспанців.

Фламбо вдарив важким кулаком по столі.

— А справді, у тої дівчини також було чорне волосся.

— Сподіваюся, сьогодні вночі, коли повернеться з плавання мій племінник, усе закінчиться, — продовжував Адмірал. — Я бачу, ви здивовані. Спробую вам усе пояснити. Розумієте, у мого батька було двоє синів. Я так і не створив власної сім’ї, а мій старший брат одружився, і його син, єдиний спадкоємець у нашій родині, обрав професію моряка. Мій батько був дивакуватою особою. У ньому дивно поєднувалися забобонність, притаманна Феншоу, і скептицизм, до якого я також схильний. Ці два начала постійно боролися у ньому. Коли я почав ходити у море, він придумав, як з’ясувати істину про загадкове прокляття іспанця. Що це — просто збіг обставин чи помста з небес? Отож, коротко його гіпотезу можна викласти так: якщо всі чоловіки з нашого роду виходять у море, то ймовірність катастрофи доволі велика. Якщо ж Пендрагони почнуть виходити у море по одному, у строгій послідовності, тоді, на його думку, доленосне прокляття виявиться в усій своїй силі. Особисто я вважаю, що це сон рябої кобили, ось так. Це було причиною моїх сварок з батьком, бо я — чоловік амбітний, я завжди хотів бути першим, а довелося поступитися чергою племінникові.

— І ваші батько й брат загинули у морі? — тихо запитав священик.

— Так, — важко промовив адмірал. — В обох випадках причиною трагедії був звичайний збіг обставин, а на цьому побудовані майже всі забобони, відомі людству. Корабель, на котрому плив мій батько, зазнав аварії біля корнвольських скель. Корабель, на якому був брат, потонув дорогою з Тасманії. Його тіла так і не знайшли. У морі такі трагедії — звичайна річ, на цих кораблях також загинуло багато людей, які не мають нічого спільного з родиною Пендрагонів. Поза тим, кожну з цих подій можна пояснити, так би мовити, природнім шляхом. Моряки знають багато подібних історій. Та після цих подій у нашій околиці ожили забобонні легенди, і тепер усі базікають про те, що вежі загрожує пожежа. Ось чому я так чекаю на благополучне повернення Волтера. Дівчина, з котрою він заручений, також хотіла прибути сьогодні, та я уявив собі, як бідолаха переживатиме, якщо він десь затримається, і тому попросив її зачекати з приїздом, аж поки я не повідомлю їй. Сьогодні ввечері, я впевнений, зможу повідомити їй, що Волтер повернувся. А якщо щось і димітиме, то хіба що наші сигари, ось така моя думка. І з пляшкою доброго вина ми відсвяткуємо перемогу над старою брехнею.

— У вас просто чудове вино, — промовив отець Бравн, зосереджено підіймаючи келих. — Хоча я не любитель вин.

Ой, пробачте, — додав він, бо ненавмисне розлив вино на скатертину.

Священик зробив ковток, а на його обличчі застигла урочиста маска. Та раптом його рука здригнулася — у вікні, за спиною Адмірала, з’явилося смагляве жіноче обличчя. Це було обличчя тієї самої дівчини, яку вони бачили у човні. Вона була стривожена.

Священик хвильку помовчав, а потім знову м’яко, як робив це завжди, звернувся до Пендрагона:

— Адмірале, зробіть мені послугу. Дозвольте мені й моїм приятелям провести сьогоднішню ніч у вашій вежі. Ви ж погодитеся, що вигнання всякої нечисті — мій безпосередній обов’язок.

Пендрагон зірвався на рівні ноги і почав походжати по кімнаті. У вікні знову на мить з’явилося обличчя таємничої незнайомки.

— Я вже казав вам, що ці старовинні легенди — звичайнісінька вигадка! — голосно вигукнув він. — Й у цьому я впевнений. Можете називати мене атеїстом. Так, я — атеїст.

Він різко повернувся і зосереджено подивився на отця Бравна.

— Та знайте, нічого надприродного тут немає. Так само, як немає жодного прокляття.

Отець Бравн посміхнувся.

— У такому разі, — промовив він, — у вас немає причин відмовити нам у ночівлі в цій чудовій будівлі.

— Ваша ідея просто сміховинна! — відповів Адмірал, постукуючи пальцями по спинці крісла.

— Пробачте мене за все, — невимушено продовжував священик. — І за те, що я розлив вино. Та мені видається, що легенда про пожежу турбує вас набагато сильніше, аніж ви це показуєте.

Адмірал Пендрагон сів так само несподівано, які підвівся. Та коли він заговорив, голос у нього був цілком спокійний:

— Це небезпечно. Якби ви тут жили, то й самі б стали атеїстами, щоб не збожеволіти від цієї чортівні.

Минуло три години, а Фламбо й Феншоу все що прогулювалися у нічному саду з низеньким священиком. Була глибока ніч, коли вони врешті зрозуміли, що отець не має жодного наміру спати ані в будинку, ані у вежі.

— Гадаю, було б непогано спушити газон, — сонно пробурмотів священик. — Ось я за це й візьмуся, тільки мотику знайду.

Чоловіки прямували за отцем Бравном, потиху підсміюючись з нього. А він тимчасом вирішив прочитати їм коротку проповідь: мовляв, кожна людина може знайти якесь необтяжливе заняття, яке водночас буде корисне для инших. Мотики він так і не знайшов. Зате натрапив на мітлу, і став нею енергійно змітали опале листя з травника.

— Завжди можна зробити щось корисне, — примовляв він з якимось ідіотичним піднесенням. — Навіть Джордж Герберт сказав: «Хто поспішає підмести в саду біля адміральського дому у Корнвелі, той чинить добро переді Мною й законом Моїм».

Раптом він відкинув мітлу.

— А тепер час полити квіти.

Фламбо і Феншоу спостерігали за священиком, який зосереджено розмотував довжелезний шланг, і це видовище смішило й водночас дратувало їх. А отець Бравн тимчасом ніби нагадував самому собі:

— Так, спочатку, певно, потрібно полити червоні тюльпани, а потім — жовті. Земля зовсім суха, вам так не здається?

Він повернув краник, і потужний струмінь води вдарив по квітах, ніби батіг.

— Трохи обережніше, Самсон ви наш! — вигукнув Фламбо. — Ви он там квітку зламали.

Отець Бравн сумно подивився назламану квітку тюльпана.

— Правду кажете, щось я не надто обережний. Таке поливання більше подібне на вбивання квітів, — промовив священик, почухавши потилицю. — Шкода, що не знайшов мотики. Я б вам показав тоді, як умію спушувати ґрунт! До речі, про інструменти. Фламбо, дорогий мій, а ви захопили свій ціпок з вкладною шаблею? Ось і чудово. У такому разі сер Сесіл зможе використати той меч, який адмірал залишив біля огорожі. Як швидко стемніло!

— Над річкою піднімається імла, — повідомив Фламбо, уважно вдивляючись у сутінки.

В цю мить на верхній частині галявинки, котра була зроблена у вигляді тераси, з’явилася постать високого садівника. Він голосно і зі злістю закричав, розмахуючи граблями:

— Покладіть на місце цей шланг і геть звідси!

— Пробачте, я такий незугарний, — почав сором’язливо виправдовуватися отець Бравн. — Знаєте, я навіть вино за столом розлив.

Священик, усе ще тримаючи в руках шланг, з якого під тиском лилася вода, несміливо повернувся до садівника, і струмінь холодної води вдарив того по обличчі. Садівник втратив рівновагу й упав, у повітрі лише мелькнули масивні черевики.

— Який жах! — вигукнув отець Бравн, здивовано озирнувшись. — Я збив з ніг людину!

Він постояв ще хвилинку, ніби вдивляючись або вслухаючись у темноту, а потім попрямував до дерев’яної вежі, тягнучи за собою шланг. Вежа була дуже близько, та її обриси губилися в імлі.

— Щось ця ваша імла, як ви кажете, дивно пахне.

— Ваша правда! Боже праведний, та це ж… — затинаючись вигукнув блідий Феншоу. — Невже це…

— Так, саме так, — кивнув священик. — Гадаю, сьогодні вночі здійсниться один з наукових прогнозів Адмірала, а родинна історія завершиться у димі.

Він ще не встиг договорити, як джентльмени побачили дивовижно червоне полум’я, воно було схоже на гігантську троянду. Появу цієї «квітки» супроводжував несамовитий гуркіт, який можна порівняти хіба що з диявольським реготом.

— Господи! Та що ж це таке? — вигукнув сер Сесіл.

— Знамення вогненної вежі, — спокійно відповів отець Бравн, і націлився шлангом у самісіньке серце вогняної квітки.

— Як добре, що ми не пішли спати! — вигукнув Феншоу. — Сподіваюся, вогонь не перекинеться на будинок.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте, — спокійно промовив священик, що дерев’яну огорожу, по якій вогонь міг би перекинутися на будинок, адмірал сьогодні знищив.

Феншоу розгублено промовив:

— Хоч би цього разу обійшлося без жертв.

— До речі, це доволі своєрідна вежа, — зауважив отець Бравн. — Вона може вбити навіть на віддалі.

В цю ж мить на галявині знову з’явилася масивна постать бородатого садівника. Він ніби когось кликав, та цього разу в його руках були не граблі, а старовинна шабля. За спиною садівника стояли двоє негрів, вони також тримали в руках шаблі з колекції адмірала. Та у криваво-червоних відблисках полум’я вони радше нагадували дияволів, що несуть інструменти для тортур. У темряві почувся гучний голос, хтось давав їм короткі розпорядження. Коли священик почув цей голос, вмить змінився на обличчі.

Та отець Бравн вмів опановувати себе у подібних ситуаціях. Він продовжував уважно слідкувати за полум’ям, яке під струменем води почало вщухати. Священик міцно стискав наконечник шланга і дбав лише про те, щоб вода потрапляла у ціль. Це заняття повністю полонило його увагу. А тим часом у саду відбувалися дивні події, про які він міг здогадуватися лише з тих звуків, що долинали до нього. А дещо священикові навіть вдалося побачити краєм ока. Приятелі почули від нього два короткі розпорядження. Перше звучало приблизно так: «Зловіть цих негідників і міцно зв’яжіть. А мотузок зніміть з в’язанки хмизу. Вони хотіли відібрати у мене такий гарний шланг». Відразу після цього почулося наступна вказівка: «Покличте дівчину, яку ми бачили у човні. Вона зараз може бути на тамтому березі, біля циган. Нехай вона попросить їх наносити відрами води з річки». Сказавши це, отець Бравн замовк і продовжував зосереджено поливати нову вогненну квітку, так само як незадовго до цього поливав червоні тюльпани.

Він навіть не оглянувся, щоб подивитися на дивну боротьбу, яка відбувалася між підпалювачами та захисниками вежі. Отець Бравн відчув щось на кшталт підземного поштовху, коли у бійці Фламбо зіштовхнувся з садівником-велетнем.

Через кілька хвилин священик почув переможний вигук Фламбо, який впорався з недругом і взявся за одного з негрів. Почувши жалібні крики чорношкірих лакеїв, священик зрозумів, що Фламбо таки переміг в цій нерівній боротьбі. Це сталося завдяки неймовірній фізичній силі детектива. Окрім цього, четвертий підпалювач волів залишатися у будинку, зраджуючи свою присутність лише вигуками. Отець Бравн також почув, як хтось працює веслами, потім він почув голос дівчини, котра щось говорила циганам. Ті щось відповідали, поспіхом набираючи відрами воду. Однак уся ця метушня не могла відволікти його від основного заняття — боротьби з полум’ям, яке то пригасало, то знову силкувалося розгорітися.

Потім отець Бравн почув крик, який майже змусив його озирнутися. Фламбо разом з Феншоу та циганами, що прийшли на підмогу, кинулись у погоню за невідомим, який упродовж усього цього часу був у будинку. Незабаром з иншого кінця саду почулися вигуки Фламбо, які свідчили про те, що француз неабияк здивувався. Потім почувся стогін, що лише віддалено пригадував людський крик. Утікач вирвався з рук своїх переслідувачів і тепер біг уздовж саду. Він оббіг увесь острів по периметру разів зо три, та переслідувачі не відставали від нього. Це видовище нагадувало переслідування божевільного: він несамовито верещав, а переслідувачі тримали в руках мотузки. Однак усе виглядало доволі страшно ще й тому, що нагадувало дитячу забаву, в яку раптом вирішили пограти дорослі. Втікач помітив, що переслідувачі ось-ось можуть його схопити, він вибіг на високий берег і стрибнув у річку.

— Гадаю, це кінець, ви не зможете більше нічого зробити, — з болем у голосі промовив отець Бравн. — Він розбився об скелі, де через нього загинуло багато людей. Він знав, як використовувати родинні легенди.

— Не говоріть притчами, отче, — нетерпляче перебив його Фламбо. — Хіба ви не можете висловлюватися бодай трохи простіше.

— Гаразд, спробую висловлюватися простіше, — відповів отець Бравн, все ще тримаючи в руках шланг. — Наприклад, ось так: «Очі горять — дорога пряма, одне око моргнуло — дорога до дна простягнулась».

Вогонь зашипів і врешті погасав, оскільки тепер вода лилася не лише зі шланга, а й з відер, що носили цигани. Священик продовжував розмову, не відриваючи погляду від цього дійства.

— Шкода, що ще не світає, а то я порадив би цій юній леді поглянути в телескоп. Можливо, вона побачила б щось, що могло б її зацікавити. Наприклад, корабель на горизонті, або, якщо пощастить, сера Волтера Пендрагона, який повертається додому. Цілком можливо, що вона могла б побачити його по пояс у воді, тому що тепер, коли молодий Пендрагон уникнув небезпеки, він зможе дістатися дому навіть пішки. Він був на волосину від смерти, і якби його наречена не запідозрила щось недобре у телеграмі Адмірала, і не поспішила на допомогу своєму нареченому, то, повірте мені, зараз ми були б свідками ще однієї сімейної трагедії. Але досить розмов про старого Пендрагона. Зараз я вам все поясню. Розумієте, якщо дивитися з моря, то ця пожежа на вежі була б дуже подібна на світло маяка.

— Тепер зрозуміло, за яких обставин загинули батько і брат Адмірала. Він схожий на лихого дядечка з казки, який хотів заволодіти родинним маєтком.

Отець Бравн мовчав. Якщо не враховувати кількох фраз, сказаних з ввічливости, він мовчав доти, доки всі троє джентльменів не всілися зручно в каюті маленької яхти і не закурили сигари. Тоді священик сумно поглянув на останні відблиски вогнища. Він відмовився затриматися у маєтку Адмірала, хоча чув, як радісний натовп вигуками вітає молодого Пендрагона. Якби в отця Бравна була романтична вдача, він обов’язково залишився б, щоб вислухати слова вдячности від молодого мореплавця та його нареченої. Однак втома та погане самопочуття знову прийшли до нього. Він лише раз здригнувся, коли Фламбо звернув його увагу на штани, забруднені попелом від сигари.

— Та ні, це не попіл від сигари, — втомлено заперечив священик. — Це я забруднився під час пожежі. Однак ви зробили саме такий висновок тому, що кожен з вас курить сигари. Приблизно так у мене з’явилися перші підозри, коли я поглянув на карту.

— Ви маєте на увазі карту тихоокеанських островів, котра висіла в кабінеті Адмірала? — запитав Феншоу.

— Вам здавалося, що це карта тихоокеанських островів, — відповів отець Бравн. — Покладіть пір’їну поруч з уламком корала, і кожен думатиме, що це — якийсь експонат. А тепер візьмімо ту ж пір’їну, і покладемо її поруч зі штучною квіткою та кольоровою стрічкою, і ви відразу ж згадаєте про прикраси на жіночих капелюшках. А тепер уявіть цю пір’їну поруч з чорнильницею, книгою та стосом паперів. На що це подібне? Правильно! На перо письменника. Приблизно так ви мислили, коли побачили карту посеред опудал тропічних птахів, мушель та инших експонатів. Вам здалося, що це — карта тихоокеанських островів. А насправді це була карта ось цієї річки.

— А як ви здогадалися? — запитав Феншоу.

— Я побачив скелю, схожу на дракона, і ту, котра нагадує Мерліна. Ви ж самі розповідали мені про це, хіба ні?

— Виявляється, ви багато що запам’ятали з нашої подорожі! — вигукнув Феншоу. — А мені видавалося, що вам байдуже.

— Та ні, я почувався просто жахливо. Але погане самопочуття це не зовсім те саме, що неуважність, — промовив священик і закрив очі.

— І як ви гадаєте, що більшість людей побачила б на цій карті? — запитав Фламбо.

Та відповіді він не отримав. Отець Бравн міцно спав.

Бог гонгів

Це був один з тих прохолодних і похмурих днів ранньої зими, коли денне світло видається не золотистим, а сріблястим, або навіть олов’яним. Похмурий смуток панував у сірих конторах і сонних креслярнях, а побережжя Ессексу в цю пору виглядало особливо непривітно та похмуро. Пейзаж був одноманітним, лише де-не-де виднілися ліхтарні стовпи, які нагадували про цивілізацію не набагато більше, ніж лісові дерева. А дерева виглядали потворами порівняно з цими ліхтарними стовпами. Тонкий шар снігу майже розтанув, і ті смуги талої води, які знову прихопив морозець, виглядали свинцевими, а не срібними. Смуга старого снігу простягалася вздовж самого краю побережжя, майже зливаючись з блідою смугою прибою.

Поверхня моря виблискувала яскравими відтінками фіалкової синяви і виглядала неприродно, так виглядає кровоносна судина за обмороженому пальці. На десятки миль довкола, куди не поглянь, не було ані душі, лише двоє подорожніх швидко прямували вздовж берега. Один з них мав набагато довші ноги і робив значно більші кроки, аніж його супутник.

Ані час, ані місце не надавалися для відпочинку. Та отець Бравн рідко відпочивав, і тому, коли вже траплялася така нагода, він обирав товариство свого давнього приятеля Фламбо, колишнього злочинця і колишнього детектива. Священику забаглося відвідати свою давню парафію в Кобховл, ось тому вони й прямували у північно-східному напрямку вздовж узбережжя.

Пройшовши милю або й дві, вони помітили, що морський берег виглядає більш цивілізовано, і починає нагадувати курортне узбережжя; потворні ліхтарі траплялися все частіше і були оздоблені, хоча це зовсім не зменшувало їхньої потворності. Подорожні пройшли ще пів милі, і отець Бравн здивовано задивився на маленький лабіринт з квіткових вазонів, в яких замість квітів були посаджені бліді виткі рослини. Це було схоже на мозаїчний тротуар, вздовж якого стояли лавки з вигнутими спинками. Атмосфера цього місця підказала священикові, що десь поблизу має бути курортне містечко, та це його не надто зацікавило. Неподалік від оздобленої стежини отець Бравн побачив споруду, щодо котрої у нього не було жодних сумнівів. У сірій імлі виднілася велика курортна естрада, вона була схожа на гігантський гриб на шести ніжках.

