У Сухумі очікується дощ [Гурам Одішарія] (fb2) читать онлайн

Гурам Одішарія У СУХУМІ ОЧІКУЄТЬСЯ ДОЩ

Війна і мир Гурама Одішарії

Гурам Одішарія — грузинський письменник із Сухумі. Там спливли його дитинство, юність і значна частина дорослого життя. Школа, інститут, перше кохання, перші книжки, народження доньки — все пов’язане з цим чарівним містом. А тепер він — біженець у власній країні, вірніше, згідно з міжнародною юридичною казуїстикою він є «примусово переміщеною особою», котра мешкає в Тбілісі. Яким чином тисячі таких, як і він, грузинів «переміщувалися» до «решти» вітчизни через засніжені Кавказькі гори у далекі тепер жовтневі дні 1993 року, Гурам розповів у сповненому трагізму творі «Перевал переслідуваних». Та й уся його творчість за останні два десятиліття — це суцільна драматична розповідь про національну трагедію, що спіткала два близькі, споріднені, пов’язані тисячами ниток історичної єдності народи — грузинів та абхазів. Війна і мир як філософські категорії і як незаперечна реальність — основні теми роздумів письменника. Не знаю, чи є сьогодні інший грузинський автор, котрий із таким глибоким знанням матеріалу, таким болем і доброзичливістю розповідав би про дивовижну землю Абхазії, про її жителів, їхні характери, взаємини, побут. Людина, яка внаслідок братовбивчої війни втратила все: будинок, бібліотеку, батьківську могилу, друзів, знайомих і близьких… Однак зберегла непідробну відданість абхазькій землі, прихильність до людей, які жили і, на щастя, ще живуть на ній. Своїми думками, мріями, сподіваннями кревно прив’язаний до рідного міста, він щиро зізнається: «Сухумі. Ось уже третій рік, як це слово набуло для мене особливого нюансу. Злетівши з вуст, воно блискавкою облітає Всесвіт, котиться стогоном над приморськими містами світу, а потім знову блискавично повертається до мого серця — єдиного свого прихистку».

Війна не зуміла вбити у письменникові природжений гуманізм, віру в світле начало людської душі, у всепереможну силу дружби і любові. Про це розповідають його романи й повісті «Повернення в Сухумі», «Океан Чорного моря», «Президентський кіт» тощо. За цими й іншими творами Гурама Одішарії поставлені спектаклі, зняті фільми, вони перекладені багатьма мовами і користуються широкою популярністю як вдома, так і за кордоном. Гурам Одішарія — лауреат Державної премії Грузії, володар інших престижних національних і міжнародних відзнак. Як Посол Доброї Волі, активний учасник неурядового руху за діалог між грузинами й абхазами, він багато їздить по світу, бере активну участь у міжнародних конференціях і симпозіумах, покликаних сприяти відновленню взаємної довіри між сусідами, веде з ними жвавий діалог. Його можна побачити в далекому Таїланді і Південній Кореї, Бельгії і Нідерландах, Туреччині й Єгипті, де він шукає і знаходить спільників для відновлення зруйнованого мосту між культурами, між окремими людьми і цілими народами. Він став одним з тих небагатьох грузинських письменників, яким завдяки своїй мудрій і виваженій позиції вдалося зберегти приятельські стосунки з абхазькими колегами, підтримувати з ними плідні творчі і теплі людські стосунки, а інколи навіть їздити до них у гості.

Гурам Одішарія починав як поет, і я пропоную в цій збірці читачам його довоєнні поезії, в яких (сьогодні це вже очевидно) є пророче передчуття майбутньої катастрофи, туга за Сухумі і Гагрою, котрі тоді ще були грузинськими. Апокаліптичні події, які змінили долю нашої країни, змусили його взятися і за прозу (хотів написати «сувору прозу», та хіба вона в нього сувора?) і, як переконують його численні публікації, цілком своєчасно і з користю для справи. Новели, які я переклав з книги «У Сухумі очікується дощ», написані одразу по війні, в середині дев’яностих років, і тим дивовижніше, що в них немає ні крихти зла й ненависті, а лише печаль за втраченим, велика туга за тим, що навіки відійшло у минуле. А ще в них ми знаходимо високі зразки людського благородства, помічаємо яскраві відблиски справжнього співчуття до скривджених і знедолених. Точно зауважені подробиці, чітко виокремлені деталі і вірно розставлені акценти роблять нехитрі оповіді автора до болю щемливими й переконливими. В них — незаперечне підтвердження думки про те, що навіть найбезглуздіша війна не здатна вбити в людині остаточно честь, мораль, гідність, благородство. Письменник стоїть на варті цих високих понять, відстоюючи їх і своїм пером, і своїми громадянськими вчинками.

Рауль Чілачава

Дорогі читачі, миру вам!

Історії, про які я розповідаю, достовірні. Кожен персонаж існує реально, лише з різних причин деяким з них змінено ім’я. Війна випробувала кожного з нас. Ми, пройшовши через її горнило, добре пам’ятаємо лиходійства вбивць і розбійників, ницих духом і розумом, як пам’ятаємо і те, як рятували від смерті, відводили небезпеку один від одного люди з протилежних таборів, як зберегли вони в гнітючих умовах війни висоту духу, лицарство, любов до Бога і людини. Майбутні покоління повинні знати все про жорстокість війни і водночас і про ті світлі одухотворені особистості, в двобої з якими в Абхазії, як і скрізь, зазнала поразки війна…

Автор

Телеграми з Гагри

«Ти була нескінченною...»

«…І обличчя моє...»

«А ще в людині живуть двоє святих птахів,..»

З невідправленого листа

Роздуми дитини, котра йде до дитячого садка

Пейзаж

Вирій

«Нам добре відомо, що бачат...»

«Спраго, подруго наша...»

«Чуєш, — це я, — людина. Кохаю тебе,..»

«Три дні дощило…»

«Вже вирішено…»

«Ви, мабуть, здогадуєтесь,..»

«Дитино! Відчинені між нами двері...»

Ти мусиш поселитися

«Людина, що бреде дорогою, — не одна,..»

Колекціонер

Телеграми з Гагри

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

Друга година ночі. Сухумі

Зелена зірка

«Політ орла...»

«Головне, що є море,..»

Замальовки

* * *

* * *

* * *

* * *

Осінній вирій

Настрій

«Ні. Це не очі,..»

Акорди

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

Сухумі

Натюрморт

Кольори

Магнолія

«І так нескінченно миготіли перед очима...»

«Господи, дай забрати мені з собою цей вітер,..»

«Він упав на коліна і попрохав траву:..»

Місяцелік

Січень

Лютий

Березень

Квітень

Травень

Червень

Липень

Серпень

Вересень

Жовтень

Листопад

Грудень

Повернення картини

«Місце...»

«Ніби камінь у калюжі...»

Пам’ятник, який могли звести на будь-якій сторінці цієї книжки

«Відкладіть цю книжку…»

«Ти мусиш шелестіти, небо,..»

Ім’я людини, написане на крилі вітру

Сум за Гагрою

«Ніби стомлену ікону...»

«Часом слова-мімікрії...»

Дерево

Квітень на папері

«Інколи в мені хтось,..»

Несподівані благання

Запізніле чекання

«Шкода людини...»

«Спокійно майорить мій стяг на бéрезі...»

Смерть зірки

Мрія

Знайома фінікова пальма на сухумській набережній

Ода лівій руці

Похорон проліска

У Сухумі очікується дощ

У Сухумі очікується дощ

Щодня звично встаю раненько, чепурюся, і коли з напівтемного люстерка досить наївного вигляду мій двійник, поголений і причесаний, зиркне на мене таким поглядом, ніби у шифер свого нещасного довгобуду вбив останнього цвяха, то це означає, що я вже готовий відбути.

— А чи не спитаєте, куди? — Щоранку я і разом зі мною вічно готова до мандрів валіза чекаємо, що саме вранці нам оголосять: сьогодні відбуваємо до Сухумі.

Подорожувати, можливо, доведеться пароплавом, можливо — потягом, можливо — машиною, а то й узагалі літаком, хто його знає! Я, наче той піонер сорокових років, я готовий до будь-якого варіанту і, як щойно мовив, будь-якої миті.

Із напівсонним чи дрімотливим Всесвітом зв’язок встановлюю за допомогою телевізора чи радіо, сподіваючись почути звідти: «Гей, ти, сонько, рушай, відправляємося до Сухумі!» Дослуховуюсь і до телефону: може, по телефону скажуть щось, та, вибачте, ніхто не дзвонить.

І ось цього ранку одна зі станцій мого радіоприймача після новин передає прогноз погоди на завтра…

І раптом чую: завтра в Сухумі очікується дощ! Дуже рідко чую повідомлення про погоду в рідному місті; про погоду там навіть і не згадують. Відчуваю, як весь тремчу. Варто зранку до ночі слухати тільки цю радіостанцію заради одного такого повідомлення. Ти ба, як самовпевнено сповіщає станція інформацію про дощ! Слухаю і переконуюся — завтра в Сухумі обов’язково дощитиме!

Нині літо — і завтра в Сухумі сипоне найвеличніший дощ. Я навіть бачу його — дощ найвіддаленішого для мене міста.

Дощ обійде океани, континенти, держави, моря і вершини, міста і села, озера і поля, меридіани і паралелі і досягне Сухумі, і… злива хлюпне з неба, наче з відра... Разом із вітром дощ зашелестить у деревах, застукає по дахах, задзеленчить у бляшанках, загуркоче по черепицях, забарабанить по алюмінію, затріпоче на горищах, як воскресла таїна…

Якби мені знати, в якому стані тепер мій дах! У перші ж години війни прошили його кулями снайпери. Хоча ті дірки я тоді і заповнив клейкою рідиною, але звідтоді минуло чотири роки. Цікаво, як доглядає будинок теперішній господар? Якщо він людина байдужа, то завтрашній дощ заллє стелю і стіни, вікна, підлогу, змиє олійну фарбу і настоїться в кімнатах. Як виглядає східна стіна, куди вже кілька разів просочувався дощ, а війна не дозволила «залатати» її алюмінієвими листами…

Завтра в Сухумі очікується дощ!

Хлопчиком-вітрогоном промчить дощ над поїздами, пароплавами, машинами, задріботить по їхніх дахах, бігатиме, сміючись, по майданах, вулицях, кав’ярнях. Біля «Бригантини»^[2] і «Чорноморця», мов джазмен, співатиме божественні пісні. Увірветься дощ з боку Келасурі, прямуватиме до Синопа, а потім, усього на мить, перепочине біля Будинку культури, ще далі — пляжна кав’ярня, ще далі — турбаза… У лататті дощ миттю зазеленіє , над морем засиніє, а на тлі білого неба білосніжно засяє.

Мов старий літописець, залопоче він біля руїн фортеці Баграта, біля мосту Тамари, біля Діоскурії.

Крапельками дзюрчатиме він з телевежі, мандруватиме листячком акації та мушмули, голочками ялиці та ялинок із сухумської гори і отарою білих ягнят спуститься дорогою до фунікулеру.

О, як шелестітиме завтра сухумський дощ — спрямована з неба музика мого міста.

Тепер я згадую чайок: чи літають вони під час дощу? Дивуюсь, чому не спостерігав і не замислювався над цим у Сухумі? А якщо спостерігав, то чому забув? Що роблять чайки дощової погоди? Сидять на прибережній ріні чи гойдаються на морських хвилях? Де ховаються під час дощу чайки? Де, де перебувають чайки, коли періщить дощ?

Нещодавно відкрив для себе, що, виявляється, за допомогою дощу можна встановити людський вік. Щороку в Сухумі дощ випадав приблизно сто разів. Майже сорок років я жив там. Отже, прожив приблизно чотири тисячі дощів. І тільки Господь тепер відає, скільки ще попереду дощів-життів.

Загримкочуть у хмарах гральні кості фатуму, закружляють у хмарах гральні кості фатуму — і на набережній здійметься перевтілене в дощ місто. З доброю і ніжною посмішкою попрямує прибережними пісками, осяє одразу пляжі міста, санаторії, будинки відпочинку. Прогуляється одночасно біля келасурського вокзалу і маяка, довкола судноремонтного заводу і червоного мосту. Під щебетання його чарівного голосу розпустяться хризантеми та бузок, фіалки і троянди, екзотичні напівреальні квіти.

Зітхне дощ на березі моря закоханою довговолосою жінкою, яку обліпила мокра сукенка, високою, мов сонячний промінь, високогрудою, мов небо, жінкою з вустами теплими, наче вересень, синьоокою жінкою, і ніжним порухом руки поправить він своє довге-предовге волосся і зануриться своїм кришталевим тілом у море, — і тоді печальний погляд літніх людей стане ще печальнішим.

