Natalia [Шанталь Ґаран] (fb2) читать онлайн

Шанталь Ґаран Natalia

Присвячується НАТАЛІЇ З.

Правда рідко коли буває чистою й ніколи не буває простою.

Оскар Вайлд, Як важливо бути серйозним

Спокута — потужна річ, це — дверний замок, яким людина замикає минуле.

Стівен Кінг, Зелена миля

Пролог 

Осло, вулиця Соґнсвансвейен 20, 7 червня 1945 р.

Сім довгих годин тривали пологи. Нарешті до її ліжка підійшла медсестра зі словами — вам дуже пощастило. Народження першої дитини буває набагато важчим і болючішим процесом. А тут жодного ускладнення. Балачки на тему пологових мук неймовірно дратують Наталію. Вона не хоче нічого чути. Дуже кортить гримнути на медсестру, аби та замовкла, але вона стримується. Назвати її жінкою, якій «пощастило», може лише той, хто зовсім не знає її обставин. Вона не запам’ятала вагу дитини, озвучену лікарем, але зрозуміла головне. Наталія достатньо призвичаїлася до норвезької мови, щоб зрозуміти такі прості слова як «нормальний, здоровий хлопчик». Лікар дивиться на неї доброзичливим поглядом. Мабуть, чекає якоїсь реакції. Слабким від перенесеної напруги голосом вона йому дякує, ледь розтуляючи рота.

Для більшості жінок народження дитини — це початок. Для неї це — кінець. Завдання виконане.

Лікар миє руки, а медсестра тим часом загортає немовля в пелюшку й кладе Наталії на живіт. Воно безволосе, лише пушок на голові. Очі сині, але хто знає, якого кольору вони набудуть потім. За кілька хвилин медсестра відводить Наталію в палату й кудись виносить немовля.

Вона лежить на боці, підклавши ліву руку під голову, а праву занурює собі поміж стегон. Від лещат власного тіла трохи терпнуть пальці. Незручності її не турбують. Її вже нічого не турбує. Хтось заходить і відчиняє вікно, запускаючи тепле літнє повітря до тісної палати університетської лікарні. Сьогодні персоналу мало, більшість приєдналася до святкового натовпу на вулиці. Наталія чує, як даленіють кроки медсестри. Нарешті вона сама!

Наталія задумливо стежить за порухами повітря на бежевій бавовняній фіранці. Здається, процес спостереження за коливанням похмурих полотнищ повністю поглинув її. Та де там... Жодної думки в голові. Порожнеча. Наталія віддала все. Машинальним жестом вона повільно підтягує біле накрохмалене простирадло по самі плечі, хоч їй зовсім не холодно.

Раптом її пробуджує дедалі чутніший вуличний гамір. Вона хапається за простирадло, яке оповиває її тіло, здивована тим, що вдалося на мить відключитися. Вона одразу помічає, що вже не сама. Сидячи на маленькому стільці праворуч від ліжка, на її пробудження чемно чекає Інґер. Відвідувачка притискує до грудей конверт, а потім підводиться й кладе конверт на ліжко, пестячи руку Наталії. Такий прояв ніжності її трохи заспокоює. Присутність цієї жінки, наразі єдиного якоря в її житті, одразу створює затишок. Першою мовчанку перериває Наталія.

— Усе скінчено.

— Я знаю, залишаються тільки адміністративні формальності.

Колись Інґер прийняла її у Фонді Себбелоуса. Вона прихистила молоду вагітну жінку, обіцяючи бути поруч до кінця. Жінка слова, чутлива співрозмовниця, вона ніколи не дозволяла собі когось засуджувати або читати проповіді про жіночі чесноти.

Так чи так, Наталія ніколи не мала сумнівів щодо фіналу цієї драми. Скоритися долі й залишити немовля собі означає покинути всяку надію на краще життя як для себе, так і для нього. Нарізно вони ще можуть викараскатися. Краще бути прагматичною. Чи завжди вона такою була? Важко сказати. Важливо лише те, що відбувається тут і зараз. Досі її життя рятував саме такий підхід. Так вималювався єдиний життєздатний варіант, який останніми тижнями набув чітких обрисів. Тепер залишається тільки врегулювати деталі розв’язки. З першої ж зустрічі Інґер з притаманною їй привітною усмішкою та щиросердим ставленням так прихилила Наталію до себе, що та розповіла їй усю свою історію.

Спочатку Наталія збрехала. Мусила. Вважаючи, що неіснуючий батько полегшить процедурні питання, в ідентифікаційних відомостях про батька вона назвала фіктивне польське прізвище. Інґер добре знала, що жінку привели німецькі військові. Але вона ніколи не дозволяла собі брати під сумнів історії дівчат, що шукали притулку у Фонді. Хоч який вибір зробить Наталія, Інґер усвідомлювала — їй доведеться заплатити зависоку ціну. Тож Інґер підтримувала дівчину в межах того, що можливо було зробити за наявних обставин. Позаяк у подібних випадках найкраще рішення не бувало абсолютно найкращим і не розв’язувало головної проблеми, вона просто слухала й підбадьорювала.

Сьогодні натомість вона мусить повідомити Наталії про несподівані адміністративні перешкоди, що ставлять під загрозу всі попередні дії.

— З огляду на національність обох батьків, — застережливо пояснює вона, — може статися так, що нам доведеться передати дитину польським органам влади.

Наталія поривчасто підхоплюється на ліжку.

— Інґер, ви не можете казати це всерйоз!

— Не кричіть, Наталіє, благаю. Виявляється, що ви й ­татко...

Не в змозі стриматися Наталія вигукує:

— Заради бога, не кажіть про нього як про татка. Це смішно.

— Як хочете. Отже... З огляду на те, що обоє батьків дитини є поляками, а...

— Польща вже не Польща. Мапа світу злетіла шкереберть. Хоч би що сталося з цією країною, я її викреслила зі своєї пам’яті, це просто чорна пляма на земній кулі. Навіть мови нема, щоб відправити дитину туди. Я мушу принаймні завадити цьому!

Тремтячи від люті, Наталія вказує пальцем на вікно майже зі звинуваченням.

— Ви чуєте людей на вулиці? Вони мають всі підстави вірити в майбутнє. Я хочу, щоб дитина виросла тут!

Наталія волає крізь сльози. Тріумфальні вигуки, що долинають ззовні, лише посилюють її відчай. Увесь народ вийшов на вулицю зустрічати короля Гокона. Він повернувся в країну після того, як німецька окупація примусила його шукати притулку в Англії, і на норвезьку землю він не ступав з 7 червня 1940 року. Сьогодні в Осло свято. Сьоме червня 1945 року назавжди залишиться в історії цієї країни. Люди сунуть з усіх частин міста, на вулицях вирує багатотисячний натовп, вітаючи короля, який відмовився співробітничати з нацистами. Віднині Гокон уособлює гідність народу. Ніколи ще в місті не було стільки веселощів. Разом зібралися всі прошарки суспільства: студенти, колишні бійці, рибалки, торговці, держслужбовці, чоловіки, жінки й діти. Усі. Люди святкують кінець німецької окупації, скандують гасла перемоги та віри в майбутнє. Ця людська маса демонструє дивовижну єдність, а своїми галасливими вигуками вона стверджує гордість від того, що люди є одним цілим — народом, який визволився від загарбника.

Тримаючи й досі руку своєї відвідувачки, Наталія набирається духу та наважується розповісти про німецького офіцера.

Інґер без емоцій сприймає нову версію подій, не перериваючи Наталію. Вона нічним не видає бажання приєднатися до своїх співвітчизників на вулиці. Похнюпивши голову, Наталія так тихенько шепоче, що Інґер мусить щосили прислуховуватися, аби нічого не проґавити з нової розповіді молодої полячки про німецького офіцера, який нею скористався. З висоти свого становища він її залякав, удав зацікавленість, напоїв алкоголем. Ледь чутно Наталія зізналася, що наприкінці вечірки вона поступилася офіцеру.

Вона здіймає голову, дивиться просто в очі Інґер і шепоче: «То було майже зґвалтування».

Запала важка тиша.

Інґер розуміє, що більше нічого Наталія не скаже. Вона розкриває конверт і витягує звідти офіційний документ, на якому чорними чорнилами занотовує нові переконливі факти, які їй щойно розповіла Наталія. Інґер надає їй папери на всиновлення, пояснюючи деякі складні для розуміння юридичні звороти. Співробітниця Фонду Себбелоуса підтверджує свою підтримку й обіцяє цій жінці, що так міцно тисне їй руку, знов обговорити цей випадок з органами влади. Вона зробить усе, що в її силах, щоб дитину віддали на всиновлення до норвезької родини.

Схвильована Наталія їй дякує й укотре відмовляється від пропозиції дати хлопчику ім’я. Інґер сповіщає, що тепер їй треба внести зміни, але вона повернеться якомога швидше з паперами на підпис.

Посилаючись на необхідність перепочити, Наталія просить Інґер зачинити вікно перед тим, як та піде. Вона знов укладається в ліжко й втуплює погляд у стелю.

1

Драммен, Норвегія, осінь 2007 року

Ані тіні сумніву. Досить зіставити дату його появи на світ, тобто 7 червня 1945 року, з тим фактом, що його залишили в сиротинці, щоб зробити висновок — відповідальність за пов’язану з його народженням драму несе війна. Так чи так. А тут, вочевидь, ідеться про драму, про поразку, про інший бік медалі, яку напевно хотіли отримати герої. Його біологічні батьки були дезертирами. Дезертирами власної дитини. Не припускаючись оцінювальних суджень, слід подивитися на факти, суто на факти, як вони є. Вони самі за себе свідчать.

Толлеф Ульсен ніколи не переймався обставинами свого народження. Колись він зробив вибір — визначити себе, спираючись на відомі похідні дані, а не шукати зв’язку там, де його немає. Його прийомні батьки та брат, також прийомний, от і все родинне гніздечко. Генеалогічне дерево на тому й зупинялося. Навіщо навалювати на себе важкий тягар, який невідомо чи знесеш? Навіщо піднімати завісу над уявними, імовірно огидними картинками, від яких розум уже ніколи не визволиться? Значення має лише слід, що ми по собі лишаємо, решта нам не належить.

Він пишався своєю прагматичністю. Утім, ця риса зовсім не заважала йому розправляти крила фантазії. В уяві настирливо поставало фантасмагоричне видіння жіночого профілю: непевні риси, оповите тьмяним світлом обличчя. Уявні контури пом’якшувала легка поетичність. Саме так він бачив авторку свого життя й кидати темні плями на власноруч створену акварель не хотів. У цьому питанні Толлеф надав перевагу «розмитому живопису» й жодного бажання щось підмалювати донині не відчував. Картина належала йому. Власне творіння, яке його цілком влаштовувало.

Набагато більше його лякали уявні образи, пов’язані з батьком, і він їх систематично відкидав. Якщо є щось огидне в таємниці, яка оповила його походження, то батько, вочевидь, причетний. Це не диво у воєнні часи. Йому ставало страшно й неприємно від цих думок, тому з образом батька він абсолютно не визначився.

Узагалі-то, Толлеф усім ділився з дружиною Маріанною. Однак їй нічого не було відомо про епізодичні витівки його фантазії.

Якби не діти з їхньою цікавістю до своїх генетичних предків, Толлефу б цього в’язкого образу цілком вистачило. Діти думають, що мають усі права! Це, звісно, дратує, але чи не втрачаємо ми привілей керуватися суто особистими бажаннями, коли приймаємо рішення стати батьками? Чи міг він зі спокійною совістю їм відмовити, особливо Маріусу, який дуже наполягав на своїх вимогах? Толлефове потомство давно випурхнуло з сімейного гніздечка, і він навіть подумав, що часи підкорення дитячим потребам уже минули. Та де там! Здається, роль батька не має кінця і краю.

Отже, Толлеф поступився.

Отримати свою справу в Управлінні з питань усиновлення міста Осло виявилося зовсім нескладно. Керівник архівного відділу повідомила, що двадцять років тому його біологічна мати з’явилася в їхній установі та надала дозвіл на оприлюднення її особистих даних на випадок, якщо Толлеф по них звернеться.

— Що? Вона була тут, аби надати свій дозвіл?

Пані з усією професійністю додала:

— З того часу законодавство змінилося. Сьогодні кожен має право отримати основні відомості про своє походження й корені. Достатньо зробити запит. Є дозвіл чи ні — неважливо.

Пані архіваріус не хотіла на нього тиснути, у жодному разі. І все ж таки їй здалося доцільним надати декілька рекомендацій:

— Якщо ви вирішите поспілкуватися з біологічною матір’ю, для встановлення першого контакту доречно буде звернутися до посередника. Як свідчить досвід, шанси отримати позитивну відповідь у такому випадку зростають удесятеро.

Він підписав адміністративні документи й забрав свою справу, потім сів у машину, гублячись у власних думках. Спокуса відкрити щойно отриманий конверт була потужною, але він встояв і вирушив у дорогу, дотримуючись усіх правил дорожнього руху. Як завжди. Повернувшись додому, він поцілував Маріанну, що з нетерпінням на нього чекала, показав їй конверт і без жодного слова зачинився у своєму кабінеті. Останнім часом, тобто після того, як він вийшов на пенсію з посади директора однієї з філій Комерційного банку Норвегії, Толлеф засиджувався в кабінеті дедалі менше. Утім, кабінет залишався його вотчиною, куди ніхто не входив без дозволу. Це правило почало діяти, відколи діти були малими, а Толлеф частенько брав роботу додому. Ніхто ніколи його не порушував.

Маріанна була шокована. Така незвична поведінка Толлефа її спантеличувала. Адже він мав трохи не нав’язливу манію обговорювати з нею геть усе й ділитися всім, що спадало йому на думку. Це навіть дошкуляло їй. Інколи Маріанна ловила себе на бажанні, щоб він знайшов іншого співрозмовника. Він так невтомно залучав її до обговорення своїх уболівань та особистих планів, що їй доводилося виявляти неабияку кмітливість, щоб спритно втекти й повернутися до власних справ. Слід було очікувати, що з пакетом документів на всиновлення історія повториться, адже вони тривало обговорювали, чи варто взагалі розпочинати пошуки його біологічної матері. Тож Маріанна відчула певну збентеженість від раптового недопуску до кабінету. Скільки нескінченних розмов було в них з чоловіком про те, що краще навіть не зазирати в документи на всиновлення!

А зараз, коли прокинулася її цікавість, вона опинилася перед зачиненими дверима. Відчуваючи себе трохи обдуреною, Маріанна подумала й вирішила — він сам обов’язково їй усе розповість. Зрештою, це мабуть нормально, що він хоче побути наодинці в мить першого шоку. Він усе збагне й викладе їй основні пункти справи, а вона вислухає та поставить слушні запитання в слушний час. Він дуже цінував у ній це вміння, мабуть, і зараз чоловік укотре підкреслить, яка вона розумниця. Вона й сама знала, але вислуховувати компліменти завжди приємно. Чи не в такій єдності та доповнюваності криється успіх їхнього шлюбу?

Толлеф увімкнув настільну лампу й зручно умостився в улюбленому кріслі з червоної шкіри. Кілька глибоких вдихів, і ось він витяг з конверта безцінні папери, провів долонею по залишках волосся на голові. Долоні спітніли.

Пакет документів виявився тоненьким, усього кілька сторінок.

Хлопчик, дата народження: 7 червня 1945 року, дата всиновлення: 4 вересня 1945 року, усиновлювачі: подружжя Лісбет та Пер Ульсени, адреса: вул. Скулебаккен, 10, місто Драммен.

Біологічна мати: Наталія Мюллер, уроджена Зєлінська, дата народження 7 червня 1921 року. Національність: полька, місто народження: Львів. Дружина Альберта Мюллера, дата народження: 9 вересня 1918 року.

Біологічний батько: відомостей немає.

Дозвіл на надання інформації за підписом Наталії Мюллер від 12 травня 1987 року. Адреса (на дату підпису): вул. Джойса, буд. 651, Шамблі, провінція Квебек, Канада.

Толлеф ледь дочитав до кінця. Руки тремтіли, слова стрибали перед очима. Спочатку він подумав, що то галюцинація. Вона народилася 7 червня. Як і він.

Полька. Його мати — полячка.... Йому знадобився час, щоб усвідомити цю інформацію. Нові ввідні дані перевертали створену ним ілюзію. Він ніколи не уявляв матір інакше, як норвежкою. Чом би йому думати інакше? Батько в його уяві також з великою часткою вірогідності був норвежцем. Хоч з огляду на контекст війни, він смутно підозрював, що батько міг виявитися німцем. Батько невідомий, тобто жодних ідентифікаційних даних. Ніякої інформації. Тепер завдяки цьому маленькому слову будь-які гіпотези отримують право на існування.

Він відчував, як бухає серце, і, намагаючись угамувати хвилювання, сказав собі: слід бути обережним. Так легко піти на поводі одержимості все з’ясувати й про все дізнатися! Він мусить зберігати холодну голову. Зрештою, він добре прожив перші шістдесят два роки свого життя в повній невідомості щодо власних коренів.

Методичний Толлеф не хотів форсувати події. Професія виховала в ньому сумлінність, яка передбачає ретельне вивчення документів, тож він неквапливо зупинявся на кожній побаченій у документах деталі. Процедура всиновлення тривала кілька місяців, а на момент її завершення у вересні 1945 року мати перебувала в таборі для польських біженців, тобто в Мюсені. Перед його очима лежала копія її табірного посвідчення: до копії додавалася світлина — волосся закручене у низький вузол, його тримає зав’язана на потилиці косинка. Квітчаста кофтинка. Несмілива усмішка, напружено-застиглий вираз обличчя, узагалі дуже гарненька. З надією на раптове осяяння Толлеф оглядав найдрібніші риси цього обличчя. Чи можна, дивлячись на стареньку світлину, сподіватися на розуміння душі незнайомки? Портрет було зроблено після його народження, тобто після того, як вона його покинула. Чи думала вона про нього в ту мить, коли фотограф просив її прийняти потрібну позу? Чи було їй сумно, чи мучили її докори? Оманою є надія отримати відповіді, вдивляючись в обличчя Наталії Зєлінської. Але чому б не спробувати?

Він не визначився у власних намірах. Просто знайомився з документами, не вирішивши що буде далі. Йому було ясно одне — зі своїми дітьми Айлен та Маріусом він поки що не ділитиметься цією історією. Особливо, з Маріусом. На відміну від татка, син не міг похвалитися терпінням. Він хоче все й одразу, тож вимагатиме прискорити хід подій, посилаючись на свої так звані основоположні права. Ні, тут слід поміркувати, перш ніж стрімголов кинутися в авантюру, здатну перевернути життя кожного з них шкереберть.

Його так поглинула світлина, що він не одразу помітив напис унизу ідентифікаційної картки. В очі кинулися три слова: krigsfange, slave arbeid. В’язень війни, примусові роботи. Ці написані великими літерами слова без жодного пояснення справили на нього ефект бомби.

Відстежити життєвий шлях матері — неабиякий виклик. Їй було двадцять чотири роки на момент пологів. І це все, що наразі він мав на руках: уривки інформації, що можуть привести до неї. Ці документи не так давали відповіді, як ставили купу нових запитань. Яким було її життя до прибуття в Норвегію? В’язень війни. Отже, мати як німецька полонена не була вільною у своїх діях, поки жила в Норвегії. Хтозна, можливо, вона не хотіла кинути дитину? Авжеж, саме так. Як вона потрапила до цього табору для польських біженців? Який зв’язок із Канадою? Наче сюжет фільму чи книги. Трохи важко й ніяково казати «мати», думаючи про жінку на фото. У його словнику бракувало слів на цей випадок. Термін «біологічна мати» йому не подобався, бо звучав надто технічно і, зрештою, трохи смішно. Принаймні станом на сьогодні.

Толлеф увімкнув комп’ютер і занурився в пошуки, щоб кинути промінь світла на зміст своїх документів. З чого почати? Спочатку він проглянув дані, що лежали на поверхні. Історія міста Львів зачаровувала. Польський, російський, німецький, український — Lwów, Львов, Lemberg — крізь призму різних ідентичностей багатоликий Львів поставав театром нескінченних злодіянь. Під час Другої світової війни, коли Наталія там, напевно, мешкала, там було пекло. Немає більш влучного слова для опису жахів, що їх учиняли німці та радянці у спробі утримати контроль над містом. Проглядаючи архівні стрічки, Толлеф побачив устелені небіжчиками вулиці. Документальних кадрів було з лихвою. Слід поглибити пошуки на цю тему. Пізніше.

Він переглядав сайт за сайтом, цікавлячись усім, що мало бодай якийсь стосунок до польської культури. Його заінтригувала кількість художніх зображень мадонни, яку вшановував польський народ. Чудова мадонна. З синьою шаллю. Він роздрукував ікону із зображенням Чорної Мадонни, Матері Божої Ченстоховської, і прикріпив її на стіну.

На екрані з’явився телефонний довідник Канади, що був у вільному доступі в Інтернеті. Не дуже вірячи в успіх, він увів зазначені в документах координати — адресу по вулиці Джойса в Шамблі. Мимоволі Толлеф зойкнув. Він приголомшено втупив погляд у монітор. Щойно йому надійшло підтвердження того, що за цією адресою мешкала особа на ім’я Н. Мюллер. Отже, існує шанс, що вона ще жива. Звісно, не можна виключати, що це ініціали когось з її дітей, якщо вона їх мала. Також то міг бути звичайний збіг. Він відкинув останнє припущення, надто неймовірним воно йому здалося. Утім, на цьому етапі пошуків не слід відкидати жодних гіпотез.

Мюллер. Він підсвідомо скривився на німецьке прізвище, потім роздрукував деякі сторінки й зібрав їх у жовтий файл, який підписав літерами Н. З., та сховав у шухлядку.

Толлеф ще довго сидів у своєму кріслі, не в змозі привести думки до ладу.

2

Квітень 2008 року

Не те щоб Маріанна не любила хизуватися, просто їй подобалися красиві речі. Вона витягла посуд з білої баварської порцеляни. Золотиста облямівка підкреслювала рельєфний мотив, додаючи посуду витонченості. Вона уважно ставилася до дрібниць, і Толлеф любив цю рису її характеру. У неї сям і там розставлені декоративні вазочки й тарілочки, наче так і треба, кожен предмет мав своє місце й був саме там, де його очікуєш побачити. Своє місце для кожної речі і кожна річ на своєму місці, як влучно зауважив якось Толлеф. У вітальні перед каміном стояла канапа кремового кольору, вкрита пледом у відтінках крижаного туману, що гарно пасувала до іншої обстановки. У будинку Ульсенів усе дихало гармонією. Дизайн оселі Маріанни та Толлефа був не стільки строгим, скільки справляв на відвідувача враження стриманості.

Хоч їхній старший син Маріус давно вже розправив власні крила, він все одно вважав себе тут удома. Він тут виріс, тому приглушено м’яка атмосфера, яка панувала в Ульсенів, залишалася йому рідною. Він жив у Берґені, на західному узбережжі, й зазвичай відвідував батьківський дім у супроводі дружини Юлії та двох доньок. Але цього разу він приїхав сам для участі в конференції, що відбувалася в Палаці конгресів норвезької столиці, тому завітав до батьків на вечерю. На радощах Маріанна приготувала його улюблену страву — слабосолону тріску. В очікуванні вечері Маріус розмовляв з батьком у вітальні, попиваючи пиво. Приємна, невимушена атмосфера підштовхнула Маріуса знов підняти болюче питання біологічної матері батька. Упевнений, що той не зробив жодного кроку в цьому напрямку, Маріус обережно запитав його, чи думав він про це взагалі.

— Не слід форсувати події, — відповів Толлеф. Маріус розтлумачив його уникливий погляд як спробу ухилитися від відповіді. Батьківська лаконічність його роздратувала. Вони з сестрою Айлен частенько жартували, що батько любить розмовляти заготовками. Він інколи сміявся разом з ними. А інколи ні.

— Я тебе не розумію. Це ж не тільки твоя справа, є ще ми, твої діти. У мене самого родина, тож я маю всі підстави думати, що батько мусить більше зважати на мої аргументи.

— Та я поки що не чув аргументів.

— Який ти упертюх, коли тобі потрібно!

Толлеф повів бровами, і Маріус зрозумів німе попередження. Не вперше він нарікав на батьківську упертість. Утім, він дуже обережно ризикнув просувати свою думку.

— Послухай, тату, я кажу про право знати своє коріння, щоб розповідати родинну історію без пробілів. На сьогодні моє генеалогічне дерево з боку батька зупиняється на тобі. На першій сходинці драбини. Одна-єдина особа, це якось замало! Найгірше в усій цій історії — це те, що ти так довго чекав — вона, напевно, уже й померла.

Маріус підвищив голос, а Маріанна була зовсім не в гуморі дозволити своїм хлопчикам зіпсувати вечір. Тож вона втрутилася.

— Прошу тебе, Толлефе, скажи йому.

— Скажи йому що? — запитав Маріус.

Толлеф не міг сердитися на Маріанну. Принцип доброзичливості й згоди вона ставила вище за всі інші міркування, а з дітьми практикувала максимальну прозорість. Вона стиснула йому руку. Толлеф зрозумів — настала мить повідомити все сину, що він і зробив. Реакція не змусила себе чекати.

— Полячка? Що? Не можу повірити! Тобто це я...

— Постривай трохи, Маріусе, я візьму справу про всиновлення.

— І ти просто заховав усе в столі?

Толлеф повернувся, поклав теку на стіл вітальні й зробив ковток пива.

— Я нічого не ховаю, Маріусе. Хоч би що ти не думав, хлопче, це суто моя історія. Якщо я інколи не хочу ділитися з тобою деякими деталями, отже, вважаю це своїм повним правом. Затямив? Нам слід домовитися з цього приводу.

Маріус чудово зрозумів пропозицію Толлефа: якщо він хоче дізнатися більше, доведеться змиритися з батьківськими темпами. Проти волі він хитнув головою. Проте достатньо було глянути на товщину теки — ясно, що кількість цінних відомостей там обмежена. Він її відкрив і видав зойк вже на першій сторінці.

— Невідомий? Це ж неможливо! Можливо, вона не захотіла казати, хто був твій батько, але на мою думку, — додав Маріус, — цей чоловік, вочевидь, не був незнайомим жінці, яка дала тобі життя. Ти так не думаєш? Треба буде тут покопирсатися.

— У контексті війни незнайомий батько — цілком вірогідна реальність, Маріусе. Я не знаю, що вона хотіла до мене донести. Якби вона вважала доцільним повідомити мені додаткову інформацію, вона б це зробила під час відвідування Управління з питань усиновлення. Я досконало вивчив усі ці документи й не бачу, що ще з них можна дізнатися. До того ж, не можна виключати, що Наталія Зєлінська — несправжнє ім’я. Під час війни люди часто змінюють імена та прізвища. Ба’ більше, я б не здивувався, якби вона обрала вигадані прізвища своїм батькам.

— Навіщо?

— Гадки не маю. У її ситуації підстав може бути безліч. Хоч на сьогодні багато реєстрів народження та смертей дивовижним чином збереглося, мої пошуки у львівській мерії виявилися марними.

Маріус зітхнув.

— Гаразд, принаймні ти спробував, — сказав він.

Толлеф добре розумів його розпач. Він теж наштовхнувся на купу питань, що залишилися без відповідей. Усі його слідчі потуги ні до чого не привели. Маріус бачив, як зростали його доньки, і Толлефу було очевидно, що син хоче прив’язати своє життя до безупинного ланцюга родинного дерева, прагне передати своїм дітям у спадок безкінечну історію, щось на кшталт обіцянки вічності в суцільності існування. Він визнавав право Маріуса на пошуки інформації, та й сам нещодавно до них приєднався. Починаючи з осені, коли Толлеф отримав свої документи про всиновлення, його жага дізнатися більше подробиць значно зросла.

— Я нічого від тебе не приховую. Тепер ти знаєш все, що відомо мені.

— Можливо, але я уявити не можу, що ти відчуваєш. Мені власне дуже кортить про все дізнатися. Тільки подумай! Я скажу своїм дівчаткам, що вони частково полячки, а їхня бабуся була німецькою полонянкою. Ти ба! Мені важко все це усвідомити. А тобі? На тебе це справило враження? Я дивився — ти перегортав сторінки з абсолютно непроникним обличчям.

Толлеф витримав на собі погляд Маріуса. Йому не вподоби була роль інквізитора, яку прийняв на себе син. Прочитати чорним по білому, що твоя мати — не просто вигадка, кого хочеш приголомшить. Толлефа точно приголомшило. Вона абсолютно реальна, а її існування сповнене цілою низкою драматичних подій. У полоні незвичного сум’яття емоцій він більше себе не впізнавав. Уперше з часу дитинства він буквально шкірою відчував утрату рівноваги, бентегу й порожнечу, немов його емоційність уразив частковий параліч, а потім вона надто швидко почала виходити із заціпеніння. Від здивування він перейшов до майже маніакального прагнення все знати. Починаючи з осені, він почав розсилати листи й робити численні запити, але марно. Деякі адміністративні установи так і не відповіли.

— Зупинімося на цьому, Маріусе, коли я зрозумію, яким чином все це на мене впливає, я тобі повідомлю. А поки що поглянь.

Він витяг єдине фото Наталії й поклав просто перед Маріусом.

— Це вона? — запитав Маріус, хоча і так було зрозуміло.

Він не міг відірвати погляд від чорно-білої світлини.

Толлеф усміхнуся. Він теж спершу годинами її роздивлявся, але збагнути таємницю не зумів.

— Так, вона. Я марно намагався впізнати себе в рисах цієї жінки.

— Це непросто, — припустив Маріус.

Маріанна дала їм час побути вдвох, потім сказала, що вечеря на столі. Вона спробувала перевести розмову в необтяжливе русло, запитавши — що новенького в дітей. Після кількох неуважних відповідей Маріус повернувся до теми дискусії. Він запитав у батька, чи пробував той зв’язатися з Наталією за вказаною в документах адресою. Коли Толлеф відповів «ні», Маріус вибухнув. Він не міг збагнути, чому батько так тримається за папери. Чого він вичікує?

— Я чекав, поки буду готовий.

— Готовий? А зараз вже готовий?

— Думаю так.

— Якщо цього не зробиш ти — зроблю я, — віддзеркалив Маріус.

Толлеф насилу стримав роздратованість, і його слова впали наче ніж гільйотини.

— Ти зовсім нічого не робитимеш.

— Мені здається, це перший неодмінний крок. Це ж просто.

— Просто? Колись Наталія виявила своє бажання вийти на контакт, це правда, але що вона думає зараз, коли минуло кілька десятиліть? Мені дуже непросто наважитися подзвонити у двері людині її віку. Жодного бажання підписувати їй смертний вирок. Ти розумієш? Уяви собі цей шок! Вона приїжджала в Осло ще у 80-х роках. Хто знає? Може, її вже немає на цьому світі. Перш ніж робити казна-що й казна-як, я вирішив поміркувати.

— Гарне виправдання відкласти справу до грецьких календ!

— Благаю! Зміни тон, я не люблю, коли ти так зі мною розмовляєш. Емоції затьмарюють тобі реальне бачення речей. Хоч там як, я маю план, — додав він, аби заткнути сину рота.

Маріанна навіть поперхнулася. План? Вона зовсім не в курсі. Маріус заінтриговано не відводив очей від батька, усім своїм виглядом показуючи, що чекає на продовження.

— У мене є подруга-канадка.

Толлеф глибоко вдихнув і повторив.

— У мене є подруга-канадка. Її звати Жанна. Вона саме з Квебеку. Зараз живе тут у невеличкому містечку, якщо точніше — у Валері неподалік від Фредрікстада. Я всерйоз подумую з’їздити до неї й попросити про допомогу. Жінка з відділу всиновлень мені наполегливо радила звернутися до посередника, якщо я вирішу вийти на контакт з біологічною матір’ю. Саме це я планую зробити.

Маріанна сиділа приголомшена. До цієї миті вона могла кому завгодно заприсягтися, що вони з чоловіком не мають таємниць одне від одного, і дуже пишалася тим, що читає його наче велику розгорнуту книжку. Вона завжди вважала їхній союз міцним, мов скеля. До неї в Толлефа були серйозні стосунки лише з однією жінкою — його однокласницею на ім’я Бірґіт. Зі своєю дружиною він поділився тим, що міг дозволити собі розповісти, тобто нічого особливого, не переймайся, мовляв, питання закрите. Усе було сказано, і взаємна довіра між ними відтоді не викликала підозри. Утім, вона ніколи не чула про канадську подружку й нічого не знала про план відвідин. Тепер слова чоловіка трохи похитнули її впевненість. Маріус потайки спостерігав за матір’ю.

— Що ти про це думаєш, мамо?

Трохи спантеличена Маріанна зашарілася, наче припустилась якоїсь помилки. Вона встала з-за столу, взяла кілька тарілок та попрямувала на кухню.

— Батько знає, що робить, Маріусе.

Толлеф усвідомлював ефект, який щойно справив на сина, і крадькома смакував мить. Він відчував справжнє задоволення від того, що зумів його здивувати, а отже, викликати в ньому певну повагу. Він читав це в очах молодого чоловіка.

— Я б хотів тебе супроводжувати, коли ти підеш на зустріч з нею, — обережно сказав Маріус.

— Ні.

Толлеф сам здивувався категоричності й авторитарності власного тону, він навіть не спробував надати своїй відповіді якихось відтінків. І мови нема про те, щоб утратити перевагу, яку йому щойно надав ефект несподіванки, а в тому, що стосується Наталії — ніхто, нехай усі собі затямлять, ніхто не диктуватиме йому, що слід робити далі. Тільки так і не інакше.

Маріанна почала мити посуд і розкладати тарілки.

Він усвідомлював, що зачепив її. З жінкою він поговорить пізніше. Після від’їзду Маріуса. Одна річ за раз.

3

Червень 2008 року

Усупереч своїм твердженням, Толлеф ще не розробив точної стратегії та й панянку з Квебеку особисто не знав. Маріус почав би йому суперечити, а ще з якихось потайних причин Толлефу було важко ділитися з сином своїми відкриттями, наче син міг щось у нього вкрасти. Звісно, смішно це все, але воно було сильніше за нього. Він заговорив про жінку з Квебеку тільки щоб уникнути тиску з боку Маріуса. Нічого не було заплановано, просто думка, яка нещодавно почала проростати в голові.

Жанна, уродженка Монреаля, оселилася в Норвегії кілька років тому. По суті, більше нічого про цю жінку він не знав. Вони ніколи не зустрічалися. Толлеф дізнався, що вона оберталася в мистецьких колах його давнього товариша Андреаса. Небагато кому Толлеф міг довіритися, Андреас був саме з числа таких друзів. Це він підказав Толлефу познайомитися з канадкою і, якщо той захоче, навіть запропонувати їй посередництво в цій справі.

Тепер натомість, коли він зробив гучну заяву, доведеться зіткнутися з наслідками своєї тимчасової перемоги. Вибору більше немає. Він відвідає Жанну, можливо, щоб прикинути, варто чи ні звертатися до неї як до посередниці. Якщо вона, звісно, погодиться. Жанна поцікавилася, з якої причини він шукає зустрічі. Дайте хоч натяк, — попросила вона. Але він не хотів розкривати свої мотиви. Краще розповісти все віч-на-віч, тоді в нього буде нагода оцінити особистість своєї потенційної посланниці. Якщо все пройде добре, вона отримає зелене світло. Дорога до Валера займе близько двох годин, отже, він буде на місці десь по обіді, як і хотіла Жанна.

Він трохи побоювався цих перемовин. До сьогодні Толлеф переймався тим, щоб його історія не вийшла на широкий загал. У курсі були лише найближчі родичі й кілька близьких друзів. Краще не збільшувати це коло. Він ніяковів, відчував недоречну сором’язливість, тож розповідати свою історію йому було дуже важко. Цей тоненький голосок застережливості мучив його й примушував обирати певну тактику поведінки. Завжди залишаючись на сторожі, він почав уникати людей, здатних виносити чорно-білі оцінювальні судження. Та й жодного бажання вислуховувати фрази на кшталт я б на твоєму місці... не було. Нікого немає на його місці, окрім нього самого! Добре, якби люди тільки вислуховували, але ж ні, їм конче потрібно висловлювати те, що вони вважають «поміркованим» поглядом на ситуацію, в якій вони, звичайно, ніколи не опинялися.

Толлеф дуже хотів дізнатися про матір якомога більше, але розчарування, що зазнав його зведений брат Кнут, зустрівшись зі своєю матір’ю, зміцнило його впевненість — обережність понад усе. То було справді розчарування! Кнутова матір виявилася старою алкоголічкою без жодних докорів совісті. Перші зустрічі показали, що її згода на знайомство з Кнутом мала свідоме чи несвідоме підґрунтя — вона хотіла побачити, як можна використати сина, що так добре влаштувався в житті. Виставивши напоказ усі свої нещастя вже при першому контакті, вона розіграла спектакль зубожіння з єдиною метою — витягнути з нього трохи грошенят. А він не міг відмовити їй у допомозі. Усе, що ця зустріч принесла Кнуту, це почуття провини, і Толлеф не мав анінайменшого бажання кинутися в таку деструктивну історію без кінця й краю.

Він проїхав повз валерську церкву. Далі все за вказівками Жанни. Аж раптом Толлеф опинився біля чарівного жовтого будиночка, фасад якого прикривали дві яблуні. Йому одразу стало затишно, місце навіювало спокій. Тут живе щастя? Не факт, але все навкруги пробуджувало в ньому якісь давно забуті почуття. Почуття легкості.

Двері відчинила молода жінка років двадцяти, тримаючи на одній руці немовля, якому ледь виповнилося кілька місяців. Такого він не очікував і простягнув їй руку.

— Добрий день. Мене звати Толлеф Ульсен.

— А мене — Мартіна. Мама на вас чекає.

Вона запросила його увійти, а потім провела у велику вітальню, де на підлозі були розкидані дитячі речі. Поки дівчина розкладала їх по сумках, прийшла Жанна й нагадала їй про автобус, що незабаром відправляється. Мартіна звела очі догори. Так, мамо. Тут заплакала дитина, і дівчина зникла в сусідній кімнаті, зачинивши за собою двері.

— Добрий день, Толлефе, — сказала Жанна, простягаючи йому руку. — Дочка сьогодні повертається до себе. А у вас є онуки?

— Так, двійко.

Він намагався вирахувати Жаннин вік. Можна припустити, що їй років сорок — сорок п’ять. Рудаве хвилясте волосся до плеч, округле личко. Вона носила сорочку кольору зеленого яблука та прямі штани. Дуже погідний, безтурботний вигляд. У її присутності йому одразу стало спокійно.

— Ваш дзвінок мене заінтригував, Толлефе.

Не залишаючи йому часу на відповідь, вона додала:

— Після двох годин дороги ви, напевно, хочете пити! Одну хвилинку, я зараз що-небудь принесу втамувати спрагу.

Жанна спустилася в погріб за пляшкою смородинового соку, останньою представницею врожаю минулого літа.

Під час телефонної розмови Толлеф здався їй надто таємничим, але переконливим. Цей візит ні до чого її не зобов’язує. Він передав вітання від Андреаса й сказав, що спочатку просто хоче поділитися одним проєктом, де б дуже знадобилося її співробітництво. Про що взагалі йдеться?

Хоч вона з повагою ставилася до творчості Андреаса, можливість спільної акції здавалася малоймовірною. Вона тусується з людьми того ж самого кола, що й він, час від часу вони перетинаються. Та й усе. Андреас займався фігуративним живописом, мав певний успіх, але Жанна аж ніяк не асоціювала себе з цією формою мистецтва. А від останніх його творів і взагалі була не в захваті. Якщо чесно, на її думку, його творчість перебувала в стані стагнації. До того ж, у неї немає часу вкладатися в інший проєкт, оскільки вона вже працює над дуже близьким її серцю фотоальбомом про Міссінґенські острови. Вона вже багато чого зробила в цьому напрямку, залишилося тільки розсортувати світлини, зроблені на островах восени, потім відібрати тексти її подруги — місцевої поетеси Леї Йосефсен, щоб об’єднати їхню творчість в одній книжці.

Не дуже схильна до нової творчої пригоди, вона все ж таки не встояла перед цікавістю й погодилася на зустріч із цим Толлефом, сподіваючись, що не опиниться в незручних обставинах, і їй не доведеться пояснювати причини своєї відмови. Вона ненавиділа подібні ситуації.

Толлеф ще не присів. Він намагався підтримати свою рішучість, переглядаючи книжки, що лежали стосом на столі.

Жанна подала йому велику склянку соку й запросила сісти. Потім вона пішла за світлинами, щоб показати йому над чим наразі працює. Він уже чув про цю групу островів. Міссінґенські острови в затоці Осло-фіорд. Його друзі, що мали вітрильники, інколи там зупинялися на ночівлю. Проте фотографій цього місця він ніколи не бачив. Під променями вранішньої заграви хвилювався жовтий лишайник, що вкривав скупчення магматичних скель. Толлеф відзначив драматичну красу світлин, які дихали самотністю й задумливістю. Жанна оцінила комплімент.

— Перепрошую, ці світлини розкидані всюди по кімнаті, я власне тим і займаюсь, що підбираю їх для книжки. Мені потрібно бачити все одразу, щоб зробити правильний вибір. У результаті вони заполонили вітальню! А ми з донькою їмо за столом на кухні. Але ніхто не скаржиться! — додала вона зі сміхом.

Толлеф не кривив душею, коли казав Маріусу, що тисячі разів думав зателефонувати Жанні, але ця ідея не набула дійсних образів в його голові. Тепер, коли він сидів перед Жанною, розроблена ним стратегія здавалася вкрай фантастичною. Він уже не уявляв собі, як вийти на тему розмови. Від зніяковілості, що зростала в ньому шаленими темпами, його врятувала Мартіна з тацею печива й сиру. Вона вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

— Піклувальниця!

— Так. Останнім часом мене настільки поглинула робота, що я не дбала ані про неї, ані про дитину, радше навпаки. Усе робила дочка. Я в неї боржниця. Не люблю відчувати себе безкорисною.

— Радий це чути, адже я приїхав саме запропонувати вам побути корисною в одній справі, — відповів він з хитринкою.

Жанна підняла руку.

— Послухайте, Толлефе, одразу скажу — я вже працюю над проєктом, який забирає увесь мій час, і не хочу марнувати сили направо й наліво. Я хочу встигнути до відпустки у Квебеці. Зі всією повагою до Андреаса на цей момент ніяких колаборацій з іншими митцями, окрім Леї Йосефсен, я не планую.

— Ну що ви, ідеться не про це, запевняю вас! У мене жодного хисту до мистецтва. Справді, жодного! Я не художник, не фотограф. На зустріч з вами я приїхав виключно в особистій справі.

Жанна розслабилася. Йому вдалося розбурхати її цікавість. Вона дуже уважно вислухала історію Толлефа. Його емоційна стриманість трохи спантеличувала. Він щойно довірив їй головний секрет свого життя, а вигляд мав такий, наче розповів математичну загадку. Він просив у неї допомоги тоном людини, яка намагається з’ясувати співвідношення між змінними свого генеалогічного дерева. Його стурбованість видавав хіба що тембр голосу, який тремтів упродовж розповіді, але очевидних проявів почуттів він собі не дозволив. Толлеф розповів Жанні про те, яку роль просить її зіграти. Якщо вона погодиться, звісно.

Жанну щиро розчулила його розповідь. Якщо на початку розмови вона була готова долучитися до пригоди лише гіпотетично, то надвечір уже з готовністю обговорювала практичні аспекти — як узятися за справу, якому підходу надати перевагу.

— Ви не думали, що ця Н. Мюллер може виявитися її дочкою або навіть сином і що стукаючи в їхні двері, я можу опинитися в ситуації, коли доведеться оголосити людям вашого віку про існування брата, який народився в Норвегії?

— Звичайно. Тому я дам вам два листи. Припустімо, ви залишитеся з нею сам на сам, і вона буде саме тією особою, яку я шукаю, ви віддасте їй перший лист, де я пояснюю — хто я, який життєвий шлях пройшов, також я вкладу туди кілька світлин. Другий лист буде абсолютно неважливим, скажімо, з привітаннями від сина старої знайомої, з якою вона колись листувалася після свого від’їзду з Норвегії. Ви зможете вручити його її дітям, щоб виправдати свою присутність у їхньому домі — на той випадок, якщо її вже немає на цімсвіті.

— Справді? Навіть не знаю... А що ви робитимете, якщо діти захочуть зв’язатися з вами, щоб дізнатися більше?

— Якось упораюся, не переймайтеся, дуже прошу.

Після мовчазної паузи Жанна нарешті погодилася, хоч подумки вважала таку стратегему надто незграбною.

Толлеф не витримував прискіпливо-зацікавленого погляду цієї жінки. Андреас йому розповів, що до Норвегії її колись привело кохання. Хоча з чоловіком, який був об’єктом цього кохання, Жанна розлучилася, вона не мала жодного наміру повертатися в рідну країну. Більше нічого йому невідомо.

Ще дві години тому він не здатен був сказати напевно, хоче чи не хоче йти до кінця в цій історії, аж ось довірив найбільш особисту місію, яку тільки можна собі уявити, абсолютно незнайомій людині. Йому не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти — Жанна з тієї породи, що не відмовиться від подібної авантюри. А її справді сповнював ентузіазм від думки, що вона допоможе йому передати таке делікатне послання.

— Тоді швидше пишіть ці листи, бо я лечу до Монреаля на початку наступного місяця.

Настав час прощатися.

Дорогою додому Толлеф перебував у незвичному піднесенні. Це було захопливо. Він відчував себе сповненим життя, як ніколи, адже обожнював роль детектива і справді планував отримати відповіді на свої запитання. А почувши по радіо No Woman, No Cry, він підвищив гучність до максимуму. Бобмарлівський період у житті Маріуса позначився й на ньому, отже, слова цієї пісні він знав напам’ять. Коли б Маріанна побачила, як він на всю горлянку співає everything’s gonna be alright, everything’s gonna be alright, вона б точно впала від здивування!

Дуже швидко всі його думки сконцентрувалися на змісті листа. Найважливіше — вживати доречні слова. Якщо я її налякаю, все пропало. Толлеф усвідомив свою внутрішню напруженість по тому, як стискав руки на кермі. Розслабся, друже, розслабся! Йому слід переконати Наталію в правильності вибору, який вона зробила, віддавши його на усиновлення. Перш за все, він їй напише, що виріс у добрій родині й що в нього насичене та задовільне життя. Я не мушу казати їй усе. Отже, їй не слід боятися зливи докорів на свою голову. Його завдання — не допустити її страх. Треба створити клімат довіри. Зробити наголос на своєму віці, на своїй зрілості, на тому, що він досяг у житті того моменту, коли в людській душі оселяється рівновага та спокій. Саме так, безпрограшний варіант! Відрекомендувати членів своєї родини — одного за одним. Але вона, мабуть, спитає, чому він так довго вичікував. Пояснити, що всиновлення ніколи не спричиняло йому почуття щонайменшого обмеження чи позбавлення і що він вирішив удатися до пошуків саме завдяки наполяганню своїх дітей. Таким чином вона не боятиметься, що ним керує нав’язлива думка знайти матір і що він чекає на цю зустріч, як люди чекають на Месію.

Звичайно ж, він згадає про інформацію, отриману в Управлінні всиновлень та в Національному архіві, і скаже їй, що все це підсилило бажання дізнатися про історичні обставини, які супроводжували його народження. Так, саме так. Якщо він подасть речі в такому ключі, можна сподіватися, що вона не поставить під сумнів його добрі наміри. Він їй подякує за те, що свого часу вона дала згоду на доступ до документів про всиновлення, і наостанок підкреслить, що життя дає їм нагоду побути разом і що можливість цієї зустрічі —добрий шанс. Диво, справжнє диво!

Ставлячи машину в гараж, Толлеф повернув собі спокій, а подумки виткав канву дуже особистого листа, який дихатиме теплом.

4

Липень 2008 року

Літак наближався до Монреаля. Жанна не відчувала втоми від подорожі, хоча навіть очей не зімкнула. Унікальний характер її дивної місії посилював сп’яніння, яке вона відчувала щоразу, як поверталася до рідної країни. Вона ж погодилася. Звісно! А як тут можна встояти? Першу спробу вона планувала зробити вже наступного дня.

До речі, у неї був власний клопіт у цій подорожі. Атмосферу іскристої кипучості, у якій вона перебувала, затьмарював один дуже непевний елемент. Чи побачиться вона з Крістофом? З ним не можна ніколи бути впевненою ні в чому. Ані в ньому, ані в собі. Крістоф з’явився в її житті чотири роки тому. Їх познайомила подружка Жанни після концерту кубинського піаніста Чучо Вальдеса. Потім вони зустрілися в барі на бульварі Сен-Лоран, а в кінці добре зрошеного вечора він провів її додому. Того вечора вона дізналася, що Крістоф – професор математики угорського походження. Відтоді він став її коханцем, саме коханцем, адже в інших формах стосунки з ним вона до кінця року не підтримувала. На тому вони й дійшли згоди, і ця домовленість добре спрацьовувала. У день їхньої зустрічі її стосунки з Улавом йшли на спад. Їй дуже не вистачало віддушини, куди можна було б спрямувати творчу енергію, і це давалося взнаки подружньому життю. Не усвідомлюючи глибинних причин — чого ж саме їй бракує? — вона інстинктивно відчувала, що мусить піти. За декілька місяців після зустрічі з Крістофом вона зібрала речі. Її від’їзд спричинив цілу хвилю шокових станів у доньки, яка ледь вийшла з підліткового віку, і Жанна відчувала провину, коли все це згадувала.

Крістоф, хоч і зв’язався з іншою жінкою, однаково мучився — так його тягнуло до Жанни. Варто їй було на нього глянути, як він відчував любовне бажання. Усвідомлюючи стан підвищеної вразливості, у якому обоє опинилися, вони домовилися, що краще буде зберігати їхній зв’язок у таємниці.

Зі своєю валізкою вона вийшла з аеропорту Трюдо. Теплий вечір. Якщо вистачить сил, треба відвідати джазовий фестиваль, зануритися у народ.

Вона попросила таксиста висадити її на розі вулиць Ґаспе та Ґуно. Кілька метрів вуличкою, аж ось ґратчасті двері, що ведуть у садочок поза домівкою. Вона їх відчинила та підняла валізу на третій поверх, що було надзвичайно ризикованою вправою на кручених сходах. З роками вона відпрацювала дієву техніку сходження, позаяк ця квартира часто слугувала їй тимчасовим притулком під час перебування на квебекській землі. Житлом володіла її сестра Люсі, яка проводила все літо у своєму шале. Ключ від квартири спокійно лежав у сараї під банкою фарби, як домовлено. Раніше, ще до від’їзду в Норвегію, Жанна жила у кварталі Вільрей. Поставивши валізу, вона відчула себе вдома. Так відбувалося щоразу, коли вона поверталася до Монреаля. Жанна колись дуже мріяла покинути це місто, але не через бажання залишити все позаду, а радше, щоб знайти собі схованку, куди можна втекти й відродити себе заново. Вона так давно виїхала звідси, що ловила себе на думці про Монреаль як про нову схованку. Віднедавна повернення сюди чаїло для неї таку ж принадливу силу, як усе невідоме. А до невідомого вона відчувала неабияку цікавість. Такий стан речей інколи приводив у розпач — так чого ж їй хочеться насправді? Принаймні угамуватися не виходило.

