Гіркий край [Констандія Сотиріу] (fb2) читать онлайн

Констандія Сотиріу Гіркий край

Айше їде у відпустку

1. День, що заполонив собою все

Люлі-люлі, Божа Мати,

дай синочка вколисати,

хай синочок засинає,

хай з тобою політає,

Сад Господній покажи,

а тоді — вертай мерщій!

Ти побачила, як він рвонув із місця, витиснувши педаль газу до підлоги, задоволений тим, що все ніби складається, як слід, але водночас і роздратований через те, що вважав твоєю забудькуватістю чи неуважністю. Ти подивилася на нього так, як дивилася щоразу, коли він ішов геть, до болю стискаючи ґрати хвіртки, охоплюючи поглядом обрій, уже починаючи катуватися питанням, коли ж він повернеться. Ця звичка виробилася відтоді, як він іще був малим дитям, тільки-но збирався піти кудись, перетнути подвір’я, попрямувати до школи чи до друзів, чи, пізніше, на роботу. Ти завжди опинялася на цьому місці, щоби глянути на нього, подивитися, як він іде і зникає за рогом. Лишалася, щоб охопити поглядом обрій, до болю стискати заґратовану хвіртку, аби очі його не загубили, аби не дати йому зникнути з очей до тієї миті, як його неминуче проковтне світ. І ти казала, що таким чином захищала його, що милувалася ним і голубила непомітно і ніжно. І лише коли його постать віддалялася, а звук кроків зникав, ти верталася додому до своїх хатніх справ. «Бо мами — вони такі!» — відрубала колись ти сусідці, яка зайшла, щоби між іншим завважити, що не слід так довго проводжати дитину, це може розніжити його, перетворити на мамія, який вічно триматиметься за твою спідницю. «Бо мами — вони такі! — сказала ти їй. — Я захищаю його, я дбаю про нього, доки мої очі бачать його. Доки бачу, можу. Бо мами — вони такі!» Проте, лише доки бачиш його, можеш, Хатіше. Доки, доки. Лише доти можеш його захищати. Ось так.

Люлі-люлі, Божа Мати,

дай синочка вколисати,

віднеси на чужину

воду віднайти питну,

побачить, як сади цвітуть,

як пташечки світанок звуть!

Ти знала, що добром ця історія не закінчиться, з тієї самої миті, коли вперше почула, що мають розібрати барикади на блок-постах^[1]. Ти знала, саме ти, уся ця взаємність, зустрічі, обійми, відвідини місць і часів, що з певного моменту перетворилися на забуті, ні до чого доброго не вестиме. Останніми днями ви спостерігали за всім оцим по телевізору, щовечора сідаючи з сусідками в твоєму крихітному подвір’ї і несамовито лузаючи гарбузове насіння. Довжелезний натовп біля пропускних пунктів, у яких люди чекали годинами своєї черги, щоб, покінчивши з формальностями, нарешті опинитися на тому боці; стояли, спрагло облизуючи губи під немилосердним сонцем, стікаючи потом у нестерпній травневій спеці. Стікаючи потом.

Той піт дратував тебе найбільше, той піт, що стікав по змучених тілах, які юрмилися в чергах, організованих оонівцями, від яких було тільки й чути «чекайте, не зараз, почекайте хвилинку!». Той піт, що градом котився з чола, стікав на груди, на ноги, на пальці. Скільки ж того поту! І ти несамовито спльовувала лушпиння під ноги та буркотіла собі під носа, спльовувала і примовляла: «глянь же на них, мокрі як хлющ, глянь, глянь, мокрющі», — і здавалося, що то плакали самі їхні тіла, їхні ридання стікали рясними краплями поту, а ти думала про себе: «глянь на них, поглянь лише, ці люди — згусток болю, скільки його в них, скільки в нас, не досить умиватися сльозами з очей, плакати, як невинні, бог змушує все наше тіло ставати суцільним риданням, усе наше тіло». І тобі не ставало снаги дивитися на це, ти вставала досипати насіння в таріль, струсити з себе лушпиння, принести сусідкам води, треба втамувати спрагу, скільки ж солі в цьому насінні, скільки її в цій землі. Досить. Вода.

І пташечки світанок звуть,

і голуби крилами б’ють,

радіють і ширяють,

і горя-бід не знають!

Ти знала інше; те, що настане колись і твоя черга, і черга твоєї дитини. Зрештою, черги були з обох боків блок-постів, одні заходили, інші виходили. Так, колись мала настати і його черга вийти чи зайти, чи навпаки, і схотіти, щоб ти була поруч із ним. А чи ти сама не поривалася побачити, не хотіла знати, що там відбувається на півдні, не хотіла побачити людей і місця, яких не бачила чимало років? І ти відповідала на його наполегливі питання, що — ні, не хотіла ти бачити ті місця, ні тамтешніх людей, нема там на що дивитися, і радила по-дружньому не їхати туди, адже, ну, що там лишилося такого? Просто думка, що все — і місця, і люди, і життя, — як добре подумати, може поміститися в твоєму подвір’ї, якщо не в одній долоні. Однак той наполягав, не слухав тебе, упирався і їздив, і бачив на власні очі й місця, і будинки, і людей. А ти щораз казала йому, щоб дав тобі спокій, не хотіла ні про що знати, ні бачити на власні очі, ні згадувати. Ні місця, ні людей.

Люлі-люлі, Божа Мати,

дай синочка вколисати,

Сад Господній покажи,

а тоді — вертай мерщій!

Ясна річ, незабаром цього вже буде мало, незабаром стане неможливим відбутися самими відвідинами «туди». Комусь першому це спало на думку, поїхати на південь і висунути вимоги, отримати все, що на його розсуд і так належало йому, країна нещодавно стала членом Європейського Союзу, відтак кожен громадянин Кіпру, в якого є кіпрський паспорт, юридично мав стати європейцем, попри те, турок він чи грек. Ці речі вже не мають значення, мамо. Так, хтось перший допетрав і забив химерами мізки твоєму синові, який почав говорити, що для таких родин, як оце наша, це взагалі не клопіт, треба просто довести, що ви завжди мешкали в цьому будинку і були кіпріотами, з давніх-давен, ось тутечки народилися, є невіддільною частиною цього місця і цього острова. Хіба ж не так? Хіба не так, мамо? Хіба не так, Хатіше? Ти не частина цього острова? Єдине, що потрібно, це — свідоцтва про народження та паспорт, твої та твого чоловіка Арифа, які стануть підтвердженням того, що ви народилися кіпріотами, народилися тут. Це ж так просто, дрібничка по суті, про яку тебе просить твій син, Хатіше. Елементарна річ! Ходить слідом за тобою, щоб ти пішла до свого клумака, де ти зберігаєш найцінніше: сапу, засохле стебельце м’яти, червоний вишитий фартух, камінчик і місиво з того, що лишилося від золотої прикраси, свідоцтво про шлюб, тож за логікою в тому клумаку глибше мають бути захованими й інші важливі документи — ті, які демонструють державам та їхнім органам, хто ти і що ти. Однак там нічого нема, у тому згортку; взагалі є щось, Хатіше, щось таке, яке могло б підтвердити, хто ти така? Там, де ти зберігаєш найцінніше: поіржавілу сапу, засохле стебельце м’яти, червоний вишитий фартух, камінчик і місиво з того, що лишилось від золотої прикраси, свідоцтво про шлюб. Є щось таке, що показало б, ким ти є? Твій син не може втямити, як так сталося, що ти, така чепурна та охайна, могла десь подіти таку важливезну річ, як свідоцтво про власне народження? Він трохи гнівається на твоє нехлюйство та забудькуватість. Та це не зупинить його і завтра він звернеться, куди слід, і попросить комп’ютер розповісти про тебе всю правду. Завтра, Хатіше, твій син вирушить на південь, перетне кордон і спробує дізнатися про тебе. Завтра.

Коли ви вже повкладалися спати, ти не можеш склепити очі. Тебе пробуджує твоє серце, що гупає, мов ошаліле, очманіле, і ти йдеш глянути на нього, як він спить у своїй дитячій кімнаті. Він давно вже дорослий, у нього почало сивіти волосся, чоло вкрили зморшки, а продовжує жити з тобою, бо вважає, що ти боїшся залишитися на самоті. Сідаєш обережно на край ліжка, твоя рука торкає його щоку, пучками пальців намагаєшся знайти шкіру, яка колись була в немовляти. Завтра твій син вирушить на південь, перетне кордон і спробує дізнатися про тебе. Та зараз іще ніч, і в цю мить ніщо не має значення. Починаєш тихо співати:

Люлі-люлі, Божа Мати,

дай синочка вколисати,

Сад Господній покажи,

а тоді — вертай мерщій!

Це — горобчик мій малий,

мій синочок золотий!

Хай на руці йде до мами,

хай спокійно спить ночами.

Завтра. Коли мине й ця ніч. І ти відчуваєш, як і колись, як тієї ночі, коли ти несвідомо відчула, що ранок має принести катастрофу. Один в один, як тоді. Безсила, заніміла, ти мала просто чекати. Пугу, Хатіше, пугу-пугу. Цього разу ти хоча б прикрила вікна. Закусила губу, щосили замружилась і чекала світанку.

2. Кров’яний згусток

Твій голос всігда лунав неожиданно^[2]. Такий надломлений, сполоханий, вроді — скок — ніоткуда. Спершу його ледь чутно, будто хтось перепуганий говоре, а потім — по наростаючій. Гукає. «Пугу! — каже. — Пугу-пугу! Та проснися вже. Гляди! Погану звістку тобі приношу. Проснися, глянь! Шо за біда станецця завтра!» Пугач. Віщун біди. Віща птиця. Лиха. Но людина должна прийнять пугача. Не тре’ його бояцця. Тре’ ставать на повний рост і протівостоять новому злу, яке приніс птах. Противитися! Тіки так його можна відвернути. Тре’ прийнять пугача. Ох, а писок же в нього! Ніколи людина не здюжає глянуть пугачеві прямо в очі. Тре’ бігом закрить двері. І вікна. Хай остаєцця там, де є, надворі, і жде. Потім слід піти мовчки, як в рота воду набрав, до священної оливи, оторвать гілочку і спалить, промовляючи про себе тричі. Скаже людина третій раз, і подіє на пугача. «Христос (або Магомет) родився раніше за тебе! Христос (або Магомет) родився раніше за тебе! Христос (або Магомет) родився раніше за тебе!» Тіки це на нього подіє, почує він сказане, перелякаєцця та й чкурне собі. Тіки так можна відвернути лихо. Якщо оставить його назовні. Окурити, промовити замовляння. Тіки так. Тіки якщо він зля­каєцця Бога.

Тієї ночі сова сіла навпроти вашої кімнати. Прямо навпроти вікон і почала перегукуватися. Спершу ти вирішила не зважати на неї, ще міцніше пригорнулася до тіла Арифа і про себе примовила, хай би вона забралася геть. «Лети собі, зла пташко! — подумала. — Забирай свої жахливі пророцтва і лети!» Та сова нікуди не полетіла. Тоді ти зробила їй попередження. «Мій Бог, — прошепотіла ти ледь чутно, — народився раніше за тебе! Забирайся, зла пташко! Забирайся!» Проте сова й не думала летіти. Тобі навіть здалося, що вона почала кричати ще гучніше, а потім завила, мов вовк за вікном. Тоді ти замружила очі, щоб лишити лихо ззовні, скреготнула зубами і стисла кулаки. Спробувала підлащитися. «Лети, пташечко, лети собі, моя гарнюнечко!» Але сова й не думала летіти. Пам’ятаєш, як ти тоді розлютилася, розлютилася й кинулася до вікна, намагаючись розгледіти птаха крізь жалюзі, але його не було видно, ти лише чула, як він кричить, ховаючись в мороці ночі. Тоді ти трішечки прочинила кватирку, аман^[3], ото вже причепа, і сова, яка тільки цього й чекала, зі свистом впурхнула в кімнату. Пройшлася колом під стелею, крикнула з усіх сил «пугу-пугу» і вилетіла геть, голосно затріпавши крилами. Ти злякано хряснула кватиркою і знову лягла біля Арифа, який прокинувся і розлючено дивився на тебе. «Що це було? — він спитав тебе. — Що?» «Та нічого... — відповіла ти, і сердито повернулася до нього спиною. — Нічого», — і заплющила очі, збираючись провалитись у сон. Закусила губу, замружилась і стала чекати, коли розвидниться.

Зрання-зранечка їй принесли того її Арифа забитого і поклали на стіл. Зрання, як сонце Боже встало, залишили того її Арифа на столі. Тягли його вчотирьох. Кожен зі свого боку. Руки, ноги теліпалися туди-сюди. Як в’ялі гички. Як мертві. Першою побачила його сусідка Еміне і зайшлася криком. Била себе в груди. «Виходь, кончили його прокляті гяури. Виходь. Поглянь лише. Хатіше!» Пугу. Пугу.

Ти дізналася про його смерть, коли була на кухні, куховарила, нарізала дрібненько молоду цибулю. Кажуть, що в найважливіші моменти свого життя людина чітко запам’ятовує геть усе, під час тих карколомних ситуацій, у тих розламах часу, у миті, що змінюють твоє життя назавжди, отож, ти тоді куховарила, коли дізналася про його смерть, і пам’ятаєш, що готувала і як — булгур із вермішеллю та овочами, один в один так, як колись тобі показала сестра, булгур із вермішеллю та овочами, коли тобі почали кричати, що твій чоловік мертвий, коли ти почула, як голосять і ридають. Одначе ти не пішла, ти залишилася, щоб доварити страву, завершити те, що робила, бо ти завжди завершувала те, що почала, дитині треба було ж мати що їсти, коли вона вернеться зі школи. Ти накрила рушником каструлю, закрутила газ, вимила над раковиною руки. Не пам’ятаєш лише, чи мила їх з милом, із милом та й над раковиною, цього не пам’ятаєш.

Ой, та й положили того її Арифа на столі посеред двору. Заюшеного кров’ю. Побитого кулями. Переповненого смертельною обідою. Голова набік, очі розплющені. Лежав він із таким невинним виглядом, який бува тіки в небіжчиків. Той її Ариф. Ззовні почав долинати ґвалт. Ґелґіт. Агов! Усі мають дізнатися про те, що сталося! Хто його вбив? Коли, коли? Навіщо?

Коли чоловіка твого, скривавленого та мертвого, занесли у двір, поклали на дошки, ти не наближалася, залишилася біля одвірка й дивилася заціпеніло, бо це ж був твій чоловік, і він був там, і був неживий, ти лише витирала руку, знов і знов, витирала руки об той твій червоний фартух (пам’ятаєш, відтоді ти не вділа його жодного разу) і думала, що тобі тепер робити. Бо ж, бач, ти не знала їхніх поховальних звичаїв, гадки не мала, що і як має бути, ті кілька років, що ви прожили в турецькому кварталі Нікосії, нічим не могли допомогти твоїй пам’яті, отож ти й гадки не мала, що робити, і все думала, думала, думала... Як ховають їхніх мерців, як готують до похорону, у савані чи як є? Ти вичікувала, озиралася, може хтось тобі допоміг би, підставив би плече, підказав би, не збагнувши, що ти не знаєш, так, щоб ніхто не втямив, що ти не знаєш, як тобі треба поховати свого чоловіка.

Один із носильщіків, Хасан, тіки-но положили Арифа, упав коло нього на коліна і запричитав. Почав голосити і розказувать, шо там сталося. Захлинаючися, не переводячи дух. І всі взнали тоді. Зробили засідку прям посеред британської бази. Перекрили шлях. Стрільнули по автобусу. Ариф вийшов назовні, сам-один. Бо ж тільки він умів балакать по-грецькому. Поговорити з ними. Пояснити. Та про шо тут говорить? Шо тут пояснювати? Виродки, гяури прокляті, посіпаки грецького попа^[4]. Прошили його першою чергою. Він ще договорити не встиг. У ту мить, коли він говорив, шо вони — брати. Взяли й скосили. Тра-та-та. Однією чергою. Чуєш, Хатіше. Брати, еге ж! Тра-та-та. Як підкошений упав. На коліна спершу. Бах. Тра-та-та. Брати, чуєш, Хатіше?

Якщо тебе не зраджувала пам’ять, спершу небіжчика слід було омити, гарненько так очистити, певно, матері, або сестрі, або якійсь іншій близькій родичці, та в Арифа матері вже не було, сестри жили далеко, тож за все треба було братися тобі, омивати його й очищати. Пам’ятаєш, як тобі казала одна сусідка в старому кварталі, не шкодуй мила, треба очистити його від гріхів, щоби земля легко його прийняла. Треба добряче його намилити, потім між пальців закласти вату і так загорнути в саван. Потім піти до ходжі, сказати, що помер твій чоловік, хай він прийде і прочитає над ним молитву, і це маєш зробити ти, лише ти. І раптом ти згадуєш, що в тебе вдома дуже мало вати, практично нема, як із такого мізера насмикати достатньо, щоб укласти йому між пальців, і ти йдеш до сусідки і просиш позичити тобі, дуже треба, хай не думають, що ти не знаєш та не зможеш вшанувати їхні старі звичаї. Потім ти повернулася додому і попросила тих чотирьох, які принесли чоловікове тіло, перенести його до кімнатки, що слугувала вам за ванну кімнату. У всіх ваших будинках убиральні були надворі, милися теж там, не те, що зараз. Допомоги ти не дочекалася. Це речі, які жінка має робити сама. Ти насилу затягла його у цинкову ванну, де ви мили малого, наносила води, сама стягла з нього одяг, потім міцно стисла зелене мило, новеньке, ще тверде, і почала його терти, терла добряче тим зеленим милом, щоб відмити, щоб очистити. Скрізь на ранах запеклася кров, товсті темні згустки, і ти вибилася із сил, але таки його відтерла, очистила, щоб пішов до свого Бога доглянутим. Потім ти підхопила його під пахви, витягла з ванни, з нього стікала вода, заливаючи твій червоний фартух, він був важкий, але ти подужала і переволокла його до іншої кімнати, тоді як сусіди стояли мовчки і знадвору спостерігали за тобою. Та що там дивитися? Це — речі, які жінка робить сама. Ти поклала його на ліжко, потім узяла з шафи простирадло й загорнула.

Тра-та-та! Тра-та-та-та! Почалась стрільба, Хатіше! Взялися за зброю. Смертним боєм б’юцця брати, турки убивають християн. Тутечки виплачуюцця старі борги, Хатіше, сповнююцця старі обітниці. Скинути те, що собі людина сама навалила на плечі, неможливо! Чом ти рішила, що в тебе це вийде?

Коли син повернувся зі школи, ти розповіла йому, що сталося з татком, що він помер, що християни влаштували засідку й вистрілили йому в груди. Він зразу ж почав плакати, і ти наказала йому припинити. Ти дала йому хустинку, сказала сідати їсти, потім іти відпочивати, а на ніч лягати спати поруч із тобою. Може, у тобі прокинулася християнка, звичаї-не-звичаї, але ти не могла не просидіти над ним усю ніч. Для сусідів таке всенічне чування над спочилим було дивиною. Ви просиділи всю ніч разом, ти і син, тримаючи одне одного в обіймах, усю ніч ви провели з його батьком. Тобі було відомо, що не годиться померлому першої ночі по смерті лишатися вдома на самоті. Біля четвертої години ранку дитя задрімало в тебе на руках. Ти взяла ковдру й укрила сина, іншою — його батька. Потім стояла і до світання дивилася, як вони лежать під ковдрами із заплющеними очима. Наступного дня ви поховали Арифа, як і пасує мусульманам. Відтоді за будь-якої пори року ти тримала закритими вікна. І ніколи вже не брала до рота булгур із вермішеллю. І на похорони більше не ходила. Коли ж тебе запитували сусідки, ти казала, що назавжди покінчила з розставаннями. Скільки ще в цьому житті можна прощатися? Досить!

3. Переселення

Виходять завше на світанку і стоять згорблені на берегу. Вода біжить у них по вусах та бороді. Вітер розходиться, підхоплює їхні руки й пальці, відкидає назад. Тоді бачать сонце і падають навколішки. Уклоняються йому. Повертаються до моря спиною, лишають його за собою. Не говорять ніколи. Ніколи. Прощаються. Сідають на пісок і сидять мовчки. І гудуть. А самі думають, шо то гуде море. Що це вітер виє. Але це не море, і не вітер, це — вони: прощаються отак. Кивають головами, коли один із них іде у засвіти. Отой, шо йде від них назавжди. Отой, шо ніколи вже назад не вернеться. Потім вони повертаються, бо їм знак дає їхній вожак, і знов вертаються в самісіньке море.

Змалку я добре затямила, що в цьому житті ніщо не слід приймати, як належне. Скажімо, свою родину, своє ліжко, хліб, який їм щодня, свого батька, маму. Одного дня в тебе так, іншого — сяк, одного дня ти на подвір’ї підгодовуєш молоком приблудне кошеня, іншого — перефарбовуєш свій одяг у чорне, набиваєш речами лантух, готуючись виїхати. Та найгірше з усього цього те, що ти виїжджаєш. Ні в чому не можна бути впевненим, ні в кошенятах, ні в подвір’ях, ні в татусях, ні в матусях. Особливо в матусях. Ти просто не хочеш нічого пам’ятати. Епідемія поширилася селом підступно, твій батько несподівано захворів і зліг, за ним — мама. Ти не хочеш цього пам’ятати. Тиф, сухо повідомив лікар, тиф тоді викошував цілі села, і настала черга вашого. Не хочеш пам’ятати. Батьки кілька днів з усіх сил боролися за життя, а потім їх здолала гарячка, і вони померли у своїх ліжках. Не хочеш пам’ятати. Ти легко відбулася, організм у тебе був міцний, дужий, сказав лікар, ось тому тобі і вдалося вижити, опинитися серед тих небагатьох, кого в селі не забрала смерть. Лишитися живою та круглою сиротою в селі, де все було мертвим, живою, яка благає, щоб смерть забрала і її, не знаючи, що в майбутньому тобі приготувала доля. Не хочеш пам’ятати. Не хочеш. Не хочеш.

Коли тобі повідомили, щоб ти пакувала свій лантух і сестра приїде забрати тебе, ти подумала, що з тебе глузують. Ти ж тільки-но поховала батьків! Тепер із рідні в тебе залишилася лише сестра, вона не встигла приїхати на похорон, так блискавично все сталося, але забрати тебе до себе в Нікосію, де вона мешкала останні роки після заміжжя, у неї складалося. До лантуха, який ти завбачливо зшила сама зі старого простирадла, спочатку потрапили дві сукні на щодень, затаскана шматяна лялька, кілька пар спіднього та єдина пару взуття. Лише найнеобхідніше, так сказала сестра. У них і так не було де розвернутися. Потім, поміркувавши, ти витягла ляльку, на її місце поклала ополоник, яким користувалася мама. Отож дві буденні сукенки, один дерев’яний ополоник, змінне спіднє та взуття. Потім, поміркувавши, ти витягла сукні й поклала на їхнє місце сапу, якою тато порався на городі. Потім, ще поміркувавши, ти запхала до лантуха горщик із м’ятою, а як у місті в тебе прикрутить живіт? Лише найнеобхідніше, сказала сестра. І так нема де розвернутися. Коли вона приїхала по тебе на автобусі, побачила, що ти вже чекаєш, тримаючи в одній руці лантух, в іншій — горщик; побачила, як із лантуха намагається видертися кошеня, була хотіла щось тобі сказати, та стрималася, закусивши губу. Узяла тебе за руку, міцно стиснувши долоню, і ви піднялися сходинками всередину автобуса. Ти жодного разу не обернулася глянути назад. З відкритого вікна линув шум моря, той нерозбірливий гомін. Ти помахала йому на прощання.

’Дного разу, як ото переказують, подався Святий Касіян пожалітися Богу й каже тому: «Пане, — каже, — не уважають люди мене! Не уважають, і не люблять, як того святого Миколая!». Зажурився тут Осподь, сів і думу думати почав, що його робить? Гукнув отих двох святих до себе, щоби помирити. Прийшов до нього святий Миколай; мокрий як хлющ, увесь у мулі та багні, бо тіки кончив рятувати в бурі двох моряків. Прийшов і святий Касіян, свіженький, чепурненький, напахчений, як тая ружа. Розлютився Осподь: «Ач як! Отой зрання до ночі робе, убиваєцця, рятує життя. А оцей сидить, вихва­ляєцця, чепурний та свіженький!». І дає святому урок. Хай його поминають святом один раз на чотири роки!

На початку п’ятдесятих років ви з родиною сестри перебралися до Айо Касіано^[5], один із найстаріших, най­аристократичніших кварталів Нікосії. І досі перед твоїми очима стоїть та мить, як ти виходиш з автобуса і приголомшено оглядаєшся навкруги. Ти, що зростала, мов дике козеня в ущелинах Пафосу, оточена дикою природою та хвилями моря, зараз із острахом поглядала на нове життя, великі будинки, справжнісінькі палаци, мощені бруком вулиці, школу, що височіла посеред невеличкої площі, величні будівлі двох церков. «Що це все таке?» — зачудовано запитувала нав’ючену клумаками сестру, яка, тягнучи тебе за руку, відповідала через плече: «Що “що”? Столиця це! Крокуй уперед». Далі, до наступного провулка. Ти йшла вперед, спотикаючись, бо задивлялася на горщики, в яких на балконах росла герань. Слухаючи, як із церков долинають співи, як дивно говорять навкруги. Як дивно все пахне довкруж. От, значить, яка столиця! Аж ось довкілля знов змінилося, будинки поменшали, дорога перетворилася на ґрунтовку. Говорити навкруг стали звично, і пахощі стали звичними. Ти швидко зрозуміла, що столиця і «столиця» — дві великі різниці! І що в Айо Касіано є два обличчя. Одне — з великими, просторими будинками, майже палацами, куди ходить прати та прибирати твоя сестра, й інше — з бідняцькими хатинами, до яких туляться малі дворики, в яких мешкають по кілька родин, що ділять на всіх одну кухню й одну вбиральню, а миються по черзі по суботах, виділивши для цього якусь окрему кімнату.

Та ті дворики мали свій чар. Хіба ні? У твоєї родини були дві кімнатки, одна слугувала спальнею для Лали та її чоловіка, а інша була вітальнею, де стояв диван, що ввечері перетворювався на ліжко для тебе, а потім — і для немовляти, що незабаром мало неодмінно з’явитися. У сусідніх кімнатах мешкало літнє подружжя з Лімасола, плюс троє юнаків, які працювали на взуттєвій фабриці. І довкола — інші дворики, купа інших родин. Цілий окремий світ, наповнений життям. Проте світ цілком інший, і життя — цілком інше. От що таке столиця!

4. Затьмарене сонце

Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, що означає: Бог — великий, чотири рази; а тоді — Ашхаду аль-ля іляха ілля Ллах^[6], що означає: не існує жодного іншого Бога, окрім Аллаха; а тоді: Ашхаду анна Мухаммадан Расулю-Ллах, що означає: Мохаммед — пророк Його; і нарешті — Хаййя аля с-салях, що означає: тре’ поспішать на молитву.

Дві церкви, величні будинки й мечеть. Тахтакалас^[7].

Ані півні не співають, ані берег не зітхає вдалині, ані вітер не свистить поміж гілля.

Шшшшшш. Лише дзвонять голосисто дзвони, суперничають із муедзином, хто візьме вище, вози гуркотять на дорозі, кудась спішать, дзеленчать велосипеди, старенькі автівки ревуть. І кроки, хода, бадьоре дріботіння. Топ-топ-топ-топ. Кроки сільських чобіт, трударська хода бідноти. Цок-цок-цок. Ступання елегантних туфельок. Шух-шух-шух-шух. Легкі кроки, з яких не поймеш, хто вона — біднячка чи заможна пані. Потім голоси, багато голосів, високих, енергійних. «Луджу каструлі!», «Газети, сьоднішнє число!», «Осьдо томатка із самої Сикелії!», «Осісьо смачні пироги, пироги з бастурмою, кому?». Люди репетують просто неба, біжать у своїх справах, продають та купують усілякий крам, газетярі, люди, які сваряцця, які працюють, які кричать, які майструють. Гамір, штовханина, колотнеча починаюцця із настанням світанку; спершу заледве чутно в непевному світлі, а згодом — розростаєцця, міцнішає при світлі дня. Голос країни! Ось яка вона, столиця!

У перші дні в столиці тобі було тяжко, але не через цей усюдний гамір, не через оце людське море, яке починало котити хвилі зі світанком і розходилося то більше, що вище здіймалося сонце, — вони навіть розраджували, а через обмаль світла.

Тебе бентежила та міська сутінь, непроглядно-чорна, нестача відкритості та широти, високі будинки, великі балкони, церкви та мечеть, що змагалися, як закрити б від тебе сонце. Іноді ти відчувала, як камінь навалюється на твої маленькі груди і ти починаєш задихатися. Так, наче все місто вмостилося в тебе на горлі і ти не можеш продихнути. Навіть у снах ти почала бачити, як неспинно бухикаєш, практично захлинаєшся кашлем і вихаркуєш на хустинку будинки та шматки свого кварталу. Вранці ти прокидалася вся мокра від поту і першим ділом кидалася глянути (доки ніхто не бачить) на хустинку, а також до вікна — чи вночі ти не перетворила місто на руїни? Усе добре! І ти знайшла притулок поміж горщиків малого дворика, у тих хирлявих квітках і кущах, що визирали з бляшанок та вазонів, а потім вибігла підстрибом зі своїм кошеням на бруківку. Ти швидко знайшла собі й камінь в кінці двору, досить великий, світлого кольору, і ковзкий, що зберігся з часу останнього будівництва, вилазячи на який, ти могла хоч трохи побачити небо та сонце. І цілими годинами ти балансувала на ньому, стоячи на одній нозі, намагаючись побачити трішечки вище, трішечки краще. І ти задирала голову і глибоко вдихала, щоби надихатися доста, щоби звикнути і більше не вихаркувати з себе місто.

Іноді ти перехоплювала погляд Лали, яка з кухні дивилася на тебе замислено. Завжди з перехрещеними на грудях руками, завжди в тому червоному, вишивкою розшитому фартуху. Ти бачила, як через свої думки вона насуплюється, а іноді — перебуває взагалі бозна-де, хитає головою, муркотячи щось собі під ніс. Так, наче деталі якогось механізму починали по колу в її голові свій повільний танок. І визрівало рішення, яким буде танок у наступному колі. Тоді ти тихенько сідала на лавку, міцно притиснувши до себе кошеня, щоб дати сестрі змогу довести до ладу те, що вирувало в її голові. А коли кошеня починало видиратися, бо ти притискала його надто сильно, ти цитькала на нього. Ти вже чула, як пошепки сестра перемовляється зі своїм чоловіком про те, що робити з тобою в майбутньому? Це було невідоме слово, і в ньому бриніли різкі, рвучкі звуки, які самими губами ти повторювала кошеняті, щоб відчути його на смак. Завтра.

Скрізь у світі жінки ’днакові. Й у всі часи так було. Просинаюцця ні світ ні зоря, піднімають менших і собирають у школу, піднімають старших і чоловіків, збирають їх і випихають на роботу, а самі починають поратися по дому. Прибирають, лагодять, підганяють, куховарять, ідуть по магазинах. Є й такі, що попри всі ці турботи, должні ще й работать. Бо в них удома щось не ладицця, і треба ставати до роботи самим. Саме потому вони і по своєму дому все порядкують, і на чужій роботі працюють. Стірають, прасують, куховарять, шиють-штопають... За все беруцця, до чого придатні. Допомогти б сім’ї. З ранку до ночі не розгинають спину. Але як би ці жінки не вбивалися на роботі, вони вміють радіти життю. Може, вони і впрягаюцця в ярмо, тягнуть лямку з усієї дурі, але вміють насолоджуватися життям. Зварять собі кави, розіллють, скуштують, потім пороздивляюцця гущавину на денці, шоб узнать, шо дальше їм уготовила судьба. Тоді на скору руку наліплять якихсь вкуснятин, поллють їх сиропом. Попліткують про діла сердечні. Прокинулось немовля — дадуть йому цицю. Навеселяцця від усієї душі і насміюцця, і наплачуцця гуртом. Але як би життя не ментеляло цими жінками, вони вміють йому радіти. Знають бо таємницю. Трохи пореготати. Трішечки подуріти. На хвильку плюнуть на все, закривши очі. Щоб хоч трішки просто пожити.