Існують же сирени, каріатиди, жінки-кентаври, а Сухумі — моє місто, місто мого фантомного болю, єдина точка опору світу — і я його люблю, як омріяну жінку. Люблю я його у дощах, щохвилини і щомиті, люблю його живих і небіжчиків, дітей і стариків, його зітхання, його журбу, радість і очікування…

Завтра дощитиме, дощитиме, але це в довоєнному Сухумі дощитиме! Це в довоєнному Сухумі прошелесне найніжніший літній дощ! Бо мене тепер, напередодні завтрашнього дощу, всі спогади пов’язують, поєднують лише з довоєнним Сухумі, роблять його плоттю і кров’ю…

Радіо нічого більше не каже, і немає іншого виходу, ніж відкласти від’їзд на завтра. Побачимо, що завтра буде, а тепер маю йти до «Мерані^[3]. Пора!

Виходжу з дому. Надворі сонце. Яка дивна погода цього року в Тбілісі! Часто дощить. У попередні два роки дощ ішов лише зрідка, а цього року він — частий гість. Щедро ллється небесна вода. Можливо, в цьому винен я, який так мріє про сухумські дощі! Може, почувши мої жагучі благання, Лазар почувається ніяково? Хтозна!

Спускаюсь у метро. У вагонах не надто людно.

— Дядьку, дядьку, дай грошей — і Господь тобі допоможе, — звертається до мене дівчинка років десяти-дванадцяти. Маленька приблуда із сміливим поглядом простягає руки.

Риюсь у кишені, даю монетку. Потім до вагону повільно заходить жебрачка в чорному, жінка років сімдесяти. В руках тримає кольоровий короб з-під імпортної жуйки. На коробові напис: «Допомога сиротам». Жінка йде, похиливши голову і прикриваючи обличчя напівпрозорою вуаллю. Їй соромно жебрачити, бо вона — жінка сімейна. Та злидні штовхають на це.

Знову копаюсь у кишені і кидаю в короб кілька монет. Те саме роблять і інші пасажири. Жінка під чорною вуаллю зупиняється біля дверей. Маленька приблуда стоїть поруч з нею. Вона дістає сріблясті монети і пригоршню кидає в короб, рука жебрачки тремтить. Поїзд зупиняється. Маленька приблуда вибігає і прямує до ескалатора. Я виходжу за нею і водночас озираюсь на жінку. Та стоїть оніміло, в руках тримає вуаль і здивованими очима проводжає маленьку жебрачку. Ми з дівчинкою піднімаємося на проспект Руставелі. Навпроти станції метро асфальт від спеки зробився м’яким, наче килим. Дівчинка випереджає мене на кілька кроків. В її кишенях дзвенять монетки, що лишилися. На її засмаглому личку грає посмішка. Потім вона кудись біжить, і я гублю її в людському вирі.

Господи, ти зробив мене свідком великої події! Якщо проживу навіть тисячу років, хіба я зможу забути цю маленьку, вражаючу приблуду!

Сновигають люди, підстрибом біжить маленька жебрачка, розпечені промені сонця нещадно палять тбіліські вулиці, важко дихати. А завтра, а завтра… очікується дощ у Сухумі, в довоєнному Сухумі!

Дощ усмокчеться у пальми й ліани, дощ напоїть пляжі та кладовища, приголубить могили руками Богородиці, зійде над ними, ніби Ісусове слово. Дощ пригорне тебе, батьку, зазеленіє травою на твоїй могилі, що заросла бур’яном. Дощ приголубить тебе замість нас, дощ догляне тебе, запалить дощові свічки, батьку!

А потім десь біля тебе притихне невеличкою калюжею. Та калюжа — мій океан, батьку!

І ось тепер осінь… А завтра в Сухумі очікується дощ.

Осінній дощ навідається до церков, мов заблукалий подорожній постукає до церков осінній дощ, погостює і в кав’ярнях, і кавовою гущею намалює безліч ієрогліфів для гадалок.

У морі, що дзвенітиме дощем, білими соборами спалахнуть кораблі, а під ними блакитно засяє морська вода. Дощ прискорить ходу кораблів, прискорить настільки, що вони, можливо, оминувши порт, запливуть просто в місто і, отже, бувши вдома, ти зможеш доторкнутися до них через прочинене вікно.

Осіння злива покриє цяточками палаюче червоним і жовтим полум’ям кленове листя. Осіння мряка опуститься в ботанічний сад і заблищить на гімалайській ялиці та мексиканській агаві, на кактусах і лотосах, на слонових пальмах і сакурах, на комишах і морській траві… Коли дощ хлюпне на Сухумі, то він виллється на весь світ.

Затанцює дощ на асфальті, зашерхотить на людному ринку, навколо ЦУМу і чортового колеса, що височить у приморському парку, обійде кав’ярню «Казбегі», увімкне і вимкне маяк, увімкне і знову вимкне, пройде вподовж і впоперек сухумську гавань, промчить над риболовецьким радгоспом, плавальним басейном, музичним училищем, Діоскурією, кінотеатром «Сухумі», на мить перепочине під рожевою аркою біля підніжжя сухумської гори, а ще привітається з прекрасним будинком-вежею на перетині вулиць Чавчавадзе і Гуліа.

Завтра в Сухумі буде дощ, а я вирушаю до матері в село, де вона вже два роки живе з рідною сестрою.

Центральний вокзал. Білетна каса. «Ікарус». Відшукую своє місце, кладу під сидіння речі. До автобуса піднімаються і піднімаються жебраки, продавці ласощів і свіжих газет. Продають усе, що можна, навіть спіраль до електрообігрівача, поворозки для черевиків, фрукти…

Продавці на вокзалі не мають імен. Ім’я щоранку вони залишають удома. Тут, на вокзалі, їх звати так, як і речі, що вони продають.

— Виходь, Шоколаде, — звертається хтось крізь відчинені двері до циганочки, — тепер моя черга!

Спускається «Шоколад», піднімається «Печиво».

— Газето, годі теревенити, іди мерщій, — зауважує череватий водій із напрочуд задоволеним лицем немічному сивому чоловікові, котрий тулить до грудей загорнуту в целофан пачку газет.

Виходить «Газета». Піднімається «Спіраль до електрообігрівача».

— Вам пощастило, люди, — звертається «Спіраль» до частини людства, що зібралася в «Ікарусі», — моя спіраль — найкраща у світі…

— Я — вельми побожна людина, — проголошує старий в лахмітті і вушанці, — цього ранку я також був у церкві і молився за вас!.. Алілуя раз! Алілуя два! Алілуя три!.. Нумо, віддайте трохи грошей, інакше вас чекає погана подорож!.. Ну!... Алілуя три!..

По всьому салону чути дзенькіт дрібних грошей. Знає старий свою справу!

— Пташине молоко! Пташине молоко! — це голос мужчини, який піднімається до нас сходами, — найкраще пташине молоко! Справжнє пташине молоко!..

— Ось тепер нам навіть пташиного молока не бракує, — посміхається жіночка поруч зі мною. Озираюсь на двері і одразу схиляю голову, ховаючись за бильцем крісла.

Знаю я це «Пташине молоко», він — сухумський, на якомусь заводі працював інженером. Інколи зустрічались на набережній, однак не можу пригадати його ім’я.

І він миттєво мене впізнає і з усміхненим обличчям наближається до мене. Ми тепло вітаємось. А я чомусь соромлюсь його, затинаюсь, наче винний у чомусь. Згадую його в довоєнному Сухумі, на набережній, веселого, франтувато зодягненого. А тепер він увесь у зморшках і, хоча щиросердно посміхається, все ж, здається, що переді мною інша людина.

— Що вдієш, — каже, — чотирьох дітей мушу утримувати. В руках у нього видовжена картонна коробка, наповнена маленькими коробочками турецького «пташиного молока».

Бачу, він теж ніяковіє. Прощаючись, простягає мені дві коробочки «пташиного молока»:

— Передай мамі! Ти ж знаєш: старі люблять ласощі.

Я відмовляюсь: мовляв, і сам везу солодощі, але він кидає мені цукерки на коліна і виходить. Через пару хвилин автобус полишає вокзал…

Привезу я мамі «пташине молоко» і скажу, що зустрів на вокзалі товариша, котрий його передав. Саме так і скажу, бо, якщо правду розповісти, старій буде боляче…

І ось тепер зима… А завтра? Завтра в Сухумі очікується дощ.

Важко опуститься зимовий дощ на евкаліпти Гульріпши і на оливкові гаї Нового Афону, загуркоче зимовий дощ у містах і селах, погостює в палацах принца і Смецького^[4], зашарудить у лимонах і мандаринах, помаранчах і фейхоа, збентежить мешканців мавпячого заповідника — і вони африканським галасом наповнять околиці. Під зимовим дощем бігатимуть геть промоклі безпритульні собаки, дощитиме і в Гагрі — лебеді та чорногузи сховаються на деревах Жое-Квари, цесарки і качки — в кущах, пави криком вітатимуть ранок, а співочі пташки, незважаючи на холодний-прехолодний дощ, щебетатимуть на сосонках, уподібнюючись сумному оркестрові дощу, а на вулицях під великими парасольками торгуватимуть продавці риби і насіння.

Застрибає завтрашній дощ по камінцях, залопоче на піску; зашкандибає, мов напідпитку, здійме холодний вітер. У «Нарті» і «Брехалівці» чоловіки вип’ють горілки, розігріють собі кров, замовлять аджарський хачапурі і «гострий», закурять і до самого смеркання говоритимуть про спорт і політику. Однак не забувайте, що це станеться завтра, і станеться воно в довоєнному Сухумі!

Чимало гостей відвідають мерхеульський ресторан, ресторани над Мачарою і Келасурі, «Інтурист», «Амру», «Кавкасіоні», «Ешеру»… Добре смакувати напої взимку, заговорять узимку вино і горілка, і поведуть, поведуть з тобою бесіду, дадуть тобі змогу перекинутися слівцем і з тими, хто вже відійшли за межу, і з тими, хто десь далеко-далеко.

У селах затоплять грубки, загоготять каміни, і гостя, якщо він не з’явиться, відшукають, знайдуть, вигадають. Застілля почнуть з чачі, горіхів і чурчхели — вип’ють за перше Євангеліє, за друге, за третє… Потім продовжать ізабеллою, гомі, устромленим туди сиром, аджикою, харчо… Пацхи^[5] сп’яніють від пахощів буженини і сулугуні, смаженої риби, у високих келихах заіскриться біле вино… Затишно взимку випивати, коли готовий до розмови, і вогонь з тобою веде бесіду, і дощ разом із тобою розважається.

Задріботить дощ по мармурових сходах, коліях, мостах, заллє небесною молитвою вулицю Батумі, кав’ярню «Пінгвін», білий міст, цегляний завод, театр, інститут курортології, вулицю Гастелло, вокзал Бараташвілі, Верхню Ешеру, «тещин язик»^[6]…

По залізничному мосту, поруч із турбазою, побіля мого дому, прогримкоче зелений електропотяг, і його гуркіт перекриє завтрашній дощ, промине інгурський міст, Самегрело й Імереті, Картлі… І долине до мене той шум. Завтра я тут почую стукіт коліс того потягу і відчую пахощі промоклих сухумських дерев. І ще — побачу колір моря. І ще — почую голос феєричної, неіснуючої пані, голос, схожий на зітхання далекого океану.

Серед багатьох моїх гріхів є і такий: років з двадцять тому, закоханим юнаком, я на платані вирізав ініціали коханої і ледь не занапастив той платан. Десять років тому, відвідавши місця юності, побачив і те дерево. Воно так виросло, що насилу впізнав, разом з ним змінилися й ініціали дівчини — і вони виросли, збільшилися, пішли вгору і тепер дивилися на мене з висоти, як свідчення першого кохання, вельми помітні, прекрасні і разом з тим — печальні. Як тепер ведеться йому — пораненому платану? Чи по-старому зберігає таємницю хлопця, котрий і сам був поранений у серце? Чи зустрічає знову бадьоро сніг і дощ, сонце і вітер?

Утім, узимку буде найвеличніший новорічний дощ. Якщо не випаде сніг, то дощ буде обов’язково. Наче розцяцькована ялинка, здійметься він над Сухумі — містом, що загубилося, мов сльозинка, в цьому безмежному і незбагненному світі.

Ідучи на роботу чи повертаючись з роботи додому, в жодному разі не слід думати про Сухумі і про море, бо коли про щось запитують, відповідаю вкрай неуважно. Я весь час думаю про них. А мої відповіді дивують уже інших: мовляв, про що це він! Окрім того, мріючи про море, можна десь спіткнутись, як у дитинстві, коли, наближаючись до моря, дослухався до власного серцебиття і падав. Ні, серйозні люди не повинні так чинити! Не повинен я думати про Сухумі, згадувати про море! В зимовому Тбілісі холодно, відсутнє світло. Мерзнуть будинки. У будь-якій квартирі немає потреби вмикати вимикачі. Вони ввімкнені постійно і чекають на появу світла, як на свято. Нарешті настає це свято — і спалахують ліхтарі. Спалахують супроводжувані захопленими вигуками. Миттю вмикають змерзлі мешканці електрообігрівачі і телевізори. По телевізору то тренується красуня Синді Кроуфорд, то чарівно посміхається Клаудія Шиффер, творить дива Шварценеггер, на екрані ледве вміщуються предовгі й стрункі ніжки Кемпбел, співають негри, пристрасно муркоче Мадонна.