Вона розкрила валізу. За мить одяг приземлився на підлогу кімнати. Після освіжаючого душу вона приготувала собі чай, який випила на веранді з видом на провулок. Було чутно сміх двох дівчаток, що гралися в класики, і цей сміх поглинали звичні шуми великого міста.

Вона ввімкнула ноутбук і задала пошук у телефонному довіднику Квебеку для підтвердження відомостей, які Толлеф отримав в Інтернеті. Знайти пані Н. Мюллер виявилося нескладно. Коли вона побачила це ім’я в довіднику, сидячи в монреальській квартирі, пригода раптом набула цілком реальних обрисів, хоч інколи вона здавалася їй сюжетом, запозиченим з якогось роману. Жанною заволоділа нестримна цікавість. Вона подивилася на годинник: сьома вечора. Ще не пізно. Вона набрала номер, та після кількох дзвінків увімкнувся автовідповідач: Добридень, я не можу зараз відповісти, залиште повідомлення, і я відтелефоную вам, як тільки зможу. I cannot take your call at the moment, please leave your message after the tone.

Жанна прослухала повідомлення до самого кінця. Голос аж ніяк не був старечо-деренчливим. Складно оцінити вік особи, що говорить. Жодної ознаки. Вона сказала я, тож можна припустити, що власниця голосу жила сам.

Жанні розхотілося кудись іти. Вона зробила кілька дзвінків друзям і лягла спати.

Різниця в часі далася взнаки, тому вона прокинулася до світанку й провалялася в ліжку аж до перших проблисків сонця, послухала новини по радіо, неквапливо проглянула журнали з дизайну приміщень, до яких її сестра була дуже охоча.

• • •

Близько десятої години Жанна підписала договір на оренду автівки, представниця фірми вручила їй ключі. Напрямок: Шабмлі! Вона відіслала Толлефу текстове повідомлення, інформуючи — я в дорозі. О цій порі дорога займе трохи більше пів години. Усе буде добре, — повторювала вона собі, немов мантру.

Перші секунди зустрічі завжди є вирішальними, і Жанна це усвідомлювала. Вона зняла сонячні окуляри й несамовито протерла їх краєм блузки. Сто разів вона подумки промовила слова, які планувала використати для початку розмови. Утім, здавалося, у голові все змішалося.

Вона розвернулася, щоб знайти вулицю Джойса, і зупинила машину за кілька метрів від будинку Н. Мюллер. Треба зібратися з думками.

Скромний квартал. Усі будинки на вулиці між собою схожі. Будинок Н. Мюллер зроблено з жовтої цегли. Біля гаражних воріт припаркована старенька зелена машина. Невже вона сідає за кермо у своєму віці? Уздовж стіни під вікнами, напевне, вітальні, був висаджений бордюр із кущів і помаранчевих квітів, назву яких Жанна не знала. На критому ґанку біля вхідних дверей красувалися горщики з жовтими, червоними й білими братками. Вона подзвонила.

Двері прочинила стара жінка. На зріст десь метр шістдесят, радше огрядна, вона запитливо дивилася на Жанну, красномовно піднявши брови — без жодного слова.

— Вітаю, пані. Мене звуть Жанна Ламбер. Не знаю, чи за правильною адресою я прийшла. Я шукаю жінку на ім’я Наталія Мюллер.

Жінка мовчки розглядала її. Жанна почала втрачати свій апломб, крізь пори її шкіри буквально просочувалася знервованість. Тим не менш, вона терпляче витримала погляд і навіть усміхнулася. За кілька секунд стара сподобила Жанну почути її голос:

— Yes?

Жанна приклала руку до рота, що означало — яка необачність з мого боку. Вона вибачилася ідеальною англійською мовою за те, що не спитала спочатку, чи розмовляє пані французькою. Не переймаючись люб’язністю, стара пані сухо відповіла:

— Звісно, розмовляю.

— Я з Квебеку, але живу в Норвегії. Один друг передав мені листа з проханням вручити його пані Наталії Мюллер.

— У Норвегії?

Жінка прочинила двері трохи більше.

— Я жила в Норвегії, дуже гарна країна. Хто б міг надіслати мені листа? Як звати вашого друга?

У її голосі відчувалася легка англомовна інтонація. Дивно, польського акценту немає, — подумала Жанна.

— Якщо чесно, — відповіла вона, підбадьорена першими паростками діалогу, — це чоловік, який вважає, що між вами існує родинний зв’язок. Його звати Толлеф Ульсен. Я мушу спочатку упевнитися, що ви — та сама особа.

Погляд старої жінки потьмянів. Вона все ще не підтвердила, що є тією самою особою, яку шукає Жанна.

— Знаєте, — сказала Жанна у спробі надати розмові більш обнадійливий тон, — мій друг цікавиться генеалогією та...

Пані майже нечемно перервала її:

— Скільки років вашому другові?

— 63 роки, пані.

— Отже, він народився в 1945.

— У 45, так. У червні 1945.

— 7 червня?

— 7 червня.

Наталія зблідла, немов щойно побачила привида. Вона поклала руку в кишеню сукні, витягла звідти білу хусточку, трохи зібгала її, а потім піднесла до вологих губ.

— Він мене знайшов! Толлеф, кажете ви? Отже, так його звати?

Це все, що вона вимовила, перш ніж відчинити двері ширше, що Жанна розтлумачила як запрошення увійти.

Жанна вручила жінці послання, яке просто пекло їй руки. Наталія сіла в крісло-качалку, а Жанні запропонувала влаштуватися на дивані. Вона почала читання, час від часу прикладаючи хустинку до лоба. Жанна не могла не помітити легке тремтіння лівої руки, у якій жінка тримала лист. Реакція старої жінки була доволі жвавою:

— Why now?

Вона повільно підвелася та вирушила на кухню, повторюючи до себе: Чому саме зараз? Жанна тим часом розважалася тим, що потайки розглядала дизайн будинку, де Наталія проводила свої дні. Меблювання вітальні не оновлювалося, мабуть, із шістдесятих років. Потерта тканина на кріслах, мінімум декорування. Якісь картинки на стінах і все. У внутрішньому просторі між вітальнею та їдальнею натомість панувало чорне піаніно, укрите синьою накидкою з бахромою.

Наталія повернулася з пляшкою портвейну та двома склянками. Вона наповнила склянку Жанни, навіть не питаючи, чи хоче та випити, а потім знов узялася за читання. Її спочатку непроникне обличчя тепер виявляло ознаки збентеженості. Нарешті вона поклала лист на коліна й зробила ковток портвейну. Вона вагалася.

— Ви знаєте зміст листа?

— Так. Я не читала, але знаю, про що там ідеться.

Наталія напружилася всім тілом. Було очевидно, що зберігати холоднокровність їй коштувало нечуваних зусиль.

— Як він міг стільки дізнатися про мене? Він найняв детективів?

— Не думаю. Просто отримав інформацію в Управлінні всиновлень. Також він поспілкувався з міською владою Львова, що в Україні.

Наталія підняла руку, показуючи — їй добре відомо, де Львів.

— Скажіть, Жанно, ви добре знаєте Толлефа? Яке кумедне ім’я! Він вам близький друг?

— Зовсім ні. Ми познайомилися минулого місяця, а так я ніколи його не зустрічала. У нас є спільний друг. Та й усе.

Жанна заінтриговано спостерігала. Таку відповідь жінка прийняла начебто доброзичливо. Вона махала листом перед своїм обличчям, ніби віялом. Утім, декотрі пасажі її дратували.

— Він багато говорить про генеалогію й важливість для своїх дітей та онуків дізнатися про справжнє коріння, дійти до першоджерела. Якого джерела? Джерело висохло! Розумієте, Жанно? Немає більше джерела. Що я йому можу сказати? Там не залишилося нікого з моєї сім’ї. Усі мертві.

Поривчатість, з якою Наталія махала папірцями Толлефа, зрадницьки видавала її нервовий стан і намагання його якось угамувати. Вона продовжила:

— Я розумію, він хоче, щоб я йому розкрила інформацію про батька. Отже ж, бідолаха! Я не знаю. Це був німецький військовий, і все — більше нічого не можу сказати. Коли він дізнався про вагітність, лише п’ятами накивав. Він перевівся кудись до іншого міста в Норвегії. Я так і не дізналася, куди саме. Військові покривають одне одного, знаєте. Я навіть прізвища його не знаю. То був офіцер, він міг робити все, що йому заманеться, і більше нічого мені невідомо. Це все, Жанно, залишилося далеко позаду. У мене стільки приємних спогадів про Норвегію, навіщо занурюватися в ті, які я вичавила зі своєї пам’яті?

Жанна уважно слухала, не оминаючи жодного слова з розповіді Наталії, а потім їй здалося доцільним додати кілька уточнень:

— Толлеф хотів би зустрітися з вами, щоб обговорити все це віч-на-віч.

Наталія не поворухнулася. Ані так, ані ні. Після короткої паузи вона сказала Жанні, що повернулася в Норвегію наприкінці вісімдесятих років — у найщасливіший період свого життя з чоловіком. Тоді вона вважала за потрібне надати сину дозвіл віднайти її, тож записалася на прийом до Управління всиновлень і підписала відповідні документи.

— Стільки часу минуло. Відтоді моє життя дуже змінилося. Я удова, пошарпана життям, і хочу тільки одного: спокою. Дитині, яку я віддала на всиновлення в 1945 році, тепер шістдесят три роки. Він батько двох дітей, навіть має онуків. Якщо вірити тому, що написано в листі, у нього дуже добре життя. Отже, я повторюю: чому саме зараз? Життя моє радше сумне. Мені немає що йому запропонувати. У нього повно запитань, і боюся, тих відповідей, що він хоче почути, у мене теж немає.

Наталія розповіла, що після народження Толлефа — чи вдасться їй звикнути до цього імені? — вона жила в таборі для біженців польського походження в Мюсені.

— То був післявоєнний період, ми були сповнені надій. До речі, саме там я зустріла свого чоловіка Альберта.

Наталія розмовляла чудовою французькою, хіба що була в її інтонації маленька особливість, характерна для людей, що живуть в англомовному оточенні. Утім, жодного сліду польського акценту.

— Я грала на фортепіано, він — на трубі, нас поєднала музика. Серед мешканців були й інші музиканти, ми влаштовували чудові вечори. Дуже гарний період мого життя. Дивно чи не так? Дивно відчувати себе щасливою за таких обставин?

Вона випустила з рук лист Толлефа й несподівано запитала, чи знає Жанна саксофоніста Яна Ґарбарека. Жанна хитнула у відповідь головою, мовляв, так, знаю. Батько музиканта теж був поляком і військовим полоненим. До Норвегії його привезли нацисти, як і Наталію. Вони познайомилися в таборі Мюсена, де й народився його син Ян, майбутній саксофоніст. Наталія пожвавилася, знайшовши в особі Жанни уважну слухачку, а потім схаменулася й заявила, що вже достатньо про себе розповіла. Краще поговорити про сьогоднішнє життя в Норвегії. Вона хотіла почути, як Жанні там живеться, також її дуже потішило, що жителька Квебеку переїхала до Норвегії через кохання до вікінга.

Жанна розповіла їй про свій книжковий проєкт, пообіцяла екземпляр, навіть повідомила про свою єдину дочку.

— У неї було важке юнацтво. Зараз усе краще. Особливо, коли вона стала матір’ю.

— Діти! Хоч би скільки років їм не було, слід піклуватися про них. Моєму сину Джефу вже за п’ятдесят, а мати все ще потрібна. Він щойно втратив дружину. А дітей у них не було. Родина згасне разом з нами.

Наталія сказала останнє речення, не подумавши. Вона вкусила себе за губу й підняла очі на Жанну, яка у відповідь чемно усміхнулася, ніби кажучи — я розумію, що ви маєте на увазі.

— А що зараз з містечком Мюсен? — запитала Наталія, змінюючи тему.

— Можна подивитися околиці форту Гьойторп або зробити ставки на іподромі, якщо вам подобаються скачки, а в іншому — там нема що робити.

— Ах, форт! Ми з Альбертом часто гуляли навколо форту. Скачки? Правда?

— Так, зовсім поряд із центром міста. Найбільша розвага в окрузі.

Наталія сповнилася майже ейфоричним піднесенням, дізнавшись, що Мюсен зовсім недалеко від Жанни. Несподівано вона сказала:

— Толлеф прожив там зі мною три місяці. Доки йому шукали родину. Тоді він ще не звався Толлефом. Власне, у нього не було імені.

Таке зізнання примусило Жанну здригнутися. Отже, Наталія опікувалася Толлефом, а потім покинула? Навряд чи її новий норвезький друг мав таку інформацію, і вона подумки присяглася — якщо він про це дізнається, то не від неї.

Реакція Жанни не залишилася непоміченою, і Наталія зрозуміла, що цей факт вимагає пояснень:

— Так було треба. Я потрапила в адміністративні лабіринти. Довелося боротися з владою, щоб дитину не відправили в Польщу. Для мене це було неприпустимо. Бачите, Жанно, усе, що я можу розповісти Толлефу, тільки засмутить його. Я навіть імені його батька не знала. Це була історія на один вечір.

Наталія спокійно повторила слова, які колись одразу після пологів шістдесят три роки тому вимовила перед Інґер: це було майже зґвалтування. Вона додала:

—- Я вважаю вас достатньо розумною, щоб нічого не розповідати Толлефу щодо цього.

Наталія налила їй другу склянку. Жанна була їй невимовно вдячна.

Наталія показала пальцем у напрямку своєї скромної бібліотеки.

— З цього боку стоять лише книжки, написані норвезькою. Ця країна стала моїм спасінням, і я б ніколи її не покинула, якби чоловік не наполягав.

Стара жінка мовчки розглядала посланницю. Вона безперечно оцінювала, чи варто розкладати такі інтимні сувеніри перед очима незнайомки. Жанна заціпеніла від флегматичності Наталії.

Війна далася її чоловікові надто взнаки. У п’ятдесятих роках під час корейської війни він почав боятися вторгнення радянців у Норвегію. Під загрозою конфлікту напруга між двома країнами була дуже потужною, а географічна близькість між ними підгодовувала параною чоловіка. За таких обставин його психічне здоров’я почало занепадати, і він занурився в глибоку депресію. Для її чоловіка, як і для неї, Радянський Союз утілював заклятого ворога.

— Він воював у Сталінґраді, ви знаєте, що це означає?

— У Сталінґраді?

— Ви трохи знаєте історію? — запитала вона Жанну.

Жанна відчула, що її вагання ятрили Наталію, підтверджуючи те, що Наталія вже знала: американський континент залишається чужим до страждань світу.

— Коли він прийняв рішення емігрувати в Канаду, я поїхала з ним. Так було треба, із цим чоловіком я вирішила будувати своє життя. До того ж, я була йому потрібна.

Вона дуже різко обірвала свою розповідь і запропонувала оживити пообідній час, додавши до нього трохи музики. Обидві жінки домовилися, що ніякого «викання» відтепер між ними не буде. Наталія сіла за фортепіано. Вона здавалася зворушливо простою у своєму щоденному вбранні. Після двох уривків вона заявила, що втомилася.

— Найменше, що я можу сказати — сьогодні ти перевернула рутину мого життя!

Обидві жінки щиро розсміялися. Мабуть, настав час полишити Наталію на такій веселій ноті. Жанна пообіцяла зателефонувати їй наступного дня й згодом повернутися з відвідинами.

На ґанку вони обійнялися.

Повертаючись до Монреаля, Жанна не могла зібратися з думками, її не дратувала навіть повільність дорожнього руху о такій порі. Їй здавалося, що цей день назавжди зависнув у часі. Три години пройшло чи шість — якщо хтось запитає її, вона нездатна буде відповісти. Жанна поставила машину на вулиці Ґаспе.

Толлефу вона надіслала текстове повідомлення:

Місію виконано. Н. Мюллер справді ваша мати. Вона пішла на контакт, але дуже боязка. Я наберу вас завтра.

Толлеф не забарився з відповіддю.

Я вам дуже вдячний. Не можу дочекатися розмови.

Дякую. І до завтра.

Також вона написала повідомлення Крістофу: Я в Монреалі.

• • •

Після від’їзду Жанни Наталія знову сіла за фортепіано. Як довго вона не грала з таким чуттям. Грати, щоб утекти далеко-далеко, допоки руки не відмовляться продовжувати. Як зараз. Не ті вже в неї здібності, що раніше. Одразу, як замовкло фортепіано, у вухах загула тиша. Вона сиділа приголомшена цим спокоєм. Пресвята Діво, що мені робити?

Вона підбивала підсумки подій дня. Він знайшов її. Після стількох років. А звати його Толлеф, він уже дідусь. Утім, цей факт не робив з неї прабабусю. Так? Ні! Це суцільний сюрреалізм! Вона почувалася ніби її щосили відшмагали батогом. Що могла вона розповісти йому про чоловіка, який був його батьком? Усе написане ним дозволяло припустити, що Толлеф виріс у теплі та ласці, не зазнавши великого клопоту. Він здавався люб’язним, але хто знає? Можливо, він її жорстоко осудить. Що вона могла йому сказати? Що танцювала з нацистами в розпал німецької окупації норвезької території? Що випила кілька келихів пива, і це їй запаморочило голову? От стара дурепа! Звісно, він мене осудить, — сказала вона вголос. З віком вона все частіше зверталася до стін.

Боліла голова. Коли вона підписувала цей клятий дозвіл, то зовсім про все це не думала. Така наївність для жінки на кшталт Наталії була неприпустимою.

5

Бавовняна піжама Наталії змокла від поту, і вона вирішила покласти край цій нестерпній ночі. Вона крутилася у своєму ліжку й прокручувала в голові все, що сталося. Краще підвестися й зустріти день, який не обіцяв бути легким. Сп’яніла від втоми, вона дошкандибала до свого крісла з коричневої шкіри. Перші проблиски заграви ледь почали прокладати собі шлях крізь темряву. Вона колихалася в кріслі перед вікном, вичікуючи пристойної години для дзвінка Жанні. Уночі їй навіть не довелося зімкнути очей, отже, про нічний жах, від якого можна було зрештою прокинутися, не йдеться. Їй слід вигнати зі свідомості привида, який щойно фонтаном бризнув з минулого. Усе це чисте безумство, не більше. А Толлеф хитренький, — сказала вона собі, — він правильно вибрав посланницю. Дружній і невимушений стиль спілкування Жанни знизив її захисний бар’єр. Про що вона взагалі думала, коли розкрилася перед незнайомкою, навіть на фортепіано їй награвала? Перед нею розтягнули пастку, і вона потрапила туди мов пуцьвірінок. Вона приголомшливо перебирала в думках вчорашній день.

Чому зараз? Ці слова лунали в голові металевим голосом. Окрім її чоловіка, що пішов у засвіти десять років тому, ніхто не знав цієї сумної сторінки її життя. Навіть син Джеф. Хоча не зовсім так. Якось вони були вдома на самоті, готувалися сісти за вечерю, і тоді вона розповіла йому про війну й пов’язані з нею людські трагедії. Джефу було близько десяти років. Вона розповіла йому, що в роки злиднів народила дитину. На ту мить вона вирішила, що Джеф достатньо дорослий і має право це знати. Він вислухав, не здіймаючи голови й не припиняючи їсти бульйон, не ставлячи запитань. Надалі він ніколи не згадував і не натякав на цю розмову. Мабуть, відсутність реакції на її зізнання лягло печаткою на мовчазну згоду між ними. Вони обрали мовчання.

Вона жила по вулиці Джойса вже понад п’ятдесят років і до цієї миті вела анонімне існування без видатних подій. Буденність її щоденної рутини нікого не цікавила. Це найбільша перемога над минулим. Чи не краще все залишити, як є? Відчуваючи, що нерви вже на межі, вона пішла на кухню й налила собі другу чашку чорної кави.

З вікна було видно фасад будинку Мірей. Що скаже сусідка, коли побачить на її ґанку Толлефа з букетом в руках? Вона ж замордує її запитаннями. А їй не потрібні такі складнощі. До того ж, Толлеф напевно очікує, що вона запросить його на обід, вона! Яка не готувала вже багато років. Що йому подавати? Одну з тих страв, що служба доставки привозила їй додому? Що він подумає про неї? Мабуть, кине тужливий погляд на її життя. Вона не жила в бідності, але з невеликою пенсією, яку їй сплачувала держава, задовольнялася суто необхідним. Якщо він приїде до неї з відвідинами, доведеться вдатися до неочікуваних витрат, це неминуче. Суть проблеми, звісно, не в цьому, її трохи занесло в думках. А справжня проблема полягає в тому, що Толлеф хоче все знати про неї: ким були батьки, її брати й сестри, бабусі й дідусі, місця, де вона жила. Йому здається, що пошуки предків — невинне проведення часу. Якби він тільки знав, що це генеалогічне дерево може викрити! Ні! Вона відмовляється переглядати увесь свій життєвий шлях на кшталт того, як віряни на свята воскрешають у пам’яті етапи хресної дороги. Її життя розпочалося в Норвегії після війни. І крапка. Жодного наміру знов пережити роки, що передують 1945. Колись вона наказала собі — ці роки канули в пекло, яке спотворило її молодість. Толлеф не має права вимагати цього від неї. Його лист дихав успіхом у сімейному, соціальному та професійному житті. Він на пенсії, може досхочу мандрувати зі своєю Маріанною, єдиною дружиною. У нього всього вдосталь. Раптом у Наталії кольнуло в серці. Що він подумає про Джефа? Можливо, поставиться до нього зверхньо з висоти свого добробуту.

Після смерті дружини Джеф цілими тижнями жив у матері. Йому було самотньо в монреальській квартирі, тож під приводом необхідності скласти компанію старенькій матусі він часто приїжджав сюди з валізою та собакою Джезі. Він — музикант, і щоб звести кінці з кінцями, викладав гру на фортепіано, як колись це робила мати. Він якось викручувався у фінансовому плані та покладався на неї в щонайменших побутових дрібницях. Він привозив Наталії пакети, повні офіційного листування та рахунків до сплати, а вона доводила все це до ладу. Думки шалено юрмилися в її голові, підштовхуючи одна одну. Вона відчула, як підвищується тиск. Її немов оглушили.

Вона не помітила, як руку охопило дрібне тремтіння, а коли вона поставила чашку на блюдце, то кілька крапель кави потрапило на халат. Вона сиділа в кріслі — нерухома, паралізована хвилею образів, що тепер навалювалися на неї. Спогади, яким не було місця в її пам’яті. Вона давно вже не плакала. І зараз очі були сухими. Скоріше б Альцгеймер, щоб усе це остаточно забути!

Вулицями почали пересуватися автомобілі, і шум цього понеділка, який так відрізнявся від усіх інших понеділків, нарешті вивів її із заціпеніння. Тепер ніколи не буде, як раніше.

Вона подивилася на годинник, що висів на стіні. Котра година? Пресвята Діво! Стрілки ледь рухаються, це ж неможливо! Готова заприсягтися, такі жінки, як вона, сплять до обіду без задніх ніг! Усвідомивши, що розмовляє вголос, Наталія струснула у відчаї головою. Я божеволію! Проте вона не спинилась. А чому нервуватися? Зрештою, Жанна не так багато вчора дізналася, вона майже все знала ще до приїзду в Шамблі. Мабуть, можна зустрітися з Жанною раз-другий — так, щоб без наслідків. Ця жінка їй подобалася. Тіло пронизали дрижаки. Учорашній день, здавалося, минув сто років тому.

Вона важко підвелася й пішла по склянку води. Випила воду маленькими ковтками й повернулася в крісло. Колись це крісло було територією чоловіка. Після його смерті вона витримала один рік, потім дозволила собі його використовувати. Через монотонність буденних справ у неї часто складалося враження, що вона просто вбиває час, а сьогодні вранці її дратує повільність стрілок на годиннику. О дев’ятій годині терпець увірвався, і вона набрала телефонний номер. З чемності вона поцікавилась, о котрій годині Жанна прокинулася. Проявила трохи інтересу до її відповіді, хоч навряд чи зуміла б повторити те, що їй відповіла співрозмовниця, а потім одразу перейшла до справи:

— Усе зупиняємо. Я не хочу. Всю ніч я очей не зімкнула. Я вже стара, і моє здоров’я не здатне витримати вантаж таких емоцій. У мене тут своє життя, а в Толлефа — своє в Норвегії. Я довго обмірковувала. Якби для нього це так було важливо, він вже давно б мене знайшов. До того ж, сьогодні приїжджає Джеф, а я в такому... (вона підшуковувала слова) плачевному стані, — сказала вона наприкінці. — Не в тому я віці, щоб переживати великі потрясіння.

Наталія сама здивувалася категоричності, ледь не істеричності свого тону. Вона цілком усвідомлювала все, що сказала, втім, заспокоїтися не спромоглася. Вона просто чула, як авторитарним тоном вимагає право прожити останні дні в мирі та спокої.

Жанна підгадала мить, коли Наталії треба буде віддихатися, і спробувала угамувати її страхи. Вона подумала про розчарування Толлефа, про власне розчарування, але потім відштовхнула цей аргумент. Наступні хвилини, певно, стануть вирішальними. Стара пані, вочевидь, панікувала.

— Не хвилюйся. Толлеф не має жодного наміру хоч щось вимагати від тебе. Якщо не хочеш з ним зустрічатися, я поважаю твій вибір. Він, до речі, передбачав таку можливість. Саме так, заспокоїмо її тривогу!

— Тепер він знає, що я жива, у нього є моя адреса. Ти справді думаєш, що він дослухається до моїх прохань?

— Так, думаю, так. Ти доволі давно дала згоду на зустріч. Він усвідомлює, що за цей час твоє життя могло змінитися.

Жанна розмовляла повільно, щоб її слова дохідливо вкарбувалися в мозок Наталії. Вона намагалася донести до неї свої контрдоводи, але стара пані не вичерпала власні аргументи.

— Ідеться про Джефа, розумієш. Ми ніколи про це не говорили, хіба що... одного разу, коли він був маленьким. Я переконана, що він навіть не пам’ятає. Утім, мій син, тобто Джеф, ніколи не цікавився моїм життям у Європі. Ані війною, ані моєю родиною. Я сказала йому, що всі померли, і цього вистачило. До того ж, нічого веселого в розповідях про війну немає, я не шукаю приводів для таких розмов. Для мого сина існувала тільки музика та його дружина. Відколи вона померла... Ти маєш зрозуміти, що Толлеф примусить мене зануритися з головою в минуле, яке я з такими зусиллями забула. Це надто боляче.

— Я розумію. Облиш страхи. Я мушу сьогодні поговорити з Толлефом, я йому поясню. Можеш на мене розраховувати. Не знаю, як усе складеться у вас з Толлефом, але мені б дуже хотілося ще раз зустрітися з тобою. Розумію, що тобі важко не асоціювати мене з Толлефом і що ти мабуть не хочеш мого повернення до Шамблі. Рішення за тобою. З мого боку жодного тиску не буде.

Жанні було дуже важко маскувати розчарування. Успіх її місії протривав недовго.

Перед дзвінком до Жанни Наталія зі страхом подумала, що та виступатиме адвокатом Толлефа, стане на його захист і твердитиме про фундаментальні права, про законність запиту та tutti quanti^[1]. Вона готувалась аргументувати ці твердження, а в разі потреби навіть удатися до погроз. Нічого такого не сталося.

— Мені теж наша зустріч сподобалася. Я б хотіла поміркувати кілька днів. Я напишу Толлефу листа, на його запитання легше відповідати письмово. Сподіваюсь, що його це задовольнить. Незабаром я тебе наберу.

— Добре, дамо собі час.

Закриваючи мобільний телефон, Жанна помітила, що вночі прийшла смс-ка від Крістофа:

Трохи складно, але я думаю, що наступного тижня зможу визволитися. Цілую.

Дозволити собі довго медитувати над цим повідомленням вона не могла. Треба зателефонувати Толлефу. Фізично відчуваючи дискомфорт, вона набрала його номер. Хотілося б повідомити йому кращі новини.

— Зачекай, я зайду в кабінет, — відповів він.

Вона почула його кроки, скрип дверей, які він зачинив, а потім ще один звук, який викликав в уяві підтягування стільця по дерев’яній підлозі.

— Не можу знайти слів, щоб сказати, наскільки я тобі вдячний. Потрібно стільки чуйності, щоб провести таку делікатну справу. Я вчора ввечері відкоркував шампанське, і ми з Маріанною проголосили тост на твою честь і за початок великої пригоди.

— Толлефе...

— Жанно, не будь сором’язливою. Треба вміти приймати компліменти!

— Я щойно розмовляла з Наталією. Не знаю, як тобі сказати...

— Що мені сказати?

— Вона приголомшена. Вона боїться, що її життя злетить шкереберть.

— Вона передумала? Невже? Вона хоче подумати?

— Вона хоче все зупинити.

Толлеф прийняв удар, не вимовивши ні слова, і Жанна відчула, як між ними виростає стіна.

— Перший крок зроблено, нехай тепер час зробить свою справу, — сказала вона.

— Звісно, я розумію. А ти? Ти ще з нею побачишся?

У його голосі були чутні нотки ревнощів.

— Можливо. Це залежить від неї. Я її запевнила щодо твоїх намірів, не хвилюйся.

— Я передбачав, що вона відмовиться від зустрічі зі мною, але після твого повідомлення вчора подумав, що місію виконано. Я розчарований, не приховую. Я сказав, що зрозумію, але це неправда. Що насправді пішло не так?

Тон його голосу підвищився, мов звук відрегулювали на одну позначку, і досаду вже складно було приховати.

— Усе йшло так, поки я була в неї вдома. Вона передумала після мого від’їзду. Дозволь, я подивлюся, що можу зробити.

— Жанно? Вона тобі розповідала про мого біологічного батька?

— Слухай, Толлефе. Краще, нехай вона сама тобі про це розповість. Вона пообіцяла написати тобі листа, і думаю, незабаром зробить.

— Я ціную те, що ти для мене зробила. Більше ти не зобов’язана долучатися до цієї справи, знаєш, я не прошу про це. Що буде далі — уже залежить від нас, то вже між нею та мною. Насолоджуйся відпусткою. Доброго дня.

— Якщо чесно, я хочу спробувати...

Толлеф уже повісив слухавку. Вона знову прилягла, та куди там. Уже пробила десята година, спати зовсім не хотілось. Усупереч подякам Толлефа вона не могла позбутися відчуття поразки. Життя продовжується, — сказав він. Толлеф дратував її словами, що підкреслювали його мудрість. Вочевидь, ситуація зачепила його за живе, тож нехай і покаже свою мудрість, Боже мій! У неї склалося враження, що дякуючи за допомогу, він тонко дякував їй за послуги. Але ж не з її вини Наталія відмовилася від зустрічі.

У вітальні маленького будинку по вулиці Джойса Жанна відчувала себе на своєму місці в ролі довіреної особи. Перспектива втратити цей привілей здавалася їй вкрай неприєм­ною.

6

Після Жанниного дзвінка Толлеф зняв ікону Чорної Мадонни, Матері Божої Ченстоховської, яка все ще висіла на стіні, і пильно на неї подивився. Він подумки почав ставити їй запитання в божевільній надії отримати хоча б натяки на відповіді.

Думати про матір як про неіснуючу абстракцію, як про міраж, що пливе у світі алегорій, він уже не міг. Вона жила на певній вулиці, у певному місті, спала в ліжку з певною різницею в часі з ним. І вона знову витісняла його зі свого життя. Він запитував себе, що ж за серце в цієї жінки. Вона навіть не давала йому шансів показати, що він не хоче її кривдити. А втім, він постарався скласти бездоганний лист. Слід було передбачити, що коли матір вдруге відмовляється від тебе, це важко. Натомість, він не мала дитина, яка завдає клопоту і якої краще позбутися, аби життя могло продовжити свій триб. Він простягував їй руку, щоб склеїти розбиті черепки й усунути образу, яку доля нанесла фундаментальному закону природи. Якщо першу відмову можна пояснити, то друга свідчила про недоброзичливість. Яке щастя, що діти не стали свідками його приниження. Маріанна щойно пішла до сестри, отже, у нього є трохи часу, щоб опанувати себе.

Незаконнонароджене дитя. Так колись казали.

Його приголомшили відомості, що містилися у справі про всиновлення. Мати полячка. Нібито прості слова, а як вони змінили сприйняття самого себе. Перед його розумом поставали нові образи та картинки. Усе попереднє життя оповилося незвичними відтінками. Необхідність шукати нову ідентичність в такому віці кого хочеш зіб’є з пантелику! А нещодавно знайдена мати лише додавала зніяковілості, вибудувавши ще одну стіну. Саме тоді, коли він думав, що ось-ось дізнається про своє коріння! Чому вона так вчинила? Толлеф прикладав чимало зусиль, аби стримати відчуття скривдженості, яке в ньому здіймалося.

Чи не вона з’явилася в службі всиновлень, чи не вона надала дозвіл? Чи не вона спробувала виправити минуле?

Полячка... Просто приголомшливо, як одне маленьке слово спромоглося так змінити перспективу цілого життя! Він більше не знав, хто він є. Толлеф став перед дзеркалом, що висіло на стіні в його кабінеті. Високий, доволі стрункий завдяки регулярним фізичним вправам, він був з вигляду молодшим, як на його вік, попри сиве волосся. Він поклав руку під підборіддя та повернув голову праворуч, вивчаючи свій польський профіль, прискіпливо оглянув форму голови, вишукуючи характеристики слов’янської зовнішності. Колись він прочитав у Вікіпедії, що слов’яни мають коротку шию та відносно широке лице. Тоді йому це здалось смішним.

А зараз якось не смішно.

Наталія сказала Жанні, нібито хоче, щоб він дав їй час на роздуми. Час... їй вісімдесят сім років!

Почекаємо на обіцяний лист.

Якщо ескіз, який він накидав про життєвий шлях Наталії, був точним, вона — скарбниця інформації. Хто ще міг би передати це знання його онукам? Її свідоцтва варті сотень історичних книжок.

А формулювання «невідомий батько» не означає геть нічого. Толлеф відчував, як у ньому здіймається злість. Така ж велика, як його безпорадність в отриманні відомостей, потрібних для наведення ладу у власній історії. Не буває батьків, про які матері не знають. Хіба що, звичайно, вона спала з кількома чоловіками в цей період. Він одразу відштовхнув від себе ці нестерпні для розуму картини. Більш за все він хотів, щоб вона знала — він ніколи не дозволить собі її засуджувати. Адже я чітко дав це зрозуміти у своєму листі до неї! Жанна мала шанс зустрітися з нею, отримати певні відповіді, тоді як він мусить задовольнятися очікуванням обіцяного листа! Задовольнятися крихтами. Утім, були підозри, що Жанна не все йому розповіла.

Він прожив перші шістдесят три роки життя, вважаючи себе хазяїном власної долі. Він свідомо вирішив узяти від життя те, що воно могло йому дати, і навіть не намагався уявити, яким було б його існування, якби трапилося те чи інше. Пускаючи міцні й глибокі корені зі своїми дітьми та дружиною, він визволився від майже нав’язливої потреби дізнатися про походження, яку часто відчувають усиновлені діти. Досі така позиція приносила йому лише користь, але раптом звична страховка почала загрозливо танути.

Він усвідомлював, як зав’язає в бентезі, дотепер невідомій його серцю. Він ходив по колу, і цей стан йому зовсім не подобався. Але в жодному разі він не покаже близьким свою тривогу або скорботне обличчя. Він випустив з рук зображення Чорної Мадонни Ченстоховської та вимкнув світло. Йому треба провітритися, тож Толлеф написав Маріанні записку: Пішов за покупками, повернуся на аперитив. Він зняв пальто з вішалки та вийшов з дому.

Він не знайде пояснень для поведінки Наталії в книжках з історії та психології, але втеча до улюбленої книжкової крамниці, можливо, стане рятувальним кругом. Спершу він покопирсався в новинках, затримався на полиці нових скандинавських детективів. На маленькому квадратному столі красувався останній твір Ю Несбьо. Жодних сумнівів — дуже достойний автор, та й Маріанна прочитала всі його попередні книжки. Вона буде вдячна йому за таку увагу. Далі йшла красиво оформлена секція подорожньої літератури, де йому впав в око путівник по Квебеку від Lonely Planet. Околиці Монреаля були добре задокументовані, там можна знайти навіть відгуки про деякі готелі поблизу форту Шамблі. У своїй уяві він легко намалював, як разом з Маріанною чекає Наталію на терасі під тінню великих дерев, що ростуть на узбережжі річки Ришельє, і не помічає жінку, яка несміливо до них підходить. Ось вона шепоче його ім’я, але він не чує. «Толлефе?» — повторює вона, підвищуючи голос. Несподівано вихоплений з полону своїх мрій, він підвів голову, відірвавшись від книжки, і перевів запитливий погляд на лице незнайомки, що стояла поруч. Вона мовчки всміхалася йому, і раптом проскочила іскорка. «Бірґіт?» Вони обидва щиро розсміялися, і він її обняв. Кілька секунд вони розглядали одне одного. На поверхню пам’яті кожного з них піднімалися спогади. Ситуація вже ставала незручною, тож Бірґіт перервала мовчанку.

— Я за тобою спостерігаю деякий час. Чекала, перш ніж наважитися підійти, хотіла впевнитися, що це ти.

— Я радий, що ти це зробила. А ти не змінилася. Як бачиш, я зараз трохи затурканий, тож не одразу тебе впізнав.

Вона піднабрала ваги. Гарно вдягнена, колись руда шевелюра тепер посивіла. Її обличчя втратило юнацьку грайливість, але то була Бірґіт. Вони не бачилися цілу вічність. Майже сорок років. Є речі, які важко забути, наприклад, день, коли він вирішив її покинути. Усвідомлюючи, що Бірґіт хоче зв’язати з ним своє життя, Толлеф мусив проаналізувати глибину власних почуттів і дійшов висновку, що не зможе її кохати так, як вона сподівається. Те, що він відчував на початку їхніх стосунків, тепер зникло. На той час він був недосвідчений, та й дипломатичності тоді йому бракувало, а тому він порвав з нею без церемоній,не підсолоджуючи пілюлю. Він очікував у відповідь крики та сльози, але Бірґіт і бровою не повела. Дивлячись на неї тепер, він згадав стоїчний вираз обличчя, коли він похвалив її за велику емоційну зрілість. Незважаючи на очевидну розчарованість, вона й сльозинки не проронила. З дуже «Бірґітською» гідністю вона натомість запевнила, що його рішення важко позначиться на майбутньому для них обох. Він не обтяжив себе аргументами. Дівчата завжди все драматизують, — пояснив він собі.

— То тепер ти живеш у Драммені? — запитав він.

— Ні, я все ще живу в Осло, у тому самому кварталі. Сюди я приїхала відвідати двоюрідну сестру Ерін. Вона живе в притулку, а я підшукую для неї книжку. Пам’ятаєш її??

— Звісно пам’ятаю, — збрехав він. — Ти заміжня? Є родина?

— Була заміжня, але недовго. Дітей немає.

Бірґіт опустила очі долу, потім, своєю чергою, запитала Толлефа про його сім’ю. Він відповів, але відчув, що слухає вона неуважно. Між ними виникла кумедна зніяковілість. Вона подивилася на путівник у нього в руках.

— Плануєш подорож до Канади?

Толлеф поклав книжку на стійку.

— Ти ж мене знаєш, я хочу побачити весь світ!

Потім він глянув на годинник і чемно вибачився, запевняючи її, що ця зустріч через стільки років стала для нього великим задоволенням. Він розпрощався, мовляв, крамниці скоро зачиняються, треба бігти, після чого оплатив книжку, яку вибрав для дружини, та помахав рукою Бірґіт на знак останнього «до побачення». Вона хитнула головою й проводила його поглядом, допоки він повністю не зник з її поля зору.

Вона задихалася. Довелося розв’язати платок на шиї та вийти з книжкової крамниці. Ще трохи, і вона б гепнулася просто на підлогу. Свіже повітря повернуло трохи кольору її обличчю. Вона осіла на лавочку й витерла сльозу, що текла по щоці. Слід розмежувати те, що викликано випадковою зустріччю, і те, що надиктоване таємним бажанням.

Раптом вона відчула себе дуже самотньою.

Толлеф повернувся додому, не помітивши, як подолав відстань від центру Драммена. Маріанна поралася на кухні, він підійшов і поцілував її. Притягнув до себе, сказав, що приготує їм аперитив, натякнув, що хоче сісти у вітальні.

Стурбований вигляд чоловіка не залишав жодних сумнівів. Він був збентежений, і вона зробила висновок — у нього є новини з Канади. Яка тут кухня!

— Вечеря зачекає, — сказала вона, розв’язуючи фартух. Він вдячно всміхнувся, а потім налив два келихи шаблі, улаштувався в кріслі та розповів про реакцію Наталії так, як про це доповіла Жанна.

— Могла Жанна зробити якийсь хибний крок, що міг би вплинути на думку Наталії?

— Я... я не знаю.

— Мені все це здається трохи дивним.

— Я замало знаю Жанну, але вона там на місці, вона легко може зв’язатися з Наталією. Вона жінка. Це перевага, якої я не маю.

Маріанні було очевидно, що чоловік намагається стримати свої емоції. Їй стало дуже шкода його.

— Це настільки ж твоя історія, наскільки твоєї матері. Скажи, будь ласка, де написано, що останнє слово має бути обов’язково за Наталією?

— Вона стара жінка, можна зрозуміти її побоювання.

— Я не проти, але не слід забувати, що вона сама надала тобі право вийти на контакт. А що каже Жанна про все це?

— Каже, нехай час зробить свою справу.

— Мудрі слова!

Толлефа зворушила емпатія, з якою Маріанна його слухала. Він погладив жінчине стегно.

— Я довіряю Жанні, — сказав він, а про себе подумав: А який у мене вибір?

— Я її не знаю, тож не можу сказати, маєш ти рацію чи ні.

— Я не впадаю у відчай. Жанна незабаром планує повернутися до Шамблі, і хто знає, як там все обернеться. Я чекав шістдесят три роки, можу ще трохи почекати.

Пляшка була майже порожньою, і вони вирушили на кухню готувати вечерю. Напевно, під дією алкоголю Толлеф відчував, як усередині потроху розливається спокій, і він почав розслаблятися.

З думок не йшла несподівана зустріч з Бірґіт, але зараз — не той момент, щоб усе зіпсувати, розповідаючи Маріанні про цей випадок, який, на відміну від відмови Наталії, жодним чином не впливав на його життя. Як буде слушна нагода, він зізнається. Трохи пізніше. Кожній речі свій час.

7

Вона запнула кухонну фіранку, щоб утамувати осліплюючу яскравість ранку. Брудний учорашній посуд лежав у мийці, а тарілки після сніданку ще стояли на столі. У центрі кухонного столу були розкидані частинки гри скрабл, вони з Джефом щойно закінчили першу партію. Джеф спитав у Наталії, чи готова вона взяти реванш. Зазвичай, коли він бував удома, вони починали день за грою. Сьогодні Наталія не мала настрою грати. Украй схвильована після візиту Жанни, та ще й пригнічена страхом, що зненацька може з’явитися Толлеф, вона обливалася холодним потом. Уявляла драму, яка розвернеться, якщо двері відчинить Джеф, нічого не знаючи про існування зведеного брата з Норвегії. Неможливо виправдати свою мовчанку впродовж стількох років щодо такої значної події. Ця картина настільки її мучила, що довелося визнати — вона опинилася перед нерозв’язною дилемою. Хитрувати вічно неможливо. Треба поговорити. А ще треба зрозуміти, як порушити це питання.Holy Madonna! Have mercy! Пресвята Діво! Змилуйся! Усі ці зволікання тільки підживлювали її бентегу. Вона відчувала, як її кидає в жар. Сорочка геть прилипла до тіла. Вона чекала на слушну мить, малесенький отвір у часі — більше й не треба, щоб можна було розкрити правду про своє минуле. Утім, навіщо тішити себе ілюзіями, жодна стратегія не полегшить викриття її таємниці. Вона мусить покоритися.

— Джеф?

Він розкладав частинки гри, щось наспівуючи, потім потер руки, упевнено налаштований виграти нову партію.

— Джеф?

Він неохоче здійняв голову, помітив крапельки поту, що блищали на лобі Наталії, і втупився очима в її схвильоване обличчя.

— Ма?

Доведеться імпровізувати, адже жодного сценарію вона не підготувала.

— Я не знаю, з чого почати.

Він мовчки спостерігав за нею. Чекав. Наталія відчувала себе припертою до стінки. Вона добре розпізнавала безвихідні ситуації, тож проти волі почала свою розповідь з мандрівки в минуле.

— Ти, мабуть, не пам’ятаєш... Коли тобі було десять років, я розповідала про дитину. У Норвегії.

Вона не встигла продовжити, як Джеф поклав край її тортурам. Не уточнюючи, що саме він пам’ятає, він заявив, що є речі, які належать лише минулому.

— Ти пам’ятаєш?

— Звісно. Ти не мусиш повідомляти мені речі, які стосуються тільки тебе. Я цілком підтримую прислів’я, яке каже: не будіть сплячого собаку. В цих словах криється велика мудрість, а я вже достатньо старий, щоб зрозуміти — під час війни може статися будь-що.

Наталія ледь не роззявила рот від подиву. Вона ніколи не чула від нього такого повчального тону.

— У тебе забагато часу на роздуми, ма. Ти ялозиш старі історії з минулого, а потім сидиш з кепським настроєм. Не ускладнюй собі життя. Що було, то було. Облиш усе позаду.

Він додав, що засуджувати її було б недоречно. При тому він продовжував перевертати частинки гри, готуючи нову партію.

— Як щодо того, щоб узяти реванш, ма?

Упевнений, що йому вдалося вгамувати материні тривоги, він здавався задоволеним. Безтурботний настрій сина натомість не вплинув на Наталію. Вона повинна довести розпочате до кінця.

— Він мене знайшов, — сказала вона на одному видиху.

Джеф заціпенів. Він повільно притулився спиною до стільця, не зводячи погляд з матері в очікуванні продовження.

Вона розповіла про свою зустріч з Жанною.

— Я не знаю, чим я думала, коли дозволила їй увійти до свого дому. Я втратила пильність, розумієш?

— Що ти плануєш робити?

— Гадки не маю. Він хоче зустрітися зі мною. Я не знаю. Йому шістдесят три роки, уявляєш?

Джеф напівсерйозно кивнув у відповідь, що давно мріяв про брата, і ось брат упав йому з неба. Наталії було не до сміху. Вона бачила, що Джеф просто намагається розрядити атмосферу. Але нічого не допомагало.

— Не має значення, яке рішення ти приймеш, ма, для мене це однаково. Рішення за тобою. Ти не мусиш одразу погоджуватися або відмовлятися. Спокійно з’ясуй, чого ти хочеш насправді. Не квапся. Він чекав шістдесят три роки. Тижнем чи місяцем більше, це ж нічого не змінить.

Джеф роздав по сім карток і розпочав гру.

Здивована такою безтурботністю й приголомшена відсутністю цікавості у свого сина, вона опинилася на роздоріжжі між розчаруванням і полегшенням. Але зрештою чому дивуватися? Джеф не цікавився нічим, окрім музики та власних проблем. А так хочеться опертися на сина, час від часу відчувати його підтримку.

Вона мусила визнати, що він полегшив їй справу. Тепер необов’язково уточнювати обставини народження Толлефа. У спробі виправдати свої дії вона боялась зав’язнути у ворохові подробиць. На щастя, він позбавив її необхідності виконувати це моторошне насильство над собою. Раптом вона усвідомила, що Джеф навіть не запитав імені брата. Вона роздратовано сказала:

— Його звуть Толлеф. Толлеф. Норвезьке ім’я. Звичайно.

— Кумедне ім’я!

— Дуже красиве ім’я. Я б кращого не вигадала.

Добираючи картки для слова з семи літер, вона потайки дивилася на сина. І це все? Вони справді закінчили обмін думками з таких глибоких тем? Вона подумала про свекруху, і ця картинка викликала на її обличчі досадливу гримасу. Якщо чесно, Джефа виховала мати її чоловіка. Піклування про онука стало новим сенсом її життя, і Джеф звик перебувати в центрі інтересів рідного дому. Свекруха йшла на поступки всім його примхам. Як мінімум, це призвело до того, що як митець (успішний чи ні — то вже інше питання), її син не опанував мистецтво причетності до життя інших людей.

Як вона дорікала чоловікові за те, що він навісив на неї своїх батьків! П’ять років прожити під одним дахом. Бувають такі важкі хрести, що й не знесеш! П’ять довгих років, перш ніж вони допомогли їм облаштувалися у власному будинку.

Вона згадала, як Альберт благав її зрозуміти, виявити терпіння. А я? — запитала вона, хто зрозуміє мене? Її свекор помер раптово від серцевого нападу в 1978 році, а згодом у свекрухи з’явилися симптоми Альцгеймера. Вона померла за два роки після чоловіка. Немає сенсу уточнювати, що Наталія ніколи за ними не плакала.

Після смерті своєї жінки Кароліни Джеф без зайвих вагань зайняв кімнату, де мешкав підлітком, а ще знову привласнив підвал. Новий статус удівця та поважний вік матері, безумовно, виправдовували в його думках такий вибір — краще жити разом. Повільно, але невпинно це тимчасове рішення переросло в постійну ситуацію. Він надалі все менше повертався у свою квартиру в Монреалі. Важко сказати, хто тут за ким приглядав.

Якщо не брати до уваги примхи та перепади настрою, чи знала вона насправді, що в нього на серці? Що його бентежило? Чи мав він якісь страхи перед самотнім життям? Навіть якщо так, він тримав все це при собі, ніколи не звірявся матері, ніколи не розповідав про свій душевний стан.

Наталії не вдавалося сконцентруватися. Вона легко утворила слово «kapo»^[2]. Чотири літери. Дві літери подвійного значення: k та p. Жодної уяви. Двадцять вісім балів та наростаюча журба.

Вона припинила гру посеред партії — краще відмовитися від потенційної перемоги, ніж робити вигляд, що тобі весело, що все, як завжди. Цього ранку серце було не на місці. Звиклий до бунтарського духу своєї матері, Джеф дійшов висновку, що вона все ще приголомшена. Не знаючи, як повернути їй відчуття комфорту, він пішов складати свої нотні записи. Під приводом зустрічі він по-товариськи ляснув її по плечу та вирушив до Монреаля, де на нього чекали приватні уроки.

Наталія склала скрабл і прибрала на столі. Вона склала брудний посуд у мийку та витягла зошит, з якого видерла кілька сторінок. Почати доведеться з чернетки.

Дорогий Толлефе!

Насамперед я хочу вибачитися за орфографічні й граматичні помилки, яких я обов’язково припущуся. З часу від’їзду з Норвегії в мене нечасто траплялася нагода попрактикуватися в цій мові, яку я дуже люблю.

Можеш уявити подив, коли на порозі мого дому з’явилася Жанна з твоїм таємничим листом. Мені не знадобилося багато часу, щоб визначити його автора, навіть якщо після стількох років, чесно кажучи, я вже й не вірила, що ти зможеш мене відшукати. Коли Жанна сказала мені про людину, яка вважає, що між нами є родинний зв’язок, я одразу зрозуміла — це міг бути тільки ти. Проте мушу визнати, ти дуже вдало вибрав посланницю.

Надто вдало, бо Наталія геть забула про обережність. Вибрав би Толлеф чоловіка, вона б його ніколи не пустила на поріг свого дому. Однозначно.

