Я лежав на вшитій квітчастим атласом канапі, читав придбаного за макулатуру Сіменона й час від часу поглядав на екран кольорового телевізора.
Зрідка, коли дружини нема вдома, я дозволяю собі отак безжурно освоювати нашу вітальню з її вишуканою, різьбленою на старосвітський кшталт універсальною стінкою, важезними багатопудовими фотелями, візерунчастим килимом на всю, вкриту імпортним лаком, підлогу, кольоровим телевізором і бібліотекою, складеною з унікально-дефіцитно-макулатурних видань. Почуваєшся тут людиною, яка вхопила дещицю від здобутків цивілізації останньої чверті двадцятого сторіччя.
Шкода тільки, що не можна серед усіх цих здобутків палити. Крім того, доводиться весь час пильнувати, чи не підходить до дверей дружина. Вона категорично забороняє мені потикатися до вітальні без потреби.
Дружина затримувалася. Натішившись комфортом, я вже збирався й сам залишити вітальню, коли щось брязнуло, грюкнуло, світло блимнуло — і в квартирі запанувала темрява.
«Запобіжники в електролічильнику перегоріли», — спокійно відзначив я, підвівся з канапи й навпомацки рушив до передпокою. Для фахівця, інженера, проблема запобіжників не становила якихось труднощів. Важче, коли справа доходить до сантехніки чи до пробивання дірок у стінках. Тут уже доводиться кликати Валька Семибратенка. А на запобіжники моїх знань вистачає.
Впоравшись досить швидко з енергетичною проблемою, задоволений собою, я повернувся до вітальні, щоб вимкнути телевізор. Переступив поріг і… вкляк, вражений тим, що побачив.
Посеред кімнати, на візерунчастому килимі, під універсальною старосвітською стінкою, стояла машина, схожа на «Запорожця» одного з перших випусків. Під колесами лежав розбитий фотель, яким завжди так пишалася дружина. З віконечка «Запорожця» витріщався на мене вусатий добродій у мотоциклетному шоломі.
— Що ви тут робите? — пересохлими від хвилювання губами прошепотів я, уявляючи, що почнеться, коли прийде дружина й побачить понівечений фотель та машину на дефіцитному килимі.
— До станції обслуговування далеко? — гукнув вусань, відкриваючи дверцята.
— До станції обслуговування? — невідомо для чого перепитав я, немов у моїй хаті щодня з’являються автомобілі. — Станція за два квартали звідси, але там обслуговують «Жигулі», а у вас, даруйте, «Запорожець».
— «Жигулі»? — здивувався добродій. — А що таке «Жигулі»? Яка в них трансчасова підладка? Гіпергравітаційна чи параболічно-циклічна?
— Здається, там двигун внутрішнього згоряння. А може, й зовнішнього… Я, пробачте, інженер загального, так би мовити, профілю.
— То ви — інженер!!! — зрадів мій непроханий гість і виліз із машини. — Це ж треба, зустріти інженера саме тоді, коли в тебе полетіли котушки гіперчасового переходу!
«Що він верзе? — злякався я. — Які котушки? Зараз дружина прийде. Ото будуть котушки! Ой лишенько, та він же й килим пропалив! І стінку подряпав!»
— Я думаю, за півгодини ви з ремонтом впораєтесь, — вів своєї вусань. — Інакше доведеться повертатися, і я ніколи не дізнаюся, чому насправді Наполеон програв битву під Ватерлоо.
«На що він натякає? До чого тут Наполеон? — мене аж трусило від згадок про дружину. — Зараз вона прийде, і буде тобі, братику, і Ватерлоо, і Бородіно, і навіть Мамаєве побоїсько!»
— Уявляєте, що почуває історик без спеціальної технічної підготовки, коли в нього летять котушки переходу? Ні, ви, інженери, цього уявити не можете!
Він підійшов ближче і з надією зазирнув у моє перелякане обличчя. Щось прочитав на ньому таке, що змусило його озирнутися довкола.
— Пробачте, а яке це сторіччя? — вже без попередньої жвавості запитав він.
— Ви… ви… ви нахаба! — я спромігся нарешті хоч як-небудь висловити свої почуття. — Вдираєтесь на зачуханому драндулеті до чужого помешкання, варнякаєте чортзна-що, дурня з себе корчите…
— Не може бути! — загукав добродій, у розпачі здираючи з себе мотоциклетний шолом.