— Гадаю, — зауважив отець Бравн, піднімаючи комір і закутуючи шию шерстяним шарфом, — ми наближаємося до курорту.

— Побоююсь, — відізвався Фламбо, — що перед нами одна з тих курортних місцин, які вже мало кого цікавлять. А всі зусилля оживити таке місце зимою зазвичай не приносять позитивного результату. Хоча винятки також бувають. Ось, наприклад, Брайтон і ще кілька подібних курортів. А це, напевно, Сівуд, де свої експерименти проводить лорд Пулі. Якось на Різдво він запросив сюди сицилійських співаків, а цього року, кажуть, має бути великий боксерський поєдинок. Краще просто втопити це застояне болото у морі, тут похмуро, як у закиненому залізничному вагоні.

Вони зайшли під велику естраду, і священик зацікавлено подивився вгору, схиливши голову набік, немов здивована сова. Естрада, як і більшість таких споруд, вирізнялася химерністю: позолочений куполовидний навіс тримали шість міцних стовпів, а кругла дерев’яна платформа була на висоті п’яти футів над рівнем узбережжя, все це було схоже на велетенський барабан. Незвичайне поєднання снігу та штучної позолоти спонукало подорожніх до спогадів: колись вони вже бачили щось подібне — вишукане й екзотичне.

— Здається, я розумію, — врешті відізвався Фламбо. — Це щось японське. Пригадуєте ті химерні японські малюнки, де сніг на вершинах гір нагадує цукор, а позолота на дахах пагод подібна до глазурі на імбирному прянику? Ця естрада нагадує мені невеличкий язичницький храм.

— Можливо-можливо, — промовив отець Бравн. — Тоді поглянемо на божество цього храму.

І неймовірно спритно, що було цілком несподівано для низенького священика, він вистрибнув на дерев’яну платформу.

— Чудово, — засміявся Фламбо, і наступної миті його масивна постать також опинилася на підвищенні.

Хоча різниця у висоті між підвищенням та узбережжям була доволі скромною, та з неї можна було багато чого побачити на цьому пустищі. Вдалині виднілися припорошені снігом сади, які майже зливалися з сірим лісом, далі можна було побачити забудову самотньої сільської ферми, а далі — лише безконечні рівнини Східної Англії. На морі не було видно ані вітрил, ані инших ознак життя, лише кілька чайок плавно ширяли над водою, немов останні сніжинки, що мають доповнити цей сумний пейзаж.

Раптом позаду Фламбо почувся крик, він різко обернувся. Як не дивно, голос чувся десь знизу, і тому був адресований радше п’ятам Фламбо, а не його вухам. Він простягнув руку і не зміг стриматися від сміху. Невідомо чому дерев’яна платформа тріснула під ногами отця Бравна, і той провалився рівно на п’ять футів, які відділяли підвищення від набережної. Священик був не надто високого зросту, тому його голова виглядала з проламаного отвору, як голова Йоана Хрестителя на блюді. Збентежений вираз обличчя лише доповнював цю схожість.

Фламбо розсміявся.

— Ця деревина зовсім зігнила, — сказав він. — Хм, дивно, що ці дошки витримали мене, а вам таки вдалося знайти слабке місце. Зараз я допоможу вам.

Священик не відповідав, він зацікавлено роздивлявся краї дошки, котра не витримала такого почесного вантажу, і на його обличчі з’явилося занепокоєння.

— Ходімо, — квапив його Фламбо, простягаючи руку. — Чи ви не хочете звідти виходити?

Священик все ще мовчав, стискаючи в руці уламок дошки. Врешті він замислено відізвався:

— Виходити? Ні, навпаки. Я хочу увійти сюди.

Отець Бравн пірнув у темряву під дерев’яним помостом з таким поквапом, що капелюх злетів з його голови і залишився на підвищенні. І тепер лише капелюх нагадував про те, що кілька секунд тому з нього стирчала голова всечесного отця.

Фламбо ще раз озирнувся довкола і знову не побачив нічого, окрім непривітного морського простору та засніженої рівнини, яка також виглядала доволі похмуро.

Позаду почувся якийсь невиразний шум, і низенький священик виліз нагору ще несподіваніше, аніж провалився. Його обличчя вже не виглядало збентеженим, на ньому був вираз непохитної рішучости, а надмірну блідість можна було пояснити відблиском моря і снігу.

— І як? — запитав його високий приятель. — Вам вдалося побачити божество цього храму?

— Ні, — відповів отець Бравн. — Мені вдалося знайти дещо важливіше. Жертвоприношення.

— Що ви хочете цим сказати! — стривожено вигукнув Фламбо.

Отець Бравн не відповів. Він вдивлявся кудись вдалину, і раптом показав пальцем:

— Що це за будинок, он там?

Фламбо прослідкував поглядом за пальцем священика і побачив кут будинку, який стояв перед фермою і майже весь був схований за деревами. Невелика будівля була доволі далеко від набережної, однак її яскраві стіни наводили на думку, що вона також належить до місцевих цікавинок, подібно, як естрада, мозаїка з квітів та лавки з вигнутими спинками.

Отець Бравн зіскочив з дерев’яної платформи, Фламбо зробив те саме. Вони попрямували до будинку і незабаром побачили невеликий готель, який у такій місцевості можна було б назвати навіть розкішним. На курортах часто трапляються подібні готелі. Цей заклад міг би похвалитися баром, та не варто там шукати ресторану. Фасад був прикрашений кольоровими вітражами і золотистим тиньком, а свинцева поверхня моря та зачарований сум дерев разом з цими дешевими прикрасами створювали меланхолійний настрій. Приятелі подумали, що якби в такому готелі їм запропонували якусь їжу, то швидше за все, це був би макет шинки та пустий пивний кухоль, один з тих, що їх використовують у театрі.

Однак, хіба заздалегідь можна бути впевненим у чомусь? Вони підійшли ближче і побачили, що перед буфетом, який, вірогідно, був зачинений, стояла одна з тих лавочок, які прикрашали садові доріжки. Та ця лавка була набагато довшою, вона займала всю довжину готельного фасаду. Напевно, її поставили, щоб відвідувачі могли насолоджуватися краєвидами, однак у таку погоду важко знайти охочих для подібної розваги.

На круглому столі, який стояв біля одного кінця лавки, стояла пляшка шаблі,^[19] а поруч — тарілка з родзинками та мигдалем. За столом сидів темноволосий молодий чоловік з непокритою головою і вдивлявся в море, вражаючи своєю дивовижною нерухомістю.

На відстані чотирьох ярдів він виглядав як воскова фігура, та коли подорожні наблизилися ще на ярд, він зірвався на рівні ноги та шанобливо і з достоїнством промовив:

— Ласкаво просимо, джентльмени! На жаль, зараз у мене немає прислуги, та я можу приготувати вам щось на скору руку.

— Ми вам дуже вдячні. — сказав Фламбо. — То ви — власник цього готелю?

— Так, — безпристрасно відповів темноволосий. — Розумієте, всі мої офіціянти — італійці, і я подумав, що справедливо буде дозволити їм подивитися, як їхній співвітчизник переможе чорношкірого (якщо він не підведе, звичайно). Ви чули, що поєдинок між Мальвіолі та Чорним Недом таки відбудеться?

— Гадаю, у нас немає стільки часу, щоб скористатися вашою гостинність, — відізвався отець Бравн. — Моєму приятелеві буде достатньо келиха хересу, аби зігрітися і випити за перемогу італійського чемпіона.

Насправді Фламбо ніколи не полюбляв херес, однак сьогодні він не заперечував і спромігся лише люб’язно промовити:

— О, велике спасибі.

— Херес, звичайно, сер, — промовив господар і попрямував до будинку. — Даруйте, якщо я затримаю вас на кілька хвилин. Я вже казав, що сьогодні відпустив усіх слуг.

І він пішов до неосвітленого готелю.

— О, не варто турбуватися, — сказав Фламбо.

Та господар обернувся, щоб заспокоїти його:

— Я маю ключі, а дорогу і в темряві знайду.

— Я зовсім не хотів, — почав було отець Бравн, та в цю мить всередині готелю почувся гучний бас. Невиразно і голосно прозвучало якесь іноземне ім’я, і господар готелю кинувся назустріч цьому голосові набагато жвавіше, аніж прямував за хересом для Фламбо. Все, що відбувалося в цю мить та в наступні декілька хвилин лише підтвердило, що господар говорив правду, і нічого, окрім правди. Пізніше і Фламбо, і отець Бравн згадували, що жодна з пережитих пригод (часом доволі скандальних та шалених) настільки не холодили їхню кров, як оцей голос велетня, що раптом пролунав у безлюдному готелі.

— Мій кухар! — спішно вигукнув господар. — Я зовсім забув про свого кухаря. Він іде. Херес, сер?

І справді, на порозі з’явилася величезна постать у білому фартуху та білому ковпаку, як і належить кухареві, однак чорне обличчя було надмірно серйозне. Фламбо вже не раз чув, що негри бувають чудовими кухарями. Однак йому не давало спокою якесь невловиме протиріччя між чорною шкірою цього чоловіка та його професійними атрибутами, котре підсилювалося ще й тим, що це господар спантеличено поспішав, почувши голос кухаря, а не навпаки. Та Фламбо вирішив, що все це можна пояснити зухвалістю чорношкірого, адже про капризи професійних кухарів віддавна ходили легенди. Окрім цього, врешті з’явився господар, тримаючи келих хересу.

— От цікаво, — сказав отець Бравн, — чому на пляжі зовсім немає людей? Адже це буде великий бій. Ми пройшли кілька миль і зустріли лише одного чоловіка.

Власник готелю лише знизав плечима.

— Розумієте, вболівальники прибудуть зі станції, а це милі три звідси. Їм потрібен тільки бокс, вони зупиняться в готелі лише на одну ніч. Зрештою, в таку погоду на пляжі не надто приємно.

— І на лавці, певно, теж, — додав Фламбо, вказуючи на лавку, яка стояла поруч з маленьким столиком.

— Мені доводиться слідкувати за тим, що діється довкола, — промовив власник готелю.

Це був стриманий молодий чоловік, з правильними рисами жовтуватого обличчя. Його темний одяг не привертав особливої уваги, якби не чорна краватка, котра була зав’язана надто високо і ніби підпирала шию, та ще чудернацька золота шпилька на ній. На обличчі чоловіка не було нічого особливого, якщо не брати до уваги надмірної знервованості. Він постійно примружував одне око, а инше в цю мить надмірно збільшувалося і видавалося штучним.

Мовчанку порушив господар, який спокійно запитав:

— І де ж ви зустріли того чоловіка?

— Найцікавіше те, що ми зустріли його неподалік курортної естради, — відповів священик.

Фламбо, який, сидячи на лавці, допивав свій херес, зірвався на рівні ноги і пильно подивився на свого приятеля. Він навіть відкрив рот, аби щось сказати, та відразу ж закрив його.

— Дуже цікаво, — задумливо промовив господар готелю. — І як він виглядав?

— Я бачив його в темряві, — почав було отець Бравн, — та він був…

Як уже було сказано, власник готелю говорив лише правду, а докази цього зовсім не барилися. Слова про те, що кухар іде, буквально відповідали істині, оскільки, поки вони розмовляли, чорношкірий кухар справді вийшов з будинку, поквапом одягаючи пальчатки.

Та зараз це була зовсім инша особа. Від безформної маси у величезному білому фартушку не залишилося й сліду. Тепер кухар був елегантно одягнений, однак його велетенська постать такою мірою була втиснена у фрак останнього фасону, що очі, здавалося, от-от вилізуть на лоба. На голові високий чорний циліндр, трохи зсунутий на один бік. Такі циліндри французькі дотепники порівняли б до восьми дзеркал. Зрештою, чорношкірий модник також чимось був схожий на свій циліндр. Темна шкіра на обличчі вилискувала так само, як циліндр. А що вже казати про короткі білі гетри та сніжно-білий жилет. В петельці зухвало стирчала червона квітка, ніби вона щойно там розцвіла. В одній руці він тримав ціпок, в иншій — сигару. Це була постава простакуватого зухвальця.

— Иноді, — промовив Фламбо, поглянувши на кухаря, — мене зовсім не дивує те, що їх лінчували.

— А мене вже не дивують чорні задуми пекла, — промовив отець Бравн. — Та, як я вже згадував, — продовжував священик у той час, коли чорношкірий кухар, поправляючи жовті пальчатки, швидко крокував у бік пляжу — дивний персонаж мюзик-холу у морозяній рамці похмурого дня, — я не можу детально описати зовнішність того чоловіка. Але точно пам’ятаю, що у нього були старомодні вуса та бакенбарди, дуже темні або фарбовані, такі, як бувають в іноземних фінансистів. Ось, а навколо шиї був обмотаний фіолетовий шарф, він ще так гарно розвівався на вітрі. Біля самого горла шарф був закріплений шпилькою, подібною до тих англійських булавок, якими няні заколюють дітям зимові шарфи. Та це не була англійська булавка.

Власний готелю, який безтурботно відпочивав на довгій зеленій лавці, продовжував спокійно вдивлятися в морську далечінь. Тепер, коли він сидів нерухомо, Фламбо був просто переконаний у тому, що одне око в чоловіка більше від иншого. Його очі були широко відкриті, і Фламбо привиділося, що від його погляду ліве око також збільшується.

— Це була дуже довга золота шпилька з вирізьбленою мавп’ячою голівкою, — продовжував священик. — І вона була якось дивно заколена. А ще чоловік мав пенсне і широкий чорний…

Чоловік, який досі сидів нерухомо, вдивляючись у море, а його очі ніби належали різним людям, раптом зробив різкий рух…

Отець Бравн був повернений спиною до співрозмовника, і в цю мить він міг би впасти мертвим. Та Фламбо, в якого не було жодної зброї, враз зірвався на рівні ноги, його плечі напружились, і над головою він заніс залізну лавку, немов сокиру ката, яка от-от опуститься на голову жертви. Лавка, піднята у вертикальне положення, була схожа на довгі залізні сходи, які ніби запрошували піднятися до зірок. У вечірньому освітленні висока постать Фламбо нагадувала велетня, який розмахує Ейфелевою вежею. Ця велетенська тінь, а також передчуття потужного удару добряче злякали власника готелю. Той випустив блискучий кинджал і кинувся до готелю.

— Ми повинні втікати звідси, — вигукнув Фламбо, з люттю відкинувши залізну лавку.

Він схопив під руку низенького священика і потягнув його через сірий вечірній сад, у кінці якого виднілася хвіртка. Фламбо зігнувся, спробував відчинити і промовив:

— Зачинено.

В цю мить з верхівки однієї з декоративний ялиць злетіла чорна пір’їна і впала на землю, зачепивши край капелюха. Це налякало його більше, ніж глухий звук, що пролунав секунду до того. Потім почувся ще один постріл, і хвіртка, яку Фламбо щойно намагався відчинити, здригнулася від удару кулі. Плечі Фламбо вмить розпрямилися, він одним ривком зірвав три завіси та замок, хвіртка відчинилася. Фламбо вискочив на порожню доріжку, тримаючи високо над головою дерев’яну хвіртку. В цю мить він був схожий на Самсона, який несе ворота Гази.

Він саме перекидав виламану хвіртку через огорожу, коли пролунав третій постріл, і куля мало не зачепила його черевик. Фламбо безцеремонно схопив низенького священика, посадив його собі на плечі й побіг у напрямку міста з такою швидкістю, на яку лише були здатні його довгі ноги. Так він пробіг майже дві милі, а щойно потім обережно опустив священика на землю. Цю втечу навряд чи можна було б назвати достойний вчинком, хоча так і хотілося згадати про Анхіса.^[20] Однак на обличчі отця Бравна з’явилася широка посмішка.

— Гаразд, — промовив Фламбо, коли вони врешті розмірено крокували одним з провулків, де можна було не побоюватись несподіваного нападу, — я зовсім не розумію, що ви мали на увазі, та, якщо мене не зраджує пам’ять, чоловіка, якого ви так детально описали, ми не зустрічали.

— У деякому розумінні, я з ним все-таки зустрівся, — відповів священик, нервово покусуючи палець. — Справді-справді. Та під тією естрадою було темно, і я не роздивився його як слід. Боюся, я не так вже й детально його описав, адже його пенсне було розбите, а довга золота шпилька була ввіткнута не у шарф, а прямісінько в серце.

— Гадаю, — вже тихіше промовив Фламбо, — цей чоловік з очима, які нагадують скляні, якось з цим пов’язаний.

— Сподіваюся, лише посередньо, — стурбовано відповів отець Бравн. — Цілком можливо, що я неправильно вчинив, коли піддався імпульсові. Ой, боюся, що в цієї історії темне і глибоке підґрунтя.

Вони мовчки пройшли ще кілька вуличок. У холодних сутінках засвічувалися жовті ліхтарі, очевидно, вони наближалися до центральної частини міста. На стінах виднілися яскраві афіші, які сповіщали про поєдинок між Чорношкірим Недом та Мальвіолі.

— Мені ніколи не доводилося вбивати, — промовив Фламбо, — навіть тоді, коли я, так би мовити, не надто товаришував з законом. Та я майже співчуваю комусь, хто наважився на цей крок у такому похмурому місці. З усіх забутих Богом місць найсумніші ось такі, як ця естрада, котра мала бути місцем розваг та веселощів, а тепер — покинута.

Я уявляю якогось чоловіка з хворою психікою, який посеред таких краєвидів відчуває непереможне бажання вбити свого супротивника. Якось, пригадую, я прогулювався вашими славними пагорбами Суррея, ні про що не думав, хіба що про дрік та жайворонків, які траплялися мені по дорозі. І раптом я побачив великий заокруглений простір, а наді мною височіла багатоярусна споруда велетенських розмірів, вона нагадувала мені римський амфітеатр. Там не було ані душі. Виявляється, я опинився на стадіоні в Епсом. Тоді я чомусь відчув, що жодна людина в тому місці не буде щасливою.

— Дивно, що ви згадали про Епсом, — відізвався священик. — Ви пам’ятаєте так званий саттонський злочин? Обидва підозрювані жили в Саттоні і, як пригадую, вони виробляли морозиво. Потім їх, щоправда, звільнили. Подейкували, що вбитого знайшли якраз у тій частині Епсома, його задушили. Один полісмен-ірландець, мій приятель, розповів мені, що жертву знайшли неподалік стадіону. Тіло сховали за відчиненими дверима.

