Тектоніка почуттів [Ерік-Емманюель Шмітт] (fb2) читать онлайн

Ерік-Емманюель Шмітт Тектоніка почуттів

На знак пошани — вкотре — до Дені Дідро: один із пасажів з його «Жака Фаталіста» наштовхнув мене на задум цієї історії

1. У Діани

Усе починається з поцілунку.

Жінка тулиться до чоловіка, він обіймає її. Вони стоять і обмінюються довгим наполегливим поцілунком.

Нарешті чоловік відриває свої вуста від її вуст і ніжно шепоче:

РІШАР: Зараз повернуся.

За жестами, якими вона намагається утримати його, зрозуміло, що їй кортить, аби пестощі їхні тривали довше.

Проте він невимушено наполягає:

РІШАР: Усього п’ять хвилин, гаразд?

Він ніби торгується з нею.

РІШАР: То як? П’ять хвилин? Добре?

Вона з ангельською сумирною усмішкою погоджується.

ДІАНА: Йди.

РІШАР (ніжно): Ти ж переживеш ці п’ять хвилин, правда?

ДІАНА: Можливо...

РІШАР: Ні, ти пообіцяй!

ДІАНА: А от і не буду — ліпше ти ризикни! Як щодо тебе: ти їх переживеш?

РІШАР: Спробую. І я можу тобі це обіцяти!

Він — бездоганний, безжурний, сповнений самопевності чоловіка, який знає, що подобається, і вміє себе любити — виходить.

З іншого боку заходить Мадам Поммере, мати Діани — вона помічає, як Рішар залишає вітальню.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Куди це він?

ДІАНА: По газети.

МАДАМ ПОММЕРЕ: О! Ви знову не разом?

ДІАНА: На п’ять хвилин.

МАДАМ ПОММЕРЕ (кривляючись): Яка страшна драма! Не бійся, я допоможу тобі пережити цю юдоль. (Обидві сміються.) Повільно вдихни, розслабся, подумай про те, що він може дістатися кіоску, не перетинаючи вулицю, і згадай, що останнім часом літаки не так часто гепаються посеред Парижа. Ну що, тобі вже ліпше?

Діана ствердно хитає головою, хитро примружившись, а Мадам Поммере тим часом розважається собі далі, знову стаючи у трагічну позу.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Господи, я ж забула про лисів! Атож, забула! Про них рідко згадують, та якщо подумати, то цілком можливо, що з якогось саду стрибне скажений лис і вчепиться йому в ліву литку! Або у праву!

ДІАНА (легко долучаючись до її гри): Авжеж, твоя правда, про це мало хто думає!

МАДАМ ПОММЕРЕ: У такому випадку він повернеться закривавлений, дивитиметься в одну точку...

ДІАНА: ...на губах у нього буде піна...

МАДАМ ПОММЕРЕ: ...його лихоманитиме...

ДІАНА: ...зараза жертиме його ізсередини...

МАДАМ ПОММЕРЕ: ...він стане заразним і небезпечним...

ДІАНА: ...однак він поцілує мене, і я теж заражуся, і за кілька днів ми помремо, навіки міцно обнявшись, разом ляжемо до могили. Тож усе гаразд!

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, все гаразд! Аби приносити на ваші могилки хризантеми, я навіть розіб’ю свою улюблену скарбничку! (Зітхає.) Ах, Діано, я й не сподівалася побачити свою доньку такою щасливою! Ти ж мало не дзюриш щастям!

ДІАНА (гиркає): Мамо!..

МАДАМ ПОММЕРЕ: А що? Це ж правда! Ти, що раніше була така серйозна, нічого не бачила за своїми лекціями, конкурсами, кар’єрою у політиці, ти, яка в парламенті займаєшся тільки проблемами жінок — і ніколи самою собою, ти, яка змарнувала нагоду в першому шлюбі...

ДІАНА: Мамо, будь ласка! Не варто переповідати все моє життя!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Але я обожнюю розповідати про нього! Відколи ти тут, я ладна невтомно ситити землю балачками про тебе!

ДІАНА: Але ж я тут, тож стримуйся, будь ласка!

МАДАМ ПОММЕРЕ (плескаючи в долоні): Словом, усе добре, що на добре виходить: моя люба донька, якій завжди було байдуже до кохання, нарешті відчула смак пристрасті!

ДІАНА (мимоволі замислено): Авжеж, пристрасті й кохання...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Так! Чоловік, який поклав стільки років на те, аби привернути твою увагу, який упадає за тобою так, мовби приступом брав фортецю, який кохає тебе дужче, ніж ти його — і задовго до того, як ти покохала його — даруй, моя люба, але це я називаю пристрастю і справжнім коханням!

ДІАНА (стурбовано): Кохає мене дужче, ніж я його? Ти дійсно так вважаєш?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Звісно!

ДІАНА: На якій підставі, дозволь спитати?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Чого ти тільки не вигадувала, щоби відбити в нього охоту! Цілих два роки трималась від нього подалі, а коли нарешті дозволила наблизитися до себе, то заявила, що спочатку кар’єра, і вже потім — партнер! І що твій шлюб був найнуднішими роками у твоєму житті, і що разом мешкати ви не будете!.. А він ішов уперед, незважаючи ні на що! Нечасто трапляються чоловіки, здатні на все, аби отримати жінку. Та ти й не жінка, ти — перемога, трофей!

ДІАНА: Але чому він не одружується на мені?

МАДАМ ПОММЕРЕ (обурено): Як?! Бо ти сама цього не хочеш!

ДІАНА: То що?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Не вірю власним вухам! Ти регулярно відхиляєш його пропозиції взяти шлюб — а потім сама ж звинувачуєш його у тому, що він не веде тебе під вінець!?

ДІАНА: Я завжди так поводилася — і його ніколи це не зупиняло. То чому ж цього разу він скорився моїй відмові?

МАДАМ ПОММЕРЕ: О Господи, я породила монстра!

Пауза. Мадам Поммере раптом усвідомлює, що Діана чимось стурбована.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Він що, більше не просив твоєї руки?

ДІАНА: Жодного разу за ці кілька місяців.

МАДАМ ПОММЕРЕ: А якщо попросить — вийдеш за нього?

ДІАНА: Не знаю.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ач, безсоромна!

ДІАНА: Та ні, мамо, навпаки — я дуже хвилююся! І навіть боюся. Раніше він так не поводився. Часом, коли ми лежимо поруч і читаємо, він позіхає. Вже не біжить до мене, якщо ми не бачилися кілька годин, мов той схвильований хлопчик, що ледь уникнув жахливої катастрофи! Коли він бере мене у свої обійми — як оце щойно, — то вже не так міцно притуляє до себе. До речі, куди поділася гарячковість, оті жести, що виказували його нетерплячку і так дратували мене раніше... (Знічено.) Мамо, він мене вже не дратує...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Бо стає гнучкішим. Не забувай: він чоловік!

ДІАНА: Він спокійно ставиться до того, що ділові поїздки розлучають нас іноді на кілька тижнів. А раніше страшенно тривожився!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Це, моя люба, означає лише одне: він довіряє тобі!

ДІАНА (дуже щиро): Не можна бути закоханим і одночасно зберігати довіру!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Чому ж, можна!

ДІАНА: Ні, не можна!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Зрештою, це твоя думка, а не його.

ДІАНА: А що ти можеш знати про це?

МАДАМ ПОММЕРЕ: А ти? (Дуже ніжно.) Спитай ліпше в нього!

ДІАНА: Я боюся, що все правильно зрозуміла...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Жінки можуть зрозуміти в чоловікові тільки ті жіночі риси, що в ньому є. Так само чоловіки можуть збагнути в жінці лише чоловіче начало. Тобто жодній зі статей не судилося цілковито збагнути іншу. Якщо ти і далі продовжуватимеш тлумачити його поведінку, то, будь певна, припустишся помилки.

ДІАНА: Тобто чоловік і жінка завжди чужі одне одному?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Певна річ! І саме тому все здавна так чудово працює!

ДІАНА: Еге ж, саме тому воно й не працює...

МАДАМ ПОММЕРЕ (владно): Спитай у нього!

ДІАНА: Не буду! Це викаже моє хвилювання.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Спитай!

ДІАНА: Не буду! Надто боюся відповіді.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Діано, годі вже давати репліки замість нього! Спитай у нього! Але так, по-жіночому... Не прямо... Будь хитрішою... Веди так, ніби йшлося б про тебе: «Рішаре, любий, а ти помітив, що я позіхаю, коли ми читаємо разом? Що я вже не біжу, як раніше, до тебе, коли ми не бачимось кілька годин? Що, обіймаючи тебе, я вже не роблю тобі боляче?». І так далі. І подивишся, як він відреагує.

Хоча Діані до вподоби мамина порада, вона все ж тремтить від хвилювання.

ДІАНА: Мамо, я ніколи раніше не прив’язувалася до чоловіків так, як до нього!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Знаю, доню. І це — ще одна причина позбавитися дурних сумнівів, які затуманюють свідомість.

ДІАНА: Гадаєш?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Слухай сюди: на тебе чекає неабияка несподіванка!

ДІАНА: Іще одного розчарування я просто не переживу.

Цієї миті повертається Рішар із газетами під пахвою. Він не встигає зауважити дивних поглядів жінок — обидві миттю прибирають звичної постави. Мадам Поммере, аби відволікти увагу Рішара, кидається до нього.

МАДАМ ПОММЕРЕ: А ось і Рішар зі своїми газетами! Завжди одне й те саме — газети! Дедалі більше й більше газет!

РІШАР: Згоден, авжеж, це як наркотик! Я без них обійтися не можу, щодня біжу по нові. Типова поведінка хворої людини.

МАДАМ ПОММЕРЕ: На мою думку, ви навіть не підозрюєте, навіщо читаєте це.

РІШАР (пробігаючи очима заголовки): Прошу?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ви хоч якесь задоволення від читання газет отримуєте? Чи трапляється вам щось краще за решту?

РІШАР: По понеділках. Бо по неділях мене позбавляють газет.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Так і знала — це абсолютна залежність! Бідний мій хлопчику, як же мені вас шкода!

РІШАР: О невдячна, хіба не я постачаю вас удосталь кросвордами?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Кожному відомо, що газети вигадали, аби ми могли розгадувати кросворди. Бо яка з них ще користь? Новини, що змінюються щодня, факти, що застарівають наступного ж дня, літери, що втрачають сенс щогодини — невже це здається вам справді вартим уваги?

РІШАР: Усе змінюється. Весь час, щодня. І лише ви не в змозі прийняти це.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Та-та-та! Я не збираюся занурюватися з вами у суперечку — не той у вас рівень.

Він вибухає сміхом перед таким неприхованим нахабством.

РІШАР: Схиляюся перед вами, мадам.

МАДАМ ПОММЕРЕ: До зустрічі.

РІШАР: До зустрічі, чарівна пані!

Чи то грайливо, чи то галантно він цілує їй руку. Мадам Поммере, підбадьорена такими щасливими стосунками з чарівним зятем, пирскає, перш ніж ушитися геть.

Рішар вибирає кілька газет і простягає Діані.

РІШАР: Тримай, це твої.

ДІАНА: Дякую.

Сідають читати.

Рішар цілковито занурюється у зміст шпальт, Діана ж тим часом нудьгує.

ДІАНА: Рішаре, ти серйозно казав, що «все змінюється весь час»?

РІШАР (слухаючи її впіввуха): З твоєю матінкою я нечасто буваю серйозним. А що?

ДІАНА: «Усе змінюється весь час, щодня». Ти справді так думаєш?

РІШАР: Безперечно!

ДІАНА: Як би я хотіла, щоб це було не так!

До цієї миті Рішар, захопившись читанням, не вважав за потрібне відповідати; однак почувши останні слова Діани, він обернувся до неї і помітив похмурий вираз її обличчя.

РІШАР: Що вже сталося?

ДІАНА: Рішаре, я давно хочу зізнатись тобі...

Пауза. Він хвилюється.

РІШАР: І? Що далі?

ДІАНА (розсміявшись, уникає відповідати): Та ні, нічого, даруй! Ліпше мені помовчати б ...

РІШАР: Діано, це було перше, про що ми домовилися: про все одне одному розповідати.

Він з явним чоловічим авторитетом, узявши її за руки, примушує підкоритися; Діана збентежена й має слухатися Рішара. Аби набратися сміливості, вона відходить від нього, похиляє голову і починає зміненим від хвилювання голосом:

ДІАНА: Ти помітив у мені зміни?

Рішар на неї дивиться і не відповідає.

Пауза.

Діана тремтить.

ДІАНА: Таки помітив...

РІШАР (стривожено): Про що ти кажеш?

ДІАНА: Авжеж, помітив! Ти зауважив, що іноді я позіхаю, коли ми читаємо поруч. Що я вже не біжу, як раніше, назустріч, коли ми не бачилися кілька годин. Що вже не роблю тобі боляче, як обіймаю. Що спокійно переживаю твої поїздки у справах, які розлучають нас...

Він приголомшено дивиться на неї; якби він не сидів у цю мить, то, напевно, впав би.

Діана ж не помічає болю, якого завдає Рішарові. Навпаки, його мовчання вона трактує як відсутність аргументів для спростування; моментально розлютившись, вона веде далі:

ДІАНА: Спершу я вимагала, щоби ми залишалися самі удвох; потім ми стали виходити в місто, раз на тиждень, раз на два вечори, — а тепер я в захваті від того, що ми вечеряємо у друзів. Ти це помітив?

Напружена лунка пауза. Рішар полотніє, достоту небіжчик. Вона ж відчайдушно тисне далі.

ДІАНА: Я вже не наполягаю на тому, щоби ми проводили разом всі ночі. Легкий нежить, важка для травлення страва, дрібка роботи, незначна втома — будь-що годиться, аби попросити тебе переночувати у себе вдома.

Вона уважно дивиться на нього. А він, спітнівши, збліднувши, вирячивши очі, не ладен поворушитись.

ДІАНА: Ти помітив, що я вже не така весела? Я втратила апетит, я не п’ю, їм лише тому, що так треба, сплю дуже мало. Чому мене так часто вабить самота? Уночі я запитую себе: чи це справді він? Чи це справді я? Він змінився? Начебто ні. Менше звертає уваги на мене? Таж ні! Отже, змінилася я. Що ж сталося? Звісна річ, це тільки симптоми — але симптоми чого?

Вона, виснажена й знервована, замовкає.

Зворушений Рішар підводиться, підходить до Діани, бере її за руку, підносить руку до вуст і пристрасно цілує; потім знесилено падає до її ніг.

РІШАР (розпачливо): Обожнюю тебе...

ДІАНА: Що, перепрошую?!

РІШАР: Обожнюю тебе, Діано, люблю тебе дедалі ­дужче!

Вона червоніє, сподіваючись на продовження цієї преамбули: невже вона помилилася?

ДІАНА: Як? Після того, що я сказала?

РІШАР (захоплено): Ти виняткова жінка!

ДІАНА: Прошу?!

РІШАР (зі сльозами на очах): Ти вища за інших!

ДІАНА: Що?

РІШАР: Я на тебе не заслуговую. До речі, саме так я завжди й вважав.

Він підводиться і, ніби проти своєї волі, продовжує глухо:

РІШАР: Так. Твоя правда.

ДІАНА: Себто?

РІШАР: Твоя правда...

ДІАНА: Про що ти? Я ж нічого такого не сказала!

РІШАР: Сказала. Ти принаймні насмілилася. Знайшла в собі сили, яких не знайшлось у мене. Наважилася висловити те, про що я мовчав, що приховував — і від себе також.

ДІАНА (полотніє): Що саме?

Він сідає біля неї. Діана починає здогадуватися, що зараз почує.

РІШАР: Ти заговорила першою, однак твої думки слово в слово подібні до моїх. Так, Діано, я теж відчув, що мимоволі почуття слабнуть...

Він дивиться на неї несподівано серйозно.

Шокована Діана аж тремтить від переляку — вона заплющує очі і відвертається. Їй хочеться урвати його, але надто пізно — Рішар уже наважився і суне вперед.

РІШАР: Ми вже не такі, як колись. Кохання пішло, мов туман. Я цього не хотів, однак це не в моїй владі, хай яких би зусиль я докладав...

Очі Діани наповнюються сльозами.

ДІАНА: Отже, це правда?

РІШАР: Правдивіше не буває.

Він пильно дивиться на неї.

Пауза.

ДІАНА: То що тепер?

Рішар зітхає.

РІШАР: Тепер моя черга бути таким же сміливим, як ти... (Глибоко вдихає, підводиться, заходить за Діану і ззаду обіймає її.) Досить цих ігор: час розлучатися.

