Зимова повість [Олесь Ульяненко] (fb2) читать онлайн

Олесь Ульяненко Зимова повість

1

Він завше прокидався, коли за стінами лив дощ; дощ падав спроквола, проціджувався, немов крізь решето, напочатку схожий на мжичку, потім крівлями в'язниці торохкотіли важкі, налиті зимовою вологою краплі; тоді він підіймався, підступав до заґратованого вікна й дивився, як вода стікає в калюжі, вітер ганяє оберемки води, а понизу мертво залягало. Цей дощ нудно повторювався цілий тиждень, не подібний на осінню приреченість — приносив спогади про кущі зеленого аґрусу, облиплі квітом соняшника засмаглі жіночі литки; а після зливи калюжі лежали тремтливими ртутними плямами, а він ще з добру годину, проводжаючи сонце, впирався поглядом у рожевий розруб між землею і небом, вертав на нари, витягувався у повен зріст; заплющував очі. Він лежав годинами, рахуючи краплі, уявляв аґрус — кошлаті, великі ягоди з росою на ворсі, де під кущами земля умащена перегноєм; далі спадало на думку, як колись, у такий час, він нудився від того, що не міг нікого полюбити: лежав у крихітній комірчині з низькою полавою, забитий прілими стінами — у темряві, де на подвір'ї росли розлогі з облущеною корою яблуні; яблука падали на землю, бризками соку лякали голубів, голуби клубками тепла билися об шибки; до нього приходила жінка, але за рік ув'язнення, слідства, суду — образ її стерся, і він, навіть у камері, згадував жінку тільки як той ланцюжок, що єднав той світ, за стінами, з голубами, яблунями, низьким небом і ще чимось. Це потім заворушилося, заворохобилося, задудніло, виперло з грудей, відтак наздогнало сірим коридором, — коли до камери ввійшов чоловік, одягнений по-військовому: запитав його ім'я, по-батькові, прізвище і виголосив про час виконання вироку; це тяглося довгим коридором з безліччю дверей — відчуття котилося рівно, гладко, але повз нього, набирало потужної хвилі, коли його вели на розстріл. І він очманів від того, як воно хутко зникло біля дверей, що їх відчинили тюремники, від котрих линув густий дух мила, солодкого жіночого поту, домашньої кухні. На східцях він тужив мізки, хотів утямити в останні хвилини життя, навернути пам'ять на породжене в камері, але ступивши на широке подвір'я, прослизаючи під склепіння арок, навислих погорі ґратів, пірнаючи знову у вузькі артерії коридорів, то вирішив: він ні до чого не хоче повертатися. Його лише дратували спини сторожі, запах мила і безкінечне бабахання ходи — цокотіння підбитих крицею чобіт. І чим довше йшли, то він глибше падав на дно свідомості, але — без подиву — нічого там не знаходив, окрім маленького вогника жалю, чогось невикористаного.

В кімнаті без вікон йому вичитали вирок, як вичитують школярам абетку, а він зиркав на тонкі губи чоловіка, котрий читав, на зелену муху, що гасала, билася об свіжо-вибілені стіни, стримував утому в ногах, і знову водив зіницями зелену муху. Йому дали підписати папір; він поставив хрестика, процідивши крізь зуби, що неписьменний. Коли запропонували шклянку горілки, то відмовився, закурив і з приємністю слухав, як потріскує цигарка в непробивній тиші. Вийшли на подвір'я, що лежало вологе від дощу, і він уперся поглядом у подовбану стіну. Солдати повагом, не поспішаючи принесли дерев'яного щита із засохлими плямами крові. Двоє, котрі стояли позаду, попрохали закласти руки за спину, щоб вони наділи наручники, але він сказав, що цього робити не варто; перевальцем подався до щита, повернувся обличчям до шестірки людей, які вже лаштували пістолети.

Він стояв, випнувши підборіддя, задерев'янілий, бачив, як згори засвітився ліхтар і засліпив очі; почув клацання запобіжників на пістолетах, а відтак голос, по якому він упізнав тонкогубого чоловіка. Ліхтар погас, і він довго не бачив, як чоловік читав гугнявим голосом наказ про амнестію.

— Ну, нічого, свинопаси, не хвилюйтеся, я до вас ще повернуся, — сказав накінець і відчув, як холодний піт стікає рівчаком спини.

2

В кав'ярні він випив шклянку червоного вина.

З вікна спостерігав, як виповзають трамваї з-за рогу, як сонячний промінь б'є навскіс у шибку, як ідуть люди, а під ногами людей шурхотить осіннє листя та листівки; він мляво прокручував думки, пережовував шкарубкий сир, запивав червоним вином і роздутими, як у жеребця, ніздрями втягував приторний запах кави. Він знав, що треба покинути це місто, але, попри здоровий глузд, не хотів цього робити.

Над містом проревли винищувачі. Винищувачі зробили коло й поверталися на базу. Шклянки на столах затремтіли.

— Коли все це закінчиться… — сказав бармен і глянув на нього. Він знизив плечима, проковзнув поглядом по шибці — у вікно падало високе і чисте небо. Допив вино, вийшов на вулицю, на виході сказав «дякую». Трамвай проповз червоною стіною. Він прочитав на боці трамвая уривки реклам, повторив про себе, що це швидше схоже на катафалк, і, засунувши руки в кишені, побрів до першої телефонної будки. Дорогу перебігла кішка. Він спостерігав за кішкою, доки та не зникла у дворах.

Телефон не працював, і він несподівано для себе розсердився.

На майдані він купив на останні гроші у вантажника пляшку горілки. Небом пливли переливи дзвонів. Усівшись на лавці, він годував крихтами голубів. Навпроти сидів чоловік. Чоловік уважно читав листівку, а краєм ока поглядав за тим, як він годує голубів.

— Це неподобство, — нарешті промовив чоловік.

— Що саме?

— Амнестія.

Від цього слова йому скрутило м'язи, і десятки колючих голок шпигонули в пах.

— На носі вибори, — продовжував чоловік.

— Так. Знову виберуть Генерала. Чи не занадто дешева ціна за незалежність.

— Не думаю.

— Навіть читаючи списки розстрілів?

Чоловік глянув на нього переляканим, розчарованим кислим поглядом.

— Я тільки з лікарні, — спокійно кинув чоловікові.

— Холодно, — чоловік склав учетверо аркуш, попрощався і пішов геть.

Він довго й обридливо шукав майстерню, плутаючи вулиці, назви; пам'ять важкими ціпами вибивала з голови нові імена, нові прізвища, а він ховався у вирі людей, що сомнамбулами пхалися попід будинками, лихоманково висвітлюючи очима один на одного. Під вечір зашамотів дощ. Перше і єдине, що він згадав чітко за сьогоднішній день, як дощ будив його під вечір і на світанку в камері.

Він сидів, пив горілку з безпритульним, вже сутеніло, за годину прийшла похоронна процесія, й у вухах лунали протяжні звуки духової оркестри, а дощ обмивав пудру з посинілого обличчя покійника.

Він п'янів: перед зором пропливали теплі прохідні двори, з неба трусила мряка, шлунок пекло від голоду й горілки, крутило потилицю, а груди давила ядуха. Потім він зрозумів: груди давило там, де повинна влучити куля.

Дивлячись на безпритульного на вулиці в потоці ліхтарного світла, на людей, він допив горілку і згадав номер телефону.

3

Вона стиналася в солодких спазмах, борсалась у нього на грудях, затихала, вигиналася спиною і стегнами і в одну мить відсахнулася на його простягнену руку, й у темряві кіптюжилося її попелясте волосся. Кімната здіймалася високою стелею. В кімнаті, що дулася поніччю і потом, духмяніла молоком, просмерділа котами, він, лежачи на білих простирадлах, згадав діда.

Вперше за цей час, що високо летів над ним.

І спогад не прийшов, — спогад сидів у ньому десь глибоко. Весь час. Значить, то не спогад, — вирішив. — Щось більше.

І те більше напнулося, як пружина: гори хрумкої зелені, дзвін коси, бджоли високо в небі. Це так, як хтось стояв за стіною і тихо постукував. А він ходив по тих кімнатах, де відбивалися удари підборів об стелю, переливав воду із безлічі шклянок, не витирав її, — вода так і чвиркала під черевиками, потім на другий день, в потьмаренні голови, бачив, як на червоній підлозі проступали білі вилинялі плями, — там, де розливалася вода. А в кімнати вривався запах креозоту, принесеного вітром. Вітер перегортав давно нечитані книжки, ворушив купки попелу від цигарок, і купки ворушилися сірими мурахами.

Він закурив. Переливом воску мерехтіло світло, а в щілину у фіранках, вповзала фіолетова смута ранку. Смута впікалася у розсипані по підлозі цигарки.

— Про що ти думаєш? — Оксана перевернулася, зламала голубими складками простирадла. Сіла. Він затягнувся і провів поглядом рожеву пляму від цигарки. Вогник вихоплював її чіткий профіль: розкидані кучері, маленькі груди, трохи затонку, витягнуту шию. Нижня, припухла від укусу губа, дрібно тремтіла. Він був радий, що не бачить її очей, і думав: скільки б не проходило років, то він боятиметься натрапити на її погляд. Коли вона їсть, спить, займається коханням. Але знав, — скільки б не проходило років, він шукатиме щось у тих очах.

— Про те, як людині мало треба, щоб щось відчути на смак, — він лежав і слухав, як хтось ходить за дверима. Приходить і відходить. Він знову повернувся до діда. На цей раз вже насильно, щоб не думати про те, чого не хотів згадувати.

— Звідки ти родом? Скільки тебе знаю…

— Яка різниця… — мовив він на те, прислухаючись до кроків за дверима, і гадав, що нічого так не надає урочистості й значимості, як безпідставний, надуманий страх.

Він поцілував Оксану в скроню, ліг на спину і вдав, що спить.

— Ти не спиш, — сказала вона.

— Ні, — йому не хотілося говорити.

— Скажи щось.

— Пам'ятаєш море? — він бовкнув навгад, можливо, це було не з нею. В ті дні, коли місто сичало недобудованими барикадами, він мало пам'ятав жінок, з якими спав.

— Так. Тоді була зима. У фліґелі, який ми займали, гуляли страшні протяги, я тиснулася до тебе, ти хворів, і тобі вічно здавалося, що за тобою хтось прийде.

Потягнув ніздрями повітря: на той час він пристрелив якогось важливого типа, ситуація в країні помінялася так швидко, що ніхто на це навіть не розраховував, і він потрапив між двох полювань. Біля моря хворів на сухоти, палив у каміні дрова до нестерпного жару, дивився, як зжирає полум'я дрючки, як виповзає сік з-під кори, а однією рукою погладжував «Міні-Узі» і чекав. Але ніхто не з'являвся, приходила Оксана, і тільки вона приходила — він ховав зброю. Сухоти він не вилікував і покинув море. А перед тим блукав серед п'яної матросні, що святкувала якийсь празник, сидів у портовому борделі, лише мимохідь згадував Оксану, а потім тужно, з берега, проводжав білий пароплав, не дивився на небо і відкашлював кров'ю у чорну хустку. Хустка ще пахла жінкою, але він не міг дати собі відповідь, згадати, хто подарував її. Тільки нишпорив поглядом по людях, що ходили взад та вперед, зупинявся на повіях, і червоні від диму та хвороби очі двома кулями зависали у просторі. По бруківці мірно тупала чоботами матросня, люди до чогось готувалися, й те, до чого вони готувалися, було невідоме для них, що його аж брало зло, і він пив з дня в день, дивився на чорну хустку, знову випивав шклянку горілки, й так доти, поки не покинув це містечко. Він покинув це місто, коли воно спорожніло, і він покидав його назавжди. Але місто залишилося в ньому і повернулося прокляттям.

Оксана встала, підійшла до вікна, вигинаючи гарну спину, і він бездумно ковзнув по вигину поглядом. Оксана прочинила вікно, сказала «ой», і в прочинену амбразуру ввірвався гуркіт винищувачів. Звуки зламалися і завмерли в кімнаті. Він подумки провів літаки на базу. Стало тихо. Він уловив запах власного поту.

— Сніг, — видихнула Оксана.

Він подумав про діда. Подумав, що не пам'ятає діда мертвого. І уявив Генерала.

— Сніг, — повторила Оксана.

В кімнаті мявкнула кішка, і хтось ходив за дверима.

4

Ці колись теплі двори зламаними літерами тоскно стриміли у перших накипах білого снігу, над вичищеним вітром, немов шкло, небом. Облізлий кіт провів його писком, коли він вийшов і ступив першим снігом, виносячи з пам'яті високу стелю, гру сонячних зайчиків, рожеве плече Оксани, свою тінь на порцеляні.

Від першого снігу паморочило голову; ворушив закислими очима кіт, а по дві сторони вулиці німо снував натовп.

Він ступив першим снігом, зайшов до підземного переходу, купив пачку цигарок у баби, що черепашилася на вході, і попростував до метро. Біля метро він зупинився, назустріч йому йшов патруль, і легкими дрижаками по ногах стьобнуло тепло.

Тоді він розвернувся, спокійно розгріб руками шеренгу сутенерів-азіатів, подався нагору. В метро нестерпно смерділо щурами.

Сонце скотилося, відбилося від снігу й засліпило очі. Він перетинав майдан з думкою про те, що за ним хтось слідкує, і від цього пробирало до самого хребта. Майданом проїхав панцерник з написом «Міліція», і він зрозумів, що то старий напис. Десь посередині майдану він повернув голову. Позаду йшли люди, назустріч людям пливли ліхтарні стовпи. Сніг і мряка облизували бетон майдану. Він притримав крок, упнув очі додолу і все брів, брів, доки не наткнувся на стіну жовтого будинку. Він став згадувати, де бачив цей будинок, цей будинок жовтого кольору, і коли, в який час, будинок застряг у пам'яті чорною цяткою. Що це не той будинок, що це інший будинок, — він знав напевне, і якщо помилився, то йому обов'язково треба здатися, стати до стінки зі скрученими руками і з насолодою прийняти кулю в потилицю. На більше він не здатен, як тільки безглуздо і героїчно загинути, перед цим не наклавши повні штани. Йому запершило в горлі, захотілося випити шклянку вина й, відшукавши потойбіч жовтої будівлі кав'ярню, несподівано для себе віднайшов той будинок, де спліталися зразу кілька провулків, засмічених червоними одноповерховими сараями. На мокрій, порепаніи стіні, легко погойдуючись від протягу, теліпався наспіх приклеєний портрет Генерала. Піднімаючись східцями, втягуючи ніздрями вологу, він думав, що всі плітки стали пророцтвами, а пророцтва плітками.

Підіймаючись східцями, йдучи довгим коридором, він, що не вірив ні в провидіння, ні в пророцтва, враз почув солодкий присмак на губах — чи то від передчуття зустрічі тих людей, які не тримають його за живого, а то й більше — хочуть, щоб такий чоловік зник геть з їхнього життя. Натискаючи на ґудзика електричного дзвінка, дивлячись у прочинені двері, він ще не бачив нічого, окрім мертвого отвору, а на обличчя валом хлюпнулося тепло — тепло домашнього смороду. Він на мить уявив, як випливуть з темряви вішалки в стилі ампір, як проковзне, заблимає бліде обличчя хазяїна, як той відрекомендується Лефом, а тонкий, погнутий у суглобах палець поманить на кухню, і вже по дорозі до Лефа дійде, хто прийшов. На кухні Леф блискуче, зі знанням справи, вибере позу, розпочне бундючно щось роз'яснювати, непомітно намацуючи опору, і все, сказане невиразним белькотінням, липко хлюпатиметься з його тонкогубого рота невдахи. Далі у Лефа забігають очі, запас мужності розтане, провалиться в запаморочливу безодню страху, щоб іноді раз по раз випірнати звідти обличчям великорозумного політика.

