Уявлена глобалізація [Нестор Ґарсія Канкліні] (fb2) читать онлайн

Нестор Ґарсія Канкліні Уявлена глобалізація

У пошуках місця в сучасному світі

У своїх пошуках місця в сучасному світі та шляху розвитку сьогоднішня Україна традиційно орієнтується на досвід європейських країн, західних або пострадянських, більшою або меншою мірою розвинених. Але світ, у якому вона хоче знайти це місце, давно глобалізований. Утім, дослідники сучасності досі не можуть дійти одностайної думки, що саме це означає. Та чи варто більш-менш сліпо копіювати європейський досвід, зокрема європейські помилки? На іншому боці Земної кулі лежить величезний континент, де країни шукають цікаві, самобутні шляхи чи то вже прямують ними.

Два роки тому у видавництві «Ніка-Центр» вийшла книжка «Латиноамериканський виклик» бразильського та французького соціологів Бернарду Соржа та Даніло Мартучеллі, де подана комплексна картина теперішнього стану латиноамериканських суспільств в умовах докорінних трансформацій усіх сфер сучасного життя. Вітчизняний читач побачив переконливу картину вражаючої тотожності між тим, що відбувається у сучасній Україні й у латиноамериканському світі: схожість проблем, шляхів їхнього розв’язання, реформ, витоків.

І ось перед вами ще одна книга латиноамериканського дослідника. Нестор Ґарсія Канкліні (нар. 1939) – всесвітньо відомий аргентинський антрополог, соціолог, культуролог, дослідник мистецтва і літератури та письменник-есеїст. Він закінчив Національний університет Ла Плати у 1975 р., захистив там докторську дисертацію. Здобув ступінь доктора в Університеті Париж X – Нантер. Викладав в університетах Ла Плати, Буенос-Айреса, Сан-Паулу, Барселони, Остина, Стенфорда, Неаполя та інших. З 1990 р. живе у Мехіко та обіймає посаду професора в Автономному університеті Метрополітана. Також очолює програму досліджень міської культури.

Протягом своєї наукової кар’єри він розробив декілька концепцій у царинах глобалізації, споживацтва, мультикультуралізму. Ґарсія Канкліні є автором численних праць з соціології культури в умовах глобалізації, соціології постмодерної культури, літератури та мас-медіа. Йому належить теорія гібридних культур. У 1992 р. він став лауреатом премії Асоціації Латиноамериканських досліджень, у 1995 р. – премії Іберо-Американської видавничої асоціації за кращу книжку про Латинську Америку, у 1996 р. – премії Національної Ради з науки і техніки Мексики (Конекс).

Книжка «Уявлена глобалізація» – дослідження у царині антропології, історії та соціології, підсумок досліджень Нестора Ґарсії Канкліні, що він їх вів протягом кількох десятиріч. За словами автора, це дослідження масової та міської культури, нових неординарних процесів реальності, культурних змін і пошуків управління ними. Його думка, неначе часом бурхливий, часом спокійний потік, вільно простує між такими полярними позиціями, як «технологічний оптимізм» та «культурний відчай», знаходячи мілини компромісів і пороги відторгнення. Книжка також присвячена мультикультуралізму й обмеженню ринку границями глобалізації. Це певне переосмислення мистецтва, культури та комунікацій.

Після двох десятиліть дослідження глобалізації як невідворотної долі сьогодення автор зупиняється на «пропущених з’єднаннях, втрачених взаємопроникненнях і нерівності та нерівномірності процесів глобалізації». Він переосмислює уявні конфлікти і зміщує акценти від циркуляційної глобалізації до глобалізації тангенціальної.

Велике місце в книжці відведено взаємодії між Європою, США та Латинською Америкою як «двигуна» глобалізації. Автор наголошує на потребі зміщення історичного погляду на цю взаємодію з обов’язковою необхідністю врахування культурної самобутності. Конфлікти інтеграції та економічної конкуренції між цими трьома світами є підґрунтям як дивергенції, так і конвергенції. Підкреслено, що проблема міграції людей і капіталів набагато складніша, аніж вважалося раніше. «Простіше зробити інвестицію у нову країну, аніж стати її громадянином», – наголошує автор. Асиміляція й ідентичність – саме ті наріжні камені, на яких базується його соціологічне дослідження.

Яскраво змальована ситуація у мистецтві та індустрії культури, зокрема світовій гегемонії США. Ґарсія Канкліні диференційовано розглядає проблеми транснаціоналізації у наявних культурних ареалах, а також досліджує напругу, що виникла між гомогенізацією та відмінностями в асиметричних відносинах між країнами та регіонами. У полі зору автора – пошуки митців, пов’язані з культурними розбіжностями, які, на його думку, спричинюють виникнення таких антагонізмів, як творчість проти засобів масової інформації, лінгвістичне експериментування проти кальок міжнародного стилю тощо. Автор намагається описати механізми, за допомогою яких транснаціональні компанії формують глобальну масову культуру. До того ж дослідник робить акцент на існуванні значної невідповідності між державними та приватними суб’єктами, що відповідають за менеджмент культурної політики. Проведені дослідження стосуються галузей образотворчого мистецтва, видавничої справи, аудіовізуальної сфери. Індустрія культури стала одним з найприбутковіших видів світової економічної діяльності поряд із значною нерівністю у царині виробництва і продажу між США та іншими блоками, особливо для мас-медіа.

Багато уваги Ґарсія Канкліні приділяє проблемам урбаністики, оскільки він є одним з провідних світових фахівців цих теренів. Міський простір – уособлення глобалізації, що породжує ключові проблеми дуалізації та сегрегації, які протікають як у містах Аргентини чи Бразилії, так і у Нью-Йорку чи Парижі. Місто подано як простір, де ідентичність і почуття належності створюються матеріальними та символічними ресурсами різного географічного походження. Саме міста формують і національні держави, і глобальні ринки.

Окрему увагу і, так би мовити, особливу любов приділено дослідженню такого поняття, як пограниччя, яке хвилювало і хвилює багатьох дослідників суспільств. Автор має свою концепцію цього феномена і його впливу на глобалізований світ.

Згадувані напрями – лише невеликий і неповний перелік проблем, викладених аргентинським майстром у цій книжці.

«Уявлена глобалізація» уособлює суму підходів до перегляду концепції простору та паралельне перегрупування ідеї нації і світу. А також пошук шляху і свого місця у тому світі.

Володимир Самойленко, канд. геогр. наук

Вступ. Культура і політика в уявленнях глобалізації

Іноді трапляються показові історії у письменників, котрих не дуже прийнято цитувати. Кілька місяців тому я прочитав один нарис Філіпа Соллерса^[1]: «Два плюс два дорівнює шести, каже тиран. Два плюс два дорівнює п’яти, каже поміркований тиран. Сміливому індивідові, який на свій страх і ризик пам’ятає, що два плюс два дорівнює чотирьом, поліціанти кажуть: вам же, напевно, не хотілося б, щоб ми повернулися до тих часів, коли два плюс два дорівнювало шести».

Вам же не хотілося б повернутися до часів диктатур і партизанських воєн, кажуть політики. І не хотілося б повернути роки гіперінфляції, зауважують економісти. Тим часом ми так і не знаємо, наскільки можуть вплинути на новий світовий безлад країни, які намагаються інтегруватися за регіонами, щоб захистити себе від глобалізації: Сполучені Штати Америки з Європою проти Японії та Китаю, Сполучені Штати з Латинською Америкою для того, щоб європейці не привласнили латиноамериканський ринок; тоді як ми, латиноамериканці, домовляємося про зону вільної торгівлі між нами, поглядаючи водночас за межі регіону, сподіваючись привернути до нього американський і європейський капітал. А інколи й азійський.

Сполучені Штати за підтримки деяких латиноамериканських урядів спонукають створення до 2005 року Американської зони вільної торгівлі (АЗВТ). П’ятнадцять держав, які входять до Європейського Союзу, проводять наради з державами – учасницями Південноамериканського спільного ринку (МЕРКОСУР) і з Мексикою, а від червня 1999 року – з рештою латиноамериканських країн, аби визначити, чи існує можливість до того часу (ймовірно, у 2001 році) досягти угоди з деякими з них про вільну торгівлю, попри опір з боку французів, які вбачають загрозу в конкуренції з боку латиноамериканців у виробництві сільськогосподарської продукції. Сполучені Штати періодично звинувачують Мексику та європейські країни у демпінгу й протекціонізмі. У межах МЕРКОСУР розбіжності та недовіра кожного року загрожують недотриманням укладених угод. Що становить собою вільна торгівля, інтеграція? Це нові форми підпорядкування чи протидії, чи регіональні союзи? Чи зможуть громадяни віднайти альтернативи тому, що зараз їм нав’язується, і вирішити, що є більш прийнятним для них, не переглядаючи при цьому міжкультурні зв’язки? Стара практика суперництва й упереджені погляди обтяжують розмови про майбутнє – більшою мірою уявне, ніж можливе.

Непросто перевести ці угоди на мову цифр, оскільки ми маємо справу з неадекватними рахунками. За останні двадцять років зовнішня заборгованість латиноамериканських країн збільшилась у чотири або у шість разів. Що можуть вдіяти такі держави, як Аргентина і Мексика, з боргами у розмірі 120 і 160 млрд доларів, якщо лише виплата за відсотками зобов’язує щороку віддавати половину чи навіть більше валового національного продукту? Заборгованість Сполучених Штатів (утричі більшу) так само неможливо погасити. Як можна включити до повсякденного життя цифри, які наведені у часописах? Для міркування про політику потрібна наявність уяви, хоча суми настільки неймовірні, а конфлікти, які ними провокуються, настільки мало керовані, що нерідко в результаті паралізують наявні уявлення.

Цікаво, що таке протистояння всіх проти всіх, за якого банкрутують виробництва, ліквідуються робочі місця, зростають масові міграції й активізуються міжетнічні й міжрегіональні конфлікти, називається глобалізацією. Привертає увагу, що підприємці та політики інтерпретують глобалізацію як наближення людства до спільного майбутнього і що численні критики цього стражденного переходу характеризують його як процес, пройшовши який ми всі станемо гомогенізованими.

Глобалізації циркулярні й тангенціальні

Незважаючи на ці сумнівні результати, уніфікація на планетарному ринку проголошується єдиним способом мислення, і тих, хто натякає, що світ може повертатися в інший спосіб, дискредитують як націоналістів, що ностальгують. А якщо хтось іще сміливіший поставить під сумнів не лише переваги глобалізації, а й те, що єдиною формою її реалізації є лібералізація торгівлі, його звинуватять у тому, що він сумує за епохою, яка передувала падінню сумнозвісного муру. Й оскільки ніхто розважливий не вважає за можливе повернення до тих часів, робиться висновок, що капіталізм – це єдина вірогідна модель взаємодії між людьми, а глобалізація – його найвищий неминучий етап.

У цій книжці я хочу з’ясувати, що саме ми – ті, хто опікується культурою, – можемо зробити до того, як настане це майбутнє, яке для когось є обнадійливим, а для когось – недоступним. Тобто які питання ставить міжкультурність перед ринком і кордони перед глобалізацією. Йдеться про те, щоб продумати, як займатися мистецтвом, культурою і комунікацією на цьому етапі. Наприклад, якщо розглянути реорганізацію відносин між Європою, Сполученими Штатами і Латинською Америкою, можна зрозуміти цей процес під кутом зору культури і діяти у його межах в інший спосіб, ніж ті, хто вбачає у ньому лише економічний взаємообмін.

Перше, що варто прояснити, що культура є не лише сферою, де точно відомо, що два плюс два дорівнює чотирьом. Вона також є невизначеною позицією, з якої намагаються уявити, що можна було б зробити з недостатньо окресленими множинами, акумулятивний і виразний потенціал яких іще з’ясовується. Одна частина культури продукує знання, яке дає змогу впевнено стверджувати, всупереч політичній чи церковній владі, скільки насправді дорівнює два плюс два: це знання дало можливість розуміти «реальне» з певним ступенем об’єктивності, розвивати глобалізовані технології комунікації, оцінювати споживання культурної індустрії та розроб­ляти масмедійні програми, котрі розширюють масове пізнання й створюють соціальний консенсус. Інша частина культури – сучасна – розвивається тією мірою, якою відчувається незадоволеність безладом або інколи чинним світовим порядком: ця культура сприяє не лише пізнанню та плануванню, а також трансформуванню й упровадженню інновацій.

Протиставлення цих двох способів розуміння культури, які суперечать поглядам науковців і технологів, з одного боку, та гуманістів і творців від мистецтва, з другого, стає інакшим завданням за часів глобалізації. Що саме можна пізнавати й чим керувати, і що має сенс модифікувати й створити, науковці та митці повинні узгоджувати не лише з меценатами, політиками й органами влади, а й із розпорошеною владою, яка приховується під назвою глобалізація. Кажуть, що глобалізація діє за допомогою інституційних структур, організацій усіх рівнів і ринків матеріальних і символічних товарів, які складніше ідентифікувати та контролювати, ніж раніше, коли різні економіки, засоби комунікації та мистецтво функціонували лише в межах національного простору. Давид не знає, де перебуває Голіаф.

Для розуміння цих труднощів ми – ті, хто досліджує креативність, культурну циркуляцію і споживання, – дедалі більше переймаємося, усвідомлюючи конкретні дані, «об’єктивні» соціально-економічні зміни, які за новими правилами управляють науковими й мистецькими ринками, як і нашим повсякденним життям. Однак, оскільки глобалізація постає як невизначений і некерований об’єкт, ті, хто її здійснює, описують її за допомогою наративів і метафор. Відповідно, соціально-антропологічний ракурс культури обумовлює аналіз як статистичних даних і концептуальних текстів, так і нарисів і уявлень, які роб­лять спробу визначити її наміри. До того ж міграції, прозорі кордони та подорожі свідчать про те, що для глобалізації властиві злами та сегрегація. Це одна з причин, чому в розповідях мігрантів і біженців трапляються наративи та метафори.

Подібна невпевненість дестабілізує інших соціальних гравців, які до того зазвичай не цікавилися культурою. Після глобалізаційної ейфорії 1980-х років політики, які не надто добре розуміють, яким чином реструктурується їхня діяльність, коли державні органи, на посади в яких вони претендують, починають контролювати менші економічні й суспільні простори, запитують себе, що вони можуть зробити і в яких сферах. Підприємці, збентежені різким переходом від продуктивної економіки до спекулятивної, ставлять подібні питання. І ті, і ті вказують на необхідність створення нової культури праці, споживання, інвестування, рекламування та управління засобами комунікації й інформації. Складається враження, що вони домовилися звертатися до культури як до джерела порятунку, ніби «створення нової культури» змогло б магічним чином упорядкувати те, що не спроможна економіка у питаннях праці й інвестування та конкуренція у сфері засобів і споживання.

Заклики щодо створення нової культури з глобалізаційними змінами можна сприймати також як потребу навести лад у конфліктах між уявленнями. Розглянемо, як може відрізнятись у кожного зміст уявлення глобалізації: для керівника транснаціональної компанії «глобалізація» охоплює головно ті країни, в яких діє його підприємство, сферу його діяльності та конкуренцію з іншими компаніями; для керівників латиноамериканських держав, торговельні зв’язки яких сконцентровані на Сполучених Штатах, глобалізація є майже синонімом «американізації»; у дискурсі країн МЕРКОСУР під цим словом також розуміються європейські держави, а інколи воно ототожнюється з новітніми взаємодіями між країнами Південного конусу^[2]. Для мексиканської чи колумбійської родини, декілька членів якої працюють у Сполучених Штатах, глобалізація вказує на щільний зв’язок із подіями у тій частині країни, де живуть їхні родичі, що відрізняється від того, як її уявляють мексиканські чи колумбійські актори, скажімо, Сальма Гайєк^[3] або Карлос Вівес^[4], котрі мають на ринку США розпорошену аудиторію.

Насправді лише частина політиків, фінансистів і вчених у всьому світі розуміють глобалізацію як циркулярну, і вони не становлять більшості навіть серед своїх колег. Решта уявляє глобалізацію як тангенціальну. Широкість чи вузькість уявлень про глобальні процеси демонструє нерівність доступу до того, що прийнято називати глобальною економікою та культурою. У цій нерівній конкуренції між уявленнями виявляється, що глобалізація і є, і не є тим, чим обіцяє бути. Численні глобалізатори крокують світом, зображуючи глобалізацію.

Однак навіть бідні й маргіналізовані не можуть ігнорувати глобальних процесів. Коли латиноамериканські мігранти потрапляють на північ Мексики та на південь Сполучених Штатів, вони виявляють, що підприємство, на якому вони отримують роботу, є корейським чи японським. Крім того, багато з тих, хто виїхали зі своїх країн, були вимушені прийняти це крайнє рішення, тому що «глобалізація» знищила робочі місця в Перу, Колумбії чи Центральній Америці, або тому, що її результати в комбінації з локальними негараздами зробили занадто нестабільним суспільство, в якому вони завжди жили.

Американський кінематографіст, який працює у Голлівуді – цьому символічному «домі американської мрії», – вже не сприймає так, як раніше, позицію його країни у світі, відтоді як дізнався, що Universal Studios були викуплені японським капіталом^[5]. Після того, як упродовж багатьох років він уважав Захід сучасним, а Схід традиційним, просування Японії у Сполучених Штатах і в інших західних регіонах примусило його запитати себе, цитуючи Девіда Морлі, чи зараз «світ буде читатися справа наліво, а не зліва направо».

Наголос, який ми робимо на міграційних процесах і населенні, що наражається на такі зміни, свідчить, що враховуються як рухи капіталів, товарів і комунікацій, так і зіткнення різних стилів і способів життя. Запаморочення і невпевненість, які виникають при намаганнях мислити у глобальних масштабах, призводять до пошуку прихистку в регіональних міждержавних об’єднаннях і до визначення – у межах ринків, суспільств та їхніх уявлень – територій і просторів, які б для кожного становили собою глобалізацію необтяжливу, з якою вони могли б мати справу. Точаться дискусії стосовно того, чи потрібно створювати нові бар’єри, які б навели лад в інвестиціях, або між етносами, регіонами і групами, які занадто швидко змішуються або залишаються небезпечно виключеними. Чи зможуть цьому якось зарадити процеси наднаціональної інтеграції? Хоча ці питання порушуються в Європейському Союзі лише від початку 1990-х років, а в межах Північноамериканської зони вільної торгівлі (NAFTA) і в МЕРКОСУР – від нещодавнього часу, зв’язок між глобалізацією, регіональною інтеграцією та різними культурами зараз стає ключовим питанням як для досліджень, так і для переговорів.

Як вступ до аналізу в наступній главі я порушу три проблеми, котрі постають в останні роки при намаганнях усвідомити, до чого нас веде глобалізація. Одна з них інколи узагальнено визначається як протистояння між глобальним і локальним, що, на мій погляд, доречно характеризувати як відмінні рівні абстрагування й конкретизації, на яких реорганізуються економіка, політика і культура за часів глобалізації. Друге питання, пов’язане з першим, полягає у тому, чи можливо позбавитися відчуття політичного безсилля, до якого нас призводить повсякденне переживання того, що головні рішення приймаються у недоступних місцях, які навіть складно ідентифікувати. У третю чергу я розглядаю теоретико-методологічні наслідки цих труднощів для міждисциплінарних досліджень, які можна підсумувати як виклики в роботі з даними з питань економічної та культурної політики, як водночас і з наративами і метафорами, в яких уявляється глобалізація.

У другій главі я проаналізую, які наслідки має те, що глобалізація є «неідентифікованим об’єктом культури». Дещо прояснюється при розрізненні міжнародного, транснаціонального і глобального вимірів. Але навіть при цьому глобалізація не стає ні чітко окресленим об’єктом дослідження, ні науковою чи економічною, політичною чи культурною парадигмою, яка може пропонуватись як єдина модель розвитку. Ми повинні визнати, що існують численні наративи щодо того, що значить глобалізуватися, однак, оскільки їхньою головною рисою є інтенсифікація взаємозв’язків між суспільствами, ми не можемо зупинитися на розмаїтті нарисів, не турбуючись про їхню сумісність у межах відносно універсального знання. Це передбачає обговорення соціологічних і антропологічних теорій, а також приділення уваги наративам і метафорам, які утворюються, щоб охопити те, що упускається через вади і недосконалості теорій. У нарисах і уявленнях виявляється те, що є утопічним у глобалізації і що вона не може інтегрувати, наприклад, відмінності між англами та латинянами, страждання людей, які мігрують чи подорожують, які не живуть там, де народились, і спілкуються з іншими людьми, яких хтозна коли можуть знову побачити. Метафори слугують для того, щоб уявляти щось відмінне, а наративи ритуалізуються задля того, щоб це відмінне впорядковувати.

Далі, у третій і четвертій главах, здійснюються спроби визначити, якою може бути глобалізація на Заході на основі взаємодій між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами. Я намагаюся показати, як минулі та сучасні міграції визначають способи нашого самосприйняття. Наративи, сформовані в процесі торговельного і символічного взаємообміну від XVI до середини ХХ століття, схоже, відтворюються у стереотипах останніх глобалізованих десятиліть: дискримінація з боку «Півночі» латиноамериканців, захоплення або, навпаки, недовіра. І все ж тлумачення може бути більш складним, якщо від розгляду протистояння між ідентичностями перейдемо до дослідження культурних процесів, які нас пов’язують або віддаляють. Ідентичності видаються несумісними, однак бізнесовий і масмедійний взаємообмін між ними зростає. Для того щоб зрозуміти розбіжності між ідеологіями та практикою, я аналізую, як політика надання громадянства впливає на уявлення щодо подібного та відмінного в Європі, Сполучених Штатах Америки і трьох латиноамериканських країнах: Аргентині, Бразилії та Мексиці. Я досліджую критику кожного окремого випадку суперечностей цих моделей, складність їхнього узгодження й водночас потребу досягнення угод за часів, коли глобалізація зближує віддалені держави. Я запитую себе, чи можна утворити публічний транснаціональний простір, в якому культурні концепції та відповідна політика узгоджувалися б одна з одною. Розглядаються чотири моделі: європейська республіканська система універсальних прав, мультикультурний сепаратизм Сполучених Штатів, мультиетнічна інтеграція під егідою національної держави у латиноамериканських країнах і на перетині усього цього мультикультурна інтеграція, яка спонукається засобами комунікації.

У п’ятій главі я пропоную наративну і напіввигадану інтермедію. Подібно до того як у житті створюються узагальнені персонажі, тут я зробив спробу уявити розбіжності між латиноамериканським антропологом, європейським соціологом і американським фахівцем з культурних досліджень. Оскільки зараз неможливо проблематизувати зв’язок теорій з їхніми суспільними умовами створення, пов’язуючи їх лише з нацією, класом або університетом, де вони були розроблені, я додаю повсякденне життя дослідників, які подорожують і мають доступ до транснаціонального досвіду та необмежених потоків інформації. Йдеться про нарис, побудований на окремих біографічних даних – моїх власних, а також інших осіб, – однак це не має великого значення, оскільки дискусія про соціальні науки і дослідження в сфері культури, яка ведеться на цих сторінках, націлена більшою мірою не на виявлення правдивого і фальшивого, а на формулювання вірогідної версії дилем, на яких зараз ґрунтується дослідження.

Різні способи глобалізуватись, або перейти від європейської гегемонії до американської, оцінюються у шостій главі за допомогою порівняння того, що відбувається у різних видах мистецтв і в культурній індустрії. Застосування промислових форматів і транснаціональних критеріїв конкуренції до візуальних мистецтв і літератури модифікує їхнє виробництво й оціночну вартість, хоча більша частина мистецьких витворів продовжує виражати національні традиції та циркулює лише в межах власних країн. Видавнича індустрія організована транснаціо­нальними видавництвами, які групують свою продукцію та збут за лінгвістичними регіонами. Найефективніше глобалізація виявляється в аудіовізуальній сфері: музика, кіно, телебачення та засоби масової інформації зазнають реорганізації, починаючи з нечисленних компаній задля поширення на всю планету. Мультимедійна система, яка частково включає ці чотири сфери, надає небачені можливості транснаціо­нального поширення навіть у периферійних культурах. Однак також у латиноамериканському випадку вона призводить до більшої нашої залежності, ніж раніше у візуальних мистецтвах від Франції, а зараз від Сполучених Штатів, а також від Іспанії у сфері видавництва. Крім здійснення диференційованого аналізу викликів транснаціоналізації чи глобалізації у кожній сфері культури, я досліджую спричинену ними конфліктність між гомогенізацією та відмінностями в асиметричних відносинах, які існують між країнами та регіонами.

У сьомій главі я приділю увагу містам, оскільки крізь їхню призму складається уявлення про глобальні процеси. До того ж саме у великих сучасних містах локальні процеси поєднуються з національними процесами та з глобалізаційними змінами. Аналізуючи, що саме потрібно місту для того, щоб набути статусу глобального, та чим відрізняються міста «першого» і «третього» світу, я торкнуся ключових проблем дуа­лізації та сегрегації, спровокованих глобальними процесами. Також з’ясуємо суперечливі можливості міського відродження, які інтеграція створює для систем торгівлі й споживання, для транснаціонального управління та поширення інформації. І також розглянемо культурний космополітизм у споживанні разом із ліквідацією робочих місць, зростанням нестабільності та деградацією довкілля.

У восьмій главі пропоную розглянути полемічні питання, котрі стосуються того, якою може бути культурна політика за часів глобалізації. Як відтворити публічний простір, сприяти створенню наднаціонального громадянства, передавати товари й ідеї розпорошеним аудиторіям у багатьох країнах, переглянути потенціал національних культур та регіональних і світових організацій, – це деякі з проблем, які аналізуватимуться. Я також розглядаю питання, чому проблеми естетики зараз актуалізовані в політиці й як бути із занепокоєністю з приводу культурної економіки ринку.

Основні питання методології

Є декілька питань, які слід розв’язати, обираючи наративи і метафори, інтерпретуючи їх і пов’язуючи з конкретними даними. Я їх розглядатиму за потреби у різних главах. Тут я хочу торкнутися основ­ного питання. Чому я обираю саме ці випадки, нариси і символи, які наводжу в цій книжці, про мігрантів і міжкультурність, про відносини між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами, якщо існує багато інших?

Якщо подивитися на загальну кількість сторінок цієї книжки, стає очевидним, що я не намагався написати енциклопедію нарисів і метафор, зібраних із цієї тематики. Хочу зазначити, що, відбираючи їх, аби навести у книжці, я дотримувався таких правил:

а) після декількох років вивчення етнографічних досліджень і хронік, після десятків інтерв’ю з міжкультурними інформаторами з різних держав, я відібрав з усієї сукупності перелік того, що мені видалося найбільш репрезентативним, намагаючись охопити не так розмаїття ситуацій, як символічні структури і трансформації;

б) найбільший інтерес для мене становили події, наративи і метафори, які поєднують основні аспекти міжнародних відносин і різні способи уявлення глобалізації – або їхні еквівалентні форми меншого масштабу: протистояння та міжнародні або регіональні угоди, які призводять до кризи звичних способів їхнього сприйняття;

в) я представив цю вибірку і частину інтерпретацій, які ви прочитаєте в цій книжці, на конференціях у Сполучених Штатах, Латинській Америці (у Буенос-Айресі, Мехіко, Сан-Паулу) та на міжнародних конгресах європейських (Галле, 1998) і канадських (Ванкувер, 1997) латиноамериканістів, Асоціації латиноамериканських досліджень (LASA) (Чикаго, 1998), культурних досліджень (Піттсбурґ, 1998), на конгресах антропологів Сполучених Штатів (1996), держав МЕРКОСУР (1997) і Колумбії (1997), а також на симпозіумі з питань кордонів різних регіонів (Буенос-Айрес, 1999). На згаданих зустрічах я збирав нариси з інших досліджень, які суперечили моїй вибірці, а також критику моїх інтерпретацій. У цій книжці є декілька перероблених фрагментів згаданих конференцій. Безперечно, можна було б значно збільшити кількість зіставлень, удосконалити, спростувати й перевірити у більшій кількості сценаріїв вибірку й інтерпретації і навіть запропонувати інші. Вочевидь вибірка, запропонована на цих сторінках, – це завершений етап, який є перехідним до здійснення доказового, а не енциклопедичного «підсумку» з метою публікації та поширення його для продовження дискусії. В будь-якому разі зроблено певне зусилля з осмислення загалом, оскільки йдеться про книжку, а не про добірку статей і доповідей.

Як ви можете зрозуміти з переліку зустрічей, на яких я виносив на обговорення частину цієї праці, список осіб, яким я вдячний за допомогу в осмисленні та переосмисленні викладеного тут, вийшов би надто довгим. Ви зустрінете у тексті численні згадки про них у посиланнях на використану літературу. Не претендуючи на те, щоб згадати всіх, хочу зазначити бесіди з Уґо Ачуґаром, Артуро Аріасом, Лурдес Аріспе, Льюїсом Бонетом, Елоїзою Буарке ді Оланда, Рамоном Де ла Кампою, Едуардом Дельґадо, Анібалом Фордом, Хуаном Флоресом, Жан Франко, Алехандро Ґрімсоном, Фредріком Джеймісоном, Сандрою Лоресано, Маріо Марґулісом, Хесусом Мартін-Барберо, Даніелем Мато, Вальтером Міньоло, Кетлін Ньюман, Ренато Ортісом, Мері Пратт, Неллі Ричард, Ренато Росальдо, Беатріс Сарло, Амалією Сіньореллі, Саулом Сосноскі та Джорджем Юдісом.

Підготовці цієї книжки сприяли умови для здійснення дослідження та роботи на посаді доцента, які мені створили Автономний столичний університет Мехіко, передусім Відділення антропології, і також спілкування з колегами з Програми досліджень міської культури, учасників якої та спільні публікації я згадую нижче. Економічна підтримка, надана протягом 1998–1997 років, під час роботи над цим дослідженням, Автономного столичного університету Мехіко, а також Довірчого фонду культури Мексики та Сполучених Штатів спростила для мене польові дослідження та проведення інтерв’ю в обох країнах. Для розуміння проблематики мультинаціональності, прикордонних територій і культурної політики, суттєву роль відіграли мої бесіди з Райнером Енріке Амелем, Едуардо Нівоном, Аною Росас Мантекон, Томасом Ібаррою Фраусто, Хосе Мануелем Валенсуелою та Пабло Вілою. Дослідження мистецької практики за програмою inSITE на мексикансько-американському кордоні, яке мені допомогло розробити значну частину того, що наводжу в цій книжці щодо глобальних уявлень, завдячує багато в чому моїм бесідам із Кармен Куенка та Мішель Крічман, координаторами згаданої програми. Суттєвою була й підтримка Андре Дорсе та Лус Марії Варґас у виданні цієї книжки.

У наступних частинах цієї книжки й у додатках я проаналізую інші підтвердження правильності зробленої мною вибірки подій, нарисів і метафор і висловлю подяку іншим особам і установам. Відтак стане очевидним: не останню роль відіграло те, що я мешкав у Мексиці протягом останніх двадцяти трьох років як більш-менш натуралізований іноземець, який при цьому не припиняє бути аргентинцем і має «співвітчизників», котрі народились у Мексиці й в інших країнах, але є настільки близькими людьми, що це спонукає зняти з цього слова лапки.

Невизнання гетерогенності або намагання говорити з урахуванням лише одного з цих місць суперечило б положенням і методології цієї книжки. Через те поясню у декількох місцях, використовуючи вислів Цветана Тодорова, що саме, на мою думку, означає «зустріч культур в одній особі» (Todorov, 1996: 23). При тому що доволі складно знайти своє місце у взаємодії різних символічних спадщин, іще складнішим має бути дослідження цих тем лише з одного національного чи етнічного пункту спостереження. «Те, що робить мене таким, як я є, а не інакшим, – пише Амін Маалуф на початку своєї книжки під назвою «Вбивчі ідентичності», – це перебування на межі між двома країнами, двома чи трьома мовами, декількома культурними традиціями» (Maalouf, 1999: 19). Так само як його й інших, хто поділяє це міжкультурне становище, мене запитали: «що ти відчуваєш в глибині душі?». Лівансько-французький автор каже, що протягом тривалого часу це запитання викликало в нього посмішку. Зараз він уважає його небезпечним через припущення, яке воно містить щодо того, що кожна людина або кожна група людей мають «глибинну істину», сутність, визначену від моменту народження або навертання в релігію, і що вони можуть «стверджувати цю ідентичність» так, ніби їхні співвітчизники є важливішими за їхніх співгромадян, які можуть походити з різних країн, ніби біологічні визначення та інфантильна відданість превалюють над переконаннями, перевагами і схильностями, запозиченими в інших культур.

Ті, хто є «людьми прикордоння», стверджує Маалуф, можуть почуватися у меншості та нерідко маргіналізованими. Однак у глобалізованому світі всі ми є меншинами, у тому числі англомовні, принаймні коли приймаємо численні компоненти нашої власної ідентичності та намагаємося зрозуміти себе без спрощення. Оскільки деякі з нас є в більшому ступені меншиною, ніж інші. Отже, йдеться про осмислювання парадоксу: що означає бути водночас арабом і християнином, аргентино-мексиканцем чи мексикано-американцем, бразило-парагвайцем (500 тисяч бразильців мешкають у Парагваї) або франко-німцем, а також про зрозуміння відмінностей між цими об’єднаннями та розривами. Вони не врегульовуються, ані якщо стверджувати, що два плюс два дорівнює стільком чи стільком, ані за рішенням тирана, ані завдяки індивідуальному героїзмові. Ці міжкультурні конфлікти зараз також є одним із великонадійних об’єктів дослідження, який відкриває можливості для утворення колективних суб’єктів і відкритої демократичної політики.

Мехіко, Федеральний округ, вересень 1999

I. Наративи, метафори і теорії

Глава 1. Глобалізуватися чи обстоювати ідентичність: що обрати

Коли ми чуємо різних людей, які нам розповідають про глобалізацію, їхні слова нам здаються «парадоксальними». Хоча вважається, що глобалізація розширює ринки і завдяки цьому збільшує економічний потенціал суспільств, водночас вона обмежує спроможність національних держав, політичних партій, синдикатів і класичних політичних акторів загалом. Вона збільшує транснаціональний обмін і підриває впевненість, яку надавала належність до держави.

Уже багато написано про політичну кризу через корупцію, втрату довіри до партій, їхнього заміщення засобами масової комунікації та технократами. Хочу зазначити, що на додаток до цього передання повноважень щодо прийняття рішень від національної політики розпорошеній транснаціональній економіці сприяє перетворенню національних урядів на виконавців чужих рішень, призводить до атрофії їхнього соціоекономічного уявлення та до відмовляння від довготермінової планової політики. Це символічне і матеріальне вихолощення національних проектів знижує рівень зацікавленості громадян в участі у політичному житті. Насилу вдається трохи підвищити його у передвиборчі періоди за допомогою маркетингових технологій.

Доступ до влади у демократичних режимах національного масштабу досягався в процесі взаємодій між локальними, регіональними і державними органами влади. Форми представництва на цих трьох рівнях не завжди були чесними й прозорими і не завжди мали адекватні механізми звітності державних органів влади перед громадянами. Однак було не так важко ідентифікувати фальсифікації й державні зради, ніж у теперішній практиці відносин між громадянами та наднаціональною владою. Опитування, проведені серед громадян Європейського Союзу, NAFTA і МЕРКОСУР, виявляють, що переважна більшість не розуміє, як саме функціонують ці організації, які питання розглядають і чому ухвалюють такі рішення. Навіть значна кількість депутатів національних парламентів не розбирається у тому, що саме стоїть за складними обговореннями, оскільки інформацією володіють лише політичні транснаціоналізовані еліти й експерти, які мають повноваження, необхідні для «розв’язування» європейських, американських чи латиноамериканських проблем і навіть для впорядковування порядку денного.

Громадські взаємодії або підприємницьке лобі

1. Як реагують латиноамериканські суспільства, більша частина членів яких за останні п’ятдесят років переселилася з сільської місцевості до міст через розвиток імпортозамінної промисловості та сучасних просторів посередництва, стикнувшись із цією раптовою реорганізацією, яка за одне чи два десятиліття зведе нанівець історію половини століття? Деіндустріалізуються держави, слабшають демократичні інститути державної влади, поглиблюється економічна і культурна залежність від глобалізаційних центрів. Проте водночас економічна інтеграція та регіональні угоди про вільну торгівлю дають можливість сподіватись на краще. Після набридлих впродовж тривалого часу обіцянок щодо утворення «Великої Батьківщини» та стількох невдалих міжурядових конференцій, зустрічей президентів, міністрів економіки і культури, швидкість, з якою розвиваються зони вільної торгівлі (ЗВТ), МЕРКОСУР та інші регіональні об’єднання, збільшує очікування.

На початку 1990-х років можна було очікувати, що латиноамериканські держави прискореними темпами реорганізують національні економіки для привернення інвестицій і зроб­лять їх більш конкурентоспроможними на світовому ринку. Однак від початку мексиканської кризи 1994 року й до кризи 1998–1999 років у Бразилії, результатом якої стала дестабілізація в усьому регіоні, навіть у столицях, став наочним низький ступінь довіри до урядів і обмеженість їхньої влади. Міжурядові угоди про інтеграцію виявилися підтримкою для монопольного об’єднання найбільш сконцентрованих виробничих і фінансових секторів. Наукові оцінки наших слабких можливостей створити за допомогою континентальної інтеграції інстанції, які посилять латиноамериканські суспільства і культури (McAnany та Wilkinson, 1995; Recondo, 1997; Roncagliolo, 1996), не залишають місця для оптимізму. Так само не збільшують його і дані останніх досліджень, які фіксують недовіру працівників і споживачів до оголошеного підприємцями й управлінцями нового шляху модернізації за подвійною формулою «гло­балізація та регіональна інтеграція». Є помітними розбіжності між тим, що проголошують економічні й політичні еліти і що вважає більшість громадян.

У квітні 1998 року в Сантьяго-де-Чилі відбувся другий Саміт Америк, на якому США – спільно з декількома латиноамериканськими урядами – надали імпульс створенню АЗВТ із метою продовження лібералізації відносин. Пропонувалось інтегрувати до 2005 року національні економіки регіону з метою сприяння збільшенню імпорту й експорту та поліпшення переговорних можливостей континенту на глобальному рівні.

Незважаючи на це, масштабне опитування, проведене у листопаді й грудні 1997 року в сімнадцятьох державах регіону корпорацією Latinobarometro, в якому взяли участь 17 500 осіб, виявило, що громадяни не поділяють цього оптимізму. Результати згаданого дослідження, передані керівникам держав регіону на Саміті у Сантьяго-де-Чилі, засвідчували сумніви 23 відсотків опитаних у тому, що їхня країна розвивається, і майже в усіх державах цей показник був нижчим, ніж у 1996 році. Виявилося, що до інституцій, які самі опитувачі вважали наділеними найбільшою владою (уряд, великі підприємства, армія, банки і політичні партії), довіра була найменшою. Криза державного управління, девальвація в сукупності зі зростанням рівнів безробіття та бідності були одними з причин, що призвели до збільшення кількості тих, хто сумнівався у демократії та висловлювався за необхідність «сильної руки»: їхній відсоток був меншим у країнах, які за декілька років до того звільнилися від правління військових диктатур (Аргентина, Чилі та Бразилія), однак значно збільшувався в інших, серед яких Парагвай і Мексика, в яких демократичні процеси лише розпочалися. Від 1996 до 1997 року кількість прихильників «авторитарного» правління зросла серед парагвайців з 26 до 42 відсотків, а серед мексиканців з 23 до 31 відсотка. За винятком Коста-Рики й Уругваю, в яких рівень довіри до політичної системи залишався високим, у решті латиноамериканських держав 65 відсотків опитаних були «мало вдоволені або невдоволені» якістю демократії (Moreno, 1998: 4).

Як демонструє згадане опитування, зростання авторитаризму в громадській політичній культурі асоціюється з переконанням, що уряди щодалі мають меншу владу. Від 1997 до 1998 року відсоток тих, хто вважав уряд найпотужнішим актором, зменшився з 60 до 48. Натомість збільшилася частка тих, хто дотримується думки, що рішення стосовно майбутнього дедалі частіше приймаються транснаціональними корпораціями за зростання участі військових.

Спостерігаючи за тим, як віддаляння від політики та зростання нерівності провокують не лише зневіру, а й нестабільність у фінансових верхівках і в економіках, суттєве зменшення участі в електоральних процесах і соціальні кризи, варто поставити питання: чи настільки несправедливий спосіб глобалізації може піддаватися керуванню? Або, ще простіше: чи така глобалізація має майбутнє? За звітом про Гуманітарний розвиток у Чилі, де, імовірно, лібералізація економіки була найбільш успішною, передбачається зниженнярівня безпеки через зростання злочинності, криза соціалізації та економічна нестабільність. Занепокоєність також збільшується, як свідчить опитування, через «побоювання стати зайвим» (PNUD, 1998: 115–126). В одному з пояснень до цього звіту Норберт Лечнер зауважує, що щорічне семивідсоткове зростання економіки та поліпшення інших макросоціальних показників супроводжується поширенням занепокоєності, яка виявляється в остраху перед інакшим, перед соціальним виключенням і перед утратою сенсу життя. Статистичні дані засвідчують, що модернізація та відкриття економіки розширили можливості працевлаштування й здобуття освіти, покращили показники у сфері охорони здоров’я. «І все ж люди не вірять... у майбутнє». Глобалізація «сприймається ними як інопланетне загарбання» (Lechner, 1999: 187 та 192).

Чого можна очікувати від цього ослаблення національної держави, громадянського безсилля та глобалізованого перекомпонування влади й багатства? Які наслідки матиме цей процес для культури й особливо для її найдинамічнішої та найвпливовішої сфери – комунікацій? Глобалізація, загострюючи міжнародну конкуренцію та руйнуючи ендогенну структуру продукування культури, сприяє поширенню культурної індустрії, спроможної одночасно гомогенізовувати й ураховувати у виразній формі секторальні та регіональні відмінності. Вона знищує або ослаблює малоефективних виробників і надає периферійним культурам можливість замкнутись у своїх локальних традиціях. У небагатьох випадках вона надає таким культурам можливість стилізуватись і поширити за допомогою транснаціональних корпорацій свою музику, культурні й кулінарні традиції.

Концентрування у США, Європі та Японії наукових досліджень, продукування інновацій у галузі інформації й розваг підкреслює дистанцію між країнами «першого світу» та периферійними країнами з їхнім кволим застарілим виробництвом. Навіть порівняно з Європою становище Латинської Америки виглядає ще скрутнішим, коли воно оцінюється з урахуванням показників демографічного розвитку: наш континент вироб­ляє 0,8 відсотка світового експорту культурних благ, маючи 9 відсотків населення планети, тоді як Європейський Союз з його 7 відсотками населення світу експортує 37,5 відсотка й імпортує 43,6 відсотка всіх комерціалізованих культурних благ (Garreton, 1994).

2. Чи має більшу громадську підтримку наднаціональна інтеграція у столичних містах? Дослідження, здійснені в Європейській співдружності, показують, що існують проблеми зі створенням публічної сфери з демократичними обговореннями, у зв’язку з чим у наднаціональних угодах і організаціях – навіть в угодах і організаціях у кожній краї­ні – переважають переговори щодо мандатів офіційних представників, домовленості між підприємницькими групами стосовно публічних мажоритарних інтересів, а також залаштункових махінацій (тобто «лобізму») щодо регіональних і континентальних органів влади. На що перетворюється політика, запитує Марк Абелес, якщо у Брюсселі навколо механізмів об’єднання процвітають понад десять тисяч консультантів, адвокатів і експертів, інколи представляючи територіальні групи, в інших випадках агротехнічні, фінансові чи юридичні, готові продавати свої послуги послам, міністрам, синдикатам, журналістам, підприємцям і навіть декільком одночасно? «Політика щодалі більше асоціюється з “лобізмом”» (Abeles, 1996: 102).

У Європейському Союзі здійснюються спроби зменшення непрозорості наднаціональних угод і спрощення їх для кращого розуміння громадянами. Впровадження освітніх і культурних програм, які охоплюють п’ятнадцять держав-учасниць, спрямоване на інтегрування суспільств. Утворення «європейського аудіовізуального простору» підкріплювалось єдиними нормативними рамками і такими програмами, як Media, Euroimages та Eureka, які сприяли спільному виробництву фільмів культурними індустріями цього регіону та їхньої циркуляції в країнах, які до нього входять, що набагато більше, ніж риторичний захист ідентичності. З цією ж метою громадяни п’ятнадцяти країн отримали єдиний європейський паспорт, створили єдиний прапор і єдиний гімн Європи, узгодили єдині європейські святкові дні (день європейського кіно, день дотримання безпеки на шляхах тощо) і періодично ведуть дослідження для визначення «європейської громадської думки» (Moragas, 1996). Впровадження євро як єдиної монети з 1999 року – процес, який має завершитись у 2002 році ліквідацією національних валют, – покликаний посилити економічну інтеграцію, що матиме серйозні наслідки для символічної спільності ідентичностей. Усі ці зміни широко обговорюються та роз’яснюються на конкретних прикладах у навчальній літературі для виборців. Проте журналісти приділяють небагато уваги цим подіям, посилаючись на проблеми перекладу мовами їхніх видань. Аналітики, стурбовані зниженням соціальної участі, ставлять питання: чи технічна складність європеїзації політики «не суперечить ідеалам демократії, заснованої на транспарентності та на можливостях кожного безперешкодно дізнатися про те, що саме стоїть за обговореннями» (Abeles, 1996: 110)?

Дослідження з антропології та соціальної політики європейської інтеграції засвідчують, що програми, спрямовані на створення спільних проектів, не достатні для того, щоб подолати відстань між Європою торговців і управлінців і Європою громадян. Попри те що на цьому континенті починають визнавати роль культури та вимір уявленого у наднаціональній інтеграції більшою мірою, ніж у випадку інших регіо­нальних об’єднань, створення елементів для спільної ідентифікації не достатнє для того, щоб більшість усвідомила цей новий соціальний рівень. Одним з можливих пояснень є те, що ці волюнтаристські програми інтеграції не надто результативні, коли немає розуміння як слід поводитися з гетерогенністю, тобто з відмінностями та суперечностями, які не можуть бути зведені до гомогенної ідентичності.

Численні інтелектуали й фахівці з соціальних наук, наприклад, такі, що гуртуються навколо часопису «Liber», який видається за редакції П’єра Бурдьє десятьма європейськими мовами, визначають як головне пояснення низького рівня соціального консенсусу домінування валютної інтеграції – «Європи банкірів» – над соціальною. Вони ставлять під сумнів спроможність створення соціальних зв’язків на засадах теорії глобалізації, яка при економічних розрахунках ігнорує ціну, яку платить суспільство, – ціну хвороб і страждань, суїцидів, алкоголізму та наркоманії. Навіть в суто економічному сенсі невдала політика, «необов’язково економічна», – це та, що не враховує ціну своїх дій, якою є «незахищеність людей і цінностей навіть з боку поліції», має абстрактне і вузьке визначення ефективності: рентабельність фінансування та інвестицій – і при цьому не переймається приділенням уваги клієнтам і користувачам (Bourdieu, 1998: 45–46).

Одинадцять мов, якими користуються в Європейському парламенті, відповідають культурним відмінностям, які не регулюються угодами про економічну інтеграцію. Подібне відбувається з розмаїттям мов і культурних і політичних антагонізмів між американцями та латиноамериканцями (протестантами та католиками, «білими» та «іспанізованими» й індіанцями). Те ж саме стосується і відмінностей між латиноамериканцями, які виявляються на економічних переговорах і стають іще виразнішими, коли вони роб­лять спроби виконувати рішення, прийняті урядовцями й експертами. Нечисленні дослідження процесів торговельної лібералізації й інтеграції у сферах етнографії й комунікації, здійснені до цього часу з питань, які я розгляну в наступних главах, показують, які економічні, етнічні, політичні та культурні інтереси перетинаються в процесі формування публічної наднаціональної сфери: надто часто спроби створення «агори» перетворюються на спорудження Вавилонської вежі.

Коли Давиду невідомо, де Голіаф

Однією з основних перешкод для того, щоб ми, громадяни, могли повірити у проекти наднаціональної інтеграції, є негативні наслідки відповідних трансформацій для національних і локальних суспільств. Важко досягти суспільної згоди для реалізації змін у виробничих відносинах, обміні та споживанні, якщо вони знецінюють зв’язок осіб з їхньою територією, скорочують робочі місця та занижують ціни на те, що вироб­ляється на місці. Уявлення успішного економічного майбутнього, яке можуть спричинити процеси глобалізації та регіональної інтеграції, занадто крихкі, якщо не беруться до уваги спільність або розмаїття мов, традицій поведінки та культурних цінностей, що надають значущості незмінності суспільних відносин. Однак найрозвинутіші інтеграційні процеси зараз здійснюються між країнами, які не враховують ці культурні збіги.

Якщо це відбувається через віддаленість, яку іспанські, французькі чи грецькі робітники відчувають щодо Брюсселю або чилійські, аргентинські чи мексиканські – щодо рішень, які приймаються у Бразиліа чи Картахені, то тим паче ще більшою є неспроможність, коли владу уособлює транснаціональна корпорація, котра виготовляє частини кожного автомобіля або телевізора у чотирьох країнах, збирає їх у п’ятій і має головні офіси у двох чи трьох інших. Це інколи еквівалентно віддаленості, яку ми відчуваємо, коли з телевізора, кіно або з дисків отримуємо відомості з місць, які нам важко ідентифікувати. Питання, яке постає, полягає у тому, чи можуть паралельно цій анонімній й транслокалізованій владі існувати суб’єкти у виробництві та споживанні? Робота щодалі більше виконується для когось іншого – навіть не для конкретних власників і керівників, а для транснаціональних підприємств, примарних анонімних суспільств, які з маловідомих місць диктують безапеляційні правила, котрі оскарженню не підлягають.

Щодалі більше обмежується перелік того, що можуть узгоджувати синдикати, – безликі підприємства з маркою, але без імені називають це «флексибілізацією ринку праці». Насправді те, що «флексибілізується» – тобто стає нестабільним, – це умови праці; робота стає складнішою, тому що не є гарантованою, необхідно чітко виконувати графіки, ритуали підлеглості, дотримуватися незвичного порядку, який працівник приймає, якщо не хоче залишитись без заробітку. Пригадую серед багатьох прикладів, знайдених у літературі, присвяченій глобалізації, цитований Ульрихом Беком: «Двадцять перша година, десять хвилин; у берлінському аеропорту «Тегель» шаблонний приємний голос повідомляє втомленим пасажирам, що нарешті вони можуть розпочати посадку на рейс до Гамбурґа. Голос належить Анжеліці Б., яка сидить перед своїм електронним пультом у Каліфорнії. Після чотирнадцятої години за місцевим часом система сповіщення берлінського аеропорту обслуговується з Каліфорнії – з міркувань як простих, так і практичних. По-перше, не треба платити ніякої додаткової платні за понаднормову роботу, по-друге, оплата праці (додаткова) за ту саму роботу там значно нижча, ніж у Німеччині» (Beck, 1998: 38–39)^[6].

Так само розважальні програми продукуються іншими віддаленими компаніями, також безіменними, як марка виробництва, – CNN, Televisa, MTV, повні назви яких більшість глядачів одразу забуває. В якому місці створюються всі ці трилери, телесеріали, програми новин і нічних розваг? У Лос-Анджелесі, Мексиці, Буенос-Айресі, Нью-Йорку чи, можливо, у закритих студіях у бухті в Сполучених Штатах Америки? Чи не японською Sony? Чому тоді трансляція ведеться з Маямі? Те, що ведучі програм говорять іспанською або англійською, на аргентинському чи мексиканському діалекті іспанської мови, як це робить MTV, аби досягти ідентифікації з конкретними країнами, не має суттєвого значення. Зрештою, більш вірогідне, більш відповідне цій детериторизації та невизначеній віддаленості, коли до нас звертаються делокалізованою англійською диктори CNN, знебарвленою іспанською ведучі новин Televisa або актори з дубльованих серіалів.

За епохи імперіалізму можна було відчути синдром Давида, який протистоїть Голіафові, але було відомо, що політичний Голіаф перебував частково у столиці власної держави, частково у Вашингтоні чи Лондоні, комунікаційний Голіаф – у Голлівуді, і так само щодо кожного іншого. Зараз кожен із них розкиданий у тридцятьох сценаріях і наділений прудкістю та пластичністю, щоб прослизати з однієї країни до іншої, з однієї культури до багатьох поміж мереж поліморфного ринку.

У рідких випадках ми можемо собі уявити конкретне місце, з якого ведеться мовлення. Це створює враження, ніби дуже важко щось змінити, щоб замість цієї телевізійної програми або цього політичного режиму були інші. Деякі глядачі долучаться до цих симулякрах участі на радіо чи телебаченні, таких як пряма телефонна лінія або навчальні програми, або пройдуть рейтингове опитування. Ці виняткові наближення до влади, враження, що з вами консультуються, в цілому, як свідчать нещодавні дослідження Анхели Ґіґлія та Росалії Винокур, не змінюють загального сприйняття того, що мас-медіа ведуть мовлення з недоступних позицій. Їхні проекти та рішення розроб­ляються у недоступних місцях організаційними структурами, а не особами.

Раніше деякі з нас уважали, що вивчення традицій споживання сприятиме з’ясуванню, чого саме хочуть одержувачі. Навіть такі дослідження можуть позитивно вплинути на демократизацію культурної політики у містах, передмістях або незалежних культурних центрах, у мікропублічній сфері. Однак більшість з опитувань аудиторії ставить за мету не ознайомлення з традиціями споживання, а підтвердження чи спростування конкретних преференцій публіки саме цього дня й цієї години. Вони вивчають потреби не окремих одержувачів, а «публіки» або «аудиторії» у декількох країнах одразу. В рамках цих опитувань не важливо з’ясувати щось про повсякденне життя, про незадоволені смаки, їхнє завдання – лише налаштуватися на заплановане у невідомих стандартизованих кабінетах і студіях запису.

Основна дискусія стосовно типу суспільства, до якого нас ведуть засоби масової комунікації, не може ґрунтуватися на статистиці рейтингів. Потрібно вивчати споживання як прояв суб’єктності, коли схвалюється її виникнення й інтерпеляція та здійснюється сприяння чи протидія її взаємодії з іншими суб’єктами. Можливо, здатність зачаровувати властива телесеріалам, мелодрамам або епічним фільмам, інформаційним програмам і службам новин, які перетворюють структурні події на особисті чи родинні драми, засновується не лише на їхній, як прийнято говорити, нездоровій видовищності, а й на тому, що вони підтримують ілюзію, що існують важливі суб’єкти, які страждають або здійснюють надзвичайні вчинки.

Однак реструктуризація владних відносин як у сфері праці, так і у сфері розваг зменшує для них можливість зазнати впливу масмедійної фікції. Як відомо, це відбувається неоднаково у різних секторах суспільства. Не заперечуючи це, хочу запропонувати дослідити, чому суспільні, а також гегемонійні актори як у політиці, так і в економіці паралізовані через те, що можна визначити як атрофія конфліктної дії та демократичного обговорення. Йдеться не лише про те, що важливі рішення щодо розв’язання конфліктів і стосовно майбутнього не приймаються обраними урядовцями й організаціями, а й про те, що за це навіть не повною мірою беруть на себе відповідальність «ті, хто загарбав ринок». Джон Берґер застосовує слово «загарбав» замість слова «контролює», тому що «у цьому суттєву роль відіграє азарт» (Berger, 1995: 13).

У жодному іншому столітті не було стільки дослідників з економіки та історії й антропології всіх епох і суспільств, так само як і конгресів, бібліотек, часописів та інформаційних мереж для об’єднання цих знань, для пов’язування між собою того, що відбувається в інших місцях розваги й праці у світі. Що можна змінити або принаймні контролювати завдяки цьому поширенню інформації, спрямованому в багатьох напрямках? До чого нас призведе, з одного боку, експансія транснаціо­нальних підприємств, спільних ринків та ідей, а з другого – поширення дисидентства і його соціальних рухів, протестної солідарності громадських організацій та їхніх альтернативних уявлень? Викликає сумніви, чи вони насправді зможуть бути альтернативними, якщо врахувати, скільки разів вони в результаті підпорядковувалися тоталітарному порядкові. Наприкінці століття, яке виявилося найпродуктивнішим під кутом зору політичних, технологічних і мистецьких інновацій, складається враження, що все намагається нестійко інституціоналізуватися за правилами короткотермінового виробництва, безпорадного у тому, що стосується проектів, заснованого на економічних спекуляціях і накопиченні нестабільної влади.

Можливо, ми могли б пояснити це звуження соціальних горизонтів, виходячи зі звичного протистояння між глобальними та локальними процесами. У такому випадку слід розробити складний зв’язок між конкретним та абстрактним, внутрішньо- та міжкультурним. Потрібно опрацьовувати метафори, які використовують, щоб визначити зміни у способах займатися культурою, комунікацією з відмінними від нас і з тими, кого ми уявляємо як подібних, і створювати концепти, які б дали змогу аналізувати перерозподіл між своїм і чужим, який відбувається за цих глобалізованих часів.

Як перший спосіб організації цього розмаїття ситуацій і переосмислення неспроможності, яку спричиняє віддаленість або абстрактність зв’язків, пропоную взяти до уваги схему, за якою Крейґ Калхун, а згодом і Ульф Ганнерц (у 1998 році) переформулювали стару дихотомію між Gemeinshaft та Gesellschaft, тобто між суспільним і соціальним. Глобалізація ускладнила розрізнення первинних відносин, коли між особами встановлюються прямі зв’язки, і вторинних – які складаються між функціями чи ролями, що виконуються у соціальному житті. Непрямий характер багатьох сучасних взаємодій дає змогу вирізнити відносини третього порядку, посередниками в яких є технології та великі організації: коли ми робимо запит до установи чи телефонуємо до офісу й отримуємо неперсоніфіковану відповідь або коли слухаємо політика чи отримуємо інформацію щодо споживчих товарів з радіо чи телебачення.

Понад усе мене цікавить останній тип, який вирізнив Калхун, – відносини четвертого порядку, в яких одна зі сторін не здогадується про існування відносин: такі як стеження, телефонний шпіонаж, створення інформаційних архівів, у яких зберігаються відомості про осіб – результати переписів населення, дані про кредитні картки й інша інформація. Інколи здійснюються спроби «проаналізувати» ці взаємодії, при цьому до нас ставляться як до «уявних клієнтел» (Calhoun, 1992; Hannerz, 1998). Наприклад, коли вам надсилає якусь нікчемну рекламу якесь підприємство, якому невідомо хто дав вашу адресу, і воно намагається приховати це втручання у ваше приватне життя, імітуючи мову первинних відносин: «Дорогий Несторе! Враховуючи наскільки часто ти подорожуєш, твій стиль життя і стиль життя твоєї родини, ми вирішили запропонувати тобі...» Дані, які накопичуються з кожним використанням кредитної картки, утворюють величезний паноптикум, однак з тією особливістю, що «надаючи дані своїм накопичувачам інформації, особа, за якою ведеться стеження, перетворюється на важливий і послужливий чинник спостереження» (Bauman, 1999: 68).

Що ми можемо вдіяти зі світом, у якому невелика кількість осіб спостерігає за багатьма? Чи можливо організувати в інший спосіб усі контрольовані зв’язки, симулювання з метою їхньої персоналізації, щоб звільнитися від процедур відбору та сегрегації, виключення та спостереження, тобто знову стати суб’єктами лише трудових відносин і споживання?

Один із можливих способів реагувати на це – згадувати з ностальгією ті часи, коли політика сприймалась як запекла боротьба між різними концепціями світу, які вважались антагоністичними. Інший – повернутися до територіальних, етнічних чи релігійних спільнот у сподіванні, що зменшиться відстань між тими, хто приймає рішення, і тими, хто відчуває їхні наслідки: тобто відсторонитись. Я погоджуюся з думкою про те, що обидві позиції можуть сприяти виробленню ефективних шляхів поліпшення якості політики (у першому випадку) і умов співіснування в обмежених сферах (у другому випадку). Однак здійсненність цих намірів залежить від того, чи зможуть вони перейти зі стану звичайної реакції та перевтілитися на проекти, які враховуватимуть нові умови, створені глобалізацією.

Коротко кажучи, я не вважаю, що зараз головним питанням є: обстоювати ідентичність чи глобалізуватися? Дослідження, які детально розкривають сутність процесу глобалізації, не закликають переглядати окремі проблеми ідентичності, а, навпаки, сприяють розумінню того, що можна зробити, як жити разом з інакшими, як поводитися з гетерогенністю, відмінностями і нерівністю. Світ, в якому локальні переконання втрачають свою винятковість, завдяки чому можуть стати менш упередженими, де стереотипи, крізь які нас сприймають віддалені особи, руйнуються настільки швидко, наскільки часто ми з ними перетинаємося, дає можливість, хоч і не надто гарантовану, співіснування на глобальному рівні за більшого взаєморозуміння і з меншими непорозуміннями, ніж за часів колонізації та імперіалізму. Для цього необхідно, щоб глобалізація приділяла увагу уявленням, які опрацьовує, та міжкультурності, яку мобілізує.

Виносячи обговорення глобалізації за межі проблеми ідентичності до розбіжностей між політикою наднаціональної інтеграції та громадською поведінкою, ми відмовляємося звузити її до протистояння глобального та локального. Ми намагаємося знайти її місце у загальному перекомпонуванні абстрактного і конкретного в сучасному житті та в утворенні нових зв’язків між цими двома протилежностями. Ми не лише протиставляємо сутнісні ідентичності глобалізації, а й намагаємося дослідити, чи можливо вводити суб’єкти до розширених соціальних структур. Насправді більша частина сучасного виробництва і споживання організована за сценаріями, які ми не контролюємо й нерідко навіть не розуміємо, але в межах глобалізаційних тенденцій соціальні актори можуть започаткувати нові взаємозв’язки між культурами та мережами, котрі сприяють розвиткові соціальних ініціатив.

Якщо поставити запитання, які суб’єкти здатні трансформувати сучасну глобалізовану структурованість, це нас змусить приділити увагу новим просторам культурного та соціально-політичного посередництва. Крім згаданих форм посередництва – транснаціональних організацій, консалтингових компаній, фінансових установ і систем стеження, – існують міжнародні мережі інформаційних агентств, галерей і музеїв, видавництв, які працюють на кількох континентах, неурядових організацій, котрі пов’язують віддалені локальні рухи. Між міжнародними організаціями та громадянами, підприємствами та клієнтелами існують гнучкі інституції, які працюють, використовуючи різні мови, експерти із законодавчих норм різних держав і етносів, чиновники, культурні промоутери й політичні активісти, підготовлені для того, щоб виконувати свою роботу за різних обставин. Для того, щоб не впасти у фетишизацію глобального і через це не поляризувати занадто свої взаємодії з локальним, найефективнішим методологічним принципом, який можна використовувати, є оцінювання можливостей розширення мереж між «центром» і «периферією», «Північчю» і «Півднем», спрямованих на «узгодження розмаїття». Джордж Юдіс застосовує це словосполучення для описування того, як американські організатори виставок і культурологічні журнали впливають на імідж латиноамериканського мистецтва у Сполучених Штатах, на самосприйняття митців і навіть на критерії, сформовані у латиноамериканської й американської публіки, навіть з тих питань, що не стосуються мистецтва (Yudice, 1996). Даніель Мато описує, в який спосіб Смітсонівський інститут^[7] сприяв переформулюванню концепції значення індіанських народів у Латинській Америці, уявлень щодо етнічної, родової належності та транскультурних відносин між Америками, а також як уявлення країн «центру» про їхні периферійні групи змінюються неурядовими організаціями, які проектують на міжнародний рівень погляди периферії (Mato, 1998a та 1999b).

Способи уявлення глобального процесу

Глобалізацію можна розглядати як сукупність стратегій з реалізації гегемонії великими промисловими підприємствами, фінансовими корпораціями, найбільшими кіно- і телевізійними, музичними й інформаційними компаніями з метою заволодіння природними, культурними і трудовими ресурсами, дозвіллям і грішми бідних країн за допомогою підпорядкування останніх концентрованій експлуатації, завдячуючи чому ці актори перевпорядкували світ у другій половині ХХ століття.

Однак глобалізація також є уявним горизонтом для колективних та індивідуальних суб’єктів, тобто для урядів і підприємств залежних держав, для виробників у індустрії кіно і на телебаченні, митців та інтелектуалів, які ставлять за мету просування своєї продукції на більших ринках. Глобалізаційна політика частково здобуває схвалення, оскільки збуджує уяву мільйонів осіб, обіцяючи, що сума двох і двох, яка дотепер дорівнювала чотирьом, може зрости до п’яти або шести. Численні розповіді про те, що сталося з тими, хто спромігся адаптувати свої товари, інформацію і фінансові операції, щоб по-новому влаштуватися на розширеній території, вказують, що реалізм локального виміру, тобто тих, хто погоджується визначати суму цифр так, як це прийнято в його державі, перетворився на недалекоглядність.

Спробуємо вирізнити з декількох культурних процесів те, що у них є реального, і встановити, скільки є уявленого у цьому розширенні горизонту локального і національного. Потрібно з’ясувати, хто отримує зиск від розширення ринків, хто зможе брати у них участь зі своїх периферійних економік і культур і хто залишається відстороненим від глобальних просторів. Нові кордони нерівності дедалі більше відділяють тих, хто спроможний під’єднатися до наднаціональних мереж, від тих, хто залишається самотнім у своїх локальних укріпленнях.

Я говорю про уявлену глобалізацію не лише тому, що інтеграція охоплює одні країни більше від інших, або тому, що вона збагачує нечисленні сектори цих країн, а для більшості залишається примарою. Я згадую про неї також тому, що глобалізаційний дискурс прикриває об’єднання, яке насправді, як я вже казав, відбувається між небагатьма державами. Те, що проголошується глобалізацією, у більшості випадків створює міжрегіональні зв’язки, об’єднання підприємців, комунікаційні та споживацькі мережі європейських чи північноамериканських або азійських держав. Але не всіх зі всіма. Після десятиліть, коли угоди про вільну торгівлю демонстрували, наскільки значним може бути відкриття кожної економіки та національної культури, ми здатні відрізнити глобалізаційні наративи у діях і політиці середнього масштабу, в яких конкретизуються уявлення. Наприклад, дані про прибуток аудіовізуального сектора свідчать, що ібероамериканські країни отримують 5 відсотків того, що вироб­ляється на світовому ринку, однак нам відомо: якщо порахувати всіх латиноамериканців, а також іспанців та іспаномовне населення США, це становитиме понад 550 мільйонів осіб. Міркувати про глобалізацію означає шукати пояснення тому, чому в нас такий низький обсяг виробництва, і водночас уявляти, яку користь ми можемо отримати від того, що становимо собою одну з найбільших мовних спільностей з найвищим рівнем письменності та культурного споживання.

Я не ототожнюю уявне з фальшивим. Уявлені конструкції, які традиційно уможливлюють існування локальних і національних суспільств, так само сприяють формуванню архітектури глобалізації. Суспільства відкриваються для імпорту й експорту матеріальних цінностей з однієї країни до іншої та для циркуляції ідей, вироблених спільно декількома країнами, які символічно виражають процеси співробітництва і взаємообміну, наприклад, музика, котра поєднує забуті традиції, фільми, зняті із залученням багатонаціональних капіталів, акторів і сценаріїв. Ця транснаціоналізація звільнює численні матеріальні й символічні блага від жорстких національних прив’язок (автомобіль «форд» не відображає всієї американської культури, так само як і фільми Спілберґа – усієї продукції Голлівуду). Вона їх обертає на емблеми наднаціонального уявлення. Навіть те, що залишається від мексиканської чи бразильської культури у телесеріалі, від французької у парфумах, від японської у телевізорі, інтегровано до розповідей і практик, які ми бачимо помноженими на шістдесят або на сотню суспільств. Епоха глобалізації – це та, за якої ми можемо не лише ефективно взаємодіяти з багатьма суспільствами, а й використати нашу фантазію одночасно у декількох сценаріях. У такий спосіб ми розкриваємо, за Арджуном Аппадураї, «уявлені життя» (Appadurai, 1996). Уявне може бути місцем для ілюзорного, однак також це місце, як указує Етьєн Балібар, де «людина собі оповідає історії, що свідчить про її здібність вигадувати історії».

З глобальним поширенням уявлень до нашого світогляду додалися культури, які ще кілька десятиліть тому ми вважали чужими для нашого існування. На Заході до середини ХХ століття лише нечисленні торговці, митці й релігійні діячі, дослідники й авантюристи цікавилися способами життя на Далекому Сході. Зараз Індія, Японія, Гонконг – можна навести ще багато прикладів – стали центрами туризму, інвестування і комерційних подорожей для мільйонів мешканців Заходу. Протягом 1980-х років і до кризи середини 1990-х «чотири азійських тигри» слугували моделлю економічного розвитку та викликали цікавість в еліт західного «третього світу» своїм способом поєднання промислових інновацій, стародавніх культур і методів праці. А про поширення східних релігій у Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці, про інші результати взаємодії, котрі усталюють у нашому повсякденному житті, включно з японськими чи тайванськими артефактами, про культурний резонанс цих країн – годі й казати.

Це набагато більше, ніж поширення на ігноровані до того часу території. Інтенсифікація взаємного обміну, особливо з країнами сусідніх регіонів, перероб­ляє стереотипи, які ми вже встигли про них сформувати. Розуміння глобалізації потребує, скажімо, дослідження того, як у Латинській Америці змінюються уявлення про Європу та Сполучені Штати. А чи вони насправді змінюються? Ми розглядатимемо, які розповіді про інакших залишаються (обмежуючи нові можливості інтеграції) та які створюються в процесі останніх міграційних, торговельних і туристичних взаємодій. Також слід дослідити, як модифікується спосіб розуміння глобалізації залежно від того, хто про неї розповідає – підприємці, громадяни або нелегальні мігранти.

Досягнення глобалізації, що для більшості осіб означає збільшення взаємообміну з інакшими, більшою чи меншою мірою наближеними до них, також сприяє оновленню знань про їхнє життя. Таким чином кордони стають лабораторіями глобального. Тому спробуємо зрозуміти, як глобальне формується на кордонах, у мультикультурності міст і у масмедійній сегментації суспільства.

Вистави глобалізації та мелодрами міжкультурності

Один із висновків, який можна зробити з цього диференційованого підходу, скомбінованого з настільки гетерогенних матеріалів, стосується необхідності одночасно розглядати і глобалізацію, і міжкультурність. Ті, хто описує, як саме наш час глобалізується, наратують про процеси вільного взаємообміну і гомогенізації, про держави, що відкривають кордони, та про народи, які взаємодіють. Їхні аргументи ґрунтуються на даних щодо зростання кількості трансакцій і темпу й паралельності, з якими вони здійснюються: обсязі та швидкості. Тим часом дослідження міграцій, транскультурності й інших міжкультурних явищ наповнені розповідями про кризи та конфлікти, кордони, які оновлюються, і прагнення відновлення втраченої національної, етнічної і родинної єдності: страждання та пам’ять.

Отже, протистояння між глобалізацію та міжкультурністю може сприйматись як порівняння між епосом і мелодрамою. Розбіжності, котрі зараз розділяють соціальні науки, виникають більшою мірою між тими, хто намагається збагатити епічні оповіді досягненнями глобалізації (економіка, значна частина соціології, теорія комунікації), і тими, хто будує мелодраматичні наративи на кризах, насильстві та стражданнях, спричинених міжкультурністю (антропологія, психоаналіз, естетика). Коли перші у своїх розповідях згадують драми міжкультурності так, ніби вони являють собою протидію глобалізації, одразу запевняють, що історичний розвиток і зміна поколінь мають їх усунути. Для інших тривкі відмінності та відсутність спільності між культурами демонструють частковий характер глобалізаційних процесів, або їхню неуспішність, або нові зрушення, які породжує уніфікація світу – прискорена й неуважна до того, що вона вирізняє та відокремлює. За останніх років деякі наратори глобалізації й окремі захисники локальних суб’єктивних відмінностей починають дослухатися одні до одних: оскільки понад оповідання епосу чи драми їх починає цікавити те, що відбувається, коли обидва процеси здійснюються одночасно.