— Хм, справді дивно, — погодився Фламбо. — Та це лише підтверджує мою думку про те, що запустілі місця розваг лише наводять нестерпний сум. В иншому випадку, там не знаходили б убитих.

— Я не зовсім впевнений у тому, що… — почав було отець Бравн і замовк.

— Не зовсім впевнені у тому, що це — вбивство? — запитав його приятель.

— Та ні, в тому, що його вбили у безлюдному місці, — просто відповів низенький священик. — От, вам хіба не здається, що саме тут є заковика? Невже досвідчений вбивця шукатиме запустіле й безлюдне місце, щоб когось прикінчити? До речі, людина дуже рідко залишається одна-однісінька. А в безлюдному місці якраз набагато легше когось помітити й запам’ятати. Ні, тут йдеться про щось инше. А ось і павільйон чи палац, чи як це називається…

Вони вийшли на маленьку яскраво освітлену площу, а головну будівлю на ній прикрашали афіші та велетенські плакати з зображеннями Чорношкірого Неда та Мальвіолі.

— Oгo! — здивовано вигукнув Фламбо, спостерігаючи, як священик жваво піднімається широкими сходами. — А я й не знав, що останнім часом ви захоплюєтесь кулачними боями. Ви хочете подивитися поєдинок?

— Не думаю, що цей двобій відбудеться, — відповів отець Бравн.

Вони швидко пройшли через передпокій та кілька кімнат, а потім — через глядацький зал, де стояли ряди м’яких складених сидінь, а також окремі відділення, на кшталт лоджій в театрі, та тут вони були відгороджені звичайними канатами. Священик швидко прямував уперед, не розглядаючись по боках, поки вони не підійшли до дверей, на яких була табличка: «Комітет». Лише тоді отець Бравн зупинився і повідомив якомусь клеркові, що він хотів би побачитися з лордом Пулі.

Їм відповіли, що лорд надзвичайно зайнятий, адже поєдинок от-от розпочнеться, однак священик спокійно та добродушно вмів повторювати свої прохання, а особи з бюрократичним типом мислення зазвичай не здатні терпіти таку поведінки. Через кілька хвилин збитий з пуття Фламбо опинився перед якимось чоловіком, який вигукував до иншого працівника: «Будьте обережні з канатами після четвертого… Так, а вам що потрібно?»

Лорд Пулі був джентльменом, і так само, як більшість представників цього знатного плем’я, постійно про щось хвилювався, а особливо — про фінансові питання. Його волосся виглядало як льон, припорошений сивиною, очі несамовито блистіли, а ніс чомусь видавався обмороженим.

— Лише кілька слів, — сказав отець Бравн. — Я прийшов сюди, щоб не допустити вбивства.

Лорд Пулі аж підстрибнув у своєму кріслі ніби на пружині.

— От прокляття! Скільки можна вислуховувати подібні нісенітниці?! — вигукнув він. — Як ви мені надоїли зі своїми комітетами, петиціями і проповідниками! Колись бійці бились без рукавичок, і це вас якось не турбувало! Тепер вони б’ються в захисних рукавицях, то про яке вбивство може бути мова?

— Я не мав на увазі когось з боксерів, — відповів низенький священик.

— Та добре, добре, — з крижаною посмішкою відповів дворянин. — І кого ж тут хочуть вбити? Може рефері?

— Я не знаю, кого хочуть вбити, — задумливо відповів отець Бравн. — Якби я знав, то не став би псувати вам задоволення, а просто допоміг би цій людині втекти. Правду кажучи, я не маю нічого проти змагань професійних боксерів. Та я прийшов сюди, щоб просити вас про послугу. Скасуйте цей поєдинок.

— І більше нічого? — з іронією запитав лорд, гнівно блиснувши очима. — Скажіть, будьте ласкаві, як ви поясните це двом тисячам глядачів?

— Просто скажіть їм, що після поєдинку залишаться живими одна тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ять глядачів.

Лорд Пулі подивився на Фламбо.

— Ваш друг навіжений? — запитав він.

— Зовсім ні! — енергійно заперечив Фламбо.

— Послухайте мене. Уважно послухайте, — продовжував стривожений лорд Пулі. — Все набагато складніше. Щоб підтримати Мальвіолі, приїхало чимало італійців, чи хто вони там. Вони всі такі чорняві, смуглі на нахабні. Ви маєте уявлення, який темперамент в цих людей з півдня? Якщо я повідомлю, що поєдинок скасовано, то за мить тут буде увесь корсиканський клан мафії на чолі з Мальвіолі.

— Мілорде, це питання життя і смерти, — промовив священик. — Швидше зробіть оголошення. І подивимося, хто прибіжить сюди першим. Мальвіолі чи хтось инший.

На обличчі лорда з’явилося зацікавлення, він взяв до рук дзвіночок, який стояв на столі. Клерк з’явився майже миттєво, і лорд промовив:

— Я повинен зробити важливе повідомлення для глядачів. Будьте ласкаві, попередьте обох суперників, що поєдинок доведеться відкласти.

Кілька секунд клерк спантеличено дивився на лорда, ніби це був привид, а потім зник за дверима.

— У вас є якісь докази? — різко запитав лорд Пулі. — Звідки ви про це довідалися?

— Я довідався про це на естраді, на тій, що розташована на пляжі. — чухаючи голову, промовив отець Бравн. — Та ні, помиляюся, не лише там. Я дізнався про це з книги, яку я купив у книжковому кіоску в Лондоні, до речі, дуже дешево.

Він вийняв з кишені невеликий томик в шкіряній палітурці. Фламбо зазирнув священикові через плече і побачив, що це був опис стародавніх подорожей. Один аркуш в книжці був загнутий.

— «Єдиною формою, з допомогою котрої культ вуду^[21]…», — почав читати отець Бравн.

— З допомогою котрої що? — перепитав лорд.

— «…культ вуду, — з задоволенням повторив священик, — широко поширився за межами Ямайки, це — поклоніння Мавпі або Богові гонгів. Ця форма культу процвітає в багатьох частинах обох американських континентів, особливо серед метисів, яких зазвичай важко відрізнити від білого населення. Така форма поклоніння духам та принесення жертви в особі людини відрізняється від инших форм тим, що кров формально проливається не на вівтарі підчас урочистого обряду, а в людському натовпі. Під гучні удари гонгів відчиняються двері святилища, і всі можуть побачити бога Мавп. Після цього…».

Двері різко відчинилися, і в них з’явився елегантний негр. Його очі аж вилазили з орбіт, а чорний циліндр на голові був так само нахабно схилений на бік.

— Ви що! — вигукнув він, показуючи зуби, ніби мавпа. — Це що таке? Що ви собі дозволяєте? Ви нахабно обкрадаєте чорношкірого джентльмена, хочете відібрати його приз. Отак ви задумали врятувати цього італійського покидька?

— Поєдинок лише відклали, — спокійно завважив лорд. — Через декілька хвилин я вам все поясню.

— А ви хто, щоб… — гнівно вигукнув Чорношкірий Нед.

— Мене звати лорд Пулі, — доволі стримано відповів аристократ. — Я — секретар організаційного комітету. І я раджу вам негайно залишити цю кімнату.

— А це хто? — запитав чорношкірий боксер, презирливо вказуючи на священика.

— Я — отець Бравн, — відповів той, — і я раджу вам негайно виїхати з цієї країни.

Боксер на мить зупинився, а потім раптово кинувся навтьоки, траснувши дверима. Присутні були неабияк здивовані такою зміною у поведінці нахаби.

— А що ви думаєте про Леонардо да Вінчі? — запитав отець Бравн, скуйовдивши своє волосся невиразного мишачого кольору. — Яка чудова італійська голова!

— Послухайте-но, — промовив лорд Пулі, — я взяв на себе чималу відповідальність, коли повірив вам. Гадаю, тепер ви повинні нам розповісти все, що вам відомо.

— Ваша правда, мілорде, — відповів священик, — моя розповідь не буде надто довгою.

Він поклав маленьку книжку в шкіряній палітурці до кишені пальта.

— Мені видається, ми й так уже достатньо зрозуміли, та, щоб упевнитися у моїй правоті, вам потрібно звернути увагу ось на що. Чорношкірий чоловік, який щойно втік, — один з найнебезпечніших людей на цій грішній землі. У нього мозок європейця поєднується з інстинктами кровожерливого дикуна. Звичайну бойню, котра є чимось закономірним на його батьківщині, він перетворив у сучасне товариство вбивць, які використовують досягнення науки. Щоправда, він не знає, що мені це відомо. Він також не знає, що у мене немає доказів.

Усі мовчали, і тому низенький священик продовжував:

— Уявімо, що я хочу когось вбити. Як гадаєте, я повинен залишитися наодинці зі своєю жертвою?

Лорд Пулі здивовано і дещо саркастично поглянув на дивакуватого церковнослужителя, та вголос промовив:

— Якщо ви хочете когось вбити, то я радив би вчинити вам саме так.

Отець Бравн заперечно похитав головою, нібито він був убивцею з багатим досвідом.

— Фламбо теж так вважає, — зітхнувши, відповів він. — Та подумайте уважніше. Якщо людина почувається дуже самотньою, то починає шукати товариства. Якщо довкола людини — порожньо, то вона особливо помітна. От, наприклад, ви колись бачили з вершини якогось пагорба, як орач іде за плугом або як пастух пильнує отару на розлогій галявині. А може, вам колись доводилося зайти на верхівку скелі і побачити внизу людину, котра самотньо прогулюється пляжем. Хіба ви не помітили б, що вона щось робить, наприклад, вбиває краба? Навпаки, ви запам’ятали б кожну деталь. Розумний убивця, наприклад, ви або я, відразу ж збагнув би, що неможливо на сто відсотків бути впевненим, що за ним ніхто не стежить.

— І що зробив би розумний убивця?

— Є лише один варіянт, — відповів священик. — Потрібно переконатися, що всі присутні дивляться у протилежному напрямку. Людину задушили біля величезного стадіону в Епсомі. Якби цей стадіон був порожнім, будь-хто міг стати випадковим свідком злочину: якийсь волоцюга, що спить під плотом або автомобіліст з найближчої дороги. Та на переповненому стадіоні ніхто нічого не помітив. Трибуни ревіли, а загальний улюбленець публіки перемагав, або ні, супротивника. Нашийна хустинка стає знаряддям убивства, тіло швидко ховають за відчиненими дверима. І все це займає якихось кілька хвилин. Цілком можливо, що саме так трапилося, — продовжував священик, звертаючись до Фламбо, — з тим бідолахою, якого я побачив під естрадою. Вбитого зіштовхнули у дірку, котра зовсім не була випадковою. І зробили це в один з кульмінаційних моментів концерту, коли, скажімо, видатний співак взяв складну ноту або коли відомий скрипаль вийшов на поклін вдячній публіці. Щось подібне могло статися підчас цього поєдинку. Вирішальний удар Чорношкірого Неда не був би єдиним у цьому залі. Ось який невеличкий фокус перейняв Чорношкірий Неду свого бога Гонгів.

— А що ж Мальвіолі? — запитав лорд Пулі.

— Він не має нічого спільного з цією огидною історією, — відповів священик. — Здогадуюся, що він привіз своїх земляків, та вони загалом доброзичливі і, до речі, зовсім не є італійцями. Це мулати різних відтінків, цілком можливо, що чорношкірими в їхніх родинах були навіть не батьки, а дідусі чи прабабусі. Хоч для нас, англійців, усі іноземці однакові, оскільки ми схильні вважати їх брудними та неосвіченими. Окрім цього, — з посмішкою додав священик, — гадаю, англійці не надто вловлюють відмінності між моральними постулатами моєї релігії та культами, які пов’язані з вуду…

Перш ніж приятелям довелося знову побувати в цьому містечку, в Сівуді розпочався весняний сезон. А це означає, що на пляжах з’явилися відпочивальники, мандрівні проповідники та чорношкірі менестрелі. Переслідування таємного товариства вщухло, його члени ніби розчинилися у весняному повітрі. Тіло власника готелю знайшли неподалік від берега, воно заплуталося у морських водоростях. Праве око було закрите, а ліве дивилося в небо, виблискуючи, як скло у місячному світлі. Чорношкірого Неда таки вдалося схопити, та він одним ударом лівої вбив трьох поліцейських. Офіцер, що залишився, був вражений, до речі, йому теж добряче дісталося. Боксерові таки вдалося втекти. Після цього випадку англійська преса захлиналася цією новиною, і ще впродовж багатьох місяців головна мета Британської імперії полягала у тому, щоб зловити чорношкірого велетня і не дозволити йому втекти морським шляхом.

Особи, які бодай віддалено були схожі на злочинця, були зобов’язані пройти ретельне обстеження, а багатьом навіть доводилося терти обличчя ледь не до крови, щоб довести, що це справжній колір шкіри, а не грим. Усі негри, що проживали на території Англії, були змушені дотримуватися спеціяльних вказівок і регулярно повідомляти про свою присутність у поліції. Капітани суден, що виходили в плавання, воліли б узяти на борт василіска,^[22] а не чорношкірого пасажира. Люди врешті почали усвідомлювати, наскільки жахливою, непомітною та поширеною може бути влада таємного товариства.

Коли якось у квітні Фламбо та отець Бравн зупинились біля парапету набережної, то вираз «чорний чоловік» в Англії означав майже те саме, що колись у Шотландії.^[23]

— Напевно, злочинець усе ще в Англії, — зауважив Фламбо, — і досить вдало переховується. Якби він намагався відбілити своє обличчя і спробувати залишити країну, то його відразу б затримали в одному з портів.

— Розумієте, — ніби виправдовуючись, промовив отець Бравн, — він радше намагатиметься зробити своє обличчя темнішим.

Фламбо сперся на парапет і розсміявся.

— Отче, що ви таке говорите?

ОтецьБравн також сперся на поруччя і рукою вказав на переодягнених чоловіків, вимащених сажею, які співали на пляжі.^[24]

Салат полковника Крея

Цього таємничого ранку отець Бравн, як завжди, відслужив ранішню месу і прямував додому. Повільно випаровувалася імла, і світло здавалося чимось новим і небаченим. Поодинокі дерева ставали все більше виразними, ніби спочатку їх намалювали сірою крейдою, а тепер невидимий художник обмальовував їх вугіллям. Попереду виднілися будинки передмістя, які нагадували зубчасту стіну. Вони також ставали виразнішими, і врешті священик почав розрізняти ті будинки, власників яких він знав особисто або з чиїхось розповідей. Усі вікна й двері були зачинені, тут ніхто не вставав так рано, а тим паче — на ранкову літургію. Однак, коли отець Бравн проходив повз красивий особняк з верандою та садом, то почув дивні звуки і мимоволі зупинився. У цьому випадку важко було помилитися — хтось стріляв з пістолета, револьвера або карабіна. Однак дивним було навіть не це, а те, що відразу потім чулися дещо тихіші звуки. Священик нарахував шість таких звуків, подумав, що це відлуння, і відразу ж відмовився від своєї думки, тому що вони зовсім не були подібні на первинні звуки. Вони взагалі не були подібні ні на що. Отець Бравн розгублено подумки згадував пирхання сифону, приглушене хихотіння, звуки, які видають тварини. Однак жоден з них не пасував до того, що він щойно почув.

Отець Бравн немовби поєднував у собі двох людей. Один був старанний, як найуважніший відмінник у класі, скромний, як первоцвіт, точний, як годинник, він тихо і невтомно виконував свої щоденні обов’язки. Другий був мудрецем і любив споглядати світ, він був набагато складнішим і набагато простішим водночас. Ми дозволимо собі назвати його вільнодумцем у єдино розумному значенні цього слова. Він ставив перед собою всі можливі питання, до яких лише міг додуматися, і потім відповідав на ті з них, на які міг відповісти. Це відбувалося само собою, так само, як працює серце або легені. Однак, слід зауважити, що отець Бравн не дозволяв роздумам вивести його за межі власного обов’язку. І ось тепер він опинився перед дилемою. Священик умовляв себе, що не варто втручатися у чиїсь справи, а водночас перебирав з двадцять різних здогадок та сумнівів. А коли сіре небо набуло сріблястого відтінку, то він побачив, що стоїть біля будинку, який належить майору Петнему. Той колись служив в Індії, і тепер у нього працював кухар, уродженець Мальти. І священик мимоволі подумав, що постріли частенько стають причиною серйозних наслідків, які стосуються також його обов’язків. Він повернувся, відчинив хвіртку і попрямував до будинку.

На половині шляху до будинку, трохи збоку, стояв високий навіс; як з’ясувалося пізніше, там тримали ящики для сміття. Неподалік цієї конструкції виросла сіра тінь, яка ставала все чіткішою і врешті перетворилася у міцного чоловіка. Майор Петнем був лисим здорованем з шиєю бугая, короткою і широчезною, з обличчям, яке без зайвих вагань можна назвати апоплексичним. Такі обличчя бувають в осіб, які довго і наполегливо намагаються суміщати східний клімат із західною нестриманістю. Обличчя випромінювало добрий настрій, але капелюх з пальмових листків (який міг би виконувати роль ореолу, якби не багрянець на лиці) виглядав недоречно. І взагалі, цей чоловік ще не одягнувся, тобто ще не зняв жовтої піжами у яскраво червоні смужки. Мабуть, він похапцем вискочив з будинку, і тому священик зовсім не здивувався, коли чоловік безцеремонно запитав:

— Ви чули цей звук?

— Чув, — відповів отець Бравн. — Я тому й вирішив зазирнути. А що тут трапилося?

Майор якось дивно подивився на священика своїми добродушними очима, які були схожі на ягоди агрусу, і запитав знову:

— Що б це могло бути, як думаєте?

— Звук подібний на постріл з рушниці, — припустив священик, — от тільки луна якась дивна…

Господар подивився на нього без особливих емоцій, хоча священикові здалося, що його очі от-от вийдуть з орбіт. А в цей момент двері будинку відчинилися навстіж, і в сад вибіг ще один чоловік у піжамі. Він був вищим, стрункішим і, напевно, сильнішим порівняно з господарем, а от піжама у нього була трохи скромніша — біла з цитриново-жовтими смужками. Чоловік виглядав виснаженим, однак доволі симпатичним і більш засмаглим порівняно з майором. У нього був орлиний профіль, глибоко посаджені очі й чудернацьке поєднання чорного волосся та доволі світлих вусів. Та все це отець Бравн помітив дещо пізніше. А зараз він побачив лише одне: у нього в руці був револьвер.

— Крею! — вигукнув майор, здивовано вдивляючись у чоловіка. — Це ви стріляли?

