Озеро [Тадей Ґолоб] (fb2) читать онлайн

Тадей Ґолоб Озеро

Вступ

Сніжити почало близько полудня, і коли Джої, неймовірний метис добермана і шнауцера, помчав крутим схилом униз, зі снігу то тут, то там вигулькувала лише чорна голова з обвислими доберманячими вухами. Пірнаючи у незайманий сніг, пес щоразу здивовано і трохи сумно дивився на господиню, яка стояла обіч дороги, а тоді продовжував пошуки жовтого тенісного м’ячика. Джої був названий на честь героя з «Друзів», улюбленого персонажа молодої жінки, що заливалася сміхом, дивлячись на бідолашного собаку. Коли серіал уперше показували по телебаченню, Аліна (так її звали) ходила в садок, тож доєдналася до його прихильників лише в останні сезони. Однак пізніше вона передивилась увесь серіал і навіть тепер, через десять років, бувало, переглядала ту чи іншу серію, коли на неї накочувалися сум чи ностальгія. А їй лише двадцять п’ять. Що ж буде далі?

І вона навіть не могла пояснити, чому їй так припав до душі цей милий ситком. Буває так, що в окремий період нашого життя нам подобаються певні речі, та, натрапивши на них згодом, дивуємося — що ж такого ми побачили у тих книгах, фільмах, серіалах? Але з «Друзями» все було інакше. Серіал надто ванільний? Так. Фібі — особа, якої у реальному житті вона б не витримала й трьох днів? Так... проте, всміхнулась Аліна, з одним таким персонажем вона все ж знайома. З Джої... Джої Трібіані.

— How you doing?^[1]

Навіть нині для неї ця репліка така мила й потішна, хоча дівчина за той час закінчила антропологію в Наберника на філософському в Любляні. Однак Аліна не наважувалася згадувати про своє захоплення в товаристві, особливо тоді, коли всі були тверезими. А коли ненароком обмовлялася, то неодмінно додавала, що це — її guilty pleasure^[2]. Ну, і вона хоча б не слухає Бон Джові.

Джої пірнув у сніг, якого за п’ять годин нападало майже тридцять сантиметрів, і підминав своїми шнауцерячими ногами м’який холодний настил. Та, добравшись до м’ячика і схопивши його зубами, пес не вернувся до господині протоптаною стежкою, а, різко розвернувшись, розчищав собі новий шлях, наче крихітний снігохід.

Це теж було мило й потішно — коротконогий доберман із жовтим тенісним м’ячиком у зубах.

Аліна забрала іграшку, вони трохи погралися в перетягування, і собака врешті відпустив забавку. Дівчина замахнулась, але не кинула м’ячик — сховала його за спину. Собака метнувся вперед, прокладаючи ще одну стежку, аж поки його не зупинив високий сніг. Джої розгублено глянув перед себе, а тоді на господиню.

— Який же ти дурненький, — сказала дівчина, розвернулася трішки вліво й щосили пожбурила м’ячик з насипу. Як і щоразу під час їхньої прогулянки (коли так можна сказати про третій приїзд до Бохиня), м’ячик майнув через білий настил уздовж річки і зник у кущах. Собака зрадів неймовірно, а дівчина захвилювалася: чи не кинула іграшку задалеко, чи вона не впаде у воду.

— Джої, Джо-о-ї-і...

Пес не зреагував, зрештою, як завжди. Господиня могла гукати скільки завгодно, та він добрався до кущів і потонув серед них. Джої ж не стрибатиме у воду по м’ячик?

Собака загавкав. Дівчина чекала, коли улюбленець повернеться з іграшкою у гострій мордочці, та його все не було. Знову гавкіт. Аліна подумала, що пес гавкає на м’ячик, який уже несеться до Бохинської Бистриці, та чи не гойдалися б гілки кущів, якби собака пробирався між ними? Але ж ні — гілки кущів були непорушними, а гавкіт не змовкав.

— Джої-і-і...

Дівчині не хотілося лізти у високий сніг. Вона була взута у трекінгові кросівки; щоправда, вони були з гортексом, який захищає від вологи, але й те правда, що це була низька модель. А коли на шкарпетки налипає сніг і, танучи поволі, стікає тобі у взуття, жоден гортекс не порятує.

— Джої-і-і!

Собака вибіг із-за кущів, без м’ячика. Дівчина манила його до себе, плескаючи по стегнах долонями у вовняних рукавицях — ну ж бо.

— Джої, Джої, хороший мій, іди сюди...

Пес коротко гавкнув і знову зник у кущах.

Аліна зітхнула і спустилася з дороги. Сніг сягав майже до колін. Вона ступила в один зі слідів, залишених собакою, і з острахом чекала, коли крізь шкарпетки стане просочуватися волога. Додому йти пішки з півгодини. Дурне собача!

Дівчина відгорнула гілля, пильнуючи, щоб не натрусити снігу за комір. Від кущів до ріки був якийсь метр. Побачивши господиню, Джої загавкав, заскавучав і замахав хвостом, переводячи погляд з неї на річку. М’ячик лежав коло пса.

— Що сталося?

Дівчина нагнулася по іграшку.

— Джої, ходімо...

Вона підвела голову й подивилася на воду, затягнену при березі в кригу. Звідти стриміло щось біле. Таке біле, що у вечірніх сутінках здавалося чимось штучним, пластмасовим, ніби рука манекена.

«Але навіщо комусь кидати манекен у річку?» — подумала дівчина.

Розділ 1

Уканц, 31 грудня, неділя

— То ви поліцейський? — запитала жінка років шістдесяти зі склянкою вина у руці. Хоча прозвучало ніби: «То... ви пліцейкий...» — Вочевидь, вона вже трохи випила. — Так дивно.

— Дивно? — запитав співрозмовник. — Зазвичай дивним здається моє ім’я, а не професія.

— Тарас? Дійсно, Тарас — трохи незвично, та я знаю кількох Тарасів. Тараса Бульбу і... ще одного, але поліцейський...

Вона засміялася, ніби сказала щось смішне.

— Він не поліцейський, — жінка, що до них підійшла, поклала Тарасові руку на плече. — Він інспектор поліції.

Вона теж уже трохи затиналася, «р» у слові «інспектор» прозвучало розкотисто, а це означало більше, ніж склянка глінтвейну, подумав Тарас. Вона ніколи не вміла пити алкоголь.

— Стривай... А ви що, не знайомі?

Старша пані надула губи, наче дівчинка, нагадуючи при цьому... старшу пані, яка вдає із себе дівчинку.

— Звідки? Мій чоловік завжди демонструє мені свої... цілі, а моїх ніколи.

Тарас усміхнувся, намагаючись зробити посмішку невимушеною, і простягнув руку старшій пані.

— Тарас Бірса. Якщо вам колись випишуть штраф за неправильне паркування, подзвоніть мені.

— Тарасе...

— Не перебивай його, Аленко, — сказала жінка, тиснучи Тарасові руку й манірячись. — Така жінка, як я, не щодня зустрічає такого чарівного поліцейського. Я — Карін. Карін Прелц, дружина отого чоловіка, що весь сяє отам... — Карін махнула рукою у протилежний куток великої вітальні. — Це колега вашої дружини. Та ви це, мабуть, знаєте? Бо якщо ні, то який тоді з вас поліцейський?

Жінка зареготала, наче сказала щось дуже дотепне. Тарас змусив себе теж засміятись. Аленці, здається, було не до сміху.

— І прізвище Бірса? Я не знаю жодного Бірси.

— Ви не чули про Вальтера Бірсу?

Жінка заперечно похитала головою.

— Це футболіст, він грає за збірну.

— Ох, я таким не цікавлюсь. А як так сталося, — Карін обернулася до Тарасової супутниці, — що твоє прізвище не Бірса? Ти ж його дружина.

— Бо ми не одружені офіційно. Та мені не хочеться про це говорити. І в нашому віці вже й не годиться називати його моїм хлопцем. Карін, я з твого дозволу заберу Тараса на хвильку.

Карін іще раз надула губи, а Тарас подумав, що це зайве.

— Так, так. Гм, якщо він не її чоловік, то вона — його... співробітниця.

Перед словом «співробітниця» Карін зробила коротку паузу, наче мусила ковтнути слину.

— Вдавай, ніби ми розмовляємо, — радила Аленка, ведучи чоловіка за руку в інший бік кімнати, до чималого товарист­ва, що зібралося біля невеличкої стійки і, вочевидь, добре розважалося.

— Бо що?

— Бо інакше та стара відьма тебе проковтне. Ти міг би мені й подякувати. До речі, навіщо ти всім розповідаєш, що ти поліцейський?

— Мабуть, тому, що я поліцейський, — відповів Тарас, не приховуючи іронії. — А ти хіба не лікарка?

— Так, і співвласниця клініки. Ти працюєш в поліції, але ти — інспектор, а це не те саме. Якби ти у такому віці був поліцейським, ми, напевно, не були б разом. Ти жив би з якоюсь, ну, припустімо, медсестрою.

— Які ми сьогодні зарозумілі.

— Зарозумілі. Але це не змінює фактів, скільки б ми їх не заперечували. У людей є амбіції. В одних вони більші, в інших — менші. Одні все життя працюють поліцейськими або лікарками десь на задвірках, наприклад, у Нижньому Кісовці. Але не ти і не я.

Тарас усміхнувся.

— І не мусиш згадувати про багатого покійного батька, — додала Аленка, дивлячись на чоловіка спідлоба.

— А хіба я згадував?

— Сьогодні ще ні, дякую. Він був моїм батьком, дякувати Богу, і я — це те, ким я стала, а не ким не стала. І мені байдуже, що було б, якби було щось чи якби чогось не було. — При цьому оте «якби було» злилося в одне «якббло». — ­На­чхати.

— Ого!

— Думаєш, я п’яна?

— Скільки ти випила?

— Одну склянку глінтвейну й оце, — жінка підняла келих, який тримала у руці.

— В такому разі ти п’яна, — сказав Тарас, поліцейський інспектор Тарас Бірса, з прізвищем, як у футболіста, і обняв її за плечі. — Випиймо за це.

Чоловік підійшов до столика, на якому стояли пляшки білого і червоного вина, а також міцний алкоголь різних видів, і взяв склянку з оранжевим напоєм.

— За що п’ємо?

Перед ними зненацька виник світловолосий чоловік. Розкошлане волосся, скельця окулярів без оправи, легка неголеність, білий гольф і білі штани — д-р Прелц завжди нагадував Тарасові Річарда Бренсона. Навіть зуби у нього були такі ж білі.

— Можна до вас приєднатися?

У руці він тримав келих вина, білого. «Може, він узяв біле, аби воно пасувало до гольфа?» — подумав Тарас.

— За що п’ємо?

— Вона вагітна, — сказав Тарас.

— Тарасе! Я не вагітна, — відказала Аленка. — Він так жартує.

— Ми п’ємо за наше щастя, за те, що належимо до одного відсотка заможного населення планети, — мовив Тарас, піднімаючи келих.

— Вип’ємо за це, — сказав д-р Прелц, цокаючись. Він теж добряче набрався.

— Тараса через це мучать докори сумління, от він і плете всякі дурниці, — докинула Аленка.

— Зовсім ні. Просто щоб не забути...

— Який же ти зануда...

Аленка повернулася до столика з їжею і взялася за тацю, на якій іще лежало кілька канапочок.

— Через п’ятнадцять хвилин буде вечеря, — загукав їй у спину д-р Прелц-Бренсон.

Тарас махнув рукою:

— Нехай поїсть, інакше їй стане погано.

— Та скільки вона там випила. Ви коли приїхали? П’ятнадцять хвилин тому?

Тарас глянув на годинник. За п’ятнадцять шоста, — сказали б у Любляні. Три чверті на шосту, — там, звідки був він.

— Годину, але не в тому справа. Вона не переносить алкоголь. До того ж, ми приїхали без попередження, і не хотілось би, щоб через нас комусь забракло їжі.

— Як думаєш, кому з них це зашкодить?

Д-р Прелц упівоберта вказав рукою на товариство у кімнаті й повторив:

— Як думаєш, кому з них це зашкодить?

У найбільшому приміщенні на першому поверсі дачі зібралося з двадцятеро гостей. Кімната була великою, тож люди не мусили тиснутись докупи, а вільно розбилися на групки. Разом із ним і Аленкою запрошених було двадцять двоє, якщо він правильно порахував, але в таких справах Тарас зазвичай не помилявся. І це були тільки пари середнього віку, якщо він добре роздивився, а це теж йому, зазвичай, вдавалося — професійна деформація, нічого не вдієш.

Д-р Прелц розглядав свій келих і, здавалося, поринув у роздуми.

— Вийдемо покурити?

— Ти хочеш, щоб ми вийшли покурити?

— Так... Я знаю, що ти не куриш. Я вийду на перекур, а ти — на свіже повітря, приправлене димом. Обидва матимемо з того користь. Ну ж бо, ходімо...

Поза спинами гостей вони пробралися до дверей, що вели на невелику криту терасу, де стояли чималий дерев’яний стіл і кілька стільців. Зачинивши двері, Тарас підтягнув стілець і сів на нього. За два метри від них сипався густий сніг. Холодно не було — десь нуль градусів, подумав Тарас.

— Гарно, правда ж?

Тарас кивнув.

— Ця дача в мене вже тридцять років. Я побудувався першим із усіх наших лікарів. А за мною всі інші, і тепер мій будинок — наче лікарня на околиці міста.

Прелц глянув на Тараса.

— Скільки тобі років? Ти ж маєш знати той чеський серіал.

— Там, де був пан Сова?

— Так-так...

Д-р Прелц розвеселився, ніби Тарас сказав щось дуже кумедне. Зробив ковток, та від сміху поперхнувся і все випите опинилось на столі перед ними.

— Трясця, а знаєш, як зрозуміти, що ти вже старий? Тоді, коли розказуєш в компанії анекдоти, а з них ніхто не ­смієть­ся. Розповідаєш, приміром, про боснійських Муйо і Хасо, а на тебе витріщаються — хто такий у біса Муйо? і що за Хасо?

Він знову взяв келих і відпив, цього разу обережно.

— На Воґелі лежить сніг?

— Коли ми виїжджали, почався снігопад. Думаю, снігу трохи набереться. Перед тим мало напáдало, треба було вважати на каміння.

— Тепер снігу буде і в Жагарі, — сказав д-р Прелц. — Я дуже люблю спускатися цією западиною. Останній підйом на Воґель, добра чарчина шнапсу — і додому... Ще на одну.

Лікар засміявся.

— Слухай, Тарасе, може, ви залишитеся тут на ніч? Навіщо вам їхати в таку погоду... Лишайтеся, нап’ємося добряче, як люди... бо тварини завжди знають, коли треба спинитися... — чоловік знову розсміявся. — Ну, я маю на увазі всіх, крім тебе, ти зможеш цмулити свій сік.

Тарас похитав головою.

— Ну ж бо, а завтра покатаємося. У дровітні в мене є запасні лижі й черевики...

Д-р Прелц кивнув на сарай, що стояв метрів за двадцять і ледь виднівся у темряві.

— Це зайве, я взимку завжди вожу в машині і лижі, і спорядження.

З весни по осінь Тарас у багажнику свого «сітроена» тримав усе для бігу: кросівки, шкарпетки, штани, футболку, рушник. А взимку — все для катання на лижах.

— Ми домовилися з дочками, що вони зайдуть після півночі і ми всі разом підемо гуляти старою Любляною. Якщо таке своїм батькам обіцяють дві двадцятилітні дочки, з якими ті майже ніколи не бачаться, то...

— Ну, тоді так, — сказав д-р Прелц. — Вони студентки? Де навчаються?

— Обидві у Відні, обидві вивчають мікробіологію.

— Ну, тоді за пригоди.

Чоловіки підняли келихи, цокнулися і зробили по ковтку. Д-р Прелц видобув з кишені штанів пачку цигарок, а з неї — самокрутку.

— Подарунок від студенток...

Запалив, глибоко затягнувся і відкинувся на спинку дерев’яного стільця. Тарас втягнув дим, який у вологому повітрі хмаринкою здійнявся під стелю тераси.

— Це ж нічого? Я щоразу забуваю, що ти...

— Поліцейський?

— Так, криміналіст. Маю на увазі, це нічого, що я курю траву? Зараз і так усі її курять.

— Нічого, — сказав Тарас. — Я не на роботі.

— Будеш?

Тарас похитав головою.

— А як ти ставишся до марихуани? До легалізації, наприклад?

— Ніяк.

— Ти ж повинен мати якусь позицію. Це ж пов’язано з твоєю роботою.

Насправді Тарасові було байдуже. Якщо за свій майже чвертьстолітній стаж він чогось навчився, то це забивати на речі, на які — а таких було чимало — не міг ніяк вплинути. Кримінал був і буде завжди. Певний відсоток людей завжди обиратиме темний бік. Забереш у них марихуану — вони торгуватимуть амфетамінами, кокаїном, героїном... мухоморами. Держава все легалізує — вони почнуть грабувати магазини. Завжди щось траплятиметься.

— Не знаю, — відповів він, — мені байдуже до цього. Я працюю у відділі вбивств і злочинів, скоєних на сексуальному ґрунті. Наркотики — це сфера сектора організованої злочинності і відділу заборонених наркотичних речовин, — продекламував Тарас. — Ти ж спеціаліст зі захворювань ШКТ, якщо я не помиляюся?

— Так, кишки і всяке таке.

Д-р Прелц реготав — трава діяла.

— Що ти знаєш про легені? Ти зміг би прооперувати легені?

— Важко сказати. Якби довелось оперувати, щось би міг відрізати. Я знаю, що курити не варто.

Чоловік захлинувся димом, закашлявся, кашляв і кашляв, тоді сміявся, так сильно, що йому на очах виступили сльози, зняв окуляри і протер скельця рукавом гольфа. Якби залежало від мене, подумав Тарас, я не дозволив би легалізацію марихуани. П’ючи алкоголь, люди тягнуться до товариства, а після двох затяжок стають цілим світом для себе самих. Наприклад, сміються з власних жартів.

— Твоя дружина, — сказав д-р Прелц, — в гарній формі. Вона й студенткою була нічогенька, та й тепер їй нічого не бракує. Справжня кралечка.

За це вона має дякувати генам, подумав Тарас. Якби він рухався так мало, як вона, він би вже розвалювався на кавалки, а їй, буває, в ресторані й магазині тикають.

Аленка була красивою жінкою, навіть тепер, у свої сорок п’ять. Коли вона входила в приміщення, чоловічі голови поверталися за нею. І жіночі теж — із заздрістю. Її приятельки-ровесниці були або домогосподарками зі стажем і зайвими кілограмами, або завзятими спортсменками, що сповідували здоровий спосіб життя, вегетаріанство, веганство, фанатично займалися йогою... і були дуже худими, жилавими, шкіра і кості, — сказав би д-р Прелц, нема за що потриматися. В Аленки була чудова фігура і гарне обличчя з правильними рисами; гострий носик, здавалося, мав би порушити цю гармонійну красу, та насправді робив жінку лише цікавішою, привабливішою. Волосся середньої довжини, яке влітку стало зовсім світлим, тепер потемніло. Коли вони познайомились, Аленка мала коротесеньку стрижку в стилі Пінк, коли та була пострижена найкоротше. Тарас довго думав, що дівчина фарбується в блонд, як, напевно, і Пінк. Зараз вона носила довше волосся.

— Короткі зачіски для двадцятирічних, — говорила Аленка. — У сорок жінка з коротким волоссям схожа на стару лесбійку.

Прелц зробив іще одну глибоку затяжку, а тоді викинув недопалок у темряву в сніг.

— А який тоді був секс, чорт забирай. Ти не повіриш, як легко дають професорові-хірургу. Щось таке є в тому білому халаті.

— М’ясники теж такі носять, — сказав Тарас.

— М’ясники? М’ясники?

Д-р Прелц зайшовся сміхом і сміявся, він сміявся навіть тоді, коли здавалося, що вже от-от перестане. Не міг зупинитися: «М’ясники, ха-ха-ха... м’ясники, ха-ха-ха...»

— Ми тебе дратуємо, правда, Тарасе?

— Хто, лікарі?

— Не лише лікарі, — мовив д-р Прелц і знову зареготав. — Усі ми, багатії, вершки суспільства, буржуа. Правда ж, дратуємо? Та це не важливо. Ми — вічні. Ми стали такими, бо ми неперебірливі і з усього отримуємо зиск. Ми розмножуємося статево, вегетативно, навіть щепами, якщо треба. Тому час від часу рекрутуємо новеньких, свіжу кров. Тебе!

Лікар націлив палець на Тараса і знову зареготав. Мабуть, джойнт був добрий і міцний.

— Може настати день, — знову озвався д-р Прелц, якому, зрештою, вдалося трохи заспокоїтись, і Тарас подумав, що співрозмовник знову змінить тему, — коли Райкові Прелцу перестануть давати, та сьогодні не цей день, — продовжив він, драматично цілячись пальцем у небо, тобто у дерев’яний дах над терасою. — Настане час вовків імпотенції і дзюркотливої простати... Але сьогодні не цей день.

Лікар ковтнув нову порцію диму.

— Впізнав?

— «Володар перснів»?

— Володар грайливого пальця, — сказав д-р Прелц. — Тарасе...

— Що?

— Чому б вам не лишитися і не випити ще? Там усередині купа різних докторів, спеціалістів з того і того, та я з ними не маю нічого спільного. Всі якісь вузьколобі напівфабрикати. Як же вони мені обридли, як вони мене дратують! — Він нахилився до Тараса і прошепотів йому на вухо: — А ти знаєш, що я переспав з усіма їхніми жінками? Зі всіма, що зараз там?

Потім він знову вгруз у свій стілець і продовжував щось собі бурмотіти, здавалося, говорив сам до себе, міркував уголос.

— Хоча, будьмо щирими, чому б і ні? Чорт забирай, мені шістдесят, і цей день наближається. Деякі дурні студентки, медсестри і навіть клієнти дивляться на мене як на хтивого старого. З хтивим я погоджуюся, бо я є і буду таким, але старий... Коли я заграю з якоюсь кралечкою, я сам собі видаюся збоченцем, який заманює цукерками дитину... Напевно, мені варто вже усталитися...

Д-р Прелц схопив келих і випив усе до дна.

— Усталитися, Тарасе, що скажеш?

— А ти хіба ще не усталився?

Д-р Прелц пирхнув, ніби скуштував прокислого вина.

— Тарасе, ми ж друзі?

Друзі? Райко Прелц був на десять років старшим від Тараса, Тарас із ним познайомився, коли Аленка стала співвласницею клініки. Кілька років тому, мабуть, чотири, він не раз зустрічав там Прелца. Іноді вони вдвох каталися на велосипедах околицями Любляни, три-чотири рази виїздили на далекі маршрути... зазвичай, так і проводять час із друзями. Сьогодні Тарас навіть познайомився з його дружиною.

— Так, друзі.

— Серйозно?

— Серйозно.

— А ти зміг би зробити мені послугу, професійну, як приятель приятелю, коли б я тебе попросив?

— Яку послугу?

Прелц замовк, подивився на порожній келих і махнув рукою.

— Ти знайомий із моєю дружиною?

— Так.

— Ти знав, що вона брала участь в Олімпіаді? У Монреалі, 1976-го. Тоді, коли Наді Коменеч поставили десятку, першій у світі! Карін навіть виступила б, якби не югославська республіканська кухня. Та сама історія, що з Джекі Стюартом. Ти знаєш, хто такий Джекі Стюарт?

— Знаю, гонщик «Формули один» із сімдесятих.

Двері відчинилися, з’явилася Аленчина голова.

— Гей, хлопці, вечеря на столі.

Жінка вийшла на терасу і подивилась у темряву. Падав лапатий сніг.

— Але ж погода, — сказала вона і здригнулася від холоду, тоді обернулась до Тараса. — Тарасе, якщо ми збираємось вертатися сьогодні, треба поспішити.

Здається, вона почувалася краще. Відчинила двері до будинку, почекала, коли зайде Тарас, і притримала двері д-рові Прелцу.

— Якщо мене не підводить пам’ять, я не трахнувся тільки з Балажичкою, — прошепотів лікар і зобразив руками щось об’ємне. — Злякався за свій шлунок. Бідолашна.

Розділ 2

— Стегенця на столі!

Д-р Прелц, сміючись, вийшов із дверей, за якими, вочевидь, ховалася кухня, і на скатертину, якою були накриті три зсунуті докупи столи, поставив велику запечену індичку.

— Зараз я її професійно розріжу, а ви не соромтеся, бо й так усі тут... — чоловік замовк на мить, тримаючи великі ножиці для птиці. — З цим чолов’ягою ви ще, напевно, не знайомі, — Прелц вказав на Тараса. — І для вас краще, якщо ви познайомитеся з ним тут, а не деінде, бо він — поліцейський, інспектор відділу... Підкажи, Тарасе.

— Убивств і злочинів, скоєних на сексуальному ґрунті.

Голови присутніх розвернулися до Тараса. Тарас уже звик до того, що в кожному новому товаристві стає центром уваги. Правда, для цього достатньо було його рідкісного для Словенії імені й того факту, що він не вживав алкоголь. А коли додавалася ще й професія... Мало хто із знайомих Тараса не дивився американських детективних серіалів і фільмів, у яких голлівудські красунчики з триденною щетиною і гарненькими помічницями рятували світ. Реальність була набагато нуднішою. Після смерті напарника Пенци він ділив кабінет із двома колегами середнього віку, а на звання красуні могла претендувати хіба що Таня з відділу кадрів. Та тільки претендувати...

— То ви криміналіст? Як... — і далі називалося прізвище якогось відомого кіноактора, від Леонардо Ді Капріо до Джеймса Кегні, залежно від віку співрозмовника. Хоча Тарас дивився фільми з Кегні, та не міг згадати, у якому той грав не гангстера, а поліцейського.

Д-р Прелц взявся ножицями за стегно індички і стиснув. Воно відламалося.

— Розріз пройшов точно між лобковою і клубовою кістками, думаю, зачеплена також сіднична. Я дуже сподіваюсь, що серед вас нема ветеринара.

Д-р Прелц викладав шматки запеченої індички на більшу тацю, поки вона не заповнилась, тоді гості змогли їх порозбирати. Дружини Прелца Тарас не бачив. Мабуть, була на кухні.

Відкусивши шматок білого м’яса, Тарас крадькома розглядав гостей. Справа від нього була Аленка, зліва — огрядна жінка, швидше за все бідолашна Балажичка, бо жодна інша не підходила під опис. Біля неї сидів такий самий огрядний і високий мужчина — напевно, її чоловік.

— Яке цікаве ім’я, — звернулася до нього пані Ірена Балажич. — Б’юся об заклад, що ім’я вибирала мати, а не батько.

Тарас усміхнувся.

— Чому ви так гадаєте?

— Як правило, незвичними іменами захоплюються матері. Я працюю педіатром, і коли кілька років тому йшов серіал про Сандокана... Пригадуєте? Малайський пірат.

Тарас кивнув головою.

— Так от, у нас теж народилося кілька Сандоканів. Останнім часом у нас було кілька Джастінів... Біберів. Чули про такого?

Тарас кивнув.

— То це була мама?

— Я не знаю, — відповів Тарас, — я ніколи її не питав.

Чоловік, що сидів поруч із нею, відкашлявся і простягнув Тарасові руку над тарілкою дружини.

— Балажич...

Перед прізвищем, мабуть, мало прозвучати слово «доктор», хоча чоловік його не додав. Він першим узяв шматок індички, першим — добавку, і тепер його підборіддя лисніло від жиру. Він, напевно, першим після вечері скаже, що поправляється від повітря, подумав Тарас. А ще йому здалося, ніби чоловіка щось сильно непокоїть.

— Знаєте, мене дещо цікавить... — почав він. — Та ні, звідки вам відомо... але, може, як криміналістові?..

Балажич ніяково засміявся і роззирнувся довкола в пошуках підказки.

— Чи я вже стріляв у людину?

— Ні, ні... Не це. Скажіть, це правда, що не буває ідеального злочину?

— Що це на тебе найшло? — здивувалася дружина.

Стіл притих, усі голови розвернулися до Тараса.

— Що ви маєте на увазі? — запитав інспектор.

— Чи можна вбити людину і залишитися непокараним?

— Ну, гляньте на нього, — сказала Балажичка. — Господи, ти ж не збираєшся нікого вбивати?

Вона засміялася, до неї доєдналося кілька гостей, однак усі з цікавістю втупилися в інспектора.

— Існує багато нерозкритих справ. Ви це мали на увазі?

— Ні, ні, я мав на увазі розкриті справи... Не знаю, як добре сформулювати, ну, такі, про які писала Агата Крісті. Наприклад, на такій забаві, як сьогодні, хтось когось отруїть, а ви, ймовірно, й знаєте, хто злочинець, та не можете довести.

Балажич переможним поглядом окинув стіл.

— Ні, — відповів Тарас. — Такого не буває.

— Не буває? — здивувався чоловік, який сидів навпроти Тараса. — Звідки вам знати, чи між нами немає вбивці? Чи тут за столом немає людини, яка вже вбивала?

Звичайно, цього Тарас не міг знати.

— Якби я знав, хто вбивця, я, швидше за все, зміг би це довести.

Балажич захитав головою, наче відповідь його розчарувала.

— А як ви, криміналісти, дивитеся голлівудські фільми? — озвалася жінка, що сиділа теж навпроти, але далі, на три стільці правіше. — Чи ви їх узагалі дивитеся?

— Дивлюся. Це ж фільми. Мабуть, і те, що ви робите, відрізняється від того, що робить доктор Хаус?

— Ні, — озвався д-р Зґонц, — нема жодної різниці.

Усі засміялися, а втішений д-р Зґонц додав:

— Правда, є одна річ. У нас ніхто не працює до пізньої ночі. Я навіть припускаю, що той серіал знімали в якійсь із наших лікарень, бо їм були потрібні приміщення й апаратура, а в нас в обід усе вільне. Ми їм навіть позичили трохи пацієнтів.

Гості знову засміялись, а Тарас подумав, що тему закрито і тепер гості займуться індичкою на своїх тарілках, та Балажич так легко не здавався:

— Але ж...

— Але ж, дорогий Мітю, — втрутилась Аленка, — якщо ти захочеш позбутися Ірени, не раджу тобі цього робити, коли Тарас на роботі. Йому зізнаються всі злочинці. Навіть у тому, чого не зробили.

Знову вибух реготу.

— Не смійтесь, я серйозно. Від Тараса ви нічого не приховаєте. Я навіть упевнена, що він уже зараз знає про вас таке, чого вам би не хотілося, щоб хтось знав.

Аленка говорила настільки переконливо, що сміх враз урвався.

— І що ви знаєте про мене, наприклад? — запитала пані Балажич.

Тарас подивився на неї з усмішкою, яку можна було б на­звати люб’язною.

— Аленка перебільшує. Як я можу щось про вас знати?

— Окрім того, — озвався д-р Прелц, окинувши публіку змовницьким поглядом, — тут зібралися лікарі. Порівняно з нами найвідоміший наш серійний убивця Метод Тробець — просто аматор.

Сміх за столом перейшов у регіт. З кухні вигулькнула голова пані Прелц.

— Я щось пропустила?

— Може, все ж таки варто було залишитися переночувати?

Аленка вдивлялась у вітрове скло. Тарас пробував умикати то ближнє, то дальнє світло, але без особливого успіху, тим більше, що при недавній заміні фари обірвався дротик до лампочки. Тепер вона хиталася і кидала розсіяне світло: здавалося, водій «сітроена» прагне досягти такої швидкості, як у науково-фантастичних фільмах. Принаймні у тих, які дивився Тарас. Скажімо, у «Зоряних війнах».

— Ми ж пообіцяли дівчаткам, — відповів він.

— А коли ми доберемося до Любляни, якщо доберемося, прилетить есемеска, що вони затримуються і що їм дуже шкода... — Аленка замовкла і зітхнула. — Господи, ну й сніг. Не пам’ятаю, коли так сипало.

Дорога була порожня. 31 грудня всі перебували там, де зібралися святкувати Новий рік, особливо в таку погоду. Тарас намагався згадати, чи передавали снігопад, але мусив визнати, що подивився тільки на першу половину дня, яку вони мали провести на лижах. А яка погода буде ввечері, його не цікавило. На асфальті набралося сантиметрів з десять снігу, тож слідів від машин не було видно. Добре, що узбіччя позначали жовто-червоні стовпці, які все ще виднілися над сніговим настилом, бо інакше дорогу було не визначити. На щастя, на колесах стояли нові шини — Аленка погрожувала, що не сяде в авто, поки Тарас їх не поміняє. Сам би він нічого не робив, бо, згадуючи катання на лижах у попередні роки, казав, що зими щороку бідніші на сніг. А сьогодні на тобі.

— І що ти про них думаєш? — Аленка з цікавістю глянула на Тараса. Йому не треба було повертати голову, щоб зустрітися з її очима, він відчував погляд на своєму обличчі.

— Думаю? Про кого?

— Що ти думаєш про моїх колег-лікарів і чого їм не хотілось би почути від тебе? Тарасе, я ж бачила вираз твого обличчя, коли Балажичка розмовляла з тобою.

— Може, це тобі варто працювати в поліції, а не мені?

Аленка не зводила з нього погляду. Вона вміла вичікувати в тиші.

— Всі жінки за столом, окрім Балажички, переспали з Прелцом.

Аленка засміялася.

— Райко сказав це тобі на терасі?

Тарас кивнув.

— Це не таємниця, це знають усі. Навіть Карін.

Жінка замовкла і за хвилину додала, мовби роздумуючи вголос:

— Значить, з Балажичкою ні?

Вони їхали хвилин п’ятнадцять, залишаючи позаду вогні готелів біля Рибчевого Лазу, минаючи у темряві Лашкі Ровт, Полє, Камнє... всі ті селища, розсипані по дорозі до Бохинської Бистриці, де Тарас сподівався на кращу дорогу. Якщо вони взагалі доїдуть до неї. Сніг сипався безупинно, і на колеса його налипло добряче, аж Тарас боявся, що вони закрутяться і машина застрягне в білому покрові. Чи в ліхтарику у бардачку ще добрі батарейки, щоб у темряві натягнути на колеса ланцюги? Авто дедалі більше нагадувало корабель, що пливе крізь безконечний білий простір, на краю якого мінилися темніші і світліші тіні, аж тут у тому двовимірному просторі, ніби оаза серед пустелі, на далекому горизонті замиготіло синє світло. Новорічна ялинка, подумав Тарас, та вже через кілька секунд з’ясувалося, що далекий горизонт — зовсім поруч, а синє світло — мигалка на поліцейському автомобілі, що його абияк поставили на середині проїзної частини, тож Тарас не наважився його об’їхати. Синьо-біла «шкода октавія» з мигалкою і ввімкненим двигуном.

— Приїхали... — констатував Тарас.

Аленка спробувала щось розгледіти у вікні.

— Нікого не видно. Схоже на те, що сталася аварія, але де?

Тепер ланцюгів не уникнути, а він же навіть не пробував натягнути їх на колеса на сухому. Оті поліцейські мусять пояснити, як можна так запаркуватися. Тарас відчинив дверцята і вибрався на холодний сніг з теплої автівки, яка вже нагрілася до приємної температури. Він уже було рушив до поліцейського автомобіля, та щось йому підказало, що це не буде швидко, тож вернувся і з заднього сидіння взяв альпіністську куртку, яку вдягав на лижі.

— Є смак, є поганий смак, а є лижний костюм, — сказав він якось Аленці і не зраджував своїй уже добряче пошарпаній чорно-сірій куртці з гортексу.

Тарас зачинив дверцята, та не досить швидко, аби, коли повернеться за кермо, сісти на сухе сидіння.

Він натягнув на голову капюшон і заглянув у поліцейський автомобіль. Там було порожньо.

Розділ 3

У машині не було нікого, в усякому разі, спереду. Здивований чоловік уже збирався обійти автомобіль, та в цей момент з темряви заднього сидіння почулося собаче дзявкання. Заглянувши через шибку, Тарас розгледів дівчину, яка тримала на руках собаку. Він постукав у вікно і відчинив дверцята. Дівчина забилась у куток, наче ховалася, песик на її руках (такий смішний, аж Тарас, який любив не лише собак, а й більшість тварин, усміхнувся) іще раз дзявкнув, але лагідно, наче вітаючись, наче кажучи своєю псячою мовою: «Привіт, жахлива погода, правда?» Його голова зовсім не пасувала до тіла, а весь вигляд — до обличчя дівчини, яка сиділа у напівтемряві і — Тарас добре бачив — уся тремтіла, ніби геть замерзла, хоча в машині було гаряче.

— Добрий вечір. Вибачте, авто заблокувало проїзд... Де поліцейські?

Дівчина пересунулась, і Тарас краще її роздивився. Молода, приблизно двадцять п’ять, подумав інспектор. Вона не скидалася на автостопницю, яку в заметіль підібрали на дорозі добрі поліцейські.

Дівчина кудись тицьнула пальцем.

— Біля річки.

Замовкла і знову забилась у кут автомобіля. Пес дивився м’яким поглядом, махав хвостом, намагався видертися з рук і побігти за ним. Такого смішного Тарас іще в житті не бачив, і коли істота чи то із завеликою головою, чи то із закороткими лапами борсалася в руках дівчини, він ледве стримував сміх.

Тарас видобув з кишені гаманець і показав дівчині посвідчення — шкіряна оправа і значок у вигляді зірки зі стилізованим словенським гербом: море у підніжжі і гора Триглав, бічні схили якої спускаються донизу у вигляді терезів. Дівчина глянула на значок, тоді на чоловіка, погладила по голові пса.

— Я теж поліцейський. Я тут зовсім випадково, але поліцейський.

Вона мовила:

— Там хтось у річці. Я побачила, коли пес шукав м’ячик. Я кинула м’ячик, він побіг шукати, а тоді загавкав...

Тарас кивнув головою, і дівчина замовкла.

— Ви сказали, що там хтось у річці. Мертвий?

Дівчина підтвердила.

— І поліція залишила вас саму?

— Так.

— Я піду подивлюся і пришлю одного поліцейського назад, гаразд?

— Якщо можна, — сказала дівчина і видушила щось схоже на усмішку.

Тарас зачинив дверцята і глянув униз на короткий насип. З нього у темряву вели сліди, багато слідів, і людських, і собачих. За двадцять метрів нижче між гілками кущів блимало світло двох ліхтариків. Тарас зітхнув і ступив у сніг.

Коли інспектор дістався до кущів, сніг добрався до його шкарпеток. Правду кажучи, волога в черевиках не дуже йому докучала — життя навчило зносити й не такі труднощі.

Тарас відгорнув гілля, і його відразу ж засліпив ліхтарик. Чоловік закрив його долонею, а другою рукою підняв угору службове посвідчення. Сніп світла перемістився на документ, а тоді опустився до землі.

— Добрий вечір, — озвався перший голос — молодшого поліцейського. — Ми й не сподівалися, що ви так швидко доберетесь. Нас попередили, що треба буде зачекати, бо Бледський перевал закритий — там перекинувся автобус, і в трьох інших районах теж хаос.

Перед Тарасом стояв стажист — одна зірочка на плечі. Це означало, що він іще не був навіть рядовим. Кандидат на поліцейського, чи як це тепер називається. Нашивок іншого, який стояв позаду, Тарас у темряві не бачив, але сподівався, що у нього зірочок більше. Вони ж не послали на виклик двох студентів?

— Дозволь? — мовив Тарас і, не чекаючи дозволу, взяв із рук молодого поліцейського ліхтарик і посвітив на другого колегу; той нервово кліпнув, засліплений на мить жовтим променем. Світло, зісковзнувши з обличчя, перемістилося на еполети. Тарас не вірив очам — двоє стажистів.

— Як це так? Вас тепер що, самих відпускають на виклик?

Хлопці перед ним збентежилися, той, що стояв у темряві, став щось бурмотіти, Тарас його перебив. Вони ж ні в чому не винні.

— Розкажіть, що тут діється?

— Ми подзвонили в поліцію Єсениць, щоб сюди прислали криміналіста з групою, і нам сказали, що приїде хтось із Краня. Це не ви?

— Ні, я криміналіст без групи, який їде з однієї вечірки на іншу і не зміг проїхати, бо ваша машина стоїть посеред дороги, а в машині сидить дівчина з собакою. Мене ніхто не викликав, я тут цілком випадково.

— Тобто ви не з Краня? — перепитав поліцейський.

— Давайте домовимося про дещо, гаразд? — сказав Тарас. — Я буду ставити запитання, а ви відповідати, добре?

Хлопці замовкли і виструнчилися перед ним, як двійко школяриків перед учителем. Якщо розібратися, то так це й було насправді.

— Отож іще раз, що тут відбувається?

— Подивіться самі, пане інспекторе, — стажист підніс ліхтарик і посвітив кудись у темряву. Тарас ступив два кроки до хлопця і зазирнув йому за спину. В обличчя дмухнув вітер, що його здіймала річкова течія. Тарас стежив за світлом ліхтарика. З криги, якою скувало береги річки, стриміло щось біле і гладеньке, наче мармурове. Тарас підійшов, присів і сам посвітив.

З води стирчала рука від ліктя, під прямим кутом, зігнута у зап’ястку, зі скрученими пальцями. Вона була худою і тонкою, і Тарас спершу злякався, чи не дитяча, та із залишків лаку на нігтях зробив висновок, що йдеться про жінку. Що було з рештою тіла, Тарас не бачив, бо крига, скувавши руку, закривала огляд. Інспектор підвівся і обернувся до поліцейських.

— Нехай хтось із вас піде до автомобіля і віджене його з дороги, бо ще доведеться витягувати когось із рівчака, а також пригляне за свідком.

— Я піду, — сказав той, з ліхтариком; ствердно кивнувши, коли Тарас наказав ступати в залишені сліди, він із полегшенням зник, перш ніж напарник устиг запротестувати.

— Тепер берімося до справи, — сказав інспектор і спробував усміхнутися тому стажистові, що залишився, замість того, аби подбати про дівчину, що, безсумнівно, той зробив би охочіше.

Тарас знову присів, сперся на руку і спробував відсунути більші шматки криги, які заважали дивитись униз. Лід був тонкий, справа просувалася. Тарас мусив двічі спинитись і погріти руки, в які заходили зашпори, перш ніж у густій темряві показалося голе тіло. Воно лежало горизонтально, ноги вільно рухалися в ритмі течії, рука зачепилася за гілку, плечі були під рукою. Голова, напевно, звісилась униз, бо її не було видно.

— Це потопельник чи потопельниця, пане?

Тарас не відповів.

— Ми не хотіли витягати тіло, бо не знали...

Молодший поліцейський замовк.

— Що ви не знали?

Тарас нахилився над водою і торкнувся зап’ястка. Холодний і твердий, мов камінь, мов крига. Вона не щойно впала у воду.

— Ми не знали, чи можна. Тобто чи можна рухати. Бо якщо вона тут втопилася чи сталося щось інше, це місце...

Тарас потягнув за руку, і гілки, які обплітали тіло, піднялися над водою, не відпускаючи здобичі.

— Вона втопилася не тут. Тут завглибшки з метр. Крім того, я сумніваюся, що вона втопилася. Ти знаєш багатьох дівчат, які пішли б купатися голяка, коли на вулиці мінус п’ять? І я б на вашому місці не чекав, поки течія віднесе тіло далі.

До того ж Тарас знав, що, витягуючи на берег труп, який пробув якийсь час у воді, неможливо знищити жодних слідів, бо їх просто нема.

Тарас розбив останній шмат криги, який затискав тіло, і у воді показалися ноги і нижня частина тулуба. Верхню частину стримувала гілка під пахвою. Тарас опустився навколішки і, намагаючись втримати руку потопельниці, визволив гілляку. Верхня частина тіла поволі піднімалася.

— Вона не втопилася, — сказав Тарас зміненим тоном, так, ніби власник голосу не міг обрати, чи він втомився, чи йому все остогидло.

Інспектор глянув через плече на молоденького поліцейського, який знічено переступав з ноги на ногу, наче на іспиті перед інструктором.

— Звідки ви знаєте?

— Щоб утопитися, треба дихати. Допоможи мені, будь ласка...

Поліцейський рвучко, ніби прокинувшись із дрімоти, підбіг до Тараса, взявся за ногу потопельниці й глянув на тіло, а тоді, не випускаючи кінцівки, відвернувся від мертвої жінки і від Тараса й осів, наче уві сні. Тарас терпляче чекав, поки той оговтається, знову візьметься за ногу, і вони разом, не дивлячись на тіло, витягнули його на берег. Молодик зайшов Тарасові за спину.

—...а щоб дихати, потрібна голова.

— Вибачте, я не...

Хлопець замовк, і Тарас відчув, що той весь тремтить.

— Усе гаразд. Мені теж не по собі.

Перед ними на снігу лежало тіло молодої жінки, голе і біле-білісіньке — шкіра мовби втратила колір; воно неприємно нагадувало шматки замерзлого м’яса, що висить на гаках у холодильних складах, особливо через те, що плечі, які сходилися в тому місці, де мала б починатися шия, не мали продовження. Голови не було. Голову, наскільки Тарас міг у таких обставинах оцінити, відрізали. Чи відсікли? Він освітив ліхтариком усе тіло.

— Іди по мішок, — наказав Тарас. — І принеси рацію, я поговорю з Кранем.

Труп був затвердлий, іще й рука замерзла під прямим кутом, тож Тарас і юний поліцейський насилу запакували його в чорний поліетиленовий мішок.

— Віднесемо до автомобіля? — запитав стажист.

Тарас заперечно похитав головою.

— Зачекаємо тут. Дай-но мені рацію.

Хлопець зняв з пояса переносну радіостанцію і простягнув інспекторові. Той натиснув кнопку виклику, представився і чекав, поки на іншому боці озветься голос. Шипіння і тріск в апараті заспокоювали. Це був звук поліцейської процедури, єдиним сенсом якої часто було створення ілюзії порядку серед хаосу. Він ледь розчув голос по той бік, зв’язок був поганий, а тоді розірвався.

Тарас витратив п’ять хвилин, щоб пояснити, хто він і як тут опинився, викликати групу розслідування особливо тяжких злочинів — криміналіста, судмедексперта, патологоанатома або лікаря і слідчого. Вкрай замордований отим «ви мене чуєте?.. чи ви все зрозуміли?.. можете повторити?..», Тарас усе ж не був певний, що вони про щось домовилися, тож спробував зателефонувати зі свого мобільного, однак зв’язку не було. Він іще раз скористався рацією і крізь тріск спробував сказати лише одне: «Пришліть групу і машину, щоб ваші два кандидати не зустрічали Новий рік з жінкою...» Він збирався сказати «без голови», та передумав.

Тиша. Тарас міг уявити труднощі, які створювала німа рація.

— Ми не можемо прислати групу, — заговорив раптом на диво розбірливо апарат. — На цей момент нема жодної вільної групи для... — зв’язок урвався, ніби хтось обрізав неіснуючий дріт.

— Коли пришлете, тоді пришлете, — відповів Тарас радіо­станції у своїй руці. — Я зробив усе, що від мене залежало. І все, що міг, тим, що маю в машині.

Тарас подивився на поліцейського, який став так, аби Тарасова постатьзакривала собою мішок.

— Ти, мабуть, ніколи не уявляв собі такого Нового року, правда?

Поліцейський видихнув велику хмару гарячої пари.

— Ані разу.

— Тобі не пощастило, хлопче. Треба буде зачекати. Якби якийсь розумник чіплявся, — сказав Тарас, вказуючи на землю за своєю спиною, — скажи, що це я витягнув тіло. Тарас Бірса, старший інспектор-криміналіст поліцейського управління в Любляні. І щасливого Нового року.

Тарас віддав молодикові рацію і рушив назад до дороги. За кілька кроків обернувся, окинув поглядом сліди, кущі і силует поліцейського, що дивився услід Тарасові. Хоча, може, й не дивився, може, він просто відвернувся від трупа.

Розділ 4

Аленка сиділа у машині і шукала в бардачку диск із улюб­леною музикою. Пісні, які пускали радіостанції у надвечір’я Нового року, були жахливі — тут її смаки збігалися з Тарасовими, хоча Тарас і в інші дні нарікав на музику. Аленка цю проблему вирішувала за допомогою своєї колекції дисків, а Тарас — перемикаючись на хвилю, на якій крутили милу його вухові рок-музику сімдесятих, а останнім часом — на третю хвилю радіо Словенії з класикою.

— Ти взагалі чуєш, що ти слухаєш? — питала його часом дружина, коли з колонок долинало щось геть нестравне.

— Я не слухаю, — відповідав Тарас, який на класичній музиці знався не більше, ніж вона.

Якось Аленка зробила припущення, що Тарас це робить для того, аби збити з пантелику супутників, — він же ж до кісток поліцейський і насолоджується, спостерігаючи за людьми, які не можуть збагнути, в яку шухлядку його поміс­тити, бо їм заважає п’ятдесят четверта симфонія якогось Гінденбурга в бемолі, на якому він сам розумівся не більше за інших (крім, хіба що, якогось збоченця у товстих окулярах, який час від часу вигулькує з радіоархіву і, садистично усміхаючись, витирає пилюку з платівки по дорозі до студії).

— Найчастіше я слухаю класику, коли їду сам.

— Значить, намагаєшся збити з пантелику самого себе.

— Ага. І навіщо мені це?

Він слухав класику, бо під неї він міг думати, коли йому хотілося, або не думати, якщо не хотілося. Менш популярні й відомі класичні твори (за вердиктом Аленки, ніякі або гінден-бурзькі) якнайкраще підходили для того, щоб зосередитися. Він і справді не запам’ятовував майже нічого з прослуханого і не був бозна-яким знавцем класичної музики. Тарас знав найвідоміші шлягери (ще одне визначення від Аленки) — наприклад, «Арію на струні Соль» Баха, чи «Вальс номер два» Шостаковича, або щось із Вівальді, не обов’язково «Чотири пори року», — та під них він не міг думати. Тоді Тарас відволікався від роздумів і просто насолоджувався музикою, що траплялося вкрай рідко. Правду кажучи, поганої, невиразної, непридатної для слухання класичної музики було стільки ж, скільки й усякої іншої, тільки у ній не так докучали приспівами і словами. Принаймні від «ти, ти, ти, ти мій миленький, ти, ти, ти моє серденько» і подібного він був застрахований.

— Напевно, це вік, — Аленка спробувала вдатися до тяжкої артилерії. — Я не пригадую, щоб тебе чіпляла класика, коли ми познайомилися.

Не чіпляла, і цілком імовірно, що це вік.

Аленка завагалася між Наталі Мерчант і Шакірою, тоді вставила в дисковод Шакіру, якийсь древній диск, коли та співала ще іспанською і ще не була з Мессі чи з ким там.

Сніг далі падав, але вже не такий густий, тож через бічне скло вона могла бачити, що діється довкола. Приблизно п’ятнадцять хвилин тому Тарас зник із пагорба, спустившись із дороги до кущів і дерев при річці, туди, де блимало світло начебто двох ліхтариків. Потім світло одного з них розвернулося до дороги, піднялося до автомобіля, і поліцейський — тепер вона добре розгледіла, що це був поліцейський, — відчинивши дверцята з боку водія, сів у автівку. Через десять хвилин підійшов колега і якийсь час перемовлявся з тим, що сидів усередині, а тоді підійшов до багажника, відчинив його, взяв звідти щось і зник у кущах. «Ми тут надовго», — подумала жінка.

Тарас наблизився до поліцейської машини, відчинив дверцята і сів на вільне сидіння біля водія. Розповів про судмедексперта, криміналіста і слідчого, які зараз зайняті, тому треба буде почекати, і запитав, чи вони знають, що робити далі.

— Так, — відповів поліцейський, але його «так» прозвучало геть непереконливо.

— Поговоріть із дівчиною і складіть акт, — продовжував Тарас, ніби не почувши, — тоді нехай хтось із вас відвезе її додому... Ви живете десь поруч?

— В котеджах у Рибчевому Лазі. Я приїхала з компанією на Новий рік.

— Натягніть огороджувальні стрічки, хоча в таку погоду це й так нічого не дасть, але зробіть це. А далі охороняйте по черзі тіло. Ви ж не хочете, щоб його потягнули лисиці?

— Ми поїдемо в Єсениці?

— Ні, — сказав Тарас, — буде не патанатомічний, а судово-медичний... огляд. — Тарас уникнув слова «розтин» і подумав, яка каша завариться у відділі судової медицини, як усе закрутиться довкола обезголовленого трупа. Цвілак нарешті отримає на столі те, чим востаннє перед виходом на пенсію зможе пожахати студентів.

— Бледський перевал далі перекритий?

Поліцейський стенув раменами.

— Коли ми виходили на зв’язок востаннє, був перекритий, диспетчерська сказала, що надовго. Там нібито автобус завалився на бік, а ожеледиця така пекельна, що його неможливо підняти.

Тарас відчинив дверцята, попрощався з дівчиною, завмер на мить, окинув поглядом свою машину, яка вже встигла вкритися кількасантиметровою білою пеленою, подивився на небо, кліпнув, коли в очі потрапили сніжинки, і, замість того, щоб рушити до автівки, знову сів у кабіну.

— Знаєш що? Давай краще я з нею поговорю, а ти скоч-но до мого авта і натягни на колеса ланцюги, добре?

Тарас був упевнений, що поліцейський не протестуватиме, навіть якби й хотів.

— Я сам відвезу нашого свідка додому, — сказав Тарас, закінчивши опитування і віддавши протокол поліцейському, який уже натягнув ланцюги і повернувся в машину. — У будь-якому разі я мушу повертатися в Уканц.

Тарас представив дівчину Аленці, тоді обережно розвернув машину, стежачи, щоб колесом не з’їхати з дороги.

— Плани помінялися, — повідомив він Аленці. — Форс-мажор.

— Що сталося? — запитала Аленка.

— Панночка знайшла у воді труп.

— Труп?

Аленка обернулась до дівчини, яка сиділа ззаду.

— Джої... Пес його знайшов. Я спочатку подумала, що то манекен.

— Потопельник?

— Мабуть, — відповів Тарас.

Тримаючись вказівника, він повернув до котеджів, зна­йшов номер будинку і загальмував. Будиночок світився, звідти долинав веселий гамір. Дівчина вийшла з машини.

— Дякую, — сказала вона, вагаючись, чи прощатися і йти до дверей, чи вертатися в машину.

— Все гаразд?

Вона кивнула і, тримаючи песика на руках, рушила у бік будинку.

— От і з Новим роком, — сказав Тарас, знову сідаючи за кермо.

— Бідолашна дівчина. Не знаю, як би я зреагувала, коли була б на її місці.

— Ти ж лікарка. Нормально зреагувала б.

— Я педіатр, до мене приходять живими і вертаються від мене живими.

Вони їхали попри самісіньке озеро, і, коли дерева порідшали, перед ними відкрився безмежний водний простір. Тонка крижана шкірочка була вкрита снігом. Хтось, не знаю­чи, що там озеро, подумав би, що це безконечне, рівне-рівне поле. Малим Тарас з однолітками ходив на ковзани на одне зі штучних озер, виритих неподалік від його селища для висушування боліт під поля. Зазвичай на кризі лежав сніг, і лише один раз зима була зовсім безсніжною, тож вони ковзалися величезним дзеркалом, яке здавалося абсолютно чорним. І навіть у найлютіші морози лід здавався геть тонким. Так страшно було котитися на ковзанах по п’ятдесятиметровій гладіні, коли під ногами бачиш дно і чуєш «рип, рип, рип...», — звук, що його утворювали ковзани, час від часу переривав глухий тріск криги. Тоді, у дитинстві, він собі уявляв, що там, унизу, у темній глибочіні, плавають мерт­вяки. Та якщо вони все ж були там, то ніколи не випливали на поверхню так, як сьогодні з’явилося тіло з-під тієї білої невинної поверхні. У якому місці викинули у воду ту нещасну жертву? Коли? У той момент тіло ще не встигло замерзнути...

Аленка зателефонувала донькам і повідомила, що вони з Тарасом цього вечора не повернуться в Любляну.

— Здається, вони не надто засмутилися, — пробурмотіла розчаровано жінка.

«А хіба б це засмутило якусь іншу двадцятирічну чи вісімнадцятирічну дівчину? — подумав Тарас. — Вони виявили ініціативу, і це вже немало».

— То був нещасний випадок, Тарасе?

Чоловік усміхнувся. Він не раз жартома казав дружині, що влаштує її на роботу в поліцію, якщо справи в клініці раптом підуть на гірше.

— Звідки ти взяла?

— Якби був якийсь шанс, що це нещасний випадок, ти б про це сказав. Бо нещасний випадок — це мінімум... — Аленка підбирала відповідне слово.

— Клопотів?

— Ні, ажіотажу. Найменше ажіотажу серед людей. А хіба твоя робота — не заспокоювати людей?

— Моя робота — шукати осіб, які вчинили кримінальний злочин.

Хоча насправді його робота — це «захист життя, безпеки і майна людей», — так написано у першому з дев’яти пунктів третьої статті «Закону про поліцію». А ще — «розслідування і розкриття кримінальних злочинів та правопорушень, запобігання їм, виявлення й арешт осіб, які вчинили кримінальний злочин або правопорушення...». І так до пункту дев’ятого. Були часи, коли Тарас знав усі напам’ять, правда, тоді їх іще не налічувалося дев’ять.

— Це так, але насамперед створити відчуття безпеки. В цьому наші професії схожі. Ми, лікарі, лікуємо, хоча зрештою помруть усі. Багато хто навіть раніше, ніж мав би за статистикою, і всі переконані, що їм належиться дожити хоча б до вісімдесятки. І багато з тих, хто псує статистику, — твої клієнти.

Заметіль поступово стихала, і Тарас уже міг розгледіти дорогу, та, щоб їхати нею, точніше ковзатися, навіть із ланцюгами на колесах, слід було докласти чималих зусиль. Іще кілометр — і вони виїдуть на безпечну ділянку. Він зустріне Новий рік у товаристві, яке весь вечір дійматиме його запитаннями про роботу.

— Думай як хочеш. Можеш навіть думати, що я ходжу на роботу лише для того, щоб отримувати зарплату.

— Ох, Тарасе, це ж не про тебе. Може, когось твоя байдужість і вводить в оману, на жаль, і тоді, коли додають зірочок на уніформу, але не мене. Якби це я випадково потрапила у якусь річку, як той нещасний сьогодні... До речі, кому належить тіло — чоловікові чи жінці?

— Жінці.

Аленка зітхнула, ніби цей факт погіршував ситуацію.

— Отож — якби я була на її місці, я б хотіла, щоб саме ти шукав того, хто викинув мене у воду. І знаєш чому?

— Бо я хороший криміналіст?

— Бо ти кожну справу береш близько до серця. Бо ти злиш­ся на...

— На людей, які вбивають інших людей? Хіба це не нормальне почуття?

— Ні, не тому. Ти злишся, бо тобі здається, що тим самим вони глузують із тебе. Якби вони не вбивали, якби їх не вбивали, ти міг би бути вдома вже об одинадцятій дня. Ти насміхаєшся з нас, лікарів, але ми зобов’язані бути в лікарні з восьмої до другої, навіть якщо пацієнтів нема. Ти здурів би, коли б мусив сидіти в кабінеті тільки тому, що так написано в правилах.

— А ти ніколи не думала, що справа в професійній етиці? Що я отримую задоволення від добре зробленої роботи?

Аленка погладила чоловіка по голові.

— Тарасе, я — твоя дружина. Прибережи це для наступної комісії.

Шакіра співала «donde son los ladrones»^[3]. Може, зробити цю пісню поліцейським гімном? — подумав Тарас. Він розумів трохи італійську і припустив, що «ladro» і «ladron»^[4] — те саме.

— Я не про це запитувала.

— А про що?

— Я вгадала? Вашій потопельниці хтось допоміг утопитися?

— Кохана, навіть якщо ти вгадала, я не маю права розповідати.

— Значить, прочитаю завтра в новинах, — відповіла жінка. Її голос здався радше знудженим, аніж ображеним. Тарас їй ніколи нічого не розповідав.

— Завтра свято.

— Інтернет працює і в свята.

Коли вони звернули на під’їзну дорогу до дачі, Тарас подумки подякував молодому поліцейському за ланцюги. Сліди від шин, які вони залишили по собі дві години тому, ледь виднілись, а їхній «С8» прокладав шлях по свіжому сухому снігу. З будинку долинав веселий гамір гостей, у чиїх шлунках хлюпалося на півлітра вина більше, ніж тоді, коли Тарас і Аленка вирушили додому. Вийшовши з автівки, чоловік подумав, що в будинку тепло і він зможе висушити шкарпетки, адже запасних не мав.

Поблизу вистрелило кілька петард.

Так, вони його дратували.

Розділ 5

1 січня, понеділок

Ранок був холодним. Снігу напáдало сантиметрів із три­дцять, і він не скоро розтане, якщо триматиметься така температура, — подумав Тарас, ступивши на терасу, де напередодні сидів із Прелцом. Крізь віття дерев виднілося озеро, точніше — вгадувалося за хмарками туману, що здіймалися над водою. Якщо тут стільки снігу, то скільки ж його у горах — у Ратечах, на Поклюці, на Роґлі... Між деревами в тумані не було чутно ані звуку, і Тарас подумав, що добре було б мати трохи часу й розвідати, яка ситуація з тутешніми трасами — від Рибчевого Лазу до Бохинської Бистриці, може, їх уже проклали? Гм-м, вранці першого січня? Потім інспектор подумав про дівчину, знайдену у воді, і його охопив звичний сором, що межував із почуттям провини. Коли Тарас був молодшим, він сподівався, що це з часом мине або притупиться, та все ж відчуття жалю всуміш із докорами сумління стосовно людей, яких Аленка називала його клієнтами, ніколи не зникало.

Тарас обернувся і відчинив двері саме тоді, коли Аленка спускалася сходами.

— Що ти тут робиш? Ти вже був надворі?

Вона була вбрана у вчорашній одяг, єдиний, який узяла з собою, крім лижного костюма. Низ — джинси, верх — обтислий білий спортивний топ. Аленка й так видавалася молодшою за своїх ровесниць, а серед розфарбованих і на десять років старших жінок на новорічній вечірці була наче підліток. Тарасові пощастило в багатьох сенсах.

— Ні, тільки на терасі.

— А Прелців не видно?

Тарас похитав головою.

Жінка глянула на годинник.

— Ми не можемо більше на них чекати, через дві години маємо зустрітися з нашими малими.

Тарас і Аленка поснідали, зібрали свої речі (тобто гаманці й телефони) і мало не крадькома рушили до автомобіля. Тарас не мав нічого проти того, аби не зустрічатися ні з Прелцом, ані з його дружиною. Вранці, перед тим, як увімкнути двигун (улюблений Тарасів вислів), він хотів побути у тиші, а після вчорашнього вечора тим паче.

Замок замерз, тож чоловік мусив добряче помучитися, щоб відчинити дверцята. Ґумові ущільнювачі на дверцятах також попримерзали, і коли Тарас щосили потягнув за ручку, ґумка віддерлася й жалібно повисла у повітрі, наче ослаблена тятива лука. Тарас спробував закріпити її на місце, підсо­вуючи пальцями ґуму під метал, ніби пробуючи втиснути під нього пластилін. Влітку, у спеку, йому це вдавалося, а нині, при кількох градусах морозу, — ні. Тож Тарас покинув марну справу і, сівши за кермо, обережно зачинив дверцята, аби ґумка хоч якось зайшла у щілину.

Він виїхав на під’їзну дорогу, та за якусь сотню метрів його зупинив сніговий замет. Снігоприбирач очистив головну дорогу, водночас нагорнувши снігу і заблокувавши виїзд на неї. Тарас вийшов, подивився на кучугуру перед собою і спересердя копнув її ногою. Що ж робити? Він обережно здав назад, намагаючись проїхати по залишених слідах, що було аж ніяк не просто — шиба ззаду, як і дзеркальця, вкрилася шкіркою з налиплого снігу і льоду.

— Ти бачила десь лопату? — запитав він Аленку.

Жінка заперечно похитала головою. Лопати на подвір’ї не було; Тарас глянув на дерев’яний сарай на протилежному кінці подвір’я, оцінив висоту снігу між ним, будинком і машиною, зітхнув і ступив у сніг. Коли добрався до сараю, шкарпетки знову намокли, а сарай виявився зачиненим. Він жестами показав Аленці, що потрібен ключ, бо не хотів будити Прелців. Аленка зникла в будинку і за якийсь час повернулася з в’язкою ключів. Тарас по своїх слідах пробрався до неї.

— Я їх знайшла на стіні за дверима. Подивись, чи якийсь із них підійде.

Тарас уважно роздивися замок, вибрав три найбільш підхожі ключі і спробував відімкнути замок першим із них. Двері відчинялися назовні, тож він насилу протиснувся досередини і спробував розібратися, чи проведено в сарай світло. Якийсь час обмацував стіну, поки не натрапив на вимикач, такий масивний, що він мусив докласти чимало зусиль, аби ввімкнути його обома руками. Світло виявилося несподівано слабким, ніби Прелц заразився скнарістю — тутешнім способом економії. Лампочка кволо освітлювала приміщення, в якому всі речі були акуратно поскладані. Два велосипеди на стійках, лижі, ґумовий човен біля дальньої стіни, якісь інструменти і серед них — лопата. Тарас схопив її і рушив до дороги. Коли він закінчив відкидати сніг, Аленка повісила ключі на місце. Прелци не прокинулися.

В машині стояв собачий холод — двигун не поспішав розігріватись, адже Тарас мусив їхати поволі. Тепла не додавав вентилятор, увімкнений на повну для того, щоб на шибках не збиралася волога і вікна не замерзали; коли вентилятор не допоміг, чоловік відчинив вікно. Аж за п’ятнадцять хвилин машина нагрілася до більш-менш терпимої температури і стало видно дорогу.

— Ти ж можеш придбати собі краще авто, — сказала Аленка, гріючи руки під пахвами.

Тарас стенув плечима і, відмахнувшись правою рукою над кермом, усміхнувся сам до себе. Якби він вів допит і допитуваний на його запитання відповів так, як-от щойно він сам, Тарас повторив би запитання.

Де, ви сказали, ви перебували в четвер між дванадцятою і п’ятою дня?

— Чого ти боїшся?

— Нічого, — відповів Тарас.

— У нас є гроші і лише одне життя. Ми достатньо дорослі і достатньо всього пережили, щоб дозволити собі кращий побут.

— Ми через тиждень їдемо на лижі в Австрію.

— Ми справді поїдемо? Бо щоразу виникають усілякі несподівані перепони.

— Справді поїдемо.

Аленка витягнула руки з-під пахв, піднесла до рота і стала на них хукати.

— Ми платимо внески в Unicef, опікуємося одним місцевим нужденним і одним африканським, а їздимо на автівці з потрісканою ґумою на дверцятах і турбіною, чи що воно там, у якій пропадає тяга. «У-у-у» — і затихає, а тоді знову «у-у-у»... Що це таке?

— Думаю, зчеплення. Відвезу авто на сервіс.

— Ага, відвезеш. Сподіваюся, ще цього року.

— Це щойно почалося.

Аленка не засміялася.

— Тарасе, в мене є клініка, яка несе золоті яйця. І нестиме, бо люди завжди матимуть дітей. Чому нам не купити нову машину, якщо ми можемо собі це дозволити?

— Ти коли-небудь сідала в нову, велику, дорогу машину?

Аленка закотила очі, як це робили у свій найдурніший перехідний вік їхні Аня і Мойца. Дівчата набралися цього від матері, хоча якраз це закочування очей Аленку найбільше і дратувало.

«Ану перестань закочувати очі, шмаркачко мала!» — так зазвичай закінчувалася суперечка, перш ніж втручався Тарас.

— Я завжди їздила на нових, великих і дорогих машинах. До того, як познайомилася з тобою, і дотепер, коли їду у великій, старій і дешевій.

— Вибач, я постійно про це забуваю.

Тарас мав справу з дорогою машиною лише один раз — після убивств у Петачевому: коли він кілька митей купався у славі медіа, до нього звернулися з автомобільного журналу.

— Так, знаю, і тоді тобі дали той «мерседес», чи що там було, те теля.

— Так, класу S. На три дні, щоб я щось написав про нього.

Тарас усміхнувся і трохи помовчав, ніби вагаючись, розповідати чи ні.

— Дали саме тій людині, що треба.

— Точно. Дверцята, які самі зачиняються від доторку пальця, пасок безпеки, який сам защіпається, всякі функції, асистент... Прекрасне авто для інвалідів. Так я подумав, уперше сівши за його кермо, і мені було соромно їхати ним містом. На третій день мені вже здавалося, що ця машина мені належить, що я на неї заслужив. З усіма непотрібними причандалами, що в ній є.

— Вона ж не була твоєю.

— Знаю, та мені здавалося, що я на неї заслужив, бо я кращий, розумніший за інших, знаю більше, ніж вони. Я пам’ятаю, яким було моє обличчя, коли я паркувався перед якоюсь галереєю і побачив себе у склі.

— І?

— У мене на обличчі був такий ідіотський вираз. Такий... Не можу пояснити. Такий, який пасує дорогим автівкам.

Аленка знову закотила очі, ще виразніше.

— Я думаю, що така метаморфоза неминуча, отож треба себе стримувати.

— І тому ти не хочеш міняти зчеплення?

Тарас мусив визнати, що це така собі причина.

— Бачиш, а я пам’ятаю, який ідіотський вираз був на моєму обличчі всі ті роки, коли я перекладала квитанції за квартплату з лівої купки на праву. Чи коли мріяла про відпустку, якої не було, тож мусила відразу проганяти думки про неї. Часом мені здається, що ми викинули на смітник п’ятнадцять років нашого життя — отих, що між двадцять п’ятьма і сорока. І твоє кляте авто мені про це нагадує.

Вони під’їхали до місця, де напередодні стояла поліцейська машина. Місце було легко впізнати, бо це був єдиний відрізок дороги до Бледа, узбіччя якого було затоптано численними слідами.

— Ти вже можеш розповісти трохи більше, ніж учора в компанії?

До будинку Прелців вони повернулися за півгодини перед північчю. Їх вітальним вереском зустріли люди, з якими Тарас познайомився, либонь, годину тому, а вони поводилися так, ніби знайомі з ним усе життя. Звичайно, гості були п’яні, і середній рівень алкоголю становив більше, ніж півлітра на особу. Те, що вони — лікарі, аж ніяк не впливало на кількість випитого.

— Ш-ш-ш, — репетував Прелц, — ш-ш-ш, тихо, давайте послухаємо!

І коли всі замовкли, Прелц зібрався налити Тарасові склянку вина, ніби й забувши, що той не п’є.

— Ну, Тарасе, не розчаруй нас. Програма на телебаченні була гівна варта.

Всі засміялися. Дуже ймовірно, що так і було, хоча Прелц на своїй дачі не мав телевізора, принаймні у цій великій вітальні його не було.

— Боюся, що буду змушений вас розчарувати. Все, що я можу розповісти, це те, що ми знайшли мертву жінку в річці. Чому вона померла, хто вона така... не знаю, і навіть якби знав, усе одно не мав би права розповідати.

— А мені аж після півгодинного допиту сказав, що це була жінка, — повідомила Аленка, і в її голосі почулося щире розчарування.

Однак Тараса розпитували знову і знову, ніби сподіваючись, що комусь одному він розповість більше, ніж усім іншим.

І так аж до четвертої — пів на п’яту, коли гості нарешті розбрелися по своїх дачах, розташованих поблизу.

— Вона не втопилася, — повторила Аленка трохи згодом, коли вони забралися в ліжко, яке займало чи не всю кімнату для гостей на другому поверсі, і повторила це знову, коли вони їхали від Бохинської Бистриці до Бледа.

Тарас налаштував радіо на третю хвилю, де грав ніякий духовий оркестр в ікс іпсилон-молі. Аленка закотила очі.

— Бісова класика. Раніше мама зі своїм піаніно, тепер ти.

Траса була очищена до асфальту, тож Тарас завернув на найближчу заправку, щоб там зняти ланцюги. Завдання було нелегким, бо, вочевидь, молодий поліцейський дуже постарався і затягнув їх до кінця. Вже з першого дотику до металу Тарасові в руки зайшли зашпори. Стоячи й розтираючи руки, Тарас роззирнувся по заправці і лайнувся вголос. Якщо він щось ненавидів у ті часи, коли займався альпінізмом, то це скручені від холоду пальці. І вставання на світанку. Тепло ніяк не могло повернутись у руки, і саме тоді, коли йому нарешті вдалося зняти другий ланцюг, Аленка опустила вікно і помахала телефоном. Дзвонив Марн, технік-криміналіст, член Тарасової ширшої робочої групи. Що йому треба? На якусь мить Тарас завагався, чи відповідати. Він не був на чергуванні, всі знали, що його не буде в Любляні... Зітхнув і натиснув на кнопку із зображенням зеленої трубки.

— Тарасе, вітаю, щастя-здоров’я і так далі. Мені починати без тебе?

— Починати що?

— Огляд того, що сьогодні о... зачекай... о четвертій ранку прибуло в Інститут судової медицини. Це, мабуть, ти послав?

— Кого? Що послав?

Голос Марна зазвучав утомлено. Мабуть, він увесь запас гарного настрою витратив на перше речення.

— На акті прийому, — Марн говорив повільно, і було чути, що він шукає у документі потрібне речення, — жіночого тіла без голови записано, ось тут записано, що ім’я криміналіста, якого призначено розслідувати справу, — Тарас Бірса. Скількох Тарасів Бірс ти знаєш у Словенії?

Розділ 6

При вході до медичного факультету, на третьому поверсі якого містився Інститут судової медицини, сидів охоронець, якому випало чергувати на Новий рік. Із відчуттям легкої симпатії до людини, яка вступила в ту саму собачу бомбу, Тарас постукав у зачинене віконечко. Чоловік за склом розмовляв по телефону, обернувшись спиною до можливих, але в новорічний день нежданих відвідувачів. Охоронець не відреагував. Тарас постукав іще раз, трохи гучніше. Чоловік ледь розвернувся на своєму стільці, рівно настільки, щоб інспектор розпізнав студента, який, мабуть, заміняв постійного працівника, показав на мобільний у руці і відразу ж усміхнувся. Та усмішка, правда, призначалася не Тарасові, а мобільнику, тобто телефонному співрозмовникові. Потім хлопчина знову крутнувся на своєму стільці, обернувшись до Тараса спиною. Тарас підійшов до дверей будки й спокійно, обережно, але рішуче вийняв мобілку з рук чергового. Вираз на його обличчі вже був не таким привітним.

— Професор Цвілак? Де?

Студент здивовано глипав на Тараса, не знаючи, як повес­тися. У його погляді інспектор прочитав підлітковий протест, який, однак не толерував, навіть коли йшлося про його дочок, а тим паче про дорослого на вигляд чоловіка.

— Цвілак. Нагорі? Унизу?

— Унизу... — швидко відповів студент, чи хто він там був, і тим самим уникнув... ну, того, що могло статися.

— Дякую.

Тарас обернувся і спустився у підвал, хоча правильніше було б назвати його цокольним поверхом, де стояли холодильні камери — фіксовані й переносні. Там був іще один холодильник — велика темна скриня, яка вже з першого погляду наганяла страх і призначалася для «насипного вантажу»: решток тіл, постраждалих у сильних аваріях, вибухах і тому подібному. В холодильному залі з одного боку був відкритий заїзд для транспорту, темно-синіх бусиків, які доставляли тіла, а з іншого боку — вихід у коридор, точніше, коридор перетинав холодильну і вів у наступне, не менш моторошне приміщення — секційну. В коридорі між холодильною і секційною Тарас помітив кількох людей, а за скляною стіною надворі курили двоє чоловіків. Серед тих, хто був у коридорі, інспектор упізнав голову Інституту д-ра Цвілака, Шпаровця, теж з Інституту, й одного знайомого молодика, рентгенолога з Клінічного центру, чийого імені не пригадував; там були також фотографиня Хатлак, секретарка Майда і ще один молодший чоловік, якого Тарас не знав. Навіть менш посвячені впізнали б у всіх цих людях членів групи, які прийшли на розтин і, вочевидь, іще когось чекають. Цвілак неспокійно переминався з ноги на ногу.

— Добрий день, — озвався Тарас, — що нового?

Ніхто не відповів, Цвілак іще раз переступив з ноги на ногу. Цієї миті відчинилися двері в секційну, звідти вийшов Марн, штовхаючи перед собою візочок з обладнанням, і кивнув Тарасові:

— Ми закінчили. Вона ваша.

За його спиною Тарас на секунду побачив стіл, на якому лежав труп, голий жіночий труп, ноги були повернені у його бік, а там, де мала би бути голова, зяяла неприродна порожнеча. Хоча двері до секційної відчинилися лише на кілька секунд, звідти відразу потягнуло знайомим запахом гнилизни.

— Чорт, Тарасе, де тебе носить? — кинув Цвілак, і перш ніж Тарас встиг запитати, що означає «чорт, де тебе носить», озвався хлопець, який стояв біля голови Інституту.

— Я тут новенький, — почав він, — і знаю, що ще мушу навчитися маневрувати між тим, що пишеться на папері, і тим, як усе, так би мовити, відбувається насправді, та хіба це не занадто, навіть з огляду на Новий рік?

Він не був схожий на останнього паскуду і мав набратися сміливості, аби перед усіма зробити закид старшому криміналістові. Він, правда міг бути ідіотом, але на такого теж не скидався.

— А ви?.. — запитав Тарас, дивлячись хлопцеві спокійно у вічі, поки той не знітився і не став шукати очима підтримки в інших, які, проте, не збиралися приходити йому на поміч. Їх, як і Тараса, викликали несподівано, і молодик отримав від колег лише погляд, який говорив: «Розберіться між собою, і то вже, щоб швидко закінчити й забратися звідси».

— Мар’ян Долес, — нарешті витиснув він, — слідчий суддя у цій справі; мушу сказати, що така поведінка... я ще раз по­вторюю, я не хочу дозволяти собі зайве... але така поведінка неприпустима...

Інспектор, хоча й не був із ним знайомий, уже з першого речення зрозумів, хто це. Правду кажучи, навіть раніше. Під час розслідування злочинів, які належали до компетенції Тараса, слідчі судді мусили бути присутні і він мав спів­працювати з тими, хто вів процес на папері, відповідав за проведення огляду з місця події, пильнував за дотриманням процедур, хоча зазвичай їхня робота зводилася до того, щоб стежити за роботою криміналістів і судмедкспертів. Якщо вони були присутні на місці події, проведений спеціалістами огляд мав юридичну вагу в суді. І коли з’являлися надто активні хлопці, які свої обов’язки брали близько до серця й лише заважали поліції, їм треба було, як казав колись Брайц, дати доброго копняка.

— Дивіться, надворі перше січня, я збирався піти з дочками, яких рідко бачу, на прогулянку містом, і я це зроблю. У нас мало часу. Хтось може мені в двох словах розповісти, в чому справа, бо інакше я забираюся звідси?

Тарас витягнув з кишені телефон.

— Правду кажучи, я вже спізнююся!

— Це ви інспектор, який веде справу, пов’язану з отим на столі, чи ні?

Молодий слідчий суддя верещав, аж розчервонівся, всі інші, від Цвілака до секретарки, втупились у підлогу.

— Ні, — відповів Тарас.

— Що?

Він іще раз повторив своє «що?», дивлячись на інших, які й далі розглядали підлогу й стіни, і Тарас бачив, що, попри всю їхню вдавану байдужість, вони йому не вірять.

— О’кей, у мене сьогодні вихідний. Учора, коли я повертався з Воґеля, з лиж, я натрапив на поліційний патруль: два хлопчаки, в яких на плечах по зірочці, виявили цю жінку, і я їм допоміг. Це все.

— Все? А хіба не ви наказали витягнути тіло з води, не ви розмовляли зі свідком, який знайшов тіло, не ви наказали його відпустити, не ваше ім’я стоїть на протоколі?.. І це все? Коли ми туди приїхали, місце не охоронялося належним чином... З нами навіть судмедексперта не було, бо підозрювалося утоплення. Нам ніхто не повідомив, що труп без голови!

— Не повідомив?

Тарас зітхнув і усміхнувся. Якщо він колись вирішить спровадити когось на той світ, він це зробить у надвечір’я Нового року.

— Мабуть, сталась якась помилка. Не знаю, як і чому, але якщо коротко, то було так: я вертався з Воґеля, зупинився, бо дорогу перегородила поліцейська машина, і підійшов до поліцейських, які виявили труп у воді. Я допоміг цей труп витягнути і зробити все, що можна було на той момент. І за Бохинь відповідає поліційне управління в Крані, а не ми.

Цвілак кивнув головою. Тарас вказав на двері до секційної за спиною слідчого судді.

— Тоді я справді поговорив із дівчиною, яка мала щастя знайти тіло, і порадив поліцейським відпустити її додому, точніше, ми з дружиною самі її відвезли. Це не моя справа. До того ж я чітко пояснив поліцейським з Краня, що жінка померла неприродною смертю. І тому вона тут.

Тарас, звісно ж, не сказав, що він допоміг поліцейським за те, щоб йому натягнули ланцюги на колеса. Запанувала неприємна тиша, тоді очі присутніх поповзли вгору і вперлися у слідчого суддю, який почервонів іще більше.

— Ну що, що? Коли нас викликали, нам сказали, що криміналіст на місці і що справу передано в управління поліції в Любляні. Ми з лікарем поїхали туди, а ті двоє поліцейських сказали, що криміналіст усе зробив і поїхав геть.

— Вони так сказали?

— Ну... Сказали, що ви там були.

— Дозвольте, — втрутився Цвілак. — Тарас, слідчий суддя і всі решта розвернулися до нього. — Там у нас тіло, напрочуд свіже, як на таке, що тиждень пролежало у воді, і все одно запах від нього не найприємніший. Та гірше те, що за стінами — народ, який от-от прокинеться і дізнається, що в поліції й Інституті рік почався з повного бардаку. Тож я пропоную вже і негайно зробити нашу частину роботи і поводитися так, ніби нічого не сталося, ніби ми про все домовились, а ви потім собі удвох сядете і любесенько все обговорите. Мені до пенсії лишилося кілька місяців, мені нічого не буде, а вам іще не так скоро.

Цвілак подивився на слідчого суддю, Долеса, якщо Тарас правильно запам’ятав. Той знову почервонів. Тарас зачекав трохи, а тоді заперечно похитав головою.

— Цвілаку, це не моя справа. Якщо я зараз увійду, мені її з горба не скине навіть Бог, а я не хочу її брати.

— Чому ти не хочеш її брати? — здивувався Цвілак.

Тарас знову похитав головою.

— Бо не хочу.

Що він мав сказати? Що пообіцяв Аленці тиждень лиж в Австрії, і що дотепер йому вдавалося щасливо уникати такого відпочинку, і коли його зараз призначать на це розслідування, Аленка ніколи не повірить, що він не сам це влаштував?

— А ти не хочеш піти з нами лише для того, щоб ми весь перший день Нового року не чекали, поки знайдуть когось, хто б підписав клятий протокол? Тобі нас анітрохи не шкода?

Цвілак показав на присутніх рукою, і Тарас хочеш — не хочеш провів її поглядом. Самі кислі обличчя.

Він зітхнув, видобув з кишені телефон і рушив з холодильної до скляних дверей, які відчинились автоматично, кивнув курцям і перевірив, чи на його телефоні з’явилися рисочки, що означали появу сигналу. Коли повернувся, група далі стояла перед зачиненими дверима секційної. Тарас подав руку Долесові.

— Тарас Бірса, старший інспектор управління поліції в Любляні... Коли на роботі.

Долес вдячно потиснув його руку й усміхнувся.

— Тепер мені здається, що це мій прокол... хоча з Краня доповіли, що криміналіст на місці, й попросили, щоб ми взяли цю справу, бо в них роботи по горло через ДТП...

Через годину Тарас і Цвілак сиділи у кабінеті патолого­анатома на четвертому поверсі медичного факультету і пили каву з автомата. Цвілак видавався втомленим.

— Я застарий для такої фігні, Тарасе, розумієш?

— Ти ж через це і йдеш на пенсію, хіба ні?

Цвілак нахмурився.

— Я сподівався, що ти скажеш: «Ніхто не може бути застарим для такої справи».

Колега подивився на Тараса, а тоді перевів погляд кудись за вікно свого кабінету.

— Ні, повір. З роками... Розумієш, спочатку тобі здається, що ти витягнеш. Працюєш, працюєш, а тоді виявляється, що до певних речей ти не готовий. Тоді твій світ перевертається з ніг на голову, ходиш сам не свій. З часом стає не так страшно, бо вже всякого надивився. Вмиваєш руки, зачиняєш кабінет, ідеш додому, кажеш собі: «Зараз я поїм, вип’ю склянку вина, а ввечері стягну з жінки труси»... і зовсім не згадуєш про те, що розрізав двадцятирічне дівча від шиї до симфізу, тобто до лобка. Працюєш наче робот, тобто уявляєш собі, ніби працюєш як робот. Ти бачив оте сьогодні? Виголений пах, вона їхала до когось на побачення, а тоді хтось відрізав їй голову. Курва...

Цвілак висунув шухляду робочого столу і видобув звідти пляшку.

— У тебе нема з цим проблем?

— Ні.

Цвілак потримав пляшку перед очима.

— Віскі. Ірландське, воно ніби трохи краще, трохи м’якше, ніж шотландське.

— «Bushmills». Два чи три роки тому ми там були з Аленкою.

Спочатку була екскурсія узбережжям, де стоять оті знамениті восьмикутні природні колони, а потім їх відвезли до винокурні на лекцію про ангельську частку^[5]. Там вони придбали пляшку особливої суміші, з чорною наліпкою, хоча Тарас знав, що навіть не куштуватиме її. Все, що треба знати про те, як Тарас і Аленка не дозволяють собі нічого у житті.

— Серед патологоанатомів купа алкоголіків. Ти знав Брезника?

Тарас кивнув.

— У нього була звичка охолоджувати напої в камерах разом із трупами. А коли пив, пригощав присутніх. «Скуш­туєш гнилятинки?» — запитував. Прикрий був чоловік. Він уже давно відійшов, доконала його гнилятинка. Я іще живий, але тільки тому, що не пив. На роботі — ні, вдома перед восьмою — теж ні, жодного алкоголю. Лише завдяки цим правилам я не спився. Цю пляшку мені подарували на мої п’ятдесят, зараз мені п’ятдесят шість, а я її навіть не відкоркував. Завжди відкладав до якоїсь гарної святкової нагоди...

Цвілак відкрутив корок.

— Тепер мені до пенсії лишилося півроку, і бодай стану алкоголіком за тих шість місяців, тож... Окрім того, святкова нагода завжди була поруч, я просто її не помічав. Я живий, а вона — вже ні. Як і всі мої клієнти... Земля їм пухом. Якщо це не привід для святкування... Ну от, а склянок у мене нема.

Цвілак ковтнув з пляшки.

— Ти далі не п’єш?

Тарас кивнув головою.

— Далі алергія?

— Востаннє, коли пив, була реакція.

Цвілак запитально глянув на колегу.

— П’ять років тому. Одна склянка.

— І не пробував відтоді? Може, минулося?

— Останній раз мені було дуже погано. Звідси близько до станції швидкої, але хіба то радість — пити з думкою про можливі наслідки? Я вже відвик від питва.

Цвілак іще раз перехилив пляшку, зробив ковток, облизав губи і поставив її на стіл.

— А ти пив би, коли б міг?

— Якби мене не підводив шлунок чи якби алкоголь не був шкідливим?

— І те, й інше.

— Тоді я б не просихав.

Цвілак засміявся, подивився на пляшку, закрутив корок і поставив її назад у шухляду.

— Ні, Тарасе, тільки не ти... П’ятнадцять років чекати на ось це? Пхе-е...

Кілька митей вони просиділи у тиші, Цвілак провів руками по своєму сивому волоссі.

— І чим ти заміняєш?

— Чому я маю щось заміняти?

— Бо так, — сказав Цвілак. — Ніхто не годен витримати життя таким, як воно є. Може, ти щось куриш? Як теперішні підлітки.

— Ти вже другий, хто мене про це запитав за два дні. Ні, я не курю.

— То що?

— Нічого.

Цвілак покрутив головою, мовляв, не вірю, аніскілечки.

— Ну, о’кей, я бігаю, займаюся спортом і все таке.

— Це допомагає?

Тарас стенув плечима.

— Ти не полюєш?

— Полюю... де?

— На дівчат?

Тарас засміявся. Цвілак похитав головою, відсунув шухляду, знову видобув пляшку і відкрутив корок.

— Ти ніколи не був говірким, правда? Я вивчив тебе за всі ці роки. Я ж бачив, що тебе мучить, я ж не якийсь ідіот, і я теж не з Любляни.

— Це ти до чого?

Цвілак усміхнувся.

— Ти працюєш і намагаєшся доскочити до тих, які відпочивають на таткових дачах у Тренті і на мамусиних у Порторожі. Ти все життя на роботі розбираєшся з покидьками і нічого не отримуєш навзамін, а вони катаються на лижах в Австрії. І не кажи мені, що це не достатня причина для поганого гумору.

— Ну, зараз я маю все, — сказав Тарас, — і за тиждень ми з Аленкою їдемо на лижі. Вгадай, куди.

— Але травми вже завдано, хіба ні?

— Бад-Кляйн... — він мусив повторити оте «Кляйн», щоб змогти повністю вимовити назву Кляйнкірхгайм. — Апартаменти, вісімсот євро за чотири дні, джакузі і краєвид на трасу.