Сльози струменять з його очей.

Діана ж, хоч і приголомшена, тримає себе в руках.

ДІАНА: Згодна. Гаразд.

Рішар здивований: він очікував ридань. Але вона стримується.

ДІАНА: Так буде чесно.

РІШАР (злегка хитає головою на знак згоди): Чесно, авжеж.

Вона випручується з його обіймів. Підводячись, похитується й усвідомлює раптом, що ще кілька секунд — і вона не дасть собі раду.

ДІАНА: Ти не проти, якщо поки що ми зупинимося на цьому?

РІШАР: Як, а обідати разом ми хіба не будемо?

ДІАНА: Я мушу подумати.

РІШАР (з болем у голосі): Звісно. (Після паузи.) Так буде ліпше.

ДІАНА: Авжеж, певно, ліпше.

Вона намагається піти — а він по інерції утримує її за лікоть, ніби прагнучи забути сказане і воліючи пристрасно стиснути її в обіймах.

Та коли він опиняється з Діаною віч-на-віч, то опановує себе і навіть робить спробу всміхнутися.

РІШАР: Ми станемо друзями.

ДІАНА: Певна річ.

РІШАР: Найліпшими друзями на світі!

ДІАНА: Звичайно...

Збентежений Рішар наближається, аби поцілувати її у вуста, та останньої миті, збагнувши, що це буде недоречно, кладе поцілунок їй на чоло.

Діана ледве стримується, аби не вдарити його.

РІШАР: То як — ми друзі?

ДІАНА: Авжеж, ми друзі!

Вона виходить.

Зворушений і приголомшений Рішар відчуває бажання якнайдалі втекти. Поки він збирає газети, заходить Мадам Поммере.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Як? Ви вже йдете? А на обід не залишитеся?

РІШАР: Діана вам усе пояснить.

Мадам Поммере хитає головою на знак згоди — ніби вже все зрозуміла.

МАДАМ ПОММЕРЕ: До скорої зустрічі, сподіваюся?

РІШАР (обертаючись майже на виході): До зустрічі.

Вона зупиняє його, перш ніж він виходить, не зважаючи на його явну збудженість.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Рішаре, не хочу втручатись у те, що мене не стосується — хоча, чесно кажучи, зазвичай я чиню саме так, — та позаяк люблю я вас обох і добре знаю свою доньку, то дозволю собі дати пораду: запропонуйте їй стати до шлюбу.

РІШАР: Прошу?!

Його ніби вдруге відправляють у нокаут.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Мені відомо, що ви вже багато місяців уникаєте цієї теми. Однак я переконана, що, якщо запропонуєте їй це негайно, Діана погодиться.

Збентежений Рішар не знає, що відповісти.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Бо насправді вона тільки про це і мріє.

Рішар, вирішивши покінчити з цим якнайскоріше, кидається до мадам Поммере, цілує її в обидві щоки, мало не збиваючи з ніг.

РІШАР: До побачення, дорога мадам!

МАДАМ ПОММЕРЕ: До зустрічі, Рішаре!

Він тікає, на порозі кімнати озирається і кидає сполошений погляд на місце, де ще кілька годин тому переживав солодкі миті кохання...

2. Вулиця

Посеред погано освітленої вулиці, поміж автомостів і широких проїздів для вантажівок, на межі міста, що гуркоче далеко, у несвіжому промінні неону стоїть, спершись на мур, молода жінка. Стомлена, під дією наркотиків, вона чекає на клієнтів, тіні яких линуть повз неї.

Зажура дівчини аж ніяк не псує її вроди.

Із прокуреного ресторану, де модними пісеньками мугикає радіо, швидко виходять Діана і якась пані зрілого віку. Їхня зустріч завершується вже на тротуарі.

РОДІКА: Ну ось. Я сказала все, що знала.

ДІАНА: Дякую дуже! Спасибі, мадам Ніколеску!

Родіці Ніколеску під п’ятдесят, у неї вже зів’ялі обличчя і тіло, однак вбирається вона сексуально; Родіка розминає ноги, потягується, запалює цигарку так, ніби хоче насититися киснем.

РОДІКА: Гадаєте, вам це стане в пригоді?

Діана складає теки до свого портфелю.

ДІАНА: Щойно завершу писати звіт, спробую розворушити парламент, аби ми могли поліпшити ваше життя. Я вам це обіцяю!

Діана помічає юнку на протилежному тротуарі.

РОДІКА: Ви така поважна особа, депутатка, у вас є серйозна посада, робота, обов’язки — і раптом ви цікавитеся нами. Навіщо це вам?

ДІАНА: Коли я завершила навчання, то була мало не єдиною жінкою серед чоловіків. І тоді я пообіцяла собі, що, коли досягну успіху в політиці, обов’язково працюватиму над вирішенням проблем жінок.

РОДІКА: Проблеми жінок — це зрозуміло. Але повії?!

ДІАНА: Якщо з ними обходяться так погано — то хіба це не тому, що вони жінки?

РОДІКА: А у вашій родині не було когось... ну, когось, хто...

ДІАНА (із подивом): Ні.

РОДІКА: Скажімо, сестра або... мати...

ДІАНА (усміхнувшись): Та ні! До речі, моя матінка, певно, була б шокована, якби дізналася, що я сама попросила собі це завдання!

РОДІКА: Отже, ви людина дуже широких поглядів.

ДІАНА: Аж ніяк! Я просто виконую свою роботу. Як ви гадаєте: чи може лікар відмовити пацієнтові в обслуговуванні залежно від того, як останній використовує своє тіло?

РОДІКА: І таке буває.

ДІАНА: Ні! Тільки не фахівець, тільки не гуманіст, який вірить у свій обов’язок! Навіть якщо проституція нам огидна, не можна робити вигляду, буцімто її не існує.

Тільки Діана збирається запитати, хто та дівчина під неоновою вивіскою, як Родіка уриває її зауваженням:

РОДІКА: От бачите, вам це огидно!

ДІАНА: Про що ви?

РОДІКА: Про повій.

ДІАНА: Звісна річ, мені це не до вподоби! А вам хіба ні?

РОДІКА (хитає головою): А що я? Це ж моє життя. Звісно, що мені це не в кайф!

ДІАНА: Не має значення, у кайф мені довколишній світ чи не в кайф — я приймаю його таким, який він є, і засукаю рукави. Я не вірю в те, що людей можна змінити — ще менше в доцільність цих змін; ба гірше — я остерігаюсь політиканів, які претендують робити це: саме такі обертаються на диктаторів. Ні я, ні ви, мадам Ніколеску, не в змозі реформувати все людство! Однак ми можемо поліпшити закони, зробити їх менш лицемірними. Я пишу цей звіт лише для того, аби переконатися, що ваші права, ваше здоров’я і вашу гідність не зневажають.

РОДІКА: Що ж, тоді — бінго! Коли не боїтеся брудної роботи, то ви потрапили до потрібного місця!

Діана вказує на вродливу юнку — таку витончену, рафіновану, але з понуреним поглядом.

ДІАНА: Хто вона?

РОДІКА: Оця? Одна бідолаха!

ДІАНА: А більше?

РОДІКА (зневажливо): Її тут «інтелектуалкою» кличуть. Повія, яка годинами може читати напам’ять вірші! Уявляєте, як це корисно у нашій роботі?

ДІАНА: Давно не бачила такої вроди.

РОДІКА (похмуро): Справді? Ви думаєте, як і решта клієнтів!

ДІАНА: Яка ж вона сумна...

РОДІКА: І добре! Хоч щось від неї відштовхує...

ДІАНА (замислено): Представите нас?

РОДІКА (здивовано): «Представити»? (Знизує плечима.) Гей, Еліно! Ходи сюди. Ходи сюди, Еліно! Хутчіш!

Дівчина й оком не веде.

Родіка й Діана підходять до неї.

РОДІКА: Представляю тобі мадам Поммере, депутатку, вона про нас пише звіт, аби політики потім поліпшили нам життя. Привітайся з нею!

ЕЛІНА (байдуже): Доброго вечора, мадам.

ДІАНА: Доброго вечора.

Діана марно намагається спіймати погляд Еліни.

РОДІКА: Я сказала, що ти знаєшся на віршах. Стільки віршів знати напам’ять! А вивчила ти їх у Румунії.

Еліна стоїть з таким самим байдужим виглядом.

РОДІКА: Покажи їй!

ЕЛІНА: Я втомлена.

РОДІКА: Слухай, ти, мерзото, ану покажи швиденько, щоби вона розуміла, що в Румунії є і такі, як ти!

ЕЛІНА: Я живу не в Румунії.

РОДІКА: Ах ти ж тупа корово! Буде ж добре, якщо одна з нас покаже, що теж знається на культурі. Це лише допоможе справі.

ЕЛІНА: Я — стомлена!

РОДІКА: Яка ж ти вперта! (До Діани.) Вибачте їй, мадам. Коли вона тільки пішла до університету в Бухаресті вивчати літературу, якісь «добрі люди» запропонували їй взяти участь у програмі о-пер у Франції, пообіцявши, буцімто вона зможе вступити тут до університету, відкрити для себе Париж, книгарні, бібліотеки, театри... Та щойно вона спустилася з літака, її зґвалтували, побили, відібрали документи та виставили на тротуар. Класика!

ДІАНА (обурено): Треба скласти заяву!

Еліна ще нижче опускає голову. Родіка відповідає за неї:

РОДІКА: Як скласти заяву, коли в тебе немає документів? Коли ти — нелегал? Коли усвідомлюєш, що, коли про це дізнаються, то виконають погрози?

ДІАНА: Які погрози?

РОДІКА: Привезти до Франції її молодшу сестричку і також поставити на тротуар! Класика!

Еліна, почувши це, робить різкий рух, що виказує її пригнічений стан, та миттю опановує себе і абстрагується від дійсності.

Діані ця історія припадає до серця.

ДІАНА: Це просто жахливо! Я докладу всіх зусиль, аби вам допомогти! Мій звіт буде дуже красномовним, я донесу його до всіх, послідовно, крок за кроком, від комісії до комісії, він потрапить до кулуарів Національної асамб­леї — і я не заспокоюся, поки не примушу їх до реформи, до поліпшення!.. І повірте мені: це не хвастощі і не передвиборчі обіцянки!

РОДІКА: О, я вам вірю! Дякую, мадам!

ДІАНА (обернувшись до юнки): Я дуже співчуваю вам, Еліно, і хоча в цю мить це нічого не може змінити, знайте — я з вами!

Еліна ж ніби не чує її.

Діана не намагається достукатися до неї і збирається йти.

Та щойно вона робить кілька кроків, як Еліна спиняє її.

ЕЛІНА: Заждіть! Я прочитаю вам вірші.

РОДІКА (роздратовано): Еліно, уже не треба! Та й пізно вже для поезії!

Діана усміхається Еліні та схвильовано каже:

ДІАНА: Із задоволенням послухаю!

ЕЛІНА: Це вірш Шарля Бодлера. Я вивчила його вже тут.

Еліна, обернувшись обличчям до світла, починає декламувати.

ЕЛІНА:

Якщо ви стрінете в химерному убранні

Її — скрадається на вулиці безславній

Підбитим голубом, що гнеться від картань,

Підбори збиті тягне поміж калабань.

Не кидайте, панове, ні кляття, ні сміття

В лице нечистій нарум’яненій — не смійте:

Богиня Голодівка в зимні вечори

Звеліла підкидать спідницю догори.

Мандрьоха ця — то все моє багатство нині,

Коштовність, перла, і царівна, й герцогиня,

В її обіймах колисання пойняло,

І відживили руки серденько теплом.

І осяйна, чиста, неначе мадонна, Еліна дочитує вірші зі сльозами на очах.

Діана не відводить від неї схвильованих очей.

3. У Діани

Рішар у вечірньому вбранні, елегантний, похмурий, спокусливий ввалюється до вітальні Діани з пляшкою шампанського та бере два бокали.

РІШАР (до куліс): Шампанське!

ДІАНА (з-за куліс): Шампанське?

РІШАР: Так, шампанське!

ДІАНА (з-за куліс): Є привід?

РІШАР: Перш ніж піти до ресторану, маємо відсвяткувати!

Він натискає на кнопку — і лунає музика, південноамериканський джаз, і Рішар робить кілька танцювальних па. Він чуттєво, з хуліганською грацією кружляє у танці.

ДІАНА (заходить): Що ми святкуємо?

Вона має просто неперевершений вигляд.

Рішар, не відводячи від неї захопленого погляду, наближається, вигинаючись, і простягає бокал.

РІШАР: Чесність!

Вона вишуканим рухом бере бокал.

РІШАР: Цими бульбашками ми ховаємо нетривалі почуття, що єднали нас.

ДІАНА: За наші ілюзії!

РІШАР: За втрачені ілюзії!

Вони цокаються.

У їхніх взаєминах є щось сухе, силуване.

Зробивши ковток, Діана сідає на бильце фотеля.

ДІАНА: Ти думав колись про це? Як ми житимемо, якщо кохання в одному з нас згасне, а в другому ще іскритиме?..

РІШАР (сміється): О, це буде непросто!..

ДІАНА: Тільки уяви — твоє кохання триватиме довше за моє...

РІШАР: Жах!

ДІАНА: Чи навпаки...

РІШАР (сміється ще гучніше): Трагедія!

ДІАНА: А й справді, трагедія...

Рішар, захопившись музикою, підхоплює Діану і запрошує її до танцю. Вони лише вдають, ніби танцюють, але їхні спільні рухи дають зрозуміти, що кохатися їм було добре і спогад про це ще не залишив їхні тіла.

ДІАНА: А в кому з нас кохання померло швидше?

Рішар мовчки робить кілька па, потім, ніби пірнаючи стрімголов у воду, кидає:

РІШАР: Боюся, що це був би я!

ДІАНА: Он як? Ага! І чому ти так кажеш, цікаво?

РІШАР: З твого боку я не бачив ознак охолодження, однак у собі я їх відчував. Упродовж кількох місяців я почувався винним.

ДІАНА: І як давно це було?

РІШАР: Минулої осені.

ДІАНА (зупиняється, шокована, на місці): То минув уже майже рік?! (Опановує себе, повертається до спільних па.) І чому ж ти почувався винним?

РІШАР: Я почувався винним у тому, що роками переконував тебе покохати мене, а коли щастя врешті засяяло на обрії, коли ми стали майже однаково думати, коли з’явились однакові бажання — кохання із мене випарувалося.

ДІАНА: Можливо, ти міг кохати мене лише тоді, коли я не кохала тебе?

РІШАР: Ні, я ніколи не був таким щасливим, як у час наших розділених почуттів — у цьому я тобі присягаюсь!

Він заявляє це палко, міцно притискаючи її до себе. Таке враження, ніби він зараз поцілує її.

Збентежена Діана ледве не падає назад, на канапу, намагаючись вислизнути з його обіймів.

ДІАНА: А може, тобі більше до вподоби боротьба, аніж пестощі? Хіба не виявляєш ти себе найбільше у справах, завзято завойовуючи нові ринки, знешкоджуючи конкурентів, весь час мріючи про перемогу? Ти процвітаєш — але нечасто користуєшся своїми багатствами. А що, як те саме відбувається і з коханням? Що, як ти хочеш тільки перемагати — і не більше?

Рішар знову наповнює бокали шампанським.

РІШАР: Це, певно, було б так бридко...

ДІАНА: А може, ти такий і є — бридкий? Може, не варто тобі аж так себе любити?

Приголомшений Рішар обертається і з подивом дивиться на неї. А вона гмикає, щоби приховати схвильованість.

ДІАНА: Я пожартувала! Ти не став би чудовиськом тільки через те, що я не змінилася б і продовжувала б тебе кохати...

РІШАР: А й справді.

Він задоволено зітхає, вимикає музику і простягає Діані бокал.

РІШАР: Тепер усе буде просто.

ДІАНА: Бачу, ти тішишся.

РІШАР: Так.

ДІАНА: Тішишся, бо позбувся кохання?

РІШАР: Авжеж.

ДІАНА (зажурено): То це було щось на кшталт хвороби?

РІШАР (сміється): Ні, я тішуся, бо більше не буде обману. Тепер наші стосунки будуть цілком відвертими. (Із запалом.) Ти дала мені віру! Віру у себе. Віру у тебе. Між нами буде тепер справжня дружба.

При слові «дружба» Діана здригається. Рішар, хоч і помітивши це, замріяно веде далі:

РІШАР: Ми розповідатимемо одне одному все! Ти — про свої нові захоплення, а я — про свої!

ДІАНА: Що, почнеш збирати колекцію?