Її доброзичлива натура викликала в мене довіру, тож я відчинила їй свої двері. Ще я хотіла подякувати тобі за світлини. У тебе чудова родина. Я з радістю побачила, що ти досяг успіху в житті. Ти вже багато знаєш про мене. Не пам’ятаю, щоб я стільки всього розповідала у відділі всиновлень. Я розумію, що ти провів власне розслідування. Ти найняв приватних детективів? Мені просто цікаво знати, як ти діяв. Відповідаючи на одне з твоїх питань, скажу — ні, я ніколи не змінювала прізвище. Багато хто це зробив, як ти правильно зауважив, але не я.

Історія з переміною прізвища не давала їй спокою. Може, вартувало б проігнорувати ці слова в його листі. Не посилатися на них, вважати це незначущою інформацією. Так краще. Вона викреслила два останніх речення.

У тебе багато запитань, і це нормально. Я спробую на них відповісти якнайкраще, але знаєш, з моєї пам’яті випали цілі шматки. У мене позаду довге життя, і я зробила вибір — залишити, головним чином, добрі спогади. Я не хочу зосереджуватися на чорних думках. Я народилася сьомого червня 1921 року в місті Lwów, яке тепер називається Львів. На той час воно входило до складу Східної Польщі. Тепер це Україна. Можливо, ти все це знаєш, а я не знаю, з чого почати. Отже, за походженням я полька. Насправді, якби я народилася після війни, то була б росіянкою. А якби народилась у дев’яностих роках, то була б українкою. Таке життя, усе зводиться до збігу обставин. Тепер усе це не має значення, я — канадка й крапка.

Справді, я народилася того ж дня, що й ти, коли мої батьки вже не вірили в можливість мати інших дітей. Окрім мене, у них було ще двоє хлопчиків. Батько мій був агрономом, власником великого сільськогосподарського підприємства. Ми нечасто бачили його. Мати — домогосподаркою. Принаймні мені так здається. У мене лише невиразні спогади про батьків. Відверто кажучи, я більше згадую про Марію, мою гувернантку. По суботах вона водила мене гуляти в популярний львівський квартал.

Коли я була маленькою, то любила школу. Мені подобалося читати, кілька років я навчалася грі на фортепіано. За характером я була радше одиначкою, не пам’ятаю, щоб ми з батьками чи братами щось робили разом, про це дуже нечіткі спогади.

Життя почало змінюватися під час війни. Не тільки для мене. Для всього світу. Один з братів помер від легеневої хвороби, коли мені було лише п’ять років, другий — на початку війни. Принаймні, ми так думали. Він був адвокатом, зник після російського вторгнення. Невідомо, чи його кинули у в’язницю у Львові, чи відправили в Сибір. Більше ми його не бачили. Мої батьки були вже немолодими людьми, коли я народилася. Вони давно померли. Більше родичів у мене в цій країні немає. Жодного.

Вважаю, у мене було нормальне дитинство, хоч навряд чи я дам належне визначення нормальності. Зрештою, нормальність — це, мабуть, лише безтурботність. Я б сказала, що моє дитинство не було сповнене подіями до вересня 1939 року, коли радянці захопили місто Львів.

Відтоді я довгими роками жила в непевності і страху. Позаяк ти цікавишся історією, без сумніву, сам це знаєш. За два роки радянців вигнали німці, і саме вони змусили мене залишити Львів. Спочатку вони вивезли мене до німецького села поблизу Дюссельдорфа, там я працювала хатньою робітницею в будинку, де збиралася гітлерівська молодь, а потім — у Берлін, де я прибирала солдатські бараки. Це було впродовж літа 1942 року. Пізніше, навесні 1944, я перебралася на північ Норвегії, яка (як тобі відомо) була під нацистською окупацією з 1940 року. Німці швидко зрозуміли, що в мене є хист до іноземних мов, отже, я змогла отримати роботу у військовій організації Тодта. Порівняно з іншими мені, можна сказати, пощастило, адже мене призначили на таку службу.

Вона перечитала щойно написані рядки. Дуже хотілося, щоб він зважив на її вік і на той час, що промайнув відтоді, як вона покинула Польщу, — все це виправдовувало деяку розпливчатість спогадів і давало надію, що ці відповіді його задовольнять.

Я розумію, що тобі кортить дізнатися про батька, і те, що я тобі скажу, без сумніву тебе розчарує. Я не можу відповісти на твоє питання, оскільки не знаю. Все, що я можу тобі сказати — він був німецьким офіцером. Його прізвища я не знаю й ніколи не бачила його знов. Мені шкода, що я не можу виправдати твої очікування. То була історія на один вечір.

Ти народився в червні 1945 одразу після війни. Ти безперечно знаєш, яка доля спіткала жінок, що «браталися» з німцями. Їм голили голови, щоб усі одразу бачили, хто вони є, і це робило їхнє життя нестерпним. Їхні діти не мали жодних перспектив у майбутньому. Я боялася і за тебе, і за себе. Слід сказати, що багато жінок опинилися в такій ситуації, нас приймали спеціальні установи, вони ж готували всиновлення для діток, що мали народитися. Саме мій випадок. Останні місяці вагітності я провела в центрі Себбелоус, що в Осло. Я зробила те, що на той час вважала за найкраще для нас обох. Обставини, за яких розгорталося моє життя, були сповнені нестабільністю та невпевненістю. Я жила в постійному страху. Я навіть не уявляла, як забезпечити свої власні потреби, що вже казати про твої. Більш за все я тремтіла від думки, що мене депортують до Польщі. Я більше не хотіла бачити цю країну, Толлефе, саме там усе почалося, а точніше, саме там усе скінчилося. Навіть чути про неї більше не хочу.

Людині, що працювала на німців, залишатися в Норвегії після війни було майже неможливо. Можеш уявити мій душевний стан. Позаяк у мене були ідентифікаційні документи і я могла довести своє громадянство, то мала право на прихисток у будинку для польських біженців, що в Мюсені. Я вже непогано знала норвезьку, але в Мюсені я пішла на курси, щоб удосконалити мовні навички, там познайомилася з майбутнім чоловіком Альбертом. Нас об’єднала музика. Він грав на трубі й зібрав невеличкий оркестр з іншими біженцями.

Таких, як мій чоловік, називали Volksdeutsche, тобто люди, для яких німецька мова й культура були рідними, але вони не мали німецького громадянства й жили поза кордонами Рейху. Він був вихідцем з Лодзя — міста на заході Польщі. Завдяки польському громадянству він зміг потрапити до того ж табору біженців, що й я. На його долю теж випала своя порція лиха.

У мріях про світову експансію нацистська Німеччина завоювала та анексувала територію Польщі. Альберт мав вибір: або воюй у Сталінграді під німецьким прапором, або тебе вб’ють. Уникнути цього він ніяк не міг. На щастя, його було поранено ледь не одразу, як він туди потрапив; кажу «на щастя», бо поранення його врятувало. Якби він отримав поранення наприкінці Сталінградської битви, то помер би, як багато інших, хто вже не міг мати медичну допомогу. Йому пощастило — його перевели до військового шпиталю в Парижі. Мій чоловік був інженером за освітою, тож його розглядали як кадровий ресурс. Думаю, тим і пояснюється увага, з якою до нього поставилися. Згодом його направили в Норвегію, як і мене — працювати на німців. Альберт не був створений для ратної справи. Я дуже сумніваюсь, що хтось узагалі може бути для цього створений. Ті, хто не знайшов свою смерть у Сталінграді, а таких мало, повернулися з серйозними психічними травмами. Чоловік мій також. Усе життя його переслідувала тривожність.

Ми одружилися у квітні 1947 в Осло. Щоб це могло статися, мені довелося змінити релігію, адже я була католичкою, а чоловік — протестантом. Для мене неважливо, яку віру сповідує людина. Стільки жорстокості творилося та й сьогодні твориться у світі в ім’я віри. Моє навернення було умовою для одруження з Альбертом, тому я це зробила без вагань.

Ми покинули Мюсен і того ж року облаштувалися в Осло. Моє знання кількох мов знову допомогло, і я працювала в різних установах: спершу в компанії з імпорту-експорту, потім на підприємстві замороженої риби. А ще я працювала на Олімпійських іграх 1952 року. Отримувала непогану зарплатню, і ми використали ці гроші для еміграції в Канаду. Залишити Норвегію хотів чоловік. Він боявся географічної близькості з Радянським Союзом упродовж всього періоду Холодної війни. Наприкінці він уже не витримував і дуже наполягав на від’їзді до своїх двоюрідних братів в Онтаріо.

Але роботи в Онтаріо ми не знайшли, тож вирішили перебратися до Квебеку. Я знала, що в Монреалі відкрилася норвезька компанія з імпорту-експорту. У мене були дуже добрі рекомендації з Норвегії й мене одразу прийняли на роботу. Потім мій чоловік знайшов собі місце в муніципалітеті Шамблі. Ми купили будиночок, де я досі живу. (Прикладаю до листа світлину будинку). Як тільки це стало можливо, чоловік привіз з Європи своїх батьків. Спочатку планувалося, що вони житимуть з нами, доки не підберуть собі інше житло, але оскільки ми несли за них відповідальність, а вони не мали доходу, вони прожили з нами п’ять років. Не завжди бувало легко.

А потім я продовжила навчатися грі на фортепіано, щоб здобути кваліфікацію викладача. Я роками давала приватні уроки, а сама пройшла курси гри на органі. За слушної нагоди я й досі замінюю нашого органіста по неділях у церкві.

На додаток до своєї роботи в мерії Альберт керував хоралами, завдяки чому ми здійснювали чудові подорожі, об’їздили Сполучені Штати, усю Канаду, завітали до Європи й навіть до Норвегії. Саме під час однієї з цих подорожей я зв’язалася зі службою всиновлень. На тоді все в моєму житті складалося добре, і нехай я нездатна змінити минуле, мені все ж таки здавалося, що цей вчинок допоможе примиритися з подіями, які колись відбувалися поза моїм контролем.

Альберт помер десять років тому. У нас є син, він єдина дитина. Його звати Джеф. Він молодший за тебе на дев’ять років, теж викладач музики. Після того, як рік тому від стрімко прогресуючого раку померла його дружина, він живе то зі мною, то у своїй квартирі в Монреалі. Дітей у нього немає.

От і все, тепер ти знаєш про мене практично все. Сподіваюсь, що в цьому листі я відповіла на твої запитання щодо мене.

Жанна каже, що ти б хотів зустрітися. Не кажу, що це неможливо, але поки що, якщо ти не проти, дамо собі трохи часу познайомитися одне з одним, а вже потім приймемо рішення. Я дам свій номер телефону. Можеш подзвонити мені, прочитавши цього листа.

Зі щирою повагою

Наталія З. Мюллер

Наталія уважно перечитала свій лист і виправила декілька помилок. Перепише його начисто вже завтра, бо її виснажив процес писання. Вона задумливо сиділа перед списаними аркушами. Таке довге життя в кількох рядках! Стриманий тон без іскринки — саме те, що вона хотіла. Однак ця вправа виявилася для неї болісною, нило серце, і відчувалися перші передвісники жорстокої мігрені.

Толлеф ніколи не зрозуміє, чого їй щойно вартували його вимоги. У жодному разі не повернеться до цього мінного поля на кордонах своєї пам’яті. Вона досить швидко вирішила, що краще викреслити минуле, не думати про те, що залишилося позаду, та йти вперед. Вона розробила власну філософію, яка вистигла не з абстрактних роздумів. Ні, власний modus operandi^[3] довелося прийняти під примусом обставин життя. Вона довела можливість почати з нуля, аж раптом з’явився Толлеф, збуривши всі глибини душі. Він просив її оживити спогади, які вона так натужно свого часу забула.

Наталія налила собі велику склянку води й пішла до ванної кімнати за двома таблетками аспірину. Із зусиллям проковтнула їх. Вона завжди відчувала певний спротив організму, коли приймала ліки.

Саме тоді, коли вона розтягнулася на дивані, щоб трохи відпочити, задзеленчав телефон.

Ніяких сил підвестися. Наталія вмостила голову на м’яку, обшиту червоним велюром подушку. Почувши голос, який надиктовував повідомлення на автовідповідач, вона напружилася всім тілом.

— Вітаю, Наталіє, це знову я, Деббі. Твоя двоюрідна сестра. Хотіла нагадати, що в суботу тридцять років, як помер мій батько. Ми організовуємо церемонію вшанування, будемо раді тебе бачити, ти ж знаєш, батько так тебе любив! Приходь із сином, як жаль, що ти нас з ним не познайомила. Я вже давно не чула від тебе новин. Будь ласка, передзвони, я скажу, де відбудеться церемонія.

Від сієсти й слід пропав. Уже тридцять років, як помер дядько Сем! З раптово похмурнілим настроєм вона пробурмотіла: «От же ж причепа! Коли вона нарешті забуде про мене?»

8

Крістоф плюхнувся на подушку, а Жанна пригорнулася до нього. Кілька секунд вічності, упродовж яких вони звивалися в ілюзорній безтурботності. Обійми, пестощі, блаженство — вони разом смакували цю мить перебування на сьомому небі, яка зблякне на виході з ліжка. Ще трохи лічених секунд повного щастя, перш ніж думки поволі повернуться до неминучої реальності двох їхніх життів. Вона ні за що не думатиме про відчуття порожнечі, яке настане. Безжально настане. Потім.

Під час першої зустрічі чотири роки тому вони обидва наче збожеволіли. На ті декілька днів, що передували поверненню Жанни до Норвегії, вони перервали звичний перебіг свого повсякдення, ігноруючи все, окрім себе самих. А потім вона вирушила до Улава й дочки. Вона розривалася. Після повернення в Норвегію всі її думки полонив Крістоф, а той, зі свого боку, писав, що Монреалю бракує кисню після її від’їзду.

Згодом Жанна пішла від Улава, але покинути дочку й перебратися до Монреаля не мала сили. Якось увечері вони з дочкою сиділи на веранді, і Жанна відмовилася від Крістофа, щоб заспокоїти та підбадьорити її. За кілька днів вона наважилася повідомити йому — їхня історія не має майбутнього. Тоді Крістоф заявив, що передбачав це після її повернення до родинного лона. Вибір Жанни прописаний на небесах.

Те, як пристрасно вони перетворилися на частинку одне одного, нехай навіть на коротку мить, залишило невитравні сліди. Вона завжди його кохатиме, а він чітко висловився — якщо їхньому коханню не судилося бути вічним і відкритим, вони можуть удатися до іншого способу, проживаючи любов уривчастими розділами й не щодня. Просто слід відкритися назустріч такому варіанту. Крістоф повернувся до попередньої подружки майже одразу після від’їзду Жанни.

От і зараз він мусить незабаром вирушити до своєї подружки, Жанна це знала. Він узяв її руку й витягнув з ліжка.

— Ходімо разом у душ.

Вони пройшли кімнату — голі, щасливі, мов старе подружжя. Задзеленчав телефон. Вона кинула погляд на екран. Наталія. Нехай собі дзеленчить.

• • •

Після першої зустрічі Наталія телефонувала їй декілька разів, часто в дуже схвильованому стані. Уся ця історія настільки пройняла її, що вона втратила сон. Тож, знаючи бентежність Наталії, Жанна трохи побоювалася призначати нову зустріч.

На додаток Толлеф почав сумніватися у вправності Жанни слушно донести його повідомлення. Він остерігався висловлюватися прямо, але все ж таки запитав, чи не вважає вона, що сказала або зробила якусь річ, яка б могла спровокувати зміну позиції Наталії. Він поквапився додати, що ні в чому її не звинувачує і що, з огляду на обставини, розумніше припустити, що довірена їй місія виявляється взагалі нездійсненною.

Зачеплена за живе, вона сухо відповіла, мовляв, я впевнена, що не припустилася жодної помилки чи незручності та що не слід так легко визнавати поразку.

• • •

Наталія сказала, що в її віці люди встають завидна, оскільки краще бути у вертикальній позиції при природному чи електричному освітленні, якщо ти не спиш. На її думку, це — єдиний спосіб позбутися думок, що крутяться по колу та спричиняють головокрут у ліжку. Отже, Жанна нашвидкуруч поснідала й вирушила в дорогу після того, як ведучий програми C’est bien meilleur le matin^[4] повідомив про зменшення інтенсивності руху на мосту Жак-Картьє.

Хоч вона була в захваті від можливості ще раз побачити цікаву стареньку пані, важко передбачити, у якому стані вона її знайде. Не хотілося нічого віщувати, але можна побитися об заклад — Наталія не змінила думки. Принаймні про це свідчили її останні дзвінки.

Поцілувавши Наталію в обидві щоки, Жанна прокоментувала сонячну погоду та запропонувала пляшку охолодженого лимонаду, яку принесла з собою. Така шалена спека, їм обом непогано було б утамувати спрагу. Дякуючи, Наталія зауважила, що не в змозі довго витримувати таке розпечене сонце й запропонувала пройти на заднє подвір’я, де її син облаштував велику парасольку.

Вона завернула до кухні, щоб узяти дві склянки, при тому йшла повільним кроком. Жанна поквапилася відчинити двері, які виходили на двір. По непроникному обличчю Наталії вкрай важко щось розшифрувати. Зморщене й бліде лице не пропускало назовні жодної емоції.

— Ти краще спала цієї ночі?

— У моєму віці взагалі люди багато не сплять, а після твого візиту я практично не зімкнула очей.

Жанна розчахнула парасольку й про себе зауважила, що доведеться якось підлаштуватися під похмурий настрій Наталії. Вона поклала подушку на стілець своєї співрозмовниці та наповнила склянки. Не чекаючи, поки її відвідувачка всядеться, Наталія з викликом у голосі заявила:

— Я йому написала.

Вона посмакувала подив, який ці слова справили на Жанну, а потім продовжила:

— У мене немає звички відкладати в довгий ящик важливі справи. Я витратила декілька годин. Це ж не просто розповісти свою історію, розумієш... Слова мають тенденцію оживати, коли їх викладаєш на чистому аркуші. Так і сталося. Пресвята Діво! Як же боляче пережити все знов! Це на межі моїх сил.

Її нерви більше не витримували потрясінь. Наталія розуміла пошуки Толлефа, але його запит занурював її в стан підвищеної вразливості, тоді як вона уникала всього, абсолютно всього, що тільки може цей стан викликати. Навіть ціною репутації «безсердечної старої». Відмовка не дуже вдала, то й що? Утеча — недооцінене рішення, — подумала вона.

— Я запропонувала йому зателефонувати після того, як він прочитає листа.

Жанні не довелося удавати подив. Наталія Зєлінська-Мюллер щойно перевершила всі її первісні наміри. Вона ризикнула запитати Наталію, чи налаштував її цей період роздумів на позитивне ставлення до зустрічі з Толлефом.

— Я обмірковую. Тільки те й роблю. Зустрітися з ним? Не знаю. Куди нас це заведе? Ти можеш сказати? Можливо, він шукає мені виправдань, а можливо, вважає за належне, щоб я мучилася докорами. Хтозна, що він думав про мене все своє життя? Можливо, краще б йому залишитися з тим образом, який він собі намалював. Я не хочу, щоб він прийшов зондувати мою душу, щоб він мене питав, чи думала я про нього впродовж цих років. Навіть якщо я відповім «так, багато думала», багато ніколи не буде достатньо.

Я уявляю, що він спробує мене підбадьорити й продемонструвати, що добре впорався й без мене. Усе це може стати дуже обтяжливим. Мої відповіді не задовільнять його, він вимагатиме надалі більше уточнень і без упину ставитиме запитання. Зрештою, я відчую себе зацькованою. Він скаже, який він щасливий, що я спромоглася всупереч усьому, всупереч йому налагодити сімейне життя. Хто в таке може повірити? Відверто кажучи, зараз ця зустріч нічого доброго мені не обіцяє.

Жанна обережно спробувала проштовхнути думку про необґрунтованість такого катастрофічного сценарію — у відповідь Наталія важко зітхнула. Вона піднесла руку до лоба й заперечила серйозним, сповненим втоми голосом:

— Скажу тобі, Жанно, одну річ. Я абсолютно впевнена, що після цієї зустрічі кожен з нас так і залишить головні слова при собі. Залишить несказаними.

— Чому?

— Тому що є невимовні речі. Усе це заздалегідь прописаний сценарій. Неможливо пояснити шістдесят три роки відсутності, байдужості. Надто пізно. Наша зустріч ризикує знов відкрити застарілі рани та ще й, дуже ймовірно, спричинить нові. І це мене лякає. Незважаючи на всі люб’язності, які ми зможемо сказати одне одному, чи не заподію я йому нову образу, чи не проверну ніж у рані, коли буквально ткну його носом в те, що покинувши його, я здатна була полюбити знов? Що зможу я сказати, аби пом’якшити таке неподобство? Аргументи, які йому надиктує розум, чи зможуть вони подолати його засмученість щодо мене як своєї матері? Я не хочу переживати такі емоції.

— Ти надто безжальна до себе, не слід думати про найгірший перебіг подій.

— Пресвята Діво! Це життя безжальне, люба моя! Поки що, Жанно, я краще розповім йому про своє повсякдення письмово чи по телефону. От я тебе запитаю: невже його справді цікавить моє сьогоднішнє життя? Я вічно борюся з проблемами, для нього вони нікчемні, для мене — нездоланні гори. Порпання старої бідної жінки, що бореться за виживання. Толлеф не знає про злидні.

— Злидні? А ти не перебільшуєш?

— Не дуже! Порівняй з ним... Я переглянула світлини, які він мені надіслав, його статки кидаються в очі: великий будинок, гірське шале, стіл ломиться від страв, чого ще бажати? Життя на повну. Зовсім не як у мене. Принаймні він може сказати, що уникнув бідності. Чи не краще так?

Після нервового сміху Наталія продовжила:

— Знання правди переоцінене. Та й про яку правду йдеться? Про вчорашню? Про сьогоднішню? Він справді вірить, що знайде й поглибить свій внутрішній спокій, дізнавшись про обставини свого народження та примушуючи мене розпакувати своє минуле? Правда, Жанно, інколи діє нишком. Таких історій, як у мене, тисячі й тисячі. Скільки книжок написано. Не бачу тут нічого цікавого.

— Так, правда. Історій, можливо, і тисячі, але Наталія – унікальна.

— Абсолютно ніякого відчуття унікальності. Ніхто не обертається, коли я йду вулицею. Я — анонім, банальна й невидима. Хочеш, я скажу? Це і є моя самореалізація. А прагну я одного-єдиного: щоб мені дали спокій. Жити спогадами минулого, хоч воно героїчне, хоч трагічне, — мене не цікавить.

Наталіїне подвір’я в оточенні кедрової огорожі великим не назвеш. Звідти можна було спостерігати за сусідом на прилеглому дворі, який наносив поліроль на щойно вимиту машину. Жанна не втрималася й сказала, що в її будинку весь простір заднього двору займає наземний басейн.

— Тут ніколи не було басейну. Я не плавала вже років сто. Натомість, коли ми купили будинок, тут була величава плакуча верба. За кілька років нам, на жаль, довелося її зрубати.

— Шкода! Це чудове дерево.

— Так, правда. Воно височіло над усім нашим садочком.

— Я б дуже хотіла, щоб у мене росла верба!

Наталія замовкла, і вигляд її раптом став задумливим.

Жанна це помітила, але продовжила, не знижуючи свого запалу.

— Так, саме це я й зроблю, коли повернуся в Норвегію.

— Well! На твоєму місці я б двічі подумала. Не впевнена, що ти добре знайома з цим деревом. Його коріння може сягати розмірів діаметру крони. Це коріння розростається без кінця і краю, створюючи багатотонний тиск. У нас виникла проблема, адже дерево було посаджене надто близько до будинку, і коріння стало таким розлогим, що почало піднімати фундамент. Можна було б зрізати небезпечні корені, але це виявилося складно. До того ж, що Альберт, що я — ми не були прихильниками тимчасових рішень. Довелося скоритися й повністю його вирубати.

Наталія похмурнішала. На декілька секунд Жанні здалося, що вона геть загубилася в спогадах. Можливо, свого часу рішення спиляти дерево було предметом тривалих дискусій з чоловіком, а тепер згадка про подружнє життя підкреслила контраст зі смутком її сьогоднішнього існування

— Коли доводиться обирати між деревом і будинком, рішення приймається автоматично. Ми не могли чекати, поки фундамент опиниться під атакою коріння, а дах впаде нам на голову.

Трохи згодом вона додала:

— У відповідь на запитання, яке ти мені щойно поставила, я кажу ні, я не передумала. Я не планую погодитися на зустріч з Толлефом. Принаймні не зараз.

Жанна дивилася, як вона п’є лимонад. Наталія залпом осушила свою склянку, немов це була по вінця повна чарка шнапсу. Жанні дуже кортіло поділитися своїми страхами щодо реакції Толлефа, але вона не насмілилася. Вона зняла хустинку, що утримувала волосся, і нервово зіжмакала її в руках. Наталія помітила дискомфорт своєї співрозмовниці. Побоюючись, що ця раптова нервозність є передвісником нових нескромних запитань, вона підвелася, зібрала склянки й попрямувала до сходів, чим поклала край розмові, яка могла кепсько закінчитися.

9

Наталія вже цілу вічність не спускалася сходами, що ведуть у погріб. Цей хаос населяли старі меблі, поламані світильники, кілька валіз і ще купа різних предметів, що купчилися одне на одному в очікуванні тієї миті, коли вона визначить, як їх використати чи куди подіти. Якщо в цьому мотлоху не з’явиться безперечна користь, він, вочевидь, закінчить свої дні на міському звалищі. Утім, кілька років тому Наталія зважилася на перше сортування: діапозитиви з їхніх подорожей; зошити, у яких вона занотовувала успіхи своїх учнів на курсах навчання грі на фортепіано; довідки з місця роботи для різних адресатів; старі календарі з поміченими датами та подіями; вітальні листівки з подякою, що вона їх отримувала за те і се, та багато іншого. І кілька картонних коробок, куди вона з гіркотою поскидала свою смішну макулатуру, вже тоді попрямували на смітник.

Вона мимоволі уявляла, як сердитиметься Джеф після її смерті, коли йому доведеться вичищати будинок. Він викине все й оком не зморгне. Цієї думки було достатньо, щоб переконати себе в доцільності операції зі скидання баласту. Вона з прикрістю зауважила, що за всі роки зберегла лише сентиментальні цінності. Те, що колись здавалося дорогим її серцю або принаймні вартим того, щоб опинитися серед пам’ятних речей, для інших людей не мало значення.

Часом Наталію охоплював жах від думки про те, що її існування на Землі не залишить по собі жодного сліду, але не зараз. Узагалі-то, чудово було б передати у спадок якийсь значний витвір, здатний викликати визнання місцевого, регіонального, а ще краще всесвітнього масштабу. Але надто пізно, час минув і проявив свою руйнівну силу. Нікуди від цього не дітися.

Такі думки нікуди не приводили, і жалоба була не на часі. Якщо добре подумати, вона спромоглася вистояти там, де інші звалилися з ніг. Вижити — ось вершина, якої вона досягла. Подвиг, за який ніколи не нагородять, не дадуть ані медалі, ані похвального листа. На жаль.

Оманою було б думати, що люди проявлять милосердя до жінки або чоловіка, чия провина полягає в простій речі — вони не померли разом зі своїми. Вона не вірила у великодушність собі подібних та уникала будь-яких тем, що можуть привести до розпитувань на кшталт як їй вдалося? Чому саме їй?

Коли ти — єдина з родини, кому вдалося вижити, то за цим фактом інколи приховується ціла низка гріхів, що потребують спокути. Як фактичних гріхів, так і випестуваних почуттям провини. Наталія несла свою частку журби й ділитися нею ні з ким не планувала, про це навіть не йдеться. Чи можна сподіватися, що люди збагнуть незбагненне? Хто ніколи не зазнав страху смерті, той дуже легко стає на бік категоричних суджень. Наталія не відчувала жодної потреби сповідатися, а потреби простити гріхи «ближньому своєму» і поготів. Краще тримати цього ближнього якомога далі від себе.

Вона свідомо викоренила цілий пласт життя й не мала ніякого, абсолютно ніякого наміру переглянути це рішення. Ані заради Жанни, ані заради Толлефа. Досі вона вдало противилася спокусі очистити своє сумління. Кінець близько, зриватися з гальм недоречно.

На маленькому низькому столі вона знайшла картонну коробку з фотоальбомами. Спершу взялась за останні, датовані періодом після переїзду до Канади, саме ці світлини вона приберегла для Джефа. За це він міг подякувати своєму батькові, адже в неї особисто ніколи не виникало потягу до фіксації побутових сцен їхнього життя.

Вона підійшла до стільця з рівною спинкою, який стояв біля сходів, і просто рухнула на нього. Ця купа світлин сколихнула в пам’яті всюдисущу присутність свекрухи в їхньому повсякденні. Тут вона обіймає Джефа, коли він задмухує свічки на торті в день народження, тут вона обтирає його рушником після ванни, тут притримує дитячий триколісний велосипед, коли Джеф катався й надто розігнався, а тут вона читає йому книжку казок. Вона всюди, зібрані за довгі роки світлини в певному сенсі увічнили її образ. Коли Альберт прийняв рішення перевезти батьків з польського Лодзя, він справді не порадився з дружиною. Він просто поінформував її про цей крок, поставивши перед доконаним фактом.

Як тільки вони обоє знайшли роботу, чоловік виступив фінансовим гарантом своїх батьків. Спочатку Наталія абсолютно нормально ставилася до того, що вони всі живуть під одним дахом, але зрештою їхнє примусове співіснування викликало в неї глибоку прикрість щодо свекра та свекрухи. Остання взяла на себе роль mater familiae^[5]. Під приводом допомоги по господарству вона зайняла собою увесь простір і зробила з Джефа вередливу, розбещену дитину, яка шукала прихистку за її спиною в разі щонайменшої спроби йому перечити. Наталія задихалася. Чоловік намагався урезонити її, мовляв, щойно вони зароблять достатньо грошей, він збудує батькам будинок. Слід бути щедрими. Для обґрунтування своєї точки зору, він підкреслював, як багато його мати допомагає на кухні, як полегшує їхній побут.

— Полегшує наш побут? — кричала вона на Альберта у відповідь. — Я не хочу, щоб на моїй кухні поралася інша жінка. Я не хочу проводити кожен вечір з твоїми батьками у вітальні.

— Але я не можу відправити їх назад до Європи.

Раніше вони ніколи так жорстоко не сварилися, і як наслідок Наталія все частіше шукала приводи для відсутності. З учнями вона домовлялася так, щоб проводити уроки гри на фортепіано в них удома, супроводжувала церковний хор на недільних месах, на весіллях і похоронах. Вона навіть записалася на якісь вечірні курси. Вона тікала з хати за будь-якої нагоди й використовувала всілякі лазівки без докорів сумління. Вона сердилася на чоловіка, а той крізь зуби закидав їй дріб’язковість почуттів.

— А що б зробила ти, якби були живі твої батьки? — якось запитав він.

Цієї конкретної миті вона його зненавиділа. Її батьки мертві. Вона вважала, що використовувати її біль і страждання для виправдання парашутного десанту його батьків у їхнє подружнєжиття — надто жорстоко. Дріб’язковість, авжеж. Така дріб’язковість, що за мить на стіл ледь не лягло свідоцтво про розлучення. До того ж, Наталія заробляла достатньо, щоб самостійно встояти на ногах. Але був Джеф. Звісно. І вона залишилася.

Усі ці спогади зачіпали її за живе, і вона відклала альбоми зі світлинами канадського життя. Потім почала ворушити речі на дні коробки. Вона точно знала, що шукає. Упевнена, що потрібна річ знаходиться саме тут, вона швидко наштовхнулася на альбом з обкладинкою в кольорах норвезького прапора — єдине, що їй залишилося від повоєнного періоду. Чудові були роки!

Після майже двох років, проведених у таборі для польських біженців, вони знайшли маленьку квартиру-студію в самому центрі Осло. Саме напередодні їхнього весілля. Перше житло на двох, тільки вони, і більше нікого! Як символ нового життя. Дивна оселя, де неможливо було зробити крок, щоб не потрапити в якусь пастку. Вона розглядала світлини їхньої кухоньки-вітальні. Облуплені стіни та невибагливе меблювання першого родинного гніздечка не давало щонайменшого приводу для гордості, але свого часу вона щиро відчувала гордість, називаючи це місце нашим домом. У пам’яті воскрес цей ейфорійний період.

Вони там жили, допоки Альберт не зірвався.

Класичний випадок. У лікарнях було повно колишніх військових, які розділяли його долю. Декому з них так і не вдалося заглушити почуті на полі бою крики жаху й страхіть, не вдалося забути сморід гнилої плоті, що йшов від тіл загиблих у бою товаришів.

Альберт нічого їй не розповідав, навіщо б йому це робити? Навіщо додавати болю словами, що сколихнуть у її пам’яті картинки тієї реальності, яку вона знала не гірше за нього? Вона все знала. Слова ніколи не зможуть вигнати диявола минулого. Ця мовчазна угода теж зумовлювала особливість їхнього союзу. Безсилий свідок, нездатний знову зануритися в це страждання навіть задля допомоги чоловікові, вона спостерігала, як удень він дедалі більше замикається в мовчанці, а впродовж нескінченних ночей перевертається в ліжку через неможливість заснути.

Він поступово в’язнув у депресії, і ця депресія ледь не поглинула його. Від цього періоду, коли вона снувала між своєю роботою та місцем його лікування, не залишилося жодної світлини. Альберт перебував у лікарні понад рік. І все ж вона дивилася на фото їхньої квартири з усмішкою. Наталія немов знову побачила, як сідає в подароване кимось жовте крісло, знову відчула спокій, коли вечорами поверталася після роботи. Вона була щасливою в цій маленькій квартирці.

Наталія радо затримувала погляд на всіх цих світлинах. Пресвята Діво! Вона б охоче прожила все життя до самої смерті в Норвегії, але на іншій шальці терезів лежав мир у душі чоловіка, чи вартувало її бажання такої жертви? Після виходу Альберта з лікарні її роботодавець запропонував йому посаду бухгалтера. Вони мали все, щоб щасливо жити в Осло. Навіть сьогодні вона запитувала себе, який аргумент можна було тоді запропонувати на протидію нав’язливим ідеям, що так міцно вкоренилися в його голові. Він боявся, що Радянський Союз нападе на Норвегію, і читав усе, що могло підживити ці страхи. А все через війну в Кореї, яка ніяк не закінчувалася і в якій Радянський Союз підтримував Північну Корею, а Норвегія — Південну. Наталія тяжко зітхнула. Більша частина їхнього життя була зумовлена світовими конфліктами. Не сказати, що вона скорилася з великої душевної чуйності, просто переконати чоловіка залишитися в Норвегії їй би не вдалося. В Альберта знайшлися родичі в Канаді, які зголосилися допомогти їм облаштуватися. Начебто все складалося дуже сприятливо для планів Альберта. Вишенькою на торті стала підтримка цього рішення з боку його особистого лікаря. Той зустрівся з подружжям і пояснив, що нова точка відліку, між іншим, матиме сприятливий вплив на здоров’я Альберта. Наталія зрозуміла, що її власні бажання важать небагато. Вона спробувала зіграти на тому факті, що в неї в Норвегії є робота, що вона розмовляє цією мовою, що вперше за стільки років перед нею заблищала надія на світле майбутнє. Стільки зусиль, і все марно!

Якби вони тоді не поїхали, сьогодні Толлеф сам би прийшов до неї й постукав у двері, а вона б відчинила. Скоріш за все.

А ось світлина, де вона поряд з подружкою Сіґрід. Наталія усміхнулася. Вона була гарненька й безтурботно позувала в купальнику в холодних водах фіорду біля Осло. Вона дуже емоційно переглядала фотографії з Мюсена — перші світлини їхнього подружжя, усміхнені очі чоловіка, що грає на трубі. Очі її Альберта. Для нього вона також позувала — спокусниця, що сидить на скелі серед чагарника, оточеного вересовим пагінням, поблизу форту Гьойторп. Закохана. А ще ця світлина. Перед палацом правосуддя в обіймах чоловіка, з яким щойно одружилася. На ній проста, але елегантна сукня. Вони обоє випромінюють щастя.

Зброя у вигляді молодості та впевненості у своїй привабливості дозволяли їй почувати себе готовою до будь-яких випробувань реальності. Навіть до нестерпних. Саме так, на щастя чи нещастя.

На останній сторінці альбому вона знайшла два складених навпіл аркуші. Серце забилося сильно-сильно, коли вона їх розгортала. Вона добре пам’ятала, що там було написано. Іще один доказ того, наскільки треба залишити все позаду. Напередодні їхнього від’їзду з Осло вони розпродали всі свої нехитрі скарби.

Білий посудний сервіс: 20 крон

3 миски: 2,5 крони

Емальована каструля: 15 крон

Віник: 2 крони

6 чашок: 12 крон

2 банки желе з порічки: 4 крони

Пилка, молоток і сокира: 35 крон

Книжки: 10 крон

Світильник: 30 крон

Маленький підсвічник з латуні: 10 крон

Банки з огірками: 5 крон

• • •

— Ма?

Наталія підстрибнула, й аркуші випали з її рук. Вона їх швиденько зібрала та склала назад до альбому. Поглинена читанням свого списку, вона не почула кроки на сходах.

—Ма? Я почав турбуватися.

Вона втратила відчуття часу. Голос Джефа поволі вивів її з меланхолійного стану, куди вона так охоче поринула під час роздумів над своїми нотатками. Ціле життя звелося до невеличкої купки речей: після тебе залишиться декілька картонних коробок, і ти навіть не впевнена, що комусь заманеться прийти по них, не те, щоб купити. Вона захотіла підвестися, але заклякле тіло відмовилося виконувати потрібний рух. Джеф простягнув їй руку. Вона закрила альбом та оперлася на Джефа. Він приготував їй чай, вони влаштувалися за кухонним столом. Здавалося, Джеф суцільно поринув у газету.

— Я хотіла тобі дещо показати, — сказала вона, відкриваючи альбом.

Джеф кидав неуважний погляд на світлини, перегортаючи сторінки з рекордною швидкістю, інколи похитуючи головою. Потім він сказав, що пам’ятає, як роздивлявся ці фото в дитинстві.

— Окрім вас двох я не впізнаю нікого.

Він закрив альбом без жодного коментаря й продовжив читати газету.

Це нікому нецікаво, — подумала вона із зітханням, навіть її сину. Як його міг зворушити вид будинку, де одружилися батьки, або світлини з норвезькими краєвидами? З Джефом так часто бувало. Аби запобігти розчаруванню через синову байдужість до близьких її серцю речей, Наталія мусила зробити свідоме зусилля й нагадати собі, що в цьому віці вона його вже не переробить. Вона усвідомлювала, якщо чесно, що раніше експлуатувала цю рису його характеру, і насправді, дякувала небу за те, що син так мало цікавився її життям і не намагався краще зрозуміти.

Наталія раптом здригнулася всім тілом — таке потужне тремтіння пройшло крізь неї. Толлеф, так. Вона впевнена, що Толлеф зацікавився б цими світлинами. Хоч як, а деякі з них зроблено буквально за кілька місяців після його народження. Він би зміг побачити, який вигляд вона мала тоді. Ба’ більше, фотографії вулиць Осло на початку п’ятдесятих років, напевно, мали б для нього історичну цінність.

У Толлефа були запитання? Вона відповіла на них, наскільки можливо. Чи задовільнять його ці відповіді? Мусять, адже про заглиблення в тему навіть не йдеться. Ще вчора вона скаржилася на монотонність своїх днів, а втім, виявилася неготовою змінити прісність буденного життя на великі потрясіння. Є люди, у кому сплеск емоцій викликає збудження, загострює бажання жити, але для Наталії то був радше хаос і синонім виснаженості. Її квота потужних емоцій вичерпалась багато-багато років тому.

Якщо вдень вона відволікалася, час від часу пораючись на подвір’ї, вечори майже завжди проходили в суцільній самотності. У неї були, так би мовити, денні друзі: колежанки по читацькому гуртку, а ще товаришки з курсів іспанської. Її соціальне життя обмежувалося кількома особами, при тому мало хто з них переступав поріг її оселі. Коли Альберт ще був живий, вони відвідували його колег, і вона мала добрі стосунки з цими людьми. Після чоловікової смерті контакти мало-помалу зійшли нанівець. Наталія не прикладала жодних зусиль для підтримання цих зв’язків, тож друзі її більше не запрошували на теплі посиденьки у своїх домівках. Увечері тишу вітальні порушували хіба що голоси з телевізора.

Коли вона жалілася на це Джефу, той відповідав, що люди стороняться її через дратівливий характер.

— Це правда, ма, після смерті тата ти тільки й робиш, що на все скаржишся.

Упродовж тривалого подружнього життя вона отримала свою порцію прикрощів з Альбертом. І все ж таки, він завжди був єдиним, з ким їй вдавалося залишатися собою. До того, як у її двері постукала Жанна, вона ніколи не розповідала про своє минуле й про ті випробування, що випали на її долю. Проте несподіваний шок від цих ремінісценцій викликав дивний ефект — їй приємно, що нею цікавляться. Ох, слід остерігатися подібної пихатості. Але хтозна, раптом можна буде зав’язати справжню дружбу... Вона ніколи не дозволяла собі таку примху. Наталія струснула головою. Вона забагато думає. Та чи справді в неї є потреба прив’язатися до нового персонажа, який з’явився на сцені у той час, коли всі рампи готові згаснути?

Загублена у своїх думках, вона погладжувала обкладинку альбому подушечкою вказівного пальця. Вона казала собі, що якби Толлеф запитав про їхню фізичну схожість, то помітив би — вони мають мало спільного. Принаймні таким було її перше враження після перегляду фотографій, які він надіслав. Вона не впізнавала себе в ньому. Джеф був схожим на свого батька, а Толлеф — невже на свого? Не так, щоб викапаний, інакше вона б помітила. Треба ще раз глянути. Зрештою, Толлеф надіслав їй свої фотографії, зроблені на різних етапах життя, у тому числі одну світлину, на якій йому приблизно стільки ж років, скільки мав його батько, коли вона, коли він... Вона звела очі до неба. Який абсурдний клопіт! Однозначно. З віком вона пом’якшала.

— Побачимось, ма.

Наталія підскочила й прошепотіла щось незрозуміле замість традиційного «до побачення». Вона навіть не усвідомлювала, що Джеф вийшов з кухні й почав збиратися до від’їзду.

Не встигли двері зачинитися, як задзеленчав телефон. Вона втупила очі в апарат і піднесла руку до грудей. З почервонілим від переживань лицем і пересохлим горлом вона наважилася відповісти. Інстинкт її не зрадив. То був він.

— Добридень, — звернувся він англійською. — Моє ім’я Толлеф Ульсен, я телефоную з Норвегії... Я розмовляю з Наталією?

Голос був життєрадісним. Він дуже намагався вести розмову в легкому тоні, за що вона була неймовірно вдячна. Навіть якщо він нервував, це не було чутно. Він перейшов на норвезьку мову, дякуючи за надісланий на його адресу лист і підкреслюючи, наскільки був здивований якістю її письмової норвезької. З огляду на п’ятдесят років без практики це просто чудово. Вона трохи запротестувала — суто для порядку. Він здавався щирим, і вона відчула, як їй лестить цей комплімент. Він уважно прочитав лист і подякував їй за час, приділений написанню такої змістовної оповіді, яка — вона, певно, здогадується — захопила його із самого початку й тримала до останнього слова.

— Незважаючи на подробиці, що містяться у вашому листі, мені важко уявити, яким чином ви все це пережили.

— Що ти маєш на увазі? Коли складається певна ситуація, ти проживаєш її, як можеш. Треба викараскатися з неї, просто треба й усе. А ще я хочу, щоб ми перейшли на ти, якщо ти не проти. Після всього, що я тобі розповіла, ти знаєш про моє життя більше за мого власного сина.

Вона вкусила себе за губу, усвідомивши промах. Запізно, слова не проковтнеш назад. Але він не зважив на останнє речення.

— Так, я згоден, будемо на ти. Я маю на увазі, що ти написала оповідь про таке складне й сповнене потрясінь життя, що хочеться дізнатися більше. І... мені на думку спадає ціла купа під-запитань, — додав він майже грайливим тоном.

Наталія проігнорувала жарт.

— Я намагалася дати тобі якнайдетальнішу інформацію, але справді, як ти сам дуже правильно підкреслив, мені довелося витратити багато часу, щоб скласти цього листа й відповісти на твої запитання. Я не уявляю, що ще можна додати.

Толлеф зауважив про себе, що слід бути обережнішим, у жодному разі не допускаючи, щоб вона сприймала його запитання як допит. Поганий початок.

— Жанна мені повідомила, я знаю, що ти не хочеш занурюватися знову в усі ці спогади, і я поважаю твою волю. Це болісно, я все розумію. Чесно кажучи, я думав про більш елементарні запитання. Наприклад, мені б хотілося дізнатися, як звали твоїх батьків, твоїх двох братів. Стільки всього треба було сказати в першому листі, що, мабуть, ти забула про такі деталі. Як ти знаєш, я цікавлюсь генеалогією та...

Вона його обірвала. Якщо він цікавиться генеалогією, то у львівських архівах абсолютно нічого не знайде. Він, мабуть, зрозумів з її слів, що від її родини не залишилося навіть сліду, і йому доведеться із цим змиритися.

Раптом Толлеф відчув сигнал тривоги й промовчав.

— Мою матір звали Леокарія Зєлінська. Якщо чесно, я не пам’ятаю її дівочого прізвища, того, що вона мала до заміжжя. Батька звали Станіслав Зєлінський. Дат їхнього народження в мене немає. Усе як у тумані. Думаю, що мати народилася десь у червні, а батько — у жовтні. Але я абсолютно не впевнена. Стільки води спливло, відколи я покинула Польщу, і я багато чого забула. Моїх братів звали Адам і Маріуш.

— Маріус? Як мого сина!

— Так, справді, я не провела паралелі. Розкажи мені про Норвегію. Там сьогодні гарна погода? Норвезьке літо таке чудове. Тут у Квебеку стоїть убивча спека. І так щороку, завжди буває кілька тижнів нестерпної жари.

Толлеф попросив надиктувати по літерах імена її батьків, сьогодні мабуть він не отримає більше нічого, це він добре усвідомлював. Він їй подякував і сказав, що передзвонить пізніше. Вона не стала заперечувати, і ця мовчазна згода його трохи підбадьорила. Перш ніж покласти слухавку, вона йому порадила в разі потреби спілкуватися електронною поштою. Вибух його сміху зачепив її за живе. А що він собі думає? Що вона стара маразматичка?

— Це Джеф навчив мене елементарному користуванню електронною поштою. Я не абиякий експерт, але дещо вмію, — сухо сказала вона у відповідь.

Утім, вона привітала себе з тим, що подумала про таку альтернативу. Спілкуючись поштою, у неї буде більше часу й можливостей міркувати над відповідями.

Наталія довго сиділа в кріслі. Вона вчасно отямилася від спокуси згадати про альбом зі світлинами, який подумувала йому віддати. Краще тричі подумати перед тим, як роздавати такі обіцянки. Постфактум вона відзначила про себе сюрреалістичність першої розмови, немов вона не розмовляла з Толлефом, а просто слухала себе в розмові з ним.

Наталія ніяк не могла опанувати себе. Жахливо тяжкий день.

10

Думка про віртуально-епістолярний жанр спілкування йому сподобалася, і оскільки на цей формат натякнула саме вона, перше повідомлення матиме цілком пристойний вигляд. Принаймні за хибний крок вона його не прийме. Толлефу здавалося, що він ходить по краю криги, немов восьмирічний хлопчик, який боїться, що мати його обсмикне на півслові. Однак з цього приводу він прийняв тверде рішення — ніколи не розповідати Наталії про психологічний тиск, якого він зазнав у дитинстві. Почуття провини зробить їхні стосунки ще вразливішими. Після смерті прийомного батька Толлефу й Кнуту було відповідно сім і дев’ять років. Ця передчасна смерть внесла дезорганізацію в родину. З безтурботної та добре вдягненої жінки Лізбет Ульсен перетворилася на безпорадну особу, вимушену самостійно добувати на прожиток і мешкати в підвалі церкви свого кварталу. Вона ненавиділа своє життя й ці чотири стіни навколо себе. Почуття до дітей коливалися залежно від стану її втоми — інколи вона втрачала терпець, почувши «так», а інколи почувши «ні», вимагала від дітей повної покори за першим своїм жестом, за першим поглядом. Життя в родині Ульсенів раптом полетіло шкереберть.

— Я тебе, Толлефе, десять разів просила прибрати те, що валяється надворі. Це ж так просто, а якщо ти мене не слухатимеш, я тебе відправлю в сиротинець! — такі погрози лунали неодноразово.

Щоб якось задовольнити потреби родини, їй довелося підробляти хатньою робітницею. Ви загоните мене в могилу, — казала вона своїм двом синам, повертаючись додому після виснажливого трудового дня. Толлеф максимально дисциплінував себе, щоб робити все, чого від нього очікували, аби не доводити матір до кризи. Попри труднощі, вона його не полишила. Заподіяна її погрозами травма з плином часу загоїлася, майже розсмокталася, і він абсолютно щиро їй усе пробачив ще до того, як вона відійшла у засвіти. Але він і сьогодні погано реагував, коли його намагалися обсмикати й примусити замовкнути.

Його дуже діймала необхідність обирати слушний тон для спілкування, і між бровами ще більше поглибилася зморшка. Не насідати, не розпитувати більше про події, які вона вирішила забути. Приручення такої суворої жінки вимагає особливої вправності. Жанна колись порекомендувала йому дотримуватися ритму Наталії, не забуваючи зважати на її вік, усе ж таки, вона — стара жінка. Мовляв, дій застережливо! Тепер він уникатиме розмов про Польщу, про батьків, про її дитинство, про свого біологічного батька. Про все, що мене по суті цікавить! Він з радістю віддав би перевагу фактичним даним, тоді можна буде залишити осторонь найделікатніші теми та поставити на паузу власні пошуки. З певного моменту з голови ніяк не виходило одне питання, і Толлеф наважився його поставити. Треба з чогось почати.

Дорога Наталіє,

Я безмежно радий, що ми поговорили по телефону вчора ввечері. Визнаю, я дуже розхвилювався, уперше почувши твій голос. Не думав, що це справить на мене таке потужне враження. Тепер кригу зламано, і я впевнений, що ці розмови допоможуть нам ближче познайомитися і взаємно оцінити одне одного.

Я намагаюсь, як ти здогадуєшся, повернутися в минуле, щоб усвідомити ланцюжок подій, які визначили твоє життя, а отже, і моє. Я розумію — відсутніх елементів так багато, що мені це заважає чітко бачити картину. Коли я думаю про обставини, що супроводжували моє народження, то кажу собі — напевно, тобі було дуже непросто здійснити подорож на північ Норвегії до самого Осло. Я народився в червні, тож не знаю, ти перебралася на південь до чи після завершення війни. Усвідомлюючи, що на тоді по всій країні дороги були перегороджені, я навіть не можу уявити собі стан громадського транспорту. Все підлягало тотальному й суворому контролю, до того ж, можу лише припустити, скільки пасток виникло перед людиною, що працювала з німцями, та ще й на примусових роботах. Усе це неймовірно цікаво, і я б дуже хотів почути від тебе — який шлях тобі довелося подолати.