— Ти й без мене все знаєш.

Тарас усміхнувся. Що він може відповісти? Що Цвілак і має рацію, і не має її? Що в нього був би інший настрій, навіть коли б ті двадцять років не були такими, якими їх описав Цвілак?

— Не в тому справа, — нарешті озвався інспектор.

— Я тобі це кажу, бо маю тебе за товариша, хоча ми й не бачимося часто... Ти стаєш мовчазним, тож вибач, що набридаю.

— Люди міняються.

— Ні, — пробурмотів Цвілак, який зібрався відпити ковток віскі і сперечатися водночас. — Не міняються. — Він ­за­хлинувся і закашлявся. — Ми не міняємося, просто стаємо прикрішими.

Поставивши склянку на стіл, він подивився співрозмовникові у вічі.

— Що робитимемо, Тарасе?

— Це не моя справа. Навіть якби я й захотів її взяти, вона моєю не стане. Завтра, коли всі прокинуться після новорічних забав, справу заберуть федерали, бо в кранському управлінні забагато роботи і замало людей, бо в нашу компетенцію не входить розслідувати вбивства, скоєні північніше від району Медводи, бо не щодня на стіл потрапляють обезголовлені трупи.

Цвілак продовжував, ніби нічого й не чув:

— Хто здатний відрізати голову молодій жінці, дівчині?

Лікар подивився на пляшку.

— Вона була живою в той момент?

Цвілак заперечно похитав головою, взяв пляшку, а тоді поставив її назад на стіл.

— Ні, вона не кривавила, серце зупинилося ще до того.

— Ти не знаєш причину смерті?

Цвілак знову похитав головою.

— Я віддав тканини на гістологію, але, здається, тут запитань не буде. Кров і часточку м’яза відправив на аналіз ДНК, результати отримає твоя група, тож зможете пошукати в базах. Усі інші сліди, як ти й сам здогадуєшся, змила вода.

— А знаряддя вбивства?

Цвілак, удавши подив, глянув на інспектора, а тоді на пляшку, що наче запрошувала скуштувати її вміст.

— Певно, тра охолодити. Таке тепле заливати в себе — то велика шкода.

Тарас усміхнувся. Цвілак останні сорок п’ять років прожив у Любляні, та окремі словечки з горянської говірки, які проскакували то тут, то там, викривали його походження. Такі, як оте «тра» й інші.

— Чому ти смієшся? — запитав Цвілак.

Йому бракуватиме цього лікаря, коли той піде з Інституту. Спочатку Пенца, а незабаром Цвілак. Сивочолий пан, чудовий спеціаліст, який у своєму житті і на своєму столі бачив усе, що людина може побачити і чого не мала б. Який завдяки своєму спокою й вихованості надавав справі — розтину мерт­вих людей — сенсу і гідності. І мав почуття гумору.

«В Інститут я потрапив випадково, — якось розповів Цвілак Тарасові. — Я був молодим, працював лікарем у поліклініці в Мостах, де на наші голови полювали чотири відьми. Це були ще часи колективного спеціалізованого органу, і нас посилали то зашивати якісь маленькі рани на руках, то на швидку, одне слово, куди завгодно. А тоді я побачив оголошення д-ра Мільчинського про те, що він шукає асистента в Інститут, і подав заяву. У мене й так жодного шансу, думав я, бо в оголошенні було вказано, що бажано, аби кандидат мав науковий ступінь або хоча б писав наукову роботу. Я, звичайно, нічого такого не робив, та все ж отримав листа — запрошення на співбесіду, і тоді колеги порадили піти, щоб не затинатися зі старим. Отож я приходжу, а старий сидить у кабінеті, курить цигарку і каже: “Ну, колего, розкажіть мені ваш анамнез”. –“Пане Мільчинський, я з селян...” — починаю я, а старий як вигукне: “Чарівно!”

Тож я написав заяву на звільнення за власним бажанням, а Водебова, так було прізвище однієї з тих чотирьох, не хотіла їїпідписувати, аж поки я не сказав, що переходжу до Мільчинського, тож вона мусила мене звільнити. А Водебову я хоронив за якихось десять років».

З Цвілаком Тарасові було легше заходити в секційну залу, в єдине відоме йому місце, де все, кожна річ, кожен предмет служили тільки своєму основному призначенню. Жодних декоративних штук, нічого, що могло б олюднити квадратне приміщення, трохи більше за лікарський кабінет. Посередині панувала металева раковина для відтоку крові й інших рідин, за допомогою гачків до неї кріпився металевий стіл, який привозили прямо з холодильної камери, і тому тіло на ньому не треба було ні переміщувати, ні піднімати. В усіх інших робочих кабінетах, які Тарас міг пригадати, було щось, якась дрібниця, яку там тримали не тому, що вона була обов’язковою і необхідною: на Тарасовому столі, приміром, стояв подарунок — Картман з «Південного парку», на інших була якась непотрібна прикраса, інструмент, який був лише наполовину інструментом, малюнок, який намалювала чотирирічна дочка, прес-пап’є, яким ніхто не користується, столи бували завалені паперами, поплямлені кавою, як у Тараса, або з масними слідами сандвічів, як у Брайца, або, навпаки, педантично впорядковані, як в Остерця, де кожен папірець мав своє місце, і все ж це було інакше, ніж тутешній металевий порядок. Пенци теж більше немає, і він побував тут на столі, в стерильній залі, де царював Цвілак, як сонце на вершині Евересту. Тут було так само світло і холодно.

Добру годину тому Тарас підійшов до столу, на якому лежав труп без голови, і вперше уважно оглянув його при світлі, яскравішому за кишеньковий ліхтарик. Тіло жінки середнього зросту, на перший погляд без особливих прикмет, стрункої, з маленькими грудьми, виголеним бікіні. Йому знову на мить здалося, що перед ними на столі лежить дівчинка.

— Отож гляньмо, що у нас тут, — сказав Цвілак і приступив ближче до тіла, натягнувши на руки рукавички. — Це ж не твоя справа, тебе не має обходити, як їй відтяли голову.

Тарас терпляче чекав, оглядаючи пляшку. Вигляд віскі йому завжди подобався. Колір пляшки, простенька етикетка, всі історії довкола солоду — singlemalt, doublemalt^[6], бродіння в колишніх бочках для коньяку чи портвейну, ангельська частка і все інше... Та коли він скуштував віскі, вся ця історія випарувалася, лишився смак алкоголю і злаків. Спирт як спирт, за яким Тарас у вимушеній абстиненції не сумував.

— Ніж, великий і гострий ніж, судячи з розрізу. Між третім і четвертим хребцем. Гладенько й рішуче, ніякої пацьканини.

Розділ 7

Коли народилась Аня, Тарас Бірса мав двадцять два роки і був звичайним поліцейським з однією жовтою зірочкою на плечах, а Аленка — студенткою четвертого з шести курсів медичного факультету в Любляні. Дізнавшись про вагітність, вона спочатку розридалась, а тоді зателефонувала Тарасові і сказала, що робитиме аборт. Вона один тиждень набиралася сміливості, а наступний чекала, поки узгодяться телефонний супутниковий зв’язок і Тарасове сходження на гору. Тарас саме був у Непалі, в експедиції, яку поліція організувала на восьмитисячник Дхаулагірі. Правду кажучи, в тому організованому поліцією поході єдиним поліцейським був Тарас, усі інші — спортсмени, чия трудова лежала в поліції, спонсоровані студенти, як їх називав Тарас, відповідаючи на їхні дотепи про платівки, штрафи, поліцейські жарти і всяке таке. Двадцять першого травня о десятій ранку за словенським часом і на три години сорок п’ять хвилин пізніше за непальським Тарас, який напередодні спустився з гори і мав вільний день, дізнався, що за якихось сім місяців після повернення додому він може стати батьком. Він сів на купу каміння, нижче, на викопаних уступах стояли намети, за ними зді­ймався льодовик, а над усім тим височіла майже чотирикілометрова гора; він притискав до вуха великий супутниковий телефон і слухав, що тест clear blue показав плюс і щоб він не переживав, вона зробить аборт.

— О’кей, — сказав він, і їх роз’єднало, бо супутник, від якого залежав зв’язок, зник десь над Аннапурною. Коли Тарас виходив з намету серед ночі за малою потребою, то спостерігав за жовтими крапочками, які пролітали небом: це були не зірки, а літаки так швидко не літали.

У нього було два дні перепочинку, перш ніж до його трійки знову дійшла черга підніматися на вершину. За ці два дні загинуло троє людей — французька альпіністка, яка поклала собі за мету освоїти всі чотирнадцять найвищих гір, і її провідник-шерпа, а через день — грецький альпініст. Коли російський вантажний вертоліт забирав решту греків, Тарас підійшов до керівника своєї групи і запитав, чи можна поза чергою зателефонувати у терміновій справі.

— Народжуй, — сказав він Аленці.

— Ти впевнений?

— Так. Якось дамо собі раду.

Він лише сподівався, що вона таки почула останні слова, бо голос відлунював так сильно, що йому здавалося, ніби він розмовляє сам із собою. Через місяць, посеред червня, Тарас спустився з літака на летовищі у Брніку, і його зустріло дівча у літній сукні з опуклим животом.

Двадцять шостого травня Тарас стояв на вершині свого першого і — він тоді ще про це не знав — останнього восьмитисячника. Якби знав, то, напевно, постояв би там довше, ніж нещасних п’ятнадцять хвилин, хоча ті п’ятнадцять хвилин він згадує як рідкісні миті абсолютного щастя, які важко порівняти з чимось до того і потому. За інтенсивністю — хіба що з народженням Ані, а за два роки — Мойци. І все ж це були інакші відчуття.

Після Тарасового повернення з гір Аленка переселилася до нього у винайняту гарсоньєрку в районі Косези. Її батько, представник іноземної мультинаціональної компанії, яка займалася лікарняним обладнанням, надіслав листа, паперового листа, де написав, що він зрікається доньки і щоб вона «більше ніколи не шукала зустрічі з ним». Наступні п’ятнадцять років вони про це не говорили, і за ці роки завдяки кредитам і досить довго одній Тарасовій зарплаті переселилися з орендованої у власну півторакімнатну квартиру. Старий дався знати лише тоді, коли в нього знайшли рак простати і він вирішив виправити все, що за ті п’ятнадцять років, «переживаючи за неї», тобто за Аленку, накоїв. Він придбав для дочки клініку, яку закрутив д-р Прелц і яка, отже, задумувалася для лікування проблем черевної порожнини, а коли до них долучилася Аленка, там відкрили педіатричне відділення. Тепер у розділених чекальнях сиділи літні люди з проблемами ШКТ і застуджені дітиська. Незадовго до смерті старий запитав Аленку про Тараса, Аленка обережно сказала про це чоловікові, і Тарас вагався, чи не провідати тестя в лікарні, але той помер раніше. На похорон він пішов заради Аленки. З ними були Аня і Мойца, тоді ще підлітки — Аня в останньому класі середньої школи, і дівчатка навіть плакали.

Сестри не могли б іще більше відрізнятися одна від одної. Аня — висока смаглявка з шоколадними очима і чорним волоссям. Маленькою вона була копією свого батька, яким той зображений на єдиній фотографії у тому самому віці, лишень гарнішою й елегантнішою. Мойца, нижча на п’ять сантиметрів блакитноока білявка, як Аленка, темперамент успадкувала від матері. Характером дівчата вдалися в обох батьків, тому в перехідному віці вдома бувало дуже жваво. Клопотів переважно завдавала Мойца, і то таких, які Тарас нині не зміг би детально пояснити, а якби спробував, то історія б прозвучала банально. Зараз тодішні сварки видавалися абсолютно безсенсовними, однак він розумів, що вони були необхідними. Невже він мав нервові зриви через те, що, миючи руки, Мойца не закочувала рукавів? Але вона добре спала, бо Аня в перші роки свого життя — ні. Немовлям вона прокидалася вночі на дві години і, якщо її не забавляли, сідала в ліжечку й верещала. Тарас, який тоді єдиний у сім’ї працював і до того ж проходив додаткове стажування на криміналіста, кілька ночей проспав у ванній, поклавши голову під унітаз чи на каналізаційну трубу — смерділо і там, і там. І обидві, і Аня, й Мойца, виросли дуже вродливими. Щоправда, Тарас допускав, що вони йому такими здаються, бо це його дочки, яким тепер двадцять і вісімнадцять років. Ті самі, які стояли в манежі і о третій ранку чекали, коли їх розважатимуть, яким міняв пелюшки, які йшли у перший клас з жовтою хустинкою на шиї і плюшевим зайчиком у руках, яких записував на гімнастику, а тоді на баскетбол... На столі у Тараса стояла фотографія Ані в перший шкільний день. Вона закусила губу верхніми зубками, посередині одного бракує, біля неї трохи розмиті Мойца, Тарас і Аленка, за Анею стоїть Тінкара, Анина найкраща подружка ще з садка, і їсть велику булку з маком. Де вона тепер?

— Grüß Gott^[7], — сказала Аня, коли він їх перехопив на Тромостов’ї. Центральна площа Любляни о другій годині першого дня Нового року була майже порожня, якщо не брати до уваги сміття, яке після нічного святкування комунальні служби якраз прибирали. Аня завжди дражнила Тараса отим «Grüß Gott», бо знала, що австрійці його дратують.

— Вона туди поїде, — сказав Аленці Тарас, коли донька заявила про своє бажання вчитися у Відні, — познайомиться там із якимось австрійцем, і потім у тебе будуть гаркаві онуки.

Тарас тоді був переконаний, що татусі мають право на стереотипи щодо хлопців своїх дочок, і, правду кажучи, австрійці його дратували не більше, ніж словенці чи хто-небудь іще.

Вони гуляли містом: рушили від Тромостов’я до фонтана Трьох крайненських рік, або ж фонтана Робба, названого так на честь італійського скульптора, звернули ліворуч, на площу Кирила і Мефодія, а тоді біля Лялькового театру на Студентську вулицю і піднялися нею на люблянський замок. У Любляні Тарас жив уже тридцять років, але й дотепер, бувало, плутався у назвах вулиць. Містом він міг ходити із зав’язаними очима, але коли треба було сказати назву вулиці, яка не була головною і не пролягала біля його поліційного відділку, мусив ґуґлити. Так само, як свята у новій державі. Старі він пам’ятав, а от нові... Що йде раніше — День незалежності чи День державності?

В основному Тарас слухав. Аня і Мойца розповідали про своє життя, Аленка розпитувала, і так минала їхня прогулянка вчотирьох — Тараса й Аленки з двома молодими жінками, на яких перетворилися їхні доньки, а він і не зауважив, як і коли це трапилося, й тепер дівчата не здавалися набагато молодшими за батьків. Аленка сміялася разом із ними, так само заливчасто і весело, а він поки що не волочив ніг, не кректав, піднімаючись нагору, і не закутувався у сіре пальто. Якщо це критерій, подумав Тарас, то найнижчий із можливих. Обидві доньки зустрічалися з місцевими хлопцями, студентами — один вивчав фармацію, інший архітектуру. Тарас не вбачав у них нічого особливого, та це теж, мабуть, приходить із віком — коли молодші за тебе дратують тебе, особливо коли це хлопці твоїх дочок. Ну і, зрозуміло, дівчата з ними спали.

— А ти що? — запитала Аня. — Щось ти сьогодні мовчазний.

— Я роздумував про те, що життя неможливо зрозуміти.

— Що за термінова справа, заради якої ти мусив піти до відділку?

Тарас коротко розповів про те, де був, чому, й опустив усі деталі, включно й ту, з головою.

— Ну хоч тепер ти зможеш сказати, чи вона втопилася? Він ніколи нічого мені не розповідає, — засміялась Аленка, і Тарас відчув потребу поговорити серйозно.

— Ні, вона не втопилася. Її вбили. Вона не набагато старша за Аню і Мойцу.

Коли дівчатка були молодшими, він часом думав про все, що з ними могло би статися, і тоді його вночі в ліжку накривала паніка. Дорожня аварія, необережний водій, який їде по пішохідному переходу, навушники на голові і телефон у руках, потяг на переїзді без шлагбаума... Мільйон потенційних загроз. Тарас намагався якось взяти себе в руки, подумати про ті тисячі небезпек, з яких йому вдалося вибратись, а тоді знову думав про тих, хто не зміг їх уникнути.

— Справді? Як вона померла? — запитала Мойца, і її тон видався надто допитливим.

— Я не хочу про це, гаразд?

Він розумів, що в неї перед очима не стояла та сцена. Для неї «мертва дівчина» звучало як словосполучення з двох слів, вона за ними не бачила нікого. І вже точно не труп без голови на столі, перед яким д-р Цвілак зі скальпелем в руках застиг на мить і ніби знітився.

«Зазвичай ми починаємо розтин з голови, але голови нема, тож...»

І зробив розріз від шиї донизу...

Коли Ані було шість років, вона вирішила, що не їстиме м’яса, бо не хоче вбивати тварин. Тарасові це не дуже сподобалося, та він нічого не міг удіяти. Якби мала сказала, що їй не подобається смак, він би не попустив, однак проти докорів сумління батько був безсилим. Того ж місяця таке саме рішення прийняла Мойца. У сімейному альбомі, в першому томі, є фотографія, зроблена під час відпустки на морі: на великий загальний дерев’яний стіл у таборі Спортивного товариства партизан з Любляни ліктями спираються двоє дівчаток, білява і чорнява, тримаючи по величезній відбивній у руках. Єдиний доказ, який зберігся у Тараса про те, що дівчата колись їли м’ясо. І коли б він сказав, що йому треба йти на розтин коня, якому відтяли голову, вони були б нажахані.

— Вибач, напевно, це не найприємніше видовище.

— Ех-х, та воно ніколи таким не є. До того ж, це ще й не моя справа. Наплутали.

Любляна з височини здавалася сонною. Снігу тут було набагато менше, ніж у Верхній Крайні, якихось десять сантиметрів, може, трохи більше, гір через низьку хмарність не було видно, за замковим муром можна було розрізнити три-чотири відтінки сіризни, через які несміливо намагалися пробитись новорічні вогні.

— Спустимося в Трново на каву? Ви мені краще розкажіть, що там нового у цісарському місті.

Товариство спустилося стрімкою піщаною дорогою, яка потім перейшла в асфальтовану, до церкви св. Якова, звідти до річки Любляниці, попри річку дійшли до мосту ім. Янеза Непомука Градецького і через міст — у Трново, де вдалині від міського центру розташовані в ряд чотири заклади — кафе/ресторани/піцерії, до яких навіть улітку добереться лише дуже наполегливий турист. Аня і Мойца розповідали про навчання, а Тарас намагався слухати, та незабаром втратив нитку розмови. Йому було нецікаво. Коли доньки були маленькі, ще в початковій школі, турботи щодо їхнього на­вчання перебрала на себе Аленка, а Тарас їх водив на дитячий майданчик і закидав м’ячі у кошик. Аленка любила згадувати одну давню історію: якось Аня наприкінці дев’ятого, тобто останнього класу згадала про пані Петричеву, а Тарас запитав, хто це така.

— Ти не знаєш? То моя класна керівничка від п’ятого класу.

На батьківських зборах Тарас був лише раз і страшенно нудився, коли вирішували, чи дозволити дітям на уроках природознавства, які відбуваються на природі, використовувати мобільні. Особисто він би заборонив використовувати мобільники не тільки учням, а всім на планеті.

— Тобі потрібен син, — іноді казала Аленка і, можливо, мала рацію. В школі обидві доньки грали в баскетбол, ходили на матчі, вболівали, хоча й розуміли, що спорт — не їхня історія, що вони якогось дня припинять усе це і візьмуться за щось розумніше. Коли Ані виповнилося п’ятнадцять, це був дев’ятий клас, вона натрапила на ферму неподалік від дому однієї своєї подруги. Там у стайні тримали старих коней, які відслужили своє і за якими доглядала дівчина, старша на кілька років. Аня стала приходити туди, допомагала з доглядом, каталася на єдиній кобилі без травм, яка там була. Незабаром до неї приєдналася Мойца. Прощавай, баскетболе. Тарас міг назвати точний день, коли період спорту завершився. Він прийшов по дівчаток на ферму, щоб відвезти їх на тренування, і застав, як вони Норді (чи як там звали ту кобилу, на якій іще можна було їздити) дають яблуко, але під такими дивними кутами, що та не могла до нього дотягнутися.

— Дайте вже бідолашній тварині яблуко, — сказав Тарас і дізнався, що вони роблять розтяжку.

— Одна з дуже корисних вправ для коня — тягання за хвіст, але ми ще боїмося, — сказала Мойца, а Тарас, який був із села, мав клопіт навіть тоді, коли просто чухав коня по голові.

Потому вони більше ніколи не їздили на тренування. Вирішуючи через рік, куди вступати, обидві, спочатку старша, а за нею молодша, вибрали ветеринарію, а тоді після спільних роздумів зупинилися на біології. Ветеринарія, окрім малої частини, — це здебільшого готування тварини до подорожі, абсолютно протилежне тому, що Аня і Мойца собі уявляли. Перший рік навчання у Відні оплатив їхній дід, з яким вони познайомилися в лікарні, а пізніше — Аленчина клініка.

— Мій батько, — мовила Аленка, і Тарас подумав, як легко вона відкинула ті п’ятнадцять років, коли її батько не був її батьком, — мій батько хоче оплатити їм навчання за кордоном, і я сказала, що мушу порадитися з тобою...

Що він мав відповісти? Ні, я сам платитиму? Ні, бо в Любляні теж хороший університет?

Дхаулагірі — його остання гімалайська експедиція. У грудні народилась Аня, і наступні кілька років Тарас провів у війні за виживання, здобуваючи додаткову освіту і перекваліфіковуючись, вчасно сплачуючи квитанції і розраховуючись за кредит, намагаючись змиритися з життям без альпінізму. А оскільки людина не може нічого досягнути без мотивації, а мотивація випливає з почуттів, а не з розуму, пальним для своєї поведінки він обрав лють. Він іще доведе старому.

Легко не було. У двадцять п’ять він став жити життям, за яке нинішні колеги називали його, принаймні за спиною, роботом. На роботу о сьомій, робота, робота, робота, перерва на каву, робота і робота, додому, діти, біг, бокс у залі і вже пізніше, коли Аленка нарешті знайшла роботу в поліклініці у Мостах, — час від часу кіно чи театр і курси іноземної мови... Він перестав випивати з друзями, і коли через проблеми зі шлунком мусив повністю відмовитися від алкоголю, вже мав десять років стажу у випивці. А Тарасові друзі-альпіністи тим часом їздили в Гімалаї, в Патагонію, в Киргизію, в Південну Америку, на Лофотинські острови або хоча б у Шамоні, і він, навіть знехочу (бо намагався уникати альпіністських новин) все ж дізнавався про їхні подвиги. І, на жаль, про їхні смерті. Десь у той час, коли об’явився тесть із раком, Тарас перелічив жертви і з’ясував, що тринадцять його колишніх товаришів по альпінізму мертві. І всі, крім одного, загинули в горах.

Чи мав він подякувати старому за те, що живий? Що вчасно посерйознішав? Подякувати, що через п’ятнадцять років той узяв справу у свої руки? Чи гніватися йому на Аленку за те, що вона так невимушено погодилася на батьків дарунок? Чи мав він їй подякувати, бо вона не дала йому змоги відмовитися?

Вони тинялися містом десь зо дві години, спустилися з замку до Трнового, пішли на глінтвейн, де Тарас пив чай, а потім на піцу, і коли вони з Аленкою десь після третьої повернулися додому, то забралися на диван перед телевізором. Коли вони прокинулися, фільм уже закінчився, а надворі зовсім стемніло.

— Мені треба йти на пробіжку, — сказав чоловік, ­зі­т­хаючи. — Я сподіваюся, що це неправда — як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш. Я не хотів би його проспати.

Коли Аленка пішла у ванну, Тарас рушив до холодильника, вийняв пляшку вина і наповнив келих для неї, а собі заварив чорний чай. Він не піде бігати. Сьогодні — dolce farniente^[8]. Чоловік подивився на своє горнятко і знову відчув себе дурником. Знову — і досі.

— Усього найкращого в Новому році, чи як там кажуть, — наздогнав він Аленку, коли вона гола йшла у спальню.

Вони сміялись, Аленка зробила один ковток, Тарас її обняв. Тримаючи дружину в обіймах, інспектор згадав про дівчину без голови в холодильнику Інституту судової медицини, про колег, яких теж уже не було на світі... Він провів рукою по її сідницях, по спині і наблизився до грудей, погладив одну, другу, схилився і торкнувся язиком.

Страх перед смертю — найкращий афродизіак. Окрім того, за якусь годину дівчата повернуться додому, тож треба скористатися нагодою.

Розділ 8

2 січня, вівторок

— Дрварич чекає на тебе в кабінеті, — сказав Павлиця, охоронець.

— Що йому треба?

— Не знаю. Сказав тобі передати.

Тарас приходив на роботу першим. Не серед перших, а першим. Якщо ти приходиш першим, ніхто не знає, коли саме ти прийшов, тож не може закинути, що йдеш з роботи раніше. Саме такої думки був старший інспектор, послідовно її дотримувався і мінімум двічі на тиждень відразу ж по приході на роботу слав Дрваричеві, своєму безпосередньому керівникові, мейл із запитанням, знаючи, що той не зможе на нього відповісти. Не можна сказати, що Тарас ненавидів свою роботу, та після двадцяти років служби він любив її не аж так палко, аби віддавати їй більше, ніж шість годин на добу в ті дні, коли не було гострої необхідності. Шість годин — це, звичайно, менше, ніж встановлені законом вісім, однак у Тараса через це докорів сумління не було. За шість годин безперервної роботи без перекусів, обідів, сидіння на каві він устигав більше, аніж троє інших за двадцять чотири. Та оскільки результат — це ще не все, Тарас дбав про те, аби в момент зняття з якоря (його власний вислів) у нього у руках були якісь папери, які треба кудись занести або над якими працюватиме ввечері. Найчастіше ввечері, навіть якщо для цього він часом вертався у кабінет — щоб зробити день максимально ефективним. Тактика була успішна, і завдяки режиму роботи з роздробленим робочим днем він заслужив репутацію дисциплінованого трудоголіка.

Бути першим на робочому місці означало бути за п’ятна­дцять сьома. Спершу він заходив у кухоньку, де готував каву, до сьомої переглядав інтернет і читав новини на сайтах щоденних газет. Потім слав Дрваричеві своє запитання і брався за роботу. Коли з’являлися Брайц і Остерць, а вони приходили між восьмою і пів на дев’яту, Тарас уже мав у запасі виграну дорогоцінну годину. Найпродуктивнішу годину, яку він використовував на виконання простих дурниць — так він називав писання звітів, протоколів, приміток. На відміну від переважного кола знайомих, старший інспектор для цього потребував більше тиші, ніж при виконанні якоїсь іншої, для когось більш творчої роботи. Звичайно, були винятки — дні, коли він приходив у відділок на Прешерновій вулиці разом з іншими колегами, і другого січня був саме такий день. О пів на дев’яту він припаркував авто і рушив до робочого місця.

Перед кабінетом Дрварича сиділа молода жінка, радше дівчина, яка, помітивши Тараса, рвучко підвелась і привіталась. Тарас збентежено привітався у відповідь, зупинився на якусь секунду в очікуванні, чи вона до нього не заговорить, а коли цього не сталося, постукав у двері і, не чекаючи на запрошення, зайшов досередини. В кабінеті поруч із Дрваричем сидів Крістан, голова генерального поліцейського управління. Крістан кивнув Тарасові, Тарас потиснув йому руку і сів у єдине вільне крісло.

— Тарасе, прокляття, ми повинні з цим негайно розібратися, — почав Дрварич і, оскільки Тарас не відбив м’яча зі свого поля, продовжив: — Та справа в Бохині, обезголовлений труп, ми її провалили.

Звичайно, Тарас здогадувався, у чому річ, з тієї хвилі, як Павлиця направив його в цей кабінет. Добре, що шеф сказав «ми її провалили», подумав Тарас, але не добре те, що «в Бохині». З усіх трьох поліцейських, які там були, зараз тут присутній лише Тарас.

— Ми вже про це вчора розмовляли з молодим колегою з суду, — сказав Тарас, намагаючись згадати прізвище. Доленц? Ні, Долес. — Мені здавалося, що ми дійшли згоди.

Тарас іще раз пояснив ситуацію, і, коли замовк, обидва шефи перезирнулися.

— Уже не важливо, як так вийшло. Проблема у тому, що в генеральному управлінні на Штевановій за півгодини буде п’ятеро журналістів, які, звісно, знають більше, ніж ми, і мені доведеться вдавати, що земля під нами не хитається.

— Щиро кажучи, я не бачу проблеми, — мовив Тарас. — Учора ми з води витягнули тіло молодої жінки, особу якої намагаємося встановити. Якщо ви туди направили лише частину групи, це не моя провина, і навіть зараз ви можете це виправити. І хоч би місце й не було повністю затоптане, ви б усе одно нічого не знайшли. Вона померла не там, звідки ми її витягнули. І це, мабуть, усе. Чому ми не знаємо, хто це? Бо тіло пролежало у воді якийсь час і було без одягу. Це можна сказати. Не варто говорити, що труп без голови, якщо тільки двійко молодих стажистів не порозпускали язики.

Шефи ще раз переглянулися, тоді Крістан підвівся, подав руку спершу Дрваричеві, тоді Тарасові і, трусячи нею, мовив:

— Хай щастить. Якщо буде потреба, ми допоможемо.

— Ви маєте на увазі, що я призначений слідчим у справі? — запитав Тарас, коли Крістан зачинив за собою двері.

Дрварич кивнув головою.

— Як так? Як так сталося, що федерали відмовилися від такої цукерочки?

— На моє прохання.

Дрварич помовчав і, оскільки Тарас не подавав знаків, що полегшить йому виставу, трохи розчаровано продовжував:

— Тарасе, все складно. Для того, щоб вибити стільки-то грошей з бюджету нашої прекрасної держави...

Тарас ненавидів, коли з ним говорили як із учнем.

— ...ми маємо виконати стільки-то роботи. У нашому випадку...

— Я знаю, що це означає у нашому випадку, — сказав Тарас, — можеш перескочити.

Шеф замовк, наче вирішував, чи не зробити вигляду, що він цього не почув.

— Над чим зараз працюєш?

Дрварич був молодшим за Тараса, і з нього був геть кепсь­кий криміналіст. Тарас не раз думав про те, як несправедливо, що людину, яка не вміє добре виконувати свою роботу, підвищують тільки для того, щоб вона в майбутньому не нашкодила справі, і призначають начальником. Звичайно, така людина потрібна, потрібен хтось, хто буде отримувати вказівки і розподіляти обов’язки, — Дрварич в основному цим і займався. Та справедливіше було б назвати його, скажімо, адміністратором і давати зарплату на два розряди нижчу, ніж тим, хто працює на виїзді. Якщо ти хороший криміналіст, то ним і залишишся, якщо поганий — рано чи пізно підеш угору. А якщо ти казна-який криміналіст, то обов’язково станеш начальником і будеш думати, що це сталося за небачені таланти і заслуги. Тарас мусив ставити Дрварича на місце, якщо хотів мати такий-сякий спокій.

— Веду три справи, — відповів Тарас і продекламував, які саме.

Йому це давалося легше, відколи Аленка стала співвласницею клініки, що несла золоті яйця. Дрварич схилявся перед людьми, які перебували на вершині соціальної драбини, а серед них були лікарі, власники приватних клінік і, відповідно, члени їхніх родин. З Тарасом Дрварич поводився шанобливіше, аніж з іншими, а повага — це все, чого Тарас очікував від людей. І зарплату, звісно, але і від неї, завдяки покійному тестеві, він міг відмовитися.

— І як далеко ти просунувся? — запитав Дрварич, хоча й знав відповідь.

— Справи у суді.

— Тобто, у твоєму випадку...

— Так, три свідчення, якщо буде необхідність, і все.

Дрварич удавано здивувався. Тарас мусив визнати, що в начальника були неабиякі акторські здібності.

— То чому ти не хочеш узятися за цю справу? Навіть люди нашої професії не щодня знаходять жіночий труп без голови. Можливо, це навіть уперше.

— Мені здається, в мене не було проблем з виконанням норми.

— Ні, звичайно, ні, але я досі не розумію, як ти можеш відмовитися від цієї, як ти сам сказав, цукерочки.

— Бо я пообіцяв Аленці, що ми поїдемо на лижі у Бад-Кляйн­кірхгайм.

Нехай знає.

— Ага, ви їдете в Бад... на скільки часу?

Репліка прозвучала таким тоном, наче він їздить туди щотижня.

— На тиждень.

— На тиждень, — повторив Дрварич і на мить замовк, ніби прокручував цей фінт у голові. — Ну що ж, я не бачу причин, чому наше управління не могло б узятися за розслідування цієї справи.

Він втупився в Тараса.

— Ти хочеш сказати: чому не міг би я взятися?

Дрварич ствердно кивнув.

— Ти і твоя група.

— Я і двоє моїх колег.

— Ти, Брайц, Остерц, звичайно, і...

Начальник зупинився і подивився на Тараса. Тарас примусив Дрварича кілька митей чекати, а потім вирішив припинити грати в ці ігри.

— Пенца помер.

Дрварич заперечно похитав головою.

— Я думав не про Пенцу.

Він підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і висунувся в коридор.

— А про...

Дрварич повернувся в кабінет, за ним ішла жінка, яка перед тим привіталася з Тарасом і тепер знову йому кивнула.

— Це Тіна Ланц, дипломована психологиня і до того ж випускниця факультету інформатики. Я перелічив усе в правильному порядку?

— Насправді все навпаки, — відповіла дівчина, трохи зніяковівши.

— Як би там не було, це наша нова працівниця і член твоєї групи, Тарасе.

Дівчина подала Тарасові руку, і Тарас автоматично подав свою.

— Тіна, — повторила вона, Тарас кивнув, випустив її руку й обернувся до Дрварича, який, очевидно, чекав не такої реакції, яку прочитав на обличчі Тараса.

— Дякую, Бояне, — озвався Дрварич, вказавши театрально всіма десятьма пальцями на себе, — дякую за те, що ти підняв естетичний рівень моєї групи і при цьому взяв до уваги всі фахові й освітні критерії...

Тарас його урвав.

— Ми можемо говорити без оцих...

І замахав руками в повітрі, підшукуючи відповідне слово.

— Люб’язностей? — спробував угадати Дрварич.

— Зволікань. Панянку, якщо я правильно розумію, призначено на місце Мілана?

— Пенци? Отакої, я й забув, що його звали Мілан. Навіть не знаю, чи колись називав його на ім’я.

Не страшно, подумав Тарас, він і сам забув, що Дрварича звати Боян.

— Хоча Мілан був старший за мене лише на три роки, він став моїм наставником, бо опинився у криміналістиці з самого початку, — говорив Тарас, розвернувшись так, що було незрозуміло, до кого він звертається — до дівчини чи до Дрварича. — Він працював криміналістом тридцять років. І в цій справі мені потрібен хтось із досвідом, бо це не той випадок, коли п’яний син заколов батька чи щось схоже...

Дівчина кивала головою. Вочевидь, вона вже вивчила справу до того, як Тарас дізнався, що розслідувати доведеться йому.

— Хтось із досвідом. Вибачте, але це, мабуть, не ви, правда ж?

— Ні, — відповіла дівчина.

Тарас стенув плечима і вже було розвернувся наполовину до Дрварича, як прозвучало продовження:

— Але у вас теж не було досвіду, коли ви вели справу «Varta», і розкрили її ви, а не дві групи досвідченіших колег, які розслідували її до вас.

Тарас здивовано глянув на дівчину. «Varta», ну що ж.

— Мені тоді пощастило, — сказав він.

— Тобі пощастило, бо в тебе був хороший наставник, — озвався Дрварич. — Наша нова колега тут не тому, що вона вродлива, а тому, що підготована найкраще від усіх кандидатів, які проходили відбір. Дипломи двох факультетів, Тарасе, психологія й інформатика, плюс курси з криміналістики з оцінками, які не хотілось би порівнювати з твоїми. Скільки людей з такою підготовкою приходять до нас?

— Те, що колега вродлива, сказав ти і повторив це двічі. Мені байдуже, яка вона, мені не подобається те, що у неї нема досвіду і треба буде її вчити, а ми не можемо собі цього дозволити у тій справі, яка на нас чекає.

Тарас уважніше придивився до дівчини. Дрваричеві не доведеться безпосередньо працювати з нею, для нього вона — ніби фікус у кабінеті.

Довге чорне волосся зібране у хвіст. Чорне-чорнісіньке. Фарбоване? У неї була смаглява шкіра, то, може, й ні. Зріст — сантиметр-два за сто сімдесят, одягнена у темно-синій гольф і спідницю, яка закінчувалася над коліньми. Принаймні тепер, коли вона сиділа і спідниця підскочила вгору. Взута попри сніг надворі у туфлі, які Тарас визначив як човники. Всі криміналістки, яких Тарас знав, усі судово-медичні експертки та інші жіночі кадри носили на роботі штани, а коли на якісь забави чи заходи вдягали спідниці і взували жіночніше взуття, мали в Тарасових очах неприродний вигляд, адже він не звик бачити їх такими. Тіна Ланц, яка після потиску зніяковіло завела руку за спину, сиділа у кабінеті Дрварича ніби на співбесіді на роботу гостеси на автомобільному форумі. Вродлива? Першими він зауважив очі, які здавалися завеликими, наче в героїв японських коміксів, манга, і робили дівчину кумедною.

— Це не означає, що ви не вродлива... тобто вродлива.

Що він хотів сказати? Дівчина зашарілася.

— Ти аж тепер помітив? Вибачте, колего, ми спробуємо тримати себе в руках, та все ж це й досі переважно чоловіча робота.

— Вам тоді якраз було двадцять сім років, і ви перший рік працювали в криміналістиці. А мені вже двадцять дев’ять.

Колега всміхнулася. Вона була привабливішою, ніж Пенца.

— Я не ходив у міні-спідниці.

— Тарасе! — Дрварич мало не зірвався на крик.

— За годину моя група виїжджає у Бохинь, якщо я правильно пригадую першу частину нашої розмови. Там зараз метр снігу. На підборах не вийде попрацювати.

Тарас уявив, як слинитимуться Брайц і Остерць, коли він представить нового члена групи.

— Мені доведеться працювати з... Вибачте, як?

— Тіна, — допомогла дівчина. — Тіна Ланц.

— Тарасе, ти розумієш, що я сказав? Я сказав, що колега має всю необхідну кваліфікацію, що вона — найкраще, на що ми могли сподіватись, і, крім того, вона гарніша, ніж оті твої придурки в групі, в чому справа?

Тарас обернувся до новобранки, яка подивилася на нього зовсім не налякано. Двадцять років тому Тарас на її місці наробив би у штани.

— Що стосується виїзду, — озвалася вона, — я живу на Цанкар’євій, звідси п’ять хвилин, я можу збігати і вдягнути паранджу.

Дрварич засміявся, Тарасові все ж вдалося стриматись.

— І в мене вдома справді лежать міні-спідниці, але ось ця, — дівчина кокетливо взялася за краєчок спідниці і підняла її ледь-ледь, на сантиметр вище, — не з тієї шухляди.

Тепер не витримав Тарас і кисло всміхнувся. І вдруге подумав про те, що сталось би з його штанами, коли б Пенца два десятиліття тому так за нього взявся. Він подивився на Дрварича.

— Мені справді потрібен хтось, хто вже щось трохи бачив у житті.

— Ні, — сказав Дрварич. — Забирай її.

Розділ 9

Через дві хвилини Тарас ішов із асистенткою коридором до свого кабінету. Коридор був довгий, бо інспектор спеціально вибрав кабінет якнайдалі від Дрварича, хоча, насправді, цим зашкодив лише собі — він до Дрварича ходив частіше, ніж Дрварич до нього. Тарас мовчав, і ось так мовчки вони пройшли весь коридор до дверей Тарасового кабінету, там він зупинився і обернувся до дівчини.

— Ви родичі?

— З ким? З Дрваричем? Ні.

— Тоді як?..

Дівчина похитала головою, скривившись.

— З Крістаном?

Вона закотила очиська.

— Я питаю, — сказав Тарас, відчиняючи двері, — бо хочу розуміти ситуацію.

Старший інспектор ділив кабінет із двома колегами, які за потреби входили до його групи. Кожен сидів за своїм комп’ютером, і Тарас побився б об заклад, що вранці другого січня вони не читали службової пошти. Брайц, мабуть, зависав на сторінці новин і ґуґлив статті про те, що Тайгер Вудс і Ліндсі Вонн розійшлись або щось схоже. Остерць збирався зайти на сайт bolhe.com, щоб там пошукати задню праву фару для свого «опеля-омеги», та саме цієї миті він схилився над клавіатурою з канцелярською скріпкою і розкручував її, щоб вишкребти часточки пилюки, яка поналипала між клавішами. Помітивши Тараса, чоловіки ледь кивнули головами і вже готові були повернутися до своїх занять, якби за шефом не виринуло щось дивне. Остерць завмер з металевим гачком над клавіатурою, піднявши брови, а Брайц закрутився на кріслі, заклав руки за голову, відкинувся на спинку і видав:

— Ого-го, а хто це тут у нас?!

Тарас не відповів. Він сів за свій комп’ютер, натиснув кнопку і терпляче чекав перед екраном, поки у нутрощах комп’ютера щось довго народжувалося, а тоді з’явилося віконечко, де запитувався пароль. Тіна нерішуче стояла посеред кабінету і поглядала на Тараса, який вдивлявся в екран перед собою. Брайц підморгнув Остерцю, підвівся і підійшов до Тіни. Підплив — так було б точніше сказати. Велике обвисле черево прокладало собі шлях, і Брайцова хода нагадувала Тарасові танкер, який пробує запливти у порт.

— Я — Павле, чим можу вам допомогти? — подав їй руку Брайц.

Тіна потиснула.

— Тіна Ланц, ваша нова працівниця. Хоча...

Вона знову глянула на Тараса, який підвів голову з-за комп’ютера і, навіть не кивнувши, холодно занурився назад у екран.

— Дуже приємно, — сказав Брайц.

Він повторив це ще раз і при цьому скидався на пристаркуватого пенсіонера, якому в чай потрапила віагра. Коли він повторював, як йому приємно, у нього трусилося підборіддя. Цей чоловік молодший за мене, з жахом подумав Тарас. Потім Брайц відступив перед Остерцем, який коротко потиснув дівчині руку і збоку заглянув їй у вічі, а Тарас запитував себе, чи стоматолог уже полікував йому гнилу ліву нижню шістку, чи в нього і сьогодні смердить із рота, і мимохіть почувався за це відповідальним. Інспектор розглянувся довкола, схопив зі столу банку із засохлою кавою і вже зібрався викинути її в сміття, та передумав і виклично поставив назад на стіл.

— Пані Ланц сюди призначили на місце Пенци, — сказав Тарас, стежачи, як відреагують обличчя колег на його слова. Вони покивали головами. Чи йому одному здалося дивним, що їм замість досвідченого криміналіста присилають комп’ютерницю з дипломом психолога?

— Ось там його стіл і комп’ютер, але там також стоять його речі...

На початку осені Пенца помер і залишив по собі забиті шухляди робочого столу. На поминках Тарас нагадав про це його синові, який сказав, що прийде по батькові речі, але так і не з’явився. І робоче місце Пенци навіть тепер, через півроку, мало такий самий живий вигляд, як і Тарасове, тільки було більш упорядковане, наче його власник поїхав у довгу відпустку.

— Що з цим робити?

— Я пошукаю коробку і поскладаю туди речі, — запропонувала Тіна.

— Його пароль у комп’ютері...

— Не треба. Мене вже зареєстрували в мережі, і я ввійду під своїм.

— Якщо тобі потрібна коробка, — озвався Брайц, — запитай у Мар’яни в бухгалтерії. Вони постійно отримують якісь довбані пакунки, то коробка мала би знайтися. Скажи, що ти від мене.

Тіна йому всміхнулася. Брайц вийшов разом із нею на коридор і показав, куди йти. Повернувся, нетвердо тримаючись на ногах.

— Тарасе, що це ти таке нам привів?

— Це Дрварич, а не я.

— Це ж просто бомба!

Брайц двома руками потрусив живіт, жест, який Тарас при всьому бажанні не міг зрозуміти. Він збирався її з’їсти? Інспектор глянув на Остерця, який клацав по почищеній клавіатурі і, притискаючи лікті до тіла, сидів рівно, ніби ковтнув жердину.

Вони були диваками, Павле Брайц і Зоран Остерць, тобто Брайц і Остерць, бо вони ніколи не кликали одне одного на ім’я. Тільки Тарас завжди був Тарасом і ніколи Бірсою, може, тому, що його ім’я звучало швидше як прізвище? Хто їх не знав, у житті не подумав би, що вони — хороші криміналісти. У тому сенсі, як хорошими були і «Роллінг Стоунз».

Кожен сам по собі — нічого особливого, але в парі вони чудово доповнювали одне одного. Остерць — худий, із залисинами, майстер на всі руки, який знався на всьому, що стосувалося техніки. Коли Тарас купував свої машини, він звертався до Остерця, й, оскільки це постійно були користовані авта, включно з останнім, Остерць завжди приходив з Тарасом до продавця і отією дивовижною мовною мішанкою, яка не була словенською і навіть якоюсь іншою індоєвропейською мовою, а сумішшю кількох, торгувався за ціну. Він був років на десять молодший від Тараса і приблизно на п’ять від Брайца, його двоє дітей вчилися у середній школі. Єдиний син Брайца закінчував старшу школу, і батько бачився з ним раз на два тижні. Такою була домовленість Брайца з колишньою дружиною, і Тарас, наскільки знався на людях, міг із великою впевненістю стверджувати, що після неї в житті Брайца не було більше нікого. Ще досі у нього на столі стояла її фотографія, і Брайц виправдовувався тим, що на фотографії також є син. Тарас дуже сумнівався, що у колеги нема фотографії, на якій син був би без мами. Брайц був уже повністю сивий, товстий і тоді, коли не ковтав сандвічі, закидався протихолестериновими препаратами, таблетками з екстрактами зеленої кави і всяким таким іншим, відкопаним Остерцем на просторах інтернету, аби схуднути і знизити цукор настільки, щоб можна було зробити операцію на меніску, перш ніж той остаточно зруйнується. І Брайц, і Остерць мали вигляд прос­тих хлопців і завжди викликали довіру в людей. Більше, ніж Тарас, котрий не носив розтягнутих пуловерів з візерунками, що вийшли з моди тридцять років тому, як Остерць (хоча це було більше заслугою Аленки, а не його), і не пантрував одним оком, куди б не прийшов, чи нема там часом чогось перекусити, як Брайц. Вони добивалися успіху якраз тому, що всі троє були дуже різні. Дотепер їх було троє. З появою дівчини весь заведений лад може полетіти догори дриґом.

— Остерцю, ти теж помітив, яка вона кралечка?

— Нормальна, — відповів Остерць, не відводячи погляду від екрана.

— Нормальна чи гарна?

— І одне, й інше.

Тарас подивився на Брайца, той стенув плечами, мовляв, що ти хочеш, це ж Остерць.

— Ну, ти даєш, та вона не просто гарна, вона бомбезна! — хвацько кинув Брайц і подивився на Тараса, який ствердно покивав, аби лишень йому дали спокій.

Тіна повернулася з великою картонною коробкою, відсунула шухляди і, не виявляючи жодних емоцій щодо їхнього вмісту, почала діставати речі. Це все, що залишається після людини за тридцять років, подумав Тарас. Шухляда з канцелярським дріб’язком — ручками, олівцями, ґумками, степ­лером... шухляда з документами і паперами, які мертвому більше не потрібні, і ще одна — з касетами й іншими носіями звуку та зображення, через які треба було докласти чимало зусиль, аби знайти місце ще й для програвача. Вони півроку думали, що робити з цими речами, а тут прийшла шмаркачка і дала собі з ними раду за півгодини.

— Куди це віднести? — запитала Тіна, закінчивши.

— Я візьму, — відповів Тарас.

Він іще раз зателефонує синові Пенци і, якщо той не прийде, поставить коробку в підвалі. Може, навіть колись знайде час, щоб переглянути її вміст. Тіна сіла за комп’ютер і спреєм та серветкою, які, мабуть, отримала разом із коробкою, протерла екран та клавіатуру. Тарас уперше, відколи потрапив сюди, подивився на свою клавіатуру.

— Ну й гальмує, — сказала дівчина, в очікуванні, поки комп’ютер щось видасть.

Остерць, здавалося, лише цього й чекав, і вони наступні п’ять хвилин тринділи про речі, про які Тарас не мав поняття, і Брайц, очевидно, теж. Балачки інспектора дратували. Він постукав олівцем по столі, і всі троє обернулися до нього.

— Тепер, коли ми познайомилися, скажу одне-два слова про те, на що нам сподіватися. Ви двоє ще не в курсі, що нас на початку року чекає нове розслідування...

І Тарас учергове, втретє чи вчетверте за два дні, розповів усе. Коли він закінчив, у кабінеті на кількамитей повисла мовчанка.

— Близько дванадцятої нам мають прислати дані з ІСМ^[9]. Відбитки пальців і ДНК... — сказав Тарас і зупинився, коли зрозумів, що він пояснює це Тіні. Брайц і Остерць знають процедуру напам’ять, вона, зрештою, теж би мала. І як до неї звертатися? Ланц, як до Брайца й Остерця? Бо ж він до них не звертається «Павле» і «Зоране»? Цікаво, чи Брайц за ранковою кавою розповідатиме сороміцькі анекдоти, які знаходить в інтернеті? Ну, Тарасові їх точно не бракуватиме.

«Приходить Франце в бордель і замовляє негритянку. Вони йдуть до кімнати, він наказує їй роздягнутися і стати навкарачки. Всюди позаглядав і каже: «Дякую, можеш одягатися». — «Що таке, — питає негритянка, — ти не хочеш сексу?» — «Ні, ні, — каже Франце, — в мене вдома у ванній ремонт, і я хотів подивитися, який вигляд матиме рожева фуга на коричневій плитці».

Це був один із Брайцових найулюбленіших.

— Через годину Дрварич повідомить журналістів про знахідку. Він скаже, що тіло пролежало у воді стільки часу, що ідентифікувати його, на жаль, неможливо. Про голову він не згадуватиме, ми теж. Коли будете опитувати людей, пильнуйте, щоб не проговоритися.

Брайц і Остерць навіть не кивали, зрештою, ця інформація призначалася не для них.

— Маєш уже якісь ідеї? — запитав Остерць. — Маю на увазі, це все, що тобі відомо?

— Так.

Тарас підійшов до дошки, яка висіла на стіні, точніше, до двох дощок. На пробкову він кнопками прикріплював картки паперу, а на іншій, звичайній шкільній дошці, робив фломастерами записи і потім губкою стирав написане — припущення, здогади, які у разі підтвердження переселялися на пробкову сусідку. Тарас узяв губку і стирав сліди попередніх записів, аж поки перед ним не заблищала сніжно-біла поверхня, тоді почав писати фломастером і коментувати вголос. Він звертався не до хлопців, Брайц і Остерць знали, що він говорив для себе і через нову працівницю не зраджуватиме своїй звичці.

— По-перше. На місце, де знайшли труп, відправляємо експертів, і хай вони перевірять, чи я вчора, тобто післявчора, чогось не пропустив. Це можливо, зважаючи на обставини, проте я сумніваюся.

Тарас написав «1», далі «огляд», тоді тире і «експерти».

— По друге, опитати селян в одному, на щастя, селі біля Сави Бохиньки на півночі, тобто у Рибчевому Лазі, а потім опитати власників дачі в Уканці; також треба перевірити гостей у готелях біля озера. Чи не зник хтось із тих, хто перебував там у час вчинення злочину. В річку вона могла потрапити тільки з озера, тобто злочин мав статися десь неподалік від його берега. І по-третє...

Тарас зупинився і якийсь час роздумував.

— Як називаються спеціалісти, які досліджують воду? Гідрологи?

Не чекаючи відповіді, він під номером «три» записав «гідролог».

— Мабуть, багато користі не принесе, але спробуймо.

Тарас відступив на крок назад, подивився на таблицю і потім обернувся до трійці, що стояла в нього за спиною.

— Я поїду в АРСО^[10] до гідрологів. Брайце, подзвони Ґолобові і відправ групу у Бохинь. Повідом, що зустрічаємося у Бохинській Бистриці, нехай мене наберуть, якщо приїдуть на місце раніше. Брайце й Остерцю, зачекайте на дозволи і привезіть їх туди.

— А Тіна? — запитав Брайц. — Вона поїде з нами?

Тарас подивився на Тіну, яка сиділа за столом. Дівчина зніяковіла, зустрівшись очима з шефом. Вона знічено переводила погляд з Тараса на Брайца і здавалася такою молодою, дивилася так невинно, що нагадувала йому його доньок.

— Може їхати з вами, може зі мною. Їй треба буде трохи часу, щоб до нас звикнути.

А нам іще більше, подумав Тарас. Вона знову збентежено дивилася то на нього, то на Брайца з Остерцем.

— Або ж... Нехай їде зі мною. Ти сказала, що зможеш швидко перевдягнутися, так?

Дівчина рішуче кивнула головою:

— Я повернуся через п’ятнадцять хвилин.

— Зустрінемося по дорозі, чекатиму на тебе в машині.

— Ого, ми вже наклали право першої ночі. Класно, класно... — не стримався Брайц.

У твоєму житті ніколи не з’явиться жінка, подумав Тарас.

— І ще одне. Дотепер ми тут усі були на «ти», і я пропоную, щоб так було і надалі. Тіно, ти зможеш звертатися на «ти» до пана такого похилого віку, як Брайц?

Брайц роздратовано форкнув:

— Це я старий? Хто б казав...

Через десять хвилин Тарас зупинив машину на парковці для таксі на Цанкар’євій вулиці і, поки Тіна побігла в квартиру, заповнив талон на відрядження. Він скористався відсутністю дівчини, щоб у дрібні графки вписати цифри, які розпливалися перед очима, і подумав, що відтепер це зможе робити вона. Коли вони були на виїзді з Пенцою, документи завжди заповнював Тарас, навіть якщо був за кермом, і тепер, коли вже якийсь час працював без напарника, зрозуміло, також. І так, він приховував від Брайца й Остерця, що йому потрібні окуляри для читання. І ні, йому не йшлося про те, аби біля нього сиділа молода жінка. Ще й до того ж вродлива, принаймні всі довкола її такою вважали.

Розділ 10

— Якщо я вас правильно розумію, — сказав чоловік з короткою доглянутою борідкою, яка гострою лінією розділяла навпіл його дуже бліде обличчя, — ви хочете дізнатися, за який час тіло, яке кинули у воду десь у Бохинському озері, могло б припливти сюди...

Він пальцем торкнувся точки на розкритій перед ним на столі карті.

—...за три кілометри від Рибчевого Лазу?

Тарас подивився на карту, знайшов відрізок дороги, де натрапив на поліцейське авто, і кивнув.

— Я боюся, що не зможу вам допомогти.

— Бо? — запитав Тарас.

— Бо я поняття не маю, як швидко вода відносить тіла. Чи вони залишаються на поверхні, чи тонуть... Мої знання не поширюються на такі речі.

Він окинув поглядом Тіну, вже не вперше.

— Я, правду кажучи, не сподівався, що ви мені скажете, де тіло кинули у воду, а швидше, де його не могли кинути.

— Що ви маєте на увазі?

— Згідно з даними експертів судової медицини, дівчину вбили тиждень тому і стільки ж часу тіло пробуло у воді. Чи його могло віднести течією з якої-небудь частини озера?

Гідролог усміхнувся.

— Ні, не думаю. Бохинське озеро, щоправда, проточне, та вода в ньому змінюється тричі на рік. Якщо тіло кинути у воду на північно-західному березі, тобто в Уканці, воно б досі залишалося плюс-мінус там.

— Тобто це б мало статися ближче до місця, де з нього витікає Сава Бохинька?

— Єзерниця. З озера витікає Єзерниця, яка за сотню метрів зливається з Мостницею, і в цьому місці починається Сава Бохинька.

— О’кей, Єзерниця.

Гідролог його дратував, і Тарас, вочевидь, його також.

— Так, думаю, що так. Чому б вам не поїхати до озера, не кинути в нього шматок дерева і не поспостерігати за ним?

— Я думав, що у ХХІ столітті є прогресивніші методи, — сказав Тарас, навіть не намагаючись, щоб його репліка не прозвучала в’їдливо.

— Хоча б спробували, — пробурмотів Тарас, більше сам до себе, коли вони сіли в машину і поїхали по об’їзній.

Дороги почистили від снігу, і на узбіччях лежала вже сіро-чорна маса. Сніг у місті негарний, завжди казав Тарас, який не мав нічого проти дощу взимку в Любляні, аби лишень тоді, при під’їзді до останнього пологого схилу перед Рудиним полем, на Поклюці лежав метр снігу.

Якийсь час вони їхали мовчки, і Тарасові було ніяково через те, що радіо посилало в колонки якусь похмуру класику. Ну й нехай, сказав він сам собі, та вже за хвилину пере­мкнувся на хвилю з рок-музикою. Там крутили «Child in Time» Deep Purple, і він вже зібрався натиснути наступну кнопку, але зупинився на піврусі. Що з ним таке? Це ж не він співає.

— Ну, і що тебе до нас привело?

Прозвучало так, ніби запитання поставив Цвілак, чоловік, що ось-ось виходить на пенсію.

— Мене? — всміхаючись запитала Тіна, ніби в авто був іще хтось. — Я мушу все розповісти?

— Ні, не мусиш, якщо це таємниця.

— Та ні. Та якщо вам цікаво...

— Якщо тобі цікаво.

— Я мушу звикнути. Вибач...

Були часи, коли йому подобалося, що до нього зверталися на «ви», і ставало незручно, коли незнайомці тикали. Але ті часи минули.

— Вибач, я хотіла сказати, що поводжуся наче підліток. Ні, не таємниця. Нудьга — ось моя відповідь. У мене були інші мрії, але я, завдяки батькам, про них забула, вступила на інформатику і комп’ютерну техніку, закінчила факультет на їхнє бажання, хоча й знала, що це мене анітрохи не цікавить.

— А чого ти хотіла?

Тіна всміхнулася.

— Ти сміятимешся... Коли я була маленька і бавилася в пісочниці, я собі уявляла, ніби я археолог, палеонтолог, перш ніж дізналася, що щось таке існує. Інші дівчатка бавилися ляльками, а я лопаткою.

— А психологія?

— Я думала, що це моє. Або більш-менш моє. Або... Не знаю, про що я думала. Та я постійно читала детективи і дивилась американські серіали. Знаю, що це по-дурному і по-дитячому, та мені хотілося стати членом криміналістичної групи, яка відгадує загадки.

— Чому по-дурному? Ми це фактично і робимо.

Вона на мить замовкла.

— Я тут завдяки вам... ой, завдяки тобі також.

— Мені?

— Так, справа «Varta». Ми розбирали її на психології. Тобі справді просто пощастило?

— Так, завжди просто щастить. А як сталося, що ви розбирали ту справу?

— На третьому курсі ми говорили про кримінальні злочини на заняттях з психопатології і соціальної психології.

Тарас закусив губу. Замість людини, яка вивчила криміналістику на практиці, йому прислали спеціалістку з психопатології, соціальної психології і фейсбуку. Нові часи — так це називається? Хто прийде на його місце? Все ще людина чи вже комп’ютерна програма?

— «Varta» була моєю першою справою. Тобто... першою, до розслідування якої мене залучили.

Через місяць після закінчення курсу криміналістики і кількатижневої практики його прикріпили до групи Пенци, яка розслідувала зникнення людей. Спершу висували версії втечі від кредиторів, податківців, дружин, аж поки в лісі випадкові люди, які чи то там гуляли, чи ходили по гриби, не знайшли перший труп. І, оскільки на місці злочину виявили батарейку «Varta», до справи приліпилася ця назва.

Невже Пенца теж задирав ніс перед ним? Якщо так, то Тарас про це не здогадувався.

Розслідування затягнулося і зайшло в глухий кут. Через брак доказів поліція вирішила вдатися до блефу, взялася за першого-ліпшого підозрюваного, непрямо пов’язаного з трьома жертвами, і кинула на нього всі сили. Керуючись туманними здогадами, на які тодішній слідчий суддя лише похитав головою, поліцейські затримали чоловіка на два­дцять чотири години і, керуючись іще туманнішими припущеннями, продовжили його перебування під вартою ще на сорок вісім годин на підставі ухвали того ж слідчого судді. Підозрюваний не коловся. І коли всі вже зневірилися, Пенца послав Тараса, мовляв, хай іще малий спробує. Тарас сів перед нахабним бугаїщем (про якого пізніше стало відомо, що він — шеф банди вбивць), той дивився на Тараса зверхньо і скаржився на те, як поліція з ним поводиться, як переслідує його, хоча він має алібі на все, в чому його підозрюють.

— Бо то так як всьо в нашій країні. Над нахалюгами ­тру­сяц­ця, як над рідкісними кочевськими ведмедями, а на порядочного чоловіка всі кидаюцця...

— Я цілком на вашому боці, — брехав Тарас, — мені просто треба підсумувати все те, що ви розповіли колегам. Давайте це зробимо, і ми вас відпускаємо.

Тарас кивав і кивав головою всі ті півтори години — стільки часу тривала розмова, а по суті, монолог допитуваного, і не дізнався нічого, чого раніше не дізнались би старші колеги. Тарас розмовляв з підозрюваним лише тому, що Пенца наказав не з’являтися з кімнати для допитів дві години.

— Я вам ше розкажу, де я був у той час, до якого ви чіпаєтесь...

Чоловік перелічив свої алібі, хоча Тарас про це навіть не просив.

Коли пропав Содняк, він був там і там, як відвезли Брайника... Ковача... Маркежа...

Чотири імені — три тіла. Четвертого вони ще тоді не знайшли і навіть не знали про його існування. Тарас цього мало не пропустив.

На підозрюваного натиснули сильніше, і, хоча він потім не вимовив ані слова, розкрити справу було нескладно. «Коли ти знаєш, коли переконаний у тому, щó саме треба шукати, то ти це знайдеш», — казав Пенца, який міг би розкриття справи приписати собі, як на його місці зробили б усі інші.

Оте «коли знаєш, що саме шукати, то ти це знайдеш» Тарас запам’ятав на все життя.

Півроку тому Пенца помер у лікарні від раку легень, через дванадцять років після того, як викурив останню цигарку, за півроку до пенсії. Під час останніх провідин, за тиждень до смерті Пенци, вони прогулялися до лікарняного кафе «Лелека» по той бік вулиці Залошкої і випили кави. Точніше, каву пив Тарас, а Пенца вже не міг, не міг споживати нічого, що могло б подразнити шлунок, тож замовив м’ятний чай, якого не випив навіть половини.

— Я десь читав, що тіло за чотирнадцять років повністю оновлюється, — сказав хворий. — Мені забракло двох років.

Його стало вполовину менше, хоч він і так був дрібної статури, синьо-білу смугасту піжаму мусив зав’язати на поясі у вузол, інакше вона б упала на підлогу.

— Якби я про це знав, — сказав Пенца з жалем, — я б не стримувався всі ці роки. Бувало, ввечері або навіть удень заплющу очі і просто відчуваю... знаєш, як видихаєш дим з легень. Така насолода. Я дванадцять років від цього відмовлявся, але таке не забувається. Присягаюся!

Чоловік зробив ковток чаю, захлинувся, довго кашляв і хрипів, тоді Тарас провів його, підтримуючи, до пішохідного переходу, де через дорогу в онкології була його палата.

— Можна дати тобі одну пораду, Тарасе? Останню...

— Не говори дурниць, Пенцо...

— Ти не говори дурниць. Послухай...

Пенца поманив його пальцем, мовляв, підійди ближче, наче не хотів, щоб його почули двоє хворих, які зі своїх ліжок байдуже стежили за їхнім приходом.

— Не забороняй собі нічого. Вставай зранку, виходь на балкон, дивися на сонце і голосно кажи: «Вау-у-у». Щоранку, Тарасе. Бо що, коли він виявиться останнім?

Тарас був альпіністом. Він бачив багато сонць, бачив їх схід і впродовж місяців після похорону не раз думав, чи Пенца мимоволі не описав саме ті сонця, які не можеш забути, незважаючи ні на що, так, як курці не забувають диму сигарет.

На наступний день після Тарасових відвідин Пенца впав у кому, з якої не вийшов. І тепер оця Дрваричева краля прибирає останні матеріальні докази його існування. Все йде до гіршого, подумав Тарас, до гіршого.

Розділ 11

— Значить, ось як усе було, — сказала Тіна майже розчаровано. — А нам в університеті цю справу представили коронним доказом того, як холоднокровний слідчий завдяки правильно обраній тактиці примусив підозрюваного розколотися.

— Не було жодної тактики, і якщо вона й була, то в Пенци, а не в мене.

Тарас уже пошкодував, що взяв її з собою. Він звик їздити сам, і всі ці розмови, ентузіазм, що випромінювався із сусіднього сидіння, видавалися йому зайвими.

— У нас був викладач, на мою думку, нереалізований криміналіст, — продовжувала Тіна, яка, здається, не вловила Тарасового настрою. — Половину занять ми розбирали тільки таке. Можливо, я тут і через нього. Може, я налякалася, що все життя буду розповідати про речі, які я хотіла б робити, але не роблю.

Тіна була вдягнена в джинси і взута в гірські черевики, на заднє сидіння поклала гамаші, і то не якісь там туристичні, як для походу на Шмарну гору. Дівчина помітила, що Тарас їх зауважив.

— Я тільки одного не розумію. Ім’я справі дала батарейка, яку ви знайшли біля першого трупа. Яка її роль?

— Батарейки? Ніяка. Я цілий тиждень розпитував по кіос­ках і магазинах про тих, хто нещодавно купував батарейки «Varta», і нічого не дізнався. Звичайно, тоді всі купували батарейки — для кишенькових ліхтариків, для CD-плеєрів, для всього. Думаю, батарейка не мала жодної ролі, вона лежала там давно.

— Тобто тиждень роботи нанівець?

— Так... Або ж ні. Як подивитися.

Тарас усміхнувся. Він не розповідав про це нікому, і навіть Пенці, навіть тоді, коли той був у лікарні й так чи інакше було все одно, Тарас не зміг розповісти. Якби у нього було більше досвіду, якби він знав усе те, що знає зараз, вони затримали б убивць раніше. Коли молодий поліцейський розпитував про батарейку, люди, звичайно ж, підозрювали, про що йдеться. Справа стала гучною, про неї знали і багато говорили. Нісенітниці, такі теорії, сякі, та він наосліп шукав покупця тієї батарейки, котрий міг би бути лісником або мисливцем, — така тоді була версія, і сам був сліпим... Точніше, не міг подивитися ширше.

— Продавчиня в кіоску у Шкоф’їй Лоці розповіла, що вбитий нещодавно купив нову машину і що декому це годі, — Тарас запам’ятав, що вона сказала «годі», — пережити. З’ясувалося, що так і було. Заздрість, жадібність. Ватажок банди був сусідом жертви та колишнім партнером, він вирішив вийти з бізнесу і за отримані від фірми гроші відкрив ресторан, але справа не пішла. Щодня із зачиненого ресторану він мусив дивитися на розкішне життя сусіда, і придбана нова машина стала останньою краплею. Ти розчарована?

Дівчина стенула плечами.

— Ну, це не Кевін Спейсі з фільму «Сім».

— Не переоцінюй злочинців. Вони зазвичай тупіші, ніж поліцейські.

Тіна засміялась.

— А в тебе вже була така справа?

— Яка «така» справа?

— Ну, така...

Вона знітилася.

— З обезголовленим тілом?

Він збирався сказати, що не ділить справ відповідно до того, яка частина тіла зазнала пошкодження чи була відокремлена, але питання було зрозумілим і не було жодної потреби мудрувати.

— Ні, нічого такого, в усякому разі, не було схожих випадків, у яких задіювали криміналістів. Ще коли я був простим поліцейським, стався нещасний випадок, коли одна людина пневматичним пістолетом ненавмисне відстрелила собі голову. Але ти ж не це мала на увазі?

Тіна похитала головою.

— Ні, не це.

У Тарасовому списку вже були «русалоньки», серед них — чоловік у річці Саві без документів, якого ніхто не розшукував. Ані у Словенії, ані, як засвідчив розширений пошук по іноземних базах даних, принаймні в тих державах, які їх мали, за межами Словенії.

— І що ти думаєш про це?

— Я не знаю.

Він нічого не думає.

— Насамперед треба з’ясувати, хто ця жінка. Для початку.

Якщо з цим не виникне труднощів, то й далі їх би не мало бути. Ім’я, тоді мотив, який приведе їх до чоловіка або, швидше за все, до колишнього чоловіка чи коханця. Зазвичай так усе й відбувається. І якщо це так, то сьогодні у них буде ім’я і мотив, а коли ти це знаєш, то знаєш і хто вбивця. Далі треба буде лише це довести, що не завжди просто, та, як правило, злочинці ламаються у момент, коли по них приходять.

— Лише...

Тарас замовк, ніби вагаючись, чи варто говорити про те, що роїться йому в голові.

— Лише що?

— Нічого, сьогодні ми дізнаємося, хто ця нещасна у воді, через день-два — у кого був мотив для її смерті, а тоді будемо повільно, скрупульозно, не пропускаючи жодної деталі, збирати докази. Так зазвичай відбувається, і я не бачу причин, чому в цьому разі має бути інакше.

Треба лише врахувати той факт, що, коли розлючений чоловік у стані афекту береться за свою жінку, відбувається бійня. А в них дівчина, якій хтось холоднокровно відрізав голову.

Як там казав Цвілак?

«...ніж, великий і гострий ніж, судячи з розрізу. Між третім і четвертим хребцем. Гладенько й рішуче, ніякої пацьканини».

Треба лише врахувати, що для того, аби відрізати голову, потрібні місце й інструмент, і те, що в людини у стані афекту цього під рукою нема.

І ще треба врахувати, що хтось би вже подав у розшук, але не подав.

Тіна засміялася.

— А я думала, що ти зрадієш, я думала, криміналісти раді, коли така справа потрапляє їм до рук.

— Бо?

— Бо ця справа відрізняється від інших.

Тарас подивився на неї, і вона ніяково всміхнулася.

— Я маю на увазі, хіба це не цікавіше, ніж ганятися за дрібними злодюжками? Ти ж розумієш, що я маю на увазі.

Вже якийсь час Тарас сприймав свою професію як роботу. Напевно, вона приносила користь, раз її оплачували, й не була найгіршою на світі, та якби він міг вибирати, він би обрав щось інше. Що? Він не знав і щоразу лякався, що він стає схожим на більшість його земляків, котрі люблять упевненість, надійність, незмінність, частиною чого є постійні сорок передбачених законом годин на тиждень. Котрі ходять на роботу, наче до свого другого дому, багато хто з них ходить туди навіть охочіше, ніж до першого, бо там нема дружин і дітей, які завжди чогось очікують, питають, вимагають... Скільки разів Тарас по обіді чи ввечері повертався в кабінет з необхідності чи по забуту річ і натрапляв на Брайца або Остерця, які сиділи за комп’ютером і щось там робили. І завжди лунали такі фрази:

— Ого, невже так пізно? Пора вже закінчувати...

І Остерць чи Брайц вимикали комп’ютери, і, ніби їх зловили на чомусь забороненому, поверталися додому.

— Злодюжки не вбивають.

— Так, це не найкращий вислів, визнаю, але ти ж розумієш, що я маю на увазі.

Злодюжки ніколи не крали в нього часу ввечері і навіть після обіду.

Тарас кивнув. Це було найлегше.

— Але чому їй відрізали голову? Це ж мусить щось означати.

Тарас міг запропонувати змінити тему, та йому не хотілося. Він десь читав, що серед американських морпіхів, які на своїй довгій дорозі до Токіо чекали на висадку, лише новобранці розмовляли про битви, досвідчені солдати — ні.

— Ти мені скажи. Твій диплом усе ж свіжіший, аніж мій.

На мить дівчина замовкла, мовби обмірковуючи відповідь, ніби від відповіді багато що залежало.

— Організований убивця — а той факт, що він відрізав голову, вказує на певну організованість, не потрібну для досягнення основної цілі, тобто вбивства, — отож організований убивця свої дії планує, контролює себе, зазвичай убиває жертв в одному місці, таємному, а тіло кидає в іншому, — говорила дівчина, втупившись у лобове скло авта. — Так стверджує наука, як і те, що у них інтелект — вище середнього, вони вибирають ідеальну жертву. Жертва сама по собі для них не має значення, жертви об’єднані якоюсь спільною зовнішньою ознакою. Чому голова? Можливо, він не хотів, щоб її ідентифікували, і це йому наразі вдається. Для таких убивць характерно те, що вони знають патологоанатомічні обмеження і тому або спалюють трупи, або, як у нашому випадку, кидають у воду.

Тіна зненацька обірвала монолог.

— Ти сказала — жертви.

— Так, і що?

— В нас тільки одна.

— Ну, так...

Вона задумалася, ніби щойно усвідомила факт, якого бракувало.

— Звичайно, я не знаю, чому, але я подумала про серійного вбивцю.

— Обережно зі словами, — порадив Тарас. — Ця країна мала лише одного такого, і то тільки тому, що він убивав жінок з соціального дна, жінок, до яких нікому не було діла. Якби він убив жінку, в якої було помешкання і хтось, хто її там чекав, він би не добрався до цифри, необхідної для вступу в почесний клуб серійних убивць.

Як сталося, що ніхто не розшукує дівчину, яка лежить в Інституті судової медицини? Тарас звернув з траси на звичайне шосе, минувши бетонну гармошку — пам’ятник у цент­рі дорожнього кола по дорозі до Бледа.

— Отже, що там з відрізаною головою? — запитав Тарас через хвилину.

Дівчина подивилася на інспектора і ніяково всміхнулася. Він уперше затримав погляд на її обличчі на якусь мить довше, ніж було потрібно. Може, їй справді нема ще три­дцяти, та вона здавалася ще молодшою, і він вдруге за день подумав, чи годиться вона для цієї роботи. Дотепер це був чоловічий світ, і жінки, які сюди потрапляли, мусили пройти через певні трансформації. Брайц любив розповідати пригоду колеги, який вклав у ліжко одну з таких (цілком можливо, що історія, яка стала місцевою легендою, — абсолютна вигадка) і попросив, щоб вона трохи покусала пеніс... Жінка підвела голову: «Ти мене будеш вчити, як робити підсос?»

У свіжіших версіях тієї історії замість колеги виступав уже сам Брайц.

— У таких випадках ідеться про ненависть... — сказала Тіна. — Людину, якій відрізують голову, мусять дуже ненавидіти.

— І що роблять з головою?

— Може, вона в річці і ми її ще не знайшли.

Тарас похитав головою.

— Не вірю. Нема жодної логіки в тому, аби завдати собі такої мороки, щоб комусь відрізати голову і тоді викинути її в те саме озеро. Голова — це трофей.

— Як в ІДІЛ?

— Приблизно.

— Є імовірність, що це ІДІЛ?

Тарас знову похитав головою.

— Я в це не вірю. Звичайно, все можливо, але не все ймовірно. І якщо через тиждень нам доведеться розслідувати версію з ІДІЛом, це означатиме, що в нас великі труднощі.

— Твоє припущення?

— Не знаю. Якщо жертва місцева, не мало б виникнути проблем. Рано чи пізно її оголосять у розшук. Якщо ж це іноземка... Приміром, вона — повія і в неї закохується місцевий Янез із Єсениць. Якийсь час ходить до неї як клієнт, потім пробує переконати її перестати цим займатися, вона відмовляється, він застає її з іншим...

— І де в такому разі голова?

— Не знаю. Та навіть якщо все розгорталося приблизно так, великих труднощів не мало б виникнути. Протверезівши, середньостатистичний Янез мав би скочити за нею в озеро.

— Чому ти думаєш, що це — повія?

— Я так не думаю, але припускаю, що так може бути.

«Виголений пах, — диктував Цвілак секретарці, оглядаючи труп, перш ніж зробити розтин. — Волосся на лобку видалено за винятком вузької смужки над клітором завширшки один сантиметр і завдовжки чотири...»

— Це ще не означає, що вона повія.

— Ні, але є велика ймовірність, що вона приїхала в Бохинь...

Як це сказати?

— Шукати пригод? — сказала Тіна замість нього.

— Наприклад. Дякую... Так, або розраховувала, що так станеться. Ви, жінки, не робите ж там укладку щодня?

Вона засміялася.

— Як хто. Тарасе?

— Так?

— Я досить доросла і можу без проблем чути такі слова, як «трахатися» і схожі.

— Добре, — сказав чоловік і подумав, чи не розповісти їй історію Брайца. Він би, напевно, все одно не розповів, та задзеленчав телефон. Тарас натиснув на кнопку і якийсь час слухав.

— Дзвонив Брайц, — повідомив інспектор, поклавши телефон у нішу на дверцятах машини. — Як я і думав. Ким би не був наш хлопець, він, найімовірніше, правша, інших вихідних даних нема, він нічого після себе не залишив. На відбитки пальців я й не розраховував, сподівався, що, може, знайдеться щось під нігтями, але нічого. Нічого. Відбитків пальців жерт­ви нема в базі, принаймні у словенській, ДНК також, дані з-за кордону чекаємо, також чекаємо на результати токсикологічних аналізів з ІСМ. Коротше, на тепер — нуль інформації.

Приблизно через півгодини, протягом якої вони їхали мовчки під звуки рок-н-рольних хітів сімдесятих і вісімдесятих, Тарас припаркував авто перед збудованим у зруб дерев’яним рестораном у Бохинській Бистриці, де вже стояла машина зі знаками Національної лабораторії судової експертизи. Паркінг перед рестораном був мало де почищений від снігу, і Тарас доклав чималих зусиль, щоб умістити свою машину між дерев’яною огорожею і купою снігу, якою був, мабуть, укритий сусідній автомобіль. У порожньому ресторані сидів Ґолоб із двома співробітниками, на їхніх куртках виднілися поліцейські значки, а коли інспектор наблизився до їхнього столу, то помітив також зелений робочий комбінезон. Тарас волів би їх зараз бачити у цивільному, але забув про це сказати. Він усівся на єдиний вільний стілець, і тієї ж хвилі з сусіднього столу приплив іще один, для Тіни. Тарас представив нову колегу, всі потиснули руки, і Тарас упі­ймав кілька виразних неприхованих поглядів, значення яких ніколи не розумів. Вони справді думали, що жінки поведуться або хоча б оком моргнуть на таку поведінку? На «привіт», потиск руки і підморгування Тарасові?

Тіна, якщо навіть це зауважила, не реагувала. Отож вони сіли за стіл і Тарас коротко переказав історію про те, як у річці знайшли жіноче тіло, що воно зачепилося за гілки кущів і що тоді падав сильний сніг.

— Що знайдемо, те й буде, — сказав Ґолоб. — Щось завжди знаходиться, хоча зі снігом проблемно. Якби її вбили там, де ви її знайшли, ми б щось придумали, а так... Ми постараємось, але я б на твоєму місці не надто сподівався.

— Я й не сподіваюся, — відповів Тарас.

— Ми викликали водолаза, він має бути через годину. Про всяк випадок, якби у воді знайшлося щось годяще, — сказав Ґолоб, подивившись на годинник. — О першій він має бути там.

Тарас кивнув. Він зателефонував до Брайца і, дізнавшись, що вони з Остерцем уже за якийсь кілометр від Бохинської Бистриці, наказав їхати на місце події. Він уявив собі розчароване обличчя Брайца, коли той після короткої заминки відповів «так, добре», бо залишився без своєї кави з молоком і рогалика. Ну, він надолужить.

Перш ніж вони вирушили, Тарас підійшов до барної стійки, розрахувався за каву і нібито між іншим звернувся до офіціантки:

— Кажуть, там у річці наші знайшли якусь жінку, так?

— Так, вона втопилася. Так говорять.

— А хто це? Знаєте щось?

— Вона не звідси.

Тарас запитально глянув на неї. Жінка дала йому решту і рахунок.

— Якби вона була звідси, всі б уже знали. А інші нас не цікавлять.

Місця біля засипаного снігом авта було так мало, що Тіна мусила почекати, поки Тарас виїде; колеса ковзали на снігу і машина ледве викотилася на так-сяк почищену частину парковки. Тарас зачекав, поки Тіна сяде в авто, і виїхав на дорогу.

— У мене таке відчуття, — сказав він, коли вони вирушили в бік озера, — що ми цього разу зрадіємо навіть старій батарейці.

Розділ 12

Тарас зупинився на узбіччі і постарався лишити позаду достатньо місця, аби там припаркувалися ще дві автівки. Він вибрався зі своєї службової «шкоди» і чекав біля неї, поки експерти натягували на себе захисні комбінезони з тайвеку білого кольору, які можна купити у будь-якому магазині мережі «Merkur», якщо треба поштукатурити квартиру. Потім Тарас провів їх найпротоптанішою стежкою до річки і показав гілляки, з-під яких він із поліцейськими витягнув тіло. Тіна йшла слідом. Брайц і Остерць залишилися біля машин.

— Все так, як я і думав, — сказав Ґолоб.

Він обвів поглядом річку, берег, і Тарас знав, що, попри насуплені брови, на нього можна покластися. Якщо під снігом щось є, то він це знайде.

— Ми все обшукаємо, та буде складно. Якщо доводиться вибирати між вогнем і снігом, я завжди за вогонь. Коли намагаються знищити сліди, завжди щось лишається. Коли прибуде водолаз, ми піднімемося човном вище по річці до озера.

— А Брайц і Остерць не будуть оглядати? — запитала Тіна, коли вони поверталися до машини.

— Вони лише затопчуть те, що ще не затоптано, крім того, іноді добре, коли кожен робить лише те, що йому належиться, але якісно. Знаєш, коли кожен виконує свою маленьку частинку роботи...

Вони піднялися до дороги, і Тарас обернувся до річки. Тепер, удень, вона виднілася крізь зарості, до того ж сніг із прибережних кущів уже обтрусили. Там обережно рухалися чоловіки в білому.

Брайц і Остерць стояли, спершись на свою службову «лагуну», яка наїздила вже пів мільйона кілометрів. Брайц, як завжди, курив.

— Шефе, я мушу випити кави, — сказав він. — Я знаю, що ти свою вже випив, але дозволь мені випити і мою.

Тарас згідливо покивав головою і наказав їхати за ним. Через десять хвилин вони вже сиділи в готелі «Озеро» в Рибчевому Лазі, Брайц пив капучино і гриз рогалик.

— Я ніяк не можу здогадатися, хто їм робить дизайн приміщень, — сказала Тіна.

Дівчина показала на буфет і їдальню, де стояли два довгі ряди столів, іще не накритих скатертинами.

— А що не так? — запитав Остерць.

— Кольори і форми, — відповіла Тіна, і Тарас усміхнувся.

— А мені здається, що все нормально, — озвався Остерць, стенувши плечами. — Тут чисто.

— У лікарні теж чисто, — сказав Тарас. — Та я б туди на каву не ходив.

Брайц з повним ротом кивнув, і Тарас уже уявив, як той сидить за столами на фермерських господарствах, які вони з Остерцем будуть обходити й опитувати мешканців, їсть знаменитий завиванець, традиційну потицю і запиває все шнапсичком. За кермом усе одно Остерць. Тарас розповів хлопцям про оте «якби вона була звідси, всі б уже знали...».

— Ну, тоді сьогодні робота буде більше схожою на прогулянку, — сказав Брайц, змітаючи серветкою крихти з кінчиків губ. — Так, Тарасе?

— Побачимо. Добре було б, якби ми сьогодні дізналися, хто наша русалка.

Брайц розреготався, і Тарас пошкодував, що так висловився.

— Тобто хто наша дівчина.

Він підійшов до барної стійки, оплатив і цей рахунок, хоча Брайц кричав, щоб Тарас зачекав, і витягував гаманець з кишені. Він не був скупим настільки, як Остерць. Остерць — так. Коли треба було розраховуватися, він робив кам’яне обличчя, ніби справа його не стосувалася. Тарас відмахнувся і, чекаючи на рахунок, витягнув з кишені поліцейське посвідчення й показав офіціантові.

— Ви тут через жінку у Бистриці?

Тарас кивнув.

— Я хотів би поговорити з директором. Він сьогодні ще... вже тут?

— Так, я зараз йому зателефоную.

Офіціант набрав номер, повідомив, що тут поліція, і якийсь час чекав, тримаючи слухавку. Це тривало довгенько, тоді Тарас подав йому знак, а коли офіціант спробував пручатися, Тарас просто вирвав слухавку в нього з рук.

— Добрий день, Тарас Бірса, інспектор-криміналіст. Ми з колегою розслідуємо вбивство і хотіли б поговорити з вами. Куди нам іти?..

На момент у трубці запала тиша.

— Звичайно, пане Бірса, але зараз...

— Ви мене не зрозуміли, — сказав пан Бірса своїм найбільш монотонно-рішучим голосом. Чому він завжди так робить? — Кілька днів тому ми знайшли труп молодої жінки у Бохинській Бистриці, неподалік від вашого готелю, тож я негайно мушу поговорити з вами. Де це буде?

Тарас зачекав на відповідь, тоді, не прощаючись, поклав трубку і подякував офіціантові.

— Я прошу мені пробачити, — почав директор, представившись Тарасові, і Тарас записав його ім’я у нотатник. — Новорічні свята, тут жах, що робилося, і лише зараз ми приходимо до тями. Я розумію, так, звичайно, мертві не можуть чекати. Прошу, прошу... Може, вам щось принести?

Офіс директора — невеличка кімната у задній частині готелю, тій, яка виходила на ліс, а не на озеро. Мабуть, усе найкраще віддали гостям, подумав інспектор. Під олійною картиною, звісно, пейзажем Бохинського озера, сидів маленький чоловік, лисий і круглий, у сорочці, заправленій у штани із зависоко розташованим поясом. Після формального потискання рук він сів за стіл, і відвідувачам здалося, наче він упав з крісла і тепер сидить за столом навпочіпки.

— Отож ідеться про тіло молодої жінки, яку ми післявчора знайшли в річці за три-чотири кілометри звідси, біля дороги на Бохинську Бистрицю. Я сподіваюся, що ви зможете нам допомогти.

Директор розвів руки, нагадуючи допитливу дитину.

— Наскільки зможу.

— Ви і ваші працівники.

— Звичайно, звичайно... Може, ви мені дасте фотографію?

У його голосі бриніла цікавість. Тарас відчув необхідність підкреслити серйозність ситуації.

— Фотографія вам не допоможе. Тварини... зробили своє...

Директор здригнувся.

— Жінка померла приблизно за тиждень до Нового року. Скільки гостей тоді у вас було?

Директор кивав головою.

— Ох... Зважаючи на те, що тоді ще не було снігу і що кінець грудня ще не сезон, окрім різдвяних і новорічних свят, гостей було якраз стільки, щоб ми не вийшли в мінус. Але так, трохи їх було. Цього року нас врятувало зібрання якихось хіміків чи біологів. Вони тут були три дні, мені здається, якраз тоді, коли... коли... це сталося.

— Хіміків?

— Здається, все ж біологів, так, біологів з Люблянського університету. Точніше, фармацевтів. З якихось тих інститутів, з Любляни, з інших міст. Я подивлюсь, як вони називалися. Вони тут провели три дні, думаю, це були люди з профспілок, ну, ви розумієте, тепер це інакше називається. Правда, до них приїздив Міхелич.

— Міхелич? Директор компанії «Салубріс»?

— Так, він пробув тут усі три дні.

Директор розвів руками в повітрі і змовницьки усміхнувся Тарасові.

— Були й інші гості, але менше. Мушу перевірити і їх.

— Якщо ваша ласка, надайте мені список тих, хто був тут між двадцятим і двадцять п’ятим грудня. Прошу, вкажіть рік народження і номер телефону, якщо є.

Тепер директор кивав головою так швидко і з такими короткими паузами між кивками, що Тарас здогадався: зараз пролунає запитання.

— А хіба я маю право давати вам таку інформацію? Ви знаєте, це такі делікатні речі. Тут не всі були...

— Зі сім’ями?

— Так, так... саме так.

— Вирішуйте самі. Якщо хочете, я приїду з ордером, та це означає втрату часу, якого у мене нема. Дістаньте мені ці дані, а я вам обіцяю, що буду поводитися з ними, як...

Він змовницьки подивився на директора.

—...як добрий господар. Я хочу лише перевірити, чи всі, хто в списку, — живі.

Карлик, сидячи під «Бохинським озером перед весняною бурею, олія» (так було написано під картиною), кивав головою.

— Ви ж мене розумієте, правда?

Директор збентежено подивився на Тіну, вона йому привітно всміхнулася.

— Насамперед мені треба поговорити з усіма, хто тоді працював у готелі. Негайно.

Директор схопив телефон і, закінчивши розмову, прошепотів до Тараса:

— Її вбили?

Тарас кивнув.

— Ой-ой...

— У мене теж є кілька запитань, — озвалася Тіна, і Тарас мусив стриматися, щоб не виявити свого здивування. Так, звичайно...

— Прошу, прошу...

— Якщо жертва була не місцева, а багато фактів вказує на те, що вона була не звідси... Чи ви маєте якісь здогади, хто це може бути? Чи ніхто не зник?

— Ви маєте на увазі когось із гостей?