Рішення про твоє майбутнє було прийняте одного ранку, коли з сестрою ви понесли одяг, який вона брала щочетверга на прасування, до кравчині пані Кас’яні. Сестра десь почула, що та шукає працівниць, яких можна навчити її ремеслу, і несміливо спитала, чи не схотіла б вона взяти в навчання тебе? Ти й досі згадуєш той величний будинок та його пишний сад. І те враження, яке вони на тебе справили. Ти перелякалася. І ще більше тебе охопив переляк, коли ти побачила ту пані на власні очі. Це була висока, огрядна жінка, що існувала у світі кіпріотів, від природи низеньких і хирлявих. Білявка зі шкірою, як молоко, вона вбиралася в яскраві шати й навіть дихала якось інакше. Її батько був питомим нікосійцем, але мати, так чула сестра, кажуть, приїхала з Еллади. Через це скрізь, куди приходила пані Кас’яні, з’являлися дивні манери, лунали дивні слова, дихалося інакше. Та були речі, які перетворювали її на одну з нас: це — її очі, темно-карі, майже такі, як у тебе, та сміх, гучний і високий, мов спів півня, що задерикувато лунав на всю вулицю. Ах, і ще аромати, які вона лишала по собі. В її будинку завжди пахло геранню, пеларгонією та випічкою, бо щодня пані Кас’яні готувала щось смачненьке. Із тіста, промоченого сиропом, насичене, ситне, як її навчила пекти мама. Пахлава чи кандаїфі^[8], чи здоба із заварним кремом, що плавали в сиропі на деці, і до нього вона обов’язково додавала гілочку герані, щоб пригостити своїх клієнток разом із густою, міцною кавою. Гірке і солодке, гірке і солодке, як саме життя. Хай учаться! Коли сестра поставила тебе перед нею, ти злякалася і притислася до неї мов кошеня. Пані глянула на тебе, злегка примружившись, так, наче не було в неї часу на такі дурниці. Але тоді ти потягла носом повітря, впізнала запах і промовила: «Герань!». І заплющила очі, уявивши своє селище. Кас’яні злегка стрепенулася, а ти розплющила очі й сміливо глянула на неї. «Так, герань! Правильно впізнала!» — сказала вона тобі. Вона трохи нахилилася до тебе, усміхнувшись, потім глянула на сестру й сказала, що та може лишати малу тут. «Смілива, — сказала вона про тебе, — і око в неї добре, не зурочить». Потім вона пригостила вас своїм заварним тістечком і міцною кавою. Гірке і солодке, гірке і солодке. Бо життя саме таке. Учися! І ти куштувала, катала на язику, і все думала й думала. Дивний у цього майбутнього смак. І озиралася навкруги, дивилася на високу стелю пані Кас’яні, плямкаючи своїм майбутнім і шарудячи рукою по оббивці старого та облізлого канапе, яке тобі нагадувала то цупкий папір, то оксамит. Гірке та солодке, папір та оксамит. Дивне плетиво в полотна цього майбутнього.

5. Жіноцтво

Каждий раз 25 березня зрання з Божою поміччю каждий господар у селі брався вирощувати шовкопряда. Брали його яйця, шо десять місяців ждали в темній погреб’янці у скрині, накладали їх на спеціяльне сито і виставляли вилуплюватися. На низ ставили таку спеціяльну свічу, шоб хробачки зогрівалися і вилазили собі. Як повилазять, манюпусенькі такі, чорненькі здохлячки, їх на деякий час лишають погризти свіжу листву шовковиці, шоб стали вони опецькуваті. Усе, доста, не лізе вже. Тоді вони кидають їсти. Це — перший сон. «Ось і перший!» Тоді хробачок вилазить зі своєї спіднички і знов кидаєцця гризти. Жере воно, жере, як не в себе, і тут — усе, не лізе більше. Стоп. Засина. «Ось і другий!» Те саме по колу. «Ось і третій!» Нарешті, надходить четверта черга. Остання. Останній сон перед намотуванням. «Ось і послєдній!»

Твоя робота, крок за кроком, у кравецькій майстерні почалася з ножиць, ниток і розкладання сувоїв із тканиною. Цей багатобарвний світ одягу закохав тебе в себе від початку, фактура тканини у твоїй, іще невправній руці, сувої, розгортання яких проноситься, мов хвиля по приміщенню, і паралельно з нею — дивовижний світ нових слів, які ледве встигає опанувати язик: ампір, корсаж, бюстьє, декольте, плісе. І шовк. Передусім — оце!

До того ти ніколи не тримала в руках шовк. Ніколи не відчувала його плавність, гладінь і цупкість, його силу. Ніколи ти не дозволяла йому струменіти поміж твоїх пальців, заледве торкаючись їх. З усіх різновидів дорогих тканин, які завозила Кас’яні до своєї майстерні, ця найбільше тебе зачудовувала, і ти могла годинами торкатися до неї, пестити, гратися, милуватися. Шовк.

Тканини привозив один молодий вірменин, який тримав крамницю на вулиці Анаксагора, асортимент якої охоплював усе від найдорожчих суконь до найдешевших. Якоб Акопян, торговець тканинами з діда-прадіда, знаменитий крамар і догідливий продавець, статечний і повнотілий, із густими білявими вусами й небесного кольору очима, доправляв свій товар виключно для ­твоєї господарки. Закупки відбувалися щомісяця кожного другого вівторка і скидалися на якесь таїнство, яке ти з іншими трьома дівчатами, котрі навчалися в майстерні, чекали з нетерпінням і насолодою. Спершу знадвору долинав дзвінок його велосипеда, через що ви кидали всі свої заняття і бігли визирнути з вікна. Торохкотіння посилювалося від того, як огрядний вірменин намагався втримати рівновагу, лавіруючи між вибоїнами, і не розсипати оберемок сувоїв, навалених у великий кошик його велосипеда. А потім лунав і голос самого Акопяна: «Я вже тут!» — потужний, красивий і густий, такий білявий, міцно збитий голос, як і вся його вельможна статура. Тоді всі висипалися з будинку і зі сміхом запрошували його зайти разом із велосипедом у затінене подвір’я вашої господарки. Поки ви сміялися та щебетали як пташки, вірменин оглядав прискіпливо свій крам і витирав носовичком спітніле чоло, одночасно відсторонюючи від сувоїв ваші ненаситні руки. Лише як ущухав гамір, а вірменин починав занепокоєно сіпатися, з’являлася ваша господарка, яка весь цей час незворушно сиділа в магазині. Вона вітала вірменина і з медовою посмішкою на вустах, але твердим голосом, запрошувала його зайти, а нам веліла обережно заносити сувої всередину, заварювати каву, розкладати солодощі, а потім — починала торгуватися з крамарем. Ах, як же майстерно Кас’яні робила це! І як сама насолоджувалася грою, яку затівав вірменин... Вона не починала ніколи розмови, доки не принесуть каву. Потім кидала на нього приязний погляд і бралася бідкатись. Ковток — і скарга. Ковток — і скарга. З яким скрипом пані розраховуються за замовлення. Як складно йдуть справи останнім часом. А працівницям платити! Ковток — і скарга. Стиснуті губи й уривчасті зітхання. І вірменин кидав на неї погляд. На її пишний бюст, від якого забиває подих, краєчок червоного язичка, що обережно куштує каву, пухкеньку руку, що бере ложечку, погладжує її і... стрімко занурює в тістечко, з того скрапує солодющий сироп, тоді підносить шматочок до рота, і — гам! — розшматовує його: раз, раз — і вологість спалахує на краєчку її губ. Ковток і скарга. Ковток і скарга, й уривчасті зітхання. Яке нині складне життя. «Забирай усе, забирай!» — виривалося з вірменина, якого Кас’яні вже довела до сказу, прохромлюючи наостанок шматок розбухлого від сиропу равані. Йому дуже подобалися частування і кава. І те, що їх готувала сама Кас’яні, тому він віддавав увесь крам за півціни. «Халалі»^[9] — щоразу мугикав він собі під носа, прощаючись. «Хай їй добре ведеться!» І не бачив, як вона крадькома всміхається за його спиною.

Одного разу ти спитала Спірулу, чи колись поберуться Якоб і Кас’яні. «Наша пані створена не для цього! — з обуренням відказала тобі та. — Це — горда та сильна жінка! Чоловіків просто так до себе не підпускає. Крім того, — уже пошепки продовжила вона, — де таке бачено?! Він же... вірменин!»

Опісля останнього сну шовкопряду давали ще наїстися, і він починав випускати з рота нитку. Наставав час йому прикріпитися до гілки, замотатися в кокон. Тоді його пересаджують туди, де густіше гілок, і він почина прясти і вдень, і вночі. Робить такий тугенький, ловкенький кокон. Обплутуєцця зусібіч і гарненько вмощуєцця всередині. Ось тоді не тре’ ловити гав! Тіки він домотав кокон, тре’ його хапать і класти на стіл, виставлений на сонце. Тоді кокон жарицця, спека пече його, живе створіння в ньому здиха, лишаєцця шовк. Одначе не всі кокони виставляють на сонце. Деякі лишають. Щоби роздовбав його хробак і виліз. І став метеликом. Щоби попарувався і відклав яйця на наступний рік. І ти бачиш, як вони деруть шовк. Як навмання видряпуюцця. Летять. Нічьо не хочуть: ні пити, ні їсти. Тіки паруватися, знайти собі пару. «Шо воно таке? — часто запитували діти, дивлячись, як паруюцця в майже божевільному кружлянні метелики. — Шо воно таке?» Ану, цить! Шикали на них дорослі. Цитьте! «Це — Кохання!»

Більшість клієнток самі приходили до майстерні оглянути й вибрати речі, які мали намір замовити. Там вони могли переглянути журнали, тканини, а також посидіти досхочу, щоб прийняти рішення. Кас’яні мала славу неперевершеної модистки, неприступної, яка вимагала, щоб жінки, які хотіли обслуговуватися в неї, особисто приходили до майстерні. Однак навіть вона, така неперевершена й неприступна, іноді мусила відвідувати будинки багатіїв, які не тільки посилювали чутки про її майстерність, а й по-суті утримували її зовсім недешеве ательє. Тоді вона збирала вас довкола себе наче свою гвардію, нав’ючувала відрізами тканин, швацьким знаряддям, і, очолювані нею, ви вирушали до господ, де на вас із нетерпінням чекали. Щоб зняти мірки, проконсультувати й загалом допомогти дружинам буржуа християн, турків адвокатів, які мешкали тоді в Нікосії, а іноді — навіть і британських офіцерів, які всі захоплювалися винахідливістю Кас’яні, яка вміла з нічого робити вечірні туалети й коктейльні сукні.

Певно в один із таких походів ти й запримітила Андрікоса. Він тоді працював підмайстром у меблевій майстерні біля Церкви Богородиці Хрисалініотиси^[10] й нарізав дошки на пилорамі, як було видно крізь непричинені двері. Коли ви проходили вулицею, всі кидали свою роботу — робітники й домогосподарки проводжали вас поглядами. Це було вже не вперше, тож не справляло на тебе особливого враження. Та й подобалося це тобі, хоча ти знала, що увага всіх прикута до високої білявки, вашої господині, що з незворушним виглядом, незважаючи ні на що, йшла попереду вас, які дріботіли слідом, скидаючись на чотири чорні тюки з лахами.

Як і решта, того дня Андрікос облишив свою роботу й дивився на парад «гвардії». Однак щось у цей момент змінилося, тіло Кас’яні непомітно виструнчилося ще дужче, а в поставі та ході, яка непомітно втратила впевненість, усе свідчило про те, що зараз когось помітила й вона.

Високий, ставний, сухорлявий. От який чоловік подобався Кас’яні! А ще він не мав за душею ні гроша, будучи єдиним годувальником у родині, і мав на шиї ще двох неодружених сестер, які цілком залежали від нього, живучи під Нікосією в селищі, до якого він планував повернутися після того, як вивчиться на майстра та виб’ється в люди.

Роман розвивався неквапом і викликав захоплення; Андрікос почав знаходити приводи по обіді пройтися повз крамниці, а Кас’яні дедалі частіше відвідувала своїх клієнток. Приховані зиркання швидко перетворилися на довгі погляди, потім — посмішки, потім — кивки. Перший крок зробила Кас’яні, яка одного вечора привіталася з ним, а наступного він, проходячи повз, простягнув їй запашну гілку гарденії. Невдовзі туди-сюди ви почали носити любовні записочки, які вам передавала Кас’яні і ви непомітно їх заносили до меблевої майстерні, а тоді — таємні надвечірні зустрічі й плітки, що ширилися кварталом. Поголос про те, що вродлива Кас’яні накинула оком на пригожого, але бідного Андрікоса почав ширитися й міцнішати. Та де таке бачено, перемовлялися сусідки, як могла Кас’яні звернути увагу на пташку такого низького польоту. А той Андрікос?! Як він наважився злетіти так високо?!

Зрештою, той гомін посилився так, що перелетів через стіни міста й дістався до вух матері Андрікоса, грубої та приземленої селючки, що лишень дізналася, на яке посміховисько перетворився в місті її син, сіла в перший автобус і помчала подивитися в очі їм обом. Спершу вона мала розмову із сином і нагадала йому про всі його обов’язки, і потім пішла до «тої». Вона з’явилася в крамниці після обіду й забажала побачити господиню.

Іноді случаюцця й помилки! Бува таке. От, приміром, не вспів вовремя виставити на сонце кокони. А буває, тебе випередили, всьо, і вже з коконів лізуть метелики. І остаєцця тіки дивитися, як твої труди йдуть псу під хвіст. Кокони пошкоджені, зіпсовані. А зсередини лізуть ті метелики, хай їм пусто буде! Навмання пруть. Тіки б злетіти. Нічого не хочуть: ні пити, ні їсти. Тіки б паруватися, знайти собі пару. Щоб скрізь самі тіки парочки пурхали. Але знаєш, що стаєцця після парування? Вони помирають. Знаходять одне одне, паруюцця і помирають. І скрізь валяюцця мертві парочки. Застиглі в агонії. «Шо воно таке? — часто запитували діти, дивлячись на купи мертвих метеликів. — Шо воно таке?» Ану, цить! Шикали на них дорослі. Цитьте! «Це — Кохання!»

Останню записочку своїй господарці принесла ти. Вона стояла біля вікна й дивилася назовні, коли ти зайшла. Ти мовчкипростягла їй папірець і чекала, що вона його прочитає. Ти так і не дізналася, що було в ній, так ніколи й не спитала. Побачила лише, що та прочитала її і сумно всміхнулася. Потім розірвала записку на дрібні клаптики й почала по одному брати до рота і жувати. «Який смак у паперу? — вирвалося в тебе. — На що це схоже?» «Смак як у шовку, — відповіла Кас’яні. — Деякий папір іноді можна сплутати з шовком». Ти багато чому навчилася в майстерні: дивитися, слухати, торкатися. Відчувати язиком смак.

6. Стіл^[11]

Коли намірився хтось приготувати «пуркурі», тре’ спершу гарно так засмажити цибулю. Щоб розім’якла і втратила гіркоту, але не стала хрумкою. Як тіки вона починає підрум’янюватися, вкидай томат, свіжий, потертий на тертушці. Це — перший крок. Як почне томат доходити, додай туди й вермішель-павутинку, хай і вона розм’якне. Тоді вже кидай булгур і доливай воду. Порівну: скільки булгура, стільки ж і води. Потім — соли. І залишай усе тушкуватися. До булгура нада підхід знайти. Він любе, шоб у тебе був терпець! Ця страва просто так не даєцця. Пересмажиш цибулю, пересушиш томат, або википить більше, ніж треба, води, чи пересолиш, все — гаплик страві! Тут — найперша річ: самим нутром чуствувать, коли зупинитися. Знати. Знать, шо і за чим кидати в каструлю, коли. Усілякі кухарські премудрості. Одним словом, бути докою.

Ти завжди пам’ятатимеш деякі страви, які тобі колись випало готувати. Для декого життєвими віхами є свята, для декого — значні історичні події чи стихійні лиха, для тебе ними були страви, які ти готувала, в які ти вкладала свою працю, в інгредієнти яких ти занурювала свої руки й вони пускали сік. Дещо розмито ти пам’ятаєш їхніх смак, набагато чіткіше — їхній запах, і от, коли пахло якоюсь їжею, ти не казала, як інші, що «вона готує телятину», але те, що тоді, під час війни ти нагодувала всіх телятиною чи яка ніжна та смачна у тебе вийшла телятина тоді, в часи війни.

Перша страва, яку ти спалила, була тушкована картопля-яхні^[12]. Її тобі загадала сестра, яка не встигала повернутися вчасно з роботи. Картопля, цибуля, помідори як багато всього в цьому рецепті. Потроху ти почала його опановувати: коли в тебе пригоріла цибуля, коли вивернула на підлогу натерті помідори, коли забула зняти пательню з плити й усе пристало до дна. Того дня ти ледь не спалила всю кухню! За вечерю вам тоді стали оливки з хлібом. Коли надвечір ти усамітнюєшся і береш оливки та скибку хліба, тепер уже як просто перекус, а не страву нашвидкуруч через надзвичайну ситуацію, як тоді, ти запускаєш пригоршню в миску з оливками, виймаєш їх і нюхаєш, дурнувато всміхаючись, як так можна, доросла ж жінка, і думаєш, що це — як тоді, коли ти спалила вечерю для всієї родини.

Як схотілося тобі приготувать котлети-кюфте, тре’ взяти свинячий фарш, картоплю, м’яту, сіль, корицю, цибулю й одне яйце. Натираєш картоплю, потім додаєш фарш, кидаєш приправи, вбиваєш яйце. Мо’ для смаку додати й трохи коньяку. Гарно перемішуєш, хрестиш те все, шоб страва вдалася на славу, і лишаєш, хай набереться соку й аромату трохи. Потім смажиш невеликими шматочками в оливковій олії.

Котлетки-кюфте і були першою стравою, яку ти приготувала для Арифа того дня, коли ви вперше залишилися разом. Це ж був перший день, і ти хотіла приготувати щось легке та гарне, щоб його по-справжньому здивувати. Ти готувала по пам’яті, цьому рецепту тебе навчила Лала; ти безліч разів готувала цю страву, тож навчилася навіть додавати коньяк, що попервах робити забувала. Ти лише вагалася, чи хрестити страву перед обсмажуванням, бо тепер не знала, чи варто так уже точно дотримуватися рецепта, вагалася, бо Лала (а цей рецепт був саме її винаходом) щоразу казала тобі, що слід перехрестити фарш з усім начинням перед тим, як смажити, щоб котлетки вдалися на славу. І тоді ти почала плакати, занурювати долоні у фарш і ридати, витирати обличчя, але сльози й далі котилися, бо ти не знала, чи точно слід дотримуватися рецепта. Увечері Ариф не міг відірватися від твоєї вечері, «може трохи пересолила, серденько, а так...». Звідтоді кюфте в тебе завжди виходило трохи пересоленим. Може, через те, що ти не дотрималася суворо вимог рецепта.

Каридакі — це річ, ой, яка непроста! Тіки луччі хазяйки можуть із нею справицця. Вона требує майстерності та старання. Хоче, щоб у неї вклали всю любов, яка є. Ідеш до горіха і рвеш горішки. Вони такі ще зелененькі, у шкірці. Береш горішок, обчищаєш від шкірки і протикаєш голкою від носика до жопки. Потім заливаєш водою і виставляєш на сонце. Зливаєш воду двічі на день. В останній день додаєш до води трохи гашеного вапна, щоб горішки вийшли хрумкими. Потім трохи гвоздики кидаєш для запаху. Потім береш горішки, додаєш цукру на смак і заливаєш водою, щоб вона їх рівно покрила. І оставляєш їх кипіти в печі; так вони печуцця, і виходить тобі конфітюр. Потім перекладаєш їх у банку, як вони вичахнуть та загуснуть.

Солодощі тобі ніколи не давалися. Не вміла ти обходитися з цукром і хай як наполегливо старалася, щось не те було з твоєю рукою, не виходили солодощі, як слід. Та не жалій ти цукру, часто примовляли сусідки, сип його жменею, не зважуй ото, так у тебе нічого путнього не вийде! Тож і мови не було, щоб колись зробити конфітюр з горіхів, не кажучи вже про щось складніше. І що на тебе найшло одного дня, коли ти взялася за це? Через те, що його загадав якось Ариф, бо то ж були його улюблені ласощі, і от якось уранці він попросив тебе перед тим, як піти на автобус, на якому він і ще кілька трудяг добиралися до Декелії^[13]. Побачив, як ти дістаєш якісь продукти, щоб приготувати дітям плов на обід. «Чуєш, — каже, — я ж приніс цілий кошик волоських горіхів, і цукор є, звари смаколики?!» І ти весь ранок чистила горіхи. Так і не зварила конфітюр, так і лишилася сидіти зі своїми замащеними долонями, замащеними пальцями, почорнілими від горіхової шкірки нігтями.

З усієї цієї історії є одна користь. Долоні та ногті твої остаюцця чорніти на багацько днів. Подейкують люди, шо то так явля себе жалоба горіха. Це така розплата за те, шо зробила з горіхами людина.

Коли тебе частують каридакі, ти завжди відмов­ляєшся.

7. Людина

Де п’ять річок води несуть, стоять бори соснові,

жили там діви юні втрьох, прекрасні, тонкоброві.

Всі першу кличуть Адору, а другу — Адоруса,

а третю, найгарнішу з них, прозвали Родафнуса^[14].

Ти бралася заводити пісень пізно ввечері. Сонце тоді вже встигало закотитися, а ти — завершити всі свої хатні справи. У тебе був гарний голос, і ти це знала, хоч і була до біса сором’язливою, та тобі подобалося справляти враження, захоплювала та радість, що охоплювала квартал, коли лунав твій голос. Як один за одним сусіди виходили з домівок і сідали хто де: у своєму садку чи на сходинках, — і слухали тебе. У той час розваг загалом було обмаль, особливо в такому районі, як твій. Тоді люди рахували кожну копійчину й не вчащали до ресторанів чи розважальних закладів. Важкі були часи, і не могла вони обернутися на ліпше від якоїсь пісні — де там, але хоч так! Для тих кварталів, переповнених селянами, які приїхали до міста шукати кращої долі, це була неабияка річ. А тобі, тобі подобалася ніч та її пахощі, дим цигарок і жасмину, і чоловічих парфумів з ароматом лимона. Вони пасували до твого репертуару, в якому були царівни і королеви, і хоробрі юнаки, які вбивали дракона, що не давав підійти до джерела.

Подекуди траплявся сусід, який починав обурюватися, подекуди комусь з нових мешканців набридали твої пісні, і він вмикав радіо з піснями Казандзидиса^[15]. Тоді весь квартал вибухав, і йому звідусіль починали гукати «гей, вимкни!». Усім було вкрай необхідно почути, що дракон мав померти, що прохід до води вільний, а царенко мав побратися з простою сільською дівчиною. Завжди, коли концерт завершувався і ти поверталася до себе в кімнату, всі наливали собі повні склянки води чи лимонаду й повільно випивали. Квартал охоплювала спрага. Що ти скоїла з ними, мала, що всі як один починали мучитися від спраги, випитував у тебе бакалійник. Продажі лимонаду в кварталі стрімко злітали вгору від твоїх пісень. Якась гірчинка в них таки була.

Коли вони прийшли у світ —

скрізь розпускались квіти,

й у ніжні пахощі весна взялася їх сповити.

Мов ружа красна Адору, лілея — Адоруса,

але цілунок короля дістала Родафнуса.

Арифа спершу ти вгадувала за запахом, а вже потім за всім іншим; той запах від цигарок, супроводжуваний кашлем людини, незвиклої до куріння, легкий натяк на одеколон з ароматом лимона, який він так любив, з нотками жасмину, який йому так подобалося розтирати між пальців і потім відчувати запах. Ці пахощі сподобалися тобі з першої хвилини, вони були такими знайомими та приємними, і ти пригадуєш, що подумала про щось кумедне, коли розплющила очі, цокаючи язиком, коли побачила його вперше, про те, що певна річ, змогла б, точно змогла б і його приготувати. Ариф був із тих, хто постійно слухав тебе, лише після завершення «концерту» він ніколи не пив лимонад чи воду, він слухав твоїх пісень і мужньо пив їхню гіркоту, тримаючи в одній руці напівзгаслу цигарку, а в іншій — квітку жасмину, яку розтирав пальцями, і щоразу він чекав, як ти розплющиш очі, щоб увібрати в себе той запах.

Треба було набратися чималої мужності, щоб уперше підійти до тебе. Він зізнався тобі згодом, що страхався тебе і його дуже лякали ті всі прекрасні селяночки, які помирали, потрапивши до рук ревнивих заздрісниць королев, через любов короля, або яких віддавали в жертву драконові, щоб той повернув людям вкрадену воду. Він часто допитувався в тебе, чому б тобі не обрати пісень із ліпшим кінцем? Нащо засмучувати і так засмучених людей?

Кілька разів, коли ви намагалися прослизнути кварталом, беззвучно ступаючи по бруківці, до вас долинало, як почергово імам та православний священик співучо запрошували вірян (і кожного з вас!) до молитви. Їхні голоси також лунали, мов пісня. Проте від них на язику лишався інший посмак. Їхні пісні були терпкими й аж ніяк не могли втамувати спрагу. У них завжди йдеться про війну, сказала ти якось Арифові, мовби відповідаючи на запитання, що так і не прозвучало. Завжди йдеться про війну. А вам кортіло говорити про любов. І ви дозволили часові й речам описувати свою природну траєкторію, звичну, таку, якою невимушено рухалися й твої пісні. Адже, якщо з часом ти й навчилася своїх пісень, то це тому, що у всього буває свій початок, своя середина і свій кінець.

Десь грім гримить, десь градом б’є,

десь вітром з ніг збиває,

десь розбратом і смутою Господь людей карає.

Кумедна річ, але тієї миті, коли ти згадуєш оце все, до твого слуху знов долинає дзвін, вітер доносить заклики стати до молитви, і вже збігло за полудень, незабаром має розпочати спів ходжа, ніздрі тобі лоскочуть пахощі жасмину і легкий цитрусовий аромат одеколону. Якось молодший син запитав тебе, як так сталося, що ти виросла поміж інших, як ти могла водитися з іновірцями, коли була малою, чути між співом ходжі, як б’є їхній дзвін? Ти дала йому ляпаса, що лишив на його личку величезний червоний слід від долоні. І це був єдиний випадок, коли та підняла на нього руку, з холодною зваженістю та люттю, це був єдиний випадок, коли він спитав у тебе таке. Ти вибігла надвір, і весь той день ти провела, стоячи під сонцем і роздивляючись свою почервонілу долоню, ти не можеш пригадати, що на тебе найшло, немов у пропасниці. Лише надвечір він насмілився наблизитися до тебе і почав тертися об твій фартух, а ти поклала свою закляклу руку йому на щоку. Знову в повітрі витав запах лимона, і жасмину, і, можливо, трохи тютюнового диму.

Не грім гримить це, і не град, не вітром

з ніг збиває,

це королева слуг своїх розпитує й питає.

І ось стрілою звістка вже летить до Родафнуси:

«Рушай негайно, Родафну, володарка чекає!».

Тобі вже сімдесят п’ять років, але й досі з переляком ти пригадуєш, як у майстерні Кас’яні з’явилася сусідка і сказала, що Лала тебе кличе, мусиш усе кинути і йти. П’ятдесят років ти бачила один і той самий сон, Лалу, яка чекає тебе, сидячи за кухонним столом і охопивши голову руками. Вона втупила погляд перед собою, а ти боїшся підійти, підступити до неї і глянути в обличчя, боїшся того, що тобі має сказати сестра. Але ти підходиш, повільно так ступаючи, наближуєшся, м’яко обіймаєш її за плечі, вона раптово підводить очі, дивиться на тебе, і ти починаєш верещати. Завжди на цьому моменті ти прокидаєшся, залита холодним потом, бо на тебе дивиться пустка, жодного орієнтира, ти не можеш пригадати сестрине обличчя.

Одразу нарядитися пішла вона в світлицю,

Вдягнути те, що красить стан й за віком

їй годиться.

Під низ барвисте одягла, згори — золотом шите,

і довершила свій наряд намистом знаменитим.

...

Стає на першу сходинку, і сходинка трясеться,

на іншу сходинку стає — та знемагає, гнеться.

«Уклін тобі, володарко, дочко царева мила,

що з трону сяєш вродою, немов голубка біла».

Ви зчепилися. Вона тягає тебе за волосся, лає останніми словами, бо, коли ростила, не могла й гадки мати, що ти злигаєшся з якимось турком. Ти й досі пам’ятаєш стусани, торкаєш своє тіло, от сюди вона вдарила, і сюди, потім з усієї сили зацідила в обличчя, лишаючи на ньому слід від своєї руки. Вона дивилася на тебе і волала, схопила за плечі і трусила чимдуж, це скидалося на твій спів, на те, як ти гойдаєшся з боку вбік, коли співаєш, так це нагадувало все те, що ти робила щовечора на лавці біля будинку, навіть присмак у роті, такий гіркий, стільки гіркоти.

Відповіда розлючено на це їй королева:

«Лише побачила тебе, і спокій свій згубила,

в очах темніє, втямити не можу, що хотіла.

Згубила спокій навіть я,

король же й розум втратить!

Хапайте Родафнусу цю, готуйте

все для страти!».

Під градом ударів і прокльонів, у запамороченні від стусанів і галасу ти побачила, як в Лалиній руці зблиснув твій хрестик. У тебе ніколи не було прикрас, лише цей золотий хрестик, на тоненькому, мов нитка, ланцюжку, це був хрестик, з яким тебе охрестили, твій хрестильний хрест, який мав для тебе виняткове значення і який з певного часу ти перестала носити, а таємно зберігала замотаним у носовичок. В іншій руці Лала тримала камінь із саморобного кухарського преса, за допомогою якого ви трощили горіхи, мигдаль, товкли оливки чи картоплю. Вона виволочила за волосся тебе з хати, іншою рукою затиснувши хрестик і камінь, тягла чимдуж, а потім жбурнула перед собою на коліна, притиснувши аж до ріні, якою було усипане подвір’я. Тобі здалося, що вона зараз тебе вб’є, гахне каменюкою по голові і вб’є, але Лала знала ліпше, як саме поставити тебе перед вибором. В одній твоїй руці хрестик, в іншій — каменюка; обирай тепер — ми чи твій Ариф.

Ти співаєш і сьогодні. Сидиш собі на подвір’ї, охопивши стан руками, погойдуєшся з боку вбік, заплющивши очі, і співаєш пісень зі своїх країв. Іноді не стається нічого, іноді твої ніздрі лоскоче запах від цигарок, супроводжуваний кашлем людини, незвиклої до паління, легкий натяк на одеколон з ароматом лимона та нотками жасмину. Ти різко розплющуєш очі, але ніколи нічого не бачиш. Вертаєшся додому, бо маєш загасити спрагу великою склянкою лимонаду.

Якщо з часом тебе чомусь і навчили твої співані вигадки й легенди, то це тому, що у всього є свій початок, середина й кінець. І що з кінцем у роті лишається гіркота, така нестерпна, що її не перебити й десятками літрів лимонаду.

8. Єдність Бога

Шоб однією ногою ти стояв у могилі, і душі не було ходу назад.

Шоб у тебе на місці очей поробилися вибоїни і з них ворони сьорбали воду.

Шоб вогонь тебе спопелив і попіл розвіявся.

Шоб тебе куля наздогнала.

У наступні після вбивства Арифа дні все нагадувало тобі якийсь дивний сон; ти відчувала, що живеш у якомусь божевільному карнавалі, тебе крутить вихор, який не давав тобі належно дотриматися всіх цих малоприємних формальностей. Треба було отримати медичні довідки, домовитися про похорон, вислухати слова співчуття від усіх родичів і знайомих, і все це за неодмінної присутності всіх жінок кварталу, які з першої миті вважали своїм святим обов’язком підтримати тебе у важкий час.

Ти завжди трималася дещо осторонь, не мала звичаю точити ляси з сусідками, доки ви мешкали в селі, і знала, що тебе за очі називають дивачкою з мухами в носі. Тебе звинувачували, що ти замикаєшся в собі і з тебе слова не витягнеш, бо не в твоїй звичці виносити сміття з хати. Однак смерть, а саме, те, з якою жорстокістю було вбито твого Арифа, раптово наблизило до тебе все, що ти тривалий час наполегливо тримала на відстані, усіх тих жінок, які щодня приходять до твоєї хати, несучи із собою смажену курочку, як найліпший засіб розрадити смуток. Постійні вторгнення на кухню, де твою дитину постійно садовили годувати, тебе перепитували, чи потрібно щось випрати, замести в дворі, наносити води? Жіноцтво гуділо як бджолиний рій, не даючи тобі хоч хвильку залишитися наодинці з малим. Неспинна біганина, нескінченний гамір, які зводили тебе з розуму так, що ти хотіла кинутись на землю і заволати не своїм голосом. І одного дня ти не витримала, ти встала і заверещала, ти закричала, кажучи тому рою негайно вимітатися, залишити твій будинок. Що тобі треба побути на самоті! Забирайтеся! Геть! І ти пам’ятаєш, що, коли всі почали задкувати, до тебе підійшла одна літня сусідка і попри твої пручання обійняла тебе, і тримала міцно в обіймах, шепочучи на вухо, що вся річ якраз у тім, щоб не лишати зараз тебе сам на сам із собою. Не треба, вони не хотіли дати тобі спокій.

Шоб ти здох.

Шоб мухи повідкладали в тобі яйця.

Шоб руки твої зв’язали і ніколи вже не розв’язували.

Бодай тебе болячка задавила.

Хліб твій хай обернецця на камінь, і того щоб тобі було не знайти.

Шоб чорні звістки про тебе не забарилися.

Блукати домом, що став пусткою, дивитися на порожній стілець, тарілку, в якій немає страви, на одяг, який більше ніхто не вдягне, на черевики, які більше не ступатимуть по землі. От що означає смерть! Його голос уже не лунатиме в кімнатах, його ноги вже не ступатимуть подвір’ям, волосся вже не куйовдитиме вітер. От що означає смерть! І ось ти, яка вже не відчуватиме його присутності, його плоті, рук, теплого живота, його тіла, що згиналося, мов лук, коли він любив тебе, коли ви кохалися. Скінчилось кохання. От що означає смерть!

Шоб відьми тебе зурочили і світло, що тобі світить.

Шоб заціпило тебе і лежав ти нерухомо, мов чурбак.

Шоб тебе цілували, проводжаючи в останню путь.

Шоб і крихти хліба не було в тебе за душею.

Шоб земля тебе вкривала, а я її ще й притоптувала.

Шоб болячка й усяка чума тебе задавила.

Щовечора ти виходиш до тенту, напнутого у дворику, і з тебе починають литися прокльони. Кажуть, що в цей час у Бога відкриті вуха і він не пропустить нічого. Ти стягаєш хустину, падаєш на коліна і простягаєш руки до неба. Хай їм добра не буде, хай радість обходить їх боком, хай ніколи більше їх ніхто не покохає. Хай їх забере та сама смерть, якою вони вбили його.

Шоб очі тобі повилазили.

Шоб добре побенкетували на твоєму похороні.