Звідки ти виїхала, більш конкретно? Чи допомагали тобі люди? Як ти дізналася про Фонд Себбелоуса для молодих вагітних жінок? Чи складно було туди потрапити?

Я питаю з цікавості. Така інформація для мене дуже важлива, адже допомагає зрозуміти масштаби перепон, які тобі довелося здолати за таких виключних обставин.

Ми з Маріанною вирушаємо за кілька днів до Португалії. Забронювали невеличку квартиру-студію на березі моря й сподіваємося сповна скористатися цією нагодою.

Буду чекати на наступну розмову.

Толлеф

Усупереч даним собі обіцянкам він не зміг опиратися бажанню додати постскриптум. Звісно, він згоден дотримуватися кордонів, що їх встановила Наталія, але тупцювати на місці теж нікуди не годиться.

P.S. Я почав складати перелік тих місць, де можна проводити генеалогічні пошуки, спираючись на імена твоїх батьків. Оскільки в мене немає точних дат народження, це буде важко. Не виключено, що ми з Маріанною здійснимо подорож до України. Так я зможу перейти до подальших і більш ретельних кроків. Дуже хвилюючий момент.

Він перечитав своє повідомлення, і воно його задовольнило. Нейтральний тон, нічого погрозливого вона не мусить тут побачити.

Вона відповіла наступного дня.

Дорогий Толлефе,

Відповідь на твоє запитання дуже проста. Я нічого не пам’ятаю. Навіть непевно пам’ятаю ту місцевість, де жила. Десь поблизу Нарвіка, а точніше сказати не зможу. Подякуємо німцям, які про все подбали! Вони знайшли для мене цю фундацію й відправили в Осло в лютому 1945 року. Після твого народження нами опікувалися державні служби Норвегії, саме вони знайшли для тебе гідну родину, а мене відправили до табору польських біженців. Я особисто не зробила нічого. Не я тримала в руках віжки нашої долі. Натомість мені вдалося використати всі можливості для забезпечення нашого тодішнього виживання — для нас обох.

Гарної вам подорожі до Португалії.

Наталія

P.S. Я думаю, що зробила добру справу, довіривши тебе норвезькій родині. У тебе чудове життя.

Різким жестом Толлеф закрив ноутбук. Його зачепило й засмутило, що вона й словом не обмовилася про його намір вирушити до України. Він не розумів її байдужості, ба’ більше, її мовчанка на тлі того інтересу, який він демонстрував.

Вона справді думає, що він бовдур? Вона нічого не пам’ятає? Авжеж, так він і повірив. Це неможливо! Ти їхала в потязі чи в машині — щоб це запам’ятати, непотрібна слоняча пам’ять! Сама їхала чи з кимось? Чи були на цьому шляху якісь перешкоди? Історія його матері викликала в ньому цілу купу запитань, які більшість простих смертних вважала б цілком природними. Навіщо ховатися за такими сумнівними провалами в пам’яті?

Вона все ускладнювала. Він уже не дитина й достатньо прожив у цьому світі, щоб усвідомити — світ не ділиться на чорне і біле. Він вважає себе здатним почути неоднозначну розповідь і не засуджувати людину. А скільки часу, взагалі, їм обом залишилося? Якщо вона й надалі опиратиметься так, як це робить зараз, незабаром не стане більше тем для обговорення. Під час їхнього спілкування вони не зрушили з рівня белькотіння, що дозволило йому виокремити чітку послідовність: вона глумливо обламувала всі пориви, які він демонстрував до неї, та всі спроби дізнатися власну історію. На думку спав образ гасильника свічок, але він вигнав його з голови. Надто бентежно. Ні, він не може здатися на милість раптових настроїв Наталії та пасувати перед труднощами.

Він одягнув спортивний костюм і вирушив на пробіжку. Зривався легкий дощ, освіжаючи цей літній день. Толлеф хотів побігати, розім’яти закляклі м’язи, прочистити розум, і нехай розпорошаться всі думки, що наразі вирують у його голові. Він пробіг кілька кілометрів лісовими стежками біля міста й повернувся на вихідну позицію, прямуючи до центру міста. Він пробіг вздовж Дронніґґати, перетнув драмменський парк, а потім зупинився, щоб зробити вправи на розтяжку. Потім він втомлено впав на лавку перед лососевою річкою. Вода була спокійною, хоч дивись у неї наче в дзеркало. Такий спокій, вочевидь, контрастував з муками й стражданнями, у які він поринув останніми днями. Категоричність, з якою Наталія його обламувала, можна порівняти хіба що з хвилерізом, що стримить у морі й протидіє непогамовній воді. Вона сіяла перепони, перешкоджаючи спілкуванню, якого він так прагнув, але готовність приймати виклики — у нього в крові, тож її позиція лише посилювала його рішучість. Невдовзі вона й сама дізнається про цю рису його характеру. Я — бігун на довгі дистанції, дихання в мене вистачить!

Раптом у його роздуми увірвався дзвінок телефону. Незнайомий номер. І все ж таки, він відповів.

— Добрий день, Толлефе, це Бірґіт.

Заскочений зненацька, він кілька секунд згадував, хто це.

У слухавці пролунав нервовий сміх, і Бірґіт додала:

— Так, знаю, ти не очікував, що я зателефоную. Насправді я довго вагалася, але мені треба з тобою поговорити. Я весь час думала про тебе після тієї випадкової зустрічі в книгарні.

Толлеф конфузливо намагався ухопити суть того, що вона йому говорила. З таким самим успіхом вона могла звернутися до нього китайською. Бірґіт відчувала, як у неї здають нерви. Не зупиняючись, щоб передихнути й утратити сміливість, вона коротко вимовила:

— Я б хотіла зустрітися.

На Толлефа ця пропозиція справила враження шоку, і він зреагував відповідно:

— Послухай, Бірґіт, було приємно побачитися, але я одружений та...

Вона його перервала:

— Не йдеться про зав’язування стосунків чи щось таке. Мені треба з тобою поговорити й усе. Я маю тобі сказати дещо важливе. Після всіх цих років... я впевнена, ти мусиш знати.

— Знати що?

— Не по телефону.

— ...

З першого слова цієї розмови в голові Толлефа не припиняв дзеленчати сигнал тривоги. Зрештою, він погодився на зустріч, уточнюючи, що вільного часу в нього обмаль. Він передзвонить сам, як тільки побачить вікно у своєму робочому графіку. Потім Толлеф натиснув на телефонну кнопку — продовжувати цю історію немає сенсу.

• • •

Наталія чекала на Жанну, сидячи на терасі ресторану по вулиці Ришельє, і смакувала перший ковток добре охолодженого рислінгу. Толлеф закрутив її нерви у вузол, але замість того, щоб навертати коло за колом по хаті, вона вирушила до ресторану. Прийшла дуже завчасно. Вона не так часто виходила, тож сердилася на Толлефа — він зіпсував їй веселий настрій. Навіщо йому потрібно ставити всі ці запитання? Скільки разів вона мусить повторювати йому, що не хоче повертатися думками до всього, що відбулося під час війни?

А він упертий. Спадкова риса. Ця думка мимоволі викликала в неї усмішку. Він не хотів розуміти, що прості й невинні (на його думку) запитання отруювали їй життя. Вона шкодувала, що сама підказала спілкування електронною поштою. Миттєва дієвість цього ресурсу знищувала саме поняття про відстань. Вона боялася, що він засипле її щоденними повідомленнями.

Він не розуміє, що кожна відповідь з перших слів неминуче тягне за собою нову оповідь, а отже, породжує нові запитання, які, хоч якими природними і справедливими вони не були, здатні довести її до смерті. Який же він наївний, якщо думає, що розмова у форматі запитання-відповідь може сприяти розквіту їхніх взаємин. Життя її було надто складним. Тут просто неможлива лінійна оповідь, головний герой якої може просто-напросто надати основні елементи для розуміння історії цілого життя. Тут доведеться копирсатися, описувати неописанне, виправдовувати невиправдовуване. Не дай Боже! А головне, його ніяк не переконаєш, що слухати й не засуджувати — проти людської природи. Навіть якщо це — необґрунтоване твердження, вона дотримуватиметься своєї лінії поведінки, яка до сьогодні неодноразово рятувала її від купи проблем. На відміну від Толлефа, вона жила не в парникових умовах. Серед дарованих їй небом чеснот невинність не значилася. А про наївність годі й казати, її не залишилося ані грама.

Виходить, йому відомо, що вона завагітніла, перебуваючи на півночі Норвегії, навіщо тоді він тисне, навіщо так прагне загнати на слизьке? Він примусив її відповісти, і вона дуже сердилася на себе через те, що озвучила назву «Нарвік». Він знову кидав її у маразм минулого, яке вона давним-давно вичавила зі своєї пам’яті. Тільки талант відчувати небезпеку дозволив їй не зав’язнути в цім болоті ще більше. Своїми запитаннями Толлеф підривав її життєву енергію, а оскільки цієї енергії залишалося дедалі менше, уся ця історія могла вичерпати останні запаси. Чи було таким уже законним бажання за будь-яку ціну дізнатися про минуле? Чи насправді вона мусила оголити пробоїну, яку так старанно замуровувала довгими роками, тільки для того, щоб Толлеф угамував свою спрагу до знань? Надто ризиковано.

Із самого ранку в її голові з гуркотом проносилися сцени життя в Нарвіку восени 1944 року. Вона всіляко від них відмахувалася й намагалася виштовхнути назад у забуття. Абсолютно марні зусилля, бо сфокусувати розум на світлих і радісних думках ніяк не виходило. Під час війни, яка перевернула світову історію, а водночас історію її власного життя, вона опинилася в чоловічому світі, де довелося боротися, часом діючи так, щоб тебе помітили, а часом — щоб залишитися невидимою. Військові, які контролювали її пересування, не втрачали жодної нагоди нагадати, наскільки їй пощастило потрапити до Норвегії і що в її інтересах виказувати покірність, якщо вона не хоче повернутися в трудові табори в Польщі або Німеччині. Тут чутки розходилися зі швидкістю вошей між в’язнями, і вона чула розповіді про табори югославських полонених, розташовані менш ніж за п’ятнадцять кілометрів на південь від Нарвіка.

Ця вивезена німцями робоча сила, по суті раби, переважно складалася з сербських чоловіків у віці чотирнадцять — двадцять два роки, які отримували щоденну порцію з двохсот п’ятдесяти грамів хліба, трохи маргарину й прозорого супу. З цим злиденним раціоном вони мусили працювати по п’ятнадцять годин на день, зводячи дороги й будівлі для Організації Тодта. За таких екстремальних умов вижити вдалося лише невеликій купі чоловіків. Коли двома роками раніше в 1942 році над табором нависла загроза епідемії тифу, війська SS наказували виголоднілим в’язням рити могили, у які ті падали після страти. Тих, кому слабкість завадила вийти з бараку й вирити собі могилу, солдати спалювали живцем, а допомагали їм норвезькі волонтери на службі окупаційних військ — на жаль! у кожній війні є ця клітковина для процесу тортур. Після того, як більша частина, а саме відсотків дев’яносто цього засмученого людського стада була винищена, і ризик тифу було усунено, сербів замінили радянські в’язні. З огляду на ці жахи, її доля була схожа на справжню синекуру^[6]. Наталія це добре усвідомлювала.

Восени 1944 року Гітлер усе ще підтримував експансіоністську пропаганду, невпинно просуваючи тезу про примат нацистської Німеччини в усьому світі з натяком на таємну зброю, яка зробить з німців великих переможців. Але фактично він втрачав території на кількох фронтах одночасно. Усупереч його промовам про гегемонію Рейху та незважаючи на оптимізм, який демонстрували на публіці його офіцери, солдати вже давно зрозуміли — з перемогою все дуже неоднозначно. Вони це обговорювали тихенько між собою й робили різні припущення щодо майбутнього, яке на них чекає. Солдати, що опинилися в Норвегії, повністю усвідомлювали, як невимовно їм пощастило, порівняно з тими, хто ратоборствував зі сталінською Червоною армією. Для більшості з них головна мета полягала в елементарному виживанні, тобто в тому, щоб елементарно залишитися живим по завершенні цієї війни, кінець якої так чи інакше вже насувався.

Одним із таких солдатів без особливої фантазії чи інтелектуального розмаху був Арман. Як і інші, він із задоволенням кидав їй непристойні коментарі, не упускаючи нагоди показати, де її місце. Він часто завалювався посеред ночі в барак, який вона ділила з іншими польськими жінками. Майже завжди в дим п’яний, він несамовито накидався на неї, немов це найприродніша річ у світі. Ліжка були розділені тонкими перегородками, тож усі були в курсі, що відбувалося по сусідству. Сьогодні вона, завтра інша, так воно було заведено. Він її прохав:

— Скажи, що тобі це подобається.

Вона беззаперечно погоджувалася.

Коли він закінчував справу, то вдягався й дарував їй як компенсацію льодяники чи шоколадні цукерки, що завжди валялися в нього в кишені. Одного разу він почав навзрид плакати й скаржитися, наскільки він сумує за дружиною. Наталія була вимушена його заспокоїти, шепочучи, мовляв, він скоро побачить свою родину, війна ось-ось закінчиться. Він пішов від неї чи то нещасний, чи то задоволений — відчути різницю було неможливо. Вона навіть не намагалася визначити свої почуття, коли він оволодівав нею. Коли він ішов, вона милася, відмивалася від нього. От і все. Ніхто з дівчат не ставив їй зайвих запитань, а вона не запитувала дівчат, коли той чи інший чоловік у військовій формі — а військова форма автоматично виправдовувала всі його дії — зупиняв свій вибір на комусь із них.

З огляду на спекулятивні балачки щодо результатів війни й різні чутки, що погано позначалися на панівній атмосфері у війську, офіцери вирішили, що настав час підтримати моральний дух солдатів. Тож вони організували вечірку й поінформували свій особовий склад, що буде музика і що вони можуть, звісно ж, запросити дівчат. Щоб не платити повіям, Арман зі своїм другом Вільгельмом зайшли до полячок Наталії й Софії. Авжеж, ці дівчата нічого їм не коштували.

— Гей, кицюні! Вбирайтеся в найкрасивіші сукні! Сьогодні в нас вечірка!

— Як ти собі уявляєш, Армане? Що в нас десятки суконь — бери яку хочеш? — говорить Наталія.

Софія бере її під руку й затягує всередину бараку:

— Ходімо, щось вигадаємо. Ми ж не кожного дня ходимо танцювати. У мене дві сукні. Ти можеш взяти червону. Вона тобі пасуватиме.

Наталія їй дякує. Сукня малувата, але за цих обставин не до вибагливості, нормально, вона впорається. Поки вона закінчує з вбранням, до бараку поривчастим рухом входить Арман.

— Я забув. У мене є кольє для тебе. Можеш його надіти, але за умови, що після вечірки повернеш.

Наталія вагається, а потім протягує руку й бере кольє. Вона не носила прикрас із самого початку війни.

— Бери, — каже їй Софія. — Червоний гранат матиме чудовий вигляд на твоїй сукні.

Арман уже пішов. Він, певно, поцупив це кольє в одному з будинків, що солдати обшукували при заселенні.

Жінки сіли на ліжко Наталії в очікуванні Вільгельма й Армана, які мусили за ними зайти. А їх чутно здалеку. Гучно сміються. Напідпитку.

Коли вони зайшли в залу, де відбувалася вечірка, свято було в розпалі. Море алкоголю, чоловіки й жінки курять просто в приміщенні, музика така, що ноги самі несуться танцювати, усе це здається нереальним.

Арман та його друг приносять жінкам пиво й наказують сидіти тихенько, чекаючи на них. Після цього вони раптово зникають, мабуть, щоб попиячити з іншими солдатами.

Наталія смакує свій напій маленькими ковтками, насолоджується його свіжістю й подумки переноситься у далеку, давно минулу епоху — часи невинності та безтурботності.

— Не обертайся одразу, — каже їй Софія з хитренькою посмішкою в куточках губ. Там стоїть офіцер, і він просто пожирає тебе очима. Уже давно. Трошки зачекай, а потім подивись у його напрямку. Їх там двоє, біля імпровізованого бару. Той, що стоїть зліва.

Наталія всміхається своїй подружці та за кілька секунд справді обертається в напрямку бару. Офіцер жестом запрошує її приєднатися до них. Жінки тримаються під руки й весело прямують до офіцерів. Їм хочеться розважитися.

Ось уже вони сидять за круглим столом — склянка горілки, приємна чоловіча компанія, це зовсім не такі чоловіки, як Арман. З ними весело, вони виявляють до неї цікавість, пропонують ще горілки й сигарети. А в неї іде кругом голова.

— Я не звикла пити.

Тоді офіцер на ім’я Леонард пропонує їй вийти на вулицю, прогулятися.

— Від свіжого повітря тобі стане добре.

Вона погоджується й бере його під руку. Вона сміється. На виході краєм ока помічає Армана. Той удає, ніби не бачить її, та відвертається. Мабуть, прогинається перед начальством, — припускає Наталія.

Вона знає, що трапиться далі. Так треба, це в порядку речей. Вона йде вслід за Леонардом — мабуть, він веде її до ліжка, але не встигли вони пройти подвір’я офіцерської їдальні, як її блузка вже розстібнута, трусики зняті, а його штани спущені. Він розвертає її обличчям до будівлі та міцно притуляє до стіни. Однією рукою він тримає її за волосся, а іншою — вводить свій член між стегон Наталії, заходячи в неї настільки різко, що вона не може стримати крик. Він кладе руку на її рот.

— Розслабся. Так. От так добре, красуне, так добре.

Він потужно дихає їй в шию й досить швидко доходить до піку задоволення. Вона ледь встигає відірватися від нього, щоб виблюватися. Він вибухає зі сміху.

— Я думав, що поляки краще переносять горілку! Стривай, тримай носовичок, витрися. Тобі краще піти вмитися й відпочити. Свято скінчилося. А на мене чекає важкий день! — сказав він, натягуючи штани й поправляючи форму.

Він залишає її наодинці під повним зірок небом. У спробі надіти труси вона втрачає рівновагу й падає додолу. Вона чує його свист з іншого кінця будівлі. Принижена, вона згрібає пригоршню гравію й з силою кидає на землю. Боже, яка ідіотка! Вона швидко підводиться, обсмикує сукню й повертає на вулицю, зриваючи з шиї кольє Армана, немов воно пече її вогнем.

• • •

Наталія подивилася на годинник. Жанна примушує себе чекати. Вона зробила добрий ковток прохолодного рислінгу, міркуючи над запитаннями, які Толлеф вважав банальними. Звичайно, вона знала ім’я чоловіка, який зробив їй дитину. Свого часу вони з другом дуже чемно відрекомендувалися, коли запросили двох подружок потанцювати з ними, а потім сісти за столик. А про його прізвище Шмідт вона дізналася, розпитуючи людей направо й наліво. Вона прийшла до офіцерського кварталу й попросила викликати його, щоб повідомити про дитину. Він розсміявся їй в лице.

— Сходи поплач на плечі бовдура Армана, — сказав він тоді.

Вона заперечила — немає жодних сумнівів, дитина від нього. Вона вміла рахувати дні, та й Арман не торкався її вже декілька тижнів, усе було абсолютно ясно. Ледь вона почала розгортати свою аргументацію, як він суворо наказав їй повертатися до своєї халупи, а потім виштовхав на вулицю. Отакою була її остання зустріч з Леонардом Шмідтом.

Після кількох днів вичікування вона, не знаючи що робити, знайшла в собі хоробрість піти в чергову атаку й знову постала перед дверима офіцерського житла з вимогою викликати Леонарда. Вона дуже занепокоїлась, коли побачила, що вийшов не він, а другий офіцер, який складав йому компанію того святкового вечора й цікавився Софією. Він повідомив, що Леонард затребував переводу до Трумсьо.

— Хіба ви не чули, що армія Сталіна об’єдналася з норвезьким батальйоном і планує визволити північ Норвегії?

Так, вона чула. Арман їй про це розповідав. До речі, він боявся, що доведеться долучитися до цієї небезпечної операції.

Потім офіцер схвально відгукнувся про чесноти Леонарда й на довершення сказав, що тут зараз їм потрібно якомога більше таких людей, як він. Наталії не слід думати про нього. До того ж, у Леонарда є родина, і вона чекає на нього в Берліні.

— Не про нього я думаю, — процідила крізь зуби Наталія, перш ніж розвернутися й піти до свого ненадійного житла.

Їй вдавалося приховувати свій стан до лютого. Але живіт округлювався, і маскувати його просторим вбранням ставало дедалі складніше.

Організація Тодта мала дуже чітку організаційну структуру, і Наталія виконувала свої задачі з великою відповідальністю. За її участю було перекладено безліч документів, колеги цінили її організаційні вміння й підбадьорювали добрими словами. Начальник нібито був задоволений її працею, і незважаючи на те, що її прикомандирували у відділок на правах військового в’язня, вони підтримували дуже добрі й дружні стосунки. У хвилину розпачу, знаючи про повагу з боку свого безпосереднього начальника, вона йому звірилася. Та й виходу іншого не було, хоч як не крути.

Почувши її історію, начальник сказав — досить стукати в офіцерські домівки, жодної підтримки з боку військових вона не отримає. Він запевнив її, що найближчим часом подивиться, які варіанти допомоги існують. Навіть у такі варварські часи може проявлятися доброта. Вона правильно зробила, що звернулася до нього, інстинкт не підвів. Саме він десь розкопав відомості про організацію, що допомагає вагітним дівчатам, саме він добився для неї місця в транспорті, щоб доїхати до Осло. Він сказав Наталії, що її робота, хоч яку високу оцінку вона отримала в його очах, жодним чином не може суперничати з військовою місією офіцера високого рангу і що, на жаль для неї, особисті драми нікого не цікавлять під час війни. Накази надходили безпосередньо від фюрера. Нацистська армія мусила евакуювати всю північ, щоб Червона армія не змогла скористатися облаштованими об’єктами інфраструктури. Вони мали все спалити на своєму шляху: домівки, ферми, церкви.

Начальник дав чітко зрозуміти Наталії, що доля Організації Тодта, як і доля Німеччини, як і її власна доля були тісно пов’язані з військовими маневрами армії SS на півночі країни.

Він даремно намагався винести випадок Наталії на обговорення серед своїх друзів, що мали високі чини. Офіцера Леонарда не можна відволікати домашніми справами.

Прагматична Наталія погодилася на запропоновану босом стратегію. Батька її дитини не можна відволікати? Чудово! Тоді вона скористається зі своєї злої вдачі, щоб отримати хоч якісь привілеї. Нехай вони направлять її до цього закладу в Осло, і вона більше не докучатиме безцінному солдафону в галунах. Нехай його вкриють медалями з голови до п’ят, їй байдуже!

Вона стиснула зуби при згадці про всі ці події, забувши навіть про своє вино.

• • •

— Усе добре?

Поява Жанни вплинула на неї мов ковток свіжого повітря. Наталія підвела голову, всміхнулася Жанні, піднесла келих до губ і тільки потім відповіла — усе добре, авжеж.

— Ти наче засмучена. Невже я настільки запізнилася?

Наталія налила їй келих вина й заспокоїла, мовляв, усе добре. Жодних претензій до Жанни вона не мала.

— Це все через Толлефа!

Вона вибухнула:

— Якби ти тільки знала, як я шкодую, що сама підказала йому спілкуватися електронною поштою. Я думала, що таким чином буде легше призвичаїтися одне до одного. Я намагаюсь залишити вікно відчиненим на той випадок, якщо колись пізніше я відчую себе здатною на зустріч. Я більше не знаю, що йому сказати, аби він припинив дошкуляти мені запитаннями про моє дитинство й родину. Знаєш, що він мені сказав? Що хоче податися до України, відвідати Львів і засісти там за архіви!

Майже в істериці вона додала:

—Львів — це місце, про яке можна забути. Він нічого там не знайде.

— Толлеф завжди цікавився історією як наукою, — спробувала Жанна заступитися за Толлефа.

Наталія не здавалася. Вона пробуркотіла, що якби Толлеф цікавився історією як наукою, вона б йому була непотрібна, досить просто зазирнути в енциклопедію.

— Там уже більше нічого немає. Я ніколи туди не поверталася, ніколи більше не бачила свою родину. Всі вони мертві! Мертві!

Останні слова вона вигукнула таким голосом, від якого краялося серце. Жанна більше не ставала на захист Толлефа. Чесно кажучи, її симпатія до Наталії почала ускладнювати взаємини, які склалися між нею й Толлефом.

— Якби ти була на місці Толлефа, а я тобі сказала, що не в силі витримати сильні емоції, що не можу, просто не можу зустрітися з тобою через страх підірвати свій спокій, який мені дався такою дорогою ціною, ти б дослухалася до мене, чи не так?

Відповідь пролунала без затримки:

— Ні. Ніколи! Я б пішла у наступ, використовуючи всю можливу чарівність, перед якою ти не змогла б устояти. Я б ніколи тебе не покинула.

Наталія кивнула головою і подарувала подружці розуміючу усмішку.

— Авжеж, дуже ймовірно, що ти так і зробила б. Це — твій стиль.

Жанна знов заспокоїла її. Вони з Толлефом абсолютно різні люди. Він не нав’язуватиметься. Вона поклала свою руку на руку Наталії, і деякий час вони просиділи мовчки.

Стара пані спостерігала за річкою, мов під гіпнозом. Розраховуючи, який відволікаючий маневр в цій ситуації буде слушним, Жанна запитала, як їй вдалося втекти в Норвегію. Наталія повернулася до неї з дуже колючим поглядом.

— Ти це навмисно чи насправді нічого не зрозуміла з того, що я тобі розповіла?

Жанна нервово скрутила пальцями пасмо волосся. Вона зізналася — з нею часто трапляється все переплутувати. А потім обережно додала:

— Думаю, ти ніколи мені нічого не говорила з цього приводу.

— Ось воно що! Мабуть, це я Толлефу розповідала! Я не втекла. Мене захопили німці. Це вони мене вивезли. Ти думала, що мені вдалося втекти з Німеччини та власними силами дістатися Норвегії? Жанночко, ти мариш!

Наталія знову втупилася поглядом у Ришельє. У Жанни склалося враження, що її накрила хвиля уявних образів.

— Нацисти захопили Львів у червні 41 року, вони ходили по домівках, вишукуючи всіх нас. Скількох поляків вони інтернували й наче худобу відправили до трудових таборів на території Рейху. До них були радянці. Вони теж набивали поляками потяги, що йшли до трудових таборів, тільки в Сибіру. Ми були їм потрібні як робоча сила. Таку от долю нам присудили.

— Це жахливо, але все ж таки ця доля трохи менш жорстока, ніж та, що спіткала євреїв.

Наталія не відреагувала. Жанні здалося, що вона її не почула.

Жанна вагалася, чи варто її спонукати до подальшої розповіді про ці болісні ремінісценції, але втриматися було неможливо, і Жанна попросила уточнити, чим саме були примусові роботи.

— Добре вислухай те, що я розповім, щоб мені не довелося тричі повторювати те саме! Молодих дівчат відправляли на хатні роботи для військових Рейху. Я ненавиділа цю працю. Я маю хист до іноземних мов, тож без вагань просувала цей козир. Після переїзду з Берліна в Норвегію, а це було навесні 1944 року, мій талант до мов обернувся для мене робочим місцем у відділенні Організації Тодта. Чула про таку?

Вона зітхнула, усвідомивши необізнаність Жанни, і пояснила їй функції німецької організації, яка займалася будівництвом усієї цивільної та військової інфраструктури: дороги, порти, аеропорти — усе, що дозволяло нацистам захищатися від очікуваної атаки країн-союзниць.

— Це було краще, ніж мити підлогу, — зіронізувала Наталія.

Жанна заворожено слухала її розповідь.

— Мене дивує, що ти змогла в безпеці народити дитину в лікарні Осло. Отримати таке привілейоване лікування в окупованій країні, а потім примудритися потрапити в табір польських біженців, до того ж, після війни. Скільки разів ти вигадувала собі життя?

Наталія добре бачила, що її молода співрозмовниця хотіла дізнатися більше. Як вона передбачала, одне запитання тягнуло за собою інше, і так без кінця. Тож вона миттєво поклала край цій темі. На сьогодні досить. Краще поговорити про шанс, що їй випав під час Зимових Олімпійських ігор в Осло в 1952 році. Це предмет неабиякої гордості. О тій порі вона розмовляла польською, російською, німецькою, англійською, норвезькою і трохи французькою. Це дозволило їй відхопити собі місце на одному з інформаційних стендів. Вона працювала без передиху. Здоров’я в неї було залізним, і цей період став одним із найкращих у житті. Наталія згадувала, що тодішній політичний контекст був ще дуже хистким.

— У будь-якому разі, Жанно, олімпійську медаль з наївності слід присвоювати тим, хто вірить, що спорт не зазнає впливу міжнародної дипломатії.

О тій порі повсюдно точилися дискусії з приводу Німеччини — чи можна дозволити їй відрядити на Олімпіаду своїх атлетів. Тема обговорювалася зусібіч, і зрештою на одному з численних засідань Олімпійського комітету було прийнято рішення in extremis^[7]. Західна Німеччина та Японія можуть долучитися до олімпійського спорту. Наталія згадала також, що одного норвезького ковзаняра, зірку й претендента на перемогу, було відсторонено від змагань — усі знали, що під час війни він співпрацював з нацистами. Вона на мить замислилася, намагаючись згадати його ім’я.

— Фінн Ходт. That’s his name!^[8] — сказала вона, вказуючи пальцем на праву скроню, вочевидь дуже горда своєю пам’яттю.

Гроші, що Наталія заробила на Олімпіаді, уможливили проєкт еміграції до Канади. Родичі чоловіка зголосилися їх підтримати й прихистити, але Наталія не мала наміру жити за їхній рахунок.

— Це ж нормально, що сім’я захотіла вам допомогти.

— Ти думаєш, це нормально? Ніхто не має права очікувати будь-що від будь-кого. Якщо життя мене чомусь навчило, так це саме цій істині!

— Мабуть так, але однаково, чи не вважаєш ти обґрунтованими сподівання Толлефа, наприклад, на те, що ти люб’язно відповіси на його запитання щодо його ж витоків?

— Генеалогічне дерево, корені, генетичний спадок, усі ці нісенітниці — просто об’єкт одержимості Толлефа. Я не розумію такої наполегливості в заповненні історичних пробілів! Толлефу б краще продовжити жити так, як він завжди робив, концентруючись на сьогоденні, на своїй родині. У нього це дуже вправно виходить. Він просто тішить себе ілюзіями, якщо думає, що факти дадуть відповіді на його запитання.

— Те, що ти не розумієш його одержимості, не робить її незаконною. Цілком можливо, що він тішить себе ілюзіями, але ж не виключено, що твої відповіді заповнять деяку порожнечу. Я можу поставити себе на його місце... трохи. Але тебе я теж розумію.

— Хочеш, Жанно, щоб я тобі сказала прямо? У мене таке відчуття, що якби офіційні папери відкрили Толлефу ту інформацію, яку він шукає, він ніколи не відрядив би тебе до мене. Він одержимий відгалуженнями свого генеалогічного дерева, але я не впевнена, що він справді цікавиться мною, тією мною, ким я є сьогодні.

Нарешті. Виговорилась. Жанна хотіла було заперечити, що Наталія як мати теж не демонструє великої цікавості до свого сина, але побоялася налаштували цим Наталію проти себе.

Жанна не могла втриматися від роздратованості на адресу Толлефа. Нетерплячий і незграбний, він настільки насідав на Наталію, що своїм тиском знищував усі шанси вивести її на відверті зізнання. А Жанні хотілося дізнатися подробиці цього неймовірного життя, але стара пані наче равлик ховалася в будиночок щоразу, як Жанна виводила її на розмови про все пережите під час війни. Толлеф довірив Жанні місію, і щойно та вручила його матері написаний ним лист, він вважав місію завершеною. Але обмежитися початковим завданням для Жанни виявилося неможливим, це сильніше за неї! Зростаюча симпатія до Наталії дедалі більше приводила до конфлікту лояльності. З іншого боку, без теплих взаємин, що встановилися між жінками, шанси Толлефа отримати відповіді на свої запитання взагалі зводилися нанівець.

Немов читаючи Жаннині думки, Наталія вигукнула:

— Хто б міг подумати, що життя ще здатне мене здивувати? От ми зараз сидимо віч-на-віч, розмовляємо ніби знайомі цілу вічність. Зрештою, це дуже дивно — завести нову подругу в моєму віці. Коли я слухаю твої розповіді про Норвегію, я бачу себе в іншому, тодішньому житті, згадую надії, які мені дарувала юність. Це все так далеко, так далеко. Зараз я від усього втомилася, а ти палаєш жагою до життя! Мені дуже добре з тобою, Жанно.

— Мені з тобою теж добре. Скоро я тебе знатиму краще за рідну матір. Мені здається, що я, по суті, й не знала, якою мати була насправді. Я згадую переважно її заборони в мій підлітковий вік. У нас бували епічні сутички. Останнього разу, коли я спілкувалася зі своєю матір’ю, то була не розмова, а сварка. Я відчуваю глибоку провину, коли думаю про це. Я нічого не знала про її сподівання, прагнення, жіночі бажання, мрії. Тоді мене це зовсім не цікавило. Єдина її задача полягала в тому, щоб бути поруч і розуміти мої потреби.

— Мабуть, більшість людей так і сприймають своїх матерів. В очах дитини матір не має особистого життя. Це точно! Схоже на те, що ти свою знала не більше, ніж я свою!

11

Зустріч з Наталією тривала довше, ніж було передбачено. У величезному поспіху Жанна сіла за кермо й навіть до того, як увімкнути двигун машини, написала Крістофу повідомлення:

Я запізнююсь, але дочекайся мене, зараз буду.

Дорогою додому вона не звертала увагу на перевищення швидкості, а потім з полегшенням побачила, що він на неї чекає — Крістоф сидів на щаблях кручених сходів. Так, її повідомлення він отримав.

Він поцілував її в щоку й прошепотів, що має лише дві вільних годинки. Вона прийняла інформацію, не зморгнувши оком. У нього давно увійшло у звичку озвучувати ліміт часу безпосередньо на початку зустрічі, що діяло Жанні на нерви, хоч вона знала — через їхні таємні зустрічі Крістоф мусив вигадувати різні приводи для виправдання своїх запізнень додому. За наявних обставин, саме він наражався на найбільший ризик. Вона це усвідомлювала, але не любила, коли їй щоразу про це нагадували.

Пісочний годинник щойно перевернувся, і хвилини почали зворотній відлік. Вона не хотіла псувати такі цінні моменти крилообламними коментарями, до яких удавався Крістоф, щоб окреслити часові рамки їхніх рандеву. До того ж, на перших хвилинах зустрічей зазвичай лежала печатка легкої стриманості, і в розмові вони часто перескакували з п’ятого на десяте. Їм завжди треба було трохи часу, перш ніж дійти до головного. До серця. До тіла.

Інколи вони майже навпомацки шукали певну манеру поведінки, відступаючи назад — до беззмістовних тем ще тих часів, коли Крістоф займався політикою. Однак ніхто з них не претендував змінити світ за ці дві коротенькі години. Розмови навколо банальних питань, що служили ширмою для їхнього бажання, ніколи довго не тривали. Коханці неминуче знаходили ласкавий і грайливий тон, притаманний їхнім інтимним стосункам.

— Одне можна сказати напевно, — зауважив він, — на місці Наталії я б не хотів, щоб на мене полювала якась Жанна або якийсь Толлеф, вистежуючи мої таємниці.

Жанна відсторонилася від нього.

— Ти вважаєш, що я використовую дружбу з Наталією, щоб розв’язати їй язика?

— Звісно, — сказав він, ніби йшлося про звичайнісіньку річ у світі. — Це не означає, що ти маєш якісь шкідливі наміри.

— Я б хотіла, щоб вона мені довіряла. Хочу, щоб розповіла мені те, що приховує на серці так багато років. Можливо, вона визволиться від тягаря, якщо виговориться!

— Визволиться... не знаю. Досить звірити таємницю, і ти більше нічого не контролюєш.

Він узяв її руку, охопив своєю. Його погляд, здавалося, прикувався до якоїсь точки на стелі.

— На теренах секретів і таємниць, — сказав він нарешті, — неможливо передбачити хвилі й потрясіння, які спровокує їхнє викриття. Це може призвести до катастрофи. Як на мене, абсолютно очевидно, що з вас двох саме тобі вдасться її розговорити, і якщо так станеться, я думаю, навіть упевнений — вона це зробить в ім’я дружби, яка вас поєднує. Принаймні це єдина більш-менш припустима гіпотеза, адже віднині стало очевидним, що стара фільтрує інформацію, яку надає Толлефу, і щосили намагається встановити контроль над змістом і частотою їхніх розмов, ба’ більше, вона прагне контролювати навіть спосіб спілкування. До речі, що б ти зробила, якби вона тобі все розповіла й попросила не переповідати її історію Толлефу?

— Я б відчула себе у справжньому лайні.

— Отож-бо й воно! Кого ти обереш? Того, хто має право знати, або ту, хто має право мовчати? Подумай над цим. Ти з великою часткою ймовірності можеш опинитися в ситуації вибору. Але я добре знаю, що ти не прикидаєшся й ставишся до неї зі щирою повагою. З абсолютно щирою. Я відчуваю, що ти пройнялася справжньою симпатією до неї. Якби вона вела життя якоїсь пані-франі, то охоче б про це розповідала, без кінця і краю несла б нісенітниці, як це роблять усі старі. Отже? Як це треба розуміти? На мій погляд, тут ситуація складніша, ніж пошуки голки в копиці сіна. Коли ти живеш у країні, що сьогодні перебуває під чоботом однієї наддержави, завтра — під домінуванням іншої, яка раптом виявляється заклятим ворогом першої, треба мати неабияку спритність, щоб обрати правильний табір. А також іще дещицю банального везіння. Яким чином твоїй Наталії вдалося вижити, пройти крізь усі ці зміни режиму й урятувати свою шкуру в розтяжці між радянцями та нацистами? Якщо ти хочеш знати мою думку, це — справжній подвиг! Утім, як на мене, вийти з такого пекла неушкодженою неможливо. Якщо вона хоче замовчати деякі деталі про те, чим їй довелося займатися, аби уникнути смерті в жаровні під відкритим небом, якою була тогочасна Східна Європа, її бажання є цілком законним, хоч навіть воно не задовольняє твою чи Толлефову цікавість.

— Очевидно, на ній це позначилося аж до мозку кісток. Для всього існує ціна, і ця затята відмова розповідати про свою родину та про своє життя в Польщі — свідчить про те, що ціна була зависокою.

— Але Толлеф має рацію в одному: він вважає ненормальним те, як категорично вона відмовляється надавати йому відомості про членів родини: чим вони займалися, де жили й таке інше. А потім... Сказати вони всі мертві, не хочу про це говорити, не хочу, щоб ти копирсався в моїй родинній історії, це протиприродне. Так, може, найвищу ціну заплатила не Наталія, ти думала про таку ймовірність?

Так, ця думка її відвідувала.

Їй дуже хотілося, щоб час зупинився. Більше жодних розмов про Наталію, про війну, про Польщу чи про Толлефа. У Жанни було лише одне бажання — зірвати з Крістофа одяг.

Їхні крики почула хіба що штора, яка перекрила собою денне світло. Він зронив голову їй на спину, і вони застигли на декілька хвилин у повній виснаженості. Потім він повільно здійняв обважнілу голову та відірвався від Жанни. Він знову ставав володарем свого тіла. Почалась та частина зустрічі, де він від неї йшов. Вона відвернулася до стінки.

— Не сумуй, Жанно, ми ж за взаємною згодою прийняли рішення вибудовувати власне життя — кожен окремо на міцних позиціях.

Жанна не втрималася, їй згадалася Наталіїна верба:

— Так, я знаю. Коли слід обирати між деревом і будинком, рішення приймається автоматично...

— Ти про що?

— Поясню наступного разу.

Після від’їзду Крістофа Жанна зручно вмостилася на дивані. Повна прострація. Вітальня занурилася в темряву. Вона ввімкнула маленьку китайську лампу, що розмістилася на етажерці над CD-програвачем. Пожовклий абажур давно вже втратив свій блиск, а бавовняна бахрома місцями відірвалася від металевого каркасу. Мабуть, її сестра просто нездатна розлучитися з цією річчю.

— А що ти хочеш, усупереч нашій волі ми прив’язуємося до минулого, — якось сказала вона Жанні.

Певно, цей світильник зберігав пам’ять про сентиментальну історію, — подумки зробила висновок Жанна.

Кімнату оповило приглушене світло. Вона подумала про той день, коли покинула дім, у якому жила з Улавом. Поки вона пакувала валізи, Улав зник у сараї на подвір’ї. Там посеред різного мотлоху він тримав коробки з книжками. За годину він вийшов з сараю із засипаним пилом волоссям, тримаючи в руці книжку, яку хотів їй подарувати перед від’їздом: Амазонка-утікачка^[9].

— Ось! — сказав він їй. — Я щиро сподіваюсь, що ти знайдеш те, що шукаєш. Поки не стало запізно.

Зараз цей спогад був нестерпним.

12

Толлеф ігнорував її, як міг. Безрезультатно. Бірґіт без кінця слала йому повідомлення, і вони пікали саме в ті моменти, коли Маріанна була поруч. Така завзятість виходила за рамки пристойності. Утім, його пам’ять зберігала спогади про скромну дівчину. Невже можна так докорінно змінитися? Бірґіт ніяк не пасував образ божевільної, що раптом перейнялася одержимістю до свого колишнього. Упродовж усіх цих років вона ніколи не намагалась увійти з ним в контакт. Навіщо ж зараз так безупинно домагатися? Багатенько часу їй знадобилося, щоб виплекати свій намір!

Вона ухилялася від прямих відповідей і не дозволяла йому пролити світло на фактичну ціль довбаної зустрічі тет-а-тет. Уся ця таємничість нічого доброго йому не обіцяла. Вона туманно натякнула на «зізнання». Це вже лякало по-справжньому. Чесно кажучи, перспектива почути від Бірґіт великі секрети її життя-буття його абсолютно не приваблювала й не додавала розуміння. Утім, у нього склалося чітке враження — якщо він не підкориться її бажанню, вона просто постукає у двері його хати, а це вже... ні, навіть мови бути не може. Навіщо ворушити минуле, адже назад однаково повернутися не можна?

Він не мав наміру тримати Маріанну осторонь будь-яких своїх справ, але поява Наталії зайняла стільки місця в його житті, що, з огляду на обставини, він вирішив не згадувати про випадкову зустріч з Бірґіт.

Толлефу не подобалося грати в загадки. Бірґіт для нього більше не існувала. У нього є життя, родина, друзі й зовсім немає часу панькатися з душевними негараздами колишньої коханки. Зізнання? Це прохання про зустріч лягло на нього тягарем. Можливо, вона була невтішеною після їхнього розриву? Можливо, тривалим часом фантазувала про відновлення любовних стосунків? Можливо, у неї був ревнивий, жорстокий чоловік? Можливо, вона зараз перебуває на тому етапі, коли людина робить критичний огляд свого життя?

Він ненавидів, коли на нього насідали в такий спосіб. Наче мимоволі встромив палець у зубчасте колесо, механізм якого він абсолютно не контролює. Цей стан невпевненості відбирав геть усю енергію. У мене й без цього є чим зайнятися, — подумав він. Жодного бажання знову занурюватися в стару історію та ще й розгойдувати рівновагу свого сімейного життя. Він читав повідомлення Бірґіт і видаляв їх без відповіді.

Не знаючи причини, він усе одно відчував загрозу, що походила від цієї жінки, яка раптово виникла з його минулого. І все ж він наважився погодитися на запрошення, щоб покласти край усім можливим спекуляціям. Утім, він її попередив: вони побачаться тільки раз. Лише раз.

Вона запросила його до себе додому, на що він відповів категоричною відмовою. Він намітив кордони своєї території чітко й точно: жодного наміру потрапляти до внутрішніх покоїв її оселі, як і навпаки — за жодних обставин вона не потрапить до його дому.

Рівно о тринадцятій годині він переступив поріг кав’ярні Café Odin, що навпроти будинку, де жила Бірґіт. Він помітив її, перш ніж вона побачила його. Бірґіт обрала столик у глибині залу. Зазвичай Толлеф гордився своєю пунктуальністю, але вона його випередила й, вочевидь, уже деякий час чекала — перед нею стояла порожня чашка. Вона не підвелася з місця, просто доброзичливо всміхнулася йому, потім підхопила пластиковий пакет, що лежав на вільному стільці, поклала його спочатку на стіл, потім схаменулася й кинула собі під ноги. Убрана в зелену сукню, яка їй дуже пасувала, вона підправила волосся. Від неї віяло природною елегантністю.

— Я погодився прийти, але більше години залишитися не можу.

Бірґіт відреагувала мовчанкою. Краєм ока вона шукала офіціанта, а той, як на гріх, зник з поля зору. Тоді вона перевела погляд на Толлефа, який за допомогою мови тіла посилав їй однозначні сигнали — зараз не до ґречних бесід, і він наполягає, щоб вона просто зараз виклала карти на стіл. Вона спробувала його обнадіяти:

— Толлефе, тобі нема чого боятися.

— Уяви собі, тут є причини позакидати себе питаннями. Ти мене знаєш, я не люблю таємниць. Щодо цього, я не змінився.

— Гаразд, я спробую перейти просто до діла. Не так це просто, повір.

Бірґіт важко зробила ковток, вона вагалася, немов робила надлюдське зусилля для наведення ладу у своїх думках. Перемагаючи зовнішнє збентеження, вона розпочала розповідь, яку тисячі разів прокручувала в голові, перш ніж опинитися віч-на-віч з Толлефом. Ця людина займала всі її думки, відколи несподівано зустрілася з ним біля полиці з туристичними довідниками в драмменській книгарні.

— Я вийшла заміж за Турґейра в жовтні 68, десь через три місяці після того, як ми, тобто ти і я, порвали стосунки. Коли ми з тобою були разом, пам’ятаєш, він мені практично освідчувався в коханні.

Толлеф кивнув головою — так, він пам’ятав Турґейра.

— Після нашого розриву я зблизилася з ним, так вийшло само собою. Я відчувала себе коханою. Я відкрила для себе його, ми розділяли ті самі цінності, отже, усе сталося дуже швидко. Ми купили квартиру, де я досі мешкаю, і перебралися туди. Сьомого квітня я народила чудову дівчинку. Назвала її іменем Сільвія.

Голос її трохи тремтів, вона зробила паузу, щоб зібратися з духом і продовжити. Толлеф підбадьорив її.

— Дівчинку? Добре, але я не розумію, до чого ти ведеш.

Вона почала копирсатися у своєму пакеті й витягла звідти два альбоми — жовтий і зелений, які поклала просто перед ним.

— Я хочу, щоб ти подивився на ці світлини. Ось до чого я веду.

Він відкинувся на спинку стільця й нервово затупотів пальцями по животі. Вона відкрила жовтий альбом і благальним поглядом подивилася в очі Толлефу, у якого з’явилося передчуття, хоча розум відмовлявся його припускати.

— Сільвія померла у 22 роки. Автокатастрофа.

Коротка, лаконічна пауза. Усього декілька слів без фальшивого пафосу. У нього по спині пройшлися холодні дрижаки. Толлеф не знав, куди дівати свої руки. Вона показала пальцем на світлину Сільвії.

— Бірґіт. Ні!

— Тут їй 15 років. Як ти можеш сам побачити, вона на тебе схожа.

Важко дихаючи, Толлеф не міг відвести очей від світлини. Він повільно переглянув усі сторінки альбому. По щоках потекли сльози.

— Ти не маєш права. Як ти можеш сповіщати мене після стількох років? Після її смерті?

— Толлефе, вибач. Я не знаю, звідки почати, щоб пояснити мою мовчанку. Я могла б навести численні причини, думаю. Я б могла звісно сказати, що той поспіх, з яким ти зник після нашого розлучення, підштовхнув мене приховати вагітність, адже я не хотіла зазнати приниження, якщо ти повернешся до мене з почуття обов’язку. Я добре знаю тебе, Толлефе, ти б наполягав і зробив би те, що вважав за належне зробити. Я свідомо не захотіла віддатися на милість чоловіка, який зробив мене вагітною. Ні, тільки не це. Турґейр любив мене, я й подумала, що це рішення буде для всіх найбажанішим варіантом. Попри все. Навіщо примушувати тебе визнавати батьківство? Ти б мене зненавидів. Сьогодні все це здається дуже нереальним. І, мушу визнати, несправедливим щодо тебе.

— Несправедливим? Заслабко сказано!

— Я всі ці роки думала про тебе, але знаєш, як це буває, непомірність таємниці змусила мене морально витримати її до самого кінця за будь-яку ціну. Якщо відверто, я визнаю, що ніколи не шкодувала про своє рішення, допоки ми випадково не зустрілись. А коли я опинилася з тобою віч-на-віч у тій драмменській книгарні, то був немов жорстокий струс. Того дня я сказала собі — він має право знати. На мій погляд, ця випадкова зустріч стала знаком долі. Усе подальше вималювалося з цілковитою очевидністю. Я повернулася додому й знайшла твої координати в Інтернеті.

Бірґіт запевнила, що нічого від нього не чекає. Адже якщо б вона воліла його допомоги, то звернулася б набагато раніше. Єдина потреба, яку вона відчувала, це сказати йому все це. Моральний обов’язок.

— Єдина потреба — сказати мені все це? Я шокований! Моральний обов’язок начебто працює не тільки тоді, коли тобі хочеться виговоритися, а ще й коли ти вирішуєш мовчати! Ти справді думаєш, що ми зараз розійдемося врізнобіч і продовжимо йти своїм шляхом, ніби нічого не сталося? Ти подумала про наслідки для мого життя? Про вибір, який таке зізнання вимагатиме від мене перед моєю родиною? Ти зважила на це, переймаючись питанням прозорості?

— Не сердься, благаю.

— Чесно кажучи, Бірґіт, я не знаю, як реагувати. Ти стільки років мовчала, чому зараз? Ти більше не могла миритися з мовчанкою, так? Ти сповіщаєш мене про те, що в мене була дочка і що вона померла. Це божевілля! Ти хочеш провести мене крізь увесь набір емоцій за п’ять хвилин? Народження, життя, смерть, траур — і все це водночас?

— Вибач мені, Толлефе. Я розумію, ти мене зараз ненавидиш.

Толлеф сидів, охопивши голову руками, і відчував, як з-під ніг тікає його світ, його налагоджене, мирне й спокійне життя.

— Я не знаю, Бірґіт, що думати. Я не впевнений, що здатен нести тягар усіх цих років, яким я вже не можу зарадити та щось змінити. Зараз перепрошую, я краще піду, поки не вибухнув. Для мене це занадто, а влаштовувати виставу в кав’ярні я не хочу.

Бірґіт дивилася йому вслід — Толлеф іде, переступає поріг. Офіціант, що з певного моменту спостерігав за сценою, швиденько приніс їй склянку води.

Дитина... Померла... Він підніс руку до серця й легенько промасував грудну клітину. Ще мить і він впаде. Толлеф перейшов на інший бік вулиці, знайшов лаву в місцевому парку й осів. У нього була донечка, а він про це не знав, не бачив, як вона зростала, і тепер вже ніколи не познайомиться з нею. Його гнів зійшов нанівець. Він коливався між нерозумінням і смутком. Також він відкидав почуття полегшення, яке мимоволі сходило на поверхню. Вона померла. Якщо він захоче, то зможе забути все, про що щойно дізнався. Від цієї думки йому стало соромно.