РІШАР: Сумніваюся, бо через тебе для мене це буде непросто.

ДІАНА: Дякую, це приємно чути.

РІШАР: Та якби я так вирішив, ти допомагала б мені порадами! А я радив би тобі у разі потреби!

І, дивлячись на неї якось дивно, він веде далі:

РІШАР: Хтозна, що може статися?

ДІАНА: Справді, хтозна!

РІШАР: Пристрасть приходить і йде — а почуття залишаються. Як і приязнь, яку я відчуваю до тебе, захоплення тобою, ніжність... Хтозна?

ДІАНА: Дійсно, хтозна!

РІШАР: Я ж і кажу — хтозна? Я ж можу навіть знову закохатись у тебе.

ДІАНА: Невже? І що тоді?

РІШАР: Тоді я був би найщасливішим чоловіком на світі.

Він не відводить від неї очей. Вона збентежено тремтить і, щоби зібратися з силами, підходить до програвача.

А він іде за нею, зацікавлено нахиляється.

РІШАР: А ти?

ДІАНА: Що — я?

РІШАР: Якби повернулося кохання? Що ти відчувала б до мене?

ДІАНА: О... (Упевнено.) Гадаю, воно не повернеться ніколи!

РІШАР (вражений): Але чому?!

ДІАНА: Ти будеш єдиною моєю лихоманкою, єдиною пристрастю у моєму житті. І оскільки піддатися комусь мені складно, напевно, я вже ніколи не відпущу себе.

РІШАР: Та ти жартуєш! Хочеш сказати, що вже ніколи не покохаєш?

ДІАНА: Ні.

РІШАР: Ні мене, ні когось іншого?

ДІАНА: Так, як я кохала тебе... Ні. Більше нікого. Ніколи.

Вона натискає на кнопку — і назовні виривається шалена мелодія. Таке враження, ніби вона його зневажає.

Зворушений Рішар хоче якось відреагувати, однак йому бракує слів.

Діана ж, своєю чергою, робить кілька легких па. І весело заявляє:

ДІАНА: Та й навіщо, до речі? Хоч кохай, хоч не кохай — рано чи пізно це почуття мине. (І з силуваною усмішкою додає.) Ще шампанського?

РІШАР (з такою самою силуваною радістю): Авжеж, ще шампанського!

І він квапиться наповнити келихи вином.

РІШАР (глузливо): А ти унікальна жінка, Діано, справді, унікальна жінка! Завдяки тобі ми уникнемо дріб’язку й ницості, якими повниться людське життя.

Вони цокаються.

РІШАР (щиро): Ніколи ти не здавалася мені такою вродливою і розумною, як сьогодні!

ДІАНА (уриває його): Цить! Досить зізнань у коханні... нам обом добре відомо, до чого це веде!

РІШАР: Справедливо!

Заходить мадам Поммере.

РІШАР: Доброго вечора, чарівна пані!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Агов? (Раптом усвідомлює, що нічого не чує.) Чекайте, Рішаре, зараз я увімкну слуховий апарат.

Стривожена Діана підходить до Рішара і глухим голосом просить:

ДІАНА: Будь ласка, нічого не кажи мамі! Їй ще нічого не відомо!

РІШАР: Згода.

І вони усміхаються літній пані.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ну ось — тепер я вас чую.

РІШАР: Доброго вечора, чарівна пані! Як ваші справи?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Прекрасне запитання, але відповідати на нього я буду лише в присутності свого адвоката.

РІШАР: А почуваєтесь як?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Здоров’я, на жаль, не належить до моїх сильних рис. Навіть якщо на моїх руках уже сконало кілька лікарів.

РІШАР: Вам же відомо, дорога мамо, як сильно я вас люблю!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ви такий зграбний, що я змушена вірити вам. Ви кудись ідете разом?

РІШАР: Так. (Підходить і цілує стареньку.) Добраніч! Піду по авто, воно припарковане неподалік. Діано, чекаю тебе перед будинком!

Рішар весело прямує до виходу, аж раптом зупиняється і здригається від болю. Він хитається, хапається за меблі. Діана кидається, щоби підтримати його.

ДІАНА (тривожно): Спина?

РІШАР: Так... Ця клята спина...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Рішаре, сходіть до лікаря! Якщо хочете, я дам вам контакти. У моєму віці у записнику є самі лікарі.

Діана тре йому поперек, допомагає випрямитись.

ДІАНА (знервовано): Мамо, він уже проходив обстеження! Нічого не виявили...

РІШАР (бурмоче): Еге ж, нічого! Нічого, крім болю.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Нічого страшного, контакти психоаналітиків у мене теж є! Збираю їх для своїх приятельок по грі у бридж!

РІШАР: Ну, ось, уже майже все... це швидко минає...

Він хвацько виструнчується, але очевидно, що тіло завдає цьому мужньому чоловікові невимовного болю.

Аби не впасти, він хапається за мадам Поммере.

РІШАР (ніжно): Доброго вечора, найчарівніша з усіх прекрасних мам!

І виходить.

Мати, почервонівши, обертається до доньки.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Діано, не знаю, який танець живота ти йому показала, однак я вже кілька місяців не бачила Рішара таким тихим!

ДІАНА (похмуро): Я теж...

МАДАМ ПОММЕРЕ: А ти ще сумнівалася в його почуттях! Дурненька! Сподіваюся, тепер ти спиш спокійно?

Діана киває ствердно.

ДІАНА: Добраніч, мамо, іди вже спати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Гаразд, іду. (Раптом пожвавлюється.) Даруй мені за це запитання, але: він запропонував тобі стати до шлюбу?

ДІАНА: Ні.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Що ж, не хочу зіпсувати сюрприз, але я не здивувалася б, якби невдовзі він заявив би про свої наміри!

ДІАНА (з болем): Я так не думаю.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Бла-бла-бла!.. До якого ресторану він тебе веде?

ДІАНА: До Розьє.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Розьє?! А що я казала: це ж ідеальне місце для освідчення!

ДІАНА: Мамо, вимикай свій апарат і лягай спати!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ось побачиш, дитино, побачиш! Твоя мати не так уже й несповна розуму, як ти гадаєш. Життя готує нам безліч несподіванок. Та добре, добре! Вимикаю апарат — ось, бачиш! І йду спати...

Мадам Поммере заливається сміхом, немов дитина, і йде геть, наспівуючи «Добраніч!»

Діана, залишившись на самоті, не приховує свого горя. На її обличчі з’являється біль. Таке враження, ніби вона от-от заридає... аж раптом вона видає довгий розпачливий крик пораненого звіра.

4. Мансарда. Коридор

Заходять Діана і дві румунки — Родіка й Еліна. Коридор проходить через увесь верхній поверх старовинного будинку — колись давно тут мешкала прислуга.

Діана своїми ключами відчиняє двері до мансардного помешкання.

Рукою обводить приміщення, яке ми не бачимо.

ДІАНА: Ось, дивіться, це тут!

Зніяковілі румунки зазирають у помешкання.

ЕЛІНА (приголомшено): Дивовижно!

ДІАНА: Дивовижно? О, зовсім ні! Це просто дуже світла квартирка понад паризькими дахами!

ЕЛІНА (замріяно): Дивовижно...

ДІАНА: Останніми роками я здавала її студенткам. Якщо нам вдасться домовитися, можу віддати її вам. (Показує на теку, яку тримає під пахвою.) Щодо ваших документів, то моїм підлеглим уже багато чого вдалося досягти: ось тимчасові довідки на час, поки вам не видадуть посвідки на проживання. Це має вирішитися за десять днів.

Еліна і Родіка беруть теку і роздивляються документи.

ЕЛІНА: О, мадам, у мене немає слів, аби...

ДІАНА: Тихо!.. Огляньтесь тут, я вас залишу — треба домовитися з консьєржем. Заходьте і будьте як удома!

Діана спускається сходами, залишивши румунок перед дверима помешкання.

Вони реагують по-різному: Еліна не тямить себе від щастя, а Родіка похмуро і стривожено бурмоче.

ЕЛІНА (в ейфорії): Ти можеш у це повірити, Родіко, можеш повірити в це?!

РОДІКА (різко): Ні!

ЕЛІНА (вражено): Чому?! Хіба ці документи не справжні?

РОДІКА: Справжні.

ЕЛІНА: А ця квартира?

РОДІКА: І скільки нам це коштуватиме?

ЕЛІНА: Але ж вона надасть нам її безкоштовно, поки ми не знайдемо іншу роботу!

РОДІКА: А я так і сказала: скільки нам це коштуватиме? Що за цим приховується?

ЕЛІНА: О, ти ніколи нікому не довіряєш!

РОДІКА: Життя довело, що я маю рацію. Діди Морози мені ще жодного разу не траплялися.

ЕЛІНА: Депутатка бореться за те, щоби з жінками не поводилися так, як поводяться з нами. Вона ставить на це все — свої ім’я, репутацію, пише парламентський звіт! Невже тобі багато таких людей траплялося?

РОДІКА: У тому то й справа, що ні...

ЕЛІНА: Ти невиправна!

РОДІКА: В офіційному боці її ставлення до нас я навіть не сумніваюсь. Власне, це ж її робота! А от що далі? Перш за все це політика. Доброчесність? Навіщо? Для чого вона робить те, чого робити не зобов’язана? Власним коштом? Їй же ця квартира прибуток приносить... Чому вона обрала саме нас? Тебе і мене. Двох повій — та вона під час свого розслідування зустрічала десятки таких! То чому ж саме ми, чому не інші?.. Повір мені — вона це робить не просто так.

ЕЛІНА: То й ліпше! Досі я зневажала всіх тих, хто робив щось для мене лише за мої прегарні очі!

РОДІКА: Еліно, має бути ціна! Даремно в житті не дається нічого!

ЕЛІНА: Отже, вона нам її назве. Хай там як, а я впевнена в її чесності.

РОДІКА: Та невже? Де це написано?

ЕЛІНА: Родіко, та ти зовсім втратила здоровий глузд! Мадам Поммере допомагає нам залишити пекло і почати нове життя. І якщо за це треба сплатити певну ціну, то, можеш мені повірити, я готова! І навіть удвічі більшу!

РОДІКА: Я також. Сподіваюся тільки, що в мене на це стане сили.

ЕЛІНА: По-твоєму, може бути щось гірше за те, чим ми займалися?

Родіка знизує плечима.

Повертається Діана.

ДІАНА: То як, вам подобається?

ЕЛІНА: О, надзвичайно подобається, мадам! Надзвичайно!

Вона кидається до Діани, хапає її за руки і вдячно цілує.

ДІАНА: А як щодо вас, мадам Ніколеску?

РОДІКА: Треба подумати...

ЕЛІНА: О, вона просто не насмілюється зізнатися — їй тут дуже подобається!

Діана, не відводячи погляду від Еліни, каже дуже щиро:

ДІАНА: Еліно, буду з вами відверта: за все це треба сплатити певну ціну.

РОДІКА: Ага!

ЕЛІНА: Та звісно! Які будуть ваші умови?

ДІАНА: Мої умови? Ні, умов не буде. Хочу попросити про послугу. Дуже важливу послугу.

Діана на мить замовкає, обмірковує свої слова, веде далі вже твердо:

ДІАНА: Одній людині треба подарувати щастя.

Румунки приголомшені.

ДІАНА: Мені треба, щоб один чоловік захопився Еліною. І щоб між ними утворився зв’язок.

ЕЛІНА: Однак...

РОДІКА: Навіщо?

ДІАНА: Бо я кохаю цього чоловіка.

РОДІКА: Тепер я розумію ще менше.

ЕЛІНА: Можу запевнити вас, мадам Поммере, що я також не можу збагнути, чому...

Діана жестом просить їх замовкнути. Ледве даючи раду збентеженню, вона намагається пояснити:

ДІАНА: Кілька тижнів тому Рішар, мій коханий, поскаржився на біль у спині. Його обстежили. Офіційно це обстеження нічого не виявило. Насправді ж знайшли рак. Такої просунутої форми, що не варто навіть вживати ліки — це не дасть ефекту і тільки засмутить хворого. Рішарові про це невідомо. Він думає, що це фантомний біль, і не здогадується про те, що на нього чекає. За словами лікаря, йому залишилось усього кілька місяців. Менше року.

Румунки починають відчувати симпатію до Діани.

ДІАНА: Через кілька днів після того, як лікар повідав мені цю таємницю, Рішар заявив, що залишає мене.

ЕЛІНА: О, ні!

ДІАНА: На жаль, так.

РОДІКА: Усі чоловіки однакові!

ДІАНА: Що ви робили б на моєму місці, га? Можливо, слід було крикнути: «Ні, нам не варто розходитись, ти ж скоро помреш, тому залишайся, бо без мене сконаєш самотньо в агонії»? Так, га? Я промовчала...

Румунки схвально кивають. Схвильована Діана тремтить.

ДІАНА: Я навіть набралася сміливості й запропонувала йому залишатися друзями! (Раптом ніби шаліючи.) Друзі! Ніби мені достатньо буде дружби з чоловіком, якого я так пристрасно кохала! (Оговтується.) Кохаю і досі...

Збентежена Діана обертається до румунок.

РОДІКА: А він залишив вас заради іншої?

ДІАНА: Ні.

РОДІКА: А чому?

ДІАНА: Через втому... і звичку...

ЕЛІНА: Це ж тому, що він хворий! Ви маєте знову завоювати його!

ДІАНА (твердо): Ні. Точно не після того, що він мені сказав.

Їм стає зрозуміло, що гордість Діани вражено, тому наполягати немає сенсу.

ДІАНА: І тут мені потрібні ви! Еліно, ваше обличчя неможливо забути, воно не може не викликати бурю емоцій. Коли я побачила вас, то інтуїтивно відчула — хтозна, може я й помилилась, звичайно, — відчула, що Рішар біля вас усією душею впадатиме! Тому я вирішила подарувати вам щастя, відчуття щастя, ілюзію щастя. (Вона підходить до Еліни.) Благаю вас — зустріньтеся з ним, зіграйте комедію зваблення! Якщо це спрацює, ви прикрасите останні миті його життя! Так він не сконає сам, без чарівної жінки поруч. Благаю, Еліно, погоджуйтеся!

ЕЛІНА (вагаючись): Але ж вам відомо, що я...

ДІАНА: Ви будете тією, ким ви є насправді: юною студенткою, яка захоплюється літературою. Чого б це йому запідозрити щось інше? (Ніжно.) Зрештою, йому залишається всього кілька місяців... І брехати треба зі шляхетною метою... То як, ви спробуєте?

ЕЛІНА: Звісно, мадам! Я згодна!

ДІАНА: О, дякую! Дякую дуже!

Міцно обіймає Еліну.

РОДІКА: А я? Мені яку роль ви намітили?

ДІАНА: Я пропоную вам бути матір’ю Еліни!

РОДІКА (ошелешена): Ким?! Матір’ю?!

ДІАНА: Так. Доброю, турботливою матусею, яку непокоїть майбутнє доньки, яка стримуватиме запал Рішара, якщо він надто швидко захоче зайти з Еліною далі. Ви додаватимете респектабельності виставі.

РОДІКА: Респектабельність... Це щось нове!

ЕЛІНА: Родіко, будь ласка, погодься! Хіба це не найліпша з можливих цін?

РОДІКА (розлючено): «Ціна»? Ціна за що? Я жертва, а не злодюжка!

ЕЛІКА (виправляє свої слова): Хіба це не найліпший спосіб вийти з нашої ситуації? Будь ласка, Родіко, ну, будь ласка!

ДІАНА: Дуже вас прошу.

РОДІКА: Добре, я згодна.

ДІАНА: Спасибі. Тоді підсумуємо. Взамін за цю послугу мій секретар щопонеділка видаватиме вам конверт із сумою на витрати. Тим часом я заповнюватиму документи, що дадуть вам змогу потім отримувати допомогу і мати доступ до медичного обслуговування. Коли ми будемо готові — що швидше, то ліпше, — я влаштую зустріч з Рішаром. Вдасться мій задум чи не вдасться — байдуже, — ви залишите своє колишнє життя і отримаєте можливість бути вільними. Ви у виграші за будь-яких умов!

РОДІКА: Гм... Ніби так.

ДІАНА: Я попрошу вас також не приймати нікого, навіть сусідів. Нехай Еліна запишеться до університету, щоби продовжити навчання. Гаразд?

ЕЛІНА: Гаразд.

РОДІКА: Згода.

Діана з кишені виймає конверт і простягає його Еліні.

ДІАНА: Тримайте.Я вжила заходів, щоби захистити вашу сестричку. Це вам лист від неї. Відправлено його з пансіонату на півдні, де вона буде в безпеці, недосяжна для мафії. Ті, хто погрожував вам, її там не знайдуть.