— Я, — відповів темноволосий чоловік. — Якби ви були на моєму місці, ви теж вистрілили б! Якби ви полювали на диявола і вже майже…

Майор квапливо перебив чоловіка.

— Це мій знайомий, отець Бравн, — сказав він. А потім звернувся до священика: — Ви знайомі з полковником Креєм? Він артилерист.

— Я, звичайно ж, чув про нього, — простодушно сказав священик і звернувся до Крея: — І як, вам вдалося у щось поцілити?

— Здається, так, — цілком серйозно відповів полковник.

— А він що, впав чи щось вигукнув? — запитав майор, чомусь знизивши голос.

Полковник повернувся до господаря, який все ще здивовано витріщався на нього:

— Я точно можу сказати вам, що він зробив. Він чхнув, — відповів полковник.

Отець підняв руку, так, ніби хотів ляснути себе по лобі; щось подібне роблять, коли людина врешті-решт згадає чиєсь ім’я. Тепер він зрозумів, що нагадував цей звук.

— Ну, знаєте! — вигукнув майор. — Я ще ніколи не чув, щоб від пострілу револьвера хтось чхав.

— Я теж не чув, — додав отець Бравн. — На щастя, ви не надто влучно застосували свою зброю.

Він спантеличено замовк, а потім запитав:

— Це був злодій?

— Ходімо всередину, — доволі різко відізвався майор Петнем і попрямував до будинку.

У будинку було набагато світліше, ніж в саду, хоча майор вже вимкнув світло. Так буває раннім ранком. Отець Бравн здивувався, що стіл у кімнаті був сервірований по-святковому, серветки в спеціяльних кільцях аж виблискували чистотою, і біля кожного столового прибору стояло шість химерних бокалів. Переважно у таку пору доби можна побачити залишки вчорашнього бенкету, а не приготування до сьогоднішнього.

Поки священик роздумував про це, майор пробіг повз нього і оглянув стіл.

— Вкрали срібло! — вигукнув він, важко дихаючи. — Ножі й виделки до риби… Старовинний судок…. Навіть глечик для вершків. От тепер, отче Бравн, я вам відповім, чи це був злодій. Так, це він.

— Вони це зробили, щоб вас обдурити, — вперто сказав полковник Крей. — Я добре знаю, чому залазять у цей будинок. Я краще від вас знаю, чому…

Майор поплескав його по плечі, ніби хвору дитину і промовив:

— Злодій. Зрозуміло, що це злодій.

— Якийсь дивний злодій, — зауважив отець Бравн, — може вдасться знайти його десь неподалік.

Майор похитав головою і похмуро промовив:

— Боюся, що він уже далеченько втік.

Коли невгомонний гість знову вибіг у сад, він тихо додав:

— Сумніваюся, чи варто викликати поліцію. Правду кажучи, мій друг не правий, він постійно хапається за свою зброю. Я не впевнений, чи варто було стріляти. Розумієте, він довго жив у диких краях, і тепер йому часто щось ввижається. Між нами кажучи, у нього якась дивна фантазія.

— Здається, ви розповідали мені, — відповів отець Бравн, — що його переслідують якісь дивні індіянці.

Майор Петнем кивав головою і водночас нерішуче знизав плечима.

— Гадаю, було б краще, якби ми прослідкували за ним, — сказав він. — Я більше не хочу чути ніякого чхання.

Вони знову занурилися в ранкове світло, котре набрало дещо теплішого відтінку завдяки сонячним променям, і побачили, що полковник зігнувся навпіл і вивчає чи то траву на газоні, чи то гравій на доріжці. Майор поволі попрямував до нього, а священик, теж анітрохи не поспішаючи, зайшов за ріг будинку і пішов до ящика зі сміттям.

Десь з півтори хвилини він роздивлявся смітник, потім підійшов до нього впритул, підняв кришку і зазирнув усередину. Отця Бравна відразу огорнула хмара пилюки, та зазвичай він помічав усе на світі, окрім власної зовнішности. Ось так він і стояв, немовби заглибився у молитву, а потім, коли прийшов до тями, то весь у пилюці якось розгублено побрів геть.

Біля хвіртки він побачив невелику групу людей, і це розсіяло його сумовиту стурбованість, так як сонце розсіює імлу. В цих людях не було нічого потішного. Вони просто розсмішили його, ніби персонажі Діккенса. Майор врешті перевдягнувся у сорочку і штани з яскраво червоним індійським поясом та в картатий піджак. Його багряне і святкове обличчя аж випромінювало вдавану привітність. Майор був рішучою людиною, а зараз він ще й запально сперечався з кухарем, смаглявим уродженцем Мальти, чия похилена і втомлена турботами постать і жовте знесилене обличчя дивно контрастували з білосніжним ковпаком і одягом. Кухар і справді був втомлений, оскільки куховарство було хобі майора Петнема. Він був одним з тих любителів, які завжди і все знають набагато краще, аніж професіонали. Полковник Крей все ще був у піжамі й зі скуйовдженим волоссям. Він повзав по землі, продовжуючи шукати сліди грабіжника, час від часу гнівно вдаряв рукою по землі і щось бурмотів. Побачивши полковника, отець Бравн насупив брови і подумав, що «дивна фантазія» — це евфемізм.

Третю особу, котра стояла поруч з кухарем і майором, священик також знав. Це була Одрі Ватсон, підопічна і економка майора Петнема. У цей момент вона була радше економкою, аніж підопічною, про це свідчив фартушок, засукані рукави й рішуча поведінка.

— Так вам і треба, — сказала вона. — Я вже не раз казала, що цей старомодний судок для приправ краще викинути.

— А може, він подобався мені, — благодушно заперечив майор. — Я також старомодний, окрім цього, такі речі зберігають у комплекті з иншими столовими приборами.

— Такі речі зникають також разом, як ви помітили, — різко заперечила Одрі. — Гаразд, якщо ви не хвилюєтеся через злодія, то я не турбуватимусь про ваш сніданок. Сьогодні неділя, і ми не можемо послати за оцтом й иншими приправами до міста. А хіба їжа без пікантних приправ принесе вам і вашому гостеві задоволення? Шкода, що ви попросили кузена Олівера, аби він супроводжував мене на недільну Літургію. Вона закінчується о пів на першу, а полковник поїде раніше. Я не знаю, як ви, чоловіки, зі всім цим впораєтеся?

— Впораємося, впораємося, моя дорога, — відповів майор, лагідно дивлячись на неї. — У Марко є багато різних соусів, зрештою, ми непогано дбали про себе у доволі диких місцях. А вам, Одрі, варто б розвіятися, ви ж не можете господарювати двадцять чотири години на добу. Окрім цього, я чудово знаю, як вам хочеться послухати органну музику.

— Я хочу піти на Літургію, — стримано промовила вона.

Одрі була однією з тих красивих жінок, які завжди будуть красивими, тому що їхня краса — не у свіжості чи відтінку обличчя, а в самих рисах. Вона ще не наблизилася до того віку, який називають середнім. Її золотисто-каштанове волосся своєю формою і кольором нагадувало про Тиціяна,^[25] однак довкола вуст та очей уже з’явилися тіні, які свідчили про те, що якась печаль спустошує її, подібно, як вітри нищать руїни грецького храму. Насправді подія, про яку вона говорила так серйозно, була радше комічною, аніж трагічною. З розмови отець Бравн зрозумів, що невгамовний полковник повинен поїхати, перш ніж настане час ленчу, а Петнем не має жодного наміру відмовлятися від прощального банкету зі старим другом, і наказав подати особливо розкішний ленч, коли Одрі й инші домочадці будуть у церкві. Вона йшла туди у товаристві доктора Олівера Омена, свого давнього знайомого і далекого родича. Це був доволі похмурий чоловік науки, однак він так любив музику, що заради неї був ладен піти навіть на богослужіння. Усе це ніяк не виправдовувало трагічної маски на його обличчі; і отець Бравн, прислухаючись до своєї інтуїції, попрямував до безумця, який усе ще повзав по траві.

Коли він підійшов до полковника, той підвів скуйовджену голову і здивовано витріщився, ніби дивуючись, чому священик все ще тут. І справді, з якоїсь причини отець Бравн пробув тут набагато довше, аніж на це дозволяла ввічливість.

— І що?! — закричав Крей. — Ви, певно, також вважаєте мене божевільним?

— У мене було таке припущення, — стримано відповів священик. — Але тепер я змінив свою думку.

— Це ви про що? — розлючено огризнувся полковник.

— Розумієте, справжній божевільний, — пояснював отець Бравн, — плекає своє божевілля. Він не починає протистояти своїй хворобі. А от ви намагаєтеся натрапити на слід злодія, хоча ніякого сліду немає. Ви боретеся проти цього. Ви хочете того, чого не хоче жоден божевільний.

— І чого ж я хочу?

— Ви хочете знайти докази проти себе, — відповів отець Бравн.

Священик ще не договорив, а полковник різко підвівся на рівні ноги, і стривожено дивився на отця Бравна.

— От чортівня! Та ви, отче, правду кажете! — вигукнув він. — Вони всі в один голос стверджують, що злодій хотів вкрасти срібло, можна подумати, що я не повинен так вважати! І вона теж, — полковник кивнув у бік Одрі, хоча священик і так зрозумів, про кого йдеться, — вона теж докоряє мені, що жорстоко стріляти у якогось нещасного хатнього злодія, і що треба бути одержимим дияволом, щоб ображати бідних беззбройних тубільців. А я ж був добродушним чоловіком, майже таким, як Петнем.

Після короткої павзи він додав:

— Знаєте, я вас, щоправда, ніколи не бачив; та саме вас попрошу розсудити цю справу. Петнем і я були друзями, ми разом служили. Але я брав участь в одній операції на афганському кордоні, і отримав своє звання раніше, аніж инші. Ми обоє були поранені, і нас відправили додому. У той час я був заручений з Одрі, вона поверталася разом з нами. Та під час цієї подорожі сталося щось дивне. Щось дуже дивне. У результаті Петнем забажав, щоб ми з Одрі розійшлися, і навіть Одрі почувалася дуже невпевнено. А я ж знаю, про що вони думають. Я знаю, ким вони мене вважають. І ви теж знаєте.

А тепер — про факти. Останнього дня, коли ми були у великому індійському місті, я запитав Петнема, де можна купити мої улюблені сигари, а він показав мені крамничку навпроти житла, котре винаймав. Я, звичайно ж, знайшов це місце, хоча слово «навпроти» не надто вдале, коли один пристойний будинок стоїть навпроти п’яти чи шести жалюгідних халуп. Можливо, я помилився дверима, вони відчинилися доволі важко, всередині було темно. А коли я повернувся, то двері зачинилися за мною з гучним брязкотом, так ніби на них була незліченна кількість засувів. Не залишалося нічого иншого, як навпомацки просуватися уперед. Я зробив кілька кроків у темному коридорі. Врешті я намацав ногою сходинки, далі були двері, на клямці яких були вирізьблені якісь східні орнаменти (я це зрозумів, коли доторкнувся до неї). Мені довелося докласти зусиль, щоб відчинити їх. Потім я опинився у кімнаті, яку маленькі світильники наповнювали якимось зеленкуватим світлом. Я знову зробив кілька кроків, і в скупому освітленні розгледів щось на кшталт великої гори. Я ледь не впав на цю кам’яну брилу, і збагнув, що це Ідол, і він повернений до мене спиною.

Та судячи з невеликої голівки, і якомусь хвосту чи відростку, ідол не був людиноподібним. Відросток нагадував вигнутий палець, він вказував на символ, вирізьблений на кам’яній спині. Мені зробилося моторошно, та я все ж на-мага вся роздавитися, що це за символи, і тоді сталося щось жахливе. Без найменшого шуму відчинилися инші двері позаду мене, й увійшов смаглявий чоловік у чорному одязі. На його обличчі застигла крива посмішка, його тіло видавалося мідним, а зуби були кольору слонової кістки. Та, знаєте, найбільше мене здивувало те, що він був у європейському одязі. Я був готовий побачити там якогось священнослужителя у розкішному вбранні або ж голого факіра. А це ніби свідчило про те, що чортівня заволоділа усім світом. Саме так все це виглядало.

— Якби ти побачив лише ноги Мавпи, — промовив він до мене, все ще посміхаючись, — ми поставилися б до тебе дуже лагідно, ми б катували тебе, поки ти не вмреш. Якби ти побачив обличчя Мавпи, ми були б дуже стриманими, і катували б тебе не до смерти. Але ти побачив хвіст, і ми будемо невблаганні. Йди собі!

Коли він промовляв останні слова, я почув брязкіт залізних засувів. Вони ніби самі відчинилися, і десь у кінці темного коридору, яким я й прийшов, навстіж відчинилися масивні двері.

— Навіть не проси про милосердя, тепер свобода — твоє призначення, — говорив чоловік з кривою посмішкою. — Віднині волосина різатиме тебе, ніби шабля, а повітря жалитиме тебе, ніби гадюка. Зброя наздожене тебе несподівано й нізвідки, і ти вмиратимеш багато разів.

Стіна позаду цього дивного чоловіка ніби проковтнула його, він безслідно зник, а я вийшов на вулицю.

Полковник Крей замовк. А отець Бравн сів на траву і почав зривати стокротки.

Військовий тим часом продовжував:

— Петнем, звичайно ж, поставився зі зневагою до моїх побоювань. З того часу він і почав сумніватися, чи я, бува, не з’їхав з глузду. Гаразд, я просто розповім вам про три випадки, які зі мною трапилися, а ви вже вирішуйте, хто з нас має рацію.

Перший випадок трапився в індійському селі, на краю джунглів, які на сотні миль були віддалені від храму, міста і тих подій, про які я щойно розповів. Я прокинувся посеред ночі, пітьма була просто безпросвітна. Так ось, лежу я собі, ні про що особливе не думаю, аж раптом відчуваю, що до моєї шиї торкається щось настільки тоненьке, як, скажімо, волосина або нитка. Я аж зіщулився, і відразу ж мені пригадалися слова того таємничого незнайомця. Потім я підвівся, запалив свічку, поглянув у дзеркало і побачив у себе на шиї смужку крови.

Другий випадок трапився зі мною у Порт-Саїді, в квартирі, яку я винаймав. Це було під час нашої подорожі. У цьому будинку також були таверна й антикварний магазин. Там не було нічого, що б бодай віддалено пригадувало зловісний культ мавпи, хоча, цілком можливо, що у магазинчику можна було знайти талісмани з подібним зображенням. Так чи инакше, оте прокляття було навіть там. Я знову прокинувся посеред ночі і… і відчув, що повітря жалить мене, ніби гадюка. Так-так, повірте, це справді найвдаліше порівняння. Це було нестерпно боляче, я почав битися головою в стіну, потім я головою розбив вікно і, знесилений, випав у сад. Бідолаха Петнем навіть розхвилювався, коли вдосвіта знайшов мене непритомного на траві. Та мені видається, що він більше був стурбований станом моєї психіки, аніж тим, що трапилося насправді.

Третій випадок трапився на Мальті. Ми були там у фортеці, з наших вікон було видно море, видавалося, що воно майже сягає підвіконь. Я знову прокинувся вночі. Світив повний місяць, і якщо підійти до вікна, то можна було б побачити пташку на зубчастій стіні або вітрила на горизонті. Та я побачив щось зовсім инше. Я побачив палицю, котра сама по собі кружляє у повітрі. Щобільше, вона влетіла у моє вікно, розбила світильник, що стояв біля ліжка, з якого я щойно встав і… і вилетіла у вікно. Знаєте, це була дивна зброя. Такими палицями воюють у деяких східних племенах. Але зі мною воювала не людина.

Отець Бравн відклав недоплетений вінок зі стокроток і підвівся.

— А в майора Петнема є якісь східні антикварні речі, ідоли, зброя абощо? — запитав він. — Може, це нам якось допоможе?

— Є чимало, та він ними не користується, — відповів Крей. — Ходімо до його кабінету.

Коли вони увійшли до будинку, то побачили міс Ватсон, котра саме застібала пальчатки, збираючись до церкви, і почули голос Петнема, він саме повчав кухаря, у чому полягає мистецтво приготування їжі. В кабінеті господаря вони зустріли ще одного гостя в шовковому капелюсі, який зосереджено вивчав зміст відкритої книги біля столика з сигарами, а потім з якимось винним виразом обличчя відклав її.

Крей стримано і ввічливо представив гостя як доктора Омана, та, дивлячись на обличчя полковника, отець Бравн здогадався, що вони — суперники, знає про це Одрі чи ні. Доктор Оман був дуже елегантно одягненим джентльменом приємної зовнішности. Та священик строго сказав собі, що потрібно добре ставитися навіть до тих, у кого загострена борідка, змащена косметичним воском, у кого малі руки і чудова дикція.

Здавалося, Крея особливо дратувало, що доктор тримає у руці молитовник.

— Я не знав, що це належить до ваших зацікавлень, — доволі неввічливо промовив він.

Оман не образився, а лише розсміявся.

— Так, я знаю, це мені більше пасувало б, — сказав він, поклавши руку на товсту книгу. — Довідник ліків, отрут й инших препаратів. Та ця книга надто велика, щоб її брати до церкви. — Він закрив книгу, і отець Бравн помітив у його рухах якийсь поквап і збентеження.

— А всі ці списи й инші диковинки, напевно, з Індії? — запитав священик, щоб змінити тему розмови.

— Звідусіль, — відповів доктор. — Майор Петнем — людина з досвідом, він побував і в Мексиці, і в Австралії, і навіть, наскільки мені відомо, на якихось островах, де живуть людоїди.

— Сподіваюся, куховарити він навчився не там, — промовив отець, роздивляючись чудернацькі посудини, що були розвішені на стіні.

В цей момент у дверях з’явилося веселе обличчя Петнема.

— Ходімо, Крею, — вигукнув він. — Ваш ленч уже готовий. А дзвони кличуть усіх тих, хто зібрався на месу.

Крей пішов нагору, щоб перевдягтися. Доктор Оман і міс Ватсон пішли вниз вулицею з иншими парафіянами, які прямували до храму. Та отець Бравн помітив, що доктор двічі озирнувся, уважно вдивляючись у будинок Петнема, а потім навіть визирнув з-за рогу.

Священик виглядав спантеличеним.

— Він не міг бути у смітнику, — бурмотів він, — не у цьому одязі. А може, він був там раніше?