Зізнання Бірґіт примушувало його до переосмислення всього життя, у повітря злетіли всі виплекані ним уявлення про світ. Йому не вдавалося зібрати думки до якоїсь притомної купи. Чи не отримав він свою долю потрясінь і суперечливих емоцій, дізнавшись про існування біологічної матері? Боже, пронеси цю чашу, хіба мені мало! Бірґіт зробила свій вибір, коли нічого йому не сказала, дізнавшись про вагітність. Отже, вона не могла йому чимось дорікати. Усі події так нашарувалися одна на одну, що він запитав себе — до якої межі можуть натужуватися пружини людської психіки, допоки не почнуть просідати.

13

Жанна щойно висадила Наталію біля її будинку й востаннє помахала рукою. Найближчим часом вони не побачаться, адже мандрівниця поверталася до своєї прийомної батьківщини. Чудове липневе надвечір’я грало сонячними відблисками на жовтій цеглі скромної оселі. Наталія колись облюбувала цю вулицю й цей будинок як своє гніздечко. Як місце, де вона доживатиме останні дні.

Наталія повільно подолала три сходинки ґанку й провернула ключ у замку. Вона увійшла до вітальні, до свого прихистку, і повалилася в крісло перед вікном. Було очевидно, що тут вона — господиня. Хазяйським поглядом Наталія оглянула околиці: спокійна вулиця, квартал зі схожими між собою будинками в місті, яке ніколи не потрапляло до заголовків газет. Ідеал анонімності. Вулиця без історій. Як багато літніх людей у Канаді, Наталія отримувала від держави пенсію і, оскільки здоров’я їй дозволяло, вона могла б насолоджуватися ще декількома роками спокійного життя. У цій країні в неї завжди було все, що треба, Канада гарантувала їй безпеку. Вона має дах над головою та їжу на столі. Загроза прийшла з якогось невідомого, майже абстрактно далекого, спричиненого тиранією Історії й тим фатальним тягарем, який вона несла на собі — тягарем народженої під нещасливою зіркою жінки.

Вона намагалася спокійно оцінити ситуацію, і до неї з блискавичною швидкістю поверталися застарілі рефлекси виживання: замітати сліди, ухилятися від запитань та, головне, уникати зближення, яке є не більш ніж потайною пасткою, а ще керуватися лише раціональними думками. Вона завжди добре розуміла, що бути на зв’язку з іншими — це правильна й доцільна поведінка з соціальної точки зору, при тому Наталія ніколи не втрачала пильності, отже, дружні стосунки залишалися суто поверхневими. Поняття довіри їй було невідоме. Якщо навіть власна родина не змогла гарантувати їй безпеку, годі було й думати, що решта людства здатна зробити краще.

Їй дуже сподобалася Жанна — вільна жінка, яка робить те, що їй заманеться. Принаймні вона справляла таке враження. Але при близькому знайомстві з нею Наталія зняла полуду з декількох сторінок свого колишнього життя. Якби вона була молодшою, то пожертвувала б цією приємною дружбою, не кліпнувши оком. А сьогодні вагалася. Вибір був важчим. Нова подружка навідувалася до неї, і проведені разом години мали відчутний наслідок. Наталії бракувало компанії Жанни. А якщо зовсім чесно, то Жаннин від’їзд підкреслював важкість її самотності.

Вона втомилася боротися. Боротися проти всього. Хоча б раз щастя може бути простим? Один-єдиний раз?

З Жанною вона сміялася, Жанна відволікала її від зловісної рутини. Якось вона розповіла Наталії про подорож до Санкт-Петербурга й при цьому майже пантомімою показала, як міряла кроками Невський проспект. Наталію розважила ця оповідь, народжуючи у фантазії цілу низку образів, немов вона сама гуляла цим містичним проспектом. Ось Жанна йде повз вітрини Hugo Boss, Armani та інших відомих у світі моди брендів і раптом зупиняється мов укопана.

— Що ж це за вулиця? Суцільне «вирви око»!

Затята театралка Жанна звернулася до подруги й попросила потримати її за руку, поки вона йтиме із заплющеними очима, думаючи про російських письменників, до яких відчувала особливу прихильність. Вона уявляла, що ступає їхніми слідами, тут і там зупинялася, щоб присісти на лаву й поспостерігати за перехожими. А не щоб купити собі брендову хустину! В такий спосіб вона обійшла всі тротуари розкішного Невського проспекту, радше уявляючи його, ніж роздивляючись — саме так, як вона робила тисячі разів раніше, перш ніж стати на нього ногою.

— Навіщо було їхати в таку далеку подорож, скажи мені? Тієї миті я зрозуміла, що інколи розумніше не піддаватися спокусі й не вирушати хтозна куди, аби доторкнутися до реальності, краще дотримуватися того, що пропонує нам наша уява.

Наталія погодилася. Жанна подарувала їй свою світлину з Санкт-Петербурга. Фотографію зробила її колежанка, з якою вони разом подорожували: на маленькому мосту, що на розі каналу Мийка, біля літературної кав’ярні, де колись бував Пушкін.

— Боже мій, можна подумати, це реінкарнація Анни Кареніної або кузини з «Братів Карамазових»!

Вони посміялися було від щирого серця, і саме тоді в мить забуття Наталія несподівано для самої себе сказала:

— Пресвята Діво! Це, люба моя, зовсім не та Росія, яку я знала!

Невже неможливо насолоджуватися моментами безтурботності так, щоб тебе не доконували погані спогади? Надто пізно. Наталія вже почала говорити, і Жанна не проґавить нагоду — вона дала зрозуміти, що нетерпляче чекає на продовження. Наталія спробувала змінити тему, але в межах дружньої розмови цікавість Жанни мала цілком пристойний вигляд, не посперечаєшся, тож Наталія дуже пильно й обережно вирішила на якусь мить закинути роль загартованої в боях стражниці, яку плекала довгими роками.

— Росія, яку я знала, була перегноєм, здобреним гниттям людських тіл. Ані вірші Пушкіна, ані арабески Лускунчика не зможуть змінити в моїй уяві образ цієї країни. Ти знала, що я була в списках тих, кого планували депортувати до Сибіру?

Жанна зблідла. Звідки б вона могла про таке знати? З трохи напруженим обличчям вона нахилила голову в очікуванні подальшої розповіді.

Наталія усвідомлювала, на яку небезпеку наражається. Вона щойно оголила отвір, який стільки років старанно затикала. Жанна очікувала, що Наталія розповість їй подробиці драматичного епізоду, на який щойно натякнула. Наталія могла б зупинитися на цьому, але не втрималася від спокуси зробити для подружки маленький екскурс в історію.

— Пакт Молотова-Ріббентропа, ти про це щось знаєш, сподіваюсь?

Замість відповіді Жанна закусила губу й зробила дуже характерний вираз обличчя. Наталія зітхнула й розпочала:

— Безпосередньо перед тим, як у червні 1941 року нас захопили війська Вермахту, місто Львів уже два роки перебувало під радянською владою. Починаючи з вересня 1939 року. У серпні 1939 Сталін підписав договір про ненапад з Гітлером, так званий пакт Молотова-Ріббентропа. Хоч вони й були запеклими ворогами, обидва диктатори зійшлися у важливому пункті: Польща не мусить залишатися суверенною державою. Отже, вони уклали угоду про те, як поділити між собою країну. Не сьогоднішня вигадка, що генерали в теплих кріслах своїх кабінетів бавляться в перерозподіл світу! Гестапо та НКВС^[10] блискуче співпрацювали заради знищення будь-яких проявів польського опору, зокрема, серед інтелігенції. Таких затримували першими й кидали до в’язниці, для влади вони були постійної мішенню. На той час у Львові мешкали переважно поляки, євреї та українці. Радянська влада організувала великий перепис населення, і щоб отримати паспорт для пересування країною, всі мусили там відмітитися. Багато хто з поляків, у тому числі мій батько, проігнорував цей наказ і відмовився брати участь у переписі. Вони боялися, що радянський паспорт завадить їм повернути статус поляка, якщо світовий порядок повернеться до нормального, довоєнного стану. Слід зрозуміти, що все відбувалося дуже швидко й табір треба було обирати інстинктивно.

— Важкий вибір! — зауважила Жанна.

— Радше неможливий. Мій батько... — Наталія зробила коротку паузу. — Мій батько був представником інтелігенції, тож він жив під постійною загрозою арешту, навіть гірше, ліквідації з боку радянської влади. До того ж, ми вже кілька місяців не мали новин від мого старшого брата. Батько був упевнений, що він гниє десь у катівнях НКВС. Увесь світ знав, як Сталін розправлявся з опонентами. У нашій пам’яті ще була жива згадка про долю куркулів, по суті українських фермерів — власників великих господарств з родючими землями. Десять років тому, навіть менше, Сталін розпочав кампанію з позбавлення їх права власності заради насадження колгоспів — великих сільськогосподарських кооперативів, що мали б замінити приватні господарства. Під час цього періоду «совєтизації» серед багатьох прошарків населення здійнявся протест, і всі фактичні або підозрювані противники радянської влади опинилися у в’язницях, були депортовані, а багатьох просто страчено. Сталін довів повсталих селян до голоду, і ця доба примусової колективізації призвела до п’яти, а за деякими підрахунками до восьми мільйонів померлих. Точні цифри важко встановити. Те, що вони пережили, і зветься справжнім жахом. Селян ізолювали й відрізали від усіх можливостей постачання харчів. Голод викосив десяту частину населення України та півдня Росії, доповідали про численні випадки канібалізму. Існував навіть чорний ринок людського м’яса.

Обличчя Жанни перекосилося від жаху й відрази.

— Ти скривилася?

— Вибач, у мене в голові одразу пішли картинки.

— Тут, в Америці, життя вас захистило від багатьох моральних дилем, і ви з легким серцем засуджуєте поведінку, яку не здатні зрозуміти. Можливо, спершу необхідно зазнати надлюдських обмежень або пережити голод, щоб усвідомити — відразливі й осудні вчинки бувають актами відчаю заради забезпечення власного виживання. У таких випадках поняття добра і зла перетворюються на абстракцію.

— Я знаю, ти маєш рацію.

— Ні, Жанно, не знаєш, і слава Богу, так краще для тебе. Дехто з куркулів спромігся уникнути лихої долі й утік до Польщі, а мій батько, мій бідний батько зробив із цього висновок — що завгодно, аби не пекло, що нам уготувала сталінська Росія. Він не бачив жодних можливостей у майбутньому під диктаторським режимом радянців, тож ігнорував наказ влади, навіть нічого нам не повідомивши. Цей паспорт, вочевидь, був махінацією радянців. Я кажу «вочевидь», але слід усвідомлювати, що все стає очевидним... постфактум. Та на той момент важко було усвідомити, як краще вчинити. Розумієш? То була хитрість заради встановлення контролю над населенням. Мій батько потрапив у пастку. Будь-яка форма відступництва призводила до важких наслідків: юнаків забирали до Червоної армії, а інших... Інші потрапляли до трудових таборів, або їх депортували в Сибір. Під загрозою опинилися всі, кого хоч якось запідозрювали в непокорі радянській владі, тобто інтелігенція, митці, держслужбовці, політики та їхні родини, члени релігійних спільнот тощо.

— Якщо я правильно розумію, у євреїв немає монополії на страждання під час Другої світової війни!

Наталія була здивована таким коментарем з боку Жанни. Жанна — мила дівчина, але зараз вона заслуговувала на добрий і цілком доречний ляпас. З такими припущеннями не жартують. Утім, вона їй відповіла відсторонено, приховуючи свої емоції.

— Це точно. Як ти кажеш, євреї не отримали монополію на страждання. Якщо оперувати статистичними даними, то насправді найбільшу данину людськими життями заплатив народ Радянського Союзу. Двадцять мільйонів життів, уявляєш?

Наталія обмежилася цим поясненням. Вона налила собі другу чашку чаю та за рекордний час виклала кінець історії.

— За кілька місяців, а саме в лютому 1940 — зима того року була надзвичайно холодною — радянські військові, два солдати й один офіцер, на світанку прийшли за нами до нашої оселі. Офіцер звернувся до мого батька, звинувачуючи його в участі в актах саботажу.

— Вони мали докази?

— Докази? Жартуєш? Офіцер наказав нам підготувати мінімум особистих речей, бо вся наша родина наступним потягом мала вирушити до трудових таборів, що в Сибіру. Усі знали, що це значить. Мій батько тоді спробував переконати військових, що його жінка й дочка зовсім не знаються на політиці. Він благав їх залишити нас осторонь усієї цієї історії. Відповідальний за арешт офіцер зневажливо розсміявся.

— Яка жорстокість!

— А знаєш, що я зробила? — запитала вона Жанну.

Не чекаючи на відповідь, Наталія пояснила, що на той час вона працювала в паспортному бюро й часто приносила роботу додому. За чистою випадковістю, в неї лежало чотири чи п’ять наборів документів, які вона планувала опрацювати ввечері. Вона витягла їх із теки, потім суворим тоном звернулася до офіцера, показуючи йому паспорти.

— Тобто ви не знаєте, до кого звертаєтесь? Я працюю в тій самій адміністрації, що й ви, і якщо ви мене зараз заберете, ці заявки назавжди залишаться необробленими.

Чи треба було нагадувати пану офіцеру, що оформлення паспортів — це вимога владних органів, і жодна особа не може від неї ухилитися? Якщо він завадить їй закінчити свою роботу, у цих людей не буде ніяких ідентифікаційних документів. Вона показала йому прізвища: Людмила Іванова, Юлія Борковська — самі росіяни. Офіцер поміркував якусь мить і зрештою з прихильністю вимовив:

— Гаразд, ти можеш залишитися, але твої батьки мусять іти зі мною.

— Не може бути й мови. Мої батьки залишаться тут зі мною. Батько зробив помилку, коли відмовився реєструватися на отримання внутрішнього паспорту.

Вона надала солідні аргументи, й офіцер урешті поступився.

— Мабуть, я була дуже переконливою, адже вони пішли. Уявляєш? Мені вдалося врятувати своїх батьків від певної смерті. Відчайдушність молодості, я думаю. Тоді я доволі добре розмовляла російською. З польським акцентом, звісно.

Спантеличена Жанна наважилася вставити коментар:

— Я думала, що всі страждання спричиняли німці, — прошепотіла вона.

— Люба моя Жанно, ти не дуже орієнтуєшся в історії. Щоправда, я свою теж вивчала не за шкільними підручниками. Жертвами радянської таємної поліції здебільшого ставали українські націоналісти, польська інтелігенція та євреї. Ними були набиті всі потяги на Сибір. Фактично більша частина населення у Львові плекала надію побачити німців і нарешті звільнитися від сталінської армії. Але це було до того, як вони дізналися, що на них чекає. Гітлер мав чіткі макіавеллівські цілі і щодо «робочої сили», і щодо способів її використання, усе це була частина ретельно розробленого плану. Я кажу про поляків, звичайно. У польських євреїв, узагалі, не було жодного варіанту. У червні 1941 року Вермахт порушив пакт про ненапад і вигнав радянців зі Львова, а потім, коли німці посунули Червону армію, вони дуже швидко запровадили гетто під назвою Лемберг^[11], як колись називалося місто. Деяких євреїв спершу використовували як робочу силу в Янівському трудовому таборі поблизу Львова, а потім їх сотнями вбивали й ховали в братських могилах, але більшість не зазнали цього перехідного періоду, стратили одразу. Навесні 1942 року їх відправили до газових камер Белжецького табору на північному заході від Львова. На початку війни третину населення міста складали євреї. Але мало хто пережив ці роки бійні.

Наталія пересвідчилася, що її розповідь приголомшила Жанну, і поплескала її по руці.

— Годі тобі, попий чаю.

— Думаю, в період від загрози, що тебе завантажать у потяг до Сибіру, — до військового, який попросив, щоб перевели на інше місце служби, як тільки дізнався про твою вагітність, — ти, мабуть, зазнала більше страждань, ніж життя могло уготувати.

Наталія відреагувала дуже швидко:

— Не слід, красуне, перекручувати мої слова. Я ніколи не казала, що батько Толлефа знав про мою вагітність. Я сказала тобі, що це була історія на один раз і що я не знала його імені. Його перевели до іншого місця, перш ніж я змогла поінформувати його про те, що вагітна. Не змішуй усе, інакше Толлеф подумає, що я приховую від нього правду з цього приводу.

Жанна, така балакуча за інших обставин, тепер ледь пробурмотіла пару слів дорогою додому, поки довозила Наталію на вулицю Джойса. Вона прокручувала в голові їхню першу розмову й чітко згадала, як Наталія говорила: військовий одразу відійшов на другий план і зник, щойно дізнався про дитину, яку вона від нього чекала. Жанна не могла пояснити собі, чим керувалася Наталія, змінюючи версію, що її цілкомвлаштовувала під час першої зустрічі. А потім ще ця історія з паспортами, якось усе це не клеїлося!

Але відсіч Наталії була сухою й безапеляційною. Жанна не наполягала. Перш ніж відкрити дверцята автівки, вона притиснула Наталію до серця й довго не відпускала. Їм не треба було промовляти вголос те, що було й так зрозуміло — більше ніколи вони не повернуться до цієї теми.

• • •

Минуло дві години, як Наталія повернулася додому. Вона так і не встала з крісла. Можливо, навіть трохи задрімала, важко сказати напевно. Потім підвелася й пішла на кухню налити собі склянку води. Помасажувала набряклі від спеки литки й знову всілася в крісло.

Батьківський дім. Наталія заплющила очі. Деталі внутрішнього оздоблення вже стерлися з пам’яті, але сама драма викарбувалася з болісною точністю. Спогади виникали з неспокійних хвиль її минулого, і стримувати їх було не під силу. Попри внутрішній спротив, вона перенеслася подумки до світанку того зловісного дня 1940 року, який ліг незмивним тавром і поклав край її фізичній та душевній цноті. Вона подумала про поширений вислів «я кепкую з цього, як з 40-го року»^[12]. Якщо існує в її житті рік, з якого вона ніколи не кепкуватиме, то це саме він.

Вона сподівалась, що Жанна повірила в ідеалізовану версію подій, яку Наталія запропонувала. Чи могло бути інакше? Не залишилося жодного свідка цієї драми, нікого, хто б міг піддати її слова сумніву. Тільки їй, єдиній у цілому світі, належить оповідати ці факти. Хто заперечить? Братів давно немає серед живих. Її брати... Що б вони могли вдіяти на її захист, якби були тоді вдома? Нічого!

Офіцер іде за нею до кімнати батьків, щоб подивитися на паспорти.

— Я тобі не довіряю. Ану, іди попереду й покажи мені справи.

Він зачиняє за собою двері. Вони голосно розмовляють, потім звуки змовкають. Він справді швидко оглядає папери.

— Ти хороша дівчина. Не дивно, що ти знаєш, як стати у пригоді, і що влада доручила тобі таку роботу.

— Я розмовляю російською, німецькою, польською та англійською. Я метка на язик, — каже вона.

Офіцер заходиться гуркітливим сміхом.

— Справді?

Він наближається до неї й починає розстібувати ґудзики на її сукні. Вона кам’яніє. На його обличчі з’являється цинічний вираз, і він зауважує, що хоче допомогти її батькам. Якщо вона буде лагідною, він може їх помилувати. Усіх. Вона не вимовляє ані слова, доки він її роздягає. Потім він різко штовхає її на ліжко.

— Будь ласка, мої батьки все почують!

— Хочеш, їх сюди приведуть?

Він не спиняє сміху.

— Ні! Благаю! Я зроблю все, що хочете, тільки не приводьте їх!

Її батько та матір по той бік дверей і не наважуються сказати ані слова. Яка оглушлива тиша.

Нагота робить її надто вразливою, щоб вона могла йому опиратися. Це вперше, коли чоловік бачить її голою, і вона прикриває груди схрещеними руками. Він спускає штани й жадібно хапає її голову, утримуючи за волосся. Потім засовує ерегований член у тремтячий рот дівчини:

— Смокчи. Покажи мені, яка ти метка на язик!

Вона підкорюється.

— Облизуй його, покусуй. Так, саме так, швидше.

Він еякулює за кілька секунд. Ціла вічність. Вона спльовує його сперму й витирає рот. З бридким масним сміхом він тріпає її за щоки.

— Ти не завжди будеш спльовувати і, зрештою, сама зрозумієш, як тобі краще, мала! Ти швидко вчишся. Не всі такі меткі, твій язик тобі ще стане в пригоді! Ми знайдемо тобі роботу, однозначно.

Він піднімає штани, поправляє шапку, яку перед цим навіть не потрудився зняти.

Відчиняє двері та кличе одного з військових.

— Іване, мала тут хоче тобі дещо показати.

Підходить інший військовий. Байдужим, невидющим оком він дивиться на Наталію, що сидить на ліжку. У сусідній кімнаті плаче мати й вовком виє батько:

— Заберіть мене, не чіпайте дружину й доньку!

Іван заходить до кімнати, хвацько знімає свою куртку.

— Не опирайся, і я не зроблю тобі боляче.

У роті ще прогірклий смак сперми. Іван розтуляє їй ноги. Її трусить, і вона скоряється. Вона не опирається. Він тримає обіцянку й не вдається до насильства. Він лягає на неї та повільно заходить. Вона заплющує очі. Усі крики тільки в голові. Вона чекає, поки він закінчить. Ще лежачи на ній, він каже:

— Дякую, лялечко.

Якби її вдарили у живіт, ефект був би однаковий. Її боляче зачепило навіть не слово «лялечка», а це знахабніло-сороміцьке «дякую».

Він швидко вдягається й виходить, не зачиняючи за собою двері. Перш ніж солдати пішли, вона чує, як вони обіцяють повернутися. Мати стрімголов кидається в кімнату. Наталія ще розпростерта на ліжку, обома руками вона затуляє вуха, аби не чути, як на кухні голосить батько, обливаючись слізьми.

Мати обережно піднімає її, мов боїться розбити. Обидві ридають, змішуючи свої сльози.

— Я тобі нагрію води. Не рухайся.

Рухатися? Вона повертається з мискою, повною гарячої води, з милом та чистим рушником.

— Хочеш, я тебе помию?

Наталія не відповідає. Мати вагається, підводиться й виходить з кімнати, причиняючи за собою двері.

Нарешті на самоті. Вона зриває з себе сукню та кидає її додолу. Бере мило й несамовито тре живіт, стегна, ноги, між ногами. Наче хоче здерти шкіру. Вона висушується, загортається в рушник та сідає на краєчок ліжка.

У двері стукає мати. Вона принесла чай. За нею стоїть батько.

— Моя донечко! Красуне моя! — зі слізьми в голосі він їй каже: — Військові повернуться. Тепер ти тут у небезпеці. Тобі треба переїхати до дядька Самуеля.

Дядько з боку матері на ім’я Самуель ставиться до неї з великою любов’ю, і вона до нього теж. Але як він зможе захистити її? Не зводячи очей, вона киває головою. Вона згодна. Знести погляд батьків просто неможливо. Вона хоче переїхати до Самуеля. Негайно.

Напевно, Наталія надто довго стискала кулаки, бо до тями її повернув біль, який розійшовся м’язами.

Вона відчувала себе старою.

Як реалістка, вона усвідомлювала, що вільно й невблаганно наближається до кінця життя. Залишилося небагато часу. Розповісти все це Жанні або Толлефу означало б випустити назовні свій сором. Сором через те, що терпіла насильство, не заперечувала, не опиралася, не намагалася помститися. Стала жертвою. Вкотре вона дійшла висновку, що у своїх конфіденційних зізнаннях краще дотримуватися визначених нею самою меж. Яка тут спокута...

Дуже не хочеться, щоб хтось їй наказував коли й на якій сторінці розгортати книжку своєї історії. Вона залишала за собою право відшліфувати кінець цього твору. Проте втрачала звичну обережність і згадувала деякі епізоди минулого, не усвідомлюючи, що вслід за цими згадками неминуче йдуть запитання. Подібні промахи вимагали пояснень, давати які Наталія не мала жодного наміру. Саме це й сталося в розмові з Жанною. Історію написано, щось підмалювати не вийде. Вона втомилася редагувати заключну частину, але перо в руках триматиме тільки вона й ніхто інший. Для Толлефа й Жанни вона — жінка, що вижила. Позитивна характеристика, яка підкреслює силу характеру. Наталія навіть не думала, наскільки її тішить думка про те, що Жанна вважає її ледь не героїнею. Їй це подобалося. Поставати у ролі жертви не хотілося, а в ролі добровільної жертви й поготів.

Свій тягар вона несла сама без помічників і вже майже дісталась вершини існування. Із цих запаморочливих висот вона усвідомлювала, що ніколи не сприймала свої зусилля як сходження до певної мети. Їй завжди здавалося звичним і природним, що одна вершина приховує в собі іншу — крутішу за попередню. Така вже в неї доля: вічно дертися вгору, навіть не сподіваючись торкнутися неба. Толлеф намагався умовити її виконати так званий обов’язок, він діймав її, примушуючи зійти сходинками пам’яті й переглянути залишені позаду етапи. Справжня безглуздість! Якщо він не спиниться, то доведе мене до смерті, — вимовила вона, звертаючись до стін.

Він робив помилку, вважаючи, що всі ці огидні деталі принесуть йому бажані відповіді на тему предків. Толлеф не готовий зрозуміти, що інколи минуле треба вигадати, аби його пережити. Тільки вона здатна збагнути абсолютно життєвий характер цієї омани. І вдало втілила її в життя. Вона нічого не виграє, довірившись Толлефу. Первісне прощення не прийде через нього, а спокута й поготів. Вона не відмовлялася від спілкування з ним, але при тому не хотіла, щоб він роз’ятрював її рани.

Зі стану задумливості її вивів звук вхідних дверей. Це повернувся Джеф. Його занепокоїв вид матері, яка сиділа біла вікна в сутінках.

— Ма, усе добре?

Він увімкнув світло у вітальні.

— Мабуть, я забула поїсти.

Вона спробувала підвестися, але відчула важкість і знов упала туди, де сиділа.

— Зачекай, я теж не їв, зараз розігрію вечерю. Ти увесь день просиділа тут?

— Авжеж ні. Я виходила, бачилася з Жанною. Показала їй свій фотоальбом з Норвегії, щоб вона передала його Толлефу.

— Ти думаєш, йому буде цікаво?

Вона розпачливо опустила очі.

— Звідки мені знати.

Таку ось відповідь вона дала Джефу з приводу єдиного предмету, який мав для неї емоційне значення і з яким вона щойно розлучилася. Їй хотілося додати, що так чи інакше вона зробила слушний вибір і подарувала цей альбом саме тому сину, але втрималася. Вона не уточнила, що також віддала інвентарний список нажитого й розпроданого перед від’їздом з Норвегії майна. Джефу це здалося б кумедним.

14

Літак був переповнений. Перш ніж умоститися на своєму сидінні й приклеїтися обличчям до ілюмінатора, Жанна ретельно вкрила ноги сірим пледом і застібнула пасок безпеки. З полегшенням вона зауважила, що на сидіннях В та С розташувалася молода пара. Отже, їй не докучатимуть випадкові пасажири з порожніми балачками, аби тільки розвіяти власну нудьгу.

Вона поверталася після двох місяців у Монреалі. Цей час пройшов досить незвично, немов усе відбувалося уві сні. Наче вона взула чиїсь чужі черевики. Жанну так захопила історія Наталії й Толлефа, що вона закинула родину, друзів, власні справи, з головою поринувши в цю спокусливу авантюру.

В очах Наталії спроби Толлефа зблизитися ані на крок не підійшли до щасливої розв’язки, навіть до натяку на щасливу розв’язку. Принаймні поки що. А Жанна? Чи спромоглася б вона зблизитися зі своєю матір’ю, якби та не померла так рано? Загадка залишиться назавжди без відповіді. Вона заздрила Толлефу й Наталії, адже вони могли ще примиритися. Для них усе було можливим. А от у Жанни такого шансу вже немає. Її мати померла в самий розпал конфліктів між ними. Підліткова криза ідентичності постійно розводила їх по різні боки, а передчасна смерть матері підписала неможливість зближення. Усвідомлення цього факту спричиняло фізичний біль. Жанна згадала слова Наталії:

— Толлеф хоче все знати, а я хочу все забути. Як ти бачиш, ми розходимося в принципових речах.

Вона почала тремтіти й підтягнула ковдру по саму шию.

Ці думки дезорганізували її. Вона поступово адаптувалася до відстані й висоти, яка віддаляла її від Наталії, від Наталіїної родини та від Крістофа. Підкорюючись елементарним законам перспективи, із цих висот перед нею краще вимальовувалися перші, ще нечітко окреслені контури загальної картини.

Сидячи із заплющеними очима й притуливши ніс до ілюмінатора, Жанна проігнорувала й аперитиви, й ув’язнені під плівкою страви, і товари дьюті-фрі. Мало-помалу вона задрімала й проспала весь час, допоки стюардеса не торкнулася до її плеча з проханням випрямити сидіння. Командир літака щойно оголосив посадку. Амстердам зустрів їх туманом.

Під час подорожі вона визначилася з одним пунктом — треба подумати, як зав’язати з Крістофом. Цілком очевидно, що тепер він намагається зробити у зворотному напрямку ті самі кроки, які колись робив їй назустріч. Утім, жодному з них не вдавалося викинути одне одного з голови.

Вона пішла слідом за іншими пасажирами, щоб пересісти на літак до Осло.

Тригодинна перерва в очікуванні літака стала для неї рятівною. Жанна благословляла цей маршрут, що виконувався поетапно, і так хотілося б, щоб стрілки годинника уповільнили свій біг. Вона намагалася більше не думати про літо, що промайнуло, про цю щасливу й водночас бурхливу інтермедію, яка безумовно розфарбує її особистий життєвий шлях.

Тільки проходячи паспортний контроль авіакомпанії KLM, вона, нарешті, відчула себе готовою — тепер можна повертатися.

Як завжди, Улав зголосився забрати її з аеропорту Осло-Ґардермуен та відвезти додому. Навіть якщо вони більше не живуть разом, зв’язок між ними не увірвався. Її історія з Крістофом розпочалася тоді, коли життя в Норвегії вже більше не тішило. Стало важко переносити зимову темряву, хотілося сховатися від неї й поринути у світло.

Улав не помітив змін, але коли вона йому заявила, що має намір пожити окремо, він не став боротися й відпустив її, не намагаючись утримати. Для виправдання вона почала розмови про момент істини. Наче істина має тільки одне обличчя. А саме її. Заплутавшись у громіздкому поясненні, хоча Улав ніяких пояснень від неї не вимагав, вона вже не знала, якими словами можна позначити цей незрозумілий і претензійний крок, на який вона наважилася. Утім, життя саме потурбувалося й трішки пригасило тиранію абсолютних істин. З часом кордони істини та суворої правди ставали дедалі еластичнішими.

Упіймавши себе на підбитті підсумків, вона переглянула цілий шмат свого життя, немов у спалаху фотокамери. У якусь хвилину чорного гумору вона подумала, чи не було це передвісником падіння літака.

В очікуванні багажу на багажній каруселі вона перевірила мобільний телефон. Одне повідомлення від подружки Леї Йосефсен.

Щойно забрала декілька екземплярів нашої книжки у видавця. Вона дивовижна. Я знаю, як тобі кортить її побачити. Я передала один примірник Улаву, отже, як прибудеш в Осло, одразу його отримаєш просто в руки.

Вона пройшла крізь розсувні двері і, тягнучи за собою валізу на коліщатках, попрямувала до колишнього чоловіка. Він згріб її в обіймах:

— Ох і довго тебе не було цього разу.

Він узяв валізу з її рук і, не зволікаючи, вони рушили до машини. Книжка лежала на передньому сидінні. Вважаючи, що честь першого перегляду належить Жанні, він не витяг книжку з пакунка та ще й поклав поруч букетик білих лілій.

Жанна одразу почала гортати сторінки.

— Я дуже-дуже задоволена якістю фоторепродукції.

— Не дочекаюсь, коли побачу.

— Тебе зворушать вірші Леї, я впевнена. У мене були сумніви щодо цієї творчої авантюри на двох, але кінцевий результат перевищив усі мої сподівання. Це супер, я досі повною мірою не усвідомлюю, що тримаю в руках!

— У тебе є всі підстави, щоб пишатися собою.

Зі свого боку, він також пишався нею, і незалежно від результатів того, що вона затівала. Раптово Жанна відчула себе щасливою — розмовляти з Улавом було весело й легко.

— Дякую, що приїхав по мене.

— Інакше й бути не могло.

Вона йому всміхнулася.

— Відпустка скінчилася, завтра починається стрес. Стільки всього ще треба зробити перед запуском видання.

Вони під’їхали до маленького жовтого будиночка, а вона навіть не помітила, скільки часу промайнуло в дорозі з аеропорту. Улав попіклувався про валізу, а потім дістав з автівки сумку з провізією.

— Принаймні до завтра в тебе є все, що треба.

Вона побачила в пакеті пляшку білого вина. Чому б не запросити Улава скласти їй ненадовго компанію? Він розтопив камін, аби вигнати з оселі вологість, та витягнув з кишені конверт, який потім поклав на стіл. Вона його одразу впізнала.

— Ти тепер розгулюєш з моїми старими любовними листами?

Тут вона помітила, що конверт залишився запечатаним.

— Ти його не читав?

— Я прочитав усі, крім цього, але цей лист я завжди ношу з собою.

— Авжеж! Чого чекаєш — моєї смерті, щоб його прочитати?

— Я нічого не чекаю, просто ніколи не читатиму його.

— Навіть після моєї смерті?

— Навіть якщо ти помреш раніше за мене, у мене назавжди залишиться лист від тебе, ніби я ще мушу його отримати.

Він узяв лист, удостоїв його поцілунком і поклав назад у кишеню. Пляшку вони осушили до останньої краплі, і повіки Жанни стали важкими. Улаву вона здалася кумедно зворушливою, тож він поцілував її в щоку й побажав на добраніч.

• • •

Жовтень 2008 року

На столі вишикувалися келихи з вином — хто скільки захоче, стільки й візьме. Народ почав прибувати. Відчувалася лихоманкова метушливість Жанни та Леї Йосефсен. Вони боялися, що на презентацію книжки ніхто не прийде. Тепер від їхніх переживань і сліду не зосталося. Віднині можна заявити про безперечний успіх. Залишилося дізнатися, чи приїдуть журналісти, запрошені для висвітлення події.

Улав привіз фото в рамках, і взагалі його допомога в організації вечірки була безцінною. Вона завжди могла на нього розраховувати, а сьогодні була просто щаслива, що він поруч.

Дочка Мартіна зголосилася на волонтерських засадах зайнятися продажем книжок. Краєчком ока Жанна спостерігала за нею й дуже тішилася її ентузіазмом та активністю щодо плоду спільної творчості мами й Леї.

— Вони тут? — запитав Улав.

— Я ще їх не бачила. Три журналісти підтвердили запрошення директору Будинку літераторів. Сподіваюсь, вони нас не кинуть, із цими журналістами ніколи не знаєш, чого чекати.

— Ні-ні, я кажу про Толлефа з дружиною.

— А! Я попросила їх прийти ближче до кінця вечірки, коли люди трохи розійдуться. Я хочу передати Толлефу альбом зі світлинами, який мені вручила Наталія. Можеш уявити — я вже два місяці, як повернулася, а так і не знайшла хвилинки, щоб з ним зустрітися. Толлеф сказав, що хоче прийти на презентацію, а оскільки живуть вони далеко, я йому запропонувала вбити двох зайців одним пострілом. То була помилка. Я запізно зрозуміла, що через увесь цей стрес на презентації я не зможу як слід налаштуватися на щось інше, окрім виходу книжки.

Через деякий час Жанна помітила Толлефа, який розмовляв з Мартіною біля столу з книжками на продаж. Вона й забула, що дочка з ним знайома. Саме вона колись відчинила йому двері, коли він вперше прийшов до їхнього дому. Жанна пішла йому назустріч і двічі поцілувала в щічку на квебекський манер. Толлеф познайомив її з дружиною. Жанна не втрималася й пирснула зі сміху, побачивши в руках Маріанни одразу три примірники.

— А ви справді вирішили мене підтримати! Дякую.

— У нас є друзі — дві подружні пари, страшенні фанати прогулянок під вітрилами. Міссінґенські острови — одне з місць, де вони облюбували притулок на ніч. Їм подобається, що острови залишилися дикими, що їх не облаштували на американський взірець. Вони будуть просто в захваті, якщо отримають вашу книжку в подарунок. У вас чудові світлини, не дочекаюсь, коли зможу більш ретельно насолодитися текстами.

Жанна щиро їй подякувала.

Останні відвідувачі щойно залишили презентацію. Перш ніж поїхати, Леа прийшла поцілувати Жанну. Її переповнювали емоції, і вона прошепотіла на вухо Жанні:

— Люблю тебе, подружко.

Залишилися тільки Маріанна й Толлеф. Улав, який пообіцяв не вживати алкоголь, щоб відвезти Жанну додому, призначив їй зустріч у барі навпроти Будинку літераторів. Він скромно проспівав їй If you want me I’ll be at the bar, на що Жанна відповіла спільницьким підморгуванням. Улав добре знав її смаки. Blue Джонні Мітчелла — один з найулюбленіших альбомів. Хоча б раз на рік вона його витягувала, слухала й підспівувала, знаючи напам’ять усі слова.

Жанна повернулася до подружжя, запрошуючи їх до невеличкого кабінету, призначеного для лекторів і митців. Це місце було облаштоване з комфортом, і вона запропонувала Маріанні й Толлефу сісти в крісла, розставлені навколо маленького столу з канадської берези.

Нескладно уявити побоювання та збентеження, які відчував Толлеф, поки готувався на власні очі побачити низку портретів матері, зроблених о тій порі, коли вона щойно віддала його на всиновлення. Та чи вдасться йому висмикнути із цих зображень хоч якісь ниточки, за які потягнеш, і чи можна, нехай частково, але пролити світло на таємниці її життя? Зусилля, з яким він намагався приховати свої побоювання й зберегти зовнішню незворушність, далися взнаки зморшками на лобі. Щодо Маріанни, вона зовсім не приховувала нетерплячу цікавість.

— Як це хвилююче, чи не так?

Жанна поставила на стіл паперовий пакет і знаком показала йому відкрити.

Приклеївшись поглядом до першої світлини, він не знаходив слів, щоб виразити все, що відчуває. На цьому фото Наталія тримала під руку жінку свого віку. Схожість Толлефа з біологічною матір’ю відверто кидалася в око, принаймні на цьому знімку. Маріанна не втрималася й звернула на це його увагу.

Жанна показувала альбом, який мусив стати сполучником між сином і матір’ю, розповідаючи про деякі моменти з життя Наталії. Толлеф неквапливо все розглядав і слухав.

Наталія нічого не залишила без уваги. Кожна світлина була підписана, а на розлінованих і вставлених в альбом папірцях містилися її коментарі. Жанні стало незручно, у неї з’явилося неприємне відчуття, наче вона — свідок-вуаєрист, який підглядає за вкрай інтимним моментом, але водночас опинитися зараз десь в іншому місці їй теж не хотілося. Толлеф запитав деякі уточнення, і вона йому просто переповіла всі деталі — так, як почула їх із вуст Наталії.

Уперше Жанна дивилася ці світлини в компанії Наталії. Толлеф уявив, як жінки сидять поруч у літню спеку. Дружня близькість утворила між ними зв’язок. Він відштовхнув від себе цю дратівливу картинку.

— Я радий, що вона знайшла час усе тобі пояснити. Дуже цінні відомості.

Йому доводилося прикладати зусилля, аби приховати від Жанни свої ревнощі. Вона впоралася з довіреним завданням і чесно — без усіляких сумнівів — переказала слова Наталії. Йому слід бути вдячним їй за це. Утім, мимоволі він ледь стримувався, щоб не заволати. Він, а не вона мусив бути поряд із матір’ю, він мав особисто почути її пояснення. Сидіти зараз у кабінеті, вислуховуючи інформацію в розповіді Жанни — це якесь збочення. Він відчував, що Наталія намагалася ухилитися й для цього використовувала Жанну. Проте він одразу розсердився на себе за те, що приписує їй подібні наміри. Зрештою, що він насправді знав про її внутрішні спонуки?

— Дякую, Жанно, за все, що ти зробила.

Він до крові вкусив себе за щоку. Тепер, коли Жанна передала йому альбом, Наталія зможе аргументувати перенесення їхньої зустрічі, мовляв, у нього в руках єдиний сентиментальний спогад, який хоч колись у неї був.

— Мені потрібен час, щоб перетравити все це.

Яка задуха. Поїхати. Залишитися наодинці. З альбомом. Маріанна, що тихенько трималася поруч, здогадалася про Толлефову бентегу.

— Уже пізно, а у вас була дуже напружена вечірка. Ще раз браво й дякую за запрошення.

Жанна перенесла погляд на Толлефа, який краєм ока глянув на годинник.

— Я не помітив, що вже пізня година, — вибачився він.

Він здійняв очі на Жанну й раптом, замість того, щоб підвестися й розпрощатися, запитав її:

— Ти бачилася з нею декілька разів, поки була там?

— Декілька, — туманно відповіла вона. — Проте... ми щодня розмовляли по телефону.

А Жанна не щедра на подробиці. Він не хотів удаватися до параної, але таке враження, що вона щось від нього приховує. Визначила кордони своєї території, яка б мала бути його територією, адже належить йому по праву. Ця думка вирувала в його голові декілька секунд. Утім, саме завдяки йому познайомилися ці дві жінки. Мимоволі він відчував себе ошуканим, позбавленим власної історії, про яку дізнавався окремими фрагментами, що спромігся витягнути з цих двох жінок.

— Скажи мені, Жанно, відверто. Ти віриш в те, що вона зрештою погодиться, щоб ми приїхали зустрітися з нею?

— Можливо. Їй треба дати час, і якщо я можу дати пораду — тобі слід проявляти трохи більше дипломатії.

— Більше дипломатії? — вигукнула Маріанна, роздратованим тоном. — Та він ступає по краю криги щоразу, як розмовляє з нею чи пише їй.

— Тут делікатна справа, — відповіла Жанна, звертаючись виключно до Толлефа. — Скажімо так: проблема криється в тому, як ти щойно поставив мені це питання. Ти сказав щоб ми приїхали. Оце ми й налякало Наталію. Вона була налаштована на більшу відкритість, поки ти не сказав, що хочеш приїхати з дружиною й сином.

— Не розумію, в чому проблема. Ми з Маріанною — одне ціле. Усе, що стосується мене, її теж стосується. У нас немає секретів одне від одного.

Він раптово осікся. Знову вкусив себе за внутрішню частину щоки й цього разу навіть зробив ковток власної крові. Від гіркуватого присмаку стало нудотно, та ще й з’явився психологічний дискомфорт через те, як безпорадно він претендував на прозорість. Він відчув себе маленьким хлопчиком перед Жанною та Маріанною. Ще мить і розплачеться.

— Толлефе, дай мені час приручити її. Це питання терпеливості... та довіри.

Зрозумівши, що після цих слів вона виступає як спеціаліст зі встановлення довірливих стосунків, Жанна трохи знітилася. Щоб розрядити атмосферу, жартома порекомендувала Толлефу перечитали «Маленького принца», що примусило його всміхнутися, хоч ця усмішка нагадувала радше гримасу.

— Вона тебе боїться, Толлефе. Вона боїться, що своєю появою ти перевернеш її життя, бо запитуватимеш про речі, які вона хоче забути. Наталія цінує той спокій, яким тепер насолоджується. Вона небагата, я б навіть сказала, що її життя ледь перевищує поріг бідності, але це життя в мирі й спокої. Вона більше нічого не бажає.

Маріанна перебила її уточненням, що вони з Толлефом саме обговорювали матеріальне питання. Досвід Кнута, брата Толлефа, коли той знайшов свою біологічну матір, послужив їм яскравим прикладом. Та мати випотрошила б Кнутові кишені, якби тільки захотіла. Тож вони навіть не думають змішувати гроші й відновлення родинних зв’язків, Толлеф нічого Наталії не винен. Жанна зробила вигляд, що не почула:

— Не знаю, чи зараз слушна мить, але я розповім тобі дещо, і це допоможе тобі — мабуть, допоможе — зорієнтуватися в побоюваннях твоєї біологічної матері.

Жанна переповіла йому, як розмовляла з Наталією про плакучу вербу, що розрослася корінням до самого будинку й поставила під загрозу фундамент.

— Вона реально непокоїться. Не думаю, що вона свідомо хоче ігнорувати твоє бажання про все дізнатися. Я майже впевнена, що вона вигадала собі історію, яка її влаштовує краще за реальність, яку вона нездатна змінити.

Наталія висловилася дуже прозоро. Вона не припускала, щоб їй диктували моральні правила щодо родинних зв’язків, вона такого просто не визнає. Толлеф не зможе сподіватися на відкритість з боку матері, якщо не додасть трохи води у своє вино. Обов’язок пам’яті є чужим для неї принципом.

Вона провела Толлефа й Маріанну до виходу, потім повернулася до Улава, який чекав на неї, устромивши ніс у газету. Жанна присіла поруч, і він розкрив їй свої теплі, розрадливі обійми. Вона безвольно опустила голову йому на плече. Без єдиного слова.

15

Минула година, як вони виїхали з Фредрікстада й тепер наближалися до Драммена. За пів години будуть удома. Толлеф здебільшого мовчав, а охоча до розмов Маріанна натомість без упину обговорювала вечірку. Почався саркастичний сеанс душевної розрядки, що, вочевидь, мав на меті визволити накопичені за вечір емоції й поділитися з чоловіком роздумами, на які ця подія надихнула. Погодившись на роль посередника між ним і матір’ю, Жанна зробила йому послугу, і вона тут на своєму місці, нічого не скажеш. Утім, Жанна суттєво вийшла за межі свого завдання. До неї звернулися з проханням передати листа, а не кидатися з головою в операцію спокуси, що потрібна радше їй, ніж Толлефу. Вона обрала табір. Ясно як день, що вона стала на бік Наталії. Пані з Квебеку — міцний горішок, її важко переконати. Визнаймо це чесно! Маріанна запитувала себе, чи не приховує цей жіночий альянс якусь невисловлену причину.

— Тільки не треба параної! Про які приховані причини тут можна говорити?

— Ну, я не знаю. Можливо, з честолюбства, щоб опинитися у фаворі в Наталії, щоб бути «обраною», щоб стати її довіреною особою й зібрати свідчення.

— Навіщо б вона це робила?

— У твоєї матері зовсім непересічне життя, а Жанна — митець. Хто знає, чи не плекає вона в думках новий проєкт? Це правда, є люди, яким подобається завжди бути попереду всіх. Жанна, безумовно, гарна дівчина, але здається, вона радше намагається захистити свій зв’язок з Наталією, ніж сприяти тобі зав’язати твій. Як на мене, це очевидно.

Толлеф зробив легкий рух, що демонстрував його нетерплячість.

— Пробач, я мабуть верзу нісенітниці! Зрештою, я дечого не розумію. Перечитати «Маленького принца», що це за натяк? Скажу прямо, я вважаю її почуття гумору «напрочуд» сумнівним!

— Вона намагалася розрядити атмосферу, не більше.

— Хоч там як, здається, що твоя мати планує забрати свої таємниці в могилу.

Толлеф не відповів. Йому не подобався рішучий тон Маріанни. Вона виносила безжальне судження про жінку, яку бачила вперше в житті. Йому було б приємно почути в її промові більше відтінків і натяк на індульгенцію, а це б його підштовхнуло викрити таємницю, в якій він зав’яз через власну помилку. Як вона реагуватиме, коли він їй розповість про Бірґіт — жінку, про яку їй невідомо нічого, хіба що ім’я? А наважитися доведеться.

— Навколо твоєї матері існує аура таємничості. У будь-якому разі сподіваюсь, вона не робить це навмисно, щоб здаватися більш цікавою.

— Маріанно!

— Думаєш, я перебільшую? Зрештою, що то за секрети такі, які ми, дорослі люди, за плечима яких велике й довге життя, не в силі зрозуміти? Вона могла б виявити до нас трохи довіри, ми здатні тверезо оцінювати речі.

— Маріанно... Я хочу зізнатися. Є дещо, і я не хочу забирати це з собою в могилу.

Він попросив вислухати його терпляче, не перебиваючи, і розповів їй про першу зустріч з Бірґіт, про телефонні повідомлення, про недомовки, про своє роздратування і, нарешті, про побачення. Вона поцікавилася, у якому кафе вони призначили зустріч, наче це мало значення. Він продовжив, не звернувши уваги на запитання. Щоб пояснити, чому він тримав дружину осторонь від цієї історії, Толлеф посилався на пов’язані з Наталією розслідування та потрясіння, які все це спричинило в їхньому сьогоденні. Він не хотів додавати проблем. Отже, він погодився на запрошення Бірґіт з єдиною метою — позбутися її раз і назавжди.

— І що?

Куди ж поділася Толлефова хоробрість? Він був ладен зробити крок назад і зректися усіх претензій на прозорість. Маріанні немає потреби знати все, навіщо примушувати її до страждань? Заради чого? Він відчував себе невиправдано жорстоким.

Але запізно. Підібгані губи підкреслювали гіркі зморшки навколо рота, Маріанна чекала на продовження. Який бовдур!

Він почав розповідати околицями, уточнюючи контекст випадкової зустрічі з Бірґіт у драмменській книгарні, потім додав, що її наполегливість аж ніяк не вписувалася в образ жінки, яку він колись знав. Він зізнався, що спочатку відмовився дивитися фотоальбом зі світлинами Бірґіт і її дитини, яка померла в юному віці.

— Це ж треба, сьогодні вечір сімейних фотоальбомів!

— То була моя дочка.

Толлеф випалив останнє речення на одному подиху зі страху, щоб воно не застрягло десь у глибині горла. Йому бракувало повітря.

Маріанна заніміла.

— Скажи хоч щось!

Через деякий час вона розтиснула зуби.

— Твоя дочка? Ти жартуєш?

— Маріанно, я нічого не знав. Присягаюсь. Повторюю тобі, я нічого не знав.

Він зупинив автівку перед будинком, а вони все сиділи в машині. Мовчки. Пройшло чимало часу, і Толлеф розірвав тишу.

— Ходімо додому.

Вона вийшла з автівки, не зачинивши двері. Толлеф сам усе зробив і пішов за нею вслід. Маріанна одразу попрямувала до бару й налила собі келишок рому, а потім випила його залпом і без льоду. Толлеф лагідно звернувся до неї, попросив вибачення за те, що не розповів їй цю історію з самого початку.

— Я навіть гадки не мав про те, що приховується за наполегливою вимогою Бірґіт, ти розумієш?

Вона налила собі другий келишок. Його охопив розпач. Щойно впродовж десяти хвилин вона приговорила свій річний раціон рому. Потім Маріанна подивилася на кухонний годинник з наміром піти. Якомога далі.

— Ти ще приберіг сюрпризи? Такі, як цей?

— У мене ніколи не було таємниць від тебе.

— Що тепер буде?

— Нічого.

Так вони й сиділи в темряві, поки Маріанна допивала другий келишок.

— Я йду. Поговоримо завтра.

— Маріанно, ми ще ніколи не лягали спати, не з’ясувавши непорозумінь!

— Те, що відбувається тут цього вечора, не відповідає жодному визначенню слова «непорозуміння».