Еліна притискає конверт до грудей.

ЕЛІНА: Господи! Дякую! Я вам така вдячна! Знаєте, у нас усе вийде, я обіцяю — все вийде!

ДІАНА: Хочу в це вірити.

Вона удає сповнену сили жінку, однак її голос ламається під владою почуттів.

ДІАНА: Рішар має зійти в могилу, ні про що не довідавшись! Кляніться мені, що не скажете йому, ні хто ви такі насправді, ні що все влаштувала я! Ніколи! Кляніться!

ЕЛІНА: Клянуся!

РОДІКА: І я клянуся.

Діана простягає їм ключі від квартири.

5. У Діани

Рішар і мадам Поммересидять кожен у фотелі й гортають газети.

Рішар здається знервованим, стурбованим, таке враження, ніби якась думка пече йому мозок і заважає зосередитися. Він раз у раз позирає на годинник.

Мадам Поммере, яка не помічає цього, раптом скрикує:

МАДАМ ПОММЕРЕ: Рішаре, рятуйте! Слово! Не можу знайти слово для кросворду!

РІШАР: Слухаю вас уважно, мадам.

МАДАМ ПОММЕРЕ: «Несе на крилах», п’ять літер.

РІШАР: Літак?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ні.

РІШАР: П’янка?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ні.

РІШАР: Надія?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Точно! Зізнаюся: у моєму віці ця відповідь вже аж така не очевидна.

РІШАР (щиро, виказуючи своє хвилювання): А як там Діана?

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, мій дорогий, але ж це вас треба про це питати! Це ж ви ділите з нею життя, ліжко і мрії... А щодо мене, то я просто привела Діану на світ і виховала. Це все. Я її мати, тобто людина, яка знає її значно гірше за інших.

РІШАР: Як ви можете таке казати?!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Рішаре, невже ви стверджуватимете, буцімто ваші батьки знають про вас геть усе?

РІШАР (весело): О ні!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Це люди, які зберігають найдавніші спогади про вас, люди, які, напевно, пережили з вами найкращі години в своєму житті — та вам ніколи не вдасться пояснити їм ваш триб життя.

РІШАР: Вони дуже люблять мене.

МАДАМ ПОММЕРЕ: У тому й річ! Любити не означає знати.

РІШАР (погоджується): Любити означає віддавати перевагу. Це геть суперечить науковому підходу і більше скидається на засліплення.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Авжеж! Якщо кожен батько і кожна мати ставлять своїх дітей над чужими, то це навряд чи тому, що вони уважно вивчали ринок!

РІШАР: А як по-вашому: цікаво пізнавати іншу людину?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Достатньо просто зустрічатися.

РІШАР (раптом хмурніє): Але ж без загадковості, без туманних натяків, без передчуття чогось невловимого можна швидко стомитись одне від одного...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Точно! Один гінеколог казав мені, що, якби всі чоловіки займалися його фахом, злочинів на ґрунті пристрасті просто не існувало б.

Рішар лягає від сміху.

Цієї миті заходить Діана — вона здивована присутністю Рішара. А він кидається до неї, готовий розповісти їй безліч дрібниць.

РІШАР: Діано, нарешті!

ДІАНА: Не думала побачити тебе тут.

РІШАР: Ми вирішили зустрітися.

ДІАНА: Погана ідея! Зараз прийдуть на чай дві мої подруги!

РІШАР (ображено): Діано, ми ж збиралися в кіно!

ДІАНА: Хіба?

РІШАР: Звісно. (Твердо.) Я мушу поговорити з тобою.

ДІАНА: Поговорити зі мною?

РІШАР: Атож. Я казав тобі про це вчора ввечері по телефону. (Знічено.) Як ти могла про таке забути?

ДІАНА: Рішаре, даруй, я просто сплутала дати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Що ж, коли твої подруги прийдуть, ми просто затримаємо подих, аби вони вирішили, що тут нікого немає.

ДІАНА: Мамо!

РІШАР: Вони прийдуть надовго?

ДІАНА: Ні, це просто візит ввічливості.

РІШАР: Тоді я почекаю. Хто це такі?

ДІАНА: З матір’ю я познайомилася багато років тому під час відрядження до Румунії. А коли дізналася, що вона переїхала до Парижа з донькою, то вирішила виявити гостинність і запросити їх на чай. Словом, це може бути доволі нудно.

РІШАР: Дуже на це сподіваюся. То коротшою буде ваша розмова.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Трапився мені замолоду один румун. О, такий красень, темноволосий! А які дивовижні світлі очі із блискітками — щось поміж мигдалево-зеленим і перламутрово-сірим! А пальці які в нього були тонкі! Ах, які пальці!

ДІАНА (уриває її): Мамо, до чого тут це?!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ти сказала, що та пані з Румунії — і я пригадала єдиного знайомого мені румуна. Хоч я й стара, та все ж намагаюся брати участь в розмові.

ДІАНА: Не вельми вдало.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Одразу видно, що ти не була з ним знайома.

ДІАНА: Очевидячки ні! І знайомитися не збираюсь. Отже...

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, не так швидко! Він же міг бути твоїм батьком.

ДІАНА: Дякую за уточнення, але це я вже зрозуміла. Сподіваюся, він таки не мій батько?

МАДАМ ПОММЕРЕ (зітхаючи із жалем): Ні...

Дзвонять у двері.

ДІАНА: А ось і вони!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Поки ти прийматимеш своїх румунських подруг, я побуду у себе в кімнаті. Ти ж не заперечуватимеш?

ДІАНА: Аж ніяк.

РІШАР: А я залишуся, щоб ми разом спекались їх якомога швидше. Добре?

ДІАНА: Гаразд.

Діана виходить, щоби зустріти гостей.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Не розумію, чому моя донька так налаштована проти чоловіка, який міг би стати їй батьком: повірте, дуже солідний був пан! Чудова партія. Ідеальні зуби. Майстерний танцюрист. Осина талія. Зі смаком добрані краватки. Вишиті шовкові камізельки. І розмовляв він мінімум шістьма мовами.

Поки вона виправдовується, Рішар подає їй руку, щоб провести до її кімнати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Закинути йому можна було тільки одне: носив забагато каблучок, на кожному пальці! Та все ж увечері він знімав їх усі і клав на нічний столик, як порядна людина...

Вони виходять.

Повертається Діана з Еліною і Родікою.

Румунки вбрані дуже ошатно — Родіка через це видається старшою, а Еліна ще привабливішою.

ДІАНА (голосно): Заходьте, прошу!

РОДІКА: О, мадам Поммере, це так люб’язно з вашого боку!

ДІАНА: Ну що ви, це ж такі дрібниці...

РОДІКА: Відколи ми в Парижі, то буваємо мало де.

Заходить Рішар.

РІШАР: Доброго вечора.

Румунки здригаються, мов дві весталки, збентежені появою чоловіка. Вони підводяться, ніяковіючи.

РОДІКА: Ви тут у родинному колі, а ми заважаємо...

ЕЛІНА: Нам ліпше піти...

РОДІКА: Не хочемо вам докучати...

Рішар уриває їхнє белькотіння:

РІШАР: Ви аж ніяк не докучаєте.

Він роздивляється Еліну. Ця юна врода зненацька заспокоює його. Він усміхається.

РІШАР: Вимагаю представити нас за всіма правилами!

ДІАНА: Рішаре, представляю тобі мадам Родіку Ніколеску та її доньку... (До Еліни.) Даруйте, як ваше ім’я?

ЕЛІНА: Еліна.

Рішар галантно цілує ручки дамам, але довше він схиляється над ручкою Еліни.

РІШАР: Мене звати Рішар Дарсі. Я друг Діани. Щирий приятель.

ДІАНА: Щирий приятель? Ти вперше так називаєш себе!

РІШАР (хмурніє): Хіба не так кажуть, коли двоє щиро спілкуються?

І це зауваження показує, що збентежений вродою Еліни Рішар прагне встановити відстань між собою і своєю колишньою коханою, продемонструвати свою свободу. Діана, хоч і сприймає це майже як удар кинджалом, удає, що згодна, і звертається до румунок:

ДІАНА: Про родинне коло не йдеться, адже Рішар мені ні чоловік, ні наречений!

РІШАР (до Еліни): Ви у Парижі проїздом?

ЕЛІНА: Ні, ми щойно сюди переїхали. Я вивчаю літературу в Сорбонні.

РІШАР: Кого досліджуєте зараз?

ЕЛІНА: Альфреда Мюссе.

РІШАР (не подумавши): Мюссе?! Дивний вибір...

ЕЛІНА: Чому?

РІШАР: Бо це застарілий автор.

ЕЛІНА: Автор старіє лише тоді, коли його не сприймає молодь.

РІШАР: Що спільного має Мюссе з сучасною молоддю — досвідченими матеріалістами, які ні у що не вірять?

ЕЛІНА: Він дає нам стимул, заохочує нас, утішає — адже він був таким, як і ми!

Рішар зворушений ідеалізмом і завзяттям дівчини. Він припиняє кпини і звертається до неї вже м’якше:

РІШАР: Невже? І чому ж він вас учить, скажіть на милість?

Вона червоніє.

ЕЛІНА: О ні, я не забиратиму у вас час!

РІШАР: Та ні, прошу, кажіть!

ЕЛІНА: Боюся, що я висловлю написане ним гірше за нього...

Родіка заохочує Еліну, вдаючи матір, яка пишається ­своєю донькою.

РОДІКА: Еліно, ану прочитай нам щось із Мюссе!

ЕЛІНА: Мамо, це ж смішно!

РОДІКА: Чому? Зовсім ні! Почитай!

ДІАНА: Ми з радістю послухаємо вас, Еліно. Знаєте, без вас Мюссе — це просто назва площі або бульвару.

РІШАР: Так, прошу, будь ласка!

Еліна вдає, ніби піддається тільки вмовлянням Рішара. Ніяковіючи, почервонівши, вона ніби присвячує цей текст йому.

ЕЛІНА: «Усі чоловіки — брехливі, перемінні, нещирі, велеречиві, пихаті й ліниві, зневажливі й хтиві; а всі жінки — зрадливі, чванливі, штучні, доскіпливі і порочні; весь світ — бездонний риштак, де вовтузяться різні почвари, скочуючись із гір гною; та є все ж у світі одна священна й висока правда — це союз двох недоладних, недосконалих істот. У коханні можна часто помилятися, ранитися, почуватися нещасливим; і все ж ми кохаємо, і коли опинимося край могили, зможемо озирнутися і сказати собі: я так страждав, я не раз оступався, однак я кохав. Жив саме я, а не штучна істота, витворена моїми пихою й нудьгою. Я — кохав!»

Рішар їсть Еліну очима — це так очевидно, що вона зрештою опускає очі.

Діана й Родіка, помітивши це, змовницьки перезираються.

Рішар підводиться, та миттю відчуває біль у спині. Жінки бачать гримасу болю, однак не насмілюються допомогти йому.

Тож він спирається на стіну і збирається з силами так, ніби нічого не сталося.

РІШАР: І цей текст заохочує вас, Еліно?

ЕЛІНА: Так.

РІШАР: До чого, якщо не секрет?

ЕЛІНА: До любові...

РІШАР (замріяно): О, до любові...

6. Мансарда. Коридор

Рішар — у пальто, рукавичках, з пакетами в руках — стоїть перед дверима квартири, де віднедавна мешкають румунки.

Він вимагає, аби Родіка погодилася на його присутність і подарунки.

РІШАР: Та годі вам, мадам Ніколеску!

РОДІКА: Ні, я не дозволю вам увійти!

РІШАР: Хоч подарунки візьміть.

РОДІКА: Ні за що!

РІШАР: Візьміть!

РОДІКА: Ми не можемо це прийняти!

РІШАР: Тоді я залишу це тут.

Ставить пакети на підлогу.

РОДІКА: Ми їх не відкриватимемо! Я і так картаюся через те, що відкрила ті, які ви приносили в перший раз. Та оскільки йшлося про книжки, а Еліна обожнює літературу, то я не наважилася позбавити її їх. Відколи ж ви перейшли на дорожчі подарунки, я навіть знати не хочу, що ви там понакуповували!

І вона, хоч і роздивляється пожадливо назви престижних марок на пакетах, відштовхує їх від себе. Рішар щиро знічується.

РІШАР: Ви ж принижуєте мене...

РОДІКА: Ви мене теж...

РІШАР: Я?!

РОДІКА: Ви ніби тикаєте нас носом у наші злидні!

РІШАР: Мадам Ніколеску, я роблю вам подарунки не для того, щоби показати свою заможність, а щоб дати можливість вам побути щасливими!

РОДІКА: Подарунки — це гроші, це певна ціна. І я не можу не думати про те, що ви хочете отримати щось навзамін.

РІШАР: Наприклад що?

РОДІКА: Наприклад ви хочете сподобатися моїй доньці.

Пауза.

РІШАР: Так і є. Я хотів би сподобатись їй.

РОДІКА: Навіщо?

Пауза.

РІШАР: Бо вона збентежила моє серце.

РОДІКА: Приберіть ваші подарунки!

РІШАР: Будь ласка...

РОДІКА: Приберіть негайно!

РІШАР: Можна мені побачити Еліну?

РОДІКА: Ні!

РІШАР: Мадам Ніколеску, це вже занадто! Еліна — доросла жінка, а ваші уявлення — ніби в людини з іншої епохи!

РОДІКА: Невже? Якщо у наш час матері продають своїх доньок тому, хто запропонує більше, то я дійсно не належу до цього часу! Заради Еліни я зберігаю для неї те, що в неї є найціннішого — честь!

РІШАР (присвистує): Боже, яке застаріле слово — честь!

РОДІКА: Але не тоді, коли йдеться про юнку! (Суворо.) Месьє Дарсі, я з вами згодна — через злидні ми можемо видатися людьми з іншої епохи. Адже злидні надають надзвичайної цінності одній деталі, знеціненій нині: дівочій честі. Якщо вам хочеться звичних забавок, то залишайтеся ліпше в своєму колі й не спускайтеся сюди, до нас.

Рішар не йме віри власним вухам — у цієї жінки такі застарілі погляди! Однак він тримає себе в руках.

РІШАР: То ви забороняєте мені бачитися з Еліною?

РОДІКА: Так.

РІШАР: А Еліна з цим згодна?

РОДІКА: Я не питала в неї згоди.

РІШАР: Вона не хоче мене бачити?

РОДІКА: Я збрехала б, якби сказала, що не хоче. Навпаки, вона була б рада зустрітися з вами знову!

РІШАР: Ага! От бачите!

Він щиро тішиться. Але Родіка охолоджує його запал:

РОДІКА: Я проти ваших побачень.

РІШАР: Слухайте, мадам Ніколеску...

РОДІКА: Подивіться на себе, месьє Дарсі: ви вродливий, заможний, чарівний чоловік...

РІШАР (усміхаючись): Тобто я негодящий?

РОДІКА: Ви надто спокусливий! (Відчувається, що, коли йшлося б про неї саму, вона не встояла б перед Рішаром.) А я хотіла б, щоб моя донька встояла перед вами!

Він замислюється на мить, розвертається.

РІШАР: Я ще повернуся!

РОДІКА: Як забажаєте!

Перш ніж вийти, Рішар кидає начебто байдуже:

РІШАР: Цигарку?

РОДІКА (не подумавши): Із задоволенням!.. (Схоплюється.) Ні, дякую, я не палю.

Рішар насолоджується пасткою, до якої вона потрапила — адже у Родіки прокурений голос.

РІШАР: Не палите?

РОДІКА: Більше не палю.

РІШАР: Та невже?

РОДІКА: Так, я облишила.

РІШАР (робить висновок): Отже, іноді ви змінюєте думку. Себто я маю надію?

Родіка бурмоче щось нерозбірливо.

РІШАР (весело): До зустрічі, мадам Ніколеску!

Виходить.

РОДІКА: А подарунки?

РІШАР (з іронією): Все, пізно!

Збігаючи сходинками, він озирається і, змовницьки посміхнувшись, кидає їй пачку цигарок. Родіка інстинктивно ловить її, потім, збагнувши, що виказала себе, кидає пачку. А Рішар спускається і сміється.

Упевнившись, що він пішов, Родіка кидається до пачки і витягає звідти одну цигарку.

У дверях з’являється Еліна. Очі в неї палають. Вона підходить до Родіки.

ЕЛІНА: Він був розчарований?

РОДІКА: Вельми!

ЕЛІНА: То й ліпше! (Пауза.) А ти не надто сувора була? Не відбила в нього охоту? Він же повернеться, правда?

