Джмеленя та володарка злиднів [Галина Микитчак] (fb2) читать онлайн

Галина і Тарас Микитчаки Джмеленя та володарка злиднів

Розділ 1 Таємничі горщики пані Марени

Дзвінці дуже пасувало її ім’я. У квартирі все гуділо від її сміху, співів, і навіть тоді, коли вона просто розмовляла, її було чутно у всіх кімнатах. Бабця так і казала, що в її внучці хтось забув дзвіночок. Дзвінка літала з кімнати в кімнату, з ванни на кухню, з коридору на балкон дуже швидко, майже пурхала, слідом за нею ледве встигали її русяві кіски. За дзвінкість і пурхання мама ласкаво називала дочку Джмеленям.

Мешкала Дзвінка на вулиці Кленовій з давньою зачовганою до блиску бруківкою, зі старими будинками, дахи яких густо вкриті чудернацькими димарями, вежами й флюгерами, на верхньому поверсі триповерхового будиночка під номером сім, більше схожого на маленький палац, ніж на звичайне помешкання.

У Дзвінчиній квартирі було чотири кімнати. Найбільшу кімнату називали залою: у ній приймали гостей і відпочивали тихими родинними вечорами. Дзвінка й бабуся Леся мали по окремій кімнатці, тато й мама мешкали разом в одній. Родина жила затишно, не розкішно, але принаймні безбідно.

* * *

Вранці Джмеленя випурхнула з під’їзду й швиденько подріботіла в напрямку школи, яка стояла неподалік. Дзвінці було вісім років і, як усі звичайні восьмирічні дівчатка, вона вчилась у третьому класі. День був сонячний, теплий, пахло весною. І враз щось холодне торкнулось її ноги: з підвального віконця до дівчинки простягнулась кістлява рука з довгими білими пальцями й, наче лещатами, обхопила тоненьку ніжку. Немов до шкіри торкнулося щось не з цього світу! Дзвінка скрикнула від переляку й мало не впала.

Слідом за рукою з віконечка з’явилося видовжене худюще Маренине обличчя.

— Дівчинко, почекай. Куди так поспішаєш? — запитала жінка, дивлячись знизу вгору вицвілими очима. Марена жила у підвальній квартирці. Мала гачкуватого носа, рубець через праву щоку, декілька обвислих бородавок та кущисті брови. Як жартував Дзвінчин тато, очі в неї були глибоко посаджені й погано просапані. Ця жінка поселилась у їхньому будинку декілька місяців тому і трималась відлюдькувато.

— Я… я… я біжу до школи, — затинаючись, відповіла Дзвінка і великими блакитними очиськами глянула на руку, яка стискала її ніжку. Жінка відразу відпустила малу і єхидно заусміхалась.

— Я бачила, ви вчора купили диван, — сказала вона.

— Та-а-ак, — підтвердила Дзвінка й подумала, що цікавість цієї пані зовсім недоречна. До чого тут їхня нова покупка?

— І куди ви його поставите? — поцікавилась жінка.

— Ми його купили бабці Лесі. У неї і поставимо.

— Старій бабці — новий диван? Ваш тато гарно заробляє й тримає на своїй шиї усю сім’ю?

— Та нормально заробляє. І мама працює.

Поки вони розмовляли, дівчинка встигла побачити за Марениною спиною полиці на всю стіну. На них стояли старі горщики, поміж яких на середній полиці сиділо… Дзвінка не встигла роздивитися цю тваринку, але відразу збагнула, що досі такої не бачила.

Жінка перехопила Дзвінчин погляд й перекривилася від гніву. Марена рвучко захряцнула вікно і зразу ж зашторила його.

Цілий день дівчинка намагалася згадати, на що схожою була тваринка на Марениних полицях. Мавпа не мавпа, тхір не тхір. Та й побачила вона цю істоту лише на мить і то в глибокій тіні. Може, взагалі це була якась пухнаста іграшка, давня, як і її господиня?

Лише одне Дзвінка знала напевно: у підвальній квартирці її будинку разом із пані Мареною живе таємниця! І навряд чи добра!

Щойно задзвонив дзвоник після останнього уроку, Дзвінка мерщій склала портфель і побігла додому. Вже через десять хвилин (сьогодні не було часу рахувати горобців по дорозі) вона протупотіла червоними мештиками повз Маренине вікно. На превеликий жаль, жодної шпариночки у ньому не лишилося.

Навіщо у такий теплий весняний день зачиняти й зашторювати вікна? Тим більше, якщо живеш у сирій підвальній квартирі!

Вдома бабуся напекла смачних пиріжків з консервованими вишнями. З’ївши три пиріжки, Дзвінка подмухала на півлітрове горня трав’яного чаю й запитала:

— А що це за пані живе у підвалі?

— То пані Марена, — відповіла бабця. — Тато з мамою назвали її Мариною, але в паспортному столі все наплутали й записали Мареною. Вона купила квартиру у підвалі десь півроку тому, переїхавши сюди з якихось дрімучих лісів. А чому ти про неї розпитуєш?

— Ця жінка зранку питала мене про новий диван. Вона стежить за нами.

— Та ця Марена — просто цікава Явдоха! — обурилась бабця Леся. — Тримайся від цієї жінки подалі: вона мені не до вподоби. Зараз робитимеш уроки?

— Ні-і-і, в мене море справ! Біжу до Дмитрика. Дмитрик-Хитрик, або Дмитрик Білонога, — маленький чорнявий хлопчик, який цього року лише пішов до школи, тобто йому зараз шість років. Він найкращий Дзвінчин друг! Можливо, тому, що Дмитрик дуже розумний, хороший, чемний, а може, й через те, що він молодший від Дзвінки на два з половиною роки, завжди слухається старшої подруги й дозволяє їй керувати собою.

Коли Дзвінка вибігла у двір, хлопчик стояв там, тримаючи в одній руці цукерку на паличці, а в другій — мотузку, до якої була прив’язана іграшкова вантажівка.

— Привіт, малече! — Дівчинка зупинилася біля нього й пригладила його неслухняний чубчик до голови. — Що везеш?

— О-о-о-о! — Дмитрик облизав цукерку, смачно прицмокнув і відповів: — У мене сьогодні дуже важливе перевезення. Я транспортую вантаж чаю з Цейлону до гастроному на нашій вулиці. Зупинився відпочити на півдорозі.

— Від самого Цейлону до нашого будинку пішки? Тобто вантажівкою? — здивувалася Дзвінка.

— Ні, з Цейлону до Індії переправлялися поромом, бо Цейлон — це острів. — Дмитрик був дуже розумний, як на свої молоді роки, й знав багато чого з географії.

Дзвінка зазирнула в кузов вантажівки. Там лежала пачка цейлонського чаю і кілька кленових листочків.

— А листочки нащо? — поцікавилась Дзвінка.

— А це до мого гербарію. Ти знаєш, що на нашій вулиці ростуть не тільки звичайні клени, а ще й цукрові?

— Який ти молодець!

— Якось матиму час і покажу свій гербарій. Там уже багато рослин!

— Обов’язково! А тепер, Дмитрику-Хитрику, є одна дуже й дуже таємнича справа! — Вона обійняла свого друга за плечі й повела в бік під’їзду, який з’єднував подвір’я з вулицею.

Дмитрик відразу нашорошив вуха.

— Таємнича-таємнича? — у його зелених очах загорілися цікаві вогники.

— Супертаємнича! У підвалі нашого будинку є невеличка квартира, в якій живе пані Марена. Живе вона там не сама!

— А з ким? У неї кіт, песик, папужка?

— Не котик, не песик і не папужка! Те, що живе в Марени, взагалі не схоже на жодну тварину. Воно волохате, з довжелезними лапами, однооке, з клешнями замість долонь! — Звісно, що про клешні Дзвінка вигадала. А може, ні?

— Та ти що-о? — Дмитрикові очі заокруглилися від здивування.

— Мусимо якось зазирнути в Маренину квартиру й дізнатися, хто ж у неї живе!

* * *

Дверний дзвінок залунав надзвичайно пискляво. Це був найжахливіший звук дзвінка, який діти чули в своєму будинку, та що там у будинку — в цілому світі! Двері рипливо прочинилися, і з-за них визирнула пані Марена.

— Мій котик Лапка загубився, — Дмитрикове обличчя витягнулося в жалісливу міну. — Він побіг у підвал і загубився! Його часом немає у вашій квартирі? Можна пошукати?

Поки хлопчик заговорював зуби Марені, Дзвінка намагалась зазирнути в квартиру, та господиня затулила собою шпарину між дверима й стіною. Деренчливим голосом вона відповіла:

— Немає у мене ніякого кота! Якби він забіг до мене, його б відразу з’їли! Хи-хи-хи!

— Хто б з’їв? — в один голос запитали діти.

— Хто-хто? — перекривила їх Марена. — Привиди! — і з виляском зачинила двері.

— Спробуємо план Б, — прошепотів Дмитрик.

— А він у нас є? — також пошепки запитала Дзвінка.

— Уже є. Адже я не просто Дмитрик, а Дмитрик-Хитрик!

* * *

Дзвінка вже кілька хвилин сиділа, не ворушачись, в кущах жасмину з протилежного боку Кленової вулиці. На верхніх гілках поміж духмяних квітів стрибали, цвірінькаючи, горобчики. Нарешті на балкон над підвальним вікном вийшов Дмитрик і перекинув через бильце велику скріпку, прив’язану до нитки. Коли скріпка опинилася біля Марениного вікна, хлопчик став розхитувати нитку, і та час від часу дзенькала об шибку. Згодом з-за штори визирнула господиня підвальної квартири, шукаючи очима джерело дзенькоту.

Дзвінка прикипіла оченятами до татового бінокля, який прихопила з дому. В Марени за плечима ті самі горщики. Згори-донизу стоять на усіх полицях!

Дмитрик постукав скріпкою об скло з іншого боку вікна. Марена й там визирнула з-за штори. І там виднілися полиці, заставлені великими горщиками.

Скріпка задзенькала посеред вікна — й ураз Марена розсунула штори! Усю стіну навпроти вікна було заставлено великими й маленькими горщиками! І на кожному з них було написано якесь слово. Зо тринадцять горщиків! А над одним з них на двох стеблинках похитувались двоє… двоє очей! Схожих на очі слимака чи равлика. От тобі й ще одна дивна тварина! Цікаво! Чудернацький зоопарк у квартирі?

Горщики й Марена знову зникли за важкими оксамитовими хвилями.

Розділ 2 Негаразди в будинку номер сім

— Вже вечір вечоріє, а сміття ніхто ще не виніс! — почувся з кухні мамин голос. — От так завжди, поки когось не попросиш особисто, — мама Іванка підвищила голос так, щоб чув тато й Дзвінка, — ніхто не здогадається щось зробити!

— Та чого ти?! — заперечила їй бабця Леся. — Хто сміття на ніч виносить? Вже дев’ята година.

Дзвінка саме робила вправи з математики і, почувши розмову на кухні, вистрибнула з крісла й побігла на кухню:

— Я винесу!

Дзвінка швиденько схопила кульок зі сміттям і вибігла на сходи. Коли вхідні двері зачинились, із зали визирнув тато Гєник і збентежено запитав:

— Ви щось казали?

Гуляти самій о такій пізній годині не було великого бажання, тому Дзвінка за декілька хвилин уже повернулася. Вона весело застрибала по сходах назад до своєї квартири, дивлячись крізь вигадливо оздоблені під’їздні вікна на вечірнє місто. Дівчинка хотіла заспівати, аж раптом на сходах з’явилася тінь.

Дзвінка обережно визирнула з-за сходового повороту і побачила перед дверима її сусідів пані Марену з великим, старим, затертим і потрісканим горщиком зі своєї колекції. Тепер можна було прочитати напис на горщику: «Хороба».

По Дзвінчиному тілу побігли мурашки.

Пані Марена витягнула з кишені куртки в’язку ключів, вибрала з неї один ключ і вправно відчинила замок. Схоже, вона, як і Дзвінка, добре знала, що сусідів сьогодні нема вдома, вони пішли в кіно. За мить Марена повернулася з чужої квартири вже без горщика, зачинила двері й пішла вниз, бурмочучи під свій гачкуватий ніс:

— Недовго вам жити на таких гарних квартирах! Скоро ви продасте їх мені за безцінь.

Дзвінка сховалася в стінній ніші, де сто років тому стояла якась скульптура, й Марена пройшла донизу, не помітивши її. Лише почувши стук підвальних дверей, Дзвінка побігла додому.

Бабця Леся, побачивши внучку, сплеснула в долоні.

— Дитинонька наша повернулась! А то я так переживала!

— Через що переживати? Ще не ніч, а до смітників 10 метрів! — долинув зі спальні батьків голос.

— Бабцю, у мене є до вас розмова! — Дзвінка змовницьки підморгнула бабці й кивнула на її кімнату в кінці коридору. Обоє пройшли туди й повсідалися на новий диван.

— Бабцю, я бачила дещо дуже дивне й не зможу спокійно спати, як не поділюся з тобою!

— А ну, а ну! — Бабця поправила на носі окуляри, ніби краще від цього чула, й схилилася до внучки ближче.

— Щойно пані Марена занесла до наших сусідів горщик, на якому написано «Хороба». А потім, вертаючись до себе, бурмотіла щось про наші квартири.

Бабця Леся засміялася, прийнявши слова внучки за вигадку, але вголос сказала:

— Хи-хи. То ж вона не вкрала, а принесла. Може, щось позичала й віддала.

— Ну, якщо ти думаєш, нічого страшного в цьому нема, то я не перейматимусь. А ти стеж за нашим будинком, поки я буду в школі!

— Буду пантрувати! — І козирнула.

* * *

Зранку вставати чомусь зовсім не хотілося. Ще не розплющивши очей, але вже вимкнувши будильник, Дзвінка вкотре подумала:

«Чому ж увечері так не хочеться лягати спати, а зранку так не хочеться вставати? Мало би бути все навпаки!»

Зубна щітка, чай, вівсянка, печиво, варення, портфелик, шкільна форма, бантик — і Дзвінка в повній амуніції вийшла з дому, готова до нових звершень і подвигів на ниві науки.

— До побачення, мамо! До побачення, тату! Бабцю, бувай!

З квартири хором прозвучали побажання хороших оцінок і натхнення. Мама й тато виходили на роботу за кілька хвилин після дочки, а бабця цілий день займалась важливими домашніми справами.

— У-ля-ля, я не запізнюсь! — сама собі проспівала Дзвінка, злітаючи сходинками вниз, але вже на третій сходинці її зупинили звуки з квартири сусідів, пари молодят Назаруків. Судячи зі звуків, кашляли і Олеся, і Микола.

— Хм, дивно! Мабуть, вчора в кіно застудились, — пробурмотіла Дзвінка й побігла далі.

Зараз до школи! А з цими загадковими подіями вона розбереться після уроків… і після домашнього завдання!

На уроках, як завжди, Дзвінка була розумницею й старанною ученицею, а на перервах — дзвіночком і пустункою. Та сьогодні, навіть під час веселих ігор з однокласниками, в голові крутилися думки про загадкову й дещо моторошну мешканку підвальної квартири й тих істот, які жили разом із нею і в існуванні яких Дзвінка не була ще остаточно впевнена!

Але горщик з написом «Хороба» й ранковий кашель Назаруків… Це не схоже на випадковість!

* * *

Коли Дзвінка повернулась зі школи, мама й тато були ще на роботі. Бабця Леся подала на стіл свіжі голубці й зупу з фрикадельками (то така смакота!) і розповіла, що сусідів, Олесю й Миколу, сьогодні в обід забрала швидка. В обох — серйозне запалення легень.

— А ти справді бачила, як Марена принесла Назарукам горщик із «Хоробою»?

— Бачила, бабцю! Чесно!

— Потрібно було ще вчора дослухатись до твоїх слів і попередити Назаруків! — бабця скрушно зітхнула.

Поївши, Дзвінка пострибала до себе в кімнату, швиденько зробила домашнє завдання і поспішила надвір, поділитися з Дмитриком останніми новинами.