Шоб косою своєю тебе стяла Смерть.

І потім ти вертаєшся в порожній дім. Знову покриваєш хусткою голову, механічно заправляючи під неї окремі пасма. Спльовуєш у раковину, наливаєш у кухоль воду і п’єш до дна. Потім готуєш лимонад. Ціле відро. Прокляття пересушують тобі горло.

9. Духи

Каждий одіва тоді найліпше, шо має: пінжак, тухлі, всьо! Голову помиє, зачіску зробе. У порядок себе приведе. Може, це цілими днями обговорювати: шо вдіть і як? І от іде такий хвотографувацця. Ставати в позу, і шоб з нього робили світлину. Хай би який привід був у житті! Коли получив документи, коли женився, коли пішов до війська, коли окончив школу. Шоб залишалася пам’ять, і потім можна було посидіти, згадати. Осьо, ось я був таким-то, робив таке-то. Був таким, був сяким. Шоб було що згадати.

Фотографій по стінах будинку в тебе не було. Навіть тих, що в рамках розставляють по столиках і буфетах у вітальні, які стояли в кожної з твоїх сусідок. Коли тебе про це питають, ти розлючено даєш туманні відповіді. Не маєш потреби дивитися на те, якою ти була, коли виходила заміж, коли твій син пішов у перший клас. Так їм і кажеш. Вони всі, продовжуєш, ось тут, і ось тут, і однією рукою плескаєш себе лівобіч по грудях, а іншою — по голові. Так, особливо ось тут, лівобіч. І ти закидаєш світлини в якомусь подертому, коричневому конверті кудись у закуток полички з посудом.

Однак іноді, коли ніхто не дивиться, ти лізеш у той закуток і дістаєш їх. Іноді спогадів не вистачає, ні ось тут (груди), ні ось там (голова). Особливо ось тут, лівобіч.

На шлюбній світлині на тобі весільна сукня з мереживом, зачіска з начосом, як тоді було в моді. Жених мовби плаває у своєму, на кілька розмірів більшому костюмі, і його, вочевидь, душить краватка. Ти пам’ятаєш ту світлину, ви вийшли з приміщення судової інспекції, де щойно підписали акт цивільного шлюбу. Ти з вигляду така самотня. Навіть зараз, коли дивишся на неї, відчуваєш самотність.

Ваш син у три роки на високому стільчику, вбраний в найкраще, що було, дивиться скоса на фотографа, очі ще не підсохли. Огрядний Ахмет, турок-фотограф неймовірних розмірів, який спеціалізувався на дитячих портретах, намагається змусити його не крутитися на стільці. Малий протестує, схоплюється зі стільця, тікає, Ариф не стримується, кидається за ним, хапає за руку і кидає на стільця, лунко даючи ляпаса. Зі стільця та кутка фотомайстерні одночасно доноситься: ридання, він — «це тому, що ти вчасно не втрутилася», вона — «це тому, що ти не зміг вчасно стриматися». Ненавидиш це фото.

Ариф самотньо сидить навприсядки на якомусь валуні, за ним видніється море, певно, уже літо, бо рукава сорочки добряче закасані, на ньому військова форма й армійські чоботи, на голові берет із написом ТМТ^[16]. Він спокійно дивиться на море. Ти завжди розпрямляєш цю світлину пальцями. Хтось її добряче пожмакав.

Ось і ти у фотомайстерні фотографуєшся для отримання паспорта.

Знову зйомка, але тепер в майстерні дідуся Сулеймана, огрядний Ахмет уже цим не займається. Ваш син щойно пішов до школи. Ви вже не обіймаєтеся з Арифом, але кожен зі свого боку поклав руку на плече дитині. На тобі сукня в клітинку: червоне, зелене, вишневе. На Арифові чорна водолазка. Ніхто не посміхається. Утрьох скоса дивитеся в камеру.

Тіки ніхто ніколи не дивицця на хвотографа. Ніхто не гляне йому прямо у вічі. Всі дивляцця так трохи вбік, чи вдалину, чи ще якось. Так, будто би думають про шось таке, про те, що зробили чи ще зроблять. Так, мовби... мовби соромляцця. Мо’, так і є? Оті всі, про яких кажу, трохи вроді посміхаюцця, но — так, хвальшиво, силувано. Наче не впевнені, як саме треба: чи ото дурновато шкіритися, чи кирпу гнути. Шо буде правильно? І потім, як пролетять года, розсматрюють хвотографії і завжди замислююцця. Ач який я був тоді! А шо ж я злякався глянути на хвотографа? Чого ж сидів із такою кислою пикою і не всміхнувся хоч трохи? Ось так думають. І охоплюють їх тоді спогади.

Ти — на вулиці біля свого будинку. Притулилася спиною до стіни, навіть і натяку на посмішку, ти — розгнівана. На тобі чорна блузка, чорна спідниця. Руки схрещені, не хочеш нікого обійняти. Ти дуже розлючена. Ось ти із сином у школі, ти із сином удома, ти із сином, коли він закінчує університет, ти із сином, коли він іде до війська, ти із сином, ти і твій син. Тепер ти з ним завжди. Лише він і ти.

Найгірше на хвотографіях не те, шо в них спереду, а те, шо в них іззаду. Те, шо там написано. Слова, які каждий пише, шоб не забути. Шо тоді-то і там-то був і получив документ, на знак чого ось вам і хвото, такого-то року кончив служити у війську. Шо ось ця хвотографія получена в подарок, на згадку від приятеля чи від родича якогось. Ось про шо говорять слова ззаду. Які вицвіли від часу і затерлися. Іноді вони навіть значать більше за саму хвотографію і заставляють людину задумацця, шо вона тоді робила. Про шо думала тоді, коли робилося хвото. І вона почина пригадувати.

На світлині з ваших заручин ти в темно-синій сукні. Ариф знову потопає у своєму чорному костюмі, краватка його знову душить. Ви обоє сперлися на спинку високого крісла і невимушено всміхаєтеся фотографу. Ти пам’ятаєш його руку, що тримає тебе під лікоть, він шепоче тобі на вухо, щоб пересвідчитися, який у тебе настрій. Це ваша перша подружня світлина, учора — була перша ніч в обіймах на спільному ліжку, сьогодні — перший день уже спільного життя. Стільки стається вперше того дня. «Чудово! — вам каже фотограф вірменин. — Як вас звати? Ариф...»

І Хатіше.

Біда з тими хвотографіями не від того, шо заставляють згадувати, а через то, шо не дають забути.

Ариф і Хатіше, 15.10.62, неділя.

Хатіше — 20 років, Ариф — 18.

На згадку.

Твої спогади заховані в закутку. Темному закутку полички з тарілками. Та водночас вони на кожній стіні, на кожних дверях, на кожній бруківці подвір’я, кожному дереві. Особливо на тій смоківниці.

10. Взаємоомана

Як побаче хтось уві сні смоківницю, страх як зажурицця. Тре’ тоді йому встати раненько, помолитися своєму Богу, і розказать свій сон. Тоді треба вийти надвір і розказать голосно на всі чотири сторони свій сон, щоб він утратив свою силу при світлі дня. Лиха прикмета — побачити смоківницю уві сні.

Ти добре пам’ятаєш той липень, бо намучилася тоді з цією смоківницею. Вона росла в тебе посеред подвір’я, і щосерпня родила такими пишними смоквами, просто гігантськими, і медовими на смак, тобі заздрила вся округа. Тож того липня твої смокви дозріли рано і стали падати. Уже з кінця червня. Дозрівали на гілці, репались і падали. Ціла злива зі смокв на твоєму подвір’ї, які спекло сонце. Скрізь лежали смокви-падалиці з порозкриваними від щирого подиву ротиками.

Смоківниця без смокв уві сні віщує біду й усілякі негаразди. Як бачиш уві сні смокви свіжі і ти їх їси, знай, шо то ти їси себе і ті гаразди, шо маєш. Означає хороби або інші які прикрості. Тре’ тоді людині піти й помолитися своєму Богові.

Двадцяте липня, ти дуже добре пам’ятаєш, як сталася біда. Ти прокинулася вранці, й діжка, що стояла під смоківницею була вже з горою завалена порепаними смоквами. Ти вискочила надвір у нічній сорочці, схопила віник та совок і почала їх збирати. Збираєш, збираєш, а кінця-краю не видно. Ой, смокви, смоквочки мої, ви ж усі погниєте! І до себе: що ж ми їстимемо в серпні, як не буде наших смокв медових, що ж ми їстимемо?

Як хто побаче, шо смокви на гілці вже попечені ще до своєї пори, це — до великих нещасть. Означає, що почнуцця сварки, колотнеча, лихо одним словом. Як бачиш, як вони висять на дереві і — бух — падають, це означає, шо сварка буде така... не приведи Боже.

Такою тебе застала сусідка, що завітала до вас уранці. Прибігла поділитися радісними новинами. Обійшлося, хух, гукнула вона тобі. Обійшлося, ми врятовані! Приїхала матуся до нас на поміч! Приїхала Айше сюди у відпустку! «А що це ти робиш зі смоквами?» «Обсипалися, — кажеш ти їй. — Дійшли мої смоквочки вже в липні, мої соковиті, медові, на які заглядається вся округа. Дійшли і падають у двір. Не дочекаються своєї пори в серпні», — кажеш, а в очах сльози стоять. Потім ти залишила сусідку в дворі й побігла будити сина. «Що сталося, мамо? — каже він до тебе. — Мамо, що?!» «Айше приїхала сюди у відпустку. А в нас смоківниця захворіла. Не маємо чим її пригостити. Не буде чого нам їсти в серпні». І почала ридати.

Як побаче хтось, шо репнула смоква на гілці і пада, жди великої біди. З тих бід, від яких навіть сам Господь Бог не захистить. Нічо’ не зможе тут вдіяти Творець. Цур його, побачити вві сні, як смокви лежать розкритими вже на землі. Тут і Бог не зможе нічим зарадити.

Словами не передати, як ти ридала того дня. Сльози все бігли і бігли з очей. «Не маємо чим пригостити Айше. Ой, не маємо!»

Як побаче хтось уві сні смоківницю, страх як зажурицця.

Ти ридала.

11. Звістка

Як при надії жінка і чогось вона забажає собі, не слід їй тим до себе торкацця, бо на дитинці вийте такий самий знак.

Як поїсти їй закортить, хай не п’є воду, хай хліб їсть, який мусить повсякчас мати при собі.

Зайця не треба їсти вагітній, бо дитя буде полохливе, як той заяць.

До річки хай не підходить, хай не сідає над битим посудом, хай не тягне двері за ручку, все це може нашкодити дитині.

Ознаки були вже зранку, та ти не хотіла їх помічати. Як прокинулася, відчула таку спрагу, що була ладна випити цілу ріку. Потім у тебе страшенно розболілася голова, наче по скронях почали гатити тисячі маленьких молотків. Усе тебе дратувало. Дратувало власне вбрання. Вибішував вазон із базиліком, вибішував запах їжі, яку затіяла готувати сусідка. Дратувало існування Арифа. До полудня тебе мучив живіт. І тоді ти почала рахувати, загинаючи пальці. Двадцять шість, двадцять сім. Може, хоч цього разу? Ну, нарешті? Ні, таки не зараз.

Як живіт у тебе невеликий, схожий на м’яч, буде хлопчик, як великий та широкий — дівчинка.

Як побаче плями в себе на обличчі, буде хлопчик.

Як сосок стає горошинкою, буде хлопчик, а як м’який та широкий — дівчинка.

Дівчинка штовхаєцця п’ять місяців, хлопчик — сорок днів.

Звісно, ти про все знала заздалегідь. Щоразу, як хотіла дізнатися, що може статися, ти йшла на гостину до старої Еміне. Удавала, що тобі треба пройтися кварталом і, от, заскочила й до неї. «Заходь, — завжди тобі казала стара, — заходь, Хатіше, пригощу тебе кавою». І коли ти доходила до гущавини, давала філіжанку їй, щоб вона подивилася твою долю. Ти знала, що робити так дуже небезпечно. Еміне бачила у філіжанці багато чого, але тобі розповідала лише те, про що ти хотіла дізнатися. Чи сьогодні вдала нагода? Ні, Хатіше. Спробуй знову.

Як хоче дізнацця, хто буде: хлопчик чи дівчинка, бере ножиці й крутить. Якщо гострий край вказує правобіч, буде хлопчик, якщо лівобіч — дівчинка.

Береш ніж та ножиці й ховаєш під подушки, як сяде вагітна на ту, де ніж, буде хлопчик в неї, де ножиці — дівчинка.

Та найбільше тебе дратувала неспроможність Арифа зрозуміти твої муки. Збагнути, в яке тяжке випробування ти втрапила. А що, нам так не добре? Питав він тебе. Так не добре, ти любиш мене, я — тебе, у нас є наше кохання? Потім його самого охоплювала зажура і з очей дорослого чолов’яги бігли сльози. «Тобі не досить мене, Хатіше, скажи? — перепитував знов і знов він. — Не досить жити з самим нашим коханням?» Іноді ти садовила його за стіл, брала за руки і, притискаючи з силою до поверхні, намагалася пояснити. Те, що сидить у тобі, казала ти йому, можна порівняти з голодом. У твоєму животі нічого нема. Він — порожній. І ця порожнеча заповнює тебе вщент. Ця пустка, ця діра шириться, і з живота переходить на груди, на ноги, потім заповзає в голову. На кілька днів ти втрачаєш зір. Проте, насамперед, тебе зжирає голод. Ти катаєшся підлогою від голоду. Ледь не помираєш. Помираєш, чуєш, помираєш. «Тобі мало мого кохання, Хатіше? Тобі мало мене?»

Після пологів треба стерегти немовля від Добрих Жіночок. Не давати їм узяти дитя на руки. Тре’ насипати зернятка пшениці, коріандру й маку до його колиски.

Тре’ над дверима причепити віник чи мітлу, шоб вони вимітали хату. А до ліжка породіллі тре’ покласти ножиці й гребінець, щоб ніхто не зурочив дитя.

Найгіршим був жах, що поселився в тебе ззаду на потилиці. Що все це — покарання тобі. Помста твого Бога. Щоб у тебе було лише саме твоє кохання. Щоб любити ти могла лише його. Щоб ніколи ти не могла насититися. Стара Еміне завжди хитала головою, розглядаючи філіжанку. Багато в тебе гріхів, дочко, багато, і хитала сумно головою. Важкувато буде тобі насититися, якщо взагалі колись таки зможеш...

Якщо народила дитину, стережися Добрих Жіночок. Ніколи не бери в них нічьо’, а, даючи щось, іншу руку тримай за спиною. Ніколи!

Ти боялася, що ніколи тобі так і не випаде насититися.

12. Невідворотна днина

Як увійде в когось переляк, то тре’ піти і його вигнати. Є такі жінки, шо знають, як робити так, шоб ляк вийшов із людини, шоб вона заспокоїлася.

Тисячу разів ти бачила цю сцену в своєму сні. Ти завжди в ньому сидиш на ослінчику під смоківницею у своєму найкращому фартуху і чекаєш. Іноді приходить мама. Іноді — батько. Дуже часто — сестра. Ти не підводиш на них очей, сидиш, опустивши голову, і чекаєш. І тоді тебе гукають. Тебе гукають твоїм старим грецьким іменем, тим, яке тепер ти згадуєш лише уві сні. Кличуть дедалі гучніше, просять глянути на них. Елені! Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Іноді ти бачиш Арифа. Закривавленого та запорошеного пилюкою. Таким, як тоді, коли його принесли мертвого й поклали на дерев’яні дошки. Чуєш, як він підходить крадькома, спиняється і кличе тебе. Кличе твоїм новим іменем і просить подивитися на нього. Хатіше! Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Найчастіше уві снах ти бачиш свого сина. Не чоловіком, яким він став зараз, а ще тією твоєю крихіткою. Відчуваєш, як він поволі наближається, майже чуєш, як він повзе рачки, відчуває в роті смак молока. Наближується до тебе частіше за всіх, торкає за коліно і гукає тебе. «Мамо!» Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Тре’ їм сказати, нащо прийшов і шоб вони готували своє начиння. Тоді така жінка веде тебе надвір, ставить і розклада прямо там невелике багаття. Поруч ставить кружку з алярмою^[17], ну, то така підсолена вода. Вішає над вогнем металевий лист. Каже замовляння і бризкає жменею солону воду. Метал накаляєцця, шипить, і ляк виходить з людини.

Ти прокинулася і от, стоячи, прикипіла до ґрат дворика й чекаєш. Незабаром ти побачиш, як він виринає з лінії обрію, різко кермуючи автівкою, так, як йому подобається. Ти почуєш, як він рвучко тисне на гальма. Тоді курява осідає. Він підійде до тебе і гукне: «Мамо!». Цього разу ти вирішила не заплющувати очі, сьогодні ти не спиш, ти — очищена і відповідатимеш йому.

Твоє життя — поіржавіла сапка, зів’ялий листок м’яти, червоний фартух із вишивкою, місиво з того, що лишилося від золотої прикраси, якісь чорно-білі світлини, свідоцтво про шлюб з Арифом. Ти ніколи в рота не береш булгур, гидуєш чорними від варіння, солодкими волоськими горіхами. Перш, ніж ти даєш вітрові підхопити свої слова, ти вже знаєш, це не та відповідь.

Пробуєш іще раз. Ти народилася в Пафосі, батьків не стало, коли ти була ще малою, тебе виростила сестра, ти познайомилася з Арифом, коли вчилася на кравчиню, покохала його, і ви вирішили побратися. Рідня була проти цього шлюбу, і ти мала вибирати. Він чи вони. Неправильна відповідь. Пробуй іще.

Та ніхто того не має бачити. Жінка бере того небораку за руку і тричі обводить навколо багаття, примовляючи замовляння. Потім він сам має перестрибнути його. Аж он ідуть вони разом, беруть той лист і дивляцця, чи на ньому сіль написала ім’я, яке має ляк тої людини. І проступає на металі те, чого кажен боїцця. Чи то пса, чи то людини іншої, всяке бува. Тепер уже людина може йти собі. А жінка бере ту солону воду і ллє йому вслід на землю, шоб прийняла її земля і випила чужий страх.

Удома у вас висить велике дерев’яне дзеркало. Красиве, справжній витвір мистецтва, візерунчасте по краях, з квітами та гронами винограду. По боках в нього біжать такі хвилясті лінії, що нагадує трохи море. Тобі подобається пестити пальцями дерево рами, обводити її всю, ледь торкаючись пучками пальців. Подобається відчувати дерево під своєю долонею. Його твердість. Виноград, квіти, море. Ти любиш своє старе дерев’яне дзеркало. Раптом бачиш своє віддзеркалення і ще трохи не відходиш від нього.

Якщо не виходить ляк, може статися таке, шо й удруге, й утретє людина має ходити до тої жінки. Робити шо хоч, аби ляк пішов. Боротися з ним! Та жінки кажуть, шо бувають такі страхи, шо нічим їх не проженеш. Нема срєдства. Скіки не стрибай через вогонь, скіки алярми не виливай. Йому хоч би хни. Є такі страхи, що їм ради нема і кінця-краю не видко. Є такі люди, шо завжди перелякані.

Сидиш на ослінчику в своєму дворику і дивишся на обрій. Сонце стоїть у тебе прямо над головою, пече немилосердно. Немає сил таке витримати. Десь у кутку нявчить кіт і раптом ти відчуваєш страшенний голод. Сонце вгорі сліпить нещадно, тільки взялося на другу половину дня. Ти витираєш руки об фартух і мерщій заходиш всередину. Краєм ока встигаєш помітити, що твоє віддзеркалення в люстрі всміхається тобі.

Є такі створіння, шо навчилися жити разом зі своїми страхами.

Ти ставиш на вогонь каструлю. Готуватимеш, мабуть, булгур із томатами. Багато років ти його не готувала! Уже й не згадаєш, як треба починати страву? Знадвору чутно, як вищать гальма, потім швидкі, нервові кроки, і на порозі з’являється твій син. Ти обертаєшся кинути на нього погляд; знову їжа виявиться пересушеною. Ви дивитесь одне на одного. Потім він розкриває обійми. Іноді тебе лякає, як у дорослому віці він схожий на Арифа. Десь глибоко в твоїх грудях народжується глухий звук. Твій язик починає вигинатися, підхоплюючи мову, якою ти не розмовляла вже чимало років.

А є такі, шо рішають припинити боятися. 

Земляні голоси

1. Червоні туфельки із ремінцем 

Я дуже добре пам’ятаю той день, бо вийшла з наміром придбати собі нове взуття, ті високі туфельки із ремінцем, які днями запримітила на вітрині, темно-червоні, схожі за кольором на таку по-домашньому теплу, лискучу карамель, яку дітлахи їдять на Різдво, був чи то четвер, чи середа, не пригадую, трохи перед тими святами християн і святковими крамничками на вулиці Гермеса, які так зрідка були переповненими у звичайні дні, а зараз у них аж роїлися жінки й діти, які неспинно торохкотіли, поважними матусями, які скоса поглядали на мене, милими жіночками із приватними будинками, чоловіками й дітьми, які скуповувались і знайшли, чим розважити себе в переддень свят, жіночками, які вискочили заміж, понароджували дітей і тепер вважають себе добрими, чистими й порядними, але направду я не знаю, чи це так, чи такі вони вже й добрі, чого скоса зиркають на мене в крамниці щойно побачать, задля чого змушують мене механічно прикривати долонею нафарбовані вуста, чого смикають до себе своїх дітей, змушують мене схрестити на грудях руки, опустити очі і спалахнути зсередини від гніву, а потім розштовхувати їх, судомно стиснувши в обіймах свої червоні туфельки, притискаючи їх до себе так, як вони притискають своїх дітей, дивлячись крізь них незрячим поглядом, думаючи, що я хоча б заробила на них власним потом, своєю роботою, і мені невтямки, що може зробити тебе поряднішою та чистішою, як не робота, яка дає тобі можливість самостійно купити собі темно-червоні туфельки на ремінці, щойно я їх побачила, то сказала собі, Господи, як же я хочу мати такі туфельки, узути їх на ногу, Господи, хочу, щоб мене поховали в таких туфельках, якщо мені й судилося померти, то хай земля вкриє мене в таких лискучих червоних туфлях, іще й з ремінцем, який дає змогу бігти й не думати, що як зараз туфля злетить із ноги, коли ти біжиш і гукаєш «Допоможіть!», той ремінець міцно тримає туфлі на твоїх ногах, крім того, можеш, як виникне потреба, ними і оборонятися, можеш врізати ними по макітрі тому, хто хоче заподіяти тобі шкоду.

2. Варвара

(говорить Варвара А., яка 1963 р. мешкала в районі Тахтакалас)

Та не тіко у февралі були оті сутички, весь час вони були. Кажен день тоді згущалися хмари над головою, і понятно було всім, шо от-от станецця лихо. А ми ж жили коло церкви Святого Касіяна, то й бачили на власні очі багато чого. Памнятаю, твій тато нам говоре, моліцця, каже, шоб не сталося чогось гіршого, велика біда йде, але й він, кажись, не понімав, наскіки великою окажецця та біда. Тоді кажен день являлась наша поліція і робила тру́си по домівках турків, бо мали вони звістки про те, що ті ховають у себе зброю. А ті й собі помалу починали гуртуватися, ставали членами ТМТ^[18]. Приходе поліція, трусить їх по хатах, а ті починають репетувати, їх арештовують, і починаєцця казна-шо, світ стає догори дриґом. Дивився на те все мій покійний батько і тіки скрушно хитав головою.

Памнятаю й те, як раз до наших кварталів завітав сам Рауф Денкташ^[19], побачити, як живецця туркам та й побалакати з ними. Для багатьох він казався справжнім защитником і рятівником, той Денкташ, наша поліція, бач, помилилася, а Денкташ ішов до суду і визволяв їх, усіх відпускали, навіть якщо зброю заховану таки знаходили. Хоч би хни! Хитрий був, мов шайтан, той Денкташ, хитрий і розумний!

3. Пачка цигарок «Роял», червона

Якби я мала відтворити обставини, за яких ми познайомилися, якби я мусила відтворити деталі того дня, коли познайомилася з тобою, якщо мене хтось спитає, Зекі, а як ви познайомилися, як сталося так, що перетнулися ваші шляхи, я, певно, розкажу йому про образ, який склала в своїй голові, який стосується нас обох, захід сонця у дворику, воно повільно так сідає, біля моїх ніг сидить кицька, за нашими спинами — жовті гвоздики, ти палиш цигарку, червоний «Роял», видихаєш ніздрями дим, руки в кишенях, а я... на мені жовта сукня, завузька в плечах, із маленькою такою, червоною квіточкою, і я дивлюся на тебе, якби мені треба була скласти в голові образ, щоб не забути, я обрала б таке: тебе, колиназиваєш мені своє ім’я, кажеш, хто ти є, але насправді ти — інший, і я дивлюся на тебе, вечоріє, сонце закочується, і ти затягаєшся цигаркою. Інший спогад, у якому ти — таксист, і вирішив якось увечері заїхати в керхане^[20], зустрітися зі мною, ти — практично іще юнак, але з малою дитиною на руках, який хотів торкнутися до якоїсь іншої жінки, а не лише тієї, яку тобі вибрала рідня, от, бери — ту, яку я викину геть, яку пошматую на дрібнесенькі клапті, розчиню, і вона зникне без сліду, розтрощу пальцями і не залишу нічого, якщо мене хтось спитає, як так сталося, що ти з ним познайомилася, я складу щось привабливе, Зекі, я розкажу йому про щось таке прекрасне, що він не зможе збагнути, де правда, а де вигадка, та ми самі не матимемо впевненості, чи це відбувалося насправді, дозволь мені придумати красиву історію, Зекі, дай скласти з різних шматочків, але от, уже бачу, як ти підходиш до мене і кивком показуєш «мовчи», затуляєш мені рота долонею, як ти тоді зробив, грюкаєш кулаком по столу, кажеш «замовкни», не кажи нічого, нічого не змінити, ти — бідний син власника вбогої кав’ярні, який недовчився в школі, який виріс, дивлячися на руїни мечеті Селіміє в Хорі^[21], намагаючись розгледіти бодай якийсь знак, щоб зрозуміти, хто він є і звідки, ось це — це ти, ти — ось такий, бідний син власника убогої кав’ярні, який одного вечора познайомився з Джемаліє в керхане, розташованому на вулиці Орханіє, бідняк, таксист, мусульманин, турок, просто один турок.

4. Марта

(розповідає Марта Л., батько якої володів столярною майстернею в районі Ай-Касіанос до 1974 р.)

Тоді я саме захворіла і була негожа ходити до школи, то й залишилася з татком у майстерні, бо мама дóлжна була йти на роботу. Мій татко був вобшє неговіркий, у нього було радіво, і ми слухали по ньому весь день різні пісні. Щоби отдихнуть хоть трохи. Пригадую, як ’дного разу в новинах по радіво стали розказувать, як оце поїхав Макаріос до Канади й дав там інтерв’ю, і сказав, шо Кіпр — то грецький острів і шо він всігда був грецьким, а мій татко розбушувався й почав кричати на радіво. Он як воно! Аж приїдь сюди в Тахтакалас і подивися на свої грецькі острови, де нас усіх кажної миті готові порвати на куски! Давай, їдь сюди, отче, ждемо!

5. У сиджаклику^[22] щочетверга

Щочетверга зрання я хапала свої шампуні, рушники, шльопки, кидала в торбинку щось перекусити й бігла до лазні на омивання, у хамам, що стояв на вулиці Емерґез, два кроки від мого будинку, вона працювала через день, раз — для чоловіків, раз — для жінок, але щочетверга — лише ми, четвер — наш день, у цей день ходили в хамам ми, і жодна порядна жінка не наважилася б навіть підійти до дверей хамаму, обходили його боком і думали, що зараз їм не можна зайти помитися, якби там були чоловіки, і тоді їм було б легше наважатися і ввійти, вода, що стікала по наших тілах, була бруднішою, запах, який ми лишали на плитці, смердів дужче, казали вони, торохкотіли так неспинно між собою, але щочетверга хамам належав тільки нам, і ніхто не міг його в нас відібрати, зрання ми сходилися, лишали одяг у маленькій комірчині біля входу і йшли до сиджалику, «спекотної кімнати», щоб наші тіла огорнуло гарячуще повітря, і ми починали пітніти, сідали і стікали потом, і сиділи там цілими годинами, і з потом з нас виносило чоловіків, із кожною краплиною, кап-кап, усіх тих Старосів і Памбосів, Хасанів і Меметів, нас огортала розпечена пара, і хамам танув в імлі, наше тіло викидало їх із себе, гнало їх геть, їхні запахи та сперму, їхні подихи кружляли та повільно опадали на плитку, з тіла збігала і збігала чорна, брудна вода, а потім ми йшли і терли себе мачулою, терли й терли аж до почервоніння, аж доки від них не лишиться й сліду, доки зійдуть із нас Староси, Памбоси, Хасани й Мемети, і потім лили на себе студену воду, обливали свої тіла крижаною водою, і тоді верталися до теплої кімнати, щоби помалу призвичаїтися до температури, знову виливали на себе холодну воду і тоді вже йшли до соуклюку, прохолодної кімнати, і лишалися там, щоб отямитися від спеки, пару, розтирань і крижаної води, потім ми переходили до іншої кімнати, де обмотувалися рушниками й узували шльопки, наливали собі чай, виймали перекуски, без них ніяк, і починали теревенити одна з одною, обговорювали щось веселе та радісне, ділилися новинами, потім потроху починали вдягатися, збирали речі й ішли, омиті, чисті, красиві й готові знову батрачити до сьомого поту, готові до Ставросів і Памбосів, Хасанів і Меметів. Та ось уже кілька місяців, коли я відокремилася від інших, ходжу до хамаму щочетверга сама, сідаю в сиджаклику, тіло обвіває гарячуще повітря, я закипаю, з мене тече, стаю розпеченою, моє тіло порожніє, з нього виплескуються річки поту, стікає, біжить струмочком, щоб винести із себе всіх чоловіків, стікає та біжить струмочком брудна вода, що ллється на плитку підлоги, і я виливаю на себе студену воду, з глека із запітнілими стінками, виливаю на себе студену, майже крижану воду, і потім тру собі ноги, тру руки, стегна, груди, тру мачулою, сильно-сильно, тривалий час, доки все почервоніє, доки тіло вже не витримує тертя, виливаю на себе холодну воду, але з мене не змивається Зекі, ні, і я такою йду до соуклюку, і вже там, через багато годин зустрічаю інших, які завжди там, і наполегливо чекають на мене, і не кажуть нічого, але загортають мене в товсті рушники, і наливають чай, яким можна обпектись, ні про що не теревенять, не діляться своїми новинами, бо нема про що розповідати, і я думаю, що й вони іноді згадують, як бігали до хамаму, точнісінько, як і я, і терлися, щоб видалити зі свого тіла якогось свого Зекі, який не йде, той Зекі, не змивається з мене той Зекі, ніяким способом, іди геть, кажу йому, залиш мене, Зекі, але Зекі не йде, мені це добре відомо, Зекі не йде.

6. Ленья

(говорить Ленья М., батько якої володів крамницею з імпортованими фруктами й овочами біля церкви Богородиці Хрисалініотиси)

У мого татка була своя крамничка, ятка, по суті, біля самої церкви, біля Хрисалініотиси, і він купляв всякі наїдки, приправи, прянощі по всьому світові, а потім продавав їх навсібіч, тому — помідорчика, тому — городину, тому — яйця, а тому — паляницю свіжу. Такі знамениті паляниці. А ті паляниці йому привозила одна туркеня з Оморфіти^[23], жінка бідна, но чесна, сама хліб випікала, а паляниці в неї такі були, пальчики оближеш. Ну от. Як почалися заворушення і в нас зло велике взялося проти турків, то прийшли до нього хлопаки із наших волоцюг, тутешніх, і сказали, шоб більше не купував у тієї туркені, не буди, кажуть, лихо, нехай сидить собі тихо, купуй хліб у якоїсь доброї християнки. А мій же ж татко їх не послухав. Каже їм, щас, каже, оце через вас припиню в бідної жінки купляти дві торбинки хліба. Вони приходили раз, приходили два, а потім якось уночі підстерегли його і живого місця не оставили. Сильно відлупцювали, шо аж тре’ було везти до больниці. Але татко наполягав.

Тіки подумай, лежить він такий у больниці, замотаний — самі бинти, і каже моїй мамі, шо так цього не оставе, не подарує тим, і в туркені не перестане брати хліб. А та ридма рида, і каже йому, отямся, Яннакосе, у нас же п’ятеро дітей. Вони ж не жартують, і плаче страшно. Плакала і благала, плакала і благала, і він поступився, сказав тій туркені, хай більше не приходить і не приносить свій хліб.

А тоді ж приходять до нього ТМТ. Турецькі лайдаки цього разу, не наші. І почали його залякувати. А чого це ти перестав брати в такої-то туркені хліб, якщо і далі не купуватимеш, більше ти не жилець на цьому світі. Ох і люті були ті ТМТ. Прямо звірі! Чуєш, навіть своїм не дозволяти вийти з організації. Хто став їхнім, то вже до гроба. Ніяких розмов! Як ти хотів піти, могли й убити. Хай йому грець! У кінці кінців татко позакривав усе і знайшов собі іншу роботу. Ну а шо можна було вдіяти?! Поміняв кілька робіт, та й опинилися ми в Лімасолі. І ми такі — зирк на них, а вони такі — зирк на нас. Але вже поруч ні турків, ні наших.