— З гостей, персоналу, відвідувачів гостей...

Директор похитав головою.

— Ні, ні, наскільки мені відомо.

— Якби вам довелося робити припущення, що ви сказали б про цю жінку? Молода, приваблива, наскільки можемо судити, і не місцева?

Директор усе хитав головою.

— Можливо, вона була повією?

Директор здригнувся, ніби його застали з пальцем у банці варення.

— Вибачте, ми тут такого не практикуємо...

— Ніхто й не каже, що практикуєте, — тон Тіни нагадував базікання з торговкою на базарі, — але ж усяке може трапитися, це ж готель, хіба ні?

— Тут у нас дуже сімейна атмосфера. Сюди на лижі приїжджає багато сімей із дітьми, бо на Воґелі, як ви знаєте, є короткі траси...

— Знаю, — сказала Тіна, — але до вас приїжджають і такі, хто, як ви сказали, приїжджає без сімей.

— Звичайно, різне буває, але ми не розпитуємо, хто де працює.

— Одне слово, всі гості приїхали і всі поїхали?

— Так.

Тіна замовкла і подивилася на Тараса.

— Та-ак, — протягнув Тарас, — не дуже ви нам допомогли.

Директор розгублено розвів руками.

— Ні, ні, все гаразд... Якщо вам нічого не відомо, значить, не відомо. Та спробуйте допомогти мені хоча б із цим.

Директор кивнув, а Тарас витягнув з кишені нотатник, розгорнув і поклав ручку на папір.

— Я вас попрошу назвати готелі, розташовані біля озера, аби ми якогось не пропустили.

— Ох, із цим у вас не буде проблем.

Тарас запитально глянув на нього.

— З листопада до Різдва всі готелі зачинені. Як я вже казав, грудень до двадцятих чисел — мертвий сезон, і ми ще два роки тому домовилися, що один із готелів буде в той час, так би мовити, черговим і візьме на себе збитки цієї пори року, а інші проводитимуть інвентаризацію і таке інше. Цього року була наша черга працювати.

— А як з апартаментами біля Рибчевого Лазу?

— Так само. Тиждень до Різдва вони зачинені, їх приводять до ладу, бо потім починається наплив.

У кімнаті для нарад уже чекали деякі працівники готелю. З їх допомогою Тарас спочатку уклав список тих, хто був тут у той тиждень, коли сталося вбивство, а потім вони з Тіною допитали всіх зі списку. Люди вишикувалися перед ними, не було лише прибиральниці, яка мала прийти по обіді, і рецепціоніста, який після Нового року пішов у відпустку. Ніхто нічого не знав, ніхто не бачив нічого незвичайного. Всі гості прибули в готель, вибули з нього, весь персонал був на місці, нікого не бракувало. Одне слово, ніякої зачіпки.

— Ось список, — сказав директор і якось збентежено потримав аркуш у руці, перш ніж простягнув його Тарасові.

— Не хвилюйтеся, ми будемо всіх обдзвонювати у робочий час.

Вони попрощались, і Тарас уже відчиняв двері, коли згадав, що забув дещо. Повернувся до директора і дав йому свою візитівку.

— Двох ваших працівників сьогодні тут не було. Прибиральниці і хлопця з рецепції. Передайте їм, будь ласка, нехай мені зателефонують, коли повернуться, гаразд?

Директор узяв візитівку й уважно чи принаймні ввічливо її оглянув.

— До слова, скільки років прибиральниці?

— Не знаю, — сказав директор і замислився. — Десь добрих сорок–п’ятдесят, мабуть. А чому ви про це запитуєте?

Розділ 13

— Сподіваюсь, я нічого не зіпсувала, — озвалася Тіна, урвавши мовчанку, коли вони їхали до озера.

— Що саме?

— Коли я втрутилася у розмову з директором.

Тарас похитав головою.

— Ні, тільки спочатку дай мені закінчити, бо я працюю за певною системою, яку диктує інтуїція, а тоді — будь ласка, роби, питай що хочеш. В усякому разі, поки ми не звикнемо одне до одного. Та боюся, — продовжував він, коли вони проїжджали біля станції підйомника на Воґель, — що сьогодні для нашого притирання не буде багато нагод. Майже всі власники дач в Уканці вже в Любляні. Принаймні ті, кого я знаю.

Інспектор зупинився на узбіччі, де пройшлася снігоприбиральна машина і з’явилося місце для кількох автівок, звідки швидше впізнавався, аніж виднівся перший будинок. До нього із засніженої дороги, яка вела до літніх будиночків, було якихось сто метрів вузькою доріжкою. На цьому імпровізованому паркінгу вже стояла одна машина, вкрита снігом ще з новорічного снігопаду. Під’їзна дорога була засніжена, тож Тарас, мабуть, поїхав би собі далі, коли б у дерев’яній хатинці з мансардою посеред дня не горіло світло. Інспектор з помічницею ще не встигли наблизитися до дверей, як вони відчинились і на поріг вийшла старша пані, а їй попід ноги вискочили біла кішка і дворняга. Справжня тобі чарівниця з казки про Янка і Метку.

— Добрий день, — привіталася вона запитально.

— Добрий день, — відповів Тарас, витягуючи з кишені поліцейське посвідчення. — Старший інспектор Тарас Бірса і колега Тіна Ланц. Ми збираємо свідчення в одній справі, яку зараз розслідуємо, і були б вам вдячні, якби ви нам виділили трішки вашого часу.

— Труп у Саві? — поквапилася запитати жінка, а її очі заблищали.

З нею клопотів не буде, подумав Тарас, і справді, через хвилину вони з Тіною сиділи у, мабуть, найбільшому приміщенні хатинки на лавці, що у формі літери Г огинала стіл, під лавою стояв іще один стілець. Перед ними на тарілочці опинився завиванець, а господиня вже метушилася біля плити. Собака бігав під ногами, іТарас почухав його за вухами.

— Будете каву, чай?

— Ми поспішаємо. Нам іще треба опитати всіх інших власників довколишніх дач.

— Тоді ви не поспішаєте, — сказала вона. — Сьогодні тут нікого нема... Окрім одних. А до них вам варто навідатися.

Вона зиркнула на Тараса через плече, наче щойно звірила якусь таємницю, поставила кип’ятити воду і сіла за стіл.

— Її вбили, правда?

— Так, — підтвердив Тарас і продовжив, не даючи старій вставити слово. — Тепер ми намагаємося встановити її особу, і я хотів би запитати, чи зможете ви мені допомогти.

До нього на лавку вистрибнула кішка і стала вивчати гостя своїми бірюзово-зеленими очима.

— Дивно, — вигукнула стара. — Окі, що з тобою таке? Вона ще ніколи не робила нічого подібного. У вас особлива енергія.

Тарас усміхнувся і хотів погладити кішку, вона зашипіла, проте не зрушила з місця і продовжувала сидіти навіть тоді, коли Тарас провів долонею їй по голові. Коли він обережно відвів руку і витягнув з піджака нотатник, кішка знову зашипіла. Однак і далі завмерло сиділа на лавці й непорушно водила за ним зеленими очиськами.

— Як вас звати?

— Марія Стропник. По чоловікові Стропник, чоловік уже покійний.

— Як часто ви сюди приїжджаєте, Маріє?

Стара засміялася. Тарасові вона справді подобалась.

— Я не приїжджаю, я тут живу. Тут мій дім. Коли чоловік був живий, ми жили в Любляні і цей будинок мали за дачу. А потім ми переїхали сюди на постійно. Звідси мене лише винесуть.

— Тож ви знаєте сусідів?

— Я всіх знаю. Я тут єдина, хто живе постійно, тож ми домовилися, що я трохи пильнуватиму за їхніми хатами і подзвоню, якби були якісь проблеми. Дотепер нічого не ставалося, та ніколи не відомо.

— І ви маєте їхні телефони?

— Маю, — відповіла жінка і поквапилася до плити, на якій закипіла вода. Вона відставила каструльку і всипала в неї трохи засушеного зілля.

— Трав’яний, я сама збирала.

— Гарно пахне, — сказала Тіна.

— Перцева м’ята, ромашка, вербова кора і ще дещо, але це мій секрет. Помагає від простуди і головного болю.

— Ви можете дати мені список сусідів і номери їхніх телефонів? — попросив Тарас.

— Звичайно, звичайно...

Вона поставила до шафки коробку з чаєм, відсунула другу шухляду, витягнула блокнотик і поклала перед Тарасом на стіл, розгорнувши на якійсь сторінці. Перед Тарасом замиготіли записані олівцем імена і цифри.

— Перепишеш?

Тіна кивнула головою, витягнула з кишені куртки телефон і кілька разів натиснула іконку фотоапарата.

Неподалік надворі щось голосно бахнуло, собака, заскавучавши, вибіг з-під столу і заліз у кошик біля шафи. Кішка зашипіла.

— Я не знаю тільки оцих, — сказала господиня. — Це якісь нові. Я вже з ними говорила про ті петарди, але до них не доходить.

— І як довго вони нові? — запитав Тарас.

— Сьогодні дев’ятий день, відколи вони тут. І почали стріляти, тільки-но приїхали, ще перед Різдвом. Тоді вони стрельнули лише раз чи два, тому я не знала про них, але перед Новим роком було як на фронті. Молоді люди, і постійно тут товчуться. Не знаю, чим вони взагалі займаються.

— Ми до них навідаємося і поговоримо про стріляння петардами у Триглавському національному парку.

Стара вдячно посміхнулася.

— Ви ще скажіть, чи останнім часом не помічали чогось незвичайного?

— Незвичайного?

Вона наморщила чоло і якийсь час роздумувала.

— Залежно від того, що ви маєте на увазі під «незвичайним».

— Те, що відрізняється від звичайного.

— Марколі купили нову машину. Це, мабуть, не те?

Тарас стенув плечима.

— А що сталося зі старою?

— Віддали дочці. Тепер у них нова машина. Перед тим у них була...

Жінка назвала марку і модель старого і нового авта. Тарас її спокійно слухав, нічого, однак, не нотуючи.

— ...Ага! — мало не закричала вона. — У Балажича вкрали човен.

— Ви говорите про д-ра Балажича? Такого товстого мужчину?

Стара кивнула головою.

— Човен?

— Так, дерев’яний човен, нічого особливого. Але може бути, — сказала вона майже пошепки, — що вони його погано прив’язали і човен віднесло водою.

— Коли вкрали човен?

— Десь тиждень тому.

— Хто заявив у поліцію?

— Не знаю. Мені здається, ніхто не заявляв. Це був старий, досить понищений дерев’яний човен.

Стара скочила на ноги і поквапилася до плити, перецідила чай і налила у горнятка. На Тарасовому був напис: «Усюди добре, а вдома найкраще».

— Ніхто з тих, кого ви знаєте, не зник?

— Ні, — сказала вона і мало не з жалем похитала головою, — ні, першого січня всі поїхали назад у Любляну. Люди зазвичай заходять до мене на чай, перш ніж повертатися, були всі. Принаймні ті, хто приходив. Одна велика сіра машина проїхала повз мій будинок рано-вранці першого січня. Я її бачила вперше.

— Це моя, — сказав Тарас, — ми святкували у д-ра Прелца.

— Ага, ваша...

— Повз ваш будинок проїжджають усі, хто їде на свої дачі? — запитав Тарас.

Стара кивнула.

— Тоді ви, може, знаєте, хто тут був приблизно двадцять другого — двадцять третього грудня?

Стара наморщила чоло і похитала головою.

— Якби все було добре, то знала б. Однак я ті дні пролежала в ліжку. У мене піднялася температура, і, якби не ті петарди, я б не знала, що взагалі хтось є біля озера. Заходив тільки Мілан... Тобто Мілан Балажич. Він із сім’єю збирався на різдвяні свята за кордон і заїхав поглянути, чи все гаразд. Саме тоді він побачив, що немає човна. Він мені перед тим дзвонив, чи не перейшлася б я до дачі, та я не могла.

— Коли це було?

— Дайте подумати. Мілан подзвонив на другий день, відколи я злягла. А хворіла я чотири дні. Вперше вийшла на Різдво, тобто...

— Двадцять другого?

— Так, напевно тоді.

Тарас підвівся з-за столу і вже збирався попрощатись, коли згадав про запорошену снігом машину.

— Це ваше авто?

— Яке?

Він розповів про засніжену машину на узбіччі шосе.

— Я не знаю, чиє воно. До шосе я дуже рідко ходжу. Якщо мені потрібно в село, я йду іншим берегом озера, там красивіше. А з того боку нема нічого, що було б мені цікавим.

Коли Тарас і Тіна пішли, стара стояла у дверях і махала їм услід, собака і кішка стояли кожен зі свого боку. Перш ніж виїхати, Тарас старанно занотував у свій записник номерні знаки, марку і колір засніженого автомобіля. Роботи було рівно стільки, аби він, всівшись за кермо, кілька разів подихав на руки.

Вони рушили далі, та натрапили лише на замкнені двері і затулені вікна. Дача Прелців теж була такою.

— Тут я святкував Новий рік.

— Та ну, — сказала Тіна і раптом посерйознішала. — А де ти був минулого тижня?

Вона засміялась, і тієї ж миті пролунав іще один вибух — іще одна петарда. А тоді ще одна, дві... п’ять.

— Настав час виконати обов’язки поліційного відділка Бохинської Бистриці, — сказав Тарас і виїхав автом на дорогу, яка повертала за північно-західною частиною озера. Вони в’їхали на подвір’я великої дачі, справжнього будинку, де стояли дві машини — джипи з місцевими номерами, а перед будинком веселилася група з чотирьох молодих людей віком двадцять-тридцять років, дві пари. Вони стояли довкола великого сніговика і передавали з рук у руки пляшку, з неї пив і бородатий чоловік, який стояв навколішки перед сніговиком і намагався приліпити до нього велику подовгувату сніжку, яка, мабуть, мала бути пенісом. Коли Тарас вийшов з авта, чоловік підвівся й агресивно розвернувся до нього.

— Що таке? — закричав він.

Тарас повільно, ніби у нього попереду всенький день, витягнув посвідчення і помахав ним у повітрі. Найголоснішого це не зупинило.

— Якщо маєш ордер на обшук... інакше греби звідси.

Дівчата за його спиною захихотіли.

У той час з-за машини вийшла Тіна.

— О-о-о, а це хто? Поліцейська... підстилка. Та ні, їх тут дві... — хлопець обернувся до своєї зграї і верещав на все горло. — Дві поліцейські шмати. Одна для траху, а друга для пиждження.

Компанія реготала, наче поведінка їхнього товариша була найприроднішою річчю в світі. На їхній землі поліція їм нічого не зможе зробити. Тіна стояла біля дверей машини і запитально дивилася на Тараса. Тарас підійшов до крикуна, і той перестав сміятися, нахмурився, намагаючись двома ногами міцніше втриматися на землі, на снігу, хоча при цьому й похитувався.

— Нам треба лише поговорити, — сказав Тарас спокійно, ніби не чув його криків.

— Я не маю про що з тобою говорити, — закричав його співрозмовник і замахнувся. Удар був слабким, радше п’яне розмахування руками, а не серйозна загроза, тож Тарас ледь відхилився, вхопивши при цьому його руку, шарпнув до себе і заламав за спину. Чоловік застогнав і повалився на коліна.

— Тіно, в багажнику лежать наручники.

— Грьобаний коп...

Він пробував викрутитись, але Тарас тримав міцно, чоловік завив, застогнав, коли інспектор натиснув сильніше, і завмер. Троє друзяк, хлопець і дві дівчини, стояли розгублені. Тарас спокійно на них дивився, чекаючи, поки Тіна принесе наручники.

— Ви збираєтеся вдягнути йому наручники? — запитала одна дівчина.

Тарас не відповів. Застебнув наручники, підштовхнув молодика до машини, відчинив задні дверцята і турнув його на заднє сидіння. Замкнувши машину, інспектор розвернувся до трійці.

— На чому ми зупинились? Ага...

Він іще раз показав посвідчення.

— Тарас Бірса, старший інспектор-криміналіст. Ви нам зможете виділити п’ять хвилин?

Молоді люди розгублено перезирнулись, і тоді дівчина, яка першою озвалася, кивнула головою.

— Дуже добре. Зайдемо всередину, там тепліше?

Тарас вказав на будинок, і компанія знову переглянулась, а тоді всі вирушили до дверей.

У будинку, у вітальні, в яку вів маленький передпокій, панували хаос і сліди святкування. Всюди лежав розкиданий одяг, на столі валялися порожні й напівпорожні пляшки з-під алкоголю, поруч склянки, деякі з них перевернуті. Не чекаючи запрошення, Тарас сів за маленький столик зі скляною поверхнею і показав на стільці довкола нього. Тіна стала у колеги за спиною.

— Ми хотіли б відібрати у вас свідчення у зв’язку з випадком, про який ви вже, мабуть, чули...

— Давайте на цьому зупинимося, — озвався приблизно тридцятирічний чоловік, який сидів між двома дівчатами. — Я достатньо довго вчив право, щоб знати, що ми можемо відмовитись давати свідчення.

Він озирнувся довкола, мовби чекаючи схвалення. Здавалося, що він його не отримав, та все ж продовжив:

— Я маю рацію? І якщо я маю рацію...

Він показав рукою на двері.

— Якщо ти маєш рацію, то тут через півгодини буде відділ із запобігання поширенню наркотиків, — сказав Тарас і пальцем тицьнув на рештки білого порошку на столі. — А я залишуся в будинку і простежу, щоб нічого не опинилося в озері. А тепер заткнися.

Він витягнув з кишені записник і подивився на першу дівчину. Через десять хвилин він мав їхні імена, адреси, телефони, дані про роботу — студенти. Вони тут були вже десять днів, залишаться ще на три, їх було лише четверо і нікого більше, ніхто не пропадав і вони нікого не бачили.

— Це ви вкрали човен у Балажичів?

Компанія перезирнулася.

— Ми справді каталися озером на одному човні, — сказала дівчина, яка, очевидно, взяла на себе роль головної.

— І?

— Ми каталися два-три дні, і все. Але ми його ні в кого не крали, бо він лежав на землі. Потім ми хотіли повернути його туди, де знайшли, але не змогли пригадати місця, тому прив’язали його на березі до одного стовпця.

— Стовпця?

— На причалі, — пояснив хлопець. — Як мінімум, ми його повернули... комусь повернули.

— Ви зможете показати це місце?

Дівчина кивнула.

— Їдете цією дорогою, на першому повороті, який веде до головної дороги, треба повернути до озера, і коли виїдете на берег, причал буде десь за сто метрів праворуч або ліворуч, я вже точно не пам’ятаю.

— Покажеш моїй колезі, добре?

Дівчина подивилася на Тіну, ніби вперше її побачила.

— Але туди зараз не проїдеш машиною.

— Ми перейдемося пішки, — сказала Тіна і вказала на двері. — Будь ласка...

Тарас і двійко інших сиділи в тиші. Він на них спокійно дивився і чекав. Недовго.

— Нас підозрюють? — запитала дівчина.

— Ви маєте на увазі в чомусь іншому, крім нападу на поліцейського, вживання наркотиків і викрадення човна?

Обоє здригнулися.

— А хіба ви не сказали...

— Що?

— Що ви заплющите на це очі?

Дівчина показала рукою на стіл.

— Сказав, — відповів Тарас. — І дотримаю свого слова, якщо ви мені трохи допоможете.

Вони обоє слухняно нахилилися до нього.

— Дівчину вашого віку, ймовірно, не місцеву, тиждень тому, коли ви вже тут забавлялися, хтось жорстоко вбив. Включіть голову і розкажіть мені щось... Що-небудь.

— Що? — запитала дівчина.

— Що-небудь, — відповів Тарас і подивився на чоловіка.

— Що? — видушив той у відповідь на погляд.

— Дівчина була досить приваблива. Чоловіки таких запам’ятовують. Розкажи мені про десять дівчат, яких ти цього тижня зауважив поблизу — в готелі, на лижах, де-небудь...

Молодик стенув плечами.

— Не знаю... Я бачив групу англійок на Воґелі.

Тарас йому кивнув.

— Я їх запам’ятав, бо мені здалося, ніби вони вперше стоять на лижах.

Тарас кивав.

— Я пам’ятаю офіціантку в готелі...

— Високу фарбовану блондинку?

— Так, її.

Тарас уже мав її в записнику.

Хлопець стенув плечима.

— Не знаю, ми тут... ну, як сказати... в цій дірі, і, крім того...

Тарас кивнув, так, вони приїхали парами.

— А ти? — обернувся він до дівчини.

— Я?

— Ага.

— Я не дуже розглядаю жінок... Ну, не знаю, тут і так нікого нема. На лижах я теж зауважила тих англійок, офіціантку я не пам’ятаю, в готелі ще були якісь малі шмаркачки. Ти пам’ятаєш, ми ще їх жартома назвали...

— Тюльками, — сказав чоловік.

— І... більше нікого...

— А привиди рахуються? — запитав хлопець.

— Привиди?

— Так, три-чотири дні тому ми після обіду їздили в Блед, бо хотіли на Новий рік запустити ракети або петарди, і коли поверталися, а було вже темно, за якийсь кілометр перед озером мало не переїхали жінку, яка прогулювалася вздовж дороги. Вона була в темному пальті і нічим навіть не присвічувала.

— А вам що, їх забракло?

— Чого?

— Петард.

— А, ні. Тілен, той, що в машині, забув їх у Любляні, і ми мусили поїхати по нові у Блед, і коли не знайшли петард у Бледі, поїхали до Радовлиці.

Тарас кивнув.

— Отож та жінка? З нею був собака?

— Так, здається, справді був.

— Маленький, з великою головою?

— Не знаю, його на землі майже не було видно.

— Човен на місці, — сказала Тіна. — Прив’язаний перед садибою.

— Я ж так і казала, але ми взяли його не там.

— Добре, — сказав Тарас, підводячись зі свого крісла. — Дуже вам дякуємо за ваш час. Перш ніж ми поїдемо, я хочу вас попросити віддати мені петарди, які у вас залишились. А щодо човна — ось тут номер телефону його власників...

Тарас видер із записника аркуш і поклав його на стіл.

— Я їм завтра зателефоную і розповім, що сталося. Сподіваюсь, що вони доти вже все знатимуть.

Тарас відчинив дверцята автомобіля і поклав між двома передніми сидіннями коробку з петардами. Потім обернувся до заднього сидіння.

— Ти мені за це заплатиш, підарасе, — сказав хлопець у наручниках, напевно, Тілен.

Тіна сіла на переднє сидіння і подивилась на Тараса.

— Ти і твоя курва. Коли ви потрапите в руки моєму татові, ваші голови полетять, я вам гарантую.

Тарас, відкриваючи дверцята машини, збирався його відпустити. Інспектор не був настільки дурним, щоб ускладнювати собі роботу через розбещеного ідіота, і навіть тепер, коли на нього і Тіну летіла купа лайки, він хотів усе ж зняти наручники, викинути його на сніг і поїхати геть.

— А ти знаєш, хто я такий? Ти, гівнюк поліцейський, знаєш, яке в мене прізвище?

Тарас сів за кермо, завів машину, розвернувся і виїхав з подвір’я.

— Ти ще пожалкуєш, дуже пожалкуєш... — верещав хлопець і, коли Тарас не озвався, почав копати ногами по Тарасовому сидінні.

Тарас проїхав двісті метрів і зупинився за першим поворотом. Вийшов із машини, відчинив задні двері і витягнув хлопця в наручниках, який вигукував щось на кшталт «Рятуйте, поліція мене вбиває...», кинув його перед машиною на землю, притиснув коліном спину і засунув голову у сніг.

Крик перейшов у бурмотіння, а тоді в хапання повітря і дике борсання.

— Ти хворий! — кричав тип, коли Тарас дав йому вдихнути. — Ти, ти...

Він не закінчив речення, бо голова знову глибоко занурилась у сніг. Цього разу Тарас не відпускав довше.

Тепер хлопець не кричав. Коли Тарас дозволив йому ­підвес­ти голову, він хапав ротом повітря і пробував перевернутись, але марно — Тарас не дав. Інспектор рахував його похапливі вдихи, спроби наповнити повітрям легені, і коли нарахував п’ять, знову засунув голову в сніг.

— Тарасе, — озвалася Тіна.

Лічив подумки. Раз, два...

— Тарасе!

...сім, вісім...

— Тарасе!

Схопила його за руку.

...дев’ять, десять.

Тарас підвівся і ступив крок назад. Тіло під ним смикнуло головою і звело її над снігом, потім перевернулося на бік. З рота текла слина, перемішана з блювотинням. Тарас підійшов, нагнувся і зняв наручники. Відніс їх у багажник і вернувся на місце перед автомобілем, де хлопець пробував звестися на ноги.

— З тебе досить? — запитав Тарас.

Той устав на коліна і витріщився на Тараса.

— Ти обісцявся.

Коли вони від’їхали, тип далі стояв на колінах і дивився услід автомобілю.

— Нагадай мені, будь ласка, — озвалася Тіна, коли вони доїхали до траси, — не сперечатися з тобою, якщо мені цього захочеться, добре?

Вони навідалися до всіх інших садиб в Уканці, але на місці нікого не було. Всі будинки були зачинені. Тіна весь час мовчала.

«Ну от, маєш свою пісочницю», — подумав Тарас.

Розділ 14

Вони обоє — і Брайц, і Остерць — любили працювати на виїзді. Тарас теж любив це більше, ніж сидіти в кабінеті й очікувати, коли щось станеться, що вже казати про наради в начальників, однак ті двоє аж розквітали, коли йшли між люди. Не лише Брайц, чиї мотиви були енологічно-кулінарні, а й Остерць. Про Остерця, щоправда, з першого погляду цього й не скажеш, та поговорити він любив, як Брайц — поїсти. Особливо тоді, коли розмова переходила на серйозні теми. На фермах у Старій Фужині, відомому альпійському селі, до якого було хвилину-дві їзди від готелю вздовж озера, тем, на які він любив поговорити, було чималенько: від матеріалів, які найкраще згодяться для домуровування прибудови, до запчастин усього, що їздить на колесах, навіть для мотокультиватора, хоча для догляду за тим, що росло довкола його металевого мобільного будинку на схилах над Гор’юлом, було досить маленької газонокосарки.

— Файна у вас та штукенція перед хатою, — казав він про навантажувач. — Має тридцять три леза?

І танув від задоволення, почувши, що там поміняний карданний вал і зчеплення.

— Це буде чудова прогулянка, — задоволено повторив Брайц, коли вони ставили машину перед корчмою «Міховц», напис на фасаді якої промовисто свідчив, що вона стоїть тут із тисяча вісімсот сімдесят восьмого року, а у туристичних гідах можна прочитати, що у ній зберігається одна з сільських принад — катеринка з Чехії.

— Б’юся об заклад, що я зможу процитувати їхнє меню, — запропонував Брайц, коли вони вийшли з авта.

Остерць не відповів, бо, по-перше, Брайц не чекав відповіді, а по-друге, знав, що це правда.

— Яловичий суп, шинка, смажена картопля, салат і солодкі штруклі, — продекламував Брайц попри мовчання Остерця. — Це перше меню. Друге меню — телячий суп, куряча відбивна в грибному соусі, знову смажена картопля, салат і солодкі штруклі. Це друге меню, а третє таке: овочевий суп, сир у клярі, печена картопля, салат і солодкі штруклі, вегетаріанське, — закінчив Брайц.

Остерць не відповідав, та Брайцеві здавалося, що колега все ж його слухає.

— Ти маєш рацію, по суті, замінюється лише м’ясо, замість шинки — відбивна або смажений сир. Так просто, правда? І в цьому вся штука. Не вимахуватися, не подавати шістнадцять версій макаронів з якоюсь гусячою дурнею, а поставити на стіл щось конкретне, свіже і домашнє.

— Звідки починаємо? — запитав Остерць. — З ресторану?

— Це основа всього, — продовжив Брайц, ігноруючи запитання Остерця. — Світ безперестанку міняється, і щоб він не зірвався й не полетів у космос, мусить бути основа. Шинка — це одна з таких основ. Ти коли-небудь чув про молекулярну кухню? То одна з таких змін. Це нормально, коли з’являється така дурня? Хтозна, але доки є такі, як Міховц, який робить файну запечену шинку, це неважливо. Якщо хтось хоче жерти мурах паличками, мені це до одного місця, поки на світі існують шинка і полядвиця. Але якщо вони зникнуть і залишаться самі молекулярні мурахи, настане кінець світу, який можна буде порівняти з катаклізмом — наприклад, війною, чи з природною катастрофою, наприклад, великою кометою.

Кілька днів тому Брайц дивився по телевізору вже вкотре трансльований «Армагедон» з Брюсом Віллісом і тепер, згадавши про комету, намагався відшукати в мізках точну назву комети, яка знищить усе живе на Землі.

— Вона називається global destroyer^[11], — все ж згадав він, хоча не був зовсім переконаний, що це правильна назва, та Остерць усе одно не має про це жодного поняття. — Дуже можливо, що цієї миті там, за рогом, чатує хтось із таких, хто...

— Global killer^[12], — поправив його Остерць, який, очевидно, теж дивився цей фільм.

— ...візьме шинку і розкладе її на молекули.

Брайц ображено подивився на Остерця.

— Ні, ми не будемо починати з ресторану, ми там закінчимо, — ствердив він і вказав пальцем на дорогу, якою вони щойно їхали. — Рушаємо з того кінця і рухаємося по черзі назад, до Міховця і його шинки.

Через дві години вони справді стояли перед дверима корчми, і Брайц задоволено взявся за клямку. Задоволено, бо роботу було зроблено, задоволено, бо робота, як він і передбачав, була марною, бо вони не дізналися нічого, що було б корисно для їхньої справи, відповідно — нічого, що вони мали б розслідувати в майбутньому; задоволено, бо в одній садибі він натрапив на першорядний лікер і купив його два літри, задоволено, бо вже облизувався, думаючи про шинку і картоплю. Він добряче зголоднів і був готовий з’їсти вола, як сам сказав, і навіть Остерць, який не сумнівався, що Брайц з’їв би і вола, якби перед ним його поставили, на це нічого не відповів.

Брайц штовхнув дерев’яні двері зі вставками з матового жовтого скла і якимись колами, голосно покликав офіціантку, яка стояла за барною стійкою і мила склянки, і ще раз, теж голосно, привітався з нечисленними гостями, що посеред дня сиділи в ресторані. Старша пара, яка говорила на штирійському діалекті і яку Брайц пов’язав із сірою «фабією» з мариборськими номерами на парковці, і троє місцевих — два, на перший погляд, фермери, які прийшли випити скляночку вина з водою замість перекуски, і ще один чоловік, місцевий вар’ят, який нависав над барною стійкою. Штирійська пара відповіла на привітання, а інша трійця вирішила себе цим не втомлювати.

— Що там доброго у світі? — привіталася офіціантка, дівчина десь років двадцяти п’яти, вдягнена в спідницю з квітковим принтом, сіру блузу з рюшами і безрукавку такого самого кольору.

— Мені одне, — гукнув Брайц і, ніби сказав щось важливе, підтвердив замовлення, грюкнувши кулаком по столі.

— Шинка, картопля, салат? — уточнила дівчина, не поділяючи його радості. — А вам?

— Мені також шинку, але чи можна замість смаженої картоплі замовити картоплю фрі?

— Фрі? — здивувався Брайц. — Та хто ж їсть шинку з картоплею фрі?

Перед тим, як увійти до першого з будинків, де вони збирались отримати свідчення, Остерць зі свого телефону зайшов на сторінку статистичного бюро Словенії і тепер читав знудженому Брайцові, що в Старій Фужині налічується п’ятсот сімдесят шість мешканців, з них двісті сімдесят дев’ять чоловіків і двісті дев’яносто сім жінок; там є двісті дев’ять господарств і двісті дев’яносто одне помешкання, село забудоване будинками з гострими дахами і затиснене між річкою Мостницею та скелями довкола неї. Останнього факту не було на інтернет-сторінці бюро, але в ньому вони могли переконатися на власні очі.

— Якщо ми опитаємо кожну десяту хату, через три години буде по всьому, — оцінив Брайц і подзвонив у перший будинок на північному схилі села. О дванадцятій сорок п’ять Брайц і Остерць увійшли досередини, о дванадцятій п’ятдесят дві Брайц випив свій перший шнапсик, а через дві хвилини Остерцеві вдалося відпертися від свого першого. Були часи, коли Брайц заздрив своїм колегам зі Штирійського і Приморського регіонів, яких шнапсом не лише пригощали, а й давали його з собою, але відтоді виноградарство гарно прогресувало і в Нижній Крайні, яку покривало Люблянське поліцейське управління, до того ж Брайц призвичаївся і до лікеру, й до інших видів алкоголю, тож зараз не жалкував ні про що.

— Міцний алкоголь кращий тим, — спостеріг він, — що не треба бігати до туалету.

Звичайно, Брайц був алкоголіком. Він відповідав більшості критеріїв — від непереборного бажання випити до зовнішнього вигляду, що у його випадку проявлялося як занедбаність, — та все ж не настільки, аби його безпосереднє оточення здивовано не заперечувало: та ні, він просто часом випиває за компанію. Коли від Брайца пішла дружина, яка, вочевидь, не погоджувалася з думкою оточення, він напився і прийшов на роботу такий, що боронь Боже, впав на стіл, який перед тим обблював, і тільки завдяки Остерцю знайшов дорогу додому. Тоді Тарас не сказав ані слова, та наступного дня о сьомій ранку прийшов до Брайцового будинку, подзвонив, витягнув пом’ятого товариша з ліжка, наказав зробити каву і незвично спокійним голосом коментатора вчорашньої погоди попередив, що це трапилося востаннє, якщо Брайц хоче ще коли-небудь у житті працювати на державній роботі.

— Згода?

— Згода, — відповів Брайц.

— Ти отримаєш догану, щоб у тебе не склалося помилкового враження, ніби я жартую.

Брайц кивнув головою, Тарас випив каву і попрощався.

— Побачимося через годину.

Брайц іще раз кивнув, потім трохи посидів за столом, звісивши порожню голову, і коли думки в неї повернулися, зрозумів, що ніяк не зможе відмовитись від алкоголю. Він пішов у підвал, знайшов мотузку, якою робітники колись, у кращі часи, витягали на перший поверх відра з штукатуркою, і якийсь час шукав місце, куди її вчепити. Не придумавши нічого мудрого, Брайц автоматично подумав, що треба запитати в Остерця, та на той момент думка про самогубство вже його полишила, і аж по дорозі на роботу він здогадався, що міг би застрелитися зі службової «беретти» M92FS. Його знудило, і він мусив зупинитися на першій автобусній зупинці, де перед наляканими пасажирами, які чекали на «шістку», виблював у маленький смітник.

— Та викличте хтось поліцію, — почув Брайц чийсь голос.

Поки доїхав до роботи, блював іще два рази і зрозумів, що самогубство теж не вихід. Відтоді він застерігався так, що сам ніколи не пив ані склянки. У нього в підвалі стояло кілька пляшок вина і ящик пива, до яких увечері доєднаються ще дві з міцнішим алкоголем, але всі ці запаси, на превелике диво, достоювали до обідів або пікніків, які він влаштовував, що тут гріха таїти, частенько. Там він зазвичай бував не п’янішим, аніж усі інші, завдяки й тому, що мало хто міг з’їсти стільки, скільки він. Коли він жере, то може пити, зрозумів Брайц: коли напихається їжею, то не п’яніє.

Робота на виїзді була чимось середнім, сірою зоною між самотністю, роботою і товариством, тож він дозволяв собі випити у чималих, та все ж контрольованих кількостях і, звичайно, тоді, коли Тараса не було поруч. Скляночка-дві, щоб мозок приємно отупів, але при цьому працював краще, ніж раніше, стирався зовнішній шум, тоді перерва, будинок-два, де він навіть міг відмовитися від запропонованого, поки ефект не зникав, тоді знову скляночка, і так тягнулося до, як він казав, обов’язкового їдла, яке його зазвичай тверезило, а у відділку, якщо мусив туди повертатися, він здавався лише трохи втомленим, але притомним. За кермом усе одно завжди був Остерць, який не був абстинентом і на пікніках у Брайца брав запропоноване пиво й випивав його так, як інші п’ють воду — щоб утамувати спрагу, та йому пиво подобалося менше, ніж інші напої. Він напився лише один раз у житті, і, як і буває після першої п’янки, йому було погано, тож мусив у своїй практичній голові зробити висновок, що алкоголь йому не підходить, як, наприклад, знав, що для Тарасового «сітроена» підходить лише моторне мастило «ELF».

Люди з Верхньої Крайни, як правило, не люблять, коли їх хтось відволікає від роботи або ж у ту пору дня, яка призначена для роботи; не люблять, коли до них навідується поліція, і цим не відрізняються від інших регіонів у Словенії. Та цього разу цікавість, викликана новиною про те, що в річці неподалік знайшли тіло жінки, переважила стриманість. Люди не знизували плечима тоді, коли перед ними з’являвся державний службовець, і не відповідали, щоб він пильнував сам себе, а не інших, а навпаки — відкладали на хвилинку свої справи і були уважними — як говорилося на початку однієї популярної радіопередачі. На жаль, їхні відповіді Брайцові й Остерцю не допомогли.

«Хто ж це міг бути?» — відповідали вони запитанням на запитання. «Ви знаєте, не маю поняття. Якби вона була звідси, вже хтось би щось сказав...» Вірніше, спілкувалися місцевою говіркою, ковтаючи голосні звуки: «Би вна бла відси, вже б хто шо скзов. Жодн не бркує...» А там, де вдома був чоловік, особливо пенсіонер, на стіл ставилася пляшка з корком: «З тх груш біля хти. Сам вигнав. Бдете пробвати?»

Отож треба з розумінням поставитися до афектованого ентузіазму Брайца, коли він замовляв меню номер один.

Минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж перед ними на столі з’явилися страви, і вони б прибули раніше, якби Остерць не ускладнював життя, замовляючи картоплю фрі, яку треба було спеціально готувати. Брайц накинувся на їжу і якийсь час терзав Остерця фразами типу «непогано, непогано», або «як не крути, а домашня їжа найліпша», або «нема краще як свиня» і «гусак свині не товариш»... І коли Брайц уже набрав повітря, щоб сказати щось розумніше (або довше), Остерць випередив його запитанням:

— Може, треба опитати ще кількох? Щоб Тарас потім не чіплявся...

Брайц відклав виделку на тарілку, а оскільки тарілка ще не спорожніла, це був знак, що Остерць розсердив його цим запитанням.

— То хай приїздить сам сюди, — відповів Брайц таким тоном, аж голови всіх у ресторані ледь обернулись у їхній бік. — Все одно це без сенсу, бо ніхто нічого не знає і ніхто ніде не зникав.

Остерць кивав головою, нагадуючи іграшку на пружинках — вони колись були дуже популярними: різних собачок і пінгвінів кріпили на панелі приладів або на багажній полиці, і, коли машина рухалася, вони кумедно нахиляли голови. Остерць похитав головою, коли колега знову взявся за виделку, і спробував іще раз:

— Все одно, в нас їх лише десятеро...

Цього разу Брайц не дав себе відволікти — наколов на виделку новий шматок м’яса, ножем додав картоплю, поклав усе в рот, повільно пожував, потім акуратно поклав виделку і ніж на тарілку так, щоб офіціантка, яка раптом з’явилася, не віднесла випадково тарілку, на якій було ще трохи їжі, тобто навхрест, витер серветкою кутики вуст і запитав:

— А скільки їх, по-твоєму, буде для нього достатньо?

— Хоча б п’ятнадцять.

Брайц проковтнув шматок, розглянувся по ресторані, знову відрізав шинки, запхав у рот нову порцію картоплі й пробурмотів:

— Чотирнадцяти вистачить.

Розділ 15

3 січня, середа

На Тарасовому столі лежав список гостей готелю. Чотирнадцять осіб у п’ятнадцяти номерах. Дай Боже, щоб між ними не було іноземців, подумав Тарас, та вони, звичайно ж, були — пара, яка двадцять третього грудня виїхала з номера двісті дванадцять. Lise und Hahn aus Fürstenfeldbruck^[13], який лежав — Тарас вбив назву міста в пошуковик — за кілька кілометрів на схід від Мюнхена і становив, роздивився Тарас на карті, його ліву окраїну. Добре, з ними, вочевидь, клопотів не виникне.

Потім Тарас вбив у пошуковик назву машинного перекладача, яким завжди користувався, і накидав на картці паперу розмову, яка його чекала. Настав час випробувати свою німецьку.

— Серед них є іноземці? — запитала Тіна, що підійшла до вішака повісити своє пальто.

— Двоє.

— Значить, треба оформляти міжнародну юридичну допомогу через наш Мін’юст...

— Ні, — перебив її Тарас, — не будемо ускладнювати.

Він набрав телефонний номер з кодом країни 49 (Німеччина) і міста 89 (Мюнхен). Почекав кілька секунд, поки по той бік не обізвався голос.

— GuttenTag, darf ich mit Herrn Oliver Scholz sprechen bitte. Mein Name ist...^[14]

Тарас злякався, що жіночий голос зараз скаже, що пан Шольц вийшов на пенсію, але, очевидно, це було не так.

— Колега, — пояснив Тарас Тіні, коли закінчив розмову і з полегшенням поклав трубку. Ще місяць тому він не наважився б заговорити німецькою. Три роки курсів нарешті почали давати результати.

Якщо пощастить, то Шольц, з яким Тарас познайомився на стажуванні в Мюнхені, куди його і ще трьох словенських криміналістів посилали підвищувати кваліфікацію, де Тарас усе одно побоявся відмовитися від сякої-такої безпечної словенської, вже сьогодні повідомить, чи з фрау і герром Хан alles in Ordnung^[15]. А Тарас присвятить час учасникам семінару з факультету біотехніки Люблянського університету, та перед тим пошукає в інтернеті оголошення про той семінар. Він не знайшов нічого, і це йому здалося дивним. Якщо чогось нема в інтернеті, його не існує, а той захід все ж таки відбувався. Відповідь, яку він отримав після опитування, — «ознайомлення з результатами роботи за рік і неформальне спілкування». Всі сказали «неформальне спілкування», і ніхто — «забава». Це покоління тепер так висловлюється? І якщо так і все минуло звичайно й нормально, чому йому в кожній відповіді вчувалось якесь занепокоєння? І чому всі відповідали однаково, ніби їх так хтось навчив? Тарас зателефонував у деканат і попросив з’єднати його з деканом, організатором цього «неформального» невідомо чого, але той був недоступний. Тарас уже зібрався влаштувати секретарці скандал, та вона встигла пояснити, що телефон декана вже півгодини відповідає: «Абонент, якому ви телефонуєте, недоступний. Будь ласка...» Тарас наказав зателефонувати йому, щойно директор вийде на зв’язок.

Директор компанії «Салубріс» теж був недоступний, бо перебував у повітрі десь між Любляною і Москвою. «Він зв’яжеться з вами, коли матиме змогу».

— Відразу, як прибуде, — сказав Тарас.

— Коли матиме змогу, — відповів жіночий голос на іншій лінії.

— Він зателефонує, бо я хотів би запитати його, хто та жінка, що була в готелі зареєстрована як його дружина.

Тиша.

— Ви мене чуєте?

— Так, — почулося з іншого боку, тон був іще різкий, та в ньому вже вгадувалася нотка страху.

— Цю особу було зареєстровано як Антонію Міхелич, і, за моїми даними, у Бохині двадцять третього грудня вона святкувала свій вісімнадцятий день народження. Я хотів би це з’ясувати і поговорити з паном Міхеличем раніше, ніж наберу номер його дружини, якій, я підозрюю, не вісімнадцять років.

— Пан Міхелич вам зателефонує відразу після прибуття у Шереметьєво, — відповів жіночий голос, цього разу без пауз.

— І коли це буде?

— Літак має приземлитися о третій, а тоді... Думаю, через п’ятнадцять хвилин. Можемо домовитися на пів на четверту?

— Так. І мені також потрібен номер вісімнадцятирічної Антонії, бо я маю і їй поставити кілька запитань.

Тарас отримав номер та ім’я — Барбара.

За сусіднім столом Тіна набирала телефонні номери і шукала власників дач. З більшим успіхом, але з однаково безсенсовними відповідями. Ні, ніхто не зникав, нікого не розшукують, «А її дійсно вбили?», «На даний момент ми не можемо нічого сказати, пане\пані... дякуємо, що знайшли час».

За своїми столами Брайц і Остерць писали звіти — переносили на папір усе, що він уже знав і що Брайц помістив в одне речення:

— Ні хріна не взнали.

Вони витратять цілий день на друкування протоколів про опитування селян зі Старої Фужини, тим більше, що кожен із них друкував одним пальцем. Тарас володів технікою швидкісного, майже сліпого письма, за це він мав дякувати Пенці, який відразу після появи Тараса у відділі відправив його на друкарські курси.

— Для нас уже запізно, — сказав він тоді, — а тобі буде корисно навчитися найпотрібнішій поліцейській навичці — швидко друкувати.

Тоді Тарасові було трохи образливо, та сьогодні він вдячний і справді використовує всі десять пальців. Мізинець правої руки весь час висить у повітрі, і тією рукою він часто заходить на ліву половину клавіатури.

— Тарасе...

Тарас розвернувся до Тіни, яка долонею прикривала трубку телефону.

— Якийсь Прелц, каже, що ви знайомі...

Тарас кивнув і підійшов до її столу.

— Я можу перевести дзвінок на твій, — сказала Тіна, але Тарас уже тримав телефон.

— Привіт, Тарасе. Що там у тебе, секс нормальний?

— Щодня кращий, — відповів Тарас, ніяковіючи.

— Та твоя мене питала, де я був за тиждень до Різдва. В Швейцарії, на семінарі, ти ж знаєш.

— Знаю, але вона опитує всіх в Уканці, тому я не втручався.

— Ясно, без проблем. У той час в нашій хаті не було нікого. Карін, наскільки мені відомо, теж. А ви вже знаєте, кому так не пощастило?

Тарас усміхнувся. Цього запитання він боявся. Це запитання сьогодні йому поставлять іще не раз. Дрварич і точно ще хтось.

— На жаль, природа зробила своє, — сказав він. — І, очевидно, її ніхто не розшукує.

По той бік запанувала тиша, ніби Прелц у своїй голові прокручував оте «природа зробила своє» або «її ніхто не розшукує».

— Ага, значить, так, — зрештою озвався він. — Ну, що ж поробиш, Тарасе. Кожен несе свій хрест.

— Власник тієї дачі, де я святкував Новий рік, — пояснив Тарас Тіні, яка хоч-не-хоч чула розмову.

— То мені вже не дзвонити дружині?

— Дзвони, — сказав Тарас. — Треба і біля її прізвища поставити галочку.

— Нарада, — озвався Тарас о другій і показав на дошку.

Брайц і Остерць відірвали голови від комп’ютерів і трохи відсунулися від столів. Тіна напівпідвелась, а тоді зніяковіло всміхнулася і знову сіла.

— Ти подумала, що ми підемо в конференц-зал? — сказав Брайц, зареготавши.

Остерць захихотів, усміхнувся навіть Тарас.

Він підійшов до дошки, взяв губку і став витирати всі пункти попереднього дня так старанно, аж поки перед очима четвірки не засяяла біла пластикова поверхня.

— Що у нас є?

Він подивився на Остерця і Брайца.

— Значить, так, — сказав Брайц, беручи зі столу аркуш паперу. — У Старій Фужині ми опитали людей...

На Тарасовому столі задзвонив телефон. Він показав знаком Тіні підняти слухавку, а сам слухав Брайца, який говорив, що...

—...чотирнадцять осіб зі стількох саме будинків, тобто господарств, тобто адрес. Результатів, які стосувались би безпосередньо нашої жертви, — нуль...

Тіна прикрила долонею слухавку і кивнула Тарасові. Брайц зупинився.

— Хлеб з факультету біотехніки.

Тарас підійшов до неї і схопив телефон.

— Добрий день, старший інспектор-криміналіст Тарас Бірса...

Тарас розповів, у чому справа, поставив кілька запитань, подібних до тих, що ставив раніше попереднім співрозмовникам. Голос на тому боці був сухим, відповідав коротко, як і інші перед ним. Ні, він нічого не бачив, усі, кого він знає, приїхали на той семінар і поїхали додому, ніхто не зник.

— Скажіть, — мовив Тарас, — а яка була мета цього семінару?

— Що ви маєте на увазі?

— Чому ви були там три дні?

Голос на другому боці посуворішав.

— Це був не так семінар, як ділова зустріч, — сказав він після короткої паузи. — І спілкування.

— Неформальне? — запитав Тарас.

— ...І це теж.

— Це звична практика, що до ваших зустрічей приєднується директор «Салубріса»? На всі три дні?

Знову коротка заминка.

— Ми навчаємо майбутніх дослідників, розумієте. Кадри, які б могли працювати і в пана Міхелича.

— Робоче і неформальне спілкування... — Тарас подивився на список, що лежав перед ним, — чотирьох студентів, декана факультету і директора фармацевтичної компанії з супутницею.

Тарасові здалося, що на тому боці декан знітився.

— ...найкращих. Таких, зазвичай, не буває багато. Чотирьох, які співпрацюють із «Салубрісом».

Тарас примусив його почекати якусь секунду.

— Не знаю чому, але маю таке відчуття, що ми ще з вами не прощаємося.

Хлеб відповів не відразу, і коли відповів, у його голосі не почулось ані нотки страху.

— Цього я, пане інспекторе, не можу знати.

Тарас холодно попрощався і поклав слухавку. Подивився на Брайца, і той продовжив:

— Тобто ніхто нічого не знає про якусь жінку, яка б зникла, всі домашні овечки перелічені, про туристок теж ніхто нічого не згадував, про курв тим більше. «Тіки не в нас, у нас ткого не бває, — кривлявся Брайц. — Тутечки в слі всі порядні». Ми пробували з’ясувати, хто з ким і чого розсварився в селі, але нічого конкретного не взнали; коли щось намацували, то йому виявлялося вже років як тридцять. Там дуже багато старих людей.

— Наша дівчина, та, в холодильнику, їй тридцять років.

Брайц подивився на Остерця, тоді на Тараса і ледь помітно зітхнув.

— Я так і знав, що ти це скажеш, і на одні такі пересуди тридцятилітньої давності ми таки натрапили серед тих порядних селян.

— Ну, раз ти закінчив, то берися за них, — сказав Остерцеві, який уже змолов усе, що було на тарілці, Брайц, кивнувши на фермерів за столом, — перш ніж вони втечуть від тебе.

Остерць мовчки підвівся, підійшов до двох чоловіків, які сиділи за найближчим до дверей столом, і кашлянув, зупинившись перед ними. Чоловіки подивилися на Остерця з підозрою на обличчях, а тоді втупились у простягнуте поліцейське посвідчення.

— Можна біля вас?

Остерць сів, не чекаючи запрошення, і поклав на стіл нотатник з ручкою.

— То про ту, шо у воді? — запитав чоловік у синьо-червоній картатій сорочці, який сидів навпроти Остерця. Він був схожий на головного і мав нервовіший вигляд.

— Так, — сказав Остерць, пояснивши чоловікові, що він і колега (Брайц з тужливим виразом на обличчі доїдав рештки шинки) опитують людей, тобто збирають інформацію, і вони можуть, якщо хочуть, відмовитись давати свідчення...

На момент йому здалося, що двійко чоловіків навіть замислились над цією пропозицією.

—...та все ж краще ні.

Двійко чоловіків швидко закивали головами.

— Та звідки ж нам щось знати про це? — запитав чоловік у картатій сорочці. — Богдане, ти щось знаєш?

Богдан похитав головою. Через десять хвилин Остерць відклав ручку.

— А у вас є якісь здогади? — запитав він.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав той у картатій сорочці.

— Чи колись у селі щось таке вже траплялося?

— Я про таке не знаю, — після паузи, яка видалася Остерцеві на дещицю довшою, ніж би мала бути, відповів другий чоловік.

— Правда?

— Тутечки в нас усі порядні, — додав картатий.

Остерць попрощався, чоловіки теж підвелися, розрахувались і пішли геть.

— Що ти сказав такого, що їх перепудило? — запитав Брайц, коли взявся за штруклі — він вибрав з горіховою начинкою.

У той момент розрахувалась і попрощалася штирійська пара.

— Піду поговорю з офіціанткою, поки вона не зайнята, — сказав Остерць, і Брайц великодушно кивнув.

Остерць повернувся через десять хвилин, коли остання тарілка перед Брайцом спорожніла, а сам він сидів у поганому гуморі.

— Ну, давай поговорю ще з одним, — пробурмотів він упівголосом і загукав до занедбаного типа за барною стійкою: «\Чоловіче, а ходи-но сюди!

— Остерцю, ти все записав?

Остерць кивнув, понишпорив у своїх паперах, витягнув одну картку, кинув на неї одним оком і коротко переказав:

— Кажуть, у Бучарів, це назва ферми, десь на початку вісімдесятих народилася дитина без батька.

Він відклав папери на стіл і подивився на Тараса.

— Так, і?

— Нічого, так кажуть.

Якби Тарас не знав Остерця вже ого-го скільки років, він подумав би, що той розумово відсталий.

— Хто так каже?

Чоловік за барною стійкою був одягнений у сіру мисливську куртку, яку не скинув, хоча в приміщенні було тепло, і мав густу чорну бороду, в якій де-не-де проглядала сивина. Він показав пальцем на себе, і Брайц ствердно кивнув головою. Чоловік повільно й обережно підвівся, озираючись рестораном, ніби у порожніх стінах шукав допомоги, якої, звичайно, не міг отримати. Він покірно наблизився до столу і зупинився перед Брайцом, який промокав підборіддя полотняною серветкою. Брайц відклав серветку і великодушно показав на вільне сидіння.

— Ми з поліції, — сказав Брайц, а Остерць знову витягнув посвідчення – Брайц себе таким не напружував. — А ти хто?

— Антон Штефе, — відповіла перелякана істота. — Мене кличуть Тона.

— Цей чоловік... його колись наймали працювати на фермі... — Остерць подивився на карту. — Працює на Облаків, відколи себе пам’ятає. Про те, ким би могла бути знайдена у воді жінка, йому не відомо, але в результаті подальшого опитування він розповів таке...

— Тоно, — не витримав Брайц через десять хвилин після запитань, на які він отримував, наче луна, «я про то нічо не знаю», — розкажи тоді, що ти знаєш.

Чоловік мав якихось шістдесят років, і Брайц у цей вік врахував роки важкої праці і регулярної випивки. Засмага на його обличчі боролася з потрісканими судинами і червоною сіткою. Він був худим і жилавим, і від нього йшов терпимий сморід.

— Що ви маєте на увазі, пане?

У нижній щелепі йому бракувало двох зубів.

— Мій начальник у Любляні — ще та паскуда, — сказав Брайц і подумав про Тараса, який справді часом бував нестерпним. — Дай мені щось для нього.

Тіна закашлялась, і троє чоловіків обернулись до неї.

— Що таке? — запитав Брайц.

— Ні, нічого, я просто закашлялася. Продовжуй, будь ласка.

Тарас посміхнувся сам до себе. Має минути трохи часу, поки вони звикнуться. Тіна сиділа за столом бідного Пенци. Його комп’ютер кудись зник, і замість нього на несподівано просторому столі стояв її ноутбук. Тарас, Брайц і Остерць працювали кожен на своїх старих розвалюхах, і Остерць, який не раз скаржився на свій комп’ютер, аж завмер, побачивши Тінин.

— Я ж теж можу так зробити, — сказав Остерць, подивившись на Тараса, якому було байдуже. У нього вдома був ноутбук, але його настільки дратувала ота ніжна-преніжна клавіатура, що він доставив зовнішню, по якій міг нормально стукати і яка відгукувалася приємним звуком, а не залиплими докупи потрійними «ррр» чи «ттт» і всяким таким іншим.

Тіна була одягнена в гольф і вчорашні джинси, і Тарас зловив себе на тому, що він задивляється на ті джинси, поки Тіна проходить між столами чи нахиляється, аби підняти з підлоги річ, яка впала. І при цьому перезирається з Брайцом і навіть Остерцем.

Остерць знову підніс до очей картку і прочитав:

— Вагітною була Діана Балох, дочка Мілана Балоха... Управителя ферми в Бучарів. З того, що сказав Тона, зрозуміло, що вона була-була вагітною, а тоді якогось дня перестала, а про дитину ні слуху — ні духу.

— Ви дізналися більше?

— Так, звичайно, — сказав Брайц. — Ми дали йому на шнапсик...

Від якого і ти сам не відмовився, подумав Тарас.

— Через тиждень після того, як зник її живіт, вона сама теж зникла.

— Її забрала вода, — озвався Остерць. — Вона взяла човен і кинулася в озеро. Її знайшли лише через тиждень і ледве витягнули. За офіційною версією, стався нещасний випадок.

Тарас узяв маркер і написав на дошці: «Діана Балох», «Стара Фужина», «незаконна дитина» і поруч поставив знак запитання. Принаймні дошка вже не була порожньою.

— Займіться цим.

— Але тут є нюанс, — сказав Брайц і підняв руку, ніби учень у класі, який хоче привернути увагу вчителя, — треба врахувати стан нашого джерела. Він трохи ненормальний.

— Наскільки ненормальний?

— Настільки, що ловить сомів у Бохинському озері.

— І? — запитав Тарас.

— Не сприймайте його серйозно, — сказала офіціантка, коли після розмови з Брайцом чоловік вийшов з ресторану. — Він трохи не при собі. Він уже двадцять років нишком ловить сомів у озері.

— І? — запитав Брайц.

— У Бохинському озері соми не водяться.

— Ненормальний або ні. Перевірте ту справу про потопель­ницю, і потім побачимо, чи є за що вхопитися, — наказав Тарас.

Він іще раз подивився на дошку.

— Може, є щось новіше? З цього тисячоліття. Що завгодно.

— Хтось якомусь... — Брайц перегортав папери, — ...якомусь Янезу Бертонцлю спалив човен, що його той тримав на березі неподалік від пляжу. — Брайц підвів голову і подивився на Тараса. — Він заявив у поліцію. Поліцейські приїхали і після огляду встановили, що човен підпалили навмисне, бо знайшли сліди бензину. Зрештою, я не знаю, як інакше міг би зайнятися човен на березі озера. Точно не сам собою.

— Чи той твій Бертонцель сказав, кого він підозрює?

— Так, сказав. — Брайц іще раз подивився на папір. — Мар’яна Магушара, сусіда, з яким він свариться через землю... Напевно, цілу вічність.

— Цим теж займіться, — сказав Тарас, — бо і в нас вигулькнув човен — викрадений, а потім повернутий.

Тарас повернувся до Тіни, яка всміхнулася і поправила перед собою папери. Крізь одне з двох вікон їхнього кабінету сонце падало їй на волосся, яке сьогодні теж було забрано в хвіст і металево відблискувало в сонячних променях. Rabenschwarz^[16] — так це буде німецькою, подумав Тарас... І є ж іще одна фраза, ще одне словосполучення з тим raben, вороном. Rabenmutter, жорстока мати. Чи та Діана Балох теж була такою rabenmutter?

Тіна запитально на нього глянула. Він зовсім забув, що дивиться на неї. Тарас похитав головою, мовляв, нічого, і відвів погляд. Так, тепер усе буде інакше. На Брайца і Остерця могла б світити ціла супернова зірка, та він не вмів би описати відтінку їхнього волосся, тобто того, що від їхнього волосся залишилося.

— Отож... — почала Тіна, коли Брайц замовк, а Тарас не подав жодного знаку, що буде говорити. — Ми розмовляли з усіма власниками дач в Уканці, окрім двох, до яких я ще не додзвонилася. Їх дванадцять. Здається, результати дуже схожі на ті, які мають Зоран і Павле...

Тіна подивилася на них, і Тарас міг присягнутися, що вони почервоніли. Коли востаннє вродлива молода жінка називала їх на ім’я за останні двадцять років? І чи взагалі коли-небудь?

— ...тобто ніхто нікого не розшукує, ніхто нічого не чув і не бачив, і в час убивства там не було майже нікого.

Тіна розповіла про стару жінку біля озера і чотирьох студентів, які на момент скоєння злочину святкували в Уканці продовження Нового року і...

— Наскільки наразі відомо, крім старої і Балажича, Мілана Балажича, вони там були єдині.

Про інцидент Тіна не розповіла.

— І так, човен. Я розмовляла з Балажичем, який заявив у поліцію про викрадення човна... Двадцять другого, коли він повертався з Уканця. Відтоді його не було в Бохині, а сьогодні йому зателефонував його новий сусід, до якого ми... — Тіна подивилася на Тараса, і йому здалося, що вона ледь помітно усміхнулася, — ...вчора навідувались, і розповів, що молоді люди позичили човен і потім його повернули, щó я й підтвердила. Човен справді прив’язаний на причалі перед його дачею.

Дівчина відсунула папери від себе і ледь відсунулась від столу.

— Після цього він подякував і запитав, чи йому слід повідомляти поліцію. Це все.

Тарас подивився на дошку. Йому страшенно хотілося щось дописати, та не було чого. У час убивства на дачах були стара пані, яка лежала в ліжку з температурою, чотири ідіоти, які були здатні на будь-що, але не на те, щоб убити жінку, відрізати їй голову і жити з цим далі, ніби нічого не сталося, хіба що їм у цьому допомогли якісь дуже важкі наркотики, і той Балажич, який після вбивства навряд чи заявляв би про викрадення човна. Чи ні?

— А ти питала Балажича, чи бачив він тоді когось? Кого-небудь?

— Так, питала. Ні, він нікого не бачив. Проте він тут був усього півгодини. Приїхав, перевірив, чи все зачинено, світло, воду, навідався до пані Стропник, що вона підтвердила, і поїхав до поліції написати заяву.

Тарас зняв з маркера ковпачок і після коротких роздумів до Старої Фужини з позашлюбною дитиною дописав «човен» і в дужках — «помножити на два». Бо, як він уже знав, все­світ залінивий на випадковості. Інспектор відступив на два кроки і глянув на дошку. Зазвичай він навіть не дивився на те, що написав. Коли він розповість Брайцеві, Остерцю й Тіні про свої знахідки, допише на дошці «семінар студентів факультету біотехніки». На такий захід не щодня приїжджає директор найбільшої фармацевтичної компанії в державі з повією, яка там святкує своє вісімнадцятиліття. Але ще не час. Він знову подивився на написане й оте «х 2» біля човна замінив на «х 3».

Тарас глянув на годину на телефоні.

— Незабаром зателефонує Дрварич, — сказав він. — Хто візьме слухавку, хай скаже, що я поїхав у справі кудись, де сигнал не тягне, і що повернуся біля четвертої.

Тарас вимкнув телефон і зняв з вішака куртку.

— Побачимося пізніше.

Розділ 16

О пів на другу він був уже вдома, а через п’ять хвилин, переодягнувшись у спортивні штани, теплішу футболку і вітрівку, взувши кросівки і вхопивши банан, уже стояв за дверима. Він зібрався пробігтися Дорогою спогадів і побратимства, вздовж якої у рік смерті президента давно зниклої Югославії висадили липову алею. Сімдесят вісім лип — стільки, скільки президент прожив років, — улітку відкидали приємну тінь. Здавалося, ніби біжиш зеленим тунелем. Тепер замість листяного даху в небо стриміли голі гілляки, а на землі лежав збитий грудками сніг, бігти по якому була справжня мука — не відчувалося жодної опори. Щоправда, пробіжка, на яку нема достатньо часу, а тим паче без розігріву і нормальної розминки, Тарасові великого задоволення не приносила, та в нього не було вибору, бо ввечері він мав справи (за його визначенням — нав’язані обов’язки), і якщо він відмовиться їх виконувати, вечір буде нестерпним. За п’ятдесят хвилин він пробіг свою дистанцію, якої ніколи точно не вимірював, але яка за відчуттями становила сім кілометрів; швидко зробив розминку, прийняв душ, переодягнувся, вхопив сандвіч, який приготував іще вранці і поклав у холодильник, швиденько розігрів так само вранці заварений чай і вже о третій був на паркінгу перед відділком. А через три хвилини — в кабінеті, все ще з розпашілим після пробіжки обличчям. Усі троє колег були на місці, кожен за своїм комп’ютером. Тарас повісив куртку, сів за свій стіл і ввімкнув комп’ютер.

— Він дзвонив?

— Так, — відповіла Тіна.

— І питав, чому ми ще не знаємо, хто жертва?

Дівчина похитала головою.

— Завтра вранці, о дев’ятій, будь у його кабінеті. Якийсь Петан хоче тебе бачити. Мені там теж треба бути.

Тарас усміхнувся. Малий засранець, хто б міг подумати. Брайцове й Остерцеве однопальцеве друкування замовкло.

— Він сказав, навіщо?

— Ні. Він також не сказав, хто такий Петан.

— Я знаю, хто він такий, — сказав Тарас і усміхнувся. Якусь мить вона дивилася на нього здивовано, а тоді зрозуміла.

— А, це той?

— Що той гівнюк хоче від тебе?

— А, це той Петан, що адвокат? — запитала Тіна.

— Так, — втрутився Брайц, — словенський адвокат року і все таке. — І навіть більше... Розказати їй?

— Розказуй, — сказав Тарас, хоча Брайц розповів би те, що збирався, і без його дозволу.

— Коли я працював у відділі наркотиків, у нас був начальник, який нікому не ліз в задницю. Тисель. Ти, Тарасе, його знав...

Брайц завжди так починав, і Тарас і тепер кивнув головою.

— ...Ну, й одного разу розслідування привело нас до високого товариства адвокатів, бізнесменів, політиків, які в одному пансіонаті, відомому замку в Приморському краї, організовували кокаїнові оргії. Різношерсте товариство, інтернаціональне, балкансько-італійське, різношерсте також за вподобаннями. Натурали і гомики, дуже демократично. Один із наших працював там під прикриттям як офіціант, він їх усіх зняв на камеру, тож ми знали, куди їхати. Невідомо яким дивом ми отримали ордер, і, що ще дивніше, ніхто їх не попередив, тому, коли ми вдерлися в той барліг, було на що подивитися.

Брайц зробив коротку паузу, якої Тарас і очікував.

— Ех, Остерцю, Остерцю, шкода, що тебе там не було... Ну, якщо коротко, то в тому великому салоні було п’ятнадцять дівчаток, усі голі-голісінькі, всі з однаковими зачісками, всі фарбовані блондинки з поголеними поцьками, всім до два­дцяти: звичайно, там не було неповнолітніх. Усі або нюхали, або чпокалися, або і те, й те. Але нашого Петана знайшли не там. Його застали в сепаре з двома типами, і він якраз злизував кокаїн з їхніх членів. Поголених, звичайно, щоб месьє до писка не втрапила яка волосина.

Тарас дивився не на Брайца, а на Тіну. Коли він згадав Петана, її обличчя на мить скривилося, вона глянула на Тараса.

— Ви жартуєте?

Тарас похитав головою і глянув на Брайца.

— Якби ж то. Навіть сьогодні мене крутить... маю на увазі в животі, не нижче, не хвилюйтеся. Два чоловічі пупси з м’ячиками, а пузатий Петан цьмак, цьмак...

Він скривився, а Тарас усміхнувся сам до себе. Яким би товстим не був Петан, його живіт був не більшим, ніж у Брайца.

— Коли це було? — запитала Тіна.

— Це не важливо, — відповів Брайц. — Бо цього ніколи не було. Офіційно цього не було. Ми все обдивились, описали, згребли майже кілограм кокаїну, але наступного дня, коли прийшли на роботу, нас зустріла фінансова поліція, Тиселя відсторонили через якусь неістотну дурню, а наше розслідування було припинено.

— Як припинено?

— Нібито через допущену процесуальну помилку справа в суді розвалилась би. У нас був ордер на обшук у закладі харчування, а сепаре були частиною приватних приміщень. І кокаїн буцімто знайшли лише там, що, ясно, неправда. Він був усюди.

Тіна ще раз подивилася на Тараса.

— І що він хоче від тебе?

— Ой, — сказав Тарас, — завжди щось знайдеться.

За п’ятнадцять четверта зателефонував Міхелич.

— Я вас слухаю, — заговорив він глибоким голосом, що скидався на урочистий тон. — Мені повідомили, що ви хотіли зі мною поговорити.

Тарас представився, повторив те, що сьогодні вже казав разів зо тридцять, не менше.

— На жаль, я не можу вам допомогти...

І поки Міхелич пояснював, що він нічого не знає і нічого не бачив, Тарас роздумував, чи варто запитувати, щó директор найбільшої фармацевтичної компанії три дні робив на якомусь семінарі аптекарів. Інспектор вирішив зробити по-іншому.

— Ваша супутниця... — почав він.

— Так? — почулося зі слухавки.

— Це повія, правда?

На п’ять-шість секунд запала тиша. Не лише в слухавці, а й довкола Тараса.

— Ви колись чули таке слово, як «такт», пане інспекторе?

— На жаль, я на таке не маю часу.

Знову тиша, коротша.

— Я схильний вживати слово «супутниця», але нехай буде по-вашому, щоб не затягувати час. Так, повія.

— Це єдина повія, з якою ви мали справу впродовж трьох днів?

Сміх.

— Пане інспекторе, це правда, що наша компанія передова у виробництві дженериків віагри, але не забувайте, що мені майже сімдесят.

— Тобто так?

— Так, єдина.

— Гаразд, дякую вам за ваш час.

— Пане інспекторе?

Тарас знав, що буде далі.

— Я розраховую на вашу скромність.

— Звичайно, — сказав Тарас. — Як і кожен.

Уже вдруге цього дня він набрав номер телефону «супутниці» Барбари, і її автовідповідач удруге повідомив, що абонент тимчасово недоступний.

О восьмій прийшли Боян і Анже — хлопці Ані й Мойци, фармацевт і архітектор. Аленка наготувала їсти. Вона не любила кухню, тому дратувалася. Крім того, вона хотіла справити враження на обох хлопців. Тарас щосили намагався допомогти і при цьому приховувати байдужість. Якщо він чогось не любив, то рейваху, який люди здіймали довкола їжі. Колись він виступав у одному ток-шоу (настала нарешті і його черга, як чи не кожного словенця) на тему роботи з гнучким графіком. Передача називалася «У будні і свята», і, поки йому у гримерці накладали грим, ведуча запитала, чи він дивиться реаліті-шоу.

— Ні, — відповів Тарас.

— Вони й правда жахливі, — сказала вона і додала: — А кулінарні, напевно, все ж дивитеся?

— І ті не так, щоб особливо.

І це стосувалося не лише їжі, він не симпатизував дуже багатьом сучасним речам. Тарас був чоловіком з інших часів, аналогових. Він не був надто нездібним чи старим, аби зрозуміти, як працюють смартфон, соціальні мережі, покупки через E-bay і все решта, йому просто було байдуже.

— Ти єдина людина на планеті Земля, яка не зробила селфі, — якось два роки тому сказала Аленка. Він його не зробив дотепер.

Боян і Анже належали до цифрової доби. У свої двадцять два Тарас був розгубленою істотою. Він знав, чим хоче займатися в житті, знав, що мусить зробити те, про що волів не роздумувати, бо інакше зрозумів би, що він цього не хоче, познайомився з Аленкою, яку божевільно кохав, у них народилося двоє дітей, яких вони не планували, але сталося, як сталося... Хаос. Але коли тобі за двадцять, так і має бути... чи ні?

У свої двадцять з чимось Анже і Боян здавалися Тарасові шістдесятилітніми. В них усе було сплановано, все організовано, кожна дія обдумана, вони вміли їсти рис паличками, знали вулиці у Відні й Парижі... Та якби Тарас їх викинув з вертольота на Триглаві і сказав: «Гей, хлопці, а тепер давайте собі раду самі», — вони б померли з голоду без телефону, з якого можна викликати гірську рятувальну службу. Вони займалися спортом, вірніше, багатьма видами спорту, точніше тими, які в цей момент були в тренді, і легко міняли їх на все нове, що з’являлося. Тарас часто запитував себе, чи в так добре продуманих життєвих планах хлопців з’явилось би місце для його дочок, якби не було Аленчиної клініки, якби вони були просто доньками інспектора-криміналіста, навіть старшого. Аня і Мойца теж були частинами їхнього бізнес-плану?

Під час першого візиту хлопці звернули увагу на фотографію — Тарас на вершині Дхаулагірі. Він натягує рукавиці, які на мить скинув, тепер уже навіть не пам’ятає, чому. Тарас стоїть навколішки в снігу, біля нього — Янез, який уже помер, а фотографував Даре, теж уже покійний...

— Гарно, — сказав один із них чи навіть обидва.

Гарно?

— Це з деньків вашого веселого життя?

Деньків?

На жаль, можливо, хлопці мали рацію і йшлося справді лише про якийсь період, і вони, на жаль, таких деньків не пережили. Коли він налив собі кока-коли, а їм по склянці вина, щоб підняти тост, молодики зробили обов’язковий ковток і потім до кінця вечора мало що випили. Про вино вони знали більше, ніж він, який не знав нічого, проте не пили його.

— Тобі ніхто не підійде, — сказала Аленка, коли він спробував із нею поговорити. — Якби на їхньому місці були два хеві-металісти з твого Прекмур’я, вони тобі теж були б не до вподоби.

— По-перше, «Mӧtorhead» — це не хеві-метал, а по-друге, Прлекія — це не Прекмур’є.

І по-третє: «Mӧtorhead» він слухав іще тоді, коли вони познайомились і він займався альпінізмом. «Ace of Spades»^[17] добре йшов перед підйомом, щоб підживитися, набратись енергії і рішучості. А щоб їздити на роботу й робити те, що він робив останні двадцять років, рок був не потрібен.

Вони їли курку з рисом, і Тарасові страва видалася смачною, хоча його смак, звичайно, не був критерієм. Зрештою, гості з’їли все, що було на столі. Аленка випила свою склянку вина і розтанула, витягнула з шухляди сімейні альбоми, які дбайливо оправляла. Фотографував Тарас. Спочатку аналоговим фотоапаратом, на трьохсотому «кеноні», що його він купив у Катманду на Нью-Роуд, а тоді його цифровою версією. Відпустка у таборі спортивного товариства десь в Істрі, відпустка у Греції, куди вони їздили на темно-синій «шкоді», яка ледь трималася купи, похід на Триглав, куди їх потягнув Тарас, коли Мойці було шість років і де вони ночували у кам’яній западині під Кредарицею, у якій того ж дня мали зустріч ветерани війни за Словенію і Тарас уже після обіду мало не побився, бо однієї офіціантки було замало для п’яного товариства і ветерани почали чіплятися до Аленки.

— А що в нас тут? — сказала Аленка, витягнувши з шухляди пошарпаний зшиток, у якому були її фотографії з дотарасового часу. Тарас його ніколи не бачив. Коли вони почали зустрічатись, Аленка захотіла розповісти йому про одного з колишніх, але Тарас її зупинив.

— Я не хочу знати, гаразд? І якщо в тебе десь є заховані їхні фото, не показуй мені.

І коли Аленка витягнула той альбом, він підвівся і вві­мкнув телевізор, мовляв, дивитиметься інформаційну передачу «Відлуння», яку, щоправда, ніколи не дивився.

О пів на одинадцяту молоді вийшли на... Бог знає на що, чогось випити, одне слово. Вони вийшли, мабуть, із полегшенням, і хоча діти пропонували їм піти з ними, Тарас і Аленка відмовились. Аленка побігла під душ, а Тарас за той час поприбирав зі столу. І коли він заклав у посудомийку тарілки, ножі й виделки, на дерев’яній поверхні залишився лише той пошарпаний зшиток. Тарас кинув його там, сів на диван перед телевізором, тоді знову встав, тоді сів за стіл і розгорнув папір, прислухаючись до шуму води у ванній. Погортав альбомчик. Народження Аленки, школа, лижі, знимка з першого причастя, Аленка в руках тримає велику свічку, сімейні світлини, Аленка-підліток, Аленка на морі, кілька порожніх кишеньок, Аленка-студентка, екскурсія з одногрупниками з медичного факультету. Вона стояла посередині в третьому ряді і сміялася в камеру. В неї була гарна усмішка, хоча вона весь час повторювала, що на фотографіях виходить жахливо. І там у куті, в другому ряді було знайоме обличчя. Д-р Прелц, чарівний викладач Прелц, з франтуватою борідкою і ледь кучерявим світлим, майже платиновим волоссям. Він не дивився в камеру, як інші, а наліво й угору. Не треба було бути криміналістом, аби здогадатися, на кого він дивиться і чому.

Розділ 17

4 січня, четвер

Тарас прийшов на роботу о сьомій і відразу ж без жалю зателефонував ескортниці Барбарі, яка далі була недоступною, потім якийсь час упорядковував звіти про опитування. Закінчивши, розгорнув свій нотатник і уважно переглянув слова, там записані. Тарас прогортав нотатник до кінця, закрив, відклав на стіл, та відразу ж знову схопив його і став шукати деякі записи, іншою рукою понишпорив у купі звітів і витягнув один папірець, поклав його біля нотатника, дивився якийсь час на нього, відклав і відкинувся на спинку крісла. Так просидів якийсь час, тоді стенув плечима, підійшов до дошки і дещо на ній написав.

О восьмій він зателефонував секретарці «Салубріса» і здивувався, почувши у слухавці голос.

— О, пане інспекторе, ви сьогодні рано, — сказала вона.

Мабуть, розмова з директором зробила своє, принаймні обіцянка бути скромним. Приязнь секретарки — завжди добрий знак.

Тарас подякував їй за співпрацю...

— Я не можу знайти вашої Барбари.

Збентеження на протилежному боці, кілька секунд тиші, наче секретарка не може прийняти рішення.

— Ми також, — усе ж видушила вона. — Абонент не може прийняти виклик, так?

— Так.

— Ви дасте мені годину? Я спробую ще один спосіб.

Тарас погодився. Нехай вважають, що вони — союзники. Нічого поганого в цьому нема, поки йде на користь.

— На який номер вона зможе вам подзвонити?

Тарас продиктував номер свого мобільного телефону і попрощався, тоді глянув на годинник і набрав інший номер. Він налічив чимало гудків, поки там відповіли.

— Тарасе, якщо ти не можеш спати, це ще не означає, що інші теж мають із цим проблеми.

— Доброго ранку, пане Цвілаку. Для людини, яка невдовзі виходить на пенсію, в тебе на диво добрий і довгий сон.

— Що тобі треба?

— Та наша Джейн Доу^[18]...

— Ви досі не знаєте, хто вона така?

— Ні, тому й дзвоню. Ти казав, їй біля тридцяти?

— Так, приблизно.

— Є якась можливість, що їй менше, наприклад, двадцять?

— Ні, жодної.

Тарас голосно зітхнув, щоб Цвілак почув, однак той не виявив жодного співчуття.

— Це все?

— Цвілаку, дай мені щось, що-небудь. Професія, хобі, звички... Наприклад, характерні деформації, які б вказували, що вона багато стояла на колінах, тільки дай хоч би щось.

— Результати аналізів ти отримав і знаєш, що в неї в крові був гемоглобін і нічого більше, ані наркотиків, ані алкоголю. Зовнішніх ознак будь-чого, що вказувало б на наркоманію в недалекому минулому, нема, я маю на увазі вени... Внут­рішні органи в нормі, рентгенівські знімки скелета не показують жодних пошкоджень, з яких ми зробили б якісь особливі висновки. Одне слово, вона не працювала ні в ливарному цеху, ні в шахті і якщо й займалася якимось спортом, то непрофесійним. На скелеті нема нічого, що вказувало б на... що-небудь. Що ти, на Бога, мав на увазі під стоянням навколішки?

Він здавався уже менш сердитим, хоча сам цього, може, й не хотів. Тарас мовчки слухав, доки Цвілак не закінчив. Він помахав Тіні, яка ввійшла до кабінету, і, сам не знаючи навіщо, подивився на годинник на стіні. Пів на дев’яту. Вона це помітила, зніяковіла, хутко зняла пальто, повісила його на вішак, а біля нього — маленький рюкзак. Дівчина була вдягнена у спідницю, коротшу, ніж та, яку мала на собі під час першої зустрічі. Це вже міні чи ще ні?

— Схоже, справи у тебе геть кепські, Тарасе.

— Так і є.

— Раніше чи пізніше знайдеться хтось, хто її знає, і подасть у розшук. Минуло лише три дні.

— Десять.

— Так або ні. Я думав, що ти у своєму віці, як би це сказати, не береш справ близько до серця.

— Я теж, — сказав Тарас.

Може, Аленка мала рацію.

— Привіт, — озвалася Тіна, коли Тарас поклав слухавку. — Я запізнилася?

Він похитав головою.

— Ні, ні... Навіть навпаки.

Тіна здивовано глянула на нього.

— Поясню пізніше, — сказав він, підвівшись і натягуючи куртку, — а зараз маю одну справу.

— О дев’ятій маємо бути в Дрварича. Все без змін?

— Я трохи спізнюся, — кинув Тарас виходячи, а потім швидко покрокував довгим коридором до дверей, де його на виході перестріла секретарка.

— Куди ти? Хіба ти не маєш бути у Дрварича о дев’ятій?

Кілька років тому на забаві від профспілки секретарка йому на вухо прошепотіла, що вона не з тих, хто розбиває сім’ї...

— ...ти ж мене розумієш?

Вона була напідпитку і притулилася до Тараса, який сидів за столом і попивав свій сік.

— В цьому й справа... я теж, — сказав він із жалем у голосі.

Іноді Тарас замислювався над тим, якою була б його відповідь, якби він тоді теж пив.

— Може бути, що я трохи запізнюся.

— Ага... і що йому сказати?

— Що я можу трохи запізнитись.

— Як бажаєте, пане. До речі, це для тебе.

Секретарка вручила йому факс, Тарас узяв, подякував, не дивлячись, що це, і швиденько, щоб не натрапити у коридорі на Дрварича або Петана, вислизнув з будівлі Люблянського управління поліції. Так, Дрварич його шеф, але о дев’ятій він до нього навмисно не прийде.

Отож за п’ять хвилин до зустрічі Тарас пив каву в торговому центрі «Максі» і розглядав клієнтів. Він упізнав офіціанта, який перед тим працював у інших закладах неподалік, а тепер опинився серед пенсіонерів, які прийшли сюди на торт, і депутатів, бо парламент був одразу ж через дорогу.

— Чи у вас є пиріг «Укус бджоли»? — запитала старша пані, яка сиділа у товаристві двох подруг.

— «Укус бджоли»? — здивувався офіціант Мар’ян.

— Так, «Укус бджоли», — підтвердила жінка і заходилася пояснювати подругам, що то був за добрий пиріг, який колись пекли у Штирії, і з чого він.

— Запропонувати вам щось інше? — запитав Мар’ян, коли йому набридло чекати.

— Тоді я буду... У вас справді його нема?

Тарас прочитав факс, у якому Шольц повідомляв, що Lise und Hans Hahn noch am Leben^[19], і питав його wie geht es dir^[20]...

Факс? Тарас спробував згадати, чи існує якийсь протокол, про який він забув і відповідно до якого таких повідомлень не можна слати електронною поштою, та нічого такого не пригадав. Десять по дев’ятій він підвівся і вирушив на нараду. О дев’ятій шістнадцять він відчинив двері Дрваричевого кабінету.

— Вибачте, робота.

Ані Дрварич, ані Петан не привіталися. Тарас сів біля Тіни, яка полегшено зітхнула, побачивши його, принаймні саме так йому на мить здалося.

— Що доброго чувати?

Дрварич дав Петанові рукою знак говорити.

— Я Борис Петан, — почав він, і Тарас його перебив.

— Я знаю, хто ви. Брайц передає вам вітання.

— Байц?

— Брайц. Поліцейський, який вас затримав на тій фазенді у Приморському регіоні.

— Ага... — сказав Петан, і Тарас мусив визнати, що той добре тримається, бо навіть не почервонів. — Як би там не було, я тут у ролі адвоката пана Резмана, про якого ви, може, чули...

— Чув, — відповів Тарас і обернувся до Дрварича. — Це той злочинець, який викрутився, визнавши вину, і тепер відбуває покарання під домашнім арештом. — Тарас повернувся до Петана. — В чому там була справа? Наркотики, кокаїн?..

— Справа була в абсолютно законній торгівлі харчовими добавками...

— Точно, ви маєте рацію. Стероїдами. Я вже забув. Кокаїн ішов бонусом, чи не так?

— Пан Петан тут, бо скаржиться на те, як ти повівся з сином його клієнта, — озвався Дрварич.

— І де я мав честь познайомитися з його сином?

— Учора в Уканці біля Бохинського озера, — сказав Петан, стежачи при цьому уважно за Тарасовим виразом обличчя.

Тарас стенув плечима.

— Допоможіть мені, будь ласка, згадати. Вчора у Бохині я розмовляв з багатьма людьми.

— В Уканці, при затриманні через його невідповідне поводження з поліцейським, чого ми не заперечуємо. Ви його відвезли на автомобілі і... — адвокат витягнув з папки, що лежала у нього на колінах, аркуш паперу. — Цитую: «У лісі за приблизно сто метрів від житлового відпочинкового об’єкта його батька ви витягнули його з автомобіля і тричі засунули голову в сніг, при цьому він щоразу ледь не втрачав свідомості, а коли це сталося втретє, він блював і неконтрольовано випустив рідину...»

— Що? — запитав Тарас.

Петан збентежено стискав папір у руці.

— Що він зробив? Яку рідину випустив?

— Він... упісявся, — нарешті вимовив Петан, почервонівши.

— Ага...

— При цьому він зазнав фізичних та душевних мук і травм, які ми зафіксували. Ось тут...

Адвокат подав Тарасові ще один папір. Прокляті літери затанцювали в нього перед очима, і він спробував приховати, що для того, аби їх прочитати, мусив відсунути картку подалі від себе.

— Тут написано, що він блював і що через це...

Латинський вираз, який він за найбільшого бажання не зміг би вимовити.

— Подразнено горло і гортань, — сказав Петан.

Тарас віддав йому аркуш й усміхнувся.

— Те, що ви описали, швидше нагадує наслідки вживання кокаїну, який я під час розмови помітив у житловому об’єкті, про який ви згадали.

— Це не пройде... — почав Петан, а Тарас його перебив:

— У вас нічого немає. А тепер, якщо дозволите, я прощатимусь, бо в цьому управлінні іноді треба працювати.

Тарас підвівся і рушив до дверей.

— У нас є свідок.

Тарас обернувся.

— Ваша колега, — сказав Петан і показав на Тіну.

Тарас мимоволі глянув на дівчину і помітив спокій, якусь навіть легку посмішку, яка промайнула її обличчям. А чому б і ні. Вона ж може щось виграти від цієї ситуації. Він швидко прокручував у голові різні варіанти. Пенца його б не заклав, Брайц і Остерць теж, ніхто з тих, кого він знав, але її, її він хіба знає? Він знає її покоління, людей, молодших за нього на двадцять років... До того ж, вона — жінка. А що він знає про жінок? Донині він не працював із жодною. А що, коли вона амбітна, з тих, які йдуть по трупах? А Дрварич? Він може підставити? Це він її підіслав?

— Тіно, говори, — попросив Дрварич.

— З чого починати?

— Розкажи все, що сталося.

— Те, що сказав пан Петан, звичайно, правда...

Тараса запекло, ніби хтось йому дав ляпаса. Він почувався так, як почувається людина, яка на вечірці підкочується до дівчини, а потім, коли протверезіє, дізнається, що це — однокласниця його дочки. Двадцять років роботи детективом, розвитку інстинкту стосовно людей, їхніх намірів, поведінки, характеру... все розвіюється з вітром, коли з’являється дівчина в короткій спідничині. Ех, Тарасе, Тарасе...

— ...звичайно, правда, — повторила вона, — але лише до тієї миті, коли він описує події перед дачею, але потім — ні. Правда, що колега затримав вищезгадану особу через напад на поліцейського при виконанні службового обов’язку і, коли той заспокоївся, випустив за сто метрів, це правда, від згаданого об’єкта. Жодного — як ви сказали?..

Петан не відповів. З непорушним обличчям він дивися на Тіну.

—...жодної жорстокості у його діях не було. Ми розійшлися мирно, якщо, звичайно, не згадувати крики і лайку вашого підопічного.

Петан надув губи, нагадуючи Тарасові велику жабу.

— На той момент він тоді ще не наробив у штани. Але, якщо я не помиляюся, обізвав мене поліцейською курвою і згадував про трахання.

— Ви добре подумали? Хибне судження у таких справах вам дорого коштуватиме.

— Хибне судження? Що це означає?

— Судження про те, коли говорити правду. Я думаю, ми всі тут знаємо, що насправді сталося в Бохині.

Тарас устав і рушив до дверей. Дрварич дивися йому вслід, не зраджуючи ані краплинки того, що йому верзлося в голові. Відчинивши двері, Тарас зупинився, обернувся і через плече сказав:

— Тіно, коли звільнишся, ти мені будеш потрібна.

Він уже збирався зачинити двері, коли Дрварич все ж заговорив:

— Тарасе, коли ми закінчимо з паном Петаном, я хотів би поговорити з тобою.

— Ти знаєш, де мене шукати.

Коли Тарас увійшов у кабінет, Брайц і Остерць уже були там, за своїми столами, вірніше, комп’ютерами. Напевно, на обличчі в нього було написано бажання засунути ще когось у сніг, бо вони запитально підвели голови.

— Навіть не питайте. Той кретин знає, як мене довести, і цього разу в нього це вийшло.

— А що він хотів? — запитав Остерць.

Тарас махнув рукою.