На сходовому майданчику дівчинка зупинилась і прислухалась. їй здалося, що у сусідів хтось щойно пчихнув. Але ж і Олеся, і її Микола в лікарні! Хто ж може бути в них удома? А якщо зазирнути в замкову щілину? Звісно, це негарно! Але напрочуд інформативно!

За дверима Назаруків знову хтось виразно пчихнув, тоненько так, по-дитячому. Дзвінка не втрималася й, згораючи від цікавості, зазирнула в замкову шпарку. Те, що вона побачила, змусило її здригнутися! Це було в полі зору шпаринки якусь мить і відразу ж утекло геть. Воно не було песиком, воно не було котиком, воно не було акваріумною рибкою, яка втекла з акваріума. Воно не було твариною! Худе, з великою головою, вкритою червоними плямками, з червоними хворобливими сльозавими очами. Пчихнуло величезним на півголови ротом і пішло кудись. Воно не було людиною!

— Дзвінко, ти підглядаєш за сусідами? — пролунав за спиною Дмитриків голос. Джмеленя випросталася, обернулася й видихнула.

— Дмитрику, по-перше, не підкрадайся до мене: ти мене налякав! По-друге, сусідів немає вдома, тому я за ними не підглядаю. По-третє, у Назаруків живе якась незрозуміла істота, щось схоже на хворого маленького шугайстра!

— Ти знову в гру граєшся. Узагалі, я забіг дещо розповісти. В обід бачив Марену. Вона стояла на першому поверсі біля квартири Забродських. Вгадай, що вона тримала в руках! Горщик! Старий такий, древній!

— Горщик? А на ньому було щось написано?

— Було! І я прочитав цей напис! Ти знаєш, як я добре читаю! — похвалив сам себе Дмитрик.

— Знаю-знаю! Що саме було написано на горщику?

— «Прим-ха». Ну все, розповів. А тепер вибач, Джемленя, мушу бігти. Мене чекає мама і математика. Звісно, краще б мама сама чекала.

Дмитрик подріботів сходами до себе на другий поверх.

— Я Джмеленя, а не Джемленя, — пробурмотіла Дзвінка.

Коли дівчинка майже зійшла сходами на перший поверх, перед нею відчинилися двері квартири номер дванадцять і з них залунали голоси пана та пані Забродських. Пан Михайло задкував на сходовий майданчик із сумкою в руках. Він був років на десять старший за дружину. Всі казали, що Забродський закоханий у свою Наталю, наче юнак. І теперішній діалог подружжя доводив правдивість таких розмов.

— Добре, кохана, купимо тобі шубу! Вони й так весною дешевшають! — казав пан Михайло.

— Я не хочу дешевої! Хочу дорогу леопардову шубу! — долинув примхливий Наталчин голос з квартири. Дзвінка здивувалася почутому, бо пані Забродська завжди була врівноваженою й спокійною жінкою. Важко було уявити, щоб вона ні сіло ні впало забажала дорогу шубу.

— Та у всьому Львові немає, мабуть, жодної леопардової шуби! Може, куплю тобі з песця або чорнобурки, або ще краще — кролячу!

— Що-о-о? Кролячу? Мені? Я ж сказала, хочу леопардову!

— Де ж її взяти?

— Чи ти не чоловік? Поїдь в Африку й вполюй леопарда! Це моя примха! І без такої шуби навіть не повертайся додому! — Наталя з виляском зачинила двері, і той пішов надвір, ледве переставляючи ноги й бурмочучи:

— їй мине! Вона заспокоїться! Просто життя важке, тому їй захотілося екзотики. Може, кохана погодиться й на норкову шубу. А ще краще купити несправжнє хутро, щоб звірів ніхто не стріляв!

Дзвінка знизала плечима й звернула у двері, що вели у двір.

Двір у їхньому будинку був також дуже гарний. Чому? Просто не може бути в будиночку, схожому на палац, некрасивий двір. Обіруч тягнулися вгору стіни самого будинку. З їхніх барельєфів униз дивилися крилаті леви. Вікна сходових майданчиків мінилися на сонці яскравими відблисками старих вітражів. Ряди балконів тримали каріатиди і мускулясті атланти. З інших боків двір від вулиці відгороджували глуха стіна сусіднього будинку і високий цегляний паркан, здається, старший за сам будинок. Двір було вимощено бруківкою.

В кутку між стінами стояв столик під дашком, де дідусі бавилися в доміно, шукаючи в ньому якусь рибу. Біля паркану стояли дитяча гойдалка й пісочниця, а за ними ріс підстрижений самшит, або, як його називає бабця Леся, букшпан. Попід стінами будинку були квітники дядька Любомира, він вийшов на пенсію і постійно порався у своїх квітниках. Зараз він стояв на балконі, заставленому горщиками і ящиками з квітами, й сварився зі своєю дружиною:

— Марусю, ти глупа, я не буду виносити сміття. Я вчора виносив! Тепер твоя черга!

На балкон вийшла й сама Маруся, старша жіночка, яка продавала квіточки й кімнатні вазони на Галицькому базарі. Вона несподівано висадила на балконне бильце великий пакет зі сміттям, просто на квіткову розсаду сульфіній і петуній!

— Любко, я цілий день працюю на базарі, тому мені ліньки ще й удома працювати. Винеси сміття!

— А я цілісінькі дні гну спину на дачі й вдома, вирощуючи те, що ти продаєш, сидячи сиднем на базарі! Тому мені також ліньки!

Сміттєвий пакет зісковзнув із бильця, блакитною кулькою пролетів від балкона до бруківки, від удару він прорвався, й сміття розсипалось. Із під’їзду відразу вибігла бабця Фрося з мітлою. Вона працювала двірничкою на Кленовій вулиці й жила над пані Мареною, біля Забродських.

— Що це таке? Хто це з глузду з’їхав, що сміття не може до смітника донести?! — закричала вона, розмахуючи мітлою.

Любко й Маруся мигцем утекли з балкона.

Дзвінка зі здивуванням помітила, що на квітниках сила-силенна бур’янів. А сьогодні п’ятниця — день, коли пан Любомир завжди прополював квіти. Що ж, мабуть, йому полоти квіти також стало ліньки.

Бабця Фрося, несучи його до контейнерів на вулиці, бурмотіла дорогою:

— Щось я така сьогодні квола, така квола. Треба піти полежати. Позамітаю вулицю пізніше. Така слабість у ногах і руках! Втомилася, мабуть.

Двірничка зникла в дверях будинку, і з них вибіг Дмитрик-Хитрик. За ним вийшов його тато, Степан.

— Синку, не вередуй! Ти мусиш написати домашнє завдання! — сказав він, наздогнавши сина.

Дмитрик обернувся до нього й потер кулачками оченята.

— Тату, я не хочу! Я хочу їсти!

— Коли тобі даєш обід, ти хочеш бавитись, тільки даси іграшки — відразу хочеш їсти!

Дмитрик-Хитрик скривився й пішов углиб подвір’я. Тато навздогін суворо наказав йому:

— Довго не гуляй, бо диктант тебе сьогодні не обмине!

Хлопчик підійшов до Дзвінки й глянув на неї з-під брів.

— Давай бавитись у партизан. Ти будеш моїм коником.

— Не хочу бути коником, — відповіла йому Дзвінка.

— О, який у тебе гарний годинник! — хлопчик прикипів поглядом до новенького годинника подруги з намальованими на ньому феями. — Дай його мені, я з ним походжу!

— Це мій подарунок! — обурилась дівчинка й заховала руку з годинником за спину.

— Я не буду з тобою бавитись! — Дмитрик задер носа вгору й пішов до гойдалки.

Дзвінка ще раз уважно оглянула своє подвір’я. Щось тут не так! Усі якісь пригнічені й сварливі. Ось і дід Петро з четвертої квартири й дід Василь з третьої раптом почали голосно сперечатись через правила доміно. З гойдалки чути крики дітлахів, які сваряться з Дмитриком, бо він не хоче чекати своєї черги гойдатись і намагається зіштовхнути з сидіння маленьку дівчинку Олю.

Дзвінка поспішила до дітей і відтягнула за комірець Дмитрика від гойдалки.

— Що ти робиш? Чому ти ображаєш Олю? — нагримала вона. — Вона слабша й менша від тебе, про неї треба дбати!

— Ах так! — у свою чергу обурився Дмитрик. — Ти стала на їхній бік, а не на мій. Тоді я не буду з тобою дружити! Ти більше не моя подруга!

Хлопчик зненацька голосно заплакав і, розмазуючи сльози по щоках, побіг додому, жаліючись по дорозі:

— Тату, тату, Дзвінка мене образила!

Джмеленя зупинилась біля самшитової стіни, з жахом розглядаючи усіх своїх сусідів. Та що це таке?! Квітникарі Маруся і Любомир далі сваряться на балконі, бабця Фрося сидить біля дверей і схлипує, що вона слаба, дід Петро і дід Василь тягають один одного за барки, звинувачуючи в махлюванні, діти сваряться між собою, з вікна Забродських чути крики пані Наталі, що сусід зверху затопив її, з вікна поверхом вище визирає сусід, вчитель Теодор Степанович, і кричить, що в нього прорвало трубу і сталося коротке замикання, а з підвального віконця визирає усміхнена пані Марена й задоволено потирає руки.

Якими дружними і працьовитими були мешканці її будинку. Кожен завжди дбав не тільки про свою квартиру, а й про під’їзд, дах, сходи, подвір’я, горище й підвал. Дід Петро лазив на дах і сам поновлював флюгери, дід Василь доставляв бруківку й рівняв хідник, Любко й Маруся садили квіти й підстригали живопліт, вчитель Теодор разом з татом Гєником, дядьком Степаном й іншими сусідами залагоджували дірявий дах, швець Мефодій штукатурив стіни, Забродський ремонтував вхідні двері, пані Фрося завжди підтримувала чистоту в будинку й навколо, Кундрики впорядкували дитячий майданчик. Ніхто ніколи не перекладав спільні справи на чиїсь плечі, й саме тому життя в будинку номер сім було чудове.

А тепер усе інакше. Затишок зник усього за один день. І лише єдина людина цьому радіє, спостерігаючи з віконця підвалу.

Дзвінка лише тепер збагнула, що вікно Марениної кухні виходить у двір. Якщо ця стара пані у кухні, то її немає в кімнаті, вікно якої виходить на вулицю. І, може, тепер там, між шторами, є щілинка для цікавого погляду!

Швидко перебираючи ніжками, дівчинка пробігла через під’їзд і зупинилася на вулиці. Вікно не було заштореним зсередини, і крізь нього чітко видно ряди порожніх полиць. Горщиків там не було! Жодного!

До своєї квартири Дзвінка йшла повільно, ледве переставляючи ноги. Кудись поділася її звична жвавість, метушливість і дзвінкість. Голова дівчинки була зайнята важкими роздумами. Такими важкими, що їх важко було носити з собою.

Чому Марена зашторювала вікно, коли на полицях стояли горщики, і чому відсунула штори, коли горщики зникли? Мабуть, вона приховувала свою дивну колекцію старого посуду, а тепер їй немає чого приховувати. Навіщо Марена занесла горщик у квартиру Назаруків, коли тих не було вдома, і що вона робила з іншим горщиком біля дверей Забродських? Якщо на одному горщику написано «Хороба», на другому «Примха», то цікаво, які ж слова написано на інших? І чому дивні прикрі речі почали траплятися з мешканцями будинку під сьомим номером саме в той день, коли з квартири Марени зникли всі горщики?

О шостій вечора повернулися з роботи мама з татом, зайшовши до квартири майже одночасно. Вони були дуже сумні. Давно Джмеленя їх такими не бачила.

— Красуне моя, чому ти така невесела? — запитав тато маму, намагаючись надати бадьорості своєму голосу.

— Не питай, — зітхнула мама, — сьогодні на роботі з мене зняли премію. Сказали, що грошей на неї немає!

— Який кумедний збіг обставин! — тато сумно всміхнувся. — Мене з роботи звільнили. Скорочення штатів. Нікому зараз не потрібні хороші інженери. — І звернувся до бабці, яка саме вийшла в коридор: — Що там доброго у вас? Як життя моєї улюбленої і єдиної тещі?

— Улюбленої, бо єдиної. Що в мене, що в мене, — пробурмотіла бабця, — нужда в мене. Сьогодні ходила на базар і гаманець загубила з грошима, а там — вся пенсія. Тепер буду цілий місяць без власних коштів, — вона важко зітхнула.

— І не тільки ви, мамо, ми всі будемо терпіти злидні. Бо грошей у нас обмаль, а на прибутки в найближчий час нема чого чекати.

— О-хо-хо-хо… Злидні нас обсіли, — бабця, сумно зітхаючи, пішла назад до себе в кімнату.

— Нічого! — несподівано життєрадісно мовив тато Гєник. — Мені попередня робота не надто подобалась. Із завтрашнього ранку шукаю нову роботу. Хорошу, творчу, на мільйон!

Дзвінка вирішила не слухати дорослі розмови на кухні про фінансові справи. Різні там дебети й кредити її зовсім не цікавили. Що тут говорити, і так усе зрозуміло: кишенькових грошей тепер поменшає, якщо вони будуть узагалі.

На очі наверталися сльози від усього почутого й пережитого за день. Звідки стільки бід і лих? Але Джмеленя міцно стиснула зуби й кулаки, стримавши перші сльозинки. Героїчно шморгнувши носом, вона твердо вирішила: нема чого хлюпати й рюмсати! Потрібно боротися з негараздами! Всі вони не випадкові! І завтра вона дізнається їхню причину й поверне життя родини й рідного будинку в звичне хороше русло!

Почати можна з домашнього завдання. Нехай попри все завтра у неї будуть хороші оцінки!

Розділ 3 Сварожичева книжка

Не спалося. Дзвінка переверталася з боку на бік, намагаючись звити з ковдри й подушок гніздечко для сну, та нічого не виходило. У голові міцно засіли думки про сьогоднішні негаразди в їхній сім’ї: проблеми на роботі в батьків, грошей нема, всі сумні. І сусіди захворіли! І весь двір свариться одне з одним! Що ж це відбувається?

Дзвінка вже майже задрімала, коли почула тихі голоси біля свого ліжка. Хтось говорив грубим сипким голосом:

— Вона моя! Вона знедолена!

Інший тоненький писклявий голос заперечував:

— Ні, моя! Вона нужденна!

Дівчинка нашорошила вуха й вистромила голову з-під ковдри. Побачивши власників голосів, вона мало не скрикнула від здивування! Посеред її кімнати, в плямі світла з вуличного ліхтаря, стояло двоє дивних істот! Таких вона також ніколи в житті не бачила, навіть у Марени та Назаруків. Те створіння, що говорило грубим сипким басом, було схоже на великого равлика, тільки от стебла з очима були замотані між собою у вузол, нижче них стирчав сухий ніс із довгим кінчиком, а під носом був широкий рот. Навряд чи це був равлик, адже носа й рота, схожих на людські, у равликів не буває! Тим більше вони не вміють розмовляти! З цим перекрученооким сперечалася велика, худюща багатоніжка. Її передні лапи були схожі на руки, а членисте тіло закінчувалося головою з широчезною пащекою, з якої стирчали два зуби, схожі на долото. Майже на маківці цього створіння сиділи два гострі трикутні вуха.

Неправильний равлик водив туди-сюди очима й примовляв:

— Я — Недоля, вона буде знедоленою!

Багатоніжка перечила йому:

— А я — Нужда! Тут буде велика нужда! Але постривай, — багатоніжка задумливо потерла голову трьома лапоручками, — дівчинка може бути одночасно знедоленою й нужденною?

— Може! — погодився дивний равлик. — Хай буде так.

Багатоніжка повернула голову до ліжка й зустрілася поглядом з Дзвінкою.

І дівчинка, і дивні гості її кімнати дружньо закричали:

— А-а-а-а!

Багатоніжка швиденько побігла до дверей, равлик стрімголов поповз за нею (з дивовижною, як на равликів, швидкістю), й обоє зникли в темряві коридору.