7. Ні Господь, ні Аллах

У цьому невеличкому квартальчику, де Господь уживається з нашим Аллахом, мене й інших жінок із керхане не любить ніхто, жоден Бог про нас не знає і не має в нас потреби, ми це вже добре зрозуміли, але настають такі моменти, коли кожен Бог, попри власні веління, прикликає нас до себе, гучно дзвонять дзвони щонеділі, муедзин закликає мене впасти навколішки на килимі мечеті й молитися, псалмоспіви долинають до червоних кімнат і змішуються з важким диханням і стогонами, на нашому подвір’ї пахне ладаном, і тоді ми підносимо долоні з червоними полакованими нігтями, затуляємо вуха, закриваємо підфарбовані очі, хитаємо головою, вгору-вниз, і тупаємо ніжкою, щоб Бог пішов, але ніколи нам не вдається затулити свого рота, хоч що роби, а тебе виказують вуста, стиснуті, такі, що припинили чинити опір, вони бурмочуть під носа молитви, яким нас навчила давним-давно мама, нас завжди зраджують наші вуста, починають молитися, бо не вміють інакше. Однак Зекі називає мене слабкою, він каже мені, що треба знайти сили і зашити свій рот, що існує інша сила, сильніша навіть за Бога, і Зекі мені каже: от її знаки, — і розкриває широко мій рот, і запихає руками в нього величезні нові слова, каже мені: розжуй їх, зрозумій їх, — стискає руками щелепи і каже: жуй свої слова, Джемаліє, їж досита, — дивиться прискіпливо, щоб я не спробувала їх виплюнути, в усі очі, і я ковтаю volkan і taksim, і anavatan^[24], ковтаю їх, бо він годує мене з цими новими складами коханням, прожовую їх, бо по шматочку він годує мене і коханням, по слову за дрібку кохання, volkan, taksim, anavatan — і шматочок кохання, volkan, taksim, anavatan — і ще один.

8. Атенула

(говорить Атенула Т., чоловік якої працював на взуттєвій фабриці «Аристон» до 1982 р.)

Мені з чоловіком дуже сильно наравилися кавкаруди, артишоки місцеві, шо сіялися самосадом. Дуже складно їх готувати, але, як уже поназбирав, то сідаєш та й готуєш. Нада дуже добре очистити їх від жорстких, мов шпичаки, верхніх листків, потім дати час, шоб зійшла гіркота, а вже затим — гарно обсмажити на пательні з лимонним соком. Я дуже добре вміла їх готувати. Виходили вони в мене — перший сорт! Як добре вийдуть, то — таке, тане прямо в роті.

Але кавкаруди не ростуть, де тіки хоч, найкращі можна назбирати в Ашії. От мій чоловік і їздив туди, і багато часу ходив полями, шоб їх насобирать. Коли почалися зіткнення і вся та колотнеча, розставили на дорогах блок-пости, перегородили шлях, усе — ходу сюди нема, а був один Хасан, турок, який працював із ним на «Аристоні», він приїздив на фабрику і привозив чоловікові артишоки з собою. Напихав їх у свою торбинку для роботи і привозив, а ми ними ласували. І не думай, шо то була легка затія! Під’їжджав Хасан з іншими хлопцями до блокпоста врєменного поселення на Агирті, а там, глядь, учиняють трус турки-офіцери. Наказують вивертати торбини і будуть оглядати, шо хто везе. Тоді Хасан як учинить ґвалт! Так і провозив ті артишоки. А я сідала, і чистила їх від колючок, і ми їх їли.

Часто накладала їх у банку, давала чоловікові, і він відвозив Хасанові, пригощав, а той їв і нахвалював. Страх, як любив ними поласувати, та в його жінки руки до того не стояли, вони в неї гірчили. Кажу ж тобі, то — ціле мистецтво! Ох, матінко моя, ті артишоки! Скіки років я вже їх не готувала, а до рота не брала скіки років?!

9. Достоту оголена

Жодному чоловіку невтямки, яких сил ти маєш докласти, аби стати жінкою, яку він хоче любити, яких зусиль тобі вартує стати красивою, випромінювати сяйво акторки, від якої сліпнуть очі, лише ти, яка бачить зрання після пробудження перед собою звичайну жінку зі скуйовдженим волоссям, опухлими очима, бляклою шкірою, лише ти, яка підіймає волосся над чолом, аби знайти нові сиві ниті, яка розтягає шкіру чола вбік, аби зникли зморшки, торкається шиї, що погордо вже не височіє, грудей, що починають обвисати, лише ти бачиш спадок, який тобі лишили тисячі смаглявих низеньких жінок із широкими стегнами та важкими грудьми, тілами, створеними для немовлят і важелезних клумаків, із жорсткими в’юнкими кучерями й чорними насупленими бровами. Тільки тобі відомо, що потрібно, аби стати жінкою з мрій: розплавлений віск — на ноги, бритву — до пахв, щипчиками скубти брови, плойкою припалювати пасма, пудра та рум’янці, корсети, що затискають тіло, затісне взуття на підборах, вульгарна білизна, що перетворює тебе на копію іншої, але ти... ти добре знаєш, ким ти є, низенька смаглява жінка з широкими стегнами та важкими грудьми, тілом, створеним для немовлят і важелезних клумаків, із жорсткими в’юнкими кучерями й чорними насупленими бровами, оце — ти, оце — я, Зекі, жінка, якій треба дуже постаратися, аби стати приваб­ливою, ось така я і є, Зекі, пригадуєш той день, коли ти мене зустрів, Зекі, пригадуєш ту ніч, коли вперше спав зі мною, усіх інших я випроваджувала за двері одразу після кохання, Зекі, ти був першим, кого я лишила на всю ніч, єдиним, кому дозволила побачити себе без одягу, без рум’ян, без отієї всієї машкари, усе стерла й лишилася такою, якою я є, оголеною перед тобою, і ти стояв переді мною оголений, високий, худорлявий, клаповухий хлопчисько, з ключицями й ребрами, що випиналися з-під шкіри. Жодному чоловіку невтямки, яких сил тобі потрібно докласти, аби стати жінкою, яка хоче любити, жоден чоловік ніколи мене не знав, Зекі, жоден не бачив мене такою, якою бачив ти, я ніколи не дозволяла жодному з них побачити стільки мене, жоден із них не дивився на мене таку оголену, і збігло чимало часу, перш ніж я збагнула, що, мабуть, не слід було й тоді, і зараз дозволяти навіть тобі, Зекі, бачити мене, не слід було дозволяти тобі бачити мене оголеною, без корсета й макіяжу, не слід було ніколи поставати перед тобою, Зекі, такою оголеною. Не слід було дозволяти тобі так довго мене бачити, не завжди доведе до добра давати комусь бачити себе, не слід було дозволяти тобі так довго бачити мене.

10. Ставрула

(говорить Ставрула Пс., чоловік якої, найімовірніше, брав участь у нападах на туркокіпріотів 1963 р.)

Хараламбос мій не годен балакать, за стіки років слова жодного не зронив, за нього я говорю. У нього ж ХОЗЛ. По-людському: Хронічне обструктивне захворювання льогких. Усе через ті цигарки. Чадить уже шістдесят год. Змалку приноровився, цигарка за цигаркою, пачка за пачкою. А чого чекати? Усе кашляє та й кашляє теперечки, і хапає свою маску з киснем. Ану, перевертайся на інший бік, Памбосе! Легше-легше. Одягни маску ліпше, ось так, шоб легше було дихати. Чекай! Ось так. Молодець! Це вже третя стадія, каже лікар. У його легенях ще на одній третині є бодай якесь живе місце. А так — все! Незабаром зовсім утратить можливість балакати, а зара ледь-ледь іще справляєцця з диханням, не може самотужки. На четвертій стадії такі хворі вже не підводяцця з ліжка. А потім приходе смерть! Як уже Господь рішив... Дихай, Памбосе, дихай!

Коли я познакомилася з ним, у нього ще тіки пробивався пух над губою. Просто янголятко якесь. Ми заручилися дуже молодими, по вісімнадцять було кожному. Заслав він сватів. Проте слова про нього поганого не скажу. Добрий був зо мною. Жодного разу руку на мене не підняв. У дев’ятнадцять я вже ходила вагітна ­Марією, і нас, раз-раз, обкрутили в селі. Спершу жили ми на задвірках, але недалеко від моєї матері. Дві кімнатки такі поганенькі. Я сиділа з дитиною, а Памбос робив на стройці. При ділі. Робота — дім, робота — дім. Усе, як годицця. Аж його почав тягати у різні компанії прораб. А там почалося: турки в нас відбирають роботу, один турок-поліціянт життя не дає. Дихай, Памбосе, дихай. Важко йому. Дихай.

Коли почався той безлад в 63-му, я з ліжка не вставала, важкі роди. Ти на мене не дивися. Тоді я була худенькою дівчинкою, стегна вузькі, важко було розродитися. Тож лежала я в ліжку з немовлям. Лихоманило мене. Поруч стояла миска з водою і я щораз зволожувала чоло. З одного боку — миска, з іншого — дитина. Але одну з цих ночей я ніколи не забуду. Памбоса всю ніч не було тоді. Я вся горю, дитина поруч заходицця криком, думаю, піду до матері, віднесу їй, хай поглядить, беру немовля на руки, закутую у щось, тіки за двері, аж там Памбос. Стоїть, держе в руці шланг для саду і змиває щось із себе. Ллє і ллє. Отак посеред ночі, зима, сніг лежить... Собачий холод! Зуб на зуб не попадає. Грудень. Кажу йому, Памбосе, шо ти робиш? А він аж підстрибнув, нєрвний такий. І рукою на мене замахнувся. Я відсахнулася назад. Немовля надриваєцця. Дихай, Памбосе, дихай. Важко йому. Дихай.

Побачила я, шо він увесь у крові, але то не його кров. Я — в хату. Сіла на ліжко, сижу, не знаю, шо робити. Потім і Памбос зайшов, мокрий як хлющ, вода ручаями біжить. Не одмиваєцця, каже мені, зранку візьмеш і одстіраєш. Шоб було все чисте як сніг! Скинув одежу, жбурнув мені під ноги, нову натягнув і упав, заснув як убитий. А я так і просиділа на стільці решту ночі, притискаючи до себе дитя. Зранку він устав, до мене і словом не обмовився. Пішов собі. Я віднесла немовля матері й узялася стірать його одяг. Терла весь день, воду виносила і виливала в діжку з лимонним деревом, що стояла в нас біля дверей. Увесь день не бачила ні свою дитину, ні свого чоловіка, тіки те й робила, шо терла й терла, відчищала, шоб був як сніг. Дівча, дев’ятнадцять років, щойно дитину привела. Дихай, Памбосе, дихай. Важко... Дихай.

За весь час, шо я прала, груди в мене налилися, обважніли, стали як камінь, я ж дитину не годувала цілий день. Приходе мати, приносе дитину, дає мені, шоб її погодувати, йди, кажу їй, нема часу, мені стірать треба, чаєм напувай її чи там шо? А надвечір я вже не могла терпіти біль, сіла над діжкою, в якій прала, і почала зціджувацця. Зціджувала в кухлик руками молоко, яке мало б пити моє дитя. Стискала щосили груди, раз-раз. Зцідила все. Зітхнула з полегшенням.

Дихай, Памбосе, дихай. Так, я все відчистила, твій одяг — чистий як сніг. Сніг. Чи не так? Не такий? Скажи ж мені? Дихай, Памбосе, дихай. Це — третя стадія. Лікар сказав, незабаром почнецця четверта. Легені зовсім спорчені, нема майже живого місця. Усе! Скоро зовсім утратить можливість балакати, а зара ледь-ледь справляєцця з диханням, не може самотужки. На четвертій стадії такі хворі вже не встають з ліжка. А потом — кончаюцця муки? Ні. Помучаюцця в ліжку, помучаюцця, а вже тоді помирають. Дихай, Памбосе, дихай. Дихай! Дихай, Памбосе, дихай. Дихай, кажу тобі. Дихай, дихай Памбосе.

11. Блакитні шапочки біля каміна

Мрію мешкати у великому будинку, далеко за містом, і щоб довкола все пахло природою, стояти весь день на кухні, щось готувати, бути гарною хазяйкою, яка має гарне кухонне начиння, каструлі, перевірені, луджені, великі емальовані тарелі з квіточками по колу, носити білий фартух, лляний, із левкаритійською^[25] вишивкою по краях, мереживом, усипаний стокротками, пишними, білими, майстерно вишитими, і я завжди дивитимуся, пораючись на кухні, як не замастити б його чимось, не залишити на ньому плям, а по подвір’ю, щоб у мене ходили овечки й курочки, і стояли горщики з квітами, базиліком і геранню, а коли дощитиме, сидіти біля каміна, щось плести, дивитися, як збільшується мій живіт, і думати з ніжністю про дитинку, яку я чекаю, такі блакитні шапочки, бо чомусь упевнена, що це буде хлопчик, і любляче погладжую свій животик, і лагідно розмовляю з ним, усіляке таке розповідаю, кажу ніжно, хлопчику мій, хлопчику.

Проте хлопчик, коли я сиджу біля каміна і плету блакитну шапочку, починає штовхатися, битися — дедалі дужче, відчуваю, як його ніжки зсередини розпанахують мене, я схоплююсь на ноги, обома руками підтримую живіт, кидаюсь бігти, спотикаюся, мій син б’є мене, хоче мене вбити, хоче розірвати мій живіт, я ношуся будинком як божевільна, скидаю на підлогу каструлі, б’ю свій блакитний посуд, перекидаю квіти, відчуваю, як син виходить із мого живота, бачу, як його руки рвуть мій лляний фартух, бачу, як його заливає кров, мій красивий фартух увесь у крові, чую, як знадвору починають бекати мої овечки й гасати курочки, і завжди прокидаюся за мить до того, як померти, прокидаюся за мить до того, як мій син розірве мої нутрощі, завжди прокидаюся вся в поту і біжу на кухню попити води, подивитися, чи все добре з посудом, і думаю, як же добре, що в мене немає білого, лляного фартуха, розшитого стокротками, і я не побачу його залитим кров’ю, яке ж щастя, Господи, що в мене нема такого білого фартуха, і я не сиджу перелякана на підлозі.

Останнім часом засинаю і прокидаюся від одного й того самого сну, засинаю і прокидаюся, і знаю, що вночі син уб’є мене, сиджу на підлозі та оплакую свого сина, і любляче погладжую свій животик, і питаю його, синку, синочку мій, чому, а тоді рішуче підводжуся, стояти на ногах непросто, але я кажу, що нині не дозволю всьому скінчитися так, сьогодні я прокинуся в той момент, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна, сьогодні, синку, я не дам тобі себе вбити, досить лише прокинутися в потрібний момент, тоді, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна.

12. Маріка

(говорить Маріка З., свічниця на кладовищі рівноапостольних Константина і Елени)

Я ж цілий день на кладбищах, працюю там, усе моє життя там. Запалюю свічки над спочилими, прибираю могилки, поливаю квіти, мию надгробки. Хтось має і це робити. У людей більше нема часу сходити провідати рідних, тих, хто пішов і більше нема його на світі, у них — робота, справи, дітлахи, біганина, одним словом, не до того! Але й померлим теж треба якесь товариство. Те, шо ти помер, ще не означає, шо тобі зовсім не потрібна компанія. У спеку їм нравицця, шоб поливали могилку, а в холодну пору — шоб прибирали калюжі після дощу. З горщиків повитягати опале листя, їхнє хвото ганчіркою протерти. Підведеш очі, глянеш на них, а вони тобі, здрастуйте, мадам, ось, який я мав вигляд колись, а ось, чим я колись жив, і не дивися, мадам, шо зара я самі кістки, поглянь, яким я колись був. Ось так! І мертвому хочецця смаколик укусить і бесідою приємною розважицця. Те, шо вони померли, не означа, шо їм уваги не хочецця. А оскільки всім іншим не до того, то все маю робити я сама. Цілісенький день поміж могил, ходжу, розмовляю з померлими. Вони розповідають мені про минуле, я роздивляюся їхні хвото, витираю мармурові плити, іноді сяду, поплачу разом із ними.

13. Стара Гюльбахар

Тими поодинокими зимовими ночами, коли січе дощ і обпікає своїм крижаним подувом північний вітер, ніхто не приходить до нас у керхане, ніхто не виходить на собачий холод, щоб піти до наших будинків і знайти там тепло, і ось ми всі сходимося до домівки сліпої Гюльбахар, щоб посмажити каштани в каміні, погомоніти між собою, порозказувати історії, погріти руки біля вогню, покласти на коліна кошенят, наче це наші діти, і переказувати оповідки про давні часи, але ніхто не зрівняється в цій справі зі старою Гюльбахар, ніхто не зможе так пронизати словом твою душу, як Гюльбахар, розкажи нам свої історії, Гюльбахар, розкажи нам, але вона сидить і лише слухає нас усю ніч, сидить і лущить каштани, і їсть їх, мов навіжена, і лише як її дзиґарі проб’ють опівніч, лише вона почує ті важкі звуки, лише почує ті бом-бом-бом, лише як розпочнуть спересердя свій нявкіт коти, тоді вона починає розповідати завжди одну й ту саму історію, завжди оповідає історію кривої Афрули, долю якої поламав один старий, паскудний суддя, змусивши її вити ночима від розпачу.

Афрула була доброю дівчиною, з тутешніх, красивою, можна хоч із лику води напитися, струнка, висока, ноги мов два кипариса, що, мов арками, могли охопити весь світ, не мовчи, кажи далі, стара Гюльбахар, і в цю дівчину закохався старий, паскудний суддя, чи то він турок був, чи ромей^[26], і повадився він до неї приходити щоночі, і змушував її взувати черевички на високих підборах і виходити голою на вулицю, і йти, а він дивився на неї і навіть пальцем не торкався, лише відправляв голою ходити вулицями, а сам дивився на це, кажи далі, стара Гюльбахар, що сталося далі, стара Гюльбахар, аж ось однієї ночі, холодної та темної, хоч око виколи, коли обпікав своїм крижаним подувом північний вітер, суддя приніс із собою сокиру і відтяв Афрулі ноги, відтяв їй ноги і кинув собі в торбу й відніс світ за очі, а її саму кинув помирати на холоді, кажи далі, стара Гюльбахар, не спиняйся, і знайшли Афрулу, яка околіла від холоду, зранку без ніг, і віднесли до її матері, щоби та поховала доньку, припини, Гюльбахар, не кажи більш нічого, але Афрула щоразу, як стає зимно і дме крижаний північний вітер виходить на вулиці й шукає свої ноги, як комусь випаде в цю пору вийти надвір, а там зимно і дме крижаний північний вітер, певно, він побачить, як вона ридає і шукає свої ноги, припини, стара сліпа Гюльбахар, не кажи нічого, стара Гюльбахар, і ми й далі сидимо й дивимося на мерехтіння жарин у каміні, закутуємося в свої шалі, стискаємо на колінах кошенят, а тоді крадькома вислизаємо на вулицю, там зимно і дме крижаний північний вітер, і завжди чуємо, як там цокотять підбори і хтось схлипує, і повертаємося до себе додому, і кидаємося до шафи, хапаємо з полиці пару черевичок на високих підборах і обережно ставимо до дверей, і лише тоді лагіднішає вітер, лише тоді припиняє лютувати крижаний північний вітер, ніч знов стає спокійною, завтра до нас знову завітають клієнти, припини, стара, не кажи більше нічого, сліпа Гюльбахар.

А я вже два дні як плачу і ридаю, і сумую несказанно, бо вбили мою Зехру, бо її принесли до мене в коробці шматками, відтяли їй ноги і кинули помирати, повернули її мені в коробці з-під взуття, на якій чорними літерами, по-турецькому був напис Попередження та Нікому просто так не піти, уже другий день, як я оплакую Зехру, і хай я вже поховала її на подвір’ї біля тих жовтих гвоздик, які вона так любила, я обливаюся сльозами по моєму малому чорному кошеняті, розкажи свою історію, стара Гюльбахар, твоя Зехра була нашою кішкою, такою гарненькою, хоч із лику води напийся, струнка, ноги мов два кипариса, що, мов арками, могли охопити весь світ, не мовчи, кажи далі, стара Гюльбахар, аж доки їй відтяли ноги ваші й кинули так помирати, бо ти її любила, не мовчи, стара Гюльбахар, розкажи мені історію, щоб я не ридала, розкажи, стара Гюльбахар, аж доки одного вечора її вбили, бо ти змусила Зекі вибирати, ти сказала Зекі, або я, або вони, але від них ніхто по своїй волі не може піти, не можна піти і лишитись живим, живим ніхто не йде, не мовчи, стара Гюльбахар, розкажи нам історію, Гюльбахар, казки скінчилися, все, приходять наші та вбивають наших кішок, померла твоя Зехра, пошматована, похована під гвоздиками, шматки в коробці, усе, нема, нема й вашої старої Гюльбахар, почалося смертовбивство, прийшли наші і вбивають котів, кінець історії, треба тепер обирати й тобі, досить вже історій старої Гюльбахар, і стара Гюльбахар замовкла навік.

14. Анну

(говорить Анну Т., домогосподиня, яка малою мешкала в кварталах Тахтакаласа)

Гадати по кавовій гущі мене навчила одна туркеня, Есра, яка жила біля нас в Ай-Касіаносі. І рахувати по-турецькому навчила мене. Bir, iki, üç, dört, beş. Як там далі, не знаю, забула. Ти не думай, тоді так-сяк балакала я турецькою. От наступав вечір, і ми сідали з туркенею після школи і ждали, коли звільницця на роботі наша мама. Вона тоді працювала на вулицях, на Парасеваїдиса^[27], ох і каторга, нікому не побажаю, рили дороги за кілька мідяків за день, і все — самі жінки. Ну от, верталася мама, а ми з молодшою сестричкою рушали до туркені, яка не мала своїх дітей, де засиджувалися до самої ночі. Виконували там домашнє завдання, їли, а тоді гуляли аж до самої ночі. Поночі вже приходила мама, щоб нас забрати, сідала з туркенею, а та їй віщувала по гущі. Я собі дивилася на те і, врешті, навчилася сама. Як побачиш на денці чорне, буде тобі печаль. Як біле — радість. Як дрібки кави на вінці рядочком вилаштувалися, жди гостей, або сам подорожуватимеш, як побачиш пташку, скоро матимеш новини, а як побачиш дітей, то завжди до великих скорбот. ’Дного разу, вік буду памнятати, сіла туркеня погадати мамі на каві, і каже їй, бачу великі скорботи і колотнечу. «Марту, — каже їй, — не ходи завтра на роботу. Денце страх яке чорне!» А мама моя не послухалася. «Що ти таке верзеш, Есро? — відповідає. — Оце мені цілий день заробітку втрачати через твої вигадки?» А туркеня своє гне, не ходи та й не ходи. «Чорне денце, колотнеча». Але мама не послухалася. Взяла нас і відвела додому, а зрання встала та й пішла на роботу. А в той день сутички й почалися. Учителі нас повідпускали додому посеред занять: біжіть мерщій. Турки повиходили на вулиці й почали вигукувати «vatan» та «taksim». Ми побігли та сховалися в будинку Есри, а та нас посадила у свій підвал. Памнятаю, як прийшли їхні і грюкали в її двері, щось погукали турецькою та й пішли. Тієї ночі мама не прийшла нас забрати, усю ніч ми просиділи з туркенею. Зранку прибігла мама, на ній лиця не було, і забрала нас додому. Відтоді я вірю, шо багато чого кава може розказати, тому й навчилася сама віщувати. Єдина біда — не можеш гадати самому собі! І нема тому ради. Вип’єш кави, відставляй від себе кухлика. Про себе нічьо’ не дізнаєсся. Можна побачити тіки лихо, шо станецця з іншими.

15. Скраю, трохи цукру

Щосереди я беру свою шкіряну сумку для магазинів і йду скупитися на ринку, куди приїжджають фермери з довколишніх сіл продати свою городину, поспішаю, бо ввечері я обов’язково готую Зекі вечерю, спечу баклажани з котлетками-кюфте, підсмажу картоплю з коріандром, натру помідори, тоді нароблю халви та солодощів, усе ти ходиш голодним, Зекі, думаю про себе, та геть тебе не годує, може, ти й маєш законну дружину, Зекі, але їсти ходиш до мене, і ліплю котлетки зі свинячого фаршу та натертої на крупну шатківницю картоплі, м’яти, цибулі, коньяку та солі, от, сіль — через те, що змушуєш мене плакати, і багато перцю, от, перець — хай тобі пече язика через те, що завжди вертаєшся до неї, і корицю, от вона, кориця, через те, що дуриш себе і переконуєш, що в тебе гарне життя, завжди приходь до мене, завжди я матиму, чим тебе пригостити, Зекі, от, Зекі, візьми котлетку, візьми мене за груди, Зекі, іди до мене, я нагодую тебе, але Зекі більше не заходить до мене, як збирається на ніч, тепер щовечора Зекі збирається та й іде, куди ти йдеш, Зекі, чому не приходиш до мене поїсти, Зекі?

Аж ось новинами встиг зі мною поділитися один турок, який продає баклажани, селянин, який вирощує ті баклажани неперевершеними, завжди щосереди ходжу до нього купувати баклажани, а він нашіптує мені на вухо рецепти для помідорів, для часнику, для зброї, кладеш, каже, баклажани у воду, щоб випустили гіркоту — Зекі пішов, поїхав з іншими до Туреччини, — солиш воду і лишаєш усе на ніч, щоб баклажани не гірчили, — їх тренують військові в Таврських горах, — потім миєш баклажани і розрізаєш посередині, — удень їх муштрують зі зброєю, а ввечері промивають мізки, — поріж баклажани смужками, лишивши на них шкірку, щоб не розповзлися, — їм розповідають, що їхня мати — Туреччина, — ложечкою потім обережно зніми шкірку і підсмаж її на олії, додавши від душі цибулі, часнику, помідорів та води, так вийде в тебе підлива, — назад вони приїжджають озброєні не лише автоматами, а й ідеями, — потім виклади баклажани на велике деко з низькими стінками, — їм наказують убивати, кажуть, щоб вони взяли своє, що не повинні вони все життя бути на побігеньках в румів^[28], — щільно так, щоб заповнити все місце, — і от вони вертаються звідти готовими вбивати і бути вбитими, — залий баклажани підливою, — вертаються для того, щоб чинити опір, — додай трохи води і поклади зверху дві-три нероздушені часничини, залий усе добряче олією та натертими помідорами, — ідуть кораблі, вантажені зброєю, везуть її, заховану в трюмах, для нашого стражденного народу, візьмемо в руки рушниці, — пічка вже має бути добре розпеченою, — хай начувається Макаріос, який вважає цю країну своєю, який хоче перетворити її на Yunanistan^[29], — залишаєш пектися на малому вогні, — готуються вже не перший день і навчилися чекати, — а як спливе певний час, відкрий і подивися, як страва, — відчули, що після стількох мук і гонінь, настав час опору, — залишай, щоб вихололо, — навчилися чекати, чекали чимало й тепер знають, час настав, — кожен, хто вміє готувати, навчився чекати, — вони розкриють рота, щоб полилася кров, — їстимеш баклажан, а томатна підливка аж капатиме з вуст, — Зекі приїздить завтра, — червоне забарвлюватиме твої губи, — став на Зекі хрест, для тебе він пропав, — часник, помідори і трішки цукру, — твого Зекі забрала Anavatan^[30], тепер твій Зекі полюбив іншу, — не забувай трішки посипати помідори цукром, — відділення або смерть, ya taksim, ya ölüm, — одну ложечку, цього доста, — yaşasin anavatanimiz^[31], — завжди трохи підсолоджуй, — став хрест, Зекі ти втратила, він покохав іншу, — ніколи не забувай про цукор.

Біжу додому, хапаю пательню і кидаю баклажани в смітник, геть, туди ж летить часник і натерті помідори, геть, викидаю котлетки й картоплю, викидаю дека та солодощі, що плавають у медовому сиропі, усі ті луджені каструлі, геть, за ними в сміття летить порубана цибуля та кориця, геть, геть, геть, витягаю виделки та ложки, зв’язую кухонні ножі, стаю перед дзеркалом, стою перед дзеркалом і регочу, yaşasin anavatan, ya ölüm, ya taksim^[32], якщо хочеш померти за anavatanimiz, спершу маєш прикінчити мене, ben de seni seviyorum Türkiye anavatanimiz^[33], якщо зараз треба покохати тебе й мені, хай живе наша Вітчизна-Мати, anavatanimiz, відділення або смерть, ne mutlu Türküm diyene, як прекрасно називатися турком^[34].

16.Хрисула

(говорить Хрисула К., чоловік якої загинув під час міжетнічних сутичок 1963 р.)

Оце, бува, приходять до мене та й починають розпитувати, шо я памнятаю. То про те, то про се, про заворушення 1963 року, про турків, про наших і про тих інших. Приходять і прямо тиснуть на мене: розкажи, шо бачила, шо знаю, хочуть дізнатися, шо ж тоді сталося. Розказати, шо памнятаю. Але я мовчу. Питають мене, кричать, ну, скажи, скажи нам, тітко, шо сталося тоді, пригадай, а я не кажу. Не можу їм нічьо’ розказати, не можу говорити про це. ’Дного дня глянула на свого святого покровителя і заприсяглась ніколи не говорити про це. Саме тому, шо бачила, а отже, і знаю. Усе, шо я бачила, все, шо я знаю, з собою заберу в могилу. І розмовлятиму про це з іншими померлими. Вирішила, не розмовлятиму про це. Крапка. Замкнула вуста, а ключ закопала в саду, поховала, шоб ніхто не найшов, шоб більше не було мені вільно одкривати вуста. Шоб більше вітер не чув про це, шоб ці слова більше не побачили світло дня. Шоб більше нічьо’ не помнить. Замкнула навсігда вуста, і хай мене ніхто ніколи ні про шо не пита. Не памнятаю, пояснила ж. Усе, кінець. Навчилася мистецтву не памнятати. І це мистецтво, і дуже складне. І хай би Бог мені дав, доки ше жива, навчитися мистецтву забувати. Але, кажуть, шо це мистецтво — ше складніше, ше требуватєльніше! А я лише мистецтво не памнятати вивчила. Через це і не кажу нічьо’.

17. Я тебе покохала, тебе

У мене є стара шафа, з горіха, у неї двоє дверцят, оздоблених лозами з виногронами, і замикається вона важким залізним ключем, він завжди висить у мене на шиї на золотому ланцюжку, і кожен клієнт, який бачить мене оголеною, каже, що так не годиться, не слід старому темному ключу на золотому ланцюжку торкатися моїх грудей, і завжди позирають на це з подивом, і хочуть доторкнутися, і запитують мене, як він не рветься, як такий тоненький ланцюжок може втримувати такий важелезний ключ, може, він не із золота, чи ключ не із заліза, а я завжди сміюсь і кажу їм, що речі не завжди є такими, якими видаються, можуть бути так, а можуть — інак, і що той ключ є моєю єдиною власністю, бо відмикає стару двостулкову шафку з горіха, всередині якої захований мій світ, мої спідниці, моя білизна, прозорі комбінації, туфельки, ті червоні, які я нещодавно купила, кольору тих святкових льодяників з карамелі, із застібками збоку, а разом із ним — усі мої дати, написані напіврозбірливо синім олівцем на дверцятах, тоді-то я народилася, тоді-то приїхала сюди, тоді-то зустріла тебе, Зекі, тоді-то вбили мою кішку, Зекі, коли я чую пісню, яка мені подобається, Зекі, то хочу записати слова, увечері сходимо кудись — і я її тобі заспіваю, сьогодні я заспіваю тобі пісню турецькою, Зекі, годі вже грецьких пісень, сьогодні я заспіваю на весь світ, що покохала тебе, і запишу синім олівцем слова на шафових дверцятах, Зекі, щоб, боронь Боже, не забути їх, ben seni sevduğumi da dünyalara bildirdum, я сказала всьому світові, що кохаю тебе, ммм.., не пам’ятаю, як там далі, але пам’ятаю, як вона завершується, ben sana doyamadum doysun kara doysun kara, насолодитися досхочу тобою не змогла, нехай тобою насолодиться чорна земля, чорна земля, увечері я розкажу всьому світові, що кохаю тебе, Зекі, увечері я взую червоні туфельки, ті, із застібками збоку, і напишу зсередини на дверцятах дату, ben seni sevduğumi da dünyalara bildirdum.., я розказала всьому світові, що люблю тебе, одягаю комбінацію, яка тобі подобається, на неї — чорну сукню з драпуванням, трохи вище коліна, фарбую губи, фарбую очі, розчісую свої в’юнкі пасма, взуваю на ноги туфельки, усе, готова, увечері я розкажу всьому світові, що кохаю тебе, Зекі.

18. Тоді — нічого

(говорять Джемаліє Х, яка була повією в кварталі Тахтакалас під час міжетнічних сутичок 1963 р., і Ватула З., чоловік якої працював поліцейським у перші роки незалежності)

Джемаліє: В іншому житті я навчуся водити автівку, звернуся до когось, щоб навчив мене сидіти за кермом і виїздити, куди захочу, сама вибиратиму, куди їхати, не сидітиму на задньому сидіння і чекатиму, доки інші відвезуть мене туди чи сюди, не малюватиму на склі дверцят чоловічків, дмухнувши на нього, чоловічків, що тримають зброю, — і це видно, не слухатиму, як інші щось вирішують, в якомусь іншому житті за кермом буду я сама, я сяду в автівку, Зекі, і сама вирішуватиму, куди ми поїдемо, і в автівці ми будемо самі, лише ти і я, може, хоч тоді ти звернеш увагу на моє волосся, на форму вуст, які так подобалися тобі, на ледь помітну лінію грудей, ти не помітив, я вдягла чорну сукню, Зекі, ти не бачиш моїх колін, подивися на мої литки, подивися на стегна, подивися на мої червоні черевички...

Ватула: Уже чотири роки, як відійшов до інших світів мій муж. Він робив у поліцейському департаменті Нікосії, був одним із перших поліцейських, призначених Республікою. Ці посади їм дали за те, шо вони брали участь у Русі Опору. Добре розбиралися у зброї та у веденні партизанської боротьби. У тому й потреба була велика, бо саме в той час почали каламутити воду турки. І от пощастило йому опинитися тоді в самій гущі подій! Так мій Якуміс сказав.