— Проходьте… Мене звати Леф…

Він ступив крок, дивився і думав, що йому підламує ноги, бачив, як у Лефа тіпається нижня губа, а очі двома вуглинками ворушаться на жовтому обличчі.

— Ти!?. Проходь на кухню…

Він дивився на Лефа. Такі доморослі, як Леф, мають якусь силу, що виховує із них справжніх теоретичних убивць.

У нутрощах хруснуло і стало м'яким, як віск: спало вікно з безкінечною білизною двору, в тріснуту шибку сотався пар, на кухні тхнуло картоплею з оселедцями, а в повітрі з неймовірною швидкістю накрутилося, з гуркотом, скреготінням ударило в груди, висмикнуло його, завертіло в просторі між вішалками стилю ампір та довгим світлим вікном, де за рамами тихо лежав білий вузький двір.

Жінка чорною смугою перегородила снігопад у розхресті віконних рам. Потім повільно, безпорадно, вимушено плив поглядом по килимах, де скавуліли цуценята, а погляд бився у рамках вікна, де неживо лежав сніг; він зупинявся поглядом і на жінці й розумів, що то не та жінка, яка приходила до нього туди, де гупали яблука, курилися пагорбами сади; і він уявив цю жінку, тонку, зі зміїною талією, що майнула в розхресті віконних рам: як вона б'ється на підлозі, немов у корчах епілепсії, цілує в кошлаті гострі коліна Лефа, а Леф здіймає догори по-гороб'ячому обличчя й усвідомлює себе… Де він в чорта підібрав її? Десь, певне, на вокзалі або серед гуртожитків. Леф, просяклий наскрізь нездоровим тяжінням до людей зі збоченою психікою, людей, розплюснутих життям, як і та жінка, що була в нього, і яка пішла від нього.

Він знову подумав, що всі плітки стають пророцтвами, і щодо генералів, і щодо простих смертних.

Вони сиділи один проти одного.

— Що скажеш? — запитав Леф.

— В метро смердить щурами.

— Перестань. Вічно ти. Давай до справи.

— Чую голос мужа.

— Ти коли вийшов?

— Я вийшов по амнестії. Втішся. — Він клацнув губою і розстібнув блискавку на куртці.

— І для чого ти заявився до мене?

— Авжеж, вкрасти твою нову пасію.

— Я не про те.

— І я не про те.

— Ти добре знаєш — я м'яко відношуся до вашого угрупування, ба більше: я був його членом. Але час змінює наші погляди.

— Слушно, але у в'язниці я мав досить часу, щоб усе осточортіло. Навіть батьківщина, якій ти ні на хрін не потрібний.

— Не варто в цьому домі говорити про такі речі. Тим паче я зараз на партійній роботі…

— Пронумеровуєш списки розстрілів?

— Дарма ти так. Я стараюся якнайбільше їм завадити.

У розбиту шибку вповзав пар. Снігова січка вщухла, в небі зависла іграшкова кулька сонця…

— Скоро Новий рік, — сказав він.

— Для чого ти прийшов? — Леф натягнув голос. Лефові страшно. Він розумів. Жінка виглядала з-за дверей. Худа, довга, як ніколи схожа на самого Лефа, і він подумав, що це якраз те, чого Леф шукав.

— Боротися за демократію.

— Не блазнюй, ми всі за неї боремося.

Леф говорив, випльовував слова, немов лушпиння, він його не слухав, лазив думками по кімнаті, ловив краєм ока половину жіночого обличчя, яке визирало з напівпрочинених дверей, бездумно зупинявся на Лефові — так, у ньому є щось від недоколиханого помічника вбивці. І це той, який просторікає про помпезний кінець свого життя, але не пам'ятає ні вчора, ні сьогодні й навіть свій день народження нахабно забуває і вимітає зі свідомості. А разом з тим раб рабом, передусім власної душі, викарбовує в пам'яті себе кумиром натовпу. Це з тих, що мітять на місце Генерала, але посідають місця нудних клерків; з тих, кого диво викинуло з-під теплих, просмерділих власними анальними газами ковдр на самий верх життя.

— І Генерал?

— Так.

— Ну й лайно ти, Лефе. А загалом ти просто йолоп, а такі речі навіть час не лікує.

— Не допустити великого кровопролиття — це ціль його і наша.

— Генерал введе танки, хочеш ти того чи не хочеш, бо кров завжди оплачувалася кров'ю. Що зі студентами, Лефе? Га, чого мовчиш…

— Я думаю, що це питання вирішиться задовільно.

— Задовільно…

Його перевели в іншу камеру. Зранку. Він добре знав, як вичитується вирок, але вирок не вичитували, а просто перевели в іншу камеру. І він укотре ліг на нари в довгому чеканні своєї смерті, і в тому довгому чеканні короткого спалаху, що звалося кінцем усього, хтось покликав його. Вперше він побачив, як запалюються ліхтарі, а далі у вольєр вбігли люди; як запшикали гвинтівки, а люди стали дряпатися на стіни, ще нічого не тямлячи, і хтось потім з наглядачів тихо, шепочучи, розповів про студентів, які влаштували бойкот. Це вже потім, коли студенти зламаними ляльками лежали розкидані по всьому подвір'ї, а охорона в розхристаних мундирах за ноги стягувала трупи. І тоді, вперше за стільки років, у протилежному вікні він побачив обличчя Генерала. Генералові завше бракувало зросту, й в амбразурі виднілася тільки голова. Генерал усміхнувся йому — усміхнувся щиро і помахав рукою. А його тільки дратували закручені догори вуса Генерала.

— Він тобі, до речі, дарував життя.

— Життя дарує Бог, а не генерали. Навіть таким падлюкам, як Генерал, що займався онанізмом по службових кльозетах.

Лефова дружина поставила перед ним каву.

Він заплющив очі, відкинувся на спинку стільця, чув шарудіння цуценят, згадував діда, повертався назад до засніженого майдану, і з того всього вигулькував протяжний, безбарвний голос Лефа.

— Лефе, мені потрібна адреса Жида.

Леф повернув голову до дружини. По хвилі її постать бовваніла зі щілини дверей.

— Ти взявся за старе?!

— Ні.

— Для чого тобі адреса Жида?

— Щоб тобі більше не хотілося стукати. Зрозумів.

— Ні.

— Коли ти вже стукнеш на мене, то сказане давно не буде правдою.

— Не розумію, — Леф отетеріло уп'явся очима в запітнілу шибку.

— Мені треба адресу Жида.

Нарешті Леф щось зрозумів, по-гороб'ячому закліпав повіками — шукав опори, але не знаходив її. Двері у Лефа за плечима протяжно вискнули, потягли затхле повітря і зачинилися. Так, Лефе, то не та жінка — не та.

— Ти… Як ти смів…

— Лефе, не повторюй істерик першої дружини. І я тобі нічого не сказав.

— Я не знаю адреси Жида. Можу дати ключі від квартири, — видавив Леф.

— Ти мужня людина, — сказав він на виході. — Будувати світле майбутнє, коли чорнозаді азіати торгують нашими дівчатами.

— Ця проблема вічна.

— Ні, Лефе, нація перестає бути нацією, коли дозволяє торгувати своїми жінками.

Вже на східцях він повернув голову і побачив Лефа у темній амбразурі. Леф уже відійшов від вибуху переляку, встиг обдурити власні думки та здогади — напускав непробивну міну.

— Тобі тільки тридцять років. Мені безмежно жаль тебе… Повір. Я не маю нічого до тебе за минуле… За неї…

— Перестань, Лефе, то вже мазохізм, а партійні працівники повинні бути з криці, — він клацнув губою, і коли Леф непомітно, озираючись, кинув йому папірця, він підібрав зібгану брунатну кульку і вийшов східцями на білий сніг.

Дорогою німо сунув вертеп. Дзенькала коза, п'яний Ірод волікся позаду. Вертеп ішов, чавлячи перший сніг.

Він перевів погляд. Дорогу перетинав панцерник з написом «Міліція». З вікна на нього дивилося вузьке гостроносе обличчя дружини Лефа. Йшов сніг. Калюжі після короткої відлиги замерзли.

5

— Свобода — це мотузка, намащена милом з двох кінців. Все міняю обліцовку… Лампа… Все… — він почув цей голос, який линув, немов у діжу або десь здалеку, згадав, чітко вирізав з пам'яті: як муха повзла по білій порепаній стіні, і пам'ятав, що тоді він боявся обпектися, а звідти несло жаром; як він дивився зверху донизу, сидячи у когось на руках, — на чоловіка з втягнутими ребрами, запалим животом. Цей чоловік подався якось боком, біла стіна вимаячувала чорний, обстрьобаний светр, а на стіні тріпалася тінь від здоровенної голови, за вікнами — великими і стрільчастими — летів безмежний глибокий простір, а чоловік булькав словами крізь пощерблені, гнилі зуби. І через незліченну товщу років, багато років, поминувши неминучу вічність забутого, йому треба було здогадатися, а швидше пригадати, як той чоловік пішов, скоцюрблений і миршавий, до дверей, а по сволоках, підвіконнях, стелі, стінах, у світлі гасової лампи, — ламалася тінь; через тонни думок, десятки втеч і відсидок тримати незрозумілий образ нещасного, гидкого чоловіка, щоб потім в один день дізнатися, що то був батько, якого він уже пізніше не бачив, — хіба маленька фотокартка людини, більше схожої на вчителя філології.

Він ступав по товченому шклі: запах погарі, смалятини розпирав ніздрі, а він ішов — поверх за поверхом, міняв калейдоскопом думки, і вже наприкінці, зупинившись біля вузького більма вікна, відчиняючи червоні, з облупленою фарбою двері, — зрозумів: його загнано в цей велетенський кам'яний мішок, і єдине, чим може зарадити собі нормальна людина — це втекти; але втікають ті, що здаються, або ті, які ні на що не здатні. А йому лишається — померти. Для нього це і є необхідністю, яка не потребувала доказів, самозречень, запевнень. І то добре, — думав. — Смішно було б прожити серед кам'яних склепів і не померти серед них. Смішно й безглуздо шукати в цьому місті щось роками. Та перед цим йому треба вбити Генерала. Це, єдине, певне, в житті він зробить із задоволенням. Це не буде війна. Це буде зведення особистих рахунків, як і там, у тому вольєрі, коли він слухав переламані пострілами істеричні голоси хлопчаків.

Тож треба те зробити, бо нічого не лишилося, як тільки чекати смерті, в нудній смерті — короткий відпочинок.

Посеред кімнати стояв диван, навколо лежали розкидані бляшанки, в прогнутому шклі вікна, видувалося місто, голубий морок устеляв приміщення, — він сів на диван, пожбурив ногою ковдру, бляшанки проторохкотіли врізнобіч. За вікнами скрипів трамвай, і по кутках лунало громом.

Він прочинив вікно. За стінами туман снував між будинками й ліхтарями. Не поспішаючи, він відшукав плиту, присів і став розламувати стілець — лаковані ніжки неслухняно випорскували з рук. У діда виходило все, дід вмів робити всяку всячину, не те, що його батько — читати книжки, ховатися від урядової міліції, сидіти по божевільнях. Правда, це треба сприймати як само собою зрозуміле — воно є, і це не треба ставити за приклад. Правда, він і такого не може, лише вміє бути один, ні за чим не жаліти і знає, напевне знає, що може кожну хвилину загинути. Еге ж бо, думав, намахана країна, в якій батько боїться бачити сина, а син гордує батьком.

Трамвай виповз із-за пагорба, прокотився у вигнутій шибці. По вулиці цибатий підліток, в кожусі і по-військовому затягнутий паском, тягнув голос. Голос журно виривався і накочувався у сувоях туману:

— Го-о-о-лосуу-у-уу-уй-те-е-е за Генерала-а-а… за Генерала-а-а-а… го-го-о-о-лосуйте за Генерала-ла-ла-ла…

Так, віслючки, голосуйте за Генерала, він зараз друга людина після Всевишнього. Одні не мали Бога, інші прийшли з Богом. Сам чорт ногу зламає.

А будинок старий і добрий. Від будинку завжди надходить заспокоєння: від східців, кручених поручнів, дверних бронзових ручок. Раніше з вікон будинку було видно старовинну вежу. Особливо вночі, коли на вежі, в порожнечі ночі, займалося світло.

Він думав про те, скільки знав Генерала. Напевне, давно, ще тоді, коли той не був Генералом, а ловив кожне сказане більш-менш розумне слово, пхався по тусовках, зазирав у рота і кишені іноземцям, писав недолугі вірші, трактати по переворотах, а трохи пізніше по ресторанах ґвалтував кельнерш. Але щось за ним стояло. Можливо, тінь того, що є зараз. Швидше так. І треба не мати взагалі в голові ні Бога, ні чорта, щоб не вгадати, чим це скінчиться.

Диван зі спущеною на підлогу ковдрою — брунатна підбивка прогнулася, коли він сів, м'яко замуркали пружини, а він повагом опустився, глянув на себе в тріснуте навпіл старовинне люстро, що навпроти, і те, що накотилося на нього в кімнаті Лефа, те, що вдарило в груди, вдавило плечі, — відплинуло, потягнулося слизькими від туману та мокрого снігу вулицями. І він вирішив, що так повинно бути.

Об люстро бився білий аркуш паперу, по кімнаті гуляв протяг, від плити пашіло жаром, і в грубі вибухали ніжки стільця.

Кімнатою пролетів джміль. Це здивувало. Джміль зробив коло, сів на аркуш паперу, що колихався від протягу, і в кімнаті запала тиша. Він почув стукіт власного серця, а потім вирішив, що джмеля відігріло тепло. Ніщо так не руйнується, як ілюзія мертвого міста. Танки ввійдуть, і барикади вибухнуть, але це лайно із закрученими вусами зникне і з'явиться. В якій ролі?

Потім він подумав про Оксану, але нічого не міг згадати, окрім теплої спальні з високою стелею, вираз очей і ще щось таке, яке забувається так швидко, як усе попереднє. Оксана не була першою, як і та жінка, яка приходила до нього, де росли велетенські яблуні, а голуби на світанку билися в шибки протилежного будинку.

Східцями хтось підіймався. Він весь витягнувся, міцніше втягнув ніздрями запах погарі, смалятини. Звідки. Кроки по хвилі врівноважено, спокійно, впевнено наближалися до його кімнати.

Вони зайшли, здорові й упевнені, шурхіт шкіряних плащів заповнив простір, і джміль, що знявся, — німо сунув у сизині, коли стек, тонко цвяхнувши повітря, збив його на підлогу.

Він сидів упівоберта біля груби, в червоних спалахах, навіть не повернув голови в бік двох здорованів, що стояли й тупо, майже по-дитячому дивилися на нього. Одного він знав, з вип'яченою губою, з вічними балачками про секс і політику.

— Що, свинопаси, вирішили пробздітися?

— Здоров, — сказав той, що з вип'яченою губою. — На тебе чекає Генерал.

Джміль злетів з підлоги, прогудів над головами прибулих, сів на закіптюжену фіранку і гойдався на протязі. Двоє провели його поглядом. Той, що з вип'яченою губою, бив по халяві чобота стеком.

Він п'ялив мізки і старався згадати Оксану.

— Що йому треба?

— У Генерала не питають, що від нього треба, — сказав другий.

— Да, — він говорив не повертаючи голови, — свинопаси завжди хворіли на манію величі.

— Збирайся.

Східцями прокотилася зламана лялька, коли вони прямували до виходу. Волога впереміш зі смородом, облуплені стіни. Будинок старий, повторив він власну думку. Це нагадує дитинство, яке не пам'ятаєш: ялинку, апельсини, добрих затишних духів, що мостяться по всіх кутках і крадуть даровані цукерки і пряники.

Вулицею снував туман, і крізь прошарки видно асфальт. Довгий смугастий автомобіль чекав на них. У одного з прибулих дрібно затремтіли руки.