— Чого ж не може бути? — взяв я його на кпини. — Якраз саме так. Корчите дурня й варнякаєте. Якби не моя вроджена вихованість, наклепав би я тобі по мармизі, вибатькував так, що аж до печінки пройняло б, а потім взяв би за петельки й викинув за двері разом з оцим автомобільним мотлохом!
— Двадцяте сторіччя!!! Безсумнівно, це двадцяте сторіччя! — загукав той, що називав себе істориком, захитався, мов п’яндига-вантажник з меблевого магазину, і гепнувся на вшиту квітчастим атласом канапу, яка аж зойкнула від обурення. Ну, якщо він ще й канапу розбехкає, життя мені не буде, хоч світ за очі тікай.
— Та що це ти робиш, бузувіре? Ану встань! Вставай, кому сказав!
Він не слухав мене, сидів, вхопивши голову в руки, і шепотів: «Двадцяте… Двадцяте… Двадцяте…»
— Та двадцяте ж! — не витримав я того моторошного шепотіння. — А ви думали яке?
— Принаймні двадцять перше, — відповів він, трохи заспокоївшись. — Інтер’єр мені голову запаморочив. За всіма параметрами — двадцять перше сторіччя! А коли ви почали лаятись, усе стало на свої місця.
– І чим вас не влаштовує двадцяте сторіччя?
— У двадцятому ще ніхто нічого не знав про гіперчасові переходи. Адже так? Для вас машина часу — божевільна маячня або, в кращому випадку, — малонаукова фантастика. Чи не так?
— Так. Мені, інженеру, це зрозуміло краще, аніж кому-небудь іншому.
— Звідки ж я тоді взявся у вашому помешканні?
І тут нарешті мені вдалося відірватися на хвилиночку від думок про неприємну розмову з дружиною, розмову, яка нічого втішного мені не обіцяла. Справді, звідки в нашій вітальні з’явилась ця чудернацька машина і її дивакуватий водій, який боїться запізнитися до Ватерлоо?
— То ви прибули сюди на машині часу? — висловив я дике, безглузде припущення.
— Саме так, — гірко посміхнувся він. — Я прибув на тому, що ви в двадцятому сторіччі називаєте машиною часу. А котушки переходу полетіли. Слухайте, а ви справді інженер?
— Можу диплом показати, — запропонував я.
— Що ви, я й так вірю! А може, все-таки спробуєте допомогти мені? Зрештою, машину часу буде винайдено років через вісімдесят-дев’яносто. Це не так багато. Основні технічні засади, на яких збудована машина, може збагнути кожен інженер з двадцятого сторіччя. Просто ви ще не наважуєтесь почати пошук в цьому напрямі, не наважуєтесь використати все, що вже винайдено й обґрунтовано теоретично. Спробуйте, буду вам щиро вдячний. До Ватерлоо я вже не втраплю. Мені б хоч як-небудь у своє сторіччя потрапити, у свій рідний інститут історії всіх часів і народів.
Просив він жалібно. Я його по-людськи розумів. Виїхав у відрядження на службовій машині й не повернувся. Що там, у не відомому мені інституті історії, можуть про нього подумати? Принаймні у нас в управлінні за такі штуки й догану можна одержати… без занесення.
— Розумієте, — я спробував йому щось пояснити. — Справді, ви здибали інженера, але ж я ось уже десятий рік в управлінні працюю. Заявки готую, звіти, інформації. Вам же не заявка потрібна, а ремонт котушок.
— Але ж я не можу тут залишитися. Не можу!
І він таки мав рацію. Прийде дружина, побачить побиті меблі, і ніякі пояснення, ніяка машина часу не допоможе. Навіть мені, людині з вищою технічною освітою, складно це осягнути. А для моєї дружини, з її дипломом про закінчення торговельного технікуму, всі наші пояснення виглядатимуть маячнею. Тут таке почнеться! Перепаде на горіхи і мені, і цьому нетязі-історику, який виїхав до Ватерлоо на несправній машині часу.
І тут я згадав про того, хто завжди в скрутних побутових ситуаціях рятував мене.
— Чекайте, є, здається, одна слушна пропозиція. Живе в нашому парадному один тип, Валько Семибратенко.