Джемаліє: Ти не чуєш, що я кажу тобі, Зекі, не чуєш, навіщо ми приїхали сюди, навіщо ти мене сюди привіз, я не хочу тут перебувати, і раптом — якась метушня на дорозі, вигуки грецькою, хтось усередині автівки лається, нам перекривають дорогу поліцейські й вимагають вийти з машини.

Ватула: Каже, зупинили два автомобілі з якимись турками на вулиці Пендадактилу, мовляв, перевірити документи, чи все справно, а ті замість скоритися вимозі, порозкривали роти. Якуміс каже, шо поліція мала в своєму розпорядженні певну інформацію, їм повідомили перед тим, шо турки перевозять в автівках зброю.

Джемаліє: Хочуть оглянути автівку, Зекі, хочуть дізнатися, хто ми такі, що нам тут треба, документи, імена і зброю, і тоді я згадую про чоловічків зі зброєю на склі, а ти протестуєш і кричиш, що ніхто не має права запитувати тебе, хто ти такий, лише турок може запитувати іншого турка, хто він такий, лише він може в тебе вимагати документи, ти кричиш — й інші кричать, не спи­няються...

Ватула: Їх через це і зупинили. Бо знали. Вони ж були з ТМТ, горлорізи, мали при собі зброю, револьвери, шоб удавати з себе наших, а їх самих убивати, влаштовувати провокації. Зара’ кажуть, шо це ми, це наші спиняли автівки, шоб залякувати турків, створити важку атмосферу, я це теж чула, але скажу таке: усе це дурниці. Якщо вони не везли із собою зброю, чого їм не дозволити б поліції провести огляд? Чого вони почали перечити й розверещалися? От як сказав Якуміс.

Джемаліє: Стоїть вереск, усі кричать, і ти кричиш, Зекі, якби я вміла кермувати, то схопила б тебе за руку, Зекі, заштовхала б в автівку й повезла б світ за очі, я сама вибирала б шлях, Зекі, сама планувала б маршрут, поїхали б лише ми, ти і я, нумо, поїдемо разом, Зекі, чуєш, прямо зараз, га, Зекі, Зекі, але я не знаю дороги, не знаю, куди їхати, не вмію кермувати...

Ватула: Говорив до них розлючено, лякав, погрожував, каже, ше чого, буде мене грецький поліцай перевіряти, приїхали, мене лише наші поліцейські можуть перевіряти. Вони й хотіли відвезти їх до турецького відділку в Серай^[35] і там провести огляд.

Джемаліє: І я вискакую на дорогу і біжу, єдине, що можу робити — бігти, тікаю, щоб знайти наших, тікаю непомітно для тих, біжу в своїх червоних туфельках, а як воно — бігти, коли в тебе на ногах червоні туфельки, із застібками збоку, ремінцями, що втримують їх на нозі, добігаю до перших будинків, гамселю в двері, гукаю всім, виходьте, кличу на допомогу, ходімо рятувати Зекі, ходімо боротися за avatanimiz, виходьте битися з румами!

Ватула: Наші, ясна річ, цього не могли допустити, гризлися з турками, кричали на них, а потім, глядь, чують гамір, бачать, на них іде та паскуда й веде із собою двісті чи триста інших турків. Джемаліє — та шльондра турецька, яка працювала в керхане. Її впізнав Якуміс. Бачив її під час патрулювання часто.

Джемаліє: І всі виходять, ідуть за мною, хапають каміння, палиці, биту цеглу, кухонні ножі, сховану зброю, я — попереду, веду своє військо.

Ватула: Вона ж з ними їхала, але змогла непомітно втекти, лисиця така, і привела їхніх убити наших. Ті підготувалися, певно, заздалегідь, сказав Якуміс, точно були організовані, прийшли й почали кричати, шо руми займають турків, мали з собою каменюччя, дрючки, кухонні ножі.

Джемаліє: Я вже, Зекі, я вже тут, щоб урятувати тебе, і тут бачу, як один грецький поліцейський тягнеться рукою, мене охоплює жах, я починаю верещати, ні, тільки не Зекі, не займай Зекі!

Ватула: Хтось вихопив зброю, зробив постріл. Ось так, чи так багато треба, шоб сталася біда?

Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі!

Ватула: Шльондра, вона напала першою! Туркеня. Узула червоні туфельки, із застібками збоку, з тих, шо лише повії носять, порядна жінкатаке ні за що на ноги не одіне.

Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі, не смій, і тоді я нахиляюся, знімаю свою червону туфельку...

Ватула: Я добре це запомнила! Вона була в червоних туфельках.

Джемаліє: Кидаюся до поліцейського, біжу на нього, тримаючи в руці туфельку, підбігаю та лупцюю його, б’ю нею грецького поліцейського по голові.

Ватула: Шльондра першою напала, тією своєю туфелькою. То все вона. Вони хотіли, шоб почалися заворушення, здійнявся галас, і почалося їхнє відділення. Так сказав Якуміс.

Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі.

Ватула: Тоді й інші почали стріляти. Закричали наші, закричали турки. Зчепилися, одним словом.

Джемаліє: Я на чолі свого війська, веду його, yaşasin anavatanimiz!

Ватула: Змусили дати їм відповідь, так він сказав, вистрілити в свою очередь, і двоє бідолах було застрелено.

Джемаліє: Зойки, сирени, зойки, сирени, крики турецькою, крики грецькою.

Ватула: В усьому турецька шльондра винна.

Джемаліє: Зойки, сирени.

Ватула: То все справа рук шльондри.

Джемаліє: Yaşasin anavatanimiz.

Ватула: В УСЬОМУ ТУРЕЦЬКА ШЛЬОНДРА ВИННА.

Джамаліє: ТІЛЬКИ НЕ ЗЕКІ.

Ватула: Тоді й сталося лихо!

Джемаліє: А потім — нічого.

Ватула: Туркеня.

Джемаліє: Потім — нічого, Зекі.

Ватула: Ось як сталася та біда.

Джемаліє: Потім — нічого.

19. Марула

(говорить Марула Т., яка працювала прибиральницею в Головній лікарні Нікосії до 1987 р.)

Я ото дуже віруючою ніколи не була. Але є речі, в які сильно вірю. Скажімо, ми ніколи не виливаємо олію в час, коли сідає сонце. Це — гріх. Також хліб не можна роняти. Чи жінка з місячними не має переступати через немовля, бо воно не виросте. В усе це я дуже сильно вірю, хоч на роботі з мене й сміялися і розповідали, шо це все — забобони. А я завжди в таке вірила. Так мене мама навчила. Так мені моя бабця розказувала. Тому завжди остерігаюся накликати гнів того, шо вище за нас. Тоді я робила уборщицею в больниці. Ми мили операційні після завершення операцій. Тоді після початку заворушень почали поступать поранені з вогнестрілом, яких підстрелили з рушниць, а наші ж лікарі їх оперіровали. Памнятаю, було це десь у різдвяні свята 63 року, в лікарні не було куди ступити від поранених. Ох, той чорний грудень! Лікарі літали туди-сюди, одна нога тут, інша — там, а ми за ними убирали в операційних. Роботи — не продихнути! А поранені все прибувають — і турки, і наші, одяг залитий кров’ю, і лікарі його розрізали та оперували їх. Ножницями — раз, і собі під ноги, а нам: беріть, несіть і спалюйте!

Тре’ нам було одяг убитих і поранених викинути геть. Але я так не могла поступить. Багато з тих, кого поранили, помирали, як тут викинути їхній одяг чи спалити. Це — великий гріх! Кажуть, тоді душа померлого вер­таєцця, переповнена докором і не знаходить уже заспокоєння. Тож я брала тишком-нишком одяг убитих, брала їхнє взуття і виносила в сад лікарні, й там усе хоронила. Брала залитий кров’ю одяг, брала взуття, понівеченні червоні туфлі, несла і хоронила все разом. Без різниці: чи то туркове, чи нашого. Хоронила й читала одну молитву. Хай душа забитого знайде нарешті собі спокій. Бо так годилося зробити.

20. Яка ж глибина дна могили нашої

Прокльон моєї мами, щоразу, коли я щось витворяла, мене мали поховати в могилі глибокій, викопати її, казала вона, мають гробарі не по пояс, як завше, а по груди, викопати її аж по шию, викопають, казала вона, глибоко в землі, викидатимуть чорну, вологу землю, і там, у темряві поховають тебе, щоб сонце не добивало до твоїх кісточок, щоб квіти до тебе не дотягалися своїм корінням, щоб ти не могла розмовляти з іншими померлими, поховають тебе в могилі глибокій, такій глибокій, як твої гріхи, так казала мені мама, напучувала мене про глибину власної могили, теє її прокляття, теє моє життя, гріхи, які я в ньому вчинила, такою глибокою буде моя могила, як глибоко мене поховають, казала вона, чого я не робила б, хай би була найкращою жінкою на світі, взірцем чеснот, усе одно й тоді мені лежати глибше за якогось чоловіка, глибше мене закопають, так наставляють ходжі, казала мені мама, нас — жінок, — ховаючи, треба опускати нижче, гробарі для чоловіків могили викопують по пояс, для жінок — по груди, бо вони завжди мають тяжчі гріхи і мають бути похованими разом із ними.

Проте я, Зекі, весь той час, коли продавала кохання, з усіма тими чоловіками, яких я пізнала, ні на мить не замислювалася, що це може поглибити мою могилу, лише після того, як пізнала тебе, те, що полюбила тебе й пішла за тобою, те, що ти зажадав зробити після того, як побачив ті свої знаки, зброю та своїх матерів-вітчизн, оте все поглибить мою могилу, те, що ти вбив, те, що ти ударив, те, у що ти повірив, усе воно поглиблює мою могилу, ось те викопує мені могилу по саме горло, й у цей саме час, коли нас схоплюють, коли навколо себе я чую галас, я бачу кров, і не знаю, чи ти ще живий, не знаю, чи я помру, я думаю про те, наскільки ти поглибив мою могилу, якими ж непідйомними є наші гріхи, яка ж глибина нашої могили дна — така глибина, що не видно й дна.

21. Ксену

(говорить Ксену Н., яка працювала служкою в церкві Святої Варвари у Каймаклі)

Постійно до мене уві сні приходить Такис і штурхає мене, коли я сплю. Каже, прокидайся, Ксену, не спи, і — я перевертаюся в могилі, і не спочиваю. Тоді я прокидаюся, сідаю на ліжку, і слухаю, як він базіка кажної ночі. Мучить його власне тіло в могилі, крутицця, мостицця — і так, і сяк, але спокою нема, каже він мені й пита, шо йому робити. Говоре, я ж, Ксенусю, як думав, шо як помре чоловік, то — всьо, заспокоюєцця, усе йому вже ’дно, а мені от нема спокою, скажи мені — ти ж розумна — шо робити. Скажи мені, Ксену, чого я не спочиваю. Я сиджу так і слухаю цілу-цілісіньку ніч. Уранці, коли я встаю зі сну, відчиняю вікна і каджу. Бо, коли він приходить, у кімнаті пахне свіжою землею. Скажи мені, Ксену, шо робити. А я не кажу йому нічьо’, каджу собі й відчиняю вікна, хоч шо там надворі: зима чи літо. Потім іду до церкви, стаю там на коліна перед образом Богородиці, шукаю допомоги. Прошу зглянутися. Кажу їй, Богородице, рідненька, знаю, шо він має просити вибачення, казати тим, кого він скривдив, шо просе пробачення. Їх йому тре’ знайти й у них просити прощення. А він не вспів, помер. Але ж не з власної волі. Чого ж тепер він не може спочити? Тому прошу тебе я, прости його, нас прости. Щоранку падаю перед тобою на коліна. Дай йому спочити, а мені нарешті спати по ночах. Щоранку.

Але Богородиця не чує мене. От Такис і приходить кажної ночі й будить мене. Прокидайся, Ксену, мучить мене власне тіло, кручуся, верчуся я в могилі. Прокидайся, Ксену, і я сідаю на ліжку, і слухаю його всю ніч, і прошу Бога, шоб він його простив. Коли він приходить, у кімнаті пахне свіжою землею.

22. Вина на їхній совісті

Колір у смерті білий, білі медсестри, які біжать поруч із тобою, коли ти лежиш на ношах, білі лікарі, які запускають руки тобі в груди, щоб зупинити кровотечу, білі стіни, які проскакують у тебе перед очима, біле світло, яке засліплює тебе, білі слова, у них серйозні поранення, у туркені не спиняється кров, негайно до операційної, іншого ми вже втратили, спокійніше, спокійніше, хапайте її під руки, заспокойтеся, пані, укол — негайно, не дозволяйте їй підводитися, білі слова, заберіть від мене свої руки, дайте мені піти, мені треба бігти звідси, мені треба до нього, що значить, ми втратили його, кого ви втратили, як, де ви його втратили, а тоді ще більше білого світла, і голоси, а потім — світанок, і я лежу в ліжку, запечена кров, марля, ампули, біле світло, білі стіни, білі безглузді слова, що доносяться здалеку, так, обоє зазнали значних поранень, опиралися під час перевірки автівки, це ж турки, вони — такі, а зараз — що вони зрозуміли, скрізь почалися напади, так, місто наче поділилося навпіл, виступали по радіо і Макаріос, і Кючюк^[36] — закликають зберігати холоднокровність, дивися, що заварилося через підбор туркені, вина на їхній совісті, що сталося, де я, агов, тут війна триває, почали викаблучуватися, і от маєш, той — мертвий, на місці застрелили, вина на їхній совісті, взяли гріх на душу, повісили собі на шию, намагаюся торкнутися горла, дуже хочу до нього доторкнутися, відчуваю щось зайве в ньому, щось заважає, розділили місто навпіл, може, це про провину, місто розділилося навпіл, мої руки зв’язані, я скрізь бачу біле, білі стіни, біла марля, що сталося, де я, а потім — пам’ятаю, вони втратили його, втратили, відчуваю щось зайве у горлі, місто розділилося навпіл, місто на колінах, це на їхній совісті, вони втратили його, втратили, щось у моєму горлі — і я не можу, чекай, скоро й інших почнуть привозити, я хочу вдихнути й не можу, розділили місто навпіл, повний безлад, таке біле, хто розділив місто навпіл, місто на колінах, плазує, вина на їхній совісті, скоро й інших почнуть привозити, немає більше сил, десятки поранених, таке біле, щось у моєму горлі, немає сил, поставили навколішки, немає сил, більше немає сил, десятки поранених, ми захлинемось у крові, розділили місто навпіл, вона, він, падаю з ліжка, повзу на колінах, розділили місто навпіл, щось у мене в горлі, що значить: ви його втратили, розділили місто навпіл, кого ви втратили, немає сил, місто на колінах, плазує, немає сил, не можу, повзу на колінах, як ви його втратили, вина на їхній совісті, вина на їхній совісті, на їхній.

23. Елені

(говорить Елені С., яка певний час мешкала на вулиці Пентадактилу, раніше — Орханіє, де розташовувалися нікосійські доми розпусти)

Коли вбили туркеню, я була вже дорослою, памнятаю, тоді якраз —заручилася. Але хотіла сходити на похорон, попрощацця. У газетах бачила хвото і здогадалася, шо то була вона. Та сама туркеня, шо передавала нам через паркан смаколики, цукерки всякі, мигдаль. Коли це збагнула, захотіла піти попрощатися. Уже вдяглась і була готова переступити поріг, як мене перехоплює мати. Куди зібралася, говоре, там тебе турки приб’ють. Я — в крик, а вона мені: замовкни. Каже, ти думаєш, шо я не знаю, шо то туркеня давала вам гостинці? Думаєш, не здогадувалася. Але сьогодні не підходящий день. І так я піти й не змогла. Кажуть, народу було тьма. А мати взяла мене за руку, і ми пішли до церкви й там поставили свічки. Запалили свічку за її душу. За душу Джемаліє.

24. Yaşasin, Джемаліє, наша донька!

Одного разу, багато з того часу вже води спливло, ми теревенили з іншими про те, який хотіли б собі похорон, як ми хотіли б, щоб нас поховали, як нам скаже своє останнє «прощавай» цей світ, і реготали, і кожна розповідала про свої візії щодо власної смерті, а решта заливалася сміхом на тому нестерпному холоді, сьорбаючи коньяк VSOP, наш улюблений, і пускаючи дурні балачки по вітру, коли вже всі клієнти пішли, одна — які вона хотіла, щоб ставили на її похороні пісні, інша — які страви вона хотіла, щоб скуштували запрошені чи в якій спідниці хотіла б лежати в домовині, а я, пригадую, якось різко припинила сміятись і розридалася, і почала казати їм, що хотіла, щоб на мій похорон зійшлася сила-силенна людей, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, і оплакували мою смерть, щоб плакали матері та батьки, щоб моє ім’я промовляли діти, а всі ті порядні жінки, які, побачивши мене, переходили на інший бік вулиці, і ті статечні чоловіки, які ночами лежали з моїм тілом, а при світлі дня робили вигляд, що не знають мене, і ходжі, ті, хто плював мені вслід, мовляв, пішла он грішниця, — усі, всі вони щоб були на моєму похороні, і друзі Зекі, і навіть його дружина, і маленька донька, і його батьки, які й чути про мене не хочуть, і самий Кючюк, і навіть Рауф Денкташ, уся спільнота, щоб усі вони були присутніми на моєму похороні, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, обурено вигукуючи гасла, щоб говорили про anavatan, про тих, хто нас убив, гукали «відділення або смерть», yaşasin, Джемаліє, вона — наша донька, слава, ти житимеш вічно в наших серцях, seni öldürenlere ölüm, смерть тим, хто вбив тебе, ne mutlu Türküm diyene, як прекрасно називатися турком, і вся процесія перетвориться на мітинг, мій похорон — повстання, моя труна біля труни мого кохання, і нас поховають поруч одне з одним, я в ній — оголена, в труні, як наказує моя релігія, біла вата в роті, руки, схрещені на грудях, у підгорнутому савані схована зламана червона туфелька, такого кольору, як в карамелі на свята, цукерки з якої купують дітлахи, насичений червоний, лакована, підбор відламаний, збоку ремінець.

Гіркий край

Присвячую моїй матері

Коли надходить смертний час, питають всі: хто винен?

І кажуть: смертний. Чи була колись Харонова провина?

Василіс Міхаїлідис

1.

«Пити хочеться, — сказав Карліто Марині. — Так хочеться, що от-от помру!» Спека стояла неймовірна. Серпень закипав, він легко міг би зійти за один місяць у пеклі, які Господь посилає їм, щоб нагадати, що раю не існує. Пекти починало з перших уранішніх годин; з’являвся дивний серпанок, який, здавалося, висотується з хмар і осідає на дахах будинків та верандах, він збризкував листя дерев, зрошував вулиці, зволожував землю, і все це — лише задля того, щоб спека незабаром ставала ще нестерпнішою і починала ширитися вже як віддзеркалення від землі на весь світ. Іще до восьмої години ранку все вже палало і наче віддавало себе на поталу розпеченому повітрю. Серпанок, однак, непомітно розпадався, зникав, поступаючись місцем чомусь такому, що, здавалося, ти можеш ухопити рукою, схожому на дрібки попелу, які кололи тобі пучки пальців, обпікали щоки, обпалювали вії, немов, підкидаючи дрова, ти необережно нахилився близько до полум’я — і воно лизнуло твоє обличчя. У селі не залишилося нікого, хто не спік би собі брови.

«Помираю, так пити хочу! Каюк мені!» — повторив Карліто, але цього разу вже голосніше. Марина не зрозуміла жарту, нічого не відповіла, навіть не глянула на нього, навіть не поворухнулася, щоб показати, що їй не байдуже. У серпні на неї щось завжди находило. Вона ставала неговіркою, різкою, непоступливою. Спека завжди її дуже діймала.

Так хочу пити, що випив би цілку річку, подумки сказав собі Карліто, так, що змайстрував би собі трубочку з очеретинок, назбирав би багато, зладнав би їх між собою, щоб вийшла величезна та довжелезна така трубочка, сів би на веранді у крісло-гойдалку і цмулив би собі воду з річки... «Так пити хочеться!» — сказав знову, звертаючись до неї.

Марина припіднялася на стільці й уїдливо хмикнула. «Що за дурниці?! — відповіла. — Нісенітниці. Тут нема річки! І очерету тут нема! Як можна змайструвати довгу трубочку, якщо нема очерету? Як можна випити річку, якщо річки — нема?»

З усіх довколишніх селищ їхнє найбільше потерпало від спеки саме через оту річку. Її осушили в перші роки після проголошення незалежності й на звільнене місце переселили мешканців селища, будинки яких згоріли піл час останньої пожежі.

«Пам’ятаєш, як тоді горіло село?» — спитала в нього Марина. Карліто не відповів. «Пити хочеться. — подумав він про себе. — Помираю, як пити хочу! Каюк мені».

Коли він був малим, продавав лимонад, ходячи від будинку до будинку. Він робив смачний лимонад зі свіжих лимонів та тростинного цукру, і тепер його вбивало те, що не було сил терпіти спеку. Марина не розуміла того, вона мешкала в будинку, захованому під віттям лимонних дерев. Із них цупив лимони для своїх напоїв Карліто. Але одного разу його впіймав її батько, засік, що хлопець лазить на дерева.

«Спершу він подумав, що я лажу до них через тебе, — згадував Карліто, — що видираюся на дерева для того, щоб побачити тебе. Але я залазив до вас, щоб нарвати лимонів і поцупити коричневий цукор, який ви зберігали на горищі». Марина сказала йому, що й вона поділяла думку батька. Що він пробирався в садок для того, щоб її побачити, а не красти лимони. «І коричневий цукор, — додав він. — Без цукру не зробиш лимонад». У будинку йому приготували лимонад із коричневим цукром. «Пити хочеться, — знову повторив він їй. — Хіба не несправедливо — померти від спраги тому, хто сам продає лимонад?»

Зараз був полудень, і життя в селі завмерло. Спека виходила із самої землі наче пара, піднімалася на два метри й починала тремтіти, мов марево з пилу. «Пити хочеться».

Марина сприкрено зітхнула. «Після завершення сієс­ти, коли хтось у селі прокинеться, тобі принесуть попити» — сказала вона йому. Та хто там принесе, коли така спека, хоч сокиру вішай?

«У нас весь серпень суцільна сієста, — відповів Карліто. — І триватиме вона весь цей проклятий місяць. Я просто хочу ковтнути трохи води. Якби тут була річка...»

«А знаєш, — сказала йому Марина, — у мене було чудове волосся. І брови. Я думала, що ти лазиш на дерева, щоб подивитися на них. У селі ніхто не мав таких брів. Волосся та брови дісталися мені в спадок від батька».

«Він думав, що я ходжу до тебе, — сказав Карліто. — Думав, що я хочу викрасти тебе, а не коричневий цукор».

«Та і я так думала, — відповіла Марина. — Принаймні, була готовою до того, що ти мене вкрадеш. Дозріла на гілці, лише зірви та поцукруй».

«Без цукру лимонад не робиться», — відгукнувся Карліто.

«А де тепер моє волосся, мої брови? — обурено вигукнула Марина. — Коли дивлюся на руки, бачу, що з них зійшла шкіра. Пальці попечені».

«Ні в кого в селі немає брів, — примирливо сказав Карліто. — Не бери дурного в голову». Але через те, що в її голосі прозвучало стільки озлобленості, він несподівано додав: «Я одразу звернув увагу на твоє волосся. Таке гарне та густе. Немов кущ, на якому влітку розпустилися квіти. Тому і горіло воно так красиво».

Я думала, що ти дерешся на ті лимонні дерева через мене, подумала Марина. «У нас ти цупив лише цукор із горища, а в цілого села — вкрав усю річку! — сказала вона вголос. — Перетворив село на смолоскип якийсь!»

«Твоє волосся так гарно палало, — сказав Карліто. — Ніколи не бачив, щоб волосся так гарно горіло. Пити страх як хочеться!»

«Вечір уже настає, — сказала Марина. — Почекай, зараз хтось прийде».

І раптом повітря задвигтіло. Десь заквоктала квочка, хляпнула хвіртка. Село прокидалося. Здалеку почулися приглушені голоси. «Зараз принесуть тобі напитися».

Уже майже настала ніч, Карліто чув, як відчиняються двері, а потім дзюрчить вода, що наповнює глечик. Потім — звук кроків, які затухали на сухій землі. Вода пролилася на ґрунт і дійшла до Марининих кісток. Зросила її голову, її ноги, дала зітхнути. Жінка розколупала землю скраю могили, запалила свічку, поправила штучні квіти. «Пити хочеться, — знову повторив Карліто. — Чому твоя мама ніколи не поливає мене?»

«Я думала, що ти приходиш по мене, — сказала Марина. — Думала, що ти дерешся на ті лимонні дерева через мене. Моя мама ніколи не дасть тобі напитися».

«Якби ж у селі була хоч річка?!» — сказав Карліто.

«У мене було таке гарне волосся, — прошепотіла Марина. — Таке густе, красиве, і брови теж. Ні в кого в селі не було брів».

«У моєї, — сказав Карліто, — у моєї мами були гарні коси й брови». Коли мене знайде мама, принесе мені напитися. Пити хочеться, подумав Карліто. Але в селі не було води. Уся вода, що в ньому була, нестерпно гірчила.

— Ох і намучилась вона.

— Уже дві години прошло відтоді, як вона начала, а все ше на самому початку.

— Чи є хтось, кого ше не пробачили? Приведемо його, шоб він пробачив її?

— Кажецця, гріхів у неї за душею — тьма!

— Гріхи, гріхи...

— Намочи ватку водою і поклади їй на язик, і — всьо, нічичирк!

— Дуже сильно мучицця душа, хотячи вийти.

— А з тіла душі, думаєш, легко виходити?

— Та де там?!

— Охо-хо...

— Сідайте отуто.

— Держатимемо її руки.

— Притиснутими до тіла.

— Еге ж, до тіла.

— І дайте їй успокоєння.

— Нашій Спасулі.

— Ох уже й нічка видасця, відчуваю.

— Для нашої Спасули.

— Для всіх нас.

— Сьогодні вночі Спасула має померти.

Серпневий ранок. Стоїмо у черзі по молоко. Мене посилає мама з величезною оцинкованою каструлею. «Скажеш їм, нас тут п’ятеро душ, і ще — немовлятко, хай наллють по вінця». Мені соромно. Не хочу брехати. У черзі на роздачу нудно. Пані з Червоного Хреста бачить мене щодня, я їй подобаюсь. Наливає каструлю по вінця. Повертаюся качиними кроками, обережненько, щоб не пролити ні краплі. У молоці плаває чорна муха, роблю трохи так — хоп — щоб скинути її, не нести ж молоко з мухою, мама буде сварити. Каструля вислизає з рук, падає на землю, все — нема молока. А тут і мама, усе побачила, не промовила й слова, зняла просто свого капця і мене відлупцювала. Дуже сильно.

Перший раз, коли судилося мені померти, було 22 квітня, два роки тому, пам’ятаю це дуже добре, бо понесла просфору до церкви, у переддень свята Св. Георгія. Ми спекли гарну просфору, з корицею та цукром, прянощами пахучими та гвоздикою для ліпшого смаку. Тільки закінчила з просфорою, телефон розривається. Якась пані. «Так і так, — каже мені. — Ми знайшли в одній могилі останки. Кістки. Усе свідчить, що це останки Вашого чоловіка». Щось таке говорить. Вашого чоловіка та кістки. Усе свідчить. Чи ми можемо завтра зустрітися? Нам потрібна інформація. «Зробіть таку ласку! — кажу їй. — Приїздіть. Якщо про мого чоловіка. Приїздіть». Вони приїхали в день свята по обіді — та пані, а з нею якийсь молодий чоловік, з комісії, як мені сказали. Встановлювати факти. Вона — одягнена в чорне, сорока років, уся якась смикана. Хлопчина молоденький, не більше двадцяти років. Тримав у руках стос паперів та постійно крутив у пальцях ручку. Сів на стільці й почав раз по раз із нього схоплюватися, немов усе не мав чим зайняти руки. Вона — незворушна, мов крига. Просиділи зі мною десь години зо дві й усе розпитали. Відомості про Йоргакіса. Чи ми знали, де він зник, чи розпитували людей, що сталося з його товаришами по зброї, що нам відповів Червоний Хрест, ось таке. Жінка запитувала, хлопець записував. Не зупинявся навіть, щоб випити кави. «Та дайте йому хоч перепочити, — зрештою вирвалося в мене. — Зробімо перерву на п’ять хвилин. Усе одно сьогодні Йоргакіса ми не знайдемо!» Той глянув на мене й похитав головою, нічого, мовляв. Зараз у них купа роботи. Що поробиш? То я сіла й відповідала на всі їхні запитання. Скільки тоді Йоргакісу було, які в нього були прикметні риси? Він не був дуже високого зросту, принесла їм показати фотографії. Іще мав куди рости. І трохи кульгав на одну ногу. Вони переглянулися. «От воно! — сказала та. — Шкутильгав? На яку ногу?» Богом клянуся, мене як заціпило; дивлюся на неї і не знаю, що відповісти. Мій Йоргакіс кульгав, це я точно пам’ятаю. А от на яку ногу, хоч убий, не пам’ятаю. На яку?.. Сиджу й дивлюся на них. Тоді мене пожалів хлопчина. «Нічого, — каже, — ми Вас утомили, мабуть». «Ми втомили її», — повернувся до жінки. «Добре, хай подумає і відповість завтра-післязавтра. Але в цьому вся суть! — до нього. — Абсолютно вся». Щось таке сказала йому. В цьому вся суть. Абсолютно вся. «Добре, — кажу, — якщо це так важливо, спробую пригадати». Думала-думала, думала-думала, аж температура підскочила. Звелася на ноги, почала ходити по хаті, плескала руками, затискала собі рот, дивилася собі на ноги, на яку, на яку ж ногу кульгав Йоргакіс. Яка нога? З якого боку? За ними вже курява вляглася, а я все силилася пригадати, думала про це всю ніч. Яка нога була коротшою в Йоргакіса? На яку ногу він кульгав? Так і не змогла це пригадати по сей день.

Наше тимчасове пристанище складалося з купи білих брезентових тентів. Нас, сім родин із одного села, поселили всіх разом. Мій дідусь зголосився бути за головного. Він і в нашому селі був мухтаром^[37]. Коли в когось ставалась якась халепа, він ішов до дідуся, а той — до пані з комісії, і все вирішувалося. Бабуся пишалася ним. «Поважають Кир’якоса, дуже поважають», — казала вона сусідкам. Знав і кілька слів англійською, міг порозумітися. Серпень минав, починали дути північні вітри. Прийшли сусідки, заходилися скаржитися. «Хай би нас звідсіля переселили, — кажуть йому, — скажи їм, хай знайдуть для нас будинки. Діти позастуджуються, схопить у них горло, захворіють на астму». Дідусь одягнув свій піджак, пішов до пані з Червоного, поскаржився. «At least three months, — каже йому, — ще маєте тут пробути. Ви не alone!» Дідусь не второпав нічого. «Що воно таке — ет ліст? Листа вона хоче, щоб ми написали, чи що?» Та збурилася. «Ви у нас не одні, — каже йому. — Розумієш, діду? Ще три місяці тут». Дідусь дуже засмутився. Просидів ззовні під навісом усю ніч і курив.

Уже розвиднилося з Божою поміччю, день надворі, а я й досі сиджу, п’ю каву, тут — телефон дзвонить. «Мати Божа, захисти, — кажу собі, — Богородице, зроби так, щоб це не була та жінка, я ж пригадати нічого не можу. Геть нічого! Про ногу». А це була Аспасія. «Маріє, — каже до мене, — Маріє, я бачила тебе уві сні вчора, всю ніч бачила цей сон. Ти йдеш полем, усіяним кістками, залитим кров’ю, земля розкисла від неї, ти грузнеш у ній, Маріє, на тобі гумові чоботи, такі, пам’ятаєш, які ми взували малими, коли ходили поливати городину. Йшла і грузла; на тобі був фартух, в який ти збирала кістки, йшла і грузла, чому, Маріє, ти йшла полем із кістками? Йшла і кульгала. Тим полем із кістками». Я затулила собі рота. «На яку ногу? — питаю її. — Кульгала на яку ногу?» Бог мені свідок! «На яку ногу я кульгала, Аспасіє, якщо твоя ласка, скажи мені?» «Цього не пам’ятаю, — відповідає Аспасія, — хоч убий, б’ю себе в груди, а пригадати, на яку ногу ти кульгала, не можу. А це важливо?» «Так, — кажу їй, — так. У цьому вся суть, абсолютно вся». Замовкли вдвох, отак і просиділи тоді багато часу мовчки. Яка ж то була нога, яка кульгала? Яка? Не пам’ятає, не може пригадати. Але — не знаю — те, що й Аспасія не могла пригадати, мене якось заспокоїло. І те, що вона мене побачила у своєму сні, якось утішило. Те, що хтось переймався моїми справами. «Спасуло, — кажу їй, — знайшлися останки Йоргакіса^[38]. Приїздила вчора одна пані й сказала, що, імовірно, вони знайшли кістки Йоргакіса. Про Вашого чоловіка, вона сказала, щось таке. Аспасіє, що мені робити? Що нам робити? Знайшли Йоргоса. Так вона сказала мені. У якомусь колодязі, під мулом, разом з іншими. Йоргакіса. А я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Аспасіє, Йоргоса знайшли, а я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Що мені робити? Що нам робити?» «Що робити? — перепитала Аспасія. — Нічого! Нічого не робити! Піти і поховати його!» І через кілька днів ми його поховали.

— А розкажіть історію про Святого Георгія.