Коли отець Бравн розмовляв з людьми, то був чутливим, наче барометр. Та сьогодні він був чутливим, наче носоріг. Всупереч всім неписаним законам він таки засидівся у гостях аж до ленчу, приховуючи свою невихованість потоком кумедної але безпотрібної балаканини. Це виглядало особливо дивно тому, що він відмовився від запропонованої їжі. На столі перед майором та полковником з’являлися все нові, щоразу вишуканіші наїдки, а священик сумирно жував шматок хліба, повторюючи, що сьогодні — піст. Він навіть не випив води, хоча попросив налити повний бокал. Зате говорив він, не вмовкаючи.

— А знаєте, я зроблю для вас салат! — раптом вигукнув він. — Я особисто його не їм, а от готувати навчився майже досконало! Листя салату у нас є, це добре.

— На жаль, це все, що у нас є, — з посмішкою відповів майор. — Ви ж пам’ятаєте, що гірчиця, оцет та олія зникли разом з посудом і таємничим злодієм.

— Я знаю, — дещо невиразно відповів отець Бравн. — Завжди боюся, що щось подібне може трапитись. І саме тому постійного ношу зі собою пляшечки зі спеціями. Я, знаєте, так полюбляю салат!

І на величезний подив присутніх, він вийняв з кишені свого жилета перечницю і поставив на стіл.

— Я ніяк не можу збагнути, навіщо злодій забрав гірчицю, — безтурботно продовжував він, виймаючи з иншої кишені гірчичницю. — Напевно, для гірчичників… А оцет йому навіщо? — і він вийняв пляшечку з оцтом, — я щось ніколи не чув про лікування оцтом. А навіщо йому олія? Де ж вона? О, знайшов.

Його балакучість на мить припинилася, коли він підняв очі і побачив у саду те, чого не бачив ніхто з присутніх: на газоні стояв доктор Оман і пильно дивився у бік кімнати. Поки священик дивився на постать у саду, полковник Крей спромігся втрутитися у цей невпинний монолог:

— Ви — дивовижна людина, — промовив він. — Варто було б послухати ваші проповіді, якщо вони такі ж кумедні, як і ваша манера поведінки.

Його голос раптом дивно змінився, і він відкинувся на спинку стільця.

— Проповідь є у цих малих посудинах для спецій, — серйозно промовив отець Бравн. — Ви чули про гірчичне зерно і елей милосердя? А щодо оцту, хіба солдат може забути того солдата, який, коли зайшло сонце…

Полковник Крей раптом хитнувся вперед і схопився за скатертину.

Отець Бравн поклав дві повні ложки гірчиці у бокал з водою, розмішав, а потім підвівся і несподівано різко промовив:

— Пийте!

І в цю ж мить до вікна підбіг доктор Оман, вигукуючи:

— Я потрібен? Його отруїли?

— Майже, — сказав отець Бравн, ледь помітно посміхаючись, бо блювотне вже подіяло. Крей лежав у кріслі, важко дихав, але він був живий.

Майор Петнем зірвався з місця, його багряне обличчя аж посиніло зі злости.

— Злочин! Я викличу поліцію! — хрипло кричав він.

Священик почув, як він бере з вішака капелюх, зроблений з пальмового листя, біжить до виходу, грюкає хвірткою. Отець Бравн стояв, дивився на Крея, а потім врешті промовив:

— Я не говоритиму багато. Та скажу вам те, що вам потрібно знати. На вас немає ніякого прокляття. Мавпячий храм — або просто збіг обставин, або частина змови, а от змову придумала біла людина. Є лише одна зброя, котра ріже до крови, ледь торкнувшись шкіри. Це бритва білих людей. Є лише один спосіб, щоб повітря жалило, як укус гадюки. Потрібно відкрити газ. Це також злочин білої людини. Лише одна палиця летить сама, обертається у повітрі і вертається назад. Це бумеранг. Він є у кабінеті Петнема.

Священик вийшов у сад і зупинився, щоб порозмовляти з доктором. Через якусь мить у будинок вбігла Одрі і впала навколішки перед полковником Креєм. Отець Бравн не чув слів, та на їхніх обличчях був подив, а не печаль. Доктор і священик повільно попрямували до хвіртки.

— Можливо, майор її також любив, — сказав священик, а доктор ствердно кивнув головою, і отець Бравн продовжував. — Докторе, ви поводилися благородно. Що ж змусило вас запідозрити щось лихе?

— Дуже мала деталь, — відповів доктор. — Але в церкві це не давало мені спокою, я почав хвилюватися, і пішов поглянути, чи все гаразд. Розумієте, та книга — про ліки та отрути, і коли я взяв її, то вона відкрилась на сторінці, де було сказано, що найкраща протиотрута від деяких сильних індійських отрут, які важко виявити, — це якийсь блювотний засіб. Можливо, він недавно читав про це.

— І згадав, що блювотний засіб — в посудинах зі спеціями, — сказав отець Бравн. — Саме про це і йдеться. Він викинув посудини до смітника, а я потім знайшов їх. Та якщо ви поглянете на перечницю, то помітите дірку. Туди потрапила куля Крея, і злочинець чхнув.

Вони помовчали. Потім доктор Оман похмуро зауважив:

— Щось майор довгенько шукає поліцію.

— Тепер поліція шукатиме майора, — відповів священик. — До побачення.

Дивний злочин Джона Бовлнойза

Містер Келховн Кідд був дуже молодим джентльменом з обличчям старшого чоловіка. Його обличчя було висушене завзяттям, на голові — чорне волосся, на шиї — чорна краватка-метелик. В Англії він представляв відому американську газету «Сонце Заходу», яку часом жартівливо називали «Світанок на Заході» Це був натяк на велику журналістську декларацію (яку приписували містерові Кідду), у якій йшлося про те, що «сонце-ще зійде на заході, якщо американські громадяни діятимуть енергійніше». Проте, ті, хто насміхається над американською журналістикою, забувають про певний парадокс, який частково виправдовує її стиль. В американській пресі, порівняно з англійською, справді багато зовнішньої вульгарности, та саме таким чином вона реагує на найсерйозніші інтелектуальні проблеми. А от англійська преса на такі пошуки істини просто не здатна. «Сонце» доволі жартівливо висвітлювало найважливіші проблеми у суспільстві та політиці. На сторінках цієї газети Вільям Джеймс фігурував поруч із «Втомленим Віллі», а в довгій процесії газетних портретів прагматики були поруч з кулачними бійцями.

Тому, коли доволі скромний вчений на ім’я Джон Бовлнойз, який здобув освіту в Оксфорді, надрукував у квартальний «Філософія природи» серію статей про деякі недопрацьовані аспекти в теорії еволюції Дарвіна, то редактори англійських газет не звернули на це навіть найменшої уваги. Хоча теорія містера Бовлнойза (а він стверджував, що всесвіт порівняно стабільний, хоча час від часу з ним трапляються потрясіння, які можна назвати катаклізмами) була модною в Оксфорді, і її навіть назвали «Теорією катастроф». Так ось, багато американських газет схопилися за цю новину, як за щось надзвичайне, і «Сонце» кинуло гігантську тінь містера Бовлнойза на свої сторінки. Згідно з уже згаданим парадоксом, цінним інтелектуальним статтям давали гумористичні заголовки, які міг вигадати хіба що безграмотний безумець, наприклад: «Дарвін влізу багно. Критик Бовлнойз стверджує, що Дарвін програв» або «Мудрець Бовлнойз радить: бережіться катастроф». Отож, містерові Келховну Кідду з «Сонця Заходу» запропонували відвідати невеликий будиночок поблизу Оксфорда, де жив «мудрець» Бовлнойз, який наразі навіть не здогадувався про свій титул.

Філософ був дещо здивований, однак погодився на зустріч та інтерв’ю і попросив прийти журналіста того ж дня о 21.00. М’які промені вечірнього сонця лягали на низькі лісисті пагорби, романтичний янкі не знав дороги, і тому, коли він побачив вивіску старовинного провінційного готелю «Рука чемпіона», то, довго не думаючи, зайшов усередину, щоб про все розпитати.

За стійкою бару він подзвонив у дзвіночок, і йому довелося трохи почекати, перш ніж хтось вийшов. Окрім журналіста, в приміщенні була ще одна особа: худющий чоловік з густим і рудим волоссям, у поганенькому одязі. Він пив дешеве віскі, зате курив дуже дорогу сигару. Віскі, як можна здогадатися, було найкращим з усього, що було в барі, а сигару він, мабуть, привіз з Лондона. Його цинічна недбалість дуже відрізнялася від охайности молодого американця. Олівець та блокнот у руці незнайомця, уважний вираз блакитних очей підказали містерові Кідду, що перед ним співбрат-журналіст. І це була правда.

— Зробіть мені ласку, — почав люб’язно, як і належить американцеві, містер Кідд, — ви не підкажете, як пройти до Сірого Котеджу, де, якщо я правильно зрозумів, живе містер Бовлнойз?

— Це декілька ярдів вниз он тою дорогою, — повідомив рудоволосий чоловік, вийнявши з рота сигару. — Я також туди попрямую, та перед цим ще зайду в Пендрагон-парк, аби побачити все на власні очі.

— А що таке Пендрагон-парк? — запитав Келховн Кідд.

— Це помешкання Клода Чемпіона. А хіба ви приїхали не за тим, що й я? — запитав рудоволосий незнайомець, поглянувши на містера Кідда. — Адже ви також журналіст, хіба ні?

— Так, я приїхав, щоб зустрітися з містером Бовлнойзом, — відповів Кідд.

— А я приїхав, щоб зустрітися з місіс Бовлнойз. Та я не ловитиму її вдома, — і він доволі неприємно засміявся.

— Вас цікавить теорія катастроф? — запитав здивований янкі.

— Мене цікавлять катастрофи, а кілька катастроф саме наближаються, — похмуро відповів співрозмовник. — У мене брудна робота, і я ніколи цього не заперечую.

Він плюнув на підлогу, та навіть те, як він зробив цей неблагородний жест, виказувало в ньому джентльмена.

Американський журналіст подивився на свого співрозмовника уважніше. У нього було бліде і виснажене обличчя, його вигляд свідчив про те, що він — пристрасна особа, та водночас це було обличчя розумного та чутливого чоловіка. Його одяг був грубим та недбалим, а от на одному з довгих пальців у нього був дорогий перстень з печаткою. Як з’ясувалося у розмові, він називався Джеймс Делрой, був сином збанкрутілого ірландського землевласника і працював у газеті «Модне суспільство». Він щиро зневажав цю газету, хоча працював у ній репортером, і навіть таємним агентом.

На жаль, слід сказати, що «Модне суспільство» не виявляло жодного зацікавлення до поглядів Дарвіна та Бовлнойза, які так заполонили голови й серця читачів «Сонця Заходу». Вірогідно, Делрой прибув сюди, щоб довідатися, чим може завершитися скандал, який цілком міг би початися у суді зі справ розлучень, а поки що нависав над Сірим Котеджем та Пендрагон-парком.

Читачі «Сонця Заходу» знали сера Клода Чемпіона не гірше, ніж містера Бовлнойза, та Кідд навіть не міг припустити, що вони можуть бути знайомі. Він чув і навіть писав про сера Клода Чемпіона так, ніби добре його знав: «Це один з найблискучіших та найбагатших англійців першої десятки», а ще чудовий спортсмен, який плаває на яхтах у навколосвітні подорожі, і великий мандрівник, який написав книги про Гімалаї, а ще доволі відомий політик, що отримав на виборах більшість голосів і приголомшив виборців ідеєю консервативної демократії, а ще доволі талановитий початківець у малярстві, музиці, літературі та акторській майстерності. Одним словом, сер Клод був просто неперевершеною особою, та тільки не для американця. У його всеохоплюючих знаннях та величезному колі зацікавлень було щось від принца з епохи Ренесансу: він цінував усе те, чим захоплювався. А ще у ньому не було ані крихти тієї легковажности, яку ми називаємо «дилетантством».

Фотографії, на яких був зображений його соколиний профіль, часто-густо з’являлися і в «Модному суспільстві», і в «Сонці Заходу». І перший-ліпший читач сказав би вам, що цього чоловіка висушує, як сонце або й хвороба, затяте честолюбство. Хоча Кідд доволі багато знав про сера Клода, навіть більше, аніж повинен був знати, йому навіть на думку на спадало, що між таким видатним аристократом та основоположником теорії катастроф може бути якийсь зв’язок, або навіть дружні взаємини. Однак Делрой стверджував, що це — незаперечний факт. У шкільні та студентські часи вони були друзі-нерозлийвода і, незважаючи на великі відмінності у суспільному становищі (Чемпіон був великим землевласником і майже мільйонером, а Бовлнойз — бідним і нікому не відомим вченим), вони й тепер підтримували контакти. І справді, котедж Бовлнойза стояв неподалік Пендрагон-парку.

Однак питання, чи двоє чоловіків залишаться друзями, тепер стояло під потворно великим знаком запитання. Рік чи два тому Бовлнойз одружився з красивою та талановитою актрисою, яку він любив доволі сором’язливо та нудно. Сусідство родини Чемпіонів спонукало цю знаменитість до вчинків, які зовсім не личать справжній дамі, а в чоловікові пробуджували не зовсім шляхетні пристрасті. Сер Клод умів майстерно притягати до себе увагу довколишніх, і, здається, він отримував неабияке задоволення від інтриги, яка не робила йому честі. Лакеї з Пендрагон-парку постійно відвозили місіс Бовлнойз великі букети квітів; карети та автомобілі постійно приїжджали до котеджу за місіс Бовлнойз; в маєтку сера Клода постійно влаштовували бали та маскаради, на яких баронет гордо представляв місіс Бовлнойз, немов королеву любови та краси на середньовічних турнірах. Того вечора, коли Кідд вирішив порозмовляти з містером Бовлнойзом про теорію катастроф, сер Клод Чемпіон влаштовував виставу під відкритим небом «Ромео та Джульєтта», де він мав бути в ролі Ромео, а Джульєтту — зрозуміло хто.

— Слід очікувати якоїсь сутички, — промовив рудоволосий чоловік, підвівшись і струсивши одяг. — Друзяку Бовлнойза добряче дурять або він сам себе обманює. І якщо це так, то він справжній дурень, просто бовдур. Та я в це чомусь не вірю.

— Він — людина з величезними розумовими здібностями, — замислено промовив Келховн Кідд.

— Справді, — відповів Делрой, — та навіть чоловік з такими грандіозними здібностями не може бути таким бовдуром. Ви вже йдете? Я теж збираюся.

Та Келховн Кідд допив молоко з содовою водою і швидко попрямував до Сірого Котеджу, залишивши свого цинічного співрозмовника наодинці з недопитим віскі та сигарою. Денне світло ставало все сірішим, небо було темним, зеленувато-сірим, як сланець, де-не-де на ньому з’явилися зірки, а з лівого боку воно посвітліло, обіцяючи цим появу місяця.

Сірий Котедж, який був розташований за високою огорожею з колючих кущів, стояв настільки близько до сосен та огорожі парку, що спочатку Кідд подумав, що це — будиночок сторожа. Однак потім він помітив на вузьких дерев’яних воротах табличку з прізвищем, поглянув на годинник і побачив, що година, призначена «мислителем», саме настала. Містер Кідд зайшов і постукав у вхідні двері. Уже на подвір’ї він помітив, що будиночок набагато більший та розкішніший, аніж йому здалося на перший погляд, і зблизька зовсім не подібний на будиночок сторожа. На подвір’ї стояли собача буда і вулик, ніби символи англійського сільського життя; над грушами, які цього року обіцяли щедрий врожай, піднімався місяць; пес, який виліз з буди, виглядав доволі поважно і не мав жодного бажання гавкати, а скромно одягнений підстаркуватий слуга, який відчинив двері, був небагатослівним і тримався з гідністю.

— Містер Бовлнойз просив мене вибачитися перед вами, сер, та він був змушений вийти у термінових справах, — промовив слуга.

— Але ж він призначив мені зустріч саме на цю годину, — підвищивши голос, відповів журналіст. — А вам відомо, куди він пішов?

— У Пендрагон-парк, сер, — доволі похмуро відповів слуга і почав зачиняти двері.

Почувши це, Кідд аж здригнувся.

— Він пішов з місіс… тобто з усіма? — затинаючись запитав журналіст.

— Ні, сер, — відповів слуга. — Спочатку він вирішив залишитися вдома, а потім усе-таки пішов. — І рішуче, навіть дещо різко, зачинив двері, хоча вигляд у нього був такий, ніби він зробив щось не те.

Американець був роздратований. Йому дуже хотілося дати всім доброго прочухана, щоб вони навчилися, як братися за справу по-діловому, — і старого пса, який навіть не годен гавкати, і підстаркуватого слугу в доісторичній манишці, і сонний місяць, а найбільше легковажного старого філософа, який уникнув домовленої зустрічі.

— Якщо він так поводиться, то заслуговує на те, щоб втратити прихильність своєї дружини, — промовив до себе містер Келховн Кідд. — А може, він пішов, щоб влаштувати скандал. Якщо так, то представник «Модного суспільства» там точно з’явиться.

Журналіст вийшов за ворота і попрямував довгою сосновою алеєю, що вела вглиб парку. Дерева чорніли, ніби плюмажі на катафалку, між їхніми верхівками на небі виднілося кілька зірок. Містер Кідд був літературною людиною, він сприймав природу не інакше, як з допомогою асоціяцій, і ось тепер йому пригадався «Рейвенсвуд». Можливо, тому, що довкола похмуро чорніли високі сосни, а можливо тому, що Скотт^[26] таки спромігся передати таку ось атмосферу в своїй відомій трагедії. Тут віяло чимось, що померло ще у вісімнадцятому столітті, тут пахло вологістю старого парку і тими помилками, які вже ніколи не вдасться виправити. Одним словом, у цьому парку віяло неймовірною печаллю.

Містер Кідд прямував цією дивною алеєю, що навіювала сумні думки, і час від часу сторожко зупинявся: йому вчувалися чиїсь кроки попереду. Щоправда, попереду він нікого не бачив, там виднілися лише похмурі сосни та клин зоряного неба. Спочатку він подумав, що це просто вибрики його втомленої уяви або ж звичайнісінька луна власних кроків. Та здоровий глузд усе чіткіше підказував йому, що попереду таки хтось іде. Журналіст згадав про примари, і навіть був здивований, як швидко в його уяві з’явився образ П’єро, з чорними плямами на блідому обличчі. Клин нічного неба робився все яснішим, та Кідд ще не усвідомив, що він просто наближається до великого маєтку. Журналіст лише відчував, що атмосфера довкола стає якоюсь зловісною та печальною, йому почало видаватися; що довкола віє… тут він завагався, як би це влучніше сказати, і врешті з посмішкою подумки промовив — «теорією катастроф».

