— Із старими я вже домовився. Уявляєш — двокімнатне кооперативне кубельце! Вони огинатися почали: «Може, досить з вас і однокімнатного кубельця?» Тут я їх і притиснув, настрахав як слід. «Та ви що! — гукаю, щоб аж сусіди почули. — Хочете, щоб моя молодість зів’яла через якихось поганих кілька тисяч?! Мені життєвий простір потрібний для щасливого подружнього життя. У мене, може, запити великі. Щоб завтра мені дві кімнати було, а то на село поїду працювати. Всім розкажу, як ви мені вільний диплом без відзнаки влаштували, щоб у місті залишити. Батька рідного не пожалію, а тим паче хапугу й пройдисвіта дядька Харлампія!» Одним словом, моя люба, ти знаєш, як у подібних обставинах поводиться твій наречений. Мати поплакала, батько ковтнув таблетку валідолу і… погодилися. На всі мої умови пристали: двокімнатний кооператив, імпортний меблевий гарнітур, дві туристські путівки за кордон, оці «Жигулі» на моє ім’я і щомісяця сто карбованців на дрібні витрати. Заживемо як люди!