РОДІКА: Напевно.

ЕЛІНА: То й ліпше.

Родіка скептично дивиться на Еліну.

РОДІКА: Еліно, слухай, закохуватися не варто!

ЕЛІНА (пихато): Хіба не про це мене попросили?

7. У Діани

Рішар і Діана, кожен на окремій канапі, читають поруч.

Рішар, не в змозі зосередитися на газеті, замріяно усміхається і дивиться вдалину.

Діана це зауважує.

ДІАНА: Що таке?

РІШАР: Нічого.

ДІАНА: Слухай, там, угорі, немає нічого, чому можна було б так мило всміхатися!.. Ти можеш пояснити, що такого кумедного є в моїй стелі?

РІШАР: Я просто замислився...

ДІАНА: І про що, цікаво?

РІШАР (виправляє її): Про кого!

ДІАНА (піддається): Про кого?

РІШАР: А ти як гадаєш?

Діана хмурніє й мовчить. Це забавляє Рішара. Він провокує її, наспівуючи ім’я тієї, про кого він мріє:

РІШАР: Еліна...

ДІАНА: Ах, Еліна!.. Знову Еліна... (Спантеличено.) Зізнаюся, що не знаю, яке зі слів обрати: «ще Еліна» чи «вже Еліна». Вважаю, що ти зовсім здурів!

РІШАР: Та невже? Хіба ти ніколи раніше не бачила закоханих?

ДІАНА: Закоханих в іншу? Ні.

Пауза. Між ними можна помітити жорстоку тонку гру, що полягає у дратуванні партнера і вивідуванні його істинних почуттів.

ДІАНА: То саме це й відбувається?

РІШАР: Я не знаю.

Він підводиться, та від болю на мить зупиняється, хапається за комод, аби не впасти.

ДІАНА: Досі болить спина?

РІШАР: І так, і ні. Залежно від дня.

Він мацає поясницю, глибоко вдихає і виструнчується.

Діана із розумінням посміхається. Рішар, прагнучи спекатися незручної теми, жартує:

РІШАР: Ми такі несправедливі з нашим нещасним тілом! Коли воно вправно працює, ми б хоч раз його похвалили! Помічаємо ж ми його, тільки коли занедужаємо, а сердимося на тіло тоді, коли йому болить.

Діана стривожено киває головою і веде далі стриманим тоном:

ДІАНА: Ти бачився з Еліною?

РІШАР: Її мати — ота зміюка — відмовляється від моїх подарунків і зачиняє переді мною двері!

ДІАНА: Що ж, не дивно — вона дуже горда.

РІШАР: Недоречна гордість!

ДІАНА (двозначно): А де гордість буде доречна? Ти знаєш такі місця? (Пауза.) То ти вже не бачишся з Еліною?

РІШАР (просяявши з радощів): Чому ж, бачуся!

ДІАНА: Невже?

РІШАР: Ми бачимося потай. Вона приходить до мене у парк. І ми разом гуляємо.

ДІАНА (дещо глузливо): Романтика...

РІШАР: Я відчуваю, що вона мене кохає! Або що вже готова покохати мене! Однак...

ДІАНА (безжально насолоджується кожним його словом): Однак усе це не йде далі звичайних прогулянок...

РІШАР (підтримує її жарт): ...і обміну віршами! Мюссе, Верлен, Бодлер — я більше не можу! (Підсовується до Діани.) Що мені робити, скажи?

ДІАНА (ошелешено): Я правильно зрозуміла: ти питаєш у мене пораду?

РІШАР: Діано, друг ти мені чи ні?

ДІАНА: Звісно ж, я друг...

РІШАР: Хіба не ти хотіла, щоб ми залишилися друзями?

ДІАНА: Що ж, ти хотів пораду? Дай їй спокій.

РІШАР: Чому?

Він підходить, розраховуючи на ревнощі, емоційну реакцію з її боку.

ДІАНА (відсувається): Еліна й Родіка — мої подруги. Саме тому я даю таку пораду.

РІШАР: Що, перепрошую?!

ДІАНА (твердіше й голосніше): Мені не хотілося б, аби Еліна погодилася на зв’язок з тобою. Я надто добре знаю тебе: Рішаре — кохання тебе з’їдає, ти здатен на великі звершення заради кохання, однак зазвичай робиш ниці вчинки.

Атмосфера напружується.

Рішар сідає обличчям до Діани і спантеличено дивиться на неї. Таке враження, ніби дуелянти готуються до поє­динку.

РІШАР: Стримання — таку ти пораду даєш?

ДІАНА: Стримання — саме таке я раджу!

РІШАР (глухо): Обережніше, Діано, ти надто швидко рухаєшся вбік монастиря: тепер ти вклоняєшся перед честю! Не забувай, що ти ще молода вродлива жінка, що попереду багато прекрасних років, упродовж яких можна зробити безліч дивовижних дурниць! Ти турбуєш мене. Справа у нашому розлученні?

ДІАНА: Хтозна!

РІШАР: Чи це таке змагання між нами? Кому вдасться швидше налагодити своє життя після розлучення? Хто стане тим невдячним, який швидко забуде, а хто буде вірним спогадам і не забуде ніколи? Хто з нас — ти чи я — стане невтішним вдівцем чи вдовою? Зрештою, хто із нас ліпший?

ДІАНА: Боюся, що відповідь на ці запитання я знаю.

Він агресивно сміється.

РІШАР: Звісно, це ти, еге ж?

Вона з дуже серйозним виглядом відповідає:

ДІАНА: Ні. Це ти.

РІШАР (здивований): Я?!

ДІАНА: Авжеж, це ти. (Підходить до нього.) Твої бажання мають дуже просту, дитячу, егоїстичну основу — якщо одним словом, то вони здорові. Ти не приховуєш нічого: ні хитрощі, ні збочення. Прагнеш лише одного — ще більшої насолоди...

РІШАР: Тимчасом як ти...

ДІАНА (люто): Я? А що я? Ніхто не знає, на що здатна я.

Він із захватом дивиться на неї. Якусь мить вони мовчать. Потім він закидає голову й регоче.

РІШАР: Яка актриса! Геніальна гра! Я майже повірив...

Вона також починає сміятися.

ДІАНА: Справді?

Напруження спадає.

РІШАР: А тепер будьмо серйозні, повернімося до Еліни. Що мені робити?

ДІАНА: Забути її. Забути обох.

РІШАР (явно стомившись від постійної неоднозначності слів): Ти це зараз заради них кажеш чи заради себе?

ДІАНА: Ні, заради тебе! Ти лише марнуєш час. Злидні й нещастя підняли цих панійок на такий рівень відчуття чеснот, що тобі їх не досягнути.

РІШАР: А я думаю, що досягну!

Діана, не тямлячи себе, схоплюється.

ДІАНА: Навіть не думай про це, Рішаре!

РІШАР: А от і ні! Мені вдасться! Я переконаний, що подобаюсь їй! Вона буде моєю!

ДІАНА: Навіть не мрій!

РІШАР: О, ти мене ще не знаєш!

ДІАНА: Я тебе надто добре знаю...

РІШАР: Коли вже я прагну жінку, то отримую її!

Між ними западає незручна тиша.

8. Мансарда

У кімнаті з низькою стелею з вузьким прорізом фрамуги перед Діаною, яка гортає папери, сидять, мов дві схвильовані школярки, Родіка й Еліна.

ЕЛІНА: Цього разу треба піддатися.

РОДІКА: Хай там як, а я вже його не стримуватиму та відчиню клітку!

Діана, дочитавши до кінця, простягає їм документи.

ДІАНА: А я кажу — ні!

ЕЛІНА: Чому?

РОДІКА: Слухайте, мадам Поммере, він кожній із нас дарує по будинку! На півдні Франції — мені, в Парижі — Еліні. Два будинки! Ви тримаєте в руках нотаріально засвідчені дарчі — це, вочевидь, не шахрайство.

ДІАНА: А ви не погоджуйтеся.

РОДІКА: Ми так не можемо.

ЕЛІНА: Ні, ми не можемо.

РОДІКА (хрипко): Нам ніколи не пропонували стільки за таку незначну послугу!

ДІАНА: І все ж таки ні!

РОДІКА: З мене годі!

ДІАНА: А з мене — ні!

ЕЛІНА: Ви його зведете в могилу! Йому потрібно бачити мене, кохати мене! Мені незрозуміло, чого саме ви хочете. Про що ви нас просили? Подарувати йому кілька місяців щастя, перш ніж його не забере рак. І я хочу їх якнайшвидше подарувати Рішару!

ДІАНА: Ще рано.

ЕЛІНА: Як?! Він же хворий!

ДІАНА: Я хочу, щоб він іще глибше зав’яз.

ЕЛІНА: Ми тільки втрачаємо час!

ДІАНА: Заспокойтеся. Коли квапишся — втрачаєш ­більше. Якщо ви сьогодні скажете «так», він подарує кожній із вас по будинку. Подумайте, що можна буде витягнути із нього, якщо відмовити!

РОДІКА: Нічого.

ДІАНА: Шлюб.

Румунки приголомшені.

ДІАНА: Рішар дуже багатий, прямих спадкоємців не має. Якщо Еліна вийде за нього, то невдовзі успадкує мільйони!

ЕЛІНА (щиро): Але мені вони не потрібні!

ДІАНА: От не кажіть дурного! По-вашому, ліпше, щоб їх отримали якісь далекі племінники або держава? Якщо ви згаєте останні тижні його життя на роль коханки і доглядальниці — хіба це не варте певної винагороди, га?

РОДІКА: Еліно, це, звісно, не моя справа, але розрахунок мадам Поммере правильний. Мета буде та сама, а от винагорода значно зросте!

Еліна заламує руки.

ЕЛІНА: О ні, я хочу щонайшвидше приділити йому хоч трохи своїх кохання й уваги! Не треба шлюбу!

ДІАНА: Зробите, як я скажу!

ЕЛІНА: Мені дуже шкода, але я не можу.

ДІАНА: Еліно, ви тут лише з мого дозволу і клялися в усьому слухатися мене! Якщо ви відступите, то я все йому розповім!

ЕЛІНА (голосно): Ні!

ДІАНА: Повірте, я скажу йому все.

Еліна опускає голову, готова коритися.

9. Ніч. Два телефони

Дві лампи розділяють два телефони в повній темряві: телефон Рішара і телефон Діани.

Похмурий Рішар у пальто і з валізою, важко дихає.

Діана ж у своєму кутку примостилася зручно.

Чути шум зливи.

РІШАР: Їду. Залишаю Францію.

ДІАНА: І куди?

РІШАР: Придбав квиток на літак на край світу.

ДІАНА: А можна спитати, у чому причина?

РІШАР: Ліпше не відповідатиму.

ДІАНА: О... то це через неї... через Еліну?

РІШАР: Не хочу про це говорити.

ДІАНА: І де міститься отой твій край-світ?

РІШАР: Пустеля Ахаггар. У Нігері.

ДІАНА: А не задалеко для сентиментальних шмарклів?

РІШАР: Я тобі просто повідомляю, а не питаю пораду.

ДІАНА: Гаразд.

РІШАР: До зустрічі, Діано.

ДІАНА: До зустрічі, Рішаре. Стережися там. Дбай про себе. І потелефонуй, коли повернешся — приїду за тобою в аеропорт.

РІШАР: Не варто.

ДІАНА: Варто. Я наполягаю. Домовилися?

РІШАР: Згода.

10. У Діани

Ніч.

У квартирі — приглушене світло.

Діана, почувши дзвінок у двері, впускає Родіку. Діана не дуже рада її бачити, тож приймає її, задкуючи.

ДІАНА: Терпіти не можу подібні сюрпризи! Вам добре відомо, що я не хочу бачити вас у себе!

РОДІКА: Еліна погрожує стрибнути з вікна, якщо я не принесу їй новин про Рішара!

ДІАНА: Опирайтесь її шантажу.

РОДІКА: Я хотіла поговорити з вами... Вона вже три тижні ридає. (Раптом змінює тон.) Де Рішар?

ДІАНА: Я вам уже казала. Він в Африці.

РОДІКА: Коли він повернеться?

ДІАНА: Увечері. Щойно телефонував мені з аеропорту.

РОДІКА: Нарешті!

ДІАНА: Має зайти до мене. І я не хотіла б, аби він побачив вас тут!

РОДІКА: Але ж у таких квартирах має бути щось на кшталт чорного виходу?

ДІАНА: Звісна річ.

РОДІКА: Коли він прийде, я втечу!

І, не чекаючи на запрошення, Родіка сідає у фотель і схрещує ноги.

РОДІКА: Годі прикидатися. Я хочу знати, що коїться. (Уважно роздивляється Діану.) Хто ви така?

ДІАНА: Я — не більше, ніж те, що я роблю.

РОДІКА: І що ж ви робите?

ДІАНА: Рятую двох жінок від проституції і намагаюся прикрасити життя чоловіка, який невдовзі помре.

РОДІКА: Я вам не вірю.

ДІАНА: По-вашому, це звучить надто ідеалістично?

РОДІКА: Я вірю лише в порок, розрахунок, проценти, у кайф, у біль, від якого так добре! Нічого іншого я у своєму житті не бачила. Мені траплялися тільки потворні люди.

ДІАНА: А як же вродлива Еліна?

РОДІКА: По-своєму вона теж потворна. Врода Еліни стала її прокляттям.

ДІАНА: Мені вас дуже шкода.

РОДІКА: Ненавиджу, коли мене жаліють!

ДІАНА: І через це мені також вас шкода.

Розлючена Родіка підходить до неї й хапає за руки.

РОДІКА: Годі брехні! Кажіть — нащо це вам? Нащо ви забрали нас із вулиці, познайомили нас із Рішаром, нащо ви то запалюєте, то охолоджуєте його? Нащо?!

ДІАНА: Родіко, ви так звикли потерпати, що не годні повірити в чийсь добрий намір.

РОДІКА: Тільки не у ваші! (Після паузи.) Я скажу вам, яка ви — ви дуже погана.

Діана вибухає реготом.

Родіка безжально веде далі:

РОДІКА: Не допомогти ви нам хочете, а скористатися нами! Не ощасливити Рішара вам треба, а — навпаки — зробити його нещасним!

ДІАНА (приндиться): Та ну? І навіщо?

РОДІКА: Бо він вас уже не бажає! І ви хочете, щоб він страждав. Еге ж? Сильно страждав. І довго. Довше, аніж страждаєте ви.

ДІАНА: Чи не надто це просто?

РОДІКА: Коли жінка тримається на ногах лише завдяки любові, а потім цю любов зненацька висмикують у неї з-під ніг, то вона, щоби не впасти, мусить замінити це почуття на інше — ненависть. Це — ваша помста.

Діана знизує плечима.

РОДІКА: І ви маєте рацію. Ненависть — це чудово! Вона така тепла, така солідна, така певна. Ненависть, на відміну від кохання, не викликає сумнівів. Ніколи. Не знаю нічого чеснішого за ненависть. Це єдине почуття, яке нам ніколи не зраджує.

Діана відвертається від неї.

РОДІКА: О, так! Перестрибуючи з ненависті на кохання, ми зазвичай лише виграємо. Тому я вас підтримую. Знаєте, що? Так ви здаєтеся мені значно симпатичнішою.

ДІАНА: Невже?

РОДІКА: Жінка, яка прагне помститися чоловікові... та це будь-яка з нас зрозуміє! Я вам допоможу. Вашими руками я помщуся тим, кого покарати не встигла!

Діана вичавлює з себе ледве помітну усмішку — таке враження, ніби її нудить. Родіка стискає її руку.

РОДІКА: А тепер давайте всю правду. Він не помре?

ДІАНА: Помре!

РОДІКА: Ні, не помре! Хворих я бачу відразу. Навколо кожного я бачу світло — на кшталт ореолу: коли аура повна, добродій має відмінне здоров’я, коли ж аура рвана, він скоро помре.

ДІАНА (байдуже): Дуже цікаво. Вам варто відкрити свою консультацію: дурнів так багато, що ви дуже скоро забагатієте.

РОДІКА (із запалом): Отже, Рішар не хворий! І він не помре!

Діана відходить на кілька кроків і роздивляється Родіку зацікавлено. Її вуста кривляться легкою посмішкою.

ДІАНА: Слухайте, Родіко: а ви сама часом не закохана?

РОДІКА: Перепрошую?

ДІАНА: Ви не закохана в Рішара? Вам так хочеться, щоб він не помирав! Таке враження, що саме згадування про його кінець ранить вас особисто...

Родіку це зауваження зачепило. Вона схоплюється, готова кинутися на Діану, мов фурія.

Лунає дзвінок у двері.