— Поїхали, — промурмотів той, з вип'яченою губою. Він сидів позаду, без охорони, тепло грало в грудях, повертався в той будинок: як літав джміль, і як той, з вип'яченою губою, збив джмеля стеком і розчавив важким яловим чоботом.

— Свинопас ти, і лишишся свинопасом, — сказав він, коли авто підкочувало до палацу.

— Це ти скажеш Генералові, а мені хоч кілок на голові теши.

Він глянув на руки: одутлуваті, довгі, на кінцях немов обсмикані, закінчувалися кургузими пальцями, і більше вони видавалися тваринами з мініатюрними вічками нігтів.

Крокуючи Галереєю, він дивувався, нащо стільки вікон, ловлячи своє відображення в десятках дзеркал, він не розумів, нащо всього стільки, — на той час, що він знав про цей палац, то навіть ті, хто був до цього при владі, не дозволяли собі такого. А потім згадав ворожку, що бачив через вікно авта: як вона розкидала карти на втоптаний сніг, вітер ворушив розірване намисто, вона голосно кричала.

Минаючи десятки вікон, дзеркал, прямуючи в кінець світлого і чистого коридору, він зловив себе на тому, що не думав про Генерала, а якщо і думав, то як про покійника. І ще від самого початку він думає про неминучість смерті: власної, Генерала, всього міста. Для нього зараз не було ніякої різниці. Місто мертве. Це дійшло до нього, коли відчинилися двері з червоного дерева, і його втягнула темрява, хлюпнуло жовте світло, в носі закрутило від запаху дорогих сиґар і коньяку.

Так, він помре у цьому місті. Тільки у цьому місті — всіма забутий, де циганка розсипала буклі, карти і не дивилася у вічі. Охорона відійшла. Він кинув:

— А зараз, свинопаси, бігом рятувати батьківщину.

— У-у-у, сволота… — прогудів губатий.

Генерала майже не було видно з-за столу.

— Привіт… привіт, старий… Радий тебе бачити живим і здоровим. — Генерал задріботів ніжками, обминаючи велику кількість стільців, підсвічників на високих підставках.

— Як ся маєш?…

Він стояв навпроти Генерала у рожевому мороці між десятками гнутих підсвічників у людський зріст.

— Та так… У тюрмі кормили добре що ті, що ваші.

— О-о-о… Не говори «ваші»… Ти, той, не ображайся, але ж ми недавно прийшли до влади. Та й час… сам розумієш. Те та се. Коньяк, сиґару?

— Не відмовлюся.

— Сідай.

— Тільки вийшов.

— Та перестань.

— На 'кий хрін я тобі здався.

— Завжди приємно бачити соратників… Завжди… Особливо після всього… того…

Генерал все бігав навколо нього, потирав руки, а він весь час чомусь не випускав з поля зору місце між бровою і чолом. Низьким, трохи випуклим наперед чолом.

— Ти думаєш, що ми мали коли-небудь щось спільне?

— Я дуже радий тебе бачити, — сказав Генерал, витягнув куценькі руки, розвернувся на лівій нозі і пішов до світлого вікна. За шклом падав сніг, і він бачив чорні дахи і як подвір'ям розходжують водії біля смугастих авт.

— Давай вип'ємо, — він подивився на Генерала, що вже примостився на купі паперу.

— Вироки… Все вироки. Якби ти знав, старий, яка це нудна робота займатися усім цим.

— Для чого ти мені це говориш — я не беруся рятувати батьківщину.

— Як знати… Як знати… — очі Генерала вигулькнули десь ізсередини.

В кімнату зайшов Леф.

— Пізнаєш? — Генерал добродушно реготнув, потер руки.

— Налий нам коньяку, — наказав Генерал Лефові.

— Я б краще поцідив чифірю, — мляво, немов з тієї сторони кабінету, почув свій голос.

— Ти вільний.

Леф із потупленими очима, в яких нічого не можна прочитати, подався задом, крутнувся балеруном і тихо, як не було, зник.

— Ти здивований?

— Хто хоч раз влазив у таке лайно, як улаштування держави, не може здивуватися. — Він процідив коньяк крізь зуби, але зробив це так швидко, що по миті пожалкував. Додав: — Тільки шкода, бо цей мітив дуже високо.

— Ще коньяку?…

— Давай.

Надворі заскрипіло, подалося назад, ударило луною по стінах, майнуло, розтяглося прозорою страпатою тінню гайвороння.

— Підемо прогуляємося?

Він знав закінчення таких прогулянок: чіплявся поглядом за червоні важкі штори, але погляд не знаходив нічого певного, обтрушувався попелом, тлів на вікнах, і йому нічого не лишилося — зупинитися на обличчі Генерала й усміхнутися.

— Радий тебе бачити… — Генерал говорив у себе, потім штовхнув люстро, що навпроти, і коли воно прочинилося, перед ним простягнувся коридор, знову одноманітно вставлений підсвічниками у людський зріст.

— Хочеш пройтися цим коридором?

— Ну… А ти як думаєш?

— Ти цікавий чоловік.

— Можливо…

Вони спускалися донизу поміж високих підсвічників і білих дверей. Білі кахлі віддзеркалювали постаті, на стінах чорніли вказівники.

— Майже як у Лаврах.

— Чому майже? — хіхікнув, більше ахнув Генерал, і видно було, що з того він дуже потішений. Діставшись кінця коридору, вони зупинилися біля дверей.

— Одчиняй, — бовкнув Генерал, дивлячись попереду себе.

Вони опинилися в кімнаті, що нічим не відрізнялася від шкільних кабінетів. В кінці, за рядами низьких столів, на тому місці, де повинна знаходитися шкільна дошка, на металевому, з нержавіючої криці гачку висів Леф. Поруч, розкачуючи помпою бензинову лампу для обігрівання автомобілів, присівши на кінчики чоботів, сопів носом один із сьогоднішніх візитерів. По всьому видно, що йому заважає черево.

— Пройдемося.

— Ну спробуємо, — він зловив знайоме відчуття, те, що приходило в тюрмі, коли хололи ноги, і піт градом висипав на спині.

— Мовчить… — Генерал склав руки на череві, нахилив голівку, достоту католицький піп.

— Мовчить.

— Ну нехай. Ми не поспішаємо. Правда? — Генерал усміхнувся, вуса задерлися догори, Леф завив на гачку.

— Що ти про це думаєш?

— Хрін його знає! — він довгим, протяжним поглядом ковзнув по стелі, білій підлозі і зупинився на Генералові. — Мені здається, свинопаси рятують свого пастуха.

— Хм… Хм… Батьківщину, — з притиском сказав Генерал, і його мініатюрне личко ліліпута з давно забутої дитячої книжки загострилося. — Батьківщину, — й уже м'якше: — Це звучить якось алегорично, я би сказав — роман-тич-но. — Генерал протягнув останнє. Здоровань розпалив лампу і витріщився на Генерала — німо, не міняючи пози. Леф протяжно, низьким голосом завив.

— Ти почекай, з тобою ще ніхто нічого не робив, голубчику, — пробубонів здоровань. — Генерале, кликати дітей?

— Так. Можеш, рідненький. Можеш. — Генерал махнув ручками, склав кулачками досередини, закліпав очима, ворушкими, наче краплини ртуті.

Він відкинув кілька років, повернувся до тюрми, і все далі, в пам'яті лишаючи обгорілі стовпи свідомості, відзначаючи, що очі Генерала нічого не говорять, як і тоді, коли знав його, розхристаного, зачумленого, змученого щоденним онанізмом по безкоштовних партійних кльозетах; цей погляд подібний до тисячі людей, подібний до погляду Оксани, вимовляв все і нічого, туго й уперто накочувався на чиюсь безколірну постать, відходив, полишаючи одну тільки відповідь — жити або померти; цей погляд не шукав компромісу, бив, як віддзеркалені люстра на оточуючих, і, знаючи Генерала навіть не близько, не можна вгадати — смерть чи життя.

Він побачив, як діти вервичкою, потилиця в потилицю, з білими бантами, розтріпаним волоссям, з розтуленими губами метушилися біля стільців — знову визирнули очі Генерала, очі Оксани, очі дружини Лефа; лопотіли перед ним дитячі губи, визирали з-за спинок дитячі голівки, а Генерал розповідав йому про те, як Леф похвалявся, що спав колись з однією літньою жінкою — правда, цікава психологія — а потім уподобав її малолітню доньку, і мати застукала цю свинюку, і зараз бачиш… не бачиш? га? недоколиханий претендент на гетьмана… похвалявся за чаркою коньяку… да-а-а, інтелігент зі збоченою психікою, а ви, сволото, всі зі збоченою психікою… ну не ти, старий… а він… претендент на престол; діти сиділи нерухомо, захоплено сопучи носами, здоровань упрівав за бензиновою лампою, бліді, жовто-брудні відсвіти на кахлях, Генерал говорить, не міняючи інтонації — світло мерехтить, як глибокої осені вікна квартир.

— Розпочинай, — вибило його з механічного монотонного плину думок і муркаючого котячого тону Генерала.

Леф заверещав.

— За дітей не хвилюйся. — Генерал доброзичливо усміхнувся, і він побачив легенький оскал, чітку лінію, начебто кілька років тому, коли все розпочиналося. — Війна буде. Як би ти там не хотів, але вона вже розпочалася. І ця дітвора в швидкому плині часу перетворилася на солдатів і повій. Такий закон будь-якого часу. І хто придумав що є час? Його не існує. Це порожня абстракція. Це богохульство. Розумієш? Ти розумний чоловік і повинен це втямити. Зараз думати шкідливо. І чому зараз? В будь-які віки.

У повітрі запахло смалятиною. Леф звився вужем. Голе тіло борсалося в брудно-жовтому світлі.

— Ввімкни вентилятори, балбесе. Не псуй мені і дітям настрою.

Генерал витяг носовичка. Біла хустинка майнула у куцих пальчиках, затулив обличчя. Генерал голосно відшмаркав.

— Мовчить, — крізь вуркотіння і гуркіт вентилятора гарикнув здоровань і помахав клаптиком якоїсь записки. По всьому, на такому папері була написана записка Лефа.

— Тобі цікаво знати, що стояло в кінці? — запитав він Генерала.

— Зовсім ні. Це не спішно. Я ще трохи пограюся. Краще тобі подумати. Я вже подумав. Такі люди на дорозі не валяються, а батьківщині зараз конче потрібні люди, ні, просто необхідні тверезі голови.

Він клацнув губою.

— Я зараз думаю про інше, Генерале, зовсім про інше. Ти, напевне, вбив якусь нісенітницю в голову.

— Горе мені з вами. Горе.

Вони вдвох проводжали струмінь вогню, що облизував Лефа — зіниці витончилися до вістря голки.

— Леф нічого не скаже, Генерале, — сказав він і здивувався, що вже сказав «генерале» вдруге.

— Ти так думаєш?

— Не будь ідіотом, — Леф прив'язаний до сім'ї, і ще — дурний як пень.

— А звідки… — Генерал розчаровувався, зіниці його ширилися, займали волячі білки, і скоро очі по-кролячому зарухалися у просторі — як щось цілком окреме.

— Тут не треба бути великим психологом, щоб не сказати, як твої свинопаси перестаралися…

— Так… Треба кінчати… Забуваємо все-таки, що ми не німці. — Генерал ще раз голосно відшмаркався. — Покличте ката.

— Здорово живеш.

Увійшов кат. Перше, що кинулося у вічі, то це здоровенна голова, розміри якої не міг навіть приховати балахон; він дивився на його похилі плечі, на постать, що чітко окресленою плямою вирізнялася на тлі білих кахлів; згорблена постать пересувала ногами, а дві руки, трохи загнуті наприкінці, билися об коліна. Він подолав натиск нудоти, — зіниці забігали стінами, стелею, в голові загупало: сизі пагорби, маленький порт, повії, матросня; кат присів навпочіпки, і виднілася його потилиця з червоною шкірою, всіяна дрібними прищами.

— Що з тобою? — Генерал дав знак катові.

— Нічого, просто ніяк не можу звикнути до смерті.

— Не чекав такого від тебе, старий.

— Тільки твої свинопаси, в яких ні царя, ні Бога за душею, можуть забути, що таке смерть, — збрехав він, невідривно дивлячись на ката.

— Генерале, — прогудів кат крізь балахон. — Він уже помер.

— Здох, дурню, здох. Померти можу тільки я. Понабираєш потолочі…

Вони прямували довгим коридором з безліччю підсвічників у людський зріст, Генерал дріботів ніжками попереду, і стояки, здавалося, проходили крізь нього; вони зайшли до кабінету, що тоскно плавав у рожевому світлі, Генерал впав у крісло, запхнув сиґару до вузенького рота, клацнув запальничкою і, глибокодумно, простягнувши погляд до портрету жінки, одягненої в голубу сукню, зазначив:

— Не люблю орденів. Не люблю власних портретів.

— Ну, то не з твоєю зовнішністю.

Генерал повів бровою, витримав павзу, кинув начебто ненароком:

— Я наказав відливати дзвони. Церкви пустують. Люди занедбалися і стужилися за Богом.

— Як знаєш…

— Знаю… знаю…

За вікнами безперервно йшов сніг. Сніг падав великий і лапатий, танув на стінах, і здалеку будинки зизили плямами. Коли він повернув голову, то Генерала не було на місці. Зайшов чоловік, який, мабуть, заміняв Лефа.

— Генерал перепрошує, але в нього справи.

— Ну то виведи мене в місто.

— Йдіть за мною.

Чоловік, за яким він ішов, статурою нагадував Лефа.

На виході, коли великі дубові двері сапонули вологу, ад'ютант сказав: «Генерал просив зателефонувати», — і безпристрасне бліде обличчя ад'ютанта розпливлося у посмішці, яка нічого не промовляла.

По небу пливла чорна хмара. Він зупинив таксі, і вже в авті відчув, як його тіло розм'якає, валиться на сидіння слабко й безпомічно.

В центрі міста вони зупинилися, — застрягли у натовпі. Прорвало каналізацію, густа пара снувала засніженою бруківкою, а люди збивалися докупи і голосно обговорювали подію. В натовпі він побачив циганку. Та, підбочившись, спокійно спостерігала за всім, що творилося. — Останнє, про що він сьогодні подумав, як східцями котилася безголова лялька.

6

Він покинув квартиру десь під вечір, коли займався фіолетовий присмерк. Пішов кількома вулицями, що здіймалися і ламалися в перехрестях поворотів, зупинився і подивився догори. Сніг падав з неба важко й густо, глухо рипів під ногами, просвічувався зсередини сонцем, набирав голубого кольору і зникав десь там, у проваллі кварталів. Над головою заскрипіла траверса підйомного крану. Він краєм ока пробіг по жовтій стіні, зловив траверсу, що розхитувалася від вітру, провів її поглядом — туди і назад — перевів очі на дорогу, яку замітало снігом, і посунув між похилених парканів. Встьобаках снігопаду він побачив смугастий кортеж Генерала. Кортеж проїхав так швидко, що він навіть не встиг подумати про небезпеку, лише розсміявся з власного переляку, перебираючи подумки всю розмову від початку і до кінця.

На майдані біля метро він знову зустрів кортеж Генерала. За снігом нічого було розібрати, але він чітко побачив Генерала, Секретаря і Ката. Кат сидів ліворуч від бокового шкла, в червоному балахоні. Запитав себе: чому Кат сидів ліворуч? І вже потім подумав, що колись давно бачив цю велетенську голову.