Він поволі минав сосни, дорога була одноманітною, та раптом журналіст завмер на місці, ніби зачарований побаченим. У цю мить він почувався так, ніби потрапив у казку. Тому що ми, люди, звикаємо до недоречних подій у нашому житті, звикаємо до того, що щось нам постійно стає на перешкоді. Ми настільки звикли до життєвого хаосу, що спокійно засинаємо під його різноголосся. Якщо ж з нами трапляється щось закономірне, то ми прокидаємося, ніби раптом почули якийсь до болю прекрасний акорд. Сталося щось, що й мало статися на такій алеї у якійсь старовинній легенді.

За чорною сосною, блиснувши у місячному світлі, пролетіла оголена шпага — такою тонкою та блискучою рапірою у цьому древньому парку могли битися не в одному поєдинку.

Шпага упала на алею далеко перед журналістом і виблискувала, ніби велика голка. Кідд підбіг до неї прудко, наче заєць, і схилився, щоб краще роздивитися. Зблизька шпага виглядала доволі ефектно, але водночас було помітно, що вона належить комусь, хто позбавлений смаку: великі червоні коштовні камені на руків’ї виглядали доволі сумнівно. А от червоні краплі на лезі не викликали жодних сумнівів.

Кідд у нестямі повернувся у той бік, звідки прилетіла блискуча зброя, і побачив, що там поміж сосен та ялиць видніється вузька стежка. Він пішов нею і побачив великий, яскраво освітлений будинок, а перед будинком — озеро та фонтани. Та журналіст навіть не поглянув на все це, оскільки побачив щось, що відразу привернуло його увагу.

На крутому трав’яному схилі парку причаївся один з тих живописних куточків, які часто трапляються у таких старовинних місцях. Невеликий круглий горбок був подібний на велику кротовину, довкола в три ряди росли кущі троянд, і з сонячним годинником посередині. Кідд навіть побачив стрілку циферблату, вона виднілася під темним небом, ніби плавник акули. На цей сонячний годинник марно лилося місячне світло. Та раптом журналіст побачив ще щось — на своєрідному циферблаті виднілася постать чоловіка.

І хоча Кідд бачив його лише якусь мить, і хоча на ньому був якийсь дивний та чужоземний одяг, а саме від шиї до ніг чоловік був одягнений у щось малинове з позолотою, журналіст збагнув, хто це може бути. Бліде обличчя, гладко поголене і неприродно молоде, ніби обличчя Байрона з римським носом, було повернене до неба, і ще оті чорні, з ниточками сивини, кучері… Кідд тисячу разів бачив портрети сера Клода Чемпіона. Чоловік у чудернацькому малиновому одязі похитнувся і покотився зі схилу, вже через мить він лежав біля ніг враженого американця. Яскравий золотистий орнамент на рукаві раптом нагадав Кідду про «Ромео та Джульєтту», він зрозумів, що цей костюм — театральний. Та схилом, з якого скотився чоловік, тягнувся червоний слід — це вже було не зі спектаклю.

Містер Келховн Кідд голосно закричав, потім ще, і ще. І раптом йому знову почулися чиїсь кроки, вже за мить біля нього стояв инший чоловік. Журналіст впізнав його, і все одно жахнувся. Розбещений молодик на ім’я Делрой був дивовижно спокійним. Якщо містер Бовлнойз не з’явився на призначену зустріч, то Делрой мав дивну здатність з’являтися там, де на нього ніхто нечекав. Місячне світло знебарвило все довкола, і на фоні рудого волосся обличчя Делроя виглядало не блідим, а блідо-зеленим.

Увесь цей хворобливий імпресіонізм виправдовував грубий і звірячий вигук Кідда:

— Це ти зробив, дияволе?!

Джеймс Делрой іронічно посміхнувся, та не встиг промовити ані слова. Чоловік, що лежав на землі, знову порушив рукою, ослаблено махнув рукою у бік шпаги, потім стогнучи від болю, все ж промовив:

— Бовлнойз… Бовлнойз, я кажу… Це зробив Бовлнойз… він ревнував до мене… він дуже ревнивий… він…

Кідд нахилився, щоб почути якомога більше, і вловив останні слова:

— Бовлнойз… моєю шпагою… він кинув її…

Рука пораненого знову вказала у бік, де лежала шпага, і з глухим звуком впала на землю. Кідд відчув, як у ньому прокинулася різкість, притаманна представникам його нації.

— Слухайте уважно, — доволі різко і голосно промовив він. — Покличте лікаря. Цей чоловік помер.

— Священика теж варто покликати, — безпристрасно промовив Делрой. — Ці Чемпіони — папісти.

Американець опустився на коліна біля тіла, послухав, чи б’ється серце, підняв голову, і, як умів, намагався допомогти серу Чемпіону, та перш ніж його колега привів лікаря та священика, він міг з усією впевненістю заявити, що вони спізнилися.

— Ви теж спізнилися? — запитав лікар, товстуватий чоловік з традиційними бакенбардами та вусами і жвавим поглядом, яким він пропікав Кідда.

— У певному значенні, так, — розтягуючи слова, відповів представник «Сонця Заходу». — Я прибув надто пізно і не зумів його врятувати. Та мені видається, що я прийшов саме вчасно, щоб почути дещо важливе. Я чув, як сер Чемпіон назвав свого вбивцю.

— І хто ж вбивця? — запитав доктор, насупивши брови.

— Бовлнойз, — відповів Келховн Кідд і тихо присвиснув.

Лікар уважно подивився на нього і аж почервонів, але не заперечив. Тоді у розмову втрутився низенький священик:

— Наскільки мені відомо, містер Бовлнойз сьогодні увечері не збирався до Пендрагон-парку.

— Тут мені знову є що повідомити старенькій матінці Англії, — похмуро відповів янкі. — Так, сер Джон Бовлнойз мав намір залишитися вдома, оскільки мав зустрітися зі мною. Однак, сер Джон Бовлнойз передумав. Він раптово залишив дім і прибув до цього проклятого Пендрагон-парку годину чи дві тому. Так мені сказав його дворецький. Мені видається, що у нас є те, що славнозвісна поліція називає ключем. До речі, ви послали за поліцією?

— Так, — відповів лікар, — та наразі ми більше нікого не тривожили.

— Місіс Бовлнойз вже знає? — запитав Джеймс Делрой. І Кідд знову відчув ірраціональне бажання вдарити по цій викривленій і цинічній пиці.

— Я не сказав їй, — похмуро відповів лікар. — А поліція от-от прибуде.

Низький священик відійшов у бік основної алеї, і тепер повернувся зі шпагою в руках. Вона виглядала безглуздо й театрально в руках священнослужителя, у якого була настільки банальна й буденна зовнішність.

— Поки не з’явилася поліція, — ніби вибачаючись, промовив він. — Чи у когось є світло?

Американський журналіст вийняв з кишені електричний ліхтарик, священик підніс його ближче до середини леза, і почав його уважно роздивлятися. Потім, навіть не глянувши на руків’я чи на вістря, віддав знаряддя вбивства лікареві.

— Мені видається, що моя присутність тут зайва, — зітхнувши, повідомив він. — Добраніч, джентльмени.

І він пішов темною алеєю до будинку, тримаючи руки за спиною і задумливо схиливши велику голову.

Решта поспішили до головних воріт, де прибули інспектор та двоє поліцейських і розмовляли зі сторожем. А низенький священик ішов все повільніше та повільніше, і на сходинках, які вели до будинку, врешті зупинився. Це було безмовне підтвердження того, що він побачив мовчазну фігуру, яка наближалася до нього. А назустріч йому йшла особа, присутність якої здивувала б навіть Келховна Кідда, що полюбляв аристократичні та чарівні примари. Це була молода і вродлива жінка у сріблястому костюмі епохи Ренесансу, золотисте волосся заплетене у дві коси, обличчя на диво бліде. Вона була схожа на давньогрецьку статую. Та її очі виблискували, а голос пролунав доволі впевнено.

— Ви — отець Бравн? — запитала вона.

— А ви — місіс Бовлнойз? — серйозно відізвався священик. Потім він уважно подивився на неї і додав, — бачу, ви вже знаєте про сера Клода.

— Звідки ви знаєте, що я знаю? — спокійно запитала вона. Священик не відповів на запитання.

— Ви бачилися з чоловіком?

— Мій чоловік удома, — відповіла місіс Бовлнойз. — Він тут ні до чого.

Священик знову не відповів, і жінка підійшла ближче. У неї були дуже виразні риси обличчя.

— Сказати вам ще щось? — запитала вона, а на її обличчі з’явилася несмілива посмішка. — Я не думаю, що це зробив він. І ви теж так не вважаєте.

Отець Бравн подивився на неї довгим і вагомим поглядом, а потім серйозно кивнув.

— Отче Бравне, — промовила жінка, — я розповім вам усе, що мені відомо. Та спочатку хочу попросити вас про послугу. Поясність, чому ви не повірили, як всі инші, що це скоїв мій чоловік? Я знаю, які про мене ходять плітки. Я також знаю, що все складається не на нашу користь.

Отець Бравн виглядав доволі збентеженим. Він потер рукою лоб і промовив:

— У мене є дві думки, — сказав він. — Одна доволі дріб’язкова, инша — дуже невизначена. Однак, вони не дозволяють мені ствердити, що вбивця — містер Бовлнойз.

Він повернув своє збентежене кругле обличчя до зірок і неуважно продовжував:

— Почнемо з невизначеної думки. Я, знаєте, звертаю велику увагу на невизначені думки. Все те, що «не може бути доказом» мене якраз і переконує. Я схиляюся до думки, що моральна неспроможність є найбільшою з усіх можливих неспроможностей. Я не надто добре знаю вашого чоловіка, та в цьому випадку цей злочин можна назвати моральною неспроможністю. Але не думайте, що я вважаю, ніби Бовлнойз не міг бути настільки грішним. Кожен буває більш або менш грішним, все залежить від того, що ми обираємо. Ми можемо виправляти наші моральні міркування, та ми не можемо докорінно змінити свої найглибші бажання та вподобання. Бовлнойз, звичайно ж, міг здійснити вбивство, але не це. Він не зміг би вихопити шпагу Ромео з романтичних піхов, він не почав би вбивати свого ворога на сонячному годинникові, ніби на вівтарі, Бовлнойз не зміг би залишити тіло посеред троянд або викинути шпагу серед сосен. Якщо Бовлнойз задумав би когось вбити, він зробив би це тихо і важко, так, як роблять щось сумнівне: п’ють десяту склянку портвейну або читають розпусного грецького поета. Ні, романтична поведінка не притаманна Бовлнойзу. Це більше подібне на Чемпіона.

— Ах! — промовила жінка, і її очі заблискотіли наче діяманти.

— А дріб’язкова думка полягає ось у чому, — продовжував отець Бравн. — На шпазі залишилися відбитки пальців. На відполірованій поверхні, на склі або на сталі їх можна помітити через деякий час. Ці сліди залишились внизу леза. Я не маю зеленого поняття, чиї це відбитки, але хто і навіщо триматиме шпагу за кінець леза? Шпага доволі довга, і саме тому нею зручніше нападати на ворога. У кожному разі, майже на кожного ворога. На всіх ворогів, окрім одного.

— Крім одного, — повторила місіс Бовлнойз.

— Є лише один ворог, — продовжував отець Бравн, — якого легше вбити кинджалом, аніж шпагою.

— Я знаю, — відповіла жінка. — Себе.

Запанувала важка тиша, а потім священик тихо, але доволі різко промовив:

— То що, я маю рацію? Сер Клод сам убив себе?

— Так, — відповіла вона, а її обличчя застигло наче мармур. — Я бачила, як він це зробив.

— Він помер через те, що любив вас? — запитав отець Бравн.

На обличчі жінки з’явився вираз, який не можна назвати ані жалістю, ані розкаянням. Це було зовсім не те, що очікував побачити її співрозмовник. І вона раптом голосно і виразно промовила:

— Я не вірю, що він коли-небудь любив мене. Він просто ненавидів мого чоловіка.

— Чому? — запитав священик і повернув своє кругле обличчя до неї.

— Він ненавидів мого чоловіка тому, що… це доволі дивно, я навіть не знаю, як це вам сказати… тому, що…

— Так? — терпеливо промовив отець Бравн.

— Тому що мій чоловік не ненавидів його.

Отець Бравн лише кивнув і, здається, все ще слухав. Він відрізнявся майже від усіх детективів, справжніх чи вигаданих, тим, що не вдавав, ніби не розуміє, коли чудово розумів, про що йдеться.

Місіс Бовлнойз ще на крок наблизилася до священика, на її обличчі був вираз напруженої рішучости.

— Мій чоловік — велика людина, — промовила вона. — Сер Клод ніколи не був великою людиною. Так, він знаменита та успішна особа. Мій чоловік ніколи не був таким. Зрештою, і це свята правда, він ніколи не прагнув чогось подібного. Він не очікує, що його погляди можуть принести йому славу, так само, як славу не приносить куріння сигари. У подібних справах він такий нетяма. Він так і не подорослішав. Йому подобається Чемпіон так само, як колись у школі; він захоплюється ним так, як захоплюються кимось, хто за обіднім столом вміє показувати усілякі фокуси. Моєму чоловікові навіть у голову не прийшло б, щоб заздрити Клоду. А Чемпіон усім своїм єством прагнув, щоб мій чоловік заздрив йому. Він аж божеволів від цього. Ось тому він і наклав на себе руки.

— Так, — промовив отець Бравн. — Здається, я починаю розуміти.

— Невже ви не бачите цього? — вигукнула жінка. — Тут все продумано. Навіть це місце вибране спеціяльно. Чемпіон поселив Джона у маленькому будиночку неподалік свого маєтку, ніби якогось утриманця, щоб змусити його почуватися невдахою. А Джон ніколи не відчував чогось подібного. Він взагалі не думає про такі дрібниці, ніби неуважний лев. Чемпіон постійно вривався до Джона у найбільш не відповідний час, наприклад, під час дуже скромного обіду, і намагався здивувати його якимось щедрим і дорогим подарунком чи святковим сюрпризом, або ж намагався спокусити цікавою поїздкою, немов Гарун Альрашид. А Джон ввічливо приймав подарунок або ж доброзичливо відмовлявся, без особливого хвилювання, як лінивий школяр, що не надто переймається такими дрібницями. Так минуло п’ять років, і Джон жодного разу навіть бровою не повів. Ось тоді сер Клод Чемпіон ніби збожеволів.

— І Аман почав розповідати, як возвеличив його цар, — промовив отець Бравн. — І він казав: «Всього цього мені замало, поки я бачу, що юдей Мардохей сидить біля царських воріт».^[27]

— Перелом почався тоді, коли я вмовила Джона дозволити мені відіслати його гіпотези в один науковий журнал, — продовжувала місіс Бовлнойз. — Ними зацікавилися, особливо в Америці, і в редакції однієї з газет вирішили взяти у Джона інтерв’ю. У Чемпіона брали інтерв’ю ледь не щодня, та коли він почув, що його суперник, який навіть не здогадувався про суперництво, отримав крихту успіху, то це була остання крапля, яка переповнила його диявольську ненависть. І тоді він почав завойовувати мою прихильність, про це почали пліткувати всі, кому лише заманеться. Ви запитаєте у мене, чому я дозволяла таке жахливе залицяння? Я відповім: тому що я могла відхилити домагання Клода лише пояснивши все чоловікові. Та, знаєте, на світі є такі справи, які не під силу нашому духу, так само, як наше тіло не здатне літати. Пояснити щось подібне моєму чоловікові не вдалося б нікому. Зрештою, тепер це також навряд чи комусь вдасться. Якщо ви скажете йому просто в очі: «Чемпіон хоче вкрасти твою дружину», — він вирішить, що це просто вульгарний жарт. Він навіть не здогадається, що у цьому може бути частка правда. Так ось, сьогодні увечері Джон мав прийти і подивитися наш спектакль, та коли ми вже мали виходити, він раптом вирішив, що залишиться вдома: у нього, мовляв, є цікава книжка і сигара. Я сказала це серу Клоду, і для нього це стало смертельним ударом. Відчай заполонив його розум і серце. Він заколов себе, вигукуючи, що його вбив Бовлнойз. Він загинув від власних ревнощів і тому, що не зміг викликати заздрість у Джона. А Джон спокійно сидить у вітальні й читає книгу.

Знову запанувала коротка мовчанка, яку порушив низенький священик:

— У вашій яскравій розповіді, місіс Бовлнойз, є лише одне слабке місце. Ваш чоловік зараз не сидить у вітальні і не читає книгу. Американський репортер сказав мені, що був у вас вдома. Двері йому відчинив дворецький і пояснив, що містер Бовлнойз таки вирішив піти до Пендрагон-парку.

Блискучі очі місіс Бовлнойз широко відкрились, вона виглядала більш збентеженою, аніж наляканою або розгубленою.

— Як це? Що ви маєте на увазі? — вигукнула вона. — Всі слуги були на виставі. І, Богу дякувати, у нас ніколи не було дворецького!

Отець Бравн здригнувся і раптово повернувся на одній нозі, наче дзига.

— Що? Що? — вигукнув він так, ніби його щойно вдарило електричним струмом. — Послухайте, скажіть мені, ваш чоловік почує, якщо я постукаю у двері?

— Але слуги вже пішли додому, — збентежено промовила місіс Бовлнойз.

— Добре! Все правильно! — енергійно погодився священнослужитель і жваво попрямував стежкою до воріт. Потім він оглянувся і сказав: — Знайдіть чимшвидше того янкі, в иншому випадку завтра у всіх американських газетах читатимуть про «Злочин доктора Бовлнойза».

— Ви не розумієте, — сказала місіс Бовлнойз. — Він не переймається такими дрібницями. Мені здається, він навіть не уявляє, що Америка — це справжня країна.

Коли отець Бравн підійшов до будинку з вуликом і сонним псом, акуратна і люб’язна служниця провела його до вітальні, де містер Бовлнойз спокійнісінько читав біля лампи під абажуром, — саме так, як і казала його дружина. Біля нього стояла карафка з портвейном та келих, і ще біля порога священик помітив димок від сигари.

«Він сидить отак щонайменше пів години», — подумав отець Бравн. Правду кажучи, містер Бовлнойз виглядав так, ніби він сидить тут відтоді, як зі столу забрали обідній посуд.

— Не підводьтеся, містере Бовлнойз, — як завжди буденно і люб’язно промовив отець Бравн. — Я не заберу у вас багато часу. Сподіваюся, я не надто вам перешкоджаю.

— Ні, — відповів містер Бовлнойз. — Я читав «Кривавий палець».

Коли він це промовив, на його обличчі не було ані похмурого виразу, ані посмішки. Священик побачив у цьому чоловікові глибоку і свідому безпристрасність, яку його дружина називала величчю.