Гіпотеза полягає в тому, що дані щодо обліку міграцій, планетарного руху інвестицій і статистика споживання набувають більшого змісту, коли посилюються наративами гетерогенності. У структурах виявляються суб’єкти. І навпаки, розповіді локальних акторів розкривають більше, коли з’ясовуємо, як вони говорять: крізь призму особистих драм, великих глобалізаційних змін і колективних дискурсів, котрі встановлюють сучасні норми виробництва і споживання. Непросто поєднати обидва ракурси за часів, коли щодалі менше віриться в експлікативну здатність парадигми. Однак водночас неможливо зрозуміти такі інтенсивні й часті взаємодії, котрих потребує наш світ, коли розділюємо суспільства, як це робить культурний релятивізм, який уявляє кожну культуру як відокремлену і самодостатню. Які розповіді – чи то звичайні епічні, чи то мелодраматичні – спроможні осягнути перетворення, що відбуваються між локальним і глобальним вимірами?

Коли 1 січня 1994 року на півдні Мексики почався «неосапатистський» заколот, я почув думку двох мексиканських учених, по-різному стурбованих цією новиною. Економіст стверджував, що навряд чи ця подія матиме значні наслідки для решти країни, оскільки економіка штату Чіапас становить лише 1,5 відсотка в економіці Мексики. Тропізм антрополога навів його на висновок, що у цьому регіоні приблизно 30 відсотків населення становлять індіанці, це один з регіонів із найбільшою кількістю індіанського населення в країні, що робить його важливим для історії і культури країни, і також його значення посилює те, що він межує з Центральною Америкою. Кілька місяців потому стало очевидним, що для розуміння того, які з елементів сапатистського руху були продовженням тривалого минулого, а які – сучасним надбанням унаслідок інновацій у сфері політичних комунікацій, потрібно було вийти за межі паралелізму як у економічному, так і у антропологічному тлумаченнях, а також непов’язаних між собою способів оцінювати те, що об’єднує, і те, що відрізняє і маргіналізує.

Ми не можемо позбавитися подиву, що викликають згадані події, коли переглядаємо ці розповіді (економічні й антропологічні), які надали значущості суб’єктивному впорядкуванню даних: варто залишати місце для несподіванки і допускати багатоманіття наративів. Однак, якщо завдання полягає не в тому, щоб написати складніший літературний твір, а в тому, щоб виробити пояснення й інтерпретації того, що ми вибудовуємо як реальність, слід поставити запитання, чи є сумісними ці відмінні наративи, та сподіватися на змістовні описи, які пов’яжуть більш-менш об’єктивні структури з більш-менш суб’єктивними змістовними рівнями. Потрібно вироб­ляти логічно обґрунтовані конструкції, котрі зможуть контрастувати з тими способами, в які глобальні процеси «усталюються» у кожній культурі, та з тими, в які локальні процеси реструктуруються, щоб «вижити» і навіть отримати певні переваги за умов взаємодій, що набувають глобального масштабу.

Хоч би як хотілось обмежити границі дослідження лише якимось одним районом чи містом або групою іноземців, які мешкають у конкретній державі, все одно – якщо дослідник працює на Заході – настає момент, коли він має поставити собі питання, як змінюються глобалізовані структури і процеси наднаціональної інтеграції. Наприклад, відносини між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами. Можна відповісти: світ настільки великий, що його неможливо осягнути, – і в такий спосіб зняти питання. Однак нез’ясованість залишиться, зумовлюючи предмет дослідження, і навіть якщо буде вирішено не робити узагальнень щодо розвитку Заходу, старі припущення західної філософії й епістемології залишаться як гіпотези. Погано, що ці гіпотези відповідають етапові, який передував глобалізації, коли держави виглядали більш об’єднаними цілісностями, які, як здавалося, вміщували більшу частину міжкультурних зв’язків. Тобто коли було можливо чітко відрізнити локальне від універсального.

Я не знаю кращого способу подолати ці труднощі, ніж обробка макросоціальних показників та інших конкретних даних, за якими оцінюються основні тенденції глобалізації, й водночас соціокультурних характеристик, котрі відображають специфічні процеси як в їхній об’єктивній структурі, так і в уявленнях, що відбивають способи, в які індивідуальні та колективні суб’єкти представляють своє місце і свої можливості у межах згаданих процесів. Це намагання поєднати те, що так часто розділялось у соціальних науках: пояснення й осмислення. Тобто сполучити телескопічні спостереження за соціальними структурами та погляди, які свідчать про близькість відносин між культурами. Мені здається, що для виконання цього завдання у нас є ключовий ресурс, для того щоб майбутнє глобалізації вирішували мультикультурні громадяни.

Глава 2. Глобалізація: неідентифікований культурний об’єкт

Далеко не все те правда, що говорять про глобалізацію. Наприклад, те, що вона уніфікує весь світ. Не було розроблено єдиного визначення глобалізації, і досі немає згоди ані щодо того, в який саме історичний момент вона почалася, ані щодо її спроможності реорганізовувати або руйнувати суспільний лад.

Що ж до часу початку глобалізації, декотрі автори датують її XVI століттям – початком експансії капіталізму та західної модернізації (Chesnaux, 1989; Wallerstein, 1989). Інші вважають часом її зародження середину ХХ століття, коли інновації у сфері технологій і комунікації об’єднали ринки у світовому масштабі. Це поєднання змін у технологіях і у торгівлі набуло глобального масштабу, коли утворилися планетарні комунікаційні та валютні ринки, та консолідувалося з руйнуванням Радянського Союзу і зникненням біполярного розділення світу (Albrow, 1997; Giddens, 1997; Ortiz, 1997).

Такі розбіжності пов’язані з різними способами визначення того, що розуміється під глобалізацією. Ті, хто приписує їй віддаленіше у часі походження, виділяють її економічний аспект, тоді як ті, хто аргументує її нещодавнє виникнення, надають більшої ваги її політичним, культурним і комунікаційним вимірам. Зі свого боку, я розумію, що є вагомі причини стверджувати, за висловленням Ґідденса, що «ми перше покоління, яке дістало доступ до глобальної ери» (Giddens, 1997).

Інтернаціоналізація, транснаціоналізація, глобалізація

Датування початку глобалізації другою половиною ХХ століття є результатом відмінності між нею та інтернаціоналізацією й транснаціоналізацію. Інтернаціоналізація економіки і культури почалася з трансокеанських плавань, економічного відкриття європейських суспільств для Далекого Сходу і Латинської Америки та наступної колонізації. Судна доставляли до країн «центру» товари і новини, не відомі в Іспанії, Португалії, Італії й Великій Британії. Починаючи з наративів Марко Поло і Александра фон Гумбольдта та до розповідей мігрантів і торгівців XIX – початку ХХ століть складалось те, що зараз ми називаємо світовим ринком. Однак більша частина меседжів і благ, спожитих у кожній країні, вироб­лялися в її межах, потік інформації і зовнішніх предметів, які збагачували повсякденне життя, мав пройти митний контроль, законодавче узгодження й інші перевірки, спрямовані на захист національного виробництва. «Хоч би яку територію мої слова створили у твоїй уяві, ти її побачиш з цього місця – з парадних сходів твого палацу», – каже Марко Поло Великому Ханові (Calvino, 1985: 37)^[8]. Ти зможеш побачити різні суспільства з твого району, твого міста чи твоєї держави, могли б сказати антрополог або журналіст, які розповідають своїм співвітчизникам про те, що відбувалося далеко від них, коли національні держави й етноси були вельми обмеженими пунктами спостереження.

Транснаціоналізація – це процес, що формується шляхом інтернаціоналізації економіки і культури, однак з першої половини ХХ століття вона зробила деякі кроки вперед, спричинивши створення організацій, підприємств і рухів, мережа яких не оминула жодної країни. Phillips, Ford і Peugeot охоплюють декілька країн і діють доволі незалежно від державної влади і суспільств, з якими пов’язані. І все ж у цьому другому потоці змін взаємодії криють у собі відбиток держав, з яких походять. Кінофільми Голлівуду передають світові американське бачення воєн і повсякденного життя, мексиканські й бразильські телесеріали зворушують італійців, чилійців і представників багатьох інших країн тим, як держави-виробники зображують створення або руйнування сімей.

Глобалізація формувалась у цих двох попередніх процесах шляхом інтенсифікації взаємної залежності (Beck, 1998), зростання та прискорення економічних і культурних мереж, які діють у масштабах світу. Попри це, знадобився розвиток супутників та інформаційних систем, промисловості й виробництва цінностей з електронними ресурсами, повітряного транспорту, високошвидкісних поїздів і послуг, планетарно поширених, для створення світового ринку, на якому гроші, виробниц­тво благ і меседжів детериторіалізувалися б, географічні кордони стали б прозорими, а митниці втратили б свою функцію. Отже, відбувається більш складна і взаємозалежна взаємодія між розсередженими центрами виробництва, циркуляції й споживання (Castells, 1995; Ortiz, 1997; Singer, 1997). Я наполягаю не на визначальному впливі технологічногопрогресу, а лише на його сприятливій ролі. Насправді нові комунікаційні й інформаційні потоки зумовили глобальні процеси після того, як поєдналися з потужною концентрацією промислових і фінансових капіталів, з дерегуляцією та ліквідацією державних обмежень і контро­лю, яких зазнавали міжнародні трансакції. Також постала потреба, щоб транскордонні потоки технологій, товарів і фінансів супроводжувались інтенсифікацією міграційних і туристичних потоків, які сприяють поширенню мов і мультикультурних уявлень. За цих умов, крім взаємного експорту кінофільмів і телевізійних програм, є можливим створення глобальної символічної продукції без національних специфічних прив’язок, або з декількома одночасно, як у фільмах Стівена Спілберґа, у відеоіграх і музиці народів світу. Такі виміри глобалізації – економічні, фінансові, міграційні та комунікаційні – поєднуються різними авторами (Appadurai, 1996; Giddens, 1999; Sassen) для обґрунтування того, що глобалізація є новим режимом творення простору і часу.

Навіть якщо це концептуальне й історичне розмежовування мені видається переконливим, щодо цього немає консенсусу між різними науковими дисциплінами. Також дискутується, має цей процес визначатись як глобалізація чи як «світизація», – така відмінність у термінах розділяє англомовних з франкомовними, однак вона більше пов’язана з концептуальними розбіжностями (Ortiz, 1997).

Ще менш зрозуміло, негативний баланс глобалізації чи позитивний. Складно стверджувати навіть те, що будь-яке відкриття економіки та будь-яка міжнародна інтеграція вигідні для всіх. Ускладнення проблем і конфліктів – безробіття, забруднення довкілля, насильство, торгівля наркотиками, – у той час як глобальна лібералізація підпорядковується приватним інтересам, наводить на думку про необхідність політичного керування глобалізацією та врегулювання протистояння між великими капіталами за допомогою регіональної інтеграції (Європейського Союзу, МЕРКОСУР). На цьому рівні дискутується, чи є глобалізація неминучою і наскільки й навіть чи є бажаною в усіх аспектах виробництва, циркуляції й споживання (Singer, 1997).

Ці розбіжності у розумінні значення і масштабу глобалізації дають підстави зробити деякі висновки – прості, але з суттєвими теоретичними і методологічними результатами: а) глобалізація не є ані науковою, ані економічною парадигмою – в тому сенсі, що вона не має чітко окресленого об’єкта дослідження і не надає сукупних послідовних і сталих знань, інтерсуб’єктивно узгоджених фахівцями, що можуть бути перевірені на емпіричних моделях (Passeron, 1991: 37–48 та 362–363); б) так само глобалізація не може розглядатись як політична чи культурна парадигма, оскільки не є єдиним можливим способом розвитку. Глобалізація є більшою мірою, ніж суспільний порядок чи єдиний процес, наслідком численних змін, частково суперечливих, з помітними результатами, які передбачають різні зв’язки між «локальним – глобальним і локальним – локальним» (Mato, 1996). Доступна інформація про глобалізацію складається з сукупності наративів, отриманих шляхом часткової апроксимації, різних за багатьма аспектами.

Можна помітити, що ця невизначеність зазвичай приховується у частині сучасної літератури у два способи. Перший полягає у зведенні глобалізації майже до синоніма «неолібералізму» і, отже, до відправної точки, яка видається безсумнівною, «єдиного способу мислення» поза межами боротьби між ідеологіями. Неоліберальна глобалізація намагалася впровадити єдину модель для розвинутих країн і країн на шляху розвитку, які не хотіли залишатись осторонь світової економіки. Отже, у деяких авторів вона з’являється у тій якості, яку раніше мала марксистська теорія способів виробництва (спроба осмислення у межах єдиної парадигми світового розвитку загалом і кожного з процесів, які відбуваються в будь-якому суспільстві). Основними складовими цієї «парадигми» або наративу є ринкова економіка, багатопартійна система, лібералізація державної економіки, вільна циркуляція капіталу, захист іноземних інвестицій та інтелектуальної власності, бюджетний баланс і свобода преси. Ті, хто ухиляється від цієї моделі – Ірак, Іран, Лівія або Албанія, – стають вигнанцями з історії. Інші країни, які б її випробували (Китай, Куба і В’єтнам), підтверджуватимуть своєю реадаптацією універсальну дієвість цієї парадигми. Такої точки зору дотримуються декотрі інтелектуали (Френсіс Фукуяма, Семюел Гантинґтон) та, звичайно, «Велика Сімка» – підприємства і банки країн «першого світу», які керують світовою економікою. Криза цієї моделі у Мексиці й інших латиноамериканських країнах від грудня 1994-го, в Росії й у Південно-Східній Азії від 1997-го, в Бразилії від 1998 року та соціальні конфлікти, що посилилися всюди, викликають сумніви щодо її обґрунтованості та переваг.

Другу позицію, що приховує недостатність наших знань про глобалізацію, обстоюють ті, хто не переймається тим, що вона не є ані парадигмою, ані науковою моделлю згідно з принципом постмодерну, який допускає звуження знань до одночасного існування численних наративів. Я не пропоную повернутися до позитивізму, який постулює існування знання універсальної цінності, абстрактна формалізація якого дає змогу застосовувати його до будь-якого суспільства. Однак так само мені не до вподоби, що у настільки взаємопов’язаному світі ми відмовляємося формулювати проблему універсальності знань, тобто шукати раціональність, що поділяється різними культурами, яка б змогла послідовно організовувати базові положення. Особливо коли йдеться про теоретизацію глобалізації.

Міркування про глобальні процеси потребує виходу за межі двох таких тверджень: по-перше, глобалізація є єдиною незворотною парадигмою, а по-друге, не є суттєвим те, що вона не пов’язана з усіма і не охоплює всіх. Навпаки, здається методологічно необхідним за умови тенденції до гомогенізації частин матеріальних і символічних ринків визначити, що саме глобалізація виключає в процесі свого становлення.

Гіпотеза, яку я збираюсь опрацювати в подальшому, полягає в тім, що причиною відсутності єдиної теорії глобалізації є не лише відмінності в сучасному стані знань, а й те, що фрагментарність є структурною характеристикою глобалізаційних процесів. Точніше, те, що прийнято визначати як глобалізацію, виявляється як сукупність процесів гомогенізації та водночас взаємопов’язаного подрібнення світу, які перевпорядковують відмінності та нерівність, не знищуючи їх. Я знаходжу свідчення того, що це починає визнаватись у деяких нечисленних мистецьких і наукових наративах.

Як ставитися до різних теорій глобалізації? До вже згаданої недовіри до узагальнюючих теорій і відсутності загального схвалення жодної з них додається складність включення до єдиної експлікативної системи різних вимірів, які долучаються до цих процесів. Навіть економісти, підприємці й політики, які намагаються висловлювати якомога більш жорстке і конкретне ставлення до глобалізації, вважають за потрібне використовувати метафори, щоб її описувати. Вже Ренато Ортіс (1997: 14) привертав увагу до існування численних уявлень, які відіграють роль концептів: «амебне суспільство» Кенічі Омае, «глобальне село» Маршалла Мак-Люена^[9], «третя хвиля» Елвіна Тоффлера. Октавіо Іанні розширив цей перелік: «глобальний Диснейленд», «технокосмос», «новий Вавилон», «глобальний шопінг-центр» (Ianni, 1995: 15–16). Одну з найвиразніших метафор використовує Джордж Сорос, коли пише, що учасники ринку, «якщо вони є національними учасниками», мають визнати, що вони не так націлюються на майбутню рівновагу, як «стріляють по рухомій мішені» (Soros, 1997: 15).

Угоди про вільну торгівлю і регіональна інтеграція, як пояснює Марк Абелес на прикладі Європейського Союзу, відіграють роль симптомів, у які ми проектуємо наше розчарування сучасними авантюрами та сподівання на те, що змогли б знайти в тому, що називають глобалізацією. Навіть у найбільш повних і продуманих угодах про об’єднання, таких як європейські, не вирішуються негативні наслідки (безробіття) і не вдається на тривалий час досягати врегулювання соціальної та ринкової політики. Ще складніше організовувати зони вільної торгівлі, коли діють так, нібито немає потреби здійснювати гармонізацію політики у сфері працевлаштування, міграцій і міжкультурних відносин, або прискорюють економічні переговори, не обмежуючи у часі узгодження соціальних і політичних систем (МЕРКОСУР).

У помилках даних і прогнозів, у коливаннях і недоліках політики усталюються розповіді й метафори: під час урочистого етапу переговорів за нагальної потреби не втратити можливість набути більшої конкурентоспроможності чиновники дискредитують скарги і протести, проголошуючи, що «керують машиною без дзеркала заднього виду» (Abeles, 1994: 101). Інша метафора, яку почув на власні вуха сам автор, коли досліджував повсякденне життя Європейського Парламенту, стосувалася того, що службовці, які потрапили до шестерень наднаціональних рішень, віддалені від тих суспільств, які представляють у Брюсселі, почуваються «безтілесними янголами». Однак вивчання повсякденності переговорів робить видимими культурні тіла, які відрізняють, наприклад, англосаксів од латинців, різне ставлення до екології та засобів комунікації в європейців північної та південної частин Європи (Abeles, 1994: 102). Тому присвятимо значну частину цієї книжки дослідженню того, як еволюціонують і поновлюються відмінності між англами та латинцями, між європейцями, американцями США та латиноамериканцями.

Те, що у цій праці багато уваги приділятиметься наративам і метафорам, є наслідком не лише стрімкого – як у рухомої мішені – характеру глобалізації. Крім того, дослідження глобалізаційних процесів потребує говорити передусім про людей, які мігрують або подорожують, не живуть там, де народились, обмінюються благами і меседжами з людьми, що перебувають на відстані, переглядають кінофільми і телевізійні програми інших країн або розповідають іншим історії про країну, котру залишили. Зустрічаються, щоб відсвяткувати якісь віддалені у просторі події, або спілкуються електронною поштою з тими, кого невідомо коли зможуть побачити знову. У певному сенсі їхнє життя проходить в іншому місці. Я хочу осмислити глобалізацію крізь призму тих розповідей, які демонструють водночас з її суспільним існуванням близькість міжкультурних контактів, без чого вона не була б тим, чим є. Оскільки глобалізація не лише нас гомогенізує і зближує, а й збільшує відмінності та спричинює нову нерівність, не можна оцінювати офіційну версію глобалізованих фінансів і засобів комунікації, які, згідно з обіцяним, мають бути повсюди, не усвідомлюючи одночасну спокусу та паніку, які спричинює можливість легко дістатися до певних місць і наблизитися до відмінних істот. І також ризик бути виключеним або почуватися приреченими жити з тими, з ким не хотіли. Оскільки глобалізація не передбачає ні того, що ми всі маємо стати доступними для всіх, ні того, що всі місця стануть доступними для нас, її не можна осягнути, не враховуючи драми міжкультурності та виключення, агресій або жорстокого самозахисту расизму і також конфліктів, що набувають світового масштабу, через вирізнення тих, з ким ми хотіли б бути сусідами, і тих, з ким нас змушують ними бути. Глобалізація без міжкультурності є НІКО: неідентифікованим культурним об’єктом.

Визначення «неідентифікований культурний об’єкт» не означає, що ті, хто керує глобалізацією, і ті, хто її аналізує, не усвідомлюють, що існують міжкультурні процеси, різні способи комунікації, міста з відмінними характерами і різноманітні напрями мистецтва. Однак гегемонійна стратегія глобалізації зазвичай приділяє увагу лише тим елементам згаданих процесів, які зводяться до ринкових, тобто тому, що вміщується в її клієнтелістську політику. Коли враховується щось відмінне, висувається умова його деідентифікації і позбавлення характеру, при цьому його зникнення не обов’язкове.

Що спільного між «Макдональдсом» і Макондо^[10]?

Слід пильнувати, щоб критика врівноваженої інтеграції не призвела нас за ефектом маятника до інших крайнощів: переконання, що все, що не заважає зачинити себе в удаваній гомогенності глобалізації, чинить їй опір. Утрачається значна частина мінливості культурних процесів, коли, радіючи тому, що глобалізаторам не вдалося щось поглинути, забуваємо про бажання брати участь у глобалізації. Мультикультурні мігранти, представники засобів масових комунікацій і митці бажають скористатися перевагами здобуття нової аудиторії, пізнати й засвоїти те, що може їх збагатити. Критики комерційного глобалізму, такі як Greenpeace і Le Monde Diplomatique, використовують можливості екологічної, інформаційної й політичної глобалізації для поширення свого впливу на більшу кількість країн і мов. Їхня діяльність не просто розгортається як опір у протистоянні глобальним змінам, а накладається на їхню подвійність і суперечливість, аби зростати разом із ними. Парадокси трапляються не лише у глобалізації чи в локальних культурах, а й у «глокалізації» – цей поширений неологізм використовується для позначення взаємної залежності й взаємного проникнення глобального та локального (Beck, Mattelart, 1996; Robertson, 1996).

Коли увага приділяється тому, що відбувається в процесі взаємодії глобального та локального, дослідження не повинно бути ані переказом перемог глобалізації, ані описом протидії їй – це обмежило б його успішність і передбачило б його невдачу. Відповідно до того, що ми на сьогодні знаємо про глобалізацію, здається правильнішим розглядати її як процес із декількома програмами, реальними і віртуальними, який відбувається на кордонах або на транслокальних місцях і впливає на їхнє розмаїття. Coca-Cola і Sony «переконані в тому, що глобалізація полягає не у будуванні заводів по всьому світу, а в тому, щоб спромогтися перетворитися на складову життя кожної культури», зазначає Ульрих Бек. Я не погоджуюсь з його твердженням про те, що «універсалізована світова культура», яка анулює відмінні способи харчуватися, одягатися та мислити, стала б «кінцем ринку, кінцем переваг» (Beck, 1998: 16). Крім того, що існують антропологічні причини сумніватись у можливості зникнення локальних культур, головною проблемою є те, що капіталізм розвиває свої експансивні тенденції, потребуючи одночасно і гомогенізувати розмаїття, і скористатися з нього. У цьому сенсі я підтримую останнє твердження Бека у тій частині його міркувань, коли він стверджує, що релокалізація, яка настає після делокалізації, не означає автоматичного «відродження локального». Святкування дня «баварських ковбасок», яке Бек наводить як приклад, або музика реґґі й танго, або скандинавський стиль у дизайні не заважають входженню до глобального порядку. Утвердження окремих традицій приводить до закріплення у глобальному або в його межах в інший спосіб, ніж за простої «макдональдизації», але не в єдиний і не як просте протистояння. Ми детальніше зупинимося на цьому питанні, коли розглядатимемо можливості вибору культурної політики, які мають латиноамериканські держави для набуття більшої конкурентоспроможності на ринках культури: експортувати мелодрами і фольклорну музику, підкоритись еквалізації своїх відмінностей, посилювати внутрішнє виробництво і регіональну циркуляцію, розвивати нові програми та регіональні інституції в сфері культури, які супроводжують торговельну інтеграцію між державами. У нашому майбутньому набагато більше можливостей, ніж вибір між «Макдональдсом» і Макондо.

Існують соціально-економічні причини того, що глобальне не може нехтувати локальним, а локальне чи національне не може поширюватись і навіть виживати без зв’язку з глобалізаційними процесами (Robertson, 1996). Я хочу зупинитися на культурних аргументах, які варто обміркувати в сукупності. Один із них стосується того, що за доби глобалізації оповідання історій, навіть власних, про конкретні місця, де людина народилася чи мешкає, означує розповідати їх для інших, не лише переказувати те, що існує, а й уявляти його окремо від себе. З цієї ж причини набувають ваги метафори, які пояснюють сутність чогось шляхом порівняння з чимось іншим. Ми розповідаємо історії та використовуємо метафори тому, що, говорячи про щось, повинні посилатися на щось інше, оскільки брати участь у будь-якому ринку – продуктів харчування, валюти, уявлень – це те саме, що стріляти по рухомій мішені.

Наративи про те, що перебуває далеко, однак відчувається як своє, метафори, що порівнюють оце з отим, стали більш інтенсивними від того часу, як Європа розпочала сучасну експансію. Латинська Америка стала одним з ініціаторів цієї метафоричної гри. Однак розповіді й метафори стають ще вагомішими у цьому столітті масових трудових міграцій та політичних і економічних вигнань, коли люди втікають від воєн і від урядів, які глобалізують макроекономіку таким чином, що залишають поза межами всіх тих, хто не належить до еліт. Якщо цей процес і розпочався раніше, ніж те, що можна, власне, визначити як глобалізацію, саме завдяки змінам другої половини ХХ століття він досяг такого масштабу, що, наприклад, п’ята частина мексиканців і четверта частина кубинців мешкають у Сполучених Штатах. Лос-Анджелес став третім містом за кількістю мексиканців, Маямі – другим за кількістю кубинців, Буенос-Айрес – третім за кількістю болівійців. Як сприймати націю, якщо більша кількість її представників мешкає в іншому місці? Як формується уявлення про місто чи державу, якщо значна кількість їхнього населення не є тутешніми, коли книжки, кінофільми і телепрограми, в яких йдеться про нас, продукуються у віддалених пунктах спостереження.

Листівки для бестіарію глобалізації

Якщо щодо кожного аспекту соціального життя є сенс консультуватися в експертів з розповідей і метафор, якими є митці й письменники, це ще більшою мірою стосується тих випадків, коли феномен, який намагаємось описати, є замкнутим і посилається на інші місця та на інших людей. Як часто трапляється в історії, метафоризація незрозумілого, коли робиться натяк на надто швидкі й насильницькі порушення звичних ідентичностей, інколи створює примирливі уявлення. В інших випадках уявляють монстрів.

1. Тридцять шість прапорів різних держав зроблені з пластикових коробок, наповнених фарбованим піском. Прапори з’єднані трубами, всередині яких бігали мурахи, руйнуючи та змішуючи їх. Юкінорі Янаґі зробив першу версію цього витвору в 1993 році для Венеціанської бієнале. У 1994 році він відтворив його у Сан-Дієґо в контексті виставки багатонаціонального мистецтва inSITE з прапорами держав трьох Америк. Через кілька тижнів їхні символи стало неможливо розпізнати. Витвір Янаґі може бути інтерпретований як метафора, що зображує трудівників, які, мігруючи світом, руйнують націоналістичні й імперіалістичні прояви. Однак не всі відвідувачі це зрозуміли. Коли митець презентував свій витвір на Венеціанській бієнале, Товариство захисту тварин домоглося закриття його експозиції на декілька днів, щоб Янаґі не міг продовжувати «експлуатувати мурах». Інше несприйняття було пов’язане з тим, що відвідувачі не приймали вигляд порушення відмінностей між державами. Митець натомість намагався довести свій експеримент до знищення меж між ідентичностями: мурахи того виду, який був відібраний у Бразилії для Бієнале у Сан-Паулу у 1996 році, здалися Янаґі занадто повільними і він на початку виставки висловив свої побоювання щодо того, що вони не встигнуть достатньою мірою видозмінити прапори.

Метафора вказує на те, що масові міграції та глобалізація можуть перетворити сучасний світ на систему потоків і взаємодій, в яких розчиняться відмінності між державами. Демографічні показники не підтверджують ані цієї картини тотальної пов’язаності, ані загальної транснаціональної мобільності. Загальна кількість осіб, яка залишає власні країни, щоб поселитися в інших протягом періоду, трохи більшого за рік, коливається між 130 та 150 мільйонами, тобто 2,3 відсотками населення світу. «Планета кочівників», якою особи переміщуються та циркулюють насправді щоразу швидше – роз’яснює Ґільда Симон – при зниженні цін на світовому рівні, у дійсності населена осілими людьми, і уявляння світу, який перетинають неконтрольовані хвилі міграцій, є лише одним з багатьох кліше (Simon, 1999: 43).

Навіть у межах економіки не може сформуватись ідея того, що глобалізація замістить держави і ми будемо жити у світі без кордонів. Фінансові ринки повністю глобалізовані, і те, що за останні п’ять років у п’ять разів збільшилися трансакції, надає їм значної ваги в економіці загалом. Однак більша частина торгівлі досі має характер національної або внутрішньорегіональної і тиск глобалізації сприяє регіональному об’єднанню економік, що посилює спроможність прийняття рішень окремими державами, особливо в Європі (Giddens, 1999: 40–46). Що ж до культури, як я продемонструю в наступних главах, у ній існують глобалізаційні тенденції, особливо в культурних індустріях, однак не буде правильним говорити про глобальну культуру, яка б замінила національні, якщо лише невелика частина кінематографічної, музичної й інтернет-продукції, що вироб­ляється, позбавлена локальних рис.

Деякі антропологи приймають наратив «глобальна схема потоків культури», за висловом Ульфа Ганнерца, із зауваженням, що взаємодія не є недискримінованою. Цей спеціаліст із «транснаціональних зв’язків» уточнює, що «потоки мають напрямки» і сценарії, які переважають. Які саме сценарії превалюють? Він зазначає «Нью-Йорк, Голлівуд і мережу Світового Банку» (Hannerz, 1997: 13). Ми можемо розширити цей перелік, однак цим ми підтвердимо, що майже всі основні символи глобалізації знаходяться у Сполучених Штатах і Японії, деякі в Європі й майже жодних у Латинській Америці. Ганнерц також наводить приклади контрпотоків, виставки африканських митців у Лондоні та групи терапевтів у Осло, робота яких засновується на малайських техніках інтерпретації сновидінь. Однак ці й інші визнання периферійних ремісництв, літератури і знань не дають змоги забути про «асиметричність потоків», яка виявляється у нерівному розподілі фундаментальних умінь і сучасних інституційних форм, базової і вищої освіти західного типу, практики адміністрування і біомедичних знань. Тому Ганнерц стверджує, що легкість, з якою відбувається циркуляція та контрциркуляція благ і меседжів, не ліквідує відмінностей між «центрами» та «периферіями».

Глобалізаційні зміни інколи відображаються в мистецьких або літературних метафорах, які слугують для того, щоб унаочнити нові умови взаємодій у культурному розмаїтті світу. Попри це, потрібно співвідносити ці уявлення з конкретними макросоціальними показниками, щоб знати, якими є межі зрозумілості метафори і коли її потенціал уявленості втрачає евристичну цінність.

2. Взаємодія з тим, що перебуває поза межами локального, може створити уявлення, ніби ідентичності зникають, або може спонукати до пошуків глобальних невизначених моделей. Театральний режисер повертається на вулиці Монтевідео, де в дитинстві грав у футбол, і згадує, що коли цей вид спорту був просто грою, а не бізнесом, відносини між дітьми також були іншими. Щоразу, коли хтось забивав гол, вони всі відзначали це груповими обіймами, що «були можливістю стати не лише обличчям до обличчя, а й тілом до тіла, демонструючи різновид єдності» в межах району або вулиці, перекритої для гри. Сьогодні той, хто забиває гол, та інші слідом за ним теж його відзначають, але «вітаючи уявну публіку, аудиторію так, ніби вона є перед ними». Вже не встають у коло, але так – як вони це бачать у телетрансляції матчу – вітають «світову публіку» (Galli, 1991). Ці більш «абстрактні» відносини з віртуальними масмедійними трибунами, які ми зустрічаємо також і в інших містах, включають жести відомих гравців із різних держав. На вулицях Мексики я бачив дітей, які після голу бігли по краю поля до уявного партеру, і один повторював акробатичні трюки Уґо Санчеса, інший – заколихування немовляти, яке почав робити Бебето^[11] після того, як став батьком, інший – звивання «неапольського хробака».

3. Поза стінами національних спільнот розпорошуються товари, особи й інформація. Відштовхування тих, хто живе по-іншому, або співвітчизників, які переїхали до іншої країни, спонукає використовувати назви тварин, аби позначити їхню відмінність. Кубинців, які мешкають в Маямі і яких на Кубі називали «хробаками», перетворилися на «метеликів», коли їх почали сприймати як туристів, що привозили долари на Кубу та відновлювали відносини з тими, хто там залишився. Зближення між кубинцями (внутрішніми та зовнішніми), як і інтенсифікація взаємодій між мексиканцями, колумбійцями й аргентинцями, які мешкають у власних країнах, та їхніми співвітчизниками у Сполучених Штатах, демонструє, що роз’єднання спричинює дискредитацію і тяжіння, тобто амбівалентні транснаціональні суспільства. Формуються нові системи і мережі, які пов’язують тих, хто живе на віддалених територіях. Постійні грошові перекази мексиканців, що мешкають у США, їхнім родичам до Мексики в сумі сягають 7 млрд доларів на рік. Відсутні члени повертаються до спільнот, з яких походять, на свята або просто з візитами. Спілкування підтримується та поновлюється кожного тижня за допомогою телефону, факсу, електронної пошти, радіоповідомлень і листів. Скільки коштів витрачають на телефонні дзвінки до своїх країн латиноамериканці, які мешкають у Сполучених Штатах? Дослідження Максін Л. Марґоліс, зроблене на початку дев’яностих років, до того як використання Інтернету набуло загального поширення, виявило, що 95 відсотків бразильців, котрі мешкають у Нью-Йорку, зазвичай витрачають на дзвінки до Бразилії від 85 до 200 доларів на місяць.

Цей глобалізований трафік може бути надзвичайно важливим для периферійних суспільств, як це демонструють валютні перекази мігрантів, що становлять третє за важливістю джерело зовнішніх надходжень для мексиканської економіки та перше для сальвадорської. Однак, крім того, з однієї країни до іншої передаються розповіді, розширюються межі кожної національної культури та створюються спільні ритуали, які послаблюють кордони. Тобто практично нанівець зводиться відстань. Одне болівійське радіо в Буенос-Айресі, крім того що передає мелодії та новини, які пробуджують ностальгію, пропонує ритуали для уявних зустрічей: «Наша музика. Візьміться за руки, друзі. Заплющте очі й уявіть, що ми на нашій землі». Як вказує антрополог, який досліджував цю групу, спілкування відбувається вже не «навколо вогнища у поселенні, а навпроти поселення, створеного за допомогою радіо». На цьому масмедійному просторі нація перекомпоновується поза межами відносин із конкретною територією, що зветься Болівія (Grimson, 1999).

4. Інші показові тенденції цього транснаціонального проникнення продемонстровані у «Троянському коні» – інсталяції Маркоса Раміреса Ерре під час останньої реалізації програми міського мистецтва inSITE у 1997 році, здійсненої спільно містами Тіхуана і Сан-Дієґо. Митець з Тіхуани встановив у кількох метрах від будівель митниць дерев’яного коня 25 метрів заввишки з двома головами, повернутими одна в бік Сполучених Штатів, друга в бік Мексики. У такий спосіб він уникнув стереотипу односпрямованого проникнення з «Півночі» на «Південь». Також він відійшов від протилежних помилкових уявлень тих, хто стверджує, що мігранти з «Півдня», не усвідомлюючи це, займаються контрабандою того, що у США не приймають. Мені митець сказав, що ця тендітна й ефемерна «антискульптура» є «напівпрозорими, оскільки ми вже знаємо всі їхні наміри щодо до нас і вони наші щодо до них». Оточений мексиканськими торгівцями, які кружляють поміж автомобілів, скупчених перед будками митниць, і раніше пропонували ацтекські календарі або мексиканські ремісничі вироби, а зараз додають до них «людину-павука і мавпочок Волта Диснея», витвір Раміреса Ерре уособлює не ствердження націоналізму, а видозмінений універсальний символ. Змінення спільного місця в історичній іконографії, яке посідає «Троянський кінь», спрямоване вказувати на мультикультурність меседжів і на двозначність, що спонукало до його медійного використання. Митець зробив зображення коня на футболках і листівках, щоб їх продавали разом із ацтекськими календарями і «мавпочками Диснея». Також він мав три троянських костюми, щоб їх могли вдягнути ті, хто захоче сфотографуватися на тлі «скульптури» – як іронічний натяк на традиційні фотографії, які роб­лять туристи з символами «мексиканства» (mexicanidad^[12]) і «американського стилю життя».

У цих чотирьох випадках відбувається вихід за межі локальної спільноти. Однак її пов’язаність із глобальним уявляється у різні способи. Мурахи Янаґі, які руйнують прапори, вказують на узагальнену взаємодію, за якої розчиняються межі ідентичності. У другому прикладі, коли діти вітають світову публіку, конкретні моделі поведінки, запозичені у мексиканських і бразильських футболістів, не втрачаються повністю, а підпорядковуються глобальному уявленню: гравці відзначають подію настільки локальну, як та, що відбувається лише для тих, хто її бачить на цій вулиці, але при цьому мислять у транснаціональних символах. У розповіді про болівійців, які мешкають у Буенос-Айресі, уявляється спільність із тими, хто живе у Болівії, чим стверджується національна належність, попри розпорошеність і відстань: ритуал братись за руки з тими, хто перебуває тут, і слухати музику, створену тими, хто перебуває там, пов’язує групи, які намагаються стерти відстань, не забуваючи про свою етнонаціональну відмінність. В останньому випадку, коли двоголовий кінь уособлює подвійну спрямованість і обопільність взаємодій, напівпрозорий вигляд тварини вказує, що вже не можна приховати те, що «вони хочуть зробити з нами і що ми хочемо зробити з ними»; унаочнюється конфлікт, однак він репрезентується за допомогою не націоналістичного уявлення, а багатонаціонального символу, який, переглянутий, спонукає до роздумів про специфічний кордон. У той час як витвір Янаґі, розташований на тому ж мексикансько-американському кордоні, відзначав розмивання національних кордонів, двоголовий кінь Раміреса разом з його інсталяцією-перформансом (футболками і троянськими костюмами, щоб перевдягатися і фотографуватися, сувенірами, що пародіюють нові ремісничі вироби для туристичного споживання) вказують, як відбуваються на конкретному кордоні міжкультурні непорозуміння.

Чотири наведених приклади репрезентують сучасні способи вироблення нових зв’язків і розломів між конкретним та абстрактним, між внутрішньо- та міжкультурним. Складність визначення цих змін і спілкування з відмінними від нас спонукає до уявлення їх за допомогою метафор і до впорядковування за допомогою ритуалів. Різні уявлення демонструють різні способи сприймати перерозподіл, який зараз відбувається між своїм і чужим. Слід обговорити, використовую­чи найоб’єктивніші дані, які можна отримати, чи повинні ці перерозподіли визначатись як інтернаціоналізація, транснаціоналізація та глобалізація. Це мультикультуралізм, расизм, нерівність «Півночі» та «Півдня», зіткнення цивілізацій чи контактні зони? На початку цієї глави я запропонував пояснення тому, чому ті чи ті слова визначають із більшою відповідністю різні процеси, якісь не охоплюють забагато нового або постійних традицій, а якісь залишилися прив’язаними до минулих часів. Однак водночас наративи і метафори потребують співіснування різних часів у протистоянні між локальним і глобальним і суперечливого життєвого досвіду гравців, інтенсивність і багатовалентність яких складно вмістити у концепти.

Чи є використання метафор – неповного непостійного засобу суспільної думки – прийнятним, принаймні поки ми будемо формувати наукові концепції, чи це необхідно для кращого розуміння того, як функціонує суспільство і як діяти у ньому? Перша позиція позитивістського характеру несумісна з найвизнанішими теоріями, які стосуються метафор, наприклад, таких як теорії Жака Деррида і Поля Рікера, хоча вона виживає у грубому емпіризмі, крізь призму якого більшість економістів сприймають суперечливість досліджень у сфері культури. Однак оскільки насправді метафори наповнюють жорсткі дискурси щодо глобалізації, варто ставитися до них серйозно і не як до прохідного ресурсу. Приділення значної уваги обговоренню метафор, наприклад від деконструкції Деррида та до герменевтики Рікера, вивело б мене за межі цілей, що ставляться перед цією книжкою. Щонайменше дозвольте мені зазначити, що я включаю метафори, використані тими, хто розповідає про глобалізацію, не для того, щоб унаочнити нестійкість цих дискурсів, а оскільки в тому, що кажуть про глобальне, виявляються у крайній формі неясності соціального. Метафоричні операції можуть розглядатись як натяки на те, що не вдається охопити однозначним концепціям, на те, як ми живемо, що суперечить тому, як могли б жити, поміж структурованого та деструктуруючого.

З аналогічних причин наративи є набагато більшим, ніж простий ресурс, щоб говорити про культуру. Увесь соціально-економічний дискурс може розумітись як наратив (на противагу парадигмі, як я вказував вище), і тим паче коли йдеться про глобалізаційні тенденції, в яких те, що виступає для дискурсу носієм змісту та посилання, недостатнє. Куди нас ведуть фінансові потоки? Якій тип суспільства формується при акумуляції мігрантів? Уявлене є виміром його «реальності». Праці, присвячені уявленому, яким є метафори і наративи, продукують знан­ня тією мірою, якою намагаються осягнути те, що стає невловимим у глобальному безладі, що не вдається обмежити кордонами, тому що воно їх перетинає або вважається, що перетинає, і трохи згодом спостерігає їхнє відновлення у дискримінаційних бар’єрах. Метафори зазвичай вирізняють, роб­лять наочним те, що рухається, комбінується або змішується. Наративи намагаються окреслити порядок у численних подорожах і комунікаціях, у розмаїтті «інших».

Крім того, метафори мають особливу важливість, коли ми говоримо про мультикультурність, оскільки їхня порівняльна роль полягає у тім, щоб за допомогою гри з відмінним і подібним створити значення не таке, як «щось у собі», самодостатнє, а врахувати те, чим воно є для всіх інших. Суспільство, яке ми розуміємо крізь призму метафори, «не існує інакше, ніж шляхом відхилення інших феноменів», інших способів існування. Це посилання на різноманітне може здійснюватися шляхом звернення до тваринного світу, що можна побачити з метафор, наведених у цій главі, які не обов’язково мають бути принизливими. Воно може також слугувати для того, щоб показати множинність змістів людської природи. Хоча для пізнання ми потребуємо чіткості й точності концепцій, метафора передає сенс «характеру за допомогою натяків або асоціацій, влучності пасажу» (Mons, 1994: 216).

Складним питанням для суспільних наук є те, що стосується перехрещення наративів і пояснень, метафор і теорії. У подальшому побачите, що я спробував уникнути двох способів це робити: а) розповіді й метафори як випадки, акумуляція яких дає змогу робити узагальнення (індуктивний емпіризм); б) як ілюстрації, придатні для пояснення прикладів теоретичних принципів, побудованих апріорі (дедуктивна теоретизація). Точніше, я намагаюся, щоб прикладні та стратегічні випадки були спроможними кинути виклик заздалегідь побудованим концептуалізаціям глобалізації і міжкультурності, так само як і теоретичним і абстрактним схемам, як-от ті, що мають «емпіричний» здоровий глузд. Для мене важливе дослідження цього питання, оскільки воно допомагає відтворювати ці способи мислення та водночас дає змогу формулювати нові тлумачення – починаючи з теоретичних праць – емпіричних матеріалів.

Польові дослідження Мексики в Единбурзі

У цьому поєднанні об’єктивного та суб’єктивного йдеться не лише про суб’єктивність інформантів. Як часто трапляється у дослідженнях культури й антропології, корисно, щоб дослідник пояснював, за яких контекстуальних умов, у тому числі, за якої персональної чи групової позиції він відбирає дані та ставить запитання, щоб можна було якомога більшою мірою контролювати ці обставини.

Я спробую у декілька етапів прояснити, як долає ці проблеми аргентинець, який живе в еміграції у Мексиці після навчання у Франції, і як будь-який мексиканець змушений запитувати себе: проживання у цій країні робить його латиноамериканцем чи американцем. Зараз хочу навести розповідь про інший випадок, який показав мені нагальність відновлення спроможності суспільних наук розмірковувати над універсумами, такими масштабними і різноманітними: він стався, коли я у жовтні 1996 року займався антропологічними дослідженнями Мексики в Единбурзі.

Нас – декількох фахівців з Європи і Латинської Америки – запросив Центр латиноамериканських досліджень Університету міста Стірлінг для обговорювання «кордонів між культурами». Я запитував себе: де проходять зараз ці міжкультурні кордони за такого контрасту зростання інтересу до Латинської Америки в англомовному світі й обмеженого діалогу з романомовними країнами Європи, такими як Франція та Італія, які були джерелом значних міграційних потоків і в минулому мали і зараз продовжують здійснювати потужний вплив на нашому континенті? Чому науковий обмін і переклади латиноамериканських авторів здійснюються більшою мірою у США, ніж у європейських латинських суспільствах?

Я розмірковував про ці «парадокси», над якими працював в Університеті Стірлінга і які розгляну трохи нижче, за вечерею в ресторані в Единбурзі. Коли я був змушений говорити англійською мовою з одним охочим до розмов офіціантом, я виявив, що він був мексиканцем. Так розпочався один з експериментів, не передбачених польовими дослідженнями: він мені розповів, що йому складно вказати, з якої саме частини Мексики він походить, оскільки його батько як урядовець був відряджений керувати роботами у Керетаро, потому до Сан-Міґель-де-Альєнде, до Федерального округу та до інших міст. У проміжках між обслуговуванням різних столів, він розповів мені, що вивчав інженерну справу в Керетаро й отримав стипендію для дослідження «питань біології морів» у Гуаймасі, однак вирішив поїхати до Лос-Анджелеса з товаришем. «Мене більше цікавило познайомитися з людьми з інших держав, ніж з такими самими, як я». Також він мешкав у Сан-Франциско, в Канаді й у Парижі і поєднував усе, що чув у цих гетерогенних суспільствах, із власними поглядами на мультикультурність. Він сказав мені, що люди в Лос-Анджелесі «космополіти, однак не надто, оскільки багато груп спілкуються лише між собою. Вони зустрічаються на роботі, але потім кожен повертається до своєї оселі, до свого району». І зробив висновок, що «капіталізм криє у собі сегрегацію». Часто повторював, що «євреї є найбільш впливовими у Сполучених Штатах». Про «чорних» стверджував, що «вони дуже вірять у своїх героїв, однак їх ослаблює те, що вони почуваються дискримінованими. Вони сильні лише у музиці». «А ми, мексиканці, багато втрачаємо від того, що для того, щоб займатися комерцією, нам треба випивати». Його судження демонстрували, що просте мультикультурне акумулювання досвіду не приводить автоматично ні до гібридизації, ні до демократичного сприйняття відмінностей.

Після того як ресторан зачинився, ми пішли випити до мого готелю, і там він мені пояснив, що «все у Сполучених Штатах працює краще, ніж у Великій Британії. Шотландці мають гордість, але пасивно. Американці її мають активно: їх відрізниш в усьому світі, помітиш у бізнесі, оскільки вони ніколи не хочуть програвати». Він говорив із таким захопленням про своє життя у Лос-Анджелесі, що я його спитав, чому він поїхав звідти. «Тому що коли я щось розумію та починаю розбиратись у тому, як це робиться, це для мене те саме, що змінити відеокасету, і мені стає нудно». Його мультикультурна гнучкість виявлялася, коли він говорив італійською майже так само добре, як і англійською, незважаючи на те що ніколи не бував у Італії, лише завдяки спілкуванню з товаришами та репрезентації кожного дня італійської культури в оточенні аньолотті^[13], карпаччо^[14] і вин «К’янті».

Коли я захотів дізнатися, чому він вирішив поїхати жити саме до Единбурґа, він сказав, що його дружина шотландка, і здивував мене – він, який подорожував багатьма частинами Мексики, Сполучених Штатів і Канади, стверджував, що йому подобаються шотландці тим, що «вони не космополіти. Вони консервативні люди, які вірять у родинні зв’язки та пишаються тим, що мають. Подорожують як туристи, однак заспокоюються і задовольняються тією безпекою, що є в їхньому місті, в якому 400 тисяч мешканців».

На прощання він сказав мені, що хотів би відкрити ресторан якісної мексиканської кухні, однак йому не подобаються тортильї^[15], які потрап­ляють до Единбурґа на продаж в ресторанах «текс-мекс», тому що їх привозять з Данії. (Це мені нагадало про святкування, які влаштовує посольство Мексики в Буенос-Айресі, коли 15 вересня для відзначання Дня незалежності Мексики збираються нечисленні мексиканці, які мешкають тут, разом із сотнями аргентинців, які жили в еміграції в Мексиці, і посол запрошує єдину групу маріачі, яку можна знайти в Аргентині, створену парагвайцями, котрі мешкають в Буенос-Айресі.)

Тому мексиканський офіціант в Единбурзі попросив мене після мого повернення до Мексики надіслати йому рецепт тортильї. Він попросив це зробити мене, попри те що я аргентинець, який переїхав до Мексики два десятиліття тому як філософ-вигнанець і залишився, бо вивчав антропологію і був захоплений багатьма мексиканськими звичаями, хоча найскладнішим для мене виявилось адаптування до гострої їжі, через те, коли я обираю ресторани, то надаю перевагу італійським. Ця схильність є результатом того, що мінлива система, яка іменується аргентинською кухнею, сформувалася за активного впливу італійських мігрантів, які перемішалися з іспанцями, євреями, арабами і гаучо, формуючи націю. Належність до ідентичності з переміщеними допомогла цьому філософові, який перетворився на антрополога, представляти мексиканську ідентичність перед мексиканцем, одруженим з шотландкою, котрий представляв італійську ідентичність у ресторані Единбурґа.

Мені відомо, що серед історій мільйонів мексиканців, котрі мешкають у Сполучених Штатах абоподорожували цією країною, можуть зустрічатися подібні: їм складно визначити, хто вони і яку національність зараз презентують. Не лише ті, хто мешкає на території держави. Не місце проживання визначало наші преференції в ту ніч в Единбурзі. Так само ані мова, ані кухня не являли собою ідентифікаційних визначень, які нас жорстко вписували в певну національність. І він, і я запозичили з різних ситуацій звички та ідеї, гетерогенні ознаки ідентичності, які нам дають змогу відігравати різні ролі навіть поза межами контексту.

Мені видалось очевидним, що вже неможливо осмислити згадані парадокси за допомогою антропології, для якої об’єктом дослідження є локальні, традиційні й стабільні культури. І що, відповідно, майбутнє антропологів (а також представників інших суспільних наук) залежить від того, чи спроможемося ми прийняти цю відмінну частину дисципліни, яка нас навчила досліджувати інакшість і міжкультурність, протистояння між локальним і глобальним. Джеймс Кліффорд вказує, що об’єктом дослідження можуть бути «транслокальні культури», зв’язки між просторами проживання та шляхами: необхідно «переосмислити культури як місця проживання та подорожування» (Clifford, 1999: 46).

Від наративів до культурної теорії глобалізації

Повертаюся до питання, яке я поставив вище. Що робити з цими розповідями і метафорами, щоб сформулювати концептуальне бачення, спроможне об’єднати дивергентні уявлення про глобалізацію в єдине визначення й у сукупність методологічних способів, які ґрунтовно вивчатимуть їхню суперечливість. Визначу окремі необхідні теоретичні зміни у традиційному розумінні культури і глобалізації.

Нове визначення культури. Глобалізаційні зміни модифікували спосіб сприйняття культури. Протягом періоду між 1960-ми та 1980-ми роками дослідження з соціальної семіотики, а також з антропології, соціології та інших дисциплін відзначали, що культура надавала значення процесам виробництва, циркуляції і споживання у суспільному житті. Наведене визначення дає змогу уникнути спокуси відновлення певного дуалізму (між матеріальним і духовним, між економічним і символічним або між індивідуальним і колективним). Також воно має позитивну здатність демонструвати культуру як процес, за якого змісти можуть змінюватися.

І все ж це визначення, розроблене з претензією на універсальність для будь-якого суспільства, не враховує того, що саме робить кожну культуру відмінною від інших. Привертає увагу те, що деякі автори запропонували у 1990-ті роки переформулювати цей термін, щоб дістати можливість говорити про мультикультурність. Арджун Аппадураї розглядає культуру не як іменник, ніби це об’єкт чи предмет, а як прикметник. Поняття «культурний» спрощує визначення культури як виміру, який стосується «відмінностей, контрастів і порівнянь», дозволяє осмислювати її «меншою мірою як власність індивідів і груп і більшою – як евристичний ресурс, який ми можемо використовувати, щоб говорити про відмінності» (Appadurai, 1996: 12–13).

Фредрік Джеймісон більш радикальний у визначенні культури як «сукупності стигм, які одна група виносить на оцінку іншої і навпаки». Також він стверджує, що культура «не є ні субстанцією, ні самостійним феноменом, вона є об’єктивним віддзеркаленням, яке виникає принайм­ні у відносинах між двома групами». «Тому культура має оцінюватись як механізм або спосіб, в який здійснюються відносини між групами» (Jameson, 1993: 104).

У цьому сенсі унаочнюється ключова роль, яку в культурному відіграє уявлене. Однак міжкультурне уявлене не є простим доповненням до того, як кожна локальна культура відображає пережите у цьому суспільстві. В першу чергу уявлення репрезентують і створюють соціальне, як це було багато разів продемонстровано під час дослідження ролі міських і масмедійних уявлень. По-друге, зараз є очевидним, що ми представляємо і відтворюємо в уявленнях те, що з нашим суспільством відбувається у відносинах з іншими суспільствами, оскільки територіальні відносини зі своїми наповнені зв’язками з тими, хто мешкає на інших територіях, спілкуються з нами, надсилають повідомлення і перестають бути чужими, тому що багато своїх живуть там і багато їхніх переселилися сюди. Форми організації уявленого, якими є метафори і наративи, намагаються впорядкувати те, що є в уявленому від розпорошення змісту, – особливості, яка посилюється у глобалізованому світі. І по-третє, таке впорядкування завжди є «мінливим розмежу­ванням» (Mons, 1994: 252) – інструментом для надання змістовності функціонуванню суспільства та поетичним дрейфом до очевидного. У підсумку: культурне охоплює сукупність процесів, за допомогою яких ми представляємо й уявно формуємо соціальне, замислюємо і скеровуємо відносини з іншими, тобто відмінності, впорядковуємо їхнє поширення та їхню незмірність шляхом делімітації, котра коливається між порядком, що уможливлює функціонування суспільства (локального і глобального), та гравцями, котрі його розкривають мірою можливостей.

Глобалізація несе відповідальність за культуру. Як ми вже показали у цій главі, макросоціальні показники демонструють, що глобалізація це історичний етап, який оформився в другій половині ХХ століття, коли конвергенція економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних процесів посилила взаємну залежність між широкими секторами багатьох суспільств і створила нові потоки і структури наднаціональної взаємодії.

Проаналізуємо окремі аспекти цього визначення. Характеризуючи глобалізацію як феномен, який розпочався у другій половині ХХ століття, я не забуваю, як зазначав вище, що зміни, які відбулися від початку капіталізму і модернізації, підготували період глобалізації. Однак також не можу не визнавати якісні і кількісні відмінності у відносинах між державами, спричинені поєднанням економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних змін, котрі відрізняють цей період від того, що відбувалося на етапах колоніалізму, імперіалізму й інтернаціоналізації економіки і культури.

Друге зауваження, яке я хотів би зробити, стосується того, що наведене визначення не лише торкається всіх трьох чинників, найкраще розроблених у теорії глобалізації: економічні, фінансові й комунікаційні. Глобальні процеси – та уявлення, які їх представляють, – утворюються найбільш мінливою циркуляцією капіталів, благ і меседжів, однак також і осіб, які переміщуються між державами і культурами як мігранти, туристи, управлінці, студенти, фахівці, часто ідучи і повертаючись, підтримуючи постійні зв’язки між суспільствами, з яких походять і до яких прямують, що не було можливим до середини ХХ століття. Долучення цього аспекту до теорії глобалізації, яке практикують деякі антропологи (серед інших Аппадураї, Ганнерц, Ортіс) і соціологи (Бек, Ґідденс), – це, можна сказати, означує визнання наявності участі людей у цьому процесі, без чого можливе звуження економічних потоків до потоків невизначених. Розглядання глобального зі знеособленої позиції може узгоджуватися з неоліберальною доктриною, котра стверджує водночас вільність і невідворотність ринку, однак за ціни ізолювання економіки й унеможливлення її змістовного діалогу з теоріями соціології і антропології, які відмовляються не враховувати людей, коли задаються питанням про місця, де вирішується проблема свобод і приймаються рішення.

Стосовно цього одразу хочу зазначити, що включення ролі людей і, отже, культурного виміру глобалізації дає змогу враховувати три аспекти, до розгляду яких ми ще повернемося: драми, відповідальності та можливості змінити напрямок слідування. Вказуючи, що йдеться не лише про рухи капіталів, благ і меседжів, я маю на увазі відокремленість мігрантів, біль вигнанців, суперечність між благами, які вони отримують, та тими, що обіцяють меседжі, котрі їх рекламують; загалом драматичне розщеплення людей, які не живуть там, де народилися.

Крім того, говорячи про осіб, які здійснюють, відтворюють глобалізацію та потерпають від неї – і навіть про тих, хто виключений з неї, – ми можемо віднайти відповідальних за ці процеси. Хоч би як здавалося, що соціальні актори розчиняються у цьому юридично-економічному симптоматичному (хоча і найпоширенішому) образі глобалізації, який уособлюють невизначені суспільства, соціальна теорія не може так просто нехтувати суб’єктами дії. Вона повинна ідентифікувати групи, відповідальні за зміни, і ті, на які вони спрямовані, ті, котрі управляють рухами капіталу і товарів, надсилають, пускають в обіг і отримують інформацію.

Відповідно до того, як ми визначаємо акторів, які обирають, прий­мають рішення і провокують наслідки (які могли б бути іншими), глобалізація припиняє бути знеособленою грою ринкових сил, що керуються вимогою весь час досягати найбільшого прибутку за умов наднаціональної конкуренції. Формулювання «закони ринку» занадто раціональні й телеологічні, якщо взяти до уваги ламану траєкторію, за якою вони останнім часом змінюються, прирощують або втрачають капітали і товари. Однак найцікавішим аргументом є те, що повернення осіб і соціальних груп до соціальної теорії дає змогу осягати глобалізацію в інші способи.

Всесвітня реорганізація суспільств видається незворотним процесом, який залишає мало можливостей для досягнення успіху тим, хто хоче повернутися до попередніх часів або створити альтернативні суспільства, відокремлені від глобального. У цьому сенсі видається слушною метафора про мурах, які руйнують прапори. Однак цей економічний, політичний і комунікаційний реалізм не передбачає прий­няття як неминучого одновимірного способу, в який нас глобалізують економісти і підприємці за схвального або негативного ставлення з боку більшості споживачів. Розуміння глобалізації як логічного наслідку конвергенції економічних, комунікаційних і міграційних змін не заважає сприймати її водночас як відкритий процес, який може розвиватись у декількох напрямах. Це виявляється під час порівняння уявлень дітей, що грають у футбол на вулиці, болівійських переселенців, двоголового коня на кордоні між Мексикою та Сполученими Штатами та мексиканця, який представляє італійську ідентичність в Единбурзі.

Якщо дозволити акторам говорити крізь призму їхнього своєрідного досвіду транснаціональної міжкультурності, це може сприяти здобуттю переваг у протистоянні домінуючому фаталізмові економістів. Ми – споживачі – можемо збільшити активний аспект нашої поведінки так, щоб вигадати новий спосіб бути громадянами. Тому критичний аналіз глобалізації щоразу асоціюватиметься зі способами подолання політичної неспроможності, чим завершується це століття, котре було щедрим на революції, передову політику, мистецтво й інші трансформаційні уявлення. Проблема змісту (відкритого) глобалізації потребує включення до її теорії одночасно питань культури і політики.

У будь-якому разі я не за власним бажанням включаю уявлене до визначення глобального, а більшою мірою через дескриптивну скрупульозність. З одного боку, запропоноване визначення вказує на конвергенцію процесів, що спостерігаються емпірично – економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних, – які збільшили взаємозалежність у світовому масштабі. Водночас інтенсифікація старих зв’язків і створення нових потоків і структур взаємного обміну не ставить усе населення планети в ситуацію одночасної присутності та взаємодії. Лише окремі сектори вироб­ляють, продають і споживають глобалізовані блага і меседжі. Якщо Бенедикт Андерсон визначив нації як «уявлені спільноти», це тому, що «навіть члени найменшої нації ніколи не знатимуть більшості своїх співвітчизників, не побачать їх і навіть не почують про них» (Anderson, 1997: 23), тому тим паче доречно визначати глобалізацію як уявлену. У цьому ж тексті Андерсон наводить вислів Ернеста Ренана^[16], за яким «сутністю нації є те, що всі індивіди мають багато спільного, а також багато чого забули»; наприклад, французи, за твердженням Ренана, визначаючи те, що їх єднає, забувають про Варфоломіївську Ніч і Південну різанину XIII століття.

Щодо глобалізації, не були б настільки переконливими ті, хто її пропагує, якщо б нестійка світова інтеграція, досягнута в економіці й комунікаціях, не супроводжувалася б уявленням про те, що всі члени всіх суспільств можуть дізнатися, побачити і почути про інших, і також ігноруванням тих, хто ніколи не зможе долучитися до глобальних мереж. Сегрегація є «неодмінним» зворотним боком інтеграції, а нерівність обмежує обіцяне щодо комунікації.

Глава 3. Ринок і мультикультурність: Латинська Америка між Європою та Сполученими Штатами

Хто вони – наші інакші? Це питання заново постає за часів глобалізації. Крім того, неможливо дати на нього ту ж відповідь, що й раніше, якщо вести мову про фінанси, коли ми щодня бачимо слабку взаємодію між усіма урядами і підприємствами або інші більш тривалі економічні, комунікаційні й міграційні взаємодії, за яких ми пов’язуємося з іншими суспільствами і деякими їхніми секторами. Глобалізаційні тенденції набувають різних форм у різних системах регіональної інтеграції, які виступають в одних випадках бар’єром, а в інших – фільтром для глобальних взаємодій. Хочу зупинитися на тому, як складались особливі способи, в які за глобальних умов здійснюються культурні відносини між Латинською Америкою, Європою та Сполученими Штатами.

Відносини, які склались історично між цими регіонами, зазнали переформатування протягом двох останніх десятиліть у межах угод про вільну торгівлю, які пов’язують США, Канаду і Мексику або сприяють розвиткові МЕРКОСУР, і які існують між цими й іншими державами Латинської Америки з Європейським Союзом. Однак бракує досліджень того, як змінюються латиноамериканські культури після переорієнтації з історичних відносин з Європою на Сполучені Штати Америки. Оскільки глобалізація приховує свої культурні об’єкти, згадані процеси регіональної інтеграції стрімко розвивають свої економічні угоди, недостатньо зупиняючись на радикальних символічних змінах, які вони спричинюють як у суспільствах і системах комунікації, так і в образах, котрі має кожна нація щодо себе самої та інших.

Я маю намір об’єднати тут окремі історичні й антропологічні дослідження цих змін і запропонувати напрями роботи для співвіднесення і протиставлення подій, даних і наративів минулого з сучасною ситуацією. Йдеться про визначення того, що залишилося від завоювання і колонізації Америки, від більш пізніх відносин між латиноамериканськими та європейськими державами після воєн за незалежність ХІХ століття, від взаємодій протягом ХХ століття та часткового заміщення цих економічних і культурних зв’язків новою залежністю від Сполучених Штатів. Що залишилося від повторного європейського відкриття Америки, якому сприяло святкування п’ятисотріччя первинного відкриття (у 1992 році), і спроб латинських держав Європи, передусім Іспанії, позмагатися зі Сполученими Штатами за частину Латинської Америки як ринку та скористатися своєю роллю посередника для 480 мільйонів споживачів, які його становлять, щоб зміцнити власні позиції перед іншими європейськими державами?

Залишилося набагато більше книжок і часописів, присвячених цим темам, ніж було опубліковано за п’ятсот попередніх років, сотні проведених конгресів і семінарів, декілька міжнародних виставок, створених нових культурних центрів і оновлених уже наявних, заснованих Німеччиною, Іспанією і Францією в латиноамериканських державах. До цього слід додати придбання європейськими компаніями банків і підприємств у деяких латиноамериканських країнах, аргентинських і мексиканських видавництв, а також нещодавню купівлю декількох латиноамериканських телефонних компаній, інвестування в телебачення і пресу, спрямоване на зайняття вагомої позиції у реорганізації мультимедійного простору в Латинській Америці.

Якщо до цього неповного переліку історичних зв’язків між Європою та Латинською Америкою додати перипетії міжкультурності, зміни в їхніх взаєминах видаються більш складними. Латиноамериканські суспільства, сформовані в результаті іспанської, португальської, французької, англійської і голландської колонізації, прийняли протягом ХХ століття потужні міграційні потоки з європейських і азійських країн, примусили виїхати до Європи мільйони дітей і онуків тих мігрантів за часів військових диктатур 1970–1980-х років, а також унаслідок економічного зубожіння і зростання рівня безробіття.

Ці приїзди та від’їзди європейців і латиноамериканців виглядають іще заплутанішими, коли ми визнаємо, що між ними знаходяться Сполучені Штати Америки. Деякі європейські видавництва і телекомунікаційні компанії, виробники автомобілів, продуктів харчування й одягу, які інвестують в економіки Латинської Америки, також зацікавлені в американському ринку з майже тридцятьма мільйонами іспаномовного населення. З цієї причини латиноамериканські уряди, які в 1990-ті роки уклали угоди про вільну торгівлю з європейськими державами, намагаються завдяки диверсифікації економіки не потрапити у пастку занадто ексклюзивних відносин із США.

Такі осциляції вивчаються більшою мірою університетами США, ніж Європи і Латинської Америки. Деякі організації досліджують із практичного боку латиноамериканські, американські та європейські ринки, економічні союзи між цими регіонами; інші групи займаються спростуванням і критикою того, що вони вважають постколоніальними умовами латиноамериканських суспільств. Кубинський викладач університету Стоні Брук уважає, що «є більше фахівців з латиноамериканської літератури у штатах Нью-Йорк і Каліфорнія, ніж у всій Латинській Америці, – які присвячують свій час здебільшого дослідженням (викладаючи 6 годин на семестр) і за рівнем оплати належать до середнього класу. Якщо нація є уявленою спільнотою – постає запитання: чим тоді є нація, про яку розповідають інші?» (De la Campa, 1995: 139).

Суперечка про те, як інтегрується і як відбувається економічна конкуренція Латинської Америки, Європи та Сполучених Штатів, також є суперечкою щодо того, як вони наратують про конвергенцію і конфлікти. Чи зможуть старі розповіді, які сформували сподівання мігрантів, та угоди, які на іншому етапі міжнародного розподілу праці спрямовували взаємодії, зараз включити нові процеси – політичні вигнання і глобалізаційні міграції, уявлення туристів, нові форми дискримінації, зміни локальних і регіональних традицій, усе латинське і англійське – в межах транснаціональних масмедійних стратегій? Змінилося не лише те, що необхідно наратувати, а й ті, хто наратує. Хоча школи, музеї і книжки продовжують формувати бачення інших, актори просвітницької культури заміщуються засобами аудіовізуальної та електронної комунікації, публічні установи кожної держави – транснаціональними підприємствами.

Хочу вирізнити чотири ядра взаємодії між європейцями, латино­американцями і американцями США: соціокультурний зміст міграцій; концепції ринку і мультикультурності; ідентичності в межах глобалізації та політику в сфері культури. Я не збираюсь описувати історію цих процесів, що частково вже було зроблено і значною мірою ще треба дослідити. Я хочу порівняти як структуровані окремі наративи, які їх описують, і зіставити їх із конкретними даними, які їх ставлять під сумнів. На відміну від інших досліджень зараз мене менше цікавить руйнування «міфів», які передаються розповідями, ніж визначення зон розбіжностей між наративами і практикою. Певною мірою йдеться про розуміння того, як наративи обумовлюють практику, сприяють створенню об’єднань або заважають цьому.

Міграції минулі і сучасні

Однією зі сфер, в яких наративи не збігаються з історичними подіями, є людські переміщення. Я вже зазначав, що те, якої важливості набули міграції та інші подорожі у другій половині ХХ століття, спонукало постмодерністське мислення розглядати номадизм як ключовий феномен сучасності. Якщо бути точним, масові міграції розпочалися не у цьому столітті. За підрахунками, між 1846-м і 1930 роком з Європи виїхало 52 мільйони осіб, з яких 72 відсотки переселилося до Сполучених Штатів, 21 відсоток – до Латинської Америки та 1 відсоток – до Австралії. Найбільшу участь у цих процесах взяли мешканці Британських островів (18 020 тисяч мігрантів). Серед європейців, які протягом зазначеного періоду переселилися до Латинської Америки, 38 відсотків становили італійці, 28 відсотків – іспанці та 11 відсотків – португальці. Більшість латинських мігрантів обрали як кінцевий пункт Аргентину, меншою мірою Бразилію, Кубу й Антильські острови, Уругвай і Мексику. Якщо взяти до уваги, що на початку ХХ століття загальна кількість населення Європи становила 200 мільйонів осіб, відповідно, ті, що виїхали, становили четверту частину населення. Щодо Америки, прибуття мігрантів у період з 1840-х до 1940-х років призвело до збільшення на 40 відсотків населення Аргентини, на 30 відсотків – Сполучених Штатів і приблизно на 15 відсотків – Канади й Бразилії (Gonzalez Martinez, 1996).

Як зазвичай зазначається в літературі, присвяченій міграціям, у згаданий період варто відрізняти добровільні міграції, які майже завжди мали економічні причини, і ті, що були спричинені насильством, політичними переслідуваннями чи війнами. «Не те саме, – пише Клара Е. Ліда, – перетинати Атлантичний океан у пошуках хліба чи миру» (Lida, 1997: 17). Також потрібно відрізняти вплив кожної міграційної хвилі, який залежить від кількості переселенців, їхньої економічної спроможності й освітнього рівня, що спрощує чи, навпаки, заважає їм впливати на розвиток приймаючої країни. Такі національні групи, як іспанці, італійці та євреї, посилили свій вплив у декількох американських суспільствах завдяки своїм перевагам у цих трьох сферах. Хоча не можна визначити конкретного співвідношення щодо масштабності й впливу присутності іспанців, у 1914 році в Аргентині мешкало 830 тисяч іспанців (тобто 11 відсотків населення), а в Мексиці 30 тисяч (0,2 відсотка), однак слід нагадати, що саме в цій країні у попередніх століттях було створено Нову Іспанію. У відмінностях між цими етапами та між мотиваціями міграцій складалось взаємне сприйняття європейців і американців. Оскільки мігранти не лише багато зробили для Америки, а й, власне, створили саму Америку, як пояснює згадана авторка, конфлікти з індіанцями, згодом з креолами і з модернізаторами після здобуття незалежності не можуть розглядатися лише крізь призму конфлікту і розбіжностей; ми також маємо приділяти увагу асиміляції та зміні конфігурації локального, котрі пов’язані з наявністю розбіжностей.