На крик у кімнату прибіг тато з мамою. Мама відразу ж кинулась обнімати донечку. Вислухавши Дзвінку, вона вирішила:

— Люба, це все тобі наснилось!

— І від кого в неї така фантазія? — здивувався тато Гєник. — Вона весь час щось вигадує! Мабуть, вдалась у твою маму Лесю!

— Або в тебе! — огризнулася мама Іванка.

Скоро Дзвінка й сама повірила, що дивні створіння їй наснилися. Мама заспівала колискову, як у глибокому дитинстві, й Джмеленя спокійно заснула.

* * *

Зранку по дорозі до школи Дзвінка знову зазирнула у Маренине вікно — горщики так і не з’явилися на полицях.

«Значить, Марена рознесла всі горщики по сусідських квартирах. Але навіщо? Що ж у них таке заховано?»

У школі найцікавішим виявився урок української літератури. Вчителька розказувала про міфологію. Виявляється, українці колись заселяли ліси, поля, річки й навіть власні домівки різними міфічними створіннями. І це були не бетмени, спайдермени, ельфи, феї, тролі чи їхні потворні родичі, а мавки, лісовики, водяники, русалки, поляниці, чугайстри, греці, поторочі, домовики, кікімори та ще з цілий легіон. Вчителька задала учням домашнє завдання: знайти інформацію про одну з таких міфічних істот. Тому після школи Дзвінка пішла у міську бібліотеку.

Бібліотека для неї завжди була казковим місцем, адже в одній будівлі, в одному місці на сторінках книжок тихенько зачаїлося стільки історій, легенд, розповідей та казок, що вистачає на ціле місто! Дзвінка завжди вважала, що це не люди читають книжки, а ті самі розповідають свій зміст. Тому кожен похід у бібліотеку приносив потаємну радість і щире 'захоплення світом безмежних знань. І ще тут був особливий книжковий аромат!

Дзвінка швидко піднялася широчезними сходами й зайшла у зал, стінами якого слугували книжкові полиці. Підійшовши до бібліотекарки, дівчинка привіталася й запитала:

— Скажіть, будь ласка, а у вас є книжка про міфічних створінь України?

— Хм, — старша жіночка зі срібним волоссям й у великих окулярах на мить задумалася. — Здається, я знаю, що тобі потрібно. Є в нас одна така книжка, тільки з нею потрібно бути дуже обережною, бо вона дуже стара! Ходи зі мною, допоможеш шукати.

Вони обоє перейшли в іншу залу, де книжкові шафи стояли рядами, утворюючи лабіринт з вузьких проходів. Дзвінка йшла, тримаючи носа вгору. Шафи були такі високі, що побачити їхній верх можна тільки задерши голову. Скільки ж тисяч, а може, й мільйонів людей писало їх! І кожен автор уклав поміж сторінки щось таке, що існуватиме вічно, бо оживатиме, щойно хтось розгорне його книжку.

Бібліотекарка зупинилася перед шафою в дальньому кутку книгосховища. Тут на полицях стояли товстелезні фоліанти, один з яких жіночка й витягнула.

— Хм, здається, те, що ти шукала, — вона поправила окуляри на носі й прочитала назву книжки: — «Божества, демони й інші міфічні істоти давньої України». Автор — Богодив Сварожич.

З цим фоліантом Дзвінка повернулася в читальний зал і всілася за стіл. Книга справді була старою й затертою. Очевидно, вона пережила не одного свого власника, поки осіла в сховищах міської бібліотеки.

Відкривши сторінку зі змістом, Дзвінка пальчиком повела по списку добрих і злих фантастичних істот, які нібито живуть навколо людей. їй хотілося знайти таку істоту, про яку ще ніхто не чув у класі, щоб усіх здивувати. Тут таких істот не бракувало — більшість з описаних божеств і духів Дзвінка справді не знала: блуд, грець, скарбник, шугайстри, Сварог, Чорнобог, нявки, пасічник, нітки, нічки, копальняні й земляні духи, Шубін, люзони й мелюзини, потерчата, упирі, Симаргл, Коляда і… Марена.

Дивно! У книжці Марену описували як зле жіноче божество! Невже це просто збіг, що його звуть так само, як і загадкову сусідку? Потрібно про всяк випадок глянути!

Дівчинка розгорнула на сторінці про Марену й почала читати:

«Я, Богодив Сварожич, пишу цю книжку не лише для того, щоб зберегти легенди й оповіді про невидимий для нас світ казкових створінь, які, можливо, не існують, а й для того, щоб попередити вас про них на випадок того, якщо вони все-таки існують.

Марена — це злий жіночий дух, який опікується темною ніччю, страшними сновидіннями, привидами, хворобами. За давньоукраїнською легендою, вона донька Чорнобога. Її покликання — сіяти на землі чвари й приносити біди людям. Також вона опікується злиднями, яких розносить по людях (детальніше про злиднів читайте в частині „Дрібні демонічні створіння“). Володіння Марени, за давніми легендами, лежать за чорною річкою Смородиною, яка розділяє Явію і Навію — край людський і край потойбічний, темний. Через річку перекинуто калиновий міст, який охороняється змієм. Проте постійно Марена там не живе, а часто блукає світом зі своїми злиднями. Маренине ім’я споріднене з такими словами, як „мор“, „морок“, „марево“, „хмара“, „мерзнути“, „смерть“.

Щоб її перемогти, давні українці щовесни спалювали Маренине опудало.»

Дзвінка відірвалася від книжки, і по її шкірі пробіглися мурашки. Чи то здалося, чи то справді по читальній залі подув холодний протяг. Чим далі дівчинка читала, тим більшою ставала її впевненість, що сусідку Марену звуть так не через помилку в паспорті.

Дзвінка розгорнула книжку на частині про демонічну дрібноту й знайшла там сторінку про злиднів.

«Злидні у давньоукраїнській міфології — злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним голодом на обличчі. Туляться у захаращених кутках, біля пічки, там, де тепло й темно, хоча можуть оселятися в хаті де завгодно. Демонічні істоти. У переносному значенні — бідність. Тому кажуть „жити у злиднях“. „Багатство — дочасне, а злидні — довічні“, „Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна“ — твердять народні прислів’я.

Всього злиднів є тринадцять: Горе, Лихо, Біда, Нещастя, Хороба, Недоля, Нужда, Примха, Ліньки, Кволість, Пиятика, Вереда і Заздрість.

Українці завжди вірили, що злидні не є незворотнім лихом. їх можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству. їх можна заткнути в пляшці, зав’язати в мішку, спустити за водою, привалити каменем, зв’язати й залишити на перехресті. Тоді вони перейдуть до того, хто їх порятує чи викраде. А ще вони бояться запахів м’яти, любистку, полину й пижма.

Для того, щоб боротися зі злиднями, потрібно вчасно їх помітити, поки вони не перетворили домівку на руїну.

Часто злиднів використовує в своїх цілях зле божество Марена, яка розносить їх по людях у ящичках чи горщиках. За однією з версій, Марена, поки не використовує злиднів, тримає їх у глибокій ямі в річці Смородині.»

Ось що воно таке! Усе стало на свої місця.

Дзвінка закрила книжку й побігла до бібліотекарки.

— Пані, а можна я візьму цю книжку додому? Мені потрібно показати її бабці й моїм батькам, бо нас злидні обсіли!

— Якщо справа така серйозна, то бери, — відповіла жіночка за бібліотекарським столом.

Розділ 4 Нужда й Недоля

Зайшовши додому в коридор, Джмеленя скинула легкий плащик, роззулася й уважно подивилася навколо. Якщо Марена й занесла горщик у їхню квартиру, то не могла його кудись далеко сховати. Мабуть, залишила у коридорі, але так, щоб господарі його не помітили.

Відкривши дверцята взуттєвої шафки, Дзвінка-Джмеленя оглянула її — ніякого горщика. Та він сюди і не вліз би. У тумбочці для щіточок і вакс лежать тільки щіточки і вакси. На роздягалці між одягом також нічого немає. У шафі для верхнього одягу — лише верхній одяг. Дівчинка аж сама залізла між плащі, щоб ретельно перевірити це темне місце. Тоді настала черга антресолей. Довелося взяти маленьку драбинку, якою вдома користуються для змітання пилюки з шаф. Але й в антресолях лежали лише звичайні речі. Більше у коридорі горщик ніде сховати! Невже її припущення зійшло нанівець?

Тут погляд Дзвінки натрапив на бабусин капелюх, який був у моді ще в середині минулого століття. Він був дуже гарний, але мама його не носила, бо їй він не пасував, а викинути таку гарну річ бабця не дозволяла. Тим більше, що раз на рік вона вдягала його, коли ходила до оперного театру на балет.

Пальці дісталися країв капелюха, Дзвінка потягла капелюх до себе. Той сунувся важко: щось заважало йому. Ще трохи — й бабусин антикваріат буде у її руках!

Капелюх важко перехилився на дівчинку, й тут у коридор зайшла мама. У руках вона крутила невеликий сірий горщик з потертими боками. Від несподіванки Дзвінка втратила рівновагу й разом з капелюхом, який чомусь поважчав удесятеро, полетіла на килим.

Мама Іванка здивовано глянула на дочку:

— Джмеленя, ти не забилась? — схвильовано запитала вона.

— Ні! — Джмеленя скривилася й потерла бік, на який впала. Мала часто кудись лазила, часто звідкись падала, тому ще один синець трагедією не стане. — Мамо, що це в тебе в руках?

— Цей горщик я знайшла під нашою ванною, коли прибирала! Як я могла про нього не знати?! Бабця також бачить його вперше! Але гарний такий, старовинний! Ручна робота! Треба поставити у вітальні. Тільки от щось таке чудернацьке на ньому написано: «Недоля»!

Дзвінка підвелася з підлоги, і з капелюха, який вона тримала в руках, викотився ще один сіренький горщик, трохи менший за перший. На ньому було чітко виведено якимось давнім гончарем слово «Нужда».

— О, ще один! Звідкіля вони тут? Аж два? — мама оторопіло переводила погляд з горщика на горщик. — Нічого не розумію!

— Я зараз усе поясню! — Дзвінка витягнула з портфеля книгу Сварожича й, тримаючи її перед собою, почала швидко розповідати все, що знала. — Мамо, це все та пані Марена! Вона чаклунка, злий жіночий дух, давнє божество, яке живе в Навії за річкою Смородиною. У таких ось горщиках вона привезла до нас злиднів. Злиднів тринадцять! Марена їх попідкидала усім мешканцям будинку! Я бачила, як вона занесла горщик з написом «Хороба» до Назаруків, поки тих не було вдома! А Дмитрик бачив, що Марена стояла з горщиком «Примха» біля дверей Забродських! Вона принесла у наш дім Нужду й Недолю, яких я бачила вночі!

— Доню-доню, твоє патологічне фантазування вже всім набридло! Ти видаєш свої сни за дійсність.

Мама важко зітхнула й пішла на кухню.

— Але книжка! — Дзвінка розгорнула книжку, але її ніхто не слухав.

Так, мама вважає її фантазеркою. Доведеться посвятити в цю страшну й злиденну таємницю тата!

Джмеленя побігла до зали, де стояв татків комп’ютер. Тато клацав по клавіатурі й примовляв:

— Тут зарплата маленька! Тут освіта зависока… у мене! Відрядження в тайгу? Ні-і-і, там дружини нема! Двірником? Я не встану о п’ятій ранку, хоча… якщо не лягати спати… О! Інженер! Робота саме для мене! Інженер автоматичного доїння! Ох-ох-ох! Ні, не підійду, я корову лише спереду бачив. Ну жодної нормальної вакансії. Потрібно ставати на біржу праці. А може, краще двірником!? Зараз передзвоню!

— Тату, я хочу розповісти тобі про злидні!

— Привіт, доню! — тато підніс до вуха мобільний телефон. — Алло, я з приводу вакансії двірника. Що? Вже немає місць! Та що це таке?! Що за злидні?!

— Тату, і я про те ж! Я знаю, де живуть злидні і хто їх нам приніс!

— Так, доню, злидні — це зле! — татові зіниці рухалися вгору-вниз, вгору-вниз, переглядаючи в інтернеті пропозиції роботи.

— Марена принесла нам злидні!

— Так, доню, я уважно тебе чую… Оператор телефонного зв’язку. Потрібен приємний голос, вік до ЗО років, стать жіноча. Не підходжу.

— У нашій квартирі злидні живуть! Тут усе про них написано, — Дзвінка потрясла книжкою біля татового плеча, але він навіть не озирнувся.

Що ж, якщо батько так зайнятий пошуком роботи, якщо мама сприймає її розповідь за фантазію (аж плакати хочеться!), тоді залишається бабця Леся! Вона якраз сидить на кухні з мамою й допомагає їй бідкатись.

Дзвінка швиденько перевдягнулася в домашній костюм і побігла на кухню, не забувши прихопити з собою книжку.

Побачивши її, мама відразу поставила на стіл порожню глибоку тарілку:

— Є борщ, якраз зварила! Сьогодні ще з м’ясом, а завтра, мабуть, лише з картоплею й буряком!

— Мамо, але перед тим як поїсти, я хочу з’ясувати… — почала було Дзвінка, та мама обірвала її на півслові:

— Я не збираюся що-небудь обговорювати з голодною донькою! Поїж, тоді й побалакаємо. — Мама начерпала повну миску борщу, докинула ложку сметани й присунула страву до доньки. Та зітхнула й сіла до столу. Коли перед тобою парує справжній червоний борщ, то злидні почекають.

Дзвінці здавалося, що між стуканням ложкою об тарілку вона чує тихий шепіт у коридорі:

— Як смачно, як гарно пахне борщ! Які ми голодні! Як ми хочемо борщику!

Але щойно дівчинка прислухалася, як голоси зникали. Мабуть, вони все-таки лунали в її голові, а не в коридорі.

Бабця розповідала своїй доньці, Дзвінчиній мамі, останні новини їхнього будинку.

— Старший Білонога, Степан, казав, що його Дмитрик зовсім від рук відбився, постійно вередує, посварився з друзями й не хоче вчитися!

— У нього поселився злидень Вереда, — пояснила Дзвінка, проковтнувши чергову порцію борщу, але її не почули.

Бабця вела далі:

— Вчитель географії, Теодор Степанович, який живе на другому поверсі, сьогодні не ходив на роботу, бо тільки сантехнік відремонтував йому водопровід, а електрик полагодив електропроводку, як відразу ж поламалася пральна машина й мало не вибухнув телевізор! А Наталя Забродська знизу цілий день горлопанила з вікна на нього, мовляв, учора мене затопив, а сьогодні хотів спалити.Та вона не лише сусіду-географа замучила, а й свого чоловіка. Той жалівся діду Петрові з четвертої квартири, що Наталя замовила шубу з якогось дикого не нашого звіра, тигра чи лева, а він їй приніс норкову, страшенно дорогу. Та навіть на подарунок не глянула, а відразу ж заявила, що хоче вечірню сукню з якимись заразами з вірьовки.

— Мабуть, зі стразами Сваровскі, — підправила мама, миючи посуд. — Дивно, Наталя ніколи не була такою примхливою. Жили з Михайлом завжди душа в душу.

Дзвінка, з’ївши останню ложку борщу, поділилася зі старшими своїми міркуваннями.

— Усе логічно. У Теодора Степановича поселився злидень Біда або Нещастя. У Наталі Забродської живе злидень Примха. Ці їхні назви записані в книжці, яку я знайшла в бібліотеці.

— Інколи твоє образне мислення, доню, мені подобається, — всміхнулася мама. — Це так поетично — давати людським злидням імена!

Дзвінка помила тарілку й ложку, поклала в сушку, повернулася до столу й розгорнула книжку.

— Потім, після діда Петра, я розмовляла з пані Мареною, — розповідала далі бабуся. — Ми разом ішли додому з гастроному. Марена за останній час так розквітла, наче їй пенсію підвищили! Пам’ятаю, раніше весь час буркотіла, а тепер така привітна й уважна, аж дивно!