ДІАНА: Це він! Хутко! Вшивайтеся!

Родіка спочатку вагається, та все ж слухається Діану.

Діана показує їй, де вихід.

ДІАНА: Туди!

РОДІКА: Ви!..

ДІАНА: Тихо! І швидше.

Родіка виходить.

Діана набирає поважного вигляду і йде відчиняти Рішару.

Заходить похмурий Рішар — він змарнів, дивиться непорушно перед собою.

РІШАР (випереджаючи її ремарку): Знаю: вигляд у мене не дуже.

Він падає в крісло.

ДІАНА: Доброго вечора.

РІШАР (не дивлячись на неї): А й справді: доброго вечора!

Колись найгалантніший чоловік на світі, Рішар такий схвильований, що навіть забув про політес. Натомість він із люттю випльовує з себе:

РІШАР: Чорт би взяв усіх цих жінок!

ДІАНА: Що, знову Еліна?

РІШАР: Ні, тепер її матуся! Маніпулює донькою! Хоче, щоб я мало не в ноги кланявся їй.

ДІАНА: Боюся, цю дівулю ти отримаєш лише за тих умов, які будуть тобі не до вподоби.

РІШАР: Та я не в силах вирвати цю пристрасть зі свого серця.

Діана здригається. Нарешті вона розуміє, що Рішар справді закоханий у Еліну. Тим часом він б’є кулаком об стіну.

РІШАР (люто): А серце з себе вирвати я не можу!

ДІАНА: І що ти робитимеш?

РІШАР (похмуро): Часом у мене виникає бажання кинутися під поїзд чи бігти до знесили, поки витримає земля. А потім сили мене залишають, я відчуваю свою нікчемність, мозок мій сліпне, стаю геть дурним!

Кілька секунд він мовчить. Потім підводить голову, нарешті дивиться Діані в очі й шепоче, мов людина, яка потопає:

РІШАР: Ліпше зашлюбитись, аніж отак страждати. Одружуся з нею!

ДІАНА: Чекай! Це серйозне рішення, треба все добре обміркувати.

РІШАР: Що тут міркувати? Я не хочу бути ще нещаснішим, аніж тепер. Слухай, зроби мені послугу — я, власне, для цього й прийшов: навідайся до них, поговори з донькою, з матусею, розкажи їм про мій намір.

Він навіть і не підозрює, як болісно ранить Діану.

ДІАНА: Що?! Пропонувати їм шлюб маю я?!

РІШАР: Мене ж вони і на поріг не пустять.

ДІАНА: Викручуйся сам! Мені огидне те, що ти мені пропонуєш!

Рішар кидається до неї, обіймає, застосовує всю свою фізичну силу, аби здолати її опір.

РІШАР: Діано, якщо ти мене залишиш, то я пропав! Якщо не підеш туди першою, то я побіжу до них, висаджу двері, увірвуся всередину і в тому стані, в якому я нині, не знаю, що буде... (Із запалом.) Благаю тебе, Діано, заради нашої дружби!

ДІАНА: Гаразд.

Він сконфужено цілує їй руки.

ДІАНА (збентежено): Хіба я не янгол? Покажи мені іншу жінку, яка погодилася б на таке!

РІШАР: Дякую! Ти мій єдиний справжній друг! Коли ти підеш до них?

ДІАНА: Завтра.

РІШАР (ніжно випитуючи її): Завтра? Увечері? Чи удень?

ДІАНА (піддаючись): Гаразд, піду завтра вранці!

РІШАР: Дякую, Діано! Ти врятувала мені життя. Тепер я трохи посплю. Або принаймні спробую.

Він цілує її і виходить.

Діана стоїть, замислившись.

Через якусь мить заходить мадам Поммере, тримаючи в руках слуховий апарат, куди намагається вставити батарейки.

МАДАМ ПОММЕРЕ: То ти сама? А мені здалося, що я чула розмову!

Вона розчарована і легенько постукує по апарату.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Мій лікар каже, ніби я зовсім глуха, але насправді все навпаки: я чую те, чого не чують інші!

Діана ніяк не реагує.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Зрештою, таким був і старець Тіресій — сліпим ясновидцем. Певно, слід повісити на сходах табличку: «Мадам Тіресій, слухачка тиші, вловлювачка згаслих голосів, шукачка зниклих душ». Гарна ідея, еге ж? Це могло б вирішити мої фінансові проблеми...

Вона помічає, що замислена Діана її не слухає.

МАДАМ ПОММЕРЕ: От ти, наприклад, не глуха, але мене не чуєш! (Махає перед нею руками.) Агов, це я, фея Дінь-Дінь!

Так і не отримавши відповіді, вона ляскає у долоні. Діана оговтується.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Дивний у тебе вигляд. Якась ти насуплена.

ДІАНА: Саме так. Щойно я втратила будь-яку повагу до кохання.

11. Мансарда

Родіка й Еліна на світанку схвильовано никають своїм помешканням. Щойно зачувши кроки Діани, вони кидаються до дверей.

ЕЛІНА: Рішар повернувся?

ДІАНА: Так.

ЕЛІНА: З ним усе гаразд?

ДІАНА: Ні. Має кепський вигляд.

ЕЛІНА: О Господи...

ДІАНА: Мені він видався дуже стомленим... Хвороба бере своє...

Вона наголошує на цих словах, не відводячи очей від Родіки, яка похилила голову, пригнічена підозрами, висловленими напередодні.

ЕЛІНА: Він про мене забув?

ДІАНА: Намагався. (Якусь мить мовчить.) Але це йому не вдалося.

Вона обертається й розкриває Еліні обійми.

ДІАНА: Еліно, він хоче взяти з вами шлюб!

Еліна радісно скрикує і кидається до Діани, вдячно обіймає її.

Родіка, повагавшись трохи, присоромлено бурмоче:

РОДІКА: Даруйте мені... Я помилилася. Щодо всього помилилася. Як завжди... Усе моє життя — самі лише помилки...

12. У кімнаті Діани

Лунає «Марш» Мендельсона.

Діана стоїть перед вікном, звідки ллється скупе смеркання. Вона сама, і вона п’є, зажурено п’є віскі. Певно, це вже не перша склянка...

Мадам Поммере, здивована музикою, заходить до кімнати, з цікавістю підходить до колонок. Вона думає, що помилилася, тож трясе свій слуховий апарат і перевіряє, чи правильно все почула.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Я не помилилася: ти що, слухаєш «Весільний марш»?

ДІАНА: Так. Це найкумедніша з відомих мені мелодій.

МАДАМ ПОММЕРЕ: А ти не сплутала часом з військовим маршем?

ДІАНА: Ні, я не сплутала.

МАДАМ ПОММЕРЕ: А тобі відомо, доню, що оці акорди на органі лунають, коли дядечко, вдягнений, мов пінгвін, і панійка, перебрана на безе, плентаються до вівтаря, де кюре квапливо єднає їх?

ДІАНА: Так.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ага! І тобі це здається кумедним?

ДІАНА: Цей веселий приспів, що лунає перед кожною невідворотною катастрофою — хіба знайдеться щось іронічніше?

Мадам Поммере стенає плечима.

МАДАМ ПОММЕРЕ: З цього я роблю висновок, що ти досі відмовляєшся йти за Рішара?

ДІАНА: Правильний висновок.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Доню, моя бідолашна доню... Однак... Безліч слів крутиться на язиці... тому я ліпше помовчу...

ДІАНА: Мамо, йди спати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ти переказала моє побажання Рішару? Сказала, щоби він більше не призначав тобі побачень у себе? Я давно вже його не бачила. Ви обоє — такі егоїсти! Мені дуже бракує Рішара...

ДІАНА: Так, я переказала йому твою скаргу. Він просив вибачити його.

МАДАМ ПОММЕРЕ (приголомшена): Вибачити?! (Зітхає.) Рішар просить мене вибачити його... Ніколи не старій, доню, чуєш? Не роби так, як зробила я: не старій!

Виходить.

Дзвонить телефон, і Діана вимикає «Марш».

ДІАНА: Слухаю? А, це ти, Рішаре... Усе гаразд? Чудово. Ні, я не хочу. Знаю, Рішаре, я знаю, що ви з Еліною хотіли б, щоби сьогодні я була поруч із вами, однак — як я вже казала тобі — мені не хотілося б зустріти там тих, які переконані, буцімто я воліла би бути на її місці. Так... Не смійся! Дехто так думає. Авжеж, ти, ясна річ, знаєш, що це не так, адже я завжди тобі відмовляла... та я не хочу відчувати на собі цей погляд, сповнений жалощів або іронії... Що ж. Будьте щасливі! Міцного вам шлюбу. Поцілуй Еліну від мене. Від мене — це означає у щічку, чуєш? Бувай.

Поклавши слухавку, Діана робить музику гучнішою і наповнює склянку віскі.

13. У Рішара

Той самий «Марш», однак повільний, солодкавий, виконаний у стилі джазу.

Рішар у домашньому халаті. Він щасливий, зі скуйовдженим волоссям. Його очі блищать, тіло виснажене найпрекраснішою зі втом — тією, що охоплює після палкої ночі.

Десята ранку.

Рішар готує тацю зі сніданком для Еліни — і спершу ставить квітку у склянку.

Раптом дзвонять у двері. Рішар зиркає на екран відео­спостереження і бачить Діану.

Він ошелешений, та все ж натискає на кнопку, щоби впустити її.

Поки вона піднімається, він, як і раніше, поводиться, як закоханий, що турботливо збирає тацю для жінки, яка залишилась у ліжку.

Заходить Діана.

РІШАР: Діано, я... я здивований...

ДІАНА: Я заважаю?

РІШАР (сміється): Це ж ранок шлюбної ночі!

ДІАНА: Я в курсі.

РІШАР: Що сталося?

ДІАНА: Власне, саме це й сталося. Прийшла запитати, як минула ніч.

РІШАР: Але ж... але... (Сміється.) Ти справді заради цього прийшла?

ДІАНА: Авжеж.

РІШАР: Тільки для цього?

ДІАНА: Так.

РІШАР (із захватом): Ти неймовірна... (Відповідає на її запитання.) Що ж, добре, навіть дуже добре. Надзвичайна ніч!

Він збентежений і заходиться навколо таці зі сніданком.

Діана спирається на поруччя крісла.

ДІАНА: І як тобі Еліна?

РІШАР: Діано!

ДІАНА: Соромлива? Закохана? Чуттєва? Чи стримана?

РІШАР (вибухає сміхом, намагаючись приховати своє зніяковіння): Усього потроху. (Схоплюється.) Даруй, це ж... це моє особисте життя...

Від цих слів Діана здригається.

РІШАР: Це надто... інтимні речі... і мене дивує твоя цікавість...

ДІАНА (різко): Чи була кров?

РІШАР (шокований): Прошу?!

ДІАНА: Ти мене добре чув, Рішаре: я запитала, чи була в неї кров.

РІШАР: Але... (ніяковіючи) звісно, була...

І він одним хилом випиває склянку води, аби прийти до тями.

Ніби прокинувшись, він дивиться на Діану з тривогою.

ДІАНА: Зрештою, так навіть ліпше.

РІШАР: Діано, ти втрачаєш здоровий глузд...

ДІАНА: Ні, я просто перевіряю Еліну. За будь-яких обставин я поводжуся професійно.

РІШАР: Що ти верзеш?!

ДІАНА: Я вникаю в найменші деталі.

РІШАР: Діано, це аж ніяк не смішно!

ДІАНА: Хто сумнівався б. Я тут саме для цього.

РІШАР: А може, поясниш?

ДІАНА: Мова про те, чим заробляла твоя дружина раніше.

Дістає з сумки теку і простягає Рішарові.

ДІАНА: Почитай це.

РІШАР: Що це таке?

ДІАНА: Досьє. Складене моїм підлеглим. Тут чорним по білому написано, що до знайомства з тобою Еліна була повією.

РІШАР: Прошу?

ДІАНА: Повією! Читай.

Кидає документи йому в руки. Він не хоче їх брати.

РІШАР: Не буду.

ДІАНА: Тут зібрано докази.

Вона розкриває теку, підсуває її до нього і починає пояснювати.

ДІАНА: Ось фотографії. За чіпляння до перехожих її заарештовували неодноразово. Чимало штрафів. Словом, вона професіоналка.

РІШАР: Ні, ні!

Він тремтячими руками, вражений, відсуває від себе теку.

РІШАР: Я... не можу повірити в це.

ДІАНА (виправляє його): Ти не хочеш повірити. Однак це документи. Мені принесли їх вранці. На жаль, надто пізно.

Він хапає папери, відсуває їх, потім знову бере, потім кидає собі на коліна й на підлогу та стогне.

РІШАР: Що я накоїв! Господи, що я накоїв!

Діана задоволено спостерігає за ним. Йому важко підібрати слова.

РІШАР: Як я міг не помітити?! Навіщо зайшов так далеко?

ДІАНА: Ти був засліплений.

РІШАР: Це найбільша помилка у моєму житі.

ДІАНА (різко): Я так не думаю.

Він здивовано обертається до неї.

ДІАНА: Найбільшою помилкою було залишати мене.

РІШАР: Авжеж... якби не це, нічого не сталося б.

ДІАНА: Дійсно: нічого! (Вона підводиться і зневажливо дивиться на нього.) Якби ти не покинув мене, я не мусила б шукати на вулиці це гидке жабеня, селити її у своїй квартирі, вигадувати історійку про нещасну студентку, за якою назирає доброчесна мамця без шеляга за душею! Який пафос! І фарс. Який фарс!

Витягає з сумки другу теку.

ДІАНА: Тримай. Це досьє на Родіку. Також повія. І така ж мати Еліни, як я — Папи Римського!

Жбурляє документи перед Рішаром. Він щось белькоче, вже геть нічого не розуміючи... Діана, вже не в змозі опанувати себе, звільняє нарешті лють, що місяцями кипіла в ній.

ДІАНА: Одного дня ти заявив, що вже не кохаєш мене. Уяви: я про це тоді вже підозрювала, боялася цього! Однак, аби зберегти гідність, я сказала, що також скочуюсь у прірву. А ти з полегшенням зітхнув і запропонував дружити! Дружити! На біса мені твоя дружба, га?! Мені потрібне було або твоє кохання, або нічого! Тоді я вирішила помститися тобі. (Шаленіє.) Так, це була я! Я влаштувала цей маскарад. А ти — варто відзначити — шубовснув у нього миттю! Пірнув, не вагаючись! Я могла б від тебе це приховати, однак не зуміла відмовити собі в задоволенні розповісти тобі про це!

РІШАР: Але чому? Чому?

ДІАНА: Бо я ненавиджу тебе!

Він із люттю встає. Здається, ніби він зараз ударить її.

Вони стоять одне проти одного, не відводячи поглядів, вона твердо дивиться йому в очі.

РІШАР: Я тебе ненавиджу теж.

ДІАНА: Овва!

Він ледве стримує бажання вдарити її, однак тримає себе в руках.

Напруження між ними нестерпне.

РІШАР: І мені не подобається ця ненависть.

ДІАНА: О, я також зневажаю себе за те, що так сильно ненавиджу тебе, однак не можу нічого вдіяти. Зрештою, я вже звикла.

РІШАР (з болем): Діано, яка ж ти негідниця!

ДІАНА: А хто мене такою зробив?

Вона кидається до дверей, потім зупиняється на сходах.

ДІАНА: Зненавидь мене! Будь ласка, ненавидь мене щонайдужче! Вітаємо в товаристві обманутих, любий Рішаре! О, я так тут на тебе чекала, місяцями ховаючись у тіні! І дуже рада приймати тебе нарешті тут! Сподіваюся, ти страждатимеш не менше за мене — а то і більше.

Вона виходить.

Рішар стоїть скам’янілий.

За якусь мить з’являється в льолі Еліна — легка, повна кохання, ніби сплетена з шовку.

ЕЛІНА: Рішаре... ти уже встав...

Він не відповідає.

Вона підходить до нього.

ЕЛІНА: Коханий, з ким ти розмовляв?

Вона тулиться до нього.

Хай як дивно, він їй це дозволяє.

Ба більше — бере її в обійми, пристрасно цілує у вуста. Довгий поцілунок. Сповнений пристрасті. Поцілунок, який своїм запалом вражає саму Еліну.

Після цього він м’яко відсторонюється від неї.

РІШАР: Ось так, востаннє.

Вона хоче повернутися до нього. Він ухиляється.

ЕЛІНА: Рішаре...

РІШАР (зломленим голосом): Ні, це кінець...

Він безладно кружляє кімнатою. Варто їй зробити крок назустріч, як він відступає, знаходячи новий шлях для відступу.