У цій главі й у наступних я повернуся до деяких із зазначених історичних відмінностей, щоб осмислити різні типи міжкультурності. Крім того, мені цікаво дослідити, як американська мрія європейців переросла у Американську мрію, що відбувається з міжкультурними уявленнями, коли вони заміщують ідеал і змінюють умови взаємодії.

Крім відмінностей в кількості мігрантів, сучасні переміщення осіб відрізняються також за іншими рисами. Міграції ХІХ – першої половини ХХ століття завжди були остаточними і роз’єднували тих, хто йшов, з тими, хто лишався, тоді як сучасні поєднують переміщення остаточні з тимчасовими, з туристичними і з нетривалими трудовими відрядженнями.

Зараз вирізняються три системи міграцій: міграція з остаточним поселенням, або переселенська, тимчасова міграція з трудових причин і міграція з тимчасовим поселенням, проміжна між першими двома типами. Два останніх типи розвинулися в останні десятиліття (Garson та Thoreau, 1999). Їхні потоки контрольовані й обмежені за тривалістю і підпорядковуються певним умовам. На відміну від остаточних міграцій, пов’язаних з політикою заселення, як це було в минулому в Аргентині, Австралії, Канаді та Сполучених Штатах Америки, в останні роки навіть у тих же країнах дозволи на перебування, які надаються на певний період, є дискримінаційними за національною належністю та залежними від економічних потреб приймаючої країни. Дозвіл на перебування може оновлюватись, однак країни найбільш привабливі, з найбільшим напливом мігрантів (які зазвичай визначають як країни ОЕСР^[17]) надають громадянство лише незначній кількості осіб і обме­жують права, стабільність положення іноземців та інтегрування їх до населення країни. Навіть коли мігранти приймаються, оскільки їхні трудові інтереси збігаються з потребами приймаючої економіки, то виникають тертя в соціокультурному контексті, які спричиняють сегрегацію у районах, школах, службах охорони здоров’я, і проблеми з несприйняттям релігійних переконань і традицій, що може призводити до агресії та до виселення.

Згадані тенденції відрізняються в країнах з різною політикою і також залежать від рівня кваліфікації мігрантів: фахівців, представників технічних професій, інтелектуалів і спеціалізованих робітників приймають найкраще. Рідко ставиться під сумнів право на подорожі заможних або добре освічених людей. Ті, в кого великі чекові книжки, торгівці зброєю і наркотиками, як і банкіри, які дають їм гроші, зазначає Ганс Маґнус Ензенсберґер, «не стикаються з упередженістю» та «стоять вище будь-якого націоналізму» (Enzensberger, 1992: 42). Однак у цілому нестабільність, яка на сьогодні є спільною рисою для всіх ринків праці, що є наслідком глобалізованої конкуренції, збільшує нестабільність положення іноземців і ускладнює їхню інтеграцію до нового суспільства (Garson та Thoreau, 1999).

Натомість для сучасних мігрантів збільшилися можливості підтримувати гнучкий зв’язок зі своєю батьківщиною. Іспанець, як і будь-який інший мешканець Мексики, може придбати часопис El Pais того ж дня, що й у своїй столиці, аргентинець – часописи своєї країни в Ріо-де-Жанейро чи в Мадриді. The New York Times і Le Monde надходять напряму до великих міст обох континентів, безкоштовне і кабельне телебачення надає доступ у готелях і в приватних будинках Латинської Америки до каналів Сполучених Штатів і Європи. Засоби аудіовізуальної комунікації, електронна пошта і родинні або соціальні мережі зробили безперервними міжконтинентальні зв’язки, на які в минулому витрачалися тижні або місяці. Не є однаковими висадка на берег з кораб­ля та з літака і тим паче фізична подорож і електронна навігація. Міжкультурність зараз створюється більшою мірою за допомогою масмедійних комунікацій, ніж шляхом міграційних рухів.

Для того щоб краще зрозуміти, що саме змінилось у міграціях, слід також згадати, що у другій половині ХХ століття напрямок подорожей змінився. Якщо за період від 1960-го до 1965 року Аргентина, Венесуела, Бразилія і Уругвай прийняли 105 783 іспанських переселенця, то за наступних два десятиліття понад мільйон іспанців надали перевагу переселенню до інших європейських країн (Gonzalez Martinez, 1996). Водночас розпочався новий цикл міграції з Латинської Америки до Іспанії, Італії, Німеччини та меншою мірою до інших європейських країн мільйонів жертв політичних переслідувань і безробітних або людей, що втомилися від обмежених можливостей, які могли запропонувати країни Південного конусу і Центральної Америки. Завершилась епоха «створення Америки» європейцями, і настав час, коли «південці» («sudacas»)^[18] вирішили взяти участь в економічному розквіті Європи. Навіть країни, настільки віддалені за мовою і типом культури від латиноамериканських, як Швеція і деякі східноєвропейські країни, спостерігали появу колоній чилійців, уругвайців й інших груп, які частково й досі там залишаються. Особливим є випадок Мексики, яка від середини ХІХ століття приймала незначну кількість мігрантів і від того часу зазнавала відтік робочої сили з сільської місцевості до Сполучених Штатів і в меншому обсязі до Гватемали (Lida, 1997: 35). Не зупиняючись на багатьох психосоціальних і міжкультурних аспектах, які ускладнювали взаємодії між Європою та Америкою під час цих міграційних рухів, слід зазначити у зв’язку з нашою темою, що протягом усієї історії ці взаємодії були не лише міжкультурним, а й торговельним процесом. Може здатися, що це згадування очевидне, однак воно не завжди адекватно відображається в наявних аналізах циркуляції осіб та інформації, які здійснювалися від 1492 року щодо всіх міграційних потоків у обох напрямках, з урахуванням капіталів, товарів і працевлаштування.

Не дивно у випадку взаємодій такого типу – водночас і економічних, і культурних, – що вісь взаємного обміну перемістилася до Сполучених Штатів. В уявленнях багатьох письменників і митців, а також «звичайних» мігрантів відносини між Латинською Америкою та Європою досі сприймаються крізь призму спільної ідентичності, тоді як зв’язок із США розглядається здебільшого як комерційно привабливий. Хіба для нас стала менш важливою латинська ідентичність чи менш цінним «цивілізаторський» вплив європейців, їхніх законів і культурного розвитку в порівнянні з економічними інтересами? Таку інтерпретацію важко підтримувати щодо минулого, якщо прочитати розповіді про економічні мотивації, які були в європейців, котрі приїздили «створювати Америку», про втрати і страждання, які стояли за пошуками мігрантами кращого життя.

Можна подумати, що взаємний обмін, який відбувся у ХІХ та ХХ століттях, повинен був модифікувати поляризацію, котра утворилася між Європою та Америкою під час завоювання і колонізації. Натомість спостерігається збереження стереотипів: дискримінація європейцями латиноамериканців, захоплення та недовіра з боку останніх щодо перших. Трансформування зв’язків відтворило стійку асиметричну структуру. Ми побачили підтвердження цього на прикладі обмежень або пільг для прийняття інакших. Щоб показати несподівану картину того, як зберігаються і навіть зростають перешкоди, я нагадаю, що зазначено в Конституції Аргентини від 1853 року стосовно однієї з тем, які зараз найбільше обговорюються під час укладення угод про вільну торгівлю та про регіональну інтеграцію: що дозволяється і що забороняється робити іноземцям. У цій державі, яка за період від 1850-го до 1930 року прийняла 5500 тисяч мігрантів, серед яких близько двох мільйонів становили іспанці, стаття 20 Конституції проголошувала: «іноземці на території держави користуються усіма цивільними правами громадян; можуть займатися виробництвом, торгівлею і професійною діяльністю; володіти основними благами, купувати їх і відчужувати, плавати ріками і вздовж узбережжя, вільно сповідувати свою віру; складати заповіти й одружуватись згідно із законами. Вони не зобов’язані ні приймати громадянство, ні виплачувати примусові додаткові податки. Отримують громадянство після двох повних років постійного проживання у державі; однак влада може скоротити вказаний термін на користь того, хто звертається, якщо він укаже і підтвердить, що працює на користь республіки».

Чому було втрачено цю свободу прийняття мігрантів у Аргентині й інших латиноамериканських країнах? Чому закони стали настільки обмежувальними щодо латиноамериканців у європейських країнах та у Сполучених Штатах? Коли громадські рухи із захисту прав людини ставлять під сумнів ці обмеження, вони отримують відповідь, що зараз немає можливості так само приймати мігрантів, як за часів, коли американські держави мали величезні незаселені території та вбачали у новоприбулих імпульс для розвитку виробництва, освіти і сучасних послуг. З другого боку, пояснюється, що в європейських і в американському суспільствах, в яких вже мешкають мільйони іноземців, за останні роки значно збільшився рівень безробіття. Широкі сектори суспільства звинувачують мігрантів у зростанні злочинності та соціальної конфліктності (Dewitte, 1999).

Хоча багато змін відбулося протягом ХІХ–ХХ століть, вирішальною зміною у взаємодіях стало розширення можливостей для спрощеного переміщення з однієї країни до іншої радше капіталів, товарів і масмедійної інформації, ніж осіб. Набагато простіше інвестувати в економіку іншої країни, ніж стати її громадянином. Глобалізація краще уявляється для ринків, ніж для людей. Інакше кажучи, ми перейшли від просвітницького до неоліберального модернізму.

Концепція модернізму, розвинута після епохи Просвітництва і Французької революції, яка надихала як європейські, так і американську і латиноамериканські конституції та регулювала постколоніальні зв’язки між двома континентами, мала наміри охопити всіх. Загальна освіта і поширення новітніх благ – у тому числі права на громадянство – були головними ресурсами для досягнення цього, й їхнє застосування не відрізнялось у країнах «центру» та країнах «периферії», в еліти та народу – принаймні у намірах. Відомо, наскільки віддаленими завжди були й залишаються гуманістичні дискурси від політичної практики. Зараз більше, ніж раніше, відрізняється ставлення деяких європейських держав до мігрантів і туристів із різних держав Латинської Америки. З латиноамериканського боку також немає партнерських відносин з усіма європейськими державами: з метою модернізації нерідко перевага надавалася німцям перед португальцями або англійцям чи французам у порівнянні з іспанцями.

Однак сучасний проект модернізації характеризується тим, що він не пропонує, навіть у деклараціях і програмах, охопити всіх. Його вибірковість визначається спроможністю надати роботу з меншими витратами та завоювати споживачів більше, ніж розвивати громадську політику. Конкуренція і дискримінація на ринку превалюють над універсальністю політичних і культурних прав. Відповідно, навіть коли зараз більше говорять про інтеграцію між латиноамериканськими та європейськими державами й досягаються угоди більш конкретні, ніж за всіх попередніх епох, відкриття щодо інших, утворення демократичної міжкультурності більшою мірою підпорядковуються ринкові, ніж будь-коли раніше.

Конфлікти між наративами ідентичності

В останні роки вплив постколоніальної азійської думки у Сполучених Штатах призвів до того, що частина латиноамериканістів, які працюють в американських університетах, перенесли до досліджень Латинської Америки характеристику постколоніалізму для пояснення сучасного етапу. Внаслідок цього дається таке визначення конфліктів кінця ХХ століття, ніби вони мають структуру і містять можливості політичного вибору подібні до тих, що мали конфлікти в Індії або в африканських державах. Це теоретичне перенесення сприяло виробленню нових цікавих інтерпретацій тих періодів, коли Америка була іспанською чи португальською колонією, і також періодів після здобуття незалежності у першій половині ХІХ століття (Mignolo, 1995). Такі нові інтерпретації схильні до детальнішого розгляду питання постколоніалізму, ніж класичні праці латиноамериканських історіографів того періоду й ідеологічні дебати, які у 1960-ті й 1970-ті роки намагалися визначати боротьбу проти латиноамериканської зовнішньої залежності як антиколоніалізм і антиімперіалізм. Проте, на жаль, практично відсутній діалог між сучасними постколоніалістами та латиноамериканськими мислителями, котрі діяли три десятиліття тому.

Однак суттєвіші проблеми ними не розглядаються. Вони постають лише коли постколоніальні теорії застосовують характеристику до сучасного періоду взаємодій між Латинською Америкою, Європою та Сполученими Штатами. Якщо колоніалізм розуміється як військово-політична окупація території підпорядкованого народу, латиноамериканські суспільства, за деякими винятками, в тому числі Пуерто-Ріко, звільнилися від колоніальної залежності два століття тому. Соціально-економічна ситуація відтоді має пояснюватись як складова нового часу та нашої залежної позиції в межах нерівності сучасного світу. Те, що відбувається з нами на цьому останньому сучасному етапі, котрий визначається як глобалізація, має розумітися лише за показниками, які її характеризуватимуть з більшою точністю. Неврахування емпіричних даних, які демонструють, що наш континент перебуває у ситуації, відмінній від ситуації в Африці й Азії, призвело більшість прихильників інтерпретації постколоніалізму до визначення Латинської Америки як «дискурсивної спільноти, яка коливається здебільшого між колоніалізмом і постмодернізмом» (De la Campa, 1996: 712).

І все ж автори, які критикують постколоніалізм, мають рацію, коли відзначають «колоніальну спадщину», тобто стійкість наративів, сформованих за колоніальних часів у дискурсах, якими управлінці, журналісти і письменники описують сучасну ситуацію. Тому постає потреба дослідити цю інертність міжкультурних розповідей та їхню спроможність чи неспроможність пояснити глобалізоване перебудування взаємодій між латиноамериканськими, європейськими й американським суспільствами.

Насправді сучасні наративи нерідко сприймають відносини між «Північчю» та «Півднем» так само, як література про подорожі подавала відносини між Європою і Америкою: з точки зору білого «невинного» імперського суб’єкта, який перетинає новий континент як розширення природничої історії для збору незвичних екземплярів, створення колекцій і визначення невідомих видів. Експедиції Карла Ліннея були, як зазначає Деніель Бурстін, схожі на інспекції «суперінтенданта, який наклеює ярлики» (Pratt, 1997: 65). Звичайно, ця класифікаторська та раціоналізаторська діяльність супроводжувала воєнне захоплення території та релігійне і політичне домінування над особами, рабство та вилучання багатств.

Такий об’єктивістський, іноді естетський погляд (як в Александра фон Гумбольдта) у відвертій формі прийняв політико-економічні цілі капіталізму після прибуття британців. Природа перестала бути простором для пізнання і спостереження; відтоді вона набула цінності як джерело сировини, її первісний стан розглядався як наслідок браку підприємницького хисту в корінних мешканців, що «легітимізувало європейський інтервенціонізм». Американські суспільства звинувачувалися в байдужості, ледарстві й неспроможності подолати відсталість. «Добувна і максимізаційна парадигма капіталізму стверджується як даність, а спосіб життя як простого і неакумулятивного існування залишається в тіні і зберігається в таємниці» (Pratt, 1997: 265).

Викликає подив підтвердження того, як репродукується ця дуалізована структура у ставленні європейських і американських суб’єктів до латиноамериканського населення протягом усього ХХ століття. Протиставлення заморожується як конфлікт між несумісними ідентичностями. Тому неможливо спростувати ці стереотипні погляди, якщо не розмежовувати поняття культури й ідентичності. Завдання соціальних наук повинно відрізнятися значною мірою від політичних дебатів, за яких уважається, що ідентичність є ядром культури або обидва терміни використовуються як синоніми. У цьому ракурсі культура ототожнюється з локальними ідентичностями і, відповідно, уявляється протилежною глобалізації. Вибір, який у такому випадку належить зробити, як ми могли побачити вище, – слід глобалізуватися чи захищати ідентичність.

Деякі автори демонструють, що з економічної або політичної точки зору цей вибір недостатньо обґрунтований. Хочу тут розвинути цю аргументацію, спираючись на сучасні дослідження у сфері культури й антропології. Задля цього необхідно вирізняти серед сучасних дискурсів ті, що стосуються культури, і ті, що стосуються ідентичності.

У цьому новому контексті хочу повернутися до того, що вже зазначав із приводу визначення сфери компетенції культури. У другій половині ХХ століття культура знову стала найзмістовнішим об’єктом дослідження суспільних наук. Було надано її точне визначення (як сукупності процесів вироблення, циркуляції і споживання значень у суспільному житті) та окреслені конкретні сфери дослідження, порядок розгляду і правила систематизації даних. Усе це сприяло розвиткові низки емпіричних досліджень у декількох дисциплінах. Насправді не існує єдиної парадигми для дослідження культурних процесів та їхнього соціального включення, і розбіжності виявляються, наприклад, у стилях досліджень і наголосах, що в них роб­ляться, які відрізняються у різних соціальних наук. Одна з основних розбіжностей стосується визначення обсягу того, що може бути виміряним і перевіреним у культурних процесах, і того, що залишається вільним для інтерпретації через полісемічний характер, відкритий для декількох змістових ліній у випадку одних і тих самих події чи об’єкта. І все ж не можна стверджувати абищо стосовно мистецького твору або комунікаційного процесу: навіть невизначеність естетичної події і множинність способів її сприйняття зазвичай вміщується у певну соціальну логіку і піддається культурному пізнанню. У той час як для багатьох культурних процесів властивий надлишковий зміст, інноваційні ігри і певна безкоштовність, якщо використовувати це кантіанське визначення, що не дає змоги звести їх до статистики і графіків, які можна побудувати для демографічних чи економічних процесів, частина того, що ми визначаємо як культуру, пояснюється поведінкою – виробників, посередників і споживачів, – котра виявляється з певною регулярністю. Нічого подібного не може відбуватися з ідентичністю. Щодо ідентичностей існують суперечливі наративи, однак є небагато можливостей чітко окреслити їх як об’єкти дослідження. Останні праці антропологів та історіографів визнають важливість процесів соціокультурної ідентифікації для створення етносів, націй та інших типів уявних спільнот (Anderson, 1997, Lomnitz, 1995). Ці способи об’єднання можуть з’єднувати соціальні спільноти і набувати політичної ваги. Слід серйозно ставитися до розповідей про ідентичності, оскільки багато людей використовують їх, щоб коригувати свою поведінку, і навіть спроможні за них померти. Однак те, що нам відомо про ідентичності, вказує, що вони не позбавлені змістовності за межами історичних конструкцій, за яких були вигадані, та процесів, за яких розпадаються і вичерпуються. Деякі з елементів, котрі застосовуються для відмежування кожної ідентичності, наприклад використання однієї мови, піддаються детальному дослідженню, однак інші елементи, які надаються для визначення ідентичностей (колір шкіри, смаки, звичаї), варіюють між біологічними ознаками та суб’єктивними незбагненними переконаннями.

Дослідження ідентичностей приводять не до виокремлення сукупності рис, які можна розглядати як сутність етносу або нації, а до визначення низки операцій з відбору елементів різних епох, пов’язаних у наративігегемонійними групами, які наділяють їх послідовністю, драматичністю і промовистістю. Дані про визначні події, наприклад, битви, які започаткували державу і дозволили їй зафіксувати межі своєї території, були відібрані та скомбіновані у розповіді, які викладаються з особистих позицій. Тому ці наративи можуть бути більшою чи меншою мірою вірогідними, але сприйматися не як «відображення» чи «відбиття» реального (Appadurai, 1996; Rosaldo, 1997). Соціологічні дослідження, в яких зроблено спробу вимірювати ідентичність, наприклад, чи «мексиканськість» («mexicanidad») є більшою на півночі чи в центрі Мексики, уявляють шаблон ідентичності, який можна застосувати до різних мешканців, майже ніколи не замислюючись про утворювальну необґрунтованість переліку обраних рис.

Хочу на прикладі продемонструвати, як само те, що прийнято визначати як латиноамериканську ідентичність, уявляється крізь призму різних наративів, котрі суперечать один одному і ледве витримують зіставлення з емпіричними даними. Можна помітити невідповідність між ідентифікаційними розповідями, утвореними в Латинській Америці, однак, оскільки ідентичність наново визначається щоразу в процесі взаємодії з іншими суспільствами, також варто враховувати, як нас бачать інші та як ми сприймаємо ці способи бачити нас.

Я відберу три європейсько-латиноамериканські наративи, які були і залишаються вагомими для самовизначення і множинного визначення того, що іменується латиноамериканською ідентичністю: а) маніхейська бінарність; б) зустріч культур; в) захопленість на відстані. Потому я збираюсь дослідити три розповіді, які впорядкували відносини між Сполученими Штатами та Латинською Америкою: г) несумірність між англійською та латинською ідентичностями; д) американізація латиноамериканців і латинізація Сполучених Штатів; е) добросусідські відносини під опікою США.

а) Маніхейська бінарність

Насильницький характер завоювання (конкісти) призвів до усталення спрощеного протиставлення: цивілізованості та варварства. Мірою того як заслуховуються розповіді, визначається структура мислення. З європейської точки зору конкістадори уособлювали географічне відкриття, євангельське спасіння чи, за бажання, цивілізуючу модернізацію. Якщо поглянути з точки зору американських аборигенів, вони виступали носіями групової свідомості, сукупності знань і гармонійних відносин з природою, яку європейці прибули знищити. З позиції іспанізму колонізатори наділяються добром, а індіанці – брутальністю, тоді як з позиції індихенізму чи етніцизму іспанці та португальці є лише руйнівниками.

Звісно, асиметричність сил під час конкісти та протягом усього колоніального періоду не дає змоги розглядати це протиставлення як просто зворотну логіку. Варто нагадати, навіть із метою пояснення наявної несправедливості, як це роб­лять індіанські рухи, що її коріння сягає колоніальних часів. Однак доцільність цього пояснення, як і будь-якого іншого, невіддільна від усвідомлення його обмеженості. Домінування одних груп над іншими в Америці не розпочалося з прибуттям європейців і так само, як зазначає Франсуа Лаплантін, серед іспанців були не лише ідальго, як і серед індіанців не лише благородні ацтеки. Видається дивною стійкість маніхейських протиставлень, оскільки щодо кожного століття починаючи від XV можна скласти довгий перелік подій, які їм суперечать. Куди віднести іспанців, які боролися за повагу до індіанців (Лас Касас^[19], Сааґун^[20]), дітей іспанців, які очолили повстання проти Іспанії (Болівар^[21], Сан-Мартін^[22]) (Laplantine, 1994)? Що можна сказати про внесок іспанських республіканців вигнанців у розвиток американської видавничої справи й мистецтва, промисловості й торгівлі? І про європейські неурядові організації, метою яких є відновлення справедливості та захист прав людини у разі їхнього порушення американськими урядами?

Ще більш протиприродним виглядатиме зведення усього до поляризації між Європою та Америкою, тоді як протиставлення цивілізації та варварства відтворюється всередині кожної країни як протистояння між столицею та внутрішніми територіями (в Аргентині), між сучасними містами та сертао^[23] (у Бразилії), між костою^[24] та сьєррою^[25] (у Перу). Маніхейство не зникло зі здобуттям державами незалежності. Воно періодично відновлюється і в своєму останньому відродженні – коли себе дискредитували політичні партії, профспілки та інші сучасні організації – набуває найбільш крайньої форми протистояння між своїм і чужим: аборигени проти глобалізації.

Те, що остання поляризація знаходить прихильників, відбувається частково з тієї причини, що в деяких країнах чи регіонах (серед інших на півдні Мексики, в Амазонії, у перуанській «сьєррі») досі найбільше потерпають індіанці, оскільки на деяких їхніх землях і лісах, за рахунок їхніх природних багатств реалізуються найжорстокіші дії транснаціо­нального капіталу. Однак оскільки цей наратив може набувати в певних зонах значної ваги і правдоподібності, його претензія на провідну роль (пояснення, справедливого для усього континенту) в масштабах континенту має бути пов’язана з двома іншими явищами, які настільки ж легко підтвердити, як і пригноблення індіанців: з мультикультурною гібридизацією, яка налічує п’ять століть, та структурною складністю латиноамериканської сучасності. Сформулюємо ці виклики у вигляді запитань: наскільки для нас корисно розглядати проблеми Латинської Америки як бінарне протистояння ідентичностей, якщо важлива частина форм ідентичності (етнічних, національних і класових) перевпорядковуються у міжетнічні, транснаціональні й транскласові сукупності? Яку роль відіграють індіанські ідентичності на континенті, де автохтонні культури здебільшого зазнали метисації, а індіанські групи налічують близько 40 мільйонів осіб, що становить менше 10 відсотків населення Латинської Америки, з яких 30 мільйонів сконцентровані у чотирьох країнах – Болівії, Гватемалі, Мексиці та Перу?

Бінарні філософії історії, які не погоджуються з ідеєю глибинних держав і уявних країн, не допомагають знайти відповідь на ці запитання. Так само це не вдається метафізиці ідентичностей, яка протиставляє базові та неісторичні ідентичності поширеним модернізаційним і глобалізаційним, чисті народи – абсолютному домінуванню. Ані гегемонійні групи не присвячують себе цілком домінуванню і руйнуванню, ані підпорядковані – опору і протистоянню. Найпродуктивніші наративи, які роб­лять більш зрозумілою детерміновану багатьма факторами складність глобалізації, включають уявлене як частину культури, а трансакції як ресурс влади і виживання. Хоча певні протистояння мають аспект простого заперечення і глобалізація загострює нерівність і створює нову, жодна група не діє весь час так, ніби суспільне життя зводиться до безперервної війни.

б) Зустріч культур

Після тривалого приховування значення європейського вторгнення до Америки, коли насильство маскувалось евфемізмами «відкриття», «євангелізація», «цивілізаторська місія», з’явилося часткове визнання і примирливі наративи. На момент святкування п’ятисотої річниці відкриття Америки у 1992 році всі ці визначення були вже значною мірою деміфологізовані й запропоноване інше, більш щире: «зустріч двох світів». Загальновідомі критичні заяви багатьох історіографів, а також причини, з яких продовжують, навіть у європейських наукових колах, говорити переважно про «конкісту». Це було не зустріччю, ніби два суспільства зустрілися посеред Атлантичного океану для люб’язного обміну товарами, а історією битв і поневолення.

Руйнівна критика залишається необхідною, поки уявлення, спрямовані на маскування насильства і домінування, залишаються на міжнародних виставках, у шкільних підручниках і в дискурсах урядових ібероамериканських зустрічей, де ентузіазм щодо «спільних» справ позбавляє конфлікт уявлень пам’яті. Так само як і інші «світові виставки», проведена у 1992 році в Севільї зібрала екзотичні товари та промислову продукцію за критеріями виставковості та видовищності, що мало сприяти взаємному пізнанню та взаємному обмінові, вигідному для всіх. Організатори використали ідеологію примирення для легітимації іспанської економічної експансії в Латинській Америці, яка інтенсифікувалась у згаданий період (купівля телефонних компаній, авіаліній і банків), і повернення ваги цьому ключовому за часів колонізації місту Севільї, позиціонуючи цю ідеологію як аванпост внесків Європи у модернізацію. Основна обрана тематика – «Епоха відкриттів» – пов’язувала натяк на конкісту з технологічним прогресом і його проекцією на нове століття. Декілька латиноамериканських країн пристали на цей заклик, відходячи у своїх павільйонах від історичних стереотипів. Перу долучило небагато матеріалів про інків, намагаючись показати себе сучасною країною, конкурентоспроможною на міжнародному рівні (Harvey, 1996).

Визначним став випадок Чилі, яка представила айсберг вагою 68 тонн, знайдений в Антарктиді, плавання якого тривало майже місяць. Дизайнери павільйону, в якому також були представлені твори мистецтва та різноманітна експортна продукція і послуги, які відображали сучасне виробництво країни, пояснювали, що намагалися дати відповідь тим європейцям, котрі сприймають чилійців як «відповідальних за постачання поганих новин часописам і брудних картинок програмам новин на телебаченні»: вони хотіли показати свою відмінність від попереднього історичного іміджу. Крім того, вони хотіли відсторонитися від «тропікалізму» і подати себе як «холодну країну», яка досягла економічного успіху, далекого від ірраціональної емоційності, яку «Північ» зазвичай уважає характерною для Латинської Америки. Попри це, Неллі Ричард угледіла у цьому жесті «гіперсучасності свого публіцистичного відкриття» «постмодерністську ремінісценцію» сцени, коли Хосе Аркадіо Буендія відкриває для себе лід в романі «Сто років самотності», – найбільш символічної для так званого латиноамериканського магічного реалізму. Метою було винести презентацію країни «поза межі часу і соціального простору», прибрати будь-яке посилання на історію Чилі за часів соціа­лістичної революції (Richard, 1998: 163–177). Предмет «чистий, білий, природний, безпрецедентний», як було вказано в каталозі, представляв країну «вилікуваною, очищеною тривалим плаванням морем. Це виглядало так, ніби Чилі щойно народилась. Айсберг був успішним символом, архітектурою прозорості й чистоти, в якій усе пошкоджене виправилося» (Moulian, у Richard, 1998: 163). (Слід визнати, що хоча метою чилійської презентації в Севільї було покращення міжнародного іміджу країни, у книжці про виставку – «Чилійський Павільйон» – були наведені попередні й наступні дебати журналістів, митців та інтелектуалів стосовно значення цього експонату.)

Ці торговельні та рекламні операції видаються неповними й обмеженими за масштабом. Дискурс чилійського уряду щодо Іспанії відродив стереотип колоніального домінування, коли шістьма роками пізніше, у 1998 році, суддя Бальтасар Ґарсон добився затримання Піночета в Лондоні і уряд Едуардо Фреі заявив, що ядром конфлікту було порушення чилійського законодавства з боку іншої держави, Іспанії, яка «не була правоспроможною судити злочини фашизму». Організації з прав людини в самій країні й міжнародні, а також численні уряди інших держав сприйняли цю подію як необхідний процес засудження жорстокості диктатора, відповідний епосі глобалізації, за якої судова влада повинна мати наднаціональні повноваження.

Маніхейські наративи відновлюють бінарні протистояння між «Північчю» та «Півднем», між Європою та Америкою або змушують їх співіснувати з виставками і торговельними угодами, з урядовою і рекламною дипломатією. Крім висловлювання критичних зауважень, на які заслуговує кожна з цих розповідей, можна звинуватити їх у тому, що сума двох і двох залишається поза кадром. Відносини між Латинською Америкою та Європою є значно більшими за маятникові коливання між маніхейським протиставленням і зустріччю з обміну ідентичностями. Треба враховувати, як обидві сторони спокушають одна одну та водночас одна одній не довіряють.

в) Захопленість на відстані

Європейці вбачали у Латинській Америці все те, що не дозволяв західний раціоналізм: задоволення без відчуття провини, гнучкі зв’язки з природою, які ускладнювала європейська інтенсивна урбанізація, щедрість природи, яка огортає історію і живить течію життя, як це собі уявляв Ґоґен, коли втікав на Таїті, Шагал – до Бразилії, Арто – до Мексики. Фінікові пальми, папаї і піраміди, тапіока^[26], тукани і торф’яники, пісня «Летить кондор» і будь-якої миті: «їдьмо до Лакандонської сельви^[27] особисто відповідати на електронні листи сапатистів». «Райські наративи»: у версії Диснейленду («амазонські джунглі»), в екологічній (потреба у збереженні біологічного розмаїття) або антропологічній (оголеність індіанців, яка спокусила Леві-Строса і багатьох інших) версіях ці романтизації спрощують «із надмірністю складну регіональну плутанину лісів, чагарників, боліт і саван» і перетворюють різноманітні суперечні одна одній групи, котрі їх населяють, на «види, що зникають, або невірних охоронців» (Slater, 1997).

Завжди настає момент, як у всякому оповіданні про рай, коли безпосереднє знання призводить до падіння: зеленого пекла^[28] і сумних тропіків^[29]. Чи є латиноамериканські суспільства більшою мірою, ніж європейські, вільними і схильними до порушення правил – або більш церемонними й ієрархічними, до суворості нахильними до ритуальності? Важко обрати якусь одну лінію інтерпретації, коли одна за одною відбуваються суперечливі спроби реалізувати в Америці ті утопії, які в Європі стали нездійсненими і сумнівними, як романтизм і марксизм, соціалізм і автономія регіональних культур. Як розрізнити настійливий поспіх у здійсненні революцій і латиноамериканську звичку запізнюватися? Що можна зробити, щоб не інвестувати в проекти, які не мають майбутнього, як, наприклад, план Фіцкарральдо^[30]? Як одночасно поєднати європейський інтерес до мексиканської та венесуельської нафти, споживачів МЕРКОСУР, війну в Колумбії, карнавал у Ріо, державні перевороти й критику американського втручання?

Ми, латиноамериканці, тим часом наратуємо про відносини з Європою як про необхідний зв’язок для покращення наших рас, заселення територій, головною проблемою яких, за висловом Сарм’єнто^[31], є їхня протяжність. Ми продовжуємо розглядати «європейську цивілізацію» як джерело раціональності та толерантного протиставлення ідей. Університети і демократія, економічний розвиток і освіта для загального добробуту, інновації для покращення і поширення, тобто у підсумку сучасність. Хоча натомість побачимо, що європейців цікавлять лише наші письменники і митці (і те, що вони створюють), але майже ніколи не береться до уваги те, що у Латинській Америці досліджують і думають. Французькою й італійською перекладено Борхеса, Біойя Касареса, Ґарсію Маркеса, Фуентеса, Кортасара, Карпентьєра, Неруду і десятки інших письменників, однак скільки праць представників соціальних наук перекладені європейськими мовами?

Це взаємне захоплення відбувається на відстані. Латинська Америка завжди була таким віддаленим місцем, що багато хто з європейців розміщував на ній свої утопії: Томас Мор, Кампанелла, позитивісти. Те, що Оґюст Конт спромігся надихнути латиноамериканські конституції так, як не спромігся це зробити у Франції; картезіанські міста, такі, як Ла-Плата і Белу-Орізонті, релігійні спільноти; швидке збагачення, різноманітні форми створення капіталів і здійснювання революцій, у підсумку «створення Америки», – усе це нездійсниме в Європі. Міграції італійців, росіян, німців і голландців привертали погляд європейців до нового континенту, однак передавали – разом із наративами про місце, де можливе те, що не дозволено в Європі, – неймовірний безлад. Навіть коли європейців приймали гостинно, як іспанців-втікачів у Мексиці, вони почувались, як зазначає Клара Е. Ліда, як «замкнуті споглядачі» (Lida, 1997: 117).

Лаплантін – антрополог, який інтерпретує це трансатлантичне протистояння з обережністю, щоб здобути місце у полі зору обох континентів і на їхніх перетинах, вказує: «Америка є грандіозною мрією Відродження. Там хочеться досягти того, що не вдалось, однак було задумано тут» (Laplantine, 1994: 81). Водночас європейці сприймають як дивну вищість природи над суспільством надлишки, які неможливо раціоналізувати, міста, що вторгаються в пустелю або в сельву – як Бразиліа, як доколумбові міста, що зберігаються в Мексиці, у Гватемалі, в Перу, – та ніяковіють через цю мішанину природи з культурою. Пригадую висловлювання бразильського президента за часів заснування Бразиліа, яке я прочитав як епіграф у книжці про Латинську Америку англійського мандрівника, ім’я якого не пам’ятаю: «Бразилія – це країна завтрашнього дня, але завтра вихідний».

Лаплантін згадує розчарування Антонена Арто «матеріалістськими» фресками Дієґо Рівери і самогубством Стефана Цвейґа в Бразилії. Він уважає актуальним твір «видатного європейського письменника» Франца Кафки, який в Америці змальовує суспільство як «гігантську галюцинацію, лабіринти, які ведуть у нікуди, індивіди, котрі ігнорують злочин, в якому їх звинувачують» (Laplantine, 1994: 86). Останнє дистанціювання відбулося, коли економічний розвиток післявоєнної Європи і промислова модернізація, в тому числі в середземноморських країнах, більше пов’язаних із Латинською Америкою (Італія, Іспанія та Франція), контрастували з латиноамериканською стагнацією, занепадом диктаторських режимів і соціально-економічною нестабільністю, які зменшили привабливість Латинської Америки як місця, де можна знайти достойну роботу і зробити вигідні капіталовкладення. Від 1980-х років, коли зміцнювалась європейська інтеграція, навіть Іспанія відчула більший потяг до долучення до «економічного дива» старого континенту, ніж до поглиблення своїх п’ятсотлітніх зв’язків із Латинською Америкою.

Кетрін Девід, яка була куратором виставки Х Documenta у місті Кассель^[32], добре обізнана з усім найпрогресивнішим у латиноамериканському мистецтві, сказала мені у березні 1999 року дещо, що не поділяє, але помічає на кожному кроці: «В Європі Латинська Америка прирівнюється до Африки – континенту, якому слід дати свободу обирати власну долю». Я сказав би, що ця думка, тобто відчуженість, яку ми часто зустрічаємо на «Півночі», підкреслюється зростанням обсягу іспанських, італійських, німецьких і французьких інвестицій у стратегічні галузі латиноамериканських економік. Якщо новини з області політики, соціальної сфери і культури Латинської Америки протягом тижнів можуть не з’являтись у європейських часописах, натомість у секціях з економіки, особливо іспанських часописів, нерідко з’являються новини і статті з проявами занепокоєння через падіння латиноамериканських фондових ринків, або нестабільності в тих країнах, де європейці купують банки, авіалінії й мережі телекомунікації.

Крім того, потяг, який відчувають латиноамериканці до Європи, коливається між зближенням і відштовхуванням. Одних приваблює європейська сучасна раціональність, інших – авторитаризм і расизм. Коли демократичні моделі, засновані на індивідуальній відповідальності, не знали як поводитися з американськими традиціями, притаманними різним спільнотам та ієрархізованими, декілька латиноамериканських урядів вагалися між впровадженням найпрогресивнішого, що є в Європі, та своїми варварськими звичаями. Поряд із долученням до просвітницького лібералізму стоїть захоплення інших нацизмом і фашизмом. Амбівалентності відносин з Європою сприяла латиноамериканська задоволеність «ірраціональністю» нашого магічного реалізму і тим, яку зацікавленість він може викликати в європейців і потім в американців. Захопленість, заснована на непорозуміннях, зберігає до цього часу хибну роль уявлень в економічних і соціальних змінах, з приводу яких вже іронізував Лаплантін: індіанці хотіли задовольнити Кортеса, пропонуючи йому людське м’ясо, а тогочасні іспанці також не розуміли, що жертвоприношення ацтекським божествам не вважалися жертвами, оскільки вони не читали праць ані Жака Сустеля, ані Крістіана Дюверже, які на той момент іще не були опубліковані видавництвом Seuil.

Сучасні латиноамериканці, європейці й американці, які узгоджують укладення угод про вільну торгівлю і посилаються на наші піраміди, наших класичних поетів і митців для додавання привабливості своїм цілям, не переймаються тим, щоб прочитати доробки соціальних наук у галузі комунікації і культури, зокрема праці Хесуса Мартін-Барберо, Ренато Ортіса, Беатріс Сарло і Роджера Бартри. Їхня політика у сфері культури зупинилась, як буде проаналізовано далі, на тому етапі історії Латинської Америки – аристократичному і/або популістському, – від якого лишилися рештки. Відсутність у політиків і підприємців зацікавленості у розвитку освіти, досліджень у сфері науки і технологій є результатом невизнання реальної пов’язаності між культурою і сучасними глобалізованими знаннями у латиноамериканців.

У підсумку як взаємне тяжіння, так і недовіра засновуються на помилковості суджень. Починаючи з Колумба, який переплутав з Японією те, що стало Гаїті, і називав Китаєм Кубу, та ацтеків, які вірили, що Ернан Кортес був реінкарнацією пернатого змія. Навіть європейські інвестори останніх десятиліть ХХ століття, які купують телефонні компанії й видавництва, авіалінії й банки, продовжують дивуватися тому, що латиноамериканські відносини й політика у сфері праці такі непередбачувані, з екзотичною сумішшю сучасного порядку та неформальності, заважають їхньому бізнесу. Автор однієї з найбільш рекомендованих книжок про глобалізацію, Ульрих Бек, використовує латиноамериканську метафору в останній главі, щоб застерегти європейців від того, до чого може призвести руйнування об’єднання між ринком, соціальною державою та встановленою за сучасністю демократією. Він зазначає, що насильницьке руйнування кордонів за глобалізації змушує нас дізнаватися, чи є можливою соціальна справедливість у «транснаціональних просторах», і приділяти увагу тому, що відбувається у різних суспільствах. Однак цікаво, як цей автор сприймає найдинамічнішу латиноамериканську країну. Якщо ми не розв’яжемо проблему соціальної справедливості, вказує Бек, сьогоденна Бразилія стане майбутнім Європи. Якщо надалі продовжуватимуть перемагати на виборах неоліберали, соціальна держава залишиться в руїнах, міста стануть небезпечними місцями з відеоспостереженням, розділеними між тими, хто їздить на лімузинах і на велосипедах: це він визначає як «бразилізацію Європи» (Beck, 1998: 219–220).

Соціальна і культурна історія, які сприймаються як рух ідентичностей, є лабіринтом помилок. Кожна зі сторін вибирає за бажанням окремі риси у тому, що інші театрально представляють як власну ідентичність, комбінує їх на свій розсуд і діє за можливості. Потрібно продовжувати опрацьовувати наративи і метафори ідентичності, оскільки вони є внут­рішніми ресурсами зв’язку у кожній групі, у кожній державі й слугують для комунікації з іншими. Однак глобалізований світ – це не лише театр із діями, які не перетинаються, які час від часу спричиняють синергію; це також простір, утворений транснаціональними структурами влади і комунікації, культурними індустріями та економічними і юридичними угодами, досі нестійкими, хоча й пізнаваними і сприйнятливими до отримання політичних інвестицій у різних сенсах. До того як досліджувати промислову і транснаціональну перебудову культури, слід коротко зупинитися на іншому наративному триптиху: який демонструє, як себе сприймають й інтерпретують латиноамериканці та американці.

г) Несумірні ідентичності

Так само як несумірність між латиноамериканцями та європейцями відтворюється від часів конкісти, розбіжності між латиноамериканцями та американцями є ядром розповіді, щонайменше настільки ж давньої, як і інтервенції американських військ до Мексики й інших країн Латинської Америки. Нам розповідають, що ті, хто колонізував південь американської території, були білими і за походженням англійцями, які завоювали цей регіон своєю пуританською етикою і протестантською релігією, відповідно, праця, поміркованість, служіння і порядність були їхніми базовими цінностями. Вони протистояли мексиканцям, котрі були нащадками іспанців та індіанців, і дійшли висновку, що саме це змішування породило їхню схильність до розбещеності, їхню ліниву й брутальну чуттєвість. Як пояснює Арнальдо де Леон, ризик бути підкореними «істотами дикими, варварськими і неорганізованими зробив майже неминучою боротьбу за національну гегемонію» (De Leon, 1983: 13). Наступна переконаність у зверхності білих американців над метисними латиноамериканцями слугувала, як відомо, для виправдання вторгнень і уявлення підкорення цивілізаторською місією. І також для дискримінації майже 30 мільйонів латиноамериканців, які мешкають у Сполучених Штатах.

Однак протиставлення цих двох способів життя також було і залишається корисним для стимулювання літературних, кінематографічних і телевізійних наративів, які звеличують «американський» порядок, протиставляючи йому жорстоких бандитів, пристрасних латиноамериканських коханців і звабливих жінок («Мексиканська вибухівка»^[33]). Поль Теру в книжці «Старий Патагонський експрес» стверджує, що «Ларедо потребує розбещеності свого міста-побратима, щоб наповнювати свої церкви. У Ларедо були аеропорт і церкви; у Новому Ларедо борделі й тюрми. Кожна нація орієнтується на свій власний рівень компетентності» (Theroux, 1979: 40–41). Навіть автори-інакодумці, що порушують американський порядок, сприймають перетин кордону в межах цього дуалістичного протиставлення. Вільям Берроуз та інші автори бачать Мексику як рай для галюциногенних подорожей без такого засудження, як у Сполучених Штатах. Джек Керуак пише, що, подорожуючи Мексикою, почуваєшся так, «ніби ти втікаєш зі школи, сказавши вчительці, що тобі стало зле», після цього відкриваються «обертальні двері корчми і ти замовляєш пиво у барі, повертаєшся, а там якісь типи грають у більярд, хтось готує тако, якісь селяни, у когось зброя на грубому поясі й групи торговців співають» і розумієш, «що відчувають селяни щодо життя – позачасову радість тих, хто не переймається значними проблемами культури і цивілізації» (Kerouac, 1960: 21–22).

Як зазначає Норма Клан, яка підібрала наведені цитати, віддалене захоплення цих авторів Мексикою, як і стереотипи, котрі поширює Голлівуд і американські серіали, знаходять «підтвердження» у романах, телесеріалах і латиноамериканських фільмах, у яких «воскрешають» доколумбових богів і розглядають сучасні конфлікти у термінах жертовності. Життя інтерпретується за допомогою магічних кодів, обіграється у численних ритуалах – від кориди до поліцейських переслідувань на ринках. Пернатий змій, за Девідом Гербертом Лоуренсом, знаходить відлуння у романі «Зміна шкіри» Карлоса Фуентеса. Література і скульптура чікано^[34] перегукуються з творами Лаури Есківель і Фріди Кало. Переклад англійською творів письменників і величезні експозиції латиноамериканського мистецтва в американських музеях із належним приділенням уваги в курсі літератури, історії мистецтв і культурних дослідженнях замикають цикл цієї взаємодії, побудованої на контрастах, як пригода, позначена викликом інакшого. Ці пригоди добігають кінця, коли подорожній перетинає кордон, виходить із музею, відкладає роман, написаний у стилі магічного реалізму, і повертається додому. «Завтра, – каже дружина в оповіданні “Старий танок” Юджена Ґарбера, – ми повертаємося до наших добрих старих Сполучених Штатів».

З боку латиноамериканців контраст між ідентичностями уявлявся між латиноамериканською духовністю європейського походження та прагматичним матеріалізмом американців. Захоплення Хосе Енріке Родо і Рубена Даріо Сполученими Штатами обмежувалося критикою «нестерпності утилітарного безладу», який вони вбачали у цій країні. Це ставлення несуттєво змінилось у сучасній літературі, як зазначають Фернандо Реаті та Ґілберто Ґомес Окампо у дослідженні, присвяченому наративам, з огляду на зростання кількості візитів учених, митців і туристів із Латинської Америки до Північної Америки. Багато хто з латиноамериканських письменників і мислителів продовжують говорити про духовну бідність і прагматизм «грінго»^[35]. Цей «неоарьєлізм» меншою мірою переймається економічною експлуатацією латиноамериканських ресурсів, ніж «крадіжкою інтелектуальних і духовних ресурсів», яких бракує у Сполучених Штатах (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 589).

Герой роману «Пасажир» Рудольфо Рабаналя описує міжнародну «програму» для письменників у місті Нью-Каєн, в якій бере участь, як «лицемірне пекло, де відокремлюється творчий розум усього світу для того, щоб відтак живити дрібні американські таланти, неспроможні знайти оригінальні ідеї в своєму оточенні», лабораторію, в якій супердержава досліджує ритм, поведінку і модальність інтелекту в тих частинах світу, які кожний з нас представляє» (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 88 та 162). У книжці «Куди ідуть помирати слони» Хосе Доносо показано країну, «де всі були заможними до такої міри, що ігнорувалася людина і ставала передпокоєм для зведення всього до марнотратства». Ґуставо Зулета, герой цього роману, чилійський професор, найнятий університетом Сент-Джо, уявляє собі таку відплату: «чому б у такому разі не написати роман про наше завоювання їхньої території, оснащуючи текст англіцизмами, жорстоко зображуючи карикатурно американський світ, щоб усі персонажі також перетворювалися на кліше» (цитується за Reati та Gomez Ocampo, 1998).

Реаті та Ґомес Окампо знаходять у трьох інших романах («Пустельні міста» Хосе Ауґустіна; «Кохані жінки» Марко Туліо Аґілери, «Бог моменту» Еміліо Соси Лопеса) подібні протиставлення. Штучність американського університетського життя протиставляється латино­американській жвавості, холод – спеці, «каламутна меланхолія незавершеного» (Соса Лопес) закінчується поверненням п’ятьох героїв до своїх латиноамериканських країн. Як і в оповіданні Ґарбера, однак у зворотному напрямку: «ненадовго прочинені для іншої культури двері знову зачиняються». Не існує можливості інтеграції. Хіба що відчуємо в іронії окремих романів, особливо у Рабаналя, як автор дистанціюється від нав’язливого стереотипу: «ми завжди будемо жертвами: нашої підо­зріливості або реальності» (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 168).

д) Американізація латиноамериканців, латиноамериканізація Сполучених Штатів

Несумісність американського та латиноамериканського стилів життя дещо модифікується у наративі, в якому йдеться про взаємодії і об’єднання між обома культурами. Не заперечуючи ідеологічну несумірність між мешканцями обох регіонів, можна зазначити зростання «американізації» культури в Латинській Америці і, навпаки, латинізацію окремих зон у Сполучених Штатах, особливо на півдні. Карлос Монсівайс указує, що занепокоєність захистом специфічності кожної з цих культур є запізньою, оскільки Латинська Америка американізується вже протягом декількох десятиліть і ця американізація була «у більшості випадків невдалою і поверхневою» (Monsivais, 1993). На одній конференції у місті Тіхуана (у вересні 1997 року) Монсівайс висловив припущення, що, імовірно, з латиноамериканцями більшою мірою, ніж американізація, відбувається «мексиканізація»: переймаються ті риси, які відрізняють американський стиль життя, підсилені певним претензійним запалом.

Окремі аналітики зазначають, що коли згаданий процес посилиться технологічною й економічною залежністю, це не завадить збереженню ані превалюючих позицій у Латинській Америці іспанської і португальської мов – попри долучення численних англійських слів, – ані відданості релігійним, гастрономічним традиціям і формам організації родини, відмінним від тих, що існують у Сполучених Штатах. Водночас слід ураховувати, що зростання міграції латиноамериканців до США впливає на політичну і правову культуру, звичаї споживання й освітні, мистецькі й комунікаційні стратегії таких штатів, як Каліфорнія, Аризона і Техас. Однак дискримінація, депортації та дедалі жорсткіше відлучення латинських мігрантів од соціальних благ позбавляють привабливості «іспанську» присутність. З семи мільйонів мексиканців у Сполучених Штатах близько 2400 тисяч мешкають там нелегально, і немає підстав сподіватися, що в наступні роки вони зможуть легалізувати своє перебування. Хоча загальна кількість представників інших латиноамериканських країн і кількість нелегальних мігрантів серед них є не такою високою, також відчувають вороже ставлення до себе і періодично зазнають примусового виселення з країни частина мільйонного контингенту гаїтянців, майже півтора мільйона колумбійців та інші переселенці з карибських і латиноамериканських країн, які намагаються залишитись у Сполучених Штатах. Хоча демократизація і зменшення політичного насильства у країнах Центральної Америки і Південного конусу сприяють поверненню вигнанців до своїх країн, через економічний занепад і зростання безробіття у багатьох латиноамериканських країнах зростає кількість мігрантів до США.

Одночасно з введенням у дію зони вільної торгівлі в останні п’ять років збільшилися бар’єри різних типів для в’їзду латиноамериканців. Закон 187^[36], прийнятий у штаті Каліфорнія у 1996 році, позбавив нелегальних мігрантів права користуватися базовими послугами, такими як отримання освіти і медичне обслуговування, і зобов’язав лікарів і вчителів доповідати міграційній службі про тих, хто бажає отримати послуги і відмовляється демонструвати документи, та впровадив поняття «обґрунтованої підозри», що зробило незахищеними всіх іноземців за двома ознаками: кольором шкіри та мовою (Valenzuela, 1999). Головним аргументом для ухвалення Закону 187 було те, що нелегальні мігранти є економічним навантаженням для американської економіки, попри те що різні дослідження Національної комісії з реформування міграційної служби США демонструють, що їхні внески (близько десяти мільярдів доларів щороку) є значно більшими, ніж вигоди, які вони отримують. Закон було скасовано, однак зберігання ксенофобних дискурсів у повсякденному житті й у пресі свідчить, що наратив, який підтримує упередженість і дискримінацію, продовжує насаджуватися, попри об’єктивні факти.

Іншою значною зміною є те, що дротяна «лінія», яка відокремлювала територію Сполучених Штатів від південних країн, була замінена на виразний символ: металеві листи, котрі використовувались як посадкові смуги у пустелі під час війни в Перській затоці, перероблені на кілометри стіни, хіба що на метр нижчої за Берлінську. Посилений на найуразливіших ділянках другим бар’єром з цементних колон, машинами прикордонного патруля і гвинтокрилами, цей кордон позбавляє всіляких ілюзій стосовно того, що латиноамериканці й американці колись зможуть інтегруватися, наприклад, як громадяни Європейського Союзу.

Зростання шовінізму та дискримінації американцями посилює з мексиканського боку націоналістичні тенденції. Інколи це виявляється у спробах захисту національних виробників і прав людини за реальних умов взаємодії; в інших випадках важко визначити, які дії можуть бути більш ефективними у складних ситуаціях на кордоні.

Симптоматичним прикладом складності вироблення позицій «захисту свого» у контексті глобалізації є випадок Тіхуани. Це місто, сконцентроване на туризмі та розвагах, з 1920-х років – від часів «сухого закону» в Сполучених Штатах – сприяло поширенню ігорних домів, кабаре й інших осередків діяльності, яка переслідувалася в американському суспільстві, завдяки чому зажило «чорної слави», котра зробила його синонімом розпусти, проституції і наркоторгівлі. Негативний імідж також посилився з нашестям мігрантів з усієї Мексики, котрі не могли потрапити до Сполучених Штатів і створювали у цьому прикордонному місті тимчасові райони. За останні три роки розбудова підприємств, особливо макіладор, призвела до бурхливого розвитку промисловості. Однією з головних спеціалізацій є виробництво побутової та аудіо- і відеотехніки, передусім виробництво телевізорів: тут здійснюється 70 відсотків світового виробництва. Відбулася модернізація торгівлі й урбанізація Тіхуани, вона фактично зрослась із Сан-Дієґо, утворивши «транскордонний мегаполіс» (Herzog, 1990). Попри це, 1600 працівників патрульної служби Сполучених Штатів, які контролюють 65 мільйонів щорічних перетинів кордону між цими містами, не вірять, що «сучасна» діяльність може відрізнятися від торгівлі наркотиками й інших подібних занять, які дають змогу зберігатися негативному іміджу в американських уявленнях.

З огляду на значну кількість кінофільмів, газетних статей і запланованих зйомок телесеріалу, присвяченого скандальним аспектам життя у Тіхуані, консервативний муніципалітет міста домігся в серпні 1997 року від Мексиканського інституту інтелектуальної власності реєстрації «доброго імені міста» з метою його захисту від тих, хто захоче використати його в «рекламі й у бізнесі, поширенні рекламного матеріалу, брошурах, проспектах та інших друкованих матеріалах, телесеріалах, художніх і документальних фільмах». Не важко уявити, як би могли засмутитися через подібну політику такі автори, як Шекспір, котрий зробив місцем злочину Данію, Бертольд Брехт і численні інші знані літератори, які обирали місцем дії для своїх заплутаних історій не власні країни. Намір контролювати використання символічної спадщини прикордонного міста, розташованого майже у двох годинах їзди від Голлівуду, виглядав іще більш екстравагантним у цю межову епоху, коли більшість спадщин формується і поширюється далеко за границі локальної території невидимими мережами засобів комунікації. Пародійним наслідком цього є подання міжкультурності у протиставленні її ідентичності замість того, щоб аналізувати її відповідно до структури культурних взаємодій.

Як можуть допомогти розв’язати протистояння між американцями та латиноамериканцями угоди з вільної торгівлі? Окремі економісти і політики у Мексиці та Сполучених Штатах вірять, що сумісність культурних стилів, необхідна для мультинаціональної інтеграції, успішно досягається завдяки «спільній зорієнтованості на демократію» і подібності шляхів економічного розвитку, як це зазначають Інґлгарт, Басаньес і Невітт. У своїй книжці ці автори простежують відмінність між протестантською традицією в Сполучених Штатах і Канаді та католицькою традицією у Мексиці й Латинській Америці (етика праці у протиставленні моралі «відродження, грандіозності, благородства, нерівності й порядності»). Однак також вони зауважують, що, можливо, історичні відмінності не є настільки важливими, оскільки ми вважаємо, що один і той самий процес транснаціональної інтеграції сприяє відкриттю суспільств і приводить до прийняття нових концептуальних рамок їхньої трансформації. У країнах Північної Америки можна було б досягти конвергенції, якщо була б спільна зацікавленість у розвитку вільних ринкових економік і демократичних політичних форм і зменшенні ваги державних інституцій на користь глобалізації. Утім, відомо, що згадані три припустимо спільних пункти сприяють виникненню суперечностей між трьома державами, які беруть участь у ЗВТ. Цитовані автори, попри своє оптимістичне бачення лібералізації торгівлі, визнають, що вона «спричинює політичне протистояння, оскільки привертає увагу безпосередньо до старих або нових проблем». Поглиблення прикордонних і міграційних конфліктів у останні роки унаочнює нерозв’язані культурні проблеми, наприклад, мультиетнічну інтеграцію у Сполучених Штатах і латиноамериканських державах, співіснування нових мігрантів із корінними мешканцями та повне визнання прав меншин і регіонів усередині кожної з країн. Наратив, який стосується ідеологічної несумірності, зберігає актуальність і створює нові кордони, які мають досліджуватись як складова глобалізації.

Не лише завдяки угодам з вільної торгівлі збільшується «американізація» Латинської Америки та латинізація Сполучених Штатів. Як побачимо у главі, присвяченій культурній індустрії, латиноамериканська музика починає перетворюватися на складову американської мультикультурності й стає потужним сектором економіки символічних цінностей. Водночас продукування дисків, відео і телепрограм іспанською мовою в Маямі перероб­ляє ознаки латиноамериканського та змінює його роль у Сполучених Штатах. За допомогою підприємств, які поширюють цю культурну продукцію по інших регіонах, збільшується взаємодія між митцями, дистриб’юторами та публікою на різних континентах. Незалежно від того, що передбачене угодами з вільної торгівлі, масштабність міграцій з півдня на північ і передавання культурних благ і меседжів модифікують на рівні повсякденних звичаїв і торговельних мереж зв’язки і відстані між цими регіонами (Yudice, 1999a).

е) Добросусідські відносини під опікою США

У офіційному дискурсі конфлікти між культурами маскуються риторикою про добросусідські відносини. Йдеться не лише про дипломатичний протокол, оскільки це часто супроводжується цікавими інтерпретаціями щодо того, якими є ті інші, з котрими треба підтримувати відносини. Є дещо відмінне у цьому способі взаємодії зі Сполученими Штатами від «зустрічі світів» з Європою. Одна з розповідей, які мене вразили останнім часом, стосується формулювання, яке прозвучало під час зустрічі Джона Кеннеді-молодшого з Мадлен Олбрайт – Держсекретарем Сполучених Штатів. Відповідальна за зовнішню політику цієї держави охарактеризувала відносини з Канадою і Мексикою таким чином: «американцям неймовірно пощастило перебувати між двома океанами і мати двох дружніх сусідів. Якщо ви подивитеся на світ, побачите, що ця ситуація унікальна. Часто, коли я подорожую – і президент це багато разів коментував, – я уявляю, як це:бути завойованим Наполеоном чи Гітлером. Це створило досить відмінну ментальність у багатьох народів світу. Американці ніколи не були завойовані й окуповані. Я кажу так тому, що я не є корінною американкою: американцям це дає змогу почуватися невразливими у такій формі, яка не притаманна іншим країнам» (Kennedy, 1998).

Є декілька спірних припущень у цьому способі мислення. Одне пов’язано з поясненням почуття невразливості американців тим, що їх ніколи не завойовували. Що має корелятивною гіпотезою, як можна побачити у попередньому абзаці, те, що Канада і Мексика могли б це зробити, але не зробили, оскільки вони є «дружніми сусідами». Ця манера оповідати історію видається екстравагантною канадцям і мексиканцям, які усвідомлюють, що спроба завоювання Сполучених Штатів була б малоуспішною авантюрою, яку, отже, вони й не насмілюються собі уявляти. Однак хтось може запитати, чому американці оповідають історію в такий спосіб. Пояснення, яке мені спало на думку, полягає у тому, що приписування свого почуття невразливості тому, що не були завойовані, є способом не вважати Сполучені Штати завойовником. Ця інтерпретація, на мій розсуд, підтверджується другою частиною інтерв’ю, в якому Олбрайт підсумовує свою філософію історії ХХ століття та ролі, яку в ній відігравали США: «Одним із найважливіших питань, яке постає перед усіма нами: яким повинно бути адекватне використання потужності Сполучених Штатів з огляду на те, що ми наближаємося до ХХІ століття? Використання або недостатнє використання американської потужності визначало все, що відбувалося доброго і поганого у ХХ столітті. Під час Першої світової війни Сполучені Штати були змушені ввійти в Європу після того, як усі європейці підняли руки вгору. Потому між Першою та Другою світовими війнами ми тримались осторонь їхньої політики. І під час Другої світової війни трапилося те саме – ми були вимушені повернутися». Зараз чіткіше видна структура її аргументації: якщо інтервенції Сполучених Штатів у інших регіонах уможливили добро в історії ХХ століття, вони не можуть розглядатись як інтервенції, їх слід розглядати як жертовні місії на користь інших народів. Однак не таку думку мають об’єкти цих інтервенцій, тому в деяких випадках у американців не все пішло настільки добре, щоб зберігати впевненість у своїй невразливості. Хтось подумає, наприклад, про В’єтнам. Олбрайт побіжно згадала про цей досвід, однак змінила його значення, порівнявши його з випадком Боснії: «Люди, які набули досвіду у В’єтнамі, казали: “Ні, то не важливо. Ми вв’язуємось у болото. Ми зав’язнемо в цьому. Це громадянська війна. Ми не хочемо мати з цим справу”. Я з моїми попередниками бачила Боснію більшою мірою у ракурсі того, що відбулось у Європі, коли Сполучених Штатів там не було, і того, що, якщо б Сполучені Штати прореагували раніше на дії Гітлера, ми могли б уникнути Другої світової війни. Тому, на мій розсуд, якби ми щось зробили до початку насильства і грабежів у Боснії, ми були б в значно кращій ситуації, щоб вирішити, що нас жодним чином не стосується». Бомбардування Югославії у 1999 році продемонстрували постійність і нікчемність цього способу нав’язувати захист взаємної поваги між культурами.

У підсумку світ під цим кутом зору є чимось, що існує і набуває сенсу, доброго чи поганого, залежно від того, як його бачать і оцінюють у Сполучених Штатах. Навіть для того, щоб вирішити, чи щось кидає виклик їхній країні, чи «її стосується», американці повинні втрутитися. Схоже, що в односторонніх ствердженнях ідентичності присутня тенденція до заперечення мультицентризму, який інколи асоціюється з глобалізацією. Можемо зробити висновок, що наративи самоствердження ідентичності недостатньо враховують складнощі транскультурних взаємин і множинності точок зору, на якій сьогодні ґрунтується світ. І навпаки, розповіді, які ідеалізують гомогенізаційну потужність глобалізації, мають тенденцію до невизнання відмінностей і нерівності взаємодій. Отже, доходимо висновку, що більшою мірою, ніж ідентичність, об’єктами дослідження соціальних і політичних наук мають бути гетерогенність, конфлікти і можливість/неможливість міжкультурного співробітництва.

Митець Аллан Секула запропонував на виставці inSITE97 інші зображення, щоб порушити питання протистояння між Сполученими Штатами та «Півднем». Серія світлин зображує мексиканських робітників, які працюють на корейських фабриках – макіладорах – на півночі Мексики, та американських морських офіцерів і сенаторів, котрі досліджують цю територію, і рибалок у халупах разом із новою філією Universal Studios, збудованою в Попотлі – на узбережжі на південь від Тіхуани, де знімали занурення «Титаніка» та інші кінострічки, користуючись – як і макіладори – тим, що заробітна платня у Мексиці разів у десять менша, ніж у Сполучених Штатах. Секула вбачає у цих «інтервенціях» продовження того, що робили «авантюристи білої раси» з 1840-х років, які приїздили до Нижньої Каліфорнії – «гіршого місця, утопії інфантильних свобод, де лангустів можна поїдати у необмеженій кількості, де водять машини з необачливою недбалістю». «А зараз сам Голлівуд втікає, перетинає потрійну огорожу, щоб показати свою власну, дуже дорогу версію історії сучасності, яка наштовхується на принципову суперечність». «Статисти тримаються на плаву і тремтять серед манекенів, що зображують трупи, жестикулюючи і завмираючи за вказівками, справжня армія утоплених… північний індустріальний кордон Мексики є прототипом похмурого майбутнього тейлоризму».

«Південна» Чилі надсилає на «Північ» айсберг, щоб утриматися на плаву, підкріплюючи цю метафору прикладами свого сучасного виробництва. Сполучені Штати посилають на південь від своєї території «Титанік», щоб він потонув, і «знову на плаву», він «стає спорохнілим попередником невідомої макіладори. Джерело дешевих трудових ресурсів утримується й управляється гідравлічною дією механізму апартеїду. Механізм дедалі стає все більш нечутливим до демократії по обидва боки кордону, однак не є нечутливим до культури – олії, пролитої поверх каламутних вод» (Sekula, у Yard, 1998: 103).

Латиноамериканський культурний простір і транснаціональні мережі

Наведені шість наративів та їхнє коротке зіставлення з емпіричними даними демонструють, як уявні конструкції можуть впливати на ідентичність інакших і на власну, обмежуючи соціальні процеси і маніпулюючи ними. Також вони підкреслюють перешкоди для розроблення в межах цих концепцій ідентичності більш-менш реалістичної політики взаємодії. Глобалізація і регіональна інтеграція потребують кращого пізнання інакших і з’ясування з якомога більшою точністю, як можуть співіснувати наші відмінності та яким є майбутнє власного культурного виробництва в умовах конкуренції та взаємного обміну з іншими регіонами.

Що змінило міграційне, торговельне і медійне зближення в умовах глобалізації в уявленнях, поширених у Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці? Дуже мало. Зміни – це співвідношення між дискурсом та практикою. Несмілі і намріяні фантазії щодо відмінних істот мають, як відомо, тривалу історію. Від Біблії до Віко^[37], від «Війни світів» Герберта Велза до гумору радіовистави Орсона Велза^[38] паніка була більшою мірою наративною, ніж прагматичною. Вона спалахувала багато разів під час воєн і жорстоких завоювань, однак більшу частину часу невдоволення інакшими стримувалося неподоланою відстанню, яка відокремлювала авторів розповідей і бестіаріїв від канібалів і розбійників, які в них згадувалися. Натомість зростання економічних інвестицій «першого світу» у «третьому», постійна або тривала присутність мешканців метрополій на периферії, а мешканців периферії у метрополіях надають уявленням можливість діяти. Угоди з ЗВТ щомиті спонукають отримувати практичні висновки зі стереотипів, які розділюють планету: між тими, хто вважає, що «час це гроші», та тими, кого досі вважають зацікавленими у розтягненні часу сієсти на цілий день. Грубе маніхейство, яке практикувалось у пейзажах ренесансу і графіці бароко, відновлюється буквально без змінення своєї асиметричності у туристичній і торговельній рекламі, у фільмах-катастрофах, у політичних дискурсах і відеоіграх.

Якщо переглянути історичний аналіз цих уявлень, наприклад, зроблений Роджером Бартрою і Міґелем Рохасом Міксом, можна вия­вити, що інший аспект, який змінився у розповідях і в іконографії у другій половині ХХ століття, – це значно деталізованіше відтворення просторів «третього світу», в яких мають діяти герої з метрополії. Романи Жерара де Вільє скрупульозно описують терор режиму Піночета; відеоігри і серіали про поліцейських ідентифікують з такими точними деталями, як у журналістській інформації, звички колумбійських партизан і мексиканських наркоторговців. Сучасна екзотичність пропонує адекватну правдоподібність телеглядачам CNN та читачам The New York Times і Le Monde. Отже, повсякденність чужих може скласти частину не уявного, а з претензією на «реальність» повсякденного життя громадян Європи, Сполучених Штатів і латиноамериканських еліт, які мешкають у закритих районах і обслуговуються у торговельних центрах, відокремлених від їхніх міст. У той же час середній і нижчій суспільні щаблі Латинської Америки відчувають спорідненість музики і національних жартів співаків, акторів і політиків «першого світу», знаходять в африканській і растаманській моді символи для молодіжного самоствердження у своїх локальних культурах. Наближеність уявлень про інакше не ліквідовує, а лише адаптує та конкретизує протилежність між «Магрибом робітників іммігрантів та картелями Середземноморського клубу^[39]» (Rojas Mix, 1992: 257).

Настільки жвава циркуляція того, що продукується у різних регіонах і обертається майже в усіх, спонукає запитати, що ми маємо на увазі, коли говоримо про власне культурне виробництво? Проблеми неможливо розв’язати порожніми балачками про імовірну латиноамериканську ідентичність. Більшою мірою ми потребуємо охарактеризувати умови, за яких здійснюються різні типи культурного виробництва у Латинській Америці для того, щоб зрозуміти, що ми могли б робити разом. Не повторюватиму критику теорій, яка дискредитує метафізичне визначення латиноамериканця (Brunner, 1998; Martin-Barbero, 1998). Також не вважаю за потрібне демонструвати поразку конвульсивних спроб аргументації за намагання зібрати ідентифікаційний профіль, уніфікую­чи такі відмінні й неосяжні структури, як центральноамериканська, андійська, лаплатська, бразильська ідентичності, а про різні регіони в межах кожної країни годі й казати.

В іншій своїй праці (Garcia Canclini, 1999) я аргументував, що існує більш-менш спільна історія Латинської Америки, яка нас надихає говорити про єдиний латиноамериканський культурний простір, у якому співіснує багато ідентичностей. Немає потреби ані здійснювати жодне скорочення їх, ані змушувати їх набувати спільних рис. Індіанське, афроамериканське, європейське, латинське і тропічне в одних випадках збігаються, а в інших дистанціюються. Доцільніше визнати, що кожний з цих аспектів означає окремі групи. Індіанське, як вже зазначалося вище, охоплює автохтонні культури, які зараз зменшилися до 10 відсотків латиноамериканського населення за умов інтенсивного процесу гібридизації. «Афроамериканське» і «тропічне», попри неточність цих визначень, можуть розглядатись як основа для надзвичайних музичних і літературних творів. Транснаціональний успіх сальси і притягальна сила латиноамериканської культури у Сполучених Штатах та на противагу Сполученим Штатам спонукає уявляти її як символічний музичний ресурс «об’єднаної раси, про яку мріяв Болівар», як наголошується у пісні Рубена Бладеса. Даніель Мато зазначив у дослідженні, присвяченому концертам Бладеса в Сполучених Штатах і масмедійному привласненню музики такого типу, про корисність розцінювати її як уніфікаційний наратив і водночас потребу – інтелектуальну і політичну – не послаблювати ні утворений характер цієї репрезентації, ні відмінності між типами латиноамериканської культури, які вона охоплює (Mato, 1998a). Так само як Європа і Сполучені Штати, які є мультикультурними комплексами, Латинська Америка занадто гетерогенна як для того, щоб утверджувати спільні проекти, засновані на есенціалістській примусовій уніфікації, яка не враховує внутрішніх відмінностей і нерівності.

Можна утворити спільний латиноамериканський простір, але не визначений етнічно та не відокремлений ані від спільної з європейцями п’ятсотлітньої історії, яка утворила зв’язки, котрі зберігаються досі, ані історії, що збігається або протиставляється американській. Для розуміння сьогоднішнього стану і майбутнього торговельних й інтеграційних угод між латиноамериканськими державами та між ними, державами Європи і Сполученими Штатами необхідно розглядати латиноамериканський спільний простір також як євроамериканський і міжамериканський простори.