Він зайшов до кав'ярні, по східцях мокрих і сирих, оглядаючись на власну ріденьку тінь. Він зайшов до кав'ярні, стіни якої нічого не говорили, до кав'ярні, що нічого не нагадувала, не наштовхувала, не будила думок. Його ошпарено крутило. Він тупцювався, калатався думками у вирі людей, обпікав пальці до горнятка з кавою і нарешті сів навпроти великого, із сизим відливом вікна. Біля великого вікна, де приглушено чути клацання рулеток, — і приходив до тями. Сидів навпроти вікна, стискаючи горнятко тонкими, посередині вузлуватими пальцями. Думав про те, що кав'ярню цю не знав, і вже, на жаль, не потрапить сюди, але тут йому до вподоби. До вподоби дивитися, як сновигають люди, як обличчя ховаються за обличчя — розчинитися, убгатися в себе — з-під брів глипати на сизе вікно, де люди відрізняються від цих, що ходять в залі, бо мали звідси вигляд маленьких, чорних комах, яких ось-ось накриє густа попона снігу. Він посьорбував каву маленькими ковтками: за спиною глухо деренчали рулетки, за вікном літали комахами люди, падав сніг, а в ніс бив запах кльозету і блювотини. Потім він чітко, ясно побачив очі Генерала — краплинки чорної смоли, і спіймав себе на тому, що вже думає про нього як про Генерала. Це заспокоїло. Та спокій несподівано урвався. Йому захотілося додому. Неначе кинуло у глибоку до сині яму. Стривожившись, він подався наперед, напинаючи в грудях пружну холоднечу, як то робив у в'язниці.

До зали увійшов патруль — офіцер і двоє солдатів з двоколірними нашивками. Офіцер різав по сторонах сірими очима. По всьому, ще в недалекому минулому цей тип мав властивість помавпувати перед люстром, виміряти кількість сантиметрів від скроні й до підборіддя, доки не з'явився той вираз. До всього звикаєш, — майнуло.

Шинелі на солдатах висіли, як на вагітних, і ще дитячі, схожі на обскубаних горобців, голови хлопчаків з цікавістю нишпорили по приміщенню. Він провів поглядом патруль і в наростаючій тривозі відчув, як тремтять руки. Згадав домівку. Вдома робити нічого, й для чого повертатися додому? Як з туману, виринаючи, провалюючись у пам'ять, він уявив матір, свій будинок. Посміхнувся про себе. Холодно, чітко, як лезом ножа, зрізав кілька років і подумав, скільки там не був. Його повело по колу: він повертався і повертався додому, старався уявити матір, як вона ходить по натопленій кімнаті, вмикає телевізор, шукає там свого сина і більше нічого не помічає; але варто повернути голову, зупинитися на шклі велетенського вікна, а за вікном сліпуче біло лежав сніг, то до нього прийшов спогад, той спогад, який він так холодно, спокійно відкинув: розбиті вікна, притрушені пилюкою ковдри, грудневий протяг ворушить дитячі листівки з видами на море, а надворі лежала зима. Зима чорна, тепла, без снігу. Це було перед самим арештом, і це він пам'ятав, і це сходило на нього неймовірно реальним злом і десь на тому кінці тверділо запеклою ненавистю. Подумавши про те, він пробрався крижаним спокоєм. І він більше нічого не пам'ятав.

Дві молоденькі повії в червоних пальто міряли одна одну поглядами. Обидві гарні, стрункі, породисті, з чорними, по-тваринному пекучими очима; повії курили, не помічали патруля, і крізь цигарковий дим прицінювалися. Він ніколи не любив жінок з темними очима, але траплялися тільки такі, як на зло.

Допив каву і перевальцем подався до виходу. На проході він зіткнувся з патрулем. Офіцер тупо йорзав сірими очима по рожевих фіранках, що обвисали сусідній прохід. Солдати вели повій. Ті огиналися, хихотіли, просили прикурити, один з патрульних жадібно поїдав поглядом їхні округлі сідниці. Зі східців долинув голос, хтось говорив:

— Генерал дозволив публічні будинки. Читали указ? Тепер поменшає цієї нечисті.

Він засунув руку до кишені і намацав клаптик записки.

— Так, таки-так, — відповів інший голос і додав: — Найважче звикати до чогось.

На обличчі офіцера затіпався м'яз, і тільки по тому, як офіцер різко зупинився, можна судити, що він нервує. Офіцер плавно, по-зміїному повернув голову, притримав рукою гладко виголену щоку, наказав облишити повій.

— Беріть цих.

— Пане офіцере!!! Пане офіцере…

— Ходімо, — буденно сказав офіцер, і зовсім по-цивільному попрямував до панцерника з написом «Міліція», тонкий стек поклацував за чоботом.

Він закурив цигарку, за густими хмарами пробивалося сонце, повії червоними плямами маячили проти снігу, щулилися від холоду і не знали, що робити. Він ще раз глянув на повій, на кав'ярню, і коли дивився на будівлю, то вже забув про офіцера, дівок, двох добродіїв, яких запхали до панцерника, і вкотре здивувався, що не був тут зроду. І це також востаннє.

Над містом проревли винищувачі. Зробили останнє коло перед заходом сонця.

Офіцер оглянувся, — він уловив чітку, з вигином, лінію скули, що починалася від великого сірого ока і ховалася у підборідді.

Перетинаючи брудну смуту шосе, що шамкотіла під колесами авта, він почув, як тінню накочується, пливе теплими хвилями, веде місто. Він уже йшов, просто йшов, розм'яклий і слабкий, більше у владі снігу, міста, вулиць, ніж у собі, доки не зупинився — немов проламав у часі тонку перетинку. Тоді зрозумів, що хоче бачити те місце, де росли яблуні, і до нього приходила жінка, яка все говорила про кохання, він не вірив, дурив її, до нестерпного дратувався, стояла тиша. Сніг лежав тонко — від краю і до краю. Біло й тонко, із завислим над ним могутнім диском червоного сонця. Потягнувши, як пес, ніздрями повітря, він угледів невелике обійстя, потім око надибало ще декілька дворів, і вирішив, що потрапив на окраїну. Дороги тут він не знав — пробирало на холод, збиралося на їдкий мороз.

Під парканом, що розліновував темними смутами сонце, підпираючи прогнуті опори, зяяло сірою підбивкою віко труни. Пройшовши трохи далі, він угледів труну; обличчя покійника обдимало вітром, і злипле від морозу волосся мерця з гострим видом ворушилося чорними змійками над чолом. З хати швидко вийшло двоє, прикрили труну, звалили її на плечі і понесли до іншої хати через добрий шмат двору, далі пустирища. Він сидів, невідривно слідкуючи поглядом за двома, як погойдується труна в призахідньому сонці на квадратних плечах, як лускає сніг під черевиками; він ще з хвилину сидів, грівся у затишку двору, де тхнуло перегноєм, а за хвилину звівся й подався слідом за тими, що несли покійника. З сусіднього двору, освітленого наполовину схованим за горизонтом сонцем, так що частину пустирища обшматував віхоть наступаючого зимового вечора, виходили жінки, розкладаючи по лавах — тільки-но виструганих, що пахли сосною — рибу з відрізаними головами.

Він безпомилково віднайшов дорогу, що врізалася в ряди голих тополь; за годину ходи, як червоно заливалося над гостроверхими антенами, і сірий гриб туману опускався на місто.

Над містом лив дощ.

Він проминув кілька зупинок, потому зупинився, нишпорячи по освітлених прожекторами вікнах, мокрій бруківці, а далі, нічого не відшукавши, заскочив у трамвай і, гойдаючись на сидінні, заплющив очі, тупо поглинутий калатанням коліс, згадував шлях до театру. Трамвай проскочив кілька неосвітлених кварталів. Зіскочивши на брудний асфальт, він зразу ж опинився перед округлою чашею театру.

В театральному буфеті із одвислими шторами під мелодії маршів, що надокучливо налазили один на одного з невидимої радіомережі; під монотонне гудіння кондиціонера, що заповнював несподівано запалу тишу, — випив шклянку червоного вина, зажував солоною бринзою, ніжно, майже з ностальгією згадав кав'ярню. За столиком, що навпроти, зсунулася скатертина, на пошкрябаній брунатній поверхні лежала пара цигарок, один стілець перекинувся, другий, зачеплений за край, розвернутий до вікна. Вікно вузьке, стрільчасте, з прочиненою в ніч кватиркою. В прочинену кватирку тугим джутом уривалося повітря, здуваючи парусом фіранку, зяйнувши проваллям двору, що перетинався, наче рубцем, недобудованим недогризком стіни; з невидимої сторони міста стіна тьмаво освітлювалася електричним світлом; швидше освітлення падало десь з другого поверху невидимого будинку, і тому в око впадала тільки нижня частина стіни, рідке латаття снігу, і як сніг лягав на землю, устелену мертвими калюжами.

Від побаченого залягав спокій.

Він підійшов до буфетника, який ліниво, сонно поклав голову на кулак, і слухав чергове повідомлення.

— Що говорять? — запитав і замовив ще одну шклянку вина.

— Та… Знову про поміч нам звідти.

— Зубна паста?

— Щось таке, — сонно відповів на те буфетник, наливаючи у шклянку. Вино здулося білими бульбашками у гранчастому шклі.

— Все місто просмерділося м'ятною зубною пастою.

— При тих і того не було, — кинув буфетник, враз оглядівся: — Аби не танки.

Він повернувся до столика, випив вино, і подумав: не знай вік людей, то можна вирішити, що вони придурюються.

Прикурив, пожбурив сірника. Сірник погас і, описавши в повітрі тонку сіру дугу диму, упав на підлогу. Буфетник зловив сірника безколірним поглядом на лету, відвернув голову і втупився на портрет жінки в синьому, що висів над проходом.

— Генерал має смак? Га?

— Так.

З проходу вигулькнув чоловік у чорному плащі, — він подумав, що бачив десь цього чоловіка. Це перша ознака страху, — вирішив.

— Слухай, — спокійно заговорив через усю залу. — Ти не знаєш, де Жид?

— Ти що?!!! Того?!! — буфетник повертів навколо скроні.

Він поклав недокурену цигарку на блюдце й підійшов до буфетника.

— Я тебе знаю. Ще до Генерала, — швидко заговорив буфетник, подаючись назад. — Твої фотокартки в газетах часто траплялися моєму синові.

— А де він?

— Хто? Α-a, син?

— Так.

— Він служить у Генерала.

— Молодець.

— Так.

Протяг здибив фіранку. Сніг жовтими плямами густо сповзав по стіні.

— Ти пройдися… Пройдися коридором… — прошепотів буфетник і сонно поклав голову на кулак.

Він подався коридором, проскочив у якісь двері, минаючи фантастичних птахів, опудала з дерев'яними мечами, манекенниць, подібних одна до одної; розштовхував нахабних брудних прибиральниць, блідолицих акторок, які про щось шепотілися в напівтемряві, і обличчя з облізлими від поту шматками пудри масками зависали поміж портьєр; відривався від усього того, чвалав під нескінченними гримувальними, де двері відчинялися і зачинялися в унісон. Неймовірно густе повітря, настояне на театральному клею, наполовину зітлілих завіс, тихе бубоніння, шамотіння ротів і протягу ввібрало порожнечу коридору, а потім:

— Леопольде! Друже… — здоровань кинувся в обійми, і він усмалив його під дих і вже здалеку впівоберта побачив, як невідомий тіпається на підлозі. Пірнув у прикарабок — несло прілим, квашеною капустою, нудним смородом кльозету; заскочив у приміщення, залите голубим люмінесцентним світлом, приміщення, здавалося, не мало нічого спільного з театром, а швидше нагадувало військовий шпиталь, де клубки смердючого, з дешевих цигарок диму накручувалися сувоями під стелею. Тут було тихо.

Білі двері в чорній стіні. А далі тиша проскрипіла поворотом клямки, — в амбразурі, що полилася сукровицею тьмяної лампи, з'явилася нерозбірлива постать жінки. Двері зачинилися, та через мить рознялися навстіж, і зараз добре продивлялася жінка у брунатному халаті, з копицею вибіленого волосся, а на обличчі, блідість якого розмазував віхоть електричного світла, маленькою кривавою плямою зяяли нафарбовані губи. Він ступив крок уперед і почув, як у жінки вихопився вигук, швидше схожий на подих дуже втомленої людини, чи то ця людина повторювала щось подібне, як вправу на сон грядущий перед люстром.

— Ти…

Він не відповів. Дивився поперед себе.

— Проходь.

На освітленій смузі він упізнав жінку, яка приходила до нього; спочатку чекав, що його охопить порожня вседозволеність, і з жахом опираючись людській вседозволеності, яка карає на горло, — попхався назад, але впав у заготоване власне провалля, злетів знову, гойднувся відображенням у люстрі, блиснув вилицями, проскочив кілька кроків у минуле, та нічого там не віднайшов, і по колу, виток за витком, зносився, доки не зупинився на собі. Очунявши від духу дешевих парфумів, театральної вбиральні, побачив себе перед розчиненим вікном спиною до розчахнутих дверей, де стояла жінка, яка вела його містом, і він прийшов сюди.

— Присядь.

Він сів на стілець посеред кімнати з гострокутною стелею. Серце билося рівно й спокійно, одстукуючи об ребра такт.

— Завісь вікно, — сказав, закурюючи цигарку.

Вона глянула, і він обпікся об холодний здивований погляд.

— Не хочу бачити, як падає сніг.

Вона розуміюче кивнула головою.

— Каву?

— Так. Можна.

Жінка пройшлася кімнатою, здіймаючи теплі вири повітря, і він невідривно слідкував за її рухами, пальцями, як туго вигинається тіло під брунатними складками халату.

— Я знаю, чого ти прийшов, — тихо, приглушено, спокійно сказала вона, коли вже, поклавши руки на м'які округлі коліна, лаштувала стільця навпроти нього.

— Звідки?

— Тільки одна я знаю, де Жид.

— І Генерал.

Жінка розлила каву по маленьких горнятках.

— Мені циганка наворожила.

— Перестань молоти дурниці, — він проказав ці слова і здивувався, що говорить напрочуд спокійно, так, нібито не про них. А потім його гойднуло теплою хвилею, пронесло перед зором довгі ряди будинків, вікон, парканів, скупало в білому лататті, що обкидало річку; витягувався мокрим тілом, деручись на човен, а на дні лежало чиєсь розпростерте тіло, і він падав на нього: колисався човен, плакучі верби стьобали голу, попечену травневим сонцем спину, далі — на дні човна здригається дівчина, ноги її по щиколотки в багні, і темними зірками на днищі світяться плями крові.

Він повернув голову, впіймав укотре своє відображення в люстрі, і крізь щілину фіранки та віконної рами, в смузі безперестанку падаючого снігу, в монотонному миготінні ліхтарів, — ходив чоловік у чорному; ноги його переламували падаючий сніг, і світло, і все виходило, як у швидко проектованому калейдоскопі: пейзаж навколо лежав мертво, а біля чоловіка ламався на кола, квадрати, прямокутники, цим створюючи дивний ефект; це наштовхувало на дитинство, коли прокидався посеред ночі, з холодним потом, губився поглядом на жовтому абажурі, піднявшись, плутаючись у нічній сорочці, підходив до вікна, але за вікном голо похитувалися від вітру дерева, і, повернувшись до ліжка, він бачив, як з іншої кімнати на нього дивиться чоловік у чорному. Коли говорив матері, то вона брала до себе в ліжко, заспокоювала, а чоловік зникав, аби потім знову з'явитися — в гудінні безкінечної ночі і зими. З того часу, аж доти, коли не почалася перша його війна, коли він навчився відрізняти пасажирські літаки від військових винищувачів.

— Хто то ходить?

— Сам повинен розуміти.

— Я не повинен нічого. Але я дійсно не знаю, хто то ходить.

— …?

Він пив каву, ковтаючи її потроху. Маленька кімната, кілька манекенів, що зараз слугували замість вішалок; опудало птаха, порнографічний малюнок на стіні, гілка резеди, календар з білим пароплавом.

— Мені потрібна адреса Жида.

— І більше нічого?

Яблуні. Яблуні. Яблуні.

— Ні, більше нічого.

— Ти не здивований?

— Я завжди вірив, що ця країна кишить патріотами і стукачами, часом здається, що ми живемо в прямій кишці.