Пам’ятаєте старий телевізор? — Кастро, Че Гевару, Хо Ши Міна, Нікарагуа, Чилі, Анджелу Девіс? Тепер їх змінили Сталлоне, Шерон Стоун, Бесінджер, поліцаї, секс- бомби, маніяки… А куди поділася Грузія? Куди, куди прямує Грузія, коли всі ці йдуть до нас?..

А там що тільки не відбувається! Маркус, той йолоп Маркус, ніяк не може відрізнити Ракель від Рут, то на одну вішається, то на іншу. Зрештою, що з тобою, друже Маркусе, хто ти, хлопець, який виріс серед пацанви, чи тенісний м’ячик? Чому ти так псуєш нерви моїй країні? Або ти, пане Хуане! Думав, що ти — мужчина, а тобі для залагоджування справ знадобилося аж двісті серій. Ти не зміг розібратися ні в дволикості Хайме, ні у відданості Моніки? Не той ти пацан, Хуане! Хвацькі хлопці такі справи раніше владнали б протягом однієї серії. Ну, максимум — за дві. Крутий народ був тоді, крутий. А тепер що ми чуємо із шановної Америки? Гір розлучився з дружиною і так захопився сексом зі шведською топ-моделлю, що забув, як різав собі вени заради Тібету і Лами. Елтон Джон і Джордж Майкл одружились і тепер не співають, а муркочуть. «Якщо вийду заміж, то тільки за такого, як Ван Дамм», — шепоче пишногруда дівчина, зір якої сягає далеко за вікна. За гори. Дуже, дуже далеко…

А в Сухумі, що зараз діється в Сухумі?... Ось уже й весна… А завтра в Сухумі очікується дощ.

На небі з’юрмляться хмари, гряне грім, і сипоне світлокрилий весняний дощ, що з’єднує небо з землею, дощ — гранульоване небесне море. Опуститься дощ на ранкові сади, на нічну пітьму, на мереживо чайок, на жінок-щебетушок із шоколадною засмагою. Він накладеться на найніжніший профіль Сухумі, на його бузковий обрій, і зовсім інакшими стануть і море, і жінки.

Дощ литиме на катери, які ввійшли на ночівлю в сухумську гавань, на кольорові стежки дендропарку, на мімози й акації сухумської гори, на алею камелій синопського парку, на білі і рожеві олеандри набережної, на дорогу в аеропорт, із зеленими лугами обабіч, на маджарські вишні, мерхеульські каштани, бабушерські ліани, абжаквські шовковиці, агудзерські троянди, ялиці Пушкінської вулиці, веселих грифів театру…

Урочистий, мов шампанське, дощ, ніби закоханий юнак свою наречену, тремтячими руками пригорне мармурово білий стан евкаліптів на тому місці, де Беслеті впадає в море. Сріблястим сяйвом міріад ліхтарів розсічуть кораблі темряву над морем, засяє ясне світло в очах дитини, і цілий Всесвіт стане легесеньким, мов пір’їна в повітрі…

У Тбілісі весна починається із Цкнети, а ще з Мтацмінди. На проспекті Руставелі продають фіалки та проліски. Походжають люди, що пережили зиму, хтось сміється, хтось, по обличчю помітно, ще перебуває в зимових клопотах. Світить сонце. Переді мною милицями стукотить мужчина у військовій формі. Одна нога у нього відтята вище коліна. На вулиці де-не-де стоять калюжі. Товста підошва його черевика залишає мокрі сліди на асфальті. Поруч залишаються і мокрі сліди милиць. Ніби війна супроводжує колишнього воїна — і кожен його одноногий крок двічі завіряє своєю печаткою: «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!» І по всьому проспекту тягнеться: «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!.. «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!.. «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!»

Біля метро «Майдан Незалежності» пред’являю контролерці проїзний. Жінка приблизно мого віку.

— Ти, бува, не сухумець? — запитує жінка.

— Сухумець, — підтверджую я. Вона кудись забирає мій проїзний, а через деякий час повертає його в целофановій обгортці.

— Люблю сухумців… Хочу чимось пошанувати тебе… Проїзний в целофановій обгортці краще збережеться в кишені… Я з Местії, бічо, а сюди заміж вийшла, маю п’ятеро дітей…

Як давно ніхто не звертався до мене так: «Бічо!»^[7] Дивлюся на проїзний, сльози підступають до очей, але я не хочу, щоб жінка це помітила, цілую її руку, дякую й крокую до ескалатора…

Другий день Великодня. Моя сусідка, біженка із Сухумі, з заплаканими очима подає на тарілці паски, крашанки і свічки тбіліській сусідці, яка збирається на цвинтар.

— Майє, візьми, все це на могилу твоїх батьків і запали там свічки на честь моєї матері та мого брата, бо вже третій рік, як на нашому кладовищі я не була…

Піднімаюсь до своєї квартири, відчиняю вікно. Сяє сонечко. На балконі сусіднього корпусу старе подружжя, років 80—85, ніжиться в його променях. Протягом усієї зими їх не бачив. Переживав: а чи не сталося з ними якогось лиха. Мабуть, зимували десь у селі. Вони живі! Вітаю вас, із порятунком, сусіди!..

Чому я цілий день такий схвильований, чому згадуються різні історії, що зі мною коїться?..

Так, завтра в Сухумі очікується дощ!

Дощ обійде океани, континенти, держави, моря і вершини, міста і села, озера і поля, меридіани і паралелі — і досягне Сухумі. І… хлюпне з неба, наче з відра, несусвітня, нечувана, нестримна злива. Разом із вітром дощ зашелестить у деревах, застукає по дахах, задзеленчить у бляшанках, загуркоче по черепицях, забарабанить по алюмінію, затріпоче на горищах, як воскресла таїна…

Дощ — моя держава, мій прапор, пісня моя…

Акуджма

Абзази прозвали її Акуджмою, що по-нашому означає бісенятко, чортеня чи христопродавець, інколи звали і чаклункою. Цього року я познайомився з Акуджмою, коли вона додому навідалась.

Пані, звичайно, звати інакше, але сподіваюсь, не образиться, якщо в цій новелі зватиму її лише Акуджмою. Тим більше, як я помітив, й сама вона не дуже цурається цього прізвиська, навпаки, кілька разів повторила, що прозвано її Акуджмою.

Вона одразу попередила: щойно обідала, тому родину не турбувати! І я пригостив її лише фруктами. Із них вона обрала тільки сливу, до інших навіть не доторкнулася. Коли спитав, чому виноградом чи грушею не пригощається, відповіла: спочатку порозмовляємо, а на це запитання потім відповім.

Вибору не було, і я погодився.

Поговорили.

Коли почалася війна і до села Акуджми ввійшла грузин­ська гвардія, її перше «зіткнення» сталося з танкістами. Вони з гуркотом в’їхали на її величезне подвір’я і звідти стріляли кудись, як стверджувала Акуджма, у невідомому і для них самих напрямку. Акуджми тоді не було вдома, а повернувшись, вона яструбом налетіла на танкістів: ви з мого двору б’єте по моїх родичах! Де таке чувано? Я цього вам не дозволю (вона по матері абхазка і абхазькою добре розмовляє). Танкісти затялися: нам тут зручно, тут гарне стратегічне місце, до того ж, війна є війна! Тоді Акуджма з дому винесла свій «дамський лівольвер» і гукнула: «Гей, ви, нещасні, що вам про війну відомо? Справжню війну я вам зараз покажу, тут же знищу всіх…» — і зробила в повітря попереджувальний постріл.

Здивовані танкісти вражено дивилися на жінку, що їм у матері годилася.

— Рахую до трьох! — гукнула знову Акуджма. «Раз!..», а на «два» бійці вже сиділи в танку, на «три» танк з таким же гуркотом викотився з двору, як і вкотився.

«Дамський лівольвер» Акуджмі подарувала тітка. В часи Другої світової вона працювала головою сільради. «Дамський лівольвер» не один раз придався Акуджмі. «Царство небесне тітці!» — завжди казала вона про неї.

Одного разу, за кілька років до війни, до будинку Акуджми прокралися злодії. Як вона потім з’ясувала, за наводкою. Відчувши, що в домі поганці, Акуджма одразу пустила в хід «дамський лівольвер».

Заметушилися злодії і вистрибнули з другого поверху, хоча відеомагнітофон таки прихопили з собою. Дві кулі вслід їм послала Акуджма. За злодіями погнався собака. Вони вбили його з обріза й обстріляли будинок. Втім, кулі не влучили в прикрашений мозаїкою фасад, а лише пошкодили жолоби.

Удосвіта послала Акуджма сина до майстра, за годину полагодила пошкодження, повернула будинку первісний вигляд, а потім викликала «законників» для з’ясування справи.

«Законники», котрі приїхали з Ілорі, до вечора розбирали справу, докопалися до її суті і таки знайшли навідника. Ним виявився родич Акуджми.

— І ворогові такого родича не побажаю, — сказала йому Акуджма і, маніпулюючи «дамським лівольвером», за мить змусила чоловіка назвати подільників. Потім почепила йому на спину вбитого пса і змусила поховати того в полі.

Того ж вечора їй повернули магнітофон — перший подарунок від брата на новосілля в щойно збудованому домі. Рівно за добу вона відновила справедливість, захистила честь родини і дотрималася звичаїв.

Через пару тижнів до Акуджми завітав один місцевий абхазький «кукарача»: мовляв, до міліції надійшла скарга, що ти вдома тримаєш револьвер.

— Так, тримаю, — сказала Акуджма, — але ти його не забереш.

— Чому? — спитав міліціонер.

— Бо він мій! — коротко пояснила Акуджма.

Вона покликала міліціонера додому, дістала зі схованки «дамський лівольвер» і поклала на стіл.

— Той, хто на мене доніс, не мужчина, а баба, нікчема і боягуз, — мовила вона міліціонерові, — і ти добре це знаєш, але тобі доручили і ти прийшов, а коли вже прийшов, ти мій гість.

Потім повела зніяковілого міліціонера в підвал, накрила стіл біля квеврі^[8] з «особливим» вином і добряче його напоїла. А той замість піти додому, пошкандибав до відділку і доповів начальнику: «Весь будинок обшукав, але «дамського лівольвера» не знайшов!»

— Зате знайшов «особливе!» — посміхнувся начальник і подумав: «Ех, Акуджмо, Акуджмо, крута ти жінка і вино у тебе круте!»

Однак війну Акуджма програла. Хоча хто війну вигравав? З нею зазнають поразки й її творці: солдати, генерали. Всі програють війну: і переможені, і переможці. Та й хто така Акуджма, щоби вона виграла?

Саме під час війни у неї вкрали «дамського лівольвера». В її будинку розквартирувалися переодягнені у військову форму негідники. Вони не воювали, а нишпорили в покинутих садибах, шукали майно і машини. Частина з них вже стала наркоманами, частина — алкоголіками. Не змогла зжитися з ними Акуджма, не знайшла спільної мови. Вони не визнавали нікого: ні уряду, ні крадіїв, взагалі нікого. Вони діяли без правил. «Освоїли» її річний запас: 100 літрів горілки, 1200 літрів вина, 50 кілограмів копченого сиру, 100 кілограмів копченого м’яса, 5 корів, 5 телят і ще дещо. «Дамський лівольвер» вони також украли. Одного разу звинуватили її: мовляв, допомагала полоненим абхазам.

— А я допомагала всім невинним, — відповіла Акуджма.

Коли абхазька сторона пішла в наступ на село, ті негідники першими повтікали, залишивши віч-на-віч із ворогом вісімнадцятирічніх гвардійців, навіть танки з заведеними двигунами кинули.

— Як пацюки на щойно вилуплених курчат, налетіли козаки, чеченці й абхази на юних гвардійців, — розповіла мені Акуджма, — геть перебили бідолашних, а тих, хто потрапив у полон, розстріляли.

Чеченці носили довгі кинджали, а в рюкзаках тримали алюмінієві балони, схожі на дезодоранти. Бризнуть тим «дезодорантом» на стіну — і будинок миттю спалахував вогнем. Так вони спалили майже півсела.

Тоді ж таки до будинку Акуджми влетіли троє перестраханих гвардійців кричучи: «Тітонько, рятуйте!» Гвардійці були ровесниками сина Акуджми. Спочатку вона їх перевдягла в синове вбрання, а їхні військові форми спалила, автомати закопала в землю, а абхазьким бійцям відрекомендувала їх як власних дітей. Однак на першому ж допиті хлопці зізналися, що вони — солдати.

Коли гвардійців повели на розстріл, Акуджма пішла з ними: «Розстріляйте мене разом із ними, вони мої гості, прийшли до мене, сподіваючись на порятунок».

Тоді побили Акуджму, зламали їй сім зубів, але хлопців урятувати вдалося. В тій божевільні хтось гукнув: «Не будемо розстрілювати, а обміняємо на наших полонених!» Згодом так і вчинили.