Звісно, треба дати відповідь на питання, чи цей трикутник (Латинська Америка – Європа – Сполучені Штати) не обмежиться зменшенням ролі латиноамериканського континенту? Семюел Гантинґтон уважає, що протистояння між європейцями та американцями закінчиться перерозподілом Латинської Америки. Він передрікає, що за допомогою NAFTA Сполучені Штати анексують Мексику, у той час як держави МЕРКОСУР захопить Європа. Ця точка зору не враховує латиноамериканську політичну гетерогенність, історичну пов’язаність, нещодавні торговельні союзи, утворені Мексикою і Колумбією, Венесуелою і Чилі, та різні угоди держав – учасниць МЕРКОСУР зі Сполученими Штатами. На Саміті в Ріо-де-Жанейро у 1999 році між європейськими та латиноамериканськими урядовцями було зазначено, що європейські країни укладатимуть угоди з вільної торгівлі відповідно не до геополітичного поділу, а до економічної доцільності. Тому вони надають перевагу Мексиці та державам МЕРКОСУР, а згодом будуть відбирати також інші держави.

Питання, яким чином латиноамериканський простір перетворюється на євроамериканський чи міжамериканський, порушується у різних формах в економіці, в засобах масової інформації, в елітарній і в політичній культурі. Сполучені Штати зараз є домінуючим орієнтиром в економічному розвитку й у сфері аудіовізуальної комунікації. Як я аналізуватиму в наступній главі, латиноамериканська видавнича продукція залежить більшою мірою від європейської промисловості, і це відповідає – крім лінгвістичної спорідненості з латинським світом – важливості, яку зберігає Європа для інтелектуальних і політичних еліт Латинської Америки. Форма, в якій це нещодавно висловила Беатріс Сарло, може бути поширена на всіх латиноамериканців, особливо у країнах Південного конусу: «Для мене Європа сьогодні – це іспанські переклади, італійське «Оливкове дерево» (L’Ulivo)^[40], новий англійський лейборизм, берлінська реконструкція кінця століття, міжнаціональні конфлікти, виникнення нових ідентичностей, поява «третього світу» в центрі Парижа і Лондона, французький закон про тридцятип’ятигодинний робочий тиждень. Європа – це настільки ж Піна Бауш^[41], як Ґодар^[42], і настільки ж Ґодар, як і Кіаростамі^[43], якого ми знаємо за європейськими журналами і фестивалями; і настільки ж, як Кіаростамі, Іоселіані^[44] – грузин, висланий до Європи з-за її меж; і настільки ж, як він, Сарамаґо^[45], який належить до finis terrae (краю світу) декадентства Європи. Утім, хоч би яким парадоксальним це було, Європа є нашим зв’язком з Азією, і ми отримуємо відносну незалежність від Європи лише тоді, коли думаємо про Латинську Америку» (Sarlo, 1998: 1).

Зв’язок латиноамериканців зі Сполученими Штатами також змінюється порівняно до стереотипів, описаних вище. Технологічні, економічні й міграційні взаємодії наново визначають соціально-економічні відносини та деякі наративи між обома регіонами. Мережі CBS і CNN транслюють іспанською мовою міжнародні новини і допомагають встановити взаємозв’язки між латиноамериканським культурним і політичним просторами, поширюючи новини наших країн, які мають обмежену циркуляцію в пресі й на телебаченні кожної з них. Я вже згадував, і ще буду це робити, про роль американських університетів у дослідженні й інтерпретації того, що відбувається в Латинській Америці. Різні економічні журнали в останні роки відзначали, як інтенсифікація промислових, торговельних і фінансових відносин між Сполученими Штатами і латиноамериканськими країнами створює нові форми взаємного пізнання та перетворює деякі латиноамериканські економіки «на життєво важливу частину американського ринку»: «Мексика продає більше промислової продукції Сполученим Штатам, ніж Японія, і більше текстильної продукції, ніж Китай», завдяки чому існує можливість, що «будь-яке припинення виробництва в одній країні призведе до припинення в іншій» (Case, 1999: 48). У зв’язку зі збільшенням кількості латиноамериканців у американському суспільстві серпневий номер 1999 року журналу «Латинська торгівля» (Latin Trade) вийшов під заголовком «Мексика вторгається у США». Інші стверджують, що зростання економічної, технологічної і культурної взаємної пов’язаності за умов асиметричності та субординації лише посилює імперіалістичне домінування. Обидві протилежні позиції спрощують сучасну структуру нерівних взаємодій.

Поміж цих міжрегіональних просторів знову постає видозмінене питання про те, що може в Латинській Америці – і також у Сполучених Штатах – розумітись як власне культурне виробництво. Це завжди було важкою для розв’язання проблемою, як свідчать мультикультурна присутність великої кількості різних за походженням мігрантів та інтенсивний процес культурних запозичень, розпочатий раніше між Європою і не так давно між американцями та латиноамериканцями. Так само очевидно, що зміни, спричинені сучасними технологічними й економічними потоками, не можна оцінювати ні старими дискурсами про ідентичність, ні політикою мультикультурності, розпочатою в кожній державі, коли вони були більш автономними утвореннями. Дізнатися, хто такі ці інакші, які нас цікавлять і нас приймають, і з ким має сенс інтенсифікувати відносини та взаємний обмін, – це завдання, які, крім урахування історії, з якої ми походимо, потребують перегляду за умов нових геополітичних і геокультурних протистоянь, у межах і поза межами угод про вільну торгівлю і економічну інтеграцію.

Необхідно підтвердити цей перехід від протистояння між ідентичностями до утворення соціокультурного простору, розглядаючи, як внутрішня державна та міждержавна політика управляли латино­американською мультикультурністю і як це роб­лять зараз у взаємодії з Європою та Сполученими Штатами. Я досліджуватиму це в наступній главі шляхом порівняння деяких типів політики мультикультурності та регіонального або глобального громадянства, які розвивалися в цих регіонах. Потому побачимо на прикладі сучасної структури наукового, мистецького обміну та культурних індустрій, як змінюються ролі європейців, американців і латиноамериканців у перерозподілі культурної та комунікаційної влади.

Глава 4. Не знаємо, як визначати інакших

Суспільства наратують про свої зміни та про конфлікти між групами, що їх складають, як і між корінними мешканцями та мігрантами, уявляючи міфи і стереотипи, а також за допомогою громадської культурної політики. Для того щоб визначити, хто належить до нації або хто має право на те, щоб бути громадянином, потрібно уявляти спільні риси для людей, які розмовляють різними мовами і мають відмінні стилі життя, способи мислення, котрі не збігаються, однак можуть бути конвергентними. Кожна культурна політика – це політика, яка містить уявлення, котрі дають нам змогу вважати себе подібними. Водночас ця політика містить те, що ми не можемо уявляти про інших, щоб переконатися, чи можливо суміщати відмінності: як співіснувати з тими, хто недостатньо володіє моєю мовою, дозволяє, щоб жінки не носили або носили покривало, не приймає цінності гегемонійної релігії або наукової раціональності, ігнорує ієрархію або пропонує включити її до демократичної горизонталі.

Можна сказати, що, як про це пишуть, етноцентризм і зневага до відмінного зародилися з появою людства, і немає груп, вільних від цього. Греки називають іноземців варварами, тобто такими, що «булькочуть, затинаються». Науа^[46] називали своїх сусідів «пополоки» (тобто «ті, що затинаються») і «масауас» («ті, що ревуть як олені»). Для готентотів, айну і рамчадалів назва їхнього племені означає «людина». Чи та сама причина спонукала мексиканців презирливо називати іспанців «гачупінами», аргентинців називати італійців «грінго», а решту латиноамериканців використовувати це ж саме слово для визначення американців США? І коли іспанці називають латиноамериканців «південцями», це вони так відповідають на люб’язність чи це початок нового етапу дискримінації та непорозумінь?

Необов’язково наводити багато прикладів, щоб зрозуміти, що навіть слова, які найкраще зберігалися протягом століть – наприклад, слово «варвар», – мали неоднакове значення за часів протистоянь 2,5 тисячі років тому або кампаній конкісти п’ятсотлітньої давнини, колоніальних та імперіалістичних воєн і за часів електронних грошей і супутникового зв’язку. Постмодерністські узагальнення щодо номадизму недовго витримують порівняння з гетерогенними обіцянками, котрі спонукали мігрувати тих, хто шукав обітовану землю, новий американський світ, про який розповідали іспанці та португальці, або «american way of life»^[47].

На Заході держави у різні способи прилаштувалися жити з мультикультурністю. Франція й інші європейські держави підпорядкували відмінності ідеї світської республіки. Сполучені Штати розділили етноси по районах і навіть по різних містах. Латиноамериканські держави долучились у ХХ столітті до європейської моделі, однак надали їй інші модуляції, що можна побачити у трьох формах державної інтеграції: Аргентини, Бразилії та Мексики. Ці уніфікуючі пакти гетерогенних країн функціонували за несправедливості, нерівності та протестів протягом десятиліть, однак за певної стабільності. До вказаних негативів зараз додається інтенсивніша і частіша взаємодія багатьох етносів і зіткнення відмінних способів ставлення до мультикультурності. Латиноамериканці масово мігрують до Європи і Сполучених Штатів, куди також прибувають численні групи азійців і африканців. Американці поширюють свої концепції мультикультурності в Латинській Америці й меншою мірою в Європі шляхом підприємницьких програм, політичного і наукового впливу й ідеологічних моделей масової комунікації. Навіть японці та корейці пропонують Сполученим Штатам, Європі і Латинській Америці свої моделі мультикультурності, організовуючи трудові відносини на макіладорах і поширюючи свої відеоігри.

Ця глобалізована міжкультурність не усунула класичних способів, у які кожна держава врегульовувала свої відмінності. Однак примусила їх взаємодіяти та підштовхнула до неминучої конфронтації. Результати були різними. Коли глобалізаційні зміни відбуваються за умов секуляризації та інтелектуального релятивізму, вони збільшують нашу спроможність розуміти і приймати відмінне. Проте коли глобалізація стає співіснуванням багатьох способів життя без концептуальних і політичних механізмів, покликаних йому сприяти, це призводить до фундаменталізму і виключення, посилює расизм і збільшує ризик етнічних або національних «чисток». Це також залежить від рівнів і способів економічного розвитку. Глобалізаційне перевпорядкування у різні способи обумовлює ставлення до інакших у країнах сталого розвитку і повної зайнятості та в країнах з економічною нестабільністю, яка триває десятиліттями, високою інфляцією та безробіттям. Слід проаналізувати, як діють ці культурні, політичні й економічні альтернативи порівняно з основними моделями мульти- і міжкультурності, якими управляють в процесі взаємодії між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами.

Неперекладна мультикультурність

Так само як колись європейські за походженням новітні часи мали тенденцію до того, щоб робити всіх людей рівними під абстрактним визначенням «громадяни», зараз існує спокуса уявляти, що глобалізація нас уніфікує та зробить подібними. Отже, йдеться про усунення викликів, які ставлять на цьому етапі культурні відмінності, та про політику, котра їх скеровує. Для того щоб зрозуміти ці виклики, пропоную піти зворотним шляхом: я візьму ключові формулювання, які використовуються в окремих суспільствах для розв’язання проблеми відмінностей, і спробую дослідити, чому ці формулювання не мають лінгвістичних еквівалентів або їм дають інші відмінні.

Перше питання: чому в англійській мові відсутнє слово «метисний»? Друге: чому французи перекладають словосполучення «позитивні дії»^[48] як «позитивна дискримінація»? Чому в латиноамериканських країнах мало використовуються визначення ідентичностей з дефісом (італо-американський, афро-американський)? Після того як я дам відповіді на ці запитання, спробую дослідити, чи можуть суспільства з такими неперекладними відмінностями узгодити встановлення подібних соціальних відносин і впровадити договірні форми громадянства.

а) Тоді як в іспанській і португальській мовах слова «métis», «mestizo» і «mestiço»^[49] мають широке використання, в англійській їм немає еквівалентів. Тексти антропологів й істориків, які досліджують інші суспільства, залучають ці слова французькою чи іспанською мовами як необхідний дозвіл для посилання на інших. Оксфордський словник включає їх як синонім слова «half-caste» («людина змішаної раси»), коли йдеться про іспанців чи португальців. Також можуть зустрічатися визначення «miscegenation» («змішаної раси»), «half-brees» («напівкровний»), «mixed-blood» («змішаної крові») здебільшого у презирливому значенні. Окремі антропологи і лінгвісти (Laplantine та Nouss, 1997) використовують слово «креолізація» для визначення міжкультурних змішань – слово, яке натякає на мову і культуру, котрі утворилися шляхом видозмінення базової та інших мов за часів работоргівлі. Воно застосовується щодо змішань, яких зазнала французька в Америці, в Карибському басейні (Гаїті, Гуадалупе, Мартиніка) і в Індійському океані (острови Реюньйон і Маврикій) або португальська в Африці (Гвінея, Кабо-Верде), у Карибському басейні (Кюрасао) і в Азії (Індія, Шрі-Ланка). Оскільки креолізація спричиняє парадигмальні складнощі між мовленням і письмом, між культурними та масовими секторами суспільства, центром і периферією в континуумі розмаїття, Ульф Ганнерц пропонує поширити його використання на транснаціональний вимір для визначення «процесів зближення культур», які характеризуються «нерівністю влади, престижу і матеріальних ресурсів» (Hannerz, 1997).

Я зараз дедалі частіше стикаюся з відсутністю слова «метисний» у латинських мовах з можливістю його застосування в позитивному значенні для визначення расових змішань, що є симптоматичним для ставлення англійців до цих питань. Доречним є застосування метафори «плавильний котел», яку використовують у Сполучених Штатах, що означає очищення і дистиляцію для створення нової ідентичності лише з рас європейського походження, і також ідеї «мультикультурної нації», якій надають перевагу в Канаді, де «нерідко культура є евфемізмом раси», та різні групи інтегровані до суспільства (Chanady, 1997).

У Сполучених Штатах ідентичності мають тенденцію до консолідації, мультикультурна гетерогенність сприймається як сепаратизм і дисперсія між етнічними групами, для яких спільна належність стала основною гарантією індивідуальних прав. Якщо особа вважає себе членом меншини (афроамериканської, мексиканської чи пуерторіканської) і діє відповідно, вона таким чином отримує право утверджувати мовну відмінність, претендувати на можливість скористатися квотами на працевлаштування й отримання послуг чи на резервування місця в університетах і урядових установах. Така «позитивна дія» дозволила відкорегувати інституціоналізовані форми дискримінації, які спричинили хронічну нерівність. Однак лише за допомогою механізму, котрий призводить до домінування груп, належність до яких визначається за фактом народження, за переважанням біологічних та історичних ознак над групами за вибором і над змішаннями, тобто над метисацією.

На думку Пітера Мак-Ларена, доречно розрізняти мультикультуралізм консервативний, ліберальний і ліволіберальний. У першому випадку сепаратизм етнічних груп підпорядкований гегемонії «WASP» (білих англосаксонських протестантів) та її правилам, які встановлюють, що саме слід прочитати і запам’ятати, щоб бути культурно коректними. Ліберальний мультикультуралізм стверджує природну рівність і когнітивну рівноцінність рас, тоді як ліволіберальний пояснює порушення цієї рівності несправедливим доступом до благ і соціальних можливостей. Однак лише нечисленні автори, серед яких Мак-Ларен, підтримують необхідність водночас «легітимізувати різноманітні традиції пізнання» та встановити домінування спільних конструкцій над вимогами кожної групи. Тому мислителі, як-от Майкл Волзер, висловлюють занепокоєність тим, що «гострий конфлікт у сьогоднішньому американському житті призводить до протиставлення не мультикультуралізмові – гегемонії або одиничності» чи «потужній і незалежній американській ідентичності», а «множинності груп множинності індивідів… Усі голоси потужні, інтонації різні, і результатом є не гармонійна музика – на відміну від старого образу плюралізму як симфонії, в якій кожна група грає свою партію (однак хто автор цієї музики?), – а какофонія» (Walzer, 1995: 109 та 105).

В останні роки автори праць із різної тематики – мексиканської, загальнолатиноамериканської, а також феміністичної – запропонували те, що Пітер Мак-Ларен визначає як «критичний мультикультуралізм», який полягає у розгляданні відмінностей у взаємозв’язку, а не як окремі ідентичності. «Прикордонні культури» – ті, що формуються в містах, суміжних між двома державами, та у школах, в яких разом навчаються діти різних за походженням іммігрантів, могли б продемонструвати корисність сприйняття етнічного досвіду в порівняльній формі. У такий спосіб могло б сформуватися нове розуміння «метисації», яке «було б не простою доктриною ідентичності, заснованою на культурному бріколажі, чи екстравагантною формою суб’єктивності, а критичною практикою культурних домовленостей і перекладом, який виходить за межі суперечностей дуалістичного західного мислення». Критика домінуючої культури, замість того щоб здійснюватися кожною групою окремо, була б «мультикультурним опором» (McLaren, 1994: 67).

Потужна критика мультикультуралізму здійснюється такими авторами, як Ненсі Фрейзер, яка ставить його під сумнів через зведення політичного конфлікту до боротьби за перевпорядкування відмінностей етносу, нації і роду, при цьому не враховується економічна несправедливість, експлуатація і відповідна потреба в перерозподілі прибутків. Результатом стає культуралістський акцент на дослідженнях відмінностей і на присвяченні політики переоцінки ідентичностей, які не користуються повагою, та недооціненої культурної продукції. Створення нового емансипаторського проекту має поєднати культурну політику визнання з соціальною політикою перерозподілу, культуру з економікою (Fraser, 1997). Варто додати, що експортування американського мультикультуралізму мало відлуння в Європі й у Латинській Америці у той момент, коли спад соціалістичної критики капіталізму посприяв знеціненню вимог щодо перерозподілу.

б) Коли американці говорять про «позитивну дію», вказуючи на політику, спрямовану на подолання структурної нерівності й дискримінації та на сприяння меншинам, французи перекладають цей термін як «позитивна дискримінація». Навіщо застосовувати поняття дискримінації щодо дій, спрямованих на запобігання їй? Що спонукало нащадків картезіанського раціоналізму створити парадокс, коли дискримінація (слово, яке має негативне значення) кваліфікується як позитивна? Використання «синтагми позитивна дискримінація є, власне, імпліцитною критикою, оскільки поєднання двох протилежних термінів утворює ефект чіткої і простої акумуляції змісту або семантичного ефекту антиномії, якщо взагалі не абсурду» (De Rudder та Poiret 1999: 397).

У Франції закони спрямовані на індивіда, тобто універсального громадянина, пов’язаного зі світською державою-нацією та незалежного від будь-яких привілеїв, які могли б бути наслідком його релігії, етносу чи статі. Поведінка, яка може бути наслідком цих відмінностей, має право на прояв у приватному житті, однак не надає додаткових переваг. Французьке право не передбачає ресурсів для подолання дискримінації або нерівності, яка ґрунтується на належності до конкретних груп, як компенсації за несправедливість у минулому.

Принаймні такою була ситуація за держави-покровительки, яка встановила історичний компроміс між різними – буржуазією та працівниками, чоловіками та жінками, народженими у різних регіонах – і надавала всім французьким громадянам базовий доступ до благ і безпеки (соціальної). Однак відкриття кордонів для європейської політичної та економічної уніфікації та масове прибуття європейських, африканських і латиноамериканських мігрантів зробили нечіткими способи уявлення національного, регіонального й універсального. Чи стане європейська співдружність громадян доповненням до попередніх національних співдружностей? Якщо стане, то це розширення ґрунтуватиметься на історичній культурній спільності чи на новому договорі між європейцями, який не включає тих, хто не є такими? Куди в такому разі дівається її претензія на універсальність? Нові умови громадянства не можуть визначатися, як зазначає Етьєн Балібар, ані за допомогою юридичного винятково законодавчого порядку, ані дедуктивної обробки на основі попередньої концепції громадянства і громадянина (Balibar, 1998: 43).

На додаток до цих історичних змін поширення американських і канадських обговорень у Франції й інших європейських країнах змушує замислюватися про недостатність принципу рівності прав і неспроможність інституцій гарантувати насправді рівні права на доступ до благ і послуг, як і запобігати проявам расизму. Збільшення кількості африканських і латиноамериканських іммігрантів посилило етнізацію соціальних відносин у Європі. Хоча дискримінація заборонена законом, посилюється сегрегація за місцем проживання і навчання, частішають приховані (чи не надто приховані) дії у повсякденному житті, які ставлять під сумнів претензії на рівність та інтеграцію. Зростання кількості ксенофобних рухів і партій у Франції, Італії й Німеччині є найтривожнішим проявом цього процесу.

Деякі європейські автори, а також представники соціальних рухів зазначають, що всі недоліки диференціалістської політики та представлення ідентичностного є більшими за переваги. Вони діють проти можливості демократичної рівності, коли суспільство «перетворюється на арену зіткнення особистих інтересів замість того, щоб бути місцем для пошуку спільних інтересів» (Todorov, 1995: 96). Певною мірою виправдане філософське поглиблення цієї критики північноамериканського мультикультуралізму, здійснене Полем Рікером, коли він пропонує перенести наголос з ідентичності на політику визнання. «У понятті ідентичність є лише ідея тотожного, тоді як визнання є концепцією, яка напряму поєднує інакшість, допускає діалектику тотожного й інакшого. Претензія на ідентичність завжди містить певну міру насильства по відношенню до інакшого. Натомість пошук визнання означає взаємність» (Ricoeur, 1995: 96).

Однак нова соціальна конфліктність спонукає інших авторів визнавати, що «досвід північноамериканського мультикультуралізму полягає у тому, що слід інтегруватися з урахуванням умов політичного простору, відповідного для урахування культурного розмаїття» (Mongin, 1995: 86). Так само члени групи журналу Esprit та деякі згадані фахівці з міграцій зауважують, що конкретне визнання кожного етносу чи групи може більшою мірою, ніж дискримінація, стати точкою відліку для інтелектуального і політичного реформування держави і транснаціональної громадськості, яка поважатиме відмінності й розбіжності. Проблеми міграцій та іноземців, котрі не розв’язуються за допомогою класичних норм республіканської системи, розглядаються, відповідно, як засоби демократичного розвитку та протистояння неофашистським рухам, які чинять опір глобалізації (Balibar, 1998; Wieviorka, 1998). Хоча я не маю змоги описати тут у всій красі теоретичні дебати і різноманітну мультикультурну політику, яка випробовується в різних європейських країнах (Beck, 1998; Habermas, 1999; Rex, 1998), хочу зазначити, що нещодавнє ускладнення питання та його відкриття для обговорення в інших регіонах примушує переосмислювати ліберальну традицію, права меншин і умови для плюралістичного урядування.

в) У Латинській Америці відносини між культурою та гетерогенністю складалися іншим чином. З одного боку, латиноамериканські країни так само, як Сполучені Штати і Канада, мають колоніальне минуле і так само, як вони, були сформовані масовими міграціями, які привели до співіснування різних етнічних груп. Також можна вбачати аналогію між американським поняттям «плавильний котел», метафорою «расове горнило», яка використовується в Аргентині й інших іспаноамериканських країнах, і «расовий тигель», що застосовується в Бразилії. Однак відрізняються дискурсивні уявлення та форми інституціоналізації цих метафор.

За допомогою формули «наша метисна Америка» Хосе Марті та «космічна раса» Хосе Васконселоса шукали поєднання з індіанською спадщиною, яку вони самі відрізняли від того, що відбувалося у «вибіленій» «русій Америці» Сполучених Штатів. Навіть коли Домінґо Фаустіно Сарм’єнто та інші аргентинські й уругвайські ліберали надали перевагу поселенцям європейського походження, у цих державах була більша соціальна згода та більше політико-культурних стратегій для вирішення проблем гетерогенності шляхом метисації. У той час як у Сполучених Штатах негри утримувалися спочатку в стані рабів і згодом були сегрегованими в районах, школах та інших громадських місцях, а індіанці – маргіналізованими у резерваціях, у латиноамериканських країнах знищення та відособлення негрів та індіанців від ХІХ століття здійснювалося паралельно з політикою метисації та з визнанням нерівності їхнього громадянського статусу, що привело до символічного звеличування їхньої спадщини в мексиканському індихенізмі. Расизм був повсюди, однак альтернативи йому повинні відрізнятися, як зазначає Амарилл Чанаді у своєму компаративному аналізі Америк. У той час як у Сполучених Штатах метисація і гібридизація сприймалися здебільшого як скандальні, у латиноамериканських і карибських країнах одночасно з дискримінаційною політикою і повсякденними діями у широких секторах існує позитивна оцінка расового змішування як імпульсу для модернізації і культурної креативності.

Те, що може визначатись як канон у латиноамериканських культурах, історично завдячує більшою мірою Європі, ніж Сполученим Штатам і нашим автохтонним культурам, однак протягом ХХ століття сполучало вплив різних європейських країн і поєднувало його неортодоксальним чином, формуючи національні традиції. Письменники, такі як Октавіо Пас і Хуліо Кортасар, художники, такі як Аніта Мальфатті, Антоніо Берні й багато інших, цитують у своїх творах європейських і американських митців, не знайомих між собою, однак їхні думки ми – творці периферійних країн, як говорив Борхес, «можемо використовувати» і комбінувати «без упередженості» та «зневажливості». Інші важливі естетичні напрямки – починаючи з Хосе Марії Арґедаса, бразильських модерністів і мексиканських монументалістів – створили наративи наших суспільств, у яких, наслідуючи європейський модернізм, шукали місце й можливість легітимації корінних культур.

Якщо космополітизм частіше зустрічається в культурі еліт, у народній музиці та пластичних мистецтвах також знаходимо гібридні запозичення з репертуару метрополій і їхнє критичне використання у відповідності до локальних потреб. Уже досліджувалася помітна пластичність мігрантів та інших секторів населення: ремісників, котрі адаптують свої витвори та уявлення для того, щоб спокусити міських споживачів, селян, котрі модернізують свої здібності та знання, щоб влаштуватися на фабрику, індіанських рухів, котрі адаптують традиційні вимоги, щоб вмістити їх у транснаціональні дискурси щодо прав людини й екології (De Grandis, 1995; Garcia Canclini, 1990; Gruzinski, 1999).

Крім того, сучасні латиноамериканські суспільства формувалися не за моделлю належності до етнічних спільнот, оскільки в багатьох країнах великі потоки іноземних мігрантів швидко вливалися до нових націй. Парадигмою цієї інтеграції була ідея світської республіки, але водночас відкрита до модуляцій, яких ця французька модель зазнавала в інших європейських культурах і в історичних латиноамериканських процесах.

Історична відмінність від Сполучених Штатів зумовлює те, що в Латинській Америці не домінує тенденція до розв’язування мультикультурних конфліктів за допомогою політики «позитивної дії». Нерівність у процесах національної інтеграції призвела до появи тут також націоналістичного й етнічного фундаменталізмів, які спонукають виправдувальне самоствердження – абсолютизують лише одну культурну спадщину, яка ілюзорно вважається чистою, – щоб запобігати метисації. Існує аналогія між сепаратистською емфазою, заснованою на самоповазі як основі для висування вимог щодо дотримання прав меншин у Сполучених Штатах, і латиноамериканськими індіанськими і націоналістичними рухами, які по-маніхейськи інтерпретують історію, приписуючи всі позитиви собі й звинувачуючи в усіх вадах розвитку всіх інших. І все ж це не було домінуючою тенденцією у нашій політичній історії. І ще меншою мірою є зараз, за часів глобалізації, коли стає більш явною гібридна будова етнічних і державних ідентичностей, асиметрична і нерівна, однак, неминуча взаємозалежність,за якої мають обстоюватися права кожної групи. У будь-якому разі останні історичні та культурні й антропологічні дослідження спонукають не визначати Латинську Америку як блок, як гомогенну цілісність. Розглянемо три різних способи опрацьовувати відмінності та створювати націю: аргентинський, мексиканський і бразильський.

Можна поширити на інші країни зауваження, яке зробила Беатріс Сарло щодо аргентинців: «Ми ігноруємо те, що означають ідентичності, які пишуться через дефіс (скажімо, форма ідентичностей у Сполучених Штатах: італо-американці, поляко-американці, афро-американці)» (Sarlo, 1999: 19). Однак я спробую продемонструвати, що це відбувається з різних причин у кожній країні.

Якщо в Аргентині не прийнято враховувати змішані ідентичності, які пишуться через дефіс, це тому, що компактна політична, економічна і військова система сформувала націю, в якій індіанці були практично винищені, а мільйони іспанців, італійців, росіян, євреїв, сирійців і ліванців були етнічно «перемодельовані» за допомогою масової освіти. Корінне населення було заміщено європейськими мігрантами, і шляхом активного нівелювання відмінностей гомогенізувалася «біла нація» (Quijada 1998b). Сарло вважає, що в цьому важливу роль відіграла державна школа: вона «підтримала ідеал уніфікації і впровадила його у більш авторитарний спосіб, наповнений упередженнями. Тут не існує ідеї синтетичної національності: якщо є аргентинець італійського походження, він не є італо-аргентинцем. Утрачено повну гаму культурного розмаїття. Також правда те, що для сотень тисяч дітей іммігрантів походження не стало особливою перешкодою для їхнього розвитку в громадянському суспільстві й у політиці, де їхніх батьків визначали як іноземців, але вони визнавалися типовими аргентинцями. Державна школа – насильницька, уніфікуюча й авторитарна – становила частину сюжету, в якому діти іноземців швидко ставали типовими аргентинцями» (Sarlo, 1999: 19).

Антропологічна точка зору Рити Лаури Сеґато збігається із застосуванням насильства, згаданого Сарло, однак його оцінка є менш позитивною. Вона вказує на «етнічний терор» «через острах перед розмаїттям, і це насправді було аргентинською чванливістю, культурний контроль здійснювався шляхом застосування інституційних офіційних механізмів, починаючи з вимоги ходити до школи всім одягнутими в біле, заборони мов кечуа і гуарані там, де досі їх використовували, та до неформальних стратегій контролю: глузування над акцентом, наприклад, залякування цілих поколінь італійців і галісійців, які були змушені стримуватись і стежити за собою, щоб не говорити погано» (Mateu та Spiguel, 1997).

Аргентинська нація, за свідченням цієї авторки, «утворилась, утверджуючи себе як сильного противника меншин» (Segato, 1998: 17). Вона зазначає, що створення гомогенної нації сприяло контролюванню гегемонійних груп (я б додав, що в окремі періоди) і формуванню «значної частини громадян у порівнянні з іншими країнами Латинської Америки». Однак вона також приписує гомогенність акцентів, жестикуляції, манеру вдягатись і мислити формуванню політичного і культурного авторитаризму: «суспільство було навчене стежити за собою в школі, в армії, в лікарнях… для контролювання інших – щоб вони не були відмінними» (Mateu та Spiguel, 1997: 41 та 44).

Натомість у Мексиці індіанське населення було підпорядковане державному креольському проектові та західній модернізації, однак при цьому допускалася метисація, за якої вижили індіанські суспільні відносини і культурне виробництво з обмеженими можливостями репродукування. Менш масштабна європейська міграція, як зазначалося раніше, яка в інших державах спростила бінарну інтеграцію між іспанцями й аборигенами, більш тривала, більш ефективна під кутом зору гегемонійних груп, однак неспроможна усунути суперечності, які зберігаються дотепер. Те, що індіанські рухи в останні роки стали частіше висловлювати невдоволеність державним ладом, є яскравим проявом тих соціальних, політичних і культурних проблем, які залишилися нерозв’язаними під час метисації.

Політика культурного плюралізму в постреволюційній Мексиці відрізняє цю країну від решти у Латинській Америці, у тому числі від країн з великою кількістю індіанського населення (Болівія, Перу, Гватемала), і також від Сполучених Штатів з їхнім ставленням до індіанців і негрів. Як пояснює Клаудіо Ломніц, «хоча як американський негр, так і мексиканський індіанець були інакшими за принципами громадянства у відповідних країнах, у Мексиці індіанець був включений як суб’єкт громадянства, суб’єкт, який має бути трансформований за допомогою освіти та расового змішування». Варте уваги порівняння цим автором ролі антропології у цих двох країнах, яка може відрізнятися, починаючи від концепцій, якими керуються її засновники – Франц Боас у Сполучених Штатах і його послідовник Мануель Ґаміо у Мексиці. Боас критикував американський расизм і підтримував релятивізм для захисту расового плюралізму та позитивного ставлення до мігрантів; Ґаміо використовував подібну аргументацію з метою «коронування метиса як головного героя мексиканської нації» та «легітимації нового расового визначення національності» (Lomnitz, 1999: 88). Усе це за останніх років зазнало переформулювання або радикальної критики, об’єктом якої було все – від ролі недостатньої шкільної мультикультурності до законодавчих реформ і досі нерозв’язаних регіональних конфліктів (Arizpe, 1996; Bartolome, 1997; Bartra, 1987, Bonfil, 1990). До дебатів і внутрішнього реформування додається потреба культурного переосмислення нації за умов процесів лібералізації торгівлі та більшої економічної інтеграції зі Сполученими Штатами (Lomnitz, 1999; Valenzuela, 1999; Zermeno, 1996), цьому я приділю увагу нижче.

На відміну від попередніх випадків Бразилія має національне суспільство більш схильне до гібридизації. Не заперечуючи значну нерівність, класові та регіональні розколи, антропологи відзначають численні взаємопроникнення між міграційними контингентами, котрі сформували цю країну. Інколи політичні й культурні лідери говорять про своїх африканських чи індіанських пращурів і розглядають етнічне злиття як щось добровільне й можливе. Африканська культура пронизує у «дифузний і охоплюючий» спосіб (Segato, 1998) усе суспільство, як це демонструє трансетнічне і трансрасове проведення карнавалу (Da Matta, 1980); у всіх суспільних секторах поширені ідеї одержимості духами, що походять з афрокарибських традицій, посилених синкретизмом з європейським спіритизмом. Численні етнічні компоненти за допомогою лудичних і ритуальних практик, а також культурної політики вкорінюються у спадщині інших груп і стають частиною їхнього світогляду. Не втрачаючи ідіосинкразії, ідентичності стають менш монолітними. Вагомість ідеї одержимості духами як «базового і звичного досвіду для бразильського суспільства, може розглядатись як метафора», що означає «дозволити іншому поселитись у собі», хоча і визнаючи його інакшим (Segato, 1998: 15–16).

У той час як у Сполучених Штатах ідентичності є автономними утвореннями, що ускладнює переговори індивіда з різними належностями, у Бразилії суб’єкт зберігає за собою можливості приєднання до різних ідентичностей, може циркулювати між ними і змішувати їх. Таким чином кожна з культур, з якими підтримуються контакти, зберігається як контекст для групи і водночас спромагається «проникнути» до інших, «мати потенціал для впливу або просто бути присутньою у найбільшій частині населення». «У такий спосіб залишається референтний вимір культури, однак втрачається значною мірою емблематична територіальна сутнісна концепція етносу як частини нації». Здобутком, безумовно, є глибока взаємодія, ідентифікація, можливість співіснування різних сегментів населення (Segato, 1998: 14).

Міжкультурні мережі

Коли глобалізація спонукає до взаємодії європейців, американців і латиноамериканців, виявляється слабка сумісність між їхніми способами ставлення до відмінностей. Відсутність міжнародної погодженості визнаних прав ставить у «шизофренічні» ситуації мігрантів, які сформувалися в одному регіоні й працюють в іншому. Як визначати інакших? Укладати угоди про взаємодію, в яких всі сприйматимуть усе однаково, або як щось рівнозначне, перекладне, коли йдеться про права і відповідальність? Тобто є проблематичним створення транснаціональної публічної сфери, за якої культурні концепції не були б політично несумірними.

Ідеться про проблему соціально-культурної політики і, можна сказати, про управління суб’єктністю. Прикладом того, як можна в одній особі поєднати різні ідентичності та переходити від одної до іншої, може бути біографія Цветана Тодорова. Він народився в Болгарії, де сформувався як особистість і зазнав ідеологічного та політичного переслідування; емігрував і став громадянином Франції, де зробив свою наукову кар’єру і, як вказує, відкрив для себе демократію; в останні три десятиліття приїздив на декілька місяців щороку як запрошений викладач до американських університетів – цих відокремлених кампусів, «світських монастирів», де, як кажуть, більше знають і говорять про «схоластичні й особисті суперечки, ніж про інші монастирі» (Todorov, 1996: 202), ніж про життя у містах. Той, хто спочатку проходить певну декультурацію, потому акультурацію і зрештою транскультурацію, вже ніколи не перестає бути «знедоленою людиною» (такою є назва його книжки) – тобто таким, що вже не може бути повністю ані болгарином, ані французом, ані американцем, хіба що таке з’єднання може бути реалізоване. З тієї причини він не вірить у «переваги систематичного номадизму» (Todorov, 1996: 25). Здобуток, за його твердженням, полягає в тому, щоб навчитися краще відрізняти реальне від ідеального, культуру від матеріального світу, відносне від абсолютного. Це вміння, згідно з Тодоровим, віддаляє рівною мірою як від відносності твердження «все годиться», так і від маніхейства чорного та білого. Постаючи перед необхідністю розрізнення способів визначення інакших, не плутаючи та не протиставляючи їх, шукаючи всюди тотожне, він знаходить співвітчизників у Болгарії, співгромадян у Франції та колег у Сполучених Штатах.

Коли я прочитав цю класифікацію, мене здивувало, що хтось може так чітко розуміти, де знаходити своїх співвітчизників, своїх співгромадян і своїх колег. Інші інтелектуали у тій же Франції вважають, що роз’єднання міграції не можуть вирішуватися з такою легкістю, радше навпаки – збільшуються через глобалізацію економіки, дерегуляцію цілих сфер суспільного життя та обмеження прав іноземців. «Громадянство» у найширшому сенсі цього поняття, як зазначає Етьєн Балібар, як «право висловлюватися в публічному просторі», як можна переконатися, в Європі має тенденцію до зникнення або відступу на тлі політики «лобі спільнот», за якої делімітується легітимний європейський простір і виключається голос неєвропейців. Деякі мислителі використовують свій особистий досвід для політичного аналізу становища мігрантів і транснаціональної соціальної боротьби (Maalouf, 1999), а також для висунення інноваційних пропозицій щодо розв’язання прикордонних конфліктів. Своєю чергою антропологи, які досліджують міжкультурні міграції, відрізняють досвід життя у вигнанні науковців та інтелектуалів од досвіду інших суспільних груп із різними можливостями працевлаш­тування, визнання і, відповідно, інтеграції.

Отже, окреслюється перше ускладнення в узагальненні положення мігрантів. Є подібні проблеми: відсторонення, складне здобуття прав у новому суспільстві, розкол між формами культурної, юридично-політичної та професійної належності. Однак способи їхнього розв’язування та пов’язування між собою відрізняються. Можливо, основною особливістю цієї епохи є те, що доволі легко втратити прив’язку до території на короткий час (як співробітники транснаціо­нальної компанії або туристи), і тоді номадизм вдалий і вибірковий може бути використаний як виправдувальна ідеологія глобалізації. Натомість становище працівників викриває у найрадикальнішій формі те, що значить бути іноземцем. Особливо те, коли їхня праця вважається більшою цінністю, ніж вони самі.

Так само непросто групувати відмінності між мігрантами однієї національності, які перебувають в одній державі, котра їх прийняла, і в одному місті тієї ж держави. «Бразильські іммігранти у Сан-Франциско є абстракцією», – стверджує Ґуставо Лінс Рібейро. Згідно з класифікацією, яка може бути застосована до інших груп латиноамериканців, переміщених до Європи і Сполучених Штатів, і також до мігрантів з інших регіонів, згаданий автор вирізняє три групи: а) ті, хто через свої короткочасні економічні цілі визначають своє перебування у Сполучених Штатах як тимчасове; б) ті, хто у цій країні реалізує власний проект; в) транзитні мігранти, які відтворюють своє життя, інтереси і соціальні мережі в обох державах. Наративи, які поєднують одну країну з іншою, відповідні виборові, який робиться. Для тих, хто зацікавлений працювати в Сполучених Штатах, це суспільство «годиться лише для того, щоб зароб­ляти гроші», тут мешканці «невдахи», у той час як Бразилія – «найкраща країна у світі». Однак ті, хто вбачає в американському суспільстві «землю можливостей», критикують Бразилію – як інші Мексику, Аргентину або Колумбію – як країну безладну, безнадійну, яка марнує власні ресурси (Ribeiro, 1998b: 3–4).

Відмінності в оцінці становища мігрантів у Сполучених Штатах менше змінюються в залежності від країни походження, ніж від нестійкості або стабільності працевлаштування та легальності перебування. Серед 15 тисяч бразильців, які мешкають в окрузі Сан-Франциско, як і серед 4 мільйонів мексиканців, які мешкають у Каліфорнії, спостерігаються подібні погляди залежно від їхніх умов праці. Спільним є те, що обидві групи визначають свою зайнятість як «часткову», що може бути пов’язано або з типом діяльності, якою займаються (хатні робітники, офіціанти, шофери), або з відсутністю документів, які легалізують працевлаштування, або з її нестабільністю. Також на те, що вони не почуваються громадянами або відчувають це в інший спосіб, впливає відсутність у Сполучених Штатах ідентифікаційного документа, поширеного в латиноамериканських країнах, та, звісно, дискримінація, якої зазнають навіть ті, хто має Green Card, номер соціального страхування і ліцензію на керування автомобілем – три документи, які слугують американцям для ідентифікації.

Логічно, що таке уразливе і непевне становище спонукає до підтримування інтенсивних і частих зв’язків зі співвітчизниками у новій країні й у країні походження. Складність інтегрування до приймаючого суспільства сприяє розвиткові мереж солідарності, символічних місць зустрічей і розваг (парків, ресторанів, барів і клубів); збільшують участь у релігійних обрядах, спортивних змаганнях та інших ритуалах, в яких можливо відтворити уявлення про втрачену далеку спільноту, говорити рідною мовою та почуватися захищеними. Мексиканські, бразильські, кубинські й аргентинські ресторани, школи танців цих країн, крім того, що відтворюють їхні традиції та спілкування, створюють робочі місця та дозволяють окремим родинам скласти статок.

Водночас вони стежать за тим, що відбувається в країні походження. Бути в курсі того, що відбувається у місці, з якого мігрував, і раніше було потребою вигнанців, однак зараз швидке сполучення між віддаленими країнами робить взаємодію більш вільною та інтенсивною. Звичайно, географічна наближеність іще більше спрощує обмін інформацією та взаємну допомогу, які поєднують мігрантів – членів однієї родини або одного поселення з тими, хто залишився, за допомогою подорожей одних до одних, «циркулюючих членів» і телефонного зв’язку. Вочевидь 7 мільярдів доларів, які щорічно надсилають мексиканські працівники зі Сполучених Штатів своїм родинам у Оаксаці, Мічоакані, Гуанахуато, Халіско, Герреро і Сакатекас, крім того, що допомагають розвивати економіку цих регіонів, пов’язані з передачею інформації та смаків, впливають на мову і традиції харчування, розваги і моду.

Оскільки Даллас є центром повітряного сполучення для Сполучених Штатів, він також є центром розподілу людей та інформації, грошей і товарів: із та до Чикаго, Каліфорнії, Г’юстона і Флориди з північного боку від кордону і до Окампо – муніципалітету, сусіднього зі штатами Халіско і Сакатекас, звідки все переправляється до інших регіонів Мексики. Відправлення відбуваються майже щоденно за допомогою вантажівок з десяти чи двадцяти місць, які транспортують пошту, товари і різноманітні замовлення. Лоран Фаре розповідає, що ті, хто мешкає у Далласі, використовують послуги осіб з Окампо для здійснення операцій, які можна зробити у Далласі (пошиття одягу, ремонт), навіть коли різниця в цінах не дає жодної вигоди. Можна сперечатися, чи слід визначати ці мережі «міграційною сферою» (Simon, 1999), «циркуляційною територією» (Tarrius, 1993) або «транснаціональними спільнотами» (Rouse, 1991), однак немає сумнівів у тім, що сотні народів і міст з великою кількістю мігрантів є відкритими спільнотами з горизонтом, який не обмежується власною країною. Іноді навіть власним етносом. Мережі не лише пов’язують містеків Оаксаки з містеками у Каліфорнії, пурепечів^[50] Мічоакану з пурепечами у місті Редвуд. Нерідко потреба об’єднати сили для комунікації, роботи і позиціонування себе перед іншими (американцями) перетворює дві чи три етнічні групи на «мексиканців». Навіть вигадуються бразильсько-мексиканські, кубинсько-пуерторіканські, аргентинсько-уругвайські спільноти. У цьому випадку мають особливе значення дефіси: вони позначають новітню нестійку інтеграцію поза межами традиційної інертності ідентичностей.

У той час як власники «етнічного бізнесу» в Сполучених Штатах намагаються ідентифікувати його з національними назвами – «Бразильське кафе», «Ресторан Мічоакан», також не бракує прикладів, таких як «Такерія^[51] Гойяс» у Сан-Франциско, спільного ресторану бразильців зі штату Гойяс і мексиканців. Тут у секції аперитивів сусідять фейджоада^[52] і чурраскіньо^[53] з начос^[54] із гуакамоле^[55] й енчіладас^[56] і кайпірінья^[57] з текілою (Ribeiro, 1998a: 4). Попри ті складнощі, які мали подолати бразильський і мексиканський уряди, щоб ці продукти вільно продавалися в обох суспільствах і щоб узгодити спільні позиції на світових ринках і на переговорах з проблеми заборгованості зі Сполученими Штатами, мігранти з цих держав реалізують численні змішення у повсякденному житті.

Я не забуваю про жорстку конкуренцію, яка заважає більш інтенсивному співробітництву між латиноамериканськими меншинами, між ними та мексиканцями, та про майже відсутню взаємодію з афроамериканцями. Існує сегрегація, яка культивується між самими пригніченими і підпорядкованими. Водночас існують гегемонійна сегрегація та політика позитивної дії, які сприяють тому, що роз’єднання стають потужнішими за об’єднання. Однак інколи спільне задоволення, отримане від їжі чи карнавалу, від символічних і економічних переваг, які надає об’єднання в більшу групу, сприяє формуванню мультиетнічних транснаціональних спільнот. Про це говорить Пітер Мак-Ларен, коли пропонує, щоб критичний мультикультуралізм засвідчував не лише страждання меншин, а й «періодичні прояви розривів і моменти захоплення від досягнення солідарності у визвольній боротьбі» (McLaren, 1994: 67).

Однак слід зазначити, що можливості міжкультурної зустрічі використовуються більшою мірою на ринку, ніж у політичній боротьбі. Особливо телеканалами, виробниками шоу і дисків, які розширюють свою клієнтуру за допомогою латиноамериканської культурної продукції. Оскільки етнічні відмінності на ринку праці мають тенденцію до об’єднання в межах національних ідентичностей – за кордоном перестають бути сапотеком^[58] або цоцилі^[59], щоб перетворитися на мексиканця, – у підсумку те, що відрізняє бразильців од мексиканців, а і тих, і тих від колумбійців чи кубинців, утрачає чіткість на тлі медійного блиску латинськості. Так само як робітничі альянси підпорядковуються режимові експлуатації всієї сукупності мігрантів, латиноамериканські спільноти споживачів включаються до торговельних стратегій Sony, Polygram та MTV. Оскільки мексиканці можуть бути замінені на гаї­тянців чи сальвадорців, тому що їхня робоча сила дорівнюється до товару, відповідно Рафаель, Хосе Луїс Родріґес («Ель Пума») і Кристина Саралеґі^[60] – навіть попри те, що мають «фірмові» відмінності, які не дозволяються простим мігрантам, – існують і можуть бути в майбутньому заміщені на еквівалентні тією мірою, якою є іконами комерціалізованої «ідентичності». Питання, яке ставлять в інтерв’ю з лідерами мігрантів, стосується того, як скористатися з альянсів і об’єднань між латиноамериканцями, щоб не розмивати відмінності між кубинцями, домініканцями, мексиканцями, венесуельцями й іншими групами, які мають беззаперечну культурну і політичну вагу.

Багатоманітні громадяни

Декількома сторінками вище я запитував, чи можливо суміщати європейські, американські та латиноамериканські типи мультикультурності? Не менш важливе питання в контексті середньотермінових і тривалих відносин між регіонами стосується того, як узгоджувати розбіжності між республіканською системою універсальних прав, мультикультурним сепаратизмом Сполучених Штатів і спірною мультикультурною інтеграцією, яка здійснюється національною державою в латиноамериканських країнах. До цих трьох моделей додається четвертий тип «інтеграції»: коли мультикультурність підпорядкована медійному дискурсові, монопольній організації культурних індустрій, що призводить до залежності появ і зникнень розмаїття від рейтингової «більшості». Ця остання інтеграційна політика споживачів пронизує три класичних моделі громадянства та кидає їм виклик.

Згадані чотири структури лабіринту мультикультурності стають малоефективними, коли відмовляються реструктуруватися перед загрозами глобалізації. Всередині латиноамериканських країн гомогенність, встановлена національною державою, мало допомагає стримати нові етнічні та регіональні вимоги. Так само абстрактне громадянство європейських країн неспроможне прийняти масу іноземців, котрі бажають розділити з ними їхній добробут. Навіть американський сепаратизм – покращений завдяки критиці «лівих» науковців – не зміг переконати європейців і латиноамериканців у тому, що політика позитивної дії сприяє продуктивному співіснуванню. Що ж до панлатинського медійного комунітаризму, схоже, що він має більший успіх у суботи і неділі, ніж у робочі дні.

Вбачаю у сучасному мисленні два напрями, за якими можливо опрацьовувати відмінності у способах займатися мультикультурністю. Перший полягає у подоланні того, що можна визначити як вибіркові концепції відмінності. Хочу пояснити це з різкою чіткістю, з якою почув це від Стюарта Голла, коли він прокоментував один текст, в якому я говорив про гібридизацію в Університеті Стірлінга у жовтні 1996 року. Він сказав, що однією із заслуг гібридизації є те, що вона «підриває бінарні способи розуміння відмінностей». Попри це, як зазначав він, ми повинні знайти спосіб говорити про відмінність не як про радикальну інакшість, а як про диферанс. «У той час як відмінність, радикальна інакшість протиставляє одну систему відмінності іншій, ми домовляємось опрацьовувати одну відмінність, яка безперервно плавно переходить в іншу. Неможливо визначити, де закінчуються британці й починаються їхні колонії, де закінчуються іспанці й починаються латиноамериканці, де починаються латиноамериканці, а де індіанці. Жодна з цих груп уже не залишається у своїх межах. Те, що відбувається, – це тип дерридеанського висловлення щодо проекту всіх цих термінів, і коли ми кажемо «кордони» – ми маємо на увазі головно те, що їх перетинає. Тобто обмеження замість того, щоб затримувати людей, є місцями, які люди постійно перетинають нелегально».

Інший напрям полягає у нагадуванні про те, що не зводиться ні до метисації, ні до гібридизації. Тобто кожний мігрант, навіть будь-хто, доведений до зубожіння локальною райською «гармонією» глобалізації, є суб’єктом, якому водночас пропонують і якого примушують говорити від імені більш ніж одного місця. Як і для персонажів Арґедаса, які, на думку Антоніо Корнехо Полара, не узагальнюють свій досвід лише в одному дискурсі, а розбивають його на дві мови (іспанська і кечуа), на два способи комунікації (усний і письмовий), як провінціали і мешканці Ліми, можливість ствердитись як суб’єкту частково засновується на тому, щоб ніколи не забувати жодної зупинки на своєму шляху та не дозволяти позбавляти себе свободи говорити з різних місць (Cornejo Polar, 1996: 842–843). Однак чи можливо закликати інакших утілювати політику з подолання нерівності лише через розриви відмінності?

Якщо співвіднести глобалізаційні й гібридизаційні стратегії з різними практиками мультикультурності, стає очевидним, що, хоч би як формувався світовий ринок фінансів, окремих товарів і окремих медійних мереж, хоч би як поширювалась англійська як «універсальна мова», відмінності зберігаються і перекладність між культурами є обмеженою. Однак не є неможливою. Крім простих наративів про абсолютну гомогенізацію й опору локального, глобалізація протиставляє нас можливості сприймати фрагменти інших культур, але ніколи не ціле і перероб­ляти те, що уявляли як своє у взаємодіях і в угодах з іншими, але ніколи з усіма. Отже, протистояння відбувається вже не між глобальним і локальним, коли глобальне розуміється як загальна підпорядкованість єдиному культурному стереотипові, а локальне як проста відмінність. Відмінність виявляється не як відокремленість роз’єднаних культур, а як діалог з тими, з ким ми конфліктуємо або намагаємось об’єднатися.

Етнографічний матеріал, якій я згадую тут, демонструє зближення та конвергенцію у сферах праці та споживання. Навіть коли загальна конкуренція за часів глобалізації стимулює суперництво, солідарність одних мігрантів з іншими відмінними і з тими, що залишились у краї­ні народження, відкриття привабливого в інших культурах, що може спонукати аргентинця танцювати сальсу, а мексиканця отримувати задоволення від перуанської чи бразильської кухні, демонструють можливості співіснування. Навіть більше: винайдення і поділення матеріальних і символічних ресурсів. Не розв’язувати відмінності, а робити їх узгоджуваними.

Однак ці тисячі повсякденних практик, повторюваних на різних широтах, які наново моделюють географію етносів і націй, знаходять незначний прояв у сфері, де керують права: у громадянстві. Хоча вихідна позиція і способи управління цими справами відрізняються у Європейському Союзі й у латиноамериканських угодах з вільної торгівлі. Наднаціональні співдружності, сформовані на основі міграційних рухів, мистецьких і медійних союзів, сприяли утворенню в Європі єдиного громадянства і культурного європейського простору також з наднаціо­нальним фінансуванням і програмами зі співробітництва й взаємного обміну. До цього європейського громадянства та більш-менш інтегрованого культурного простору долучена лише частина не-європейців, а мільйони «інакших» дискриміновані та виключені. Сотні африканців, які тонуть, намагаючись добратись до Італії або перетнути Гібралтарську протоку, та 20 тисяч, які щороку легально або нелегально перетинають південний кордон Іспанії (половину з них затримують), демонструють, що проблема взаємозалежності між Європою та південною частиною Середземномор’я або іншого боку Атлантики далека від розв’язання. Про політику щодо іноземців кажуть, що коли б Європейський Союз захотів приєднатися сам до себе, він би сам собі відмовив через недостатню демократичність.

До цього додаються перешкоди для реалізації політики щодо аудіовізуальної інтеграції в Європі через зростання контролю за виробництвом і демонстрацією у сферах кінематографії і фотографії з боку американського капіталу. Однак принаймні ці проблеми обговорюються на форумах континенту, і здійснюються спроби розроб­ляння політики, спрямованої на їхнє розв’язання. Крім того, здійснюється значна кількість досліджень економічної можливості втілення і також традицій культурного споживання, які допомагають розроб­ляти цю політику, якої бракує багатьом державним акторам у Латинській Америці.

На зустрічах американських урядовців, схоже, ще досі не усвідомлюють, що зараз для мільйонів осіб ідентичність є міжнародним спільним виробництвом. Є економічні транснаціональні угоди без інституціонованого публічного простору на тому рівні, де проявляють себе суспільні актори. Омріяна міжамериканська інтеграція, яка сприймається як угоди між підприємницькими та міжурядовими лобі без урахування громадян, залишає мігрантів безправними або обмежує їхні права до таких, які забажають надати найпотужніші держави вибірковим меншинам. Щодо медійних мереж, вони залишаються як простий бізнес на відкуп клієнтелам, тоді як комунікації між особами та між суспільними групами мають розвиватись у «кустарних» мережах зв’язків спонтанних, маргіналізованих, які ігноруються через свою обмежену вагу і нелегальність. Усе те у міжкультурних відносинах, що залишається за межами інтеграційних переговорів, змушує вважати, що не йдеться навіть про розширення політики. Необхідно розробити нову політику.

Якщо ця легітимуюча підтримка ідентичностей, якою є громадянство, не реформується, щоб охопити наднаціональний рівень сучасних соціальних відносин, ми не знатимемо, як визначати інакших. У двох сенсах: з одного боку, неможливо визначити, ким є особа – месатеком, мексиканцем чи мексикано-американцем, особливо якщо вона належить до всіх трьох ідентичностей, які не дають змоги уособлювати їх одночасно або кожну окремо, коли потрібно. Демократичні політична культура і культурна політика – це такі, що не лише приймають відмінності, а й створюють умови для того, щоб існувати за двозначності.

З іншого боку, знати, як визначати інакших, – це бути спроможними визначати їх, розуміючи та приймаючи їхню відмінність у розмаїтті їхніх відмінностей. Тут ідеться про дещо важливе: як поєднати в одному міжамериканському чи наднаціональному понятті громадянства невзаємовиключні ідентичності різного рівня. Якщо досягається ця базова умова, може бути менш травматичним роз’єднання, яке призводить до того, що співвітчизники перебувають в одному місці, співгромадяни – в другому і колеги по роботі – в третьому. Один з основних аспектів, в якому визначається характер – репресивний або звільнювальний – глобалізації, полягає у тому, чи нам дозволяється уявляти себе з декількома ідентичностями: гнучкими, модульованими, інколи накладеними одна на іншу, що, своєю чергою, створює умови для уявлення легітимними і сполучуваними, а не лише конкурентними і загрозливими інакших ідентичностей або (ще краще) інакших культур.

Однак передусім є щось радикально демократичне у тому, щоб прийняти, що дуже часто ми не знаємо, як визначати інакших. Це є відправною точкою, щоб дослухатись до того, як вони самі себе визначають.

ІІ. Інтермедія

Глава 5. Відмінності між латиноамериканським антропологом, європейським соціологом і американським фахівцем з культурних досліджень

Були часи, коли антропологи досліджували селянські спільноти або міські райони, соціологи – структуру і зміни в кожному суспільстві, літературні й мистецькі критики – національну культуру й усі обговорювали глобалізацію на міжнародних конгресах. Зараз об’єктами дослідження також є кордони, міжконтинентальні міграції, глобалізовані підприємства, постановка і прийняття вистав зі світовим поширенням, конгреси науковців і спілкування за допомогою електронної пошти між віддаленими країнами. Вже неможливо осягнути співвідношення теорії з соціальними умовами її продукування, якщо пов’язувати її лише з нацією чи класом або університетом, в якому вона була розроблена. Урахування повсякденного життя, в ракурсі якого дослідники розглядають міжнародні об’єкти дослідження і рефлексують про них, потребує розуміння нашої позиції стосовно необмежених інформаційних потоків, мереж і подорожей далеко за межі власної країни, гомогенізації тенденцій мислення на світовому рівні та створення нових відмінностей кожної нації, а також того, як відбувається взаємний обмін знаннями про ці процеси на конгресах і у виданнях різними мовами.

1

Коли латиноамериканський антрополог отримав запрошення взяти участь у конгресі в Берліні у грудні 2000 року на тему відносин між європейськими, північно- і південноамериканськими культурами, він подумав, чи є сенс розпочинати нове століття з цієї теми. Хіба ще не все написано про конкісту та європейську колонізацію, про американський імперіалізм і опір латиноамериканців? Які нові висновки можуть бути зроблені з того, що іспанці, французи й італійці привезли до Америки їхніх учених з природничих наук, архітекторів і залізничників, парфумерів, повій і романтиків, письменників, мандрівників, торгівців і політиків, які також інколи перетворюються на письменників через чарівність цієї землі? Програма конгресу повторювала всі ці теми і також загрожувала порушити питання про мандрівників, які поїхали з одного континенту до іншого. Чи хтось скаже щось оригінальне, заново дослідивши пошуки Рубена Даріо, і Хуліо Кортасара у Парижі, Роже Каюа в Аргентині та Клода Леві-Строса у Бразилії?

І чому в Берліні? Обрання цього міста – а не Парижа чи Мад­рида – натякало на якусь новизну, очікування, що німецька столиця перетвориться не лише на столицю Європи, а й на центр європейських зв’язків зі Сполученими Штатами і деякими з латиноамериканських країн. Йому це не здавалось дивним на тлі стількох підтверджень вирішальної ролі «Дойче Банку» в економічній політиці Європейського Союзу та після побаченого у останній подорожі: що культурна вага, яку раніше мали Монпарнас, а згодом Латинський квартал чи Лондон, зменшилася порівняно з набутою центром торгівлі й видовищ, який утворювався на Потсдамській площі та в її оточенні з музеїв, театрів, джазових і рок-концертних майданчиків, які сприяли напливу до Берліна підприємців і митців, письменників і рокерів з усього Заходу та з деяких азійських країн.

Однак хоча протягом багатьох років (1970–1980-х років) у Берліні була друга у світі за важливістю бібліотека, присвячена Латинській Америці (перша була в Остені), Німеччина не мала традицій здійснення латиноамериканських досліджень порівняно з розвинутими у Сполучених Штатах. Їх не мали також ані Франція, ані Великобританія, ані Іспанія і ще меншою мірою Італія, попри міграційні контингенти, які переселилися з цих країн до Латинської Америки, та численних латиноамериканських вигнанців і мандрівників, прийнятих у Європі. Справді берлінцям вистачило глузду запросити на конгрес американських спеціалістів. Але чи поїдуть вони до Німеччини?

Новизна в тому, подумав він, що зараз ідентичність латиноамериканців обговорюється англійською, німецькою і навіть російською чи польською, як це відбувалося, коли він отримав запрошення на ІІІ Конгрес європейських латиноамериканістів, який мав проводитися також у 2000 році у Варшаві. Сучасна будова глобалізованого світу запобігала поверненню до стереотипу тих, хто за часів постколоніалізму чи теорії залежності стверджував, що Латинська Америка обмірковувалася за її межами. Імовірно, ці віддалені конгреси, перехресні дослідження, які проводились аргентинцями і бразильцями у Сполучених Штатах, американськими університетами у Мексиці, Гватемалі й Перу й інколи переростали у міжнародні дослідницькі групи, і, звичайно, доповіді та листи, які надсилаються й отримуються через Інтернет, спонукають говорити більшою мірою, ніж про простори, про трансатлантичні та міжамериканські мережі. У них наново формулюється те, що ми розуміли як Америку, латинізм, гегемонію та опір, як і манери ставити запитання.

Уже не йдеться – каже він дружині, яка є фахівцем з порівняльного літературознавства, – про те, що, перебуваючи у Парижі, Астуріас заново відкрив Гватемалу, Кортасар – Аргентину і Кабрера Інфанте у Лондоні – Кубу. Відбувається дещо відмінне від того, що багато разів аналізували стосовно «Гри у класики»^[61] і «Трьох сумних тигрів»^[62]. Також соціологи й антропологи відчувають ностальгію чи тужіння за своїми країнами в якомусь університетському містечку в Каліфорнії, Нью-Йорку чи в Берліні, та це почуття спотворює спосіб відбору й інтерпретації даних, коли вони пишуть свої праці про підприємництво в Аргентині чи екологічну катастрофу в Амазонії. Питання полягає не лише у тім, що відстань дає їм змогу краще бачити власну країну, бути більшою чи меншою мірою аргентинцем, бразильцем чи гватемальцем. Він гадав, що дружина слухала його неуважно, оскільки продовжувала відповідати на електронні листи, однак вона відповіла: «Ти не вважаєш, що те, що розуміли як відстань, змінилося?»

2

Коли іспанський соціолог, який закінчив докторантуру в Парижі, отримав запрошення на конгрес у Берліні, він помітив, що дата його проведення збігалася з датою курсу, який він зголосився читати у Сан-Паулу. Я маю їхати до Південної Америки, коли декілька сотень латиноамериканців приїдуть до Європи, у тому числі деякі з бразильських друзів, з якими заприятелював під час перебування у Франції? Йому було цікаво побачити Бразилію, стати європейським спеціалістом у цій країні, можливо, навіть в Аргентині, й завдяки цьому отримати роботу в Іспанії. З кожним роком меншала кількість робочих місць для тих, хто присвячував себе європейським темам. Натомість з’являлися посади для тих, хто досліджував культуру, економіку і суспільство американських країн, з якими Європейський Союз збільшував торговельний взаємний обмін. Кількома роками раніше, після падіння Берлінського муру, видавалося можливим залишатися на континенті, спеціалізуючись на країнах Східної Європи. Перспектива здійснення там бізнесу привернула увагу Європи, і зменшилося захоплення Латинською Америкою, і навіть він сам спромігся взяти участь у двох програмах: перша під егідою ЮНЕСКО і друга французького уряду, спрямовані на навчання румунів тому, як здійснювати соціал-демократичну культурну політику за умов капіталізму. Однак ця перспектива затьмарилася війнами в Югославії, економічними кризами та посткомуністичною соціальною дезінтеграцією. Хоча Латинська Америка не була надійнішою, вона знову набула більшої привабливості.

Щодо Сан-Паулу, друзі, які там були, говорили йому про науковий профіль їхнього університету, його культурну витонченість, крім того, його візит мав збігтися з проведенням у цьому місті відомої мистецької бієнале. Насправді більшою мірою, ніж цей перенаселений мегаполіс майже без парків і площ, його вабили розповіді про сюрреалістичну Бразилію, пляжі, музику, карнавал і африканські культи. Баія, Ріо, Ору-Прету. Більше, ніж хаотичний гіпермодернізм Сан-Паулу, позбавлений історичної глибини Мексики, його приваблювала виразність метисації, контрасти та їхнє гаряче примирення, яке Європа нейтралізувала. Для когось, вихованого у католицькому франкістському суспільстві, якби він мав можливість згладити це виховання навчанням під впливом французького реалізму, є цікавим, що саме хоче сказати Каетано Велосо, коли співає, що немає гріха на південь від Еквадору.

З іншого боку, йому здалося, що на берлінському конгресі домінували культурні дослідження. Чи це з причини розквіту цього напряму в деяких європейських центрах, чи через бажання зацікавити північно­американців? Іспанія не мала попиту на культурні дослідження, які, як здавалося, затримувалися на Піренеях, як і деякі вітри. Чи це є модою, як деякі колеги з Мадрида вважають щодо глобалізації, чи, можливо, Іспанія через свої наміри відігравати роль посередника між Європою і Латинською Америкою залишається несприйнятливою щодо багатьох інтелектуальних інновацій півночі?

3

Американська фахівець з культурних досліджень присвятила роки тому, щоб спростувати наративи, які її держава створювала від ХІХ століття з метою виправдання підозрілих історій, пов’язаних з Латинською Америкою. Вона виявила, що одним із найпоширеніших методів була риторика про несумірність американського і латиноамериканського стилів життя. Однак зараз вона уважає, що дослідження з постмодерністської культури й антропології, які поставили під сумнів продукування та поширення знань, зменшили зверхність цих колонізаторських розповідей і патерналістську поблажливість до чарівності чужих. Зараз ми живемо за ситуації постколоніалізму, тому що підпорядковані народи не дають іншим представляти себе, пояснювала вона своїм учням, які вивчали іспанську мову.

Два факти примушували її сумніватись у цьому прогресі. З одного боку, в той час як культурні дослідження намагаються критично розглядати літературні твори як прості соціальні дискурси, позбавляючи їх естетського містицизму, видавничий ринок вшановує як представників Латинської Америки найпривабливіші наративи, а деякі університетські центри забезпечують культурне визнання магічним романам, неомексиканським або неоінкським картинам, захоплені тим, що вважають їхньою історичною цінністю. Чи не настав час дослухатися до тих, хто, пройшовши скрізь соціологізуючі або деструктивні зусилля культурних досліджень і саме для того, щоб не втратити ринок, знову починають цікавитись особливістю та глибиною естетичних досліджень, сподіваючись знайти в них – більшою мірою, ніж в їхній історичній цінності – спроможність порушити впевненість у своєму, відкрити нас до інакшого й до інакших? Їй розповіли, як на одній конференції латиноамериканський антрополог заявив, що одна зі змін, які відбулись у культурі під час переходу від європейського до американського домінування, полягала у тому, що ми почали це століття, заздалегідь перевіряючи, як поєднати мистецтво з життям, і закінчуємо його, запитуючи себе, як відокремити його від ринку. Їй таке протиставлення здавалося дещо маніхейським, однак давалопривід для міркування.

Другий сумнів виник у неї під час спостерігання за тим, як глобалізаційні тенденції економіки посилюють окремі кордони та призводять до вигадування інших. Насправді розбіжності між Сполученими Штатами та Латинською Америкою зменшуються під впливом угод з вільної торгівлі, комунікацій на основі прогресивних технологій і транснаціонального обміну мігрантами. Однак оскільки американський уряд і суспільство створюють нові бар’єри (з яких найбільше її вразив й спонукав взяти участь у протестах Закон 187, прийнятий у Каліфорнії), відмінності та віддаленість між дослідниками з Півночі та з Півдня зберігаються. Як вона прочитала в одному листі, надісланому до журналу Асоціації латиноамериканських досліджень, дослідники з Півночі ніколи не публікують «результати своїх досліджень у спеціалізованих латиноамериканських виданнях або у книжках іспанською чи португальською мовами або французькою, коли йдеться про дослідження Гаїті чи інших франкомовних держав». Нерідко американці «повертаються до своєї країни з інформацією або даними, копії яких не залишають у тих країнах, де їх отримали». Відповідно, латиноамериканські дослідники дуже рідко публікують свої праці на Півночі «через високу вартість перекладу та через брак обізнаності про спеціалізовані публікації або доступу до них» (Dietz та Mato, 1997: 31).

4

Антрополог і фахівець з культурних досліджень пішли на мистецьку виставку ARCO в Мадриді в лютому 1998 року, однак не зустрілися, оскільки вона була більш багатолюдною та невпорядкованою, ніж зустрічі LASA або Асоціації американських антропологів. Обох цікавило, яким чином іспанці – які у 1997 році присвятили виставку Латинській Америці, а цього року Португалії – втілювали за допомогою продажу мистецьких витворів свою мету стати посередниками між відсталими латиноамериканцями й успішною Європою. І також вони змагалися зі Сполученими Штатами за право бути посередниками між Латинською Америкою та світом. Вони побачили виставку, де головні галереї Нью-Йорка, Парижа і Буенос-Айреса та різних міст Німеччини, Італії і Мексики були представлені поруч із галереями з усіх регіонів Іспанії і Португалії. Побачили картини Енді Воргола і Кіта Гаринґа у французькій галереї, аргентинця Ґільєрмо Куїтки у мексиканській галереї Монтеррея, мексиканця Ґабріеля Ороско у французькій і один з творів, який продали найдорожче за усіх, роботу Хуана Давіли – фризи, які зображували водночас персонажів комедії і селянського фольклору країн Південного конусу ХІХ століття, обрамлених доколумбовими орнаментами, – представлену як інсталяція чилійського митця, який працює в Австралії.

Їх не здивувало, коли в одному журналі вони прочитали статтю іспанського соціолога, на думку якого ця виставка – як і виставки інших європейських країн, і бієнале, котрі поширились у Латинській Америці в 1990-ті роки, – відбивала глобалізацію та поліцентризм ринку для митців, які жили за межами своїх суспільств і могли бути представленими у галереях різних країн. Тому вони демонстрували у своїх творах щось набагато більше або щось відмінне від свого націо­нального колориту. Ця виставка, як і бієнале у Сан-Паулу і Венеції та Documenta у місті Кассель, зазначалось у коментарі, демонструє, що є інші джерела випромінювання за межами Нью-Йорка, хоча це місто концентрує найбільшу кількість операцій у світовій економіці мистецтва й у визначенні смаків.