І коли він звалив її на підлогу, механічно, немов не живими пальцями нишпорячи по тілу, то видавалося так, як щось шукав — холодним, видовженим, зараз неповоротким тілом, — доки не зловив її губи своїми, але поцілунок сприснув, як і погляд жінки; протяг шарпонув фіранку, і тільки тоді дійшло — щось сталося — стегна жінки, теплі, домашні — о! звідки б узятися теплу — забігали під ним, і пекуче, до нестерпного бажане обпекло від паху до живота; її подих лущав над вухом, розламувався на десятки крижинок, і жінка хвицалася ногами, аж поки не звалила на підлогу опудало птаха, протяжно, судомно простягнула свій голос під гостроверхі сволоки — опудало птаха накрило їх окидом великих крил, засмерділо нафталіном, клеєм, густим духом поту і сім'я.

Холод наповнював кімнату. Він встав, ще з хвилину шукаючи опори, жінка обтиралася рушником, сидячи на стільці, поставивши голі ноги на опудало.

— А ти ніжний і жорстокий, — сказала.

— Це вже як аксіома.

Вона пожбурила рушник і заговорила. Нічого нового в тих словах не було, йому лишень напирало в груди тепло, коли вона говорила «ось», видовженим, настороженим поглядом, як указівним пальцем перестрибувала з предмету на предмет; потім він тамував вдячність, прів од якоїсь невимовної дитячої радості, що тріщала в грудях, та потім поштовхом, начебто загойдалася кімната, побачив її, маленьку, тендітну, ту, що говорила про кохання, але зовсім іншу, яка приходила до нього, убгавши в долоні вечори, — в останню хвилину благодаті він подивився на неї як на мініатюрне віддзеркалення Генерала.

— Для чого тобі Жид?

— …??!

Вона накинула на шию голубий шарф, витягнула руку і ступила до вікна: крізь фіранку просочувалася вузька смужка світла, жінка ступила крок назад і опинилася за межею, а він подумав, як вона встає зранку, і зранку, коли сходить сонце, й за цією межею — це велетенське місто з утраченою вічністю. Там, за межею, де сходить розум і сонце. Жінка ворушила губами. Вона говорила, погляд теплішав, холоднішав, коротшав — того всього не існувало. Бо місто втратило головне — жити у вічності.

— Глянь у кишені, — провела одними губами.

Коридорами хтось ходив. Він прожогом кинувся до дверей, тримаючи руку в кишені. Від дверей сахнувся чоловік у шкіряному пальто, з віддутим черевом, де голова у темряві скидалася на череп, обтягнутий шкірою. Він упізнав помічника Ката. З усієї сили вдарив здорованя ногою в пах і повернувся до кімнати: глянув на вікно, на жінку, на підняту фіранку, де лежав чорний згусток ночі і вкотре, немов пересвідчувався, — на жінку.

— Глянь у кишеню. Іншу.

Він затиснув спітнілою рукою теплу кульку паперу, безвідривно дивлячись на жінку, обвиту прозорим голубим шарфом. На тлі ночі яскраво світилося її лице.

Не кажучи жодного слова, так і вийшов, не пам'ятаючи ні її обличчя, ні очей, — нічого. В коридорі на підлозі тіпався чоловік у шкіряному пальто.

— Для чого так бити, — проскімлив той услід.

Його обтиснуло, скрутило вузлами коридорів; він душився у власних випарах, чманів од перезбудження. Вийшов до буфету, де офіціянт чи то буфетник спав, поклавши голову на кулак, і несподівано його винесло надвір.

Над містом лив дощ. Дощ здіймався грибом, сіро посипаючи мжичкою. Він зупинив таксі, лялькою впав на сидіння — побігло, закололо голками ліхтарів це безкрає безглузде місто: липло в роті, піт котився по спині, хльостало теплом з кондиціонера, гойдало, перевертало всього — місто невпинно глупо накочувало на шкло голки ліхтарних стовпів, рвалося антенами догори, просочувалося рідними артеріями вулиць, а думку колотило об думку, і все раптово затихло. Тільки лічильник відбивав потрібні цифри.

Він дивився як вода котить водостоком, облизує край стіни. Зі скрипом в суглобах — з таким, начебто перевертається весь світ, зайшов до під'їзду. Важко переставляючи ноги, зажмурюючи очі, щоб не глянути у вікно, піднявся на кілька поверхів, натиснув кнопку електричного дзвінка. Але ніхто не відповів. Протяг ворушив шматочки фарби, пробіг рудий щур, тхнуло кислим. Він натиснув ще раз. За спиною почулося шарудіння, і коли він обернувся, то побачив жидівку, яка чвалала, тягігучи опухлі від старості ноги.

— Де Оксана?

— Оксана… Оксана… — жидівка труснула головою і пішла далі.

Він штовхнув двері ногою. Двері зі скрипом прочинилися. Лампа. Ліхтар у вікні. Сморід гнилого м'яса. Задзвонив телефон.

Він пройшов в іншу кімнату. Оксана висіла між шафою та мініатюрною китайською вбиральнею. Кінчики пальців зачіпали зібганий на підлозі килим. Він визирнув на вулицю з напівпрочиненого вікна. Смугастий кортеж Генерала летів стрілами міста, він проводжав його до резиденції. Перевів погляд на Оксану. Оксана висіла зі знайомим виразом в очах, якого він завжди страхався: голова набік, неймовірна білизна не наштовхувала ні на що, якби не тонка, ще не засохла цівка крові, — від куточка рота, по шиї і до впадини грудей. На підвіконні в тарілі м'ясо. М'ясо засмерділося, і білі черви вовтузилися в жовто-брунатній масі.

Вулиці притрушувало снігом. Тіні тріпотіли від випарів. Над дахами проревли винищувачі. Звуки зламалися в тиші. В проході стара жидівка гойдала головою. Він лишив їй пачку цигарок, кілька зім'ятих купюр. Винищувачі накинули коло і поверталися. Жидівка скрушно кивала головою.

Він вийшов на сніг. Займався ранок. Сліпий сизий ранок. Сніг налипав на черевики. Коли він дістався середини майдану, винищувачі проревли над головою. Потім запала тиша.

З крамниці навпроти вибіг маленький чоловічок, перебіг вулицю, майдан:

— Пане! Пане! Пане, вас кличуть до телефону.

Він мляво повернув голову — чоловік горлав у спину.

— Скажи Генералові, що він свинопас, — і подався снігом, полишивши замерзлу від здивування крихітну постать чоловічка посеред тонко встеленого білістю майдану.

7

— Так уже людина влаштована: в темряві бачить ворогів, хоча це може бути не те й не інше, — а при світлі дня то щире братання, яке мені нагадує скоріш велику братську могилу. — Жид поставив перед собою дюралевий кухоль, пригнувся, віддихнув од надмірної ваги, поклав книжку, і тільки тоді він побачив його обличчя — округле, немов голова голландського сиру, товсті, як у дитини, губи. Кімната нависала над головою низькою стелею, і позаду на протилежній стіні вирували тіні від каганця і спини хазяїна.

Йому було важко розшукати Жида серед кварталів приплюснутих будиночків, складених, зібганих, немов шматки водонепроникного паперу, де земля, сніг всіяні недогризками яблук, брудної вати, використаними сертифікатами інтимного вжитку; де сніг ряснів жовтими плямами тваринячого посліду, і де свині та гуси залюбки прогулювалися разом з людьми.

Головне, він ішов до нього, заздалегідь вималювавши в уяві його зовнішність, і був дуже здивований, коли побачив протилежне:

— Ти зовсім інший. Напевне, все населення зараз стає подібним до тебе, увірувавши, що Генерал дійсно семітофоб.

Жид щиро, по-дитячому усміхнувся, витяг пляшку горілки.

— Сідай, — мовив. — Ми ще до цієї зустрічі, здається, чули один про одного, але, як бачиш — зустрілися вперше.

— Ти знаєш, я б не хотів з тобою зустрічатися хоч ще раз і коли-небудь.

Жид розлив горілку по шклянках. Потупив голову, трохи усміхаючись про себе.

— Знаєш, — одмовив, — я теж маю дуже мало охоти зустрічатися що з вашими, що з їхніми. Щодо Генерала — коли це лайно було тільки простою бездарою, я допомагав йому. А ще до цього і вашим. Але били мене однаково.

— Тож і платили здорово. Га? Жиде?

Жид махнув рукою.

— Знаєш, яка біда у нас з тобою? Точніше, що найстрашніше?

— …!!? Як для мене, то носити таку кличку.

Жид не зважав на нього, начебто того не існувало, а говорив до портрету на стіні, де стояла на повен зріст оголена жінка.

— …це те, що ми забуваємо, які ми були вчора.

— Так просто.

— А для чого філософія? Філософія звела на престол не одного тирана.

— Тож відповідно зростає число дурнів, подібних до мене?

Павутина у кутку, над піччю, заколисалася. Жид провів рукою, на чолі відбилася тінь — обскубана, як пір'їна.

— Знаєш, напевне, це з віку в вік Бог відбирає нашу мудрість, але скажи: для чого, для чого полишає нам цю землю?

— Щоб померти на ній.

— От і вся мудрість. Як на мене, то краще померти триклятим жидом, аніж бути справжнім патріотом і загинути в ім'я того, чия назва — ніщо. — Жид одним духом випив горілку, потягнувся, лукаво підморгнув: — Танки — це сонячне алеґро всіх диктаторів. Іншого порятунку людство не придумало.

— Жиде, я ніколи не був заслиненим патріотом.

— Знаю, що ти відрізняєшся від тих, хто бачить, як вивісили листівку про розстріл близького товариша, і думає, що також можна дивитися, як сходить сонце, йде дощ; спокійно спати з дружиною, злягатися з коханкою і вірити, що смерть не торкнеться його. — Жид підсунув йому шклянку. — А щодо патріотизму — занадто ти усім тим переймаєшся, щоб тобі повірити. І хитрувати не можеш.

Кімната глухо герметизувала від світу.

— Здорово, що в тебе немає вікон.

— Боїшся снігу?

— Ні, боюся дивитися, як минає час.

— …І знову все розпочинати спочатку… — Жид подав в'язанку ключів. — Мої підростають. Сам розумієш.

— А для чого все це, Жиде?

Вогонь тріснув у каміні.

— Глянь, — Жид провів рукою над дровами. — Бачиш оте гілля — йому б горіти, а воно погасло; йому б розпочати, але з того вже не вийде вогнища. Кожному свій час. Чиясь воля і дрова загоряться.

Зараз Жид виглядав маленьким, трохи сколошканим, повні руки нерухомо, іграшково лежали посеред столу. І коли він встав, наполовину прочинив двері, то Жид потягнув спокійно, сумно, впевнено:

— Перехрестився б… ідіот.

Він повернув голову — картина, камін, вузька смужка снігу, стілець:

— Слухай, Жиде, коли тебе будуть вішати, то крикни: «Смерть Генералові!», тільки на івриті.

Він подався від будинку, що чорно стримів іклом над приплюснутими дахами; від стіни, заліпленої снігом, облущеної, з рештками помиїв біля підніжжя. Обернувся — наростав вітер. Нагорі по вікнах сліпо займалося світло. Небо наповнилося кольором чорнила.

Збиралося на сніг, пробирало зі сходу колючим вітром; сонце поволі скочувалося за вежі, і коли воно переплелося щупальцями антен, він повернув голову, глянув на верхівки, на вежі, на будинок, що зараз білів просто чорних пагорбів, і подумав, що стіна світла подібна смерті; і якщо він сюди потрапить удруге, то прийме тільки подих старості, бо іншого разу все приходить не так, як того чи наступного. Він тоді ясно відчує старість, а не смерть — немов зачув позаду власні кроки. Все зрозуміло, як на нього. Так зрозуміло, що нудніше не міг придумати і сказати сам Жид; те, про що говорив Жид, скидається більше на розмову двох сліпих, які торочать один одному ту ж саму версію створення життя — чого обидва, на великий жаль, не бачать. Цю історію, без початку і кінця, точніше — в історії дуже сумний кінець. Й історія завжди схожа на казку, що її розповідає переляканий божевільний.

Його винесло на дорогу, що здавна називають великими. Дорога обіймала петлею обрій, куди поналипали мініатюрні квадратики будиночків, розкручувалася пружиною, пропускала крізь себе латки пустирищ і смітників, і злету прямовисно впиналась у провалля зимового саду. За кількістю днів, де губилося вчора і сьогодні, за швидкоплинними, вже далекими подіями, за вічністю безкінечних годин після ув'язнення — його грудну мембрану здавило, й різкий, нестерпний біль шугонув у голову. Він впізнавав і не впізнавав місця, де пологими схилами росли яблуні, що стрімко розросталися по дворах; де злітали голуби, а зараз — порожнеча стриміла обвугленими пеньками; й від того, що сад лежав мертвий, то зорові відкрилося те, чого він не бачив тоді: як небо віддається владі простору й землі.

У дворі натужно вила перекошена хвіртка, а сонце з'являлося то в одному, то в іншому вікні розваленої хати, і його червоний диск завис у розколеному надвоє люстрі. Він присів, обтер краплі холодного поту з чола, випнувши підборіддя й нижню губу, зіжмакав пачку цигарок — за чорними пеньками довжилися тіні, а день обтікав потрісканим волячим оком.

— Убивши Юду, не зробиш з нього праведника, а людство щасливим.

Він повернув голову: в розколотому люстрі видно шматок репродукції, де велетенські хвилі, а над хвилями летять птахи. Решту картини затуляла стіна. Потім перед ним вигулькнула головата постать Ката.

— Що, збиратися?

— Сам повинен розуміти.

Вони побачили репродукцію: як летять над морем невидимі птахи, трохи далі скелі, а над скелею в'ють гнізда чайки.

Сонце затуляв сніг. Сніг падав косяком. Одна половина міста обливалася жовто-червоною загравою.

Його пробрала цікавість ще раз глянути на ліногравюру.

— Чорт, всі ми хворі на пам'ять, — мовив до себе.

Кат зняв балахон. Перед ним стояв батько.

— М-да, — спокійно сказав. — Знявши те ганчір'я, ти не добавив собі пристойності.

— …?

— Виглядаєш також нікчемно, — а потім кинув: — Ну що, старий, ходімо в хату?

Кат кинув помічникові, щоб той лишався надворі. У розбитому вікні — Слухай, старий, що тут трапилося?

— Хм, а ти тут жив? — Кат здивовано розвів руками.

— Ну… А-а…

Вони прийшли в дім. В кімнаті лежав тонко притрушений попелом сніг, смерділо собачим лайном, а за вікнами сунула ніч. Ніч з червоними спалахами й криками орланів.

— Ти так ходиш, начебто за плечима маєш могутнього покровителя, — Кат відшмаркнув і поклав балахон на коліна.

— Зі мною Бог і Батьківщина.

Кат відшмаркав ще раз.

— Мистецтво вільно дихати, як і талант, дається не кожному. Тим паче за це треба чимось платити.

Скрипнули двері, надворі рипів чоботами помічник, червоно заливало кімнату, і десь протяжно скавулів собака.

— Синку, — сказав Кат, — заглянь мені у вічі — снігом там мете, далеким свіжим снігом. Я пройшов увесь світ і нічого нового не побачив, нічого нового не відкрив, бо немає нічого нового. Я підбирав недокурки, ховався по нужниках, обнишпорив усі смітники людських думок і спочивав на їхніх відкритих свободах, як на недогризках — доки не повернувся обличчям до Бога і сказав: для чого Ти приходиш інколи на землю? Для того, щоб на Тебе потім чекати? Чи, може, Ти приходиш, щоб поновлювати війни, змінювати хід зірок, але полишати нашу кров густою і смердючою од гріхів, якщо в ім'я Тебе твориться все це: чого Ти не караєш? Там мені у тому світі не жити — людина живе тільки тут, на землі. Тому ми й говоримо, що смерть не страшна, бо боїмося її… Для чого тоді оці натовпи, де немає людей, і заодно люди, де любов до тварин переростає в зоофілію; для чого Твоя поява ознаменована новим кривавим побоїщем? Щоб я, якому Ти дав розум, відчув ще більший холод і порожнечу… Для чого Ти вняв мою гординю… І тоді я заглянув у себе, зрозумів, що там нічого немає, окрім того, що я в когось украв, а хтось украв у мене і пішов із самовпевненою пихою… — Кат говорив тихо, ламав переконливо слова. — І тоді, востаннє, я сказав: і, може, Господи, то Ти тільки тінь, а я вічність у Твоїй подобі?