— А розкажіть історію, яка нравилася Спасулі, шоб збіг собі час.

— Розкажіть історію з Драконом.

— З Драконом, шо вкрав та замкнув воду.

— І люди посилали йому своїх дітей.

— По шестеро, по восьмеро дітей, шоб нелюд міг їх зжерти.

— І воду вивільнив, яка не дала б країні вмерти.

— Настав той час, коли своє дитя й цареві слід віддати.

— Доньку, яка завтра під вінець повинна була стати.

— А нині хоч-не хоч бери й веди її до Змія.

— І тоді прийшов Святий.

— Прийшов Святий та її врятував.

— Добридень, кралю, мій уклін тобі й щирі вітання.

— Хай твоя врода розцвіте, мов ніжна квітка рання!

— Що робиш, кралю, тут сама біля печери Змія?

— Який зжере тебе, втекти від нього не зумієш!

— Так їй святий сказав.

— А вона йому й одвічає.

— Мій Пане, переповісти про все не маю сили.

— Люди їдять інших людей, худобу вже поїли.

— Як на роду написано країні стать заслоном.

— Нехай я смерть свою знайду у череві Дракона.

— Але Святий її порятував.

— Еге ж, порятував, аякже!

— Так тому Дракону врізав, шо аж земля загула.

— Урятував дівчину.

— Так, і нагороду не взяв.

— Ні, відмовився.

— Ні, не взяв Святий.

— Не треба володінь твоїх, багатств твоїх не треба.

— На честь Святого Георгія в країні храм збудуйте.

— І щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.

— Щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.

— От і вся історія.

— Історія, яку любить Спасула.

— У якій скаче Святий на поміч на своєму скакуні.

— У якій Святий на поміч на своєму жеребці скаче.

— Шоб урятувати тебе.

— Так. Шоб урятувати. Врятувати тебе.

— Чекай Святого, Спасуло, він об’язательно прискаче, шоб тебе врятувать!

2.

Колонія пацюків, яка зросла до сотень голів за три тижні до того, як згоріло село, за три тижні до того, як згоріло волосся та серце Марини, за три тижні і скількись там годин до того, як википіли й випарувалися всі лимонади, сотні пацюків, які прибігли звідкілясь та обсіли нори, що утворилися на мілині по берегах річки, саме їх першим побачив Карліто, але не схотів поділитися цією новиною ні з ким. Сім місяців, перш ніж він мав би розповісти про це матері, сім місяців і скількись там годин, перш ніж він мав би побігти до неї та сповістити про вервечку пацюків, яка починала тягтися за милю від зміїного лісу, коричнева урочиста процесія, в якій пацюча малеча на марші смоктала материнські груди, на візочках перевозили хворих, а на чолі валки повагом ступав пацючий ватажок, заокругленим ціпком указуючи напрямок руху. «Вперед! Тиша! Ліворуч!» Справжній тобі Вождь. Наймиршавіший з усіх пацюків, які існують на світі. Великі вусиська, злиняле хутро, і можна було б побитися об заклад, що на голові має ще десь причепитися лисина. «Не повірить вона тобі, — насмішкувато зронила Залізна Ластівка. — Більше вона нічому не йнятиме віри з того, що ти говориш. Про мене ж вона не повірила, не схотіла навіть слухати про нас». Сказала й майнула геть. Як же прикро! Його мама не вірила в залізних ластівок. «Я повірила б тобі, якби ти сказав, що це була голубка, — сказала тоді вона йому, — голубка зі срібла, яка — неймовірно сяйлива — полетіла до сонця, і світло засліпило її. Принеси мені срібну голубку — і я відкрию двері свого будинку і вікна свого серця». Мамусі...

«Принеси їй міцну залізну ластівку, то вона вимагатиме іншого. Ліпше вже про нас не розповідати. Ні про кого з нас», — так сказав йому Пацючий Ватажок із ціпком. Він помітив хлопця, коли той потайки стежив за їхньою нескінченою валкою, чекаючи ночі, щоб знову поспостерігати за процесією, яка прямувала до прибережних нір. Біля річки. Тоді, коли річка в села ще була. Тоді, з Мариною. Мариною, в якої було прекрасне волосся. «Нумо, зберися!» — клацнув пальцями перед його обличчям ватажок. Наймиршавіший з усіх пацюків, що існують на світі. Нікому про нас не розповідай. Пацюк із повадками ватажка. І пастирською ґирлиґою.

«Ватажки, вони такі... — подумав Карліто, — ось так чинять ті, хто йде попереду». Він стежив за Пацючим Ватажком не перший день. Що той робить. Тримав курс, суворо стежив за темпом руху, дозволяв іншим пацюкам перепочити лише на початку дня, коли вони стояли на околиці лісу, ощадливо розподіляв воду. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Виводив свою валку лише надвечір. Він помітив, що сам ватажок мало їсть і п’є. Гнилі овочі й недоїдки, що траплялися на шляху, він одразу передавав слабким, малим і хворим. Він гриз жорстке коріння дерев, яке вибилося на поверхню. Пив рівно дві краплі води з поіржавілої ложечки. Спав мало. Справжній ватажок. Клац пальцями. «Я тут. Зберися. Про нас — ні слова! Нікому не кажи! Нас нищили коти з села, убивали безжально, ми втекли посеред ночі, йдемо вже багато днів, ідемо й ідемо».

«Уночі, — сказав йому Карліто, — ви йдете вночі».

Пацюк ствердно кивнув головою, він бачив спостерігача. «Довго вже йдемо, і все — ночами. Нас вигнали з нашого села коти. Ми жили в красивому селі, що потопало в зелені, їли-пили в одному погребі. Люди про це дізналися і завели трьох котів».

«Люди! — заскиглила ззаду пацючиха, на ходу годуючи молоком своє пацюченя. — Аааа...» — тоненько плакала вона.

Пацюк дав їй знак замовкнути. «Утекли посеред ночі, йдемо днями, йдемо ночами. Усі втекли й от ідемо поселитися в норах, які утворилися на мілинах по берегах річки».

«Люди, еге ж...» — ствердно кивнув головою Карліто.

«Так, — сказав Пацючий Ватажок, — не розповідай про нас, нікому нічого не розповідай. Не кажи про нас людям!»

І повів далі свою валку. Вони йшли вже багато днів. Не днів, а ночей. Коти, яких нацькували люди, коти вигнали їх з їхнього селища. «Аааа... — плакала пацючиха, притискаючи до грудей своє маля. — Нікому, нікому про нас не розповідай».

Карліто нікому нічого і не розповів. Валка досягла мети свого походу, пацюки прийшли до нір на мілині, вивантажили з візків старих та хворих і взялися облаштовувати свої кубла. Карліто взяв велику лопату разом із зеленою сокирою і спершу порубав старих пацюків, потім пацючих із немовлятами. «Аааааа... Люди...» Розкидав копняками тіла. Наостанок залишив Пацючого Ватажка, той метався з боку вбік, намагаючись щось зробити. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Справжній ватажок. «Не кажи про нас нікому, чуєш, нікому». Карліто нікому й не сказав. Ніколи. Ні про що.

Мама вміла добре шити, до заміжжя вона вчилася на кравчиню, то й уміла. Усьому маму навчила одна гарна майстриня, Аспасія. Усьому, що знала сама. Одного разу вона навіть дозволила їй зшити весільну сукню. Голка в неї в руках так і літала, знала, як надати речам потрібного вигляду. Тут, де ми всі опинилися ледь не в самих трусах, її уміння виявилося порятунком. Наша сільська вчителька так і казала — порятунком. У тюках, які нам передавали, знайшовся благенький плащик, мама перешивала його три ночі поспіль, крутила, вертіла і, зрештою, — зробила як новий. Накинула його на себе вчителька, зраділа. «Ти, — каже, — наша спасителька! Тепер не соромно перед людьми вийти. У мене ж першачки цього року!»

Іншого чоловіка я й не знала. Лише Йоргакіса. І цей, скільки часу йому випало? Лише два роки жили як подружжя. Я його лише роздивлятися почала, лише почала його любити, а він — щезнув, пропав. Залишилася вдовою у двадцять років з грудним дитям на руках. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! — потай казала мені мама. — Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Що ти таке кажеш, мамо?! — кричала я їй. — Якби ж не привела на світ!? Власну дитину?» Та лише скрушно хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! А тепер — удова. Ще й з дитиною на руках». «Я не вдова. Йоргакіс пропав безвісти,— відповідала я їй. — Безвісти... Скільки разів тобі пояснювати? Його тримають десь у в’язниці. Чи в якомусь засекреченому місці. Хіба ти не бачиш, що навкруги твориться? Як йому повернутися до нас? Лише все вляжеться, він уже зметикує, як це зробити». Мати дивилася на мене й хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Дитинка, мамо! У неї є носик, є оченята, є маленька родимочка біля ротика, яка ховається, коли вона посміхається. Де твоя родимочка, крихітко? А розумнюче ж! Не знаю, в кого вона вдалася, хапає все на льоту. Дуже гарні здібності, каже постійно про неї вчитель. Завдяки Вам, пані Маріє. Саме Вам. Ви — така мати! Така молода! Така трагедія! І стискає мою руку. Цей учитель Георгії — такий молодий, молодший за мене. Стрункий, худенький, чорнявий, в окулярах. У нас у селі нікого в окулярах нема. Не бачу добре, якось він сказав мені, наче відповідаючи на запитання. Багато читаю, бачте. Так, ясна річ. Розумію. Проте Георгія, каже, вона — унікум. Але чому? Бо в неї така мама. Бо в неї є Ви. Ти. Завітайте, якось каже йому Георгія, до нас додому, подивитеся на мої квіти, на мій садок, на фото мого татка. Він молодший за вас і військовий. Приходьте, кажу якось йому я, приходь подивитися на мої квіти, на мій садок. Ну?» «А люди он говорять, — каже мені мама, — обговорюють люди, що у вас удома вчитель днює і ночує. Що йому від вас треба? Якби ж ти не вискочила заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Я — що, погане щось роблю? — питала я Аспасію. — Так що — не можна?» Вчитель.

Усі уроки минали в наметі. Поставили в ньому чорну дошку, а нам подарували зошити й олівці. Спершу ми писали, тримаючи зошити на колінах; але як гарно вивести щось округле, якийсь хвостик літери, коли зошит на колінах? Учителька повстала проти цього, десь влаштувала скандал, «хоч лавку нам зробіть!», затята така, стоїть на своєму і все тут. Принесли довгу дерев’яну лавку, ми всі всідалися на неї, й уроки минали один за одним. Мені одного дня стало нудно, я почала човгати долонею по долішній стороні лавки й позаганяла скабок у безіменний палець. «Біжи, — каже мені вчителька, — до мами, в неї повно голок, вона тобі скабки витягне».

Одного разу пішла я забирати малу зі школи, а вчителя ніде нема. На його місці якийсь дідуган, що зазвичай працював на заміну. «Перевели його в інше місце, — не довго думаючи, промимрив він мені. — Не знаю, що там сталося. Посеред ночі відкликали. Хтось на нього подав скаргу. Негідна поведінка». Я взяла Георгію за руку й відвела додому. Я не побігла до матері. Аспасія. Аспасія. АСПАСІЯ. Якби ж ми не побралися! Якби ж ми не привели на світ дитину! Якби я не бачила її носика, її оченят. Родимку біля рота. Спасуло, я зараз помру. Я вже померла. Спасуло! Ні, не померла. Урешті не померла.

— І попа́ покличемо.

— Він змастить їй лоба єлеєм.

— Причастить її.

— Перш ніж вона дістане прощення.

— Перш ніж залишити цей світ.

— Шоб не залишала його ось так!

— Шоб сповідалася йому в гріхах.

— Спасула не хоче бачити попа́. Ніколи не хотіла попів біля себе.

— Із попа́ми, із церквами.

— Сорок год уже не ходила в церкву.

— Не кажи так! Гріх це!

— Піп дасть утіху.

— Піп хороший.

— Покличемо отця Йоркіса.

— Отець Йоркіс — хороший.

— В отця Йоркіса у самого пропав безвісти син.

— Він помаже єлеєм їй чоло.

— Шоб вона без причастя не лишала цей світ.

3.

Мені подзвонили з комісії. Не нашої, полонених і зниклих безвісти, а з пошукових робіт. Дзвонив той, хто здійснює цей пошук. «Ваші останки, — каже мені, — готові. Можете приїздити та забирати». Так мені назвали Йоргакіса, «останки». «Оскільки ідентифікація завершена, можете забирати для процедури поховання. Сходіть в офіс та все узгодьте. Те-то і те-то, усі витрати бере на себе держава». Що ж, узгодимо. Домовилися про зустріч. Я поїхала разом з Аспасією. Георгія не захотіла. «Слухай, серденько, та послухай, хай би чорти тебе побрали, ти мене кидаєш саму?» І слухати ні про що не хотіла. «Їдь сама. У мене сил нема». Так, наче в мене вони були. «Спасуло, поїдь зі мною на зустріч. Мене ця дитина доконає, Спасуло». Поїхала. Спасула, маю на увазі. Нас чекала мініатюрна дівчина, пригостила лимонадом, не свіжовичавленим, із пакетиків. «Можна вибирати з трьох сортів дерева», — показала вона нам зразки. Гробики такі малесенькі, один з горіха, інший з чого — не почула. Я сахнулася. «От сюди ми його покладемо? У цю коробку?» «Так заведено. Так ми здійснюємо захоронення. Вам не повертають усі кістки. Лише кілька фрагментів, два, не більше, вони чудово тут помістяться». «Що? Не повертають усі кістки? А куди дівається решта? Де захоронять останки Йоргакіса?» Куди подінуть його інші кістки? Води! Дайте мені випити склянку води! Знову телефонувати в комісію, не в пошукових робіт, а в нашу, полонених і зниклих безвісти. Спитати й отримати відповіді. У тих, хто перевіряє та ідентифікує. Наказала зателефонувати дитині. «Георгіє, зателефонуй і про все розпитай, вони не віддають нам усі кістки тата, Георгіє. Зателефонуй, дочко, усе розпитай. Спасуло, ти скажи їй, я не можу, ця дитина мене доконає». Георгія зателефонувала. Це розпорядження стосується всіх. Дві кістки, і край. Щелепу та ліктьову кістку. А що воно таке, ліктьова кістка? «Спасуло, що таке ліктьова кістка?» Це така велика кістка передпліччя. Кажуть, цього доста. Для останків. Решту фрагментів захоронять із кістками інших. «Спасуло, води, Спасуло, дзвоніть і скажіть їм, щоб віддали нам усі кістки. Усі кістки Йоргакіса, Спасуло. Треба їх випросити». «Так не вийде, мамо! Тисячі хочуть провести ідентифікацію. Увесь скелет! Вони беруть два фрагменти, які підійшли, кладуть у маленький бокс і дають тобі для поховання. Мамо!» Бокс. Останки. Отримали коробку, поховали те, що в ній було. Де інші кістки, навіть гадки не маємо.

У ті часи за нами, дітьми, не дуже гляділи, жили ми, мов бур’ян. Вешталися бозна-де. Ні перед ким не звітували. Мама — ні пари з вуст. Просто стягувала з ноги капець і не лишала на мені живого місця. Одного дня її пильне око помітило, що я чухаюся. Тоді якраз ми всі підчепили в школі воші. Вона витягла мене на сонце, і коли побачила, як вони копошяться на моїй голові, то ледь не зомліла. Вона закип’ятила воду, розбавила нею луг і почала мити мені голову: однією рукою мила, іншою лупила. Подивитися на це зійшлися всі сусідки й сусідські дітлахи. Потім вона взяла свої кравецькі ножиці й — хоп — пообрізала мені волосся, і голова моя стала лиса. Чи то від чухання, чи від укусів голова моя була червона, самі ранки. Коли мама побачила мою голову, то спинилася, взяла мене за руку й завела до намету. Сусідок прогнала, махнувши їм рукою: «Чого повитріщалися?». Налила антисептик Dettol у чашку, розвела водою, що він аж запінився. І почала ваткою мені промивати ранки. Пекло, страх як. Проте мені подобався доторк материної руки.

Зі Спасулою ми познайомилися в натовпі на якомусь із зібрань, так, певно там. У вересні. Коли ми збиралися біля ґратів розмежувальної лінії, показуючи з рук фотографії тим полоненим, які поверталися з Адани^[39]. Чи, може, вони бачили наших рідних? Чи, може, змогли б когось упізнати? Ні, брешу. Це сталося не в тому натовпі. А у фотостудії. У Такіса. Шістнадцятого вересня, коли ми зібралися, уперше я маю увазі, в тому готелі в Філоксенії, отже, на зібранні я тримала світлину з Йоргакісом, а пані Лула, з комісії, скоса все зиркала на мене. Огрядна така, з відомої старої нікосійської родини. Вона єдина приходила на наші зібрання нафарбованою, рум’яна, доглянутий костюмчик із піджаком. Не те, що ми, які приїздили зі своїх сіл у штанях, у яких працювали в полі. Які приходили на зібрання в чорному, з того одягу, який роздавав Червоний Хрест. Біженці. Вдягнені казна-як. А в неї — плісирована спідниця, підборчики, рум’яна. Пані Лула — та ще цяця. На тому зібранні вона все поглядала на мене. Так, скоса. Ми чекали, коли приїдуть автобуси. Вона підійшла і заговорила до мене. «Вона ж маленька, — каже, — нічого не розібрати. Вам треба сходити у фотомайстерню і збільшити її». Це про світлину з Йоргосом. Що вона маленька й темна. Треба її освітлити. Так мені сказала. Щоб було видно риси. І дала мені візитівку, щоб сходила наступного дня. «Скажеш йому, Такісові, що це я тебе прислала, Лула. Хайзбільшить, освітлить і надрукує кілька копій». «Не треба, — відповідаю їй, — він сьогодні повернеться. Я вірю, що сьогодні ж. З автобусами. Так нам сказали в Червоному Хресті, сьогодні прибудуть п’ять автобусів. Йоргакіс (підкреслила інтонацією) сьогодні повернеться. Вірю, що це все станеться сьогодні». Але та наполягала, увіпхала мені візитівку в кишеню, у той мій затяганий чорний жакет, який дали мені під час розподілу одягу, про всяк випадок, щоб ненароком картка не загубилася, я досі пам’ятаю це і відчуваю подив. А в нього ж такі розтягнуті кишені, Мати Божа! Я про жакет. Прибули автобуси, у них сто шістнадцять осіб. Учні й літні чоловіки, разом зі священиками, ще — хворі полонені. По одному виходили, ми по одному їх розглядали, чекали, усе чекали. Бачили інших, які хапали їх в обійми, заздрили їм. Не видно Йоргакіса. Стояли до останньої людини й усе чекали. Може, я останньою й пішла, очима все намагалася впіймати пані Лулу, висловити їй своє обурення, це вона наврочила, що не приїде на автобусі Йоргакіс.

Наступного дня пішла я до того Такіса, поїхала в Хору^[40] разом зі світлиною. Він її збільшив, освітлив, прибрав зайве. Були в нього всілякі премудрості, спеціальні такі кольорові олівці, що він зробив Йоргакіса красивим, прихорошив його. Навіть краватку йому домалював отими олівцями, але виглядає якось не по-справжньому. Ми дивилися на світлину й сміялися; Йоргакіс, і в краватці, та він її ніколи й у руках не тримав. Якби Йоргакіс побачив себе на світлині в краватці, то, певно, сам очманів би. Так я думала тоді. Проте світлину він нам зробив гарну, велику і красиву. Гроші не взяв, сказав, що Лула за все заплатила, вона присилала йому й у клієнти людей, у кого хтось пропав безвісти, і за все платила сама. «Гарного вам дня та успіху в пошуках», — сказав нам наостанок. Фотограф, маю на увазі. Через кілька днів потому знову в черзі, знову чекаємо, але те, що вже в мене велика фотографія, не допомагало. Йоргакіс не виходив з автобуса. Наприкінці жовтня знову там, коли відбувся великий обмін полоненими. Турки десь близько тисячі наших відпустили, передали їм приблизно стільки ж, або й більше, і ми. Стою там із тією фотографією, на якій уже все видно. Без толку. Не вийшов із жодного автобуса Йоргакіс. Останній раз, коли ми прийшли і стояли, виглядаючи, до самого кінця, побачила я й пані Лулу, яка теж ішла серед останніх. А ми вже її і вертіли на своїх язиках, а вона ж у нас і сиділа в самих печінках, що сказала тоді про Йоргакіса, що його на світлині не видно, що мала́ вона і затемна. Я побачила, як вона йде геть, цокотить своїми підборчиками в спідниці-плісе, кинулася за нею, щоб висловити своє обурення, що вона наврочила, що це все через її слова, що вони не дали моєму Йоргосу вийти з автобуса. Мене тоді перехопила Спасула, таж у неї хтось із рідних пропав безвісти, казали, ніби син, тому вона щоразу приходила і стояла з усіма. Так мені сказала Спасула. І ми не стали займати її. Я про пані Лулу. Коли такі справи. Дуже стало мені її шкода. Бо ж, що там казати, одна річ — твій чоловік, інша — син. Ось так, саме тоді я познайомилася зі Спасулою. На останній зустрічі полонених. Де ми всі чекали. А не в фотомайстерні. Саме там. Ми чекали разом. Востаннє. Там, де чекала і Спасула, чи не з’явиться її син.

— Ох і придавило.

— Конає душа її.

— Нажахана, налякана.

— Борецця з Хароном.

— Ангел уже стає в неї у головах.

— Уже прибуває човен.

— Ану, цитьте! Ще не настав її час.

Чутки про сина Спасула чула від сусідок, які приходили до неї гуртом обшиватися. Які сусідки приходили до тебе на пошивку, скажи, Спасуло? «Марта з Тасулою Яннакісовою. Марта якраз заміж виходила і приходила до мене на пошивку з Тасулою Яннакісовою. Хотіли собі сукні з драпуванням, дуже модні в той час, а те драпірування, знаєте, потребує точної голки, підкладаєш знизу котушку, щоб стягувала складки, потім акуратно рукою підшиваєш стяжки. Непросто шити драпірування». Вони прийшли на примірку, наготувала Спасула булавки, підгортала і закріплювала ними, повертається й говорить їй Яннакісова Тасула, що така вона майстриня гарна, золоті руки, тому вони й звернулися, бо, як не це, то після всього того, що розповідають люди про її сина, вони похапали б свої сукні, і духу їхнього тут не було б. А що ж вони чули про твого сина, Спасуло? Що він уляпався в те і в се, багато про що говорилося в ті дні, самі вони ж підтримували Ліссаридиса^[41] і з Макаріосом носилися, як з писаною торбою. А Спасула все підгортає та підколює, наметує, по колу, по колу. Рівненько, рівненько, по колу, по колу. Отож, що носилися з Макаріосом як з писаною торбою, і от дізналися вони, що почали гуртуватися нові осередки ЕОКА, тож хай скаже своєму, щоб стерігся, не накликав халепи на свою голову, а також те, що ті ЕОКА дограються і самі приведуть нам турків. Ну, то таке, вони ж самі жінки, не багато на чому розуміються, а от Яннакіс сам таке сказав Тасулі, коли довідався, що та має йти до Спасули на примірку сукні з плісируванням, от що він сказав Тасулі, як та хоче, хай перекаже все оце Спасулі, треба ж тій знати про геройства власного сина, і як вона може, то хай би сказала кілька слів синочку, щоб той узявся за голову. Бо, сказала Тасула, яка не багато на чому розумілася, вона просто переказала те, про що попросив Яннакіс, син Спасули ще малий і, може, просто не знає, що робиться довкола, не розуміє, що через усе це можна й загинути, не розуміє, але, ну, досить, не такий уже він і малий, вісімнадцять років, служить у війську, може захопитися чимось, потрапити під вплив інших, це всім ясно, але інші на його місці поводяться зваженіше, он, дітей уже мають. Спасула слухала її і нічого не говорила, просто наметувала й рівняла, а зараз вона взялася за верхню частину, намітити лінії бюста, третя примірка, сукня з драпіруванням, найвідповідальніша, після цього вже можна кроїти тканину, взялася наметувати, стібок за стібком, тут усе вирішується, потім уже нічого не зміниш, не можна помилятись.

Із перших зароблених за шиття грошей мама купила невеличкий мангал і тепер ми могли на ньому готувати, що лише заманеться. На ньому вона куховарила, на ньому заварювала для дідуся чай, варила каву. Готувала тушковане м’ясо зі смачної консервованої яловичини. Консерви «Мосхос». Нарізала картоплю в каструлю, додавала помідори, моркву, кидала загалом усе, що в нас було, потім кидала трішки з «Мосхоса» і лишала варитися на багато годин. Виходила смакота. Навіть коли нас переселили, вивезли з табору біженців, коли в нас з’явилися кухні в нових будинках, дідусь продовжував купувати консерви, щоб мама готувала тушкованого «Мосхоса». Так воно нам подобалося.

— Мо’, вона його^[42] шукає.

— Шукає, шукає, але він не прийде.

— Нє, не прийде.

— Як це так?

— Ану, зріжемо квітку якусь, покладемо до її узголів’я, і назвемо його ім’я.

— Скажемо про нього.

— Хай не жде його.

— Хай стане листям померанця^[43].

— Наллємо води, перехрестимо її і назвемо його ім’я.

— І дамо їй випити.

— Хай вип’є і забуде про нього.

— Пий, Спасуло, воду і забувай.

— Пий, Спасуло, воду.

Доксула і Костакіс розбіга́лися прямо в нас на очах. Незадовго до війни, і ні для кого це не було секретом. Не підходив він їй, нічого спільного в них не було. Її за нього засватала її мати, вважай, силоміць віддала. Пам’ятаєш, Спасуло, як її мати силувала йти заміж? Доксула в десять років лишилася без батька, його гадюка вжалила на полі, і він одразу помер. Буквально того самого дня. Уранці пішов на поле полити помаранчеві дерева, і його вжалила та змія, щоб їй пусто було, і помер чоловік. А в них на полі були висаджені помаранчі, багато, цілий садок, дуже красивий, усе містилося на невеличкому пагорбі, що нависав над морем. Поруч із деревами стояли вулики, і рої бджіл гули над розквітлими помаранчами й приносили помаранчевий мед. Як би це пояснити? Дуже рідкісний. Диво-мед. Лише в нас диво-мед, із гордістю казала мама Доксули, тому що наші рої збирають нектар розквітлих помаранчів. Їхній садок рясно родив померанці, і апельсини родив, і помело; ми всі бігали купувати їхні плоди, щоб наварити варення. Або купували апельсини, які побив град і вони не годилися на продаж. А ми їх купували, за кілька мідяків, задарма, по суті. І робили апельсиновий мармелад. І варення з помело. Рецепти нам давав батько Доксули. Усю душу вкладав у цю справу. Знав увесь процес зсередини, як свої п’ять пальців. Міг тобі сказати, як варити помело так, щоб не переварити й не зіпсувати. Прикрути вогонь, хай збереже трохи своєї гіркоти. Бо, інакше, яке ж це помело?! Помело гірчить. Не може помело не бути з гірчинкою. Усю душу вкладав. Справжня людина. Усе вмів робити. І садку своєму приділяв багато часу. До сходу сонця йшов його поливати, коли ще вода стоїть високо і її багато. Із сапою в руці, сам, обробляв увесь сад. Знав там кожну стежку. Справжній палікар^[44]. Як же так сталося, що він наступив на ту плямисту гадюку?! Людина все життя працює на землі. Землероб із діда-прадіда. Вертався й наступив, не побачив її. Хай би грім побив ту змію. Уранці знайшли його скоцюрбленим. Не те, що зараз — лікарні, швидка допомога... Тоді, як не пощастило і вкусила тебе змія, пиши пропало. Кінець. Мати Доксули запричитала. Хай би грім побив. Про змію. Пасіка. Померанцевий мед. Якого ніде більше нема. За кілька днів пустила все під три чорти. Садок, померанці, апельсини, бджіл. Усе. Через що пішов із цього світу її чоловік. Усе продала за безцінь. А ті інші часу не гаяли, збудували готель. Прямо на тому місці, де був сад. Де росли померанці та помело. І апельсини. Ось так ми втратили можливість робити варення з помело. Та апельсиновий мармелад. І ніхто більше нам не каже, що слід прикрутити вогонь і зберегти трохи гіркоти. Бо яке ж помело без гірчинки? Мама Доксули після саду продала і дім у селі, і купила собі інший, ближче до міста. А Доксулу відправила у велику міську школу. І берегла її як зіницю ока. Ось такий віднині мій обов’язок, казала неодноразово. Про Доксулу, свою доньку. Треба їй вирости, стати на порі, налитися щастям — і я видам її заміж. А як вона зрозуміла, що та вже стала на порі й час її заміж видавати? Ми ж бачили, що не підходять вони одне одному. З Костакісом. Учителем. Розбіжаться. Із самого початку. А ми казали. От побачиш. Вона його кине, кине. Розбіжаться. Крапка. Але ні вона його не кинула, ні він її. Сталася війна. Костакіс — серед пропалих безвісти. Потрапив у полон. Доксула рве на собі волосся. Із матері — причитання. Лиха година, зміїна. Зрештою, знайшли його. Якось знайшли, не питайте, як. Знайшли. Він у партії на обмін. Серед тих, кого привезуть назад. У третій партії. Останній. Серед щасливчиків. Хто в неї не потрапив — капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Той пропав. Лиха година. Зміїна. Для інших. Після того, як повернувся Костакіс, Доксула не могла ним натішитися. Усе в них почало складатися, пасувати одне до одного. Він закинув своє вчителювання. Купили вони біля моря садок, посадили помаранчі, поставили вулики. Зараз уже качають мед. Померанцевий. Рідкісний. Не мед, а диво, каже тепер Доксула. Яка збиралася розбіга́тися з Костакісом до війни, а з війною полюбила його всім серцем. А я, яка чоловіка свого завжди хотіла мати поруч, залишилася самотньою. Ми, які в шлюбі жили душа в душу, дочекатися не могли заручин. Ми... а його забрала війна, і він пропав безвісти. А Доксула лишилася, але щоб знайти свого чоловіка і полюбити його після війни. Щоб качати з ним мед. Померанцевий. Рідкісний. Які були майже розбіглися. А ми. А я. Капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Він пропав. Лиха година. Зміїна.

— Тре’ принести ножиці.

— Коли Спасула помре, слід залишити їх розчахнутими.

— Розчахнуті ножиці нагадують хрест, хай її обері­гають.

— Хай рука замкне її вуста.

— Хрест лежить на грудях.

— І гребінець, шоб ми могли її розчесати.

— І одяг, шоб ми її вбрали для поховання.

— Не волнуйся, Спасуло, усе приготуємо, як слід.

— Омиємо тебе.

— Перехрестимо тебе.

— Помолимося.

— Попросимо в тебе прощенія.

— Пробач нас, Спасуло, пробач нас усіх!

Ту циганку я шукала сама, дуже мені було її треба. Усю землю перевернула догори дриґом, тільки її знайти б. Раніше вона приходила щосуботи й дуже мене лютила. Просто страх. Щосуботи, о пів на п’яту. Саме тоді, коли спека починає слабнути, а людина може насолодитися полуденною дрімотою. Як тільки починаєш куняти, циганка вже тут. Як годинник. Продавати виті шампури для мангала. Погадати на щастя, розповісти долю. Тук-тук у двері, і хто ж там може бути? Не у вхідні, а бічні, кухонні. Завжди вона приходила до заднього входу. У руках — увесь крам на продаж. «Матінко, відкривай, маю товар, усе продаю». Гроші їй у руки я не давала ніколи. Ніколи не розраховувалася грошима. Ми давали їй рис і цукор. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми давали циганці цукор? Якось я дала навіть баночку солодючого каридакі^[45]. Тій циганці, що обходила наші будинки щосуботи пополудні. О пів на п’яту, коли влітку всі люди відпочивають. Липень надворі, літо в самому розпалі, і оце хотіти всіх підняти на ноги, навіть цикад!? Нумо, Спасуло, проженемо її, що їй тут треба, Спасуло, чого вона тут вештається, вона мені щосуботи не дає відпочити, Спасуло, якщо по суботах не можна людині подрімати, то коли ж? Дамо їй спокій?! Вони ж бідні жінки, хочуть і вони заробити якусь копійчину для своїх дітей. Кожен крутиться, як може й уміє. Але я і чути не хотіла, що вона торкнеться моєї руки, чи гадатиме мені по кавовій гущі. Лише купляла її шампури, хай буде здорова і вона, і її діти, але замість грошей давала рис і цукор. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми давали циганці цукор? А коли почалася війна, вони повтікали. Переїхали на той бік, утекли звідси. Спасуло, чому цигани обрали турків? Спасуло, чому вони не залишилися з нами? Вони ж мусульмани, і їм треба було визначатися, обирати спільноту. От чому! Та й говорили наче по-турецькому. Їхній крові ліпше було б змішуватися у тих краях. І не стало у нас циганок. Усе, суботи врятовані! Коли сталася війна і Йоргакіс пропав безвісти, і жодного його сліду не можна було знайти, я кинулася до циганок, землю перевернула догори дриґом, лише знайти б її, аби вона мені погадала, розповіла. Шукала хоч якусь циганку, щоб показати їй свою руку, щоб дати їй свою філіжанку з кавою, щоб вона розкинула карти й мені відповіла. Жодної не знайшла, їх перевезли на той бік. А я ж з ніг збилася. Ми їх побачили пізніше, коли розібрали барикади й відкрили пропускні пункти. Злетілися й вони подивитися на наші будинки; у самих-то постійного житла ніколи й не було. Відчували своєю нашу землю. І от якось у суботу, якраз після обіду, десь пів на п’яту було, дрімаю собі солодко, і тут — що це, хтось стукає в двері. Встаю відкривати. Бачу — циганка, стоїть і дивиться на мене, у руці в неї виті шампури, великі такі й наче червоні, «позолоти руку, — каже до мене, — довідалася, що шукаєш ти мене; позолоти руку, коли я вже тут і хочу тобі дещо розповісти. Дай мені свою руку». Це мені циганка каже. Субота, після обіду, пів на п’яту. Спасуло, я прогнала її, я не дала їй ступити на поріг, Спасуло, не дала їй ні рису, ні цукру. Тоді, коли вона була треба, коли я кидалася в усі боки, шукаючи її, її як вітром здуло; жодного разу не прийшла погадати мені. Коли я шукала її, вона жодного разу не прийшла до мене уві сні дати відповіді. Тоді, коли я хотіла відсипати їй цукру — стільки, скільки їй заманеться, якби вона лише прийшла уві сні й розповіла. Тоді, коли я вже дізналася, тоді, коли я вже померла, явилася вона, бач, провідати мене.