Однак дуже нечасто децентралізація і розвиток регіональних блоків приводить до збалансованого поєднування локального з глобальним. З нагоди проведення виставки в Мадриді часопис El Pais запитав у десяти іспанських митців, який з творів мистецтва вони вважали найважливішим і найвизначнішим у цьому столітті, котре добігає кінця: усі за винятком одного, який обрав «Велике скло» Марселя Дюшана, згадували твори Пікассо, Міро, Тапієса, котрі були іспанцями. Що отримують іспанські музеї, коли мають усі ці міжкультурні змішування у власній оселі? Галісійський центр сучасного мистецтва придбав на виставці в Мадриді передусім галісійські твори, каталонські установи – інсталяції, зроблені в Барселоні. Запросили митців майже з усього світу, сприяли представленню електронних виробів, які подорожували детериторизованими, однак під час купівлі пріоритетною стала солідарність із сусідами.

Антрополог зробив висновок, що ці парадоксальні поєднання економічної глобалізації і культурного націоналізму надавали підґрунтя для формулювання запитань, які не ставлять економісти. Однак його непокоїло, що культурні дослідження – напрям, який йому здавався більш спроможним, щоб поставити під сумнів гегемонійні відносини між культурою, нацією і глобалізацією, – практично не зацікавлений у тому, щоб зрозуміти, яке значення мають мистецтво, література і мас-медіа як чинники ринку. В енциклопедії «Культурні дослідження», складеній Лоуренсом Ґроссберґом, Ені Нельсон і Памелою Трейчлер, немає жодної статті, присвяченої економіці культури; йдеться про комунікацію, споживання і комерціалізацію, однак на 800 сторінках не зустрічається ані жодних конкретних даних, ані графіків – лише дискурсивні описи подій, які повинні бути проаналізовані на основі емпіричних даних. Як він прочитав у полеміці Ніколаса Ґарнема з Лоуренсом Ґроссберґом, неврахування економічного виміру пов’язано з тим, що культурні дослідження присвячені більшою мірою споживанню, сприйняттю та моменту інтерпретації та набагато менше продукуванню і циркуляції символічних товарів (Garnham, 1997 та Grossberg, 1997b: 37).

5

Фахівець з культурних досліджень, яка викладає латиноамериканську культуру в одному з найкраще підготованих для цього університетів Сполучених Штатів, скористалася великою бібліотекою своєї установи, щоб процитувати у своїй останній лекції найновіше з опублікованого у Латинській Америці. Її захоплення інтернетом дало їй змогу прокоментувати заяви, зроблені субкоманданте Маркосом^[63] попереднього тижня, та поєднати це з внеском Франца Фанона^[64] у розуміння теорії деколонізації, згідно з тим, як це інтерпретує Гомі Бгабга^[65] у своїх останніх працях. Коли перуанський студент, який навчався у докторантурі її університету, зробив короткий огляд її лекції своєму батькові – аргентинцю, який живе у вигнанні в Лімі, у відповідь отримав електронного листа із запитанням про те, хто такий Гомі Бгабга, і також здивуванням тим, що фахівець із Латинської Америки цитує цього сучасного соціолога, щоб говорити про Фанона, у тому числі тим, що вона згадує Фанона як щось новітнє, щоб зрозуміти Латинську Америку, при цьому не згадує про дебати, які проводились у Буенос-Айресі, Сан-Паулу і Мехіко щодо ідей цього автора у 1960-ті роки, коли його праці переклали іспанською і обговорювалися широко, навіть надмірно, зазначав батько, з огляду на те, чи підходить латиноамериканцям те, що Фанон писав для Африки. Крім того, він згадував, що у країнах Південного конусу до його праць виявлявся інтерес відтоді, як його процитував Сартр, однак при цьому вони використовувалися як довід проти культури, яку уособлював Сартр. Батько збирався додати, що він був би радий, якби син надіслав йому якійсь текст Бгабга, щоб розуміти, про що йдеться, однак не міг цього зробити, оскільки вимкнулось світло через незвичну для Ліми зливу, як кажуть, пов’язану з течією Ель-Ніньо, а коли світло поновилось, у нього вже не було часу надсилати e-mail – тобто «emilia»: йому сказали, що так їх називають пуерторіканці, – бо він мав іти читати лекції в університеті Сан-Маркос. Він пішов, гадаючи, що б сказав Фанон про те, що зараз усе, що не пояснюють течією Ель-Ніньо, пояснюють глобалізацією.

6

Іспанський соціолог продовжував сумніватися, чи присвятити себе дослідженням Бразилії замість того, щоб вивчати деякі з іспаноамериканських країн, з якими має спільну мову та численних культурних попередників. Крім того, один колега у Мадриді сказав йому, що бразильці мало пов’язані з Латинською Америкою, «вони наче передмова до самих себе. Вважають себе автономним континентом».

Йому здавалося, що бразильське було більшою мірою інакшим, ніж іспанське в іспанській Америці, та він полюб­ляв мати справу з радикальною інакшістю, немовби вважаючи, що в антропології й у метисації є вихід з глухих кутів соціологічного мислення. Чи немає випередження демократичних рішень майбутнього у цій спроможності, продемонстрованій декотрими секторами латиноамериканських суспільств, формувати мультикультурні ідентичності, незважаючи на колір шкіри?

Хоча, строго кажучи, якщо йшлось про наміри віднайти крайню інакшість і найбільш заплутані класифікації для іспанця, він мав би зорієнтуватися на Сполучені Штати. Його продовжував дивувати після декількох років спосіб використання слова «іспанський». Щойно бразильський професор, який був «запрошеним ученим» у Каліфорнійському університеті в Берклі, розповів, що його відмовилися зареєструвати як «білого», оскільки ця категорія означує «осіб, що походять від будь-якого з корінних народів Європи». Секретар Відділення антропології запропонувала йому визначити себе як «іспано», оскільки це визначення включало, у тому числі, «чорних осіб іспанського походження», «мексиканців / мексиканських американців / осіб мексиканської культури чи походження, латиноамериканців, незважаючи на расову належність / латино-осіб Латинської Америки (наприклад, центральноамериканців, південноамериканців, кубинців, пуерторіканців) за культурою чи походженням, незважаючи на расову належність». Коли бразилець сказав, що має «певні складнощі з ідентифікацією себе з категорією «іспано», оскільки Бразилія не була колонізована іспанцями», вона йому пояснила, що для нього було б вигідніше бути класифікованим таким чином, в іншому разі він був би віднесений до меншості (Oliven, 1997: 235).

Усе це було схоже на непорозуміння, що виглядало ще екстравагантнішим, оскільки відбувалось у відділенні антропології, однак водночас це збігалося з іншими історіями, які йому розповідали. Він згадав про розповідь бразильського соціолога, консула Сан-Франциско, який віддав своїх дітей до однієї зі шкіл цього міста. На першій зустрічі батьків із директором їм пояснили, що у цій установі «можна лише три рази змінювати етнічну належність». Це був спосіб контролювати ресурси, використані, щоб віднайти норму в системі квот позитивної дії. Учень, який вступав як «іспано», міг наступного року не залишитись у цій же школі через те, що було забагато учнів у цій категорії. Тому він перереєстровувався як єврей, і так впродовж наступних років, згідно з тим, ким були етнічні пращури його батьків чи дідів.

І соціолог подумав, що не лише у Латинській Америці є прояви магічного реалізму.

7

Зрештою американський фахівець із культурних досліджень і латиноамериканський антрополог двічі зустрілись: одного разу в університетському містечку в Сполучених Штатах і другого разу в одній зі столиць Латинської Америки. Обидві бесіди були записані, однак через недбалість місця зустрічей не були вказані на касетах, так що було непросто визначити, яка з них відбулась в університетському містечку, а яка – в латиноамериканському місті. За деякими моментами, здається, їх можливо відрізнити – оскільки у тому діалозі, який, імовірно, відбувся в університетському містечку, антрополог помітно задоволений: після того як провів ранок у відділі періодичної літератури університетської бібліотеки та зробив копії десятків свіжих статей з журналів англійською та іспанською мовами, які неможливо знайти в його країні. Натомість на другій касеті, здається, відчувається її розчарованість, оскільки вона сподівалася, що конгрес відбудеться в якомусь маленькому старому місті, як їй пообіцяли під час запрошення (у Картахені, Патскуаро чи Тукумані), а не в цій метушливій столиці, в якій вона вже була шість разів і яка щоразу дедалі невміліше копіює шопінг і урбанізованість американців середнього класу.

Спілкування було непростим, оскільки латиноамериканський антрополог убачав у фахівці з культурних досліджень світового представника американської академічної культури, і вона мала пояснювати йому відмінності роботи в Каліфорнії або на сході і те, що не одне й те саме бути «іспано» у Лос-Анджелесі, Маямі, Нью-Йорку або Чикаго. Для фахівця з культурних досліджень також було дивним, попри усе те, що вона читала про культурні дослідження у Латинській Америці, виявити, якою мірою міждисциплінарні дослідження, вивчення мультикультурності та її зв’язку з владою мали формат, відмінний від тих, які здійснювались у Сполучених Штатах, і водночас відмінний у Мексиці чи в Перу, де те, що стосується міжкультурності, пов’язано з присутністю індіанців, або у країнах Карибського басейну, де ключовим є афроамериканський вплив, або у Ріо-де-ла-Плата, де домінування європейської культури імітує білу гомогенність. Однак чому в латиноамериканських культурних дослідженнях, таких уважних до регіональних, індіанських і політичних відмінностей, мало хто приділяє увагу питанням походження?

Вони досягли згоди в тому, що не існує ані американської спеціалістки з культурних досліджень, ані латиноамериканського антрополога. Є чоловіки і жінки, які досліджують ці теми, кубинці, що мешкають у Сполучених Штатах або в Іспанії, аргентинці у Мексиці й Бразилії, уругвайці в Аргентині й в Австралії, чилійці в Німеччині, американці, які кожні п’ять років переїздять до інших міст і країн, у всіх нас всередині є двоголовий троянський кінь, усі залишаємо речі в Гавані, Буенос-Айресі й у Сантьяго, у тому числі друзів, які осідаються там і також знають про двоголових коней. Інколи відчуваємо спокусу вдягнутись у костюми троянців і сфотографуватися на тлі пірамід, детериторизованих університетських містечок, підпорядкованих або гібридних культур і транснаціональних виставок, однак частіше ми схожі на невеличких мурах, які бігають з районної конференції до міжнародного конгресу, до листа солідарності, надісланого електронною поштою.

Коли антрополог висловлював свою занепокоєність тим, що у Сполучених Штатах більше дослідників і докторантів, які пишуть наукові дисертації, присвячені латиноамериканським країнам, ніж у самій Латинській Америці, фахівець із культурних досліджень запитувала себе, чому аргентинським, чилійським й перуанським студентам нецікаво досліджувати американців. Якщо вже майже півстоліття в Гарварді існує проект, присвячений мексиканському штатові Чіапас, чому принаймні у цьому десятилітті мексиканці й віднедавна бразильці почали досліджувати, що відбувається у цьому північному суспільстві, в якому мешкають мільйони їхніх співгромадян-мігрантів? Говорять про американізацію, однак для багатьох інтелектуалів у Латинській Америці – як вона почула від Беатріс Сарло – «Сполучені Штати здаються таємною моделлю». Можливо, з цієї причини замість того, щоб робити свої праці емпіричними і концептуальними, вона вдається до метафор і наративів. Виникає занепокоєння, говорила вона, якщо уявити, які знання буде продукувати ця тенденція до експансії американських університетів, музеїв і галерей, у той час як іспанці й латиноамериканці досліджують лише власні суспільства і цікавляться місцевим мистецтвом.

Це стосується не лише наукових публікацій. Вона згадала, що на початку березня 1998 року почула в Остіні на Засіданні національної дирекції іспаномовних мас-медіа, що преса, котра публікується іспанською мовою в Сполучених Штатах, у 1997 році витратила 492 мільйони доларів на рекламу, що становить більше, ніж витрачають печатні видання у Мексиці. Зійшлися на тому, що латиноамериканці мало знають про 1214 періодичних іспаномовних видань, з яких 24 є щоденними і 246 щотижневими, що видаються у Сполучених Штатах, про іспаномовні 93 телеканали і 591 радіоканал та 340 інтернет-сервісів на американській території.

Спитали себе, чи таке продукування книжок і статей має за кінцеву мету зрозуміти суспільства та їхні відносини з іншими? Чи тексти з культурних досліджень, антропології та мистецькі виставки присвячені більшою мірою, ніж інтерпретації суспільного життя, сприянню функціонуванню установ.

Коли вони потім ішли – університетським містечком до своїх автомобілів чи столичним проспектом до метро, – обоє думали про те, що мало б сенс написати роман, в якому не головний герой, а другорядний персонаж напівприхований у наративі, неочікувано зустрінутий на розі вулиці, поєднує фрази різних латиноамериканців та англійців і говорить їх як власні, весь час розмовляє так, ніби живе в іншому місці й це є засобом бути тут. Або висловлювався б так, як і ті, що знаходяться поруч, і це було б засобом віддалятися. Вона подумала, що таке завдання не було б складним для якоїсь мексиканської письменниці. Він подумав, що радше для іспанського письменника – можливо, тому що того тижня читав твір Хавьєра Маріаса.

8

Антрополог або фахівець з культурних досліджень – важко сказати, хто саме з них, але на даний момент це неважливо, оскільки антрополог багато читав з проблематики культурних досліджень, а американська дослідниця була достатньо обізнана з антропології – отже, хтось із них спитав себе, що залишається від суб’єкта після того, як структуралізм його деструктурує, і ким є інший після того, як постструктуралізм і постмодернізм демонстрували його як уявленого певним «я», яке, імовірно, не існувало. Чи немає потреби відтворити якогось суб’єкта, який взяв би на себе відповідальність, і також переосмислити – без дисперсії інших уявлених – існування форм інакшості, котрі можуть бути ідентифіковані емпірично, а не лише уявлені дискурсивно?

Одному з них спало на думку, що для того, щоб перейти від утвореної інакшості до чогось більш специфічного, треба було б говорити про інакшого, який страждає і насолоджується, який небайдужий мені, про наших інакших. Він подумав, що адекватний спосіб дослідження епічності глобалізації – розглядати її з позиції мелодрами міжкультурності, розповідей про масову конвергенцію споживачів багатьох держав, які перетинаються збігами та розбіжностями з тими, хто є нашими найближчими інакшими: чи могли б узагальнювальні наративи Фукуями і Світового Банку корегуватися наративами Хосе Іґнасіо Кабрухаса і Поля Остера?

Іспанський соціолог, який також ставив собі ці запитання, згадав вислів одного французького філософа, який вподобав під час свого перебування у Парижі. У цьому вислові він вгледів манеру висловлюватись антропологів, соціологів і фахівців з культурних досліджень як суб’єктів, їхні можливості розглядати себе з більш-менш конкретного місця як «їх» та як «інакших». Йому здавалося, що він пригадав, якою фразою Ґастон Башляр закінчував текст: «я є межею моїх утрачених ілюзій» (Bachelard, 1970: 97).

Він подумав, що цього не було б достатнім сказати про «я», однак на той момент йому це здалося переконливим.

ІІІ. Політика міжкультурності

Глава 6. З Парижа до Маямі транзитом через Нью-Йорк

У першій частині книжки ми говорили про те, як себе наратують суспільства, зв’язки між ними, як їх уявляють мандрівники і письменники, котрі публікують книжки і статті, та як ними управляють національні держави. Мірою того як ми ставимо міжкультурні відносини в умови глобалізації, ми мали б починати говорити про те, як ці зв’язки уявляються зараз культурними індустріями, як їх наратують у телевізійних і електронних повідомленнях і як ними управляють підприємницькі лобі.

Прийнято стверджувати, що індустріалізація культури найбільше сприяє її гомогенізації. Немає сумніву, що створення промислових форматів навіть для деяких традиційних мистецтв і літератури, масове поширення завдяки технологіям виробництва і комунікації, перевпорядкування символічних сфер за умов ринку, який контролює нечисленні мережі управління, майже усі транснаціональні, має тенденцію до формування світової публіки з подібними смаками. Однак у цій главі розглянемо, як навіть найсхильніші до участі в глобалізації сектори не­однаково уявляють її в мистецтві, літературі й інших типах публікацій, а також у кіно, на телебаченні й у музиці. В межах кожної з цих сфер знаходимо відмінності між тим, як сприймають глобалізацію та уявляють себе в ній скульптори, співробітники музеїв і галерей, письменники і видавці, музиканти і виробники дисків.

У загальних рисах підприємці схильні міркувати над тим, як глобалізовувати культуру і навіть як створювати глобальну культуру. Утім, багато митців продовжують експериментувати з відмінностями, наявними між культурами, та тими, які вони створюють у своїх мовних іграх. Неможливо провести чітку межу між обома типами акторів, оскільки є письменники, які водночас є видавцями, кінорежисери і музиканти, які мають власні виробничі підприємства, а також оскільки митці діють за різними персональними і груповими стратегіями. Я наведу вибірковий перелік таких перекомпонувань у сферах мистецтва і комунікації без претензії на енциклопедичність, але для того, щоб указати множинність способів, у які культурне виробництво знаходить своє місце в глобалізації. Це визначення спонукає до формулювання трьох дилем, у яких естетичні конфлікти поєднуються трьома протилежними способами у культурній політиці: креативність vs. масової комунікації; лінгвістичні експерименти vs. формування міжнародних стилів; перекомпонування публічної сфери та громадянство.

Відповідно до подвійної мети цієї книжки – описати сферу культури в умовах глобалізації та дослідити альтернативні способи керувати нею – прийму як одну з відправних осей основну суперечність. Я маю на увазі ті розбіжності, що існують між державними акторами і акторами суспільними, які здебільшого займаються управлінням і ставлять під сумнів доглобальні та доіндустріальні способи створювати культуру, – та, з другого боку, підприємствами, які контролюють індустрію символічного. На запитання, яке вже ставилось у попередніх главах, – як трансформується латиноамериканський соціокультурний простір і його зв’язки з Європою і Сполученими Штатами, – не можна дати відповідь, не проаналізувавши фазове зміщення державного управління публічною сферою щодо класичної культури та підприємницько-транснаціональної індустріалізації процесів комунікації. Я синтезуватиму це розходження за такими рисами:

а) наративи, які спрямовують дискусію, що ведеться в останні роки щодо культурної політики, котра структурує діяльність і світогляд більшості, є національними за характером. Вони концентруються на традиційній спадщині та доглобалізаційних способах виробництва, циркуляції і споживання. Національні держави є ключовими акторами у питаннях, які стосуються матеріальної спадщини, освіти, фольклору і «класичних» мистецтв (театру, скульптури, літератури, музики);

б) відповідно, більша частина товарів і меседжів, друкованих, аудіовізуальних та інформаційних, не становлять частину спадщини держав або визнається лише частина з них. Тексти, пісні й видовища створюються в індустріалізованих форматах, вироб­ляються транснаціо­нальними підприємствами, і їхня циркуляція здійснюється за допомогою каналів, контрольованих тими, хто керує – на надна­ціональ­ному рівні – ринками книжок, музики, інформаційних програм і мультимедійним поширенням цих товарів у кінематографічних мережах, на телебаченні, на дисках і відео, комп’ютерних програмах і в Інтернеті. Ця приватна діяльність, як відомо, здебільшого здійснюється підприємствами, сконцентрованими у Сполучених Штатах, Європі й Японії, які діють незалежно від національних держав, у тому числі від тих, де мають свої мережі. Хоча Голлівуд розташований у Сполучених Штатах, «Телевіса» – у Мексиці, «Бертельсманн»^[66] – у Німеччині, аудіовізуальне і видавниче виробництво там є значною мірою транснаціоналізованим і його величезний світовий вплив мало пов’язаний з культурними стратегіями органів влади у цих країнах;

в) транснаціональна й олігопольна діяльність великих культурних та інформаційних індустрій змінює конфігурацію публічної сфери, соціальної комунікації, інформації та повсякденних розваг майже по всій планеті. З одного боку, ця взаємна пов’язаність світу сприяє взаємному пізнанню непов’язаних до того культур і отриманню широкими секторами суспільства ширшого доступу до сучасних благ і меседжів. Однак ця міжкультурність і модернізованість продовжують розподілятися нерівномірно. Широкі маси відчувають обмеженість свого долучення до глобалізованої культури, тому що можуть мати доступ лише до інформації і розваг, які циркулюють безкоштовними радіо- і телеканалами. Лише вищі і середні класи, а також деякі сектори суспільства мають доступ до кабельного телебачення й окремих інформаційних просторів. Для підприємницьких, освітніх і політичних еліт залишається обмеженим використання комп’ютерів, факсів, супутникових антен, тобто просторів інновацій та інтерактивності в електронних мережах;

г) на відміну від того, що відбулося на попередніх етапах ринків, коли вони впорядковували культуру за правилами інтернаціоналізації чи транснаціоналізації до 1970-х років (див. главу 2), зараз вісь полеміки проходить уже не між державним плануванням і приватизацією культурної діяльності в кожній державі, а між політикою державного рівня та глобалізаційною політикою. Ця відмінність накладається на ту, що існує між державною політикою, й обмежується тим, що здійснюють на своїй території національні держави, та підприємницькою політикою, котру впроваджують найбільші компанії світу на транснаціональному рівні.

Наведені чотири процеси відбуваються по-різному в Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці, хоча однією з їхніх основних характеристик є інтенсифікація протистояння і конкуренції між цими трьома регіонами. Вони також неоднаково структуруються в різних сферах культури, тому я вирізнятиму три сфери: візуальні мистецтва, видавнича справа й аудіовізуальне виробництво. Проте мультимедійні комбінації, які пов’язують між собою ці три сфери, змішують свої стратегії, та їхній зв’язок з інформаційною сферою змушує також вважати відносним традиційне розмежування між ними. У будь-якому разі доречно розглядати їх окремо, оскільки глобальна зміна порядку відбувається по-різному у кожній з них.

Візуальні мистецтва: від авангардизму до jet-мистецтва

Якщо спитати, як змінилася роль візуальних мистецтв за нової пов’язаності національного з глобальним, Європи і Сполучених Штатів з Латинською Америкою, в першу чергу слід зазначити, що пластичні мистецтва вже не відіграють такої ролі, як у XVIII, XIX та на початку ХХ століття, як сцена представлення національних уявлень. Однак неможливо спростити її роль в останні п’ятдесят років, говорячи про звичайне заміщення її засобами масової комунікації. Те, що відбулось, набагато цікавіше. Я зупинюся на двох процесах: перебудові національних ринків і уявлень під впливом глобалізаційної логіки, та переході від лідерства космополітичного авангардизму до глокалізованих установ і до підприємницьких кіл.

Назви декількох сучасних мистецьких напрямів підкреслювали їхню національну належність: французьке бароко, мексиканський монументальний живопис і американський поп-арт. Уявлялося, що існувала національна спільнота, яка «виражала» себе через Давида і Дюплессі, і їхні витвори сприймались як уявлення про громадянство у постреволюційній Франції. Іконографія Дієґо Рівери, Сікейроса та Ороско була зрозумілою, якщо осягались її структурні відносини з новою інтерпретацією мексиканської історії, запропонованою після революції 1910 року. Твори Джасперса Джонса, Класа Олденбурґа і Раушенберґа^[67] хоча й посилалися на уявлення транснаціонального споживання (емблематичні напої, кіноактори і кіноактриси), надавали перевагу американській символіці. Ці способи організації мистецького виробництва використовувалися навіть для класифікації авангардних рухів, які виходили за межі звичайних соціокультурних кодів: про італійський футуризм, російський конструктивізм і новий французький роман говорили так, ніби національна належність слугувала для визначення їхніх новаторських проектів.

Посилання на мистецтво інших країн супроводжує всю історію латиноамериканського мистецтва. Присвоювання естетичних інновацій метрополій було джерелом для багатьох скульпторів – від Дієґо Рівери до Антоніо Берні, – яке допомагало переосмислити власну культурну спадщину. Численні художники для вироблення національних дискурсів надихалися кубізмом, сюрреалізмом та іншими паризькими авангардними напрямками, Аніта Мальфатті віднаходила у нью-йоркському експресіонізмі та берлінському фовізмі засоби для створення нової концепції бразильської ідентичності, аналогічно тому, як Освальд де Андраде використав Маніфест футуризму для переформулювання зв’язків між традиціями і сучасністю у Сан-Паулу.

Коли в середині ХХ століття Нью-Йорк украв у Європи ідею сучасного мистецтва, оскільки ми досі живемо в епоху інтернаціоналізації культури, американська гегемонія проявилась у вигляді експортування національних стилів: абстрактного експресіонізму та згодом поп-арту. Європейські й латиноамериканські митці, які практикували космополітизм, адаптуючи ці тенденції, в більшості випадків приходили до ствердження свого. Національні культури надавали контекст для авангардних уявлень, й їхні твори хоча й включали телевізори і пародії або прославляння реклами, дотримувалися відмінності візуальних кодів мистецтва та мас-медіа. Починаючи з Енді Воргола, у 1970-ті роки художники почали ставати телевізійними персонажами.

Один сектор європейського і латиноамериканського мистецтва дотепер залишається виразником національних традицій іконографії та циркулює лише всередині самої країни, однак позиції його лідерів змінилися. Пластичні мистецтва досі одне з джерел того, що зберігається від націоналістичного уявлення, вони є сценою для освячення і поширення ознак регіональних ідентичностей. Однак значна частина створення, поширення і сприйняття мистецтва зараз реалізується з урахуванням рівня, вищого за те суспільство, в якому вироб­ляються мистецькі твори.

Не весь ринок мистецтва перемоделювався відповідно до логіки глобалізації. Лише митці, які продають свої твори за понад 50 тисяч доларів, становлять транснаціональну систему конкурентів, якою керують галереї, що мають мережі в містах на різних континентах: у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Мілані, Токіо. Ці галереї пов’язані з провідними музеями і міжнародними журналами, вони є нечисленними й у концентрованій формі керують світовим ринком. Десять років тому «Сотбіс» і «Крістіс» охоплювали майже три чверті міжнародного ринку публічних мистецьких продажів. Хоча домінування американського капіталу в «Сотбіс» може асоціюватися з гегемонійною роллю Сполучених Штатів, ця компанія володіє центрами продажів у чотирнадцяти країнах і створила офіси більше ніж у ста країнах на всіх континентах (Moulin, 1992 та 1994). Галереї менших масштабів також мають міжнародну структуру, що надає їхній діяльності фінансової й естетичної гнучкості, що їм дозволяє діяти у зв’язку з напрямами, митцями і публікою, дуже різними за походженням. Більш-менш одночасна циркуляція експозицій або принаймні інформація про них у мережах музеїв різних країн, міжнародні ярмарки і бієнале, як і масмедійне покриття мистецьких заходів зменшують національний характер естетичної продукції.

Часткове зникнення національних мистецьких ідентичностей може бути оцінено також у порівнянні з країнами, які свого часу відіграли провідну роль, такі як Франція і Велика Британія: в 1990-ті роки вони втратили світове естетичне лідерство та зменшили кількість міжнародних експозицій і на сьогодні в сукупності здійснюють не більше 15 відсотків публічних операцій на світовому ринку.

Як відомо, глобалізоване і концентроване перевпорядкування розвитку мистецтва є результатом не лише економічних процесів. Реорганізація мистецького ринку не могла б відбутися без функціонування – також на глобальному рівні – музейних, видавничих і наукових механізмів, які управляють естетичними критеріями, престижем митців і експертів, створюють їм цей престиж. Виникають нові типажі jet-критиків і jet-митців, формування яких не засновується фундаментально ні на укоріненості в національних суспільствах, ні на тривалому перебуванні в одній столиці, в одному університеті чи одному музеї якогось провідного центру, але вони спроможні гнучко переміщуватися між багатьма центрами різних континентів. Нью-Йорк залишається найбільшим місцем перетинання митців з усіх континентів, однак уже щонайменше два десятиліття не володіє домінантним національним напрямом, за допомогою якого можна було б збільшити вплив у світі. Цитуючи висловлювання критика Time Роберта Г’юза, «він залишається одним із центрів, але не є, як уявляється в мистецькому світі, головним центром» (Hughes, 1992: 30). Транскордонні відносини стають важливішими, ніж державна репрезентативність, а мультикультурні союзи – ніж ідентифікація з конкретною культурою. Митці, критики, працівники галерей і музеографи – ті, хто комбінує локальне з глобальним, є глокальними, тобто поєднують у собі риси різних культур; саме вони відіграють провідні ролі.

На зламі ХХ та ХХІ століть співіснують способи організації мистецької діяльності, розвинуті за часів інтернаціоналізації, транснаціоналізації і сучасної глобалізації економіки і культури. Не зникли ані з дискурсу пластичних мистецтв, ані із заяв пресі багатьох митців, ані з сектора критики націоналізм – хоча й помірний – та космополітизм, який зростає в стилях мистецтва і літератури кожної нації. У Латинській Америці досі можна прочитати й почути ствердження свого, заклики до мистецтва, щоб воно представляло «національну свідомість» і сприяло її розвиткові. Інші захищають певну регіональну спеціалізацію зі спроможністю інтегрувати подорожі, мінливі погляди у створенні переліків уявлень, які відрізнятимуть і пов’язуватимуть кожний народ.

Подорожі та міграції є поширеними темами у творах митців, які мешкають у Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Боготі й Сан-Паулу, які часто подорожують між цими містами, – так само як і теми співіснування посилань на різноманітні й дисперсні культури. Працівники-переселенці, яких Альфредо Джаар представляв на різних континентах, та їхні паспорти, які після закінчення сторінок подають гетерогенні уявлення про різні країни, наводять на думку, що місце митця «перебуває не в межах конкретної культури, а в проміжках між культурами, у переходах» (Valdez). Світлини Себастьяна Сальґадо «гарний приклад мистецького перипатетизму (як індивідуального, так і патронованого)», як написали мені в листі Луїс Камніцер і Мері-Кармен Рамірес, він представляє тенденцію багатьох творців, які ставлять цю тематику в центр своєї роботи і діють відповідно до концепції транснаціонального, деякі більш критично, інші як експериментатори, використовуючи номадизм мігрантів як метафору для своїх мистецьких досліджень. Згадування у попередній главі мистецьких метафор глобалізації та аналіз естетичного досвіду на кордоні між Мексикою та Сполученими Штатами подібні за напрямом.

Звичайно, ця характеристика могла би включати більше відтінків і підкласів. Я говорю про те, що вважаю потужними тенденціями. Крім того, слід прояснити, що митці, яких я тут згадую, досягли того, що стали відомими за межами власних суспільств. Може, завдяки тому, що мешкають у метрополіях, або часто до них подорожують, або досягли міжнародного визнання своїх творів, можуть додавати у вільній формі до своїх праць «легітимні» інновації, гнучкість у діалозі з кодами різних культур і перероб­ляти їхні локальні традиції й виразно вводити їх у міжнародний взаємний обмін, у будь-якому випадку асиметричний і несправедливий. Однак труднощі зі встановленням зв’язків із глобальними процесами є найбільшими у випадку візуальної продукції (мистецтва, ремісництва, дизайну), яким не вдається вийти за межі регіональних культур. На кожного Франциско Толедо, спроможного продемонструвати уявлення сапотеків і те, що їхнє особливе бачення світу може висловити у сучасному діалозі, є тисячі чудових латиноамериканських скульпторів, чиї символічні багатства ніколи не потрапляють ані до виставок у метрополіях, ані до латиноамериканських, ані до національних музеїв їхніх власних країн.

Міжнародні виставки і музеї, журнали і мистецький ринок продовжують орієнтуватися на естетику метрополій і, коли починають займатися периферійним, майже завжди очікують від нього фольклорної маргиналізованості. «Чужий» досвід Латинської Америки зазвичай залишається унормованим у межах стереотипів мексиканського, андійського, карибського або магічного реалізму. Двадцять чи тридцять років культурного релятивізму та постмодерністського заперечування західних метарозповідей зробили небагато для визнання відмінних умов, за яких сприймаються тіло і колір, уявлення про природу і суспільство, в суспільствах, далеких від канонів метрополій. І угоди з вільної торгівлі і наднаціональної інтеграції (Американська зона вільної торгівлі, МЕРКОСУР тощо) геть зовсім не сприяють тому, щоб кватирки музео­графічної політики, дипломатичних взаємодій і формування експертів відчинялись, аби впустити різноманітні й суперечливі погляди.

У підсумку слід зазначити, що візуальні мистецтва – так само як література і музика – змінюються, відтоді як беруть участь в індустріа­лізації культури. Музеї, фундації і бієнале – інституції, в яких раніше переважало естетичне і символічне оцінювання, щодалі більше приймають правила самофінансування, рентабельності й комерційної експансії, властиві торговельним індустріям. Економічний результат, на який націлені їхні програми, асоціюється зазвичай зі зміною масштабу на більший за місто чи державу, в якій вони розташовані. Виставки та їхня реклама, крамниці та параестетична діяльність, яка здійснюється більшістю музеїв, галерей і бієнале, уподібнюються до логіки виробництва і комерціалізації зображень і звуків у комунікаційних індустріях. Це стає помітнішим, коли виставки чи теми мистецьких журналів стосуються фотографії, вистав і дизайну або намагаються позв’язуватися винятково з масовим туризмом. Слід зазначити, що мондіалізація туризму є іншим чинником, який вводить численні музеї, археологічні пам’ятки й історичні місця, навіть «третього світу», до динаміки глобалізації.

Попри відзначені зміни, які відбулися в останні три десятиліття ХХ століття, не відбувається простого просування до інтегральної меркантилізації і стандартизації культурних благ і меседжів. Найімовірніше відзначається постійне протистояння між властивими глобалізації тенденціями до гомогенізації й комерціалізації, з одного боку, та водночас оцінювання сфери мистецтва як інстанції для продовжування або оновлення символічних відмінностей – з другого.

Візуальні мистецтва зберігають значимість як диференціювальні чинники частково тому, що це спрощується їхньою власною історією мовних стилів та інституційною організацією, і також через те, що щонайменша потреба в інвестуванні та ренті створює у цих сферах більш сприятливі можливості для експериментування й інновацій. Хоча горизонти митців і меценатів, критиків і адміністраторів мистецьких установ розширились у світовому масштабі настільки, що бієнале у Йоганнесбурзі й Сан-Паулу вважаються другорядним мейнстрімом, не знаходимо, що можна сказати в цій сфері про конкуренцію на світовому рівні та спеціалізацію кожного регіону залежно від порівняних переваг, як на ринку автомобілів, продуктів харчування й одягу. Наводжу ці три приклади, оскільки вони в сферах економічного виробництва є одними з найбільш сповнених символічними й естетичними цінностями. Потрібно переформулювати за сучасних умов глобалізації те, що відбувається зі старою проблемою особливості естетичних меседжів та їхньої ролі у формуванні соціальних відмінностей. Відтепер нас не влаш­товуватиме те, що ідеалістська естетика вважала щодо цього питання, і я підозрюю, що варто було б переформулювати багато чого з внеску найпродуктивніших соціологів за останні десятиліття (неодмінно слід згадати П’єра Бурдьє) настільки, наскільки їхні дослідження обме­жуються національними суспільствами.

Видавнича індустрія: мондіалізація в частинах

Як зазначалось у перших главах, концепція глобалізації, яка розуміється як уніфікація і гомогенізація всіх суспільств, слугує для того, щоб описувати те, що відбувається на фінансових ринках, дещо менше у промисловому виробництві й ще сумнівніше у культурних і міграційних взаємодіях. Однією зі сфер, у яких те, що визначається як глобалізація, передбачає відкриття кожного національного ринку для багатьох інших, однак обмежується інтеграцією в межах одного регіону або з найбільш наближеними, є сфера видавничої індустрії.

Через те, що література посідає стійкі позиції в одній конкретній мові, книжки та журнали набувають тенденції поширювання в межах лінгвістичного контексту й обмеженого стилістичного репер­туару. Письменництво було першою сферою культури, модифікованою індустріалізацією, однак водночас її заглибленість у локальні традиції чинить протидію і створює обмеження для гомогенізації та світової інтеграції.

З цих самих причин у той час, як в інших системах комунікації – від мистецтв до аудіовізуальної й інформаційної індустрії – глобалізація може сприйматись як «американізація» і домінування англійської мови, транснаціоналізація латиноамериканських видавництв була пов’язана з підприємствами Іспанії й інших латиномовних країн Європи. Через спільність мови і культурної історії, коли всередині 1970-х (за двадцять років до появи угод з вільної торгівлі) почалося законодавче сприяння іноземному інвестуванню і в Латинській Америці знизились обсяги продажів, саме іспанські підприємства, а не американські почали заволодівати виробництвом. Згодом латиноамериканська залежність перей­шла до інших європейських країн, коли «Мондадорі» придбала«Гріхальбо», «Планета» – «Аріель» і «Сейкс Баррал», «Бертельсманн» – «Судамерикану».

Зовнішня переорієнтація латиноамериканського видавництва була приголомшливою через провідну роль, яку воно відігравало протягом 1940–1970-х років у національному розвитку й інтернаціоналізації культур регіону. Частково з причини економічного і культурного лідерства, частково через вплив іспанських вигнанців Аргентина і Мексика опублікували впродовж згаданого періоду те, що написали провідні письменники Латинської Америки та численні з Іспанії. Також була перекладена значна кількість європейських, американських і декілька азійських книжок. Саме в цій сфері наш континент досяг в економічних, літературних і журналістських термінах найінтенсивнішої участі у міжнародній циркуляції культурних благ. Розвиток видавництва був важливим для формування освіченого громадянства.

Економічний спад в країнах регіону в останні два десятиліття і зростання іспанської економіки змінили цю ситуацію. Аргентина і Мексика випускають близько 10 тисяч видань на рік, тоді як в Європі їхня кількість перевищує 60 тисяч. Вартість експорту іспанських книжок і журналів становила 55 мільярдів песет, що приблизно у чотири рази перевищує вартість експорту аудіовізуальної продукції всієї Латинської Америки за той же рік (Bonet та De Gregorio, 1998). Закрилися латиноамериканські видавництва і книгарні, багато часописів і журналів збанкрутувало або зменшило кількість сторінок. Зростання на світовому рівні ціни паперу, ускладнене раптовою девальвацією національних валют майже в усіх латиноамериканських країнах, були однією з причин цього відставання. Іншими причинами були загальне зменшення споживання через зубожіння середніх і нижчих класів, перетворення книжок на прості товари без митних пільг і без звільнення від оподаткування, як було раніше.

Пізніше угода з вільної торгівлі між Мексикою, Сполученими Штатами і Канадою (NAFTA) хоча і не включила окремо тему видавництва, створила умови для того, щоб McGraw-Hill і Prentice Hall вийшли на мексиканський ринок зі словниками, підручниками для середньої школи, університетів і з іншими – «для особистого вдосконалення». Деякі видавці вважають, що майбутній вплив американських підприємців виявлятиметься не так у створенні нових видавництв, як у процесі виробництва: типі паперу, в механізації та, як це вже відбувається, появі видань високої якості (кольору, тривкої фарби) – для чого вони володіють необхідною інфраструктурою та більш кваліфікованим персоналом.

Є дані, які вказують на те, що сучасне зближення між Мексикою і Сполученими Штатами може викликати стільки ж змін на американському видавничому ринку, як і на мексиканському. Романи Лаури Есківель, Ґарсії Маркеса і Карлоса Фуентеса надійшли у декількох мільйонах примірників до бібліотек і книгарень із системою самообслуговування в Нью-Йорку, Каліфорнії і Техасі, з яких 20 відсотків придбаних були іспанською мовою. Вперше у Сполучених Штатах з’явився ринок авторських прав для цієї мови, який доповнює доступ до сфери видавництва англійською для латиноамериканських і мексиканських авторів. «Американізація» Латинської Америки компенсується певною мірою латинізацією Сполучених Штатів. Однак за винятком нечисленних транснаціональних компаній ані латиноамериканські видавництва, ані уряди цього регіону не розробили програм, щоб скористатися цією можливістю. Рішення щодо глобалізації виробництва літератури, відбір того, що буде глобалізуватись або циркулювати у власній країні, продовжують прийматися мегавидавництвами. За інформацією щодо перекладів і продажів бестселерів, у випадках, яким сприяють великі видавництва, йдеться не лише про «американізацію», а й про глобальний доступ, який у багатьох випадках досягається неамериканськими видавництвами. Наприклад, видавництво «Планета» відзначило у липні 1999 року десять років з часу публікації роману «Як вода для шоколаду», який був проданий у кількості 4 600 000 примірників 35 мовами.

Як відбувається циркуляція мексиканських і аргентинських книжок Латинською Америкою – «природним» ринком для їхньої мови, спільних історичних інтересів і стилів споживання читачів? Продажі скоротилися через економічні та політичні проблеми в усьому регіоні. Єдиним урядом, який своїми рішеннями стимулює видавничу індустрію, є уряд Колумбії: «Закон про книги», прийнятий у 1993 році, який скасував оподаткування на наступні двадцять років видавців, котрі працюють у країні, і гарантував їм купівлю 20 відсотків усіх їхніх видань для бібліотек, сприяє розвиткові видавничої індустрії з транснаціо­нальним капіталом і зростанню експортної спроможності, попри те що економічна і політична криза у цій країні затримала інвестування та знизила обсяг купівлі книг. У решти країн законодавство є анахронічним й існує більше перешкод для циркуляції книжок і журналів, ніж програм, котрі сприяють їхньому продукуванню, розповсюдженню і читанню. Ця ситуація вже проаналізована в інших працях (Alatriste, 1999; Bonet, 1999; Garcia Canclini, 1996), у певному сенсі узагальнюється, перейшовши від транснаціоналізації на латинському просторі до більш глобалізованої експансії. Важливою подією в цьому напрямі є згадана купівля іспанських і латиноамериканських видавництв італійськими, французькими і німецькими підприємствами, що сприяє утворенню мультилінгвістичних мереж. Інші чинники обумовлені використанням нових цифрових технологій і телекомунікації у виробництві й поширенні, наприклад, створення віртуальної бібліотеки з мільйоном з половиною найменувань іспанською мовою, здійснене концерном «Бертельсманн» через їхню іспанську філію Plaza&Janes.

Технологічна і промислова реорганізація виробництва на транснаціональному рівні з тенденцією до глобалізації має декілька наслідків. З одного боку, це вирізнення книжок з-поміж іншої друкованої продукції (журналів, брошур, видань масового продажу поза книгарнями), хоча при цьому все підпорядковується відносній вартості виробництва в умовах міжнародної конкуренції. З другого боку, це залежність виробництва у кожній країні, у тому числі в тих, хто має найбільші ринки (Аргентина, Бразилія, Колумбія і Мексика), від спрямованості політики бестселеризації. Коли концерн «Бертельсманн» придбав аргентинське видавництво «Судамерикана», культурний престиж якого пов’язаний з тим, що саме воно першим почало публікувати видатних латиноамериканських соціальних письменників і науковців, нове керівництво викликало обурення, оголосивши, що в подальшому не публікуватиме книжок, які, ймовірно, будуть продані в обсязі меншому, ніж 5 тисяч примірників щороку.

Якщо бути точним, спостерігається маятникова політика, що в окремих випадках розуміється як необхідність пристосуватися до національних культурних звичаїв і надати певної автономності своїм філіям. «Локальне виробництво – це те, яке починає відходити від напряму діяльності певної групи і, відповідно, з її експорту. Це те, що намагається робити «Міжнародна Планета» після деяких невдач (значних втрат у Мексиці у 1995 році внаслідок девальвації песо, труднощів із входженням на американський ринок). З цієї причини її виконавчий директор Ентоні Россіч радить залишати рухомі структури, які адаптуються до особливостей локальних ринків – не надто стабільних і з великими зовнішніми витратами на посередництво у видавничому бізнесі (Bonet та De Gregorio, 1999: 98).

У цій грі маятникових коливань видавці повинні долати декілька структурних проблем: а) низький рівень письменності у латиноамериканських країнах як результат недостатнього доступу до шкільної освіти, замалої кількості публічних бібліотек (за винятком Мексики) і державних програм, які стимулюють формування читачів, захищають і заохочують локальне виробництво; б) нестабільність регіональних і національних систем розподілу, яка склалась історично – і поширюється за межі столиць, – що ускладнюється закриттям спеціалізованих книгарень і перенесенням продажу до торговельних центрів і супермаркетів; в) зниження купівельної спроможності середніх і нижчих класів, зниження якості середньої й університетської освіти, коли навчання втрачає фізичний зв’язок із творами і зісковзує, за висловом Карлоса Монсівайса, на «рівень ксерокопіювання читаного».

Нечіткий контекст сприяє виникненню парадоксів (щоб не називати їх абсурдом) і різких перетворень функції автора. Ось два приклади серед багатьох, які ілюструють непостійність глобалізації. У межах політики освоєння локальних ринків транснаціональні видавці намагаються «заволодівати» найпрестижнішими національними авторами, публікують їх та – крім винятків jet-set – поширюють лише у їхніх країнах. Це самозаперечення власних можливостей поєднувати різні суспільства, використовуючи транснаціоналізовані структури, може призвести до обрання таких дивних об’єктів інвестування, як обраний «Альянсом», що переклав і видав у Аргентині книгу Ренато Ортіса «Мондіалізація і культура», можливо, перший важливий твір, опублікований у Латинській Америці з цієї тематики (у 1997 році в Бразиліа та у 1998-му в Буенос-Айресі). З огляду на зацікавленість цією темою, використання широкого масиву міжнародної інформації та успішні продажи видань португальською й іспанською мовами останнє видання не експортувалося. Непросто прийняти, хоча це є зрозумілим через історичну інертність, що всі бразильські книжки губ­ляться у Мексиці, однак іще складніше пояснити, як видання іспанською, здійснене в Буенос-Айресі таким транснаціональним підприємством, як «Альянс», не перетнуло межі Аргентини.

Ми могли б навести культурні та політичні аргументи на користь того, що лібералізація торгівлі в Північній Америці у межах МЕРКОСУР і між іншими країнами регіону включає якісні театральні й музикальні вистави, виставки візуальних мистецтв і навіть культурні програми на радіо і телебаченні, кінофільми і відео, які лишаються забутими у тих країнах, де були вироблені. Можна продемонструвати, що сприяння вільній циркуляції книжок, театральних постанов, співаків, кінострічок кожної з латиноамериканських країн у інших країнах регіону завдало би менше збитків приймаючим економікам і культурам, ніж раптове скасування митних зборів на імпорт текстильної продукції, електронних пристроїв і дорогих автомобілів.

Те, що для видавців є настільки витратним «ризик» публікувати книжки, які становлять собою оригінальні розвідки у сфері соціальних досліджень, користуються міжнародним визнанням настільки, що перекладаються у Сполучених Штатах і продаються десятками тисяч примірників у тих країнах, де видаються, – в Аргентині, Бразилії й Колумбії, не є ознакою континентальної інтеграції. Я маю на увазі твори Беатріс Сарло, Ренато Ортіса, Хесуса Мартін-Барберо, а також деяких з наших найвизначніших нараторів – Хосе Еміліо Пачеко і Хуана Хосе Саера, які успішно циркулюють у різних країнах, де говорять тією ж мовою, – однак у вигляді ксерокопій.

Аудіовізуальні індустрії: латиноамериканські голоси англійською мовою

Візуальні мистецтва коливаються між національними контекстами, де представлена більша частина продукції, та більшою чи меншою мірою глобалізованими мережами, в яких домінують Сполучені Штати, до яких має доступ менша частина митців і публіки країн «центру» і ще менша частина еліт периферійних регіонів. Видавнича індустрія утворена транснаціональними видавництвами, які об’єднують своє виробництво і розподіл у регіональних лінгвістичних мережах. Найпомітнішою глобалізація як модель перебудови виробництва, циркуляції й споживання є в аудіовізуальних індустріях: кінематографі, телебаченні, музиці й у інформаційних мережах як четвертій системі, котра частково функціонує у зв’язку з іншими у мультимедійній інтеграції.

Швидке поширення культурних індустрій завершило епоху, де культура вважалася розкішшю і непродуктивною діяльністю. Її так само не можна розглядати просто як інструмент ідеологічного впливу, як це відбувалось із засобами масової комунікації два десятиліття тому, хоча, поза сумніву, вона утримує цю роль в кожній державі – наразі щоб популяризувати і робити переконливими глобалізаційні дискурси. Однак для світової економіки культурні індустрії є набагато більшим, ніж просто ресурсом для формування уявлень. Це одна з її найрентабельніших сфер економічної діяльності.

Скільки галузей економіки отримують, як аудіовізуальна, по 300 мільярдів доларів прибутків на рік? Лише музичний ринок з 1981-го до 1996 року збільшив прибутки від 12 тисяч до 40 мільярдів доларів, 90 відсотків яких сконцентровані в п’яти найбільших компаній: BMG, EMI, Sony, Warner і Poligram Universal. Суперництво між Сполученими Штатами, Європою і Японією відбувається навіть не через здійснення ідеологічного впливу, оскільки прибутки від експорту є головною статтею американської економіки і в декількох європейських країнах культурні індустрії вироб­ляють до 3 відсотків ВВП і створюють у кожному з найрозвинутіших суспільств приблизно півмільйона робочих місць (Warnier, 1999: 56; UNESCO, 1998).

Три процеси збільшили економічну вартість і географічно-комуніка­ційне поширення відеокультури. Перший – це формування глобальних ринків символічних товарів за допомогою технологічних інновацій, які з’явилися між 1960-ми і 1990-ми роками: розвиток і мініатюризація комп’ютерів, супутникова і кабельна трансляція, поєднання телефонних та інформаційних комунікацій (за допомогою Інтернету і поширення глобальних мереж фінансових послуг, продажів, інформації та розваг).

До цього додається реструктуризація політичної й економічної фрагментації світу після руйнування радянської системи, угоди з вільної торгівлі й регіональної інтеграції в Європі, Північній Америці, країнах МЕРКОСУР і Азії, як і тиск з боку мультинаціональних підприємств і Міжнародного валютного фонду й інших організацій для досягнення ліквідації всіма державами митних бар’єрів. Навіть коли угоди з лібералізації торгівлі майже ніколи спеціально не враховують культурні блага і меседжі, зростання взаємозалежності між національними західними і східними, північними й південними ринками сприяло поширенню в світі меседжів і конкуренції між усіма підприємствами – виробниками кінофільмів, дисків, телевізійних та інформаційних програм, відео, а також тими, що вироб­ляють обладнання для цієї діяльності.

Третім чинником є мультимедійна інтеграція, яка поєднує у комплектах аудіовізуальної комерціалізації кінофільми і відео, диски з музикою до них, права на демонстрування на телебаченні та права на виробництво і продаж пов’язаних товарів (футболок, напоїв, іграшок). Кілька років тому ця транснаціональна пропозиція певною мірою відфільтровувалася національними системами демонстрації й продажу, а також смаками та різними звичками споживачів. Спроможність здійснення національного відбору та включення національної продукції до глобалізованої зменшується у досить радикальній формі мірою того, як транснаціональні підприємства купують кінозали або будують нові комплекси за прогресивними технологіями, придушуючи традиційні. Видавництва метрополій заволодівають мережами книгарень або створюють книжкові супермаркети, інші макропідприємства привласнюють торговельні центри і крамниці, які включають до асортименту відео, публікації і диски.

У ті самі роки, коли здійснювалася ця реструктуризація і мондіалізована експансія культурних індустрій за протекціоністської підтримки власного виробництва Сполученими Штатами і європейськими краї­нами, латиноамериканські уряди приватизували телевізійні канали, обмежили кредитування для зйомки кінофільмів і загалом державні інвестиції в аудіовізуальній і видавничій сферах. У той час як радіо і телебачення перетворилися на головні засоби поширення інформації і розваг, високої культури, на сценарії суспільного життя і стимули споживання, уряди вирішили, що не повинні нічого ані робити, ані вирішувати щодо їхньої діяльності. Наша залежність збільшується через те, що ми не розвиваємо в ендогенному напрямі цю галузь виробництва, яка на глобальному рівні зростає найдинамічнішими темпами, створює найбільшу кількість сучасних робочих місць з високим компонентом доданої вартості, високою заробітною платою і можливостями кар’єрного зростання. Державна діяльність стримує нечисленні комерційні канали і дуже зрідка патронує мас-медіа, в яких культурні й мистецькі програми превалюють над торговельними: канал «Культура» в Бразилії, канали «11» і «22» у Мексиці й окремі програми в інших країнах – які охоплюють 2 або 3 відсотки аудиторії у цих суспільствах і не становлять стратегічної альтернативи комерційній відеокультурі.

Ще драматичнішою є ситуація у сфері сучасних технологій. Я маю на увазі перехід від аналогового запису до цифрового і також поєднання телекомунікаційних та інформаційних ресурсів. Це спірна територія між американцями, європейцями і японцями за контроль над усім світом з довгостроковими наслідками щодо накопичення стратегічної і службової інформації, яка охоплює всі галузі культури – від документування історичної спадщини та мистецького експериментування до комерціалізації товарів найбільш гетерогенних за місцеперебуванням, створення наукових розважальних мереж. Крім запуску нечисленних латиноамериканських супутників та обмежених другорядних і підпорядкованих досліджень у деяких країнах, цей регіон є лише споживачем цих нововведень.

Навіть єдині дві країни з потужною експортною аудіовізуальною індустрією і високою виробничою потужністю – Бразилія і Мексика – не втілювали програми з конкурентоспроможного інформаційного розвит­ку. У той час як у Сполучених Штатах із кожних 10 тисяч осіб 539 осіб мають факс, в Японії це 480, в Уругваї лише 34, а в Чилі 11 осіб. Щодо телевізорів, у Сполучених Штатах їх 805 на кожну тисячу мешканців, у Франції 589, у Німеччині 554, натомість у периферійних країнах із масштабним виробництвом телевізорів, таких як Мексика і Бразилія, відповідно 219 і 220 осіб (UNESCO, 1998: 46 та 107). Від Інтернету зазвичай очікують на демократизацію доступу до національної і міжнародної публічної сфери, однак лише менше двох відсотків латиноамериканців мають доступ до цієї «мережі мереж» – у порівнянні з 23,3 відсотками населення у Сполучених Штатах і 6,9 у решті країн ОЕСР (Trejo Delarbre, 1999: 262; PNUD, 1999). Найзаможніші 20 відсотків населення отримують 93,3 відсотка доступу до Інтернету і розпоряджаються, якщо володіють англійською, 70 відсотками хостингів – місць, звідки поширюється інформація, серед яких частка іспаномовних становить менше двох відсотків.

Слід нагадати, що саме впродовж 1980–1990-х років, коли латиноамериканські держави відокремилися від виробничої інфраструктури в аудіовізуальній сфері й утрималися від участі в технологічних інноваціях, вони покінчили з військовими диктатурами й у декількох країнах розвинули процеси демократизації й соціальної участі – найпрогресивніші за свою історію. Позбавившись засобів комунікації, які набували масовості, уряди залишили у приватній власності – нерідко транснаціональній – ключові механізми інформування громадян і громадські канали для висловлювання ними своєї думки.

Під кутом зору ускладнення пропозиції і розширення культурного споживання обидва останні десятиліття демонструють відчутний прогрес: радіо і телебачення дійшли до 90 відсотків осель, було надано доступ за допомогою кабелю, Інтернету і поширення транснаціональних магазинів і послуг до незвіданого багатства інформації і розваг. Однак цей спосіб, у який ми долучаємося до глобалізації, має зворотний бік: вилучення культурних ресурсів і зниження спроможності внутрішнього виробництва. У розподілі прибутків від аудіовізуальної продукції американські підприємства отримують 55 відсотків світових прибутків, європейські – 25, азійські – 15 і латиноамериканські країни – 5 відсотків (Hopenhayn).

Логічно, що співвідношення між імпортом і експортом латиноамериканських країн катастрофічне. У 1997 році вартість мита, сплачена латиноамериканськими країнами в аудіовізуальному секторі, сягнула 2351 мільйона доларів, тоді як вартість експорту зупинилася на 218 мільйонах. Навіть Мексика з її масштабним виробництвом заплатила зі свого експорту Сполученим Штатам 13 доларів з кожної сотні, яку витратила на закупівлю аудіовізуальної продукції цієї країни (Bautista, 1999). За цих умов важче обирати: 85,8 відсотка аудіовізуального імпорту Латинської Америки надходить зі Сполучених Штатів. Є небагато можливостей захистити показ кінофільмів власної країни, коли американський і меншою мірою канадський і австралійський капітал заволоділи розподілом кінозалів, продажем і орендою відео і телепрограм. Зазнають невдачі, як це трапилось у Мексиці, законопроекти щодо спрямування невеликої частки вартості вхідних квитків на фінансування національного кінематографу, і навіть в Аргентині, де закон був ухвалений, уряд Карлоса Менема поставив ці ресурси до першочергових скорочень бюджету за 1999 рік. Європейці також мають несприятливу ситуацію з відеокультурою, створеною в Сполучених Штатах (у 1997 році, за даними, наведеними Ворньєром, дефіцит становив 5600 мільйонів доларів), однак вони розвивають спільне виробництво між країнами свого регіону і їм вдається підтримувати обсяг кінематографічної продукції, який утричі перевищує аргентинське і мексиканське виробництво. Лише телебаченню двох країн – Бразилії і Мексики – вдається врівноважити свій взаємний обмін з Європою (Bonet та De Gregorio, 1999: 99–102).

Європейське законодавство заохочує спільне виробництво, спрямовує на це фонди підтримки, такі як Media та Euroimages, і сприяє демонстрації його продукції у своїх країнах. Між Іспанією та декількома латиноамериканськими країнами були укладені двосторонні угоди, які передбачають подібні проекти, однак від 1982-го до 1996 року в Латинській Америці були зняті лише 42 іспанських кінофільми, що не є ознакою інтеграції, якщо подивитися, що за той же період у Іспанії було зроблено 1053 кінофільми.

У виробництві фотографії іспанці потерпають від контролю 70 відсотків свого ринку тими самими п’ятьма підприємствами, які домінують в Латинській Америці. Однак останній регіон з обсягом продажів у 2500 мільйонів доларів щороку випереджає Іспанію, яка отримує приблизно 600 мільйонів щороку. Проте не зовсім правильно говорити про латиноамериканський ринок, оскільки 56 відсотків операцій здійснюється в Бразилії. Однак найкраще можна оцінити слабку інтегрованість в музичній сфері за тим фактом, що у найбільших країнах – Аргентині, Бразилії й Мексиці – приблизно 60 відсотків музики, що купується, створюється у самих же країнах (Bonet та De Gregorio, 1999: 105).

Останні дані можна було б інтерпретувати як ознаку домінування національної музики над зарубіжною. Це, без сумніву, стосується споживання. Навіть більше: продажі англомовної рок-музики знизилися з 65 до 32 відсотків за останні десять років, тоді як латиноамериканська музика збільшила аудиторію у країнах регіону й у Сполучених Штатах. Однак ці цифри стають відносними, коли враховуємо виробництво і поширення, яке на 80 відсотків контролюється провідними компаніями світу. Ці транснаціональні підприємства поглинають національних виробників, які вижили, або щонайменше їхні найуспішніші продукти.

Так само як це відбувається у пластичних мистецтвах, більша частина латиноамериканської музики вироб­ляється для того, щоб продаватись і бути рентабельною за межами регіону. Ця тенденція змушує найвизначніших музикантів – так само як і багатьох художників – переселятися до Сполучених Штатів. «Інді^[68], або національні підприємства, – пояснює президент Polygram Venezuela Карлос Санчес, – дедалі більше переймаються лише розвитком артистів і продукцією. Вироб­ляють продукцію і репертуар» (Yudice, 1999a: 124). Оскільки латиноамериканські підприємства не можуть інвестувати 100 тисяч доларів у виробництво одного диска і додаткових ресурсів – телепрограм, відеокліпів, добірок в Інтернеті, – тому нерідко в результаті вони об’єднуються з якоюсь провідною компанією світу, і, якщо продукція продається, артист переселяється до Маямі.

Через мультимедійну доповнюваність, яка відбувається між музикою, кінематографом і телебаченням, багато транснаціональних учасників цих мереж прагнуть жити в цьому місті. «Якщо те, що вимагається, – це справжня латиноамериканська програма і доступ до міжнародної аудиторії, я маю бути там, де всі діячі, тобто в Маямі», – стверджує Хайме Бейлі (Rother, цит. за Yudice, 1999b). Так само вважають Хуліо і Енріке Іґлесіаси, Хосе Луїс Родріґес, Лусія Мендес, Карлос Вівес, Ізраель «Качао» Лопес і багато інших. Латиноамериканська федерація виробників фонограм і відеограм також перенесла до Маямі свої офіси, які до того були розташовані у Мехіко. Загалом, у цьому місті налічується 10 тисяч осіб, які задіяні в латиноамериканській розважальній індустрії. Це індустрія «аномальна в етнічних умовах Сполучених Штатів, оскільки половина капіталу та 80 відсотків талантів і робочої сили належить латиноамериканцям і американським латинцям», – коментує Джордж Юдіс, однак з огляду на обсяг бізнесу і гарантії «не підкорятися політичній і економічній нестабільності», «реквізиції банків або девальвації», як стверджує Ларрі Розер у New York Times, логічно, що Маямі перетворюється на культурну столицю Латинської Америки.

Ані в процесі історичних взаємин латиноамериканських візуальних мистецтв із Францією і відтак зі Сполученими Штатами, ані у видавничому взаємному обміні з Іспанією не відбувалися такі тривалі й інтенсивні трансакції, як ті, що сьогодні пов’язують Латинську Америку з музично-радіо-телевізійним адміністративним комплексом Маямі. В економічних термінах нерівність між провідними компаніями світу та нечисленними латиноамериканськими національними підприємствами є обтяжливою. Однак асиметричність і олігопольна концентрація виробництва і розподілу не є еквівалентною гомогенізації чи то заміщенню локального глобальним. На відміну від класичного Голлівуду, який інтернаціоналізовував американську культуру, дозволяючи нечисленні або нульові взаємодії з відмінним, Маямі є глокальним, оскільки становить собою нову модель акумуляції (економічної й культурної), яка зростає тією мірою, якою створює можливість для взаємодії англійських і латиноамериканських репертуарів.

Я стверджую, що взаємна пов’язаність є нерівною. Хоча за допомогою американських мереж деякі латиноамериканські співаки дістають доступ до ринку цієї країни, їхні записи популярні в англомовного населення і поширюються в Європі й Азії, ані їхні презентації, ані диски, ані телепрограми, ані реклама не форматуються тими культурами, які породили цю музику і цю історію. Локальні культури вторгаються у глобальний ринок відібраними й пересемантизованими з вилученими з контексту критеріями діяльності. Мені скажуть, що деякі з таких історій вже є міжкультурними – такі як історія Педро Навахи, карибськість Ґлорії Естефан і навіть білінгвізм Рікі Мартіна. Це не просто масмедійні вигадки: насправді вони відповідають мультикультурному досвідові численних соціальних груп. Однак трохи далі маємо дослідити, якого естетичного і політичного значення набуває обробка за допомогою еквалайзера такої кількості латиноамериканських голосів на студіях звукозапису, які не контролюють самі артисти.

Набутки і втрати

Що стосується опису структурних змін, на яких сконцентрована ця глава, я зазначив у компаративному аналізі пластичних мистецтв, видавничої та аудіовізуальної індустрії різні способи, в які глобалізація впливає на ці відмінні категорії уявленого. Втім, слід також зазначити тенденції, які збігаються або є конвергентними. Перша – це зростання уваги виробників метрополій до пластичних і літературних творів, до мелодрам і музики, створених за межами Сполучених Штатів і Європи. Це спричинює маятниковий рух між глобалізацією та регіоналізацією з помітними відмінностями у трьох важливих сферах. Ідеться про «кіно-світ», «музико-світ» і «міжнародний стиль у літературі». В усіх трьох випадках мегапідприємства здійснюють глобалізовану реконструкцію локальних символічних репертуарів, позбавляючи їх контексту для того, щоб зробити більш зрозумілими у культурних просторах різних континентів. Водночас створюють регіональні філії або укладають угоди з локальними виробниками для «індихенізації» (вкорінення) своєї продукції. Часопис Wall Street Journal і журнал Time публікують щотижневі підсумки, розміщені в аргентинському часопису La Nacion, колумбійському El Tiempo, мексиканському Reforma і в часописах інших латиноамериканських країн. CBS та CNN поширюють частину своїх телевізійних програм системами кабельного телебачення Латинської Америки. Небагато підприємств демонструють таку гнучкість глобалізаційного проекту, як MTV. Якщо ця компанія, створена лише у 1981 році, досягла того, що її слухає молодь майже в усьому світі, це завдячувало її здатності комбінувати різні інновації: вона змішує різні групи і стилі – від протестного року до гедоністських мелодій і «нормалізованого ліберального мислення», асоціюється з «великими ідеалами» (боротьбою з бідністю, неписьменністю, СНІДом і забрудненням довкілля), пропонуючи міжнародну громадську діяльність, сумісну з сучасним сенситивним змістом повсякденного життя. Водночас MTV менш ніж за десять років створила п’ять регіональних філій, дві з яких для Латинської Америки – у Бразиліа і Маямі, з персоналом з різних країн регіону та простором для автохтонних груп, які певною мірою врівноважують домінування американської музики (Eudes, 1997).

По-друге, протистояння між глобалізацією та регіоналізацією, кероване з метрополій за правилами торгівлі, акцентує асиметричність між виробництвом і споживанням, між метрополіями та периферіями і, сприяючи інноваціям і культурному розмаїттю, водночас обмежує їх через потребу розширення ринків. З економічної точки зору розвиваються лише ті виробничі підприємства, які мають мережі у метрополіях або співпрацюють із ними, тоді як у периферійних країнах єдине, що зростає, – це споживання, яке, отже, дедалі більше стає присвоєнням того, що вироб­ляють інші. З географічної точки зору розвиток кабельного телебачення збільшує й урізноманітнює пропозицію в сферах інформації й розваг: наприклад, в Аргентині – країні з найбільшою кількістю осель із кабельним телебаченням на континенті (у деяких містах до 70 відсотків) – демонструються канали європейські й деяких латиноамериканських країн. Це розширення збільшує репертуар розваг та інформації, однак недостатньо активізує національне виробництво і впровадження інновацій у мас-медіа.

Варто запитати, чи ми маємо справу з семіотичними й естетичними обмеженнями поширення комунікації, підпорядкованого торговельним критеріям? Розвиток промисловості та інформаційних технологій за останні двадцять років не дає достатніх причин для очікування того, що більша децентралізація виробництва і передавання повідомлень (у тому числі, за допомогою Інтернету), декларативне визнання етнічних, вікових і статевих відмінностей перетворюються на живильні сили семантичної насиченості та лінгвістичного експериментування в комунікаціях. Видовищні відеокліпи на MTV, за деякими винятками, є банальною переробкою авангардистських пластичних і кінематографічних творів 1960-х і 1970-х років. Латиноамериканські кінорежисери, які переїздять до Голлівуду, втілюють найбільш видовищні й таємничі версії магічного реалізму. Деякі європейські кінематографісти, які потрапляють до мейнстріма, спромагаються створити найбільш касові патріотичні американські фільми (німець Вольфґанґ Петерсен перевершив своїм фільмом «Літак президента» фільм, який зробив його співгромадянин Роланд Еммеріх «День Незалежності»). Вибуховий і мультикультурний ефект, який спричинили у Сполучених Штатах у першій половині ХХ століття біженці від нацизму, а нещодавно Мілош Форман і Роман Поланскі, нівелюється за часів, коли австралійці, китайці й мексиканці, які приїздять до Голлівуду, розуміють: для того щоб отримати фінансування, вони мають бути схожими на Спілберґа.

Транснаціональне об’єднання комунікаційних підприємств і видавців, зорієнтованих на міжконтинентальний ринок, відбувається паралельно з новим медійно-меркантилістським визначенням того, що варто публікувати. Космополітизм письменників за часів буму 1960-х років, який переймався протистоянням між локальною культурою та культурою метрополій, мутував у «міжнародний стиль». Так його визначив El Pais – часопис, пов’язаний з однією з найвпливовіших іспанських видавничих груп і декількома електронними виданнями, – у статті про збірку оповідань за назвою «МакОндо». В цій статті емблема магічного реалізму модифікується для асоціювання його з транснаціональною компанією в сфері харчування, перемішанням країн у кожному оповіданні, молодіжним костумбризмом^[69] і глобалізованими «наративними рухами», такими як фестивалі, що проводяться Організацією ібероамериканських телекомунікаційних мереж (Echeverria, 1997).

Швидкість і ефективність виробництва не є ексклюзивним надбанням американців, німців і японців. У Алькала-де-Енарес^[70] щороку проводиться конкурс зі швидкої літератури, учасники якого мають написати оповідання менш ніж за три хвилини, одного з переможців вітає компанія «Макдональдс» у своєму ресторані, розташованому найближче до будинку, в якому народився Міґель де Сервантес. Енріке Серна, мексиканський письменник, який розповів про цю новину в мексиканському щотижневику La Jornada Semanal, зазначив, що «коханням і літературою краще займатися повільно», і застосовував щодо літературної творчості вислів Хосе Альфредо Хіменеса про те, що важливо не прийти першим, а зуміти прийти. Мабуть, одним з небагатьох видів захисту від тих, хто пише швидку прозу, рекомендовану видавничими і медійними мегагрупами, могла би бути іронія, наприклад, використана Тіто Монтерросо проти Брюса Еченіке: коли у нещодавньому діалозі в телепрограмі останній сказав, що зміг би писати щодня по шість чверток аркушу, не виправляючи жодної коми, Монтерросо обмежився лише відповіддю: «а я лише виправляю».

Технологічні нововведення і великі економічні інвестиції зараз спрощують існування пересувних мегавиставок візуальних мистецтв, виробництво видавничої, музичної і телевізійної мультинаціональної продукції – видання всього з однаковою якістю й негайного поширення по всьому світу. Однак вони залишають мало місця та часу для ризику, коригування й експериментування без гарантованих масових прибутків. Через часткову регіоналізацію виробництва, яке певною мірою враховує світове розмаїття, найбільше занепокоєння з приводу глобалізації, яка здійснюється культурними індустріями, викликає не гомогенізація відмінного, а комерційна інституціоналізація інновацій, критика і невизначеність.

Глава 7. Культурні столиці та глобальні міста

До чого я належу? Глобалізація спонукала нас уявляти іншим чином наше географічне і геокультурне розташування. Міста, і особливо мегаміста, є місцями, де це стає інтригуючим, тобто де стає розмитим і невизначеним те, що раніше ми розуміли як місце. Це не обмежені й гомогенні ареали, а простори взаємодії, в яких ідентичності та почуття належності формуються за допомогою матеріальних і символічних ресурсів, локальних, національних і транснаціональних за походженням.

Коли в нас запитують, де ми мешкаємо, так само непросто відповісти. «Особливі оселища», як їх визначає Зиґмунт Бауман, – це простори, які розширюються та звужуються. Ми живемо у «оселищах розсіяних пропозицій і вільного вибору» (Bauman, 1992: 190; Hannerz, 1996: 42–43). Інколи не настільки вільного, проте обумовленого розмаїттям інформації та стилів, які походять з багатьох місць, які не є цим і які роб­лять це місце різноманітним і гнучким. Уявляємо місця, до яких належимо, мешкаючи та подорожуючи містом і між містами.