ЕЛІНА: Рішаре, що сталося?

Він понуро схиляє голову, не здатний щось відповісти.

ЕЛІНА: Я вже тобі не подобаюсь?

РІШАР (зі сльозами на очах): О ні, подобаєшся...

ЕЛІНА: Хіба ця ніч не була прекрасною?

РІШАР (ще дужче знічений): О, так...

Вона намагається обійняти його. А він тікає, ніби страшиться її.

ЕЛІНА: Та що я такого зробила?

РІШАР: Ти... я...

Він роззирається і завершує голосом, що тремтить.

РІШАР: Ідеш не ти — іду я.

ЕЛІНА: Рішаре...

РІШАР: Саме так. Ти залишиш собі цю квартиру. Мені вона ніколи не подобалася, однак після цієї ночі в мене є принаймні один приємний спогад звідси.

Він увесь тремтить. З очей струменять сльози. Він ніби дитина, з якою несправедливо вчинили: Рішар кохає Еліну й мусить покинути її.

РІШАР: Прощавай, Еліно. Папери про розлучення я тобінадішлю.

ЕЛІНА: Рішаре! Рішаре!

Коли вона кидається до нього, він зупиняє її і рукою, що ледве слухається його, вказує на документи, розкидані по підлозі.

Там вона бачить досьє, які принесла Діаною. Щоб зрозуміти, їй достатньо одного погляду.

Вона падає і волає:

ЕЛІНА: Ні!

14. У кімнаті Діани

Діана, скрутившись на ліжку, неуважно слухає музику.

Заходить її мати. Вона знервована, ніби її давно вже щось гризе.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Закінчилися кросворди!

Діана простягає їй кілька газет, що лежать біля ліжка.

ДІАНА: Тримай, я пам’ятаю про це.

Мадам Поммере бере газети, аж раптом із люттю жбурляє їх.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Годі з мене дурних кросвордів!

Діана помічає знервованість матері.

ДІАНА: Що сталося, мамо?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Чому Рішар більше не навідується до нас?

ДІАНА: Я тобі сто разів вже казала: він уже два місяці в Африці.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Брешеш!

ДІАНА: Мамо!

МАДАМ ПОММЕРЕ: А я кажу — брешеш! Якби він вирушив у подорож, то прийшов би попрощатися зі мною!

ДІАНА: А він попросив мене повідомити тобі про це. Кажу тобі це усоте!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Не вірю!

ДІАНА: Мамо!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Не вірю!

ДІАНА (зворушено): Мамо, я забороняю тобі так казати!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Я відчуваю, що з Рішаром щось сталося! Якесь нещастя. І ти це від мене приховуєш! Діано, скажи мені правду, благаю!

ДІАНА: Що ж, зрештою... (Трохи помовчавши.) Ми розійшлися.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Розійшлися? Що ти зробила? Що ти йому сказала?!

ДІАНА: Мамо... це він цього захотів, не я.

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, якщо він пішов, то це тому, що ти віддалилася від нього! Доню моя дорога, я ж тебе добре знаю! Ти ж така горда, нездатна втримати чоловіка. Ліпше ти була б негарною — тоді принаймні в тебе була б причина відштовхувати чоловіків від себе!

ДІАНА: Та годі вже дорікати мені моїми стосунками з чоловіками! Чоловіки! Чоловіки! У житті є і щось інше!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ось бачиш, ти сама винна! Визнай це!

ДІАНА: Авжеж, у мене немає бажання принижуватися перед чоловіками, метляти віями, подавати їм капці, мовчки ковтати їхню брехню, виконувати примхи! Завдяки роботі я присвятила себе важливішим завданням: на мій погляд, завдяки деяким із рішень, які я ухвалила, та зрежисованим мною подіям сотні чоловіків і жінок стали лише щасливішими!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Авжеж, сотні, а то й тисячі! У цьому немає сумнівів, ти ж така впливова політикиня! Але як щодо матері, га? Діано, як щодо твоєї рідної матері? Їй ти щастя дала?

ДІАНА (зі сльозами на очах): Мамо!..

МАДАМ ПОММЕРЕ: Про мене — чи хоч на мить ти згадала про мене, розлучаючись із Рішаром?!

ДІАНА: Мамо, будь ласка...

МАДАМ ПОММЕРЕ: А я любила його! Любила свого Рішара. Це був мій останній флірт. О, я нічого в тебе не відбирала! Просто користувалася час від часу — і все. Без чоловіка, без прекрасного чоловіка поруч я сохну, втрачаю смак до життя, просто не хочу жити! Коли з’явився Рішар, я нібито відродилася. Вмирання призупинилося. На дурню схоже, правда ж? І все ж було саме так. Знаєш, я не маю такого розуму, як у тебе, я далеко не інтелектуалка. Я звичайна жіночка з дуже банальними уявленнями про світ, з пір’ям і мозком, неначе в курки. Без чоловіка поруч я гину. А ти взяла і забрала у мене Рішара!

ДІАНА: Мамо, ти просто нестерпна! Я не залишатиму Рішара біля себе тільки заради тебе!

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, тут твоя правда! Заради мене ти Рішара не залишатимеш. І найбільше засмучує мене те, що я ані грама не важила у твоєму рішенні, бо, покинувши тебе, він і мене покинув, не шкодуючи за моїми жартами, усмішками і кпинами! Дякую, доню, вельми дякую! Щойно ти підтвердила те, про що я не наважувалася сказати уголос: я — лише дурна стара карга, нікому не цікава. Від сьогодні мені сто років! І я відтепер назавжди самотня! З днем народження, бабцю!

ДІАНА: Мамо... але ж тут є я. І я люблю тебе...

МАДАМ ПОММЕРЕ (не слухаючи її): Чому я народила доньку, чому не хлопця? О, якби можна було обирати!..

ДІАНА: Мамо!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Я так хотіла, аби з мене вийшов хлопчина! З прутнем, яйцями і великим розміром взуття! Та на мене чекала несподіванка: замість хлопця з’явилася ти! Горе яке! Авжеж, певною мірою ти — мій втрачений хлопчик, але саме втрачений, той, якого я не отримала, себто без сумніву хлопчик і без сумніву втрачений... І ти справді маєш хлопчачі риси: задерикувата, войовнича, амбітна, самостійна, безсердечна... Недоліки! Тільки недоліки. І жодної позитивної риси.

ДІАНА: Мамо, ти усвідомлюєш, що...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Замовкни! Ти залишаєшся донькою! Дівчинкою! І що ти мені приносиш? Залицяльників? Коханців? Зятів? Ні! Жодного! І онуків у мене немає! Жодного! Який в тобі сенс? Ти непотрібна!

І вона йде геть, залишаючи приголомшену Діану саму.

15. На вулиці

Родіка міряє кроками тротуар, не відводячи погляду від дверей.

Зненацька з розкішного особняка виходить Рішар, натягаючи на ходу пальто. Щойно переступивши поріг, він помічає Родіку, яка чекає на нього на сходах.

Зауваживши її, Рішар зупиняється.

РІШАР: Та як ви тільки посміли?!

РОДІКА: Ви мене зневажаєте? Правильно! Я також — якби зі мною вчинили так, як вчинили з вами — хотіла би придушити негідників!

РІШАР: Бач, ви мене розумієте!

Та коли він хоче пройти, вона заступає йому шлях.

РОДІКА: Мушу про дещо вас повідомити. Щось дуже важливе.

Він знаком наказує їй відійти.

РІШАР: До побачення.

РОДІКА: Будь ласка! Це важливо для вас — не для мене.

РІШАР: До побачення!

РОДІКА: Господи, невже ви не розумієте, що коли вже я наважилася звернутися до вас, то на це є справді вагома причина! Я ж не мазохістка якась!

РІШАР (скептично): Ну, при вашому фасі...

РОДІКА: Так, я повія, не заперечую! Так, я брехала вам з першого ж дня! Однак у мене є вибачення: мене про це попросили!

РІШАР: Я про це знаю. Бувайте!

Вона кидається до нього, відчайдушно намагаючись втримати.

РОДІКА (кричить): Є у вас рак? Так чи ні?

РІШАР: Перепрошую?!

РОДІКА: Рак у вас є?

Рішар спантеличений.

РІШАР: Начебто ні.

Родіка, скориставшись щирим подивом Рішара, квапливо веде далі:

РОДІКА: Слухайте! Еліна погодилася на цю комедію лише коли мадам Поммере переконала нас у тому, що вам залишається жити кілька місяців. Еліна мала подарувати вам кілька тижнів щастя. І вона так старанно поставилася до цього, що закохалась у вас!

РІШАР: Це щось змінює?

РОДІКА: Усе!

РІШАР: Ні, нічого це не міняє. Вона брехуха!

РОДІКА: Але тоді це не мало жодного значення! Ви ж нібито мали померти. Нас у цьому переконала мадам Пом­мере. Саме через це ми не відчували за собою провини.

РІШАР: Навіщо ви це мені кажете? І чому це кажете ви, а не Еліна?

РОДІКА: Бо вона поклялася мовчати. Вважає, що ліпше ви будете зневажати її і далі, аніж дізнаєтеся про свою хворобу.

РІШАР: Але я не хворий!

РОДІКА: Ви впевнений?

РІШАР: Звісно!

РОДІКА: Я так і думала: ви здоровий.

РІШАР: Та ясна ж річ! (Раптом його осяває здогад.) Ну, принаймні, я так думаю... сподіваюся на це... бо я...

Він стривожено зупиняється і белькоче, мацаючи спину, яка досі болить.

РІШАР: Я не хворий. Принаймні... не аж так хворий...

РОДІКА: Саме це я і бачила: ви не помрете...

РІШАР: Я не... що?! Не помру?!

Тривога Рішара така заразлива, що Родіка вимушена повернутися назад.

РОДІКА: Хіба кілька місяців тому вас не оглядали?

РІШАР: Так, оглядали. Однак результати були негативні... раку не виявили.

РОДІКА: Чому ж тоді у вас болить спина?

РІШАР: Фантомні болі. Сколіоз, на який я страждаю ще з дитячих років. Нічого страшного.

РОДІКА (не переконана, але вдає, ніби він її переконав): Що ж, у такому випадку...

У Рішара раптом стається напад паніки.

РІШАР: Мені сказали б про це!

РОДІКА: Вони не зобов’язані.

РІШАР: Зобов’язані. Мені сказали б... Хтось обов’язково сказав би... Лікарі... Або Діана... Хіба можна про таке брехати?

РОДІКА (скептично): Та невже!

Рішар хапається за поперек.

РІШАР: Узагалі мені ліпше... (повторює це, намагаючись переконати себе) мені ліпше... я не хворий... мені ліпше...

Та насправді він аж спітнів від страху.

16. У парку

Еліна чекає, сидячи на лаві серед зеленого квітучого парку, що відлунює криками дітей.

З’являється Рішар. Еліна підводиться.

Зворушені зустріччю, вони ніяковіють, роздивляються одне одного, зберігаючи відстань.

РІШАР: Чим займаєшся?

ЕЛІНА: Працюю у хлібній крамниці.

Западає тиша.

Вона ледве наважується підняти на нього очі.

ЕЛІНА: А ти? Тебе начебто не було...

РІШАР: Так. Я щойно повернувся. Із Африки.

ЕЛІНА: З Африки? Знову Африка! Ти ще не стомився від цього?

РІШАР: Навпаки. Відпочив.

ЕЛІНА: Почуваєшся добре?

РІШАР: Фізично?

ЕЛІНА: Так, фізично.

РІШАР: Усе гаразд.

Еліна уважно слухає його.

ЕЛІНА: А як спина?

РІШАР: Еліно, ти мене розпитуєш, мов медсестра. Гадаєш, я справді хворий?

ЕЛІНА: Та ні... Вибач.

Рішар дивиться на неї майже зі вдячністю через цю брехню.

РІШАР: Ти здогадуєшся, чому я попросив про побачення?

ЕЛІНА (здригається): Ні.

РІШАР: Бо так і не почув пояснень від тебе.

Еліна ніяковіє.

РІШАР (ніжно): Які виправдання ти знаходиш собі? Бо я переконаний, що винною ти себе не вважаєш...

ЕЛІНА: Вважаю.

РІШАР: Ні, не вважаєш.

ЕЛІНА: Вважаю.

РІШАР: Людину так чудернацьки задумано, що вона легко перекладає тягар власних помилок на інших людей; або ж шукає порятунку в пом’якшувальних обставинах.

ЕЛІНА: Це не про мене.

РІШАР: Еліно, я хотів би почути, як ти сама собі розповідаєш нашу історію.

Вона дивиться на нього з тривогою і переляком.

ЕЛІНА: Так, як і ти!

РІШАР (з любов’ю): Знову обманюєш.

Вона переможено похиляє голову, не здатна щось заперечувати.

РІШАР: Ти сама як вважаєш — ти мені зрадила?

ЕЛІНА: Я була щира. Увесь цей час. Мусила була симулювати — але закохалась у тебе. І я хотіла, Рішаре, щоб ти був щасливий — усім серцем хотіла! Часом навіть я забувала, ким насправді була. (Обертається до нього.) Я знаю, я не мала на це права, моя помилка в тому, що я приховувала від тебе все це, та в усьому іншому я не обманювала тебе! Якби ти повірив мені...

РІШАР: Невже ти вважала, що правда ніколи не випливе на поверхню? (Вона мовчить.) Ти так вважала?

ЕЛІНА: Я приховувала б її від тебе так довго, як тільки можна.

РІШАР: Аж до моєї смерті?

ЕЛІНА (знічено виправляє його): Ні, до моєї смерті!

Він дивиться на неї, ніби вивчає. Вона уникає його погляду.

Розчулений незграбною брехнею Еліни, Рішар заспокоюється.

РІШАР: Еліно, я хочу сказати тобі дві речі.

Вона опускає очі.

РІШАР: Перша: я дізнався про себе одну таємницю... щодо мого здоров’я...

Еліну охоплює паніка.

ЕЛІНА: Як?! Тобі це відомо?

Рішар ствердно хитає головою.

ЕЛІНА: Але як? Дуже боліло, правда? Ти сильно страждаєш?

РІШАР: Ні, Родіка розповіла.

ЕЛІНА: От дурепа! Вона не мала права!

Рішар глибоко вдихає і зваженим тоном веде далі:

РІШАР: Еліно, мене щойно обстежили ще раз, я все перевірив — я цілком здоровий. Ось результати, поглянь.

Еліна хапає документи.

РІШАР: Як бачиш, раку в мене немає.

ЕЛІНА: Але ж... точно все гаразд? Я хочу сказати... чи не могли від тебе щось приховати?

РІШАР: Прочитай висновок професора Мартена — це відомий фахівець, і він засвідчив, що немає жодних слідів метастазів.

Еліна хапає аркуш, пробігає його очима і, вже не володіючи собою, обіймає аркуш, притискає його до грудей.

Рішар глибоко зворушений цим спонтанним жестом.

РІШАР: Еліно, ти... ти дійсно кохаєш мене?

Він підходить до неї, бере її в обійми — а вона всім тілом тремтить.

Вони зливаються в поцілунку.

17. Бар у великому готелі

У кабінці, захованій у глибині розкішного бару, за столиком сидить Діана. Вона п’є коктейль і поглядає на свій годинник.

Швидким кроком заходить Рішар і сідає біля її столика.

ДІАНА (саркастично): Диви, яка точність!

РІШАР: Я не був упевнений, що ти дочекаєшся.

ДІАНА: І мав рацію.

РІШАР: Дякую за те, що погодилася на зустріч.

ДІАНА: Я й досі запитую себе, чому я прийшла...

РІШАР: Бо тобі цікаво, еге ж?

Вона з неприязню дивиться на нього.

ДІАНА: Бідолашний Рішаре...

Однак її тон не ображає його — навпаки, він явно потішений.

Вони певну мить мовчать.

РІШАР: Ти в курсі?

ДІАНА: Про те, що ти знову з нею живеш? А хто не в курсі? Та про це весь Париж язиками чеше! Усі з тебе глузують.

РІШАР: Невже?

ДІАНА: Усіх забавляє твоє падіння.

РІШАР: Що ж, передбачувано. Після тебе впасти можна тільки з дуже великої висоти.

Вони обмінюються їдкими посмішками.

РІШАР: А чи відомо Парижеві про роль, яку ти виконала в цій виставі?

Діана (пополотнівши): Він дізнається тільки якщо ти про це скажеш.

РІШАР: О, не хвилюйся. Годі з мене й того, що всім відомо про мій шлюб з колишньою повією; не варто всім знати, що перед тим я зустрічався з потворою.