Повернувшись додому, побачила: будинок спалений, свекруха вбита. Свекруха була абхазкою, і коли стала свідком, як розстрілюють односельців і спалюють будинки, гукнула їм по-їхньому: «Хто ви такі, вилупки, що не шкодуєте ані людей, ані осель?» За це якийсь п’яний солдат прошив її автоматною чергою.

Акуджма в тому пеклі ледь врятувала чоловіка і сина. Тут допомогло і знання абхазької мови, підтримали й абхазькі родичі, але де б не бувала, скрізь чула докори, особливо від тих, хто втратив близьких: ти, абхазка, врятувала грузинських «бойовиків» — убивць наших дітей!

— Хлопці були невинні, — даремно переконувала вбитих горем родичів.

Якось вона схопила за комірець одного з абхазьких проводирів: «Та колиска, в якій ми з тобою росли, згоріла разом із моїм будинком, зроби що-небудь, зупини це страхіття!»

Той розвів руками: «Невже не бачиш, що я безсилий у цій біді!»

— Якщо грузини в нашому селі двічі завинили, то абхази — п’ять разів, — казала мені Акуджма.

Потім вона та її родина опинилися у полоні. Спочатку їх повезли в Квітоулі, далі — в Ткварчелі, вони там обробляли кукурудзяні ниви. Ночували то в сарайчику для сушки тютюну, то в школі. Інколи протягом дня їли лише траву, а інколи не мали навіть її. Хоча в той час у високогірних селах Ткварчелі й Очамчірі голодували всі, одного чудового дня якийсь невідомий чоловік у військовій формі підійшов до Акуджми:

— Ми знайшли спільну мову з твоїм братом, який мешкає в Сухумі. Тому маємо завтра відвезти вас в Араду, а звідти переїдете до Сухумі.

На той час Сухумі ще не впав, ще боровся, захищався.

Одне слово, за Акуджму та її родину вони попросили викуп: золото і російські рублі. До Араду довезли на «Бєларусі», заздалегідь зав’язавши очі клаптями простирадла. Дехто з абхазів із плачем звертався до неї: що це за Божа кара на наші голови, як ми можемо воювати між собою! На лафеті чоловіка й сина посадила поруч і не відпускала їхніх рук аж до Араду, боячись, аби її не ошукали і не висадили рідних десь по дорозі.

Потім мешкала в Сухумі, в домі брата, на вулиці Чанби. Там з фунікулеру їхній будинок обстрілювали снайпери. В студентські часи, коли першим секретарем був Мгеладзе^[9], обабіч фунікулеру вона власноруч висадила сто сорок ялинок. Тепер саме з того бору стріляли по ній. «Чи могла я тоді уявити, що світ так перевернеться!» — сказала вона мені.

Одного разу у братове вікно щось залетіло (чи то ракета чи то снаряд) і геть задимлене з шипінням впало посеред зали та почало крутитися на одному місці. Акуджма, довго не роздумуючи, схопила ту ракету чи снаряд і викинула з вікна. Тієї ж миті пролунав вибух, через який повністю обвалилася стіна сусіднього будинку.

«Ти справжня відьма!» — казали її ледве вцілілі перелякані родичі.

Потім упав Сухумі, і вона разом із сім’єю ледве встигла втекти звідти. Через кілька днів волею долі опинилася в Цхнеті. Першого ж дня до неї завітало якесь велике «цабе» й мовило: «Пані, цей будинок був закріплений за мною, влітку я тут відпочивав із родиною, а зараз прийшов за тарілкою, яку забув…» І він дістав з шафи поцяцьковану золотими лініями тарілку.

— Мій дім і подвір’я спалили, але я мовчу, а тобі навіть тарілочку залишити біженцям шкода! — кинула йому в обличчя Акуджма. Розгубилося «цабе», вибачилося: мовляв припустився помилки, вислизнув з кімнати, сів у машину і подався геть із Цхнети.

— Стривай, стривай, тут нема жебраків! — гукнула з балкону Акуджма і жбурнула тарілку йому вслід. Золотиста посудина з дзенькотом розбилася об асфальт.

Щойно опинилися у вигнанні, як одного вечора чоловік, повернувшись додому, поскаржився їй, що поліцай біля метро «Делісі» забрав у нього дві пачки сигарет «LM».

Тоді ж таки знайшла Акуджма того поліцая і суворо вишпетила: «Ми, сіроми, насилу заробляємо на хліб насущний, щоб з голоду не вмерти, а ти нас оббираєш? Коли я повернуся до Абхазії, гостем тебе не прийму!

Вона не прийняла від поліцая жодних вибачень: «Де забрав у мого чоловіка сигарети, там і повернеш, та ще й вибачишся. Бо такий порядок!» Що сказала, того й домоглася.

Повернувшись додому, в сумці замість двох знайшла три пачки сигарет. Наступного ж дня повернула зайву пачку, кинувши: «Чужого нам не треба!»

Одного разу Акуджма стояла в черзі в ощадкасі за ваучерами, і тоді ж таки попросила у касира гроші на допомогу, яких не отримувала два місяці. Поліцай з автоматом, який стояв поруч, зауважив: « В чергу за грошима треба стати спочатку!» Акуджма відказала: «А я вже стояла в черзі!» Поліцай не вгавав. Акуджма наполягала на своєму — і край. Молодий поліцай несподівано пригрозив їй автоматом. Вона ніби цього й чекала: миттю заломила йому руки, вихопила автомат, зірвала погони (мовляв, передасть начальнику) і погнала приголомшеного хлопця перед собою.

Потім той поліцай цілу годину благав: урятуй від сорому, сестричко, поверни автомат і погони! Вона спочатку не погоджувалась, але зрештою благання подіяли, і вона зглянулася над поліцаєм: ти — ровесник мого сина, тому зараз прощаю, але якщо в майбутньому так вчиниш із кимось, начувайся!..

Довго бесідували в той день ми з Акуджмою, вже споночіло, коли її проводжав. Вона глянула на зоряне небо і сказала: «А зірки у нас більші і красивіші!» Мабуть, так, нещиро погодився я, бо спитайте цхнетців, де насправді більші і красивіші зірки!..

— Чому ви сьогодні смакували лише сливи, а до винограду і груш не доторкнулися?

Вона, зітхнувши, відповіла: «На власному подвір’ї мала фруктовий сад, не гірший, як у Мічуріна. Я поклялася: поки не повернуся до нашого села, не доторкнуся до тих фруктів, які в мене росли. Я — жінка, вірна слову і клятві. Сливу їла тому, що вона не росла в моєму саду. Я вже не кажу про мандарини й помаранчі, яких не тільки смакувати, бачити важко, бо одразу душать сльози. Нещодавно одна жінка з Очамчірі поділилася жменею горіхів із мого села. Щодня їла тільки один горіх.. Двадцять чотири дні їх смакувала. І я була щасливою всі ті дні. От повернемося, і я покажу вам моє подвір’я. Щоправда, там усе спалено, але нічого, знову відроджу все. Повірте мені. То вже моя справа!»

Ви можете засумніватися, бо не знайомі з Акуджмою, а я добре знаю її вдачу і дуже вірю її словам. Вона може все, може відродити життя з попелу, висадити райський сад, зберегти честь родини, порядок і звичаї. Щоправда, програла вона війні, та зрештою не може бути такого, щоб завдяки наполегливості її ж таки не перемогти.

О, якби швидше настав той час, коли Акуджма вступить у власний двір і, як і раніше, приголубить розорену і знівечену землю! О, як хутко змогла б вона відбудувати свій дім із барвистим, світлимфасадом, сяючими на сонці сріблястими жолобами; як швидко змогла б виростити худобу, та й свій «дамський лівольвер» теж повернула б…

Бог їй у поміч!..

«Бронебійний»

«Бронебійний» гульрипшський хлопець! Під час війни він воював у гульрипшському батальйоні. А взагалі він Юрко. «Бронебійним» його прозвали бійці як безстрашного воїна. Гарне прізвисько слід заслужити, а «Бронебійний» йому якраз дуже пасує, бо заслужене в боях, кажуть.

З «Бронебійним» я познайомився в Цхнеті, там він живе в одному з корпусів із родиною. У Цхнеті більшість його знає як «Бронебійного», а справжнє ім’я і не чули.

Теплий променистий жовтневий день. За столом сидимо вчотирьох, п’ємо вино. «Бронебійний» згадує війну. Є у нього одна особлива історія, і я спробую її по можливості переповісти.

Січень 1993 року. На гумістинському фронті стріляють зрідка, вже кілька місяців тривають позиційні бої. «Час» снайперів. Затамувавши подих, чатують вони за окопами супротивників. Навколо по коліна снігу, морозно. Хто пам’ятає ту єдину, незвичну для морського узбережжя зиму, певне, пам’ятає також якою вона була суворою. Подейкували, така зима трапляється під час війни, а хтось вважав, що винні в цьому були «гради».

Ранок. «Бронебійний» і троє його товаришів йдуть до санчастини, прямують бзибською трасою. Від лінії фронту їх віддаляють лише два кілометри. Тут снайперська куля вже страшна.

Ось і санчастина.

І раптом… з неба чути якісь дивні голоси. На сірому, похмурому небі з клекотом зависає лебединий трикутник.

Лебеді пролітають над грузинськими позиціями, порівнявшись із рікою та окопами абхазів. З того берега починають стрекотати автомати — стріляють у лебедів. Трикутник з гелготінням розсипається. Лебеді розлітаються врізнобіч, потім знову злітаються до купи.

Знову ріка, окопи…

Тепер по цей берег стрекочуть автомати, вже з грузинських позицій летять кулі в небо.

Лебеді знову з відчайдушним гелготом пориваються на той берег Гумісти. Знову стріляють…

І так декілька разів.

Чути приглушені снігом звуки автоматних черг. Кулі «калашникова» не досягають до лебедів, жоден з них не випадає зі зграї.

Нарешті лебеді летять у бік санчастини.

— Стривайте, дайте мені постріляти! — каже «Бронебійний» бійцям, лягає на спину в сніг і цілиться з легкого кулемета, так званого «АКС», який містить сорок п’ять набоїв. Кулемет б’є набагато далі, ніж «калашников».

Порожніє обойма. «Бронебійний» міняє її і знову лупить по лебедях. Лише в одного лебедя вціляє куля. Птах зі зламаним крилом кружляє, не втримується в небі і падає на подвір’я санчастини.

Бійці біжать до пораненого птаха. Тремтячий лебідь лежить на снігу, між засніженими деревами, витягнувши довгу напружену шию, з його очей течуть сльози.

Лебідь білий, як сніг, і сніг — як лебідь. Обидва — частина неба, його надбання, і ось зустрілися вони тут, на землі. Кричить на снігу червоний колір, що струмує паром.

— Дивіться! — кричить хтось і зирить у небо.

У небі кружляє лише один-єдиний лебідь. Птах, який не полетів зі зграєю, клекоче, робить кола над подвір’ям санчастини. Тривожиться лебідь, потім несподівано складає крила, каменем падає вниз, вдаряється головою об трасу і вмирає у якихось двадцяти кроках від пораненого лебедя.

«Бронебійний» підводиться зі снігу, стискаючи кулемет. Він приголомшений. Мимоволі згадує почуту в дитинстві історію про самогубство закоханого лебедя. Йому здавалося, що то — казка.

А лебедина зграя тим часом летить уже в хмарах, що нависли над морем. Вони знову утворюють трикутник, слідують за ватажком. А на морі — лише море, більше нічого. Жодної живої душі. Відповідно, нема там ані фронту, ані його лінії, ані окопів, ані стрілянини. Ніхто нікого не вбиває — на морі лише море, лише його зигзагоподібна поверхня, нічого більше.

З упертою відданістю летять лебеді, віддаляються від берега.

А внизу, внизу, на осяяній снігом землі, ріжуть горло спочатку одному, потім іншому лебедю, а далі їх зважують. Лебідь «Бронебійного» заважив чотири кіло і двісті грамів, інший птах — лебедиха, шість кіло і чотириста грамів. Завсанчастиною переконує «Бронебійного», що їхні ваги точні, не хиблять.

«Один лебідь наш, бо впав у нашому дворі!» — вимагають у санчастині і додають: «Наша Даша гарно готує харчо, а ми так давно м’яса не їли, несила вже їсти рибні консерви, і дають їх бляшанку на двох».

Лебедиху ж бійці несуть у свою частину. Кухар ділить птаха на двадцять сім рівних порцій і смажить на пательні — група «Бронебійного» складається з двадцяти семи чоловік.

Тільки «Бронебійний» того дня не обідає. Свою пор­цію він повертає кухарю.

Метро «Надзаладеві»

Міріан виходить на станції метро «Надзаладеві» і прямує до ескалатора. На східці він кладе дві тяжкі сакви і важко випростовується. Останнім часом йому болять поперек і голова, і ця недуга особливо нагадує про себе, коли піднімає якусь ношу. А сьогодні в магазині їм видали борошно і квасолю, так би мовити, гуманітарну допомогу. Квасолі на їдця — два кілограми, борошна — три. В сім’ї їх четверо, отже, навантажився добряче.