Важким кроком вона вийшла з кухні, хапаючись за стілець на своєму шляху. Толлеф був у відчаї. Він поставив пляшку рому на місце, закинув Маріаннин келишок у посудомийну машину. Потім обійшов будинок, переклав подушки на дивані, хоч вони цього зовсім не потребували. Спати не хотілося. Він повалився в крісло. Краще залишатися тверезим, тому він не пішов за склянкою віскі, у якій насправді мріяв втопитися.

О восьмій годині, коли Маріанна зазвичай просиналася, він прочинив віконну фіранку й усівся в крісло, де вона любила читати перед сном. Ще пригнічений докорами, які дружина озвучила напередодні, Толлеф чекав на неї з бентежністю та побоюванням. Він підвівся налити кави в чашку, яку поставив на тумбочку біля ліжка. Флюїди гарячої рідини взяли гору над Маріанниною спробою прикинутися мертвою. Щойно розплющивши очі, вона потягнулася, і він підсунув дві подушки їй під спину. Вона мала втомлений вигляд. Увечері Маріанна не зняла макіяж, і тепер під її очима красувалися чорні сліди від туші для вій. Намальовані на Маріанниному обличчі синці — то справа його рук, його підпис, і Толлеф з болем у серці оцінював масштаби спричиненого ним лиха.

— Доброго ранку.

Маріанна піднесла чашку кави до губ, а потім утупилася в чоловіків погляд. Він був готовий до того, що вона бомбардуватиме його докорами, гнівними словами, виражатиме своє розчарування, але вона мовчала. Кидала виклик. Від її мовчанки йому було зле. Жодної втішної думки.

— У мене серце крається через те, що я завдав тобі болю.

Щирі вибачення Толлефа зависли в повітрі, яке відділяло їх одне від одного. У нього не виходило чітко артикулювати слова спокути, хоч він багато разів їх подумки повторював, аби підібрати слушний тон і покінчити з напругою поміж ними. Слова застрягли в горлі. Тишу увірвала вона.

— Трохи запізно для прекрасних почуттів, що зроблено, то зроблено. Назад повернення немає.

Вона раптово відкинула пухову ковдру на ноги й одним рухом жваво підвелася.

— Що ти робиш?

— Іду в душ та їду. У мене урок йоги, як завжди по суботах. Ти забув? Звісно. Тобі ж треба стільки всього пам’ятати й тримати в голові!

До примирення ще далеко, а несподівана манера поведінки Маріанни його спантеличила, він просто нерухомо сидів у кріслі — самотній і покинутий. Він чув, як тече вода в душі, вгадував такі знайомі рухи дружини за дверима ванної кімнати. Ці незначущі звуки їхнього приватного сьогодення повернули йому бадьорість. Він потроху опановував себе. Маріанна вийшла, огорнувшись рушником. Зазвичай вона так не робила, але раптом спіймала себе на думці, що не може показатися на очі Толлефу голою. Він обійняв її. Вона на декілька секунд зібгалася в його обіймах, а потім сказала, що не хоче запізнитися на йогу. Толлефу стало легше дихати, душа майже заспокоїлася.

— Поговоримо, коли ти повернешся, якщо захочеш. Я з дому нікуди не вийду. Чекатиму на тебе.

— Гаразд.

Гроза минула.

16

Тримаючи в руках фотоальбом Наталії, Толлеф пройшов до свого кабінету, відкрив ноутбук, зайшов на пошту. На нього чекало редагування повідомлення, якому він намагався надати помірний тон.

Дорога Наталіє. Він видалив слово «Дорога», потім повернув. Я отримав альбом зі світлинами, який ти передала мені через Жанну. Я усвідомлюю цінність цих зображень. Твої письмові нотатки надають багато інформації, і я відчуваю, яка це честь — отримати такий подарунок. Напевно, тобі було важко з ним розлучитися.

Я дуже хочу, щоб наше спілкування було простим і відвертим. Цей альбом я вважаю великим кроком у доброму напрямку. Розглядаючи ці світлини, я зміг легко уявити собі, якою у твоїх очах постала Норвегія в повоєнний період. Я не втримався від емоцій, побачивши нашу фізичну схожість. Мушу визнати, що для мене це — надзвичайна річ. Упродовж усього життя я ніколи ні на кого не був схожий. Можливість сказати: у мене чийсь ніс або рот — дуже важлива річ, я б навіть сказав — обнадійлива.

Приємно було побачити тебе всміхненою під руку з чоловіком перед будинками Осло, які я відразу впізнав. Коли я побачу ці будівлі, не зможу втриматися від думки, що понад шістдесят років тому на цьому місці стояла ти. Судячи із цих зображень, я зрозумів, що перед тобою розкрився новий, сповнений сподівань етап.

Мені бракує, між тим, великих пластів твого життя, і дуже хотілося б одного дня почути від тебе розповідь про них. Не бійся мене, я не планую перевертати твоє життя. Жанна переповіла мені вашу розмову про плакучу вербу, що загрожувала фундаменту будинку. Я не буду таким деревом. Можеш мені довіряти, життя навчило мене поважати ритм і волю людей, які поруч. Я вже не в тому віці, щоб виносити категоричні судження. Ми не змагаємося в армреслінгу, і я ніколи не пересилю твою руку.

Уже не час про щось шкодувати, треба врівноважити те, що було, і що є. Ми обоє досягли поважного віку, і без усіляких претензій я б сказав, що підійшли до моменту прийняття.

Я розумію твою настороженість. Знову прошу тебе: довіряй мені. На світлинах, які ти мені передала, тобі десь двадцять років. Перед тобою все життя, а позаду — минуле, частиною якого є я. Мені хотілося б, щоб ти мені його пояснила, і з мого боку не буде ані повчань, ані докорів, повір. Я тільки хочу, щоб ти розповіла мені свою історію, яка, до речі, є також і моєю історією.

З повагою

Толлеф

P.S. Ми з Маріанною відвідали презентацію Жанниної книжки про Міcсінґенські острови. Це було вкрай захопливо, і думаю, не тільки для нас, адже деякі світлини вчора ввечері знайшли своїх шанувальників.

Толлеф перечитав написане й подумав із задоволенням: краще зробити неможливо. Він увімкнув настільну лампу й знову переглянув Наталіїні світлини, намагаючись скласти докупи поодинокі елементи головоломки, що визначили початок його життя.

Він настільки занурився у свої роздуми, що не почув, як до кабінету зайшла Маріанна. Вона зарано повернулася, і він зрозумів, що їй не вистачило сил працювати до кінця заняття. Він підвівся й обійняв її. Вона не противилася обіймам, а потім легенько його відштовхнула.

— Я хвилююсь.

— Причин немає. Що я можу сказати, щоб ти мені повірила?

— Не кажи нічого! Вислухай мене хоча б раз. Ти розпочав заходи, аби знайти біологічну матір під тиском Маріуса. Спершу я не спостерігала великого бажання з твого боку. Відтоді ситуація змінилася. Ти потроху захоплюєшся, перетворюючи цю історію на одержимість. Уже йдеться не тільки про пошуки предків з метою з’ясування генетичних та історичних даних, ти хочеш все знати про жінку, яка, вочевидь, не поділяє твого ентузіазму. Спочатку зустріч з нею не входила в обов’язкові плани. Тепер я бачу, що ти руками й ногами хапаєшся за цю думку, ти ладен розтоптати свою гордість, аби тільки вона зробила тобі ласку й прийняла в себе вдома. Ця історія повністю тебе змінила, а ще...

— Може, це нормальний процес, не думаєш?

— Так, можливо, але я тебе більше не впізнаю. Ти зачиняєшся в кабінеті, не підпускаєш мене до своїх справ — ані коли просуваєшся вперед, ані коли тупцюєш на місці, і на довершення в цих декораціях з’являється твоя Бірґіт з таємними зустрічами, на які ти погоджуєшся за моєю спиною. Небезпечна гра, яка тривала не один тиждень. Я про дзвінки й повідомлення, які ти від мене приховував.

Толлеф з безпорадним виглядом не наважувався її перервати. Вона мала рацію. І що довше Маріанна говорила, тим більше її голос наливався впевненістю. Вона вимагала, щоб чоловік поінформував її про свої наміри. Що він планує зробити з тією новиною, про яку щойно дізнався? Чи сповістить він дітям, що вони мали сестру?

Толлефа здивував твердий тон дружини, і він вирішив її заспокоїти.

— Забудь про Бірґіт, не чіпаймо дітей, їм ні до чого знати про це все. Бірґіт зняла тягар з душі, звіривши мені свою страшну таємницю, і все... до речі, наголошую, що вона не «моя» Бірґіт. Я нічого не можу зробити для неї. До того ж, вона в мене нічого не просила. Її дочка померла кілька років тому. Оскільки моє батьківство ніколи не було заявлено, я не відчуваю жодних родинних зв’язків. Знаючи це, Маріанно, які наміри я можу мати, на твій погляд? Я розлючений, я серджусь на неї за те, що вона витягла цю історію на поверхню після стількох років, за те, що вона прийшла підірвати наше родинне життя. Навіщо говорити мені все це? Сільвія мертва. Мертва.

Толлеф розридався. Через пару хвилин він опанував себе й вибачився перед Маріанною.

— Останнім часом на мене обрушилося надто багато потужних емоцій. Бірґіт зробила свої зізнання в кав’ярні. У публічному місці, уявляєш собі? Адже я відмовився від зустрічі в неї вдома. Але ж ніщо не могло мене підготувати до тих слів, які я почув. Я не знаю, чим вона керувалася, і, чесно кажучи, це мене приголомшує. Вона каже, що після нашої випадкової зустрічі це здавалося їй очевидним, немов знак долі. Езотеричний підхід ніколи не належав до моїх пріоритетів, ти ж знаєш. Мене розчавило відчуття безпорадності, адже я не міг нічого вдіяти, щоб хоч щось змінити або виправити. Я сказав тобі, що нічого не відчув, але, правду кажучи, це була справжня бомба на мою голову того дня, і оскільки я тобі не сказав, що йду на зустріч з нею, як я міг поділитися з тобою відчутою фрустрацією? То був жах. Тепер мені стало легше, коли ти все знаєш.

Він розповів дружині, що так швидко полишив кав’ярню, що навіть забув оплатити своє замовлення. Оплатити замовлення! Безглуздість того, що він переймається подібними дрібницями, вирвав у Толлефа нервовий сміх. Маріанна не ворухнулася.

— Насмілюсь сподіватися, що твій період приховувань завершився. Таке відчуття, ніби з мене глузують. Настільки мені важко відчути до тебе емпатію. Я не можу не думати — що б сталося з нами, якби ти тоді дізнався про її вагітність? Хтозна, можливо, ти б повернувся до неї або нам би довелося якось зважати на цю дитину, прийняти її ще до народження наших дітей? Наше життя було б зовсіміншим.

— Може й так, але сталося, як сталося! Ти картаєш себе даремно. Лише тому, що вона зробила зізнання сьогодні, це зізнання не стане частиною нашого життя.

— Як ти думаєш, ти б любив цю дитину так, як любиш наших дітей?

Толлеф замислився на декілька секунд.

— Знаєш, Маріанно, що? Імовірно, так! Адже я така людина, сподіваюсь, хороша людина, і саме тому ти зі мною одружилася! Я люблю тебе, я люблю дітей, і мого серця вистачило б на ще одну дитину, я б ніколи не відмовився від дитини, що є плоттю від моєї плоті, як робить дехто, і на тобі це жодним чином не позначилося б!

Сказано, що сказано. І ці слова викликали в Маріанни великий порив кохання.

— Це сильніше за мене, я почуваю себе повністю виключеною зі всього, чим ти живеш. А ще я відчуваю так, ніби в мене відібрали власне життя! З тобою відбуваються абсолютно екстраординарні речі, а я лише глядачка всього цього, бо ти тримаєш інформацію при собі. Ми вже відвернулися одне від одного. Можна подумати, що я більше не існую.

— Маріанно... Звідки ти береш ці дурниці? Ще ніколи ти не була мені так потрібна, як зараз.

Він пригорнув її до себе, пристрасно обійняв, а потім повів за собою у вітальню.

— Ходімо погуляємо, розвіємося трохи. Я пропоную зайти в якийсь музей. А ще піти в ресторан, чом би й ні?

Після повернення Маріанна захотіла прилягти на пів годинки. Він скористався нагодою й відкрив ноутбук. Наталія відповіла. Його аж кинуло в жар, він поринув у читання повідомлення, що надійшло з іншого боку океану.

Дорогий Толлефе,

Я нічого не зрозуміла з твого повідомлення. На моєму подвір’ї ніколи не було плакучої верби. Я бачу лише одне пояснення цьому непорозумінню: вечір презентації, напевно, виснажив Жанну та посіяв плутанину в її думках. Вона — людина мистецтва, і як ти знаєш, у митців часто буває дуже багата уява. Не будемо до неї надто суворими, можна цілком зрозуміти її збентеження, спричинене такою важливою подією. Що ж до моїх коренів, сліди до них не те, щоб плутані, вони радше знищені. Я справді стерла своє минуле з пам’яті, так було треба. Якби ти бачив, на що було схоже місто Львів під час війни, ти б зрозумів. То було пекло, і я не маю жодного бажання знову в це зануритися. У мене там нікого не залишилося, я вже тобі про це казала. Мені шкода, що не можу задовольнити твою жагу, але будити мертвих я зовсім не хочу. Те, що ти в мене просиш, неможливо. Не наполягай. Я більше не думаю про минуле, займаюся суто приземленими справами. Переймаюся своїм артеріальним тиском, рівнем холестерину, комунальними платежами, погодою надворі. У мене вже не той вік, щоб розглядати глобальні питання.

Наталія

Ці декілька фраз повністю спантеличили Толлефа. Ця жінка, вочевидь, мала талант роздавати на горіхи. Усім без винятку. Не встиг він закінчити з її повідомленням, як задзеленчав телефон.

— Маєш хвилинку?

Утім, Жанна не дочекалася відповіді.

— Я щойно розмовляла з Наталією, вона в повному розпачі. Сказала, що ти ніяк не вгамуєшся й закидаєш її питаннями. Вона ж просто спалить мости. Що відбувається? Я думала, ми з тобою порозумілися з приводу того, що ти проявлятимеш більше обережності. Щоразу спілкуючись з тобою, вона відчуває себе на допиті, розумієш, як на звичайному допиті. Ти сам себе позбавляєш останнього шансу.

Толлеф відчув, як спиною пробігла холодна хвиля.

— Я просто намагаюсь дізнатися, ким були мої предки, і мені здається, це цілком законне бажання. Я щойно отримав альбом зі світлинами, який мене дуже схвилював, отже, зрозуміти мене нескладно.

— Звісно, я тебе розумію, але ж не забувай, до кого ти звертаєшся! Вона вся мов на голках, уяви собі! Між нами, Толлефе, на твоєму місці я б постеріглася використовуватися слово «законність» так, як робиш ти. Ти ним користуєшся, немов саме поняття було створене для тебе. А це слово служить усім, воно не твоя власність. Наталія, ймовірно, використовує ті самі аргументи для виправдання своїх позицій, які, дозволь мені це підкреслити, діаметрально протилежні твоїм. Скажи мені, якщо вона вирішить, що «твої запити» не мають законної сили, до кого ти звернешся, коли вона припинить спілкування? Подумай про це!

Якщо він поводитиметься так затято, я скоро залишусь єдиною співрозмовницею Наталії, — сказала собі подумки Жанна. Тим гірше для нього! У глибині душі вона вважала його дурнем за те, що він не сів на перший літак і не полетів на зустріч з матір’ю, а ще й йолопом за те, що не вдався до іншої стратегії.

Толлеф був не в гуморі приймати її напучування, і всі ці таємниці вже допікали до печінок. Він волів отримати відповіді й не бачив причин, чому б не донести цю думку до Жанни. Наталія навмисно проігнорувала деякі запитання, що він їх сформулював у першому листі, тому листі, який їй доставила Жанна. Важливий момент: він попросив підтвердити, що в документах, які є в національних архівах, записане справжнє прізвище її батьків. Навіть щодо цього він мав сумніви.

— Чому це?

— Бо мої пошуки залишилася безрезультатними, і я їй не вірю.

— Отже, ти справді шукав усюди. Коли ти їй сказав, що хочеш вирушити до Львова, вона ледь не знепритомніла.

— Мета виправдовує заходи!

Як міг він сподіватися на успіх подальших пошуків без цього підтвердження? Толлеф справді відчував, що із самого початку щось пішло не так: він не знав, ким був його біологічний батько, можливо, ніколи й не дізнається, адже Наталія стверджувала, що не знає його. До того ж, пані мати присвоїла собі право накладати вето на будь-яку тему, що може хоч на йоту поставити під сумнів автентичність вибудованої нею історії.

Толлеф ставав злим, і Жанні було дедалі важче слідкувати за його думкою. Вона визнала, що трохи заплуталась, а Толлеф відповів — Наталія підкреслила в ній цю рису.

— Так, люба моя. Схоже, що історія з плакучою вербою — витвір авторства Жанни Ламбер. Наталія щойно написала мені, що в неї у дворі ніколи не було дерева, близько або далеко схожого на плакучу вербу. Суцільна вигадка з твого боку. Хочеш, я зачитаю уривок з її листа, де йдеться про тебе?

— Мені ж це не наснилося, і я не маю звички висаджувати дерева в чужих садах, аби викликати в людей цікавість.

— Ти бачиш? Божевільня!

Вона натякнула, що їм обом слід заспокоїтися.

— Справжній клубок, і якщо я правильно розумію, вона не має наміру допомогти мені в цьому розібратися. Не уявляю, де шукати ту стартову точку, звідки можна відстежити моє генеалогічне дерево.

— Твоє дерево...

— Саме так! Дерево, якого не існує. Як тієї верби! — сказав він з трохи нещирим, вимушеним сміхом.

Останнє речення раптом розрядило напруженість атмосфери.

— Наталія — це загадка, яку нам доведеться розгадати. Мармурова статуя, і це зовсім не метафора.

— З часом вона пом’якшає. Я тобі цього бажаю, Толлефе.

Він додав, що ситуація з Альбертом Мюллером оповита таким самим, так би мовити, туманом, що й історія Наталії.

— Уяви, якби його належність до Volksdeutsche^[13] була відома владі! Він би довго не протримався в Норвегії! Він воював у Сталінграді у складі німецької армії, отже, офіційно був ворогом Норвегії. Тільки цього факту вистачило б для вилучення його з програми біженців. Навіть якщо він опинився в Сталінграді проти своєї волі, це ніяк не відрізняло його від інших німецьких солдатів. Усі вони йшли туди п’ятами вперед.

— Дорогий Толлефе, у цьому рівнянні повно невідомих величин! Він — той чоловік, якого вона обрала, з ким захотіла зв’язати свою долю. Німець! І це при тому, скількох страждань вона зазнала через нацистський режим...

— Що могло об’єднати цих двох людей?

— Наталія стверджує, що музика.

— Я кружляю по колу. Дуже хочеться знайти спільний знаменник усім цим уривкам інформації. Я не розумію затятості Наталії, з якою вона заплутує сліди.

Жанна радо б продовжила бесіду, але час було повертатися до Фредрікстада. Вона порекомендувала Толлефу поводитися обережно, щоб не підірвати й без того ненадійний зв’язок з Наталією. Якщо їй на думку спаде спалити мости, повернути назад буде неможливо.

— Жанно, спробуй подивитися на цю історію моїми очима. Якщо вона нездатна пролити світло на власне існування, то без найменших докорів сумління відхреститься й від мого, — сказав він, придушуючи сльози.

— Толлефе, я знаю, що ти існуєш, і можу підтвердити тобі, що ти не походиш нізвідки. Ти багато чого успадкував від Наталії. Ти такий же упертий, як вона!

Вони обидва розсміялися.

— Дякую, Жанно, твій дзвінок мене розрадив.

17

Осінь добігала кінця. Листя з дерев укрило землю, а після буревію з градом, який нещодавно обрушився на Шамблі, Наталія вже передчувала зимовий холод, що згодом завітає до її суглобів і старих костей.

На кухню зайшов Джеф, кинувши погляд у вікно. Із вкрай роздратованим виразом обличчя він пробуркотів, що сьогодні вранці доведеться проковтнути дві філіжанки досить міцної кави, перш ніж піти вигуляти собаку.

Утім, для партії скраббла температура усталилася ідеальна. Шкода, бо Наталія вже вдягнула пальто, натягнула рукавички й ретельно вмостила на голові капелюшок. Джеф аж присвиснув, оцінюючи сміливість матері. Настав час поновити рецепт, і це не може зачекати. З огляду на прибулі з іншого боку Атлантики потрясіння, підтримка артеріального тиску на прийнятному рівні здавалася як ніколи важливою!

— Я ненадовго. Можеш уже витягати гру з коробки. Обіцяю задати тобі такий урок, що ти його забути не зможеш.

— Уже тремчу, ма, уже тремчу! Як повернешся, гра буде на столі. Побачимо, хто з нас кому задасть урок.

Джефова кава ще бігла струмком у кавоварці, коли Наталія повернулася, ляскаючи вхідними дверима. Вона була настільки розлючена, що забула зняти мокрі черевики. Здійнявши руки до неба, вона нарікала на злу долю, яка вочевидь її переслідувала. Виявилося, що її машину побило градом, мов свинцевими кульками. Коли таємничі сили вирушили на пошук жертви, звичайно ж, потік своїх зловісних чаклунств вони вивернули саме на неї. Як їй набридло це життя, чия цінність вочевидь перебільшена.

Колись їй довелося вдатися до нечуваних зусиль, щоб зачепитися за існування. І що вона отримала зрештою? Тільки прикрощі й розчарування. Час піти у засвіти.

Джеф стільки разів чув її скиглення, що навіть не дослухав до кінця. Він накинув пальто і, навіть не перевзувши домашні капці, вийшов перевірити спричинені машині пошкодження. Він прочинив вхідні двері й вигукнув:

— Тут роботи щонайменше на чотири тисячі доларів!

Наталія кинула сумку на стіл, зняла пальто й упала в улюблене крісло. Куди подівся її записник з адресами? Вона перекинула догори ногами всі кухонні шухлядки й нарешті знайшла блокнотик біля телефона на столі у вітальні. Їй довелося чекати хвилин десять на дроті, поки консультантка страхової кампанії зробила ласку відповісти їй. З інтонаціями папуги пані зачитала передбачений порядок дій. Наталія була третьою особою, що телефонувала цього ранку. Спочатку їй слід звернутися до станції технічного обслуговування, запросити оцінку отриманої шкоди в письмовому вигляді, а після сплати «скромної» франшизи в розмірі двохсот п’ятдесяти доларів компанія візьме на себе компенсацію різниці. Вона поклала слухавку, обірвавши консультантку на півслові, та знову вдягнула пальто. Вона поїде за покупками на своїй покоцаній тарадайці. Проте вона невдоволено пробуркотіла у бік Джефа:

— Чому це в гаражі стояла твоя машина, а не моя?

— Тому що раз у житті, ма, я повернувся додому раніше за тебе.

— Я хочу, щоб мене хтось супроводжував, щоб я не сама переймалася всім цим клопотом.

— Ти добре знаєш, що сьогодні я не можу. Якби твоя подружка Жанна жила в Монреалі, було б чудово, скажи?

Жанна дзвонила їй лише два рази після того, як залишила Квебек. Їй було не до того через купу справ. Толлеф натомість не пропускав ані тижня. Він телефонував щонеділі.

— Який зразковий син, — іронізував Джеф.

Зубоскальство Джефа здавалося їй дитинністю. Вона вказала пальцем на нього, ніби попереджаючи — тобі краще утриматися від образливих коментарів. Такий організований і надійний син, як Толлеф, напевно, забезпечив би їй підтримку, якої вона потребувала та на яку не дуже сподівалась.

Які соромні думки. Наталії стало ніяково, і вона відвернула обличчя, щоб Джеф не міг її розкусити. Толлеф, мабуть, поважає усталеність і стабільність. Імовірно, у нього на кухні висить настінний календар, де він помічає дні зустрічей, важливі події, дні народження — і все це занотовано та розплановано на цілі місяці наперед. Щонеділі, коли близько дванадцятої дня дзеленчав телефон, вона знала — це він. Який уважний і запобігливий син. Йому обрали батьків, які фонтанували любов’ю, а в нього був завеликий брак цієї любові. Ідеальне поєднання. Без сумніву, свого часу вона прийняла правильне рішення.

Їхні розмови почали переходити в стан застою, Наталія це чітко усвідомлювала. Він начебто цікавився всім, що вона казала, але про що вона могла розповісти йому? Хіба що про відвідування лікаря й читацького клубу? Її існування було монотонним, нічого захопливого, чим можна поділитися, у житті не відбувалося. А ще щоразу коли вона говорила про Жанну, Наталія доволі ясно відчувала легке роздратування Толлефа, хоча він старанно намагався його приховати. Після снотворних і більш-менш довгих преамбул до їхніх розмов він неминуче переходив до тиску зі своїми нав’язливими думками. Цього разу в останньому повідомленні, що він надіслав електронною поштою, Толлеф перейшов межу — вона відчула себе так, немов опинилася на допиті в Гестапо.

— Ма? На твої справи потрібно кілька годин, а я не можу чекати на твоє повернення. Доведеться нам перенести цю партію в скраббл на завтра. Ти ж знаєш, що в мене урок у Монреалі.

— Не переймайся. Я сама впораюсь з проблемами.

— Добре... добре! А ти впевнена, що хочеш їхати? На дорогах можлива ожеледь.

— Якби я чекала на безхмарне синє небо, а ще на зорі, щоб вони прихильно вишикувалися, а ще на сприятливі обставини, мене б уже не було на світі, принаймні тут я б точно не була й не вела б із тобою розмови про дощ і погоду.

— Я знаю, що просто втрачаю час на умовляння, ти ж нікого не слухаєш.

— Це точно, адже мені це ніколи не ставало в пригоді!

Вона наділа свою капелюшок, пальто й побажала синові доброго дня, після чого зачинила двері. З важким серцем вона ще раз оглянула вкритий ґулями корпус машини, не втрималася від лайки, яку вимовила німецькою, і завела свою понівечену тойоту. Німецька лайка вирвалася в неї інстинктивно, і Наталія згадала свекруху, що лише посилило роздратованість.

Вона вирішила побалувати себе обідом у китайському ресторані. Опівдні тут пропонували ситний шведський стіл. Ця маленька розкіш спричиняла неприємне почуття провини через невідступні думки про непередбачені витрати, до яких призведе ремонт автівки. До біса все! Вона хотіла скористатися цим виїздом, щоб перебити щоденну рутину. У прагненні якомога швидше розв’язати проблеми з машиною вона випила наприкінці обіду тільки одну чашку чаю з жасмином, позбавивши себе таким чином задоволення — зазвичай їй подобалося довго смакувати чайну церемонію. Слід усе з’ясувати, не зволікаючи. Вона заскочила в аптеку, а там, мабуть, усе місто змовилося вишикуватися в чергу. Вона розпачливо зітхнула, день обертався на суцільний жах.

Відвідування автосервісу розтягнулося до безкінечності. Майстер опікувався трьома важливими клієнтами, і коли до неї дійшла черга, він дотепно довів до її відома, що ця старенька японка не вартує таких інвестицій:

— Краще почекати, іще зовсім трохи, і вона буде готова піти на металобрухт.

Яка чудова людина цей автомайстер! Щодо підтримки морального духу йому немає рівних! З майстерні вона виїхала ще більш пригніченою, ніж сюди заїжджала. Тепер вона шкодувала, що не почастувала себе другою чашкою жасминового чаю.

Проте Джефів пес зустрів її зі щирою радістю. Він пробіг між її ногами й ледь не збив із ніг.

Наталія захотіла зателефонувати подружці з читацького клубу, щоб поскаржитися на свої нещастя. Після дюжини дзвінків, що залишилися без відповіді, вона поклала слухавку й пішла на кухню налити собі портвейну. Потім увімкнула телевізор. Час новин. Жоден сюжет не спромігся привернути її увагу, крім одного короткого репортажу про сади, розташовані на монреальських дахах. Журналісти провели цікаву паралель з іншими великими містами світу. Ідея міського сільського господарства здалася їй дуже привабливою, і вона зацікавилася цим феноменом, який виявився популярним від Праги до Берліна.

Сучасний Берлін в її уяві переплітався з тим колишнім Берліном, який вона знала, і ці ремінісцентні спогади жорстоко вразили її. Вона була до цього неготова. Кадри з берлінськими потягами S-Bahn^[14] перемежалися в голові з образами забитих людьми потягів, які перевозили ні в чому не повинних бідолах, мов худобу. У гробовій тиші. Потяги, чиї свистки ніхто ніколи не чув. Сумна доля, яка її оминула.

Вона ніколи не могла збагнути необхідність психічної дисоціації^[15]. Навіть якщо б захотіла, а це не так, однаково б не змогла.

Спати зі своїм катом — це акт забруднення, який залишає на тобі розпечене тавро. Опісля повернутися до цноти неможливо. «Курва» — це просто слово. Дивний іменник жіночого роду з дуже широким спектром дії. Вона налила собі другий келих портвейну.

Її таємниці належать тільки їй, і, зрештою, чи існує хоча б одна людина на землі, що розповість цю історію так, як вона відбувалася насправді? Кожен обирає такий кут зору, який дозволить йому й надалі дивитися в дзеркало. Вона — не виняток із правил, тож зовсім не прагне перетворитися на велику розгорнуту книжку, на що, вочевидь, сподівається Толлеф. Як неочікувано сплив у житті покинутий з народження син, намагаючись склеїти розбиті черепки, з’єднати всі точки й розгледіти отриману фігуру. Однак ніхто не знав, що за зображення відкриється в результаті його дій.

Слід цінити благо, яке дають проріхи в пам’яті. Вони пропускають промені світла, і навіть якщо це не світло, а лише просвіток — допомагають жити далі. Вони стримують від спокуси зазирнути в темний колодязь, щоб роздивитися в ньому своє відображення. Неушкоджених не буває. Це не більше, ніж абстракція. Є тільки ті, хто вцілів більш або менш.

Забурчав живіт, нагадуючи їй, що вона з дванадцятої години не їла. Наталія зіперлася на підлокітник крісла й підвелася, щоб налити собі третій келих. Уже стемніло, а кухня освітлювалася лише маленькою лампочкою, що висіла над мийкою. Почалася благотворна дія алкоголю. Добре.

Задзеленчав телефон, напевно, передзвонює колежанка з читацького клубу. Вона рефлекторно подивилася на екран. Ні, це двоюрідна сестра Деббі. А настрій такий, що хочеться з кимось посваритися, тож Наталія вже завела руку, щоб зняти слухавку, аж раптом схаменулася. Мабуть, вона не в гуморі розмовляти з сестрою. Краще послухати автовідповідач.

— Добрий вечір, Наталіє. Минулого разу я залишила тобі повідомлення, ти отримала? Звісно ж, отримала! Я просто хочу дізнатися, як ти, а ще нагадати — сьогодні день пам’яті мого батька. Ти знаєш, як він тебе любив. Понад усе на світі він сподівався, що ти вийдеш на контакт з родиною. Родина — це дуже важливо, Наталіє. Будь ласка, не уникай мене, підстав для цього немає. Бувай, цілую.

Вона зробила великий ковток портвейну. Деббі. Дочка дядька Самуеля. У неї такий самий протяжний голос, як у батька. Наталія заплющила очі, як хочеться плакати. Це все алкоголь.

Толлеф хоче, щоб вона розповіла про своїх батьків. А що вона може сказати? Тисячі разів вона намагалася згадати їхні обличчя — даремно. Вона вже сама не могла визначити реальність тих уявних образів, що роїлися в її голові. Може, то просто відлуння облич, що вона зустрічала й любила впродовж свого життя? Її батько часто їздив у справах до Варшави, тому вона звикла до його відсутності вдома.

Їхнє фермерське господарство не мусило страждати через регулярну відсутність батька, і в них працювало чимало поляків. Батько найняв гувернантку, яка опікувалася Наталією й допомагала слабкій здоров’ям матері. Вона намагалася згадати хоча б одну розмову з батьками. Усе, що спадало на думку, це приглушені крики з іншого боку дверей до спальні тієї ночі 1940 року. Цього забути вона не зможе ніколи.

Уже десята вечора, син повернеться близько півночі, як завжди. Коли він буде вдома, їй краще вже улягтися, тож вона налила собі останній келих.

За життя чоловіка вона уникала пити вдома. Він не терпів спиртного. Йому вистачало однієї-двох склянок, аби назовні вискочила вся його бентега й параноя, а для неї пити на самоті було нецікаво, тому свого часу вона просто відмовилася від спиртного в хаті.

Слід зауважити, що присутність свекра зі свекрухою в їхніх близьких стосунках теж не сприяла святковому настрою. Як така добра людина могла виявитися настільки нечутливою, щоб нав’язати їй цей тягар? Упродовж п’яти років життя під одним дахом вони спілкувалися між собою виключно німецькою. Їй доводилося йти з дому, щоб порозмовляти англійською чи французькою. Кажуть, що кожен обирає свої страждання тією мірою, як він здатен їх знести. Нісенітниці! Альберт ніколи не зважав на обсяги жертв, до яких він її примусив. Маленькі й великі акти умертвління, на які ми погоджуємося, найлегше виправдати загальним благом, але нав’язаний чоловіком акт самозречення їх дуже віддалив. Занурюючись у ці думки, вона запитувала себе, чи усвідомлював він її відчуженість. Після переїзду з Норвегії вони дуже мало розмовляли. Колись їх об’єднала музика, а як бути з усім іншим?

Німецьке походження висіло на Альбертові важкою ношею. Він його приховував. Саме так, як вона приховувала своє. Їх використали в цілях, які їх зовсім не стосувалися. Що їм, у біса, гегемонія Німеччини? Вони просто хотіли жити своїм життям. Так вони обоє опинилися на одній галері. Офіційно Наталія й Альберт були поляками. Обоє. У Норвегії до поляків ставилися краще, ніж до інших полонених, і вона зуміла цим скористатися. Краще вже працювати на Рейх, ніж отримати кулю в голову. Кому стане легше, якщо вона опиниться на дні братської могили?

Вона ніколи не звірялася чоловікові в тому, що привласнила ідентичність іншої людини. Вона присяглася нікому не розповідати правду — ані йому, ані комусь іншому. Він нею зацікавився, він її смішив, він розгорнув цілу програму зваблення, яка зуміла вразити її в саме серце. Він покохав її. Вона відчула себе насправді важливою, красивою, гідною.

Дуже рано з її уяви зник образ героя-лицаря. Якщо вона й мріяла про нього, то лише до 1939 року, а потім і не згадувала. Вона більше не вірила, що на її дорозі зустрінеться чоловік з великої літери. Отже, бажати Альберта здалося їй найсолодшою історією, яка тільки могла трапитися. Така форма взаємної довірливої злагоди дотепер їй була незнайома. Коли вони вперше кохалися, час зупинився. Він познайомив її з великою владою пестощів і з залежністю, яку вони створюють. Більше ніколи вона не підпустить до себе чоловіка, якого не бажає.

Після переїзду до Квебеку вона потай від чоловіка встановила контакт з Самуелем, але лише для того, щоб дядько завдяки своїм зв’язкам допоміг Альберту знайти роботу. Вона ніколи не знайомила Альберта з дядьком, і чоловік так і не дізнався про роль, яку той зіграв у його кар’єрі. Надалі Наталія підтримувала з Самуелевою родиною лише випадкові й досить таємні зв’язки.

Ще один келих і все. Боже, які ж вони маленькі!

Дядько Самуель опікувався нею, як тільки міг. Він задіяв усі свої контакти, щоб знайти когось, чиї повноваження могли забезпечити їм нові ідентичності. Він уже розпочав ці кроки для себе. До того, як вона переїхала в його дім.

Більше ніяких асоціацій з рідним батьком.

Після вторгнення в 1939 році Радянський Союз відмовився визнавати незалежність Польщі, і репресій рівною мірою зазнали і поляки, і євреї, і українці. У цих питаннях жодної дискримінації. Сталінська армія позиціонувала себе рятівником перед загрозою, що насувалася із заходу, тобто рятівником від гітлерівських військ, і це підштовхнуло багатьох євреїв шукати притулку у Львові, що призвело до збільшення кількості мешканців на двісті тисяч осіб, навіть більше. Усі громадяни жили під жорстоким контролем, і містом розповсюдилася колективна параноя, мов лісова пожежа в східній Польщі. Запідозрених у зраді поляків відправляли до трудових таборів під назвою Гулаг, де на них чекала смерть. Шансів викараскатися було обмаль, хіба що ти знайдеш «тепле містечко під сонцем» або нові документи. На відміну від її батька, Самуель не належав до категорії громадян з групи ризику. Він був каменярем, тобто ані людиною інтелектуальної праці, ані держслужбовцем, на яких автоматично лягало тавро «ворог народу», але Наталія усвідомлювала, що нагоди вдруге благати радянських військових про пощаду вона не матиме. Юність і краса інколи відігравали роль перепустки, але не давали жодних гарантій. Самуель безнадійно намагався отримати документи, що могли б відмежувати їх від родини.

Досить людині опинитися в становищі загнаної тварини, як вона розуміє — єдина важлива річ, це мати добру схованку. Їм дуже бракувало такої схованки.

У червні 1941 року німці розпочали операцію «Барбаросса» й увійшли до Львова, примушуючи радянську армію визнати свою поразку. Прощавай, пакте про ненапад.

— Здається, я знайшов того, хто може зробити нам підробні документи, — сказав Самуель. — Це українець. Але він має дуже щербату славу. Такі справи, дитинко, що тільки негідники тепер можуть нам допомогти. Чесні люди вже нічого не вдіють.

— Знаю. А що батько, мати, брати?

— Вони зроблять, що можуть зі свого боку. Часу обмаль. Обмаль, як ніколи. Нам не просто слід позбутися прізвища. Треба забути, хто ти, ким була, у якій родині виросла, яке майно тобі обіцяне. Усе.

— А це не ризик — мати справу з українцем?

— Тепер усе ризик. Я чув про цього негідника, що передусім і насамперед він торгаш. Купує чи грабує, а потім перепродує. Якщо запропонувати йому добру ціну, він матір рідну продасть.

— Так у нас грошей небагато.

— Твоя правда.

Лунає стук у двері. Три удари, потім пауза й ще два удари. Це сигнал. Самуель відчиняє двері та пропускає чоловіка років п’ятдесяти, чий дуже неоднозначний вигляд вселяє певну огиду. Дядько виносить металеву коробку, в якій лежить зв’язка банкнот. Українець важко втягує носом повітря й зневажливо дивиться на гроші.

— Цього замало.

— Я хочу бачити документи, — каже Самуель.

Чоловік витягає з кишені конверт і кладе документи на стіл: Наталія Зелінська, дев’ятнадцять років, та Кшиштоф Зєлінський, сорок два роки. Вік зовсім трохи не відповідає їхнім справжнім датам народження. Навіть дивно.

— Непогано,— каже Самуель

— Непогано? Краще не знайдете! Але воно й коштує, паничику!

— Ви, напевно, забрали їх у небіжчиків! Закладаюсь, ці документи нічого вам не коштували.

— Те, яким чином я роздобув ці документи, не має вас цікавити. Важливе лише те, скільки вони вартують для вас двох тут і зараз. До того ж, з іменем Кшиштоф вас будуть благословляти без сповіді! Добрі поляки-католики! Чи не диво?

Дядько підводиться й зникає у кімнаті. За кілька хвилин він повертається із золотою каблучкою, успадкованою від батьків. Побачивши прикрасу, українець схвально нахиляє голову.

— Так краще, але я думаю, що ви недооцінюєте папери, які я вам приніс.

— У мене немає більше ніяких цінностей.

Українець підводиться, забирає документи й удає, що збирається вийти. Самуель утримує його за край пальта.

— Благаю вас, допоможіть нам.

— Тоді, друже, доведеться йти на жертви.

Чоловік не відводить очей від дівчини, абсолютно не приховуючи, що саме він вважає прийнятною ціною. Він знову витягає конверт і показує написану на документах адресу.

— Будинок Зелінських розташований за містом, і він порожній. Це місце забезпечить вам трохи безпеки, принаймні на деякий час.

Самуель невідривно дивиться на папери, які можуть врятувати їм життя, а українець тим часом посміхається його племінниці.

— А мала гарненька.

— Облиште, дайте їй спокій.

— Як хочете. Наталія... А малій дуже пасує це ім’я, не згодні? Життя або смерть, вибір за вами.

— Дядю, — сказала вона, — не плачте.

Самуель охоплює голову руками. Українець робить дівчині знак іти за ним у спальню. Від вигляду її пружного тіла в нього ледь не тече слина. Від нього тхне жувальним тютюном.

— Роздягнися.

Вона виконує наказ. Він підходить до неї, теребить її груди, покусуючи їх та пощипуючи своїми брудними пальцями.

— Стань на коліна, — каже він і кладе засалену руку їй на плече, примушуючи таким чином опуститися.

Він наказує їй узяти до рота його ерегований член. Він навіть не потурбувався зняти штани, просто скинув їх на свої чоботи. Вона відчуває смак сечі. Перш ніж кінчити, він її відштовхує, поривчасто розвертає та в содомітський спосіб входить в неї, хрюкаючи мов свиня.

Він зі сміхом піднімає штани й наказує їй підвестися. Він виходить з кімнати, а вона залишається з іншого боку дверей, квапливо витираючи краплі крові, що стікають між стегон. Дядько ще в прострації. Українець махає документами перед його носом.

— Я знав, що ми порозуміємося.

— Зникни, — каже дядько.

Самуель підводиться, щоб піти до племінниці. Чоловік забирає металеву коробку.

— Вважайте, що вам дуже пощастило, — каже він.

Підскочивши від люті й сорому, Наталія згадує те, що батько розповідав їй про українців та про їхні зв’язки з нацистським режимом. Вона відштовхує дядька й підходить до чоловіка, випльовуючи йому в обличчя слова батька. З її вуст ллється нескінченна ненависть. Вона не знає, що ця отрутна хвиля повернеться на них і забризкає їх брудом. Приголомшений дядько ледь тримається на ногах.

— Бідна дитино, благаю, замовкни!

Українець втуплює розлючений погляд в очі Самуеля й каже йому, що їх мабуть ці папери врятують, але не всім випаде такий шанс. Перед виходом він кидає останній мстивий погляд на дівчину.

У Наталіїній голові розвернувся рій голосів: голос дядька упереміш з голосами батьків. Вона енергійно потерла скроні.

Яке нестерпне насильство. Задихнутися можна. Підкотила нудота, вона схопила газету й почала обмахуватися нею мов віялом. Обличчя почервоніло, а вона так швидко махала газетою, що руку звело судомою.

— Господи, тільки не це!

Голосам, що волали в її голові, знадобилося більше часу, ніж завжди, аби вгамуватися й замовкнути.

Вона зробила останній ковток портвейну, вимила келих, поставила його сушитися на кухонний стіл і поставила пляшку на місце.

Вона зайшла у ванну кімнату, а потім попростувала до ліжка, на яке впала всім тілом, і заснула мертвецьким сном.

18

Наталія прокинулася через приступ нудоти й нестерпний головний біль. Вона спробувала підвестися. У повній дезорієнтації забила коліно об тумбочку біля узголів’я і знову впала на ліжко. Її знудило просто на нічну сорочку. Відчуваючи, як німіє обличчя, вона впала в паніку. Тричі Наталія вигукнула ім’я сина. Її пронизливі крики жорстоко вирвали Джефа з полону нічного сну. Він прибіг до спальні матері та увімкнув світло.

— Ма?

Запах нудоти викликав огиду. Коли він побачив її сидячою на ліжку, то подумав, що їй стало зле через вечерю. Джеф запитав, як вона себе почуває, чи може вона підвестися й піти у ванну. Коли вона спробувала відповісти, він не одразу зрозумів, що вона каже. Одна сторона її обличчя була перекошеною в якісь незрозумілій гримасі.

— Толлеф... Толлеф...

— Що Толлеф?

— Я хочу, щоб він приїхав. Напиши йому. Я хочу його побачити. Скажи йому!

Вона хапала Джефа за руку, говорила повільно, і навіть якщо зрозуміти її слова було важко, суть доходила чітко. Він спробував допомогти їй підвестися, але не спромігся. Вона знову важко повалилася на ліжко.

Плутаним голосом вона видавала гортанні звуки й белькотіла незрозумілі слова, немов розмовляла незнайомою для нього, якоюсь вигаданою мовою.

У горлі Джефа застрягло ридання. Тут запанікував він і набрав на телефоні 911.

19

Коротеньке повідомлення. Декілька абсолютно беземоційних речень.

У міру того, як вона читала повідомлення, літери на екрані ноутбука змішувалися між собою. Жанна перечитала. Серце почало битися дужче.

Жанно!

Погана новина, після нашого повернення з подорожі я прочитав повідомлення від Джефа, надіслане чотири дні тому: у Наталії стався інсульт. Лікарі вважають її стан важким, але стабільним. Я поінформую тебе, як дізнаюсь подробиці. Я просто спустошений цією новиною. Єдине, що заспокоює — ситуація начебто покращується.

Я дам тобі знати.

Толлеф.

Жанна набрала номер Толлефа. Чужим від хвилювання голосом вона запитала його про новини. Він щойно розмовляв з Джефом по телефону. Спочатку Наталію відправили в реанімацію, де вона перебувала впродовж двох днів. У цей період її стан вважався критичним. Потім стан стабілізувався, і її перевели до звичайної палати. Джеф ще не оговтався від стресу, який пережив тієї драматичної ночі. Він описав Толлефу сцену, як міг. Мати мала такий страшний вигляд, що він запанікував. Вона на деякий час знепритомніла, і Джеф, за його словами, подумав, що вона померла. Перш ніж її забрала швидка, вона назвала його ім’я — його, Толлефа! — і висловила бажання, щоб він був поряд із нею. Джеф вирішив, що мусить з ним поділитися.

— Вона попросила побачити тебе?

— Уяви! Вона хоче МЕНЕ побачити!

Толлеф усвідомлював, який ефект ця новина справила на Жанну. Утриматися від смакування моменту він не міг. Усупереч серйозності ситуації його підживлював просвіток надії. Вона це помітила в його голосі.

— Я рада за тебе.

Толлеф повідомив Жанні координати лікарні, а також номер телефону палати, у якій лежала Наталія.

— Як будуть новини, сповісти мене.

• • •

Хоч Наталія ділила палату з іншою жінкою, вона мала змогу приймати дзвінки. Щойно Толлеф переговорив з Джефом, він одразу набрав номер лікарні. Розмова з матір’ю тривала недовго, адже зрозуміти її вимову було нелегко. Їй не вдавалося чітко артикулювати звуки. Кожне слово вимагало від неї таких зусиль, що вона не витримала й попросила зателефонувати пізніше.

З огляду на обставини, Толлеф не насмілився запитати, чи справжнім є її бажання його бачити. Якщо чесно, він боявся, що Джеф якось не так зрозумів і що Наталія ніколи не хотіла просити його про приїзд до Канади.

• • •

Жанна ходила з кутка в куток по своїй хаті. Ця новина настільки засмутила її, що вона подумувала вирушити до Монреаля.

Вона надіслала Толлефу повідомлення:

Не плануєш їхати ближчим часом?

За десять хвилин на її електронну пошту надійшла відповідь:

Упродовж цих довгих місяців я багато страждав через те, що Наталія так уперто гальмувала мої пориви. Такий поворот мене дуже тішить. Звісно, краще б він стався за інших обставин. Як ти знаєш, я сподівався, що вітер зміниться, і вона виявить бажання мене побачити, познайомитися зі мною. Потрібна була хвороба, щоб ця потреба виникла в неї терміново. Я тільки сподіваюсь, що вона повністю одужає. Усе це дуже непокоїть. Джеф натякнув, що краще дати Наталії трохи часу, щоб вона зібралася з силами. Думаю, варто дослухатися до його поради. Я не хочу нічого форсувати, усе ж таки це Джеф певною мірою несе відповідальність за матір. Я не хочу переходити межі, які він окреслив. Джеф запевнив мене, що у разі — не дай Боже — погіршення стану Наталії я дізнаюсь про це першим.

За наявних умов довгих бесід бути не може, хоч як не прикро. Я сам у цьому пересвідчився, почувши її по телефону. Краще почекати, щоб можна було організувати більш задовільну зустріч. Лікарі начебто налаштовані позитивно. Вона потроху відновлює сили. Це надзвичайно для людини її віку. Вони не можуть дати точний прогноз, бо період одужання залежить від багатьох чинників. Лікарі вже кажуть про можливість повернення додому за кілька тижнів. Домашнє оточення створить більш сприятливу атмосферу для відвертих і сердечних розмов, ніж лікарняний центр. Ураховуючи обставини, вітер перемінився, і я не можу втриматися — дивлюся в майбутнє з оптимізмом.

Жанна була приголомшена. Мимоволі вона всім своїм єством пручалася цьому розсудливому й беземоційному тону. Вона вкотре констатувала, що вони з Толлефом — це два полюси, два антиподи за типом особистості. Йому слід застрибнути в перший же літак! Так хотілося взяти його й добре струсонути. Що за божевільна думка — дати час старенькій, майже дев’яносторічній жінці? Інсульт часто має фатальні наслідки для людей такого віку, чи він того не знає?

Не гаючи часу, вона відповіла:

На твоєму місці я б не зволікала. Інсульт у старої жінки, якій майже 90 років...

Вона стрималася й не стала озвучувати застереження, які в неї з’явилися на тлі його поведінки. Прагнення поважати всіх і кожного звучало доволі непереконливо. Він боявся, це абсолютно точно. Інсульт, жертвою якого стала Наталія, — лише початок хвороби, викараскатися з якої буде непросто, це неминуче. І не факт, що вона виживе. Жанна здивувалася тому, наскільки сильне роздратування викликає в неї Толлефова інертність. Вона не могла вгамувати свою злість і, чесно кажучи, сердилася на обидвох братів, які відсунули її на другі позиції. Жанну обурило, що Джеф не вийшов на неї безпосередньо, і про новину вона дізналася за посередництвом того сина, від зустрічі з яким Наталія дотепер відмовлялася. Зрештою це я — її подруга!

Чому кровні зв’язки неодмінно матимуть перевагу над зв’язками дружби? Цілком можливо, у Джефа немає її номера телефону, але нічого не заважало йому подивитися адресну книгу своєї матері. Щоб до цього додуматися, докторський ступінь не потрібен.

Якщо вірити тому, що розповідає Толлеф, Джеф навіть словом про неї не обмовився й не просив їй зателефонувати, аби сповістити новину. Її нібито не існувало. Хіба що, — сказала собі Жанна, — Толлеф навмисно випустив цей факт з поля зору й не поділився з нею. Толлеф тут, Толлеф там, ці чоловіки побраталися швидше, ніж вона змогла клацнути пальцями на руці... Вона намагалась опанувати себе, оскільки вже не мислила раціонально. Так, її образили. Наталія могла померти, і якби так сталося, то Жанна дізналася б про це лише через п’ять днів.

Жанна не мала сумніву, що її теплі почуття до старенької були взаємні. Жодна причина не виправдовувала цієї ситуації: інформація про стан Наталії дійшла до неї тільки тоді, коли Толлеф повернувся з подорожі. Звісно, вона Наталії не дочка, але це не привід ігнорувати її!