Мою маму врятувало те, що вона зустріла Спасулу. Тільки-но вони познайомилися, їй стало трохи легше. Вони ділилися одна з одною своїм болем — і відпускало. Було в Спасули якесь уміння робити так, щоб інший починав почуватися ліпше. Утихомирювала вона його. Лише про своє вона ніколи і словом не обмовилась. Пізніше все вигулькнуло, тоді й ми дізналися про те, про що дізналися. Про те, що сталося. А Спасула роками була німа, мов могила. Усі свої таємниці вона ретельно приховувала. Наче та голка, яку вона тримала в руці, шила її саму зсередини. Маму ж мою саме вона навчила всьому, що вміла сама. Учила й показувала вона добре, так, що, зрештою, мама сама все шила. І спідниці, і піджаки, і таємниці.

— РРРРРРРРРРРРРРРРРРРР...

— Шо, шо там таке?

— РРРРРРРРРРРРРРР...

— Душа.

— РРРРРРРРР...

— ШШШШШШШШ... Цитьте!

— Схиліть свої голови, опустіть очі.

— Ангел прийшов.

— РРРРРРРРР...

— Іде душа. Залишає світ.

4.

За чотирнадцять місяців до того, як винищити колонію пацюків, за рік та два місяці до того, як порубати лопатою й сокирою пацючих із пацюченятами, до того, як убити Пацючого Ватажка з пастирською ґирлиґою, Карліто зустрівся з Залізною Ластівкою, саме тоді, коли він будував собі самому прихисток в одній із вибоїн на березі річки. «Я — берегова ластівка, — назвала вона себе Карлітові, — ми будуємо свої гнізда там, де земля межує з водою. Я цілими днями шукала бодай якусь річку. Ось, зараз намішую мул, роблю цеглу, збудую собі дім».

«А я й не знав, що існують залізні ластівки, — сказав Карліто, — не знав, що існують птахи із заліза. Колись я чув про мідних орлів та срібних голубів, а от залізну ластівку ніхто ніколи не бачив».

«Це — вигадки все, — відповіла йому Залізна Ластівка, — небилиці про те, що існують мідні орли та срібні голуби, і про якихось інших залізних птахів теж усе побрехеньки. Насправді існує лише залізна ластівка».

«Яка живе на березі річки й робить собі житло з мулу», — додав Карліто.

«Саме так, — кивнула головою ластівка. — Ми живемо по берегах річок і будуємо домівки там, де є вода. Не можемо без води обійтися, без вологи».

«Але, — засумнівався Карліто, — як можна жити біля води, коли ти з заліза, як це: бути залізним і жити біля річки?»

«А отак! — відповіла ластівка. — Можна, коли іншої ради нема. Іржавіємо, що поробиш! Наше пір’я псує вологість, вода вбиває залізо, що містять наші душі. Щоосені наші крила стають важкими через іржу, кришаться об землю з кожним кроком, і ми вже не здатні літати. Це тому, що в ті дні ми шукаємо кохання».

«Що це таке — кохання? — спитав Карліто. — Що з ним роблять?»

«Кохання візьме нас на руки і витягне наше поіржавіле пір’я, — відповіла ластівка. — Кохання візьме нас на руки й одне за одним повитягає все заіржавіле пір’я. Самотужки в нас не виходить це зробити. Ми не можемо летіти в теплі краї з поіржавілим пір’ям, а потім вертатися назад до річки і будувати свої домівки з мулу в вибоїнах, які лишає річкова вода. Треба позбутися старого, щоб виросло нове. Нове пір’я вже не поіржавіє. Дай мені спокій, треба будувати хатинку».

Карліто похитав головою. «Треба кохання, щоб у тебе випало поіржавіле пір’я. Так, адже, якщо кохання не повитягає його, ти помреш».

«Помру, — погодилася Залізна Ластівка. — Якщо ти не полюбиш мене до осені, якщо не полюбиш мене так сильно, що повитягаєш усе поіржавіле пір’я, я впаду на глибоке дно й там помру. Треба тобі полюбити мене до осені, інакше я помру. Дуже полюбити. А тепер забирайся, мені треба будувати хатинку».

Восени Залізна Ластівка обважніла через поіржавіле пір’я і гепнулася на землю, і чалапала, тягнучи свої зіпсовані водою та вологою крила, обламуючи їх об землю. Більше вона не могла злетіти. Карліто взяв ластівку на руки й почав висмикувати поіржавіле пір’я з лівого її боку.

«Нам самим поіржавіле пір’я ніяк не повисмикувати, — сказала Карлітові Залізна Ластівка. — Якби ти не полюбив мене так, що власноруч повитягував усе поіржавіле пір’я, я померла б».

Карліто продовжував вискубувати пір’я з лівого боку, витягав брунатні пір’їни і ламав об землю. Незабаром лівий бік почав знову скидатися на новий. Залізна Ластівка випростала своє ліве крило. «Поглянь лише! — сказала вона. — Поглянь!»

Карліто подивився й поставив ластівку на землю. «Я не зміг полюбити так сильно тебе до кінця, щоб повитягати все поіржавіле пір’я. На це влітку не вистачило часу. Я не встиг полюбити так сильно тебе до початку осені».

«Ти мав полюбити мене дуже сильно, — ридала ластівка. — Мав полюбити дуже-дуже, щоб я жила, або — лише трішки, щоб я померла».

«Дуже-дуже я тебе не полюбив, — сказав Карліто, — але і трішки я теж тебе не полюбив, так, щоб дати тобі померти».

«Я лишуся навік розділеною навпіл», — ридала далі Залізна Ластівка.

«Мого кохання вистачає саме на стільки», — відповів їй Карліто.

«Якби ж це не були вигадки, — сказала йому в сльозах Залізна Ластівка, — якби ж справді існували мідні орли та срібні голуби!»

«Єдине, що існує насправді, — відповів Карліто, — це — Залізна Ластівка. Лише залізні ластівки існують у природі, лише із заліза можуть бути птахи. І ніхто їх ніколи в очі не бачив».

— Тре’ їй положить ножниці.

— Мо’, їй ножниці і не положили?

— У той час, коли вона народжувала.

— У той час, коли вона привела у світ.

— Ножиці прямо під подушку.

— Залізні, тіки вона привела у світ.

— Залізо тебе береже.

— Залізо відваджує Добрих Жіночок.

— Але ножниці складені.

— Якщо покладеш під подушку розкриті ножниці, лихо тебе спіткає, прийде і візьме тебе.

— Мо’, їй під постіль поклали розкриті ножниці?

— Якщо ти важка, то носи собі за пазухою сорок днів.

— Ножниці, еге ж!

— Тіки так можна відвести лихо.

— Ти, Спасуло, засовувала собі за пазуху закриті ножниці?

— Засовувала, шоб залізо тебе берегло?

— Година, коли ти помираєш, Спасуло, і коли народжуєш, одна й та сама.

— Так случаєцця, коли одходить душа.

— Не було нікого в тебе, Спасулонько, хто тебе захистив би.

— Не мала, Спасулонько, ти нікого, хто поклав би залізо для твого захисту?

Якщо Георгія щось затамувала проти мене, якщо вона має через щось гніватися на мене, то це через те, що я погодилася, аби вона знялася на тому фото. Пам’ятаєш, Спасуло, як Георгія знялася на тому фото? Як її, дитя, по-суті, зняли на тій фотографії? На одній з мирних демонстрацій. Біля китайського посольства. Чи американського? Точно, біля китайського. Ми прокидалися, одягалися в чорне і йшли на демонстрацію. На протести. Ледь зайнявся світанок. Я завжди тримала перед собою велику світлину з Йоргосом. Ту, яку з пані Лулою ми зробили впізнаваною. Георгії ми дали нести світлину з нашого шлюбу, фото молодят. Щоб бачили люди, що Йоргос колись був і нареченим, що він не був вічно солдатом. Що от і Георгія вже є, їй два-три рочки, і ми стоїмо в живому ланцюгу біля посольств і вигукуємо, щоб нам повернули Йоргоса, який пропав безвісти. І що — ось вона, тримає наше шлюбне фото. Фото молодят. Що колись ми побралися. І ми стояли завжди в перших рядах, чи тому, що хотіли, щоб у посольствах побачили точніше Йоргосове обличчя, чи тому, що я боялася, як би мені не затоптали в натовпі дитину. Дуже на нього була схожа. Така ж невеличка, так і не виросла. У той день побачив нас один фотограф. «Чекайте, — каже, — чекайте. Хочу сфотографувати дитину. Можна її сфотографувати? Хай мала стане ось тут на розі. Лише нехай не тримає фото лицем до себе». «Георгіє, візьми фотографію як слід». Пам’ятаєш, Спасуло, мала постійно тримала фотографію до себе лицевим боком? Даємо їй світлину, лише подивилася в інший бік, вона вже тримає її сорочкою від себе. «Тримай, — кажу їй, — доню, гарно світлину. Дивись на пана, дивись, зараз вилетить пташечка, опа!» Ось так і виникла фотографія, на якій Георгія в чорному светрику по саму шию тримає нашу весільну фотографію і сумно дивиться на фотографа. Ось так її зняли. Що сталося з тією світлиною? Нікого, гадаю, не було, хто хоч раз та й не побачив її. Пам’ятаєш, Спасуло, як з неї наробили плакатів? Пішло дитя до школи, а вони ту сумну фотографію повісили на стенді; донька побігла і очі собі намазюкала, лише ніхто не довідався б, що на ній — вона. Схопила той плакат і роздерла. Пам’ятаєш, Спасуло, як я не дозволяла дитині тримати наше весільне фото навспак? От як ми намучилися з цією світлиною! І, подивися лишень, досі Георгія має зуба на мене. Через той день під посольством. Китайським, чи яким там? Не через плакат. Думаю, найбільше через те, що я не дозволила їй тримати навспак фото. Потім, коли вже виросла, вона взяла та й сказала мені. Мамо. Я тримала світлину лицем до себе, щоб бачити, мамо, тебе і татуся. Там, у натовпі. Поміж чужих людей. Коли ми стояли в першому ряді й на нас усі дивилися. А я хотіла зробити по-іншому. Дивитися перед собою і бачити вас. Ось чому! А в нас тоді голови чим були забиті? Що ми могли тоді зрозуміти? Хотіли, щоб вона стояла перед посольством і показувала всім світлину. Ту, яку тримала лицем до себе. А вона її постійно так тримала.

Коли настала зима, води, щоб хоч якось помитися, в нас не було. Мама на мангальчику кип’ятила воду, наливала її у ванну, яку дідусь купив у когось за півціни, ми гуртом залазили в неї та милися. З настанням листопада це вже було не так просто зробити. Я зі своїм довгим волоссям дуже мерзла. У мене було чудове волосся та красиві брови. Мама купала мене в неділю, потім я виходила на сонце і сохла. Якщо було пахмурно, я мерзла, зуб на зуб не потрап­ляв. Одного дня бере мене мама й веде до Сули, перукарки в таборі. Раз-раз, і пообрізали мені коси, залишили волосся по плечі. Ніхто моєї думки й не спитав. А потім розвелися воші, і мама раз, раз, раз вистригла геть усе.

— Бери маленьку металеву чарочку, насип у неї трохи землі зі двору.

— Сплюнь так, шоб слина лишилася на великому пальці ноги.

— Закрий їй очі.

— Не тре’ їм бути одкритими.

— Плюнь на землю зі двору.

— Якщо вони лишаться одкритими, вона забере того іншого із собою.

— Око, воно ж невситиме.

— Не бери, Спасуло, із собою іншого.

— Залиш його, не бери, Спасуло.

5.

За шість років і скількись-там місяців до того, як поранити Залізну Ластівку, за сім років і скількись-там місяців до того, як убити Пацюка з пастирською ґирлиґою, до того, як спалити прекрасні коси Марини, за три тисячі днів до того, як із села пішла ріка, взяла і висохла, Карліто зустрів старого волоцюгу на краю лісу зі зміями. «Продаю котушки з нитками, — сказав старий, — продаю голки та ґудзики. Сільській бакалійник продає жінкам одежу, а я — голки та ґудзики. Не можна зшити сукню, якщо не маєш ґудзиків та голок, не можна вдягнути штани, якщо до того не купити в мене ниток. Бакалійник продає жінкам кольорові тканини й одежу, але без мене жінки не пошиють собі вбрання. Ніхто не знає про це, але я — найсильніша людина у світі. Колись я був царем, але в мене померла жінка, вбили мого собаку та дітей, і я став жебраком. Лише тоді я збагнув світ. Коли вбили мого собаку та дітей. Може це ти зробив?»

«Щось не пригадую, — розсіяно відповів Карліто, — не можу пригадати, чи вбивав я твого собаку і дітей, але — точно, жінку твою я й пальцем не зайняв».

«Продаю голки та нитки, — сказав волоцюга, — і лише так мені вдалося зрозуміти силу цього світу, тому нині я — найсильніший. Лише завдяки мені люди носять кольорове вбрання, лише через те, що я існую, вони можуть одягти червоне, і жовте, і біле. Лише блакитне не належить мені. Лише над цим кольором не маю я влади. Ну, все, бувай, подамся в інші краї продавати голки».

«А от мені червоний колір зовсім не подобається, — сказав Карліто, — ані жовтий, ні зелений, ні білий».

«Лише до блакитного неможливо доторкнутися, — відповів волоцюга, — лише цей колір не може тобі не подобатися, лише він не належить мені, лише для нього не потрібні голки та нитки, лише для нього. Треба йти».

Перед тим, як жебрак пішов, Карліто купив у нього чотири котушки чорних ниток, ще шістнадцять із темними нитками, вісімдесят чотири булавки, тринадцять голок і чотири пари нагострених ножиць. Він розпочав з рота бакалійника, потім зашив чорними нитками червону цеглу будинків, порізав ножицями красивий сірий колір дороги, придавив котушками фіолетові вазони, пронизав булавками темно-зелений колір листя, попідшивав краї білизни двориків, зробив темно-чорними квіти, попротикав жовтизну стокроток, збив додолу і дав чорній землі напитися з рожевого гвоздик, густо розшив хрестиком кущі, лише на лимонових деревах трішки спинився, зв’язав чорною ниткою плоди смоківниці, тепер село стало чорним і мертвотно-блідим білим, де-не-де вкраплялося ще брудно-сіре. «Він мав рацію, — із захопленням думав Карліто про жебрака, — нічого без котушок не зробиш, нічого без голок і булавок не зшиєш». Лише блакитного не вдалося торкнутися Карлітові, лише річку не зміг він притиснути котушками і пришити стібками, лише блакитне не належить мені, сказав йому волоцюга, лише над цим кольором ми не маємо влади. Лише річку він не зміг зафарбувати в чорне.

— Спасуло, Спасуло,

— шовкове та льняне

— і ажурне

— і жакард

— і капітоне

— і бавовняне

— і шерстяне

— і з ангори

— і з кашміру

— і з мохеру

— і з віскози

— і біле

— і червоне

— і синє

— і жовте

— і темно-синє, маренго

— і рожеве, мов троянда

— і червоне, мов черешня

— і лілове, і фіолетове

— і короткі

— і довгі

— і міні

— і з двох частин, deux-pièces

— і з відкритими плечима

— і літні

— і на саван не схожі

— тепер усі чорні

— стали всі темними

— морок поглинув світ, зафарбував його тінню

— не помирай, Спасуло,

— не помирай.

У нашому селі вдів тримали в чорному тілі, пам’ятаєш, Спасуло, як до них ставилися? Коли помирав їхній чоловік, їхнє життя закінчувалося, коли помирав їхній чоловік, відтоді і їм було зась існувати. З тієї миті вони носили траур усе своє подальше життя. Яке і життям-то не було. Носили в собі шмат смерті, як казала бабуся. Носимо в собі шматок, що лишила смерть, коли помирає наш чоловік. Пам’ятаєш, Спасуло, мою бабцю, яка носила в собі шмат смерті? Дід помер, коли бабуся була ще дівкою. Двадцять років, а його вбили повстанці, бо він мав якісь справи з англійцями. Забили камінням. Прив’язали під якимось деревом і кожен із села приходив і кидав у нього камінь. Під яким, не пам’ятаю вже. Думаю, то була олива. Усе село це зробило, один за одним, підходили й кидали каменюку, потім повідомили моїй бабусі, що помер її чоловік, і почала моя бабуся жити новим життям, яке до землі хилив шмат смерті. Треба було вдягнутися в усе чорне. Вона обернула до стіни всі дзеркала по хаті, сорок днів ніде не замітала. Не милася сама п’ятдесят. У руки не брала каструлю, щоб щось приготувати. Обрізала свої коси, щоб дід забрав їх із собою на той світ. Коли збігло достатньо днів, вона перефарбувала в чорне весь свій одяг і почала носити дві чорні хустки. Навіщо, Спасуло, бабуся носила дві хустини? Навіщо їй було одразу дві чорні хустки? Бо, коли тягаєш у собі шмат смерті, одна хустка такої ваги не подужає. От чому. Однією хусткою бабуся покривала голову, у неї було дуже красиве волосся, волосся і брови. Вона зав’язувала її міцно під підборіддям, а іншу хустку накидала на плечі, пускала по спині та її кінці зв’язувала на грудях. Лише так бабуся могла подужати свій траур. Лише двома хустками підняти смерть і тягти її далі. Для цього потрібні дві хустки. Дві.

— Першу хустку на очі,

— шоб не було видно очей,

— шоб не було видно чола,

— шоб краси не було видно,

— перша хустка приховує жінку,

— хустка чорна, зав’язана знизу.

— У тому вузлі — усе твоє життя.

— Другу — на плечі,

— накинуту на спину,

— не зав’язана

— та друга хустка.

— Дві хустини на жінці,

— дві, шоб видержать тягар.

— Але вона має тягар, який ніякі хустки не видержать.

— Ні, ні, де там! Ніякі.

— Хоть сто год ходи з покритою головою.

— Хоть сто хусток одягни.

— Вона має тягар, який тіки душа може видержати.

— Але й та — бува таке — тоже не має сил видержать.

— Тому і бува такою важкою година, коли вона має відійти.

— Має тягар твоя душа, Спасуло?

— Має тягар, який їй заважає вийти, тягне назад?

Звісток про те, чи живий, чи убитий Йоргакіс, ми ніколи так і не отримали. Довідалися лише, що він потрапив у засідку, яку зробили турки біля одного села, Вуно. Вуно — як гора грецькою, а не хребет Пентадактилоса^[46]. Про Пентадактилос ми знали, що Йоргакіса із трьома товаришами обстріляли в тамтешніх горах і їм лише дивом вдалося вціліти. Вони прикинулися мертвими, кулі просвистіли над головами, лежали до світанку, втискаючись в суху землю, а потім втекли. Про це нам відомо. Про те, що сталося далі, не знаємо нічого. Що ж там сталося біля Вуно? Хтось розповів нам, що його спіймали. Один солдат, який був із ним, божився, що Йоргоса спіймали. «Клянуся, що вони спіймали Йоргакіса, один турецький солдат, високий такий, скрутив мотузкою йому руки. Вони посадили його у військовий джип і кудись повезли». Клявся-божився, що схопили його. Інший казав, що бачив його в Адані. Там в ув’язненні сиділо багато наших, але одного разу вони перестрілися біля джерела. «Клянуся, що я бачив Йоргакіса біля джерела в Адані, у концентраційному таборі. Разом із ним прав шкарпетки та спіднє в джерелі, яке було на подвір’ї». Ось так, і ми плекали надію. Йоргакіс опинився в Туреччині, в Адані, щось пішло не так під час обміну — і він не зміг повернутися до нас. Та Йоргакіс точно мав би знайти спосіб потрапити на корабель і приплисти назад. Оскільки той клявся, що його схопили, що бачили його в Адані, як він пере на подвір’ї свої речі, оскільки його бачили, бачили, Йоргакіс точно мав би знайти спосіб, щоб повернутися до нас. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми казали, що Йоргакіс зметикує, як повернутися з Адани? Бути такого не може, щоб не зметикував. Ми про це говорили тоді, коли вирішили пошити вишневу сукню. Я — в траурі, ні вдова, ні заміжня, чоловік мій пропав безвісти, носила все сіре та вицвіле. Ніяке. Однією ногою з живими, іншою — з мертвими. Але, коли повернувся б Йоргакіс, у мене жодної сукні красивої одягнути не було, от і домовилися зі Спасулою пошити мені сукню, яку я вдягну, коли Йоргакіс повернеться, щоб не бачив він мене у сірому та ніякому, бо я ж не вірила, бо він має повернутися. І ми взялися за роботу і почали шити ту сукню із запа́хом, із декольте, яке утворюється, коли одна частина лягає перехресно на іншу, зі спідницею, що спадає навскіс, та кораловими ґудзиками ззаду. Руками ми зі Спасулою пришивали коралові ґудзики, руками прошивали складки спідниці, що спадала навскіс, лише оторочку Спасула зробила на машинці, лише для оторочки вона використала Зінгер. Вжик, вжик-вжик. Вжик-вжик. Вжик-вжик. Красиву ми зі Спасулою зшили сукню. Вишневу. Зшили та й повісили в шафі, щоб і вона чекала Йоргакіса. Я казала собі, от побачить мене в цій сукні Йоргакіс. Дуже вона мені пасувала, якби ж Йоргакіс міг лише її побачити. Тобто коли я зараз пригадала це, він її одного разу і бачив. Не мене, яка її вдягла, а мене, яке її пере. Якось уночі, уві сні. Пам’ятаєш, Спасуло, як я розповідала тобі, як бачила уві сні, що перу сукню в криниці? П’ять років минуло з того часу, як пропав безвісти Йоргакіс. Чи чотири? Десь так. Пам’ятаю, президентом тоді був Кіпр’яну. Так, точно, тоді президентом був коротун Кіпр’яну. Щось сталося в той день, не пригадую, що достеменно, але точно щось, от він вийшов і щось сказав, виступив Кіпр’яну по телебаченню і щось сказав про зниклих безвісти, і мене всю аж перетрусило, місця собі не знаходила, а вночі побачила я сон. Я в своєму сірому стою навколішки біля криниці. Тру сукню руками, хочу її вичистити, і треба, щоб хтось витягнув відро і злив мені води. Сиджу і сиджу, час іде й іде, нікого, хто міг би витягнути води. Годинами чекаю, Йоргакісе, тебе, щоб ти прийшов і витягнув мені води. Де ти, Йоргакісе? Йоргосе, ну, натягай мені води. Але нікого нема, ніхто не приходить по воду. Я страх як утомилась, болять коліна, встаю, закидаю сама відро, витягаю воду, пробую випити, бо замучила спрага. Так довго стояти на колінах, відтираючи сукню. Бачу твою руку, яка хапає відро, чую голос. «Не пий воду з криниці, не можна пити цю воду. Вона гірка. Гірка!» Не даєш напитися. Так я там спрагла і залишилася. Так там і залишилася сукня, вся в милі після стількох годин прання. Ми вилили назад воду. Плюсь, нема води. Такий звук з’являється, коли її виливаєш. А ти навіть одним оком не глянув. Навіть не подивився на ту сукню, яку я мала одягти, коли чекала тебе. Хоч би одним оком на ту вишневу сукню. І було дуже холодно в тому сні, я змерзла, мене занурила в сіру, каламутну тінь величезна гора, що височіла за моєю спиною.

Ми всенький рік пробули в наметах, через рік із гаком після вторгнення нам виділили житло. Усього три кімнати, ми з мамою ночували в спальні, дід і баба на ніч стелилися на веранді, спали на якихось розкладачках, які ми привезли із собою. Мама взялася обживати дім, шила фіранки, фарбувала. Висадила на подвір’ї квіти, щоб гарно було. Поруч сусідки робили те саме. Склали і пічку на подвір’ї, щоб готувати їжу, як заведено в селах. А мама не схотіла в нас складати пічку. Такі пічки в наших хатах полишалися, сказала. Бабуся, коли почула ці слова, вклякла на місці і довго на неї дивилася. «Такі пічки в селі складав твій батько», — прошепотіла вона мені на вухо.

6.

Карліто побачив, як Мати Змій пролітає над селищем одного суботнього надвечірка і сідає біля криниці з гіркою водою. «Я — Мелузина, — сказала вона йому, — ніхто не може мене побачити. Щосуботи я прилітаю до сіл і приношу кепські новини. Мене прокляла моя мати — і я стала напівзмією, від поясу і вище я — жінка, від поясу і нижче — змія. Я обертаюся на змію щосуботи».

«Я ніколи ще не бачив жінку-змію, — сказав Карліто, — ніколи не бачив, щоб жінка від поясу і нижче була змією».

«На мене мати наклала закляття, — пояснила Мелузина, — ми з сестрами покарали нашого батька. Мати не хотіла, щоб він її бачив після того, як народила нас. А батько потай заглядав до кімнати. Не послухався її прохання. І ми його покарали. Троє нас було. Проте мати прокляла лише мене, лише я щосуботи обертаюся на змію».

«Тож, щосуботи лише ти..? — спитав Карліто, — Ти обертаєшся на змію?»

«Так, — відповіла Мелузина. — Потім я одружилася з одним царем і щоп’ятниці, як смеркало, йшла з палацу, а вранці щопонеділка верталася. Ніхто не мав мене бачити».

«Ніхто не мав бачити?» — перепитав Карліто.

«Але мене виказала нянька. Побачила якось, як я стаю змією, і все розповіла Раймонду. Ось і треба було дременути навтьоки. Тепер вічно зажуреною вештатимуся по світу і приноситиму кепські новини. Залишила дітей у палаці, а сама пішла світом широким. Звідки в тебе змога побачити мене? Так не має бути. Ти не маєш бачити мене, як це тобі вдалося? Щосуботи я завжди прилітаю та приношу кепські новини».

«Велике лихо станеться в цьому селі. Велике», — збагнув натяк Карліто.

«Тобі слід побігти, — сказала Мелузина, — і випередити розвиток кепських подій».

«Куди мені бігти, — сказав розсіяно Карліто, — як випередити лихо?»

«Живе собі, — сказала Мелузина, — одна жінка в селі. Її ім’я означає радість. Увесь день вона сидить і шиє-розпорює, шиє-розпорює. Іди і знайди цю жінку. Скажи їй, що тебе послала Мелузина. Вона тобі розповість, де зло».

«Вона знає, де зло, — покивав головою Карліто. — Я скажу, що мене послала Мелузина».

«Так, вона знає, — у відповідь кивнула головою Мати Змій, — лише вона. Тепер мені треба летіти. Знайди жінку, що шиє-розпорює». Сказала і гайнула геть. А Карліто лишився розглядати тінь у криниці. Єдиною кравчинею в селі була його мати.

— Гріхи батьків сильно мучать дітей. Сильно-пресильно.

— Гріхи дітей убивають батьків.

— Гріхи дітей для батьків мов те точило.

— Підточують, підточують їх. Потроху, поволі, помалу.

— Зоставлять від кожного огризок.

— Час іде, глядь, а батьків уже і нема.

— Остались від них крихти.

— Згриз їх сором.

— Згризло їх зло лихе.

— Коли вже відмучився й помер, то смерті остаєцця самий мізер.

— Такий кусочок мацюпусінький.

— Як побаче свою мармизу в дзеркалі, то зразу сором його і проймає. Батька чи матір.

— Дума, чи то ж моя в усьому вина?

— Чи то ж від мене таке народилося?

— Мізер, пшик приходе і забирає смерть. Кусочок мацюпусінький.

— Кусочок із самого сорому.

У серпні нас заселили в намети, а вже у вересні забрали звідти. Там, у таборі жінки поділили територію на ніби квартали, заходять до одного намету й там сидять, балакають, заходять до іншого й там варять собі каву. Бігали одна до одної. І весь час говорили. Здебільшого про своїх полеглих. Не було намету, де хтось не мав би втрат, не побивався би за кимось, не чекав би, що от-от повернеться той, хто щез. Мама ніколи не говорила. Слухала лише інших, кивала головою, погоджувалася. Про свого чоловіка — жодного слова. Були жінки з інших сіл, які не знали і не відали. Думали, що нічого не сталося в нас. Якось у жовтні під вечір почала голосити одна про свого чоловіка. Дуже побивалася. Усі зійшлися, дивилися на неї і намагалися словами розрадити. «А ти чого не кажеш нічого?» — говорить одна до моєї мами. «Ні́чого тобі сказати, бо ти не втратила нікого». З інших сіл вони були. Нічого не знали.

— Померлих не личить ховати обличчям до землі,

— ні роздітими їх оставлять

— і без взуття,

— чуєш, Спасуло?

— Гей, Спасуло,

— хто ховає свою дитину долілиць,

— хто ховає її босою,

— хто так кладе свою дитину в труну, Спасуло,

— хто посила її на смерть,

— хто в цьому винен, Спасуло,

— ти чуєш, шо ми кажемо, Спасуло,

— куди ти послала його, Спасуло,

— хто послав його, Спасуло,

— хто намовив його робити те, шо він зробив, Спасуло,

— хіба ти не навчила його казати «ні, не хо’»,

— тре’ було навчити тобі його казати «ні, не хо’»,

— тре’ було тобі навчити його казати «ні», одказувацця, Спасуло.

Щосуботи вона йшла кудись, прокидалась і нас лишала самих. Куди ти ходиш щосуботи, Спасуло? Чому лишаєш нас самих? Я ходжу прибирати могилки. Люди поховали своїх мерців, а потім не виходить у них ходити їх провідувати, немає часу доглядати за могилами, і от щосуботи ходить Спасула задурно прибирати на тих могилах. Задурно, ні в кого жодної копійчини не взяла, ні з ким не домовлялася. Лише прокинулася вранці, наллє собі літр доброї олії, бере мило та губку, щоб помити склянки, з яких п’ють душі. Щоб вода й олія чистими лилися в склянку. Навіщо їм чистими литися туди, Спасуло? Чи людська душа може побачити, які вони там? «Дайте мені спокій!» Щосуботи Спасула не терпіла багато запитань. Ходила, так казала, поговорити із сином. Де її сина поховано, вона не знала. Десь, мабуть, в якомусь масовому захороненні. Так, Спасуло? Скажи. Тільки це скажи, благаю. Що таке масові захоронення? Це місця, де поховали разом багатьох людей. Коли сталося лихо, не було часуховати кожного окремо, підігнали бульдозер, поскладали тіла, вррр-вррр-вррр, поскидали всіх в яму. Прийшов якийсь піп, відслужив службу над тілами, потім згори засипали землею, так і поховали. А хто там лежить, нікому не відомо було? Ні, не відомо було нікому, хто там лежить. Позбирали тіла, ніхто не розбирався хто та що, і поховали. І кажуть, як скидали, багато впали обличчям до землі, так їх і поховали. І що? Навіщо перейматися, що когось поховали долілиць? Бо коли ховаєш так померлого долілиць, він не може напитися і його весь час мучить спрага. Померлому весь час потрібна вода. Треба, щоб померлі довкола напилися, тоді вони дадуть твоєму, якого мучить спрага, води. «Дай мені спокій!» — відказувала Спасула і продовжувала поливати з відра могили. Так поливала вона могили всю суботу.

— Пити хоче!

— Принесіть їй лимонад, хай вип’є.

— Дуже подобався Спасулі лимонад?

— Так, дуже. І зара подобаєцця.

— Завжди вона нас пригощала.

— Завжди в неї він стояв у дворі, шоб почастувати перехожих.

— Шоб ніхто не відчував спрагу.

— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.

— Як ти робила свій лимонад, Спасуло?

— Лимонад, лимонад...

— Береш лимони, чавиш, проціджуєш крізь сито в карафку.

— Скіки соку, стіки й цукру.

— Того, коричневого.

— У Спасулиному селі з таким робили.

— Бовтаєш карафку добряче три дні, шоб настоявся, шоб увесь цукор розчинився.

— Той, коричневий.

— У Спасулиному селі з таким робили.

— Через три дні він уже добрий.

— Тре’ мати його в себе на подвір’ї, шоб було чим почастувати перехожих.

— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.

— Не хотіла, і все.

Незадовго до того, як Карліто повернувся до села, він побачив здалеку якусь жінку, яка сиділа в річці на мілині з розчепіреними ногами. Побачив, як вона важко встає і йде геть, як б’є себе в живіт і кричить. З її рук звисали сині котушки з нитками. Він спробував повернутись і покликати її. «Замовкни! — сказала вона. — Замовкни, замовкни, замовкни, цить». І пішла, насилу пересуваючи ноги, розчиняючись у миготінні повітря через спеку, що наливалась.

Пити хочеться, подумав Карліто. Так хочеться, що от-от помру. Світало, стояв серпень, і село починало закипати. Це був пекельний місяць, із тих, які Господь посилає, щоб нагадати людям, що раю не існує. Пити хочеться, подумав Карліто, але в селі зовсім не було води. І не було нікого, хто міг би дати йому напитися. А вся вода, яка була, гірчила.