Порівняння міст Європи, Сполучених Штатів і Латинської Америки є вдалим ресурсом для того, щоб зазначити, що пов’язаність між внутрішніми відмінностями кожного великого міста і того, що в ньому є локального, національного і глобального, суттєво відрізняється. У Сполучених Штатах багато міст трансформувалися, на думку Амалії Сіньореллі, у «скупчення гетто – бідних або багатих, взаємно відокремлених і пов’язаних за можливості, хоча незалежно одні від одних, з національними мережами політичної, економічної й культурної інтеграції» й нерідко керовані «центрами управління, які не обов’язково мають становити частину міста». Отже, процеси і механізми внутрішньої інтеграції гетто «локалізуються, мініатюризуються з кожним разом, набувають значення внутрішнього рівня гетто, таким чином посилюючи свої характеристики відокремленості та сегрегації» (Signorelli, 1996b: 54–55). Ричард Сенетт продемонстрував, що етнічна і класова сегрегація в американських містах, потреба завжди бути «серед наших» є джерелом недовіри і нетолерантності, ворожості до чужинців, яка посилюється нав’язливою ідеєю дотримання порядку (Senett, 1996: 101–109). Зиґмунт Бауман коментує, що у гомогенних містах чи районах важко «набути необхідних якостей характеру й здібностей долати відмінності між людьми і ситуації невизначеності», через це домінуючою тенденцією є «острах перед інакшим з тієї простої причини, що він інакший» (Bauman, 1999: 64).

В Європі й у латиноамериканських державах, утворених за європейськими моделями, особливо іспанськими і португальськими, міста виконували функції модернізування та інтегрування мігрантів: як з інших країн, так і з різних регіонів самої країни. Навіть відділяючи заможні райони від бідних, центральні від периферійних, вони сприя­ли міжетнічному співіснуванню. Це був нерівний, але в цілому менш сегрегативний спосіб пов’язувати локальне з тим, що походило з інших частин держави або з інших держав.

За останні два десятиліття кількісний приріст мігрантів (серед інших міст, у Парижі чи в Берліні, Буенос-Айресі чи Сан-Паулу) і зростання небезпечності спонукають шукати захисту в закритих районах із прихованими системами спостереження, які уподібнюють використання ділянки і фрагментацію взаємодій до американської моделі. Досі домінує урбаністська інтеграційна концепція – у такий спосіб, що як для середніх класів, так і для народних мас великі міста є доступними, ймовірно, «єдиними просторами, де можливо досягти циркулювання інформації та порівнювати досвід за присутності достатньо великої кількості осіб для того, щоб утворити сукупність відносин, які б не були нерелевантними по відношенню до глобальної соціальної системи» (Signorelli, 1996: 55). Демонстрації маніфестантів, протести робітників і студентів, жінок і поселенців, а також радіо окремих спільнот і транснаціональне телебачення є міськими подіями, проявами, які виникають у містах і головно свідчать про те, яким є життя у них і між ними. Навіть у Сполучених Штатах існує ця урбаністична активність і мережі на базі міста, рухи і простори, в яких, хоча й тимчасово, долається сегрегація.

Урбаністичне відродження

Я хотів би більш докладно дослідити, в якому сенсі великі міста є просторами для уявлення глобалізації та пов’язування її з національним і локальним. Це питання розглядалось у 1990-ті роки щодо глобальних мегаполісів «першого світу». Саскія Сассен, яка розпочала цей напрям дослідження з Нью-Йорка, Лондона і Токіо; Мануель Кастельс, Джорді Борха і Петер Голл, які аналізували європейські міста, змінили тривожну перспективу урбаністичного декадансу, яка домінувала в дослідженнях 1980-х років. Зображенням дорожніх корок, забруднення, злочинності й інших катастроф глобалізаційний урбанізм протиставляє потужний економічний поступ, часткове припинення зменшення приросту кількості населення і великі проекти перебудови. Для аргументування цієї трансформаційної тенденції згадується також повернення до центру деяких міст. Паоло Перуллі наводить Париж і Берлін як приклади відродження. Перший тому, що зараз збирає плоди великої будівельної політики, яка здійснювалась у попередні десятиліття; другий завдяки процесові об’єднання Німеччини і Європи.

Крім того, є регіональні великі міста, які набувають нової ролі у цьому напрямі, особливо зоні південноєвропейської дуги Барселона – Мюнхен – Ліон – Цюрих – Мілан – Франкфурт. Спостерігається економічне і культурне відродження цих міст, збільшується зайнятість – не лише у третинному секторі, а й у промисловості, яка перебувала в занепаді, створюються нові нематеріальні мережі інфраструктури, надається підтримка реалізації монументальних громадських проектів. Дещо подібне стверджується щодо Нью-Йорка – міста, рівень насильства і деградації в якому спонукали одного урбаніста визначити його як «кінцеву зупинку західної цивілізації» (Koolhaas, 1994). В останні роки тут зменшилася кількість убивств і крадіжок завдяки камерам спостереження, здійснюється будівництво нових мистецьких і бізнесових центрів, він став центром мережі потужних видавничих підприємств, у яких видається 100 часописів, 240 журналів, зареєстровано 160 тисяч інтернет-доменів.

Що потрібно для того, щоб бути глобальним містом? Згадані вище автори визначають такі умови: а) вагома роль транснаціональних підприємств, особливо організацій з управління, дослідження і консультацій; б) мультикультурне змішання національних та іноземних мешканців; в) престижність, досягнута завдяки концентрації мистецьких і наукових еліт; г) велика кількість іноземних туристів (Borja та Castells, 1997; Hannerz, 1998; Sassen, 1998).

Можна запитати себе, наскільки реальним є це урбаністичне відродження і хто отримує користь від розвитку ультрамодернізованих центрів, які більшість розглядає лише як видовища. Ця критика стосується декількох зі згаданих міст. У жовтні 1998 року я відвідав перебудування центру Берліна, де 250 тисяч осіб день і ніч працювали, зводячи будівлі, спроектовані Норманом Фостером, Рензо Піано, Мінґ Пеі та іншими видатними архітекторами. Найбільше вражала швидкість, з якою закривали величезний шрам, залишений стіною, яка розділювала дві Німеччини у зоні Потсдамської площі. Іще було мало будівель, і найпомітнішим був величезний котлован посеред споруд, вхід до якого був заборонений. Однак можна було піднятись на InfoBox – чудову червонубашту-терасу, де показували відео про те, якою буде майбутня конструкція. Також була крамниця, в якій продавали створені за допомогою комп’ютерного моделювання «фотографії» запланованих будівель, брошури, сувеніри, футболки, відео, постери і чашки із зображеннями того, що досі не побудовано, навіть ігри, щоб створювати віртуальні будівлі й інтерактивний CD Rom. Відвідувач міг «взяти участь» у створенні найбільшого бізнесового центру Європи і як спостерігач відчути себе символічним співучасником того, що будують Daimler-Benz, Sony та інші транснаціональні підприємства. Глобалізаційна модернізація пропонується як вистава для тих, хто насправді залишається поза її межами, й легітимізується за допомогою створення нових уявлень інтеграції та спогадів із сувенірами того, що досі не існує. Відстань між глобалізованою урбанізацією та традиційним неінтегрованим містом є ще більшою у мегалополісах «третього світу». Насправді різні фахівці з цієї проблематики (Кастельс, Ганнерц, Сассен) розрізняють власне глобальні міста та «міста, які виникають». До першої категорії належить Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Лондон, Париж, Берлін, Франкфурт, Токіо і Гонконг як розвинуті мережі фінансової і страхової діяльності, консультацій, реклами, дизайну, суспільних відносин, управління аудіовізуальними й інформаційними індустріями, а до другої «регіональні центри», «які виникають», серед інших Барселона, Сан-Паулу, Мехіко, Чикаго, Тайбей і Москва, де формування вузлів управління глобалізованими послугами співіснує з традиційними секторами, неформальною або маргіналізованою економічною діяльністю, недостатніми комунальними послугами, бідністю, безробіттям і нестабільністю.

Друга група міст живе у протистоянні між крайніми формами традиційності та глобальної модернізації. Цей розрив створює сприятливі умови для міжнародної інтеграції та водночас нерівність, соціальне і культурне виключення. Ці проблеми особливо відчутні в тому, що стосується молоді, коли ускладнюють її долучення до ринку праці – або через економічну нерівність, або через недостатній рівень освіти.

Дезінтеграція та нерівність або дуалізм глобального та локального міста, маргінальна і небезпечна, є головною перешкодою для того, щоб численні міста знаходили своє місце на цьому новому етапі свого розвитку. Борха і Кастельс зазначають, що великим ризиком глобалізації є те, що вона здійснюється для еліти: «продається частина міста, а решта приховується і занедбується» (Borja та Castells, 1997: 185). Декілька міст Сполучених Штатів додали проблеми нестабільності й насильства, які у минулі роки зіпсували їхній імідж, одночасно втілюючи специфічну політику інтенсивної реорганізації (не завжди демократичної) та розвиваючи мистецькі й культурні пропозиції, які формували привабливі міські простори. У мегалополісах Азії та Латинської Америки економічні й фінансові кризи та ослаблення держави обмежили її можливості покращувати послуги і гарантувати безпеку, мобілізовувати нові економічні й культурні ресурси з метою оновлення та поширення свого міського життя та його зовнішньої проекції. Це призведе до зростання безробіття, особливо серед нових поколінь.

Глобалізація периферійних міст

Оскільки дослідження міст (Берліна, Парижа, Відня) сприяло переосмисленню сучасності, можемо спитати себе, чи сучасні дослідження міських трансформацій допомагають дослідженню деяких проблем теорії глобалізації? Якщо згадати, що мегаміста, або принаймні деякі з них, є місцями, де виявляються глобалізаційні рухи в сферах промисловості й фінансів, послуг і комунікацій, трансформація публічних просторів може дати нам ключ для розуміння їхніх тенденцій та їхньої взаємодії з локальною культурою. Я сконцентрую аналіз змін міської символіки і зовнішнього вигляду на прикладах окремих латиноамериканських міст, передусім Мехіко. Йдеться про спробу зрозуміти, яку роль відіграють уявлення про глобалізацію разом із «жорсткими» процесами економічної та політичної взаємозалежності. Змінюючи концептуалізацію глобального, це спонукає нас дослідити як змінюється формулювання змісту «урбанізованого» та «міського мешканця» у так званих глобальних містах.

Буенос-Айрес, Ліма і Мехіко так само, як і інші колоніальні великі міста, здійснювали функції регіональних столиць, що встановлювали зв’язки з Іспанією. Ця наднаціональна взаємодія зберігалася після здобуття незалежності й під час становлення сучасних держав. Великі міста-порти від початку ХХ століття були надзвичайно відкритими утвореннями, де локальні традиції змішувалися з культурними заходами, що походили з метрополій, з якими велася торгівля: з Іспанією, Францією та Великою Британією в містах, розташованих на Атлантичному узбережжі (Буенос-Айрес, Каракас, Гавана, Ріо-де-Жанейро – у двох останніх за плідної взаємодії з Африкою), та зі Сполученими Штатами і азійськими державами на Тихоокеанському узбережжі (Ліма і Панама). Ці міста можемо розглядати як попередників глобалізації, однак у межах колоніальної або імперської логіки, яка надавала перевагу зв’язкам з метрополією. До середини ХХ століття міська структура і значення проживання у цих великих латиноамериканських містах здебільшого зумовлювались їхнім значенням політичних, економічних і культурних центрів кожної держави. Натомість, Мехіко і Сан-Паулу зараз перетворює на глобальні міста не те, що вони є столицями регіонів, чи їхні зв’язки з державами-метрополіями, а те, що вони стали важливими центрами економічних і комунікаційних мереж світового масштабу.

Хоча від другої половини ХІХ століття до 1940-х років населення міста Мехіко збільшилося зі 185 до 3410 тисяч осіб, міська структура зберігала чотирикутний вигляд, встановлений у XVI столітті іспанськими конкістадорами. Життя міста організовувалося до останніх п’ятдесяти років на чітко обмеженій території, географічне, політичне і культурне ядро якої перебувало в історичному центрі, утвореному колоніальними будівлями ХІХ століття та деякими археологічними пам’ятками, які нагадують про доколоніальне минуле.

Держава впродовж усього згаданого періоду була головним актором у національному суспільстві й у житті міст. Вона створила націю, долаючи до певної міри розділення між індіанськими етносами та роз’єднаність регіонів країни, інтегруючи їх за допомогою системи залізниць, єдиного національного економічного ринку, єдиної системи освіти, заснованої на іспанізації, та політичної єдності з лише однією партією та центральним профспілковим синдикатом. Також цьому об’єднанню сприяли символічні блага: ремісництво, сучасні пластичні мистецтва та кінематограф сформували культурну спадщину, яка визначила іконографічний синтез нації. Цей перелік уявлень циркулював національними музеями і міжнародними ярмарками, гігантським громадським монументалізмом і фільмами, які пов’язували селянські традиції з новим сентиментальним міським вихованням. Відповідно до того, як населення концентрувалось у містах (10 відсотків мексиканців жило в них на початку століття, тоді як 70 відсотків мешкало в них через сім десятиліть), скупчувалася, особливо у столиці, де були освітні центри, музеї, візуальна монументалізація археологічних пам’яток і колоніальних будівель, збережених мексиканською державою за допомогою культурної політики, більш змістовної, ніж в інших латиноамериканських державах.

Як змінився громадський простір і способи проводити збори та взаємодіяти населення міста Мехіко з середини століття? Коли у 1950 році столиця охоплювала, переважно, адміністративні райони, які зараз є центральними: Беніто Хуарес, Куаутемок і Койоакан, життя було знач­ною мірою активнішим у цих районах, існували трамваї, 22 тисячі кінних екіпажів, 60 тисяч автомобілів та 1700 автобусів, які перевозили мільйон пасажирів щодня (Hoy). Будь-який мешканець міг дістатись історичного центру пішки або за допомогою транспорту, подорожуючи не більше, ніж п’ять кілометрів. Невелика частина населення отримувала інформацію з преси, ще інші – з радіо, яке починало ставати масовим, багато відвідували кіно, танцювальні салони і парки. Не було ані телебачення, ані відео. Університет, книгарні й театри розташовувались у середмісті.

Від міських просторів до медійних мереж

Перехід від міста з трьома мільйонами мешканців до сучасного мегалополіса з 18 мільйонами спричинив інші зміни – демографічні, соціально-економічні, у сферах інформації та розваг, які отримали незначне відображення в культурній політиці. У поселеннях на півночі та на сході столиці промисловий розвиток не привів до створення музеїв, книгарень, залів для вистав, там є нечисленні парки й окремі місця для відпочинку. Лише радіо і телебачення, кориди і, починаючи від 1985 року, відеоклуби й окремі публічні бібліотеки запропонували, чим зайняти вільний час. Здебільшого саме у засобах масової комунікації розкривається для населення суспільний простір.

Що зазнало перерозподілу в міських просторах за останні двадцять років? Передусім комунікаційні мережі (преса, радіо, телебачення, відео, інформаційна сфера). Також бібліотеки, торговельні центри – деякі з яких включають культурну пропозицію – і в останню чергу багатозальні кінотеатри. Так само, як у Боготі, Каракасі й Сан-Паулу, у Мехіко масмедійні мережі набувають більшої ваги, ніж традиційні місця передавання інформації та уявлень про міське життя, і у деяких випадках пропонують нові різновиди зустрічей і отримання інформації: від спілкування через радіо і телебачення у «партисипативних» програмах або прямих телефонних лініях, до побачень у торговельних центрах, які частково заміщують попередні місця рандеву і прогулянок. Крім того, багато які з цих культурних пропозицій мають здатність пов’язувати великі сектори населення з макроурбаністичним досвідом інших країн. Відповідно, так само змінюється значення міста як публічного простору. Ці засоби масової комунікації сприяють більш швидкій взаємодії столиці не лише з життям держави, а й з транснаціональними благами та меседжами: мегалополіс як місце, в якому концентруються інформація та міжнародні видовища, філії великих іноземних крамниць, центри управління глобалізованими капіталами, інноваціями та уявленнями.

У Мехіко продовжують організовувати культурні події та локальні розваги, які приваблюють різні групи населення. Три мільйони прочан прибувають 12 грудня до Вільї^[71] для вшанування Гваделупської Діви Марії, два мільйони відвідують Істапальяпу на Різдвяні свята, натовпи, які збираються у Сокало для політичних мітингів і на стадіонах для спортивних видовищ, є окремими типовими прикладами. Також продовжують проводити релігійні святкування на честь вшанування святих покровителів, танці в клубах і на вулицях народних поселень, як і інші локальні традиції, які не дають включати себе до індустріалізації культури. Велике місто продовжує вміщувати поселення, які зберігають місцеві звичаї та сільські свята, назви яких поєднують іспанський й індіанський компоненти, надаючи католицькому святому ім’я з мови науатль, одночасно з тим, як їхні мешканці пов’язують себе з сучасним містом у місцях своєї роботи і споживання; також продовжують існувати засновані у XVII–XVIII століттях райони з відносно автономним профілем, де відтворюється діяльність і святкування тих часів, які не виглядають несумісними з швидкісними транзитними автошляхами, що їх перетинають, і з надсучасними будівлями і технологіями, які транслюють постмодерністські уявлення. Деякі з останніх антропологічних досліджень, порівнюючи способи мешкання з уявленнями, які породжують різні зони міста, виявляють, що, в той час як мешканці поселень і районів відчувають «належність до», ті, хто перебуває на територіях сучасної забудови в котеджних містечках, кажуть «проживати в» (Portal, 1997).

Ця відмінність важлива. Однак слід визнати, як ми вже зазначали в іншому дослідженні, нові форми належності, які сприяють розвиткові менш персоналізованих форм поселення, у тому числі на транснаціональному рівні, мереж споживання (Garcia Canclini, 1995). У будь-якому разі постійна систематична діяльність більшості, зони, в яких сконцентровані великі інвестиції з найактивнішим створенням робочих місць, як і простори та мережі, в яких з найбільшим динамізмом і впливом виявляється громадська сфера, якими є преса, радіо, телебачення і масові розваги (кінотеатри і шопінг-центри), пов’язані з трансміськими і наднаціональними мережами.

Так само як у багатьох містах Латинської Америки та інших регіонів світу, в Мехіко відбувається процес деіндустріалізації через закриття заводів, спричинене транснаціональною конкуренцією або через перенесення їх на периферію, до інших зон країни з екологічних причин. Також через реорганізацію економіки надається більше значення діяльності в третинному секторі (Nivon). Менше двадцяти років тому теорії урбанізації характеризували міста через їхню відмінність від сільських поселень і перехід робочої сили від аграрних робіт до робіт у вторинному і третинному секторах економіки. Зараз найпотужніші імпульси для розвитку надходять більшою мірою, ніж від індустріалізації, від інформаційних і фінансових процесів. І оскільки ці сфери потребують фізичної інфраструктури, навіть найбільш мобільна й не прив’язана до території продукція усталюється в містах, які мають технологічні та людські висококваліфіковані ресурси. Географічна дисперсія глобальних взаємодій комбінується зі стратегічними місцями в багатьох точках планети, де комунікації вписуються до просторового контексту.

У глобалізованій економіці найбільші міста стають сценами, які сполучають між собою економіки багатьох країн, вони є більшою мірою центрами послуг, ніж промислового виробництва. У Нью-Йорку і Лондоні до фабричного виробництва залучено не більше 15 відсотків активного населення, і передбачається, що на початку ХХІ століття воно охоплюватиме від 5 до 10 відсотків (Hall). Якщо навіть декілька десятиліть тому емблематичні уявлення про мегалополіси включали труби і робітничі райони, зараз їх заступили величезні плакати транснаціо­нальної реклами, які насичують до візуального отруєння всі швидкісні дороги і постмодерністські архітектурні споруди, ці високі корпоративні будівлі з дзеркального скла, які у Мехіко змінюють вигляд бульвару Реформи, Поланко, Санта-Фе та крайнього півдня міста.

Слід зазначити культурну роль, яку відіграють торговельні макроцентри у великих і середніх містах. Вони, крім поширення нерухомого і торговельного капіталу та здійснення в концентрованій формі реструктуризації інвестицій, створення робочих місць і знищення інших у роздрібній торгівлі, надають простори для інсценування споживання, де архітектурна монументальність асоціюється з прогулянками і відпочинком. Створюють нові ознаки символічного вирізнення і відрізнення для вищих і середніх класів, збільшують роль продукції і транснаціональних брендів у задоволенні потреб. Численні шопінг-центри включать специфічні культурні пропозиції, такі як багатозальні кінотеатри, книгарні, крамниці з дисками, відеоігри, музичні вистави, мистецькі виставки і центри розваг. Своїм привабливим дизайном, безпечністю та чистотою допомагають цим просторам вийти за межі суто торговельних цілей і стати місцями зустрічей і соціалізації, особ­ливо для молоді. Комбінація цих інгредієнтів робить їх більш привабливими, ніж винятково культурні центри, і більш безпечними, ніж інші місця, зроблені лише для того, щоб купувати чи прогулюватись. Однією з основних культурних причин їхньої успішності є те, як в них поєднуються символічна диференціація та свобода поведінки. Інтерв’ю з клієнтами демонструють, що це місця, де споживання одягу й інших продуктів посилює відмінності і де водночас доступ до розваг і культурних благ – більш «сучасних», або «глобальних», – з більшою якістю подання можна отримувати неформально, вдягнувшись у джинси, водночас прогулюючись і спілкуючись (Ramirez Kuri, 1998).

Така суттєва трансформація використання міських просторів і споживання, у тому числі культурного, не була темою для обговорення з проблематики міста і ще меншою мірою – культурної політики. У Мехіко лише «Торговельний центр Куйкуйлько» став причиною полеміки, оскільки вважалося, що будівництво його і пов’язаної корпоративної будівлі могло негативно вплинути на сусідній ритуальний центр з такою ж назвою, найстаріший у Долині Мехіко (датований ІІ століттям до Різдва Христового), й погіршити проблему водопостачання та заторів на дорогах. Чи лише конфлікт з історичними пам’ятками і пам’ятниками архітектури є тим, що має примусити думати про суспільні інтереси, коли розширюється меркантилізація дозвілля та ефектності вигляду міста?

З огляду на масову конкуренцію таких центрів та їхнє приватне привласнення суспільних ресурсів, їхнє створення може бути приводом для досліджень і аналізу під кутом зору суспільного використання, а не лише коли вони завдають збитків археологічним пам’яткам. Можна подумати не лише про функцію регулювання й обмеження, яку могла б здійснювати держава, а також про суспільну користь, пов’язану з торговельними центрами. Оскільки вони сприяли певному відродженню кінотеатрів, споживанню дисків і мистецьким виставкам, варто спитати, чи в цьому контексті вони могли б сприяти іншій культурній діяльності – з поширення інформації та участі в державному управлінні культурою? Подібне вже відбувається у торговельних центрах Барселони, Берліна, Лондона й інших європейських міст (Borja та Castells, 1997), де інвестори шопінг-центрів мають включати неприбуткові простори, як-от центри дитячої соціалізації, соціальних і культурних послуг.

У Мехіко закон, який регулює комерційне телебачення, встановлює, що канали повинні надавати 12 відсотків свого часу для поширення меседжів суспільного значення. З другого боку, у Федеральному окрузі законодавчо визначені Спеціальні зони контрольованого розвитку – або через їхню історичну цінність, або з метою підтримання гармонійного зростання міст: ті, хто хоче інтенсивніше, ніж дозволено, використати територію (щільність забудови ділянки, висота будівлі), мають робити внески для покращення роботи комунальних служб задля здійснення діяльності з оновлення або покращення міста.

Можна було б зробити умовою для будівництва чи поширення торговельних центрів виділення підприємцями місць для неприбуткової культурної діяльності: вистав, мистецьких майстерень, кінозалів під управлінням національною фільмотекою Мексики Cineteca, центрів інформаційних соціальних служб. Так само як здійснюється регулювання екологічного впливу цих великих будівель, слід проводити оцінку їхнього культурного впливу та вимагати, щоб неприбуткові інвестиції надавали їхнім прибуткам ефекту компенсації життю суспільства. Імовірно, це переосмислення суспільної цінності нових просторів соціалізації і споживання змогло б стати приводом для розширення сфер громадської активності, як це здійснюється в інших містах (Holston та Appadurai, 1996).

Якщо зростання міста Мехіко в останні півстоліття завдячувало його індустріалізації і наступному приверненню внутрішніх мігрантів, то з моменту зовнішнього відкриття економіки країни на початку 1980-х років зони найдинамічнішого розвитку столиці пов’язані з усталенням транснаціонального інвестування і з транснаціоналізацією мексиканських підприємств. Федеральний округ і найближчі райони столиці перетворилися на один з двадцяти чи тридцяти міських мегацентрів світу, де пов’язуються механізми управління, інновації та комерціалізації на транснаціональному рівні. Ці зміни є очевидними передусім на 650 гектарах, виділених у зоні Санта-Фе будівлям компаній Hewlett Packard, Mercedes Benz, Chubb Insurance, Televisa та інших підприємств, торговельних центрів і елітним житловим зонам. Також в архітектурній перебудові Бульвару Реформи, частин Поланко, Інсурхентес і Періферіко Сур, у будівництві торговельних макроцентрів, нових транснаціональних готелів, модернізації телекомунікацій та їхнього супутникового зв’язку, поширенні інформаційних служб, кабельного і цифрового телебачення, як і згаданих вище багатозальних кінотеатрів. Деякі з цих видів діяльності здійснюють зміни безпосередньо у культурних і комунікаційних пропозиціях; інші перевпорядковують зміст міського життя і традиційних способів використання простору. В обох випадках держава поступається своєю роллю головного актора на користь приватних підприємців і транснаціональних корпорацій.

Для того щоб глобалізація міського життя усталилась і стала чимось більшим, ніж простий бізнес у сферах нерухомості, фінансів і мас-медіа, необхідно переглянути відносини культурної політики з громадськістю. Якщо мистецькі й традиції ремісництва, музеї та історичні райони становитимуть частину проекту міського і державного розвитку разом з передовими системами комунікації та інформації, це розширить можливості врегулювання проблем дезінтеграції і нерівності. Імовірно, це могло б змінити зовнішній імідж і конкурентоспроможність міста та кожної країни.

Провінційні та глобальні уявлення

На цьому рівні аналізу міський дуалізм удається пов’язаним з проблемою сегрегації у глобальних процесах. Якою мірою глобалізація збільшує динаміку мегалополісів і якою – їхній розпад?

Якщо відстежимо журналістську інформацію щодо великих латиноамериканських міст, побачимо збільшення кількості новин про нестабільність і насильство, розпад соціальних зв’язків і приватизації суспільного простору для забезпечення власного захисту. Дослідження, здійснені, приміром, Міґелем Анхелем Аґіларом у Мехіко та Терезою П.Р. де Кальдейра у Сан-Паулу, демонструють, як уявлення про ці мегалополіси модифікуються під впливом нових форм сегрегації та насильства. У латиноамериканських містах сегрегація здійснювалася під час модернізаційного розвитку шляхом відокремлення різних соціальних груп у різних районах. Пізніше з метою впорядкування розширення міста, спровокованого міграціями й індустріалізацією з другої половини ХХ століття, людей розділили за принципом протиставлення «центру» та «периферії»: середні й вищі класи у центральних, краще облаштованих зонах, тоді як біднота у позбавлених уваги передмістях. Оскільки ця остання модель залишається чинною, зауважує Тереза П.Р. де Кальдейра у своєму дослідженні Сан-Паулу, коли відмінні групи опиняються по сусідству в різних зонах міста, споруджують стіни, внутрішні двері, пункти спостереження, закривають житлові райони, обмежуючи доступ до своїх вулиць, зводять великі будівлі з електрон­ними кодовими замками.

Мешканці міст запроваджують нові стратегії захисту, які видозмінюють міський пейзаж, проїзд містом, повсякденні звички й уявлення. У народних районах – бразильських фавелах, поселеннях бідноти Буенос-Айреса та подібних до них районах у Боготі, Лімі й Мехіко – сусіди самоорганізуються, щоб забезпечувати власну безпеку і навіть запобігати в певних випадках втручанню поліції. Великі підприємства будують житлові комплекси і виробничі приміщення, закриті для переміщення або з жорстко обмеженим доступом. Деякі встановлюють так само жорсткий контроль у торговельних центрах та інших громадських будівлях. В останні роки формування закритих районів обернулося на головний стимул для організації вищих і середніх шарів населення великих міст, які не звикли брати участь у соціальних рухах: їхній особливий спосіб здійснювати громадську діяльність полягає у відособленні від міської конфліктності шляхом приватизації територій з високим рівнем забезпечення безпеки й обмеження соціалізації або ризикованих зустрічей.

Відбувається перехід від мультикультурної яскравості до відокремленості та нерівності. Від міст, до яких прибувають провінціали, як пояснюють дослідження міграцій, у пошуках роботи і кращих заробітків, комфорту й анонімності, зачаровані вогнями міста, ми переходимо до похмурих великих міст, перебудованих так, щоб сховатися, не бачити інших і не бути побаченими.

Існує контраст між уявленнями провінціалів, для яких мегалополіси досі є обріями сучасності й прогресу, та, з другого боку, з міжнародними уявленнями, які циркулюють в пресі, на телебаченні й у деяких спеціальних дослідженнях, для яких міста Мехіко, Сан-Паулу, Богота і Каракас асоціюються з перенаселеністю, перевантаженістю, забрудненням і насильством. Одночасно з процесом деградації публічних місць, неконтрольованим зростанням і сегрегуючим насильством у 1990-ті роки виникають нові джерела і типи соціокультурного розвит­ку. У той час як посилюються економічний і урбаністичний дуалізм, невпорядкованість тіньової торгівлі та збільшується кількість злочинів, деякі латиноамериканські столиці вперше обирають своїх управлінців (Буенос-Айрес, Мехіко), а інші знаходять у періодах постдиктатур сцену для випробування більш демократичних форм участі та активізації культурного розвитку (Сантьяго-де-Чилі, Монтевідео, Богота, Сан-Паулу). Варто зазначити деякі експерименти, реалізовані в Порто-Алегре, в Бразилії, від початку цього десятиліття під керівництвом Партії трудящих з метою розв’язання проблеми дисбалансу між накопиченими соціальними потребами й обмеженістю бюджету шляхом активного залучення мешканців усіх районів до визначення пріоритетів у використанні ресурсів (Jelin, 1998). Іншим прикладом є місто Барселона, де демократизація муніципального управління пов’язана з проектами участі в естетичному покращенні, які є ресурсами для сприяння більш інтенсивному використанню публічних місць і таким чином підвищення їхньої безпеки (Borja та Castells, 1997).

Глобалізація в економіці та комунікаціях сприяє більш космополітичному розвиткові міст. Вона неоднаково відбувається в усіх сферах. В сфері науки та у деяких інших сферах інтелектуального життя головні латиноамериканські міста значно збільшують кількість міжнародних візитів і розширюють потоки інформації. І все ж відхід держави і слабке приватне фінансування зменшують у деяких містах, які були дуже космополітичними, поширення іноземного мистецтва, як це підтверджують збіднілі експозиції візуальних мистецтв у Мехіко, театри Монтевідео і Боготи. Кінематограф, виробництво якого зменшилось у тих небагатьох латиноамериканських країнах, для яких ця сфера є провідною в національній економіці (Аргентина, Бразилія, Колумбія і Мексика), і який втратив зали для показу, зараз демонструє ознаки відновлення, хоча розподіл залів і всієї сукупності мультимедійної системи дедалі більше контролюється американськими підприємствами.

Майже в усіх цих сферах нові адміністрації міст сприяють покращенню і диверсифікації культурної пропозиції. Новою подією стало те, що міжнародне відкриття здійснюється не лише щодо метрополій «першого світу», але також щодо латиноамериканських великих міст: це відбувається інколи за державної ініціативи (міжміські фестивалі, покази кінофільмів і театральних вистав однієї країни в іншій), а в інших випадках за допомогою об’єднання приватних підприємств або незалежних виробників – від Televisa до фестивалів карибської музики, – які встановлюють зв’язки міста Центральної Америки і Карибського басейну з Нью-Йорком і Маямі. Між Порто-Алегре та Буенос-Айресом утворилась інша мережа взаємного обміну – між музикантами, візуальними митцями і театральними трупами цих міст.

Запитання: з яким культурним капіталом мають справу в цій діяльності латиноамериканські столиці – це не проста гра слів. Якою мірою ця мобілізація засновується зараз на власних надбаннях (історичній спадщини, створенні музики, кінофільмів, локальних відео) і якою мірою залежить від імпорту, від комерційних подорожей і, відповідно, від мобільності великих нелокалізованих капіталів, майже завжди керованих естетикою «light» швидких прибутків і термінових грошових переказів? Які існують можливості говорити від імені власного міста і спілкуватися з іншими містами, коли скоротилося стільки найменувань локальної продукції: видавництва збанкрутували чи були придбані транснаціональними компаніями, зменшилася спроможність знімати кінострічки й обмежена продукція кінематографу підпорядкувалася комерційним критеріям міжнародного спільного виробництва? Безумовно, ці ринкові тенденції врівноважуються певною мірою регіональною адаптацією транснаціональних мереж (наприклад, виникненням філій MTV у Мексиці, Бразилії й Аргентині; створенням великих компаній з виробництва дисків). Також згадані зміни слід пов’язувати з новими тенденціями культурного споживання: більш космополітичними смаками, домінуванням комунікаційних індустрій над локальною культурою.

Усе це так само пов’язано зі згаданим вище фактом, що не лише змінився зміст національних столиць, але також відбулася переорієнтація зв’язків зі столицями Європи на Сполучені Штати. Те значення, яке Париж, Лондон і Мадрид мали за інших часів для всіх латино­американців, зараз мають для еліт Нью-Йорк, для середніх секторів суспільства Маямі та Лос-Анджелес. Велика кількість у цих містах митців й інтелектуалів та представників середніх і нижчих секторів суспільств нашого регіону – тобто іспаномовної публіки, що утворює ринок збуту, – як і активне спілкування між латиноамериканськими спільнотами «першого світу» та містами Латинської Америки, змушує розглядати їх як культурні латиноамериканські столиці (і не лише як престижні закордонні орієнтири). Маємо спитати себе під час реалізації міської та культурної політики, яким чином міжміська політика може сприяти міжкультурному знайомству і порозумінню. Декілька останніх програм, таких як мистецькі тижні Буенос-Айрес – Порто-Алегре, спільний Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, як і проголошення Федерального округу Мехіко «місцем прихистку» для письменників, які зазнають переслідувань, є ініціативами, які сприяють розвиткові цього напряму роботи.

Ця сукупність тенденцій, які розвиваються у різних напрямах та іноді викликають занепокоєння через суперечливість інтересів, змінює конфігурацію латиноамериканського культурного пейзажу. Це відбувається не лише у великих містах, однак саме у них – знову-таки – концентруються численні інновації. Тому вони є найкращою сценою для обмірковування змісту змін і викликів, які приносить для міських адміністрацій, приватних підприємств і незалежних асоціацій буревій глобалізації.

Хочу наостанок відзначити роль, яку відіграють деякі міста у концептуалізації глобального в уявленнях, котрі вони спричиняють. На відміну від літератури 1980-х – початку 1990-х років, ґрунтованої здебільшого за віссю протиставлення глобального локальному, сучасна бібліографія розглядає процес глобалізації в межах «трикутника, сформованого національною державою, глобальною економікою та стратегічними населеними пунктами» (Sassen, 1998: 15). До цього можна додати як четверту складову важливість транскордонних регіонів, де глобалізаційні тенденції набувають особливої форми, наприклад Тіхуана – Сан-Дієґо (Alegria, 1992; Herzog, 1990; Valenzuela, 1999) і на початковій стадії деяких ділянок кордону між Аргентиною та Бразилією.

За аналогією з кордонами численні міста – серед яких прикордонні – є сценами, де глобальне отримує прив’язку до просторового контексту, демонструє протистояння між глобалізацією та деглобалізацією, набуває форм, які відрізняють один кордон від іншого, одне мегамісто від іншого (Vita, 1999). Відповідно, хочу зробити два висновки. Перший – це методологічний висновок про те, що макросоціальні дослідження глобалізації, зазвичай економічні й комунікаційні, повинні зіставляти свої відкриття з тими місцями – містами і кордонами, – де глобальне взаємодіє з локальною історією та перемодельовується нею. Другий висновок є політичним: культурна діяльність, яку держава може розвивати за умов глобалізації, не обмежується культурними індустрія­ми і міжнародними організаціями; вона може досягати особливих результатів у стратегічних містах і на кордонах, де нації взаємодіють із глобальними процесами.

Глава 8. До питання культурних програм глобалізації

Як ми могли побачити, хоча глобалізація уявляється як об’єднання і взаємодія всіх держав, усіх підприємств і всіх споживачів, насправді це сегментований і нерівний процес.

Між суспільствами «центру» та елітами «периферії» інтенсифікується взаємна залежність. І ті, й ті отримують більш широкий доступ до більшої кількості благ і меседжів. Однак навіть у випадку цих привілейованих шарів суспільства варто відрізняти глобалізацію від процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації або просто регіональних об’єднань.

З причин географічної та історичної спорідненості або через відмінний доступ до економічних і технологічних ресурсів те, що ми визначаємо як глобалізацію, часто конкретизується як об’єднання за регіональною належністю або між історично пов’язаними країнами: азіати з азіатами, латиноамериканці з європейцями й американцями, американці з тими групами, які у віддалених країнах говорять англійською та поділяють їхній стиль життя. Культурна подібність і відмінність є важливими для того, щоб глобалізація охопила (чи ні) всю планету, щоб була циркулярною або просто тангенціальною.

Також зазначаємо, що деякі сфери виробництва і споживання більш придатні, ніж інші, для того, щоб глобалізація набувала більшою чи меншою мірою розширеного формату. Видавнича індустрія акумулює зусилля та взаємодії в лінгвістичних регіонах, тоді як кінематограф і телебачення, музика й інформагентства намагаються, щоб їхня продукція з більшою легкістю циркулювала по всьому світу за більш сприятливих умов. Мегалополіси та деякі середні міста (Маямі, Берлін, Барселона), суттєво глобалізовані мережі діяльності й інтенсивних міграційних і туристичних потоків простіше встановлюють зв’язок зі світовими мережами, однак навіть у них наявна дуалізація, яка залишає маргіналізованими широкі сектори суспільства.

Більш чи менш «об’єктивні» умови, за яких блага та меседжі розподіляються серед одних держав більше, ніж серед інших, діяльність, яка має більшою або меншою мірою планетарний масштаб, можуть бути впорядковані в схему, яку можна визначити як подвійна програма глобалізації.

а) Розповідь про глобалізацію, яка найчастіше повторюється, – та, що наратує про експансію постіндустріального капіталізму і масових комунікацій як про процес уніфікації і/або об’єднання виробничих підприємств, фінансових компаній, систем інформації та розваг. Волл-стрит, «Бундесбанк», «Бертельсманн», «Майкрософт», Голлівуд, CNN, MTV, «Сотбіс» і «Крістіс» могли б бути одними з головних створювачів цього наративу. Через уніфікацію економічних ринків і одночасне взаємне пов’язування фінансових потоків у всьому світі, продукування для всіх однакових новин і подібних розваг усюди поширилося переконання, що жодна країна не може існувати за правилами, відмінними від тих, які впорядковують світ-систему. Ця розповідь стала такою переконливою для багатьох суспільств тому, що насправді існують мондіалізовані банки, підприємства і неурядові організації, також споживацькі мережі, інтегровані як транснаціональні «спільноти» – користувачів кредитних карток і комп’ютерних послуг, глядачів кінофільмів, інформаційних програм і відеокліпів. Перетворена на ідеологію, на єдиний спосіб мислення, глобалізація – історичний процес – обернулася на глобалізм, тобто на нав’язування уніфікації ринків і обмеження ринку політичних розбіжностей і культурних відмінностей. Після підпорядкування цих двох сценаріїв відмінності одному єдиному економічному підходові політичне розчиняється та держава здається практично непотрібною. Культурна політика повинна поступитися комерціалізації символічного будь-якими естетичними претензіями та будь-яким визнанням відмінностей, які не могли б існувати між клієнтами. Виняткове або суперечне не можна розглядати інакше, ніж як таке, що не вкладається в торговельне впорядкування суспільного життя.

б) Водночас ця світова уніфікація матеріальних і символічних ринків є, як стверджує Лоуренс Ґроссберґ, «стратифікуючим механізмом», який не так стирає відмінності, як перевпорядковує їх з метою створення нових кордонів, менше пов’язаних із певними територіями, ніж із нерівним розподілом благ на ринках. Крім того, глобалізація – або, скоріш, глобальні стратегії корпорацій і багатьох держав – утворюють сегрегаційні та дисперсійні механізми. Їхня політика «флексибілізації праці» призводить до виходу з профспілок, до збільшення міграцій, поширення тіньових ринків, у деяких випадках пов’язаних з мережами корупції, та до люмпенізації. Деякі автори, згадані в цій книжці, які приділяють увагу не лише фінансовим потокам, а й тому, як глобалізація впливає на працівників, на соціальні права та на екологію, означають, що ліквідація бар’єрів для іноземних інвестицій стала ресурсом для знищення профспілок, скасування соціальної допомоги й екологічних законів, за допомогою яких держава обмежувала ненажерливість капіталів і захищала населення. Під цим кутом зору глобалізація не означає винятково вільну циркуляцію благ і меседжів; також до її визначення має включатися спроможність «експортувати трудові ресурси» туди, де витрати на оплату праці та податкове навантаження найнижчі.

У підсумку: глобалізація уніфікує та створює взаємозв’язки, однак також «усталюється» в різні способи в різних культурах. Ті, хто зводить глобалізацію до глобалізму, до її торговельної логіки, сприймають лише її інтеграційну та комунікативну програму. Лише зараз починає ставати помітною в соціологічних і антропологічних дослідженнях глобалізації її сегрегаційна і дисперсійна програма, мультиспрямована складність, яка формується під час зіткнень і гібридизації тих, хто залишається відмінним. Мало визнані гегемонійною логікою відмінності переростають у нерівність, яка в багатьох випадках призводить до виключення.

Що відбувається, коли ці дві зміни комбінуються? Глобалізаційні тенденції спричинюють те, що Серхіо Зерменьо визначає як «подрібнення соціального»: знищення промисловців і пролетаріату, які сприяли імпортозамінній індустріалізації, середніх шарів найманих працівників, посередницьких просторів між соціальними акторами та державою (профспілок, партій, народних рухів). Відбуваються національні й транснаціональні міграції, які не можуть стримуватися зменшеними ринками праці, виявляються дедалі більші наслідки деградації умов праці та зниження безпечності міст, зростає видовищність усього цього у засобах масової комунікації та здійснюються невдалі спроби контро­лювати протести і насильство шляхом збільшення законних чи незаконних репресій.

Суперечність, спричинена парадоксальною взаємною доповнюваністю цих програм, змушує сформулювати питання в інший спосіб: що відбудеться, якщо ці дві зміни не зможуть комбінуватися? Існує радикальна асиметрія між позатериторіальним характером влади та територіальністю повсякденного життя. «Підприємство має змогу переміщуватися; наслідки можуть лише залишатися на місці», – пояснює Зиґмунт Бауман. У цьому пункті відношення між глобалізацією та культурною інакшістю стає найбільш нерівним: коли для капіталів зітк­нення з відмінним перетворюється на неподоланний опір, вони відтікають у пошуках більш сформованих ринків. Оскільки «мобільність перетворилася на найпотужніший і найбажаніший стратифікаційний чинник» (Bauman, 1999: 16), меншість, яка спромагається переміститися, відділитись і діяти на відстані, стати несприйнятливою до локальних впливів, паралізує сегрегованих у закутках міського простору й у кінці електронних терміналів. Отже, є дві обов’язкові умови для того, щоб протистояти владі глобалізаторів: підпорядковані групи повинні стати спроможними діяти в різних обставинах і на відстані та водночас посилити локальні організації (в містах і національних державах) з метою встановлення обмежень для валютних і фінансових потоків. Є очевидним, що якщо кожна держава це робитиме окремо, капітали відтечуть в інші місця. Відповідно, стає нагальною потреба в укладанні регіональних угод і здійсненні кроків у напрямі утворення світового уряду й впровадження світового громадянства.

Культурні дослідження за часів, коли вичерпується подив

На цих сторінках я дослідив, яким чином дослідження культури може нам допомогти краще зрозуміти суперечності глобалізації. Зараз залишилося довідатися, чи спроможна культурна діяльність впливати на розходження і зіткнення між двома згаданими програмами глобалізації? Інший спосіб поставити запитання такий: чи за цієї епохи приватизації та втрати контролю над економіками і національними культурами досі має сенс говорити про культурну політику?

Щоб надати відповідь на це запитання, я пропонував проблематизувати те, чим займаються соціальні науки і культурні дослідження. З якого місця вони говорять і що можуть сказати? Мені спадає на думку дещо дивний спосіб просуватись у цій справі, який полягає в з’ясовуванні того, де саме зараз розташовують книжки з антропології і культурних досліджень у книгарнях. Я побачив те, про що збираюся сказати, в Сполучених Штатах, однак відтак я побачив те саме у французьких, іспанських, аргентинських, бразильських і мексиканських книгарнях. Праці з антропології і культурних досліджень нерідко розташовують між книжками на релігійну тематику та книжками про подорожі. Буквальна інтерпретація цього розташування змушує вважати, що антропологію і культурні дослідження пов’язують з віруваннями та з переміщеннями. У більш спеціалізованих книгарнях ці книжки розташовані поруч із книгами з соціальної теорії та з постмодернізму. Якщо поєднаємо обидва спостереження, можемо дійти висновку, що коли культурні дослідження й антропологія пов’язуються з віруваннями і подорожами, вони досліджують подив. А їхнє сусідство з соціальною теорією вказує на тенденцію концептуально рефлексувати над несподіванкою, яку для нас становить відмінне, шукати моделі для розуміння того, що відбувається між нами й інакшими.

Я вважаю, що існує інша причина, якою можна було б пояснити не лише це розташування в книгарнях, а й збільшення кількості полиць – і зростання продажів, – зайнятих працями з антропології та культурнихдосліджень. Я чув, що антропологи відчувають схильність до дослідження того, що зникає, й оскільки подив є одним із найрідкіших товарів наприкінці ХХ століття, він є привабливим об’єктом для антропології. Хто може здивуватися, зустрівши індійські й африканські крамниці у західних містах, або тому, що радіо, яке найбільше слухають у Нью-Йорку, La Nueva Mega, здійснює віщання іспанською мовою? Кого дивує, що Sony купила головного виробника кінофільмів у Голлівуді, а німецький концерн «Бертельсманн» став власником Random House – найбільшого видавництва у Сполучених Штатах? У підсумку ми вже трохи захоплюємося мультикультурними переплетіннями і поєднаннями. Також не залишається в цьому переході від одного століття до іншого багато місця для непередбаченого, коли зачинилися революційні обрії та вважається, що є лише один спосіб уявляти глобалізацію.

Можливо, тому, що цей нестабільний і переплетений світ зменшує здатність до подиву, він стає центральною темою в антропології й у культурних дослідженнях. Це може пояснюватися тим, що обидва напрями частково пов’язані з постмодернізмом. Однією з рис модернізму, яка призвела до невдоволення його авангардністю, були постійні інновації. Мистецтво постмодерну, яке не настільки позбавилось авангардизму, як на це претендує, також спробувало здивувати нас неочікуваними нововведеннями. Відмінність полягає в тому, що його інновації не були настільки оригінальними, щоб претендувати на перевершення в еволюційній формі попереднього напряму, але дивувало те, що воно змішувало епохи і стилі, позбавляючи їх ієрархічності.

Відомо, що найбільшою драмою в житті нинішніх митців є те, що вони вже не можуть знайти, чим вразити. Мені здається, що те саме відбувається з антропологами та з фахівцями з культурних досліджень. Десять років тому було новітнім стверджувати, що не можна говорити з позиції самодостатніх ідентичностей, і ми присвячували численні сторінки аналізові невпорядкованих змішань: індіанським ремісничим виробам у сучасних бутіках, фольклорним мелодіям, які стали хітами, гастрономічним і релігійним звичаям, які впродовж століть були локалізовані в одній країні та раптом поширилися на віддалені культури. Аналогічним чином митці дивували мультикультурними колажами, у той час як книжки та журнали збільшували кількість своїх читачів, демонструючи незвичні поєднання.

Зараз подив дуже зрідка вторгається до книгарень, конгресів з культурних досліджень або мистецьких бієнале. Новинки з’являються щороку на модних дефіле, кінопрем’єрах і в інформаційних інноваціях. Однак більша частина цих несподіванок є вимогою ринку, його потребою посилювати застарілість уже знайомого для збільшення продажів. Зрідка вони є результатом естетичних інновацій або досліджень. Навіть зростання бідності та нестабільності, рівень яких щодня збільшується, так само не сприяє оновленню наших поглядів щодо суспільства.

Чи в такому разі буде новизною для культурних і антропологічних досліджень говорити про неможливість подиву? Я вбачаю два підходи до вирішення цієї проблеми. З одного боку, культурні дослідження мають перетворитися на «реквієм» високої культури і на критику мас-медіа, розкриваючи меркантильні маніпуляції, завдяки яким вони привласнили управління новинами. З другого боку, мають з’явитися ті, хто обере підпорядковану позицію – підлеглість, постколоніальне становище, дискурси меншості – і запропонує сформувати з критичної позиції альтернативний світогляд.

Насправді обидва підходи мають попередників у особі тих, хто давно намагається знайти альтернативу для суперечностей сучасності. Прикриватися високою культурою для засудження меркантилізації, швидкості без глибини та невдячного знецінювання – це те, що практикувалося такими мислителями, я Теодор Адорно і Хосе Ортеґа-і-Ґассет, яких критикують через їхній аристократизм. З другого боку, претензія на знайдення в якомусь пригніченому секторі ключа до суперечностей капіталізму і колоніалізму має попередників у особі Джорджа Лукаша, який відвів робітничому класові привілейовану роль у епістемології й політиці, Франца Фанона та інших, які уявляли цього бунтівного актора в колоніальних країнах, і в численних лівих ідеологах і прогресивних лідерах, – мені видається зайвим наполягати на частковій невдачі цих діагнозів і наводити відоме спростування необґрунтованості їхніх теорій. Серед інших Уґо Ачуґар визначив те, що в цих напрямах досі залишається обміркувати їхніх попередників і обмеження в критичній думці Латинської Америки (Achugar, 1997).

Однією з причин того, що ці критичні погляди не вичерпуються повністю, є збереження баналізації культури та соціально-економічної експлуатації, проти чого виступають їхні автори. Останнє обличчя капіталізму – глобалізація – також піддається сумніву через нездійснення своїх інтеграційних обіцянок, тому що збільшує наявні асиметричність і нерівність та створює нові. З соціальної точки зору зараз маємо менше ілюзій щодо глобалізації та її спроможності продукувати радикальні інновації.

Культурні дослідження глобалізації, отже, дозволяють дійти трьох висновків. Перший полягає у тому, що капіталістична глобалізація не може стверджуватися ні як єдиний можливий соціальний порядок, ні як єдиний спосіб мислення. Другий – у тому, що складність взаємин у глобалізованому світі не дозволяє ідентифікувати як основне жодне з протиставлень між глобалізацією та субінакшістю та, відповідно, жодного з ключових акторів, спроможних модифікувати історичний напрям суперечностей (ані пролетаріат, ані меншини, ані колоніальні чи постколоніальні країни). Третій стосується того, що складне і не­однозначне формування суперечностей також не дозволяє пояснювати їх лише антагонізмом. Я обмежу дискусію щодо цього потрійного висновування тим, що це означає для деяких аспектів дослідження і культурної діяльності.

Я хочу сконцентруватися на трьох напрямах майбутнього дослідження, до яких призводить надання меншого значення глобалізації порівняно з міжкультурністю та критика її нерівності. У противагу єдиному підходові, який розглядає глобалізаційні зміни як гомогенізацію, слід приділити увагу відмінностям, які глобалізації не вдається зменшити, значна частина яких є культурними. В подальшому слід не надавати ключової ролі жодній окремій відмінності, але визнавати їхнє розмаїття і, отже, складність, спричинену тим, що відмінності є акумулятивними (в єдиному типі соціокультурного аналізу або єдиному політичному об’єднанні). І насамкінець: оскільки в світі зі значним ступенем інтегрованості окремі культури зазвичай включають окремі аспекти гегемонійних культур, їхні відмінності не завжди однаково пов’язані з нерівністю, тому розмаїття може інколи виявлятись як антагонізм, однак також як компроміс і порозуміння.

Опрацювання цих відправних точок може бути способом відходу від звичних переконань у культурних дослідженнях, тобто створення альтернатив (декількох, не лише єдиної) для відновлення того, що викликає в нас подив, або того, що залишають поза увагою гегемонійні системи інформації. Якщо я у цій книжці надаю перевагу надбанням антропології і культурних досліджень, це з тієї причини, що знаходжу в цих сферах найрозвинутіший інструментарій для аналізу глобалізаційних процесів. Однак для отримання більш радикальних висновків цей підхід потребує одночасного формулювання політичних проблем.

Культурне відновлення публічного простору

Досліджувати значення глобалізації у місцях, де програма сегрегації нерідко превалює над тим, що інтегрує і пов’язує, як у Латинській Америці, змушує поставити запитання, чи є фатальною низька відносна участь у глобалізованих ринках благ і меседжів, яку ми описали, технологічна відсталість у видавничій і аудіовізуальній індустрії та втрата можливості втілення інформаційних інновацій? В останній сфері залежність здається незворотною, а у двох перших вона збільшилася за останні два десятиліття. Утім, споживання всіх культурних і комунікаційних індустрій значною мірою зросло, і в деяких галузях небагатьох країн (Бразилії, Мексики, Аргентини і Колумбії) в останні роки відбулась активізація внутрішнього виробництва в сфері кінематографа, телебачення і продукування дисків.

Є інші дані, які вказують на значний поступ, принаймні в розширенні потенціалу латиноамериканських країн. Збільшення кількості населення, яке має початкову чи середню освіту, додало до широких секторів ринку майже 500 мільйонів осіб, що з урахуванням іспанських читачів і глядачів і 30 мільйонів іспаномовних осіб у Сполучених Штатах перетворює нас на одну з найбільших мовних груп із найбільшими можливостями споживання в культурній індустрії світу. Транснаціональне поширення радіо, телебачення, книжок, журналів та інтерактивних засобів (від Інтернету до відеоігор) відбувається більш високими темпами, ніж у випадку інших мов. Уже згаданий пріоритет, який надається латиноамериканцями власній музичній, періодичній і телевізійній продукції, у тому числі власної країни, демонструє існування більших можливостей, ніж ті, що використовуються для розвитку внутрішнього виробництва. Можна додати (без вичерпування списку) збільшення кількості професіоналів – фахівців із мистецтв і культурної індустрії, надзвичайний розвиток кінематографічних, журналістських і комунікаційних шкіл (не всі надають вищу і післядипломну освіту) та прогрес у сфері наукових досліджень, які вперше за останні п’ятнадцять років надають чіткі дані щодо культурних і комунікаційних звичаїв у найрозвинутіших країнах.

Цей потенціал для здобуття кращих позицій на глобальних ринках і ефективного набуття нової ролі комунікаційними індустріями у соціально-економічному розвитку не використовується через незначну зацікавленість у цьому еліт, відповідальних за культурну політику в регіоні. Міністри й інші посадовці, відповідальні за культуру в Латинській Америці, не були присутні або утримувалися від висловлювань на двох економічних переговорах, на яких культурним питанням приділялась особлива увага: тих, що проводилися ГАТТ(СОТ) у 1993 році й ОЕСР у 1997–1998 роках.

Обговорення, які відбулися на цих форумах, були продовжені ЮНЕСКО та її Світовою конференцією з культурної політики (у Стокгольмі з 1998 році), як і на інших зустрічах, проведенню яких сприяли європейські та канадський уряди і міжнародні організації з метою вироблення позицій, відмінних від позиції AMI^[72], голлівудської олігополії та головних транснаціональних компаній. Як аргументував на деяких зі згаданих зустрічей французький, шведський і канадський міністри, культурні блага є не просто товарами, а ресурсами для продукування мистецтва і його розмаїття, для національної ідентичності та культурного суверенітету, для отримання доступу до знань і для плюралізму думок у світі (UNESCO, 1997; Alonso, 1999).

Навіть коли традиційні організації, які опікуються лише економічними питаннями, проводили міжнародні зустрічі з культурними установами для того, щоб обговорити ці проблеми, зокрема, SELA^[73] і ЮНЕСКО, Конвенція імені Андреса Бельо у Буенос-Айресі (у липні 1998 року) та BID^[74] у Парижі (березень 1999 року), більшість урядів виявили незацікавленість. BID на останнє засідання запросив латиноамериканських міністрів культури й економіки для обговорення з групою фахівців проблем культурних індустрій і громадської участі навмисно за два дні до щорічної зустрічі міністрів економіки, яка мала проводитись у тому ж місті. Ніхто з відповідальних за економіку не відвідав цього засідання. Воно стало більшою мірою діалогом фахівців за активної участі керівництва BID і небагатьма доповідями присутніх міністрів культури. Я відвідав три зі згаданих зустрічей і ще інші міжурядові, які проводились у Латинській Америці у 1990-ті роки. На деяких робив нотатки, з яких виписую одне спостереження: «Однією з найбільших турбот під час сесій та інтерв’ю, що їх посадовці надають пресі на цих зустрічах, на яких збираються міністри й інші особи, відповідальні за культуру, з понад сотні країн з делегаціями, які налічують понад тисячу осіб, було запобігання виникненню надзвичайних ситуацій. Так само, як у великих аеропортах на кшталт Далласького чи Паризького, де кожні п’ять хвилин приземлюються та злітають понад сотні літаків, дуже дбають про те, щоб усе робилося з максимальною скрупульозністю, щоб усі дотримувались регламенту і порядку, щоб не траплялось ані сварок, ані непередбачених випадків». «Один із засобів, які практикують міжнародні конференції, щоб запобігти надзвичайним ситуаціям, – це зберігання тиші. Так само важливим, як чіткий узгоджений порядок денний того, що саме обговорюватиметься, є порядок денний, який ніхто не оголошує, він є невидимим, але його також жорстко дотримуються: того, про що не хочуть говорити».

Що приземлюється та що злітає на цих зустрічах, на яких ідеться про культурну політику? Говорять про піаністів, які мають приїхати, і художників чи письменників, які будуть відправлені, обговорюють історичні пам’ятки, яких не можна ні пересувати, ні торкатись, які останнім часом комерціалізуються. Про що майже ніхто не хоче говорити – це культурні індустрії.

Це так само, якщо б століття тому президенти відмовилися згадувати залізниці, п’ятдесят років тому – автомобілі, вантажівки і трактори, тридцять років тому – побутові прилади і джерела енергії. На що сподіваються, вилучаючи з публічної сфери стратегічні ресурси для розвитку і збагачення націй? Чи не є можливим, щоб величезні прибутки, які зараз отримують від промислового використання культурної креативності, збагачували суспільства, які їх вироб­ляють, допомагали б їм краще порозумітись і проводити час, комунікувати в різноманітнішій формі з більшою кількістю культур?

Поза сумнівом, мають бути конкретні політичні й економічні причини цього нерозважливого нехтування, властиві для часів, коли управління зводиться до адміністрування економічної моделі, за якої глобальне розуміється як підпорядкування периферій всесильному ринку. Часів, за яких політика і культура – і, отже, управління відмінностями – включаються до економічної гомогенності. Мені цікаво зупинитися на концептуальних помилках політико-культурної перспективи, які сприяють цій відсутності державної влади у стратегічних сферах життя соціуму.

Ми звиклі говорити про публічний простір і публічну сферу як такі, що ідентифікуються на території кожної держави, і гадаємо, що можуть робити в них політичні партії, профспілки і суспільні рухи самої країни. Однак, як ми щойно побачили, публічне стало просторово розпливчастим, і зараз ми маємо заново зрозуміти його за уявленнями про мережі та потоки, які виходять за межі території. Джон Кін запропонував нове визначення публічного, в якому він хоча і продовжує застосовувати просторові метафори, дає можливість зрозуміти їх у цьому відкритому і транстериторіальному значенні. Він визначає публічну сферу як «особливий тип просторових відносин між двома або більшою кількістю осіб, зазвичай пов’язаних за допомогою якого-небудь засобу комунікації (телебачення, радіо, супутника, факсу, телефону тощо), в яких впродовж короткого або більш тривалого часу відбуваються ненасильницькі зіткнення, пов’язані з владними відносинами, котрі діють у межах свого механізму взаємодії та/або в більш широких межах соціальних структур і політики, в які вміщені учасники диспутів» (Keane, 1995: 8).

Для того щоб охарактеризувати, як взаємодіють суперники, що належать до різних географічних і комунікаційних рівнів, згаданий автор вирізняє, по-перше, мікропублічні сфери – локальні простори, в яких беруть участь десятки, сотні й тисячі учасників. Приклади: збори сусідів, церкви, кафе і, звичайно, осередки громадських рухів, які функціонують як локальні лабораторії громадської комунікації.

По-друге, ним вирізняються мезопублічні сфери – національного чи регіонального рівня, де мільйони осіб обговорюють владу, зокрема у часописах на кшталт The New York Times, Le Monde, A Folha de Sao Paulo, Clarín або El Pais і електронних виданнях подібного масштабу. За останніх років домінування мас-медіа над локальною комунікацією та їхня керованість приватними підприємствами демонструє зменшення ролі «громадських служб», або напівдержавних організацій, і гегемонію приватних акторів у суперництві за владу.

Глобалізаційні процеси також призводять до визнання існування макропублічних сфер. Ця третя мережа представлена інформагентствами, які охоплюють всю планету, і транснаціональними мультимедійними компаніями (Time-Warner, MTV, Bertelsmann). Їхній спосіб концентрувати журналістські креативні таланти, технологічні інновації та канали поширення перетворює їх на впливових управлінців світової сфери інформації і розваг. Вони сприяють проведенню транснаціональних публічних дискусій (попри те що події, які обговорюються, відбуваються в одній чи двох країнах), як це відбулось у випадку війни в Перській затоці, фінансових криз Південно-Східної Азії, Мексики і Бразилії. Ми переходимо від палати депутатів і національного телебачення до світу супутникових комунікацій як сцени для обговорювання.

Потрібно відходити від цієї цінної пропозиції Кіна, яка є занадто формальною і тому лише розширює перспективи, вказуючи, що діяльність у публічній сфері вимагає займатись усіма цими рівнями. Потрібно враховувати, як реорганізується влада, пов’язуючи різні сценарії та мережі. Відповідно до того, як транснаціональні культурні індустрії заволодівають стратегічними сферами публічного життя, культура приватизується і потерпає від уникнення відповідальності щодо соціальних інтересів і нерівності. Глобалізація є уявленою, як уже пояснювалося, за єдиною логікою гомогенізованої конкурентності на ринках. Абстрактний громадянин сучасної класичної демократичної держави замінюється на абстрактних підприємців та інвесторів без явних особливих рис у зов­нішньому вигляді. Звісна річ, вони зазвичай намагаються впровадити познаки й стилі своєї символічної та соціальної системи (американської, японської чи якоїсь європейської країни), однак насправді головним відхиленням, яке впливає на їхню діяльністю, є звуження того полемічного змісту, який мають культурні блага, до їхньої товарності.

Що можуть зробити держави і наднаціональні організації щодо цієї реорганізації культурних ринків? Оскільки державні та міжурядові актори (ЮНЕСКО, BID, ОАД^[75], Конвенція імені Андреса Бельо, SELA, МЕРКОСУР) представляють публічні інтереси, вони можуть допомогти пов’язати торговельні взаємодії з іншими соціальними і культурними взаєминами, в яких визначається якість життя, та які не можуть бути зведені до ринку, – такі як права людини, наукові й естетичні інновації, участь у житті соціуму, захист природних і суспільних багатств. Це завдання починає реалізовуватися, відповідно до глобалізаційного перекомпонування публічної сфери, в працях згаданих організацій, наведених у бібліографічному списку в кінці цієї книжки. Однак ці міркування рідко переносяться в політику державних і наднаціональних органів для забезпечення соціальних і культурних прав або політичних вимог більшості та меншин.

Попри протистояння, яке в минулому існувало між державою та підприємствами, зараз ми сприймаємо державу як простір для поєднування ініціатив урядів і підприємницьких й інших секторів громадянського суспільства. Одне із завдань з врегулювання й арбітражу, яке можуть здійснювати державні органи, полягає в запобіганні тому, щоб інтереси громадянського суспільства звужувалися до інтересів підприємців і навіть щоб підприємницькі інтереси обмежувались інтересами інвесторів.

«Держава не повинна втручатись до культури», – чуємо нерідко. Цей принцип був корисним для протистояння цензурі, авторитаризму і патерналізму, які пригнічують соціальну креативність. Однак коли він застосовується не лише до творчості, а й до сукупності процесів циркуляції культурних благ, це означає, що вони залишаються вільними від визначального впливу потужніших акторів. Припускається – за ідеалістичною позицією, – що культурну творчість здійснюють винятково індивіди і це відбувається на самоті. Цього важко дотримуватися за умов антропологічних, соціологічних і комунікаційних відносин, які демонструють культурну творчість, що здійснюється також у процесі циркуляції та сприйняття. Приватні підприємства хоч і декларують, що захищають креативну свободу індивідів, водночас здійснюють найбільше втручання до відбору того, що буде циркулювати, а що ні, встановлюють умови «винаходження» і «творіння» для індивідів і груп. Держава не повинна вказувати митцям, яку музику творити, що малювати і фільмувати, однак вона несе відповідальність за публічне спрямування цієї продукції для того, щоб до неї мали доступ усі сектори суспільства і щоб культурне розмаїття могло виявлятись і цінуватися.

Я хочу коротко описати п’ять стратегічних площин, у яких зараз може здійснюватися діяльність держав, наднаціональних організацій і суспільних утворень із метою активізації суспільного життя. Я їх виокремлюю, враховуючи можливості, які негегемонійні країни мають у культурному виробництві для покращення своєї конкурентної участі в глобальних ринках і для більшого демократичного визнання розмаїття.

а) Культурна політика, яка повинна розглядатись як пріоритетна для оцінки того, як суспільство поводиться за умов глобалізації, це та, що реалізується щодо громадян. Це означає передовсім ставити на чільне місце розвиток людей, а не капіталів чи інші торговельні показники. Першорядним питанням є не те, від якої культурної продукції ми зможемо отримати більші прибутки, щоб потім вирішувати, чи будемо сприяти продукуванню кінофільмів, дисків і телесеріалів і залишимо напризволяще симфонії, картини і наукові видання. Відправною точкою є те, як структурується культурна пропозиція в суспільстві (з історичною спадщиною, з тим, що створюється зараз і що запозичується з інших культур) та як взаємодіє з традиціями споживання і присвоювання, які склались у населення. Йдеться про дослідження того, чи ця пропозиція і способи її присвоєння є найадекватнішими для того, щоб різні сектори суспільства могли бути визнані зі своїми відмінностями, досягти більш справедливого розподілу матеріальних і символічних ресурсів, спільно опиратися утискові всередині країни й у відносинах з іншими державами. Актори культурної політики – особливо державні й суспільні у співпраці з приватними – мають спитати себе, як підтримувати розмаїття спадщин у суспільстві та створювати можливості для невизнаних відмінностей і непередбачуваних інновацій.

Одночасна робота з опрацювання соціокультурної спільності та з відмінностями передбачає розвиток програм для зменшення нерівності у доступі до культури та її креативної реалізації, котра залежить від того, в якому місті чи районі мешкає особа, є вона чоловіком чи жінкою, білим, негром чи індіанцем, однак водночас передбачає гарантування створення публічних сцен і комунікаційних просторів для того, щоб чоловіки і жінки, члени різних етнічних і вікових груп демонстрували, що саме було й залишається значущим для їхньої групи, і намагалися це оновлювати. Якщо такі умови вже існують – є майже все, що потрібно, щоб культурні споживачі та творці перетворилися на громадян.

Поставити громадян до центру уваги передбачає, що опрацьовуються не лише відмінності, історично сформовані на певній території, а й ті, що існують між корінними мешканцями й іноземцями. Проаналізовані в цій книжці приклади щодо безперервної циркуляції осіб, грошей, товарів та інформації між первинними та новими поселеннями демонструють важливість, якої набувають економічні й символічні мультитериторіальні спільноти, відмінні режими, до яких належать ті, хто мешкає всередині та за межами кожної країни. Чому якщо мільйони членів цих діаспор скеровують свою поведінку відповідно до цієї мультинаціональної картографії, вони не можуть мати політичні, юридичні й культурні прояви, які б представляли їхню транскордонну культуру?

У торговельних угодах з вільної торгівлі в Північній Америці та між державами МЕРКОСУР приділяється незначна увага цій темі, хоча взаємодія між мігрантами робить її повсякденно нагальною в цих суспільствах. Її блокують у державній політиці. Наприклад, мексиканський Конгрес у грудні 1996 року ухвалив конституційну реформу, яка гарантує особам, народженим на мексиканській території, та дітям мексиканських матерів чи батьків, народжених у цій державі, що вони не ставатимуть громадянами автоматично у разі, якщо бажатимуть отримати громадянство іншої держави. Це рішення було прийнято передусім з огляду на мільйони мексиканців, які мешкають у Сполучених Штатах і намагаються отримати американське громадянство, щоб запобігти агресії через своє вразливе становище мігрантів. Хосе Мануель Валенсуела підкреслив, які зміни це визнання означає порівняно з символічним вигнанням із національної спільноти, якого зазнають мексиканці, що мігрують до Сполучених Штатів, котрих ідентифікують як «денаціоналізованих», «почос»^[76] і «перетворених на ґрінґо». Це також передбачає визначення нової концепції суверенітету, оскільки мексиканцям, які мешкають за кордоном і отримали громадянство іншої держави, вже дозволяється брати участь в економічній діяльності, однак досі за ними не закріплюється – хоча про це згадувалося – право брати участь у мексиканських виборах.

В інших латиноамериканських державах, де неможливо відмовитися від громадянства, воно зберігається, коли особа отримує громадянство іншої держави, як це підтвердили випадки аргентинців і уругвайців, які за останні роки стали також мексиканцями, іспанцями чи португальцями. Ця комбінація підданств може мати суб’єктивні ускладнення – наприклад, описані в інших частинах цієї книжки, – однак, наскільки мені відомо, досі це не мало негативних політичних наслідків. Багато авторів пишуть про культурні переваги, які отримують ті держави, з яких походять мігранти, і ті, до яких мігрують (Рібейро, Янкелевич та інші). Однак таке спрощення досі не має нових законних механізмів міжнародного масштабу, відповідних процесам торговельної лібералізації та економічної інтеграції між латиноамериканськими країнами. Ми далекі від впровадження континентального чи регіонального громадянства, як це відбулось у Європейському Союзі.

Може бути, що компаративне антропологічне і соціально-політичне дослідження щодо транснаціонального впровадження «культурного громадянства» може унаочнити юридичну потребу, ризики і можливості створення латиноамериканського громадянства. Можливість утручатись у випадку найбільшої незахищеності й порушення прав, від якого потерпають мільйони латиноамериканців, є одним зі стимулів для нас, щоб приділяти увагу цій проблемі. Важливість її особливо збільшується, коли ми бачимо, що угоди, укладені в межах МЕРКОСУР і NAFTA, майже винятково обмежуються двома питаннями:

1. Координацією суттєво концентрованих підприємницьких ­інтересів («велика батьківщина», яка звеличується у дипломатичній риториці, зараз є розширеним тлумаченням «фінансової батьківщини»).

2. Координацією безпекових механізмів, які контролюються поліцейськими та військовими органами, що посилює дисциплінарне і репресивне втручання влади до приватного життя громадян.

Імовірно, не можна чекати більшого, поки латиноамериканська інтеграція не буде сприйматись як союз громадян, як відносини солідарності між трудящими, митцями, науковцями і засобами комунікації, що відображують культурне розмаїття. В цій сфері існують лише нечисленні угоди, які просуваються громадянським суспільством і не мають суттєвої урядової підтримки (Культурна мережа МЕРКОСУР, Конвенція імені Андреса Бельо, Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, періодичні зустрічі ректорів університетів, антропологів і митців).