За стінами спліталася голими галузками ніч, край сонця розтікався горизонтом, червоний сніг сипався, важко утовщуючись на землі.

— Можеш не продовжувати, — сказав він Катові. — Надто безглуздо виглядає: всім нам хочеться бути не такими, як учора, але варто озирнутися назад — сьогодні змінилося на вчора, й не більше. Катами не стають за покликанням — ти маєш рацію, але не забувай, ти не спекаєшся мене й після смерті, а от цього я не можу тобі пробачити, бо таких як я — мільйони.

Сонце до половини зсунулося за горизонт. Тінь великої голови Ката пробігла стінами і згасла на ліногравюрі.

— Ти вб'єш Генерала, — враз сказав Кат. — Ти дикий і нестямний. Але перш ніж зробити це, дай відповідь: ми вже стояли колись перед брамою, зачиненою брамою вічного щастя, і млосно, голодними очима дивилися на кисільні берега, але прийшов Генерал — неосвічений, дурний, як та країна, в якій ми живемо… Тож подумай, його цинізм — то тільки відповідь. Тільки так. Інакше не можна. Вбиваючи Генерала, нічого не поміняєш. — Ти тому його і не можеш терпіти, бо Генерал вийшов з вашого середовища, він ваш, але не мій.

— Не бува такого. Людей можна зрівняти тільки повідрубувавши усім голови. — Гайвороння, глухо гепаючи крильми, пролетіло над садом — він чув, як вони сідають на пеньки і як торохкотять дзьобами.

— Це шанс нам усім… Пішли з нами…

Він випнув губу. Кат увімкнув ліхтар.

— Я не граю у військові перевороти.

— Тоді мені, як не жаль, доведеться тебе…

— Ми й так воюємо вже стільки років — батько проти сина, син проти батька. Нічого особливого, роби те, що маєш робити. Це реальність. І кожен повинен вирішувати за себе, от я і вирішую за себе: вбити чи не вбити цю падлюку. Зрозумів, старий, за себе. Це вже моє особисте.

Кат присвітив ліхтарем, подав аркуш паперу.

— Читай. Читай і думай.

На аркуші, зігнутому учетверо, він не відшукав прізвища Жида, тільки на жовтому цупкому, загнутому по краях папері зазначалося, що сьогодні о шостій годині ранку страчена за зраду Батьківщини така то акторка, такого то театру.

— Я її вішав, — кинув Кат.

— Ти за все заплатиш, сволото, — спокійно сказав він, але потім затнувся, пхнув Ката ногою в груди і вискочив на чистий сніг.

Здоровенна, незграбна тінь помічника затулила рідке світло ліхтарика. Він краєм ока побачив, що Кат уже лаштує зашморг. Легко, кішкою відскочив убік, ударив лівою рукою помічника в сонне сплетіння, і коли той перегнувся, то ухопив шматок іржавого скіска й опустив тому на шию, відчуваючи, як метал входить, гнеться об тугі м'язи. Голова наостанок сапнула повітря, покотилася схилом, ударилася в стіну, крутнулася на землі, блиснула вухами і зупинилася.

— Гей, тату! — крикнув захриплим голосом, начебто тільки вискочив із зашморгу. — Завтра буде завтра, а на сьогодні кожен ідіот у цій країні вартий тисячі шибениць! — І побіг низом, схилом, пеньками яблунь і в мент щез, там, де зайшло сонце.

— Придурок твій синок.

— Не знаю, але тобі доведеться дійсно кінчати цю гру.

— Ти думаєш?

— Знаю.

— Понабираєш йолопів, — Генерал задріботів снігом, поправив поли сурової шинелі, зафутболив голову помічника Ката. — Ти гадаєш, ми його вже.

— Так, Жид повісився, і все поніс туди… Як це нудно.

— Нікчеми, — Генерал видихнув. — Нікчеми, коли потрапляють у тінь великих, втрачають власну тінь або ведуть гру на рівні. — Генерал, не відриваючи погляду, не зморгнувши, дивився на місто з висоти пагорба — а місто займалося вогнями.

— Отож і я граю, на рівні. — Помовчав, додав: — Зі своєї сторони.

— Кожен вартий себе, — одмовив Кат. — Кожен по-своєму рятує батьківщину і переробляє світ. Певно, ото і є істина на сьогодні.

Орлани зліталися на світло ліхтарика. Теплом протяг вітер. Вітер ніс із півдня відлигу. Луною сходилися крики птахів. Викочувався рожевий іграшковий місяць. Будинки гойдалися у мареві. Місто гуло звуками.

— Скоро весна, — сказав Генерал. — Чорт, а на відлигу болить голова.

— Час іде, Генерале. Але жоден тиран не зупинив його.

— Спробуємо.

Винищувачі з'явилися на повному місяці дрібними цятками, зробили крутий віраж, зникли в темряві. Над містом розламався гуркіт.

— Почекаємо. Ще час терпить, — тінь Генерала тремтливо билася на розваленій стіні.

— Ну що ж — ти сонце, а я лише тінь від тебе.

Сніг падав стіною, закривав місяць, тамував звуки в білій гущі. Потім десь далеко завив собака. Вітер кидав ошмаття брудно-червоної хуги, і тільки в чорні прошарки ночі Генерал бачив, як пес натужно задирає писок догори; перевів погляд, глянув на відрубану голову з роздряпаним ротом, далі на Ката, й удар наростаючого бурану покрив його хурделицею.

8

Серце рівно й спокійно відбивало ритм, над головою свистіло, розламувалося, крилося скреготінням, ударами залізобетонних плит об металеві сволоки, нагніталося згори смердючим духом нагрітого кабелю і креозоту; часом здавалося, що він схоплює ніздрями свіжі запахи вітру, але то була ілюзія, — окрім власних випарів, щурячого шарудіння, нічого до слуху не доносилося; очунявши в темряві, він здивовано глипав очима, брав до рук книжку, перегортав вологі сторінки, мацав товсту, грубу палітурку, а місто котилося в провалля — за темінню не було видно власної руки. Потім сідав на ліжко, до противного, до знайомого рипіли пружини, — звішував ноги, бовтаючи ними зовсім по-дитячому, протирав очі, немов зараз усе провидниться, і вже тоді запалював куций огарок свічки. Вогонь поволі, ледачо виривав з поночі пачку цигарок, кухоль із чифіром, розламаний надвоє шматок черствого хліба; клав руку із напнутими голубими жилами на палітурку книжки і перегортав сторінки: папір хляпав, шурхотів, жовто відсвічувався проти ненадійного вогника свічки. Тоді, ні з того ні з сього, згадував пальці діда: порепані, шкарубкі і цупкі, як дріт.

Свічка горіла, розлякувала щурів.

А потім він гасив її, вирушав у дорогу, освітлюючи тунель недобудованого метро кишеньковим ліхтариком; десь посеред шляху, надокучливо — хвилина в хвилину — йому хотілося підняти голову і подивитися на сонце; він злився, що з того нічого не вийде, і темрява, як неминучість, гнала вперед. Дорогою він ні про що не думав, лишень тонкою голкою колов жаль, що пройшло стільки намарне часу, і за ці дні можна було прочитати книжку — стару, добру, про яку він ще мріяв у дитинстві; але далі, прямуючи донизу, переконував себе, що в цій норі, яка лежала глибше, ніж метро, де несло зітлілим протягом, окисом металів, де загубився лік дням, де не видно жодного просвітку пошукам, ця книжка, що врятувалася від цензорів, агентів, арештів, дивом пропущена усіма чиновницькими колегіями, навіть щасливо поминула кілька диктаторських переворотів — потребує чогось більшого; і тому, як перевірену часом і подіями річ, він поважно, щодня клав перед собою і згодом зрозумів, що ставиться до неї як до живої істоти.

Вже котрий день він спускався все глибше, обнюхував тунель разом зі щурами, надсадно кашляв у мороці, натрапляв на десятки прочинених дверей, проходів, які нікуди не приводили або ще гірше — повертали туди, звідки прийшов; кожного разу, що розпочинався гуркотом метро над головою рівно о восьмій ранку, день провалювався у порожнечу даремних пошуків; він повертався до ліжка, що стояло в крихітній кімнатці, гортав книжку, жалкував за непрочитаними сторінками. І це вже назавжди.

Вищали, билися, тупотіли щурі. Його спочатку нудило від солодкуватого, схожого на пташиний писк вищання — і коли вони з'являлися, цокаючи мініатюрними лапками біля комірчини, то він знав: нагорі щось трапилося; на деякий час, вперше за його перебування в підземеллі, вони зникли, і запала неймовірна тиша, то ця подія справила на нього неприємне, навіть моторошне враження. Тоді він довго не спав — лежав, заклавши руки за потилицю, й ожив тільки тоді, коли з'явилися щурі: сопіли писками, зчиняли безлад і гармидер. Цілий тиждень він витратив на те, щоб прослідкувати дорогу, але хитрі тварюки привели до шурфу, залитого водою. Він шубовснув у крижану воду і прохворів три дні, а щурі колами ходили навколо комірчини.

За цей час, що він хворів, за багато днів, до нього несподівано прийшло сновидіння. Загалом, він сприйняв його за видиво, бо знаходився десь між маревом і сном. І потім, скільки не старався, але не міг згадати; це давило його, немов якась непоправна біда або нерозв'язане питання; вже упівдороги, полишивши надію, його освітило чимось — упав пучок світла. Він підняв голову, але темінь стояла довкола, хилило на сон, і, покинувши все напризволяще, обіпершись об холодний бетон, вирішив заснути. Його розбудили тонкі та кістляві пальці, пробуркали, повели до вікна; віконна рама падала хрестом між перенісся, а до замусоленої шибки прикипала дрібненька кулька сонця; далі кулька похилилася ліворуч, покотилася небосхилом, з шипінням кудись відійшла — простягався білий день — і враз сонце загорілося в зеніті яскравою зорею.

Він прокинувся, встав, і пішов, обплутаний сновидінням, поніс тіло вглиб тунелю — вслід світилися очі щурів.

Наприкінці шурфу, в одному з десяти відгалужень, натрапив на отвір, завалений шматочками кришеного мармуру та захаращений металевими сваями. Він здивувався, бо стільки днів не помічав отвору.

«То піднялося високе сонце мого дитинства», — подумав.

З цього дня — година в годину — він вигрібав мармурову крихту; в суцільному, непроникному мороці, під повискування щурів, втомлений, з розбитим тілом, падав біля заваленого отвору і дрімав; батареї в ліхтарику вигоріли, і він вмикав його тільки при великій потребі. Десь під кінець тижня він спробував вивернути металеві сволоки, але вони, подібно каркасові, міцно вросли в краї ями, тож довелося шукати щілину, в яку міг пролізти чоловік. Спав він мало, нетривким, чутливим, сторожким сном. Щурі нахабніли: залазили на обличчя, нишпорили по кишенях, потім їх стало з'являтися все більше і більше. Ходили виром. Засвічуючи ліхтарик, він бачив, як сірі, руді спини ворушаться, шарудять, а часто, задрімавши, він майже на нюх чув, як якесь неприємне, колюче тепло йшло від того місця, де вони вовтузилися; в один із днів тварюки вкрали рештки їжі, ледь удалося відібрати сірники та віднайти пошматовану пачку цигарок. Він знав, що треба берегти сили, і не дозволив собі дратуватися, падав на коліна, видовбував мармурову крихту — часу було обмаль. Ні харчів, ні сили, ні тієї твердої впевненості у нього вже не було; він переконував себе, що краще залишиться лежати тут, біля отвору, з обгризеним обличчям, ніж повернеться назад. Хоча здоровий глузд говорив йому, що в нього не стане сили навіть повернутися, просто впаде серед дороги, а це, дійсно таки єдиний шанс, а може, не шанс, а лише тоненька, сліпа, немічна надія. Отже, подумавши, він виміряв собі до кінця роботи три дні, для смерті — шість. Це надало снаги, й він розмірено, холодно, спокійно довбав мармур кайлом.

Зійшло три дні. Мармурова крихта закінчилася, і кайло натрапило на спресовану землю. Вирішив: отже, якщо це порода, то він слюнько і піддався якійсь омані, обдурив, власне, сам себе; та після кількох ударів кайла земля порушилася, але від того нічого не змінилося. Ширина пласту невідома, і до того ж земля промерзла. Довелося стягувати старі риштування, двері, сволоки і розпалювати вогнище — чадіти і чекати, коли вогонь розтопить землю.

Кисню не вистачало; вогонь спалював рештки; вже через добу він зрозумів, що сили не стане протягти до завтра: щурі вороже вовтузилися, зчиняли між собою ігрища, які переростали у бійки, і він одганяв їх тліючими головешками. Значить, надворі весна, — вирішив. Так сходила година за годиною; як би не хотів, а провадити довгий, непотрібний лік часу видавалося даремним — коли нема про що думати, ані згадувати; помірно тікав наручний годинник; щурі затихли, ікрізь рештки вогнища, чадіючи, він бачив кайло. Він спробував узяти до рук інструмента, але облишив і присів; глянув на мертво дотліваючий жар, став вичищати з-під нігтів багнюку, спокійно думав, що таки напочатку зробить, якщо доведеться вибратися звідси. Щурі голосно дріботіли ніжками, бридко шаруділи тілами; верещали їхні самиці, вогнище мляво колисалося, потім засапало, щурі дико, протяжно завищали, кинулися врізнобіч — лавою пішла земля, глей, пісок із дріб'язком, камінці; металеві сволоки вивернулися, і туге повітря обдало голову та груди. Він подивився услід тваринам, що тупотіли у косяку проміння; найстаріший облізлий щур зупинився, і вони кілька хвилин дивилися один на одного.

— Ну, живіть собі.

Поглядові відкрилася рілля із налиплими латками брудного снігу: голі кручі, урвище, а над урвищем стриміла сосна. Сосна зачіпала покрученим гіллям небо, що просто падало, а при кінці хилилося, і сніг та небо розмежовувалися тонкою смужкою очерету. Дорога звивалася червоною, почавленою гадюкою, розкидавши поузбіч кавалки рудої землі: сонце раз по разу виглядало із-за безколірних, розтягнутих небоскидом хмар, і ледь торкалося поверхні вигладжених вітром нагромаджень валунів. Дорогою сунув перевальцем кортеж Генерала. Він встиг подумати про шлях, який пройшов, але не думав про місто, котре маячіло вдалині, і втямив, немов хтось інший підказав йому: ще не час — але так, нібито втішаючись, підніс механічно автомат до плеча, та по хвилі зі скреготом зубів опустив дуло. Він провів кортеж поглядом аж до високої огорожі, де видно було будівлю у формі перевернутої тарілки. Сів на камінь, підняв догори обличчя: небо протікало по самих зіницях, сонце теплою кулею котилося — стрімко й швидко, а він сидів, думав, що це нарешті кінець усьому. Легко дихнув, не обертаючи голови, нараз потягнув порожнечу з того боку, де місто. Подивився на сонце. Сонце засліпило очі; він потягував ніздрями повітря, і коли зір зіткнувся із тінню пролітаючого птаха — знову пішов сніг. Сніг падав густо, тихо, засипав дорогу, вітер тріщав покрученою сосною, а біла безмеж видавила сльозу на лівому оці. Він пожалів, що не взяв книжку, — ото вона лежить на голих, пробитих джаргою пружинах, щурі сліпо світять очима і скачуть жовтими аркушами, а над усім — розлогим ревищем навалюється місто.