Дзвінка відірвалася від книжки Сварожича й нашорошила вуха, почувши згадку про Марену.

— Ця пані з підвальної квартири наче помолодшала: трохи зморшки розгладились, рубець зробився менш помітним, перестала сутулитися, — вела далі бабця Леся. — Розпитувала мене, як наші справи, чи ніякої фінансової кризи не відчуваємо, чи ще не збираємося міняти квартиру на меншу. Навіщо їй це?

— Вона чигає на всі квартири в будинку! — гнівно промовила Дзвінка.

— А я, в свою чергу, почала розпитувати її, з якого саме села вона родом, бо часто буває так, що живеш по сусідству з людиною багато років, а потім виявляється, що в неї бабця походить з Великих Коровиць, а в тебе — дідо, і ви сестри троюрідні.

— І звідки походить Марена? — поцікавилась мама.

— Казала, що з глухих лісів Півночі. Село її називалося якось дивно, Наяві чи Навія. Точно не наша родичка. Але всі з того села повиїжджали, тому й Марена не захотіла там лишатися одна. Біля того села текла ще якась річка також з дивною назвою… — бабця наморщила чоло, згадуючи назву річки. — Аґрус? Ні! Порічки? Ні? Така ягідна назва в річки, — обличчя бабці Лесі прояснилося, і вона сповістила: — О! Річка називалася Смородина!

Дзвінка від несподіванки голосно зойкнула, а її мама згадала:

— Знаєте, щось подібне я вже чула! А-а-а-а, так це ж ти, Дзвінко, розповідала про цю річку!

— Саме так, мамо! Марена — злий дух із краю Навія за річкою Смородиною! Ось тут усе це записано! Я вже знайшла потрібну сторінку!

Бабця поправила окуляри на носі, мама сіла за стіл, і весь жіночий колектив їхньої сім’ї схилився над книжкою Сварожича. Прочитавши розділи про Марену й злидні, мама сказала:

— Мда-а-а, дивний збіг імен!

— Це не збіг, а правда! — заперечила їй донька. — У нас же горщики з назвами наших злиднів.

— У будь-якому випадку, тут не все чисто! — заявила бабця.

Тихо грюкнули двері зали, й у коридорі зачовгали татові капці. Через мить до кухні зайшов сам голова родини й попрямував до холодильника.

— Любі мої, поки що є лише одна робота, куди мене точно візьмуть. Це вантажник у нічну зміну на заводі будівельних сумішей. Туди всіх беруть. І зарплата там непогана.

— І бетон будеш додому приносити, — посміхнулася бабця.

Тато лише скривився на ці слова й відчинив холодильника.

— Що ж би я такого вкусив? — запитав він сам себе. — О, кохана, це ти купила цього величезного виноградного слимака? Ми будемо тепер їсти слимаків?

— Я нічого не купляла, — заперечила мама.

Усі троє жіночок із кухні пішли до зали, щоб ще раз уважно перечитати книжку про українську міфологію.

Голова сім’ї взяв з полички шмат голландського сиру, закинув його до рота, зачинив холодильник, прожував сир, відчинив холодильник, ковтнув. Його очі полізли на лоба від побаченого.

Равлик із заплутаними стеблинками очей нахабно пожирав те, що залишилося від сиру. Скосивши одне своє око на чоловіка, створіння чемно привіталось:

— Доброго дня! У вас у холодильнику ну ду-у-уже смачний сир! А от оливки мені не сподобались! Але я їх все одно з’їв.

У залі мама й Дзвінка всілися на диван, а бабця пішла до своєї кімнати, бурмочучи:

— Я принесу своє в’язання. Зі шпицями в руках мені легше думати. Правда, сьогодні двічі нитка обривалась! Так, наче хтось її навмисне рве!

Бабця Леся пішла у свою кімнатку, сіла на свій новий диван і заходилась збирати нитки й шпиці в кошичок. Коли вона потягнула за зелену нитку, то виявилося, що та заплуталася десь за диваном. Обійшовши бильце, бабця від здивування посунула дужку окулярів на перенісся. На підлозі лежала велика худюща багатоніжка з людською головою й великими гострими вухами. Вона геть уся замоталася в зелені вовняні нитки. Побачивши бабцю, багатоніжка закричала на неї:

— Слухай, ти, стара, чого по всій хаті ниток наплутала? Перейти нема як! — Багатоніжка раптом широко розкрила пащу й своїми зубами-долотами за мить порізала всі нитки, що зв’язували її. Стряхнувши залишки вовни з лапок, дивна істота перевернулася на черевце.

— Я сьогодні вже втретє заплутуюсь у цій вовні! До речі, я ваш злидень! — І багатоніжка швидко рвонула під диван.

Бабця закричала й побігла до зали, звідкіля вже доносився татів голос:

— Люди, у нас у холодильнику живе слимак, який розмовляє ротом і людською мовою! Він сказав, що його звати Недолею!

— А в мене в кімнаті якась потворка! Багатоніжка! Вона розмовляє! Я зараз звар’юю! — І бабця, схопившись за голову, впала на диван.

— Наш дім заполонили інопланетяни! Вони перелякали до смерті мою тещу! — вигукнув тато.

Бабця підвела голову й, розплющивши очі, заперечила:

— Не до смерті! І не інопланетяни, а злидні!

* * *

Врешті всі зібралися на кухні біля холодильника, виглядаючи з-за могутньої батькової спини.

— Відчиняй! — шепнула бабця.

— Не командуйте мною! Я сам знаю, коли мені відчинити холодильник!

— Відчиняй уже! — шепнула мама Іванка.

Тато обережно відчинив дверцята холодильника. Всі ахнули! Там, крім кульків, порожніх пластикових контейнерів і розмащених по полицях майонезу та кетчупу, нічого не було.

— Воно все зжерло! — спохмурнів тато. — Навіть мій голландський сир!

— Злиднів можна перемогти життєлюбством і хитрістю! — згадала бабця.

Тепер щось інтенсивно чавкало в комірчині.

— Воно там! — вигукнув тато й схопив порожню дволітрову банку для круп.

Відчинивши двері в комірчину, тато побачив багатоніжку з гострими вухами, яка тримала в руках шмат сирокопченої ковбаси. З-за татової спини почувся бабусин голос.

— Це я на Великдень купила! Потім дорожче буде.

Багатоніжка озирнулась через плече й повідомила своїм господарям:

— Ковбаса була дуже смачна й просто запаморочливо пахла. Я не могла втриматися. Вибачте! — І потворка далі апетитно зачавкала, знищуючи палку ковбаси.

— Е-е-е… А ми чули, що злидні можуть поміститися де завгодно! — якомога бадьорішим голосом сказав тато.

— Можуть! Ми дуже гнучкі! — погодилася Нужда, доїдаючи ковбасу.

— А невже ви поміститесь ось у цій дволітровій банці? — Тато простягнув багатоніжці банку для круп.

Нужда зазирнула всередину й відповіла:

— Поміщусь!

— А я не вірю! — зухвало заявив тато й відкинув свій чубчик із чола.

Багатоніжка взялася трьома парами лапорук у боки й розсміялася:

— Стара хитрість! То залізь у ріжок із тютюном, то у мішок, то у діжку, то лапи защемлять у колоді. А потім тебе викинуть у якийсь став чи покладуть зверху каменюку! Ні-і-і, я на таке більше не поведусь!

— Отак?! — Тато раптом перевернув банку й спробував нею накрити Нужду. Але злидня вмить вивернулася й утекла поміж його ногами до кухні.

— Ми сьогодні надто втомлені, щоб спіймати цю гидоту. Може, відпочинемо, а зранку з новою силою почнемо полювання на наших домашніх неулюбленців?

— Я не проти, — відразу ж погодився тато. — Вони й так усе зжерли! Лягаймо спати!

Тато перетягнув бабусин диван до своєї кімнати, щоб Дзвінка і бабуся могли на ньому спати. Потім спальню всі ретельно обшукали. Злиднів тут точно не було! Зачинившись зсередини, вся сім’я повлягалася спати.

Розділ 5 Дмитриків гербарій

Цієї ночі першому не пощастило татові!

Посопуючи у дві дірочки, тато лежав на животі й бачив солодкі-пресолодкі сни про нову роботу. Рука його звисала з ліжка, гола п’ятка визирала з-під ковдри. Коли його почало щось смикати за палець на руці, чоловік махнув рукою і крізь сон пробурмотів:

— Відстаньте, у мене співбесіда на директорську посаду.

Проте ніхто від нього не відстав, а засмикав ще дужче.

Тато вільною рукою ввімкнув нічну лампу й звісив голову вниз. Між його капців стояла багатоніжка.

— Я перепрошую, — ввічливо почала вона, — але чи не будете ви такі ласкаві, що скажете мені, коли ж буде наша восьма вечеря?

— Яка восьма вечеря? — здивувався тато, протираючи очі.

— Ми з Недолею вже сім разів повечеряли, а на восьмий раз у квартирі не залишилося і крихти. Ви вже такі нужденні?

— Як ти сюди потрапила?

— Довелося лізти крізь вентиляцію, — багатоніжка показала трьома лапоручками на відчинений вентиляційний отвір, — бо якийсь бовдур зачинив двері на ключ!

Далі не пощастило всім іншим, бо тато зірвався з ліжка, схопив у ліву руку лівий капець, у праву руку — правий і почав гамселити ними по підлозі, намагаючись прибити злидня.

Із ліжок позіскакували жіночки й заходилися кричати.

Багатоніжка спритно бігала по шторах, шафі, килимі на підлозі. Коли під ліжком і диваном сховатися не вдалося (цей простір інтенсивно прострілювався всім, що людям потрапляло під руку), Нужда швидко подріботіла до вентиляційного отвору в стіні й шмигнула у нього.

Тато клацнув вимикачем. Люстра, що сильно хиталася з боку в бік, освітила діри на шторах, розбиту картину на паркеті, розкидану постільну білизну, капець на люстрі й маму із Дзвінкою, які визирали з-за бабці. Після цього сталося коротке замикання, блискавки сипонули з плафонів, і світло зникло.

Суботній ранок почався з прибирання квартири. Злидні за ніч зробили стільки капостей, як цілий дитсадочок за місяць! Вони з’їли або зіпсували всі запаси продуктів (навіть попробивали кришки бабусиних закруток і повитягували крізь дірки їхній вміст), подерли багато одягу, погризли взуття, поламали Дзвінчиних ляльок, порвали бабусині вовняні нитки й повсюди порозносили сміття зі смітника.

— Краще було завести морських свинок, аніж злиднів! — пожартувала бабця, але ніхто не сміявся.

Замітаючи коридор, Дзвінка знову натрапила на сірі горщики.

«Вони ж не просто так з’явилися в цій історії! Мабуть, мають якусь важливу роль у житті злиднів! — подумала вона. — Якщо є горщик, то він мусить зачинятися, але покришок ніде не видно! У Марени вони також стояли без накришок! І ще: певне, невипадково всі горщики трохи відрізняються між собою за розмірами!»

— А коли ви купите голландського сиру? Я його дуже полюбив! — прозвучав грубий сипкий голос із бабиного капелюха, який лежав між взуттям.

Дзвінка глянула туди й побачила, що з капелюха визирають двоє очей на зав’язаних у вузол стеблинках.

— Сиру? — Дзвінка враз згадала, що є шматочок сиру, який бабця тримала на балконі, щоб використати його колись як приманку в живоловках для мишей. — Зараз! Почекайте, пане Недоля, зараз принесу.

— І ще одне, — чудернацький равлик вистромився з капелюха ще більше, — я тепер — міський злидень, то прошу називати мене якось вишукано, наприклад, Ялоден! Міському панству не пасує звичайне злиденне ім’я.

— Добре, пане Ялодене!

Дівчинка побігла на балкон. Судячи з того, що тут усе було на своїх місцях, злидні сюди ще не добралися. І сир був на місці, лежав у коробочці з-під взуття. Правда, запліснявів. Зате пахнув дуже сильно!

Принісши його в коридор, Дзвінка-Джмеленя простягнула долоньку з сиром до равлика:

— Пане Ялодене, це дуже дорогий сир!

Очі знову визирнули з капелюха.

— Такий сир високо цінують у Франції, бо має на собі специфічну плісняву. Цей сорт вживають на сніданок лише злидні королівської сім’ї.

— Ого! — очні стеблинки Недолі-Ялодена заплуталися одна за одну й розкрутилися назад. Мабуть, так цей равлик виказував свій захват. — Це якраз для мене!

— Прошу вас до сніданку! — дівчинка опустила сир у більший горщик із написом «Недоля».

Равлик вистрибнув із капелюха (виявляється, він умів дуже добре стрибати) і заплигнув у свою стару домівку. Звідти відразу почулося голосне чвакання й плямкання.

— До побачення, Ялодене! — вигукнула Джмеленя, схопила горщик Нужди й закрила ним Недолю. Дно меншого горщика міцно зайшло в пази на горлі більшого.

— Що таке?! А ну перестань, неслухняне дівчисько! Випусти мене! — залунало зсередини. — Я королівської крові! Я їв запліснявілий сир! Ти не маєш права так зі мною чинити! У мене недоторканість і бездумпція невинності!

— Ласкаво просимо до своєї домівки! — посміхнулася Джмеленя. Тепер вона знала таємницю злиднів і їхніх горщикових домівок.

З ванної прибігла Нужда-Аджун і заламала відразу чотири руки, побачивши закритого Недолю.

— Лихо-лишенько, наших б’ють, знущаються з бідолашних і беззахисних демонят! — І побігла геть з квартири, викрикуючи по дорозі: — Я усім розкажу про лиху дівчинку Дзвінку. Про те, як ти ув’язнила благородного Ялодена!

На галас у коридорі зібралася вся сім’я.

— Усі Маренині горщики різних розмірів! — розповідала Дзвінка. Тепер усі слухали її дуже уважно. — Від найбільшого до найменшого. І всі без накришок. Таємниця горщиків полягає в тому, що вони заходять один в одного так, що дно верхнього й меншого закриває горло нижнього й більшого. Тільки от як закривається останній, найменший горщик, я не знаю.

— Як ти про це здогадалася!? — здивувалась мама.

— Горщики нагадали мені мою іграшку-піраміду.

Тато приніс книжку Сварожича й розгорнув її на потрібній сторінці.

— Тут написано імена злиднів у певному порядку. Нужда йде після Недолі. Ці двоє якраз потрапили до нас. Горщик Нужди закриває горщик Недолі. Відповідно, Нужду можна закрити горщиком Примхи. А останній горщик із Заздрістю просто мусить мати кришечку! І так можна полонити всіх злиднів, — розмірковував тато.

— А згадавши про негаразди у наших сусідів, можна здогадатися, де який злидень живе! — зраділа бабуся Леся. — А це вже мій профіль, бо я найбільше спілкуюся з сусідами.

Невдовзі бабця повернулася й розповіла, що в кого з сусідів відбувається. Звісно, в них самих нема грошей і не щастить у їхніх пошуках. Баба Фрося з другої квартири немає сили до роботи. їй ноги ломить, у вусі стріляє, апетиту нема, хочеться тільки лежати і стогнати. Дід Василь з третьої квартири почав бачити й чути в новинах самі лиха. Його товариш Петро з четвертої раптом з веселого дідугана перетворився на згорбленого згорьованого старця. Кундрики з п’ятої чекали великої біди і вбачали її початок у всьому. Швець Мефодій на контакт з бабцею Лесею не вийшов, бо був п’яний. Що відбувалося у вчителя географії, квітникарів, у Білоног і подружжя Забродських було відомо й дотепер.

Бабця разом із Дзвінкою склали список квартир їхнього будинку з їхніми мешканцями й негараздами:

квартира № 2 — баба Фрося — Кволість

квартира № 3 — дід Василь — Лихо

квартира № 4 — дід Петро — Горе

квартира № 5 — Кундрики — Біда

квартира № 6 — Теодор Степанович — Нещастя

квартира № 7 — Любко й Маруся — Ліньки

квартира № 8 — Швець Мефодій — Пиятика

квартира № 9 — Дмитрик — Вереда

квартира № 10 — Назаруки — Хороба

квартира № 11 — ми — Недоля й Нужда

Квартира № 12 — Забродські — Примха

— А чому всім по одному злидню, а нам відразу два? — запитала мама.