— Нічого... дурниця...

Тарас натиснув клавішу на клавіатурі, щоб засвітився екран, зайшов в інтернет, переглянув газети, які не були запаролені. Він зрозумів, хоча й думав про це вже цілий рік, що й новини його цікавлять щоразу менше. Петер Превц перемагає на новорічному турне зі стрибків із трампліна. Чудово. Якщо так триватиме далі, то він у свої шістдесят сидітиме в кімнаті, втупившись в уявну крапку на білій стіні. Чоловік постарався прочитати статтю до кінця, щоб убити час, поки Тіна не повернеться, а він їй подякує і дізнається, як Дрварич і Петан пресували її після того, як він вийшов.

— Тарасе, що це таке, в нас що, жодного шансу? — озвався Остерць, показуючи на дошку. — Що це ти дописав? Петарди? Які петарди?

Тарас глянув на дошку, ніби вперше її бачить.

— Нічого... — сказав він. — Це дещо для мене, щоб я не забув.

Розділ 18

Ненароджена позашлюбна зникла дитина, човен, перший, другий або третій, зустріч фармацевтів і петарди. На дошці було все, що вибивалось над поверхнею звичного. Над поверхнею... озера.

— Брайце, подзвони у Центр соціального захисту... Хто покриває Бохинь?

— Не маю поняття.

— Напевно, Єсениці, — сказав Тарас. — Набери їх і домовся про зустріч із кимось, хто працює там з початку вісімдесятих. Якщо там такої людини нема, хай нам дадуть телефон когось із їхніх пенсіонерів.

— Тридцять років минуло... — спробував заперечити Брайц, та відразу ж замовк, бо до кабінету зайшла Тіна, привіталася з Брайцом та Остерцем і сіла за свій стіл, тобто за стіл Пенци.

Очі всіх трьох втупились у дівчину. Тіна підняла кришку ноутбука, ввімкнула його, поправила зачіску і наче щойно їх зауважила.

— О, що таке?

— Що вони від тебе хотіли? — запитав Тарас.

Тіна втупилася в комп’ютер, натиснула кілька клавіш...

— Хвилинку...

Ще кілька клавіш — і:

—...ось так...

Потім підвела голову.

— Повтори, будь ласка.

— Що вони від тебе хотіли?

— А, нічого такого. Я прослухала лекцію про те, куди мене може привести приховування хибної поведінки старших колег.

— Лекцію від кого?

— В основному від Петана. Дрварич лише додав, що в таких випадках треба говорити правду і він сподівається, що я так і зробила. В мене не склалося враження, що він хоче тебе підставити. Швидше, що він хоче повернути все так, аби не образити Петана.

— Ми чогось не знаємо? — запитав Брайц, і Тіна йому послужливо пояснила, чому Петан з’явився і в чому звинувачував Тараса: що він, мовляв, зробив те-то і те-то. Закінчивши, вона подивилась на Тараса й усміхнулася.

— Що тут смішного?

— Ти на секунду подумав, що я тебе зіллю?

— Може, й так, — відповів Тарас.

— То він обісцявся? — втішився Брайц і відразу ж після того недовірливо покрутив головою. — Світ котиться невідомо куди. Колись ти трохи притискав малого гівнюка, і він зразу розумів, що й до чого. А тепер — як у школі. Того не можна, цього не можна. Я пам’ятаю, як мій Блаж пішов до школи і поводив себе як засранець, я пішов до вчительки і сказав їй: «Дивіться, я не з тих, хто подасть на вас у суд, якщо дасте йому ляпаса». І знаєш, що вона мені відповіла? Я думав, що вона скаже щось типу: «В нас нема покарань, бо це непедагогічно». А вона сказала: «Ви — ні, а ваша дружина?»

Брайца слухала тільки Тіна, Тарас і Остерць усе це вже чули. Та Брайц не встиг розповісти продовження історії, бо у двері двічі різко постукали і вони відразу ж відчинилися. Дрварич.

— Тарасе, маєш хвилину?

— Так.

Дрварич увійшов у кабінет і пошукав очима вільний стілець, але такого не було. Він зупинився перед дошкою і розглядав записи.

— Як просуваєтеся?

— Ніяк, — сказав Тарас.

— А це що?

— Це соломинки, за які ми хапаємося.

— Ви вже знаєте, хто жертва?

— Ні.

Дрварич зітхнув, але по ньому не було видно, що він надто стурбований.

— Ще дізнаєтеся... Я прийшов сказати інше. Той Петан, який приходив сьогодні... Не май ілюзій. Те, що він назбирав, не зможе піти офіційним шляхом. Він це й сам знає. Він спробував через молоду колегу, — Дрварич показав на Тіну, — але тільки змарнував час. Тут одне одного не здають, правда?

— Так, звичайно, особливо тоді, коли нема кого за віщось здавати.

Дрварич кивнув дівчині.

— Звичайно. Я хочу сказати, що він не заспокоїться. Той, на кого він працює, крім торгівлі харчовими додатками, займається і медіа, він — співвласник однієї телевізійної програми, трьох радіопрограм та кількох газет і журналів. Готуйся до підступної пастки.

Невже Тарас був несправедливим до Дрварича? Але що робити з тим фактом, що він — поганий криміналіст і тому вирішив стати начальником і зайняти посаду, на якій треба ковтати всяке сміття і спускати його донизу? І з тим фактом, що в нього з часом зблякло усвідомлення того, що його мертві отримували на суді сатисфакцію рідше і пізніше, ніж Тарасові? Чи хотів Тарас бути на місці Дрварича? Чи хотів би він отримувати на сто євро більше, щоб днями нидіти в кабінеті, на нарадах, лижучи задниці то одним, то іншим? Невже Дрварич дратував його більше, ніж якийсь інший начальник?

— Хай пробує. Я не ховаю у шафі жодних мальовничих скелетів.

— Насправді всім нам через це треба готуватися до удару під дих. Це варто мати на увазі.

Дрварич обернувся до дверей, та зупинився біля Тіни і запитав її, як вона почувається на новій роботі, і перед тим, як він вийшов, вони обмінялися кількома люб’язними репліками.

— Скелети? — здивувався Брайц, коли Дрварич зник за дверима. — Про які, на бога, скелети він говорив?

Тарас не відповів. Подивився на таблицю і записані на ній пункти поглядом людини, яка змогла скласти докупи кілька пазлів і тепер намагається зрозуміти, яка картина за ними ховається. Даремно. Кілька пазлів із хтозна-скількох, і невідомо, чи вони взагалі з цього набору.

— Тарасе, нарешті! — озвався з-за свого комп’ютера Брайц. — Я знайшов. П’ятсот дев’яносто євро за комплект зчеплення. Про ремонт я теж домовився.

О дванадцятій вони обідали у «Максі-маркеті». Були роки, коли навіть ця їдальня була для Тараса занадто дорогою, і він їв приготовані вдома сандвічі або йогурти з бананами і подібні штуки. Коли він заходив, щоб з’їсти рагу, в нього завжди потім були докори сумління; і навіть нині, коли міг собі без проблем дозволити набагато кращі ресторани (наприклад, сусідній «Maxim», якби раптом забаглося побути в Петановому товаристві), він обідав серед студентів і пролетарів. Тарас узяв курку з рисом, Тіна те саме, а Брайц і Остерць — гуляш і поленту.

Коли вони сіли, Брайц почав мудрувати, що по добрий гуляш треба ходити у громадські місця, бо... Тарас його не слухав, він сидів навпроти Тіни.

— Тарасе, навіщо ти написав на дошці «петарди»? — запитала дівчина.

Інспектор якраз відкусив шматок курки і намагався не ковтнути його занадто швидко. Відколи народилися доньки і завжди на все бракувало часу, в нього почалися проблеми з тим, що він усе надто швидко ковтав, тож їжа застрягала в стравоході. І навіть тепер, коли жодної потреби їсти на ходу не було, звичка залишилася. Цього разу йому вдавалося стримуватись.

— Ти пам’ятаєш, що сказала та стара жінка, з котом і собакою?

— Про петарди?

— Так.

— Вона сказала, що коли вони приїхали, десь о четвертій, то почали стріляти.

— Ні, вона цього не говорила.

Тіна запитально подивилася на Тараса.

— Вонасказала, що вперше почула стрілянину, коли вони приїхали.

— Так, і?

— Вистрілило раз чи два, і вона тоді взагалі не була впевнена, що це петарди, доки знову не почали стріляти перед Новим роком. Коли ви пішли перевірити човен, я розмовляв із тими двома, і вони розповіли, що купили петарди лише десь за день-два до Нового року. Один із них забув їх у Любляні, і вони поїхали по нові в Радовлицю.

Тіна відклала ніж і виделку на порожню тарілку і ледь відсунула її від себе. Тарасова тарілка теж спорожніла.

— І що нам це говорить?

— Це нам говорить, що ту петарду 23 грудня кинув хтось інший. Хтось, кого наш свідок, очевидно, не помітила. Якщо це була петарда.

— Це наша «Varta»?

Тіна допитливо дивилася на Тараса. Брайц і Остерць цілком віддали себе гуляшу. Остерць, не дуже криючись, у півфіналі нападу на тарілку виколупував зубочисткою шматки м’яса з проміжків між зубами. Брайц відламав шматок хліба і відправив гуляти по соусі... Вони вже давно позбулися професійного інтересу, що не так погано. Розслідування може затягнутись, і якщо в нього кидатися з головою, як, очевидно, робить Тіна, сорок два кілометри не пробіжиш. Тарас подивився на Брайца — гуляш стікав з його нижньої губи по підборідді... Говорити з ним про марафон було не дуже доречно.

— Сподіваюсь, це хоч щось, — відповів їй Тарас. — Краще хоч щось, аніж нічого.

Коли вони повернулися в кабінет, інспектора зустріла мелодія дзвінка на телефоні, який Тарас забув на столі. Телефон затих, перш ніж Тарас устиг його взяти. Номер починався на міський код Целя. Тарас перетелефонував, відповіла секретарка Міхелича.

— Пане Бірса?

— Слухаю?

— Запишіть цей номер. Я її попередила, що ви будете телефонувати.

Тарас записав, подякував і вже хотів завершити розмову, але секретарка його перебила.

— Пан Міхелич хоче з вами поговорити. Хвилинку...

Вона почекала кілька секунд, поки директор узяв слухавку. Не вітаючись, як людина, що не звикла марно витрачати час на всякі люб’язності, він перейшов до справи.

— Інспекторе, я не можу вам перешкодити втручатися в речі, які до вашої справи не мають жодного стосунку, і тим паче й не хочу вам завадити. Тому даю вам номер нашої... так би мовити, приятельки. Але оскільки на кону серйозні речі — і ви маєте рацію, я всі ті дні і ночі пробув у Бохині, — я хотів би вам їх пояснити.

— Будь ласка.

— Я не можу говорити про це по телефону. Чи вам не було б складно приїхати до нас у «Салубріс» у Словенські Кониці? Наприклад, післязавтра об одинадцятій?

— Зараз гляну...

Тарас відвів слухавку від вуха і навмисне пошарудів паперами на своєму столі. Він іще трохи зачекав, а тоді відповів:

— Так, добре.

Інспектор попрощався, поклав слухавку і, підводячи погляд, помітив, як Тіна намагається приховати усмішку.

— Що?

— Нічого...

— Що таке?

— Ти шелестів паперами, щоб схоже було, ніби ти шукаєш... як це називається?

— Що? Діловий щоденник?

— Так, мабуть. А сьогодні ще хтось користується тими... діловими щоденниками?

Вона взяла мобільник і кілька разів провела по ньому пальцем. Звичайно, нічого не було чути.

— Ти не повіриш, але я розмовляв із чоловіком, старшим за мене.

Тарас показав їй язика і впіймав вражений погляд Остерця, який щойно завершив телефонну розмову.

— Центр соціального захисту в Єсеницях. Я домовився про візит.

Тарас кивнув головою.

— Щодо тебе...

Обернувшись до Тіни, простягнув їй аркушик.

—...це номер супутниці Міхелича. Зустрінься з нею і спробуй дізнатися щось корисне. Найперше, чи вона жива.

Дівчина взяла аркушик двома пальцями, великим і вказівним, невимушено, з натяком на кокетування. Вперше, відколи її побачив, він подумав, що риси її обличчя гармонійні. І дуже ймовірно, що завеликі очі якось по-особливому прикрашають її.

Розділ 19

О пів на десяту вечора Тарас лежав у калюжі власного поту на підлозі спортивного залу середньої школи в цент­рі Любляни і збирав сили, аби розплющити очі. Він радів, що тренування завершилось. І міг привітати себе з тим, що витримав, що зробив увесь круговий тренінг, пройшов усі етапи і навіть той смертельний: стрибок з гімнастичної стійки на великий мат з перекидом, а тоді стрибки обома ногами через чотири перешкоди. Щоразу він собі обіцяв, що цей етап він пропускатиме, але обіцяне залишилося обіцяним. Поки йому не порвуться зв’язки в колінах. З молодшими таке вже ставалося, і якщо настане його черга, тоді й перестане. Щоправда, молодшим коліна прооперували, і вони повернулися, а він не повернеться. Тарас підвівся з підлоги і поклав мат на купу інших.

— Підемо чогось вип’ємо, Тарасе? — запитав Яснич, начальник приватної служби охорони, колись серйозний боксер у середній категорії. Яснич, як і Тарас, приходив у зал тричі на тиждень, але навіть близько так не виснажувався. Він спочатку розігрівався, вішав боксерську грушу і бив по ній у двохвилинних інтервалах. Робив десять підходів, пауза між якими тривала одну хвилину. Після цього двадцять відтискань і тоді розтяжка. І якщо Тарас наприкінці тренування був мокрий-мокрісінький, у Яснича лише темнів комірець довкола шиї. Попри це у Тараса не було жодних ілюзій: на рингу проти Яснича у нього не було б шансів.

— Я не можу.

На жаль, мабуть, удари, яких Яснич зазнав під час кар’єри, вплинули на його пам’ять, бо, коли вони разом ішли чогось випити, Яснич щоразу щиро дивувався, що Тарас не п’є алкоголю. І Тарас щоразу пояснював, чому бере кока-колу. І щоразу їхня з Ясничем розмова про це завершувалася запитанням:

— І що, з цим нічого не можна вдіяти?

І щоразу Тарас терпляче хитав головою.

— По одному пиві?

— Я маю роботу.

Тарас пішов по бурек на Міклошичевій вулиці.

— Кока-колу, пане інспекторе?

— Ага.

Албанець простягнув йому напій у півлітровій пластиковій пляшці і, коли Тарас відрахував півтора євро, засміявся.

— Я тобі дам іще один бурек.

— Якщо даси, я за нього заплачу.

Продавець усміхнувся і похитав головою.

— Ні, не будеш платити. Добрі люди мають допомагати одне одному.

— Я не з санітарної.

— Знаю, що не з санітарної.

Поки Тарас дійшов до машини, він уже доїдав бурек. І ні, в нього не було жодної роботи, просто він пообіцяв Аленці подивитися фільм, який вона принесла з бібліотеки.

— А ви дотепер випозичаєте фільми? — запитала Аня, коли вперше приїхала з Відня. Ніби за два місяці її відсутності все мало змінитися.

— Я й досі поліцейський, і копіювання фільмів досі заборонено, — сказав Тарас, який так і не навчився завантажувати контент з інтернету. Правда, він ніколи й не пробував.

— Це простіше простого, — сказала Аня, і Тарас їй вірив, йому просто не хотілося. А в цьому разі навіть і не допомогло б, бо фільм, який Аленка принесла з бібліотеки, був якимось шедевром, що його зняв турецький режисер і отримав за нього премію на Каннському фестивалі. Тарасові не дуже хотілося дивитися турецький фільм з англійськими субтит­рами. При перекладі, звісно ж, щось втрачається, то хай уже тоді втрачається в словенському перекладі. Хоча, з іншого боку, на словенську будуть перекладати все одно з англійської.

— Фільм іде три години, — сказав Тарас, вийнявши диск із футляра.

— Три години?

Вони вирішили подивитися половину фільму сьогодні і половину завтра. Тарас розраховував на те, що Аленка засне через двадцять хвилин від початку фільму і він перемкне на Саутгемптон–Болтон або якийсь інший так само безглуздий матч. Він був такий втомлений, що не був певен, чи зможе стежити за подіями в анатолійському селі, точніше, дивитися історію про колишнього актора Айдина, який тепер утримує невеличкий готель у селі в Центральній Анатолії, а у вільний час пише огляди для місцевого часопису і задумує книгу про турецький театр, — так писалося в анонсі.

— Тарасе, я можу дещо в тебе запитати?

— А якщо я скажу, що не можеш?

Аленка не відреагувала.

— Питай.

— Що не так?

Вона сиділа у своєму кутку оранжевого дивана, який вони купили... ох, Тарас не міг навіть згадати коли, але це точно була їхня перша спільна річ. Якісний, бо пережив усі ці роки, а разом із тим страшенно незручний. Не минало й дня, щоб Тарас, сідаючи на цей диван, не обіцяв собі, що візьме й викине його. Потрібна була гнучкість факіра, аби зручно вмоститися на ньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти мовчиш, ходиш задуманий... Більше, ніж завжди, тебе дратують деякі речі, деякі...

— Хто?

— Мої колеги-лікарі.

— Вони завжди мене дратували.

— Тепер іще більше.

— І відколи це «тепер іще більше»?

— Останні півроку, скажімо.

— Вони ж і тобі діяли на нерви.

Тарас вставив диск у програвач і сів на оранжевий інструмент катування. За багато років спроб він дійшов висновку, що найзручнішою є така поза: дві ноги викласти на стіл, сідниці змістити на краєчок дивана. Він займав її, коли дивився телевізор або читав лежачи — як керують лежачи гонщики автами на «Формулі один».

— Не так сильно.

— Що не так? Усе так...

Тарас узяв пульт.

— Я вмикаю?

— В тебе є інша?

— Є одна, без голови.

Аленка не засміялася, та й самому Тарасові репліка не звучала смішно.

— Я серйозно, Тарасе.

— Звідки в тебе такі ідеї? Я щось таке сказав... уві сні, чи що?

— Ні, мені просто цікаво. Я чомусь так подумала.

— Ну, і яка? Я ж ні з ким не знайомий.

Кілька секунд Аленка дивилася на чоловіка так, як Тарас зазвичай дивився на людей за столом у кімнаті з дзеркалом.

— Ні, неправда. А як щодо тієї новенької на роботі?

— Я її знаю три дні, а дивний я начебто цілих півроку.

Жінка відмахнулася рукою, мовляв, навіть не сперечайся.

— Я не сказала, що в тебе з нею щось є, я сказала лише, що неправда, що ти ні з ким не знайомий.

Тарас натиснув на «Play».

— Тоді що?

Побігли реклами, анонси фільмів — усе це Тарас перестрибував за допомогою пульту, доки не дійшов до застережень, написаних різними мовами, про те, що копіювати фільми — це злочин, такий самий, як зображено в коротенькому відео, де хлопець удирається в машину. Якщо вже дотримуватися точності, якось сказав Тарас Аленці, коли пішла ця сцена, того автомобільного злодюжку треба було запустити на автомобільний завод, а не в приватну машину. Ті, що стягують фільми з нету, крадуть із джерела, а не по будинках.

— Нічого, все в порядку.

То що з ним таке? Багато всього. Як їй сказати, що він почувається якось... безглуздо? Навіщо було кидати альпінізм, виснажувати себе всі ці роки, коли врешті-решт буде так, як має бути завдяки її батечкові? Вставай, працюй, займайся з дитиною, спочатку з однією, потім з іншою, оплачуй квитанції, розраховуйся за кредит, знайди заміну горам, щось, що не буде таким небезпечним і затратним у часі та грошах, — бігай, їздь на велосипеді, займайся аматорським боксом — і жени, жени, жени, поки все не перетвориться на одне й те саме... І переконуй себе, що в тебе нема вибору, що так воно є і що, зрештою, все не так і погано. Як би там не було, а на світі мільйони людей, які б радо помінялися з ним місцями. Мільярди.

Колись вони з тестем перетнулися в «Меркаторі», супермаркеті. Це був один раз за всі роки, коли вони випадково побачилися. Тарас тримав у руці кошик, бо у візку потреби не було. Старий не привітався, окинув оком вміст і запитав: «Вистачить грошей?»

— Я не розумію тебе, Тарасе, — сказала Аленка; вона не дивилася на екран, де старший чоловік ішов стежиною, а камера відкривала піщані стовпи Анатолії, чи Каппадокії, чи чого там. — Я не розумію. Після всіх цих років ми нарешті маємо гроші, ми можемо собі дозволити те, чого раніше не могли, з дітьми все добре, а в тебе депресія. Мені часом здається, що ти дражниш Бога.

Старий підійшов до невеличкої будівлі — це був готель, зайшов за стійку. Очевидно, власник.

— Але ж не моїми стараннями.

— Що?

— Те, що ми можемо собі все дозволити. Не завдяки мені.

Аленка дивилася на чоловіка, ніби він сказав щось немислиме.

— А хіба не байдуже?

— Якщо це байдуже, тоді що не байдуже?

— Не байдуже, щó ти зробиш з лотерейним квитком, який витягнув. Окрім того, щоб ти знав, переміг ти, мій батько це визнав...

— Я переміг? Що він визнав? Він перелякався смерті, не мене. І навіть тоді не радився зі мною, а зробив так, як хотів. Та справа не в цьому. Я з ним не змагався...

Хоча, мабуть, таки змагався.

— Тепер у нас все чудово. Та не завдяки мені. Не завдяки моїм зусиллям. Не тому, що я двадцять років спливав кров’ю, двадцять років нікуди не ходив, маю на увазі гори... А чому? Бо він отак... за одну секунду.

— Ти міг би сказати, що не потребуєш його допомоги.

Тарас похитав головою.

— Якби я міг, так би і зробив, і ти б досі отам... — Тарас показав на стіл, — рахувала квитанції. Я, може, і в депресії, та не божевільний. Крім того, він помирав, і він по-своєму заборгував мені. Він заборгував тобі, але, оскільки в нас із тобою спільний рахунок, заборгував і мені... Тому... — Тарас подивився на дружину з більшим осудом, аніж цього справді хотів. — Зрештою, я не взяв нічого. Це ти все взяла.

Аленка закотила очі.

— Ясно. Якби я знала, що ти хотів до кінця життя рахувати кожен цент, перш ніж його від себе відірвати...

— Давай припинимо, — перебив її Тарас. — Це нікуди не веде. Я тобі нічим не докоряю, і якби ти мене запитала, я б сказав «так».

— Тоді в чому проблема?

— Проблеми нема.

Проблема була, бо він і тепер, через двадцять років, а з віком щоразу частіше, згадував про такі речі, як вечеря у селі Тукуче, де були останні муровані будинки, перед походом до базового табору. Власниця, непалка з племені Гурунг, на їхнє замовлення запекла дві курки. Він цілий вечір на них чекав, і, коли нарешті отримав, на двох тацях все було перемішано й посічено — від голови до пазурів, і все тверде, підгоріле і нестравне.

— Це були старі кури, — сказала жінка на своє виправдання.

І вони їх з’їли. А він зможе пригадати, чим вечеряв учора?

— Не знаю... — сказав він несміливо. — Маю відчуття, що я не налазився по скелях.

— Ну, то зроби це тепер. Запроси когось зі своїх знайомих, ти зараз навіть у кращій формі, ніж був тоді.

Тарас засміявся.

— Дякую, та це не так.

Окрім того, він і сам у голові уклав список своїх постійних, тимчасових і одноразових колег-альпіністів. Двадцять імен, з яких тринадцятеро — на тому світі. Один помер від раку, а всі інші загинули в горах.

— Кого запросити?

І все ж... Коли Тарас думав про тих дванадцятьох, за якими хоч-не-хоч мусив спостерігати всі ці роки, адже новини про їхні сходження доходили і до нього, навіть попри його бажання, його охоплювала заздрість. Безглуздо, але це так.

— Тарасе, ти не при собі, розумієш? І твої слова — зовсім не комплімент для мене. Для всіх нас. Ти заздриш мертвим?

— Я їм заздрю, бо вони жили так, як хотіли. Я не хотів би померти, звісно ж, ні, та все одно. Вони жили на повну, а я...

А він брав участь у Люблянському марафоні. Він і мільярд інших. Тарас дякував Богові за Аню і Мойцу, але вони поїхали, у них тепер своє життя...

— І слухаючи тебе, я дякую долі, що в нас народилися дівчатка. Якби в тебе був син, хтозна, що ти зробив би з нього.

— Що? Думаєш, зробив би з нього альпініста?

Аленка мовчала.

— Крім того, я не впевнений. Коли я думаю про те, що треба вставати о четвертій ранку, дві години їхати кудись машиною, щоб потім два дні дряпатися і замерзати на скелях... Може, мені просто шкода тих днів, коли мені цього хотілося... Розумієш?

— У тебе криза середнього віку, — сказала Аленка. Її голос звучав із полегшенням.

— Так, мабуть, так і є. І що тепер?

Вони замовкли, і Тарас згадав, що вони мали дивитися фільм. У фільмі власник готелю також сварився з жінкою, значно молодшою за нього. Дочкою чи дружиною.

— Я прокручу назад? — запитав Тарас, бо на екрані мінялися сцени, а Аленка жодного разу не глянула туди, та й сам Тарас не знав, про що там ідеться.

— Тобі не здається, що в тебе подібні сумніви були б у будь-якому разі? Навіть якби ти не покинув альпінізму?

— Або я опинився б серед тих дванадцятьох, і, по суті, твій старий врятував мені життя... Він зробив усе так, як треба.

Аленка вдивлялася у темний екран.

— А яка вона, та... Тіна?

— У мене з нею нічого нема.

— Знаю. Я просто питаю.

— Молода і гарна, — відповів Тарас. — Принаймні так усі кажуть.

— А ти?

Тарас стенув плечами.

— Ти ж знаєш Остерця і Брайца. Для них усяка гарна. Мені вона не здається якоюсь особливою.

Фільм перемотався на початок, і Тарас знову натиснув на «Play», запізнившись рівно настільки, що знову побігли застереження про авторські права і коротеньке відео про те, що завантаження фільму з інтернету карається законом. Сивобородий чоловік іще раз прогулявся стежиною, за ним здіймалися піщані стовпи Каппадокії, у м’якому піску яких люди видовбали собі помешкання... Вже двадцять років минуло відтоді, коли він востаннє тримався за скелястий виступ, і все одно при погляді на будь-що у формі каменю він думав про альпінізм.

— А я можу в тебе дещо запитати?

— Що?

— Чому твій старий витягнув із болота Прелца?

— Що ти маєш на увазі?

Тарас дивився на екран, на якому дія розвивалася дуже повільно, і чекав на її голос.

— Наскільки я знаю, вони не були колегами. Не було жодної потреби об’єднувати педіатричну і гастроентерологічну клініки.

— Не знаю, — сказала вона. — У них, напевно, були якісь свої домовленості. І хіба кожне «чому» мусить мати своє «тому що»? Чому це тебе стало цікавити?

Тарас відмахнувся.

— Професійна деформація. Так, просто спало на гадку.

Через двадцять хвилин Аленка вже спала, і Тарас якраз зібрався перемкнутись на спортивний канал, узяв пульт, та відклав його і став дивитися довгу важку історію про стосунки старшого чоловіка і його молодшої дружини до кінця, до другої години ночі. І впіймав себе на тому, що його думки вертаються до справи, розслідують її, що він думає про човен і петарди, Міхелича і вісімнадцятирічну повію, про історію тридцятилітньої давності з вагітною дівчиною у Старій Фужині, про ІSIS^[21], озеро, про те, що думає про Тіну більше, ніж про Остерця і Брайца... І так, кожне «чому» має своє «тому що», — інспектор добре це знав.

І коли під час перегляду фільму його хилило на сон, то зараз будь-яка сонливість безслідно минула. Нумо це викорис­тати, сказав він, подивімось на сьогоднішній день звіддалік, під іншим кутом зору. Тарас підвівся, пройшовся туди-сюди кімнатою, щоб розігнати тілом кров і надіслати якісь молекули кисню у мозок. Сів, узяв зі столика якийсь папірець, можливо, рахунок, чи що, і на зворотному боці намалював озеро і місцевості довкола: Уканц, Стару Фужину, річку, яка витікає з озера, як же ж вона називається? яка через сто метрів стає уже Савою Бохинькою. Під малюнком він написав: «човен, дитина, зустріч студентів факультету біотехніки». Якийсь час вдивлявся в написане.

Може, не було нічого такого, чого він би не помітив, бо нічого й не було. Він хотів, щоб було, а насправді... Тарас зім’яв листок і жбурнув ним у телевізор, на чорному екрані якого блимало лого «Sony». Вимкнув програвач, телевізор і кілька митей посидів на дивані, ніби не міг вирішити, чи вставати, чи відкинутися на спинку і спробувати знайти збалансовану позу. Минуло чотири дні, відколи вони знайшли тіло, одинадцять, відколи дівчині відтяли голову, а вони навіть не знають її імені.

Тарас поклав пульт на тумбу під телевізором і заодно підняв зім’ятий папірець, розгорнув і подивився, що це. Може, щось важливе. Це був попередній рахунок за ремонт автомобіля, яким займався Остерць. Комплект зчеплення плюс робота — вісімсот сімдесят євро. Тарас поклав папірець на стіл. Завтра... або колись.

І в той момент Тараса несподівано осяяло, він здогадався, що міг пропустити, і навіть розчарувався. Невже воно? Невже це воно? Він пішов по свій сірий записничок, погортав його, поки не знайшов того, що шукав. Може, це дрібничка, та кожне «чому» має своє «тому що».

Розділ 20

5 січня, п’ятниця

Кабінет Міхелича був саме таким, яким годилося бути кабінетові директора фармацевтичної компанії. Директора старої школи. Робочий стіл, шкіряне крісло, акварель над столом. На столі — африканська статуетка з ебенового дерева і біля неї — така ж завбільшки матрьошка. За метр від столу — низький круглий журнальний столик і два імпозантні шкіряні крісла. А ще за кілька метрів — великий овальний стіл, довкола якого стояло сім крісел, а на стіні поруч — визнання, які отримала компанія. І серед усіх цих зображень у центрі тієї стіни красувалася велика кольорова фотографія Міхелича з маршалом Тіто. Тарас, розглядаючи Тіто, зробив висновок, що фотографію було зроблено наприкінці сімдесятих, за якийсь рік до смерті маршала. У кімнаті було також кілька шаф зі скляними дверцятами, і в них стояли декоративні книги, яких, мабуть, ніхто давно не гортав. Коли секретарка запросила Тараса у кабінет, Міхелич підвівся і як на сімдесятирічного чоловіка на диво жвавим кроком попрямував назустріч, наче перехоплюючи відвідувача перед робочим столом.

— Добрий день, добрий день, пане інспекторе!

Тарас привітався, і Міхелич кивнув секретарці. Тарас попросив еспресо лунго. Міхелич воду і сік.

— Де сядемо?

Господар кабінету дивився на кабінет так, наче вперше його бачить.

— Там? — і показав на журнальний столик.

Тарас кивнув і обрав крісло.

— Як минули вихідні?

— Добре.

— Я чув, ви спортсмен.

— Звідки?

Міхелич перелічив кілька Тарасових альпіністських подвигів, і було неприємно, що речення він продовжив, називаючи пізніші інспекторові спортивні заняття, хоча Тарас про себе ніколи не розповідав як про марафонця чи лижника-бігуна. Міхелич при цьому заглядав у папірець на столі.

— Я завжди готуюся до...

Старий наморщив чоло, а тоді видув повітря з губ, ніби докоряючи собі, що зробив щось не так.

— Я хотів сказати, що я завжди готуюся, перш ніж братись за якусь справу, але це ж не справа?

— Для мене ні, — відповів Тарас. — Ми у поліції називаємо це опитуванням.

Секретарка принесла напої й запропонувала до кави цукор і молоко. І від цукру, і від молока Тарас відмовився. Міхелич зробив ковток соку, запив водою і відкинувся на спинку свого фотелю, чекаючи, коли Тарас ковтне кави.

— Отож що вас цікавить, пане інспекторе?

Але ж це ви мене попросили приїхати до вас. Ви начебто хотіли щось мені розповісти.

Міхелич усміхнувся.

— Маєте рацію. Я справді просив вас зустрітися зі мною.

Він переплів пальці рук і звів докупи великі пальці.

— Я хочу вас попросити вести розслідування скромно. Не тільки тому, що я був у Бохині з... подругою, ні, ні, це не ­бо­зна-яка новина. Тиждень тихої мстивої мовчанки вдома, але я й так часто у відрядженнях. Ви ж не читаєте жовтої преси.

— Навіщо?

— Так, ви маєте рацію. Я теж не читаю. Але тут дещо інше... У вас є час для трохи довшої розмови, пане інспекторе?

Тарас кивнув головою.

— Розмова довга, бо... У грі такі високі ставки, що було б безвідповідально з мого боку, якби через слідство, яке ви мусите провадити... ми все втратили. І тому... — Він підняв руки, розкриті долоні повернулися до Тараса. — ...правда і нічого, крім правди. Ну ж бо. Від Адама. Ви, може, цікавитесь трохи медициною? Краще, якщо так, бо інакше наступні п’ять хвилин вам видадуться дуже нудними.

Міхелич не чекав відповіді, швидко ковтнув соку, тоді води, знову відкинувся на спинку і почав, прикривши повіки:

— Ви знаєте, людство... — він усміхнувся і на мить розплющив очі. Рівно настільки, щоб додати: — Я ж попереджав — від Адама.

Він знову прикрив очі і продовжував:

— Отже, людство має багато проблем, проблем зі здоров’ям, які можна за інтенсивністю зобразити у вигляді кривої. На тій кривій буде невелика кількість людей з нагальними проблемами, потім розмір тих проблем зменшується і тягнеться довгий хвіст клопотів, які з часом стають тільки більшими. Я маю на увазі нові патогени, які через глобалізацію поширюються світом. Наприклад, Ебола. Якщо зими ставатимуть теплішими, вони перезимують і будуть розмножуватись. Якщо були інфекції у Великій Британії, то вони з великою ймовірністю будуть і в нас. Так само і з вірусами, які завжди жили у лісах, де ніколи не було багато людей, а тепер ці території заселяються...

— ВІЛ? — запитав Тарас.

— Так, ВІЛ — один із таких перших випадків. Якогось дня на ті території прибуває багато людей, у яких народжується багато нащадків, які знову ж таки розселяються по планеті. Уявляєте? У лісі, де споконвіку не було жодних змін, з’являється щось нове, уявляєте, яку гостину влаштували собі комахи і паразити? Це ж така нагода для стрибка захворювань, про існування яких людство навіть не підозрювало, тим більше про наслідки, що їх вони провокують. Щось схоже нещодавно трапилося в Бразилії, де вирубали ліс, побудували міста, і в тих краях діти раптом стали хворіти на страшну хворобу. Що відбувається? Маму кусає комар, переносить у її тіло вірус, який при вагітності передається зародкові й починає розмножуватися у його мозку. Народжуються дефектні діти, і якщо вони виживуть, то з недорозвиненим мозком. Це приклад хвороби з хвоста тієї кривої.

— Ви маєте на увазі вірус Зіка?

— Звичайно.

Директор зробив коротку паузу, ніби хотів дати Тарасові час на роздуми й усвідомлення сказаного.

— І ті маленькі проблеми, яким ніхто не надає уваги, розмножуються, ніби жаби. Якщо не з’їсти супу з пуголовків на сніданок, коли вони маленькі, ввечері буде ціла кімната жаб.

Міхелич подивився на інспектора, наче викладач, який пильнує, чи студент стежить за матеріалом.

— Та пуголовки, про які я говорю, для нашої історії не важливі.

— А жаби — так, — ствердив Тарас.

— Так, жаби. Проблеми з іншого боку кривої.

Міхелич усміхнувся і відразу ж посерйознішав, став говорити швидше, наче за ним гналися.

— Ще одна гостра проблема людства — антибіотики, тобто резистентність до них. Це не проблема з хвоста, бо вона стосується мас. У західному світі населення старішає, за останні п’ятдесят років не було жодної серйозної епідемії грипу, яка вдарила б по людях, котрим понад шістдесят п’ять — сімдесят років. У Японії, наприклад, майже шістдесят відсотків населення становлять особи за п’ятдесят. Найбільше грошей іде на охорону здоров’я саме цієї групи.

Міхелич похитав головою.

— Тобто моїх однолітків. Від препаратів для зниження холестерину і цитостатиків до віагри. Це все ліки, яких ви, приміром, ще довго не потребуватимете.

— Дякую, — сказав Тарас і подумав про свого лікаря, який на останньому обов’язковому огляді брав аналіз крові.

«У тебе підвищений холестерин, — бурмотів він, — але, знаючи твій стиль життя, думаю, нема сенсу мучити тебе якимись таблетками».

«Я б їх не приймав», — відповів Тарас.

— Чи знали ви, — продовжував Міхелич, — що найбільша частина грошей, які держава витрачає на лікування, припадає на останній рік життя людини?

Тарас цього не знав.

— Можу проілюструвати: у випадку чоловіків це означає, що від першого і до сімдесят сьомого року життя вони здорові, а за останній рік життя хворіють і використовують вісімдесят, а може, й дев’яносто відсотків з медичного бюджету за все життя. Частина йде на знеболювальні, тоді на лікування раку і, зрештою, інфекцій. Інфекції слизових, дихальних шляхів, сечовивідних, шкіри, післяопераційні інфекції. Одне слово, бактерії.

Міхелич помовчав і кілька секунд дивився Тарасові в очі.

— І в цей момент в історію вступаємо ми.

Директор випив сік і знову сполоснув рот водою.

— Антибіотики. Для лікування інфекцій ми використовуємо дуже багато антибіотиків, чия ефективність неймовірно швидко знижується. Зростає кількість культур, стійких до антибіотиків. У лікарнях є культури, резистентні майже до всіх антибіотиків, окрім єдиного, дорожезного, що його виробляє одна компанія і продає за неймовірні гроші, а призначають його пацієнтові лише після консиліуму, на якому оцінюється вартість продовження життя людини, витрати на лікування... Одне слово, якщо вам більше сімдесяти років і сімейний лікар, який ухвалює рішення, — не ваш знайомий, не сподівайтеся, що вам його дадуть. Ага, я забув згадати про ще одну групу тих, хто приймає антибіотики. Через тривалу дегенерацію населення західного світу, де вже не працює природний відбір, народжуються діти з муковісцидозом і схожими захворюваннями, які потребують антибіотиків. Lifelong-програма^[22] означає, що ви повинні безперервно приймати антибіотики. Всі вони і мільйони, мільярди інших живуть... живемо за антибіотик до смерті.

Тарас дещо про це читав, але завжди вважав, що це журналістські перебільшення.

— Чому ж нема нових антибіотиків? Чому їх не роблять, якщо їх можна продавати за чисте золото? Тому, що їхнє виробництво — ще дорожче, не по-людськи дороге; я говорю про десятки мільярдів доларів чи євро. А їхній патент триває десять років. І через десять років після того, як ви в нього вклали тонни грошей, з’являються дженерики, як ми. Три­дцять першого грудня о двадцять третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин і п’ятдесят дев’ять секунд там, унизу, вже стоять вантажівки, — директор махнув рукою у бік вікна, — набиті препаратами, необхідними дозволами і ввімкненими двигунами, й опівночі вони — гоп!

— Ви говорите про аналоги? — запитав Тарас.

— Так, про дженерики. Їх не так важко зробити, коли в тебе на столі лежить оригінал. Але оригінальний препарат — це інша історія, і тому я обома руками за державу. У цьому й завдання держави — фінансувати речі, яких приватний сектор ніколи не зміг би, поміж іншого — науку, яка потім продає патенти виробництвам, на яких виготовляють радіо, телевізори, айфони, гортекс, титанові пластини для зламаних кульшових суглобів та колін і антибіотики. Якби ми чекали на возвеличуваний приватний сектор, нічого ніколи не з’явилось би, бо це невигідно. Ви знаєте «Novartis»?

— Компанія, яка купила «Lek» і є вашим конкурентом?

— Не тільки нашим. Її оборот становить шістдесят мільярдів американських доларів. А «Novartis» теж виробляє дженерики. Ніколи б не подумали, правда?

Міхелич зупинився, ніби вкусив себе за язик.

— Ви бачите, я старий комуніст. — Директор показав на фотографію на стіні. — Комуністичної партії більше нема, нема комунізму, але я дотепер червоний... Демократія? Та ну... Наша компанія годує цілий регіон, половину держави. І, думаєте, так би було, коли працівники вибирали б директора? І хто має тоді його обирати — підприємство чи держава?

Директор махнув рукою у повітрі.

— Повернімось до нашої теми. Уявили собі картину: вантажівки, які вишикувалися перед шлагбаумом серед ночі? Це не метафора. Вони справді там стоять і ведуть зворотний відлік.

— Приблизно уявляю.

— А тепер від загального до конкретного. Те, про що я вам розповідаю, не є жодним секретом. Всі про це знають, навіть уряди, й останнім часом ведеться багато розмов про ініціативи для розвитку нових антибіотиків, але ви ж знаєте, як це все відбувається — дуже поволі. Попри це ми, фармацев­ти, зарухалися. Не дуже сильно, не дуже амбітно. Скажімо, генеральне прибирання перед початком ремонту у квартирі. Нещодавно, десь рік тому, і ми в «Салубрісі» вирішили оживити наші старі ліофілізовані культури, які зберігаються при мінус вісімдесяти градусах...

Тарас, звичайно, не мав поняття про те, що таке оте «ліофілізовані», та Міхелич розповідав не для того, аби Тарас розумів.

—...і дозволити студентам мікробіології та біотехнології займатися ними. Мета? Оживити культури бактерій, довес­ти їх до кондиції, проаналізувати середовища для їх вирощування, нашу апаратуру для вимірювання, перевірити, чи клітини ще виробляють основні природні діючі речовини... Тобто просто провести підготовчу роботу, без якихось очікувань, нічого особливого.

Тарас випив свою каву і похитав головою, коли директор запитав, чи не приготувати ще одну.

— Отож ми звернулися до факультету, факультет нам прислав чотирьох студентів, яким ми вручили «non-disclosure agreement»^[23] і відправили їх в наше розпорядження. Ви знаєте, що означає така угода?

— Що результати вашої співпраці становлять таємницю, — відповів Тарас.

— Так, тобто це означає, що вони — наші. Про всяк випадок. Ви цікавитеся хімією, інспекторе?

— У цей момент чи взагалі?

Старий чоловік усміхнувся і кивнув головою.

— Вас зацікавить те, заради чого я вас запросив сюди...

Міхелич узяв у руки фломастер, щось підкреслив на картці і віддав її Тарасові.

— ...ось воно.

Перед Тарасом простяглася низка літер і цифр, між якими стояли тире, дефіси і дужки. На одну-дві секунди, а тоді Міхелич поклав папір назад на стіл.

— Я сподіваюся, що у вас не фотографічна пам’ять, бо інакше я мусив би наказати вас убити.

Директор засміявся і замовк, глянувши на незворушного Тараса.

— Вибачте, невдалий жарт.

— Це формула нового антибіотика, якщо я все правильно зрозумів?

Міхелич кивнув.

— Не нового антибіотика, а найефективнішого нового антибіотика на планеті.

Він замовк і дивився на Тараса.

— Ну, принаймні ми вважаємо, що він може бути найсильнішим.

— Я підозрюю, що ви відкрили його не в Бохині?

— Ні, ні... Я попрошу ще трішечки терпіння. Після цього ви все зрозумієте, побачите всю картину, щоб зрозуміти, щоб не втручатись у проект, більший, аніж що-небудь у вашому, моєму, чиєму-небудь житті.

Міхелич постукав суглобами пальців по столі, потім стулив їх у кулак.

— Ви вірите в дива, пане інспекторе?

Тарас заперечно похитав головою.

— Радше у випадковості.

— А скільки має бути випадковостей, щоб сталося диво?

Тарас не відповів, і директор витягнув із шухляди ще один аркуш паперу, поклав його на стіл і продовжив, дивлячись то на нього, то на Тараса.

— Що станеться, коли зачинити в лабораторії чотирьох студентів, які з часом втомлюються? Один із них вирощує культуру XPZ79.1989.FTC14 у середовищі А, клітини якої відфільтровує, бо антибіотик за рецептом зв’язується в оклюзивні тільця всередині клітин...

Міхелич говорив швидко, без пауз та інтонацій, ніби наговорював текст для телевізійної реклами про медпрепарати, у якій актор, що читає текст, намагається в якнайшвидшому темпі прочитати оте визначене законом «порадьтеся з лікарем або фармацевтом».

— ...інші середовища він зібрав у пляшечку Шотта і поставив її за лінію, яка розмежовує матеріал, призначений для утилізації, і свіжі матеріали. Він її не позначив, а середовища в усіх пляшечках однакового кольору. Вночі хтось, швидше за все прибиральниця, тобто пані, яка перед цим десять років пропрацювала в Німеччині і звикла там до порядку, протираючи полиці, непозначену пляшечку з використаним середовищем А переставила через лінію до інших пляшечок.

Директор усміхнувся.

— Бідолашна, десять років пропрацювала в Німеччині, поки в неї не закінчилась віза і вона не мусила повертатися назад, на південь. І якщо б вона якогось наступного дня не запитала, чи мусить прибирати на столах, ніхто нічого й не зауважив би. Отож, відповідно до протоколу, той другий студент у використане середовище А в непозначеній пляшечці прищепив свою культуру. Результат: швидке розмноження при тридцяти семи градусах Цельсія, не в мікроаеробних умовах, і коли він виміряв продукцію ефективної речовини за допомогою детектора HPLC, хроматограф виявив чотири додаткові штуки, яких там не повинно було бути.

Директор нахилився до Тараса і довірливо прошепотів:

— Якщо сказати по-простому, то він завалив експеримент.

Міхелич випростався і шпарив далі.

— Продовження тієї історії — такий самий детектив, як мікробіологія і хімія. Як діятиме людина, котра помилилася? Може визнати помилку, може спробувати перекласти провину на іншу людину. Наш студент зібрав клітини, які виросли, бо це була остання віала і він мусив мати хоча б якісь клітини. Навіть якщо експеримент не вдався, бактерії слід зберегти. І оскільки основного, двічі використаного середовища А з основними трьома культурами й додатковими чотирма він викинути не міг, бо воно не відповідало стандартним операційним процедурам і фармакопеї, і не міг його поставити на місце, бо всі знали, що він працює саме з ним, то вилив його в колбу третього студента, чиїм завданням було за допомогою ензимів змінити компоненти, вирощені в середовищі. Так третій студент, який щойно в понеділок прийшов у лабораторію, піддав концентровану фракцію у своїй колбі ензимній реакції в мікроцентрифузі, та помилився і приготував розчин, удесятеро сильніший...

Міхелич підвів голову й останні кілька слів сказав із нормальною швидкістю і навіть дещо збентежено.

— Він навіть не був винен. Йому для роботи підсунули дешеву суміш складників. Оригінальний чистий розчин коштує чотири тисячі п’ятсот євро, а двісті міліграмів, які він отримав від нас, коштують п’ятдесят чотири. Ви ж розумієте, для магістерської роботи цього достатньо.

Директор знову перейшов на повчальний тон.

— У процесі реакції з середовища, в яке він висіяв свою культуру, почали виділятися речовини зеленого кольору, а не очікувані світло-жовті. Він у паніці кинув центрифугу у ванну, нагріту до шістдесяти п’яти градусів.

— У паніці? — запитав Тарас.

— Люди так роблять, — сказав Міхелич. — Це не логічно, але так є, наприклад, палимо докази, щоб їх позбутися. Коли він жбурнув центрифугу в гарячу воду, до нього дійшло, що цим він нічого не доб’ється. Тому він виловив центрифугу і побачив, що вона стала рожевого кольору. Не зеленого, а рожевого. І що йому робити? Вилити вміст він не міг, бо всі центрифуги обліковані, крім того, в лабораторії нема зливів. Через колір він не міг накрапати отримане на тестові культури, бо це кожен би помітив. Отож що він зробив? Перш ніж одягнути скафандр, він пішов у лабораторію, покликав студента номер чотири і запитав, чи не можна скористатися його запасними пластинами, на які він би накапав воду. Результату не буде, а пластинки з рожевим кольором він потім нишком очистить в автоклаві і все буде шито-крито. І якби той четвертий студент погодився, наша історія на цьому обірвалась би і ви б нами не зацікавилися.

Тарас терпляче чекав.

— Тому студентові саме прооперували грижу...

Директор розсміявся.

—...бачите, існують люди, яким доводиться заглянути до каси мінохорони здоров’я трохи раніше, ніж їм виповниться сімдесят вісім. І оскільки в травматології, де студент номер чотири лежав кілька днів, водилися лікарняні інфекції, він, як мікробіолог, зібрав зразки з кількох милиць, а також зі своєї руки і потім у лабораторії без відома директорки займався культурами, які виростив. Серед них — necrotizing fasciitis, відома як flesh-eating bacterial disease^[24], а також neisseria gonorrhoeae... Супербактерії, які він на ніч залив рожевим розчином. Просто з цікавості. І коли наступного дня прийшов подивитися...

Міхелич підвів голову і відклав аркуш паперу.

— ...там було, якщо відкинемо спеціалізовані терміни, все мертве.

Директор замовк і, наче втомившись від пояснень, відкинувся на спинку шкіряного фотеля.

— Ми витратили півроку, поки розшифрували експеримент і повторили його.

— І що ви робили в Бохині? Ви ж, мабуть, не готували рожевих розчинів?

Міхелич усміхнувся.

— Ні, ми домовлялися про умови non-disclosure agreement-у.

— Про гроші?

— Ні, зовсім ні. Грошей буде достатньо, тільки щоб не розгулялася заздрість. Ми домовлялися про те, кому приписати заслуги і як представити всю історію. Ми ж не можемо розказати, як усе було насправді, так, як я зізнався вам. Ви ж знаєте, як це звучатиме? «Після багаторічної співпраці між...» і бла, бла, бла.

— Ага...

— Саме так, пане інспекторе, саме так: ага!

— Ну, все ж, про які суми йдеться?

— Якщо клінічні дослідження дадуть такі самі результати, в чому ми майже не сумніваємося, і після всіх міжнародних перевірок і дозволів... Я думаю, для початку сто мільярдів євро.

— Сто мільярдів?

— Щонайменше. Витрати неістотні — ензими, виконані процедури, виробничі моменти. А ефективність — висока. За наступні десять років, поки препарат не скопіюють.

— Сто мільярдів?

— Я знаю, про що ви думаєте, інспекторе.

— Справді?

— Так. Ви думаєте про те, що одне людське життя, яке спіткнеться об такі гроші, небагато важитиме, правда ж?

— Ну, я ще до цього не дійшов. Але так... Особливо, якщо та людина володіє фотографічною пам’яттю?

— Недоречний жарт, я вже говорив і ще раз прошу пробачення. Але ж — браво, я вже й забув про нього...

Міхелич зітхнув, оперся ліктями на стіл і нагнувся до Тараса.

— Ви небезпечний супротивник, інспекторе. Я б не хотів, щоб ви були на протилежному боці. А справа в тому, що я не знаю, чиє тіло у вас в Любляні, але знаю, що до нас воно не має жодного стосунку.

Коли вони прощалися, на Тараса у секретарки чекав невеличкий пакунок.

— Маленький дарунок.

— Ви знаєте, що я не можу цього взяти?

— Це ж дрібничка. Кілька спортивних добавок і мазь, яку ми виробляємо. Для колін і таке подібне.

— Дякую, — відповів Тарас і рушив коридором до ліфта.

— Заждіть, — загукав Міхелич і впіймав його в коридорі. — Я поїду з вами.

Міхелич викликав ліфт і, коли двері відчинилися, повернув перемикач у положення «Стоп». Забрав палець з кнопки, і кілька секунд здавалося, що він збирається з думками, перш ніж заговорити.

— Дві речі... По-перше, ви ж мені вірите, що я не маю нічого спільного з тією мертвою дівчиною?

— Запитайте мене краще про те, що я думаю. Не питайте, у що я вірю. Такої розкоші, як вірити, я в своїй роботі не можу собі дозволити.

Міхелич щиро розсміявся.

— Шкода, — сказав він, пересміявшись, — ми в цьому абсолютно схожі. Я собі теж цього не можу дозволити. Я сподіваюся, що ви не звернете у цю сліпу вулицю, але ж не можу вірити у це, так?

— Якось так, — відказав Тарас.

Міхелич озирнувся, ніби пересвідчувався, чи вони й далі самі на коридорі.

— Ще одне. У вас є діти, пане інспекторе?

— А ви хіба це не перевірили?

Директор лукаво посміхнувся.

— Звичайно, перевірили. У вас дві дочки, двадцять і вісімнадцять років.

І відразу ж змінив вираз обличчя з лукавого на простодушне.

— Ох, то ви мене, мабуть, добряче засуджуєте?

І, не чекаючи на Тарасову відповідь, продовжив:

— Знаєте, я тій дівчині, що була зі мною в Бохині, ні за що не платив. Не вірите? Я маю на увазі гроші. Але я для неї домовляюся то про одне, то про інше. Вона хоче стати співачкою. Від мене вона не піде більш зіпсутою, ніж прийшла.

— Мені байдуже, — сказав Тарас.

— Справді? — усміхнувся його співрозмовник.

— Справді, поки та вісімнадцятирічна — не моя донька.

Тарас увійшов у ліфт і змінив положення перемикача, якийзатримував ліфт на поверсі. Проте хтось інший устиг викликати його раніше, і ліфт піднявся на поверх вище, де, проте, вже нікого не було. Ще трохи, думав Тарас, їдучи вниз, ще трохи, ще рік роботи, і йому стануть байдужими навіть важливіші речі, ніж те, на кого облизуються хтиві й багаті старигани.

У кабінеті Міхелич сів за стіл, оперся на нього ліктями, сплів пальці і якийсь час сидів у такій позі. Тоді повільно розвів руки, взяв аркуш паперу зі столу, перевернув його і подивився на формулу на ньому.

— Симоно! — загукав він і, оскільки реакції не було, покликав знову.

— Я вас слухаю, — з’явилася у дверях секретарка.

— Подзвони Предаличу.

— Нашому Предаличу? З кадрового відділу?

— Кому? Ні, нащо він мені. Нашому Предаличу з Міністерства фінансів.

Секретарка зникла у своєму кабінеті. Міхелич іще раз заглянув у папір, який тримав перед собою, у цифри й літери, які він наквацяв на папері за п’ять хвилин до Тарасового приходу. Він не був таким дурним, аби випробовувати чиюсь фотографічну пам’ять.

Розділ 21

Тіна очікувала когось іншого. Наприклад, розфарбовану штучну білявку. Або розфарбовану брюнетку-співульку. Або розфарбовану... Когось, хто навіть здалеку був схожий на дівчат, які у фільмах продаються за гроші. Одне слово, повію, яких вона в своєму житті бачила, правду кажучи, не так часто. Звичайно, вона була в Амстердамі і пішла подивитися на вулицю червоних ліхтарів, а в Парижі з колегами вночі прогулялася площею Пігаль. Ну, і це, загалом, усе. Повій у Любляні вона б не могла знайти, бо таких, яких вона бачила в столицях Нідерландів і Франції, у цьому ресторані не було.

У ресторані, в якому вона домовилася про зустріч з Барбарою, сиділа дрібна істота, білявка, природна білявка у скромному світло-синьому пуловері, на столі перед нею стояло горнятко какао. Здавалося, їй менше, ніж вісімнадцять. Тіна озиралась у пошуках іншої ймовірної кандидатури, але у приміщенні на п’ять-шість столів, крім дівчини, були лише дві пари.

— Барбара? — несміливо звернулася до неї Тіна.

Та всміхнулася, підвелась і подала руку. Тіна зачекала, поки підійде офіціант, візьме і принесе замовлення. Після цього перестала говорити про погоду і зиму.

— Ти знаєш, для чого ми зустрілися? — запитала вона Барбару, намагаючись звучати якомога безтурботніше, і була невдоволена, коли їй це не вдалося. Звучало по-вчительськи. Барбара цього не помітила, а може, звикла.

— Ні, не маю поняття. Бране сказав, що хтось із поліції хоче поговорити зі мною. Нічого особливого, попросив, щоб я зустрілась і відповіла на запитання.

— Бране?

— Пан Міхелич.

— Ага.

— Ви не відразу зрозуміли, бо його всі звуть пан Міхелич, так?

Тіна кивнула.

— Як довго ви знайомі?

Дівчина наморщила чоло і після короткого похитування головою відповіла:

— Десь із півроку, здається. А на «ти» ми зовсім недовго.

— Якраз це мене і цікавить, — мовила Тіна. — У яких ви стосунках з паном Міхеличем?

— Що ви маєте на увазі?

Її здивування видавалося щирим, і вперше Тіна у голосі співрозмовниці почула широкі голосні, так говорили в Нижній Крайні.

— Ви три дні були зареєстровані в готелі у тій самій кімнаті. Як би ви назвали такі стосунки?

— Він — мій меценат, — сказала дівчина з полегшенням, ніби Тінині запитання допомогли їй знайти правильну відповідь. — Він про мене піклується. Я хочу стати співачкою.

Дівчина мило всміхнулась, а в Тіни перед очима постало обличчя Міхелича, яке вона бачила у газетах і на телебаченні. Рідке сиве волосся, зачесане назад за модою хтозна-якого часу, поморщена шкіра з коричневими плямами, обвисле підборіддя, завжди костюм з краваткою — найчастіше світло-сірий костюм і синя краватка. Образ поважного старого, та все ж старого. Тіна кивнула, аби не зрадити думок, які роїлися в її голові.

— Я б хотіла також працювати вихователькою в садку. Я вчуся тут, на педагогічному, — сказала дівчина, показавши кудись за спину Тіни, мабуть, у напрямку педагогічного факультету. — Я б хотіла працювати з дітками. Вони такі милі.

— А якою музикою ви займаєтесь?

— Ох, та я не займаюсь. Я б хотіла. Якою-небудь, мені все одно... Наприклад, такою, яку роблять «Модріяни» чи Ян Плестеняк. А вам подобається Плестеняк?

— Так, дуже, — відповіла Тіна.

— Ну, от бачите. Я не знаю дівчини, якій би він не подобався. А яка пісня? Ні, ні, не кажіть, давайте я вгадаю...

Дівчина стала наспівувати, і Тіна мусила визнати, що в Барбари геть непоганий голос: «Тієї ночі в номері сто два він моє серденько украв, у номері сто два писав на моїм тілі зранене ім’я». — Вона?

— Вона, ви вгадали. І пан Міхелич запропонував подбати про все необхідне?

— Саме так.

— І як ви з ним будете розраховуватися за допомогу?

— Я не буду з ним розраховуватися, в мене нема грошей.

Дівчина захихотіла, наче сказала щось смішне, взяла печиво, яке подали разом з кавою, вмочила його в напій, піднесла до рота і відкусила шматок — щонайменший, який могла.

— Мені цікаво, — сказала Тіна, якій більше не було не­зручно, — чи ви йому взамін запропонували сексуальні послуги? Я вас попрошу відповідати правдиво, бо ми і з ним поговоримо. Та все це залишиться між нами.

— Ага, ви це маєте на увазі, — вигукнула Барбара, мовби щойно зрозумівши запитання. Вона знову відкусила шматок печива, знову міліметровий. — Так, послуги.

— Ага, — мовила Тіна.

— Але не раніше, ніж мені виповниться вісімнадцять. В Бохині ми вперше були разом. Я навіть не знала, а пан Міхелич сказав, що за такі речі з неповнолітніми притягають до відповідальності.

— Ні, — сказала Тіна.

— Не притягають?

— Ні, до відповідальності притягають лише тоді, коли неповнолітня особа має менше, ніж п’ятнадцять років...

— Правда?

— Або якщо партнер, тобто повнолітній, набагато старший. Тоді такі стосунки заборонені до вісімнадцяти років. Як у вашому випадку.

Барбара з’їла печиво і, схоже, занурилася в роздуми.

— Тоді ми зробили правильно, що почекали?

— Так.

Барбара дивилася на Тіну, наче дитина, якій щойно сказали: нічого страшного, що вона з’їла все печиво у шафці. Тіна усміхнулась, і їй здалося, ніби вона здогадалась, чому Тарас послав поговорити з Барбарою саме її. Що ж казати про інших, коли навіть Барбарині і Тінині світи були настільки різними.

— Тобі не здається, що це неправильно?

— Я ж уже сказала, що в мене нема грошей. Мені не шкода дати йому трохи любові.

«Любові?» — хотіла запитати Тіна, але вкусила себе за язик. Вона не має права.

— Не будемо про це, — сказала Тіна, — ми вам не для цього дзвонили. Ви знаєте, що в Бохинському озері, точніше в річці, яка з нього витікає, знайшли тіло молодої жінки?..

Тіна стежила за її обличчям, мімікою, очима, але не помітила нічого особливого. Дівчина вмочила печиво в каву і легким рухом струсила краплі напою.

— Що, правда?

— Так.

Чи може бути, що вона не знала? Тіна мовчала і чекала, чи не знітиться дівчина, чи не видасть, що знає про вбивство більше, але ні. Барбара відкусила черговий шматочок печива, ковтнула його, ледь прицмокнувши язиком... Тіна мимоволі подумала про оральний секс, малі губи...

— Я не знала, справді не знала. Мені ніхто нічого не розповідав.

— У газетах писали і по телевізору показували.

— Ви знаєте, я не дивлюся телевізор, — сказала Барбара у відповідь на запитальний погляд Тіни і, наче виправдовуючись, додала: — Я читаю книжки.

Дівчата кілька хвилин говорили про книжки, і Тіна довідалася імена письменниць, про яких раніше ніколи не чула.

— Любовні романи, — пояснила Барбара і знову ледь порожевіла.

І ні, вона уявлення не має, хто та дівчина, і так, у готелі вона була єдина, хто не належав до товариства з факультету біотехніки.

— Мені там було нуднувато, — зізналася дівчина, коли Тіна поклала на стіл гаманець, щоб оплатити рахунок. — Бране цілими днями був із ними, і, знаєте... — вона змовницьки схилилася до Тіни і звірилась їй як жінка жінці. — Він боявся приймати ті таблетки. Тиск...

До відділку на Прешерновій вулиці Тіна йшла пішки. Вона намагалася думати як поліцейська. Чи те, що вісімнадцятилітня дівчина валялася в ліжку зі старим чоловіком, має якийсь стосунок до тіла у воді? Скільки Міхеличу років? Шістдесят п’ять? Коли та мала народилася, він уже не був молоденьким.

Задзвонив телефон, Тіна виловила його з сумки. Тарас.

— Привіт, — мовив він, — ти де?

Тіна пояснила, що вона мала зустріч і якраз вертається у відділок.

— І?

Тіна відповіла, що не довідалась нічого такого, що, на її думку, могло б допомогти. Тарас не дав їй договорити.

— Мені здавалося, що так і є. Ти можеш перевірити номерні знаки машини, коли повернешся в кабінет?

Тіна взяла ручку і записала їх.

— Як думаєш, чия це машина? — запитала вона, однак Тарас уже, мабуть, відклав телефон, не завершивши виклику. З апарата долинала музика. Що це, Бон Джові?

В інспектора був хороший настрій, попри те, що для цього не було жодної підстави.

— Отож і ця нитка нікуди не веде, — чоловік спробував це проспівати на мелодію пісні «Bed of Roses»^[25].

Тарас дочекався кінця композиції, тоді знайшов під кермом кнопку для перемикання станцій, кілька разів натиснув на неї: з рок-хітів спеціальної радіостанції він потрапив на третю програму державного радіо, послухав кілька тактів, рівно стільки, щоб зрозуміти, що йому не подобається, і повернувся до рок-шлягерів. Якраз тоді, коли зазвучала «Poison»^[26] Еліса Купера, задзвонив телефон, і Тарас, не дивлячись на екран і не зменшуючи звуку музики, натиснув на кнопку виклику.

— Йоу...

— Тарасе, — почулося в трубці. Аленка і її голос були такими, що йому на мить стало соромно за оте «йоу» і за галасливого Купера. — Ти вже чув?

Тарас скрутив звук радіо.

— Що я мав почути?

Коли вона йому телефонувала і говорила таким голосом (а це траплялося донині три-чотири рази), він лякався, що сталося щось із доньками. Він себе переконував, що вона б у разі трагедії не починала речення з репліки «Ти вже чув?», але це не допомагало.

— Що я мав почути? — нетерпляче повторив Тарас, перш ніж вона встигла щось сказати.

— В Прелца інсульт.

Це було негарно, але Тарасові відлягло від серця.

— Півгодини тому, на роботі.

— У якому він стані? — запитав Тарас.

— Інсульт. Я подзвонила до Балажича... Ти його пам’ятаєш? Балажич працює в неврології, але він не захотів розповідати про Прелца. Лише те, що стан важкий.

Тарас і Аленка попрощалися недалеко від Троян, і коли інспектор поклав телефон, то подумав, що до Любляни йому залишилося двадцять хвилин їзди, і настрій у нього й далі був чудовий. Він посилив звук радіо, і хтось уже заспівав «Hot in the city, hot in the city tonight...»^[27], що дивно контрастувало із засніженим краєм, яким він їхав.

Розділ 22

Коли Брайц і Остерць увійшли до кабінету, Тарас і Тіна зависали в Тіниному комп’ютері... Точніше, Тіна сиділа і друкувала, а Тарас стежив за екраном за її спиною. Остерць іще встиг почути, як Тарас сказав: «...не інкасатор. Нехай приходить сюди».

Тіна надрукувала текст і вибрала опцію «Надіслати». Відповідь не забарилася.

Тарас похитав головою, Тіна ще щось написала, тоді обоє зачекали, і лише коли відповідь надійшла й, очевидно, була такою, на яку він і сподівався, інспектор обернувся до колег:

— Здоров.

Прийшовши на роботу, Тарас Тіни не застав. На його столі лежала записка з номерними знаками автомобіля, зареєстрованого в Любляні, а нижче було написано щось дрібнішим почерком, тож Тарас, аби прочитати написане, мусив тримати аркуш на відстані випрямленої руки: Іва Паска. Кумедне прізвище, подумав Тарас, і саме тоді, коли він поклав записку назад на стіл, увійшла Тіна, витираючи руки паперовим рушником.

— Привіт, — сказала вона.

Тарас відповів і знов узяв записку.

— Я телефонувала на її домашній номер, та ніхто не відповів, тоді на мобільний, але вона постійно поза зоною, тоді на роботу... — тепер уже дівчина взяла картку зі столу, — у відділ гідротехніки люблянського водоканалу, де...

—...її теж не було, — сказав Тарас.

— Так, — кивнула головою Тіна. — А після того, як я вдалася до твоєї тактики, мені дали її електронну скриньку і сказали, що вона нібито у відпустці у Тайланді і що вона якраз має повернутися й вийти завтра на роботу.

— Моєї тактики?

— Я не мала вибору, — сказала Тіна, — здається, я їм пригрозила інспекцією.

— Молодець, — пробурмотів Тарас, і йому здалося, що дівчина почервоніла, але він не зміг у цьому переконатися, бо вона сіла за комп’ютер і стала клацати на клавіатурі.

— Я їй написала п’ять хвилин тому...

— І, звичайно, не отримала відповіді.

— Насправді ні...

Тарас негайно підійшов до її столу і заглянув через плече. На екрані під текстом Тіни було написано: «Я в аеропорті у Франкфурті і сьогодні повертаюся з відпустки. У вас щось термінове?»

Тарас зітхнув, і Тіна вражено глянула на нього.

— Вона повинна бути мертвою, — пояснив Тарас. — Наша, як там її?..

— Іва Паска?

— Хто-небудь... Я вже подумав, що це вона — наша Джейн Доу.

Інспектор замовк, стоячи у неї за спиною, опираючись рукою на спинку стільця.

— Що їй відповісти?

— Що мені шкода, що вона жива.

Тіна зиркнула на шефа з-за плеча.

— Напиши їй, — протягнув поволі Тарас, — що нам треба терміново з нею поговорити. Наприклад, завтра о восьмій ранку.

— У неї вдома? На роботі?

— Ні, з мене досить. Я поліцейський, який розслідує вбивство, а не інкасатор. Нехай приходить сюди.

Вівторок не був підходящим днем для того, щоб завітати до Сімони Нате, директорки Центру соціального захисту у Єсеницях. Не тому, що у вівторок не було годин прийому, а тому, що вона зашивалася з роботою. «Ми займаємося людьми від народження до смерті», — відповідала вона, коли її запитували, чим же ж займаються соціальні працівники. І оскільки період від народження до смерті держава не вважала надто довгим, центри соцзахисту недавно зобов’язали займатися також похоронами. І тепер покійники приходили до них навіть із могил у вигляді родичів, які зверталися по гроші на похорон. До вже наявних проблем, пов’язаних із виплатами дітям і малозабезпеченим сім’ям, а також із захис­том психічного здоров’я найбільш соціально вразливих груп (а причиною нестабільного душевного стану не раз ставала саме матеріальна скрута), додалися нові клопоти.

З погляду роботи директорки Єсениці були місцем специфічним. Округ простягався від Жировниці до кордону з Австрією та Італією, а тутешня координаторка з адаптації у соціумі (евфемізм на позначення проблем з ментальним здоровʼям) покривала також територіальні громади, які офіційно належали до компетенції Центру соціального захисту Радовлиці і Тржича. А специфічним район був через металургійний завод, що запрошував на роботу людей із слабко розвинених країн колишньої Югославії. Заводу було байдуже, що буде з людьми, коли вони відстріляються, і чиїм тягарем вони стануть. Завод був величезний і потребував стількох рук, що корінне населення з часом становило ледь третину всіх мешканців. І коли приїжджі через покоління-два прижилися, до них додались і емігранти з Косова, Албанії, Македонії... І Центр мусив найняти тимчасову працівницю, яка б відповідала за комунікацію з ними, адже прибулі розмовляли лише албанською, якої ніхто не розумів. І якщо так піде далі, сказала вона на останній нараді, тимчасова робота стане постійною.

— Хоча б якась користь із цього, — повідомила вона всім, хто зібрався за столом у її кабінеті на третьому поверсі червоно-коричневої будівлі, яку Міністерство свого часу викупило у металургів. На нараді були самі жінки.

За своєю натурою директорка не була песимісткою, та час від часу її охоплював розпач, коли вона отак сиділа за столом і не знала, за що хапатися. За проблеми пенсіонерів? Колишніх працівників металургійного, які мусили на одну крихітну пенсію утримувати себе і сімʼю? А може, за програму якіснішого батьківства, одну з додаткових сімнадцяти, яку вони виконували попри обов’язкову роботу? Вона розривалася між відділом у справах інтеграції біженок і відділом, який забезпечував безплатний хліб і теплі страви для найбільш вразливих — а ними були зазвичай чоловіки похилого віку і самотні чоловіки...

Вона зітхнула і вирішила, що перевагу мають дисфункціональні сімʼї. Сімʼї, які не знають, як виховувати дітей, не вміють розпоряджатися грішми, не володіють основними соціальними навичками, і кого треба всього цього навчити. А тоді задзвонив телефон. Хай там хто телефонує, вона дзвінку не зраділа.

— Кажуть, що це з поліції, — мовила дівчина з приймальні.

— Ти запитала, в чому справа?

— Кажуть, що хочуть поговорити з вами особисто.

Жінка ще раз зітхнула і запросила гостей нагору. Що ж їм треба? Їй не спадало на гадку нічого конкретного, хоча варіантів, звісно, було безліч, а поліцейські навідувалися не раз і не двічі.

— Добрий день, пані директорко, — привітався Брайц.

— Добрий день, — стримано відповіла директорка. Якби її не попередили, що це поліцейський, вона подумала б, що він — один із їхніх підопічних, із категорії самотніх чоловіків.

— Добрий день, — привітався Остерць.

— Може, присядемо? — запропонував Брайц, розглядаючи кабінет.

Жінка показала на стіл і два стільці. Поліцейські сіли, а директорка залишилася сидіти за своїм столом.

— Вам, мабуть, цікаво, в чому справа? — запитав Брайц і, не отримавши відповіді, почав дещо роздратовано розповідати про слідство.

—...і тоді ми вирішили навідатися у Центр соцзахисту, який відповідає за цей округ...

— Це не ми за нього відповідаємо, — обізвалася жінка.

— А хто? Хто тоді?

— Радовлиця. Бохинський напрямок покриває Радовлиця.

— Радовлиця?

Жінка ствердно покивала головою.

Брайц подивився на Остерця, який стенув плечима, і подумки облаяв Тараса. Хто відповідає за Бохинь? Єсениці? Брайц підвівся і вирушив у бік дверей. Остерць нерішуче стояв за столом, ніби не знаючи, йти за ним услід чи ні. Брайц узявся за клямку, обернувся, щоб попрощатись, і здивовано витріщився, побачивши, що Остерць за ним не пішов.

— Тобто, — обізвався він, переводячи погляд з Брайца на директорку, — ви ніяк не можете нам допомогти?

Жінка всміхнулася. Перше, чого вона навчилася на цій роботі, — володіти собою. До неї приходили люди з проблемами, які неможливо вирішити, й попри це очікували і навіть вимагали допомоги. Вони не витримували напруження, плакали, благали, погрожували. Всі, крім неї.

— Я цього не говорила, пане інспекторе, — і Брайц зауважив, що вона звернулася до Остерця «пане інспекторе», а до нього... гм-м, ні. — Я тільки сказала, що Бохинський напрямок покриває Центр у Радовлиці, а не в Єсеницях.

Директорка глянула на Брайца: «Може, сядете?»

— Я вже збирався тій бісовій бабі відкрутити голову, але все-таки стримався, — розповідав Брайц, — а тоді вона сказала, що наприкінці вісімдесятих до неї потрапила та справа. Одна жінка в останній момент заявилася в пологовий в Єсеницях, народила і наступного ранку зникла.

— Зникла? — перепитав Тарас.

— Так, ніби її вітром здуло. Вона зареєструвалася під вигаданим іменем, як потім встановили, забрала свої манатки і пішла геть.

— А дитина?

— Діти. Їх було двоє. Близнята. Хлопчик і дівчинка. Хлопчик не вижив, а малу вдочерили.

Тарас почухав голову.

— А ви...

— Так, звичайно. Її вдочерила старша пара, вони минулого року померли. Природною смертю, нічого підозрілого. І після цього...

— ...дівчина приходила в Центр, — сказала директорка. — Ми за нашими дітьми постійно наглядаємо, знаєте, і зазвичай діти підтримують з нами хороші стосунки, і навіть якщо вони розпорошуються по Словенії, буває, звертаються до нас по допомогу чи пораду. Мені здається, що ми, соціальні працівники, є важливими людьми у їхньому житті.

— І тоді ви востаннє її бачили? — запитав Остерць. Жінка кивнула.

— Коли це було?

— Десь на початку осені. Наприкінці вересня, якщо я не помиляюся.

Нам дали її адресу, номер телефону, ми їй подзвонили, навідалися до неї в Корошкі Белі, це недалеко від Єсениць... і нічого.

Тарас терпляче чекав, поки Брайц закінчить.

— Будинок батьків, тобто прийомних батьків, проданий. Тип, з яким ми говорили, розповів, що купив його у молодої жінки, яка збиралася виїздити за кордон.

— А та жінка, та дівчина, вона має імʼя?

— Ну, аякже. Ана Звонар. Звонар — прізвище прийомних батьків.

— І де тепер наша Ана?

Брайц засміявся.

— А цього ми вже не знаємо. Знаємо, що вона працювала вихователькою у садочку в Єсеницях, а минулого вересня звільнилася. Ми довідалися, що вона була мовчазною і що розпитувала директорку Центру про своїх справжніх батьків... Але директорка, звісно, не могла їй допомогти.

— А її телефон?

— Автомат відповідає, що номер не існує.

Тарас постукав по столі перед клавіатурою, тоді його пальці торкнулися голови і почали вистукувати ритм, який спершу здавався незнайомим, та за кілька секунд все ж можна було розпізнати натяк на мелодію. Натяк, бо вистукування пальцями було недостатньо, аби її впізнати.

— Перевірте її у базах, — нарешті вирішив Тарас.

— Тепер те, що ти просив перевірити, — продовжував Брайц, — по-перше, ти мав рацію, машина і далі стоїть там, укрита снігом...

— Я не мав рації, — перебив колегу Тарас.

— Як так, якщо?..

— Все нормально, не переймайся. А по-друге?

— Ми були в готелі... в тому... як його?

— В «Озері», — підказав Тарас.

— Так, і там ми поговорили з типом із рецепції і з прибиральницею. Прибиральниця нічого не знає. Вона нон-стоп повторювала, що вона там «лише служниця, і самі знаєте, за яку зарплату...».

— І?

— Хлопець з рецепції — зовсім інша історія. Ось тут у мене записано...

Брайц погортав свій записничок...

— Що каже рецепціоніст? — нетерпеливився Тарас.

— Зачекай, зачекай... Каже, що звернув увагу на того мікробіолога, їхнього шефа, чи хто він там...

— Декана? — запитала Тіна.

— Так, його. Хлопець бачив його вранці, за день до того, як піти у відпустку, це було 22 грудня. Декан розмовляв у буфеті з однією молодою жінкою, яка була не з готелю, та рецепціоністові здалася звідкись знайомою.

— Звідкись — це звідки? Вона була гостею готелю, місцевою мешканкою чи ким?

— Він не знає. Я його теж про це питав, але він твердив, що просто здалася дуже знайомою. Він вжив це слово. Він сам не знає, звідки міг би її знати. Я його питав, чи він уже колись її бачив, може, вона була лижницею, постійною гостею, повією, та він не знає. Лише те, що звідкись знайома. І знаєш що, Тарасе?

— Знаю. Вона подібна, наскільки це можливо, на нашу дівчину в морозилці.

— Як ти здогадався?

Тарас не відповів. Він підійшов до свого столу, сів і забарабанив по ньому пальцями.

— Нарешті, — сказав він, посунувши до себе записник, погортав, поки не знайшов те, що шукав, схопив телефонну слухавку і набрав номер. Пішли гудки.

— Факультет біотехніки, деканат, я вас слухаю, — обізвався механічний голос.

Тарас представився і наголосив оте «старший інспектор-криміналіст з управління поліції в Любляні», але цим секретарку не вразив.

— Декана нема, — повідомила вона.

— Він мусить бути, — сказав Тарас. — Ведеться розслідування убивства, і він нам може допомогти. Де його знайти?

— Він на своїй дачі в Балі, — почулося зі слухавки, тепер у голосі відчувалося легке збентеження. — Він там буде до неділі. Коли він працює над проєктом і потребує спокою, завжди їде туди. Я вам можу дати і номер мобільного, але...

— Так?

— Але там нема сигналу. Але я вам усе одно продиктую. Можливо, вам пощастить і ви натрапите на пана декана, якщо він навідається в Бовець або кудись ближче до долини.

Жінка продиктувала номер, Тарас попросив точну адресу дачі й, отримавши дані, попрощався і набрав новий номер.

«Абонент поза зоною досяжності...»

Тарас подивився на Брайца, тоді на Остерця, а той відразу ж стрепенувся:

— Тарасе, я мушу забрати дитину зі школи. Не вішай це на мене... — заблагав він.

Брайц нічого не сказав, та й говорити було нічого — вони з Тарасом розумілися без слів. В Єсеницях він трохи випив, і жоден мудрий начальник не відправив би його в дорогу.

— Ти ж не збираєшся їхати сьогодні? — запитав Брайц, що, як і Остерць, відкрутився від завдання.

Тарас повернувся до Тіни, яка всміхнулась і вказала пальцем на себе. Може, вона й не була писаною красунею, та усмішку мала гарну. І не тільки усмішку. Тарас подумав, що Тіна — з тих жінок, яку не помітиш поруч із двома ляльками Барбі в легінсах за сусіднім столиком у кафе, а коли кралечки підуть і вона одна залишиться у приміщенні, то помітиш, що вона їх у всьому перевершує. Може, саме так і є, а може, він трохи недобачає. Адже Дрварич і двоє його асексуальних колег відразу після першого знайомства помістили її в шухляду з написом «Красуні» (чи «Справжні бомби»).

— Тарасе? — запитала дівчина, і її тон був інакший, аніж коли Брайц затягнув оте «Ти ж не збираєшся...».

— Ти любиш незайману природу нашої найгарнішої альпійської долини?

— Ти мене запрошуєш на екскурсію в... куди саме? — запитала дівчина.

Тарас глянув на годину на телефоні і кивнув головою.

— В Балу. Але не сьогодні. В мене сьогодні одна справа, якої не уникнути, як би не хотілося. Завтра, коли ми поговоримо з нашою... — Тарас заглянув в картку на столі, — LJ OB-072, поїдемо в Тренту. Гаразд?

— Гаразд, — погодилася Тіна, а Брайц, звісно, став ремствувати, що він виїжджає тільки з Остерцем, завжди з Остерцем і ніколи з молодшими колегами, — так, ніби тих молодших колег було невідь-скільки і взагалі вони існували до появи Тіни. Тарас глянув на дівчину, вона стенула плечима.

Розділ 23

Тарасові було страшно заходити у приміщення. Він не боявся мертвих, та безмежно співчував стражданням живих. У дитинстві сімʼя, яка дбала про нього, відвезла його до тітки (вона не була його тіткою, її просто так називали), яка мала інсульт. Стара лежала на ліжку і могла лише нечутно ворушити губами. Йому здавалося, що вона благає його широко розплющеними очима, повними німого жаху, як у людини, котра жадає, щоб усе нарешті закінчилося. Він не міг знати, чи відвідувачі приносять їй полегшення, чи люди, які рухаються й розмовляють, не вганяють її у ще більшу безнадію. «Благаю, почуй мене...» — читав він по її губах, і, хоча минуло сорок років, та жінка дотепер стояла йому перед очима.

Якби там лежало тіло Прелца, Тарас мусив би дуже постаратись, аби натягнути на обличчя маску співчуття і жалю. Ставлення інспектора до Прелца не було пов’язано з минулим Аленки, навіть якщо між лікарем і його дружиною щось було. Прелц просто не належав до кола людей, без яких Тарас не міг жити. До того кола належали лише три особи. Тих трьох Тарас би оплакував, а Прелца — ні. Прелц не був членом його групи, не висів на тому кінці мотузки на скелі, не був у палатці, яку при мінус тридцяти з усіх боків шарпав ураган, погрожуючи скинути у Калі Гандакі, на п’ять тисяч метрів нижче.

Відчинивши двері, Тарас побачив дружину Прелца. Карін, якщо правильно запам’ятав. Він тихо ввійшов, зачинив за собою двері і ледь чутно кашлянув. Жінка обернулася й усміхнулася — спробувала всміхнутися. Від сліз під її очима розповзлася туш, і обличчя нагадувало гротескну маску. Тарас усміхнувся у відповідь, підступив ближче і помітив, що Карін обома руками вхопилася за руку чоловіка, мляву й нерухому, як у сонної людини. Ні, не таку, як у покійника. Жінка поклала руку на ліжко, підвелась і обняла Тараса. Інспектор погладив її по спині; навіть якщо зважити на всі обставини, йому було ніяково, адже його обіймала жінка, яку він бачив лише раз.

Кинувши погляд через плече жінки, він побачив обличчя Прелца, яке настільки відрізнялося від того, яке Тарас бачив востаннє, що він майже не впізнав лікаря. Колишній Прелц був засмаглим життєрадісним старим плейбоєм зі світло-сивим, майже білим і, як на його вік, навдивовижу густим волоссям. Зараз же в ліжку лежало посіріле тіло, з якого, здавалося, витекла вся кров, перехід між обличчям і посивілим волоссям був майже непомітний. Буйна колись шевелюра потухла і лежала зімʼятими прилиплими до чола пасмами. А найгірше було те, що посередині обличчя, яке б пасувало мерцеві, світилася пара очей, живих, як і раніше, але тепер вони горіли, закуті у мертве тіло. Ті очі зустрілися з Тарасовими, поки він плескав Карін по спині і слухав ридання:

— Ти бачиш, Тарасе, ти бачиш?

Безперервно, одне й те саме.

— Ти бачиш, ти бачиш?..

Коли жінка нарешті його відпустила й осіла на стілець, Тарас продовжував стояти і раптом зрозумів, що краще вона б його не відпускала. Стоячи біля ліжка, він не знав, що робити. Коли він дивився на Прелцове обличчя, то стрічався з тими страхітливими очима, коли ж відводив погляд, йому ставало соромно.

— Наскільки все погано? — запитав інспектор й отримав у відповідь нові схлипування.

— Дурне запитання, так, бачу...

Карін взяла з приліжкового столика пачку паперових хустинок, витягнула одну й витерла очі, розмазавши макіяж іще більше. Тарас не знав, казати про це чи ні.

— Лікарі не знають, — обізвалася Карін, — поки що не можуть нічого сказати, ще зарано. Не знають або не хочуть сказати. Це ж лікарі.

Тарас уже взяв себе в руки і тепер дивився у вічі чоловікові на ліжку. Прелц не міг кліпати — Тарас так подумав, бо очі хворого були постійно розплющені, а на столику біля ліжка стояла баночка з піпеткою, про яку Карін, напевно, забула.

— А ця піпетка, це щоб?..

— Так, так... — жінка дбайливо зволожила очні яблука.

Прелц не моргнув.

— Це так несправедливо, — скаржилася Карін, — це так несправедливо... Я чекала сорок років... усе життя, щоб... і це несправедливо... чому так... усе життя...

У палаті стояла задуха. Запах ліків змішувався із запахом людських виділень — поту, сечі. Єдине вікно було серед зими, звичайно, зачинено.

— Аленка обіцяла прийти, — обізвався Тарас, коли жінка замовкла. — Не знаю, чому її досі нема. Ми мали прийти разом, але вона мусила зайнятися клінікою після того, як... ну, ти розумієш...

Тарас замовк, Карін теж мовчала. Інспектор стояв біля ліжка і дивився нерухомому Прелцу в очі, які так само нерухомо дивилися в його. Кілька днів тому вони сиділи на терасі, Прелц курив траву, розповідав про свої постільні подвиги і був живим. Він ходив, бігав, розмовляв, сам підтирався... Пив вино, яке Тарас не міг пити. А тепер нічого з цього робити не може. І Тарасові не був потрібен лікар, аби пояснити, що так і залишиться. Чи здатен він думати? Може, Прелц цієї миті дивиться на нього і жахається, бо читає у нього на обличчі, наскільки все безнадійно? Чи може думати про таке людина, яка не контролює повіки? А може, він сподівається, що Тарас, ніби в якомусь фільмі, витягне з внутрішньої кишені куртки свою службову «беретту» і випустить милосердну кулю в лоб?

Карін сиділа, тримаючи в обох долонях руку чоловіка, і час від часу закапувала йому в очі рідину, час тягнувся, і коли Аленка нарешті ввійшла в палату, Тарас був виснажений, ніби... Направду, він навіть не знав, з чим порівняти.

Жінки обнялися, й абсолютно так само повторилися сльози й ридання. Тарас мимоволі подумав, чи її жаль часом не награний, та відразу ж спохопився і засоромився через такі думки. Аленка розплакалася відразу, як обійняла Карін, неперервний потік сліз лився по обличчю і скапував на підлогу. Якою безрадісною і тяжкою не була б зустріч обох подруг, Тарас зміг передихнути. Як головний актор у виставі, який на секунду отримує перепочинок перед наступною сценою — у тіні на краю сцени, поки світло рефлектора вихоплює не його, а когось іншого, того, хто грає другорядну роль. А тоді він подивився на Прелца і пересмикнувся.

Його очі... Його очі дивилися прямо на Тараса, здавалось, у цей погляд було вкладено надлюдські зусилля. На його чолі з’явилися дрібні краплини поту, застигла поверхня шкіри напружилася, наче мʼязи, сховані під нею, шукали звʼязок із мозком і щоразу капітулювали перед тим, як його налагодити. Тарас нахилився над хворим, поки Карін хлипала, а Аленка плескала її по плечах і спині, примовляючи:

— Все буде добре, Карін, от побачиш...

Аленка видобула зі своєї сумочки хустинки і промокала сльози на обличчі зламаної жінки, хоча їй самій було ой як нелегко.

Тарас взяв мляву руку, погладив її...

— Ну, що, друже, — мовив ніжно і тихо, звертаючись лише до Прелца, якби той міг чути, і нахилився, ніби сподіваючись, що той відповість пошепки.

— Ґлллххх... — вилетіло з губ Прелца, і Тарас рефлекторно відсахнувся.

— Ви чули? — запитав він, хоча питання було зайвим.

Карін поквапилася повз Тараса, відштовхнула його, обняла чоловіка за шию і притиснула до себе.

— Райко! Що ти сказав? Що ти сказав?

Жінка обіймала його так міцно і так сильно трусила його головою, що Тарас злякався, щоб вона не заподіяла чогось хворому: вона ніби збиралася витрусити з нього слова.

— Кажи, кажи... — повторювала вона, мов непритомна, і Тарас ледь поплескав її по плечі.

— Карін, спокійно, спокійно...

Аленка стояла позаду. Тепер це була не надломлена подруга, а лікарка. Тарас уже бачив це несподіване перевтілення, і найкраще в ньому було те, що ота раніша Аленка нікуди не дівалася, залишаючись так само щирою. Вона махнула головою, відкликаючи Тараса вбік.

— Що сталося?

— Він щось сказав. Спробував сказати.

— Ти впевнений?