По обіді він спустився в Галерею, що з'єднувалася із заміським палацом Генерала. Йшов тихою, кошачою ходою по товстому шару пилюки, межи розірваних артерій дротів та кабелів; далі, прочинивши двері, опинився в довгих коридорах, де підлога встелена килимами, вікна затулені рожевими портьєрами, де тхнуло дорогими жіночими парфумами, тютюном, і витав подразливий дух солодкої кави. Він ішов, стискаючи кулака, радів легкості автомата за спиною — був тоненьким і хупавим, крихітним під високими стелями, затиснутий стінами, високими підсвічниками. За півгодини ходи він усього раз заглянув у вікно і бачив тільки місто: з арками, мостами, без людей; над дахами чорними капелюхами зависав сніг. А далі з-під ніг вистрибували східці сліпучо-білого кольору; вперше він не наштовхнувся на двері — жодного проходу; й так доти, доки не винесло на самий дах. Протягувались хмари, шкабарчало сонце, місто відповзло далі — лежало сірою, невиразною плямою.

Люди лежали впереміш, покотом: чоловіки і жінки, чоловіки з чоловіками, жінки з жінками; стриміли лісом голі ноги, руки, перса; іноді хтось крізь сон з перегнутим судомою ротом підіймався, і тоді купа голих тіл ворушилася, викочувалася хвилею, вуркотіла — втихало, тільки здригалися уві сні заюшені груди, обличчя, вислизали уривки фраз, нерозбірливе місиво вигуків; бряжчали підхоплені протягом дорожні бляшанки, дзвенів кришталь, масно блищали розлиті калюжі вина. В повітрі — сморід поту, невипраної білизни, блювотини, видихлих парфумів і сім'я. Сонце тремтіло і стояло на рівні даху; над дахом напнута тонка маскувальна сітка; Генерал лежав-напівлежав у кріслі, розпухлий та змарнілий, тримаючи за пальці дівчину, і спав; дівчини він не розгледів, тільки яскраву сукню синього кольору і чорні панчохи; неподалік розлігся Кат, по-котячому поклав голову на лікоть, у напівдрімоті перегортав ілюстрований журнал. Кат підвів голову, оскалився, пожбурив журнал, потрапив ним у Генерала, але той відсунув, підтиснув ніжки і, прочаламкавши губами, заснув сном дитини.

— Поговоримо, — сказав Кат, — тінь, кинута вітром, затулила обличчя.

— Помолися.

— Тьху, занадто дешево.

— Цим повинно було скінчитися. Все наперед окреслене.

— …???!

Він тільки зараз помітив, що хилиться на вечір: велике червоне сонце тиснуло тоненьку рисочку горизонту. Вони чорніли постатями, стояли й проводжали один одного. Вони і сонце.

Він зняв легко і безпомічно з плеча автомат, і коли вогонь вирвався з дула, то навіть здивувався; у Ката забігала легка, пронизлива, безбарвна посмішка, схожа на здивування, посміх людини, яку позбавляють чого завгодно, але не життя. І тільки він почув сухий тріск автомата — Кат зламався навпіл, упав на коліна, потім на руки, проповз кілька метрів, залишаючи кривавий слід, харкнув, відкинувся набік і покотився донизу без крику; полетів чорним згустком у червоне провалля вечора. Генерал перевернувся.

Він сів навпроти, закурив цигарку, краєм ока ловив отвір вхідного люка. Один раз, коли з-за горизонту виглядав край сонця, його перелякало лопотіння крил птаха. Стихло. Тільки похропував Генерал та стогнала повія. Повія прокинулася і попросила пити. Над містом зайнялися ліхтарі. Дівчина була надто молодою, стояла у легенькій суконці, що розвівалася вітром. Вона ще раз попросила пити; він нагнувся, подав пляшку і дивився, як вона п'є. Він дивився, як тремтять від спраги її губи, і думав, що то остання його жінка, котру він бачить.

— Ти хто? — запитала, присідаючи на розбірного стільчика. Він знизив плечима.

— Ти не з охорони?

— Тільки не верещи…

— Угу, я тебе бачила… Навіть колись читала твої вірші. Здорово. Це тебе боїться цей кнуряка…

— Ходім, — сказав він, беручи її за руку. Вона подала; його тонкі пальці охопили зап'ястя; зійшов місяць, вихопивши її риси — половину обличчя, нафарбовані вії; вітер ударив по округлих щоках розтріпаними кучерями.

— А цей?

— Я не воюю з пияками.

— Тож облишмо… Облиш Генерала… ти ж бачиш, і без того все програне. Днями увійдуть союзники.

— І знову барикади.

— Не смійся… Надто слизняво вийде. І дешево.

— Так, втомлені й голодні люди або воюють між собою під ковдрами, або завалюють увесь світ.

Коли вони йшли, грузнучи по коліна в червону глину, а потому вийшли на безмежні дюни, де з вітром гуляв вечір і мороз, — на місто насунулися три розпанахані тіні винищувачів. Гуркіт двигунів до них не долинув.

І стали снитися сни: сни бігли різнокольоровими смугами, ламалися, й після того дива, що впало на нього нежданно, легко дихав, обпікав памороззю легені, підходив до вікна, а за вікном — сині дюни, сині вечори, сходив кривавий місяць, а землею, низом, тихо, рівно йшла мряка, повивався виямками туман, і він згадував жінку, ту, яку полишив у кімнаті, де прилип до облупленої стіни стіл, гойдалася люстра, підлога рипіла під ліжком, а він до сп'яніння цілував жінку в губи, заглядав у вічі. А жінка з очима лані, читала його вірші, він слухав ті вірші, немов вони лунали з кінця землі; всесвіт перевертався під ногами, падав на голову. Виходячи, карбував у пам'яті, як вона спить на ньому, покриваючи власне тіло крилами ковдри, — зсунуті простирадла білими птахами на підлозі. Тільки сірий, промоклий день із квітневою мрякою гнав його до горизонту, й він годинами тупо йшов на брунатну риску сходу; підбирав дрова, пам'ятав, як протяг тягає кімнатою вижовклі аркуші паперу. Клацає кватирка, а жінка з очима лані вовтузиться вві сні, кличе крізь дрімоту. Він збирав дрова, напевне знаючи, що все те пройде, розтане. Ламав наростаючий спротив душі. А потім приходив ясний день; він чекав на сірий ранок, чекав із гіркотою неминучості, а як приходив, то розпалював вогнище і дивився на язики полум'я, що шматують низьке небо; закипає дощ у вогні. Кімнатою тихо плавала тінь жінки, пурхали аркуші паперу, горіла люстра, і жінка нічого не говорила, лишень цілувала в скроню, волокла в ліжко, а він душив у собі нудоту до тріску кісток у тілі. Ця бридота відштовхувала його, збуджувала жінку — вона кричала, стогнала, по-дитячому схлипувала, доки він не падав з нею — зрізувалося гострим лезом непоправного, а потім ловив ніздрями дух смаженого м'яса; з програвача липко хлюпався до стелі Вівальді — зникав за вікном, заштореним білою фіранкою, котра падала навскіс, і над дюнами линуло белькотіння. Ранком, випнувши підборіддя, він слухав нуртування дощу у хмарах, чвалав на горизонт, збирав дровиняччя, розпалював вогнище десь на вершку дюн; складав руки на колінах. Присівши навпочіпки, здіймав голову. Сунули хмари. Хмари чіпляли зіниці, й тоді він розумів, утямлював, чого ото так: він не хоче весни; а потім тлумило: кімната, кімната з білими фіранками, яскравий день, дихання жінки над вухом у скроню, на груди; скреготнувши зубами, йшов, спинаючись на дюни — почергово, до тріску в суглобах, крешучи маківкою приплюснуте сіре небо; мандрував з тим виразом безкінечності кінця, аж поки несподівано, схлипом радощів, не вимальовувався білий будинок, пробитий вітрами, затінений розлогими, колючими кронами висохлих шовковиць. Напивався води з крану; а вікнами, більмуватими шибками, що крали тінь жінки з очима лані, — день напинався сизою фарбою весни:

— Квітень.

Дюнами харапудився вітер.

Він сидів за столом, спершись ліктями на дубові дошки, ловив за спиною дитячі стогони жінки — простір, низька долоня хмар, голубий пісок. І тільки з часом розумів, що нема, чого нема, — не вистачає сонця. Сукроватив дощ. Дрібний, смутами дощ. Потім пропеклося сонце. Округле, затягнуте більмом квітня сонце. Око сонця. Він підіймався, зашторював вікна, зирив у темряві, як мерехтить оксамитом лице жінки, горять вугіллям очі; відгукував, щоб вона не запалювала світла, а жінка з напівмороку помщалася, у відповідь сміялася, падала на нього, — ловив губами туге неслухняне волосся, і її тіло вигиналося, податливо погрузало під тонкими холодними пальцями.

— Квітень, — повторював. Нічого не говорив; упинався зіницями у неї — німо, глупо — до болю в кістках ловив, як бігають її очі краями його уст. Тоді повертався на ліжко, слухав гуляння вітру, як утихає на вечір гуляння вітру, шурхіт аркушів на столі. Стіл дертичний, древній, не застелений; жінка йшла на кухню: жовте, рідке, нудотне світло витягувало крізь шпарину за собою дух смаженого м'яса. Дивився на неї, високу, довгоногу, струнку, порожню жінку на раз, і ця думка не лякала його; після сніданку вперто задирався на дюни і забував про ту, яку лишив у кімнаті. Інколи він уявляв: вона спить із розкиданими чорними косами на білій подушці. Робилося трохи тепліше: дюни здіймалися за дюнами, небосхил густішав хмарами, і він віднаходив шлях по зорях. Одного дня, коли він знайшов прихисток у старій занедбаній будівлі залізничного вокзалу, де з усіх сторін стриміли побиті джаргою рейки, як обрубані клешні рака; в будівлі, до чудного округлій, в пробиту стелю різало сонячне проміння, він подовгу просиджував, і там соковито вистелялася тиша. Крізь тишу бачив, як біжать хмари, як наповзає день на дахи будинків, там, звідти, де місто. А він ковтав теплу воду з фляги, сидів до поночі, до тих пір, коли у прорваний отвір починали падати колючками зорі. Він запитував себе, для чого сидіти — сходили години, зловтішно, без жалю розжовувалися ввечері, і він повертався до білого будиночку, орієнтуючись по світилах. Жінка зустрічала усміхом, не говорила жодного слова, а невдовзі в розкинутих руках, засмаглих литках, в мерехтінні жіночих персів він тримався за цю усмішку; тягнув цей усміх довгим коридором темної пам'яті, щось ламалося — засинав, і на ранок, що обвитий дощем і хмарами, — пам'ятав її посмішку, не бачив довгого тіла, розпластаного на простирадлах до тваринного, жагучого. Вітер вив у дюнах. Сині дюни міняли потоки світла: шелестіли гіллям шовковиці. З'явилися перші бруньки, і він бачив, як по голих гілках стікає сік. Скупий, важкий, чистий. І тоді серце починало битися нерівно, вилітало з грудей, розтинало груди. Відтепер сонце з'являлося кожного ранку, — невідривно дивився на сонце; сонце мандрує від краю і до краю; з лівого ока набігає сльоза. І коли полив дощ, то він знайшов у дощі щось веселе; забувався на хвилю: вловив нервове дихання жінки за спиною, і зійшло на нього, що нічого більше не треба. Періщив дощ безперестанку, і скільки лив дощ, цілий день дощ, то він цілував жінку, пестив жінку з очима лані.

За зруйнованим вокзалом він наткнувся на ще одну споруду. Побовтався між високих бетонованих башт, висохлих каналів і водозборів, облизаних суховіями; спускався на дно каналу, ковзаючись білими гладкими плитами, зі щілин стриміло сухе, брунатне бадилля полину, блекоти, й з днища висохлого руслища перетинав зором весняне небо. Жовта куля стояла в зеніті. Немов прибита. Години проходили за годинами. Йому подобалося тут, де не чути жінки, й серце билося рівно, миротворно відраховуючи хвилини, години, дні. Над головою гойдалися в мареві спеки білозубі башти, крижаною синню свистіло небо. Стояло сонце. Так в один із днів вітром занесло мертвого метелика. Метелик тріщав зламаними лимонними крильцями, скотився на дно каналу, лежав, похитуючись од подихів суховію. Наступного дня, поминувши сині дюни, він прийшов на те ж місце, застав зграю метеликів, що лопотіла крильми, пурхала, поверталася, сідала біля мертвого тільця. Він чув, як січуть повітря крила; метелики витягувалися довгою вервичкою, зникали за білими баштами, поверталися, билися над рештками мертвого метелика.

І знову опускалася ніч. І знову сходив місяць — повновидий, побитий масними плямами кратерів.

Він повертався; в осяйному до срібного вікні виглядав профіль жінки. І коли вона зачула його кроки, то тінь захиталася, стала щезати, немов накручувалася довга тонка нитка. При порозі пірнав у її очі, по-звичному ловив уста й прокидався, приходив до тями з білим днем, що гуляв синіми дюнами. Жінка спала; він покидав її, мандрував до поруйнованого залізничного вокзалу, ще з годину йшов, доки не натикався на білі башти очисних споруд, сідав на березі каналу й дивився на те місце, де колись пурхали метелики.

А потім прийшла буря. Пісок несло зі сходу. Він блукав, підіймав догори обличчя, вишукував сонце, що котилося горизонтом — миготіло, то щезало. Пісок осідав на порепані губи: а він усе блукав, неспроможний віднайти дорогу, доки не вперся обличчям у яскраве місиво вогнів. І зрозумів, що то місто. Скреготнувши зубами, він стояв, похитуючись від тугих ударів бурі, — розвернувся, не слухаючи власного тупоту серця, — подався до будинку. За годину ходи, змучений і розбитий, упав на ліжко з білими простирадлами, впіймав порепаними губами тонке зап'ястя жінки й одкотився в масне плетиво рук, ніг, волосся. Ранком, що біло роздувався куполом, він через вікно угледів: шовковиця облипла зеленим листям.

— Травень.

Жінка сміялася. Він зазирав у її очі, проводив невидячим поглядом до кухні, звідки шкабарчало м'ясо, пахло кавою, хлюпало рідке жовте світло. Лежав у темряві. Порожній темряві. Наче все знову починалося зі створення світу. Серце рівно билося. Спокоєм. Жінка приносила їжу; мляво жував; світло розбігається її косами, сонце перебігає перлами зубів, западає у виїмку грудей, затримується на постелі, щезає у вікнах.

— Травень.

Вона засинала, коли сонце виривалося в зеніт.

Він сидів і чув, як гупає його серце. Тупотом заповнювало всю кімнату; він ховався від ударів під ковдру, притуляв до грудей руки, виривався з оглушливого торохтіння ударів об ребра, втинався поглядом у завішені вікна, а жінка напівлежала, мирним вогнем горіли її очі.

— Травень.

Він сидів, звісивши ноги навпроти облущених дверей, жила на правиці дрібно пульсувала. Серце билося рівно і спокійно. Він спробував поцілувати жінку, але поцілунок захолов на нерозтулених губах. Жінка відсунулася, прикусила вказівного пальця; вираз її очей не змінювався. Він встав. Стояв зігнутий якусь хвилину; подався до шафи, витягнув звідти автомат. Не обертаючись, одягнув шкірянку, кинув зброю до сумки і вже на порозі повернув голову:

— Прощай.

Жінка плакала. Засмаглими щоками бігли два струмочки. Очі горіли рівним, спокійним світлом.

Над містом криваво сходило сонце. Сонце виходило, шматуючись гостроверхими дахами, нанизувалося на антени, низом бруківкою снував ядучий туман. Тільки-но пройшов дощ. Прохолода колисалася межи облуплених стін, ліхтарних стовпів, росила броньовані машини, що захаращували половину майдану, котрий вів до Генеральського палацу. Він дивився з вікна протилежного будинку, як сизуватий туман змієм оповивав шеренґи вартових. Сонце сходило непомірно швидко.