Ледве випроставшись, відчуває на собі чийсь погляд. Поруч із ним на ескалаторі стоїть немолода, ставна, усміхнена жінка з великими очима.

— Доброго дня, пане Міріане, давно вас не бачила, — каже жінка.

— Пані Ніно,.. — ледь вимовляє зніяковілий Міріан, і в його очах миттєво спалахує сяйво.

Приблизно сорок років тому він познайомився з Ніно, коли був студентом останнього курсу Сухумського педінституту. Ніно вчилася в школі. А Міріан у тій школі проходив практику. Пару уроків він провів і в класі Ніно. Йому одразу впала в око вродлива білявка. На відміну від зарозумілих старшокласниць, закоханих у хлопців-практикантів, Ніно зовсім іншим, ніжним почуттям полюбила Міріана. І Міріан кохав дівчину, але так життя склалося, що ні разу їм не довелося ані зустрітися, ані порозмовляти. Один Бог знає, чому так сталося. Давня любов жила в них. Побачивши в місті одне одного, вони зраділи, їхні обличчя засяяли.

Потім Міріан одружився. І Ніно звила власне гніздечко. Час минав. Вони інколи через спільних знайомих довідувалися одне про одного.

І ось через три роки після завершення війни чоловік і жінка, які давно, дуже давно не бачилися, зустрічаються в Тбілісі, на станції метро «Надзаладеві», на ескалаторі.

Рипить ескалатор. Тягнеться поволі вгору. Вони стоять на східцях поруч, близько, дуже близько, так близько, як ніколи. Дивляться в очі одне одному і запитують: «Чи всі живі? Врятувалися? Як ся маєте? В готелі мешкаєте чи в родичів? Чи квартируєте десь? Як діти, онуки?..»

Міріан намагається триматися бадьоро, ніби йому не шістдесят і ніби поперек не болить…

Ось і закінчується підйом, швидко згортаються східці ескалатора, вирівнюються сходи. Ще мить — і вони ступлять на мармурову підлогу. Міріан миттю згадує про свої сакви, але вже пізно: зубці ескалатора, наче акули, вчепилися в поліетиленові сакви і гризуть їх.

Міріан нахиляється, тягне сакви, але даремно: одна з них рветься, розсипається борошно, зі стукотом котяться квасолини. Хтось вдаряється у Міріана ззаду, падає, він опускається на одне коліно. Потім знову хтось падає, ще, ще… Все це відбувається миттєво, на ескалаторі — тиснява.

Екалатор зупиняють.

— Пане Міріане, пане Міріане! — чути стривожений голос жінки, яка встигла відскочити вбік.

— Це пусте, пусте, не зважайте, не зважайте… — повторює обсипаний борошном Міріан.

— Чому ви поклали сумки на східці? Це ж заборонено! — кричить на Міріана працівник метро.

Обурюються пасажири. Хтось лається.

— Не зважайте, не зважайте… — знову повторює Міріан, витрушує штани, насилу вивільняє сакви, що застрягли в зубцях ескалатора і прямує до виходу. З дірявої сакви сиплеться борошно і залишає білу лінію на підлозі.

Поруч з ним — жінка.

— У мене є пакетики, пане Міріане, — каже вона.

Вони зупиняються, пересипають у пакетики борошно і квасолю.

— Даруйте! Даруйте, дякую, — каже розчервонілий Міріан, — велике спасибі…

Він відводить погляд від жінки, швидко прощається з нею і завертає ліворуч, простує вздовж виструнчених кіосків, його обличчя спітніло. Йде, як семидесятирічний дідусь, опустивши плечі, йде важкою ходою, здається, ось-ось упаде. Йде і несе на собі зволожений погляд колись найвродливішої сухумчанки.

Хтозна, де і коли вони зустрінуться знову!

Стюардеса Жанна

Початок жовтня 1993 року. Тимура та його маму знайомий абхаз вивозить із Сухумі. Їдуть на «фіаті».

Мати й син сидять на задньому сидінні, а спереду — їхній знайомий абхаз із приятелем. За кермом — знайомий. Абхаз — їхній сусід, приятель дитинства Тимурової мами, а його приятеля вони бачать уперше.

Тимурові не було й чотирьох років, коли почалася війна. Тепер йому вже п’ять. Під час війни разом із батьками він перебував у Сухумі. Батько воював, а кілька місяців тому, у березневих боях, загинув на Гумісті. Однак мати й після загибелі чоловіка не залишила місто, не сховала й сина. Вона не зробила цього і тоді, коли абхази оволоділи містом: мовляв, нас не чіпатимуть, бо ми ж мирне населення! Хоча їх попереджали: твій чоловік воював, тому тікай. Коли на набережній, біля їхнього дому, розстріляли кількох сусідів, впала у відчай. Потім із вікна побачила трупи, бачила, як підпалили будинки. За допомогою сусідки негайно відшукала абхаза-друга дитинства і попросила зарятувати.

Абхаз відповів, що вивезти їх через Енгурі не зможе, але спробує через Сочі.

І ось вони прямують до російського кордону. Абхаз — військовий. Його друг — також. Обидва брали учать у взятті Сухумі. Їхню машину на контрольних пунктах ніхто не зупиняє — і вони майже безперешкодно долають шлях. Тільки одного разу їх перевірили. Абхаз сказав про Тимура і його маму, що вони росіяни. А мама справді схожа на росіянку.

Йому повірили.

Абхаз її попередив: грузинською ні слова, якщо хтось почує вашу грузинську мову, а там і до чоловіка докопаються — вам кінець.

Сидять у «фіаті» мати й син і розмовляють російською.

— Тимурчику, синочку, не розмовляй грузинською… Чуєш, Мурчику, — пошепки благає мати.

Тимур — хлопчик слухняний. Щоправда, не дуже розуміє, чого це він не повинен говорити грузинською, але відчуває, що так треба.

Ось і під’їхали до кордону. Це останній пункт, тут безліч народу, переважно військові.

Вимагають пред’явити документи.

— Наші документи згоріли разом з нашим будинком. Ми — росіяни, росіяни… надтріснутим голосом каже солдатам Тимурова мама, намагаючись зберегти спокій. І наче і не було нічого, гладить синові добряче зарослий чуб. Тимур відчуває, як тремтять мамині пальці.

Солдати вагаються.

— Мої сусіди — росіяни, — виходить з машини знайомий абхаз, — пропустіть…

— Гаразд, — кажуть вони абхазові і пропускають їх у супроводі чорнявого солдата. До кордону приблизно сто метрів. Цю відстань вони мають пройти із супроводжуючим, бо такий порядок.

— Пильнуйте з цим солдатом, грузинською — анітелень, — ще раз попереджає маму Тимура знайомий абхаз і прощається.

У мами серце гупає.

— Мурчику, Мурчику… Пам’ятаєш пісню «Стюардеса, по имени Жанна»? Благаю тебе, співай її, співай, синку…

Тимур співає : «Ангел мой, неземной ты повсюду со мной…»

Прямують троє: Тимур, його мати й солдат. А ті сто метрів ніяк не закінчаться. Мати стискує Тимурову руку.

Тимур співає й разом з тим відчуває тремтіння маминих пальців. До кордону лічені метри. Раптом солдата хтось гукає. Солдат зупиняється, обертається всім тілом назад і жестом запитує: що сталося?

Зупиняються й мати з сином. Її наче проймає блискавка.

— Мурчику, співай…

Тимур співає, продовжує співати. Потім пісня закінчується, але Тимур її починає спочатку.

Солдатові щось кричать, і він також гучно озивається. Ще кілька кроків — і вони вже в Росії.

А Тимур і далі співає.

— Мурчику, досить! Досить, Мурчику… Ми врятовані, — каже заплакана мати.

А Тимур все одно співає.

— Мурчику, годі! Годі співати… Нічого вже боятися…

— А я й не боюся, — відповідає Тимур і продовжує співати.

Мати, тихо схлипуючи, пригортає сина до грудей. А Тимур співає…

Тимурова мама — моя знайома, колись разом працювали. Після війни не бачились, і ось зненацька зустрілися в тролейбусі, де вона й розповіла мені цю історію.

Звідтоді, щойно її згадаю, на пам’ять приходить і ця відома російська пісенька, лунає дзвінкий хлоп’ячий голос: «Ангел мой, неземной, ты повсюду со мной, стюардеса по имени Жанна!..»

Незнайомка

Кілька місяців тому я зателефонував до свого друга. Щойно набрав дві цифри, у слухавці почувся жіночий голос:

— Слухаю вас!

— Це я вас слухаю, — спробував пожартувати я, — ви ж до мене дзвоните… Тож слухаю…

— Ні, шановний, це ви подзвонили до мене, — озвався спокійний жіночий голос.

— Жартую, пані… Ви ж знаєте наші телефони, з ким тільки вони не з’єднають…

Жінка розсміялася.

Раптом я впізнав її сміх, згадав і голос: приблизно років двадцять тому, в молоді літа, у мене вдома задзвонив телефон. Я взяв слухавку. З’ясувалося, що жінка неправильно набрала номер. Пригадую, я й тоді пожартував з незнайомкою, розмовляли хвилин десять, але попрощались так, що ні я, ні вона не поцікавились одне одним. А голос зачаївся у пам’яті. Взагалі я багато чого можу забути, але голоси запам’ятовую мимоволі. Це ми — люди міняємося, а наші голоси — ніколи.

І ось через стільки років знову чую колись уже почутий в слухавці голос. Ні, таке в житті не трапляється, а якщо й трапляється, то раз на мільйон випадків.

Я розхвилювався.

— Пані… Пані… Ви, бува, не із Сухумі?

— Із Сухумі, — почувся по паузі розгублений голос.

— Пані… Колись давно, ми з вами розмовляли отак по телефону. Правда, цілком випадково… В Сухумі.

Слухавка замовкла.

— Невже? — долинуло до мене через деякий час.

— Так, так, це я…

На цьому зв’язок урвався. Що я тільки не робив: то набирав ті перші цифри телефону мого друга і довго вслухався в шипіння слухавки, то дзвонив за зовсім іншим номером, та дарма — загубив я таємничий голос.

Тієї ночі довго не міг заснути, марив.

І сьогодні з якимось незбагненним болем згадую той вельми дивний випадок: хто вона? чому в неї такий сумний голос? які має біди і радощі? що вона мені сказала б, якби зв’язок не урвався? що сказав би їй я?

Погляд

На проспекті Руставелі зіткнувся зі знайомим поглядом — з нещасливим поглядом миршавого чоловіка років тридцяти п’яти. Глянув він на мене й одразу відвів очі.

До війни знав його не надто добре: він мешкав десь поруч із моїм будинком. А от ні імені його, ні прізвища не знаю.

А під час війни він ходив містом бородатий, добре вбраний в американську форму, не випускаючи з рук автомата й «лимонки». Він перетворився тоді в зовсім іншу людину, і погляд у нього зробився інший — гордий, такий самозакоханий, похмурий. Інколи бачив його на вулиці, але частіше він гасав то на «Ниві», то на «Волзі».

Бійці розповідали, що ніколи його не помічали в бою, він тільки по місту гасав і грабував.

А як він під час війни з очей іскорки пускав, ніби Берлін узяв! Ходив, наче всі ми перед ним завинили. Його погляд промовляв: настав мій час! Інколи, напідпитку, строчив з автомата посеред міста.

І ось, через три роки я знову зустрівся з ним: йде поголений, зовсім інша людина, без автомата, і погляд його набагато скромніший, ніж під час війни. Він дивно кліпає зляканими очима, остерігається осуду знайомих. Не йде, а крадеться кудись, геть змалілий і нікчемний.

Бондо

Після розстрілу трьох юнаків черга дійшла і до Бондо. Він почувався, наче вві сні. І все, що відбувалося навколо, ніби його зовсім не стосувалося. Все стало схоже на побачене по телевізору — його розстрілюють після юнаків. Можливо, це й через вік: Бондо під шістдесят, але дідько його знає, чому вони дотримуються такого порядку.

Його поставили до стінки.

«От якби обидва разом вистрелили, навіть по пів-обойми випустили, — мріє безбожно побитий Бондо, — тоді, можливо, і не відчув би болю… І відпочину нарешті…»

Саме тоді і прибіг Ашуба.

— Що ви робите? Цей чоловік мене й мою родину і ще двадцять абхазів порятував від полону! — ревів Ашуба, — він зупинив танки і не пустив їх до села! Ви не тямите, кого вбиваєте!..

Ашуба прикрив Бондо, потім узяв його за руку і відвів убік. Ті двоє розлютилися: він учитель, а його вихованці-грузини кров нашу пили!..

Ашуба все ж домігся свого. Хай там як, а ті двоє поважали Ашубу.

Поки вони йшли до машини, зустрілася висока, з автоматом напереваги молода жінка.