Тарас кивнув.

— Я йду по лікаря, — вирішила Аленка, даючи пальцем і губами знак пильнувати за Карін.

Та це виявилося необов’язковим. Коли Аленка вийшла, а Тарас обернувся до ліжка, Карін спокійно сиділа і тримала чоловікову руку у своїх долонях, як і тоді, коли інспектор уві­йшов у палату. Прелц лежав нерухомо, лице його було непорушним. Він хотів щось сказати... але дротики не зʼєдналися.

— Як він? — запитала Аленка, коли Балажич повернувся з палати.

Балажич похитав головою. Товстун Балажич, за чиєю дружиною, єдиною, не впадав Прелц, якщо вірити його словам. Коли Аленка привела Балажича в палату, лікар бадьоро кивнув Тарасові, і якби чоловікові довелося вибирати наймилішого лікаря на тій новорічній забаві, він би вибрав саме Балажича.

— Мілане, скажи щось, — попросила Аленка. — Ти вчився сім років не для того, щоб хитати головою.

Балажич зітхнув і заговорив, прикриваючись латинськими термінами. Тарас не зрозумів і половини, однак здогадувався, що лікар не каже нічого доброго.

— Інтрацеребральний крововилив... — перелічував він, — ...гіпертензія... аневризма... таламус... васкулярна вада... — чи щось схоже, — ...васкулярна фістула...

Балажич утомився, виголошуючи діагноз, і він, і Аленка мали змучений вигляд. Якийсь час вони мовчали, а тоді Балажич обізвався, дивлячись на Тараса:

— Я не знаю, що він хотів сказати, але ви були останньою людиною, яка чула його голос.

— Він не зможе говорити чи...

— Прелц мертвий, — пояснила Аленка. — Сьогодні, завтра, через рік...

Вона знову заплакала.

Балажич кивав головою і зітхав.

— Це швидше станеться завтра, а не через рік. І якщо чесно, коли б мені довелося зазнати чогось подібного, я просив би тільки, щоб це швидше закінчилося. Того, що сталося з бідолашним Райком, я б нікому не побажав.

Балажич поплескав Аленку по спині, потиснув Тарасові руку і рушив коридором. Через кілька кроків обернувся і мовив:

— Інспекторе, я знаю, що зараз не час, та все ж... Ви вже знайшли вбивцю тієї жінки?

— Ні, — відповів Тарас.

— Нехай щастить.

Аленка і Тарас опустилися на крісла, і кілька секунд по тому, як затихли кроки лікаря, було чути лише хлипання жінки. Тарас почекав, поки дружина заспокоїться, і простягнув їй хустинку.

— Під очима чорно.

Аленка з вдячністю взяла її і як змогла, так витерла косметику.

— Наш відпочинок, ми мусимо... — заговорила жінка.

— Все гаразд, я розумію, — сказав Тарас.

— Ні, ми нічого не відмінимо. Ми цього року поїдемо, хай навіть світ завалиться. Ми його просто скоротимо, добре?

Тарас кивнув. Хоча б так.

— А ти знаєш, де це сталося? — запитав він.

— Мабуть, на роботі. В кабінеті чи де... не знаю.

— Я не зрозумів, що сказав Балажич. Чому з ним стався інсульт?

Аленка зітхнула, вона вже взяла себе в руки.

— Ніхто не знає. Тріснула судина. Чому? Тисяча причин.

Жінка підвелась і подивилася на нього.

— Ходімо, попрощаємося з Карін?

Розділ 24

8 січня, понеділок

Цього ранку Тарас пропустив ритуал перегляду газет і відразу взявся за написання звіту про розмову з Міхеличем. Усі довжелезні пояснення інспектор звів до кількох речень, видрукував звіт і перечитав. Тоді якийсь час просто сидів за столом і долонями масував чоло. В такій позі його застала Тіна, за кілька хвилин до пів на восьму.

— Що кажуть маленькі сірі клітини? — прозвучало замість вітання.

— Ти читала Агату Крісті?

— Я все читала. І Агату Крісті, і сучасні скандинавські трилери, Несбьо та інших.

— І?

— Ти маєш на увазі, щó мені найбільше сподобалося?

Тарас кивнув.

Тіна наморщила чоло, нахилила голову вправо, вліво...

— Сказати, що, на мою думку, найкраще чи що мені більше сподобалося?

— Що сподобалося.

— Несбьо, — сказала Тіна, одразу ж пояснивши: — Так, знаю, той його Харрі, чи як його там, — супермен і неймовірно відданий своїй роботі, а разом із тим алкоголік, якому вдається або затягнути в ліжко кожну свою колегу-помічницю, або закохати в себе... Чому ти смієшся?

— Я не сміюся, — відповів Тарас, бо він і справді не сміявся.

— Одне слово, коли б я мала вибирати, який детектив взяти з собою у відпустку, я б узяла його. Крім того, романи Несбьо товстіші, ніж книжки Агати Крісті. А на пляжі часом буває нудно. А ти читаєш детективи?

— Агату Крісті я дійсно читав, і маленькі сірі клітини підказують, що наша куля, на щастя, почала надуватися і рано чи пізно лусне.

Тіна запитально глянула на Тараса.

— Я маю на увазі наше розслідування.

Іва Паска виявилася пунктуальною, охоронець зателефонував у кабінет за дві хвилини до восьмої. Тіна пішла по дівчину і вернулася в товаристві засмаглої кругленької брюнетки віком десь тридцяти п’яти років. Тарас привітався з нею, потиснув руку і запропонував стілець перед своїм столом. Іва Паска сіла, схрестивши ноги і вперши погляд у Тараса — вона очікувано почувалася незатишно.

— Ви не здогадуєтесь, чому ви тут? — запитав Тарас.

Жінка заперечно похитала головою, а тоді, ніби цього було не досить, додала:

— Ні, не знаю. Справді не знаю.

— Це ви власниця автомобіля... — Тарас підсунув до себе аркуш паперу і зачитав реєстраційний номер автомобіля.

— Ні, — сказала вона і цього разу доповнила відповідь хитанням голови.

— Це як?

— Ну, так... Це не моя машина... Тобто більше не моя, і я думала, що з паперами все гаразд, але боюся, що ні... Що він накоїв?

— Постривайте, — мовив Тарас, намагаючись голосом і жестами заспокоїти жінку, бо скидалося на те, що вона от-от розридається. — Не поспішайте, розкажіть мені все по порядку. Ніхто нічого не зробив, ми просто знайшли покинуту машину, зареєстровану на вас. Це все.

Тарасові вдалося заспокоїти відвідувачку, принаймні так здавалося секунду-дві, поки її страх не змінився гнівом.

— От кінчений покидьок! Пробачте.

У неї був хлопець, котрий через місяць знайомства переселився до неї, і якийсь час усе було гаразд, а тоді якось у її дверях з’явилася поліція з ордером на обшук квартири, де у їхній, тобто її спальні у шафі з його речами знайшли наркотики. Героїн, кокаїн, марихуану, всякі таблетки... все що завгодно. Іва мусила поїхати в поліцію, де її допитували, але не в такому кабінеті, як той, де вони зараз, а в спеціальній кімнаті, вони склали список знайденого, затримали її на двадцять три години і відпустили аж тоді, коли втрутився адвокат, якого їй знайшла мама.

— Ви тільки уявіть, як на мене дивились на роботі! Я й нині чую перешіптування за спиною в коридорі: «Це та наркоманська принцеса». А я ж нічого, абсолютно нічого не підо­зрювала. Я сьогодні нікому не казала, що мене викликають у поліцію. Всі думають, що я лежу вдома з грипом.

Історія тривала півроку і закінчилася, на щастя, умовним ув’язненням для хлопця, а її визнали невинною через брак доказів. Вона примусила його виїхати, і він пішов, прихопивши авто, яке вони нібито разом купили за час спільного проживання.

— І це цілковита брехня, це була моя машина, я її сама купила, але мама мені порадила віддати її, аби лишень він вступився геть.

— Коли це було?

— Десь... десь рік тому. В лютому вона б мала продовжити реєстрацію.

Іва Паска розридалась, і Тарас сподівався, що жінка плаче не через автівку.

— Що він знову накоїв?

Тіна запропонувала їй паперову хустинку, яку відвідувачка вдячно взяла.

— Чи ви знаєте, через кого ваш тодішній хлопець діставав наркотики?

Жінка заперечно похитала головою.

— А що він міг робити в Бохині? — знову хитання головою.

Вони відпустили Іву Паску близько дев’ятої, і коли Тіна провела її до виходу, то мусила тричі на коридорі пообіцяти: попри те, що автомобіль зареєстрований на неї, у неї не буде жодних клопотів, що б там не вчинив її колишній хлопець, якого звали Робі Лап.

Коли Тіна повернулася в кабінет, Тарас уже висів на телефоні.

О дев’ятій вони сиділи у службовій «шкоді» і їхали у Верхню Крайну.

— Ми поїдемо через Вршич? — запитала Тіна.

— Через Предел. У Вршичі лежить сніг, і мені не хочеться знову натягати ланцюги.

Стояв сонячний день, і Тарас уявляв собі, як зараз гарно в Поклюці, а ще краще в Тамарʼї, де він більше любив бігати на лижах через хороші траси. На Поклюці спуск ішов поміж товстими смереками. Вони прекрасні, але десять кілометрів самих смерек... Хоча могло бути гірше. Через дві години він отримає відповідь — імʼя особи, яка вже десять днів лежить у холодильній камері Інституту судової медицини і про яку відомо лише, що це жінка приблизно тридцятирічного віку й більше нічого. Він навіть не знав, чому був таким упевненим, що розмова, яка його чекає, проллє світло на цю справу. Зрештою, то могла бути випадкова знайома, яка зупинилася в тому самому готелі і Хлебові не спало на думку згадати її, бо вона жива-здорова, і все ж...

Хтось щось мусив помітити, було занадто багато збігів, і інспектор мав відчуття, що настане, мусить настати момент, коли клубок почне розплутуватися. Чи це лише його бажання?

Чи страх? Бо, попри гору сяких-таких нотаток, він не мав у руках нічого конкретного? Бо в його команді була молода колега, яка чула про нього в університеті, а справа не рушає з місця?

— А як Лап із цим пов’язаний?

— Не знаю. І оскільки я не знаю, іоскільки в нас нема нічого конкретного, жодного серйозного сліду, жодного ­пі­дозрюваного, жодного мотиву, ми рухаємося кривою, шукає­мо все незвичне, що завгодно, що є не таким, яким би мало бути. Авто дрібного люблянського торговця наркотиками за дев’яносто кілометрів від його робочого місця — вже дуже непогано. Де і чому він лишив машину?

Чи розповідав би він про криві і графіки Брайцові й Остерцю? Звичайно, ні. Й чоловікові-асистентові теж.

— Кому ти телефонував?

— Колегам з відділу наркотиків. Я хочу знати, на кого він працював.

Гірськолижні курорти в Кранській Горі, судячи з численних крапочок, які рухалися по трасах, були переповнені. Тарас намагався згадати, чи зараз не час шкільних зимових канікул, але напевно ні, канікули мали бути пізніше, не відразу після Нового року.

— Катаєшся на лижах? — запитав Тарас.

— Так, звичайно, — відповіла Тіна.

Вони їхали через Ратече і колишній кордон з Італією, перед Трбіжем повернули у бік Селлі Невеї і Предела.

— Я ніколи не їздила цією дорогою через Тренту, — озвалася дівчина, коли вони минали покинуті прикордонні будівлі — спочатку словенські, а тоді італійські.

Тарас пам’ятав часи, коли треба було щоразу показувати закордонний паспорт.

— А ти?

— Я — так.

У період скелелазіння Тарас, мабуть, разів сто перетинав кордон на своїй тодішній «рено-п’ятірці».

Удень, уночі, дорогою туди переборюючи сон, а дорогою назад — і сон, і втому; тоді його на ногах тримала лише думка про пиво на першій відчиненій заправці — отій, у Єсеницях.

Поки не ввели в дію закон Кебера про заборону алкоголю, а холодильник з пивом о девʼятій не накрили якимось полотном. У той момент Тарас з одним із побратимів-альпіністів спускалися пологішим, південнішим схилом гори. І він мусив вертатися до Любляни, сьорбаючи якийсь дешевий замінник «редбулу».

Тарас і Тіна минули Раблє, спорожніле італійське шахтарське місто, яке після закриття шахти вже десятки років намагалося звестись на ноги, а тоді після чотирьох поворотів виїхали в Предел, звідки дорога стрімко спускалася до Лога під Мангартом, увесь час маючи попереду величні скелясті стіни найменш досліджених проваль і урвищ Словенії.

— Тут я також уперше, — зізналася Тіна, — я й не підо­зрювала, що існує щось подібне.

Дівчина не уточнила, що вона мала на увазі: скелю по той бік вузької долини, дорогу чи все це разом.

— А ти знала, що першого «Кекца» знімали тут, над Стрм­цем, а не у Верхній Крайні? — сказав Тарас і на секунду застановився, чи вона взагалі знає, хто такий Кекец, цей герой дитячої словенської літератури і кінематографа.

— Справді? А я завжди думала, що на Вршичу, тобто десь там, над Кранською Горою.

— Там знімали другу частину.

Вони їхали через Лог під Мангартом, повз кнайпу, де Тарас святкував свої альпіністські перемоги, скаржився на поразки або просто вбивав дощовий день. Зараз на дверях висіла табличка, а на ній великими літерами було написано «ЗАЧИНЕНО», та й скидалося приміщення на таке, в якому вже давно нічого нікому не подавали.

Далі їхня дорога вела до австро-угорської фортеці Клуже, що здіймалася на місці злиття двох річок, Коритниці і Бавшиці, там Тарас повернув ліворуч і вузькою асфальтованою дорогою під гострим склепінням східної частини Лошкої скелі їхав до мети: закритої, Богом, але не дачниками забутої Бали. Тарас доїхав до повороту, де лежала велетенська каменюка. З десяток років тому від стометрової скелі відкололася частина, і її найбільший уламок, величезний правильної форми квадрат, упав прямо перед дорогою. Угорі й досі зяяла заледеніла жовта рана.

— Коли це сталося, я був недалеко, — сказав Тарас, і, щойно він закінчив речення, з-за рогу вилетів темно-зелений джип «хюндай» і помчав на них з гори. Тарас зумів ухилитися, викрутивши руль вправо і пробивши стіну зі снігу, яку накидали снігові плуги. Авто зупинилося, його передня частина застрягла в снігу, а задня стояла на дорозі. Тарас лайнувся й озирнувся назад. Зеленого «хюндая» і сліду не було.

— Ти запам’ятала номерні знаки?

— Я встигла лише розгледіти GO — Ґоріца, — сказала Тіна. — Коли він вилетів, я дивилася вгору, на скелі.

Тарас витягнув з кишені телефон і спробував додзвонитися в оперативно-комунікаційний центр і повідомити про темно-зелений «хюндай», та сигналу не було. Він вхопив рацію, ввімкнув її і у відповідь отримав шипіння.

— Чудово, — констатував він, вибрався з машини й оглянув передні колеса. У м’якому снігу, за нагорненою кучугурою, вони проклали глибокі рівчаки. Тарас знову лайнувся і копнув шину. І якби не вийшла Тіна, щоб теж оглянути «шкоду», він би, мабуть, не спинився.

Тарасові знадобилося півгодини, аби в придорожніх кущах наламати гілок, підкласти їх під колеса і, попри те, що зчеп­лення, яке злітало і, підгораючи, жахливо смерділо, виїхати машиною на дорогу. Коли вони подолали два серпантини й вибралися з лісу, перед їхніми очима постала несподівано широка і рівна долина. Тарас знову перевірив, чи є сигнал на телефоні, і якусь мить роздумував про те, щоб усе ж таки повідомити про «хюндай», однак потім махнув рукою і заховав телефон.

— Він уже бозна-де.

Вони повільно їхали і вишукували обіч дороги вказівники, стрілочки на яких були спрямовані праворуч, де було трохи просторіше.

— Ось він, — мовив Тарас, зовсім не здивувашись, що дорогу до будинку очищено так само ретельно, як і ту, якою вони приїхали.

Вони припаркувалися біля білої «тойоти», будинку на колесах, і Тарас уже зібрався кинути саркастичне зауваження, що декому ведеться дуже непогано, але вчасно спохопився, що йому, взагалі-то, теж.

Вони вийшли з авта, і Тіна, видавши «бр-р-р», одягнула пальто. Тарас, як і був, у светрі, рушив до будинку, який не був заміною трейлера, а звичайним колишнім сільським будинком із сателітною тарілкою на даху.

Навіть без антени бездоганно відремонтований будинок натякав на те, що не виконує первісної функції. Можливо, старий будинок навіть знесли, а на його фундаменті побудували новий, з таким самим плануванням. Занадто багато рівних прямокутних паралельних ліній і симетрії свідчили про те, що будівля не така стара. Тарас підійшов до ледь прочинених вхідних дверей, що його теж здивувало, і постукав.

Ані звуку.

Тарас постукав сильніше, і, коли й тепер ніхто не обізвався, увійшов у передпокій, де нічого не вказувало на зв’язок із зовнішнім виглядом будинку. Та не це привернуло увагу Тараса. У приміщенні стояв їдкий запах, добре знайомий кожному поліцейському. Він махнув Тіні виходити і сам покинув будинок, підбіг до авта, відкрив бардачок і витягнув пістолет.

— Стій тут, поки я не покличу, — прошепотів він колезі.

З передпокою крізь напівпрочинені двері Тарас пробрався у світлішу, більшу кімнату, перероблену під вітальню, де в каміні, справжньому каміні на дрова, догоряв вогонь. Тарас нерішуче ступив крок уперед і зупинився. Він мусив докласти зусиль, аби не розкашлятися, коли запах пороху наповнив його легені. Через плече у вхідних дверях він помітив Тіну і долонею дав знак там стояти. Чому вона не слухається?!

Інспектор обережно обійшов великий диван, який почас­ти затуляв погляд на камін, і там, між диваном і каміном, помітив тіло чоловіка, який колись був деканом факультету біотехніки в Любляні професором Хлебом, про якого через щасливі помилки його студентів мали б заговорити всі медіа у цій країні. Схоже, однак, що й тепер він отримає свої п’ять хвилин слави, — кисло, як кислим було повітря в кімнаті після пострілу, подумав Тарас.

Тіло лежало рівно, руки притиснуті до тіла, а на білому килимі довкола голови розпливлася свіжа кров, яка наче щойно витекла з рани. І Тарас лише припускав, що чоловік на килимі — Хлеб, якого він бачив на фотографії на інтернет-сторінці факультету, але знати напевно не міг. Заряд, який влучив у потилицю і вилетів десь на рівні очей, геть розворотив обличчя. Що там з кулею, яка от-от лусне?

Розділ 25

Тарас знаком попросив Тіну підійти ближче, витягнув з кишені телефон і набрав номер Головного управління в Любляні. В будинку не було сигналу, тому він мусив піти аж до дороги, де спочатку з’явилася одна слабенька поділка, а тоді ще дві. Достатньо, аби передати, щоб патруль зупинив темно-зелений джип «хюндай» з ґорицькими знаками, який може рухатися з Радеча в напрямку Любляни або від Бовця долиною річки Сочі, і попросив бути обережними, бо водій підозрюється у вбивстві й озброєний.

— Ви мене добре зрозуміли? — перепитав Тарас. — Особ­ливо останнє?

— Ви сказали, озброєний?

— Найбільшою гарматою, які існують.

Тарас повернувся в будинок, до кімнати з жертвою і Тіною. Її обличчя посіріло. Дівчина втупилась у труп, наче не в змозі відвести погляду від отруйного видовища.

— Вийди на повітря, — порадив Тарас, але Тіна стояла, мовби не чула.

Постріл розніс усю нижню частину чола разом з очима і носом. Одного ока взагалі не було видно, воно сплюснулося від вогню, друге звисало на нерві, мов на нитці, з уцілілого кутика. У зяючій дірі виднілися сиво-білі часточки мозку, перемішані зі світло-червоною кровʼю. Металевий запах крові змішувався із запахом пороху й горілого мʼяса.

— Тарасе, не знаю, чи я... — почала Тіна, та відразу ж затулила рота рукою і вибігла геть.

Сам Тарас ніколи не блював. Не в таких випадках.

Він оглянув будинок. Вітальню було з’єднано з кухнею, яка водночас слугувала їдальнею, одні двері вели на коридор, з якого інспектор зайшов у ванну кімнату і в кінці якого розташовувалися сходи, що вели у горішнє приміщення — переобладнану під мансарду однокімнатну квартиру з маленькою окремою ванною. У кімнаті було двоспальне ліжко і робочий куток, на столі стояв комп’ютер — ноутбук, який і досі світився, та, коли Тарас кінчиком хімічного олівця торкнувся клавіатури, комп’ютер попросив пароль. Тарас спустився вниз. Тіна, схоже, була ще надворі.

Тарас сів навпочіпки біля трупа і роздивився деталі зблизька. Червона калюжа розтеклася лише довкола голови, але в решті кімнати — на меблях, на стінах і навіть трохи далі на підлозі — слідів крові не було. Все вказувало на те, що вбивця примусив жертву стати навколішки або, ймовірніше, лягти на підлогу і тоді впритул випустив кулю в голову. А оскільки куля увійшла в голову ззаду, вбивця мусив тіло перевернути. Але навіщо? Хотів переконатися, що Хлеб мертвий? Насолодитися скоєним? Тарас торкнувся зап’ястка. Він був мʼяким і теплим.

Тіна сиділа у їхній машині з боку водія, виставивши ноги назовні, на тонкий настил снігу на асфальті, який снігоприбиральна техніка не змогла відгорнути, й обхопила голову долонями, спершись ліктями на коліна. Дихання її було поверхневим.

— Вибач... — прошепотіла вона, стримуючи блювоту.

Тарас знову видобув телефон з кишені, знову прогулявся до дороги і зателефонував у Національну лабораторію судової експертизи, до Ґолоба.

— Що доброго чувати? — запитав Тараса колега.

— Ще один труп, цього разу жертву застрелено впритул. Тіло ще не застигло. Все трапилося десь з годину тому.

— Де? — запитав Ґолоб, і Тарасові знадобилося трохи часу, аби пояснити, як доїхати до Бавшиці.

— Знаєш що — їдь з групою у Брник і вимагай там вертоліт. Справа не може чекати дві години.

Коли Тарас заховав телефон, Тіна вже звелася на ноги. Вона й далі була блідо-сірою, але стояла без опори.

— Ще раз вибач... — почала Тіна, однак Тарас її зупинив. Пішов до багажника, відкрив його і з валізи видобув пару латексних рукавиць.

— Тримай... Пройди коридором і піднімися сходами вгору на мансарду. Там стоїть його комп’ютер. Можеш на нього глянути?

Тіна вдячно кивнула головою. Коли вона зникла у будинку, Тарас сів на водійське сидіння, де щойно сиділа Тіна, закинув ноги під кермо, опустив спинку у напівсидяче положення і зручно вмостився. Дві хвилини, лише дві хвилини, аби оговтатися.

— Компʼютер вимагає пароль, — сказала Тіна, повернувшись, а Тарас нетерпляче кивнув. — Я можу його зламати, але не тут, не з тим, що маю з собою. Правда, я не маю нічого...

Вона мала набагато кращий вигляд. Її обличчя порожевіло, дихання вирівнялось, і на останньому реченні вона навіть ледь усміхнулася.

— Якщо в нас буде нагода, — сказав Тарас.

Тіна запитально глянула на інспектора.

— Це вже другий труп, при цьому ми так нічого і не ді­зналися про перший. Завтра о дев’ятій ранку я сидітиму в кабінеті у Дрварича, і якщо зверху на нього тиснутимуть, а так, швидше за все, й буде, бо налякаються телевізійних крикунів, усе це, — Тарас показав на будинок і трейлер, — і все, що всередині, поїде в Головне управління. Тому я хотів би, щоб ти якомога швидше перевірила комп’ютер. Ти можеш це зробити, не знищивши даних у цифровому всесвіті?

— Так... але... — почала дівчина і замовкла.

— Але що?

— Ми десь помилилися?

— Ні, але іноді, навіть якщо все робиш правильно, цього недостатньо.

— Хіба ти не найкращий інспектор-криміналіст у цій країні?

Так, її настрій поліпшувався.

— Дрварич казав про тебе так: «Юна колего, я прикріплю вас до Тараса, він — наш найкращий спеціаліст», — так він мене переконував.

— Тим більше, — обізвався Тарас. — Не одна людина в Любляні чекає моменту, коли я провалю розслідування.

Тарас відʼєднав комп’ютер і простягнув його Тіні.

— Зможеш його перевірити ще цього вечора?

— Так.

— Скопіюй усе, що там буде, гаразд?

Дівчина кивнула.

Ґолоб зі своїми помічниками прибув, точніше прилетів, через дві години. За цей час інспектор уже оглянув усе довкола будинку, де не знайшов жодних слідів: усюди лежав чистий незайманий сніг, — сфотографував ті сліди від коліс, якими не проїхала їхня машина, і порівняв їх зі слідами припаркованої «тойоти», хоча знав, що те саме вчинить і Ґолоб.

Помітно було, що сліди відрізнялися. У кімнату з трупом Тарас більше не заходив.

— Тепер можна, — сказав експерт, скидаючи рукавиці і пластиковий комбінезон. За його спиною помічники виносили металевий ящик.

Сонце вже сховалося за найближчими горами-двотисячниками, і, коли на долину впала тінь, стало холодно. Тарас щойно тепер відчув, наскільки він зголоднів.

— Слухай, Тарасе. Нагорі, у робочому кабінеті, стоїть принтер, а компʼютера нема. Як так?

— Ти отримаєш його завтра вранці.

— Звідки така недовіра? Це ж не за процедурою.

Тарас поплескав колегу по плечі.

— Ти знаєш, звідки. Це ніяк не повʼязано з тобою і твоєю групою.

Ґолоб зітхнув і похитав головою. Він завжди дотримувався правил, але й Тарасові довіряв. Як же це залагодити? На щастя, він помітив у снігу пляму.

— Це наше? — запитав Ґолоб, показуючи на калюжу блювотиння у снігу за два метри від машини.

— Це моє, — сказала Тіна. — Мені шкода.

Ґолоб співчутливо подивися на дівчину і знову повернувся до Тараса.

— Звіт ти отримаєш завтра перед полуднем. А тепер...

— Скажи мені щось, чого я не знаю.

— У такому разі я скажу небагато. Твоє припущення щодо того, як розвивалися події, цілком імовірне. Зброя — пістолет, швидше за все револьвер, калібр невідомий, але у будь-якому випадку великий.

— Сорок п’ятий? — запитав Тарас.

— Одинадцятий, дотримуймось наших стандартів. Можливо. Трохи проблем створює те, що куля, вдарившись у лобову кістку, відлетіла в паркет. Ми вирізали цілий квад­ратний метр, щоб у лабораторії вивчити що до чого. Ми зібрали відбитки пальців, зібрали все, що можна було зібрати, і сьогодні ввечері посортуємо... Одне слово, людина мертва, вбита...

— Те, чого я не знаю, — наголосив Тарас, — лише те, чого я не знаю.

— У нас цього разу ціла купа пальчиків.

Тарас подивився услід вертольоту, потім увійшов у будинок, пройшовся кімнатами, обдивився шафи, книжки на полицях, кинув погляд на пляму на килимі у вітальні і на Тіну. Тіна без жодного виразу на обличчі вдивлялася в пляму, але здавалося, що не бачить її. Інспектор іще раз обійшов кожне приміщення, однак не знайшов нічого, що було б несподіваним у помешканні декана факультету біотехніки. На полицях стояла лише спеціалізована література. Єдина художня книжка, яку зауважив Тарас, — «Пастка-22» Джозефа Геллера, він навіть не постарався розібратись, чому саме вона. У животі нестерпно бурчало.

— Ти голодна? — запитав він Тіну.

— Не знаю... Я голодна, але не знаю, чи зможу хоча б щось проковтнути.

Через двадцять хвилин Тарас і Тіна блукали Бовцем у пошуках закладу, де можна було б поїсти. У двох кнайпах, куди вони завернули, на них глянули з подивом і пояснили, що взимку там подають лише напої, іноді сандвіч, що Тарас і Тіна виявилися єдиними туристами у містечку і така ситуація триває з моменту, коли обірвався трос і кабіна з двома лижниками полетіла додолу. Зрештою, інспектор з асистенткою натрапили на ресторан, де подавали лише піцу. Тіна замовила яблучний струдель і склянку води.

Якийсь час вони сиділи у тиші.

— Важкий день, — обізвався, нарешті, Тарас.

— Так, — відповіла Тіна, гірко всміхаючись. Дівчина дивилася на вазу з пластмасовими квітами, а потім перевела погляд на шефа. — Мій перший труп.

Офіціант поставив на стіл піцу, і Тарас мусив себе стримувати, аби відразу не накинутись на їжу. Він був дуже голодним, а піца мала апетитний вигляд. Вона була такою, як треба. Тісто не товсте і не тонке, помідори, гриби, кукурудза, перець... звичайно, консервовані, але все ж смачні. Шинку і він би зараз не зміг їсти.

— Непогана піца, — мовив він з набитим ротом. — Візьмеш шматок?

Тіна всміхнулася і заперечно похитала головою. Офіціант, мабуть, вирішив принести струдель після того, як Тарас доїсть піцу, і все ж вона не виявляла жодних ознак нетерплячості чи апетиту.

Піцу він доїдав у тиші.

— Маєш якусь теорію?

Тарас похитав головою.

— Пенца — привид, речі якого ти мусила поскладати, — навчив мене багато чого, зокрема не придумувати теорій і не займатися ними, поки це не стане абсолютно необхідно. Завжди є жертва, мотив, нагода, матеріальні й інші докази. Це все. А теорія подбає про себе сама.

На столі перед Тіною зʼявився струдель, вона їла десерт маленькими шматками, добре, що могла їсти.

— Чим займається твій хлопець? — зненацька запитав Тарас, сам не розуміючи навіщо.

— Мій хлопець? Чим він займається?

— Він теж інформатик? Ви познайомилися в університеті?

Тіна подивилася на Тараса з якимось стомленим подивом. Взяла склянку, відпила ковток води і пальцем витерла калюжку з трьох крапель, яку лишила склянка.

— На третьому курсі факультету компʼютерних наук та інформатики. Я потім іще пішла на психологію, а він — у маркетинг. Він і досі не закінчив університет.

— І шо він думає про те, що ти пішла в поліцію?

— Не знаю...

Він вважає, що це непогано. Вважає, що це сексуально, — якось зізнався. Він вважає, що це круто — зустрічатися з судовим експертом із серіалів (хоча вона не була судовим експертом), з поліцейською психологинею із серіалів (поліцейським психологом вона теж не була). Ким же вона була? Жінкою, що блює, побачивши труп?

— Не мусиш розповідати. Можемо поговорити про розслідування.

— Я думала, з тебе вже досить розмов про це.

— Я думаю про те, що він би міг лишитися живим, якби ми туди приїхали раніше.

— Або ні. Може, ми теж би стали трупами.

Перед Тарасовими очима постала понівечена кулею голова Хлеба. Які шанси були в Тараса з його дев’ятиміліметровою «береттою», захованою в бардачку? Де було його шосте чуття, коли він увіходив у будинок?

— Цього разу ми принаймні маємо імʼя жертви, — сказав він, витерши губи паперовою серветкою. — Принаймні здогадуємося, бо Ґолоб усе ж має її ідентифікувати і підтвердити.

Тіна відклала виделку, якою їла струдель.

— Вибач, я не подумав.

— Нічого, я так чи інакше не можу їсти.

— Щодо моєї теорії... Дивись, ми шукаємо власника зеленого «хюндая», який є водночас і тим водієм, який мало на нас не наїхав, і який точно мусить бути пов’язаний з убивством. Куди міг зникнути убивця з долини, звідки веде лише одна дорога? І коли ми його впіймаємо, а ми його впіймаємо, тоді розберемося, що до чого. Теорії складають автори детективів, а я не письменник. А якщо йдеться про мою особу... Я вже не в тих роках, коли це бажано...

Тіна всміхнулася.

— ...нехай воно й не звучить надто привабливо, та я службовець із особливими знаннями, — я б так висловився. Службовець, який дотримується процедури й іноді, за потреби, трохи імпровізує. У межах можливого.

Тарас допив свою мінеральну воду і, покликавши офіціанта, замовив еспресо, Тіна похитала головою...

— А ти? Ти думаєш, убивства повʼязані?

— А службовці мають право думати?

Вона ставала дуже милою, коли всміхалася. Звичайно, все обмежиться лише цим — лише розмовами після виконаної роботи. І це добре. Принаймні вона — не Брайц, якого він зараз мусив би зупиняти, щоб той не замучив офіціанта розповідями про рецепт квашеної ріпи з копченими свинячими реберцями.

— Хлеб був там, де загинула перша жертва, він помер до того, як ми встигли поговорити з ним про неї. Обидві жертви були жорстоко вбиті...

Тіна відірвала погляд від столу і подивилася на Тараса.

— Знаєш, що я відчула, стоячи біля трупа? Знаєш, що заставило мене вибігти? Ні, не саме видовище, принаймні я так думаю, тобто не лише це. Те, що я бачила, було жахливим, але я могла б це витримати. Думаю, що могла б... Ненависть, мене знудило від думки про ненависть, яка заставила людину піти на таке. Наскільки ж убивця мусив ненавидіти дівчину, якщо це той самий убивця.

— Кожне вбивство жахливе, і за ним завжди стоїть ненависть.

— А як щодо...

Тіна замовкла, ніби не була впевнена, чи варто говорити далі.

— Продовжуй, будь ласка.

— А як щодо версії з подіями у Старій Фужині тридцятирічної давності? І зустрічі фармацевтів та розмови про мільярди доларів? І до чого тут покинуте авто наркодилера?

— Я не знаю. Глухі кути... сподіваюся...

В Любляну вони повернулися о девʼятій вечора. Аленка була в Карін, тож Тарас сів на диван у вітальні і довго вдивлявся у темний екран вимкненого телевізора. Він думав про те, як сьогодні почувається ще одна жінка, дружина Хлеба, імені якої він ніяк не міг згадати. Йому хотілося сподіватись, що вона була прив’язана до чоловіка не так, як Карін до свого Райка.

Тарас увімкнув телевізор і ще до того, як зображення встигло зʼявитися на екрані, вимкнув його. Прелц і Хлеб були мертві, один менше, другий більше, та він — ні. Підвівся, вдягнув спортивний костюм, узяв налобний ліхтарик і вирушив на свою нічну пробіжку по Рожнику.

Розділ 26

9 січня, вівторок

Тарас помилився. Дрварич викликав його не на дев’яту ранку, а на одинадцяту. На нараду були запрошені всі, не лише Тарас. Інспектор прийшов на роботу о пів на восьму, на кілька хвилин раніше, ніж Тіна. За ці кілька хвилин він встиг увімкнути компʼютер і переглянути новини. «Убито декана факультету біотехніки», — було надруковано великими літерами, більшими за ті, якими повідомлялося про нову хвилю біженців на південних кордонах. «Невже це замовне вбивство?» — стояло у підзаголовку.

Тарас прочитав статтю, у якій було багато натяків і набагато менше фактів, і занотував три-чотири припущення, одне неймовірніше за інше, а серед них натрапив і на версію про те, що відповідь може ховатись у відкритті, яке було нещодавно здійснено на факультеті біотехніки і яке могло б похитнути рівновагу у стосунках великих гравців фармацев­тичної індустрії. Стаття завершувалась інформацією про те, що першим на місці злочину опинився Тарас Бірса, той самий інспектор, який веде справу про загадковий труп із Сави Бохиньки. «Схоже на те, що “наймогутніша зброя Люблянського управління поліції” і досі блукає в сутінках», — так завершував свої роздуми автор статті. Вираз «наймогутніша зброя Люблянського управління поліції» було взято в лапки.

Тіна увійшла в кабінет і замість привітання поклала перед Тарасом на стіл коричневий конверт, у якому було зо тридцять аркушів паперу.

— Прочитай, — сказала дівчина. Вона видавалася втомленою і невиспаною. Біля конверта вона поклала ноутбук Хлеба і помахала якимось плескатим апаратом завбільшки як смартфон. — Я скопіювала всю інформацію, яка була в комп’ютері.

Витягнувши з конверта аркуші, Тарас узявся за перший, на якому якийсь matej.verbic@gmail.com (на всіх інших був теж він, matej.verbic@gmail.com) писав:

«Я сиджу в роздумах і вірю в Бога. Бог — великий, він причина усього і керує всім. Ти — його інструмент, і я його інструмент, і хай сповниться воля Його. У світлі цього я розумію, що твоя воля Його воля, а твої діяння — Його діяння і випробування моє. Чи був я достойний цього? Чи був я посланий на цей світ, аби звершити щось велике, а чи було моїм призначенням прожити життя мурашки? Я не був таким великим, як ти? Чи можливо, що така свиня, як ти, був у Його очах достойнішим за мене? Твої очі! Мене нудить, коли я згадаю твої очі! Ти думаєш, ти можеш мене звільнити? Ти? Не вдавай із себе святого, бо твої очі тебе зраджують. Твої очі розказують про тебе більше, ніж усі твої брехні. Ти — справжня свиня, і Бог помилився, створивши тебе. Кожен може помилитися. Ти — звичайний негідник, який не заслуговує ані хліба, ані води, нічого. Якби я був Богом, я визнав би, що ти — помилка, і виправив би її. Я б наслав саранчу, щоб вона поселилася в твоїх очах і їх зжерла, і мух, і кабанів...»

Тарас привітався з Брайцом і Остерцем, які, як зазвичай, увійшли разом, хоча й не проживали поруч і не їздили тими самими автобусами — кожен із них приїжджав своїм автом.

Дві густо написані сторінки подібного тексту, і завжди згадувалося п’ять видів тварин, які мали б зжерти очі Хлеба, — всього листів було вісімнадцять, Тарас перелічив. Кожен лист закінчувався цитатою з Біблії, принаймні Тарас так припускав, бо востаннє відкривав Святе Письмо, коли мусив — тридцять п’ять років тому.

«Будьте певні, що жоден розпусник, нечистий або лихий чоловік не успадкує Царства Христового й Божого»^[28].

— Це останній, — мовила Тіна. — Після цього листування припинилося.

— Може, Хлеб видалив?

— Ні, не видалив, усі схожі мейли він заархівував. Я знайшла їх в окремій папці.

— Остерцю, а ти не пригадуєш, чи не надходила заява від Хлеба з приводу переслідувань, погроз або чогось схожого?

— Коли?

Тарас погортав видрук. Листи стали надходити двадцять другого листопада, а останній було надіслано двадцять другого грудня.

— Не пригадую, але можу перевірити, — сказав Остерць.

— Перевір, а тоді на каву, щоб усе обговорити і домовитися.

Чому Хлеб нічого не розповів про погрози, коли Тарас розмовляв із ним?

Через п’ять хвилин надійшла інформація. Якщо Хлеб і подавав заяву, то не в їхній відділок.

— Я ще зателефонував у Головне управління. Вони пообіцяли перевірити і повідомити.

У «Казані», кафе на розі вулиць Прешерена і 27-го квітня, в такий час було порожньо. Запізно для працівників Міністерства закордонних справ, розташованого неподалік, і для викладачів економічної школи, а для студентів Академії мистецтв зарано. Коли товариство увійшло, офіціантка розгубилася. Зазвичай, побачивши компанію, вона готувала дві кави — еспресо без молока для Тараса і капучино для Брайца, а також м’ятний чай для Остерця. Сьогодні ж разом із ними була молода жінка, дівчина, яка видавалася зайвою в товаристві трьох поліцейських. Офіціантка розгублено тримала в руках дві філіжанки в одній руці й чайне горнятко в іншій і запитально дивилася на Тараса.

— Що ти будеш? — запитав він Тіну.

— Що буду?

— Пити, що ти питимеш?

Тіна замовила еспресо без молока. Тарас знав небагатьох жінок, які пили каву без молока, правду кажучи, не знав жодної.

— Ти пʼєш каву без молока? — здивувався він.

— Я не люблю молоко.

Тарас зачекав, поки Сильвія — офіціантка, шістдесятирічна жінка — принесе замовлення, а тоді дуже коротко, кількома словами переповів про події вчорашнього дня, розказав про те, щó Тіна знайшла у комп’ютері в Хлеба, і почекав півхвилини, щоб колеги перетравили почуте.

— Значить той... як його, Вербич — людина, яку ми розшукуємо? — запитав Остерць.

— Не знаю, — відповів Тарас. — А ви як думаєте?

Старший інспектор подивися на Брайца, Остерця й Тіну. Він і не потребував їхніх ідей, лише голосу. Лише вголос сказана дурниця стає дурницею, а поки вона сидить у голові, здається дуже навіть імовірною правдою.

— Недавно Ґолоб надіслав мені підтвердження, що труп, знайдений вчора біля Бовця, — тіло декана факультету біотехніки Драґо Хлеба.

Нарешті йому вдалося запам’ятати імʼя.

— Коли щось має такий вигляд, як слон, — обізвався Брайц, — смердить як слон і сере як слон, то це слон.

— Усе складається докупи, — мовив Остерць, витягнув пакетик чаю з горнятка, накрутив його на ложечку (жест, який незмінно дратував Тараса, адже Остерць вкладав у нього цілковиту зосередженість і увагу), витиснув останню краплину води і поклав пакетик на тарілочку.

Схоже, це було все, що він збирався сказати, бо потім він відсьорбнув чай і скривився — чай був гарячий. Остерць завжди так робив.

Тарас подивився на Тіну, яка розглядала колег, наче пересвідчуючись, що вони закінчили.

— Він відповідає профілю. Ненависть, яка відчитується з повідомлень, така сама, як і спосіб, яким він розправився з останньою жертвою. Мабуть, у нього був мотив так із нею вчинити...

— З ким? — озвався Брайц.

— З останньою жертвою, з Хлебом. З листів можна зрозуміти, що він звинувачував Хлеба у тому, що втратив роботу...

Тіна говорила про листи, про які Тарас уже знав. Можливо, через утому, яка накопичувалась останні дні, коли він залишався на роботі довше, ніж зазвичай, і, відповідно, пізніше бігав чи боксував і тому менше спав... можливо, через неї він задивився у виріз білої сорочки, в яку була вдягнена колега, і відірвав погляд на момент пізніше, ніж дозволяла пристойність, хоча декольте майже нічого не відкривало. У вирізі ледь виднівся початок ямки між грудьми, але в комбінації з обличчям, про яке й забув, що ще тиждень тому воно йому не здавалося чимось більшим, аніж просто цікавим... Тарас ­зі­тхнув і кивнув, мовляв, продовжуй, бо вона, мабуть, подумала, що його байдужий погляд стосується того, що вона сказала... Чудово, відтепер він може дивитися скільки завгодно, бо, очевидно, вже не належить до тих, кому можна приписати сексуальні мотиви.

— ...листи перестали надходити двадцять другого грудня, за день до вбивства невпізнаної.

— Двадцять третє — це лише ймовірна дата її смерті, — озвався Тарас. — Це могло статися на день раніше або на день пізніше.

Чи скористався б він нагодою, коли б така трапилася? Тіна була молодшою за нього на двадцять років, майже того самого віку, що й Аня. Ну, не зовсім, але набагато ближче до віку дочки, аніж його.

— ...яка теж була жорстоко вбита. А що, коли перша жертва і Хлеб були коханцями, і вбивця хотів завдати йому страждань, убивши кохану жінку? І коли не зумів або йому здалося це недостатнім, убив і Хлеба?

— Чому ж Хлеб не заявив на нього, коли ми розпитували про це? Хіба він змовчав би? — Тарасові все ж вдалося віді­рватись від декольте.

— Він одружений? — запитала дівчина.

— Мабуть, — відповів Тарас. — Я не знаю.

Так, як і він. Формально ні, але по факту так. А що було б, якби він був розлучений, як Брайц, наприклад? Мабуть, нічого.

— Вона не лише гарна, а й розумна, — мовив Брайц, очевидно, теж помітивши виріз на сорочці.

Тіна всміхнулася — ввічливо, а водночас втомлено. Вона б і йому відповіла такою самою усмішкою? Чи не краще думати про дві жертви в ІСМ, вбивства яких він розслідує? Тарас потрусив головою. Всі запитально на нього глянули.

— Одна думка не дає мені спокою.

— Що тепер робитимемо? — запитала Тіна.

— Йдемо на нараду, — Тарас зробив останній ковток охололої кави і, коли його голова разом із горнятком закинулася назад, востаннє зиркнув у виріз, який не відкривав нічого, майже нічого і, можливо, саме тому був настільки привабливим. Менше іноді справді означає більше. — Ходімо на нараду і потім побачимо, що до чого.

Дрварич зустрів їх у кабінеті, і Тарас би міг присягнути, що кабінет був чистішим, аніж завжди. На столику, довкола якого було місце лише для двох стільців, тепер у двох рядах стояло п’ять, а на столі навіть красувалися квітки. Вони виросли з цибулини і поки що не розцвіли. На одному з пʼяти стільців сидів Крістан, Дрварич був за своєю кафедрою. Коли Тарасова група увійшла, господар кабінету навіть не привітався, і Тарас зробив висновок (інакше кажучи — Тарас зрозумів), що щось не так. Подібні Дрваричі завжди були гарним сигналом, аби зрозуміти, задоволене тобою начальство чи ні. З обличчя Крістана, як завжди, не можна було нічого прочитати, однак його присутність красномовно свідчила сама за себе.

Коли всі сіли, Дрварич глянув на Крістана і, наче отримавши лише йому зрозумілий знак, почав:

— Справи погані! Не просто погані, а дуже погані! І погані вони від самого початку, бо якщо за справу не братись як слід, вона закінчується дуже і дуже сумно.

— Про що ти говориш? — запитав Тарас.

— Я говорю про те, що... — нападав Дрварич, якому не сподобався Тарасів тон, хоча зазвичай він ставився до інспектора приязно, та здавалося, сьогодні все буде по-іншому; збігло багато часу, відколи вони були рівноправні, достатньо, аби забути, яким посереднім слідчим був він сам. — Я говорю про те, що перший труп лежить у нас доволі довго, щоб його можна було ідентифікувати. Я говорю про те, що в нас зараз іще один труп, який, очевидно, пов’язаний із першим, і поясни мені, чи ми вже хоча б знаємо, як вони пов’язані? Крім того, що вони пов’язані географічно.

Дрварич нахилився до Тараса, і те, що підлеглий не відхитнувся назад, не відвів погляду і не зробив нічого такого, що вказувало б на пошану до його статусу, розлютило начальника ще більше.

— Ні, не знаємо! — мало не кричав він. — І чому ми не знаємо? Бо замість того, аби розслідувати злочин, аби робити те, за що нам платять, ми риємося в приватному житті людей, ніби ми — поліція моралі. Але це не так!

Тарас посміхнувся, навіть не намагаючись приховати посмішку.

— Вчора до пана Крістана заходив міністр, але не міністр внутрішніх справ, якому ми підпорядковуємось, а міністр е-ко-но-мі-ки.

Дрварич вимовив слово по складах, ніби це мало справити сильніше враження на Тараса і членів його групи; той знову ніяк не відреагував. Тарас глянув на Крістана, але той не виявив жодного знаку того, що наказав Дрваричеві вчепитись у Тараса безпосередньо, ще й перед колегами. Мабуть, так і є, бо навряд чи Дрварич би так пінився зі злості, а Крістан так спокійно чекав на закінчення двобою.

— Що ти хочеш знати? — звернувся старший інспектор до Дрварича.

— Мене, як твого начальника, якщо ти не звернув увагу на вивіску на дверях, цікавить, хто вбив нашу незнайомку і професора Хлеба, який, з огляду на те, що писалось у суботньому додатку газети «Діло», у серцях словенців став новою надією вітчизняної науки, вірніше, міг би стати, якби ви не гаялися.

— Зрозуміло, — вʼїдливо відповів Тарас. — Тіно, як його звати?

— Матей Вербич, — підказала Тіна, і Тарас відзначив її холодний упевнений тон. Ніби відповів телефонний робот.

— Тому всю справу перебере Головне управління. Про те, що це означає для тебе, ми поговоримо пізніше.

Усі в кабінеті, крім Дрварича, переглянулись, і навіть Дрварич нарешті зауважив, що десь оступився. Він спантеличено переводив погляд з одного на іншого і зупинився на Крістанові, який ніяк не відреагував.

— Тарасе, ти хочеш сказати, що в тебе є підозрюваний? — запитав Крістан.

Тарас стенув плечима.

— Так, саме це я й хочу сказати, якщо вас це цікавить. Бо я на мить подумав, що ви нас викликали через мій візит до Міхелича.

Тарас подивився на Дрварича, який розгублено обернувся до Крістана. Той повільно, ледь помітно похитав головою.

— Вважаючи, що ми в цій країні перед поліцією ще й досі всі рівні...

— Підозрюваний, Тарасе, — озвався Крістан, і його голос звучав примирливо й нетерпляче водночас.

— Його виявила Тіна.

— Добре... І?

— В компʼютері Хлеба ми знайшли листи з погрозами такого собі Матея Вербича, здогадуємося, що він колись працював на факультеті біотехніки, а Хлеб його звільнив. Ми не знаємо, як він повʼязаний з першою жертвою, але підозрюємо, що Хлеб її знав і зустрів у Бохині.

— Та що ти!.. — закричав Дрварич, але Крістан зупинив його помахом руки.

— Розповідай, — наказав він Тарасові.

І старший інспектор розповів усе, що знав: про рецепціоніста, який бачив, як Хлеб розмовляє з незнайомкою в готелі, про поїздку в Тренту — він сказав «Тренту», бо йому не хотілося щоразу пояснювати, де міститься Бавшиця, про зустрічний джип, про ще тепле тіло...

— ...і оскільки я не вірю, що за цими смертями стоїть змова фармацевтичного лобі, вірніше, не хочу, аби така змова існувала, як і будь-хто в Словенії, хоча Міхелич дуже намагається переконати мене в протилежному...

Крістан добродушно всміхнувся.

—...я був би дуже радий, якби виявилося, що наш підозрюваний винен. Для всіх нас це було б найкраще. Якщо Вербич — власник зеленого «хюндая», я б навіть заклався.

— Добре сказано. Ти вже просив ордер? — запитав Крістан.

Тарас похитав головою.

— Я ще вчора попросив знайти його авто, але на той момент у мене не було імені. Те, про що я вам зараз сказав, абсолютно свіжа інформація.

— Візьми ордер. Їдь на факультет і розпитай більше. Секретарка, співробітники — хтось мусить щось знати, тоді повідом мені. По нього поїде спецгрупа.

«І ти з ними», — подумав Тарас. Зі знімальною групою національного телебачення і двох приватних каналів.

— Я думав, справу перебере Головне управління.

Крістан знову добродушно всміхнувся.

— Ми не настільки хижі, Тарасе, і це добра нагода продемонструвати сьомій силі, що в наших стосунках нема тріщин. Ми проведемо арешт, а ви — все інше. Заслуги — обом.

Крістан підвівся, потиснув руки Тарасові, Тіні, Брайцові й Остерцю — в такому порядку, чарівним голосом старого плейбоя кинув Тіні: «Молодець, колего», — помахав Дрваричеві, який підвівся з-за свого столу і почувався зрадженим, відчинив двері. Ступивши в коридор, на мить обернувся і мовив Тарасові:

— Передавай вітання Аленці.

— Передам, — відповів той.

Тарас зачекав, поки кроки віддаляться, тоді обернувся до розгубленого Дрварича, який іще секунду тому вирішував, чи не заявити Тарасові, що існують межі — межі його терпіння.

— Аленка — педіатр його внуків.

Коли старший інспектор, а за ним і троє його колег вийшли з кабінету, Дрварич далі стояв за своїм столом і роздумував про те, як перетравити цей факт. На майбутнє він мусить бути обережнішим із Тарасом, — вирішив він.

Розділ 27

— Знайшов, — вигукнув Остерць, який розшукував Вербича у центральному реєстрі населення, старій, але навдивовижу практичній і сучасній системі. Для того, щоб знайти особу, потрібне було лише її імʼя, і якщо після введеного імені система видавала дванадцять Матеїв Вербичів або, що було ймовірнішим, тридцять пʼять Антонів Новаків, треба було вказати рік народження або якісь інші відомі дані; коли поле пошуку звужувалося, система пропонувала всю картину про розшукуваного: всі коли-небудь зареєстровані адреси, діти, куплені або продані автомобілі.

— Матей Вербич, вул. Ґорицька цеста, 12, Айдовщина.

— Айдовщина? Я колись бував там у ресторані, як же ж його... — згадував замріяно Брайц. — А як ми... — Брайц замовк, перехопивши Тарасів погляд.

— Тарасе, ану вгадай: на якій машині їздить наш Вербич? — запитав Остерць і, не чекаючи відповіді, продов­жив: — Автомобіль зі знаками GO U2-17Pі — бінго — «хюндай» 2016 року...

Остерць подивився на Брайца, який уже готував запит на отримання ордера на арешт, і заздрісно додав:

— Непогано для людини на державній роботі. Брайце, а коли ти востаннє купував нове авто?

Через півгодини Тарас паркував службову «шкоду» на стоянці факультету біотехніки, повз який він регулярно бігав, коли виходив на довшу, одинадцятикілометрову пробіжку. Коротший маршрут не пролягав біля факультету, і Тарас докоряв собі, що вже давно тут не бував. Може, сьогодні ввечері, коли підмерзне крупа, яка нападала за день. Або завтра вдень, якщо сьогодні виявиться, що справу закінчено.

Біля будівлі вивісили чорний прапор.

— Ти що, не радієш, що розкрила свій перший злочин? — запитав Тарас Тіну, коли вони йшли містком через річечку Глинщицю, а тоді дорогою, яка вела до входу у круглу будівлю, зведену зі скла і металевих конструкцій.

Тіна похитала головою.

— Мушу зізнатися, що я трохи розчарована.

Тарас запитально глянув на колегу. Дівчина всміхнулася.

— Може, я передивилася серіалів. Я не знаю, чого я очікувала, але в будь-якому разі не звичайного божевільного.

— Нічого не очікуй — і збережеш багато чого в житті.

Тіна засміялась, а з нею і Тарас. Він і сам був радий, що слід вів до божевільного Вербича, а не до Міхелича чи три­дцятирічних скелетів. Так усе простіше. Із самотнім душевнохворим менше клопоту, ніж зі змовою.

Вони показали посвідчення і запитали, як пройти в деканат. Не мусили пояснювати навіщо, бо й так усе було зрозуміло. Тарас спиною відчував цікаві очі, які проводжали його довгим коридором.

Їх зустріла секретарка — жінка віком біля шістдесяти років. Тарас спершу впізнав її голос — коли вона голосно вигукнула «Заходьте» у відповідь на стукіт у двері. Він і їй продемонстрував посвідчення, роздивився кабінет і вказав рукою на столик з двома стільцями у кутку.

— Ми можемо поговорити?

Секретарка підвелася з-за столу і сіла на стілець, не випускаючи інспектора з поля зору.

— Як ви, мабуть, здогадуєтеся, ми тут через убивство професора Хлеба...

Звісно, вона знала про злочин. Прапор перед будівлею, публікації в газеті — вбивство стало головною подією у новинах на телебаченні, яких Тарас, щоправда, не дивився. Старший інспектор не встиг завершити речення, бо жінка розплакалась і ридала безперестанку. Тарас радів, що взяв із собою Тіну — вона витягнула з куртки серветки і простягла секретарці. Тарас чекав, поки жінка заспокоїться, відчуваючи суміш різних емоцій: задоволення, що подібні ситуації затупили його відчуття і по-справжньому йому бувало боляче лише тоді, коли таку звістку мав повідомляти дружині чи, не дай Бог, дітям, а також смуток, ностальгію за тими часами, коли він іще був здатний витирати сльози такій секретарці і співчувати їй. Тепер він просто чекав, поки жінка заспокоїться.

Вона відклала мокрі серветки на стіл і вп’ялася в інспектора ворожим поглядом.

— Я ж вам казала, що це трапиться. Казала. І що ви зробили? Нічого.

Вона зновузалилася слізьми, Тарас цього разу не чекав, поки вони закінчаться.

— Кому і що ви казали?

Секретарка вихопила з рук Тіни нову серветку і втерла сльози.

— Після того, як почали надходити перші погрози, я подзвонила в поліцію і все розповіла. Мені сказали прислати листи, і я їх теж надіслала. І коли погрози перестали приходити, я подумала, що поліція все владнала, а виходить — ні.

— Куди ви телефонували? Куди ви переслали повідомлення?

Секретарка підвелася, підійшла до свого столу, сіла за комп’ютер, пошукала в ньому, клацнула мишкою, і через секунду загув принтер. Жінка почекала, поки з нього вилізе папір, взяла його і повернулася до столика.

— Сюди, пане інспекторе, я послала сюди.

Тарас подивився на адресу: «Республіка Словенія, Міністерство внутрішніх справ, вул. Штефанова, Любляна...» Він обернувся до Тіни:

— В Головне поліційне управління, вона послала дані в ГПУ.

Ґорицька цеста — головна дорога, яка тягнеться через Айдовщину в напрямку Італії й, відповідно, Ґориці. За адресою Ґорицька цеста, 12 було зареєстровано фірму з надання геодезичних послуг і гончарну майстерню. Два приміщення містилися на першому поверсі, а на другому поверсі було помешкання Матея Вербича. О другій годині дня на парковці неподалік стояли три службові поліцейські автомобілі, один непримітний бус білого кольору із затемненим склом і, як передбачив Тарас, авта трьох телекомпаній. Репортер національного ТБ фліртував з двома жінками-колегами і чекав, поки шеф поліції, старий знайомий словенських медіа і його приятель (Андрей — так він його називав, аби підкреслити приятельські стосунки), вділить йому трохи уваги. Зрештою, як розповідав він репортеркам, котрих називав дівчатками, саме журналісти зробили голову поліції відомим. Тому, коли той нарешті підійшов до них, журналіст удав образу.

— Андрею, я вже думав, що ти забув про нас, — докірливо мовив журналіст.

Крістан, як і його група, що зібралася біля білого буса, був одягнений в уніформу, мав хелерівський автомат і каску, хоча в цьому не було жодної потреби, бо він і не збирався брати участь в операції, яку мали провести шестеро підготованих поліцейських зі спеціального підрозділу. Для того, що його чекало, було достатньо карантанійської пантери на рукаві чорної уніформи — знака спецпризначенців.

— Робота — насамперед, — мовив Крістан і усміхнувся кудись повз журналіста.

Він знав, як поводитись, і, на відміну від своїх попередників, яких кидало в холодний піт при згадці про камери, обожнював софіти. Не лише через те, що швидко зрозумів, наскільки вони можуть бути помічними у карʼєрі: люди мають обмежену здатність пам’ятати, тому все спрощують. Він десь колись прочитав, що зі ста випадково обраних людей незалежно від частини світу на прохання назвати одного фізика всі сто назвуть Ейнштейна. Половина з них знатиме, що його звати Альберт. Хіба Альберт Ейнштейн — єдиний фізик, який коли-небудь жив на Землі? А Пабло Пікассо — єдиний художник? Йоже Плечник — єдиний словенський архітектор? Звичайно, ні. Він прагнув добитися лише одного: щоб журналісти, які хотіли чого-небудь від поліції, подумали насамперед про нього. Тільки про нього. А вслід за журналістами і ті, хто ухвалював рішення про карʼєру і посади в поліції. Андрей Крістан у сорок чотири роки став наймолодшим генеральним начальником поліції й одним із небагатьох, чиї амбіції були набагато більшими. Для їх задоволення йому була потрібна любов газет і телебачення. І ця любов була, мусив він визнати, взаємною. Начальник любив виступати.

— Хто в нас сьогодні на порядку денному? — запитав журналіст невдоволено, бо Крістан занадто довго жартував з репортерками, а не з ним.

— Матей Вербич, колишній дослідник на факультеті біотехніки, який посварився з деканом і, наскільки нам відомо, вчора ввечері навідався на його дачу в Тренті...

Розповідаючи про події, Крістан розглядав журналісток. Такі молодесенькі; їм уже є двадцять пʼять? — запитувався він. Тепер на зйомки посилали щоразу молодших, і часом йому здавалося, що добирають їх за тим самим принципом, що і власники буфетів своїх офіціанток — за посмішкою і довгими ногами. Він і не скаржився.

— ...одне слово, особа, по яку ми йдемо, — небезпечна і, наскільки нам відомо, має зброю великого калібру. Це означає, що всі, крім спеціального підрозділу, залишатимуться на безпечній відстані, поки злочинець не опиниться в наших руках.

— Та ну, Андрею, ми ж не діти, — втрутився журналіст, повертаючись до юних колег. — Я не знаю, як ви, але я в Любляну повинен привезти кадри, якими наприкінці перекриємо твою нудну заяву.

Журналіст засміявся, задоволений, що і дівчата засміялись.

— Ну, так... Наприкінці, — мовив Крістан. — Це не дитячі забавки.

Схопивши підозрюваного, спецпідрозділ про це повідомить, тоді він увійде досередини і власноручно виведе ареш­тованого перед камери. Тоді...

Начальник витягнув смартфон і вбив адресу, за якою мала б перебувати їхня здобич. Відкрилася карта, яку Крістан показав журналістові та його юним колегам, вказав місце, де вони мають стояти з камерами і виконати роботу, — так він це називав. Він сам обрав місце. Красива алея, на ній будинок підозрюваного, ріг будинку. Світло було хорошим, не било просто в обличчя, і коли він робитиме заяву, не мружитиметься. На дальньому тлі виднітиметься будинок підозрюваного, який оператор під час інтервʼю захоче збільшити... Треба ще з ним поговорити, — подумав Крістан.

— Панянки, пане...

Крістан ледь уклонився, сів на пасажирське сидіння білого буса, в якому вже чекала група, і вони проїхали повз локацію. Перед будинком стояло кілька автівок, серед них — зелений «хюндай TUCSON», новісінький і бездоганно чистий. Начальник простежив за заштореними вікнами на другому поверсі, тоді наказав відвезти його на стоянку перед готелем через дорогу, звідки, мабуть, можна було навіть щось побачити. Він відчинив двері і швидко пересів у поліцейське авто, припарковане з самого краю, — підозрюваний зі своєї квартири не міг бачити це місце. Його невдоволення викликав один із телевізійних автобусів, який став посередині стоянки. Вони хоча б колись дотримуються інструкцій?

Спецгрупою керував високий брюнет віком за тридцять років, який зрадів, позбувшись Крістана. Він не вбачав нічого мудрого в тому, аби парадно товктися туди-сюди перед операцією. За півгодини до приїзду Крістана в Айдовщину вони з помічником, обоє у цивільному одязі, пройшлися до будинку, навідалися до гончарної майстерні і поцікавилися, скільки коштує покласти квадратний метр керамічної плитки, поскаржилися, що не змогли припаркуватися перед майстернею, бо хтось так неакуратно поставив зелений «хюндай»...

— А, це Вербич, — покивав головою майстер. — Краще мені про нього не згадуйте. Так добре, що його нема вдома...

— Нема?

— Цей чоловік хворий, — пояснив майстер. — Можете будь-кого запитати. Він тут з усіма посварився і погрожував нас усіх повбивати. Ви бачили машину? Цей ідіот щороку їх міняє, бо переконаний, що ми їх нищимо. Він кидається на всіх, хто торкнеться його авта. А на цій стоянці інакше неможливо, тут же так мало місця. Він уже двічі заявляв на мене в поліцію, бо я нібито розмальовую його машину. Двічі поліція приїжджала і дивилася, щó тут робиться. Ну, я підходжу до нього — підходжу, бо була поліція, інакше я б нізащо, я ж не божевільний, і кажу йому: «Ну, покажи, покажи, де я тобі понищив машину!» — а він кричить: «Ось тут, ось тут», — а там — нічого. Поліцейські попередили, що наступного разу випишуть йому штраф за... Я не знаю, що вони йому там сказали. Але той шизофренік не дає нам спокою.

Чоловік замовк і голосно зітхнув.

— Вибачайте, згадаю про нього — і мене заносить... — чоловік рукою покрутив над головою, показуючи, щó має на увазі.

— То що, ви кажете, вас цікавить?

Проте Вербич, схоже, таки був удома. Відколи його звільнили, він часто залишався вдома. Якщо його мучили докори сумління, а з людиною, яка недавно когось убила, так і повинно було би статися, він міг би час від часу виглядати у вікно і запитувати себе, що тут робить бус із затемненим склом і чому він тричі проїжджає біля його помешкання. І чому це — єдина машина, яка за останні десять хвилин проїхала по дорозі із зазвичай активним рухом. Малоймовірно, але міг би.

Вони припаркувалися на вулиці, погляд на яку влітку закривала густо засаджена липова алея, а тепер голі віти ховали машину не так добре, проте Зупан, керівник спецгрупи, вирішив, що це місце таки найкраще, тож вони крадькома, але швидко і впевнено вирушили до будівлі на Ґорицькій цесті, яку оповивала цілковита тиша — проїзд дорогою з обох боків було перекрито. Останні кілька метрів до зовнішньої стіни, яка б захистила їх від поглядів згори, поліцейські перебігли і, притиснувшись до стіни, просувались уперед. Двоє залишились біля входу, а четверо потайки піднялися по сходах на другий — єдиний — поверх і розподілилися біля вхідних дверей із табличкою «Д-р Матей Вербич». Зупан приклав до дверей вухо і знаком наказав трьом чоловікам затихнути. Він затримав подих, спробував сповільнити биття серця, щоб почути, чи підозрюваний удома, і раптом зсередини щось вдарило так потужно, аж Зупана відкинуло від дверей. Він інстинктивно впав на землю і відкотився.

Крістан залишався в автівці; увімкнув двигун, щоб не змерзнути, і чекав повідомлень по рації. Якщо все піде за планом, через п’ять хвилин підозрюваного буде нейтралізовано, операцію знімуть так, що здалеку буде видно поліцейських в уніформах, а обличчя він позичить своє: ледь стомлено (ох, ну так, позаду ще одна справа, хтось же ж повинен виконувати цю роботу) ступить перед камери і повідомить глядачам трьох телевізійних каналів, що небезпечний злочинець, підозрюваний у жорстокому вбивстві всесвітньо знаного науковця, яке сталося якраз напередодні неймовірного відкриття... Може, він все-таки не буде вживати слово «неймовірного».

У нього на самого себе були чудові плани, і він знав, що це — найважливіше. Більшість людей їх не має, бо у них нема амбіцій чи вони хибно думають, що для того, аби бути успішними, досить знати те, що вони вивчали, або ж виконувати ту чи іншу роботу. Тактика без стратегії. Він усміхнувся. Наївні. Якщо хочеш бути хорошим криміналістом, мусиш працювати в цьому напрямку, але не сподівайся, що зробиш карʼєру. Ні, якщо ти збираєшся робити карʼєру, то мусиш робити карʼєру. Наприклад, Тарас. Він був найкращий їхній криміналіст і застряг у місцевому поліцейському управлінні, навіть у головне не пробився. А навіщо, коли він приносив найбільше користі на тій посаді, на якій перебував? Він розкривав найскладніші справи, і все, що отримував навзамін, — іще складніші розслідування і ще більше справ. А його начальником був Дрварич — схожий на Крістана, та без Крістанової елегантності й Крістанового таланту. Невже Тарасові байдуже, що його Попелюшка — насправді принцеса? Він такий наївний? А може, настільки тупий? Чи таки байдуже?

Крістан не міг зрозуміти людей, розумних людей, які не бачили, куди їх веде відсутність широкого погляду на речі. Чи можливо, не раз запитував він, що їм байдуже до відчуття влади, яку дає висока посада? Вона приносить більше хорошого і менше поганого. Більше грошей і менше роботи. Більше бонусів і менше відповідальності. Якщо в цій справі щось піде не так, постраждає Тарас. А якщо все піде добре — а схоже, що так і буде, — всі почесті дістануться йому, Крістанові. Це він стане тим, хто розкрив справу, а не мурашка Бірса. Чому люди до цього не прагнуть, чому не докладають зусиль для цього, навіть не зусиль, а просто інакше застосовують енергію? Крок праворуч замість кроку ліворуч.

У Крістана все було сплановано. Йому було п’ятдесят два роки, вісім років він був начальником головного управління поліції і пробуде на посаді ще два роки, а тоді, коли всі думатимуть, що він подасть свою кандидатуру на наступний мандат, який міг би без проблем виграти, він запустить свої щупальця в політику, вибере найкращу за рейтингами партію, а потім в уряді отримає посаду міністра внутрішніх справ. А тоді... Все можливо, навіть крісло премʼєра, особливо якщо ситуація з біженцями на кордонах триватиме. Кого виберуть люди, як не поліцейського, котрий у жодних дебатах не забуватиме додати: «Це питання може бути вирішено завдяки науці» або «Відповідь на це може дати наука»... і таке інше. А Тарас у цей час продовжуватиме копирсатися у людському багні й ворожитиме на прострелених мізках.

Крістан глянув на годинник. Іще хвилина. Він сподівався, що група буде пунктуальною.

— Ще хвилина, — сказав він водієві, але не тому, що йому хотілося поговорити. Начальник перевіряв, як звучить його голос: робив вокальну вправу.

Водій глянув на годинник і кивнув головою.

Чи бували у Крістана колись докори сумління через таких людей, як Тарас? Чи не бувало йому незручно, що він фотографувався тоді, коли все найскладніше було вже позаду? Що він привласнював собі чужі результати? Він поплескав пальцями по підборіддю й відкашлявся. Водій запитально глянув на нього.

— Ще трохи, й кінець, — мовив Крістан, і водій кивнув.

Ні, не мав. Саме це і було його роботою.

— Твою дивізію, — сказав він півголосом, собі під ніс, але не досить тихо, аби терпляче створіння поруч не почуло і не зрозуміло.

— Перепрошую?

Крістан не відповів. За спиною шофера, в бусі національного телебачення посеред стоянки, щось відбувалося. Дверцята відчинилися, звідти вистрибнули репортер з оператором і почали готуватися до зйомки. Водій простежив за поглядом шефа, побачив сцену, лайнувся і став відчиняти дверцята. Крістан торкнувся його плеча.

— Не зважай. Нехай роблять свою роботу.

Його слова розчинились у тріскотінні й у чомусь, що, виблискуючи, промайнуло крізь гілки кущів і дерев між готельним паркінгом і будинком навпроти. А тріск пролунав десь на відстані тридцяти метрів і був схожий на петарду, яка вистрелила досить близько, аби її почути, але й досить далеко, аби не становити загрози. І тому було дивно бачити, як репортер тієї ж миті схопився за голову, від якої щось відірвалось і полетіло на них, — і впав на землю.

Ще один постріл, але не в них, не у двері, а кудись інакше. Зупан дав знак поліцейському навпроти, той відступив і міцним форменим черевиком щосили вдарив у двері з тонкого набіло пофарбованого дерева. Двері розлетілись, і двоє поліцейських, Зупан і його напарник, увірвались у квартиру. З вхідних дверей через передпокій, схожий на короткий коридор, вони побачили постать, яка якраз розверталася від вікна, цілячись у них із велетенського револьвера. Але стрільцеві забракло часу натиснути на курок — у нього вистрелили з відстані двадцяти кроків. Два короткі постріли з геклерівських автоматів прошили живіт і груди, відкинули його на підвіконня, тіло вдарилось об скло напіввідчиненого вікна і полетіло вниз.

— У кого ж він стріляв? — запитав себе Зупан, підійшовши до вікна, щоб пересвідчитись, чи з поліцейськими під будинком усе гаразд.

Розділ 28

10 січня, середа

— Еспресо?

Тіна кивнула.

Сильва зникла за барною стійкою і повернулася з традиційними напоями: кавою, кавою з молоком, м’ятним чаєм, і, схоже, відтепер буде ще одна кава. Їй вистачало двох відвідин клієнтів, аби розмістити їхні уподобання у своїй скриньці памʼяті. Відтепер Тіна муситиме повідомити офіціантку, якщо захоче замовити щось інше, але дівчина це теж схопила на льоту. Привітання, ледь помітний запитальний погляд, коли вони заходять у кафе, і якщо постійний клієнт не реагував, якщо він тільки вітався у відповідь, вона витягувала картку зі скриньки памʼяті. Тому у «Казані», який розташовувався в не надто зручному місці, було багато відвідувачів. Хоча людям до вподоби різні речі, попит на домашній затишок був найчастішим. А в шістдесят років вона навряд чи причарує когось легінсами в обтяг.

— Хтось дивився вчорашні новини? — запитав Тарас.

— Я думав, здохну зі сміху. Тому кретинові, як же ж його звати? Того журналюгу з ТБ, ну... добре, це не важливо... Тому кретинові відстрелили вухо. Здуріти.

Брайц був у гарному гуморі. Як і більшість поліцейських, він не любив журналістів і мав для цього підстави. Вони ж бо були як мушка, яка летить на світло, а Брайц і подібні до нього світилися не надто яскраво. І все, що він отримував за тридцять секунд перед камерою, то були звинувачення і неприємні запитання. І згадка у підсумках тижневих новин, де обговорюватимуть насильство поліцейських над безневин­ними наркошами.

На записах камери одного з двох комерційних телеканалів, які, схоже, якось отримав і національний канал, було видно, як репортер хапається за голову, а на сповільнених кадрах, які не раз крутили і позначали колом зі стрілочкою, — як куля 45-го калібру відстрелює ліве вухо, з якого не залишилося нічогісінько, що пластичний хірург зміг би пришити або реконструювати. Далі камера показувала, як пораненого кладуть у машину швидкої допомоги, і наступний кадр був уже з лікарняної палати, де лікарі перевʼязали голову і так накачали журналіста заспокійливими і знеболювальними, що він зміг лише отупіло застогнати, коли колеги всунули йому під ніс мікрофон.

— І тоді показують, як той нещасний придурок плаче в лікарні. Ти його знаєш, Тарасе?

— Ага.

— І?

— Нещасний придурок.

Вони засміялись. Остерць занурював чайний пакетик у воду і, мабуть, роздумував, чи ще не час накрутити його на ложечку. Тіна, здавалося, трохи здивовано слухала розмову колег.

— Паф, і вуху капут, — продовжував Брайц, смикаючи своє вухо й усміхаючись Тіні. — Не бійся, йому надрукують нове. Я недавно читав про те, як таке зробили в Хорватії на тривимірному принтері...

Тіна перелякано подивилась на Тараса.

— Не пофортунило, — мовив той. — Якби ж трішки щастя, отримав би кулю в лоб...

— Постріл у порожню голову, — захлинався сміхом Брайц. — У пустоту. Він би й не зауважив.

— Якби з нами сталося те, що сталося з Крістаном, — сказав Тарас, поглянувши на Тіну, а під отим «з нами» він мав на увазі себе, — ти б зрозуміла, чому ми тут так уболіваємо за Вербича. Чи ви знаєте, — Тарас обернувся до Брайца й Остерця, — що Хлеб подав на Вербича заяву в ГПУ через погрози?

— А тому вони закрутилися, як вуж на сковорідці, — мовив Остерць. — Я ще думав, чого це вони так довго перевіряють. І що, вони викинули заяву?

— Ні, заборонили наближатися до Хлеба. Шкода, що Вербич не дотримався заборони.

Цього разу Крістана навіть запросили у студію, а не просто взяли інтерв’ю на місці події. Шеф поліції мав елегантний вигляд у сірому костюмі, який пасував сріблястому відтінку його волосся.

— Айдовщина сьогодні пережила сцени, до яких ми в наших краях не звикли... — почала телеведуча, яка мусила вдовольнитися кадрами стрілянини у їхнього репортера, які відзняли конкуренти, а щоб їх отримати, продюсер мусив дуже-дуже принижуватися перед приватною компанією. Зате у їхній студії був Крістан, який мав прийняти непросте рішення: виступити на національному чи на приватному каналі. Журналістки на приватних каналах були молодші і глядачів було більше, але ж поліція все-таки — державна служба.

— Пане голово, розкажіть, будь ласка, що ж трапилося в Айдовщині? Хто стріляв і поранив нашого репортера? Чи справді снайпер — убивця декана факультету...

Якби Тарас керував операцією, у якій постраждав цивільний, телевізійний репортер й усі разом із ним розуміли б, що він вляпався. Навіть коли інші нічого такого не подумали б, у Тараса на обличчі було б написано, що щось негаразд. Обличчя Крістана було спокійним, що на екрані телевізора мало вигляд професійної стриманості.

Був момент, коли Крістана охопила паніка — коли репортер звалився на землю й те, що куля відстрелила з його голови, прилетіло і впало перед відчиненими дверима водія... Ця мить розтягнулася на секунди: Крістан закляк у машині, а водій вистрибнув і побіг до журналіста, в якого снайпер послав іще одну кулю, що, зачепивши асфальт, влучила в скляну стіну готельної зали. Півхвилини, поки водій тягнув пораненого, який у шоковому стані виривався на пошуки свого вуха. «Моє вухо, вухо... де моє вухо?» — кричав він, аж поліцейський мусив заспокоїти його спеціальним прийомом і силоміць затягнути у безпечне місце, що було зайвим, бо друга куля виявилася останньою. Поки поліцейський відтягував пораненого в укриття, Зупан і його група вже нашпиговувала тіло снайпера свинцем. Він лежав при стіні багатоквартирного будинку на вулиці Ґорицька цеста, 12, і в останні миті свого життя, які йому залишилися після того, як вісім куль із двох німецьких автоматів рознесли аорту і ще кілька важливих легеневих артерій (як прочитав Тарас у звіті Цвілака), дивився у два дула.

Потрібна була хвилина, щоб усе закінчилося. Хвилина, за яку припинилося булькання крові в роті застреленого і заспокоїлися птахи, налякані гучними пострілами. Єдиним звуком, який у той момент було чути на дорозі, що вела до Ґориці, були крики пораненого, який подивився у затемнене скло поліцейського авто і якому побачене було не до вподоби. Крістанове тіло, як і мозок, заклякло. Він бачив, щó відбувається довкола, все розумів, але в нього наче заблокувався зв’язок між центром, який відповідає за відчуття, і тим, що відповідає за реакцію.

— Пане голово, з вами все гаразд? — запитав водій, який мав уже досить клопоту з репортером.

Крістан здригнувся, подивився на підлеглого, наче бачив його вперше, вискочив з автомобіля і побіг у готель, пробіг повз рецепціоніста, який перелякано визирав з-за стійки, і, добравшись до туалету, замкнув кабінку. Опустився на пластмасову кришку унітаза і втупився у двері, на яких чимось гострим залишив про себе спогад якийсь Емір із Тузли, який тут був 21.11.2015, але Крістан цього напису не міг навіть усвідомити. Якби його запитали, що він там робив, про що він тоді думав, він не зміг би відповісти, та й хто б його питав. З готелю він вийшов через десять хвилин, а за той час лікарям зі швидкою вже вдалося перев’язати репортерові голову і нашпигувати його заспокійливим. Крістан спокійно, наче нічого й не сталося, підійшов до авта, підняв з підлоги під пасажирським сидінням рацію, натиснув на кнопку і заговорив: «Ластівка один, ластівка один, доповідайте».

На кадрах, які показував національний канал і які професійним голосом коментував Крістан, було видно кров на асфальті стоянки, кілька крапель, репортера з перев’язаною головою і відсутнім поглядом, якого відвозила швидка, здалека — накрите тіло, над яким схиляється висока постать в уніформі спеціальної групи, присідає, випростовується і, наче Клінт Іствуд, Брудний Гаррі, обертається до камери. Крістан. Те, що у мить паніки, викликаної стріляниною, здавалося поразкою, тепер оберталося його великою перемогою. Він справді мав ефектний вигляд в уніформі спеціальної групи, з каскою під пахвою — схожий на військового пілота в американському фільмі. Крістан це запозичив у «Найкращого стрільця».

— Дякуємо вам за те, що ви завітали до нас у студію, і за всі пояснення, — сказала зачарована ним телеведуча програми новин. — Що ще сказати... — продовжила вона, — людям вашої професії кажуть «хай щастить»? Чи щось інше?

— На щастя не можна покладатися, — стримано відповів Крістан, а тоді всміхнувся, — але нам завжди приємніше, коли у вирішальну мить воно на нашому боці.

— Я б ніколи не подумала, що Крістан бере участь у такому. Він завжди мені здавався салонним левом, милим котиком, — сказала Аленка після перегляду новин.

— Він і не брав участі в операції.

— Що ти маєш на увазі?

Тарас розповів їй, як поводився Крістан, коли Зупан і його група ліквідовували Вербича.

— Журналісти про це не знають?

— Знають — не знають... Якби вони хотіли знати, то знали б, це ж не складно. Зрештою, вони там були.

— Я не можу в це повірити!

— Перестань. Як ти думаєш, чому телеведуча не попросила пояснити, як так сталося, що під час операції, якою він керував, замалим не вбили цивільного?

— А про тебе вони навіть не згадали. Зрештою, це ти їх привів до Вербича.

Правду кажучи, це була нова співробітниця. Тарас не зміг би увімкнути компʼютер Хлеба. Окрім того, справа не була такою складною, їм просто не пощастило, що Вербичеві перше вбивство зійшло з рук.

— І як почувається наша молода колега після розкриття своєї першої справи? — стікав слиною Брайц.

Тіна піднесла горнятко кави до губ і зробила ковток, наче мусила обдумати відповідь.

— Розчарованою, — відповів замість неї Тарас.

— Розчарованою?

Остерць застиг над чаєм, нагадуючи Тарасові суриката, того пустельного гризуна, чи хто вони там, які стають на задні лапи перед своїми норами.

— Розчарованою? Але ж ми розкрили справу?

Тіна стенула плечима.

— Вона думає, що ми не зробили нічого виняткового, — пояснив Тарас. — Вважає, що Вербича після другого вбивства викрила б навіть дресирована мавпа.

Тіна всміхнулася.

— Дякую, Тарасе, за мальовничий опис моїх думок, не такий уже й хибний. Не знаю... Може, я все ж таки сподівалася, що ми спочатку ідентифікуємо обезголовлену дівчину і потім вийдемо на вбивцю. І ним виявиться не фанатик, який воює за рани Христа.

— Які ж ми примхливі, — сказав Остерць.

— До того ж, ми так і не зʼясували, хто вона — дівчина без голови.

Розділ 29

9 січня, вівторок

Тарас дав секретарці повністю виплакатися, дозволив їй виплеснути на нього свою злість, а потім, наче нічого й не чув, спокійно, наскільки це було можливо, пояснив, як розслідування вивело їх з колегою на д-ра Хлеба; на жаль, запізно. Секретарка слухала з виразом люті на обличчі, та все ж слухала, а коли Тарас закінчив, усі троє кілька митей провели в тиші.

— Тому ми й питаємо, хто та жінка, з якою д-р Хлеб розмовляв двадцять другого чи двадцять третього грудня в готелі «Озеро» в Рибчевому Лазі.

Тарас уважно стежив за її обличчям. Ні, жодних змін. Або вона так добре собою володіє, або справді не розуміє запитання.

— Так само нам не зрозуміло, чому д-р Хлеб не розповів про погрози, коли ми з ним розмовляли про труп, знайдений у Саві Бохиньці.

— Я не розумію...

— Д-р Хлеб був одружений, чи не так?

— Двоє дітей, — відповіла секретарка, і Тарас зачекав, чи вона раптом не розплачеться знову. Не розплакалася.

— Чи могли б ви нам допомогти?

— Допомогти? З чим? Як?

— У вас нема ніяких ідей про те, ким була та жінка?

Секретарка похитала головою.

— Те, що ми зараз скажемо, — неприємне, але ви мусите зрозуміти...

Жінка здригнулася.

—...у нас є вагомі підстави вважати, що вона — його коханка...

— Приведіть до мене, — мовила вона, зціпивши зуби і з перекривленим від гніву обличчям, — приведіть до мене того, хто вам дав вагомі підстави так вважати, і я йому прямо в очі скажу, що я про нього думаю.

— Ви вважаєте, що це неможливо?

— Життя д-ра Хлеба проходило тут, разом із сімʼєю. Він нікуди не їздив без своєї дружини. Вона і в Бохині мала бути, і я власноруч скасувала бронь у готелі, бо захворіла дитина.

Тарас відкинувся на спинку крісла і поплескав себе по голові.

— Бачте, я теж щасливо одружений чоловік, — сказав він, — у мене теж двоє дітей, але якщо б мені у житті раптом трапилася гарна, на двадцять років молодша дівчина, мені, може, було б нелегко. Не так багато чоловіків, які б могли...

— Я не знаю, що зробили б ви, пане інспекторе, і мені навіть не цікаво. Але я знаю, що д-р Хлеб не був такою людиною.

Тарас сперся ліктями на стіл, переплів пальці обох рук і підпер підборіддя великими пальцями. Зітхнув і подивився у вічі секретарці. Вона не збентежилась.

— Якщо вам потрібно, я можу це написати.

— Не треба, — мовив Тарас. — Я сам напишу.

Через півгодини вони з Тіною були у дружини Хлеба. Вона мешкала на Лавриці, у південно-східному передмісті Любляни, у котеджі з деревʼяною огорожею і крихітним садком, де влітку, мабуть, росли квіти, тепер покриті снігом. Тарас подякував долі, що йому не треба повідомляти, що її чоловіка нема в живих. Він розслідував злочини і мусив бути присутнім при огляді місця події, тому рідко коли мав із цим справу, хоча Пенца колись змусив його пройти курс про те, як розмовляти з рідними жертви. Воно не вартувало тієї доплати, яку він отримував за додаткову кваліфікацію. Цієї миті, натискаючи на кнопку дзвінка, інспектор намагався притлумити все людське в собі й уявити себе роботом, поліцейським роботом, який повинен виконувати те, на що людина не здатна. Йому відчинила жінка, яка була застарою, аби бути дружиною вбитого, і, коли Тарас представився, кивнула головою й запропонувала зайти.

— Я — її мама, — повідомила жінка.

Дружина сиділа на канапі у вітальні і зі спокійним відсутнім виразом на обличчі дивилася в порожнечу, кудись повз увімкнений телевізор, де йшов канал «National Geographic». Жодним знаком, жестом чи поглядом вона не дала знати, що зауважила відвідувачів. Інших звуків не було чути. Дітей, вочевидь, не було вдома. Поліцейські ніяково сіли на диванчик навпроти. Тарас представив себе й Тіну і висловив співчуття.

— Я хотів вас запитати, чи знаєте ви, хто міг скоїти таку жахливу річ?

Жінка подивилася на нього вперше, відколи вони увійшли до кімнати, і той погляд, попри всі заспокійливі, які вона прийняла того дня, був такий страшний, що Тарас аж тепер щиро пожалкував, що тоді, того тридцять першого грудня, він не проїхав повз поліцейський автомобіль посеред засніженої дороги.

— Ми знали, що він божевільний, але такого ніхто не сподівався.

Голос звучав не обвинувально, а просто безконечно сумно. Тарас ковтнув слину і хотів щось сказати, запитати, але мусив повторити, бо його слова загубились у кашлі.

— Матей Вербич? Ви про нього говорите?

Замість відповіді у жінки з очей потекли сльози. Вона не хлипала, не плакала, просто текли сльози, капаючи на канапу брудно-білого кольору.

— Матея Вербича сьогодні застрелили в ході поліцейської операції... — Тарас уважно стежив за її обличчям, сподіваючись вловити втіху, вдоволення, але їх не було. Ніби він нічого й не сказав.

— Чи знаєте ви, що ваш чоловік робив у Бохині? Він вам розповідав?

Жінка проковтнула слину і насилу витиснула з себе, ніби слова завдавали їй фізичної муки:

— Знаю... Якась домовленість з однією фармацевтичною компанією... Більше він мені не смів розповісти...

— Чи можливо, — швидко продовжував Тарас, боячись, що в пані Хлеб будь-якої миті забракне сил для розмови, — що те, що сталося з вашим чоловіком, якось повʼязано з цією зустріччю?

— Ми подали на нього заяву, але ніхто нічого не зробив...

Тарас глянув на Тіну, вона взяла зі столу хустинки і подала жінці. Та їх узяла і з відсутнім виразом тримала в руці. Сльози продовжували капати їй на коліна.

— Я не знаю, чи вам відомо, — вів Тарас, ненавидячи себе за слова, які вимовляв його рот, — про те, що напередодні Нового року ми в Бохині знайшли ще одну жертву, тіло молодої жінки... За даними, які ми зібрали, ваш чоловік, перебуваючи в Бохині на зустрічі, розмовляв із незнайомкою, яка відповідає описові жертви. Чи знаєте ви, ким могла бути та жінка?

Співрозмовниця не відповіла, не подала жодного знаку про те, що почула запитання. Вона й далі сиділа, випроставшись на канапі, по її щоках і далі текли сльози, і коли інспектор погасив у собі останню краплину доброти й зібрався по­вторити запитання, жінка озвалася:

— Жінка? Він не згадував про жодну жінку.

І знову потонула в мовчанні. Тарас кілька митей зачекав, потім подивився на Тіну, яка сиділа бліда і широко розплющеними очима вдивлялася в підлогу перед собою, штовхнув її ліктем і показав на двері.

— Дякуємо вам, пані, і вибачте, що ми вас потурбували. Ще раз щирі співчуття.

— Щирі співчуття, — повторила за ним Тіна голосом, який от-от міг зірватися на плач.