Безсумнівно, є причини зберігати кордони і між латиноамериканськими країнами різного підданства, наприклад з метою захисту культурної, історичної, економічної спадщини, регулювати міграційні потоки, контролювати торгівлю наркотиками й інші різновиди кримінальної глобалізації й, звичайно, захищати спадковість локальних культур. Однак ці запобіжні причини мали незначний вплив на укладені поспіхом угоди з вільної торгівлі між державами МЕРКОСУР, NAFTA та на інші між латиноамериканськими державами, як і на транснаціональну приватизацію підприємств, які становлять геополітичний інтерес: зокрема телефонних і телевізійних компаній.

Не варто залишати лише в руках політиків і підприємців вирішення цих питань, оскільки вони пов’язані з основними правами людини і з комунікацією та досягненням взаєморозуміння між націями. Це передбачає головну роль освіти у формуванні сприйняття відмінних і розуміння культурної політики як такої сфери, в якій відбувається відбір одних спадщин і виключення інших, яка закріплює дискримінацію або допомагає цінувати різноманітне. Якщо інколи, як зазначається тут, ті, хто опікується культурою, передусім митці, мають особливу компетентність у цих темах, це завдячує їхній схильності до уявлення імовірного життя. Поети, драматурги, актори є експертами з перевтілення в інших осіб, наближення до віддаленого, відчування часу і простору більшою мірою, ніж дає змогу це робити рутинність власної культури. Авангардні течії ХХ століття збільшували цю спроможність митців як трансгресію чи розрив із традиціями – або культивували маргіналізацію, до якої вона призводила. У протиставленні гомогенізаційній програмі глобалізації таке дисидентство залишається важливим завданням мистецтва та багатьох груп, які без претензій на мистецтво його практикують. Однак водночас те, що у глобалізаційних тенденціях протиставляється з уявним життям, дозволяє думати, що вибір на користь відмінного – інших звичаїв, інших ліків, інших мов – зараз більше, ніж будь-коли, є можливістю інтегруватися до нашої повсякденності. Це слугує для того, щоб спробувати нетрадиційні способи бути громадянами.

б) Виходячи з того, що культурна політика повинна концентруватися на тому, що має значення для громадян, можемо краще обміркувати блага і меседжі, які суспільство і кожна з його груп спромагаються донести до масової публіки за допомогою ринку. Описане у попередніх главах демонструє, що ані держави, ані суспільні організації не відіграють головної ролі в міжнародному поширенні латиноамериканських телесеріалів, етнічної чи регіональної музики. Прибутки, які отримуються на транснаціональному рівні від цих культурних товарів, перетворюють їхніх виробників і приватних посередників на їхніх основних керманичів.

Деякі представники кіностудій, телевізійних компаній, підприємств із виробництва дисків і видавництв уважають латиноамериканську музику і мелодрами культурними найбільш конкурентоспроможними всередині та за межами регіону ресурсами. Як послідовник романів і постромантичного театру, сучасна мелодрама може бути інструментом для поєднування «сюрреалістичного і домодерністського уявлення з уявленням урбаністсько-індустріальним», як зазначає Роман Ґуберн. Завдяки драматичному стилю символічний капітал традиційних секторів міг би відновити позиції, втрачені через прогрес транснаціональної масмедійної культури. Чому б не поширювати цю спадщину, спільну для ібероамериканських культур, запитує іспанський критик, за допомогою розвитку спільного кіно- і телевиробництва, що зробило б ці держави більш конкурентоспроможними за «постґутенберґівської епохи».

Безумовна привабливість цієї лінії експансії вбачається іншими спеціалістами у більш широкій, і не лише торговельній, перспективі культурної політики. Європейські й латиноамериканські автори аналізують зв’язки між масовим успіхом мелодрам – не лише у творах, а й у політичних і соціальних інформаційних програмах – і «ринковим неопопулізмом», який оцінює медіа з некритичної точки зору рейтингу (Sarlo, 1994). Поєднання «естетичного консерватизму» з особливими результатами прогресивних технологій і з політичним популізмом слугують харизматичній владі авторитарних лідерів для нейтралізації претензій до несправедливих соціальних структур і досягнення консенсусу (Bourdieu, 1998: 9). Саме у цьому змішуванні розваг, фарсу і політики Евіта і Че стають частиною тієї ж серії видовищ, що й Леді Ді та Клінтон з його еротичними пригодами. Не схоже, що це «зіставлення» Півдня з Північчю може допомогти врівноважити нерівність. І також не схоже, що найкращим способом для периферійних країн набути визнання є магічний реалізм літературних творів, телесеріалів і фільмів, які роб­лять стереотипним латиноамериканське в каталозі райських наративів, пишної природи і традиційної родини. Не надто сприяє розумінню наших суспільств те, що ми завжди обмежуємось інтерпретацію своїх конфліктів як родинних драм і соціальних відносин як підпорядкованих почуттям.

Крім того, було б корисно наново оцінити «успіхи» індустріалізації й транснаціональної масифікації культур Латинської Америки у світлі інформації, якою наразі не володіємо: яка частка залишається в латиноамериканських суспільств од прибутків, що отримуються від реалізації нашої музики, телесеріалів і книжок? Скільки митців, виробників і техніків отримують прибутки від цього транснаціонального поширення? Ми дещо знаємо про те, що відбувається з кінофільмами іспанською мовою, які займають не більше 10 відсотків часу на екранах навіть у країнах – виробниках кінофільмів. Однак навіть оцінка економічного й естетичного значення експорту символічної продукції в галузі культури і мистецтва дозволила б оцінити її ймовірну проекцію, її прибутковість для регіону, для виробників і тих, хто лише інвестує.

в) Формулювання нової культурної політики відповідно до суспільних інтересів змушує розвернути в протилежному напрямі тенденцію простої приватизації та денаціоналізації установ і програм з культурної діяльності. Йдеться не про повернення держави – власника радіостанцій і телеканалів, а про відновлення її ролі в регулюванні приватних підприємств, стимулюванні найслабших або менш прибуткових соціальних ініціатив – театральних і музичних груп, бібліотек і районних центрів культури, незалежних засобів комунікації – як захисника і координатора суспільно корисної діяльності. Для знайдення нового місця держави у сучасній кон’юнктурі необхідно переосмислити її концепцію як агента суспільних інтересів, колективного мультикультурного та як арбітра в конфліктах між приватними інтересами та між інтересами підприємств гегемонійних держав і держав на шляху розвитку. «Держави надають фокус для самовизначення» (Giddens, 1999: 156).

Згідно з принципом, за яким однією з функцій держави є запобігання тому, щоб культурні блага і творчість зводилися до товарів, і захист того, що у символічному житті суспільств не може комерціалізуватися, потребуємо існування просторів на кшталт національних музеїв, шкіл, державних університетів, мистецьких дослідницьких і дослідних центрів, субсидійованих державою або змішаними системами, в яких співпраця урядів, приватних підприємств і незалежних об’єднань гарантувала б, щоб інтереси і потреби більшості в отриманні інформації й у відпочинку не були підпорядковані комерційній рентабельності.

Соціальна діяльність держав має спрямовуватися передусім на захист і посилення історично здобутого національними культурами в процесі соціальної боротьби та на накопичення його у пам’яті суспільства та в інституційній діяльності. Далі необхідно, щоб цінування та збереження державного знайшло відображення в наднаціональних організаційних структурах таким чином, щоб соціальні й культурні надбання не зазнавали утиску з боку акторів глобального ринку.

г) Те, що могли б робити держави і незалежні національні організації, дедалі більше залежить від створення нових програм і регіональних культурних інституцій, які б супроводжували торговельну інтеграцію між державами. Між культурними індустріями транснаціонального рівня та слабкою культурною політикою кожної країни існують проміжні інстанції. Перерозподіл культурної та комунікаційної влади надає змогу для створення регіональних об’єднань міжміських, державних органів, неурядових організацій та інших незалежних асоціацій і фундацій, які сприяють тангенціальним формам глобалізації та міжкультурного співробітництва. Щодо того, як посилювати регіональні економіки за умов глобальної конкуренції, вже існують приклади в Європейському Союзі: інтеграційні механізми, які спрощують вільну циркуляцію не лише товарів, а й осіб і меседжів. Це здійснюється за допомогою спільних освітніх програм, політики захисту спільної культурної спадщини і того, що визначається як «європейський аудіовізуальний простір». І також за допомогою впровадження норм, які зобов’язують держави підтримувати видавництво книжок і журналів, захищати авторські права і розширювати внутрішню культурну індустрію.

Хоч європейці дедалі менше опираються приватизації їхніх телекомунікацій і розширенню американського контролю над їхнім культурним простором, їхні уряди розробили спільні нормативні рамки, які сприяють циркуляції власних програм континенту, встановлюючи мінімуми для всіх держав-учасниць щодо змісту масмедійної реклами та її обмеження; створили програми для розвитку аудіовізуальних індустрій регіону, високоякісного телебачення та з прийняття спільних норм для супутникових трансляцій. Обґрунтовується не лише потреба захисту ідентичності, а й важлива роль культурних індустрій в економічному зростанні, створенні робочих місць і консолідації більш партисипативних демократичних суспільств (Council of Europe, 1997).

Менша ініціативність латиноамериканських урядів у цих питаннях компенсується в деяких аспектах діяльністю незалежних культурних організацій і мереж. Серед різних прикладів можу пригадати мережу, започатковану кінематографістами, виробниками, дистриб’юторами і деякими законодавцями Аргентини, Бразилії, Канади, Колумбії, Куби, Іспанії, Сполучених Штатів, Венесуели і Мексики, яка провела зустріч в останній країні в 1998 році під назвою «Ті, хто не є Голлівудом». Для активізації кінематографічної індустрії в цих суспільствах були розроблені пропозиції, спрямовані на отримання урядових субсидій, податкових пільг, оплати за показ кінофільмів на телебаченні й отримання від 5 до 10 відсотків од вартості квитка у касах. З метою захисту латиноамериканського кінематографа від недобросовісної конкуренції з американськими виробниками було запропоновано ухвалити в кожній країні закон, за яким кінофільми, виробництво яких коштувало сто мільйонів доларів, а прибутки мають бути ще вищими, не могли б імпортуватися під виглядом «копій без комерційної вартості». У 1998 році були проведені ще дві зустрічі у Венесуелі та Колумбії (у місті Богота), де було узгоджено створення постійної комісії в складі латиноамериканських законодавців для захисту «кінорозмаїття» регіону та «гармонізації критеріїв і механізмів захисту культурної спадщини» кінематографа.

Випробовуються інші механізми співпраці між державами, приватними підприємствами і незалежними організаціями, інноваційна цінність яких заслуговує на увагу. Останнім прикладом, який хочу навести, є Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів. У 1991 році Фонд Рокфеллера, Національний фонд культури і мистецтв (державна установа) та «Культурна фундація Банкомер» (дві останні – мексиканські установи) утворили бінаціональну організацію для «збагачення культурного обміну» між цими державами. Хоча у Сполучених Штатах існує Національний фонд мистецтв, а у Мексиці – Національна рада культури і мистецтв, вони надають підтримку лише діяльності у власній країні.

Довірчий фонд надає фінансову підтримку щороку бінаціональним проектам із розвитку бібліотек, видавничої продукції, музики, танців, музеїв, візуальних мистецтв, мистецтву в мас-медіа, театру, культурних досліджень і міждисциплінарних праць. 3386 запитів, поданих протягом 1992–1999 років, з яких майже 500 отримали підтримку, демонструють високу ефективність цієї ініціативи в обох країнах, котрі, попри інтенсивну взаємодію, не звикли реалізовувати спільні програми частково з причини браку культурних інституцій, які б цьому сприяли. Одне дослідження з діагностики й оцінки діяльності Довірчого фонду я здійснив спільно з Джорджем Юдісом у 1996 році, беручі інтерв’ю в керівників установ і митців, які отримали підтримку, в котрих вони оцінювали досвід «інтерактивного співробітництва» та вироблення мистецьких уявлень, спільних для таких відмінних суспільств. Вони просили, щоб Довірчий фонд, крім надання фінансової допомоги, організовував майстер-класи, симпозіуми та здійснював іншу діяльність, яка б сприяла кращому представленню культури однієї країни в публічних сферах іншої, брав участь у міжкультурній обробці відмінностей і стимулював «мистецтва, вкорінені в спільнотах і етносах», мультикультурну рефлексію та експериментування, які ринок і традиційні інституції залишають поза увагою. Так само було цікаво побачити, що ці протиставлення, крім того, що створюють спільний для відмінних культур досвід, приводять до опрацювання відмінностей у сприйнятті культури та розмаїття в Сполучених Штатах і Мексиці, про які я згадував у попередніх главах. Поза сумнівом, поширювання подібних ініціатив на інші регіони могло б бути ефективнішим.

Естетика для міжкультурних гурманів

Коли на початку 1998 року Сьюзен Зонтаґ перебувала в Мексиці, їй нагадали, що в своїй книжці «Проти інтерпретації» вона стверджувала, що якби її змусили обирати між Достоєвським і The Doors, вона б обрала Достоєвського. Однак також вона написала: «Чому ми маємо обирати?» Інтерв’юер запитав у неї, якими могли б зараз бути еквіваленти тих культурних проявів. Зонтаґ відповіла, що протиставлення Достоєвського і The Doors було актуальним для 1960-х років, коли дилема полягала між високою та масовою культурами й інтелектуали захищали легітимність різних практик. «Зараз проблема, – додала вона, – полягає в тому, що люди настільки зачаровані масовими розвагами,що їм складно думати про інший рівень. Ідея, за яку потрібно боротися зараз, пов’язана з концептами «серйозності» та «компромісу». Питання, яке постає сьогодні, таке: «Нащо комусь бажати чогось більшого за масові розваги?»

Виникнення згаданої дилеми вказує не лише на конфлікт між естетичними наративами. Вона ставить нас у центр транснаціонального публічного простору й означає те, що саме сьогодні стоїть на кону у взаємному обміні між культурами. Це пов’язано, якщо використовувати вислів Хесуса Мартін-Барберо, з відновленням символічного виміру політики та з тим, «чого не може зробити ринок». Згаданий автор зазначає три вади: «Ринок не може викристалізовувати традиції, оскільки все, що ним вироб­ляється, “розчиняється в повітрі” через його структурну тенденцію до прискореного загального старіння не лише речей, а й форм та інституцій. Ринок не може створювати соціальні зв’язки, тобто зв’язки між суб’єктами, оскільки вони утворюються в процесі змістової комунікації, натомість ринок оперує анонімно за логікою вартості, що передбачає винятково офіційні взаємодії, асоціації та обіцяння, які розсіюються і спричинюють лише задоволеність або розчарованість, але ніколи зміст. Ринок не може породити соціальні інновації, оскільки вони передбачають відмінності та нефункціональну солідарність, опір і дисидентство, тоді як ринок працює винятково з рентабельністю» (Martin Barbero, 1998: xv та xvi).

Хочу додати четверту ваду ринку як «утворювача» міжкультурності. Оскільки ринки скеровуються конкуренцією і глобалізація її інтенсифікує, змішання між культурами зазвичай проявляються у торговельних мережах як примирення та еквалізація^[77] з більшою тенденцією до приховування конфліктів, ніж до розв’язування їх. Я маю на увазі людей різних рас, які сусідять на рекламних плакатах Benetton; про мелодії фламенко, італійські, англійські та неєвропейські, які «долають» свої локальні відмінності під час концертних турів «трьох тенорів»; світові виставки, олімпійські видовища і спортивні події, які «братають народи» і пропонують усім прості версії різноманітного і множинного; заппінг^[78], який дозволяє нам за лічені хвилини з’єднатися з каналами тридцяти країн. Це деякі з практик, які створюють ілюзію, ніби культурний репертуар світу перебуває в нашому розпорядженні за мирного і зрозумілого взаємозв’язку.

Оскільки гібридизація є змішанням елементів стількох суспільств, скільки існує клієнтських груп, зацікавлених в її продукції, до відмінностей між культурами зазвичай застосовується те, що в музиці визначається як «еквалізація». Так само як за допомогою електронних приладів у процесі запису та відтворення зменшуються відмінності звучання і музичні стилі втрачають свою специфіку, віддалені культурні форми можуть занадто легко стати сумірними.

Пошуки естетики звукової рівноваги, ініційовані аеропортами, ресторанами, торговельними центрами й інших місцями, де здійснювалися спроби «кліматизувати» середовище, зараз поширюються завдяки технологіям промислового запису, які усувають усе, що «дисонує». Хосе Хорхе де Карвальо дослідив основні засоби, які при цьому використовуються: а) гучність різних жанрів і музичних інструментів, піанісимо і фортисимо, вирівнюється для того, щоб звучати в межах оркестрової гомогенності або підпорядковуватися каналу голосу; б) зловживання ефектом затримки або реверберації звуку в шоу й у барах, яке атрофує спроможність слухача сприймати тонкі пасажі, поширюється на юнацькі групи і навіть на осіб з аудіоплеєрами, для яких найкращий спосіб слухати музику – з найбільшим посиленням і рівнем гучності звуку; в) компакт-диски освячують парадигму уніфікації слухання, пропонуючи «очищені» версії, які презентуються так, ніби були зроблені в акустично збалансованих залах із досконалим оркестром і слухачем в ідеальній позиції для слухання: еквалізований запис із безпристрасним суб’єктом слухання, який завжди перебуває в центрі (Carvalho, 1995).

Створена як ресурс західного смаку, еквалізація стає способом заспокійливої гібридизації, зменшення точок опори для інших музикальних естетик і викликів, які несуть у собі незрозумілі культури. Під виглядом люб’язного співіснування вони симулюють перебування у близькості від інших, не намагаючись їх зрозуміти. Як і нетривалі туристичні подорожі чи величезний обсяг транснаціонального виробництва кінофільмів, еквалізація у багатьох випадках є спробою монологічної кліматизації, ігнорування відмінностей, які не піддаються розчиненню.

Ідеться не лише про спроби затушовувати відмінне. Також приховується нерівність у доступі до виробництва, циркуляції та споживання культури. Аналіз стратегій торговельної гібридизації має поставити їх у такі умови, що Ульф Ганнерц називає «політичною економією культури, притаманної змішаному континууму», тобто нерівного розподілу між «центрами» і «периферіями», і навіть «співіснування декількох континуумів замість одного єдиного й інклюзивного» (Hannerz, 1997: 115–116). Той факт, що підприємства країн «центру» приділяють більшу увагу країнам на шляху розвитку, і те, що мігранти і латиноамериканські меседжі інколи гібридизуються в «центрі» (диски з етнічною музикою записуються в Нью-Йорку, Маямі, Мехіко і Буенос-Айресі, тоді як самі ці міста перетворюються MTV на столиці латиноамериканського року), не означає, що зникатимуть центральне і периферійне.

Гібридизація, крім того, що слугує для примирення і з’єднання етносів і націй, є точкою відліку для позбавляння від фундаменталістських спокус і фаталізму доктрин щодо цивілізаторських воєн. Це допомагає набути спроможність визнавати продуктивність взаємодії та перехрещень, дає змогу брати участь у декількох символічних репертуарах, бути мультикультурними гурманами, подорожувати між спадщинами і насолоджуватись їхніми відмінностями (Werbner, 1997: 11). Історичні спадщини, які осягаються у такий відкритий і перемінливий спосіб, можуть збагачуватись і ставати мостами для порозуміння між різними суспільствами. Однак гібридизація інколи є місцем, в якому культури втрачають характер і губ­ляться, як це підтверджує проблема мігрантів, змушених відмовлятися від власної мови або бачити, як вона втрачається в їхніх дітей, митців, які змушені «позбавити контексту» свій стиль, якщо хочуть бути в мейнстрімі. Можливо, в році, в якому співіснують «його протестна ідеологія, його інтенсивність почуттів, його масова присутність на ринку і мільйонні прибутки», більша міжкультурна свобода і постійний ризик залишитись у пастці фетишизму різних поколінь, ці парадокси виявляються з більшою виразністю (Ochoa Gautier, 1998).

Насправді, як стверджує Нікос Папастергіадіс – який сприймає ідентичність як «утворену шляхом узгодження відмінності», – гібридизація була «утворювальним принципом для міжнародних культурних ініціатив» (Papastergiadis: 257–258). Однак сама по собі вона не гарантує мультикультурну демократичну політику. Залежить від впливу, який зберігається музикантами, письменниками і кінорежисерами у виданні та циркуляції для того, щоб їхня гібридна продукція була «третім простором, який уможливлює появу інших позицій» (Bhabha, 1994: 211), щоб була простим удосконаленням, яке заперечує і консервує, яке синтезує протилежності як гегелівське Aufheben^[79] (Beverley, 1996), або простором соціально-культурної енергії та інновацій. Міжкультурне змішання може вичерпатись як еквалізована сцена для етнічної музики або як міжнародний стиль у літературі, однак так само спроможне сприяти акустичним імпровізаціям і нетрадиційним творам, які оновлюють усталену мову. Як привід для комерційних маневрів або як підґрунтя для обговорень, які започатковують незвичні погляди. Не лише культурний простір змінюється в процесах гібридизації; також зазнає змін відносно безсистемний і непередбачуваний характер усієї культури, однієї з основ визнання відмінності, необхідного за умов гри в демократичність.

«Нащо надавати такої важливості питанню естетики під час обговорення культурної політики?» – запитував у мене службовець однієї міжнародної організації. Насправді, наголос на естетичних пошуках міг би здатися цікавим лише для меншин і, відповідно, зворотним для публічного життя, яке зазвичай асоціюється з тим, що може поділятись усіма. Утім, при цьому мистецтво є важливим, хоч і в парадоксальний спосіб. Письменники і митці, не розчавлені культурним істеблішментом, або такі, що навіть приймаються ним, заперечують єдиний спосіб, в який ринок структурує публічну сферу, відіграють антипублічну роль, оскільки вводять локальні теми або форми викладення їх, які видаються непродуктивними для гегемонії торгівлі. Ті, хто витрачає стільки часу на приватну діяльність із сумнівною прибутковістю (як можна витрачати чотири роки на написання роману, який прочитає лише пара тисяч осіб?) і зізнається, що присвячує тижні або місяці, щоб дивовижним чином висловити на одній сторінці те, що хтось переживає, або обговорювати те, що багато хто волів би забути, є антипублічними персонажами. Принаймні для тих, хто вважає, що публічне життя – це те, якому властива капіталістична раціональність, наприклад, телесеріа­ли, продукування однієї серії яких тривалістю в одну годину потребує інвестувати від 100 до 120 тисяч доларів та відзняти за три дні, щоб потім продати її понад сотні держав (Mato, 1999a). Порушуючи звичні відносини між публічним і приватним, між культурним експериментуванням і економічною рентабельністю, повільна економіка мистецького виробництва виконує публічну функцію, спонукаючи переосмислити те, що швидка економіка символічних індустрій нав’язує як публічне, швидкоплинне і вразливе до забуття.

Письменник – це той, хто «перебиває обговорення на публічній сцені, хто його перериває, змінює та визначає новий напрям», стверджує Рікардо Піґліа. Він зазначає, що існує аналогія – зворотна – з тим, що робить телебачення, коли не дає змоги висловлюватися народним секторам: репортери приїжджають «напевне, через якусь катастрофу до району, до робітничої зони, їде телебачення, і незабаром, ніби якийсь марсіанин, говорить робітник і намагається пояснити, говорить повільно і має манеру використання мови, яка суперечить соціальній логіці. Його одразу переривають, тому що він говорить навіть довше, ніж зазвичай говорять професіонали публічних виступів, наприклад, коли вони вдома або у барі, не “адаптовані” до публічної розмови, до телебачення, радіо чи сцени. З’являється робітник, і його запитують у його оточенні про якусь трагічну подію (страйк, сутичку, злочин), у багатьох випадках це жінки, оскільки це вони вижили або зазнали насильства, і вона чи він починає говорити так, як говорить завжди, дивиться у камеру і намагається сказати, починає говорити, потім замислюється, намагається бути точним і розповісти, що відбулося, і потім трохи запинається – і одразу в нього вихоплюють мікрофон і журналіст подає свою версію, а йому не дають говорити, бо він говорить іншою мовою і не так конкретно, як навчилися говорити ті, хто грає в цю гру в публічному просторі» (Piglia, 1998: 17). Письменник і митець, не пов’язані з медіа, перебивають це перебивання, відновлюють соціальну драму, протистояння між стилями мови, формами життя і мислення, які мас-медіа хочуть звести до вистави – вистави короткої, – щоб швидко перейти до наступної.

Отже, підходимо до другої характеристики естетичної дії: у світі, про який наратують як про циркулярну глобалізацію, котра симулює, що зачиняє все, мистецтво залишає відкритими тангенціальні глобалізації й вони навіть мають інший напрямок. Тобто зберігає можливість вибору, його невизначеність за насиченості й розмаїття соціального, що має значно більше стратегічне значення, ніж управління пультом від телевізора. Переривати оповідь і обирати іншу логіку означає підтримувати нестабільне протистояння між соціальним і способами наново його уявляти, між тим, що існує, та можливістю його критикувати. Це значить – заперечувати, що глобалізація та її потенціал масовості подібні «кінцю історії», проголошеному Френсісом Фукуямою, або «кінцю географії», вказаному Полом Віріліо, та «світу без центру і краю» ідеологів з Інтернету.

Історія глобалізації лише починається. Узагальнення нею інтерактивності ускладнюється не лише «відставанням» недостатньо інтегрованих культур, а й новими кордонами і сегментацією мереж і публіки, вигаданих тими, хто стверджує, що помістили світ у стан телеприсутності. Попри уніфікаційну риторику, історичні й локальні відмінності зберігаються – передусім тому, що влада глобалізації не є достатньою для охоплення всіх, а також тому, що її спосіб відтворюватися і поширюватися потребує, щоб центр був не всюди, щоб існували відмінності між світовою циркуляцією товарів і нерівним розподілом політичної спроможності їхнього використовування. Крім того, ці відмінності зберігаються, оскільки логіка нерівності спонукає виключених із праці, торгівлі й уніфікованого споживання відроджувати ремісниче або доглобалізаційне виробництво. Мистецькі вироби, повільні й відмінні, іноді в своїх розповідях і засобах подають нерозв’язані суперечності глобальної політики, перспективи нерівності та потребу маргіналізованих перервати узагальнювальні тоталітарні течії ствердженням свого, деглобалізаційними вигадками.

Від дій на переривання до політики посередництва

Я натякаю на те, в якому сенсі мистецьке переривання співвідноситься з більш широкими культурними і соціальними рухами. З індіанськими і екологічними рухами, які заново стверджують територіальність і локальне використання природних і соціальних багатств, котрі не зводяться до глобальної логіки. З феміністськими рухами, які в конкретних сферах ставлять під сумнів претензії чоловіків на визначення публічної сфери в єдиній статевій перспективі. З незайнятими або виключеними з мундіалізованого виробництва і споживання секторами суспільства, які, коли не можуть домогтись ані того, щоб політики представляли їхні інтереси, ані того, щоб уряди їх почули, перекривають дороги, організовують «ескраче» (публічні викриття за типом вистави перед будинком амністованих катів у Аргентині, Чилі та Уругваї). Або організовують рухи споживачів чи телеглядачів. Так само як обов’язкова меркантилізація у вигляді реклами перериває кожні декілька хвилин кінофільми, розповідь глобалізації перебивається втручанням локальних інтересів, які не були вдоволені.

Культурні й антропологічні дослідження в останні роки зазначали, що численні дії для переривання, які мають політичний аспект, не ставлять за мету здобуття влади або контроль над державою. Навіщо китайські студенти виявили «надзвичайну відвагу», кидаючи виклик танкам на площі Тяньаньмень^[80], запитує Крейґ Калхун, якщо було очевидним, що ці протести приречені на поразку? Міркування щодо механізмів інтересів, які приділяють увагу лише раціональності економічної і макрополітичної успішності, не спроможні осягнути поведінку, спрямовану більшою мірою на те, щоб легітимізувати чи виразити ідентичності. Це, зазначає Калхун, «боротьба за значущість» (Calhoun, 1999). Якщо проаналізувати афективний вимір у культурних і соціальних практиках, групову солідарність і пов’язаність, унаочнюється особливий політичний сенс дій, аналогічних мистецьким у тому, що вони не переслідують безпосереднє задоволення вимог і меркантильну вигоду, а обстоюють змістові структури в певних способах життя. Утім, такі дії – навіть якщо інколи виявляються ефективними, оскільки пристосовуються до замовчувань і суперечностей гегемонійного порядку, – не знімають питання, як досягти загальної зміни конфігурації політики.

Не знаю, чи має сенс на цьому етапі прискореної глобалізації і початкової деглобалізації пропонувати узагальнення цих дисперсних переривань. Можливо, найпліднішим шляхом буде визнання того, що руйнування (часткове) держав і підпорядкування (малоефективне) національних суспільств глобальній логіці ринку модифікує посередницькі простори і мережі. Тому роблю висновок, зазначаючи дві тенденції, які розвиваються на цих просторах. Одна з них представлена «інтеграцією» виключених осіб до глобальних мереж торгівлі наркотиками і злочинності, які існують за підтримки державної бюрократії та структур «до-модерної» влади. Виключеним з офіційних ринків і позбавленим трудових прав особам і державам з обмеженим промисловим внутрішнім розвитком пропонується незаконна «компенсація». Дані щодо того, що глобалізація торгівлі зброєю і наркотиками наближається до 100 відсотків електронної світової торгівлі (приблизно мільярд доларів щороку), вказують, в якому сенсі управлінці взаємопов’язаного світу та «довічного теперішнього»^[81] протягом 24 годин 365 днів на рік співіснують із відмінною давністю алжирського і сербсько-хорватського воєнного фундаменталізму, політичними апаратами колишніх комуністичних національних держав і латиноамериканським неоліберальним популізмом.

Так само, як електронні гроші надходять через корумповане «відмивання» до офіційної економіки, глобальні комунікації торгують давніми і локальними культурами. Так само як, на думку Мануеля Кастельса, «глобальна кримінальна економіка є прогресивною формою капіталізму» (через її меркантильну логіку, умови інвестування та збереження фінансових активів), убивства, якими завершується руйнування державної політики, її поєднання і зіткнення з економічною владою, дестабілізують порядок глобального взаємного обміну. Водночас, зафільмовані вчасно, вони оновлюють кожного тижня телевізійні уявлення. Ніколи ще естетичні стратегії транснаціональних компаній у сфері комунікації, які хоча в словесному дискурсі й засуджують ці події, схвалюють їх за допомогою регулярної трансляції, не були ближчими до маргіналізованих і люмпенізованих масових культур, які супроводжують ці процеси: понад п’ятдесят «корридо» – пісень-балад, присвячених наратуванню пригод наркоторговців, – які поширюються по радіо на мексиканському кордоні, на піратських і легальних касетах, стали одним із типів музики, що найчастіше можна почути в автобусах чи таксі. Великі медіа та прогресивні технології поділяють із секторами суспільства, виключеними з офіційної економіки, з неофіційними «капос» – головами мафії – гегемонійну культуру, яка є гротескною карикатурою на сучасність. Вона пропонує як ключові ресурси для перемоги безжальну конкуренцію та видовищну жорстокість, родинне накопичення капіталу, мафіозні кодекси честі й відданості, релігійні й селянські традиції вкупі з виставлянням їх напоказ у мережі Інтернет та фривольним космополітизмом.

Однак численні взаємозв’язки і взаємодії між локальним і глобальним, традиційним і гіперсучасним, масовим і суперінформованим не можуть бути інтерпретовані як гармонійний макіавеллівський глобальний план. Достатньо згадати все, що глобалізація навіть неспроможна охопити ні своєю політикою, ні своїми концептуальними схемами. Зростання взаємодій і зближення віддаленого збільшує інформацію про інших, інколи спрощує розуміння їхніх відмінностей і нерідко робить їх нестерпними: ксенофобія і расизм за глобалізації також зростають. Оскільки деякі мережі можуть використовуватись у «цивілізованій» формі, наприклад Інтернет, який починався як військова система, вони також стають мережами, призначеними для жорсткої конкуренції та для спостереження за тим, що не вдається приєднати. Однак конкуренція і спостереження також функціонують частково. Вони не переростають у військовий уряд, оскільки вважається, що торговельна глобалізація розвиватиметься швидше без держав і транснаціональних органів державної влади, тобто без політичної глобалізації.

Інший напрям роботи з посередництвом пов’язаний з культурними рухами і громадськими неурядовими організаціями, які намагаються об’єднати осіб, виключених і маргіналізованих національними державами і глобалізованими ринками. Я маю на увазі організації із захисту прав людини (Міжнародна амністія, мережі з дослідження диктатур і їхніх жертв), суспільні рухи і засоби комунікації, які діють у мікропублічному просторі й пов’язуються за допомогою Інтернету або об’єднуючись із рухами, радіо чи виробниками музики з інших країн для створення мереж з інформування та співробітництва, в яких культурне і політичне представництво превалює над меркантильними розрахунками. В останні роки декілька міжурядових зустрічей – серед інших конференції з проблем довкілля у Ріо-де-Жанейро або з прав людини у Відні – проводилися паралельно із зустрічами цих незалежних мереж. Деколи, як, зокрема, у випадку Всесвітньої конференції з культурної політики, організованої ЮНЕСКО в Стокгольмі у 1998 році, останні були інкорпоровані до програми як форуми, паралельні міжурядовій асамблеї.

Не всі ініціативи заслуговують на однакову оцінку. Деякі абсолютизують суспільне, залишаючись індиферентними до держав; інші намагаються шляхом домовленостей з останніми перетворити ці громадські практики на нові форми управління державою. У той чи той спосіб вони демонструють, що між Голіафом та Давидом, між глобалізаційними силами ринку, які уявляють себе всесильними, та несприятливою соціальною ситуацією без політичного вираження існує дещо більше за клієнтелістські мережі кримінальної глобалізації. Однак не варто робити такі категоричні висновки, який робить, наприклад, Ентоні Ґідденс, коли він відзначає зростання міжнародних (з 20 на початку ХХ століття і до понад 300 зараз) і транснаціональних (з 180 до 5000 у той же період) урядових організацій і підсумовує: «Вже існує глобальний уряд, і вже існує глобальне громадянське суспільство» (Giddens, 1999: 165).

Поза сумнівом, здійснюється початковий перехід від дій для переривання до створення нових видів соціального, культурного і політичного посередництва. Що значить – переносити вісь соціально-політичної діяльності до посередництва? Передовсім подолання дуалістичного і полярного протистояння між державами та громадянами, підприємствами та клієнтелами, макроінституціями та спільнотами для переосмислення державного в процесах більш складної комунікації, за яких посередники легітимізують інституції та встановлюють суспільний консенсус. Оскільки численні посередницькі рухи розвивають свою діяльність у транснаціональній формі, вони спромагаються одночасно увійти до різних рівнів соціально-політичних процесів із більшою гнучкістю, ніж національні держави, міжурядові організації та винятково локальні об’єднання. Вони за своєю гнучкістю наближаються до мегапідприємств, які перевпорядковують ринки, встановлюють зв’язки з суспільствами й утворюють «світове громадянське суспільство», яке концентрується на споживанні та відстороняється від громадян.

У такий спосіб неможливо розв’язати проблему уявлення світового уряду, однак можна просуватися до розуміння того, що означає глобалізація в житті людей, і в деяких випадках здійснюється робота щодо уможливлення єдиного світового громадянства, яке уможливить урядування світом на демократичних засадах. Можливо, важливішим за досягнення когерентної парадигми глобалізації, вираженої в новому планетарному порядкові, зараз є розрізнення деструктивних і обнадійливих ефектів наративів і глобальних дій шляхом більш ретельного пізнання, ніж можуть досягти соціальні науки; а також винайдення нових способів акумуляції локальних і національних знань у регіональних і глобальних мережах, пов’язування акторів науки і мистецтва з суспільними рухами і культурними індустріями з метою уявлення програм з інтеграції.

Святкування кінця і початку століття спрямовані не на відзначання кінця історії чи географії, а на перевірку того, як ми накреслимо геополітику комунікації, спроможну визнати те, що існує між наративами глобалізації та тими, які лише утверджують ідентичності. У культурних індустріях, які не заперечують ризики мистецького уявлення, в економічних взаємодіях, які приймають плюралістичну соціальну політику, в культурних рухах, які відкривають новітні форми посередництва, можемо розрізнити не щось на кшталт фінальної сцени, призначеної повторюватись як вистави, а різноманітне майбутнє, що віддаляється від тоталітаризму торгівлі чи мас-медіа. З цієї перспективи глобалізація є більшою за одноманітну множинність.

Додаток. До антропології непорозумінь. Дискусія щодо методу роботи з міжкультурністю

Мистецькі та наукові стратегії

Чи може іноземець вивчити і зрозуміти іншу країну? Чи можливо, щоб мігранти чи вигнанці, які проводять багато років за межами власної країни, продовжували розуміти своє рідне суспільство достатньою мірою для досліджування його і навіть для того, щоб мати право голосувати, перебуваючи за кордоном? Ці питання постають з більшою нагальністю в окремих країнах, особливо в тих, які мають глибоку історію та поводяться доволі обережно щодо іноземців після завоювань, як у випадку Мексики. Щодо митців із різних країн, які малювали її індіанців і фотографували мексиканські міста, європейських і американських істориків і антропологів, які присвятили десятиліття дослідженням революції та повсякденній політиці цієї країни, я чув коментарі різних мексиканців: іноземці не можуть розповісти, якою є Мексика.

Уважаю за потрібне одразу розділити ці питання. Не одне і те саме досліджувати історію чи антропологію Мексики та створювати мексиканське мистецтво. Частково міжнародний консенсус щодо соціальних наук будується і підтверджується в площині відносної об’єктивності. Належність до нації або занурення до її повсякденної історії і культури можуть бути корисними у момент відкриття, формулювання гіпотези, однак одразу потому історик повинен поставити під сумнів точність загальноприйнятих переконань, створити об’єкт дослідження й піддати свої гіпотези перевірці, не вимагаючи жодних методологічних привілеїв для переконань, які акумулював од народження, з дитинства звикаю­чи до того, що нація, етнос чи регіон уважають своєю ідентичністю. Оскільки таке занурення до ідентичнісного може як надати переваги, так і слугувати призмою бачення, є можливим – як і відбувається насправді, – щоб історія мексиканської революції й модернізації, написана Аланом Найтом і Франсуа Ксавьє Ґуеррою, була настільки ж ґрунтовною і настільки ж спірною, як і написана істориками Мексиканського коледжу.

Якщо зараз ми маємо серйозні зауваження до антропологічних досліджень Роберта Редфілда і Оскара Льюїса, то не з тієї причини, що для них, як іноземців, було важко зрозуміти особливості мексиканського життя, але з тих самих причин, які нас змушують не погоджуватися з працями Мануеля Ґаміо і Ґонсало Аґірре Белтрана: оскільки теоретичні припущення, на яких і ті, і ті будували свої польові дослідження, потім продемонстрували свою необґрунтованість або тому, що вони вже не допомагають зрозуміти нові соціальні й культурні процеси, які не могли передбачити.

Дещо інше відбувається з мистецтвом і літературою. Їхні зображення і тексти ставлять за мету розказати, не як функціонує суспільство, а як чоловіки і жінки отримують задоволення або потерпають від цього способу його функціонування, як прилаштовуються до того, щоб реалізовувати себе в ньому і водночас уявляти інші види самореалізації відповідно до бажань, фантазій і розчарувань, які мали сформуватися у певному типі родини, соціального класу і нації.

Тому має певний сенс говорити про мексиканську літературу, до якої належать, наприклад, Октавіо Пас, Карлос Фуентес і Хосе Еміліо Пачеко; або мексиканське кіно, яке створили серед інших Фернандо де Фуентес, «Індіанець» Фернандес і Артуро Ріпштейн, – проте, серед кінофільмів ми б не назвали ні «Під вулканом» Малькольма Лаурі, ні стрічок, знятих Ейзенштейном у Мексиці. Натомість мені не видається доречним говорити про мексиканську антропологію так, ніби існує національний спосіб займатися наукою, варто говорити про антропологію Мексики або таку, що досліджує Мексику.

Утім, хочу одразу зазначити, що ця класифікація залишає декілька нерозв’язаних питань. Перше стосується того, що робити зі значною частиною творів Паса, Фуентеса і Пачеко, які можуть бути повністю зрозумілими для тих, хто ніколи не жив у Мексиці, тому що діалогують не лише з цією країною, а й з мистецтвом, літературою і тим, що в цілому можемо визначити як сучасне середовище. Інша складність полягає в тому, що якщо я, на мій розсуд, і маю підстави для того, щоб не розглядати Ейзенштейна як мексиканського творця, то було б складно не вважати мексиканськими кінострічки, які іспанець Луїс Бунюель зняв під час свого перебування у цій країні. Розмита зона цих творінь, яку не вдається спіймати в дихотомії національного/іноземного, відсилає також до тих аспектів суспільних наук, які мені не вдається включити до попередньої класифікації. Багато хто з нас – сучасних антропологів – скаже, що наша дисципліна має справу як з суспільним порядком, так і з уявленнями, які чоловіки і жінки формулюють, щоб діяти і думати відповідно до бажань, які не задовольняються таким функціонуванням.

Тут ми підходимо до того, в чому антропологія, а також історія, соціологія та інші дисципліни, що називають науковими, наближаються до мистецтва і літератури – або через важливість, якої надають креативності в процесі дослідження, або через потребу вдаватися до метафор та есеїзму, щоб висловити те, що не спромагаються викласти з точністю наукового дискурсу. Ця розмита зона між наукою та мистецтвом пов’язана, як відомо, з суперечностями і балансуванням між об’єктивним та суб’єктивним. Також вона пов’язана з тим питанням, що я почав формулювати у цьому додатку: чи може іноземець осягнути, що таке Мексика.

Перший висновок, який я можу зробити з попереднього, став для мене очевидним, коли я спостерігав за тим, що відбувається, коли іноземні митці намагаються говорити про Мексику. Я помітив, що коли окремі мексиканські споглядачі коментували: «це не Мексика», це звучало відносно митців, які представляли піраміди, маски і танці, наратували сцени в їдальнях чи на ринках з претензією зобразити об’єктивно або запропонувати інтерпретації того, що відбувалось у цих місцях «у глибіні». Натомість споглядачів більше приваблювало, коли митець ніби казав не «ось такою є Мексика», а «так мені здалося, коли я мешкав у Мексиці», що було підказано суб’єктивними міркуваннями або залученням уявлень з його особистої, а не мексиканської історії до презентації ним пірамід та їдалень.

Що означає це мистецьке порівняння для антропологічної практики? Тією мірою, якою ми, антропологи, намагаємося продукувати знання або, якщо хочете, сказати так – знання, яке більше переймається об’єктивністю, ніж знання митців, ми повинні здійснювати описання й інтерпретації, засновуючись на даних, побудованих на наукових методах, викладених у такий спосіб, щоб вони могли бути підтверджені емпірично або, можливо, спростовані. Однак водночас антрополог поміщує себе в точку перетину між «об’єктивною реальністю» та уявленнями суб’єктів – громадян та іноземців, які допомагають сформувати значення піраміди, танцю чи ринку. Мексика завжди була уявним конструктом, який відбирає певні аспекти і залишає інші поза межами, як вказують історики і антропологи (Бартра, Ґрузинскі, Ломніц), і ця вибірка складалася щонайменше від часів конкісти за важкого процесу узгодження уявлень тих, хто народився в країні, і тих, хто споглядав її з позиції контрреформістського «іспанства» або просвітництва нового часу з інших країн Латинської Америки, Європи або зі Сполучених Штатів. Таке перетинання між «реальним» суспільством і державою, уявленою громадянами та іноземцями, стає ще інтенсивнішим за часів економічної глобалізації та регіональної інтеграції, які тиснуть на мексиканців, змушуючи їх визначитися, ким вони є – північноамериканцями чи латиноамериканцями, представниками Заходу або спадкоємцями індіанських культур. Це епоха, коли мексиканці визначають нову тактику, щоб чинити спротив тому, що може завдати їм шкоди у цих альтернативах, і влаштуватись у найприйнятніший спосіб у тому, що вони уявляють як майбутнє цих протистоянь.

Я вважаю, що те, що характеризує спеціаліста з гетерогенності та «інакшості», яким є антрополог, – це вміння помістити свою роботу в такі точки перетину. Якщо уявити це таким чином, можливо зменшити відстань між двома персонажами: з одного боку, мексиканським антропологом, який намагається зрозуміти власне суспільство так, щоб не мімікрувати з ним, відокремлюючись від етноцентричних самооповідань; а з другого – іноземним антропологом, який намагається подивитися зсередини, якою є ця країна поза межами того, що розповідають мас-медіа, туристичні агентства і стверджують гегемонійні дискурси, які обнародуються самою державою. Ми вже знаємо, що, навіть якщо розглядати Мексику з цієї міжкультурної перспективи, зберігаються відмінності між місцевою антропологією – і тією, яку розроб­ляють щодо цього суспільства американці, європейці чи латиноамериканці. У цій главі спробую обміркувати можливості й обмеження цього міжкультурного підходу під кутом зору власного досвіду того, хто приїхав до Мексики як філософ, тут став антропологом і намагається описати, якими є окремі частини цієї країни, – водночас намагаючись зрозуміти, що означає для нього як для аргентинця займатися соціальними науками і жити в цій державі, з якою відчуває щоразу більшу спорідненість, попри усе те, що не припиняє викликати в нього подив.

Згадую вислів Адорно: у вигнанні єдиною домівкою є письменництво. «Яку домівку може заснувати письменництво?» – запитує Хуліо Рамос, коментуючи формулу Адорно. Найскладнішим це стає для дослідника з суспільних наук, який претендує на те, щоб ця домівка була до того ж університетом чи дослідницьким центром. Однак чи не стикається з подібними труднощами місцевий дослідник, який вирішує не мімікрувати зі своїм суспільством, не ставати черевомовцем співвітчизників?

Непов’язані історії

Вигнання – це досвід із переходів. Не просто з однієї країни до іншої, а до змінення особистого життя, роботи та звичок і розуміння світу на «споріднені» з властивими приймаючому суспільству. Я наведу більш-менш об’єктивні характеристики структури і значення відмінностей між Аргентиною та Мексикою під кутом досвіду того, хто вирішив залишитися в останній країні й виробив за контрастом відмінний погляд на свою рідну державу.

Хочу зупинитися на трьох переходах: а) особи, яка переміщується з одного суспільства з короткою і занедбаною історією до іншого, чия глибока історія виринає звідусіль; б) особи, яка переміщується з одного суспільства з претензіями на те, щоб бути цілком західним, білим і гомогенним до мультиетнічної держави; в) наостанок я приділю увагу протиставленню, про яке непросто вести мову, про яке ми – іноземці в Мексиці – багато говоримо між собою, однак про яке нічого не було написано: про те, що ми думаємо і відчуваємо щодо різних способів позиціонувати себе в мексиканських конфліктах.

Аргентина і Мексика були менше пов’язані між собою, ніж з іншими латиноамериканськими державами. Незважаючи на те що обидві належали до групи держав із найвищим рівнем економічного і культурного розвитку в іспаномовній Америці та на інтенсивні зв’язки між деякими з їхніх інтелектуалів до періоду вигнань, який розпочався в 1960-ті роки, взаємодії між ними та взаємна обізнаність були незначними. Ті обмежені знання, що ми мали одні щодо одних, були сповнені помилками, які відзначали ми – ті, хто переїхав жити до Мексики. Мексиканський поет Антоніо Медіс Боліо, коли обіймав посаду посла в Буенос-Айресі, писав Альфонсо Рейєсу в 1921 році, що аргентинці ігнорували майже все мексиканське. Лише «знають – і з ентузіазмом сприймають – імена деяких наших видатних діячів»: Амадо Нерво, «якого вже майже привласнили», Хосе Васконселоса і власне Рейєса. Медіс Боліо як дипломат присвячував значну частину свого часу тому, щоб спростовувати статті в аргентинських часописах La Nacion і La Prensa, в яких інформагентства Associated Press і United Press викривляли постреволюційні зміни у Мексиці, як і сюжети в американських кінофільмах, де мексиканці завжди показувались як зрадники, пияки і бандити. Його справа була підтримана іншими письменниками-послами, серед інших Енріке Ґонсалес Мартінес і Альфонсо Рейєс, які розвивали дружні стосунки з аргентинськими письменниками й сприяли поширенню культури їхньої країни, даруючи сотні мексиканських книжок публічним бібліотекам в Аргентині.

Цей обмін отримав особливу підтримку з боку лідерів аргентинської університетської реформи, розпочатої у 1918 році. Мексиканська революція і передусім мистецьке та інтелектуальне піднесення, якому сприяло в Мексиці обрання міністром Хосе Васконселоса, подавались у декількох латиноамериканських країнах «як модель політичної та культурної реконструкції» (Yankelevich, 1998). Організатори університетської реформи, які винесли її за межі аудиторій і мали наміри перетворити на соціальну програму демократизації не лише в Аргентині, а й також у Чилі, Перу, Колумбії, на Кубі й у Гватемалі, вбачали у постреволюційній Мексиці підтвердження того, що їхні утопії можуть бути втілені у державній політиці. Міркування Васконселоса щодо американської метисації як основи для нової «космічної раси», здавалося, надало змісту імпульсові континентальної проекції, яка надихала студентів і викладачів аргентинських університетів. До Буенос-Айреса, Ла-Плати і Кордоби дійшли новини, що міністр Васконселос очолив міжнародну кампанію, спрямовану проти латиноамериканських тиранів, передусім Хуана Вісенте Ґомеса у Венесуелі, та визначив як причини диктатури ті ж самі чинники, що й реформатори в Аргентині: військовий каудильїзм і латифундизм, експлуатація трудящих і домінування церкви.

У період з 20 вересня до 8 жовтня 1921 року Федерація мексиканських студентів провела міжнародний конгрес за участі представників шістнадцяти країн. Аргентинська і мексиканські делегації головували на сесіях і на засіданні, на якому була прийнята заключна декларація, в якій робився наголос на континентальній боротьбі проти «експлуатації людини людиною», засуджувався націоналістичний патріотизм і робилися заклики до «інтеграції народів у світове суспільство».

Один з аргентинських делегатів – мешканець міста Ла-Плата Арнальдо Орфіла Рейналь – за кілька тижнів після закінчення конгресу отримав дві коробки і валізу з книжками та археологічними об’єктами для організації виставки мексиканської культури в Буенос-Айресі. У 1923 році в місті Ла-Плата був заснований журнал «Оцінки» за редакції Алехандро Корна, в якому публікувалися статті студентів і письменників з обох країн, які розвивали ці дружні відносини: Анібала Понсе і Альфонсо Рейєса, Ектора Ріпи Альберді й Даніеля Косіо Вільєґаса, Хорхе Луїса Борхеса і Дієґо Рівери. Цьому співробітництву сприяли подорожі Антоніо Касо і Васконселоса до Аргентини та їхні конференції в аргентинських університетах.

Попри те що Васконселос стверджував на своїх конференціях, що «вже минула романтична епоха ібероамериканських відносин і настав час пов’язати наші народи щільними постійними зв’язками обміну ідеями і продукцією» (цит. за Yankelevich), взаємодії звузилися до спільного здійснення інтелектуальної праці та розроблення романтичних утопій: проводили конференції мексиканців у Аргентині та аргентинців у Мексиці, періодично дарували книжки, мексиканці ділилися з аргентинцями революційним досвідом як стимулом для формування в цій країні політично-інтелектуального простору, спрямованого проти імперіалізму та зорієнтованого на латиноамериканську інтеграцію. Деякі суттєві результати виявились у тому способі, в який інтелектуали однієї країни увійшли до установ другої: Педро Енрікес Уренья, після того як поїхав з Мексики всередині 1920-х років через політичні конфлікти, обійняв посаду професора Національного коледжу Університету Ла-Плати; у 1930-ті роки Альфонсо Рейєс – мексиканський посол в Аргентині – викладав декілька курсів у Ла-Платському державному університеті імені Алехандро Корна; у 1940-ті роки Арнальдо Орфіла почав керувати представництвом Фонду економічної культури в Буенос-Айресі, а згодом був запрошений очолити центральний офіс цього видавництва у Мексиці. Він обіймав цю посаду до того часу, коли через конфлікт, пов’язаний з публікацією книжки Оскара Льюїса «Діти Санчеса» на початку 1960-х років був змушений припинити відносини з Фондом, що спонукало його до створення – за фінансової підтримки мексиканських і латиноамериканських інтелектуалів – «Видавництва ХХІ Століття». Сутність конфлікту щодо книги Льюїса полягала в тому, що ставилося під сумнів право іноземців говорити про «культуру бідності» в Мексиці.

Серед нечисленних спроб налагодження економічного співробітництва найпліднішою за всю першу половину ХХ століття була спроба, пов’язана з візитом генерала Енріке Москоні до Мексики у 1928 році, коли він поділився своїм досвідом у розвитку аргентинської державної нафтової компанії з метою допомоги створенню в 1934 році Petromex – мексиканського підприємства, яке ставило за мету розширення виробництва нафтопродуктів для гарантування самозабезпечення країни та її промислового розвитку. Однак ці спроби латиноамериканського співробітництва з метою збільшення автономності національних економік були обмеженими через американські амбіції щодо встановлення контролю над нафтовими ресурсами в Латинській Америці, а також через політичну нестабільність у Мексиці й Аргентині.

Згадана подія пройшла практично поза увагою тих, хто здобув освіту в Аргентині в другій половині ХХ століття. Коли я був студентом і викладачем в Університеті Ла-Плати протягом 1960–1970-х років, дуже небагато з наведених тут імен звучали в розмовах, коли який-небудь викладач Національного коледжу університету згадував, наприклад, Енрікеса Уренья як свого вчителя.

Я запитую себе, чому мені ніколи не радили прочитати ні його видатну працю «Літературні течії Іспанської Америки», ні блискучі есеї Рейєса і Васконселоса. До бібліотеки Університету Ла-Плати ми йшли інколи, щоб почитати журнал Університету Мехіко, однак ми цікавились лишеОктавіо Пасом, Карлосом Фуентесом і молодим письменником Карлосом Монсівайсом, який публікував у цьому виданні свої нігілістичні тексти. Одного дня ми подивились у кіноклубі фільм «Мексика, застигла революція» Раймундо Ґлейзера і довідалися дещо про студентський рух і репресії в жовтні 1968 року. Однак головною подією 1968-го для нас був Париж, і ми недостатньо розуміли, чому застигла ця революція, здійснена індіанцями і селянами, ми запитували себе, чи досі їх настільки багато в країні, яка сприймалась як сучасна і космополітична, де писались авангардні романи, такі як «Скидання шкіри»^[82], та вірші, такі як «Звільнення під чесне слово»^[83]. Було складно знайти відповіді, оскільки часописи майже ніколи не робили огляду мексиканських новин.

З аргентинського боку вбачаю дві причини, якими пояснюється недостатність знань про Мексику. По-перше, взаємодія між елітами цих двох держав була майже припинена за часів правління уряду Перона (1945–1955) з його націоналістськими і латиноамериканістськими ідеями, орієнтованого на пошуки відмінних від Мексики союзників – таких як, наприклад, диктатури Стресснера^[84] і Трухільйо^[85]. Однак, на мою думку, в структурному сенсі однією з найбільших відмінностей, яка віддалила Аргентину та Мексику, було ставлення до історії.

В останні роки після завершення політики цензури і розмивання спогадів про останню військову диктатуру (1976–1983 років) багато зусиль прикладається всередині та за межами Аргентини з метою стирання з пам’яті цієї частини її історії. Однак насправді ми – аргентинці – завжди мали слабкі й занедбані зв’язки з нашим минулим. На відміну від держав, в яких доколумбові культури і колоніальне суспільство набули потужного розвитку (Мексика, Гватемала, Болівія і Перу), в Аргентині до її меншого історичного розвитку додавалася політика політичних переслідувань і брак законів, які б визнавали і захищали її спадщину. Олігархія протягом тривалого часу зберігала деякі історичні пам’ятники, меблі та звичаї як свідчення власної величі, перетворивши їх на приватну власність, ніколи не переймаючись тим, щоб соціалізувати їх у музеях чи в комунікаційних програмах, які б помістили їх у сучасність подалі від вдоволення егоїстичних потреб. Популістський націоналізм, який розширив концепцію спадщини, додавши до неї народні традиції та поширивши її популяризацію на підпорядковані сектори суспільства, залишився в руках ностальгійних фольклористів та ідеологів, які забальзамували ці традиції у метафізичному, неісторичному розумінні того, що значить «бути громадянином». Бути лібералом, або «лівим», в Аргентині майже завжди означало: не мати часу на те, щоб перейматися чимось іншим, ніж майбутнє. Нинішня модернізація нечисленних будівель і районів у деяких аргентинських містах обмежується меркантильною переоцінкою безсистемних символів для ефемерного теперішнього.

Тому ми – ті, хто переїхав до Мексики, –почуваємося здивованими і зачарованими численністю збережених пам’яток і живих традицій, музеїв, які вимагали значного інвестування, і стародавніх селянських свят, які також відзначаються в містах. Тобто виразною історією. Є ті, хто не знає, як поводитись з такою кількістю минулого: один із найвидатніших аргентинських письменників, історик за освітою, одного разу пояснив мені, чому він досі не відвідав Музей антропології: «тому що мені бракує культурного коду». Інші з нас відчували складність із прийняттям такого насиченого минулого і взаємодії з ним, однак певною мірою навчилися після побаченого в Мексиці цінувати як нашу власну національну, так і латиноамериканську історію – не для наукового посилання, а для пояснення сутності сучасних особливостей.

Відкриття мультикультурності

Мексика була для багатьох аргентинців місцем, в якому, відкриваю­чи потужність її історії, ми одночасно побачили індіанське обличчя Латинської Америки. Ті, хто мислили й писали, перебуваючи в «білих» землях Ріо-де-ла-Плата і не подорожуючи ні на північ Аргентини, ні до анклавів мапуче в Кордильєрах, у мексиканській столиці стикнулися з тим, що етнічність посідає в ній чільне місце, як і в багатьох інших містах континенту. І особливо, як відбулось у моєму випадку, коли людина стає антропологом, проникає в глиб бідних територій для здійснення польових досліджень і супроводжує учнів до гір Оаксаки і Чіапасу, до територій гібридизації на кордоні зі Сполученими Штатами. Я хочу трохи зупинитися на цій відмінності як через соціокультурні контрасти, які виявляються між цими двома суспільствами, так і через те, що означає і в тому, і в тому бути антропологом.

Для цього я наведу розповідь про те, що відбулось у 1973 році, коли в Аргентині ми започатковували чергову демократизацію і тогочасний президент Мексики Луїс Ечеверрія вивчав можливості стати міжнародним лідером. Так само як це відбулося з Ґарсією Моріном, Альфонсо Рейєсом і багатьма іншими, мексиканська дипломатична діяльність надавала особливої важливості впливові митців і науковців – настільки, що Луїс Ечеверрія заповнив літак інтелектуалами і полетів до Аргентини. Мені розповів антрополог Ґільєрмо Бонфіл, який був учасником цієї експедиції, що президент Ектор Кампора запросив їх на вечерю в Рожевому домі^[86], на якій сто представників мексиканської культури мали зустрітися з аргентинськими колегами. Протокол зустрічі був організований у такий спосіб, який для мексиканців видався дивним: коли у дверях з’являвся художник, ад’ютант запитував його ім’я і рід занять, а потім кричав всередину: «художник!». З’явився аргентинець, який займався візуальними мистецтвами. Потім з’явився Карлос Фуентес, і ад’ютант вигукнув: «письменник!». Потім дійшла черга до Ґільєрмо Бонфіла: його спитали, чим він займається, він сказав, що він антрополог, ад’ютант зробив розгублене обличчя, засумнівався на мить і потім крикнув усередину: «кінематографіст!».

Схоже, що на початку 1970-х років у Аргентині було настільки ж важко зустріти антрополога, як і тих, хто міг би бути об’єктом його досліджень. Претензії на національне і народне за тих часів, більшою мірою ідеологічні, ніж результативні, не усунули ані централізації, ані дискримінації «тих, хто знизу». Багато хто продовжував вірити, що геноцид, який досі визначається в офіційній історії евфемізмом «пустельна кампанія», на початку ХІХ століття покінчив з більшістю індіанців, та було мало інформації про те, що в інших країнах антропологи вже почали досліджувати власні суспільства. Я був викладачем філософської антропології на факультеті гуманітарних наук Університету Ла-Плати, однак те, що я викладав про Леві-Строса та Герсковіца^[87], стосувалося здебільшого їхніх теоретичних доробків. Мексиканську антропологію я майже цілком ігнорував.

Коли я приїхав до Мексики, першою стабільною роботою, яку я отримав, була посада викладача в Національній школі антропології та історії; я хотів досліджувати народне мистецтво, тому виїхав до Мічоакану на польові дослідження зі студентами. Я вивчав праці антропологів, які до того ніколи не читав, майже одночасно з моїми учнями і відкрив також, що антропологія могла сказати про сучасні суспільства таке, що іншим науковим дисциплінам і на гадку не спадало. Так я навертався в соціальну антропологію, не облишаючи філософію, ставав спеціалістом із мексиканських культур, не припиняючи бути аргентинцем.

Міждисциплінарність і міжкультурність: існують аналогії між зміною країни і вивченням інших культурних кодів і переходом до іншої наукової дисципліни, перетворенням на когось на кшталт епістемологічного мігранта. Мексиканський контекст стимулював мене відчувати, що могло б відбутись, якщо порівняти знання, які історія мистецтв і етика зібрали про культурне, антропологія – про народне та комунікаційні дослідження – про масову культуру. Наближеність Мексики до Сполучених Штатів з їхніми суперечками через мультикультурність і масову дискримінацію щодо латиноамериканців дозволила мені побачити, що ці теми означають у наших стосунках із метрополіями. Мультиетнічність Мексики, що є нерозв’язаною проблемою, як про це свідчать нещодавні конфлікти у штаті Чіапас і в інших регіонах, однак менш замовчуваною, ніж в Аргентині, дала мені змогу відчути теоретичну й емпіричну складність цих питань і їхню важливість у наш час.

Відомо, що Аргентина є в своїй основі мультиетнічною країною, сформованою індіанським населенням – яке зберігається на північному сході, у Чако та в Патагонії, – та різними європейськими міграційними потоками з помітними відмінностями за регіонами. Однак також відомо, що намагання про це забути перетворилося на аргентинську звичку. Нібито танго і креольське сайнете^[88], Борхес і музична група Les Luthiers^[89], Фонтанаросса^[90] та рок, який називається національним, не наповнені цитатами з інших культур. Я не наголошую, що треба обов’язково виїхати з Аргентини, щоб зрозуміти, що у світі є щось більше за нашу локальну пиху, чи то для того, щоб сформувати неетноцентричний погляд на наші традиції. Фонтанаросса оновив у пародійній формі наш фольклор, змушуючи Інодоро Перейру^[91] взаємодіяти з Дон-Кіхотом і Дарвіном, із Зорро та Суперменом, з інопланетянином і Антоніо дас Мортесом^[92]. Однак деякі з нас потребували стати мігрантами або скористатись із того, що нас примусили ними стати, щоб отримати менш упереджене бачення місця аргентинців у світі. Те, що я став «аргенмексом»^[93], прислужилося мені для того, щоб зрозуміти міопію як лібералів – послідовників Сарм’єнто, які абсолютизували все європейське, так і різних популістських течій, які досі женуться, у протилежність тим лібералам, за настільки ж неможливим громадянином.

Ритуали по один і по другий боки віконця

Поїхати у вигнання означає стати меншиною. Це було не настільки важко для нас – тих, хто був змушений виїхати, оскільки позиції, які ми представляли, були позиціями меншості й до того ж переслідувалися. Перші враження в багатьох із нас, хто приїхав всередині 1970-х років до Мексики, були пов’язані не з історичними і культурними відмінностями, не з проблемами пошуку роботи чи пристосування до життя в мультиетнічному мегамісті, а з тим, що ми звільнилися від терору. Вже згодом ми почали усвідомлювати, що з нами відбувалося щось важливе через особливий спосіб бути меншиною, який ми – аргентинці – випробували у Мексиці. Безсумнівно, спільність мови і подібність звичаїв спростили для нас інтеграцію більшою мірою, ніж для тих, хто мігрував до Сполучених Штатів, Франції та Швеції. Також те, що ми поділяли культурні характеристики з іншими латиноамериканцями, які мешкали в Мексиці, й те, що політичні причини, котрі спонукали нас приїхати, сприймалися більшістю мексиканців з симпатією або принаймні без відштовхування, сприяли встановленню дружніх відносин. Чому в такому разі про аргентинців існує значно більше сатиричних жартів, ніж про інші нації регіону?

Можливо, відмінна етнонаціональна історія, про яку я згадував, сприяла виникненню цього негативного сприйняття аргентинців мексиканцями. Однак це не видається достатнім поясненням: з одного боку, тому, що відсутні подібні жарти про уругвайців і чилійців, щодо яких могло б існувати таке саме сприйняття міжкультурної дистанції; з другого – оскільки таке ставлення до аргентинців характерне не лише для мексиканців. Також інші суспільства, що приймали мігрантів з моєї рідної країни, визначають аргентинців як «італійців, які говорять іспанською й уважають себе англійцями», або ще говорять, що «его – це маленький аргентинець, якого ми носимо всередині».

Уже на початку століття ті, хто відвідували Аргентину, зазначали зверхність і чванливість її мешканців. Хосе Ортеґа-і-Ґассет у своєму творі «Лист до молодого аргентинця, який вивчає філософію» висловлював подив з приводу того, що адресат запитував про «деякі речі», при цьому припускаючи можливість, що він «їх ігноруватиме», та знаходив у аргентинських журналах і книжках «забагато емфази і замало чіткості. Як можна довіряти таким емфатичним людям?» (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 20–21).

Я не знав про ці старі традиції, коли в середині 1980-х років відвідав гру між командами Аргентини та Китаю на матчі Світової юнацької ліги на стадіоні «Ацтека» і коли три чи чотири тисячі аргентинців із подивом побачили, з яким завзяттям дев’яносто тисяч мексиканців вболівали за команду Китаю. Згодом ми дізналися, що на Світовому чемпіонаті 1990 року в Італії постійний свист демонстрував невдоволення в бік аргентинської команди, оскільки італійці надавали підтримку команді Камеруну. Варто не так дивуватися неочікуваній солідарності мексиканців та італійців з китайцями і африканцями, як усвідомити, що вона була способом продемонструвати неприйняття аргентинців.

Як позбавитися почуття розгубленості, яке викликає в аргентинців це неприйняття? Засіб, який використовуємо ми – ті, хто не походить з Буенос-Айреса, – закріплення цих уявлень за його мешканцями, аргументоване тим, що ми, які не походимо зі столиці, так само потерпали від домінування центру. Однак нам не надто подобається, коли мексиканці приймають цю відмінність і вважають, що роб­лять нам приємність, говорячи: «ти не схожий на аргентинця».

Два соціальні психологи – Орландо Д’Адамо і Вірхінія Ґарсія Боду, які провели опитування в кількох країнах, котрі приймали аргентинських мігрантів, пропонують деякі пояснення цього уявлення. Передусім вони підкреслюють важливість іноземного чинника в формуванні аргентинського суспільства. У 1914 році перепис населення зафіксував присутність 5 527 285 корінних мешканців (70,2 відсотка) відносно до 2 357 925 іноземців (29,8 відсотка) (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 64). Аргентина привабила численних іспанців, італійців, євреїв, французів і німців, які після приїзду переконувались у перевагах праці й споживання у цій новій державі. Для того щоб купити взуття, одяг і особливо м’ясо, аргентинські працівники повинні були працювати менше часу, ніж французькі, італійські та німецькі. Тривалість життя в середині століття була в Аргентині більшою, ніж у багатьох європейських країнах, можливість дати дітям середню і вищу освіту також була більшою, а кількість неписьменних – однією з найнижчих у світі. Ці економічні й соціокультурні показники сприяли виникненню почуття «заможності» і «зверхності», особливо у бідних іммігрантів, які прибули з Європи, втікаючи від війни й голоду.

Однак чому збереглися ці самоуявлення в другій половині ХХ століття, коли ситуація в Аргентині погіршилась через занепад економіки та гіперінфляцію? Автори демонструють суперечність між цим спадом та політичним і повсякденним дискурсом, як і можливу компенсаційну або заспокійливу функцію фантазії, що «Аргентина – потужна країна», коли більшість економічних, соціальних і освітніх показників свідчать про те, що порівняні переваги початку ХХ століття щезають. «Необхідно програти війну і дізнатися, що значить наша зовнішня заборгованість, для того щоб почати це усвідомлювати» (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 71). Автори мають на увазі Мальвінську війну, програну в 1982 році, однак ми, вигнанці та декілька мільйонів тих, хто не зміг виїхати з Аргентини, можемо додати до цього невдачу – політичних проектів і економічних прагнень, інтелектуальних і моральних сподівань, – яку нам приніс диктаторський режим 1970-х років. Під приводом знищення партизанських угруповань він розпочав реструктуризацію економіки, яка була підхоплена цивільними урядами, що досі продовжує погіршувати умови життя більшості населення: економічний спад з монопольною концентрацією прибутків, зростання безробіття, нехтування навчанням, повторна поява захворювань на кшталт холери, які, як ми вважали, залишились у минулому столітті, однак вони знову з’являються як симптоматична спільність проблем з іншими латиноамериканськими країнами. Процитовані автори також згадують девальвацію валюти, її прив’язку до долара, довгі черги до іспанського та італійського посольств для отримання другого громадянства як інші причини і прояви падіння мрії про «європейську» і «потужну» Аргентину.

У дослідженні уявлень про Аргентину за кордоном Д’Адамо і Ґарсія Боду стверджують, що для багатьох громадян Венесуели, Мексики й Іспанії «уявлення про аргентинців покращуються», коли вони знайомляться з ними у власних країнах. Вони це пояснюють тим, що певні риси зверхності та захисної поведінки можуть посилитись у мігрантів, коли вони перебувають у незнайомому контексті та стикаються з нагальною потребою виживання (схильність до вигадування чи перебільшення зусиль і замовчування обмежень). Відповідно, ті, хто виконує «свою роботу чесно і кваліфіковано [...] залишились непоміченими» і дивували тих, хто з’ясовував їхнє походження й уважав їх «дивакуватими аргентинцями», оскільки вони не відповідали жодному зі стереотипів, які склалися щодо «аргентинства» (D’Adamo та Garcia Beaudoux, 1995: 75–76).

Усе це допомагає зрозуміти історичне формування «експортних» уявлень про аргентинців. Однак було б спрощенням обмежити цим складнощі співіснування та негативної оцінки з боку мексиканців. Варто запитати, чи не має інших розбіжностей між домінуючими культурними формами в обох країнах, які акцентують суперечності або ускладнюють досягнення домовленостей. Є окремі риси аргентинців, які стають помітними в їхній манері говорити та виражати почуття, що може допомогти розкрити цю ідею.

Слідуючи лінії спостереження Ортеґи-і-Ґассета щодо особливої емфази аргентинської манери говорити, треба зазначити, що у Мексиці нас сприймають як занадто крикливих, схильних говорити одночасно і наказувати, оскільки ми підвищуємо тон, коли про щось просимо. Поза сумнівом, така риса є протилежною стриманому, мовчазному і меланхолійному характерові, який багато дослідників приписують мексиканській культурі – від Октавіо Паса до Карлоса Фуентеса і Роджера Бартри. Однак я вважаю, що це порівняння можна було б поглибити: йдеться не лише про засоби вираження, які можуть відповідати соціокультурним рисам; існують відмінності в політичних культурах і в способах займатися політикою у більш широкому значенні, тобто контролювати владні відносини з іншими. Одним із методів перевірити це – запитувати один одного, що для нас – аргентинців – виявилося незвичним і важким для сприйняття в мексиканському суспільстві.