Бовлнойз відклав жорстокий роман у жовтій обкладинці, навіть не задумуючись над тим, наскільки недоречно виглядає така книжка в його руках, він навіть не намагався пожартувати з цього приводу. Джон Бовлнойз був товстуватим чоловіком, він повільно рухався, на його великій сивій голові виднілася лисина, а риси обличчя були виразні і дещо грубуваті. Він був одягнений у зношений і старомодний фрак, який відкривав лише невелику частину білої манишки: цього вечора він таки мав намір побачити свою дружину в ролі Джульєтти.

— Я не перешкоджатиму вам читати «Закривавлений палець» або займатися иншими «катастрофічними» справами, — з посмішкою сказав отець Бравн. — Я лише прийшов запитати вас про злочин, який ви скоїли сьогодні увечері.

Бовлнойз спокійно подивився на священика, але його лоб почав червоніти. Здавалося, він вперше у житті почувався збентеженим.

— Я знаю, це був дивний злочин, — тихо продовжував отець Бравн. — Можливо, більш дивне, ніж вбивство. Часом у малих гріхах важче зізнатися, ніж у великих… і тому дуже важливо, щоб у них таки зізнатися. Злочин, який ви сьогодні скоїли, кожна світська левиця скоює разів шість упродовж тижня. Однак, ви не можете промовити й слова, ніби ваша провина — це якесь жорстоке звірство.

— Я почуваюся останнім бовдуром, — поволі промовив філософ.

— Я знаю, — погодився священик. — Упродовж життя нам часто доводиться вибирати між тим, чи почувати себе останнім бовдуром, чи бути ним насправді.

— Мені навіть важко сказати, чому я вчинив саме так, — продовжував Бовлнойз. — Просто, я сидів тут і читав, і я почувався щасливим, ніби школяр, у якого скасували уроки. Це було таке приємне відчуття безпечності, затишку, мені навіть важко передати словами… сигари під рукою… сірники під рукою… ще чотири частини роману на полиці… це було майже досконала приємність. І раптом у двері подзвонили, і впродовж довгої, майже безконечної хвилини я не міг підвестися зі стільця. Розумієте, я фізично не міг встати. Потім я зробив неймовірне зусилля і підвівся, бо знав, що всі слуги пішли на спектакль. Я відчинив вхідні двері і побачив невисокого чоловіка. Він вже навіть рот відкрив, щоб щось сказати, а в руці тримав блокнот для записів. Я згадав, що призначив зустріч американському журналістові. У нього ще волосся було зачесане з проділом посередині, знаєте, в цю мить я був ладен його вбити…

— Я вас розумію, — відповів отець Бравн. — Я його бачив.

— Я не скоював убивства, — м’яко продовжив автор теорії катастроф, — лише став лжесвідком. Я сам повідомив журналістові, що я пішов до Пендрагон-парку, і зачинив двері перед його обличчям. Ось таким був мій злочин, отче Бравне. Навіть не знаю, яку покуту ви мені дасте.

— Я не даватиму вам жодної покути, — з посмішкою промовив священик і взяв у руки свій капелюх та стару парасолю. — Зовсім навпаки. Я прийшов, щоб звільнити вас від невеликого покарання, яке міг би спричинити ваш невеликий злочин.

— І якого ж покарання мені вдалося уникнути? — посміхаючись, запитав містер Бовлнойз.

— Повішення, — відповів отець Бравн і попрямував до дверей.

Чарівна казка отця Бравна

Живописне місто-держава Хейліґвальденштайн було одним з тих іграшкових королівств, які й дотепер є частиною Німеччини. Під панування прусськоі гегемонії воно потрапило доволі пізно, близько п’ятдесят років до того прекрасного літнього дня, коли Фламбо і отець Бравн побували у місцевому парку і з задоволенням пили місцеве пиво. Незабаром ви переконаєтеся, що донедавна тут справді відбувалися війни, а правосуддя без зайвого зволікання оприлюднювало свої суворі вироки. Та якщо поглянути на місто, то складалося враження, що від нього віє дитинством; саме в цьому і полягає привабливість Німеччини, цих маленьких, майже іграшкових, монархій, де особа короля видається настільки ж звичною, що й особа кухаря. Німецькі солдати біля незліченних вартових будок були аж надто схожі на німецькі іграшки, а зубчасті стіни замку, що золотилися від сонячних променів, — на позолочений імбирний пряник. Погода стояла просто чудова. Небо видавалося таким блакитним, що ним пишатися б навіть у Потсдамі. Його колір можна порівняти з насиченою синявою. Навіть старі дерева виглядали молодими, тому що на них усе ще висіли низки рожевих бруньок, які на фоні блакитного неба виглядали, немов незліченні дитячі малюнки.

Незважаючи на прозаїчну зовнішність і доволі прозаїчний спосіб життя, отець Бравн полюбляв романтику, хоч він, як і більшість дітей, приховував свої мрії. Серед яскравих фарб літнього дня, у місті з багатим минулим, священикові видавалося, що він потрапив у чарівну казку. З відверто дитячим задоволенням, як молодший брат, він поглядав на солідний дерев’яний ціпок Фламбо (це були своєрідні піхви зі шпагою усередині), що був спертий до столу, поруч з високим бокалом, де іскрилося мюнхенське пиво. Мало того, у цьому стані сонної безвідповідальності отець Бравн раптом упіймав себе на думці, що навіть його власна обшарпана парасоля нагадує йому ціпок велетня з малюнка до дитячої книжки. Та отець Бравн ніколи не написав жодного твору, окрім розповіді, яку ви читаєте.

— Мені цікаво, — промовив він, — чи у такому ось королівстві людина справді може пережити незабутні пригоди? Це — просто чудове місце для якихось ризикованих пригод, та мені чомусь постійно видається, що вартові, якби довелося, почали б воювати картонними шаблями, а не справжніми.

— Ви помиляєтесь, — відповів його приятель. — Вони тут не лише воюють справжніми шаблями, а навіть убивають без шабель. А буває ще гірше.

— Та що ви кажете? — здивувався отець Бравн.

— Так-так, це, напевно, єдине місце в Европі, де людину застрелили без вогнепальної зброї.

— Тобто стрілою з лука? — допитувався священик.

— Та ні, кулею в голову, — відповів Фламбо. — Невже ви не чули, що трапилося з останнім принцом? Років з двадцять тому це була одна з найбільших загадок для поліцейських. Ви, звичайно ж, пам’ятаєте, що в часи Бісмарка, згідно з його планами консолідації, це місто силоміць приєднали до Німецької імперії. Так-так, силоміць, подолавши завзятий опір. Імперія (а точніше, держава, що стати нею) призначила принца Отто Гроссенмаркського, щоб він керував містом згідно з її потребами. Ми бачили його портрет у картинній галереї, пригадуєте? Такий собі підстаркуватий джентльмен, його навіть можна було б назвати вродливим, якби він не був лисим, безбровим і зморщеним. Так ось, турбот і обов’язків у нього було багацько. Він був досвідчений воїн, однак це містечко таки показало йому, де раки зимують. Принц зазнав поразок у декількох битвах з прославленими братами Арнольдами, трьома партизанами-патріотами, яким Суїнберн присвятив свої вірші. Пригадуєте:

Навряд чи їм удалося б захопити це королівство, якби один з братів, Поль, ганебно, але водночас дуже рішуче, не відмовився б від боротьби. Він повідомив ворогам усі плани щодо повстання, а за свою зраду отримав звання камергера при дворі принца Отто. Людвіг, справжній герой з-посеред героїв Суїнберна, поліг на полі бою з мечем у руках. А Генріх, третій брат, хоча й не став зрадником, та порівняно з иншими братами видавався боязким і пасивним. Отож, він оселився у віддаленій місцині (щось на кшталт скиту монахів-пустельників), почав сповідувати християнський квієтизм з квакерським нахилом, і взагалі припинив спілкуватися з людьми. Окрім того, він роздав убогим майже все, що мав. Подейкують, його часом бачили в цій околиці — у чорному плащі, майже сліпого, з сивим волоссям і дивовижно смиренним лицем.

— Так-так, знаю, — сказав отець Бравн. — Якось я бачив його.

Приятель поглянув на нього дещо здивовано.

— Я навіть не знав, що ви тут бували, — промовив він. — Можливо, вам уже відома історія, яку я маю намір розповісти. Це розповідь про Арнольдів, а Генріх — єдиний з трьох братів, який залишився живим. Зрештою, він пережив і решту учасників цієї драми.

— Ви хочете сказати що, принц також помер?

— Помер, — повторив Фламбо. — Ось і все, що тут ще скажеш. Наприкінці життя у нього геть розхиталися нерви, з тиранами таке частенько трапляється. Він так посилив денну і нічну варту довкола свого замку, що кількість вартових будок, здається, перевищувала кількість будинків у місті, а в кожного, хто бодай трохи викликав підозру, відразу ж стріляли. Принц майже постійно жив у невеличкій кімнаті, яка була у самісінькому центрі величезного лабіринту залів, коридорів, кімнат і кімнаток. А посередині своєї кімнати він наказав спорудити щось на кшталт кабінки, і оце щось було оббите залізом, ніби сейф чи військовий корабель. А ще подейкують, що у цій кімнаті був таємний сховок під підлогою, де міг поміститися лише він. Словом, принц так боявся смерти, що ладен був добровільно залізти у місце, яке не дуже відрізнялося від могили. Та це ще не все. Вважалося, що відтоді, як придушили повстання, народ уже не мав жодної зброї, але принц Отто наполіг на цілковитому роззброєнні (хоча зазвичай правителі так не чинять). Цей процес відбувався з надзвичайною ретельність та суворістю, ним керували високопоставлені урядовці, і тепер принц Отто був цілковито переконаний — якщо людська сила і наука взагалі можуть бути у чомусь переконані, — у тому, що в руки мешканців Хейлігвальденштайна не потрапить навіть іграшковий пістолет.

— У чомусь подібному наука не може бути переконана, — промовив отець Бравн, продовжуючи роздивлятись рожеві бруньки на гілках над його головою, — хоча б тому, що існує складність визначень і неточність нашого словникового запасу. Що таке зброя? Людей убивали звичайнісінькими предметами домашнього вжитку, наприклад, казанком або чайником. А з иншого боку, якби стародавньому бриттові^[28] показали револьвер, то він навряд чи зрозумів би, що це — зброя (поки хтось у нього не вистрілив би). Цілком можливо, що у когось була найновіша вогнепальна зброя, котра своїм виглядом навіть не нагадувала вогнепальну зброю. Може, це нагадувало наперсток чи ще щось. А куля була якоюсь особливою?

— Та ні, нічого подібного я не чув, — відповів Фламбо. — Мені відомо небагато, та й те зі слів мого давнього приятеля Грімма. Він був доволі талановитим детективом у Німеччині, і намагався мене арештувати, а я взяв і арештував його. Ви ж пам’ятаєте цю історію? Ось, і після цього ми з ним частенько любили побалакати. Йому доручили розслідувати вбивство принца Отто, та я якось забув розпитати про кулю.

Якщо вірити моєму приятелеві, то все відбувалося приблизно так.

Фламбо на мить замовк, потім одним духом випив майже все пиво і продовжив:

— Того вечора принц повинен був вийти зі своєї схованки і прийняти відвідувачів, на яких він чекав. Це були відомі геологи, вони шукали в околишніх горах родовища золота, вони стверджували, що саме завдяки цьому золоту маленьке місто-держава зберегло свій вплив і доволі успішно торгувало з сусідами, хоча на нього нападали щораз могутніші армії. Та досі цього золота не змогли знайти найнаполегливіші шукачі — дослідники.

— Ці шукачі, мабуть, були впевнені у тому, що зможуть знайти навіть іграшковий пістолет, — з посмішкою промовив отець Бравн. — А що ж брат, той, який став зрадником? Хіба він нічого не міг розповісти принцові?

— Він присягався, що йому про золото нічого не відомо, — відповів Фламбо. — Слід сказати, що його свідчення частково підтверджують слова великого Людвіга, які той промовив у годину своєї смерти. Він подивився на Генріха, вказав рукою на Пауля і мовив: «Ти не сказав йому…», — та, на жаль, це були його останні слова. В усякому разі, делегація видатних геологів та мінералогів з Парижа й Берліна чекали на принца Отто. Вони були елегантно одягнені, як і годиться для такого візиту, а також начепили й попришпилювали на себе всі можливі відзнаки. Кожному, хто бодай раз побував на неформальній зустрічі Королівської академії, відомо, що науковці дуже полюбляють хизуватися власними здобутками і нагородами. Товариство було надзвичайно вишукане, та камергер доволі пізно помітив, що на прийомі є всі, окрім самого принца. До речі, портрет камергера ви також бачили у холі: чоловік з чорними бровами, серйозними очима і трохи безглуздою посмішкою. Так ось, він обшукав усі зали і кімнати, потім пригадав напади панічного страху, які часом дошкуляли принцу, і попрямував до його прихованої кімнати. Там також було порожньо, а сталеву споруду йому довго не вдавалося відчинити. Нарешті замок піддався, ця діра видалася йому глибшою ніж зазвичай, і ще більше подібною на могилу. Але й там було порожньо. І цієї миті, десь у незчисленних кімнатах і коридорах, почувся галас та метушня.

Спочатку це був віддалений шум натовпу, схвильованого якоюсь надзвичайною подією за межами замку. Потім вигуки чулися щораз ближче, і стали такі гучні, що можна було розібрати б кожне слово, якби вони не зливалися в суцільний і нерозбірливий галас. А потім хтось вигукнув страшні слова, і вони покотилися натовпом. І ось врешті до кімнати вбіг чоловік, який повідомив, немовби вистрілив, новину — для подібних новин багато слів не потрібно.

Отто, принц Хейлігвальденштайна і Гроссенмарка, лежав у тіні дерев за межами замку на свіжій росистій траві. Він лежав навзнак, розкинувши руки. З простреленої скроні і щелепи, пульсуючи, стікала кров, це було єдиною ознакою того, що декілька хвилин тому це тіло було ще живим. Принц був у біло-жовтому мундирі для прийому гостей, зім’ята орденська стрічка лежала неподалік. Жодних сумнівів, принц — мертвий. Однак, живий чи мертвий, він залишався загадкою. Чому він покинув свою потаємну кімнату, і раптом опинився тут, поміж зарошених трав і дерев, один і без зброї.

— Хто знайшов його тіло? — запитав отець Бравн.

— Якась дівчина з близького оточення принца, Ядвіга фон… далі не пам’ятаю, — відповів його приятель. — Вона збирала квіти у лісі.

— І що, назбирала? — запитав священик, роздивляючись сплетіння гілок у себе над головою.

— Так, — відповів Фламбо, — мені запам’яталося, що камергер, а може, друзяка Грімм або ще хтось, говорили, як це було жахливо, коли вони примчали на її крик і побачили дівчину з весняними квітами в руках, що схилилася над закривавленим тілом. Суттєво те, що він помер, перш ніж прибула допомога, і цю новину треба було повідомити у замку. Всі були вражені й налякані, набагато більше, аніж це буває у випадках смерти правителя. Іноземні гості, а особливо спеціялісти з гірничої справи, розгубилися. Вони хвилювалися, зрештою, як і прусські посадовці. Незабаром стало зрозуміло, що пошуки скарбів у цій історії мають набагато більшу вагу, аніж видавалося спочатку. Геологам та чиновникам пообіцяли величезні премії і сприяння, а дехто, почувши про смерть принца, навіть почав стверджувати, що потаємна кімната й посилена охорона були зумовлені не страхом, а переслідуваннями через пошуки скарбу…

— А в квітів були довгі стебла? — запитав отець Бравн.

Фламбо здивовано поглянув на священика.

— А ви дивак! — вигукнув він. — От друзяка Грімм також про це говорив. Каже, найпотворніше виглядало не тіло, не кров, не куля, а саме оті квіти на коротких стеблах, майже самі головки.

— Зазвичай, — промовив священик, — коли доросла дівчина хоче назбирати квітів, вона намагається їх зривати з якомога довшим стеблом. А якщо вона зриває лише голівки, як мала дитина, то це означає, що…, — він завагався і замовк.

— Що? — допитувався Фламбо.

— Виглядає на те, що вона зривала квіти похапцем, хвилюючись про те, аби її присутність там виглядала вмотивованою, оскільки… оскільки вона прийшла туди раніше.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — похмуро промовив Фламбо. — Та ця підозра розбивається об одну малу деталь. Зброї у дівчини не було. Принца могли вбити чим завгодно, навіть його стрічкою для орденів, однак його не просто вбили, його застрелили — і нам треба пояснити хто і як. А саме цього ніхто пояснити і не може. Цю дівчину ретельно обшукали. Правду кажучи, вона викликала чималі підозри, хоча її дядечком і опікуном виявився хитрий камергер Пауль Арнольд. Вона була дуже романтичною дівчиною. Подейкували навіть, що дівчина підтримує контакти з революціонерами, оскільки войовничий дух у її родині ще не згас. Проте, хай якою б романтичною вона не була, без зброї людську голову чи щелепу не прострелиш. А зброї ніде не знайшли, хоча було зроблено два постріли. Ось така загадка, мій друже.

— А звідки ви знаєте, що було два постріли? — запитав низький священик.

— У голову потрапила одна куля, — відповів співрозмовник, — і стрічка також була прострелена.

На гладкому лобі священика з’явилися глибокі зморшки.

— А другу кулю знайшли? — наполегливо допитувався отець Бравн.

Фламбо на мить замислився.

— Та ні, не пригадую.

— Чекайте! Чекайте! — вигукнув священик, раптом розхвилювавшись і ще сильніше наморщивши лоба. — Не подумайте, що я невихований. Дозвольте мені ще трохи помізкувати, зовсім трохи.

— Спробуйте, — посміхнувся Фламбо і допив пиво.

Легенький вітерець шумів у гіллі дерев, переганяв біло-рожеві хмари, і небо видавалося блакитнішим, ніж зазвичай. Можливо, це херувими летіли додому, до вікон своєї небесної дитячої кімнати. Найвища вежа замку, Вежа Дракона, височіла, немов гротескний кухоль з пивом, та водночас у ній було щось домашнє. За нею виднівся ліс, у якому тоді й знайшли вбитого.

— А що далі було з цією Ядвігою? — врешті запитав священик.

— Вона дружина генерала Шварца, — відповів Фламбо. — Ви, напевно, чули — він зробив стрімку кар’єру. Йому вдалося відзначитися ще до подвигів у Садовій і в Гравелотті. Він був рядовим, а став генералом. Таке трапляється рідко, навіть у найменшому німецькому…

Отець Бравн зірвався на рівні ноги.