— Куди ви його?! — закричала вона, вказавши на Бондо. — Такі як він не повинні жити! Це була та сама жінка, яка, схопивши Бондо за ніс з реготом ганяла його вранці по шкільному подвір’ю: мовляв, дивіться, як я веду вчителя історії, наче бика на заклання… Тоді й побили Бондо прикладами автоматів, а потім змусили зжувати грузинські купони. Він ледь не подавився власною піною на губах, що геть позеленіла від фарби на тих купонах.

Ашуба відбився від розлюченої жінки, посадив Бондо в машину і взяв курс на Галі. А жінка йому навздогін грозилася: ти ще побачиш, що з тобою буде!

Спочатку Бондо не впізнав Ашубу. І, справді, ледь живому Бондо важко було впізнати бородатого, одягненого у військову форму односельця.

Коли машина Ашуби під’їхала до якогось подвір’я в Квітоулі, лише тоді вимовив Бондо: «Чи не Астамур Ашуба ти?»

Ашуба посміхнувся: «Невже лише тепер впізнав мене, чоловіче?»

Вони переночували у домі Ашубиного приятеля. Бондо помили ноги^[10], його нагодували, пригостили ізабеллою.

Відганяючи безсоння, Бондо думав, розмірковував і ніяк не міг збагнути, чого це заступився за нього односелець, обличчя якого насилу пригадав, чому він збрехав, нібито Бондо, ставши супроти танків, порятував його родину від полону…

Наступного ранку Ашуба підвіз Бондо до енгурського мосту і на прощання запитав його:

— Бондо, пам’ятаєш той день теперішнього літа, коли ти був у моєму дворі?..

Бондо нічого не пам’ятав.

— Згадай, Бондо, згадай, як ти зав’язав мої ворота, прибрав ту гілляку з могили… Згадай… Тоді я також там був, Бондо, спостерігав за тобою, причаївшись за кущами ліщини… Я час від часу навідувався додому, на могилу сина…

Бондо нічого не зміг згадати.

— Гаразд, — сказав Ашуба, — тобі зараз не до цього, потім згадаєш, відновиш у пам’яті все… І він обійняв Бондо.

Бондо ледве переповз через міст на Енгурі. Потім переночував у родича в Зугдіді і далі «Ікарусом» відправився до Тбілісі — там на нього чекала родина. Поспішав, знаючи, як сполохані, перелякані, стривожені рідні, котрі не відають, живий він чи мертвий…

Одного чудового дня у тбіліському готелі, прилігши на ліжко перепочити, він згадав той літній день, про який говорив Ашуба… Ніби просвітліла його пам’ять — і поволі перед очима постала та картина.

Під час війни Бондо загубив корову. Обійшов усі пасовиська, але й сліду її не знайшов. Нарешті під вечір, проходячи край села повз подвір’я Астамура Ашуби, він помітив, що ворота прочинені. «Можливо, сюди і забрела моя корова», — подумав Бондо і ступив крок у двір.

У домі не було жодної живої душі. З самого початку війни, щойно грузинська гвардія ввійшла в село, де мешкав Бондо, частина абхазів покинула власні домівки, а інші, замордовані мародерами, пізніше зробили те саме.

Родина Ашуби пішла з села останньою. Бої посилювалися, збільшувалась кількість жертв і випадків помсти.

Бондо і на подвір’ї Ашуби не знайшов своєї корови. Виходячи звідти, глянув на будинок. Шкода йому стало безлюдний, з розчахнутими вікнами і розчиненими дверима, пограбований дім. Він повернувся і зачинив спочатку перший поверх, а тоді другий. Глянувши з балкону на садибу, побачив, що величезна гілка груші впала на родинний цвинтар (переважна більшість сільських абхазів ховають небіжчиків на своєму подвір’ї). Бондо згадав, що там поховано дев’ятнадцятирічного сина Ашуби. Той хлопець нагадав йому власний біль — день загибелі десятирічного сина. Він спустився, прибрав гілку, згріб листя з могили хлопця, вирвав бур’ян, витер хустиною мармуровий надгробок і поклав кілька груш біля узголів’я.

Виходячи з двору, Бондо помітив у траві алюмінієвий дріт. Ним він міцно зв’язав ворота, щоб худоба не витовкла сад, зачинив також і хвіртку. Потім Бондо ще раз глянув на будинок. Наче самотній чоловік, стояв той дім…

Отже, тоді Астамур Ашуба спостерігав за мною з ліщинових хащів?.. — посміхнувся Бондо. І його очі наповнилися сльозами.

«Танк»

Нещодавно мене познайомили з Арчилом. Йому чотири роки. Коли родина через перевал залишала Абхазію, хлопчику виповнився рік. Саме на перевалі і заговорив малий уперше. Хлопчика везли на БМП — бойовій машині піхоти.

БМП в народі часто називають танком.

Першим словом Арчила було саме «танк».

Запах моря

Джемал — сорокап’ятирічний мужчина із Гульріпші, з приморського села. Він — винахідник, професор. Не можу стверджувати, що все життя побивався за книжками, бо любив також розваги і друзів. Ще із Сухумі пам’ятаю сконструйовані ним машину для сортування ліщини, і, якщо не помиляюсь, апарат для отримання олії з тунгу, а також водяну помпу… Зрештою, його славні тамадування.

Звідтоді, як через перевал полишив рідні місця, Джемал весь час чимось картався, постійно відчував, що йому чогось дуже бракує, тільки чого — ніяк не міг збагнути, пояснити самому собі. Було зрозуміло, що він — біженець, який не має ні даху над головою, ні власного кладовища, але те «щось» означало зовсім інше.

Кажуть, здоровий глузд у житті є поганим супутником. І тому учений, користуючись зазвичай конкретними поняттями, не міг з’ясувати, чому ж так важко на серці, чого так бракує. І ось одного чудового дня він докопався до суті і винайшов… море. Винайшов те, що так краяло йому душу!

Одного разу, коли родичі, в яких він тулився, пішли на роботу, і в хаті він залишився на самоті, наповнив ванну теплою водою, на електроплиті закип’ятив у відрі воду і щедро насипав туди зібраного вранці листя горіхового дерева.

Через пару хвилин на кухні стояв сильний запах йоду. Джемал спорожнив відро у ванну, швидко роздягся і занурився у воду, на поверхні якої плавало горіхове листя.

Вся квартира наповнилася йодним чи то морським запахом.

Довго він лежав і ніжився у ванні, жадібно вдихаючи просякнуте морськими пахощами повітря. Переконаний, що ногами він навіть відчував пухнатість морського дна.

Розповідаючи це, Джемал світився якимось дивним сяйвом, ніби щойно народжене сонце вигравало на його обличчі відблисками хвиль серпневого моря. Схвильований, наче хлопчисько, шепотів мені професор:

— Ти добре мене зрозумієш… Знаєш, який то був кайф, який кайф, який кайф…

Дарі-дурі

Привокзальна площа. Метро. Підземний перехід. До стіни тулиться хлопчик із сумним обличчям і співає. Біля його ніг — порожня коробка з-під шоколаду, в якій поблискують монетки. Хлопчик … Його пісня дзвенить, як срібний дзвіночок.

Дарі-дурі, дарі-дурі, дарі даралеее… Тунель підсилює його голос. Одна течія пасажирів поспішає в один бік, друга — в протилежний. При світлі електрики люди мають якийсь каламутний, неживий колір. Поспішають вони. Тут, у тунелі, вони зовсім інакші, незрозумілі й їхні погляди. Час від часу в коробці дзенькне монетка. У підземному переході важке повітря. А хлопчик співає.

Після війни мріялось: поїду кудись, осяду в далеких краях, але де, в яких? Куди втечеш від усього цього? Як полишиш цю пісню? Вона ж частина твого болю, то спів усієї Грузії, музика підземних переходів, гімн осиротілих душ, героїчна симфонія наших безрадісних днів! Замість всенародної байдужості їй потрібне тепло твоєї душі. Вона вимагає його від кожного з нас, ми всі винні перед цією піснею — і як ти її зрадиш? Це ж однаково, що покинути хвору сирітку!

«Дарі-дурі» — це та пісня, в якій разом із голосом співака чути й голоси приречених. Хоча інколи веселою здається вона…

Біля театру Ахметелі

Війна щойно закінчилася.

Зима. Мороз.

Майже північ. На вулицях лише деінде блимають ліхтарі. Затримався в гостях і тепер швидко крокує Мераб, поспішає, хоче встигнути на метро. Ось-ось він перетне майдан, скоротить шлях і опиниться біля театру Ахметелі. Звідти до метро шапкою докинути, за п’ять хвилин до дванадцятої він буде там.

Раптом хтось торкається його плеча.

— Не озирайся, бо прикінчу! — І він відчуває на шиї холодне лезо ножа.

— Знімай куртку! — наказує вже інший, басовитий голос.

Що робити? Їх двоє, а може, й троє. Не подужає. Та й ножем безжально тиснуть на горлянку.

Чиясь рука «допомагає» йому зняти шкіряну куртку.

— Не озирайся! — знову попереджають.

Вони обшукують кишені куртки, дістають гроші, папери. Запалюють сірник.

— Ва-а, біженець! — каже один іншому. — До того ж — із Гагри… Прочитай.

Потім, лише на мить, западає тиша.

— Ти справді біженець? — запитує Мераба басовитий голос, — ця ксива справжня?

Мераб мовчить.

— Ти що, язика проковтнув? Скажи, ти — біженець?

Мераб ствердно киває головою.

Потім знову западає тиша.

— Гаразд, повертайся до нас обличчям, — знову чути басовитий голос.

Тієї ж миті прибирають ніж.

Мераб поволі повертається.

Перед ним двоє його ровесників. Один тримає в руках його куртку, інший — гроші й папери.

— Одягай! — Мерабу подають куртку, а потім повертають і купони, і документи.

Стоять і роздивляються один одного.

— Не ходи так пізно, хтозна, на кого натрапиш, — тихо каже прощаючись той, із басовитим голосом. Тепер голос у нього зовсім інакший, доброзичливіший.

— На все добре!

— Бувайте!

Мераб продовжує шлях. За кілька хвилин він уже біля метро. Підземка ще працює.

Виходить на «Грмагеле». Там він у родича квартирує.

Зайшовши в дім, він не промовляє жодного слова, падає навзнак на ліжко, прикриває голову подушкою і ридма ридає беззвучно.

Смерть мавпи

Зима дев’яносто четвертого. Сидимо у вагоні метро, поїзд застряг посередині тунелю — чекаємо, коли відновиться струм. Хтось запалює запальничку і в кутку вагона ллється бліде, жовтаве світло.

Поруч зі мною сидять двоє хлопців років двадцяти. Один іншому розповідає:

— Після падіння Сухумі нас перевели в Очамчире, і я воював біля Таміші. Тоді у мене була одна мавпа, ось така, — він розводить руками і показує розмір. Паском припнута сиділа вона у мене на плечі, швидко приручилася, їла фрукти, горіхи, цукерки. Вночі я прив’язував її до дерева і вона спала на гілці. Одного разу вранці прокинувся і бачу: впала з дерева моя мавпа і висить на паску… Ось так вона висіла — хлопець показує позу загиблої мавпи. А інший сміється.

Під час війни дехто з бійців розважався мавпами із Сухумського розплідника, і інших розважав. Мавпа, про яку хлопець розповів, напевне, була макакою. Макаки — маленькі, непосидючі, веселі мавпи, люблять гратися, мають дуже виразні очі та міміку, одразу звикають до людини, можливо, й через те, що дуже на нас схожі…

Запальничка гасне, струму ще нема, у вагоні темно.

Хлопці розмовляють вже про інше, але я їх не слухаю, перед очима у мене удушена мавпа, що висить на тонкому паску. Навіть ніби бачу, як погойдує її охололе тіло ранковий вітерець і як запитує вона кожного з нас безмежно здивованим, дитячим обличчям і розплющеними очима: скажіть, будь ласка, що з нами коїться… Поясніть, як зі мною таке сталося…

Нарешті з’являється струм, рушає з місця потяг, і я з запізненням повертаюсь додому.

Останнім часом дивні речі трапляються зі мною — засмучуюсь через найменшу дрібницю, а потім цілими днями ходжу з важким серцем.

Ладо

Його звати не Ладо, але він пообіцяв розповісти про свої пригоди і попросив, якщо я щось напишу, не називати його справжнім ім’ям. Виконую прохання, називаю його Ладо і змінюю також імена інших героїв. Коли цю бувальщину дослухаєте до кінця, думаю, і самі погодитеся, що так краще.

Три роки тому, наприкінці осені, абхазька сторона несподіваним наступом бере село Ладо. Грузинські війська відступають, залишаючи село, і селяни опиняються віч-на-віч з абхазькими, російськими, чеченськими бійцями. Ті вбивають людей, підпалюють будинки, палять кухні, кошари… Когось звинувачують в участі у мітингах, когось убивають безпричинно, ґвалтують жінок.