Коли він зайшов у село, усе було чорним і попелястим, скрізь панував сірий колір. Карліто перевірив, чи міцні стібки на кущах, чи добре зв’язана чорною ниткою смоківниця, витер залишки рожевого, які ще лишилися на гвоздиках. У селі стояла мертва тиша. Єдиний звук, що долинав, був стукотом швацької машинки. Дук-дук-дук-дук-дук. Дудук. І знову дук-дук-дук-дук. Дудук. «Знайди жінку, яка шиє і розпорює», — так Карлітові сказала Мелузина.

— У нашій місцині обмаль води.

— Вона — без води, зовсім без води.

— А та, яка є, гірчить.

— Не вода, а якась отрава.

— Ця місцина, вона сама вся згіркла.

— У нашій місцині багато покійників, це вони роблять воду гіркою.

— Покійників у криницях, через яких вода згіркнула.

— Коли почуєш, шо якесь створіння бідолашне померло, а до того воно пило в твоєму дворі воду, вилий її.

— Не пий ніколи тієї води.

— Добра від того не буде.

— Покійник її торкнувся.

— Харон у ній сполоснув свій серп.

— І митися не можна, коли побачив когось мертвим, не до добра це.

— Вилий воду, зроби душі ласку.

— Таку воду не пий, вона ж гірка.

— Ліпше лишитися спраглим, ніж пити воду гірку.

7.

Ті кілька разів, коли Спасула говорила з нами про сина, вона казала, що в усьому винна сіль. Буквально кілька разів, і — все; треба, щоб на дворі було літо, щоб наростала спека, щоб спека стояла така, що хочеться вмерти. Нестерпна спека. Лише тоді надвечір Спасула сідала в дворику і розповідала нам про свого сина. «Спасуло, виходь надвір, виходь, посидь із нами. Розкажи нам, Спасуло, історію про сіль. Розкажи, як “посолили” твого сина?» І Спасула розповідала нам історію про сіль. Розповідала, про той випадок, коли посолили її сина. Коли жінку в селі починали мучити перейми, коли наставав час їй народжувати, одна з односільчанок бігла до сільського бакалійника, щоб принести їй додому сіль. Принести сіль нерозбиту, велику та чисту, ще неважену, нефасовану, і коли розраховуватиметься з бакалійником та йтиме назад, не мала та жінка зронити ні слова. Чому, Спасуло, бакалійник не мав важити сіль? Чому жінка мала весь час мовчати? Тому що в хаті інші мали сідати і розбивати нерозбиту сіль? Треба було, щоб жінки мовчки розбили важкою каменюкою сіль на порозі будинку. Що важча каменюка, то розумнішою буде дитина, яка народиться. Треба було так розбити сіль, щоб вона перетворилася на порох. Що дрібніша, то ліпшим буде дитя. Тоді треба було висипати сіль у воду. Зробити алярму, дуже насичену. Що насиченіша, то ліпше. Правильніше. У ній треба вперше викупати дитину. Купіль у солоній воді. Потім витерти насухо і скрізь обсипати порохом із солі. Треба, щоб добра мовчазна жінка взяла сіль і посипала нею дитя. Посолити йому ручки, ніжки, голівку, цюцюрку. Що добріша жінка, то кращою вийде дитина. Що більше солі насипле, то ліпшою вона буде. Ах-вах! «І що зробили ви, Спасуло? Не мали достатньо солі для дитини?» «Ми взагалі нічого не зробили. Не було в нас багато солі для дитини. Дитя намагалося якомога швидше прийти у світ. Не встигали ми збігати до бакалійника, не встигали розбити сіль на порозі. Він сам народився, такий стрімкий. І доброї жінки, щоб посипати дитину сіллю, у нас не було. Я сама, породілля, встала, щоб посолити сина». Хіба мати може сама посипати сіллю дитину, Спасуло? Чи може сама мати його солити? Чи вийде дитя гарним, якщо мати його солить, Спасуло? Скажи! Спасуло! Навіщо ти сама посолила свого малюка? «Ах-вах!» — відказувала Спасула. «Не було в мене в хаті іншої жінки, щоб посипати сіллю немовля. Треба було робити це мені, породіллі. І солі багато в хаті не було. Узяла ту, що в бакалійника лишалася. Посипала йому на ручки, на ніжки, на голівку й на цюцюрку. Що добріша жінка, то краща дитина», — сказала й підвела на мене очі. «Солі було обмаль. Посипала ручки, посипала ніжки, посипала голівку й цюцюрку. А груди посипати забула». «Забула?» «Так забула, — сказала Спасула, — не лишилося солі посипати сіллю груди малюка. Ось тут». І вона кулаком ударила себе в груди. «Добре пам’ятаю, що сіль скінчилася, коли саме дійшла до грудей. «І їх ти забула посипати», — сказала я. «Так, — похитала головою Спасула, і замовкла. — Саме на грудях сіль і закінчилася».

— Та, шо посипає сіллю, має бути з найкращих.

— Солоденька така.

— З найдобрішим серцем.

— Хай дитинка все візьме від неї.

— Посипали її сіллю, помили в алярмі, шоб добре їй велося на цьому світі.

— Сіллю нерозбитою, неваженою.

— Такою, яка з моря вийшла.

— Треба було скрізь сипати сіль.

— А там, куди сіль не попала, ось там мо’ случицця біда.

— Чи троє, чи п’ятеро, чи семеро, завжди непарне число.

— Саме стіки, скіки жінок.

— Тіки так можна принести дитині добро.

— Сіллю білою, нерозбитою, неваженою, із самого моря.

— І мати не має посипати сіллю своє дитя.

— Обертається все проти матері, як вона сама солила свою дитину.

— Ліпше зовсім не посипати сіллю, ніж посипати неправильно.

Уночі, перед самими пологами мати побачила його вві сні. Побачила, як він бере стілець і ставить біля бабусиного горіхового буфета, як відсуває від себе бляшану коробку з бісквітами, як відкриває дерев’яну шкатулку, в якій вона зберігала свої гроші, золотий хрестик, шматочок пуповини та його перший молочний зуб, як він бере ключ і кладе в кишеню сірники. Бог — свідок, вона побачила, як він кладе в кишеню сірники. Уві сні вона відчула, як він добряче штурхонув її ніжкою, і ледь не прокинулася. Вона побачила той сон десь біля сьомої години ранку; тоді вже в неї був грубезний живіт. Вона відчувала в ньому, як досить високо він штурхає її правою ніжкою щовечора. «Тихенько, — сказала вона йому, погладжуючи живіт, — вгамуйся; дай побачити, що там з тобою станеться?» Той у животі зачаївся і дав їй побачити себе, знов повернувшись у сон, як він встає зі стільця і йде до річки шукати інших. З кожним кроком він наче зростав, вони щораз більшали, його кроки. «Він іде до будинку Марини, — подумала вона, і в неї стислося серце, — йде красти лимони й цукор». Побачила, як він плескає себе по кишені, перевіряючи сірники, як розоряє на ходу мурашники і жбурляє каміння в криву ластівку. «То він злодій, — подумала вона й засумувала, — краде сірники, лимони й цукор. Руйнує мурашники». Так їй стало сумно, що вона не захотіла дивитися, що там станеться далі. Вона пішла по висохлому руслу, порепаній землі, де колись була вода. Сіла. Її величезний живіт заважав довго йти, іще він піднімався вгору, через що їй було важко дихати. «Річку, — подумала вона, — він річку спалив». Вона була так упевнена, що він спалив річку, так, що наче бачила, як річку охоплює полум’я. Він забрав у села річку. Той у животі боляче штурхонув. Вона відчула голод. «Тихо будь, — сказала вона йому, тепер трішки обурено, і дала легенького ляпаса. — Тихо, побачимо, ким ти станеш?» І ще раз ляснула себе по животу. Прийшла додому й одразу кинулася на кухню готувати. «Тихо, — сказала йому, ляскаючи себе дужче, — тихотихотихотихотихо будь. Ось, осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш. Цить!» І тоді, оскільки відчула, що голод нестерпний, вирішила приготувати його самого. Нарізала цибулю, кинула на пательню, посипала корицею та чорним перцем. Може, приготувати його в підливі з лимонним соком, роздумувала вона й кинула на додачу ще кілька лаврових листків для запаху. «Тихотихотихотихотихо будь. Осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш. Цить! Осьосьосьось тобі, ось тобі, ось». У час, коли підлива дійшла. Вона прокинулася в той час, коли підлива вже дійшла. Відчула, як зсередини щось розриває її матку, зігнулася, побачила, як він виходить з неї навпаки, вислизає з неї мов вугор ніжками вперед. На два місяці раніше строку. «Тихотихотихотихотихо будь. Осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш».

Перші роки мама постійно мене лупцювала. Знімала з ноги капець і починала. По руках, по ногах, по попі, куди тільки попаде. Шукала приводу, щоб всипати мені березової каші. Дід і баба стояли й лише дивилися на це. Я спершу сідала й терпіла. Після того, як відлупцює мене, вона заспокоювалася на багато днів. Якось уночі, коли я побачила її розлюченою, то злякалась і втекла. Вибігла на поле, там збоку росли якісь оливкові дерева, у багатьох були дупла, в одному я й сховалася. Почула, як мене кличе дідусь, але не вилізла зі сховки. Лише під ранок мене знайшли сонну в дуплі. Мама, коли я зайшла до хати, мовчки подивилася на мене. Бабуся повела мене митись і помила мене сама. «У нас і так вдома вдоста зниклих безвісти, не зникай більше», — сказала вона мені. З того часу, коли мама хапалася за капець, вона ставала між нами й заважала їй. «Дитина не винна», — казала матері.

— Кажуть, шо як настане твій час,

— приходе і той, кого ти ждеш з усіх сил,

— приходе, шоб забрати тебе із собою,

— не лишати тебе, шоб не проходила ти крізь ворота пекла сама,

— показати тобі, шо робити.

— Розрадити тебе.

— Сказати тобі, шо він осьдо, поряд,

— завжди приходе той, кого ти ждеш з усіх сил,

— приходе, якшо ти його ждеш.

— Душа не забува, ні.

— Душа завжди памнятає.

8.

Духу турків Спасула терпіти не могла. «Прийшли, позабирали наші хати, вбивали нас, зробили з нас біженців», — казала вона. І хай щоб ми робили б, вони все одно погано ставилися б до цього. «Те, на кого вони перетворили нас, було набагато гіршим». А ще розмови про її сина, якого з іншими звинувачували в тому, що вони привели турків після всього, що натворили, але вона не погоджувалася з такими словами. Ті все одно зробили б те, що зробили, було на те чимало причин, шукали лише привід, повторювала вона, а турків отих духу не переносила, очі її їх не бачили б. До того дня, коли ми з нею не пішли на ту зустріч щодо похорон. Тоді це сталося. Коли вже наш Йоргакіс знайшовся — і ми його поховали, а Спасулин син — ні, ніхто не знав, що з ним. Тож комітет запросив нас на одну зустріч, а те, що й турки на ній будуть, ми не знали. Що там такі слова прозвучать, не знали теж, бо і дитину із собою взяли. Нас розсадили й у загальних рисах почали розповідати, як здійснюють ідентифікацію і що потрібна додаткова інформація по масових похованнях, і як ми знаємо про когось, хто щось таке знає, мусимо обов’язково повідомити їх. Тоді підвелася одна туркеня і сказала, що все, що роблять для загиблих 74-го, допомогло в пошуках їхніх загиблих 63-го під час заворушень між двох спільнот, так і сказала — між двох спільнот, бо у великих захороненнях після розкопок знаходили на самому споді ще раніше вбитих, їхніх мерців. Де знаходили інших мерців, Спасуло? Із самого низу були турки, яких ми вбили 1963-го, а над ними вже наші загиблі, яких турки вбили під час першого та другого вторгнення. Невже вони іншого місця вибрати не могли? Шукали криниці й висохлі западини річок, сказала туркеня, місця, де просідав ґрунт, пустоти, які колись заповнювала вода. Ми скидали тіла їхніх у свої криниці, а потім вони туди ж скидали тіла наших, кістки впереміж, знизу турки, згори греки. Коли починалися дощі, вода в криницях піднімалася, кістки перемішувалися, тому тепер і добивалися від комісій, щоб ті здійснювали ідентифікацію, бо ніхто не міг розібрати, де чиї. Узяли ми та й уявили криницю, повну грецьких і турецьких кісток, які впереміж лежать по западинах і вибоїнах, і дуже засмутилися. Побачили, як і туркеня ридає, і стислося в нас серце. Дорогою додому Спасула йшла мовчазною, а мене всю розпирало від питань, від сумнівів, та я не наважувалася нічого сказати, а Георгія те побачила і взяла, та й стисла міцно мою руку, мовляв, хоч не самі вони там. Мертві, кістки впереміж, але хоч не самі, мають компанію, «бо всі, і ті, і ті, — каже, — мамо, спокою не мали через те, що рідні їх не можуть знайти, не знає ніхто, де вони, а так — хоч не самі, мають компанію, здружились у смерті», і Георгія відтепер впевнена, так нам і сказала, впевнена, знизу турки, зверху греки, потім почалися дощі, вода стала підніматися, кістки стали перемішуватися, здружилися вони, мамо, здружилися, тітко Спасуло, не плач більше, не треба.

— Позавчора й Айше померла!

— Вай-вай, і Айше вже нема.

— Ось так її, сердешну, на тому боці оплакували позавчора і її родички.

— Ридма ридали, шо тут сказать, і вони.

— Як побачила вона, — так розповіли, — шо вже смерть у неї в головах стоїть, каже, біжіть, кличте ходжу.

— Ходжу, каже, приведіть до мене.

— А тоді, хай усі підуть з кімнати, має про шось йому сказати.

— Ану всі геть, бо маю шось йому сказати.

— А тоді припіднялась і розказала йому всі таємниці, які знала про похованих.

— Я, ходжо, знаю багато чого таємного про поховання, коли я помру, мерщій іди й розкажи все про похованих.

— Шоб той розказав, де слід, шоб познаходили людей, шоб вони знайшли спокій і шоб рідні їхні знайшли.

— Знаю, ходжо, багато таємниць про поховання.

— Боялася, каже, весь цей час зізнацця.

— Знаю, ходжо, де їх поховали.

— Але тепер прийшло її врем’я, і вона дуже боїцця, шо вже прийшли по її душу.

— Не хочу це забирати з собою, ходжо, цю таємницю.

— Розказала ходжі про якісь криниці, в які скидали вбитих.

— Знаю, ходжо, де поховали вбитих.

— Розказала, йому, шо бачила якось уночі, як їх скидають туди одного за одним.

— Бачила, ходжо, як їх одного за одним скидали.

— Глядь, помітили її, приставили ніж до горла.

— Сказали мені, шо зараз я сама відправлюсь за мертвими.

— Нічого не розповідай, тітко! Konuşma!^[47]

— Konuşmam!^[48]

— Коли твоє врем’я прийде помирати, o zaman konuşacaksim^[49]!

— Konuşmadim hocam o zamadan beri konuşmadim^[50].

— Konuş, каже їй ходжа, şimdi konuş zaman geldi^[51], шоб знайшли спокій люди і шоб рідні їх знайшли.

— І Айше розповіла.

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих.

— Дожила до дев’яноста п’яти років, шоб розповісти.

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Ідіть туди й побачите, скільки їх.

— Konuş, Айше, хоч зараз — konuş!

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Знаю, мені й не знати?!

— Позавчора померла Айше.

— Зійшлися жінки на тому боці, як оце ми на цьому.

— Вай-вай, чекали, коли стане помирати Айше, шоб розказала нам правду.

— Я знаю, ходжо, знаю, де вони поховали вбитих.

— Айше знала, вона знала, де вони поховали вбитих.

9.

От і нині ми поховали, що вже поховали, а знайшли, що вже знайшли, от уже припинили ходити часто на ті збори, от уже й теми для розмов з іншими вичерпалися, були й ті, хто скоса поглядав на нас, їм розповіли, що, можливо, наших рідних ніколи так і не знайдуть. Читали й у газетах, що, можливо, скоротять і фінансування для пошукових програм, припинять виділяти гроші на ідентифікацію, добре, що хоч Спасула нам розтлумачила, сказала, гроші ж давали європейці від імені свого союзу, а тепер, коли кількість мерців зменшилася, коли щороку дедалі меншає трупів, багато хто подумує, чи не скоротити кошти. Зрештою, колись має завершитись і робота комісії. На чомусь треба поставити крапку. Бо ж, бач, є люди, які пропали назавжди, є ті, кого ніколи не знайдуть, є ті, кого не знайти, не знайти, хоч ти лусни. Усе йде до того, що, врешті, і тому, що було зроблене, і тому, що було знайдене, — усьому, всьому покладуть край. Що знайшли — те знайшли, скількох знайшли — стількох знайшли, скількох поховали — стількох поховали, усе, про інших мови нема, нічичирк. Чи воно так усе, Спасуло, чи я правильно зрозуміла, скажи нам, скажи? Дай мені відповідь, Спасуло, чи існують люди, які пропали назавжди? Яких ніколи ніхто не знайде? І як їх називатимуть, тих зниклих безвісти, які пропали назавжди? Уже придумали слова для зниклих безвісти, яких не можна знайти? Чи можуть, Спасуло, люди зникнути двічі? Чи в нас є слова назвати тих, хто двічі зник? Кажи, Спасуло, не мовчи, скажи щось і ти!

— Коли народилося дитя, тре’ коло нього положить скибку хліба.

— Еге ж, скибочку.

— Хліб, шоб була над ним благодать на віки вічні.

— На віки вічні, на віки!

— Шоб хліб біля нього був, аж поки воно не виросте.

— Хліб, шоб не забрали в тебе дитя Добрі Жіночки.

— Як воно попаде їм до рук, вони його підмінять.

— Поклади дитині бублик-кулурі в ручку.

— А під подушку — ножниці залізні, хай його бережуть.

— Посип його сіллю, посоли, хай якась солоденька, гарна жінка те зробе.

— Шо з усього цього ти не зробила, Спасуло?

— Вай-вай-вай. Може, за той час вспіли прийти Добрі Жіночки?

Щоразу, коли Спасула згадує сина, то смажить хліб. Ллє на сковорідку арахісову олію, ріже смужками старий черствий хліб, смажить так, щоб смужки набралися ­олією, щоб стали хрусткими, потім посипає все цукровою пудрою. Іноді вона смажить хліб на вечір, і ми їмо його вдвох, іноді я бачу, як вона готує лише на себе, а потім сідає і сама їсть надворі. «Чому, Спасуло, коли ти згадуєш сина, смажиш хлібні смужки? Чому ти їси їх на самоті надворі?» «Тому, що такі гріночки я смажила синочку, коли він був маленький. Наливала олію, яка починала шкварчати, різала тоненькими скибочками хліб, бо дитя було малим. Добре обсмажувала, а тоді посипала щедро пудрою. Таке пригощення готувала синочку». Таке пригощення Спасула готувала сину, коли той був малим. Але не хоче зі мною говорити, сидить сама надворі, посипає підсмажені скибочки цукровою пудрою і плаче, але, я думаю, плаче вона через те, що хоче пам’ятати свого сина маленьким. Не відповідає Спасула, хоч скільки я питала б, але, думаю, іноді вона хоче згадувати свого сина маленьким. Тому і смажить скибки хліба. Тому і посипає їх цукровою пудрою. Коричневою, як і колір цукру. Бо хоче згадувати, як її син був малим.

— Народити спершу.

— Потім годувати грудьми.

— Пестити.

— Цілувати.

— Пеленати.

— Колисати.

— І мріяти.

— Шоб ти вдався добрим.

— Шоб ти вдався розумним.

— Шоб ти хорошою людиною був.

— Народжуй його.

— Давай йому груди.

— Не відривай від серця.

— Цілуй.

— Мрій.

— Шоб удався добрим.

— Шоб удався розумним.

— Шоб хорошою людиною був.

— Тепер, коли можеш.

— Тепер, коли можливості вже нема.

— Не спиняйся, Спасуло, загадуй бажання тепер, коли тебе чують Сужениці.

— Благай зараз, поки дитя ще мале.

— Благай зараз, поки ще далеко Добрі Жіночки.

«Де більше Бога?» — спитав Карліто. «У страху», — відповіла мама. «Там багато Бога. Коли є страх, Бога найбільше. У ньому Бога більше за все». «А коли є любов?» — хотів спитати Карліто. «Коли є любов, скільки Бога тоді? Коли його стільки в страху, скільки його в любові?» Проте не спитав. І вона йому не відповіла. Не розповіла йому, що найбільше Бога лише в страху. В любові Бог інший. Колись, подумала вона, коли ми повернемося зі страху, якщо Бог лишиться в нас, то побачимо його, якщо Бог лишиться в нас, якщо ми носитимемо його в собі, ми побачимо, яким є Бог в любові. Якщо Він лишиться.

Одного лише разу ми зі Спасулою по-справжньому зчепилися, посварилися, лише одного, саме тоді, коли й не треба було б, коли вона повернулася з церкви, куди ходила на похорон свого сина. Бог мені свідок, я прокинулася вчасно того ранку, та в мене скрутило живіт, Бог мені свідок, я не могла піти з нею, встати з ліжка не могла через біль, кричала від болю, та піти разом із нею на похорон не могла, Бог мені свідок, добре, що він утрутився і мене звалила з ніг хвороба, не могла я з нею піти на похорон, у нас же все було однаковісіньке, не розрізниш, оскільки і її ідентифікацію вже здійснив комітет на волонтерських засадах.

Увечері подзвонили до Спасули, сказали, що знайшовся її син. Хіба не ввечері тобі дзвонили, Спасуло, щоб сказати про сина? Знайшли, кажуть, у братській могилі, закопаного долілиць, як і інші. Разом їх зарили, усіх разом того дня й знайшли, і вирішили поховати, ну, бо вони ж невинуваті були, просто несли службу, як і заведено, приїхав на похорон і міністр, узяв слово. Вони ж невинуваті були, бо робили те, що їм наказали, невинуваті, бо виконували, що їм сказали, невинуваті, треба поховати і їх, залікувати рани, перегорнути сторінки, ганьба, наша держава багато років лишала їх збезчещеними. Повсідався хтось на танки, врррр, вррр, хотіли вдарити по Макаріосу^[52], підкотилися до президентського палацу, спробували ввірватися, а їх атакували інші, ті, хто стояли в ньому на варті та повбивали. Один іншого вбивав, усі загинули. Усі корилися своїм наказам — неухильно, так, як слід, усі невинуваті, сказав міністр, насправді, інших вони не хотіли вбивати, корилися наказам згори. Хто це був, Спасуло, хто давав ті вказівки згори? Вони невинуватими були, робили те, що їм наказали, випростати спину не мали можливості, були невинуватими, не знали, що коїться. По вісімнадцять років кожному. Їх одягли у форму хакі, дали в руки зброю, сказали, щоб вони пішли й убили Макаріоса, вони ж іще діти, не могли сказати «ні», сама стань на їхнє місце, сказала Спасула, він не міг сказати «ні», не було його вини, була його вина, він там наклав головою, загинув, я знаю, що ти захворіла, щоб не йти на його похорон, йому ж вісімнадцять було, і не могли вони сказати «ні», винуватий чи невинуватий, та це ж мій син, і він пішов із життя, ми його сорок років шукали, і тепер він знайшовся похований долілиць, ми знайшли його, покладеного долілиць і мученого спрагою, моє дитя сорок років лежало долілиць, заспрагле та мертве. І Спасула почала голосити, що багато років її син ненапуваний і стражденний, зневоднений тяжко, то і я вийшла до неї надвір, щоб стати вірною подругою в плачі. Такими нас застала і Георгія, яка прийшла по свої книжки, насварила нас за те, що ми посварилися, іще про якогось Полініка^[53], сказала, хоче нам розповісти, а ми такого імені в нашому колі ніколи й не чули, гадаю, це був син якоїсь іншої жінки, а його знайшли мертвим, проплакали ми зі Спасулою тоді всю ніч, оплакуючи померлих, знайомих і незнайомих. Зі Спасулою ми лише одного разу зчепилися, тоді, коли й не слід було, коли я злягла й занедужала, і не пішла з нею хоронити її сина. І це каменем лежить у мене на серці, що вона завжди підставляла мені плече, а я не змогла підставити своє, не змогли ми разом поховати її сина. Мене не було поруч, я була лиха на неї через те, що вважала: то син її, так чи сяк, зрештою, був причетний до загибелі Йоргакіса, то він убив його. Після того дня Спасула й сама занедужала, після того, як його поховала, злягла, ми, жінки, тоді всі по черзі біля її ліжка днювали й ночували, розповідали їй історії, щоб вона не відчувала себе знову покинутою. Бо через стільки років, через усе те, що я пережила, після усіх цих митарств і марних пошуків, я збагнула єдину річ: якщо існують невинуваті, це — ми: я, Спасула й інші жінки, ті, хто чекав, хто наполегливо намагався, я, Спасула, інші. Ми — невинуваті. Тільки ми.

— Ну от. Кажуть, було двоє братів.

— Брати правду-матінку один одному різали.

— І сварилися, страх як!

— Посварилися та й повитягали ножі.

— Мали ціле царство, та й ну його ділить.

— Там, у себе, країну, солодку, як мед, і гірку, як полин.

— Як мед?! Балачки то всьо!

— Посварилися, побилися, та й повбивали один одного.

— Посварилися, побилися, пустили один одному кров, пропали ні за цапову душу.

— Ніхто не знав, де їх поховали.

— Як мед?! Балачки то всьо!

— Балачки, балачки, нісенітниці й вигадки.

— Загинули, поховали їх, усе, нема.

— Пропали поховані мерці.

— Але ніхто не повідомив їхнім рідним, що вони померли.

— І шукали їх їхні жінки багато часу.

— Їхні матері.

— Їхні дочки.

— Їхні жінки.

— Вигадки.

— Так переказують.

— Ночами виходили і кликали їх.

— Виходили ночами і голосили.

— Куди ви поділися? Вертайтеся назад!

— Куди ви поділися? Вертайтеся до нас!

— Куди ви поділися? Чому ви не йдете?!

— І шо, не знайшлося нікого, хто їм відповів би?

— Не знайшлося нікого, хто їм відповів би.

— Ані Аретуси.

— Ані Кастаномалуси.

— Ані Лігери.

— Ані Мелузіни^[54].

— Нікого з них вони не знали?

— Ніхто не знав.

— Ми!

— Лишили їх на самоті пронизливо голосити.

— Лишили їх на самоті оплакувати тяжко.

— Ось такі в нас тут оповідки, такі перекази.

— Ось такі.

— Із солодкої, мов мед, країни.

— Із краю гіркого, мов полин.

— Нема щасливого в них кінця.

— Немає кінця-краю в них, нема... 

Примітки

1

«Зелена лінія» (або лінія Аттіла) є буферною зоною, що розділяє дві частини острова Кіпр та охороняється військовим контингентом ООН. — Тут і далі — прим. пер.

(обратно)

2

Частини роману написано кіпрським діалектом, що суттєво відрізняється від новогрецької димотики. Вони передають усне мовлення (зазвичай просторіччя). Під час перекладу перекладач узорувався на полтавські говірки, виняток зроблений лише для поетичних фрагментів.

(обратно)

3

Багатозначний вигук турецького походження, що може позначати здивування чи обурення.

(обратно)

4

Ідеться про архієпископа Макаріоса ІІІ, предстоятеля Кіпрської православної церкви, лідера греко-кіпріотів (етнарх) і першого президента острова після здобуття ним незалежності від Великої Британії.

(обратно)

5

Район в Нікосії.

(обратно)

6

Фрагменти азану (заклику до обов’язкової молитви) в ісламі.

(обратно)

7

Один із районів старого міста в Нікосії. Назва походить від арабського словосполучення taht el kale — «під зáмком».

(обратно)

8

Тістечка з тіста, розділеного на тонкі павутинки, з горіховою начинкою в солодкому сиропі.

(обратно)

9

Арабський вигук, запозичений через посередництво турецької мови, що позначає даток, який пропонується від щирого серця.

(обратно)

10

Найдавніший (зведений у XV ст. Еленою Палеолог (Палеологіною), дружиною короля Кіпру Йоанна ІІ де Лузін’яна) зі збережених православних храмів Нікосії.

(обратно)

11

Назви деяких розділів нагадують найменування сур у Корані.

(обратно)

12

Яхні (яхнія) — балканська страва з тушкованого м’яса й овочів.

(обратно)

13

Одна з двох британських баз на острові, які після проголошення незалежності Кіпром 1960 року зберегла за собою статус перебування під суверенітетом Великої Британії.

(обратно)

14

Одна з найвідоміших середньовічних кіпрських балад, написаних «димотичним» віршем і кіпрським діалектом. У пісні йдеться про кохання короля П’єра (Петроса) І де Лузін’яна та помсту його дружини, королеви Елеонори Арагонської. Сюжет балади є цілком протилежним історії, яку в своїй Хроніці відтворює Леонтій Махерас, висловлюючи «офіційний» погляд на події, про які згадано.

(обратно)

15

Стельос Казандзидис — популярний у Греції виконавець естрадних пісень.

(обратно)

16

Turk Mukavement Teskilati — Турецька організація опору, активістська організація турко-кіпріотів, у заснуванні якої брав активну участь турецький генштаб. Метою її створення була політизація турецької спільноти та протистояння поширенню впливу на острові ЕОКА (Національна організація кіпріотів-бійців), підпільної організації греко-кіпріотів, яка вела збройну боротьбу з британською владою.

(обратно)

17

Морська або солона вода.

(обратно)

18

«Турецька організація опору», опоненти «ЕОКА» («Національної організації (греків)-кіпріотів бійців»), яка спершу боролася проти британської колоніальної влади, а потім — за приєднання острова до Греції.

(обратно)

19

Рауф Раїф Денкташ — кіпрський політичний діяч, адвокат, один із засновників ТМТ, після проголошення незалежності 1960 р. був обраний головою турко-кіпрської палати представників; активно підтримував ідею відділення, після анексії північної частини острова його обрали президентом Турецької федеративної держави Кіпр, а потім — Турецької республіки Північного Кіпру.

(обратно)

20

Будинок розпусти (турецьк.).

(обратно)

21

Хорами на грецьких островах називають головне їхнє місто, тут ідеться про Нікосію. Мечеть Селіміє була найголовнішою мечеттю острова, перебудованою в XVI ст. із католицького кафедрального собору міста. Зараз розташована на окупованій території.

(обратно)

22

Назва парильні в турецькій лазні (хамам).

(обратно)

23

Передмістя Нікосії, де відбувалися дуже серйозні сутички.

(обратно)

24

Вулкан (тут: назва організації, з якої утворилася ТМТ); відділення, сепарація; Мати-вітчизна (турецьк.).

(обратно)

25

Традиційна кіпрська вишивка, назва якої утворена від кварталів Нікосії. За переказами, Леонардо да Вінчі придбав зразки цієї вишивки під час візиту на Кіпр для прикрашання міланського кафедрального собору.

(обратно)

26

Грек.

(обратно)

27

Йоргос Параскеваїдис був кіпрським будівельним магнатом, відомим своєю філантропічною діяльністю.

(обратно)

28

Греків (турецьк.).

(обратно)

29

Греція (турецьк.).

(обратно)

30

Батьківщина-Мати.

(обратно)

31

Хай живе Вітчизна-Мати (турецьк.).

(обратно)

32

Хай живе Вітчизна-Мати, відділення або смерть (турецьк.).

(обратно)

33

І я люблю тебе Туреччино, Вітчизно-Мати (турецьк.).

(обратно)

34

Фраза належить Мустафі Кемалю Ататюрку.

(обратно)

35

Великий готель у центрі Нікосії, де утримували туркокіпріотів, затриманих під час заворушень.

(обратно)

36

Фазил Кючюк — кіпрський політик, лідер турецької спільноти острова під час боротьби за незалежність від Великої Британії, перший віце-прем’єр країни після проголошення незалежності.

(обратно)

37

Сільський голова (турецьк.).

(обратно)

38

Пестлива форма від імені Йоргос.

(обратно)

39

Турецьке місто, розташоване за 50 км від узбережжя Середземного моря.

(обратно)

40

Столицю, Нікосію.

(обратно)

41

Васос Ліссаридис був кіпрським політиком, палким прихильником ідеї «еносису» (об’єднання) Греції та Кіпру. Брав участь у боротьбі проти британської адміністрації, що зумовила проголошення незалежності Кіпру. Як особистий лікар архієпископа Макаріоса належав до найближчого кола його однодумців. Брав участь у заспокоєнні громадянських заворушень 1963–1964 рр. Виступив проти військового перевороту 1974 р., через що на нього здійснили замах.

(обратно)

42

Ідеться про сина Спасули.

(обратно)

43

Згідно з кіпрським повір’ям, якщо людина стоїть на порозі смерті і щось її мучить та не відпускає, то запах померанців (різновид цитрусових) допоможе їй звільнитися від цього й піти з цього світу.

(обратно)

44

Герой, молодець.

(обратно)

45

Див. посилання до розділу 6 роману «Айше їде у відпустку».

(обратно)

46

Центральний гірський масив Кіпру.

(обратно)

47

Не розповідай! (турецьк.)

(обратно)

48

Не розповідаю! (турецьк.)

(обратно)

49

Тоді розкажеш (турецьк.).

(обратно)

50

Я не розповіла, мій ходжо, з того часу не розповідала (турецьк.).

(обратно)

51

Розповідай... зараз настав час розповісти (турецьк.).

(обратно)

52

Ідеться про спробу скинути президента Кіпру Макаріоса ІІІ і встановити режим, лояльний до військової хунти в Греції.

(обратно)

53

Ідеться про трагедії Есхіла «Семеро проти Теб» і Софокла «Антигона».

(обратно)

54

Героїні кіпрських народних пісень і казок.

(обратно)

Оглавление

Айше їде у відпустку

Земляні голоси

Гіркий край

*** Примечания ***