Тарас мусив себе стримувати, щоб не вибігти. Коли вони з Тіною вийшли з будинку, він кивнув старшій жінці, яка їх проводила, щоб вона вийшла у сад і зачинила за собою двері. Вона була вдягнена тільки в легку курточку, але не тремтіла, і здавалося, що не помічала ні снігу, ані морозу.

— Бачте, я мушу запитати...

Тарас пояснив їй, щó їх привело до розкриття вбивства д-ра Хлеба, про мертву дівчину в Саві Бохиньці і зустріч із фармацевтами саме в той час, про слова рецепціоніста...

— ...і ми, звичайно, хотіли б знати, чи ці два вбивства повʼязані.

Тарас запитально подивився на жінку.

— А мені звідки про це відомо?

— Нас цікавить, у яких стосунках перебували ваш покійний зять і дівчина, з якою він розмовляв у готелі в грудні.

Стара жінка дивилася на нього, очевидно, очікуючи на запитання.

— Я ні на що не натякаю. Мене цікавить, чи є ймовірність того, що вони були...

Тарас зупинився, сподіваючись, що співрозмовниця йому допоможе. Але ні. Вона дивилася на нього допитливо.

— Чи є ймовірність того, що вони були коханцями? — запитала Тіна втомленим голосом.

Теща вбитого поволі, але рішуче похитала головою.

— Ні.

— Ви видаєтеся дуже впевненою, — сказала Тіна. — Але про такі речі тещі зазвичай не знають. Чи все ж можливо...

Жінка всміхнулася сумною усмішкою людей, яких життя назавжди змінило, які знають, що ніколи не буде так, як було, і все, що їх чекає віднині і до смерті, — спокійна байдужість. Запитання, з якими зʼявилися Тіна і Тарас, не могли її образити, вони просто були зайвими. Її зять скакав у гречку?.. Навіть якщо так...

— Ви знаєте, я розлучена. Чоловік мені зраджував, і ми розійшлись. Я добре навчилася розпізнавати такі знаки...

Жінка ще раз заперечно похитала головою.

— Ні, я їх не помітила.

— Що буде, якщо ми не ідентифікуємо першу жертву? — запитала Тіна.

Тарас глянув на колег — Брайц закотив очі, а Остерць стенув плечима.

— Ти мене питаєш, чи я думаю, тобто припускаю, що Вербич убив також дівчину з озера, так?

— Так, бо доказів цього у нас нема. У мейлах, які він писав Хлебу, тобто в листах з погрозами, Вербич жодного разу не згадує про коханку. Хіба не було б найнормальнішою річчю, якби він хоча б пригрозив, що розповість усе дружині? Для сімейного чоловіка, такого, як Хлеб, це була б справжня катастрофа. Я перевірила всю пошту. Ніде приватної переписки з жодною жінкою.

— Може, ті листи, де Вербич згадує про коханку, Хлеб просто стер? Ти можеш глянути, чи в проміжку між надісланими листами нема якоїсь діри?

Тіна подивилась і нічого не виявила.

— За тридцять днів тридцять листів. Педантично, щодня по листу.

Так, у них не було жодних доказів. Жодних. Усе, що в них було, — заява працівника рецепції про те, що їхня друга жерт­ва розмовляла з якоюсь жінкою. І все. Хлеб, який би міг розповісти, з якою жінкою він розмовляв, — мертвий. Вербич також.

Брайц, ніби не чуючи Тіниного запитання, обернувся до Тараса.

— Чи з огляду на нові обставини ми скасовуємо завтрашню ексгумацію в Єсеницях?

— У Бледській Добраві, — поправив Остерць.

— Так, так, у Бледській, не має значення. Тепер нам, мабуть, не треба цим займатися?

Тарас заперечно похитав головою.

— Ні. Раз розслідування завело нас так далеко, зробімо все як слід. Якщо ми зараз скасуємо ексгумацію, ми більше ніколи не отримаємо на неї дозволу. Що ж до того, що тебе, Тіно, мучить... Я не знаю, що з чим повʼязано, а що ні. Я сподіваюся, що, можливо, тепер, коли ми знаємо, куди спрямувати наші зусилля, не буде складно довести, що Вербич стоїть і за першим убивством.

Як казав Пенца: «Коли ти знаєш, що шукати, ти це зна­йдеш».

— Може, лише в Бохині Вербич побачив, що в Хлеба є й інші розваги, і вирішив, що недостатньо розповісти все дружині. В будь-якому разі ми подамо запит у Телеком на отримання виписок з базових станцій і перевіримо його дзвінки за останні три місяці. Якщо він був у грудні в Бохині — він той, кого ми розшукували.

— А якщо ні?

— Якщо ні, тоді люди, які ухвалюють рішення, нам скажуть, що до чого.

А це, найімовірніше, означає, що справа обезголовленої дівчини пролежить у них доти, доки її не передадуть в архів, де вона, якщо не трапиться нічого особливого, залишиться назавжди. Одне слово, вважатиметься закритою.

— Я на вихідні їду на лижі, що б там не трапилося; і я їду не куди-небудь, а в... — Тарас зробив коротку театральну паузу, — в Бад-Кляйн... Кляйн...

— Бад-Кляйнкірхгайм, — допоміг йому Остерць.

Де він удень кататиметься білими просторами австрійської Каринтії, а ввечері сидітиме біля каміна або мокнутиме в джакузі, дивитиметься, як рівняють спуски, і сьорбатиме фруктовий чай.

Розділ 30

11 січня, четвер

Клара Гафнер, директорка похоронного бюро в Єсеницях, сиділа у своєму кабінеті неподалік кладовища у Бледській Добраві, втупившись у папери на столі. Вона розгадувала ребус, який більше дратував, аніж приносив задоволення. За її спиною на узвозі, що тягнувся від каплички вгору, а також на рівнині вгорі спочивало п’ять тисяч осіб. Цвинтар простягнувся на колишні луги і розширювався у західний бік насамперед через могили мусульманських робітників, які колись приїхали в Єсениці на роботу. Мусульмани, як і православні, не спалювали своїх покійників, і їхні могили призначалися лише для однієї особи.

«Хай би вже сказали, що їм треба», — недавно поскаржилася вона своїм колегам, і та думка не давала їй спокою й тепер, коли вона сиділа на самоті. Директорака бавилася, за її власним висловом, у пінг-понг між територіальною громадою і будинком для старих імені Франца Бергеля в Єсеницях, про чиїх померлих їхнє бюро зобов’язане подбати. «Зобов’язане — так, це гарне і передовсім правильне слово».

Вони мали забирати покійників з будинку для старих й опікуватися тілами, себто ховати. Поховати було найлегшою частиною завдання, та перед тим слід було впорядкувати документи покійника і знайти того, хто оплатить похорон. Вони мусили тримати труп у камері два місяці до того, як поховати або частіше кремувати і помістити прах в урну, і, якщо за цей час не з’являлась якась інша можливість, витрати покривала територіальна громада.

«Ми не можемо тримати людину два місяці в льоді, — казала вона на нараді. — І це не пафос».

Представники територіальної громади кивали головами, та нічого не мінялося.

А тепер сюди занадилися ще й експерти. Вона побачила через вікно авто зі знаками Національної лабораторії судової екпертизи, яке припаркувалося на порожній стоянці.

Два дні тому Тарас зателефонував Ґолобові.

— Якщо нам знадобиться ексгумувати тіло немовляти, чи можна буде провести ДНК-експертизу? — запитав інспектор.

— Це залежить багато від чого... — відповів Ґолоб, а Тарас розповів про деталі.

— Ц-ц-ц... — почулось у слухавці.

— Що це означає?

— Це означає, що таке малоймовірно. Знаєш, кістки немовляти дуже мʼякі, у них дуже мало кальцію, і через тридцять років у нормальних умовах вони розкладаються так само, як і м’які тканини. Щоб вони збереглися, потрібні особливі обставини.

— Які особливі обставини?

— Наприклад, щоб тіло залила вода — дуже болотиста місцевість, тріснута труба на кладовищі чи щось схоже. За таких обставин щось може зберегтися.

— Тобто можливість існує?

— Так, невеличка можливість.

Тарас поклав слухавку і зателефонував Долесові.

— Мені потрібні ордери на ексгумацію.

— Ордер?

— Ордери. Два...

Брайц поклав на стіл два ордери, глянув на них, а тоді підсунув один із них ближче до директорки поховального бюро.

— Організуйте нам це.

Директорка взяла папір зі столу, прочитала, що на ньому було написано. Підвела очі й усміхнулась до Брайца.

— Ось такий це має вигляд?

Вона йому відразу сподобалася.

— Я тут працюю лише два роки, і за цей час у нас іще не було ексгумації. Якби вона не була вказана у списку послуг, я б і не знала, що таке існує. Мій чоловік поведений на детективних серіалах — на «CSI» і на «Числах», а найбільше на «Кістках». А я йому кажу — дай уже мені спокій з тими кістками, мені їх вистачає на роботі.

Вона ще раз подивилась на папір і тоді обернулася до трійці, глянула на одного, другого, третього чоловіка.

— Це шеф, — пояснив Брайц, вказавши на Ґолоба.

— Ага, — відповіла вона і звернулася до головного експерта: — Це буде складно.

— Чому?

— Бо... — почала вона. — Підійдіть-но сюди...

Поки вона клацала на клавіатурі комп’ютера, Ґолоб стояв за її спиною. За півхвилини вона знайшла те, що шукала.

— Я так і думала. Гляньте... — показала директорка пальцем на екран. — Дитину, про яку ви говорите, справді тут поховали. Імені нема, бо бідолашне дитя його й не мало, а дату вказано.

— І в чому проблема?

— Проблема в тому, що не вказано місце захоронення.

Вона глянула через плече на Ґолоба.

— Я ще попрошу перевірити в картотеці. Може, там записано, хоча я сумніваюся.

Через двадцять хвилин біля двох могил уже був маленький екскаватор з ковшем, яким кермував гробар. Поруч стояли Ґолоб, Брайц, Остерць і директорка бюро.

— Якщо дитина десь і є, то тут, — сказала жінка, вказавши на дві могили біля північного краю цвинтаря.

— Це могили від громади, в яких ховають бездомних та інших людей без родичів і тих, хто не може заплатити. Тобто колись ховали, поки не почали кремувати. Проте я не знаю, скільки там тіл.

Ґолоб стенув плечима і кивнув чоловікові в екскаваторі.

— Я припускаю, що ми якийсь час не будемо тобі потрібні? — запитав Брайц.

Ґолоб похитав головою.

— Ну, — втішено прогув Брайц і повернувся до директорки, — тоді розкажіть нам, де тут можна випити кави і чогось до кави.

— Там у селі є кнайпа, — відповіла жінка, — але вам не треба йти туди. Я можу вам приготувати каву, і до кави зна­йдеться.

Брайц іще радісніше покивав головою і гордо подивився на Остерця.

Через десять хвилин перед ними стояли два горнятка кави — цього разу Остерць погодився на каву, — а перед Брайцом іще й чарочка.

— Я не пʼю, — сказала директорка, — але знаю, що на цвинтарі без цього не обійтися.

Ґолоб розклав складаний рибальський стілець на три ніжки, який завжди возив із собою, вмостився на ньому і дав знак чоловікові на маленькому екскаваторі починати. Гробар увімкнув двигун, і великий металевий ківш зарився зубцями в землю.

— Скількох людей поховано в цих двох могилах? — запитав судовий експерт робітника, який стояв поруч, спершись на лопату і чекаючи, поки екскаватор зробить свою роботу.

— Не знаю. Може, з двадцять. Але свіжаків там нема. Останнього поховали, коли мене тута ше не було.

— Ховали у звичайних деревʼяних трунах?

— В наші, тутешні.

— Труни, напевно, вже струхлявіли?

— Не переживай, та тирса, з якої в нас робляться труни, вже давно розсипалася.

Ґолоб повернувся до машини, яка нагортала землю за метр від нього. В могилі поки ще не буловидно кісток. Звичайно, він не чекав, що в нього будуть цілі скелети, але це йому й не було потрібно. Достатньо буде й невеличкої дитячої кісточки. Він усміхнувся. Це було набагато краще, аніж лекції в університеті.

До кабінету ввійшов поліцейський у формі, окинув оком людей за столом і пляшку на ньому.

— Я шукаю двох криміналістів із Любляни, — сказав він.

— Це ми, — озвався Брайц, тримаючи склянку. — Як справи?

— Мене послав командир. Ви, здається, тут у справі жінки, яку витягнули з озера.

— З річки, яка витікає з озера, — уточнив Остерць.

— Так, з річки. Тут якраз повідомили, що в озері знайшли ще одного.

— Якого одного? — витріщився Брайц.

— Іще одне тіло.

Остерць і Брайц перезирнулися. Тоді Брайц поволі підняв чарку, наче цокаючись із невидимим іменинником, поволі випив, поставив її на стіл і став шукати телефон у кишені куртки.

— От чорт, Тарас зрадіє. Накрився його Бад-Кляйнкірхгайм.

Правильно, гладенько, без пауз між «кляйн» і «кірхгайм».

Розділ 31

11 січня, четвер

Ніч стояла темна, туманна — саме така, якої він потребував. Він устав о четвертій, переступив поріг будинку, і йому навіть не треба було підводити голову вгору, аби пересвідчитися, що на небі ані зірки. Мряка, яка висіла в повітрі, вже за мить зволожила його густу бороду.

Чоловік повернувся у будинок, взяв свій старий наплічник зі світло-сірої тканини, яка колись була зеленою, рибальську вудку, сітку-сачок, підійшов до прибудови, яку використовував як гараж, сів у «ладу ниву» без номерів, яких і не було потрібно, аби їздити по селу чи переїхатися до Воґара, і постарався якомога безшумніше і непомітніше добратися до озера. Не настільки тихо, щоб не розбудити кількох собак, але вони гавкають навіть тоді, коли вітер трохи сильніше загуде між голими гілляками. Він міг піти й пішки, але для того, щó він збирався робити, коли все піде за планом, йому була потрібна машина. Бо якщо все вдасться, то він у ранковій темряві повернеться назад, а в багажнику лежатиме один із тих велетенських сомів, які, на його переконання, водяться на дні Фужинської затоки. Найбільший із тих, яких коли-небудь виловили звідси і аж до Радовлиці.

«То що, кажете, соми не водяться в Бохинському озері? — бурмотів чоловік собі у бороду, коли повертав на шлях, який вів до берега. — А оце що, га?»

Він махнув рукою, буцімто відгортає рядно, під яким лежить рибина, в порівнянні з якою покійний гігантський сом Макс, якого з озера Блед витягнув якийсь австрієць, мав вигляд нещасного недоноска. «То якщо їх нема, що це за мордочка? А вусики? Отож-бо!»

Вони не водяться, бо ніхто навіть не пробував потурбувати їх у найглибшому місці озера, у Фужинській затоці, бо там ніхто не рибалив так, як от нині збирається він. Гачком, який він збирається опустити на дно озера, ще ніхто не рибалив, навіть він сам. Тим більше в час заборони рибальства, коли тварини стають необережними.

Він був не лише рибалкою, як і всі, кого він знав — сусіди і приятелі, він був іще й мисливцем, з вісімнадцяти років. А в двадцять уже мав свою рушницю, він її має й досі, комбінована чеська збройовка, до якої він пізніше доладнав бінокль Swarowski. Вона заводила трохи наліво, ну, що поробиш, він купив користовану і спершу пробував її направити, але, що б він не робив, як би не крутив ту чи іншу деталь, вона, зараза така, й далі забирала вліво. Згодом він призвичаївся, притерся і вже не мав із тим клопотів. Він був мисливцем і тому не боявся вночі сам ходити лугами. Та сьогодні, відв’язавши у цьому тумані човна і сівши у нього, занурюючи весла у воду, непокоївся. Вода була чорнюща, мов чорнило, і йому здалося, ніби удари весел відлунють на кілометри довкола. Може, його мучило те, що він збирається браконьєрити, подумав він і заглушив сумніви, ковтнувши з фляги. «Чорт, треба ж людині мати якусь радість у цьому житті», — його пронизало від думки про те, що він шепоче, хоча в цьому не було жодної потреби. Найближча жива душа лежала в ліжку за півкілометра звідти.

За сто метрів від берега він підняв весла.

«Це має бути тут», — мовив він собі в бороду і зазирнув через край човна. Можливо, тому, що знав, що опинився над найглибшою ділянкою озера, вода здалася на відтінок темнішою. Скільки дзвіниць церкви св. Івана Хрестителя тут би помістилося? Яка ж вона заввишки? Цікаво, він стільки років живе поруч, як і всі, він знає, що ця давня церква славиться особливими фресками, на яких намальовано два білі чорти, зубаті ангели і загадковий чоловік із молотом, але не знає, скільки метрів має дзвіниця. П’ятнадцять? Якщо так, то, щоб досягнути дна під човном, знадобилось би не менше трьох.

Чоловік розв’язав наплічник, витягнув пластифікований папір, розгорнув його, розклав на дошці поруч наживку — три курячі серця й одну печінку. Потім розмотав вудилище і на корморанівський гачок (євро за штуку!) насадив курячу приманку, тоді дуже легенько заніс вудку над водою, промовляючи молитву, що її сам склав для рибальських потреб: «Ангеле, хоронителю мій, ти все біля мене стій, будь ми нині до помочи, пішли рибу цеї ночи! Дуже щиро тя прошу, дай ми рибку, хоч малу».

Або не малу, подумав він, закидаючи наживку у воду. «Амінь!»

Гачок із наживкою нечутно зник у темряві. З котушки повільно, але рівномірно розмотувалася світла нейлонова волосінь, завтовшки шість десятих міліметра, яка закінчувалася ще товстішим плетеним шнуром. Він знав, що міцність такого товстого шнура не дуже-то й важлива, що волосінь порветься швидше, ніж шнур, але взяв шнур не з огляду на міцність, а через сомові зуби.

«Ну ж бо, сомику... — шепотів він, поки наживка опускалася на дно, — побачимо, наскільки міцні твої зубки».

Через хвилину волосінь завмерла, шпулька перестала крутитися. Він затягнув фіксатор, поклав вудку у човен і витягнув із наплічника канапку — свій сніданок.

Тоді добув з кишені цигарки, висунув одну з пачки і запалив. Глибоко вдихнув дим. Повинна ж людина мати якусь втіху. Чоловік став чекати.

Наскільки Тарас любив біг на лижах, настільки не любив гірського лижництва. Він не мав нічого проти катання як такого, ковзання по засніжених крутих трасах, хоча й не добре володів техніками спуску. Він опанував основи лижного бігу, а той, хто навчився балансувати на двох сірниках, зуміє втриматися на поворотах і на широких лижвах, хоча матиме такий собі вигляд. Його дратувало все інше — черги перед підйомниками в Кранській Горі, куди він возив Аню і Мойцу, люди, які стояли в тих чергах. Коли дівчата подорослішали настільки, що про них на трасах могла подбати Аленка, яка, зрештою, мала сертифікат лижного інструктора, він став залишати доньок з дружиною, і ті три години, поки їм хотілося кататись на спусках, бігав на лижах по трасах у долині.

І не тільки тому, що вони в такий спосіб економили на одному квитку, а й тому, що йому не треба було витягувати з кишені поліцейське посвідчення, як тоді, коли перед ними спробували без черги пройти нахабні підлітки, які на зауваження лише розсміялися.

— Забирайся назад, бо зараз поїдемо у відділок, — сказав він одному з таких і помахав перед ними значком кримінальної поліції.

— Тарасе... — сказала Аленка, стиснувши зуби, коли вони їхали на підйомнику на вершину Вітранца. — Ти мусиш так поводитися? Ти мусив...

Так, мусив, і йому навіть полегшало.

— Це через те, що ти ще ніколи не бував на справжньому гірськолижному курорті, — постійно повторювала йому Аленка, і, коли в її життя повернувся батько, вона постійно обіцяла чоловікові закордонний курорт, а він, щоб зробити приємне дружині, вдавав, ніби його це страшенно цікавить, а тоді робив усе можливе, аби вони нікуди не поїхали. А тепер, коли він стояв перед автом і пакував лижі, йому здавалося, що він вичерпав усі можливості. Може, буде не так і зле, переконував він себе; шість і три чверті мільярдів людей на цій планеті не мають змоги дозволити собі поїхати на лижі... Якби ж вони їхали самі, а не з Балажичами. Що він там робитиме з двома товстунами, які щовечора втомлюватимуть його чмаканням і розмовами про їжу та вино? І він муситиме у шістсот шістдесяте пояснювати, чому він не пʼє. «А може, все ж таки одну чарочку?»

Тарас перевірив спорядження: окрім альпійських лиж, була ще пара бігових, лижні черевики, і вже коли він збирався закрити багажник, у дверях з’явилася Аленка з телефоном у руці.

— Дзвонить Брайц? — питав її погляд.

— Що там у тебе? — запитав Брайц, який припускав, що телефони, якими б вони не були і які б додатки вони не використовували, але запаху на віддалі ще не вміли передавати.

— Кажи.

Через дві години рибалка нервово поглядав на годинник на руці, на який мусив світити ліхтариком. Стрілки і циферблат були флуоресцентними і світились би, коли б на них падало хоч трохи світла, яке туман не пропускав. Він присвітив запальничкою і мимоволі забурмотів. «Іще десять хвилин», — сказав собі, з надією і розчаруванням водночас. Іще десять хвилин, а тоді він мусить забиратися звідси, відвезти човен на берег, поставити машину в гараж і піти по справах, ніби нічної виправи й не було. «Чорт, сьогодні буду заморений, — подумав він, — і, певно, ні за що». Все одно на фермі взимку нічого робити. І відразу себе поправив, ніби його запекла совість. Завжди є що робити. «Робота знайдеться, просто треба робити», — повторив він уголос.

Відколи він закинув у воду вудку, поплавок не ворухнувся. Озеро здавалося мертвим.

Нічого. Десять хвилин минуло — як кожен рибалка, він хотів зачекати ще десять і подивився на небо, яке з чорного ставало сірим. Зітхнув, узявся за вудку і двічі рвучко смикнув, а тоді відпустив. Звичайно, він знав, що це не рекомендовано, бо гачок міг зачепитися за гілку, стовбур або щось інше, що там лежало, але тепер було байдуже. Він сплюнув у воду і став накручувати волосінь. Вона лише двічі чи тричі обвилася довкола шпульки, а тоді рвонулась так сильно, що човен аж шарпнувся. «Ну от, тепер іще й ця застрягла, — сказав чоловік, коли волосінь несподівано натягнулась. — А що, коли це...»

Його охопило гарячкове очікування. Якщо волосінь лишиться непорушною, то, значить, гачок зачепився за гілку якогось стовбура, який лежить там уже століття. А якщо це... Він потягнув сильніше, та все ж обережно, щоб волосінь не порвалася. Вона ще сильніше натягнулась, і він уже хотів попустити, вилаятись і відкласти справу, обдумати все, спробувати ще раз і, якщо нічого не зміниться, добути ніж, відрізати її й забратися додому, але те, за що зачепився гачок, ворухнулося, волосінь попустилася на кілька сантиметрів, які він швидко намотав на котушку. Він знову потягнув, знову волосінь послабилася, він знову швидко намотав і з розчаруванням зрозумів, що те, що було на шнурку, — не риба. Риба впиралась би, а те, що висіло на гачку, було важким і намертво прибитим до дна озера — три дзвіниці під поверхнею води, а тепер поволі піднімалося до нього. Бог знає, що це. Люди викидають у воду все що завгодно.

Чоловік перехилився через край човна. «Вже час тобі показатися», — сказав він і про всяк випадок поклав поруч на дошку ще сіті. Може, це все ж таки старий задиханий сом, якому він скоротить муки. На тарілку не піде, буде трофей. А тоді водою пішли хвилі, піднялися три пухирі, тріснули і сягнули його носа. «Фе! — хотілося йому крикнути, коли він вдихнув сморід гнилизни. — Якась дохлятина...»

Він іще більше нахилився над водою, взявся за волосінь і востаннє смикнув її на себе — він уже добрався до шнура зі свинцевими доважками. За тридцять сантиметрів під ним висіло щось важке. Він підтягнув шнур до себе і закричав з жаху.

З води на нього дивився диявол, покритий зеленими водоростями, під якими проглядалася біла, як вапно, шкіра; він дивився одним широко розплющеним оком, а в другому, порожньому, стримів гачок, великий одинарний гачок для сома, гачок, на якому й дотепер було насаджено курячі серця й печінку, і здавалося, ніби вони вилізли з голови того монстра.

Рибалка відхилився назад, гепнув на дно човна, човен хитнувся, вудка впала у воду, і коли він за кілька хвилин, які пролежав на мокрому дні, наважився виглянути за край, ніде не було ні голови, ні того, що було під нею, ні його вудки. Він наче навіжений завеслував до берега, вискочив з човна, не витягуючи його з води, і, минувши автомобіль, промчав усю дорогу додому.

Розділ 32

Через чотири години Ґолоб мусив визнати поразку. На великому зеленому військовому полотні, перед яким він сидів навпочіпки, було поскладано численні кістки, і як він їх не обертав і не вивчав, серед них не було жодної, яка могла б належати дитині, немовляті. А земля, звідки їх було викопано, не давала сподівань на те, що вони збереглися. Суха, піщана, добре аерована. Він підвівся і кивнув Брайцові, котрий вперше за весь той час з’явився на цвинтарі, — до нього кілька разів навідувався Остерць.

— Як нема, то нема, — сказав Брайц. — Чого нема, того нема.

Він видобув з кишені мобільник і набрав номер.

— Мішн комплітид, на жаль, безуспішно. Дати тобі Ґолоба? — і простягнув телефон експертові.

— Нічого не вийде, Тарасе. Коли щось у тих могилах і було, то вже нема. Нічого не залишилося.

— Запитай, чи нам їхати в Средню Вас, чи вона відміняється? Або я сам...

Брайц мало не вихопив мобільник з рук Ґолоба і повторив запитання.

— Так, але...

Брайц закотив очі і попрощався.

— Тарас усе-таки хоче, щоб ми подивилися могилу в Средній Васі. Цілий день намарно...

Брайц лайнувся і рушив до авта. Ґолоб збентежено дивився йому вслід, а потім глянув на робітників біля могили.

— І що тепер? — запитав екскаваторник. — Закопуємо назад?

— Так, мабуть...

Один із копачів узяв плахту з кістками, склав докупи чотири кути і витрусив вміст у розриту яму. Екскаваторник увімкнув двигун і металевим ковшем зачерпнув землю. Ґолоб із незрозумілими відчуттями рушив услід за Брайцом і Остерцем до автівки.

— Якщо мусиш, то мусиш, — сказала вона, сівши на заднє сидіння «ауді Q5».

— Мушу, — відповів Тарас, — і мені здається, що не дуже порядно... — він не встиг договорити, як Аленка захряснула дверцята.

Тарас махав услід машині Балажичів, поки та не зникла з вулиці. Дружина, правда, не махала йому у відповідь, і Тарас подумав, що вони вперше від народження дітей проведуть нарізно більше, ніж два-три дні. Він дістав з авта всі свої речі, залишив лише те, що потрібно для бігу на лижах, тоді витягнув з кишені телефон і наклацав номер.

— Що тобі треба, Тарасе, сьогодні п’ятниця, — почулось у динаміку.

— В Бохині виплив іще один труп, тож я подумав, може, тобі буде цікаво.

— Ти ж знаєш, що я вже не виїжджаю на місце події, — сказав Цвілак.

— А якщо зробиш це востаннє, перед тим як вийдеш на пенсію?

У відповідь тиша.

— Я їду туди у товаристві однієї панянки, і нам потрібна нянька, яка буде наглядати за юною леді, якщо та не встоїть перед моїми чарами.

Ще кілька секунд він мусив почекати, поки отримав відповідь.

— Дай мені півгодинки на збори. А про що йдеться?

Тарас розповів усе, що знав, і, попрощавшись із Цвілаком і знайшовши у телефоні номер Тіни, раптом подумав про те, що заповідається на цілу вечірку. Ідіотська думка.

Стара Фужина не мала свого цвинтаря. Це село входить до парафії в Средній Васі, над якою стрімко здіймається церква святого Мартина, довкола церкви розкинулося кладовище. Завдяки своєму розташуванню церква видається більшою, аніж є насправді. Вже з першого погляду стає зрозуміло, що тутешній цвинтар відрізняється від цвинтаря в Єсеницях. Гарно впорядковані католицькі могили з кам’яними надгробками чи деревʼяними хрестами, засаджені квітами. Біля огорожі вниз на село дивиться камʼяний обеліск, поставлений у памʼять воїнів великої армії, на обеліску викарбувані імена і дати народження полеглих у Першій світовій війні.

— Похорон, чи що, — зауважив Остерць, коли вони стрімким узвозом поміж будинками наближалися до церкви. Вгору по дорозі піднімалося стільки людей, що поліцейське авто рухалося дуже поволі.

— Щось вони геть неприязні, — сказав Брайц.

Поліцейські зупинилися перед маленькою стоянкою на терасі праворуч від вʼїзду. Перед вʼїздом стояв екскаватор, схожий на той, що був у Єсеницях.

Далі він проїхати не міг, бо проїзд загороджував наспіх поставлений деревʼяний шлагбаум.

Ґолоб опустив вікно і звернувся до чоловіків, які стояли біля шлагбаума.

— Ви не могли б це забрати, будь ласка?

Чоловіки нічого не відповіли, але їхні погляди заблищали гнівом.

— Ми з поліції... — знову спробував Ґолоб з таким самим ефектом.

Брайц відчинив дверцята і вийшов.

— Що таке? — закричав він. — Ви що, глухі? Ми приїхали офіційно, і хто нам завадить, тому кришка.

Чоловіки довкола напоперек поставленого шлагбаума переглянулися. Один із них ступив до Брайца. Йому було приблизно сорок років, він був одягнений у зелену мисливську куртку і мав на голові відповідний капелюх.

— Ви не будете рити на нашому цвинтарі, навіть якщо ви сто разів з поліції.

Брайцові чоловік видався знайомим, проте він не міг згадати, звідки.

— А ви хто?

— Ви добре знаєте, хто я.

Тоді Брайца осяйнуло. За день до того вони розмовляли по телефону. Хоча слово «розмовляли» занадто гарне для того, щоб описати їхнє спілкування.

— Добрий день, — привітався Брайц тоді. — Я хочу поговорити з паном Янезом Балохом.

На другому кінці телефону — тиша.

— Я з поліції, і я хочу поговорити з ним, тобто з вами, якщо це ви...

— Про що ви хочете поговорити зі мною? — недовірливо озвався голос на тому боці.

— Про смерть вашої сестри Діани Балох...

— Я не буду з вами про це говорити.

— Послухайте, — спробував Брайц, — я хочу лише...

У відповідь пролунали короткі гудки.

— Я не дозволю чіпати свою сестру! — вигукував чоловік, і на його крик натовп, що простував до церкви, оточив їх.

— Вандали!

— Я хотів про це поговорити з вами, — знов обізвався Брайц. — Якби ви погодилися на аналіз ДНК...

— Я нічо тобі не дам! — кричав чоловік. — Ніякого аналізу не получиш!

Брайц витягнув з кишені поліцейське посвідчення і розлючено вимахував ним.

— Бачиш це? — репетував він, та відразу ж відсмикнув руку, бо чоловік у мисливській куртці плюнув на документ. Плювок поцілив у куртку Брайца.

— Придурок! — закричав Брайц і рушив на Балоха.

Натовп принишкнув, вагаючись, чи підтримати односельця, чи ще зачекати. Все ж таки це була поліція, хоча й не у формі, та плюватися...

— Стійте, стійте! — загукав Ґолоб і, піднявши вгору обидві руки, заступив Брайца. — Можливо, ви маєте рацію. Може, це неправильно — копати ями на такому гарному цвинтарі.

Всі вичікувально дивилися на експерта. Ґолоб обернувся до колеги і паперовою хустинкою витер слину з куртки.

— Ми вже якось обійдемося без ексгумації. Не треба сварок.

Ґолоб підійшов до дверцят водія і моргнув Брайцові, сідай, мовляв, у машину. Брайц роззирнувся, заглянув у ворожі очі і вголос промовив: «І що я тут загубив...»

— Що за прикол, Ґолобе? — запитав він, та експерт не відповів — він саме намагався ватною паличкою засунути паперову хустинку у маленьку пробірку.

До готелю «Озеро» у Рибчевому Лазі Тарас, Тіна і Цвілак прибули пополудні, коли сонце вже сховалося за Воґелем і температура впала до нуля. Вони припаркувалися на стоянці, на якій було більше машин, аніж під час їхнього першого візиту, і яка була повністю, аж до асфальту очищена від снігу. На паркінгу стояла автівка Ґолобової групи зі знаками Національної лабораторії судової експертизи. Тарас знайшов експерта у готельному буфеті; той був у товаристві двох колег — Долеса і незнайомого чоловіка. Тарас глянув на годинник — четверта. Зараз він мав проїжджати Беляк, що за годину їзди до Кляйнкірхгайма, якщо вірити Мішлену. Тарас відчув полегшення.

Цвілак і Тіна відразу знайшли спільну мову. Тіна була чарівна, чемно відповідала на запитання Цвілака, які дуже нагадували Тарасові запитання при їхній першій зустрічі, потім розпитувала патологоанатома про початок його роботи і вислухала ту саму історію, що й Тарас, просто вона її почула на десять років раніше, ніж він свого часу, а тоді завела мову про Мільчинського, Цвілакового наставника і героя словенської патологоанатомії. Тіна згадала дві його відомі праці й запитала думку Цвілака про речі, про які Тарас уперше почув, аж старий десь там при повороті на Трієст схвально покивав головою у бік водійського сидіння, а вголос сказав: «Добру помічницю ти собі зладував, Тарасе».

Коли вони минали Радовлицю, Цвілак уже спав, і Тарас у дзеркалі заднього огляду побачив, як Тіна всміхнулася й підморгнула йому. Він і сам не знав чому, та йому здалося, наче вона щойно склала іспит.

— Сьогодні вже нічого не вийде, — почав замість привітання Ґолоб. –Клапан на одному з циліндрів пошкоджено. Завтра вранці мають привезти новий, і аквалангісти знову зможуть працювати. Але буде нелегко, бо... Цей пан тобі розповість.

Ґолоб показав на чоловіка з густою сивою бородою, який скорботно сидів неподалік. Він був одягнений у мисливську куртку, під якою виднівся товстий сірий пуловер, у бриджі, товсті шкарпетки і високі чоботи. З кишені куртки стирчали чи то шапка, чи то рукавиці кольору пуловера. Тарас підійшов до столу і подав руку. Від чоловіка долинала суміш ароматів, з яких запах хліва був найприйнятнішим.

— Штефе, — представився той. — Мене звати Антон, але всі мене кличуть Тона.

Тіна теж подала йому руку, яку він, як і Тарасову, потиснув без особливої радості.

Тарас розглянувся довкола і показав жестом на вільний стіл у найвіддаленішому кутку.

— Ходімо туди.

Усі сіли, Тарас рішучим помахом руки зупинив офіціанта, який, було, рушив до їхнього столу. Інспектор витягнув з кишені записник і ручку.

— Отож, Тоно, розкажіть, що сталося.

Чоловік відкашлявся, і схоже було, що його хвилювання зростає.

— Ну, бло так... Я був на озрі. Я хтів перевірити вудки, і...

Він замовк і з обережністю глянув на Тараса.

— Хоча зараз не можна рибалити, — підказав йому інспектор.

Чоловік від тривоги став затинатися...

— Ну, я вийхав на сома, соми тут і так не водьця, так кажуть...

Він зупинився, занепокоєно розглядаючи скатертину на столі і чекаючи, що Тарас його врятує або погубить. Тарас вирішив іще кілька хвилин посмажити його на повільному вогні у тиші.

— Це порушення, — зрештою заговорив інспектор, ніби не почувши тієї останньої репліки про сомів, — однак ми з колегою і колегами, — Тарас показав на стіл, де сиділа група Ґолоба, до якої доєднався Цвілак, — не полюємо на порушників. Ми тут через іншу справу, і, якщо ви докладете зусиль і нам допоможете, ми забудемо про те, що ви робили на озері.

Чоловік з полегшенням зітхнув.

— Ну, я міг і не повідомти, — мовив він уже сміливіше, щоб сподобатися Тарасові.

— Тоді це вважалось би злочином, а не порушенням. А про злочини ми пам’ятаємо.

Коли чоловік закінчив, у записнику Тараса було три речення.

— Це була чоловіча голова чи жіноча?

— Не знаю... Здаєця, чоловіча.

— Тільки голова?

— Що ви хочете сказати?

— Ви витягнули з озера лише голову чи під нею було ще щось?

— Ая, було, було. Я перше був пдумав, що взагалі йго не витяну.

Тарас іще раз звірився із записами. Є що є.

— І що ви про це думаєте?

Чоловік на нього вражено глянув.

— Шо ви майте на ввазі, про шо думаю?

— Ви, напевно, чули, що то не перший труп, який ми знайшли в озері?

Рибалка стенув плечима.

— Не маю пняття. Та жінка не наша, бо...

— Бо інакше всі би знали?

— Та. І про того так само. В селі ніхто не пропдав.

Тарас кивнув. У маленьких громадах усе про всіх знають, усі між собою знаються. І всі мовчать, якщо потрібно.

— Ви розповіли нашим колегам про жінку, яка завагітніла, а дитини не було. Це все, що ви про це знаєте?

Тарас уважно стежив за бородатим обличчям і правильно робив, бо міг би пропустити мить, коли зіниці співрозмовника на секунду розширилися. Він одразу ж узяв себе в руки, може, лише ледь сильніше примружив очі, ніж раніше.

— Ая, Тоначева нещасна, яка потім кинулася в воду. Більше нічо не знаю, то і так забгато.

Тарас іще пробував порозпитувати, від кого жінка завагітніла і як сталося, що поліція не відкрила справи, що говорили люди про долю дитини... Та у відповідь чув лише: «Більше нчо нзнаю».

Інспектор зітхнув і повернувся до Тіни, яка, здавалося, тільки цього й чекала.

— Це ви батько дитини?

Тона здригнувся і став підніматися, ніби збирався відштовхнути стіл, мало не кричучи:

— О нє, нє, то вже нє! Та яке! Де ж мені...

Він перелякано дивився на Тіну, яка стенула плечима.

— Я подумала, що ви й цього разу скажете: «Більше нчо нзнаю».

Тарас зітхнув і зазирнув у записи, ніби перевіряючи, чи те, що він записав, має хоч якусь прикладну цінність, і, схоже, вирішивши, що ні, ще раз обернувся до чоловіка.

— Отож це все, що ви можете мені повідомити?

Чоловік покивав головою, провів рукою по бороді, похитався на стільці, наче боровся сам із собою, а тоді змовницьки нахилився до Тараса. Поліцейський теж до нього нахилився і впіймав ніздрями хмару запахів хліва, застояного поту й лікеру.

— І все ʼдно, ті вусані таки водьця там, на дні Фужинської затоки, ви ше згадаєте, шо я вам гворив.

— То ми на сьогодні закінчили? — запитав Тарас, коли вони повернулися до Ґолоба з його групою і до Цвілака.

— Ми закінчили б і без проблем з клапаном. Знаєш, яка глибина озера в цій частині? Я вже мовчу про те, що температура води якийсь градус-два. Вони раз опускалися, а за правилами двічі не можна.

— І що тепер? — запитав Цвілак.

Тарас збентежено обернувся до нього. Коли подзвонив Брайц, інспектор подумав, що в Бохині на нього вже чекає труп, а не те, що вони тільки повинні будуть його знайти.

— То що, їхати назад, а завтра знову сюди, чи як?

Тарас стенув плечами.

— Коли ви завтра тут будете?

— О шостій — пів на сьому. Вони пірнатимуть, щойно розвидниться. Хоча, зізнаюся, мені б хотілося добре виспатись. Я на ногах з самого ранку. Два кладовища, а тепері ще це. Знаєш про наші пригоди в Средній Васі?

Тарас кивнув — Брайц йому вже все розповів.

Цвілак кашлянув і зиркнув на інспектора.

— Тоді, коханий мій, ти замовиш два номери в готелі. Один для нас, а інший — для молодої дами. Я застарий для таких жартів.

Тарас поплескав рукою по голові. Ні, він не був застарий для цього, просто він не був упевнений, що Дрварич підпише рахунок на видатки. Тарас пошукав між своїми записами номер телефону директора готелю. Може, вдасться якось домовитися — готельний номер взамін на дискретність.

Розділ 33

Ніч була абсолютною протилежністю ранку — ясна і світла, яскраве сяйво місяця підсилював ще й сніг, тож Тарас роздумував, чи вмикати китайський налобний ліхтарик, чи пуститися на лижах так, але все ж засвітив ліхтарик. Сніг був фантастичний — давніший, добре влежаний; підтанувши вдень і замерзнувши вночі, він був дуже ніжний і ласкавий до Тарасових лиж, які власник ніяк не зібрався змастити. Правда, навіть коли їх змащував, особливої різниці не помічав. Можливо, було б по-іншому, якби він краще бігав, а так... Та він не бігав на лижах заради рекордів.

— Ти що, зараз підеш кататися? — запитав його Цвілак, глянувши на годинник на руці. Цвілак був одним із небагатьох Тарасових знайомих, хто досі носив годинник. Крістан ще, ну, і так, Дрварич теж. — Ти знаєш, котру годину показує ця штука?

— Це щоб не погладшати.

Цвілак спрямував на колегу жалісливий погляд.

— Ти погладшаєш?

Як цікаво іноді буває — навіть найрозумніші люди, люди науки, можуть сплутати причину і наслідок, коли дивляться на щось з погляду своєї професії. Тарас був худорлявим через те, що рухався, і рухався, щоб бути худорлявим. Він не раз усміхався, коли чув: «Добре тобі, такому худому, можеш їсти все що захочеш». Ніби їжа проходила крізь нього транзитом.

— Ну, то вважай, це для того, аби мені потім у буфеті краще пішло пиво.

Цвілак усміхнувся.

— Ти хотів сказати — кока-кола? Ну, мені добре піде і без катування спортом.

— Ні, — сказав Тарас, — повір, не так, як мені.

Трасу від Рибчевого Лазу до Бохинської Бистриці, точніше місцевість, по якій вона пролягала, Тарас знав назубок, і коли на ній було багато снігу, вона здавалася Тарасові найкращою у Словенії: вигиниста, але без убивчих підйомів, прокладена колами, довжина найбільшого становила десять кілометрів, і дуже часто на ній було не так багато людей, як у якомусь іншому, більш відомому лижно-біговому центрі. Він міг бігти на лижах і не ухилятися від фрустрованих спортсменів, які не досягли успіху в змаганнях і задовольняли своє его за рахунок таких, як Тарас. Найбільшою небезпекою було натрапити на сліди безневинних собачників — їхнє взуття залишало на трасі діри, в яких ламалися палиці, а послизнувшись на собачому лайні, можна було полетіти сторч. О цій порі Тарас був тут сам.

Він любив біг на лижах понад усі види спорту. По-перше, тому, що було задіяно все тіло: мʼязи ніг, звичайно, від литкових до сідничних, мʼязи живота, мʼязи спини і рук. А також серце, легені, артерії — повна тобі мʼязово-васкулярна комбінація. Їзда на лижах по втоптаному снігу через півгодини переходила у своєрідну медитацію. Непотрібні думки випаровувались; якщо вірити людям, які професійно вивчали тіло, то гормони стресу щезали під навалою ендорфінів, лишався тільки ритм, почергове піднімання то правої, то лівої лижі, відштовхування то лівою, то правою палицею, дихання, краплини поту... Під час бігу він забував про все. Були часи, коли Тарас не міг спати, коли через стрес болів шлунок, і, якби він тоді не займався спортом, особливо лижним, власна кислота спалила б йому кишки. А так за годину-півтори болі стихали. Мусило минути трохи часу, поки він зрозумів, що спорт тримає його в формі, тож перестав мордувати себе за те, що у вільний час не робить нічого корисного — бо ж міг щось домурувати або помити машину. А так — що може бути кориснішим, аніж не довести себе до біди?

Було холодно, та потім, коли він розігрівся, стало терпимо. Мінус шість-сім. Інспектор роздумував про мертву дівчину, про мертвого Хлеба, про мертвого незнайомця в озері і проїхав не один кілометр, поки образи розчинились і їх замінила порожнеча — самаді. Він ніколи, та й тепер, не тренувався за програмою. Тарас знав, що результат буде рівноцінний докладеним зусиллям, але знав також і те, що не кожен день підходить для того, щоб викладатися до знемоги. Тож вибір робили ноги й легені. А сьогодні який день — той, коли на повну, чи коли просто пошкутильгати?

Тарас рушив поволі, щоб відчути рівновагу, щоб серце, мʼязи і зв’язки запрацювали на відповідних обертах, і коли відчув, що готовий, узяв розбіг. Йому пішло так добре, що мусив стримуватись, аби не переборщити, щоб не забракло повітря на одному з численних підйомів, так добре, що він насолоджувався спусками і зовсім не боявся вилетіти з невидимого повороту, так добре, що він навіть не встиг роздивитися довкола, як уже проминув вихід і пустився в наступне коло. Настільки добре, що на другому колі без потреби знизив темп, погасив ліхтарик і насолоджувався мандрівкою нічним краєм.

«Is it getting better or do you feel the same... — зринуло йому в думках, — ...will it make it easier on you, now...»^[29]

Вони слухали радіостанцію Val 202, Цвілак задрімав на пасажирському сидінні, і Тарас, який знав половину слів, нечутно підспівував. Коли зазвучали найулюбленіші рядки, Тарас подивився в дзеркальце і помітив, що Тіна теж тихенько підспівує. Дівчина знітилася й усміхнулась.

«...have you come here for forgiveness, have you come to raise the dead...»^[30]

Скільки років їй було тоді, на початку девʼяностих, коли «U2» видали той альбом? Пʼять, шість?

«...have you come here to play Jesus to the lepers in your head...»^[31]

Цікаво... Чому її обличчя спочатку видалося йому негармонійним? Через півгодини він її побачить і мусить запитати, звідки вона, наприклад, знає цю пісню.

«Як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»

Це питання так несподівано урвало всі його думки, що Тарас аж потрусив головою, ніби проганяючи його.

«Як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»

Однак питання не хотіло йти геть, воно привело за собою інші образи. Обличчя Тіни, яка знічено всміхається, продовжуючи наспівувати слова пісні, замінюється знімком білого жіночого торсу, який його рука витягує з води, і там, де би мала бути голова, він бачить гладенький зріз на шиї, а через мить, ніби виринаючи у відеопроекції в павер­пойнті, — обличчя, точніше, те, що залишилося від обличчя застреленого декана факультету біотехніки. Він спробував відігнати ці картини, згадати, як Тіна наспівує пісню, яку вони слухають по радіо, але йому це не вдалося. Він лайнувся і мало не зупинився, а тоді зітхнув і продовжив рухатися далі, змирившись із образами, які постали між ними; знав, що не зможе їх позбутися.

«Спробуймо, — сказав він собі, — спробуймо, як учив Пенца, подивитися здалека, ніби з супутника, помацати, перевірити, чи картини пов’язані між собою. Чи вбивця доктора Хлеба той самий, що й обезголовленої дівчини? Що каже інтуїція, моє жіноче шосте чуття? І як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»

Він добіг до рогу, на якому траса, сягнувши Бохинської Бистриці, повернула назад. Його очікував довший і стрімкіший підйом, що на цій трасі означало двісті метрів інтенсивного руху. Коли Тарас нахилив корпус уперед, два образи розсіялися, і перед ним постала замерзла ребриста поверхня, виорані на підталому вдень снігу лижами інших бігунів скиби. Відірвати ліву ногу, відірвати праву ногу, ліва палиця, права, тепла волога пара з рота, яка затуманює погляд, краплини поту, які збираються на краях шапки і скляними сльозами замерзають на кінчиках волосся, і, коли траса збігла в рівнину, перед ним знову зринув перший труп, тоді другий, перший і другий образ... І все... Він нічого не побачив, ці образи нікуди не вели. Вони розпливалися, крутилися щораз повільніше, аж поки не згасли. Коли він уже майже про них не думав, коли картини зблідли, перед очима виринула ще одна: теща Хлеба дивиться на Тіну...

«Може бути, що вони були коханцями?»

І очі, які питали натомість: «Чи це важливо?» І що насправді важливо? Чоловік мертвий, як одного дня буде мертвим Тарас... Прелц, звідкілясь узявся Прелц, губи, які намагаються щось сказати, пояснити, напружене обличчя... Що? Вони ще вчора разом сиділи на терасі його дачі по той бік темного озера і дивились, як падає сніг. Прелц курив травичку, пив вино і заявляв, що переспав з усіма жінками, які були в будинку, крім товстої Балажичихи. І він уже мертвий, хоча ще дихає, хоча в нього б’ється серце... Образ Аленки, яка їде в чужому автомобілі й навіть не обертається...

«З Аленкою теж?»

Зріз на шиї, очі, які вилізли з очних ям, очі Тіни, Аленчине «То з Балажичкою він не спав?», очі Прелца, стогін, попеляста шкіра... Все закрутилося, і крутилося, крутилося, та без результату.

Він випадково сказав оте «з усіма» чи зумисне? Це був ляпсус? Це старий усе влаштував? Це батько Аленки підсунув їй Прелца?

Перед ним здіймалася низка коротких підйомів, які вели до найвищої точки кола. Тарас помчав туди в шаленому темпі, швидше, швидше, ще швидше, і, досягнувши місця, звідки траса спускалася донизу, не витримав. Задихаючись, упав на коліна, а тоді завалився на бік і зарив лице у сніг.

Коли прийшов до тями, серце билося спокійніше, нерівномірне болісне хапання повітря змінилося глибоким диханням; він перевернувся на спину і задивився у нічне небо з мільярдами зірок, які можна розгледіти лише там, де їх не заступає штучне освітлення чи забруднене повітря. Як тоді, коли він вийшов уночі зі свого намета за потребою у базовому таборі під Дхаулагірі, а потім іще довго-довго не міг вернутися назад. Він стояв під білим куполом, який здіймався перед ним на чотири кілометри, і вдивлявся в зорі, вслухався у вітер, який уночі тягнув з Прихованої долини до Французького перевалу, й усвідомлював, наскільки все неважливе. Він сам, його напарник у наметі, інші в інших наметах, люди у селах в долині, той мільярд людей трохи південніше від Індії — всі і все на світі.

Тарас звівся на ноги, все ще спираючись руками на стегна, і вже зібрався спускатись, аж його погляд зачепився за озеро, що виблискувало вдалині сріблом. Це якесь світло на поверхні? Він став приглядатися. Щось блимало, розбившись рівномірно на численні іскорки... Ні, це не світло, це відблиски місяця на поверхні води. Тарас іще трохи постояв, поки серце не втихомирилось, і вслухався у тишу довкола. Звідти, де він стояв, було видно велику частину озера, але жодного знаку присутності людини. Стара Фужина ховалася за одним із пагорбів, а готель на цьому, ближчому боці озера заступав інший. На його західному краї, в Уканці, густішала молочна пара, туман, який до ранку, мабуть, накриє все озеро, хоча цієї миті він нерухомо висів над дачними будинками люблянських лікарів. Ніде жодного світла, крім отого вгорі, ніде жодного автомобіля і навіть собачого гавкоту. Влігся навіть ледь чутний вітерець, і в рівнесенькій гладіні озера відбивалися місяць і зорі, які вже й не миготіли, тому не було видно, де озеро закінчується, а де починається його берег. Якби зараз на поверхню виплив труп, якби що-небудь піднялося з дна, він би це помітив, він би помітив дрібні хвильки, які ширяться концентрованими колами з крихітною точкою посередині. Йому стало шкода, що він так зіпсував собі враження.

Звідки всі ці думки? Виріс рівень толерантності? Чи відтепер навіть біг не поможе? Його останній антибіотик перестає діяти?

Дурниці, мовив чоловік сам до себе, дай собі спокій, дай спокій Аленці. Що б там не сталося... це все дурниці. Лиши трупи там, де вони є.

Йому стало холодно, і він трасою спустився донизу.

Розділ 34

У номері не було нікого. На мить Тарас подумав, чи не розтягнутися на підлозі, але, торкнувшись ковроліну, вирішив, що йому затвердо, і пішов у душ. Він відчував приємну втому, приємну навіть від думки, що на сьогодні всі обов’язки позаду. Всі. Що на нього чекають посиденьки з людьми, які йому симпатичні. Він зателефонував Цвілакові й дізнався, що вони з Тіною у готельному буфеті.

— Ну що, ми набігалися? — запитав Цвілак.

— Набігалися.

— Мушу зізнатися, що я тобою захоплююся, Тарасе.

Тарас стенув плечима.

— Захоплення — це найчастіша реакція, яку я викликаю.

Тіна засміялась, і Цвілак подивився на неї спідлоба.

— Колега, очевидно, теж. Вона розпитувала про тебе, але я не міг їй особливо допомогти.

Дівчина почервоніла.

— А що тебе цікавить?

— Та я просто... — затнулася вона і втупила погляд у стіл.

— Ну, гарно вам посидіти, — сказав Цвілак, встаючи з-за столу. — А я йду насолодитися самотністю нашого номера.

— Ти не випʼєш з нами?

Цвілак заперечно похитав головою.

— Я вже випив, і якщо випʼю ще, з мене завтра нічого не буде. Я вже достатньо старий, щоб знати, коли треба зупинитися. На жаль. І, до слова, я хроплю. Тож розбудіть мене, будь ласка, коли підніметесь, і я спробую зайняти таку позу, щоб заважати поменше.

Цвілак кивнув офіціантові і показав рукою на Тараса, мовляв — він заплатить.

— У вас є безалкогольне пиво?

Офіціант похитав головою:

— Є легке.

Тарас замовив сандвіч, кока-колу і склянку води. Офіціант глянув на Тіну і порожнє кавове горнятко перед нею.

— Будете ще щось?

Тіна подивилася на своє горнятко, а тоді на Тараса, який теж подивився на її горнятко. Дівчина всміхнулася; в неї була цікава посмішка: через ледь виступаючі ікла вона нагадувала милу вампірку. У нього в дитинстві була кішка, яка мала такі довгі ікла, що вони стирчали назовні навіть тоді, коли писок був стулений. У Тіни — ні.

— А я б зараз випила пива.

Офіціант пішов до барної стійки, а Тарас секунду-дві проводжав його поглядом. Скільки ж часу минуло від його останнього пива... Чи він зможе пригадати смак?

— Нічого, якщо я випʼю пива? — запитала вона, ніби учениця.

— Гастроезофагеальний рефлюкс.

— Га?

— У мене синдром подразненого кишківника, я реагую на алкоголь.

— Що?

— Мене зазвичай усі про це питають. Тому я не пʼю.

Трьома реченнями він їй усе розповів. Він зарахував дівчині плюс — за те, що вона не ставила зайвих запитань і навіть не пробувала звичного «а звідки ти знаєш, що воно не минуло, ти ж так довго вже не пив...». Він просто знає, і все.

— Ти не проти, якщо я питиму? — запитала вона.

— Ні, я звик.

Вона засміялася.

— Я мала на увазі також те, що ти — мій шеф.

— Я не знаю, чи ти отримаєш добові за сьогодні, тому формально ти навіть не на роботі.

Обоє розсміялися.

Офіціант приніс сандвіч, кока-колу й пиво і, звичайно, забув про воду. Це був один із тих закладів, які в імʼя загадкової вишуканості подавали пиво лише в маленьких пляшечках. Коли Тарас іще пив, його це страшенно дратувало. А тепер перед ним стояла пляшечка темної підсолодженої води з кофеїном — його клітини прагли і цукру, і кофеїну, тож хай їм буде. Тіна налила пиво в склянку і відпила ковток. Тарас уже натренувався не думати про це, але час від часу йому не вдавалося стримати бажання. І тепер, наприклад, він заздрив Тіні через це пиво. Він узявся за сандвіч.

— Ти регулярно бігаєш на лижах?

— А, це твоє питання? Я думав, буде щось складніше.

— Це потім.

За останні два роки це було втретє. Ні, він не часто бігає на лижах, бо снігу майже не було. Колись так, коли ще були справжні зими.

— Тепер у Рожнику, Полхограйцях або вночі на Шмарній горі я займаюся чимось середнім між бігом і ходьбою.

Вона була вдягнена в обтислий зелений пуловер, і Тарас примушував себе не витріщатися на два горбики під ним. І коли його погляд таки звертав туди, він щоразу нагадував собі, що він старший на двадцять років, і думав також, що ані Міхелич, ані Прелц не мали з цим жодних клопотів. Йому хотілося вірити, що він кращий за них, але що, коли справа була просто у нагоді? Що, коли він просто не народився переможцем і не мав їхнього нахабства? Що, коли йшлося про мораль із запашком? Скільки любовних пригод міг мати інспектор-криміналіст, якби докладав зусиль? Якими були його шанси у порівнянні з лікарем-хірургом — викладачем у медичному університеті? З директором найбільшої фармацевтичної компанії в країні? Настільки малими, що думка про те, як вона скидає вузький зелений пуловер, розстібає заради нього бюстгальтер... здалася такою леткою і такою нереальною, що стала безпечною. Пиво, звичайно, допомогло б поставитися до цього безтурботніше, про це Тарас пам’ятав, і на мить задумався, чи Тіна часом замовила пиво не з подібної причини.

— Це було так по-дитячому.

— Що?

Вона потупила погляд, ніби їй було соромно зізнатися.

— Оте... Розчарування, щовбивця — звичайний божевільний, і всякі такі дитячі дурниці... Що я не міс Марпл... Коли ми повернулися від дружини Хлеба, я... отямилася.

Дівчина подивилась на нього.

— Ти ж знаєш... Що тут не кримінальний роман, що це не фільм, що мертві — це не просто трупи.

— А я думав, що тебе протверезив вигляд обличчя Хлеба.

Тіна задумалась, а тоді похитала головою.

— Ні. Правда. Було неприємно, особливо для шлунка, але... не знаю... У дружини мені було гірше. Я не хотіла б такого зазнати знову.

— А хто хотів би?

Дівчина піднесла склянку і зробила довгий ковток. Тарас випив свою кока-колу. Труднощі абстиненції в тому, що не існує жодного адекватного замінника алкоголю. Особливо тоді, коли в наявності нема безалкогольного пива, яке має хоча б той самий вигляд і об’єм.

Вона пролила пиво на гольф.

— О, чи я раптом не спʼяніла?

Дівчина серветкою промокнула три краплини на одязі.

— До того ж, новий труп в озері повернув тебе в «СSI»^[32].

Коли вона натягнула гольф, вигляд став іще кращим. На мить йому подумалося, чи вона не зробила це навмисне. Хоча б трішечки навмисне.

— А ти можеш дивитися ті серіали?

Тарас кивнув головою.

— Після стількох років і справ?

— Я не дивлюся їх із професійної точки зору. Я дивлюся на стосунки між людьми, а форма... Форма — це просто форма. Фільм може бути поліцейський, медичний, будь-який. Все одно кінець завжди однаковий — герої наприкінці одружуються або ні.

Тарас розповів їй анекдот про бабцю, яку онук застав о першій ночі за переглядом порнофільмів...

Крім того, останнім часом він дивився по телевізору лише спорт — Лігу чемпіонів, теніс у Парижі й Вімблдоні, Тур де Франс... Інформаційних передач він уже давно не переглядав, а фільми — тільки на DVD.

Іще один ковток. Вона долила пива у склянку. У пляшці залишилося заледве на палець.

— Тарасе, чому ти пішов працювати у поліцію?

— Пішли справжні запитання?

Він засміявся. Дівчина не піддалася.

— Так.

— Чому я пішов працювати у поліцію?

Він підніс склянку, начебто для того, щоб подивитися, чи в ній щось залишилось, а оскільки вона була порожньою, поставив її назад на місце.

— Це довга і нудна історія.

— Я люблю довгі й нудні історії, — сказала Тіна і відкинулася в кріслі. — Звичайно, якщо ти не проти розповісти. Цвілак мене попередив, що ти можеш не захотіти.

Тарас озирнувся у пошуках офіціанта — той висів за своєю стійкою і робив вигляд, що нікого не бачить.

— Ні, не любиш. Нудних історій ніхто не любить, тому фільми і детективи такі, які є. Бо...

Він показав на майже порожню пляшку, і Тіна кивнула. Тарас помахав офіціантові і підняв палець — мовляв, по­втори. Офіціант приніс нове пиво і забрав порожню пляшку.

— А я... я буду каву, — попросив Тарас.

— Кава тобі не шкодить? — запитала співрозмовниця.

— Ні, але я й не пʼю багато кави. Дві на день.

Тарас зачекав, коли офіціант принесе його третю каву цього дня. Дівчина терпляче стежила за тим, як подали замовлення і як Тарас переставив горнятко з підставки на стіл.

— Я не про це питала, Тарасе, але гаразд... Отож?

— Бо злочинці зазвичай тупі як валянок. У серіалах, які ти дивилася, справу розслідують слідчі, звихнені на психології. І в книжках також. А це неправда. Нема геніальних злочинців, це здебільшого звичайні кретини... Ти знаєш, як ми знаходимо більшість грабіжників?

Дівчина стенула плечима.

— Зазвичай ми знаходимо грабіжника, бо він на місці злочину забуває плоскогубці чи лом, забуває інструмент, який використовував для злому. Завжди або майже завжди. Або під час грабунку запалює цигарку і залишає її там. Якщо я втрачу роботу, я подамся в кримінал, збиратиму недопалки і залишатиму їх на місцях пограбувань. А ще буває, вони п’ють пляшку пива і лишають її там.

Якби він у цей момент пив пиво, це могло б стати виправданням.

— Ти гарна жінка, — мовив Тарас. — І мушу визнати, хоча й не радо, що Дрварич раз у житті виявився правим.

— Я пʼю пиво не для того, щоб з тобою переспати, Тарасе.

— А навіщо?

— Бо мені подобається смак.

Вони розсміялись, а Тарас намагався розібратися в своїх почуттях — її відповідь викликала жаль чи полегшення?

— Проблеми виникають тоді, коли в діях не бачиш логіки, коли не знаєш, навіщо хтось щось зробив. Випадковий злочинець, який не вчинив жодного правопорушення, а тоді раптом із ним щось сталося. Такі стають проблемою. Хоча рано чи пізно він сам проговориться.

Задзвонив Тінин телефон, вона понишпорила в кишені, витягнула його, подивилася на вхідний номер і вимкнула.

— Не піднімеш?

Вона похитала головою.

— Я пригадую одного типа, який підробив вісімсот пʼятдесят чеків, і ми намагалися примусити його щось написати, щоб порівняти почерк, а він відмовлявся. Поки Пенца дещо не придумав. Він показав типу якийсь текст: «Це ти написав!» — «Ні, не я». — «Як не ти?» — «Не я». — «Напишеш для порівняння?» — «Напишу». І він написав. Був у нас також інспектор, котрий ходив на допити з лупою, яку наставляв на допитуваного: «Я бачу твої думки, зізнавайся». І віриш чи ні, але були такі, що зізнавалися.

Тіна реготала, і Тарас теж розсміявся.

— Одне слово, не чекай чогось грандіозного. Я вже два­дцять років у поліції, і я не знаю, чи за всі роки назбиралось би матеріалу на два фільми, які б надавалися до перегляду. Ця справа може виявитися найцікавішою у твоїй карʼєрі.

Дівчина піднесла склянку і відпила ковток, не відводячи погляду від співрозмовника. Є жінки, подумав він, що пʼють пиво як чоловіки, а є такі, що пʼють його, наче це рицинова олія. Тіна не належала ні до перших, ні до других. Симпатично — ось слово, яке спало йому на гадку.

— Ти не з Любляни, Тарасе, правда?

Він похитав головою.

— Ні.

— Тобі нудно зі мною?

Він знову похитав головою.

— Марибор... точніше, околиці. А потім я приїхав у Любляну в школу кадетів, бо в нас не було грошей на інший заклад, а кадетська була державна. Так я потрапив у поліцію. Потім я якийсь час працював у відділенні в Мостах, тоді в Інституті внутрішніх справ, де вчився на курсах і позбувся уніформи... І це все.

Дівчина дивилася на нього, ніби сподівалась на продовження, ніби хотіла ще щось запитати, але не знала, чи можна.

— А Тарас — це твоє справжнє імʼя? Тарас Бірса?

— Бо що?

— Бо Тарас — рідкісне імʼя, а Бірса — це ж прізвище, поширене в Приморʼї, а не в Штирії.

Він кілька секунд помовчав, підніс горнятко і задивився всередину, ніби хотів розшифрувати знаки на гущі.

— Це моє єдине імʼя, — сказав він нарешті.

Дівчина кивнула головою.

— А ти?

— Я? Ну, моя історія справді дуже нудна... Я з Любляни, тато — вчитель словенської, мама — бібліотекарка. Гімназія, психологія, компʼютерні технології. І це все. Тобі смішно... ти смієшся?

— Вибач, я не стримався.

— Ні, ні... Може, я погоджуся з тобою. Що саме тебе розсмішило?

— Оте останнє, якщо чесно, — зізнався Тарас.

— Бо що?

— Бо якщо говорити про комп’ютерні технології... Компʼю­тер — це робочий інструмент, трактор. Людині він потрібен, але я не знаю, чому ним усі так захоплюються. Ти ж не поїдеш на тракторі у місто, його завдання — орати землю.

— Ні, це не зовсім так. Компʼютерні технології — новий світ, цілий новий світ, у якому люди фактично проводять щораз більше часу. Те віртуальне, про яке ми постійно говоримо, більше не є віртуальним.

— Я — ні.

Дівчина розсміялася.

— Гаразд, а що не так з психологією?

— Вона абсолютно безсенсовна. Це як спеціалісти з футболу в студії перед важливим матчем. Ти дивишся таке?

— Інколи.

— Ну, тоді ти знаєш, про що я. Їхні прогнози нагадують ворожіння на поведінці восьминога в акваріумі. Поверне ліворуч — переможе Німеччина, праворуч — Франція. Так само і психологія — розумна заднім числом.

Дівчина засміялася.

— Хто тобі дзвонив? Отой дзвінок щойно...

Вона надула губки, але мала при цьому дуже кокетливий вигляд. Особливо як на жінку, котра не збирається викликати в чоловіка по той бік столу жодних сподівань.

— Ти ж поліцейський. Здогадаєшся.

— Твій хлопець? Чому ти не відповіла?

Вона подивилася на нього серйозніше, ніж раніше.

— Ти так даєш людям знати, що вони питають про занадто особисті речі?

Тарас подивився на офіціанта, який, спершись на лікті, читав за стійкою газету.

— Я був прийомною дитиною у двох старших людей. Дітей завжди було троє. Хтось їхав геть, хтось новий приїжджав... Вони за кожного з нас отримували соціалку і так зводили кінці з кінцями, а в нас було де жити.

Він усміхнувся і кивнув головою на телефон на столі.

— Мені не хотілося говорити. Часто це прості теревені. Передзвоню завтра.

Якийсь час вони сиділи у тиші, а потім дівчина подивилася на Тараса своїми величезними очиськами.

— А що з...?

— Татом і мамою? Я до опікунів потрапив зовсім малим, тому батьків не памʼятаю. Про їхні імена я довідався лише тоді, коли вступав у кадетську школу. На той час обоє вже померли і...

Дівчина незмигно дивилася на нього крізь свою склянку пива.

— Може, ти думаєш, що я тобі все це розповідаю, бо хочу, щоб ти мене пожаліла?

— Що з ними сталося?

— Нічого. Не знаю. Я їх не знав.

Тіна поклала голову на долоні, спираючись ліктями на стіл, і її підборіддя опинилося нижче склянки.

— І нема жодної потреби дізнаватися про них більше. І, знаєш, у мене нема ніяких травм... що було, те було. Мені не складно про це говорити, просто-напросто нема про що.

— Цвілак знає про це?

Тарас похитав головою.

— А Брайц і Остерць?

— Мене ніхто ніколи не питав. Чоловіки про таке не говорять.

Офіціант підійшов до сусіднього столу і зняв скатертину. Дівчина зачекала, поки він зникне в своєму окопі.

— Насамперед хочу сказати... Я й на секунду не сумніваюся, що ти хотів би залізти мені в трусики, Тарасе. Як, зрештою, і Брайц, і Остерць...

— Ну й порівняннячко...

Порівняння справді вкололо.

— Та Остерць, може, й ні. Він би тобі приніс глушник вихлопної труби, це більше в його стилі.

Вони засміялися.

— Окрім того, — заговорила Тіна, — окрім того, я маю диплом із непотрібної науки, яка називається психологія, і знаю, що гумор виконує функцію непрямої реалізації заборонених прагнень і бажань. Звичайно, за Фройдом. На підставі цього твердження інші нікчемні психологи дійшли висновку, що жарти, де є насильство, найчастіше подобаються людям із прихованою агресією, а ті, які сміються з анекдотів про секс...

Дівчина замовкла і значуще подивилася на нього своїми очиськами.

— Дуже ймовірно, — сказав Тарас, — але хто дивився порнуху — я чи бабця?

Тарас допив свою другу вечірню каву, після сандвічів і кока-коли. Прокляття, чому бог, чи хто там відповідальний за це, не покарав його чутливістю до кофеїну?

— Тобі було складно?

Найкраще у стані сп’яніння, легкого сп’яніння, те, що алкоголь переносить людину з цифрового світу в аналоговий, з раціонального в інтуїтивний. Як тверезому чоловіку знати, в який момент торкнутись до жіночої руки?

— Не знаю. Я тоді думав, що ні, однак згодом, коли озирався назад... У Любляні, в школі поліції в Тацені я мав проб­леми із самим собою... Можливо, через це.

Він отримав останнє попередження, наступним кроком було б відрахування зі школи — його застали пʼяним. Заставали пʼяним.

— Мені тоді здавалося це нормальним, але пізніше я зрозумів, що не всі мають таку потребу у...

— Любові?

Він усміхнувся.

— У приверненні уваги.

— Тому ти почав займатися альпінізмом?

— Не знаю. Можливо. Ти й сама знаєш, що завжди є ще щось...

Він і про це розмірковував. Що примушувало його лізти на стрімкі скелі?

— Завжди є ще щось, — повторив він. — І ти як психолог мусиш знати, що за тим чи іншим бажанням криється якась лібідальна штука, хіба ні?

— Зазвичай так і є.

— Ти знаєш, що мені нагадує скеля? Нагадувала... кожна?

Дівчина похитала головою.

— Нагадувала, може, не відповідне слово. Про що я думав, дивлячись на скелю. Я розповідаю це не для того, щоб залізти тобі в трусики, як ти сказала...

Обличчя над долонями почервоніло.

—...хоча це, мабуть, нормальна реакція на твої, твої...

Дівчина почервоніла ще більше.

— Тарасе?

— Не знаю, чому в мене на язику крутиться німецьке слово «Ausrüstung».

— Амуніція?

— Я сподівався, що ти не знаєш німецької.

Обоє розреготалися.

— Вигляд, нехай буде вигляд.

Вона долила пиво в склянку, піднесла до губ і зробила ковток.

— І який у мене вигляд?

Вона відставила склянку на стіл і вичікувально дивилася на нього.

— Тебе не цікавить, про що я думаю, коли дивлюся на гірську стелю?

— Можливо, — відповіла дівчина.

— Отож, коли я стою перед скелею, коли я дивлюся на неї з підніжжя або по той бік долини... Вона викликає в мене таке саме захоплення, як і голе жіноче тіло. Не смійся...

Та вона вже сміялася, хоча він зовсім не хотів такої реакції.

— Не знаю, я не можу цього пояснити. Знаю, що це безглуздо, але це те, що мені спадає на гадку.

— А яку жінку тобі нагадує північна скеля Триглава?

Вона знову сміялася, Тарас теж усміхнувся.

— Жодну. Це все абстрактно. Я просто кажу, що, коли бачу скелю чи голе жіноче тіло, я думаю про... Я не можу пояснити.

— А моє... тіло? Яка б це була скеля?

— Я мав би спочатку його побачити.

Дівчина посерйознішала, потягнулася за склянкою і затиснула її в руці. Здається, вона трохи спʼяніла.

— А тобі не бракує гір?

— Це не єдина річ, якої мені бракує. Після сорока чимало всього набралося, наприклад, вінілові пластинки, то чому б сходження мали стати винятком?

Він шкодував за часами, коли йому здавалося, що він житиме вічно, він і всі довкола нього, коли він міг пити без докорів сумління, за часами, коли факт, що по той бік столу сидить вродлива жінка, приносив радість і мету, а тепер між нею і ним не лише тисяча перепон (вони, зрештою, завжди були), а й тисяча комплексів.

— Але все добре. Все просто супер.

Він засміявся. І це правда, йому нічого не бракує і в нього все добре. На відміну від скелелазів, яких більше немає в живих, на відміну від однолітків, які мають вигляд трупів, на відміну від Брайца, на відміну від дівчини і чоловіка з озера. На відміну від цілої купи людей. Він ні з ким не хотів би помінятися місцями.

— Тепер твоя черга розповісти щось про себе.

Вона поставила склянку на стіл. Порожню.

— Боюся, що мені вже не до розмови.

Дівчина підвелася, підвівся також здивований Тарас. Що це з нею? Він пішов до офіціанта, який знуджено чекав, коли вони нарешті заберуться геть, розрахувався, а тоді піднявся за нею на другий поверх, де були їхні апартаменти. Тіна йшла перед ним, рішуче і, схоже, сердито, аж поки не спіткнулася на сходах і не вхопилася за Тарасову руку, захмеліло хихочучи. Вони навшпиньки підійшли до кімнати і відчинили двері. В темряві на двоспальному ліжку спав Цвілак, якого вони хоча й не бачили, однак добре чули. Тарас закотив очі. Тіна обійшла ліжко, добралася навпомацки до дверей своєї кімнати, відчинила їх і, знайшовши настільний світильник, увімкнула світло. Тарас сів у фотель і безнадійно дивився на колегу. Він не думав, що вечір так закінчиться. Точніше, він не думав і не знав, як вечір мав би завершитись, але точно не так.

Що робити? Розбудити Цвілака? Він чув шелестіння одягу і потім побачив обриси Тіниної голови, яка вигулькнула з-за дверей.

— На добраніч, Тарасе.

Вона вимкнула світло і причинила двері. Тарас сидів у темряві. Це буде довга ніч. Як колись серед гір. Він роздягнувся до спідньої білизни і влігся на свою частину двоспального ліжка. Інспектор спробував накритися з головою, та це не допомогло, не приглушило звуки, які видавав колега: рівномірне попискування і свистіння час від часу переростало в клекотіння, ніби йому в горлі набиралося щось, що мусило протиснутися далі, аби повернувся попередній ритм. Тарас здався і стягнув покривало з голови. Перевернувшись на спину, він якийсь час дивився у стелю, тоді підвівся, присів і торкнувся ковроліну. Той був твердим, наче камінь, але краще лежати на підлозі, ніж біля Цвілака. Він узяв покривало і подушку, навшпиньки пробрався до дверей у Тінин номер. Обережно їх відчинив і в напівтемряві побачив силует її тіла під покривалом.

— Вибач, я можу лягти на підлогу? Там неможливо бути. Тобі чути?

Дівчина нічого не відповіла, просто відгорнула покривало. Вона була гола.

І було ще дещо — тремтіння, страх і гарячкове очікування водночас. Перед скелею, перед підйомом, перед голою жінкою, яка чекає.

Розділ 35

12 січня, п’ятниця

На тарілці Цвілака лежали сосиска, яєчня і дві скибки білого хліба, а на Тарасовій, після того, як він довго протоптався перед шведським столом у готелі, те саме. Єдина відмінність була в тому, що Тарас до сосиски взяв лише гірчицю, а не гірчицю і майонез. Цвілак підняв брову, коли Тарас поставив свою тарілку на стіл. Вони були самі в їдальні, яку офіційно ще не було відчинено. Дрібна додаткова послуга від директора.

— Я думав, що ти вегетаріанець, — сказав Цвілак.

— Звідки такі ідеї?

Цвілак поплескав себе по голові.

— Тобто ти не вегетаріанець?

Тарас зітхнув і вмочив сосиску в гірчицю.

— Ну, мені подумалося, що ти міг би ним бути.

Цвілак їв із насолодою, це було добре помітно. Мініатюрну сосиску він узяв трьома пальцями, провів нею під носом, наче сигарою, вдихаючи запах, вмочив спочатку в гірчицю, тоді в майонез, відкусив половину і нарешті взявся за білий хліб. Тарас не розумів задоволення, яке багатьом, більшості, приносить їжа. І тут справа не у фізіології — йому не бракувало органів смаку, він міг розрізнити їжу, яка йому дуже смакувала, і ту, яка смакувала менше; він ніяк не міг збагнути людей, яким вистачало просто смаку, щоб отримати задоволення. Настільки, що вони готові провести весь день у ресторані, де прислуговують офіціанти з порожніми очима, приносячи на величезних тарелях маленькі канелоні, фаршировані гусячою печінкою і декоровані чорнилом каракатиці. У чому суть? Будь-який хот-дог після сотні кілометрів на велосипеді незрівнянно смачніший.

— Як спалося? — запитав Цвілак.

— На підлозі у сусідньому номері.

— На підлозі?

Він відкусив новий шматок сосиски, і Тарас спробував відгадати з інтонації, чи його запитання невинно риторичні.

— А я думав, де ти подівся. Я вночі вставав у туалет, але тебе не було ніде.

Ні, не можна встановити напевне.

— Ти хропів як слон, — сказав Тарас, масуючи рукою шию.

Будильник на телефоні він поставив на шосту ранку. Достатньо рано, щоб випередити Цвілака, якщо той раптом спав кількагодинним сном пенсіонера. Достатньо, щоб добратися до ванної кімнати, перш ніж старий розплющить очі. Він вимкнув телефон і вибрався з-під ковдри, під якою гола, як і він, спала Тіна. Він на мить побачив її сідниці й подумав, як би було добре забратися назад, заснути і прокинутися разом. Або взагалі не заснути.

Натомість він, наче випускник з ерекцією до пупка, шукав на підлозі і стільці біля ліжка свої труси й майку, якою міг би прикритися, коли б Цвілак якраз у той момент перевернувся у своєму ліжку. Тарас прислухався. Спочатку не чув нічого і вже було перелякався, що старий його випередив, а тоді розібрав ледь чутне хропіння, тихше, ніж напередодні.

Він постарався безшумно відчинити двері і заглянув у темряву сусіднього номера, щоб перевірити, чи Цвілак, бува, не лежить обличчям до нього і не розплющив очі. Навшпиньки прокрався вздовж ліжка до ванної. Коли б зараз Цвілак прокинувся або розплющив очі, Тарас би помітив. Але ні. Він навіть не поворухнувся.

Тарас сів на кришку унітаза і зітхнув з полегшенням.

— Ми напились як на випускному, — так Брайц якось прокоментував одну пиятику.

Тарас увімкнув світло над дзеркалом і уважно придивився до свого обличчя. Він подарує ще десять хвилин ні в чому не винному Цвілакові, перш ніж розбудить його звуками душу.

— Отак, значить, Тарасе, — сказав він собі подумки. — Отак, значить, хрін ти підтоптаний...

Його обличчям блукала пришелепкувата посмішка чоловіка, якому напередодні пощастило і тепер він готовий гори перевертати. Він знав, що це не надовго, тому дав спокій своїм губам і взявся вивчати інші частини обличчя. Тарас мільйон разів спостерігав за обличчями по той бік столу, намагаючись по них прочитати, щó думають їхні власники, який характер за ними ховається, а насамперед — чи вони не обманюють? Що він сказав би про своє? Яким воно було?

Воно не було гарним, це Тарас знав і з роками перестав звертати на це увагу, наскільки міг. Поки йому ніхто не підсовував під ніс якусь його фотографію, йому це вдавалося. На фотографіях з відпустки його майже не було, бо фотографувався лише під примусом Аленки. Двічі зламаний ніс не проходив як відмовка, адже цього не було помітно, просто форма була трохи неправильною (але вона такою була від природи). Аленка колись жартома сказала, що найгарніша частина його обличчя — від кінчика носа до підборіддя, включно зі шрамом, який тягнувся навскоси через верхню губу до ніздрів: пам’ять про шмат льоду, який відламався у водоспаді під його льодорубом і звалився на нього, не зачепивши, на щастя, верхніх зубів. Тарас розумів, щó вона мала на увазі. Ніс не був найкрасивішою частиною його обличчя. Очі невизначеного зелено-коричневого кольору, посаджені надто близько, аби це було гарно, в міру високий лоб, каштанове волосся, на його роки теж зовсім непогане. Вуха притиснуті до голови — тут він теж не мав права на щось скаржитися.

Чи він хоча б цікавий? Цікавий, як Нікі Лауда, який в одному документальному фільмі заявив, що опіки зробили його обличчя характерним. Якщо він правильно зрозумів, бо документалка була німецькою мовою. Чи можна відділити обличчя від характеру, особистості? Посудину і вміст? Очевидно, так, раз на двадцять років молодша вродлива жінка відкинула перед ним покривало.

Кутики вуст знову піднімалися вгору. Ну й нехай, сказав він собі, ти ж заслужив, Тарзане.

З кімнати долинуло шарудіння, тож він швидко став під душ і відкрутив кран. Перш ніж помив руки з милом, понюхав пальці на правій руці й зітхнув.

Стукіт у двері ванної.

— Так? — запитав він.

— Тарасе, мені треба в туалет.

— Хвилинку.

Він швидко змив шампунь, вийшов з душової, витерся, натягнув штани й футболку і залишив ванну Цвілакові, який переминався з ноги на ногу перед дверима.

Мимоволі слухаючи дзюркотіння у ванні, він заглянув у Тінин номер. Тарас відчував непереборне бажання побачити її хоча б іще раз голою. Коли вона прокинеться, їй стане соромно за попередню ніч, а коли вона за якусь годину побачить і його, вони дивитимуться одне повз іншого, а через два дні поговорять і домовляться, що це було вперше і востаннє.

Йому не пощастило. Вона була накрита ковдрою по вуха, обернена в інший бік, і все вказувало на те, що дівчина міцно спить.

— Тіна ще спить? — запитав Цвілак, сумно переводячи погляд зі своєї тарілки на столі з їжею, ніби не в змозі вирішити, йти по добавку чи ні.

Тарас стенув плечима.

— Ви вчора ще довго сиділи?

— Та ні, з годинку...

Тарас побачив її у дверях в їдальню. Дівчина шукала їх поглядом і, зустрівшись із ним очима, всміхнулась і помахала рукою, а потім пішла до столиків з їжею.

— Ось вона, — мовив Тарас, показуючи її Цвілакові.

Усміхаючись, підійшла з підносом, на якому була мисочка з мюслями і склянка апельсинового соку.

— Вегетаріанка? — запитав Цвілак?

— Ні, а що?

Вона поводилась абсолютно невимушено, і Тарас знову засумнівався у своєму таланті бачити людей наскрізь. Вона не ховала очей, не поводилася так, наче чимось завинила, і, попри його очікування, не виправдовувалася тим, що випила забагато пива.

— Добре спали? — запитав Цвілак.

— Як немовля, — відповіла вона. — А ви?

— Так само, хоча трохи голосніше, та ви, мабуть, це чули.

Тіна ложкою зачерпнула кашу, і Цвілак спостерігав, як вона підносить її до рота.

— Чому ви вирішили, що я вегетаріанка?

— Він і мене про це питав, — втрутився Тарас.

— Мені здалося, що ви — той тип людей, які б могли бути вегетаріанцями, не більше, — сказав Цвілак. — Я міг би вас діставати питаннями про погоду, але це здалося оригінальнішим.

Усі засміялись, і, коли Цвілак скибкою хліба вибирав з тарілки залишки намазки, Тарас зазирнув Тіні в очі. Вона не відвела погляду. Його це потрясло, як, мабуть, потрясло би будь-якого випускника.

Коли вони прибули до озера, пірнальники — Ґоля і ще один чоловік, якого Тарас знав тільки зовні, — вже були біля човна й перевіряли спорядження. Ґолоб стояв збоку зі своєю командою, там був також Долес. Ранкова темрява поволі, ледь помітно витікала з ясної ночі у день — сірий, хмарний день. Довкола не було жодного кольору, якому не можна було приписати одного з відтінків сірого, якщо не брати до уваги червоного надувного човна і жовтих балонів зі стисненим повітрям. Стояла тиша — і тут, і далі. Бракує птахів, подумав Тарас, узимку немає птахів, і коли вже зібрався сказати це вголос, звідкись долинуло каркання самотньої ворони. Інспектор забув подивитися прогноз погоди, отож лише сподівався, що не буде сильних опадів. Ще тільки цього бракувало. Хоча тим, хто занурюється на сорок метрів під воду, це й так байдуже.

Долес підійшов до нього, тупцяючи ногами.

— Що ви про все це думаєте? — запитав він, показуючи рукою на озеро.

Тарас стенув плечима.

— Не маю жодного поняття.

— Коли ми спіймали... тобто закінчили з Вербичем, я думав, що ми на коні. А тепер я не знаю, що в нас, — він не­сміливо усміхнувся. — Ви не уявляєте, як вони топчуться у мене за спиною. Іноді мені здається, що в них щось негаразд із головою, бо вони почали мене звинувачувати через кожен новий труп.

— А що вони можуть вам зробити? — запитав Тарас. — Хтось чатує на вашу посаду?

Долес кивнув. Він не був дурнем, а просто молодим, і це лише питання часу, коли він пошкодує, що не став спеціалізуватися на праві власності. Тарас розвернувся до Цвілака і Тіни:

— Ви можете зачекати в готелі.

Тіна заперечно похитала головою, а Цвілак змірив поглядом човен, озеро і Тараса.

— А знаєш, — мовив він, — я скористаюся цією великодушною пропозицією. Ревматизм можна заробити лише раз у житті. Єдина проблема в тому, що його вже потім не позбудешся.

— Ми насправді всі можемо почекати в готелі, — обізвався Ґолоб. — Ми їм там абсолютно нічим не допоможемо.

— Ні, — відмовився Тарас. Він і сам не знав чому, але хотів бачити, як з води витягнуть тіло. Якщо знайдуть його.

Коли вони відпливли від берега, Тарас був радий, що Цвілак і решта вирішили залишитися на суші. Надувний човен здавався великим, та, коли в нього сіли два водолази і склали на дно все спорядження, вони з Тіною ледь змогли примоститися на вузькій і незручній дерев’яній лаві. Холод, який на березі здавався стерпним, на відкритому просторі і вологішому повітрі пробирав до кісток. Тіна закуталася в куртку, і Тарасові здалося, що це один із тих днів, коли чоловік теж мав би під штани щось одягнути, аби зберегти хоча б крихту гідності.

Вони підпливли до буїв. Ґоля вимкнув двигун і прив’язав човен до одного з них. Розвернувшись до Тараса, показав йому рукою над гладінню озера на схід, у бік Старої Фужини.

— Оскільки вчора ми у цих позначених квадрантах тіла не знайшли, то сьогодні будемо працювати там, де нам би зовсім не хотілось, але схоже на те, що мусимо. У центрі Фужинської затоки. Ти знаєш, що це означає, Тарасе?

Тарас заперечно похитав головою.

— Жодної ідеї. Аквалангістика мені завжди здавалась якимось гейським спортом.

— Гейським? — пирхнув Ґоля. — А ви, значить, у нас сексімени в отих ваших шкіряних укорочених штанцятах і з едельвейсом на грудях?

— Це форма гірської групи. Ми вже давно перейшли на гортекс.

— Гейські?! — похитав головою Ґоля і приготувався до занурення. — Чорт, там унизу чотири градуси. Хіба словенська поліція має гроші на таке?

— Хіба гроші колись були проблемою? — запитав Тарас, і обидва чоловіки зареготали.

Через хвилину обидва водолази вже були у воді, і, звичайно, занурювалися вони так, що на Тараса вихлюпнулося чимало льодяних бризок. Він подивився на краплини, які вчепилися до гортексу двадцятирічної давності. Можливо, свого часу той гортекс і був водовідпірний, але тепер точно ні, і, мабуть, справді час придбати новий. Він стежив за двома темними фігурами, які поволі зникли у глибині, далі — за повітряними бульбашками, а коли й ті зникли, мусив подивитися на Тіну. Вона теж дивилася на нього і, схоже, давно. Дівчина всміхнулася, і Тарас відповів усмішкою. Якийсь час вони сиділи мовчки. Тарас прочісував очима узбережжя озера, ніби намагаючись щось там побачити.

— Тебе вже мучать докори сумління? — запитала Тіна, оскільки досі нічого не трапилося.

— Ще ні. А тебе?

— Ні, — відповіла вона, подивившись на нього із зухваліс­тю, якої він ніколи б від неї не сподівався. — І якщо відверто, я не впевнена, що будуть мучити.

Тарас запитально на неї глянув.

— Оскільки ми самі і... — дівчина озирнулася довкола, — just for the record^[33]... Ні, я не була п’яна.

Тарас виколупав камінчик з підошви свого черевика і ­по­жбурив його у воду. Плюсь. Він стежив за дрібними хвильками, концентричними колами, які злилися з водною гладінню, перш ніж сягнули човна. Обернувся до Тіни.

— Трохи напідпитку, ні?

— В сам раз.

— Ну, як би там не було... Помогло.

— Мені сподобалося і було добре, якщо ти це мав на увазі.

Тарас кивнув. Рукою провів по мерзлій воді і ковзнув поглядом до берега.