Жанна труснула головою. Не на часі жалітися, не на часі вступати в конкуренцію за Наталіїну прихильність. У будь-якому разі вона не чекатиме інформацію про одужання подружки, щоб організувати виїзд до Монреаля. Вона додала кілька слів до повідомлення Толлефу:

Я думаю якомога швидше вилетіти до Канади.

Іще вона уточнила, що не хоче запізнитися, хай навіть це прозвучить надто в лоб.

Толлеф став на дибки, отримавши повідомлення. Усі, просто таки всі на світі вирішили напучувати його. Щойно він почув від Маріуса ті ж самі слова, що й від Жанни по телефону. І знову Маріус дозволив собі відверто осудити батька:

— Чого ти чекаєш? Щоб вона померла?

Для Толлефа на першому місці завжди була обережність, і він не піде всупереч домовленості з Джефом. Вони ніколи не зустрічалися, але він уже дорожив зв’язком, який почав між ними вибудовуватися. Толлеф волів уникнути неправильних кроків, здатних поставити під загрозу їхні добрі взаємини, до того ж, він — не той чоловік, який змінює думку, мов флюгер, що обертається навколо себе за волею вітру. Маріанна його підтримала. Слава Богу.

• • •

У зв’язку з виходом своєї книжки, Жанна опинилася в такому вирі подій, що навіть не згадувала про фотосесію, на яку Наталія охоче погодилась. Жанна взяла фотоапарат і продивилася низку портретних світлин своєї подружки, зроблених якось у липні. Ще не було нагоди ані проявити їх, ані хоча б відретушувати. Жанну вразила стримана постава старої жінки. Вона ледь усміхалася, немов позувала для фото на паспорт. Руки складені, дивиться просто перед собою, справжня стоїчна богиня, мідна статуя, алегорична фігура. Непроникна. В очах ні радості, ні страждань — дзеркало, у якому відбивається... ніщо. Очі з іншого світу.

Занурившись у темряву норвезького надвечір’я, Жанна зводила до купи думки, що роїлися в її голові. Образи швидко змінювалися, мов спалахи фотокамери, а вона ретельно занотовувала їх на папері.

Вона взяла телефон, набрала номер своєї вірної подружки Леа. Зривистим голосом поділилася з нею зачатком проєкту, який тільки-но набув обрисів, жирно обмальовуючи ручкою щойно написані слова. Леа висловила нетерпіння, їй дуже кортіло побачити світлини, які настільки надихнули Жанну. Здається, лише тепер Жанна зрозуміла, чого саме вона шукала в Наталіїних очах.

— Ти побачиш, це сюжет на вагу золота. Я думаю, що наша тема може розвиватися навколо людини як замінованого святилища. Наталія надихне тебе на чудові тексти, я впевнена.

Пізніше ввечері вона набрала номер лікарні. Толлеф сказав правду, у його матері, вочевидь, були складнощі з мовленням. Усе одно вони порозумілися. Наталія щиро зраділа, дізнавшись, що Жанна планує незабаром приїхати, і спитала, чи розмовлятиме вона з Толлефом перед від’їздом.

— Не знаю. А що?

— Я б хотіла його бачити. А як йому це сказати, не знаю. Досі я жодного разу не давала йому відчути, що він тут — бажаний гість. Розумієш? Ти б не могла зробити це за мене?

Жанна удала, ніби не знає про те, що Наталія вже зверталася із цим проханням до Джефа, тому відповіла:

— Я подивлюся, що зможу зробити.

Наталія здавалася збентеженою, вона наче не почула обнадійливої відповіді Жанни, яка вкотре прийняла на себе роль посланниці.

— Ти — мій янгол. Думаєш, він приїде?

— Звісно! Звісно, він приїде! А мені ВІП-запрошення не потрібно. Тож я їду за будь-яких умов!

Вона почула здавлений сміх Наталії. Жанна не втрималася й додала:

— Сподіваюсь, йому вистачить розуму не бомбардувати тебе запитаннями.

20

Толлеф попросив Маріанну позувати. Із застиглою усмішкою вона прийняла позу перед біговою доріжкою й порожніми трибунами іподрому міста Мюсен. Наприкінці сорокових років на місці розташування табору для польськихбіженців коні замінили людей. Від будівлі, де жила Наталія після війни, не залишилося ані цеглини, але Толлеф був упевнений, що їй цікаво буде побачити, що тут тепер. Він попросив Маріанну трішки посунутися, щоб сфотографувати місце під всіма можливими кутами. Він плекав надію, що мати відкриється йому трохи більше, коли побачить світлини тих місць, де вона зустріла майбутнього чоловіка. Усього за кілька місяців після того, як віддала свою дитину на всиновлення.

Перед приїздом до Мюсена він непогано розвідав інформацію й уже знав, що бараки було знищено. Ці світлини стануть приводом для розмови й навіть для її розповіді. До Монреаля з порожніми руками він не вирушить. Треба ж із чогось почати.

Толлеф важко пережив період, коли впродовж довгих місяців Наталія губилася в безкінечних відмазках. Тепер вона сама просить про зустріч, і він почав готуватися до найважливішої подорожі у своєму житті. Така зміна ситуації його вельми підбадьорила, він не упустить шансу, який йому дає доля.

— Холодно.

Підняв комір і глибоко занурив руки в кишені вовняного пальта, Маріанна посилала йому сигнали — їй уже набридло грати в Клаудію Шиффер. Не дочекавшись відповіді чоловіка, вона пішла до їхньої автівки сааб, що стояла біля південної частини іподрому. Толлеф поспішив приєднатися до неї.

— Думаю, вона буде дуже задоволена, — сказав він.

— І як вона хоч щось тут впізнає? Скакова доріжка не може, хоч як не намагайся, нагадати їй табір, у якому вона жила.

— Я знаю, але сфотографую ще інші місця Мюсена, і стару церкву, і форт Гьойторп, де розташовувався Вермахт за часів війни. Якщо не помиляюсь, вона жила в цьому районі майже два роки, тож не може бути, щоб мої світлини не викликали в неї реакції.

— Сподіваймося, що ти поставив на правильну конячку, — зауважила Маріанна. — Серйозно, не напирай, будь обережний, щоб не тиснути надто сильно.

— Маріанно, я не ідіот, довірся мені!

— Добре, я б поїла. Тут десь має бути ресторан.

Толлеф відчинив їй дверцята. Він не міг дотепно пояснити нетерплячу поведінку Маріанни, адже вона сама з доброї волі запропонувала зробити це міні-паломництво разом з ним. Після доброго обіду все пройде, — подумав він. Вони зупинилися у форті Гьойторп, де колишня офіцерська їдальня перетворилася на ресторан. Обоє вибрали тарілку маринованого оселедця, буряк і відварну картоплю. Маріанні подобалася ця традиційна страва, яку вона зазвичай їла з подвійною порцією сирої цибулі під келих шаблі.

Толлеф розговорився з офіціантом Петером. Років тридцяти-сорока, уродженець Мюсена, він зовсім не цікавився старими будівлями й ніколи не чув про табір для польських біженців, адже історія не була його сильною рисою. Його знання з цієї дисципліни обмежувалися стінами форту, в яких він власне працював.

Толлеф попросив Петера зробити зусилля й напружити пам’ять. Він упевнений? Невже він ніколи не чув про табір, який служив притулком для осіб польського походження, а спочатку був місцем утримання військових полонених? Ідеться про норвежців, залучених до руху спротиву, про німецьких дезертирів, про різного роду злочинців. Вермахт задумав запхати сюди п’ять тисяч в’язнів, але події не залишили їм достатньо часу.

Ні, він ніколи про таке не чув. На його обличчі читалося зніяковіння. Маріанна змилостивилася, щоб вирвати його з лап чоловіка, і замовила другий келих шаблі.

— Припини мучити цього бідолаху, благаю. Ти ж бачиш, що всі ці місцеві історії його не чіпляють.

— Будівництво концентраційного табору набагато перевищує поняття «всіх цих місцевих історій».

— Згодна, але йому байдуже.

— Мені нічого не заважає розширити його горизонт!

— Не заривайся. Що ти сам знав про ці події до того, як мати розповіла тобі про цей табір?

— Ну, я ж не з Мюсена родом!

Толлеф не відступався. Просто неприпустимо, щоб тут не було музею, присвяченого цьому періоду історії. Необхідність зведення цих будівель була продиктована тим фактом, що біля шведських берегів затонув транспортний корабель DS Westfalen, який виконував регулярні перевезення в’язнів з Норвегії до Німеччини. Депортація в’язнів перетворилася для Вермахту на суцільний кошмар, і що робити з тими в’язнями, не знав ніхто. Треба було створити огороджену територію на місці, тобто в Норвегії, щоб зганяти сюди всіх незгодних з нацистським режимом.

У 1945 році на пост керівника будівництва табору Гітлер призначив штурмбанфюрера SS Ганса Аумайера. Планувалося побудувати стільки бараків і будинків, щоб у них місця вистачило на всіх. Аумайер не був новачком. Неосвічений, майже неписьменний військовий, він піднявся кар’єрними сходинками до Аушвіца. Там цей досвідчений кат опинився в центрі корупційного скандалу, його звинуватили в крадіжці золотих зубів євреїв, яких він посилав на смерть. Довелося його відсторонити, так він потрапив до Мюсена з високою місією — побудувати табір.

— Гітлер захищав євреїв? Відколи це?

— Відколи зуби почали вважатися власністю нацистської держави, а не Аумайера. Його злочин полягав саме в цьому. Гітлеру звісно плювати було на євреїв.

Аумайер був зловісним чоловіком, який мав великий досвід таборів такого роду. Щоб довершити картину, слід зауважити, що згідно з кресленнями мюсенський табір мав крематорій. Саме ця мерзенна істота спроєктувала місце, яке так любила Наталія. Що за принизлива іронія!

Маріанна не дивувалася обсягам знань свого чоловіка з цієї теми. Він годинами просиджував за книжками та в Інтернеті, намагаючись заповнити порожнини, що їх залишила в його житті Наталія.

— Як ти думаєш, твоя мати знає цю історію?

— Я, мабуть, остання людина на світі, здатна сказати тобі, що знає й чого не знає моя мати. Натомість я знайшов документи, які підтверджують її слова про важливість музики серед біженців. Музичні таланти поляків ніхто ніколи не оспорював. Польський оркестр мав величезний успіх на місцевих сценах, а музиканти навіть грали на радіо. Усе це аж ніяк не плід її фантазій. В інтернеті я знайшов світлину оркестру. Мені здається, я впізнав Альберта. Так, люба моя, я приїду до Канади не з порожніми руками. Думаю, ми з нею із задоволенням поговоримо про цей період. Я навіть в змозі розповісти їй щось нове про місце, про яке вона зберігає такі добрі спогади.

— А цей Аумейер? Що з ним сталося після війни?

— Усіх в’язнів, що працювали на будівництві Мюсена, було звільнено, німецьких офіцерів — запроторено до Осло на допити. Аумейера після допиту перевели до Польщі, де Вищий суд Кракова виніс йому вирок, після чого Аумейера було страчено.

Розхвильований і дуже гордий тим, як добре він запам’ятав усе прочитане, Толлеф сплатив ресторанний рахунок, залишив офіціанту щедрі чайові, ніби вибачаючись за незручності спілкування. Ще він купив декілька поштових карток, щоб поповнити свою колекцію світлин.

Додому вони повернулися на початку вечора, і Толлеф одразу засів за комп’ютер, щоб додати до папки «Мюсен» зображення цього дня. Технічно дуже вдалі фотографії, Толлеф був задоволений результатом.

Він узяв телефон і набрав номер свого друга Андреаса. Подякував йому за знайомство з Жанною й поінформував, що його справи нарешті дійшли щасливої розв’язки, і що незабаром він вирушить до Канади на зустріч з матір’ю.

Толлеф витяг шухлядку, куди свого часу поклав Чорну Мадонну, Матір Божу Ченстоховську. Довго й уважно він вдивлявся в посічене обличчя, у темний погляд мадонни: Пречиста Діва немов несла на собі всю вагу світу. Знайшовши маленький цвях, він урочистим жестом повісив ікону на стіні свого кабінету, а потім пішов на кухню до Маріанни. Цей день повернув йому трохи віри в життя. Уже давно він не почувався так радісно. Наталія не пошкодує, що попросила його приїхати.

21

12 грудня 2008 року, лікарня О-Ришельє

Уже три тижні її всесвіт обмежувався чотирма стінами палати номер 521. Зі свого вікна Наталія бачила лапатий сніг, що припорошував цей грудневий день. Незабаром Різдво. За кілька днів у Монреаль приїде Жанна. Подружка перетне океан, аби тільки потримати її за руку. Заради неї. Бежеві бавовняні занавіски, висока стеля лікарняної палати нагадували їй давно минулі часи. Із заплющеними очима вона відчувала, як усередині розходиться сум, але цього разу бороти його вона не стала. Почали діяти ліки, які дала медсестра. Мало-помалу вона занурилися в стан сонливості, а з глибинних покладів пам’яті почали спливати спогади.

Проспект Свободи увесь білий від снігу. Укутана у вовняне пальто, у хутровій шапочці, вона йде, тримаючи за руку гувернантку Марію. Вони щойно завернули за ріг львівської опери. Біля підніжжя пагорба, де стоїть Високий Замок, вони прогулюються мощеними вуличками старого міста, і так щосуботи й щонеділі. Марія купує їй смажені каштани, а вона якусь мить гріється біля вогнища. Випадково вони зустрічають Марійчину подружку й сміються. Вони проходять повз синагоги та церкви, але всередину не заходять. Їй легко, добре, вони пливуть. Пливуть крізь різні пори року, аж раптом літо. Вони вдягнені в бавовняні сукні, дивляться на вуличних артистів і пожирачів вогню, що розважають людей на вході до Стрийського парку. Марія дає їй пару злотих, щоб вона пішла кинути їх у покладений на землю капелюх. Вони купують смажені кукурудзяні початки й просять хлопця щедро їх посолити. Ідуть уздовж ставка, сідають на лавку, коментують красу білих лебедів з блискучим оперенням. Марія бере її на руки, ласкаво заколисує й говорить «не забувай мене».

Наталія трохи розплющила очі. Намагаючись її розбуркати, медсестра обережно торкалась її щиколотки. Вона попросила Наталію сісти й пообідати. Лежачи на боці з притиснутою до живота подушкою, Наталія не ворушилася з остраху, що її рухи проженуть чудовий сон, у який вона було занурилася. Їй хотілося закрутитися спіраллю й залишитися в цьому швидкоплинному просвітку щастя. Медсестра наполягала. Наталія зрештою підкорилася й сіла на ліжко. На обід була риба й відварна картопля. На десерт — пюре з яблук. Вона ледь проковтнула пару ложок. Прісність їжі її відвертала. Їй бракувало солі. Вона попросила прибрати тацю, залишивши тільки чай.

Попиваючи гарячу рідину, вона подумки повернулася до свого сну, до можливості відчути захват і піднесення, які в неї відібрали, до бажань, придушених ще до того, як вона їх усвідомила. Що сталося з Марією? Вона про неї геть забула. Чи насправді існували всі ці люди, яких вона загубила на своєму довгому життєвому шляху?

Перед будинком стоять четверо німецьких військових. Один із них піднімається сходами й стукає у двері чоботом.

— Відчиняйте!

Самуель робить племінниці знак іти у свою кімнату.

Він відчиняє двері.

— Документи!

Самуель витягує з кишені офіційні папери.

— Кшиштоф Зєлінський, Наталія Зєлінська, — гучно читає військовий, — ваша дочка?

— Так

— Де вона?

Наталія виходить з кімнати й наближається до дядька.

— У неї є брати? Сестри?

— Ні.

— А матір?

— Її мати померла при пологах.

Військовий повертається до своїх трьох товаришів.

— Начебто здорові. Беремо.

Звертаючись до Самуеля, він додає:

— Ви станете нам у пригоді.

Солдати примушують їх залізти у вантажівку, де вже тісняться інші поляки. Без багажу. Вони перетинають місто, тут і там займаються пожежі. Усюди на ліхтарних стовпах висять люди. Усюди померлі. Напевно, могильщикам не вистачає часу, щоб ховати тіла. Їх закидають у вантажівки, щоб зарити десь у лісі. Наталія не хоче дивитися, вона боїться впізнати серед небіжчиків батька, матір або брата. Утім, вона знає — вони вже мертві. Самуель розуміє хід її думок.

— Твої батьки радо б пожертвували життям заради тебе.

— Не кажіть так, дядьку. Ще гірше.

— Ти жива, і це все, що їм важило, повір.

— Знаю, але знести не можу.

Вони зупиняються перед школою, куди вона ходила десять років. Наталія ховається за дядьком з остраху, що її можуть упізнати колишні однокласники чи їхні батьки. Німці розділили людей на дві групи. Вантажівку, в якій залишилася Наталія, доповнили кількома особами з числа поляків. Інші вантажівки натомість стоять в очікуванні євреїв. Вона впізнає сестру Марії. Наталія відвертається й ховає обличчя, закривши його руками.

Машина рушає, вони виїжджають за місто. За спиною залишилося дитинство. Роки, услід яким канули в забуття всі очікування й обіцянки минулого. Гарні манери, високі принципи й усе, чому її навчили, тепер ні до чого. Більше вони їй не потрібні. Уже ніколи вона не дізнається, що б могла зробити в житті. Ця особистість, ця жінка, що тільки-но ставала жінкою, ніколи нею не стане. Вона щойно померла. Народилася інша. Навесні 1943 року Кшиштоф Зєлінський та Наталія Зєлінська опинилися в Берліні.

Вона дуже важко підвелася й зіперлася на ходунки, щоб піти до ванної кімнати. Ця дія вимагала від неї неабияких зусиль. Вона зачинила за собою двері. У дзеркалі, що височіло над рукомийником, з’явилося обличчя старої жінки. На сухій шкірі прорізалися глибокі зморшки, там і сям на підборідді проросли довгі чорні волосини. З гримасою гіркоти вона опустила підгузок, який її примушували носити на випадок, якщо раптом вона не встигне підвестися, і випорожнила сечовий міхур, розглядаючи коричневі плями на своїх набряклих руках. Вона випросталася, знову кинула гнівний погляд на пом’яту бабцю, що віддзеркалювалася перед нею, і раптом прийняла рішення. Вона розповість Жанні... коли настане слушна мить.

Потім почалося запаморочення, вона ледве дійшла до ліжка й забулася сном.

Після пробудження все повернулося на свої місця. Вона припустилася великої помилки. Помилки старої божевільної жінки, яка вкотре планувала вижити!

22

Середа 17 грудня 2008 року

Дев’ята година ранку. Жанна ще була в ліжку, коли почула, як зачиняються двері квартири. Сестра щойно пішла до перукаря. Вона запропонувала Жанні свою машину, щоб поїхати до лікарні. Різниця в часі й розпита ними напередодні пляшка червоного зіпсували мандрівниці всю ніч. Даремно вона гнала від себе думки, вони заважали заснути й зробили цю ніч нескінченою.

Крістофа, на відміну від Наталії, вона не попередила про свій несподіваний візит у Монреаль, тож сценарії їхньої зустрічі, які Жанна вибудовувала у своїй уяві, були химерними, як картковий будинок. Місце, час, можливості — усе мало вельми сумнівний вигляд. Остання зустріч ще більше занурила їхні стосунки в розпливчасту невизначеність, і тоді вона сказала собі, що, мабуть, більше вони не бачитимуться, що він, напевно, надто втомився від їхнього таємного зв’язку, від необхідності вдаватися до акробатичних номерів, щоб знайти віконце у своєму розкладі. Чи хотів він її бачити? Вона вже ні в чому не була впевнена. Навіть у власному бажанні.

Наталії вона пообіцяла бути біля її ліжка буквально на другий день після приїзду. Обіцянка не цяцянка.

З важкістю в серці та в ногах вона наважилася вискочити з м’якого ліжка й стала перед дзеркалом на ніжці, що красувалося у величезній вітальні, де їй постелила Люсі.

Закудлана, з набряклими очима, Жанна зробила засмучену гримасу перед цим неулесливим відображенням, а потім нетвердим кроком попрямувала до ванної. Вона відкрила кран, стала під благотворний потік гарячої води, що зливою обрушився на ще спляче тіло. Завершила вона процедуру холодною водою, щоб отримати тонізуючий ефект, чого їй справді зараз бракувало.

На кухні пролунав якийсь шум. Це повернулася сестра. Люсі постукала й увійшла в кімнату раніше, ніж Жанна встигла відповісти. Вона поклала на керамічну кухонну стійку чашечку кави, обперлась об двері та запитала, о котрій годині Жанна планує повернутися з лікарні.

— Я сама не знаю... Десь під вечір.

— Мені знадобиться машина, але не раніше вечора, тож усе добре. Я не повернуся з Квебеку раніше неділі. Яке щастя, що ти проводиш різдвяну відпустку з нами, інакше ми майже б не бачилися.

• • •

Жанна завела машину, дістала з сумки телефон і набрала повідомлення:

Я в Монреалі, несподівана подорож. Поясню пізніше. До суботи я сама у квартирі сестри. Маякни, якщо можеш знайти час.

Їй знадобилося пів години, щоб доїхати до лікарні Лонґей. Не зупиняючись, Жанна пройшла повз рецепцію й піднялась ліфтом на п’ятий поверх. Номери палат були зазначені стрілками на стінах.

У Жанну втупилася старенька пані з відкритим ротом. Без вставної щелепи. Вона сиділа в кріслі поряд зі своїм незаправленим ліжком. Жанна їй усміхнулася, але коли беззуба стара зрозуміла, що відвідини призначені сусідці по палаті, то знову почала перебирати вервицю спотвореними артритом пальцями, ворушачи губами в молитві. Рухи її рота нагадали Жанні паперових жабок, які діти складають пальцями. Коли вона була маленька, мати частенько робила їй таке оріґамі. Їх обох дуже тішила ця гра — мати вдавала, ніби читає їй веселі пригоди, загортаючи крайки паперу. Цікаво, що вона згадала про це саме сьогодні, хоч з дитинства й думати забула про такі моменти.

Завіса другого ліжка була запнута. Жанна почула голос медсестри, яка намагалася заспокоїти вперту пацієнтку. Наталія протестувала, бо їй залишили аркуш з необхідними фізичними вправами, але вона буркотіла, що нічого не розуміє в цих малюнках.

Вона вимагала, щоб до неї прийшла фізіотерапевт і особисто надала допомогу. Озброєна неабияким терпінням, медсестра намагалася підкреслити її успіхи. Спричинені інсультом проблеми із зором потроху виправлялися, і хоч її обличчя мало легкі ознаки паралічу, вона говорила дедалі краще. Наталія була ще заслабка, але тепер їй вдавалося пересуватися з опорою на ходунки, а це забезпечувало набагато більшу свободу руху.

Жанна означила свою присутність, покликавши Наталію на ім’я.

Медсестра відкинула занавіску.

— Вона на вас чекала, я повернуся пізніше.

Ніяких Добрий день, як я рада тебе бачити, як доїхала? Розбита, занепала духом Наталія почала перелічувати свої нещастя: вона весь день або сидить, або лежить, більше нічого робити не може, тепер її постійно напихають ліками, від яких вона почувається одурманеною, вона страшно страждає — губи пересохли, у спину вступило, і немає жодного більш-менш зручного положення тіла.

— Ти бачила моє обличчя? Я ж потворна.

Жанна хотіла було заперечити, але хвора зробила знак ніби охрестила рот своєї відвідувачки. Краще промовчати.

— Допоможи мені сісти прямо.

Для цього потрібна ще одна подушка. У лікарні стояла така задуха, що вона могла носити лише спеціальну, напіввідкриту на спині сорочку, яка оголяла її сідниці щоразу, як вона вирушала до вбиральні.

Улаштувавшись, Наталія попросила Жанну подати їй баночку з вазеліном, щоб змазати губи. Вказівним пальцем, змащеним жирною речовиною, вона показала на крісло заснулої святоші.

— Для неї життя таке просте! Я думаю, що вона вже несповна розуму. Навіть заздрощі беруть. Їй усе добре, усе задовольняє. Щойно вона розплющує очі, одразу береться за вервицю й бурмотить свої Ave Maria. Не думаю, що вона в молитвах щось просить або сподівається, що їй буде дарована якась милість. Чесно кажучи, я думаю, що вона звертається до Невидимого, і все. Вона просто впевнена, що її Хтось слухає.

Наталія видихнула, провела пальцем по губах. Потім труснула головою й додала, що вона ніколи не розуміла набожності. Ба’ більше, вона заздрила наївності віруючих.

— А ти ніколи не вірила в Бога?

— Пресвята Діво! Ти справді вважаєш, що я можу вірити в Бога? Кажуть, він усюди, дивно, що він ніколи не з’являвся там, де я опинялася. Я проміняла католицьку релігію на протестантську, щоб одружитися з Альбертом, і це не справило аж ніякого впливу на моє життя. Я б десять разів змінила релігію, якби побачила в цьому хоч якусь перевагу. Я, Жанно, поставила на релігії хрест.

— Ти поставила на релігії хрест? — повторила Жанна, пирскаючи зі сміху.

Наталія очима показала, що зрозуміла гумор цього обміну репліками, але не обтяжила себе усмішкою.

— А втім, ти граєш на органі в церкві.

— Ну, то й що! У церквах повно вірян, які ні в що не вірять. До того ж, мені подобається грати на органі. Музикант займає ту сцену, яку може! Не всім виступати на Бродвеї! Хоч там як, якщо Бог — поводир, він мусив би взяти на себе роль вартового, попереджаючи про небезпеку, що нас підстерігає. А такого ніколи не бувало. Як на мене, Бог є дезертир. Рятівник людства? Авжеж! Треба зовсім не знати, на що здатна людина, щоб думати — от ми помолимося, і цього досить, щоб отримати спасіння роду людського. Я завжди рятувала себе самотужки, усе життя, і жодного разу не зустріла на своєму шляху Бога. Натомість диявола зустрічала не раз і не два. Гітлер і Сталін, солодка парочка номер один! Наввипередки один перед одним намагалися створити Вищу істоту. Можеш повірити, Жанно, ці два дияволи мали дуже чіткі наміри щодо долі людства.

Жовчний тон Наталії не залишав сумнівів: вона вийшла на стежку війни проти життя. На цьому лікарняному ліжку вона відчувала себе приниженою. Уразливість і стан залежності відкрили всі клапани, що раніше стримували її гнів. Їй набридло все й всі — усі ці люди, що метушилися навколо неї та вибачалися за те, що копирсаються в її житті, наприклад, розпитуючи про прізвище: Звідки походить це прізвище? Це польське? А скількома мовами ви розмовляєте? Ах, вам пощастило! А Гітлер?

— Гітлер! Хочеш, я скажу тобі правду, Жанно? Мені остогидло, коли мене запитують про Гітлера. Я ніколи не страждала так, як зараз. Те, що зі мною сталося, гірше за всі страждання, яких я зазнала через Гітлера. У мене більше немає ніякої влади у власному житті. Я цілими днями сиджу або лежу. Дивлюсь навколо — самі старі. Мене помістили в геронтологічне відділення, уявляєш?

Жанна їй усміхнулася, і Наталія вгадала думки своєї подруги.

— Так, згодна. Я стара. Пресвята Діво! Це ж суто слова. Ніколи я не належатиму до тих людей, які сподіваються отримати здоров’я завдяки молитві. У мене просто немає здатності коритися обставинам. Дивись, стара перед тобою або спить, або молиться. Я не бачу в ній щонайменшого бажання боротися. Думаю, її покірність уже починає позначатися на мені. Відколи я тут, весь час кажу собі — genug ist genug^[16].

— Genu що?

— Це означає, що з мене досить, я більше не можу. Сиджу тут, мов душа, забута в лімбі^[17]. Кажу тобі, краще вже померти. Яка прикрість, що я не живу у Швейцарії. Там ушановують співчуття й померти в гідності є фундаментальним правом людини.

Жанна добре розуміла, що насправді Наталія не думала про те, що говорила.

— Твій стан день у день покращується, такі занепадницькі настрої не на часі.

— Я остаточно з’їду з глузду, якщо мене довго протримають у цій лікарні.

Наталія пом’якшала. Вона чемно попросила Жанну підбити подушку.

— Я рада, що ти приїхала, бо більше сил нема витримувати медсестер, які кружляють наді мною, мов бджолиний рій, що звивається над зав’ялою квіткою, наче сподіваються оживити.

Жанна не знала, чи доречно буде сміятися з її дотепу. Вона обмежилася тим, що ласкаво погладила її плече.

— Це правда, — не вгамовувалася Наталія. — Вони увесь час ходять від одного хворого до іншого, підходять до мене міряти пульс, дають мені ліки, а потім — опа! — ідуть. І немає з ким навіть словом перемовитися.

— Я тут, я з тобою.

— Так, слава богу, ти тут. Я чула, як лікарі казали, що мене скоро випишуть додому. Мені вже кортить повернутися до маленьких щоденних справ. Я погано сплю вночі, а якщо вдається заснути вдень, то мене одразу будять то на фізіотерапію, то для прийому ліків, то на обід. Справжній цирк! А ще сусідці по палаті подобається розмовляти з Богом, а не зі мною. Смертельна нудьга.

— Тепер я з тобою. Стривай, у мене є для тебе подарунок.

Жанна дістала примірник своєї книжки про Міссінґенські острови. Наталія начебто забула на мить про всі негаразди й у захваті почала переглядати ілюстроване видання.

— Це чудово, Жанно. У тебе є інші проєкти такого роду?

— Так, я саме хотіла з тобою про це поговорити.

Жанна прихопила з собою фотоапарат і лінзовий телеоб’єктив. Вона присіла на ліжко Наталії і показала галерею світлин, які зробила під час своєї останньої подорожі.

— Ти — талановитий фотограф. На цих світлинах я гарніша, ніж у дійсності.

— Наступний сюжет я хочу зробити з тобою.

— Я — стара жінка, кому це цікаво.

Усе ж таки, Наталія дозволила себе умовити, коли фотограф витягла з сумки квітчасту нічну сорочку, щітку для волосся та косметичку.

— Невже ти подумала, що я приїду з порожніми руками? Зачекай, сама побачиш. І тобі сподобається.

Вона підрум’янила щоки Наталії, наділа їй через голову нічну сорочку, розчесала волосся, запропонувала губну помаду стриманого рожевого кольору. Все це розважило їх обох, і хвора погодилася взяти участь у цій грі. Жанна вмостила її в крісло, спробувала впіймати вираз обличчя. Наклеєна усмішка причепуреної Наталії мало-помалу набула більш нейтрального вигляду, в якому важко було прочитати якісь емоції. Увесь час, поки Жанна її фотографувала, вона постійно з нею розмовляла, а Наталія відповідала, усвідомлюючи важливість, ба’ більше — увічнення моменту. Наробивши штук тридцять знімків, Жанна швидко переглянула результат фотосесії — вона здавалася задоволеною. Декілька світлин вона показала Наталії, і та не змогла стримати усмішки.

— Ти справжня чарівниця!

Жанна більш докладно розповіла про проєкт книги, яку запропонувала своїй творчій колежанці в Норвегії. Якщо Наталія дасть добро на використання обраних портретів, вони займуть велике місце в цій книзі. Утім, Жанна не могла гарантувати, що вона погодиться з текстами, на які надихнеться Леа на підставі цих фотографій.

— Нехай поети роблять свою справу! Зрештою, ми не можемо не погодитися з поезією, на яку самі ж і надихаємо. Щойно ми впадаємо комусь в око й серце, їхнє сприйняття нас уже не стосується, а якщо результат буде таким красивим, як твоя книжка про Міссінґенські острови, для мене це буде велика честь! Мені завжди подобалися твої книжки.

— А ти молодець, швидко повертаєшся до життя! Хочеш, я сходжу накуплю тобі журналів? Їх тут продають у крамниці на першому поверсі.

— Ні, зараз я не можу сконцентруватися, не можу читати.

— А якщо я принесу тобі аудіо-книжки?

— Я ніколи їх не слухала. Навіть не знаю. У будь-якому разі я не хочу філософських книжок, ані надто щемливих історій, такого я не виношу, а ще спина болить, і довго перебувати в одному положенні я не можу, ти ж розумієш.

— У мене є друг остеопат, який робить чудові масажі. У нього просто чарівні руки. Хочеш, я попрошу його прийти? Для тебе буде велике полегшення.

— Жанно, у мене вже голова йде кругом. У тебе надто багато планів на мене. Думаю, мені слід трішки перепочити.

Задзеленчав телефон, і вона попросила Жанну відповісти. Це був Толлеф. Наталія зробила знак, що не хоче розмовляти з ним.

— Скажи йому зателефонувати потім, я втомилася.

Жанна розповіла Толлефу новини, і поки вона говорила, то помітила — на обличчі пацієнтки читалася прикрість. Жанна послалася на прихід медсестри та швиденько закінчила розмову, повісивши слухавку, а потім поглядом запитала Наталію.

— Джеф мені сказав, що Толлеф виявив бажання приїхати. Що це на нього найшло? Зараз, коли в мене постільний режим, він справді вирішив, що це слушна година для знайомства?

Цього разу шокована Жанна підвищила тон.

— Що? Ти серйозно? Чи варто нагадати, що ти сама про це просила?

— Не сміши мене, Жанно, я ніколи не просила, щоб він приїхав!

— Саме так, ти однозначно вимагала його присутності, спочатку через свого сина Джефа — саме перед приїздом швидкої, а потім попросила мене бути посередницею між вами.

— Я марила. Знаєш, Жанно, що таке марення? Це коли ти не усвідомлюєш, що верзеш. Хоч там як, не можна приймати всерйоз речі, які я говорила під час втрати всіх своїх проявів дієздатності. Ти навіть уявити собі не можеш, що це таке!

— Звісно, ні, але ти не можеш так легко грати з почуттями, це жорстоко.

— Досить, ти мусиш зрозуміти — я нічого не пам’ятаю. Якщо я так кажу, просто прийми і погодься.

Обличчя Наталії вкрилося багрянцем, і Жанна вже почала побоюватися нового приступу. Але вона не вірила жодному слову про її так зване безпам’ятство. Вона просто передумала, от і вся причина. Їхню суперечку перервав шум від човгання домашніх капців по підлозі. Це з вбиральні вийшла старенька вірянка, і плутане шаркотіння її кроків примусили їх замовкнути. Вони дивилися, як та прямує до свого крісла й береться за вервицю. Знову залунала молитва. Наталія повернулася на бік і заплющила очі.

Справді вона втомилася чи ні, але візит було завершено. Жанна склала свій фотоапарат. Ця книжка буде ще кращою за книжку про острови, — подумала вона в ліфті. Утім, ентузіазм, який вона відчувала у зв’язку з новим проєктом, ніяк не міг примирити її з нелогічними, щоб не сказати злими словами Наталії щодо можливого приїзду Толлефа. Жанна заплатила за стоянку й пішла до машини.

Ще приголомшена своїм візитом, вона витягла з сумки телефон і перевірила повідомлення. Крістоф написав:

Можливо, у середу. Я закінчую заняття о 14.00. Спробую звільнитися до 18.00.

23

Навіть якщо її дратувала поведінка Толлефа, жорстока холодність і зневага Наталії до власного сина ображала людяність Жанни. Вона до неї повернеться, сумнівів немає. Тепер їй потрібно фото цієї Наталії. Жінки без серця. Безжальної. Саме так.

Жанна теж відчувала себе відринутою. Наталія більше нічим з нею поділиться, тепер вона була в цьому впевнена. Тож у четвер Жанна зустрілася з подружкою, а до лікарні не поїхала.

Вона дуже хотіла, щоб Наталія звірила їй свої секрети, щоб розповіла ті речі, які не насмілювалася сказати нікому іншому. Їхня суперечка надто нагадувала нескінченні сварки з матір’ю, в яких останнє слово ніколи не залишалося за Жанною. Їй не вдалося створити клімат довіри та близькості, який би монолітно зв’язав їх із Наталією.

Жанна помітила, що її трусить. Вона взяла ковдру й закуталася. Скільки ідей для майбутньої книжки роїлося в її думках! Бути з Наталією на ножах ох, як не хотілося.

Рано-вранці доставили газету, вона проглянула новини, усе ще подумки вирішуючи, чи готова вона повернутися до лікарні. У суботу, тобто завтра, вони, можливо, побачаться з Крістофом, а потім вона визначиться з другим візитом до Наталії. Коли Жанна вже була на виході з квартири, задзвонив телефон. То була Наталія. Виявляється, учора вона прочекала Жанну цілий день. Жанна не надала жодного пояснення й поінформувала про те, що просто зараз вирушає до неї. Дорогою вона намагалася привести свої думки до ладу, але всі вони змішувалися в голові нескладним хором, за лічені секунди обриваючи ниточки логічного зв’язку. Вона опинилася перед палатою 521, немов телепортувалася сюди без пересадок на метро й автобусі.

Нещодавно прийшла фізіотерапевт, щоб закінчити з Наталією відновлювальні вправи. Наталія поступово йшла на поправку, а лікарка на знак засмучення піднесла очі до неба, коли виходила з палати. Вона з розумінням підморгнула Жанні, яка в певному сенсі вчасно встигла перейняти в неї естафету опікування цією сварливою пацієнткою. Наталія сердилася. Вони сиділи в тиші, аж поки Жанна не помітила яскравий промінчик, що освітлив бліду шкіру подружки.

— Наталіє, не ворушись. Нічого не кажи, просто довірся мені.

— Я не звикла довірятися хоч комусь.

— Цього разу послухай мене.

Вона витягла фотоапарат, щоб упіймати зимове світло на втомленому тілі. Наталія ледь здійняла очі й прошепотіла, що в неї навіть немає сил опиратися. Декілька знімків, і Жанна сховала фотоапарат, поцілувавши свою подружку в лоб.

— Зараз мені треба поспати. Краще приходь завтра.

Жанна була в лікарні менше години. Одягаючи пальто, вона здивовано думала, як швидко дістала відкоша. Коли вона зав’язувала хустинку, Наталія раптом запитала, чи є новини від Толлефа. Жанна завагалася, не хотілося компрометувати себе.

— А в тебе?

— Телефон дзеленчав кілька разів, але я була у вбиральні або просто не мала сил відповісти. Можливо, я пропустила його дзвінок. Якщо чесно, я хотіла дізнатися, чи ти сказала йому про те, що я не хочу, щоб він приїжджав.

Як вона насмілювалась? Жанна розлючено зібрала свою сумку. Вона вже перетнула поріг палати, але схаменулася й повернулася назад. Підійшла до ліжка. Нерухомо зависнувши перед подружкою, Жанна дивилася їй просто в очі, не промовляючи ні слова. Наталія незворушно витримала її погляд. Зрештою, важку тишу, яка тривала майже вічність, розбила Жанна. Злегка підвищуючи голос і зважуючи слова, вона запитала:

— За кого ти мене маєш? Ще трохи, і мені набридне бути ремінною передачею між вами двома!

Удаючи, нібито вона не зрозуміла цих слів, Наталія відповіла, що Жанна ближче до Толлефа, тож... Жанна різко увірвала її.

— Не я скажу йому це. До того ж, я не близька до Толлефа. Ми навіть не друзі. Я просто посланниця. Не змішуй усе в один флакон! Я не мушу передавати огиду твоєї відмови.

— Он воно що! Ти вважаєш мене огидною?

Жанна відчула себе загнаною в кут, до того ж, Толлеф напередодні зв’язувався з нею й запитував, чи одужує хвора й чи варто йому, на думку Жанни, планувати приїзд до Канади на початку нового року. Вона не знайшла в собі мужності сказати йому, що Наталія передумала, тож просто порадила переговорити з Джефом.

— Не грай словами та почуттями. Ти справді хочеш знати хід моїх думок? Ти — безсердечна й невблаганна. Я вважаю твоє рішення жорстоким.

— Ти навіть уявлення не маєш про те, що це означає для мене. Перш ніж відмовитися від зустрічі, я проаналізувала природу його цікавості до мене. Він не зі мною хоче познайомитися. Він шукає своє коріння, що виходить за межі моєї особистості. Я так не можу. Я вже пояснювала тобі. Я не зможу йому розповісти про своє минуле, не роз’ятрюючи глибокі рани. Не об’єднуйся з ним, щоб отримати від мене те, що ані ти, ані він не в змозі зрозуміти. Не в змозі прийняти.

— Я думала, що наша дружба будується на довірі.

Наталіїні щоки зашарілись. Через пересохле горло вона випила води, а потім вже вибухнула гнівом.

— Як це стосується нашої дружби? Я, що я знаю про тебе? Невже я намагаюсь випробувати тебе, невже вимагаю звірити мені всі твої найбільші таємниці? Хто знає, можливо, ти зробила три аборти, маєш одружених коханців, може, намагалася вкоротити собі віку або когось вбила? Невже це — ціна, яку можна запропонувати за дружбу? Ні, дитино, я від тебе нічого не вимагаю.

— Ти б могла порозпитувати мене. Можливо, я б із задоволенням відповіла. Дружба — це також можливість настільки добре почуватися з іншою людиною, що можна розділити тягар, який на нас тисне. Це не просто брати й приймати. Дружба передбачає не лише любити когось, а й дарувати себе.

— Жанно, ти кидаєшся переді мною гучними словами. Дарувати себе... А якщо цей дар — подарунок з отрутою? Таке тобі ніколи не спадало на думку?

— Судити про це й робити висновки нібито мушу я, чи не так? А ти хочеш усім керувати сама й самостійно вирішувати, чи здатна я приймати те, що ти можеш мені сказати. Ти мені не довіряєш.

— Ти не маєш уявлення, про що просиш, — повторила Наталія.

Серйозний і потужний голос Наталії налякав її сусідку по палаті, і та подзвонила у дзвоник, кличучи на допомогу. Коли прийшла медсестра, стара сиділа зі зведеними руками й широко розтуленим ротом, немов зяюча безодня, ладна проковтнути все повітря в кімнаті. Жанна вибачилася. Зусилля, витрачене Наталією на те, щоб викричати свій гнів, спричинило в неї сухий кашель. Здавалося, вона задихається. Жанна квапливо налила їй прохолодної води в склянку та допомогла випити. Медсестра зауважила, що краще буде залишити зараз пацієнтку для відновлення сил.

— Ліпше повертайся завтра, — сказала Наталія. — Нам обом слід заспокоїти думки.

Але Жанні не вдавалося заспокоїти думки, вона відчувала себе використаною. Наталія вимагала від неї не більше, ні менше, а такої дружби, яка б стала їй щитом проти Толлефа. Неважливо, які аргументи висувала Наталія, останнє слово завжди залишалося за нею. І знову все це викликало в Жанни прикре дежавю. Такі дискусії завжди закінчувалися неминучим: після вісімнадцяти років будеш робити все, що хочеш, а зараз вирішую я, подобається це тобі чи ні.

— Завтра я не прийду, — сказала Жанна, — у мене побачення з коханцем. З одруженим коханцем.

Наталія зробила їй знак, мовляв, забирайся швидше.

24

Зустріч з Наталією посіла важливе місце в її житті. Жанна почала усвідомлювати, що в цих стосунках вона мимоволі культивувала химерну ідею стосунків мати-дочка. Так сталося саме собою, без прямого умислу. Це бажання проторувало собі шлях абсолютно несвідомо, проростаючи з душевних пробілів, які вона з подивом виявила в собі. Від часу спілкування з Наталією, Жанна все частіше думала про матір.

Їй справді потрібна ще одна мати? Її власна померла, і вона ніколи не шукала їй заміну. Принаймні свідомо. Навіть не пам’ятала тих почуттів, що відчувала до своєї мами. Утім, Наталіїна таємниця її спокусила, Жанна дозволила себе звабити, і щойно їй захотілося зазирнути по той бік дзеркала цієї унікальної жінки, як та почала говорити лише про посохлі губи, про біль у спині та баночку з вазеліном. Не для того Жанна здійснила таку подорож, щоб послухати, як вона цілими годинами скаржиться на зім’яте простирадло, на якому незручно лежати. Усі ці плачі Єремії заповнювали собою весь невеликий час, який вони провели разом. Годі вже.

Наталія не обтяжувала себе такими піднесеними поняттями, як безумовна любов. У неї була алергія на такі речі. Чи сильно вони відрізняються одна від одної? Жанна відчула глибоку бентегу. Вона сама щойно відмежувалася від подруги тільки тому, що та не відповідає її власним сподіванням. Жанні стало соромно через свої необґрунтовані очікування й егоїстичні почуття, вона вмостилася біля кухонного столу й узялася за перегляд світлин, які зробила напередодні. Їй вдалося впіймати головне: непроникність своєї моделі. Жанна відклала фотоапарат. Стоячи під душем, огорнута благодійним теплом води, вона змила з себе всі свої печалі та втому. Синьо-біла ванна кімната перетворилася на сауну, і їй починало трохи паморочитися в голові.

Ранок закінчувався. Ще трохи й прийде Крістоф. Вона вдягла коротеньку зелену сукню, яка ставала їй в пригоді на всі випадки життя, і зібрала волосся пучком на потилиці, потім нанесла легенький макіяж. Він візьме мене такою, якою я є.

Жанна проглянула свій телефон. Шкода, у мене така ситуація, що я мушу скасувати побачення. Я надіслав тобі мейл.

Він їй справді написав.

Ось я зіткнувся з реальністю. Сьогодні вранці. Я дивлюсь у дзеркало й не впевнений, що мені подобається те, що я в ньому бачу. Ти скоро повернешся додому, і я вже не знаю, куди нас це заведе. У моєму серці живе незабутній спогад про коротку й потужну пригоду, яка могла б стати тривалою, якби життєві обставини зіграли нам на користь.

Можливо, я пошкодую про те, що зараз напишу, але визнаю — я часто приходжу на наші побачення з наміром встановити між нами клімат дружби. А втім, розстібаю штани й забуваю про всі свої рішення. Якщо чесно, мушу сказати, що я знаю небагато чоловіків, здатних устояти перед жінкою, яка готова кохатися.

Жанна припинила читання, у неї занило серце. Це останнє речення глибоко ранило. Вона заварила собі ще одну чашку кави й повернулася до комп’ютера.

Усе ж таки, ти тільки не подумай, що я дивлюсь на нашу історію як на легковажний ліричний відступ у своєму житті. Я справді відчув і досі відчуваю до тебе щось потужне. Я навіть думав зробити рішучий крок, але... усе було надто складно. Я повторюся, куди нас це може завести?

Цілую. Доброї подорожі додому.

Крістоф

Вона несамовито захлопнула кришку ноутбука й повернулася в душ, милася довго, щоб вода вгамувала її гнівний настрій. Потім завернула рушник навколо талії та, немов схаменувшись, знов заглянула в ноутбук. Нове повідомлення.

Вибач, я щойно перечитав своє повідомлення. Боюся, я був дуже незграбним і написав фрази, які ти можеш неправильно розтлумачити й навіть образитися. Мені шкода, я зовсім цього не хотів. Що поробиш, мабуть, у мене немає Наталіїного таланту нести в собі тягар таємниці.

Цілую.

К.

Жанна не могла неправильно розтлумачити фразу Крістофа про «жінку, яка готова кохатися». Він написав це свідомо, намагаючись самовиправдатися у власних очах. Він перекладав на неї відповідальність за цю невірність, з якою не ладен був упоратися і якої бажав не менше за неї.

Серце налилося люттю, і вона ледь втрималася, щоб не заголосити. Отак він вирішив покінчити з їхніми стосунками? Невже вона не заслуговує на розрив віч-на-віч? Ображена, розчавлена, вона вирішила, що ніколи не відповість на цей мейл. Вона вдяглася й вийшла на вулицю подихати свіжим повітрям.

25

Поки Маріус і Юлія укладали дітей, Маріанна з Толлефом збирали папери й розкидані у вітальні стрічки. Малеча виснажилася, але все ще не могла вгамуватися після бурхливого розпаковування подарунків, якими був сповнений вечір напередодні. Дідусь Толлеф поступово роздав дітям купу звалених під ялинкою кольорових пакетів. Їхня дочка Айлен натомість провела різдвяний вечір у свекра зі свекрухою. Пригнічена через те, що родина не зібралася в повному складі, Маріанна все ж таки розуміла — слід поважати сімейні обов’язки кожного.

Юлія залишилася з дітьми, щоб їх заспокоїти. А Маріус повернувся до вітальні, пішов за другою пляшкою аквавіти^[18] й наповнив дві маленькі чарочки. Він відкоркував собі пляшку пива, іншу пляшку запропонував батькові. Маріанні не подобалося, коли вони пили з горла, тож вона нагадала про чарки. Чоловіки не противилися її забаганці. Різдво, як не крути!

Ледь вони зробили перший ковток, як телефон Толлефа завібрував на столі вітальні. Він відкрив месенджер.

Вітаю з Різдвом та Новим роком у колі сім’ї. Бірґіт.

Маріус помітив зніяковілість батька й поцікавився змістом повідомлення.

— Нічого особливого.

Позаяк він пообіцяв нічого не приховувати від дружини, Толлеф показав повідомлення Маріанні. Маріус побачив, як мати насупила брови.

— Що відбувається?

Толлеф поклав телефон у кишеню брюк і сказав сину, що йдеться про жінку, з якою він був знайомий багато років тому.

— Он як! А скажи, тату, є новини з Канади?

Толлеф пожвавішав. Справді, Жанна тримала його в курсі того, якрозвивається ситуація. Вона перебувала в Монреалі, плануючи залишитися там до середини січня. Час від часу вона звітувала йому про свої зустрічі з Наталією. Медсестри по секрету сказали Жанні, що стан вразливості зняв у його матері всі психологічні фільтри. Вона гарчала мов левиця, і саме по собі це позитивна ознака — у такий спосіб вона показувала, що не скорилася долі. Медичний персонал лікарні присудив їй золоту пальмову гілку в номінації «упертість». Коротко кажучи, усі видихнули з полегшенням, коли її нарешті виписали. Уже три дні як вона повернулася додому. Це дуже гарна новина, адже вони з Джефом почали спілкуватися й планують його приїзд після того, як вона звикне до домашньої обстановки. Залишилося тільки визначитися з датою.

— Бачиш, Маріусе. Усе налагоджується!

Толлеф пишався тим, що витримав натиск сина й при тому залишився на своїх позиціях, не змінюючи розробленої ним тактики. У питаннях людських стосунків потрібна терпеливість. Мабуть, це добрий урок для Маріуса. Його сину по життю діставалося на горіхи через запальний характер, і він часто реагував навідліг. Утім, хизуватися перед ним Толлеф не поспішав. Він знав, що Маріус є достатньо розумним, аби смиренно визнати — він помилився, коли не визнав обґрунтованості батьківських дій.

Толлеф пішов за світлинами, зробленими в Мюсені. Найвдаліші знімки він роздрукував у професійного фотографа. Він показав сину фотографії палацу правосуддя, де Наталія одружилася з Альбертом. Їй, мабуть, буде цікаво побачити зміни, що відбулися в цьому районі після п’ятдесятих років. Вона точно буде в захваті.

— Я радий, що вона нарешті попросила про зустріч з тобою, а то я вже справді почав вірити, що в неї немає серця.

Толлеф у веселому гуморі подивився на годинник. Двадцять друга година, тобто в Канаді четверта дня.

— Нумо наберімо її, дуже слушний момент. Жанна мені сказала, що буде в неї на Різдво. Ти теж привітаєшся.