ДІАНА (із зухвалою усмішкою): Навряд чи тобі повірять.

РІШАР: То може я спробую, га?

Вона дивиться на нього з осудом.

А він легко, майже весело, веде далі:

РІШАР: Однак я хочу зупинитися на цьому.

ДІАНА: І чим я зобов’язана такою поблажливістю, цікаво?

РІШАР: Як почувається твоя мати?

ДІАНА: Доволі добре. А що?

РІШАР: Це і є відповідь.

ДІАНА: Відповідь на що?

РІШАР: Відповідь на запитання щодо поблажливості. Я відповідаю: як почувається твоя мати?

ДІАНА: То ти через неї мене пожалів?

РІШАР: От бачиш.

ДІАНА: Вона зрадіє, дізнавшись про це.

РІШАР: Так, можливо, але ти їй про це не скажеш.

Діана сухо киває. Рішара це явно потішає. Тепер він задає тон їхній розмові.

Вони трохи мовчать.

ДІАНА: Що ми тут робимо?

РІШАР: Мушу зізнатися тобі в одній дрібниці.

ДІАНА: Дрібниці?

РІШАР: Авжеж, дрібниці.

ДІАНА: Я слухаю.

РІШАР: Пригадуєш день, коли ти повідомила мені, що між нами дещо змінилося, коли зізналася, що вже не так сильно потребуєш мене, уже не чекаєш на мене з таким нетерпінням, позіхаєш і любиш спати сама, без мене?

ДІАНА: Ще б пак, пам’ятаю.

РІШАР: Можливо, ти не забула, що тоді я довго мовчав?

ДІАНА: То й що?

РІШАР: А ти не замислювалася, чому? Я мовчав, бо насправді нічого такого не помітив. Ні в тобі, ні в собі. Збайдужіння? Хіба? Для мене досі тривали весна і літо, до зими ще було далеко, сподівання були на ліпше. Аж раптом ти на моїх очах на шматки порубала наші стосунки, наше спільне щастя, те, що я вважав великим коханням... Ти педантично, затято, не зупиняючись, руйнувала, псувала, вбивала все! Я ледве свідомість тоді не втратив. І тоді я збрехав.

ДІАНА: Що?!

РІШАР: Так, я брехав, Діано, хвалився перед тобою — вигадав, буцімто я, як і ти, вже не так сильно тебе кохаю! Але це була неправда.

ДІАНА: Ні, це була правда!

РІШАР: Неправда.

ДІАНА: Правда!

РІШАР: Неправда.

ДІАНА: Навіщо тоді ти збрехав?

РІШАР: Через гордість.

ДІАНА (відмовляючись вірити у почуте, намагається удавати іронію): Але ж і історію ти вигадав!

РІШАР: Я ще не закінчив. Через кілька тижнів я прийшов до тебе, аби спробувати зміцнити наші стосунки, переконати тебе поїхати разом у відпустку, знову почати жити разом, як і раніше — усе спочатку! Хотів завершити період ворожості, який переживають усі пари.

ДІАНА: Ти, певно, з мене знущаєшся!

РІШАР: Того дня ти не просто втекла від мене, запізнившись — ти мені представила Еліну. (Діана здригається.) Представила? Ні, це погане слово. Ти сама жбурнула її у мої обійми!

ДІАНА (зненацька усвідомивши): Ні!

РІШАР: Не варто обманювати одне одного: так, вона сподобалася мені, сподобалася відразу. Та я не вчепився б у неї, якби... Не знаю, чому це відбувалося, та щоразу, як я приходив до тебе, то виходив із повним безладом у голові, з іще більшим бажанням завоювати Еліну...

ДІАНА: І ти... тоді ще... мене любив?

РІШАР: Звичайно, Діано.

ДІАНА: А зараз?

РІШАР: Зараз я кохаю Еліну, а Еліна кохає мене. Наше кохання доволі звичайне, просте.

Зблідла Діана ледве тягне голос:

ДІАНА: Господи, що я накоїла, що я накоїла?!

Різко хапає Рішара.

ДІАНА: Рішаре, благаю! Тепер, коли нам усе відомо, повернімося до початку!

РІШАР: Уже пізно. Уже надто пізно. До людини кнопка «перемотати назад» не застосовується.

ДІАНА: Неправда!

РІШАР: Реальність саме така: це те, чого вже не переграєш.

Рішар підводиться.

Вона незграбно кидається до нього, чіпляється за його руки.

ДІАНА: Рішаре, а що, як я принижуся до..?

РІШАР: Я слухаю?

ДІАНА: ...що попрошу тебе... повернутися?

РІШАР (вражений): Принизишся?

Стискає її зап’ястя.

РІШАР: Принизишся?! Хіба ти не бачиш, що саме це і згубило наші стосунки?

ДІАНА: Що, гордощі? Пиха? Так, я горда, дуже горда!

РІШАР (ніжно): Гордощі дуже заразні, Діано. Варто одному їх підхопити, як другий заражається миттю.

ДІАНА: Це моя помилка.

РІШАР: І знову пиха! Ні, це наша помилка, наша!

Повертає її до столика.

РІШАР: Прощавай, Діано. Поцілуй від мене свою матусю.

Діана низько похиляє голову, знеможена, переможена, достоту маріонетка, яку байдуже поклали на полицю.

ДІАНА: Рішаре, ти ж усвідомлюєш, що після цього мені залишається тільки одне... померти?

Рішар спочатку вагається, думає, як ліпше відповісти, однак не знаходиться з відповіддю і виходить із бару.

18. Ритуальна зала

Передпокій ритуальної зали.

Кілька безладно розставлених стільців.

Посередині сусіднього приміщення можна помітити тіло небіжчика. Через двері долинають дух ладану та солодкаві звуки органа.

Десь далеко й ледь чутно лунають дзвони церкви, знаменуючи похорон.

З’являється Родіка. Вона вся у чорному, дуже неприродна, почувається незручно. Не наважуючись увійти до ритуальної зали, вона зупиняється на порозі і стривожено роззирається.

Далі заходить Рішар, його обличчя виказує глибоке і щире горе.

Зауваживши зажуреного Рішара, Родіка кидається до нього і, не в силах стримати почуттів, хапає за руки.

Рішар вдячно приймає цей жест — так, ніби вони справді дуже близькі люди. Родіка плескає його по плечу, сторожко роззираючись довкола.

РОДІКА: Щось тоскно мені!

Рішар тепло дивиться на неї. Родіка підборіддям вказує на сусіднє приміщення.

РОДІКА: Вона там. Хочете побачити її?

РІШАР: Я не наважуюсь. Ще не можу...

РОДІКА: Сподіваюся, вона відійшла без страждань.

РІШАР (сердито): Ненавиджу ці дурниці, які можна почути на похоронах! «Відійшла без страждань»! О, так, то й ліпше! Але ж відійшла! А якщо вона і страждала, то чи страждатимемо ми через це дужче?

Родіка, зніяковівши, не знаходиться з відповіддю.

Тим часом заходить захекана Еліна.

ЕЛІНА: Мені не вдавалося припаркувати авто! Я дуже запізнилася?

РІШАР: Люба, пообіцяй, що завжди запізнюватимешся... зі смертю.

Вони цілуються.

Із сусіднього приміщення виходить Діана. Вона бліда, на обличчі біль. Тримається гідно, але помітно, що докладає до цього чималих зусиль. Подібна до великого лебедя — мовчазна, неквапна, — вона вражає.

Помітивши Рішара, Діана на мить зупиняється.

Рішар спершу хоче висловити їй співчуття, та відмовляється від цієї думки.

Вони дивляться одне на одного.

Тоді Рішар, схопившись, нахиляється до Еліни й Родіки.

РІШАР: Ходіть до зали, я підійду згодом!

ЕЛІНА: Я майже не знала її...

РОДІКА: Я прийшла тільки щоби підтримати вас із Еліною, я...

РІШАР (ніжно): Ходіть. Будь ласка.

Родіка й Еліна розуміють, що мають залишити Рішара наодинці з Діаною, і тихо виходять.

Рішар і Діана спочатку мовчки переглядаються.

РІШАР: Як почуваєшся?

ДІАНА: Дуже бракує мами, та зрештою звикну до цього.

РІШАР: Я її дуже любив...

ДІАНА: Ти її завоював. Вона тебе просто обожнювала. Усі ці роки уявляла, що ти приходиш заради неї, що гарно вбираєшся тільки для неї... Сама ж вона точно чепурилася заради тебе — кокетувала, хотіла бути чарівною, подобатися тобі... Робила все те, чого не робила я.

Вона замовкає, засмучена.

РІШАР: А тепер скажи правду: як ти почуваєшся?

ДІАНА: Добре. Добре, як ніколи.

Рішар, скривившись, показує, що не вірить. Діана це бачить і усміхається.

ДІАНА: А ви з дружиною хотіли би бачити мене знищеною?

РІШАР (сконфужено): Чого ти...

ДІАНА: Звичайно.

РІШАР: Та ні...

ДІАНА: Так, так! Діана зробила нам стільки зла — хай тепер платить за це. Правда ж? Хто не хапався за дитячу думку, буцімто справедливість існує? Справедливість, вплетена у канву світу, який одного дня розірве ланцюги, покарає негідників і винагородить усіх достойників!

Вона регоче. Рішар дивиться на неї із подивом.

ДІАНА: Хто добрий? Хто поганий? Та немає ні добрих, ні поганих, є лише погані й добрі вчинки, а поміж ними метушаться люди.

РІШАР (марно намагаючись її заспокоїти): Слухай, Діано...

ДІАНА: Мені кортіло покарати тебе за те, що залишив мене — і я помстилася! Що в результаті? Ти щасливий. Еліна щаслива.

Вона знесилено сідає на стілець.

Зворушений Рішар сідає поруч.

РІШАР: Це тектоніка почуттів.

ДІАНА: Прошу?

РІШАР: Тектоніка. Одного вечора ми говорили про це, пам’ятаєш? Почуття зміщуються, як плити, з яких складається земна кора. Коли вони рухаються, континенти труться одне об одного, спричинюючи цунамі, виверження вулканів і землетрусів... Саме це ми нині й переживаємо.

ДІАНА: Своєю пихою, своєю квапливістю я зрушила плити і спричинила катастрофу.

РІШАР (бере її за руку): Ось так. Усе скінчилося. Тепер можна жити спокійно.

ДІАНА: Ні, Рішаре, плити нібито заклякли на поверхні, але причина їх зіткнень досі існує — це полум’я, що піднімається із глибин, радіоактивне проміння, невпинне горіння... (Роздратовано.) Навіть якби я відмовилася від емоцій, усе одно відчувала б це. Адже в мене є серце...

Далі вона таким тоном продовжувати не наважується і різко відкидає голову назад.

ДІАНА: Я тебе не кохала.

РІШАР: Ти — що?

ДІАНА: Не кохала тебе. Або ж кохала недостатньо сильно. Насправді я постійно нібито змагалася з тобою. (Після паузи.) Рішаре, я діяла, як чоловік — певно, тому, що не хотіла перетворитися на жінку-дівчинку на кшталт власної матері; а може, мені бракувало батька; а може, у професійному житті я постійно мусила конкурувати з чоловіками. Хтозна... Та чоловіків треба любити, а не перемагати. Авжеж, моя кар’єра — суцільні перемоги, однак у особистому житті... (Зболено.) Еліну ти любиш, як не любив нікого іншого, ти отримав справжню, щиру дружину. Чому? Бо до кохання не можна дістатися, оминувши приниження. Я принизила вас обох — тебе, її... Через мене ви були осоромлені, кожному з вас довелося знову дряпатися нагору — а нагорі ви зрозуміли, що вже не можете жити одне без одного... І вам дозволили кохати.

Вона зітхає із ностальгією.

ДІАНА: А я — калічна, нездатна на почуття, бо нічого в цьому не тямлю...

РІШАР: Помиляєшся. Ти ж зуміла любити маму.

ДІАНА: Маму? Жінку-дівчинку, жінку-пташку, цілковиту протилежність усього того, що я ціную в житті...

РІШАР: І все ж ти любила її, навіть якщо часом вона була до тебе несправедлива...

ДІАНА: ...навіть коли закидала мені те, що я не народилася хлопчиком. (Зі сльозами на очах.) Мамо, моє єдине кохання, єдине справжнє кохання... глибоке, безтямне кохання...

Помітивши її тремтіння, Рішар кладе руку їй на плече. Діана опускається щокою на його долоню.

ДІАНА: Хотіла б я спробувати з тобою...

РІШАР: Що, перепрошую?

ДІАНА: Подарувати тобі таку любов. Глибоку, безтямну...

РІШАР (збентежено): Діано, я ж уже пояснював тобі — час не повернеш назад.

ДІАНА: А я не про це кажу.

РІШАР (так само): І Еліну я не залишу.

ДІАНА: Я не про це кажу.

РІШАР: Ми їдемо. Житимемо за кордоном.

ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.

РІШАР: Ми з тобою, напевно, вже не побачимося ніколи.

ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.

Рішар здивований.

РІШАР: А про що?

ДІАНА: Просто кажу, що хочу і далі кохати тебе. Чи радше почати любити тебе по-справжньому.

РІШАР: І що це по-твоєму означає?

ДІАНА: Я хочу, щоб ти був щасливий.

Вони певний час мовчать.

Знічений Рішар ніяк не добере слів.

ДІАНА: Ти щасливий з Еліною?

РІШАР: Так.

ДІАНА: Тоді я також щаслива.

Повертається Еліна. Вона не приховує подиву, побачивши, як Рішар і Діана сидять дружно поруч.

ЕЛІНА: Рішаре, усе гаразд?

РІШАР: Усе гаразд.

ЕЛІНА: Ти... йдеш?

Стривожена Еліна квапить його залишити свою суперницю.

Діана спокійно дивиться на Рішара, показуючи, що вона його відпускає.

ДІАНА: Іди. Іди!

Легким рухом вона ніби повертає його дружині. Чи вона грає величну сцену прощання, сподіваючись залишити за собою вигідну роль? Чи вона справді щира?

Збентежений Рішар іде до зали.

Останньої миті, перш ніж зникнути, він обертається і зворушено, голосом, який тремтить, мовить:

РІШАР: Я кохаю тебе, Діано.

ДІАНА: І я кохаю тебе, Рішаре.

РІШАР: Нарешті?

ДІАНА: Нарешті...

Щодо «тектоніки»

Поети, стикаючись із почуттями, нерідко вдаються до географії: вони хочуть чи то за щось зачепитися, чи то, навпаки, загубитися. Так, після Античності, коли вони називали річки «Забуттям» і шукали едемський сад, у XVII столітті поети накреслили карту Країни Ніжності — план, за яким кожен галантний кавалер міг дізнатися, де шукати свою даму серця в Краю Кохання, що омивається хвилями небезпечного і каламутного Моря Пристрастей.

Нині географія зазнала змін; заграючи радше з історією, аніж із описом краєвиду, вона теперішнє пояснює минулим, а непорушне — рухом, і висловлює припущення, що під ілюзорною твердю никають рушійні сили. На думку німецького науковця Альфреда Веґенера, явище «тектоніки плит» (іншими словами — дрейфу континентів) найліпше змальовує геологічні структури і наслідки їхніх зсувів. Тверді плити, з яких складається поверхня Землі, рухаються, пересуваються під дією мантії астеносфери; саме ці рухи породжують рельєф, моря, землетруси, виверження вулканів, цунамі тощо.

Ця теорія здається мені чудовою метафорою нашої суб’єктивності. Станові, в якому перебувають наші почуття нині, загрожує потужний двигун — несвідома, пластична, рухлива психіка, що постійно змінюється. Варто якомусь одному почуттю трошечки зрушити з місця — і під ударом опиняється все, запускається процес змін — і катастрофи неминучі.

Ідилічній карті Країни Ніжності, складеній мадемуазель де Скюдері, де можна поплавати річкою Прихильності, спершу скупавшись у джерелі Поваги, а потім навідавшись до селища Любовної записки, я волію шалену тектоніку почуттів — рухливу, динамічну, що завжди загрожує нещасним випадком, де правила й лад не існують, де будь-який спокій є лише видимим, де життя без упину будує й руйнує.

Е.-Е. Ш.  

Оглавление

1. У Діани

2. Вулиця

3. У Діани

4. Мансарда. Коридор

5. У Діани

6. Мансарда. Коридор

7. У Діани

8. Мансарда

9. Ніч. Два телефони

10. У Діани

11. Мансарда

12. У кімнаті Діани

13. У Рішара

14. У кімнаті Діани

15. На вулиці

16. У парку

17. Бар у великому готелі

18. Ритуальна зала

Щодо «тектоніки»