Якою ж разючою була відмінність між цим озером улітку і взимку! Човен було прив’язано до буйків перед його східною, найбільш туристичною частиною, за якихось сто п’ятдесят метрів від пляжу, який у гарячі місяці був повнісінький, а по водяній поверхні пливли каное, надувні човни, дошки для серфінгу... Звідси відстань до готелю така сама, як і до Старої Фужини. Коли дівчатка були ще маленькими, вони, як і багато хто, часто приїжджали сюди, на замінник моря, і тоді він, звісно, не знав, запливаючи трохи далі, що під ним настільки глибоко. Тарас тихенько зітхнув. Неправда, що його не гризли докори сумління.

І було не просто добре. Було дуже добре, і було неправильно, а тому бентежно і небуденно, і було б добре, навіть якби було гірше, але гірше не було. Тарас роздягнувся, дозволивши білизні впасти на підлогу, переліз через її струнке тіло, яке, як і його, тремтіло на ліжку так, як тремтить тіло від холоду, погладив набряклі пиптики і тоді торкнувся їх язиком, стримуючи себе, щоб не накинутися на неї, і коли він уже намагався упіймати ритм, її, свій, ритм рипіння постелі, щоб не розбудити Цвілака, то вслухався у її приглушений стогін, який не могли стримати зціплені губи.

— Було дуже добре, — сказав він, і дівчина кивнула.

Коли все було позаду, вони якийсь час лежали поруч на спині і дивились у стелю. Потім Тіна лівою рукою навпомацки поводила по нічному столику, на який кинула свій одяг, з кишені штанів видобула пачку паперових хустинок, витягнула одну і витерла нею калюжку на животі.

— Мистецтво втримати рівновагу, варте захоплення, — сказав Тарас. — Ні крапельки не перетекло.

Вони приглушено засміялися.

Вони так лежали якийсь час, поки Тіна не обернулася до нього, лукаво всміхнулась і, провівши рукою між своїми ногами, не притулила середній палець до губ Тараса.

— Можна сісти біля тебе? — запитала дівчина.

— Можна.

Вона пересіла з іншого боку човна і притулилася до нього...

— Мені холодно, — сказала вона, мовби виправдовуючись.

Він обійняв її правою рукою за плечі і почав розтирати праву руку й спину. Тарас подумав, що, може, хтось дивиться на нього з берега. Той хтось мусив мати бінокль, аби щось розгледіти, та йому було байдуже. Він усміхнувся, уявляючи картину, яку підгледів би такий вуаєрист. Двоє закоханих у середині січня у човні посеред Бохинського озера, посеред січневої порожнечі, а ще смішніше йому стало, коли згадав, що пара чекає на свіжого потопельника, який був би вже на березі, якби рибалка не запанікував і не кинув вудку у воду... І виправив одразу в думках: потопельник свіжим не був.

— Хтось має сказати це першим, — мовила вона так тихо, що Тарас ледь розчув.

— Що саме?

— Що це було вперше і востаннє. Що ми не одинаки, що у тебе є сім’я, що ми колеги і що так не можна... Що був просто секс.

Тарас мовчав, і не тому, що не погоджувався. Він мовчав, бо все було само собою зрозумілим.

— Це завжди просто секс, — сказав він.

Тіна підозріливо подивилася на нього.

Він міг сказати, що ніколи не буває просто секс, і це теж би було правдою. Що б він не сказав, усе було правильно і неправильно водночас.

— Не сьогодні, добре?

Дівчина всміхнулася і ще міцніше притиснулася до нього. На березі в такій годині не було нікого, однак Тарас не міг позбутись відчуття, що за ними стежать, що вони сидять у цьому човні мов на сцені, під прожекторами, перед невидимими глядачами у залі.

Так вони чекали десь півгодини, Тарас запропонував Тіні відвезти її на берег, якщо їй так холодно, а звідти вона може перейтися до готелю, до якого лише десять хвилин пішки, але дівчина відмовилася. Туди і назад в нього забрало б п’ятнадцять хвилин, а водолази б витримали без човна, коли б у той час піднялися на поверхню. Навіщо він взагалі потягнув її на озеро? Що і кому хотів довести? Він не хотів бути сам?

І от біля човна заклекотіла вода, з води піднялася велика повітряна бульбашка. Тарас обережно відсунув Тіну й нахилився над темною водою. Якусь секунду було тихо, а тоді піднялася ще одна бульбашка, а за нею наступна.

— Вони піднімаються, — сказав Тарас і був їм за це вдячний.

Тарас і Тіна прихилилися до боку човна і стежили за щораз густішими струменями повітря.

— Ось він, — сказав Тарас, простягнувши руку до фігури, яка прямувала до поверхні...

Декомпресія? Це не водолаз, не може бути водолаз, — промайнула думка, перш ніж носа сягнув сморід, який піднявся услід за бульбашками і за великим грушевидним поплавком. Коли куля завмерла, Тарас розгледів під нею мотузку, яка тягнулася до чогось більшого, що гойдалося на метр нижче. Інспектор нахилився, вхопився рукою за мотузку під балоном і став її поволі підтягувати до човна.

— Ти знаєш, що ми витягуємо?

Дівчина здивовано дивилася на нього, здивовано лише на момент, а тоді, ковтнувши слину, кивнула головою. Тарас підтягував до себе мотузку, і те, що до неї було прив’язане, заворушилося і стало підніматися. Тіна ойкнула, але не випустила мотузки. Якби Тарас був у човні сам, він дозволив би цьому предметові ще раз зникнути під буями, тож на мить роззирнувся навсібіч, а тоді знову потягнув мотузку, на якій ледве за півметра від його зап’ястка похитувався труп чоловіка. Водолази прив’язали йому до складених рук вудку, і сцена мала гротескний вигляд — наче то був якийсь рибалка з пекла із вибраним гачком оком.

— Вітаю, — сказав Тарас, коли тіло пристало до човна, і додав, можливо, через Тіну, а можливо, тому, що відчував потребу щось сказати: — Нам треба поговорити про те, як паркуватись у Триглавському національному парку.

Розділ 36

Бідолашний Робі Лап не тільки мав жахливий вигляд, а й ширив гнилий дух, його тіло набухло так, що спливло б і без допомоги водолазів, коли б не куртка, яка натягнула води. Окрім виколотого ока, тіло видавалося неушкодженим, зеленкавим і слизьким від водоростей. Тарас спробував витягнути його з води мотузкою, але відразу ж відкинув цю ідею. Морським вузлом прикріпив частину мотузки між по­плавком і трупом до держака весла. Човен сильно нахилився, тож Тарас знаком наказав Тіні пересісти на інший бік.

— Зачекаємо на них, — пояснив він дівчині, яка після зойку вже заспокоїлась і намагалася допомогти підняти утопленого.

— Ми не блюватимемо?

Вона кисло всміхнулася і сперлася ліктями на коліна.

Тарас подивився на мертвяка, який знов опустився під воду і гойдався на глибині півметра від поверхні води. Вони могли затягнути його в човен, проте тоді зовсім промокли б, а тіло можна було транспортувати і водою. Тарас видобув із внутрішньої кишені куртки телефон і набрав номер.

— Він у нас...

Зачекавши трохи, продовжив:

— Сам побачиш. Ми ще чекаємо на Ґолю і його колегу. Щойно вони з’являться, будемо рушати.

Тоді наклацав іще один номер і повторив уже сказане, а тоді ще раз.

— Ну, що, — сказав він, сховавши телефон до куртки, — незабаром усі овечки будуть пораховані.

Минула ціла вічність, поки на воді не з’явилися пухирі, вони більшали й частішали, а тоді нарешті з води вигулькнули дві голови в чорному неопрені. Вічність, яку Тіна і Тарас перечікували у тиші, по різні боки човна. Тіна спиралася на коліна, а Тарас її роздивлявся. Вона була.... Він підбирав відповідне слово, а знайшовши — злякався. Навіть тепер вона була милою. Милою вона була і тоді, коли він нахилявся над нею, а вона, заплющивши очі, стогнала... Це дійсно трапилося? Зараз, коли під поверхнею озера, зовсім поруч із човном плавав потопельник, Тарасові це здавалося нереальним. Вона була милою і коли пила каву, і коли бурмотіла «One» в автівці, й коли... Невже ще кілька годин тому він упивався її тілом, а вона — його? В цьому човні, на цьому озері, біля надутих газами людських решток згадка про ніч видавалася шаленим сном.

Ґоля вхопився за бортики човна і виплюнув з рота регулятор.

— Доставка додому, — сказав він. Поруч із ним з води випірнув інший водолаз.

— Чорт забирай, Тарасе, ти його прив’язав. Добре ще, що тут не водяться акули.

Тарас усміхнувся.

— Ти читав «Старого і море» Гемінґвея? — запитав Ґоля. — Тобі здається, що це гейський роман?

— Хіба я щось колись говорив проти рибалок?

— Якщо ви обоє в настрої, може, затягнули б його досередини, — обізвався другий водолаз. — Бо мене вже трусить як собаку.

Тарас розгорнув на дні човна чорний мішок, натягнув латексні рукавиці і за допомогою водолазів переніс потопель­ника. Він намагався не намочитись, але йому це не дуже вдалося; намагався тримати слизький труп подалі від себе, але зробив іще гірше і двічі мало не впав на нього. Тіна хотіла допомогти, та інспектор наказав залишатися на місці. Вже й так човен мало не залило. Сморід стояв нестерпний.

— А уяви собі таку тухлятину влітку, — сказав Ґоля.

Вони верталися на берег дивним товариством. Дівчина в червоному пуховику, промоклий Тарас, два водолази в чорному і чорний мішок на дні човна. Тіна мовчала, Тарас також, говорив лише Ґоля, який був у гарному настрої, і Тарас його розумів. Для нього це було як збирати гриби, і найбільший гриб лежав тут, перед ними. Якщо вони не знайшли б його тепер, на водолазів чекав би ще день пошуків у мерзлій воді.

— Темно як в зад... пардон, як у тунелі, — затнувся він, глянувши на Тіну. — Ті лампочки мало що допомагають. Я плив над самим дном, торкався його руками, але ледь-ледь, щоб не збовтати мул... Внизу таке м’яке лайно, така глазур на камінні, аж тут мені рука плутається в якомусь дроті, так мені здалося, що це дріт. Я піднімаю, підношу до очей і бачу, що це — волосінь. Чорт! Але я боявся сподіватись, бо, Тарасе, чорт забирай, я не думав, що ми знайдемо його так швидко. Навіть у ставках це довго триває. А такої волосіні на дні взагалі скільки хочеш. Ну, я повільно тягну волосінь, і до мене припливає вудка; на той момент я вже плив у хмарі мулу, але відчув запах. Піднявся на метр вище і повільно накручував котушку, як на риболовлі, і мене принесло до нього. Щось відомо, хто він такий?

Тарас розповів про припарковане авто на узбережжі, власника якого розшукують уже давно.

Ґоля його вислухав і ногою торкнувся мішка.

— Хто б міг подумати, що нам так пощастить.

Вони допливли близько до берега, і Тарас у групі людей упізнав Цвілака. Зрештою, це не було складно, бо він єдиний з усіх поверх одягу мав білий халат. У натовпі, що зібрався, стояли також двоє поліцейських у формі — вони вийшли з біло-синьої машини, припаркованої неподалік, а за поліцейською машиною стояла ще одна, з емблемою, яка не належала поліції.

Цвілак помахав човну, коли вони наблизилися, що видавалося дивним з огляду на обставини. Ніби він махав товариству туристів, які вертаються з водного туру озером. Та все ж інспектор помахав йому у відповідь. Емблема на білому автомобілі виявилася логотипом національного телебачення.

— Ти теж лазив у воду? — запитав Цвілак, коли Тарас вистрибнув з човна.

Разом з водолазами він підняв мішок і переніс на гальковий пляж — там територію завбільшки п’ятдесят метрів уже загородили півколом поліцейськими стрічками, за ними вже зібралося кілька цікавих. Тарас окинув їх поглядом. Молода пара, сім’я з двома дітьми, яким уже набридло чекати на щось незрозуміле, тож вони хотіли йти далі, але батьки — ні, старший чоловік із собакою. Пес був на повідці, він скавучав і крутився на місці, дивлячись на господаря, як ті діти. Поліцейські у формі поквапилися допомогти, але Тарас завернув їх назад. Досить того, що він промок; крім того, вони були без рукавиць, і Тарасові не хотілося вислуховувати нотацій від Ґолоба, найпедантичнішого чоловіка з тих, кого він знав. Інспектор усміхнувся, впізнавши тих хлопців, які напередодні Нового року знайшли труп.

— У цього є голова? — запитав той, який допомагав Тарасові витягувати дівчину з води.

— Нам усе розповість отой пан, — сказав Тарас, даючи дорогу Цвілакові.

Патологоанатом нахилився над мішком і руками в латекс­них рукавицях розсунув блискавку на всю довжину. Тарасові захотілося відступити хоча б на метр. На озері був вітер, а тут, у затишку, запах гнилизни бив прямо в ніс. Так сильно, що він попросив Тіну вставити йому в ніздрі кульки з паперової хустинки. Він міг би й сам, але в нього на руках були рукавиці, у яких витягав труп із води, і він не хотів навіть наближати рук до свого обличчя, тим паче до носа.

Цвілак довго оглядав лице трупа, пальцем обмацав краї дірки, яка з’явилася на місці виколотого ока, обстежив увесь череп, передню і тильну його частини, особливу увагу приділив шиї, оглянув тіло, стоячи над ним, розстебнув блискавку на куртці, обмацав грудну клітку, а тоді попросив Тараса допомогти перевернути покійного.

— Гаразд, — обізвався нарешті Цвілак, відступивши крок назад і стягуючи рукавиці. — Я побачив те, що мав побачити. Ґолобе, дорогенький, клієнт — твій.

Він обернувся до Тараса.

— Мені важко сказати щось точно, бо він довго пробув у воді, але якби мені довелося закластись, то я ставив би на те, що під мікроскопом ми виявимо гостре порушення газообміну через розрив стінок легеневих альвеол.

— Він утопився? — запитав Тарас.

— На перший погляд, зважаючи на час, що минув, зважаю­чи на гнилісні зміни, — так.

Тарас подивився на тіло, яке вже зновубуло запаковано в мішок, пробіг очима по озеру...

— Ти помітив каміння у кишенях?

— Так, іще перед тим, як ми його поклали в човен.

— Ти розчарований? — запитав Цвілак.

— Ні, ні... — похитав головою Тарас і подивився на колегу. — Просто я розмірковую, в якому саме місці посередині озера він міг зіскочити з таким тягарем.

Тарас рушив у бік сигнальних стрічок і мало не штовх­нув репортерку, яка стояла біля оператора, — той намагався ­за­зняти все найцікавіше і тепер зосередився на самому Тарасові. Інспектор знав, що не зможе їх уникнути, тож навіть не намагався. Піднявши стрічку, він зупинився по той бік.

— Добрий день, — звернулася дівчина віком під тридцятку, простягнувши руку.

— Мабуть, не варто, поки я не помиюся...

Журналістка не зрозуміла.

— Ага, ну так... все ж... Я з радіотелебачення «Словенія».

Дівчина представилась і попросила хвилинку його уваги. Вона була ввічлива, і Тарас вирішив поводитися так само. Він відрекомендувався, розповів, що вони знайшли тіло чоловіка приблизно тридцяти років і встановлюють його особу. Причиною смерті швидше за все стало втоплення.

— Чи ця смерть пов’язана з тілом, яке ви виявили неподалік?

— Мені це невідомо.

— А зі смертю професора Хлеба? Якщо я не помиляюся, її розслідуєте також ви?

— І відповіді на це питання, на жаль, теж поки що не знаю. Нам невідомо.

— Гаразд, — відповіла дівчина і, на диво, зовсім не була розчарованою. — Ми б хотіли, щоб ви сьогодні ввечері прийшли на нашу передачу «Відлуння». Ви зможете?

Тарас усміхнувся.

— Такі речі вирішую не я.

Він запропонував зателефонувати у Люблянське управління поліції і поговорити з Бояном Дрваричем, його шефом, який, мабуть, сам захоче взяти участь.

— Нам би хотілося, щоб це були ви.

— Ну а я вам кажу, що вирішую не я.

Він довго й ретельно вимивав милом руки, якими навіть не торкався трупа, але все ж мав відчуття, що вони втягнули сморід. А його одяг? Він понюхав рукав. Нічого не міг сказати. Йому здавалося, що він смердить на весь світ. Чи може відбиток нестерпного запаху закарбуватися у мозку, як, наприклад контури сонця, якщо необачно подивитися на нього? Після цього інспектор пішов до автівки, дістав з наплічника лижні штани і перевдягнувся просто там, на стоянці. Вони теж були ще вологі від поту, та все ж краще так, ніж джинси, обидві штанини яких залило по коліна.

Тіну він застав над горнятком кави. Достеменно так. Дівчина тримала напій під носом і вдихала його запах. Цвілак пив чай з ромом, його горнятко стояло на столі, коли Тарас присів поруч. Очевидно, є люди, які до всього звикають. Тарас замовив каву і теж потримав її під носом. Гм-м, винен нещасливець з озера, чи просто кава була негодяща? Вона відгонила кислятиною.

— Що це на тобі? Знову зібрався на лижі? — запитав Цвілак, побачивши інспектора.

Добра чи погана, але кава прийшлася саме враз. Якийсь час йому не треба було нічого казати, бо всім за столом було не до розмови. Кожен мовчки сьорбав свій напій, поки Цвілак не зітхнув, даючи знати тим самим, що з нього годі. Повернувшись до Тіни, запитав, як вона почувається.

— Добре, лише цей сморід...

— І що, за два тижні вам ця робота видається такою, якою ви собі її уявляли? — поцікавився патологоанатом.

Дівчина всміхнулася.

— Тарас мене лякав п’яними синами, які в стані психозу вбивають своїх батьків і дідів...

Вона була вдягнена в той самий зелений гольф, що й учора, здається, все було те саме, але інакше. Вчора він себе запитував, як би було, коли б він його зняв, а сьогодні він мав відповідь. Вчора він не міг собі уявити, що щось між ними станеться, а сьогодні було важко прогнати думки про те, що це може статися знову.

— У тебе було багато таких дівчат? — запитала його Тіна, коли вони лежали в ліжку, вже вкриті ковдрою.

Її голос втратив ранішу самовпевненість. Вона раптом перетворилася на дівчину, яка злякалася того, що занадто швидко сказала «так».

— Тонни.

Якийсь час вони мовчали. Він і не сподівався, що вона проковтне наживку.

— Я серйозно запитую.

— Ти б якось перейшлася нашим відділком.

— Я маю на увазі — взагалі.

Ні, небагато. Можливо, достатньо, як на Іран чи Пакистан, але за європейськими стандартами — ні.

— Ні, але всі були як одна гарні й розумні.

Це була найкраща відповідь, яку він міг придумати.

— Брехун, — сказала вона, але видавалася заспокоєною.

— А я потрапила в Голлівуд. Матеріалу на десять серіалів, але я не впевнена, що мені подобається.

Вона подивилася на Цвілака своїми очиськами, наче Гвінет Пелтроу на Моргана Фрімена у фільмі «Сім».

— А вам ваша робота подобається?

— Мені? — здивувався Цвілак, ніби його ніхто й ніколи нічого подібного не питав. — Ха... Тобто ви мене питаєте, чи мені подобається мати справу з мертвяками?

— Так. Ви ж, мабуть, не цього хотіли, коли були...

Дівчина підбирала слово.

— Знаю, знаю, що ви маєте на увазі. Ні, коли я вивчав медицину, я про це не думав. Як хтось може хотіти стати тим, хто розтинає трупи?

Тіна кивнула головою.

— Ви знаєте, ким я хотів стати? Хірургом, бо жінкам вони подобалися. Ну, але повернулося по-іншому.

— Як завжди, — відповіла Тіна, глянувши на Тараса.

— Та чи мені ця робота подобається?

Цвілак замовк і на кілька секунд поринув у роздуми.

— Ви знаєте, я не знаю. Іноді я її ненавиджу. Коли мені на стіл потрапляють молоді люди чи навіть діти. З іншого боку, вона цікава, і хтось же ж повинен і таке робити. Так чи інакше, цього року я виходжу на пенсію.

Цвілак підніс горнятко і затримав його перед устами.

— А що я буду робити на пенсії, не маю поняття, — він глянув на Тараса. — Може, стану бігати на лижах.

Тарас пирхнув зо сміху.

— Я б хотів на це подивитися.

— А що ви скажете про нашого інспектора? — Цвілак знову розвернувся до Тіни.

— Що ви маєте на увазі?

Патологоанатом стенув плечима і показав на Тараса.

— Він цікавий, — сказала Тіна після недовгого роздумування.

Цвілак підняв брови й зміряв обох колег поглядом.

— Він у добрій формі, еге ж? А ви знаєте, що йому скоро п’ятдесят?

Тіна почервоніла.

— Дякую, — обізвався Тарас. — Я якраз збирався показати їй паспорт, але вже не треба.

Він знає, подумав інспектор, він усе знає.

Вони чекали в готельному буфеті дві години, поки з’явився Ґолоб. По дорозі до них експерт замовив на барі каву і присів.

— І що? — запитав Тарас, бо Ґолоб, здається, не збирався нічого говорити.

— У нього в кишенях було каміння, річкова галька, вона тут усюди довкола озера. Мене ж цікавить, де човен, з якого він кинувся у воду.

— Кинувся?

— На тілі не видно жодних ушкоджень, окрім виколотого ока, жодних травм, які бувають при захисті, жодних слідів від мотузки чи чогось подібного. Звичайно, він міг спати, коли його кинули у воду, але це вже нам скаже колега Цвілак після розтину.

Цвілак кивнув головою.

— Наразі це більш-менш усе, — сказав Ґолоб і вдячно схопився за каву, яка щойно прибула до столу.

— І на це ми мали чекати дві години? — застогнав інспектор.

— Якщо ти висушиш озеро, ми можемо погуляти тут іще два дні, — відповів експерт.

Тарас махнув рукою і обернувся до Цвілака. Зрештою, наближалася година, коли нормальні люди виходять з роботи з думками про вихідні, на яких їх чекає недільний обід і програма телепередач. Невже Ґолоб не помітив, невже не розумів, що вже вечоріє і що вже п’ятниця?

— Коли чекати деталей?

— Це спішно?

Тарас кивнув. Цвілак глянув на слідчого суддю, тоді знову на Тараса.

— В понеділок уранці буде запізно?

Тарас іще раз кивнув.

— Ну, тоді сьогодні ввечері, якщо я отримаю все відразу. Я зателефоную, коли все буде готово, і повідомлю. Гаразд?

— Гаразд, — відповіли Тарас і слідчий суддя.

Цвілак сидів на пасажирському сидінні, а Тіна ззаду. Тарас налаштував «Хвилю 202» і слухав трансляцію змагань зі стрибків на лижах. Цвілак намагався розмовляти з Тіною, яка не дуже стежила за його запитаннями, тому він мусив їх повторювати. «Він що, не знає, коли варто припинити?» — подумав Тарас.

— Ви знаєте, що мене вражає? — обізвалася Тіна зненацька, коли вже здавалося, що навіть Цвілакові обридли розмови і він просто дивився на дорогу перед собою. — Це відмінність між серіалами і реальним життям. У нас з’явився новий труп, і Тарас, який, очевидно, знав, чиє це буде тіло, і навіть чекав, коли воно з’явиться, жодного разу не обмовився про те, щó це означає для нашого розслідування, як цей труп пов’язаний із мертвою дівчиною... і ви його теж нічого не питали.

Тарас і Цвілак перезирнулися.

— І що він мав сказати? — запитав Цвілак.

Тарас подивився на дівчину в дзеркало. Вона видавалася втомленою і роздратованою.

— Бо я мушу все це обдумати, — він показав рукою на своє чоло. — Сірі клітинки і так далі...

Коли вони виїхали на автошлях, Цвілак уже спав. Тарас крадькома глянув у дзеркало і зустрівся з її очима. Вона дивилася так серйозно, що він не міг стриматися. Простягнув праву руку і просунув поміж двох сидінь до її коліна. Тіна забрала ногу. Він іще раз спробував, і Тіна знову не піддалася. Знову — і цього разу вона вже не уникала доторку. Тарас погладив дівчину по коліну, по стегну, тоді вона поклала свою руку на його, і так вони проїхали кілька наступних кілометрів до пункту оплати на автомагістралі, де Тарас мусив скинути швидкість і взятися за перемикач.

Розділ 37

Коли Тарас приїхав до Інституту, всі вже були там. Поліцейсько-судмедекспертний-судовий пролетаріат уже підпирав стіни коридору між холодильною та секційною і розмовляв ні про що, поклавшись на долю.

— Доброго ранку, Тарасе, — привітався Цвілак. — Ми вже перевдягнулись і все таке?

— І наїлися, і все решта, — відповів Тарас. — Ґолоб уже закінчив?

— Годину тому. Він сказав, що набере тебе, коли буде щось знати. Ходімо?

Тіни не було — дівчина запитала, чи треба їй приходити, і Тарас відповів, що ні.

— Не обов’язково, щоб твій перший розтин був саме цей.

— Вдягнеш маску? — запитав Цвілак у Тараса, і той ствердно кивнув.

— Я думаю, маски тут необхідні всім, хіба ні?

Він роздав маски, які вдягаються під час розтину: такі маски з внутрішнього боку покриті якось желатиновою речовиною, яка не має пропускати запахів, та все ж програє у битві з чадом, який стоїть у секційній. На щастя, слизова носа за кілька хвилин призвичаюється і до такого, тому людина перестає відчувати постійний сморід.

З асистентом — його прізвище було Кисовець, він був на десять років молодший від Цвілака, і Тарас із ним уже не раз співпрацював, — вони переклали роздягнений труп на каталку і перевезли його тих кілька метрів від холодильної через коридор у секційну, де закріпили металеве ложе з тілом над лійчастою конструкцією. Кисовець відвіз каталку в коридор і зачинив за собою двері. П’ятеро людей обступили труп на столі. Майда з безстороннім виразом обличчя сиділа за комп’ютером за два метри від них біля стіни і чекала. Тарас став поруч із нею.

«Труп чоловіка, вік приблизно тридцять років...» — завів Цвілак монотонно. Його голос і стукіт по клавіатурі були єдиними звуками у приміщенні, доки до них не додалося клацання фотоапарата. Тарас стояв біля Майди — рівна, мов струна, вона незрушно сиділа за клавіатурою, по якій літали її пальці. Щоправда, звідти труп було не дуже добре видно, і, може, якраз тому Тарас обрав це місце. Біле тіло, вкрите зеленкуватою патиною, зів’яле, з надутим животом, у якому, здавалося, ховався величезний м’яч, було огидним. І Тарас з жахом подумав, що буде, коли Цвілак скальпелем розітне його від шиї до паху й на своїй дорозі неминуче проштрикне ту кулю. І взагалі, чому інспектори повинні бути присутні на розтині трупів? Що він міг такого помітити, чого не помітив би патологоанатом?

Але до тієї миті було ще далеко. Десять хвилин Цвілак перелічував зовнішні ознаки, а тоді без якоїсь очевидної паузи для коми, яку поставила Майда, дав знак Кисовцю. Той зробив надріз на черепі, пройшовшись скальпелем через маківку, відтягнув шкіру, тоді — потилиця і обличчя; відокре­мив шкіру, підготувавши череп до розпилу. Цвілак обвів пилкою череп, вірніше, склепіння черепа, і відклав знятий верх на металеву тацю. Повернувшись до розкритого черепа, занурився в нього обома руками, але раптом здригнувся і витяг руки. Тарас подумав, що причиною стала якась технічна перешкода, травма через тривале перебування у воді. А те, що Цвілак міг натрапити на щось нове, несподіване, йому здалося майже неймовірним.

— Тарасе, підійди-но ближче, — сказав експерт, махнувши закривавленою рукавицею.

Тарас наблизився до оскальпованого розкритого черепа і заглянув у сірі нутрощі, покриті червонуватим слизом. Уже вдруге за три дні він розглядав людський мозок, і двічі йому подумалося про жовч, залиту малиновим сиропом.

— Що там? — запитав він.

— Оце.

Цвілак запхав два пальці, зовсім не ніжно, у сіру желатинову масу і натиснув на неї, розставивши їх на відстань двох сантиметрів. Мозок піддався натиску, і з еластичної поверхні з’явилося щось гладеньке, залізне.

— Чорт! — вигукнув Цвілак.

Двома пальцями він підважив цю абсолютно немислиму в людських тканинах річ і поволі витягнув її на світло. Затримав перед очима і обернувся до Тараса: якась штука циліндричної форми завдовжки два сантиметри, заточена на одному кінці, опинилася на висоті очей інспектора.

— Ти знаєш, що це, Тарасе?

— Знаю. Отже, він не втопився.

Цвілак відклав кулю на металеву тацю, поруч поклав пінцет і знову взявся за мозок, витягуючи його обома руками з черепа, водночас звертаючись до Тараса.

— Не так швидко. Ми доберемося до легень, і ти побачиш, що хлопець з технічного погляду втопився. Коли він упав у воду, він іще був живий.

Пляшка була напівпорожня. Цвілак дістав із шухляди келишок.

— Ти, як завжди, пас, — сказав він інспекторові, а той навіть не доклав зусиль, щоб кивнути у відповідь.

Цвілак наточив собі, відхилив голову, випив половину і відставив склянку на стіл.

— Після кожного розтину я випиваю одну-дві порції. Особ­ливо мене зачепила та дівчина без голови. Може, мені й не можна, але часом краще випити, ніж не випити. Як же ж я хочу на пенсію!

— Ти впевнений? — запитав Тарас.

— У чому саме?

— Ну, про пенсію.

Цвілак стенув плечима і втупився у наліпку на пляшці, а тоді продовжив, мовби звертаючись до неї:

— Ну, так. Ти знаєш, скільки людей у цій країні мріє про пенсію? Чому я повинен бути інакшим?

Він подивився на колегу.

— А ти?

— А що я? — запитав Тарас.

— Що ти про все це думаєш?

— Що хтось його застрелив, затягнув у човен і пожбурив у воду. Я правильно зрозумів? — запитав Тарас.

— Ну, човен додав ти. Я лише кажу, що, перш ніж він потрапив у воду, в нього вже була куля в голові і він іще дихав.

— Він міг туди допливти?

— Та ну!

— Чи можна встановити, як довго він прожив з кулею в голові, перш ніж утопився?

Цвілак стенув плечима.

— Судячи з крові, яка набралася під черепом, досить довго.

— Тобто хтось міг його застрелити на березі, покласти у човен, відвезти на озеро і там кинути у воду? В тому місці, де ми його знайшли, він не міг упасти з берега, особливо з камінням у кишенях.

— Я ж кажу, так могло бути. Звичайно, його хтось міг посадити у човен. Година-півтори, можливо, — я б стільки дав.

— Він би помер, якби не втопився?

— А ти знаєш багатьох людей, які прогулюються з кулею в голові? — ущипнув Цвілак і допив віскі.

— Знаєш, непогане, — сказав патологоанатом, наливаючи ще один келишок. — Я дивуюся тобі, Тарасе, як ти можеш жити таким аскетичним, раціональним життям.

Тарас усміхнувся. Цвілак не спав тієї ночі в готелі, коли вони з Тіною так гарно проводили час разом.

Упершись руками в край столу, він піднявся, щоб вчасно втекти.

— Тарасе, ти розумієш, що робиш?

Цвілак подивився на нього так, як батько дивиться на сина, котрий вплутався у щось небезпечне. Принаймні таким уявляв собі Тарас батька.

— Ти не спав, правда ж?

— Бо та мала гарнесенька, як шайтан. Не вір, що в тебе імунітет лише тому, що ти на тридцять років старший.

— Двадцять, — поправив Тарас.

— Скільки б не було, — прошепотів Цвілак. — Ще дві такі ночі, і ти на колінах благатимеш її, щоб вона була з тобою.

Тарас усміхнувся, глянувши на сивого чоловіка. Він його любив так, як, мабуть, син любить батька.

— Це був тільки секс. Один раз не рахується, а це більше не повториться.

— Ага, ну, так...

— Я нічого не ініціював. Як би ти вчинив на моєму місці? Ти б відмовився?

Цвілак похитав головою.

— Та не поведусь я на таке. Я не буду на твоєму місці, тож не відповідатиму на такі запитання. Мені шістдесят, і, на відміну від тебе, я визнаю свій вік. Бо тільки це правильно і порядно.

Тарас поплескав його по спині.

— Ну, от бачиш. І мені невдовзі стільки стукне, може, це був мій останній шанс. Ти можеш мені щось закинути? До того ж, це ти мене надоумив.

— Я тебе що? — аж підстрибнув Цвілак.

— Ти своїми розмовами про те, що ніхто не може прожити життя без тих чи інших... захоплень, навів мене на роздуми.

Цвілак спрямував на нього довгий погляд і допив склянку.

— Усе, що я тоді сказав, це те — що життя пекельно тяжке, якщо іноді не робити тих чи інших дурниць. Але я не мав на увазі нічого такого. Ну, і якщо тобі вже забаглося розваг, чому ти не обрав якусь зневірену в житті сорокарічну домогосподарку з двома дорослими дітьми? Це було б сяк-так допустимо, а так... Тарасе... — махав пальцем Цвілак, — так не робиться, це негарно ні стосовно неї, ані Аленки. Якщо ти думаєш, що викрутишся без проблем і з приємними спогадами, просто поставивши галочку у своєму списку зваблених, то помиляєшся. Запам’ятай собі. Ти не перший, хто так вступив у лайно.

Тарас покірливо сидів на своєму стільці і не заперечував, а гнів Цвілака минав. Він налив іще півкелишка і понюхав напій.

— Що-що, а сморід воно проганяє.

Патологоанатом перехилив скляночку і якось нерішуче поставив пляшку у шухляду.

— Додому чи як?

— Ти ж до смерті боїшся пенсії, хіба не правда?

Цвілак кивнув.

— Дідько забирай, так. Але не через те, що не знаю, куди себе подіти. Я щось придумаю. Та я знаю, що, накивавши п’ятами з секційної, я туди загляну ще раз, і тоді Кисовець буде нишпорити в моїх кишках. Тільки уяви того дилетанта! Щоразу, коли я зачиняю кабінет, думаю про це. Якщо я піду зараз, то наступного разу я лежатиму на столі, а він стоятиме наді мною, розставивши свої гострі пазурища.

Розділ 38

Тарас наскільки міг коротко доклав Дрваричеві про новий труп у Бохині.

— Як це стосується нашої справи?

— Не знаю, — відповів інспектор. — Ми шукаємо зв’язок між Хлебом і дівчиною, а тепер додамо ще цього Лапа.

Телефон якийсь час німував.

— Гаразд... — озвався врешті директор. Мабуть, Дрварича щось мучило.

— Ще щось? — запитав Тарас.

— Увечері ти мусиш піти на телебачення. Будь там за п’ятнадцять десята.

— А чому я? Хіба це не в твоїй компетенції?

Або Крістановій, подумав Тарас. Як так сталося, що жоден із тих позерів не вхопився за можливість?

— Вони просять тебе.

— А відколи телебачення вибирає, кому з поліції прийти до них?

Знову мовчання, а тоді:

— Рішення не моє, якщо тобі від цього легше.

— Ага, — відповів Тарас, — і який міністр цього разу?

— Наш, внутрішніх справ.

Тарас засміявся. Міністр, ну, так.

— Ну, якщо треба, то треба.

Він попрощався. Була дев’ята година, а це означало, що в нього обмаль часу, щоб заскочити під душ, почистити зуби і перевдягнутися. Він був стомлений як пес.

Якась жінка відвела його у гримерку, де він сів на стілець і сидів із заплющеними очима, поки гример накладала пудру.

— Мокру?

— Не знаю.

Тарас усміхнувся — звідки йому знати.

— Ви будете довго у студії?

— Думаю, що ні.

— Ну, тоді накладемо суху.

Та сама жінка відвела його у кабінет, де він вловив початок «Дневніка» — анонс підсумків дня. Він стояв на другому місці, відразу після зустрічі прем’єр-міністра з Ангелою Меркель.

«...і поки в Бохинському озері множаться трупи, поліція блукає у темряві й безнадійно намагається встановити істину».

Він подивися на жінку, яка збентежено всміхнулася, й сам усміхнувся.

Під час трансляції новини про візит до пані Меркель його відвели у студію. Потиснувши гостеві руку, ведучий став гортати папери на столі, поки технічний працівник закріпляв Тарасові під сорочкою мікрофон. Тарас був досить дорослим, аби зрозуміти, що це означає.

Фрау Меркель попрощалася, ведучий став перед камерою і, перш ніж вимовити перші слова, натягнув на обличчя печальний вираз. Він повторив репліку про те, що множаться трупи, а поліція...

Потім пустили сюжет про знахідку в Бохинському озері: ось до берега підпливає човен, ось люди біля мертвого Лапа, ось він, ось Ґолоб, Цвілак, Тіна... на його триразовому «невідомо» сюжет закінчився.

— Отож, — ведучий врешті обернувся до гостя, — розкажіть, що вам усе-таки відомо.

— Багато чого, — повільно мовив Тарас. Він ні за що на світі не дозволить себе спровокувати. — Чи не могли б ви сформулювати запитання точніше?

— Чи ви встановили особу жінки без голови, яка вже два тижні лежить в Інституті судової медицини?

Тарас здригнувся.

— Тобто жінки, чиє тіло дуже пошкоджене... Ні, ми не знаємо, хто вона.

— Чому не казати на біле — біле, пане Бірса? Труп, який ви знайшли у Саві, — без голови.

— Це ви так кажете. А я кажу, що тіло дуже пошкоджене, і тому...

— Подивімося разом.

На екрані перед ними і на телевізійних екранах з’явилася журналістка; вона стояла перед факультетом медицини, точніше, перед Інститутом судової медицини, за дверима якого... «ховається великий секрет, що його словенська поліція приховує від звичайних громадян. З’ясуймо ж, який».

Камера — очевидно аматорська — рухалася коридором, повернула до зали зберігання тіл, далі з’явилася рука, яка відчиняє двері, береться за ручку секції і витягує її...

Її ж не покажуть, — жахнувся Тарас.

Показали.

— Поясніть нам, пане Бірса, навіщо вся ця конспірація? Що ви хочете приховати? Вам не здається, що громадськість має право знати?

— Це було дуже низько, — сказав Тарас. — Просто огидно.

— Ви не відповіли на запитання.

— І не збираюся.

— Ага, ось ви як... — ведучий передачі «Відлуння» відступив назад. — Ось ви як. Ви часто маєте такі напади люті?

— Якої люті?

— Режисере...

«І поки поліція блукає у темряві», — говорила та сама журналістка, цього разу перед будівлею Клінічного центру...

«Їй навіть не треба було далеко йти», — подумав Тарас.

«...деякі поліцейські стають дедалі нервовішими, а їхні дії дедалі відчайдушнішими».

Далі пішов запис поганої якості, що пояснювалося написом «знято телефоном». Вона показала події у Рибчевому Лазі й розгніваних селян, а тоді камера на кілька секунд затрималася на Брайці, який стояв перед маленьким екскаватором на ідилічному цвинтарі Старої Фужини у натовпі людей з квітами в руках.

«...а поки поліція дратується, страждають безневинні люди, яким не пощастило і вони потрапили не в те місце і не в той час».

Камера, цього разу телевізійна, рухалася за журналісткою, яка йшла коридорами найбільшої словенської лікарні. Жінка постукала у двері однієї палати і зайшла. На ліжку лежав хлопець, чию голову Тарас устромляв у сніг.

«Розкажіть нам, що трапилося другого січня, коли ви в Бохині зустрілися з Тарасом Бірсою».

— Ось таку лють я мав на увазі, пане Бірса, — мовив ведучий, поки чоловік у ліжку слабким голосом розповідав свою історію. — На вас вона часто нападає?

Тарас мовчав. Якби він був молодший, він би вже вчинив якусь дурницю, а так усе це йому видавалося кумедним.

— Отож...

— Вас цікавить, щó насправді сталося, чи вам уже наперед усе відомо?

— На жаль, у нас немає часу, щоб...

— Поцікавитися тим, що насправді трапилося?

Минуло п’ять років, відколи Тарас востаннє пив алкоголь. Тоді вдома, перед телевізором він налив собі склянку вина, білого, ледь кислуватого. А ніч провів у швидкій. Це була, мабуть, його двадцята спроба, а наслідки щоразу були все гірші.

— Тарасе, — мовив тоді Прелц, коли провів усі обстеження, які міг провести самостійно, зібрав усі аналізи, які зробили його колеги з різних спеціальностей, і розклав результати перед собою на столі в кабінеті Тарасової дружини, наче доказ виконаної роботи, — я думаю, що це щось психологічне. Жодної причини на таку гостру реакцію кишківника. Вся фауна і флора в порядку, виразок нема. Одне слово, мені шкода, але я не можу тобі допомогти.

— Але мене справді болить.

— Я ж не кажу, що не болить. Я кажу, що мені шкода і що в тебе, напевно, якийсь психічний розлад. Я б радо випив з тобою, але... Звернися до психіатра. Я знаю одного. Домовитися?

Але й абстиненцію Тарас переносив дедалі важче.

Він увімкнув телевізор і став перемикати канали. Подумав, чи не розгорнути книжку. Коли він востаннє читав? І що? Може, ще у відпустці? Півроку тому? Він підійшов до ­книжкових стелажів, понишпорив там і вибрав три книжки, які купив на останньому книжковому ярмарку, тобто у листопаді, й розклав їх на столі перед собою. Вибір становив мішанку цін і сподівань. Звичайно, відколи Аленка має клініку, він міг не звертати уваги на ціни, але старих звичок, як і болів у шлунку, не так легко позбутися... Міхал Вівег, «Урок креативного письма», тоненька книжечка, «Вмираюча тварина» Філіпа Рота, така сама завтовшки, і товстіша — «Небудь-де» Ніла Ґаймана. Перші два автори були йому відомі, третій ні, а купив він книжки, бо йому сподобалися назви. Нехай буде. Він розгорнув третю і став читати:

«Напередодні від’їзду до Лондона Ричарда Мейг’ю ніщо не тішило.

Починався вечір з того, що його тішило геть усе: йому сподобалося читати прощальні листівки й приймати обійми кількох далеко не відразних знайомих молодих леді; сподобалися застороги про лихий і небезпечний Лондон і подарована біла парасолька з мапою Лондонської підземки, на яку скинулися хлопці; сподобалися перші кілька пінт...»^[34]

Він відклав книжку. Того Ричарда Мей... як його там, тішили кілька пінт. Ну, хай йому добре піде, сказав сам собі і, вмостившись на ліжку, втупився у стелю.

Коли Цвілак узяв до рук скальпель, щоб розрізати біле набухле черево, Тарас перебрався якомога далі від секційного столу і повернувся обличчям в один із кутів. Та попри це звук, писклявий, шиплячий, наче хтось випускає повітря з шини на колесі, і сморід тухлих яєць до нього долинули майже одночасно.

— Хто сьогодні буде вечеряти? — кинув Цвілак, чекаючи, поки шипіння вляжеться, перш ніж продовжувати розріз до пупка.

— Флора людини — жива, вона розкладає їжу, яку ми їмо, — говорив Цвілак, розтинаючи плоть, ніби намагаючись вкласти свої дії в рамки безпечного академічного вчення. — При цьому вона взаємодіє з господарем, пропонуючи йому навзамін вітаміни і жирні кислоти, які є сигналами для клітин, колоноцитів, печінки... Коли людина помирає, ці процеси в тілі господаря припиняються, а концентрація кисню довкола органів травлення падає; імунна система більше не функціонує, тому ніщо не перешкоджає мікробам проникати в тіло господаря, більше не виробляються муцини, це така суміш полісахаридів і протеїнів... — продовжував патологоанатом, розрізаючи мертве тіло, — ...яка ловить мікробів, що потім гарнісінько видаляються разом із калом, і таким чином виключає безпосередній контакт між мікробами, речовинами мікробного походження, нашими власними продуктами розпаду і слизовою. І оскільки нема ні кисню, ні слизу, мікроби здогадуються, що треба братися за ту їжу, яка ще є: вони накидаються на тканини господаря і починають їх перетравлювати. Вони їдять нас зсередини, а це, відповідно, означає, що з усіх протеїнів, що їх творять наші тканини, починають водночас виділятися гази: CO2 через ферментацію, метан із сірки й азоту, які є складниками протеїнів, аміак, який смердить, і H2S, який так само смердить. Аміак — чотириденною людською сечею (нею колись, до речі, промивали овечі шкури, щоб вимити жир), а H2S — тухлими яйцями. Це те, що починає накопичуватися в діафрагмі, в органах травлення і розбухає. Тому трупи через якийсь час спливають на поверхню. Померти, потонути, забродити — випливти.

Він на мить зупинився, розвернувся впівоберта до Тараса й інших, ніби перевіряв, чи його слухають.

— У холодній воді, звичайно, ці процеси відбуваються повільніше, і при кожних десяти градусах швидкість розпаду зменшується згрубша наполовину. Тому кількість газів дозволяє нам вирахувати, коли людина померла. При цьому слід також брати до уваги різноманітних мікробів, які починають пастися на шкірі й зовні...

Він відклав скальпель на тацю, а і з іншої взяв якусь більшу штуковину — Тарас не знав, як вона називається. Коли Цвілак знову повернувся до нього спиною і нахилився над Лапом, щось заскреготіло.

— Думка, що при чотирьох градусах нічого не відбувається, хибна. Відбувається, але повільніше. Мікроби любісінько живуть собі і при мінус двадцяти, вони живуть у порах, які виникають, коли лід замерзає і витискає солі, серед кристалічних решіток утворюються гіперсатуровані поверхні, які складаються з трубочок, де сконцентровано всі поживні речовини, якими мікроби харчуються, й відтак розвиваються, хоча й дуже повільно. Тому в озері Восток в Антарктиді при бурінні виявили найстаріші організми, які налічують десятки тисяч років, і оживили їх. Мікроби не визнають жодних обмежень.

Долес кивнув на труп.

— Я дуже сподіваюся, що ця ниточка приведе до Вербича. Я навіть боюся подумати, що буде, коли виявиться, що він не винен і в цьому злочині.

Чи винен? Невже його відсторонять від слідства після ­фіас­ко на телебаченні цього вечора? Відправлять у відпустку? Чекатимуть, поки йому з’являться святі або привиди?

— Приведе, — відповів Тарас.

Те, що трупи множаться, має і позитивний бік — разом з ними множаться й дані. Особливо якщо ці трупи мають голови, а в їхніх кишенях лежать гаманці з паспортом.

— Це питання часу.

Слідчий суддя вдячно кивнув головою.

— Ще труп-два — і справу розкрито.

Його очі мало не вивалилися з орбіт.

— Я жартую, — сказав Тарас, якому стало жаль молодшого колегу. Тарас принаймні намагається щось робити, а тому доводиться лише очікувати.

— Ми розкажемо одне одному, хто з ким був, чи не будемо про це згадувати?

Коли це було? Двадцять років тому? Двадцять два?..

— Я не хочу знати. Не кажи мені, навіть якщо я тебе колись про це запитаю.

— Добре, — відповіла Аленка, і чому йому тепер здається, що тоді у її голосі він почув полегшення?

Тарас сягнув рукою за голову, взяв з полиці телефон, набрав Тіну й чекав. Ішли гудки. Він полічив до десяти й відклав телефон назад на полицю. Якийсь час розглядав стелю, а в голові йому деренчало. Він іще раз потягнувся по телефон і натиснув на ім’я в телефонній книжці.

— Я слухаю.

— Привіт, — сказав він. — Я дзвоню тобі з приводу нашого Лапа...

— Так?

— Він не втопився. Тобто втопився, але перед тим у його голові вже була куля.

— Його застрелили? — почулося відлуння у телефоні.

— Так. Я хотів, щоб ти знала.

Він сподівався, що вона скаже «дякую» чи щось таке і попрощається, але вона мовчала.

— По тобі сьогодні ведучий добряче пройшовся, — мовила вона.

Телеведучий знову на нього жалісливо глянув:

— Чи не було б краще, якби ви присвятили себе своїй роботі, а мені дозволили робити мою?

— Він того твого керівника розмазав по стінці, — задоволено сказав Тінин хлопець. Точніше, він сказав «розтер його».

— Не знаю, я не дивився.

І все ж, попри браваду, йому було не все одно.

— Мені приїхати у відділок?

Тепер була його черга мовчати.

— Коперська, 14, — обізвався він. — Я б хотів тебе побачити.

Він якраз устиг прийняти душ, як почувся дзвінок. Тіна була одягнена в куртку і в обтислий спортивний костюм. Щойно дівчина ввійшла, Тарас налетів на неї, обняв, запхав руки у штани, стиснув сідниці, поцілував і потягнув на диван у вітальні, де вже перед тим опустив жалюзі й увімкнув торшер з тьмяною лампочкою, яка відкидала м’яке світло. Тіна ніжно, але рішуче його відштовхнула. Він запитально на неї подивився.

— Потім, Тарасе.

Вона випросталась і з кишені куртки витягнула само­крутку.

— Джойнт? — запитав він.

Вона кивнула.

— Я не курю.

— А тепер будеш.

Тіна дивилася на Тараса серйозно, наче від того косяка залежало все.

— Я не розумію...

Вона всміхнулася, з тієї ж кишені видобула запальничку й прикурила. Втягнувши дим, затримала його в легенях так довго, що аж закашлялась, і простягнула самокрутку Тарасові.

— Сьогодні ввечері я б хотіла почути, як ти смієшся. Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. По-справжньому. А я б хотіла.

Тарас не взяв.

— Я присягаюся, що піду додому, де на мене чекає мій хлопець, який думає, що ми зараз чатуємо біля трупа з кулею в голові і водою в легенях, якщо ти не зробиш затяжку.

— Добре, — погодився Тарас. — Якщо ти роздягнешся.

Тіна всміхнулася й іще раз простягнула йому джойнт. Він узяв і швидко затягнувся, бо самокрутка вже згасала. Тіна зняла гольф через голову, розстебнула бюстгалтер, підвелася й скинула штани, шкарпетки й трусики. Елегантно, швидко й водночас не поспішаючи. Знову опустившись на диван, закинула на нього ноги й обернулася до Тараса, поклавши йому голову на коліна.

Тарас зробив іще одну затяжку, глибшу, і розкашлявся сильніше, ніж Тіна перед тим. Він простягнув їй самокрутку й намагався стишити спазми в трахеї. Коли він востаннє курив? Коли ще займався скелелазінням? Потім точно ні.

Він погладив її по коліні й пройшовся рукою по внутрішньому боці стегна. Вона не розставила ніг, простягла натомість косяк.

— Твоя черга.

Вони довго лежали в тиші. П’ять хвилин, десять, більше? Час наче перестав існувати, а Тарас відчував отупіння в голові й сухість у роті. Дівчина тулилася до нього, поклавши голову йому на груди й пестячи сосок. Його рука ніжно погладжувала її сідниці.

— Коли має повернутися твоя дружина? — нарешті запитала вона, а йому від злості захотілося закричати.

— У вівторок. У вівторок увечері. Тобто післязавтра.

Вони знову замовкли.

— І що тепер?

Тарас пройшовся середнім пальцем по її хребту, починаючи від шиї й аж до куприка.

— Не знаю.

— Як не знаєш? Це ж у тебе не вперше.

Тарас відповів не одразу.

— Мені байдуже, якщо не вперше. Мені просто цікаво. Бо для мене це вперше, якщо тобі хочеться.

— А чому ти думаєш, що не вперше?

Дівчина обернулась і, спершись на лікті, подивилася йому зблизька, з відстані десяти сантиметрів, у вічі.

— Не я ж про це говорю. Оскільки для мене вперше, то я бачу, що для тебе — ні.

Тарас не відповів, Тіна всміхнулася й попестила його волосся.

— Це не має значення.

Потім вона сіла на край дивана й стала збирати одяг.

— Якщо хочеш, можеш переночувати тут.

— Ти цього справді бажаєш?

Тіна зазирнула коханцеві в очі з такою самою посмішкою, що й тоді, коли простягала йому самокрутку чи коли потягла його за ремінь.

Тарас кивнув.

— А що я маю сказати своєму? Що провела ніч в Інституті судової медицини?

Коли Тіна пішла, Тарас сів на диван і якийсь час сидів на ньому, голий і отупілий. Потім піднявся, відчинив вікна на сорок п’ять градусів, щоб кімната не вбрала запах марихуани, і пішов у душ. Рештки джойнта він викинув у туалетну раковину і дбайливо відправив їх у річку Саву. Він трохи постояв під гарячою водою й уже витирався рушником, коли йому здалося, начебто він почув перед будинком звук автомобільного двигуна. Задзвонив дверний дзвінок, і Тарас, загорнутий у рушник, поквапився до дверей. Якщо б він не був під наркотиком, то зрозумів би, що машина, яка було приїхала, вже поїхала геть.

— Привіт, — сказала Аленка, сміючись до нього. — Єдина дружина, якій за двадцять років не обрид її чоловік, покаянно вертається додому.

Жінка увійшла й обняла його. Тарас здригнувся, коли холодна куртка торкнулася його шкіри.

— Мені тебе бракувало, мій Шерлоку Холмсе. Звідки ти знав, що це я?

Тарас обійняв дружину, а його захмелілі мізки панічно намагалися знайти правильну відповідь.

— Чи тепер нові правила, і ти всім відчиняєш двері, замотаний у рушник?

— Я впізнав звук машини, — сказав він, і йому здалося, що слова перекочуються в роті — як після шістнадцяти кухлів пива. Яка в чорта машина, вона ж приїхала не своєю.

Аленка не збагнула. Подивилася на нього і торкнулася рушника.

— Я теж піду в душ і приєднаюся до тебе.

Поки Аленка була у ванній, він оглянув вітальню, навіть обнюхав диван, чи не залишилися на ньому сліди Тіниних парфумів або якісь плями, тоді сів і намагався сконцентруватись. Телефон перевів у режим зустрічі, щоб не відповідати на дзвінок, якби Тіна надумала зателефонувати, чи пояснювати Аленці, хто йому надсилає повідомлення в неділю опівночі. А тоді увімкнув телевізор, наче боячись, що тиша його видасть.

Розділ 39

15 січня, понеділок

Він пройшов повз охоронця за п’ять дев’ята — в цей час у кабінеті мали би бути всі — і Брайц, і Остерць, і Тіна. Тарас не хотів зустрітися з нею віч-на-віч. Хоча мусив би: щоб запросити на каву й сказати те, що повинен, вони мали б залишитися наодинці.

Відчинивши двері й побачивши Аленку з валізою і лижами у полотняній сумці, він від несподіванки і думки про те, що сталось би, коли б вона приїхала на п’ять хвилин раніше, жахнувся. Як би він зміг коли-небудь подивитися їй у вічі? Ні, це більше ніколи не повториться. Він не образить її, не зруйнує все те, що вони збудували разом за ці понад двадцять років. А коли Тарас себе опанував, то сказав собі, що не піде винаймати якусь кімнатчину. Він застарий для таких жартів, і діти, яких він буде глядіти, пеленати і з якими їхати в швидку серед ночі, будуть його онуками.

Отож він пройшов повз охоронця, який, помітивши інспектора останньої миті, в спину гукнув, що про нього питав Дрварич, минув довгий коридор, зітхнув, підійшовши до дверей кабінету, і з відчуттям трепету, жалю і сподівання водночас відчинив двері. Ніде нікого, приміщення було порожнім. Підійшовши до свого столу, Тарас помітив записку, написану Тіною. Це не був почерк ані Брайца, ні Остерця, тож мусив бути її.

«Ми в Крістана на Штефановій вулиці. Я тобі телефонувала, але ти був поза зоною».

Тарас витягнув телефон з кишені і ввімкнув звичайний режим, випорпав з гаманця сорок центів, пішов до автомата по каву, кинув монети, вибрав еспресо-лунго і почекав, поки склянка наповниться. Без кави він нікуди не піде.

До Штефанової вулиці було десять хвилин повільної ходи, і по дорозі він висьорбав свою каву. Ранок був ясним і свіжим, а вдалині, вийшовши на Дунайську вулицю, чоловік побачив сніг у Камникових Альпах. Чи небезпека снігових лавин уже знизилася до другого ступеню?

Він увійшов у будівлю, яку затьмарював вищий хмародер «Неботичник», помахав охоронцеві посвідченням, той кинув байдужий погляд на документ і кивнув. Тарас продовжував свій шлях сходами на четвертий поверх до кабінету з табличкою «Генеральний директор маг. Андрей Крістан». Інспектор постукав, привітався з секретаркою, яка йому всміхнулась і зробила знак іти далі. Перехопивши Тараса на півдорозі до наступних дверей, секретарка все ж провела його, постукала.

— Прийшов Тарас Бірса...

Герой поліції нашого часу сидів на краю великого чорного столу, біля нього ліворуч розташувався Дрварич, а праворуч — троє Тарасових колег. Коли він увійшов, хтось, хто перед тим говорив (інспекторові здалося, що це був Брайц), замовк і всі якось збентежено чекали, поки Тарас візьме крісло для себе і сяде поруч з Остерцем. Він не дивився на Тіну, хоча відчував її погляд, поки входив і вітався — наскільки міг безтурботно.

— Буде краще, якщо ми повторимо, — мовив Крістан, здивувавши Тараса, — той уже мав готову відповідь, яка, здавалося, була непотрібною.

— Цілий день у Бохині, а ввечері в ІСМ... — збирався сказати інспектор, і коли він подумав про це, йому стало соромно, що навіть через тридцять років роботи в нього й далі спрацьовує цей прислужницький рефлекс. З якого дива доповідати Крістану й Дрваричу, як він провів п’ятнадцять ранкових хвилин?

— Тарасе... — почав Дрварич, а Крістан поруч, як завжди, мовчав, наче спостерігаючи, наскільки влучно Дрваричеві вдасться донести його думки підлеглим, — я не знаю, як почати, щоб ви мене правильно зрозуміли. Нам би не хотілося, щоб справа, яка вже прояснилася, знов ускладнилася.

Ну, так, кинули його левам на розтерзання, а тепер їх гризе нечисте сумління. І ні, вони не відберуть у нього розслідування.

Дрварич подивився на Тараса і перевів погляд на Крістана, який сидів нерухомо, та Дрварич, очевидно, розібрав якийсь невидимий кивок головою.

— Справа складна з самого початку, — мовив Тарас. — І я не розумію, хто це ми і яка справа прояснилася?

Крістан і Дрварич перезирнулися, цього разу вже помітно.

— Ми — це ми всі, — відповів Дрварич. — А що прояснилося? Ясно, хто вбивця в нашій історії.

— В якій історії?

Крістан відкашлявся, і п’ятірка в кабінеті розвернулася до нього.

— Не будемо про це... А тепер, Дрваричу, скажи те, що збирався.

— Ми отримали виписку дзвінків Вербича... — сказав Дрварич і знову замовк, дивлячись на Тараса.

— І що? — запитав інспектор?

— Брайце, розкажеш ти? — Дрварич обернувся до Брайца, і той кивнув головою.

— Ну, ми отримали виписку дзвінків, і є дві речі. Перше — це те, що його не було в Бохині в грудні і його взагалі там ніколи не було. Ніколи.

— Що не є беззаперечним доказом того, що його там не було, а лише того, що там не було його телефону, та все ж... — без будь-якої потреби пояснював Дрварич.

— А в нього був телефон при собі, коли він убив Хлеба? — запитав Тарас.

— Так, — відповів Брайц. — І ще одне — він телефонував комусь перед Різдвом, 23 грудня, комусь у Бохинь.

— І той хтось — не Хлеб?

— Звідки тобі відомо? — здивувався Дрварич. — А знаєш, кому він дзвонив?

— Ну, якщо він телефонував у Бохинь і справа може ускладнитися, — говорив Тарас насмішкувато, — то він міг телефонувати лише панові Міхеличу.

Від нього не сховалося те, як Дрварич і Крістан ледь помітно перезирнулися.

— А що це означає, розкажете ви.

Ще один коротесенький зоровий контакт, і знову почав Дрварич.

«Вони наче телепати», — подумав Тарас.

— Міхелич наскаржився на тебе, ти про це не знаєш, правда ж?

Тарас стенув плечима.

— Коли ми востаннє розмовляли, він, здається, був у гарному гуморі. Подарував мені торбинку глюкозамінів.

— Він телефонував у Головне управління, — нарешті озвавсяКрістан. — Він погрожував, що — цитую — «все тут рознесу, якщо ви того … інспектора не заберете з-перед очей». Припустімо, що він висловився так. Я пообіцяв, що він більше про нього, тобто про тебе, не почує.

— Ха, ну так, — сказав Тарас і пирхнув. — І чому він цього не сказав тоді, і ми обидва уникнули б радості зустрічі?

— Тарасе, дещо ти мусиш таки усвідомити. — Крістанів голос тепер змінився, став офіційним і на кілька тонів вищим.

— Що я мушу усвідомити? — запитав інспектор, очевидно ігноруючи відстань, яку намагався встановити директор.

— Існує те, що ми називаємо «суспільним інтересом», і ще те, що у поліції називається«ієрархія».

Його обличчя набрало загрозливого виразу, сірі очі вп’ялися в Тараса, який на мить затерп, але, покрутившись трохи на кріслі, всміхнувся.

— А також те, — через кілька секунд тягучої тиші обізвався Тарас, — що ми називаємо «Законом про обов’язки та повноваження поліції», який гарантує працівникові захист у тому разі, коли начальник схиляє його до дій, які суперечать положенням цього закону. Я чомусь переконаний, що, відповідно до цього закону, після таких дзвінків я мав би навідатися до Міхелича або навіть викликати його на інформативну бесіду, і якщо він відмовиться...

— Ми вже це зробили, — обірвав його Крістан.

— Що зробили?

— Ти про все дізнаєшся, але перед тим іще трохи про закони, права і так далі. Тарасе, якщо я тебе завтра звільню й натякну твоїм друзякам з радіотелебачення Словенії, що я мусив тебе звільнити, бо працювати з тобою стало неможливо, як думаєш, скільки з них за тебе заступиться?

Крістан дивився так, ніби справді чекав на відповідь. Звичайно, не чекав, і Тарас навіть не збирався відповідати.

— Жоден. Тому не випендрюйся тут і слухай. Ми всі в одному човні. Отож вчора ми з Дрваричем поїхали в Словенські Кониці... так, не тільки ти працюєш у неділю... і провели найприємніше опитування в історії словенської поліції. Саме в цей момент секретарка передруковує відповідь, і до дванадцятої години вона буде в тебе на столі. Ми можемо так домовитися?

Тарас якусь секунду розглядав патрона, нахабно дивлячись йому в очі. Крістан не ворухнувся, і Тарас мусив визнати, що він добре тримається, а Тарас же щойно йому пригрозив.

— І в протоколі нашої розмови буде написано, що він розмовляв з Вербичем, Вербич сам йому телефонував і намагався переконати, нібито винахід якихось ліків — його заслуга. Але ти ж про це все знаєш?

Тарас не відповів.

— Ми перевірили. Справді, телефонував лише Вербич.

— Навіщо мені... — почав Тарас і відразу виправився. — Навіщо моїй групі цим займатися?

Крістан усміхнувся — мовляв, невже не зрозуміло?

— Бо ми подумали і продовжуємо думати, що це — найкраще для нашої справи. І якщо нам доведеться змінювати думку, то чорт тебе забирай, Тарасе.

Браво, похвала, і ще й підкріплена лайкою. Крістан вислухав би немало нотацій удома, якби його внучка раптом залишилася без лікарки.

— Мене ось що цікавить, — продовжував Тарас, ігноруючи приятельський тон, яким заговорив Крістан. — За ці чотирнадцять днів я мав відчуття, що лише нам трьом, прошу пробачення, чотирьом, — він усміхнувся до Тіни вперше, відколи зайшов у кабінет; вона здавалася розгубленою, — отож тільки нам важливо дізнатися, хто вбив нашу дівчину.

— Тарасе, як ти смієш щось таке... — обізвався Дрварич, але Крістан його зупинив.

— Ти ж не думаєш, що поліція і Міхелич змовилися? Ти ж не думаєш, що це він її убив чи наказав убити?

— А чому він не міг убити чи наказати вбити?

— Тому, — відповів Крістан, розтягуючи те «тому», — що він займається мільярдним бізнесом, який може витягнути цю державу з лайна і забезпечити зарплату таким, як ми. Не у всіх є багаті дружини, як у тебе, щоб не звертати на таке уваги.

— Вибач, — сказав він за кілька секунд. — Мене занесло.

Тарас підвівся й попрямував до дверей.

— Тарасе, дідько, — майнув за ним Дрварич, а Тарас усміхнувся. Та лайка була нарешті чимось щирим, що злетіло Дрваричу з вуст.

— Я дочекаюся протоколу, гаразд? І допишіть список недоторканих, аби я не гаяв на них часу.

Інспектор зачинив двері за собою й глибоко вдихнув. Багата дружина... А ті двадцять років, коли вона не була багатою, не рахуються?

До кабінету, де він всівся за своїм комп’ютером, щоб прочитати новини, його група повернулася хвилин за п’ять. Кожен мовчки сів за свій стіл. Минуло ще кілька хвилин, поки першим не озвався Брайц.

— Чого ти так нервуєшся?

Тарас підвів погляд з-за комп’ютера. Брайц, Остерць, Тіна — всі на нього дивилися.

— Ну, нехай Дрварич з Крістаном і збирають докази замість нас. Ти думаєш, нам хтось розповість більше? Мені це здається просто прекрасним.

Щоб підкріпити свою думку, Брайц розвів руки, обернувши долоні до шефа і поглядаючи на Остерця й Тіну, ніби сподіваючись на їхню підтримку. Остерць навіть кивнув головою.

— Ти маєш рацію. Йдемо на каву?

Тіна сіла навпроти шефа і стежила за ним. Не відвела погляду, як він, коли вони зустрілися очима. Вона викликала у Тараса збентеження, і він лише сподівався, що ані Остерць, ані Брайц цього не помітили, а якщо помітили, то списали на ранкову нараду. Він узяв каву, другу за ранок, якщо ту з автомата можна вважати кавою.

— Що з тими роздруківками з телефону?

— Ага! — підстрибнув Брайц, вдаривши себе по чолі. — Ти ж не знаєш головного. Ми ж отримали не лише роздруківки розмов того божевільного Вербича...

Брайц переможно дивився на Тараса.

— ...а й розмов Лапа. І що?

Обличчя Брайца розчаровано видовжилося.

— А тепер іще скажи, що знаєш, кому він телефонував за очевидний день до смерті.

— Очевидно, за день до смерті, а не за очевидний день до смерті.

— Що?

— Нічого, нічого. Ну, кажи вже, кому?

— Зідару...

Брайц замовк і дивився на Тараса, й інспектор, бо Брайц, схоже, не збирався завершувати речення, мусив перепитати:

— Тому самому Зідару?

— Тому Зідару, — повільно продовжував Брайц, — який наступні сім років, вірніше, вже п’ять, перебуватиме за відомою адресою. Два він уже відсидів.

Тарас постукував по підборіддю, тоді взяв каву й відпив ковток. Цей жест був несвідомий, та всі, й Тарас теж, уже його знали. Інспекторові знадобилося дві секунди, аби перетравити інформацію і розкласти все на свої місця. Правда, на той момент у нього не було першого місця. З самого початку ця справа опиралася раціональному поясненню. Коли йому вже здалося, що він напав на слід і вже може розгледіти візерунок у мозаїці — орієнтир, який приведе до наступних шматків і зрештою до розкриття таємниці Мони Лізи, як він любив казати, вся справа розсипалася. Він тримав пазли у своїй голові і шукав двері, щоб дістатися думок, та не знаходив.

— Це той самий Зідар, якого засудили за якісь фінансові махінації? — запитала Тіна.

Тарас похитав головою і нарешті глянув на неї. Його відчуття були плутані. З одного боку, йому хотілось, аби її не було, а з іншого — залишитися з нею наодинці, голими. Рішучість, з якою він вирушив з дому, танула, мов квітневий сніг.

— Ні, ти говориш про банкіра Зідара, його засудили, але він подав апеляцію, і, повір мені, в тюрмі він ніколи не опиниться. Тип, про якого ми говоримо, — справжній король наркобізнесу в Любляні і, я думаю, в цілій Словенії, — продовжував Брайц. — Людина, яка видерла владу з рук албанської й сербської мафії і, так би мовити, привласнила її. Браво! Головне управління має список людей, убитих за його наказом, але поліція не може це довести. На нього нічогісінько не було, доки його не спіймали на кокаїні. Сім років за, якщо я не помиляюсь, стільки ж кілограмів.

— Ми ніколи ним не займалися, — сказав Тарас, ставлячи горнятко на стіл. — І зізнаюся чесно, я зовсім не засмучуюся з цього приводу.

Справа не тільки в тому, що було неймовірно складно накопати щось проти Зідара, бо люди, які мали з ним контакт, нічого не говорили. Тараса, зовнішнього спостерігача за розслідуваннями, які проходили перед його очима, неприємно дивувало відчуття, що Зідар, здавалося, випереджає поліцію на крок. Деякі речі він міг пояснити лише тим, що у Зідара в управлінні був кріт, і не оперативник, а хтось, хто стояв набагато вище. Як, наприклад, у Міхелича є Крістан, який довкола нього мурує стіну. Тарас, якого призначили слідчим у цій справі, не може наблизитися до людини, ім’я якої спливає щоразу, щойно з’являються нові дані.

— Можливо, доведеться зайнятися тепер, якщо Зідар теж не опиниться у списку недоторканих.

— Ти не віриш, що Міхелич якось пов’язаний із нашою дівчиною? — запитала Тіна.

Вона була вдягнена, як завжди, в джинси, а сьогодні мала на собі червоний светр у білий норвезький візерунок, настільки ретро, що Тарас подумав, що її ще не було на світі, коли такі светри вперше увійшли в моду. Вона зав’язала волосся у вузол і здавалася молодшою за свій вік. Наче студентка-першокурсниця.

— Чому ти думаєш, що Міхелич не стоїть за вбивствами?

— Бо хіба ти інакше дозволив би, щоб Крістан відрізав тебе від нього?

Тарас усміхнувся, і йому здалося, що Тіна почервоніла. Приїхали, подумав він. І гарна, і розумна, і наївна.

— Мені приємно, що ти так думаєш про мене...

Дівчина ще більше почервоніла і зніяковіло втупилась у свою каву. І що більше вона бентежилася, тим менше Тарасові хотілося вже сьогодні з нею поговорити.

— І так, не вірю.

— Бо? — запитала вона, розглядаючи горнятко, і Тарас задумався, чи відчули Брайц і Остерць, що вони розмовляють не лише про справу.

Інспектор крадькома глянув на них. Брайц, якому, очевидно, нічого не було зрозуміло і перед яким за останні п’ятнадцять років не роздягнулася жодна жінка, тим більше молода, підняв руки над столом, показуючи долоні.

— Навіщо старому це треба?

Тарас подивився на Остерця. Той теж швидше розплутає дітовбивство тридцятирічної давності, аніж до нього дійде, що його шеф переспав з асистенткою. Він випростався на кріслі і тримав перед собою свій чай. Після десяти хвилин перебування в кафе він готувався зробити свій перший ковток.

— Тобто, чи він винен?

Тарас кивнув головою. Остерць роздумував п’ять-десять секунд, не випускаючи з рук горнятко.

— Я думаю, ні.

Тарас подивився на трьох колег, ніби чекаючи, що хтось із них іще щось скаже. Видно, ніхто.

— Я не вірю.

Тіна чекала на продовження, на пояснення, але Тарас, очевидно, не збирався більше нічого говорити.

— Ти не віриш? Але ж він єдиний, хто мав контакт з усіма фігурантами.

Троє чоловіків за столом перезирнулися, Тарас усміхнувся.

— Тіно, ти думаєш, ти де? Поліція мало чим відрізняється від армії. Генерал наказує — солдат стрибає. Так і тут. Генерал сказав, що він поговорив з іншим генералом — це Міхелич у своїй сфері, — і солдат, тобто я, трохи погарячкує, і все. Але хіба те, що Міхелич ідіот, робить його вбивцею? Я так не думаю. Я не думаю, що він відрізав голову нашій дівчині.

— А хто тоді? Зідар?

Тарас поставив порожнє горнятко на стіл, узяв тістечко в целофановій обгортці і поклав його назад на тарілочку.

— Зідар міг послати Лапа розібратися з нею, але, наскільки нам відомо, Лап — дрібний дилер, а не найманий убивця. І хто тоді вбив його?

Тарас іще раз подивився на колег.

— Не знаю, але це зараз навіть не важливо... Ви двоє, закінчуйте в Старій Фужині і в Єсеницях, і ми побачимо, чи нас це кудись приведе. Я беру на себе зустріч із Зідаром.

— А я? Я їду з тобою?

Тарас похитав головою.

— Ні, ти зробиш дещо інше. Подзвони в газету «Дело» і попроси їх зібрати всі матеріали, які вони мають про Зідара. Нехай надішлють на твою скриньку, а якщо в них є щось давніше, піди в редакцію і переглянь.

Тіна запитально подивилася на шефа.

— Матеріали за приблизно останні десять років у них оцифровані, а раніші існують лише на папері. Та я не думаю, що вони в той час писали щось про Зідара.

Тіна вислухала розпорядження і навіть якщо й була розчарована, то цього не показала. Йому не хотілося, щоб вона була поруч. Вже й так усе було складно.

— І що мені шукати?

Тарас стенув плечами.

— Шукай нашу жертву. Ми це постійно робимо... Поки нам не дадуть іншого наказу.

Розділ 40

Зідаром і його поплічниками займався сектор боротьби з організованою злочинністю, зокрема відділ з обігу заборонених наркотиків, хоча з огляду на активну й розлогу діяльність, яка обслуговувала торгівлю наркотиками, Зідар міг зацікавити і відділ убивств, але у суперечці між двома відділами і двома рівнями виграло право сильнішого. У Тарасовому житті був період, коли він цю справу вважав би викликом, своїм внеском у побудову кращого суспільства. Але це вже давно було не так. Його думка щодо організованої злочинності збігалася з думкою пересічного словенця — мотузка і на першу-ліпшу гілляку. У нього за спиною було стільки поліцейського досвіду, що він знав, що це практично неможливо; слід було б увести ширші повноваження щодо даних про походження майна, його конфіскацію і все за пунктами далі, хоча Зідар, безсумнівно, заслужив на справжню гілляку, а не на метафоричну. Його впіймали завдяки прослуховуванню дзвінків, і хоча Зідар міняв телефони й номери частіше, ніж Тарас труси, але його бандити — ні. Чи чотири трупи, пов’язані із Зідаром, були помстою? Чи справедливість було відновлено? Комусь є до цього діло?

Разом із роздутим Лапом їх буде п’ять, подумав Тарас, заходячи в кімнату, де вже сидів злочинець з наголо побритим черепом і мертвим виразом на обличчі. Його бичача голова, здавалося, росла прямо з плечей. З-під закочених рукавів виднілася вкрита татуюванням шкіра, під нею зміїлися могутні м’язи, і Тарас подумав — а що каже його печінка, засипана стероїдами? Добре окреслені вилиці й нижню щелепу він теж приписав результату дії анаболіків. Тарас привітався, представився і сів на стілець навпроти.

— Ти не мусиш зі мною розмовляти, — попередив Тарас. — Йдеться про інформативну бесіду.

Тиша у відповідь.

— Просто щоб ти знав.

Йому не треба було пояснювати, бо Зідару, безсумнівно, це було вже відомо. Тарас поклав на стіл папку, розкрив її, витягнув фотографію Лапа на секційному столі, зроблену до того, як за тіло взявся Цвілак, і показав світлину ув’язненому.

Той тільки кинув на неї погляд.

— Коротко про справу. В Бохинському озері ми знайшли такого собі Робі Лапа з кулею в голові. Зовсім випадково його підняв із дна місцевий рибалка. Хлопця рік тому умовно засудили на два роки за те — ми порозпитували на вулиці, — що він час від часу працював на тебе.

Тиша у відповідь.

— А раніше ми в цьому озері, точніше, у річці, що з нього витікає, знайшли труп жінки, як ти уже знаєш, із відрізаною головою.

Тарас уважно стежив за його обличчям. Без змін.

— Ні?

Тиша у відповідь.

— Відверто і лише між нами. Я сумніваюся, що за всім цим стоїш ти, але якщо ти не допоможеш, я почну про це думати. Окрім того, нашу розмову буде запротокольовано, і коли ти через п’ять років подаси клопотання про умовно-дострокове, в ньому буде написано: відмовився від співпраці.

Здається, він марно витрачає час. Зідар знає, що він блефує і що його через п’ять років випустять, незважаючи ні на що. Він сидів на стільці, руки, зігнуті у ліктях, утворювали прямокутник і спокійно лежали одна на одній, а розсіяний погляд блукав приміщенням, не зустрічаючись із Тарасовими очима, попри намагання останнього зазирнути у вічі співрозмовникові. Навіщо ж він погодився на бесіду?

Відсунувшись від столу, Тарас підвівся і рушив до дверей. Він уже взявся за клямку, аж...

— Інспекторе...

Тарас обернувся.

Зідар ледь повернув голову у його бік. Дивився на нього.

— Вона вже була мертвою, коли...

Тарас повернувся до столу й сів на стілець.

— Будемо торгуватися?

У кишені куртки задзвонив телефон. Тарас подумки лайнувся, витягнув апарат, збив дзвінок, навіть не подивившись, хто дзвонить, поклав телефон на стіл.

— Вона вже була мертвою, коли їй відрізали голову? — перепитав Зідар, але й цього разу не потрудився глянути на Тараса — втупився кудись повз інспектора.

Тарас, підперши рукою підборіддя, якийсь час неуважно розглядав обличчя Зідара. Той ніяк не реагував. Ніби він нікуди-нікуди не поспішав, що, зрештою, було правдою. Принаймні кілька найближчих років. Тоді Тарас сягнув у папку і витягнув з неї ще одну фотографію. Він потримав її перед очима, ніби вивчаючи щось на ній, а тоді і її, як і першу світлину з Робі Лапом, поклав на стіл перед Зідаром.

Вийняв із папки ще один аркуш, копію протоколу про розтин обезголовленого жіночого тіла, і швидко й навмисне байдужим тоном прочитав висновок. Він намагався вимовляти слова чітко і при цьому периферійним зором стежити за Зідаром. Тарас чекав, що він його урве, дасть знак, що досить, але ні. Тож інспектор дочитав до кінця, що в нього зайняло п’ять хвилин. Потім підвів голову і подивився на обличчя ув’язненого. Йому здалося, чи воно стало на відтінок темнішим?

— Отож, — зітхнув Тарас і похитав головою, — бідолашна була живою...

Маленька брехня — подарунок богів, а Зідар не був тією особою, до якої він відчував прихильність.

— Отож ти тепер знаєш те, що знаю я. Ти можеш бути настільки люб’язним, щоб розповісти мені дещо навзамін.

Як жалюгідно — благати вбивцю і замовника вбивств про люб’язність.

— Наприклад, для початку, хто ця жінка?

Тиша у відповідь.

— Ну що ж, щиро дякую.

Тарас міг не витрачати часу на це. Зібрав світлини, протокол, склав у папку, підвівся, пішов до дверей, взявся за клямку...

— Я маю серйозну пропозицію для вас, інспекторе.

Тарас обернувся.

— Грошей вам не бракує, ні, але все ж.

— Отакої. Не бракує, значить?

На обличчі Зідара заграла легка усмішка.

— Я маю на увазі не вашу зарплату, а клініку вашої дружини...

Тарас знав, що під час таких бесід самоконтроль — це половина здоров’я, і вмів його зберігати, але зараз йому мало не відвисла щелепа.

— Ви не знали? — ще помітніше всміхнувся Зідар, і якщо Тарасові як поліцейському коли-небудь було соромно, то тепер. Як так сталося, що він не знав?! Як так сталося, що той паразит...

— Мій син. Він ходить у перший клас, тобто він є пацієнтом Аленки — вона ж Аленка, правда? — вже років шість-сім.

— І що? — сказав Тарас, навіть не намагаючись приховати, наскільки він приголомшений. Інспектор знову сів на стілець, витягнув телефон, подивився на нього — так зробила б людина, яка поспішає, — і залишив апарат на столі.

— Вам непогано ведеться, але я все одно зроблю вам пропозицію...

Він зупинився і чекав, поки Тарас прийде до тями, а його обличчя набере звичного виразу, який інспектор вирішив зберегти, незважаючи на те, щó ще прилетить з тамтого боку.

— Я обіцяю вам сто тисяч євро в пакеті з«Меркатора», ­не­оподаткованих... — Зідар замовк, дивлячись Тарасові у вічі, — і я це говорю абсолютно серйозно...

— Якщо?

— Якщо ви дізнаєтесь ім’я того монстра...

Колір його обличчя вмить перетворився з контрольованого сірого на бузкову лють.

—...і збережете його ім’я для мене. Сто тисяч євро за те, що ви мені першому скажете, хто...

Його голос урвався хрипінням, ніби чоловік давився чимось, що проковтнув. Тарас спокійно спостерігав, як співрозмовник ковтає слину і стискає зуби.

— Мені б допомогло, якби я знав, про що взагалі йдеться.

Зідар рвучко підвівся, аж Тарас зірвався зі свого стільця. Та в’язень не збирався на нього нападати. Він відступив крок назад, ніби не знаючи, що вчинити, куди спрямувати свою лють, тоді вхопив стілець, підняв у повітря і тріснув ним по столі. Стілець розлетівся, й уламки разом із Тарасовим телефоном полетіли до дверей. Рештками стільця Зідар двічі грим­нув по столі, а тоді жбурнув у стіну два дерев’яні цурпалки. В момент, коли за Тарасовою спиною у приміщення забіг охоронець, Зідар упав на коліна і, впираючись долонями у підлогу серед решток столу і стільця, вивернув вміст свого шлунка.

— Дякую за пильність, але, я думаю, ми розберемося самі, — Тарас випровадив охоронця, який підозріло на нього дивився і забрався лише тоді, коли інспектор підійшов до дверей, щоб зачинити їх.

І навіть коли б не пішов, нічого б не змінилося: за наступні п’ятнадцять хвилин у кімнаті для допитів Зідар більше не заговорив. Він занурився у мовчання, і не було ніякого знаку, що він іще раз вирішить його перервати, що збирається зробити щось інше. Він стояв навколішки на підлозі у власному блювотинні.

У коридорі Тарас склав докупи корпус, задню панель і акумулятор — телефон розлетівся на три частини, коли Зідар трощив стіл. Тарас увів PIN-код, телефон працював. Його апарат уже тисячу разів падав на підлогу, був весь обтовчений, але й далі залишався у робочому стані. Очевидно, він був занадто дурний, аби просто взяти і здохнути.

Через п’ять хвилин Тарас уже був у кабінеті начальника тюрми. Інспектор його побіжно знав і сподівався, що той його згадає.

— Ви щось дізналися?

— Дізнався, що він знайомий із жертвою вбивства в Бохині, — відповів Тарас.

— Дівчина без голови?

— Так, ми нещодавно витягнули ще один труп, чоловіка, який працював на Зідара. Дрібна рибка. В нього голова була на місці.

— Ви впевнені, що Зідар знав і першу жертву?

Тарас кивнув.

— Дуже добре її знав. Тому він і погодився на розмову зі мною. Він хотів дізнатися, що нам відомо...

— І дізнався? — запитав начальник.

Тарас ніяково усміхнувся.

— Ні, бо ми ж самі нічого не знаємо. Чи ви могли б дізнатися, хто та жінка?

Начальних захитався на столі й наморщив лоба.

— Я можу спробувати. Але інформацію, яку ми в той чи інший спосіб зуміємо роздобути, ви ніде не зможете використати. Маю на увазі, в суді.

Тарас кивнув.

— Нам би лише дізнатися.

Начальник стенув плечима.

— Я можу спробувати, — повторив він. — Але Зідар знає, що у нас стіни мають вуха, і я впевнений, що після досвіду з прослуховуванням він іще довго не говоритиме того, чого не хотів би, аби ми знали.

Можливо, нам скаже, подумав Тарас. Ми полюємо на ту саму людину.

У машині він згадав про телефонний дзвінок. Це була Тіна. Тарас застебнув пасок безпеки, завів двигун і, коли виїхав зі Словенської Васі, на трасі між Мокроногом і Требінєм набрав номер. Спочатку Брайца.

Тіна зателефонувала в архів газети і замовила в приємного голосу з каринтійською вимовою все, що в них є про Зідара. Вона в кабінеті була сама, Брайц і Остерць ішли своїми слідами — куди б вони не завели.

— Я не думаю, що ми маємо щось у паперових версіях, — сказала працівниця.

Потім Тіна якийсь час провела за комп’ютером, втупившись в екран і думаючи здебільшого про своє.

«Дівчино, що ти робиш? — говорила вона сама до себе. — Через чотири дні роботи ти вже спиш з одруженим шефом. Ти нормальна? Яке виправдання ти собі придумаєш, коза ти така?»

Чи була вона в Бохині п’яна? Не настільки, щоб виправдовуватися цим. Чи вона шалено закохалася? Тіна задумалась... а задумавшись, страшенно злякалась... але ні, вона не була шалено закохана. Може, трішки.

Вона забула запитати працівницю, скільки часу треба, щоб вислати статті, це ж не мало бути довго? Чи ні? Її дратувало те, що вона в кабінеті сама. Не тільки тому, що не може нікого нічого запитати, — вона не хотіла перебувати наодинці сама з собою.

Як можна бути закоханою лише трішки? «Та ну, не вигадуй, ти не закохана, — сказала вона сама до себе і злякалася власного голосу. — Ти просто хотіла трахнутися, — сказала вона вголос зумисне грубо, — і не роби тепер з цього драми. Ніхто не дізнається, і це не повториться...»

Але ж повторювалося... Тарас отримав те, що хотів, вона теж, мусила зізнатися собі, і він не буде ризикувати, щоб про це дізналася дружина. Це все.

Може, варто ще раз зателефонувати в архів і запитати, скільки часу це займе? Як би вчинив Тарас? Мабуть, уже на початку розмови нагримав би на них.

Чи гризло її сумління через Александра? На диво, мало, якщо щиро. Раніше вона не могла й уявити такий вчинок зі свого боку і верталася додому зі спокійним серцем, а тепер... Чи секс із Тарасом кращий? Інакший, а інакший зазвичай кращий, принаймні на початку... Ну, так, інакший і кращий, кому вона бреше. Але справа не в цьому... Не тільки в цьому.

Вона натиснула кнопку повторного виклику.

«Бо? — сказала вона і розсердилася, подумавши, що повторює оте «бо» за Тарасом, — бо Тарас — це... — вона підбирала відповідне слово, — вдячний?» Це було правильне слово? Бо, побачивши її голою, він ледь помітно, може, й несвідомо, потрусив головою — мовляв, а це що таке? Бо Александрові все видавалося самоочевидним, і не тільки через звичку, а вже з самого початку? Самоочевидно, що він може завжди мати доступ до її тіла. Чи це відмінність між аналоговим і цифровим поколінням? Чи між інспектором-криміналістом і маркетологом? Чи просто між конкретним Тарасом і конкретним Александром?

Щось з’явилося на екрані. Мейл. А в слухавці зазвучала каринтійська вимова: «Я слухаю».

Тіна вибачилася.

— Нічого страшного, — почулося по той бік. — Тепер завдяки комп’ютерам усе дуже швидко.

Дівчина поклала трубку, клацнула на мейл і на вкладення. Можливо, тут криється частина відповіді. Завдяки комп’ютерам усе справді швидше, але не завжди краще.

За півгодини вона опрацювала все, що слід було опрацювати. Статей було небагато. Найбільше інформації — про суд, у цих матеріалах Зідара називали королем наркомафії; були також два короткі інтерв’ю з ним, у яких він запевняв, що поліцейські помстилися йому через особисті образи — наприклад, через те, що він переспав із майбутньою дружиною одного з криміналістів; кілька статей, швидше репортажів з часів до арешту про світські події, на яких Зідар з’являвся у супроводі своєї дружини, яка була, судячи з фотографій і дат, занадто стара, щоб бути їхньою жертвою, і, як додала злобливо Тіна, затовста. Інших жінок на фотографіях не було, в текстах теж, лише під однією фотографією, ще до моменту, коли жовта преса дізналася, що йдеться про злочинця, був підпис: «Мітя Зідар, любитель дорогих автомобілів і розкішних жінок». Там була фотографія якоїсь старлетки, чи то співачки, чи то моделі, але вона була, наскільки знала Тіна, живою. Про всяк випадок Тіна вбила ім’я дівчини в пошуковик і побачила фото з її новорічного виступу.

Невже Тарас доручив їй цю роботу лише для того, аби позбутися її?

Вона ще раз переглянула статті і придивилася до тієї, в якій писалося про день оголошення вироку. На фотографії був оператор з камерою і мікрофоном, який тримала чиясь рука — не видно чия, — а на задньому плані — суд. Під нею підпис: «Справа, про яку останнім часом писали всі медіа, завершилася. Зідар буде сидіти».

Задзвонив телефон. Тарас.

— Привіт, — сказала вона і з жахом відчула, що її голос тремтить.

— Привіт, — відповів Тарас, — що нового?

— Я дзвонила в архів... — «а в нього голос не тремтить», подумала вона розчаровано. — А ти?

Вона не хотіла цього, однак те «А ти?» прозвучало так інтимно, так непрофесійно, що вона вже хотіла додати: «Як минула бесіда?» або щось подібне, та він її випередив, схоже, не помітивши жодних нюансів.