– Інженер? — з надією запитав історик.
— Слюсар-сантехнік. Король унітазів. І дірки в стінах б’є класно. Гукнемо його. Вам однаково втрачати нема чого.
— Що ж, гукайте, — погодився він. — Дивовижні звичаї і порядки у вашому сторіччі.
— А у вашому?
Історик на хвилину замислився, посміхнувся якійсь своїй думці і відповів щиро:
— У нашому теж…
І вже через п’ять хвилин Валько Семибратенко вовтузився біля машини часу. Сприйняв її спокійно, без небажаних для мене розпитувань. Я був чомусь впевнений, що він таки допоможе позбутися цього клятого драндулета до того, як в квартирі з’явиться моя рідна дружинонька. На жаль, далі Валько нічим мені зарадити не міг. За розчавлений фотель, пропалений килим, подряпану стінку я мусив відповідати сам. Цього вистачить мені на багато років уперед, страшних, зловісних років, як у невдахи Наполеона після поразки під Ватерлоо.
— Ну, хазяїне, — сказав Валько, спльовуючи без будь-якої поваги на дефіцитний килим, — став пляшку і паняй, куди тобі треба. Хочеш — у дев’ятнадцяте сторіччя, хочеш — у двадцять перше.
Історик кліпав очима, не розуміючи, про яку пляшку йдеться.
А Валько стоїть, посмішкою презирливо щириться:
— Хіба ж у відповідальне відрядження без пляшки їздять? А ще до Ватерлоо думаєте добитися! Без пляшки туди й потикатися не варто.
Довго довелося пояснювати історику, що таке пляшка, чим її наповнюють і в яких випадках вживають ту рідину. Зрештою, сам Валько й знайшов вихід із становища, яке професору, гостю з двадцять першого сторіччя, злапалося безвихідним. Запропонував вточити трохи рідини з гальмівної системи тієї проклятущої машини часу. Мовляв, вам після відрядження однаково на капітальний ремонт ставати, а ми тут можемо й чарку потягти за зустріч, за знайомство і взагалі «на коня», так би мовити. Щоб шлях, значить, до самісінького Ватерлоо рівненько стелився. Ми таки випили тієї гальмівної гидоти. І за зустріч. І за знайомство. І за Ватерлоо. Історик з незвички трохи пручався, а потім, як розсмакував, поривався ще рідини наточити в·пляшку з-під кефіру.
— Так у тебе, друже, гальма полетять. Повз Ватерлоо проскочиш — аж засвистить, — зупинив його розсудливий Валько.
Осторога і притаманне людям двадцятого сторіччя почуття відповідальності зупинили історика. Він почав ручкатися з Вальком, дякувати йому за допомогу.
З тугою і відчаєм дивився я на них. Їм добре. В одного — машина часу. В іншого — унітази. А в мене що? В найближчій, так би мовити, перспективі? Зустріч з дружиною, яка в машину часу не повірить з огляду на свою технічну та інтелектуальну обмеженість.
— Професоре, — нарешті зважився я попросити допомоги у головного винуватця. — Чи не могли б ви взяти мене з собою у двадцять перше сторіччя?
— Сказати відверто, — чемно відповів історик, — важкувато вам буде призвичаїтись до життя у нашому сторіччі. У нас інтер’єри зовсім інші. Та й інженери наші не папірці переписують, а займаються суто технічними проблемами.
— Ну так тоді, може, підкинете мене хоча б до Ватерлоо, — вибору я не мав, готовий був їхати куди завгодно, аби не залишатися наодинці з дружиною.
— Не пожалкуєте?
— Якби ви знали мою дружину…
— А вам не хочеться прогулятися на моїй машині? — запитав історик у Валька Семибратенка.
Валько глянув на пляшку, професора і відповів твердо:
— Для мене й тут роботи вистачить. А ви, як повз нас проїжджатимете, не забувайте про Валька Семибратенка. Я завжди до ваших послуг. Бачу, у вашому сторіччі профілактичний ремонт все-таки халтурно роблять. Так що — не соромтеся, заїжджайте.
Професор подякував Валькові за гостинність, сів у свій драндулет і зник разом з ним чортзна-куди. Може, й справді до Ватерлоо подався.
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.