З метою з’ясування цього в суспільних науках використовують декілька методик, з яких найпоширенішими є методи опитувань і фокусних груп. Через брак інформації такого типу пропоную відмінний метод, який полягає у виявленні характерної риси суспільства.

Наскільки мені відомо, першим цей метод застосував бразильський антрополог Роберто Да Матта, який з’ясував, що головною фразою в його країні є: «Вам відомо, з ким ви говорите?» Це не просто окрема фраза, зазначає Да Матта, а частина ритуалу, в якому визначається асиметрія, радикальне й авторитарне розділення між двома соціальними позиціями. Коли висловлюється ця формула, заперечується «привітний» характер, яким бразильське суспільство наділяє само себе і який демонструє іншим^[94]. Іншим показують футбол, самбу, розповідають про пляжі та бразильських жінок, однак не ставлять перед ними це питання, яке, згідно зі згаданим автором, корелює з фразою «кожному своє місце». Ця фраза використовується всередині, щоб відновити в ієрархічному суспільстві перевагу, якій кидається виклик. Насправді у такий спосіб унаочнюється співіснування двох концепцій національної реальності: одна – це бачення світу як місця інтеграції та привітності; друга – як соціального порядку, в центрі якого привілейовані категорії, розташовані на шкалі пошани та відзнак.

Якою була б ключова фраза в аргентинській культурі? Ґільєрмо О’Доннелл обґрунтовує, що така: «А мені яке діло?», яка інколи може перетворитися – відповідно до емфази, зазначеної Ортеґою-і-Ґассетом, – на: «А мені яке в біса діло?» Загалом, зазначає О’Доннелл, це формулювання застосовується, як і в Бразилії, коли хтось почувається в напруженій ситуації через «неприйнятну рівність» і намагається відновити ієрархію зв’язку. «Однак за контрастом з каріоками (бразильцями) Да Матти співрозмовник у Буенос-Айресі є, власне, учасником розмови: має перед собою іншого учасника. Він має звичку без вагань рішучо і недвозначно посилати до біса іншого та вкупі з ним усю соціальну ієрархію, на яку той хотів видертися». Насправді, стверджує О’Доннелл, «той, до кого інтерпелюють, не заперечує та не визнає недійсною ієрархію: він її ратифікує, хоча й у найнеприємнішій формі для “вищого”». О’Доннелл аналізує сукупність взаємодій, у процесі яких це спільне напруження «впорядковує» відносини в Аргентині: наприклад, коли йдеться про те, що автомобіль із бокової вулиці намагається в годину пік виїхати до проспекту, у Сполучених Штатах це відбувається в тому порядку, в якому кожен доїхав до рогу; в Ріо-де-Жанейро це є більш проблематичним, однак розв’язання проблеми завершується як «люб’язність», за яку той, кому вона була зроблена, дякує прямим жестом великого пальця; «у Буенос-Айресі ми, безсумнівно, рівні: є негласне правило, що, коли в полі зору немає поліції (або відомо, що вона десь не переховується), кожний може проїхати першим. Відповідно, завдання полягає в тому, щоб не дати іншому проїхати [...] Основний спосіб це зробити, який теоретично є незаконним, але практикується всіма, – це “просунути бампер” (або “встромити носа”). В результаті автомобілі рухаються, поки не зіштовхуються. [...] Наслідком цього є, звичайно, значні збитки, сварки, образи і нерідко “образливий” жест… якщо не великий палець чи вказівний, замкнуті в красномовне коло, – того, хто спромігся “просунути бампер” іншому й залишає його гальмуючим і в люті (це нагадує назву танго) у декількох міліметрах від автомобіля, який переможно прослизає». Паралель, яку О’Доннелл проводить між цією повсякденною поведінкою та насильством військових репресій – на розгляд яких я зараз не маю часу, – дозволяє йому продемонструвати, що аргентинське суспільство, ймовірно, є більш рівним, ніж бразильське, однак так само авторитарним і агресивним. Така поведінка відповідає «індивідуалістському суспільству, сповненому протистоянь, які нічого не вирішують, але активізують тиск з боку наділених найбільшою владою». Міні-драми індивідуальних зіткнень «створюють видимість рівності, яка не припиняє ратифікувати наявні відмінності у такій формі, яка поширює невдоволення та блокує можливість співробітництва» (O’Donnell, 1984: 20–21).

У світлі наведеного вище є зрозумілими труднощі, з якими стикаємося ми – аргентинці – в процесі адаптації до такого суспільства, як мексиканське. Щоб це пояснити, пропоную порівняти фразу, наведену О’Доннеллом, з тією, що могла б бути однією з ключових у Мексиці: «програє той, хто розлютився». Це формула, яку мексиканці використовують у країні, так само як і в Бразилії, в ситуаціях, коли хтось кидає виклик порядкові та ієрархії. Вона застосовується – або так нам пояснюють – по відношенню до іноземців, коли ми роздратовуємося, показуючи неадекватне визнання цієї ієрархії або нагальність розв’язання цієї формальності або конфлікту, не дотримуючись звичних процедур мексиканського суспільства. Можлива літературна інтерпретація цієї фрази як симптому такого типу відносин, які забороняють роздратування і пропагують покірливість, щонайменше для тих, хто займає підпорядковані позиції. Є багато аналітичних праць, написаних мексиканськими авторами, серед яких уже цитовані Октавіо Пас і Роджер Бартра, котрі дотримуються лінії інтерпретації щодо суспільства в цілому, хоча не мають на увазі саме цю фразу. Особисто мені здається доречним відносно згаданих досліджень Бразилії й Аргентини розуміти цю формулу як частину ритуальної організації влади і соціальної ієрархії, які, як зазначає Клаудіо Ломніц, пов’язані з «тактичним використанням двозначності» (Lomnitz, 1992: 99).

Варто уточнити, що це описання мексиканської культури не можна поширювати на всю країну. Деякі мексиканці, які народились у Табаско, Веракрусі та на півночі Мексики, допомогли мені помітити, що їхній більш експресивний характер, їхня більш пряма манера встановлювати відносини та виражати симпатію не досить добре представлена в характеристиці, яку вважають більш відповідною для мешканців центрального плоскогір’я. Імовірно, централізація держави визначила глобальне уявлення про «мексиканське» у спосіб, еквівалентний тому, як риси мешканців Буенос-Айреса приписуються всьому населенню Аргентини. Як і в інших суспільствах, зручність формування націо­нальних стереотипів не дозволяє достатньо відрізнити відмінності кожного регіону.

Крім визначення того, чи є ключовим характер цієї фрази чи ні, що йому мало б бути присвячене більш глибоке дослідження, мені цікаво зазначити контраст характерного типу культури аргентинського суспільства з тим, що ми – його громадяни – сподіваємося побачити за кордоном. Протилежність формулювань, які ми ідентифікуємо як репрезентативні для Аргентини та Мексики, відповідає відмінності між суспільством першої з цих країн, в якому міжособистісна експресивність є безпосередньою, прийнято насміхатися з інституцій та інституціоналізованих форм взаємодії й не надто дотримуватись етикету, як стверджує О’Доннелл, та другої – в котрому конфлікти і відмінності інтенсивно ритуалізуються, інституції існують довше, входить у звичку робити довготермінові плани та існує традиція, принаймні постреволюційна, шукати здебільшого мирного відтворення всієї сукупності суспільства в цілому. Всім відомо, що мексиканці також лютують, однак вони схильні до того, щоб відкладати вибух, давати час домовитись і повірити, що в крайньому разі ритуали збережуть колективний порядок, зовні більш важливий, ніж особиста задоволеність. Аби навчитися жити у Мексиці, ми були змушені усвідомити інший спосіб співвідносити персональні пристрасті й почуття з відчуттям спільноти або суспільства, особисті й групові досягнення та невдачі політичних процесів.

Я прихожу до банку і прошу надати мені інформацію про стан моїх рахунків за останні п’ятнадцять днів. Помічаю, що службовка б’ється з комп’ютером, але їй не вдається отримати бажане. Вона консультується з колегою з сусідньої каси про щось, що через скло, яке нас розділяє, я не можу розчути. Потім каже мені, що не може підтвердити стан рахунку. Я їй енергійно пояснюю, що це вже втретє на цьому тижні я запитую те саме і йду без відповіді.

– Не кричіть на мене. Я вас просто інформую.

Я вважаю, що не кричав на неї, однак знов помічаю, що підвищування голосу, як це робимо ми – аргентинці, коли щось вимагаємо, в Мексиці сприймається як роздратування. Я відхожу від віконця, роздратовуючись, як аргентинець, через те, що не отримав потрібне, і обурюючись з боку мексиканської частини мене на те, що після двадцяти двох років перебування у Мексиці я продовжую кричати як аргентинець. Вирішую не бути ні тим, ні тим і запитати себе – мої дві професійні ідентичності: що значить те, що відбулось?

Як філософ, я рефлексую над змістом того, що мені повідомили, ніби надали інформацію, але насправді не змогли відповісти. Я визнаю, що вона переказала мені ту інформацію, якою володіла, тобто що не могла визначити стан мого рахунку на своєму моніторі. Відносно мого запиту семантично можна сказати, що інформація була нульовою, однак з приводу того, що відбулося під час взаємодії між службовкою та машиною, в тому, що стосується контексту, і з прагматичної точки зору інформація була чіткою і лаконічною.

Моя частина антрополога змушує мене перевірити, як може інтерпретуватися ритуал взаємодії. Вважаю, що, крім неефективності банку та його службовки, неясність стану мого рахунку на моніторі є метафорою міжкультурних відносин. Як ми формуємо чи спроможні формувати поведінку інших? Інертність моєї культурної програми як аргентинця завадила мені діяти адекватно в контексті мексиканського банку. Мені відомо, що марно дратуватись у цій країні з прагматичних міркувань, і це навіть збільшує перешкоди на шляху отримання бажаного, однак хіба можливо завжди приховувати лють чи емфазу прохання, яка інтерпретується як роздратованість тим, хто був вихований за іншої культурної модальності, що, своєю чергою, передбачає інший спосіб емоційної організації та міжособистісних відносин?

Коли я запитую себе, чому я не став достатньою мірою мексиканцем після стількох років життя в цій країні, я згадую, що вона мене навчила розуміти, що існує багато форм бути мексиканцем і складнощів, з якими розділяють спільну спадщину і стиль життя її президенти, письменники, священники, підприємці та ремісники. Карлос Монсівайс, якого багато хто з журналістів та інтелектуалів уважає найвидатнішим хроністом Мексики, надихнув мене тим, що сказав у одному зі своїх інтерв’ю. Наприкінці розмови йому запропонували поставити самому собі таке запитання, яке він хотів би почути. Монсівайс відповів: «Питання таке: чому в тебе такі інтенсивні відносини із суспільством, більшість традицій якого тобою не визнаються чи тебе не цікавлять? І відповідь: у Мексиці для мене важлива історична спадщина – не в цілому, а в фундаментальному: я хуарист, мадерист і сапатист. Я визнаю шалений імпульс колективної творчості, визнаю все найвидатніше у культурній традиції, й на цьому крапка. Я не гваделупець, мені не подобається футбол, не сприймаю кориду, ніколи не пив текіли, не маю кумів і так далі. Однак я вважаю, що в мене активні відносини лише з тією частиною країни, яка є для мене важливою, а від решти я відчужуюся на рівнях, які починаються з байдужості та закінчуються безкомпромісним відкиданням» (Bautista, 1999: 33).

Я погоджуюся з цією відповіддю, за винятком того, що мені подобаються футбол і текіла. Головний збіг криється у тому, щоб стверджувати, як Монсівайс, що належати до певної групи не означає пов­ністю приймати всю сукупність її традицій і звичаїв. Більше мене приваблюють групи і нації, спроможні визнавати численні способи уявлення того, що значить бути їхньою частиною, завдяки чому вони краще співіснують з іншими.

Це, ймовірно, і становить основну проблему міжкультурності. Як поєднати інтелектуальне розуміння відмінностей і гнучких практик, які вони вимагають із жорсткістю й одновимірністю утворення та емоційною відданістю? Ключ до навчання міжкультурному співіснуванню – у впровадженні демократичних моделей взаємин, якомога більш об’єктивних і, наскільки це можливо, горизонтальних і водночас у визнанні легітимного розмаїття афективних позицій та інституційних культур по один та по другий бік віконця. Інакше кажучи, як зробити сумірним і прийнятним для співіснування те, що входить і що не входить до культурної конфігурації кожного. Мені допомагає просуватись у цьому напрямі «антропологія віконця», розвинута Амалією Сіньореллі. Дозвольте мені навести її опис, що не піддається скороченню.

«Усередині червня 1992 року об одинадцятій годині ранку я перебувала в офісі поштової служби Італійської Республіки, розташованому в центрі Неаполя. Це було велике приміщення, повне людей. Я стояла в довгій черзі до віконця Х, очікуючи, щоб сплатити рахунки, що нам усім надає статус користувача електроенергії, телефону, води, газу; ми повинні сплачувати за квитанціями, в яких зазначається вартість спожитого нами. Кінцевий термін сплати вже наближається, черга довже­лезна і всі ми в ній стомлені й спітнілі. Очікування триває довше, оскільки віконце Х виконує також інші операції, пов’язані, власне, з поштовими й іншими послугами, які в Італії надають поштові офіси. Черга впорядкована, мовчазна.

Фрази, які можна почути (“будь ласка, чи не маєте ви ручки?”, “дякую”) мають інструментальний зміст і стиль, сповнений гідності, безособовий і церемонний. Очікування затягується, спека посилюється, мій тиск знижується і зростає моя агресивність. Я коментую (у півголоса), що у такі дні “могли б відкрити ще одне віконце”, однак жодний з моїх товаришів у недолі не реагує.

У декількох метрах знаходиться віконце Y, над яким висить недороблена, але категорична табличка: “Рекомендовані листи”. Перед віконцем немає нікого; за ним дівчина-працівниця. Входять двоє службовців цивільної міської охорони, вбрані у відповідну уніформу, і прямують безпосередньо до віконця Y. Дістають свої квитанції й віддають працівниці. Вона їх забирає і починає відповідну процедуру.

Моя пуританська сутність громадянки, яка поважає закон, яка налаштована на скрупульозне відрізнення суспільного від приватного і не сприймає жодних привілеїв, не витримує такої провокації: я залишаю “мою” чергу, “марширую” прямо до віконця Y, показую своє посвідчення радника муніципалітету і висловлюю протест міським охоронцям: по-перше, чому вони вирішують особисті справи, перебуваючи на службі; по-друге, чому використовують уніформу, щоб отримати преференції в державного службовця. Обоє охоронці дивляться на мене очманіло. Бачу в їхніх поглядах здивованість, заціпеніння, недовіру, однак нічого схожого на відчуття сорому чи занепокоєння і ще менше збентеження. Працівниця, присутня при цій сцені, здивувалася не менше, однак стає першою, хто демонструє спроможність “відійти від певних цінностей”. Вона подається вперед і дорікає мені у конфіденційному, однак, дуже ввічливому тоні: “Раднику, якби Ви раніше сказали, хто Ви, я б і Вам також допомогла!” (в інтонації відчувається звертання з великої літери, присягаюся). Збентежена і в буквальному сенсі без слів, повертаюся до моєї черги, та її учасники залучають, наскільки це можливо, мову своїх тіл, аби надіслати мені мовчазний, але чіткий колективний меседж: “Вона не є однією з нас, ми її не знаємо”. Пригнічена на додаток до збентеженості, нарешті наближаюся до довгоочікуваного віконця і сплачую рахунки за квитанціями. Напевно, поки виходжу з поштового офісу, починаю сердитися сама на себе. Звісно, яка я нерозумна, що я за антрополог, я на це заслуговую, ніби я не знала, що порушую перше правило, яке визначає сферу соціальних відносин у Неаполі: я полізла, куди мене не просили».

«Не лізь» – це інша формула, яка, як уже не раз зазначалося, може вважатися показовою для міжособистісних і міжкультурних відносин у такому індивідуалістському суспільстві, як аргентинське. Безумовно, вона може застосовуватися до інших країн, серед яких і Мексика, які дивляться з осторогою на іноземців, що втручаються в їхні справи. Ще деякі з опитаних нагадали мені про фразу «мені й так добре», яку мексиканці використовують, щоб показати, що не розуміються на внутрішньодержавних і зовнішніх відносинах. Водночас у контексті глобалізації застосування щодо іноземців заборони на втручання має обмежену ефективність за часів, коли кордони стають відносними через проникнення культурних індустрій, і масові міграції, а економічні й комунікаційні взаємодії розмивають географічні перепони між державами.

Амалія Сіньореллі зазначає, що за часів, коли органи державної влади стають дедалі більш абстрактними, недосяжними і неуявленними для громадян, контакти і взаємодії між ними та державою за допомогою віконець і «знайомих» утворюють альтернативні можливості для того, щоб розв’язувати проблеми та інтегруватися до суспільства. Віконце, так само як і інші пороги між різноманітними суб’єктами й асиметричною владою, наприклад географічні кордони, є місцями, де узгоджуються різні форми поєднування публічного з приватним, колективного з індивідуальним. У цьому сенсі це місця, де ми зв’язуємося з іншими, інші зв’язуються з нами й ми узгоджуємо межі та взаємодії. Це може робитися у неофіційний спосіб. Однак у сучасному світі конфліктність, яка виникає у таких порогових просторах, управляється за допомогою формалізованих процедур, тобто в державній сфері, що гарантує права з відносною незалежністю акторів та їхніх суб’єктностей: один і той самий державний простір зі спільними правилами для привітних та ієрархізованих, і для роздратованих, і для тих, хто ритуалізує зіткнення.

Новим за цих глобалізованих років стало те, що цей державний простір має бути побудований у транснаціональному масштабі. Складно зробити так, щоб світ функціонував як послідовність віконець, які б замінювали одне одного безсистемно, відповідно до знайомств, дружніх стосунків і суб’єктивних переваг тих, хто зустрічається, або незалежно від культурного стилю кожного з суспільств. Поза сумнівом, культурні особливості продовжуватимуть впливати. Однак як створення публічної сфери поза межами етносів і держав, так і методологія дослідження потребують вийти за межі стурбованості тим, чи мають право іноземці досліджувати культуру держави, відмінної від тієї, в якій вони народилися. Скоріше йдеться про те, як вивчати наднаціональні відносини у випадку міграцій, культурних індустрій, усіх тих мереж, в яких перетинаються наші способи життя. Щодо культурної політики, йдеться про те, щоб піднятися зі спорадичних відносин між латиноамериканськими країнами й між ними та Європою і Сполученими Штатами до створення постійних взаємодій.

Інтенсифікація взаємодій у сфері мистецтва, літератури, кінематографу, високоякісного телебачення, які представляють траєкторію кожного суспільства, може допомогти нам позбавитися стереотипів по один і по другий бік віконця і разом обміркувати те, що можна зробити в наших суспільствах і між ними для того, щоб вони стали менш нерівними, ієрархічними і більш демократичними. Поступ руху вільних взаємодій між інтелектуалами і митцями латиноамериканських, європейських країн і Сполучених Штатів потребує органічного планування наукового і культурного транснаціонального дослідження, діяльності, що представляла б мультикультурні пошуки в мас-медіа, з яких отримує інформацію більшість, для того щоб не лише торговельні інтереси розроб­ляли та передавали уявлення, в яких ми себе визнаємо або заперечуємо.

Бібліографія

Abélès, Marc: “L’Europe en trois questions”, Esprit, 202, junio 1994.

——:En attente d’Europe, Francia, Hachette, 1996 (colección Questions de politique).

Achugar, Hugo: “Leones, cazadores e historiadores: a propósito de las políticas de la memoria y del conocimiento”, Revista Iberoamericana, 63 (180), 1997, pp. 379-387.

Aguilar, Miguel Ángel: “Espacio público y prensa urbana”, en Néstor García Canclini (coord.), Cultura y comunicación en la Ciudad de México, vols. 1 y 2, México, Grijalbo, 1998, pp. 84-125.

Alatriste, Sealtiel: “El mercado editorial en lengua española”, en Néstor García Canclini y Carlos Moneta (coords.), Las industrias culturales en la integración latinoamericana, ob. cit., pp. 261-306.

Albrow, Martin: The global age, Stanford, Stanford University Press, 1997.

Alegría, Tito: Desarrollo urbano en la frontera México-Estados Unidos, México, Conaculta, 1992.

Alonso, Guiomar: “¿Bienes culturales o mercancías? Tendencias y dilemas en el comercio mundial de productos culturales”, inédito.

Anderson, Benedict: Comunidades imaginadas, México, Fondo de Cultura Económica, 1997.

Appadurai, Arjun: Modernity at Large: Cultural Dimensions of Globalization, Minneapolis / Londres, University of Minnesota Press, 1996.

Arizpe, Lourdes (ed.): The Cultural Dimensions of Global Change: An Anthropological Approach, París, UNESCO Publishing, 1996.

Arizpe, Lourdes y Alonso, Guiomar: “Culture, globalization and international trade”, Human Development Report Office, PNUD, 1999.

Audinet, Jacques: Le temps du métissage, París, Les Éditions de l’Atelier / Les Éditions Ouvrières, 1999.

Bachelard, Gaston: Études, París, Librairie Philosophique, J. Vrin, 1970.

Balibar, Étienne: Droit de cité, La Tour d’Aigues, L’Aube, 1998 (colección Monde en Cours).

Bartolomé, Miguel Alberto: Gente de costumbre y gente de razón: las identidades étnicas en México, México, Instituto Nacional Indigenista/Siglo XXI, 1997.

Bartra, Roger: La jaula de la melancolía: identidad y metamorfosis del mexicano, México, Grijalbo, 1987.

——: El salvaje artifical, México, UNAM-Ediciones Era, 1997. Baudrillard, Jean: América, 3ª ed., Barcelona, Anagrama, 1997.

Bauman, Zygmunt: Intimations of postmodernity, Londres, Routledge, 1992.

——: La globalización: consecuencias humanas, Buenos Aires / México, D.  F., Fondo de Cultura Económica, 1999.

Bautista, Juan Carlos: “El intelectual entre el proscenio y la intimidad: entrevista con Carlos Monsiváis”, Viceversa, 49, México, 1997, pp. 27-33.

Beverley, John: “Estudios culturales y vocación política”, Revista de Crítica Cultural, nº 12, Santiago de Chile, julio de 1996, pp. 46-53.

Beck, Ulrich: ¿Qué es la globalización?: falacias del globalismo, respuestas a la globalización, Barcelona, Paidós, 1998.

Berger, John: “Señuelos”, El País, 10 de diciembre de 1995, pp. 13-14.

Bhabha, Homi K.: The location of culture, Londres / Nueva York, Routledge, 1994.

Bonet, Lluís y De Gregorio, Albert: “La industria cultural española en América Latina”, en Néstor García Canclini y Carlos Moneta (coords.), Las industrias culturales en la integración latinoamericana, 1999, ob. cit., pp. 77-111.

Bonfil Batalla, Guillermo: México profundo: una civilización negada, México, Grijalbo / Consejo Nacional para la Cultura y las Artes, 1990.

Borja, Jordi y Castells, Manuel: Local y global: la gestión de las ciudades en la era de la información, Madrid, United Nations for Human Settlements (Habitat) / Taurus, 1997.

Bourdieu, Pierre (ed.): Liber 1, San Pablo, Editora da Universidade de São Paulo, 1997.

——: Contre-feux, París, Raisons d’Agir, 1998.

Brunner, José Joaquín: Globalización cultural y posmodernidad, México / Santiago de Chile, Fondo de Cultura Económica, 1998.

Caldeira, Teresa P. R.: “Un noveau modèle de ségrégation spatiale: les murs de São Paulo”, Revue Internationale des Sciences Sociales, n° 147, París, 1996.

Calhoun, Craig: “The infrastructure of modernity: indirect social relationship, information technology, and social integration”, en H. Haferkamp y N. J. Smelser (eds.), Social Change in Modernity, Berkeley, University of California Press, 1992.

——: “El problema de la identidad en la acción colectiva”, en Javier Auyero, Caja de herramientas, Buenos Aires, Universidad Nacional de Quilmes, 1999.

Calvino, Italo: Las ciudades invisibles, Barcelona, Minotauro, 1985.

Carvalho, Jose Jorge de: Hacia una etnografía de la sensibilidad musical contemporánea, Brasilia, Universidad de Brasilia, Departamento de Antropología, 1995 (serie Antropología).

Case, Brendan M.: “El estado unido de México”, Latin Trade, agosto de 1999, pp. 48-52.

Castells, Manuel: La ciudad informacional, Madrid, Alianza, 1995.

Castoriadis, Cornelius: La institución imaginaria de la sociedad, vol. 2, Buenos Aires, Tusquets, 1999.

Chanady, Amaryll: Hybridity as an Imaginary Signification, Montreal, 1997, inédito.

Chesnaux, Jean: La modernité-monde, París, La Découverte, 1989.

Clifford, James: Itinerarios transculturales, Barcelona, Gedisa, 1999.

Cornejo Polar, Antonio: “Una heterogeneidad no dialéctica: sujeto y discurso. Migrantes en el Perú moderno”, Revista Iberoamericana, 67 (176-177), 1996, pp. 837-844.

Council of Europe: In From the Margins: A Contribution to the Debate on Culture and Development in Europe, Estrasburgo, Council of Europe Publishing, 1997.

D’Adamo, Orlando y García Beadoux, Virginia: El argentino feo, Buenos Aires, Losada, 1995.

Da Matta, Roberto: “Você sabe com quem está falando?: um ensaio sobre a distinção entre indivíduo e pessoa no Brasil”, Carnavais, malandros e heróis, Río de Janeiro, Zahar, 1980.

De Grandis, Rita: “Processos de hibridação cultural”, en Zilá Berdn y Rita De Grandis (coords.), Imprevisíveis Américas: questões de hibridação cultural nas Américas, Porto Alegre, Sagra-DC Luzzatto / Associação Brasileira de Estudos Canadenses, 1995, pp. 21-32.

De la Campa, Román: “Transculturación y posmodernidad: ¿destinos de la producción cultural latinoamericana?”, en Memorias: Jornadas Andinas de Literatura Latinoamericana, La Paz, Plural, Facultad de Humanidades y Ciencias de la Educación, UMSA, 1995.

——: “Latinoamérica y sus nuevos cartógrafos: discurso poscolonial, diásporas intelectuales y enunciación fronteriza”, Revista Iberoamericana, 62 (176-177), julio-diciembre de 1996, pp. 697-717.

De León, Arnaldo: They called them greasers, Austin, University of Texas Press, 1983.

De Rudder, Véronique y Poiret, Christian: “Afirmative action et «discrimination justifiée»: vers un individualisme en acte”, en Philippe Dewitte (dir.), Immigration et intégration: l’état des savoirs, ob. cit., pp. 397-406.

Derrida, Jaques: “La mythologie blanche”, en Marges de la philosophie, París, Minuit, 1972.

Dewitte, Philippe (dir.): Immigration et intégration: l’état des savoirs, París, La Découverte, 1999 (Colección L’état des savoirs).

Dietz, Henry y Mato, Daniel: “Algunas ideas para mejorar la comunicación entre los investigadores de Estados Unidos y América Latina: una carta abierta”, LASA Forum, 28 (2), 1997, pp. 31-32.

Echeverría, Ignacio: “El estilo internacional” (reseña al libro McOndo, editado por Alberto Fuguet y Sergio Gómez, Barcelona, 1996), El País, 18 de enero de 1997.

Enzensberger, Hans Magnus: La gran migración, Barcelona, Anagrama, 1992. Eudes, Yves: “MTV: chaine du rock et de la jeunesse”, Le Monde: Culture, ideologie et societe, París, marzo de 1997.

Faret, Laurent: “La frontera y el Estado-nación en la perspectiva de los migrantes internacionales”, actas del Coloquio “Las Fronteras del Istmo”, Guatemala, 25-27 de septiembre de 1996.

Flores, William V. y Benmayor, Rina (eds.): Latino Cultural Citizenship, Boston, Beacon Press, 1997.

Ford, Aníbal; Martini, Stella M. y Mazziotti, Nora: “Construcciones de la información en la prensa argentina sobre el Tratado del MERCOSUR”, en Néstor García Canclini (coord.), Culturas en globalización, ob. cit., pp. 177-214.

Fox, Claire F.: The Fence and the River: Culture and Politics at the U.S.-Mexico Border, Minneapolis, MN, University of Minnesota Press, 1999 (Cultural Studies of the Americas, vol. 1).

Fraser, Nancy: Iustitia interrupta: reflexiones críticas desde la posición “postsocialista”, Santa Fe de Bogotá, Siglo del Hombre Editores / Universidad de los Andes, Facultad de Derecho, 1997.

Fuentes, Carlos: Tiempo mexicano, México, Joaquín Mortiz, 1971.

Fukuyama, Francis: “The end of history”, The National Interest, nº16, verano de 1989.

Galli, Gabriel: en Fórum Mercosur Cultural, Bahía, 18 a 20 de septiembre de 1999.

García Canclini, Néstor: Culturas híbridas: estrategias para entrar y salir de la modernidad, México, Consejo Nacional para la Cultura y las Artes / Grijalbo, 1990.

——: Consumidores y ciudadanos: conflictos multiculturales de la globalización, México, Grijalbo, 1995.

—— (coord.): Culturas en globalización. América Latina - Europa - Estados Unidos: libre comercio e integración, Caracas, Seminario de Estudios de la Cultura (CNCA) / CLACSO / Nueva Sociedad, 1996.

——: Cultura y comunicación en la Ciudad de México, vols. 1 y 2, con textos de A. Ballent, M. T. Ejea, A. Giglia, R. Nieto, E. Nivón, P. Ramírez Kuri, A. Rosas, P. Safa, M. A. Aguilar, F. Cruces, A. Sevilla, C. A. Vergara, E. Vernik y R. Winocur, México, Grijalbo, 1998.

García Canclini, Néstor y Moneta, Carlos (coords.):Las industrias culturales en la integración latinoamericana, Buenos Aires, EUDEBA; México, Grijalbo / SELA / UNESCO, 1999.

Garnham, Nicholas: “Economía política y estudios culturales: ¿reconciliación o divorcio?”, Causas y azares, n°6, Buenos Aires, primavera de 1997.

Garretón, Manuel Antonio: “Políticas, financiamiento e industrias culturales en América Latina y el Caribe”, documento de la III Reunión de la Comisión Mundial de Cultura y Desarrollo de la UNESCO, San José, Costa Rica, 22-26 de febrero de 1994.

Garson, Jean-Pierre y Thoreau, Cécile: “Typologie des migrations et analyse de l’intégration”, en Philippe Dewitte (dir.), Immigration et intégration: l’état des savoirs, ob. cit., pp. 15-31.

Getino, Octavio: Cine argentino: entre lo posible y lo deseable, Buenos Aires, Ciccus, 1998.

Giddens, Anthony: “Globalization: Keynote address at the UNRISD Conference on Globalization and Citizenship”, en UNRISD NEWS, The United Nations Research Institute for Social Development Bulletin, otoño de 1996-invierno de 1997, nº 15.

——: La tercera vía: la renovación de la socialdemocracia, Madrid, Taurus, 1999.

Giglia, Ángela y Winocur, Rosalía: “La participación en la radio: entre inquietudes ciudadanas y estrategias mediáticas”, Perfiles Latinoamericanos, 9, México, 1996, pp. 73-84.

Goldberg, David Theo: “Introduction: Multicultural Conditions”, en D. T. Goldberg (ed.), Multiculturalism: A Critical Reader, Cambridge, Mass. & Oxford, Basil Blackwell, 1994, pp. 1-41.

González Martínez, Elda E.: “Españoles en América e iberoamericanos en España: cara y cruz de un fenómeno”, Arbor, 154 (607), 1996, pp. 15-33.

Grimson, Alejandro: Relatos de la diferencia y la igualdad: los bolivianos en Buenos Aires, Buenos Aires, EUDEBA / Felafacs, 1999.

Grossberg, Lawrence, Nelson, Cary y Treicher, Paula (eds.): Cultural Studies, Nueva York / Londres, Routledge, 1992.

——: “Cultural studies, modern logics, and theories of globalisation”, en Angela McRobbie (ed.): Back to reality: social experience and cultural studies, Manchester University Press, 1997a.

——: “Estudios culturales vs. economía política: ¿Quién más está aburrido con este debate?, Causas y azares, n°6, Buenos Aires, primavera de 1997b.

Gruzinski, Serge: La pensée métisse, París, Fayard, 1999.

Gubern, Román: “Pluralismo y comunidad de nuestras cinematografías”, La Jornada, México, 11 de abril de 1997.

Habermas, Jürgen: La inclusión del otro, Barcelona, Paidós, 1999.

Hall, Peter: “La ville planetarie”, Revue international des Sciences Sociales, 147, París, marzo de 1996, pp. 19-29.

Hannerz, Ulf: Conexiones transnacionales: cultura, gente, lugares, Madrid, Cátedra, 1998.

——: “Fluxos, fronteiras, híbridos: palavras-chave da antropologia transnacional”, Mana, 3 (1), Río de Janeiro, 1997, pp. 7-39.

Harvey, Penelope: Hybrids of Modernity: Anthropology, the Nation State and the Universal Exhibition, Londres / Nueva York, Routledge, 1996.

Henríquez Ureña, Pedro: Las corrientes literarias en la América hispánica, México, Fondo de Cultura Económica, 1949.

Herzog, Laurence: Where North Meets South, Austin, Texas University Press, 1990.

Holston, James y Arjun Appadurai: “Cities and citizenship”, Public Culture, 8 (2), 1996, pp. 187-204.

Hopenhayn, Martín: Promoción y protección de la creación y la creatividad en Iberoamérica: las ventajas del hacer y los costos del no hacer, inédito.

Hughes, Robert: A toda crítica: ensayos sobre arte y artistas, Barcelona, Anagrama, 1992 (colección Argumentos, 130).

Huntington, Samuel P.: El choque de civilizaciones y la reconfiguración del orden mundial, México, Paidós, 1998.

Ianni, Octavio: Teorias da globalização, Río de Janeiro, Civilização Brasileira, 1995.

Inglehart, Ronald; Basáñez, Miguel y Nevitte, Neil: Convergencia en Norteamérica: política y cultura, México, Siglo XXI / Este País, 1994.

Jameson, Fredric: “Conflictos interdisciplinarios en la investigación sobre cultura”, Alteridades, nº 5, México, 1993, pp. 93-117.

Jameson, Fredric y Masao, Miyoshi (eds.): The cultures of globalization, Durham y Londres, Duke University Press, 1998.

Jelin, Elizabeth: “Cities, culture, and globalization”, en UNESCO, World Culture Report, ob. cit., pp. 105-124.

Keane, John: “Structural Transformations of the Public Sphere”, The Communication Review, 1 (1), San Diego, California, 1995.

Kennedy, John: “Entrevista a Madeleine Albright: «Lo mejor con Cuba es aislarla»”, El País, 8 de febrero de 1998, pp. 12-13.

Kerouac, Jack: Lonesome Traveler, Nueva York, McGraw-Hill, 1960, pp. 21-22.

Klahn, Norma: “La frontera imaginada, inventada o de la geopolítica de la literatura a la nada”, M. Esther Schumacher (comp.), Mitos en las relaciones México-Estados Unidos, México, Fondo de Cultura Económica / Secretaría de Relaciones Exteriores, 1994, pp. 460-480.

Koolhaas, Rem: Delirious New York, Nueva York, The Monacelli Press, 1994.

Kymlicka, Will: Ciudadanía multicultural: una teoría liberal de los derechos de las minorías, Barcelona, Paidós, 1996.

Laplantine, François: Transatlantique: entre Europe et Amériques Latines, París, Payot & Rivages, 1994.

Laplantine, François y Nouss, Alexis: Le métissage, París, Flammarion, 1997 (Dominos, nº 145).

Lechner, Norbert: “Nuestros miedos”, Perfiles Latinoamericanos, nº 13, México, diciembre de 1998, pp. 179-198.

Lida, Clara E.: Inmigración y exilio: reflexiones sobre el caso español, México, El Colegio de México / Siglo XXI, 1997.

Lomnitz, Claudio: “Usage polítique de l’ambiguité: le cas mexicain”, L’Homme, 32 (1), enero-marzo de 1992, pp. 99-121.

——: Las salidas del laberinto: cultura e ideología en el espacio nacional mexicano, México, Juaquín Mortiz / Planeta, 1995.

——: Modernidad indiana: nueve ensayos sobre nación y mediación en México, México, Planeta, 1999.

Maalouf, Amin: Identidades asesinas, Madrid, Alianza, 1999.

Margolis, Maxine L.: Little Brazil: An Ethnography of Brazilian Immigrants in New York City, Princeton, Princeton University Press, 1994.

Martín-Barbero, Jesús: De los medios a las mediaciones: comunicación, cultura y hegemonía, Santa Fe de Bogotá, Convenio Andrés Bello, 1998 (Cultura y comunicación).

Mattelart, Armand: La mondialisation de la comunication, París, Presses Universitaries de France, 1996.

Mateu, Cristina y Spiguel, Claudio (entrevista a Rita Laura Segato): “Una aplanadora homogeneizante”, La Marea, nº 9, Buenos Aires, 1997, pp. 40-45.

Mato, Daniel: “On the theory, epistemology, and politics of the social construction of cultural identities in the age of globalization: introductory remarks to ongoing debates”, Identities. Global Studies in Culture and Power, 3 (1-2), octubre de 1996.

——: “The transnational making of representations of gender, ethnicity and culture: indegenous peoples’ organizations at the Smithsonian Institution’s Festival”, Cultural Studies, 12 (2), 1998a.

——: “On the making of transnational identities in the age of globalization: the US Latina / A Latin American case”, Cultural Studies, 12 (4), 1998b.

——: “Telenovelas: transnacionalización de la industria y transformaciones del género”, en Néstor García Canclini y Carlos Moneta (coords.), Las industrias culturales en la integración latinoamericana, 1999a, ob. cit., pp. 229-257.

——: “Sobre la fetichización de la globalización y las dificultades que plantea para el estudio de las transformaciones sociales contemporáneas”, Revista Venezolana de Análisis de Coyuntura, 5 (1), enero-junio de 1999b.

McAnany, Emile y Wilkinson, Kenton T. (eds.): Mass Media and Free Trade: Nafta and the Cultural Industries, Austin, University of Texas Press, 1996.

McLaren, Peter: “White Terror and Oppositional Agency: Towards a Critical Multiculturalism”, en David Theo Goldberg (ed.), Multiculturalism: A Critical Reader, 1994, ob. cit., pp. 45-74.

Michaelsen, Scott y Johnson, David E. (eds.): Border Theory: The Limits of Cultural Politics, Minneapolis, MN, University of Minnesota Press, 1997.

Mignolo, Walter: The Darker Side of the Renaissance, University of Michigan Press, 1995.

Milet, Paz y Rojas Aravena, Francisco: “Diplomacia de cumbres: el multilateralismo emergente del siglo XXI”, en F. Rojas Aravena (ed.), Globalización, América Latina y la diplomacia de cumbres, Santiago, FLACSO-Chile, 1998, pp. 201-232.

Mongin, Oliver: “Retour sur une controverse: du «politiquement correct» au multiculturalisme”, Esprit, París, junio de 1995, pp. 83-87.

Mons, Alain: La metáfora social: imagen, territorio, comunicación, Buenos Aires, Nueva Visión, 1994.

Monsiváis, Carlos: “La identidad nacional y la cultura ante el Tratado de Libre Comercio”, en Cultura, medios de comunicación y libre comercio, México, AMIC, 1993.

Moragas, Miguel de: “Políticas culturales en Europa: entre políticas de comunicación y el desarrollo tecnológico”, en Néstor García Canclini (coord.), Culturas en globalización, ob. cit., pp. 55-72.

Moreno, Javier: “Los latinoamericanos temen que su crisis sea eterna”, El País, 18 de abril de 1998.

Morley, David: “EurAm, Modernity, Reason and Alterity or, Postmodernism, the Highest Stage of Cultural Imperialism?”, en D.Morley y Kuan-Hsing Chen (eds.), Stuart Hall: Critical Dialogues in Cultural Studies, ob. cit., pp. 326-360.

Morley, D. y Kuan-Hsing Chen (eds.): Stuart Hall: Critical Dialogues in Cultural Studies, Londres/Nueva York, Routledge, 1996.

Moulin, Raymonde: L’artiste, l’institution et le marché, París, Flammarion, 1992.

——: “Face à la mondialisation du marché de l’art”, Le Débat, París, Gallimard, 80, mayo-junio de 1994.

Nivón, Eduardo: “De periferias y suburbios”, en N. García Canclini (coord.) 1998, ob. cit.

Ochoa Gautier, Ana María: “El desplazamiento de los espacios de la autenticidad: una mirada desde la música”, Antropología, Madrid, nº 15-16, marzo-octubre de 1998, pp. 171-182.

O’Donnell, Guillermo: ¿Y a mí qué me importa?: notas sobre sociabilidad y política en Argentina y Brasil, Buenos Aires, CEDES, 1984.

Ohmae, Kenichi: Mundo sem fronteiras, San Pablo, Makron Books, 1991.

Oliven, Ruben George: “Um antropólogo brasileiro numa universidade norte-americana”, Horizontes Antropológicos, nº 5, 1997, pp. 225-244.

Ortiz, Renato: Mundialización y cultura, Buenos Aires, Alianza, 1997.

Papastergiadis, Nikos: “Tracing hibridity in theory”, Pnina Werbner y Tariq Modood (eds.), Debating Cultural Hybridity: Multicultural Identities and the Politics of Anti-Racism, ob. cit., pp. 257-281.

Passeron, Jean-Claude: Le raisonnement sociologique: l’espace nonpoppérien du raisonnement naturel, París, Nathan, 1991 (colección Essais et recherches).

Paz, Octavio: El laberinto de la soledad, México, Fondo de Cultura Económica, 1964.

Perulli, Paolo: Atlas metropolitano: el cambio social en las grandes ciudades, Madrid, Alianza Universidad, 1995.

Piglia, Ricardo: Conversación en Princeton, Arcadio Díaz Quiñones y otros (eds.), Princeton, Program in Latin American Studies, Princeton University, 1998.

PNUD: Desarrollo humano en Chile 1998, Santiago de Chile, Programa de las Naciones Unidas para el Desarrollo, 1998.

Portal, María Ana: “Políticas culturales y reconstitución de la identidad urbana: tiempo, espacio e imagen ciudadana en el Distrito Federal”, ponencia presentada en el seminario “El Distrito Federal: Sociedad, Economía, Política y Cultura. Retos para el nuevo gobierno capitalino”, México, D.F., noviembre de 1997.

Pratt, Mary Louise: Ojos imperiales, Buenos Aires, Universidad Nacional de Quilmes, 1997.

Quijada, Mónica: “Présentation: le cas de l’Argentina”, Cahiers Intenationaux de Sociologie, 105, 1998a, pp. 301-303.

——: “La question indienne”, Cahiers Intenationaux de Sociologie 105, 1998b, pp. 305-323.

Ramírez Kuri, Patricia: “Coyoacán y los escenarios de la modernidad”, en Néstor García Canclini (coord.), Cultura y comunicación en la Ciudad de México, ob. cit., vol. 1, pp. 320-367.

Reati, Fernando y Gómez Ocampo, Gilberto: “Académicos y gringos malos: la universidad norteamericana y la barbarie cultural en la novela latinoamericana reciente”, Revista Iberoamericana 64 (184-185), 1998, pp. 587-609.

Recondo, Gregorio (comp.): Mercosur: la dimensión cultural de la integración, Buenos Aires, Ediciones Ciccus, 1997.

Rex, John: “Le multiculturalisme et l’intégration politique dans les villes européennes”, Cahiers Intenationaux de Sociologie 105, 1998, pp. 261-280.

Ribeiro, Gustavo Lins: Goiânia, Califórnia: vulnerabilidade, ambiguidade e cidadania transnacional, Brasilia, Universidad de Brasilia, Departamento de Antropología, 1998a (serie Antropología, nº 235).

——: O que faz o Brasil, Brazil: jogos identitários em San Francisco, Brasilia, Universidad de Brasilia, Departamento de Antropología, 1998b (serie Antropología, nº 237).

Richard, Nelly: Residuos y metáforas (ensayos de crítica cultural sobre el Chile de la transición), Santiago, Cuarto Propio, 1998.

Ricœur, Paul: La metáfora viva, Buenos Aires, Megápolis, 1977.

——: “Para una teoría del discurso narrativo”, Semiosis, nº 22-23, Xalapa, Veracruz, 1989, pp. 19-99.

——: La critique et la conviction: entretien avec François Azouvi et Marc Launay, París, Calmann-Lévy, 1995.

Ritzer, George: La McDonalización de la sociedad: un análisis de la racionalización en la vida cotidiana, Barcelona, Ariel, 1996.

Robertson, Roland: Globalization: social theory and global culture, Great Britain, Sage, 1996.

Rojas Mix, Miguel: América imaginaria, Barcelona, Sociedad Estatal Quinto Centenario / Lumen, 1992.

Roncagliolo, Rafael: “La integración audiovisual en América Latina: estados, empresas y productores independientes”, en Néstor García Canclini (coord.), Culturas en globalización, 1996, ob. cit., pp. 41-54.

Rosaldo, Renato: “Cultural citizenship: Theory”, en William Flores y Rina Benmayor, ob. cit., 1997, pp. 27-38.

Rother, Larry: “Miami, the Hollywood of Latin America”, Nueva York, Times News Services, 1996, citado por George Yúdice, 1999b.

Rouse, Roger C.: “Mexican migration and the social space of postmodernism”, Diáspora, nº 1, 1991, pp. 8-23.

Sarlo, Beatriz: Escenas de la vida posmoderna, Buenos Aires, Ariel, 1994.

——: “Europa para los argentinos”, en “Radar libros”, suplemento literario de Página/12, 20 de septiembre de 1998, año 1, nº 45.

——: “Educación: el estado de las cosas”, Punto de Vista, 63, 1999, pp. 17-21.

Sassen, Saskia: “Ciudades en la economía global: enfoques teóricos y metodológicos”, Eure, 24 (71), marzo 1998, pp. 5-25.

——: “The de-nationalizing of time and space”, Public Culture 2000 (en prensa).

Schlesinger, Philip: “El contradictorio espacio comunicativo de Europa”, Voces y culturas, Barcelona, nº 9, 1º semestre, 1996.

Segato, Rita Laura: Alteridades históricas / identidades políticas: una crítica a las certezas del pluralismo global, Brasilia, Universidade de Brasília, Departamento de Antropologia, 1998 (serie Antropologia, nº 234).

Sekula, Allan: “Dead Letter Office”, en Sally Yard (ed.), inSITE97: private time in public space / tiempo privado en espacio público, ob. cit., pp. 28-37.

Senett, Richard: Uses of Disorder: Personal Identity and City Life, Londres, Faber & Faber, 1996.

Silva, Armando: Imaginarios urbanos, Colombia, Tercer Mundo Editores, 1992.

Signorelli, Amalia: “Antropología de la ventanilla: la atención en oficinas y la crisis de la relación público-privado”, Alteridades, 6 (11), 1996, pp. 27-32.

——: Antropología urbana, Milán, Guerini, 1996b.

Simon, Gilda: “Les mouvements de population aujourd’hui”, pp. 43-55, en Philippe Dewitte (dir.): Immigration et intégration: l’état des savoirs, ob. cit.

Singer, Paul: “Globalização positiva e globalização negativa: a diferença é o Estado”, Novos Estudos, nº 48, julio de 1997.

Slater, Candace: “La Amazonía como relato edénico”, Antropología, 14, Madrid, 1997, pp. 23-43.

Sollers, Philippe: “Deux et deux font quatre”, Le Monde des Livres, 3 de abril de 1998, pág. 5.

Sontag, Susan: “En el centro de la polémica: entrevista colectiva”, La Jornada Semanal, 5 de abril de 1998, pp. 10-11.

Soros, George: “Hacia una sociedad abierta global”, El País, 23 de diciembre de 1997, pp. 15-16.

Tarrius, Alain: “Territoires circulatoires et espaces urbains: diferenciation des groupes migrants”, Les Annales de la Recherche Urbaine, nº 59-60, 1993, pp. 50-60.

Theroux, Paul: Old Patagonia Express, Boston, Houghton Mifflin, 1979, pp. 40-41.

Todorov, Tzvetan: “Du culte de la différence à la sacralisation de la victime”, Esprit, París, junio de 1995, pp. 90-102.

——: L’homme dépaysé, París, Éditions du Seuil, 1996.

Trejo Delarbre, Raúl: “La internet en América Latina”, en Néstor García Canclini y Carlos Moneta (coords.), Las industrias culturales en la integración latinoamericana, 1999, ob. cit., pp. 261-306.

UNESCO: Nuestra diversidad creativa: informe de la Comisión Mundial de Cultura y Desarrollo, Madrid, Ediciones UNESCO/ Fundación Santa María, 1997.

——: World, Culture Report 1998: Culture, Creativity and Markets, París, UNESCO, 1998.

Valdés, Adriana: “Alfredo Jaar: imágenes entre culturas”, Arte en Colombia internacional, 42, diciembre de 1989.

Valenzuela, José Manuel: ”Diáspora social, nomadismo y proyecto nacional en México”, Nómadas , n° 10, Santa Fe de Bogotá, abril de 1999.

Varios autores: El pabellón de Chile: huracanes y maravillas en una exposición universal, Santiago de Chile, La Máquina del Arte, 1992.

Varios autores: Simposio “Los que no somos Hollywood”, México, 1998.

Vila, Pablo: “La teoría de frontera versión norteamericana: una crítica desde la etnografía”, presentado en el Seminario Internacional “Fronteras, Naciones e Identidades”, Buenos Aires, 26 a 28 de mayo de 1999.

Virilio, Paul: “Un mundo sobre-expuesto”, Le Monde Diplomatique, agosto de 1997.

Wallerstein, Immanuel: The Modern World-System, vol. III: The Second Era of Great Expansion of the Capitalist World-Economy, 1730-1840, San Diego, California, Academic Press, 1989.

Walzer, Michael: “Individus et communautés: les deux pluralismes”, Esprit, París, junio de 1995, pp. 103-113.

Warnier, Jean-Pierre: La mondialisation de la culture, París, La Découverte, 1999.

Werbner, Pnina y Modood, Tariq (eds.): Debating Cultural Hybridity: Multicultural Identities and the Politics of Anti-Racism, Londres / Nueva Jersey, Zed Books, 1997.

Wieviorka, Michel: “Le multiculturalisme est-il la réponse?”, Cahiers Internationaux de Sociologie, 105, 1998, pp. 233-260.

Yankelevich, Pablo: Miradas australes: propaganda, cabildeo y proyección de la Revolución Mexicana en el Río de La Plata, tesis de doctorado presentada en la Universidad Nacional Autónoma de México, 1996.

—— (coord.): En México, entre exilios: una experiencia de sudamericanos, México, Secretaría de Relaciones Exteriores / ITAM / Plaza y Valdés, 1998.

Yard, Sally (ed.): inSITE97: private time in public space / tiempo privado en espacio público, San Diego, Installation Gallery, 1998.

Yúdice, George: “El impacto cultural del Tratado de Libre Comercio norteamericano”, en Néstor García Canclini (coord.), Culturas en globalización, ob. cit., 1996, pp. 73-126.

——: “La industria de la música en la integración América Latina - Estados Unidos”, en Néstor García Canclini y Carlos Moneta (coords.), Las industrias culturales en la integración latinoamericana, 1999a, ob. cit., pp. 115-161.

——: “La integración del Caribe y de América Latina a partir de Miami”, Conferencia sobre el Caribe, Wellesley College, 21 de abril de 1999b.

Zermeño, Sergio: La sociedad derrotada, México, Siglo XXI, 1996.

Додаток

Юкінорі Янаґі,

inSITE 94,

Інсталяція Галереї і Музею сучасних мистецтв

Сан-Дієґо, Каліфорнія, США

Тридцять шість прапорів, зроблених із пластикових коробок, наповнених різнокольоровим фарбованим піском. Прапори були з’єднані трубами, якими бігали мурахи, руйнуючи прапори та змішуючи пісок.

Мігранти, які чекають ночі, щоб перетнути огорожу, яка роз’єднує Мексику та США, збудовану з металевих листів, котрі використовувались як посадкові смуги в пустелі під час війни у Перській затоці.

З Тіхуани до Сан-Дієґо

Фото: Алехандро Уїдобро

Фото: Алехандро Уїдобро

Фото: Алехандро Уїдобро

Або з Сан-Дієґо до Тіхуани?

Маркос Рамірес Ерре, Іграшка і кінь, inSITE 97. В’їзд з Тіхуани до Сан-Дієґо. Фото: Джиммі Плукер

Виловлювання айсберга в Антарктиці...

Павільйон Чилі, «Урагани і дива» на Світовій виставці, Сантьяго, Мистецький механізм, видання Ґільєрмо Техеди, 1992. Фото: Луї Пуаро

Фото: Луї Пуаро

...для відправлення до Севільї та представлення у Чилійському павільйоні на виставці 1992 року.

Фото: Луї Пуаро

Відсторонившись від тропікалізму, продемонструвати себе як холодну країну. Чи це ремінісценція відкриття для себе льоду Хосе Аркадіо Буендіа – героєм роману «Сто років самотності»? Предмет «чистий, білий, природний, безпрецедентний», «очищений тривалим плаванням по морю». «Це виглядало так, ніби Чилі щойно народилася».

Фото: Алехандро Барруель

Обладнання для «Титаніка», Попотла (диптих), inSITE 97. Фото: Аллан Секула

Занурення «Титаніка» знімали на «Юніверсал Студіос» у Попотлі – на пляжі на північ від Тіхуани, скориставшись тим, що заробітна платня у Мексиці в десять разів нижче, ніж у Сполучених Штатах. Секула вгледів у цій «інтервенції» продовження того, що здійснювалося від 1840 року «авантюристами білої раси», які приїздили до Нижньої Каліфорнії, «гіршого місця, утопії інфантильних свобод, де лангустів можна поїдати у необмеженій кількості, де водять машини з необачливою недбалістю». «А зараз сам Голлівуд втікає, перетинає потрійну огорожу, щоб показати свою власну, дуже дорогу версію історії сучасності, яка наштовхується на принципову суперечність».

«Статисти тримаються на плаву і тремтять серед манекенів, що зображують трупи, жестикулюючи і завмираючи за вказівками, справжня армія утоплених… північний індустріальний кордон Мексики є прототипом похмурого майбутнього тейлоризму». «Титанік», зазначає Секула, «є спорохнілим попередником невідомої макіладори^[95]. Джерело дешевих трудових ресурсів утримується й управляється гідравлічною дією механізму апартеїду. Механізм дедалі стає все більш нечутливим до демократії по обидва боки кордону, однак він не є нечутливим до культури – олії, пролитої поверх каламутних вод».

Примітки

1

Філіп Соллерс – французький письменник, літературний критик, есеїст, автор численних романів, засновник авангардного журналу «Тель Кель». – Тут і далі примітки перекладача.

(обратно)

2

Країни, розташовані у південній частині Південної Америки. До них належать Аргентина, Чилі, Уругвай; іноді включають Парагвай і південні штати Бразилії (Ріу-Гранді-ду-Сул, Санта-Катаріна, Парана; інколи також Сан-Паулу).

(обратно)

3

Сальма Гайєк (нар. 1966) – мексикано-американська актриса, режисер, продюсер і співачка.

(обратно)

4

Карлос Вівес (нар. 1961) – колумбійський співак, композитор і актор.

(обратно)

5

Ідеться про тематичний парк Universal Studios Japan у місті Осака (Японія).

(обратно)

6

Див. також з цього питання: Бек У. Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія / Пер. з нім. О. Юдіна. – К.: Ніка-Центр, 2015. – 404 с.

(обратно)

7

Найбільший у світі комплекс, заснований у 1886 р., що складається з 19 музеїв, галерей і з дослідних установ у США.

(обратно)

8

Див.: Кальвино И. Незримые города; Замок скрещённых судеб. – К.: Лабиринт, 1997. – 400 с. – (Серія 700).

(обратно)

9

Див. видання українською: Мак-Люен М. Галактика Ґутенберґа: Становлення людини друкованої книги / Пер. з англ. – К.: Ніка-Центр, 2015. – 388 с.

(обратно)

10

Макондо – уявне місто, описане Ґабріелем Ґарсією Маркесом у романі «Сто років самотності»; у цьому місті розташовувався будинок родини Буендіа.

(обратно)

11

Уґо Санчес, Бебето – відповідно мексиканський і бразильський футболісти.

(обратно)

12

Належності до мексиканської культури.

(обратно)

13

Різновид пельменів.

(обратно)

14

Страва з тонко нарізаних шматочків сирого м’яса, приправлених оливковою олією з оцтом і/або соком лимона

(обратно)

15

Тонкі коржики з кукурудзяного або (рідше) пшеничного борошна – націо­нальна страва у Мексиці

(обратно)

16

Ернест Ренан (1823–1892) – французький філософ і письменник, історик релігії, семітолог.

(обратно)

17

Організація економічного співробітництва та розвитку – ОЕСР (англ. Organisation for Economic Co-operation and Development – OECD) – міжнародна організація, що об’єднує 34 країни світу, більшість з яких є країнами з високими прибутками громадян і високим індексом розвитку людського потенціалу і класифікуються як розвинені.

(обратно)

18

Прийняте в Іспанії прізвисько південноамериканців, яке є скороченням від слова «південноамериканець» – «sudamericano»; має принизливий відтінок, оскільки також співзвучно зі словами «піт», «спітнілий».

(обратно)

19

Бартоломе де Лас Касас – іспанський священик-домініканець, перший постійний єпископ мексиканського штату Чіапас, історик Нового Світу. Відомий своєю боротьбою проти звірств щодо корінного населення Америки з боку іспанських колоністів.

(обратно)

20

Бернардіно де Сааґун– іспанський священик-францисканець, лінгвіст, перекладач, історик з доколумбової Мексики.

(обратно)

21

Симон Болівар – лідер боротьби за незалежність іспанських колоній в Південній Америці, президент Великої Колумбії (1819–1830), утвореної на території нинішніх Венесуели, Колумбії, Панами і Еквадору.

(обратно)

22

Хосе Франсіско де Сан-Мартін і Маторрас – аргентинський революціонер, генерал, національний герой Аргентини, голова уряду Перу (1821–1822).

(обратно)

23

Сертао, інколи сертани (від порт. sertão – «малонаселена, віддалена від шляхів сполучення місцевість, глушина») – дуже суха місцевість в північно-східному регіоні Бразилії на більшій частині території штатів Алагоас, Баія, Пернамбуку, Параїба, Ріу-Гранді-ду-Норті, Сеара і Піауї (за винятком прибережної зони).

(обратно)

24

Тихоокеанське узбережжя.

(обратно)

25

Гірські території.

(обратно)

26

Тапіока, або так зване маніокове саго, – крупа з крохмалю, отриманого з коріння маніок.

(обратно)

27

Лакандонська сельва (від ісп. Selva Lacandona) – територія дощових тропічних лісів на південному сході Мексики й у Гватемалі.

(обратно)

28

Ідеться, імовірно, про один із найкривавіших конфліктів у регіоні – між Чилі та Болівією через контроль над територією Північного Чако, який відбувся у 1932–1935 роки й дістав назву «Зелене пекло».

(обратно)

29

Посилання на книжку «Сумні тропіки» (1955) відомого французького антрополога, етнографа, соціолога і культуролога, засновника школи структуралізму в етнології Клода Леві-Строса.

(обратно)

30

Фіцкарральдо – епічна кінокартина німецького режисера В. Херцога (1982), що ґрунтується на реальних подіях. Б. Фіцджеральд (у Латинській Америці – Фіцкарральдо) намагається побудувати помпезний театр у самому серці сельви, щоб запросити туди Енріке Карузо. Щоб зробити це, меломан споряджає величезний корабель, який прямує іншою рікою, котрий сушею перетягують до річки Укаялі, аби оминути непрохідні пороги. Незважаючи на успіх авантюри, місцеві аборигени вночі перерубують якірний ланцюг, і судно зносить на ті смертельні пороги. Зазнавши фіаско щодо побудови театру, Фіцкарральдо влаштовує пафосний концерт на облавку пароплава.

(обратно)

31

Домінґо Фаустіно Сарм’єнто – аргентинський політик, педагог, письменник, журналіст і військовик. Президент Аргентини у 1868–1874 роках.

(обратно)

32

Documenta – виставка сучасного мистецтва, яка проводиться кожні п’ять років у місті Кассель (Німеччина).

(обратно)

33

Посилання на однойменну американську комедію про мексиканську співачку, яка намагається влаштувати своє життя в Нью-Йорку.

(обратно)

34

Власна назва мексиканців.

(обратно)

35

Зневажливе прізвисько американців, поширене в країнах Латинської Америки.

(обратно)

36

Закон, що забороняє іноземцям без документів (наявності номера соціального страхування) отримати освіту, меддопомогу, роботу. Роботодавець під загрозою величезного штрафу зобов’язаний протягом трьох днів заповнити спеціальну форму на кожного нового працівника, що той є або громадянином США, або має робочу візу.

(обратно)

37

Джамбатіста Віко – італійський філософ епохи Просвітництва, засновник сучасної філософії історії, його ідеї сприяли розвиткові культурної антропології та етнології.

(обратно)

38

Джордж Орсон Велз – американський кінорежисер, сценарист, актор і продюсер, який активно працював в кіно, театрі, на телебаченні та радіо. Його радіовистава за романом Г. Дж. Велза, створена у вигляді репортажу, викликала паніку серед слухачів, змусивши повірити у реальність вторгнення марсіан.

(обратно)

39

Торговельна марка французької компанії Club Méditerranée – міжнародного туристичного оператора, власника мережі готелів у різних країнах.

(обратно)

40

«Оливкове дерево» (італ. L’Ulivo) – італійська лівоцентристська коаліція.

(обратно)

41

Піна Бауш (1940–2009) – німецька танцюристка та хореограф, знімалась у фільмах Ф. Фелліні та П. Альмодовара, створювала хореографічні вистави, що надихалися атмосферою та пластикою європейських, азійських і американських міст, де вони відбувалися.

(обратно)

42

Жан-Люк Ґодар (нар. 1930) – франко-швейцарський кінорежисер, кінокритик, актор, сценарист, продюсер, що належить до «нової французької хвилі» кінематографа. Його стрічки здійснили революційний вплив на світове кіномистецтво.

(обратно)

43

Аббас Кіаростамі (нар. 1940) – іранський кінорежисер, сценарист і продюсер, один із лідерів «іранської нової хвилі». Відомий також як дизайнер, фотограф і поет.

(обратно)

44

Отар Іоселіані (нар. 1934) – радянський, грузинський, французький кінорежисер, сценарист, актор, у 1980-х роках був змушений виїхати з СРСР.

(обратно)

45

Жозе Сарамаґо (1922–2010) – португальський письменник і поет, драматург і перекладач, лауреат Нобелівської премії з літератури (1998). Засновник Національного фронту захисту культури.

(обратно)

46

Науа, або науатль, – індіанський народ у Мексиці.

(обратно)

47

Американський стиль життя.

(обратно)

48

Програма, спрямована на нівелювання наслідків дискримінації за расовою або статевою ознакою при працевлаштуванні або прийнятті до навчальних закладів. Назва виникла за часів правління адміністрації Д. Ейзенхауера (1953–1961) і особ­ливо Дж. Кеннеді (1961–1963).

(обратно)

49

«Métis» – визначення нащадків змішаних шлюбів французькою мовою, «mestizo» – іспанською та «mestiço» – португальською.

(обратно)

50

Містекі, пуперечі – індіанські народи в Мексиці.

(обратно)

51

Від «тако» – назви страви мексиканської кухні.

(обратно)

52

Бразильська страва з квасолі, м’ясних продуктів і маніокового борошна.

(обратно)

53

Шашлик, який виготовляють із невеличких шматочків яловичини.

(обратно)

54

Популярна закуска мексиканської кухні – чипси з тортильї з різними топінгами.

(обратно)

55

Соус мексиканської кухні, виготовлений з авокадо, соку лимона та солі.

(обратно)

56

Традиційна страва мексиканської кухні – тортилья з начинкою, найчастіше з м’яса.

(обратно)

57

Популярний бразильський алкогольний коктейль.

(обратно)

58

Корінний індіанський народ у Мексиці, засновник сапотекської цивілізації – однієї з найдавніших у Месоамериці, котра досягла найбільшого розквіту в VII ст.

(обратно)

59

Індіанський народ, один з народів майя в мексиканському штаті Чіапас.

(обратно)

60

Рафаель – іспанський співак; Хосе Луїс Родріґес – венесуельський співак; Кристина Саралеґі – кубинська співачка й актриса.

(обратно)

61

Роман аргентинського письменника Хуліо Кортасара.

(обратно)

62

Роман кубинського письменника Ґільєрмо Кабрери Інфанте.

(обратно)

63

Субкоманданте Маркос – ліворадикальний письменник і філософ, головний ідеолог і пропагандист Сапатистської армії національного визволення, що підняла індіанське повстання в Мексиці (штаті Чіапас) у 1994 році. Легенда і загальновизнаний символ антиглобалізму.

(обратно)

64

Франц Фанон – мартініканський психіатр, філософ і революціонер. Впливовий теоретик постколоніалізму, деколонізації та психопатології колонізації.

(обратно)

65

Гомі Бгабга – американський дослідник постколоніалізму індійського походження. Професор англійської та американської мови та літератури в Гарвардському університеті. Автор багатьох ключових понять сучасної постколоніальної теорії, таких як гібридність, мімікрія й амбівалентність.

(обратно)

66

«Бертельсманн» (нім. Bertelsmann; повна назва – Bertelsmann SE&Co. KGaA) – міжнародний медіаконцерн, який контролює видавничо-поліграфічну галузь Німеччини.

(обратно)

67

Джасперс Джонс, Клас Олденбурґ і Раушенберґ – американські митці, представники поп-арту.

(обратно)

68

Скорочена форма англійського слова independent – зазвичай застосовується щодо явищ і учасників сучасної культури, які намагаються не ставати частиною комерційного мейнстріма, а бути незалежними від потреб, уявлень і очікувань споживачів.

(обратно)

69

Напрям у художній літературі та малярстві Іспанії та Латинської Америки ХІХ ст., заснований на звеличуванні народної культури і піднесенні національної свідомості.

(обратно)

70

Алькала-де-Енарес (ісп. Alcalа de Henares) – місто в Іспанії, в автономному окрузі Мадрид, на річці Енарес.

(обратно)

71

Поширена назва одного з районів Федерального округу Мехіко.

(обратно)

72

Accessible Media Inc. – канадське некомерційне масмедійне об’єднання.

(обратно)

73

Економічна система Латинської Америки і Карибського басейну (El Sistema Económico Latinoamericano y del Caribe) – міжнародна організація у складі 29 держав регіону.

(обратно)

74

Міжрегіональний банк розвитку – фінансова міжнародна організація у складі 48 країн світу з центром у місті Вашингтон (США), утворена для сприяння розвит­кові країн Латинської Америки і Карибського басейну.

(обратно)

75

Організація Американських Держав (англ. Organization of American States, ісп. Organización de los Estados Americanos) – міжнародна організація на американському континенті. ОАД була заснована на основі Панамериканського союзу навесні 1948 року для виконання переважно комерційних функцій. Метою діяльності ОАД було проголошено, зокрема, мир і процвітання країн Західної півкулі. До складу ОАД входять 35 держав.

(обратно)

76

Блідий, б­ляклий; гнилуватий (ісп.) – презирливе прізвисько, яке застосовується мексиканцями щодо мешканців США мексиканського походження, які повернулися до Мексики.

(обратно)

77

Слово походить від назви музичного пристрою – «еквалайзер» (від англ. «вирівнювач»), що використовується для корекції різних частотних складових (тембру) звукового матеріалу. Основна мета застосування – збалансовування частот задля досягнення «рівного», гармонійного звучання.

(обратно)

78

Зеппінг, або заппінг (англ. zapping, channel zapping), – швидке перемикання каналів телевізора за допомогою дистанційного пульта.

(обратно)

79

Поняття означає момент розвитку, «в якому поєднані як заперечування, так і ствердження».

(обратно)

80

Події на площі Тяньаньмень – серія демонстрацій у Китайській народній республіці, що тривали від 15 квітня до 4 червня 1989 р., головними учасниками яких були студенти. У результаті розгону армійськими підрозділами загинули сотні протестувальників.

(обратно)

81

Концепція «довічного теперішнього» (ісп. – presente perpetuo), яка поширювалася, серед інших, Іґнасіо Рамоне – головним редактором Le Monde Diplomatique, позначає «час, який не означує явного розриву з минулим, а передусім не надає приводу для оптимізму й упевненості в майбутньому».

(обратно)

82

Роман мексиканського письменника Карлоса Фуентеса, опублікований у 1967 р.

(обратно)

83

Збірка поезій мексиканського письменника Октавіо Паса, опублікована в 1960 році.

(обратно)

84

Альфредо Стресснер Матіауда – парагвайський генерал і політик, обіймав посаду президента Парагваю у 1954–1989 рр.

(обратно)

85

Рафаель Леонідас Моліна Трухільйо – домініканський диктатор, президент (1930–1938, 1942–1952), генералісимус, головнокомандувач Збройних сил.

(обратно)

86

Casa Rosada (ісп.) – резиденція президента Аргентини.

(обратно)

87

Мелвілл Джин Герсковіц – американський етнограф, антрополог, один із засновників американської африканістики і дослідження афроамериканців.

(обратно)

88

Форма одноактної театральної вистави, яка здебільшого мала форму комедії. В Аргентині під впливом креольських традицій набула вигляду «креольського сайнете»; поширилась у країні з 1920-х років, зображувала сцени монастирського життя з додаванням сатиричних і драматичних елементів.

(обратно)

89

Аргентинська комічна група, яка грає на музичних інструментах, виготовлених з побутових предметів.

(обратно)

90

Роберто Альфредо «Негр» Фонтанаросса – аргентинський художник-карикатурист і письменник.

(обратно)

91

Персонаж, створений у 1972 р. Роберто «Негром» Фонтанаросса.

(обратно)

92

Головний персонаж однойменного бразильського фільму-вестерна.

(обратно)

93

Аргентино-мексиканець.

(обратно)

94

Щодо концепції «сердечної людини» детальніше див.: Буарке ді Оланда С. Коріння Бразилії / Пер. з порт. – Львів: Вид-во Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2015. – 240 с. 

(обратно)

95

Макіладора – промислове підприємство з використанням складального конвеєра. Найчастіше цей термін застосовується щодо американських підприємств у Мексиці, здебільшого розташованих поблизу від американо-мексиканського кордону. – Прим. пер.

(обратно)

Оглавление

У пошуках місця в сучасному світі

Вступ. Культура і політика в уявленнях глобалізації

I. Наративи, метафори і теорії

  Глава 1. Глобалізуватися чи обстоювати ідентичність: що обрати

  Глава 2. Глобалізація: неідентифікований культурний об’єкт

  Глава 3. Ринок і мультикультурність: Латинська Америка між Європою та Сполученими Штатами

  Глава 4. Не знаємо, як визначати інакших

ІІ. Інтермедія

  Глава 5. Відмінності між латиноамериканським антропологом, європейським соціологом і американським фахівцем з культурних досліджень

ІІІ. Політика міжкультурності

  Глава 6. З Парижа до Маямі транзитом через Нью-Йорк

  Глава 7. Культурні столиці та глобальні міста

  Глава 8. До питання культурних програм глобалізації

Додаток. До антропології непорозумінь. Дискусія щодо методу роботи з міжкультурністю

Бібліографія

Додаток

*** Примечания ***