— ...тому я наказав Брайцові й Остерцю порозпитувати на вулиці, ким може бути жінка, через яку Зідар трощив столи в тюрмі, а ти подзвони журналістам, які писали про нього, і запитай, чи є в них якісь ідеї. Хтось щось має знати.

— Це не дружина, — сказала Тіна. — Я перевірила.

Кілька секунд у трубці було тихо.

— Може, я несправедливий до нього, — нарешті обізвався Тарас, — але те, що я бачив, — це був вибух люті. Я не думаю, що...

Тіна чекала, поки він підбирав слова.

— ...якби це була дружина, ми б уже про це знали, — сказав Тарас. — Я поясню, коли буду в кабінеті.

— Бувай, — сказала вона і поклала слухавку.

Наступні півгодини асистентка подзвонила всім журналістам, чиї імена стояли під статтями, і зрозуміла, що розшукати журналіста — не така проста справа, як можна було подумати. Більшість редакцій, до яких вона намагалася додзвонитись, існували лише на інтернет-адресах, не було навіть секретарок, і, поки вона не добралася до першого, який дав їй контакти інших двох, пошуки були безрезультатними. Скупою, на жаль, виявилась і зібрана інформація після тих розмов. Тіна, щоправда, записала кілька імен, переважно старлеток, як та, про котру писали в статті, але всі вони були живими, всі — учасницями естрадних подій.

— Що я отримаю навзамін за свою інформацію? — запитав один із журналістів.

— Радість від того, що допомагаєте встановити справедливість.

— Давайте домовимося так, — він продовжував, ніби й не почув сказаного, — ви мені розкажете, навіщо вам ця інформація, і, можливо, я вам допоможу.

— На жаль, я не можу.

— Тоді я теж, на жаль, не можу, — сказав він і поклав трубку.

Якийсь час дівчина просиділа перед аркушем, на який виписала те, що їй здалося у статтях цікавим, і викреслювала пункт за пунктом, поки не залишилося нічого. Далі просто вбила ім’я Зідара в пошуковик і переглянула результати, які привели її до інтернет-сторінок двох телекомпаній — однієї приватної й однієї державної. Тіна переглянула всі сюжети про суд над Зідаром. Ні одна, ні друга журналістка не сказали нічого такого, чого б вона вже не знала. Тіна уважно розглядала кадри сюжетів і намагася не пропустити на них тридцятирічну жінку, але такої не було. Єдина жінка, на якій камера затрималася, була дружиною заарештованого, а вона, як Тіна вже переконалася, не могла лежати в холодильнику в Інституті судової медицини. І не була схожа на жінку, через яку в чоловіка може статися вибух люті.

Вона взяла олівець і перекреслила аркуш хрест-навхрест. Тіна якраз дотягувала до кінця другу лінію, коли відчинилися двері і в кабінет увійшли Остерць, Брайц, а за ними Тарас.

Розділ 41

Д-р Александр Ґолоб, мікробіолог, тема дисертації якого складалася з трьох рядків і завдала б неабияких труднощів теле- і радіоведучим, якби вони мусили прочитати її вголос, сидів за столом свого кабінету на вул. Водоводній, 5 і сердито розглядав папір на столі. Після захисту дисертації, у якій він досліджував — якщо спростити — бактерії у травному тракті диких тварин і можливість отримання біогазу з усього можливого (бо все це можливе, на відміну від домашніх корів та інших подібних жуйних тварин, перебуває у їхньому меню), його кар’єрі пророкували світле майбутнє. А потім він не знати навіщо, мабуть, з цікавості, став вивчати судову експертизу і зрештою опинився у Національній лабораторії судової експертизи, яку останні кілька років очолював.

— А, ось як! — пирхнув він крізь стиснені зуби.

Взявши зелений фломастер, чоловік підкреслив речення у документі, отриманому з міністерства. «Ваш фінансовий звіт заповнено не повністю у... тій і тій частині... тому просимо внести необхідні дані». Абсолютно неможливо, щоб звіт, який він подавав, фінансовий чи якийсь інакший, був неповним, і директор уже тричі вимагав у міністерстві перевірити дані й тричі отримав однакову відповідь. Нічого, перевірять іще раз. Гроші для лабораторії він уже одержав, тому може й зачекати.

Коли у двері його кабінету постукали Остерць і Брайц, директор саме дописував відповідь, яку закінчив так: «... як доказ докладаю також бланки JPF23 і ZKM76. З повагою...»

— Здоров, — майже водночас вимовили обидва відвідувачі.

Ґолоб кивнув головою, підписався, вклав листа в зелену папку і відсунув її на край свого порожнього столу. Потім потягнув шухляду, вийняв синю папку, відкрив її і чи не урочистим жестом дістав аркуш.

— Сідайте, — мовив, показуючи на стільці, які вже чекали на них по той бік столу.

— ДНК, так?

Брайц відповів «ага», а Остерць кивнув головою. Директор повернув папір, на якому стояли якісь цифри й рисочки, так, щоб поліцейські його бачили, і замовк.

Брайц і Остерць схилилися над папером і якусь секунду розглядали написане.

— Що скажете? — запитав Ґолоб.

Брайц зібрався щось сказати, але Остерць його випередив:

— Я часто бачив результати ДНК-аналізу, і дотепер мені незрозуміло...

Він не зміг пояснити, що саме йому незрозуміло, через копняк у ногу від Брайца і мусив постаратися, щоб не застогнати вголос. Та все одно було запізно.

Ґолоб усміхнувся, подивився на гостей, випростався у кріслі і переплів пальці рук. Він обожнював роботу судового експерта, і лише одного йому бракувало з попереднього, університетського життя — лекцій, передачі знань. Йому здавалося, що він має до цього хист.

— Вони хоч би дядько і племінниця? — все ж спробував уникнути неминучого Брайц.

— Ви відразу все зрозумієте, я поясню. Отже...

Ґолоб зручно відкинувся на спинку крісла, голову закинув так, щоб дивитися кудись понад візитерами, і почав:

— Коли ми отримуємо біологічні взірці волосяної цибулини, бо самої волосини недостатньо, це ви мусите знати, або сперми чи інших виділень, як у нашому випадку, слини... ми всюди зустрічаємо клітини. Клітини мають сорок шість хромосом, а саме двадцять три материних і двадцять три батькових... — ця лекція зазвичай призначалася Тарасові, який її слухав, коли мав час. Але Тарас уже все це чув, а ці обидва — ще ні.

Можливо, у Ґолоба й справді був хист до передачі знань, та він не мав нагоди трохи його відточити. Тому з ним відбувалося те, що й з іншими людьми, які багато всього знають, але під час викладу перескакують з теми на тему. У природі все з усім пов’язано, таким було й пояснення директора.

— Це не означає, що ти як батько віддаєш свою половину, ні, ті клітини у процесі перемішуються, — продовжував він.

Брайц іще раз спересердя копнув Остерця ногою і спробував умоститися зручніше. Він знав, що їх з цієї пастки випус­тять не швидко.

— Тому половина хромосом дитини, які вона отримала від тебе, не ідентична з твоїми хромосомами, бо все вже перемішалося. Деякі часточки перехрещуються, тому кожна дитина унікальна. Уяви собі, ніби в тебе дві книжки і ти їх порвеш на розділи, а потім рандомно збереш в одну, в якій розділи стоять випадковим набором. І все ж, деякі гени перемішаються більше, ніж інші. Серед тих, які найменше, — групи крові, гени кольору очей... Ті гени відносно добре зберігаються, і з їх допомогою, відповідно до частки збережених генів, можна вгадати, чи йдеться про твого батька, діда. Тобі від батька переходить половина генів, а від діда — лише чверть. У випадку братів і сестер цих варіацій менше.

Остерць згідливо кивав головою, а Брайц вирішив, що не буде цього робити зумисне, тож Ґолоб, кілька разів кинувши на нього погляд, сконцентрувався на Остерцеві — він не метатиме бісер перед свиньми.

— З відібраних взірців видобуваєш ДНК... Звичайно, ти не можеш просеквенціювати цілий геном, а використаєш тільки точно визначені... Ох, тепер мушу вам пояснити трохи молекулярної біології...

— Не знаю, чи ми потрафимо... — спробував цього разу Остерць.

— Справді? Це ж чудова наука. Якщо у неї заглибитися...

Брайц глянув на Остерця з глибоким презирством.

— Ви маєте знати, що ДНК — дволанцюгова, — продовжував Ґолоб, ледь прикривши повіки і дивлячись у стелю. — Один ланцюг побудований так, що після блоків з п’яти рисок ідуть блоки з трьох рисок, а комплементарний ланцюг іде у зворотному напрямку. Тобто один вектор туди, а один вектор сюди. Отож, якщо хочеш провести дослідження, мусиш узяти короткі сегменти ДНК, які при високій температурі збігаються з комплементарними, і...

«Бла, бла, бла... — повторював у своїй голові Брайц. — Бла, бла, бла...»

— ...якщо візьмеш сестрину, то в окремих сегментах отримаєш деякі відхилення. Але ті відхилення все ж набагато менші, аніж коли порівнювати з ДНК, наприклад, кузини. Одні гени повзуть угору, другі вниз... Трохи розвиднюється?

Ґолоб показав на папір перед ними. Остерць кивнув головою, Брайц дивився кудись у порожнечу.

— Це ми говоримо про гени з боку батька. У випадку з матір’ю інакша штука. При заплідненні сперматозоїд у яйцеклітину впорскує свій ДНК. Та ДНК прокладає собі шлях і вже в ядрі об’єднується із сестринською. Це клітини-еукаріоти, а бактерії і археї — клітини-прокаріоти, вірусів на цій мапі нема, бо вони не можуть самостійно розмножуватися. Еукаріоти мають іще таку властивість, що... Наша клітина потребує ще один апарат, який називається мітохондрія, вона генерує енергію. Якщо зробимо відступ і озирнемося назад, то колись був лише один прокаріот, одна архея, яка ковтнула бактерію, і відтоді вони існують разом у симбіозі й розвинулися у тваринні клітини. А коли архея ковтнула фотосинтетичну, фототрофну бактерію, утворився хлоропласт і звідти беруть своє життя рослини...

Ґолоб відірвав погляд від стелі і добродушно глянув на Остерця.

— ...Це значить, якщо твоя мама дала тобі свою яйцеклітину, вона передала тобі свій генетичний матеріал, а разом із нею — мітохондрії. А оскільки мітохондрії походять від бактерій, вона має власний геном. Тобто завдяки цьому мітохонд­ріальному геному можна відстежити бабусь.

— Бабусь, — повторив Остерць.

— Можеш відстежити жіночу лінію, повністю. Цей мітохонд­ріальний геном використали, щоб скласти філогенетичне дерево всіх рас, підрас, усіх мавп, завдяки йому вирахували, хто така Єва, що жила 20 000 років тому, коли на Землі існувало, мабуть, 5000 людей...

«Бла, бла, бла...» — повторював Брайц, уже навіть рухаючи губами. Нечутно, нагадуючи при цьому якусь рибу, найбільше карпа. Остерць кілька разів збентежено глипнув на колегу, але так, щоб Ґолоб не помітив.

— ...тому потім ми досліджуємо гени в малому геномі, про який я пояснював раніше, щоб отримати якомога подібніші риски.

Подушечкою вказівного пальця він постукав по картці на столі й подивився на Остерця.

— Ну, що ми скажемо? Наші чоловік і жінка є дядьком і племінницею чи ні?

— Є? — спробував щастя Остерць.

— Ні, — сказав директор і докірливо глянув на Остерця, мовляв, я ж так старався пояснити, ну як ти так?

Брайц милосердно дивився на одного й іншого, глянув на папір на столі, ніби хотів самостійно переконатись у правильності тверджень Ґолоба, пройшовся рукою по волоссю, що з часом добряче порідшало, поплескав себе по голові й подивився на Остерця.

— Сподіваюся, що тепер Тарас дасть нам спокій.

Вони жартували, і Тіні на мить здалося, що колеги говорять про неї. Ні, не про неї, але вона легко могла уявити чоловічі розмови про їхні подвиги. Чи вони з роками міняються? Вона щиро у цьому сумнівалася. Чи зможе вона стриматися і не розповісти про Тараса подругам? Мабуть. Бо звучало не дуже гарно: я переспала зі своїм шефом, старшим за мене. Шеф, здавалося, був у гарному гуморі — він сміявся разом з колегами, і вона почувалася трохи дурепою, коли згадала оте своє: «Я ніколи не бачила, щоб ти сміявся. Бла, бла... Я б хотіла побачити, як ти смієшся... Бла, бла...»

— Давайте обговоримо все, що знаємо, — сказав Тарас і розповів про зустріч із Зідаром у тюрмі на Добу.

— Мужик тобі запропонував сто тисяч євро, якщо ти йому першому скажеш, хто вбив ту нашу жінку? — запитав Брайц.

— Ого-го, — сказав Остерць.

— А ти відмовився? — якось неохоче запитав Брайц.

— Кімната прослуховується, — пояснив Остерць.

Тарас усміхнувся. Розумній людині, яка не потребує грошей, не важко відмовитися. Не тому, що кімната прослуховується, вона не прослуховувалася, а тому, що ти ніколи більше не відкараскаєшся від мафіозі, який тобі ті гроші дав. Нелегко було б відмовитися Брайцеві, який жив у будинку з дозволу колишньої дружини, але лише до того моменту, коли оживе ринок нерухомості і вони отримають за нього двісті п’ятдесят тисяч євро, за які він у Любляні купить однокімнатну квартирку. А ще важче було б Остерцю, який зі своєю сім’єю тісниться у металевому швидкомонтованому домі біля викопаного котловану під фундамент нормального мурованого будинку, який уже так довго чекає на продовження будівництва, що його залила вода.

— Тобто, той тип знає, хто та жінка, — сказав Остерць.

— Так, але не знає, хто її вбив. Про це в нього нема жодної ідеї.

— А Лап? — запитала Тіна. — Яка його роль?

— Якщо Лап — людина Зідара, він міг бути в Бохині за наказом шефа. Навіщо? Я не знаю.

— Може, він мав нашу дівчину охороняти? — припустила Тіна.

— Лап був дрібним дилером і наркоманом. Він не схожий на людину, якій можна довірити охорону когось тобі дорогого.

Тарас подивився на Брайца.

— Що у вас?

Брайц розповів про їхній візит у Національну лабораторію і закінчив, підсумовуючи:

— Є двоє дітей, хлопчик і дівчинка, яких хтось підкинув під двері соціального центру у Єсеницях. Після смерті хлопчика жінка, ймовірно, мати, вчиняє самогубство, я переконаний, що це самогубство, хоча всі в селі кажуть, і на офіційному протоколі про події того дня написано «нещасний випадок, втопилася в озері». Але на підставі порівнянь ДНК молодшого брата тієї жінки і... — Брайц відірвався від читання паперу, — ...того придура, що плював на нас, і ДНК нашої жертви родинних зв’язків між ними не встановлено.

Тарас кивнув головою.

— Мені здається, що ми з цією версією розібралися і довели її до кінця, — продовжив Брайц. — Печальна історія, одне слово, але з нашою справою ніяк не пов’язана.

— Повністю розібралися і довели до кінця, — підтвердив Остерць.

— Отож ми можемо передати справу в Крань, і нехай вони там вирішують, що робити далі. Так?

Брайц подивився на Тараса, тоді на Остерця, який почав кивати ще до того, як колега кинув на нього погляд, і не перестав кивати, коли вони обоє обернулися до Тараса. Шеф спирався ліктями на стіл і трьома пальцями лівої руки шкріб триденну щетину.

— Ти не віддаси справу в Крань, правда ж? — у голосі Брайца вчувався наполовину запитальний тон, а наполовину — гірке усвідомлення ситуації.

— Шукайте сестру. Тіно?

Тіна кількома словами розповіла про прочитані статті, проведені розмови з журналістами, переглянуті сюжети про суд...

— Усі імена, всі дівчата, про яких я дізналася, — живі.

Коли Тіна закінчила, в кабінеті запанувала тиша, і Тарас знову впав у свій споглядальний стан. «Він міркує чи так нас дресирує?» — подумала Тіна, глянувши крадькома на Брайца й Остерця. Та пара чемно чекала, поки шеф усе обдумає.

Тарас усміхнувся, ніби від зніяковіння.

— Мені було потрібно два тижні, щоб відчути це... Я старію, очевидно. А ви нічого не відчули?

Трійця переглянулася.

— Хоча ти, Тіно, це помітила. Ще в перший день.

«Якщо я ще раз почервонію, — поклялась вона подумки, — я піду і стукнуся об щось головою...»

— Що я помітила?

— Ти двічі звертала мою увагу на цю... деталь. Коли ми вперше їхали в Бохинь, я тебе запитав, що найсучасніша наука сказала б про труп без голови...

Тарас зупинився і чекав на реакцію дівчини.

— Я маю повторити? Мені здається, я тоді говорила щось про організованого вбивцю...

— Ні, інше.

Тіна здвигнула плечима:

— Незнаю, не пригадую.

— Ти сказала: «ненависть». І потім іще раз, у Хлеба: «Наскільки людина ненавидить, якщо готова вчинити щось подібне?»

— Ти думаєш, що вбивця один і той самий? — запитав Остерць. — А може, це все таки Вербич? От би Крістан зрадів.

— Вербич ненавидів Хлеба, в цьому ми переконані, і він його вбив. Міг ненавидіти і його... — Тарас хотів сказати «коханку», але передумав, — ...знайому, якщо перестрів її у Бохині, а її, нібито, бачив рецепціоніст у готелі. Але боюся, нам незабаром доведеться змиритися з тим фактом, що Вербича у грудні в Бохині не було, як не було і його телефону, а також із тим, що в нього не було малокаліберної зброї.

— Значить, це був Зідар, — сказав Остерць. — Ця жінка була його коханкою, але, коли його посадили в тюрму, вона вирішила жити по-своєму, і він наказав її вбити. Це не перший труп, який він залишає за собою.

— Він блював, коли я йому сказав, що... — Тарас замовк і ніяково завершив речення. — Я йому сказав, що вона була жива, коли їй відрізали голову.

— Що ти сказав? — перепитала Тіна.

Тарас стенув плечима.

— А навіщо йому ліквідовувати Лапа?

Тарас поплескав себе по голові, порозглядав невизначену точку на папках шафи, що стояла поруч, і знову заглибився в кількасекундні роздуми.

— Ненависть завжди дуже конкретна... — пробурмотів він.

А тоді, наче прокинувшись, витягнув з кишені мобільник, подивився, котра година, підвівся і потягнувся по пальто, яке висіло на місці звичної куртки.

— Я б дуже хотів залишитися з вами і теревенити про це до вечора, але, на жаль, не можу.

— Йдеш на похорон? — запитав Брайц.

Тарас кивнув головою.

— Хіба це не печально? — продовжував Брайц. — Лікар, повно грошисьок і всього, а тепер... Раз, і нема людини.

— А було би менш печально, якби в нього не було грошей? — запитав Остерць.

— Звичайно... — відповів Брайц, і це було останнє, що почув Тарас, зачиняючи за собою двері.

Розділ 42

Похорон — наступна в Тарасовому переліку річ, без якої в житті можна було обійтися. Бо там відчувався не тільки жаль за покійним, а страх — хто стане наступним. Він? Коли Тарас почав займатися скелелазінням, їхня альпіністська спільнота була відносно маленькою, вони всі між собою зналися, і кожен загиблий був знайомим, на чий похорон треба було йти. З часом смерть підбиралася ближче, і раптом виявилося, що ім’я, написане на тимчасовому дерев’яному хресті, належало чоловікові, з яким Тарас їздив до Франції в Шамон-Мон-Блан, з яким мерз на вузькому виступі високо в скелях, чекаючи, поки розвидниться, а по дорозі додому зупинявся обабіч італійських трас і випивав по п’ять склянок пива й одну кока-колу, перш ніж ішов у туалет. Він настільки ненавидів похорони, що якийсь час не помічав людей, які думають навпаки. Дивовижно, але багато хто любив ходити на них, наче на якусь світську подію. Нагода поїсти, попити, поговорити зі знайомими. Живі заступають тих, хто пішов із життя.

День був сонячний і відносно теплий, почищені дороги — сухими, лише подекуди розповзався підталий сніг. Тарас прийшов до каплички серед останніх, бо перед дверми вже набралося багато люду. Інспектор помітив Аленку, впізнав кілька облич з Бохиня, Цвілака. Аленка стояла біля входу в компанії жінки, яка привіталася і співчутливо запитала:

— Ви ж були друзями, правда?

— Так, — підтвердив Тарас.

Аленка хотіла, щоб вони ними стали, і якби вони не були на похороні, на подібне запитання вона б відповіла: «У Тараса немає друзів».

Мав він їх, не мав їх, і що? Заприятелювати з кимось лише через те, що вони колись разом вибралися на Вршич?

— Так, саме так, — сказала б Аленка. — Нормальні люди знаходять друзів, п’ючи каву. Не обов’язково з ними підніматися на Еверест.

Кульмінацією їхньої дружби була велосипедна поїздка через Вршич у Тренту, де Прелцеві стало погано і Тарас мусив їхати через Предел до Кранської Гори по авто. Вернувшись, Тарас застав його у буфеті в кемпінгу біля річки Сочі в товаристві двох тридцятилітніх жінок, і Прелц страшенно засмутився через те, що в Тараса не було часу, щоб піти разом на вечірку, а «там побачимо».

— Це Моніка. Вона працює у лікарні в Шемпетері...

— Я медсестра, — захихотіла Моніка, в якої було вродливе обличчя і в сам раз повненьке тіло, як пізніше, коли вони їхали до Любляни, висловився Прелц.

— Ми б могли багато про що поговорити, бо ми з того самого цеху... — виплітав Прелц, а Тарас кивав головою.

—...а це Анастасія, вона займається торгівлею.

— Я працюю у маркеті в Солкані, — сказала Анастасія, висока, худорлява жінка, яка вагалася, чи має виявити таке саме захоплення інспектором поліції, як її подруга — лікарем-хірургом.

Тарасові довелося просидіти з ними дві години і спостерігати за шлюбним танком Прелца, перш ніж він отримав дзвінок, через який мусив терміново вертатися в Любляну.

— Якби мені довелося ще раз вчитись, я знову вибрав би медицину і хірургію. Ти собі не уявляєш, які вони стають податливі, коли чують про лікаря, — жалкуючи за втраченою нагодою, говорив Прелц десь перед Мартульком, бо потім заснув.

Про цей епізод Тарас Аленці не розповідав, хоча пізніше кілька разів питав себе, чому ні? Що сталось би, коли б він усе розповів?

— Ох, наш милий Райчик, він такий, — сказала б Аленка. — Якби він не бігав за спідницями, я б налякалася, що з ним щось сталося.

Деякі люди мають шарм, харизму, завдяки якій їм усе пробачають.

— Ти йдеш з ним попрощатися? — запитала дружина, показуючи йому на вхід у капличку, і Тарас кивнув головою.

Не любив він і запаху хризантем, не любив вінків, трун, і всього решту, і дурних думок, які лізуть у голову людині тоді, коли вона стоїть перед покійним, а поруч — зламана істота, дружина, мати чи дочка, чиє страждання ніяк не може зрівнятися з твоїм, якщо його взагалі хоч трохи було. Чи достатньо довго ти простояв перед труною або урною? Чи вираз твого обличчя був достатньо сумним? Чи слова співчуття прозвучали достатньо щиро й переконливо?

Тарас став у чергу до каплички, перед ним було, може, з п’ятеро людей, і повільно сунувся до дверей, а потім переступив через поріг. Бідолашного Райка не кремували, як він сподівався. Труна, погляд на яку закривали люди в черзі, була відкрита, а кришка стояла сперта до стіни. Так, як на похороні Тарасового товариша, який лежав зі спотвореним обличчям — таким самим, як коли в нього під ногами відламалася льодяна плита і він зрозумів, що його чекає п’ятдесят метрів падіння у підніжжя крижаного водоспаду. «Як збитий кіт», — подумалося тоді Тарасові. Коли Тарас підбіг до товариша, перед ним лежало щось м’яке, а коли захотів зробити масаж серця і штучне дихання, на нього бризнула кров.

Інспектор підійшов до покійного і підвів голову. Прелцові було шістдесят років, якщо він правильно запам’ятав, може, шістдесят один. А Прелц у труні мав вісімдесят, блякле волосся і гротескну маску, яку важко було уявити на обличчі людини, яку Тарас знав. Одне око напіврозплющене... Навіщо було так його спотворювати?

— Щирі співчуття, — пробурмотів Тарас до Карін, яка стояла біля труни і постаріла так само, як і її чоловік, відколи він її востаннє бачив. Очі були заплакані, але сухі, вона потиснула інспекторові руку з відсутнім виразом і, здається, не до кінця розуміла, ані хто ця людина, яка тримає її руку, ані що відбувається довкола неї.

Тарас з полегшенням вийшов із каплички і налетів на Цвілака.

— А тоді оце... — сказав старий, показуючи рукою за його спину. — Я себе почуваю трохи винним.

Тарас запитально глянув на колегу. Цвілак і Прелц не були друзями, вони ледь зналися.

— Ти знаєш, що йому стало зле в мене? — сказав той. — Ну, і наступного разу він до мене вже завітав як мій клієнт. Кляте життя.

З каплички почали виносити квіти і складати їх на візочок, Тарас поплескав Цвілака по спині, повернувся, шукаючи Аленку, яка стояла на тому самому місці, що й раніше, а біля неї — вже якась інша жінка, яка представилася Тарасові і подала руку, чиє ім’я Тарас уже за секунду забув.

— Ти знаєш промову напам’ять? — запитав Тарас.

— Я читатиму, — сказала Аленка незвично спокійно, незвично для того, хто не був із нею знайомий. Тарас знав, що коли було необхідно, дружина ставала твердою мов лід. Коли помер її батько, Аленка заплакала лише один раз, на кремації. На похороні вона не плакала — ні під час промов, ані під час співів, ані тоді, коли труну поклали в підготований квадратний отвір. Вона стояла біля могили, а до неї притискалися дві школярки, Аня і Мойца, вони обидві плакали, а мати гладила їх по головах і була неймовірно гарною зі світлим волоссям, яке спадало на чорне пальто.

— Все гаразд? — запитав Тарас, коли останній у черзі кинув квітку на труну.

Аленка кивнула і навіть ледь усміхнулася.

— Доки в мене є ви...

Двоє працівників кладовища Жале у смішній фіолетовій формі з капелюхами такого самого кольору винесли з каплички вже закриту труну, вкриту вінками. Карін ішла слідом. Тарасові хотілося дочекатись кінця процесії, але Аленка потягла його і вони стали за Карін. Процесія повільно пройшла п’ятдесят метрів по гравійній доріжці до місця для промов. Троє співців вийшли з натовпу і заспівали популярну пісню «По озері біля Триглава».

— Я перша, — прошепотіла Аленка Тарасові у вухо і рушила до трибуни. Там висів словенський прапор, і Тарас навіть після стількох похоронів не міг звикнутися з думкою, що це — обов’язковий атрибут. Невже не все одно, кому належить мертва людина?

— Я знаю небагатьох людей, які любили життя так, як його любив ти, дорогий Райчику... — почала Аленка, і на хвилю йому здалося, що її голос усе-таки трохи тремтить. — Ми познайомилися, коли я була ще студенткою, а ти — моїм викладачем, але в тебе був рідкісний дар стирати ці межі — поведінкою, розмовами. Ми, студенти, любили тебе за те, що з тобою почувалися не тими, з кого нічого не вийде, не напівфабрикатами чи ще чимось гіршим, — я не буду цитувати декого з твоїх тодішніх колег. З тобою ми мали відчуття, що бути лікарем — це не тільки зубрити напам’ять, а також, і насамперед, — бути людиною, що справа не в техніці, а в тому, як ти тримаєшся, наскільки ти впевнений. Ти часто повторював: «Ну і що з того, що ти не знати який спеціаліст, коли пацієнт тобі не довіряє», — хоча... — Аленка на мить замовкла, — ті, хто тебе знав, пам’ятають, що ти використовував трохи інші слова.

Кілька людей усміхнулося.

— Доля розпорядилася так, що ми стали колегами. Робота лікаря складна, стресова і часом невдячна. Цьому треба протистояти і пильнувати, щоб не постаріти завчасно, щоб на твоєму обличчі, як ти любив казати, не намалювався сумний джокер. Зрештою, ти казав, що ми нікого насправді не вилікували, якщо кожен рано чи пізно пішов із цього світу. Ти рятувався гумором. І навіть коли твої жарти були грубуваті, а для когось занадто гострі, я не знаю жодної пані, яка пішла б не до чарівливого лікаря, а до когось іншого, навіть якщо він, вислухавши всі скарги, кидав: «Ха, бабцю, старі ми, що поробиш».

Знову кілька людей засміялося.

— Світ такий, яким ми самі його робимо, говорив ти не раз, і навіть коли в житті тобі бувало гірко, ти не зраджував цьому правилу. Я не пригадую, щоб ти коли-небудь скаржився, і таким ми тебе запам’ятаємо. Ми любили тебе, Райчику, і нам тебе бракуватиме.

Гірко, подумав Тарас. Що ж такого гіркого було у житті Райка Прелца, окрім його кінця?

Було ще два промовці — начальник університетського клінічного центру і, що трохи дивно, голова Добровського мисливського товариства, членом якого був Прелц, про що Тарас не знав. Потім заспівали ще дві пісні, обидві народні словенські — «Липа зеленіла», а як називалася друга, Тарас не знав. Тоді процесія рушила до могили.

— Ти гарно сказала, — прошепотів Аленці Тарас.

У неї були вологі очі, вона витирала сльози хустинкою, намагаючись при цьому не розмазати макіяж.

— Я рада, — сказала вона так тихо, що Тарас ледь розчув, — що все позаду. Що він не страждав. Ти бачив його стан у лікарні?

Тарас згадав, як напружилося Прелцове обличчя, наче він збирався закричати.

«Що він там не хотів би сказати, ви були останньою людиною, яка чула його голос».

— Як Карін це перенесла? І як переносить?

Аленка похитала головою.

— Вона завжди була витривалою, але... Райко — єдине, що в неї було, яким би він не був.

Після промови Аленки до Тараса підійшов Балажич, кивнув йому, подав руку, яку Тарас потиснув із відсутнім виразом.

— Як усе може обернутися, правда? Згадую, як він мене постійно підколював через це, — Балажич погладив себе по череві, якого не могло приховати навіть об’ємне пальто.

Тарас кивнув, і Балажич сказав іще кілька ввічливих фраз, на кшталт того, що сьогодні ми тут, а завтра нас нема, і Тарас кивав, мовляв, що поробиш...

— Слухайте, а як та ваша справа у Бохині? Те вбивство. Ви його розкрили?

Тарас похитав головою.

— Ще розслідуємо.

— Маєте підозрюваних?

— Так, кількох. Але вони завжди знаходяться.

— Ну, принаймні ми, всі, хто був на вечірці у Райка, поза підозрою.

Тарас усміхнувся.

— Звичайно, вбивство ж сталося за тиждень до того.

Балажич таємниче усміхався, ніби те, що він говорить, мало бути відомим і Тарасові.

— Я не це мав на увазі. Більшість із нас має там свої дачі. Нас запрошували на... Як це називається?

— На опитування?

— Так, якась жінка. Але ви тоді сказали, що вам би нюх підказав, якби у кімнаті був убивця. Я це мав на увазі.

Почулися перші такти похоронного маршу, і Балажич попрощався.

— Ви ж прийдете на поминки?

Вони йшли головною дорогою, потім звернули на бічну, а тоді на ще меншу і зупинилися перед викопаною могилою. Тарас весь час тримав Аленку за руку і дивився у землю під ногами, на гравійну стежку. Він не хотів бачити дат на пам’ятниках — дат народження і смерті. У гробницях спочивали не лише ті, чий час сплив, там лежали діти, в могилах були його однолітки, життя яких обірвав або рак, або п’яний водій, або ще щось, у могилі незабаром опиниться і дівчина без голови, і на її пам’ятнику стоятиме й ім’я, і прізвище, і дата народження й смерті, з яких кожен зможе зрозуміти, що вона була замолодою, аби вмирати. Вона лежатиме праворуч або ліворуч від когось, хто помер у дев’ятнадцятому столітті. Людина на цвинтарі починає усвідомлювати власну минущість, яку багато хто сприймає як якусь останню справедливість. Можливо, хтось мав з цього розраду, але не Тарас, та й справедливим це йому не здавалося.

Обабіч ями земля була чорна, а посередині — світло-коричнева глина. Надгробна плита закрита вінками; і коли прибула труна, працівники у фіолетових формах почали перекладати квіти, щоб звільнити місце для всіх. Тарас, не знаючи, куди себе подіти, кинувся їм на допомогу. Він узяв вінок з труни і поставив біля сусіднього надгробка, посунувши трохи інший вінок, який там стояв, щоб звільнити місце, і здивовано подивився на напис. Він зиркнув на Аленку й показав очима на надгробок.

— Потім... — шепнула вона.

На надгробку було написано: «Райко Прелц, 1980–1987».

Розділ 43

— Ну, доведемо ще й це до кінця, — сказала Аленка, вішаючи сумочку на ручку великого масивного дерев’яного крісла у «Селянському домі», традиційному ресторані, де влаштовували поминки після похоронів на ближньому цвинтарі Жале. Люди — запрограмовані істоти, подумав Тарас, не набагато менше, ніж тварини, і коли все ускладнюється, діють інстинктивно. У цьому випадку: смерть–похорон–поминки–традиційний ресторан... Якось так. Тарас знав, що на них чекає: смажене м’ясо, смажена картопля, салат, яловичий суп, два види вина — біле і червоне, а на нього — яблучний чи помаранчевий сік. Це було наче продовження обряду. Він не міг уявити, щоб після похорону піти на якісь суші, це було недостойно. Коли стається щось переломне, фатальне, люди починають поводитися за наперед складеним планом.

Він знав, як буде далі, бо ж абстинент — вимушений не залучений у дійство спостерігач. У ресторан люди увійшли, відчуваючи полегшення, але все ще стримані. І голодні. Чекання перед капличкою, розмови, відспівування, промови... Щонайменше дві години, достатньо, щоб захотіти поїсти і випити, точніше, випити алкоголю. З «колись ми всі там будемо» було легше пити. Й алкоголь дарує хворобливу радість життя, того, що ти живий. Коли Петра, загиблого на водоспадах у Тамар’ї, поклали в могилу, до кінця поминок напилися всі, Тарас теж — тоді він іще пив.

Коли подадуть суп, гості розслабляться, а коли надійде черга поповнити вином літрові карафки на столах, окови спадуть. І до кінця тверезими досидять лише дві особи. Карін і Тарас, який буде змушений дивитись, як одутлі й недоглянуті лікарі заливають у себе все — від легкого червоного цвічка з Нижньої Крайни до рислінгу, а його пектиме в животі від самої думки про вино, пиво чи інші напої.

— Ти знайшов собі заміну? Ніхто не може витримати життя таким, яким воно є, — сказав було Цвілак.

Знайшов?

— Це ж тобі не вперше, правда?

— А ти не думала, що різницю в реакції ти могла приписати різниці у віці? — запитав він Тіну, прогулюючись пальцями по її хребту до сідниць і назад.

— Мудрості? — запитала вона підкреслено іронічно.

— Так, — відповів він цілком серйозно.

Вона трохи помовчала, а тоді запитала:

— І що каже мудрість на все це?

— Проблема мудрості в тому, — нарешті заговорив Тарас, — що вона абсолютно не придатна ні для кого, а тим паче для іншого. Після сорока людині, якщо вона не дурна, все зрозуміло, її вже ніщо не може здивувати, але й допомогти собі тими знаннями вона ніяк не може... Ти знаєш... і це все.

Що він їй може сказати? Що люди — запрограмовані істоти, такі самі, як тварини? Що вони опинилися разом, бо вона в ньому бачила щось, чого не могла отримати від свого рекламника, а він — останній шанс на секс із молодою жінкою? Чи кожне наше рішення продиктовано такими дріб’язковими і примітивними причинами?

— Найплиткіші істини — найбанальніші.

— Ти хотів сказати найглибші?

— Ні, — відповів він, — найплиткіші. У плитких морях є життя, а в глибоких нема нічого, лише темрява.

Тіна підвела голову і зазирнула йому у вічі своїми великими очима.

— О, мудрець навіть уміє жартувати. Якби ж я про це знала раніше...

І, звичайно, коли вона на нього подивилася, він, як розумна людина, знав і те, що ніколи не йдеться тільки про секс. Це було б занадто просто.

— Зачекаємо, коли люди почнуть розходитися, тоді й ми підемо, — нахилилася до нього Аленка, яка неправильно потрактувала його усмішку.

Він сів на початку довгого столу, Аленка поруч, але вже через п’ять хвилин вона пішла до Карін, яка сиділа посередині, щоб, як висловилася жінка, попильнувати за подругою. Праворуч біля Тараса сиділи Балажич і його гладка дружина; Тарасові постійно пригадувалися слова покійного, що він з усіх жінок, які були на вечірці у Бохині, з нею єдиною не переспав. Пані Балажич, як і Аленка, пішла до Карін. Прелц міг сказати що завгодно, але запам’яталася ось ця дурня. Балажичева дружина й Аленка стояли біля Карін і гладили її по плечу.

За столами сиділо з тридцятеро людей, столи були поставлені в один довгий ряд уздовж найдовшої стіни в центральному залі ресторану. Два столи стояли окремо, і люди за ними явно були не з їхнього товариства. За столом Тарас упізнав багато облич з Бохиня. А найголосніший і так сидів біля нього.

— Головне, що все позаду, — сказав Балажич, накладаючи черпаком з великої фаянсової посудини вже охололу грибну юшку, — перед тим він уже з’їв тарілку яловичого супу.

— Вже все?

— Так, — сказав Балажич навдивовижу рішуче і впевнено. — Такі обряди, як похорони чи шлюби... всяке таке, роблять для того, щоб люди не почувалися самотніми.

Чоловік простягнув черпак Тарасові, той відмовився.

— Хоча, зрештою, на цьому проклятому світі всі самотні. І якщо тобі пощастить, то дізнаєшся про це лише в таких випадках.

Тарас здивовано подивився на Балажича — «проклятого світу» він від нього не сподівався.

— Я хотів вивчати філософію, — трохи збентежено продовжував Балажич, ніби вгадуючи Тарасові думки. — Але мама хотіла, щоб я став лікарем, то я ним і став.

Чоловік нахилився до співрозмовника:

— Хоча це не хтозна-яка премудрість. Усі думають, що медицина — то дуже складно, але насправді все інакше, особ­ливо тепер, коли є інтернет. Якщо чогось не знаєш, просиш пацієнта вийти з кабінету, а сам питаєш в ґуґла.

Балажич тихо захихотів і крадькома подивився на Карін.

— А ви, інспекторе? Ким ви хотіли стати, а не змогли? Не зрозумійте мене неправильно, але мені здається, ви ще та пташка.

Балажичеві балачки не дратували, бо інші теж розговорилися. На столи прибули нові пляшки, червоне поставили прямо перед Тарасом. Балажич підвівся й налив собі і своїй відсутній дружині.

— Я знаю, що ви не п’єте. Покійний Прелц мені розповів. Розказав також про ваших батьків, тобто прийомних. Тому я й питаю. Я вам надокучаю?

Тарас усміхнувся.

— У мене не було вибору. Думаю, це моя вихідна точка. Я ніколи не запитував себе, ким би хотів стати, але не думаю, що це була б філософія.

Базова школа при церкві вдома, потім або металургійне училище, або поліцейська школа. Це все, що він може сказати про вибір у своєму житті.

— Але то приємна наука, — продовжував Балажич. — Приємна, коли вдома є спонсор, який зможе платити за твоє мудрування, — засміявся чоловік. — Щоправда, філософія — це не тільки мудрування... — чоловік вдавав із себе словенського філософа Жижека. — Я розумію. То ви єдиний серед нас... — показав рукою в зал, — ...бо ми вже за два покоління до нас знали, ким маємо стати. І так само знають наші діти. У вас дві доньки, правда?

Тарас кивнув.

— Я сумніваюсь, що вони підуть працювати в поліцію...

— Ні.

— Бачте, а мої дочка і син стануть лікарями. Сімейний бізнес. У цьому ми, лікарі, на першому місці. Перед архітекторами. І дивно, що ми постійно скаржимось, як погано нам живеться.

Тарас глянув на другий кінець столу, де якраз подавали другу страву. Він не помилився — м’ясо і таке, і сяке, і смажена картопля.

— Ви добре знали покійного Райка?

Тарас стенув плечима.

— Спілкувалися кілька останніх років, відколи в них з Аленкою клініка. — Тарас зітхнув. — Відколи в них з Аленкою була клініка, ми бачились і кілька разів каталися на велосипедах.

— І він після цього любив випити чогось, а ви, звичайно, ні. І який це мало вигляд? Тобто який це має вигляд? Ви сидите і чекаєте кінця?

Тарас усміхнувся.

— В основному, так.

— І тоді вам, напевно, Райко сказав, — продовжував Балажич, випивши до дна своє червоне, — що переспав з усіма присутніми жінками, якщо ви в той момент були у кімнаті.

Тарас подивився на співрозмовника — його усмішка неприємно контрастувала з червоним обличчям, яке не могло розчервонітися лише від однієї чарки вина.

— Так, він щось таке говорив, — сказав Тарас, намагаючись зберегти легковажний тон. — Тоді на Новий рік у Бохині...

Балажич налив іще одну склянку, киваючи головою.

—...і якщо вам стане легше, він говорив, що з усіма, крім вашої дружини.

Балажич скривився і перехилив половину склянки.

— А він сказав, чому?

Балажич подивився на Тараса понад склянкою, яку тримав на півдорозі до губ, наче боявся, що станеться щось фатальне, коли він не буде в постійній готовності.

— Цього він мені не сказав, — відповів поліцейський.

Балажич недовірливо посміхнувся.

— Та ну, таке він мав би пояснити.

— В мене було таке відчуття, що він би пояснив, якби до нас тієї миті не підійшла Аленка.

— Ось як, — сказав лікар і, допивши другу склянку, поставив її на стіл. Тоді секунду-дві дивився на неї і знову налив.

— Якби Аленка не підійшла, він би вам сказав: через те, що моя дружина товста.

Балажич заглянув Тарасові у вічі, ніби не хотів втратити з ним контакту.

— Не знаю...

— Але моя дружина не завжди була такою.

«Куди він веде?» — подумав поліцейський. Такі розмови відвертали його від товариства п’яних словенців. Ні, не через те, що вони пили і ставали веселими, а через те, що вони пили і потім докучали своїми травмами. Цього Тарас не міг витримати.

— Хіба ж не все одно, — сказав він, — людина померла.

— Так! — вигукнув Балажич, аж кілька людей за столом озирнулося у їхній бік. Балажич помахав їм склянкою. — І тому я тут п’ю за його вічне здоров’я.

Він простягнув склянку Тарасові, той слухняно підняв свою з яблучним соком, і чоловіки цокнулися.

— Але, — продовжував Балажич, відставивши склянку, — я не хотів надокучати, прошу пробачити. Я хотів запитати про інше. Ви, може, пам’ятаєте, я вас тоді у Бохині питав, чи зуміли б ви між усіма присутніми вирахувати вбивцю. Ви тоді відповіли, що так.

Тарас кивнув.

— Як ви могли це зробити?

— Я це сказав просто так.

Балажич зареготав, але, оскільки за столом на той момент уже всі веселилися, ніхто не звернув уваги.

— Серйозно? Сказали просто так?

— Серйозно.

— Отож ви не могли знати й того, чи хтось із нас стане вбивцею, якщо готується до злочину?

Тарас усміхнувся й відповів, що ні.

— Ви знаєте, про що я подумав? Ну, це мені спало на гадку, коли з Райком це трапилося... Нас там було... Скільки нас там було? Чоловіків, з чиїми дружинами крутив Райко?

— Не знаю, я не рахував, — сказав Тарас, який уже не приховував того, що ця розмова не приносить йому задоволення. Балажич не звертав уваги.

— Нас було одинадцять. З вами — дванадцять. І ви знаєте, де відбуваються події, коли дванадцять осіб щось мають проти однієї?

— На останній вечері? — запитав Тарас. — І якщо так, тоді одинадцять, а не дванадцять. Чому б я мусив мати щось проти Прелца?

Балажич не звернув уваги на запитання, погляду теж не відвів.

— Чорт, а ви знаєте, що я ніколи не думав про це. Ні, я не мав на увазі історію Ісуса й Іуди. Я подумав про «Вбивство у “Східному експресі”»Агати Крісті. Ви ж знаєте сюжет?

— Знаю.

— Вбивство, дванадцять ран і дванадцять пасажирів між Вінковцями й Белградом і т.д. Ви думаєте, авторка списала тих дванадцятьох з апостолів?

— Не знаю, — сказав Тарас, — але ж Прелца ніхто не вбивав, якщо я не помиляюся.

— Між іншим, — молов далі Балажич, — чи ви коли-небудь відгадали убивцю вже на половині книжки Агати Крісті?

— Ні, але ви говорили про Прелца як про жертву вбивства?

— Ну, знаєте, як це буває... Інсульт теж можна інсценувати. Ви думаєте, тих дванадцять лікарів не могли б поміняти антикоагулянти на щось, що має протилежну дію? У Райка був високий тиск, і він приймав...

— Ліки проти згортання крові. Я знаю, що таке антикоагулянти. Але ж провели розтин і...

— І нічого не виявили, правда? Та й не могли. Ви встановили, що внутрішньомозковий крововилив спричинив згусток крові, але не причину виникнення згустка, бо її ви не шукали. Достатньо було анамнезу.

Тарас уперше серйозніше приглянувся до співрозмовника. До його круглого почервонілого обличчя з дрібними синіми прожилками під шкірою на вилицях. Балажич дивився з якоюсь приреченістю, наче виконував завдання, яке давно мав виконати, і лише тепер набрався для цього сміливості.

— Ви ж знаєте, що я поліцейський?

Балажич кивнув.

— Точно.

— І зараз ви мені кажете, що підозрюєте, ніби Прелца хтось убив. Я правильно розумію?

— Ні, ні... — поквапився Балажич. — Я сказав, що якби хтось хотів його вбити, то міг це зробити безперешкодно. І що є люди, які мають мотив.

— Одинадцять апостолів, яким дружини зрадили з Прелцом?

Балажич дивився прямо у вічі, жартівливий тон, що був на початку розмови, зникав.

— Апостолів не одинадцять, інспекторе.

Тарас трохи відсунувся від столу, взяв свій клятий яблучний сік, підніс склянку до губ і, передумавши пити, поставив назад на стіл.

— Що ви насправді хочете мені сказати?

Балажич знітився, втягнув голову в плечі й забурмотів:

— Та я що... нічого... я просто...

— Що тут у вас? — запитала Аленка, яка з дружиною Балажича вернулася на своє місце за столом.

— Карін, якщо тобі буде щось треба, ти знаєш мій номер. Якщо хочеш, можеш переночувати у нас.

Карін усміхнулася і потім повільно, наче їй цей рух давався неймовірно важко, похитала головою.

— Я відразу ж їду в Бохинь.

Аленка зупинилася, ніби чекаючи пояснень, але їх не було. Поцілувавши вдову в щоку, вона попрямувала повз стіл до дверей. Тарас ішов слідом, і, коли вони наблизилися до місця, де сиділи Балажичі, чоловік підвівся і доторкнувся до Тараса.

— Вибачте, якщо я був... нав’язливим. Я дивлюся серіали, детективи, і мене, буває, заносить, і я забуваю, що мав сказати. Чи можу зараз сказати, чи краще вам завтра подзвонити?

— Кажіть.

— Може, вам відомо, я не знаю. Тоді, на тому опитуванні, чи як воно називається, ваша колега розпитувала мене про човен, який зник, а потім вернувся...

— Так, і?

— Ну, я заявив про викрадення, а потім човен опинився на причалі...

— І?

— Це був не мій човен. Коли його привезли, вдома була моя дружина, а вона не відрізнить човна від...

Балажич з обачністю глянув на жінку.

— ...від іншого човна. Я хотів зателефонувати в поліцію, але собі сказав, що у вас є важливіша робота, ніж пошуки замінених човнів. Хтось має мій, я маю чийсь, то й згода. Я правильно зробив?

Тарас дивився на Балажича, наче хотів своїм поглядом прокласти тунель у його очах, тоді відвів погляд на якусь невизначену точку посеред ресторану, і так потривало кілька хвилин.

— Це інший човен?

— Так, тому мене трохи, як це сказати, мучить совість, що я не повідомив. Той, який у мене зараз, значно більший за попередній. Ви думаєте, мені слід зателефонувати до поліції у Бохинській Бистриці? Я там лишав заяву.

— Не треба, я цим займуся, — сказав Тарас.

Балажич подав руку.

— І забудьте про те, що я казав. Я, коли вип’ю, плету різні дурниці.

Розділ 44

— Що з ним сьогодні? — запитала Тіна після того, як Тарас зачинив за собою двері.

— Що?

Брайц здивовано на неї подивився, а Остерць чекав, коли йому встановлять на комп’ютер нову програму замість тієї, яка полетіла.

Тіна збентежено розвела руками.

— Не знаю...

— Ми вже до нього звикли, — обізвався зі свого кутка Остерць. — До тих моментів, коли він думає, що йому от-от стане все ясно.

— Чому він не ділиться з нами?

Брайц зареготав.

— Бо він не знає. Але насправді ділиться. Хіба він не говорив щось про ненависть?

Тіна розчаровано подивилася на нього. Зрозуміло ж — якщо комусь відрізали голову, то його однозначно ненавиділи. Принаймні їй це було зрозуміло.

— Що тебе непокоїть? — запитав Брайц.

Тіна похитала головою. Що він мав на увазі, коли говорив про конкретну ненависть? Невже буває інша?

— Нічого, забудь.

У неї є своє, яке не яке, але завдання. Вона вбила у пошуковик «RTV SLO» й у віконечку з лупою написала «Зідар». Дівчина нарахувала двадцять три публікації, відкрила останню, де розповідалося про те, як Зідар прибув у Доб, і виписала ім’я журналістки, яка робила репортаж перед тюрмою, потім знайшла в інтернеті телефон редакції і подзвонила зі стаціонарного телефону.

— Добрий день, чи я можу поговорити з Танею Коленц? — запитала вона, а голос на тому кінці відповів:

— Хвилинку, перемикаю.

Дзвінки йшли, але Тіна вперто чекала; знов обізвалася телефоністка:

— Ще хвилинку, зв’язую вас.

Після трьох гудків нарешті озвався інший голос, чоловічий. Тіна представилась і знову запитала, чи може поговорити з журналісткою Коленц.

— Хвилинку, — сказав і цей голос, а Тіна розчула: — Таню, з поліції, тебе...

— Таня Коленц, я слухаю, — почула врешті-решт Тіна, яку на момент охопило відчуття розчарування й сорому водночас. Негарно ж бажати, щоб хтось не підняв слухавку, бо помер. Тіна сподівалася, що її голос цього не зрадить. Вона представилася...

— Ми б хотіли з’ясувати деякі деталі у справі Зідара, я телефоную всім, хто мав хоча б якийсь стосунок до нього.

— Будь ласка, — відповіла журналістка, — що ви хочете знати?

Що вона хоче знати? Вибачте, може, ви знаєте, чи розшукують дівчину вашого віку і схожу на вас?

— А ви могли б зі мною зустрітися особисто?

— Звичайно. Ви б хотіли сьогодні?

Вони домовились о восьмій, після випуску новин.

Чому вона це запропонувала? Які ідеї могли у неї з’явитися до вечора? Тіна розглянулася по кабінеті. Брайц і Остерць сиділи зі спокоєм людей, яким за двадцять років роботи це приміщення стало таким рідним, що вони в ньому могли перебувати абсолютно спокійно, навіть не роблячи нічого важливого. Остерць клацав мишкою, втупившись в екран, аж їй захотілося зайти з-за спини і подивитися, що ж він там таке робить. Брайц, умостившись у своєму кріслі, читав позавчорашній випуск газети «Дело», що якимось чином опинилася в їхньому кабінеті. Здавалося, вони чекають на Тараса і його нюх. Так, здавалося, що всі на нього сподіваються.

— Про що ви розмовляли з Балажичем? — запитала Аленка, коли вони з Тарасом у вечірній темряві їхали додому.

— Про те, що це неправда, що Прелц не спав з його дружиною.

Аленка мовчала. Тарас повторив.

— Тебе це так мучить? — запитала вона за якусь мить. — Чи було в мене щось із Прелцом, чи ні?

— Схоже, мучить не лише мене, — сказав Тарас, глянувши на дружину. Вона дивилась у передню шибу. Подружжя ще з кілометр проїхало мовчки.

— Я не починав цієї теми, я просто слухав. Балажич навіть припускає, що Прелца вбив хтось із одинадцяти, точніше, дванадцяти чоловіків, які були тоді в Бохині, бо Прелц їм наставив роги, вірніше, використав право першої ночі.

— Прелц помер від інсульту. Запитай Цвілака.

— Балажич думає, що інсульт хтось спровокував.

— Ох...

Вони під’їхали до будинку, Тарас пультом відчинив двері гаража, в’їхав досередини, вибрався з автівки, почекав на Аленку й замкнув машину. Вони піднялися у квартиру, чоловік сів перед телевізором, узяв пульт, але передумав і поклав його назад на стіл.

— Я хотів би знати, як усе було.

— Що?

Тарас мовчав.

— Навіть якщо тобі не сподобається?

Аленка сіла на диван, а Тарас пересів у крісло перед столом.

— Значить, приїхали, — сказав він. — Деталей можеш не розповідати.

Тарас підвівся... Людина, яка не п’є, в подібних випадках має дуже обмежений вибір. Підійшов до шафки над кухонною мийкою, відчинив її і став роздивлятися пляшки з алкоголем. Тут було всяке різне — від горілки до віскі і домашнього шнапсу, все, що він за ці роки отримав у подарунок і не встиг передарувати. Зачинив шафку і заглянув у холодильник. Там стояла пляшка вина для гостей.

— Після другого чи третього курсу ми були разом на екскурсії, — сказала Аленка, мов не чуючи. — Тоді він уже довго заглядався на мене, я про це знала, і мене це не бентежило, зізнаюся...

— Будь ласка, не треба.

— ...і того вечора ми танцювали, я випила, а ти знаєш, як швидко я п’янію, і потім ми пішли в кімнату...

Тарасові хотілося крикнути, що досить, але він не зміг. Ніби до останньої миті сподівався, що вона скаже: «Я була п’яна і заснула...»

— ...і там, як ти кажеш, ми трахнулися.

Аленка замовкла і подивилася на чоловіка, чекаючи, що він щось скаже, запитає.

— Тепер ти знаєш.

— Прелц каже «трахнулись», а не я.

Тарас натиснув на пульт, і на екрані з’явився якийсь футбольний матч.

— А потім? — почув він свій голос.

— А потім ми ще кілька разів зустрілися.

Тарас намагався стежити за тим, як бігають чоловічки в синьому і чоловічки в зеленому, але не зміг навіть прочитати, які команди грають.

— А твоя приятелька Карін? Вони ж уже були разом, хіба ні?

Аленка не відповіла, Тарас перемкнув на інший канал.

— Ти говорила, що вона знала про подвиги Прелца?

Тарас перемикав далі.

— То що?

— Знала. Не примушуй мене, будь ласка, говорити далі.

Аленка розплакалась.

— Ага...

Тарас вимкнув телевізор й увімкнув знову.

— Лише одне запитання...

— Кажи, — мовила жінка, бо здавалося, Тарас передумав питати.

— Ти знала... Звичайно, ти знала, що Прелц скаче на все, що рухається. Тебе це ніяк не спиняло?

Аленка мовчала.

— Ви пробували утрьох?

Тарас не дивився на неї, але чув схлипування. Він сів за кухонний стіл, сперся ліктями і заховав голову в долоні.

— Ти знаєш, як я почуваюся в цей момент? Так, ніби підклав бомбу під наші останні двадцять років.

Жінка, ридаючи, вигукнула:

— А ти ніколи в житті не робив помилок?

Тарас підвів голову й подивився на Аленку:

— Тепер я не знаю, була це помилка чи ні.

Тарас поставив перед собою на стіл пляшку вина і якийсь час на неї дивився, потім пішов по штопор і вставив його у пробковий корок.

— Що ти робиш? — запитала Аленка.

За довгі хвилини, які вони просиділи кожен окремо, вона на дивані, він — за кухонним столом, Аленка перестала плакати, але сльози залишили сліди на обличчі. Тарас налив по вінця вина у дві склянки.

— Твій екс-коханець, якщо не вживати слово, яке більше було б у його стилі, казав, що ця моя чортова абстиненція має психічну природу. Настав момент позбутися проблем. Будеш?

Тарас подав склянку, Аленка не взяла.

— Добре, ну що ж, перевіримо.

Тарас перехилив склянку і зробив ковток, перекотив вино у роті, а тоді спорожнив двістімілілітрову склянку червоного вина. Десять років минуло від моменту, коли він легко пив алкоголь, наполовину менше — від останньої спроби. Недостатньо, щоб забути, як алкоголь стікає горлом і водночас тече у мозок.

— Ось це потрібно, а не бігати!

Тарас подивився на дружину. Вона видавалася втомленою, а коли вона була втомлена, ніхто в їдальні не просив, щоб вона показала студентський квиток. Так само, як і його вже добрий десяток років про це не просили. Він налив іще одну склянку, хоча міг обійтися.

Біль був настільки несподіваним і, попри попередній ­до­свід, таким сильним, що його на кріслі скрутило в дугу і він ледь зміг відсунутися від столу, щоб не тріснутися чолом. «Ну чому знову?» — встиг він іще розчаровано подумати, а до болю у шлунку додалося ще дещо, ніби удар у живіт, такий різкий, що він навіть не встиг покликати на допомогу, такий різкий, що він швидше здивувався, ніж злякався. Двічі-тричі хапнув повітря, захрипів і звалився зі стільця у темряву.

Тіна показала посвідчення й отримала бейджик «відві­дувач», який заховала до кишені. Дівчина чекала на журналістку, яка підійшла, всміхаючись, з іншого боку розсувної скляної перегородки і відчинила її з внутрішнього боку своїм посвідченням.

— Піднімемося в кафе на каву, чи в нас щось більш формальне?

— Кава буде в сам раз, — відповіла Тіна і пройшла вслід у ліфт.

У ліфті Тарасова асистентка спостерігала за журналісткою, поки та розводилася про тисячу кав, які вона вже випила цього дня, і вип’є ще одну, бо що ж.

— Половина цієї роботи — чекання... — говорила вона.

Вона була... Ну, не такою вродливою, як на кадрах, де не було видно, що її голова непропорційна до сідниць, а під пудрою не було видно прищів. Вона говорила словенською з відчутним штирійським акцентом, якого в репортажах, на диво, зовсім не було чути. Вона говорила багато, весь час, поки ліфт повільно повз угору на п’ятий поверх.

— І що вас цікавить? Ми можемо на «ти»? — продовжила журналістка, коли вони сіли кожна зі своїм горнятком.

Тіна кивнула головою.

— Мене цікавить те, як ти відстежувала процес над Зідаром. Мене цікавлять люди, які його оточували, які приходили на засідання, насамперед жінки, його жінки...

На мить співрозмовниця замислилась, а потім почала говорити, і слова посипалися, наче дощ, наче літня злива, яка припиняється на момент і знову припускає. Тіна трохи втомлено слухала і намагалася вхопити кінці, а це було нелегко серед слів про труднощі журналістської роботи, про суддів, які не розуміють, що ми всі в одному човні, і створюють тисячу й одну перешкоду жертовним журналістам, передовсім телевізійникам, які намагаються з судових залів якомога автентичніше, об’єктивніше і ще й цікаво розповісти про події глядачам. Про редакторів, які хочуть прямої трансляції, хоча в суді ще нічого не відбулось або все йде за зачиненими дверима...

— А тоді ти, прочекавши чотири години в якійсь кімнатчині без кондиціонера, маєш вийти перед камеру свіжа і квітуча й дати двохвилинний репортаж. Уявляєш? А тоді тобі дзвонить мама, щоб запитати, чи все з тобою гаразд, бо щось у тебе поганий вигляд...

...про те, що звинувачені не розуміють журналістів, хоча журналісти — останні гаранти того, що їх усіх не вишикують під стінкою...

...ми, журналісти, а не судді та їхні адвокати...

...і як важко було добитися від них заяв, особливо від Зідара.

— Я тому злочинцеві разів з десять пропонувала сказати щось на свій захист, але він жодного разу не захотів говорити на камеру.

Тіна не знала, чи то співрозмовниця її втомила балаканиною, чи то вона не виспалася, та вона ледь стежила за розмовою, проте остання репліка привернула її увагу.

— Як, я ж у репортажах бачила, як ти розмовляла із Зідаром?

І не просто розмовляла, розмова була дуже розслабленою.

— А, ні, це була не я. Багато людей плутає.

Тіна запитально подивилася на неї.

— Її прізвище справді Коленц, як і моє, але ім’я не Таня, а Таша. І ми не родички, смішно, правда? Я її замінила десь посередині слухання.

— А куди вона поділася?

— Ох, — відповіла журналістка, водячи очима десь по стелі. — Якщо я не помиляюся, її перевели кудись у науку і техніку. Робити документалки. Ходили чутки, що між нею і Зідаром щось було, а я...

Дівчина нахилилася до Тіни й зашепотіла:

— ...і я б не заперечувала, що нічого не було. Бо чому він з нею говорив, а зі мною — ні?

Тіна вражено подивилася на неї, а співрозмовниця багатозначно підняла брови.

«Невже в цій будівлі працюють такі дурні люди? — подумала Тіна. — Хоча я не вперше про це себе запитую».

Після уколу фамотидину і двох годин на пересувному ліжку, що стояло біля стіни в коридорі швидкої допомоги, Тарас настільки прийшов до тями, що його прийняв лікар, який видавався таким само вимученим. У коридорі чекало море людей, і якби не Аленка, він би ані хвилини не виділив на Тараса.

— Дякуйте дружині, — сказав він замість вітання. — Якби вона відразу не дала вам антигістаміни, ви були б уже в іншому відділі.

Аленка стояла біля стіни, Тарас не відреагував.

— Вино?

Тарас кивнув головою.

— В людей зазвичай з’являються плями, і все. А напади паніки...

— Це не була паніка. Я не міг дихати.

— Так, звичайно, — всміхнувся лікар, — це ж прояв паніки, а ви як думали? Про всяк випадок залишитеся тут на ніч, а вранці, якщо все буде гаразд, відправимо вас додому.

— Ні, — відмовився Тарас.

Лікар запитально подивився на Аленку. Вона лише втомлено похитала головою.

Тарас був блідий і виснажений, наче щойно пробіг марафон. Аленка хотілапідтримати його під руку, коли він виходив з автівки, але Тарас відсторонився. Вдома він доповз до ліжка, а Аленка впала на стілець біля столу.

— Як ти? — запитала вона.

Тарас не відповів.

— Я можу сісти біля тебе?

Тарас знову не відповів, тож жінка лишилася за столом. У його голові було порожньо... Шкода, що людина не комп’ютер, який при потребі можна перезавантажити.

— Ходи сюди, — обізвався він і посунувся на дивані. Аленка сіла поруч і схилила голову йому на плече. Якийсь час вони просиділи так у тиші, а тоді Тарас підняв руку і погладив її по волоссі. Жінка підвела голову, щоб заглянути йому у вічі.

— Світ такий, яким він є, Тарасе. Ти його не зміниш, хоч убийся, ти нікому нічого не доведеш, хоч розбийся вщент. Нічого не зміниться від того, що ти будеш і далі жити так, ніби не маєш п’яти євро в гаманці, й думати про те, з ким я спала тридцять років тому. Навіть у воєнних злочинів за такий час виходить термін давності.

— Воєнні злочини не мають термінів давності.

Аленка збиралася щось сказати, але Тарас зупинив її.

— Я не хочу про це говорити.

Якийсь час обоє мовчали.

— Цвілак на похороні сказав, що почувається винним у його смерті, — сказав Тарас, навмисне не називаючи імені.

— Він, мабуть, і так був на межі. — Аленка теж уникала імені. — Просто це його підштовхнуло до краю. Рано чи пізно це сталось би.

Тарас відсторонив дружину від себе і подивився їй у вічі.

— Що його підштовхнуло до краю?

— Він запитав Цвілака, чи можна подивитися на труп дівчини з Бохиня. Цвілак показав, і там усе сталося.

— Він помер, бо в нього стався інсульт на робочому місці, в лікарні. Хіба ні?

— Ні, в лікарні, але не на робочому місці. Удар стався, коли Цвілак вів його на огляд трупа, яким ти займаєшся кілька останніх тижнів.

Тарас дивився на неї, наче побачив привида.

— Ти справді не знав?

Чоловік підвівся, підійшов до книжкової полиці, на якій лежав телефон, пошукав у меню літеру Ц, вибрав ім’я, натиснув кнопку і став чекати.

— Здоров, Цвілаку, — сказав голос, який однозначно належав Прелцеві.

— Що нового? Що наш м’ясний може запропонувати вашому?

— Здається, у вас там труп з Бохиня. Можна на нього глянути?

— Навіщо? — запитав Цвілак, швидше щоб набити собі ціну.

Бувало, що розтиражовані у медіа справи викликали цікавість у колег, і такі прохання не були поодинокими.

— Тарас питав, чи не міг би я подивитися, — сказав Прелц, і Цвілак відповів, що раз так, нехай приходить, а самому стало навіть трохи образливо: щó Прелц міг сказати про труп, чого не сказав би він сам?

Вони пішли у морг, і Цвілак показав нішу, у якій лежав труп, а сам сів за столик, щоб за той час прочитати результати розтину тіла молодика, якого знайшли мертвим у мансарді будинку в старій частині Любляни.

— Героїн, — припустив він, коли його привезли. І так, це був героїн.

Тієї миті, коли він задоволено відкладав папір, за спиною почувся стогін і ковзання металу. Обернувшись, він побачив, як Прелц з останніх сил хапається за нішу, а тоді, перш ніж Цвілак устиг до нього добігти, розтягнувся на підлозі.

Тарас поклав телефон на полицю, а його обличчя перетворилося на суцільний знак запитання. Він сів на диван, наче не бачив Аленки. Просидів так зо дві хвилини, втупившись у темний екран телевізора.

— Хто такий Райко Прелц у могилі? Син?

— Так, — відповіла Аленка, — їхній син.

Вони були однокурсниками на медичному факультеті, Карін — багатообіцяючий хірург, яка завагітніла відразу ж після захисту дипломної. Дитина народилася з вадою серця, і лікарі прогнозували два, максимум три роки життя. Але вони не взяли до уваги Карін. Вона побувала в усіх клініках на планеті, організувала все можливе й неможливе лікування і продовжила життя дитини на сім років.

— Через рік після смерті малого винайшли лікування. Препаратом, який сьогодні вартує п’ятдесят центів, — розповідала Аленка. — Ті, хто її тоді знав, говорили, що Карін померла разом із сином. Ти не повірив би, коли б я сказала, що вона була красунею, правда?

— Чому ж, повірив би, — відповів він уїдливо.

Жінка замовкла.

— Вона ніколи не працювала лікарем, хірургом?

Аленка похитала головою.

— І вона спокійно дивилась, як Прелц залазить під кожну спідницю?

Жінка почервоніла.

А що сказав Прелц тоді, в Бохині? Що він зупиниться, чи що?

— В нього останнім часом був хтось?

Аленка мовчала.

— Щось серйозніше, ніж зазвичай?

— Я не знаю.

Що ж він говорив тоді, з косяком у роті? Що він осяде, що його дружина брала участь в Олімпійських іграх у Монреалі, що, можливо, йому буде потрібна його допомога...

— Карін займалася атлетикою?

— Карін? Ми разом ходили на йогу, і, повір мені, якщо хтось займався атлетикою, то не вона. Такої дубової жінки я ще в житті не бачила.

— А що тоді? Прелц згадав, що вона виступала на Олімпіаді в Монреалі, як Надя Коменеч, чи тоді, коли й Надя Коменеч... Ти щось знаєш про це?

— Ні, вона ніколи зі мною про це не говорила.

— Що вона виступила, як Джекі Стюарт у Римі за три Олімпіади перед тим. Ні?

— Хто?

Аленка похитала головою. Він підійшов до комп’ютера, увімкнув його, ввів пароль, клацнув на «Ґуґл» і нетерпляче чекав, поки відкриється віконечко, у яке він вписав «Джекі Стюарт вікі...». Тарас прочитав інформацію, і, коли підвів голову, його обличчя знову посіріло. Задзвонив телефон, а він продовжував сидіти за комп’ютером і, наче не вірячи своїм очам, перечитував написане. Аленка підійшла до телефону і подивилася на дисплей.

— Тобі телефонує колега, — мовила вона, простягаючи телефон.

— Тарасе, — почулося на тому кінці, — Тарасе, вибач, що я тобі телефоную, але я думаю, що знаю, хто наша дівчина.

Він слухав, і мовби не чув, і озвався лише тоді, коли вона повторила сказане.

— Дякую, Тіно. Ти мені розкажеш через півгодини у відділку. Подзвони ще Брайцеві й Остерцю і скажи їм про зустріч. Хай візьмуть із собою зброю, і ти також.

— Куди ми їдемо?

— Їдемо по людину, яку шукаємо, — відповів він. — Їдемо по нашого вбивцю.

Поклавши трубку, він побачив спопеліле обличчя дружини. Інспектор одягнувся і пішов у гараж по машину.

Розділ 45

— Чому ми, а не спецпризначенці? — запитав Брайц, який незграбно прикріпляв пістолет. Пасок був завузький.

Тарас похитав головою:

— Не цього разу.

— Куди і по кого ми взагалі їдемо?

Тарас забрав їх із відділка. Брайц сидів поруч, а Тіна й Остерць на задньому сидінні. Була за п’ятнадцять десята вечора, і якби хтось зібрався описати вираз їхніх облич, то найвідповідніший був би — збентеження. На Тіниному він читався найслабше.

— Тіно, спочатку ти, — сказав Тарас, коли виїхав з Целовшкої вулиці на трасу.

Дівчина розповіла про те, як вона ходила на телебачення, про розмову з журналісткою Танею Коленц, яка вела чорну хроніку після того, як відсторонили Ташу, теж Коленц, бо та закрутила із Зідаром і її перевели на науку...

— Тому вона була знайома з Хлебом, — сказав Тарас, — і тому рецепціоніст у готелі сказав, що її обличчя йому звідкись знайоме.

— На початку листопада Таша Коленц звільнилася, і ніхто не знав, чому. Я шукала її номер телефону, але намарно, шукала її сім’ю...

Тіна зустрілася очима з Тарасом у дзеркальці.

— ...батьків у неї нема. Вона жила у прийомній сім’ї, з якою не підтримувала контактів.

— Це наша жертва?

Тарас кивнув.

— А ми їдемо?

— У Бохинь.

Він перемкнув радіостанцію, а тоді вимкнув радіо.

— Зідар її не вбивав і не замовляв її смерті, її вбивство не було посланням для Зідара, а наш фармацевтичний олігарх не винен. І Вербич теж, що стосується наших трупів у Бохині, і ваші розкопки, які витягнули на світ божий нещасну смерть немовляти й матері, теж ні до чого...

— Хто це? — запитав Брайц.

— Цікаво, — зітхнув Тарас. — Минулої осені, наприкінці вересня, в клініці моєї дружини, у відділенні доктора Прелца для лікування чогось там запровадили новий метод. Приїхала знімальна група «RTV Slovenija», і я абсолютно випадково опинився там і пригадую молоду жінку... Твого віку, Тіно. Вона стояла з мікрофоном перед Прелцом і розпитувала його про це нововведення.

І тоді Тараса дуже здивувало те, що Прелц поводився абсолютно нормально. Він не кусав вудила і не рив копитами землю, якщо так можна сказати, не накинувся на дівчину з усіма гарматами постарілого плейбоя, не використовував висловів «юна колего», не робив компліментів і не облизувався, аж усім присутнім зазвичай ставало незручно, тільки не йому. Ні, єдине, що він зробив, це після інтерв’ю запросив її на каву.

— Дивіться, якщо у вас є час і ви змогли б доєднатися до мене на каві, я зміг би вам детальніше розповісти про завдання нової методики, — сказав він. — Вона й для фахівців досить складна.

Навіть Аленка, яка відійшла перекусити, сказала, що Прелц стає на диво нормальним.

— Мабуть, старіє, — констатувала вона.

— Я сидів із тим чоловіком на терасі його дачі в Уканці, куди ми й прямуємо, він намагався мені щось розповісти, перш ніж його перервали, щось про те, що він має осісти, так він сказав... Я не знав, чому він вибрав саме мене, бо ми не були приятелями... Принаймні я так думав... А потім він сказав, що, можливо, йому буде потрібна моя професійна допомога. Тепер я розумію, навіщо.

Тарас розповів їм про похорон, про пам’ятник на могилі, про сина, який помер семирічним, про жінку, яка заради дитини і через її хворобу відмовилася від роботи і яка втратила не лише дитину, а й чоловіка...

— Тоді він згадував, що його дружина, Карін, виступала чи мала виступати на Олімпійських іграх у Монреалі 1976-го. І оскільки він згадав Надію Коменечі, яка на тій Олімпіаді отримала десятку... якщо я не помиляюся, на різновисоких брусах...

Тарас подивився на Тіну в дзеркалі. Вона всміхнулася, і, незважаючи ні на що, Тарас не міг не подумати про те, наскільки вона мила.

— Дехто в цій машині ще й не народився тоді.

Вона закотила очі, прикрила губи долонею, щоб Остерць не бачив, як вона посилає старшому інспекторові поцілунок.

— Оскільки Прелц згадав гімнастку, я подумав, що Карін теж атлетка. Я не звернув уваги на те, що він згадав іще декого, Джекі Стюарта, який мав схожу з Карін історію. Я поґуґлив і дізнався, що Джекі Стюарт, перш ніж присвятити себе автогонкам, був у резерві на Олімпіаді у Римі...

— І? — запитав Брайц.

— ...у стрільбі, а не в гімнастиці.

— Значить... — нетерпляче почав Брайц.

— Карін Прелц, тоді Подлесник, у 1974–1979 роках була республіканською чемпіонкою зі стрільби з малокаліберної зброї. Єдина, це мені розповів чоловік зі стрілецького клубу, якого я знайшов півгодини тому, котра однаково добре володіла і рушницею, і пістолетом. Якби не югославська кухня, вона б виступила в Монреалі, а так лишилась тільки у резерві.

Якийсь час вони їхали у тиші, поки із заднього сидіння не обізвався Остерць.

— Хіба вона не подруга твоєї дружини?

— Так.

— А Лап? — запитала Тіна.

— Не знаю. Я припускаю, що його послав Зідар, який, напевно, помітив, що з його Ташею щось діється. Він застав момент, як пані Прелц мститься суперниці, й отримав кулю в око.

Дорога до будинку була добре розчищена, і Тарас навіть не намагався приховати їхній приїзд. Він припаркувався біля позашляховика «вольво» і подивився на своїх колег.

— На її совісті двоє, — сказав він і торкнувся пістолета на поясі.

Інспектор постукав у двері старовинним молотком, бо дзвінка не було, і чекав. Іще раз, із таким самим успіхом, а тоді швидко й рішуче відчинив двері, обережно зазирнув у приміщення. Двері, які вели з передпокою у велику кімнату, були відчинені, там він побачив Карін. Тарас рушив до жінки і ще в передпокої обтрусив сніг із взуття.

— Привіт, Карін.

Жінка сиділа у фотелі, вона була одягнена так само, як і на похороні, на голові була чорна вуаль, яка закривала половину обличчя. Перед нею стояла склянка червоного вина, від якого жінка не відривала очей. Тарас увійшов у кімнату, звільняючи місце трьом колегам, яким дав знак чекати біля дверей.

— Я можу сісти?

— Будь ласка.

Її обличчя залишалося спокійним, як на похороні і поминках, випромінюючи якусь фатальну приреченість. І жодної зброї не було видно.

— Щось вип’єш, Тарасе? — запитала вона, наче не помічаючи інших. — Ага, ну так, ти ж не п’єш.

— Ти знаєш, чому ми тут, Карін?

Вдова всміхнулася.

— Якщо зовсім відверто, я чекала, що ти приїдеш раніше.

В її погляді, здавалося, читався докір.

— Що тебе затримало?

Що його затримало? Коли він їхав у відділок по свою трійцю, теж над цим задумався.

— Багато всього. Те, що ти кинула труп у воду, те, що ти відрізала голову... Вода стирає сліди, а без голови важко встановити особу... Ти це зробила навмисне?

Вона знову всміхнулася.

— Щастя початківця. Не переоцінюй мене, Тарасе. Я в таких речах абсолютна аматорка. Чому я викинула її у воду? А що я мала з нею робити, коли ми живемо біля озера? Голова? Я хотіла подарувати її своєму дорогому чоловікові, але, зрештою, в мені не набралося стільки злості.

— Вона тут?

Карін пальцем показала за його спину.

— В сараї, весь час там була.

Тарас обернувся і подивився на Брайца, той кивнув.

— Навіщо ти це зробила, Карін?

Жінка скривилася і похитала головою.

— Я навіть не знаю, Тарасе. Все так... дивно. Ти бачив сина, могилу?.. Я дивилася на тебе.

Інспектор кивнув.

— Я його дуже любила, шалено. Райчика... Ти знаєш, яким вродливим чоловіком він був? Стрункий, з гарною поставою, з хвилястим волоссям, яке вже ледь покрилося сивиною. Його називали Річардом Гіром. Ти знаєш, що вони народилися в той самий день? Райчик-батько і Райчик-син. Він усім подобався... Він би й тобі сподобався. Ти хіба не хотів сина? Аленка мені розповідала.

— Ні. Це вона так думає.

Карін поправила вуаль. А тоді ледь підняла її, і Тарас зміг побачити її очі. Вони були сухі, з розмазаною тушшю.

— Я завагітніла, коли була ще студенткою, я захищала дипломну на восьмому місяці вагітності, і я народила найгарнішу дитину на світі. Викапаного батька.

З її очей потекли сльози, покотилися по щоках і впали на руки.

— Йому б зараз було стільки, скільки отій дівчині, — сказала вона, показуючи пальцем на Тіну.

Ще пара сліз рушила тією самою дорогою. Карін їх не витерла, ніяк не зважила на них.

— Коли ти востаннє відчував себе щасливим? Не знаєш, правда? А я знаю, я востаннє була щаслива п’ять хвилин після народження сина, поки мені не сказали, що з ним щось не так. Лікарі можуть бути такими жорстокими. «Не пощастило», — сказав один просто переді мною. Ти знаєш, що з ним сталося?

Тарас кивнув.

— Ви, альпіністи, маєте якийсь вислів такий... Аленка мені якось розповідала. Краще народитися без... члена... Як це: краще без члена, ніж без щастя. Так?

— Якось так, — кивнув Тарас.

— Якщо маєш трохи щастя, то член іще, може, виросте. Так, вульгарно, але життя теж таке. Не знаю, Тарасе, але коли Райко мені сказав, що йде від мене, бо зустрів іншу жінку...

Карін заплющила очі, і з них викотилися дві сльозини.

— В нього ж їх купа була... ти ж знаєш це, Тарасе?

— Знаю.

— Не знаю, чи тобі відомо... В нього їх була купа... Аленка теж, ти це знаєш?

— Знаю, — сухо відповів Тарас.

— Знаєш? А я робила вигляд, що мені байдуже, але мені не було. Мені було так боляче...

Жінка зітхнула і знову заплющила очі.

— Наче хтось перемотав фільм назад, наче все життя пройшло перед очима... і єдине, що ти можеш сказати, що фільм вийшов убогим. Май мізерно, кажуть у цих краях.

Розплющила очі і подивилася на інспектора. Тепер він бачив іншу Карін.

— Що ти зробив би, коли б прийшов додому, а там сидить голий тип і каже, що чекає не тебе, а Аленку? І що вона вагітна від нього?

— Вагітна?

— Так, вагітна від мого чоловіка. З яким я не могла мати дітей.

— Вона не була вагітною, — сказав Тарас і повторив: — Повір мені, не була.

— Вона так сказала.

— Ти ж цілилася їй у голову. Що вона могла зробити?

Карін скривилася.

— Ти її застрелила?

— Ага.

— А чоловік, якого ми також витягнули з озера?

— Я не знаю, звідки він взявся. Він там стояв і дивився.

— І ти застрелила його теж?

Жінка кивнула.

— Потім ти їх поклала у човен Балажича і відвезла до Старої Фужини, туди, де озеро найглибше...

— Я тридцять років приїжджаю сюди, Тарасе. Я про озеро знаю більше, ніж місцеві.

— Тому чоловікові ти напхала каміння в кишені, а жінці ні.

— Вона ж була гола, як я могла це зробити?

— Потім ти спалила човен на березі й на іншому вернулася назад.

— Там усе було в крові, — сказала вона, наче перепрошуючи.

— Але човен ти не прив’язала на місце?

— Не знаю, Тарасе...

Якби ті шмаркачі не вирішили на ньому покататись і випадково не «повернули» його Балажичеві, якби він повірив дівчині, яка твердила, що вони знайшли човен на березі, якби дружина Балажича помітила, що то не їхній човен...

Він провів рукою по волоссі.

— Я стежила за тобою тоді, на озері.

Тарас подивився на Карін. Її обличчям майнула зла посмішка.

— Про що ти говориш?

— Про тебе, — відповіла вона, вказуючи старечим вказівним пальцем йому за спину, — і про те дівчатко, що стоїть там. Ви були дуже милі одне з одним на воді.

— Їй було холодно, — сказав Тарас.

З грудей Карін вирвався якийсь звук, схожий на гарчання.

— Ви, чоловіки, всі однакові.

За Тарасовою спиною відчинилися двері і хтось кашлянув. Тарас обернувся і побачив Брайца, який похитав головою: мовляв, усе погано.

— Я ж сказала, що вона весь час була там.

Тарас зітхнув і знову провів долонею по волоссю. Всього забагато... Він подивився на вдову і зітхнув. Треба закінчувати.

— Ще одна річ... Смерть твого чоловіка. Він достоту приймав ліки від високого тиску, і, якби хтось їх підмінив на ті, які діють навпаки, міг би статися інсульт.

Жінка засміялася.

— Хто тобі це сказав?

Тарас мовчав.

— Цього ми вже ніколи не дізнаємося, правда?

Карін подивилась на нього з люттю в погляді.

— Не переживай. Коли щось у ньому і знайшли б, то зависокі дози віагри. Вона його вбила, а не я.

Вона взяла склянку і подивилася крізь світло.

— Як кров. Ти не знаєш, що втрачаєш.

— Вона була людиною, Карін.

— Як і я колись.

Удова піднесла склянку, наче хотіла з ним цокнутися, але перехилила і повільно, але рішуче випила до дна, потім обережно поставила на стіл, наче вважала, щоб склянка не випала з рук.

Тарас дав знак Остерцеві, який витягнув з кишені наручники і зробив крок до них, але його зупинило харчання, яке вирвалося Карін з рота. Тіна підбігла і невпевнено зупинилася, переводячи погляд з жінки, яка скрутилася в клубок і в жахливих конвульсіях впала з дивана на підлогу, на Тараса, який з відсутнім виразом обличчя спостерігав за сценою. Потім підвів очі на Тіну і повільно повернувся до Остерця.

— Викликай Цвілака.

Голова дівчини, тіло якої вони витягли з Сави Бохиньки, лежала загорнена в поліетилен у скриньці, на верхній полиці між інструментами. Тарас, не розгортаючи, передав її Цвілакові, який приїхав через дві години. Інспектор показав тіло і розповів про те, як Карін померла.

— Карін... — прошепотів Цвілак і якийсь час мовчки постояв біля трупа. Тоді зітхнув і став навколішки.

— Ціаністий калій, — сказав він. — Б’юсь об заклад, що це ціаністий калій.

Патологоанатом обернувся і зупинив свій погляд на Тіні:

— Ціанід блокує клітинне дихання. Зупиняє дію ферменту цитохром с-оксидази, і стається внутрішня гіпоксія. Зойкнеш — і...

Епілог

Він вийшов з будинку і глибоко вдихнув повітря. Південний вітер ніс відлигу, і сніг на даху вже почав танути.

— Справу закрито, — сказав він півголосом і подумав, чи не скочити завтра рано-вранці перед роботою на Поклюку і швидко там пробігтися, перед тим як узятися за папірологію і писання звіту про події для суду, для Дрварича, для медіа, — роботи буде достобіса.

З тим клятим глобальним потеплінням уже не знаєш, чи січневий сніг не стане взагалі останнім.

З бардачка перед пасажирським сидінням він дістав ліхтарик, засвітив його і став шукати стежку, яка мала починатися у східній частині двору; вирушив нею до озера, яке лежало за якихось тридцять метрів. Вода була чорна, холодна, неприємна, а теплий вітер, який дув з гір, піднімав довгі хвилі. Він знайшов плаский камінь і кинув у воду. Вода на озері по-іншому вихлюпується на берег, ніж вода у морі, подумав чоловік, наче хвилі мають різну природу. Біля озера завжди пахне мохом, струхлявілим, гнилим, болотом. Навіть звук каменю, який відбивається від поверхонь озера і моря, здавався йому інакшим.

Море гоїть рани, а озеро їх відкриває.

Він простояв там якийсь час, поки не почув за спиною кроків і не обернувся. Стежкою наближалася постать, яка без ліхтарика повільно й обережно намацувала східці. Тіна. Вона зійшла зі стежки на валуни і стала поруч.

— Цвілак уже закінчив?

Кивок головою. Він узяв іще один камінь і запустив його на воду. Камінець відскочив від однієї хвилі і потонув у іншій.

— Це завжди так печально? — запитала вона.

З ближньої смереки злетіла ворона і кривою лінією полетіла над водою. Тарас дивився їй услід, доки силует птахи не розчинився у темряві. Посипалася мжичка, спочатку така дрібна, що навіть на поверхні води не залишалось ані сліду. Так, наче спустився густий туман. А тоді на хвилях стали з’являтися дрібні кола, які росли і множилися. З Поклюкою нічого не вийде.

— Влітку тут інакше, — сказав він. — Мільйон людей, які плавають, займаються серфінгом, веслують, скачуть з парашута, грають у волейбол на піску... життя вирує. Ніби якесь інше озеро.

— Я не це мала на увазі.

Звичайно, ні. Він витягнув з кишені телефон і подивився на дисплей. Субота, 16 січня, пів на другу ранку. Чи «Marche» перед в’їздом до Любляни працює всю ніч? Йому потрібна кава. Хоча б кава.

Примітки

1

Як справи? (Англ.)

(обратно)

2

Таємне захоплення (англ.).

(обратно)

3

«Де злодії?» (Ісп.)

(обратно)

4

Ladro — злодій; ladron — грабіжник (ісп.).

(обратно)

5

Ангельська частка — віскі в повітряно-газоподібному стані, яким живиться специфічний вид бактерій.

(обратно)

6

Односолодовий, двосолодовий (англ.).

(обратно)

7

Добрий день (нім.).

(обратно)

8

Солодке неробство (італ.).

(обратно)

9

Інститут судової медицини.

(обратно)

10

Агенція Республіки Словенії з питань довкілля.

(обратно)

11

Глобальний руйнівник (англ.).

(обратно)

12

Глобальний убивця (англ.).

(обратно)

13

Ліза і Ган з Фюрстенфельдбрука (нім.).

(обратно)

14

Добрий день, дозвольте мені поговорити з паном Олівером Шольцом. Мене звати... (Нім.)

(обратно)

15

Усе в порядку (нім.).

(обратно)

16

Чорний ворон (нім.).

(обратно)

17

«Піковий туз» (англ.).

(обратно)

18

Джейн Доу — термін на визначення неопізнаного жіночого тіла; Джон Доу — чоловічого.

(обратно)

19

Ліза і Ганс Хани ще живі (нім).

(обратно)

20

Як справи (нім.).

(обратно)

21

Ісламська держава.

(обратно)

22

Програма, розрахована на все життя (англ.).

(обратно)

23

Договір про нерозголошення (англ.).

(обратно)

24

М’ясоїдна бактеріальна хвороба (англ.).

(обратно)

25

«Ложе троянд» (англ.).

(обратно)

26

«Отрута» (англ.).

(обратно)

27

«Спекотно в місті, спекотно в місті цього вечора...» (англ.).

(обратно)

28

https://www.bible.com/uk/bible/204/EPH.5.UMT.

(обратно)

29

«Стає краще чи ти почуваєшся так само... тепер тобі полегшає...» (Англ.).

(обратно)

30

«...чи ти прийшов сюди за прощенням, чи ти прийшов воскрешати мертвих...» (Англ.).

(обратно)

31

«...чи ти прийшов сюди, щоб грати Ісуса для прокажених у своїй голові...» (Англ.).

(обратно)

32

«CSI: Місце злочину» — серіал.

(обратно)

33

Просто для довідки (англ.).

(обратно)

34

Цитовано за виданням: Ґейман Н. Небудь-де /пер. Ракуленко В. — КМ-БУКС, 2017, 432 с.

(обратно)

Оглавление

Вступ

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ 30

Розділ 31

Розділ 32

Розділ 33

Розділ 34

Розділ 35

Розділ 36

Розділ 37

Розділ 38

Розділ 39

Розділ 40

Розділ 41

Розділ 42

Розділ 43

Розділ 44

Розділ 45

Епілог

*** Примечания ***