Ця пропозиція заскочила Маріуса зненацька, він не планував розмовляти з Наталією перед усією родиною. Толлеф напам’ять знав номер, тож набрав його, не зволікаючи. Він запропонував Маріанні приєднатися до них, вона хоча б почує голос Наталії. Різдвяний вечір набував ноток урочистості. Наталія відповіла після чотирьох дзвінків.

Толлеф привітав її від всієї сім’ї та поцікавився станом здоров’я. Вона зовсім недобре почувалася, страждала на сильний головний біль і була настільки знесилена, що не могла впоратися з жодною справою, навіть гра скраббл її більше не тішила. Усупереч усьому лікарський консиліум визнав її готовність повернутися додому.

— Це не Норвегія. Наша система охорони здоров’я наскрізь прогнила. Лікарі прийняли рішення з управлінських позицій. На період різдвяних свят персоналу менше, отже, треба зменшити кількість пацієнтів.

— А ти б хотіла залишитися в лікарні?

— Я зовсім не це сказала. Усе, що я сказала, — так це те, що я дуже обмежена в діях, пригнічена, на душі важко. Я просто баласт для Джефа, і він не знає, як йому із цим усім упоратися. Він ніколи не піклувався про інших, тільки про себе. Вибач, я не мусила так говорити, він робить усе, що в змозі, бідолаха! Хоч там як, кажу тобі — я перестала боротися. Коли прийде смерть, а це вже не за горами, я не сперечатимуся й піду собі.

Толлефа трохи спантеличив депресивний кут, у який завертала розмова. Він хотів поділитися своїм святковим настроєм, от тобі й маєш. Він нагадав їй, що моральна сила неодноразово врятовувала її з найгірших ситуацій. Саме ця сила допоможе й цього разу відновити свої здібності.

— Треба вірити. Віра рушить гори!

Передчуваючи, що Толлеф не планує спинятися й ще довго сипатиме щедротами підбадьорювання, Маріанна вирушила на кухню, щоб скласти тарілки, до неї приєднався Маріус у пошуках ще одного пива.

— Важкий момент, безперечно, але ти ж боєць, це — твоя натура. Ти знайдеш в собі сили жити далі, як свого часу ти вижила у війні. Це не абищо.

— Як би я хотіла, щоб люди раз і назавжди припинили вести зі мною розмови про війну та Гітлера. У той час я принаймні була на щось здатна. До речі, знай, ніхто не вийшов з війни неушкодженим.

Толлеф замовк.

— Нарешті! Мабуть, краще було б податися до спецустанови, — сказала вона.

— Ти цього справді хочеш?

— Звісно, ні! — відповіла вона роздратовано. — Ти мене зовсім не знаєш!

Кому як не Толлефу знати, що він її зовсім не знає, але він удав, що не почув. Він перервав її й попросив зачекати кілька секунд, після чого підніс телефон до сина та дружини.

— У мене є сюрприз для тебе. Тут поруч дві особи, які хочуть привітати тебе разом зі мною.

Маріанна відчувала, що Толлеф утратив упевненість, тож вичавила з себе кілька люб’язних слів. Щодо Маріуса, він поводився доволі весело — відрекомендувався, а потім запитав, чи є сніг там, де вона живе. Її відповідь, мабуть була, короткою, бо він швидко почав розвивати тему, розповідаючи про снігові насипи, які намело на вулицях Драммена впродовж дня. Ще він додав, що йому дуже кортить зустрітися з нею і що, якби вона погодилася, він хотів би приїхати до неї зі своїми батьками. Він побачив, як Толлеф прикусив губу. Маріус додав, що обговорить це з батьком, і разом вони вирішать, як буде краще зробити. Потім він передав слухавку Толлефу. Зрештою, Маріус був задоволений собою. Щоб він дозволив Наталії себе налякати, у жодному разі!

— От бачиш, ти потроху знайомишся з іншими членами родини.

Наталія зауважила, що в її віці людям не завжди рекомендовані сюрпризи. Намагаючись полегшити тон бесіди, Толлеф згадав про світлини, які планує їй привезти. Довелося перелопатити чимало інформації, щоб знайти відомості про мюсенський табір. Він знайшов дуже цікаві історії стосовно німецького коменданта на ім’я Ганс Аумейер. Толлеф розповість їй, який внесок зробила ця людина у створення та існування табору, де потім вона знайшла притулок. Скільки всього вони можуть одне одному розповісти.

— Припини.

— Добре. Я все одно всього тобі не скажу. Прибережу інші сюрпризи до нашої зустрічі.

— Припини, Толлефе, між нами виникло непорозуміння.

— Непорозуміння?

Щойно він вимовив ці слова, у кімнаті запанувала оглушлива тиша. Дружина та син не зводили з нього очей. Він не насмілювався дивитися на них у відповідь, поки слухав Наталію, яка пояснювала йому, чому його візит не є бажаним.

— Утім, це ж за твоїм проханням я почав готуватися до поїздки!

— Послухай, Толлефе, мабуть, я справді просила про це. Принаймні так мені кажуть, але я не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю. Не забувай, що я була напівпритомна. Однак, з огляду на обставини, на мене злитися не можна, я марила! Не хочу здаватися злою, Толлефе, я просто не в силах знести такі емоції. Це все.

— А Жанна? Ти була несвідомою тоді, коли попросила її зв’язатися зі мною й запитати, чи згоден я провідати тебе?

Вона проігнорувала його запитання.

— У тебе гарне життя. Я тобі не потрібна. Я нічого не можу запропонувати тобі. Мені нелегко це казати, повір. Краще нам так і залишитися на рівні стихійних обмінів повідомленнями. Я хочу підтримувати контакт, і мені буде дуже приємно отримати світлини, які ти зробив для мене. Дуже зворушливо з твого боку.

Толлеф онімів.

Він підвівся, щоб набратися хоробрості для завершення цієї жахливої розмови, але вона його випередила. Останнє слово залишилося за нею. Вона порадила йому добре дбати про свою родину. Це все, що мусить важити для нього. У нього були добрі батьки й більше шансів у житті, ніж у багатьох інших людей. Толлеф ледь не розпочав аргументацію, але запізно. Під приводом великої втоми Наталія вже поклала слухавку.

Приголомшений всім щойно почутим, він оперся на стіну, щоб не впасти, а потім розридався.

— Вона більше не хоче, щоб я приїздив.

Маріус ніколи не бачив, як плаче батько. Він просто вибухнув від гніву.

— Це не жінка, а монстр!

Толлеф спочатку пильно подивився на сина, а потім закричав, щоб той замовк.

— У тебе неприємна манія привласнювати собі почуття, що тебе не стосуються. Це мене відринули. Мене. Не тебе. Це мій біль, не твій. Ти абсолютно нічого не знаєш про цю жінку. Не суди її.

— Та як ти можеш її захищати?

У цю мить до вітальні ввійшла Юлія й перелякалась, побачивши сварку між чоловіком і свекром. Вона поглядом запитала Маріанну, мовляв, що відбувається, і Маріанна зробила знак не втручатися.

Маріус осушив пиво та налив собі повну чарку аквавіти. Толлеф присів поруч. Знесиленим голосом він попросив сина не підливати масла у вогонь. Остання відмова матері завдала йому страшного удару. Маріус налив батькові горілки. Толлеф зробив ковток за компанію з сином, а потім поставив чарку на стіл.

— Вибач, тату. Мені боляче за тебе, ти абсолютно не заслуговуєш на таке, от і все. Що тепер робитимеш?

Толлеф зволікав кілька секунд перш, ніж відповісти, витер очі.

— Я вийду пройдусь, ось що я зроблю.

Толлеф пішов до себе перевдягтися, і вони почули, як зачиняються вхідні двері. Смертельну тишу, що панувала у вітальні, перервав Маріус:

— Він має рацію, я не знаю цієї жінки. Але це не заважає мені відчувати до неї огиду. Я не думаю, що хоч колись відчував до когось стільки ненависті. Я б хотів опинитися з нею віч-на-віч, щоб сказати їй усе, що і як я думаю. Не факт, що втримаюсь від цього задоволення. Це ж просто незаконно так ігнорувати свого сина! Вона удає, ніби він не існує, ніби мій батько — далекий знайомий, з яким вона може обговорювати якісь банальності.

Маріанна вирішила, що краще дати Маріусу можливість випустити пару до повернення Толлефа й пішла поратися на кухні, розкладаючи тарілки по шухлядках. Юлія їй дуже допомогла, і щойно весь посуд опинився на своєму місці, вона запропонувала Маріусу піти разом у ліжко. Уже було пізно, а діти завтра рано прокинуться, вони завжди рано прокидаються. Тож Маріус з Юлією поцілували Маріанну й порадили теж лягти спати. Який сенс чекати Толлефа?

• • •

Наталія не згадувала коменданта Ганса Аумейєра відтоді, як покинула Норвегію. Толлеф справді думав розповісти їй, ким був цей офіцер, що стояв біля джерел будівництва мюсенського табору? Коменданта Аумейєра було заарештовано за місяць після завершення війни, він усе ще був одягнутий у форму військ SS. Усі, хто читав тодішні газети, був так чи інакше в курсі блискучого захоплення, яке провели союзники. Це трапилося буквально за кілька днів після народження Толлефа, Наталія була ще в лікарні. Перед тим, як її прийняли до мюсенського табору, вона тисячі разів прогулювалася перед в’язницею, де сидів Аумейєр в очікуванні допитів військовими спецслужбами США. Спочатку Мюсен було замислено як концентраційний табір. А втім, саме тут вона була такою щасливою! Іронія долі!

Методична, нав’язливо-компульсивна цікавість Толлефа до всього, що зблизька чи здалеку її стосувалося, була основною причиною тримати його на відстані. Він із тих, хто шукає, допоки не знайде.

• • •

Спочатку Толлеф безцільно міряв кроки, покачуючись під тягарем свого болю. А може, свого сорому? Проте точна природа того, що він відчував, мало йому важила. Він страждав. Страждав від того, що дружина й син стали свідками публічної образи, яку він щойно пережив. Що ж він зробив такого осудного? Він не бажав їй ніякого зла, чому вона поводиться настільки жорстоко?

Колись він сказав Наталії, що в нього були добрі батьки. Він би і зараз це повторив. Навіть його діти не знали, яких принижень він зазнав у дитинстві. А навіщо? Минуле минуло.

Він опинився на березі річки Драммен, перейшов через Y-подібний міст, прогулявся вздовж річки й повернувся назад тим самим маршрутом. Пройшовся перед білою каплицею кінця дев’ятнадцятого століття, а потім ненадовго зупинився перед центром притулку для літніх людей Ландфальоя, де Наталія могла б завершити свої дні, якби жила в Норвегії. Навіщо про це думати? — запитав він себе подумки. Минулого не переробиш.

Він безшумно відчинив двері будинку та з полегшенням констатував, що всі вже сплять. Йому дуже хотілося, щоб зранку вони кудись пішли, аби не перетинатися на сніданку. Перш ніж піднятися нагору, він відправив Бірґіт смс-ку.

Дякую за вітання, Бірґіт, я бажаю тобі всього щастя, на яке ти заслуговуєш, але прошу ставитися з повагою до спокою мого сімейного життя.

• • •

Щойно він поклав голову на подушку, до нього розвернулася Маріанна.

— Як ти почуваєшся?

— Винним.

— За що?

— Сам не знаю, — сказав він, повертаючись до дружини спиною.

• • •

Він прокинувся раніше за Маріанну й дітей, зробив каву, почав накривати на стіл в надії створити цьому дню ореол нормальності на тлі вчорашньої драми.

Згодом згори спустився Маріус з дітьми й налив їм апельсинового соку, щоб вони спокійно дочекалися сніданку. Потім підійшов до батька й поклав йому руку на плече.

— Мені шкода тебе, тату.

— Мені себе теж.

Маріус не зміг утриматися й сказав батьку, що на його місці він сів би на перший літак, і плювати, що думає про це Наталія.

— Твоя думка важить так само, як і її, чи не так?

— Не думаю, що слово «думка» тут може бути доречним.

—- У будь-якому разі, якщо не їдеш ти, поїду я. Я її не боюся.

Толлеф не відреагував так, як зробив би це будь-якої іншої пори. Він був виснажений і запитував себе, чи не було помилкою з його боку шанувати матір, не покидаючи Норвегії. Восьма ранку, а точніше восьма година десять хвилин двадцять п’ятого грудня, отже, збережемо священно-святу нормальність на всю решту дня.

Маріус поклав кінець розмови, висунувши ультиматум:

— Якщо ти не купиш квиток до Канади, на зустріч з Наталією поїду я. Або зараз, або ніколи. Хто знає, скільки часу їй залишилося жити? Хтось мусить поїхати на місце і спробувати отримати якомога більше інформації про родину до того, як вона полишить цей світ. Не можна гаяти часу.

Зрештою, Толлеф поступився. Під наполегливим поглядом Маріуса він відкрив ноутбук, витяг з гаманця кредитну карту і сплатив за квиток. Використає він його чи ні — неважливо, йому просто хотілося, щоб його залишили у спокої.

Осло-Монреаль 8 січня, 11.40. Монреаль-Осло 12 січня, 19.30.

• • •

Цього різдвяного дня Бірґіт прокинулася на самоті, приготувала каву, як завжди, і ввімкнула радіо. Замість звичних щоденних програм лунала музика. Як усі самотні люди, вона думала про тих, кого немає поруч. Зокрема, про свою дочку Сільвію. Їй би стачило одного теплого слова від Толлефа, аби прибадьоритися, але виходить так, що з цього боку сподіватися нема на що. Тим гірше для нього. Вона могла б розповісти, наскільки талановитою дитиною була їхня дочка, з жвавим розумом і справжнім хистом до музики. Сільвія спочатку брала уроки гри на фортепіано, потім у дванадцять років попросила матір віддати її на віолончель. Звідки в неї з’явилися ці думки? Бірґіт не знала. І дня не проходило без репетицій — дочка постійно замикалася у своїй кімнаті і грала, грала...

Напевно, Толлеф вирішив, що вона хоче освідчитися йому в коханні після стількох років. Що він собі надумав? Що вона ніколи не зуміла його забути, що він був об’єктом таємної пристрасті впродовж усіх цих десятиліть? Мабуть, саме з цієї причини він і відмовлявся від зустрічі з нею. Який самовдоволений фант! Який бовдур!

26

Драммен, 6 січня 2009 року

Маріанна поклала конверт на стіл їдальні так, щоб він одразу впав Толлефу в око, коли той повернеться додому. Багато місяців тому він надіслав заявку до Адміністративного відділку регіону Осло та Акерсгюса. Він уже й не сподівався на відповідь. Ниточок, що могли вивести на Наталіїне минуле, було так мало, що він, по суті, скерував зусилля на один-єдиний доступний показник: ще раніше він подав запит на доступ до архівних документів про табори біженців за період 1945 – 1950 років, сподіваючись, що цей крок може стати важливим відправним пунктом. Він заніс у запит усі найменші деталі відомостей, якими володів з приводу своєї матері. Ця відповідь надійшла із запізненням. Але Наталія не хоче його бачити. Після такого що може його зачепити? Про що ще він може дізнатися?

Він зняв пальто й повісив його у вестибюлі. Маріанна пішла на урок йоги й повернеться не раніше, ніж за годину.

Він приготував собі зелений чай, витягнув документи з конверта, улаштувався за столом на кухні й занурився в читання.

У відповідь на ваш запит доводимо до вашого відома інформацію щодо вашої біологічної матері Наталії Зєлінської. У документах, які були отримані в Управлінні національними архівами, зазначено, що Наталія Зєлінська одружилася з польським громадянином на ім’я Альберт Мюллер, дата народження: 9 вересня 1918 року.

Дата укладення шлюбу: 12 квітня 1947 року. Вона взяла прізвище свого чоловіка, і вони емігрували до Канади у квітні 1952 року. Після цього жодних відомостей в офіційних джерелах не знайдено.

Жодних відомостей, які дозволяють ідентифікувати вашого біологічного батька, не знайдено.

У додатку до цього листа йшла копія реєстраційної картки 1945 року та інші адміністративні документи табору для польських біженців у Мюсені. Усе це він вже отримав у Службі всиновлень. А ще в цьому пакеті був офіційний документ, який підтверджував їхню еміграцію до Канади.

Толлеф мимоволі зробив нетерплячий рух. Чи можливо залишити по собі так мало слідів на Землі?

Наступний аркуш виявився копією телеграми від 28 січня 1946 року від Норвезької дипломатичної місії в Монреалі:

Громадянин Канади Самуель Куртц шукає польську племінницю готовий взяти відповідальність Канаді КРАПКА Ймовірне ім’я Наталія Зєлінська польський табір Мюсен КРАПКА Родина зникла війни КРАПКА Вивезена примусові роботи Німеччини Норвегії КРАПКА Справжнє ім’я Ганна Куртц, народилася Львові КРАПКА Запит відповіді КРАПКА

Разів десять Толлеф перечитував цей текст, а його зміст все одно від нього вислизав. Далі йшов обмін листами, у якому департамент закордонних справ запитував про присутність Ганни Куртц, інше ім’я Наталія Зєлінська, у таборі міста Мюсен. 10 лютого 1946 року директор мюсенського табору Сіґурд Ланґґорд надав таку відповідь:

Ми отримали ваш запит і здійснили пошук, згідно із цим запитом, а саме — чи перебуває особа на ім’я Ганна Куртц серед резидентів табору Мюсена. Відповідь негативна. Але тут є жінка на ім’я Наталія Зєлінська. Вона заперечує наявність близьких родичів у Канаді. Вона стверджує, що ім’я Ганни Куртц їй незнайоме. Ми здійснили пошуки в інших таборах біженців, але не знайшли слідів цієї особи.

Такий пошук вибивався з ряду звичних запитів, про це свідчить швидкість, з якою відповів директор. Толлеф думав, що справа на тому й скінчилася, але був інший лист, датований 3 березня 1946 року, який підтверджував, що департамент закордонних справ вимагав розширеного розслідування. Той самий Ланґґорд відповів:

Ми підтверджуємо вам, що провели розширене розслідування ситуації, і з’ясували, що зазначена особа справді перебуває в нашому таборі в Мюсені. Жінка, відома тут під ім’ям Наталії Зєлінської, спочатку відповідала, що не знає нічого про Ганну Куртц. Згодом під час додаткового розпитування зізналася в тому, що сама є цією особою.

Ми констатуємо, що вона дуже збентежена тим, що ця інформація може набути розголосу, адже саме під іменем Ганни Куртц вона була заарештована представниками радянської влади в Східній Польщі. Її мусили відправити до Сибіру в трудовий табір, але їй вдалося втекти з Варшави, де (всі відомості записані з її слів) вона взяла ім’я Наталії Зєлінської та роздобула нові ідентифікаційні документи. Її дядько, на той момент мешканець Варшави, допоміг їй оформити нове свідоцтво про народження. З огляду на обставини, вона просить забезпечити конфіденційність інформації про її перебування в нашому таборі, тому вона не бажає давати свою згоду на запит Самуеля Куртца.

Толлеф перечитав усі документи з пакета й не знайшов жодного доказу того, що норвезькі органи влади відповіли на телеграму канадського дядька. Чому Наталія не скористалася можливістю виїхати до рідного дядька, а натомість залишилася в таборі для біженців?

Цей чоловік Самуель Куртц, вочевидь, знав, що сталося з Наталіїною родиною, знав про її подвійну ідентичність. Чому вона проігнорувала простягнуту руку? Чому?

Толлеф провів рукою по майже безволосій маківці. Він відчував себе ледь не персонажем шпигунського роману. Якщо чесно, читання цих листів наповнювало його смутною бентегою. Краще б дружина скоріше повернулася додому. Він пішов за пивом. До зеленого чаю він навіть не торкнувся.

• • •

Толлеф витяг з шухлядки свій квиток на літак. Він роздрукував його більше тижня тому. Цей квиток палив йому руки, але він не зміг утриматися від того, щоб витягти його з шухлядки свого столу й роздивитися, немов прискіпливий огляд кожного сантиметра цього папірця здатен був підказати, що йому робити.

Маріанна увійшла до кімнати та наблизилася до чоловіка. Вона поклала руку йому на шию. Вона тут. Нарешті! Він показав їй щойно отримані папери. Вона прочитала, перечитала, запитала чоловіка — що все це означає? Вона нічого не зрозуміла. Толлеф здійняв руки вгору, качнув головою зліва направо, що означало — він поділяє її нерозуміння. Він розвернувся й зняв зі стіни ікону Чорної мадонни — Матері Божої Ченстоховської. Пречиста Діва з характерними шрамами, що вкривали її лице, захисниця поляків, мала спотворене, але заспокійливе обличчя. Свого часу він переплутав це художнє зображення з ідеалом материнства. Суцільна абстракція! Він замислено мовчав, і Маріанна не насмілювалася перервати цю тишу. Його медитативний стан закінчився вельми грубо. Толлеф зім’яв папір і викинув його в кошик для сміття. Він знову мотнув головою, зачинив шухляду й узяв дружину за руку.

— Пункт призначення Монреаль, квиток в обидва кінці, зазначена дата — цей квиток на літак уже декілька днів муляє мені очі. Я не звик поступатися під тиском, а втім, поступився перед Маріусом. Я відчайдушно намагаюсь віднайти сенс для цього всього.

— Ти не боїшся, що вона зачинить двері просто перед тобою?

— Я не дозволю їй цього зробити. Один раз. Хоча б один. І цього разу, цього єдиного разу умови нашого спілкування диктуватиму я. З огляду на те, про що я щойно дізнався, у мене немає вибору. У мене є доказ того, що вона змінила ім’я, це дуже важлива інформація. Я хочу знати, хто я є. Хоче вона цього чи ні, вона мусить відчинити мені двері.

— Куртц, це німецьке прізвище, чи не так?

— Дуже німецьке. Полька, німкеня, росіянка, іншопланетянка — звідки мені знати? Ти бачиш, у чому я копирсаюсь?

— Якесь божевілля! Твій рейс вже за два дні. Ти будеш її попереджати про свій приїзд?

— Так. У її віці краще попередити. Я не хочу, щоб у неї стався серцевий напад! Хочеш, Маріанно, скажу, що я думаю? У мене таке враження, що в очах Наталії я завжди був справою, зданою в утиль. Але я поки не сказав останнього слова!

27

Шамблі, 6 січня 2009

Жанна зателефонувала Наталії під вечір і під дуже неясним приводом скасувала свій візит, що був запланований наступного дня.

Вона скоро повертається в Норвегію. Вони бачилися декілька разів, але набагато менше, ніж Наталія могла сподіватися. Вона заздрила Жанні. Як би їй хотілося знову побачити цю країну! Вона навіть сказала Жанні, що шкодує — треба було попросити Толлефа знайти їй маленьке житло в Осло. Там би й закінчила свої дні. Жанна не здивувалася цій новій примсі, але й глузувати з неї не стала. Жодного коментаря. Наталія з сумом констатувала, що її подруга більше не цікавиться тим, що вона говорить, і навіть не обтяжує себе необхідністю їй суперечити.

Після їхньої короткої розмови Наталія довго залишалася задумливою, потім увімкнула телевізор, щоб змінити хід думок. Пройшов випуск новин, його змінило обговорення слабких місць системи охорони здоров’я Квебеку. Круглий стіл у складі політиків, журналістів і державних службовців аналізував ситуацію та намагався запропонувати придатні рішення. Дебати йшли по колу, і Наталія вимкнула телевізор. Якщо чесно, їй не вдавалося сконцентруватися.

Вона почула сигнал, що оголошував отримання нового повідомлення на ноутбуці. Два рядки, два маленьких рядки. Слова розпливались перед її очима. Толлеф, Ганна Куртц, Самуель Куртц. «Ні! Тільки не це!» Вона відчула, як підскочив тиск. Помасувала скроні. Дихання почало збиватися.

Майже в ту саму мить задзеленчав телефон. Вона глянула на екран. Зазвичай вона не відповідала, чекаючи, поки увімкнеться автовідповідач. Тільки не сьогодні. Сьогодні їй хотілося поговорити з двоюрідною сестрою. Деббі по суті була єдиною особою, з якою їй кортіло поспілкуватися. Після чотирьох дзвінків вона відповіла:

— Добрий день, Деббі.

— Як ти знаєш, що це я? У тебе є визначник номеру? А, це багато що пояснює! Утім, неважливо. Нарешті! Я дуже щаслива, що можу з тобою поговорити. Таке враження, що ти ледь дихаєш.

— Усе нормально, то я просто бігла марафон.

— Отакої! Ну, гаразд. Як твої справи?

— Я лежала в лікарні. Тепер начебто краще.

Сестри не розмовляли вже багато років. Чесно кажучи, Деббі мало що знала про життя Наталії, окрім тих історії, що їй розповів батько Самуель. Тож вона була вражена й приголомшена розповіддю Наталії про все, що відбулося після перших відвідин Жанни.

— У тебе є син в Норвегії? Чому ж ти позбавляєш себе радості познайомитися з ним?

— Тому що він хоче знати своє походження. Він провів пошуки й щойно дізнався моє справжнє ім’я. Він зумів роздобути листи, у яких керівництво мюсенського табору доповідає про те, що я їм розповіла, коли вони проводили своє розслідування та дізналися про мою справжню особистість. Я сказала їм тоді, що твій батько, тоді ще мешканець Варшави, зробив мені фальшиві документи.

— Але ж мій батько ніколи не жив у Варшаві!

— Та я знаю. Я їм збрехала. Я вигадала це, щоб викараскатися зі скрутного становища. А зараз це просто питання часу — те, що мені вдавалося приховувати все життя, скоро спливе на поверхню. Ганна Куртц давно померла й похована, хай спочиває з миром. Він буде тут за два дні. Ти уявляєш собі? Це просто неможливо!

— Заспокойся! Зараз ти підвищуєш голос, а даремно. Я тебе чудово чую. Скільки разів тобі повторювати? Ти ні в чому не винна. То все через війну, Наталіє.

— Справді, через війну. Хто винен, хто жертва? Про це можна довго дискутувати. Сьогодні це одні, а завтра — інші. Ролі легко змінюються, усе залежить від того, куди вказують стрілки світового порядку. Деббі, я все це знаю.

— Мій батько дуже тебе любив, Наталіє. Він також відчував провину. Він відчував, що має перед тобою борг, оскільки не зумів тебе захистити. Ця думка його дуже мучила.

— А він тобі розповідав, чим саме заборгував переді мною, на його думку?

— Я завжди вважала – тим, що не зумів завадити німцям вивезти тебе до Норвегії і що з того моменту втратив твій слід. Коли ти відмовилася приїхати до Канади, він зробив висновок, що ти пережила страшні речі, і що це сталося з його провини. Сьогодні ти кажеш, що в Норвегії в тебе народився син. Не насмілюсь навіть уявити, що тобі довелося пережити.

— Я вижила, це головне.

— Наталіє, батько хотів тобі допомогти, ти сама знаєш. Коли ти приїхала до Квебеку з чоловіком і подзвонила йому, щоб він допоміг вам знайти роботу, він повірив, що між вами все може налагодитися. Він ніколи не розумів, чому ти нас сторонишся. До речі, я теж не розумію. Я всього на десять років молодша за тебе, ми б могли стати найкращими подругами у світі. Мій чоловік часто запитував мене про двоюрідну сестру, що живе практично поруч з нами, але яку ми ніколи не бачили. Чому ти так ізолювалася? Родина, коріння, це ж святе. Ми б дбали про тебе.

— Коріння мене, Деборо, не цікавить. Бути євреєм, це тавро, порок. Символ смерті. Після війни я не хотіла, щоб мене хоч якось асоціювали з євреями. Тому я не можу розповісти Толлефу про своє коріння, тому не хочу з ним зустрічатися. Він не мусить знати, що він єврей. Майбутнє передбачити неможливо. Історія може повторитися, і євреїв знову можуть переслідувати. Повір мені, краще, щоб він про це навіть не знав.

— Мені здається, ми не маємо право приховувати такі речі від своїх дітей.

— Коли я його народила, то довірила іншій жінці, щоб він отримав краще життя, і я правильно зробила. Він сказав, що в нього були добрі батьки. Сьогодні мої дії продиктовано тими самими причинами.

— Це залежить від підходу до життя.

— Учорашні переслідувані завтра стають переслідувачами й використовують своє страждання як прикриття. Ні, Деббі, у мене немає жодних причин гордитися своїм корінням. Велике єврейське братство дуже мало для мене важить. А ще я часто думаю, що належність до роду людського теж не дає ніяких підстав для гордості.

— Мій батько думав, що ти боїшся, ніби ми зневажатимемо твого чоловіка через те, що він німець.

— Та ні. Деббі, дядько Самуель зробив, що міг. Ми всі робили те, що могли.

— І ти також, Наталіє. І ти також. Нічого не доводить, що слова, сказані тобою українцеві, далися взнаки твоїй родині.

— Твій батько розповідав про це?

— Так. Я знаю, що ти втратила: свою родину, дім, усе життя. Батько не розумів, чому ти не заявляєш про свої права. Ти б могла отримати грошову компенсацію за все, що втратила. Європейська рада єврейських общин спромоглася добитися того, що численні об’єкти власності повернулися до справжніх власників, постраждалих під час Голокосту.

— Я все це знаю. Це мене не цікавило. Якщо я заявляю, що я не єврейка, то не можу водночас заявляти про такі права!

— Ох, Наталіє, ти завжди була дуже впертою. Але байдуже, я щаслива, що ми можемо отак розмовляти. Нарешті! Я чекала на цю мить вже багато років. Знала, що не варто здаватися, тож увесь час наполягала. Сьогодні моя терпеливість отримала винагороду. Батько був би насправді в захваті.

— Я, мабуть, відчуваю, що наближається моя остання година.

— Не жартуй з цим, Наталіє. Дякую тобі за те, що поділилася зі мною. Я скоро передзвоню.

Що це на неї найшло, чому вона все це розповіла? Дивно, але Наталія відчула полегшення. Самуель хотів їй тільки добра. Вона завжди це знала. У кожного власні причини карати себе почуттям провини після війни. Утім, ніхто не зміг би її захистити. Самуель думав, що несе відповідальність за її нескінченну бентегу й сум. Її щоки вкрилися слізьми. То плакала Ганна Куртц. Так вона просиділа до самої ночі. Наче заціпеніла.

— Мені страшно, дядьку. Кажуть, німці перекрили місто на півночі й хочуть зробити там гетто. Вони звозять туди людей цілими сім’ями. Зараз вони можуть виходити вранці, щоб іти на роботу, але ввечері мусять повертатися.

— Знаю, Ганно. Часу обмаль. Це жах. Дехто працює в Янівському таборі, на північно-західній околиці. Вони виготовляють зброю та амуніцію для німців, уявляєш собі? Зброю для нашого ж знищення! Ходять чутки. Вони нібито будують трудовий табір просто поряд із заводом. Убивства, що їх організовували українські націоналісти, ніщо порівняно з тією долею, яку готують нам німці. У нас жодних шансів на спасіння. Візьми документи, які тобі передав українець. Ти ніколи не була єврейкою, чуєш? Ніколи. Ти мусиш забути все, ким ти була дотепер.

— Так, дядьку.

Наближалося завивання сирен, немов вона приклала вухо до гучномовця. Інтенсивність пронизливих звуків невпинно зростала. Це було нестерпно. Зараз полопаються барабанні перетинки, вона не сумнівалася. Хутко, час бігти. Вона підвелася, спираючись на ходунки. Іти було болісно й важко, ноги трусилися й ледь витримували її вагу. Зір та розум затьмарилися. Вона хитнулася. Подумала про Альберта, який спав у кімнаті вже кілька годин. Вона захотіла крикнути, щоб він її почув, але з вуст не злітало жодного звуку.

Її руки зісковзнули з ходунків, і вона впала, забившись головою об край столу у вітальні. Джезі довго-довго гавкала, а потім лягла біля неї.

• • •

Не встиг Джеф відчинити вхідні двері, як його вразила аномальна тиша, що панувала у хаті. Світло всюди було вимкнене. Йому назустріч із жалісним скавчанням вибігла Джезі.

Знайшовши матір розпластаною на килимі у вітальні з покривавленим обличчям, він одразу кинувся до телефона й викликав швидку. Відповісти на запитання медсестри, що з ним розмовляла, він, по суті, не зумів. Він навіть не знав, чи мати ще дихає. У повному розпачі Джеф не наважувався на неї дивитися.

Після приїзду лікарі швидкої проявили таку спритність і ефективність, яка б виставила спеціалістів сьогоднішніх теледебатів просто брехунами. Наталія мала слабкий пульс, вона була жива. Її акуратно поклали на ноші. Джеф зайняв місце поряд з матір’ю в кареті швидкої допомоги. Наталію під’єднали до різнокольорових проводів і трубок. Під час дороги він не вимовив ані слова. Уже на під’їзді до лікарні він побачив, як перекосилося обличчя лікаря швидкої. Професійним жестом той, подивившись на годинник, занотував час у своєму журналі, потім повернувся до Джефа й покачав головою.

— Мені шкода. Ваша мати перенесла обширний інфаркт, і минуло надто багато часу між серцевим нападом і моментом, коли її знайшли. Жоден лікар її не врятував би.

Джеф дивився на працівника швидкої дезорієнтованим, порожнім поглядом. Він чув сказані слова, але жодне з них не мало для нього сенсу. Його мати пережила все, вона не може померти. Лікар чемно накрив тіло та обличчя Наталії ковдрою, а Джеф слідкував за його діями, відчуваючи, як очі наливаються слізьми.

28

Драммен, 7 січня 2009 року

За двадцять хвилин дванадцята ночі. Толлеф щойно склав валізу. Збираючись приєднатися до Маріанни в ліжку, він вимкнув світло у вітальні, аж раптом задзеленчав телефон. Зазвичай вони з Маріанною не приймали дзвінків о такій пізній порі. Спочатку йому спало на думку, що хтось помилився номером, але він все зрозумів, почувши похмурий Джефів голос. Вони обмінялися кількома словами, а потім приголомшений Джеф сказав, що не в змозі продовжувати розмову. Перш ніж покласти слухавку, Толлеф висловив свої співчуття зведеному братові. Навіть поговорити нема з ким, і Толлеф почав кружляти по кімнаті. Майже з хворобливою нав’язливістю він прокручував у голові розмову з Джефом. Так, йому прикро, звісно прикро, але понад усе в його серці панував гнів, хоча він не зміг би пояснити чому: гнів на Наталію, яка відмовила йому в знайомстві, гнів на себе через те, що так довго чекав, гнів на Джефа, якому навіть на думку не спало принести йому свої співчуття. Це ж була й моя мати також!

Його здивувала нестямність власної реакції. Раптом він відчув себе дуже самотнім.

Він наважився розбудити Маріанну, яка після кількох хвилин остовпіння заспокоїла його, принаймні зробила все можливе. Вони проговорили до світанку.

— Урешті-решт, воно залишилося за нею.

— Що залишилося за нею?

— Останнє слово.

Маріанна погладила скорботного чоловіка по спині.

29

Шамблі, субота 14 березня 2009 року

Навколо труни Наталії зібралися родичі, друзі та знайомі. Прощання відбувалося на цвинтарі паркового типу, прилеглому до церкви Шамблі. Дехто тримав руки в кишенях, а горло виставив колючому холоду нескінченної зими. Інші геть змерзли й куталися у свої пальта. Джеф щось обговорював з пастором англіканської церкви. На момент смерті Наталії пастор був у від’їзді, і оскільки вони з Наталією були друзями, Джефу довелося відкласти похорон до його повернення. Усі терпляче чекали, коли пастор почне свою проповідь. У цьому останньому вшануванні він мав згадати риси Наталії Зєлінської, удови Альберта Мюллера. Настав час попрощатися з померлою, підкреслити головні події її перебування на тлінній землі, проголосити цінність її життя. Пастор дуже відповідально поставився до свого завдання.

Спочатку він звернувся до Джефа, визнаючи, яку порожнечу залишав відхід у засвіти дорогої людини. Потім, звертаючись до інших, він додав, що після такого тривалого, насиченого життя Бог призвав свою дочку Наталію до себе.

— Насамперед і передусім наша сестра Наталія була доброю дружиною та відданою матір’ю. Скількох дітей вона привернула до музики, сіючи навколо себе радість. Іммігрантка, прийомна дочка Канади, вона зуміла зразково інтегруватися в життя нашої країни.

Пастор в загальних рисах підкреслив, яке щастя для нього було жити поряд з «нашою сестрою та подругою» впродовж кількох десятиліть. Допоки тягар прожитих років не дався взнаки на її здоров’ї, Наталія щиро віддавала свій музичний талант на службу Богові та церкві Сен-Стефана. Вона старанно грала на органі щонеділі та в дні релігійних церемоній.

— Наталія Зєлінська-Мюллер була жінкою видатних чеснот. Я пропоную її рідним і друзям і взагалі всім, хто бажає, сказати кілька слів на вшанування пам’яті померлої.

Навколо Джефа утворилася тиша, а він спантеличено продовжував дивитися додолу, немов розглядав свої ноги. Після кількох нескінченних секунд йому на допомогу прийшла сусідка, яка й узяла слово. Вона назавжди збереже спогади про скромну жінку, яка прожила п’ятдесят років у їхньому кварталі душа в душу з усіма сусідами. Мирно й спокійно. Також висловилася колишня учениця Наталії, яка навчалася в неї грі на фортепіано.

Пастор трохи зачекав. Усвідомивши, що більше ніхто не хоче взяти слово, він повернувся до урочистого тону й молитовно попросив «їхню подругу та сестру» приглядати за ними. Присутні відповіли «Амінь».

Дехто перехрестився. Пастор нагадав, що родина пропонує поминальний обід у приміщенні похоронного бюро.

Жанна трималася осторонь від групи.

Цей пастор, можливо, жив поруч, але зовсім не знав Наталії. Він був трохи в курсі, звідки вона приїхала, але, судячи з усього, нічого не відав про її минуле. Справжня близькість і довіра були чужими для Наталії поняттями. Найбільш конфіденційні розмови вона вела саме з нею, з Жанною. А ще світлини... Наталія ніколи б не погодилася позувати для когось іншого. У цьому Жанна була абсолютно впевнена.

Жанна схвильовано констатувала, що ніхто не плаче. Що може бути сумнішим за похорон, на якому ніхто не плаче. Вона корила себе за останні скасовані відвідини. Хто знає? Можливо, вона б опинилася поруч, коли Наталія впала. Вона вірила в Бога не більше за Наталію, а втім, відчувала потребу вдатися до роздумів перед труною. Вона думала про Толлефа. Її Наталія допустила у своє близьке коло, тоді як його... Він мусив бути тут, але відмовився їхати на похорон, як вона за життя відмовлялася побачитися з ним. Жанна так і не зрозуміла, чому він так покірно змирився з тиранією матері. На його місці вона б висадила двері.

До неї наблизилася невисока жінка, закутана у вовняне пальто, та взяла її за руку.

— Добрий день. Я спостерігаю за вами деякий час. Думаю, це ви — Жанна?

— Жанна Ламбер. Добрий день. Ви — подружка Наталії?

— Мене звати Деббі. Дебора Куртц. Я її двоюрідна сестра. Ходімо, сядемо десь на лавці.

— Я говорила з Наталією в день її смерті. Це дивно, адже вона уникала мене впродовж довгих років, а в той день усе мені розповіла. Про Толлефа, про вас, про вашу дружбу.

— Я не знала, що Наталія мала двоюрідну сестру.

— Знаю. Я розповіла про наш родинний зв’язок Джефу, коли одного разу намагалася додзвонитися Наталії. А відповів він. Тоді він сповістив мене про її смерть. Багато років Наталія відмовлялася від усіх контактів з моєю родиною.

— Чому?

— Надто багато поганих спогадів. Я розповім вам усе, що Наталія приховувала все своє життя. А потім уже вам вирішувати, чи варто ділитися цим із Толлефом. Знаєте, Жанно, з позицій власного розуміння речей, Наталія була впевнена, що ця таємниця може заподіяти Толлефу зло. Для неї мовчанка була найліпшим способом його захистити.

— Захистити від чого?

Дебора звірила Жанні Наталіїну таємницю.

— Єврейка? Наталія була єврейкою? І Толлеф цього не знає?

— Ні, він досі нічого про це не знає. Під час цієї розмови в день своєї смерті Наталія мені сказала, що він щойно дізнався про зміну її прізвища. Він надіслав їй повідомлення, щоб анонсувати свій приїзд до Монреаля наступного дня, тобто 8 січня. Ні, Жанно, Толлеф абсолютно не в курсі. В архівних документах він знайшов дані про справжню ідентичність своєї матері. Дізнавшись, що її справжнє ім’я було Куртц, він, напевно, зробив висновок, що вона німкеня. Ви самі розумієте, Наталія як ніколи почала боятися цієї зустрічі.

— Прізвище Куртц справді звучить дуже по-німецьки.

— Знаєте, Жанно, євреї часто мають німецькі прізвища, а ще польські й австрійські.

— Я не розумію реакції Наталії. Навіщо приховувати цей факт? Сьогодні бути євреєм не наражає на небезпеку.

— Наталія була впевнена у зворотному. Але не в тому її найбільша бентега.

Її найбільша бентега? Чи можна уявити більш неймовірне викриття, ніж те, про що вона щойно дізналася? Жанна слухала, як ця незнайома жінка знімає полуду зі всього того, що Наталія несамовито тримала під замком.

Вона чекала від Деббі продовження.

— Наталія була впевнена, що стала причиною смерті своїх батьків.

— Не розумію. Мені складно вхопити хід думки.

— З якоїсь невідомої мені причини саме мій батько, Наталіїн дядько, узяв на себе клопіт опікуватися нею. Батько завжди дуже розпливчасто говорив про причину, що примусила мою двоюрідну сестру полишити дім своїх батьків. Йому вдалося купити документи, які давали їм, тобто Наталії та йому, польські ідентичності. Чоловік, що продав їм ці папери, був українцем, покидьок з покидьків. Під час цього продажу Наталія начебто втратила контроль над своїми емоціями. Гарячкуватість молодості, брак розсудливості, хто його знає. Вона кричала йому, що її батько Амос Куртц — власник великого підприємства й має в сто разів більше можливостей, ніж він. Вона навіть додала, що її батько попереджав про таких ідіотів, як він, що вважали євреїв зрадниками й звинувачували в співробітництві з радянською владою щодо лінчування українських патріотів. Вона сказала йому, мовляв, батько вміє розбиратися з такими людьми, як він. Наляканий батько, мій батько, крикнув їй, щоб вона замовкла. Але було надто пізно.

— Надто пізно?

— Вона не розрахувала наслідки своїх слів. Українець відповів: «Отакої! Так твій батько — багатий єврей?» Усвідомлюючи небезпеку, мій батько став йому кричати, що племінниця сама не знає, що каже. Він благав його піти й залишити їх у спокої. Наталіїн батько ніколи не здавав українських патріотів НКВС. Наталія просто хотіла його спровокувати.

— А що сталося потім?

— Потім коли вони вже зайняли будинок родини Зєлінських, один знайомий повідомив батька про те, що Наталіїну родину вивезли за межі міста. Усі знали, що це означає. Там не буложодних шансів на виживання.

— Це зробив той українець?

— Важко сказати. У той час було знищено практично все єврейське населення Львова. Вони ніколи не дізналися, наскільки Наталіїні погрози прискорили їхню страту. А вона натомість ніколи собі цього не пробачила. Мій батько розповів мені цю історію перед смертю. До того він відмовлявся навіть говорити на цю тему.

— Який жах! Якщо я правильно розумію, вона не хотіла повідомляти Толлефу, що той за походженням єврей, зі страху, що історія повториться й що він зазнає страшної долі її родини?

— Щось на кшталт цього. Це здається незрозумілим, знаю.

— Деббі, я можу ще раз з вами зустрітися? Не тут. Я хочу, щоб ви розповіли мені більше про Наталію.

— Із задоволенням, до речі, я б теж хотіла, щоб ви розповіли мені про Наталію — ту, якою ви її знали. Між вами зав’язалася дружба, а мені вона все життя відмовляла в дружбі. І не тому, що я мало наполягала, можете мені повірити.

Обидві жінки підвелися й приєдналися до невеличкої групи, яка зібралася навколо ями. Хтось кидав жмені землі на труну, яку робітники цвинтаря вже почали опускати. Інші підходили й кидали троянди.

Як же хотілося поговорити з Наталією. Востаннє. Жанна дуже шкодувала про суперечку, яка між ними сталася з приводу приїзду Толлефа. Вона загнала Наталію в кут, і та відреагувала по-своєму, перекладаючи на Жанну відповідальність за непорозуміння. У голові безладно крутилися картинки. Жанна згадала себе, чотирнадцятирічну, перед труною матері. Серце переповнив гнів. Слова застрягали в горлі.

По її щоках покотилися сльози, і стримати їх було неможливо. Вона не могла позбутися думки, що напосідаючи на Наталію в прагненні дізнатися про її минуле, вони з Толлефом прискорили Наталіїну смерть і що Наталія, можливо, свідомо захотіла померти, аби тільки вирватися з-під їхніх домагань. У полоні потужного почуття провини Жанна знову, вкотре, зіткнулася з внутрішньою боротьбою без шансів на примирення.

До солоного присмаку сліз, що без упину котилися по її щоках, примішувалася гіркота інших сліз, невиплаканих у чотирнадцятирічному віці. Тоді вона ще не знала, що страждання — це емоція уповільненої дії, яка може тебе наздогнати через роки.

Вона витягла з кишені носовичок і витерла очі. Деббі вже пішла. Коли група родичів і друзів попрямувала до будівлі, де на них чекав поминальний обід, Жанна майже бігом кинулася до своєї орендованої автівки й плюхнулася на сидіння. Незважаючи на дощ, який миттю перетворювався на ожеледицю, вона декілька годин їхала світ за очі.

Повернувшись до сестриної квартири, вона роздяглася й кинулася в ліжко. У думках переплуталося все — її власна матір, Наталія, дочка, Крістоф, Улав. Нерви були надто напружені, щоб розслабитися та перепочити, вона пішла по телефон і набрала номер Улава.

— Алло?

Жанні не вдавалося вичавити з себе ані звуку.

— Алло?

— Улаве...

— Жанно, це ти? Алло, Жанно? Відповідай, заради бога! Жанно! Що трапилося? Ти не повернешся в Норвегію, як планувала?

— Улаве, — вимовила вона нарешті в перерві між придушеними риданнями. — Ти приїдеш по мене в аеропорт?

— Звісно! Я приїду. Що трапилося?

— Я повертаюсь раніше. Забери мене, — сказала вона зі схлипуванням.

— Ти мене лякаєш.

— У вівторок я повертаюсь додому. У вівторок.

Вона вимкнула телефон і лампу біля ліжка, а потім з головою зарилася під ковдри й заснула.

30

Піднімаючись сходами, які вели на третій поверх будівлі в районі воріт Ґюльденсльовес, Толлеф побачив жінку з вогненною шевелюрою. На доріжках пам’яті з’явилися образи з іншого, далекого життя. Відганяти їх він не став.

Він двічі стримано постукав. Бірґіт несміливо всміхнулася йому й запросила до квартири. Волосся тепер вже не золотого, а сріблястого кольору приглушило темперамент, яким колись дихало її обличчя. Вона на нього чекала. Він передав їй своє пальто, і вона взяла його за руку, а потім повела до вітальні. На столику біля крісла, у яке вона запропонувала йому сісти, стосом лежали альбоми зі світлинами.

— Розкажи мені про неї, — сказав він.

Епілог

Жанна вагалася, перш ніж постукати у двері. Вона пообіцяла Толлефу розповісти про день похорон, зустріч призначили в нього вдома. Відступати запізно.

Толлеф мав право знати. Звісно. Вона щосили переконувала в цьому саму себе, поки їхала до нього. Усоте вона прокручувала в голові все те, що їй повідомила Дебора. Незносний тягар докорів сумління, який Наталія відчувала через трагічну долю своєї родини, призвів до того, що вона вирішила порвати з власною ідентичністю. Вона заперечувала свою належність до євреїв, відмовлялась бути частиною народу, чия колективна ідентичність дорівнювала смертному вироку. Побоюючись того, що світова історія може повторитися, вона все зробила, аби її обидва сини не жили в постійному страху.

Правильно це чи ні, але відмовляючи Толлефу в інформації, яку той запитував, вона вдруге зважилась на вчинок, продиктований любов’ю.

Зараз, стоячи перед дверима будинку Ульсенів, Жанна зовсім розгубилася. Вона готувала себе до зради останньої волі подружки, і їй було соромно.

Жанна заплющила очі у спробі зібрати думки докупи. Раптом вона відчула Наталіїну присутність біля себе. По шкірі побігли холодні дрижаки паніки. Наталія тут, зачаїлася за кущем, готова вистрибнути й застерегти її. Треба прийняти рішення, і прийняти його, перш ніж відчиняться двері.

Вона зробила глибокий вдих і вже готова була розвернутися назад. Саме в цю мить Толлеф відчинив двері.

— Я чекав на тебе. Заходь.

Переступаючи поріг цього будинку, Жанна Ламбер так і не визначилася. Вона все ще не знала, що сказати Толлефу Ульсену.

Примітки

1

Таке інше (іт.).

(обратно)

2

Ув’язнений нацистських концентраційних таборів, призначений СС для нагляду за примусовою працею інших ув’язнених і для виконання адміністративних завдань.

(обратно)

3

Спосіб дії (латин.).

(обратно)

4

Ранкова радіопрограма, яка працювала до 2013 року на канадському каналі Zone Radio.

(обратно)

5

Матір сімейства (латин.).

(обратно)

6

Тобто добре оплачувана посада, на якій майже нічого не треба було робити.

(обратно)

7

Останньої миті (латин.).

(обратно)

8

Так його звали! (англ.).

(обратно)

9

Роман Д. Г. Лоуренса про жінку, яка, втомившись від свого життя з чоловіком і дітьми, вирішує все покинути. Сподіваючись отримати захопливий життєвий досвід, вона верхи на коні перетинає гори й вирушає назустріч індіанському племені. Індіанці приймають її, пригощають галюциногенними напоями, щоб приспати волю. І потім приносять її в жертву своїм богам, а вона без спротиву кориться долі.

(обратно)

10

Політична поліція СРСР.

(обратно)

11

Після взяття Львова в червні 1941 року німці створили гетто Лемберг у найбіднішому кварталі міста. Туди зібрали всіх мешканців єврейського походження. Німці зруйнували його в 1943 році, перед тим знищивши практично їх усіх у самому гетто або в Белжецькому та Янівському концентраційних таборах.

(обратно)

12

Є припущення, що ця крилата фраза з’явилася у французькій мові наприкінці Х століття у зв’язку з очікуванням кінця світу, який зрештою не настав. А вже згодом стало використовуватися число 40, з огляду на його символічність.

(обратно)

13

З нім. «етнічні німці» – загальна назва німецьких національних меншин у Європі напередодні та в роки Другої світової війни 1939–1945.

(обратно)

14

Скорочення від нім. Stadtschnellbahn — міська швидкісна залізниця.

(обратно)

15

Захисний механізм психіки, коли під час надмірних, нестерпних емоцій людина починає сприймати ситуацію так, нібито це відбувається не з нею.

(обратно)

16

Нім. дослівно «занадто є занадто», тут «досить».

(обратно)

17

У католицизмі місце, де перебувають душі, які не потрапили до раю, але це не пекло і не чистилище.

(обратно)

18

Скандинавська горілка. 

(обратно)

Оглавление

Пролог 

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

Епілог

*** Примечания ***