— А тому, що в нас найбільша в будинку квартира! — зметикував тато. — Я от іншого не розумію: квартири всі перерахували, де ж мешкає Заздрість?

— Я знаю, я! — Григорівна застрибала й аж підняла руку, як у школі на уроці. — Я знаю! Хто найбільш заздрісний у нашому будинку, й чиєї квартири немає у списку?

— Марениної! — здогадалась Дзвінка.

— Правильно! — бабця підняла вгору вказівний палець. — Заздрість Марена залишила собі, разом із найменшим горщиком, який і мусить мати накришку. Він є завершальним і ключовим у цій глиняній піраміді!

Бабця пішла до сусідів подивитись, як у них справи, мама побігла на роботу, тато — шукати роботу. Дзвінка ж не хотіла залишатися сама й якраз зібралась до Дмитрика, та той сам прийшов. Спочатку у вхідні двері ввійшов товстий альбом, а за ним і хлопчик, який його ніс.

— Привіт, Дзвінко! — спогорда сказав Дмитрик. — Я вирішив дати тобі ще один шанс. Може, ти ще не зовсім пропащий друг. Покажу тобі мій гербарій.

— Давай! — відразу погодилася дівчинка, хоч переглядала цей гербарій разів п’ятдесят. — Ти наймолодший ботанік, якого я знаю!

— Звісно! При цьому наголошую, що «ботанік» я сприймаю як «науковець, що вивчає рослини», а не якісь інші дурні варіанти. Тільки так. Ходи, я недавно знайшов полин звичайний.

Діти всілися на диван у залі й розгорнули перший аркуш гербарного альбому. Дмитрик завжди цікавився природою, мав удома акваріум, збирав гербарій і мінералогічну колекцію, а ще марки, монети, значки й іншу цікаву всячину. Як кожен поважний колекціонер, він любив вихвалятися новими надходженнями.

Подивившись сторінки з кленовими листочками, гілочкою акації й полином, Джмеленя вирішила акуратно завести мову про злиднів.

— Дмитрику, а ти в курсі, що є такий злидень Вереда?

— Досить мені про якісь злидні розповідати! Я тут тобі цінний гербарій приніс, а ти мені про міфиків торочиш. Якщо так, то я можу й піти! — хлопчик зібрався образитись, але не встиг. Він протер окуляри хусточкою й почав уважно розглядати підвіконня. — Тобі лемура купили? — здивовано протягнув він.

Дзвінка, не зрозумівши запитання, й собі глянула в бік вікна й обімліла. На підвіконні поміж бабусиних обгризених сенполій у клубочок згорнулось щось маленьке й страшенно волохате. Ось із хутра вистромилася голова на довгій шиї. Лисе обличчя з великими напівпрозорими вухами було доволі схоже на людське чи, може, лемуряче. Істота солодко потягнулась і зістрибнула на підлогу.

— Та-а-ак, я, Дмитрику, твій злидень Вереда, лемур-вередур! Хи-хи! Краще будь слухняним і не заважай нам! — І злидень показав разки гостреньких зубів.

— Нам? — перелякано перепитала Дзвінка, озираючись по кімнаті. Її погляд натрапив на гігантську багатоніжку, що вийшла з-за прочинених дверей і зупинилась перед диваном.

— Нам-нам! — підтвердила Нужда. — Я привела всіх. Зараз ти підеш і звільниш Недолю з горщика. Тоді ми остаточно покінчимо з мешканцями цього будинку.

Слідом за Нуждою з дверей вийшов гурт дивовижних і моторошних істот. Таких діти не бачили в жодних фільмах чи книжках. Першим стояло створіння з квартири Назаруків, схоже чи то на гномика, чи то на шугайстра. У нього були великі розчервонілі очі, мокрий ніс, і вся шкіра рясніла нездоровими плямками й прищиками. Нужда показала на нього й артистично промовила:

— А тепер дозволь познайомити тебе з моїми напарниками. Прошу любити й цілувати: злидень Хороба!

Біля Хороби стояло щось схоже на маленьку волохату мавпочку з довгим рожевим волоссям, густо нафарбованими губами, між якими визирали криві ікла, з товсто замащеними тушшю віями й вищипаною у лінію правою бровою (ліва розрослася на півчола). На тоненьких ручках і ніжках істотки висіли дешеві персні, на одному вусі баламкався рожевий кліпс, а весь тулуб разом із шиєю був замотаний у боа з рожевого пір’я, яке інколи носила пані Забродська.

— Злидень Примха! — мовила Нужда.

Злидень Ліньки виявився товстим круглим створінням, черевце якого сягало колін, а трійне підборіддя звисало аж на груди. Його масивна голова сходилася вгору гострим кілем. Нещастя було схоже на величезного павука з людськими очима, лисою маківкою і довжелезною бородою. Усі його лапи закінчувались скарлюченими пальцями.

У Біді Дзвінка відразу ж впізнала те створіння, яке вгледіла колись на Марениних полицях. Тепер було зрозумілим, чому відразу не вірилось, що справді його бачила. Хто б повірив, що існує така потворка! Одноока, волохата, з довгими руками, які закінчувалися не пальцями, а справжніми клешнями.

Серед інших потворок своїми розмірами виділявся велетень-слимак Горе. Він був заледве меншим від Дмитрика. Банькаті очі сиділи над гачкуватим носом, схожим на Маренин, під ним відкривався кривий беззубий рот. Спину слимака-Горя вінчали шкіряні вирости, наче гребні динозаврів. Довгий хвіст, якого у слимаків ніколи не буває, закінчувався трьома червоними голками. Та найдивнішим у цьому створінні були тоненькі руки й ноги, які витикалися просто з тулуба. Ними Горе перебирало, сунучись по кімнаті.

Лихо скидалось на великого равлика, тільки от з устя черепашки визирав не молюск, а голова на довгій шиї з білим волоссям та жмут чи то волосся, чи то щупалець. Кволість схожа на в’ялену рибу: крізь шкіру просвічував хребет, ребра, але замість плавників по боках тіла висіли тоненькі ручки й ніжки. Хвоста також не було. Саме тіло було таке ж пласке, як і риб’яче. Голова сиділа на тоненькій шиї. Вона ледве трималась на тонких ніжках. Пиятикою виявився малесенький зелений чоловічок із синіми мішками під очима, з величезним червоним носищем і з пухнастим білячим хвостиком за спиною.

— Ось така славетна компанія, — гордо мовила Нужда. — Знали би ви, скільки ми по світі справ наробили. Королі через нас ставали жебраками, а царі — бідаками, найкращі працівники — неробами, а власники готелів — безхатченками. А тепер, малі, а ну бігом, відкрийте Недолю.

Дзвінка й Дмитрик втиснулися в диван, не наважуючись ворухнутися. У Дмитрика від страху запітніли окуляри, й він заховався за альбомом для гербарію.

— Дмитрику, не бійся: скоро прийдуть мої батьки, — втішала друга Дзвінка, та, на жаль, сама не була в цьому впевнена. Батьки то прийдуть, але чи не запізно? А недавно все було так чудово: вона впіймала й закрила першого злидня. А тепер?

Злидні півколом наповзали на диван, хижо усміхаючись. їхня незвичність була страшніша за їхню потворність. Людей завжди лякали незвичні речі. Що тут говорити про двох маленьких дітей, які опинились перед такою численною зграєю незрозумілих істот.

— Джемленя, хто це? Це армія монстрів? Така, як у фільмах? — пролунав голос Дмитрика з-за альбому.

— Дмитрику, вони справжні, — сумно мовила Дзвінка. — Вереда зробив тебе вередливим і посварив нас. Ти, головне, не бійся. Відіб’ємось!

Діти повільно, не роблячи різких рухів, вилізли аж на спинку дивана. Відступати далі не було куди. Над диванним сидінням з’явилися очі Горя, які видивлялись дітей. Біля них вистромилась голова Нужди.

— І куди вам тут тікати? А ну бігом звільняти Недолю. А тоді забирайтеся геть з будинку! Кленова номер сім буде належати нам і нашій володарці!

— Нізащо не випущу Недолю! — вигукнула Дзвінка. — Дмитрику, головне — їм не піддаватись!

— Я не піддаюсь! — пікнув Дмитрик, вперто обнімаючи свій гербарій.

Нужда вибігла на диван і схопила маленькими рученятами Дзвінку за ногу, намагаючись стягнути дівчинку зі спинки.

— Злидні, оточуй їх, стягуй і тягни до Недолі! — наказувала вона.

Хвіст Горя обмотав другу ногу дівчинки, Біда вистрибнула на спинку й штовхала дівчинку. Знизу вже тягнуло свої щупальці Лихо, по диванній обшивці дряпались Примха, Пиятика й Хороба. Кволість вилізла на сидіння, їй запаморочилось у голові, й вона гепнула назад на підлогу. Ліньки ще не дійшов до дивана.

Дмитрика за ногу вхопила Вереда. Нещастя пробігло по стіні й вхопило гербарний альбом. Аркуші затріщали. Дмитрик закричав від обурення.

— Лапи геть від гербарію! Дзвінко, бий їх! — Він вирвав альбом і збив ним Нещастя на землю. — Дмитрик просто так не здається!

Вихопивши засушену кленову гілку з-поміж сторінок, хлопчик вдарив нею Вереду.

— За те, що змушувала мене вередувати!

Вереда пухнастими лапками вихопила гілку й за мить з’їла її. Від такого повороту подій Дмитрик остовпів. Його ж злидень облизався і потягнувся до гербарію:

— Смачно!

Гострі зубки лемура-вередуна пройшлися по шкіряній обкладинці альбому, залишаючи проїдені дірки.

Тим часом Дзвінку стягнули з дивана й дружньо волочили у коридор, де в горщику нудився Недоля. Дівчинка відчайдушно відбивалась, але Нужда, Горе, Лихо, Хороба й Пиятика міцно тримали її у своїх лапках, щупальцях і ручках. Кволість, Примха й Ліньки стовбичили посеред кімнати, манірно роззираючись.

— Ах, ти! їсти мою наукову цінність! — Дмитрик вихопив з альбому акацію — Вереда її з’їла. На диван з іншого боку вистрибнуло Нещастя й зі скрипучим реготом вирвало з руки хлопчика подорожник і також з’їло рослинку.

Тоді юний ботанік дістав своє найсвіжіше гербарне надходження й шмагнув сірим пучком злидня по вухах.

Дзвінку притягнули до горщика з написом «Недоля» й відступились від неї.

— А ну, а ну! Зніми мій горщик з Недолі! — наказала Нужда.

Дзвінка звелася на ноги й зловтішно подивилась на нападників.

— Я зніми? Отже, самі не можете? Не можете зняти легенький горщик? Це для вас таке Марена придумала? Не такі ви вже й сильні, як видаєтесь. Та ви просто дурнувата компанія дрібних потвор! Якщо на вас не зважати, то ви нічого людям не можете вдіяти! Ось так!

Дзвінка з приємністю відчувала, як її гнів розливає по жилах сміливість і проганяє з живота противний холодок. Злидні від її слів позатихали й на мить завмерли. У дівчинки навіть з’явилася надія, що вони облишать її нарешті в спокої.

— Хапаймо її за руки й знімемо горщика чужими пальцями! — гаркнула Нужда.

— Чужими руками добре вогонь загрібати! — підтакнуло Горе.

Злидні вчепилися за Дзвінчині долоні й притулили їх до горщика над Недолею. Та вперті дівочі пальчики ніяк не хотіли піднімати цей давній керамічний виріб, а її ноги влучно й боляче копали нападників. Та вирватись було годі. Як на таку дрібноту, мали неабияку силу. Ось-ось — і верхній горщик злетить з нижнього, і равлик-переросток вирветься на волю.

— Свободу мені, всю владу злидням! — закричав зсередини Недоля.

Ще мить і…

— Ану, відійдіть від неї. Негайно! — злидні обернулись на тоненький тремтячий голос, що так раптово пролунав з вітальні.

На порозі стояв Дмитрик із сірою травичкою у руках.

— Бігом відійдіть від моєї подруги!

— А то що? — скривилося Горе. — Що ти нам зробиш?

Дмитрик поволі, крок за кроком підступав до злиднів. З-за його спини почувся голос Нещастя, чомусь тепер слабкий і хриплий:

— Тікайте… у нього полин. Решта наших уже… все! — І Нещастя впало на поріг, не в змозі підвестись.

Дзвінку відразу ж відпустили, горщик «Нужда» встав назад у пази. Дмитрик кинувся на злиднів і спритно шмагнув сухим полином Горе по хвості, а потім і Лихо по його блідій мушлі. Обоє злиднів судомно смикнулись і завмерли, вирячивши свої очиська. Там, де їх торкнувся полин, розпливались яскраво-білі плями, а самі злидні швидко блідли й зморщувались.

Нужда, Хороба й Пиятика кинулись навтьоки, та далеко не забігли. Нужду за задні ноги спіймала Дзвінка й розкрутила її до Дмитрика. Голова багатоніжки врізалася просто в полиновий гербарій. Гепнувшись на підлогу, Нужда лежала нерухомо, тільки трикутні вуха слабенько ворушились.

Скоро й останні два злидні, загнані в кут, дістали по задніх місцях полином. Покрутившись, наче п’яні, вони посідали під стіною, мляві й бліді.

Все це відбулося за декілька секунд, за лічені помахи полином. Здивовані друзі зупинилися посеред коридору, ошелешено роззираючись навкруги.

— Ну, я і їх… — прошепотів Дмитрик.

Вхідні двері відчинились, і в квартиру зайшли бабця, мама й тато. Кожен тримав по декілька горщиків.

— Ми зібрали по сусідах десять горщиків. Усі повіддавали їх без вагань, — похвалилась бабця Леся. — А це що за п’яні ліліпути?

Дорослі перелякано витріщились на Пиятику й Хоробу, які мляво водили очима туди-сюди й більше нічого не могли зробити.

За кілька хвилин усіх підбитих полином злиднів закрили у їхніх горщиках. Першим у найбільший горщик потрапило Горе, над ним у пастці опинилося Лихо й так далі до найменшого злидня. Горщик Вереди накрили звичайною кришечкою, на яку поклали полинову гілочку. Вийшла височенька піраміда, майже в зріст тата Гєника.

— Що ж, дванадцять злиднів ми вже зачинили. Залишився тринадцятий!

Розділ 6 Заздрість, тринадцятий злидень

— І що тепер? Ми зібрали майже всіх! — сказав тато, зупинившись з дванадцятьма горщиками на сходах. — Може, пійманих кудись запроторимо, а останній злидень хай і живе собі з Мареною?

— Такі слова — ознака слабодухості! — бабця Леся, щоб підсилити сказане, підняла вказівного пальця вгору. — Ми повинні завершити почату справу! Мусимо вижити Марену з нашого будинку.

— Міліція? — з надією перепитав тато Гєник. Перспектива самотужки виживати старшу жінку йому не сподобалась. Нехай навіть ця жінка є лихою чаклункою.

— А що у тій бібліотечній книжці написано про опудало? — зацікавилась мама Іванка й розгорнула старий фоліант.

Поки на кухні в Дзвінчиній квартирі відбувалась родинна нарада, сама Дзвінка з другом вийшли на сходи. Після пережитого обоє почувалися справжніми героями, тому й були готові на нові подвиги.

— Дорослі не допоможуть. Вони сто разів будуть усе обдумувати, обговорювати, замість діяти, — прошепотіла Дзвінка.

— Тоді ми повинні самі полонити тринадцятого злидня. Як перевірити, чи вона вдома, чи ні?

— Тихше! Чуєш голоси з нашого двору? Хіба це не Марена?