— Він був рядовим! — вигукнув маленький священик і мало не свиснув. — Оце так дивна історія! Який дивний спосіб, щоб вбити людину. Однак, можливо, цей спосіб був єдино можливий. Але ж яке, подумайте лишень, тут потрібне було терпіння.

— Що ви маєте на увазі? — перебив Фламбо. — Як його вбили?

— Його вбили з допомогою орденської стрічки, — стримано промовив отець Бравн.

Вислухавши протести свого співрозмовника, він продовжив:

— Так-так, я знаю про кулю. Може, спробуймо сформулювати так: він помер тому, що на ньому була стрічка для орденів. Я розумію, що це звучить майже так, як, скажімо: він помер, бо хворів.

— Як я розумію, у вас є певні здогади, — промовив Фламбо. — Та що робити з кулею у голові? Адже його застрелили. Хто? І яким чином?

— Принца застрелили відповідно до його власного наказу, — відповів священик.

— Гадаєте, це самовбивство?

— Я сказав «відповідно до його власного наказу», а не «згідно з його волею», — заперечив отець Бравн.

— І в чому полягає ваша теорія?

Отець Бравн розсміявся.

— Я ж зараз на відпочинку. У мене немає жодних теорій. Просто ця місцина нагадує мені казку. Якщо ви не проти, я вам розповім її.

Рожеві хмарини були подібні на цукерки, вони ніби прикрашали вежі казкового замку, а рожеві бруньки на деревах, здавалося, з усіх сил тягнуться до них. Блакитне небо набувало бузкових відтінків, як це часто буває увечері. І отець Бравн почав свою розповідь.

— Був похмурий і непогожий вечір, з дерев падали краплі дощу, а на траві вже виблискувала роса. Принц Отто Гроссенмарський швидко вийшов з бічних дверей замку і швидким кроком попрямував до лісу. Один з численних вартових виструнчився, та принц його навіть не помітив. Цього вечора йому не хотілося привертати до себе увагу. Він навіть зрадів, коли високі дерева, сірі й вологі від дощу, проковтнули його, немов трясовина. Він навмисне вибрав найбезлюднішу частину свого маєтку, та навіть тут не було так тихо і спокійно, як йому цього хотілося б. Однак не варто було боятися, що хтось йтиме слідом, адже принц вийшов із замку несподівано, навіть для себе. Офіційно одягнені дипломати, яких він залишив у залі для гостей, його не цікавили. Він раптом усвідомив, що чудово може обійтися без них.

Так, він панічно боявся смерти, однак пристрасть до золота, ненаситне бажання володіти ним, була більша навіть за страх. Заради отого легендарного золота він свого часу залишив Ґроссенмарк і захопив Хейлігвальденштайн. Лише заради золота він підкупив зрадника й убив героя, заради золота він довго і жорстоко допитував камергера, поки не переконався, що той не бреше. Він справді нічого не знав про золото. Заради того, щоб заволодіти золотом, він уже не раз дорого платив, щоправда, не надто охоче, та він обіцяв платити ще щедріше, якщо воно йому дістанеться. І саме заради золота він потай пішов зі замку, як злодій, тому що йому у голову прийшла ідея, як можна швидко і без великих витрат заволодіти цим заповітним скарбом.

Доволі далеко від гірської стежки, якою принц прямував невідомо куди, посеред стрімких скель, що височіли, наче колони, причаїлася хатина пустельника. Це була, властиво, печера, а довкола — колючі хащі; саме тут упродовж довгих років ховався від світу наймолодший з трьох прославлених братів. «Він міг би відкрити мені таємницю про золото», — подумав принц Отто. Колись давно, ще перш ніж стати пустельником і відмовитися від усіх життєвих благ та достатку, він знав, де сховано скарб, однак не докладав жодних зусиль, щоб його знайти. Щоправда, колись вони були ворогами, та тепер, з огляду на свою віру, аскет не повинен мати ворогів. Можна буде чимось поступитися, апелювати до його віри та принципів, і, цілком можливо, він відкриє таємницю, що стосується, в його розумінні, всього лиш суєтних мирських скарбів. Принц Отто не був легкодухом, поблизу було багато військових вартових, окрім того, його жадібність переважала будь-який страх. А зрештою, чого йому боятися? Він був свято переконаний у тому, що у мирного населення немає зброї, а в цій убогій гірській хатині пустельника — і поготів. Адже цей святенник, певно, харчується лише травами і корінцями, він живе з двома простакуватими слугами і вже віддавна не спілкується з людьми. Принц Отто зі злорадною посмішкою подивився вниз, на освітлений лабіринт міста. Всюди, куди не поглянь, стоять вартові, а в його ворогів немає навіть дрібки пороху. Вартові є навіть неподалік цієї гірської стежини, достатньо йому гукнути, і вони миттю примчать сюди. Окрім цього, вони періодично прочісують навколишні ліси і скелі. Вартові стоять на східних і західних воротах замку, на південних і північних, вони ніби ланцюгом оточують маєток принца. Його вартові є всюди, і навіть найхитріший ворог не зможе проникнути у це місто. Він, Отто, може бути спокійним, він у безпеці.

Принц зрозумів це особливо виразно, коли піднявся на гірський хребет і побачив, що поблизу житла його давнього недруга немає нікого. Принц стояв на маленькій кам’яній платформі, з трьох боків якої зяяла прірва. Позаду, за колючими кущами, темнів вхід у печеру, він був розміщений так низько, що навіть не вірилося, що туди може увійти людина. На цій платформі також стояв старий бронзовий аналой, чи то пюпітр, який, здавалося, аж вгинався під великою німецькою Біблією. Бронза чи мідь позеленіла від часу і розрідженого гірського повітря, і Отто подумав: «Навіть якщо тут колись і була зброя, вона давно покрилася іржею». Місяць, що з’явився над скелями, освітлював все довкола мертво-блідим промінням.

За аналоєм стояв старезний чоловік у чорних шатах, вони спадали з пліч прямими і нерухомими складками, як навколишні скелі. А сиве волосся та слабкий голос, здавалося, однаково тріпотіли на вітрі. Чоловік дивився кудись в далечінь. Він, мабуть, виконував якийсь щоденний релігійний обряд.

— Вони покладались на своїх коней…

— Пане, — з непритаманною йому люб’язністю звернувся до старця принц, — я хотів би сказати вам кілька слів.

— …і на свої колісниці, — ледь чутно продовжував аскет, — а ми покладаємося на Господа сил…

Останні слова він промовив ледь чутно, потім шанобливо закрив книгу і, як це роблять сліпці, навпомацки віднайшов край аналоя і схопився за нього. У цю ж мить з темної печери немовби випірнули двоє слуг і підтримали пустельника. Вони також були одягнені у тьмяно-чорний одяг, та у їхньому волоссі не виблискувала морозна сивина, а на обличчях не було ознак витончености. Це були звичайні селяни, хорвати або угорці, з широкими і простакуватими обличчями та з тупуватими очима. Вперше за увесь час принц почувався ніяково, та мужність і дипломатичність його не зрадили.

— Здається, ми не зустрічалися відтоді, як у тій жахливій канонаді загинув ваш нещасний брат, — сказав принц Отто.

— Усі мої брати померли, — відповів старець, все ще дивлячись у далечінь. Потім він на мить повернув до Отто знесилене обличчя, сріблясто-біле волосся падало йому на очі, і він тихо додав, — бачите самі, я також майже мертвий.

— Сподіваюся, ви розумієте, — маже примирливо промовив принц, — що я прийшов сюди зовсім не тому, щоб вас переслідувати, як тінь усіх давніх розбратів. Ми не будемо обговорювати, хто з вас мав рацію, а хто був винним. Та щодо одного ви завжди мали рацію. Якою б не була політика вашої родини, ніхто ніколи не здогадувався, що вами керує лише прагнення володіти золотом. Ваша поведінка — бездоганна, вас неможливо запідозрити у…

Старець у чорних шатах дивився на принца вологими блакитними очима, а в його погляді була якась безсила мудрість. Та коли пролунало слово «золото», він простягнув руку, ніби відсторонюючи щось і відвернувся і бік гір.

— Він говорить про золото, — промовив аскет. — Він говорить про заборонене. Нехай він замовкне.

В Отто був один прусський недолік. Він вважав, що успіх — це властивість, а не випадковість. Принц щиро вірив у те, що він і йому подібні народжені для того, аби перемагати народи, яким призначено підкорятися. Тому почуття здивування йому незнайоме, а те, що трапилося потім, і геть було несподіванкою. Він лиш відкрив рот, щоб заперечити пустельникові, та не встиг промовити навіть слова — щось м’яке закрило йому вуста і міцно стягнуло голову. Минуло секунд сорок, поки він врешті усвідомив, що слуги-угорці затиснули йому рот його ж власною орденською стрічкою.

Старець знову підійшов до великої Біблії, що лежала на мідній підставці, і поволі став гортати сторінки, поки не дійшов до Послання Якова, і почав читати:

— «…Так само і язик: член маленький, а…»^[29]

Щось у його голосі змусило принца різко повернутися і бігцем кинутись униз стежкою. Лише на половині дороги до парку, що був довкола замку, принц уперше спробував зірвати орденську стрічку, яка стягувала щелепи і шию. Він спробував один раз, потім другий, третій, — та марно. Ті, що зав’язали йому рота, знали свою справу. Ноги Отто були вільні, він міг стрибати, як йому заманеться, руки теж були вільні — ними можна розмахувати, подавати сигнали, а от промовити він не міг жодного слова. У нього немовби вселився мовчазний диявол.

Він уже доволі близько підійшов до парку, і лише тоді збагнув, чим може закінчитися його мовчазливість, до якої його так брутально змусили. Принц похмуро поглянув на освітлений ліхтарями лабіринт міста, та посміхатися він уже не міг. І Отто пригадав усе, що ще зовсім недавно говорив з такою іронією. Куди міг сягнути погляд, стояли його вартові, і кожен пристрелить його відразу ж, якщо він не відізветься на оклик. Так багато зброї довкола, і вона так близько, вартові вдень і вночі прочісують околиці, а тому в лісі сховатися не вдасться. От якщо б крикнути, то вартові миттю прибігли. Та тільки крикнути він не може.

Місяць піднявся вище і виблискував сріблом, нічне небо нависало над принцом насиченою синню, тут і там височіли чорні стовбури сосен. Якісь квіти з великими листками блистіли десь біля його ніг. У місячному світлі вони видавалися прозорими і безбарвними, а раніше він ніколи не звертав уваги на такі дурниці. І ці квіти, здавалося, притискалися до стовбурів дерев, ніби обвивали їх, і це видалося Отто чимось неймовірним і казковим. Можливо, оце несподіване насилля викривило його здатність мислити, та у цьому лісі йому всюди ввижалося щось незбагненно німецьке, ніби з чарівної казки. Йому видавалося, що він наближаєтьсядо замку людожера. Принц вже й забув, що людожер, володар замку, — це він. Отто пригадалося, як у дитинстві він розпитував маму, чи у їхньому родинному маєтку живуть ведмеді. Він нахилився, аби зірвати квітку, ніби це могло захистити його від злих чарів. Стеблина виявилася міцнішою, ніж він сподівався, і зламалася з легеньким тріском. Він хотів запхати квітку за свою орденську стрічку на грудях, та раптом почувся вигук:

— Стій! Хто йде?

І він згадав, що стрічка зовсім не там, де має бути.

Він спробував закричати, і не зміг. Потім почувся другий вигук, а далі — постріл. Куля зі свистом потрапила у ціль. Отто Гроссенмарський мирно лежав серед казкових дерев. Тепер він уже не міг зробити нікому жодної шкоди: ні з допомогою золота, ані з допомогою сталі. Лише сріблястий олівець місяця вихоплював тут і там вишиті оздоби на його мундирі та зморшки на його обличчі. Нехай Господь помилує його душу.

Вартовий, той, який вистрілив, згідно з суворим розпорядженням командування, відразу ж побіг шукати свою жертву. Це був рядовий на прізвище Шварц. Згодом він став важливою особою у військових колах. Отож, він знайшов лисого чоловіка у військовому мундирі з обличчям, обмотаним орденською стрічкою. Йому здалося, що це маска — було видно лише мертві очі, які холодно виблискували у місячному світлі. Куля пробила стрічку, що стискала щелепи, ось чому в ній також була дірка, хоча насправді постріл був лише один. Молодий Шварц зірвав таємничу пов’язку, відкинув її на траву, і тоді побачив, кого ж він убив.

Важко сказати, як події розвивалися далі. Та мені хочеться вірити, що у цьому лісі справді діялося щось казкове, хоча початок цієї казки жахливий. Ми ніколи не довідаємося, чи дівчина на ім’я Ядвіга була вже знайома з молодим солдатом, якого вона врятувала і за якого потім вийшла заміж, чи вона опинилася там випадково, і їхнє знайомство почалося тієї ночі. Та мені видається, що ця Ядвіга — справжня героїня, і вона заслужено стала дружиною чоловіка, якого також можна назвати героєм. Вона вчинила сміливо і мудро. Дівчина вмовила вартового повернутися на свій пост, де його ніщо не пов’язуватиме з нещастям; він буде лише одним з пів сотні вірних і дисциплінованих вартових, які стояли поблизу. Вона ж залишилася біля тіла і підняла тривогу, а оскільки у неї не було вогнепальної зброї, то її годі було звинуватити у вбивстві.

— І сподіваюся, що вони щасливі, — посміхаючись, закінчив отець Бравн і підвівся.

— Куди ви йдете? — запитав Фламбо.

— Хочу ще раз подивитися на портрет камергера, того, який зрадив своїх братів, — відповів священик. — Цікаво, якщо людина зрадила двічі, вона тоді менший зрадник?

І він довго роздумував перед портретом сивоголового чоловіка з чорними бровами і люб’язною, ніби наклеєною, посмішкою, якій, здавалося, суперечив недобрий, погрозливий погляд.

Примітки

1

Шеллі Персі Біш (1792–1822) — англійський поет, представник романтизму, боровся з усіма формами політичного та соціяльного гніту (прим. перекл.)

(обратно)

2

Чосер Джефрі (бл. 1340–1400) — англійський поет, найвідоміший представник англійської середньовічної літератури, (прим. перекл.)

(обратно)

3

Лондонець із низів, особливо уродженець Іст-Енда. (прим. перекл.)

(обратно)

4

Марконі Гвільєльмо (1874–1937) — італійський фізик, піонер радіотехніки. У 1909 р. отримав Нобелівську премію, (прим. перекл.)

(обратно)

5

Д’Анунціо Ґабрієле (1863–1938) — італійський письменник, у своїй творчості був прихильником веризму, ніцшеанства та символізму, (прим. перекл.)

(обратно)

6

Йдеться про Катона Молодшого, правнука Катона Старшого Цензора, який був противником Цезаря, а після поразки Помпея у 46 р. до н. е. закінчив життя самогубством (прим. перекл.)

(обратно)

7

Adieu (фр.) — прощавай. Корінь «dieu» — Бог. (прим. перекл.)

(обратно)

8

Квакери — члени релігійного товариства друзів, котре у 1650 році заснував Джордж Фокс. (прим. перекл.)

(обратно)

9

Справа Дрейфуса — у 1894 році одного з офіцерів Генерального штабу Франції звинуватили у зрадницькому продажу секретних документів розвідці Німеччини. Звинувачення виявилося фальшивим. (прим. перекл.)

(обратно)

10

Каміль Демулен — один з діячів Великої Французької революції 1789-99. (прим. перекл.)

(обратно)

11

Клемансо Жорж — французький політик, публіцист, у 1906-09 та 1917-20 був прем’єром Франції. Один з творців Версальського трактату. (прим. перекл.)

(обратно)

12

Йдеться про аристократичні іспанські родини XV–XVІ ст., історія яких переповнена різноманітними злочинами. (прим. перекл)

(обратно)

13

Джеймс Генрі (1843–1916) — американський письменник, представник психологічного реалізму. (прим. перекл)

(обратно)

14

Біметалізм — грошова система, за якої в обігу одночасно функціонують монети з двох різних металів (золоті та срібні або инші). (прим. перекл.)

(обратно)

15

Веласкес Дієго (1599–1660) — найвизначніший іспанський маляр XVII ст, придворний художник Филипа IV. (прим. перекл.)

(обратно)

16

Пендрагони — так називали вождів, а також перших англійських королів. Дослівно — «головний дракон». У даному випадку — прізвище. (прим. перекл.)

(обратно)

17

Дрейк Френсіс (1540–1596) — англійський мореплавець, у 1577–1580 рр. здійснив навколосвітнє плавання, пізніше на його честь було названо протоку між Південною Америкою та Західною Антарктидою. (прим. перекл.)

(обратно)

18

Геспериди — у давньогрецькій міфології доньки німфи Геспери та Атланта. (прим. перекл.)

(обратно)

19

Шаблі — сухе біле виноградне вино, котре виготовляють у центральній Франції. (прим. перекл.)

(обратно)

20

Анхіс — в грецькій та римській міфології — батько Енея. Під час падіння Трої Еней виніс Анхіса на своїх раменах з палаючого міста. (прим. перекл.)

(обратно)

21

Вуду — релігійний культ, поширений у Гаїті та на Карибських островах, містить елементи африканських релігійних культів. Вважається однією з найнебезпечніших форм чорної магії. (прим. перекл.)

(обратно)

22

Василіск — тут мається на увазі казкова тварина, яка здатна вбивати своїм поглядом. (прим. перекл.)

(обратно)

23

У Шотландії так називали диявола. (прим. перекл.)

(обратно)

24

Йдеться про музичні гурти, колись поширені в Англії, учасники яких малювали обличчя сажею, вдаючи чорношкірих. (прим. перекл.)

(обратно)

25

Тиціян (пс. Тиціяно Вечелліо) — художник епохи Ренесансу, представник венеціанської школи, визначний колорист. (прим. перекл.)

(обратно)

26

Скотт Вальтер (1771–1832) — шотландський поет та романіст, мав великий вплив на європейський романтизм. (прим. перекл.)

(обратно)

27

Пор. Ест. 3, 1–3.

(обратно)

28

Бритти — назва кельтського народу, який колись населяв територію Англії. (прим. перекл.)

(обратно)

29

Як. 3,5а.

(обратно)

Оглавление

Відсутність містера Янка

Грабіжницький рай

Дуель доктора Хірша

Людина у провулку

Помилка приладу

Голова Цезаря

Бузкова перука

Загибель Пендрагонів

Бог гонгів

Салат полковника Крея

Дивний злочин Джона Бовлнойза

Чарівна казка отця Бравна

*** Примечания ***