Щоправда, серед ворогів трапляються й справжні бійці, котрі дотримуються писаних чи неписаних законів війни, але є й месники, вбивці, нелюди.

Поблизу дому Ладо, на вулиці розстрілюють кількох його сусідів, полонених грузинських солдатів.

Ладо встигає вчасно вивезти родину машиною, а сам разом із кількома односельцями тікає у ліс. П’ятдесят п’ять років Ладо, ще далеко від нього старість, але йому важко ходити, кульгає — болить праве коліно.

«Не озирайтесь на мене, бачите ж, нога турбує, пришвидшуйте крок, а я поволі виберуся звідси», — звертається він до товаришів, але вони не слухаються, не залишають його самого.

Ладо в траві знаходить рівненьку гілляку і використовує її як палицю. Холодно, сіється крижана мжичка, через пару днів уже грудень. У повітрі свистять кулі, триває бомбардування огорнутого димом села та його околиць, двигтить земля. Люди ховаються і на чайних плантаціях. Годинами лежать між рядами зелених кущів, на мокрій землі — діти і жінки, старі і молоді. І здаля виразно чути, як тріщить палаючий шифер, ніби стріляють з невідомої зброї.

Вечоріє. Ладо і його друзі мисливськими ножами зрізають соснові гілки і майструють схованку. Цілу ніч проводять на ногах, не заплющуючи очей, — неможливо лягати чи сідати, — ллє дощ, усе просякнуте дощем, а запалити вогонь — небезпечно. У Ладо болить коліно, під час переходу через річку в гумові чоботи просочилася вода, і мерзнуть ноги.

Нарешті світає. Знову дощить. Односельці переходять в інший ліс, віддаляються від своїх домівок, плетуться мовчки. Ще дві ночі вони проводять у лісі. Знесилений Ладо намагається не відставати, але зрештою таки відстає і залишається сам-один посеред лісу. Заблукав, іде, але не знає — куди.

Раптом чує далекі, схожий на регіт, голоси. Незабаром натрапляє на бородатих бійців, що зібралися біля вогнища. Вони розмовляють абхазькою. Тікати вже неможливо, бійці помічають його одразу. Ладо, схиливши голову, наближається до вогнища, не дивиться ні на кого, обличчя йому палає.

— А-а, грузине, на власних ніжках з’явився? — запитує хтось хриплим голосом, відходить від бійців і б’є Ладо в плече «калашниковим».

— Стривай, стривай, — гукає хтось, — не бий, це, здається, наш знайомий… Ладо, це ти?

Ладо піднімає голову — перед ним двоюрідний брат його сусіда…

Потім кілька бійців ведуть Ладо в сусіднє абхазьке село і влаштовують у якомусь домі, попередивши: ти — наш в’язень, ні кроку звідси, бо розстріляємо. В домі живе немолоде подружжя. Старі накривають на стіл, виносять гомі^[11], копчену свинину, червоне вино. Ладо три дні нічого не їв, але доторкнутися до їжі не може.

— Їж, — каже старий, — їж, бо помреш, бачу: ледве тримаєшся на ногах.

Ладо з великим зусиллям жує свинину, але не може проковтнути.

— Рятуй, — звертається він до старого, — чує моє серце, що розстріляють,.. рятуй, а коли прийдуть наші, я тебе врятую.

Старий сміється:

— Сюди ніколи не ввійдуть грузини, цю війну ми виграємо!

Ладо дивується, звідки така впевненість у старого.

— Але ти не бійся, — продовжує старий, — з тобою нічого не трапиться, я добре знав твого батька.

— Це зрозуміло, але невідомо, хто прийде,.. рятуй… Передай Віталію, що я в тебе. Нехай прийде і забере мене в безпечне місце.

— Гадаєш, хіба Віталію зараз до тебе?

— Так! Ми — друзі дитинства, до того ж я був на його весіллі…

Віталій — голова того села, шанована особа, кожне його слово абхази виконують без вагань. І Ладо сподівається на Віталія.

— Повідомлю, не турбуйся, — каже старий, — випий вина!

Ладо насилу випиває склянку ізабелли, а на їжу навіть не дивиться. Незважаючи на прохання старого, вночі в домі не залишається, лягає в кошарі. Всю ніч борсається: ввижається, нібито за ним женуться вбивці. Опівночі підводиться, ховається в свинарнику, потім знову повертається до кошари, бо в свинарнику нестерпно смердить. Час від часу виходить у двір, прислухається. Небо розсікають трасуючі кулі, гавкають собаки.

Вранці приходять бійці і виводять Ладо на подвір’я.

«Ми знаємо, що грузини в твоє село завезли безліч зброї, шукаємо, але не можемо знайти. А ти, напевне, знаєш!» — кажуть вони Ладо і приставляють до скроні дуло автомата. «Не знаю!» — присягається Ладо. Йому не вірять. Потім дуло переміщують до очей, до живота, а тоді стукають у вуха. Його катують протягом двох годин. Ледь живий Ладо і в той день нічого не їсть і не п’є. Здригається на кожний звук незмащених дверей.

«Твоє прохання я переказав Віталію через надійного чоловіка», — мовить увечері старий, та поки він зайнятий на фронті, а щойно знайде час, навідається.

І другу ніч він проводить у кошарі. Нікуди втекти не може — перевіряють щоранку і щовечора.

Приходять і наступного дня: мовляв, де та зброя, що завезли? Підвішують на дереві за ноги. Пару хвилин висить униз головою. Потім хтось кричить: «Я розберуся з цим сучим сином!» — лаючись, знімає Ладо з дерева і веде до галявини. Ладо мріє: розстріляв би, щоб спочити! А той чоловік шепоче: «Я — родич Віталія, скоро звільню!»

Переночував подалі від будинку старого, в розщелині величезного дуба, що стоїть посеред поля. В розщелині лежать кілька свиней і він засинає разом із ними, ніби засинає, насправді ж щохвилини перевертається, тривожиться, стогне, бо болить розпухла нога.

На світанку з’являється старий і каже, що прийшов Віталій. Напівсонний Ладо з недовірою дивиться на старого, підводиться, витрушує плаща і прямує до його оселі. Йде віддалік від дороги, обходить відчинені ворота, перелазить через паркан і на городі чекає Віталія.

А Віталій вже швиденько прямує до Ладо, обличчя його зволожують сльози.

— Чого ти плачеш, Віталію?

— А ти чого плачеш?

Вони обіймаються.

— Що діється, Віталію, це не війна, це взагалі бозна-що… Навіщо вбивають людей?

— Ти не бійся нічого, я виведу тебе звідси, виведу.

Того ж дня двоє товаришів Віталія везуть Ладо на «Волзі» у високогірне абхазьке село.

По дорозі один з них пояснює: маємо переправити тебе гелікоптером, іншого шляху нема…

— Куди летить гелікоптер?

— Про це довідаєшся пізніше. А тепер слухай уважно: до гелікоптера тебе ніхто не впустить, там мільйон бажаючих вирватися звідси. Найголовніше: якщо довідаються, що ти грузин, пиши пропало… Сьогодні гелікоптером перевозять трьох загиблих бійців, у нас є домовина, покладемо тебе в неї, наче й ти убитий… Ніхто не перевірятиме…

— Ні. Ні, тільки не в домовину, тільки не в домовину... я цього не витримаю… — блідне Ладо.

Товариші Віталія розмовляють абхазькою. Потім «Волга» зупиняється біля сільського стадіону, де стоїть оточений людьми гелікоптер. Супутники Ладо кудись ідуть і невдовзі приносять брезент.

— Одне слово, такі справи, — каже Ладо котрийсь із них, — маємо загорнути тебе в брезент, як убитого.

Ладо погоджується. Його загортають у брезент. До товаришів Віталія долучаються ще двоє солдатів і вони разом несуть Ладо до гелікоптера.

— Не забудь, що ти мертвий, ані звуку, інакше підведеш і себе, і нас! — попереджають Ладо.

— Нумо, стороніться, стороніться! Несемо вбитого бійця, вбитого бійця! — кричать вони і торують собі дорогу посеред галасливої юрби.

Юрба розсікається навпіл. Ладо піднімають на гелікоптер і кладуть десь у хвостовій частині.

— Мені про трьох убитих казали, а тут їх четверо! Не полечу, перевантажена машина! — кричить пілот.

Пілот — росіянин. Він вимагає додаткової плати. Його «обурення» друзі Віталія припиняють кількома тисячами російських рублів.

Потім гелікоптер завантажують ящиками мандаринів та порожніми бочками з-під олії. Заносять і три домовини та ставлять поруч із Ладо. Нарешті зачиняються двері, наростає гул двигуна, звихрено крутяться лопаті і через кілька хвилин гелікоптер вже летить у повітрі.

Ладо лежить, затамувавши подих, його серце б’ється, як у дитини, і просить Бога: щоб гелікоптер не впав, щоб гелікоптер не впав… Десь чув про те, що перевантажені гелікоптери часто падають.

Минає п’ять хвилин, десять… Гелікоптер летить зі скреготом. Ладо задихається, бо його обличчя прикрите брезентом. Обережно, дуже обережно відтягує край брезенту і жадібно ковтає повітря. Потім підводить голову. В салоні темно, ілюмінатори прикриті ящиками з мандаринами. Очі звикають до темряви, і він бачить, що лежить між домовинами. Тіло його починає тремтіти, і він, зойкнувши, знову заплющує очі.

Гелікоптер летить.

Приблизно хвилин через сорок двигун змінює звук — гелікоптер знижується і незабаром десь сідає. Льотчик вимикає двигун, відчиняються двері. Розвантажують ящики з мандаринами та бочки з-під олії. Ладо знову прикривається брезентом. Невдовзі чує захмелілий голос пілота:

— Гей, небіжчику, вставай! Це мій брезент! Давай брезент!

Ладо завмирає. Льотчик повільно знімає з нього брезент і сміється:

— Вставай, вставай, не бійся, ти майже врятований.

Схвильований Ладо обережно підводиться, кілька секунд вдивляється в обличчя пілота, в дверях затримується, а потім спускається вниз.

Надворі снігу по пояс. Навколо гори. Морозно. Це якийсь крихітний аеропорт. Скрізь метушаться люди з ящиками, чути абхазькі перегуки, загиблих несуть до виходу з аеропорту.

— Боже ж ти мій небесний! Ладо, невже це ти? — чує приголомшений Ладо чийсь вигук. — Що ти тут робиш? Як ти тут опинився?!

Перед ним Таїф — абхаз, інститутський товариш, в одному ансамблі танцювали.

У Ладо заплітається язик, але Таїфові таки розповідає про свої поневіряння. Таїф поспішає: справ чимало. Ладо від нього довідується, що потрапив на Північний Кавказ.

— Це ще не все! — каже Таїф, — тепер я передам тебе водієві ось того «чорного ворона». Якщо хтось поцікавиться, скажи, що виконуєш спецзавдання. Я попереджу потрібних людей.

Таїф дістає з кишені пачку грошей і дає Ладо п’ятнадцять тисячорубльових купюр: мовляв, у тебе, мабуть, немає, а знадобляться!

«Чорний ворон» довозить Ладо до автобусної зупинки. Потім Ладо автобусом дістається до міста, потім ще іншим автобусом до Железноводська.

У Железноводську він заспокоюється, ним оволодіває неймовірний спокій — забуте відчуття. Потім нагадує про себе голод, він заходить до якоїсь їдальні, замовляє одну, другу, третю страву, їсть без упину, їсть. Потім запиває їжу кількома чарками «столичної».

Нарешті виходить із їдальні, шкандибає засніженою дорогою і опиняється в безлюдному парку, вмощується на лавці, дістає пачку «Яви», тремтячими пальцями запалює цигарку і глибоко затягується. Потім згадує дружину і дітей, відновлює в пам’яті все, що сталося, сльози підступають до горла, до болю стискається серце, прискорюється серцебиття…

Довго-довго сидить так на лавці, сидить неголений, занурений у думки чоловік. Стукіт його серця, що ніби ось-ось вилетить з грудей, чують лише засніжені дерева зимового саду, а більше ніхто…

Чоловіка звати не Ладо, у нього інше ім’я, та хіба зараз це має якесь значення?

Планета відчуження (нотатки)

* * *

Виявляється, головне все ж таки пропаганда: адже під час Французької революції 1789 року з Бастилії звільнили всього двох в’язнів. Того дня, 14 липня, Людовик XVI записав у своєму щоденнику: «Сьогодні нічого не відбулося». Він був на полюванні і повернувся без здобичі.

* * *

Буває правда, яка може легко знищити країну. Нерідко такими «правдами» починаються і не закінчуються війни.

* * *

Усього на 30 квадратних метрах території Сибіру росла унікальна в світі трава. Там проклали автотрасу, яка знищила цю траву. Планета назавжди втратила ще один вид життя.

* * *

Країна, яка применшує себе, звеличує інших.

* * *

«Оголошую вам справжню монгольську війну!» — погрожував комусь герой одного кінофільму, — згадує мій співрозмовник.