Діти визирнули у вітражне вікно. Там у гурті сусідів стояла чаклунка й сперечалась зі всіма відразу. На сходовий майданчик з двору долинали уривки їхніх фраз.

— Ви обіцяли завтра йти до нотаря… Та ми все життя тут… Ви продасте мені свої квартири… Не будемо продавати… Що з вами сталося? Ви обіцяли…

Дзвінка з другом шмигнули у підвал і зупинилися біля дверей чаклунки. Вони виявилися лише припертими.

— Дмитрику, зараз або ніколи! Ти стій тут і даси мені сигнал, як Марена перестане сваритися надворі.

— Можеш на мене покластись! Я пугукну, коли стане небезпечно!

Дівчинка тихенько прошмигнула всередину.

Деякий час Джмеленя стояла нерухомо, прислухаючись і придивляючись до сутінок у підвальній квартирі. Звісно ж, не можна відразу бігати по домівці чаклунки просто так. А раптом у неї живе й охороняє її таємниці чорнезний відьомський кіт, щури-зубастики, отруйні зміюки чи павуки-собакоїди.

Багато місця у вузькому коридорі займала велика гардеробна шафа. Дзвінка рвучко відчинила дверцята шафи й зазирнула в її нутрощі. Звідти вилетіла велика муха й, гудячи, наче бомбардувальник, полетіла в кімнату. В одній частині тут висіли шуби з хутра невідомих тварин, плащі, впереміж з надзвичайно багатими й вишуканими чорними сукнями, схожими на середньовічний придворний одяг. У другій лежали старезні книжки в шкіряних оправах, сувої старого паперу, коробочки, скриньки, берестяні, глиняні й дерев’яні дощечки з надписами незрозумілими мовами. Нічого живого, навіть злого духа-злидня, не видно. Але тут лежить справжнє багатство. Весь цей антикваріат, як і одяг, мабуть, був не лише магічний, а й дуже дорогий. Марена — по-справжньому багата жінка.

За шафою в коридорі висіли пучки якихось гілочок, трав, листя. Може, вони зараз вже не існують у природі. Тоді насіння у дивовижних плодах, які висять на стінах коридору, також дуже дороге! Цілий статок! Ах!

Муха повернулася з кімнати, облетіла навколо голови дівчинки й повернулася назад.

Дзвінка-Джмеленя зазирнула у ванну, ввімкнувши світло. У старій ванній стояло озерце зеленої води, на якій погойдувались відблиски лампи. Здавалося, що дна в цьому озерці немає! За спиною щось плеснуло. Дівчинка перелякано обернулася й побачила величезну зелену жабу, що сиділа на туалетному бачку. Цілком звичайна зелена жаба, але дуже велика. На злидня, особливо на найменшого зі всіх злиднів, зовсім не схожа.

Жаба голосно квакнула й стрибнула в унітаз. Ряска розійшлася під слизьким тілом і зімкнулася над нею, сховавши жабу в каналізаційних нутрощах. Крапельки затхлої води розлетілися ванною й рясно покропили Джмеленя. Дівчинка обтерла обличчя рукавом, бо чорні запліснявілі рушники не викликали довіри. Так, тут справді не видно ніякого злидня. Жахлива ванна. Таке враження, що Марена взагалі ніколи не миється!

Тут навіть немає чому позаздрити! Муха задзижчала над головою в знак згоди.

Між ванною й кухнею на стіні також висіли якісь сушені палички. Придивившись до них, дівчинка побачила, що насправді це не палички, а засушені змійки, зав’язані хвостами в пучок. Щоб роздивитися їхні мордочки, Дзвінка підійшла ближче до зміїного букету. Раптом вона з жахом побачила, що дрібненькі оченята на паличках розплющуються одне за одним і всі дивляться на неї. Змійки зненацька зашипіли хором і почали кидатися на небажану гостю, широко розкриваючи зубасті пащеки й намагаючись вкусити.

Дівчинка заледве встигла відсахнутися від змій і втекти на кухню. Слідом за нею туди відразу ж влетіла товстезна муха.

— Ого-го! — вигукнула Дзвінка, побачивши шафки, пенали, тумбочки, полички, заставлені баночками, дерев’яними й бляшаними коробочками, глечиками, дзбаночками, макітрами, колбами, горщиками, чайничками, піалами, торбинками, мішечками та десятками інших вмістилищ чарівних інгредієнтів. Проте ніде не видно звичайної їжі, як-то хліба, молока, круп, масла чи сардельок. Біля газової плити, залитої старим чи то жиром, чи то оливою, стоїть густа мітла з довжелезним і товстим держаком.

І як серед цього кухняного розмаїття знайти маленького злидня?

На столі по ліву руку стояли різноманітні банячки з кришечками й продуктові бляшанки. Джмеленя заходилася знімати кришки, відкручувати їх, витягувати корки, щоб подивитися, що всередині. Переважно натрапляла на сушені трави й насіння. Потім в одній баночці трапилися дрібненькі кісточки, схожі чи то на мишині, чи то на горобині. У другій сиділа купа якихось круглих комашок, схожих на мокриць. Коли їхню кришку відчинили, вони познімали з голів маленькі капелюшки і жалісними й водночас запитливими очима подивилися вгору. Ні, ці також на злиднів не схожі. У двох наступних банках ворушилися жмути довгих і тоненьких хробаків. На тринадцятого злидня вони також не тягнули. Ці банки Джмеленя закрила з огидою. З-під наступної кришки вирвалося щось довге, з крокодилячою пащею на товстій зміїній шиї. Здається, в цієї потвори не було очей, бо вона клацала зубастою пащекою наосліп, хапаючи поміж зубів повітря. Дзвінка навалилася на кришку всім тілом і ледве-ледве втиснула потвору назад у мідну бляшанку з напівстертими ієрогліфами. Та ще трохи постукалась об металеві стінки й затихла. Дзвінка з полегшенням перевела подих.

Ні, так далі справа не піде! Марена може повернутися будь-якої миті. А пошуки на її кухні, по-перше, могли затягнутися надовго, по-друге, навряд чи зла чаклунка сховала свого останнього злидня в посуді! Тому гайда в її опочивальню!

Дзвінка вистрибнула з кухні й відразу ж заскочила в кімнату, щоб сушені змійки не встигли її вкусити. Від переляку серце калатало, наче церковні дзвони на Великдень. Лячно було й через величезну відповідальність, яка лягла на її плечики. Головне — виконати свою місію, бо від неї зараз залежить успіх боротьби проти злиднів мешканців усього будинку, а може, не тільки будинку, а й цілої вулиці. Та що там вулиці — цілого міста!

Кімната, єдина у Марениній квартирі, слугувала господині і спальнею, і вітальнею водночас (звісно, якщо їй було кого вітати в себе вдома). На правій стіні освітлене сонцем вікно з важкими оксамитовими шторами. Навпроти дверей стояло дерев’яне ліжко з вирізаним змієм в узголів’ї — Маренине ложе. Навпроти вікна висіли ряди полиць, які раніше Джмеленя бачила з вулиці. Тільки тепер на них майже нічого не було, крім маленького сірого горщика. На його випуклому боці дрібними буквами було написано «Заздрість». На горловині насічена різьба, отже кришечка закручується на цей горщик, щоб надійно полонити останнього злидня. Тільки от де ця кришечка і де ж цей злидень?

Навколо Дзвінки знову пролетіла жирна муха, огидно дзижчачи на вухо. Дівчинка відмахнулася й подумала, що Маренине ліжко також дуже старовинне й дуже дороге. Ну чому в цієї старої відьми такі дорогі антикварні речі, цілі статки?! Заздрісно!

Джмеленя підійшла до ліжка, відкинула важке покривало, гаптоване деревами, скелями й міфічними чудовиськами. Стала на коліна й пригнулася додолу. Що може бути під ліжком злої чаклунки? Знову змії й жаби? Чи щось жахливіше від них?

Зібравшись із духом, дівчина зазирнула під ліжко. Її погляд заметався по сутінках між ніжками у формі пташиних лап. Нічого! Порожньо! Лише пилюка й дерев’яний покручений хвіст, прироблений навпроти узголів’я. Ліжко зроблено на подобу змія.

Звівшись на коліна, Дзвінка поклала лікті на покривало й на мить затримала погляд на його узорах. Мертві дерева, вигаптовані на старій тканині, похитували покрученими гілками, наче справжні. Здалося! Міфічний змій, що визирав із печери, здригнувся. Це від вітру, але… Але ні! Усе на покривалі оживало! Дерева розправляли гілки, ставали вертикально. Скелі випиналися з гаптування вгору, чудовиська робили перші кроки. Все збільшувалося й росло. Гілки найближчого дерева зачепили Дзвінку за кофтинку. Змій розкрив пащу й сонно позіхнув.

— Дзві-і-і-інко! — долинуло десь із кімнати.

Дзвінка озирнулася й побачила за гілками й камінням кімнату, а в ній — Дмитрика на порозі.

— Дзвінко, Марена повертається! — крикнув він, роззираючись по кімнаті й не побачивши подруги.

— Перейди межу! — зашепотіло щось із гущавини. Під деревами вовтузились невидимі істоти.

Дзвінка стояла на горбочку чи то на складці чарівного покривала. Звідси було добре видно поснулого Змія, той вистромив голову з печери, що прорізала гірський схил. За горою текла глибока річка з чорною водою. Вона й була тією межею! Через її темне русло перекинуто міст із тисяч маленьких дощечок, з поруччя звішувалися калинові грона.

Кроки й тріск із лісу наближалися.

— Перейди межу! Йди до нас!

Посеред мосту на калиновій гілочці висить блискуча накришка. Дзвінка відразу ж збагнула, що саме нею закривається. До мосту по вузькому видолинку веде стежка, яку біля печери перегороджує хвіст поснулого Змія.

Дівчинка озирнулась і побачила, як кімната з Дмитриком у дверях вкривається туманом, її вже майже не видно. Та байдуже! Потрібно забрати цю кришечку!

Уперед! І Дзвінка швидко побігла стежкою до мосту.

З лісу почали виходити створіння, схожі на багатоніжок, равликів, слизнів, павуків. Усі вони були злиднями, які чекали тут свого часу, чекали Марениної команди. Вони тоненькими, глухими й сипкими голосами просили гостю:

— Перейди межу! Перейди міст!

Джмеленя попурхало по стежці й вправно перестрибнуло лускатий товстелезний хвіст.

Ось і міст! Вона вибігла на його середину й торкнулася пальцями чарівної кришечки.

— Перейди межу! — безперестанку повторювали тутешні злидні, прямуючи з лісу до мосту. — Перейди річку Смородину! Завітай у Навію. Візьми там для себе силу!

— Н-і-і-і! — закричала Дзвінка. Схопивши накришку, вона щодуху побігла стежкою назад.

Злидні кинулися їй навперейми, та були надто повільні. Побачивши, що самотужки не впіймають дівчинку, вони закричали:

— Змію, прокинься! Дівчисько вкрало накришку! Вставай, Змію!

Велетенське лускате тіло здригнулося. Змій іще раз позіхнув і розплющив праве око.

— Хто-о-о? Дівчисько? Яке дівчисько? — перепитав він — і луна від його слів загурчала, наче грім над головою.

Дзвінка саме минала його хвіст. Почувши страшний голос, вона озирнулась і мимохіть наступила на кінчик хвоста, найболючіше місце у зміїв!

— Р-р-ра-а-а-а! — величезний ящір зірвався від болю на рівні лапи.

Не чекаючи, поки її впіймають, Дзвінка мерщій кинулась до горбочка, за яким закінчувалось чарівне покривало.

На землю впала велетенська тінь, немов від грозової хмари. Це Змій розгорнув крила. Його погляд блискавками просік простір навколо й на стежці уздрів маленьке дівчисько, яке ось-ось втече з його володінь!

Очі Джмеленятка засвітилися радістю. До краю країни-пологу залишилося кілька кроків! За туманним горизонтом проступали обриси кімнати й Дмитрикова постать. Звідси він видавався справжнім велетом.

Найближче сухе дерево простягло свої гілки до втікачки й обхопило її за ноги. Вона замахала руками й гепнулася в пилюку стежки. Перед нею з’явилося перелякане Дмитрикове обличчя. їй здалося, що вона лежить на краю височезного обриву, а перед нею, як хмара, нависає Дмитрик-Хитрик.

Джмеленя озирнулася й побачила, що з одного боку до неї летить Змій, дихаючи вогнем, а з другого дріботить армія злиднів.

— Дмитрику, допоможи!

Хлопець здивовано витріщався на подругу, яка з’явилася з Марениного покривала, наче випірнула з води, та через мить оговтався, схопив Дзвінку за руки й щосили потягнув до себе. Заскрипіли сухі гілки, тріснули — й дівчинка викотилася з ліжка в кімнату.

Розплющила очі вона вже на килимі. Біля неї, під доволі звичайним на вигляд покривалом, непорушно стояло ліжко. Отже, щойно вона стрибнула не з височезного обриву, а просто скотилася з Марениного ложа. Таємниця подорожі на межу світів загаптована в чарівному гаптованому покривалі.

Але зараз немає часу про це думати. Дзвінка швидко поверталася в свою реальність, в Явію.

— О, Дзвінка! — Дмитрик допоміг їй підвестися. — А я спочатку тебе й не помітив. Ти заплуталася в покривалі?

— Майже так.

— Нам потрібно поспішати! Марена повертається! Ти знайшла злидня?

— Ні! Зате знайшла накришку! Потрібно забрати ще й останній горщик.

Муха пролетіла над дівчинкою й сіла Дмитрикові на окуляри. Він відразу ж закричав, замахавши руками, наче збирався злетіти в повітря:

— Ось він! Ось він!

— Де? — Дзвінка закрутилася навсібіч.

— Тут! —Дмитрик показав тремтячим пальцем на свої окуляри.

Дівчинка придивилася до мухи, що сиділа на металевій оправі й зазирала Дмитрикові в око. Замість мушачої морди, на волохатому тулубі сиділа лиса голова з довгим носом, що звисав на жирні губи. По боках носа більше половини голови займали очі, а якщо точніше — очища!

Дзвінка змахнула муху-злидня з окулярів у горщик з написом «Заздрість» й закрила його накришкою, прокрутивши її по різьбі декілька разів. Злидень задзижчав у горщику, б’ючись об стінки.

— А чому це ти понесеш останній горщик до решти? Я також хочу! — відразу ж надувся Дмитрик.

— А тому, що це в тобі говорить Заздрість, яка щойно посиділа на твоїх окулярах!

— А-а-а! Тоді бігом до горщиків!

Марена саме спускалася сходами у підвал, коли діти з горщиком вийшли з її квартири. Вона вмить почорніла від злості й заверещала не своїм голосом:

— Облиште горщик! Не рухайте його! Я вас озолочу, якщо віддасте його мені!

— Я вже бачила ваше золото! Дякую, не хочу! — з притиском мовила Дзвінка.

— То просто віддайте мені горщичка. І я відпущу вас живими й непереламаними! — Марена повільно спускалась до дітей. Тікати не було куди.

Дмитрик поправив окуляри й забрав горщик у подруги.

— Не підходьте, а то я розіб’ю його!

— Будь ласка, розбивай! Тоді не зможете полонити злиднів. Вони всі розбіжаться. Давай його сюди й не рипайся, малий!

— Ні! Ми не дозволимо вам зруйнувати наше життя! — вигукнула Дзвінка, заступаючи собою Дмитрика.

— Дітей я переважно не чіпаю. Переважно. А вас доведеться підсмалити! — Чаклунка потерла пальцями об пальці, згорнула їх у кулаки й розтиснула. Тепер на її порепаних долонях мінились блакитним чистим світлом клубки блискавок.

— Не поспішай, помилко паспорта! — почувся добре знайомий бадьорий голосок зі сходів!

Марена різко обернулася, аж подоли її темно-сірої сукні крутнулися довкола неї.

— Ще й ці приперлись! — прошипіла вона, побачивши на сходах Дзвінчину сім’ю. Бабця Леся стояла першою з якимось згортком у руках. З-за неї визирала мама Іванка, а позаду з пірамідою горщиків стовбичив тато Гєник.