— Сонце.

Килимами, кімнатою трунилися перші бліки. Загуділо перше авто. Протяжно дзенькнула порцеляна.

Він відійшов од вікна, сів на диван, закурив. Тепло від сну, за стільки днів міцного й темного, непробудного й мертвого — м'яко ворушилося в грудях. Він глибоко втягнув тютюновий дим у легені. Усміхався про себе, згадуючи жінку, дюни, білі башти, метеликів, будинок; але коли вийшов на вулицю, тремтячи дрібно від холоду, то несподівано враз пожалкував за цим усім. І вже наприкінці кварталу він ясно усвідомив утрату і зрозумів, що пропав. Пропав, як і місто, цей велетенський склеп з олов'яним сонцем; місто, що понині буде зустрічати ганьбу і союзників. Грали молодим, тендітним листям липи, двиготіли каштани, вікнами топилося срібло.

— Сонце, — сказав.

Він хотів глянути на своє останнє житло, але від такого бажання зробилося не по собі; минаючи квартали за кварталами, по-псячому знаходячи дорогу, він усе більше і більше глибився у жінку, яку полишив десь у голубіючих дюнах. Та тільки він вийшов на майдан, забитий панцерниками, — сонце вилізло з-за крівель, поміняло колір, забриніло золотом — усе забув. Попереду лежав простір, заставлений солдатами у сірому «хакі». Трибуна. Трибуна викладена з білого мармуру, уквітчана гірляндами з гвоздик і троянд. Сіро він окинув метушню солдат і народу, котрий стягувався зусібіч: як солдати стримували і відганяли натовп, як бігали, лементували вмиті, вичищені діти, як зарясніли плакати — йому все те видалося дурнуватим сном, що він той сон не один раз бачив. Щоб не привертати до себе уваги, подався знову на кілька кварталів назад; за півгодини доброї ходи дістався лівого крила — туди, звідки краще було видно трибуну.

Генерал зійшов помостом, рипнув чоботами, в білому мундирі. Натовп ревнув «Слава!» — збився піною й аплодисментами. Витримавши павзу, Генерал заговорив; мундир Генерала ліпився чистою білою плямою серед квітів, яскраво одягненої публіки. Він дивився на Генерала якусь хвилю — розпливалося в очах, і швидко сама постать набубнявіла до розмірів велетенської сірої плями, що стрибала понад галасуючою юрбою, захищену крицевим ланцюгом охорони. Генерал говорив. Він не слухав, напевне знаючи слова промови, напевне вловлюючи інтонацію; лише глянув на небо, що ввібрало свинцевий колір; хололи нігті на пальцях, а потім небом попливли перші сніжинки. Сонце забралося хмарами, і тільки деколи прорізало промінням майдан, плаский дах палацу, синіючі портали й жовті стіни. Сонячне проміння бавило мундир Генерала. І тільки тоді він чітко побачив його обличчя з вибалушеними очима, червоними від безсоння, горілки, страху, розпусти. Подумав, що від того часу, як він бачив Генерала, диктатор добре подався. Навіть вуса обвисли; чоло опустилося ще нижче, а ніс загострився.

Генерал щось обіцяв народові. Всі обіцяють. Перед кінцем.

Він дістався Головного Майдану, блукаючи в новобудовах кварталів. Квартали тільки будувалися. Туди-сюди снували чужоземні робітники. Кілька разів на нього звертали увагу — він повернувся в Старе Місто, на Старий Майдан. У кав'ярні пив червоне, розбовтане водою вино; він думав про жінку, що лишилася там у синіх дюнах, — думав настирливо, як закохані ганяються за нудними придуманими образами; а свідомість чітко окреслювала її: як жінка лежить на купі зім'ятих простирадл, як рівно, каро горять її очі, за вікнами дюни, біле небо, високе сонце. Звісно, зараз там порожньо, гуляє протяг, ворушить нікому не потрібні аркуші паперу із записаними віршами, вітер б'є облущеними віконними рамами, і по кутках домівки понаносило піску; шовковиця вже розпустилася гостреньким кольору салати листям.

Крізь шкло кав'ярні темніє небо. Сніг напускався. В голубих вітринах сніжинки видавалися більшими — він із задоволенням дивився, як білий сніг падає на зелене листя. Думав, що це гарно: білий сніг, чорне небо, зелене листя. Люди сновигали бруківкою темними маячками, де сніг, де облуплені стіни, де провалля в хмарах. Враз чомусь вирішив, до спекоти в грудях вирішив, що жінка з очима лані чекає на нього. А на вулиці подумав: такого не буває.

Сонце губилося в густій попоні снігу. Сніг повалив під обідню пору, насипався густими шапками на розлоге гілля лип, каштанів.

В декотрих місцинах гілля не витримувало натиску, ламалося; інколи вивертало дерева з корінням. Дерева лежали на бруківці поверженими ідолами.

На столі пачка цигарок; в кімнаті прохолода — прохолода виривалася парою з рота. Він спостерігав за вулицею. Вулиця тонула в снігу, і тільки окид ока на дерева нагадував, що надворі травень:

— Сонце, — сказав він. Глянув на сонце крізь приціл автомата.

Постріл ляснув; потягнув сизий димок; солдат, що стояв біля авта, першим спіймав зором вороноване ців'я автомата — кинувся бігти, але куля влучила раніш, і солдат, ступивши кілька кроків, звалився долілиць у нетоптаний сніг. Ще один охоронник спробував затулити Генерала. Генерал зупинився напівдорозі, затупцював, лялькою звісив руки.

Він мент дивився на маленьке створіння з одвислими вусами, з руками, що теліпалися вздовж тулуба, — відкинув погляд, ловив у прицільну рамку кремезну постать його охоронця. Постріл розламав голову солдатові навпіл. Генерал упав на сідницю, дивився на маленькі долоні, червоні від чужої крові; піднімав, опускав, лупав вуглинками очей. І коли він націлився йому між перенісся, то востаннє побачив, як іграшково, дитинно блимають червоні повіки Генерала. Генерал кам'янів на землі, зирив на руки, замащені чужими мізками, сидів посеред трупів, і сніг легко падав йому на голову.

— Болванчик, — сказав він і натиснув курок.

Генерал сіпнувся, поволі подався; хилився, осів лівим боком у пухнастий сніг; проти сонця перевернуті долоні із вижовклою кров'ю. До десятка автоматів ударило по перехрестю будинків, звідки стріляли. Шкварчали розпечені гільзи на снігу.

З пагорбів він подивився на місто, прошите десятками чорних ниток залізничних колій; дахами зависла пекуча сонячна куля. Ранок зі снігом. По обіді завирлило туманом. Туман космами, облизуючи слизняві стовбури осик; і він, припнутий тілом до кам'яної огорожі, міряв шлях, як витягуються ланцюжком люди, зодягнені у сіру одіж, зігнуті навпіл, донизу; він подумав, що безглуздо померти в такий день, у цій місцині, де безлюдь пагорбів укохує самотину, а те безлюддя квилило у кожній його кістці, і де так нагадувало домівку; в такий день, коли жовте світло стягувалося вузлом з розвіями туману, розбивався міріадами мініатюрних світил, стрибаючи по верхівках, а він стояв, напинаючи крицю душі, дивився і жив лише там, погорі: де хмари, вище роздягнених крон лісопарку, туди, де сонце і весна, і наступало згори синім — там його місце, і там на нього чекають. Зараз він знав: усі протерті закавулки пам'яті — під тім'ям — чекали на весну. І вона прийшла, та весна; й люди, що сходили схилами, щоби піднятися, розпочнуть з того, що зветься початком, зійдуть на схили, запаливши погибель ранку і початок дня ядучими струмочками пороху, потоками свинцю, пострілів навмання. Він у розірваних власних зіницях бачив, як воно станеться, як воно все прийде, як воно буде, бо сам робив це не один раз. Але це інше; тож відчуття того іншого не давало спокійно, підточувало джаргою ізсередини, стояти і чекати на відомість відомого. Настав час, він дочекався його; не важливо, не істотно хто принесе весну — люди у сірих шинелях, а не він. Вже без різниці. Тільки ловив себе на тому, що страхається пожалкувати за жінкою, котру залишив за сірим громаддям небоскидів; самотню, у синіх дюнах. І нехай у тому в неї не буде кінця. Він буде вигадувати біля кам'яної огорожі висохлого фонтану, що вона справді чекає на нього в синіх дюнах, у темній кімнаті домівки, де подвір'я, ґанок тінять шовковиці, а свистючим простором гуляє білий день. Це нездійснене у передчутті тепла дає ілюзію перед вступом у вічність; і це передчуття нового зійде легким мертвим травневим снігом. Над лісопарком проревли винищувачі. Він провів винищувачів поглядом — тупим, ошклілим поглядом людини, яка нічого не може вдіяти, але кинула виклик усьому світові, і той виклик герцем на нього. Випнувши підборіддя, наповнив груди невимовною відразою. Холодом бризнуло з очей. Він приставив автомат до коліна, провів язиком по губах; терпко запекло піднебіння ранковим чаєм, тютюном. І він смакував цю гіркоту — єдине, котре в нього не можуть відібрати: вільно дихати, впиватися миром, доки сонце, високе сонце його дитинства не погасне, не скресне на горизонті.

Сніг важкими брилами сповзав схилами; люди в сірих мундирах зрівнялися врівень пострілові; він приставив автомат до коліна, намірився дати коротку чергу, але дорогу заступив безпритульний: в лахмітті, з напрочуд світлими очима. Він опустив дуло автомата. Безпритульний глянув на нього, усміхнувся, подріботів далі — витріщився на військових, що були вже в кількох метрах від чоловіка з автоматом. Безпритульний почув, що чоловік з автоматом заговорив холодним, хриплявим голосом, протягуючи закінчення слів:

— Ну що, свинопаси, я ж казав, що повернуся.

Безпритульний бачив, як люди тирлувалися в нерішучості, — поопускали гвинтівки; навіть офіцер сховав пістолет.

— Здавайся, — мовив офіцер.

— Почухай мені сідницю, писку невмитий.

— Дарма ти так. Один біс ми не допустимо окупації.

— Як знаєте. Час окреслив, — чоловік випнув підборіддя; сонце лляло у вічі. Безпритульний почекав, коли людина, котра біля стіни, опустить очі, але незнайомий йому чоловік продовжував дивитися на сонце: і з лівого ока набігла сльоза.

Він підняв дуло автомата, чув, як туго металом наливається в нутрощах.

А потім офіцер стояв, похльостував стеком об халяву ялових чобіт, обертав голову — раз по разу — надалі стояв і спостерігав, натягнувши військового капелюха на вуха, ховаючись від гуркоту автоматних черг: як він підіймався, падав із хрускотом переламаних ребер: як рвалися і тріскали м'язи та шкіра, а він розгрібав тонкими пальцями кров на землі, набирав у пригорщі, падав, багрянячи груди і довкруж себе сходячу теплою парою землю. Падав. Обличчя різало пасмами туману. Здавалося, все скінчене. А він встав, хрускаючи поламаними кістками; тоді офіцер повернув голову в бік міста — над містом сизий смоґ — краєм ока ловив, як він стуляє рота із заюшеними губами, відхаркуючи рештки зубів; спирається на огорожу — а то небо низько облизувало бліде чоло, і сонце постійно стояло на рівні його голови.

Він до дрижаків чув: теплий вітер од пострілів ворушить волосся, вітер холодив кригою, льодяно пробираючи кістки, і він збивався, спираючись об кам'яну загороду, йшов уздовж, зупинявся; крізь уламки нале-тілих спогадів та видінь уловлював постріли, і як кулі лупають тіло. Кулі били здебільше по руках. Йому не стало сили; він постарався щось сказати, вимовив протяжне:

— Сонце! — обіруч зіперся, і новий залп звалив його на теплу власну кров, що розтопила сніг, вивільнивши землю.

Офіцер наказав покласти тіло на брезент і віднести до панцерника.

— Вчіться, курви, воювати.

— Слухаємося, пане сотнику!!!

Голубина високого неба потемніла; зі сходу вуркотіло, й те вуркотіння виросло у ревище; високу чашу неба затягли, не лишаючи прошарків, винищувачі. Надвечір місто обросло барикадами. Люди длубали холодну бруківку. І його хоронили під завивання бомб і тріскотню кулеметних черг. Розпочалася війна. Війна, якої всі боялися, і яка прийшла. Через багато років про нього забули, і старі люди розповідали лише небилиці та леґенди… Коли світ став вільним.

P. S.

Зима бралася свічками дерев; древній будинок; йшов сніг; більмо вікна в Готичному стилі. Чоловік навпроти широкого стрільчатого вікна з синіми шибками від по-жухлого останнього осіннього дня, сидів у кімнаті в теплому фотелі, спиною до прочинених дверей — подолу, в домі, де він знаходився, витягувалися двома потоками люди. З вікна видно високе небо, зірки золотих хрестів, людину. Цятка людини на лезі збігаючого неба наближалася: чоловік з широкою краваткою, одягнений в м'який оксамитовий костюм, дивився на подобу людини, що павукоподібно вибиралася, йшла лезом неба. Пальці, що тримали дорогу сиґару, затремтіли, та він навіть не думав чого б це. Підійшла жінка. Жінка до половини оголена: овал обличчя, трохи зарізкі риси змазувалися червоними повними напіврозтуленими устами — перли зубів вигнутих наперед, і нижня губа одвисла. Коли жінка обернулася боком: різко окреслене підборіддя й одне око. Шкляне око. Жінка намагалася перехопити його погляд, але сонце заховалося за хмару, і на чолі, на переніссі лежала чорна тінь; людина з тієї сторони ступала непевним кроком; сонце прорізало хмари, і будинок навпроти, в кущах резеди, обтікало руде світло. Холод парив шибки; і голос виник за золотом хрестів, за позеленілими банями, ріс, набирав потужності і, досягши природньої інтонації — знявся вище. Ось, пішов сніг.

— Співає Робертіно Лоретті.

Жінка зіпнулася на кінчики пальців, щоб, по-всьому, заглянути за шибу; чоловік непорушно, вовчим поглядом дивився на чорну комаху людини.

— Нічого не чутно… Глухо так, глухо… Сніг…

Одяг не пасує жінці; підлогою розкидані парфуми.

Розіклавшись у м'якому кріслі, чоловік бере нотатника і говорить, перш ніж записати, не одводячи погляду від людини, що комахою на горизонті:

— Держава і незалежність, будь колись вона вільною, ніколи не втратить своєї свободи — ця держава відвоює її в доблесній офірі, покладе на олтар тисячі жертв, міліарди світлих громадян, достойних вільної, в повному розумінні цього слова, держави; щоби потому країною правили нікчеми. Так було. Але кінцем сторіччя ми не вирішимо: бути чи не бути — відвічне питання. На гною росте пшениця. Нова парость. Але пшениця. Гною, ми з тобою.

— Ой, — вискнула жінка, обтираючи пальця; кров цівкою збігає на килим.

Людина маячнула на горизонті і зникла. Білий птах пролетів кімнатою і увійшов у стіну. Гамаюн — біла птаха.

Березень-квітень 1989 року, Київ

Про автора

Олесь Ульяненко — автор книг прози: романів «Зимова повість» (1994), «Вогненне око» (1999), «Сталінка. Дофін сатани» (2003), роману та оповідань «Сталінка» (2000) і низки опублікованих у журналах романів «Богемна рапсодія» (1999), «Син тіні» (2002), «Знак Саваофа» (2003), «Квіти Содому» (2005) та повістей «Ізгої» (2003), «Хрест на Сатурні» (2004). Окремі його твори та уривки з романів перекладено англійською, вірменською та німецькою мовами. Лауреат малої Національної премії України імені Тараса Шевченка (1997).

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

Про автора