«Накрию справжній грузинський стіл!» — так інколи погрожуємо ми в Грузії.

* * *

СУХУМЧИК — так називає Сухумі мій абхазький друг. Для освідчення цілком достатньо цього слова і не потрібні більше ніякі дифірамби і славослів’я.

* * *

«Як цікаво потрапити до поліцейського відділка! Там я зустрічаюсь зі своєю державою», — приблизно так зауважує Велемир Хлебников.

* * *

Чабани відбили у вовків овець і вирішили відзначити свою перемогу. Почали бенкетувати і зарізали всіх порятованих тварин. І вино у них було чудове.

* * *

Ми, кавказці, виявляється, ще й музейно-кинджальний народ.

* * *

Якби Фройд був нашим сучасником, він, мабуть, сказав би: «Психікою людини керують три речі — секс, сновидіння і телебачення».

* * *

Не можна любити Бога, визнаючи його лише своїм.

* * *

Наші далекі предки бачили Христа і відчували Бога, бачили Мухамеда і відчували Бога, знали Будду і відчували Бога. Кого бачимо і що відчуваємо ми?

* * *

Напевно, Бог був не в гуморі, коли ліпив людину.

* * *

Цей урядовець не мав ні музичного, ні політичного слуху.

* * *

Заборонені стосунки мають власних «партизанів».

* * *

Моральність має одну адресу, аморальність — безліч.

* * *

Є головне зло, і є звичайне зло. Якщо не буде головного, не буде й звичайного.

* * *

І залишився він сам на сам зі своєю духовною батьківщиною.

* * *

Якщо бажаєш розмовляти з майбутнім, мусиш знати мову минулого.

* * *

І наша національність — також випробування Господнє.

* * *

Неможливо завтрашніми дорогами їздити на вчорашніх авто.

* * *

І один без одного миповинні бути разом — це і є справжня єдність.

* * *

Насправді злетить лише той, хто біжить проти вітру.

* * *

Серед різних свобод існують свобода глупоти і свобода ненависті. І часом вони стають настільки сильними, що знищують свободу мудрості й свободу любові.

* * *

На мій погляд, про існування більш розвинутих цивілізацій свідчить той факт, що вони не цікавляться нами, землянами.

* * *

Культура стримує агресію і перетворює її у витвір мистецтва.

* * *

Здатний прощати є рятівником людства.

* * *

Одним з різновидів покарання є невизначеність.

* * *

Світ став схожим на милостиню скнари.

* * *

Ми займаємося самообманом, називаючи «мирним» час, в якому живемо.

* * *

Мене познайомили з людиною, котра хоче побудувати Швейцарію у власній хаті, а не у власній країні.

* * *

Він — рідкісний чоловік: знає мову довоєнного міста.

* * *

Кому добре знайоме море, тому легко уявити і рай.

* * *

Через рипучі двері цинізму прямуємо до зали безнадії.

* * *

Є люди, котрі не вміють вибачатися, і є країни, які ніколи не вибачаться.

* * *

Ця людина була завжди і в усьому настільки права, що стала несправедливою.

* * *

«Любов» і «Совість» поняття не юридичні, тому вони і не зазначені в Конституції.

* * *

Суд над самим собою є шляхом до самовдосконалення.

* * *

Здається, прокинулася та частина мого мозку, яка дісталася у спадок від печерного предка.

* * *

Чи існувала колись влада моралі?

* * *

Ненависть перетворилася у досить ефективний спосіб самоутвердження.

* * *

Пекло починається на землі і на ній і закінчується.

* * *

Будь-який конфлікт і будь-яку конфронтацію мусять усувати духовність і культура.

* * *

Релігійних конфесій безліч, а духовність — одна. Тому духовність є найпершим об’єднуючим началом людства.

* * *

Якби в нашій політиці було хоч трохи тієї гармонії, яка є в піснях нашого народу!

* * *

Старі пісні, на відміну від нових, створювалися на основі іншої духовності і, що не менш важливо, іншої совісті.

* * *

З такою пристрастю, як Робінзон Крузо прагнув спілкування з людьми, один з моїх друзів тікає від них і шукає самотності. Мабуть, тому ми і дружимо.

* * *

Буває і така війна твоєї країни, яка не стає твоєю війною; і буває такий мир, який не стає миром твоєї країни.

* * *

Є війни, які закінчуються, і є війни, які не закінчуються ніколи.

* * *

Інколи майбутнє виразніше, ніж минуле.

* * *

Ті, у кого руки в крові, не бачать ту кров.

* * *

Існують: інкрустована історія, реставрована історія, позолочена історія, поржавіла історія, міражна історія, відчайдушна історія…

* * *

Суспільство, яке тільки розмірковує, але не здатне приймати рішення — суспільство-пенсіонер.

* * *

Свобода досягається лише культурою свободи, а не політичною косметологією чи дрібним ремонтом все тієї ж політики.

* * *

Істина не знає крапки.

* * *

Доба екодуховного забруднення.

* * *

Спочатку була країна, а потім її культура, але, зрештою, країну створює культура, а не країна — культуру.

* * *

Доповідаю, Великий Президенте: країна ця лялькова, в ній майже ніхто не живе, хіба що максимум 4 мільйони людей!

* * *

Умирає все, що нескінченно повторюється.

* * *

Моральна цілісність країни важливіша за її територіальну цілісність.

* * *

Батько мого друга сказав мені на Чуберському перевалі: «Я був хлопчиком, коли нас із Лечхумі переселили до Абхазії. І тоді на мені були гумові чоботи. Залишаючи Абхазію, я знову в гумових чоботах. Нічого не несу з собою». Через два роки він помер у Лечхумі.

* * *

У конфліктних зонах і місцях бойових дій, де мені в останні роки довелось побувати, я бачив недоторканні мусульманські мечеті та християнські церкви. Навіть найагресивніші воїни усвідомлюють, що ці місця поклоніння належать Богові і байдуже, якою мовою і як молиться там паства.

* * *

В одному з борделів Індії повії частину своїх заробітків перераховували інвалідам війни.

* * *

Хамство час від часу перетворюється в стиль людських відносин.

* * *

Хай живе людина як істота, яка вміє перетворити трагедію в жарт.

* * *

Є справа, яку можна робити. Є справа, яку можна не робити. І є справа, яку не можна не робити.

* * *

Буває і так, коли Всесвіт уявляється малим і близьким, а Батьківщина — великою, далекою і чужою.

* * *

Ніяк не дочитаю до кінця книжку одного історика — бранця романтики.

* * *

Здається, я був у четвертому класі. Біля пам’ятника Леніну один мій однокласник запитав в іншого: «Що б ти хотів, бути живим і тим, ким ти є, чи Леніним, але мертвим?» Хлопець глибоко замислився.

* * *

Скільки разів я чув голодні оплески, ситі оплески, скромні оплески, патріотичні оплески, улесливі оплески, аплодисменти надії, аплодисменти раба, чемні оплески, хамські оплески тощо.

* * *

Коли визволитель стає завойовником, а колонізований — колонізатором, я не тільки згадую, а виразно бачу рядки Еклезіаста.

* * *

«Ми перепишемо історію!» — цій божевільній фразі офіровано мільйони життів.

* * *

Наша совість винувата, вірніше —винувате її мовчання.

* * *

Для піднесення потрібна сила совісті.

* * *

Хата — це перше, що малюють діти. «Хата» — це одне з перших слів, з якого діти починають вивчати іноземну мову. «Безхатченко» — це синонім безпорадної, нікчемної людини.

* * *

Познайомився з одним цікавим іспанцем — він знає все про Дон Кіхота, але нічого не знає ні про те, хто був королем за часів Сервантеса, ані про те, яку цей король проводив політику.

* * *

В Африці росте дивовижне дерево: коли кількість листочків на ньому досягає критичної межі, вони стають отруйними і тварини не їдять їх. Коли ж відновлюється баланс, листя знову стає їстівним.

* * *

Коли завершується збройний конфлікт, починається фейєрверк паспортів. У одного мого знайомого три паспорти різних країн.

* * *

Є і таке явище — «вибіркова» дипломатія.

* * *

Між почуттям і співчуттям пролягли цілі епохи.

* * *

Прийшла війна і принесла з собою самотність.

* * *

І лихі слова, і кулі з однаковою легкістю знаходять нас і через багато літ.

* * *

Заплющую очі і бачу випалені пустелі «перехідного періоду».

* * *

Чого нам ще бракує? Героїзму для збереження людяності в епоху катастроф.

* * *

У шаховій грі відома ситуація: «Загроза сильніша за напад». Так само буває і в житті.

* * *

Війна змусила мене більше любити і… ненавидіти людину.

* * *

Чому так часто виринають з пам’яті слова одного школяра: «Я стомився від героїзму і трагізму моєї країни»?

* * *

Коли дуже очікуєш одного, то обов’язково з’явиться інше.

* * *

Розповідає учасник Карабахської війни: «Під час чергового бою ми засіли в якомусь домі. Серед розкиданих на підлозі зошитів і книжок мою увагу привернув один зошит, і я погортав його. Учень восьмого класу писав твір: «Дружба народів СРСР». Він отримав за це п’ятірку, а я читав твір і плакав».

* * *

Література про війну нагадує військову хірургію: ні ту, ні іншу неможливо спланувати.

* * *

І добро може посіяти зло.

* * *

Війна одночасно вбиває невинних і народжує месників.

* * *

Золоте сміття також золото.

Примітки

1

Назва парку в Гагрі.

(обратно) (обратно)

2

Тут і далі згадуються назви пам’ятних для автора місць у Сухумі та Абхазії, які будуть пояснюватися лише у виняткових випадках (перекладач).

(обратно)

3

«Мерані» — видавництво Спілки письменників Грузії.

(обратно)

4

Палаци принца і Смецького — історичні будівлі в Гагрі.

(обратно)

5

Пацха — спільний для грузинів і абхазів тип літнього будиночка, плетеного з лози.

(обратно)

6

«Тещин язик» — народна назва спіралеподібного перевалу біля Нового Афону.

(обратно)

7

Бічо (груз.) — хлопче!

(обратно)

8

Квеврі — конусоподібна закопана в землю глиняна посудина для зберігання вина.

(обратно)

9

Мгеладзе Акакій (1910 – 1980) – відомий партійний функціонер, згодом перший секретар ЦК КП Грузії. Цхнеті – урядове дачне селище біля Тбілісі; було віддане біженцям з Абхазії.

(обратно)

10

За стародавнім абхазьким звичаєм гостеві, який лишається в домі на ночівлю, господиня миє ноги.

(обратно)

11

грузинська національна страва з кукурудзяного борошна.

(обратно)

Оглавление

Війна і мир Гурама Одішарії

Дорогі читачі, миру вам!

Телеграми з Гагри

  «Ти була нескінченною...»

  «…І обличчя моє...»

  «А ще в людині живуть двоє святих птахів,..»

  З невідправленого листа

  Роздуми дитини, котра йде до дитячого садка

  Пейзаж

  Вирій

  «Нам добре відомо, що бачат...»

  «Спраго, подруго наша...»

  «Чуєш, — це я, — людина. Кохаю тебе,..»

  «Три дні дощило…»

  «Вже вирішено…»

  «Ви, мабуть, здогадуєтесь,..»

  «Дитино! Відчинені між нами двері...»

  Ти мусиш поселитися

  «Людина, що бреде дорогою, — не одна,..»

  Колекціонер

  Телеграми з Гагри

  Друга година ночі. Сухумі

  Зелена зірка

  «Політ орла...»

  «Головне, що є море,..»

  Замальовки

  Осінній вирій

  Настрій

  «Ні. Це не очі,..»

  Акорди

  Сухумі

  Натюрморт

  Кольори

  Магнолія

  «І так нескінченно миготіли перед очима...»

  «Господи, дай забрати мені з собою цей вітер,..»

  «Він упав на коліна і попрохав траву:..»

  Місяцелік

  Повернення картини

  «Місце...»

  «Ніби камінь у калюжі...»

  Пам’ятник, який могли звести на будь-якій сторінці цієї книжки

  «Відкладіть цю книжку…»

  «Ти мусиш шелестіти, небо,..»

  Ім’я людини, написане на крилі вітру

  Сум за Гагрою

  «Ніби стомлену ікону...»

  «Часом слова-мімікрії...»

  Дерево

  Квітень на папері

  «Інколи в мені хтось,..»

  Несподівані благання

  Запізніле чекання

  «Шкода людини...»

  «Спокійно майорить мій стяг на бéрезі...»

  Смерть зірки

  Мрія

  Знайома фінікова пальма на сухумській набережній

  Ода лівій руці

  Похорон проліска

У Сухумі очікується дощ

  У Сухумі очікується дощ

  Акуджма

  «Бронебійний»

  Метро «Надзаладеві»

  Стюардеса Жанна

  Незнайомка

  Погляд

  Бондо

  «Танк»

  Запах моря

  Дарі-дурі

  Біля театру Ахметелі

  Смерть мавпи

  Ладо

  Планета відчуження (нотатки)

*** Примечания ***