— Я можу викосити моровицею ціле село, не те, що якусь нужденну сімейку. Раз плюнути — пристукнути вас на місці!

Чаклунка пожбурила вогонь з долонь у бабцю. Блискавки пролетіли над сходами, відбилися блакитними вогнями у бабусиних очах і влучили у дивну велику ляльку з мішковини, якою бабця Леся спритно прикрилась. Ляльку охопило синє полум’я, і Дзвінчина бабуся відкинула її від себе.

Лялька впала на сходи між бабцею Лесею і Мареною. Її шили нашвидкуруч: обличчя й руки з полотна, сукенка з мішковини. На обличчі доволі подібно мама Іванка вишила Маренині очі, рот, рубець і бородавки, а на грудях чорним маркером тато Гєник написав «МАРЕНА». Бабця встигла скрутити з порваних ниток щось схоже на розкуйовджене волосся. То була не дитяча іграшка, а радше страшне опудало.

Тепер чаклунський вогонь пожирав опудало Марени. Обличчя чаклунки перекосилося, наче від болю. Мало не збивши дітей з ніг, Марена кинулася до себе додому. Дзвінці й Дмитрику навіть здалося, що за нею слідом потяглися віхті диму.

— У-у-у-у-у!!! — долинуло з підвальної квартири. Звук наближався. За мить з дверей вилетіла Марена верхи на мітлі. Зависнувши у повітрі на початку сходів, чаклунка обернулася до дітей і прошипіла:

— Цього разу ви розладнали мої плани! Але я ще повернуся… — Її очі зблиснули білим світлом. — Щоб помститися!

І шугнула у під’їздне вікно. Слідом за нею у двері протиснувся змій, загорнутий у гаптований поліг і нав’ючений велетенським клунком.

— Це полетіло Маренине ліжко, — пояснила Дзвінка.

Розділ 7 Річка Смородина й річка Полтва

У цей час мешканці сьомого будинку на вулиці Кленовій стояли у дворі, позадиравши голови вгору. У небі, швидко перетворюючись на крапки, летіли жінка на мітлі й змій із торбою. Вони зробили коло над горою Високий Замок і зникли з очей.

До них підійшли Дмитрик і Дзвінка з батьками та бабусею.

— Невже полетіла? — здивувався вчитель.

— Полетіла! — підтвердила квітникарка Маруся.

— Фантастика. Ніби-то нормальна баба була, а полетіла! — пробурмотів дід Петро, а двірничка Фрося перехрестилася кілька разів: — Свят, свят, свят!

Тихо перемовляючись, сусіди розійшлись по домівках. Тато Гєник обернувся до піраміди з горщиків.

— А що ж робити зі злиднями?

— А в книжці Сварожича щось написано про річку Смородину! — мовила мама.

— Там написано, що в країні Навії Марена тримає злиднів у глибокій ямі річки Смородини! — додала бабця.

— Де ж ми річку таку візьмемо? — розгубився тато.

— Є у Львові така річка, — сказала бабця Леся.

— І де ж вона?

Бабця тупнула ногою по бруківці, на якій стояла.

— Ось тут вона і тече!

— Але я не бачу ніякої річки! — Дмитрик роззирнувся. Мабуть, він був дуже здивований, що у його дворі, де він бавився вже декілька років і який облазив вздовж і впоперек, як виявляється, тече річка!

— Це підземна річка! — пояснила бабця. — Ще моя мама пам’ятала її з мостиками. Потім річку загнали під землю.

— Так ви ж говорите про Полтву! Ця річка ще в минулому сторіччі текла по центру Львова, а потім її закрили під землею! — Слова Дзвінчиного тата повернули дітлахів до реальності. — І справді, чим наша Полтва — не Смородина! Туди ж стікають смороди всього міста!

— А я знаю місце, де можна зайти до річки! Це люк на розі вулиць Кленової і Жасминової. Тут поруч. Туди двірники зимою сніг скидають. А недалеко від цього люка під землею є глибочезна яма, колишній колектор. Метрів зо п’ять углиб!

— Ого! — очі в Дмитрика полізли на лоба. Іти в підземелля, в каналізацію! Там ще ніхто з вуличних хлопчаків не був! Ото буде про що розповісти потім! І ще й ця спецоперація з міфічними, але такими реальними духами-злиднями.

— Хороше місце для горщиків! — погодилася й мама Іванка. — Тільки воно буде тепер великою таємницею! Нехай ніхто з нас ніколи нікому не розкаже про те, де ми сховаємо злиднів! Інакше хтось витягне їх, пильнуючи власний інтерес!

Дмитрик скрушно зітхнув. От і все, тепер нікому нічого не розповіси. Таємниця!

Бабця Леся йшла попереду, за нею — мама Іванка й тато Гєник з мішком, позаду дріботіли Дзвінка й Дмитрик. У мішку лежали запхані один в єдиного, обмотані дротом, заклеєні скотчем горщики зі злиднями. До них міцно-преміцно прив’язали ланцюгами татову гирю на 28 кг. Тому не дивно, що тато покректував.

На розі вулиць усі роззирнулись — вже сутеніло, й перехожих не було. Бабця нагнулася до підвального віконечка й витягнула з-за його ґрат уламок підкови.

— Це на щастя? — запитав тато.

— Це ключ! — хихикнула бабця.

Вона встромила залізячку у дірочку масивного сталевого аркуша, що накривав люк, і потягнула на себе. Кришка, схожа на двері, піддалася. Тато допоміг, і разом вони відчинили вхід до каналізації.

Із чорного отвору війнуло затхлим повітрям. У підземній темряві губилися ослизлі сірі сходи.

— Ми повинні сю-сюди спуститися? — забелькотів Дмитрик, вдивляючись у темну прямокутну діру під ногами. Йому чогось відразу ж перехотілося лізти в каналізацію й ставати героєм.

Дзвінку також охопило моторошне відчуття. Після Марениного покривала їй здавалося, що в цьому підземеллі також живуть злі змії й духи. Навіть Дзвінчин тато з острахом дивився вниз.

— А там справді безпечно? — запитав він.

— А чого має бути інакше? Безпечно! Сюди ніхто не лазить. Кому треба?

Вона першою пішла сходами вниз, вмикаючи ліхтарик на лобі, натягнутий поверх хустки. Другим, поправивши мішок на плечах, рушив тато. Дзвінка взяла за руку свого друга і потягнула його в отвір люка. Коли вони трохи спустилися, тато причинив кришку за собою, щоб ніхто не знав, що хтось є в каналізації. Мама залишилась на вулиці стерегти люк.

Сходи вели до просторого тунелю. Його верхнє склепіння було складене з тесаного каменю, наче підвали замку 3 лівого боку тунелю вела викладена плитами стежка, ззовні огороджена бортиком. Решту тунелю займала річка з молочно-оливковою водою. Запах тут був не такий сморідний, як на вході, але носи все одно довелося прикрити носовичками. Так маленька компанія пройшла метрів п’ятдесят, до повороту тунелю. У цьому місці вода закручувалася виром у басейні-колодязі.

— Ось це і є старий колектор! проказала бабця, зупиняючись. — Глибина тут велика, важко щось дістати. Течія тільки зверху, тому з дна нічого не випливе! Я колись допомагала Фросі кидати сюди сніг, і туфля впала туди. Як ми її не діставали, навіть дна не намацали.

— Супер! — тато витягнув з мішка горщики, потім гирю на ланцюгу й поставив усе це на бортик навколо колектора.

— І куди нас принесли? Мене переселять в апартаменти, достойні королівського злидня? — пролунав голос Недолі.

— І з рожевими стінами! — підтримала розмову Примха.

— І там будуть підвали… гик!., заповнені королівськими винами… гик!.. — озвалася Пиятика.

— А я хочу окремі палати, — заявила Вереда.

— І щоб ніхто не торкався й не стукав по моїй мушлі! — закричало Лихо.

— А мені щоб дали багато слуг, бо я дуже лінивий злидень!

— І щоб ніхто не в’язав там на шпицях. Я, Великий Аджун, ненавиджу нитки!

— І щоб там усі слуги мали велике горе!

— І велику біду!

— Ні, велике нещастя!

— Ні, всі будуть кволими!

— Спочатку кволими, а потім і хворими!

— І заздритимуть одні одним! — продзижчала під кінець Заздрість.

Усі злидні затовклись у горщиках, засперечались, почали сваритися між собою, кричати, верещати, бубоніти, пищати й стукати в стінки. Потім раптом затихли. Після паузи залунав здивований голос Недолі:

— Чому нам ніхто не відповідає? Ви справді поселите нас у королівське помешкання?

— Ні! Вас відправлять на дно річки Смородини! — з притиском відповіла Дзвінка.

Тато скинув гирю й піраміду горщиків униз. Горщики вибухнули криками злиднів, які враз збагнули, що їх знову полонили на сотні років, якщо не назавжди. їхні голоси затихли після сплеску об мутну воду, й скоро вся злиденна компанія зникла у глибині. Поверхня колектора заходила хвилями, закрутилася, кола по воді докотилися до бортиків, і все затихло. Від злиднів не залишилося жодного сліду. Тепер вони оселилися на дні каналізаційної річки Полтви.

— Вертаємося, бо я більше не витримаю цього запаху! — сказав тато й заледве не побіг до виходу.

Піднявшись сходами вгору, він штовхнув кришку люка руками, але та навіть не ворухнулася. Угорі чути було, як стукнули дверцята машини і хтось пішов геть. Усі під люком закричали, просячи про допомогу.

— Можете не кричати. Вже ніч. Нас ніхто не почує!

— А чому люк не відчиняється? — перелякано запитав Дмитрик. — Хто його зачинив?

— Ніхто його не зачиняв. Просто хтось поставив на люк автомобіль! Ми приречені жити в каналізації, — зітхнула Дзвінка.

Переляк і паніка оволоділи четвіркою. їм стало страшно!

Нагорі почулися кроки, голоси. Люди під люком знову закричали, застукали по кришці. Запрацював двигун, машина від’їхала з люка — і четвірка вирвалася на поверхню.

Біля люка чекала мама Іванка. Недалеко від них стояла машина «Нива-Шевроле» Назаруків. Це вони повернулися з лікарні й поставили своє авто, як завжди, на це місце.

Назарукам нічого не пояснювали, сказали, що дещо впало в каналізаційні ґрати й вони шукали цю річ.

Розділ 8 Недільний професор міфології

День починається — і Дзвінка сплигнула зі свого ліжка.

Її здивуванню не було меж! Те, що вона побачила, зовсім не пов’язувалося з тим, що відбувалося вчора!

Коли вона лягала спати, то повсюди лежав подертий Нуждою одяг, подряпані шпалери звисали зі стін, штори, надірвані Недолею, висіли криво, а тепер… Такого порядку в своїй кімнаті Дзвінка не пам’ятала навіть до появи злиднів.

А-а-а-а, зрозуміло, це або мама, або бабця встали раненько й усе поприбирали. Цікаво, чи по всій квартирі така чистота?

Дзвінка-Джмеленя попурхала до ванної чистити зуби. У коридорі чистесенько, наче у звичайну неділю після звичайної суботи. У ванній також! Навіть туалетний папір, розмотаний і порваний учора злиднями, тепер замінили на новенький, ледь початий. Зубна паста, розмащена вчора по плитці, наче сама повернулася назад у тюбики. Мило перекочувало з-під ванної назад у мильницю.

Хм! Дивно! Коли це рідні прокинулись, що встигли прибрати вчорашній гармидер. А що на кухні?

На кухні бабця з мамою сиділи за столом і розмовляли про плани на наступний тиждень. Наче нічого й не відбулося. У розмові вони не згадували вчорашнє горщикове полювання. Тут також чисто: підлога підметена, посуд акуратно розставлений на полицях і в тумбах, холодильник сяє білизною, хоча ще вчора був замащений гірчицею, маслом, майонезом і кетчупом. Тепер — ані плямки на його матовій поверхні. Дивина та й годі!

— Мамо й бабцю, доброго ранку. Дякую, що ви сьогодні все так гарно поприбирали й мене не будили.

— Сьогодні? — одночасно перепитали жінки.

— Звісно, що сьогодні, адже вчора тут господарювали злидні!

— Які злидні? Субота як субота. Так відразу навіть і не згадаєш, чим ми вчора займалися.

— Як? — Дзвінка щиро здивувалася словам рідних. — Ви не пам’ятаєте, як ми вчора визбирували й ловили тринадцять злиднів?

— Як завжди, тобі щось наснилося! — всміхнулася бабця Леся.

— Вигадувати й фантазувати нашому Джмеленятку завжди вдається найкраще, — пробурмотіла мама, витягаючи з холодильника голландський сир і масло. — Зробимо канапки, вип’ємо чаю і збираємось до церкви!

Дзвінка мимохідь зазирнула до холодильника й вражено вигукнула:

— Ой, у холодильнику так багато продуктів! Коли ж ви їх накупили? Чи… — Джмеленятко побігла в комірчину й ахнула: всі закрутки з овочами, салатами, вареннями й компотами стояли на поличках повні, накриті кришками з акуратними етикетками.

— Невже все відновилося після злиднів саме? — прошепотіла вона. — Мабуть, це частина закляття горщикового полону.

По коридорі пройшовся тато, тримаючи у руці мобільний. Він виглядав дуже задоволеним.

— Кохана, щойно дзвонив мій шеф і запросив нас обох до театру, а потім — до себе в гості обговорити моє підвищення у відділі!

— Тату, але ж тебе звільнили! Яке підвищення? — здивувалася мала.

— Мене звільнили? Хто й коли? — тато також здивовано витріщився на доньку.

— Не звертай уваги, любий! Наше Джмеленятко сьогодні фантазує. А щодо підвищення, це чудова новина! Підемо сьогодні до твого шефа. Я не пропущу нагоди вдягти нову червону сукню.

— А як там наша сусідка Марена? — запитала вона в рідних.

— Я зранку виходила підливати пеларгонії в коридор і бачила пані Фросю. Вона сказала, що Марена ще вчора назавжди виїхала зі своєї квартири. Я щось не жалкую, що вона більше не житиме в нашому будинку. Ця жінка мені не надто подобалася.

— Мені також… дуже не подобалася, — пробурмотіла Дзвінка й повернулася назад до ванної, почистила зуби, вмила личко, вдягнула свій парадний рожевий сарафанчик і новенькі мештики та побігла на двір. Услід бабця нагадала:

— Дитинко, не забудь, у нас обмаль часу!

— Добре, бабцю!

У під’їзді Дзвінка налетіла на Дмитрика, який так само поспішав, як і вона. Діти зіштовхнулися і зупинились.

— Дзвінко…

— Дмитрику, уявляєш, мої батьки нічого не пам’ятають про злиднів! — випалила дівчинка.

— Але ж ти пам’ятаєш?

— Усе до найменших дрібниць! Чому так?

— Ще одна таємниця! Зустрінемось потім у парку!

І вони побігли по домах. По дорозі дівчинка помітила, що всі негаразди, спричинені злиднями, наче випарувалися. Ніхто з сусідів не пам’ятав учорашніх подій.

Після служби у невеликій, але дуже красивій і давній церкві, Дзвінка відчула значне полегшення. Наче чари злої чаклунки Марени і її духів-злиднів повністю покинули душу й серце.

Парком діти називали невеличкий скверик у кінці вулиці. Тут квадратом росли безкорі платани й кущі жовтоквітих форзицій, поміж дерев стояв великий камінь із вигадливими обрисами, рядами простяглися лавочки. Дмитрик уже сидів на одній із них, чекаючи на подругу.

Як добре, що він перестав вередувати й знову став звичайним Дмитриком-Хитриком, розумним і уважним!

У парку-скверику, крім дітей та якогось старенького бороданя в капелюсі, нікого не було. Дівчинка не розглядала його надто ретельно, але їй на мить здалося, що вона десь бачила цього чоловіка.

Джмеленя сіла біля хлопця.

— Привіт, Дзвінко, як там справи? Пам’ять ні до кого не повернулася?

— Не повернулась! А може, воно й на добре? Інакше дорослі сто разів на день згадували й обговорювали б.

— Отже, ніхто не пам’ятає про злиднів, крім нас!

— І не дивно! — раптом пролунав голос за спинами дітей. Хоч він звучав дуже по-доброму, з оксамитовими нотками, але діти все одно перелякались і зістрибнули з лавки.

Позаду них стояв той самий дідусь, якого помітила Дзвінка на сусідній лавочці. Незнайомець мав довгу сиву бороду й вуса, в яких, мабуть, заблукало багато всіляких історій. Картате довге пальто, капелюх з довгими крисами, тоненький шалик, окуляри в роговій оправі й добрі зморшки навколо очей. Цей дідусь відразу видавався хорошою людиною. Побачивши, що діти перелякано дивляться на нього, він виставив руки долонями вперед.

— Перепрошую, що так нахабно приєднався до вашої розмови й налякав вас!

Дзвінка тепер уважно вдивилася в його обличчя. Згадала! Раніше вона бачила його на першій сторінці книжки «Божества, демони й інші міфічні істоти давньої України». Перед нею стояв сам автор, сумнівів не було!

— Ви Богодив Сварожич! Це ви написали книжку про демонів і духів! — захоплено вигукнула дівчинка.

— Так, я! Це була моя перша книжка з міфології. Проте я і далі працюю. Ось у Львів приїхав у пошуках древнього злого божества Марени. Її сліди губляться в цьому районі! Випадково підслухавши вашу розмову, я зацікавився нею і підійшов до вас.

— А мама казала не розмовляти на вулиці з незнайомцями, — Дмитрик з підозрою поглянув на Сварожича.

— Не переживай, цей чоловік написав ту книжку, з допомогою якої ми вполювали всіх злиднів. Там на першій сторінці є його фото! — заспокоїла Джмеленя. — Правда, на ньому цей пан дуже молодий.

— Так, це я! Просто книжка вийшла друком ду-у-уже давно. Якщо ви маєте якусь інформацію про Марену і злиднів, це могло б дуже допомогти в моїх дослідженнях.

Діти до обіду розповідали Богодиву про те, як Марена поселилася в їхньому будинку, як вона порозносила по квартирах злиднів і як ті почали завойовувати будинок та псувати життя його мешканцям; як Дзвінка розгадала таємницю горщиків і як усіх духів-злиднів перемогли полином та викинули. Про те, куди саме, діти не обмовилися ані словом. Таємниця — на те і таємниця. І як на ранок дорослі забули про дивовижні події. Сварожич уважно все записував у свій маленький записничок.

— Може, цього всього й не було? — Дмитрик почухав потилицю. — Може, нам це приснилося?

— Двом людям не можуть приснитися однакові сни, — заперечила Джмеленя.

— Саме так! — підтримав її Сварожич. — Пам’ять дорослих не може сприйняти речі, які вони не можуть пояснити й зрозуміти. Пам’ять дітей влаштована інакше: вони запам’ятовують більшість подій, бо ще вчаться всьому, для них логічне пояснення явища не є необхідним для існування самого явища. Діти не потребують верифікації парадигми побаченого.

— А простіше? — перебив його Дмитрик.

— Одним словом, дорослі часто не запам’ятовують незрозумілі й надприродні для них речі.

— Усі?

— Ні! У деяких дорослих залишається ще дуже багато дитячого. Вони можуть пам’ятати й такі явища, як злидні і зла чаклунка. До таких дорослих належу і я, і ще декілька професорів міфології. Я вам дуже вдячний за нову інформацію. Я досі нічого не знав про чарівне ліжко, Маренине покривало і горщикову систему закритої піраміди. Ще раз дякую вам!

Дідок сховав записничок і ручку в кишеню картатого пальта.

— Ми остаточно перемогли злиднів, і вони вже ніколи не повернуться до нас? — запитав Дмитрик-Хитрик.

— Навіть якщо ви надійно полонили цю компанію злиднів, то це не означає, що більше з ними не зустрінетесь. Злиднів є 13 видів, але не лише в одному варіанті. їх багато, ніколи не забувайте про це! І ще не забувайте, що найкращими засобами проти злиднів є не магічні горщики, а насамперед працьовитість і життєрадісність. Тоді до вас жодний злидень не причепиться! Бувайте, малюки. Я далі на пошуки Марени! Хтозна, куди вона подалася і які нові капості заподіє людям! Я повинен колись настигнути її й відіслати на протилежний берег річки Смородини, в край Навію!

Він приклав руку до капелюха і невимушено поклонився.

Діти переглянулись, немов хотіли зрозуміти, хто з них більше схожий на малюка, а коли знову глянули на стежку в скверику, то нікого на ній уже не було. Дідусь зник! Розчинився у повітрі.

Словничок міфиків

Змій

Крилатий ящір. Переважно має одну голову, але траплялися дво-, три- і багатоголові. Загалом існує велика кількість різновидів — від маленьких, як ящірка, до великих, як динозавр. Деякі види можуть легко набувати людської подоби.

Часто змій залишає на дорозі якусь річ, яка подобається дівчатам (пряжку, хустку, шпильку, ляльку). Якщо дівчина підніме її, то він повнаджується до неї. Якщо вона не віднесе річ туди, звідки взяла, то змій викраде дівчину до свого печерного палацу. Женяться змії на людських жінках, від яких родяться подібні на батька діти. Коли люди розгнівають змія, то він дихає на них вогнем. Коли швидко летить, схожий на вогняну кулю. Як стяти одну голову, відростає інша.

Недолюблює воду й холод. Дуже переймається своїми крилами. Кінчик хвоста — то його болюче місце. Найвразливіша ділянка — черево, куди норовлять штрикнути змія мечами всілякі лицарі й богатирі.

Злидні

Поселяються злидні найчастіше у лінивих людей, в яких брудно в хаті. Живуть у запічку, під шафами, там, де найбільше сміття. Роблять все, щоб людина втратила майно й стала бідною. Злидні або приходять самі до лінивих людей, або їх хтось підкидає. Можна злиднів украсти разом з чужими грошима чи речами. Тоді вони поселяться у злодія.

Усі злидні доволі дурненькі. їх можна обдурити: посперечатися з ними, чи влізуть вони у пляшку. А якщо злидні туди позалазять, закоркувати пляшку, прив’язати до неї важкий камінь і викинути у болото.

Злиднів усього тринадцять.

1. Злидень Горе

Великий слимак. Спереду стирчать ручки, позаду — ніжки. Має довгу бороду й банькаті очі на чолі. Позаду голови — волохатий горб. Довгий хвіст з трьома голками, а на спині — гребінь зі шкірястих щитків.

Злидень Горе найбільший, ламає меблі, колупає стіни й кличе до хати інших злиднів.

Боїться чистоти, святої води, працьовитих і оптимістичних людей. Погано на Горе впливає полин, петрушка, любисток, м’ята, меліса, горіх, цибуля, часник та інші рослини, що виділяють фітонциди (то такі речовини, які згубно діють на різноманітні хвороби й мікробів). Ці рослини — обереги від усіх злиднів.

2. Злидень Лихо

Равликова потріскана мушля, з якої стирчать тонкі руки, бліда голова з вічно сумним виразом обличчя й товсті віхті білого волосся.

Другий за розмірами з тринадцяти злиднів. Любить жити у засмічених, закиданих різними речами кутках. Недобачає, тому все ламає на своєму шляху й перевертає. Робить так, що люди чують по радіо, бачать по телевізору й вичитують у газетах самі кепські новини.

Боїться чистоти, святої води, працьовитих й оптимістичних людей, позитивних і хороших новин. Не переносить запах полину, пижма й какао.

3. Злидень Біда

Схожа на однооку волохату мавпу, з довгими руками, які закінчуються двома пальцями-клешнями.

Третій за розмірами з тринадцяти злиднів. Поселяється там, де не прибирають і дуже нарікають на життя. Боїться чистоти, святої води, працьовитих і оптимістичних людей. Особливо не любить полину, горіху, ароматів кави і шоколаду.

4. Злидень Нещастя

Волохатий павук з людськими очима, довгим носом, лисою маківкою і довжелезною бородою. Усі лапи — як руки.

Четвертий з тринадцяти злиднів. Поселяється у людей, які весь час відкладають ремонт хати чи квартири. Робить купу капостей: дірявить батареї, розхитує крани, вчиняє пожежі, заселяє в дерево жуків і термітів, розхитує крісла й лавки, поселяє всюди плісняву.

Боїться ремонту, чистоти, святої води, працьовитих і оптимістичних людей. Ненавидить побілку вапном.

5. Злидень Хороба

Маленьке створіння, схоже чи то на сумного ліліпута (дрібнолюдька), чи на нещасного коротуна. У нього великі розчервонілі очі, мішки під очима, мокрий розкислий від шмарклів ніс і вся шкіра в червоних плямках та лишаї. Має на собі короткі полотняні штани.

П’ятий з тринадцяти злиднів. Поселяється переважно в людей, які постійно жаліються на свої хвороби й навіть придумують такі, яких у них нема. У хаті робить протяги, захиляє вікна шторами, щоб світло не вбивало шкідливих мікробів; тре гроші на пилюку, потрошить подушки й ковдри, щоб люди більше пчихали.

Ненавидить вологе прибирання і свіже повітря. Боїться сонячного світла, чистоти, святої води. Тікає від запахів цибулі, часнику, м’яти, від полинової настоянки.

6. Злидень Недоля

Схожий на великого равлика. Стебла з його очима замотані між собою у вузол, нижче них стирчить сухий ніс з довгим кінчиком, а під носом — широкий рот. Передній кінець ноги перетворився у патлату бороду. Мушля вкрита заплатами і зшита нитками.

Шостий з тринадцяти злиднів. Поселяється там, де люди не намагаються досягнути достатку, де кажуть на проблеми, що «пороблено». Часто трапляється в людей, які шукають відповіді на свою недолю у ворожок чи гадають на картах, воску, каві замість того, щоб самим усе вирішувати.

Боїться рішучих і самостійних людей, чистоти і святої води.

7. Злидень Нужда

Велика й худюща багатоніжка. Передні лапи схожі на руки, а членисте тіло закінчується головою з широчезною пащекою, з якої стирчать два зуби, як долота. Майже на маківці цього створіння сидять два гострі трикутні вуха.

Поселяється у занедбаних будинках і квартирах. Особливо там, де господарі звинувачують у своїй нужді когось іншого, а не себе. А ще в тих, хто шукає роботу, де платять багато грошей і не потрібно працювати, або в тих, хто тільки чекає, щоб їм хтось дав щось лише за гарні очі.

Боїться працьовитих людей, чистоти і святої води. Не любить полину, шоколаду і какао.

8. Злидень Примха

Схожа на маленьку страшненьку мавпочку, вкриту товстим шаром макіяжу.

Восьмий з тринадцяти злиднів. Поселяється у примхливих жінок, які не дбають за господарку, а лише думають про себе. Буває і в подібних чоловіків. Шепоче примхливим людям різні дурощі на вухо, й вони думають, що самі насправді цього хочуть. Найкраще почувається в безладі, який створює ціла примхлива сімейка.

Боїться планування сімейного бюджету, відповідальних і заощадливих людей, чистоти, святої води і полину.

9. Злидень Ліньки

Товсте людиноподібне створіння, черевце якого сягає колін, а потрійне підборіддя звисає аж на груди. Його масивна голова сходиться вгору гострим кілем.

Дев’ятий з тринадцяти злиднів. Поселяється у лінивих людей. Любить купатися між немитим посудом, плавати у брудних ваннах, пастися на заростях плісняви. Нашіптує ледащим різні відмазки від роботи. Одним словом, у роботящої людини є шість робочих днів на тиждень, у лінивої — сім завтра.

Боїться прибирання, роботи на городі й у садку, чистоти, святої води, працьовитих людей.

10. Злидень Кволість

Схожий на в’ялену рибу: крізь шкіру просвічуються ребра, але по боках тіла висять тоненькі ручки й ніжки. Хвоста нема. Саме тіло таке ж пласке, як і риб’яче. Маленька голова сидить на тоненькій шиї, очі великі й сумні, рот малесенький.

Десятий з тринадцяти злиднів. Поселяється у тих будинках, де мешканці мало ходять, не займаються спортом, не роблять ранкової зарядки, не загартовуються холодною водою, не ходять у туристичні походи.

Злидень Кволість радо мешкає з тими, хто постійно їздить на машині, сидить на кухні перед холодильником чи на дивані перед телевізором.

Боїться провітрювання, чистоти, святої води, ранкової фізкультури й занять спортом, запахів полину, м’яти, любистку.

11. Злидень Пиятика

Зелений чоловічок із синіми мішками під очима й величезним червоним носищем. За спиною — пухнастий білячий хвостик. Має довгі худі руки, які постійно трясуться.

Одинадцятий зі злиднів. Поселяється у слабохарактерних людей, які рішення своїх проблем шукають на дні пляшки зі спиртним. Змушує думати їх, що алкоголь заміняє сім’ю, друзів, господарку, їжу. А коли люди розуміють, хто ними керує насправді, то біля них уже нікого нема. Тоді вони з горя п’ють далі. Пиятика обожнює жити в порожніх закинутих пляшках.

Боїться чистоти, святої води, людей із силою волі, запахів м’яти, меліси, любистку.

12. Злидень Вереда

Кутаста голова на довгій шиї. Лисе обличчя з великими напівпрозорими вухами, водянистими очима, доволі схоже на людське.

Дванадцятий з тринадцяти злиднів. Поселяється у хатах з невихованими й вередливими дітьми. В’є кубло між поламаними іграшками чи накиданим у кутку брудним одягом. Обожнює брудні шкарпетки, з яких робить запаси під ліжком. Пошепки радить дітям на вухо, щоб вони не вмивались, не чистили зуби, не вдягали теплі речі, не снідали.

Боїться чистоти, святої води, чемних і слухняних дітей, розумних і дбайливих батьків, а також мила і зубної пасти.

13. Злидень Заздрість

Тулуб мухи, голова — людська. Має довгий м’який ніс, що звисає на жирні губи. Величезні очі. Замість лапок — ручки.

Тринадцятий і найменший за розмірами злидень, проте найнебезпечніший. Поселяється в оселях заздрісних людей. Шепоче їм, що в сусідів і родичів усього більше, що інші отримують усе задарма, не працюючи. Люди від цього, замість щось самим здобувати, журяться за добробут інших. Дуже популярний злидень у багатьох родинах!

Не приживається у сумлінних, працьовитих, відповідальних і чесних людей, які мають почуття гумору. Боїться чистоти, святої води, морської солі.

Марена

Злий жіночий дух, який опікується темною ніччю, страшними сновидіннями, привидами, хворобами. За давньоукраїнською легендою, Марена — донька Чорнобога. Її покликання — сіяти на землі чвари й приносити біди людям. Також вона опікується злиднями, яких розносить по людях. Маренині володіння знаходяться за чорною річкою Смородиною, яка розділяє Явію і Навію, край людський і край потойбічний, темний. Через річку перекинуто калиновий міст, який охороняє змій. Проте постійно Марена там не живе, а часто блукає світом зі своїми злиднями. Маренине ім’я споріднене з такими словами, як «мор», «морок», «марево», «хмара», «мерзнути», «смерть».

В давнину українці, щоб її перемогти, щовесни спалювали Маренине опудало.

Оглавление

Галина і Тарас Микитчаки Джмеленя та володарка злиднів

  Розділ 1 Таємничі горщики пані Марени

  Розділ 2 Негаразди в будинку номер сім

  Розділ 3 Сварожичева книжка

  Розділ 4 Нужда й Недоля

  Розділ 5 Дмитриків гербарій

  Розділ 6 Заздрість, тринадцятий злидень

  Розділ 7 Річка Смородина й річка Полтва

  Розділ 8 Недільний професор міфології

  Словничок міфиків

    Змій

    Злидні

    Марена